Це діялось давно-давно, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. А було це тоді, коли блоху підкували і вона стрибала — хмар діставала.

В ті часи по молдавських степах багато чабанів ходило. Один з них мав гарну та велику отару овець і мандрував з нею всюди: по гірських полонинах, по квітучих узліссях, по запашних луках.

Усі його вівці були як вівці, лише одна серед них якась кручена, завжди ходила зажурена і часто намагалась утекти з отари. І скільки чабан її не лупцював та собаками не цькував, нічого не помагало. Це набридло чабанові, і він махнув на неї рукою: хай іде, мовляв, куди хоче, хоч до вовка в зуби. Вівця тиць сюди, тиць туди, від травиці до травиці, все далі й далі, та й заблукала в лісові нетрі.

Отямившись, озирнулась довкола, а там жодної живої душі, лише дерева, товсті та високі, стоять похмурою стіною, закриваючи вітами сонце, навіваючи сум і тривогу.

Глянула вівця в один бік, в другий, потім тричі обкрутилась і стала гарною дівчиною, — засяяла, мов сонечко навесні. Пішла лісом, знайшла світлу поляну і нашвидкуруч заходилась будувати з гілок та різнотрав’я курінь, щоб на випадок негоди було де заховатись. Незабаром житло було готове, і дівчина мала де спочити, зберігати гриби, суниці та інші лісові дарунки, що знаходила недалеко від свого житла. Так повільно й текло тихе, спокійне життя.

Та ось від квітів запашнихІ від вітрів прудких,Від шуму велетнів-дубівІ від струмка, що голубів,

вродився в неї хлопчик. Ріс малюк не днями, а годинами. Через три дні вже вибіг з куреня і став розмовляти з своєю матір’ю.

Не минуло багато часу, як хлопчина зміцнів і пішов у ліс на полювання. Кмітливий, спритний мисливець бігав так швидко, що легко наздоганяв зайця і завжди приносив з полювання багату здобич. Так вони жили, не відаючи горя. Мати раділа, що її син росте вродливим, сміливим і розумним. Якось хлопчина запитав у матері:

— Мамо, хто ми такі, звідки я взявся і як мене звуть?

— Зовуть тебе Фет-Фрумос ¹ — Овечий син, а тепер послухай, хто ми такі і звідкіль прийшли сюди. Я народилась в отарі одного чабана, виросла в тій отарі. Я була милою овечкою, правда, трохи легковажною, проте мені дуже не подобалось, щоб кожного дня мене лупцювали дрючком, а потім зарізали на м’ясо. Вибравши слушну годину, я втекла з отари, перекинулась у жінку, потім збудувала оцей курінь і з того часу тут і живу.

Та ось від квітів запашнихІ від вітрів прудких,Від шуму велетнів-дубів І від струмка, що голубів,

народився в мене ти, любий сину, — обійняла мати юнака і гаряче поцілувала.

Одного разу, перед тим як вирушити на полювання, син сказав до матері:

— Мамо, я сьогодні полюватиму далі від куреня, бо дичина тут наполохана і тікає далеко в хащі.

— Йди, сину, та будь обережний.

Пішов юнак полювати далеко від куреня і повертався з багатою здобиччю. На півдорозі йому назустріч вийшов старезний дід, з поораним зморшками обличчям, з бородою до пояса, з блискучою шаблею при боці. На плечі старий тримав оковану залізом булаву.

— Зичу щастя і вдачі,— привітався дідусь.

— Хай буде сказано в добрий час, батьку, — відповів юнак.

— Вдало полював, юначе, — замилувався старий, дивлячись на здобич.

— Не так мені дороге полювання, як спритність і мисливська винахідливість.

— Твоя правда, юначе! А як тебе звати?

— Фет-Фрумос — Овечий син.

— Де ж ти живеш?

— Тут, у лісі, дідусю, — відповів юнак і повідав старому почуту від матері повість про їхнє життя-буття.

Схвильований розповіддю юнака, старий поринув у задуму.

— Сину, візьми оцю шаблю та булаву, бо мені вже відмовляють ноги й руки, одною ногою я вже стою в могилі і завтра чи післязавтра складу руки на грудях. Жаль зброї, щоб не пропала марно, бо такої ти не знайдеш ніде. Але пам’ятай, бережи її, як зіницю ока. З нею ти будеш непереможний, жоден ворог тебе не здолає, і, поки триматимеш цю зброю в руках, тобі ніколи не спаде думка про смерть.

Юнак гаряче подякував старому за подарунок, узяв зброю і повернувся до куреня. Щаслива мати зустріла сина і від радощів не знаходила собі місця. Прилаштувавши дичину смажитись на вогні, вона почала розпитувати його, де той полював, що бачив і звідки в нього зброя.

— Полював я, мамо, далеко в лісі похмурому, а повертаючись додому, зустрів озброєного дідуся. Відчуваючи свій близький кінець, той дивний дідусь і подарував мені свою зброю з думкою, що після його смерті вона не ржавітиме і буде в надійних руках.

Через кілька днів юнак мовив матері:

— Мамо, сьогодні я вирушаю в далеку дорогу, хочу подивитись, що там, за лісом.

— Сину мій, спочатку випробуй свою силу, чи вистачить її в тебе, щоб стати до бою з будь-яким ворогом. Бачиш он того величезного дуба? Якщо ти його вирвеш з корінням, то можеш рушати в дорогу, а ні, то сиди біля мене і пий молоко, поки не наберешся стільки сили, щоб вирвати з землі будь-яке дерево.

Фет-Фрумос послухав розумної поради матері. Обхопивши руками могутнього дуба, смикнув раз — дерево не хитнулося, смикнув удруге — дуб затріщав, але не піддався.

Лише зібравши всю силу, смикнув утретє і, вирвавши дуба з корінням, жбурнув його далеко від того місця, де він ріс, а на тому місці залишилась глибока яма.

Мати поцілувала юнака в чоло і благословила в далеку дорогу. Фет-Фрумос узяв шаблю, харчів, булаву і помандрував лісом. Прислухаючись до ніжного шелесту листя, він раптом почув, як стогне ліс, тріщать дерева. «Що воно?» — подумав юнак і рушив у той бік. Не пройшовши й сотні кроків, побачив поламані дерева, а серед них велетня з ногами, наче столітні дуби, з такими самими руками, з палаючими очима та розкуйовдженою чуприною. Той, бавлячись, висмикував із землі дерева і жбурляв їх на всі боки.

— Гей, навіщо ти вириваєш дерева та нищиш ліс? — гнівно запитав у велетня Фет-Фрумос.

— Іди своєю дорогою і мовчи, як не хочеш, щоб тобі скрутили в’язи, — огризнувся бешкетник.

— Еге, як видно, ти не сповна розуму.

— Ти смієш дратувати Вирвидуба? Бачу, ти нічого не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина.

— Звідки ти взялось таке миршаве?

— Давай поміряємо сили!

— Оце саме і я хотів мовити. Будемо боротися чи на шаблях рубатися?

— Святе діло боротьба.

— Хай буде по-твоєму, — погодився Вирвидуб і, схопивши Фет-Фрумоса, кинув ним додолу та й загнав у землю по коліна.

Фет-Фрумос не лишився в боргу. Звівшись на ноги, він схопив Вирвидуба під пахви і так гепнув, що той встряг у землю по пояс. Очухавшись, Вирвидуб вдарив Фет-Фрумоса і загнав його в землю по пахви. Тоді Фет-Фрумос розлючено махнув Вирвидубом з такою силою, що той загруз по шию. Фет-Фрумос миттю вихопив з піхов шаблю і намірився відрубати ворожу голову, але Вирвидуб запросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не губи мене! Стану тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Гаразд, не будемо сваритися та ворогувати, — простяг Фет-Фрумос руку. Вони міцно обнялись, поцілувались і разом рушили далі. Йшли та йшли від рання до смеркання і нарешті вийшли на узлісся. Перейшовши круту гору, потрапили між скелі, серед яких протікав струмок. З радістю мандрівники кинулись до струмка напитись, але побачили, що вода дуже каламутна.

— Гей, брате, чого тут така скаламучена вода? — спитав Вирвидуб.

— Ходімо вверх проти течії, то побачимо, хто її каламутить.

Мандрівники пройшли добрий шмат шляху і натрапили на велетня, котрий руками лупав скелі на дрібні уламки і ногами штовхав їх у струмок.

— Навіщо ти ламаєш' скелі та каламутиш воду? — спитав його Фет-Фрумос.

— Це моя робота. Гадаєш, мене дарма звуть Ломикамінь?

— Не велике цабе. Не каламуть води, бо я хочу напитись.

— Не базікай, бо як стисну, то й сліду від тебе не лишиться.

— Як видно, ти не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина?

— То йди до своїх овець і не заважай!

— А може, поміряємося силою?

— Хотів і я це сказати. На шаблях будемо рубатись чи боротись?

— Краще боротися, це святе діло.

Тут Ломикамінь схопив Фет-Фрумоса і вдарив ним об землю так, що той застряг по коліна. Фет-Фрумос підвівся, схопив Ломикаменя і так ним брякнув, що той застряг у землю аж по пояс.

Ломикамінь у свою чергу вдарив Фет-Фрумосом з такою силою, що той загруз по пахви. Тоді Фет-Фрумос розсердився і так гримнув Ломикаменем, що той загруз у землю аж по шию.

Фет-Фрумос швидко витяг шаблю, щоб відтяти голову. Ломикамінь, вгледівши лезо шаблі біля горла, попросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не вбивай мене. Буду тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Хай буде по-твоєму. Не будемо сваритися і ворогувати, — мовив Фет-Фрумос, по-братньому потиснувши йому руку і міцно поцілувавши, І вже втрьох вирушили у зворотний шлях додому.

Мати Фет-Фрумоса закам’яніла на порозі, коли побачила сина в оточенні страшних велетнів, від ходи яких тремтіла земля:

— Не лякайся, мамо, це мої молодші брати. Ми поклялись жити в мирі, по-братньому. Оцього звуть Вирвидуб, а цього Ломикамінь. Ми разом вирушаємо в широкий світ шукати кращої долі.

— Сину мій, коли ти йдеш у далекий світ і не скоро повернешся, то залиши свою хустинку. Коли мені стане важко на серці, я гляну на неї і знатиму, де ти і що з тобою. Коли ж тобі загрожуватиме смерть — я побачу на хустинці три краплини крові і поспішу на допомогу.

З важкою тугою в серці розпрощався Фет-Фрумос з матір’ю і разом з молодшими братами вирушив у далеку дорогу.

Довго йшли вони хащами, поки вийшли з лісу. День ішли, другий, перебралися через високі гори і нарешті прийшли до золотого палацу з відчиненими навстіж вікнами і дверима. Навколо палацу ріс пишний сад, в якому одні дерева ще тільки цвіли, на інших дозрівали небачені плоди, а ще на інших рясно звисали вже зовсім дозрілі. Здивовані брати обережно підійшли до палацу, але хоч як вдивлялись у відчинені вікна й двері, не помітили нікого. Тоді сміливо зайшли в палац і відразу потрапили у велику кімнату, заставлену широкими столами, що вгинались від різних напоїв та страв. Голодні і стомлені довгою дорогою, брати жадібно допалися до їжі. Наївшись, напившись і добре відпочивши, брати вийшли в сад прогулятись, а коли зголодніли знову, повернулись у палац. Які ж вони були вражені, коли побачили, що столи знову вгинаються від їжі, пляшки повні вина, наче перед тим до них ніхто не торкався.

— Що це означає? — задумався Фет-Фрумос. — Повинен же хтось тут бути, щоб готувати такі смачні страви.

— Як же нам про це дізнатися? — поцікавився Ломикамінь.

— Давайте влаштуємо засаду і дізнаємось, хто тут так господарює,— вирішив Фет-Фрумос і звелів Вирвидубові:— Ти перший залишаєшся в засідці, тільки не засни, хоч би як тебе хилило на сон. Заховайся за ширмою і будь насторожі, неодмінно хтось має з’явитись.

Фет-Фрумос з Ломикаменем пішли на полювання, залишивши Вирвидуба в схованці.

Він кріпився, поки сонце почало хилитись до заходу, а потім заснув. Брати ледве його розбудили на другий день, повернувшись з полювання.

— Кажи, що бачив, — насіли на Вирвидуба, коли той розплющив очі.

— Нічого не бачив, бо такий мене сон здолав, що дивуюсь, як я взагалі прокинувся, — мовив, позіхаючи.

— Ех ти! — кинув докір Фет-Фрумос.

Вирвидуб, відчуваючи свою провину перед братами, наче в рота води набрав. Після обіду Фет-Фрумос звелів Ломикаменю стати на варту, а сам з Вирвидубом подалися на полювання.

Ломикамінь теж заховався за ширму і став чекати появи господарів, але при заході сонця і його здолав непереборний сон. Ледве брати розбудили його наступного дня:

— Вставай, годі вилежуватись, — сердито штовхнув його Фет-Фрумос.

— Га? Що? — злякано скрикнув Ломикамінь.

— Швидше розказуй, хто накрив столи.

— Я нікого не бачив, бо як заснув звечора, то…

— Ось і понадійся на тебе!

Ломикамінь винувато почухав потилицю.

Після ситого обіду Фет-Фрумос промовив:

— Настала моя черга вартувати. Я не засну так, як ви, і хоч би хто тут з’явився — від мене не втече. А ви йдіть на полювання.

Залишившись один, Фет-Фрумос задумався: «Чому так міцно засинали брати? Чи, бува, хто їх не чарував?» Він уважно оглянув свою схованку, проте нічого підозрілого не помітив.

Вийшовши на подвір’я, побачив поблизу густі кущі глоду. Зрубавши шаблею кілька гілок, він повернувся в палац і кинув їх у куток за ширму, заховався туди сам і став чатувати. Коли сонце скотилось до обрію, на нього раптом навалився такий сон, що Фет-Фрумос упав на колючки глоду. Різкий біль, від якого, здавалось, розірветься серце, змусив його схопитись на ноги, і сон наче рукою зняло. За мить Фет-Фрумос почув шурхіт крил — до кімнати через вікно влетіли три сніжно-білі голубки і всілись рядочком на бильцях ліжка. Потім одночасно вдарили крильми і перетворились на молодих вродливих фей. Їхні крила залишились на ліжку, а самі вони миттю взялись до роботи.

Юнак побачив молодих вродливих чарівниць — і в нього затріпотіло серце. А надто з-поміж них виділялась наймолодша, з розплетеними чорними косами, з жагучими карими очима, її губи палахкотіли, наче спілі вишні, на щоках рум’янився відблиск світанку, обличчя нагадувало молочну піну. Коли дівчата випурхнули в сусідню кімнату, Фет-Фрумос швидко схопив їхні крила і причаївся у схованці. Повернувшись до кімнати, феї побачили, що нема крил, і сльози струмочками бризнули з їхніх чарівних очей. Кинулись шукати по всіх закутках, та не знайшли. Потім сіли рядочком на ліжку і заговорили:

— Хто взяв наші крила, ласкаво просимо повернути. Якщо це літній чоловік, назвемо його батьком, жінку — назвемо матір’ю, коли це дівчина, будемо звати її сестрою, а якщо це юнак, то та, котра з нас йому полюбиться, стане його дружиною.

Почувши таку річ, Фет-Фрумос вийшов із-за ширми.

Здалося, зійшло ясне сонце після довгої, гнітючої ночі. З дівочих облич відразу зникли сум і горе, очі засяяли радістю, кожній схотілось вийти заміж за такого красеня.

А Фет-Фрумос сказав:

— Є у мене два брати, теж, як і я, неодружені. Якщо вони вам не сподобаються, то я поверну крила, але повірте мені, що без крил вам буде краще.

Феї трохи повагались, але погодились чекати братів.

Повернувшись з полювання, брати закохались у красунь і тут же з ними одружились. Вирвидуб взяв за себе найстаршу, Ломикамінь середульшу, а Фет-Фрумос — наймолодшу.

В розкішному палаці загуло нечуване весілля, яке тривало цілий тиждень. Було там що їсти, було що й пити. Та найбільшою радістю було палке кохання. І потекло веселе життя. Брати ходили на полювання, а їхні дружини з нетерпінням чекали повернення мисливців.

Але неждано-негадано чорне горе впало на щасливі подружжя.

Одного разу, повернувшися з полювання, брати застали своїх дружин змучених, закривавлених і переляканих до смерті. Столи перевернуті, посуд побитий…

— Хто це тут таке накоїв? — гнівно спитав Фет-Фрумос.

— Це злий чарівник — довгобородий карлик. Він катував нас і змушував летіти з ним у його володіння, щоб там ми стали дружинами трьох його синів, і погрожував, що не буде нам спокою, поки ми не погодимось на це, — відповіла дружина Фет-Фрумоса, обливаючись слізьми.

