Жили собі чоловік і дружина. Жінка була страх яка язиката: нічого втаїти не могла. Що тільки не почує, за мить усе село знає.

Пішов чоловік до лісу. Став вовчу яму копати і знайшов скарб. Сам гадає: «Ну що тепер робити? Тільки-но дружина про багатство довідається, зразу піде по всій околиці поголос, дійдуть чутки до нашого поміщика — прощавайте, гроші: все відбере».

Думав, думав і надумав. Скарб закопав, місце позначив і пішов додому. Дійшов до річки, оглянув сіть, а в ній щука б’ється. Щуку дістав і далі пішов.

Дорогою оглянув капкан, на зайця поставлений, а в капкан заєць утрапив. Чоловік зайця дістав, у капкан щуку поклав, а зайця відніс і в сіть заплутав.

Прийшов увечері додому.

— Ну, Тетяно, топи піч і напечи млинців побільше.

— Чого б це? Навіщо проти ночі піч топити, хто ввечері млинці пече? Оце ще вигадав!

— Не переч, роби, що сказано. Знаєш, я скарб знайшов, треба буде вночі гроші додому перенести.

Дружина рада-раденька. Хутко піч затопила, стала млинці пекти.

— Їж, чоловіче, поки гарячі.

Чоловік млинець з’їсть, а два чи три в торбину — потай від дружини. Жінка не вправляється пекти.

— Чого сьогодні так роз’ївся, млинців не настачиш!

— Так дорога ж неблизька, та й грошей багато, треба тривніше повечеряти.

Натоптав чоловік торбину млинцями і каже:

— Я вже ситий, їж сама та ходімо — треба поспішати.

Ідуть вони поночі, чоловік випередив дружину і став із торбини млинці діставати й на гілля чіпляти. Жінка помітила на деревах млинці.

— Ой, поглянь, на сучках млинці!

— А що тут дивного? Хіба ти не бачила, як млинцева хмара пройшла поперед нас?

— Ні, не бачила, я все під ноги дивилася, щоб через коріння не перечепитися.

— Зайдімо, — кличе чоловік, — тут у мене пастка на зайця поставлена.

Підійшли до капкана, чоловік дістав щуку.

— Ой, чоловіче, як це рибина в заячу пастку потрапила?

— А ти хіба не знаєш: є такі щуки, що й по суходолу ходять.

— А я й не знала. Якби на власні очі не побачила, нікому б не повірила.

Прийшли до річки. Жінка каже:

— Десь тут твоя сітка поставлена, подивімося.

Витягли сіть — а в ній заєць. Жінка руками сплеснула:

— Ой леле! Що ж це сьогодні коїться? У сіті ж заєць!

— Ну, чого квокчеш, нібито ніколи не бачила водяних зайців, — чоловік каже.

— Отож-бо й воно, що не бачила.

Дійшли вони до місця. Чоловік викопав казан, нагріб грошей, скільки донесуть, і вирушили додому.

Дорога пролягала повз панський маєток. Щойно вони порівнялися із садибою, як чують: «Ме-ге-ге… че-ге-ге…» — вівці бекають.

— Ой, як страшно! Хто це? — шепоче жінка. А чоловік їй:

— Тікаймо мерщій, це нашого пана чорти давлять. Хоч би вони нас не помітили!

Прибігли додому, насилу відсапались. Сховав чоловік гроші, став спати вкладатися.

— Дивись, Тетяно, нікому не кажи про скарб, а то буде непереливки.

— Ой, та що ти, та хіба я скажу?

Наступного дня встали пізно. Затопила жінка піч, підхопила відра, пішла по воду. Коло криниці сусідки питають:

— Чого сьогодні так пізно в тебе піч затопилась?

— Ой, не кажіть, уночі довго проходила, от і проспала.

— А куди ж ти вночі ходила?

— Чоловік учора скарб знайшов, уночі по гроші й ходили.

Того ж дня по всьому селу тільки й розмов: «Тетяна з чоловіком скарб знайшли, дві торби грошви принесли».

До вечора дійшла звістка до пана. Наказав він чоловікові прийти.

— Як ти посмів від мене приховати, що скарб знайшов?

— Ні сном ні духом не знаю про жоден скарб, — відповідає чоловік.

— Не бреши, — пан кричить, — твоя ж дружина й розповіла про скарб. Мені все відомо!

— Так моя жінка несповна розуму! Вона такого понарозказує, що повік не бувало.

— А от побачимо!

І повелів покликати Тетяну.

— Знайшов твій чоловік скарб?

— Знайшов, знайшов!

— Ходили ви по гроші вночі?

— Ходили, ходили цієї ночі, паночку!

— От бачиш, а ти казав, знати не знаєш про скарб. Розказуй, жінко, як діло було.

— Спершу йшли ми лісом, а на гілляччі всюди млинці.

— Які ще млинці в лісі?

— Так із млинцевої хмари! Потім оглянули заячу пастку, а там щука. Щуку дістали і далі пішли. Дійшли до річки. Витягли сітку, а в ній заєць. Ну і зайця дістали. Неподалік од річки чоловік скарб викопав. Нагребли грошей по торбині і назад пішли. І якраз тієї пори повз маєток проходили, коли вашу милість чорти дерли.

Тут пан не стерпів, ногами затупав:

— Геть звідси, дурна жінко!

— Ну от, — чоловік каже, — бачите, що моїй жінці вірити ні в чому не можна, я так вік живу, мучуся.

— Вірю, вірю тобі, іди додому, — махнув рукою пан.

Пішов чоловік додому, став жити-поживати, і досі живе та над паном підсміюється.

Надумав царевич одружитися, і наречена є на прикметі — прекрасна царівна, та як дістати її? Багато королів і королевичів, і всяких богатирів її сватали, та нічого не взяли, тільки буйні голови на пласі зложили; і тепер стирчать їхні голови на пласі довкола палацу гордої нареченої. Зажурився, затужив царевич; не знає, у кого й помочі шукати.

А тут знайшовся Іван Голий — чоловік бідний, ні їсти, ні пити не має, одяг давно з плечей спав. Приходить він до царевича і каже:

— Самому тобі не роздобути нареченої, і коли сам поїдеш свататись, накладеш буйною головою! Краще поїдьмо разом: я тебе в біді виручу і всю справу влаштую — тільки обіцяй мене слухатись!

Царевич обіцяв йому виконувати всі його поради, і наступного дня вирушили в путь-дорогу.

Ось приїхали вони в іншу державу і стали свататися. Царівна каже:

— Треба спершу сили жениха випробувати.

Покликала царевича на бенкет, пригощала-частувала; після обіду почали гості різними іграми забавлятися.

— А принесіть-но мою рушницю, з якою я на полювання їжджу, — наказала царівна.

Розчинилися двері — і несуть сорок чоловіків рушницю не рушницю, а цілу гармату.

— Ану ж бо, наречений жених, стрельни з моєї рушнички.

— Іване Голий, — крикнув царевич, — подивись, чи годиться ця рушниця?

Іван Голий узяв рушницю, виніс на ґаночок, копнув ногою — рушниця полетіла далеко-далеко і впала у синє море.

— Ні, ваше високосте! Рушниця нікудишня, куди з неї стріляти такому богатирю! — доповідає Іван Голий.

— Що ж це, царівно? Чи ти наді мною смієшся! Наказала принести таку рушницю, що мій слуга її ногою копнув — вона в море упала!

Царівна веліла принести свій лук і стрілу.

Знову розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.

— Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.

— Гей, Іване Голий! — крикнув царевич. — Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!

Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:

— Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!

Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:

— Ні, царевичу! Лук нікудишній — не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.

— Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала — мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!

Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.

Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!

— Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.

Царевич крикнув:

— Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!

Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув — і всю шкуру здер.

— Ні, — каже, — кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.

Царевич давай нарікати:

— Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.

Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку — він ледве витримав, зовсім задихатися почав.

«А, — думає царівна, — такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»

Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.

Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.

Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.

Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.

Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.

— Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.

Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.

Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!

— Що з тобою сталося? — питають богатирі.

Вона у відповідь розповіла їм, як щодня прилітав до неї змій; від того й стала така худа.

— Зажди, ми його впіймаємо!

Іван Голий ліг під лаву, А Марко Бігун сховався у сінях за двері.

Минуло півгодини, раптом дерева в лісі зашуміли, дах на хатині захитався — прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.

Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!

Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.

Проситься змій:

— Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.

Богатирі погодились.

От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.

— Спершу, — каже, — треба випробувати.

Взяв зелену лозину і кинув у воду — лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.

Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду — вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий — з ногами, Марко Бігун — з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке — тільки дим від нього пішов!

Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.

Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.

— Здоров, царевичу!

— Здрастуй! А ти хто такий?

— Я Іван Голий.

— Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий. Я б свиней не пас.

— Тепер кінець твоїй службі!

Тут вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.

Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:

— Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? — І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.

Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.

Один князь одружився з прекрасною княжною і не встиг іще на неї надивитися, не встиг іще з нею наговоритися, не встиг іще її наслухатися, аж чекала на них розлука: мусив князь їхати в далеку путь, залишати дружину на чужі руки. Що ж поробиш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти.

Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати.

Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить.

Скоро чи ні прийшла до неї жінка — здавалося, така проста, щира!

— Чого, — каже, — сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла.

Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла.

— Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?

— Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не біда!

Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.

— Пливи ти, — каже, — білою качечкою!

І попливла княгиня білою качечкою.

Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.

Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.

А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — нікудишка; і дітки її вийшли — хлоп’ята.

Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.

— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.

Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.

Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.

Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.

Уночі прийшла відьма під двері й питає:

— Чи спите ви, дітки, чи ні?

Нікудишко відповідає:

— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!

— Не сплять!

Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:

— Чи спите, дітки, чи ні?

Нікудишко знову каже те саме:

— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!

«Що ж це все один голос?» — подумала відьма, відчинила тихесенько двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, умить обвела їх мертвою рукою — вони й померли.

Уранці біла качечка кличе діточок: дітки не йдуть. Відчуло її серденько, стрепенулася вона і полетіла на княжий двір.

На княжому дворі, білі, як полотниночки, холодні, як крижиночки, лежать братики рядком.

Кинулась вона до них, прилинула, крильця розправила, діточок пригорнула і материнським голосом заридала:

— Дружино, чуєш, дивина! Качка голосить.

— Це тобі здається. Накажіть качку з двору прогнати!

Її проженуть, вона облетить і знову до діток:

«Еге», — подумав князь і гукнув:

— Піймайте мені білу качечку!

Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг князь сам, вона йому на руки і впала. Узяв він її за крильце і мовить:

— Стань біла береза у мене позаду, а красна дівчина попереду!

Біла береза виросла у нього позаду, а красна дівчина стала попереду, і впізнав у ній князь свою молоду княгиню.

Тут же піймали сороку, прив’язали їй два слоїки, веліли в один набрати води оживильної, а в інший — говорильної. Сорока злітала, води принесла. Побризкали діток водою оживильною — вони стрепенулися, побризкали говорильною — вони заговорили.

І стала у князя ціла сім’я, і стали вони жити-поживати, добро наживати, лихо забувати.

А відьму прив’язали до конячого хвоста, пустили по полю: де відірвалась нога — там стала кочерга, де рука — там граблі, де голова — там кущ і колода. Налетіли птахи — м’ясо поклювали, загули вітри — кістки розметали, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!

В одному царстві жив собі купець. Дванадцять років прожив він у шлюбі і нажив лише одну доньку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Помираючи, купчиха покликала до себе доньку, витягла з-під ковдри лялечку, дала їй і мовила: «Слухай, Василинонько! Пам’ятай і виконай останні мої слова. Я помираю і разом зі своїм благословенням залишаю тобі оцю лялечку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй; а коли спіткає тебе яке горе, нагодуй її і запитай у неї поради. Поїсть вона і скаже тобі, як зарадити нещастю». Потому мати поцілувала доньку і померла.

По смерті дружини купець потужив, як належить, а потім став міркувати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; наречених не бракувало, та більше за всіх йому припала до душі одна вдовиця. Вона вже була немолода, мала двох доньок, майже одноліток Василини — тож господиня і мати була досвідчена. Купець одружився з удовицею, та помилився, бо не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василина була перша на селі красуня; мачуха та сестри заздрили її вроді і морили всілякою роботою, щоб вона від праці схудла, а од сонця й вітру почорніла; зовсім життя не було!

Василина все терпіла покірно і з кожним днем усе гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками своїми худли й марніли од злості, хоч вони завжди сиділи, склавши руки, як барині. Як же це робилося? Василині допомагала її лялечка. Без цього де вже ж дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василина сама, було, не їсть, а лялечці все ж лишить ласий шматочок і ввечері, коли всі вкладуться, вона зачиниться в комірчині, де жила, і пригощає її, приговорюючи: «Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в домі у батенька, не бачу собі жодної радості; зла мачуха жене мене зі світу білого. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити». Лялечка поїсть, а потім і дає їй поради і втішає в горі; а вранці всю роботу переробить за Василину; та тільки відпочиває в холодочку і рве квіточки, а в неї вже і грядки прополоті, і капуста полита, і вода наношена, і піч натоплена. Лялечка ще й покаже Василині траву від засмаги. Добре жилося їй з лялечкою.

Минуло кілька років; Василина виросла і стала відданицею. Усі парубки в місті сватаються до Василини, а на мачушиних дочок ніхто й не гляне. Мачуха злиться ще дужче і всім нареченим відказує: «Не віддам молодшої поперед старших», а випровадивши парубків, бійкою зриває зло на Василині.

Якось купець мусив поїхати з дому надовго в торгових справах. Мачуха перейшла жити в інший дім. Біля цього дому був темний ліс, у лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона від себе не відпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчина раз у раз посилала по щось у ліс ненависну їй Василину, однак та завжди поверталась додому благополучно: лялечка підказувала їй дорогу і не пускала близько до хатинки баби-яги.

Настала осінь. Мачуха роздала трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила мереживо плести, іншу — панчохи, а Василину — прясти. Загасила вогонь в усьому будинку, лишила одну свічку там, де працювали дівчата, а сама спати лягла. Дівчата працювали. От нагоріло на свічці, одна з мачушиних дочок узяла щипці, щоб поправити світильник, та натомість, за наказом матері, ніби ненароком, і загасила свічку.

— Що нам тепер бути? — говорили дівчата. — Вогню немає в усьому будинку, а робити треба. Слід збігати по вогонь до баби-яги!

— Мені від шпильок світло! — сказала та, що плела мереживо, — я не піду.

— І я не піду, — сказала та, що плела панчоху. — Мені від шпиць світло!

— Тобі по вогонь іти, — закричали обидві. — Йди до баби-яги! — і виштовхали Василину зі світлиці.

Василина пішла у свою комірчину, поставила перед лялечкою приготовлену вечерю і сказала:

— Візьми, лялечко, поїж та горя мого послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги; баба-яга мене з’їсть!

Лялечка поїла, і оченята її заблищали, як дві свічки.

— Не бійся, Василинонько! — сказала вона. — Іди куди посилають, тільки мене завжди тримай при собі. Тоді з тобою нічого не станеться у баби-яги.

Василина зібралась, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла до темного лісу.

Іде вона і тремтить. Раптом скаче повз неї вершник: сам білий, вбраний у біле, кінь під ним білий, і збруя на коні біла — надворі стало світати.

Іде вона далі, аж скаче інший вершник: сам червоний, вбраний у червоне і на червоному коні — стало сходити сонце.

Василина пройшла всю ніч і весь день, тільки наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка баби-яги. Огорожа навколо хатинки з людських кісток, на огорожі стирчать черепи людські з очима; замість дверей біля воріт — ноги людські, замість засувів — руки, замість замка — рот із гострими зубами. Василина заціпеніла від жаху і стала як укопана. Раптом знову їде вершник: сам чорний, вбраний у все чорне і на чорному коні. Під’їхав до воріт баби-яги і зник, ніби крізь землю провалився — настала ніч. Однак темінь тривала недовго; в усіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало світло, як за білого дня. Василина тремтіла від страху, та, не знаючи, куди тікати, стояла на місці.

Скоро почувся з лісу страшенний шум: дерева тріщали, сухе листя шелестіло; виїхала з лісу баба-яга — у ступі їде, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:

— Тьху-тьху! Руським духом пахне! Хто тут?

— Це я, бабусю! Мачушині дочки прислали мене по вогонь до тебе.

— Добре, — сказала баба-яга, — знаю я їх, спершу поживи і попрацюй у мене, тоді я дам тобі вогню; а якщо ні, то я тебе з’їм!

Тоді повернулась до воріт і крикнула:

— Гей, засуви мої міцні, відімкніться; ворота мої широкі, відчиніться!

Ворота відчинились, і баба-яга в’їхала, посвистуючи, за нею ввійшла Василина, а потім знову все замкнулося. Увійшовши до світлиці, баба-яга розляглася і каже Василині:

— Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу.

Василина запалила скіпку від тих черепів, що на паркані, і почала тягати з печі і подавати язі наїдки, а їжі наготовлено було на десятьох; із льоху принесла квасу, меду, пива й вина. Все з’їла, все випила стара; Василині лишилося тільки капусняку трішки та скориночка хліба. Стала баба-яга спати вкладатись і каже:

— Коли я завтра поїду, ти дивись — двір вичисти, хату вимети, обід навари, вбрання попери та піди в засік, візьми чвертку пшениці й перебери її від зерен чорнушки[1]. А як не зробиш, я тебе з’їм!

Після такого наказу баба-яга захропіла; а Василина поставила свою їжу перед лялечкою, залилася слізьми і звернулась до неї:

— Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Важку дала мені баба-яга роботу і погрожує з’їсти мене, якщо всього не виконаю; допоможи мені!

Лялечка відповіла:

— Не бійся, Василино Прекрасна! Повечеряй, помолись та спати лягай; ранок за вечір мудріший!

Ранесенько прокинулась Василина, визирнула у вікно: у черепів очі гаснуть; ось промайнув білий вершник — і зовсім розвиднилось. Баба-яга вийшла у двір, свиснула — перед нею з’явилася ступа з товкачем і мітлою. Промайнув білий вершник — зійшло сонце. Баба-яга сіла в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, мітлою слід замітає.

Лишилася Василина сама, оглянула дім баби-яги, подивувала багатству і стала в задумі: за яку роботу їй найперше братися. Дивиться. А вся робота вже виконана; лялечка вибирала з пшениці останні зернята чорнушки.

— Ой, ти, рятівнице моя! — сказала Василина лялечці. — Ти від біди мене врятувала.

— Тобі лишилося тільки обід наварити, — відповіла лялечка, залазячи в кишеню Василини. — Навари з Богом та й відпочивай на здоров’я!

Увечері Василина накрила на стіл і чекає бабу-ягу. Стало смеркати, промайнув за воротами чорний вершник — і зовсім стемніло; тільки світилися очі в черепів. Затріщали дерева, зашелестіло листя — їде баба-яга. Василина зустрічає її.

— Чи все зроблено? — питає яга.

— Сама подивися, бабусю! — мовила Василина.

Баба-яга все оглянула, подосадувала, що нема за що сердитись, і сказала:

— Ну, добре! — потім крикнула: — Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, змеліть мою пшеницю!

З’явилися три пари рук, схопили пшеницю і понесли геть. Баба-яга наїлась, стала вкладатися спати і знов віддала наказ Василині:

— Завтра зроби те саме, що й сьогодні, а крім того, візьми із засіку мак і очисти його від землі по мачинці, бач, хтось зозла землі в нього намішав! — сказала баба, одвернулась до стіни і захропла, а Василина взялася годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй, як і вчора:

— Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший, усе буде зроблено, Василинонько!

Вранці баба-яга знову полетіла в ступі з двору, а Василина з лялечкою всю роботу враз переробили. Стара повернулась, оглянула все і крикнула:

— Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, вичавіть із маку олію!

З’явилися три пари рук, схопили мак і забрали геть. Баба-яга сіла обідати. Вона їсть, а Василина стоїть мовчки.

— Чого ж ти не говориш зі мною ні про що? — запитала баба-яга. — Стоїш, як німа!

— Не насмілююсь, — відповіла Василина, — а якщо дозволиш, то хочу спитати в тебе дещо.

— Питай; тільки не всяке питання до добра веде: багато знатимеш, швидко постарієш!

— Я хочу спитати в тебе, бабусю, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому вбранні. Хто він такий?

— Це день мій ясний, — відповіла баба-яга.

— Потім обігнав мене інший вершник — на червоному коні. Сам червоний і весь у червоне вбраний; хто це такий?

— Це моє сонце красне! — відповіла баба-яга.

— А що означає чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?

— Це ніч моя темна — всі мої слуги вірні!

Василина згадала про три пари рук і мовчала.

— Що ж ти більше не запитуєш? — мовила баба-яга.

— Вистачить з мене й цього; ти ж сама, бабусю, сказала, що багато знатимеш — постарієш.

— Добре, — сказала баба-яга, — що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і надто цікавих їм! Тепер я тебе спитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я загадую тобі?

— Мені допомагає благословення моєї матері, — відповіла Василина.

— Он воно що! Забирайся ти геть від мене, благословенна донько! Не потрібні мені благословенні.

Витягла вона Василину зі світлиці і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наштрикнувши на палицю, віддала їй і мовила: — Ось тобі вогонь для мачушиних дочок, візьми його: вони ж тебе по це сюди прислали.

Швидко побігла додому Василина при світлі черепа, яке згасло лишень уранці, і нарешті увечері наступного дня дісталась до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. «Певно, вдома він уже більше не потрібен нікому», — подумала собі. Та раптом із черепа почувся глухий голос: «Не кидай мене, неси до мачухи!».

Вона поглянула на мачушин дім і, не побачивши вогника в жодному вікні, наважилась іти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво і розповіли, що відтоді як вона пішла, в них не було в оселі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів — той гаснув, щойно входили з ним у світлицю.

— Може, твій вогонь триматиметься! — сказала мачуха.

Внесли череп до світлиці; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і печуть! Вони давай ховатися, та хоч куди кинуться — очі всюди за ними так і стежать. До ранку зовсім їх спалило на попіл; тільки Василину не зачепило.

Вранці Василина закопала череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася жити до однієї бездітної бабусі. Живе собі і чекає батька. Якось вона й каже бабусі:

— Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.

Старенька купила льону хорошого; Василина сіла за роботу, діло так і горить у неї, і прядиво виходить рівне і тонке, як волосинка. Набралося прядива багато; треба вже й за ткання братися, але таких берд[2] не знайдуть, щоб згодилися на Василинину пряжу; ніхто не береться й зробити. Василина стала просити свою лялечку, а вона каже:

— Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, та старого човника, та конячої гриви; я все тобі змайструю.

Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане — та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:

— Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.

Старенька поглянула на товар і охнула:

— Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.

Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:

— Чого тобі, старенька, треба?

— Ваша царська величносте, — відповідає бабця, — я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.

Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно — здивувався.

— Що хочеш за нього? — спитав цар.

— Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.

Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.

Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:

— Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.

— Не я, государю, пряла й ткала полотно, — сказала бабця, — це робота моєї приймачки — дівчини.

— Тоді хай пошиє вона!

Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.

— Я знала, — каже їй Василина, — що ця робота моїх рук не мине.

Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.

Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:

— Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.

Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.

— Ні, — каже він, — красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.

Тут узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.

Жили собі дід і баба, і були в них дві онученьки-сиротиноньки — такі гарненькі та смирненькі, що дідусь із бабусею не могли ними натішитись.

Якось надумав дід посіяти горох; посіяв — виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на зло діду, горобці напали на горох. Дід бачить, що біда, і послав молодшу онучку проганяти горобців. Онучка сіла коло гороху, махає лозиною і примовляє:

— Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!

Аж чує: у лісі шумить, тріщить — іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі — дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.

Побачив Вирлоокий дідову онучку — така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його — не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.

Дід чекав, чекав — нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає — і тієї нема! — і каже дружині:

— Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.

Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…

Дід чекає бабу й онучок — не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки — ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.

І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить — іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі — дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро — не кайся, робиш зло — не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»

Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.

Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:

— Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!

— Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?

— Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.

— А тобі хто сказав?

— Кума сказала.

— А кума звідки знає?

— Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми — увесь світ знає.

— Ти диви, яке диво! — каже дід.

— Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.

— Он воно що! — мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: — А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?

— Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.

Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:

— Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!

Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:

— Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень — хоч куций, та розумний!».

— То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?

— Так, так, так!

Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:

— Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

— Здрастуй, мотузочко!

— Як живеш? Куди ідеш?

— Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші — на славу.

— Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!

Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» — і відповів:

— Лізь, коли знаєш дорогу.

Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:

— Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

— Здрастуй, довбешко!

— Як живеш? Куди йдеш?

— Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.

— Візьми мене на підмогу!

— Іди, коли знаєш дорогу.

А сам думає: «Довбешка справді допоможе».

Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:

— Здрастуй, діду довгоногий!

— Здрастуй, жолудю дубовий!

— Куди це так крокуєш?

— Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.

— Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.

— Чим же ти допоможеш?

— Не плюй, діду, в криницю — доведеться води напитися; синиця — мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.

Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», — і каже:

— Плентайся позаду!

Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться — в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах — ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.

Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:

— Цить, куліш! У відро виллю, — крикнув Вирлоокий.

А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».

Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.

От вам і казка, а мені бубликів в’язка.

Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.

Скоро чи ні — прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.

Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Так і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:

— Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!

Відповідає красна дівчина:

— Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!

Засміялась і пішла своєю дорогою.

От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:

— Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я — грішний чоловік — так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».

— Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця — страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.

— Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.

— Ні, онучку, — каже дід, — якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.

— От іще біда!

— Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…

— Що ж мені робити, дідусю?

— А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті — нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» — тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє — бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!

Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш — послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.

Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки — йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю — аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.

На світанку додому прийшов.

— Ну, друже, як справи? — питає дід.

— Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.

— От і добре! Тепер лягай спати.

Солдат ліг і заснув міцним сном.

Увечері будить його дід:

— Вставай, онучку!

Він устав.

— Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде — кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.

— А що, дідусю, іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Та краще йди…

— А як трапиться що, куди мені подітися?

— Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати — ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!

Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:

— Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.

Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.

— Ну, — каже, — читай псалтир!

Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.

Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися — то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща — повна хата!

— Що ти шукаєш?

— Солдата: ось щойно читав, та пропав!

Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.

На світанку приходить господар, відімкнув двері:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу!

— На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!

— Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:

— Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий — випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається — мерщій лізь у піч! Там тебе ніхто не найде!

Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.

Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ — подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні — повна хата!

— Що шукаєш?

— Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…

Чорти кинулися на піч.

— Ось, — кажуть, — те місце, де він учора сидів!

— Місце тут, та його нема!

Туди-сюди… Раптом півні заспівали — чорти пощезли, відьма на підлогу впала.

Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться — вже світає, господар іде:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу!

— Ну, ходімо!

Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:

— Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.

— Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому.

— Ну, онучку, що Бог дав?

— Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Та ліпше йди.

— А як що трапиться, куди мені сховатися?

— От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!

Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.

— Ні, — каже солдат, — годі; я своє випив, більше не буду.

— Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.

Солдат читав-читав, читав-читав — настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає — що воно буде?

Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща — повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.

— Ось, — кажуть, — місце, де він учора сидів!

— Місце є, та його нема!

Туди-сюди — ніде не видно!

Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:

— Що ви шукаєте?

— Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!

— От ви сліпці! А на комині хто то сидить?

У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!

— Це він, — закричали чорти, — тільки що з ним робити? Його ж не дістати!

— Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.

Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало — то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, — думає, — смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали — чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.

На світанні приходить купець, прислухається — живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу, нічого поганого не бачив!

Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:

— Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.

Повернувся солдат додому.

— Ну, онучку, що Бог дав?

— Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.

— Що ж мені робити? Навчіть.

— А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги[3], об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч — не бійся, сміливо сиди; лусне другий — ти все сиди; а як третій лусне — мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!

Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:

— Тепер їдь, солдате, з Богом!

Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.

Луснув один обруч, за ним другий — відьма зубами скрегоче.

— Начувайся, — кричить, — не втечеш! Зараз я тебе з’їм!

— Ні, голубонько! Солдат — людина казенна; їх їсти не дозволено.

Ось луснув останній обруч — солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!

Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.

— Все, — каже, — зробив; беріть свого коня.

Купець побачив солдата й очі витріщив:

— Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів — дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!

— Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.

Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі цар і цариця, у них був син Іван-царевич, від народження німий. Було йому років дванадцять, і пішов він якось на стайню до свого улюбленого конюха. Конюх той розповідав йому завжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати його казочку, та не те почув.

— Іване-царевичу! — сказав конюх. — У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня — мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.

Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.

Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:

— Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток — зразу й смерть прийде!

Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:

— Прийми мене до себе!

— Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням — тут і смерть моя!

Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:

— І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми — тут і смерть моя!

Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.

Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з’їдено, тільки стіни лишилися! Зітхне і заплаче.

Раз отак подивився та поплакав — повернувся, а Сонцева сестра питає:

— Чого ти, Іване-царевичу, нині заплаканий?

Він каже:

— Вітром очі надуло.

Наступного разу те саме; Сонцева сестра взяла й заборонила вітру дути.

І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже нічого не зробиш — довелося в усьому зізнатися, і почав він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину навідатись. Вона його не пускає, а він її умовляє, нарешті упросив-таки. Відпустила вона його на батьківщину навідатись і дала йому в дорогу щітку, гребінець і два молодильних яблучка: хоч яка стара людина була б, а з’їсть яблучко — вмить помолодшає!

Приїхав Іван-царевич до Вернигори, всього одна гора лишилась; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле. Аж ось раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками в небо впираються, і скільки їх — видимо-невидимо! Вернигора зрадів і весело узявся до роботи.

Довго чи ні — приїхав Іван-царевич до Вернидуба, усього три дуби лишилося; він узяв гребінець і кинув у чисте поле. Не знати звідки — раптом зашуміли, виросли із землі густі дубові ліси, дерево від дерева товще! Вернидуб зрадів, подякував царевичу і пішов столітні дуби вивертати.

Довго чи ні — приїхав Іван-царевич до стареньких швачок, дав їм по яблучку; вони з’їли, вмить помолодшали і подарували йому хустину. Як махнеш нею — з’явиться позаду ціле озеро!

Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила.

— Сядь, — каже, — братику, пограй на гуслах, а я піду — обід приготую.

Царевич сів і бринькає на гуслах; вилізло з нори мишеня і каже йому людським голосом:

— Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точити.

Іван-царевич вийшов зі світлиці, сів на коня і поскакав назад; а мишеня по струнах бігає, гусла бринькають, а сестра не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулась у світлицю, зирк — нема ні душі, тільки мишеня в нору шмигнуло. Розізлилася відьма, так і скрегоче зубами, і пустилася в погоню.

Іван-царевич почув шум, озирнувся — ось-ось нажене сестра; махнув хустиною — і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!

Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу — цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!

Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.

Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:

— Тепер не втечеш від мене!

Ось близько, ось нажене! Тим часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:

— Сонце, Сонце! Відчини віконце.

Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.

Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:

— Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча — тоді я його з’їм, а якщо він — хай мене вб’є!

Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.

В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.

Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки — дрібнота — плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.

Каже він своїй дружині:

— Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?

Прийшов до багатого:

— Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.

— Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!

Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:

— Ось тобі за роботу!

— І на цьому спасибі! — сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.

— Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.

— Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.

— Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.

Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:

— Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.

— Як у гості? Хто кликав?

— Брат: він завтра іменинник.

— Ну що ж, підемо.

Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув — нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.

Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж — підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.

А бідний іде назад з порожнім черевом.

— Давай-но, — каже дружині, — і ми заспіваємо пісню!

— Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?

— Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…

— Ну співай, коли хочеш, а я не буду! — Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: — Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?

— Що з тобою? Я й не думала.

— Тоді хто ж?

— Не знаю! — сказала жінка. — Ану заспівай, я послухаю.

Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:

— Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?

Горе відгукнулось:

— Так, господарю! Це я допомагаю.

— Ну, Горе, ходімо з нами разом.

— Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.

Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:

— У мене грошей нема!

— Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…

Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало — на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.

— Нема грошей, — каже чоловік.

— Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза — нам вистачить!

Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.

Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху[4].

Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.

Горе знову причепилося до нього:

— Ходімо та й ходімо в шинок!

— Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.

— Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.

Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».

Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:

— Господарю!

— Що, Горе?

— А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.

Пішов чоловік до сусіда.

— Дай, — просить, — на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.

— Нащо тобі?

— У ліс по дрова з’їздити.

— Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.

— Та що ти, годувальнику!

Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.

— Господарю, — питає Горе, — чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?

— Як не знати!

— А як знаєш, їдь просто до нього.

Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.

Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма — повна золотом насипана.

— Ну, чого дивишся? — каже Горе чоловіку. — Тягай до воза швидше.

Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:

— Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?

Горе нахилилось:

— Де? Я щось не бачу!

— Та он у кутку світиться!

— Ні, не бачу.

— Полізь у яму, то й побачиш.

Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.

— Ось так краще буде! — сказав чоловік. — Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!

Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.

Довго чи ні — поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.

— Он що надумав! — сказав йому багатий брат. — У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!

— Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай — побачиш.

— Гаразд, приїду!

Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі — не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:

— Скажи, будь ласка, як забагатів ти?

Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки — тільки й лишилося, що душа в тілі, — як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.

Заздрість узяла багатого. «Дай, — думає, — поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе — хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»

Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути — аж Горе вискочило і всілося йому на шию.

— А, — кричить, — ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.

— Послухай, Горе, — сказав купець, — зовсім не я засадив тебе під камінь…

— А хто ж, як не ти?

— Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.

— Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!

Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.

«Отак негоже жити! — думає про себе купець. — Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»

Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:

— Що ти, Горе, все боки відлежуєш?

— А що ж мені ще робити?

— Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.

А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався — Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.

— Ну, — каже, — мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!

— Куди тобі! — відповідає купець. — Ти в колесо не влізеш, а то — в щілину!

— В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!

Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.

Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.

Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Так і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.

Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:

— Ну, чоловіче, я своє діло зробила — каші наварила, а горщик тобі мити!

— Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.

— А от і не подумаю!

— І я не буду.

— А не будеш — хай так і стоїть! — сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.

Стоїть горщик немитий.

— Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!

— Сказала — твоя це робота, ти й мий!

— Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.

— Гаразд, лізь на піч, там видно буде.

Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.

А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться — не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.

Сусідки вже корівчин погнали.

— А що це Меланки не видно? Чи все благо?

— Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…

І назад ідуть — нема Меланки.

— Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! — і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.

— Меланко!

А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.

— Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?

Мовчить жінка.

— Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?

Мовчить жінка, ні пари з вуст.

— Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!

Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені — не ворухнеться.

— Що з твоєю дружиною? Чи здалося?

Мовчить чоловік, як води в рот набрав.

Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».

Побігла селом:

— Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою — одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?

Прибігли жінки, голосять біля них:

— Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?

Мовчать обоє як убиті.

— Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!

Збігали. Прийшов піп.

— Ось, батюшко, лежать обоє — не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?

Піп бороду пригладив — і до печі:

— Василю, рабе Божий! Що ж сталося?

Мовчить чоловік.

Піп до лави:

— Раба Божа! Що з чоловіком?

Мовчить жінка.

Сусідки поговорили, поговорили — та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…

Піп і каже:

— Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.

Тій ніколи, і тій ніколи.

— Та он, — каже піп, — баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть — сама живе.

А баба Степанида вклонилася й каже:

— Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату — то й посиджу.

— Та яку ж плату тобі призначити? — питає піп — і повів очима по хаті.

А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.

— Та он, — каже піп, — візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.

Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.

— Що ж це таке? — каже. — Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!

Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:

— Ну от, дружино, ти перше слово мовила — тобі й горщика мити.

Жили собі чоловік і жінка; у них були донечка і синочок маленький.

— Доню, доню! — казала мати. — Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.

Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.

Прийшла дівчинка, зирк — братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди — нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, — братик не відгукнувся!

Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.

— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

— З’їж мій житній пиріжок — скажу.

— У мого батечка і пшеничні не їдяться!

Пічка нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, бачить — росте яблуня.

— Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

— З’їж моє лісове яблуко — скажу.

— У мого батечка і садові не їдяться!

Яблуня нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.

— Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?

— Поїж мого киселику з молоком — скажу.

— У мого батечка й вершки не їдяться!

І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:

— Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?

— Он туди! — показав.

Побігла — стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга — пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці — куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.

— Річко-матінко, сховай мене!

— Поїж мого киселику!

Нічого не поробиш — поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» — і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.

— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!

— З’їж моє лісове яблучко!

Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили — та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись — із рук вирвуть! На щастя, на дорозі — пічка.

— Господине пічко, сховай мене!

— Поїж мого житнього пиріжка!

Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.

А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.

Каже один Мороз іншому:

— Братику Морозе — Червоний носе! Як би нам потішитися — людей поморозити?

Відповідає йому другий:

— Братику Морозе — Синій носе! Якщо людей морозити — то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Там хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.

Сказали — зробили. Побігли два Морози — два рідні брати в чистий бір.

Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать — кора крижана; билинка з-під снігу виглядає — дмухнуть, наче бісером її обнижуть.

Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого — бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем — мужик.

Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.

Мороз — Синій ніс, що молодший був, каже:

— Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.

Мороз — Червоний ніс тільки підсміюється.

