Це книга про одну з найбільших трагедій української історії — битву під Берестечком. Написана ще в 1966 — 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій — і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.

Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що "поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить" , а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, — ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою.

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МІСТЕЧКОМ.

Народе вільний, аж тепер ти — віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл.

Я вже не я. Мене вже улелекали.

Уже рука не вдержить булави.

Куди умерти?! З пекла та й до пекла?

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев'ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі — у розпорошку.

Один в біді… Один — як на воді.

Оце тобі супряга з бусурманом.

Хіба я гетьман? Всипище глупот.

Так дався оморочити оманам!

Тепер дивись на Україну. От.

Дивись.

Давись сльозами.

Був найдужчий.

Носив при боці шаблю, не стручок.

Тепер сидиш самотній, невладущий

і п'єш, як трахтемирівський дячок.

Твою свободу охрестили ґрати.

Бур'ян в полях — ледь видно архалук.

То що ж тепер цьому народу — брати

свій кревний хліб у переможця з рук?!

Хмелій, Хмельницький!

Де ж твої клейноди?

Де корогви? Де грім твоїх музик?

Де в битвах завойовані свободи?

Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба!

Якби під ним не встрелили коня,

хіба б поліг від рук якогось драба

козак Небаба, вихрові рідня?!

Якби не ті заклепані гусари…

якби не зрадив хаповитий хан…

якби ж він був ощадніший на вдари.

мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ… якби не ремст і розбрат..

якби хоч трохи глузду під чуби..

Якби старшини не пішли урозбрід…

якби, якби, якби, якби, якби!!!

Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!

Ти ж скинув ярма в Різані Яри!

Тепер стирчиш над рідною землею,

як вивороть — корінням догори!

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?

В твоїх радутах проростає мох.

Оце і все. Одна така поразка

закреслює стонадцять перемог!

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.

Чумацький Шлях заремигає — злазь.

Хто допоможе, дурню макоцвітний, —

московський цар чи трансільванський князь?!

Ногайські орди? Вуса караїма?

Султан Мехмет? Кордони з кияхів?

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І що тепер? Що вдіять, що почати?

Ні булави, ні війська, ні почати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.

Усе ж було за нас.

Чому ж програли ми?!

…БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді

Вози стояли, скуті ланцюгами

І обрій зблис півмісяцем татар

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий — то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити

А я літав у тій свинцевій хвищі.

пихату шляхту сік на дрібен мак.

аж диба став на тому бойовищі

мій вороний скажений аргамак.

В диму, в огні, в кривавому ошматті,

відкинуті в болото від ріки.

вже ті гусари не були крилаті,

вже відступали наймані полки.

Ми вже їх брали як бика за роги —

німецьким штибом ставлені війська.

Уже ж було тіль-тіль до перемоги!

Вона була близька уже, близька!

І раптом дощ. І злива. І гроза.

Гармат не чутно від ударів грому.

Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.

Ми кілька днів тримали оборону.

А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.

Хитає бій, як чорні терези.

І вороння вже аж хрипить, не кряче.

Ні шанця врий. Ні хліба підвези.

Одсирів порох. Ржаві самопали.

Гармати грузнуть. Валить вітролом.

І треба ж так, щоб зливи саме впали!

Найгірше коням — коні під сідлом.

Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.

Знамена зблякли і бунчук обвис.

І людям слизько, і коняці ковзько.

Упав гнідий — в багнюці заковиз.

Та ми тримались. Ми хотіли волі.

Вже третій рік воюємо,— пора!

…А віддалік на пагорбі у полі

ряхтіла срібна порхавка шатра.

І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,

в кольчугу вбраний і в шишак,

курив кальян, чи спав потрошку,

чи стежив битву мов коршак.

Якби ж я знав, якби ж я відав —

в шовках і шкурах, хить та хить —

він спить чи думає, цей ідол,

і що він думає як спить?

Яких ще хоче сіл і градів?

А хан куня, куня, куня…

І раптом крикнув:

— Гетьман зрадив! —

і підвели йому коня.

І мурзи, мурзи, ті замурзи,

гаремний зморщений урюк,

дришпанять слідом з поля бою —

і як спинити цих тварюк?!

Зненацька, раптом, всі до решти —

вони зникали вдалині.

І хан чадів, як головешка,

на біло-сірому коні.

Я буду вік себе картати,

що заметався сам не свій —

не знав, чи хана завертати,

чи тут продовжувати бій?

Мій чорний сон —

у хлющу зливи,

у розлемішені шляхи,

летять татари, в буйні гриви

вчепившись, наче реп'яхи…

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР — У ЛИЦЕ — НАВІДЛІГ!

Засліпли очі розпачем душі.

Бодай я світу білого не видів,

як по своїх стріляли гармаші!

То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!

Це ж до такого стиду дожили

Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.

наївні бевзі, телепні, хохли!

Та ж там котрогось просто підкупили.

щоб учинив оцей розгардіяш.

Вони ж ніколи не були скупими

на тридцять срібних для іуд… А я ж

таки і сам чималий шмат вар'ята.

Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.

як смів комусь команду довіряти,

а сам подався хану навздогін?!

…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.

ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.

Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.

Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.

І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої ями.

Хлопці ждали мене

півсуботи і цілу неділю.

В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.

Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,

одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.

А король же привів все рушення оте посполите! —

зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…

Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.

Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.

Уточила картеч кривавого соку з беріз.

І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,

що Хмельницький, мовляв, покинув вас на заріз.

А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ… ПІД ВАРТОЮ!

Накрию пам'ять квартою.

Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?

Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!

Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!

І втома. Втома, втома, втома…

Душа холоне, як старий лежак.

Хоч би в невір-землі.

а то у тебе ж дома

тобі ще й руки скручує чужак!

Сидиш в полоні

на оболоні.

Питаєш долю: — Чого живу?

Ночами зорі твої солоні.

Татарські коні жумрають траву

А вартові швандрикають по-своєму.

Кишить Вкраїна кишлами орди

І Бог згортає чорними сувоями

твоє терпіння, виткане з біди…

НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН

НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.

М'яко спати було. Лиш кричала вночі постільга,

Та дві ситі сокири блищали при вході намету

Та дивилася в серце сталева татарська клюга.

Та щодня і щоночі хлептали зливу баюри.

І розджохався хан,

усе причіпеньки шукав:

— Ти мене одурив, проклятий ґяуре!

Я привів своє військо, а ти мене ошукав

Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,

щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?

Ти ж казав, що їх мало.

А їх же там легіони!

Та у них же гармати,

а в татар — стріла та "Алла!"

А я казав:

— Кому із нас журиться?

Чи я ж позву, коби не смертна пря,

твою орду, гадюку-пожарицю,

повзе — трава під нею вигоря!

Чи я ж не платив золотими гривнями?

Чи коней не дав з вороними гривами?

А в тих болотах, серед тих мочарів,

бараняче дишло з твоїх батирів!

…А КРАСИВІ НАЛОЖНИЦІ ВИКРУГЛЯЛИСЯ

голими животами і шовковими стегнами,

голубий чад кальяну розколихували бранзолети.

А одну татари в баранячих шапках

притягли до намету і кинули хану.

Це ж десь в цих селах заарканили.

В бігах поповнюють гарем.

Дівча краси недоторканної —

мабуть, як та колись Хурем.

