...Никитка відчув, що кінь під ним втрачає сили. Йому, що виріс у сідлі серед канадських прерій, було шкода тварини, однак жити хотілося більше. «Ще трохи, бадді[1], потерпи!» — шепнув він коневі у вухо, і той, дарма що був бразильцем, виявив усі ознаки розуміння: збадьорився і полетів стрілою вперед, натхненний дружнім ставленням дивного вершника, що кілька годин перед тим вискочив нізвідки до табуна, який мирно пасся на фазенді, заскочив саме на нього, неосідланого, і дивним чином злився з ним, примусивши безвідмовно робити все те, що йому було потрібно. Кінь від перших секунд проникнувся симпатією до того відчайдуха, дарма, що він керував ним зовсім не так, як це роблять бразильці, і тому намагався йому вгодити.

Никитці пощастило з конем. Він одразу його запримітив серед інших на тій фазенді. Бо мав бите око на коней. Як для Бразилії, то кращого не підібрати. Якби ще він був осідланим, і якби Никитка відразу побачив за деревом пастуха-вершника, що стеріг табун, то їхній з Бадді (так він для себе називав коня) слід давно прохолов би, поки ті фазендейро[2] роздуплилися б! А так... Погоня. А ще до того ж ці кляті вузькі бразильські стежки в прорубаних просіках непролазного чорного лісу! А ці крутояри, що майже вертикально здіймаються вгору, а потім зненацька обриваються донизу, і ці ліани, що провисають понад стежками і чіпляються за коня і вершника, і ця червона глиниста ковзка земля, що після дощу налипає коневі на копита, перетворюючи їх на гирі! Fuck! Fuck! Fuck!

Никитка «прострілював» бічним зором ліс. Хоч би тобі шпарка, хоч би тобі нірка, хоч би тобі прогалина! А ніц! Лиш чорна стіна дерев, обвитих мотуззям ліан, і непролазна троща. Щоб порятуватися від пере­слідувачів — єдиний вихід: гнати вперед! Хоча хтозна, що його там чекає — може такі самі фазендейро, як оці, що женуться за ним і намагаються вцілити в нього з рушниці? Ех, hit or miss![3]

Десь на денці його мозку ворушився хробачок: дурень ти набитий, Никитко! Свою кулю з таким же успіхом ти міг би заробити у своєму Доусон-сіті! І зовсім не обов’язково було пхатися за нею світ за очі! А то й, гляди, ніхто тебе і не вбивав би за картярський борг. Раптом тобі пішла б карта! Адже колись і тобі фортуна мала б усміхнутися! Помаленьку-потихеньку відбив би ти свій борг, а там, диви! — грошеняток назбирав би! А там — глянь! — викупив би назад свій клаптик землі на Клондайку і торбинку наґетів[4] назбирав би... А замість того... Fuck! Fuck! Fuck! Дурень! Утік! Нерви не витримали, коли після останньої гри його посадили в боргову яму.

Никитка знову почув за спиною улюлюкання переслідувачів.

Він заплющив очі й заволав на весь голос: «Святий Николаю, я тебе благаю, поратуй раба Божого Никитку!».

Кінь з останніх сил здирався на черговий схил яру... І ось обидва втікачі на самісінькому вершечку пагорба... І тут зненацька перед ними відкрилася дивовижна панорама: замість дикого лісу — величезне поле кукурудзи, крапельки води на зеленому листі, що залишив дощ, переливалися на сонці, немов обіцяючи Никитці, що все буде добре. Никитка зі свого авантюрного життєвого досвіду знав, що ще не можна радіти: ця краса і спокій можуть бути оманливими, однак мимоволі розслабився. Кінь, відчувши настрій вершника, також втратив пильність, і обидва майже скотилися з крутезного спуску. На останніх метрах кінь послизнувся на глинистій землі, проїхав кілька метрів уперед, як по ковзанці, різко загальмував, а його вершник по інерції полетів далі і зарив долілиць у багнюку.

...Перше, що він побачив, оговтавшись після падіння, було важке біле небо зі сліпучо-білим отвором, що, очевидно, був сонцем. «Я в раю?» — подумав він не без іронії, і цієї миті над ним схилилася чоловіча голова в крислатому капелюсі, під яким було засмагле, майже чорне обличчя з неголеною щетиною. За мить з’явилася ще одна голова в капелюсі... І ще одна... Никитка звівся на лікоть і ковзнув по поставах чоловіків поглядом: це були фармарі[5], не схожі на бразильських фазендейро. Кожен з чоловіків тримав у руках дерев’яну палицю з кривою шаблюкою на кінці...

«Ну, от і все! Тепер мені вже точно гаплик!».

Никитка заплющив очі і почав промовляти слова призабутої молитви, якої його ще в дитинстві навчила баба Юстина. Це все, на що він був здатен перед лицем смерті.

Никитчине тіло напружилося в очікуванні того, що ті дивні криві шаблюки порубають його — знесиленого, зневіреного, одинокого в цьому великому безжальному бразилійському світі — на шматки, які потім засмажать і віддадуть диким ботокудам[6]... Таких історій він удосталь наслухався, мандруючи кораблем до Бразилії! Краще б він зогнив у борговій ямі в Клондайку!

Він молився і молився бабиною молитвою, але смерть усе барилася.

Никитка розплющив одне око, щоб підглянути, що ж діється навкруги. Два чоловічі обличчя загрозливо нахилилися до нього майже впритул, неначе прислухаючись до його молитви. Никитка від переляку міцно зажмурився і заходився молитись іще ревніше, тепер уже вголос. Баба Юстина казала, що дідівська молитва, привезена зі Старого краю, має більшу силу, ніж чужинська, англіцька[7].

— Най би мене грім побив, та він вогорит по-наському![8] — почув він над самим своїм вухом грубий чоловічий голос.

Никитка завмер і обережно розплющив очі: чоловіки вже не мали загрозливого вигляду, натомість стояли чи то розгублені, чи то здивовані. Він зрозумів, що потрапив до своїх. Баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина — до Бразилії. Отже, це його земляки по Старому краю![9]

«Невже святий Николай таки почув мене?», — подумав Никитка.