— Молодий ти ще, — каже, — братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!

— Бувай, братику!

Свиснули, клацнули, побігли.

Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:

— Що?

— Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, — каже молодший, — а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!

Старший знай підсміюється.

— Ех, — каже, — братику Морозе — Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися — не відігріється.

— А як же шуба, та шапка, та чоботи?

— Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього — ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?

— Ет, братику Морозе — Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав — заморожу мужика, а вийшло — він нам’яв мені боки.

— Як так?

— Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться — ще й лається: «Такий, — каже, — сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько — не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я — швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся — скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, — кажу, — ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї — заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти — всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, — думаю собі, — лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг — виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.

— Отож-бо й воно!

Жив собі заможний купець із купчихою; торгував дорогими і знатними товарами і щороку їздив з ними по чужих державах.

Одного разу спорядив він корабель; став збиратися в дорогу і питає в дружини:

— Скажи, радосте моя, що тобі з чужих земель привезти на гостинець?

Відповіла купчиха:

— Я в тебе всім задоволена; всього в мене багато! А коли догодити й потішити хочеш, купи мені диво дивне, чудо небачене.

— Гаразд, коли знайду — куплю.

Поплив купець за тридев’ять земель, у тридесяте царство, пристав до великого, багатого міста, продав усі свої товари, а нові закупив, корабель навантажив; іде містом і думає: «Де б знайти диво дивне, чудо небачене?».

Трапився йому назустріч незнайомий дідок, питає його:

— Чого так задумався-зажурився, добрий молодцю?

— Як мені не журитися! — відповідає купець. — Шукаю я своїй дружині купити диво дивне, чудо небачене, та не знаю, де.

— Ех ти, давно б мені сказав! Ходімо зі мною; в мене є диво дивне, чудо небачене — гаразд, продам.

Пішли разом; дідок привів купця до свого дому і каже:

— Бачиш — он по двору в мене гусак ходить?

— Бачу!

— Так дивись, що з ним буде… Агов, гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці. Дідок узяв сковороду і знов наказує:

— Агов, гусаче, лягай на сковороду! Гусак ліг на сковороду; дідок поставив її в піч, засмажив гусака, витяг і поставив на стіл.

— Ну, купцю, добрий молодцю! Сідай, закусимо; тільки кісток під стіл не кидай, усі в одну купу збирай.

От вони за стіл сіли та удвох цілого гусака з’їли.

Дідок узяв обгризені кістки, загорнув у скатерть, кинув на долівку і мовив:

— Гусаче! Встань, стрепенися і йди надвір.

Гусак устав, стрепенувся і пішов надвір, наче й у печі не бував!

— Справді, господарю, в тебе диво дивне, чудо небачене! — сказав купець, став торгувати в нього гусака і виторгував за великі гроші. Узяв із собою гусака на корабель і поплив у свою землю.

Приїхав додому, привітався з дружиною, віддав їй гусака і розповів, що з тією птицею хоч щодня не куповану смаженину їж! Засмаж її — вона знову оживе!

Наступного дня купець пішов до крамниць, а до купчихи коханець прибіг. Такому гостю, другові сердечному, вона ой-як рада! Надумала пригостити його смаженим гусаком, висунулась у вікно і крикнула:

— Гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці.

— Гусаче, лягай на сковороду!

Гусак не слухає, не йде на сковороду; купчиха розсердилась і вдарила його сковороднем — і тієї ж миті одним кінцем сковородень пристав до гусака, а іншим до купецької дружини, і так міцно пристав, що не відірвеш!

— Ой, милий мій, миленький, — закричала купчиха, — відірви мене від сковородня, певно, цей клятий гусак зачарований!

Коханець обхопив купчиху обома руками, хотів було від сковородня відірвати, та й сам пристав…

Гусак вибіг надвір, на вулицю і потяг їх до крамниць.

Побачили прикажчики, кинулись рознімати; тільки хто до них доторкнеться — так і пристане!

Збіглися люди на ту дивовижу подивитися, вийшов купець із крамниці, бачить — щось не благе: що за друзі в дружини з’явилися?

— Зізнавайся, — каже, — у всьому; а то навіки так — злипнувшись — залишишся!

Нічого не поробиш, зізналася купчиха; купець узяв тоді — розняв їх, коханцеві шию намилив, а дружину додому одвів та добряче провчив, примовляючи:

— Ось тобі диво дивне! Ось тобі чудо небачене!

Ішов віл лісом; трапився йому назустріч баран.

— Куди, баране, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — сказав баран.

— Ходімо зі мною!

От ішли разом; трапилася їм назустріч свиня.

— Куди, свине, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповіла свиня.

— Ходи з нами!

Пішли втрьох далі; назустріч їм трапився гусак.

— Куди, гусаче, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповів гусак.

— Ну, ходи з нами!

От гусак пішов з ними. Ідуть, а назустріч їм півень.

— Куди, півню, йдеш? — спитав віл.

— Від зими літа шукаю, — відповів півень.

— Ходімо з нами!

От ідуть вони дорогою і розмовляють поміж себе:

— Як же, браття-товариство? Пора наближається холодна: де тепла шукати?

Віл і каже:

— А збудуймо хатину, бо й справді взимку замерзнемо.

Баран каже:

— У мене шуба тепла — бач, яка вовна! Я й так перезимую.

Свиня каже:

— А мені хоч які морози — я не боюся: зариюся в землю і без хати перезимую.

Гусак каже:

— А я сяду в середину ялини, одне крило простелю, а другим одягнуся, — мене ніякий холод не візьме; я й так перезимую.

Півень каже:

— І я теж!

Віл бачить — нема діла, треба самому дбати.

— Ну, — каже, — ви як собі хочете, а я буду хату будувати.

Збудував собі хатину і живе в ній.

От настала зима холоднюча, почали морози проймати; баран — нікуди діватися — приходить до вола:

— Впусти, брате, погрітися.

— Ні, баран, у тебе шуба тепла; ти й так перезимуєш. Не впущу!

— А як не впустиш, то я розженусь і виб’ю з твоєї хати колоду; тобі ж холодніше буде.

Віл думав-думав: «Дай-но впущу, а то, певно, й мене заморозить», — і впустив барана.

От і свиня замерзла, прийшла до вола:

— Впусти, брате, погрітися.

— Ні, не впущу; ти в землю зариєшся, і так перезимуєш!

— А не впустиш, то я рилом усі стовпи підрию і твою хату звалю.

Нічого не поробиш, треба впустити; впустив і свиню.

Тут прийшли до вола гусак і півень:

— Впусти, брате, до себе погрітися.

— Ні, не впущу. У вас по два крила: одне простелете, другим одягнетеся; і так перезимуєте!

— А не впустиш, — каже гусак, — то я весь мох із твоїх стін повищипую; тобі ж холодніше буде.

— Не впустиш? — каже півень. — То я вилечу на горище, всю землю зі стелі згребу; тобі ж холодніше буде.

Що робити волу? Впустив жити до себе і гусака з півнем.

От живуть вони та поживають у хатині. Відігрівся в теплі півень і почав пісеньки співати. Почула лисиця, що півень пісень співає, захотілося півником поласувати, та як дістати його? Лисиця виїхала на хитрості, пішла до ведмедя та вовка і сказала:

— Ну, дорогі кумоньки, я знайшла для всіх поживу: для тебе, ведмедю, — вола; для тебе, вовче, — барана, а для себе — півня.

— Добре, кумасю, — кажуть ведмідь і вовк, — ми твоїх послуг ніколи не забудемо! Ходімо ж, заколемо і поїмо!

Лисиця привела їх до хатини.

— Куме, — каже вона ведмедю, — відчиняй двері, я вперед піду, півня з’їм.

Ведмідь одчинив двері, а лисиця вскочила до хати. Віл побачив її і враз притис до стіни рогами, а баран почав гамселити в боки; з лисиці і дух вийшов.

— Що вона так довго з півнем упоратись не може? — каже вовк. — Відчиняй, брате Михайле Івановичу! Я піду.

— Ну, йди.

Ведмідь одчинив двері, а вовк ускочив до хатини.

Віл і його притис до стіни рогами, а баран ну гамселити по боках, і так його привітали, що вовк і дихати перестав.

Ведмідь чекав-чекав:

— Що він досі не може впоратися з бараном?! Піду-но я.

Увійшов до хатини, а віл з бараном і його так само привітали. Насилу вирвався і накивав п’ятами не озираючись.

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі дід та баба, і було у них три сини. Молодшого звали Іваном. Жили вони — не байдикували, невтомно працювали. Розлетілася раптом у тім царстві-державстві звістка: збирається чудо-юдо погане на їхню землю напасти, усіх людей понищити.

Засумували дід із бабою, загорювали, а сини кажуть:

— Підемо ми на чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть.

Дід із бабою спорядили синів у далеку дорогу. Взяли брати мечі булатні, торбинки з хлібом-сіллю, сіли на добрих коней і поїхали.

Їхали вони, їхали і приїхали в якесь село. Дивляться — навколо жодної живої душі немає, стоїть одна маленька хатина. Зайшли брати в хатину. Лежить на печі старезна бабця.

— Добрі молодці, куди прямуєте?

— Ми, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з чудом-юдом битися, на свою землю не допустити.

— Молодці, за добру справу взялися!

Переночували брати у бабці, а вранці знову вирушили в путь-дорогу.

Приїжджають до самої річки Смородини, до калинового мосту. По всьому берегу лежать мечі та луки поламані, кістки людські.

Знайшли брати порожню хатину і вирішили переночувати в ній.

— Ну, браття, — каже Іван, — заїхали ми в край чужий, далекий, треба нам до всього прислухатися і придивлятися. Давайте по черзі в дозор ходити, щоб чудо-юдо через калиновий міст не пропустити.

Першої ночі вирушив у дозор старший брат. Пройшов він по берегу, подивився на річку Смородину: все тихо, нікого не видно. Ліг під вербовий кущ та й заснув.

А Іванові не спиться. Як минула північ, узяв він свій меч булатний і вирушив до річки Смородини. Дивиться: під кущем старший брат спить.

Не став Іван його будити, сховався під калиновий міст.

Раптом на річці вода почала хвилюватися, на дубах орли закричали: під’їжджає чудо-юдо шестиголове. Виїхало воно на середину калинового мосту — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон у нього на плечі стрепенувся, позад нього чорний ліс наїжачився.

Каже чудо-юдо шестиголове:

— Ну що, слуги мої вірні! Чи чуєте ви тут Івана — селянського сина? Так він іще не народився, а як народився, то на бій не згодився: я його на одну руку посаджу, іншою приб’ю!

Вийшов тут Іван — селянський син з-під мосту й каже:

— Не хвалися, чудо-юдо погане! Краще поміряймося силами.

От зійшлися вони, та як ударились, що навкруги земля застогнала.

Іван — селянський син з одного змаху стяв мечем чуду-юду три голови.

Кричить чудо-юдо:

— Дай мені перепочити!

— У тебе, чудо-юдо, три голови, а в мене одна. От як буде в тебе одна голова, тоді й перепочинемо.

Знову зійшлися вони, знову вдарились.

Іван — селянський син відрубав чуду-юду й останні три голови. Посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст склав. Після цього до хатини повернувся і спати ліг.

Наступної ночі вирушив у дозор середульший брат. Походив він, подивився навсібіч, потім заліз у кущі й заснув.

Іван і на нього не понадіявся. Як минула північ, узяв він гострий меч і пішов до річки Смородини. Сховався під калиновий міст і став пильнувати.

Раптом на річці вода почала хвилюватись — під’їжджає чудо-юдо дев’ятиголове. Вийшов Іван йому назустріч — на двобій викликав.

Як махнув Іван своїм булатним мечем, так і стяв у чуда-юда шість голів. А чудо-юдо вдарило — по коліна Івана в сиру землю ввігнало. Згріб Іван пригоршню піску і кинув супротивнику в очиська. Поки чудо-юдо очиська протирало, Іван відрубав йому й решту голів. Потім посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а дев’ять голів під калиновий міст склав. Сам до хатини повернувся, ліг і заснув.

Уранці приходить середульший брат.

— Чи не бачив уночі чого? — питає Іван.

— Коло мене ні муха не пролітала, ні комар не пищав.

— Коли так, ходімо зі мною, браття — я вам і комара, і муху покажу!

Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм чуда-юдові голови. Засоромились брати.

Третьої ночі зібрався йти в дозор сам Іван.

— Я, — каже, — на страшний бій іду, а ви, брати, як почуєте мій свист, випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.

Прийшов Іван — селянський син до річки Смородини. Тільки минула північ, виїхало чудо-юдо дванадцятиголове. Усі дванадцять голів свистять, вогнем пашать. Чуда-юдів кінь — з дванадцятьма крилами, шерсть у коня мідна, хвіст і грива залізні.

Вийшов з-під калинового мосту Іван — селянський син.

— Це ти, Іване! Чого прийшов? — питає чудо-юдо.

— Я з тобою на смерть битися прийшов, від тебе, проклятого, добрих людей порятувати! — відповів Іван, розмахнувся своїм гострим мечем і відрубав чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопило ці голови, провело по них своїм огненним пальцем, до ший приклало — і вмить голови приросли.

Тяжко довелося Іванові: чудо-юдо свистом його глушить, вогнем палить, ударами в сиру землю по коліна вганяє.

Зібрався Іван з силами, розмахнувся ще раз, відрубав чуду-юду дев’ять голів. Чудо-юдо підхопило їх, провело огненним пальцем, до ший приклало — голови знову приросли. Кинулося воно на Івана і ввігнало його в землю по самі плечі…

Скинув Іван свою шапку і кинув у хатину. Від того удару вся хатина захиталась. Тут тільки брати прокинулись, відчинили стайню, випустили коня, а слідом за ним і самі Іванові на допомогу побігли.

Прискакав Іванів кінь, став бити чудо-юдо копитами. А Іван виліз із землі, приловчився, відтяв чуду-юду вогненний палець і почав рубати йому голови. Усі постинав, тулуб на дрібні шматки покришив, у річку Смородину повкидав.

Прибігли тут брати, одвели Івана в хатину, вмили, нагодували, напоїли і спати поклали.

Рано вранці Іван встав і вирушив до чуда-юдових кам’яних палат. Сидять у тих палатах три чуда-юдові дружини й мати, стара зміїха, метикують, як Іванові помститися. Послухав їхні розмови Іван — селянський син і повернувся до братів.

Зібралися брати і поїхали додому. Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий жаркий та спекотний, пити хочеться. Дивляться брати — стоїть колодязь. Кажуть вони Іванові:

— Зупинімося, холодної водиці поп’ємо.

Зіскочив Іван з коня і взявся колодязь мечем рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Тут спустився туман, спека спала — і пити не хочеться.

Поїхали брати далі. Довго їхали чи ні — побачили яблуню. Зіскочили брати з коней, хотіли яблука рвати, а Іван давай яблуню мечем під самісінький корінь рубати. Завила яблуня, закричала…

Сіли брати на коней і поїхали далі.

Їхали вони, їхали, дуже втомилися. Дивляться — розстелений на траві килим візерунчатий. Хотіли брати полежати на тому килимі, а Іван їм ні слова не мовив, зняв свій пояс і на килим кинув. Спалахнув пояс полум’ям і згорів — нічого не лишилося.

Підійшов Іван до килима, порубав його на шматочки і каже:

— І колодязь, і яблуня, і килим — усе це чуда-юдові дружини були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм: самі загинули!

Поїхали брати далі.

Зненацька небо потемніло, вітер завив, земля загуділа: летить сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі — хоче Івана з братами проковтнути. Бачить Іван — біди не уникнути, припустив коня чимдуж, а брати — за ним. Дивляться — стоїть кузня, а в ній ковалі працюють.

Впустили ковалі братів, за ними зачинили дванадцять залізних дверей і дванадцять кованих замків.

Підлетіла зміїха до кузні і кричить:

— Ковалі, віддайте мені Івана з братами.

А ковалі їй відповідають:

— Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!

Узялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала — одинадцять дверей пролизала. Лишилися одні, останні двері…

Утомилася зміїха, сіла перепочити. Тут Іван — селянський син вискочив із кузні, схопив зміїху та з усього розмаху вдарив нею об камені. Розсипалася зміїха на дрібні шматочки, а вітер їх на всі боки розвіяв. Відтоді всі чуда-юда в тому краї зникли — без страху люди жити почали.

А Іван — селянський син з братами повернувся додому до батька, до неньки. І стали вони жити-поживати, як і раніше, поле орати, жито-пшеницю сіяти.

В далекому краї, у якійсь державі жив собі цар на ім’я Вислав Андронович. У нього було троє синів-царевичів: перший — Дмитро-царевич, другий — Василь-царевич, а третій — Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад такий багатий, що в жодній державі краще того не було; у тому саду росли чудові дерева з плодами і без плодів, і була в царя одна яблуня улюблена, і на тій яблуні росли яблучка золоті.

Унадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір’я золоте, а очі на східний кришталь похожі. Літала вона в той сад щоночі й сідала на улюблену цареву яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знову відлітала. Цар Вислав Андронович дуже журився за ту яблуню, що жар-птиця багато яблук з неї зірвала; тому покликав до себе трьох своїх синів і сказав їм:

— Діти мої любі! Хто з вас може упіймати в моєму саду жар-птицю? Хто впіймає її живу, тому ще за життя віддам половину царства, а після смерті й усе.

Тоді діти його царевичі закричали одноголосно:

— Милостивий государю-батеньку, ваша царська величносте! Ми з великою радістю старатимемося впіймати жар-птицю живою.

Першої ночі пішов вартувати в сад Дмитро-царевич і, вмостившись під тією яблунею, з якої жар-птиця яблучка зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук чималенько общипала. Уранці цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царевича і спитав:

— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?

Він батькові своєму відповів:

— Ні, милостивий государю-батенько! Вона цієї ночі не прилітала.

Наступної ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Василь-царевич. Він сів під ту саму яблуню і, сидячи годину й другу, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка щипала. Уранці цар Вислав покликав його до себе і спитав:

— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?

— Милостивий государю-батенько! Цієї ночі вона не прилітала.

Третьої ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Іван-царевич і сів під ту саму яблуню; сидить він годину, другу, третю — раптом ніби багатьма вогнями осяяло весь сад: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала щипати яблучка. Іван-царевич підкрався до неї та схопив її за хвіст, але не зміг її втримати. Жар-птиця вирвалась і полетіла, і лишилося в Івана-царевича в руці лише одне перо з хвоста, яке він міцно тримав. Уранці, щойно цар Вислав зі сну прокинувся, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому перо жар-птиці.

Цар Вислав дуже зрадів, що його меншому синові вдалося хоч одне перо дістати від жар-птиці. Це перо було таке дивовижне і світле, що коли принести його в темну кімнату, то воно так сяє, ніби в тих покоях запалено багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір’їну у свій кабінет як річ, яку слід зберігати вічно. Відтоді жар-птиця не літала в сад.

Згодом цар Вислав знов покликав до себе дітей своїх і сказав їм:

— Діти мої любі! Їдьте, я даю вам своє благословення, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу; а що я раніше обіцяв, те, безперечно, отримає той, хто жар-птицю мені привезе.

Царевичі Дмитро і Василь озлобилися на меншого свого брата Івана-царевича, через те що йому вдалося висмикнути у жар-птиці перо. Взяли вони в батька свого благословення і поїхали вдвох на пошуки жар-птиці. А Іван-царевич теж почав просити на те благословення у батька. Цар Вислав сказав йому:

— Сину мій, любий, чудо моє миле! Ти ще молодий і до такої далекої і важкої дороги незвичний; навіщо тобі від мене їхати? Адже брати твої і так поїхали. А якщо й ти від мене поїдеш, і ви всі троє довго не повертатиметесь? Я вже старий і ходжу під Богом; а раптом під час вашої відсутності Господь Бог відніме моє життя, тоді хто замість мене правитиме моїм царством? Тоді може скоїтися бунт або незгода поміж народом, а втихомирити буде нікому; чи ворог до наших земель підступить, а командувати нашими військами буде нікому.

Та скільки цар Вислав не намагався утримати Івана-царевича, та ніяк не міг не відпустити його, бо той невідступно прохав. Іван-царевич взяв у батька благословення, вибрав собі коня і вирушив у дорогу.

Їде шляхом-дорогою, близько чи далеко, низько чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, — нарешті приїхав він у чисте поле, в зелені луги. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний і холодний; хто поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його буде мертвий; а хто поїде ліворуч, той буде сам убитий, а кінь його живий і здоровий лишиться». Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, маючи на думці: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам живий лишиться і згодом може дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий і третій — раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав:

— Ох нерозумний ти, молодий юначе, Іване-царевичу! Ти ж читав, що на стовпі написано, що кінь твій буде мертвий; то навіщо сюди їдеш?

Вовк вимовив ці слова, розідрав коня Івана-царевича навпіл і пішов геть.

Іван-царевич дуже зажурився за своїм конем, заплакав гірко і пішов пішки. Він ішов весь день і стомився невимовно, і тільки-но хотів присісти відпочити, як догнав його сірий вовк і сказав йому:

— Шкода мені, Іване-царевичу, що ти, йдучи пішки, заморився; шкода, що я розідрав твого доброго коня. Тож сідай на мене і скажи, куди тебе везти й навіщо.

Іван-царевич сказав сірому вовку, куди йому їхати треба, і сірий вовк помчав з ним швидше за коня і через деякий час уночі привіз Івана-царевича до кам’яної стіни, не дуже високої, зупинився і сказав:

— Ну, Іване-царевичу, лізь через цю кам’яну стіну. Тут за стіною сад, а в тому саду жар-птиця сидить у золотій клітці. Ти жар-птицю візьми, а золоту клітку не чіпай: якщо клітку візьмеш, то не втечеш звідти, тебе враз піймають!

Іван-царевич переліз через кам’яну стіну в сад, побачив жар-птицю в золотій клітці, і дуже вона його принадила. Дістав птаху з клітки і пішов назад, та потім спам’ятався і сказав сам собі: «Чого ж я взяв жар-птицю без клітки, куди я її посаджу?». Повернувся і тільки-но зняв золоту клітку — зненацька пішов стукіт і гуркіт по всьому саду, ніби до тієї золотої клітки були струни підведені. Вартові враз прокинулись, прибігли в сад, упіймали Івана-царевича з жар-птицею і привели до свого царя, якого звали Долматом.

Цар Долмат дуже розгнівався на Івана-царевича і закричав на нього сердитим голосом:

— Як не соромно тобі, молодий юначе, красти! Хто ти такий і звідки, якого батька син і як тебе на ім’я кличуть?

Іван-царевич йому мовив:

— Я із царства Виславового, син царя Вислава Андроновича, а звати мене Іван-царевич. Твоя жар-птиця унадилась до нас літати в сад щоночі і зривати з батькової улюбленої яблуні золоті яблучка і майже все дерево зіпсувала; для того послав мене мій батько, щоб відшукати жар-птицю і до нього привезти.

— Ох ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив цар Долмат, — та чи гоже робити так, як ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі жар-птицю чесно віддав. А тепер чи добре буде, як я розпущу в усі держави про тебе поголос, як ти в моїй державі нечесно вчинив? Утім послухай, Іване-царевичу! Якщо ти послужиш мені службу — з’їздиш за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і добудеш мені від царя Афрона коня золотогривого, то я тобі твою провину вибачу і жар-птицю тобі з великою честю віддам. А якщо не зробиш цього, то сповіщу про тебе в усі держави, що ти нечестивий злодій.

Іван-царевич пішов від царя Долмата дуже зажурений, пообіцявши йому добути коня золотогривого.

Прийшов він до сірого вовка і розповів йому про все, що йому цар Долмат казав.

— Ох нерозумний ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — мовив йому сірий вовк. — Чого ти слова мого не послухався і взяв золоту клітку?

— Завинив я перед тобою, — сказав вовку Іван-царевич.

— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк. — Сідай на мене, я тебе відвезу, куди тобі потрібно.

Іван-царевич сів сірому вовку на спину, і вовк побіг що було сили. Біг він довго чи ні, нарешті прибіг вночі у державу царя Афрона. І, підійшовши до білокам’яних царських стаєнь, сірий вовк Івану-царевичу сказав:

— Іди, Іване-царевичу, в ці білокам’яні стайні (зараз вартові конюхи всі міцно сплять!) і бери ти коня золотогривого. Тільки тут на стіні висить золота вуздечка, ти її не бери, бо буде тобі горе.

Іван-царевич, увійшовши в білокам’яні стайні, взяв коня і пішов було назад; та побачив на стіні золоту вуздечку і так її вподобав, що зняв її з цвяха, і тільки-но зняв — зненацька пішов стукіт і гуркіт по всіх стайнях, бо до тієї вуздечки були струни підведені. Вартові конюхи враз прокинулись, прибігли, Івана-царевича упіймали і повели до царя Афрона. Цар Афрон почав його питати:

— Хто ти такий і звідки, якого батька син і як тебе на ім’я кличуть?

На те відповів йому Іван-царевич:

— Я із царства Виславового, син царя Вислава Андроновича, а звати мене Іван-царевич.

— Ох, нерозумний ти Іване-царевичу! — сказав йому цар Афрон. — Хіба ж чинять так чесні лицарі, як ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі коня золотогривого з честю віддав. А тепер чи добре буде, коли я розішлю в усі держави оголосити, як ти нечесно в моїй державі вчинив? Та якщо ти послужиш мені службу, то я тобі цю провину вибачу і коня золотогривого із золотою вуздечкою чесно віддам. Поїдь за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і здобудь мені Олену Прекрасну, в яку я давно душею і серцем закоханий, а дістати не можу, А якщо так не зробиш, то я сповіщу в усі держави, що ти нечестивий злодій.

Тоді Іван-царевич обіцяв царю Афрону Олену Прекрасну здобути, а сам пішов із палат його і гірко заплакав. Прийшов до сірого вовка і розповів йому все, що з ним сталося.

— Ох нерозумний ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — мовив йому сірий вовк. — Чого ти слова мого не послухався і взяв золоту вуздечку?

— Завинив я перед тобою, — сказав вовку Іван-царевич.

— Гаразд, хай буде так! — відказав сірий вовк. — Сідай на мене, і я тебе відвезу, куди тобі потрібно.

Іван-царевич сів сірому вовку на спину, і вовк побіг що було сили. Біг він довго чи ні, нарешті прибіг у державу Олени Прекрасної. І, прийшовши до золотих ґрат, що оточували її чудовий сад, вовк сказав Івану-царевичу:

— Ну, Іване-царевичу, злазь тепер з мене, і йди назад тією самою дорогою, що ми сюди прийшли, і чекай мене в чистому полі під зеленим дубом.

Іван-царевич пішов, куди йому наказано. А сірий вовк сів коло тих золотих ґрат і став чекати, доки вийде на прогулянку в сад Олена Прекрасна. Увечері, коли сонечко покотилося до заходу і в повітрі стало не дуже спекотно, Олена Прекрасна пішла в сад на прогулянку зі своїми няньками і з придворними баринями. Коли вона увійшла в сад і підходила до того місця, де сірий вовк сидів за парканом, він раптом перескочив через ґрати в сад і схопив Олену Прекрасну, перескочив назад і побіг із нею чимдуж. Прибіг у чисте поле під зелений дуб, де його Іван-царевич чекав, і сказав йому:

— Іване-царевичу, сідай мерщій на мене!

Іван-царевич сів на нього, а сірий вовк помчав їх обох до держави царя Афрона. Няньки, і мамки, і всі боярині придворні, що гуляли в саду з Оленою Прекрасною, прибігли відразу в палац і послали погоню, щоб догнати сірого вовка; та хоч скільки гінці гналися, не змогли нагнати і повернулись назад.

Іван-царевич, сидячи на сірому вовку разом з Оленою Прекрасною, покохав її серцем, а вона покохала Івана-царевича. І коли сірий вовк прибіг у державу царя Афрона і треба було відвести Олену Прекрасну до палацу і віддати царю, тоді царевич дуже зажурився та почав слізно плакати. Сірий вовк запитав його:

— Чого плачеш, Іване-царевичу?

— Друже мій, сірий вовче! Як мені, доброму молодцю, не плакати й не побиватися? Я серцем покохав Олену Прекрасну, а тепер повинен віддати її царю Афрону за коня золотогривого, а якщо не віддам, то цар Афрон знеславить мене в усіх державах.

— Служив я тобі багато, Іване-царевичу, — сказав сірий вовк, — виконаю і цю службу. Обернуся я Оленою Прекрасною, і ти мене відведи до царя Афрона й візьми коня золотогривого; він мене прийме за справжню королівну. І коли ти сядеш на коня золотогривого і поїдеш далеко, тоді я попрошусь у царя Афрона піти в чисте поле погуляти; і як він мене відпустить з нянечками й мамками й з усіма придворними бояринями і буду я з ними в чистому полі, тоді ти мене згадай — і я знову в тебе буду.

Сірий вовк мовив ці слова, вдарився об сиру землю — і став Оленою Прекрасною, так що й не впізнаєш, що то не вона. Іван-царевич узяв сірого вовка, пішов у палац до царя Афрона, а Олені Прекрасній наказав чекати за містом. Коли Іван-царевич прийшов до царя Афрона з удаваною Оленою Прекрасною, цар дуже зрадів у серці своєму, ніби отримав скарб, який давно бажав. Він прийняв фальшиву Олену Прекрасну, а коня золотогривого вручив Івану-царевичу. Іван-царевич сів на того коня і виїхав за місто; посадив із собою Олену Прекрасну і поїхав до держави царя Долмата. А сірий вовк живе в царя Афрона день, другий і третій замість Олени Прекрасної, а четвертого дня прийшов до царя Афрона проситися в чистому полі погуляти, щоб розвіяти тугу-журбу. І мовив цар Афрон:

— О, моя королівно Олено Прекрасна! Я для тебе все зроблю, відпущу тебе в чисте поле погуляти.

І відразу наказав нянькам і мамкам і всім придворним бояриням з прекрасною королівною іти в чисте поле гуляти.

А Іван-царевич їхав шляхом битим з Оленою Прекрасною, розмовляв з нею і забув було про сірого вовка; та потім згадав: «Ой, а де ж мій сірий вовк?». Раптом де не взявся — став він перед Іваном-царевичем і сказав йому:

— Сідай, Іване-царевичу, на мене, а Олена Прекрасна хай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в державу царя Долмата. Їхали вони довго чи ні і, доїхавши до тієї держави, за три верстви від міста зупинилися. Іван-царевич почав просити сірого вовка:

— Слухай, друже мій любий, сірий вовче! Виконав ти для мене багато служб, виконай і останню, а служба твоя буде ось яка: чи не зможеш ти обернутися конем золотогривим замість цього, бо я з цим конем золотогривим розлучатися не хочу.

Раптом сірий вовк ударився об сиру землю — і став конем золотогривим. Іван-царевич, залишивши Олену Прекрасну на зеленому лузі, сів на сірого вовка і поїхав до палацу царя Долмата. Цар Долмат побачив Івана-царевича на коні золотогривому, дуже зрадів, мерщій вийшов із палат своїх, зустрів царевича на широкому дворі, поцілував його в уста солодкі, взяв його за праву руку і повів у палати білокам’яні.

Цар Долмат на таких радощах повелів улаштувати бенкет, і вони сіли за столи дубові, за скатерті вишивані; пили, їли, забавлялися й веселилися цілих два дні, а третього дня цар Долмат віддав Івану-царевичу жар-птицю із золотою кліткою. Царевич узяв жар-питцю, пішов за місто, сів на коня золотогривого разом з Оленою Прекрасною і поїхав на батьківщину, в державу царя Вислава Андроновича.

А цар Долмат надумав наступного дня свого коня золотогривого об’їздити в чистому полі; повелів його осідлати, потім сів на нього і поїхав у чисте поле; і лишень розлютив коня, як той скинув із себе царя Долмата і, обернувшись знову вовком, побіг і догнав Івана-царевича.

— Іване-царевичу! — сказав він. — Сідай на мене, а Олена Прекрасна нехай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в путь. Коли вовк довіз Івана-царевича до тих місць, де його коня розідрав, він зупинився і мовив:

— Ну, Іване-царевичу, послужив я тобі вдосталь вірою і правдою. От на цьому місці розідрав я твого коня навпіл, до цього місця і довіз тебе. Тепер у тебе кінь золотогривий, сідай на нього та їдь, куди тобі треба, а я тобі більше не слуга.

Сірий вовк вимовив ці слова і побіг; а Іван-царевич заплакав гірко за сірим вовком і поїхав у путь свою з прекрасною королівною.

Довго чи ні їхав він з Оленою Прекрасною на коні золотогривому і, не доїхавши до своєї держави двадцять верст, зупинився, зліз із коня і разом з Оленою Прекрасною ліг відпочити від сонячної спеки під деревом; коня золотогривого прив’язав до того самого дерева, а клітку із жар-птицею поставив біля себе. Лежачи на траві за розмовами закоханими, вони міцно заснули.

Тим часом брати Івана-царевича, Дмитро і Василь царевичі, їздячи різними державами і не знайшовши жар-птиці, повертались у свою вітчизну з порожніми руками; несподівано наїхали вони на свого сонного брата з Оленою Прекрасною.

Побачивши на траві коня золотогривого і жар-птицю в золотій клітці, дуже зажадали їх і надумали брата свого Івана-царевича вбити на смерть. Дмитро-царевич дістав із піхов меча свого, заколов Івана-царевича і порубав його на дрібні шматочки; потім розбудив Олену Прекрасну і почав допитуватись:

— Прекрасна дівчино! З якого ти краю, і якого батька дочка, і як тебе на ім’я звати?

Олена Прекрасна, побачивши мертвого Івана-царевича, дуже злякалася, заплакала гіркими слізьми і в сльозах казала:

— Я королівна Олена Прекрасна, а добув мене Іван-царевич, якого ви підступно вбили. Ви тоді були б добрі лицарі, якби виїхали з ним у чисте поле та живого перемогли, а то вбили сонного і тим собі якої слави заживете? Сонна людина — все одно що мертва!

Тоді Дмитро-царевич приклав свого меча до серця Олени Прекрасної і сказав їй:

— Слухай, Олено Прекрасна! Ти тепер у наших руках; ми повеземо тебе до нашого батька, царя Вислава Андроновича, і ти скажи йому, що ми і тебе добули, і жар-птицю, і коня золотогривого. Якщо так не скажеш, я зараз тебе вб’ю!

Олена Прекрасна, злякавшись смерті, обіцяла їм і клялася всією святинею, що говоритиме, як їй наказано. Тоді Дмитро-царевич з Василем-царевичем почали кидати жереб: кому дістанеться Олена Прекрасна, а кому кінь золотогривий. І жереб випав, що дівчина має дістатися Василю-царевичу, а кінь золотогривий — Дмитру-царевичу. Тоді Василь-царевич узяв Олену Прекрасну, посадив на свого доброго коня, а Дмитро-царевич сів на коня золотогривого і взяв жар-птицю, щоб віддати її батькові своєму, цареві Виславу Андроновичу, і поїхали в путь.

Іван-царевич лежав мертвий на тому місці рівно тридцять днів, і тимчасом натрапив на нього сірий вовк і впізнав по духу Івана-царевича. Вирішив вовк його оживити. Побачив він одного ворона і двох воронят, які літали над трупом Івана-царевича. Сірий вовк заховався за кущ, і щойно воронята спустилися на землю, він вискочив із-за куща, схопив одне вороненя і хотів було розідрати надвоє. Тоді ворон злетів на землю, сів віддалік од сірого вовка і сказав йому:

— Ох ти, сірий вовче! Не чіпай мого малого дитяти, воно ж нічого тобі не заподіяло.

— Слухай, Вороне Вороновичу! — мовив сірий вовк. — Я твого дитинчати не зачеплю й відпущу цілим і здоровим, коли ти мені послужиш службу: злітай за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і принеси мені живої і мертвої води.

На те Ворон Воронович сказав сірому вовку:

— Я тобі цю службу виконаю, тільки не чіпай мого сина.

Мовивши ці слова, ворон полетів і скоро зник за обрієм. За три дні ворон прилетів і приніс дві пляшечки: в одній — жива вода, у другій — мертва. Сірий вовк узяв пляшечки, розірвав вороненя надвоє, покропив його мертвою водою — і те вороненя зрослося, покропив живою водою — вороненя стрепенулося і полетіло. Потім сірий вовк покропив Івана-царевича мертвою водою — його тіло зрослося, покропив живою водою — Іван-царевич устав і промовив:

— Ох і довго ж я спав!

На те сказав йому сірий вовк:

— Так, Іване-царевичу, спати б тобі вічно, якби не я; адже тебе брати твої порубали і прекрасну королівну Олену, і коня золотогривого, і жар-птицю забрали з собою. Тепер поспішай чимдуж у свою вітчизну; брат твій, Василь-царевич, одружується сьогодні з твоєю нареченою — Оленою Прекрасною. А щоб тобі швидше туди потрапити, сідай краще на мене, я тебе на собі донесу.

Іван-царевич сів на сірого вовка; вовк побіг із ним у державу царя Вислава Андроновича, і довго чи ні — прибіг до міста.

