1.1 — скрипти, дрібні правки: Сонячна
Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було.
Якщо ви знаєте більше, то розповідайте, а я промовчу.
Дихати було слизько. Він ішов засніженою набережною, смішно човгаючи по плитах, він дихав і ніяк не міг підібрати іншого слова. Так, слизько. Інакше як назвати те відчуття, коли солоний протяг слухняно заповзає всередину, щоб наступної миті стрімголов кинутися вниз, у душу, в саму серцевину, креслячи на схилах хитромудрі петлі?
Він йшов набережною, смішно човгаючи по плитах, і нишком сміявся з власної пишномовністі.
У нього таке бувало рідше, ніж у вас, і частіше, ніж у мене.
Ліворуч, за парапетом, потрісканим від часу і втоми більше, ніж погляди на життя якого старця із завсідників навколишніх кафешок, за шматок хліба билися чайки. Жива ілюстрація до заклику вподобитися птахам небесним. Небеса байдуже поглядали на бійку, старі з кафешок байдуже поглядали на молодого чоловіка, який брів набережною, а молодий чоловік усміхався і йшов собі далі.
Він завжди усміхався, коли був не в гуморі.
Звичка.
Годину тому він послав телеграму батькові, в Хенінг: «Узяв академічну відпустку. Нудьга. Потрібні гроші. Твій Альбер.»
Телеграма пішла стрясати дроти, а мила телеграфістка поправила каштанове волосся і спробувала кокетливо посміхнутися, але не встигла. Важко кокетувати зі спиною, нехай навіть цій спині притаманні виняткова прямота й гідність.
Втричі більша, ніж у вас, і вдвічі — ніж у мене.
Обігнувши новомодний міні-атракціон, де влітку лише за три монети будь-хто охочий міг перекинутися вниз головою і так провисіти цілих три хвилини, він стишив крок. Згріб сніг з парапету, зліпив тверду, пружну — так і хотілося сказати «дзвінку» — сніжку, прицілився і пожбурив нею у чайок. Не влучив, прикусив губу і ще довго стояв на тому ж місці, думаючи ні про що.
Пташині крики були йому акомпанементом.
Неподалік, сидячи в інвалідному візку на коліщатках, немолода жінка торгувала газетами й журналами. Обличчя її, на диво привабливе, було сповнене усвідомлення власної важливості й винятковості — хоча підстав для того не було жодних: набережна порожня, і лише іній обсипається на сірий папір, на глянець недоладних обкладинок.
Політичні плітки й красуні в бікіні рівні перед інеєм.
— Свіжі новини, — ледве чутно прошепотіла жінка. — Свіжі, але…
Звук її голосу дивним дисонансом вплівся в гомін чайок і шелестіння вітру. Немов у феєричній ораторії Шнеєра-молодшого раптом, перебиваючи речитатив, заклацала друкарська машинка. Він здригнувся й рішуче підійшов до жінки в кріслі, не усвідомлюючи гаразд, навіщо він це робить. Узяв найближчий дайджест, заглянув у кінець, туди, де звичайно розміщені кросворди й гороскопи.
«Сьогодні 28-й і 29-й місячні дні. Коли сонячні й місячні ритми протилежні, виникає внутрішній розкол між свідомістю й підсвідомістю, що провокує конфлікти, важко реалізувати задумане. Необхідно більше уваги надавати самоконтролю. Сьогодні не радимо займатися суспільною діяльністю, більше часу слід приділити сім’ї. Випадкові зв’язки перспективні.»
Він знав, що буде далі. Так і сталося. Йому різко, до болю, захотілося, щоб сьогоднішній день минув, щоб «сьогодні» мишею втекло в затишну темряву «вчора», і все стало остаточно ясно. Щоб можна було сказати самому собі: так, справді, розкол між свідомістю й підсвідомістю завадив реалізувати задумане — але випадкових зв’язків не трапилося, і тому залишилася під питанням їхня перспективність. Суспільна діяльність, увага до сім’ї — тепер можна сісти, викурити сигарету й ретельно підбити підсумки: що відбулося, що обійшло боком, а що лише промайнуло та й зникло, залишившись боязкою таємницею.
— Свіжі новини…
І крик чайок.
