В одному зі східних міст жив собі старий убогий кравець, і мав він єдиного сина на ймення Аладдін. Той ріс бешкетним хлопчиськом ще з колиски, і жодної помочі від нього не було. Коли Аладдіну виповнилося десять років, батько вирішив, що час навчати малого ремеслу. Але із такими статками він жодному майстру не зміг би платити за навчання, отож, недовго гадаючи, залишив безпутного сина у себе в крамничці, щоб той потроху пізнавався на кравецькій справі. Та Аладдін, звикнувши день у день безтурботно гасати курними міськими вулицями, ніяк не міг усидіти на місці і постійно чатував, коли батько вийде до когось із замовників, аби тієї ж миті чкурнути до друзів-бешкетників.

Ось таким був Аладдін… І ніякі батькові слова не утримували його в крамничці за навчанням, жоден метод не спрацьовував. Старий кравець дуже переймався тим, що неспроможний навчити сина ремеслу, занедужав з такої гризоти і невдовзі помер.

Та навіть батькова смерть не змінила баламута Аладдіна. А бідолашна вдова, бачачи, що син лишень байдикує, на жодному ремеслі не знається, мусила розпродати все з чоловікової крамнички та заробляти на прожиття сама. Вона почала прясти на продаж бавовну.

Аладдін же без батькового контролю розійшовся вкрай. Перед материні очі він з’являвся пізно ввечері, їв і лягав спати. Вона ж мусила прясти вдень і вночі, щоб прогодувати себе та підлітка-сина. Так вони жили, допоки Аладдінові не виповнилося п’ятнадцять років.

Одного дня, коли Аладдін, як завжди, бавився з іншими хлопчаками на вулиці, неподалік від них зупинився якийсь чужинець. Він не зводив очей з Аладдіна, не звертаючи уваги на його приятелів. То був чаклун родом із Магрібу, котрий своїми закляттями повсякчас утинав щось лукаве й підступне. Він знався на магії, філософії та на багатьох інших науках, але наука про зорі була його найулюбленішою. Тож коли він побачив Аладдіна і уважно за ним поспостерігав певний час, вдоволено прошепотів сам до себе: «О, це саме той хлопчик, якого мені треба. Отже, недарма я покинув свою країну і подолав такий далекий шлях, якщо таки знайшов того, кого шукав!»

Прибулець відвів одного з хлопчаків убік і почав розпитувати про Аладдіна — чий він є, як звати його батька? — і потроху випитав усе, а потім покликав самого Аладдіна й запитав:

— Хлопчику, то це ти Аладдін, син тутешнього кравця?

— Саме так, поважний прочанине, от тільки батько мій вже давно помер.

Від таких слів магрібець заридав, кинувшись обіймати і цілувати Аладдіна. Така реакція незнайомця дуже здивувала хлопця.

— Чого це ви плачете, і звідки знаєте мого батька? — запитав він.

Хитрий магрібець відповів тихим печальним голосом:

— О синку, як же мені не плакати… Я плачу, бо ти сказав, що твій батько помер, а він же мій рідний брат по матері і по батькові. Я стомився від дороги, мандруючи багатьма країнами, та все ж мене тішила думка, що скоро, от-от я побачу його, намилуюся ним, а ти, любий небоже, мені кажеш, що його вже нема! Тож я за ним і плачу, а ще плачу через свою недобру долю, адже він помер раніше, ніж я встиг його провідати. Щойно я тебе побачив, мила дитино, я одразу ж здогадався, що ти син мого брата, впізнав тебе з-поміж усіх твоїх друзів і не помилився. Адже ти схожий на свого батька у дитинстві, як дві краплі води… Коли ми розлучилися з твоїм батьком, він ще парубкував. Присягаюся Аллахом, люба дитино, я волів би його ще раз побачити, а потім вмерти замість нього, аніж почути таку прикру звістку! Я мав надію після довгих мандрів зустрітися з братом, та свою долю і конем не об’їдеш — не судилося нам побачитися. Та я змирюся з горем, на те воля Аллаха… А ти, дитино, заміниш мені брата, ти ж бо його син, ти будеш мені втіхою на старість. Запам’ятай, синку: хто залишив на світі подібного собі — той не помер. Потім магрібець витягнув із кишені десять динарів, дав їх Аладдінові й запитав:

— Синку, а де ти мешкаєш зі своєю матір’ю, дружиною мого брата? Я ж навіть не знайомий із нею!

Тоді Аладдін узяв незнайомця, який назвався батьковим братом, за руку і показав шлях до свого дому. Біля воріт магрібець сказав:

— Віддай, синку, ці гроші матері, перекажи їй мої вітання і скажи, що твій дядько, батьків брат, повернувся з чужини. А завтра, якщо буде на те воля Аллаха, я завітаю до вас, щоб познайомитися з твоєю мамою, подивитися на дім, в якому жив мій брат, і навідаюся до його могили.

З цими словами він поцілував Аладдіна і пішов собі своєю дорогою, а хлопець, стиснувши в руці гроші, чимдуж побіг до хати.

Він здивував матір вже тим, що прийшов додому не тоді, коли час обідати чи вечеряти. До того ж він радісно заторохтів:

— Матусю, я маю добру звістку для тебе: мій дядько, батьків брат, повернувся з чужини і передає тобі вітання!

— О синочку, ти кепкуєш із мене! Звідки ж мав би взятися у тебе дядько? Немає в тебе ніякого дядька! — відповіла йому мати. — Твій батько не мав родичів!

— Як то не мав? — заперечив Аладдін. — Як ти можеш таке казати? Адже я щойно бачив свого дядька, я балакав з ним, він обіймав мене і цілував, а сам плакав, довідавшись, що батько помер! Він упізнав мене серед усіх моїх друзів, він знає всю нашу сім’ю… А якщо ти мені не віриш, то ось, лише поглянь: десять динарів! Це він мені їх дав і велів віддати тобі. А ще сказав: якщо буде на те воля Аллаха, то взавтра завітає до нас, аби познайомитися з тобою.

— Не знаю, що й сказати, — відповіла на це спантеличена Аладдінова мати. — Колись у тебе був дядько, але він помер набагато раніше, ніж твій батько. Про те, що був іще якийсь брат, я вперше чую.

Цілу ніч не могла заснути жінка і все думала про дивну з’яву чоловікового брата.

А чаклун-магрібець підвівся рано, зодягнувся і пішов шукати ту вулицю, на якій учора попрощався з Аладдіном. Він мусив якнайшвидше побачитися з ним, бо його душа вже маялася через розлуку з тим хлопчиком. Аладдін, як завжди, грався з дітьми. Магрібець приступив до нього, пригорнув, поцілував, вийняв із кишені два динари і промовив:

— Візьми їх, синку, занеси матері й сповісти, що твій дядько бажає сьогодні у вас повечеряти, а на ці гроші, гадаю, вона зможе приготувати смачну вечерю. А тепер проведи мене ще раз до свого дому, щоб увечері я не помилився.

– Із задоволенням! — вигукнув Аладдін і побіг попереду магрібця, довівши його знову до воріт свого дому. Попрощавшись, чаклун пішов собі, куди сам захотів, а Аладдін убіг до хати, віддав матері два динари і переказав їй дядькові слова. Отож вона пішла на базар, накупила всяких наїдків та й заходилася готувати святкову вечерю. А коли сонце скотилося до заходу, мати сказала синові:

— Ось і вечеря готова, синочку! Може, твій дядько не знає дороги до нашого дому? Піди-но, зустрінь його!

— Слухаю і виконую! — підстрибнув Аладдін і вискочив з хати, але не встиг він добігти до воріт, як у них саме постукали. Коли відчинив ворота, побачив магрібця, а за ним височенного раба, котрий тримав на одному плечі глечик з напоєм, а на іншому — тацю із усілякими фруктами й солодощами.

Аладдін чемно вклонився, прийняв усі дарунки і повів гостя за собою. Коли вони стали посередині кімнати, магрібець ступив крок уперед, привітався, плачучи, з матір’ю хлопчика і запитав, де зазвичай сидів за вечерею його брат. Коли жінка вказала на чоловікове місце, гість упав навколішки, почав цілувати там землю й банувати:

— О я нещасний! Без тебе я осиротів, брате мій, сльозо ока мого, мій любий!..

Він так довго побивався і ридав, ляскаючи себе по щоках, що Аладдінова мати почала хвилюватися, аби йому не стало зле від такого щирого голосіння. Вона підійшла до магрібця, взяла його за руку, допомогла підвестися і сказала:

— Ну, годі, не побивайся так, дівере! Що вже тепер голосити, його не повернеш, а собі нашкодити можеш. Сльозами горю не зарадиш.

Вона посадила його біля себе, втішала як могла, а коли магрібець трохи заспокоївся, то звернувся до неї:

— Братова, ти, напевно, здивована через мою несподівану появу, адже ми незнайомі. Це тому, що я покинув рідний край дуже давно, ще до того, як ти побралася із моїм братом. Сорок років минуло. За цей час я побував на заході й на сході, в усіх містах Магрібу, був навіть у Каїрі, мешкав декілька років у сонцесяйній Медіні — нехай благословить Аллах її повелителя! Звідти я пішов у країни невірних і прожив серед них чотирнадцять років. А потім затужив за своїм братом, містом дитинства, за рідною землею і вирішив будь-що повернутися. Я плакав від непереборного бажання ступити ногою на рідну землю, обійняти і поцілувати брата. Нарешті я вирішив і сказав собі: «Чоловіче, ти так довго скитаєшся на чужині, далеко від батьківщини! Ти ж маєш єдиного брата, і більше нікого, крім нього, у тебе немає. Піди, знайди його, вам треба побачитися. Невідомо, чого чекати від долі. Буде дуже погано, якщо ти помреш, не побачившись із братом. Адже ти, слава Аллаху, заможний, нажив чимало добра, а твій брат, хто його зна, може, злидарює. Іди, дізнайся, як він живе і, якщо він бідний, допоможи йому». Ці думки змусили мене зібратися в далеку подорож. Я відбув п’ятничну молитву, а потім скочив на свого рисистого коня і пустився в дорогу, яка приготувала для мене не одну небезпеку, чимало труднощів, але Аллах був добрий до мене, і я благополучно дістався до рідного міста. Бродячи вулицями, я побачив твого сина Аладдіна, він саме грався з дітлахами. З першого погляду — о, братова, присягаюся Аллахом! — я прикипів душею до нього, адже душа відчуває рідну кров, я впізнав у ньому свого брата, коли він був таким юним, як твій син тепер. Умить я забув про свої проблеми і клопоти, всі труднощі, які пережив дорогою на батьківщину. Радість моя була безмежна! Але — о братова! — величезна журба стиснула моє серце, коли Аладдін сповістив, що його батько, мій брат, помер. Можливо, він розповів тобі, які страждання я пережив, почувши цю жахливу звістку. Та все ж я маю за що дякувати долі і чим втішатися — Аладдіном! Я вірю, що волею Аллаха він замінить мені покійного брата, адже хто залишив на світі подібного собі — той не помер.

Після таких слів Аладдінова мати розчулилася й заплакала. Тоді магрібець звернувся до хлопця, аби той підтвердив, що перед ними справді брат його батька. А щоб остаточно затуманити бідній жінці голову і не викликати сумнівів, він, як і годиться дядькові, поцікавився, чим займається його небіж.

— Синку, а скажи-но мені, які ремесла ти опанував? Чи навчився ти ремеслу, яким би міг заробити на прожиття собі й матері?

Соромно стало Аладдінові, він зніяковів, потупивши очі додолу, неначе щось там шукав.

— Яке там ремесло! — простогнала мати. — Не знає він ніякого ремесла, дівере! Тільки й робить, що цілими днями байдикує з хлопчиськами на вулицях міста. Адже і батько його, сердега, помер, ет… Гадаєш від чого? Сором казати, та помер він, занедужавши з того горя, що син його не хотів навчатися ремеслу. А я, нещасна, тепер пряду вдень і вночі, аби заробити трохи грошей на прожиття. Я мушу годувати такого здорового парубійка, хоча сама вже стара та немічна і потребую когось, хто б мене утримував.

Тоді магрібець звернувся до Аладдіна з докором:

— Що ж це ти, небоже, досі не навчився жодного ремесла і байдикуєш? Сором тобі, так не повинно бути! Адже ти вже виріс, став юнаком і мудрою людиною. До того ж ти — син добрих людей. І не сором тобі, коли сердешна твоя мати, вдова, трудиться, не покладаючи рук, аби прогодувати вас обох, а ти, майже мужчина, ледарюєш? Тебе слід навчити ремеслу, щоб міг заробити на життя собі й матері. Синку, у вашому місті чимало всіляких майстрів, вибери, яке ремесло тобі до душі, — я відведу тебе до майстра, і він навчить тебе усьому, що знає сам. Ти станеш добрим ремісником і зможеш заробляти на прожиття. А може, тобі не до вподоби справа батька? То обирай будь-яку іншу, а я тобі допоможу, чим зможу.

Проте Аладдін уперто мовчав і нічого не відповідав магрібцю. Чаклун зрозумів, що хлопчику неприємна ця розмова, що він і далі не бажає опановувати жодного ремесла, звикнувши до безтурботного життя. Адже досі це сходило йому з рук.

— О сину мого брата! — сказав магрібець. — Не засмучуйся так. Якщо ти не бажаєш бути ремісником, я відкрию для тебе крамничку й привезу найдорожчих тканин. Ти познайомишся із купцями, будеш торгувати і скоро станеш великим багатієм, якого шануватимуть городяни.

Почувши таке, Аладдін дуже зрадів, бо вважав купців за найповажніших людей, котрі завжди носять чистий дорогий одяг і майже нічого для цього не роблять. Він із захопленням подивився на дядька, засміявся і закивав головою на знак згоди. Зрозумівши, що ця ідея сподобалася малому, магрібець вирішив не гаяти часу.

— О сину мого брата, ти лишень будь упевненим, — сказав він, — а завтра зранку підемо на базар, і я справлю тобі найкраще нове вбрання, а потім придбаю крамничку, навезу в неї багато дорогої тканини, — і ти самостійно займатимешся своїм крамом, продаватимеш і купуватимеш товар.

Коли мати Аладдіна почула такі щедрі обіцянки, вона нарешті відкинула усі свої сумніви щодо магрібця й повірила в цю байку. Бо ж навіщо чужій людині займатися влаштуванням майбутнього якогось непутящого хлопчака? Чого б інакше він мав старатися для її сина? Тож вона заходилася повчати Аладдіна, аби він набрався розуму та завжди в усьому слухався дядька й ніколи жодним словом не перечив йому, бо той тепер йому замість батька. Адже слід надолужувати згаяний у пустощах час і братися до справжньої роботи.

Потім мати Аладдіна підвелася і подала вечерю. Усі споживали їжу, аж доки не наситилися, а по вечері помили руки і ще довго балакали про торговельні справи, про купівлю, продаж і безхмарне майбутнє Аладдіна. Опівночі магрібець, подякувавши, попрощався і пішов додому.

Замріяний, Аладдін не спав цілу ніч. Уранці, коли магрібець постукав у ворота, хлопчикова мати запросила його увійти в дім, але той відмовився. Аладдін миттю вдягнувся і вийшов до нього.

— Доброго ранку, дядьку! — привітався він, поцілувавши магрібцеві руку.

Магрібець мовчки повів Аладдіна на базар. Там вони зайшли до великої крамниці, і чаклун попросив купця показати для малого нове вбрання. Він побажав, аби воно було кольорове, ошатне й дороге. Купець запропонував великий вибір розкішного одягу, блискучого й барвистого.

— Любий небоже, — ласкаво мовив магрібець, — яке тобі найбільше подобається?

Аладдін дуже зрадів, що може сам вибирати собі одяг. Він вибрав нове святкове вбрання, магрібець розрахувався за нього з купцем, і вони вийшли з крамнички.

Потім пішли в лазню, помилися й намастилися ароматними настоями, напилися солодких напоїв, і аж тоді Аладдін зодягнув своє нове вбрання. Від невимовної радості йому аж паморочилося у голові. Він підійшов до магрібця, поцілував його руку й сказав:

— Нехай береже тебе Аллах, дядечку!

Вони знову повернулися на базар. Гуляючи поміж крамницями, магрібець пояснював хлопцеві, як відбувається процес торгівлі.

— О небоже, — повчав він Аладдіна, — тобі треба поспостерігати уважно за купцями, як вони продають і купують, щоб самому розумітися у товарах, адже це твоє майбутнє ремесло.

Потім він повів Аладдіна вулицями міста, показав йому мечеті, заїжджі двори, харчевні. А опівдні вони зайшли до знаменитого кухаря, який подав їм розкішний обід на срібному посуді. Вони досита наїлися і напилися.

Після обіду магрібець повів Аладдіна місцями для прогулянок, розваг і відпочинку, показав йому палац султана, а потім вони зайшли в гостинний двір для чужинців, у якому оселився магрібець. Туди він запросив купців-сусідів та за накритим усілякими наїдками столом познайомив їх із Аладдіном, представивши його сином свого брата.

Коли усі попоїли, попили, залишившись задоволеними, магрібець випростався, узяв Аладдіна за руку і привів його додому. Коли мати побачила сина, у такому розкішному вбранні схожого на царевича, у неї від радості аж голова запаморочилася.

— О дівере, — вигукнула вона, — присягаюся Аллахом, від радості всі думки у мене в голові переплуталися, мені бракує слів, щоб належно подякувати тобі за все добро, яке ти зробив для мого сина!

— О братова, — відповів магрібець, — я не зробив нічого особливого. Адже Аладдін — син мого брата, все одно що мій син. Я просто зобов’язаний замінити йому батька, тож не переймайся.

— Молю Аллаха іменами всіх святих пророків, щоб оберігав тебе і продовжив твоє життя, аби ти був покровителем цього хлопчика! — вигукнула мати Аладдіна. — А він завжди коритиметься тобі і ніколи не дозволить собі непослуху.

— О братова, не турбуйся, — сказав магрібець. — Аладдін — мудрий юнак, я маю надію, що волею Аллаха він ще порадує твої очі, стане найбільшим купцем у вашому місті. Шкода, що завтра п’ятниця, і я не зможу відкрити для нього крамницю, бо усі купці після молитви ідуть в сади і на прогулянки. Але вже в суботу, якщо буде на те воля Аллаха, я потішу Аладдіна. А завтра я прийду до вас і візьму його з собою, покажу сади та інші місця, де він ще не бував. Там зберуться усі купці. Я хочу, щоб він запізнався з цим товариством.