Іван-царевич, прийшовши до палацу, побачив, що брат його Василь-царевич сидить за столом поруч із прекрасною королівною Оленою.

Щойно Олена Прекрасна побачила Івана-царевича, враз вискочила з-за столу, почала цілувати його в уста солодкі й закричала:

— Ось мій коханий наречений, Іван-царевич, а не той лиходій, що за столом сидить!

Тоді цар Вислав Андронович устав з місця і почав Олену Прекрасну питати, що означає те, що вона каже.

Олена Прекрасна розповіла йому всю правду, що і як було: як Іван-царевич добув її, коня золотогривого і жар-птицю, як старші брати вбили його сонного на смерть і як лякали її, щоб казала, нібито все це вони дістали.

Цар Вислав дуже розлютився на Дмитра і Василя царевичів і посадив їх до в’язниці. А Іван-царевич одружився з Оленою Прекрасною і почав із нею жити дружно, полюбовно, так що вони одне без одного й хвилини прожити не могли.

Жив собі чоловік; у нього був кіт, тільки такий бешкетливий — просто біда! Набрид кіт чоловікові. Думав-думав він, узяв кота, посадив у мішок, зав’язав і поніс до лісу. Приніс і кинув його в лісі: хай пропадає! Кіт ходив-ходив і надибав хатину, в якій лісник жив; заліз на горище і лежить собі, а захоче їсти — піде лісом пташок і мишей ловити, наїсться вволю і знов на горище, і горя не знає!

Якось пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця, побачила кота і дивується: «Скільки живу в лісі, а такого звіра не бачила». Уклонилась коту і питає:

— Скажи, добрий молодцю, хто ти такий, як сюди забрів і як тебе звати-величати?

А кіт настовбурчив шерсть і каже:

— Я із сибірських лісів присланий до вас управителем, а звати мене пан Коцький.

— Ах, пане Коцький, — каже лисиця, — не знала про тебе, не чула; ходімо до мене в гості.

Кіт пішов до лисиці; вона привела його в свою нору і стала пригощати різною дичиною, а сама розпитує:

— А що, пане Коцький, чи одружений ти?

— Ні, — каже кіт.

— А я лисиця-дівиця, візьми мене заміж.

Кіт погодився, і почався у них весільний бенкет.

Наступного дня вирушила лисиця роздобути харчів, щоб було чим з молодим чоловіком жити; а кіт удома лишився. Біжить лисиця, а назустріч їй вовк трапився і почав до неї клинці підбивати:

— Де ти, кумасю, пропадала? Ми всі нори обшукали, а тебе не бачили.

— Пусти, дурню! Чого залицяєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.

— За кого ж ти вийшла, Єлизавето Іванівно?

— Хіба ти не чув, що до нас із сибірських лісів присланий управитель пан Коцький? Я тепер його дружина.

— Ні, не чув, Єлизавето Іванівно. А як би на нього поглянути?

— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть. Ти дивись, приготуй барана і принеси йому на поклін; барана поклади, а сам сховайся, щоб він тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!

Вовк побіг по барана.

Іде лисиця, а назустріч їй ведмідь і почав до неї залицятися.

— Що ти, дурню клишоногий, чіпляєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.

— За кого ж ти, Єлизавето Іванівно, вийшла?

— А за того, кого прислали до нас із сибірських лісів управителем, звати пан Коцький, — за нього вийшла.

— А чи можна на нього поглянути, Єлизавето Іванівно?

— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть! Ти йди, приготуй вола і принеси йому на поклін; вовк барана хоче принести. Та дивись: вола поклади, а сам сховайся, щоб пан Коцький тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!

Ведмідь поплентався по вола.

Приніс вовк барана, зідрав шкуру і стоїть, задумавшись; дивиться — і ведмідь лізе з волом.

— Здрастуй, брате Михайле Івановичу!

— Здрастуй, брате Левон! Що, не бачив лисиці з чоловіком?

— Ні, брате, давно чекаю.

— Іди, клич.

— Ні, не піду, Михайле Івановичу! Сам іди, ти сміливіший за мене.

— Ні, брате Левон, я не піду.

Раптом не знати звідки — біжить заєць. Ведмідь як крикне йому:

— Ходи-но сюди, куцохвостий чорте!

Заєць злякався, прибіг.

— Ну що, куцохвостий, знаєш, де живе лисиця?

— Знаю, Михайле Івановичу!

— Іди мерщій і скажи їй, що Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися бараном і волом.

Заєць щодуху почухрав до лисиці. А ведмідь з вовком стали думати, де заховатися. Ведмідь каже:

— Я полізу на сосну.

— А мені що робити? Куди мені подітися? — питає вовк. — Я ж на дерево ніяк не залізу! Михайле Івановичу! Заховай, будь ласка, куди-небудь, зарадь горю.

Ведмідь поклав його в кущі, притрусив сухим листям, а сам заліз на сосну, на самісіньку верхівку, і позирає: чи не йде пан Коцький з лисицею?

Заєць тим часом прибіг до лисичої нори, постукав і каже лисиці:

— Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем просили сказати, що вони давно готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам волом і бараном.

— Іди, куций! Зараз прийдемо.

От іде кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:

— Ну, брате, іде лисиця з чоловіком; який же він малий!

Прийшов кіт і враз накинувся на вола, шерсть на ньому настовбурчилася, і почав він рвати м’ясо зубами й лапами, а сам муркоче, ніби сердиться: «Мало, мало!». А ведмідь каже:

— Малий, а ненажера! Нам учотирьох не з’їсти, а йому одному мало; певно, й до нас добереться!

Закортіло й вовкові поглянути на пана Коцького, та крізь листя не видно! І почав він розгрібати сухолист над очима, а кіт почув шурхіт, подумав, що то миша, та як кинеться і вчепився кігтями вовкові просто в морду.

Вовк підскочив, ноги на плечі і як дав драла! А кіт сам злякався і кинувся на дерево, прямісінько туди, де ведмідь сидів.

«Ну, — думає ведмідь, — побачив мене!» Злазити нема коли, то він поклався на Божу волю і як гепнувся з дерева на землю, усі печінки поодбивав, підвівся — і навтьоки! А лисиця вслід кричить:

— От він вам всипле! Заждіть!

Відтоді всі звірі стали боятися кота, а кіт з лисицею запаслися м’ясом на всю зиму і стали собі жити-поживати, і тепер живуть, хліб жують.

Ви знаєте, що є на світі люди і хороші, є й гірші, є й такі, що Бога не бояться — до таких ось і потрапила Крихітка-Хіврунька. Лишилася вона сиротою маленькою; взяли її лихі люди і важкою роботою морили, виснажували. Вона і подає, і прибирає, і за всіх і за все відповідає.

А були у хазяйки три рідні дочки: Одноочка, Двоочка і Триочка. У старшої було одне око посеред лоба, а молодша трьома очима на світ дивилася. Рідні дочки тільки й знали, що біля воріт сидіти, на вулицю глядіти, а Крихітка-Хіврунька на них працювала, їх обшивала, для них пряла і ткала, а слова доброго ніколи не чула. Те-то якраз і болить — тикнути та штовхнути є кому, а привітати та приголубити нікому!

Тільки й була у Крихітки корівка улюблена, що їй від матері дісталася. Дуже її дівчинка любила, доглядала, свіжою травицею годувала, чистою водицею напувала, віночки із квітів заплітала. Вийде, бувало, Хіврунька в поле, обійме свою корівку, пригорнеться до неї та й заплаче:

— Корівонько-матінко! Мене б’ють, лають, хліба не дають, плакати не дозволяють. До завтра дали п’ять пудів напрясти, наткати, вибілити, в сувої згорнути.

А корівка їй відповідає:

— Не плач, дівчинко, не плач, красунечко! Влізь до мене в одне вушко, а в друге вилізь — все буде зроблено.

Так і збувалося. Вилізе дівчинка з вушка — все готове: і наткано, і вибілено, і згорнуто.

Віднесе до мачухи; та подивиться, побурчить, сховає в скриню, а їй ще більше роботи загадає. Хіврунька знову прийде до корівки, в одне вушко влізе, в друге вилізе і готовеньке візьме принесе.

Якось мачуха старшій доньці каже:

— Піди, Одноочко, в поле, подивися, хто сироті допомагає, чого вона що не день, то кращою стає?

Пішла із сиротою Одноочка в ліс, пішла з нею в поле; забула материн наказ, розімліла на сонечку, розляглася на травичці; а Хіврунька примовляє:

— Спи, очко, спи, очко!

Очко заснуло; поки Одноочка спала, Хіврунька до корівки в одне вухо влізла, в друге вилізла і стала кращою, ніж була досі. І робота вся пороблена. Нічого мачуха не дізналася, послала Двоочку. Ця теж на сонечку розімліла і на травичці розляглася, материн наказ забула і очки заплющила; а Хіврунька приколисує:

— Спи, очко, спи, друге!

Корівка наткала, вибілила, в сувої згорнула, а Двоочка все ще спала.

Стара розсердилася, на третій день посилає вона молодшу дочку, Триочку.

— Доню моя люба! Доню моя хороша! Доглянь, хто сироті допомагає — і пряде, і тче, і в сувої качає.

Триочка, як її старші сестри, пострибала-пострибала і на травичку впала. Хіврунька співає:

— Спи, очко, спи, друге! — а про третє й забула. Два ока заснули, а третє дивиться і все бачить, все — як красна дівиця в одне вушко влізла, в друге вилізла і готове полотно підібрала. Усе, що бачила, Триочка матері розповіла. Стара від заздрощів та злості звеліла корівку зарізати.

Дізналася про це Хіврунька, заплакала, побігла до корівки, в ноги до неї кинулась:

— Корівонько-матінко! Хочуть тебе зарізати!

— Не плач, дівчинко-красунечко! Тільки слухай мої слова та запам’ятай їх. Ти не їж мого м’яса, кісточки мої збери, у хусточку зав’яжи, у садку їх закопай та ніколи не забувай — щоранку їх поливай.

От корівку зарізали.

Хіврунька все зробила, що корівка заповідала: голодом голодала, м’яса її в рот не брала, кісточки щодня в саду поливала, і виросла з них яблунька, та ще й яка! Яблучка на ній висять рум’яні, листочки шумлять золоті, гілочки гнуться срібні; хоч хто їде повз — зупиняється, хто проходить близько — задивляється.

Якось дівчата гуляли садом; тієї пори їхав полем пан — багатий, кучерявий, молоденький. Побачив яблучка, звернувся до дівчат:

— Дівуні-красуні! — каже він. — Котра з вас мені яблучко піднесе, та за мене заміж піде.

І кинулися три сестри одна поперед одної до яблуньки. А яблучка висіли низько, рукою дістати, аж раптом піднялися високо-високо, далеко над головами стали. Сестри хотіли їх збити — листя очі засипає, хотіли зірвати — гілляччя коси розплітає; хоч як вони старалися, хоч як металися — ручки подерли, а дістати не могли.

Підійшла до яблуні Крихітка-Хіврунька — тут і гілочки похилилися, і яблучка опустилися. Зірвала вона наливне яблучко, пану подала.

— Ну, красуне, — каже він, — їдьмо до палацу весілля справляти.

Узяв Крихітку-Хівруньку за руку, підняв її легко, як пір’їнку, посадив поперед себе в сідло та й повіз до палацу.

Пан із нею одружився, і стала вона в добрі поживати, лиха не знавати.

У якомусь краї, в далекій державі жив собі цар, у нього було троє синів. От діти і кажуть йому:

— Милостивий царю-батьку! Благослови нас, ми на полювання поїдемо.

Батько благословив, і вони поїхали в різні боки.

Молодший син їздив, їздив і заблукав; виїжджає на галявину, на галявині лежить мертвий кінь, коло цього падла зібралося багато всяких звірів, птахів і плазунів.

Піднявся сокіл, прилетів до царевича, сів йому на плече й каже:

— Іване-царевичу, поділи між нами цього коня: лежить він тут тридцять три роки, а ми все сперечаємося, а як поділити — не придумаємо.

Царевич зліз зі свого доброго коня і поділив падло: звірям — кістки, птахам — м’ясо, шкіра — плазунам, а голова — мурахам.

— Спасибі, Іване-царевичу! — сказав сокіл. — За це можеш ти перетворюватись на ясного сокола і на мураху щоразу, коли захочеш.

Іван-царевич ударився об сиру землю, зробився ясним соколом, здійнявся і полетів у тридесяте царство; а те царство більш як на половину втягло у кришталеву гору.

Прилетів просто до палацу, обернувся добрим молодцем і питає двірську варту:

— Чи не візьме ваш государ мене на службу до себе?

— Чого ж не взяти такого молодця?

От він став на службу до того царя і живе в нього тиждень, другий і третій. Почала просити царівна:

— Царю мій батенько! Дозволь мені з Іваном-царевичем на кришталевій горі погуляти.

Цар дозволив. Сіли вони на добрих коней і поїхали.

Під’їжджають до кришталевої гори, раптом, не знати звідки взялася, вискочила золота коза.

Царевич погнався за нею; їхав, їхав, кози не добув, а повернувся назад — і царівни нема! Що робити? Як цареві на очі показатися?

Убрався царевич таким старезним дідом, що й упізнати його не можна, прийшов до палацу і каже царю:

— Ваша величносте! Найміть мене череду пасти.

— Гаразд, будь пастухом; як прилетить змій триголовий, дай йому три корови, як шестиголовий — дай шість корів, а як дванадцятиголовий — то відрахуй дванадцять корів.

Іван-царевич погнав череду горами, долами; раптом летить з озера змій триголовий:

— Гей, Іване-царевичу, за яке ти діло взявся? Тобі б воювати, доброму молодцю, а ти череду пасеш! Ану, — каже, — віджени мені трьох корів.

— А не жирно буде? — спитав царевич. — Я сам у день їм по одній качечці, а ти трьох корів захотів… Не буде тобі жодної!

Змій розлютився і замість трьох схопив шість корів; Іван-царевич враз перекинувся на ясного сокола, відтяв змієві три голови і погнав череду додому.

— Що, дідусю, — питає цар, — чи прилітав триголовий змій, чи дав ти йому трьох корів?

— Ні, ваша величносте, жодної не дав!

Наступного дня жене царевич череду горами, долами; прилітає з озера змій шестиголовий і вимагає шість корів.

— От ти, чудо-юдо ненажерливе! Я сам у день їм по одній качечці, а ти чого захотів! Не дам тобі жодної!

Змій розлютився, замість шести захопив дванадцять корів; а царевич обернувся ясним соколом, кинувся на змія і відтяв йому шість голів.

Пригнав додому череду, а цар і питає:

— Що, дідусю, прилітав шестиголовий змій, набагато моя череда зменшилася?

— Прилітати прилітав, та нічого не взяв!

Пізно ввечері обернувся Іван-царевич мурахою і крізь маленьку шпаринку заліз у кришталеву гору, дивиться — а в кришталевій горі сидить царівна.

— Здрастуй, — каже Іван-царевич, — як ти сюди потрапила?

— Мене викрав змій дванадцятиголовий, живе він у батьковому озері. У тім змії скриня захована, у скрині — заєць, у зайці — качка, у качці — яйце, у яйці — насінина; як ти уб’єш його й дістанеш цю насінину, тоді можна буде кришталеву гору знищити й мене визволити.

Іван-царевич виліз із тієї гори, убрався пастухом і погнав череду.

Раптом прилітає змій дванадцятиголовий:

— Гей, Іване-царевичу! Не за своє ти діло взявся: тобі б, доброму молодцю, битися, а ти череду пасеш… Ану відрахуй мені дванадцять корів!

— Жирно буде! Я сам у день їм по одній качечці, а ти чого захотів!

Почали вони битися, і довго билися чи ні — Іван-царевич переміг змія дванадцятиголового, розрізав його тулуб і в правому боці знайшов скриню. У скрині — заєць, у зайці — качка, у качці — яйце, в яйці — насінина.

Узяв він насінину, запалив і підніс до кришталевої гори — гора розтала.

Іван-царевич вивів звідти царівну і привіз її до батька, батько зрадів і каже царевичу:

— Будь ти моїм зятем!

Тут їх і повінчали.

На тому весіллі і я був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в роті не було.

Жили собі дід і баба. У них було троє синів — двоє старших розумом зажили слави, а молодшого всі дурником називали. Старших баба любила — вдягала чисто, годувала смачно. А молодший у драній сорочці ходив, чорну скоринку жував.

— Йому, дурнику, все одно: він нічого не мислить, нічого не розуміє!

Якось дійшла до того села новина: хто збудує цареві корабель, щоб і морем ходив, і понад хмарами літав, за того цар свою дочку віддасть. Вирішили старші брати спробувати щастя.

— Відпустіть нас, батьку й ненько! Мо’, котрийсь із нас царевим зятем стане!

Зібрала мати старших синів, напекла їм у дорогу пирогів білих, насмажила-наварила курятини й гусятини:

— Ідіть, синочки!

Пішли брати до лісу, стали дерева рубати й пиляти. Багато нарубали-напиляли. А що далі робити — не знають. Стали вони сперечатись і лаятись, тільки й дивись, що один одному в чуба вчепляться.

Підійшов до них якийсь дідок і питає:

— Через що, парубки, сваритесь? Може, і я вам яке слово на користь скажу?

Накинулись обидва брати на старого — слухати його не стали, поганими словами облаяли і геть прогнали. Пішов дідок.

Посварилися брати ще, з’їли всі свої запаси, що їм мати дала, і повернулися додому ні з чим… Як прийшли вони, почав молодший проситися:

— Відпустіть тепер мене!

Стали мати й батько його відмовляти:

— Куди тобі, дурню, — тебе вовки дорогою з’їдять!

А дурень усе своє править:

— Відпýстите — піду, і не відпýстите — піду!

Бачать батько й мати — ніяк його не переспориш. Дали йому в дорогу окраєць чорного сухого хліба і випровадили з дому.

Взяв дурник із собою сокиру і вирушив до лісу. Ходив-ходив по лісу і вгледів високу сосну — верхівкою хмар сягає, а обхопити її можна хіба втрьох.

Зрубав він сосну, почав од гілок очищати. Підійшов до нього дідок.

— Здрастуй, — каже, — синку!

— Здрастуйте, дідусю!

— Що це ти, синку, робиш, навіщо таке велике дерево зрубав?

— Та ось, дідусю, цар обіцяв віддати свою дочку заміж за того, хто йому летючий корабель збудує, я й будую.

— А хіба ти зможеш такий корабель змайструвати? Це діло непросте, певно, й не впораєшся.

— Просте не просте, а спробувати треба: мо’, впораюсь. Ось і ви до речі підійшли: старі люди досвідчені, багато знають. Може, ви мені щось і порадите.

Дідок каже:

— Ну, коли просиш поради, слухай: візьми свою сокиру і обтеши цю сосну з боків. Ось так!

І показав, як треба обтесувати.

Послухав хлопець старого — обтесав сосну так, як той показав. Обтесує він, дивується: сокира сама так і ходить, так і ходить!

— Тепер, — каже дідок, — оброби сосну з кінців. Ось так і ось так!

Дурник дідові слова повз вуха не пропускає: як старий показує, так він і робить. Закінчив роботу, дід похвалив його і каже:

— Ну, тепер не гріх відпочити і підживитися трохи.

— Ех, дідусю, — каже дурник, — для мене їжа знайдеться. Оцей окраєць черствий. А вас же чим пригостити? Ви, певно, і не вгризете мого гостинця.

— Ану, синку, — каже дідок, — дай-но свій окраєць!

Дурник подав йому окраєць. Дідок узяв його в руки, подивився, помацав і каже:

— Не такий уже й черствий твій окраєць!

І подав його дурнику. Взяв дурник окраєць — очам своїм не вірить: перетворився окраєць на м’який білий коровай.

Як поїли, старий і каже:

— Ну, тепер будемо вітрила чіпляти.

І дістав з-за пазухи відріз полотна. Дід показує, дурник старається, на совість усе робить — і вітрила поставлені.

— Сідай тепер у свій корабель, — каже дід, — і лети, куди тобі треба. Та дивись, пам’ятай мій наказ: дорогою бери у свій корабель усякого, кого зустрінеш!

Тут вони і попрощались. Старий своєю дорогою пішов, а дурник на свій корабель сів, вітрила розправив. Надулись вітрила, піднявся корабель у небо, полетів швидше сокола. Летить трохи нижче хмар ходячих, трохи вище лісів стоячих…

Летів-летів дурник і бачить: лежить на дорозі чоловік — вухом до сирої землі припав. Спустився він і каже:

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Що це ви робите?

— Слухаю я, що на тому кінці землі діється.

— А що ж там діється, дядечку?

— Співають-заливаються там пташки голосисті, одна від одної краще!

— Який же ви слуховитий! Сідайте до мене в корабель, полетимо разом.

Слухайло не став відмовлятися, сів на корабель, і полетіли вони далі.

Летіли-летіли, бачать: стрибає чоловік на одній нозі, а друга до вуха прив’язана.

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Чого це ви на одній нозі стрибаєте?

— Та якщо я другу ногу одв’яжу, то за три кроки весь світ переступлю!

— Он який ви прудкий! Сідайте до нас.

Скороходець відмовлятися не став, заліз у корабель, і полетіли вони далі. Багато чи мало пролетіли, дивляться: стоїть чоловік із рушницею, приціляється. А в що налучається — хтозна.

— Здрастуйте, дядечку! В кого ви приціляєтесь — ні звіра, ні птаха не видно?

— Ич, які ви! Та я й не стану близько стріляти. Приціляюся я в тетерука, що сидить на дереві миль за тисячу звідси. Отака стрільба мені до душі!

— Сідайте з нами, полетимо разом!

Сів і Стрілько, і полетіли всі вони далі. Летіли вони, летіли і бачать: іде чоловік, несе на спині величезний лантух хліба.

— Здрастуйте, дядечку! Куди йдете?

— Іду роздобути собі хліба на обід.

— Навіщо ж вам іще хліб? У вас і так повний мішок!

— Та що тут! Цього хліба мені на один зуб. А щоб насититись, мені треба у сто разів більше!

— Он як! Сідайте до нас у корабель, полетимо разом.

Сів і Ненажера в корабель, полетіли вони далі. Над лісами летять, над полями летять, над річками летять, над селами й хуторами летять. Дивляться: ходить чоловік біля великого озера, головою хитає.

— Здрастуйте, дядечку! Що це ви шукаєте?

— Пити хочу, от і шукаю, де б напитися.

— Так перед вами ж ціле озеро! Пийте, скільки влізе!

— Цієї води мені на один ковток.

Здивувався дурник, здивувалися його товариші й кажуть:

— Не горюй, знайдеться і для тебе вода. Сідай із нами на корабель, полетимо далеко, буде тобі багато води!

Випивайло сів на корабель, і полетіли вони далі. Скільки летіли — невідомо, аж бачать: іде чоловік до лісу, а за плечима в нього в’язка хмизу.

— Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?

— А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.

— Сідайте, дядьку, з нами!

І цей сів до них. Полетіли вони далі.

Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.

— Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?

— В село.

— А хіба в селі соломи нема?

— Соломи багато, а такої нема.

— А яка ж вона у вас?

— А от яка: розкидаєш її спекотним літом — враз стане холодно: сніг випаде, мороз затріщить.

— Коли так, ваша правда: в селі такої соломи не знайдеш. Сідайте з нами!

Холодило заліз зі своїм кулем у корабель, і полетіли вони далі.

Летіли вони, летіли і прилетіли до царського палацу. Цар саме обідав. Побачив він летючий корабель і послав своїх слуг:

— Ідіть запитайте, хто на тому кораблі прилетів — які заморські царевичі та королевичі?

Слуги побігли до корабля і бачать — сидять у кораблі прості мужики. Не стали царські слуги й питати, хто вони такі й звідки прилетіли. Повернулись і доповіли царю:

— Так і так! Нема на кораблі жодного царевича, нема й королевича, а все чорна кістка — мужики прості. Що накажете з ними робити?

«За простого мужика нам доньку віддавати негоже, — думає цар. — Треба від таких женихів позбавитись».

Спитав він у своїх придворних, князів і бояр, що тепер робити, як бути.

Вони й порадили:

— Треба всякі важкі завдання придумати, щоб він їх не виконав. Отоді й дамо йому відкоша.

Зрадів цар, зразу послав слугу до дурника з таким наказом:

— Хай жених дістане нам, поки наш царський обід не закінчився, живої та мертвої води.

Задумався дурник:

— Що ж тепер робити? Я й за рік, а може, й за весь вік свій не знайду такої води.

— А я навіщо? — каже Скороходець. — Вмить за тебе справлюсь.

Відв’язав ногу від вуха і побіг за тридев’ять земель у тридесяте царство. Набрав два глечики води живої і мертвої, а сам думає: «Часу лишилося ще багато, посиджу-но я трохи — встигну вчасно повернутися!».

Сів під густим розкидистим дубом та й задрімав…

Царський обід закінчується, а Скороходця все нема.

Спохмурніли всі на летючому кораблі — не знають, що й робити. А Слухайло припав вухом до сирої землі, прислухався й каже:

— Он який сонько-дрімко! Спить собі під деревом, хропе на все горло!

— От я його зараз збуджу! — каже Стрілько. Схопив він свою рушницю, прицілився і вистрілив у дуба, під яким Скороходець спав. Посипалися з дуба жолуді — просто на голову Скорохідцеві. Прокинувся той:

— Лишенько! Я ж заснув!

Схопився і вмить приніс глечики з водою:

— Ось, маєте!

Встав цар з-за столу, глянув на глечики й каже:

— А може, ця вода несправжня?

Упіймали півня, відірвали йому голову і покропили мертвою водою. Голова вмить приросла. Покропили живою водою — півень на ноги скочив, крилами залопотів, «Ку-ку-рі-ку!» заспівав.

Сердито стало цареві.

— Ну, — каже він дурникові, — це моє завдання ти виконав. Загадаю тепер друге! Якщо ти такий вправний, з’їж зі своїми сватами за раз дванадцять волів смажених і стільки хліба, скільки в сорока печах спечено!

Засмутився дурник, каже своїм товаришам:

— Та я й однієї хлібини за день не з’їм!

— А я навіщо? — каже Ненажера. — Я і з волами, і з хлібом сам упораюсь. Ще й мало буде!

Велів дурник передати цареві:

— Тягніть волів і хліби. Будем їсти!

Привезли дванадцять волів смажених і стільки хлібин, скільки в сорока печах спечено. Ненажера давай волів наминати — одного за одним. А хлібини так у рота і вкидає хлібину за хлібиною. Усі вози спорожніли.

— Давайте ще! — кричить ненажера. — Чому так мало приготували? Я тільки розсмакував!

А в царя більше ні волів, ні хлібів нема.

— Тепер, — каже він, — новий вам наказ: випити за раз сорок бочок пива, кожна бочка по сорок відер.

— Та я й одного відра не вип’ю, — каже дурник своїм сватам.

— Те ж мені горе! — відповідає Випивайло. — Та я сам у них усе пиво вип’ю, ще й мало буде!

Прикотили сорок бочок-сороківок. Стали черпати пиво відрами та подавати Випивайлу. Він як ковтне — відро й порожнє.

— Що це ви все мені відрами підносите? — каже Випивайло. — Так ми цілий день проваландаємося!

Підняв він діжку й спорожнив її за раз, не дихнувши. Підняв другу діжку — і та відкотилася. Так усі сорок діжок і вихилив.

— Чи нема, — питає, — ще пивця? Не вгамував спрагу! Не промочив горло!

Бачить цар: нічим дурника не візьмеш. Вирішив згубити його хитрістю.

— Гаразд, — каже, — віддам за тебе свою дочку, готуйся до весілля! Тільки перед цим сходи в баню, вимийся-випарся добряче.

І наказав топити баню. А баня була вся чавунна.

Три доби баню топили, до червоного розжарили. Вогнем-жаром так і пашить, за п’ять сажнів до неї не підійти.

— Як митися? — каже дурник. — Згорю ж живцем.

— Не сумуй, — відповідає Холодило. — Я з тобою піду!

Побіг він до царя, питає:

— Чи не дозволите мені з женихом у баню сходити? Я йому соломки підстелю, щоб п’яти не покаляв!

Цареві що? Він дозволив: «Що один згорить, що двоє!».

Привели дурника з Холодилом у баню, зачинили там. А Холодило порозкидав у бані солому — і стало холодно, стіни інеєм узялися, в чавунах вода замерзла.

Скількись часу минуло, відчинили слуги двері. Дивляться, а дурник живий-здоровий, і дідок теж.

— Ех ви, — каже дурник, — та у вашій бані не паритись, а хіба на санчатах кататися!

Побігли слуги до царя. Доповіли: так, мовляв, і так. Заметушився цар. Не знає, що й робити, як від дурня позбутися.

Думав-думав і наказав йому:

— Вишикуй уранці перед моїм палацом цілий полк солдат. Вишикуєш — віддам за тебе дочку. Не вишикуєш — геть прожену!

А в самого на думці: «Звідки простому мужику військо дістати? Вже цього він виконати не зможе. Тут ми йому тришия дамо!»

Почув дурник царський наказ — каже своїм сватам:

— Виручали ви мене, браття, з біди не раз і не два… А тепер що робитимемо?

— Нема чого засмучуватись! — каже дідок із хмизом. — Та я хоч сім полків з генералами поставлю! Іди до царя, скажи — буде йому військо!

Прийшов дурник до царя.

— Виконаю, — каже, — твій наказ, тільки востаннє. А якщо відмовлятимешся — нарікай на себе!

Рано вранці дідок із хмизом покликав дурника і вийшов із ним у чисте поле. Розкидав він в’язку, і з’явилося незчисленне військо — і піше, і кінне, і з гарматами. Сурмачі у сурми сурмлять, барабанщики в барабани б’ють, генерали команди подають, коні землю копитами гребуть… Дурник попереду став, до царського палацу військо повів. Зупинився перед палацом, наказав гучніше в сурми сурмити, сильніше в барабани бити.

Почув цар, визирнув у віконце, з переляку сполотнів. Наказав він воєводам своє військо виводити, на дурня війною йти.

Вивели воєводи царське військо, стали в дурня стріляти й гатити. А дурневі солдати стіною йдуть, царське військо мнуть, як траву. Злякалися воєводи і побігли назад, а за ними слідом і все царське військо.

Виліз цар із палацу, на колінах перед дурником рачкує. Просить дорогі дари прийняти та з царівною швидше вінчатися.

Каже дурник цареві:

— Тепер ти нам не наказ! У нас свій розум є!

Прогнав він царя і велів ніколи в царство те не повертатися. А сам із царівною одружився.

— Царівна — дівка молода й добра. Вона ні в чому не винна!

І став він у тому царстві жити, усякі справи вершити.

Жили собі лисиця і заєць. У лисиці була хатинка крижана, а в зайчика луб’яна. Прийшла весна красна — в лисиці хатинка розтала, а в зайчика стоїть, як і раніше. Попросилася лисиця до зайчика погрітися, та й самого зайчика вигнала. Іде дорогою зайчик та плаче, а йому назустріч собаки:

— Дзяв, дзяв, дзяв! Чого, зайчику, плачеш?

А зайчик каже:

— Як же мені, собаки, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.

— Не плач, зайчику! — кажуть собаки. — Ми її виженемо.

— Ні, не виженете!

— Ні, виженемо.

Підійшли до хатинки:

— Дзяв, дзяв, дзяв! Забирайся, лисице, геть!

А вона їм з печі:

— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!

Собаки злякалися й пішли.

Зайчик знову іде і плаче. Йому назустріч ведмідь:

— Чого, зайчику, плачеш?

А зайчик каже:

— Як же мені, ведмедю, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.

— Не плач, зайчику! — каже ведмідь. — Я вижену її.

— Ні, не виженеш! Собаки проганяли — не вигнали, і ти не виженеш.

— Ні, вижену!

Пішли проганяти:

— Забирайся, лисице, геть!

А вона з печі:

— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!

Ведмідь злякався і пішов.

Іде знову зайчик та плаче, а йому назустріч віл:

— Чого, зайчику, плачеш?

— Як же мені, воле, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.

— Ходімо, я її прожену.

— Ні, воле, не проженеш! Собаки гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, і ти не виженеш.

— Ні, вижену.

Підійшли до хатинки:

— Забирайся, лисице, геть!

А вона їм з печі:

— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!

Віл злякався й пішов.

Іде знову зайчик та плаче, а йому назустріч півник із косою:

— Кукуріку! Чого, зайчику, плачеш?

— Як же мені, півнику, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.

— Ходімо, я прожену.

— Ні, не проженеш! Собаки гнали — не прогнали, ведмідь гнав — не прогнав, віл гнав — не прогнав, і ти не проженеш.

— Ні, прожену!

Підійшли до хатинки.

— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!

А вона почула, злякалася й каже:

— Одягаюся…

Півник знову:

— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!

А вона каже:

— Шубу одягаю.

Півник утретє:

— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!

Лисиця вибігла; він її зарубав косою і став із зайчиком жити-поживати і добра наживати.

От тобі казка, а мені бубликів в’язка.

Жили собі дід і баба. Дід каже бабі:

— Ти, бабо, печи пироги, а я запряжу сани і поїду по рибу.

Наловив риби і везе додому повні сани. От їде він і бачить: лисичка скрутилася калачиком і лежить на дорозі. Дід зліз із саней, підійшов до лисички, а вона не ворухнеться, лежить собі як мертва.

— От буде подарунок дружині! — сказав дід, узяв лисичку і поклав на сани, а сам пішов попереду.

А лисичка вибрала слушну хвилину і стала викидати потихеньку із саней усе по рибинці та по рибинці, все по рибинці та по рибинці. Повикидала всю рибу і сама втекла.

— Ну, стара, — каже дід, — який комір привіз я тобі на шубу!

— Де?

— Там на санях — і риба, і комір.

Підійшла баба до саней: ні коміра, ні риби — почала лаяти чоловіка:

— Ах ти, такий-сякий! Ти ще надумав мене дурити!

Тут дід зметикував, що лисичка була не мертва. Погорював, погорював, та нічого вже не зробиш.

А лисичка зібрала всю розкидану рибу в купку, сіла на дорозі і ласує. Підійшов до неї сірий вовк:

— Здрастуй, сестричко!

— Здрастуй, братику!

— Дай мені рибки!

— Налови сам і їж.

— Я не вмію.

— Ет, я ж наловила! Ти, братику, йди на річку, опусти хвоста в ополонку, сиди і примовляй: «Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!». Рибка тобі сама на хвіст начіпляється. Та дивись сиди довго, бо не наловиш.

Вовк і пішов на річку, опустив хвоста в ополонку і почав примовляти:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Слідом за ним і лисиця заявилася; ходить коло вовка і примовляє:

— Яснійте, яснійте, в небі зорі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

— То я тобі допомагаю.

А сама хитруха знай торочить:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

Довго-довго сидів вовк біля ополонки, цілу ніч не сходив з місця, хвіст його і приморозило. Спробував було підвестися — де там!

«Ач, скільки риби наловилось — і не витягнеш!» — думає він.

Дивиться, а жінки йдуть по воду і кричать, побачивши сірого:

— Вовк, вовк! Бийте його, бийте його!

Прибігли і почали товкти вовка — хто коромислом, хто відром, хто чим попало. Вовк стрибав, стрибав, відірвав собі хвоста і кинувся навтьоки не озираючись.

«Гаразд, — думає, — я тобі помщуся, сестричко!»

Тим часом, поки вовкові боки м’яли, лисичці-сестричці закортіло спробувати, чи не вдасться ще що-небудь украсти. Залізла в одну хату, де жінки пекли млинці, та втрапила головою в діжку з тістом, обмурзалась і біжить. А вовк їй назустріч:

— Отак ти учиш? Мене всього потовкли!

— Ой, вовчику-братику! — каже лисичка-сестричка, — у тебе хоч кров виступила, а в мене — мозок, мене болючіше прибили, я насилу шкандибаю.

— І те правда, — каже вовк, — де тобі, сестричко, йди, сідай на мене, я тебе довезу.

Лисичка сіла йому на спину, він її й повіз.

От лисичка-сестричка сидить і тихенько наспівує:

— Битий небитого везе, битий небитого везе!

— Що ти, сестричко, кажеш?

— Я, братику, кажу: «Битий битого везе».

— Так, сестричко, так!

Жив коваль розкошуючи і лиха не знав.

— Що це, — казав коваль, — жодного лиха я за своє життя в очі не бачив! Хоч подивився б, яке там таке лихо на світі.

От і пішов коваль лиха шукати. Ішов, ішов, зайшов у дрімучий ліс; ніч близько, а ночувати ніде і їсти хочеться. Оглядається навсібіч і бачить: недалечко стоїть велика хата. Постукав — ніхто не відгукується; відчинив двері, зайшов — порожньо, недобре. Заліз коваль на піч і ліг спати не вечерявши.

Почав було вже засинати коваль, як двері відчинилися, і зайшла до хати ціла отара баранів, а за ними Лихо — баба величезна, страшна, з одним оком. Понюхало Лихо довкола і каже:

— Е, та в мене, певно, гості; буде мені, Лиху, чим поснідати: давненько я людського м’яса не їло.