— Браття! Мусимо захистити наших дружин. Ти, Вирвидубе, завтра залишаєшся вдома. Та дивись, не засни, як минулого разу, бо горе тобі буде, — мовив Фет-Фрумос.

Вирвидуб заприсягся, що все зробить як слід, але щойно брати зникли за садом, він заліз під лаву і з переляку зіщулився. Минуло небагато часу, і у вікно влетів зі свистом злий чарівник — довгобородий карлик: ніс — як в індика дзьоб, очі — мов цибулини, ноги — наче веретена, скарлючені руки, обличчя потворне й рябе, наче решето.

Чаклун потовк Вирвидуба, потім дістав сокиру і заходився трощити все підряд, перетворивши хатні речі на купу трісок. Тоді почав катувати жінок, примушував летіти з собою, але ніякі муки не могли змусити їх зрадити своїм чоловікам.

Коли брати повернулися з полювання, то не повірили власним очам.

— Гей, Вирвидубе! Озовися! — гукнули разом.

— Тут я, під лавою, — простогнав той.

Коли брати витягли його із схованки, то побачили: голова в гулях, усе тіло в синцях.

— Що з тобою?

— Ой, таке лихо на мене звалилось, думав, богу душу віддам.

— Сьогодні на варті залишається Ломикамінь. Але затям, якщо злякаєшся потвори, буде тобі зле!

Пообідавши та заспокоївши жінок, Фет-Фрумос з Вирвидубом пішли на полювання. Ломикамінь відразу ж заховався під лаву і став чекати потвору, щоб згребти її в свої дужі руки і стерти на порох.

Незабаром злий карлик, наче ураган, увірвався в двері з сокирою в руках. Він підлетів до схованки Ломикаменя і потрощив лаву. Сів за стіл, наївся, напився. Потім схопив жінок за коси, виволік на подвір’я і почав періщити нагаєм. Шмагає і сичить від люті:

— Підете зі мною чи ні? Заб’ю до смерті! А там вас кожну чекають золоті палати, розкішне життя…

Жінки мовчали. Нічого не добившись, злий чаклун подався геть.

Повернулись брати і знайшли Ломикаменя ледве живого.

— Бачу, нікудишні ви воїни, коли вас так потовк старий розбійник, а ви йому не зуміли зламати хребта. Ідіть краще на полювання, а я сам залишусь на чатах, — хмуро кинув Фет-Фрумос.

Ображені брати насупились і мовчки подались у ліс.

Фет-Фрумос оголив шаблю і став проти дверей. Через півгодини з роззявленою пащею в кімнату вихором влетів лютий чаклун. Фет-Фрумос миттю вхопив його за бороду, виволік у сад і, знайшовши величезного дуба, шаблею розколов стовбур і засунув у щілину карликову бороду. Потім вирвав шаблю, і дуб міцно защемив бороду. Безмежно раді жінки швидко накрили столи. Не встигли страви охолонути, як повернулись брати.

— Ну, друзі,— радо зустрів їх Фет-Фрумос, — нарешті впіймався лютий чаклун. Ось пообідаємо, і я вам покажу, яким він став тихим та смирним.

Пообідавши, брати пішли в сад, але ні дуба, ні чаклуна не знайшли. На тому місці чорніла велика яма.

— Тут уже не до жартів, брати мої. Завтра чи післязавтра чаклун піде на нас війною. Отже, готуймось до битви! — наказав Фет-Фрумос.

Добре вигостривши шаблі, брати лягли відпочивати.

А на світанку земля здригнулася від тупоту копит незліченного війська. Брати прокинулись і з шаблями в руках вибігли надвір.

З обох боків чорною хмарою сунуло вороже військо. Попереду, закутий у броню, скакав чаклун. Побачивши братів, карлик здалеку загорланив:

— Овечий сину, кинь зброю і по-доброму віддай палац та жінок, бо виріжу всіх до ноги, розметаю по полю, щоб ворони склювали, щоб сонце спалило і вітер замів!

— Гей ти, чорний круче! Вирвався з моїх рук, а тепер хочеш, щоб я схилив перед тобою голову! Не діждеш, поганцю! Шаблі вирішать нашу долю. Життя або смерть! — кинув клич Фет-Фрумос і разом з братами рушив до бою. Закривавилась люта січа. Безстрашно билися брати, кожен нарубав навколо себе гори ворожих трупів, а військо прибувало, наче вода у повінь. Коли сонце почало хилитися до заходу, найстрашніша січа розгорілась на тому місці, де бився Вирвидуб. Він рубав шаблею праворуч і ліворуч, але від численних ран сили поступово покидали його. Вирвидуб клякнув, але й далі відбивався від ворогів. Коли зайшло сонце, він упав мертвий. Не ризикуючи битися в темряві, довгобородий карлик наказав своїм військам залишити поле бою.

Знесилені битвою Фет-Фрумос та Ломикамінь повечеряли і заснули міцним сном.

Наступного дня, тільки-но спалахнула на небі зоря, їх розбудив страшний тупіт. Вони вибігли з палацу. Закриваючи обрій з трьох боків, сунули ворожі загони. На чолі війська їхав закований у панцир чаклун. Вгледівши Фет-Фрумоса, він здалеку закричав:

— Овечий сину, кинь шаблю, віддай мені палац та жінок, і я подарую тобі життя. А не хочеш, то візьму силою, а тебе порубаю на шматки і розкидаю по полю, щоб ворони склювали, щоб сонце спалило і вітер замів.

— До бою! — гукнув Фет-Фрумос, пускаючи в хід булаву та шаблю.

Битва розгорялась дедалі сильніше, гори ворожих трупів укривали навколо землю. Але надвечір вороги щільно оточили Ломикаменя, і, коли зайшло сонце, він упав мертвим. Старий чаклун не захотів провадити бій уночі і відвів своє військо.

Вкрай стомлений, Фет-Фрумос повечеряв і заснув наче вбитий. Вранці його розбудив грім барабанів і стукіт копит. З булавою в лівій руці і з шаблею в правій він вийшов із палацу. Військо чаклуна сунулося зі всіх боків, і було його стільки, наче листя на деревах, трави в полі.

Попереду, збиваючи куряву, мчав чаклун. Забачивши Фет-Фрумоса, він закричав:

— Овечий сину! Кидай шаблю, бо з тобою буде те, що й з твоїми братами. Краще віддай мені палац і жінок, а — ні, то зарубаю тебе.

Розметаю по полю,Щоб ворони склювали,Щоб сонце спалилоІ вітер замів.

— Знаю, що загину, та голови перед тобою не схилю! — гукнув Фет-Фрумос і кинувся в бій.

Чорною хмарою навалилося на нього вороже військо, але все лягло під могутніми ударами. Фет-Фрумос трощив булавою, рубав шаблею, та війська все прибувало. Щільно оточений ворогами, Фет-Фрумос відчув, що його залишають сили, і на мить випустив з руки булаву. Чаклун спритно її підхопив і, вдаривши кілька разів богатиря, забив його на смерть. Потім з рештками армії вдерся до палацу, захопив жінок, підпалив палац і подався до своїх володінь.

А десь далеко мати Фет-Фрумоса дивилась на хустину, все бачила і знала, що діється з її сином, яке горе його спіткало. Серце матері щеміло від болю. А коли вгледіла на хустинці три краплини крові, то зрозуміла, що син загинув, і гірко заридала.

Боса і роздягнена, вона полинула шукати сина. Стогнучи й плачучи, мати пройшла без відпочинку довгу дорогу і добралась до місця страшного кровопролиття. Затамувавши біль, блукала вона між горами почорнілих трупів, шукаючи сина. Нарешті знайшла його на самій вершині гори. Взяла на руки й віднесла вбік, куди не сягав дух тління. Потім схилилась над сином і з усієї сили вдихнула йому в груди життя. Розплющивши очі, Фет-Фрумос важко зітхнув:

— Ой, мамо, як я довго спав!

— Сину, сину, спав би ти вічним сном, коли б я тебе не оживила.

Фет-Фрумос глянув навколо, і з правого ока в нього крапнула сльоза. Мати глянула, і її оповив сум.

— Чому в тебе, сину, плаче праве око?

— Як же йому не плакати, коли був у мене товариш вірний, брат рідний. Хоробро бився з ворогами, а тепер лежить мертвий серед цих бузувірів.

Горе і біль дитини обпекли серце матері. Вона повела очима й побачила мертвого Ломикаменя. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн миттю зірвався на ноги і кинувся обіймати матір.

Фет-Фрумос знову важко зітхнув, і з лівого ока в нього бризнула сльоза.

— Чому, синку, в тебе ліве око плаче?

— Як йому не плакати, мамо, коли біль розриває моє серце. Мав я товариша вірного Вирвидуба. Не було в світі міцнішої дружби за нашу. В бою він став поруч зі мною і бився, не жаліючи життя, поки впав мертвий і тепер мусить лежати отут серед клятих ворогів.

Широко відкритими очима мати озирнулась навколо і серед великої купи трупів помітила Вирвидуба. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн стрепенувся, розплющив очі, підвівся і з великою радістю приєднався до братів. А мати? Мати бездиханна впала на землю. Три безсмертні душі вона мала і всі три віддала воїнам.

Невимовна печаль оповила братів за рідною матір’ю. Поховали її з усіма почестями, посіяли на могилі квіти і рясно полили їх слізьми. Потім стали радитись, що їм робити далі. Фет-Фрумос мовив:

— Гайда, брати мої, ходімо туди, де я припинав до дуба довгобородого розбійника. Він вирвав дерево і втік, волочачи його по землі. Підемо по тому сліду і знайдемо його.

Так брати і вчинили. Знайшовши слід, вони йшли по ньому та йшли і нарешті досягли широкої і глибокої прірви, в якій не було видно дна.

— Треба міцного мотуза, щоб спуститися в безодню, — сказав Овечий син. — Проте скільки я не дивився, ніде не стрічав конопель.

Недалеко звідти ріс липовий гай. Брати пішли туди і шість днів та шість ночей невтомно дерли личчя і плели мотуз, поки виплели грубого та довгого. Фет-Фрумос наказав Вирвидубу:

— Спускайся в безодню, знайди там наших дружин і повертайся з ними сюди. Хоч би скільки часу минуло, ми на вас тут чекатимемо і відразу витягнемо на поверхню.

Обв’язавшись мотузом, Вирвидуб сказав:

— Пильнуйте добре, як тільки смикну за мотуз, негайно тягніть мене назад.

— Гаразд, — відповіли брати і почали опускати мотуз у чорну прірву. Десь на половині дороги Вирвидуб сильно смикнув за мотуз. Брати швидко витягли його на поверхню. Вирвидуб побілів, наче полотно.

— Що з тобою?

— Ох, ледь серце не розірвалось від жаху. Десь на половині прірви загриміло, спалахнули блискавки, вогненні гадюки з шипінням і свистом вились навколо мене так, що на голові здибилась чуприна.

— Спускайся ти, брате Ломикаменю.

Той обв’язався мотузом і, спускаючись в прірву, теж сказав братам:

— Як тільки смикну за мотуз — відразу ж тягніть угору.

На половині шляху Ломикамінь сильно шарпнув за мотуз… Коли брати витягли його на поверхню, він був ледь живий від жаху і розповів те саме, що й Вирвидуб.

— Ех ви, боягузи нікчемні! — роздратовано кинув Фет-Фрумос, обв’язуючись мотузом, — Опускайте мене вниз до самого кінця, а потім чекайте, поки я повернусь з жінками і дам знак.

Вирвидуб і Ломикамінь пустили мотуз. Фет-Фрумос не злякався ні грому, ні блискавок, ні гадюк, що вились навколо, і коли котра з них намагалась його вжалити, рубав її шаблею навпіл. Він спускався, спускався, поки помітив відблиски світла, що нагадували світанкову зорю. Зоря поволі розгорялась і спалахнула всіма барвами веселки. Спустившись ще трохи, Фет-Фрумос відчув під ногами землю і, оглянувшись, помітив дзвінке джерело, що вихлюпувалось з-під крутої гори. Небо, хмари, гори, трава — все було таке саме, як на землі.

Фет-Фрумос відпочив біля джерела і рушив у дорогу. Йшов через ліси дрімучі, через поля широкі, води глибокі, поки одного дня добрався до самотньої хатини. Постукав у вікно. Зарипіли двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся.

— Добрий день, бабусю!

— Будь здоровий і ти, юначе, — відповіла та.

— Бабусю, не гнівайтесь, дайте напитись води, бо вмираю від спраги. По дорозі не зустрів жодної криниці, жодного струмка. Мої губи горять вогнем, і душа висохла.

— Від усього серця я б тебе напоїла, та не маю в хаті й краплини води. Сідай на призьбі та спочинь, бо ти, видно, з далекої дороги і добре-таки стомився.

Фет-Фрумос присів на призьбу й почув сумну бабусину розповідь:

— Велике горе спіткало нас, юначе. Вже десять років, як страшний змій висушує всі джерела в нашому царстві. З’являється він із бездонної криниці, що недалеко від моєї хатини. Одного разу, коли від спраги вимерла половина людей, той зміюка вилетів з криниці і громовим голосом, від якого затремтіли гори і похилились ліси, прорік: «Як хочете мати воду, то щотижня по черзі з кожного села приводьте мені вродливу дівчину. Як цього не зробите, то нашлю на вас бурі і люту спеку, щоб все спопелили і змели з лиця земного». Порадились люди і вирішили: чим усім загинути, краще вчинити змієву волю. З тих пір і віддають йому щотижня молоду дівчину, а змій дозволяє воді наповнювати наші криниці.

— А чому ж зараз немає води?

— Сьогодні прийшла черга нашому селу віддавати на поталу ворогові найвродливішу дівчину. Що то за красуня, якби ти бачив! По всьому світу такої не стрінеш. Коли вона вийде ввечері на прогулянку, то зорі в небі тьмяніють, бо її очі сяють ясніше від них. Коли вона вийде в поле, квіти вклоняються їй, бо її очі сяють ясніше від квітів. Коли вона вийде в ліс, трави хиляться їй до ніг, замовкають пташки голосисті, перестають дзвеніти струмки. Отож опечалені люди вирішили перетерпіти спрагу, а дівчину на добу затримати та хоча б надивитись на неї. А завтра вранці її відведуть до змія.

— Бабусю, невже й досі у вас не знайшлося сміливця, котрий знищив би того змія?

— Багато звитяжців ставало до бою, та всіх поглинула земля.

Погомонівши, бабуся пригостила Фет-Фрумоса, постелила постіль і побажала доброго єну. На світанку його розбудила жалібна музика і невтішне ридання. Юнак швидко вдягнувся, вийшов з хатини і побачив натовп людей, чорних, наче земля. Люди вели вродливу дівчину до змієвої криниці.

— Ось і ведуть нещасну, — схлипнула бабуся.

Фет-Фрумос став перед натовпом, що річкою лив сльози, і могутнім голосом заговорив:

— Стійте, люди! Дайте мені шаблю, і я зарубаю клятого змія.

— Не смій про це навіть думати, юначе, — залунали голоси, — Не такі герої, як ти, знаходились, та жоден з них не вернувся живим.

— Дайте мені шаблю! — благав юнак.

Порадились люди і вирішили дати зброю, хай, мовляв, спробує щастя.

Підійшли всі до зрубу криниці, побажали витязю щастя та й розлетілись хто куди, наче перепілки.

Фет-Фрумос відніс зомлілу від жаху дівчину далі від криниці, оголив шаблю і став чекати змія. Незабаром почулось виття і свист. Юнак міцніше затис у руці шаблю. Тут, мов з гармати, вилетів з криниці дванадцятиголовий змій. Кожна голова вивергала полум’я, шкірила гострі зуби, намагалася вхопити витязя і роздерти на шматки. Ухиляючись від ударів, Фет-Фрумос рубонув найстрашнішу голову. Відтята голова покотилась додолу, а з шиї вдарила струменем брудна кров. Змій оскаженіло кинувся на звитяжця всіма ощиреними головами. Та Фет-Фрумос, вправно орудуючи шаблею, одну по одній стинав потворні голови чудовиська, поки зрубав останню. Дівчина побачила мертве страховисько і кинулась переможцеві на шию:

— Витязю, чим я віддячу тобі за порятунок?

— Подаруй мені перстень з руки і хустину.

Дівчина віддала юнакові перстень, хустину і чимдуж помчала в село.

Фет-Фрумос затримався біля криниці. Коли дівчина зникла, він шаблею повідрубував язики зі змієвих голів, загорнув ті язики у хустину і подався до хатини гостинної бабусі відпочити і трохи підкріпитись.

