20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила свій III Універсал, яким було створено Українську Народну Республіку. У молодій країні швидкими темпами організовувалися власні збройні сили, у тому числі й Повітряний флот. «Завідувачем авіаційної справи УНР», а відтак — командувачем Повітряного флоту 13 грудня 1917 р. призначено одного з організаторів українського військового руху та керівників Українського генерального військового секретаріату підполковника-авіатора Віктора Павленка. Йому підпорядковувалися інспектори (командувачі) авіації та повітроплавання: перший завідував усіма справами, пов’язаними з літаками, другий — діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах («ковбасах») піднімалися на велику відстань над землею та здійснювали розвідку і корегування артилерійського вогню.

Першим командувачем української авіації став військовий льотчик підполковник Вячеслав Баранов, який до того очолював 7-й авіаційний дивізіон, що воював на Південно-Західному фронті. Донський козак за походженням, він не був особливим прихильником незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. Уже за часів гетьмана П. П. Скоропадського В. Баранов зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон. Помічником його став прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко — нащадок українського поета. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою: Хрещатик, 42. Підполковнику В. Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й — у Полтаві. Щоправда, коли розпочалася організація української авіації, тут майже не лишилося військовослужбовців: демобілізовані, вони роз’їхалися по домівках. Відтак, надзвичайно цінним інженерно-технічним обладнанням цих авіапарків нікому було опікуватись.

Олександр Єгоров, штабс-ротмістр 9-го гусарського Київського полку — організатор 1-го Українського авіаційного загону та перший льотчик Повітряного флоту УНР, 1917 р.

Фото з приватної колекції автора

До складу української авіації увійшли також українізовані дивізіони та загони старої російської армії. Серед перших був 6-й авіаційний дивізіон військового льотчика капітана Романа Шоманського, українізований у грудні 1917 р., який, прибувши з фронту до Києва, 5.01.1918 розташовувався у Святошині. Станом на 25.01.1918 цей підрозділ мав такий склад:

— управління дивізіону — 4 льотчики,

— 10-й винищувальний авіаційний загін — 12 льотчиків,

— 6-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,

— 20-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,

— 36-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків;

Крім 6-го авіаційного дивізіону було українізовано такі частини:

— 6-й винищувальний авіаційний загін, якому наприкінці грудня 1917 р. підполковник В. Баранов наказав перелетіти до Києва і розташуватися у Святошині, що й було виконано. Деякий час загін очолював військовий льотчик Сининцин, а згодом — уславлений ас російської армії, що зголосився на службу до військ Центральної Ради, Василь Янченко (уродженець Далекого Сходу з родини українських переселенців)¹. Після прибуття останнього за наказом командувача авіації загін було перейменовано на 1-й Український винищувальний авіаційний ²;

— 9-й корпусний авіаційний загін, українізований на Західному фронті. Його особовому складу вдалося вивезти майно з охопленої більшовизмом території Білорусії та щасливо дістатися смт Маневичі. Згідно з наказом В. Баранова, 26.12.1917 загін відбув до Ніжина³;

— 13-й корпусний авіаційний загін, розташований в районі Двинська (нині — Даугавпілс) на Північному фронті: на початку січня 1918 р. надіслав до Києва повідомлення про свою українізацію⁴. Щоправда, через віддаленість від України він так і залишився на Північному фронті, й навесні 1918 р. рештки загону були використані більшовиками для формування червоної авіації.

Про свою українізацію крім перерахованих частин заявили 1-й і 5-й загони Ескадри повітряних кораблів «Ілля Муромець», які наприкінці

1917 р. дістали розпорядження відбути до Вінниці, де перебувала головна база Ескадри⁵.

З наведеного переліку можна зробити висновок, що у розпорядженні командувача українською авіацією В. Баранова була велика кількість авіаційних підрозділів, а відтак — і літаків. Але це жодним чином не відповідає дійсності. 6-й авіаційний дивізіон та 6-й винищувальний загін прибули до Києва залізницею зі спакованими у ящики літаками. Щоб їх зібрати, були потрібні фахівці-механіки, але останні, як і в київських авіаційних парках, переважно були кваліфікованими робітниками з Росії, часто — більшовиками. Отже, коли частини оголосили про українізацію, більшість механіків відбула на батьківщину, тобто розпаковувати і збирати літаки не було кому. Така ситуація спонукала В. Баранова звернутися до керівництва Дарницького табору військовополонених з проханням розшукати серед захоплених німецької та австро-угорської армії 35 кваліфікованих робітників. До пропозиції командувача української авіації полонені поставилися вороже, а зголосився лише один — чех, інженер-механік Йосип-Альберт Прохашка, якого 10.01.1918 відправили у розпорядження командування 5-го авіаційного парку⁶.

Не обмежившись вербуванням українізованих підрозділів старої російської армії, Військове міністерство Центральної Ради вдалося до створення власних авіаційних частин. Найбільш нагальною виявилася потреба у відкритті української авіаційної школи. У Гатчинській і Севастопольській військових авіаційних школах російської армії українці на той час об’єдналися в окремі гуртки, що, як сподівалося командування, невдовзі мали прибути до Києва і стати кадром для створення авіашколи. Тим часом наказом від 30.12.1917 обов’язки з організації цього закладу були покладені на військового льотчика прапорщика Коломійця. Для практичних вправ майбутній школі виділявся аеродром 3-го авіаційного парку на ст. Пост-Волинський. Приміщення для управління, навчальних класів і курсантів мали виділитися у будівлі 2-го Київського військового училища⁷. Як писав у своїх спогадах урядовець управління авіації Петро Білон, В. Баранову вдалося відшукати два літаки для новоствореної школи, які незабаром було використано для тренувань з опанування льотної майстерності.

16 грудня 1917 р. із добровольців, які належали до різних частин старої російської армії та заявили про своє бажання служити у військах Центральної Ради, у Києві, при 5-му авіаційному парку розпочалося формування 1-го Українського авіаційного загону. Командиром цього підрозділу було призначено члена Центральної Ради, відомого льотчика — георгіївського кавалера підпоручика Олександра Наконечного. Крім нього до загону належали три військових льотчики: штаб-ротмістр О. Єгоров, підпоручик В. Чудновський, прапорщик П. Качан, а також п'ять льотчиків-дозорців: штабс-капітан Ф. Кудря (у документах він помилково іменується військовим льотчиком, але це не відповідає дійсності), поручики І. Морей де Моран, М. Поготовко, підпоручик Веревський та прапорщик В. Чечет⁸.

Один з перших командирів української авіації пілот Василь Янченко (ліворуч), 1915 р.

Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006

Командир новоствореного загону О. Наконечний та його помічник Ф. Кудря були членами українських політичних партій, тому згодом їх відкликано на інші посади. Очолив загін Олександр Єгоров, який 31.12.1917 почав клопотати про передання йому літака типу «Сопвич». У такий спосіб він, фактично, виявився єдиним пілотом із власним літаком, здатним здійматися в небо. Невдовзі після створення підрозділу О. Єгорова почалося формування 1-го Українського авіаційного гарматного загону.

Старшини 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону з гостями поряд із літаком «ДФВ» Ц. 5, березень 1919 р. Стоять зліва направо: сотник О. Жаховський, сотник Берестовенко (?), ад'ютант 1-го Запорізького кінно-гайдамацького полку їм. К. Гордієнка сотник Гончарів, сотник В. Гвоздів, командир кінного дивізіону Чорних Запорожців сотник Римський-Корсаков, командир загону сотник О. Єгоров, поручик С. Чистоклєтов, сотник В. Олексієв.

Фото з видання: Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952

З усіх авіачастин у Першій українсько-більшовицькій війні, яка почалася у грудні 1917 р., активну участь брав лише 1-й Український авіаційний загін, який увійшов до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Його командир сотник Єгоров та інші льотчики здійснювали переважно розвідувальні рейди. Коли ж радянські війська В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова дісталися до Дарниці, літаки загону почали бомбити ворожі бронепотяги та важку артилерію, які обстрілювали Київ.

3-й і 5-й авіапарки та інші авіаційні частини в українсько-більшовицькому протистоянні оголосили нейтралітет, але окремі з них згодом жорстоко за це поплатилися. Зокрема, більшовики майже цілком знищили 5-й авіапарк, вирішивши, що саме його літаки бомбардували Дарницю. Один із радянських командирів згадував: «У боях за Київ, що тривали кілька днів, брала участь петлюрівська ескадрілья з 12 літаків, яка щодня бомбардирувала артилерію Муравйова і станцію Дарниця, де стояли наші бронепоїзди. Куренівські червоногвардійці розвідали, що аеродром цієї ескадрільї перебуває недалеко від заводу Гретера і охороняється невеликими частинами. Із загоном у 25 бійців я пішов ярами від Куренівки на Сирець, і ми зненацька, без жодного пострілу зняти караул. У полотняних палатках — ангарах — стояли літаки. Ми не знали, що з ними робити і обмежилися лише тим, що розкололи шашками пропелери і молотами пошкодили всі частини моторів. Під кінець цієї роботи на аеродром в'їхали 2 машини: грузовик з льотчиками і легкова машина командира ескадрільї полковника Нечитайла. Вони були захоплені і відправлені на Куренівку в штаб полку. На цих машинах ми вивезли зняті з літаків кулемети, льюіса“»⁹.

8-9 лютого 1918 р. 1-й Український армійський авіаційний загін разом із іншими військами Центральної Ради залишив Київ. Один із льотчиків, за наказом С. Петлюри, розкидав з літака листівки із закликом до киян спокійно перетерпіти «господ більшовиків» та обіцянкою, що гайдамаки ось-ось повернуться до Києва та помстяться ворогам УНР ¹⁰.

Урядовець українізованого 5-го авіаційного парку

Іван Молоко, початок 1918 р Фото з приватної колекції автора

Після того, як більшовицькі війська остаточно зайняли Київ, їх командувач В. Антонов-Овсієнко призначив на посаду комісара авіації та повітроплавання України колишнього старшого механіка 3-го авіапарку Васильєва. Під його командування мали перейти всі авіаційні частини, парки та школи, розташовані на території України, включно з тими, які ще у січні 1918 р. вважалися складовою військ Центральної Ради. Зокрема: 1-й, 3-й, 5-й та 6-й авіаційні парки, рештки 6-го авіаційного дивізіону та інших українізованих авіаційних загонів, кадри льотної школи. У першому ж наказі комісар вимагав від підлеглих на всіх літаках перемалювати розпізнавальні знаки, замінивши їх на червоні кола ¹¹.

Із документів штабу Васильєва видно, що рештки українських авіаційних частин, які перейшли в його розпорядження, швидко розпадалися і зникали. Так, командир 6-го (1-й Українського) винищувального авіаційного загону військовий льотчик В. Янченко втік на автомобілі, забравши із собою казну, печатки та документи підпорядкованої йому частини ¹². За кілька днів по тому з посади командира 6-го авіаційного дивізіону було звільнено Р. Шоманського, а на його місце призначено військового льотчика Петровського. 1-й Український армійський авіаційний загін (який на чолі з О. Єгоровим відступив з Києва) перейменовувався на 1-й Український загін Радянської Республіки, а 1-й Український авіаційний гарматний загін взагалі підлягав розформуванню¹³.

Члени родини командира 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону сотника Олександра Єгорова біля його літака «Румплер», травень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

1-й Український армійський авіаційний загін, за радянською документацією, формально вважався таким, що перейшов на бік більшовицької влади, але це не відповідало дійсності. Насправді він разом із переформованими в Окрему Запорізьку бригаду військами Центральної Ради відступив у район Житомира та Бердичева, звідси на початку березня 1918 р. повернувся до звільненого українсько-німецькими військами Києва. 12 березня 1918 р. усі наявні українські частини були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію Армії УНР. До її складу увійшов і 1-й Український армійський авіаційний загін (у деяких документах і спогадах разом з офіційною назвою вживається й інша — «Запорізький»). На початку березня у розпорядження О. Єгорова було передано значну частину майна 3-го та 5-го авіаційних парків, а також літаки та майно 1-го Туркестанського корпусного та 8-го армійського

Механік та члени родини сотника Олександра Єгорова поряд з його літаком, травень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

авіаційних загонів, які розміщувалися у Києві та околицях. У бойовому реєстрі 1-го Українського авіаційного загону навесні 1918 р. перебували такі літаки:

— «Сопвич» № 1201 (переданий до загону ще на початку 1918 р.);

— «Сопвич» № 8176 (переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку);

— «Сопвич» № 8757 (переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку);

— «Сопвич» № 5336 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);

— «Румплер» № 316 (переданий у березні 1918 р. з майстерень КПІ);

— «Румплер № 362 (переданий у березні 1918 р. з 8-го армійського авіазагону);

— «Бранденбург» № 6419 (переданий у березні 1918 р. з 1-го Туркестанського авіазагону);

— «Бранденбург» № 6467 (переданий у березні 1918 р. з 8-го армійського авіазагону);

— «Бранденбург» № 6724 (переданий у березні 1918 р. з майстерень КПІ);

— «Бранденбург» І № 6787 переданий 30.04.1918 з 3-го авіапарку без мотору);

— «Бранденбург» І № 6786 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);

— «Ньюпор» XXIII (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);

— «Спад» № 1718 (переданий 8.05.1918 з 3-го авіапарку);

— «Анасаль» (був у загоні у березні-квітні 1918 р.);

— «Декан» (був у загоні у березні-квітні 1918 р.).

До складу загону протягом весни-літа 1918 р. належали такі літуни:

— Єгоров Олександр Іванович, сотник, військовий льотчик, командир загону;

— Кутєйніков Микола Анатолійович, сотник, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Донської білогвардійської армії);

— Котов Олександр Васильович, сотник, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);

— Чудновський Володимир, значковий, військовий льотчик;

— Качан Павло, хорунжий, військовий льотчик;

— Вноровський Ярослав, хорунжий, військовий льотчик;

— Кротюк Іларіон, хорунжий, військовий льотчик;

— Веселовський Валентин, значковий, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);

— Крелль Артур, військовий льотчик (21.04.1918 залишив загін);

— Рябоконь, льотчик, козак;

— Вержбицький Петро Антонович, хорунжий, військовий льотчик (з 1918 р. — в авіації Добровольчої білогвардійської армії);

— Покровський Анатолій Васильович, сотник, льотчик-дозорець;

— Гребенівський Михайло Миколайович, сотник, льотчик-дозорець;

— Пономаренко Сергій Миколайович, значковий, дозорець;

— Поготовко Михайло Миколайович, значковий, льотчик-дозорець (згодом — в АУНР);

— Воробкало Вадим Діомідович, хорунжий, льотчик-дозорець;

— Мілашевський Сергій Йосипович, хорунжий, дозорець;

— Чечет Віктор Костянтинович, хорунжий, дозорець;

— Єгоров II Яков Яковлевич, хорунжий, дозорець;

— Борисов, льотчик-дозорець (13.04.1918 звільнений);

— Веселовський II, дозорець;

— Воронін, дозорець (21.04.1918 звільнений).

У Києві загін розділився: більша його частина на чолі з О. Єгоровим залишилася для доформування, а інша, озброєна щонайменше трьома літаками, ще 6 березня 1918 р. у складі Окремої Запорізької дивізії вирушила на протибільшовицький фронт.

Із наказів по загону довідуємося про роботу українських авіаторів. Приміром, 15.03.1918 у літака «Сопвич», пілотованого О. Єгоровим, перестав працювати мотор. Командир загону летів до штабу Запорізької дивізії, але мусив здійснити аварійну посадку прямо на підтопленому пасовищі біля с. Осокорки під Києвом. Згодом протягом квітня 1918 р. під час польотів було розбито 2 літаки «Бранденбург», а також «Анасаль» і «Декан». Крім того, один із «Румплерів» (№ 316) після одного з перших польотів «набув неймовірного вигляду».

Інші літаки служили довго та справно. Так, 14 квітня 1918 р. у Києві льотчики Єгоров та Вержбицький виконали показові польоти по півтори години кожний на літаках «Сопвич» та «Ньюпор» 23. З 7 до 21.05.1918 за наказом Штабу гетьмана П. П. Скоропадського Олександр Єгоров здійснив на «Румплері» (№ 362) кілька великих перельотів за маршрутом Київ-Єлісаветград-Катеринослав-Олександрівськ-Катеринослав-Єлісаветград-Київ ¹⁴.

Бойова частина загону, до складу якої належали військові льотчики Котов, Кротюк, Вноровський, Чудновський, Вержбицький та Качан, льотчики-дозорці Гербанівський, Покровский, Воробкало, дозорці Пономаренко, Єгоров II та Воробкало, брала участь у всіх бойових діях Запорізької дивізії на Лівобережній Україні та в Криму. Ці події частково освітлюють документи, нещодавно віднайдені російським дослідником М. Хайруліним, зокрема характеристики командира загону Олександра Єгорова за підписами отамана Олександра Натієва (командира Окремої Запорізької дивізії) та його начальника штабу Павла Вержбицького. У першій з них ідеться: «Знаю ротмистра Егорова за отважного лётчика, поставившего вверенный ему отряд на должную высоту при самых тяжёлых условиях. Своей работой принёс неоценимую пользу Родине, которая должна достойно отблагодарить его, выдвинув на более высокий пост». У другій із характеристик містяться не менш цікаві дані: «Дійсний Українець. Великий знаток свого діла. Весь час боротьби з большевиками оказував неоцінимі услуги не тілько в оному отряду, но і германським військам, позаяк у послідніх не було свого авіотряду». Збереглися також характеристики на військових льотчиків Ілларіона Кротюка та Павла Качана, які брали найбільш активну участь у боротьбі з більшовиками. Отаман О. Натієв так свідчив про діяльність військового льотчика І. Кротюка: «Хороший военный лётчик и работник всякого порученного ему дела. Человек честный с большим житейским опытом. Лично знаю его как отличного самостоятельного работника. Вплоть до взятия Харькова пр. Кротюк один производил боевую разведку ежедневно летая и несколько раз прилетал с разведки с пробоинами в аппарате, принося ценные сведения. Достоин выдвижения на более ответственную должность». Діяльність П. Качана охарактеризував Олександр Єгоров: «Мало балака — багато робе. Найкращій літун в отряді, честнейший человек і великій работник. В отряде наібільш проціовав чім всі другі. Всі своі сили и житя віддовав на боротьбу з більшивиками за Украіну забув зовсім о своей личной жизни» ¹⁵.

Легендарні льотчики, що у 1918 р. служили у складі Повітряного флоту УНР, Павло Качан та Іван Лойко, фото 1923 р.

Фото з фондів ЦДАГОУ

10 липня 1918 р., коли остаточно закінчилися бойові дії з більшовиками, льотчики Вноровський, Кротюк, Качан і Веселовський на літаках «Сопвич» №№ 1201 та 8176 дезертирували та перелетіли у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії¹⁶.

База бойової частини у різні часи розташовувалась в Олександрівську, Катеринославі, Слов’янську, нарешті — на ст. Куземовка під Слов’янськом. Сюди ж за наказом від 15 липня 1918 р. було переведено з Києва і весь особовий склад 1-го Українського авіаційного загону.

Після повернення військ Центральної Ради до Києва почалося відтворення української авіації. 9.03.1918 інспектором Повітряного флоту УНР було призначено підполковника Віктора Павленка, однак через невідповідні особисті якості його довелося зняти з посади і 15.04.1918 замінити полковником Георгієм Горшковим — уральським козаком за походженням, одним із перших російських педагогів у галузі військової авіації, який добровільно вступив на українську військову службу. Йому підпорядковувались інспектор авіації, яким з 16.04.1918 був хорунжий Олександр Наконечний, та інспектор повітроплавання — полковник Микола Гинейко¹⁷.

Урядовець управління інспектора Повітряного флоту УНР Петро Білон згодом згадував про його діяльність навесні 1918 р.: «Розпочались розшуки авіяційного технічного майна, літаків, бомб та ін., а цього майна було досить в 3-му авіяційному парку та в майстернях при Київському Політехнікумі. В майстернях механіки щодня направляли і випускали по одному, а то й два літаки. В березні м. 1918 р. кожного дня можна було бачити, як наші українські літуни літали над Києвом і, звичайно, робили свою призначену роботу» ¹⁸.

Повітроплавання на той час вважалося застарілим різновидом збройних сил, а тому основні зусилля інспекторат Повітряного флоту УНР покладав на розбудову авіації. Згідно з наказом Військової офіції (Військового міністерства УНР) ч. 136 від 30.04.1918 було затверджено існування:

1. трьох управлінь інспекторів авіації (Київського, Харківського та Одеського районів);

2. 8-ми авіаційних дивізіонів, кожний у складі: управління, винищувального, розвідувального та 2-х гарматних загонів;

3. двох авіаційних парків (у Києві та Миколаєві)¹⁹.

Газетне повідомлення від 13 травня 1918 р. про запровадження в українській авіації знаків розрізнення (Киевская Мысль. — 13.05(30.04)1918. — № 74

Пізніше до цього списку додалися Ескадра повітрових кораблів «Ілля Муромець» і Одеська авіаційна школа, початок якій покладено 14 жовтня 1918 р. Слід також згадати, що у складі Українського флоту планувалося створення морської авіації під командуванням морського льотчика Вікторіана Качинського²⁰.

Командири авіаційних дивізіонів підпорядковувалися своїм районним інспекторам, ті, у свою чергу, — єдиному інспектору авіації, нарешті, останній звітувався інспектору Повітряного флоту УНР. Формально вважалося, що всі авіаційні дивізіони почали формуватися 1.03.1918.

Загалом тоді існувало кілька різновидів авіації, які найкраще описав у своїх спогадах видатний льотчик Першої світової війни «Червоний барон» німець Манфред фон Ріхтгофен: «Якщо б я не став професійним винищувачем, то, швидше за все, був би піхотним льотчиком. Адже зазвичай відчуваєш задоволення, коли маєш змогу допомогти піхоті, робота якої — найважча. Льотчик може зробити багато що, аби допомогти піхотинцю.

Під час битви при Аррасі я спостерігав цих чудових хлопців. Вони літали над ворогом у будь-яку погоду і в будь-який час на малій висоті та грали зв’язкову роль у діях наших військ. Я можу зрозуміти їх ентузіазм, коли їм доручається завдання. Мабуть, авіатори кричали «Ура!», коли наша хоробра піхота вистрибувала з окопів і билася з ворогом один на один. Багато разів, закінчивши переслідування

Командувач Повітряного флоту у 1918 р. полковник Георгій Горшков, фото 1910-х років.

Фото з видання: Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006

супротивника, я розстрілював решту набоїв по ворожих траншеях. Можливо, від цього було мало практичної користі, але така стрілянина пригнічує моральний дух ворога.

Був я і льотчиком від артилерії. У мій час вважалося новиною корегувати стрільбу власної артилерії за допомогою бездротового телеграфу. Щоб робити це добре, від авіатора вимагається особливий талант. Я не міг робити цю роботу довго, оскільки прагнув до двобою. Цілком можливо, що саме офіцери-артилеристи стають найкращими льотчиками від артилерії. Принаймні, у них є необхідне знання зброї, якій вони служать. <…>

Командир 3-го Херсонського авіаційного дивізіону сотник Євген Руднєв, фото 1910-х років. Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006

На Західному театрі військових дій око льотчика-розвідника бачить речі, незвичні для кавалериста. Села й міста, залізничні шляхи та дороги здаються безжиттєвими і мертвими. Але все знаходиться у чудовому стані. Тільки добре навчене, натреноване та спостережливе око може сприйняти щось конкретне з великої висоти і на величезній швидкості. У мене чудовий зір, але мені видається сумнівним, що хтось може побачити щось напевно, дивлячись униз на дорогу з висоти 4 тисяч метрів. Оскільки око є недосконалим інструментом спостереження, його заміняють фотоапаратом. Все, що видається важливим, має бути сфотографовано. Крім того, потрібно фотографувати те, що наказано. Якщо повертаєшся додому з зіпсованими фотопластинами, весь польот нічого не вартий»²¹.

Льотчик винищувального загону 3-го Херсонського авіаційного дивізіону Костянтин Краузе біля свого літака, кінець 1917 р.

Фото з приватної колекції Олександра Пересадько

До складу української авіації увійшло чимало військових льотчиків і льотчиків-спостерігачів, як українців, так і представників інших національностей, серед яких були й заслужені пілоти. Слід згадати, що до української авіації вступив російський ас № 2 за кількістю збитих літаків (16) Василь Янченко. Помічником командира 1-го Волинського авіаційного дивізіону став один з російських асів, відомий пілот, білорус за походженням значковий Іван Лойко. Командиром 3-го Херсонського авіаційного дивізіону був перший дипломований льотчик-офіцер Російської імперії, який уславився здійсненням першого польоту над Санкт-Петербургом, сотник Євген Руднєв. Серед особового складу української авіації багато льотчиків, нагороджених орденом Святого Георгія 4-го ступеня або Георгіївською зброєю, зокрема: Олександр Акаро, Вячеслав Баранов, Микола Бафталовський, Тимофій Боровий, Пилип Василевський, Павло Голубов, Борис Горн, Георгій Горшков, Лев Гриньов, Борис Губер, Іван Демичев, Олександр Кованько, Дмитро Коровніков, Максиміліан Левенець, Борис Легат, Олександр Лутц, Антон Мрочковський, Вадим Надєждін, Олександр Наконечний, Іван Павлов, Андрій Поляков, Євген Руднєв, Леонід Самуйлов, Віктор Томашевський, Роман Шоманський, Віктор Янковіус, Сергій Яригін та інші.

Переважна більшість перерахованих льотчиків розглядала військову службу в Повітряному флоті УНР як тимчасове явище до переходу в Добровольчу (білогвардійську) або Червону армію. Щирим патріотом і членом партії українських есерів був лише Олександр Наконечний, але ще на початку літа 1918 р. його фактично усунули від будь-якої діяльності. З наведеного списку георгіївських кавалерів тільки О. Наконечний та Б. Губер, який випадково залишився в українській авіації, у 1919 р. продовжили службу в складі збройних сил УНР.

Командир винищувального загону 8-го Катеринославського авіаційного дивізіону військовий льотчик Микола Кисилевич поряд зі своїм літаком, 1917 р.

Фото з приватної колекції Олександра Пересадько

По звільненні Олександра Наконечного інспектором усієї авіації Української Держави став полковник Вячеслав Баранов, щоправда, офіційне затвердження його на цій посаді відбулося 27.08.1918. Він організував вивезення з України на Дон понад 70 літаків та 37 вагонів із цінним авіаційним майном, а врешті й сам облишив українську військову службу і з 26.09.1918 обійняв посаду командира авіаційного дивізіону білогвардійської Донської армії²².