Він знову звівся й одразу зойкнув, відчувши гострий біль у ребрах. Його оточив гурт людей у кілька кіл. Перше коло складалося з чоловіків, подібних поміж собою через крислаті капелюхи, щетинисті засмаглі обличчя і дивні шаблюки. З-за спин чоловіків визирали жінки у хустках, таких самих, як у його баби Юстини. А з-за жіночих спідниць і чоловічих штанів визирали замурзані дитячі личка з зацікавленими очиськами.

Никитка майже заспокоївся. Фармарі не виявляли ознак агресії.

Однак розслабитися йому не вдалося: озирнувшись, він побачив своїх переслідувачів. Ті чомусь також не поспішали його вбивати і здирати з нього шкуру. Вони очікувально дивилися на засмаглих дядьків з шаблюками, неначе чекаючи їхнього вироку.

— То шо? — спитав один з фазендейро бабиною мовою, лиш дуже покаліченою[10].

— Наче подібний до наського, — сказав дядько з чорними вусами і додав: — Зара’ перевір’ю.

І вже до Никитки суворо:

— Ти мені дивись! Ти хто такий?

Никитка роззирнувся навкруги. Треба було рятувати свою душу. Він набрав повні груди повітря, як це завжди робив перед тим, як вимовити чергову тираду правдоподібної брехні і... знову голосно зойкнув від гострого болю у ребрах. І то зіграло йому на руку, бо допомогло скорчити жалісну міну.

— Ти хто? — повторив запитання вусань загрозливим тоном.

— Я — той-во... — Никитка затнувся і замислився, однак лише на мить. — Я — той-во... Ваш отець... Ну... священик значить...

У відповідь — нуль реакції. Никитка про всяк випадок уточнив:

— Ну, падре значить. Я прибув зі Старого краю, аби... той-во... заснувати у вас парафію... аби ви — (тут у нього перед очима постав отець Іван Гав), — аби... той-во... аби ви, заблудлі овечки, не вгрузли в болоті безвір’я — (на цій фразі Никитку переповнило натхнення), — а повернули свої лиця і серця до Бога нашого Ісуса Христа!

Останні слова Никитка промовив з таким пафосом, що не повірити йому було неможливо. Принаймні він сам собі повірив.

Тут, за Никитчиними передбаченнями, всі мали кинутися йому в ноги, як це було колись, коли на їхню фарму індіяни притягли отця Івана Гава, якого знайшли напівживого в каньйоні. Наші канадсько-українські фармарі відразу повірили йому, дарма що він ще менше походив на отця, ніж зараз Никитка. А ці... А тут ніхто навіть не поворухнувся. Запала загрозлива мовчанка.

Пауза затяглася, і Никитка полохливо озирнувся. Невже він втрапив пальцем в небо? Невже він переборщив зі своїм театром? А раптом у них уже є отець і десь тут стоїть поміж дядьків і саркастично вислуховує Никитчину побрехеньку?

Однак вроджена кмітливість і спостережливість переконала Никитку в тому, що він обрав правильну стратегію. Фармарі мовчали, бо були ошелешені новиною. Насправді вони йому повірили! Лиш не відразу отямились.

Першими оживилися жінки. Вони почали радісно перешіптуватися, хреститися і штурхати попід боки своїх чоловіків. Ті перезирнулися і за якийсь час кивнули одне одному.

— То шо? — спитав ґаушо нетерпляче. Так само нетерпляче переминався під ним з ноги на ногу його кінь. — Ваш?

— Наш... — промовив вусань.

Фазендейро перекинулися словами поміж собою своєю мовою, а тоді звернулися до дядьків з шаблюками:

— То беріт його собі, тіко коня віддайте!

«Ти диви! — подумав Никитка. — Як файно брешуть по-наському!» — і з сумом подивився услід своєму Бадді, в якого закохався з першого погляду.

— То як вас кличут, отче? — нарешті насмілився спитати вусань, коли побачив, що Никитка вже вгамував голод вареною чорною квасолею, розігрітою в казанку, що висів над вогнищем.

Той на мить замислився, а тоді випалив перше, що спало йому на думку:

— Балтазар!

— Я-а-к? — насторожено перепитав вусань і перезирнувся з іншими чоловіками.

— Отець Балтазар, — на цей раз без ентузіазму промимрив Никитка.

Чоловіки насупилися.

— І чого це раптом — «Балтазар»? — нарешті озвався один із них.

Никитка замислився. «Чого-чого!» — не міг же він їм зізнатися, що так звали одного падре з Риму, який плив з ним на кораблі до Бразилії. Той балакав по-польськи, тож вони з Никиткою могли сяк-так порозумітися. Никитка за своє життя зустрічав не так багато святих отців, щоб уявити, як мав би зватися отець зі Старого краю, що прибув до Бразилії відкривати нову парафію для своїх земляків. Може, треба було прикинутися Іваном Гавом? Його Никитка бачив двічі в житті: окрім того випадку, коли отця притягли до них на фарму індіяни, він відвідав їх ще раз, коли «одним махом» охрестив усіх дітей в їхній околиці — від новонароджених до підлітків. Але «Іван Гав» звучало якось непрезентабельно. А Никитці треба було мати авторитетний вигляд. Щоправда, він знав ще одного священика — православного батюшку Анікія, якого прислали сусідам-буковинцям з Росії. Той народився в Рязані, тому так по-чудернацькому цвенькав! Але «Анікій» звучало ще більш комічно, ніж «Гав», і ще менше асоціювалося з серйозною місією, з якою приїхав молодий, але амбітний священик з Галичини аж до Бразилії (Никитка вже встиг зростися з цим образом) з серйозними намірами відкрити парафію в далекій колонії, куди навіть пошта не доходить. Тож «Анікій» — це теж не те. Хто ж іще міг би бути? Ага, фазер Джо з Доусон-сіті! Так той і на священика не був подібний: принаймні з пістолем він ніколи не розлучався. Довготелесий, сухий, сутулий, ідеально виголений, в окулярах зі скрученого дроту і дерев’яним хрестом в руках, він служив у маленькій дерев’яній капличці, намагаючись навернути золотошукачів на Божу стезю. На його хресті було вирізьблене ним самим розп’яття, але чомусь Ісус Христос більше скидався на бородатого старателя, ніж на самого себе. «Фазер Джо» — також відпадало. Тож із усіх знайомих Никитці священиків лишався «падре Балтазар».