Вже хан обсотує шовками,

вже каже на ніч привести.

Чіпкими клішнями-руками

вже гладить коси…

— Відпусти!!!

— А я ж хіба тебе держу? —

казав Гірей.

— Я ж з тобою дружу, —

казав Гірей.

— Ти ж мені любий брат, —

казав Гірей.

— Я ж тобі вельми рад, —

казав Гірей.

А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!

Від брата до брата

ходжу — як від Понтія до Пілата.

Куди не поткнешся — один ярем.

І кожен тягне тебе, душогуб, —

за руки — Річ Посполита з царем,

азіяти — за п'яти.

Литва — за чуб.

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!

А кожен катюга мій — масткослов.

Долоні мої процвяховані ятряться.

а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.

Несу свій хрест на свої Голгочі

А цар стромляє мені у спину

Свої двойлезі каправі очі.

Земле ж моя, нащо ти рожаїста?

А чом же ти, земле, не з каменю-трути?

Що кожна прожра бажа тебе з'їсти

і пощасливити кожен трутень!

Коси наші неклепані, діти наші неплекані

Горе на нашу голову зайди ці прителепані!

Чекайте,

за муку мою страсну,

за те, що в неволі клякну —

ох же ж і встану, ох і струсну,

ох же ж об землю і хряпну!

ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:

— Чого ти кипиш від люті?

Я ж тебе не продав у Стамбул.

То й сиди собі, слухай лютню,

кури турецький штамбур.

Може, холодно? Не соромся.

Гурій досить в цьому раю.

Ось єгипетська, он — саронська,

Або, може, хочеш свою?

То бери, іще не почата.

Дика дуже, та в тому й смак.

Що за стегна! Які очата!

Що, ти плачеш? Оце так так!

Гетьман плаче. Вона ж не перва.

Тут таких у кожнім селі.

Ти ж, Богдане, із того дерева,

з якого ріжуться королі!

Ти Хмельницький, а я Гірей.

Із неволі нема дверей.

Тут господар — хто поборов.

Заплатиш викуп —

та й будь здоров.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,- ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?

Розбите військо? Вмовклий Чигирин?

Якби колись, то це б я тільки кликнув.

Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.

Нехай поможе. Гроші немалі.

Боровся за свободу, не виборов свободи,

тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ

Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?

Він за два дні міняє три личини,

та ще й четверту має про запас.

У них там в небі зоряно і птично.

На цілий степ велика виднота.

А може, й справді їм було незвично —

такі ліси, такі тут болота?

Чи, може, рана дуже дошкуляла,

його ж там куля трафила в седно.

О де мій Корсунь? Де моя Пилява?

Де перемог високе знамено?!

З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.

Хіба з добра покликав я орду?

Я біля нього — як на прив'язі,

усе якоїсь пастки жду.

То він ці села кров'ю заскородить.

То хоче ласки в короля зажить.

Це хитрий хан, він знає, що він робить, —

якщо побіг, то він уже біжить.

Татари — ні. Народ не зрадить зроду.

їх за два дні сім тисяч полягло.

Або ногайці. Пригорща народу.

А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.

Не те що цей усохлий скарабей.

Але біда спіткала і ногайців —

загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.

Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.

Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу

і палили над ним перемоклу в полі солому.

Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.

Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.

Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"

І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.

ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.

Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.

Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.

І від голосу волі лишилася тільки луна.

І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,

де бились ми з навалою ворожою,

чумиза кримський, він мене держав

почесним гостем, тільки під сторожею.

А що найгірше — не чекавши зради,

за ханом гнавши в зливу грозову,

я там залишив знак своєї влади —

мою печать, бунчук і булаву.

Ото наглузувалися вельможні!

Дісталось їм шатро у килимах,

залізом ковані шкатули подорожні,

і всі листи, і срібний каламар…

ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.

Всього в житті траплялося мені.

Був у тюрмі. В турецькому полоні.

Але в такій безвиході ще ні.

МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.

Щоб втрапить до таких тенет!

…Жіноцтво носить різні вина.

Гірей покльовує шербет.

На нього глянути — не скучиш.

Як чорт кощавий на корчі,

в сорочці чорній аж лискучій,

у пурпуровій опанчі.

Сидить в кальяні як в тумані.

Намет шовками ворушкий.

Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.

І золотом розшиті подушки.

Либонь, сутужно небораку.

Серед наложниць і дружин —

він як суха голівка маку

серед настурцій і жоржин.

Чого ж ти возиш їх з собою,

гаремник, цап гірський, бабій!

Щоб навтішатись після бою?

А що, якщо програєш бій?

Щоб ця татарочка, як птичка,

тряслася, вп'явшись у гарбу?

Щоб ця чадра з такого личка

десь зачепилась за вербу?

Побійся Бога чи Аллаха,

чи ти кумису перепив,

що в свій гарем як вовкулака

ще й це дівчатко прихопив!

ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МІЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.

І гроші ті привіз, умиливши коня.

І почалися інші вже митарства —

знайти своїх, не гаючи ні дня.

Шаблю мені не повернули.

Віддали тільки наших коней.

Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.

Та й поїхали-джура і гетьман його законний.

Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як мертву.

Вона вже і нас боялась. Умовив хана насилу.

Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.

Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру

Одсипавши хану за неї

Усе, що там ще зосталось.

ПОЛЯ ОДСИРІЛИ ВІД МРЯК.

Над ними небо мов сіряк

По самий обрій туга, туга, туга..

Таке безлюддя марне і смутне.

Ніде нема ні коника, ні плуга,

хіба що полем заєць дремене

НАДВЕЧІР ЗВІДКИСЬ НАЛЕТІЛА ГАЛИЧ.

Зчинила грай. Хотілося тепла.

Гіркотний дух дощем залитих згарищ

нам підказав дорогу до села

Яка тепер ночівля? А ніяка

Хто прийме нас, народ повигибав.

Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,

на всіх тинах макітри порубав.

Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.

Осель нема. Сади іще живі.

Та все біжать по двієчко, по двієчко

куріпочок рябесеньких в траві…

ЗАНОЧУВАЛИ В СІНІ, ЯК У ХМАРІ.

Та й знов пішли, полями навпрошки.

А дівчина ж яка! І очі в неї карі.

Мій джура онімів, ламає батіжки.

МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.

Вона журилась, що застане пустку.

Мій джура посадив її в сідло,

підняв на руки легко мов пелюстку

А я думав: — Сестричко! Доненько!

Ну, врятував я тебе, однісіньку.

А ті усі дівчата й молодиці,

що їх у Кафі туркам продадуть,

що їх на чорноморські торговиці,

сирицею пов'язаних, ведуть?!..

Яка душа це видержить, не знаю.

Вони ячать, благають: захистіть!

Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.

По саме море, по Стамбул простіть!

СТРАШНИЙ СОЮЗ МІЙ 3 ХАНОМ, ІЗ ГІРЕЄМ.

Орда ордою, все бере в ясир.

…А джура кутав дівчину в кирею.

А тихий дощик в полі моросив.

ДІВЧА ПОВЕСЕЛІШАЛО, СПІВАЛО.

А молоденьке! Ще й не на порі.

Як пташеня, на грудях в джури спало.

Ото набралось страху у ханському шатрі!

Біля свого села — аж там вже розридалось.

Пішло шукати, мо' яка рідня.