Коли до влади в Україні прийшов проголошений гетьманом П. П. Скоропадський, в інспекції Повітряного флоту розпочалася справжня «білогвардійська реакція»: більшість особового складу української авіації ледь не публічно показувала себе складовою частиною білогвардійських військ. Петро Білон згадував про це: «Не дивлячись на те, що деяка частина старшин у штабі були росіяни, все ж там чути було українську мову, не чисту, мішану, але все ж рідну мову. За короткий час авіяція зробила великий поступ, але в серпні мимоволі кидалось в очі, що мільйонове авіяційне майно тане „як віск на вогні". Ми відчували, що щось робиться недобре, і пізніше довідались, що наші начальники з наказу гетьмана відправляють наші літаки і літунів на Дон до Денікіна. Все менше і менше бачимо літунів, зменшується рух у штабі, зменшується в штабі склад старшин, не бачимо ані начальника Повітряної фльоти, пол. Горшкова, ані полк. Гинейка (втікли до Денікіна). На місце начальника Повітр. фльоти призначили полк. Вегинера, який цілком одверто старався допомагати денікінцями. Ми робили всякі перешкоди, тому полк. Вегинер ставився до всіх нас ворожо»²³.

Льотчик Башинський поряд зі збитим ним та поручиком Борисом Губером німецьким літаком «Спад А2», Південно-Західний фронт, 4-те вересня 1916 р.

Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006

Керівництво інспекції Повітряного флоту робило спроби реорганізувати українську авіацію за російським взірцем. Так, від початку свого існування кожний дивізіон іменувався за місцем дислокації: Волинський, Подільський, Херсонський, Київський тощо. До складу дивізіонів увіходили загони, які не мали сталого найменування та нумерації. Наказом від 6 серпня 1918 р. затверджено зміни: усі дивізіони та загони отримали наскрізну нумерацію (без назв). Відтепер існували 8 дивізіонів з номерами від 1-го до 8-го і 32 загони. Але цифрування останніх було утруднене, оскільки інспекція Повітряного флоту планувала збільшити кількість загонів у кожному дивізіоні з чотирьох до шести. Таким чином, у 1-у дивізіоні відтепер були загони з номерами від 1-го до 4-го (а згодом мали сформуватися 5-й і 6-й), у 2-му — від 7-го до 10-го (відповідно — 11-й, 12-й) і далі. До всього, тим же наказом частині наявних авіапідрозділів

Української Держави передавалися історичні традиції розформованих на території України навесні 1918 р. авіаційних загонів російської армії. Проте серпневі нововведення затрималися ненадовго, і вже з наступного місяця дивізіони та загони застосовували одночасно старий номер і нову назву (1-й Волинський, 2-й Подільський, 3-й Херсонський тощо).

Раз по раз з України в напрямку Дону вирушали ешелони авіаційного майна. Деякі авіатори ледь не спеціально вступали на українську військову службу, щоб потім із цінним майном перейти до білих. Наприклад, полковник Іван Степанов був зарахований до інспекції Повітряного флоту 8 серпня 1918 р., а вже 23 серпня від’їхав на Дон, очолюючи ешелон авіаційного спорядження. Від масової втечі льотчиків стримувала лише відсутність справних літаків, з появою яких вони відлітали до білогвардійців. Такий стан справ навіть став своєрідною «традицією».

За документацією, у складі авіації Української Держави мало нараховуватися 336 літаків, фактично ж налічувалося 193 (з них 4 — важкі бомбардувальники «Ілля Муромець») і майже половина їх — несправні, що використовувалися з 1915–1917 рр. і потребували дрібного чи й капітального ремонту. Другу частину становили нові літаки, розібрані та спаковані у ящики, і до багатьох із них не було моторів. Так, станом на вересень

1918 р. з 11 літаків 6-го Полтавського авіаційного дивізіону чотири вимагали капітального ремонту, один уже перебував у ремонті, один стояв без мотору, а п’ять — не складені. З 13 літаків 7-го Харківського авіаційного дивізіону вісім ремонтувалися, а решта залишалися нерозпакованими.

По відновленні і складанні літаки, як уже зазначалося, дезертирували до білогвардійців. Приміром, 16 вересня 1918 р. командир 3-го Херсонського авіаційного дивізіону, уславлений російський льотчик сотник Євген Руднєв організував колективний перельот восьми дієвих літаків з Одеси до Єкатеринодара. Крім Є. Руднєва машини пілотували військові льотчики сотники Вадим Надєждін, Володимир Камінський, Костянтин Савелов, хорунжі Олексій Камінський, Шевчук, морський льотчик лейтенант Сергій Яригін, хорунжий льотчик-дозорець Стефан Васильєв та інші.

16 жовтня 1918 р. було встановлено офіційне поштово-повітряне сполучення між Києвом та Новочеркаськом — столицею Війська Донського. Відповідальним за нього був командир 7-го Харківського авіаційного дивізіону полковник Роман Шоманський²⁴. Але він, певно, після відльоту до Новочеркаська, повертатися в Україну не збирався, оскільки ще 15.09.1918 був зарахований до складу білогвардійської Добровольчої армії²⁵.

Услід Р. Шоманському налагоджувати «офіційне поштово-повітряне сполучення» відправилися й інші льотчики цього підрозділу. Наприкінці жовтня 1918 р. у розпорядження Добровольчої армії на щойно зібраних «Ньюпорах-ХХІІІ» перелетіли сотник М. Бафталовський і хорунжий Т. Боровий²⁶.

Літаки 1-ї бойової авіаційної групи російської армії, деякі з яких у 1918 р. потрапили до складу 2-го Волинського авіаційного дивізіону Повітряного флоту УНР.

Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006

Решта офіцерів 7-го Харківського авіаційного дивізіону, яким не дісталося справних літаків, вирушали на Дон своїм ходом. Ще у жовтні 1918 р. у напрямку Новочеркаська поїздом виїхав військовий льотчик сотник Віктор Янковіус. А до середини листопада тут майже не лишилося старшин і дієвих апаратів, тож і сам дивізіон припинив існування.

Зі складу 8-го Катеринославського авіаційного загону до білогвардійців перелетів значковий Микола Кисилевич, а з жовтня 1918 р. у розпорядженні командування Донської армії опинився й командир цього підрозділу військовий старшина Дмитро Коровніков. З 1-го Волинського авіаційного дивізіону до білих дезертирували заступник командира значковий І. Лойко та льотчик-дозорець значковий Зуєв.

За таких умов українських патріотів, що служили в авіації, поступово усували з посад, а потім відправляли у відставку. Так сталося з інспектором авіації Олександром Наконечним, командиром 3-го Київського авіаційного парку Федором Кудрею та іншими. Льотчик-підстаршина Лев Скурський, який утік з Радянської Росії та вступив до винищувального загону 7-го Харківського авіаційного дивізіону, був незабаром звільнений, причиною чого стала відсутність старшинського звання.

Доля єдиної по-справжньому бойової авіаційної частини Української Держави — 1-го Українського армійського авіаційного загону — також була поставлена під удар. Наказом Військової офіції ч. 77 від 12.07.1918 його передавали зі складу Окремої Запорізької дивізії до Катеринославського (за місцем розташування) авіаційного дивізіону в якості 2-го гарматного, але із дислокацією у Слов'янську ²⁷. Причому в стройовому відношенні загін ще певний час підпорядковувався командуванню дивізії, а в адміністративному — командирові дивізіону військовому старшині Дмитру Коровнікову.

Між командуваннями підрозділів виникли натягнуті стосунки. Олександр Єгоров намагався уникати спілкування з Дмитром Коровніковим, який, за сприяння інспектора авіації Харківського району військового старшини Тимофія Гаусмана, уперто робив спроби «русифікувати» загін. Одним із методів досягти цього стало припинення будь-якого матеріально-технічного та продовольчого постачання.

Командир 8-го Катеринославського авіаційного дивізіону військовий старшина Дмитро Коровніков, фото 1920-х років. Фото з видання: Жуменко В. Белая армия, фотопортреты русских офицеров, 1917–1922. —2007

Крім того, Д. Коровніков перепризначав старшин 1-го Українського авіаційного загону до інших підрозділів свого дивізіону. За таких умов військові льотчики та льотчики-дозорці почали залишати загін. У вересні 1918 р. 2-й гарматний авіаційний загін спробували офіційно розформувати, створивши замість нього 46-й авіаційний. Щоправда, через часткове підпорядкування штабу Окремої Запорізької дивізії скасувати підрозділ без наказу звідти виявилося неможливим. У результаті 1-й Український авіаційний загін, незважаючи на численні перешкоди, вдалося зберегти аж до початку очолюваного Директорією Протигетьманського повстання, яке спалахнуло в Україні 15 листопада 1918 р.

Прихильники нової влади виявилися і у кількох авіаційних підрозділах Повітряного флоту Української Держави. Одним із перших на бік Директорії перейшла частина особового складу 1-го Волинського авіаційного дивізіону на чолі із сотником Клавдієм Голіцинським. Останній з власної ініціативи сформував у своєму підрозділі авіаційний загін з 3-х літаків при трьох льотчиках (одним із них був звільнений зі складу Повітряного флоту Української Держави підстаршина Левко Скурський), із яким вирушив у розпорядження командира Осадного корпусу Є. Коновальця. Під час облоги Києва військами Директорії загін під керівництвом К. Голіцинського (до зайняття міста 14 грудня 1918 р.) здійснював розвідувальні польоти²⁸. Для керівництва повітряними операціями проти військ П. П. Скоропадського при штабі Директорії було створено посаду командувача авіації, яку обійняв льотчик-дозорець Федір Кудря.

Авіаційні загони, які залишились у розпорядженні гетьманського військового командування, так само виконували розвідувальні польоти, беручи активну участь у боротьбі з Директорією. Зокрема, в оперативному звіті Генерального штабу Української Держави за 9 грудня 1918 р. йшлося про здійснення одного з таких польотів під Києвом. Як доповідав льотчик: «Фронт противника безжизненный. Дороги пусты. Оживление только у деревень, в которых жмутся петлюровские банды»²⁹.

Командир 7-го Харківського авіаційного дивізіону полковник Роман Шоманський.

Фото з видання: Кавалеры ордена Св. Великомученика и Победоносца Георгия и Георгиевского оружия. — Белград, 1935

Як видно з наказів по 8-му Катеринославському авіаційному дивізіону, під час боротьби між гетьманом П. П. Скоропадським і новою владою пілоти його кілька разів здіймалися в небо. Слід зазначити, що після від’їзду до денікінської армії Д. Коровнікова, М. Кисилевича та деяких інших льотчиків у складі підрозділу залишилися люди, налаштовані помірковано-нейтрально. Отож дивізіон, залежно від перебігу подій, виконував накази тих військових начальників, які перебували у Катеринославі. Зважаючи на наявність у місті штабу 8-го Катеринославського корпусу, який формально підпорядковувався П. П. Скоропадському, а фактично прагнув приєднатися до Добровольчої армії, пілоти дивізіону діяли в його інтересах. Так, 17 листопада 1918 р. два літаки, пілотовані сотником Анжельсоном та хорунжим Борисом Касперовичем, здійснили розвідувальний політ, що тривав 35 хвилин³⁰, а 1 та 2 грудня — два 30-хвилинних³¹.

Скориставшись тим, що в Одесі висадилися війська Антанти, а в Донецькому басейні почали наступати білогвардійські частини, окремі авіаційні підрозділи просто перейшли на їх бік. Так, в Одесі до білогвардійців пристали: особовий склад 3-го Одеського авіаційного дивізіону, Одеського науково-повітроплавного дивізіону, Одеського авіаційного парку, кадри Одеської авіаційної школи та підрозділи 2-го Подільського авіаційного дивізіону, які саме в той час формувались у місті³². Невдовзі до Одеси прибула й частина 1-го Волинського авіаційного дивізіону, яка теж прагнула долучитися до військ А. І. Денікіна. На Лівобережній Україні, користуючись нагодою, до білих дезертирувала більшість особового складу 6-го Полтавського та 7-го Харківського авіаційних дивізіонів.

14 грудня 1918 р., одночасно зі вступом армії Директорії до Києва, на сході України почався наступ більшовицьких військ. Спалахнула Друга українсько-більшовицька війна. Як і наприкінці 1917 — навесні 1918 рр., через обмаль військ з обох боків боротьба точилася переважно навколо великих міст і вузлових станцій. На той час у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР перебували декілька авіаційних підрозділів з мізерною кількістю літаків. Після досить масового відходу льотчиків до білогвардійців наявні авіаційні частини перебували у стані реорганізації. У підпорядкуванні командуванню військ Директорії залишилися кадри 1-го Волинського, 2-го Подільського, 4-го Київського, 5-го Чернігівського, 6-го Полтавського, 7-го Харківського, 8-го Катеринославського авіаційних дивізіонів, а також 1-й Український (Запорізький) авіаційний загін. Однак зважаючи на те, що більшість військових льотчиків та льотчиків-дозорців залишила українську військову службу, а наявні літаки переважно були несправними, боєздатність цих підрозділів виявилася низькою.

Отже, означилася нагальна потреба перепису службовців та інвентаризації майна у цих авіаційних частинах задля подальшої повномасштабної реорганізації Повітряного флоту України. Тим більше, що у Києві на бік військ УНР перейшли майже всі раніше створені авіаційні та повітроплавні інституції. Так, станом на 15 грудня 1918 р. тільки у тодішній столиці у розпорядженні УНР перебували:

Авіаційно-повітроплавне управління (Хрещатик, 25), начальник (командувач Повітряного флоту) — полковник Вегинер Олександр Миколайович;

Штаб та управління інспектора Української авіації (вул. Столипінська, 10) — Самійло Павло Олександрович;

Інспекторат авіації Київського району (вул. Хрещатик, 29);

4-й Київський авіаційний дивізіон (вул. Хрещатик, 29) — військовий старшина Горчанінов Микола Олександрович;

5-й Чернігівський авіаційний дивізіон (вул. Маріїнсько-Благовіщен-ська, 26, помешкання 11) — значковий Куниця Георгій Миколайович;

Київський авіаційний парк (будинок Офіцерської залізничної школи) — сотник Передков Михайло Геннадійович;

Управління інспекції повітроплавання (вул. Мала Житомирська, 20) — т. в. о. полковник Марков Микола Михайлович;

Інспекція повітроплавання Київського району (вул. Мала Житомирська, 20, помешкання 49) — сотник Покідов Олександр Якович;

3-й Київський повітроплавний дивізіон (цитадель напроти Лаври) — військовий старшина Федорів Сергій Олександрович.

Повітроплавний парк (хутір Грушки) — значковий Юрьєвський³³.

Під час упорядкування старих гетьманських кадрів визначилася необхідність скорочення наявної кількості штабів та інспекторатів. Для початку було звільнено начальника авіаційно-повітроплавного управління полковника О. Вегинера, який ще під час служби у гетьмана П. П. Скоропадського активно допомагав білогвардійцям. Замість нього командувачем Повітряного флоту УНР 25 грудня 1918 р. було призначено полковника В. Павленка. На посаді інспектора авіації П. Самійла замінив сотник О. Наконечний, а інспектором повітроплавання став військовий старшина П. Крицький. Ф. Кудря повернувся до обов’язків командира Київського авіаційного парку. Районні інспекторати авіації тимчасово зберігались, але вже навесні 1919 р. були скасовані.

Варто зауважити, що планомірно реорганізувати наявні авіаційні дивізіони та загони штабу Повітряного флоту УНР не вдалося. Ще з середини грудня 1918 р. на Східній Україні тривали запеклі сутички з більшовицькими військами та їх союзниками — махновцями, есерівськими загонами й іншими формуваннями радянського спрямування. Під тиском Червоної армії та радянських повстанських загонів військам Директорії, реорганізованим у Дієву армії УНР, довелося залишити Харків, Чернігів, Полтаву, Катеринослав, а в ніч з 5 на 6 лютого 1919 р. — Київ. За цих умов перетворення української авіації, запроваджені ще навесні 1918 р., було цілком зупинено.

Таким чином, на початок 1919 р. у вирі боротьби за незалежність України опинилися тільки рештки авіаційних дивізіонів УНР. Найбільше у виступах проти військ гетьмана П. П. Скоропадського відзначився авіаційний загін К. Голіцинського, у листопаді 1918 р. виокремлений зі складу 1-го Волинського авіаційного дивізіону, який ще певний час залишався у розпорядженні командування Осадного корпусу військ Директорії. Залишки 1-го Волинського авіаційного дивізіону на чолі з військовим льотчиком сотником Костянтином Калініним з 3 грудня 1918 р. були включені до складу військ УНР Південно-Західного району³⁴. Станом на 11 січня 1919 р. дивізіон мав на озброєнні 4 справних літаки, з якими згодом брав активну участь у бойових діях на Холмсько-Галицькому фронті Дієвої армії УНР проти радянських та польських військ. На початку березня 1919 р. 1-й Волинський дивізіон було об’єднано з рештками кількох інших авіаційних підрозділів і перейменовано на 3-й бойовий авіаційний загінПовітряного флоту УНР. Холмсько-Галицького фронту. На 13 березня 1919 р. у загоні нараховувалося 13 старшин, 52 козаки, 6 літаків, 9 коней, 2 автомобілі³⁵.

Захоплений радянськими військами у Вінниці літак «Фарман»-30 з намальованим спереду тризубом, березень 1919 р.

Напередодні Протигетьманського повстання був розділений і 2-й Подільський авіаційний дивізіон. Одна з його частин відбула на формування до Одеси, де згодом перейшла на бік білогвардійців. Інша, у свою чергу, залишилася у Вінниці й уже у 20-х числах листопада 1918 р. увійшла до складу армії УНР. У той самий час до командування військ Директорії прибули делегати від уряду Західно-Української Народної Республіки з проханням надати допомогу в боротьбі з поляками. Зокрема, делегати потребували передання у розпорядження Галицької армії авіаційних підрозділів. Відтак, рештки 2-го Подільського авіаційного дивізіону було передислоковано до м. Красне, де на їх базі невдовзі утворився Летунський відділ Галицької армії.У Вінниці лишився тільки невеличкий підрозділ дивізіону (напевно, матеріальна частина), який станом на 11 січня 1919 р. мав лише 20 багнетів, 1 кулемет і 3 автомашини.

З чисельних авіаційних підрозділів, які розташовувались у Києві, на боці Директорії служили поодинокі льотчики, інші — дезертирували. З найбільш надійних літунів зі складу загону К. Голіцинського, 4-го Київського авіаційного дивізіону та загонів 5-го Чернігівського дивізіону, що формувалися у тодішньому столичному місті, було створено Особливий авіаційний загін Осадного корпусуполковника Є. Коновальця. Він дислокувався на летовищі на ст. Пост-Волинський та здійснював бойові польоти на схід і на південь від Києва. Для кращої орієнтації на місцевості всі льотчики загону отримали мапи Київського району. Одна з них зберігалася у Фастові в помешканні колишнього льотчика Л. Скурського та була вилучена у 1930 р. під час арешту й обшуку органами ДПУ і згодом стала приводом для окремого розслідування³⁶. Рештки розташованих у Києві кадрів 4-го і 5-го авіаційних дивізіонів залишились у підпорядкуванні штабу Повітряного флоту УНР.

Переважна більшість особового складу авіазагонів, які дислокувалися у Харкові, Полтаві та Чернігові, дезертирувала. Залишки 5-го Чернігівського, 6-го Полтавського та 7-го Харківського авіаційних дивізіонів протягом січня 1919 р. були захоплені радянськими військами. Зокрема, у Чернігові 12 січня 1919 р. до рук більшовиків потрапило 6 літаків (1 справний, інші потребували ремонту)³⁷. Частина 6-го Полтавського авіаційного дивізіону, яка опинилися у складі Червоної армії, була перейменована на авіазагін 2-ї бригади 2-ї Української радянської дивізії³⁸. Поодинокі пілоти полтавського підрозділу на чолі з сотником О. Жаховським залишилися у складі Дієвої армії УНР і незабаром влилися до 1-го Запорізького авіаційного загону.

Під час боротьби між П. П. Скоропадським і військами Директорії льотчики 8-го Катеринославського авіаційного дивізіону залишалися у складі підпорядкованого гетьману 8-го Катеринославського корпусу і здійснили два розвідувальні польоти у розташування повстанців. Проте 1-й Запорізький авіаційний загін Катеринославського авіаційного дивізіону одразу і беззастережно перейшов на бік Директорії. Коли командування корпусу вирішило розірвати стосунки з гетьманським урядом і наказало підлеглим частинам вирушити у бік Криму на з’єднання з білогвардійськими військами, це розпорядження виконали лише кілька військовослужбовців дивізіону на чолі з сотником Іваном Калугіним. Командир дивізіону С. Заборовський і більшість його особового складу залишилися у Катеринославі та 12 грудня 1918 р. оголосили про перехід до військ Директорії³⁹. Відтоді, фактично, почалася ліквідація цього підрозділу, в якому на початок грудня 1918 р. і без того залишалося не більше 10 старшин. 20 грудня 1918 р. з дивізіону вибуло два найкращих військових льотчики: сотник Анжельсон («захворів») та сотник Турчановський (дезертирував і був виключений зі списків)⁴⁰. А вже 26 грудня 1918 р. до Катеринослава увірвалися анархістські загони Нестора Махна, який у той час був союзником радянської влади, й одразу захопили казарми Феодосійського полку, де розташовувався авіаційний дивізіон. Тут махновці знайшли три літаки, про які й доповіли радянському головнокомандувачеві⁴¹. За кілька днів підрозділи Дієвої армії УНР відбили місто у махновців, але від дивізіону залишилися тільки потрощені літальні апарати й авіаційне обладнання. Отже, 8-й Катеринославський дивізіон зник з реєстрів Повітряного флоту УНР.

Наприкінці січня 1919 р. усі розташовані у Києві авіаційні інституції та частини (4-й Київський, 5-й Чернігівський дивізіони) були евакуйовані до Козятина, а 3-й повітроплавний загін — до Бердичева⁴². З Козятина льотчики вже за кілька днів відбули до Вінниці, а наприкінці лютого

1919 р. — до Проскурова. Під час евакуації Вінниці у місті залишилися рештки Ескадри повітряних кораблів, кадр якої та єдиний справний літак «Ілля Муромець» 18 березня 1919 р. потрапили до рук червоноармійців і пізніше використалися у формуванні радянської авіації в Україні. Зокрема, колишній помічник командира ескадри сотник Яків Шаров з 20.06.1919 був призначений до Штабу повітряного флоту радянської України та згодом обіймав командні посади в РСЧА⁴³.

Про проскурівський період Повітряного флоту УНР колишній начальник його канцелярії Петро Білон згадував: «До Проскурова прибули авіяційні дивізіони: Київський, Чернігівський, частина Полтавського, деякі старшини-літуни з Харкова, Житомира і Вінниці. Тут почали направляти літаки і треніювати старшин-літунів. У Проскурові було надзвичайно багато авіяційного майна, і про це дали знати галицькій літунській сотні, що стояла в Краснім, біля Львова (в тій сотні літуни були майже всі з України). І ось прилетіли вони до Проскурова і вивезли яких до 60 старих літаків та велику силу технічного авіяційного майна. Частина літунів нашої армії залишила нас і відлетіла до Галичини до літунської сотні»⁴⁴. З Проскурова до складу Летунського відділу Галицької армії справді було передано велику кількість літаків та авіаційного майна.

На фронтах Дієвої армії УНР протягом весни 1919 р. діяло щонайменше чотири авіаційних загони:

— 1-й Запорізький авіаційний загін сотника Олександра Єгорова, у якому станом на 29.03.1919 було 11 старшин, 1 урядовець, 83 козаки, 10 автомашин та 2 літаки⁴⁵. Він обслуговував фронт Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, яка оперувала на Півдні України.

— 3-й бойовий авіаційний загін на чолі з сотником Костянтином Каліниним, у якому, як уже згадувалось, на 13.03.1919 нараховувалось 6 літаків. Він діяв на фронті Північної групи Дієвої армії УНР, що вела бої з радянськими військами на житомирському та сарненському напрямках.

— 4-й бойовий авіаційний загін, переформований з Особливого авіаційного загону й очолюваний сотником Митрофаном Бого-моловим, який знаходився при штабі Повітряного флоту УНР та оперував на центральній ділянці фронту Дієвої армії УНР.

У травні 1919 р. на території Західно-Української Народної Республіки з решток різних авіаційних дивізіонів і загонів був зорганізований 5-й бойовий авіаційний загін, командиром якого став поручик Микола Шеремецинський.

Деякі подробиці з життя 4-го бойового авіаційного загону знаходимо в архівно-слідчій справі колишнього льотчика Льва Скурського. Він, зокрема, згадував про дві небуденні події: «В начале марта 1919 года помню случай, когда наш отряд стоял в Проскурове, расстреливали 9 человек китайцев, пойманных на фронте по рассказам при таких обстоятельствах: когда красные части отступили под натиском войск УНР, то часть китайцев остались с пулеметами и все время продолжали отстреливаться до последнего патрона, пока не были взяты живыми в плен. Их судил полевой суд. Когда только прибыл наш эшелон, то разнесся слух, что повели расстреливать китайцев. Я вышел из эшелона и пошел посмотреть. Это было недалеко от станции, часов в 6 утра. Конвой состоял приблизительно из одного взвода человек 20. Их поставили у каменной стены. Один из китайцев сел на корточки и показал пальцем себе в лоб. Команде были распределены приговоренные: один человек на трех приблизительно, и расстреляли их одним залпом»⁴⁶.

Літак «Ньюпор»-17 який використовувався у Летунському відділі Галицької армії та Повітряному флоті УНР. На передньому плані підстаршина Володимир Пилипець. Фото з видання: Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958

Ще одна подія сталася, за словами А. Скурського, наприкінці березня 1919 р., коли командир авіаційного загону доручив йому обрати місце для аеродрому в районі містечка Гнівань. Лев Скурський виконав завдання і виявив потрібне місце біля цукрового заводу під Гніванню.

На зворотному шляху він сів у перший потяг, як виявилося, — отамана Палієнка, якого мали заарештувати за звинуваченням у здійснені погромів. На ст. Тюшки поїзд було несподівано зупинено й оточено 200 українськими вояками Окремого Запорізького стрілецького куреня сотника П. Шандрука. Іменем Головного отамана палієнківцям було запропоновано скласти зброю, але вони відповіли на це вогнем. У відповідь українські вояки також почали обстріл поїзда. 4 палієнківців загинуло, 16 були поранені, решта — заарештована. Л. Скурського, як непричетного до загону Палієнка, одразу звільнили⁴⁷.