Потім магрібець попрощався і пішов до свого найманого помешкання. Схвильований Аладдін за ніч очей не склепив і, щойно защебетали птахи, вітаючи новий день, підвівся, зодягнувся у нове вбрання і з нетерпінням очікував дядька. Тож коли постукали у ворота, він швидше вітру опинився у дворі й відчинив їх. Це був магрібець. Хлопець привітався, поцілував дядькові руку, і вони разом пішли дорогою.

— Сьогодні, о небоже, — сказав магрібець, — я покажу тобі щось таке, чого ти ще ніколи не бачив.

Він лагідно розмовляв із хлопчиком, і незабаром вони дісталися до заміських садів. Неквапом прогулюючись, магрібець показував Аладдінові тамтешні палаци і замки. У кожному саду магрібець спинявся, ласкаво заглядав у вічі Аладдіну й запитував: «Тобі подобається цей сад? Я куплю його для тебе! А цей палац?» Так він улещував наївного хлопчину, і той вірив магрібцю, аж у голові йому паморочилося від радості.

Так вони прогулювалися, аж поки не втомилися. А тоді зайшли у чудовий сад; він був прекрасний: від такої неймовірної краси серце билося у грудях швидше і очі самі сміялися. Там фонтани, які били щедрим струменем із мідних левиних пащ, напували квіти водою. Вони присіли перепочити біля ставка. Аладдінові було дуже радісно, магрібець жартував з ним, ніби й справді був його дядьком. Потім чоловік витягнув з-за пояса торбину з найсмачнішими плодами і запропонував їх хлопцеві:

— Гадаю, о небоже, ти зголоднів, — сказав він, — треба попоїсти!

Вони обоє їли, поки не наситилися, а тоді магрібець сказав:

— Якщо ти вже відпочив, вставай, підемо далі та подивимося інші місця.

Так вони ще довго ходили садами, і нарешті оглянувши всі, дійшли до підніжжя високої гори. Аладдін ніколи не виходив так далеко за межі міста, тому дуже втомився.

— О дядьку, куди це ми йдемо? — запитав він магрібця. — Сади вже позаду, ми прийшли до гори… А іти нам ще далеко, та я вже не можу, бо страшенно змучений. Далі немає садів, тож повернімося у місто!

— Ні, небоже, — відповів магрібець. — Ця дорога приведе нас у розкішні сади. Ходімо, і я покажу тобі такий сад, якого не бачив жоден земний цар. Підбадьорся, ти ж уже майже дорослий чоловік!

І магрібець заходився улещувати Аладдіна, розважати його різними неймовірними історіями, цікавими бувальщинами та небилицями, аж поки вони не дісталися того місця, до якого прагнув чаклун. Заради цього місця він і прибув на ці землі.

Коли ж вони підійшли, магрібець сказав Аладдінові:

— Сядь, о небоже, спочинь. Ми дійшли до того місця, куди я хотів тебе привести. Якщо буде на те воля Аллаха, о небоже, я покажу тобі такі чудеса, яких світ не бачив. Ще ніхто не бачив того, що ти можеш побачити. Та спочатку відпочинь, а потім підеш назбираєш трохи сухого ломаччя для вогнища, інакше я не зможу тобі показати це диво.

Коли Аладдін почув ці слова, йому так закортіло побачити обіцяне, що він забув про втому й заходився збирати хмиз. Він тягав його, аж поки магрібець не сказав:

— Досить!

А сам підвівся, витяг з-за пазухи кресало і запалив заздалегідь просякнутий сіркою гніт.

Потім витяг ще й свічку і запалив її також. Аладдін підсунув купку хмизу, і магрібець розвів вогонь, почекав, поки хмиз перестане палати, засунув руку за пазуху, дістав якийсь порошок і жбурнув у вогнище. З вогню закрутився дим, і магрібець став чаклувати, вимовляючи якісь незрозумілі слова. Враз довкола стемніло, у небі загуркотів грім, земля затряслася і розкололася. Аладдін страшенно перелякався й хотів був утекти. Та магрібець помітив, що хлопець хоче накивати п’ятами, і дуже розгнівався. Адже у гороскопі чітко вказано: без Аладдіна його справа приречена на провал, він не зможе здобути скарбів без цього хлопчика. Тож злякавшись, що малий учкурить, замахнувся і дав тому такого ляпаса, що ледь не повибивав зуби. Аладдін впав долілиць і деякий час пролежав непритомний. Коли оговтався, ображено запитав:

— О дядьку, за що ти мене вдарив, чим я завинив перед тобою?

— О дитино моя, я лише хочу, щоб ти змужнів! Не сперечайся, адже я твій дядько, все одно що батько, а коли буде на те воля Аллаха, скоро ти забудеш цю образу, бо побачиш диво з див.

Там, де земля розступилася, виріс мармуровий камінь, на якому лежав мідний перстень. Магрібець сказав Аладдінові:

— О небоже, якщо ти виконаєш мою волю, то станеш багатшим, ніж усі земні царі! Саме для того, щоб дарувати тобі таку благодать, я й мусив ударити тебе, адже ти злякався й хотів утекти від свого щастя. Тут лежить скарб, він призначений для тебе! Тож одумайся, поглянь, як я своїми заклинаннями змусив землю розступитися, і вислухай мене. Бачиш цей камінь із перснем? Під ним лежить той скарб, про який я тобі вже казав. Візьмися рукою за перстень і трішки потягни його до себе — тоді мармуровий камінь підніметься. Ніхто, крім тебе, не може ступити ногою до цієї скарбниці, бо скарб охороняється твоїм іменем. Але ти маєш слухатися мене, не відступати від моїх вказівок ні на мить. Усе це для твого блага, бо тут такий дорогоцінний скарб, що всі царі світу не володіють навіть малою частиною такого. Він наш — мій і твій!

Почувши таке, Аладдін забув про біль, втому й образу. Він був зачарований тим, що раяв йому магрібець. Як може бути, щоб він розбагатів, та ще й так, що всі царі світу, разом узяті, будуть бідніші за нього?

— О дядьку, скажи до ладу, що я маю робити? Я коритимуся твоїм наказам і жодного не порушу.

І магрібець мовив:

— О мій дорогий Аладдіне, я бажаю тобі лише добра. Я не маю дітей, ти у єдиний мій спадкоємець і наступник.

Потім він підійшов до Аладдіна, поцілував його в лоба і продовжив:

— Як ти гадаєш, для кого я стараюся? Звісно ж, для тебе, щоб зробити тебе несказанно багатим. Тож не вагайся, підійди до персня, підніми камінь.

— Але, о дядьку, ця брила така важенна, що я сам не подужаю її підняти. Допоможи мені, я ж іще малий.

— Не хвилюйся, хлопче, — заспокоїв його магрібець, — щойно ти візьмешся за перстень, як каменюка піддасться. Я ж тобі казав, що ніхто не сміє її торкатися, окрім тебе. Коли ти її підніматимеш, вимовляй по черзі спочатку своє ім’я, потім ім’я твого батька, далі ім’я його батька, а також ім’я твоєї матері та її батька.

Тоді Аладдін ступив уперед і зробив усе так, як звелів йому чаклун. Він потягнув перстень — плита легко піддалася і піднімалася щораз вище, коли Аладдін називав імена так, як навчив його магрібець. Нарешті він відкинув плиту убік. Під нею був вхід у підземелля, до якого спускалася драбина на дванадцять щаблів.

— О Аладдіне, — сказав магрібець, — зосередься, небоже, прислухайся до моїх порад і зроби все так, як я скажу. Зійди в це підземелля, не бійся, але будь обережним. Коли будеш унизу, то побачиш приміщення, розділене начетверо. У трьох кімнатах стоять глеки, ущерть наповнені червінцями, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням та іншими коштовностями, але не думай навіть торкатися до жодного! Не наближайся до них і нічого не бери. Іди вперед, доки не дійдеш до четвертої зали. Проходячи повз перші три, ти побачиш, що кожна із них не менша, як цілий дім. У останній ти також знайдеш глеки з коштовностями. Їх також не чіпай. Пам’ятай, що і краєм вбрання не можна нічого торкатися у цьому приміщенні, навіть стін — інакше загинеш. Якщо ти не прислухаєшся до моїх слів, то злі чари перетворять тебе на чорний камінь.

У кінці четвертої зали ти побачиш двері. Поклади на них руку й назви своє ім’я, а далі решту імен, — як щойно, коли підіймав плиту, — і двері відчиняться. Вони ведуть у сад, повний дерев, щедрих на дивовижні плоди. Через той сад вийди на дорогу, яку побачиш перед собою, зроби рівно п’ятдесят кроків і зупинись. Просто перед тобою буде склеп, до якого веде місток і тридцять східців. У склепі є лампа. Підіймися східцями, загаси її і вилий з неї нафту, а тоді поклади її до кишені і не переймайся, що можеш забруднити вбрання. Коли повертатимешся садом, можеш зірвати плід, який тобі найбільше сподобається. Адже все, що є в тому саду і скарбниці, належить тому, хто має у руках лампу зі склепу.

Закінчивши пояснювати, чаклун-магрібець зняв зі свого пальця перстень і надів його Аладдінові на палець зі словами:

— О синку, цей перстень визволить тебе з будь-якої біди, він оберігатиме тебе на шляху до лампи. Якщо ти все виконуватимеш так, як я тобі загадав, прислухаєшся до моїх порад — ніщо тобі не загрожуватиме у цьому підземеллі. Тож підводься і вперед! Будь хоробрим, нічого не бійся! Адже ти вже не дитина, а чоловік і повинен бути сильним, а серце твоє — безстрашним. Якщо ти зробиш усе так, як я сказав, то дуже скоро на цій землі не буде нікого заможнішого, ніж ти.

Вислухавши дядькові повчання, Аладдін випростався, підійшов туди, де розверзлася земля, і спустився драбиною у підземелля. Воно й справді було поділене начетверо, і у кожному з приміщень стояло по чотири глеки, по вінця повні золота, срібла та інших коштовностей. Усе було точнісінько так, як описував магрібець. Тож, добре пам’ятаючи пересторогу дядька нічого не торкатися навіть краєм вбрання, хлопець підібрав поли і дуже обережно пішов уперед. Поволі, не кваплячись, щоб нічого не зачепити, він пройшов усі кімнати підземної скарбниці, поки нарешті не опинився посеред саду. Далі, як і велів чаклун, пройшов до склепу, де була підвішена лампа. Піднявшись східцями, дістав її, вилив нафту і поклав до кишені. Потім спокійнісінько повернувся у сад і почав роздивлятися тамтешні дерева, поміж яких літали чудернацькі птахи. Гілля під вагою плодів згиналося майже до землі. Плоди були незвичайні — кольорові й блискучі, мов скельця-кришталики. Кожне дерево вабило яскравими плодами різноманітних кольорів — білими, зеленими, жовтими, червоними, бузковими… Їхнє сяйво затьмарило б світло самого сонця. Аладдін стояв серед цих дерев, мов зачарований. Не міг збагнути хлопчина, як дерева можуть плодоносити фруктами такої фантастичної краси, яка здатна звести людину з розуму.

Дивувався Аладдін неспроста. Наче звичайні вишні чи абрикоси, на цих деревах рясніли справжнісінькі перлини, діаманти, яхонти, топази та інші самоцвіти. Вони були дуже великі. Таких великих коштовних каменів не має жоден земний володар, навіть наймогутніший цар не може похвалитися самоцвітом, який би дорівнявся бодай до половини найменшого каменя з цього диво-саду.

Аладдін стояв і милувався розкішшю, якої раніше ніколи не міг бачити, проте не усвідомлював цінності саду, в якому зараз перебував. Він навіть не знав, що на світі існує коштовне каміння, яке можна продавати. Та й звідки син бідних батьків міг про це знати?.. Тож він просто споглядав їх і жадав скуштувати усього потроху, адже він думав, що це справжні фрукти, які можна їсти! Та коли він спробував надкусити деякі з них, то був розчарований, бо вони були не ароматні, сочисті й м’якенькі, а сухі й тверді, — словом, абсолютно неїстівні. Тож наївний хлопчина вирішив, що це кольорові скельця-кришталики. «Як то гарно буде бавитися ними з друзями у дворі! А ще ними можна прикрасити наше помешкання…» — подумав Аладдін і нарвав плодів з багатьох дерев, щоб мати різнокольорові скельця для більшої втіхи. Він так захопився, що понабивав ними спершу всі кишені, потім зняв із себе пояса, наклав у нього самоцвітів і знову пов’язав поверх вбрання. Ці скельця йому дуже сподобалися, тому він набрав їх стільки, скільки лишень міг винести, і тільки тоді покинув диво-сад.

Опинившись знову у похмурому приміщенні, хлопчик вирішив, що треба поквапитися, аби не розгнівати дядька. Він швидко пройшов через усю скарбницю і навіть не глянув на жоден глек із золотом-сріблом. Вони вразили його тоді, коли він тільки зайшов, але тепер йому було до них байдуже. Аладдін насилу дістався до драбини і піднявся одинадцятьма щаблями. Залишалося подолати лише один, останній. Проте відстань між передостаннім і останнім щаблями була набагато більшою, ніж між іншими. Спускаючись драбиною, він навіть не помітив цього, бо не мав на собі такого тягаря, як тепер. Несучи дари диво-саду, Аладдін ніяк не міг піднятися на останній щабель, тому звернувся до магрібця:

— О дядьку, подай мені руку, допоможи піднятися на останній щабель драбини.

Але чаклун відповів:

— Дай-но мені спершу лампу. Певно, це саме вона найбільше заважає тобі.

— Лампа тут ні до чого, вона мені зовсім не заважає! — заперечив Аладдін. — Я лише прошу подати мені руку, щоб я міг піднятися на щабель і вилізти нарешті з цього підземелля, а тоді я віддам тобі лампу.

Проте магрібцю потрібна була лише лампа і більше нічого, тож він наполягав, аби Аладдін віддав її ще до того, як вийде нагору. Та оскільки Аладдін поклав до кишені спершу лампу, а потім зверху наклав самоцвітів, то й не міг виконати дядькової забаганки. До того ж, милосердний Аллах посіяв у його душі сумніви щодо щирості намірів чаклуна. Хлопця насторожило, що дядько відмовляється допомогти йому у такій дрібниці, а просить спершу віддати лампу.

— О дядечку, — повторив він ще раз своє прохання, — подай мені, будь ласка, руку і витягни мене звідси, а вже потім забирай свою лампу. Я ж її від тебе не ховаю!

Магрібець ніби й не чув прохання Аладдіна. Він був помітно роздратований і продовжував наполягати, щоб небіж віддав йому лампу. Як уже було сказано, Аладдін якби й хотів, не міг дістати лампу, бо вона була аж на дні кишені.

Коли чаклун зрозумів, що Аладдін не збирається віддавати йому лампи, доки він не допоможе йому вибратися з підземелля, розлютився не на жарт і заходився чаклувати. Він знову вимовив заклинання, а потім жбурнув жменю білого порошку у вогнище. Земля загула й задрижала, і мармурова плита стала на своє місце, ув’язнивши під собою Аладдіна.

Ось як у гніві вчинив магрібець!

Тож саме час розповісти, що він за один і що було в нього на думці.

А був він чаклуном, який розумівся на зорях. Тому дізнавшись, що підземні скарби захищені іменем Аладдіна, він видав себе за його дядька, аби здобути омріяне багатство. Чаклувати магрібець навчався у своїй країні, Фракії. Одного разу він ясно побачив, що в землі, яка належить місту Калкасу, зберігаються багатющі скарби, і найцінніше з усього, що є у скарбниці, — чарівна лампа. Той, хто її матиме, пануватиме над усім світом. Магрібець зажадав будь-якою ціною здобути ту лампу. Ворожачи на піску, він побачив, що вхід у скарбницю може відчинити лише хлопчик на ім’я Аладдін зі злиденної родини. Тоді він ще раз розсипав пісок, зосередився — і йому відкрився гороскоп хлопчика. З нього чаклун дізнався усе про того, хто мав допомогти йому заволодіти чарівною лампою, він навіть побачив його зображення і точно знав, як той виглядає. Тоді магрібець зібрався в далеку дорогу. Хитрістю він здобув довіру Аладдіна та його збідованої матері. І все це він робив лише заради того, щоб заволодіти чарівною лампою. Але Аладдін, відмовившись віддати лампу, звів нанівець усі його плани, тому ворожбит вирішив помститися хлопцю.

А наляканий до смерті Аладдін, побачивши, що земля зімкнулася над ним, почав у розпачі кричати:

— Дядечку, дядечку-у-у!..

Проте ніхто не відгукнувся на жалісливі благання Аладдіна. Сердешний хлопчина збагнув, що чужинець хотів його використати, а коли цього зробити не вдалося, то просто покинув його напризволяще. Аж тепер йому стало ясно, що магрібець йому ніякий не дядько.

Аладдін був у відчаї, він дуже боявся, що ніколи не зможе вибратися з-під землі, і гірко заплакав. А коли заспокоївся, вирішив шукати вихід із підземелля. Хлопець роззирнувся довкола, але нічого не зміг побачити, бо всюди було темно. Тоді він спробував навпомацки знайти вихід, але марно. Магрібець зачинив не лише вихід із підземелля, але й усі двері, навіть ті, які вели до чарівного саду.

Відчай знову охопив Аладдінову душу. Та хоча тяжкі думки про смерть і гнітили його, він просив Аллаха про допомогу. Аладдін щиро вірив, що для Аллаха немає нічого неможливого. І всеблагий таки послав йому спасіння.

Тут доречно згадати про перстень, який дав хлопцеві магрібець перед тим, як відправити його в підземелля. «Цей перстень визволить тебе з будь-якої біди», — так він сказав, одягаючи перстень на палець Аладдінові. А що Аладдін, втрапивши у халепу, забув про перстень і його призначення, то щасливий випадок нагадав йому про це. Ось як це відбулося: сидячи на драбині, б’ючи себе з горя по щоках і заламуючи руки, Аладдін випадково зачепив той перстень. Тієї ж миті перед ним постав велетенський джин, раб пророка Сулеймана, нехай благословить його Аллах. Він вигукнув:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно, я виконаю будь-яке бажання того, хто носить на пальці цей перстень.