І поки йшло, усе ще оглядалось

А джура мій мовчить, пришпорює коня.

ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.

Світ за очі, покидавши своє.

Шукати Україну в Україні.

десь має ж бути, десь вона та є!

Своя. Свобідна. Ще не занапащена.

Де вже не владен лях ані Аллах.

Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина

самі себе вивозять на волах.

Пробились кров'ю. Стомлені, обдерті.

Підводи витягають з багновиць.

А на возах — старі, уже як мертві,

обличчями до неба, горілиць.

Де буде дім і де притулок ваш?

І поля шмат, і для дітей прожиток?

Скриплять вози — кудись на пустопаш,

на вільні землі, людський неужиток.

А я стою, сказати щось не годен.

Змиває дощ дорогу і мене.

Я розминаюсь із своїм народом.

Та й краще так. Ніхто не прокляне.

Обпалить часом думка крижана —

ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.

І поки я їх визволю з ярма,

то чи не мертва буде Україна?

…Десь при воді спинившися підводою,

де вже воли до ясел заревуть,

бездомні люди, спраглі за свободою,

свої селитьби слободами звуть.

Але ж яка біда цьому народу!

Що він біду міняє на біду.

Бо хтозна, чи він знайде там свободу,

чи ще одну збудує слободу.

ЯК ДОБРЕ УВІЙТИ В КОРЧМУ

ЗВИЧАЙНІСІНЬКИМ ДЯДЬКОМ,

намацавши зашкарублими пальцями пощіляні двері

постояти на порозі,

п'ятірнею пригладити нечесану макотирю, —

кожен тобі посунеться,

кожен до тебе вип'є.

кожен тобі вилає Хмельницького!

Мій Боже, що ті люди мелють!

Слова ганяють як плотву.

Все лають Хмеля,

лають Хмеля —

за москалів, за татарву.

За цю мокву непроторенну.

За Берестечко, за вола

І навіть лають… за Гелену!

За те, що ляшкою була.

О Господи, дайте спокій хоч Гелені!

По той бік світу вона вже ж не ляшка.

І дайте мені забути Хмельницького!

Ій-Богу ж йому, псяюсі, не з медом.

Чорний, худий, у брудній сорочці, —

ось ваш гетьман,

лляні Сорочинці!

Зеро. Нуль.

Чоловік без шани.

Ось ваш гетьман,

Ромни й Вільшани!

НІЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ ПОТРІЙНО.

Омию душу у добрі і злі.

Ба, може, часом гетьману потрібно

пройтися пішки по своїй землі?

…НОГИ МІСИЛИ ГРЯЗЬ,

ДУША ЛЕТІЛА НАД УКРАЇНОЮ.

Поля й поля. Півонія і півень.

Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.

А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!

Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани,

Копичинці, Зозулинці, Тальне,

Попасне, Очеретяне, Гречане,

Затишне, Бурякове і Хмільне!

Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.

Лелеківки, Березівки, Стави.

Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,

Великі Бубни — що ж задубли ви?!

Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.

Висока Піч, Домашлин і Пиї.

Житомир. Воєгоща. Каєтанівка.

Межирич, Коломия, Турбаї.

Мала Дівиця і Піщані Броди.

Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.

Підгайчики. Опішня. Обиходи.

Батурин, Бережани, Рогатин!

Он Димер — все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи.

Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.

Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.

Куди не глянеш — Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.

А оніно —

Халча, Шандра, Кандиби.

Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.

Оце ваш слід, приблуди і задиби,

отой татарський клекіт — Кагарлик!

Бербери. Печеніги. Карачаївці.

Підляшки. Годи-Турка. Москалі.

Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.

Чунгул, Пекельне — на своїй землі!

О Дар-Надія! Ждани та Бояни.

Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.

Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!

Ліпляве братолюбних Балаклій.

А он і Київ. Подивись — та пильно.

Моя Вкраїно, ти це чи не ти?

Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,

Погарщина і Рубані Мости.

Зарубинці. Попільня. Попелюхи.

Попонне. Погорільці. Гробове.

Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.

Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!

Бориничі. Дуліби. Гориславичі.

Яриловичі. Княжичі. Пеньки.

Старі Червища і Нові Безрадичі

Нові Голгочі на Чотирбоки!

Спасибівка. Терпилівка. Адами.

Звенигород. Гостомель. Хотимир

Мала Глумча з Веселими Тернами

і П'ятихатки між Семимогил.

Усім вітрам відкритий на Роздолі,

на Кусноньки подертий у ярмі —

великий край Неданової Волі!

Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

І ЩО НЕ ДЕНЬ —

НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.

Дзвін бамбиляє десь в монастирі.

Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,

і з гніву плачуть сиві кобзарі.

А стольний Київ стогне від литвина.

І шляхта знову шастає проз Львів.

А люди кажуть: — Це Хмельницький винен.

До чого Україну він призвів?!

ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ ПОЗАВГОРІДНО?

Від цих чуток, здається, трачу глузд.

А може, часом гетьману потрібно

почуть про себе правду з перших вуст?

Отак іду, дорадників чортма.

І глас народу чую, він несхвальний.

Упитий дядько не-минай-корчма

розкаже більш, ніж писар генеральний.

Ішов кобзар. Маленький поводир,

що був його великими очима,

сказав, що де він з дідом не ходив,

гетьманська влада скрізь уже не чинна…

Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!

А звідусіль — про злочини і зради.

Вся Україна хвора від чуток.

Але ж чутки — то потеруха правди.

ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН —

він неприступний, як судейське жезло

Лише якесь щеня із чагарин

внизу на мене щевкнуло і щезло

Я в Маслів Брід — і там уже стіна.

Я по залогах — а залог немає.

Куди не ткнусь — ніякий сатана

мене уже за гетьмана не має

Оце аж тут нарешті, слава Богу

знайшли ми цю фортецю і залогу

Під їхали до неї через яр.

А тут залоги — цей один зброяр.

Не знаю, хто він є. Коли з'явився, звідки

А може, він Мамай. З'явився, та і вже.

Що тут було, — лише ці мури свідки.

Порубаний зброяр руїну стереже.

То ми тут і лишились на горі,

в урочищі, що зветься Гончарі.

Та й живемо. Вже третій день. Давно.

Спимо на сіні. Тут всього задосить.

Вода з ріки. В пивницях є вино

Шрамко чутки із Паволочі носить.

Старенький піп розпитує про все.

Про бій, про дощ, про хана, про комету

Та журиться А часом принесе

то гарнець бобу, то кавратку меду.

В УРОЧИЩІ ВЕЧОРАМИ

СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.

Чорніють старі бійниці з тернової гущини.

Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.

Вночі ухикають сови і шурхають кажани.

Десь дзвони далекої церкви

потужно гудуть над містечком

Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?

Я, гетьман Богдан Хмельницький.

розбитий під Берестечком.

сиджу у старій фортеці і долю свою кляну

НІКОГО І НІЗВІДКИ. НЕ ЧУТНО І НЕ ВИДНО.

Стежки позаростали Ворота в бугилі

Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма

ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі.

Напарила любистку, ще й чари немудрячі

То випере сорочку, то їсти дасть і пить

Їй стільки літ, що вже немає здачі.

А ходить. А живе. А голосом скрипить.

— А я ж тобі казала, що буде дощ і зрада.

Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.

Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,

що бачу все як бачу, бо так мені дано.

Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.

Віщує і ворожить, і рани замовля.

Вона мені впеклася. Вона мене заїла.

Але такої відьми нема і в короля.

ЗБРОЯР І ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.

Погомонять. І вип'ють як коли.

Отак сидять під хмарами нагуслими,

а тиша мружить обрій — не здрімай! —

тендітний джура, як шляхтянка з вусами,

і той в боях порубаний Мамай.

Або до скронь долоні прикладуть

та "гей", та "ой" тихенько заведуть —

то про туман, то як долиною

ішла вдова з дитиною.

Та як за мужем побивалась дуже

і як спитала ворона тоді, —

чи він не бачив, ворон, її мужа?

— Аякже, бачив, — каже він вдові.-

"А я твого мужа знаю.

На кучері наступаю.

Тричі на день провідую,

і снідаю, і обідаю…"

ЧИ Й БІЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ

біда народ наш доганя?!

О Берестечко берестове

у завірюхах вороння!

Над полем вітер віє тоскно,

і дощ вже сам собі набрид.

Не опливе на руки воском

священна тиша панахид.

Діждало поле свого літа!..

І вбитим арміям обом

тінь мовчазного кармеліта

рахує чорним рукавом…

Та краще б я лежав між трупами

лицем в п'явушник мочарів!

Медових зір важкі покрупини

летять проз очі матерів.

Хоч би ж забути на часину

той темний похорон без мар —

як звірі й тіла отласину

істягнуть з білих костомар!

ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ ТРУЧАЮТЬСЯ.

М'ясниці вовчі, стовквище густе.

Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.

Кого захочете, того собі й з'їсте.

Відійдете, гладкі і трембухаті.

А вранці дядько все цабе та цоб.

Сидять ворони на Господній хаті,

у мальвах крові сполоскавши дзьоб.

А дядько перехреститься на баню

та й далі їде, звісив личаки.

Спускають люди в нетеч-калабаню

з грузьких дворів юрливі ровчаки.

А я тремтячими руками

в оцій фортеці день по дню

тіла, погризені вовками

в бездонну душу хороню

А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?

Хто в чистім полі витеше труну?

Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?

Хто заболить словами об струну?

Хто вас впізнає у кривавім клоччі?

Хто крім дощів поткнеться вас обмить?

Хто гайворонням вицабані очі

червоною китайкою затьмить?

Які ж вас дзвони одридають?

Хто проведе у Божу путь?

Своїх — то з честю поховають

А наших — просто загребуть.

Назвуть вас зрадниками, страдники

імено ваше осквернять.

А раз ви зрадники, то й зрадники

то можна й землю зарівнять.

Та не яку ж, а вашу власну,

що ви за неї полягли

Ви ж до чужих земель не сласні. —

кого ж ви зрадили коли?!

Яку порушили угоду,

чого хотіли не свого?

Таж зрадник власного народу —

хто вірний ворогу його!

…А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ.

Хто не умер від ран.

їсть болотяну чичву і лісовий катран.

Нема кінця учепистій біді.

В голодних селах вимерли цимбали.

Убиті коні в моховій воді.

де рештки мого війська видибали.

Убиті коні… потязі боліт…

і я один на всенький кругосвіт…

Поставлю свічку при іконі.

Та й вип'ю ще раз. Отако

Розпряга-а-айте, хлопці, коні!

Розпрягайте, хлопці, ко —

Ні!

Піду на Запоріжжя.

Дожидатись перестану.

Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу.

я ж перед ними на коліна стану!

Я їм скажу: чортові душі.

є ж іще сила в цій булаві!

Я ж не лежень, я ж дужень,

я ж того й занедужав,

що не знав, чи ви хоч живі.

Я їм скажу: вибирайте гетьмана

визволяйте край з-під кормиги.

Ну, а я… Зрештою, геть мене.

коли я вже вам не до шмиґи

Той чи інший, це вже однаково.

Аби кращий, хай буде так.

Я ж не піду,

як титар із карнавкою

довір'я назбирати на п'ятак.

Як ви забули Корсунь і Пиляву,

як вам на греця слава Жовтих Вод,

то проміняйте славу на халяву,

і засміється сам Іскаріот!

Хай булави дохопиться проноза.

А я покочусь по оцій землі —

п'ятим колесом вашого воза,

десятою водою на киселі…

ОСЬ ТІЛЬКИ НІЧ…

ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ…

Ліси шумлять. Не спиться. Постарів.

Волочить місяць промінь перетертий,

як зав'язку гранітних постолів.

Я НИНІ ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНІ ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ

Уранці встати, думаю, чи варт?

У Паволочі дощ. У нас принишкли трави.

У відьми поперек. У мене голова.

Та відьма все бурчить. У неї що не спомин —

що я її не слухав, не вірив, а дарма.

Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин.

Та в цій фортеці й комина нема.

АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТІ ЯКІ ТРАПИЛИСЬ,

тут навіть є щось схоже як для трапез.

Дубовий стіл і старовинна піч.

І хоч склепіння проточили зливи.

і вже та піч розтрісла увсібіч,

ще кахлі є зеленої поливи —

якась жар-птиця, виноградний лист

і лев зелений, китичкою хвіст

І сажотрус з драбинкою, і кінь.

і ще химерних кількоро створінь

Пани жили. Мабуть, якогось древа.

І кубки є. Начиння для потрав

Розсохлася бандура зброярева —

у простінку стоїть. Мабуть, давно не грав

Стрільчасті вікна. Ще й якась небога

тримає стелю в себе на плечі

І на гіллі оленячого рога

ще навіть є недопалок свічі.

І на старому клапті гобелена

рудий мисливець і трава зелена.

Все занепало, все взялося плямами.

Вже цій фортеці років триста є.

Та при дзиґарку пані порцелянова

все ще на мармур ніжкою стає…

А ось колумни. Певно, була заля.

Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох.

Підземний вихід до ріки. Провалля.

І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.

ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ.

Любило панство кам'яні парсуни.

Колись тут жив. Тут гоцав на коні.

Ці вина пив. Любив якусь красуню.

Прикрив лице забралом кам'яним.

Надбитий янгол молиться над ним

І стежить тихі поповзи вужа

зелено-синє око вітража

А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,

мале віконце ґратками в траву.

Тут мій покій, де темно як в тюрмі

Де я ходжу, і стіни мене глушать.

А часом сплю надворі на кошмі, —

під небом сни за горло так не душать.

ЦІЇ ФОРТЕЦІ НЕФОРТУННІ БРИЛИ —

єдиний пагорб серед цих долин.

І скрізь по схилах — мов кроти нарили —

червоних, жовтих кольорових глин.

Мені далеко видно тут згори.

Колись були тут села, хутори.

Тепер лиш мури оборонних веж.

Осипався ґонт. Вода втекла зі студні.

І по долинах щедрих узбереж

вже не квітують села многотрудні.

Ген мріє комин, чорний від пожоги.

Усе в тернах. Бур'ян та кропива.

Малий ставочок. Чапля миє ноги.

Вночі кричить болотяна сова.

На землю душі дивляться з небес.

І риє призьбу здичавілий пес.

Ані двора. Церковці й поготів.

Лиш на узгір'ї декілька хрестів.

Оце й весь слід народу безталанного.

Гончарські печі заросли хвощем.