Наприкінці квітня 1919 р. оперативна ситуація для Дієвої армії УНР ще більше ускладнилася. Південно-Східна її група під тиском червоних і зважаючи на бунти у власних частинах була інтернована на румунській території. Так само сталося і з 1-им Запорізьким авіаційним загоном. У Північній групі армії УНР також відбувся заколот, після якого, затиснута з обох боків радянськими та польськими військами, вона була розгромлена. Рештки її відійшли в район м. Крем’янець, де затято відбивалися від червоних військ. За таких умов управління Повітряного флоту УНР, Київський авіаційний парк та інші інституції були евакуйовані на територію Західно-Української Народної Республіки до м. Броди. 3-й і 4-й бойові загони розташувалися у Здолбунові, звідки провадили авіаційні рейди проти радянських військ: здійснювали розвідку та бомбили ворожі розташування. У червні 1919 р. Дієва армія УНР почала операцію зі звільнення м. Камянець-Подільський і згодом здобула його. Невдовзі до міста було переведено всі державні інституції, зокрема й управління Повітряного флоту, Київський авіаційний парк, 1-й Запорізький, 3-й і 4-й бойові загони.

У Камянці-Подільському відбулася остаточна реорганізація Повітряного флоту УНР: було скорочено зайві інституції та переформовано бойові частини. На посаді начальника Повітряного флоту УНР залишився полковник Віктор Павленко. Його найближчими помічниками стали: начальник канцелярії військовий урядовець Петро Білон, який працював в українській авіації з часу її організації, а також начальник загально-муштрового відділу льотчик-дозорець сотник Михайло Поготовко (колишній осавул 1-го Запорізького авіаційного загону). Крім трьох названих у складі управління служило ще шість осіб: начальник господарчо-рахівничого відділу військовий урядовець Костянтин Орішков, бухгалтер Микола Домашенко, діловод Ферапонт Міцкевич, канцелярист Віталій Бафталовський, друкар Петро Тисменецький та друкарка Олена Голіцинська (дружина військового льотчика К. Голіцинського)⁴⁸.

Олександра Наконечного було знято з посади інспектора авіації УНР та призначено начальником Військово-авіаційної школи УНР, яка створювалась у Камянці-Подільському в приміщені Комерційного училища на вул. Високій⁴⁹. Замість нього виконувачем обов'язків інспектора авіації, а з 22.07.1919 — інспектором авіації став колишній командир 1-го Запорізького авіаційного загону Олександр Єгоров. Серед його найближчих співробітників — помічник інспектора з технічної частини льотчик-дозорець Василь Торічнєв, помічник інспектора з муштрової частини чотар Леонід Любарський, канцелярист Іван Левковський, друкарки Любов Торічнєва (дружина В. Торічнєва) та Софія Калініна (дружина військового льотчика К. Калініна)⁵⁰.

У Камянці-Подільському при управлінні Повітряного флоту було створено комісію з розробки основних положень «Військово-воздушної фльоти Української Народної Республіки», яка підготувала кілька важливих законопроектів, а саме:

— Положення про військово-воздушну фльоту УНР;

— Статут про начальника військово-воздушної фльоти УНР;

— Статут про начальника авіації УНР;

— Статут про начальника повітроплавання УНР;

— Штат головного управління військово-воздушної фльоти УНР;

— Права і обов’язки осіб головного управління воздушної фльоти УНР.

Комісія працювала під керівництвом начальника повітроплавання військового старшини П. Крицького. До складу комісії входили т. в. о. державного інспектора повітряної фльоти льотчик-дозорець Ткаченко, сотник льотчик-дозорець М. Поготовко, а також сотник військовий льотчик К. Калінін⁵¹.

Чисельність бойових авіаційних загонів Дієвої армії УНР залишилась незмінною: 1-й Запорізький, 3-й, 4-й та 5-й, однак перші два змінили своїх командирів: 1-й Запорізький очолив сотник Олександр Жаховський, 3-й — осавул Сергій Федорів (колишній командир 3-го Київського повітроплавного дивізіону, який, імовірно, опанував льотну справу навесні 1919 р.).

У червні 1919 р. штаб Повітряного флоту УНР розміщувався у Камянці-Подільському (район Нового плану, навпроти собору), 4-й авіазагін — на площі біля міського вокзалу. Поряд розташовувався штаб коменданта тилу Дієвої армії УНР сотника М. Чеботаріва, який виконував функції контррозвідки. Щодо останнього Лев Скурський описує прикрий інцидент: підлеглі сотника під час слідства брутально повелися з одним із арештованих льотчиків. У відповідь на це відомі українські авіатори О. Наконечний, О. Жаховський та інші, обурені таким поводженням, скликали нараду, на якій заявили рішучий протест проти дій М. Чеботаріва⁵².

Невдовзі через внутрішні суперечки у складі 4-го бойового авіаційного загону було усунуто його командира — сотника М. Богомолова, а на його місце призначено начальника Військово-авіаційної школи О. Наконечного.

Бойовий стан авіації Української Народної Республіки у середині серпня 1919 р. був таким:

— 3-й авіазагін: 9 старшин, 16 козаків, 1 рушниця, 2 коня, 4 кулемети, 1 легкове та 1 вантажне авто, 2 літаки, командир — осавул Федорів;

— 4-й авіазагін: 8 старшин, 74 козаки, 10 рушниць, 2 кулемети, 1 легкове та 1 вантажне авто, 6 літаків, командир — сотник Наконечний;

— 5-й авіазагін: 10 старшин, 79 козаків, 12 рушниць, 14 кулеметів, 2 легкових авто, 4 літаки, командир — поручик Шеремецинський;

— 1-й Запорізький авіазагін: 3 старшини, 31 козак, командир — сотник Жаховський⁵³.

За цим описом, найбільш боєздатним був 4-й бойовий авіаційний загін, який з квітня 1919 р. безперервно здійснював бойові операції проти радянських військ. Льотчик цього загону Лев Скурський під час допитів у 1931 р. побіжно свідчив про це: «Служа летчиком в авиации в армии УНР, я принимал участие в следующих боях: Налет на ст. Шепетовка в конце апреля или в начале мая 1919, в то время наш 4 авиаотряд находился в Здолбунове. В то время большевики вели наступление. Брат мой Петр в это время уже был со мной в 4 отряде, но участия в бою не принимал. Следующий бой, в котором я принимал участие, это бой под г. Староконстантиновым в июне 1919 г., откуда большевики вели наступление на Проскуров. Наш авиаотряд в то время находился в Каменец-Подольске, где шла борьба за командование отрядом. Богомолова сменил нач. школы Наконечный Александр, а Богомолова нач. штаба или инспектор авиации посадил там же в так называемую турецкую крепость за растрату, а нач. хозчасти летчик Бардашевский Виктор в то время боясь ареста бежал, родом он из местеч. Мирополь, что около ст. Полонное. В августе 1919 нас перебросили на Деникинский фронт. Боев мне не приходилось иметь, но разведки вел в районе Голты и Балты над Днестром до Помошной. Отряд в это время стоял на ст. Кодыма. Под напором Деникинцев мы отступали в Проскуров, это было в ноябре 1919 г.»⁵⁴. В іншому місці своїх зізнань А. Скурський повідомив, що у червні 1919 р. за бойові заслуги та вдалі повітряні розвідки наказом по авіації УНР його було підвищено до звання хорунжого.

Льотчики 1-го Запорізького авіаційного загону влітку-восени 1919 р. виконували як бойові вильоти, так і важливі державні завдання. Начальник канцелярії Повітряного флоту УНР Петро Білон згадував: «З переїздом до Кам’янця в нас залишився лише один авіозагін на ім’я „Запорізький", під командою сотн. Жаховського. В цім авіазагоні всі літуни і механіки за ввесь час боротьби залишились вірними і не раз проявляли героїзм. В Кам’янці начальником авіяції був призначений сотн. Єгорів. Це був один з найкращих літунів. Він завжди робив розвідки. Вилітали до бойового лету й інші відважні літуни, як напр. Жаховський, Островидів та інші й давали нашій армії дуже цінні відомості. Вилітали у справах державних і за кордон»⁵⁵.

1-й Запорізький авіаційний загін працював на першій українській міжнародній авіалінії, яка сполучала уряд УНР із Європою. За допомогою запорожців було створено надійний повітряний міст, через який відправлялися на захід і поверталися на батьківщину політики, дипломати, військові, на літаках перевозилася державна кореспонденція, преса, українські гроші та нагороди, які виготовлялися в Німеччині, та навіть обладнання (зокрема, друкарський верстат для випуску грошей).

У 1960-і роки в друкованому органі ветеранів Армії УНР часопису «Дороговказ» було опубліковано два фотознімки з життя 1-го Запорізького авіаційного загону, але — без жодних підписів (ці фото ми публікуємо у книзі). Невдовзі до редакції надійшов лист Володимира Пилипця, який у 1919 р. служив перекладачем у складі цього підрозділу, з докладною розповіддю про роботу запорожців на першій українській міжнародній авіалінії:

«Подана на обкладинці „Дороговказу" ч. 7 верхня світлина представляє літак конструкції німецької фірми „Цепелінверке стаакен", „Р. XIV“-1918. Крила подвійні. Біплян. Ширина крил — 42 метри. Довжина крила — 22 метри. Вага літака — 10.000 кілограмів. Можливий тягар до завантаження — 4200 кілограмів. Максимальна висота лету — 4350 метрів.

Залогу цього літака становили: командир-обсерватор, 2 пілоти, 1 радіотелеграфіст, 1 кулеметчик, 2 механіки. Літак мав п’ять моторів, кожний по 245 кінських сил. Швидкість лету літака виносила 120–135 кілометрів на годину.

Уряд УНР винаймав три таких літаки типу „Р. XIV“-1918 і три типу „Гота“ г. V. Ці останні мали по два мотори, по 260 кінських сил кожний. Ці всі літаки, разом із німецькою залогою та обслугою, служили для перевозу української дипломатичної пошти, для висилання українських послів та місій, для привозу друкованих у Німеччині українських паперових грошей і т. ін.

На кадовбі літака, який є представлений у „Дороговказі", видно знак німецької фірми „Д.Л.Р.“, а направо від нього український державний герб — тризуб, бо літак був на державній службі України. Літак мав у кадовбі десять великих бензинових збірників, з котрих кожний містив у собі 300 літрів бензини. Ці 300 літрів бензину при добрій погоді вистачали на десять годин лету. Із цим запасом бензини літак вилітав із „Фрідріхсгафен ам Бодензее", летів через Мадярщину, частину Румунії аж до Кам’янця-Подільського і тим же шляхом вертався до Німеччини.

Командиром літака, який подано у „Дороговказі", був капітан німецької авіяції Клікерман. Зв’язковим старшиною для німців був однорічник-підхорунжий Володимир Пилипець, який хоч тоді ще не мав старшинської ранги, але з наказу командира Запорізького Авіовідділу, сотника-пілота Євгена Жаховського (насправді Олександра. — Прим. Я. Т.) виконував ці обов’язки тому, що він плавко говорив по-німецькому.

Літак «Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 на німецькому летовищі перед відправкою в Україну. Поряд із літаком — старшини екіпажу та, вірогідно, члени посольства та військової місії УНР у Німеччині, весна 1919 р.

Фото з видання Rimmel R Staaken at war

«Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 та «Ньюпор»-23 зі складу Летунського відділу Галицької армії на летовищі під Кам'янцем-Подільським, серпень 1919 р.

Фото з приватної колекції автора

Літак, який показано у „Дороговказі", стоїть не на власному аеродромі 1-го Запорізького Авіовідділу, що знаходився біля Єпархіяльного Свічкового Заводу, а на великому пасовиську коло т. зв. „польських фільварків" у Кам’янці-Подільському. Воно було вище, ніж аеродром, мало значно твердіший грунт, який не подавався під тягарем велетня-літака, а тому було більш безпечне як до приземлення, так і для старту.

На поданій у „Дороговказі" світлині, у відчинених дверях кадовба, стоїть наш улюблений командир сотник-пілот Євген Жаховський. Над ним, опертий на борт, стоїть тодішній інспектор авіяції полковник-пілот Олександр Єгоров. Праворуч від нього — поручник І. Молоко, господар Авіовідділу та харчовий старшина. На землі, в останному ряді (зліва направо) четвертий — підхорунжий Володимир Пилипець, у тому часі радіозорець (обсерватор) Авіовідділу. На світлині зліва видно також автомобілеві лихтарі.

Це — автомобіль Головного Управління Повітрофльоту УНР. Цією машиною автор цих рядків разом із сотником Бойвенком, на наказ Начальника Української Авіяції полковника-пілота Віктора Павленка, у серпні 1919 року щодня їздили на товарову станцію у Кам’янці-Подільському контролювати інвентар Авіопарку, що знаходився там у товарових вагонах.

Час, у якому ця світлина була зроблена, — серпень 1919 року. Світлину правдоподібно зробив ад’ютант Авіовідділу сотник-зорець Микола Пономаренко (насправді Сергій. — Прим. Я. 77).

Друга світлина понад усяких сумнівів зроблена у городчику понад ставком Єпархіяльного Свічкового Заводу, що містився у віддалі 2-3 кілометрів від Камянця-Подільського, направо від дороги, що провадила до Шатави. Там був розквартирований персонал нашого Авіовідділу. На жаль, я не пригадую собі всіх прізвищ, представлених на світлині. Не пригадую собі і відвідин тих чи інших високих урядовців Уряду УНР. Не є виключене, що в часі доконання цієї знімки я із сотником Бойвенком були у нашому Авіопарку на товаровій станції.

В центрі цієї світлини, у темній уніформі і без шапки — командир Авіовідділу сотник Є. Жаховський, Біля нього, з витягнутою рукою, мабуть, сотник-зорець Олексіїв. За ним (видно лише голову в шапці), мабуть, шеф механиків підхорунжий Звягин. Направо (видно тільки голову з-над берега) — хорунжий пілот Арватов. Пан у чорний пелериці — це, мабуть, артист-маляр, добрий знайомий сотника Жаховського, що приходив до нас на аеродром малювати картини з наших літаків. Одного разу він поскаржився мені, що не має потрібних йому олійних фарб у тюбиках, а тому не може представити цілої краси наших літаків, про які він із захопленням казав: „…неначе пташка, що зривається до лету". На моє прохання командир згаданого тут літака-велетня, капітан Клікерман привіз йому з Берліна всі потрібні фарби. Радість була не до описання. Вималював дійсно дві чудові, високої артистичної вартости, картини наших літаків. Одну із них подарував Головному Отаманові Симонові Петлюрі…

Час, у якому була зроблена ця світлина, це, на мою думку, — осінь 1919 року, але ще до приходу поляків, бо в 1920 році німці вже не прилітали на літаках-велетнях до Камянця-Подільського»⁵⁶.

Як же з’явилися німецькі літаки на службі уряду УНР? Авіаційний парк Повітряного флоту потребував нагального оновлення. У розпорядженні Директорії залишилися тільки літаки старих російських, французьких, австрійських та німецьких конструкцій, які за своїми технічними якостями, як висловлювалися льотчики, були «ломом». Часто з 5 таких апаратів ледве збирали один, придатний до польотів. А літаки були потрібні навіть не стільки для бойових потреб, скільки для виконання важливих державних доручень за кордоном. Відтак, за кордон задля закупівлі нових літаків було делеговано кількох українських льотчиків. Ще у лютому 1919 р. у якості експерта з закупівель за кордон відлетів військовий льотчик К. Голіцинський. Згодом з аналогічним завданням до Берліна прибув і авіатор Микола Кривенко. Нарешті, у серпні 1919 р. до м. Гляйвіц (Німеччина) прилетіли сотник Василь Мурашко та хорунжий військовий льотчик Венедикт Федченко. На В. Мурашка було покладено обов’язки розшукати та придбати для потреб Повітряного флоту УНР нові літаки, здатні долати великі відстані. Згодом, потрапивши до рук радянських каральних органів, він свідчив на допитах про свою діяльність за кордоном: «Я уже сказал, что лично мною для армии УНР ничего закуплено не было. Правда, я имею некоторое отношение к приобретению 10 самолетов для армии УНР, но эти самолеты к месту назначения доставлены не были. Дипломатический украинский представитель УНР в Берлине Порш приобрел в Германии 4 самолета и представитель украинской кооперации за границей некто Сербиненко в Италии закупил 6 самолетов. Затем все эти самолеты были доставлены в Прагу, где я их принял и по договоренности с чехословацкими властями организовал их сохранность»⁵⁷.

У цьому уривку В. Мурашко, напевно, навмисно спрощує свою діяльність із закупівлі літаків для Повітряного флоту УНР. Щонайменше двічі він займався цією справою. Перший раз — восени 1919 р., коли кілька літаків було придбано для потреб УНР у Відні. В одному з архівів Канади зберігся унікальний документ про подальшу долю цих апаратів. Літаки, куплені, коли рештки Дієвої армії УНР відправилися у Перший Зимовий похід, а відтак — коли у багатьох українських урядовців зникла надія на перемогу у Визвольній війні, виявилися непотрібними. Тоді В. Мурашко мусив продати 5 апаратів «Фьонікс» та 2 «Експрес», придбані на складі фірми «Фьонікс» у Відні, Міністерству народної оборони Чехословаччини. Договір про продаж цих літаків укладено у Празі 22 грудня 1919 р. Чехословацький уряд купив літаки по 92 тис. німецьких крон за штуку, а всього українській стороні мало бути сплачено 644 тис. крон. Окремо чехи вимагали від українців перегнати ці літаки з Відня до Праги. Для цієї роботи були задіяні українські льотчики, які у той час перебували за кордоном.

Літак «Цепелін Штаакен» XIV Р. 70/18 на аеродромі у Німеччині з членами екіпажу та технічним персоналом, літо 1919 р.

Фото з видання: Rimmel R. Staaken at war

Військовий льотчик Микола Кривенко також у 1930 р. потрапив до рук радянських каральних органів, а відтак — залишив на сторінках слідчої справи докладний звіт і про свою місію:

«В Каменец-Подольск в это время прилетел 5-моторный большой немецкий аэроплан. Я узнал, что через несколько дней этот аэроплан возвращается обратно, и что от военного министерства, как будто бы, будут посылаться лица для покупки разного военного имущества. Я обратился опять к т. Линицкому и просил устроить мою командировку в Германию, где смогу подлечить свое здоровье и принять участие в покупке авиационного или автомобильного имущества. Через несколько дней т. Линицкий (он работал тогда на какой-то ответственной должности в военном министерстве) сказал мне, что в Германию никто не едет, но что дается Поршу (послу УНР) поручение приобрести определенное военное имущество в Германии. На мою повторную просьбу т. Линицкий устроил мне командировку и в середине августа на аэроплане с немцами улетел в Германию. Летели со мною тогда несколько человек: т. Викул (теперь коммунист), Балицкий, служащий финансовой миссии УНР в Берлине, от Галицкой армии Костів (с каким поручением не знаю), остальных не помню.

При моем участии в Германии было приобретено 8 или 10 аэропланов на заводе „L.V.G.“ и некоторое мелкое авиационное имущество (далі нерозбірливе слово. — Прим. Я. Т.). Покупку по поручению Порша производил Оренштайн (это галицкий еврей, имевший свое книжное издательство в Берлине), а я только указал, после осмотра, какие аэропланы надо купить. При работе комиссии Антанты, которая „обезоруживала" Германию, эти аэропланы были уничтожены в Дрездене (где они находились в S.L.D. (самолетное общество воздушных сообщений) — крылья и корпус порезаны, а моторы побиты молотками»⁵⁸.

Таким чином, літаки, закуплені безпосередньо для потреб Повітряного флоту УНР, так і не дісталися України. Проте шість німецьких вантажних літаків, арендованих урядом УНР, досить активно експлуатувалися на міжнародних авіалініях протягом літа-осені 1919 р. Можливість організації аренди цих літаків здійснили посол України у Німеччині Микола Порш та військовий експерт Костянтин Голіцинський.

Коротко варто згадати про долю цих шести німецьких апаратів. Слід сказати, що, фактично, вороття на батьківщину цим літаками не було. Відповідно до Версальського договору Німеччина була зобов’язана знищити всі важкі та винищувальні літаки. Отож, по закінченні роботи для уряду УНР на «Цепеліни Штаакени» та «Готи» чекало або знищення, або передання одній з країн-переможниць у Першій світовій війні. Відтак, доля більшості літаків та їх екіпажів була трагічною.

«Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 — здійснив чимало рейсів з Німеччини до України та назад. Нарешті, у жовтні 1919 р. був конфіскований комісією представників Антанти, коли щойно зайшов на посадку в місті Асперн. Згодом був переданий повітряним силам Італії⁵⁹.

Літак «Цепелін Штаакен» XIV Р. 70/18, з українськими розпізнавальними знаками, інтернований у Румунії, жовтень 1919 р.

Фото з видання: Bernad D. Rumanian Air Force

«Цепелін Штаакен» XIV Р. 70/18 — 19 вересня 1919 р. вилетів з Кам’янця-Подільського, але невдовзі мусив піти на вимушену посадку біля містечка Крештинешти у Північній Буковині. Посадка закінчилася аварією, і літак було сильно пошкоджено. На борту літака в якості пасажирів знаходились міністр пропаганди УНР Лозанівський та його заступник — журналіст Петро Бензя. Перший з них отримав важкі тілесні пошкодження, а другий загинув ⁶⁰. Літак конфіскувала румунська влада⁶¹.

«Цепелін Штаакен» XIV Р. 71/18 — розбився 8 липня 1919 р. у лісі під німецьким містом Ратібором. На борту цього літака повертався з мирної конференції у Парижі на батьківщину Дмитро Вітовський. Ось що про це згадував один з друзів Д. Вітовського, Левко Лепкий: «Літак був типу великих літаків німецького т-ва повітряної, перевозової фльоти — випосажений в найкращі технічні засоби, в крила довжини 43 м., 5 моторів у силі 260 коней, з поміщенням на чотири тисячі кг. вантажу. На літаку крім полк. Вітовського та його адютанта чет. Чучмана їхали ще ком. літака Олєрав, машиністи Біндерфайн і Покранд, пільоти Вернер і Тені та моторовий Лефлєр. Коли біля 9-тої год. ранку літак перелітав понад річку Руда, в далекій висоті почувся нечайний вибух і літак у виді огненної кулі почав спадати вниз; за ним потягнулась тільки струйка чорного диму, як у хвості комети. Очевидці бачили, як одна особа вискочила з горіючого літака в апараті для спаду, але апарат не відчинився. Коли позбігались місцеві люди, то на землі дотлівало вже румовище літака, а серед нього вісім трупів. Горів і вантаж — документи та гроші, які везено для державної скарбниці. Українські гроші друкувалися тоді заграницею в Німеччині і їх перевожено літаками. Останки недопалених документів забрали представники німецької влади, що явилась негайно на місці катастрофи. Рештки недогоркних трупів також спрятано, а тіла полк. Вітовського та чет. Чучмана перевезено окремо зпершу до Береслава, а потім до Берліна»⁶². У пресі того часу вказувалась точна сума грошей, які перевозились на борту цього літака — 7 млн українських карбованців⁶³.

Нарешті, один з літаків типу «Гота», пілотований німецьким льотчиком Клаузеном, по закінченні служби уряду УНР здійснив посадку у Чехо-словаччині та передав свою машину місцевій владі⁶⁴. Долю інших двох літаків «Гота», що перебували на службі у Повітряному флоті УНР, встановити не вдалося.

Удруге український уряд купував літаки за кордоном, в Італії, вже влітку 1920 р. У випробуваннях цих літаків брали участь льотчики Федір Алєлюхін, Сергій Островідов, Рудольф Бернгубер та інші. Саме про цей епізод оповідає у своїх спогадах сотник Іван Франко, який, щоправда, Ф. Алєлюхіна називає «Євським»: «Із чужинців старшин, які в нас працювали в летвідділі, необхідно ще згадати двох: Бернгубера і Євського. Перший з них віденець, був добрим пільотом. В 1920 р. поїхав ураз із естонцем Євським до Італії, щоб купити там кілька літаків для Директорії. Італія дуже радо продавала і то дуже дешево всі воєнні літаки, що працювали зовсім неекономічно, бо мали надто сильні двигуни, які спотребовували багато бензини. Літаки старіються дуже скоро: однолітній літак це вже „старушок", придатний хіба на те, щоби продати його за півдармо. При випробуванні тих літаків оба пільоти літали одночасно. При робленні мертвих петель та коркотягів, у яких оба були мистцями, шкіряна петля, якою пільот привязується до фотелю, урвалася і нещасний Бернгубер полетів прямо на якесь італійське містечко та розбився на кусні. Євський з повним спокоєм описував мені докладнісінько, де позбирав тлінні останки товариша. За прегарне літання подарували йому італійці один спад із двигуном „Іспана-Суїза“ і він перелетів на нім лет Відень-Київ і назад. Лінію назад зробив без сідання. Євський вернув мабуть до Естонії. Мав блідо-сині очі та спокійний, дійсно ледяний вигляд обличчя. Говорив мало, зате літав чудово. На малих „нюпорах" доказував чудес акробатики, на превелике негодування Сєрікова і Алєлюхіна, бо при петлях літак завжди трохи деформується, а тоді не летить так скоро та певно, що й є основною вимогою боевика мисливця. Коли літав до Львова, а його обстрілювали поляки шрапнелями, обов’язково довкруги кожного димка мусів зробити мертву петлю. Для того, що такі пописи не мали ніякої боєвої вартости, а непотрібно наражали на небезпеку майно та життя, ми йому взагалі заборонили літати»⁶⁵.

Протягом літа-осені 1919 р. військовослужбовці 1-го Запорізького авіаційного загону не тільки брали участь у польотах німецьких літаків, а й здійснювали самостійні закордонні рейди. Про один із них, який закінчився аварією літака, в архівах зберігся рапорт льотчика-дорозця сотника Венедикта Олексієва. Ось що він оповідав у цьому рапорті:

«Рапорт сотника, льотчика-дозорця Олексієва та хорунжого військового льотчика Арватова 1-го Запорізького окремого авіаційного загону від? жовтня 1919 року, м. Кам’янець (точна дата у документі не зазначена):

„Цього числа я з Військовим Льотчиком Хорунжим Арватовим повернувся з Бухаресту. Туди я літав, згідно Вашого наказу, задля передачі пакетів до нашої Надзвичайної Дипльоматичної Місії від Нашого Уряду. Завдання виконано і всі папери та пакети від Нашої Місії сдано в Міністерство Закордонних Справ під росписку на посвідченні виданому мені від Дипльоматичної Місії від 13 жовтня 1919 року під ч. 347.

При цьому рахую своїм обов’язком донести про особливі обставини польоту.