Що ж, судячи з першої реакції фармарів, Никитка дав маху з «Балтазаром». Не може священик зі Старого краю так зватися. Доведеться викручуватися.

Природна кмітливість і на цей раз не підвела Никитку:

— Взагалі-то я... той-во... — Никита, але коли я їхав до Бразилії, то мені, той-во, єпископ дав нове ймення, щоб, знаєте, той-во, пасувало до Бразилії... Шоби все було, той-во, як має бути.

Чоловіків це переконало. Вони схвально закивали головами:

— Мудро!

— А де ваша ряса, отче? — спитала жіночка, подаючи йому балабушки.

Ця відповідь Никитці далася трохи легше, ніж попередня:

— Якби ви, діти мої, знали, як я до вас добирався, через що мені довелося пройти!.. Мою валізку поцупили ще в Паранаґві[11] три тижні тому...

За тим, як підскочили брови у чоловіків і сховалися під капелюхами, він зрозумів, що ляпнув щось не те. Що саме їх зачепило? Може, «діти мої»? І справді, всі ті чоловіки йому годилися в батьки, а він їх обізвав дітьми! «Але я маю право називати своїх парафіян, як хочу», — заспокоював себе Никитка, цілком освоївшись з роллю святого отця.

— Отче, а коли буде перша служба Божа? — поцікавилася ще одна жіночка.

Никитка перестав жувати. Ось про це він якось не подумав.

— Гм-гм, — відкашлявся «отець Балтазар» і випалив: — На Паску!

Знову зависла загрозлива тиша.

— Як то на Паску, коли ще й Різдва не було! — обурилася жіночка, що подавала балабушки з якимись дивним смаком і дивною назвою «мандюшники»[12].

«От халепа! — подумав Никитка. — І що його робити?».

— Спершу, той-во, тра’ церкву збудувати... — невпевнено сказав він.

Чоловіки перезирнулися, а жінки за їхніми плечима про щось перемовлялися. Нарешті одна вийшла наперед і випалила безстрашно:

— Отче, ви собі як хочете, але в неділю має бути служба Божа! Як у людей! Ми стільки часу були без отця, тож тепер не будемо терпіти!

Никитка відразу втратив апетит.

— Який у нас сьогодні день? — пробелькотів він.

— Понеділок.

Никитка окинув приреченим поглядом селян. Ті очікувально свердлили його очима.

— То шо з вами поробиш? — промовив він знічено. — В неділю — так в неділю!

«Святий Николаю, ну ти й вигадник!», — звернувся він подумки до свого рятівника.

Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії. «З великими почестями» — це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти.

У дорозі з’ясувалося, що Нова Австрія — це «кольонія», а «кольонія» — це село. Никитка не знав, що таке село, адже він виростав у Канаді, спершу на каубойському ранчо, а згодом — на фармі[13], але баба Юстина йому казала, що село — це таке, якби всі фарми зменшити за розмірами в десять раз, звезти докупи і вилаштувати у вуличку, таку, як у їхньому тауні[14] при залізничній станції, куди вони звозять на елевейтор[15] зерно, і де відбувається щорічний кінський базар-аукціон.

Так само Никитка з’ясував, що криві шаблюки, які він спершу прийняв за холодну зброю, — то насправді були фармарські знаряддя праці, що звалися «фойси»[16]. Ними селяни фойсували[17] в полі траву, кущі і навіть трощу.

Поле, або як його тут називали, «роси»[18], куди приземлився Никитка зі своїм Бадді, було громадським. Йому пояснили, що коли мешканці Нової Австрії задумували, як їм найкраще вижити в непрохідних жунґлях[19], куди їх закинула доля, то вони обрали інакший шлях, ніж усі інші європейські іммігранти в Бразилії. Вони вирішили не одноосібно боротися з ворожою природою, а гуртом. Тому й зробили громадське поле, і поки їхні земляки з сусідніх кольоній все ще живуть на позиченому, — вони вже можуть собі дозволити давати в борг.

У лісі, що кишів дикими звірами, отруйними зміями, комахами і ботокудами, обробити таке поле гуртом було легше, ніж самому. Толокою вони будували хати, ділили мисливську здобич, яку новоавстрійські чоловіки також гуртом впольовували. Гуртом тут грали перші весілля і сумували за Старим краєм. Це їм допомагало не впадати у відчай, як іншим своїм землякам з русинських колоній, які заглушували ностальгію у бодезі[20], чоловіки спивалися, жінки йшли продавати своє тіло в містечка, діти росли, як трава при дорозі... Звичайно, в поштивій Новій Австрії такого не було, але й туди часом заповзала підла зміюка зневіри, і тоді члени громади вирішили гуртом написати листа єпископу в Старий край, аби він прислав священика, який оберне хаос на порядок, і в зранених, зневірених душах іммігрантів посіє зерно християнської моралі, смиренності та надії.

І Бог почув їхні молитви! Хвала єпископу, що таки прислав до них священика!..

Никитці здавалося, що він задихається, що йому не вистачає простору, на нього тиснув ліс, що стіною стояв обабіч дороги, його страхала вузька стежка, яка гадюкою звивалася поміж крутими схилами ярів, то стрімко збігаючи вгору на вершину пагорба, то зненацька обриваючись донизу. Його мучила волога задуха: все тіло свербіло від бруду, перемішаного з власними потом. Він згадував благодатну сухість прерій, де виріс серед безкрайого простору, під великим сферичним небом... Більш за все у світі йому хотілося цієї миті опинитися серед канадської зими і трохи охолонути від нестерпного бразильського сонця, пірнувши з головою в кучугуру рипучого снігу...

...Що далі просувалася процесія, то меншала в Никитки надія втекти звідси...