Пройшов по селах смертоносний Ангол.

дорогу в рай показував мечем…

ЩО ТУТ БУЛО, ЯКІ ЩЕ БОЖІ КАРИ?

Хто спричинився до таких заглад?

То налітали турки і татари.

То облягали хотинський боркулаб.

Колись, мабуть, проходили десь тут

литовський князь Ольґерд або Кейстут.

Набудувавши кам'яних твердинь,

посівши край по всі його тополі,

тут потім рід шляхетський не один

чинив свої наїзди і розбої

То ткав туман великодні мертвецькі.

То танцювало панство па де грас.

То ми шаблями брали ці фортеці,

то ці фортеці добивали нас.

ВСЕ ЗДІЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛІТЬ.

Мете, летить, як в полі кураїна.

Лише оця фортеця ще стоїть

нездвижно, бо вона уже руїна.

Тут пил і прах, і цвіль, і порохно.

У мурах скрізь проломи і провали.

Але в пивницях є чомусь вино.

Мабуть, усі усіх тут повбивали.

ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.

Душа руїн відкрита небесам.

Ще й лицар той. Над ним упала стеля.

Скришився мур. Тепер ми сам на сам.

І хто він був? Володар цього замку?

Чи граф, чи князь, убитий чи помер?

Яких родів шляхетному відламку

в якому сні приснився я тепер?

Уперся ліктем в ложе кам'яне.

І в камені цей пан ненавидить мене.

ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ'ЯНОГО ГРАФА.

Дивлюся в поле з обімшілих веж.

Моя душа як випита карафа.

Здається, я вже кам'янію теж.

Змиритись треба. Все у Божій волі.

Чого ропщу, примножую гріхи?

Я був щасливий, дякуючи долі.

Могутній був і вільний від пихи.

Я Україну визволяв із пут.

Я мав з людьми велике суголосся.

Зробив я діла, може, і не гурт.

А щось та щось мені таки вдалося.

МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,

кресали іскри ого-го!

Писарчуки універсали

писали з голосу мого.

Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів

мені вітання слав як брат.

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград!

Не підкоряв чужих народів.

Пошану шаблею здобув.

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул.

Ще наша воля не світала,

вже знав, для чого я живу.

Ходив із батьком на султана

і з Сагайдачним на Москву!

Я Польщу в Польщу пересунув.

Мав жовч і мед в каламарі.

Моїх полковників парсуни

британські пишуть малярі.

Посол з Венеції з'являвся.

Султан турецький слав дари.

Я визволяв, я визволявся!

Я міг сказати правду при

самому Богові!

Я віру

вивозив з наших бездоріж!

Не дався Яну-Казиміру.

Я скорше дуба вріжу, ніж

мене поставлять на коліна.

Мені життя не дороге.

Аби сказала Україна:

оце так гетьман! Гетьман, ге?

…А що, як справді так і скаже?

Затуманіє серед нив.

На пам'ять вузлики зав'яже.

чим перед нею завинив.

Я так як чую з днів пізніших

оте презирливе: ага,

це ж він підписувавсь — підніжок,

чиєїсь милості слуга!

Лигавсь з боярами товстими,

лукаво руки потирав.

Це ж він то з тими, а то з тими

лестив царю і туркам потурав!

Та я, аби розгризти віжки.

дійду й не до таких ошуств.

Та я не те що там підніжком —

я чортом, дідьком підпишусь!

З ляхами вип'ю море кави.

Зміняю біле на рябе.

Ну, хитрував, лестив, лукавив…

Чого добивсь?

Лиш уплямив себе!

ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,

душі моєї синій чистовід!

В моїм гербі були гармати,

по дві — на захід і на схід.

А я — мисливець, я чаюсь.

На рукаві то крук, то сокіл.

Щоб лізти згинці під руку чиюсь,

я, може ж таки, зависокий

Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.

Якщо й лукавив — не з добра

Вибираєм ми дорогу.

І вона нас вибира

Тобі то що? У вас — Британія.

Довкола море, й не одне

А в нас що не сусід — братання.

Так і дивися, що вковтне.

Чи я ж своїх суміжників турбую

що напосілись гамузом? А тпрусь!

Живу. Труджусь. Порад не потребую

В своїй державі якось розберусь

Так ні ж, повзуть, нема од них одгону

Як свині, риють до моїх границь

Лиш з України виметеш корону

а цар вже в душу скипетром — пихиць!

І я, славетник, вершень перемоги,

я вільний гетьман вільної землі! —

я мушу їм чубрикатися в ноги.

сквернити очі до такої тлі!

…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,

У грудях стлумивши плачі.

Я знаю грамоту свободи —

її підписують мечі!

А я ламаю пера гусячі

на довгих титулах царя,

свою вогненну муку гасячи

в колодязі каламаря.

Я все спізнав, усі закони вовчі.

І чорту — на, і Богу — на.

Та найстрашніше — очі, очі! —

скажені очі Богуна.

Чоло і вічі — справи чоловічі.

А на Страшному стрінемось Суді,

Богун мені подивиться у вічі, —

що я скажу йому тоді?!

…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,

розхриставшись в своїх святих обуреннях,

я кинув серце, як чирвовий туз,

єдиний козир. І зостався в дурнях.

І я спалив до щирості мости.

Сказав собі: ти хочеш перемоги?

І одімсти — так наче умасти.

І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.

Бо правда що? Поможеться, якраз.

Недарма кажуть: "щирі українці".

Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.

Умру в багні, воскресну в Богуні.

Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.

Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм, —

мої слова ревидувати

не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,

який то біль в моїх словах.

Як дерево, широке листом,

шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,

то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився

і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,

в ставку розводив коропів.

Та й чорт із нею, із свободою,

щоб я за неї так терпів!

У мене жінка дебеленна,

у мене коні — ігиги!

Тугі, як пазуха Гелени,

стоять в полях мої стоги.

У мене вулики і волики,

у мене займищ і толок!

У мене вороки і сволоки,

і хата, взята на кілок.

Такий жупан. Такенна шапка!

І скрині ковані, ая.

Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка

у копанці — і та моя.

Така ж моя, така ж моїсенька!

А ріки — медом, молоком.

На колодках дівує пісенька,

а я підперся кулаком.

Чого мені? Вірнопідданець,

плету життя з повільних діб.

Богдан Хмельницький, хуторянець,

домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.

Доскочив би у панства похвали.

Якби я тільки захотів продатись,

мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,

він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.

І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,

якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,

порожню, як горіх-дутель?

А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —

то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,

хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —

Якої ж я масти?

Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —

такий чорнявий хлопець-хорошень!

Хмелений сонцем, чупер на брову.

Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!

Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?

Коли саме?

І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.

А оце голова на плечах,

як горіх-дутель

А душа моя

в бутлі з червоним вином

сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!

Бо поки я від горя соловів,

він тридцять тисяч війська у неділю

вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.

А він звелів у тій трясовині

костити греблю хмизом, жупанами,

возами, повстю, діркою в човні!

Гатили все в роззявину болота.

Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.

Брела голота… І жінками Лота

білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.

Товкли в багву останнє таганча.

Щоб рятувати не козацьку шкуру,

а руки, що згодяться для меча!

У мочарях провалювались, дибали.

Недвигу-каліч неводом вели.

І виповзали чорні, як анциболи,

набравши смерті повні постоли.