З Кам’янця до Бухаресту ми були в путі 8 годин 20 хвилин, маючи препинку в м. Текучі, де брали бензин та олію. По прибутті до м. Бухаресту, виконав все, що було потрібно, я був готовий до відльоту. Але погода стояла така, що навіть неможливо було і гадать про польот — в цей час був туман та дощі. Вже з 50 метрів землі не було видко, а навкруги вся місцевість не рівна — бугри та ліса; окрім того, по дорозі треба перелітати гори високістю 100 метрів, а піднятись можливо було лише не вище 50 метрів. Всі ці обставини робили те, що як-би я вилетів, то самольот, безумовно, був би розбит. Я сам мав небагато більш шансів залишитись живим, а завдання було б не виконано. Через це ми чекали трохи яснішої погоди. Раптом 13 жовтня в Місії була одержана депеша від Головного Начальника Постачання, котра вимагала негайного нашого відльоту. Я рахував, що погода та ж сама і в Кам’янці і якщо, не дивлячись на те, мені категорично наказують летіти, то певно мають на це виключні умови. Тоді, хоч я і хорунжий Арватов і не мали ніякої надії виконать завдання, вирішили летіти. 15 жовтня ми вилетіли і благополучно прибули в Текучі, і, забравши там 100 літрів бензину (більше не було), в 13 годин ми вирушили в Кам’янець. Туман був такий великий, що щоб мати можливість орієнтуватись, прийшлось летіти на 100 метрів… (далі у документів пропуск. — Прим. Я. Т.) небезпечно й за нездатної місцевості. Діставшися до Романа ми мусили сісти, бо окрім тумана пішов дощ, і мені вже зовсім не було видно. При цьому трохи не скоїлась катастрофа: ми летіли на 10 метрів (вище не було видко землі) як з за туману перед самим самольотом зразу показалась церква; — тілько виключно великому хисту та відвазі літуна, вдалося уникнути аварії…

Заночувавши в Романі, ранком ми вирушили на Дорогий. Туман був знову великий. Підлетаючи до Дорогого, прийшлось летіти не через гори, а вздовж проходу, бо туман зовсім закрив їх. Долина була дуже вузька та покручена, дув свіжий та шквалистий вітер. Самольот весь час кидало і він летячи нижче гір, весь час був на волосину від катастрофи. Літуну прийшлось весь час управлять літаком тілько одною рукою, бо друга була занята перекачуванням бензину ручною помпою, а автоматична зіпсувалась після вильота нашого з Романа. Кілька разів літак ледве не зачіпав крилами за бугри, бо вітром його наносило на боки долини. Підлітаючи до Дорогого прийшлось весь час знижатись, бо скоїлось те, чого я весь час більше всього боявся: — мотор самольота «Бенц» не може працювати гарно при сірій погоді, бо його карбюратор не має регулятора на повітря, через що пропорція бензину не була такої консистенції, якої їй належить, і мотор почав здавати. Пролетіли Дорогий, мотор зовсім почав відмовлятись працювати, високість була 50 метрів і місто задля посадки вже не можна було вибрати. Нарешті мотор спинився і нам прийшлось садити самольота на нездатню площу; при нездатній погоді (бо в цей час шов дощ), земля була зовсім розмокшею і міг бути такий випадок, що літак міг перевернутись колесами догори. Але все ж йому вдалось благополучно приземлитись. Вже котячись по землі, самольот, маючи дуже слабкий костиль, а також маючи великий тягар у себе в фюзеляжі, зачепивсь за щось костильом і зламав його. При цьому попсувавсь і дуже важкий хвіст зразу після поломки костиля впавши на землю.

Згадуючи весь цей катастрофічний польот та причини визвавші його, можна напевне сказати, що завше, коли будуть вимагати польоту при нездатній погоді і головне не рахуючись ні з чим, будуть не тільки поломки літаків, а може і літаків з літунами, бо цей випадок можна лічити тільки безглуздим счастям, що літуни залишились живі.

Оглянувши самольот, ми побачили, що задля ремонту треба майстрів з інструментом і відправились в Хотин до Румунськ. влади, залишив біля самольота варту, але в Хотині ми були затримані і вже не мали можливість вернутись до самольота, про що я додатково докладаю рапортом"»⁶⁶.

Згідно розпорядження керівника Повітряного флоту УНР полковника В. Павленка, «відважним летунам», які здійснили цей польот, окремим наказом було висловлено подяку.

Повертаючись до подій осені 1919 р., слід зауважити, що вже наприкінці вересня становище Української Народної Республіки значно погіршилось. Крім основного супротивника — червоних, на території України з’явився ще один сильний ворог — білогвардійці, з яким Дієва армія УНР вступила у запеклу боротьбу. Антанта підтримувала білогвардійців, а відтак поставилася до уряду УНР вороже. До того ж, серед українських вояків ширилася епідемія тифу, а ліки, закуплені українським Червоним Хрестом за кордоном, представники Антанти заборонили ввозити до УНР. Відтак, припинилися і закордонні польоти, а в лавах Повітряного флоту УНР почався розлад. Крім зовнішніх факторів безлад в авіаційних частинах створювали й особисті суперечки між його командирами. Зокрема, в архіві збереглося клопотання від 18.10.1919 т. в. о. начальника авіації (тобто — всього Повітряного флоту УНР на час хвороби В. Павленка) Олександра Єгорова, яке ілюструє ці події:

«Завдяки відсутності на Україні самольотів, в Наддніпрянської Дармії залишився всього один 4-й бойовий Авіаотряд. В найближчому будучому чекати поповнення Дармії авіаційними силами не можна, по вказаній вище причині. Між тим істнує Інспектор Авіації Дієвої Армії — „Інвіадарм". При утворенні посади Інвіадарма в час, коли ще не було штаба Головнокомандуючого, малось на увазі, що в Дармії буде декілька бойових Авіаотрядів, як Наддністрянських так і Наддніпрянських, якими б керував і об’єднував їх працю „Інвіадарм".

Літак «Гота» г. 7, пілотований німецьким пілотом Клаузеном, який по закінченні служби уряду УНР перелетів до Чехословаччини Фото зі статті: Bohumir Kudicka. «Deux avions exotiques. „Fokker D. VII" et „Gotha GL VII" en Tchecoslovaquie»//Air magazine, 09.2005

Коли виявилось, що в життя цього провести не можливо — Галицькі Аітунські Сотні не визнавали Інавіадарма, на посаду Інвіадарма Головного Управління Повітрової Фльоти нікого не призначало, позаяк в той час у нас в Наддніпрянської Армії було всього два бойових Авіаотряда, котрих працю провадити можна було і без Інвіадарма.

Несподівано для Головного Управління Повітрової Фльоти, без згоди і відома його, як начальника всього Повітрового Фльоту УНР, наказом Головної Команди Військ УНР від 16-го серпня б. р. ч. 126, на посаду Інвіадарма (заходами начальника 2-го Управління Дармії Наддніпрянських Військ) бул призначен Військовий Аьотчик Сотник (Хорунж) Наконечний, Командір 4-го бойового Авіаотряду. Як показав місячний досвід служби Інвіадарма Військового Аьотчика Сотника (Хорунж) Наконечного на цій посаді, являється абсолютно не відповідаючим свойому призначенню. Взагалі мені відома попередня служба Сотника (Хорунжого) Наконечного, що там, де появлявся він на більш-менш відповідальній посаді, хворіє „манією велічія", сіє навкруги інтриги і обурення підлеглих йому. Багато веде балачок, але мало приносе користі загальному ділу. Нарешті Сотник (Хорунж) Наконечний за місяць перебування на посаді навіть не усвоів своіх прав і обов’язків, зазначених в «Положенні про Інвіадарма». Наслідки його праці самі плачевні: координації бойової праці 5-го та 4-го авіаотрядів не було; командір 5-го бойового авіаотряду майже на очах Інвіадарма спекулював з деякими старшинами свого отряду на спирт та інше державне майно і нарешті втік на державних самольотах з одним із своїх літунів, захватив з собою державні гроші. 5 Авіаотряд до крайності дезорганізован і роспущен, позаяк Інвіадарм приізжаючи до 5 Авіаотряду більш розводив інтриги в Штабу Тила і вів балачки о своій високій посаді, і о тій величезній владі, котру дає ця посада, а зовсім не знайомився з внутрішнім життям Авіаотряду, з постановкою праці та інше…»⁶⁷.

Наслідком клопотання О. Єгорова було видання наказу штабу Дієвої армії УНР про усунення Наконечного з посади інспектора авіації та повернення на посаду командира 4-го авіаційного загону з 1.11.1919⁶⁸.

Доповідь Олександра Єгорова виявляє кілька цікавих фактів. По-перше, станом на середину жовтня 1919 р., за його твердженням, залишався тільки один боєздатний авіаційний загін — 4-й (О. Наконечного). По-друге, Летунський відділ Галицької армії, значною мірою сформований старанням Повітряного флоту УНР, відмовлявся виконувати накази його командування.

Щоправда, остання дієва частина Повітряного флоту УНР — 4-й авіаційний загін, залишалася боєздатною недовго. У середині листопада 1919 р. загін розташовувався у Проскурові: усі його літаки вийшли з ладу, а більшість особового складу хворіла на тиф. До міста наближалися білогвардійці, і полонення решток підрозділу було неминучим. За таких умов командир загону О. Наконечний порадив працездатним підлеглим виїхати до Кам’янця-Подільського, де перебували урядові органи Директорії, окремі частини ДА УНР і штаб Повітряного флоту. Цією пропозицією скористався, зокрема, льотчик Аев Скурський, якому для евакуації майна Олександр Наконечний передав вантажну автомашину. Невдовзі по евакуації бажаючих до Кам’янця-Подільського білогвардійці увійшли до Проскурова і без перешкод захопили залишки 4-го авіаційного загону⁶⁹.

У листопаді 1919 р. Кам’янець-Подільський був єдиним острівком, де ще розміщувалися різні державні інституції та рештки військових частин Української Народної Республіки. Дієва армія УНР відступила в район містечок Аюбар і Чуднів (нині — Житомирська область), і майже цілком утратила зв’язок із Кам’янцем-Подільським. У місті незабаром з’явилася невелика польська залога, але червоні та білі, виснажені боротьбою одні з одними, не вступали у сутички з польськими та українськими частинами.

За таких умов, щоб розібратись зі станом справ і визначитися з подальшими діями, було скликано нараду всіх військовослужбовців української авіації. Начальник управи Повітряного флоту Віктор Павленко, командир 1-го Запорізького авіаційного загону Олександр Жаховський, скарбник Петро Білон та деякі інші радили залишитись у Кам’янці-Подільському та чекати на розв’язку ситуації. Інспектор авіації УНР Олександр Єгоров, колишні командири бойових авіаційних загонів Сергій Федорів, Митрофан Богомолов тощо агітували за те, аби вирушити на Південь України і влитися до складу авіаційних підрозділів Галицької армії. Не дійшовши згоди, В. Павленко, О. Жаховський та їх прихильники зостались у місті, а О. Єгоров і решта попрямували до Одеси.

Маючи на руках чималу суму грошей, П. Білон тривалий час видавав платню всім військовослужбовцям Повітряного флоту УНР, які залишились у Кам’янці-Подільському. Тим часом Головний Отаман УНР Симон Петлюра провадив у Польщі переговори про мир і спільні військові дії. 26 квітня 1920 р. було підписано Варшавську мирну угоду, за якою, насамперед, передбачалася допомога поляків у формуванні Армії УНР і зокрема Повітряного флоту.

Відновлення Армії УНР за сприяння польських військ розпочалося, фактично, ще у січні 1920 р. У Камянці-Подільському поновило роботу Військове міністерство УНР, у складі якого 19 березня 1920 р. було сформовано нову управу Повітряного флоту. Начальником її став полковник Віктор Павленко, його помічником — сотник Олександр Жаховський. Аби швидко створити нові авіаційні частини, з закордонних відряджень було терміново відкликано військових льотчиків К. Голіцинського, В. Мурашка, В. Федченка та деяких інших. Крім того, вже наприкінці квітня — на початку травня до складу Повітряного флоту Армії УНР були прийняті льотчики та фахівці 1-го Галицького авіаційного загону ЧУГА, захопленого польськими військами у Козятині 27 квітня 1920 р., зокрема: військовий льотчик Ф. Алєлюхін, льотчики-дозорці А. Міхенко, Р. Земик, Зеленяк, М. Мовчук і С. Соневицький. Щоправда, за висловом А. Скурського, галичани хоч і вступили на службу до союзної польській Армії УНР, але поляків все одне «не перетравлювали».

За домовленістю з поляками, у Варшаві, на летовищі Мокотов, розпочалося формування 1-ої Запорізької авіаційної ескадрильї Повітряного флоту УНР; її командиром призначено сотника Олександра Жаховського. До складу ескадрильї увійшли Ф. Алєлюхін, П. Золотов, Г. Козловський, А. Скурський і трохи пізніше — С. Островідов. З галичан у 1-й ескадрильї опинилися хорунжий А. Міхенко, який у листопаді 1920 р. був льотчиком-дозорцем пілота П. Золотова, а також хорунжий Зеленяк (льотчик-дозорець А. Скурського).

Технічний склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї також було укомплектовано кращими фахівцями. Серед них — старший механік, брат льотчика Аьва Скурського Петро, який мав величезний досвід у роботі з моторами та іншим приладдям. Варто згадати й про механіка Миколу Щербину (1895 р. н.), одесита, професійного залізничника, який ще 1918 р. добровольцем вступив до Армії УНР. У 1919 р. він служив помічником машиніста на панцирних потягах ДА УНР «Стрілець» і «Вільна Україна». Наприкінці 1919 р. був інтернований на польській території, невдовзі вступив до 1-ї (6-ї) Січової дивізії Армії УНР, яка створювалася у Брест-Аитовську. У липні 1920 р. відправлений до Варшави, де закінчив курси механіків, відтоді — служив в ескадрильї. 1922 р. М. Щербина повернувся на батьківщину, а 1937 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі⁷⁰. Крім того, у складі 1 — ї Запорізької авіаційної ескадрильї працювали й кілька українців — механіків та інших фахівців, які служили у 9-му авіаційному загоні РСЧА і потрапили у Козятин як польські полонені.

Про формування ескадрильї є згадки й у слідчій справі військового льотчика Льва Скурського: «В має 1920 года я был направлен в Винницу, где в то время находилось украинское командование. Со мною вместе приехали Золотов, Козловский и явились мы к начальнику авиации Павленко, который нас человек 60 направил в Варшаву, где формировалась Запорізька эскадра. Стояли мы на Мокотове. Формировалась эскадра несколько месяцев, т. к. не было аппаратов. В июле 1920 г. 6 дивизия УНР, которой командовал Безручко, вместе с поляками отстояли Варшаву от большевиков. Наша эскадра участия не принимала, т. к. не было аппаратов. Помню, мы помогали полякам грузить на поезд аэропланы»⁷¹.

Літаки Альбатрос Д. З 7-ї польської ескадри ім. Т. Костюшко на летовищі Левандівка у Львові, початок 1920 р. Аналогічні літаки восени 1920 р. отримала на озброєння 1-а Запорізька ескадрилья Армії УНР.

Фото з видання: Robert F. Karolevitz, Ross S. Fenn, Flight of Eagles. The story of the American Kosciuszko Squadron in the Polish-Russian War 1919–1920. — USA. — 1974

Особовий склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї було набрано досить швидко, проте у розпорядженні управи Повітряного флоту УНР залишилась ще певна кількість спеціалістів, яких зарахували до резерву управи. Очолював резерв безпосередньо т. в. о. начальника управи (на час хвороби полковника Віктора Павленка) поручик, військовий льотчик Венедикт Федченко. У складі резерву були:

— військові льотчики: сотник Володимир Байвенко, поручик Гніздовський, хорунжий Клавдій Голіцинський,

— льотчики-дозорці підполковник Василь Торічнєв, сотники Федір Кудря, Перегуда, поручик Рудольф Земик (галичанин), хорунжі Коноваленко, Михайло Мовчук (галичанин), Сильвестр Соневицький (галичанин);

— урядовці Петро Білон (начальник канцелярії управи), Костянтин Орішков (начальник господарського відділу управи), Д. Кудря (брат Федіра Кудрі), Валанцевич, Снісарь, механік Пилькевич⁷².

По зайнятті Камянця-Подільського червоними військами, у липні 1920 р., резерв управи Повітряного флоту було розформовано: галичани повернулися на батьківщину; В. Федченко, Ф. Кудря та деякі інші дезертирували; решта старшин розподілилися по різних посадах в управлінні Повітряного флоту та апараті Військового міністерства УНР.

У вересні 1920 р. на озброєння 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї нарешті надійшли 7 літаків:

— 2 англійських типу «Сопвич» 5Ф.1 «Долфін», озброєних двома кулеметами системи «Вікерс» кожний;

— 4 німецьких типу «Альбатрос», без озброєння;

— 1 німецький «АВГ» Ц5, також без озброєння⁷³.

За одними даними, ці апарати віддано поляками у користування Армії УНР, за іншими — придбано на кошти Української Народної Республіки у Німеччині та Італії, перевезено на територію Чехословаччини, а потім через польських урядовців передано Повітряному флоту УНР.

Під час огляду виявилося, що далеко не всі з цих літаків є справними: до бою виявилися готовими лише 3 «Альбатроси». Зважаючи на це, командування Повітряного флоту УНР виокремило зі складу 1-ї Запорізької авіаескадрильї 1-й бойовий авіаційний загін із трьома літаками та відправило його у розпорядження штабу Армії УНР. Формування цього підрозділу розпочалося 19 вересня 1920 р. До нього потрапив і льотчик Аев Скурський, який пізніше так розповів про подальшу діяльність загону: «В октябре 20 г. был сформирован отряд в З машины, куда попал я, Золотов и Козловский Юрко. Командовал этим отрядом Козловский. Поехали мы через Аьвов, Тарнополь и Гусятин. Здесь мы выгрузились и собрали самолеты. Брат был со мной и полетели в Городок. Я полетел первым, но не в Городок, где стоял штаб армии, а полетел в Каменец-Подольский к жене, где воинских частей не было, была милиция УНР, которая и охраняла мой аэроплан. Со мной летел наблюдатель Зеленяк — хорунжий. В Каменце-Подольском пробыл 5 дней и улетел в Городок. Это было 20–21.10.1920 г. В этом районе около р. Збруч мы стояли месяц. Тут же был и мой брат. Я сделал одну разведку в сторону Бара и Новой Ушицы, а олотов влево от Проскуровской дороги в сторону Винницы. Вскоре началось отступление под напором частей Буденного (автор помиляється, Кінна армія Будьоного у той час не брала участі в боях з Армією УНР. — Прим. Я. Т.). Погрузились в Волочиске на поезд и приехали во Аьвов, где простояли 2 недели. Я поехал с отрядом в Варшаву, тут пробыли 5 дней и оттуда в Быдгощ — 25.12.20 года. Приехали всем отрядом и со всем имуществом»⁷⁴.

Льотчики та механіки 13-ї польської ескадри поряд з літаками «Альбатрос» ДЗ та «Фокер» Д7 на летовищі Мокотово у Варшаві, де також розташовувася особовий склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї, серпень 1920 р. Не виключено, що котрийсь із цих літаків згодом було передано на озброєння Армії УНР.

Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

У своїх коротких свідченнях Аев Скурський досить спрощено подає історію 1-го бойового загону та 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї в цілому у жовтні-листопаді 1920 р. Загін дійсно розташувався у містечку Городок, де перебував штаб Армії УНР. На 6 листопада 1920 р. у складі загону нараховувалося 9 старшин, 44 козаки та 3 літаки⁷⁵. Збереглася також загальна відомість про озброєння та наявність палива у 1-й Запорізькій авіаційній ескадрильї (та 1-му бойовому авіаційному загоні) станом на 6 листопада 1920 р. У розпорядженні ескадрильї було 11 060 кілограмів бензину, 3 кулемети «Аьюїса», 3 кулемети «Вікерса», 16 рушниць та 80 авіабомб⁷⁶.

У 10-х числах листопада 1920 р., коли на фронті вже точилися бої з червоними, із Варшави на допомогу Армії УНР відбув щойно сформований 2-й бойовий авіаційний загін з військовими льотчиками О. Жаховським, Ф. Алєлюхіним і С. Островідовим. Через ст. Вікторія він відбув до Ярмолинців — на з’єднання з 1-м бойовим авіазагоном⁷⁷.

Серед документів штабу Армії УНР збереглися свідчення й про дії авіації проти червоних військ протягом 11–20 листопада 1920 р. Так, у бойовому наказі, виданому в ніч з 10 на 11 листопада 1920 р., зустрічаємо таке розпорядження: «Командіру авіовідділу з ранку 11 листопаду зробити розвідку одним самольотом в районі Хмільник-Каліновка-Вінниця, виявити ворожу группіровку і відомости розвідки кинути до Штабу 1-ої дівізії в Старій Гуті, рештою самольотів обслідувати район Лучінець-Вен-дичани-Озаринці, з метою закидати бомбами ворожу кінноту»⁷⁸.

Як зазначав Г. Козловський, у листопаді 1920 р. під час бойових дій проти червоних саме А. Скурський на літаку «Альбатрос» неодноразово вилітав у розташування радянських військ у районі Могилів-Подільський-Меджибож-Жмеринка з метою розвідки та бомбардування⁷⁹. Дані про результати польотів українських авіаторів знаходимо й у матеріалах штабу Армії УНР. У вечірньому розвідчому звіті від 11.11.1920 йдеться: «Жмеринський напрям. Зізнання летника. В цім районі великих кольон та транспортів не помічено. Кинуто дві бомби в Жмеринське депо. В бік Вінниці ішов обоз в районі Браілова. З Бару на Жмеринку ішов бронепотяг»⁸⁰.

Союзники: пілоти та механіки 9-ї польської ескадри у Луцьку, 1920 р.

Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

В одному з наказів штабу Армії УНР від 13.11.1920 також ідеться про роботу авіації: «Сьогодні о 16 год. помічони льотником ворожи гармати і скупчення військ в с. Куріловці Муровані а по дорозі від Рівно на Куріловці рушив обоз і до тисячи ворожоі піхоти» ⁸¹. Звіт про розвідку, датований вечором 13.11.1920, доповнює раніше наведені відомості: «Новоушиць-кий напрям. Летником сконстатоване велике згруповання району Куриловці Муровані. В початку 14 год. з м. Рівного на Куриловці Мур. двигалась колона піхоти до 1000 люду з обозом. В цім часі з Куриловець Мур. двигалась гарматна кольона в котру льотником кинуті бомби <…> В районі Березно на південь Вербовця льотниками сконстатовано до 100 кінних правдоподібно 41 дів.»⁸².

Теж союзник: негр-механік 7-ї польскої ескадри, Львів, 1920 р. Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

Скориставшись тим, що 1-й бойовий авіаційний загін опинився далеко від командування Повітряного флоту УНР, сотник Г. Козловський намагався влаштувати «заколот» проти В. Павленка та О. Жаховського. Він спробував умовити штаб Армії УНР відокремити загін від ескадрильї. За цей вчинок його було знято з посади та відправлено у розпорядження командувача Технічними військами УНР⁸³. Там Г. Козловський також довго не затримався, бо почав плести інтриги проти керівництва Технічних військ УНР, тож був відправлений до Запасових бригад УНР, де служив і його рідний брат. Але й там стався скандал: під час роботи верифікаційної комісії, яка засвідчувала відповідність військових рангів українських старшин, виявилося, що Г. Козловський сам собі присвоїв найпочесніший у російській армії орден Святого Георгія 4-го ступеня та безпідставно носив його на мундирі. Ця історія закінчилася тим, що одного дня брати Козловські дезертирували з Армії УНР і прибули до радянського посла у Варшаві, а згодом виїхали на батьківщину. Надалі, оселившись у Камянці-Подільському, Г. Козловський продовжував псувати життя ветеранам Армії УНР, що теж повернулись додому, й декого навіть прирік на смерть. Колишній сотник Армії УНР перекваліфікувався на сексота ОДПУ і за гроші доповідав про викритих ним вчорашніх товаришів по зброї (зокрема, через доноси Г. Козловського постраждали колишні льотчики Повітряного флоту УНР В. Федченко та А. Скурський).

Загалом за період з 14 жовтня до 20 листопада 1920 р. літаки 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї (переважно — 1-го бойового авіаційного загону) здійснили 18 бойових вильотів, під час яких «налітали» майже 36 годин. Крім того, ще 21 годину українські льотчики були у повітрі, виконуючи кур’єрські, тренувальні та інші функції⁸⁴.

Польські та українські льотчики в авіаційній школі у Бидгощі з французьким начальником школи полковником Дешевре (?), 1921 р.

Фото з приватної колекції автора

20-21 листопада 1920 р., після того, як Армія УНР зазнала поразки у боротьбі з червоними та була змушена відступити на польську територію, українські літаки здійнялися з аеродрому в Ярмолинцях і перелетіли до Львова, вивізши й окремих технічних співробітників ескадрильї. Приміром, за твердженням механіка М. Щербини, він відлетів до Львова на літаку, пілотованому А. Скурським⁸⁵.

Зі Львова 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья була передислокована до м. Бидгощ, де розташувалася польсько-французька авіаційна школа, яку очолював полковник Іван Кежун — колишній російський льотчик. У зв’язку з припиненням бойових дій ескадрилья передала всі сім наявних літаків та інше авіаційне майно польській стороні.

При школі було створено українське відділення під керівництвом льотчика-дозорця сотника Венедикта Олексієва, де мали навчатися майбутні пілоти Армії УНР. Щоправда, невдовзі воно припинило свою діяльність.

Лев Скурський так описав цей період:

«В 1920 году, когда эскадра была интернирована, нас поместили в школе авиации в Быдгоще на Поморье. Сначала мы ничего не делали, но после Нового года 21-го нас использовали как инструкторов (это относится к летчикам), мотористов по своему назначению и весь обслуживающий персонал. Помещение было отведено нам в школе на верху на втором этаже, в помещениях помещалось по два, и три человека, в одной комнате даже было четыре. Занятия начинались в четыре часа утра, заканчивались в девять. От девяти до 4-х свободные часы для отдыха. От четырех до самого темна тоже занятия, так был распределен трудовой день в школе. <…>

Работали в школе до тех пор, пока были интернированы, но после увольнения из интерната рассыпались куда-кто по мере нахождения себе какой-либо дыры, это сложилось потому, что школа должна была платить за работу каждому, как по вольному найму, не как интернированному, а это школе, как военной, было не выгодно, она хотела иметь себе дешевую работу»⁸⁶.

В іншому місці зізнань у слідчій справі 1931 р. А. О. Скурський додавав:

«В г. Быдгощи, где я вначале служил инструктором (6 месяцев) в военной Польской авиационной школе, а позже механиком по приемке поступивших из ремонта машин. В этой школе я служил с декабря 20 г. по сентябрь 1922 г.

В школе было 2 начальника: один француз полковник Дешевре, а второй начальник, который фактически ему подчинялся, польский полковник Кежун, бывший офицер русской армии.