Запалило Лихо скіпку і стягло коваля з печі, як малу дитину.

— Ласкаво прошу, нежданий гостю! Дякую, що завітав; певно, ти зголоднів і схуд, — і лапає Лихо коваля, чи гладкий, а в того від страху жижки тремтять.

— Ну, нічого робити, спершу повечеряймо, — каже Лихо.

Принесло велику в’язку дров, затопило піч, зарізало барана, розчинило і засмажило.

Сіли вечеряти. Лихо по чверті барана за раз до рота кладе, а ковалю шматок у горло не лізе, дарма що весь день нічого не їв. Питає Лихо в коваля:

— Хто ти такий, людино добра?

— Коваль.

— А що вмієш кувати?

— Та все вмію.

— Викуй мені око!

— Добре, — каже коваль, — та чи є в тебе мотузка? Треба тебе зв’язати, бо ти не дасися; я б тобі вкував око.

Лихо принесло дві мотузки: одну грубу, а іншу тоншу. Коваль узяв тоншу мотузку, узяв Лихо та й каже:

— Ану, бабцю, покрутися!

Покрутилося Лихо і порвало мотузку.

Тоді коваль узяв уже грубу мотузку, скрутив бабцю добряче.

— Ану, тепер покрутися!

Покрутилося Лихо і не розірвало мотузок.

Тоді коваль знайшов у хаті залізний шворінь[5], розжарив його в печі добіла, поставив Лиху на самісіньке око, на здорове, та як ударить по шворню молотом — так око тільки й зашипіло. Повернулося Лихо, розірвало всі мотузки, схопилося як навіжене, сіло на поріг і крикнуло:

— Добре ж, негіднику! Тепер ти не втечеш од мене!

Ще більше злякався коваль, сидить у кутку ні живий ні мертвий; так усю ніч і просидів, дарма що спати хотілося. Уранці стало Лихо випускати баранів на пашу, та все по одному: помацає, чи справді баран, ухопить за спину і викине за двері. Коваль вивернув свого кожуха вовною назовні, одягнув рукави і пішов навкарачки. Лихо помацало: відчуває — баран; схопило коваля за спину і викинуло з хати.

Підхопився коваль, перехрестився і ноги в руки. Прибіг додому, знайомі його питають:

— Чого це ти посивів?

— У Лиха переночував, — каже коваль. — Знаю я тепер, що таке лихо: і їсти хочеться, та не їси, і спати хочеться, та не спиш.

В далекому краї, у якійсь державі жив собі Іван-царевич. У нього було три сестри: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Ганна-царівна. Батько й мати у них померли; помираючи, вони синові наказували:

— Хто перший до твоїх сестер свататиметься, за того й віддавай — при собі не тримай довго!

Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами в зелений сад погуляти. Раптом найшла на небо хмара чорна, почалася гроза страшенна.

— Ходімо, сестроньки, додому! — каже Іван-царевич.

Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розкололася стеля, і залетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився сокіл об підлогу, зробився добрим молодцем і каже:

— Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; хочу в тебе сестроньку Мар’ю-царівну посватати.

— Якщо до душі ти сестроньці, я її не тримаю — хай іде з Богом!

Мар’я-царівна погодилась; сокіл одружився і забрав її до свого царства.

Минають дні за днями, години біжать за годинами — цілий рік промайнув; пішов Іван-царевич з двома сестрами в зелений сад погуляти. Знову найшла хмара з бурею, з блискавкою.

— Ходімте, сестроньки, додому! — каже царевич.

Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розпався дах, розкололася стеля і залетів орел. Ударився орел об підлогу і зробився добрим молодцем:

— Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом.

І посватав Ольгу-царівну.

Відповідає Іван-царевич:

— Якщо до душі ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде; я її не неволю.

Ольга-царівна погодилась і вийшла за орла заміж; орел підхопив її і забрав до свого царства.

Минув іще рік; каже Іван-царевич своїй молодшій сестрі:

— Ходімо в зелений сад погуляти!

Погуляли трохи; знову находить хмара з бурею, з блискавкою.

— Повернімося, сестро, додому!

Повернулися додому, не встигли сісти, як ударив грім, розкололася стеля і влетів ворон; ударився ворон об землю і зробився добрим молодцем — попередні були гарні, а цей ще кращий.

— Ну, Іване-царевичу, раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-царівну.

— Я сестроньку не неволю; якщо ти їй до душі припав, хай іде за тебе.

Вийшла за ворона Ганна-царівна, і забрав він її до свого царства.

Лишився Іван-царевич сам; цілий рік жив без сестер, і стало йому нудно.

— Піду, — каже, — шукати сестер.

Зібрався в дорогу, ішов-ішов і бачить: лежить у полі військо побите. Питає Іван-царевич:

— Коли є хто живий — відгукнися! Хто побив це військо велике?

Відказав йому живий чоловік:

— Усе це військо велике побила Мар’я Морівна, прекрасна королівна.

Пішов Іван-царевич далі, доїхав до шатрів білих, вийшла йому назустріч Мар’я Морівна, прекрасна королівна:

— Здрастуй, царевичу, куди тебе Бог веде — по волі чи по неволі?

Відповів їй Іван-царевич:

— Добрі молодці по неволі не їздять!

— Ну, коли справа неспішна, погостюй у мене в шатрах.

Іван-царевич тому й радий, дві ночі в шатрах ночував, припав до серця Мар’ї Морівні й одружився з нею.

Мар’я Морівна, прекрасна королівна, взяла його з собою до свого царства. Пожили вони разом скількись часу, і надумалась королівна на війну збиратися. Залишає вона на Івана-царевича все господарство й наказує:

— Усюди ходи, за всім наглядай; тільки в оту комору не заглядай!

Він не витримав, щойно Мар’я Морівна поїхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув — а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.

Просить Кощій у Івана-царевича:

— Зглянься наді мною, дай мені напитися! Десять літ я тут мучуся — не їв, не пив, геть у горлі пересохло!

Царевич подав йому ціле відро води; він випив і ще попросив:

— Мені одним відром не вгамувати спраги, дай ще!

Царевич подав друге відро; Кощій випив і попросив третє, а як випив третє відро, набрався своєї колишньої сили, струснув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.

— Дякую, Іване-царевичу! — сказав Кощій Безсмертний. — Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни, як своїх вух! — і страшним вихором вилетів у вікно, догнав на дорозі Мар’ю Морівну, прекрасну королівну, підхопив її і поніс до себе. А Іван-царевич гірко-гірко заплакав, зібрався і вирушив у путь-дорогу: «Хай там що, а розшукаю Мар’ю Морівну!».

Іде день, іде другий, на світанку третього дня бачить чудовий палац, біля палацу дуб стоїть, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

— О, шурине мій дорогий! Як ся маєш?

Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царевича радісно, стала про його здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Погостював у них царевич три дні й каже:

— Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину свою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

— Важко тобі буде знайти її, — відповів сокіл. — Лиши тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати.

Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.

Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

— Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.

Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

— Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповів орел:

— Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

— Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.

Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

— Прощавайте! Піду дружину шукати — Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповідає ворон:

— Важко тобі буде розшукати її; залиш у нас свою срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, а на третій дістався до Мар’ї Морівни. Побачила вона свого милого, кинулась йому на шию, залилася слізьми і промовила:

— Ой, Іване-царевичу! Чого ти мене не послухався — зазирнув у комору й випустив Кощія Безсмертного?

— Пробач, Мар’є Морівно! Не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного; може, не дожене!

Зібрались і поїхали. А Кощій на полюванні був; увечері додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

Відповідає кінь:

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну забрав.

— А чи можна їх догнати?

— Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, зжати її, змолотити, на борошно змолоти, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти і тоді навздогін їхати — і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

— Ну, — каже, — на перший раз пробачаю за твою доброту, що водою мене напоїв. І на другий раз пробачу, а на третій стережися — на шматки порубаю!

Відняв у нього Мар’ю Морівну і повіз; а Іван-царевич сів на камінь і заплакав.

Поплакав-поплакав і знов повернувся назад по Мар’ю Морівну; Кощія Безсмертного вдома не було.

— Їдьмо, Мар’є Морівно!

— Ой, Іване-царевичу! Він нас дожене.

— Хай дожене, ми хоча б часинку побудемо разом.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

— А чи можна їх наздогнати?

— Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, доп’яну напитися, донехочу виспатися і тоді навздогін вирушати — і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

— Я ж тобі казав, що не бачити тобі Мар’ї Морівни, як вух своїх!

Відняв її і повіз до себе.

Лишився Іван-царевич сам, поплакав-поплакав і знову повернувся по Мар’ю Морівну, тоді Кощія вдома не було.

— Їдьмо, Мар’є Морівно!

— Ой, Іване-царевичу! Він же ж дожене, тебе на шматки порубає.

— Хай порубає! Я без тебе жити не можу.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого ти спотикаєшся! Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

Кощій поскакав, наздогнав Івана-царевича, порубав його на дрібні шматочки і склав у засмолену діжку; скріпив ту діжку залізними обручами і кинув у синє море, а Мар’ю Морівну до себе повіз.

У ту мить у зятів Івана-царевича срібло почорніло.

— Ой, — кажуть вони, — певно, біда сталася!

Орел кинувся у синє море, схопив і витяг діжку на берег, сокіл полетів по живу воду, а ворон — по-мертву. Злетілися всі троє в одному місці, роз били діжку, витягли шматки Івана-царевича, перемили і склали як треба. Ворон покропив мертвою водою — тіло зрослося, з’єдналося; сокіл покропив живою водою — Іван-царевич здригнувся, встав і каже:

— Ой, як я довго спав!

— Ще довше проспав би, якби не ми! — відповіли зяті. — Ходімо тепер до нас у гості.

— Ні, браття! Я піду шукати Мар’ю Морівну.

Приходить до неї і просить:

— Дізнайся в Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.

От Мар’я Морівна вибрала слушну мить і стала в Кощія допитуватись. Кощій сказав:

— За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогняною річкою живе баба-яга; у неї є така кобила, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато в неї й інших гарних кобил; я в неї три дні пастухом був, жодної кобили не проґавив, за те баба-яга дала мені одне лоша.

— Як же ти через вогняну річку переправився?

— У мене є така хустина — як махну праворуч тричі, з’явиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!

Мар’я Морівна вислухала, переказала все Івану-царевичу, і хустину викрала та йому віддала.

Іван-царевич переправився через вогняну річку і пішов до баби-яги.

Довго йшов він не пивши, не ївши. Трапилась йому назустріч заморська птаха з малими дітками. Іван-царевич каже:

— З’їм-но одне пташеня.

— Не їж, Іване-царевичу! — просить заморська птаха. — Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл.

— Візьму-но я, — каже, — трохи меду.

Бджолина матка відгукується:

— Не чіпай мого меду, Іване-царевичу! Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Він не взяв і пішов далі. Трапилася йому назустріч левиця з левеням.

— З’їм-но я хоч це левеня; їсти так хочеться, що аж нудить!

— Не чіпай, Іване-царевичу, — просить левиця. — Настане час, і я тобі стану в пригоді.

— Добре, хай буде по-твоєму!

Поплентався голодний, ішов-ішов — стоїть хата баби-яги, довкола хати дванадцять паль, на одинадцяти палях по людській голові, тільки одна вільна.

— Здрастуй, бабусю!

— Здрастуй, Іване-царевичу! Чого прийшов — по своїй добрій волі чи треба чого?

— Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.

— Воля твоя, царевичу! У мене ж не рік служити, а всього три дні; якщо збережеш моїх кобил — дам тобі богатирського коня, а якщо ні, то не гнівайся — стирчати твоїй голові на останній палі.

Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла і веліла до роботи братися.

Тільки-но вигнав він кобил у поле, кобили задерли хвости й усі нарізно розбіглися по лугах; не встиг царевич оком змигнути, як вони зовсім пропали. Тут він заплакав-зажурився, сів на камінь і заснув.

Сонечко вже сідає, прилетіла заморська птаха і будить його:

— Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже вдома.

Царевич встав, повернувся додому; а баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо ви додому повернулись?

— Як же нам було не повернутись? Налетіли птахи з усього світу, ледве нам очі не повикльовували.

— Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а заховайтеся у дрімучих лісах.

Переспав ніч Іван-царевич; уранці баба-яга йому каже:

— Дивись, царевичу, якщо не вгледиш кобил, якщо хоч одну загубиш — буде твоя буйна голівонька на палі!

Погнав він кобил у поле; вони враз задерли хвости і розбіглися по дрімучих лісах. Знову сів царевич на камені, плакав, плакав та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця:

— Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже зібрані.

Іван-царевич встав і пішов додому; баба-яга ще більше кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо додому повернулись?

— Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, ледве нас не роздерли.

— Ну, ви завтра біжіть у синє море.

Знову переспав ніч Іван-царевич, уранці посилає його баба-яга кобил пасти:

— Якщо не вгледиш — буде твоя буйна голівонька на палі.

Він погнав кобил у поле; вони враз задерли хвости, зникли з-перед очей і забігли в синє море; стоять у воді по шию. Іван-царевич сів на камінь, заплакав та й заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й каже:

— Прокидайся, царевичу! Кобили всі зібрані. Запам’ятай: як повернешся додому, не навертайся на очі бабі-язі, піди у стайню і сховайся за яслами. Там є паршиве лоша — у гною валяється. Ти візьми його і глупої ночі йди з ним додому.

Іван-царевич встав, прокрався до стайні і вклався за яслами; баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо повернулись?

— Як же нам було не повернутись? Налетіло бджіл видимо-невидимо з усього світу і ну нас з усіх боків жалити до крові!

Опівночі, коли баба-яга заснула, Іван-царевич осідлав паршиве лоша, сів і поскакав до вогняної річки. Доїхав до тієї річки, махнув тричі хустиною праворуч — і раптом, де не взявсь, повис через річку високий, гарний міст. Царевич переїхав по мосту і махнув хустиною ліворуч тільки двічі — лишився через річку міст тоненький-тоненький!

Уранці прокинулась баба-яга: паршиве лоша ніби корова язиком злизала! Кинулась навздогін; щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Прискакала до вогняної річки, поглянула й думає: «Гарний міст!». Поїхала по мосту, тільки-но дісталася середини — міст проламався і баба-яга шубовсть у річку; тут її лиха смерть і забрала!

Іван-царевич відгодував лоша в зелених лугах. Стало воно чудовим конем.

Приїжджає царевич до Мар’ї Морівни; вона вибігла, кинулась йому на шию:

— Як тебе Бог воскресив?

— Так і так, — каже. — Їдьмо зі мною.

— Боюсь, Іване-царевичу! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову порубаним.

— Ні, не дожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, як птаха летить.

Сіли вони на коня і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним кінь спотикається.

— Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приїздив, Мар’ю Морівну забрав.

— А чи можна їх наздогнати?

— Бог його знає! Тепер у Івана-царевича кінь богатирський, кращий за мене.

— Ні, не втерплю, — каже Кощій Безсмертний, — поїду навздогін.

Скоро чи ні — наздогнав він Івана-царевича, зіскочив на землю і хотів було сікти його гострою шаблею — тієї миті кінь Івана-царевича вдарив з усього розмаху копитом Кощія Безсмертного і розбив йому голову, а царевич добив його палицею. Після цього наклав царевич гору дров, розпалив вогнище, спалив Кощія Безсмертного на багатті, а попіл розвіяло вітром.

Мар’я Морівна сіла на Кощієвого коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони в гості спочатку до ворона, потім до орла, а там і до сокола. І всюди зустрічали їх з радістю:

— Ой, Іване-царевичу, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недарма вже ти потрудився: такої красуні як Мар’я Морівна в усьому світі пошукати — іншої не знайдеш!

Погостювали вони, побенкетували й поїхали у своє царство; приїхали і стали собі жити-поживати, добра наживати й медок попивати.

У давні часи з’явився неподалік від Києва страшний змій. Багато людей із Києва затяг він у свій барліг, затяг і поїв. Украв змій і царську доньку, але не з’їв, а наглухо замкнув у своєму лігві. Учепився за царівною з дому маленький собачка. Як полетить змій на роздобутки, царівна напише записочку батьку-матері, прив’яже записочку собачці на шию і пошле його додому. Собачка записочку віднесе і відповідь принесе.

Якось цар і цариця пишуть царівні: мовляв, дізнайся у змія, хто за нього сильніший. Стала царівна у змія допитуватися і допиталася.

— Є, — каже змій, — у Києві живе Микита Кожум’яка — він за мене сильніший.

Як пішов змій на роздобутки, царівна написала батьку-матері записочку: мовляв, є в Києві Микита Кожум’яка, лише він сильніший за змія. Пошліть Микиту визволити мене з неволі.

Розшукав цар Микиту і сам із царицею пішов його просити визволити їхню дочку з тяжкої неволі. Як побачив Микита царя, злякався: руки в Микити затремтіли, і розірвав він разом дванадцять шкур. Розсердився Микита, що його налякали і збитків йому завдали, і, хоч скільки просили його цар і цариця піти визволити царівну, не пішов.

От і надумали цар і цариця зібрати п’ять тисяч малолітніх сиріт, які через лютого змія осиротіли, і послали їх просити Кожум’яку звільнити всю руську землю од великої біди. Зглянувся Кожум’яка на сирітські сльози, сам сльозу пустив. Узяв він триста пудів прядива[6], насмолив його смолою, весь прядивом обмотався й пішов.

Підходить Микита до змієвого барлога, а змій замкнувся, колодами завалився і до нього не виходить.

— Виходь краще в чисте поле, бо я весь твій барліг розкидаю! — сказав Кожум’яка і почав уже колоди руками розкидати.

Бачить змій біду неминучу, нікуди йому від Микити сховатися, вийшов у чисте поле.

Довго чи ні вони билися, тільки Микита повалив змія на землю і хотів його задавити. Почав змій благати Микиту:

— Не бий мене, Микито, до смерті! Сильніше за нас із тобою нікого на світі немає. Розділімо весь світ порівну: ти володарюватимеш в одній половині, а я — в другій.

— Гаразд, — сказав Микита. — Тільки спершу треба межу прокласти, щоб потім суперечок поміж нас не було.

Зробив Микита соху трьохсотпудову, запріг у неї змія і почав од Києва межу прокладати, борозну орати: завглибшки та борозна два сажні[7] з чвертю. Провів Микита борозну від Києва до самого Чорного моря і каже змієві:

— Землю ми поділили — тепер давай море ділити, щоб за воду поміж нас суперечок не вийшло.

Почали воду ділити — загнав Микита змія в Чорне море та й утопив його там.

Зробивши святу справу, повернувся Микита до Києва, став знову шкури м’яти, не взяв за свою працю нічого. А царівна повернулася до батька-матері.

Борозну Микитину, кажуть, і досі подекуди в степу видно: стоїть вона валом сажнів зо два заввишки. Довкола люди орють, а борозни не розорюють: залишають її на згадку про Микиту Кожум’яку.

В одному царстві, в якомусь державстві жили собі в селі дід і баба; у них було троє синів: двоє — розумних, а третій — дурень. Настав час старому помирати, почав він гроші ділити: старшому дав сто рублів і середульшому — сто рублів, а дурневі й давати не хоче: все одно марно пропадуть!

— Що ти, батьку, — каже дурень, — діти всі рівні, хоч розумні, хоч дурні; давай і мені частку.

Дід дав і йому сто рублів. Помер батько, поховали його. От розумні брати намірилися на базар їхати волів купувати; і дурень зібрався. Розумні купили волів, а він кішку та собаку привів. Через кілька днів старші брати запрягли своїх волів, хочуть у дорогу їхати. Подивившись на них, і молодший збирається.

— Що ти, дурню! Куди збираєшся? Хіба людей смішити?

— То моє діло! Розумним — дорога, і дурням шлях не зав’язаний.

Узяв дурень собаку й кішку, накинув мішок на плечі і пішов з дому. Ішов, ішов — на шляху велика річка, а заплатити за переправу нема ні копійки. От дурень довго не думав: назбирав хмизу, зробив на березі курінь і лишився в ньому жити. Почала його собака на роздобутки ходити, окрайці хліба тягати — і себе не забуває, і господаря з кішкою годує. Плив тією річкою корабель з усякими товарами. Дурень побачив і кричить:

— Агов, пане корабельнику! Ти торгувати їдеш, візьми мій товар за півціни.

І кинув на корабель свою кішку.

— Куди нам цього звіра? — сміються матроси. — Спустімо його в воду, хлопці.

— Он ви які, — каже господар, — не займайте, хай ця кішка у вас мишей та пацюків ловить.

— Що ж, оце діло!

Скоро чи ні — приплив корабель у чужу землю, де котів ніхто зроду не бачив, а пацюків та мишей стільки, як трави в полі. Корабельник розклав свої товари, став продавати; знайшовся й покупець на них: закупив усе гуртом і покликав корабельника.

— Треба могорич пити; ходімо, — каже, — я тебе пригощу!

Привів гостя до себе додому, напоїв доп’яну і наказав своїм прикажчикам затягти його в сарай: «Нехай його там щурі з’їдять, а все його багатство ми задаром візьмемо!». Затягли корабельника в темний сарай і кинули на долівку; а з ним усюди кішка ходила, так звикла до нього — ні на крок не відстає. Прокралась вона у той сарай і давай пацюків давити — давила, давила, отакенну купу накидала! Уранці приходить хазяїн, дивиться — корабельник живий-здоровий, а кішка останніх щурів добиває.

— Продай, — каже, — мені твого звіра.

— Купи! Торгувався-торгувався — і купив її купець за шість бочок золота.

Повернувся корабельник додому, побачив дурня й віддає йому три бочки золота. «Отака тьма золота! Куди мені з ним?» — подумав дурень і пішов містами й селами наділяти злиденну братію; роздав дві бочки, а за третю купив ладану, склав у чистому полі й підпалив: полинули пахощі до Бога на небеса. Раптом з’являється ангел:

— Господь наказав спитати, чого ти бажаєш?

— Не знаю, — відповів дурень.

— Ну, тоді піди в той бік; там троє чоловіків землю орють, спитай у них — вони тобі скажуть.

Дурень узяв дрючину й пішов до орачів. Приходить до першого:

— Здрастуйте, діду!

— Здрастуй, людино добра!

— Навчіть мене, що в Бога просити.

— А я звідки знаю, чого тобі треба!

Приходить до іншого, знову питає:

— Скажіть, діду, чого б мені краще попросити в Бога?

— А я звідки знаю!

Приходить до третього орача, питає в нього:

— Скажіть ви, діду!

Старий відповів:

— Якщо тобі багатство дати, ти, певно, й Бога забудеш; попроси краще дружину мудру.

Повернувся дурень до ангела.

— Ну, що тобі сказали?

— Сказали: не проси багатства, проси дружину мудру.

— Добре, — каже ангел. — Іди до тієї річки, сядь на містку і дивись у воду: повз тебе всяка риба пропливатиме — і велика й мала. Поміж тієї риби буде пліточка із золотою обручкою — ти її вхопи і кинь через себе об сиру землю.

Дурень так і зробив: прийшов до річки, сів на містку, дивиться в воду пильно. Пливе повз нього риба всяка, і велика й мала, а ось і пліточка — на неї золота обручка вдягнута. Дурень ураз ухопив її й кинув через себе об сиру землю — обернулась пліточка красною дівчиною:

— Здрастуй, любий друже!

Узялися вони за руки й пішли; ішли, ішли, стало сонце сідати — зупинилися переночувати в чистому полі. Дурень заснув міцним сном, а красна дівиця крикнула гучним голосом — вмить з’явилися дванадцять робітників.

— Збудуйте мені багатий палац під золотим дахом.

Вмить палац постав — і з дзеркалами, і з картинами. Спати лягли в чистому полі, а прокинулися в пречудових палатах. Побачив той палац під золотим дахом цар, здивувався, покликав до себе дурня і каже:

— Ще вчора було тут місце порожнє, а сьогодні палац стоїть! Певно, ти чаклун якийсь!

— Ні, ваша величносте! Все зробилося за Божим повелінням.

— Ну, якщо ти зумів за одну ніч палац збудувати, то збудуй до завтра від свого палацу до моїх хоромів міст — одна мостина срібна, а друга золота. А не збудуєш, то мій меч — тобі голова з пліч!

Пішов дурень, заплакав. Зустрічає його дружина біля дверей:

— Чого плачеш?

— Як мені не плакати! Наказав мені государ міст збудувати — одна мостина срібна, друга золота; а не буде готовий до завтра, хоче мені голову стяти.

— Нічого, серце моє! Лягай спати; ранок мудріший за вечір.

Дурень ліг і заснув. Уранці встає — уже все зроблено: міст такий, що рік дивитимешся — не надивишся! Цар покликав дурня до себе:

— Добра робота! Тепер зроби мені за одну ніч, щоб з обох боків моста росли яблуні, на тих яблунях висіли б стиглі яблучка, співали б птахи райські та нявкали котики морські; а не буде готове, то мій меч — тобі голова з пліч!

Пішов дурень, заплакав; біля дверей дружина зустрічає:

— Чого, серце, плачеш?

— Як мені не плакати! Государ наказав, щоб до завтра по обидва боки мосту яблуні росли, на тих яблунях стиглі яблучка висіли, співали б райські птахи та котики морські нявкали; а не буде зроблено — хоче стяти мені голову.

— Нічого, лягай спати; ранок мудріший за вечір.

Уранці встає дурень — уже все зроблено: яблука стигнуть, птахи співають, котики нявкають. Нарвав він яблук, поніс на тарелі государеві. Цар з’їв одне яблучко, з’їв друге й каже:

— Можна похвалити! Такої смакоти я ще ніколи не куштував! Ну, братику, коли ти такий хвацький, то сходи на той світ до мого батька покійного і запитай, де гроші сховані? А не зумієш сходити туди, пам’ятай: мій меч — тобі голова з пліч!

Знову йде дурень і плаче.

— Чого, серце моє, сльози ллєш? — питає його дружина.

— Як же мені не плакати! Посилає мене государ на той світ — спитати в його батька-покійника, де гроші сховані.

— Це ще не біда! Іди до царя й випроси собі у проводирі тих думних людей, які йому злі поради дають.

Цар дав йому двох бояр у проводирі, а дружина дістала клубочок:

— На, — каже, — куди клубочок покотиться, туди сміливо йди.

От клубочок котився, котився — і закотився просто в море: море розступилося, дорога відкрилася; дурень ступив раз і другий і опинився зі своїми проводирями на тому світі. Дивиться, а на покійному царевому батькові чорти до пекла дрова везуть й підганяють його залізними прутами.

— Стій! — закричав дурень.

Чорти підвели рогаті голови й питають:

— А чого тобі треба?

— Та мені треба двома словами перекинутися з цим покійником, на якому ви дрова возите.

— Бач, що надумав! Хіба є коли теревені правити! Так у нас у пеклі й вогонь погасне.

— Нічого, встигнете! Візьміть на зміну оцих двох бояр, ще швидше довезуть.

Чорти мерщій випрягли старого царя, а натомість двох бояр запрягли й повезли дрова в пекло. Каже дурень государевому батькові:

— Твій син, а наш государ, прислав мене до твоєї милості спитати, де колишня скарбниця захована?

— Скарбниця лежить у глибоких підвалах за кам’яними стінами; та суть не в тому, а скажи-но ти моєму синові: якщо він царством правитиме так само не по правді, як я правив, то й з ним те саме буде! Сам бачиш, як мене чорти замордували, до кісток спину й боки прошмагали. Візьми цю каблучку та віддай синові для більшої певності…

Тільки-но старий цар договорив це, а чорти вже назад їдуть:

— Вйо-вйо! Ич, яка пара добра! Дай нам ще раз на ній прокататися.

А бояри кричать дурневі:

— Змилуйся, не давай нас; забери, поки живі!

Чорти випрягли їх, і бояри повернулися з дурнем на білий світ. Приходять до царя; він поглянув і жахнувся: у тих бояр обличчя осунулись, очі витріщились, зі спини, з боків залізні прути стирчать.

— Що з вами скоїлося? — питає цар.

— Були ми на тому світі; побачив я, що на вашому покійному батьку чорти дрова везуть, зупинив їх і дав оцих двох бояр на зміну; поки я з вашим батьком говорив, чорти на них дрова возили.

— Що ж тобі батько наказав передати?

— Та велів сказати: якщо ваша величність правитимуть царством так само не по правді, як він правив, то з вами те саме буде. Ось і каблучку прислав для більшої певності.

— Не те кажеш! Де ж скарбниця лежить?

— А скарбниця в глибоких підвалах, за кам’яними стінами захована.

Мерщій покликали роту солдатів, почали кам’яні стіни ламати. Поламали, а за тими стінами стоять діжки зі сріблом та золотом — сума незчисленна!

— Спасибі тобі, братику, за службу! — каже цар дурневі. — Тільки вже не нагнівайся: якщо ти зумів на той світ сходити, то зумій дістати мені гусла-самограї; а не дістанеш, то мій меч — тобі голова з пліч!

Дурень пішов і заплакав.

— Чого, серце, плачеш? — питає в нього дружина.

— Як мені не плакати? Хоч скільки служи, а все головою накладеш! Посилає мене государ по гусла-самограї.

— Не журися, мій брат їх робить.

Дала йому клубочок, власноруч витканий рушник, наказала взяти з собою тих самих двох бояр, царських радників, і каже:

— Тепер ти підеш надовго-надовго: хоч би цар нічого злого не накоїв, на мою красу не спокусився! Піди-но ти в сад і виріж три лозинки.

Дурень вирізав у саду три лозинки.

— Ну, тепер удар цими лозинками по мені та по стіні палацу по три рази і йди з Богом!

Дурень ударив — дружина обернулася на камінь, а палац на кам’яну гору. Взяв у царя двох тих самих бояр і пішов у путь-дорогу; куди клубочок котиться, туди й він іде.

Довго чи швидко, далеко чи близько — прикотився клубочок у дрімучий ліс, просто до хатинки. Заходить дурень до хатини, а там бабця сидить.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, людино добра! Куди Бог несе?

— Іду, бабусю, шукати такого майстра, щоб зробив мені гусла-самограї: щоб самі гусла грали, і під їхню музику щоб усі хоч-не-хоч танцювали.

— О, та ж такі гусла мій синок робить! Зачекай хвильку — він тут-тут додому прийде.

Невдовзі приходить бабин син.

— Пане-майстре! — просить його дурень. — Зроби мені гусла-самограї.

— У мене готові є; мабуть, подарую тобі, але за однієї умови: як почну я гусла настроювати — щоб ніхто не спав! А як хтось засне і на мій оклик не встане, тому — голова з плечей!

— Гаразд, пане майстре!

Узявся майстер за роботу, почав настроювати гусла-самограї; ось один боярин заслухався й міцно заснув.

— Ти спиш? — гукає майстер.

То й не встає, не відповідає, і покотилася голова по долівці. Хвилини дві-три — і другий боярин заснув; полетіла і його голова з плечей. Ще хвилина — і дурень задрімав.

— Ти спиш? — гукає майстер.

— Ні, не сплю! З дороги очі злипаються. Промити треба. Чи нема води?

Бабця подала води. Дурень умився, дістав вишитий рушник і почав витиратися. Бабця глянула на той рушник, упізнала роботу своєї дочки й каже:

— О, зятю мій любий! Не сподівалася з тобою побачитись. Чи здорова моя дочка?

Тут почалися в них обійми-цілунки: три дні гуляли, пили-їли, відпочивали, а там настав час і прощатися. На прощання подарував майстер своєму зятеві гусла-самограї. Дурень узяв їх під пахву і вирушив додому.

Ішов, ішов, вийшов із дрімучого лісу на широку дорогу і наказав грати гуслам-самограям: вік би слухав — не наслухався!.. Трапився йому назустріч розбійник.

— Віддай, — каже, — мені гусла-самограї, а я тобі ломаку дам.

— А навіщо твоя ломака?

— Та вона ж непроста; тільки скажи їй: гей, ломако, бий-духопель — хоч цілу армію на місці вкладе.

Дурень помінявся, взяв ломаку і наказав їй убити розбійника. Ломака полетіла на нього, раз-другий ударила і вбила його на смерть. Дурень узяв гусла-самограї та ломаку й пішов далі.

Приходить у свою вітчизну. «Чого, — думає, — мені до царя йти — ще встигну! Краще я спершу з дружиною побачуся». Ударив трьома лозинками по кам’яній горі — раз, другий, третій, і з’явився чудовий палац; ударив по каменю — і дружина перед ним. Обнялися, привіталися, двома-трьома словами перекинулися; після цього взяв дурень гусла, не забув і ломаку й пішов до царя. То й побачив. «Ех, — думає, — нічим його не проймеш, усе виконує!» І як закричить, як накинеться на дурня:

— Ах ти, сякий-такий! Замість того щоб до мене явитися, ти спершу з жінкою надумався обніматись!

— Винуватий, ваша величносте!

— Мені з твоєї вини шубу не зшити! Тепер уже ні за що не пробачу… Подайте мені мій булатний меч!

Дурень бачить, що діло до розправи йде, і крикнув:

— Гей, ломако, бий-духопель!

Ломака кинулась, раз-другий ударила і вбила злого царя на смерть. А дурень став царем і володарював довго й милосердно.

Жили собі котик, дрізд і півник — золотий гребінець. Жили вони в лісі, в хатинці. Котик і дрізд ходили до лісу по дрова, а півника самого лишали.

Ідуть — суворо наказують:

— Ми підемо далеко, а ти лишайся домувати, та голосу не подавай; коли прийде лисиця, у віконце не виглядай.

Пронюхала лисиця, що котика і дрозда вдома немає, прибігла до хатинки, сіла під віконце й заспівала:

Півник і виставив голівоньку у віконце. Лисиця схопила його в кігті, понесла до своєї нори. Закричав півник:

Котик і дрізд почули, кинулись наздоганяти лисицю й відібрали півника.

Наступного разу котик і дрізд пішли до лісу дрова рубати й знову наказали:

— Ну, тепер, півнику, не визирай у віконце, ми ще далі підемо, не почуємо твого голосу.

Вони пішли, а лисиця знову прибігла під хатину й заспівала:

Півник сидить мовчки. А лисиця знову:

Півник і виставив голову в віконце:

— Ко-ко-ко! Як не дають?!

Лисиця схопила його в кігті, понесла до своєї нори. Закричав півник:

Котик і дрізд почули, кинулися наздоганяти лисицю. Кіт біжить, дрізд летить… Догнали лисицю — кіт дере, дрізд клює, й відняли півника.

Скоро чи ні, зібралися котик і дрізд до лісу дрова рубати. Йдучи, суворо наказали півнику:

— Не слухай лисицю, не виглядай у віконце, ми ще далі підемо, не почуємо твого голосу.

І пішли котик і дрізд далеко в ліс дрова рубати. А лисиця — тут як тут: сіла під віконце і співає:

Півник сидить мовчки. А лисиця — знову:

Півник усе мовчить. А лисиця — знову:

Півник і вистромив голову в віконце:

— Ко-ко-ко! Як не дають?!

Лисиця схопила його в кігті міцно, понесла до своєї нори, за темні ліси, за прудкі ріки, за високі гори…

Хоч скільки півник кричав, кликав — котик і дрізд не почули його. А коли повернулись додому — півника нема.

Побігли котик і дрізд по лисичих слідах. Кіт біжить, дрізд летить. Прибігли до лисичої нори. Котик настроїв гусла і почав тренькати:

Лисиця слухала-слухала і думає: «Дай-но гляну — хто так хороше на гуслах грає, солодко наспівує».

Узяла й вилізла з нори. Кіт і дрізд її схопили — і ну бити-лупцювати. Били, поки вона п’ятами не накивала.

Взяли вони півника, посадили в кошик і понесли додому. І відтоді стали жити-поживати, і нині живуть.

Жив собі один купець, доволі багатий; мав він сина дорослого. Невдовзі купець помер. Залишився син з матір’ю, почав торгувати, і пішли в нього справи погано: ні в чому йому не щастило. Що батько впродовж трьох років наживав, те він за три дні втратив, зовсім сторгувався. З усього багатства лишився в нього тільки старий будинок — такий уже безталанний вродився! Бачить добрий молодець, що жити нема за що, сів під вікном на лавці, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру і думає: «Чим мені прогодувати свою голову й рідну матінку?». Посидів трохи й пішов просити в матері благословення.

— Піду, — каже, — наймуся до багатого чоловіка в робітники.

Купчиха його відпустила.

От він пішов і найнявся до багатого чоловіка — на все літо підрядився за п’ятдесят рублів; почав працювати — бажання хоч і велике, та нічого не вміє: скільки сокир, скільки кіс переламав, завдав господарю збитку рублів на тридцять. Чоловік ледве дотримав його до середини літа й відмовив.

Прийшов добрий молодець додому, сів на лавку під віконцем, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру й гірко заплакав: «Чим же мені годувати свою голову й матінку?».

Мати питає:

— Чого, дитино моя, плачеш?

— Як мені не плакати, матінко, коли ні в чому мені не щастить? Дай мені благословення; піду, де-небудь у пастухи наймуся.