Їм ніч іскрила зоряним кресалом.

Богун останній увійшов у ліс.

А сторопілим після сну гусарам

лишив болото з греблею взаміс!

ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.

А може, хай вже гетьманує він?

Той вміє так розколихати духа,

що Україна загуде як дзвін.

О, той не стане політикувати

і під мечем не всидить, як Дамокл.

Той буде сам мечі собі кувати.

Не старчить сталі — викує з думок.

А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.

Вже віку доживатиму будь-де.

Або сліпого гетьмана з бандурою

колись в степах мій джура поведе…

ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.

Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.

Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.

дві душі зосталось, та й ті непаристі.

Госа, хлопці, госа, понад берегами!

Тече річка кервавая темними лугами.

Біжать ляхи до берега,

да всяк сполошився.

Всі козаки повбиваті,

а один лишився.

Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.

Стоїть собі проти неба — як один у світі!

А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.

Тільки й жалько козакові — мати постаріють.

Стрілив ляшок, стрілив другий,

стрілив чотирнацький.

Чи він козак заворожен, такий чудернацький!

Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.

Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.

З карабинів ціляться, лігши на вали.

Гаркоту-гармату в нього навели.

А у нього ж ані шаблі булатної,

ні пищалі семип'ядної.

Тільки й є, що коса,

та і та пощерблена.

І де він її тут узяв?

Чи не одняв у своєї ж смерті?..

Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.

А він стоїть, косарює, та й посеред річки.

Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.

Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.

А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —

докучають комарики гей у косовицю!

На що король, на що гордий,

та й той здивувався

Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.

— Виходь, — кае — з тої річки,

кидай косу тую

Подарую тобі життя

й шаблю золотую!

А він косить, а він косить, човен углибає.

— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.

Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.

Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.

А один песький син з головою рудою

нирцем, тихцем під водою

підкрадався, чаївся, жабуринням умився,

козаку межи плечі ножем устромився.

А він кае: — Й тобі, стерво,

вбить мене несила.

Оддав смерті свою косу,

а вона й скосила…

ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,

ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.

А інші потрапили в пастку,

і десь їх візьмуть в полон

Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.

А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,

що знову пекло в нашому раю?

А я мов риба з побілілим ротом

на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі

Вже хоч співай Давидові псалми.

Болючі дні, безсонні мої ночі.

Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю

Сиджу в облозі смутку і сльоти.

Зелений кінь з полив'яної кахлі

копитом б'є у скроню самоти…

ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?

Чень до кісток пронизує сльота.

Провільгли стіни. В кам'яному чреві

сиджу як Йона в череві кита.

А джура, що то молоде! —

набрижжив чоботи і йде.

Чого він тут, при гетьмані старому?

Вже інший втік би у Великий Луг.

— А винеси-но свічку проти грому, —

сказала відьма. Виніс. Грім ущух.

АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.

Без дому, без жони сумні мої літа.

Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!

Дівчаточко для нього підроста.

Рудий ручай по схилах воду хлепче.

І протряхає стежка вже як де.

Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?

Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-

Кажу йому: — Служив ти мені ревно

Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.

Відмовчується джура. А згадує напевно

ту дівчину — як доленьку свою.

ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.

Гадюка обвилась, у серці як жало.

Я теж кохав. Та доленьки і дива

в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.

Красуня, пані, жінка, не дівча.

На неї задивлялися панове

усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.

Була як опік серця і чола.

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела.

ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть…

А й справді наче дим.

Оджевріло життя… Клубочаться примари…

Як був я молодим… як був я молодим ..

То хмари як сади. То гриви, то перуки…

А он і ті — єдині, хто простить.

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить…

МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,

що по загладах був уже травою.

Я пам'ятаю батька не старим

І матір пам'ятаю не вдовою.

І той наш дім на Замковій горі,

і Дике Поле за ярами й хащами.

І Тясмин, де колись кусали комарі

святого Афанасія Сидящого…

ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.

Поліг мій батько у кривавій січі.

Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі

ловив я кожну вість, яку несли прибулі.

Як здумаю, було, не тямлюся від болю,

що батько — непохований! — лежить на полі бою.

Як ті, під Берестечком…

І скільки їх, Бог відає…

Та ворон, що їх знає, не раз на день провідує. .

ЦІЇ ФОРТЕЦІ МУРИ КАМ'ЯНІ

були колись лицарству за домівку.

І за твердиню в битвах. А мені

вони уже — як призьба для угрівку.

Вже й міст запав. До скошених воріт

дорога заростає кропивою.

На схилах риє кольоровий кріт.

І тиша тут здається гробовою.

Та ще отой тут лицар у стіні.

І я на нього тут дивитись мушу

Його свобода в кам'яному сні

ніяк не може випростати душу.

Отак вночі, буває, лежимо.

У латах він, а я в своїй куверті.

А я собі і думаю: — А мо',

і він, і я — ми вже обоє мертві?!..

ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.

Свистить моя гетьманська калита.

Бог, пропитавший Ілию од врана,

і нас тут теж як-небудь препита.

Зброяр і джура стережуть вали.

Стара віщунка зварить пообідать.

Шрамко приходить з міста як коли.

Одслужить в церкві та й бреде провідать.

0-он, під горою, біля гаю,

як сивий припутень кульгає…

ТАК І ЖИВЕМ, У ЦІЙ КАМІННІЙ КЛЕШНІ,

в причаєній зівсюди небезпеці —

до гетьмана особи приналежні,

сумна залога мертвої фортеці.

ВНОЧІ ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ

на власні очі бачив якісь тіні.

І хоч не дуже вірю чудесам,

а все ж якісь тут шерехи постійні.

То раптом в залі чути полонез.

То сажотрус із комина з'явився.

Щоправда, я не так щоб і тверез, —

але ж і він на мене подивився!

Із гобелена все хтось приціляється.

І тче павук свою прозору нить.

Вночі тут ходить пані порцелянова,

От-от розіб'ється, дзвенить.

То похитнеться рама в позолоті

То наче тихо брязнули ключі.

Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.

Упавші духи плачуть уночі.

Казав Шрамко, що люди вже давно

оцю стару фортецю обминають

А що один тут привид п'є вино,

то добре, що вони іще не знають.

А ЗІ СВІЧКИ ПЛИВУТЬ ОКАПИНИ.

І Мати Божа дивиться з іконки,

як я тут п'ю, розхристаний, розхряпаний,

аж мерехтять в очах зелені коники.

А що ж мені робити ще, некволому?

Чей думають, що здався я, затих.

Шрамко десь чув — король за мою голову

призначив десять тисяч золотих.

То добре, що приніс він аква віту.

Я тяжко пив і лаявся словами.

Усі діди із того світу

всю ніч хитали головами.

Чи ми вже й справді прогнівили Бога?

Чи ми вже здобич для чужих сваволь?

То хану дай за себе відкупного,

то голову оцінює король!

А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ

що ти її оцінюєш?.. Овва!

Ллється по жилах розпечене оливо

Пада на груди хиль-голова.

Певно, допився до зеленого змія.

Якась у мене в голові веремія.

Увижаються ворота.

От буває ж,

ухопилося голови і не відпуска.

І зелена, зелена, зелена

на воротях бовтається пані Гелена.

Пані Гелена, жона гетьманська.

Та світ же білий мені потьмарився!