Инструктора были французские: оджюданы (подпрапорщики) Девелер и Говен, польские — майор шеф пилотажа Гарновский, один поручик, один хорунжий и плетуновый (старший унтер-офицер) Пентак, техников по фамилии не помню. Из армии УНР инструктора — полковник Жаховский, бывший начальник Запорозької авиаэскадры, в которой прежде служил я, Островидов — капитан (сотник) инженер, Алелюхин — сотник, Золотов — поручик, и я хорунжий»⁸⁷.

Цікаво, що поляки досить високо цінували льотні здібності хорунжого Аьва Скурського, вважаючи його одним із найбільш досвідчених українських пілотів. Коли у 1921 р. у Шлезьку (поряд із Бидгощем), що у той час належав Німеччині, почалося повстання місцевого польського населення, і Польща відправила у цей регіон своїх добровольців, до справи було залучено і А. Скурського. Один з ветеранів 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї згадував: «Скурский считался очень хорошим летчиком, и когда было восстание против немцев, то Скурскому доверяли летать вдоль германской границы, считаясь с тем, что он опытный и может выйти из любого затруднительного положения»⁸⁸. У польському повстанні у Шлезьку в якості пілота брав участь і П. Золотов, який зі свого літака розкидав листівки.

Крім авіаційної школи, у Бидгощі діяла школа механіків, де працював технічний персонал зі складу 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї. Побут українських льотчиків у Польщі не був одноманітним. Так, Олександр Жаховський і його дружина, яка мала гарний голос, за участі інших жінок-українок влаштовували свята для членів ескадрильї. До того ж, місто неодноразово відвідував колишній скарбник Повітряного флоту УНР Петро Білон, який прийняв священицький сан. Зокрема, він приїздив до Бидгощ 20 липня 1921 р., у день св. Іллі, — на свято Повітряного флоту УНР. Після урочистого молебню о. Білон зазначив, що «ми знаходимось тимчасово у Польщі і що за допомогою Божою ми розіб’ємо більшовиків та повернемося до себе на батьківщину, закликав до терпіння»⁸⁹.

Всього станом на 28.04.1922 у Бидгощі перебувало 53 військовослужбовці 1-го Запорізької ескадрильї, а саме:

а) військові льотчики: підполковник Олександр Жаховський, сотники Сергій Островідов та Павло Золотов, хорунжий Аев Скурський;

б) льотчики-дозорці: сотники Павло Вержбицький, Микола Тоцький, поручик Софрон Цибульський, хорунжий Степан Ющак.

в) колишні учні українського відділення авіаційної школи, льотчики-дозорці: сотники Василь Сухенко, Венедикт Олексієв, Панас Аещів, поручик Віктор Кудрицький, хорунжий Іван Бурба, а також хорунжий-механік Павло Федюк;

г) 37 механіків і майстрів інших технічних спеціальностей на чолі зі старшим механіком Савою Білогубеком;

д) завгосп ескадрильї Іван Молоко та завідувач фотографічною справою сотник Сергій Пономаренко⁹⁰.

Влітку 1922 р. стабільне життя 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї закінчилося. За роботу у своїх школах поляки замало платили українським воякам. Ця обставина була терпимою доти, доки особовий склад ескадрильї перебував на військовому стані: мешкав у казармах і харчувався з армійських кухонь. Коли ж українським фахівцям довелося самостійно винаймати житло, зарплатня, яку вони отримували, виявилася недостатньою. За таких умов почався розпад ескадрильї. Наприклад, льотчик А. Скурський, старший механік Сава Білогубек (чех з-під Бердичева) та механік Іван Зінько (киянин) влаштувалися на завод «Блюмве» у Бидгощі, але пропрацювали там недовго, оскільки частина польської громадськості, з огляду на високий рівень безробіття в країні, обурилася приймом на роботу українських фахівців, коли польські, начебто, залишалися без роботи.

Прапор 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї.

На лицьовій стороні — пророк Ілля на тлі літака, на звороті — тризуб. Прапор був захоплений радянськими військами у 1945 р. Нині зберігається у Центральному музеї збройних сил (Москва)

Відтак, наприкінці 1922 р. 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья остаточно припинила своє існування, а її колишні військовослужбовці розпорошилися по всьому світові. Зневірившись у майбутньому на Заході, на батьківщину повернулися видатні українські льотчики Віктор Павленко, Федір Алєлюхін та Аев Скурський, а також окремі механіки та інші спеціалісти. Згодом усі вони були репресовані радянською владою. Фахівці-техніки української авіації, переважно з числа тих, які до Першої світової війни були студентами політехнічних інститутів, закінчили своє навчання вже в Європі. Так, сотники Сергій Островідов та Василь Сухенко, здобувши освіту, вже у 1930-і роки стали відомими французькими інженерами. Частина українських авіаторів осіла в Польщі; серед них теж є видатні постаті. Так, поручик Павло Золотов став одним з організаторів і керівників цивільних авіаційних клубів Польщі та був власником двох літаків, на яких перевозив пасажирів і робив показові виступи. Після Другої світової війни П. Золотов знову залишився у Польщі й уславився як майстер з ремонту рідкісних старовинних зразків літакобудування. Життєвий шлях декого з піонерів українського неба закінчився далеко за океаном. Приміром, останнього командира 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї підполковника Олександра Жаховського доля закинула аж до Бразилії, а незмінного завгоспа Повітряного флоту УНР Івана Молока — до Аргентини.

На закінчення хотілося б навести слова колишнього начальника канцелярії Повітряного флоту УНР, священика Петра Білона, які він присвятив своїм товаришам по зброї: «Не можна поминути мовчанкою й значення в наших визвольних змаганнях діяльності нашого літунства. Не дивлячись на різні технічні браки, особливо в 1919 році, авіяція виконала те велике завдання, що на неї покладалось. Самопосвята й геройство наших літунів було важне й тяжке. Треба було щодня літати у глибоке запілля ворога, вивідувати, де ворог знаходиться, звільмувати його місце розташування, а, де треба, й обстріляти ворога. Часто доходило й до бойових сутичок з ворожими літаками. І ось, у цих повітряних боях наші літуни несли службу керування вогнем нашої артилерії, а під час відступу — цінними відомостями про віддаль від ворога. При щоденній праці вивідування ворожого фронту й запілля, при старанній, дуже потрібній розвідці на поодиноких відтінках фронту рідко коли обходилось без бойових дій з ворогом. Наші літуни відбували, як на ті часи, дуже великі рейди, поборюючи часто 800–900 кільометрові простори в запіллі ворога. В часи цих далеких рейдів, наші літуни знижувались до 300–200 метрів над лініями ворога і засипали його кулеметним вогнем. Досить часто вони відлітали й за кордон з різними дорученнями державного значіння»⁹¹.

У жовтні 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина, зазнавши поразки у Першій світовій війні, мусили вдатися до мирних переговорів. В обох країнах почалися революції, наслідком яких стало повалення монархічного ладу. Австро-Угорщина розпалалася на кілька національних держав, однією з яких була незалежна Польща. За обопільним рішенням представників Антанти та переважної більшості австрійських і польських політиків, до складу Польщі мала увійти Східна Галичина, заселена майже суто українцями. У відповідь на таку постанову у Аьвові було зорганізовано українську Національну раду, а слідом за нею — військовий комітет, який у разі потреби мав би збройним шляхом розв’язати питання політичної приналежності етнічно української території. Мирні політичні переговори про долю Східної Галичини не мали результату, тож у ніч на 1 листопада 1918 р. у Аьвові українці місцевої австро-угорської залоги підняли збройне повстання. Проти них одразу виступили члени місцевої Польської організації військової та поляки — мешканці міста. Почалися вуличні бої, у яких невдовзі взяли участь поляки-добровольці з інших територій Польщі. У своїй боротьбі з поляками галичани сподівалися на допомогу уряду П. П. Скоропадського, але гетьман, щодалі більше втрачаючи владу, вже мало чим міг зарадити.

У результаті виснажливих тритижневих боїв на вулицях Аьвова українським військам під тиском переважаючих сил ворога довелося відступити з міста. Однак українські частини розпочали облогу, а військовий секретаріат новоствореної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) вдався до організації Галицької армії.

Однією з важливих складових армії ЗУНР мала стати авіація, яка в останній рік Першої світової війни у всіх арміях світу досягнула великого розвитку. На території Східної Галичини до 1 листопада 1918 р. розташовувалися дві авіаційні частини австро-угорської армії: 17-а запасна авіаційна рота на аеродромі біля с. Гуречко під Перемишлем та 4-й авіаційний парк у Львові. Коли почалася збройна боротьба у Львові, особовий склад цих частин, який об’єднував переважно австрійських або польських фахівців, вороже поставився до українських військ. Так, саме на базі 4-го авіаційного парку вже 4 листопада 1918 р. почалося формування перших польських авіаційних частин.

Старшини Летунського відділу з дружинами.

Зліва направо: сотник Петро Франко, поручик Василь Костів, четарь Микола Сєріков, хорунжий Михайло Іванов, дружина сотника І. Шостакова, дружина сотника Н. Залозного, сотник Никандр Залозний, сотник Джамбулат Кануков, сотник Іван Шестаков.

Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Нещодавно виявлені у львівських архівах документи та спогади поляків-авіаторів дають можливість у подробицях відтворити події, які відбувалися у небі над Львовом протягом листопада 1918 р. Як твердили польські мемуаристи, серед льотчиків 4-го авіайційного парку не було поляків, але більшість механіків, солдатів-охоронців і працівників інших допоміжних служб належали до цієї нації. 31 жовтня 1918 р. командир 4-го авіаційного парку офіцер-чех Малат зібрав усіх військовослужбовців і повідомив про те, що Австро-Угорщина припинила своє існування, й на її місці постали нові національні країни. Льотчики-австрійці та представники інших національностей з 4-го авіапарку наказали своїм механікам готувати літаки до вильоту — протягом наступних днів вони збиралися відлетіти на батьківщину. Однак механіки-поляки, зібравшись увечері в казармах, вирішили перешкодити цьому й на ранок наступного дня розбірали мотори майже в усіх літаках. Один з авіаторів (за словами мемуариста, українець) намагався погрожувати механікам пістолетом, але його було негайно роззброєно. Так само сталося й з іншими офіцерами-неполяками.

Тим часом у Львові спалахнули вуличні бої між українцями та представниками польської нації. За таких умов поляки, що служили в 4-му авіаційному парку, зорганізували його охорону й повідомили про своє становище штаб Польської організації військової. До авіапарку почала зголошуватись польська молодь з Левандівки (передмістя Львова, де розташовувався авіапарк), з якої одразу було організовано загони охорони.

2 листопада на Левандівку прибули польські офіцери: льотчик Стефан Бастир та льотчик-дозорець Владислав Торунь, призначені командирами 4-го авіапарку. Але, зважаючи на те, що загрози авіапарку з-боку українців у ту мить не було, Бастир і Торунь поклали на вантажівку 40 рушниць, 4 ящики набоїв та знятий з літака кулемет і відправились штурмувати залізничний вокзал⁹².

4 листопада 1918 р. поручик Стефан Бастир повернувся на Левандівку та віддав наказ механікам негайно збирати наявні літаки. У той же час українське командування, дізнавшись про захоплення авіапарку поляками, кинуло проти них кілька загонів добровольців. Протягом дня 5 листопада навколо авіаційного парку точилися запеклі бої, проте наступ українських підрозділів було відбито. Під кулями механіки спромоглися зібрати літак марки «Ефак» № 52–52, призначений для С. Бастира. Доки тривала ця робота, під керівництво польського офіцера прибули ще два пілоти-поляки: Євген Роланд і Стефан Стец. Останній вважався австро-угорським асом, на його рахунку було 8 збитих італійських апаратів.

Літак Бастира було дороблено лише 6 чи 7 листопада 1918 р. (як свідчив у своїх спогадах старший механік авіапарку Леопольд Кітхофер), а інші потребували для збирання ще більше часу. Цілком несподівано польський авіаційний підрозділ поповнився німецьким «Фокером» Д-7. Ця машина, пілотована німцями, здійснювала перельот за маршрутом Київ-Відень й мала на борту важливу дипломатичну пошту. Не знаючи про останні події у Львові, німецькі пілоти здійснили посадку для дозаправки на території авіапарку, але потрапили в полон до поляків. «Фокер» Д-7 одразу було передано у розпорядження Стефана Стеца. Наступного дня на Левандівці з’явився ще один німецький літак із Києва, проте пілот, побачивши озброєних людей, устиг злетіти. Приблизно 10 листопада пілоту Євгену Роланду також було передано літак — щойно зібраний «Бранденбург» № 27–47.

Старшини польського авіаційного відділу у Львові — учасники боротьби з Галицькою армією, 1919 р. Фото з фондів ЦДІА ум. Львові

Перший в історії польської авіації польот стався 6 (можливо, 7) листопада 1918 р. «Ефак» № 52–52, пілотований Стефаном Бастиром (льотчиком-дозорцем був Януш де Беаурін), зробив кілька кіл над Львовом. Потім пілота було викликано до штабу польських оборонців Львова, де він отримав наказ негайно відлетіти до Кракова, аби просити військової допомоги. Наступні події у небі Львові докладно описані у приватних записках Стефана Бастира, які вдалося виявити у львівських архівах (пер. з польс. Я. Т.):

«<початок тексту втрачено> кулемет не дали, але ген. Розвадовський наказав 8/ХІ вилетіти з Беау (тобто Беауріном. — Прим. Я. Т.). 12–50 <вилетіли> з Кракова й о 4-05 були ми у Львові. Покликали до роботи пару механіків, які працювали в парку. Стец із Роландом глузують, що ми нічого не зробили. Відповідаємо, що війська на апараті не могли з собою забрати, і тільки ген. Розвадовський віддав наказ виступати в моїй присутності і Беауріна. 8-го командування наказало перевезти посла проф. Стронського до Кракова. Вилетів з ним Стец, над Перемишлем отримав пробоїну в бензобак і під Ланцутом сів через брак бензину. їде потягом до Кракова. 11/ XI або 12/ХІ прилетіло 3 ап.<арати> з Кракова. З ними Стец з пор. Шмідтом спостерігачем, ппор. Богуш з полковником Сікорським (який очолив оборону Львова. — Прим. Я. Т.), підхорунжий з пор. Кубалою. Привозять кулемети. Стец оповідає про переговори Стронського.

Надходить наказ бомбардувати Старе Село, але кілька днів не можна виконати його через негоду. 18/ХІ польот з наказами до Перемишля, зголошуюсь до ген. Бійака. Отримую відомості, що 19/ХІ пполк. Токаржевський вирушає до Львова з допомогою. Сам пполк. Токаржевський розробляє план виїзду і віддає накази військам. Разом із залізним підрозділом, кавалерією, піхотою та артилерією — близько 1200 людей.

Молоді поляки, які наприкінці 1918 р. вступили добровольцями до польського авіаційного відділу у Львові, літо 1919 р.

Фото з фондів ЦДіА у м. Львові

21/ХІ або 22 звільнення Львова. Отримуємо наказ бомбардувати Високий Замок і Цитадель. Розвідка позицій артилерії і піхоти на Цитаделі, Замку і горі Яцка. Зв’язок між авіацією та піхотою за допомогою світлових ракет не вдався. Пор. Торунь і Бастир скинули 3 бомби на Цитадель і частину бастіону. Спостерігачі Кубала і Шмідт із пілотами Стецем і Роландом не хотіли бомбити, остерігаючись, що бомби впадуть на місто. Того самого дня вилітаю ще 4 рази з пор. Торунем, скидаючи бомби на Старе Село та руський панцирний потяг (українські війська Бастир називав «руськими» та «русинами». — Прим. Я. Т.). Допомагаємо операції нашого панцирного потягу розвідками, під час яких пор. Торунь стріляє з кулемета. У той же день пор. Стец і Кубала двічі вилітають з бомбами на Старе Село. Русини відступають. Стец летить до Кракова, з Кракова до Варшави і потім через Краков вертає до Львова. Був у Пілсудського. Тоді саме запрацювали наші верстати і склади. Рубчинський очолює верстати, П. Вейде — склади. П. Вейде обладнує верстати, і вони швидко починають працювати. Тігер, поручик маринарки, австрійський льотчик, організовує загін оборони аеродрому та канцелярію, запроваджує військовий порядок і дисципліну, займається упорядкуванням парку й кухні, створює пожежну частину та налагоджує її діяльність, набирає багато людей. З радістю спостерігаємо результати праці. Робітники допомагають один одному. Верстати працюють щоразу краще. Попри те, що немає офіцерів-техніків, авіаторів та інших фахівців, зосталось лише кілька робітників, які раніше працювали в авіації, однак достатньо жертовності в роботі і щирого бажання. Незважаючи на перешкоди, все вдається. Тігер, Торунь, Вейде, Кубала, Рубчинський зайняті від 7 ранку до пізнього вечора. Стец літає до Варшави з Торунем. Роланд хворий. Так триває до 2/ХІІ»⁹³.

Щоправда, С. Бастир не розповів про подію, яка спричинила «хворобу» льотчика Роланда. У спогадах учасників листопадових боїв у Львові докладно описується випадок, який стався 13 листопада 1918 р., коли для бомбардування та розвідки вилетіли пілот Роланд і льотчик-дозорець Беаурін. Під час виконання бойового завдання їх машину було посічено кулями та підбито українськими вояками, які влучно стріляли з землі. Літак був настільки пошкоджений, що не зміг досягти летовища, впав прямо на Левандівці й ущент розбився. Екіпаж вижив, але льотчик Роланд дістав важку контузію, Беаурін теж був контужений і мав два поранення в руку. Рани останнього не загоювалися, і його невдовзі було евакуйовано до Кракова.

Цілком імовірно, що честь збиття машини Роланда та Беауріна належить майбутньому організаторові галицької авіації поручику Петру Франкові. Пізніше він згадував: «Коли моя сотня скорострілів стояла на Високім Замку, кілька разів прилітав у гості польський літак. Але я приготовив скоростріл і чекав. Й одного гарного полудня, низенько над нами появився той літак… Перша бомба впала далеко від нас. Моя сотня розбіглася у паніці, бо бистрі очі стрільців побачили, як із літака доглядник кинув бомбу, що мала впасти просто на нас. Я лежав під скорострілом та дивився, як бомба летіла просто на мій скоростріл, який сипав кулями. Я мірив значно перед літак, але висліду не було видно. Бомба знижувалася божевільно скоро. Очевидно це так тільки здавалося, що вона летить просто на мене. Вона впала за обрив, яких шість кроків від скоростріла, саме там, куди в паніці кинувся мій ст. дес. Я. із кількома стрільцями. На щастя бомба не вибухла. Маленька затримка скоростріла, мій помічник блискавично змінив набій і скоростріл узяв на ново приціл… Літак повернув і полетів на Янівське Болоня. Говорили потім, що літак вернувся міцно ушкоджений а пільот ранений. Чи це була моя заслуга, годі сказати, бо в цю пору на ринку під ратушем стояв наш підхорунжий С. і всі шість набоїв зі „стаєра" випустив у літак. Був добрий стрілець і як запевняв, хибити не міг. Якби там не було, польський літак більше не появлявся»⁹⁴.

Кулемет, встановлений на летовищі Левандівка у Львові для боротьби з українськими літаками, 1919 р. Фото з фондів ЦДІА у м. Львові

Отже, 8 листопада під Перемишлем невідомий український стрілець підбив літак Стефана Стеца, а 13 листопада над Львовом, вірогідно, Петром Франком, було збито апарат Євгена Роланда. Крім цього є дані, що приблизно 2 листопада над Львовом українські вояки збили невідомий літак, на якому, нібито, якийсь австрійський льотчик намагався втекти з розташування 4-го авіапарку на батьківщину. Можливо, це саме та машина, яка летіла з Києва до Відня та необачно намагалася приземлитися на Левандівці.

17-а запасна авіаційна рота, яка розташовувалась на аеродромі Гуречко під Перемишлем, спробувала організовано перелетіти до Кракова, щоб там передати свої літаки польському військовому командуванню. З листопада 1918 р. 12 апаратів цієї роти піднялися в повітря, але долетіли до Кракова лише 10. Інші 2 було збито під Перемишлем українськими вояками. Таким чином, протягом листопада 1918 р. українці збили 5 літаків, 4 з яких точно належали до польських військово-повітряних сил.

Перший політ на літаку Бранденбург, який закінчився аварією, січень 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Вочевидь, активне використання ворожою стороною літаків підштовхувало командування Галицької армії до прискореного формування власних авіаційних підрозділів. 1 грудня 1918 р. Державним секретаріатом військових справ ЗУНР було видано наказ про створення Летунського відділу, який очолив льотчик-дозорець поручик Петро Франко. У розпорядженні, зокрема, зазначалося, що відділ має розташуватися на аеродромі у містечку Красне та підпорядковуватиметься винятково Державному секретаріату військових справ. Командири військових округ і окремих частин Галицької армії зобов’язувались відправити до Красного всіх старшин, підстаршин і стрільців, які раніше служили в австро-угорських військово-повітряних силах⁹⁵.

Обираючи місце розташування авіаційних військ, командування зважало не лише на наявність тут облаштованого військового аеродрому ще з часів Австро-Угорщини, а й на невелику віддаленість як від Львова (45 кілометрів), де проходили бойові дії, так і від Тернополя, де перебував уряд ЗУНР.

У складі Летунського відділу поручик Петро Франко найпершою почав формувати запасну летунську сотню, до якої зараховувались колишні авіатори австро-угорської армії. Станом на 5.12.1918 у запасній летунській сотні у Тернополі налічувалося всього троє старшин: командир сотні льотчик-дозорець поручик Петро Франко, льотчик-дозорець чотар Євген Городиський, а також військовий льотчик хорунжий Степан Кузьмович (який, правда, майже не мав бойового досвіду у повітряних операціях).

3 5 до 10 грудня 1918 р. до сотні вступило ще три офіцери: повітроплавець поручик Теодор Томенко, льотчик-дозорець хорунжий Осип Швець та військовий льотчик підстаршина Василь Кавута. Для порівняння скажемо, що станом на 9.12.1918 у супротивників українських льотчиків — у складі польського авіаційного відділу у Львові, було вже 33 офіцери та 104 солдата (з яких 22 офіцери та 84 солдати належали до бойового стану)⁹⁶. Польська львівська залога у той час оперувала вже щонайменше 4 власними літаками і, крім того, мала дозвіл розпоряджатися апаратами, які майже щодня прилітали у кур’єрських справах з Кракова, Перемишля та інших міст.

На початку існування Летунського відділу Галицької армії у ньому не було ані літаків, ані обладнання. У Красному П. Франко та його помічники знайшли гарний аеродром з ангарами, казармами та верстатами. Теодор Томенко, а також кілька підстаршин і стрільців відправилися на пошуки авіаційного матеріалу в Рогатині, Стриї, Тернополі, Станіславові, Краснім. Бензин для літаків постачався з нафтопереробних заводів у Бориславі. Невдовзі до складу Летунського відділу прибув поручик Степан Слєзак, який в австро-угорській армії був інженером-конструктором літаків-амфібій, і очолив усю організаційно-технічну роботу. Під керівництвом Слєзака зі знайдених решток австро-угорських літальних апаратів, моторів і запчастин було зібрано перші літаки Летунського відділу, насамперед один типу «Бранденбург», а згодом кілька типу «Альбатрос».

Серед галичан — ветеранів австро-угорської армії було зовсім мало людей, що служили в авіації. Державному секретаріату військових справ ЗУНР довелося вжити заходів для покращення ситуації:

а) звернутися до уряду гетьмана П. П. Скоропадського, а потім — Директорії, яка зайняла його місце, з проханням про відправку до Галичини наддніпрянських авіаційних частин;

б) відкрити у Відні вербункове бюро, через яке запрошувались до служби в Галицькій армії офіцери-австрійці — фахівці у різних військових галузях, у тому числі — авіатори.

Точна дата та обставини передислокації авіаційних підрозділів зі Східної України до Красного й досі залишаються не до кінця з’ясованими. Так, галицькі мемуаристи пишуть, начебто наддніпрянські авіаційні підрозділи під командуванням сотника Б. Губера за наказом гетьмана П. П. Скоропадського були передислоковані з Одеси до містечка Шатава на Поділлі. Звідти, мовляв, вони згодом і перелетіли до Красного. Але виявлені документи частково заперечують цю версію. Сотник Борис Губер, а також решта льотчиків, які прибули до складу Летунського відділу Галицької армії, належали до 2-го Подільського авіаційного дивізіону Армії Української Держави (а потім — Дієвої армії УНР), який, у свою чергу, підпорядковувався Одеській авіаційній інспекції. Цей дивізіон дислокувався у Вінниці. Вірогідно, зважаючи на те, що підрозділ, у якому служив Борис Губер та інші, входив до складу Одеської інспекції, згодом і з’явилася у спогадах галицьких ветеранів помилкова інформація, начебто він прибув з Одеси.

Не виключено, що спочатку з наказу гетьмана П. П. Скоропадського було вислано до Шатави лише один загін зі складу 2-го Подільського авіаційного дивізіону на чолі з сотником Б. Губером, який допомагав галичанам у їх боротьбі з поляками. Так, у свідченнях польських механіків, які працювали на Левандівці, міститься інформація, що вперше 2 українських літаки бомбардували польський аеродром у Львові ще

18 листопада 1918 р., і лише навздогін їм кинулися літаки, пілотовані Бастирем і Стецем⁹⁷. Щоправда, сам Бастир у цитованій вище записці про цей інцидент нічого не згадує.

За даними, які подавав в особистих документах льотчик 2-го Подільського авіаційного дивізіону Федір Алєлюхін, підрозділ вирушив з Вінниці 27.11.1918, а прибув до Красного 1.12.1918. Однак ці дати не обов’язково точні: дивізіон міг прибути до Красного трохи пізніше, а окремі льотчики — раніше. Так само викликають сумнів і відомості про чисельність цієї частини, які трапляються в галицьких мемуаристів (6 старшин, 6 підстаршин і 9 козаків), оскільки документально встановлено, що зі складу 2-го Подільського дивізіону до Красного прибуло щонайменше 9 старшин.

Після приїзду авіаційного підрозділу зі Східної України у Летунському відділі значно збільшилась кількість особового складу та бойових літаків. Зокрема, з’явилося кілька французьких винищувачів «Ньюпор». Відтепер галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.

За успіхи в організації Летунського відділу 1 січня 1919 р. Петро Франко дістав звання сотника. Але вже за кілька днів, під час бойового польоту, його літак був підбитий, і він разом зі своїм льотчиком підстаршиною Василем Кавутою потрапили в полон. Згодом обом пілотам вдалося здійснити втечу і повернутися до Красного. Сотник П. Франко так згадував про це: «В 1919 р. день перед Різдвом (4.1.) полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак мабуть ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Вододимира-Водинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на люблінськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домбя. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської границі, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станіславів назад до Красного. І так 21.1. я знов повнив свою службу. Не так легко пішло Кавуті. Він уже по дорозі намагався тікати і зіскочив з поїзду на бігу (поїзд йшов поганенько). Одначе поїзд затримали, Кавуту також і він мав деякі неприємності з нашою вартою. Дальше тричі тікав із табору в Домбю. Але за четвертим разом передістався через обі боєві лінії і вернув до Красного збідований та зморений»⁹⁸.