А врятовану дівчину недалеко від села зустрів безбородий волоцюга, якого послала громада дізнатись про її долю.

— Як ти врятувалась? — здивувався волоцюга.

— Змія вбито.

Тут у голову безбородого закралась спокуслива думка, що він у цьому випадку може зірвати квітку квіток — взяти собі красуню. Ідучи поруч з нею, він раптом вихопив ножа і притулив лезо до дівочих грудей:

— Як ти не скажеш громаді, що це я врятував тебе від лютого змія, то цей ніж стримітиме в твоєму серці.

Злякана дівчина поклялась, цілуючи ніж, що скаже людям, як він хоробро бився з ворогом, здолав його і врятував їй життя. Взявшись за руки, вони поспішили до села. Побачивши їх, люди не повірили власним очам.

— Як тобі пощастило врятуватись, миле наше сонечко? — пригортав кожен дівчину до грудей. Вона очима показувала на безбородого.

— Еге, то ось де було заховано щастя нашого царства, — здивовано гомоніли люди.

— Я вбив лютого змія, люди добрі,— хвастав безбородий.

— Тільки такому богатиреві й одружитись з нашою красунею, — вирішила громада.

Всі почали вітати наречених, зичити добра, щастя, довгих років.

Згодом загуло весілля. Від смачних страв та напоїв гнулися столи. Сто музикантів заграли на труби. Люди раділи і веселились як ніколи, лише молода сиділа смутна-смутна.

— Бабусю, чому так виграють музики? — спитав Фет-Фрумос у своєї господині.

— Велике свято у нас, юначе! Нарешті вбито хижого змія, і найкраща дівчина виходить заміж за витязя, котрий знищив ту потвору і врятував їй життя.

— Цікаво! Піду і я гляну на те весілля та подарую дещо молодим, — усміхнувся Фет-Фрумос і, захопивши хустину з язиками змія, подався в село. По всіх вулицях юрмилися люди, танцювали і веселились. Фет-Фрумос поволі, поволі та й собі знайшов місце серед громади. Тоді вийшов наперед і, вклонившись людям, промовив:

— Люди добрі, прийміть від мене дарунок. А молодим зичу щастя великого, життя квітучого, щоб легко їм жилося, господарство велося!

— А що ти маєш у хустині?

— Тут дванадцять язиків змія, котрими він висмоктував воду з усіх криниць по всьому царству.

— Як? Невже?.. — здивувались люди.

— Брехня! — заверещав безбородий.

— А ось і перстень, якого мені подарувала дівчина біля криниці, — пильно глянув Фет-Фрумос в очі нареченої.

— Ось мій справжній наречений! — скрикнула дівчина, кидаючись в обійми Фет-Фрумоса.

Безбородий побілів, наче крейда, затремтів, мов осиковий лист. Люди з огидою глянули на нього і сказали справжньому витязеві:

— Якщо ти маєш намір одружитися з нашою дівчиною, ми всі тебе благословляємо!

— Не прогнівайтесь, люди добрі, я — одружений.

— Тоді чим зможемо віддячити тобі за добро, яке ти вчинив для нас?

— Прошу тільки шаблю і булаву. А якщо мені трапиться горе, надіюсь, ви подасте дружню руку допомоги.

— Для чого тобі, витязю, шукати пригод і небезпек? Залишайся з нами. Як люди живуть, так житимеш і ти. І нам буде радісно, що серед нас житиме такий видатний сміливець.

— Щиро вам дякую, але мушу йти.

— Що ж, силуваним конем далеко не заїдеш, — сказав наймудріший дідусь, вручив юнакові зброю і побажав щасливої дороги. Тут же привели буланого жеребця, котрого ні разу не виводили зі стайні. До хвоста йому прив’язали торбу з горіхами та зв’язаного безбородого: де горіх упаде, там шматок відпаде. Давши коневі волю, вдарили його батогом і гукнули:

— Неси цю нечисть до дідька в зуби!

Жеребець вдарив копитами по степу і розніс зрадливого безбородого на дрібні шматочки:

Де горіх упав,Там шматок відпав.Де рука упала —Там криниця стала.Де відпали ноги —Загули дороги.Де упала спина —Простяглась долина.

Фет-Фрумос, озброєний шаблею і булавою, довго мандрував горами високими, лісами дрімучими і, кого б не зустрів по дорозі, все запитував, чи, бува, не знає той, де маєток злого чарівника, довгобородого карлика.

Ніхто не чув і не знає,Де вампір маєток має.

Ішов та йшов Фет-Фрумос і нарешті натрапив на самітну хатину. Постукав у двері, і на порозі з’явився молодий богатир.

Набік шия скручена.І нога скалічена.

— Доброго дня, чоловіче!

— Тобі також, подорожній!

— Чи не знаєш, бува, де маєток довгобородого карлика?

— Ех, витязю, як не знати? Завдав і мені той злодюга чимало горя:

Від зорі я бився з ним,Грім гримів, стелився дим…Та осилити не зміг,І мене він переміг.Скрутив шию, зламав ногу,Богатир я ж був, їй-богу.

Якщо ти думаєш битися з ним на смерть, то слухай моєї поради: не шукай довгобороду потвору, бо його ні булава, ні шабля не бере. Йди на мамалижну гору, де плюскотить молочне озеро. Там знайдеш величезного кнура. Якщо ти його побореш, то довгобородий карлик тої ж миті впаде мертвий.

І пішов Фет-Фрумос від села до села, випитуючи дорогу до мамалижної гори і молочного озера.

Нарешті дістався він до тої гори й приліг на березі молочного озера спочити. М’який килим зеленої травиці стелився по березі. Раптом витязь почув таке страхітливе рохкання й верещання, від якого чуприна йому дибом стала. Оголив Фет-Фрумос шаблю і, повернувшись, побачив перед собою величезного дикого кабана.

З пащею зубатою,З очима банькатими.Мов з дроту щетина,Рило як жердина.Як дихне — вогнем сипне,Де ступне — вода бризне.

Підступив до потвори Фет-Фрумос — і спалахнув бій! Коли сонце стало хилитись до заходу, Фет-Фрумос і потвора в знемозі попадали на землю. Лежали нерухомо, і раптом обидва помітили в голубому небі орла. Орел то робив плавні кола, ширяв, то завмирав на місці, виглядаючи здобич.

Уздрівши орла, кабан закричав:

— Орле-орлику, принеси мені води попити, а я тобі дам м’яса на три дні.

Фет-Фрумос і собі звернувся до орла:

Ой орлику-соколе,Літаєш високо ти,Принеси водиці,Дай мені напитись.Ще й скропи водою,Щоб я став до бою.Заготую тобі м’ясаНа тиждень запасу.

Почувши таку мову, орел стрілою шугнув до річки, набрав у дзьоб води, змочив крила й підлетів до Фет-Фрумоса.

З дзьоба дав витязеві води, тріпнувши крильми, окропив його.

Фет-Фрумос відчув у собі таку силу, як ніколи досі. Звівся на ноги й кількома помахами шаблі відрубав кабанові голову. А орел одразу ж узявся шматувати кабаняче м’ясо.

Залишивши бойовище, Фет-Фрумос рушив далі до маєтку довгобородого карлика. Ішов та йшов від світання до смеркання і нарешті побачив перед собою позолочений палац з відчиненими навстіж дверима.

Коли забили кабана, карлик почув страшну втому і наказав своїй дружині Ляні Косинзяні постелити ліжко. Ліг і заснув мертвим сном. Тут з’явився Фет-Фрумос і всадив шаблю в серце злому карлику. Ляна Косинзяна не повірила власним очам, побачивши перед собою Фет-Фрумоса. Безмежно раді, вони кинулись до інших кімнат, відшукали старших сестер, і всі четверо негайно подалися до того місця, що вело нагору.

Фет-Фрумос смикнув за мотуз, брати почули і підняли трьох сестер. Коли мотуз опустився за Фет-Фрумосом, той надумав перевірити щирість братів і замість себе прив’язав камінь.

На півдорозі брати пустили камінь донизу разом з мотузом. Проклинаючи зрадників, Фет-Фрумос став міркувати, як йому вибратись на поверхню землі. Вдалині маячів ліс, і витязь рушив туди. Днина була погожа, та раптом зірвався вітер, з-за обрію виповзли важкі хмари, загуркотіло й заблискало.

На узліссі стриміло самітне дерево, а на ньому велике гніздо з пташенятами. Ті страшенно злякались грози, і одне з пташенят запищало:

— Чоловіче добрий, пожалій нас, врятуй від загибелі! Бачиш, насувається жахлива гроза з вогнем і камінням.

Защеміло від жалю серце у Фет-Фрумоса. Виліз він на дерево, обережно взяв пташенят, і тоді спустився з ними на землю і прикрив їх своїм тілом. Лютувала гроза, ламались дерева, сипалось каміння, спалахували блискавиці. А коли затихло, Фет-Фрумос знову виліз на дерево, полагодив гніздо і посадив у нього пташенят. Тільки-но він зібрався на землю, як побачив у небі величезного птаха з жіночою головою, з хижим поглядом. Найстарше пташеня злякано закричало:

— Ой, летить орлиця, наша матуся! Як тільки тебе побачить, то з’їсть відразу, бо вона живиться людським м'ясом!

Бажаючи врятувати Фет-Фрумоса, пташеня вдарило тричі крильцями, і він перетворився на пір’їну з правого крила пташеняти.

Орлиця, дихаючи вогнем і парою, ще здалеку запитала своїх дітей:

— Хто вас урятував від грози?

— Якийсь чоловік, — відповіло найстарше пташеня.

— Куди ж він пішов?

— На схід сонця.

Наче блискавка, з гуркотом і свистом орлиця майнула на схід. Долетіла до краю землі, звідки сходить сонце, але нікого не побачила. Розлючена повернулась до гнізда і зашипіла:

— Ви збрехали мені! Кажіть правду — в який бік він пішов?

— На захід сонця, — сказало найстарше пташеня.

Кинулась орлиця на захід, долетіла до краю землі, туди, де сонце опускається в океан на спочинок, але навіть людського духу ніде не відчула і повернулась до гнізда ще сердитіша. Люто запитала:

— В який бік подався той чоловік? Кажіть правду, бо повідриваю язики, пообпалюю крила!

— Він пішов на північ, — пропищали пташенята.

Чимдуж полетіла орлиця на північ, досягла краю землі, але й сліду людського не знайшла. Повернулась назад і грізно закричала:

— На південь подався той чоловік, а ви мене обманули!

Орлиця стрілою майнула вдалину так, що іскри посипались їй услід.

Долетіла туди, де нещадно палить сонце, але й в тім краю не знайшла живої душі. Повернулась стомлена назад і востаннє запитала:

— Хто вас урятував? Як не скажете, не дам вам ні їсти, ні пити.

— Матусю, а як ми скажемо, ти йому нічого поганого не зробиш?

— Я хочу йому подякувати.

Тоді пташеня тричі вдарило крильцями, і з’явився Фет-Фрумос.

Орлиця гаряче обняла його, поцілувала й запитала:

— Чим я тобі віддячу, чоловіче добрий? Ось уже двадцять років, як висиджую пташенят, і завжди, коли мене нема, налітає гроза з вогнем та камінням і знищує їх у гнізді.

— Тобі не під силу те, що я хотів би просити.

— А все ж, чого хоче твоє серце?

— Хочу вибратися звідси на поверхню землі.

— Це дуже важко, але я тобі допоможу. Спечи дванадцять печей хліба, засмаж дванадцять биків і приготуй дванадцять бочок вина. Коли все буде готове, то ось тобі перо з мого крила, підігріватимеш його на вогні з думкою про мене, і я, не гаючись, прилечу.

Фет-Фрумос, затиснувши в руці перо з крила орлиці, рушив у село, де жили його друзі.

Коли люди довідались, що повернувся витязь, втішилися:

— Наш витязь не забув про нас!

— Люди добрі, велика біда мене пригнала до вас.

— Кажи, витязю!

— Мені треба дванадцять печей хліба, дванадцять смажених биків і дванадцять бочок вина.

— Завтра вранці все будеш мати.

Люди негайно взялись до роботи: одні смажили биків, інші пекли хліб, наповнювали бочки старим вином. На світанку наступного дня все було готове. М’ясо не холодне і не гаряче, хліб м’який і добре випечений. В бочках пінилось старе вино.

Фет-Фрумос запалив тріску і, тримаючи пір’їну в полум’ї, подумав про орлицю. За якусь мить вона опустилась біля нього і промовила:

— Хліб і м’ясо поклади мені на праве крило, а вино — на ліве. Коли я поверну голову праворуч, даси мені хліба і м’яса, коли поверну ліворуч, даси відро вина.

Фет-Фрумос зробив так, як веліла орлиця, всівся їй на спину, і вони полетіли до безодні.

В дорозі, коли орлиця повертала голову праворуч, він давав їй хліба і м’яса, а коли повертала ліворуч, то виливав їй у дзьоб відро вина.

Довго вони летіли, поки нарешті підлетіли до виходу. Тут скінчилось м’ясо і хліб, але орлиця весь час повертала голову праворуч, вимагаючи їжі.

Тоді Фет-Фрумос вихопив шаблю, відрубав шматок м’яса від своєї лівої ноги і кинув орлиці в дзьоб. Незабаром вони вибрались на поверхню землі. Над землею віяв теплий вітерець. Лагідно пригрівало сонечко, і, скільки сягав зір, усе зеленіло, буяло, квітло, раділо погожій днині. Перш ніж розпрощатись, орлиця запитала у Фет-Фрумоса:

— Де ти взяв останній шматок м’яса? Дуже солодке й смачне було.

— То я приберіг найсмачніший шматочок смаженого бика і дав тобі наостанку.

— Кажи правду, мені здається, то не з бика було м’ясо.

Довелося признатись:

— Я відрубав шматок м’яса із своєї лівої ноги і дав тобі, щоб вистачило сили вилетіти на поверхню.

Тоді орлиця викинула з дзьоба той шматок, приклала його на місце, і воно вмить приросло, наче й не було ніколи відтяте.

Потім вони подякували одне одному за добро і кожен подався своїм шляхом.

Озброєний шаблею та булавою, Фет-Фрумос помандрував шукати дружину й названих братів.

Довго він блукав по світу, поки нарешті зустрів хлопчину, що пас свиней. Свині мирно рились під кущами, а хлопчина лежав собі на травичці. Фет-Фрумос примостився біля нього.

— Чий ти, хлопчику?

— Мій батько — Фет-Фрумос.

— А як звуть твою матір?

— Іляна Косинзяна.

Фет-Фрумосові — наче ніж у серце. Це був його рідний син.

— А чиї це свині?

— Це стадо належить Ломикаменю і Вирвидубу, — братам мого батька. Так мені казала матуся.

— А мати що робить?

— Вона — наймичкою в маєтку Ломикаменя і Вирвидуба.

— А тебе хоча б годують за те, що ти пасеш свині?

— Гірка моя доля, — невтішно зітхнув хлопчина з слізьми на очах.

У Фет-Фрумоса запекло біля серця.

— Коли ввечері повертаюся в маєток, — розповідав хлопчина, — і заганяю свиней на обору, то брати мого батька сидять у своїх світлицях біля відчинених вікон і дивляться на мене. Як на гріх, серед стада є хитрюще порося і нізащо не йде в загінку, поки за ним не наганяєшся до знемоги та добре не відлупцюєш. Батькові брати аж падають від сміху, коли я, висолопивши язика, ганяюсь за клятим поросям. Потім беруть шматок холодної мамалиги і кидають з вікна. Як упіймаю той шматок, то трохи вгамую голод, але частіше мамалигу хапає пес, а я залишаюсь голодний.

— Гей, хлопче! Ану впіймай те кляте порося.

Хлопчина швидко впіймав хитре порося.

Фет-Фрумос тут же його заколов і підвісив смажитись над багаттям.

— Ой, що ти наробив, безсердечний чоловіче? Хочеш, щоб мене забили на смерть! — заридав хлопчина.

— Не бійся, увечері брати свиней не будуть лічити, а завтра я з ними розрахуюся за порося.

Хлопчина, тамуючи горе, заспокоївся і став уминати смажене м’ясо, поки наївся вволю.

Тим часом Фет-Фрумос вирізав з дуба доброго кия і простягнув хлопчині:

— Візьми цього кия і потягнеш того собаку по ребрах, коли він поперед тебе кинеться до мамалиги.

Увечері хлопчина так і вчинив, як навчив його Фет-Фрумос, але те помітив Ломикамінь з вікна палацу, вибіг з нагаєм у руках і почав безжально періщити хлопчину та верещати на всю горлянку:

— Шибенику, шахраю, ти такий же безпутний злодюга, яким був твій батько! Я тебе відучу від дурних звичок, і скоріше в тебе руки всохнуть, ніж ти замахнешся на нашого собачку!