Аладдін міг його бачити, бо з появою джина у підземеллі розвиднілося. Вигляд велетня злякав хлопця, але лагідний голос і услужливі слова заспокоїли малого. До того ж він згадав, що магрібець казав про перстень. Зрадівши, Аладдін сказав джинові:

— О рабе цього персня! Виведи мене з підземелля…

Не встиг він висловити своє бажання, як опинився на землі, перед самим входом у підземелля.

Так Аладдін знову побачив сонце після двох нескінченно довгих днів перебування в абсолютно темній і непривітній скарбниці під землею. Його очі за цей час відвикли від світла, тому хлопцеві було боляче дивитися на звичний світ, щедро осяяний сонячним промінням. Він то розплющував, то заплющував очі, аж поки вони не звикли до світла. Хлопець пороздивлявся землю довкола, та не помітив жодної ознаки того, що десь тут вона недавно розступилася й відкрила вхід до підземної скарбниці та диво-саду. Все це було схоже на сон, бо земля була рівна і гладенька, ніби її спокій ніколи не турбували ніякі чари. Та це був не сон, бо у нього таки справді були лампа і самоцвіти. Аладдін не міг надивуватися з умінь магрібця. Хлопець щиро подякував великому Аллаху за те, що він відвернув від нього біду, а потім побачив здалеку сади, повз які вони з магрібцем проходили дорогою до цього таємничого місця.

Аладдін був дуже щасливий, що вибрався живим і здоровим із підземелля і що знайшов дорогу назад. Радіючи життю, хлопчина дійшов до міста, а звідти — прямісінько до матері, додому. Увійшовши в рідний дім, Аладдін зомлів чи то від радості, що ця історія щасливо для нього закінчилася, чи то від голоду і втоми.

Мати Аладдіна, побачивши сина непритомним, стрімголов побігла до сусідів, принесла від них трояндової води і окропила нею його бліде обличчя. Відтоді, як Аладдін не повернувся у домовлений час із заміської прогулянки, його мати виплакала всі сльози, а коли він повернувся і впав, мов підкошений, вона ледь не померла з горя. Мати приводила сина до тями трояндовою водою, пахучим зіллям і ніжністю вірного материнського серця, у якого нікого в світі не було дорожчого за Аладдіна. Радості її не було меж, коли він розплющив очі і попросив:

— О матусю, нагодуй мене, я вже два дні нічого не їв!

Мати нашвидкуруч приготувала страву і сказала:

– Іди, синку, поїж і спочинь. А коли наберешся сил, розповіси мені, де ти був, що з тобою трапилося, яке нещастя спіткало тебе, дитино люба. А зараз нічого не говори — ти голодний і змучений.

Аладдін поїв і відпочив, а тоді сказав матері так:

— О мамо, ти завинила переді мною! Як ти могла віддати мене тому триклятому магрібцю, він же мене ледь зі світу не звів! Присягаюся Аллахом, через нього, о матусю, я дивився смерті у вічі. А ми з тобою повірили, що він брат мого батька. Слава Аллаху, котрий урятував мене від його злих намірів! магрібець підкупив нас своїми солодкими обіцянками, він затуманив наші голови. О матусю, ти й уявити собі не можеш, що за негідник цей чаклун! Нехай Аллах не пошкодує для нього кари! Бачиш, мамо, до чого він довів мене?..

І Аладдін розповів матері як все було, приправляючи оповідь слізьми радості, що всі жахіття були вже позаду. Переповідав він усі події по порядку з того моменту, коли вони попрощалися біля воріт їхнього дому: як він і магрібець прогулювалися заміськими садами, аж доки не дійшли туди, де земля розійшлася, і як його вдаваний дядько чаклував і димив. З цього місця Аладдін почав розповідати докладніше:

— Коли земля почала дрижати, о матусю, я дуже злякався і хотів було втекти, але магрібець насварив мене та ще й дав ляпаса, від якого я знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що земля в одному місці розкололася. Чаклун зумів розчахнути землю, проте не міг спуститися у підземелля. Він пояснив, що скарбниця впустить лише мене, бо закодована на моє ім’я. Чаклуючи ще у своїй країні, він дізнався, що тільки моя рука наділена владою зрушити з місця ту мармурову плиту, яка надійно перекривала вхід до підземелля із незліченними скарбами. Тож йому нічого не залишалося, як помиритися зі мною, щоб заволодіти скарбами.

Аладдін на мить перервав розповідь, відновлюючи в пам’яті, як усе було, і продовжив:

— Перед тим, як я спустився у скарбницю, магрібець одягнув мені на палець перстень і запевнив, що він визволить мене з будь-якої біди. Коли ж я зійшов униз, то побачив, що приміщення поділене на чотири кімнати, а у кожній стояло по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей. Але магрібець заказав мені навіть торкатися до них, не те що брати. Далі я опинився у величезному саду, в якому на деревах росли не звичайні фрукти, а плоди, здатні затьмарити своїм блиском саме сонце. Напевно, вони кришталеві! Пройшовши алеєю рівно п’ятдесят кроків, я побачив перед собою високий склеп. Східцями я піднявся нагору, щоб узяти лампу, за якою, власне, і послав мене під землю триклятий магрібець. Я зняв лампу з гака, на якому вона висіла, вилив із неї нафту і сховав до кишені, тобто зробив усе так, як мені було сказано.

Дорогою назад я досхочу намилувався диво-деревами, нарвав їхніх плодів, позапихав за пазуху та понабивав ними кишені й пояс і поплентався до виходу. На всі сходинки драбини я зіп’явся доволі легко, а на останню не зміг, бо вона була занадто високою. Я попросив дядька подати мені руку, щоб я міг стати на останній щабель. Але він зажадав, аби я спершу віддав йому лампу. Я не міг виконати його прохання, бо лампа була на самому дні кишені, ще й присипана плодами з диво-саду. Я сказав йому: «Дядечку, коли я виберуся звідси, то віддам тобі лампу, а ти подай мені, будь ласка, руку, щоб я міг стати на цей високий щабель». Але той негідник і не думав витягати мене з підземелля. Навпаки, йому лише потрібно було, щоб я віддав йому ту лампу, а потім він зачинив би землю над моєю головою за допомогою своїх страшних заклинань. Зрештою, саме так він і вчинив, коли зрозумів, що лампи я йому не віддам. Ось які біди довелося мені, о матусю, пережити через цього паршивого чаклуна, брехливого негідника!

Вислухавши розповідь сина до кінця, мати Аладдіна зізналася:

— Знаєш, о синку, присягаюся Аллахом, що коли я вперше побачила чужинця, серце моє віщувало біду, і я страшенно переживала, щоб не трапилося з тобою чого злого. З тяжким серцем я відпустила тебе на прогулянку заміськими садами. Те, що він негідник, брехун, ще й чаклун, написано у нього на обличчі. Та, хвала Аллаху всеблагому за те, що він вберіг тебе, о синочку, від злодіянь чаклуна. Я, необачна, не прислухалася до свого серця, а повірила усім брехням цього зайди. Але як можна було йому не повірити, адже він поводився так, ніби й справді був твоїм дядьком!

Аладдін, який від страху й ока не міг зімкнути, перебуваючи під землею, і не спав упродовж двох діб, відчув, що повіки його важчають. Врешті-решт сон зморив його і не відпускав аж до наступного полудня. Прокинувшись, він знову попросив у матері поїсти, бо відчував страшенний голод. Але мати із сумом відповіла йому:

— О синочку, я не маю що тобі дати. Усе, що було, я дала тобі вчора. Але ти трішки потерпи, я маю дещицю прядива, зараз піду на базар, продам його і куплю продуктів.

— Дай спокій своєму прядиву, о матусю! Хай залишиться вдома, ще згодиться, — сказав Аладдін. — Краще подай мені ту лампу, яку я приніс із підземелля. Я продам її і на ці гроші куплю їжі. Гадаю, вона коштує дорожче, ніж прядиво.

Мати Аладдіна вийшла з кімнати і невдовзі повернулася зі старою лампою в руках.

— Але сину, — сказала вона, — лиш поглянь, яка бруднюща ця лампа. Хто її таку купить? Я спробую її почистити й натерти до блиску, може, тоді нам пощастить, і ти продаси її дорожче.

Мати Аладдіна взяла в руку пригорщу піску, та не встигла й раз тернути лампу, як перед нею виріс велетенський джин і сказав:

— О володарко, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно: я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

Коли мати Аладдіна побачила таке страховисько, то зомліла з переляку. Та Аладдін уже знав, що треба робити. Він не злякався джина, бо вже бачив одного у скарбниці. Тож він узяв лампу, потер її і сказав рабу-джину:

— Я голодний! Принеси нам поїсти, та чогось такого, чого я ще зроду не куштував!

І джин щез, мов під землю запав, а за мить знову з’явився і приніс розкішний столик із чистого срібла, а на ньому дванадцять срібних тарелів із різними стравами, два срібні келихи і два глеки з білим вином, а ще білий хліб. Джин залишив столик перед Аладдіном і мовчки зник. А Аладдін підвівся, підняв матір, оросив її обличчя трояндовою водою, і вона отямилася. Тоді Аладдін запросив її до столу:

— О матусю, сядь і скуштуй цих апетитних страв, посланих нам щедрим Аллахом.

Побачивши столик із чистого срібла з різними наїдками, вона дуже здивувалася і поцікавилася:

— Хто він, той щедрий добродій, який прислав нам такі розкішні наїдки, гідні самого царя?!

— О матусю, — відповів Аладдін, — ми голодні, може, спершу наїмося, а потім я тобі усе поясню.

І мати Аладдіна присіла біля столика. Вони неквапно їли, доки не наїлися, пили, доки не напилися, і жінка не могла надивуватися усім тим розкішним стравам. Вони не могли з’їсти всього, що було на столику. Їжі залишилося не лише на вечерю, а ще й на наступний день. Пообідавши, мати та син вимили руки і сіли поговорити про те, що сталося.

— О синку, — сказала жінка, — розкажи ж своїй матері, що було після того, як я знепритомніла. Тепер ти ситий і не можеш більше уникати цієї розмови. Звідки в нашому домі узявся царський обід?

І Аладдін розповів матері про все, що було далі, поки його мати лежала непритомна. Жінка не йняла віри словам сина і сказала:

— О синку, то це правда, що джини являються перед людьми? Я вперше в житті бачила джина! Напевне, синочку, це той самий джин, який вивів тебе з-під землі, коли триклятий магрібець зачинив скарбницю над тобою?

— Ні, матінко, — відповів Аладдін. — Це не він. Той джин кориться володарю персня, який є в мене на пальці, а цей кориться володарю лампи, яка була у твоїх руках.

Почувши пояснення Аладдіна, мати почала його вмовляти позбутися і лампи, і персня.

— Отже джин, якого я бачила, — сказала вона, — раб лампи? Але ж який він потворний! Я ледь не померла з жаху, побачивши таке страховисько! Заклинаю тебе молоком, яким я тебе вигодувала, викинь лампу і перстень, через які ми натерпілися такого страху! Несила мені мати справу з джинами. До того ж, ти знаєш, що пророк, нехай благословить його Аллах, застерігав нас знатися із ними.

— О мамо, твоє слово для мене закон! — сказав Аладдін. — Але як я можу викинути чи продати ці чудові речі? Сама подумай, раб лампи дуже допоміг нам: ми були дуже голодні — і він нагодував нас найсмачнішими стравами, які нам коли-небудь доводилося куштувати. Крім того, я добре пам’ятаю, що магрібець наказував мені винести зі скарбниці лише лампу. Золото, срібло, інші коштовності його не цікавили, бо він знав, що лампа у стократ цінніша за всі ті скарби, разом узяті. Повір, о матусю, якби вона була звичайною, магрібець не марнував би стільки сил, аби її здобути! Він не йшов би сюди зі своєї далекої країни, не прикидався б моїм дядьком, не зачинив би мене у скарбниці, втративши надію заволодіти лампою. Ні, ми її не викинемо, навпаки, нам треба берегти її як зіницю ока, бо вона — наш хліб і наше щастя. Але ми не сміємо її нікому показувати, ані розповідати про неї жодній живій душі! А перстень я навіть не зніматиму з пальця, о матусю. Якби не цей перстень, я б і досі був під землею, і ти більше ніколи б не побачила мене, бо я загинув би там голодною смертю. Ми не можемо знати, які ще біди чекають попереду, в якій ситуації він стане мені у пригоді. А лампу я сховаю з-перед твоїх очей, щоб ти її не боялася.

Мати Аладдіна подумала та визнала, що син має рацію, і сказала:

— Роби, о синку, так, як вважаєш за потрібне. А щодо мене, то я й пальцем більше не торкнуся ні персня, ні лампи. Я більше не хочу бачити потворного джина. З мене досить.

Наступного дня вони поснідали тим, що залишилося від вчорашнього столу. Більше їм нічого було їсти. Тоді Аладдін узяв один зі срібних тарелів і подався на базар, щоб продати його.

Купця, який йому трапився, гіршого годі й шукати: то був хитрючий єврей. Він одразу помітив, що таріль з чистого срібла, бо добре знався на дорогих металах. Він метикував, як би дешевше купити той таріль у наївного хлопця, який, вочевидь, нічого не петрав у цій справі.

— Гей, хлопче, скільки ти хочеш за цей таріль? — лукаво запитав він Аладдіна.

— Ти краще за мене знаєш його ціну, — хитро відповів купцеві Аладдін.

Єврей розгубився. Він не хотів переплатити, але й занадто малу ціну не наважився назвати, бо хоча перед ним був хлопчина, та відповідь його була гідна бувалого торговця.

Нарешті єврей витяг із кишені один динар і подав його Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці й побіг собі геть. Тоді єврей зрозумів, що той, хто продав йому срібний таріль за такі смішні гроші, не знає ціни своєму товару, і пошкодував, що заплатив йому так багато.

А Аладдін тим часом, не довго думаючи, пішов до пекаря, розміняв у нього динар, купив хліба і з тим повернувся додому, де його чекала голодна мати. Він віддав їй здачу з динара і сказав:

— О матусю, піди на базар і купи все, що нам потрібно.

Мати Аладдіна так і зробила, і вони наїлися досхочу, коли вона повернулася.

Щоразу, коли закінчувалися гроші, виручені за таріль, Аладдін ніс до єврея наступний і забирав свій динар. Менше єврей уже давати Аладдінові не смів, бо тоді хлопець пішов би продавати свої тарелі комусь іншому. Так Аладдін спродав хитрому єврею всі тарелі, тож дійшла черга і до срібного столика. За важкий великий столик єврей дав Аладдінові десять динарів. Та коли й ці гроші скінчилися, Аладдін сказав матері:

— Більше у нас немає нічого на продаж. Доведеться потерти лампу і викликати джина.

Мати хлопця аж затряслася зі страху і прожогом вибігла з кімнати. А Аладдін дістав зі схованки лампу і потер її. Як і першого разу, перед ним постав джин і мовив:

— О господарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

— Я бажаю, щоб ти приніс мені столик зі всілякими наїдками, та не гірший, ніж той, що ти приносив минулого разу. Мерщій, я зголоднів!

Не встиг Аладдін і оком змигнути, як раб щез і повернувся з таким самісіньким столиком, заставленим тарелями зі всілякими наїдками і напоями.

Коли мати Аладдіна повернулася до кімнати, джина вже не було. Натомість вона побачила столик із щедрими дарами, від яких по хаті розсіювався пряний аромат, що вельми збуджував апетит. Вона дуже зраділа і навіть не приховувала цього. Син це помітив і весело сказав:

— Дивися, о матусю, нам знову стала у пригоді лампа. А ти наказувала викинути її.

— Нехай примножить Аллах літа цього джина, — мовила жінка, — проте я волію більше ніколи його не бачити.

Мати і син сіли за столик, поїли, попили досхочу, а решту щедрот залишили на завтра.

Коли ж усе було спожито, Аладдін узяв один із тарелів, сховав його під поділ вбрання і пішов шукати свого постійного покупця, щоб продати йому таріль. Але доля привела його до крамнички одного чесного ювеліра, старого-престарого мусульманина, який боявся Аллаха. Старий, побачивши Аладдіна у себе в крамничці, лагідно звернувся до нього:

— Чого тобі, о синку? Багато разів я бачив, що ти ідеш повз мою крамничку прямісінько до того єврея. Я бачив, як ти давав йому якісь речі. Мабуть, зараз ти шукаєш саме його, щоб продати йому ще щось. Та хіба ти не знаєш, синку, що євреї та інші чужинці — то шахраї, вони постійно обдурюють нас, мусульман. Народ Мухаммеда завжди страждав від зайд. А цей єврей на ім’я Мордухай — паскудник, що другого такого у світі немає! О синку, якщо ти маєш щось на продаж, запропонуй цю річ мені. Я заплачу тобі за неї реальну ціну. Хіба мусульманин посміє дурити дитину?

І Аладдін прислухався до старого ювеліра. Він подав йому таріль, той взяв його, зважив і запитав:

— Скільки платив тобі єврей за таріль? Адже ти носив йому такі?

— Так, це точнісінько такий таріль, як і всі інші, які я продав єврею. За кожен він давав мені по одному динару.

— О синку, я знав, що кажу! — вигукнув старий, — Що за негідник, він постійно обдурює дітей Аллаха! Та він просто посміявся над тобою, о дитино. Твій таріль із чистого срібла, він мав заплатити тобі по сімдесят динарів за кожен. Якщо хочеш, я просто зараз дам тобі ці гроші за твій таріль.

Аладдін радо погодився, і старий відлічив йому сімдесят динарів. Аладдін взяв їх і подякував власникові крамнички за порядність і за те, що той відкрив йому очі на того брехливого шахрая.

Тепер щоразу, коли закінчувалися гроші, Аладдін продавав ювелірові наступний таріль. Так вони з матір’ю не голодували, але жили, як звикли досі, без надмірних розкошів, і витрачали на життя небагато грошей.