Нарешті з’явилася перша хатина понад дорогою. Поряд — друга, третя, четверта... Всі, як близнюки, однакові. Навколо хат — розчищений ліс, однак не весь, а лише дрібні дерева і кущі. Виглядало, що Нова Австрія — це продовження лісу, лише прорідженого. Могутні сосни заввишки по десять метрів розкинули свої крони, схожі на пласкі парасольки. За хатами тулилися господарчі будівлі, невеличкі городці, усюди вільно ходила живність — кури, свині, корови, пси.

Той дядько, який постійно повторював «Ти мені дивись», як з’ясувалося, звався Петром Угриним і, схоже на те, був у новоавстрійській громаді на кшталт війта. Він з гордістю показував на рівненький рядочок акуратних обійсть, що стояли обабіч дороги, повторюючи безупинно: «Дивіться, падре, як файно, все рівненько, все чистенько, як у Австрії!».

«Цікаво було б подивитися, як воно в Австрії», — подумав Никитка.

— Видите, у нас — село! Хатка до хатки, обійстя до обійстя! А в інших русинських кольоніях хати розкидані попід дорогою по півкільометра одна від одної. То біда! Люде мусять жити, як звірі у лісі, кожен сам по собі — ні до кого прихилится, ні з ким погомоніти.

«Ви ще не бачили канадських фарм! Ті — за десятки кілометрів одна від одної! — подумав Никитка. — І спробуй доберися до сусіда взимі[21] по двометровому снігу за п’ять кілометрів при морозі мінус тридцять!»

— А ми жиємо громадою, у нас усе вкупі, як у Старому краю! Тіки ліпше, бо теперка маємо поля, паші і лісу удосталь.

«Святий Николаю, вони, бігме, думають, що я зараз умру від щастя!» — зіронізував Никитка, подумки звертаючись до свого спасителя.

Нарешті вони дісталися до маленької халабуди, схожої на те, чим у Канаді називався шек[22]. Це була досить простора хатина, збита з дощок, між якими зяяли незашпакльовані шпари[23]. Вікна були незасклені і закриті ставнями. Хатина була запущена. Петро Угрин йому пояснив, що це перша новоавстрійська хата, тут жили гуртом першопоселенці протягом кількох місяців, поки на кожному шакрі[24] не було вибудувано по хаті для кожної родини.

— Вибачєйте, отче, ми не були готові, що ви так скоро прибудете до нас!

Халабуда справила гнітюче враження на Никитку. Не те, що він був розбещений розкішшю: яка там розкіш на фармі піонера[25]? А будучи на Клондайку, — йому взагалі доводилося жити в наметі серед зими, поки він з компаньйоном не поставив зруб на своїй ділянці... Але в цій занедбаній хатині відчувалася якась незахищеність від зовнішнього, ворожого до Никитки світу.

Поки новоспечений падре стояв, понуривши голову, на порозі свого нового житла, всередині закишів мурашник: жінки відкривали віконниці, жіночки змітали павутину, мили підлогу, чоловіки занесли бамбетль з пахучим сіном і двома полотняними простирадлами.

Петро Угрин, помітивши мінорний настрій падре Балтазара, поспішив його заспокоїти:

— Отче, не журіться, ми вам поставимо нову хату, файну, велику, будете собі жити, як у Бога за пазухою!

Шворок[26] на шиї у Никитки стягнувся ще тугіше.

«Святий Николаю, ми про таке не домовлялися!» — запанікував він.

І поки «падре» розмірковував про дивні викрутаси своєї долі і вів подумки розмови зі святим Николаєм, з хатини ураз усі зникли — миттю, як за помахом чарівної палички, і на її нового мешканця навалилася темрява — зненацька, як напад дикого звіра, що чатував на тебе у лісовій пущі.

До хатини впритул підступав ліс, Никитку затисла в кільці непрохідна стіна тропічної рослинності. То був не той несерйозний прерійський гайок, де вовка чи койота видно здаля, — це був живий монстр, у шерсті якого гніздиться комашня; підступна звірюка з волохатими лапами, виряченими очима з великими чорними зіницями, з гострими, гачкуватими кігтями, з роздвоєним отруйним язиком, з довгим голомозим хвостом, що обвивав свою жертву кільцями. Цей монстр цілу ніч зітхав, стогнав, скрикував, схлипував, шарудів, смердів, душив своїми лапами.

Никитка мордувався на бамбетлі: йому кололо, свербіло, мурмедило[27]. Він чув, як монстр шкрябає своїми загнутими кігтями по хатині, випускає зі своєї шерсті навалу комашні, яка чорною гарячою живою лавою ворушиться, заповзає до хатини, приваблена смаком гарячої Никитчиної крові котиться до його бамбетлю, розпорошується серед сухих хрустких травинок сінника і вгризається тисячами гострих кровососних хоботків в його тіло...

Лише під ранок до Никитки прийшов благодатний сон, а з ним і спокій.

Він прокинувся зненацька: підхопився з ліжка, відкрив ставні. Небо почало сіріти. Назовні повітря, немов кришталь, дзвеніло від ранкового співу тропічної пташви. Никитка кинувся до свого ліжка, аби побачити комашню, що їла його поїдом цілу ніч, або бодай її сліди. Однак сіно «мовчало». Воно іронічно посміхалося тисячами пахучих билинок, мовляв, яка комашня, Никитко, ти що — з п’єца впав? Тоді Никитка задер свою сорочку, щоб побачити сліди укусів, однак його тіло також було чистим.

Никитка зітхнув з полегшенням, повернувся до вікна, вдихнув на повні груди ароматне лісове повітря і став дослухатися до незвичної, як на його вухо, пташиної мелодії. Він згадав свою бабу Юстину, яка щоранку виходила з хати побродити в канадському буші[28], а коли її питали, що вона там робить, відказувала: «Шукаю за птаським співом. Хоч би один пташок заспівав! Як у Старому краю! Ох тєжко ми, тяжко! Баную за Старим краєм!». Никитка, що виріс на прерійській фармі, не розумів, чого їй бракувало. От тепер він збагнув, слухаючи бразильський світанковий спів. Може, баба Юстина не ностальгувала б так тєжко за Старим краєм, якби мала змогу щоранку чути пташине різноголосся?