— Дякую вам, — невлад відповів він, поклав дайджест на старе місце й швидко, не озираючись, піднявся по кам’яних сходах.
До відкритого бару.
Жінка дивилася йому вслід, й усвідомлення своєї важливості огортало продавщицю царською мантією, хоча на те не було жодних підстав.
Він сів спиною до неї і лицем до моря.
Майданчик бару нависав над сірим схололим пляжем, поцяткованим хрестиками пташиних слідів, немов огрядне тіло каліки-продавщиці над вчорашньою газетою. «Свіжі, але…» — луною озвалося у нього в мозку, і він пожалкував, що не в змозі викинути безглуздий випадок із голови, безглуздий випадок, безглуздий прогноз-гороскоп і безглузде бажання дізнатися, чим же все-таки день закінчиться: збігом або спростуванням? Бажання тануло десь у шлунку мокрою грудкою снігу, сповнюючи його студеною непевністю.
Для нього це відчуття було майже таке ж осоружне, як для вас, й у багато разів осоружніше, ніж для мене.
А якщо ви не згодні, то розповідайте далі самі, а я мовчатиму.
Високий хлопець, що до того нудьгував за шинквасом, повагавшись, попрямував до нього. Не прощаючись із нудьгою. Великі кістляві лапи бармена (гарсона? офіціанта? прибиральника?!) теліпалися в такт ході, нагадуючи протези. На лівій щоці хлопця красувалася пляма винного кольору, її обриси нагадували карту Хенінгськой області; знову згадалася відправлена батькові телеграма, і безгрошів’я, яке дасться взнаки десь за тиждень, а за два звично задріботить поряд, мов нелюба дружина.
— Пива немає.
Гострий ніготь почухав пляму на щоці, неначе без цього жесту бармен-гарсон-прибиральник не наважився б заявити вголос: пива немає. Від сказаного віяло визначеністю, якоюсь однозначністю вироку долі, остаточністю доконаного факту, і, на диво, водночас із роздратуванням він відчув спокій.
Гримуча суміш.
— Шампанського. Яке у вас найдорожче?
Бармен-прибиральник-офіціант мовчав і дивився на нього. Такі відвідувачі не просять шампанського, читалося в пустому риб’ячому погляді, такі відвідувачі п’ють пиво, світле або темне, яке є, тому що вибирати нема з чого, і ще тому, що такі відвідувачі… втім, байдуже.
— «Вдова Маргарет». Чверть реала за келих.
— Дайте келих. Порожній. І повну пляшку «Вдови». Ось вам асигнація в п’ять реалів, решти не треба.
— Лимон? Сир? Маслини?
— Я просив шампанського. Якщо я захочу чого-небудь ще, я вас покличу.
Гарсон-прибиральник-офіціант побрів назад за шинквас, де й завовтузився, брязкаючи чимось невидимим. Він провів хлопа поглядом, і спокою стало більше, а роздратування — менше. Брак грошей дасться взнаки вже завтра, найбільше — післязавтра, та це незначний факт, це просто дрібниця, яку можна кинути в крижане море в надії повернутися сюди влітку.
Якби він напевно знав, що повернеться, йому було б набагато легше.
Як вам і мені.
Зараз йому принесуть абсолютно непотрібну пляшку, він відкоркує її без пострілу (навряд чи цей високий хлопець із родимкою і протезами замість рук здогадається відкоркувати сам!), наповнить келих і, зробивши перший ковток, почне перекочувати в жмені спогад, як скнара-міняйло перекочує перший уранішній заробіток. Це все вже трапилося: каліка-продавщиця, прогулянка набережною, погляди старих і безглузде замовлення в барі — це все трапилося, і тепер про це можна згадувати неквапливо, докладно, насолоджуючись незмінністю замість невизначеності.
Це тішило його як тішить вас, тільки більше; а я тут взагалі ні до чого.