Проте Аладдін таки змінився. Він став поважнішим і перестав вештатися вулицями із безтурботними хлопчаками. Тепер він приятелював з дітьми шановних громадян міста, щодня ходив на базар, знайомився з купцями та уважно спостерігав за їхньою роботою. Відвідував Аладдін і ювелірні крамниці, дивився, як продають і купують коштовне каміння. Там він дізнався, що плоди, які він нарвав у диво-саду — не скельця і не кришталики, як він гадав, а безцінне коштовне каміння. І тоді зрозумів Аладдін, що володіє величезним багатством, якого не має жоден земний цар. Він відвідав усі ювелірні крамниці міста, та в жодній із них не знайшов бодай одненького самоцвіту, який би міг дорівнятися хоча б до половини найменшого з тих, що він виніс із підземної скарбниці.

Тож щодня Аладдін ходив на базар, як на роботу, розпитував купців про товари і вже скоро добре знав, звідки що береться і скільки коштує.

Одного ранку, поснідавши, Аладдін вийшов із дому. Простуючи, як завжди, на базар, він почув повідомлення глашатая:

— Цар над царями наказує, щоб усі торговці позачиняли свої крамниці, бо його донька, Бадр аль-Будур, їде до лазні. Ніхто не сміє виходити з дому, відчиняти крамницю, ані виглядати у вікно! Горе тому, хто ослухається султанового наказу!

Аладдінові закортіло побачити доньку султана, бо не раз доводилося йому чути від людей, яка вона вродлива. Юнак довго думав про те, до яких хитрощів удатися, аби хоч краєм ока побачити її. Те, що він надумав, було вкрай небезпечно. Він вирішив сховатися за дверима лазні й подивитися на царівну тоді, коли та буде заходити в приміщення. Так він і зробив: став за дверима лазні так, щоб ніхто не міг його побачити. А султанівна тим часом прибула у місто, проїхала через базари і площі й нарешті дісталася до лазні. Заходячи, вона відкрила обличчя — і воно засяяло яскравіше, ніж сонячне проміння. Так принаймні здалося Аладдінові. Він подумав, що вона й справді є такою, як описав її один поет:

Аладдін прошепотів сам до себе: «Направду, вона — творіння Аллаха! Хвала тому, хто створив її досконалою і наділив такою неземною вродою!»

Відтоді, як Аладдін побачив султанову доньку, він утратив спокій. Юнак закохався у вельможну красуню до нестями. Зачарований красою дівчини, він повернувся до матері. Вона звернулася до нього, та Аладдін у відповідь — ні словечка, усе мовчав, мов язика проковтнув. Мати запросила його до обіднього столу і стривожено спитала:

— О синку, що з тобою? Може, в тебе щось болить? Та що таке з тобою коїться, розкажи своїй матері! Я бачу, що ти сьогодні сам на себе не схожий, навіть не балакаєш зі мною.

Проте Аладдін мовчав, ніби й не до нього мовилося.

Заледве мати вмовила Аладдіна трохи перекусити. Після цього він ліг у ліжко, але так і не заснув тієї ночі, все перевертався з боку на бік і шепотів подумки: «О всеблагий! Яка ж вона вродлива!..». Образ коханої стояв йому перед очима.

Уранці жінка зауважила, що її син став ще дивнішим. Вона розгубилася і не могла збагнути, що саме тривожить її сина. Жінка подумала, що він занедужав, і приступила до нього з такими словами:

— О дитино рідна, якщо ти занедужав, якщо в тебе щось болить, тільки скажи! Я піду по лікаря, щоб він оглянув тебе. У нашому місті живе лікар, чужинець, він лікує самого султана. Подейкують, що він творить дива…

— О матусю, не хвилюйся даремно. Твій син здоровий. А якщо тобі цікаво знати, що зі мною коїться, то розповім. Учора я ослухався наказу султана і, замість того, щоб сидіти вдома, сховався за дверима лазні й дочекався, доки під’їхала Бадр аль-Будур. Перед входом вона відхилила покривало і я побачив, яка вона прекрасна. Слава тому, хто створив її такою досконалою! Я закохався з першого погляду! Усю ніч я думав тільки про неї і не спав до самого ранку. І ось що я надумав, о матусю: без неї мені життя немиле, тож я піду до султана просити її собі за жінку!

Почувши таке від сина, мати подумала, що він не при розумі.

— О синку, що це ти таке кажеш? Та ти збожеволів, горе мені, нещасній матері! Ти справді надумав свататися до єдиної доньки султана?!

— О матусю, — спокійно відповів їй Аладдін, — я не з’їхав з глузду. Я прийняв рішення, тож ніщо і ніхто не змусить мене змінити його. Бадр аль-Будур буде моєю дружиною, чого б мені це не коштувало.

— Заклинаю тебе самим життям, о синку, — умовляла мати Аладдіна, — навіть не виказуй уголос тих своїх нездійсненних бажань, щоб хтось, бува, не почув їх і не подумав, що ти збожеволів! Облиш ці думки! Кому ж до снаги попросити за жінку доньку самого султана?! Хто насмілиться це зробити? Хіба ти вельможа чи емір, щоб свататися до султанової доньки? Це ж безглуздя, схаменися, доки не пізно!

— О матусю! — благально мовив Аладдін, — Лише ти зможеш випросити у султана його доньку для мене! Я молю тебе піти до нього з таким проханням.

— О, нехай Аллах цьому завадить, мій синку! Чи ж я також з’їхала з глузду, як оце ти?! — сказала мати Аладдінові. — Забудь, ще раз тобі кажу, і думати про таке! Лишень подумай, про що ти просиш. Ну хто ти такий, щоб бажати собі за дружину не кого-небудь, а султанівну?! Син кравця! Та ще й нікудишнього! Та біднішого за твого батька не було у цілому місті. А я, твоя мати, хто така? Хто бідніший за нас? Я походжу зі злидарського роду! То хіба погодиться султан видати за тебе заміж свою доньку? Гідна їй пара — це якийсь цар чи султан, рівний їй за станом і благородством.

Аладдін уважно вислухав усе, а потім відповів:

— О матусю, я й сам думав про все те, що ти тільки-но мені говорила. Я пам’ятаю, що бідняцький син. Але це не перешкода для мене. Я не відступлю. Я щиро вірю, що ти не відмовиш своєму єдиному синові і виконаєш моє прохання, інакше я помру з туги за коханою. Ти ж цього не хочеш?

Щирі слова сина розчулили бідолашну матір, вона лагідно і розгублено сказала:

— О синочку, кровинко моя! Крім тебе одного, в мене нікого немає у цілому світі! Найбільше я б хотіла, щоб ти одружився, і раділа би твоєму щастю, адже воно було б і моїм щастям також! Але ж потрібно шукати собі до пари рівню. Родичі дівчини, яку я побажаю взяти собі за невістку, спитають мене, яким ремеслом ти заробляєш собі на життя. Навіть перед такими самими, як ми, мені буде соромно через те, що в тебе немає ані ремесла, ані землі, ані саду. А як же з нашими злиднями показатися на очі султанові? Поважніший від нього хіба що пророк! Ти собі як знаєш, синку, але я раджу тобі ще раз все зважити і схаменутися. А навіть якби я погодилася піти з твоїм проханням до султана, щоб допомогти тобі, то накликала б на нас лише біду і його гнів, адже це дуже зухвало! Хтозна, може, нас навіть покарають смертю за таку неповагу до султана. Мені забракне сміливості, крім того, я навіть не уявляю, як можна потрапити до його палацу. І що мені принести йому в дар, адже це не жарти — явитися до султана без дарунка. До султанів не ходять без підношень! Наш султан добрий і ласкавий, він ніколи не прожене свого підданого, котрий прийде просити захисту від кривдника або допомоги знайти правильне рішення у суперечці. Він великодушний і щедрий, виявить милість і до того, хто її у нього проситиме. Але ж ніхто не посміє нічого просити у султана, якщо він не заслужив нагороди перед султаном або перед його країною. А ти? Що ти зробив для султана чи його країни, щоб просити у нього милості, та ще й якої?! Таких дарунків султан не робить нікому за просто так. Ще раз тобі кажу, синку, ніхто не наважиться прийти до султана без подарунка, гідного його стану і величі. І я також не піду до нього з порожніми руками просити для тебе його доньку!

Дослухавши, Аладдін погодився із материними слова і сказав:

— О матусю, все, що ти говориш, правда. Я й сам про все це мав би подумати, але кохання до Бадр аль-Будур затьмарило мій розум. Я ні про що, крім її краси, не здатен думати.

І я не заспокоюся, поки вона не стане моєю. Матусю, ти нагадала мені дуже важливу річ, вона мені геть із голови вилетіла. Але тепер, коли я про це згадав, у мене з’явилася надія, що у нас усе вийде. І я ще більше зміцнів у своєму намірі відправити тебе до султана і посватати для мене його доньку. А щодо звичаю дарувати вельможам дари, то ми, о матусю, будемо на висоті! Для батька царівни я маю такий дар, кращого за який йому ще ніхто не дарував, бо того, що маю я, не має жоден земний цар. Це плоди з диво-саду, який буяє у підземеллі. Я, наївний, гадав, що то скельця-кришталики, але тепер, перевіривши все у тямущих людей, я впевнився, що то справжнісінькі самоцвіти! Я спілкувався з торговцями коштовним камінням, часто ходив до них і дізнався, о матусю, що ці плоди безцінні. Але мені не шкода віддати їх за милу серцю царівну. Матусю, знайди наш порцеляновий таріль, принеси його, а я насиплю стільки коштовностей, скільки туди вміститься. Ось що отримає султан від тебе у подарунок! Я певен, що після цього султан прийме тебе привітно і вислухає все, що ти йому говоритимеш. О матусю, якщо ти зробиш цю справу, то я, твій син, житиму щасливо, і ти будеш також щасливою, а якщо ні — я просто загину з туги за коханою. Я бачу, що ти вагаєшся. Навіть не сумнівайся у цінності такого дарунка! Повір, я безліч разів носив свої коштовності на ювелірний базар, але нікому їх не показував. Я бачив, які камені продають торговці за тисячі динарів, та вони не можуть зрівнятися з моїми диво-самоцвітами ні розмірами, ані яскравістю!

Тоді мати принесла Аладдінові порцеляновий таріль, а він наповнив його найбільшими й найкрасивішими зі своїх самоцвітів, що виблискували, мов десяток сонць разом. Вражена мати аж зажмурилася. Зачарована їхньою красою і сяйвом, вона милувалася ними, та все ж не була певна, чи й справді вони такі коштовні.

А вдоволений Аладдін сказав їй:

— То що, матусю, чи гідний такий подарунок будь-якого вельможі, а хоч би й самого султана? З таким не страшно йти, еге ж? Присягаюся Аллахом, тобі не буде соромно за свого сина, бо жоден земний цар не зможе потішити султана кращим дарунком! Султан тебе прийме як найповажнішу гостю. Не відмов мені, о матусю, візьми таріль із самоцвітами та сміливо іди до султанського палацу.

— О синку, — відповіла мати Аладдіна, — тепер я бачу, що цей подарунок справді цінний і що ніхто інший не зможе подарувати такого султанові. Та як я посмію просити в нього його доньку для тебе? Коли, синку, він спитає мене, чого мені треба, я від страху онімію. Та навіть якщо й наберуся сміливості і скажу: «О владико, я хочу породичатися з тобою і прошу віддати твою доньку за мого сина Аладдіна», — він подумає, що я причинна, і накаже вивести мене з ганьбою. Приниженою покину я султанський палац. Найрозумніше я вчинила б, якби нагадала тобі, о синку, що ця затія може скінчитися нашою смертю, але щоб зробити тебе щасливим, я погоджуся й на це. Уявімо, що султан прийняв мене, отримавши такий достойний подарунок, і навіть вислухав моє прохання з належною повагою. А потім він спитає, хто ти такий, якими маєтками володієш і які твої доходи. Що я маю на це йому відповісти? А він обов’язково питатиме про це, коли почує, що я сватаю його єдину доньку за тебе.

— О матусю, — відповів Аладдін, — не питатиме він нічого такого. Коли він побачить ці самоцвіти, то одразу зрозуміє, хто я такий. А якщо й спитає, пообіцяй йому, що про це він дізнається трохи згодом. А я знайду гідну відповідь, будь певна. І не думай, що нашу справу буде дуже важко владнати. Усе набагато простіше. А ти уявляєш собі найгірше, додаючи мені жалю. Адже ти знаєш, що із чарівною лампою ми можемо все! Якщо самі не впораємося, то маємо до кого звернутися за допомогою.

— Слухаю і виконую, дитино моя! — відповіла мати Аладдіна. — Та сьогодні вже пізня година, але завтра, якщо буде на те воля Аллаха, я піду до султана, щоб зробити тебе щасливим.

І вона усеньку ніч розмірковувала про те, що пообіцяла синові. Її заспокоїло те, що Аладдін нагадав про лампу. Вона знала: завдяки їй повернеться до сина з тією відповіддю, якої той прагне. Зранку вона спокійно збиралася виконати доручення сина. Аладдін же, навпаки, хвилювався. Коли він побачив, якою упевненою стала його мати, заручившись підтримкою чарівної лампи, подумав, що вона може комусь проговоритися про неї. Тому вирішив застерегти її:

— О матусю, прошу тебе, нікому й словом не обмовся про чарівну лампу, бо вона — запорука нашого благополуччя. А не стане її — то й щастя наше пропаде, загинемо у злиднях.

— Про це не турбуйся, синку! Чи ж я нерозумна, щоб комусь про неї розповідати?

Запевнивши сина, що мовчатиме про лампу, мати накинула поверх одягу покривало, загорнула таріль із самоцвітами у шовкову хустину і пішла до султанового палацу. Вона поспішала, аби встигнути до султана ще до того, як там почнеться стовпотворіння.

Коли вона підійшла до палацу, то у двір саме заходив головний султанський візир із кількома вельможами. Уже згодом двір заповнили візири, вельможі, еміри, інші шановні і знатні особи, а потім до них вийшов і сам султан. Усі присутні вишикувалися у ряди. Султан сів на трон, а решта стояли, схрестивши руки на грудях на знак поваги до нього. Згодом султан наказав усім сісти, і кожен зайняв своє місце. Розпочався розгляд скарг, султан вирішував кожну справу так, як годилося, даючи шану справедливості: наказував, забороняв, дозволяв, настановляв… Коли ж засідання скінчилося, султан наказав усім розійтися.

А мати Аладдіна, вичікуючи зручного моменту, щоб звернутися до султана, так і не наважилася наблизитися. Не щодня ж вона зустрічається з царями! Побачивши, що засідання скінчилося і султан пішов до себе в гарем, вона повернулася додому. Коли підійшла до свого сина з порцеляновим тарелем, наповненим самоцвітами, розпач і збентеження, мабуть, були написані на обличчі юнака, але мати заспокоїла його:

— О дитино моя, — сказала, — сьогодні я була у царському дворі, побачила султана і трохи заспокоїлася. Але засідання закінчилося, а я, як і багато інших людей, не встигла приступити до султана. Та завтра, будь певен, я знову піду і зроблю усе так, як ми домовилися.

Почувши, що мати має намір довести справу до кінця, Аладдін дуже втішився. Хоча він і розраховував, що все буде зроблено за один день — бо ж усі закохані надзвичайно нетерплячі, — але тієї ночі він заснув спокійно. Наступного ранку мати Аладдіна знову вирушила до палацу султана, де, на жаль, довідалася, що збори відбуваються лише двічі на тиждень і наступні очікуються тільки за три дні. Тож вона повернулася додому і цього разу без втішних новин для Аладдіна. Так вона відвідувала палац іще шість разів. Кожного разу вона зупинялася у дверях, аби султан її бачив, однак не підходила до нього.

Коли вона усьоме прийшла до султана з тарелем самоцвітів, то, як і всі попередні рази, стояла у дверях, очікуючи закінчення зборів та свого шансу. Цього разу, коли султан разом із головним візиром проходили повз неї до палацу, владика звернувся до візира:

— О візире, ось уже п’ять або шість днів я бачу цю стару жінку, яка приходить до дверей палацу і стоїть там, тримаючи в руках щось під покривалом. Ти не знаєш, хто ця жінка і чого їй треба?

— О володарю, — сказав візир, — ти знаєш сам, що ці жінки приходять до тебе з усілякими дурницями. Може, вона прийшла скаржитися на чоловіка або ще з чимсь, не вартим твоєї уваги.

Але султана не вдовольнила така відповідь, і він наказав:

— Коли ця жінка прийде наступного разу, то підведеш її одразу до мене.

— Слухаю і корюся, о царю над царями! — відповів візир.

А мати Аладдіна, яка вже звикла ходити до султанового палацу, пішла туди і на наступне засідання. Султан помітив її при вході, і промовив:

— О візире, ось та жінка, про яку я питав тебе минулого разу. Приведи-но цю нещасну, я хочу вислухати її прохання.

І візир наказав одному з емірів привести матір Аладдіна. Коли емір підвів її, вона низько вклонилася султанові, поцілувала землю перед ним, побажала довгих років щасливого життя і всіляких благ. І султан сказав їй:

— О жінко, ось уже багато днів поспіль ти приходиш сюди і стоїш у дверях. Якщо ти прийшла просити мене про щось — говори. Я виконаю твоє бажання.

Мати Аладдіна знову поцілувала землю перед ним, ще раз побажала султанові всіляких благ і лише тоді мовила:

— О царю над царями, я справді прийшла до тебе з проханням. Та перш ніж осмілюся його вимовити, прошу тебе не карати мене, почувши це, бо воно може неабияк тебе здивувати і навіть розгнівити.

Такі слова ще більш заінтригували султана. Він пообіцяв помилувати її, бо був добрим, і звелів усім присутнім, окрім головного візира, покинути двір. Коли вони залишилися втрьох, султан звелів Аладдіновій матері:

— О жінко, розповідай, у чому полягає твоє прохання? Я обіцяю не гніватися на тебе.

— О царю над царями, — мовила жінка, — спершу прошу твого прощення!

— Нехай простить тебе Аллах, жінко!

І тоді вона мовила:

— О царю над царями! Я вдова і маю єдиного сина Аладдіна. Коли твоя прекрасна донька, царівна Бадр аль-Будур, заїхала в місто до лазні, мій син сховався за дверима, щоб поглянути на неї, і побачив, що вона найвродливіша від усіх і усього, що він бачив раніше. Він закохався із першого погляду, без неї йому немилим стало життя, і він довго умовляв мене, щоб я благала у твоєї величності дозволу видати її за нього. Якби він не налякав мене тим, що не буде жити без неї, я б не посміла турбувати тебе, о царю над царями, своїм проханням. А тепер я лиш маю надію, що ти пробачиш мене, нещасну.