Уранці ліс виглядав зовсім інакше, ніж учора. Це вже був не монстр. Це був зачарований ліс з однієї з тих казок, які йому оповідала в дитинстві баба Юстина. Перед ним стояв зачарований ліс з фантастичними деревами, на яких цвіли величезні, ніколи не бачені ним квіти дивовижних кольорів. На старих гілках жили якісь рослини, які звисали додолу, вони також були обплетені екзотичними квітами. Фарби дражнили його око, що звикло до скупої канадської кольористики, вони були подібні до барв вишивальних ниток баби Юстини. Час від часу на тих гілках з’являлися фантастичні птахи, забарвлені в химерні кольори.

Никитка вдихнув на повні груди. Якийсь дивний приємний запах. Як із бабиюстининої казки. В Канаді таких запахів не було. В Канаді взагалі нічим не пахло.

Після жахливого дня, ні — після жахливого тижня, та й навіть не тижня, а року, відтоді, як він втік з Клондайку, а може ще з того часу, як накивав п’ятами з батькової фарми, — це був перший спокійний, майже райський ранок.

У Никитки на серці запанували мир і спокій. Він замріявся.

Так і здавалося, що зараз на онтійно лісовій стежині з’явиться чарівна істота жіночої статі з бабиюстининої казки — Кривенька Качечка, чи Царівна-Жаба чи Крихітка-Маврихітка — і скаже йому...

— Слава Йсу’! — зненацька почулося у нього за спиною.

Никитка схарапудився від несподіванки, обернувся і побачив її... Це була не Кривенька Качечка, не Царівна-Жаба. Це була Крихітка-Маврихітка.

«Ти — справжній друг, святий Николаю!» — подякував своєму патрону Никитка.

На голові Крихітки-Маврихітки була недбало зав’язана білосніжна хустка, з якої вибивалося золоте пасмо волосся. Баба Юстина, мама, сестри, інші жінки з канадських фармарських околиць носили хустки інакше: їх клали на голову, робили дві зморшки на кінцях чола, обкручували навколо шиї і зав’язували ззаду на потилиці. А тут хустку зав’язували назад, лишаючи шию і вуха відкритими. «Ох ця дівоча шия!» — мимоволі замилувався Никитка, небайдужий до дівочих принад. Обличчя Крихітки-Маврихітки не давалося до того, щоб визначити вік його власниці, спершу воно видалося йому дуже юним, майже підлітковим, однак за мить він помітив складочки на переніссі і «гусячі лапки» довкруж очей; це свідчило, що вона вже пізнала життя і, здається, воно з нею не панькалося. Ковзнувши поглядом по її поставі, він відразу ж помітив, що гудзики на блузці застебнуті похапцем, і не на ті петельки. Крихітка-Маврихітка була боса, однак ноги не були сухі й порепані, як у жінок з його фармарської округи, а м’якенькі й рожеві.

— Слава навіки... — поволі відказав Никитка, відверто роздивлячись Крихітку-Маврихітку, намагаючись своїм безпардонним поглядом примусити її зашарітися або ж спровокувати на кокетство.

Але їй до всього було байдуже: вона дивилася на Никитку якимось прозорим поглядом, приблизно таким, з яким його баба Юстина блукала по бушу в ностальгійному пошуку пташок.

— Чия ти? — спитав Никитка Крихітку-Маврихітку.

— Я — Марушка, Петро Угрин мій вуйко. Цей тиждень мене поставили вашою варилихою[29].

— Ким-ким?

— Варити вам обіди.

— Тіко тиждень? А що буде по тому? Помру з голоду? — спробував пожартувати Никитка.

Крихітка-Маврихітка навіть не посміхнулася:

— Хтось інший варитиме, — байдуже знизала вона плечима.

Ох ті дівочі плечі! Вузенькі, гостренькі, руки так і тяглися обійняти їх. А зась! Тепер він не хвацький парубок із заможної канадської фарми, не клондайкський золотошукач з купкою наґетів у кишені, він тепер як-не-як святий отець!

Крихітка-Маврихітка підійшла до якоїсь глиняної маленької буди посеред двору, яка нагадувала чимось вуличну піч на їхній фармі. Так і є! Крихітка-Маврихітка вправно відхилила заслінку, вигребла старий попіл, вимела мітлою пилюку, запхала в отвір сухих патиків і розпалила піч. Глиняна буда трохи покомизилася, кілька разів чихнувши порохами[30], а тоді помалу стала розігріватися.

Крихітка-Маврихітка взяла казанок, принесений з собою, і спитала:

— Отче, ви не хочете змити з себе порохи з дороги? Я якраз іду до потічка, можу вас провести до води.

Никитка здригнувся.

— Хочу, — тільки й спромігся вичавити він з себе. Настрій його суттєво погіршився: шансів обкрутити дівчину майже не було.

Никитка зайшов до хати, роззирнувся: що б його взяти з собою. Але тут не було не те що мила, а й рушника. Він узяв одну з верет, яка слугувала йому цієї ночі покривалом, і пішов за Крихіткою-Маврихіткою.

Ідучи за дівчиною, він помітив, що її одяг — дарма, що недбало вдягнений і не дуже новий, — був чистеньким, а її хода нагадувала похитування рибальського поплавка на воді.

А ось і річечка.

Крихітка-Маврихітка набрала в казанок води і зібралася була вже йти геть, щоб лишити «отця» на самоті, однак той легенько смикнув її за рукав:

— Тут диких звірів, бува, нема? А гадюк? Може, попильнуєш мене?

Крихітка-Маврихітка слухняно кивнула і сіла на горбку з червоної глини, що на кілька десятків дюймів здіймався над річкою, за кілька кроків від нього. Вона сіла навпочіпки, розчепіривши пальчики ніг, обійняла коліна руками і втупилась у воду.

Никитка роздягнувся по пояс і обмився холодною водою, розтершись полотняним рушником.