Льотчик Сильвестр Соневицький за штурвалом літака «Ньюпор»-17, 1-а летунська сотня, м. Красне, початок 1919 р.

Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Випадок із П. Франком і В. Кавутою — на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною українського літака.

Для підготовки власних фахівців з різних галузей авіаційної справи у січні 1919 р. при Летунському відділі почали діяти два курси: льотчиків-дозорців та механіків-мотористів. На жаль, навчання тут закінчилися трагедією. Увечері 5 лютого 1919 р. сотник Борис Губер показував курсантам устрій бомби, що льотчики кидали на ворога. Як згадували галицькі мемуаристи, ця бомба вибухнула в руках Губера, забравши його життя, а також життя ще 7 старшин та підстаршин Летунського відділу. Один з очевидців трагедії свідчив, що цю ж саму бомбу Б. Губер розібрав, а потім зібрав минулого вечора. На думку автора спогадів, під час збирання бомби Губер забув вкласти між запальним молотком і капсулем пружину, відсутність якої і стала причиною вибуху наступного вечора⁹⁹. Шестеро з загиблих старшин були поховані у спільній могилі у Красному. Тіло поручика Теодора Томенка родичі забрали на батьківщину. Восьмий авіатор, підстаршина Іван Лупул, помер від ран за тиждень по вибуху в лікарні Золочева.

Але вина Бориса Губера у вибуху бомби у світлі нових фактів видається сумнівною. В архівах Львова випадково вдалося виявити фотографії з зображенням понівечених тіл льотчиків, що загинули під час вибуху у Красному. Тіло сотника Губера та, зокрема, його руки, на фотографії цілі. Пошкоджено лише обличчя, — отже, під час вправ він, певно, спостерігав за кимось із курсантів та вибуховою хвилею був уражений в обличчя. До того ж, знімок тіла хорунжого Канукова — молодшого брата військового льотчика Джамбулата Канукова, дозволяє припустити, що саме він, сидячи за столом, робив вправи з бомбою, коли вона раптово вибухнула. Верхня частина його тіла повністю пошматована осколками та вибуховою хвилею. На посмертному фото Теодора Томенка у нього перев’язано голову, плече та руку, тож, найімовірніше, по вибуху медики ще боролися за його життя ¹⁰⁰.

Трагедія у Красному сильно позначилася на бойових якостях Летунського відділу, але вже наприкінці лютого 1919 р. до нього прибула велика кількість фахівців-авіаторів з Відня, найнятих на службу вербунковим бюро Галицької армії, що частково компенсувало загибель старшин. Крім того, у березні 1919 р. було здійснено ще одну спробу створити авіаційну школу. Наказом по Галицькій армії від 20.03.1919 її командування запропонувало командирам частин відправити бажаючих до м. Красне, де вона мала відкритися ¹⁰¹. Однак про діяльність цієї школи нічого не відомо.

Державний секретаріат військових справ ЗОУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто П. Франко двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. знаходився штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував С. Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗОУНР військово-повітряні сили. Симон Петлюра розпорядився передати Летунському відділові два вагони авіаційних бомб і два літаки типу «Ллойд». Крім того, до Летунського відділу зі складу авіації УНР постійно передавалося озброєння, обладнання, запчастини тощо.

У березні 1919 р. до Проскурова виїхав підстаршина Василь Кавута, щоб забрати зі складів авіації Дієвої армії УНР здатні до польової служби літаки. Один із них, на думку В. Кавути, найкращий, він вирішив не перевозити залізницею, а пілотувати до Красного власноруч. Разом із двома пасажирами, спеціалістами зі складу авіації Дієвої армії УНР, він здійнявся у небо, але вже за кілька хвилин мотор відмовив і літак упав на землю; усі троє загинули¹⁰².

Літаки 2-ї летунської сотні Летунського відділу Галицької армії, зліва направо: «Ллойд» Ц.5, «ЛВГ» Ц.5, «Бранденбург», «Ньюпор»-21, м. Красне, весна 1919 р.

Фото з часопису «Український Скиталець»

Того ж місяця через стрімкий наступ червоних військ штаб Повітряного флоту УНР мусив терміново виїхати з Проскурова до Бродів — на територію Східної Галичини. Під час евакуації значна частина авіаційного майна була перевезена до Красного — для формування Летунського відділу. Зокрема, за твердженням галицьких мемуаристів, тут опинилося близько 60 літаків переважно німецького виробництва та велика кількість авіаційного майна ¹⁰³. Більшість цих літаків були пошкоджені, але кілька з них вдалося відремонтувати і поставити на озброєння.

Прибуття нових авіаторів з Відня та привезення літальних апаратів з Проскурова дало змогу в березні 1919 р. сформувати у складі Летунського відділу дві авіаційні сотні. 1-а летунська сотня на чолі з поручиком Антоном Хрущем була переведена на аеродром у с. Дуліби під Стриєм, до її складу увійшло 3 бойових апарати та 3 розвідувальних. Вона підпорядковувалася Начальній команді Галицької армії та мала оперувати в районі дій II і III Галицьких корпусів. У 2-ї сотні під командуванням сотника Никандра Залозного було 5 літаків. Вона лишилась у Красному та обслуговувала операційний простір І Галицького корпусу¹⁰⁴.

Головний супротивник української авіації Стефан Стец за штурвалом свого літака, весна 1919 р. Фото з фондів ЦДІА у м. Львові

У зв’язку з від’їздом сотника Петра Франка з місією Червоного Хреста до Белграда, з 26.03.1919 командиром Летунського відділу став сотник Джамбулат Кануков. Обов’язки референта авіаційних справ при Державному секретаріаті військових справ ЗОУНР 10.04.1919 було передано сотнику Євгену Пузі.

Станом на 10.03.1919 у Летунському відділі Галицької армії було 20 старшин, 160 стрільців, 9 кулеметів, 57 рушниць, 3 коней і 11 літаків. Як видно з дислокаційної відомості за 15.05.1919, у відділі вже 23 старшин, 64 підстаршин, 340 козаків, 24 кулемети, 64 рушниці, 4 автомобілі, 7 коней та 10 літаків¹⁰⁵.

Обидві летунські сотні мали мішаний національний склад. У них служили: галичани, австрійські льотчики (німці, чех, хорват), а також авіатори, що прибули з Наддніпрянщини (росіяни, осетин тощо). Командир 1-ї сотні Антін Хрущ, хоч і сам вправно вмів літати, був дозорцем у парі з поручиком Михайлом Савчуком — колишнім військовим льотчиком австро-угорської армії. Про цей екіпаж командир Летунського відділу сотник Петро Франко згадував: «Поручники Савчук та Хрущ мали декілька добрих черт характеру: це була їх висока амбіція та роботящість. Але та надто вибуяла амбіція часто вела особливо Савчука надто далеко, що не могло здобути йому симпатій товаришів, тим більше, що його знання пілотажу не було надто високе: не розвиваючи достаточно скорости, намагався виконувати з літаком недозволені повороти та тим способом розбив два літаки. Вирівняв ті невдачі дійсно смілим летом до Перемишля, де Хрущ обложив бомбами славний міст, відомий в нас з листопада 1918 р.»¹⁰⁶.

Летунський відділ Галицької армії активно діяв проти польських військ. Льотчик-дозорець Рудольф Земик згодом писав про це: «Із численних летів, що їх виконали наші літаки, згадаю лише 15 наді Львов і 10 над Перемишль. За кожним бомбометним летом старалися наші летуни нанести ворогові, як найбільшої мілітарної шкоди, та спинити його працю в воєнних приготуваннях. В тій ціли обкидали залізничний дверец і елєктровню у Львові, залізничний дверець і летище в Перемишлі, та залізничний шлях Львів-Перемишль. Під час другого бомбометного лету наді Львів, ушкоджено н. пр. <наприклад> елєктровню до тої міри, що вона довший час була в застою. Крім того підчас першого й другого наступу наших військ на лінію Львів-Перемишль, виконали наші боєві літаки кілька успішних піхотних летів, коли з висоти 50-100 м. обстрілювали ворожі обози й боєві відтинки, де ворог зібрався до протинаступу»¹⁰⁷.

Петро Франко також залишив спогади про бойові операції окремих пілотів Летунського відділу: «Наші два боєві „Ньюпори" та їх мистецькі пільоти сотник Федір Алєлюхін, який в розмові трохи гикався і четар Микола Сєриків наводили на противника жах своїми бравурними летами. Сотник Євський, лотиш із ясносиніми очима та залізними нервами пописувався над Львовом роблячи мертві петлі довкруги кожної шрапнельної хмаринки, яка вицвітала коло нього. Сєриків відплачуючися за напад гнався за польськими аероплянами аж на їх летунський майдан, полетів над ним у малесенькій висоті та весь час сипав зі скоростріла. Ми не довідалися, чи зробив яку шкоду»¹⁰⁸.

Про інтенсивність та характер застосування авіації Летунського відділу можна дізнатись із журналу польотів 2-ї летунської сотні Никандра Залозного за 21 квітня — 31 травня 1919 р., який зберігся в архівних матеріалах Галицької армії:

ч. п.	день	летів		число ап.	час лету		задачі	замітка
		пільот	доглядник		від	ДО
111	28/4	четар Сєріков	—	5039	9-35	11-05	лет боєвий напрям Львова
112	— II-	Массикивич	Міхенко	9806	9-40	10	— II-	задачі не сповнили
113	29/4	четар Сєріков	—	5039	8-37	10-20	Лет боєвий на північ від Львова
114	— II-	четар Сєріков	—	5039	2-10	3-45	Розвідка і боєвий лет Борщовиці, Львів
115	315	Найгавзер	Кузьмович	15960	9-10	9-40	Розвідка на фронті під Львовом	задачі не виповнили
116	3/5	Массикивич	Шостаків	9806	9-18	9-35	— II-	задачі не виповнили
117	3/5	четар Сєріков		5039	9-20	10-45	Розвідка на фронті під Львовом
118	3/5	Найгавзер	Земик	15960	2-45	4-30	Розвідка Белзьк-Томатов
121	8/5	Кубш	Шестаков	9806	11-05	1-08	фотографування ворожих позицій в Белзьку
122	8/5	Найгавзер	Огар	15960	11-37	1-25	Розвідка в районі Белзьку
123	8/5	Алєлюхін		3374	3-25	4-25	Лет до Стрия
124	8/5	Сєріков		5039	3-32	5-30	Лет до Стрия і назад до Красного
125	10/5	Залозний		2844	11-30	12-42	Лет до 2 Гал. Корпусу
127	12/5	Найгавзер	Земик	15960	1-17	2-25	Лет до Держ. Секр. до Станіславова
128	13/5	Залозний		2844	8-10	9-15	Розвідка на фронті
129	16/5	Залозний		2844	7-28	7-45	Розвідка на фронті	задача не виповнена
130	17/5	Залозний		2844	3-10	4-10	Розвідка Миколаюв, Капарно
131	18/5	Залозний		2844	3-30	4-35	Розвідка Баташиче, Жовква
132	20/5	Залозний		2844	10-20	11-25	Розвідка на фронті
133	20/5	Залозний		2844	1-43	2-13	Переліт з Красного до Золочева
134	21/5	Залозний		2844	10-40	12	Розвідка на фронті
135	22/5	Залозний		2844	2-05	3-55	Лет на розвідку з перелетом до Щеброва
136	24/5	Залозний		2844	10-30	11-45	Розвідка Щебрів, Городи

За даними цього журналу можна зробити два висновки:

— по-перше, від часу створення до 21 квітня 1919 р. 2-а летунська сотня вже здійснила 110 польотів;

— по-друге, в її складі було три літаки-винищувачі «Ньюпор» (№№ 2844, 3374, 5039), пілотовані льотчиками-наддніпрянцями Залозним, Алєлюхіним та Сєріковим, а також два важких апарати типу «ЛВГ» (№№ 9806, 15960), на яких літали пілоти, загартовані в австро-угорській армії: Найгавзер, Масікевич та Кубш.

Чи не найцікавішим в історії Летунського відділу Галицької армії є питання про повітряні бої з поляками. Перший командир відділу Петро Франко у своїх спогадах (опублікованих 1937 р.) ні словом не торкається цієї теми, окрім одного випадку: «Я мав з польськими літаками тільки одну стрічу над Львовом. Вправді я розпочав обстріл із скоростріла на безнадійно велику віддаль але противник скоро знизився…»¹⁰⁹.

За твердженням польських дослідників, у небі в районі Львова польські та українські льотчики зустрічалися тільки один раз — 29 квітня 1919 р. Причому, начебто, у цьому зіткненні польський пілот Стефан Стец здобув перемогу над українським авіатором, що летів на літакові типу «Ньюпор». Згадка про цей двобій є й в українських джерелах. Зокрема про це писав ветеран Летунського відділу, льотчик-дозорець Рудольф Земик, спогади якого було опубліковано 1922 р.: «До першого воздушного бою прийшло аж із кінцем квітня. Наші два літаки відлетіли на розвідку лінії Львів-Перемишль, урудував чет. Шепарович і бул. Кліш, а другим, боєвим літаком, що його завданням було ставити охорону першому літакові перед нападом ворожих, кермував пор. Рульфер. Коли оба наші літаки заявилися наді Львовом, пустилося за ними навздогін зовсім відважно 8 польських літаків, та заатакували їх цілою силою. Наш боєвий літак кинувся сей час до оборони, щоби тим робом дати змоги розвідувальному літакові відлетіти з району бою. Та вже по першій скорострільній серії зазнав тами (автор має на увазі, що у льотчика заклинило кулемет. — Прим. Я. Т.) в стрілянню й мусів старатися чимскоріше вийти з оточення ворожих літаків. Злетів у долину, а скрившися в хмарі, відлетів понад самими домами Львова, уникаючи тим способом цілковитого окружения» ¹¹⁰. Інших повітряних боїв між українцями та поляками Р. Земик не згадує.

У 1938 р. з’явилися спогади Івана Лемківського, який стверджував, що також служив у Летунському відділі (насправді особи з таким прізвищем у списках Галицької армії виявити не вдалося, тож, напевно, «Лемківський» — це псевдонім). Помітно, що у своїх записах автор спирався переважно на раніше опубліковані матеріали Р. Земика та П. Франка. У своїй праці «Летунство УГА» Іван Лемківський, повторюючи Р. Земика, твердить про те, що перший повітряний бій відбувся тільки наприкінці квітня 1919 р. Трохи нижче, описуючи операції галицької авіації, І. Лемківський додає: «В цих летах відзначувалися спеціяльно летуни-наддніпрянці, а до своєї трагічної смерті полк. Б. Губер. Очевидець воздушних боїв полк. Губера, знавець летунства, твердить, що його боєва тактика була чудом летунської боєвої техніки. Після його смерти, примат був весь час в руках сот. Євського — рівнож наддніпрянця, який зістрілів 9 літаків» ¹¹¹.

Нагадаємо, що Борис Губер загинув 5 лютого 1919 р., а на думку І. Лемківського та інших польських і українських мемуаристів, перший (можливо, й останній) повітряний бій відбувся лише 29 квітня 1919 р. Отож, у своїй оповіді про Б. Губера та Євського Іван Лемківський говорить про їх ПОПЕРЕДНІ заслуги.

Таким чином, в українській мемуарній літературі 1920-1930-х років йдеться винятково про один повітряний бій, який, очевидно, стався у небі Львова 29 квітня 1919 р. між льотчиками Стефаном Стецем та Францем Рудорфером (слід зауважити, що під час Першої світової війни пілоти служили разом в австро-угорських авіаційних частинах). Щоправда, описуючи цей бій, поляки твердять, що з українського боку було два «Бранденбурги» та один «Ньюпор», який їх прикривав, і при цьому замовчують кількість власних літаків. У польській версії бій виграно С. Стецем, а збитий ним «Ньюпор» був, нібито, взагалі першою повітряною перемогою польської авіації. При цьому підтверджень цього збиття у вигляді уламків «Ньюпора» та інших матеріалів польські мемуаристи і дослідники не наводять. Українські автори згадують лише про два своїх літаки, проте стверджують, що проти них було аж вісім польських, що є теж очевидним перекрученням фактів. У будь-якому разі, жодної перемоги С. Стеца у небі Львова 29 квітня не було і «Ньюпор» Рудорфера успішно дістався до свого летовища.

У 1958 р. у Канаді вийшло друком ювілейне видання «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії)». У ньому було вміщено спогади-дослідження ветерана Летунського відділу сотника Івана Фостаківського, який під час вибуху авіаційної бомби 5 лютого 1919 р. був важко поранений і повернувся до справ лише наприкінці травня. Отож, багатьох подій на власні очі він не бачив. Праця І. Фостаківського створена на основі мемуарів Р. Земика, П. Франка, І. Лемківського, а також власних спогадів. Саме Фостаківський уперше пише про те, що галицька авіація мала повітряні перемоги над поляками: «Загально в місяці квітні зазначилася жвавіша діяльність польського летунства на цілому фронті, очевидним отже було, що воно дістало більшу підмогу в нових машинах і пілотах. В цей час була вже на українськім фронті зорганізована в Америці „Ескадра льотніча ім. Тадеуша Косцюшкі", з якої два американські летуни згинули в боях з українськими летунами. Похоронено їх на цвинтарі „обороньцуф Львова". Загалом мисливці галицького летунства закарбували на своїх апаратах 16 збитих польських літаків в повітряних боях, з чого 9 побід було в рахунку сот. Євського а решта пол. Губера, сот. Алєлюхіна, чет. Сєрікова і пор. Рудольфера» ¹¹².

Щоправда, автор не зазначає, де та за яких обставин відбулися ці повітряні бої, і подає лише два епізоди.

Один з них, за словами І. Фостаківського, стався вже тоді, коли 1-й Галицький авіаційний загін перебував у складі Червоної армії: «Дня 24-го квітня налетіли на станцію Бердичів три польські літаки й скинули бомби. Великої шкоди вони не вчинили, проте сот. Євський вистартував своїм „Ньюпором" й одного з них зістрілів, за що ще того самого вечора одержав подяку й похвалу команданта 44-ї дивізії, полк. Дубового» ¹¹³.

Однак на заперечення цьому можна навести вагомі аргументи:

1. У списках 1-го Галицького авіаційного загону РСЧА ВІДСУТНЄ прізвище «Євський»;

2. Випадок, який описується І. Фостаківським, не посвідчується жодним з радянських джерел, включаючи матеріали архівного фонду 44-ї стрілецької дивізії, який зберігається у Російському державному військово-історичному архіві.

Також не знаходить підтвердження інформація І. Фостаківського про двох збитих українцями американських льотчиків з ескадрильї ім. Тадеуша Костюшка. По-перше, цей підрозділ прибув до Львова лише 17 листопада 1919 р., коли поляки вже не провадили боїв з Галицькою армією. На Личаківському «Цвинтарі орлят» у Львові було дійсно поховано трьох льотчиків з цієї ескадрильї, але загинули вони за інших обставин:

1) лейтенант Едмунд Гравес (американець) — загинув 22.11.1919 в авіаційній аварії під час виконання тренувального польоту у небі Львова;

2) капітан Артур Келлі (американець) — загинув 15.07.1920, коли в якості льотчика-дозорця виконував польот з пілотом 21-ї бомбардувальної ескадрильї в районі містечка Голоби;

3) капітан Маккалум (англієць) — загинув в авіаційній катастрофі 31.08.1920¹¹⁴.

Крім того, цифру у 9 збитих Євським літаків І. Фостаківський взяв зі статті І. Лемківського. А Борис Губер, як зазначалося вище, фізично не міг збити жодного польського апарата, оскільки загинув майже за три місяці до першого зіткнення українських і польських льотчиків у повітрі над Львовом.

Так само: Алєлюхін, Сєріков або Рудорфер теоретично цілком могли збити польські літаки, проте на практиці цей факт видається більш ніж сумнівним. По-перше, треба взяти до уваги, що єдиний відомий повітряний бій з поляками відбувся лише 29 квітня, а вже 16 червня 1919 р. Галицька армія та її Летунський відділ були змушені відступити на територію Східної України, після чого українська авіація припинила протистояння з поляками. Льотчики Алєлюхін та Сєріков, про яких згадує І. Фостаківський, служили у 2-й летунській сотні. Щоденник бойових вильотів літаків цієї сотні з 21 квітня до 31 травня 1919 р. подано вище. Як бачимо, за цей час Федір Алєлюхін вилітав на бойове завдання один раз (8 травня), Микола Сєріков — п’ять разів, з яких останній був також 8 травня. Обидва льотчики літали на «Ньюпорах» 23, які використовувалися щонайменше з 1917 р., і вже давно були технічно застарілими. Цілком вірогідно, що пілоти припинили вильоти через вихід з ладу якихось запчастин їхніх літальних апаратів. Франц Рудорфер був пілотом 1-ї летунської сотні й також літав на «Ньюпорі». Які польоти здійснено ним протягом травня 1919 р., ми не знаємо, але достовірно відомо, що 25 травня 1919 р. на своєму літаку Рудорфер перелетів до Чехословаччини.

Літак «Ньюпор»-23, на якому у травні 1919 р. перелетів до Чехословаччини Франц Рудорфер.

Фото з видання: Харук А. Крила України. — Київ, 2009

Інформацію про те, що Євський під час служби у російській армії збив 9 літаків, спростовує перелік льотчиків російської авіації часів Першої світової війни. Найрезультативнішими російськими льотчиками були: Олександр Казаков (19 перемог), Василь Янченко (16), Павло Аргєєв (15), Іван Смірнов і Григорій Сук (по 10), Володимир Стрижевський (7), Євграф Крутень, Іван Лойко, Едуард Пульпе, Віктор Федорів (по 6), Костянтин Вакуловський, Юрій Гільшер, Микола Кокорін, Олександр Пішванов, Ернст Леман, Михайло Сафонів (по 5), Іван Орлов, Донат Макієнок (по 4), Олександр Прокофєв-Северський (3)¹¹⁵.

Ані Євського, ані Бориса Губера, ані когось іншого з тих, хто служив у Галицькій армії, у цьому списку немає. З перерахованих асів під час Першої світової війни в авіації Української Держави служили лише Василь Янченко та Іван Лойко, але обидва вони вже наприкінці 1918 р. опинилися у складі білогвардійської армії. Доля інших льотчиків, згаданих у переліку, також достеменно відома, отож, якщо навіть припустити, що «Євський» — це псевдонім, він однаково не міг належати жодному з російських асів.

Позитивної відповіді на запитання, чи існував узагалі військовий із прізвищем «Євський», не дали навіть ретельні пошуки в архівах Росії та України:

1) серед офіцерського корпусу Російської імператорської армії,

2) серед льотчиків Російського повітряного флоту,

3) у списках авіаторів Української Держави 1918 р.,

4) у жодному з документів архіву Галицької армії, включаючи журнал зарахування старшин на службу, а також чисельні старшинські списки, Євський не згадується!

Рудольф Земик, найперший мемуарист Летунського відділу, пише тільки загиблих Бориса Губера та братів Канукових. Петро Франко у своїх спогадах перераховує прізвища старшин та підстаршин, які «по трагедії в Краснім були в мене в службовім списку». У його переліку наведено імена та прізвища шести старшин-наддніпрянців: полковника Джамбулата Канукова, сотників Федора Алєлюхіна, Никандра Залозного, Івана Шестакова, чотаря Миколи Сєрікова та хорунжого Михайла Іваніва. Євського у цьому спискові немає, хоч в інших місцях мемуарів автор це прізвище використовує. Крім того, наприкінці своїх спогадів П. Франко говорить про якогось А. Шеремецінського, який лежить на цвинтарі у містечку Красному, але не зазначає, хто він і за яких обставин помер чи загинув ¹¹⁶.

У праці І. Лемківського інформація Петра Франка спотворена і перекручена. Він писав: «В перших днях грудня 1918 року, командант цієї летунської сотні, полк. Борис Губер, явився в Начальній Команді УГА по прикази. З ним явилося його 6 летунів старшин, а це: полк, князь Кануков, сотник Євський, сотник Булатов, пор. Шеремецінський і хор. Хазбулат-Кануков, всі придніпрянці, бувші російські старшини» ¹¹⁷. Відомості І. Лемківського самі собою викликають сумніви, оскільки людини з прізвищем Булатов немає ні серед російських льотчиків, ні у списках авіації Української Держави.

Зважаючи на ту обставину, що Іван Лемківський переважну більшість фактів бере у П. Франка та Р. Земика, можна констатувати, що він, напевно, був мало обізнаний у тому, які саме пілоти служили у Летунському відділі, тож його дані слід використовувати дуже обережно.

Отже, хто такий сотник Євський? П. Франко, який першим «згадав» про нього, писав, що Євський — естонець, який по війні «мабуть вернув до своєї Естонії». Але серед естонців не було льотчиків, які б не тільки носили подібне прізвище, а й взагалі воювали у складі Галицької армії. Проте з Півночі Росії (з Вологодської губернії) походив Федір Алєлюхін, який, судячи з його прізвища, мав давні фіно-угорські (а відтак і естонські) корені. Більше того, Алєлюхін народився поблизу містечка Чебсара — давнього інгерманландського (іжорського) поселення, місцеві мешканці якого вважались у Російській імперії «чухонцями» — естонцями. Варто додати, що під час Визвольних воєн тут було створено Інгерманландські полки, які у складі Естонської армії воювали за незалежність. Отож, говорячи про «естонця», П. Франко був недалекий від істини. Напевно, він знав, що по закінченні Визвольної війни Ф. Алєлюхін повернувся на батьківщину, але не до Естонії, а до Радянської Росії. Тому особливо його вихваляти автор не став, імовірно, зважаючи на те, що мемуари могли прочитати не тільки бойові товариші, але й співробітники НКВС. Таким чином сталося літературне «роздвоєння» Федора Алєлюхіна на власне Алєлюхіна та Євського. Саме цьому останньому — цілком вигаданому персонажу, Петро Франко приписав те, що насправді робив Ф. Алєлюхін (зокрема відрядження урядом УНР 1920 р. до Італії для закупівлі літаків).

Однак повернемось до діяльності Летунського відділу Галицької армії. У квітні 1919 р. тут на базі 1-ї летунської сотні за допомогою управи Повітряного флоту УНР було зорганізовано 3-ю летунську сотню, яка нараховувала 5 літаків, мала дислокуватися у Тернополі та діяти проти більшовиків на фронті Дієвої армії УНР. Зі складу цієї сотні під час виконання одного з завдань на більшовицькому фронті загинув військовий льотчик австрієць Р. Томас¹¹⁸.

