Нікому й ніколи в цьому не зізнавався, але цю квартиру я здобув якимось дивом. Лаура, яка вміла палко цілувати, працювала секретаркою в агента з продажу нерухомості з першого поверху. Я познайомився з нею певної липневої ночі, в повітрі тоді висіли туман і розпач. Я спав просто неба, на лавочці посеред площі, коли мене розбудив легенький доторк губ. “Не маєш де жити?” Лаура провела мене до парадного входу в будинок. Будівля була одним з тих вертикальних мавзолеїв, що заворожують в старій частині міста, сплетіння горгулій та латок після ремонту, а на його портику виднів напис 1866. Я пішов за нею по сходах, майже навпомацки. Під нашими ногами, будинок скрипів, немов старий корабель. Лаура не питала мене про рекомендації. Добре, бо у в‘язниці їх не дають. Мансарда була розміром з мою камеру, кімнатка підвішена над тундрою плоских дахів. “Беру”, сказав я. Чесно кажучи, після трьох років у в‘язниці я втратив нюх, а до голосів за стіною, мені було не звикати. Лаура заходила майже кожної ночі. Тільки її холодна шкіра і туманний подих не обпікали того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала десь внизу. Протягом дня я намагався виспатися. Сусіди по під‘їзду відносилися до мене з млявою привітністю притаманною знедоленим. Я нарахував шість сімей, всі з дітьми та старенькими, від яких несло сажею та свіжоскопаною землею. Моїм улюбленцем був дон Флоріан, який жив відразу піді мною і на замовлення розмальовував ляльки. Я тижнями не виходив з будинку. На моїх дверях павуки виткали мальовничі узори. Донья Луіса, з третього поверху, приносила мені щось поїсти. Дон Флоріан давав мені почитати старі часописи і викликав на бій в доміно. Діти з під‘їзду запрошували мене погратися в хованки. Вперше в своєму житті я відчував, що мені раді, що мене майже люблять. Опівночі Лаура приносила свої дев’ятнадцять років, загорнені в білий шовк і дозволяла кохати себе так, наче це було востаннє. Я кохав її до світанку, вбираючи з її тіла все те, чого життя позбавило мене. Потім, наче собаці чи негіднику, мені снилися чорно-білі сни. В цьому світі навіть таким покидькам як я випадає краплина щастя. Цього літа прийшла моя черга. Коли в кінці серпня до мене прийшли з міськради, я подумав, що це поліція. Інженер сказав мені, що він не має нічого проти незаконних заселень, але, хоча йому й дуже прикро, вони знесуть будинок. “Це якась помилка”, відповів я. Усі розділи мого життя починаються з цієї фрази. В пошуках Лаури я збіг по сходах до кабінету агента з продажу нерухомості. Там була тільки вішалка і десять сантиметрів пилу. Я піднявся в квартиру дона Флоріана. В сутінках догнивало п‘ятдесят ляльок без очей. Я оббігав весь будинок в пошуках сусідів. Мовчазні коридори були завалені мусором. “Цей будинок закрито з 1939, хлопче, -- повідомив мене інженер. – Бомба, від якої загинули всі мешканці, значно пошкодила будівлю”. Ми обмінялися кількома репліками. Здається, я зіштовхнув його зі сходів. Цим разом суддя дав мені по повній. Старі товариші приберегли мої нари:”Що б там не було, ти завжди повертаєшся”. Ернан, бібліотекар, знайшов вирізку зі статтею про бомбардування. На фотографії тіла знаходяться в розташованих поряд соснових ящиках, понівечені, проте їх можна було впізнати. По бруківці розповзається кривавий саван. Лаура, одягнена в біле, руки складені на відкритих грудях. Вже пройшло два роки, але у в‘язниці живеш спогадами, або вмираєш від спогадів. Вартові у в‘язниці вважають себе дуже розумними, але вона знає, як їх обманути. Опівночі її вуста будять мене. Вона приносить мені вітання від дона Флоріана та інших. “Ти завжди мене кохатимеш, правда?”, питає мене Лаура. А я відповідаю, що так.