Час від часу він зиркав на Крихітку-Маврихітку, але та на нього ніяк не реагувала. Її меланхолійний погляд віддзеркалював блискітки води, що мінилися на вранішньому сонці.

Тоді він зняв сподні, і стояв таким, як на світ народився. Знову подивився на Крихітку-Маврихітку.

Вона не відводила погляду від потічка. Їй усе це було нецікаво.

Никитка почав митися, і тут — чи то вода на нього так подіяла, чи то чарівний ліс, ачи нечистий його під’юдив, ачи його батярське минуле, — він голосно скрикнув, аби притягнути до себе увагу і погляд Крихітки-Маврихітки:

— У-у-у! Яка зимна водичка. Бррр!

За його планом, вона нарешті помітить молодого симпатичного отця, який стоїть перед нею голяка, заверещить, закриє очі руками і втече до лісу.

Однак Крихітка-Маврихітка, відірвавши очі від води, зміряла його байдужим прозорим поглядом, при цьому жоден м’яз не ворухнувся на її обличчі. Переконавшись, що на отця не напав дикий звір і не вкусила гадюка, вона знову втупилась у воду.

Никитка лише посміявся зі свого невдалого залицяння. Йому захотілося зачерпнути долонею пригоршню крижаної води і облити нею Крихітку-Маврихітку. Однак він стримався: не гоже падре Балтазару так жартувати зі своїми парафіянками.

Марушка, як з’ясувалося, була акушеркою, причому «з дипломом», до того ж вважалася у Новій Австрії найкращою варилихою. Її кликали на всі весілля і похорони навіть із сусідніх колоній. Вона, як то кажуть, могла з сокири зварити смачнющу юшку. Інші господині заглядали їй через плече, намагаючись збагнути, яке чар-зілля вона кидає у страви, пильнували, яке чарівне слово вона каже. Однак її ні на чому незвичному не могли впіймати. Вона все робила неначе знехотя, недбало, зі скляним поглядом, кожен раз додаючи в одну й ту саму страву різну травичку, яку сама ж і збирала. Бувало, бреде вона стежкою, нахилиться, придивиться до якоїсь рослинки, зірве листочок або квітку, понюхає, пожує і — або викине, або запхає собі в кишеньку фартуха, і неначе забуде про неї, а згадає лиш тоді, коли почне готувати їсти: вийме прив’ялий букетик, знову принюхається до нього, відбере одну з рослинок і кине до зупи[31]. І зупа вийде знаменита.

А от до роботи в полі чи коло худоби вона була негодна. Бере в руки мотику, а за кілька рядків зомліває.

Про це розповів падре Балтазару сам Петро Угрин, що перевідав його того ж дня.

— А чому вона така дивна? — спитав отець Балтазар.

— Таке сі трапляє, отче. Грамотні люде називают це «ностальжія». Хороба така. Соудаде по-бразилянському[32], — коли людина не може звикнути до нового місця. Все їй осоружне, ніщо не тішить. Так сі стало з нашов Марушков. Ми її питаємо: «Що тобі, Марушко?», а вона у відповідь: «Хробак душу точить!». І все тут! Їй не вірут[33], сміют сі або сі гнівают, кажут, що вона просто не хоче робити, тому й корчит з себе слабу. А я їй вір’ю. Знаєте, отче, що часами зі мнов сі діє: вовком би завив!

Никитка знав про ностальжію. Ні, не з власного досвіду. Діти іммігрантів не ностальгують. А от їхні батьки...

...Почалося все з того, що в його родині помітили, що як тільки в їхній околиці з’являлися койоти і починали вити, баба Юстина виходила з хати, неначе «до вітру». Ніхто на то не зважав, пояснювали це «припадковістю», збігом обставин, і лише гукали їй вслід: «Бабо, не полякайте койотів!». Та й усе.

Але кілька років по тому Никитка дізнався, що насправді не все так просто було з бабою Юстиною. Про це він довідався від Джона, з яким ходив у вайлдернес [34]. Джон — то старий індіянин, який з сім’єю кочував з місця на місце. Тоді він п’ятнадцятирічному підлітку видавався дуже старим, бо мав аж дев’ятеро дітей, але тепер, з погляду свого двадцятип’ятилітнього віку Никитка припускав, що тому тоді було не більше тридцяти п’яти років. Джон учив русинського хлопця як трапувати[35] і хантувати[36], як виробляти собі мокасини, і як прожити в буші тиждень без запасів їжі.

Одного разу Джон отаборився неподалік від фарми Никитчиного батька. Никитка ув’язався за ним: мовляв, візьми мене з собою пожити у вайлдернесі кілька днів! Джон не заперечував. Він любив Никитку. І взяв з собою трапувати маскретів[37].

Була рання осінь, вони сиділи біля вогню, і Джон навчив Никитку здирати шкурку з пійманого в капкан маскрета, виймати нутрощі, настромлювати на патичок і пекти на вогні. Джон пік на патичках маскретів, по одному — на кожного члена родини, включно з Никиткою.

Коли всі його дев’ятеро дітей з жінкою поїли і полягали спати у шатрі, Джон із Никиткою ще довго сиділи біля вогню, бесідуючи про життя в вайлдернесі. Аж тут озвалися койоти. Завили багатоголосим хором. Поміж голосів вирізнявся один, що, здавалося, належав одинакові, він звучав не в хорі, а неначе перегукувався з ним.

Никитці стало моторошно: коли чуєш цю тварину зі своєї теплої захищеної хатини, то він звучить інакше: просто як голос дикої природи. А тут, серед лісу, під відкритим небом, волосся ворушиться на голові.

— Часом не обмочився? — пожартував Джон, побачивши, як хлопчина зіщулився, закутавшись з головою у ковдру.

Никитка мовчав.

— А чого тобі їх боятися? — здивувався старий індіянин. — Та ж з ними там Мати Койотів. Хіба не чуєш її голос? Ачи насміляться вони зачепити тебе — онука Койотячої мами?