Так воно й сталося, а шампанське виявилося цілком пристойним. Хоча він не любив шампанського і абсолютно на ньому не тямився, надаючи перевагу коньяку, на якому також не тямився. Просто пив, часто забуваючи зігріти чарку в долоні, як завжди рекомендував батько. О, батько, мабуть, одержить телеграму до вечора, поплямкає сухими старечими губами і засяде в крісло аж до півночі: гріти ноги під пледом і думати про сина. Грошей він, звичайно, дасть. Ні, не так: грошей він, напевно, дасть. Річ, загалом, не в грошах, а, знову ж таки, у невизначеності майбутнього: дасть-не дасть, вишле відразу або помучить очікуванням, уріже звичну суму або, навпаки, розщедриться… Набагато краще було б сидіти у відкритому барі вже одержавши батьківські гроші і знаючи наперед, наперед і напевно: ось вони, гроші, а ось і лист від батька, лист або телеграма, це є, це надбання минулого і тепер нікуди не подінеться від погляду й замилування!..
Зуби знову защеміли від холоду, коли він зробив другий ковток.
Він поморщився; і побачив її.
Як не дивно, він пропустив момент, коли в барі з’явилася нова відвідувачка. Худенька дівчина в пальті з норковим коміром і старомодному капелюшку сиділа зараз біля самих поручнів, і перед нею стояло блюдечко із нарізаним грейпфрутом.
Коли гарсон-офіціант-бармен прийняв замовлення й подав їй грейпфрут — він теж пропустив.
Вона підняла голову, поглянувши на нього із сміливою свободою, і ще з якимсь темним, прихованим острахом. Вона не відводила погляду, і він здивувався неймовірній зелені її очей.
— У вас є шампанське, — тоном вільнонайманого викривача сказала вона.
Не запитала, не натякнула; просто сказала, так само просто, як чайки билися внизу, на мокрій гальці, за шматок хліба й сріблястих рибок.
Він кивнув.
— А у вас є грейпфрут, — сказав він.
Тепер кивнула вона. Потім, зачекавши, встала і пересіла за його столик, не забувши прихопити блюдечко.
— Мені здається, так буде правильніше, — сказала вона без посмішки.
— Я не люблю шампанське, — він дивився в зелені очі й відчував такий спокій, немов день уже закінчився, і можна починати із задоволенням згадувати цей прекрасний день.
— А я не люблю грейпфрути. Вони гіркі. Але чомусь замовила саме його.
Він ще раз кивнув.
Він розумів її, наче ви були на його місці; а я не був на його місці, і бути не міг, навіть якби забажав.
— Альбер, — назвався він. — Альбер Гранвіль, студент.
— Женев’єва, — сказала вона, поправляючи капелюшок, і більше не додала нічого.
Він подумав, чи не з ЦИХ вона, і сам засоромився власних думок. По-перше, зараз не сезон, а по-друге, як не гірко це визнавати, він зовсім не справляє враження годящого клієнта.
Тому він покликав бармена-офіціанта-гарсона з його руками-протезами, велів подати другий келих і змусив кришталеві стінки облитися піною.
А вона простягнула йому скибку грейпфрута.
За годину, безтурботно теревенячи, вони йшли набережною, і зупинились лише для того, щоб попозувати мандрівному художнику, який вирізав з чорного паперу силуети замовників. Втім, художник даремно їв свій хліб: силует Альбера скидався на профіль якогось бородатого старого в окулярах, а силует Женев’єви й зовсім не вдався. Художник тричі починав його заново, лютував, шматував папір манікюрними ножицями — і нарешті швидко пішов геть, навіть не узявши грошей.
Він ще й озирався, цей художник, не здатний вирізати простого профілю, він озирався, і жах плюскався в його погляді.
— Ходімо, Альбер, — сказала Женев’єва. — Це дурниці. Це все дурниці.
Надвечір вони опинилися наодинці у тій кімнаті, яку він зняв учора вранці.
Усе трапилося просто й спокійно, начебто відбувалося не у невизначеності сьогодення, а вже перебувало давним-давно в ґрунтовній незмінності минулого, стало приємним спогадом.
Йому сподобалося.
Більше, ніж вам, і менше, ніж мені.
— Тобі не холодно?
— Ні.
З тріскучого радіорепродуктора самовіддано плакав великий тенор з карколомним прізвищем, тужачи за батьківщиною, яку полишав хіба на час гастролів, і то нечасто.