Побитий хлопчина жалібно схлипував та стогнав, нещасна мати втішала його, як могла, і голодного поклала спати.

Пізно вночі, коли все живе зборов міцний сон, Фет-Фрумос нечутно зайшов у приземкувату халупу, обшарпану вітрами, посічену дощами. Ляна Косинзяна при сліпому світлі каганця латала сорочку і коли побачила коханого, то на мить закам’яніла. Потім сльози радості вмили її почорніле від горя обличчя.

— Милий мій витязю…

— Іляно, кохана…

Вони обнялись і поцілувались.

Потім довго розповідали одне одному про свої злигодні. Нарешті Фет-Фрумос попросив дружину:

— Іляно, до ранку поший мені величезну сорочку, щоб у неї вмістилось три чоловіки.

На світанку сорочка була готова. Фет-Фрумос узяв булаву в праву руку, сорочку в ліву і вийшов на подвір’я.

Вирвидуб і Ломикамінь сиділи на ганку палацу в позолочених кріслах, товсті, наче відгодовані свині, і давали слугам різні накази.

Наймити, мов ті мурахи, кидались кожен до своєї роботи.

— Доброго ранку, брати! — привітався Фет-Фрумос.

Ті від несподіванки витріщили очі й застигли в кріслах.

— Зійдіть униз, погомонимо по-давньому, як приятелі.

В братів морозом війнуло поза спинами, і вони з острахом підійшли до Фет-Фрумоса. Той гнівно кинув їм в обличчя:

Пси ви потворні,Душі ваші чорні,Тож нема між нами миру.Живете, не згинули,Мене ж на смерть кинули,Та мені не жаль за тим,Бо вернувся я живим!

А ви гадали, що я загинув, і з моєї дружини та сина зробили собі наймитів! Де ваша совість, нелюди погані? Адже ви добре знаєте, що вам життя дароване ціною крові моєї матері. Залізайте в цю сорочку, булава вибере, де ворог, де друг.

Вони втрьох влізли в сорочку, і Фет-Фрумос швиргонув булаву за хмари. Вона ринула звідти, мов уламок скелі з вершини гори, влучила в Ломикаменя та Вирвидуба і навіки загнала їх глибоко-глибоко в землю.

А Фет-Фрумос повернувся до Ляни Косинзяни, і вони поселились у чудовому палаці. Відтоді стали жити та поживати в добрі та злагоді. Може, й досі живуть…

Колись давно-давно, мо’ недавно, був такий час, що сонця не було, — довкола стояла густа пітьма, така густа, хоч сокирою рубай. Розказували старі люди, що чули від своїх прадідів, ніби сонце вкрав змій, але де він його заховав, не знав ніхто. Бідували люди без сонця…

Отож саме тоді на узліссі при березі річки стояла маленька хатинка, а в тій хатинці жили чоловік та жінка. Жили вони дуже бідно — не мали ні хліба, ні солі, ні худобини на подвір’ї. Як могли, перебивалися з дня на день. Жінка залишалась дома, а чоловік ішов шукати здобичі. Він був сміливий та дужий і вже коли йде по здобич, то хоч з-під землі, а таки дістане щось і принесе додому.

Мандруючи по своєму краю, чоловік зустрічав багато людей, говорив з ними, слухав їхні розповіді. От одного разу він почув, що сонце сидить у темниці. Ті люди, що йому сказали про це, готувалися сонце з неволі визволити і в небо підняти: хай воно світить ясно, хай гріє тепло, щоб усе росло в полях, щоб люди, тварини і птахи мали що їсти.

От зібралися тридцять чи сорок чоловіків, а з ними був і чоловік з нашої казки, та одного дня й пішли сонце з неволі визволяти, щоб його на небо підняти.

Гірко плакала бідна жінка і просила чоловіка не покидати її саму, нікуди не йти, бо, як люди кажуть: знаєш, коли йдеш з дому, та не знаєш, коли повернешся.

Скільки не просила жінка чоловіка, а він не послухав — пішов. Згодом у жінки народився дуже гарний хлопчик. І ріс той хлопчик, як з води, — не по днях, а по годинах. Підріс він і почав матері допомагати. Одну роботу зробить, до іншої береться. Тяжко вони з матір’ю працювали, як риба об лід билися, а з нужди не могли вибитися.

Одного разу хлопчик каже матері:

— Скажи мені, що робив мій тато, і я те буду робити, може, нам стане краще жити.

— Ой, дорогий мій сину, скільки я тата пам’ятаю, то не мав він ні сну, ні спочину — багато працював, а добра не знав.

— Де ж він подівся?

Заплакала мати рясними сльозами і тихо промовила:

— Боюся тобі, сину, казати, щоб і ти за ним не пішов у світ.

— Скажи, мамо, скажи, — просив хлопчик.

Мати пожаліла його і, щоб заспокоїти, почала розповідати:

— Трудились ми, сину, трудились, та не мали нічого. І почув на людях твій батько, що є на світі сонце, яке може світити і гріти, а від того земля буде родити, та й пішов він зі своїми товаришами щастя шукати — з неволі сонце визволяти. А я досі ні чутки, ні звістки від нього не маю.

Хлопчика засмутило те, що тато пропав безвісти, і стало жаль матері, але загорілося в серці велике бажання сонце знайти, з неволі його визволити, бо на залізо іржа сідає, на дерево гниль нападає, а камінь мохом поростає… Коли б сонце піднялося над землею, то все веселим стало б, цвітом-травою розцвітало б.

З того часу, куди б хлопчик не йшов, що б не робив — тільки про сонце думав. Навіть про сонечко пісеньку склав і завжди співав її:

У світі сонечка нема,Навкруги тяжка пітьма.Буду скоро виростати,Піду сонце визволяти,Щоб не мучилось в неволі,Щоб світило в чистім полі,Щоб світило, не згасало.Рідну землю звеселяло,Щоб цвіли усюди квіти —Батька-сонця рідні діти.

Одного разу почув хлопчикову пісню цар того краю Негру,[1] що саме тоді проїжджав бричкою. Наказав цар зупинити коней, бо хотів дослухати чарівну пісеньку до кінця. Вислухав уважно слово в слово і сказав своєму візникові:

— Біжи впіймай того співака і приведи до мене.

Візник зліз з козлів і гукнув:

— Гей, хлопчику, де ти? Обізвися!

— Я тут! Я тут!

І в пітьмі по голосу візник знайшов хлопчика.

Поки вони прийшли до брички, цар сидів і думав: «Усе я маю, чого душа моя хоче, а коли б ще сонце мати, тоді я був би найбагатший у всьому світі».

— Дивись, то сидить цар. Стань перед ним навколішки! — наказав візник хлопчикові.

— Хто ти такий? — спитав цар.

— Я бідняк.

Цар, почувши його мужній голос, подумав, що хлопчикові років десять-п’ятнадцять, а насправді той був ще зовсім малий.

— Від кого ти навчився цієї пісні?

— Я її сам придумав і сам співаю. А коли виросту — піду сонце визволяти, бо воно сидить у неволі зі своїм теплом і світлом.

— Як же тебе звати, хлопчику?

— Йон Фет-Фрумос.

— А де живуть твої тато й мама?

— В мене немає тата, лише мати. А живемо ми в лісі, недалеко звідси. Живемо… Та хіба це життя? Це — мука, а не життя.

— Чуєш, хлопчику, — каже цар, — якщо ти довідався про сонце і знаєш, де воно заховане зі своїм теплом і світлом, то йди до мене. Буду тебе годувати, доглядати, а коли почуєшся на силі — дам тобі доброго коня і грошей, тільки б ти привіз мені сонце з усім його теплом і світлом.

— Чорний царю, — каже хлопчик, — коли ти хочеш мене забрати в свої палаци, то звели й мою матінку забрати, бо вона шукатиме мене по всіх стежках та дорогах і помре від жалю.

— Буде так, як ти хочеш, — сказав цар і послав візника по хлопчикову матір.

Вона дуже зраділа, що син ніде не заблудився, що він живий-здоровий, але їхати не погодилась і залишилась у своїй хатині.

Коли Фет-Фрумос виріс і відчув у собі стільки сили, що міг камінь у руці розчавити, він сказав царю, щоб той дав усе потрібне в дорогу, бо настала пора визволяти сонце.

— Ну що ж, — мовив цар, — вибери собі з-поміж моїх коней найкращого, бери гроші, похідний одяг, шаблю, булаву і вирушай.

Узяв Фет-Фрумос срібну вуздечку і пішов вибирати коня. Ходив по всіх стайнях, але жодного коня не міг загнуздати. Тільки в одній із стаєнь знайшов стару-престару шкапу, яка вже на ногах не могла стояти, але коли побачила Фет-Фрумоса — простягла голову до вуздечки.

— Тпр-р-р-ру… Ти, коню, нездоров, не по тебе я прийшов.

Так обходив Фет-Фрумос усі стайні кілька разів, але жоден інший кінь не потягнувся до нього.

«Оце, мабуть, він і є», — подумав Йоніка і загнуздав старого коня.

Той, відчувши на собі вуздечку, тричі струснувся і з слабої нікудишньої шкапи зробився молодим жвавим скакуном. Почав бити землю копитами, а коли почув на собі вершника — заговорив людською мовою:

— Як хочеш їхати, господарю: так, як вітер, чи так, як думка?

— Не так, як вітер, і не так, як думка, а так, як на доброму коні.

І вирушив Фет-Фрумос у дорогу. Земля аж горіла під копитами коня. Їхав витязь високими горами, глибокими ярами і долинами та й доїхав до одної кузні.

Не злазячи з коня, він гукнув до коваля, що стояв біля ковадла:

— Гей, ковалю, ковалю, ти не стій при вогні — викуй списа мені не великого, не малого, а такого, як для витязя молодого. Та викуй, ковалю мій, засуви, щоб кузню замикати, щоб не міг ті засуви зламати Лімбе-Лімбеу — проклятий змій.

— Попаси, подорожній чоловіче, свого коня, а я тим часом усе зроблю, що ти звелів.

— Ні, поїду я далеко за ліси, за горби, а тим часом ти все як слід зроби. Бери гроші за роботу, тільки все зроби достоту.

Коваль узявся кувати і гартувати, а Йон Фет-Фрумос поїхав далі.

Їхав він, їхав і вирішив спочити та коня попасти. Зупинився біля мосту, приліг на узбіччі дороги, коли чує тупіт копит за мостом. Глянув, а там якийсь вершник їде, але кінь дибки стає, назад відступається. Тоді вершник почав коня нагайкою бити і проклинати:

Хвороба — не кінь,Собаки б тебе з’їли,Буря шерсть розмела,Кість земля прийняла!Як я тебе купував,Весь ярмарок вихваляв,Що не боїшся ти нікого, Тільки Фет-Фрумоса одного.А Фет-Фрумос підводиться і каже:Хто сичить там, наче змій?Ось я сам, ось коник мій!

Подорожній, почувши ті слова, засміявся. Реготав він так, що аж гори довкола тремтіли:

Ха-ха-ха, який дурний —Думає, що я сам змій…Я хоробрий Декусаре[2]Той, що сонце зняв з-за хмари,Випив світло все гаряче…Як же смієш ти, юначе,На шляху моїм ставатиІ пісень своїх співати?Йди сюди договоритись,Чи на шаблях будем битись,Чи поборемось з тобоюПід високою горою.

А Фет-Фрумос відповідає:

Дай поборемось з тобоюПід високою горою!

I почали вони боротись. Ударив Декусаре Йона Фет-Фрумоса і загнав його в землю по кісточки. Потім Йон як ударить Декусаре — загнав його в землю по коліна. Встав Декусаре і знову вдарив молодого витязя. На цей раз загнав його в землю по пояс. Розсердився Фет-Фрумос, бойовим вогнем загорівся та як вдарить Декусаре — загнав його в землю по шию. А потім узяв шаблю і відтяв йому голову, а коня його вбив. Трохи спочив у затінку і поїхав далі.

Їхав він, їхав і доїхав ще до одного містка. Знову сів спочити і коня попасти.

Сидить він біля моста при дорозі і співає:

В світі сонечка нема,Навкруги тяжка пітьма.Їду я в широкім полі —Сонце визволю з неволі,Щоб світило, не згасало,Рідну землю звеселяло,Щоб цвіли усюди квіти —Батька-сонця рідні діти.

Співає Фет-Фрумос, коли чує — гуп-гуп-гуп — хтось конем їде. Доїхав до моста, кінь почав ставати дибки, відступатися назад. А вершник шмагає його нагайкою і проклинає:

Хвороба — не кінь, Собаки б тебе з’їли, Буря шерсть розмела, Кість земля прийняла! Як я тебе купував, Весь ярмарок вихваляв, Що не боїшся ти нікого, Тільки Фет-Фрумоса одного.

А Фет-Фрумос, зачувши свист нагайки та прокльони, підводиться і каже:

Хто сичить там, наче змій?Ось я сам, ось коник мій!

Подорожній почав сміятися і примовляти:

Ха-ха-ха, який дурний —Думає, що я сам змій…Я ж хоробрий Амуржіле,[3]Той, що досить має сили,Щоби світ увесь приспати,Що не дасть нікому встати,Той, що сни химерні носить…Як ти смієш, Фет-Фрумосе,На шляху моїм стоятиІ пісень своїх співати?Йди сюди договоритись,Чи на шаблях будем битись,Чи поборемось з тобоюПід високою горою.

А Фет-Фрумос відповідає:

Дай поборемось з тобоюПід високою горою!

І почали вони боротись. Як ударив Амуржіле Фет-Фрумоса — загнав його в землю по кісточки. Розсердився Фет-Фрумос та як вдарить Амуржіле — той загнався в землю по коліна. Підвівся Амуржіле, кинувся на Фет-Фрумоса і загнав його в землю по пояс. Дуже розгнівався Фет-Фрумос, аж руки в нього затремтіли, та як вдарить Амуржіле — той по шию в землю загнався. Потім Фет-Фрумос вийняв з піхов шаблю, відтяв Амуржіле голову і коня його вбив.

Після того сів на моріжку, відпочив, набрався сили і поїхав далі.

Їхав він високими горами, широкими полями, поміж круті скелі, понад бистрі ріки. Коли ж доїхав до третього моста, сів на узбіччі дороги спочивати, свого коня попасати.

Сидить при дорозі та й співає:

В світі сонечка нема,Навкруги тяжка пітьма,Їду я в широкім полі,Сонце визволю з неволі,Щоб світило, не згасало,Рідну землю звеселяло,Щоб цвіли усюди квіти —Батька-сонця рідні діти.

Тільки закінчив він свою пісеньку, чує — затупотів кінь за мостом, а потім почав дибки ставати, назад відступатися, а вершник почав коня бити і кричати:

Хвороба — не кінь,Собаки б тебе з’їли,Буря шерсть розмела,Кість земля прийняла!Як я тебе купував,Весь ярмарок вихваляв,Що не боїшся ти нікого,Тільки Фет-Фрумоса одного.

Зачувши свист нагайки та тяжкі прокльони, Фет-Фрумос підвівся і гукнув:

Хто сичить там, наче змій?Ось я сам, ось коник мій!

Вершник скочив з коня, йде до Фет-Фрумоса, сміється і вихваляється:

Ха-ха-ха, який дурний,Думає, що я сам змій,Я ж хоробрий Мез-де-Ноапте,[4]Можу сонце побороти.Моя сила як ті ріки,Сонце я згашу навіки —Пропаде воно, гаряче…Як же смієш ти, юначе,На шляху моїм ставатиТа коня мого спиняти?Йди сюди договоритись,Чи на шаблях будем битись,Чи поборемось з тобоюПід високою горою.

А Фет-Фрумос йому відповідає:

Дай поборемось з тобоюПід високою горою!

Схопив Мез-де-Ноапте Фет-Фрумоса, підняв його над головою і кинув додолу. Загнався юнак у землю по кісточки. Витяг він ноги із землі та як вдарить Мез-де-Ноапте — загруз той у землю по коліна. Знову скочив Мез-де-Ноапте, вдарив Йона і загнав його в землю по пояс. Розгніваний Йон підвівся і кинувся на противника — на цей раз загнав його в землю по пояс. Тільки взяв шаблю, щоб відрубати голову, як Мез-де-Ноапте схопився і теж із шаблею кинувся оборонятись.

Довго вони билися — поки не попадали, тяжко стомлені. В ту мить небо почало ледь прояснюватись, і над місцем бою закружляв орел.