Коли султан почув таке божевільне прохання жінки, то не розлютився, бо був доброю людиною, а посміхнувся і запитав:

— А хто він такий, твій син, і що ти тримаєш під покривалом?

Побачивши, що султан не розгнівився, а навпаки, посміхається, мати Аладдіна розв’язала шовкову хустину і поклала перед ним порцеляновий таріль із самоцвітами. Від їх сліпучого блиску засяяв увесь палац, і султан розгубився: він був вражений красою та розмірами коштовних каменів і примовляв сам до себе: «У моїх скарбницях не знайдеться жодного такого самоцвіта! Гадаю, у скарбницях інших царів також». Потім він звернувся до візира й запитав:

— То що, візире? Чи бачив ти коли-небудь хоча б один такий самоцвіт?

— Ні, ніколи не бачив, о царю над царями! — відповів візир. — Мабуть, навіть у скарбниці твоєї величності подібного немає.

Тоді султан мовив:

— Чи ж не гідний той, хто обдарував мене так щедро, бути нареченим моєї доньки? Впевнений, ніхто її не вартий, окрім нього.

Візир ледь не помер від розпачу, коли почув ці слова, адже султан обіцяв видати доньку заміж за його сина. Трохи помовчавши, сказав:

— О царю над царями, будь до мене милосердним! Твоя величносте, мені було обіцяно, що за три місяці царівна стане дружиною мого сина! Я обіцяю тобі, якщо буде на те воля Аллаха, подарунок мого сина буде кращим, ніж цей.

І хоча султан вважав таке неможливим, він усе ж дав візирові три місяці часу на пошуки подарунка, який би перевершив самоцвіти, що посміхалися до нього з порцелянового тареля. А потім звернувся до матері Аладдіна:

— О жінко, піди до свого сина і скажи йому, що я даю своє царське слово: моя люба Бадр аль-Будур стане його дружиною! Та щоб залагодити усі справи, треба почекати три місяці.

І мати Аладдіна поцілувала султанові руку, побажала йому всіляких благ та повернулася додому, сповнена радості. Коли вона підійшла до сина, він побачив, що вона усміхається. Він знав: це добрий знак. А те, що цього разу мати повернулася без самоцвітів, ще більше втішило його.

— О матусю, — сказав Аладдін, — мені здається, що ти повернулася із доброю звісткою! Невже мій дарунок допоміг тобі отримати султанове благословення?

І мати розповіла синові, що султан зустрів її ласкаво, а побачивши самоцвіти, пообіцяв, що його донька стане дружиною Аладдіна.

— Але, синку, — додала вона, — перед тим, як він погодився віддати за тебе царівну, головний візир щось йому прошепотів, а тоді султан повідомив, що доведеться тобі три місяці почекати. Я дуже хвилююся, що візир може виявитися втіленням зла у людській подобі і, о синку, зможе переконати султана змінити своє рішення!

Та Аладдін, почувши про султанову згоду на його шлюб із царівною, сказав матері, не тямлячи себе від щастя:

— Якщо султан обіцяв мені свою доньку за три місяці, то мені байдуже до того візира!

Син щиро подякував матері за її сміливість та старанність і вигукнув:

— Присягаюся Аллахом, о матусю, сьогодні ти витягла мене з потойбіччя! Слава всевишньому! Немає нікого щасливішого від мене!

Так, очікуючи, коли мине призначений султаном термін, витаючи у мріях, Аладдін прожив два місяці.

Та одного разу його мати надвечір вийшла у місто, аби купити олії, і побачила, що базар зачинений, а все місто святково прикрашене. Люди заквітчують свої крамнички, запалюють свічки й лампадки, а вельможі їдуть на конях, тримаючи в руках запалені смолоскипи. Це дуже здивувало жінку. Роззирнувшись довкола себе, вона помітила, що одна крамничка ще працювала, і увійшла туди. Купивши олії, вона запитала у крамаря:

— Прошу тебе, скажи, що трапилося? Чому це сьогодні так святково прикрашене місто, чому зачинений базар?

— О жінко, — відповів олійник, — ти, мабуть, нетутешня.

— Ні, — заперечила мати Аладдіна. — Я тутешня, проте не знаю, з якої нагоди прикрашено місто.

— Сьогодні ввечері, — сказав господар крамнички, — син головного візира увійде до султанівни Бадр аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни і вельможі чекають, коли він вийде, щоб поїхати попереду нього і провести його до султанового палацу.

Аладдінова мати зойкнула, почувши пояснення олійника. Вона не знала, як повідомити синові таку погану новину, адже той з нетерпінням чекав, коли ж минуть три місяці, лічив дні й години до закінчення домовленого терміну.

Пригнічена, вона повернулася додому і, підійшовши до сина, сумовито зітхнула:

— О синку, я принесла тобі погану новину, та не засмучуйся.

— Що за новина, мамо?! — стривожено вигукнув Аладдін.

— Султан порушив свою обіцянку… Він видає Бадр аль-Будур за сина головного візира, і сьогодні ввечері той увійде до неї. О синку, коли я розмовляла із султаном, серце моє відчувало, що цей негідник візир обов’язково намовить султана змінити рішення.

— А ти впевнена, що це не плітки? Ти все перевірила? — запитав Аладдін.

— О дитино моя люба, — відповіла мати, — вийшовши за олією, я побачила, що місто святково прикрашене, а воїни й еміри сидять на конях, чекаючи, коли візирів син вийде із лазні, аби провести його до палацу султана. Олійник розповів мені все і дуже здивувався, що я нічого не знаю. Навіть подумав, що я нетутешня.

Аладдін від безнадії на мить увесь затрусився, але скоро опанував себе і сів думати, як йому бути. Аж раптом він згадав про лампу.

— Присягаюся твоїм життям, о матусю, — сказав Аладдін, — син головного візира ніколи не втішатиметься з нею! Краще накривай на стіл — ми повечеряємо, а потім я висплюся, і ранок принесе із собою радість!

Мати накрила на стіл, як просив син, а після вечері Аладдін пішов до своєї кімнати, узяв і потер чарівну лампу. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і сказав:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.

— Слухай же, — наказав йому Аладдін. — Я попросив у султана благословення на шлюб із його донькою, і він обіцяв віддати її за мене через три місяці. Проте він не дотримав слова і тепер вона виходить заміж за візирового сина. Сьогодні ввечері він увійде до неї. А ти зроби ось що: коли побачиш, що молодята, син візира і Бадр аль-Будур, лягли разом, візьми їх і принеси до мене.

— Слухаю і виконую! — відповів джин і щез.

Аладдін ніяк не міг заснути і все думав про віроломство султана. А коли на місто спустилася ніч, у кімнаті знову з’явився джин. Він поставив перед Аладдіном молодят, загорнутих у килим. Юнак дуже втішився і сказав рабові лампи, кивнувши на сина візира:

— Забери його і зачини у пивниці.

І тієї ж миті джин укинув до пивниці сина візира, та ще дмухнув на нього так, що той аж зсохся, а потім зачинив його там і повернувся до Аладдіна.

— О господарю, чим ще я можу тобі прислужитися?

— Завтра на світанні забереш їх обох і повернеш туди, звідки приніс, — мовив Аладдін.

— Слухаю і виконую! — відповів джин і зник.

Лише потому Аладдін звернувся до Бадр аль-Будур:

— Кохана, я щасливий, що ти переді мною. Знай: я звелів принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою гідність, а лише щоб завадити іншому насолоджуватися тобою!

Сама ж царівна, опинившись у темній незнайомій кімнаті, аж тремтіла від страху. Аладдін запросив її у ліжко, сам ліг поруч, а між собою та нею поклав меча. Так вони невинно проспали аж до світанку. А син візира тим часом цілу ніч ловив у пивниці дрижаки від холоду й переляку. Це була найгірша у його житті ніч.

На світанку в кімнаті з’явився джин, не чекаючи навіть, поки Аладдін потре лампу, забрав сина візира та султанівну й повернув їх туди, звідки взяв, та так, що цього ніхто й не помітив. А ті двоє лишень перезиралися широко розплющеними очима, не вірячи, що з ними насправді відбувалися такі химерні речі і не розуміючи, чому їх носили туди-сюди.

Тільки-но джин залишив молодят у палаці, як до їхньої кімнати увійшов султан, щоб провідати доньку після першої подружньої ночі. Син візира, зачувши в коридорі кроки султана, швидко піднявся з ліжка і одягнувся. Він був дуже незадоволений, бо хотів зігрітися, адже промерз аж до кісток після ночі у тій пивниці. А тим часом султан поцілував у чоло царівну, побажав їй доброго ранку і поцікавився, чи задоволена вона своїм чоловіком. Але та, насупившись, нічого йому не відповіла. Батько зрозумів, що донька розгнівана, і кілька разів намагався поговорити із нею, але дівчина уперто відмовчувалася. Тоді він облишив молодят і пішов просто до цариці, своєї дружини, щоб розповісти їй про дивну поведінку їхньої дитини.

— О царю над царями, немає нічого дивного в її поведінці. Молодята після першої шлюбної ночі завжди соромляться батьків і тому мовчазні. Не гнівися на неї. Мине кілька днів, вона звикне до чоловіка і почне спілкуватися, як і раніше. А зараз я навідаюся до неї, спробую щось дізнатися.

І султанша встала, одяглася й також пішла провідати доньку. Вона підійшла до Бадр аль-Будур, поцілувала, побажала доброго ранку, але царівна навіть не глянула на матір. Тож султанша подумала, що з її донькою таки трапилося щось неприємне.

— О донечко, — почала допитуватися вона, — що з тобою сталося? Чому ти така непривітна й невтішна? Що тебе тривожить, дитино моя? Я прийшла тебе привітати й побажати доброго ранку, а ти на мене й очей не звела. Так само ти прийняла і свого батька!

Після цих слів царівна підняла голову і сказала:

— О матусю, не сердься на мене! Я справді мала із належною шаною зустріти тебе, тож прошу вислухати, що я тобі розповім. Сподіваюся, тоді ти пробачиш мене, бо я неспроста така невтішна, о матусю! Ось що трапилося цієї ночі: щойно мій чоловік ліг до мене у ліжко, як з’явилася якась велетенська істота (обличчя її я не бачила), загорнула нас обох у килим, що на ньому ми лежали, і понесла невідомо куди, а тоді залишила нас у якомусь темному, брудному, жахливому місці.

Бадр аль-Будур розповіла своїй матері про все, що було далі: як її чоловіка кудись забрали від неї, а потім якийсь юнак поклав її у ліжко, сам ліг поруч, а між нею і собою поклав меча. А на світанку той, хто уночі викрав її із чоловіком, повернув їх назад додому.

— Через декілька хвилин після того, як ми знову опинилися тут, — закінчувала дівчина свою розповідь, — до кімнати увійшов батько.

Мені було тяжко на душі, тому я й не привітала його, як годиться, і не стала навіть розмовляти із ним. Може, його пригнітило, що я так нечемно повелася, та якби він знав, що я пережила цієї ночі, то, мабуть, вибачив би мене і не гнівався.

— О донечко, — сказала їй мати, — мовчи лишень! Не кажи нікому того, що оповіла мені, аби не подумали, що ти не при своєму розумі. Хвала Аллаху, що ти нічого не розповіла батькові! Нізащо не кажи йому про це!

— О матусю, — вигукнула царівна, благально склавши перед матір’ю руки, — якщо ти не віриш мені, то запитай у мого чоловіка, чи це правда!

— Облиш ці дурниці, доню! Тобі усе наснилося, — суворо промовила султанша. — Одягнися і поглянь у вікно. Усеньке місто радіє твоєму весіллю! Послухай, як чудово виграють музики на твою честь, як урочисто б’ють барабани!

Сказавши це, султанша покликала служницю, щоб та допомогла її доньці убратися, а сама пішла до султана і повідомила, що їхній дитині цієї ночі наснився поганий сон і через це вона збентежена і просить вибачення за свою поведінку. Потім жінка звеліла привести візирового сина. Мати царівни запитала у зятя, чи правда те, що розповіла їй донька. А той, злякавшись, що може втратити дружину, почав усе заперечувати. І цариця заспокоїлася, бо подумала, що доньці таки наснилися усі ті жахіття.

Упродовж дня місто святкувало весілля царської доньки. А коли настав вечір, Аладдін узяв лампу і потер її. Знову перед ним з’явився джин і сказав:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.

Аладдін знову звелів принести до нього царівну із чоловіком, — тобто усе, що й учора, наказавши лише, щоб джин обов’язково виконав це до того, як син візира позбавить Бадр аль-Будур цноти. Раб усе вислухав і щез, а невдовзі повернувся з молодятами. Цього вечора усе повторилося: син візира переночував у похмурій пивниці, а царівна — із Аладдіном, убезпечена від нього гострим мечем. А вранці джин, як і минулого разу, повернув молодят додому.

І цього ранку султан, прокинувшись, насамперед пішов привітати свою доньку. Коли син візира почув, що султан входить до покоїв царівни, то швидко одягнувся і вийшов, хоча від холоду у нього зуб на зуб не втрапляв. А султан побажав доньці доброго ранку і запитав, як їй ведеться у подружньому житті. Та побачивши, що царівна така ж невтішна, як і вчора, султан зрозумів, що таки щось сталося і, розлючений, оголив меча і закричав:

— Розповідай же, що з тобою трапилося, інакше я вб’ю тебе!

Злякавшись батьківського гніву, царівна заплакала і вирішила усе йому пояснити.

— Не гнівайся на мене, батьку, — мовила вона. — Коли ти дізнаєшся, що зі мною, то пробачиш мене.

І вона розповіла батькові, що відбувалося з нею та її чоловіком уже дві ночі поспіль. А на завершення сказала:

— Якщо мені не віриш, то запитай у мого чоловіка. Щоправда, я не знаю, куди той велетень забирав його. Ми про це не говорили.

— О донечко, чому ти ще вчора не розповіла мені про це! — сказав султан. — Я б заспокоїв тебе, і тобі не довелося б іще раз пережити ті страхи, ти б уже навіть забула про це! Уставай, підбадьорся, веселися і розважайся! І нічого не бійся. А сьогодні вночі до дверей буде приставлено варту, тож ніхто не зможе потурбувати тебе.

Султан пішов до своїх покоїв і послав по свого головного візира. Коли той прийшов, султан запитав:

— О візире, чи не розповідав тобі, бува, твій син про щось незвичайне?

— О царю над царями, — відповів візир, — я ні вчора, ні сьогодні не бачив сина. А що він мав би мені розповісти?

Тоді султан переповів йому все, що почув від Бадр аль-Будур, і сказав:

— Ми неодмінно мусимо з’ясувати, у чому тут справа! Тож розпитай про все свого сина. Цілком можливо, що моїй доньці усе просто привиділося уві сні.

Візир покликав до себе свого сина і почав розпитувати про події двох останніх ночей. Той підтвердив усе, що говорила його дружина. Він сказав:

— Ми обоє багато пережили за ці дві ночі, і вони були найгірші з усіх. Та на мою долю випали тяжчі випробування. Царівна спала в теплі, а мене зачиняли у темній, тісній пивниці із затхлим повітрям, де до того ж було дуже зимно! О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із султаном, аби він звільнив мене від цього шлюбу: ще однієї такої ночі я не витримаю!

Почувши таке, візир страшенно розчарувався, адже він так багато зробив задля цього шлюбу, а тепер його син хоче усе звести нанівець! Важко візирові було власноруч руйнувати те, до чого він так довго і вперто йшов. Тому сказав синові:

— Потерпи, о синку! Сьогодні вночі ваш спокій охоронятимуть.

Після розмови із сином візир повернувся до султана і розповів усе, про що дізнався, а тоді мовив:

— Якщо не заперечуєш, о царю над царями, приставімо сторожу до покоїв наших дітей!

— Не бачу в цьому потреби, — рішуче заперечив султан. — Не подобається мені цей шлюб! Наказую вважати його недійсним!

І, відповідно до царського наказу, глашатаї сповістили усьому місту про розірвання шлюбу і негайне припинення торжеств. Піддані були дуже здивовані, побачивши, як головний візир із сином принижено залишають султанів палац. З цієї миті шлюб між султановою донькою і сином головного візира було розірвано, але ніхто не знав, з якої причини. Султана ж це більше не хвилювало.

А закоханий Аладдін терпляче рахував, коли нарешті минуть три місяці відтоді, як султан обіцяв його неньці віддати за нього свою доньку. Тож коли настав указаний час, Аладдін попросив матір піти до палацу й нагадати султанові про його обіцянку. А той і справді вже давно забув про це. І мати Аладдіна пішла до султанового двору та, як і раніше, стала у дверях. Коли ж султан побачив її, то усе згадав і наказав своєму візирові:

— О візире, чи бачиш ти ту жінку, яка принесла мені в дарунок коштовного каміння три місяці тому? Приведи її до мене.

Коли візир підвів Аладдінову матір до султана, вона поцілувала землю біля султанових ніг, помолилася за нього і сказала:

— О царю над царями, минуло рівно три місяці, відколи ти пообіцяв свою доньку, Бадр аль-Будур, віддати заміж за мого сина.

Султан розгубився і не знав, що відповісти: бачив-бо, що ця жінка — найбідніша з бідняків. Тож він звернувся до візира по пораду:

— Що ти на це скажеш, о візире? Так, я обіцяв… Але ж бачу, що ця жінка бідна і не належить до знатного роду. Що порадиш ти мені?

Візира охопила пекуча заздрість, що якийсь пройдисвіт, а не його син, може стати султановим зятем. Він на усе життя закарбував у пам’яті те приниження, якого вони із сином зазнали через розірвання шлюбу. Тому відповів султанові так:

— О царю над царями, де ж це бачено, щоб султан родичався з біднотою?! Як ти можеш віддати свою єдину доньку за бідного юнака, якого навіть не знаєш?

— А як же мені спекатися цієї напасті? Адже я обіцяв! — із прикрістю похитав головою султан.

— Позбутися її неважко, о владико, — відповів візир. — Постав умову: нехай сорок його рабів і невільниць принесуть тобі сорок тарелів, наповнених коштовним камінням, та не гіршим за те, що принесла тобі ця стара три місяці тому!

— Це мудре рішення! — зрадів султан і звернувся до матері Аладдіна.