У тенора була молода дружина, зайва вага і приголомшливий голос. Дружину і вагу він набув сам, голос же отримав як дар від когось, чиє ім’я таке ж карколомне, як і прізвище тенора, якщо не більше.
— Тобі точно не холодно?
— Мені тепло.
— Ти сміятимешся, та мені здається, ми зустрілися не випадково. Там, де складають прогнози і реєстри їх виконання, повного або часткового, все було розписано заздалегідь.
— Я не сміятимуся. Я взагалі рідко сміюся.
— Знаєш, Женев’єво…
— Знаю.
— Ти все-таки смієшся. А я справді хотів би знати: чим закінчиться сьогоднішня зустріч? Вранці ми розійдемося в різні боки? Я отримаю гроші від батька і запрошу тебе в дорогий ресторан? Через місяць ми зареєструємо наш шлюб, а за рік матимемо маленьку істоту в пелюшках? Ти будеш сварливою дружиною? ласкавою? байдужою? ти не будеш дружиною?
— Навіщо тобі це? Тим паче зараз, коли ми лежимо з тобою в одному ліжку, і майбутнє туманне?
— Ненавиджу туман. Колись психолог записав у моїй картці: «ситуативний екстраверт, сангвінік з високим рівнем екстраверсії». Я досі погано розумію, що він хотів сказати.
— Я теж.
— Я запитав у нього, що означає «сангвінік». Він сказав, що якщо двома словами, то це такий тип темпераменту. Я попросив сказати одним словом, бо два — то для мене забагато. Він говорив довго, набагато довше, ніж спочатку, та мені з того мало що запам’яталося. Він сказав: сангвінік не вміє починати справи, зате вміє закінчувати. Мовляв, мені й подібним до мене набагато цікавіше завершення, ніж початок, нам простіше підбивати підсумки, ніж мучитися невизначеністю. Я запам’ятав його слова, бо він правий, цей психолог з вічно вогкими руками. Мені важко жити сьогодні, я хочу жити вчора.
— Чому не завтра?
— Це ще гірше, ніж сьогодні. Ще далі, ще туманніше. Ненавиджу туман… втім, я вже казав. В університеті я завжди мучився: чи складу залік? чи посміхнеться професор? як посміхнеться — зловтішно або приязно?! Я люблю гороскопи; я люблю вчорашні гороскопи, бо тоді можна відразу порівняти: що збулося, а що — ні. Ти вважаєш, я хворий?
— Ні. Ти здоровий.
— Моє життя — чим воно закінчиться? Я багато чого почав, але не можу продовжити, позбавлений можливості дізнатися заздалегідь: перемога або поразка? Думаю, мені набагато легше було б прожити це життя вдруге, будучи попередженим заздалегідь і, відтак, готовим до всього. Тоді я не радів би перемогам і не сумував би від поразок, приймаючи їх як визначене і неминуче. Попереджений — отже, озброєний. Мені важко жити навмання, Женев’єво.
— Так, тобі важко жити навмання, Альбере. Тобі важко жити. Йди до мене.
— Добре.
І коли він розчинився в її нескінченній ніжності, відкинувши життя, немов зім’яту ковдру, йому чомусь примарився бездарний мандрівний художник, жах в пронизливих його очах, і ще — рване шмаття паперу кольору трауру.
Потім була темрява і спокій.
Так іноді буває у вас, і ніколи — у мене.
…він стояв перед високим дзеркалом у різьбленій рамі. Впівоберта; по-пташиному косився на самого себе. Клятий художник чомусь пробрався навіть сюди, у сон — у дзеркалі відображався не юнак, а гожий старий з акуратно розчесаною бородою. Альбер підморгнув старому, і той у відповідь підморгнув йому. Погано вийшло, до того ж, усе враження псував шовковий бант у горошок, що його старий мав звичку пов’язувати на шиї. Такі банти носять збоченці з богеми. Такі…
Альбер відвернувся від дзеркала й огледів сам себе. Все як завжди, нічого особливого; нічого визначного, але це можна пробачити, якщо дуже постаратися. Старий у дзеркалі теж оглядав себе, скептично скривившись, і виглядав задзеркальний бородань при цьому вкрай безглуздо.