Побачивши його, Мез-де-Ноапте заревів:

— Орле, орле, покропи мене водою, віднови мої сили. За це дам тобі тіло Фет-Фрумоса з’їсти!

А Фет-Фрумос теж почав орла просити:

— Орле, орле, орлику, покропи мене водою, віднови мої сили. За це я дам тобі два трупи з’їсти, а крім того засвічу на небі сонце, щоб ти бачив, куди літати, щоб вільно міг свої широкі крила розправляти!

Стрілою полетів орел до джерела. Там намочив крила і взяв трохи води в дзьоб. Прилетів до Йона Фет-Фрумоса і почав його крилами кропити, а потім дав з дзьоба напитися.

Зразу відчув юнак у собі велику силу, скочив на ноги, схопив шаблю і розрубав Мез-де-Ноапте від голови до ніг, а потім убив його коня.

Залишився орел свіжим м’ясом ласувати, а Фет-Фрумос поїхав далі.

Їхав він, їхав, поки доїхав до старого лісу дрімучого, де росли дерева високі. Спинився він у тому лісі, пустив коня пастись, а сам став на стежці, крутнувся тричі на одній нозі і зробився півнем. Залопотів крилами і заспівав: «Ку-ку-рі-ку-у!»

А як заспівав, перетворився на муху, а потім — дзж-ж-ж — та й полетів у глибину лісу до замку лютої Пажеройки, матері забитих ним ворогів. Хотів Фет-Фрумос залетіти всередину замку, кинувся до дверей, до вікон, до піддашшя, але жодної щілинки не знайшов. Побачивши димар, влетів крізь нього. Покружляв, покружляв попід стелею, заховався в кутку й почав дивитися, що робиться в кімнаті. Там посередині стояв стіл з різними наїдками та напоями. Довкола столу сиділи чотири жінки. Три молоді й одна стара — худа-прехуда. Стара дивилася на молодих і казала:

Невісточки мої милі,Молоді, вродливі,Чом сумні сидите,Не їсте, не п’єте?

Зараз прийдуть ваші чоловіки, і не гаразд буде, коли побачать вас заплаканими та зажуреними. Краще розкажіть мені щось. Починай ти, жінко Декусаре.

Прибравши зі столу, жінка Декусаре почала:

— Мій чоловік має таку велику силу, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одним подихом зажене його в землю так, що той уже не вибереться.

Потім заговорила друга. Видно, вона була жінкою Амуржіле, бо така затемнена, захмарена, що тільки очі та зуби блищали.

— А мій чоловік має таку силу, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одним подихом піднесе його в повітря так, як осінній вітер кукурудзяне листя.

А третя, з вогнистим довгим обличчям, із залізними кігтями на ногах, з ножем за поясом, сказала:

— Мій Мез-де-Ноапте такий хоробрий, що як зустріне Йона Фет-Фрумоса, то одразу перетворить його в попіл і розвіє по вітру, що й сліду не лишиться.

— Замовчіть, ви, не вихваляйтесь, — сказала свекруха, — бо Йон Фет-Фрумос теж не з лика шитий, коли нападе в дорозі на котрогось із моїх синів, то доведеться їм битися довше, ніж з будь-яким іншим витязем у цілому світі.

— Не говори так про того негідника, — перебила свекруху жінка Декусаре, — коли б трапилося щось із моїм чоловіком, я сама убила б того дурня — Йона Фет-Фрумоса. Обернулась би на його шляху криницею з холодною водою, і коли б він випив хоч краплю — від нього тільки пил залишився б.

— А я стала б яблунею, і коли б Йон покуштував яблуко, отруївся б одразу, — сказала жінка Амуржіле.

— Коли б Йон Фет-Фрумос хоч торкнувся мого чоловіка, — сказала жінка Мез-де-Ноапте, — я стала б йому при дорозі виноградним кущем з рясними гронами, і якби він з’їв хоч одну ягідку, то там і впав би мертвий.

Свекруха послухала невісток і сказала:

— Взялись ви, дорогі мої, себе вихваляти, а коли хто сам себе хвалить, то погано робить. Ви краще відчиніть двері в сусідню кімнату і гляньте, чи є ще там сонце.

Муха, почувши ті слова, перелетіла крізь щілину в дверях до сусідньої кімнати.

Невістки побігли разом, глянули в скриньку і, засміявшись, голосно сказали Пажеройці:

— Сонце є, сидить, як і сиділо!

Зачинили двері і пішли собі.

А Фет-Фрумос, залишившись сам, підійшов до скриньки і підняв віко. Сонце, відчувши волю, злетіло, як орел, вилетіло крізь вікно і піднялось у високе небо.

Зразу ж проясніла вся земля. Люди повернулись обличчям до сонця і почали веселитися. Такої радості ще не було ніколи. Вороги мирились, чужі братались. Усі були щасливі, бо позбулися темряви, бо сонце світило всім однаково і зігрівало всіх.

Коли ж побачив світло цар Негру, вийшов на балкон дев’ятого поверху свого палацу, підняв догори руки — хотів упіймати сонце, але перевалився через бильця і полетів униз головою. Так закінчилось його чорне життя.

А Йон Фет-Фрумос кинувся тікати з палацу Пажеройки. Прибіг у ліс, скочив на свого коня і гукнув:

— Неси мене, коню, скоріше од вітру до коваля!

І полетів витязь, аж земля загула.

Дорогою кінь захотів пити і зупинився біля криниці.

Йон скочив на землю, встромив шаблю в криницю, а звідти вдарила хвиля крові і, перехлюпнувшись через цямрини, розлилася на всі боки.

Не напоївши коня, він рушив далі.

Їхав він, їхав, коли бачить — стоїть над дорогою яблунька, а на ній яблук — аж гілля гнеться. Були ті яблука такі великі й спілі, що у витязя аж слина покотилась. Хто б не йшов, то не втримався б, щоб не покуштувати, але Йон ще здалеку простяг шаблю і, махнувши нею кілька разів, обрубав усі гілки. З обрубків почав текти жовто-зелений сік, від нього горіла, бралася чорним попелом земля.

Фет-Фрумос пришпорив коня і поїхав далі.

Проїхав він трохи і на підгірку проти сонця побачив гарний кущ винограду. Спілі грона аж сяяли на ньому. Фет-Фрумос уже знав, що то за виноград, і їсти його навіть не подумав. Доїхавши до куща, порубав його віти і грона, коли ж потолочив їх — з них вихопились язики полум’я.

Знову пришпорив коня Фет-Фрумос, хльоснув його нагайкою, щоб скоріше приїхати додому, бо дороги ще залишилось чимало.

Світло й тепло сонця зразу змінили все навколо. Там, де чорніла земля, — зазеленіли поля, там, де лиш тіні були, — рясно сади зацвіли. Грали краплини роси, буйно шуміли ліси, скрізь виростали гаї, співали в гаях солов’ї.

Радий Йон їхав повільно, та раптом знявся вітер клятий, почав квіти м’яти, трави до землі хилити, поміж віт шалено вити. А позаду Йона знялась хмара — темна, як примара, де вона летіла, там земля чорніла.

Оглянувся Фет-Фрумос і впізнав у тій хмарі люту, розгнівану Пажеройку.

Пришпорив коня і полетів стрілою. За мить Фет-Фрумос опинився біля ковалевого двору, рвучко повернув коня, в’їхав у кузню і зачинився там міцно, позасовував ті засуви, які наказав зробити, потім узяв біля ковадла булаву, що викував коваль, і всунув її у вогонь горна.

Як буря, примчалась Пажеройка і почала казитись довкола кузні, але нічого не могла вдіяти, бо кузня була міцна й добре замкнена. Жодної щілинки не могла знайти люта Пажеройка.

— Йоне Фет-Фрумосе, зроби в стіні маленьку дірочку, аби я хоч одним оком могла побачити, який ти є, що побив моїх синів і невісток… їх же ніхто в світі не міг перемогти, — хитро змінивши голос, почала вона просити витязя.

Йон підсипав вугілля в горно і розпік булаву так, що вона стала червоною. Потім пробив дірку в стіні і став біля неї з булавою.

Пажеройка помітила дірку, роззявила рота й витріщила очі, щоб побачити, як умиратиме Йон від її погляду. А він намірився та як дасть булавою прямо в рот Пажеройці. Там і настав їй кінець. Потім Йон відчинив кузню і вийшов з конем надвір. Небо засиніло, вітер притих, сонце ще ясніше засвітило. А Пажеройка мертва лежить біля кузні.

Скочив Йон Фет-Фрумос на коня і поїхав далі. На душі в нього було легко й радісно. На вустах дзвеніла пісня, а довкола було так гарно, що й у казці не скажеш:

Розцвітали, пахли квіти,Нахилялись долу віти.Ясне сонце з неба гріло,Все довкола зеленіло.Буйно трави розростались,Втроє-вчетверо сплітались —Все сміялось, все раділо…

Мандруючи по світу, Йон Фет-Фрумос вирішив поїхати в той край, де сонце стоїть прямо над головою, де живе лютий змій Лімбе-Лімбеу, що багато нещастя приніс людям. Він був чоловіком Пажеройки, батьком Мез-де-Ноапте, Амуржіле і Декусаре.

Повернув хоробрий юнак коня на полудень і поїхав через гори високі, через степи широкі, поміж тихі оселі, понад ріки та скелі. І кого дорогою не зустрічав, всіх про лютого Лімбе-Лімбеу питав.

На середині дороги зустрів він богатиря без однієї ноги, який скаржився на Лімбе-Лімбеу, що той йому відірвав ногу. Богатир сказав, що змія Лімбе-Лімбеу ні шабля не тне, ні спис не бере, бо його смерть у свині, яка водить поросят у північній стороні, на Кам’яній горі.

Повернув Фет-Фрумос коня на північ і полетів як вітер, аж земля затремтіла.

Коли сонце було над заходом, пустив він коня пастись, а сам сів спочивати. Сидів він на узліссі біля озера і дивився на воду. Коли бачить: біля берега, в болоті, свиня з поросятами купається. І зразу йому спало на думку, що це та свиня, про яку розповідав безногий богатир.

Устав Фет-Фрумос і пішов берегом. Підійшов ближче до свині і побачив, що в неї:

Щетина із дротуІ хвіст, як в собаки,З краєчку залізний…Ракотиці з сталі,Де ступить —Там сиплються іскри.

Взяв витязь булаву в праву руку, шаблю в ліву та як вдарить свиню булавою — зразу звалилась вона на землю. З неї вискочив заєць і почав тікати. Фет-Фрумос догнав його і відтяв шаблею голову. Із зайця вилетіла качка. Махнув Фет-Фрумос шаблею — відтяв і їй голову. Впала качка на землю і знеслася. Яйце почало крутитися по нерівній дорозі й розбилося. З шкаралупи вилетіло три жуки. Йону вдалося двох убити, а третього він і слід загубив.

А в лютого змія Лімбе-Лімбеу був слуга, який стеріг зміїв маєток вдень і вночі, без сну, без відпочинку.

Казав змій слузі:.

— Хай не сховається від твого ока ні людина, ні тварина, ні птиця, ні комаха. Хай ніхто не врятується від твоєї руки, і навіки-віків хай ніхто не потрапить у мій двір.

Але забув змій сказати, що смерть його ховається в свині, яка ходить з поросятами…

Ось летить жук до маєтку Лімбе-Лімбеу. Його у воротях зупиняє слуга-охоронець, бере за голову і не пускає в маєток. Даремно репетує жук:

— Пусти мене до Лімбе-Лімбеу. Він господар твій і мій. Його життя у великій небезпеці — на волоску від смерті. Пусти мене, пусти!.. Якщо господар мене побачить і потримає на долоні, то ще проживе якийсь вік.

— Я роблю те, що мені велено… Коли ж пущу кого-не-будь, господар відрубає мені голову, не питаючи ні про що.

Взяв охоронець жука в руки, вдарив ним об землю і притоптав ногами. А потім побіг до господаря розповісти, що трапилось.

Лімбе-Лімбеу сидів з вишкіреними зубами, жовтий як віск. Він тільки встиг сказати:

— Ой, дорогий мій, не треба було вбивати жука… — І вмер.

Незабаром приїхав у маєток Фет-Фрумос. Він ретельно обшукав увесь замок і в одній кімнаті знайшов мертвого Лімбе-Лімбеу. Кинув Фет-Фрумос змія на купу дров і запалив. А потім розвіяв попіл, примовляючи:

— Йди за вітром, пропади, на людей не клич біди!

Глянув Фет-Фрумос на сонце і легко зітхнув. Але раптом почув із льоху жалібний голос:

Ой мамо, ой тату,Невже пропадати?..Брати і сестриці,Сиджу я в темниціЗмій мене з’їсть!Змій мене з’їсть…

Стиснулось од жалю серце в юнака, кинувся він до льоху, поламав замки і засуви, відчинив ковані двері і побачив там гарну, як сонце, дівчину. Вивів ту невільницю надвір, і з великої радості вона поцілувала його. Потім розповіла, як її вкрав змій Лімбе-Лімбеу і хотів з нею одружитися, але краще було померти, ніж стати його дружиною.

Потім Фет-Фрумос і дівчина довго не чекали, покликали батьків, братів і сестер і стали готуватися до весілля. Наварили багато страв, накупили напоїв, скликали співаків і музикантів з усього світу, і почалося весілля.

Хто проходив тими краями — всіх на весілля запрошували, частували. І я там був, їв, пив і співав, ще й людей пригощав. Там цю казку чував, оце й вам розказав.

Піднесу я вам цю казку, наче бубликів в’язку, так, як видиться, як сниться, так, як чув на вечорницях.

Були собі чоловік і жінка. Коло землі робили, хліб сіяли, молотили, як і всі прості люди на землі. Жили вони тихо, спокійно й тішилися своєю єдиною донькою. Личко її було, як ясне сонечко, а сама вона — як степова квітка. Хто її бачив — дивом дивувався і вже ніколи не забував.

Коли дівчина виросла — весь світ знав про неї. Звідусіль почали сходитись хлопці помилуватися її красою. Дуже упадали вони коло неї. Кому приходив час женитись, усі про ту дівчину думали. Та їй теж треба було шукати пари.

Так воно в світі йдеться, що всяке насіння сходить, зеленіє, цвіте, зав’язується і достигає. Підуть дощі, повіють вітри, вирвуть рослину з корінням і кинуть на землю. Дуже важко їй після того підвестися і глянути на сонце.

Так настали тяжкі часи і для бідної дівчини. Раптово злягла її мати в постіль, зітхнула тяжко й померла. Устигла тільки дістати з-за пазухи перстень і дати його дочці. Даючи перстень, сказала:

— Бережи його, як зіницю ока. Коли тебе хто буде сватати, спробуй, чи прийдеться перстень на його палець. Коли прийдеться — виходь за того, а ні — тікай від нього, як від вогню.

Поховала дівчина матір, поплакала гірко, потужила тяжко та й заспокоїлася. Знову почали йти до неї женихи. Йдуть та йдуть з різних країн, з різних земель. Усі наміряють перстень, та жодному він не підходить.

Ходили до неї парубки, ходили та й перестали; коли-не-коли прийде який, та й то не такий, як треба. Нема дівчині нареченого, нема дівчині спокою. По всьому білому світі хлопці думали-гадали: хто ж усе-таки стане її чоловіком?

Жив саме тоді змій Карлик бридкий — борода по коліна, і мав він онука, хай би пропав він йому — такий злий і препоганий.

Коли очі відкривав —Листя обсипалосьІ пташки ховались,Сонце темніло,Місяць не сходив…Дуже лютий він був!..

І треба ж було, щоб змій Карлик довідався про розміри персня. Запалив він удома велике вогнище й примусив онука дев’ять днів та дев’ять ночей тримати руку на вогні, а тоді поклав її на ковадло і дев’ятьма молотами бив з усієї сили, поки пальці стали тонкими та гнучкими. По тому одягнув змій онука в позолочене, посріблене, ще й прикрашене самоцвітами вбрання і послав його свататись до тієї найкращої дівчини.

Вклонився внук зміїв дівчині й простягнув їй руку. На велике горе, перстень прийшовся.

Гірко заплакала бідна дівчина. Не чекала вона такого нареченого. Але що робити, коли мати, помираючи, заповіла вийти заміж за того, кому підійде перстень? Плаче бідна дівчина, нарікає на долю, але ніхто їй не може допомогти, ніхто не може її розвеселити. А молодий змій не зводить з неї очей. Вогнем горить в його лютому серці любов. Якось удалося дівчині вирватись од змія, і крадькома пішла вона на кладовище до могили матері, почала там плакати і примовляти:

Сивий тумане та сира земле,Сивий тумане та темна могило…Гей, полийтеся, дощі ряснесенькі,Гей, повійте, вітри буйнесенькі,Хай дотечуть мої сльозиДо серця рідної матінки,Бо звідтіль, де сонце сходить,Мене зла біда знаходить…

— Що сталося, дорога доню? — почула дівчина тихий, як стогін, голос матері.