— Я не відмовляюся виконати обіцяне. Скажи своєму синові, що приданим за свою доньку я вимагаю сорок тарелів, наповнених не менш цінними самоцвітами, ніж ті, що ти минулого разу принесла мені в дарунок, а ще — сорок рабів і невільниць, які принесуть ці тарелі до мене. Коли він їх пришле, я віддам за нього свою доньку.

І засмучена жінка пішла із палацу, бідкаючись про себе: «Та звідки ж мій син добуде те, чого вимагає від нього султан? Навіть якщо йому пощастить знову спуститися у скарбницю і набрати із диво-саду стільки самоцвітів, щоб наповнити ними сорок тарелів, то де ж він візьме рабів і невільниць?» Із тяжким серцем поверталася вона додому. А вдома розповіла синові про султанову умову.

— О синку, це все через проклятого візира, — сказала вона синові. — Забудь про Бадр аль-Будур, не буде вона твоєю.

Але Аладдін засміявся і сказав:

— Давай-но краще пообідаємо, а потім Аллах допоможе нам упоратися і з цією умовою султана. Матиме він придане за доньку, якого вимагає! Чи ти гадаєш, що я не зроблю цього заради очей моєї коханої?

І жінка пішла на базар, щоб купити усе необхідне для обіду, а Аладдін тим часом пішов до своєї кімнати, де потер чарівну лампу. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і звично привітав Аладдіна:

— Володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.

— Я хочу, — сказав Аладдін, — щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів, наповнених найкращими самоцвітами із підземного саду, а ще привів сорок рабів і невільниць. Невільниці мають бути прекраснішими за найвродливішу султанову наложницю!

Джин зник, а незабаром повернувся з усім, що наказав йому дістати Аладдін. Залишивши тарелі й рабів з невільницями, щез. Згодом повернулася з базару й Аладдінова мати. Вона аж завмерла від здивування, побачивши рабів і рабинь, золоті тарелі й самоцвіти на них, а потім вигукнула:

— О синку, нехай Аллах навіки залишить нам твою лампу!

А Аладдін попрохав її:

— О матусю, не знімай покривала! Йди до султана, доки він не пішов у гарем, а раби і невільниці нехай ідуть за тобою і несуть придане за царівну, яке він загадав. Він сьогодні ж отримає посаг за свою доньку!

І мати Аладдіна повела рабів та невільниць до султанового палацу. Дійшовши до палацу, вона стала з ними перед султаном, низько вклонилася, побажала величі й довгих років життя, а рабині опустили перед ним сорок тарелів із самоцвітами. Коли султан побачив усе це, то аж закляк, зачудований. Найбільше його вразила краса невільниць. А від сяйва коштовностей він ніби язика проковтнув. Оговтавшись, він наказав спровадити рабинь із тарелями до своєї доньки Бадр аль-Будур, а тоді звернувся до головного візира:

— Ти бачиш це, о візире?! Що тепер скажеш про юнака, який спромігся на те, що не під силу всім земним царям, разом узятим? Присягаюся Аллахом, це занадто щедре придане навіть за мою доньку!

А візир досі не зміг угамувати своєї заздрості, тому вирішив удатися до хитрощів і спробував улестити султана:

— О царю над царями, всіх скарбів світу буде замало за твою прекрасну доньку. Ти перебільшуєш цінність цього посагу!

Із цих слів султан зрозумів, що візир нещирий з ним і досі не заспокоївся через розірвання шлюбу між його сином і царівною. А матері Аладдіна сказав:

— О жінко, передай своєму синові, що я прийняв від нього придане за царівну, і вона вже стала його дружиною, а він став мені зятем. Перекажи йому, що я бажаю якнайскоріше із ним познайомитися і прийму з належною повагою та шаною. І, якщо він бажає, то сьогодні ж увечері я дозволю йому увійти до моєї доньки.

Мати Аладдіна поцілувала землю біля ніг султана і вийшла з палацу. Додому вона не йшла — летіла, окрилена радістю, що вона, бідна жінка, породичається із самим султаном, а її син буде його зятем.

Тим часом султан пішов до Бадр аль-Будур і запитав її:

— Доню моя, чи сподобався тобі подарунок твого нового нареченого?

— Присягаюся Аллахом, о таточку, ці самоцвіти затуманюють розум своїм сяйвом! Кращих, мабуть, у всьому світі нема!

— Я гадаю, що цей юнак у стократ кращий за сина візира і, якщо буде на те воля Аллаха, цієї ночі ти насолодишся ним.

А тим часом Аладдінова мати прийшла додому, обійняла сина, усміхнулася і мовила:

— Радій, моя дитино, збулося те, чого ти так жадав! Султан прийняв твоє придане за доньку і сказав, що ваше весілля і твій переїзд до нареченої відбудуться вже сьогодні ввечері. А ще велів передати тобі: «Нехай твій син прийде до мене, я бажаю із ним познайомитися».

Аладдін, невимовно зрадівши, щиро подякував матері за її старання у цій справі, а потім пішов до своєї кімнати і, потерши лампу, викликав джина.

— О господарю, твій раб перед тобою! Я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.

— Віднеси мене до царської лазні та принеси туди перевдягнутися таке вбрання, якого зроду не носили навіть султани. Я хочу, щоб воно було найкоштовніше, — звелів Аладдін.

Тієї ж миті джин переніс його до розкішної лазні, де юнак помився і натерся пахучим зіллям, а потім насолодився напоями. У кімнаті для відпочинку Аладдін знайшов прекрасне царське вбрання і зодягнув його. Потім джин переніс його додому, і вже там Аладдін сказав йому:

— До султана я повинен прибути як належить. Тож приведи сюди сорок святково вбраних вояків, на конях і зі зброєю. Кожен із них повинен мати коштовні прикраси, а збруя коней щоб була із чистого золота. Двадцятеро їхатимуть поперед мене, а решта — позаду. А ще принеси мені вісімдесят тисяч динарів і приведи коня. Збруя мого коня має бути прикрашена самоцвітами. Також приведи дванадцять найкрасивіших невільниць, щоб вони супроводжували мою матір до царського палацу. А для моєї неньки принеси одяг, у якому ходять жінки в царському палаці.

— Слухаю і виконую!

Як і всі попередні рази, раб лампи зник і за мить приніс усе, що йому загадав Аладдін.

Тоді юнак попросив матір, аби вона перебралася у нове та разом із невільницями йшла до султанового палацу. А сам юнак вишикував попереду і позаду себе сорок воїнів на конях, а тоді скочив на свого. Такий пишний почет супроводжував Аладдіна центральними вулицями міста аж до палацу. Аладдін їхав до нареченої такий красивий, що аж затьмарював небесне сяйво! Ніщо так не красить людину, як щастя, а тоді на світі не було щасливішого, ніж закоханий Аладдін, юнака. У такому благородному образі побачили його городяни і прославляли того, хто створив таку досконалість. Люди йшли за почтом аж до палацу. Там, перед палацом султана, Аладдін наказав воїнам кидати у натовп золото, і ощасливлені люди ловили монети, благословляючи Аладдіна за таку щедрість.

А султан уже сидів у дворі разом із візирами та поважними мужами царства. Усі очікували прибуття Аладдіна. Біля воріт палацу його мали зустріти декілька вельмож і емірів. Коли ж Аладдін, під’їхавши до воріт, хотів зіскочити із коня, як один з емірів ступив уперед і зупинив його, сказавши:

— Шановний, султан наказав, аби ти зійшов з коня біля дверей палацу.

Візири й еміри пішли попереду коня Аладдіна й провели гостя аж до дверей палацу, а тоді підійшли, взяли за стремена коня і допомогли Аладдінові спішитися. Далі еміри та знатні люди царства ішли попереду Аладдіна, поки не наблизилися до султана. Султан же підвівся із трону і обняв Аладдіна, а тоді посадовив його праворуч від себе. Аладдін привітав султана так, як і мають вітати царів:

— О царю над царями, ти великодушно погодився виявити таку незміриму милість і одружити мене зі своєю єдиною донькою, хоча я лише найнікчемніший із твоїх рабів. Отож, на доказ своєї вдячності я побудую палац, гідний вроди прекрасної Бадр аль-Будур.

Побачивши, що Аладдін такий красень, чудово одягнутий, що його воїни чудово вишколені й розкішно вбрані, султан, всі його еміри та поважні мужі царства були просто вражені. А головний візир ледь не луснув від заздрощів. Отямившись від здивування, султан наказав бити в литаври та барабани і запросив Аладдіна до свого палацу. Вони удвох повечеряли, за трапезою Аладдін так красномовно, ввічливо і почти-во відповідав на запитання султана, що підкорив його розум і серце.

А потім султан послав по суддю та свідків, і вони уклали й підписали шлюбний контракт. Коли справу було зроблено, Аладдін підвівся, щоб повернутися до себе додому. Але султан схопив його за полу і сказав:

— О сину мій, шлюб укладено, і сьогодні ввечері ти увійдеш до своєї дружини. Куди ж ти зібрався?

— О царю над царями, — чемно і з гідністю відповів Аладдін, — спершу я волів би збудувати для царівни Бадр аль-Будур палац, гідний її вроди. Я зайду до неї тільки у цьому палаці. Запевняю тебе, що він буде готовий до завтрашнього ранку.

— О сину мій, — сказав султан, — перед моїм палацом є велика пустка. Якщо вона тобі до вподоби, споруджуй палац там.

— Саме те, що потрібно, — відповів Аладдін і попрощався з султаном, а сам зі своїми невільниками повернувся додому. Удома взяв у руки лампу, потер її і, коли з’явився джин, наказав йому:

— Я хочу, щоб ти якомога швидше збудував палац велетенських розмірів і небаченої краси. Подбай, аби килими й усе інше облаштування в ньому було царське.

— Слухаю і виконую! — уклонився джин і зник.

А вранці він явився Аладдінові, щоб показати палац. Аладдінові сподобався і сам палац, і все облаштування. Тож він, радісний, повернувся додому, скочив на коня і разом зі своїми невільниками поїхав у двір до султана.

А султан, вставши із самого ранку, виглянув у вікно і побачив, що перед його палацом споруджено інший, неймовірно величний палац з мармуру й порфіру. Між двома замками стелився довжелезний килим, тканий золотими нитками. І новий палац, що виріс за одну ніч, і дивовижний килим дуже вразили султана. Поки він стояв і милувався цими дивами, до його покоїв увійшов головний візир. Султан, навіть не привітавшись з ним, гукнув:

– Іди подивися, о візире, що зробив Аладдін нинішньої ночі, і тоді ти вже не казатимеш, що він не гідний бути чоловіком моєї доньки Бадр аль-Будур, адже він заслужив це! Лише поглянь, яка велична ця споруда. Чи зміг би ти збудувати таку бодай за двадцять років? А він зробив це за одну ніч!

Візир вирячився на таку чудасію і заздрощі його знову неймовірно зросли. Тож він сказав султанові:

— О царю над царями, усі ці дива — чародійство, адже звичайні люди не можуть зробити нічого подібного за одну ніч!

— Присягаюся Аллахом, у тобі промовляє заздрість! — сказав султан. — Чому ти думаєш про людей тільки лихе? Ти сам був свідком того, що вчора мій зять попросив у мене земельну ділянку під будівництво палацу для молодої дружини. Ти мене дивуєш і розлючуєш тим, що вигадуєш усілякі дурниці! Той, хто приніс у дарунок стільки найкоштовніших самоцвітів, безсумнівно, може збудувати такий палац за одну ніч.

На це візир не знайшов, чим заперечити.

А султан, прямуючи у двір, побачив у вікно Аладдіна, котрий уже їхав до нього зі своїм почтом, а його воїни кидали людям золоті монети, і всі радо вітали його. Султан радісно зустрів Аладдіна, обійняв і поцілував, а тоді повів за руку до найкращої зали свого палацу. Невільники поставили там столики з наїдками і напоями, всі пили, їли і насолоджувалися. А султан поглядав на Аладдінову матір, дивуючись. Адже ж вона приходила до нього як злидарка, а тепер її не впізнати у розкішному царському вбранні!

У місті, і в султанському палаці, і в усьому царстві розпочалося грандіозне святкування, люди приходили подивитися на Аладдіна та захоплено вигукували: «Присягаємося Аллахом, він гідний бути зятем султана! Нехай благословить його Аллах!» А коли царська трапеза скінчилася, Аладдін пішов до свого палацу, щоб приготуватися до зустрічі нареченої. Незліченній кількості рабинь і рабів він наказав бути готовими зустріти господиню палацу. А коли пролунав заклик до вечірньої молитви, султан наказав, аби візири й еміри, вельможні мужі царства, воїни й раби зібралися на центральній площі міста. Султан теж сів на коня і поїхав на площу разом із Аладдіном та усіма їхніми невільниками. На площі Аладдін зіграв на мандоліні і показав своє рицарське мистецтво, і всі захоплювалися ним. А наречена спостерігала все це з вікна свого покою. Аладдін сподобався їй і вона закохалася в нього до нестями.

Коли гуляння скінчилося, люди розійшлися по своїх домівках, а Аладдін і султан — кожен до свого палацу. Увечері ж візири та знатні люди царства зайшли до Аладдіна і відвели його у лазню. Він викупався, вийшов, сів на коня і повернувся до свого палацу у супроводі пишного почту: перед ним ступали чотири візири з оголеними мечами. Довівши Аладдіна до його палацу, вони пішли по царівну Бадр аль-Будур і провели її разом із невільницями до палацу нареченого, освітлюючи її шлях смолоскипами та свічками. Царівну відвели у нові покої, де на неї чекала Аладдінова мати. Наречену показували Аладдінові сім разів, щоразу в іншому вбранні. А сама Бадр аль-Будур зачаровано роздивлялася свій новий палац і не могла намилуватися золотими світильниками, щедро оздобленими діамантами і яхонтами. Її вразило, що стіни палацу зведені із мармуру, яшми та інших коштовних матеріалів.

Потім слуги поставили столик для шлюбної трапези. Усі їли й пили і насолоджувалися музикою: вісімдесят невільниць, танцюючи, грали на музичних інструментах. По колу передавалися чаші й келихи з напоями, усі веселилися. Це була ніч, подібної до якої не пам’ятав ніхто. А коли люди розійшлися, Аладдін увійшов до своєї дружини, і вони насолоджувалися одне одним.

Уранці Аладдін зодягнув розкішне вбрання, поснідав, випив вина, а потім вийшов із палацу, осідлав свого коня і разом зі своїм супроводом поїхав до султана.

Коли Аладдін ступив до палацу, султан підвівся, аби зустріти його, обійняв і посадовив по праву руку від себе, а тоді підійшли еміри та вельможі і також привітали його. А султан наказав, щоб поставили столи з наїдками та напоями. І всі присутні їли й пили, насолоджувалися і веселилися. Коли ж слуги прибрали столи, Аладдін промовив до султана:

— О царю над царями, чи не бажаєш ти завітати до мого палацу і пообідати з твоєю донькою Бадр аль-Будур? Якщо твоя ласка, візьми з собою усіх своїх візирів, емірів і вельможних мужів царства.

— Ти гідний мого візиту, сину мій, — відповів султан зятеві.

Султан підвівся, а разом із ним усі вельможні мужі царства, вони посідали на коней і поїхали на гостину до Аладдінового палацу. Коли ж султан увійшов до палацу, то, вражений величчю та розкішшю, запитав головного візира:

— О візире, чи ти коли-небудь бачив щось подібне, чи бодай чув про таке?

— О царю над царями, — відповів візир, — нізащо не повірю, що це — витвір рук людських.

Тут не обійшлося без чародіїв і чаклунів, запевняю тебе.

— Це наклеп на Аладдіна, а ти — страшенний заздрісник! — крикнув султан.

Потім Аладдін провів султана нагору до покоїв Бадр аль-Будур. В одній із зал султан побачив вікна, решітки яких були викладені діамантами. Він не повірив своїм очам. Та помітивши, що одна решітка незакінчена (Аладдін зумисне залишив її такою), султан розпачливо вигукнув:

— Як прикро, ця решітка недосконала! — і додав, звертаючись до візира. — Може, ти знаєш, чому ця решітка незакінчена?

— Ні, о царю над царями, я не знаю.

— Мабуть, це тому, що Аладдін поспішав із будівництвом палацу і просто не встиг завершити її.

Аладдін не був присутній при цій розмові, бо саме пішов до дружини, щоб сповістити їй про візит її батька, а коли повернувся, султан запитав його:

— Аладдіне, сину мій, чому ти залишив цю решітку незавершеною?

— О царю над царями, — відповів Аладдін, — я залишив одну решітку незавершеною, щоб твоя величність була така люб’язна і наказала завершити її, аби ми мали добру пам’ять від тебе на честь нашого одруження.

— Це неважко, я радо залишу таку пам’ятку своїм дітям! — зрадів султан та наказав привести торговців коштовностями і ювелірів. Він звелів вигребти з основної царської казни усі метали і коштовності, які були потрібні для завершення решітки.

Коли царівна вийшла зі своїх покоїв, то підійшла до свого батька, весела й щаслива, і поцілувала його в руку. Батько також поцілував її, обійняв і привітав. А тим часом настала обідня пора, і для Бадр аль-Будур, Аладдіна та султана було накрито розкішний стіл. Для головного візира, емірів та інших вельмож царства накрили інші, не менш щедрі столи. Султан, Аладдін із дружиною, а разом з ними і всі гості розпочали трапезу, розвеселившись. Султан дивувався багатству та вишуканості, яка оточувала його: в облаштуванні палацу, у стравах і посуді. Перед ним вісімдесят невільниць грали на музичних інструментах і співали ліричних пісень, що здатні розрадити будь-кого. Султан відчував себе щасливим і міркував: «Все так, як і має бути. Саме такими повинні бути царі, і у них має бути все влаштовано так, як у цьому палаці!» Гості та господарі їли, доки не наїлися, і чаші передавалися з рук у руки. А потім столи із першими стравами забрали, натомість у другій, ще більшій залі поставили інші — із солодощами та фруктами. Усі перейшли туди і пригощалися тим, що кому смакувало.

А тим часом майстри, торговці коштовностями і ювеліри почали працювати, щоб закінчити решітку. Султан піднявся до зали, де вони працювали, і побачив, що результат їхньої роботи разюче відрізняється від решти решіток, і зрозумів, що його людям не до снаги виконати таке завдання. До того ж торговці коштовностями повідомили султанові, що для завершення роботи бракує самоцвітів. Тоді він наказав відчинити ще одну казну і взяти з неї все, що необхідно, а коли й там не знайдеться потрібної кількості коштовних каменів, то звелів брати ті, які подарував йому Аладдін.