Мати відпустила його.

От він найнявся в одному селі череду пасти й рядився на літо за сто рублів; не дожив і до половини літа, а вже більше десятка корів розгубив; і тут йому відмовили. Прийшов знову додому, сів на лавку під віконце, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру і заплакав гірко. Поплакав-поплакав і пішов прости в матері благословення.

— Піду, — каже, — куди голова поведе!

Мати насушила йому сухарів, дала мішок і благословила сина йти на всі чотири сторони. Він узяв мішок і пішов світ за очі; близько чи далеко — дійшов до чужого царства. Побачив його цар тих земель і почав розпитувати:

— Звідки ти і куди прямуєш?

— Іду роботу шукати; все одно — хоч би яка трапилася, за всяку радий узятися.

— Наймись у мене на винному заводі працювати; будеш дрова носити й під казани підкладати.

Купецький син і тому радий — домовився з царем за півтораста рублів на рік. До половини року не дожив, а майже весь завод спалив. Покликав його цар до себе і почав допитувати:

— Як так сталося, що в тебе завод згорів?

Купецький син розповів, як прожив він батькове майно і як йому ні в чому не таланить:

— Хоч де наймусь, довше половини строку не вдається мені втриматися!

Цар пожалів його, не став за провину карати; назвав його Бездольним, велів прикласти йому до лоба печатку, ні податку, ні мита з нього не брати, і хоч би куди він прийшов — нагодувати його, напоїти, на ночівлю пустити, але більше доби ніде не тримати.

Зразу ж за царським наказом приклали купецькому сину печатку до лоба; відпустив його цар.

— Іди, — каже, — куди знаєш! Ніхто тебе не зачепить, нічого в тебе не вимагатимуть, а ситий будеш.

Пішов Бездольний шляхом-дорогою; хоч куди прийде — ніхто в нього ні квитка, ні паспорта не питає, напоять, нагодують, дадуть ніч переночувати, а вранці з двору в шию проганяють.

Довго чи ні митарствував він по білому світу, аж якось зайшов у темний ліс. У тому лісі хатина стоїть. Зайшов Бездомний, у хатині бабця живе. Вона його нагодувала-напоїла і добра навчила:

— Іди-но по цій дорозі. Дійдеш до синього моря, побачиш великий будинок — зайди до нього і зроби отак і отак.

По сказаному, як по написаному, пішов купецький син по тій дорозі, дістався до синього моря, побачив гарний великий будинок. Заходить до передпокою — там стіл накритий, на столі окраєць білого хліба лежить. Він узяв ножа, відрізав шматок хліба і підживився трохи; потім заліз на піч, заховався за дровами, сидить — вечора чекає.

Тільки-но завечоріло, приходять туди тридцять три дівиці, рідні сестриці, усі однакові на зріст, в однакових платтях і всі як одна гарні. Старша сестра попереду виступає, на окраєць поглядає.

— Здається, — каже, — тут руський дух побував?

А менша позаду відгукується:

— Що ти, сестронько! Це ми по Русі ходили та руського духу нахапалися.

Сіли дівиці за стіл, повечеряли, поговорили й розійшлися по різних кімнатах; у передпокої лишилася тільки найменша, роздяглася, лягла в постіль і заснула міцним сном. Тим часом добрий молодець украв у неї плаття.

Рано вранці прокинулася дівиця, шукає, у що вдягтися: туди-сюди кинулась — немає плаття. Інші сестри вже давно вдяглися, обернулися голубками й полетіли за синє море, а її саму покинули. Каже вона гучним голосом:

— Хто взяв моє плаття, відгукнись, не бійся! Якщо ти старий старигань — будь мені дідусем, якщо стара бабця — будь мені бабусею, якщо у літах чоловік — будь мені дядечком, якщо в літах жіночка — будь мені тітонькою, якщо ж молодий парубок — будь мені нареченим.

Купецький син зліз із печі й подав їй плаття; вона зразу вдяглася, взяла його за руку, поцілувала в уста й мовила:

— Ну, любий друже! Ніколи нам тут сидіти, час у дорогу збиратися, своєю хатою обзаводитись.

Дала йому торбу на плечі, собі іншу взяла і повела до льоху; відчинила двері — погріб ущерть був наповнений мідними грошима. Бездольний зрадів і кинувся нагрібати гроші пригоршнями та в торбу класти. Красна дівчина розсміялася, вихопила торбу, вивернула всі гроші геть і зачинила погріб. Він на неї скоса глянув:

— Навіщо назад викинула? Нам би це згодилося.

— Хіба це гроші! Пошукаємо кращих.

Привела його до іншого льоху, відчинила двері — льох ущерть сріблом насипаний. Бездольний ще більше зрадів, кинувся хапати гроші і в торбу складати; а дівиця знов сміється:

— Хіба це гроші! Ходімо, пошукаємо кращих.

Привела його до третього льоху — повнісінького золота й перлів:

— Оце гроші, бери, накладай у торби.

Набрали вони золота й перлів і пішли в дорогу.

Далеко чи близько, високо чи низько — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — приходять у те царство, де купецький син на заводі жив, вино курив. Цар його впізнав:

— О, та це ти, Бездольний! Чи одружився, ач, яку красуню за себе взяв! Ну, як хочеш — живи тепер у моєму царстві.

Купецький син почав зі своєю дружиною радитись, вона йому каже:

— Нам однаково, де жити; певно, тут і лишимося.

От вони й лишилися жити в тому царстві, придбали будиночок і зажили у злагоді.

Минув час, позаздрив їхньому життю ближній царський воєвода, прийшов до старої чаклунки й каже:

— Послухай, бабцю! Навчи, як мені купецького сина зі світу зжити; називається він Бездольним, а живе удвічі заможніше за мене, і цар його жалує більше за бояр і думних людей, і дружина в нього красуня яких світ не бачив.

— Гаразд! Помогти ділу можна: іди до самого царя й обмов перед ним Бездольного: так і так, мовляв, обіцяє він сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Ближній воєвода — до царя, цар — по купецького сина:

— Що ти, Бездольний, на всі боки хвалишся, а мені нічичирк! Завтра ж вирушай у дорогу: сходи в місто Ніщо, принеси не знати що! Якщо не виконаєш цієї служби, дружину відберу.

Приходить Бездольний додому й гірко-гірко плаче. Побачила дружина й питає:

— Чого плачеш, любий друже? Чи образу хто утнув, чи цар чаркою минув, чи погано привітав, важку службу загадав?

— Таку службу, що важко й вигадати, не те що виконати; бач, наказав мені сходити в місто Ніщо, принести не знати що!

— Нічого не поробиш, із царем не поспориш; треба йти!

Принесла вона ширинку[8] та клубочок, віддала чоловіку й наказала, як і куди йти.

Клубочок покотився прямісінько до міста Ніщо; котиться він і полями чистими, і мохами-болотами, і ріками-озерами, а слідом за ним Бездольний крокує.

Далеко чи близько, високо чи низько — стоїть хатинка на курячій ніжці, на собачій гомілці.

— Хатинко, хатинко! Повернися до лісу задом, до мене передом, — вигукнув Бездомний.

Хатинка повернулася; він відчинив двері на п’яту, зайшов усередину — сидить на лаві сива баба:

— Фу-фу! Донині руського духу не чуто, не бачено, а нині руський дух сам прийшов. Ну, добрий молодче, вчасно нагодився; я саме голодна, їсти хочу; уб’ю тебе і з’їм, живого не відпущу.

— Ти що, стара чортице! Як їстимеш мандрівну людину? Мандрівник і кістлявий, і чорний; ти спершу баньку натопи, мене покупай-попар, а тоді їж на здоров’я.

Баба натопила баню. Бездольний помився, попарився, дістав дружинину ширинку й почав обличчя витирати.

— Звідки в тебе ця ширинка? Це ж моя небога вишивала!

— А я з твоєю небогою одружився.

— Ой, зятю любий! Чим же тебе вітати-частувати?

Наставила баба різних наїдків, усяких вин та медів; зять не пишається, не комизиться, сів за стіл і почав уплітати. От баба нагодувала його, напоїла, спати поклала; сама сіла біля нього й почала допитуватись:

— Куди йдеш, добрий молодче, — чи за бажанням, чи за примусом?

— Яке ж тут бажання! Цар велів сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Рано вранці розбудила його баба, покликала собачку.

— Ось, — каже, — тобі собачка; він доведе тебе в те місто.

Цілий рік мандрував Бездольний, прийшов у місто Ніщо — немає жодної живої душі, всюди пустка! Прокрався він до палацу і сховався за піччю. Увечері приходить туди дідок, сам з нігтик, борода з ліктик:

— Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Миттю все готове; дід наївся-напився й пішов.

Бездольний мерщій зліз із-за печі й крикнув:

— Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Ніхто нагодував його.

— Агов, Ніхто! Напої мене.

Ніхто напоїв його.

— Агов, Ніхто! Ходімо зі мною.

Ніхто не відгукується.

Повернув Бездольний додому; ішов-ішов, раптом назустріч йому мужик іде, ломакою підпирається.

— Стій! — крикнув він купецькому сину. — Нагодуй-напої подорожнього.

Бездольний наказав:

— Агов, Ніхто! Подавай обід.

Тієї ж миті в чистому полі стіл з’явився, на столі всяких наїдків, вин і медів — скільки душа забажає. Зустрічний наївся-напився й каже:

— Поміняй свого Ніхто на мою ломаку.

— А на що твоя ломака годиться?

— Тільки скажи: гей, ломако, дожени того-то і вбий на смерть! — вона враз наздожене і вб’є хоч якого силача.

Бездольний помінявся, взяв ломаку, відійшов кроків на п’ятдесят і вимовив:

— Гей, ломако, наздожени цього мужика, убий його на смерть і відніми мого Ніхто.

Ломака пішла колесом — з кінця на кінець повертається, з кінця на кінець перекидається; наздогнала мужика, вдарила його в лоб, убила й назад повернулась.

Бездольний узяв її і вирушив далі; ішов-ішов, трапився йому назустріч інший мужик: у руках гусла несе.

— Стій! — гукнув зустрічний купецькому сину. — Нагодуй-напої подорожнього.

То й нагодував, напоїв його досита.

— Дякую, добрий молодче! Поміняй мені свого Ніхто на мої гусла.

— А на що твої гусла годяться?

— Мої гусла не прості: за одну струну смикнеш — синє море стане, за другу смикнеш — кораблі попливуть, а за третю смикнеш — почнуть кораблі з гармат стріляти.

Бездольний дуже на свою ломаку сподівається.

— Певно, — каже, — поміняймося!

Помінявся й пішов своєю дорогою; відійшов кроків на п’ятдесят і наказав своїй ломаці; ломака закрутилася колесом, догнала того мужика і вбила на смерть.

Став Бездольний підходити до своєї держави й надумав пожартувати: дістав гусла, смикнув за одну струну — синє море стало, смикнув за другу — кораблі до столиці підійшли, смикнув за третю — з усіх кораблів із гармат стрілянина почалася. Цар злякався, велів збирати рать-силу велику, відбивати од міста ворога. А тут і Бездольний нагодився:

— Ваша царська величносте! Я знаю, чим від біди порятуватися; накажіть своєму ближньому воєводі відрубати праву ногу та ліву руку — враз кораблі зникнуть.

За царським наказом відрубали воєводі руку й ногу; а тим часом Бездольний закрив свої гусла — тієї ж миті куди що й ділося: нема ні моря, ні кораблів! Цар на радостях влаштував великий бенкет; тільки й чути: «Агов, Ніхто! Подай те, принеси інше!»

Відтоді воєвода ще сильніше незлюбив купецького сина й почав усіляко підкопуватись; порадився зі старою чаклункою, прийшов на милиці до палацу й розказує:

— Ваша величносте! Бездольний знов нахваляється, ніби може сходити за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і роздобути там кота-баюна, що сидить на високому стовпі у дванадцять сажнів і силу-силенну всякого люду на смерть убиває.

Цар покликав до себе Бездольного, підніс йому чару зеленого вина.

— Іди, — каже, — за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і роздобудь мені кота-баюна. Якщо не виконаєш цієї служби, то дружину відберу!

Купецький син гірко-гірко заплакав і пішов додому; побачила його дружина й питає:

— Чого плачеш? Чи образу хто утнув, чи цар чаркою минув, чи погано привітав, важку службу загадав?

— Та загадав таку службу, що важко й вигадати, не те що виконати; наказав роздобути кота-баюна.

— Гаразд! Молися Господу і лягай спати; ранок мудріше за вечір живе.

Бездольний ліг спати, а дружина його пішла до кузні, викувала йому на голову три ковпаки залізні, приготувала три проскури[9] залізні, обценьки чавунні і три прути: один — залізний, другий — мідний, третій — олов’яний. Уранці розбудила чоловіка:

— Ось тобі три ковпаки, три проскури і три прути; іди за тридев’ять земель, у тридесяте царство по кота-баюна. Трьох верст не дійдеш, як почне тебе сильний сон морити — кіт-баюн напустить. Ти дивись — не спи, руку за руку закидай, ногу за ногу зачіпай, а подеколи й покотом котися; бо як заснеш, кіт-баюн уб’є тебе!

Навчила його, як і що робити, й відпустила в дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко — при йшов Бездольний у тридесяте царство. За три версти почав його сон зморювати, він одягає три ковпаки залізні, руку за руку закидає, ногу за ногу зачіпає, а то й покотом котиться; так-сяк витримав і опинився біля самого стовпа. Кіт-баюн стриб йому на голову, один ковпак розбив і другий розбив, узявся було за третій — тут добрий молодець ухопив його обценьками, стягнув на землю і почав бити прутами; спочатку бив залізним прутом, зламав залізний — став частувати мідним, зламав мідний — пустив у діло олов’яний; цей гнеться, не ламається, навколо хребта обвивається. Почав кіт-баюн казки розказувати: про попів, про дяків, про попових дочок. А купецький син не слухає, все його духопелить. Несила котові стало; бачить, що забити баки не вдасться, і почав благати:

— Облиш мене, чоловіче добрий! Що тобі треба, все тобі зроблю.

— А підеш зі мною?

— Куди хочеш піду!

Бездольний відпустив кота-баюна; кіт запросив його в гості, посадив за стіл і наклав хліба цілі купи. Бездольний з’їв шматків зо три-чотири, та й годі! У горло не лізе. Забурчав на нього кіт, заворкотав:

— Який же ти богатир, коли не можеш хліба більше за мене з’їсти?

Відповідає Бездольний:

— Я до вашого хліба не звик, а в мене в торбі є дорожні руські сухарики — було б їх узяти й закусити на голодний живіт!

Дістав залізну проскуру й наче кусати збирається.

— Ану, — просить кіт-баюн, — дай-но мені скуштувати, які руські сухарі.

Купецький син дав йому залізну проскуру — кіт усю геть-чисто згриз, дав йому другу — і ту кіт згриз, дав йому третю — він гриз-гриз, зуби поламав, кинув проскуру на стіл і каже:

— Ні, не зможу! Дуже вже міцні руські сухарі.

Після того зібрався Бездольний і пішов додому; разом з ним і кіт вирушив.

Ішли-ішли, ішли-ішли й дісталися куди треба; приходять до палацу, цар побачив кота-баюна й наказує:

— Ану, кіт-баюн! Покажи мені силу.

Кіт свої кігті гострить, на царя їх цілить; хоче в нього білі груди роздерти, із живого серце дістати. Цар злякався й почав благати Бездольного:

— Угамуй, будь ласка, кота-баюна! Все для тебе зроблю.

— Прожени воєводу, то зразу й угамую.

Цар погодився. Прогнав воєводу. А Бездольний став жити з дружиною при царю; кіт-баюн їх обох слухався, Ніхто їм прислужував, і жили вони довго і весело. От і вся казка, більше розказувати нічого.

Жив собі дід, у нього було три дочки: старша і середульша — чепурухи, а молодша тільки про господарство дбала. Збирається батько до міста і питає у своїх дочок, якій що купити? Старша просить:

— Купи мені тканини на сукню!

І середульша те саме каже.

— А тобі що, доню моя улюблена? — питає у меншої.

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько попрощався з ними і поїхав до міста; старшим купив тканини на сукні, а пір’їнки Фініста — ясного сокола ніде не знайшов. Повернувся додому, старшу і середульшу дочок обновами порадував.

— А тобі, — каже найменшій, — не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Та нехай, — сказала вона, — може, наступного разу пощастить знайти.

Старші сестри кроять та обновки собі шиють, над нею посміюються; а вона все відмовчується. Знову збирається батько до міста й питає:

— Ну, дочки, що вам купити?

Старша й середульша просять по хустині купити, а менша каже:

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько поїхав до міста, купив дві хустки, а пір’їнки й у вічі не бачив.

Повернувся назад і каже:

— Ой, доню, я ж знову не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Нічого, батеньку; може, іншим разом пощастить.

От і втретє збирається батько до міста й питає:

— Кажіть, дочки, що вам купити?

Старші кажуть:

— Купи нам сережки.

А менша знову за своє:

— Купи мені пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько купив золоті сережки, кинувся шукати пір’їнку — ніхто такого не знає; засмутився і поїхав із міста. Тільки-но виїхав за заставу, а назустріч йому дідок несе коробочку.

— Що несеш, старий?

— Пір’їнку Фініста — ясного сокола.

— А що за неї правиш?

— Давай тисячу.

Батько заплатив гроші й поскакав додому з коробочкою.

Зустрічають його дочки.

— Ну, доню моя люба, — каже він меншій, — нарешті й тобі купив подарунок; на, візьми!

Менша дочка трохи не підскочила від радості, взяла коробочку, стала її цілувати-голубити, міцно до серця тулити.

Після вечері всі порозходилися спати по своїх світлицях; прийшла і вона до своєї кімнати, відкрила коробочку. Пір’їнка Фініста — ясного сокола враз вилетіла, вдарилася об підлогу, і явився перед дівчиною прекрасний царевич. Повели вони поміж собою розмови солодкі, любі. Почули сестри й питають:

— З ким це ти, сестричко, розмовляєш?

— Сама із собою, — відповідає красна дівчина.

— Ану, відчини!

Царевич ударився об підлогу — і зробився пір’їнкою; вона взяла, поклала пір’їнку в коробочку й відчинила двері. Сестри й туди дивляться, і сюди заглядають — нема нікого!

Щойно вони пішли, красна дівчина відчинила вікно, дістала пір’їнку й каже:

— Лети, моя пір’їнко, в чисте поле, погуляй до пори до часу!

Пір’їнка обернулась ясним соколом і полетіла в чисте поле.

Наступної ночі прилітає Фініст — ясний сокіл до своєї дівчини; почалися в них розмови веселі. Сестри почули й одразу до батька побігли:

— Батеньку! У нашої сестри хтось уночі буває; і зараз сидить і з нею розмовляє.

Батько встав і пішов до меншої дочки, заходить до неї у світлицю, а царевич уже давно обернувся пір’їнкою і лежить у коробочці.

— От ви негідниці! — накинувся батько на своїх старших дочок. — Що ви на неї наклеп зводите? Краще б за собою пильнували!

Наступного дня вирішили сестри схитрувати: увечері, коли надворі зовсім стемніло, підставили драбину, набрали гострих ножів і голок та застромляли на вікні красної дівиці.

Уночі прилетів Фініст — ясний сокіл, бився-бився — не міг потрапити до світлиці, тільки крильця собі обрізав.

— Прощавай, красна дівчино! — сказав він. — Як надумаєш мене шукати, то шукай за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Три пари черевиків залізних стопчеш, три посохи чавунних зламаєш, три проскури кам’яних згризеш, перш ніж знайдеш мене, доброго молодця.

А дівчина спить собі: хоч і чує крізь сон ці слова непривітливі, а встати-прокинутися не може.

Вранці прокидається, дивиться — на вікні ножі та голки настромлені, а з них кров так і капає. Сплеснула руками:

— Боже мій! Певно, сестри погубили мого друга милого!

Миттю зібралася й пішла з дому. Побігла до кузні, викувала собі три пари залізних черевиків та три посохи чавунних, запаслася трьома кам’яними проскурами й вирушила в дорогу — шукати Фініста — ясного сокола.

Ішла-ішла, пару черевиків стоптала, чавунний посох зламала і кам’яну проскуру зжувала; приходить до хатинки і стукає:

— Господарю і господине! Прихистіть мене на ніч.

Відповідає бабуся:

— Ласкаво просимо, красна дівчино! Куди йдеш, голубко?

— Ой, бабусю! Шукаю Фініста — ясного сокола.

— Ну, красна дівчино, далеко ж тобі шукати буде!

Уранці каже бабця:

— Іди тепер до моєї середульшої сестри, вона тебе добра навчить; а ось тобі мій подарунок: срібне денце, золоте веретенце; почнеш мичку[10] прясти — золота нитка потягнеться. — Потім узяла клубочок, покотила його по дорозі й наказала за ним слідом іти. — Куди клубочок покотиться — туди й прямуй!

Дівиця подякувала старенькій і пішла за клубочком.

Скоро чи ні, а друга пара черевиків стоптана, другий посох зламаний, ще одна кам’яна проскура зжована; нарешті прикотився клубочок до хатини. Вона постукала:

— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.

— Ласкаво просимо! — відповідає бабуся. — Куди йдеш, красна дівчино?

— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.

— Далеко ж тобі шукати доведеться!

Уранці дає їй бабуся срібну тарілочку і золоте яєчко та посилає до своєї старшої сестри: вона-бо знає, де знайти Фініста — ясного сокола!

Попрощалась красна дівчина з бабусею і пішла в путь-дорогу; ішла-ішла, третя пара черевиків стоптана, третій посох зламаний і остання проскура зжована — прикотився клубочок до хатинки. Стукає і каже мандрівниця:

— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.

Знову вийшла бабуся:

— Заходь, голубко! Ласкаво прошу! Звідки йдеш і куди прямуєш?

— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.

— Ой, важко, важко відшукати його! Він живе тепер в отакому-то містечку, із проскурничиною[11] дочкою там одружився.

Уранці каже бабуся красній дівчині:

— Ось тобі подарунок: золоті п’яльця та голочка; ти тільки п’яльця тримай, а голочка сама вишиватиме. Ну, тепер іди з Богом і наймися до проскурниці на роботу.

Сказано — зроблено. Прийшла красна дівчина на проскурничин двір і найнялася в робітниці. Робота в неї так і кипить у руках: і піч топить, і воду носить, і обід варить. Проскурниця дивиться і радіє:

— Слава Богу! — каже своїй дочці. — Нажили собі робітницю й услужливу й добру: без наказу все робить!

А красна дівчина, закінчивши господарську роботу, взяла срібне денце, золоте веретенце й сіла прясти: пряде — із мички нитка тягнеться, нитка не проста, а з чистого золота. Побачила це проскурничина дочка:

— Ой, красна дівчино! Чи не продаси мені свою забаву?

— Певно, продам!

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком ніч перебути.

Проскурничина дочка погодилась. «Не біда! — думає. — Адже чоловіка можна сонним зіллям напоїти, а з цим веретенцем ми з матінкою озолотимося!»

А Фініста — ясного сокола вдома не було; весь день гуляв попід хмарами, тільки ввечері повернувся. Сіли вечеряти; крана дівчина подає на стіл наїдки та все на нього поглядає, а він, добрий молодець, і не впізнає її. Проскурничина дочка підсипала Фіністу — ясному соколу сонного зілля в напиток, поклала його спати й каже робітниці:

— Іди до нього у світлицю та мух відганяй!

От красна дівчина відганяє мух, а сама слізно плаче:

— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари черевиків залізних стоптала, три проскури кам’яних зжувала та все тебе, милого, шукала!

А Фініст спить, нічого не чує; так і ніч минула.

Наступного дня робітниця взяла срібну тарілочку і качає по ній золотим яєчком: багато золотих яєць накачала! Побачила проскурничина дочка.

— Продай, — каже, — мені забаву!

— Гаразд, купи.

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком ще одну ніч перебути.

— Гаразд, я згодна!

А Фініст — ясний сокіл знову весь день гуляв попід хмарами, додому прилетів тільки ввечері. Сіли вечеряти, красна дівчина подає наїдки та все на нього поглядає, а він ніби ніколи й не знав її. Знову проскурничина дочка напоїла його сонним зіллям, поклала спати і послала робітницю мух відганяти. І цього разу, хоч як плакала, хоч як будила його красна дівчина, він проспав до ранку й нічого не чув.

Третього дня сидить красна дівчина, тримає в руках золоті п’яльця, а голочка сама вишиває — і все такі візерунки дивовижні! Задивилася проскурничина дочка.

— Продай, красна дівчино, продай, — каже, — мені свою забаву!

— Гаразд, купи!

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком третю ніч перебути.

— Добре, я згодна!

Увечері прилетів Фініст — ясний сокіл; дружина напоїла його сонним зіллям, поклала спати і посилає робітницю мух відганяти. От красна дівчина мух відганяє, а сама слізно примовляє:

— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала!

А Фініст — ясний сокіл міцно спить, нічого не чує.

Довго вона плакала, довго будила його; раптом упала йому на щоку сльоза красної дівчини, він тієї ж миті прокинувся:

— Ой, — каже, — щось мене обпекло!

— Фіністе — ясний соколе! — відповідає йому дівчина. — Я до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала! Ось уже третю ніч над тобою стою, а ти спиш — не прокидаєшся, на мої слова не відгукуєшся!

Аж тут упізнав її Фініст — ясний сокіл і так зрадів, що й не вимовиш. Змовилися вони й утекли від проскурниці.

Уранці спохватилася проскурничина дочка до свого чоловіка: ні його нема, ні робітниці! Почала жалітися матері; проскурниця наказала коней запрягти і погналася навздогін. Їздила-їздила, і до тих трьох бабусь заїжджала, а Фініста — ясного сокола не наздогнала: за ним і слід прохолов!

Опинився Фініст — ясний сокіл зі своєю нареченою біля її дому батьківського; вдарився об сиру землю і зробився пір’їнкою. Красна дівчина взяла його, сховала в пазуху і прийшла до батька.

— Ой, доню моя люба! Я гадав, що тебе вже й на світі немає; де ти була так довго?

— Богу ходила молитися.

А сталося це якраз проти святого тижня. От батько зі старшими дочками збираються до заутрені.

— Що ж, доню моя мила, — звертається він до меншої, — збирайся та поїдемо; сьогодні день такий радісний.

— Батеньку, мені одягти нема чого.

— Одягнеш наше вбрання, — кажуть старші сестри.

— Ой, сестроньки, ваше вбрання не по мені шите! Я краще вдома лишуся.

Батько з двома дочками поїхав до заутрені; тоді красна дівчина витягла свою пір’їнку. Вона вдарилась об підлогу і зробилася прекрасним царевичем. Царевич свиснув у віконце — вмить з’явилися і сукні, і убори, і карета золота. Вбралися вони, сіли в карету й поїхали.

Заходять вони до церкви, стають поперед усіх. Народ дивиться: що то за царевич із царівною завітали?

Під кінець заутрені вийшли вони раніше за всіх і поїхали додому; карета зникла, суконь та уборів як не бувало, а царевич обернувся пір’їнкою.

Повернулися батько з дочками.

— Ой, сестронько! От ти з нами не їздила, а в церкві був прекрасний царевич із красунею-царівною.

— Нічого, сестроньки! Ви мені розказали — все одно що сама побувала.

Наступного дня знову те саме; а третього дня, як сідав царевич із прекрасною царівною в карету, батько вийшов із церкви і на власні очі бачив, що карета до його дому під’їхала і зникла.

Повернувся батько додому і почав у меншої доньки розпитувати; вона й каже:

— Нічого не вдієш, треба зізнаватися!

Дістала пір’їнку; пір’їнка вдарилася об підлогу і зробилася царевичем. Тут їх повінчали, і весілля було багате! На тому весіллі і я був, вино пив, по вусах текло, а в роті не було.

Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій — дурник Омелько.

Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.

Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:

— Сходи, Омельку, по воду.

Він їм з печі:

— Ліньки…

— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

— Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.

Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:

— От юшка буде солодка!

Раптом щука каже йому людським голосом:

— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

— На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.

Щука благає знову:

— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.

— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

— Омельку, Омельку, скажи — що ти зараз хочеш?

— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…

Щука йому каже:

— Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».

Омелько й каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ідіть, відра, самі додому…

Тільки-но сказав — відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.

Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:

— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…

— Ліньки…

— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — іди, сокиро, нарубай дров, а дрова — самі до хати йдіть і в піч складайтесь…

Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…

Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:

— Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

— А ви нащо?

— Як — ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?

— Мені ліньки…

— Ну, не буде тобі подарунків.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:

— Жінки, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

— Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?

— Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, до лісу…

Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — верхи не доженеш.

А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку — таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, самі додому…

Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.

Бачить він, що кепські справи, і тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, ломако, намни їм боки…

Ломака вискочила — і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.

Багато чи мало часу минуло — почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера — його знайти і привезти до палацу.

Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:

— Ти — дурник Омелько?

А він з печі:

— А тобі навіщо?

— Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.

— А мені ліньки…

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ломако, намни йому боки…

Ломака вискочила — і давай частувати офіцера, насилу втік.

Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:

— Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.

— Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, — тоді він усе зробить, хоч що попросиш.

Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:

— Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

— Мені й тут тепло…

— Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, — будь ласка, їдьмо.

— А мені ліньки…

— Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-подумав:

— Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.

Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, піч, їдь до царя…

Тут у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.

Цар дивиться у вікно, дивується:

— Що це за чудо?

Найбільший вельможа йому відповідає:

— А це Омелько на печі до вас їде.

Вийшов цар на ґанок:

— А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.

— А чого вони під сани лізли?

Тим часом у вікно на нього дивилася царська дочка — Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — нехай царська донька мене полюбить…

І сказав ще:

— Їдь, піч, додому…

Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.

А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Тут цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:

— Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.

Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.

Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.

Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.

Скоро чи ні — прокинувся Омелько, бачить — темно, тісно:

— Де ж це я?

А йому відповідають:

— Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.

— А ти хто?

— Я — Мар’я-царівна.

Омелько каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…

Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.

— Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.

— А мені ліньки…

Тут вона стала його ще більше просити, він і каже:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…

Щойно він сказав — з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.

— Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?

Омелько недовго думав:

— По щучому велінню, по моєму хотінню — стати мені добрим молодцем, писаним красенем…

І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А саме тоді їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.

— Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.

Омелько їм відповідає:

— Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.

Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:

— Хто ж ти такий, добрий молодче?

— А пам’ятаєте дурника Омелька — як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я — той самий Омелько. Захочу — все твоє царство спалю і зруйную.

Цар дуже злякався, почав пробачення просити:

— Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!

Тут влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.

От і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Жили собі дід і баба, у них була дочка Оленка і синок Іванко.

Дід із бабою померли. Лишилися Оленка з Іванком самі-самісінькі.

Пішла Оленка на роботу і братика із собою взяла. Ідуть вони далекою дорогою, широким полем, і захотілося Іванкові пити.

— Сестричко Оленко, я пити хочу!

— Зачекай, братику, дійдемо до колодязя.

Ішли-ішли — сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть коров’яче копитце повне водиці.

— Сестричко Оленко, сьорбну я з копитця!

— Не пий, братику, телятком станеш!

Братик послухався, пішли далі.

Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть кінське копитце повне водиці.

— Сестричко Оленко, нап’юся я з копитця!

— Не пий, братику, лошатком станеш!

Зітхнув Іванко, знову пішли далі.

Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть козяче копитце повне водиці.

Іванко каже:

— Сестричко Оленко, не можу більше: нап’юсь я з копитця!

— Не пий, братику, козликом станеш!

Не послухався Іванко й напився з козячого копитця.

Напився і став козликом…

Кличе Оленка братика, а замість Іванка біжить за нею біленький козлик.

Залилася Оленка слізьми, сіла під стіжок — плаче, а козлик біля неї скаче.

У той час їхав повз них купець:

— Чого, красна дівчино, плачеш?

Розповіла йому Оленка про свою біду.

Купець їй каже:

— Виходь за мене заміж. Я тебе вберу в золото-срібло, і козлик з нами житиме.

Оленка подумала, подумала і вийшла заміж за купця. Стали вони жити-поживати, і козлик із ними живе, їсть-п’є з Оленкою з однієї чашки.

Якось купця не було вдома. Коли це приходить відьма: стала під Оленчине віконце і так ласкаво почала кликати її купатися на річку.

Привела відьма Оленку на річку. Накинулася на неї, прив’язала Оленці на шию камінь і кинула у воду.

А сама обернулась Оленкою, вбралася в її плаття і прийшла до її оселі. Ніхто відьму не впізнав. Купець повернувся — і той не впізнав.

Самому козлику все було відомо. Похнюпив він голову, не п’є, не їсть. Уранці й увечері ходить по бережку біля водиці й кличе:

Дізналася про це відьма і стала просити чоловіка — заріж та й заріж козлика…

Купцеві шкода було козлика, звик до нього. А відьма так причепилася, так умовляє, — нічого не вдієш, купець погодився:

— Ну, заріж його…

Веліла відьма розкласти багаття високі, гріти казани чавунні, гострити ножі булатні.

Козлик довідався, що йому недовго жити, й каже названому батьку:

— Перед смертю пусти мене на річку сходити, кишечки прополоскати.

— Ну, сходи.

Прибіг козлик на річку, став на бережку і жалібненько закричав:

Оленка з річки йому відповідає:

А відьма шукає козлика, не може знайти і посилає слугу:

— Піди знайди козлика, приведи його до мене. Пішов слуга на річку і бачить: по берегу бігає козлик і жалібненько кличе:

А з річки йому відповідають:

Слуга побіг додому й розповів купцеві про те, що чув на річці. Зібрали людей, пішли на річку, закинули сіті шовкові й витягли Оленку на берег. Зняли камінь із шиї, скупали її в джерельній воді, одягли в пишне плаття. Оленка ожила і стала гарніша, ніж була.

А козлик на радощах тричі перекинувся через голову і обернувся хлопчиком Іванком.

Відьму прив’язали до конячого хвоста і пустили в чисте поле.

В одному місті жив собі купець, у нього були троє синів: перший — Федір, другий — Василь, а третій — Іван. Жив той купець заможно, на своїх кораблях ходив у чужі землі й торгував усякими товарами.

Якось навантажив він два кораблі дорогими товарами й відправив їх за море з двома старшими синами. А меншому сину нічого не довіряв у торгівлі.

От як дізнався менший син, що його братів за море послали, одразу прийшов до батька й почав у нього проситися в чужі землі — себе показати, на людей подивитись.

Купець довго не погоджувався:

— Ти й голови додому не привезеш! — та все ж і йому дав корабель з найдешевшим вантажем: з колодами, шалівкою і дошками.

Зібрався Іван у путь-дорогу, відчалив од берега і скоро нагнав своїх братів.

Пливуть вони разом по синьому морю день, другий і третій, а на четвертий подули сильні вітри й відкинули Іванів корабель далеко, до якогось незнаного острова.

— Ну, хлопці, — закричав він матросам, — причалюйте до берега!

Пристали до берега, він зійшов на острів, наказав його чекати, а сам пішов стежкою; ішов, ішов і дістався до височезної гори, дивиться — в горі тій не пісок, не камінь, а чиста руська сіль.

Повернувся назад до берега, наказав робітникам усі колоди й дошки у воду покидати, а навантажити корабель сіллю.

Щойно це зробили, відчалив Іван від острова й поплив далі.

Довго чи швидко, далеко чи близько — приплив корабель до великого багатого міста, зупинився біля пристані і якір кинув.

Іван — купецький син пішов у місто й вирушив до тамтешнього царя бити чолом, щоб дозволив йому торгувати по вільній ціні; а на показ поніс вузлик свого товару — руської солі.

Одразу доповіли про його прихід государю; цар його покликав і питає:

— Кажи, у чім справа — чого треба?

— Так і так, ваша величносте! Дозвольте мені торгувати у вашому місті по вільній ціні.

— А яким товаром торгуєш?

— Руською сіллю, ваша величносте!

А цар про сіль і не чув: у всій державі їли без солі. Здивувався він, що воно за такий новий, небачений товар?

— Ану, — каже, — покажи!

Іван — купецький син розгорнув хустину; цар подивився й подумав нишком: «Та це всього-на-всього білий пісок!». І каже Іванові з насмішкою:

— Ну, брате, цього добра в нас і без грошей дають!

Вийшов Іван із царських палат дуже засмучений і спало йому на думку: «Дай-но піду до царської кухні та подивлюся, як там кухарі страви готують — яку вони сіль кладуть?».

Прийшов до кухні, попросився перепочити трішки, сів на стілець і придивляється. Кухарі тільки й бігають узад-уперед: хто варить, хто смажить, хто ллє, а хто на сковороду яйця б’є.

Бачить Іван — купецький син, що кухарі й не думають солити страви; діждав хвилини, як вони всі з кухні повиходили, узяв та й сипнув солі, скільки треба, в усі наїдки і приправи.

Настав час обід подавати; принесли першу страву. Цар скуштував, і вона йому такою смачною здалася, як ніколи раніше; подали другу страву — ця ще більше сподобалась.