— Ой мамо, ти дала мені перстень на горе, а не на щастя. З’явився лютий змій, йому якраз прийшовся перстень… Скажи мені, мамо, як врятуватися від змія, бо краще лягти до тебе, ніж виходити за нього.

— Йди, доню, додому і скажи своєму нареченому, хай пошиє тобі сукню таку гарну, як небо на світанні, як сонце ополудні, як літній день, як вечір при заході сонця. Пошиє таку сукню — виходь за нього, а ні — то прожени його.

Повернулася дівчина додому й сміливо сказала змієві про сукню.

Онук бородатого Карлика переказав усе те в країну зміїв, і пошили змії із золота, з самоцвітів таку сукню, що кращої ні до того, ні після того не було.

Іде змій до дівчини, кланяється їй і віддає сукню. Коли вона вдяглась, то в сім разів кращою стала. Барвами світанкового, полудневого і західного сонця заграла її сукня.

У злого змія серце від радості завмирало, а дівчина ще дужче засмутилася. Струмками полилися сльози з її очей.

Коли побачила дівчина, що почали готуватись до весілля, знову пішла зі своїм горем і тугою до матусиної могили й почала примовляти:

Сивий тумане, злети до неба,Розступися, земле, я піду під тебе,Там матусі слово, щире та гаряче…Розступися, земле, щоб ніхто не бачив…Скажи мені, мамо, чи довго тужити,Скажи мені, мамо, як на світі жити…

І почула вона з-під землі тихий голос матері:

Рідна доню, мила пташко,Чом тобі на серці тяжко?

— Мамо моя, матінко, змій пошив сукню і вже готується до весілля.

— А ти скажи, доню, своєму нареченому, хай ще пошиє тобі другу сукню, таку гарну, як квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли пошиє, то виходь за нього, а ні, то скажи, щоб і ноги його не було в твоїй хаті!

Повернулась дівчина додому і каже змієві:

— Коли хочеш, змію, взяти мене за жінку, то, мабуть, тобі було б любо побачити мене в такій сукні, наче квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли ж не пошиєш такої сукні…

Не скінчила своєї мови дівчина, бо внук Карлика побіг у царство зміїв. Зібрав усіх кравців і ювелірів. Три дні вони рвали степові квіти, три дні вибирали дорогі шовки, три дні збирали самоцвіти і золоті злитки.

А коли сукня була готова, то птиці, побачивши її, починали пісень співати, а хто з людей побачив — на обличчі прояснювався, серце в нього сміялося, очі цвіли веселкою.

А як дівчина вдягла ту сукню — зблідли перед нею високі трави гірського краю, веселі квіти ясного маю, і сади широкі, і бори високі, і волошки, й рожі до схід сонця гожі. Дівчина була як сон, як пісня. Всіх чарувала своєю красою. Але сльози в неї з’явились на очах і сум на серці. Всі, хто бачив її, опускали очі долу, — ніхто не міг заспокоїти ні словом, ні ділом.

Знову пішла вона на могилу матері і почала плакати, примовляючи:

Сиві тумани, чорна могила…Рідная мати, матінко мила,Важко на грудях землю тримати,А мені важче в світі страждати…Чорна ти, земле, в сивих туманах,А в мене в серці чорніша рана.Доля дівоча темніша ночі,Чорніші ночі оплакані очі…Земле, землице, візьми дівчину —Нехай в могилі легко спочину.Ой мамо, мамо, матусю-пташко,На білім світі прожити тяжко…

— Що трапилось, доню? — спитала мати.

— Змій приніс і другу сукню, таку, як ти сказала. Вже готується до весілля…

— А ти скажи, щоб пошив третю, таку гарну, як погідне небо з ясними зорями, з повним місяцем. Якщо він і це зробить, погоджуйся на весілля, тільки весь час будь з людьми. А коли вийдете танцювати на подвір’я, поклади руку на квітку, що на грудях, і скажи: «Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!» Тоді йди, куди бачать очі, бо ти станеш вільною, як пташка в небі, як вітер у широкім полі. Ніхто тебе не побачить, ніхто не зможе піти за тобою.

Попросила дівчина змія ще одну сукню пошити. Він, нічого не сказавши, вирішив і те завдання виконати на славу свого зміїного роду. «Гаразд, — подумав він, — не сьогодні-завтра будеш ти, дівчино, моє зміїне кодло звеселяти».

Цілого дня не вистачить, щоб розповісти про ту сукню, яку приніс онук бородатого Карлика. Як одяглась дівчина — стала такою гарною, що ні пером описати, ні в казці розказати. Два самоцвіти на плечах її сяяли, як дві зорі, поясок зроблений з діамантів та смарагду, а на грудях — повний місяць сяє, ніби з неба зійшов. Та обличчя дівчини було ще ясніше.

Почалося весілля. Посходилося багато людей — гуляли, співали, танцювали. Весілля почалося, але ніхто й не думав, що воно так раптово закінчиться.

За давнім звичаєм, наречену треба виводити з хати в танець. Перед хатою грали музики, та так весело, що самі ноги просилися танцювати. А дівчина вийшла, притулила руку до грудей і сказала:

— Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!

Тільки її й бачили. Змій стояв здивований, витріщивши очі. Люди почали сміятися з нього і дивуватися з того, що сталося. Питали, де поділась наречена. Але ніхто нічого не знав.

Дівчина, вирушивши з подвір’я, йшла та йшла, поки опинилась у старому лісі. Вже вечоріло, і почала вона шукати місце в гущині, щоб відпочити.

Врятувалась дівчина від весілля. Але недарма люди кажуть: сонце рано сходить, увечері ховається, а буря-гроза часу не питається.

Тим часом онук бородатого Карлика дістався до царства зміїв. Там швидко знайшли ще одного змія з двома злими собаками й послали їх до хати нареченої. Собаки, нюхаючи землю, пішли по сліду дівчини. Біжать собаки попереду, а змії — за ними. В обох зміїв у руках по шаблі, на обличчі лють, а в головах думки: вбити гарну дівчину.

Незабаром зайшли собаки в ліс і почали гавкати. Дійшли до густих кущів, де заховалась дівчина.

Почула вона собак і зміїв — ладна була крізь землю провалитись, але Карликів онук упіймав її за руки. Шарпав, рвав, та з місця зрушити не міг. Другий змій, не довго думаючи, змахнув шаблею і відрубав дівчині руки по лікті.

Бідна дівчина впала на землю і заплакала, а внук бородатого Карлика дав праву руку одному собаці, а ліву — другому і пішов геть, гукаючи іншого змія.

Залишилась дівчина в лісі. Гірко плакала, тяжко сумувала. Багато крові з неї витекло, сили покидали її, та дівчина ходила по лісу, поки її застигла страшна гроза. Дівчина кинулась туди, сюди, хотіла заховатися, але раптом загуркотіло, затріщало… Це буря зламала верхів’я дерева. А на тому верхів’ї було гніздо з пташенятами. Вітер поламав гілляки, зруйнував гніздо і розкидав по землі пташенят. Вони так жалібно пищали, що й камінь би розтанув од жалю.

Дівчина обрубками рук зібрала пташенят докупи і нахилилася над ними, щоб захистити од вітру і дощу. Так стояла, поки вщухла гроза. А коли підвелася, то почула, як поміж деревами летіла птиця. Пташата радісно запищали і кинулися назустріч матері.

— Дорогі мої діти, що з вами сталося? — спитала птиця.

— Буря зламала дерево, розметала гніздо, і ми були б пропали, нас би затопила злива, коли б не ота дівчина, — сказали вони матері.

Птиця глянула на дівчину і, побачивши, що вона без рук, мало не заплакала.

— Скажи, дівчино, чим тобі віддячити за те, що ти врятувала моїх діток?

— Чим сама хочеш, — відповіла дівчина.

— О, як би я хотіла вернути тобі руки, та не маю цілющої води. А джерело з тією водою тече під скелею зміїв, і дістатися до нього важко, бо туди ні птиця не долітає, ні звір не добігає і ніщо живе не потрапляє. Коли б я тобі подарувала велике багатство, чимало землі, то все одно тобі не було б користі — без рук ти не змогла б господарювати. Краще я доглядатиму тебе, як своїх пташат.

— Яке б добро ти не зробила, я буду вдячна, — сказала дівчина.

Тоді птиця змахнула крильми, покружляла над дівчиною, і дівчина стала маленьким пташам, як ті, що попадали з гнізда.

Доглядала птиця пташат, годувала їх, поки вони навчились співати до схід сонця і літати над широким полем. Літали всі пташата гуртом, шукаючи собі їжу та затишок, щоб відпочити.

Недалеко від лісу, де жили пташата, ріс великий пишний сад Зеленого царя. Молоді пташки занадилися в той сад дзьобати черв’ячків і жуків, поки побачили там кучеряве дерево, яке було єдине на весь світ. Ранком те дерево розвивалося, ввечері розцвітало, а другого дня на ньому дозрівали рясні яблука. Вони були такі пахучі та солодкі, що ніхто в світі таких і не куштував. Побачивши ту яблуню, пташки тільки до неї й літали, яблука дзьобали.

Зелений цар терпів один день, терпів другий, але, побачивши, що яблук на яблуні меншає, на третій день покликав своїх трьох синів і каже їм:

— Сини мої, коли хочете їсти яблука з цієї яблуні, то стережіть її від пташок.

— Будемо стерегти, тату! — разом крикнули три сини.

Першої ночі пішов стерегти яблука найстарший, але він зразу заснув і спав так міцно, що й сходу сонця не бачив.

Набрався він сорому від батька, від братів та челяді.

Другої ночі пішов середульший син. Тримався він, тримався, а коли добре смеркло, заснув ще міцніше, ніж старший.

Мали з кого ранком сміятися та глумитися.

Третьої ночі пішов стерегти яблуню наймолодший син. Узяв він рушницю, знайшов собі зручне місце в саду, почав чатувати, коли прилетять пташки. Сидить він, сидить, коли чує — зашуміли крила, потім пташки сіли на яблуню і заходилися дзьобати яблука. Наймолодший син прицілився… а дівчина, що обернулась на пташку, побачила його і закричала:

— Юначе, не стріляй, бо нас повбиваєш — біди собі накоїш!

Наймолодший злякано кинув рушницю. А пташка почала злітати з гілки на гілку і, коли торкнулась землі, зробилась прекрасною дівчиною. Вона була як сонце погожого ранку. Ніколи так ясно і так гарно не було в тому саду, як тієї ночі. Заспівали пташки. Листя від того співу тріпотіло, віти нахилялися додолу і встеляли дорогу дівчині. А вона йшла за юнаком і чарувала його. Її очі випромінювали райдужне світло, високе чоло світилося срібними зорями, а вуста палали, як червоне яблуко. Як липовий цвіт, як польові квіти, була її сукня…

Гарне сонце, коли воно пливе між хмарами, а ще краще воно на чистому небі. Гарна дівчина в золоті, сріблі, а ще кращою була б, якби мала руки.

В юнака здригнулося серце від любові до неї. А коли побачив, що в дівчини нема рук, почав юнак гірко плакати. Заплакала і вона, розповідаючи про своє горе, яке заподіяв їй лютий змій.

— Я віддам своє серце, дорога пташко, щоб тільки в тебе виросли руки… Але чи виростуть? Чи можна щось удіяти для того?..

— Я чула, що можна. Перед тим, як птиця мала зробити мене своїм пташеням, вона сказала: коли б хто приніс води з чарівного джерела, яке б’є під скелею зміїв, то в мене могли б вирости руки.

— Гарна дівчино, йди жити в палац мого батька, там буде кому тебе доглянути.

— Не піду, бо твій батько покарає нас обох.

— Не бійся, пташко. Поки я живу, ніхто тебе не зобидить.

— Я не хочу тобі завдати горя…

Наймолодший син ту мить побачив макову квітку, що тільки почала розквітати, зірвав її і, приколовши дівчині на груди, сказав:

— Візьми цю квіточку на спогад про мене, а я поїду в далеку дорогу… Як заскучаєш за мною, кинеш квітку на тиху воду, коли потоне — знай, що я загинув давно, а як буде на хвилях пливти — все життя будеш мене чекати, коли до берега приб’ється — через рік вернуся.

— Куди ж ти, юначе, їдеш?

— Їду, щоб зустрітися потім з тобою в щасті.

— Ти їдеш на смерть, дорогий мій?

— Не знаю. Але скажи, де тебе шукати, як повернусь.

— Щоранку до схід сонця я співатиму між вітами твого саду.

Розлучилася дівчина з сином Зеленого царя, стрибнула на гілочку і знову зробилася пташкою.

Минув якийсь час, взяла вона макову квітку в дзьоб і полетіла до річки. Кинула квітку на хвилі і стала чекати, Квітка попливла трохи вниз, а потім вернулася до високого берега та й зупинилась, ніби вросла. Зраділа пташка і швидко полетіла до палацу подивитися, чи не повернувся юнак. Але він був далеко в дорозі, що вела до царства зміїв, до чарівного джерела з цілющою водою.

Почала пташка співати пісню щастя, пісню зустрічі, а юнак їхав через темні ліси, через високі гори, через гарячі пустелі й опинився в глибокій долині, на дні якої чорти тягали один одного за чуби, били руками й ногами і так Кричали, що юнакові аж мороз ішов по спині.

— Дай мені!

— Мені!

— Це моє!

— Не твоє!

— Не штовхайся!

Гуркіт. Тріск. Ревіння.

Бились вони, поки побачили, що до них під’їжджає юнак. Побиті, обшарпані, сині вийшли вони назустріч і почали просити:

— Чоловіче добрий, зглянься над нами, поможи нам у горі!

— Що ж у вас за горе, рогаті? За що ви б’єтеся?

— Залишив нам після смерті батько три речі, і ми ніяк не можемо їх поділити?

— Які речі?

— Пару постолів, шапку і дудку. Але все це не звичайне, а чарівне. Коли взуєшся в постоли, то підеш в них по воді, як по суходолу. Одягнеш на голову шапку — ніхто тебе не побачить, а заграєш на дудку, то опинишся там, де захочеш.

— Важку роботу ви мені загадали, але постараюся помирити вас. Яка з того буде користь, коли роздати вам кожному по одній речі? Один піде по воді, а другий чорт-зна-куди… Добре було б, якби комусь одному все це дісталося.

— Так, так, — сказав рогатий із синцем на лобі.

— Отже, я хочу, щоб усе це належало одному. То слухайте мене: залишіть речі тут, у долині, і біжіть до могили, яку он ледь видно на обрії. Хто найшвидше добіжить до могили і найшвидше повернеться, той матиме всі три речі.

— Гаразд, — сказали чорти.

— Ставайте в ряд і рушайте!

Аж пил хмарою здійнявся над ними і запорошив листя в лісі на десять верст. Біжать вони, а юнак посміхається та в чарівні постоли взувається, шапку на голову надіває, дудку до губів прикладає і думає опинитися біля скелі зміїв, біля джерела з цілющою водою. Незчувся, як уже стояв перед джерелом.

Змії почули, що хтось бере воду з їхнього джерела, і сплеснули в долоні. Посхоплювались і старі і малі, побігли до джерела, але нікого там не побачили, тільки почули, що воду хтось усе-таки бере. Стали вони кружком довкола джерела, повитріщали очі — нікого не видно.

Один із зміїв нахилився просто над джерелом. Невидимий юнак ударив його булавою — мало не вбив.

— Ой, ой, хто це мене так ударив, очі б йому повилазили! — скрикнув змій і вдарив іншого, що стояв позаду.

А той не побачив, хто його вдарив, та як трісне ще іншого… І почалася між зміями така бійка, якої світ не бачив. Прокльони і ревисько лунали над ними — аж гори здригались. Здавалося, земля провалиться на тім місці, так тяжко билися змії. Бились вони, бились і почали падати мертвими — там той, там той, поки залишився тільки один, і то такий, що ледве м’ясо трималося на кістках. Невидимий юнак замахнувся на нього булавою і вдарив. Змій звалився, як дерево від грому. Але тільки юнак повернувся до нього спиною, він стояв уже на ногах, живий і неушкоджений. Знав зміюка всякі чари! Хоробрий юнак вдарив його ще раз, потім ще двадцять два рази, а потім дев’яносто дев’ять разів — і все марно.

В розпалі бою спало йому на думку взяти змія за пояс і заграти на дудку. Він зрадів: «Якщо будяка не змели бурі, то його поступово знищить осінь. Не взяла змія булава, то знеможе його неволя і темрява льоху».