Швидко майстри спорожнили другу казну і використали усі самоцвіти, які подарував султанові Аладдін, але навіть цього було замало, щоб завершити бодай кілька прутів решітки. Тоді султан наказав своїм візирам принести усі самоцвіти, які мають, пообіцявши відшкодувати їхню вартість грішми. Але й тих самоцвітів, які принесли візири, не вистачило, щоб привести до ладу бодай половину решітки.

Поголос про це донісся до Аладдіна, і він прийшов подивитися на роботу найкращих майстрів царства. Він побачив, що навіть половину роботи ще не виконано. Тоді він наказав розібрати те, що зробили майстри, і віддати власникам їхні самоцвіти, а коштовне каміння, взяте із султанської скарбниці, повернути на місце. Робітники розібрали решітку й повернули коштовності власникам. Коли султанові привезли його коштовності, він дуже здивувався і пішов до Аладдіна з’ясувати, у чім річ. Тим часом Аладдін, потерши чарівну лампу, викликав джина і зажадав, аби той завершив решітку так, щоб вона нічим не відрізнялася від решти. За мить усе було зроблено.

Саме в ту хвилину, коли Аладдін розглядав, чи щойно завершена решітка нічим не поступається решті, увійшов султан. Аладдін зустрів його з належною повагою. Султан одразу спитав зятя:

— Аладдіне, синку, чому ти звелів майстрам розібрати те, що вони зробили, чому не дав закінчити їм цю решітку?

— О царю над царями, — відповів Аладдін, я вирішив зупинити роботу, бо побачив, що майстрам не вистачає коштовного каміння. Адже вони взяли все, що можливо, з твоєї казни, а також усе, що було в усіх вельмож твого царства, але не виконали й половини роботи. Тому я наказав розібрати те, що вони склали, і повернути коштовності власникам. А сам тим часом завершив решітку. Поглянь-но, о царю над царями, чи до вподоби тобі така робота?

Султан підійшов ближче до решітки і побачив, що вона зроблена майстерно, без жодного ґанджу. Султан обійняв, поцілував Аладдіна і сказав:

— О дитино люба, ти зробив те, що не спромоглися б зробити навіть великі царі. Ти не перестаєш мене дивувати!

Султан ненадовго завітав до царівни Бадр аль-Будур, а потім задоволений повернувся до свого палацу.

А Аладдін щодня виїжджав зі своїм почтом у місто, проїжджав головними вулицями, щедро осипаючи людей золотими монетами, а потім заходив до султанської мечеті на обідню молитву. Усі піддані полюбили його. Слава про Аладдіна поширилася в усьому царстві й поза його межами. Він виїжджав на полювання, часто бував з іншими вершниками на площі і був найкращим лицарем серед сучасників. Його дружина Бадр аль-Будур щораз дужче закохувалася у свого чоловіка. Він зажив такої слави і пошани, що у його царстві в усіх справах останнє слово було за ним, усі поспішали до нього за порадою. Він вершив справедливий суд, обдаровував і нагороджував підданих, і ніхто ніколи не сумнівався у правильності його рішень.

Одного дня проти султана виступив якийсь цар. Він увійшов у їхні володіння з численним військом. Султан наказав спорядити військо, а Аладдінові довірив очолити його. І Аладдін повів військо назустріч ворогові, сміливо атакував, багато ворогів здолав і ще більше полонив, а решта самі повтікали від такої грізної сили. Він захопив велику здобич і повернувся переможцем. Усі знамена його війська були неушкодженими, й під ними Аладдін-полководець вступив у місто. На честь цієї перемоги було прикрашено всі міста царства. А султан зустрів його, обійняв і повів до свого палацу. Там відбулося пишне гуляння. Усі люди молилися за Аладдіна, щиро зичачи йому здоров’я і щасливого довголіття. У такій любові й пошані довго жив Аладдін.

Але саме час згадати про чаклуна-магрібця. Повертаючись озлобленим до своєї країни, він усе розмірковував про те, чому він так і не зумів підступом здобути мрію усього свого життя — чарівну лампу? А думав він собі так: «Якщо цей поганий хлопчисько загинув там під землею, то чарівна лампа і досі там, отже, у мене є шанс нею заволодіти. Попри попередню невдачу я мушу спробувати ще раз». Діставшись свого міста, чаклун погадав на піску — хотів дізнатися, чи чарівна лампа усе ще під землею, чи справді Аладдін мертвий? Він знову склав Аладдінів гороскоп і прочитав по ньому, що юнак живий, ба навіть гірше: виявилося, що чарівної лампи у підземній скарбниці немає! Розлючений, він зажадав довідатися, де зараз той нікчемний хлопчисько і чарівна лампа, і знов розсипав пісок. Він побачив, що володіє лампою Аладдін, що він став вельможею і султановим зятем. Тоді чаклун-магрібець дуже мало не луснув від розпачу і доїдав себе такими заздрісними думками: «Я пережив чимало випробувань та мук, щоб здобути лампу, а цей шмаркач, поганець, син останніх злидарів, отримав її отак просто, пальцем об палець не вдаривши заради цього! Це несправедливо. Я обов’язково щось вигадаю, аби звести його зі світу!»

І того ж таки дня він зібрався в далеку дорогу. Оселившись у заїзді, він дві доби не з’являвся поміж люди, поки добре не спочив з дороги. А коли вийшов, то почув, що у місті тільки й балачок, що про Аладдіна, про його великодушність і щедрість, про його прекрасний палац — справжнє диво світу. І тоді магрібець запитав у котрогось із городян:

— Хто той, кого всі так вихваляють?

— Ти, певно, з далеких країв, чоловіче, — відповів городянин, — якщо не чув про Аладдіна та його неймовірної краси палац. О, це справжнє диво! Нехай Аллах зробить так, щоб Аладдін у ньому був щасливий!

— Ні, я не чув, але то не в дивовижу, бо прибув я здалеку. Але мені дуже хочеться побачити цей палац, проведи мене туди, добрий чоловіче.

Городянин залюбки провів магрібця аж до палацу. Магрібець, побачивши, яка то невимовно розкішна будівля, одразу збагнув, що без допомоги лампи тут не обійшлося. Він аж розчервонівся із заздрощів і пообіцяв сам собі: «Я вже потружуся, викопаю яму, вб’ю його і зарию у ній! Син нікудишнього кравця… Та у них не було навіть з чого прожити до завтра, а тепер він так розкошує! Якщо буде на те воля Аллаха, я змушу його матір знову прясти бавовну!»

Не тямлячись від гніву, магрібець повернувся до заїзду і, опинившись у своїй кімнаті, розсипав пісок, щоб дізнатися, де зараз знаходиться лампа. Він зрадів, побачивши, що Аладдін не носить її з собою: у той момент лампа була в палаці, а її теперішній володар — на ловах.

Це дуже втішило магрібця і він, потираючи руки від задоволення, сказав сам до себе: «Доля знову дарує мені шанс здобути лампу. І вдруге я його не проґавлю!»

Магрібець одразу ж пішов до мідника, замовив у нього декілька новеньких ламп і сказав:

— Якщо зробиш їх швидко, то отримаєш великі гроші.

— Слухаю і виконую! — відповів мідник, і за короткий час лампи були готові.

Магрібець узяв їх, щедро розрахувавшись із мідником, а тоді повернувся до свого найманого помешкання, склав лампи у кошик і пішов вулицями міста, вигукуючи:

— Гей, хто міняє старі лампи на нові?!

Усі, хто це чув, вважали його за божевільного. Але магрібцеві було байдуже, він знав, заради чого виставляє себе на глум. Супроводжуваний сміхом перехожих, він дійшов до палацу Аладдіна.

— Гей, хто міняє старі лампи на нові?! — вже вкотре прокричав магрібець. А вуличні хлопчаки все ще підбігали за ним, кепкуючи:

— Божевільний! Божевільний!

Бадр аль-Будур якраз видивлялася у вікно, що то за галас надворі. Вона почула пропозицію магрібця і разом зі своїми невільницями посміялася над ним.

— Навіщо цьому дурневі старі лампи?! Ви лишень уявіть: він міняє їх на нові!

Але так, мабуть, мало бути, що саме того дня Аладдін забув зачинити чарівну лампу у своїй кімнаті. Одна з невільниць сказала царівні:

— У палаці є одна стара лампа. Якщо хочеш розважитися, володарко, я принесу її, і ми перевіримо, чи правду каже той божевільний.

— Приведи його сюди, — сміючись, погодилася Бадр аль-Будур, — ми виміняємо нову лампу за стару.

Ясна річ, дівчина не знала, що їхня стара лампа чарівна.

Тож невільниця пішла до покоїв Аладдіна, узяла лампу, дала її євнухові й наказала обміняти у вуличного торговця на нову. Коли євнух приніс нову лампу, Бадр аль-Будур і невільниці до сліз реготали над безумним торговцем. Вони й гадки не мали, що насправді це їх було ошукано.

А магрібець одразу впізнав чарівну лампу — саме такою він бачив її на піску під час ворожіння. Та й досі не міг він повірити у своє щастя, що так легко йому дісталося. Трохи оговтавшись, він покинув решту ламп там, де стояв, і помчав, мов вітер, шукаючи навкруги якогось безлюдного місця. Чаклун наважився зупинитися, коли була вже глибока ніч. Відхекавшись, він нарешті потер лампу. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і промовив:

— Володарю, твій раб перед тобою! Проси у мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто її має.

— Я хочу, щоб ти переніс мене і Аладдінів палац із усім і всіма, хто там є, до мого рідного міста! — ось чого зажадав підступний чаклун-магрібець.

А визирнувши наступного ранку у вікно, султан не повірив своїм очам: перед його палацом був величезний пустир! Аладдінового палацу там не було, тож цар вирішив, що ще спить. Але протерши очі, переконався, що все наяву і палацу таки немає! Він не знав, що і думати, і разом з тим страшенно переживав, що втратив доньку. Він покликав головного візира і налетів на нього:

— Говори мерщій, куди подівся палац Аладдіна!

Спантеличений візир лише розводив руками.

— Чого ти витріщився на мене?! — лютував султан. — Я тебе питаю, де палац? Глянь у вікно, він немов під землю запав!

Візир підійшов до вікна і якийсь час уважно вдивлявся вдалечінь, але нічого, окрім розлогого пустиря, не побачив. Це теж його вкрай здивувало, він наче онімів.

— Ось що мене непокоїть, ось чому я сумую, — зітхнув султан.

І тоді візир зважився сказати:

— О царю над царями, адже я попереджав тебе, що це все чаклунство, та ти мене й слухати не хотів.

Лють султанова зростала.

— Де Аладдін? — запитав він візира.

— На полюванні.

І тоді султан наказав одному з емірів зібрати воїнів, їхати по Аладдіна і привезти його скутого і зв’язаного. Емір, прибувши з воїнами до Аладдіна, сказав йому:

— Не гнівайся на мене, я лише виконую султанів наказ. Мені сказано привести тебе до нього скутого і зв’язаного. Пробач мені, прошу тебе, адже я підданий султана.

Такі слова еміра здивували Аладдіна. Він не міг збагнути, що відбувається.

— Усе це дуже дивно… — сказав задумливо Аладдін, — Еміре, може, ти знаєш, чому султан наказав так вчинити зі мною?

— Пробач мені, та я не знаю! — відповів емір.

Тоді Аладдін скочив додолу з коня і мовив:

— Що ж, тоді робіть, що велів вам султан.

І Аладдіна закували у кайдани, зв’язали йому руки й повели у місто. А його піддані, побачивши таке, зрозуміли, що султан хоче за щось жорстоко його покарати. Усі як один піднялися зі своїх місць, озброїлися і рушили за Аладдіном, аби побачити, що султан надумав учинити із юнаком, і захистити у разі потреби.

Коли сповістили, що привели Аладдіна, султан наказав негайно відтяти йому голову. Почувши про це, городяни повстали. Вони зібралися перед воротами палацу, а найсміливіші полізли на мури, б’ючи і трощачи вікна. Головний візир сповістив султана про те, що відбувається:

— О царю над царями, смерть твоя дихає тобі у потилицю! Раджу пробачити Аладдіна, інакше народ нас уб’є, захищаючи його! Це бунт!

Султан прислухався до поради візира і наказав катові негайно звільнити засудженого та привести до нього, а народ заспокоїти і повідомити, що він великодушно помилував Аладдіна.

Коли Аладдіна привели до султана, зять поцілував землю перед тестем і мовив:

— О царю над царями! Я маю надію, що ти будеш милосердний до свого раба і скажеш, яким гріхом заслужив я смертну кару?

— Шахрай! — крикнув султан. — Ти ще смієш питати мене, вдаючи із себе невинного?

І султан сказав візирові:

— Підведи його до вікна, нехай скаже нам, де його палац!

І візир підвів Аладдіна до вікна. Юнак пильно вдивлявся, але палацу свого, ясна річ, не побачив. На тому місці, де мала бути розкішна будівля, розлігся лише величезний пустир, неначе там нічого й не було. Аладдін не міг второпати, куди міг подітися його палац. Султан, побачивши, що зять ошелешений, запитав:

— Ну, що ти на це скажеш? Де твій палац? І де моя донька, моя кровинка, моя єдина дитина?!

— Присягаюся своїм життям, о царю над царями, — сказав Аладдін, — я знаю не більше, аніж ти!

— Затям же, — грізно вигукнув султан, — я помилував тебе тільки для того, щоб ти пішов і відшукав мою доньку. Якщо ти не приведеш її до мене, я накажу відтяти тобі голову!

— О царю над царями, — відповів Аладдін, — я прошу дати мені сорок днів на пошуки моєї коханої дружини. Якщо ж я не впораюся за цей час, я сам прийду, щоб ти мене стратив.

— Що ж, згода! — відповів султан. — Відпускаю тебе на пошуки моєї доньки. Маєш сорок днів, як сам попросив. Але навіть не думай утекти від мене. Присягаюся життям, я хоч би й під землею знайду тебе.

І похнюплений Аладдін, сумно зітхаючи, вийшов від султана. Мешканці ж міста, навпаки, раділи, що його помилувано.

Аладдін потюпав вулицями міста, пригнічений і осоромлений. Ще пару днів він перебував у місті, не знаючи, що робити далі. Він страшенно переживав через горе, що спіткало їх із прекрасною Бадр аль-Будур. Третього дня Аладдін покинув місто, але йшов навмання, бо не знав, де слід починати пошуки. Довго він блукав пустелею, аж поки не опинився біля річки. З розпуки, що стискала його серце, він хотів кинутися у воду, аби розпрощатися із життям, та все ж опанував себе і вирішив цілком довіритися волі Аллаха. Аладдін присів на березі перепочити і від туги почав заламувати собі руки, ненароком зачепивши чарівний перстень, про який уже давно забув. Тієї ж миті перед ним постав велетенський джин і вигукнув:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я виконаю будь-яке бажання того, хто носить на пальці цей перстень.

Аладдін невимовно зрадів і наказав:

— О рабе цього персня! Я хочу, щоб ти повернув мені мій палац і мою кохану Бадр аль-Будур.

Але, на превелике юнакове здивування, джин скрушно похитав головою:

— Ти просиш неможливого! Це може зробити лише раб чарівної лампи.

— Тоді перенеси мене до мого палацу, якщо не можеш принести палац до мене!

— Слухаю і виконую! — вигукнув джин і Аладдін миттю опинився аж у Магрібі, де знаходився його палац. Там уже була ніч. Аладдін дуже втішився, упізнавши палац, й почав метикувати, як визволити його любу Бадр аль-Будур. Із такими думками Аладдін непомітно заснув (адже не спав уже зо п’ять діб) на невкритій землі просто неба. Прокинувшись уранці, він умився із джерельця, що неподалік било з-під землі, помолився, а потім сів під вікнами Бадр аль-Будур і… трохи згодом я розповім, що із ним було далі.

А зараз слухай-но, що було з царівною Бадр аль-Будур. Від розлуки з коханим чоловіком і батьком, а ще через погане ставлення до неї брудного нахабного магрібця вона постійно плакала й не спала ночами. Саме тоді, коли Аладдін сів під вікнами палацу, до неї увійшла невільниця, щоб допомогти своїй господині вдягнутися. І так мало статися, що невільниця, краєм ока зиркнувши у вікно, побачила Аладдіна.

— О царівно! Подивися, твій чоловік під вікнами палацу! — вигукнула вона.

Бадр аль-Будур підійшла до вікна і відчинила його. Аладдін підвів очі й побачив її. Вони привітали одне одного, умліваючи з радості. І царівна сказала:

— Підводься ж, увійди до палацу через потаємні двері — цього клятого ворожбита зараз тут нема!

Султанівна наказала невільниці впустити Аладдіна, а сама вийшла назустріч і кинулася коханому в обійми. Вони обоє заплакали від щастя, що нарешті знову бачать одне одного. Але слід було шукати вихід з тієї прикрої ситуації, у якій опинилися, тож Аладдін, не гаючи часу, запитав у дружини:

— Зоре моя кохана, я хочу дещо спитати у тебе. Я залишив у своїх покоях стару мідну лампу. Ти часом її не бачила?

— О любий мій, — зітхнувши, відповіла царівна, — саме через ту стару лампу і трапилась з нами біда.

— Розкажи мені, що ж сталося.

І вона розповіла чоловікові, як виміняла у магрібця стару лампу на нову, продовживши:

— Наступного дня ми побачили, що знаходимося отут, у Магрібі, о скарбе серця мого. А той клятий магрібець розповів, що переніс нас сюди із земель мого батька разом з нашим розкішним палацом за допомогою чарівної лампи та її могутньої сили.

— Розкажи ж мені, — попросив Аладдін, — про клятого магрібця. Він тобі казав, чого йому від нас треба?

— О коханий, — сумно мовила царівна, — щодня він лише раз, не більше, приходить у мої покої і намагається звабити мене, благаючи, щоб я проміняла тебе на нього. Він каже, що мій батько, султан, наказав відтяти тобі голову, що ти зі злиденної родини і розбагатів лише завдяки йому. Цей божевільний пхається до мене зі своїм коханням, але мені він огидний, я усім серцем ненавиджу його!