Покликав цар кухарів і каже їм:

— Скільки літ я царствую, а ніколи так смачно ви не готували. Як ви це зробили?

Відповідають кухарі:

— Ваша величносте! Ми готували по-старому, нічого нового не додавали; а сидить у кухні той купець, що приходив вільного торгу просити, чи ж не він підсипав чогось?

— Покличте його сюди!

Привели Івана — купецького сина до царя.

— Винуватий, царю-государю! Я руською сіллю всі наїдки і приправи присмачив; так у наших краях заведено.

— А по чім сіль продаєш?

Іван зметикував, що діло налагоджується, й відповідає:

— Та не дуже дорого: за дві міри солі — міра срібла й міра золота.

Цар погодився на таку ціну й купив у нього весь товар.

Іван насипав повний корабель сріблом та золотом і став чекати попутного вітру; а в того царя була дочка — прекрасна царівна, захотілося їй подивитись на руський корабель, і проситься вона в свого батька на корабельну пристань. Цар відпустив її.

От вона взяла із собою нянечок, мамок і красних дівчат та й поїхала руський корабель оглянути. Іван — купецький син почав їй показувати, що і як називається: де вітрила, де снасть, де ніс, де корма, — і завів її до каюти; а матросам наказав мерщій якоря відрубати, вітрила поставити і в море виходити. І такий потужний попутний вітер їм був, що вони скоро відійшли від того міста на велику відстань.

Царівна вийшла на палубу, дивиться — навкруги море. Іван — купецький син почав її втішати, умовляти. Царівна скоро усміхнулась і припинила журитися.

Довго чи ні плив Іван з царівною морем, доганяють його старші брати; довідалися про його завзяття і щастя й дуже позаздрили; прийшли до нього на корабель, схопили його за руки й кинули в море, а потім між собою жереб кинули, і старший брат узяв царівну, а середульший — корабель зі сріблом і золотом.

І сталося тоді, як кинули Івана з корабля, плавала поблизу одна із тих колод, які він сам повикидав у море. Іван ухопився за ту колоду і довго плавав з нею морською гладдю; нарешті прибило його до невідомого острова.

Вийшов він на землю і пішов берегом. Трапився йому назустріч велетень зі здоровецькими вусами, на вусах рукавиці — вачеги — висять: після дощу сушить.

— Чого тобі тут треба? — питає велетень.

Іван розповів йому все, що сталося.

— Хочеш, я тебе додому віднесу? Завтра твій старший брат із царівною одружується; сідай-но мені на спину.

Узяв його, посадовив на спину й побіг через море; тут в Івана шапка з голови спала.

— Ой, — каже, — я ж шапку загубив!

— Ну, брате, далеко твоя шапка — верст п’ятсот позаду лишилося, — відповів велетень.

Приніс він його на батьківщину, опустив на землю й каже:

— Дивися, нікому ж не кажи, що ти на мені верхи їздив; а похвалишся — горе тобі буде.

Іван — купецький син обіцяв йому не хвалитися, подякував велетневі й пішов додому.

Приходить, а там уже всі за весільним столом сидять. Як побачила його прекрасна царівна, мерщій вискочила з-за столу, кинулась йому на шию.

— Ось, — каже, — мій наречений, а не той, що за столом сидить!

— Що таке? — питає батько.

Іван йому розповів про все: як він сіллю торгував, як царівну викрав і як старші брати його в море кинули.

Батько розсердився на старших синів, прогнав їх із дому геть, а Івана одружив із царівною.

Почався у них веселий бенкет; на бенкеті гості випили й почали вихвалятися: хто силою, хто багатством, хто молодою дружиною. А Іван сидів, сидів та сп’яну сам похвалився:

— Це ще що за похвальби! От я можу похвалитися: на велетні через море верхи їхав!

Тільки-но вимовив — тієї ж миті з’являється велетень біля воріт:

— Ой, Іване — купецький сину, я тобі наказував не хвалитися мною, а ти що зробив?

— Пробач мені, — каже Іван — купецький син. — То не я хвалився, то хміль хвалився.

— Ану покажи: що воно за хміль?

Іван наказав привезти сорокову діжку вина та сорокову діжку пива; велетень випив і вино й пиво, захмелів і пішов усе, що потрапляло під руку, ламати і руйнувати. Багато шкоди накоїв: сади поваляв, хороми зруйнував! Потім і сам упав і спав безпробудно три доби.

А як прокинувся він, почали йому показувати, скільки він біди накоїв; велетень страх як здивувався й каже:

— Ну, Іване — купецький сину, пізнав я, який хміль; не пий, не хвалися ти мною віднині й довіку.

В одному царстві жив собі дід із бабою у великій бідності. Багато чи мало часу минуло — померла баба. На дворі саме зима була люта, морозна.

Пішов дід по сусідах та по знайомих, просить, щоб допомогли йому викопати для баби могилу; тільки сусіди та знайомі, знаючи його велику бідність, усі до одного відмовились. Пішов дід до попа; а в них у селі був піп жадібний, безсовісний.

— Прошу вас, батюшко, — каже, — бабу поховати.

— А є в тебе гроші, чим за похорон заплатити? Давай, добродію, наперед!

— Перед вами нічого гріха таїти: нема в мене в хаті й копійки! Зачекайте трішки, зароблю — з лихвою заплачу; чесне слово, заплачу!

Піп не захотів і мови дідової слухати:

— Як нема грошей, не смій і приходити сюди!

«Що робити, — думає дід, — піду на цвинтар, вирию таку-сяку могилу і поховаю бабу сам».

От він прихопив сокиру та лопату й пішов на цвинтар; прийшов і почав могилу готувати: стесав зверху мерзлу землю сокирою, а там і за лопату взявся. Копав, копав і викопав казанок, глянув — а він повнісінький червінців насипаний, як жар блищать! Дуже зрадів дід: «Слава Тобі, Господи! Буде за що і поховати, і пом’янути бабу». Не став дід більше могили копати, взяв казанок із золотом і поніс додому.

Ну, з грошима певна річ — усе пішло як по маслу! Зразу знайшлися добрі люди: й могилу викопали, і труну змайстрували; дід послав невістку купити вина і наїдків та закусок різних — усього, як годиться на поминках, а сам узяв червінець у руку й поплентався знову до попа.

Тільки в двері, а піп на нього:

— Сказано тобі, діду, щоб без грошей не приходив, а ти знову лізеш!

— Не сердьтеся, батюшко! — просить його дід. — Ось вам золотий — поховайте мою бабу, повік не забуду вашої милості!

Піп узяв гроші й не знає, як діда привітати, де посадити, якими словами улестити:

— Ну, дідусю, будь певен, усе буде зроблено.

Дід поклонився й пішов додому, а піп із попадею повели про нього мову:

— Ач, кажуть: бідний, бідний! А він золотого відвалив. Багато за свій вік похоронив я знатних покійників, а стільки ні від кого не отримував…

Зібрався піп з усім причтом і похоронив бабу як годиться.

Після похорону просить його дід до себе пом’янути небіжчицю. Ось прийшли вони до хати, сіли за стіл, і звідки що й узялося: і вино, і наїдки, і закуски різні — всього вдосталь!

Гість сидить, за трьох наминає, на чуже добро поглядає.

Пообідали гості й почали по домівках розходитись; ось і піп підвівся. Пішов дід його проводити, і щойно вийшли на двір, піп бачить, що чужих більш нікого немає, і почав діда розпитувати:

— Слухай, добродію! Покайся мені, не лишай на душі жодного гріха — все одно, як перед Богом, так і переді мною: як тобі так швидко вдалося розбагатіти? Був ти мужик злиденний, а тепер звідки що й узялося! Покайся, добродію! Чию згубив ти душу, кого обікрав?

— Що ви, батюшко! Істинною правдою зізнаюся вам: я не крав, не грабував, не вбивав нікого; скарб сам у руки дався!

І розказав, як було діло.

Як почув це піп, аж затрусився від жадоби; повернувся додому, нічого не робить — день і ніч думає: «Такий нікчемний чоловік і отримав таку силу грошей. Як би тепер примудритися й відібрати в нього казанок із золотом?».

Сказав він про те попаді, стали вони вдвох радитись і нарадили.

— Слухай, матушко! А в нас же цап є?

— Є.

— Ну, гаразд, дочекаємось ночі і зробимо справу, як треба.

Пізно ввечері притяг піп у хату цапа, зарізав і обдер із нього шкуру — з усім, і з рогами, і з бородою; зразу ж натягнув на себе цапину шкуру й каже попаді:

— Бери, матушко, голку з ниткою, закріпи всюди шкуру, щоб не спала.

Попадя взяла голку-циганку та грубу нитку і обшила його цапиною шкурою.

І ось глупої ночі пішов піп просто до дідової хати, став під вікном і почав стукати і шкребтися. Дід почув шум, спохватився й питає:

— Хто там?

— Чорт…

— Наше місце святе! — зарепетував дід і почав хреститися та молитися.

— Слухай, діду! — каже піп. — Від мене хоч молися, хоч хрестися — не позбудешся; віддай краще мій казанок із грішми, бо я з тобою розправлюся! Ач, я на твоє горе зглянувся, скарб тобі показав — думав: трохи візьмеш на похорон, а ти все й загарбав!

Глянув дід у вікно — стирчать цапині роги й борода: так і є чорт! «Грець із ним і з грішми! — думає дід. — До того без грошей жив і після проживу!»

Дістав казанок із золотом, виніс надвір, кинув на землю, а сам до хати мерщій. Піп ухопив казанок із грішми й побіг додому.

Повернувся.

— Ну, — каже, — гроші наші! На, матушко, сховай подалі та бери гострий ніж, ріж нитки і знімай із мене цапину шкуру, поки ніхто не побачив.

Попадя взяла ножа, почала було по шву нитки різати — як поллється кров, як закричить він:

— Матушко! Боляче, не ріж! Матушко! Боляче, не ріж!

Почне вона пороти в іншому місці — те саме! По всьому тілу приросла цапина шкура.

Вже що вони тільки робили, що пробували, і гроші дідові віднесли назад — ні, нічого не допомогло: так і лишилася на попові цапина шкура.

Жив собі селянин Іван, і була в нього дружина Марія. Жили Іван з Марією в любові і злагоді, тільки дітей у них не було. Так вони й постаріли в самотині. Дуже вони своєю бідою журилися і тільки на чужих дітей радо дивилися. А нічого не вдієш! Так уже, певно, їм судилося.

От якось, коли настала зима й нападало молодого снігу по коліна, дітвора висипала на вулицю погратися, а старенькі наші сіли біля вікна подивитись на них. Діти бігали, пустували і стали ліпити бабу із снігу. Іван раптом усміхнувся й каже:

— І ми, дружино, пішли б та й зліпили собі бабу!

На Марію, певно, теж найшла забава.

— Гаразд, — каже вона, — ходімо, побавимося на старості! Тільки навіщо тобі бабу ліпити: досить тобі й мене. Зліпімо краще собі дитя зі снігу, як Бог не дав живого!

— Що правда, те правда… — мовив Іван, узяв шапку й пішов на город із бабою.

Вони й справді взялися ліпити лялечку зі снігу: скачали тулуб із ручками й ніжками, поклали зверху снігову кулю і вистругали з неї голівку.

— Боже поможи! — сказав хтось, проходячи повз.

— Спасибі, і вам помагай Боже! — відповів Іван.

— Що це ви поробляєте?

— Та от, що бачите! — мовив Іван.

— Снігуроньку… — сказала Марія, розсміявшись.

От вони виліпили носика, зробили дві ямки в лобі, і щойно Іван вирізьбив ротика, як із нього раптом дихнуло теплим духом. Іван поспіхом відсмикнув руку, тільки дивиться — ямочки на лобі заокруглились, і з них поглядають блакитні оченята, ось уже й губки малинові усміхаються.

— Що це? Чи не мана якась? — сказав Іван, хрестячись.

А лялечка нахиляє до нього голівку, як жива, і заворушила ручками й ніжками в снігу, ніби немовля в пелюшках.

— Ой, Іване, Іване! — скрикнула Марія від радості. — Це нам Господь дитину дає! — і кинулася обнімати Снігуроньку, а зі Снігуроньки сніг обпав, як шкаралупа з яйця, і на руках у Марії вже була справдешня жива дівчинка.

— Ти моя Снігуронька люба! — заговорила жінка, пригортаючи своє жадане й неочікуване дитя, і побігла з ним до хати.

Іван насилу спам’ятався від такого чуда, а Марія вже нетямилася від радості.

І от росте Снігуронька не по днях, а по годинах, і що день, то все краще. Іван з Марією не натішаться нею. І весело стало у їхній хаті. Дівчата із села в них безвилазно: бавлять і вбирають бабину донечку, як лялечку, розмовляють із нею, співають пісень, грають із нею в усякі ігри та навчають усього, як що в них ведеться. Така тямуща: все помічає і переймає.

І стала вона за зиму як дівчинка років тринадцяти: все розуміє, про все говорить, і таким солодким голоском, що заслухаєшся. І така вона добра, слухняна і до всіх привітлива. А сама вона — біленька, як сніг; оченята як незабудки, світло-руса коса до пояса, тільки рум’янцю немає зовсім, ніби у тілі жодної живої кровинки… Однак і без того вона була така вродлива та гожа, що замилуєшся. А як розгуляється вона, бувало, то така втішна і приємна, що душа радіє. І всі не намилуються Снігуронькою. Старенька ж Марія в ній душі не чує.

— От, Іване! — казала вона чоловікові. — Подарував нам таки Бог радість на старість! Минула-таки журба моя невтішна!

А Іван казав їй:

— Дякувати Богові! Тут і радість не вічна, і печаль не безкінечна…

Минула зима. Радісно заграло на небі весняне сонце і прогріло землю. На проталинах зазеленіла трава, і заспівав жайворонок. Уже й дівчата зібралися на хоровод за селом і проспівали:

— Весна-красна! На чому прийшла, на чому приїхала?…

— На плужку, на бороні!

А Снігуронька чогось засумувала.

— Що з тобою, дитино? — не раз питала її Марія, голублячи. — Чи не захворіла ти? Ти вся така невесела, зовсім з лиця спала. Чи не зурочило тебе зле око?

А Снігуронька відповідала їй щоразу:

— Нічого, бабусю! Я здорова…

Ось і останній сніг зігнала весна своїми красними днями. Зацвіли сади й луги, заспівав соловейко і всяка птаха, і все у природі стало живим і веселим. А Снігуронька, сердешна, ще більше затужила, уникає подружок і ховається від сонця в тінь, наче конвалія під деревцем. Їй тільки до душі й було, що хлюпатись біля холодного струмка під зеленою вербичкою.

Снігуронці усе б тінь та затінок, а ще краще — частий дощик. У дощик і сутінки вона веселішала. А якось насунула сіра хмара й посипала великим градом — Снігуронька йому так зраділа, як інша не була рада перлам добірним. Коли ж знову припекло сонце і град узявся водою, Снігуронька плакала за ним так гірко, ніби сама хотіла розлитися сльозами, — так рідна сестра плаче за братом.

От уже й весна скінчилася; настав Іванів день. Дівчата з села зібралися на гуляння в гаю, зайшли по Снігуроньку й причепилися до бабусі Марії:

— Відпустіть та й відпустіть із нами Снігуроньку!

Марія не хотіла пускати її, не хотіла й Снігуронька йти з ними; та не могли відмовитись. До того ж Марія подумала: може, розгуляється її Снігуронька! І вона вбрала її, поцілувала й мовила:

— Іди, дитино моя, побався з подружками! А ви, дівчата, дивіться, бережіть мою Снігуроньку… Вона ж у мене, самі знаєте, як порошинка в оці!

— Добре, добре! — закричали вони весело, підхопили Снігуроньку й пішли юрбою до гаю. Так вони плели собі вінки, в’язали букети квітів і наспівували своїх веселих пісень. Снігуронька від них не відходила.

Коли зайшло сонце, дівчата розіклали багаття з трави й дрібного хмизу, запалили його і всі у вінках стали в ряд одна за одною; а Снігуроньку поставили позаду всіх.

— Дивися, — сказали вони, — як ми побіжимо, і ти також біжи слідом за нами, не відставай!

І от усі, затягнувши пісню, пострибали через вогонь.

Раптом щось позаду них зашипіло і простогнало жалібно:

— Ау!

Озирнулися вони з переляку: нема нікого. Дивляться одна на одну й не бачать поміж себе Снігуроньки.

— А, певно, сховалася, пустунка, — сказали вони й розбіглися шукати її, та ніяк не могли знайти. Кликали, кликали — вона не відгукнулась.

— Де це вона поділася? — казали дівчата.

— Певно, додому втекла, — сказали вони потім і пішли до села, та Снігуроньки і в селі не було.

Шукали її й наступного дня, шукали й третього. Обійшли весь гай — кущик за кущиком, дерево за деревом. Снігуроньки все не було, і слід пропав. Довго Іван та Марія горювали і плакали за своєю Снігуронькою. Довго ще бідолашна бабуся ходила щодня в гай шукати її, і все кликала вона, ніби зозуля згорьована:

— Ау, ау, Снігуронько! Ау, ау, голубонько!..

І не раз їй чулося, ніби голосом Снігуроньки відгукувалось: «Ау!». А Снігуроньки все нема й нема! Куди ж поділася Снігуронька? Чи лютий звір затяг її до темного лісу, і чи не хижий птах заніс її до синього моря?

Ні, не лютий звір затяг її до темного лісу, і не хижий птах заніс її до синього моря; а коли Снігуронька побігла за подружками і вскочила у вогонь, раптом потяглася вона вгору легкою парою, звилася в тоненьку хмарку, розтала… і полетіла у висоту піднебесну.

Жили собі дід і баба. Було в них три дочки.

Старша й середульша — чепурухи, витівниці, а молодша — мовчазна смиренниця.

У старших дочок сарафани картаті, підбори точені, намиста золочені. А в Марійки сарафан темненький, та оченята світленькі. Вся краса в Марійки — руса коса, до землі спадає, квіти зачіпає. Старші сестри — білоручки, ледащиці, а Марійка зранку до вечора все за роботою: і в хаті, і в полі, і в городі. І грядки поле, і скіпки коле, корівок доїть, качок годує. Хто що попросить, усе Марійка приносить, нікому не скаже слова, усе зробити готова.

Старші сестри нею попихають, за себе працювати примушують. А Марійка мовчить.

Отак і жили. Якось зібрався дід везти сіно на ярмарок. Обіцяє донькам гостинців купити. Одна дочка просить:

— Купи мені, татку, шовку на сарафан.

Друга дочка просить:

— Купи мені пурпурового оксамиту.

А Марійка мовчить. Шкода її стало старому:

— А тобі що купити, Марійко?

— А мені купи, рідний таточку, срібне блюдечко і наливне яблучко.

Засміялися сестри, за боки вхопилися.

— Ото Маша, ото дурна! Та в нас яблук повен сад, яке хочеш бери. А нащо тобі тарілочка? Каченят годувати?

— Ні, сестроньки. Буду я качати яблучком по блюдечку й заповітні слова примовляти. Мене їх бабця навчила за те, що я їй калач подала.

— Гаразд, — каже дід, — нічого над сестрою насміхатися! Кожній до душі подарунок куплю.

Довго чи швидко, далеко чи близько був він на ярмарку, сіно продав, гостинці купив. Одній дочці привіз шовку синього, другій оксамиту пурпурового, а Маші срібне блюдечко і наливне яблучко. Сестри раді-раденькі. Стали сарафани шити та над Машею підсміюватися:

— Сиди зі своїм яблуком, дурепо…

Марійка сіла в куточку світлиці, покотила наливне яблучко по срібному блюдечку, співає-примовляє:

— Котись, котись, яблучко наливне, по срібному блюдечку, покажи мені і міста і поля, покажи мені ліси і моря, покажи мені гір висоту і небес красу, всю рідну Русь-матінку.

Раптом пролунав дзвін срібний. Уся кімната світлом залилася: покотилося яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі міста видно, всі луги видно, і полки на полях, і кораблі на морях, і гір висоту, і небес красу: ясне сонечко за світлим місяцем котиться, зірки в хоровод збираються, лебеді на заплавах пісні співають.

Задивилися сестри, а самих завидки беруть. Стали думати-гадати, як виманити в Марійки блюдечко з яблучком.

Нічого Марійка не хоче, нічого не бере, щовечора з блюдечком бавиться. Почали сестри її до лісу заманювати:

— Серце-сестронько, ходімо до лісу по ягоди, принесемо сунички таткові й матінці.

Пішли сестри до лісу. Ніде ягід нема, суничок не видно. Дістала Марійка блюдечко, покотила яблучко, почала співати-примовляти:

— Котись, яблучко, по блюдечку, наливне по срібному, покажи, де суничка росте, покажи, де цвіт лазуровий цвіте.

Раптом пролунав дзвін срібний, покотилося яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі лісові місця видно. Де суниця росте, де цвіт лазуровий цвіте, де гриби ховаються, де джерела б’ють, де лебеді на заплавах співають.

Як побачили це злі сестри, потемніло їм в очах від заздрощів. Схопили вони палицю сучкувату, вбили Машу, під берізкою закопали, блюдечко з яблучком собі взяли… додому прийшли аж увечері. Повні кошики ягід-грибів принесли, батькові з ненькою кажуть:

— Маша від нас утекла. Ми весь ліс обійшли — її не знайшли; певно, вовки в хащах з’їли.

Каже їм батько:

— Покотіть яблучко по блюдечку, може, яблучко покаже, де наша Марійка.

Заціпеніли сестри, однак треба слухатись. Покотили яблучко по блюдечку — не грає блюдечко, не котиться яблучко, не видно на блюдечку ні лісів, ні полів, ні гір висоти, ні небес краси.

Тим часом шукав чабан у лісі вівцю, бачить — біла берізка стоїть, під берізкою горбик наритий, а навколо квіти цвітуть лазурові. Посеред квітів очерет росте.

Чабан молодий зрізав очеретинку, зробив сопілку. Не встиг сопілку до вуст піднести, а сопілка сама грає, вимовляє:

— Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна, потіш молодого чабана. Мене, бідолашну, погубили, молоду вбили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко.

Злякався чабан, побіг до села, людям розповів.

Зібрався люд, ойкає. Прибіг тут і Машин батько. Тільки-но він сопілку до рук узяв, сопілка вже сама співає-примовляє:

— Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна, потіш рідного батенька. Мене, бідолашну, погубили, молоду вбили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко.

Заплакав батько:

— Веди нас, чабане молодий, туди, де ти сопілку вирізав.

Привів їх чабан до лісу на горбок. Під берізкою квіти лазурові, на берізці пташки-синички пісні співають.

Розкопали горбик, а там Маша лежить. Мертва, а красивіша за живу: на щоках рум’янець горить, ніби дівчина спить.

А сопілка грає-примовляє:

— Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Мене сестри до лісу заманили, мене, бідолашну, погубили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко. Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Роздобудь, таточку, кришталевої води із криниці царської.

Дві сестри-заздрісниці затрусилися, побіліли, на коліна впали, у провині зізналися.

Зачинили їх під залізні замки до царського указу, високого повеління.

А дід у дорогу зібрався, до міста царського по живу воду.

Скоро чи ні — прийшов він до того міста, до палацу підійшов.

Тут із ґанку золотого цар сходить. Дід йому доземно кланяється, все йому розповідає.

Каже йому цар:

— Візьми, чоловіче, з моєї царської криниці живої води. А коли дочка оживе, представ її нам із блюдечком, з яблучком, з лиходійками-сестрами.

Дід радіє, в землю кланяється, додому везе карафку з живою водою.

Тільки-но покропив він Марійку живою водою, враз вона ожила, припала голубкою на батькову шию. Люди збіглися, зраділи. Поїхав дід з дочками до міста. Привели його в палацові покої.

Вийшов цар. Поглянув на Марійку. Стоїть дівчина, як весняний цвіт, очі — сонячне сяйво, по обличчю — зоря, по щоках сльози котяться, ніби перли, падають.

Питає цар у Марійки:

— Де твоє блюдечко, наливне яблучко?

Взяла Марійка блюдечко з яблучком, покотила яблучко по блюдечку, наливне по срібному. Раптом пролунав дзвін-передзвін, а на блюдечку одне за одним міста російські виставляються, в них полки збираються зі знаменами, у бойовий стрій шикуються, воєводи перед строями, голови перед взводами, десятники перед десятками. І пальба, і стрільба, дим хмару звив — усе з-перед очей сховав.

Котиться яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку все небо красується, ясне сонечко за світлим місяцем котиться, зірки в хоровод збираються, лебеді в хмарі пісні співають.

Цар чудесам дивується, а красуня слізьми заливається, каже царю:

— Візьміть моє наливне яблучко, срібне блюдечко, тільки помилуйте моїх сестер, не вбивайте їх за мене.

Підняв її цар і каже:

— Блюдечко твоє срібне, а серце — золоте. Хочеш бути мені дорогою дружиною, царству дорогою царицею? А сестер твоїх на прохання твоє я помилую.

Справили вони бенкет на весь світ: так грали, що зірки з неба впали; так танцювали, що підлоги поламали. От і вся казка…

У ті давні часи, коли світ Божий повнився лісовиками, відьмами й русалками, коли ріки текли молочні, береги були киселеві, а в полях літали смажені куріпки, у ті часи жив собі цар на ім’я Горох із царицею Анастасією Прекрасною; у них було троє синів.

Сталася біда велика — украв царицю нечистий дух. Каже цареві старший син:

— Батьку, благослови мене, поїду шукати неньку.

Поїхав і пропав, три роки про нього ні звістки, ні чутки не було.

Почав другий син проситися:

— Батьку, благослови мене в путь-дорогу, може, мені пощастить знайти і брата, і неньку.

Цар благословив; він поїхав і теж безвісти пропав — як у воду канув.

Приходить до царя менший син Іван-царевич:

— Любий батьку, благослови мене в путь-дорогу; може, знайду і братів, і неньку.

— Їдь, синку!

Іван-царевич вирушив у чужодальню сторону; їхав, їхав і приїхав до синього моря, зупинився на березі й думає: «Куди тепер їхати?».

Раптом прилетіли на море тридцять три бушлі, вдарилися об землю і стали красними дівицями — усі гарні, а одна ліпша за всіх; роздяглися і кинулись у воду.

Довго чи ні вони купалися — Іван-царевич підкрався, взяв у тієї дівиці, що ліпша за всіх, крайку і сховав за пазуху.

Покупалися дівиці, вийшли на берег, почали вдягатися — однієї крайки нема.

— Ах, Іване-царевичу, — каже красуня, — віддай мою крайку.

— Скажи спершу, де моя ненька?

— Твоя ненька в мого батька живе — у Ворона Вороновича. Іди понад морем, трапиться тобі срібна пташка із золотим чубчиком — куди вона полетить, туди й ти йди.

Іван-царевич віддав їй крайку і пішов понад морем; тут зустрів своїх братів, привітався з ними і взяв із собою.

Ідуть вони разом берегом, побачили срібну пташку із золотим чубчиком і побігли за нею слідом. Пташка летіла, летіла і кинулась під плиту залізну, в яму підземельну.

— Ну, браття, — каже Іван-царевич, — благословіть мене замість батька, замість матері; спущусь я в цю яму й дізнаюся, яка земля іновірна, чи не там наша ненька.

Брати його благословили, поліз він у ту яму глибоку і спускався не багато, не мало — три роки; спустився й пішов дорогою.

Ішов-ішов, ішов-ішов, побачив мідне царство; у палаці сидять тридцять три дівиці-бушлі, вишивають рушники хитрими візерунками, — містами з передмістями.

— Здрастуй, Іване-царевичу! — каже царівна мідного царства. — Куди йдеш, куди прямуєш?

— Іду свою неньку шукати.

— Твоя ненька у мого батька, Ворона Вороновича; він хитрий і розумний, горами, долами, печерами, хмарами літав! Він тебе, доброго молодця, уб’є! На тобі клубочок, іди до моєї середульшої сестри — що вона тобі скаже. А назад підеш, мене не забудь.

Іван-царевич покотив клубочка й пішов слідом за ним. Приходить у срібне царство; там сидять тридцять три дівиці-бушлі. Каже царівна срібного царства:

— Досі руського духу не було ні видно, ні чути, а це руський дух сам перед очима став! Що, Іване-царевичу, діла уникаєш чи діла питаєш?

— Ой, красна дівице, іду шукати матінку.

— Твоя матінка в мого батька, Ворона Вороновича; і хитрий він, і розумний, горами, долами, печерами, хмарами літав! Ой, царевичу, а він же тебе вб’є! На тобі клубочок, іди до меншої моєї сестри — що вона тобі скаже: вперед іти чи назад повертатися?

Приходить Іван-царевич до золотого царства; там сидять тридцять три дівиці-бушлі, рушники вишивають. За всіх вища, за всіх ліпша царівна золотого царства — така краса, що ні в казці сказати, ні пером описати. Каже вона:

— Здрастуй, Іване-царевичу! Куди йдеш, куди прямуєш?

— Іду матінку шукати.

— Твоя матінка в мого батька, Ворона Вороновича; і хитрий він, і розумний, горами, долами, печерами, хмарами літав. Ой, царевичу, а він же тебе вб’є! На тобі клубочок, іди в перлове царство: там твоя матінка живе. Побачивши тебе, вона зрадіє і зразу накаже, щоб няньки-мамки подали тобі зеленого вина. А ти не бери; проси, щоб дала тобі трирічного вина, яке в шафі стоїть, та горілу скоринку на закуску. Іще не забудь: у мого батька у дворі є два кадоби води — одна вода сильна, а друга малосильна; поміняй їх місцями і напийся сильної води.

Довго царевич із царівною розмовляли і так покохали одне одного, що й розлучатися їм не хотілось; а нічого не вдієш — попрощався Іван-царевич і вирушив у путь-дорогу.

Ішов, ішов, приходить до перлового царства. Побачила його мати, зраділа й крикнула:

— Мамки-няньки! Подайте моєму синові зеленого вина.

— Я не п’ю простого вина, подайте мені трирічного, а на закуску горілу скоринку.

Випив трирічного вина, закусив горілою скоринкою, вийшов на широкий двір, поміняв кадоби місцями й почав сильну воду пити.

Раптом прилітає Ворон Воронович; був він світлий, як ясний день, а побачив Івана-царевича — зробився похмуріший за темну ніч; опустився до кадоба й почав пити безсильну воду.

Тим часом Іван-царевич упав до нього на крила; Ворон Воронович здійнявся високо-високо, носив його і горами, і долами, і печерами, і хмарами і став питати:

— Чого тобі треба, Іване-царевичу? Хочеш — грошима наділю?

— Нічого мені не треба, тільки дай мені паличку-пір’їнку.

— Ні, Іване-царевичу! Забагато хочеш.

І знов поніс його горами, долами, печерами і хмарами. Іван-царевич міцно тримається; наліг усією своєю вагою і трохи не зламав йому крил. Крикнув тоді Ворон Воронович:

— Не ламай ти моїх крил, візьми паличку-пір’їнку.

Віддав царевичу паличку-пір’їнку; сам зробився простим вороном і полетів на круті гори.

А Іван-царевич прийшов у перлове царство, взяв свою матінку й вирушив назад; дивиться — перлове царство в клубочок згорнулося й за ним покотилося.

Прийшов у золоте царство, потім у срібне, а потім і в мідне, взяв повів із собою трьох прекрасних царівен, а ті царства згорнулися клубочками і за ними покотилися. Підійшов до ями, що під плитою залізною, і засурмив у золоту сурму.

— Брати рідні! Якщо живі, мене не зрадьте.

Брати почули сурму і витягли на білий світ красну дівицю, царівну мідного царства; побачили її й почали між собою сперечатися: один одному поступитися нею не хочуть.

— Чого ви б’єтесь, добрі молодці! Там є ще ліпша за мене красна дівиця.

Царевичі витягли царівну срібного царства. Знову почали сперечатися й битися; один каже:

— Хай мені дістанеться!

А другий:

— Хай моя буде!

— Не сваріться, добрі молодці, там є красивіша за мене дівиця.

Царевичі перестали битися і витягли царівну золотого царства. Знов було почали сперечатися, та царівна-красуня зразу зупинила їх:

— Там чекає ваша матінка!

Витягли вони матінку, потім підняли Івана-царевича до половини й відсікли мотузки. Іван-царевич полетів у прірву, дуже забився й півроку пролежав без тями; отямившись, подивився навколо, згадав усе, що з ним трапилось, дістав із кишені паличку-пір’їнку і вдарив нею об землю. Вмить з’явилося дванадцять молодців.

— Що, Іване-царевичу, накажеш?

— Винесіть мене на світ Божий.

Молодці підхопили його під руки й винесли на світ Божий. Став Іван-царевич про своїх братів розпитувати й дізнався, що вони давно одружилися: царівна з мідного царства вийшла заміж за середульшого брата, царівна зі срібного царства — за старшого брата, а його наречена ні за кого не йде. І надумав із нею сам старий батько одружитися; зібрав думу, звинуватив свою дружину у змовинах зі злими духами й велів стяти їй голову; після страти питає він царівну із золотого царства:

— Підеш за мене заміж?

— Тоді піду за тебе, коли зшиєш мені черевики без мірки.

Цар наказав клич кликати, усіх і кожного питати, чи не зшиє хто царівні черевики без мірки?

У той час приходить Іван-царевич до своєї держави, наймається до одного старого робітником і посилає його до царя:

— Ідіть, дідусю, візьміть на себе цю справу. Я вам черевики зшию, тільки ви про мене не розказуйте.

Старий пішов до царя:

— Я готовий за цю роботу взятися.

Цар дав йому матеріял на пару черевиків і питає:

— А чи впораєшся ти, діду?

— Не переживайте, государю, в мене син чоботар.

Повернувшись додому, віддав дід матеріял Івану-царевичу; той порізав матеріял на шматки, викинув у вікно, потім відчинив золоте царство й дістав готові черевики:

— Нате, дідусю, віднесіть до царя.

Цар зрадів, пристає до нареченої:

— Чи скоро до вінця їхати?

Вона відповідає:

— Тоді за тебе піду, коли зшиєш мені плаття без мірки.

Цар знову клопочеться, збирає до себе всіх майстрів, дає їм великі гроші, тільки щоб плаття зшили без мірки. Іван-царевич каже дідові:

— Дідусю, ідіть до царя, візьміть тканину, я вам плаття зшию, тільки про мене не розказуйте.

Дід пішов до палацу, узяв атласу й оксамиту, повернувся додому й віддав царевичу. Іван-царевич мерщій за ножиці, порізав на шмаття весь атлас й оксамит і викинув у вікно; відчинив золоте царство, взяв звідти найкраще плаття й віддав дідові:

— Несіть до палацу!

Цар раденький:

— Що, наречена моя кохана, чи не час нам до вінця їхати?

Відповідає царівна:

— Тоді за тебе заміж піду, коли візьмеш дідового сина й накажеш у молоці зварити.

Цар не задумався, віддав наказ — і в той самий день зібрали з кожного двору по відру молока, налили великий чан і закип’ятили на сильному вогні.

Привели Івана-царевича; почав він з усіма прощатися, до землі кланятися; кинули його в чан: він раз пірнув, удруге пірнув, вискочив із чана — і зробився таким красенем, що ні в казці сказати, ні пером описати. Каже царівна:

— Поглянь, царю! За кого мені заміж іти: чи за тебе, старого, чи за нього, доброго молодця?

Цар подумав: «Якщо я в молоці покупаюсь, таким самим красенем стану!».

Кинувся в чан і зварився в молоці.

А Іван-царевич повінчався з царівною із золотого царства, і стали вони жити-поживати, добра наживати.

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба; у них була дочка Маруся. У їхньому селі був звичай справляти свято Андрія Первозваного: зберуться дівчата в одній хаті, напечуть пампушок і гуляють цілий тиждень, а то й більше.

От дочекалися свята, зібралися дівчата, напекли-наварили чого треба; увечері прийшли парубки з сопілкою, принесли вина, і почалися танці й гуляння. Усі дівчата гарно витанцьовують, а Маруся найліпше. Трохи згодом заходить до хати такий молодець — аж очі в себе вбирає! Кров з молоком! Убраний ошатно, чисто.

— Здрастуйте, — каже, — красні дівиці!

— Здрастуй, добрий молодче!

— Гуляння у вас!

— Ласкаво просимо до нас!

Тут він дістав калитку повну золота, послав по вино, горіхи, пряники — все є; почав пригощати і дівчат і парубків, усіх наділив. А пішов у танець — любо глянути! Найбільше сподобалась йому Маруся; так і липне до неї.

Настав час по домівках розходитись. Каже їй молодець:

— Марусю! Ходи, проведи мене.

Вона вийшла проводжати його; він і каже:

— Марусю, серце! Хочеш, я тебе заміж візьму?

— Якби взяв, я б із радістю пішла. А ти звідки?

— А з такого-то місця, живу в купця за прикажчика.

Тут вони попрощались і пішли кожне своєю дорогою. Повернулась Маруся додому, мати її питає:

— Чи добре погуляла, доню?