Приклав молодий витязь дудку до губів і подумав опинитись зі змієм у батьковім дворі. Не встиг він пісні заспівати, як уже був дома. Замкнув змія в темницю, поставив довкола сторожу і пішов у сад, де між листям співала пташка. Побачила вона юнака і з гілки на гілку почала спускатися вниз. Коли її ноги торкнулись землі — стала вона дівчиною. Юнак дуже зрадів, а дівчина заплакала від щастя. Покропив витязь дівчину цілющою водою — і виросли в неї руки, і засяяла вона від радості. Дівчина стала така гарна, як сонце, коли з нього злітає запона хмар, наче квітка, коли її поллють дощі і зігріє проміння. Стала гарна, як земля в травні, коли квітує поле і легко повіває вітрець. З’явилася радість на серці і усмішка на вустах.

Пішли вони обоє в палац Зеленого царя. Цар дуже зрадів, що повернувся наймолодший син та ще й привів таку гарну дівчину. Але раптом тривожно закричали слуги: почали ламатись стіни, тріщати замки темниць — це з полону виривався змій. Зчинилася велика тривога. Бояри кинулися тікати, а наймолодший син, надівши шапку-невидимку, вдарив змія булавою в одну скроню, потім у другу і звалив ворога на землю. Дівчина, впізнавши того самого змія, що хотів її взяти собі за жінку, затремтіла. Потвора зібралася з силами, простягла руки, щоб схопити її. Тут дівчина побачила на змієвому пальці свій перстень і миттю зірвала його. Тоді від змія лишилася тільки купа кісток.

Розклав Зелений цар багаття, спалив кості змія, а попіл розвіяв з вітрами, щоб і сліду не зосталось. Потім почалося велике весілля.

Грали найкращі музики, найсмачніші страви стояли на столах. Багато народу гуляло там. Батько нареченої приїхав на весілля, бо по нього посилали бричку, яку везли шість пар коней. Бучне було весілля. Хто потрапив на нього — не був ні голодний, ні тверезий. Я теж там був, мед-вино пив. Напився, нагулявся та й залишив молодих у спокої.

В якомусь царстві жила собі на світі дуже бідна жінка. Крім всіх знегод, що випали на її долю, вона була ще й бездітна. Якась кмітлива ворожка нараяла їй випити настій васильків, зірваних в ніч на Івана Купала. Тоді, мовляв, народить ця жінка дитину.

Випила жінка кухоль того настою і на старість народила гарненького хлопчика. Назвала його Зелен-Василько.

Чарівна сила піклувалась про дитину, і ріс хлопчина, наче з води. А де ступали його ноженята — васильки проростали. Але виростав він у безпросвітних злиднях. Довго судилося б йому злидарювати, якби в тім краю не сталося біди. Занадився до їхніх країв жорстокий змій-дракон двадцятичотирьохголовий. Викрав змій-дракон ключі від усіх джерел. Гинули люди й худоба, знемагаючи від спраги. Цар і так і сяк намагався виманити в дракона ключі, та нічого не вийшло. За ключі від джерел дракон зажадав собі в дружини молоду царівну. Інакше, мовляв, не бачити цареві ключів, як своєї потилиці. З горя цар занедужав. Тамуючи біль, мусив єдину доньку віддати на поталу, аби тільки врятувати джерела.

Одного дня порався Зелен-Василько біля хліва. Раптом почувся гамір на майдані серед села. До села прибули гінці сповістити людям царське веління: «Тому, хто врятує царівну від розбійника-дракона, цар віддасть її за дружину, ще й на додаток половину царства в посаг».

Люди слухали царське веління від малого до великого. Ті лише знизували плечима, ті поринали в задуму, але так при своїх думках і лишались. Ніхто не мав бажання пробувати щастя, бо страшніше від того дракона не було нічого на світі. Сміливців не знаходилось. Тільки Зелен-Василько, дізнавшись, про що йдеться, мерщій побіг до матері:

— Благослови мене, матусю, йду рятувати царівну від хижого дракона!

— Не ходи нікуди, синку любий! Не кидай мене на старість саму! Он які витязі хоробрі не наважуються битися з драконом, куди тобі до них…

Та Зелен-Василько не відступився і пішов шукати надійної зброї. Два роки блукав він по світу, поки знайшов коваля, котрий погодився викувати йому зброю до вподоби. Замовив Зелен-Василько собі такого меча, щоб сто воїнів не могли його з місця зрушити.

Озброївшись, повернувся Зелен-Василько додому і три доби проспав. Бо то ж не жарти два роки блукати світом…

Виспавшись, набрав у торбину харчів, прив’язав до пояса меча двосічного, попрощався з матусею та й знову подався в мандри.

Півроку ходив шляхами неходженими, лісами-перелісками, пустелями безводними. Харчі давно кінчилися, але Зелен-Василько ішов далі й далі. Якось надвечір дійшов до якогось лісу і, стомлений дорогою, приліг під деревом. Його мучив нестерпний голод, і Зелен-Василько почав їсти листя. Раптом йому спало на думку вилізти на дерево та глянути, чи далеко узлісся. Вмить зіп’явся він на дерево і вгледів, що неподалеку мерехтить вогник. Зелен-Василько спустився додолу і подався в тому напрямку.

Незабаром він опинився перед драконовою фортецею, де мешкала царівна.

Зелен-Василько постукав у ворота. Злякалась царівна і тремтячи запитала:

— Хто там?

Почув Зелен-Василько ніжний дівочий голос і лагідно відповів:

— Відчини двері, царівно! Це я, Зелен-Василько. Чув про тебе від гінців твого батька. Твій батько сказав: той, хто тебе врятує, матиме тебе за дружину та ще дістане пів-царства в посаг. Проте ніхто не насмілився стати супроти дракона, крім мене. Два роки блукав я по світу, викував собі грізну зброю і прийшов тебе рятувати!

Відчинила царівна і впустила богатиря в дім. Коли побачила, який він вродливий та стрункий, зраділа, але, схаменувшись, гірко заридала. Боялась, що незабаром прилетять дракони, знищать витязя, і тоді ніхто вже її не порятує…

Зелен-Василько утішив дівчину:

— Не плач, царівно! Дай мені чогось поїсти, від утоми й голоду я ледве на ногах тримаюсь.

Нагодувала його царівна та й каже:

— Ляж відпочинь. Коли повернуться дракони, я тебе розбуджу, і ти станеш з ними до бою.

Тільки-но Зелен-Василько торкнувся подушки, як заснув богатирським сном. Царівна схилилась над ним і довго милувалась його вродою.

Тим часом страшні дракони летіли додому. Від помахів їхніх огидних крил тремтіла земля, хилились дерева і все навколо ходило ходором.

Підлетіли вони до воріт фортеці і відразу ж почули чужий дух. Побачила царівна драконів і від жаху слова вимовити не може, лише сльози з очей закапали. Впала гаряча сльоза на обличчя Зелен-Василька. Той миттю прокинувся й тихо спитав:

— Прилетіли?

Злякана царівна мовчки кивнула головою.

Дістав Зелен-Василько меча двосічного і причаївся біля дверей.

Двадцятичотирьохголовий дракон, як найстарший, наказав шестиголовому піти глянути в дім, що то за чужинець вдерся до їхніх володінь. Потупцював біля дверей шестиголовий та кінець кінцем наважився зайти в дім. Решта драконів відійшли вбік чекати його з вістями.

Чув шестиголовий дракон, що смерть його причаїлась поблизу, та не зміг знехтувати наказом старшого. Просунувся в кімнату до половини, пащі пороззявляв, язики висолопив. З роззявлених пащек дим густий шугає.

Зелен-Василько безстрашно рубонув потвору мечем. Покотились драконові голови додолу, мов гнила капуста. Змахнув Зелен-Василько ще раз мечем і розчахнув драконове тіло навпіл. Зібрав він та повикидав драконові голови через вікно і став чекати, що буде далі. А тим часом інші дракони чекали повернення шестиголового. Не дочекавшись, старшим дракон наказав дванадцятиголовому піти в дім та глянути, що там діється. Підійшов дракон до дверей і теж почув близьку смерть, але не міг не виконати наказу старшого.

Штовхнув дракон двері, пащеки ощирив, язики висолопив. А з пащек дим густий шугає з полум’ям.

Рубонув його мечем Зелен-Василько, посік на шматки й викинув через вікно. А сам причаївся біля дверей чекати останнього дракона.

Бачачи, що перші двоє довго не повертаються, старший дракон зрозумів — у фортеці не все гаразд. Тому наважився він устромити в дім спочатку лише дванадцять голів, а решту залишити надворі. Встромило страховисько в двері голови з ощиреними пащеками, дим з полум’ям шугає з них, іскри по всьому домі сиплються. Глянув Зелен-Василько на жахливу потвору, та не злякався. Щосили махнув мечем і відтяв геть усі голови. Змій почув, як щось гаряче обпекло йому шию, та не второпав, що сталося, і поплазував до кімнати. Зелен-Василько ще раз рубонув мечем і відсік драконові решту голів. Безголове драконове тіло звивалось і билось в корчах, аж земля здригалася. Тільки вдосвіта воно затихло і завмерло. Ой як же зраділа царівна перемозі над хижими драконами!

А Зелен-Василько попросив царівну:

— Приготуй обід, гарна дівчино, а я ляжу та спочину, бо дуже стомився.

Весело наспівуючи, царівна швидко наварила чимало смачних страв. Як же вона раділа! Відважний витязь знищив драконів, вирвав полонянку з їхніх кривавих пазурів. Незабаром вона стане дружиною найхоробрішого, найвродливішого богатиря на світі.

Ранком царівна розбудила Зелен-Василька. Вони поснідали і заходились лаштуватися в дорогу до рідного порога. Не знати як, довідався про події у фортеці Півчоловік. Був той виродок одноногий, півголовий, однорукий, одноокий і одновухий. Дізнався — і миттю примчав до фортеці драконів. Зелен-Василько з царівною саме в дорогу лаштувались. Півчоловік здалеку загукав:

— Гей, Зелен-Васильку, ану виходь на бійку!

Царівна вже чула про те страховисько, бо про нього не раз згадували дракони в розмовах між собою. І вона гірко заридала.

— Зелен-Васильку, важко тобі буде битися, але як переможеш, тоді ми з тобою заживемо в щасті та злагоді. Благословляю тебе на святу битву!

Взяв меча Зелен-Василько і вийшов на подвір’я. Щосили рубонув Півчоловіка, але той відскочив убік і закричав:

— Ану ставай зі мною до двобою!

Зелен-Василько метнувся до потвори і відрубав йому півголови, півтіла посік на шматки і склав на купу перед порогом, а тоді зайшов у дім і сказав царівні:

— Порубав я його на шматки, тепер йому не ожити.

Проте Півчоловік ожив і знову закричав:

— Ану ставай до бою!

Цього разу смертельний жах охопив Зелен-Василька. Але він таки взяв меча і став до бою. А Півчоловік причаївся за дверима і, тільки-но Зелен-Василько переступив поріг, кинувся ззаду на нього, вихопив меч і відрубав хлопцеві голову.

Впав Зелен-Василько мертвий, а Півчоловік кинув меча, ввійшов у дім і сказав царівні:

— Ходімо до твого батька.

Гірко плакала дівчина за Зелен-Васильком, та мусила скоритись убивці і вирушити з ним до батькового палацу.

— Тату, впустіть мене, — постукала у батькові ворота царівна.

Почув цар доньчин голос, вийшов назустріч, міцно обійняв царівну. Скільки ж бо років спливло, як він бачив доньку востаннє! З радощів скликав цар гостей на бенкет і на тому бенкеті все розпитував доньку про бій із драконами. Але в ту розмову весь час утручався Півчоловік. І такий він був потворний та гидкий, що в царя бігали по спині мурашки. Але нічого не вдієш — царське слово треба тримати. Швидко домовились про заручини, — через рік має бути весілля.

Півчоловік тішився, царівна сиділа в кімнаті засмучена — ніяк не могла забути Зелен-Василька.

Тим часом старенька Зелен-Василькова мати журилась-журилась за сином та й кинула своє вбоге господарство і рушила його слідами. Стежка, якою вона йшла, квітла васильками. Саме того дня, коли царівна з Півчоловіком добулися царського палацу, мати знайшла мертвого сина. Чайкою забилася вона над синовим тілом. А поблизу саме снували мурашки — носили собі харчі на зиму. Раптом одна мурашка накинулась на іншу і відгризла їй голівку. Третя мурашка підповзла до мертвої, притулила їй голівку до тулуба, тричі потерла листком василька, і мертва мурашка ожила. Здивована мати вчинила так само, як мала мурашка. Очуняв Зелен-Василько і, вгледівши матір, дуже зрадів. Розповів їй про бій із драконами, з Півчоловіком, а тоді сказав:

— Ідіть, мамо, додому, а я подамся шукати Півчоловіка і знову стану з ним до бою.

Засмучена мати пішла додому, а Зелен-Василько рушив на захід. Ішов він від зорі до зорі, поки дійшов до хатини. На віконечку хатини блимав вогник.

Раптом біля порога загавкав собака, а жіночий голос з хатини проказав:

— Коли ти добра людина, то заходь, коли зла, то йди собі мимо. Мою хатину стереже пес із залізними пазурами та крицевими зубами, він умить роздере тебе на шматки.

Зелен-Василько увійшов до хатини, вклонився самітній жінці і розповів їй про свої знегоди. Послухала жінка та й каже:

— Заночуй у мене, а вранці я тобі скажу, де ховається Півчоловікова сила, і ти його подолаєш у борні.

Та жінка звалася П’ятниця. Вранці вона встала і скликала птахів зі всього світу, нагодувала їх і спитала, де зараз Півчоловік.

— Нічого про нього не чули й не знаємо, — хором відповіли птахи.

П’ятниця розбудила Зелен-Василька і сказала:

— Йди весь час на захід, поки знайдеш мою сестру. Може, вона щось знає про Півчоловіка, а я тобі нічим не можу зарадити.

Зелен-Василько знову рушив у дорогу. За два дні він завітав до сестри П’ятниці і розповів про своє горе. Та теж звеліла почекати до ранку. На світанку вона скликала птахів зі всього світу і запитала, чи знають вони, де зараз Півчоловік.

— Нічого не знаємо! — загомоніли птахи, — Але між нами немає голуба. Може, він щось знає.

Незабаром прилетів голуб і сказав:

— Півчоловік зараз живе у царському дворі, заручився з царівною, за рік має бути весілля. Цар шукає музик. Я ось приніс, чарівну сопілку, котру знайшов у лігві драконів, може, комусь знадобиться. Про Півчоловікову силу мені відомо з його власних слів. Якось він розповідав, що його сила ховається на схід сонця від царського палацу. Щоб дійти туди, треба подолати дев’ять перешкод. За першим же селом дев’ятої перешкоди стоїть Крута гора, на якій пасуться вівці. В ущелині тієї гори живе кривий заєць. У шлунку того зайця є золоте яблуко, в яблуці — дев’ятеро черв’яків. У тих черв’яках і ховається Півчоловікова сила. Хто туди добудеться і знищить черв’яків, той і вб’є Півчоловіка.

Голуб злинув у небо і розтанув у синій далині.

Сестра П’ятниці негайно розбудила Зелен-Василька і сказала:

— Візьми чарівну сопілку і йди до царського палацу. Там живе Півчоловік. Дійдеш туди, перекажи цареві через його охоронців, що хочеш грати на весіллі. Цар шукає таких музик, щоб від їхньої музики гори затанцювали. Коли домовитесь про платню, йди на схід сонця, поки подолаєш дев’ять перепон. У першому ж селі за дев’ятою перепоною наймися чабаном. Поженеш пасти вівці на Круту гору, побачиш у тій горі глибоку ущелину, заграєш перед нею на сопілці. З ущелини вибіжить кривий заєць і кинеться в танок. Убий його. В шлунку зайця знайдеш золоте яблуко, в нім — дев’ятеро черв’яків. Там ховається Півчоловікова сила. Як знищиш черв’яків, тої ж миті загине й Півчоловік, а царівна стане твоєю. Але шлях твій буде повний небезпек. Жахливі грози, бурхливі ріки заступають дорогу до Півчоловікової сили.

Зелен-Василько поцілував жінці руку, подякував за пораду і рушив до царського двору. Діставшись до палацу, переказав цареві, що хоче грати на весіллі. Цар звелів пустити музику, запитав про платню та на чому той грає.

— Граю на сопілці, — сказав Зелен-Василько, — від моєї музики танцюють трави і дерева, танцює геть усе живе на світі.

— Такі музики, як ти, можуть грати лише вівцям, а не на царськім весіллі, — засміявся цар. — Ану, заграй, побачу, на що ти здатний.