— А ти не знаєш, де він ховає лампу? — запитав її Аладдін.

— Носить із собою і ніколи з нею не розлучається. Лиш одного разу він вийняв її з-за пазухи і показав мені, — відповіла Бадр аль-Будур.

Тієї ж миті Аладдін дещо надумав і радісно наказав дружині:

— Зараз я вийду з твоїх покоїв, а ти накажи одній із невільниць постійно бути біля дверей потаємного входу, щоб вона могла впустити мене на першу мою вимогу. Ми перехитруємо клятого чаклуна.

Тоді Аладдін вийшов із палацу і пішов степом. Дорогою йому зустрівся один бідний фелах, і хлопець запропонував йому вигідний обмін:

— О дядечку, візьми мій одяг, а мені дай свій.

Подорожній легко погодився, і вони помінялися вбранням. Потім Аладдін пішов у місто, купив на базарі дурману і повернувся до палацу. Невільниця, яка чекала біля потаємного входу, відразу ж відчинила йому і провела до покоїв його дружини. Аладдін сказав:

— О кохана, я хочу, щоб ти вдалася до хитрощів. Заради нашого порятунку ти маєш виявити прихильність до цього старого. Коли він прийде до тебе сьогодні, зустрінь його весела. Скажи йому: «Я запрошую тебе на вечерю. Доки маю сумувати?» А за вечерею погодься із ним випити, піднось йому келих за келихом, а потім непомітно підсип у якийсь із них цього дурман-зілля.

Коли ж він упаде без тями, поклич мене.

— О чоловіче, як мудро ти все придумав! — вигукнула Бадр аль-Будур. — Мені подобається твій задум!

Обговоривши деталі, Аладдін поїв, а наївшись, вийшов із покоїв дружини. Тим часом вона покликала невільницю, щоб та допомогла їй святково убратися. Царівна підфарбувалася, облилася пахучими настоями і приготувалася зустрічати магрібця. Коли той увійшов до її покоїв і побачив, що вона звабливо зодягнена, серце його звеселилося. Він був просто щасливий, що вона зустріла його із посмішкою на обличчі. Вдоволено він слухав те, що говорила йому дівчина, взявши його за руку і посадивши поруч із собою:

— О любий! Якщо бажаєш, приходь нині увечері до мене, повечеряємо разом. Досить мені сумувати! Я вже й не сподіваюся коли-небудь побачити Аладдіна і батька, тож хочу, щоб ти мені їх замінив. Адже нікого, крім тебе, у мене нема. Я із нетерпінням чекатиму тебе сьогодні. Але хочу попросити: принеси трохи вина, хорошого, витриманого, яке роблять тільки тут, на твоїй землі.

Почувши ці слова, магрібець повірив, що царівна говорила із ним щиро, і радісно вигукнув:

— Слухаю і виконую, моя кохана! Я піду й куплю усе найкраще, що потрібно до вечері!

А Бадр аль-Будур, аби ще більше приспати його пильність, турботливо запропонувала:

— Навіщо ж ти сам це робитимеш? Ти можеш послати когось із рабів!

Але магрібець заперечив:

— Присягаюся твоїми ясними очима, для нашої вечері я купуватиму вино сам!

Тоді він пішов і вибрав чудове вино, дуже міцне, й повернувся до царівни. Невільниці поставили перед ними столик із вечерею. Вони пили і їли, невільниці наповнювали їхні келихи вином, аж поки не стало зрозуміло, що магрібець уже добряче напідпитку. Тоді Бадр аль-Будур звернулася до нього:

— О любий, у країні моїх батьків є такий звичай: останній келих вина своєму коханому наливає дівчина. Дозволь вшанувати тебе за моїм звичаєм.

І вона непомітно вкинула до келиха дурман-зілля, налила вина, а потім подала келих магрібцю. Той радо прийняв напій із рук царівни і на знак пошани випив усе до дна, до останньої краплини. А через деякий час він, безтямний, упав долілиць, наче мертвий. Одна з невільниць побігла повідомити про це Аладдінові. Юнак, побачивши, що магрібець лежить і не ворушиться, дістав свого меча і відрубав ненависному чаклуну голову, а потім звернувся до своєї дружини та її невільниць із проханням:

— Вийдіть усі з покоїв, залиште мене самого.

І Бадр аль-Будур разом із невільницями вийшли. Тоді Аладдін витяг чарівну лампу з-за пазухи магрібця і потер її. Перед ним одразу ж з’явився джин і прогримів могутнім голосом:

— Господарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

— Я хочу, щоб ти переніс нас усіх і цей палац туди, де він стояв раніше, — мовив Аладдін.

— Виконую, о володарю! — відповів джин.

Тоді Аладдін вийшов, обійняв і поцілував свою дружину, а тим часом джин повернув палац на місце. Вони сіли за столик, їли, пили й веселилися, доки не прийшла пора спочивати. Тож, щасливі й ситі, вони піднялися до своїх покоїв і міцно поснули. Засинаючи, Бадр аль-Будур подумки вже вітала свого батька, султана, і дуже раділа, що скоро побачить його.

Так Аладдін переміг магрібця-лиходія і до вказаної днини повернув палац і Бадр аль-Будур на рідну землю.

А султан увесь цей час провів у смутку та печалі за своєю єдиною донькою. Щоранку він виглядав у вікно і, мріючи побачити палац на місці, шепотів: «Може, якраз… Може, трапиться диво?..»

І от одного чарівного ранку він прокинувся і вже звично подивився у вікно. Побачивши палац, султан подумав, що він йому ввижається, тож старанно протер очі. А коли впевнився, що палац Аладдіна таки стоїть на своєму місці, то негайно покликав рабів і наказав: — Приведіть мого коня!

Він сів на коня і поскакав до палацу Аладдіна, а той уже вийшов йому назустріч, привітав султана і провів його до доньки. Усміхнена Бадр аль-Будур радо зустріла свого батька. Султан від щастя аж заплакав, обіймаючи доньку, і царівна також плакала сльозами радості. Потім вони присіли, і царівна розповіла батькові про все, що з нею трапилося. А на завершення сказала:

— Присягаюся життям, о батьку, душа моя повернулася до мене лише вчора, коли я побачила свого коханого чоловіка Аладдіна. А доти через клятого чаклуна ох і натерпілася я лиха!

І вона розказала, як виміняла у магрібця стару лампу на нову й додала:

— Я ж і гадки не мала, що вона чарівна! Наступного дня, коли він забрав стару лампу, наш палац разом зі мною та моїми невільницями опинився у Магрібі, країні чаклуна. Але, на щастя, мене знайшов мій чоловік Аладдін, вигадав хитромудрий план і убив магрібця. Слава Аллаху, що визволив нас від нього! А коли мій коханий убив його, то сказав мені: «Візьми своїх невільниць і вийдіть із цих покоїв, залиште мене самого», — саме так я і вчинила. Що він зробив, аби перенести палац разом із усіма нами на місце, я не знаю.

Тоді в розмову втрутився Аладдін:

— О царю над царями, нічого особливого я не зробив, лише витягнув з-за пазухи магрібця лампу (Бадр аль-Будур розповіла мені, що той завжди носив її із собою) і наказав джинові перенести наш палац сюди. О благословенний, іди і сам подивися на того, хто завдав усім нам таких страждань. Він лежить мертвий в іншій кімнаті.

І султан пішов, щоб побачити вбитого магрібця, а тоді звелів своїм воїнам порубати тіло, спалити й розвіяти за вітром. А потім обійняв Аладдіна і сказав:

— Дякую тобі, о сину, за твої старання. Ти пробач мені за те, що я хотів тебе стратити. Відчай керував мною, бо я думав, що через тебе навіки втратив свою єдину дитину.

— О великодушний царю, так вчинив би кожен на твоєму місці, — відповів Аладдін.

А потім султан наказав розпочати святкування на честь повернення його доньки та зятя.

Але подейкують, що в того клятого магрібця був брат, ще сильніший та ще лихіший маг. Одного разу він ворожив на піску і висипав гороскоп свого брата, якого давно не бачив, щоб дізнатися, де він і що з ним. Побачивши, що того нема серед живих, дуже через це засмутився, а потім ще раз розсипав пісок, щоб знати причину і місце братової смерті. Пісок показав чаклуну всю історію знайомства його брата із Аладдіном і те, що його брата було спалено у східних землях, а попіл розвіяно за вітром. Дізнавшись і про те, що Аладдін володіє чарівною лампою, ворожбит схотів будь-що помститися за брата.

Магрібець вирушив у далеку дорогу, і їхав так довго, аж поки не дістався міста, де жив Аладдін. Оселився у заїжджому дворі, він два-три дні відновлював сили після важкої подорожі, а тоді почав думати, як звести зі світу того, хто порішив його брата.

Чаклун пішов у центр міста і зупинився там, де городяни грали в шахи. Він почув, що всі говорять про якусь стару, Фатіму. Вона була благочестивою жінкою, жила у пустелі й лише двічі на тиждень приходила у місто. Люди дуже поважали її. Брат покійного магрібця поцікавився у одного з городян:

— О добродію, я нетутешній і мені цікаво, хто ця Фатіма, про яку всі говорять із такою шаною? Розкажи, де мені її шукати. Мене спіткало лихо, тож я хочу попросити її, щоб помолилася за мене. Можливо, Аллах прислухається до її молитов і відверне біду від мене.

І той городянин вивів чужинця за межі столиці й показав здаля помешкання Фатіми. А жила вона у печері на вершині гори. Магрібець подякував городянину за послугу, а сам повернувся до гостини. Зранку він знову пішов у місто, і така була воля Аллаха, що того дня Фатіма також прийшла.

Магрібець ходив містом і бачив, що люди збираються то на одній, то на іншій площі.

— Що відбувається, чому люди збираються на площах? — поцікавився він у чоловіка, який прямував за натовпом.

— Там благочестива Фатіма.

Фатіма збирала навколо себе людей щоразу в іншому місці, тож магрібець тинявся за нею аж до смеркання. Коли ж вона повернулася до своєї печери, він непомітно прослідкував за нею. Опівночі, коли Фатіма міцно заснула, чаклун увійшов до печери й побачив, що вона лежить на шматку рогожі. Він схопив нещасну жінку за голову, витяг кинджал і голосно верескнув:

— Якщо ти вимовиш бодай слово або закричиш, — застеріг магрібець, — я вб’ю тебе! Встань і зроби те, що скажу.

Він ще довго погрожував, що вб’є її, якщо вона посміє його ослухатися і нарешті сказав:

— Дай мені своє вбрання, а собі візьми моє.

Фатіма мовчки віддала магрібцю своє лахміття, пов’язку на голову, хустку і покривало. Але магрібцю цього здалося замало, і він наказав:

— Вигадай щось, щоб моє обличчя набуло такого ж кольору, як твоє!

Фатіма пішла вглиб печери й повернулася звідти із якимось глеком. Там було трохи олії, вона змочила нею свої пальці й помастила обличчя чужинця, потім зодягла його у своє вбрання, пов’язала на голову хустку, дала йому свій костур, на шию повісила вервицю та ще й навчила, що робити, коли він ходитиме містом, аби ніхто не засумнівався у тому, що це вона. Потім жінка подала йому люстерко і сказала:

— Поглянь-но на своє обличчя. Тепер ти схожий на мене!

Магрібець подивився на своє відображення й упевнився, що вони із Фатімою, як дві краплі води. Тоді він витяг кинджал і таки вбив її, а тіло закопав на гірському схилі. Дочекавшись світанку, він спустився з гори. Він ходив вулицями міста, а люди збиралися довкола нього і просили благословення, навіть не підозрюючи, що перед ними підступний чужинець, а не Фатіма.

Коли магрібець, перебраний на Фатіму, проходив під вікнами палацу, Бадр аль-Будур, зачувши гамір на вулиці, спитала своїх невільниць:

— Що відбувається на вулиці?

— О царівно, це благочестива Фатіма зійшла у місто і люди просять її благословення.

Тоді султанівна сказала євнухові:

— Приведи до нас Фатіму, ми попросимо її помолитися за нас. Я багато чула про її дива і хочу її бачити.

Євнух пішов і привів до неї магрібця, вбраного у одяг мертвої вже Фатіми. А чаклун, опинившись перед Аладдіновою дружиною, пустив у хід усе своє лукавство. Бадр аль-Будур зустріла його з належною шаною й промовила:

— Вельмишановна Фатімо, чи не була б ти така ласкава трохи погостювати у мене? Я прошу твого благословення і бажаю навчитися того, що вмієш ти.

Це було саме те, чого прагнув магрібець, тож він сказав царівні:

— О Бадр аль-Будур, я лише бідна жінка, мешкаю у пустелі, негоже мені жити в царських палацах.

— О благочестива Фатімо, не відмовляй мені, — попросила дівчина. — Я відведу тебе до окремої кімнати, де ти зможеш молитися великому Аллаху.

— Якщо ти так бажаєш, — відповів магрібець, — я тобі не перечитиму. Та їсти і пити я буду лише в тому покої, де молитимуся Аллаху за господарів цього палацу.

Хитрий чаклун поставив таку умову, щоб не відкрилася його таємниця. За трапезою йому довелося б відкинути покривало, і тоді усі побачили б, що він шахрай.

— О Фатімо, — сказала Бадр аль-Будур, — ми зробимо так, як ти скажеш. Ходімо, я покажу тобі мій палац.

Вона провела магрібця по залах і покоях палацу і, звісно ж, завела до тієї кімнати, де віконні решітки були викладені самоцвітами.

— Чи подобається тобі мій палац, о вельмишановна? — запитала Бадр аль-Будур.

І магрібець відповів:

— Присягаюся Аллахом, він чудовий. Тут бракує лише одного…

— Чого ж? — одразу ж запитала царівна.

— Яйця величезної птахи рухх!

— Що ж це за дивовижа і де її дістати?

Бадр аль-Будур загорілася бажанням мати у своєму палаці яйце таємничого птаха.

— О султанівно, — відповів магрібець, — ця птаха напрочуд велетенська і може нести навіть верблюда у своїх міцних кігтистих лапах. Знайти це диво можна лише на горі Каф. Та хіба є щось нездійсненне для того, хто спорудив такий прекрасний палац? Відправ того майстра на гору Каф, нехай принесе тобі яйце птахи рухх.

Після цієї розмови царівна провела удавану Фатіму в окрему кімнату для молитви.

А коли на місто опустився вечір, Аладдін повернувся додому і зайшов до покоїв Бадр аль-Будур, щоб привітати і поцілувати її. Та він помітив, що його дружина чимось схвильована, і турботливо запитав:

— Чи все гаразд, моя кохана? Мені здається, тебе щось тривожить.

— Я гадала, мій палац досконалий, а виявилося, що тут бракує яйця птахи рухх! — сумно відповіла царівна.

– І це все, що тебе непокоїть? — сміючись, вигукнув Аладдін. — О кохана, я принесу тобі це яйце негайно, щоб ти звеселилася!

Аладдін зіп’явся на ноги і пішов до своїх покоїв, де потер чарівну лампу, а коли перед ним з’явився джин і, як завжди, виявив готовність виконати усі його бажання, юнак мовив:

— Принеси мені яйце птахи рухх, щоб я здійснив бажання моєї коханої дружини і повісив його у її покоях.

Почувши Аладдінове прохання, джин люто заревів:

— О невдячний, тобі мало, що я і всі раби лампи робили для тебе можливе і неможливе, то ти ще смієш вимагати, аби ми ошукали нашу повелительку і принесли її яйце вам із дружиною на забавку! Якби я відав, що ти дозволиш собі таке зухвальство, то так би дмухнув на тебе і твою дружину, щоб ви опинилися між небом і землею, і я б уже постарався занапастити вас! Та мені відомо, що ти й сам не знаєш, чого просиш. У всьому винен брат вбитого тобою магрібця. Він перебуває зараз у твоєму палаці в образі благочестивої Фатіми. Він порішив нещасну жінку цієї ночі, переодягнувся в її лахміття і прийшов сюди, щоб помститися тобі за свого брата.

Так застеріг Аладдіна раб лампи і зник, а юнак, вислухавши слова обуреного джина, помчав до покоїв своєї дружини. Він прикинувся, ніби у нього болить голова, і Бадр аль-Будур сказала йому:

— У нашому палаці молиться благочестива Фатіма. Я попрошу, щоб вона приклала долоню тобі до голови, і біль мине.

І вона привела магрібця, той привітав Аладдіна, а Аладдін привітав його і сказав:

— О вельмишановна Фатімо, у мене страшенно болить голова, а ти, кажуть, можеш зцілювати людей.

Магрібець підійшов до Аладдіна і вдав, ніби збирається покласти руку на його голову. Насправді ж чаклун хотів його убити, вдаривши зненацька ножем, який ховав у складках вбрання Фатіми. Проте Аладдін слідкував за кожним його рухом, і коли той наблизився, юнак блискавично витягнув свій кинджал і вбив магрібця.

Бадр аль-Будур, побачивши, що Фатіма лежить нежива, перелякано вигукнула:

— Аладдіне, як ти міг убити Фатіму, яка творить дива?!

— Я вбив не Фатіму, а її убивцю! — відповів Аладдін. — Це чаклун, брат клятого магрібця, він прийшов зі своєї далекої країни, щоб помститися за його смерть і вбити мене. Він навмисно намовив тебе попросити, щоб я приніс яйце птахи рухх. Це могло стати причиною моєї і твоєї смерті. А якщо не віриш мені, то відкинь покривало і подивися сама, хто це — благочестива Фатіма чи підступний пройдисвіт.

Царівна Бадр аль-Будур з острахом підійшла й, відкинувши покривало, побачила, що це мужчина, чиє обличчя заросло бородою. Вона переконалася, що її чоловік каже правду, і вигукнула:

— О коханий мій, я двічі наражала тебе на смертельну небезпеку!

І вона обняла і поцілувала Аладдіна, а він мовив:

— Не журися, моя люба! Хвала Аллаху, що позбавив нас від зла цих двох проклятущих магрібців!

А тим часом до них завітав султан, і вони розповіли йому про все, що сталося, й показали бездиханне тіло брата магрібця. Тоді султан наказав його також спалити, а попіл розвіяти за вітром. А Аладдін зі своєю дружиною, прекрасною Бадр аль-Будур, жили щасливо, аж поки не прийшла до них руйнівниця насолод і розлучниця — смерть.