— Добре, матінко! Та ще скажу тобі радість: був там нетутешній добрий молодець, сам красень, і грошей багато; обіцяв мене взяти заміж.

— Слухай, Марусю: як підеш завтра до дівчат, візьми з собою клубок ниток; будеш проводжати його, то накинь петельку йому на ґудзик і розмотуй потихеньку клубок, а потім по тій нитці й дізнаєшся, де він живе.

Наступного дня пішла Маруся на вечорниці й прихопила клубок ниток. Знову прийшов добрий молодець:

— Здрастуй, Марусю!

— Здрастуй!

Почалися ігри, танці; він іще ближче тулиться до Марусі, ні на крок не відходить. Уже час і додому йти.

— Марусю, — каже гість, — проведи мене.

Вона вийшла надвір, стала з ним прощатися й тихенько накинула петельку на ґудзик; пішов він своєю дорогою, а вона стоїть і клубок розмотує; весь розмотала й побігла подивитись, де живе її наречений? Спочатку нитка по дорозі йшла, потім потяглася через паркани, через канави й вивела Марусю просто до церкви, до головних дверей. Маруся спробувала — двері замкнені; пішла навколо церкви, знайшла драбину, підставила до вікна й полізла подивитись, що там коїться? Вилізла, глянула — а наречений стоїть біля труни і покійника їсть; у церкві тоді ночував небіжчик. Хотіла було тихенько зістрибнути з драбини, та з переляку не остереглася і стукнула; біжить додому — себе не пам’ятає, усе їй погоня ввижається; ледве жива прибігла!

Уранці мати питає:

— Що, Марусю, бачила того молодця?

— Бачила, матусю!

А що бачила, не розказує. Увечері сидить Маруся, гадає: іти чи не йти на вечорниці?

— Іди, — каже мати, — погуляй, поки молода!

Приходить вона на вечорниці, а нечистий уже там. Знову почались ігри, смішки, танці; дівчата нічого не знають! Почали по домівках розходитись; каже нечистий:

— Марусю! Ходи, проведи мене.

Вона не йде, боїться. Тут усі дівчата на неї накинулись:

— Що з тобою? Чи засоромилась? Іди, проведи доброго молодця!

Нічого не вдієш, пішла — як Бог дасть! Тільки-но вийшли надвір, він її й питає:

— Ти вчора до церкви ходила?

— Ні!

— А бачила, що я там робив?

— Ні!

— Ну, завтра твій батько помре!

Сказав і зник.

Повернулась Маруся додому сумна й невесела; уранці прокинулась — батько мертвий лежить. Поплакали над ним і в труну поклали; увечері мати до попа поїхала, а Маруся лишилася: страшно їй самій удома. «Піду-но, — думає, — до подруг». Приходить, а нечистий там.

— Здрастуй, Марусю! Чого невесела?

— Які веселощі? Батько помер.

— Ой, бідолашна!

Усі журяться за неї, журиться й він, проклятий, ніби не його робота. Почали прощатися, по домівках розходитись.

— Марусю, — каже він, — проведи мене.

Вона не хоче.

— Що ти — маленька, чи що? Чого боїшся? Проведи його! — причепилися дівчата.

Пішла проводити; вийшли надвір.

— Скажи, Марусю, була ти біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я робив?

— Ні!

— Ну, завтра твоя мати помре!

Сказав і зник.

Повернулась Маруся додому ще сумніша; переночувала ніч, уранці прокинулась — мати лежить мертва. Весь день вона проплакала, от і сонце сіло, темніти стало — боїться Маруся сама лишатися; пішла до подруг.

— Здрастуй! Що з тобою? Ти сама не своя! — кажуть дівчата.

— Які вже там веселощі! Учора батько помер, а сьогодні мати.

— Бідолашна, нещасна! — жаліють її всі.

Настав час прощатися.

— Марусю! Проведи мене, — каже нечистий.

Вийшла проводити його.

— Скажи, була ти біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я робив?

— Ні!

— Ну, завтра до вечора сама помреш!

Маруся переночувала з подругами, уранці встала й думає, що їй робити. Згадала, що в неї є бабця — стара-престара, вже осліпла від довгих літ. «Піду-но я до неї, пораджуся».

Вирушила до бабці.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, онучко! Як Бог милує? Що батько з матір’ю?

— Померли, бабусю!

І розповіла їй усе, що з нею трапилось. Стара вислухала й каже:

— Ох, бідолашечко ти моя! Іди мерщій до попа, попроси в нього: коли ти помреш, щоб вирили під порогом яму, та несли тебе з хати не в двері, а протягли крізь той отвір; і ще попроси, щоб поховали тебе на перехресті — там, де дві дороги перетинаються.

Прийшла Маруся до попа, гірко заплакала і впросила його зробити все так, як бабуся навчила; повернулася додому, купила труну, лягла в неї — і зразу й померла. От сповістили священика; поховав він спершу батька й матір Марусиних, а потім і її. Винесли Марусю попід порогом, поховали на роздоріжжі.

Невдовзі випало одному боярському синові проїздити повз Марусину могилу; дивиться — а на тій могилі росте дивовижна квітка, якої він ніколи не бачив. Каже боярчук своєму слузі:

— Піди викопай мені ту квітку з коренем: привеземо додому і посадимо в горщик, хай у нас цвіте!

От викопали квітку, привезли додому, посадили в горщик і поставили на вікно. Почала квітка рости, красуватися.

Якось не спалося слузі вночі; дивиться він на вікно і бачить: диво сталося. Раптом квітка захиталася, впала з гілки на підлогу і обернулася красною дівчиною. Квітка була гарна, а дівчина ліпша! Пішла вона по кімнатах, дістала собі різних напоїв і наїдків, напилась-наїлась, ударилась об підлогу — зробилася, як і раніше, квіткою, піднялась на вікно й сіла на гілочку.

Наступного дня розповів слуга боярину, яке диво йому вночі привиділось.

— Ет, брате, чого ж ти мене не розбудив? Сьогодні вночі будемо вдвох пильнувати.

Настала ніч. Вони не сплять, чекають. Рівно опівночі квітка почала ворушитися, з місця на місце перелітати, потім упала додолу і з’явилася красна дівчина; дістала собі напоїв і наїдків та й сіла вечеряти. Боярчук вибіг, схопив її за білі руки й повів до своєї кімнати; не може вволю на неї надивитися, красою її намилуватися.

Уранці каже батькові, матері:

— Дозвольте мені одружитися; я знайшов собі наречену.

Батьки дозволили.

Маруся каже:

— Я піду за тебе тільки з тією умовою, щоб чотири роки до церкви не ходити.

— Гаразд!

От повінчалися, живуть собі рік і два, і прижили сина. Якось наїхали до них гості; підгуляли, випили й почали хвалитися своїми дружинами: у того гарна, у того ще краща.

— Ну, як собі хочете, — каже господар, — а ліпше моєї дружини в усьому світі немає!

— Гарна, та нехрещена! — відповідають гості.

— Як так?

— Та до церкви не ходить.

Ті слова здалися чоловікові образливими; дочекався неділі й велів дружині збиратися до обідні.

— Знати нічого не хочу! Будь зараз же готова!

Зібрались вони і поїхали до церкви. Чоловік заходить — нічого не бачить, а вона глянула — сидить на вікні нечистий.

— А, так ось і ти! Згадай-но колишнє: була ти вночі біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я там робив?

— Ні!

— Ну, завтра в тебе чоловік і син помруть!

Маруся просто з церкви кинулась до своєї старої бабусі. Та їй дала в одній пляшечці святої води, а в іншій — оживильної і сказала, як і що робити.

Наступного дня померли в Марусі чоловік і син; а нечистий прилетів і питає:

— Скажи, була біля церкви?

— Була.

— А бачила, що я робив?

— Мертвого жер!

Сказала та як хлюпне на нього святою водою — він так прахом і розсипався. Потім покропила оживильною водою чоловіка й сина — вони враз ожили й відтоді не знали ні горя, ні розлуки, а жили разом довго і щасливо.

Жили собі дід і баба. Якось баба шаткувала капусту на пироги, зачепила ненароком руку й відрубала мізинець; відрубала й кинула за піч. Раптом почулося бабі, що хтось говорить за піччю людським голосом: «Матінко! Зніми мене звідси». Здивувалася вона, перехрестилася і питає:

— Ти хто такий?

— Я твій синок, народився з твого мізинця.

Зняла його баба, дивиться — хлопчик крихітний-крихітний, ледве від землі видно! І назвала його Мізинчиком.

— А де мій татко?

— Поїхав на оранку.

— Я до нього піду, допомагати буду.

— Іди, дитинко.

Прийшов він на поле:

— Боже поможи, татку!

Озирнувся дід навколо.

— Що за дивина? — каже. — Голос людський чую, а нікого не бачу. Хто зі мною говорить?

— Я — твій синок.

— Та в мене дітей зроду не було!

— Я щойно народився на білий світ: шаткувала матінка капусту на пироги, відрубала собі мізинець із руки, кинула за піч — от я і став хлопчик Мізинчик! Прийшов тобі допомагати — землю орати. Сідай, татку, закуси чим Бог послав і перепочинь трохи!

Зрадів дід, сів обідати, а хлопчик Мізинчик заліз коневі у вухо й почав орати землю; а перед тим батькові сказав:

— Як хтось торгуватиме мене, продавай сміло; далебі — не пропаду, назад додому прийду.

Ось іде повз них пан, дивиться й дивується: кінь іде, соха оре, а людини нема!

— Такого ще у світі не бувало, щоб коняка сама орала!

— Що ти, чи не осліп! — відказав йому дід. — То в мене син оре.

— Продай мені його!

— Ні, не продам; нам тільки й радості з бабою, тільки й утіхи, що він!

— Продай, дідусю! — не відстає пан.

— Ну, давай тисячу рублів — твій буде!

— Чого так дорого?

— Сам бачиш: хлопчик малий, а хвацький, на ногу прудкий, на посилку легкий!

Пан заплатив тисячу, взяв хлопчика, посадив у кишеню і поїхав додому. А хлопчик Мізинчик напаскудив йому в кишеню, прогриз дірку й утік.

Ішов-ішов, і застала його темна ніч; сховався він під билинку край самої дороги, лежить собі, спати збирається. Ідуть повз нього три злодії.

— Здрастуйте, добрі молодці! — каже хлопчик Мізинчик.

— Здоров!

— Куди йдете?

— До попа.

— Навіщо?

— Волів красти.

— Візьміть мене із собою!

— Куди ти згодишся! Нам треба такого молодця, щоб раз дав — і дух вийшов!

— Пригоджуся і я: у підворіття пролізу й вам ворота відімкну.

— І то діло! Ходімо з нами.

От прийшли вони вчотирьох до заможного попа.

Хлопчик Мізинчик проліз у підворіття, відчинив ворота й каже:

— Ви, браття, тут на дворі постійте, а я залізу в сарай та виберу найліпшого вола й виведу до вас.

— Гаразд!

Заліз він до сараю і кричить звідти на всю горлянку:

— Якого вола тягти: бурого чи чорного?

— Не галасуй, — кажуть йому злодії, — тягни, який під руку попадеться.

Хлопчик Мізинчик вивів їм вола щонайкращого; злодії пригнали вола до лісу, зарізали, обдерли шкуру й почали ділити м’ясо.

— Ну, браття, — каже хлопчик Мізинчик, — я візьму собі тельбухи: мені й того вистачить.

Узяв тельбухи й тут же заліз у них спати, ніч коротати; а злодії поділили м’ясо і розійшлися по домівках.

Прибіг голодний вовк і проковтнув тельбухи разом із хлопчиком; сидить він у вовчому череві живий, і горя йому мало! Кепсько довелося сіроманцю! Побачить він отару, вівці пасуться, вівчар спить, і тільки що підкрадеться вівцю потягти — а хлопчик Мізинчик кричить на всю горлянку: «Вівчар, вівчар! Ти спиш, а вовк вівцю тягне!». Вівчар проснеться, кинеться на вовка з ломакою та собак натравить, а собаки ну його тріпати — тільки клоччя летять! Ледве втече сердешний!

Зовсім охляв вовк, довелося пропадати з голоду.

— Вилізь! — просить вовк.

— Довези мене додому до батька, до матері, то й вилізу, — каже хлопчик Мізинчик.

Побіг вовк у село, ускочив просто до старого в хату; хлопчик Мізинчик зразу виліз із вовчого черева через зад, схопив вовка за хвіст і кричить:

— Бийте вовка, бийте сірого!

Дід ухопив ломаку, баба другу і давай бити вовка; тут його й порішили, здерли шкуру й синочку кожуха зробили. І стали вони жити-поживати, вік доживати.

У далекому краї, у якійсь державі жив собі купець, і було в нього три дочки. Збудував він собі новий дім і посилає на новосілля ночувати старшу дочку, щоб потім розповіла йому, що і як їй уві сні привидиться.

І привиділось їй уві сні, що вона вийде заміж за купецького сина.

Наступної ночі посилає купець на новосілля середульшу дочку: що їй привидиться?

І наснилося їй, що вона вийде заміж за дворянина.

Третьої ночі настала черга меншої дочки, послав і ту; і наснилося їй, бідолашній, що вийде вона заміж за цапа.

Злякався батько, не велів любій дочці навіть на ґанок виходити. Так ні, не послухалась, вийшла! А цап її тимчасом підхопив на високі роги і поніс за круті береги.

Приніс до себе й поклав на піл спати. Уранці прокинулася наша красуня, зирк — а двір увесь обгороджений частоколом, і на кожній тичці по дівочій голівці; тільки одна тичка без нічого стоїть. Зраділа, бідолашка, що смерті уникла.

А слуги давно її будять:

— Не час, добродійко, спати, час у світлицях замітати, сміття надвір вигрібати!

Виходить вона на ґаночок; летять гуси.

— Ой, ви гуси мої сірі! Чи не з рідного ви краю, чи не від рідного батенька несете мені звісточку?

А гуси їй відповідають:

— Із твого ми краю, принесли ми тобі звісточку: у вас вдома заручини, старшу сестричку твою віддають заміж за купецького сина.

Цап із приполку все чує і каже слугам:

— Ге й ви, слуги мої вірні! Несіть плаття самоцвітні, запрягайте коней вороних, щоб тричі скочили й були на місці.

Вбралася бідолашка і поїхала; коні миттю привезли її до батька. На ґанку зустрічають гості, в хаті бенкет пишний!

А цап тим часом обернувся добрим молодцем і ходить по двору з гуслами. Ну як на бенкет гусляра не покликати? Він прийшов у хороми й почав вигравати:

— Цапова дружина! Цапова дружина!

А бідолашка по одній щоці його лясь, по іншій лясь, а сама на коней — і втекла!

Приїхала додому, а цап уже на приполку лежить.

Уранці будять її слуги:

— Не час, добродійко, спати, час у світлицях замітати, сміття надвір вигрібати!

Встала вона, поприбирала у світлицях і вийшла на ґанок; летять гуси.

— Ой, ви гуси мої сірі! Чи не з рідного ви краю, чи не від рідного батенька несете мені звісточку?

А гуси їй відповідають:

— Із твого ми краю, принесли ми тобі звісточку: у вас вдома заручини, середульшу сестричку твою віддають заміж за дворянина багатого.

Знову поїхала бідолашна до батька: на ґанку гості зустрічають, а в хоромах бенкет пишний!

А цап обернувся добрим молодцем і ходить по двору з гуслами; покликали його, він і почав вигравати:

— Цапова дружина! Цапова дружина!

А бідолашка по одній щоці його лясь, по іншій лясь, а сама на коней — і втекла!

Приїхала додому, а цап уже на приполку лежить.

Минула ще ніч; уранці встала бідолашка, вийшла на ґанок — знову летять гуси.

— Ой, ви гуси мої сірі! Чи не з рідного ви краю, чи не від рідного батенька несете мені звісточку?

А гуси їй відповідають:

— Із твого ми краю, принесли ми тобі звісточку: у батька твого великий стіл.

Поїхала вона до батька: гості на ґанку зустрічають, у хоромах бенкет пишний! По двору гусляр походжає, на гуслах виграває. Покликали його в хороми; гусляр знову за старе:

— Цапова дружина! Цапова дружина!

Бідолашка по одній щоці його лясь, по іншій лясь, а сама мерщій додому. Дивиться на піл, а там лишень цапова шкура лежить: гусляр ще не встиг обернутися цапом.

Полетіла шкурка в піч, стала менша дочка не цаповою дружиною, а доброго молодця; стали вони собі жити-поживати й добра наживати.

В далекому краї, у якійсь державі жили собі цар із царицею; у них було троє синів — усі молоді, нежонаті, молодці такі, що ні в казці сказати, ні пером описати; молодшого звали Іван-царевич.

Каже їм цар таке слово:

— Діти мої милі, візьміть собі по стрілі, натягніть тугі луки й пустіть в різні сторони; на чий двір стріла впаде, там і сватайтесь.

Пустив стрілу старший брат — упала вона на боярський двір, просто перед дівочим теремом; пустив середульший брат — полетіла стріла до купця на двір і зупинилась біля красного ґанку, а на тому ґанку стояла душа-дівиця, донька купецька; пустив наймолодший брат — потрапила стріла у брудне болото, і підхопила її жабка-скрекотушка.

Каже Іван-царевич:

— Як мені зі скрекотушкою одружитися? Скрекотушка не рівня мені!

— Бери! — відповідає йому цар. — Певно, доля в тебе така.

От одружилися царевичі: старший із бояринею, середульший із купецькою дочкою, а Іван-царевич із жабкою-скрекотушкою. Кличе їх цар і наказує:

— Хай дружини ваші спечуть мені до завтра по м’якій білій хлібині.

Повернувся Іван-царевич до своїх палат сумний-невеселий, буйну голівоньку низько похнюпив.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого так зажурився? — питає його жабка. — Чи почув від батька слово неприємне?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько наказав тобі до завтра спекти м’який білий хліб.

— Не журися, царевичу! Лягай спати-відпочивати; уранці видно буде.

Уклала царевича спати і скинула з себе жаб’ячу шкірку — обернулася душею-дівицею, Василиною Пре мудрою; вийшла на красний ґанок і гукнула гучним голосом:

— Мамки-няньки! Збирайтеся, лаштуйтеся, приготуйте білий хліб, такий, як я їла в мого батенька.

Уранці прокинувся Іван-царевич, а в скрекотушки хліб давно готовий — і такий гарний, що ні подумати, ні описати, тільки в казці розказати! Прикрашений коровай різними витребеньками, по боках міста видно царські із заставами.

Подякував цар за той хліб Івану-царевичу й одразу віддав наказ своїм трьом синам:

— Хай дружини ваші витчуть мені за ніч по килиму.

Повернувся Іван-царевич сумний-невеселий, низько буйну голівоньку похнюпивши.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого так зажурився? Чи почув від батька свого слово неприємне?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько наказав за одну ніч виткати йому шовковий килим.

— Не журися, царевичу! Лягай спати-відпочивати; вранці видно буде!

Уклала його спати, а сама скинула жаб’ячу шкірку — і обернулась душею-дівицею, Василиною Премудрою; вийшла на красний ґанок і гукнула гучним голосом:

— Мамки-няньки! Збирайтеся, лаштуйтеся шовковий килим ткати — щоб такий був, на якому я сиділа в мого батенька!

Як сказано, так і зроблено. Уранці прокинувся Іван-царевич, у скрекотушки килим давно готовий — і такий чудовий, що ні подумати, ні описати, тільки в казці розказати. Гаптований килим золотом-сріблом, вигадливими візерунками.

Подякував цар за той килим Івану-царевичу й одразу загадав новий наказ, щоб усі троє царевичів прийшли до нього на оглядини разом із дружинами.

Знову повернувся Іван-царевич сумний-невеселий, низько буйну голівоньку похнюпивши.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого зажурився? Чи почув від батька слово непривітливе?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько велів, щоб я з тобою на оглядини прийшов; як я тебе людям покажу?

— Не журися, царевичу! Іди сам до царя в гості, а я слідом за тобою прибуду, як почуєш стукіт і грім — скажи: «Це моя жабка в коробочці їде».

От старші брати прийшли на оглядини зі своїми дружинами, виряджені, вичепурені; стоять і з Івана-царевича сміються:

— Що ж ти, брате, без дружини прийшов? Хоч би у хусточці приніс! І де ти таку красуню знайшов? Певно, всі болота обходив?

Раптом почувся сильний стукіт-грюкіт — весь палац затрусився; гості дуже налякались, посхоплювалися зі своїх місць і не знають, що їм робити; а Іван-царевич каже:

— Не бійтесь, панове! Це моя жабка в коробочці приїхала.

Підлетіла до царського палацу позолочена коляска, шестіркою коней запряжена, і вийшла з неї Василина Премудра — така красуня, що ні подумати, ні описати, хіба в казці розказати! Взяла Івана-царевича за руку й повела за столи дубові, за скатерті білі.

Почали гості їсти-пити, веселитися; Василина Премудра надпила з чаші, а решту собі в лівий рукав вилила; закусила лебедем, а кісточки у правий рукав сховала. Дружини старших царевичів побачили її хитрощі, давай і собі те робити. Згодом, як пішла Василина Премудра в танок з Іваном-царевичем, махнула лівою рукою — зробилося озеро, махнула правою — і попливли по воді білі лебеді; цар і гості замилувалися-задивувалися. А старші невістки пішли танцювати, махнули лівими рукавами — всіх оббризкали, махнули правими — кістка цареві просто в око влучила! Цар розсердився і прогнав їх з ганьбою.

Тим часом Іван-царевич побіг додому, знайшов шкіру жаб’ячу і спалив у великому вогні. Приїжджає Василина Премудра, спохватилася — немає жаб’ячої шкірки, зажурилася, затужила й каже царевичу:

— Ой, Іване-царевичу! Що ж ти накоїв? Якби трішечки ти зачекав, я б навіки твоєю була; а тепер прощавай! Шукай мене за тридев’ять земель, у тридесятому царстві — у Кощія Безсмертного.

Обернулась білою лебідкою і полетіла у вікно.

Іван-царевич гірко заплакав, помолився Богові на всі чотири сторони і пішов світ за очі.

Ішов він далеко чи близько, довго чи швидко — назустріч йому старенький дідок:

— Здрастуй, — каже, — добрий молодче! Що шукаєш, куди йдеш?

Царевич розповів йому про своє нещастя.

— Ой, Іване-царевичу! Навіщо ти жаб’ячу шкірку спалив? Не ти її одягнув, не тобі й знімати було! Василина Премудра хитріша, розумніша за свого батька вродилася; він за те розлютився на неї і велів три роки жабою бути. Візьми клубок; куди він покотиться — іди за ним сміло.

Іван-царевич подякував дідові і пішов за клубочком. Іде чистим полем, а назустріч йому ведмідь.

— Ану, — каже Іван-царевич, — заб’ю звіра! А ведмідь мовив йому:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Коли-небудь стану тобі в пригоді.

Іде він далі, коли це глядь — летить над ним селезень; царевич прицілився з рушниці, хотів було підстрелити птаха, як раптом мовив він людським голосом:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі стану в пригоді.

Він пожалів птаха і пішов далі. Біжить косоокий заєць; царевич знову за рушницю, почав цілитись, а заєць мовив йому людським голосом:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі сам стану в пригоді.

Він пожалів зайця і пішов далі — до синього моря, бачить — на піску лежить, помирає щука-риба.

— О, Іване-царевичу, — мовила щука, — пожалій мене, пусти в синє море.

Він кинув її в море й пішов берегом.

Скоро чи ні — прикотився клубочок до хатинки; стоїть хатинка на курячих лапках, навколо повертається. Каже Іван-царевич:

— Хатинко, хатинко! Стань до мене передом, а до моря задом.

Хатинка повернулась до моря задом, до нього передом. Царевич зайшов усередину й бачить: лежить на печі баба-яга кістяна нога, ніс у стелю вріс, сама зуби точить.

— Навіщо, добрий молодче, до мене завітав? — питає баба-яга в Івана-царевича.

— Ах ти, бабо-яга, кістяна нога! Ти спершу б мене, доброго молодця, нагодувала-напоїла, у бані попарила, а тоді й розпитувала.

Баба-яга нагодувала його, напоїла, в бані попарила; а царевич розповів їй, що шукає свою дружину, Василину Премудру.

— А, знаю! — сказала баба-яга. — Вона тепер у Кощія Безсмертного; важко її визволити, нелегко Кощія здолати: смерть його на кінчику голки, голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць у скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як зіницю ока береже.

Розказала яга, як до того дуба дістатися; Іван-царевич прийшов туди і не знає, як йому криню дістати? Раптом де не взявся — прибіг ведмідь і викорчував дерево з корінням; скриня впала й розбилася на друзки, вискочив зі скрині заєць і чимдуж кинувся навтьоки; глядь — а за ним уже інший заєць женеться, наздогнав, ухопив і на клоччя роздер. Вилетіла із зайця качка й полетіла високо-високо; летить, а за нею селезень кинувся, як ударить її — качка тут яйце і впустила, і впало те яйце в море. Іван-царевич, бачачи біду неминучу, залився слізьми; раптом підпливає до берега щука і тримає в зубах яйце; він узяв те яйце, розбив, дістав голку й відламав кінчик: як не бився Кощій, як не метався в усі боки, а довелося-таки йому помирати! Іван-царевич пішов у дім Кощіїв, забрав Василину Премудру й повернувся додому. Після того вони жили разом довго і щасливо.

Їхав якось козак шляхом-дорогою і заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на галявині стоїть копиця сіна. Зупинився козак перепочити трішки, ліг біля нього й закурив люльку; курив, курив і не побачив, як зронив іскру в сіно.

Сів козак на коня й рушив у дорогу; не встиг і десяти кроків ступити, як спалахнуло полум’я і весь ліс осяяло. Озирнувся козак, дивиться — копиця горить, а у вогні стоїть красна дівиця й каже гучним голосом:

— Козаче, людино добра! Порятуй мене від смерті.

— Як же тебе порятувати? Навколо полум’я, до тебе не підступитися.

— Устроми у вогонь свого списа, я по ньому виберусь.

Козак устромив спис у вогонь, а сам од великого жару одвернувся.

Вмить красна дівиця обернулася змією, залізла на спис, ковзнула козакові на шию, обвилася навколо шиї тричі і взяла хвіст у зуби.

Козак налякався; не зметикує, що йому робити і як далі бути.

Мовила змія людським голосом:

— Не бійся, добрий молодче! Носи мене на шиї сім років та шукай олов’яне царство, а приїдеш у те царство — залишися і проживи там ще сім років безвиїзно. Зробиш так — щасливий будеш!

Поїхав козак шукати олов’яне царство. Багато минуло часу, багато води сплило, наприкінці сьомого року дістався він до крутої гори; на тій горі стоїть олов’яний замок, довкола замку висока білокам’яна стіна.

Поскакав козак на гору, перед ним стіна розсунулась, і в’їхав він на широкий двір. Тієї ж миті спала з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася душею-дівицею і з-перед очей зникла, ніби її й не було.

Козак залишив свого доброго коня у стайні, зайшов до палацу й почав роздивлятися кімнати. Всюди дзеркала, срібло й оксамит, і ніде не видно жодної душі людської.

«Ех, — думає козак, — куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Певно, доведеться помирати голодною смертю!»

Тільки-но подумав, як глип — аж перед ним стіл накритий, на столі пити-їсти всього вдосталь; він закусив, випив і надумав піти подивитися на коня. Приходить до стайні — кінь стоїть у стійлі й овес жує.

— Ну, це гарна річ: можна, отже, без нужди прожити.

Довго-довго залишався козак в олов’яному замку, і здолала його нудьга смертельна: завжди сам-самісінький! Ні до кого й слова мовити. Надумався він поїхати у вільний світ; тільки куди не кинься — всюди стіни високі, немає ні входу, ні виходу. Спересердя вхопив палицю, зайшов до палацу й почав дзеркала та шибки бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло розкидати: «Може, господар вийде й на волю випустить!». Ні, ніхто не з’являється.

Ліг козак спати. Наступного дня прокинувся, погуляв-походив і надумав закусити; туди-сюди дивиться — нема для нього нічого!

— Ех, — каже, — як хто пославсь, так і виспиться! От наколобродив учора, тепер голодувати доведеться!

Тільки-но покаявся, як умить їжа й питво — все готове!

Минуло три дні; прокинувся козак уранці, глянув у вікно — біля ґанку стоїть його добрий кінь осідланий. Що це означає? Умився, вбрався, взяв свого довгого списа і вийшов на широкий двір. Раптом де не взялася — з’явилася красна дівиця:

— Здрастуй, добрий молодче! Сім років минуло — врятував ти мене од вірної загибелі. Тож знай: я царська донька. Викрав мене Кощій Безсмертний у рідного батька, у матері, захотів узяти за себе заміж, та я з нього посміялася; от він розізлився і перетворив мене на люту змію. Дякую тобі за тривалу службу! Тепер їдьмо до мого батька; стане він тебе нагороджувати золотими монетами й камінням самоцвітним, ти нічого не бери, а проси собі барильце, що в льоху стоїть.

— А яка від нього користь?

— Покотиш барильце праворуч — враз палац з’явиться, покотиш ліворуч — палац зникне.

— Згода, — мовив козак.

Сів він на коня, посадив із собою прекрасну царівну; високі стіни самі перед ними розсунулись, і поїхали вони в путь-дорогу.

Скоро чи ні — приїздить козак із царівною до царя.

Цар побачив свою доньку, зрадів, почав дякувати і дає козакові повні мішки й перлів.

Каже добрий молодець:

— Не треба мені ні золота, ні перлів; дай мені на спогад те барильце, що в льоху стоїть.

— Багато хочеш, брате! Ну, нічого не вдієш: дочка мені дорожча за все! За неї і барильця не шкода. Бери.

Козак узяв царський подарунок і вирушив білим світом мандрувати.

Їхав-їхав, трапився йому назустріч старезний дідок. Просить старий:

— Нагодуй мене, добрий молодче!

Козак зіскочив з коня, відв’язав барильце, покотив його праворуч — умить чудовий палац з’явився. Зайшли вони удвох у розмальовані палати й сіли за накритий стіл.

— Агов, слуги мої вірні! — гукнув козак. — Нагодуйте-напоїть мого гостя.

Не встиг вимовити — несуть слуги цілого вола і три казани напоїв. Почав дідок їсти й підхвалювати; з’їв цілого вола, випив три казани, крякнув та й каже:

— Малувато, та нічого! Дякую за хліб-сіль.

Вийшли з палацу; козак покотив своє барильце ліворуч — і палацу як не було.

— Поміняймося, — каже дідок козаку, — я тобі меч віддам, а ти мені барильце.

— А яка користь від меча?

— Так це ж меч-саморуб: варто тільки махнути — хоч яка сила незчисленна, всіх поб’є! Он, бачиш — ліс росте; хочеш, спробую?

Тут дідок дістав свого меча, махнув ним і каже:

— Іди, меч-саморуб, порубай дрімучий ліс!

Меч полетів і давай дерева рубати та в сажні складати; порубав і назад до господаря повернувся. Козак довго не думав, віддав діду барильце, а собі взяв меч-саморуб, сів на коня й надумав до царя повернутися. А під столицю того царя підступив сильний неприятель; козак побачив рать-силу незчисленну, махнув на неї мечем:

— Меч-саморуб! Зроби добре діло: порубай військо вороже.

Полетіли голови… І години не минуло, як ворожої сили не стало. Цар виїхав козакові назустріч, обняв його, поцілував і тут же вирішив віддати за нього заміж прекрасну царівну.

Весілля було пишне; на тім весіллі і я був, мед пив, по вусах текло, а в роті не було.

Жили собі в одному селі дід і баба, бідні-злиденні, і був у них син Іванко. Змалку любив він на дудочці грати. І так він добре грав, що всі слухали — наслухатись не могли. Заграє Іванко сумної пісні — всі зажуряться, у всіх сльози котяться. Заграє танкової — усі в танок ідуть, стриматись не можуть.

Підріс Іванко й каже батьку й матері:

— Піду я, татку й ненько, наймитувати. Скільки зароблю — усе вам принесу.

Попрощався і пішов.

Прийшов до одного села — ніхто не наймає. До іншого прийшов — і там наймити не потрібні.

Пішов Іванко далі.

Ішов-ішов і прийшов у дальнє село. Ходить від хати до хати, питає, чи не потрібен кому наймит.

Вийшов з однієї хати чоловік і каже:

— Чи не підеш до мене овець пасти?

— Піду, діло не хитре!

— Не хитре воно, справді. Тільки в мене така умова: як добре пастимеш — удвічі більше заплачу. А як хоч одну вівцю з моєї отари загубиш, нічого не отримаєш, прожену без грошей!

— Може ж не загублю! — відповідає Іванко.

— Отож, дивися!

Домовились вони, й почав Іванко отару пасти.

Уранці вдосвіта йде з двору, а повертається, коли сонце сяде.

Як іде він з пасовиська, господар із господинею вже на воротах стоять, овець рахують:

— Одна, дві, три… десять… двадцять… сорок… п’ятдесят…

Усі вівці цілі!

Так і місяць минув, і другий, і третій. Скоро треба з чабаном розраховуватись, заробіток йому платити.

«Що це? — думає господар. — Як це чабан усіх овець зберігає? У минулі роки завжди вівці пропадали: то вовк загризе, то самі кудись заблудять, загубляться… Недарма це. Треба подивитись, що чабан на пасовиську робить».

На світанку, коли всі ще спали, взяв господар овечого кожуха, вивернув його вовною назовні, натяг на себе й заліз у хлів. Став посеред овець навкарачки. Стоїть чекає, коли чабан пожене отару на пасовисько.

Як сонечко встало, Іванко прокинувся й погнав овець. Забекали вівці й побігли. А господарю хоч і важко, тільки він не відстає — біжить разом з вівцями, покрикує:

— Бе-бе-бе! Бе-бе-бе!

А сам думає: «Тепер я все дізнаюся, вивідаю!» Гадав він, що Іванко його не помітить. А Іванко зіркий був, зразу його побачив, тільки не показав — жене овець, а сам вряди-годи й цьвохне їх батогом. Та все мітить просто господареві по спині!

Пригнав овець на узлісся, сів під кущем і почав окраєць жувати.

Ходять вівці по галявині, щипають траву. А Іванко за ними наглядає. Як побачить, що якась вівця хоче до лісу забігти, враз на дудочці заграє. Всі вівці до нього й біжать.

А господар усе навкарачки ходить, головою в землю тицяє, начебто траву щипає.

Утомився, упрів, а показатися соромно: розкаже чабан сусідам — ганьби не спекаєшся!

Як наїлися вівці, Іванко й каже їм:

— Ну, ситі ви, задоволені, тепер і потанцювати можна!

Та й заграв на дудочці танкової.

Почали вівці скакати й танцювати, ратицями притупувати! І господар з ними: хоч не ситий і не задоволений, а вискочив із середини отари й почав гопцювати навприсядки. Танцює, витанцьовує, ногами різні штуки виробляє, стриматися не може!

Іванко все швидше і швидше грає, а за ним і вівці, і господар швидше танцюють.

Упрів господар, піт з нього так і котиться. Червоний весь, чуб розтріпався… Не витримав, закричав:

— Агов, наймите, годі-бо грати!.. Сили більше немає!

А Іванко ніби не чує — грає та й грає!

Зупинився він нарешті й каже:

— Ой, господарю! Чи це ви?

— Я…

— Та як же ви сюди потрапили?

— Та так, забрів мимохідь…

— А кожуха навіщо вбрали?

— Та холодно ніби зранку здалося…

А сам у кущі й утік. Приплентався додому й каже дружині:

— Ну, дружино, треба нам наймита швидше випровадити по-доброму, треба йому гроші віддати…

— Чого це? Нікому не віддавали, а йому раптом віддамо…

— Не можна не віддати. Він так нас осоромить, що й на люди не зможемо поткнутися.

І розповів їй, як чабан змусив його танцювати, трохи до смерті не заморив.

Вислухала його господиня й каже:

— Ти справдешній телепень! Треба ж було тобі танцювати! Мене він не примусить. Як прийде, накажу йому грати. Подивишся, що буде.

Почав господар просити дружину:

— Коли ти таке діло затіяла, посади мене в скриню та прив’яжи на горищі до сволока, щоб мені разом з тобою не затанцювати… Годі з мене! Натанцювався я вранці, ледве ноги тягаю.

Господиня так і зробила. Посадила чоловіка у велику скриню і прив’язала на горищі до сволока. А сама чекає не дочекається, коли повернеться наймит з поля.

Увечері, щойно Іван пригнав отару, господиня й каже йому:

— Чи правда, що в тебе така дудочка є, під яку всі танцюють?

— Правда.

— Ану заграй! Якщо я затанцюю — віддамо тобі зароблене, а не затанцюю — проженемо.

— Гаразд, — каже Іванко, — хай буде по-вашому.

Дістав дудочку і почав танкової грати.

А господиня тим часом тісто місила. Не втрималася вона й пішла в танець. Танцює, а сама перекидає тісто з руки на руку. А Іванко все швидше та й швидше, все гучніше та й гучніше грає. І господиня усе швидше та й швидше танцює.