ОХ, ТИМОФІЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!

Ти не повісив її, ти, може,

так тільки, здумав, завдав до льоху?

— Батьку, я покарав оту шльоху!

Ти був сліпий. То душа блудодійська

Вона не варта твоєї любові.

Коли я додому заскочив — для війська

в коморі взяти ті гроші скарбові, —

їх не було вже. Бо пані дому

ключ віддала своєму коханцю.

А той признався. І в тому, і в тому.

Хотілось, бач, жити йому, поганцю.

Суд був короткий. Війна. Жарота.

Мотуз на шию. Кінь під ворота.

Очі замружив — як хвисьну коня!

Кінь як рвоне у степи навмання!

Тільки й знялася зелена шквиря.

Тіло гойднулося наче гиря.

Так їй і треба, земля їй розпадина!

Пані Гелена, зелена гадина.

ТА ЩОСЬ МЕНІ ЩОНОЧІ

ЩОДНЯ

ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ

ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ

ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ

НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ

БОЖЕ, БОЖЕ, ПОМИЛУЙ НАС!

Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.

То ж була розпука, то ж був тільки шал.

Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?

Сину мій Тимоше, степове лев'я!

Я ж коли у гніві, то уже не я.

Це якби Виговський слухав моїх слів,

скільки перевішано вже було б послів! —

від царя, від хана і від короля.

Сину мій Тимоше, степове орля!

В трунах перевернеться

наш козацький рід.

Що ж ти зробив шибеницю

з батьківських воріт?!

— Мусив вибирати. Мав одну добу.

Батьківські ворота

чи батьківську ганьбу.

…ЧИ ВИ Ж ЇЙ ХОЧ ПЕРЕД СМЕРТЮ

ДАЛИ ПОЦІЛУВАТИ ХРЕСТ?

Чи сповідалась,

як честь жоночу процвиндрила?

Та було ж її прикопати за тисячу верст

від святого християнського цвинтаря!

Оту перелюбницю,

ту лайдачку,

синів моїх ненависну мачуху.

Оту гадюку, змію зелену!

Мою Гелену… мою Гелену…

ЧИ Я Ж НЕ ЛЮБИВ ТЕБЕ, МОЯ РІДНА?

А в тебе ж вірності як у шелягу срібла.

Було б шануватись, моя замороко,

хоч для годиться, про людське око.

Хай не святенниця, недоторка,

а так шалатися в глупу ніч! —

Ти ж не якась там хльорка,

самій гетьманші не подоба-річ.

Ти ж мала буть хранителькою честі.

Як в домі чисто, й чорт мені не брат.

Душа ж і так стоїть на перехресті

усіх обманів, підступів і зрад.

То ще й від тебе лжа і осудовище?

То ще і ти обманюєш мене?!

Десь має ж бути в світі пристановище,

де в серце жодне стерво не вджиґне!

БУЛО Б ТЕБЕ УЗЯТИ НА ЗАНУЗД.

Та я ж би вмер за твою сльозу

А ти ж то, ласки моєї замість,

таку ганебу, таку мерзу!

Чи мож' тобі серце з нудоти сплюскло?

Бо що ти знала? Шовки та люстро

Та златоглави, та води колонські

Та різні мислі свої вавилонські

…ВНАТУРИЛАСЬ, ВИКОБЄЦАЛА,

ХМІЛЬНОЮ КРОВ'Ю НАЛИЛАСЬ.

фортуну гонором хвицала, грудьми гріховно нап'ялась.

Ходила, наче королева.

А як мінилася в лиці,

коли сорочка перкалева згорала в мене у руці!

Шляхтянка пишна і лукава,

щоб я достоту скаженів,

тремкою цнотою лякала,

то скаже: мій,

то скаже: ні!

В гарячці губ, в нестямі тіла,

В шалу розчахнутих колін

які слова ти шепотіла

шовковим голосом своїм!

Як незагнуздана лошиця

несла крізь ніч мою жагу.

Та я ж без тебе тут лишився

як пожарище на снігу!..

А КОЛИ МИ ВИРУШАЛИ,

не було нам стриму,

до Молдови, до Варшави

чи ізнов до Криму, —

Кажу: — Будь мені здорова!

Кажу: — Не журися.

Кажу: — Пані гетьманова,

ти ж мені дивися!

А вона мені, о Боже! —

до стремен припала:

— Коли я тут що абощо,

то щоб я пропала!

Чума б тебе зачумила,

мусив замовкати.

Чи мав тебе, моя мила,

в замки замикати?

А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,

КОГО СОБІ З'ЄДНАЛА?!

Така красуня, вінчана жона!

Чи вже себе й за устілку не мала, —

чим уподобавсь, смуток тебе зна.

Дворецький з нього — перша кляса.

Солодкомовний, у лакействі — зух.

Його слова б у мисочку — маляса,

у спеку можна вивестися з мух.

Липучий равл в золоченій лівреї,

блідий холуй, драглистий від сидні,

моєї пані ниці емпіреї, —

він так доповз, не втримавсь на коні.

А ще любив закинуть про ойчизну.

Закрався в душу якось. Недарма ж

Лишив на нього птаство й рогатизну,

льохи із ренським, саджавку і саж.

Все поважав маєтне й маєстатне.

Така порода, вутла і плоха.

Я ж думав так:

як до меча нездатне,

то певно ж і нездольне до гріха.

Чи, може, ти одна тому причина?

Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,

що ти їх всіх підпалюєш очима,

як хтива іскра, кинута на трут!

ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТІЧКА.

Збагнітований Божий дар.

Де ж ти, дівонько, красна чічко?

Де ж ти, жоно, чистий олтар?

Де ж ти, де ж ти?

Щось довго йдеш ти.

Сивий волос почав укидатися.

Дотліває душа до решти.

А куди ж від себе податися?

От, сиджу, кулаки в коліна.

Уздріваю в горілці суть.

Счервеніла уже калина,

Що за гробом моїм понесуть…

ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ.

Був женило, джиґун, не послідній таки бабодур,

Може, й десь полишив самосійні діти.

Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.

Приманячилась жінка

Над всею цією різнею,

над блюзнірствами світу — святиня моя сливе

Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею

Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.

Хтось казав: та вона ж у тебе руда

Ох як жар! Та й краси ж гордовитої

Після неї кожна — як прісна вода

після оковитої.

А бувало ж в походах —

зголоднію

Ой да

як захочеться жінки,

аж тісно мені в кунтуші.

Бо похід то похід.

А підвернеться, гляну — хвойда.

Так і верне з душі.

Або й просто жіноцтво.

Ночівля яка чи корчма.

Не одна й молодиця

ласкава була до мене.

Сідло в головах, під боком кошма.

А сон присниться — Гелена.

Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.

Беріг в душі як найдорожчий скарб.

А він ходив в каптані з позументом,

В казну по лікоть руку запускав.

Меткий панок, із тих, що не погребують.

Воно запхне і совість за манжет.

Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,

ще й зачіска ненаська — левержет.

Улестив пані, спритний на підмову.

Нагледів гроші і звивавсь як вуж.

А я в походах. І ключі від схову

довірив гетьмановій, а кому ж?

НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,

аби вночі заскочити обох.

Про це й не думав. Поки віриш, поти й

душа не піде в жебри до тривог.

Я слав гінців наввипередки часу.

щоб у письмі такого наверзти!