Пирхнувши, Альбер відійшов убік і взяв із тумбочки срібний свічник. Юна танцівниця здійняла руки, і вся її гола фігурка випромінює захоплення. Довкола чаші, яку танцівниця тримала в руках, і яка призначалася для свічки, вився напис.
Дрібний-дрібний.
Альбер примружився.
«Дорогому метру від вдячних учнів».
«Знай наших…» — переможно посміхнувся старий в дзеркалі. Не відповівши, Альбер поставив свічник на місце й підійшов до вікна. Там, по той бік скла, виднілося море: синя гладінь і біла яхта біля притики. Все як і належить уві сні. Навіть назва яхти: «Женев’єва». Все як належить. Якийсь час він дивився, як над щоглами кружляють незмінні чайки, та потім йому це набридло.
Він сів на диван — шкіряний, з великими подушками замість билець — і замислився ні про що.
Навпроти майже всю стіну займали книжкові полиці. Увагу Альбера привернула третя зверху; власне, уваги варта була не сама полиця, а одноманітні жовто-коричневі обкладинки від краю до краю. Збірка творів, і на кожному золотої в’яззю: «А. Гранвіль». Напис йому сподобався. Він був стильним; він надавала упевненості.
Про такі написи варто мріяти.
Піднявши очі й трохи повернувши голову, він побачив над диваном килим, а на килимі — меч. Полірованої сталі, без піхов. На мечах Альбер не знався, проте це не мало жодного значення, бо вздовж клинка тяглося гравіювання:
«Серу Альберу, лауреату всесвітньої премії Хост-Пельтца».
Гравіювання облагороджувало клинок, хай він навіть був дешевеньким виробом, яких багато у крамницях середньої руки.
Альбер встав, знову підійшов до вікна і побачив, що на яхті підняли вітрила.
— Значить, так? — запитав він у моря, яхти, книг на полиці і меча на стіні.
— Значить, так, — відповіли меч на стіні, книги на полиці, море та яхта, і ще гожий старий у дзеркалі, який миттю раніше відійшов до вікна і втупився у простір.
«Значить, так…» — відповів хтось із неймовірно зеленими очі.
Ув останньому Альбер був упевнений.
Розуміння було крижаним і гострим, ніби ніж під лопаткою; і відчужено-ласкавим, як зелений погляд, і ще безнадійним, немов бажання прокинутися.
— І що тепер? — запитав він, цього разу сам у себе.
Після чого, не дочекавшись відповіді, повернувся до дзеркала і довго спостерігав, як старий біля вікна шарпає бант в горошок, намагаючись зірвати прикрасу, що стала зашморгом, як наливається морською синню обличчя, обрамлене акуратно розчесаною бородою, і як огрядне тіло сповзає на паркет.
Коли старий помер, Альбер ще дивився в дзеркало.
Зовсім недовго.
«Ти будеш сварливим життям? ласкавим? байдужим? ти зовсім не будеш життям? ти вже було?!» — але в дзеркалі уже не відображалося нічого, крім примари білих губ, і примари невимовлених слів.
Втім, перш ніж зникнути, зникнути назавжди й звідусіль, він усе-таки встиг почути відповідь на своє питання, і відповідь виявилася саме такою, як і передбачалося спочатку.
Відповіді — вбивці питань, та жодному комісарові поліції не спаде на думку закликати відповіді до відповідальності; не спаде, а дарма.
Дарма.
А біля розстеленого ліжка, що ще зберігало запах швидкоплинного кохання, в кімнаті, чия господиня дуже здивувалася б, дізнавшись, що вона вчора вранці здала її якомусь юнакові з сумнівною репутацією, ридма ридала зеленоока жінка. Плакала, знаючи, що незабаром знов сидітиме в барі над морем, в дні без минулого й майбутнього, стомлено дивлячись на грейпфрут, нарізаний скибками, і ніхто не пройде цього разу набережною, човгаючи черевиками, ніхто не сяде за сусідній столик і не попросить шампанського.
Плакала жінка.
Сама.
На підлозі.
Між «учора» і «завтра»; завжди посередині.
За вікном кричали одвічні чайки.
Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було і більше не буде.
Якщо ви знаєте більше, то я вам заздрю.