Дістав Зелен-Василько чарівну сопілку і заграв.

Чарівні звуки розбудили все навколо. Затанцював не лише цар із челяддю, а й трави та дерева, і навіть придорожнє каміння. По тому цар запросив Зелен-Василька музикою на весілля. Хлопець попросив дозволу побачити наречену, але цар відмовив:

— Побачиш її на весіллі.

Зелен-Василько рушив на схід сонця, до Крутої гори. Довго він ішов, подолав усі перешкоди, лише при дев’ятій схопилася така буря, якої світ іще не знав. Раптом перед Зелен-Васильком виросла водяна стіна, а по воді пливли величезні чорні гадюки. Хоч як було страшно, але Зелен-Василько шубовснув у воду. Велика рибина кинулась на нього, щоб проковтнути. Відбиваючись від рибини, Зелен-Василько загубив чарівну сопілку. Вибрався він на берег, набрав у груди повітря і пірнув у розбурхані хвилі. Тільки того й чекали чорні гадюки. Миттю підпливли вони до витязя зі всіх боків. Та Зелен-Василько знав, що гадюки у воді не роззявляють пащ, і навіть не глянув на них. Довго шукав він сопілку і таки знайшов під великим каменем. Поплив Зелен-Василько з сопілкою до берега. Та чорні гадюки обвились довкола рук і ніг йому, чекали, коли він вийде на берег, щоб увіп’ястися в нього жалами. І тут Зелен-Василько не розгубився — заграв на чарівній сопілці. Гадюки затанцювали, а Зелен-Василько подався до Крутої гори, де паслися вівці.

Дістав Зелен-Василько з-за пояса сопілку і заграв. Грав доти, поки з ущелини вистрибнув кривий заєць та й затанцював. Метнувся до зайця Зелен-Василько, спіймав за вуха і вдарив сопілкою по голові. Потім розпанахав зайця навпіл, дістав золоте яблуко, в якому ховалися дев’ятеро черв’яків. З радощів убив він двох. Від того в царському палаці занедужав Півчоловік. Сховав Зелен-Василько золоте яблуко в кишеню і знову заграв на сопілці. Грав, поки половина овець від танцю загинула. Потім рушив до царського двору.

Царівна сиділа засмучена в своїй кімнаті, кляла свою гірку долю. Страх не хотіла виходити заміж за потвору. Йдучи мимо ярмарку, купив Зелен-Василько шовковий халат, щоб убратися за лікаря. Тим часом цар скликав лікарів, щоб лікували Півчоловіка — не хотів, аби його інші царі звинуватили в смерті зятя. Але жоден з лікарів, оглянувши недужого, не міг назвати хворобу. Зелен-Василько підійшов до царських хоромів. Цар звелів пропустити його. Зелен-Василько дістав золоте яблуко і вбив ще п’ятьох черв’яків, а тоді швидко зайшов до кімнати, де лежав хворий, і підійшов до його ліжка. Півчоловік глянув на витязя і прохрипів:

— Звідки ти взявся? Я ж тебе вбив…

— А я ожив, та ще й навчився лікувати, — відповів Зелен-Василько. — Прийшов і тебе полікувати, як ти колись мене. Зазіхнув ти на чуже і забрав царівну, хоч я, а не ти знищив драконів. Підступно вбив ти мене і вкрав мою славу. Та я знайшов джерело твоєї сили. Ось воно в мене, дивись.

Дістав Зелен-Василько золоте яблуко і вбив останні два черв’яки. Там був і кінець Півчоловікові.

Зраділи цар з царицею і швидко покликали царівну.

Як угледіла вона Зелен-Василька, то мало не зомліла:

— Невже це ти, Зелен-Васильку? Ти ж урятував мене від неминучої смерті! — радісно защебетала царівна.

І загуло нечуване весілля. Пили та гуляли цілий рік. Люди раділи, що звільнилися від страшних драконів та огидного Півчоловіка.

І я там був, горілку пив,Траву у танці толочив,Цілого з’їв я сам бика —Нагода випала така.А потім сів на жеребця —Довів цю казку до кінця.

Жив собі мірошник, а в нього був кінь. Стільки роботи переробив той конячина, що зостались із нього самі кістки та шкура. Побачив мірошник, що не можна вже коня у віз запрягати, прив’язав йому повід на шию та й пустив у світ широкий.

Ішов кінь, ішов, аж опинився у великому лісі. Попасся там, погриз зеленої кори, напився свіжої води з джерела, відпочив добре і почав поправлятися та сили набиратися. Залисніла на ньому шерсть, зміцнів він у ногах. Згодом став вистрибувати, дибки ставати, по траві качатися.

Одного разу йде він лісом і зустрічає ведмедя. Ведмідь вишкірив зуби і каже:

— Я тебе з’їм.

— І думати не гадай, ведмедю, бо проклинатимеш ту годину, коли ми зустрілися.

— Чи в мене вже такі тупі зуби, що я не зможу відгризти твоє м’ясо від кісток?

— А хіба ти зможеш мене подужати?

— Зможу! — каже ведмідь.

— Ану покажи, що ти вмієш і яка в тобі сила.

Ведмідь глянув довкола, побачив камінь, узяв його, розтер у порох і пустив на вітер.

— Це така в тобі сила? Хе! А я тільки торкнуся ногами каменю — з каменю вогонь блискає.

— Бачу, що ти любиш вихвалятися! — розсердився ведмідь.

— Ходімо на дорогу — покажу, — мовить кінь.

Вийшли вони на дорогу. Ведмідь став на задні лапи — дивиться. А кінь як розженеться, як кресне підковами — з каменю іскрами бризнуло. Ведмедеві здалося, що кінь землю провалить.

— Ну, що скажеш? — питає кінь.

— Правда, що в тебе сили вдесятеро більше, ніж у мене…

— А ти хотів мене з’їсти. От за це я тебе вб’ю.

— Вірно тобі служитиму, лиш не вбивай, — почав благати ведмідь.

— Гаразд. Бери мене за повід і паси на найкращих травах, аж поки я захочу спати, — сказав кінь.

Переляканий ведмідь і не думав відмовлятися.

Довго водив ведмідь коня за повід, думав, що той засне. А кінь не хотів спати. Дуже стомився голодний ведмідь, зубами скрегоче, тихо лається, а потім каже:

— Може, спочинеш, коню?

— Я й пасучись відпочиваю.

— Як же ти відпочиваєш, коли жодного разу не ліг і не заплющив очей?

— Хіба ти не знав, що коні сплять так, як зайці,— з розплющеними очима?

— Все одно колись треба добре заснути.

— Та я сплю, коли приходжу з пасовиська, але не лягаю, а тільки одній нозі дам відпочити, потім другій, третій…

Ведмідь запам’ятав ту розмову з конем і став добре придивлятися, як кінь пасеться, коли п’є воду, коли відпочиває.

От одного разу побачив ведмідь коня із заплющеними очима, побачив, що одна нога в коня відпочиває, і пустив повід. Кінь мовчить. Ступив ведмідь крок назад, затремтів, ще ступив один крок — потім ще і ще. А кінь стоїть. Глянув на нього ведмідь, та як дремене!

Біг — землі під собою не чув. Коли назустріч йому вовк:

— Чого так тікаєш, куме, ніби від смерті?

— Правду кажеш. Від смерті.

— Невже?

— Їй-бо, тут недалеко спить кінь.

— Кінь?

— Так.

— І ти злякався коня?

— Ого, він як вдарить ногою — кого хочеш уб’є.

— Дурний же ти боягуз! Де той кінь?

— Там, позад мене.

— Не бачу.

— Підніми вище голову.

— Все одно не бачу.

Насмілився й ведмідь глянути назад. Став на задні лапи, але нічого не побачив.

А кінь стоїть собі за горбом.

— Де ж той кінь? — питає вовк.

— От давай я тебе підніму, то й побачиш.

Як схопив ведмідь вовка, як стиснув, піднімаючи, той, навіть не писнувши, здох.

Ведмідь глянув на мертвого і сказав:

— Сердешний… Ти тільки побачив коня і здох, а я ж його пас…

Та як кинеться тікати подалі від коня!.. Кажуть, досі тікає.

Жив собі на світі наймит. Чимало років слугував, неборака, одному панові. В нагороду за виснажливу працю пан дав йому таке миршаве та немічне ягнятко, що й дивитись на нього не хотілося. Взяв наймит те ягня та й помандрував з ним по білому світу. Тинявся, шукаючи заробітку, випасав ягня по узбіччях доріг, по берегах річок. Ягня росло, набиралося сили і стало кругленьке, як огірочок. Вовна на ньому з кожним днем кучерявилась та золотилася. Наймит щиро плекав ягнятко, — то ж бо було все його багатство.

Одного разу пас він ягнятко на узбіччі дороги. Зненацька з’явилися царські покликачі, котрі сповістили, що єдина царська донька від народження сумна та-зажурена. Нікому ще не пощастило викликати усмішку на її вродливому личкові. Через те цар у розпачі й звелів оголосити: «Той, хто зуміє розвеселити царівну, візьме її за дружину, ще й півцарства дістане на додачу».

Почув наймит царську обіцянку і подумав: «Піду до царського палацу та спробую щастя. Якщо впіймаю облизня, то не я буду перший». Рушив наймит у дорогу до царського порога. Йшов цілий день від світанку до вечора. Коли густі сутінки повисли над землею, підійшов наймит до якогось села і попросився в крайню хату ночувати. Відчинилися ворота, і побачив наймит, що втрапив до попа.

Піп збентежився, проте вдав, ніби щиро приймає подорожнього, і запросив до кімнати. Як побачила попадя та три попівни наймитову овечку, їхні очі спалахнули заздрістю до золотистих кучериків овечої вовни. Наймит ліг спати в комірчині, та не спалося попівнам. «Якщо вкрасти вівцю не можна, — міркували вони, — то хоча б висмикнути жмут золотистої вовни». Тихесенько підкралася старша попівна до вівці, захопила в руку якнайбільше вовни — а та вовна не висмикується. Взяла попівна трохи менше, смикнула, та рука наче приросла до вівці. Що за халепа? Сунула попівна другу руку, — друга теж прилипла до вовни: ні назад, ні вперед.

Жах огорнув необачну попівну. Руки приросли до вівці — не відірвеш.

Не втерпіла й середульша попівна. Нишком підкралася, щоб і собі висмикнути хоч невеличкий жмут вовни. Побачила, що старша сестра вже смикає вівцю, мерщій і собі смикати — та враз її руки теж приросли до овечої вовни і не відриваються.

Наймолодша попівна теж уп’ялась в овечі кучері, але її спіткало те саме.

Стривожились піп з попадею:

— Чому так забарилися наші доньки, що це з ними сталося?

Пішла попадя глянути. Відчинила в кімнату двері — бачить: смикають доньки вівцю, та не можуть урвати й пасемця вовни. Не роздумуючи, попадя теж учепилась у вівцю обома руками. Але так і закам’яніла.

Піп чекав, чекав та й собі подався. Відчинив двері у кімнату і поспішив на допомогу. Схопив попадю за плечі, щоб відтягти назад, і теж приліпився до гурту.

До самого ранку мордувалися вони, але так і не звільнилися. Встав на світанку наймит і рушив у путь-дорогу. Овечка пішла за ним, а слідом за нею потяглася вся попівська родина. Необачні попівни ледве плентались, спотикались, лізли рачки. Наймит, ніби того не помічав, простував собі шляхом, лише хитра усмішка ковзала по його вустах.

На току за селом якийсь чоловік перелопачував зерно, Побачив попа з родиною та й каже своєму синові:

— Ти глянь на попа, а хай би вовки його з’їли! Ач який жадюга! Останню овечку хоче відняти в сіромахи!

Розмахнувся та як уперіщить попа лопатою по спині.

А вівця собі вибрикує та виграє. То через колючий чагарник до трави тягнеться, то у видолинок пострибає, а за нею тягнеться попівська родина, корчачись від утоми та спраги.

Так придибали вони до царського палацу.

Наймит грюкнув у царські ворота і щосили гукнув:

— Гей, відчиняйте мерщій ворота, коли глянути на попа охота!

Відчинилися ворота, цар вийшов назустріч і враз зареготав, хапаючись за боки, бо такого дива ніхто ще зроду не бачив. Підійшов наймит ближче до палацу. Біля відчиненого вікна стояла похмура царівна, котра ні разу в житті не засміялася.

Глянула царівна на переляканого патлатого попа, на вівцю, котра вела за собою усеньку попівську родину, кроком валила на землю попових родичів, не втрималась і так зареготала, що довго не могла вгамуватися. Невимовна радість заполонила самого царя: царівна весела, вона вже не сумує!

Звелів цар кликати найкращих музик, одягнув наймита в золотий царський одяг, обвінчав з царівною, і загуло небачене весілля.

Я теж на тому бенкеті був, мед-горілку пив кілька тижнів. Гості на похмілля розважатись почали, заходилися з гармати палити, та замість снаряда якось мене в гармату встромили. Як стрельнули, то летів я, летів, аж сюди прилетів, щоб розповісти вам казочку про наймита та про його вівцю.

Жив колись на світі пан. Мав він у своїх володіннях величезні пташарні, де вигулювало безліч різної птиці: курей, гусей, качок. Узяв пан собі наймита доглядати всю ту птицю: годувати, поїти та на ніч заганяти. Сам пан приходив до пташарень раз на два-три дні перевіряти, чи є вся птиця.

Важко працював наймит, ніколи було й вгору глянути бідоласі, та ні разу йому не пощастило курятини покуштувати, все пан пожирав. Задумався одного разу наймит про гірку несправедливість на світі, зловив гусака, зварив у казані та й наївся досхочу.

Став якось пан рахувати свою сотню гусей, а їх лише дев’яносто дев’ять.

— Гей! — гукнув пан до наймита. — Нема одного гусака.

— Що ви, пане! Усі на місці.

— Як на місці, коли їх лише дев’яносто дев’ять?!

— Ні, всі сто, — став на своєму наймит.

— Хай тобі очі повилазять, я з тебе самого гусака зроблю! — зарепетував пан.

— Чого ви, пане, причепились до мене? Всі гуси цілі!

Довго вони сперечалися. І звелів пан покликати сто своїх наймитів. Перелічив їх та й каже впертому:

— Бачиш сто наймитів?

— Бачу.

— Якщо всі гуси цілі, то на кожного з них припаде по гусці. Так?

— Звісно.

— Гей! — наказує наймитам пан, — Нумо, хапайте кожен по гусці!

Наймити кинулись на гусяче стадо. Довго ганялись по лузі і нарешті всіх переловили. Дев’яносто дев’ять молодців виструнчились з гусками в руках, лише один залишився без нічого.

— А тепер скажи мені, негіднику, чому оцей наймит без гуски?

— Та хто ж йому винен, пане, коли він якийсь вайлуватий. Загаявся, то й не зумів собі впіймати.

Одного разу збирався той пан на гулянку і сказав своєму кухареві:

— Поки я повернусь, засмаж гуску, але якщо з’їси з неї хоч крихту — битиму, катуватиму тебе, як жабу, роздеру, примушу забути, яке те м’ясо на смак.

— Гаразд, пане.

— Коли я повернусь, щоб смажена гуска була ні гаряча, ні холодна, а саме добра до обіду.

Пан поїхав, а кухар взявся смажити гуску. Коли вона розрум’янилась на вогні, дуже захотілося йому гусятини покуштувати.

Ковтав, ковтав слину, а тоді не стримався — відрізав одну ніжку і з’їв.

Повернувся пан і, побачивши гуску з одною ніжкою, сплеснув руками:

— Ось який ти ненажера! Я ж казав жодної крихти не чіпати.

— Гуска ціла, пане.

— А ніжку хто з’їв?

— Пане, гуска була тільки з однією ніжкою.

— Що ти теревениш, дурню?! Хто коли бачив гуску з одною ногою? — закричав пан, відсуваючи смаженю.

— Якщо ви, пане, не вірите, ходімо до озера — побачите.

— Ходімо, але як брешеш, то не знаю, що зроблю з тобою!..

Вийшли вони на берег. А день був сонячний, теплий. Гуси повиходили з води і стояли, кожна на одній нозі, та шолопали своє пір’я.

— Пане, бачите, в кожної гуски лише одна нога.

А пан змахнув руками та як крикне:

— Гиля! Гиля!

Гуси сполохалися, схопилися на обидві ноги і ну тікати хто куди.

— Бачиш, кухарю, що в кожної по дві ноги.

— Бо ви, пане, крикнули на цих. Треба було й тій, смаженій, гукнути «гиля, гиля».

Пан витріщив очі й похнюпився. Більше він не казав кухареві, щоб той не куштував печені.