Никитка не зрозумів, про що йдеться. Перше, що йому спало на думку — це те, що, можливо, Джон хоче його посвятити в індіянський клан койотів, до якого сам належав. Никитка мріяв про це з дитинства. Індіянці так часом робили з білими, щоправда, це посвячення було не зовсім справжнє, це була більш символічна акція, акт дружби або побратимства між індіянцем і білим, які провели багато часу в дикій природі, разом полювали, спали в одному наметі, сьорбали з одного казанка. З підлітковою несерйозністю Никитка пропустив фразу про Матір Койотів повз вуха.

Однак Джон помітив, що малий його не зрозумів:

— Ти що не знав, що твоя баба Юстина — Мати ко­йотів?

Никитка збентежився:

— Що ти таке мелеш, Джоне?

— Та всі койоти в окрузі слухаються її! Хіба не чуєш?

Здаля знову почулося сильне завивання койота-одинака. Никитка збагнув, що цей звук йому дуже добре знайомий. Він часто його чув під хатою.

— То — вона, — пояснив Джон. — Вона має необмежену владу над койотами. Вони її слухають, як свою Маму...

Коли Никитка, після повернення з полювання, спробував заговорити про це з бабою Юстиною, вона відхрещувалася, як могла:

— Господь з тобою, синку! Яка з мене Койотяча мама? Те, що я вмію по-койотячи, — то тут Джон не бреше. Я й ніколи не ховалася від вас. Синку, то я так плачу за Старим краєм!.. Туга, синку, туга...

Никитка й досі не знав напевне, чи була його баба Юстина Матір’ю Койотів чи ні. Однак місцеві індіянці такого сумніву не мали, і дуже її за це шанували і навіть побоювалися...

— То шо ви на то скажете, отче?

Падре Балтазар здригнувся, немов прокинувшись від спогадів.

— Про шо ви, Петре?

— Та про Марушку. Її і вправду точить хробак? А може, то біс в неї сі вчепив?

— Мо’ й біс, хто його зна’?

— То мо’ спробуєте вигнати біса з неї? — допитувався Петро.

— Мо’ й спробую, — механічно відповів «падре», думаючи про своє...

— Знаєте, падре, вона ж не завжди була такою. Направду. Вона ж учена, сі вчила в ґімназії і навіть на фельдшерку у Львові, по тому працювала в Стрию. Вона так хтіла їхати зо мнов до Бразилії, коли сі довідала що тут буде Нова Австрія, аж сі трусила! А тутка на початках все було добре, а по тому — враз! — і заслабла... — Петро завершив розмову пошепки, щоб його не чула Марушка.

Закінчивши зізнання, він відкашлявся і вдавано строгим голосом наказав племінниці:

— І аби отцю нагріла воду на ніч! Чула? Ти мені дивись!

Крихітка-Маврихітка і справді куховарила знаменито. Вона приходила у своєму білосніжному фартушку з відстовбурченою кишенькою, ставила на вогонь казанок і по черзі виймала, немов з бездонного колодязя, то жменьку квасолі, то цибулину, то картоплину, то морквину, і ще якусь місцеву городину. Вона вправно орудувала величезним ножем, січучи городину, а в кінці кидала в ту юшку якесь зіллячко, попередньо обнюхавши його, мов кішка. Бувало, як їй не подобався запах дикого зілля, вона клала його назад у кишеньку фартушка, а сама йшла до лісу і приходила звідти — то з грибом, то з якоюсь ягодою.

Сьорбаючи вранішню Марушчину каву або її обідню юшку, сидячи на високому порозі хатини і спостерігаючи, як вона замішує тісто на хліб, Никитці хотілося, щоб життя так тривало цілу вічність. І щоб обв’язково вона дивилася на нього, а точніше крізь нього, своїми немигаючими світло-голубими, майже прозорими очима. Кого вона йому нагадує?

За кілька днів отець Балтазар прогулявся з Петром Угриним по Новій Австрії. Хоч і розхвалював війт свою колонію, проте Никитку взяв жаль: як же тяжко працюють тут люди! Щоб розчистити ділянку від лісу, треба вкласти в сотні разів більше праці, ніж у Канаді. Фарму, де Никитка виріс, оточував ріденький, майже прозорий, гайок, деревця тоненькі, мов сірнички, коріння — при самій землі: поцюкав, поцюкав сокирою, а корінь — двадцять раз копнув — і витяг. А тут — нє. Ліс стоїть стіною. Деревина — моцна, мов залізо. Корчувати ліс — справа безнадійна. Чоловіки рубають дерева, а решта — випалюють вогнем і місяцями длубають, длубають пеньки і коріння!

Дійшли до поля, де кінь тягнув плуга.

— А видите, отче, шо ми маємо!

Никитка не міг збагнути, чим Петро так тішиться: перед ним постала звичайна його фармарському оку картина — оранка.

— І що ви маєте?

— Орну землицю!

Петро Угрин носився з тим клаптиком новоавстрійської орної землі, як з писаною торбою. У інших колоніях, — пояснив він згодом, — навіть і не пахне оранкою, все роблять вручну мотиками поміж пеньками заввишки в півлюдського зросту.

— У них ні воре сі[38], ні копає сі[39], но[40] так садять на спаленим лісі поміж тими пеньками і грубими колодами, котрі не згоріли, садят сі кокурудзу, а межи кокурудзою — чорну фасолю. А в нас — збіжжє росте! Ніде не росте — тіко в нас! Перший раз ворати — то дуже мучене. Коней запрягают і то, між тими коріннями ворют. Два коня впрягают у плуг. Хлоп іде ззаду, а плуг скаче по тих пеньках і коріннях і страшно нищит наших людей — уривают собі м’язи. Тєжко.

Никитка, що провів не один тиждень на корчуванні лісу на своїй фармі, поцікавився, як тут все відбувається.

Ліс тут рубають наприкінці вересня і дерево сохне до жовтня. На початку жовтня відтинають деревам гілки і лишають ще на тиждень сохнути. Після того розрубують стовбури і гілки на дрібніші кавалки, а через місяць, коли дерево знову підсохне, починають його палити.

— Палити? — здивувався Никитка. — Як то палити? У Канаді над кожним деревцем русини тремтят, щоб пішло на користь — чи то на удову, чи то грітися взимі.