Почув дудочку й господар на горищі. Почав у своїй скрині руками та ногами ворушити, пританцьовувати. Та тісно йому там, усе головою об віко стукається. Вовтузився, вовтузився та й зірвався з перекладини разом зі скринею. Провалив головою віко, вискочив зі скрині й пішов по горищу навприсядки танцювати! З горища скотився, у хату звалився. Почав там на місці з дружиною танцювати, руками й ногами махати!

А Іванко вийшов на ґанок, сів на приступець, усе грає, не вгаває. Господар із господинею за ним на двір вискочили і давай танцювати і скакати перед ґанком.

Потомилися обоє, ледве дихають, а зупинитися не можуть. А дивлячись на них, і кури затанцювали, і вівці, і корови, й собака біля будки.

Тут Іванко встав із ґанку і граючи до воріт пішов. А за ним і всі потяглися.

Бачить господиня — кепські справи. Почала умовляти Іванка:

— Ой, наймите, годі, не грай більше! Не виходь із двору! Не ганьби перед людьми! По-чесному з тобою розрахуємось! Як і домовлялися, зароблене віддамо!

— Е ні! — каже Іванко. — Хай на вас добрі люди подивляться, хай посміються!

Вийшов він за ворота — ще гучніше заграв. А господар з господинею, з усіма коровами, вівцями та курми ще швидше затанцювали. І крутяться, і вертяться, і присідають, і підстрибують!

Збіглося все село — і старі й малі, сміються, пальцями тикають…

До самого вечора грав Іванко. Уранці одержав свій заробіток і пішов до батька, до матері. А господар з господинею в хату заховалися. Сидять і показатись на очі людям соромляться.

У якомусь царстві жили собі дід і баба, і був у них син Мартинко. Усе життя дід був мисливцем, бив звіра і птицю, із того жив і сім’ю годував. Настав час — захворів дід і помер. Залишився Мартинко з матір’ю, потужили-поплакали, та нічого не вдієш: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і проїли весь хліб, що в запасах був.

Бачить баба, що їсти більше нема чого, треба гроші брати, а дід залишив був їм двісті рублів. Дуже не хотілося їй скарбничку починати, та хоч як кріпилася, а починати мусила — не вмирати ж з голоду! Відрахувала сто рублів і каже синові:

— На тобі, Мартинку, сто рублів, піди попроси в сусідів коня, їдь до міста і купи хліба. Дасть Бог, якось зиму переб’ємось, а навесні будемо роботу шукати.

Мартинко випросив воза з конем і поїхав до міста. Їде він повз м’ясні лавки — галас, лайка, натовп людей. Що таке? А то м’ясники упіймали мисливського собаку, прив’язали до стовпа і б’ють його палицями — собака рветься, скавчить, відгризається… Мартинко підбіг до тих м’ясників і питає:

— Браття, за що бідного пса так б’єте немилосердно?

— Як же його не бити, — відповідають м’ясники, — коли він цілу тушу яловичини зіпсував!

— Годі, браття! Не бийте його, краще продайте мені.

— Згода, купи, — каже якийсь мужик жартома. — Давай сто рублів.

Мартинко дістав з-за пазухи сотню, відав м’ясникам, а собаку відв’язав і взяв із собою. Пес почав до нього лащитись, хвостом так і виляє: розуміє, значить, хто його від смерті порятував.

Ось приїжджає Мартинко додому, мати одразу й питає:

— Що купив, синку?

— Купив собі перше щастя.

— Що ти брешеш! Яке там щастя?

— А он, Журка! — і показує їй собаку.

— Більше нічого не купив?

— Якби гроші лишились, може, й купив би, тільки вся сотня за собаку пішла.

Баба почала сваритися:

— Нам, — каже, — самим їсти нема чого, сьогодні останнє борошно в засіках повимітала й коржика спекла, а завтра й того не буде!

Наступного дня дістала баба ще сто рублів, віддала Мартинку й каже:

— На, синку! Їдь до міста, купи хліба, а на вітер грошей не викидай.

Приїхав Мартинко до міста, почав ходити вулицями і придивлятися, і трапився йому на очі злий хлопчисько: упіймав кота, зачепив мотузкою за шию і тягне на річку.

— Зажди! — закричав Мартинко. — Куди Васька тягнеш?

— Хочу його втопити, проклятого!

— За яку провину?

— Зі столу пирога потягнув.

— Не топи його, ліпше мені продай.

— Гаразд, купи. Давай сто рублів.

Мартинко не вагаючись поліз у пазуху, дістав гроші й віддав хлопчиську, а кота посадив у мішок і повіз додому.

— Що купив, синку? — питає його баба.

— Кота Васька.

— А більш нічого не купив?

— Якби гроші лишились, може, й купив би що-небудь іще.

— Ой ти ж телепень! — закричала на нього баба. — Забирайся геть із дому, шукай собі хліба по чужих людях!

Пішов Мартинко до сусіднього села шукати роботу. Іде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:

— Куди, хлопче, йдеш?

— Іду в найми проситися.

— Іди до мене. Тільки я робітників без угоди беру: хто в мене прослужить три роки, того й так не ображу.

Мартинко погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював. Настав час розрахунку, кличе його господар:

— Ну, Мартинку, йди — отримуй за свою службу.

Привів його до комори, показує два повні мішки й каже:

— Який хочеш, той і бери.

Дивиться Мартинко — в одному мішку срібло, а в іншому пісок, і задумався: «Це все не просто так! Хай краще моя праця пропаде, а я таки спробую, візьму пісок — що з того вийде?»

Каже він господарю:

— Я, отче, вибираю собі мішок із дрібним пісочком.

— Ну, хлопче, воля твоя. Бери, коли сріблом гребуєш.

Мартинко закинув мішок на спину й пішов шукати іншого місця. Ішов, ішов і забрів до темного дрімучого лісу. Посеред лісу галявина, на галявині вогонь горить, у вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці сказати. Каже красна дівиця:

— Мартине, вдовиний сину! Якщо хочеш добути собі щастя, порятуй мене: засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.

«А й справді, — подумав Мартинко, — як тягати отаку ношу, краще людині допомогти. Невелике багатство — пісок, цього добра всюди багато!»

Кинув мішок, розв’язав і почав сипати. Вогонь за мить погас, красна дівиця вдарилась об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обкрутилася кільцем навколо шиї. Мартинко злякався.

— Не бійся! — сказала йому змія. — Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство — підземне, там мій батенько царствує. Як прийдеш до нього на двір, буде він тобі давати багато золота, і срібла, і самоцвітного каміння. Ти нічого не бери, а попроси в нього з мізинця каблучку. Та каблучка не проста: якщо перекинути її з руки на руку — вмить з’являться дванадцять молодців, і хоч що їм накажеш, усе за одну ніч зроблять.

Вирушив добрий молодець у путь-дорогу. Далеко чи близько, довго чи швидко — підходить до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Тут зіслизнула з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і зробилася знову красною дівицею.

— Іди за мною! — сказала красна дівиця і повела його під той камінь.

Довго йшли вони підземним ходом, раптом замаячило світло — усе світліше й світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі прекрасний палац стоїть, а в палаці живе батько красної дівиці, цар того підземного краю.

Заходять подорожні до палат білокам’яних, зустрічає їх цар ласкаво.

— Здрастуй, — каже, — доню моя мила! Де ти стільки років пропадала?

— Тату мій любий! Я би зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від неминучої злої смерті врятував і сюди, в рідні місця, привів.

— Дякую тобі, добрий молодче! — сказав цар. — За твою доброту нагородити тебе годиться. Бери собі і золота, і срібла, і каміння самоцвітного, скільки душа забажає.

Відповідає йому Мартин, вдовиний син:

— Ваша царська величносте! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні каміння самоцвітного. Як хочете нагородити, дайте мені каблучку зі своєї царської руки, з мізинця. Я парубок холостий, стану на каблучку частіше поглядати, стану про наречену подумувати, тим свій смуток розганяти.

Цар зняв свою каблучку, віддав Мартинові:

— На, володій на здоров’я! Та дивись нікому про каблучку не розповідай, а то сам на себе велику біду накличеш!

Мартин, вдовиний син, подякував цареві, взяв каблучку і трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Далеко чи близько, довго чи швидко — повернувся додому, знайшов свою матір стареньку, і стали вони жити-поживати, горя не знавати.

Надумав Мартинко одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.

— Іди, — каже, — до самого царя, сватай за мене царівну.

— Ой, синку, — відповідає стара, — знайся кінь з конем, а віл з волом. А то бачиш, що надумав! Ну чого мені до короля йти? Звісна річ, він розсердиться на мене і накаже тебе стратити.

— Нічого, матінко! Либонь, коли я посилаю, значить, сміливо йди. Яка буде відповідь від царя, про те мені кажи, а без відповіді додому не повертайся.

Зібралася баба й попленталась до королівського палацу. Прийшла на двір і просто на парадні сходи, так і іде без усякої доповіді. Схопила її варта:

— Стій, стара! Куди тебе чорти несуть? Тут навіть генерали не сміють ходити без доповіді…

— Ах ви такі-сякі! — закричала баба. — Я прийшла до царя в добрій справі, хочу посватати його дочку-царівну за мого синка, а ви хапаєте мене за поли!

Такий ґвалт здійняла! Цар почув крики, глянув у вікно й наказав упустити до нього бабцю. От увійшла вона до кімнати і вклонилася царю.

— Що скажеш, бабусю? — спитав цар.

— Та ось, прийшла до вашої милості. Не нагнівайтеся: є в мене купець, а у вас товар. Купець — мій синок Мартинко, великий розумник, а товар — ваша дочка, прекрасна царівна. Чи не віддасте її заміж за мого Мартинка? Ото пара буде!

— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав на неї цар.

— Ні, ваша царська величносте! Будьте ласкаві відповідь дати.

Цар одразу зібрав до себе всіх панів міністрів, і почали вони раду радити, яку відповідь дати старій. І порішили так: нехай Мартинко за одну добу збудує розкішний палац, і щоб від того палацу до царського був кришталевий міст, а обабіч моста росли дерева з золотими і срібними яблуками, і на тих деревах співали різні птахи. Та ще нехай збудує собор на п’ять бань: щоб було де повінчатися, було де весілля справляти. Якщо бабин син усе це зробить, тоді за нього можна царівну віддати: значить, дуже вправний. А якщо не зробить, то і бабі, і йому відтяти голови за провину.

З такою-то відповіддю відпустили бабу. Іде вона додому — хитається, гіркими слізьми заливається. Побачила Мартинка, кинулась до нього.

— Ну, — каже, — казала я тобі, синку, не затівай зайвого, а ти все своє! Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, будемо ми завтра страчені…

— Годі, матінко! Дасть Бог, живі лишимось. Лягай спати — завтра видно буде.

Рівно опівночі встав Мартин із постелі, вийшов на широкий двір, перекинув каблучку з руки на руку — і враз стали перед ним дванадцять молодців, усі на одне лице, волос у волос, голос у голос.

— Чого тобі треба, Мартине, вдовиний сину?

— А ось що: зробіть мені до світанку на цьому місці розкішний палац, і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, обабіч моста росли б дерева з золотими і срібними яблуками, а на тих деревах співали різні птахи. Та ще збудуйте собор на п’ять бань, щоб було де повінчатись, було де весілля справляти.

Відповіли дванадцять молодців:

— До завтра буде готово!

Кинулись вони врізнобіч, зігнали звідусіль майстрів і теслярів та й узялися до роботи: все у них злагоджено, швидко діло йде.

Уранці прокинувся Мартинко не у простій хаті, а в розкішних покоях; вийшов на високий ґанок, дивиться — все готове: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими і срібними яблуками. О тій порі вийшов цар на свій балкон, глянув у підзорну трубу і здивувався: все за наказом зроблено! Кличе до себе прекрасну царівну і велить до вінця збиратися.

— Ну, — каже, — не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за хлопського сина, та тепер цього не уникнути.

От, поки царівна умивалась, чепурилась, у дорогі наряди вбиралась, Мартин, вдовиний син, вийшов на широкий двір, перекинув свою каблучку з руки на руку — і раптом дванадцять молодців ніби із землі виросли:

— Чого бажається, чого треба?

— А ось, браття, вберіть мене у боярський каптан і приготуйте коляску розмальовану й шестерик коней.

— Зараз буде зроблено!

Не встиг Мартинко тричі моргнути, а вже принесли йому каптан; убрався він у каптан — якраз на нього, ніби по мірці шитий. Озирнувся — біля під’їзду коляска стоїть, у коляску пречудові коні запряжені — одна шерстинка срібна, друга золота. Сів він у коляску і поїхав до собору. Там уже давно до обідні дзвонять, і людей набилося тьма. Услід за нареченим приїхала й наречена зі своїми няньками й мамками та цар зі своїми міністрами. Відстояли обідню, а потім, як годиться, взяв Мартин, вдовиний син, прекрасну королівну за руку і прийняв із нею закон. Цар дав за дочкою багатий посаг, нагородив зятя високим чином і справив бучний бенкет.

Живуть молодята місяць, і два, і три. Мартинко що не день, усе нові палаци будує та сади розводить.

Тільки царівні не до душі було, що її віддали заміж ні за царевича, ні за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як його зі світу зжити. Прикинулася такою лисицею! Усе біля чоловіка походжає, всіляко йому догоджає та все про його мудрість допитується. Мартинко тримається, нічого не розповідає.

От якось був Мартинко в короля в гостях, повернувся додому пізно й ліг відпочити. Тут королівна й причепилася до нього, почала його цілувати-голубити, ласкавими словами знаджувати, і так вмастила — не втримався Мартинко, розповів їй про свою чарівну каблучку.

«Стривай, — думає королівна, — тепер я з тобою впораюсь!»

Щойно заснув він міцним сном, королівна хап його за руку, зняла з мізинця каблучку, вийшла на широкий двір і перекинула каблучку з руки на руку. Вмить з’явилися перед нею дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба, прекрасна королівно?

— Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні моста кришталевого, а стояла колишня стара хата. Хай мій чоловік у бідності лишається, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче державство. Від самого сорому не хочу тут жити!

— Раді старатися, усе зробимо! Тієї ж миті підхопило її вітром і понесло у тридесяте царство, у мишаче державство.

Уранці прокинувся цар, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубу — немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору на п’ять бань, а тільки стоїть стара хата.

«Що ж це таке? — думає цар. — Куди все поділося?»

І, не зволікаючи, посилає свого ад’ютанта дізнатися на місці: що ж таке сталося? Ад’ютант поскакав верхи і, повернувшись назад, доповідає царю:

— Ваша величносте! Де був розкішний палац, там стоїть колишня стара хата, в тій хаті ваш зять зі своєю матір’ю живе, а прекрасної царівни й духу немає, і невідомо, де вона поділася.

Цар скликав велику раду й наказав судити свого зятя, мовляв, навіщо одурив його чарами і згубив прекрасну царівну. Присудили Мартинка посадити у високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти ні пити — хай помре з голоду. Прийшли мурівщики, поставили стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла лишили. Сидить він, бідолашний, в ув’язненні, не їсть, не п’є день, і другий, і третій та слізьми обливається.

Дізнався про напасть собака Журко, прибіг до хати, а кіт Васько на печі лежить мурчить. Накинувся на нього Журко:

— Ах ти негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати і позіхати, а того й не відаєш, що господар наш у кам’яному стовпі ув’язнений. Либонь, забув старе добро, як він сто рублів заплатив і тебе від смерті порятував. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черва сточила. Вставай мерщій! Треба допомагати йому скільки духу.

От Васько зістрибнув із печі й разом із Журком побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, задерся нагору й заліз у віконце:

— Здрастуй, господарю! Чи живий ти?

— Ледь живий, — відповідає Мартинко. — Зовсім знесилів без їжі, доводиться помирати голодною смертю.

— Зажди, не журися! Ми тебе і нагодуємо, і напоїмо, — сказав Васько, вистрибнув у вікно і спустився на землю. — Ну, брате Журку, а господар же ж від голоду помирає! Як би нам примудритися й допомогти йому?

— Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Щойно зустрінемо пекаря з лотком, я зразу підкочуся йому під ноги і зіб’ю в нього лоток із голови. А тут уже ти гав не лови! Хапай мерщій калачі та булки й тягни до господаря.

От вийшли вони на широку вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журко кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, впустив лоток, розсипав увесь хліб та з переляку кинувся бігти геть — боязко йому, бо собака, певно, скажена. Береженого Бог береже! А кіт Васько хап за булку й потяг до Мартинка; віддав одну — побіг по другу, відав другу — побіг по третю.

Після цього надумали кіт Васько і собака Журко іти до тридесятого царства, до мишачого державства — добути чарівну каблучку. Дорога далека, багато часу мине…

Натягали вони Мартинку сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

— Дивись же, господарю! Їж-пий та вважай, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися й вирушили в путь-дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко — приходять вони до синього моря. Каже Журко коту Ваську:

— Я хочу перепливти на той бік. А ти як гадаєш?

Відповідає Васько:

— Я плавати не вмію, зразу потону.

— Ну, сідай тоді мені на спину!

Кіт Васько сів собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем. Перебралися на той бік і прийшли в тридесяте царство, в мишаче державство.

У тому царстві не видно й душі людської, зате стільки мишей, що й не полічити: куди не підеш, так зграями й ходять! Каже Журко коту Ваську:

— Ну, брате, берися до полювання, починай цих мишей давити, а я згрібатиму і в купу складатиму.

Васько до такого полювання звичний; як пішов з мишами поратися по-своєму, що не хапне — то й дух вийде! Журко ледве встигає в купу складати і за тиждень наскладав велику скирту.

Усе царство охопив сум великий. Бачить мишачий цар, що кількість його люду невпинно зменшується, що багато підданих забрала зла смерть, виліз із нори і почав благати Журка й Васька:

— Б’ю чолом вам, велемогутні богатирі! Згляньтеся над моїм народцем, не винищуйте всіх. Ліпше скажіть, чого вам треба? Що можу, все для вас зроблю.

Відповідає йому Журко:

— Стоїть у твоєму царстві палац, у тому палаці живе прекрасна королівна. Вкрала вона в нашого господаря каблучку чарівну. Якщо не добудеш нам ту каблучку, то й сам пропадеш, і царство твоє згине: все спустошимо!

— Заждіть, — каже мишачий цар, — я зберу своїх підданих і спитаю в них.

Мерщій зібрав він мишей і великих, і малих, і почав питати, чи візьметься хтось із них прокрастися в палац до королівни й дістати чарівну каблучку. Зголосилося одне мишеня:

— Я, — каже, — в тому палаці частенько буваю: вдень королівна носить каблучку на мізинці, а на ніч, коли лягає спати, кладе її в рот.

— Ну ж бо, постарайся добути її. Як зробиш це, не поскуплюся, нагороджу тебе по-царськи.

Мишеня дочекалося ночі, прокралося до палацу і залізло тихенько до королівни у спальню. Дивиться — королівна міцно спить. Воно залізло на постіль, встромило королівні в ніс свого хвостика і почало лоскотати по ніздрях. Вона чхнула — каблучка з рота вискочила і впала на килим. Мишеня стрибнуло з ліжка, схопило каблучку в зуби й віднесло до свого царя. Цар мишачий віддав каблучку велемогутнім богатирям — коту Ваську і собаці Журку. Вони на тому цареві подякували і почали між собою радитись, хто краще каблучку збереже. Кіт Васько каже:

— Давай мені, я вже точно не загублю!

— Гаразд, — каже Журко. — Дивися, бережи як зіницю ока.

Кіт узяв каблучку в рот, і вирушили вони назад.

От дійшли до синього моря. Васько скочив Журку на спину, вчепився лапами щосили, а Журко в воду — і поплив через море.

Пливе годину, пливе другу. Раптом, де не взявся, налетів чорний ворон, причепився до Васька і почав клювати його в голову. Бідолашний кіт не знає, що й робити, як від ворога захиститись. Якщо лапами — ще впадеш у море і на дно підеш; якщо показати ворону зуби — можна каблучку впустити. Біда, що й казати! Довго терпів він, але зрештою несила стало — продовбав йому ворон голову до крові. Розізлився Васько, почав зубами боронитися — і впустив каблучку в синє море. Чорний ворон піднявся вгору й полетів у темні ліси.

А Журко, щойно виплив на берег, одразу про каблучку запитав. Васько стоїть, голову понуривши.

— Пробач, — каже, — винен, брате, перед тобою: я ж каблучку в море впустив!

Накинувся на нього Журко:

— От ти йолоп! Твоє щастя, що я раніше не дізнався, я б тебе, роззяву, в морі втопив! Із чим ми тепер до господаря повернемось? Зараз же лізь у воду: або каблучку дістань, або сам пропадай!

— Яка з того користь, що я пропаду? Ліпше схитруймо: як раніше мишей ловили, так тепер давай на раків полювати; дасть Бог, на наше щастя, вони нам допоможуть каблучку знайти.

Журко погодився; стали вони ходити морським берегом, стали раків ловити і в купу складати. Велику гору наклали! Тим часом виліз із моря величезний рак, захотів погуляти на чистому повітрі. Журко з Васьком мерщій злапали його — і давай термосити в усі боки!

— Не давіть мене, велемогутні богатирі! Я — цар над усіма раками. Що накажете, те і зроблю.

— Ми впустили каблучку в море, знайди її і принеси, як хочеш милості, а як ні — усе твоє царство знищимо!

Цар-рак мерщій скликав своїх підданих і почав про каблучку розпитувати. Зголосився один малий рак:

— Я, — каже, — знаю, де вона. Щойно каблучка впала в синє море, враз підхопила її риба-білужина і проковтнула на моїх очах.

Тут усі раки кинулись по морю розшукувати рибу-білужину, злапали її, бідолашну, і давай щипати клешнями; вже ж вони ганяли-ганяли її — ні на мить спокою не давали. Риба і туди, і сюди, билася-билася і вискочила на берег.

Цар-рак виліз з води й каже котові Ваську і собаці Журку:

— Ось вам, велемогутні богатирі, риба-білужина, термосьте її немилосердно: вона вашу каблучку проковтнула.

Журко накинувся на білужину і почав її з хвоста уплітати. «Ну, — думає, — досхочу тепер наїмся!»

А шельма-кіт знає, де швидше каблучку знайти, узявся за білужаче черево і швидко на каблучку напав. Схопив каблучку в зуби і мерщій накивав п’ятами, а в голові така думка: «Прибіжу я до господаря, віддам йому каблучку і похвалюся, що сам усе влаштував. Буде мене господар і любити й жалувати більше, ніж Журка!»

Тим часом Журко наївся досхочу, дивиться — де ж Васько? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою перед господарем вислужитись. «Так брешеш же, лукавцю Васько! Ось я тебе наздожену, на дрібні шматочки порву!»

Побіг Журко в погоню; довго чи швидко — наздогнав він кота Васька і погрожує йому бідою неминучою. Васько вгледів у полі берізку, задерся на неї і засів на самій верхівці.

— Гаразд, — каже Журко. — Усе життя не просидиш на дереві, коли-небудь і злізти захочеш, а я вже кроку звідси не відступлю.

Три дні сидів кіт Васько на березі, три дні стеріг його Журко, очей не зводячи; зголодніли обидва й погодились на мирову. Помирились і вирушили разом до свого господаря. Прибігли до стовпа. Васько вскочив у віконце й питає:

— Ти живий, господарю?

— Здрастуй, Васько! Я вже думав, ви не повернетесь. Три дні, як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чарівну каблучку. Мартинко дочекався глухої півночі, перекинув каблучку з руки на руку — вмить з’явилися до нього дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба?

— Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і собор п’ятибанний і перенесіть сюди мою невірну дружину. Щоб на ранок усе було готово.

Сказано — зроблено. Уранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився в підзорну трубу: де хатина стояла, там високий палац збудований, від того палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, обабіч мосту ростуть дерева із золотими і срібними яблуками. Король наказав запрягти карету і поїхав розвідати, чи справді все стало, як раніше, чи йому привиділось. Мартинко зустрічає його біля воріт.

— Так і так, — доповідає, — ось що зі мною королівна зробила!

Король велів її покарати. А Мартинко і тепер живе, хліб жує.

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба, і за весь їхній вік не було в них дітей. Надумались вони, що ось уже літа їхні давні, скоро помирати час, а нащадка Господь їм не дав, і стали вони Богу молитися, щоб дарував їм дитину, аби було кому душу пом’янути. Дав старий обітницю: якщо народить баба дитину, тоді кого першого зустрінуть, того й візьмуть кумом. Через якийсь час заважніла стара і народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати кума; тільки-но ступив за ворота, аж назустріч йому їде бричка, четвериком коней запряжена; а в бричці цар сидить.

Старий не знав царя, гадав, що це боярин, зупинився і ну кланятись.

— Чого тобі, дідуню, треба? — питає цар.

— Та прошу твою милість, не гнівайся лишень: похрести мого новонародженого синочка.

— Чи в тебе немає в селі знайомих?

— Є в мене багато знайомих, багато приятелів, та брати їх у куми не годиться, бо таку обітницю дав: кого першого зустріну, того й проситиму.

— Гаразд, — каже цар, — на тобі сто рублів на хрестини; завтра я сам приїду.

Наступного дня приїхав він до старого; мерщій покликали попа, похрестили немовля і нарекли Іваном. Став цей Іван рости не по днях, а по годинах — як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою сто рублів царської платні.

Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незмірну. У той час згадав про нього цар: мовляв, є в мене хрещеник, а який він — не знаю; волів особисто його бачити і тут же послав наказ, щоб Іван — селянський син, не зволікаючи, став перед його ясні очі. Почав старий збирати його в дорогу, дістав гроші і каже:

— На ось тобі сто рублів, іди в місто на конюшню, купи собі коня, а то дорога далека — пішки не дійдеш.

Іван пішов у місто, і трапився йому дорогою якийсь старигань.

— Здрастуй, Іване — селянський сину! Куди прямуєш?

Відповів парубок:

— Іду, дідусю, в місто, хочу купити собі коня.

— Ну то послухай мене, якщо хочеш щасливим бути. Як прийдеш на конюшню, буде там один чоловік коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й візьми, і хоч скільки правитиме з тебе хазяїн — давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків у росі — тоді ти його й пізнаєш!

Іван подякував старому за науку і пішов до міста; приходить на конюшню, глип — стоїть чоловік і тримає за повід худу, паршиву конячину.

— Продаєш коня?

— Продаю.

— А скільки правиш?

— Та без торгу сто рублів.

Іван — селянський син дістав сто рублів, віддав чоловіку, взяв коня і повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув:

— Пропали гроші!

— Зажди, батеньку! Дасть Бог, на моє щастя коник поправиться.

Став Іван водити свого коня щоранку і щовечора в зелені луги на пасовисько, і так минуло дванадцять світанків і дванадцять присмерків; став його кінь такий сильний і красивий, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці розказати. І такий розумний — що тільки Іван у думках замислить, а він уже знає. Тоді Іван — селянський син справив собі збрую богатирську, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір’ю і поїхав до столиці до царя-государя.

Їхав він близько чи далеко, скоро чи коротко, аж опинився біля царського палацу, скочив на землю, прив’язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа і наказав доповісти цареві про свій приїзд. Цар повелів його не затримувати, пропустити в палати без усякої задирки. Іван увійшов у царські покої, помолився на святі ікони, поклонився царю і вимовив:

— Здоров’я бажаю, ваша величносте!

— Здоров будь, хрещенику! — відповів государ, посадив його за стіл, почав пригощати всякими напоями і закусками, а сам на нього дивиться-дивується: гарний парубок — і лицем вродливий, і розумом метикуватий, і зростом ставний; ніхто не подумає, що йому десять років, усякий двадцять дасть та ще й з лихвою! «З усього видно, — думає цар, — що у цьому хрещенику дав мені Господь не просто воїна, а могутнього богатиря!» І пожалував його цар офіцерським званням і повелів собі служити.

Іван — селянський син узявся до служби охоче, від жодної роботи не відмовляється, за правду грудьми стоїть. Полюбив його за це государ більше за всіх своїх генералів та міністрів і нікому з них не довіряв так багато, як своєму хрещенику. Озлилися на Івана генерали й міністри і стали радитись, як обмовити його перед самим государем. Аж якось покликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як розсілись усі за столом, він і каже:

— Слухайте, панове генерали й міністри! Що ви думаєте про мого хрещеника?

— Та що сказати, ваша величносте! Ми від нього не бачили ні поганого, ні хорошого; одне зле: дуже вже хвалькуватим він уродився. Не раз від нього чули, що в такому-то королівстві, за тридев’ять земель, стоїть високий мармуровий палац, а довкола височезна огорожа зведена — не проникнути туди ні пішому, ні кінному. У тому палаці живе Настуся — прекрасна королівна. Нікому її не здобути, а він, Іван, нахваляється її дістати, за себе заміж узяти.

Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і став йому казати:

— Що ж ти генералам та міністрам нахвалявся, що можеш дістати Настусю-королівну, а мені про це нічого й не доповідаєш?

— Змилуйтесь, ваша величносте! — відповідає Іван — селянський син. — Мені того й уві сні не снилося.

— Тепер пізно відмовлятись; у мене коли похвалився, то й діло зроби. А не зробиш — мій меч, твоя голова з пліч!

Засмутився Іван — селянський син, похилив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Каже йому кінь людським голосом:

— Чому, господарю, затужив, а мені правди не розповідаєш?

— Ой, мій добрий коню! Чого ж мені веселим бути? Обмовило мене начальство перед самим царем, нібито я можу добути й одружитися з Настусею — прекрасною королівною. Цар і повелів мені це діло зробити, а коли ні — хоче відтяти голову.

— Не сумуй, господарю! Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший. Ми це діло зробимо; тільки попроси в царя побільше грошей, щоб не сумувати нам дорогою — було б удосталь поїсти й попити чого заманеться.

Іван переночував ніч, встав уранці, прийшов до царя і став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому скільки треба. От добрий молодець узяв казну, надів на свого коня збрую богатирську, сів верхи і поїхав у путь-дорогу.

Близько а чи далеко, скоро чи коротко заїхав він за тридев’ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; довкола палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно. Як за огорожу потрапити? Каже Івану його добрий кінь:

— Почекаємо до вечора. Щойно стемніє, перекинусь я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. У той час прекрасна королівна спатиме на своїй м’якій постелі; ти увійдеш до неї просто у спальню. Візьми її тихенько на руки і неси сміливо.

От і добре, дочекались вони вечора; щойно стемніло, вдарився кінь об сиру землю, обернувся сизокрилим орлом і каже:

— Час нам своє діло робити; дивись, не наламай дров!

Іван — селянський син сів на орла; орел піднявся під хмари, перелетів через стіну і поставив Івана на широкому дворі.

Пішов добрий молодець у палати, дивиться: всюди тихо, вся челядь спить міцним сном; він у спальню. На ліжку лежить Настуся — прекрасна королівна, розкидала уві сні покривала розкішні, ковдри соболині. Задивився добрий молодець на її красу несказанну, на її тіло біле; затуманило його кохання палке, не витримав і поцілував королівну в уста солодкі. Від того прокинулась красна дівиця і з переляку закричала голосно. На її лемент кинулись, прибігли слуги вірні, піймали Івана — селянського сина і зв’язали йому руки й ноги міцно. Королівна наказала його у в’язницю посадити і давати йому в день кухлик води і фунт чорного хліба.

Сидить Іван у міцній в’язниці і думу думає невеселу: «Певно, тут мені накласти своєю головою!». А його добрий богатирський кінь ударився об землю і став маленькою пташкою, залетів до нього в розбите віконечко і каже:

— Слухай, господарю, завтра я виламаю двері і тебе визволю; ти сховайся в саду за тим-то кущем. Там гулятиме Настуся — прекрасна королівна, а я перекинусь бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись, не лови гав, бо погано буде.

Іван повеселішав, пташка полетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до в’язниці і вибив двері копитами; Іван — селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущем. Вийшла погуляти у сад прекрасна королівна, тільки порівнялася з кущем, як підійшов до неї бідний дідок, кланяється і просить слізно святої милостині. Доки красна дівиця діставала гаманець із грішми, вискочив Іван — селянський син, схопив її в обійми, затис рота так міцно, що й звуку не можна було подати. Тієї ж миті обернувся дід сизокрилим орлом, здійнявся з королівною і добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю і знову став богатирським конем. Іван — селянський син сів на коня і Настусю-королівну з собою посадив; каже їй:

— Що, прекрасна королівно, тепер не зачиниш мене в темниці?

Відповідає прекрасна королівна:

— Певно, моя доля бути твоєю, роби зі мною, що хочеш!

От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, виїхали на великий зелений луг. На тому лугу стоять два велетні, один одного кулаками місять; побилися-потовклися до крові, а подужати один одного не можуть; поряд на траві лежать мітла та ковінька.

— Послухайте, браття, — питає їх Іван — селянський син. — За що б’єтесь?

Велетні перестали битися і кажуть йому:

— Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна — усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться — той обидві речі отримає.

— А давно ви сперечаєтесь?

— Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!

— Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство — мітла й ковінька!

— Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська — всіх у полон забереш.

«Так, речі хороші! — думає Іван. — Либонь, і мені згодилися б».

— Що ж, браття, — каже, — хочете, я розділю все порівну?

— Розділи, добрий чоловіче!

Іван — селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.

— Ось, — каже, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.

Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня — і тільки його й бачили!

Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать — сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван — селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне — там вулиця, де перемахне — там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Тут Іван — селянський син згадав про Настусю — прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван — селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Жив собі чоловік; тримав багато овець. Узимку здоровецька вівця окотилась, і взяв він її з двору до хати з ягням. Настав вечір. Їде пан, попросився до нього переночувати. Підійшов під вікно і питає:

— Чоловіче, пустиш переночувати?

— А не будете вночі пустувати?

— Крий Боже! Нам би тільки темну нічку проспати.

— Заїжджайте, пане!

Заїхав пан з кучером у двір. Кучер коней повів, а пан до хати пішов. На панові величезний вовчий кожух. Зайшов до хати, Богові помолився, господарям поклонився:

— Будьте здорові, господарю з господинею!

— Ласкаво просимо, пане!

Сів пан на лаву. Вівця вовчий кожух угледіла і дивиться на пана; сама дивиться, а ногою туп — і раз, і двічі, і тричі. Пан каже:

— А що, чоловіче, вівця ногою тупає?

— Вона думає, що ви вовк, вовчий дух чує. Вона в мене вовків ловить; за цю зиму з десяток піймала.

— О, дорого б я за неї дав! Чи не продаси? В дорозі мені якраз згодиться.

— Продам, але дорого.

— Ет, чоловіче, та не дорожче грошей, у пана вистачить.

— Про мене, уважити можна.

— А скільки за неї правиш?

— П’ятсот рублів.

— Зглянься, багато! Візьми три сотеньки.

Ну, чоловік погодився, продав. Пан ніч переночував, на світанні встав і в путь зібрався; господарю три сотеньки віддав і вівцю взяв, посадив у сани і поїхав. Їде. Йдуть назустріч три вовки. Вівця угледіла вовків, так і скаче в санях. Пан каже кучеру:

— Треба пустити: ач, як вона роздрочилася. Враз упіймає.

А вона боїться.

Кучер і каже:

— Заждіть трішечки, пане, вона роздрочиться.

Порівнялися з ними вовки. Пан пустив вівцю; вівця злякалася вовків, у ліс шмигнула, куцим хвостом закрутила. Як вовки за нею майнули, тільки сніг зашелестів, а кучер за нею збирається. Допоки конячок випрягав, навздогін за вівцею скакав, вовки вівцю упіймали і шкуру з неї обідрали, самі в ліс накивали.

Кучер під’їхав — вівця на боку конає, а її шкура зідрана остигає. Повернувся до пана. Пан його питає:

— Чи не бачив чого?

— Ай, пане, добра вівця! Уся надірвалась, а вовкам не піддалась.

Чоловік три сотеньки отримав, сидить тепер, панові казочки розказує, а три сотеньки в кишені лежать.

Чорнушка — трав’яниста рослина, насіння якої використовують як прянощі у випіканні хліба. — Прим. пер. (тут і далі).

Бердо — одна з основних частин ткацького верстата; гребінь, через який пропускають нитки основи.

Дроги — віз.

Соха — плуг для орання землі.

Шворінь — стрижень, що слугує вертикальною віссю передка у візку.

Прядиво — волокна зі стебел конопель, які добувають тривалим вимочуванням (до двох років) конопляної маси у проточній воді. Волокна конопель відзначаються особливою міцністю.

Сажень — давня східнослов’янська міра довжини, що дорівнювала трьом аршинам (2,13 м).

Ширинка — коротке полотнище тканини на всю ширину; хустка, рушник, скатерть (зазвичай із вишивкою).

Проскура — у православному культі пшеничний хлібець із крутого тіста, який використовують у релігійних обрядах.

Мичка — пучок вичесаного льону, конопель чи вовни, підготовлений до прядіння.

Проскурниця — жінка, яка займається випіканням проскур.