У другій половині травня 1919 р. Летунський відділ Галицької армії втратив одразу три (або й чотири) літаки, трьох пілотів і одного фахівця-інженера. Так, наприкінці травня 1919 р. до Відня було делеговано поручика Степана Слєзака (відлетів з пілотом Найгавзером), який від імені уряду ЗОУНР мав передати протест представникам Антанти у зв’язку з окупацією Східної Галичини польською армією генерала Галлера. Вочевидь, коли літак прибув до Відня, назад його вже не відпустили, а відтак обидва пілоти залишилися в Австрії¹¹⁹.

25 травня 1919 р. на територію Чехословаччини за досі нез’ясованих обставин перелетіло два (можливо, три) літаки Летунського відділу. Іван Фостаківський писав: «Дня 25-го травня вони відлетіли на приказ летунського референта ДСВС сот. Ев. Пузи на Закарпатську Україну у зв’язку з пляном полк. Віктора Курмановича не відступати дальше на схід, а створити фронт на Дністрі з Карпатами й Закарпаттям як запіллям, зискуючи в цей спосіб можливості набування з Чехо-Словаччини так потрібної для УГА зброї й амуніції. Та чехо-словацька влада інтернувала наших летунів й забрала літаки» ¹²⁰.

Рештки літака «Фарман»-30, на якому розбився сотник Джамбулат Кануков. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

За даними чеських істориків, до Чехословаччини перелетіло два українських літаки: «Ньюпор» 23 № 3598, пілотований Францем Рудорфером, та «Ллойд» Ц.5 № 4634, яким керував Іван Жарський. Потому обидва пілоти виїхали до Відня: Рудорфер повернувся додому, а Жарський прибув у розпорядження офіційного представника ЗОУНР в Австрії. Після відльоту трьох літаків 3-ю летунську сотню було розформовано, а її особовий склад передано на поповнення 1-ї сотні. Сотник Є. Пуза недовго затримався на посаді авіаційного референта і невдовзі був замінений спочатку наддніпрянцем сотником Калініним, а потім австрійцем поручиком Груштом.

Загалом же стосовно авіаційного парку Летунського відділу є чимало свідчень у мемуарах, однак вони суперечливі. Найбільш точними є дані документів. За відомістю чисельності Галицької армії за 10.03.1919, на той час у Летунському відділі було 11 літаків, а через два місяці, 15.05.1919, у реєстрах Галицької армії нараховувалося тільки 10 апаратів. Про типи машин, які перебували на озброєні Летунського відділу у той час, найдостовірніші відомості подав інженер льотчик-дозорець Рудольф Земик. Від твердив, що навесні 1919 р. авіаційний парк Летунського відділу складався з таких типів літаків: «Ньюпор» 21 та 23, «Бранденбург» 64, «Альбатрос» 27, «АВГ» та «ДФВ» ¹²¹. За свідченням Петра Франка, всього у складі Летунського відділу налічувалось близько 50 літаків, але переважна більшість їх була непридатна до польотів. Працювали, як твердив П. Франко, лише два «Ньюпори», 4 німецьких літаки «АВГ», а також зібрані у майстернях Летунського відділу «Бранденбурги». Крім того, у грудні 1918 р. особистим наказом С. Петлюри П. Франкові було передано два німецьких літаки «Ллойд», один з яких розбито під час випробувань, а інший довго служив у Галицькій армії¹²².

При зіставленні архівних даних про наявність справних літаків у складі Галицької армії станом на березень-травень 1919 р. складається такий перелік:

1-а летунська сотня:

літак «Ллойд» Ц.5 № 4634, пілотувався льотчиком І. Жарським,

25.05.1919 перелетів на територію Чехословаччини,

літак «ЛВГ» Ц.5 (пілот Е. Бернгубер?), літак «Бранденбург» (пілот Ф. Шепарович), літак «Ньюпор»-21 (пілот М. Савчук?),

літак «Ньюпор»-23 № 3598, пілотувався льотчиком Ф. Рудорфером, 25.05.1919 перелетів на територію Чехословаччини,

літак «Фарман»-30, на якому 21.05.1919 розбився Д. Кануков;

2-а летунська сотня:

літак «Ньюпор»-21 № 2844 (пілот Н. Залозний)

літак «Ньюпор»-23 № 5039 (пілот М. Сєріков)

літак «Ньюпор»-23 № 3374 (пілот Ф. Алєлюхін)

літак «ЛВГ» № 15960 (пілот Найгавзер)

літак «ЛВГ» № 9806 (пілоти І. Масікевич та Кубш).

Цей список не містить літаків типу «ДФВ», можливо, вони з’явилися у складі Летунського відділу Галицької авіації трохи пізніше, у травні 1919 р., коли були передані галичанам для ремонту зі складу Повітряного флоту УНР.

У 20-х числах травня 1919 р. Галицька армія під тиском поляків була змушена відступити у напрямку р. Збруч — на кордон поміж ЗОУНР та УНР. 2-а летунська сотня залишила Красне та 21 травня відбула на ст. Озірна під Тернополем. Командир Летунського відділу сотник Д. Кануков із двома мотористами особисто вилетів на літаку «Фарман»-30 у район Тернополя, аби відшукати нове місце для летовища. Але літак виявився несправним і, впавши на землю з висоти 500 м, розбився. Пілот і два пасажири загинули ¹²³.

У своїх спогадах П. Франко та Р. Земик не вказують причин цієї авіакатастрофи. І. Лемківський та І. Фостаківський стверджують, що її зорганізував десятник військовий льотчик Кубш, засипавши до бензинового баку «Фармана» Д. Канукова сталевий порошок. Якоїсь миті часточки металу перешкодили потраплянню бензину в мотор, і той зупинився, а відтак — сталася аварія. З’ясувати справу безпосередньо у Кубша не вдалося, бо той, нібито, викрав літак і відлетів до поляків¹²⁴.

По загибелі Джамбулата Канукова на чолі Летунського відділу став сотник Осип Заславський.

Протягом травня 1919 р. Летунський відділ втратив за різних обставин 5 чи й 6 літаків:

— збитого десятника Р. Томаса;

— Найгавзера, Ф. Рудорфера та І. Жарського, і, можливо, ще один, що вилетіли за кордон;

— Д. Канукова, який загинув в авіаційній катастрофі.

Отже, у двох авіаційних сотнях зосталось 5 або 6 літальних апаратів, причому найбільш боєздатною залишалася 2-а летунська сотня на чолі з Н. Залозним. Саме на її склад ліг весь тягар подальшої боротьби. Рудольф Земик писав:

«Булава І У<країнського> Г<алицького> К<орпусу>, що перейшла з Камінки Струмілової до Золочева, а опісля до Тернополя, вислала 2 лет.<унську> сотню з Озірної до Березовець, коло Тернополя. На цьому місці стояла сотня довший час, який використала для змонтовання двох боєвих літаків, що їх сейчас приділено до І У<країнського> Г<алицького> К. сорпусух Дотепер обходився І. Корпус лише одним літаком, бо инші робили службу для II. й III. У<країнських> Г<алицьких> Ксорпусівх Перша сотня, яка по страті трьох літаків, розпоряджала лише двома літаками неспосібними до лету, не могла сповняти ніяких завдань, а завдання ті з кожним днем усе більшали. У дальшому відвороті перейшла булава І У<країнського> Г<алицького> К<орпусу> з Тернополя до Сухоставу. По дорозі переслала 2 лет. сотні приказ перейти до Гермаківки. Та через лихі получения сотня одержала приказ дуже пізно й знайшлася в скрутному положенню. Ворог заняв уже був Тернопіль, а лет. сотня в Березівцях не мала ще паровозу до відїзду. Заходила конечність знищити летунський матеріял, щоби не попав ворогові в руки. Та в останній хвилі вдалося сотні роздобути паровіз і вона від'їхала в напрямі Теребовлі, а три летоздатні літаки відлетіли до Гермаківки, де злучилися з 1 сотнею. Недалеко залізничої стації на толоці устроено тимчасове летище, звідки згадані три літаки вилітали на розвідку. Тяжку працю сповняли вони в Гермаківці. Тодішній фронт вимагав дуже живої летунської діяльности. Кожний літак, що міг забрати з собою лише на дві години бензини, мусів виконувати денно 5–6 летів»¹²⁵.

6 червня 1919 р. почалася Чортківська офензива — контрнаступ Галицької армії проти поляків. Активну участь у ньому взяв і Летунський відділ, який був передислокований до містечка Теребовля. Механіки відділу спромоглися зібрати кілька нових літаків, відтак у 1-й сотні було тепер 5 боєздатних апаратів, у 2-й — 4. Під час Чортківської офензиви авіація Галицької армії здійснювала переважно розвідувальну роботу. Як свідчив у своїх спогадах сотник І. Фостаківський, здійснюючи тоді польот над Зборовом, пілот «Євський» (напевно, насправді Ф. Алєлюхін або М. Сєріков) підбив польській літак «Фокер». Польські історики підтверджують втрату літака, але свідчать, що його підбито вогнем з землі. Цей «Фокер» було захоплено українськими військами та згодом у цілком справному стані передано на озброєння Летунського відділу.

Льотчик Іван Жарський в уніформі Летунського відділу Галицької армії, фото 1919 р.

З колекції Юлії Олійник

Після закінчення Чортківської офензиви Летунський відділ було переведено до Гусятина, де він зазнав нового польського контрнаступу. Під тиском ворога Галицька армія мусила залишити рідну землю та відійти на територію Східної України. 16 липня 1919 р. Летунський відділ покинув Гусятин і за кілька днів прибув до Кам’янця-Подільського, де в той час розташовувалося управління Повітряного флоту УНР. Зважаючи на напружену бойову працю, яку вже півроку здійснював Летунський відділ Галицької армії, його персонал потребував відпочинку, а літаки — капітального ремонту.

З Камянця-Подільського 23 липня Летунський відділ відбув до містечка Шатава, де було полагоджено весь авіаційний парк Галицької армії. Тим часом Галицька армія та Дієва армія УНР почали спільний похід на Київ-Одесу. З 7 серпня 1919 р. Летунський відділ Галицької армії знову перебував на фронті. Спочатку він розміщувався у Шатаві, а потім — у Новій Ушиці. У наступі українських армій галицькі льотчики найбільше уславилися, коли точилася боротьба за оволодіння ст. Жмеринка.

І. Фостаківський так описав ці події: «За станцію Жмеринка, ключ до Києва і до Одеси, велися весь перший тиждень місяця серпня завзяті та криваві бої. Найбільшу втрату завдавали українським частинам большевицькі могутні панцерники, що під їх прикриттям большевицька піхота вискакувала до протинаступів там, де українські розстрільні йшли побідно вперед. Тому дня 7-го серпня дала Начальна Команда приказ летунським сотням вдарити всіми літаками на станцію Жмеринку, а головно виключити з бою ворожі панцерники, скинути на них бомби, попереривати залізничні рейки та скорострільним вогнем не дати їх направляти. Цілий день 7-го серпня кружляли літаки між Шатавою і Жмеринкою і, виконуючи приказ Начальної Команди, допомогли українській артилерії й піхоті зламати опір большевиків та заняти Жмеринку»¹²⁶.

Особовий склад Летунського відділу Галицької армії поруч з літаками типу «ЛВГ» Ц.5 (на передньому плані) та «ДФВ» Ц.5 (на задньому плані), Шатава, 25 липня 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Станом на 16.8.1919, коли Летунський відділ знаходився у Новій Ушиці, чисельність його становила:

1-а галицька сотня: 11 старшин, 69 козаків, 8 рушниць, 17 коней, 7 кулеметів, 1 легкове авто, 7 літаків;

2-а галицька сотня: 10 старшин, 71 козак, 20 рушниць, 6 коней, 5 кулеметів, 1 легкове авто, 3 літаки¹²⁷.

Під час наступу українських армій на Київ-Одесу Летунський відділ здійснював майже винятково розвідувальні рейди в райони Старо-костянтинова, Вінниці, пізніше — Житомира, Бердичева та Києва. Зважаючи на швидке просування військ, Летунський відділ щоразу змінював місце дислокації: після Нової Ушиці була Вінниця, потім — Козятин. Після розвідувальних польотів вийшли з ладу ще три літаки, тому наказом командування Галицької армії від 27.08.1919 обидві сотні довелося реорганізувати в одну; її командиром залишився Осип Заславський ¹²⁸. За цей час Летунський відділ поповнився лише одним літальним апаратом — радянським, якого підбили вояки з охорони Головного Отамана С. Петлюри (за іншими даними, цей літак було збито у повітряному бою одним із льотчиків Дієвої армії УНР). Після легкого ремонту літак виявився цілком придатним до виконання бойових завдань, і його було подаровано С. Петлюрою Летунському відділу Галицької армії, яким передано у розпорядження одного з найкращих пілотів — сотника Ф. Алєлюхіна.

31 серпня 1919 р. українські війська вступили до Києва, але того ж дня під тиском білогвардійців мусили залишити місто. 17 вересня Летунський відділ повернувся до Вінниці, звідки його літаки продовжували розвідувальну роботу на фронті. Щоправда, вже не так жваво, як навесні або в серпні 1919 р. Виконувалися лише поодинокі польоти. Приміром, відомо, що востаннє у складі Летунського відділу Галицької армії льотчик Микола Сєріков пілотував 12 жовтня 1919 р. У спогадах ветеранів Летунського відділу подано ще один тогочасний політ, зокрема І. Фостаківський писав: «Під кінець місяця вересня 1919 р., коли УГА з причини шаліючої серед її рядів страшної пошести жахливого сипного тифу знайшлася в безвихіднім положенні в „Чотирикутнику Смерти", Начальна Команда УГА вислала сот. Ш<епаровича> і пор. Хруща літаком до Відня в дипломатичній місії для рятування решти армії. По двох тижнях вертали згадані летуни з важними дипломатичними документами в Україну. Вони вистартували на летовищі в Асперн під Віднем, перелетіли Австрію, Угорщину, Карпати і, минаючи Бесарабію зближалися вже до Дністра. Мряки, що залягли Дністрову низину, змусили летунів знизити лет, а тоді румуни обстріляли літак, ушкодили мотор і примусили наших летунів приземлитися на румунськім боці, заледве кількасот кроків від берега Дністра. В безвихіднім положенні летуни підпалили літак і, відстрілюючися румунській граничній сторожі, добігли до Дністра та кинулися вплав через ріку. Обстрілювані дальше румунами доплили вони до українського берега і, хоч стратили літак, вернули до сотні з дипломатичними документами» ¹²⁹.

У Вінниці Летунська сотня Галицької армії весь час мешкала у вагонах. За таких умов, зважаючи на епідемію тифу, переважна більшість особового складу сотні захворіла. Після того, як командування Галицької армії 6 листопада 1919 р. підписало мирну угоду з представниками Збройних сил Півдня Росії, дислокація галицьких частин була змінена. За ініціативою білогвардійського командування 17 грудня 1919 р. Летунську сотню було відправлено до Одеси, де знаходилася велика кількість авіаційних установ та військових частин. 21 грудня сотня прибула до Одеси та розташувалася на території авіаційної фабрики «Анатра» — за 5 км від Одеси. Командиром сотні у той час був Іван Фостаківський. З огляду на те, що всі літаки та обладнання були запаковані у ящики та люди мешкали у залізничних вагонах, жодної діяльності сотня не провадила. У січні 1920 р. командиром сотні було несподівано призначено сотника Рудольфа фон Кюгне, який прибув з Відня та вступив на службу до Галицької армії в якості найманця. Кюгне одразу усунув І. Фостаківського й А. Хруща, відкомандирувавши їх у розпорядження начальника Галицької збірної станиці в Одесі отамана В. Оробця.

До Одеси у цей час наближалися радянські війська, і білогвардійці почали терміново евакуйовувати місто. Наказ про від’їзд до Криму отримала й Летунська сотня. Щоб дістатись до одеського порту, їй треба було здолати кілька кілометрів залізницею. Для ешелону сотні місцеві залізничники «ніяк не могли знайти… паровоза», як писав про це у своїх спогадах І. Фостаківський. Сотня зосталася в Одесі, куди 5–6 лютого 1920 р. вступили частини РСЧА. До неї повернулися І. Фостаківський і А. Хрущ, а Р. Кюгне відбув до командувача радянською авіацією.

Зважаючи на те, що Галицька армія перейшла на бік більшовиків, Летунська сотня також невдовзі була зарахована до складу РСЧА та перейменована на 1-й Галицький авіаційний загін. Протягом кінця 1919 — початку 1920 р. особовий склад сотні значно змінився. По-перше, тут не лишилось жодного пілота-німця. Останній з них, чотар Фелікс Шепарович, помер від тифу. По-друге, за різних обставин з сотні вийшли майже всі колишні старшини 2-го Подільського авіаційного загону. Так, 10 жовтня 1919 р. білогвардійцями під містечком Монастирище було збито літак Федора Алєлюхіна, і хоча тоді між Галицькою армією та Збройними силами Півдня Росії існував мирний договір, білогвардійці вважали пілота військовополоненим і відправили його під арештом до Одеси.

19 жовтня 1919 р. наказом командування Збройних сил Півдня Росії дістав нове призначення сотник Н. Залозний. Його було відправлено на службу до білогвардійського 6-го авіаційного дивізіону, що дислокувався на Дону. Але вже навесні 1920 р., коли рештки білогвардійських військ були інтерновані у Грузії, відмовився їхати до Російської армії генерала П. Врангеля у Крим. Подальша доля Никандра Залозного невідома. Так само немає даних про те, як зникли зі складу сотні І. Шестаков та М. Іванів.

Поручик Микола Сєріков, чи не останній з числа «подольців», довго залишався у складі Летунської сотні та намагався всіляко уникнути білогвардійських «мобілізацій». У січні 1920 р. за наказом командира Летунської сотні поручика Сєрікова було відправлено до Севастополя, щоб придбати бензин для галицьких літаків. Саме тоді розпочалася евакуація білогвардійців з Одеси, а потім місто захопили червоні, тож повернутись до своїх M. Сєріков не зміг. Зрозумівши це, він попрямував до збірного пункту Галицької армії у Севастополі, аби зареєструватись там і уникнути мобілізації до білих. У вересні 1920 р. Миколу Сєрікова насильно мобілізували та в якості рядового призначили до одного з авіаційних підрозділів Російської армії генерала П. Врангеля. Участі у боях із червоними він не брав і по евакуації з Криму виїхав до м. Олександрія у Єгипті, де й помер у повоєнний час.

Похорони у Львові американського лейтенанта Е. Гравеса, який загинув під час авіаційної катастрофи 22.11.1919

Robert F. Karolevitz, Ross S. Fenn, Flight of Eagles. The story of the American Kosciuszko Squadron at the Polish-Russian War 1919–1920. — USA. — 1974

У грудні 1919 — січні 1920 р. майже знекровлена Летунська сотня раптово отримала несподіване поповнення. Звільнився з одеської в’язниці й одразу прибув до сотні Федір Алєлюхін. А з Кам’янця-Подільського до складу Летунської сотні на чолі з інспектором авіації сотником О. Єгоровим прибула велика група пілотів та інших фахівців Авіації УНР. Серед них — заслужені українські льотчики військовий старшина Сергій Федорів, сотник Митрофан Богомолов, хорунжий Юрій Арватов. Коли Летунська сотня увійшла до складу РСЧА, політруком до неї було призначено Івана Гулова з Москви. Командиром 1-го Галицького авіаційного загону став Антін Хрущ, його помічником — Олександр Єгоров.

З лютого 1920 р. загін відпочивав в Одесі, а наприкінці березня отримав наказ відбути на аеродром Посту-Волинського під Києвом, де вже

2 квітня вивантажився з ешелону й почав збирати свої літаки. За даними штабу 12-ї радянської армії, тоді у складі загону було 7 військових льотчиків, 7 льотчиків-спостерігачів, 162 інших фахівця, 5 літаків, 5 автомашин та 2 мотоцикли. В одному з документів, які вдалося віднайти російському досліднику авіації Марату Хайруліну, перераховано ці 5 літальних апаратів, які залишились у складі 1-го Галицького авіаційного загону:

1. «Ньюпор» № 5039 з мотором «Рон» 120НР № 9150, неозброєний;

2. «Ньюпор» № 739 з мотором «Рон» 80НР № 5226, озброєний кулеметом «Віккерс»;

3. «Бранденбург» № 2739 з мотором «Даймлер» 165НР № 7760, озброєний кулеметом «Шварцлозе»;

4. «Бранденбург» № 2740 з мотором «Даймлер» 165НР № 17829, озброєний кулеметом «Льюїс»;

5. «ДФВ» № 2164 з мотором «Бенц» 225НР № 22394, озброєний кулеметом «Аьюїс».

Ветеран Летунського відділу Іван Фостаківський, який відповідав за технічне забезпечення літаків у той час, стверджував, що у розпорядженні загону було не 5, а 7 апаратів. Можливо, в ешелонах загону дійсно перебували ще два літаки, які потребували капітального ремонту. Найстарішим з них був «Ньюпор» № 5039, який прибув на озброєння 19 авіаційного загону Російської армії ще в 1917 р. У 1918–1919 рр. на ньому літав Микола Сєріков.

Після того, як літаки було зібрано, 18 квітня 1920 р. 1-й Галицький авіаційний загін відбув на ст. Бердичів у розпорядження 12-ї радянської армії, яка вела бої з польськими військами на Правобережній Україні. По прибутті на фронт у складі загону були такі пілоти:

— військові льотчики: Олександр Єгоров, Сергій Федорів, Федір Алєлюхін, Митрофан Богомолов, Юрій Арватов, Іван Масікевич;

— льотчики-дозорці: Антін Хрущ, Рудольф Земик, Іван Міхенко, Іван Огар, Зеленяк, Михайло Мовчук, Сильвестр Соневицький.

У Бердичеві загін одразу взяв участь у бойових діях. Іван Фостаківський згадував про це: «Сотня станула постоєм в цукроварні, а за нею влаштовано аеродром. Аітаки, які перелетіли з Києва до Бердичева повітряним шляхом, розпочали негайно свої розвідчі лети» ¹³⁰.

Особовий склад 7-ї авіаційної ескадри ім. Т. Костюшки, до складу якої належали і ветерани боїв з авіацією Галицької армії, перед демобілізацією у Львові, 1921 р. Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

Коли польські війська прорвали фронт, частини 12-ї радянської армії почала відходили в напрямку Києва. 2-а та 3-я бригади ЧУГА перейшли на бік поляків, і лише 1-а бригада, з якою перебував 1-й Галицький авіаційний загін, разом із радянськими частинами відступала, відбиваючись від поляків. 26 квітня літаки загону перелетіли на вигон поруч зі ст. Козятин. Туди ж незабаром прибув і ешелон загону. У Козятині скупчилась велика кількість різних радянських частин, у більшості деморалізованих поразкою та відступом. Цим скористалися поляки, які в ніч з 26 на 27 квітня цілковито оточили Козятин і на світанку атакували його. Це була, фактично, остання ніч існування 1-го Галицького авіаційного загону. Пізніше Іван Фостаківський написав про це: «Вже западала ніч, як зі східньої сторони Козятина почулися спершу крісові й скорострільні, а згодом і гарматні стріли. Загально думали, що то наступають на большевиків повстанці, та виявилося, що це була польська 1-ша кавалерійська дивізія ген. Ромера, яка маневруючи лісами на північ і схід від Бердичева, проскочила аж до залізничного шляху Козятин-Хвастів, перервала його й вдарила на Козятин зі сходу. Цілу ніч ішов завзятий бій о станцію, просвічував ясний місяць. Ешелон летунської сотні знашовся між польським молотом й большевицьким ковадлом, бо від поля обстрілювали його поляки, а від станції бив по вагонах большевицький панцерник аж тріски летіли. Були ж там галицькі бунтарі!

Досвітком 27-го квітня вспіли ще продертися до літаків на вигоні сот. Євський та пор. Хрущ, пор. Огар і ст. десятник Масікевич і під скорострільним вогнем вистартували на двох машинах, відлітаючи в сторону Києва.

Коли зійшло сонце, ціла станція Козятин з 10 тисячами полонених була вже в руках поляків. В полон попала й частина старшин, підстаршин і стрільців сотні. Частина продерлася ніччю на дооколичні села й пробувала дістатися до Києва. Летунський поїзд стояв розбитий й пограблений, — літаки, мотори, крила на площадках посічені кулями. Біля поїзду лежали чотири вбиті вартові, які до краю виповнили свій жовнірський обов’язок, — під вагоном лежав теж прострілений комісар Гулов…»¹³¹.

Загибель 1-го Галицького авіаційного дивізіону Іван Фостаківський описав загалом правильно, за винятком того, що серед льотчиків, які врятувалися з Козятина, не було міфічного Євського.

У статті І. Лемківського подано подробиці відльоту вцілілих галицьких літаків з Козятина: «В часі боєвої суматохи ранено команданта Галицької Летунської Сотні поручика Хруща. Однакож він вспів ще приспособите три літаки до відлету; на однім сам сів і всі відлетіли до Києва. Решта літаків — два і решта майна летунської сотні та все стрілецтво, яке після бою залишилося живим, дісталося до полону»¹³².

Отже, І. Фостаківський твердить, що з Козятина відлетіло два літаки, а І. Лемківський — три. Вичерпну інформацію щодо того, скільки насправді галицьких апаратів відлетіло з Козятина і хто їх пілотував, містять радянські архіви. Тут вказано, що крім 1-го Галицького, у Козятині розташовувався радянський 9-й розвідувальний авіаційний загін. Всього з Козятина справді відбуло три літаки. Один з них («Ньюпор»-23) належав до 9-го розвідувального авіазагону і пілотувався командиром цього загону Колосовим. Інші два апарати, які змогли дістатись до Києва («ДФВ» та «Бранденбург»), були у складі 1-го Галицького авіаційного загону. Таким чином, у Козятині полякам дісталося три галицьких літаки, але, як ішлося в одному з радянських повідомлень, вони були «все ветхие и неисправные».

У наказі по червоному повітряному флоту 12-ї армії від 28 квітня 1920 р. перераховуються військові льотчики, які залишилися в його складі. Серед них згадуються і два пілоти 1-го Галицького авіаційного загону:

— червоний військовий льотчик 1-го Галицького авіаційного загону Ю. Арватов, який прибув до Києва повітряним шляхом;

— червоний військовий льотчик 1-го Галицького авіаційного загону С. Федорів, який також прибув до Києва повітряним шляхом.