А коли я крізь ніч до тебе мчався —

мій кінь іржав уже за три версти!

Дубові двері розхряпнем стояли.

Любив тебе, не вміючи звикать.

То чи ж мені, упитому боями,

мущинський дух по запічках шукать?!

А ти була…

Така була, як завше

Лиш не доглупав я у чому річ:

стара віщунка, й слова не сказавши

полізла спати на холодку піч.

А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.

Сиділа правда в порожній діжці.

Казна козацька.

Казна що?

Болить, що ти таке казна-що!

Болить, що отямився лиш допіру,

як з погорілля, як з-під золи.

Що ви удвох мою довіру,

як свині з жолоба, пили!

То що ж ти серце із мене вийняла?

Ти ж мені душу всю запомийнила!

Та будь воно прокляте, все ваше кодло,

всі ваші кубла і всі ваші кудли!

Та я нап'юся,

та я заллюся,

та я на камені постелюся!

Та я ж не в Суботові,

я ж тут в Паволочі.

А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…

А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК

Ой коню коню зелений тпру

Ох дайте люди мені утираник-

багровий сором з лиця утру

МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.

Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?

Сказав би: каюсь, моя вина.

А він лякаєсь: це все вона!

Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,

да укусився б ти за язик,

питав про ту соромоту псину

твоїх нічних у мене позик?!

Чи тобі полегшало,

що на мене пальцями тицяють

від Дніпра аж по Віслу,

що Гелена підбитою птицею

побіч тебе на воротях повисла?!..

В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.

Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?

Кінь такий зелений, груддя з-під копит.

В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.

Ти ж такий удався, що як щось утнеш!

Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!

То ти в очі туркам вилаєш іслам.

То ти пообсмалюєш бороди послам.

То ти в саме пекло лізеш у бою.

Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!

А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ

НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.

Щоб ти ж мені виріс лицарем,

а не яким душевбогим.

Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,

щоб не боса стояла перед Богом?..

Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ

цей біль, цю пристрасть, як жаринку.

Одне, що в Бога я просив —

щоб дав мені забуть цю жінку.

Вона була як слід змії

Як гріх з отрутою надпитий.

Я не ненавидів її.

Я був понижений і вбитий.

Я пив. Я мучився. Не спав.

Боявся посміху, як пастки.

Ось я такий і воював.

В мені було зерно поразки.

БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?

Високу душу теж стрясає дріж

Бо я стояв до ворога обличчям.

а жінка в спину застромила ніж.

А щоб мене добити вже образою.

щоб попливла в очах мені земля —

сміялось панство і пило мальвазію

за вірність жон в наметі короля

Піднявши келихи за вірність

вони кричали ще й: "Віват!"

Мойого болю безнемірність

їм закортіло блазнювать

Весь табір чув. Горлали ж до півночі.

Умисне брали гетьмана на глум.

Пушкар, Джеджалій одвертали очі.

Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.

В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!

З таким лицем як стать під корогви?!

Та щоб якась там жінка недолуга! —

ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!

Ти ж не якийсь розніжений паночок,

щоб тільки й думать, люб ти чи не люб

Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.

Це їм пора любитись, брати шлюб

А ти, не встигла вмерти їхня мати

привів у дім ненависну чужу.

То що ж ти хочеш з того всього мати?

Ну от і маєш зраду та олжу.

Тепер твій син од горя бешкетує.

Квітучі села спалює орда.

А ти сидиш без війська, без шкатули.

Та ще й про жінку думаєш. Біда.

ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.

Од провини чи од вина

Це ж і син мій колись ожениться.

Не дай, Боже, така жона

ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!

Ніяк не забуду очей твоїх карсти.

Твоїх колінець, твойого лона,

Згадаю — досі душа холоне.

Щоб ти так знала букву й число,

як знала жіноцьке своє ремесло!

То що ж ти винна, що не льодина?

Я ж сам розбештав тебе, єдина

Було, заскочу до свої хати,

щоб до півночі тебе кохати.

Та й знов на ляха або на хана.

Це я винуватий, це я, кохана!

Бо що ж півночі, що ж ті півночі

тобі, розкішній, до ласк охочій?

Недоголублю,

лиш кров тобі збурю.

Прийду до жінки — залишу бурю.

І це ж роками, не день, не тиждень,

я все в поході, все наодлуці.

А ти ж би змерзла була. А ти ж би

рознемоглася в такій розлуці.

То що ж, ридати мені, топитись?

Он чоловіки, так ті — в бурдей.

А жінці варто лиш оступитись,

то гріх від Бога і від людей.

Уже й гуляща, уже й повія,

і поговір на неї, і сором.

А жінка ж так — не живе, говіє.

Прости їй, Боже, невільний скором!

Вона ж дурепа, вона ж овечка.

Нема чого й розбивати глек.

Але якщо вже стрибати в гречку,

то хай би в гречці хоч добрий грек!

І як же ту блідороту неміч

ти брала собі, рознещасна, на ніч?

Отой слимак, те нікчемне м'яло! —

його хватило, а мене мало?!

А може, матері твоїй осичина,

була ти мною вже пересичена?

Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,

тебе потягло на таку капусту?!

Бриджусь тобою, тля лопушана!

Яка єси — така тобі й шана.

А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ

Якими сльозами його окропить

Яким заарканить його арканом

Яким зупинити його барканом

Така мені лучилася бредня —

допився до зеленого коня.

А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.

Пливе фортеця, як старий ковчег.

І дивна тінь, чудна моя подоба,

гіркий тютюн у люльці притовче.

На стелі дощ наплямкує вже плямку.

І самота в мигтінні свічечок

В дубові двері показала клямку —

як ж чортеня глузливий язичок.

В очах пливуть якісь павині очка.

Шугає вітер. Льонна і лукава,

до мене з пітьми простягла сорочка

гарячим шовком вишиті рукава.

Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.

Вернисонця у дурноп'ян.

Ти пий. І чарка серебренька є.

І десь там джура на бандурі бренькає.

І вітер фалю у віконце — плюсь!

Втопити хоче у дощах, пекельник.

Я — горілчаний потопельник.

Я сам в собі зсередини втоплюсь.

А що мене на світі ще трима?

Чабульк — і чарочки нема.

І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.

Хлюпоче дощ з неораних полів.

Чогось містечко називають Паволоч —

волока, зав'язка від постолів.

А може — шовк. А може — поволока.

Волічка днів у шатах давнини.

"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-

"Пшеницю сіяв, а пожав терни".

Гей, люди, люди, сірі пострішане!

Вам спиться в дощ на кулаці досад.

Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,

оце мій самосуд під самосад.

Мої гріхи вже до стіни приперті.

Я вже ослаб, я вам не захисник.

Мені уже три чисниці до смерті.

Я вже гіркий і чесний як часник.

Є в мене тут і келишок, і кварта.

Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —

Настав мій час сказати свою правду.

Кому скажу? Оцим старим хрестам?

Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.

Візьміть мене, я смерті не боюсь.

Як Святополк, що звався Окаянний,

я в цій фортеці об каміння б'юсь!

Та я ж не вартий мідної пиняжки.

Щоб так страждати через ту змію!

Призвів людей до прірви, до поразки,

то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.

ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.

То як же пити, із котрого з них?

Зелений кінь з надтріснутої кахлі

копитом вдарив, заіржав і зник.