З інших наказів по червоній авіації видно, що Ю. Арватов прибув на літакові з льотчиком-дозорцем І. Огаром, а С. Федорів — із льотчиком-дозорцем М. Мовчуком. Під час термінової евакуації Києва радянськими військами 3 травня 1920 р. С. Федорів і М. Мовчук залишилися у місті, а відтак — вважалися дезертирами. Так, можна зробити висновок, що два вцілілих галицьких літаки насправді пілотували не А. Хрущ та міфічний Євський, а Юрій Арватов і Сергій Федорів. Обидва апарати згодом було передано до радянського 21-го розвідувального авіаційного загону. Ю. Арватов та І. Огар спочатку теж були призначені до 21-го, але вже за кілька днів їх перевели до 23-го розвідувального авіаційного загону.

11 травня 1920 р. до складу радянської авіації приєднався останній командир 1-го Галицького авіаційного загону А. Хрущ, військовий льотчик І. Масікевич та ще деякі ветерани Летунського відділу. У наказі командування 12-ї радянської армії від 2.07.1920 йдеться про надання цим військовослужбовцям грошової винагороди: «Красный летчик-наблюдатель т. Хрущ, красный военный летчик т. Масюкевич, шофер т. Каюченко, шофер т. Столярчук, помощник моториста т. Скрепный, телефонист первого разряда т. Бизан, помощник моториста т. Сайдгереев, аэродромный т. Колоденко. Названные товарищи, будучи окружены в апреле с. г. поляками на ст. Казатин, мужественно пробились сквозь кольцо противника, и побуждаемые стремлением продолжать дальнейшую борьбу за Советскую Россию, успешно закончили свой отход и соединились с нашими частями несмотря на понесенные потери убитыми, ранеными и пленными»¹³³.

Тим же наказом грошовою премією нагороджувались військовий льотчик Ю. Арватов та льотчик-дозорець І. Огар, однак не зазначено, за що саме.

Таким чином, Антін Хрущ, Іван Масікевич та деякі інші військовослужбовці 1-го Галицького авіаційного загону вибралися з Козятина, а потім дісталися до розташування радянських військ пішки. Антона Хруща та Івана Масікевича також було призначено до 23-го розвідувального авіаційного загону, куди перед тим відправили й Ю. Арватова та І. Огара. Військові льотчики М. Богомолов, Ф. Алєлюхін та О. Єгоров оголошені зниклими безвісти.

У подальшому А. Хрущ, Ю. Арватов, І. Огар та І. Масікевич залишились на службі у Червоній армії. Юрій Арватов зробив стрімку кар’єру й був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора. Військовий льотчик Ф. Алєлюхін, льотчики-дозорці А. Міхенко, Р. Земик, Зеленяк, М. Мовчук та С. Соневицький потрапили у польський полон, з якого швидко звільнилися і розпочали службу в Повітряному флоті УНР. Доля Олександра Єгорова між травнем і груднем 1920 р. зовсім не простежується. Тільки 1921 р. він з’являється у рідному Єлисаветграді, де викладає на кавалерійських курсах РСЧА.

Ветерани Летунського відділу Галицької армії у таборі Німецьке Яблонне у Чехословаччині, 1921 р. Фото з фондів ЦДАКФДУ їм. Г. С. Пшеничного

На закінчення слід зауважити, що бойова діяльність авіації Галицької армії протягом 1919 р. була надзвичайно напруженою. Петро Франко у своїх спогадах стверджував, що протягом його порівняно нетривалого перебування у Летунському відділі здійснив 40 або 50 польотів. Якщо згадати, що 2-а летунська сотня від часу свого заснування у березні до 21 квітня 1919 р. встигла здійснити 136 вильотів, свідчення П. Франка виглядають цілком правдоподібними. Так само: Микола Сєріков, який у 1920 р. опинився у Криму і був насильно мобілізований до Російської армії П. Врангеля, у своїх особистих документах подав, що у складі українських армій протягом 1918–1919 рр. налітав таку кількість часу:

— на «Ньюпорі»-17 — 38 хвилин;

— на «Ньюпорі»-23 — 110 годин 35 хвилин;

— на «ДФВ» — 14 годин 55 хвилин;

— на «АВГ» — 2 години 10 хвилин.

Вочевидь, левова частка годин нальоту М. Сєрікова припадає саме на період його служби у складі Летунського відділу Галицької армії (дані надано російським істориком Маратом Хайруліним).

Наскільки насиченим і небезпечним було бойове життя Летунського відділу, свідчать і його втрати протягом 1919–1920 рр. Загинули у Красному від вибуху авіаційної бомби 8 пілотів (Б. Губер, Т. Томенко, О. Швець, І. Лупул, О. Басан, X. Кануков, М. Нестор, О. Гумецький), загинули під час авіаційних катастроф — 4 (Д. Кануков, В. Кавута, Ц. Кунке, Е. Бернгубер), збитий — 1 (Р. Томас), помер від тифу — 1 (Ф. Шепарович).

Точно не відомо, чи збили галицькі льотчики бодай один ворожий літак, але інші функції, такі як ведення розвідки, здійснення бомбардування, підтримка піхоти, коригування гарматної стрільби, протягом Визвольної війни вони здійснювали з великою самопосвятою та високим професіоналізмом.

Повітроплавні війська проіснували порівняно недовго, і вже протягом Першої світової війни довели свою малу ефективність і високу вразливість. Повітряні балони — великі «ковбаси», наповнювалися спеціальним розчином і здіймалися у небо за допомогою коловорота. Під «ковбасою» кріпився кіш, у якому сиділи офіцери-дозорці. З нього на землю тягнувся телефонний дріт, і телефоном дозорець доповідав про те, що бачив. Оболонка «ковбас» майже не пробивалася кулями, але була вразлива до гарматних влучань. Офіцери-дозорці, фактично, ставали тут «живими мішенями» для ворожих льотчиків. Ефективність повітроплавних частин виявлялася лише за умов сталого фронту, коли можна було підняти таку «ковбасу» у тилу за передовими позиціями — аби ворожі кулі, розриви снарядів та льотчики не могли її дістати. Але в умовах Визвольної війни в Україні повітроплавні частини давали мало користі. Щоправда, офіцери деяких повітряних балонів таки зуміли відзначитись — під час боротьби у Східній Галичині навесні 1919 р.

Наприкінці 1917 р. у складі управи Повітряного флоту УНР було створено інспекцію повітроплавання на чолі з полковником Гінейком (згодом — полковником Миколою Марковим). Інспектору повітроплавання УНР підпорядковувались інспектори повітроплавання київського та одеського районів (призначені у березні 1918 р.) — сотник Олександр Покідов та військовий старшина Микола Торбін, чотири науково-кадрових повітроплавних загони та два повітроплавних парки. Ці частини УНР (згодом — Української Держави) організовувались на базі решток повітроплавних частин старої російської армії, які демобілізовувались на території України. Приміром, Чернігово-Волинський науково-кадровий повітроплавний загін було створено з решток 10-го корпусного повітроплавного загону російської армії.

Станом на 1.11.1918 чисельність повітроплавних частин армії Української Держави була такою:

— Києво-Полтавський науково-кадровий повітроплавний загін (командир — військовий старшина Сергій Федорів) — 25 старшин, 7 урядовців, 59 козаків;

— Чернігово-Волинський науково-кадровий повітроплавний загін (командир — військовий старшина Олександр Зінов’єв) — 14 старшин, 6 урядовців, 25 козаків;

— Харково-Катеринославський науково-кадровий повітроплавний загін (командир — військовий старшина Віктор Попов) — 23 старшини, 5 урядовців, 1 підстаршина, 80 козаків;

— Одесько-Подільський науково-кадровий повітроплавний загін (командир — військовий старшина Георгій Голубєв) — 19 старшин, 7 урядовців, 5 підстаршин, 20 козаків;

— Київський повітроплавний парк (командир — полковник Володимир Ляхов) — 20 старшин, 15 урядовців, 293 козаки;

— Одеський повітроплавний парк (командир — полковник Петро Таранов-Бєлозьоров) — 13 старшин, 3 урядовців, 18 козаків¹³⁴.

Під час Протигетьманського повстання на території, зайнятій білогвардійськими формуваннями, опинилися Одесько-Подільський науково-кадровий повітроплавний дивізіон та Миколаївський повітроплавний парк. Відтак, вони вийшли з підпорядкування інспектора повітроплавання України. Крім того, з 15 грудня 1918 р. цю посаду обійняв військовий старшина Павло Крицький.

Підйом аеростата в одній з австро-угорських частин австро-угорської армії, вересень 1918 р.

Фото з приватної колекції автора

Станом на 15.01.1919 у розпорядженні інспектора повітроплавання України залишались: 1-й Чернігово-Волинський (командир — полковник Шабський, 15 старшин), 3-й Києво-Полтавський (командир — сотник Комар, 16 старшин) і 4-й Харково-Катеринославський (командир — значковий Маляр, 15 старшин) повітроплавні загони та Київський повітроплавний парк (командир — значковий Юрьєвський, 16 старшин)¹³⁵.

У розпалі Другої українсько-більшовицької війни повітроплавні частини виявилися цілком непридатними. У січні 1919 р. їх було евакуйовано до Бердичева, а згодом — до Вінниці, Проскурова та Бродів (на територію Західно-Української Народної Республіки. Використати повітроплавні частини у боротьбі проти більшовиків не могли, бо вони переміщувалися повільніше, ніж змінювалася лінія фронту. Коли ж піді Львовом утворився сталий фронт, у середині лютого 1919 р. до складу Галицької армії було передано 1-й Чернігово-Волинський науково-кадровий повітроплавний загін на чолі з полковником Атаназієм Шабським. 22 лютого підрозділ прибув до містечка Красне та наказом від 4.03.1919 був зарахований до Галицької армії у складі 11 старшин, 6 урядовців та 40 козаків¹³⁶. По тому до загону було переведено кількох старшин-галичан, які під час Першої світової війни служили у повітроплавних частинах австро-угорської армії.

Закріплення аеростата та налагодження телофонічного зв'язку з ним, вересень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

Утримання аеростата австро-угорськими солдатами, вересень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

Як згадував ветеран Летунського відділу інженер Рудольф Земик, у своєму розпорядженні повітроплавний загін мав усього 2 балони. Один з них був переданий у користування штабу 2-го, інший — 3-го корпусу Галицької армії. Проте ця інформація, напевно, не відповідає дійсності, адже на опублікованому 1938 р. знімку 1-го повітроплавного загону відображено не 2, а 8 повітряних балонів¹³⁷.

Від початку квітня 1919 р. на протипольському фронті активно застосовувалися апарати 1-го повітроплавного загону, про що пізніше писав Рудольф Земик: «Вже з початком квітня начали оба бальони свою діяльність у дуже успішній розвідчій службі. Неодно найдокладніше звідомлення відійшло тоді до Команд обох Корпусів. Зорець, що підносився бальоном до 500 м. у гору, видів, як на долоні позиції свого відтинку, та висліджував найменші ворожі рухи. Це дуже не подобалося ворогові й тому він почав уже від першої хвилини обстрілювати наші бальони артилерією. Та коли це не приносило йому ніяких успіхів і коли вже дістав більшу кількість літаків, начав у другій половині квітня переслідувати їх літаками. Нераз бальон, що був приділений до II УГК (2-го Українського Галицького корпусу. — Прим. Я. Т.) й мав свій постій у районі 2 бригади (коломийської) в Старому Селі, ледве що піднісся в гору, а тут уже довкруг нього цілий рій ворожих літаків. Одні крутяться понад ним і кидають на нього бомби, другі перелітають із одної сторони на другу й острілюють його скорострілами, а треті кружляють і сторожать. Перші їх відвідини в такому числі були чогось неприємні. Нагадували колишній австрійсько-італійський фронт, але згодом їх поява стала звичайною. Часами навіть було весело з приводу їх гостини в нас. Бальон любив побавитися з ними. Не давав їм спочити. Нераз, коли на бальон нападе маса ворожих літаків, його стягнуть. Літаки відлетять і сядуть на свому летищі за Львовом, а бальон поволі й гордо підноситься знов у гору. Не минає кілька хвиль, а коло нього вже знов цілий рій літаків. Нароблять шуму, гуку й стрілянини, що, здається, валиться світ, а бальон, як би не чув. Гордий і надутий сходить поважно в долину. А коли літаки відлетять, він знов підноситься в гору» ¹³⁸.

Польські льотчики полювали за українськими балонами. Так, Стефан Стец 10 травня 1919 р. затакував один з українських балонів і примусив його знизитись. Спостерігачі не постраждали, балон теж, але С. Стец чомусь записав собі зниження «ковбаси» на землю за повітряну перемогу, яку прирівняв до збиття літака.

Активна діяльність 1-го повітроплавного загону тривала аж до кінця травня 1919 р.: коли фронт Галицької армії почав змінюватися, діяльність повітроплавців довелося призупинити. Під час відступу Галицької армії зі Східної Галичини на територію УНР 16.07.1919 з загону, прихопивши частину його майна та казну, дезертирували командири полковник Атаназій Шабський та підполковник Дмитро Козаків. На місце А. Шабського було призначено підполковника Едмунда Рейнфельда¹³⁹.

Малюнок знаку для повітроплавних частин, запроектований командиром 1-го повітроплавного дивізіону полковником Атаназієм Шабським З фондів ЦДАВОУ

Піднятий у небо австро-угорський аеростат на Італійському фронті, вересень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

Після переходу Галицької армії за Збруч діяльність загону остаточно припинилася. Восени 1919 р. 1-й повітроплавний загін було розформовано, а його старшин відряджено до технічного відділу штабу Галицької армії.

У розпорядженні штабу Дієвої армії УНР залишилися тільки рештки двох повітроплавних загонів і повітроплавного парку, які невдовзі з’єдналися у 3-й Київський повітроплавний дивізіон на чолі з сотником Комаром. Станом на 12.04.1919 підрозділ розташовувався у Бродах і мав лише 15 старшин ¹⁴⁰. До мінімуму скоротився і особовий склад інспекції повітроплавання. Влітку 1919 р., коли повітроплавці перебували у Камянці-Подільському, управління інспекції складали дві особи — сам інспектор, військовий старшина Павло Крицький, та його помічник, начальник технічного відділу хорунжий Віктор Павлов¹⁴¹.

На фронті Дієвої армії УНР повітряні балони використовувалися протягом літа 1919 р. Вони брали участь у боротьбі українських військ за Камянець-Подільський, Проскурів, Вінницю та Київ. Під час боїв єдиний наявний повітроплавний дивізіон (який відтепер іменувався 1-м) значно зріс чисельно. Станом на 16 серпня 1919 року він мав у своєму складі 17 старшин, 210 козаків, 20 коней, 1 легкове авто та 4 «ковбаси»¹⁴².

Завідувач канцелярією управи Повітряного флоту УНР Петро Білон згодом згадував про застосування повітряних балонів: «Ці бальони робили не раз цінну прислугу армії. Вони з успіхом вивідували фронт і запілля ворога і передавали ці відомості Головному Командуванню Армій. Але попри те вони завжди стягали на себе увагу ворога, коли підіймалися вгору для спостереження. Зараз же ворог відкривав по них вогонь, а ще гірше, висилав свої літаки, що, оточивши бальон з усіх боків, засипали його й спостерігачів на ньому кулеметним вогнем. Для оборони їх треба було пускати в дію протилітунські гармати, а часом і свої літаки посилати для протидії. Та все ж у гарні, погожі дні обсерваційна команда бальонів ігнорувала всякі небезпеки, підіймалась вгору до 500 метрів і давала Штабові Дієвої Армії найцінніші звідомлення як про розташування ворога, так і про його силу і рухи. Ось чому ворог не міг терпіти діяльності наших спостережних бальонів і старався за всяку ціну позбутися їх, уживаючи до обстрілу і тяжких гармат»¹⁴³.

Восени 1919 р. 1-й повітроплавний дивізіон було розформовано, й відтоді у складі Армії УНР повітроплавні частини не відроджувалися.

Військовий історик, журналіст. Почесний член Європейської Академії (м. Женева), лауреат низки конкурсів та премій. Автор монографій: «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921 роки» (Київ, 1995), «Перша українсько-більшовицька війна, листопад 1917-березень 1918 років» (Київ, 1996), «Белая гвардия Михаила Булгакова» (Киев-Львов, 1997), «Голгофа русского офицерства в СССР, 1930–1931 годы» (Москва, 2000), «Армии Украины, 1917–1920» (Москва, 2002), «Офіцерський корпус Армії УНР, 1917–1921» (Київ, 2007), «Українські збройні сили, організація, чисельність, бойові дії, 1917–1918» (Київ, 2009), а також ^ понад тисячі статей у періодичних і наукових виданнях.

Художник київської фірми «Роден», яка займається випуском стендових моделей-копій авіаційної, автомобільної, броньованої техніки. Автор низки статей та ілюстрацій до текстів у науково-популярних виданнях «Пам'ятки України», «Військово-історичний альманах» та ін.

Картини Тараса Штика, присвячені історії розвитку транспорту, можна побачити в багатьох вітчизняних і зарубіжних приватних колекціях.

До біографічного довідника включено відомості лише про тих авіаторів, що тривалий час служили та воювали у складі українського Повітряного флоту. Біографії осіб, які недовго перебували в українських авіаційних частинах, а потім з власної волі переходили до білогвардійських чи Червоної армій, до довідника не включені. Окремі з поданих життєписів було вміщено у монографії «Офіцерський корпус армії УНР, 1917–1921», кн. 1 (Київ, Темпора, 2007), однак тут вони значно розширені та доповнені.

Список складено за неповними даними, переважно на підставі Наказів по Авіації Української Держави (ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 48; ф. 2300. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 7–8).

Після закінчення формування 26-й та 28-й авіаційні загони мали перевестися до Чернігова

6-й Полтавський авіаційний дивізіон формувався у Харкові, але потім мав перевестися до Полтави

7-й Харківський авіаційний дивізіон формувався у Києві, але згодом мав перевестися до Харкова

Станом на 1.09.1918 командир 7-го Харківського дивізіону доповідав: «Всім самольотам потрібний капітальний ремонт, для польотів зараз не здатні» (ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 12–13).

1. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 45; Спр. 2. — С. 4.

2. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 1, 37, 47

3. Там само. — C. 17,19

4. Там само. — C. 50

5. Там само. — C. 28, 44

6. Там само. — C. 47, 54.

7. Там само. — C. 25, 52

8. Там само. — C. 9,14.

9. Примаков В. Червоне козацтво у громадянській війні//У дні Жовтня. — Київ, 1987. — C. 29.

10. Удовиченко Н. Начало движения и первичные национальные соединения среди военных украинцев, рукопись, 1920-е гг. — С. 323–324.

11. ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 5. — Спр. 19. — С. 126–127.

12. Там само. С. 126-зв.

13. Там само. С. 129.

14. ЦДАВОУ. — Ф. 4063. — On. 1. — Спр. З, Накази по 1-му українському авіаційному загону.

15. РГВА. — Ф. 30. — On. 1. — Спр. 62. — С. 383, 385.

16. ЦДАВОУ. — Ф. 4063. — On. 1. — Спр. 3. — С. 135.

17. ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — On. 1. — Спр. 36. — С. 103–106, 136–138.

18. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 38.

19. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — On. 1. — Спр. 8. — С. 48.

20. Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия в период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006. — С. 130–131.

21. К истории осведомительной организации «Азбука» // Русское прошлое. — СПб. — 1993. — № 4. — С. 186.

22. Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия в период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006. — С. 29.

23. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 39–40.

24. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — On. 1. — Спр. 4. — С. 24–25.

25. Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия в период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006. — С. 309.

26. Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия в период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006. — С. 34, 49.

27. ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 5. — Спр. 19. — С. 28.

28. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 55. — С. 25.

29. Голос Киева. — 10 декабря (27 ноября) 1918 года. — № 76.

30. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — Оп. 1. — Спр. 10. — С. 41.

31. Там само — С. 52-зв.

32. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва, 1932. — Т. 3. — С. 230, 232.

33. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 38. — С. 14.

34. ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — On. 1. — Спр. 7. — С. 154.

35. Там само. — С. 46.

36. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа Л. А. Скурського. — С. 20.

37. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва, 1932. — Т. 3. — С. 136.

38. ЦДАВОУ. — Ф. 4588. — On. 1. — Спр. 4.

39. ЦДАВОУ — Ф. 4588. — On. 1. — Спр. 10. — С. 53-зв.

40. Там само. — С. 58-зв.

41. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва, 1932. — Т. 3. — С. 84.

42. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — On. 1. — Спр. 6. — С. 100, 101.

43. Авиаторы — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия в период Первой мировой войны 1914–1918 годов. — Москва, 2006. — С. 304.

44. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 31.

45. ЦДАВОУ. — Ф. 2249. — On. 1. — Спр. 10. — С. 5–6.

46. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа Л. А. Скурського. — С. 46.

47. Там само. — С. 49.

48. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 223.

49. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 5. — Спр. 12. — С. 1–2.

50. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 223.

51. ЦДАВОУ — Ф. 2300. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 1–18.

52. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 20.

53. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28. — С. 1–8.

54. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 9–10.

55. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 44.

56. Пилипець В. Із життя 1-го Запорізького окремого авіяційного відділу//Дороговказ. — Торонто, 1965. — Ч. 27. — С. 11–12.

57. ДГАСБУ. — Фп. — Спр. 44746, архівно-слідча справа В. О. Мурашка. — С. 23.

58. ДГАСБУ. — Фп. — Спр. 59881. — T. 72, архівно-слідча справа М. К. Кривенка — С. 60–62.

59. Rimmel R. Staaken at war. — S. 25-26

60. Киевская жизнь. — 19 октября (1 ноября) 1919. — № 42.

61. Bernad D. Rumanian Air Force. — S. 48.

62. Лепкий А. В річницю смерти полк. Дмитра Вітовського//Аітопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7–8. — С. 3.

63. Киевское Эхо. — 21(8).09.1919.

64. Возвращаясь к истории с «Оленой»//Аэрохобби. — Киев, 1994. — № 1(5)

65. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 11. — С. 10.

66. ЦДАВОУ. — Ф. 2300. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 6, 6-зв.

67. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 1–2.

68. Там само. — С. 4.

69. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 76.

70. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 64901, архівно-слідча справа М. Н. Щербини.

71. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа Л. А. Скурського. — С. 10-зв.

72. ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 471.

73. Козицький А. Авіація в боях за Львів у серпні 1920 р.//Військово-історичний альманах. — Київ, 2008. — Ч. 1(16). — С. 64.

74. ЦДАГОУ — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа Л. А. Скурського. — С. 10-зв.

75. Гунчак Т. Джерела до новітньої історії України. — T. 2. — С. 332–334.

76. ЦДАВОУ. — Ф. 2300. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 1–3.

77. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа Л. А. Скурського. — С. 64–65.

78. Українсько-московська війна 1920 року в документах. — Варшава, 1933. — Ч. 1. — С. 332.

79. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 72.

80. Українсько-московська війна 1920 року в документах. — Варшава, 1933. — Ч. 1 — С. 332.

81. Там само. — С. 337.

82. Там само. — С. 338.

83. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 73.

84. Харук А. Крила України. Військово-повітряні сили України, 1917–1920 рр. — Київ, 2009. — С. 67–68.

85. ЦДАГОУ — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 64901, архівно-слідча справа М. Н. Щербини. — С. 32.

86. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60238, архівно-слідча справа А. А. Скурського. — С. 62–63.

87. Там само. — С. 11.

88. Там само. — С. 64–65.

89. Там само. — С. 13.

90. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 838. — С. 347.

91. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 48.

92. ЦДІА у м. Львові. — Ф. 659. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 34–35; Спр. 19. — С. 39–40; Спр. 22. — С. 6; Спр. 24. — С. 51–55 та інші.

93. ДАЛО. — Ф. 257. — Оп. 2. — Спр. 1582. — С. 2–3.

94. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 10. — С. 3.

95. Вістник Державного Секретаріату Військових Справ. — Тернопіль. — 14.12.1918. — Ч. 2.

96. ДАЛО. — Ф. 257. — Оп. 2. — Спр. 326. — С. 1–3.

97. ЦДІА у м. Львові. — Ф. 659. — Оп. 1. — Спр. 15. — С. 40; Спр. 24. — С. 51–55.

98. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937.— 4.11, —С. 11.

99. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13. — С. 11.

100. ЦДІА у м. Львові. — Ф. 640. — Оп. 1. — Спр. 10. — фото №№ 36, 37, 38, 39, 43.

101. ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 41. — С. 110.

102. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 14. — С. 3.

103. Там само. — С. 3.

104. Там само. — С. 4.

105. ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 57. — С. 1–2, 31.

106. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини, Львів, 1937. — Ч. 11. — С. 10.

107. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13. — С. 10.

108. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 10. — С. 4.

109. Там само. — С. 4.

110. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13. — С. 10.

111. Лемківський І. Летунство У.Г.А.//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1938. — Ч. 11. — С. 10.

112. Фостаковський І. Летунство//Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958. — С. 228.

113. Там само. — С. 239.

114. Robert F. Karolevitz, Ross S. Fenn, Flight of Eagles. The story of the American Kosciuszko Sąuadron in the Polish-Russian War 1919–1920. — USA, 1974. — S. 54–57; 183–185; 207.

115. Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006. — С. 89.

116. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 11. — С. 9, 12.

117. Лемківський І. Летунство У.Г.А.//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1938. — Ч. 11. — С. 7.

118. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 14. — С. 4.

119. Фостаковський І. Летунство//Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958. — С. 229.

120. Там само. — С. 231.

121. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13. — С. 10.

122. Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 10. — С. 4; Ч. 11. — С. 10–11.

123. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 14. — С. 4.

124. Фостаковський І. Летунство//Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958. — С. 231.

125. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 14. — С. 4.

126. Фостаковський І. Летунство//Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958. — С. 233.

127. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28. — С. 1–8.

128. ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 55. — С. 145.

129. Фостаковський І. Летунство//Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958. — С. 229.

130. Там само. — С. 239.

131. Там само. — С. 239–240.

132. Лемківський І. Летунство У.Г.А.//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1938. — Ч. 12. — С. 17.

133. Гражданская война на Украине, сб. док. — Киев, 1967. — Т. 3. — С. 241.

134. Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. — листопад 1918 р. — Київ, 2009. — С. 399–400.

135. ЦДАВОУ, Ф. 1077. — Оп. 5. — Спр. 19. — С. 124-зв.

136. ЦДАВОУ, Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 1. — С. 67.

137. Лемківський І. Летунство У.Г.А.//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1938. — Ч. 11. — С. 8.

138. Земик Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13. —С. 11.

139. ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 1. — С. 63-об; Оп. 2. — Спр. 41. — С. 246.

140. ЦДАВОУ. — Ф. 2300. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 2.

141. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 223.

142. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28. — С. 1–8.

143. Білон П. Спогади. — Пітсбург, 1952. — С. 47