— Та йой! Тут того дерева, хоч повісся! — сказав Петро Угрин. — Тут його вистарчає на все! І вседно багато сі лишає! То ми його палимо. А після того земля м’якусінька! І родить, як не в себе! А знаєте, отче, як горит земля, то аж сі трясе і гудит, як у пеклі! Страшно на те сі дивити! Тра’ швидко втікати, аби не згоріти!

— А фойси для чого вам?

— Трощу вифойсовуємо. То бразилян[41] навчив нас фойсувати. І їсти манжоху навчив. І садити манжоху[42] навчив. Отак беремо муди[43], поцюпаємо-поцюпаємо землю, встромимо туди паросток — і воно там жиє!

Никитка скривився.

«Святий Николаю! Ти мене зумисне сюди прислав, щоб я пожалів за Канадою? І чого я, дурень, тікав з неї?».

Никитка перенісся думками на Клондайк. Близька його серцю природа, полярна ніч і полярний день, валування собак, що просяться до упряжок, картярсь­кі баталії, безсоромні танцювальні шоу, звабливі оповіді про те, хто і як забагатів, хто і де знайшов «золоту жилу», хто і де загинув від голоду чи холоду чи зірвався зі скелі у воду, чи кого засипало в майні[44].

Клондайк — це справжнісінький Вавилон: там згрудилися в одну купку американці, англо-канадці, франко-канадці, аборигени, норвежці, німці, росіяни, ірландці, шотландці, французи. Там не має ніякісінького значення — хто ти і звідки ти родом. Там ти просто золотокопач.

Заробляння копійки важкою працею фармаря день у день, рік у рік — це не для нього. Власне, він навіть і не встиг призвичаїтися до фармарської праці, оскільки батько купив фарму, коли йому було вже чотирнадцять років, а в двадцять він втік на Клондайк. Його аж ніяк не приваблювала перспектива надірвати собі здоров’я, як це сталося з батьком, і померти у тридцятип’ятирічному віці. Він хотів усе і відразу: приїхати на Клондайк, виграти в карти велику суму, записати на себе або й купити шмат землі десь на віддаленому «кріку»[45] і почати намивати золото... золото... золото...

Власне, в Бразилію він втік не лише ховаючись від покарання за борги, а й з надією добряче заробити на золотокопальні або на шахті із добування дорогоцінних камінців. Він вірив, що йому вдасться і самому колись стати власником майни.

В його плани не входило довго затримуватися в Новій Австрії, де все нагадує йому безвихідь піонерського фармарування...

Тим часом невблаганно наближалася неділя. Никитка відганяв від себе надокучливі неприємні думки. Будучи в душі авантюристом, він ще сподівався, що коли гарненько попросити святого Николая, то може таке статися, що переб’є заплановану службу Божу. І він намагався не думати про те.

Однак новоавстрійці не давали йому забути про неділю, вони все пам’ятали. Селяни відділили половину хати під церкву, пообвішували її веретами, поставили стіл, на нього — хреста і дві грубі сукані свічки, настромивши їх на пляшки, закриті кольоровим папером. У двох горщиках поставили квіти. Над цим «престолом» вони розвісили величезну шовкову верету з великими торочками. На столі поставили ікону, миску для свяченої води, а з букетика сушених квітів, обплетених биндою[46], зробили кропило.

Ось і настала вона, злощасна неділя. Парафіяни «падре Балтазара» зібралися в його хатині і навколо неї, скупчившись попід вікнами.

Стоячи спиною до пастви і лицем до щойно змайстрованого ним із дерева розп’яття на стіні, він скоса глипнув на Крихітку-Маврихітку. Вона забилася в куток, і він бачив її обриси краєчком лівого ока, коли трохи прикривав повіки і скошував погляд убік. Вона дивилася чи то на нього, чи то крізь нього своїм прозорим поглядом.

Никитка подумки звернувся до свого покровителя: «Святий Николаю, я знаю, що тобі хочеться із мене покпинити, спостерігаючи, як я тут буду корчити з себе святого отця, але прошу тебе, може б ти не робив цього, га? Може б ти, той-во, якось владнав цю справу? Не заради мене, а заради цих бідолашних людей. Ти ж сам бачиш, як їм тут ведеться посеред пущі! То не варто через такого пройдисвіта, як я, псувати їм і без того нелегке життя!».

Падре Балтазар перехрестився, набрав у груди повітря і розпочав:

«Той-во... Во ім’я отця і сина і святого духа, і нині і присно і во віки віків...».

«Амі-і-нь!» — почулося з-за його спини у відповідь, — дружне і затяжне.

У Никитки, тобто падре Балтазара, всередині все обірвалося. Така обізнаність парафіян зі святою літургією його не тішила. Він відчував, що його зараз швидко викриють як нахабного авантюриста, засвищуть і проженуть з фойсами геть з Нової Австрії. І навіть святий Николай не поможе йому!

«Ну що ж, — подумалося йому. — Може, воно і на краще».

—...Господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй, спаси і сохрани! — затягнув він своїм голосом, на який покладав великі надії.

Никитку Бог обдарував глибоким і чистим басом. Баба Юстина казала: «Маєш синку файний голос — теплий і лискучий, як хутро бобра!».

Никитка уявив собі, як побігли мурашки по спинах парафіян від бобриного хутра його голосу.

Вони знову затягли:

— Амінь!

— В мирі Господові помолимся!

— Господи помилуй!

На цьому Никитчині знання святої літургії закінчувалися. І йому, вже вкотре за своє коротке життя, не залишалося нічого іншого, як імпровізувати.

Він заплющив очі і уявив перед собою батюшку Анікія з православної церкви в Спіріт Рівері, якого вони з хлопцями любили пародіювати. Католики-галичани в Канаді часто підсміювалися над буковинцями-православними, через їхню «забитість». Буковинці були більш консервативні від галичан, довше носили свої кожухи і яскравий старокрайовий одяг, за який англіки дражнили їх індіянами. І церква у буковинців була розцяцькована, і попи в них були смішні. Узяти хоча б батюшку Анікія. Його прислали темним буковинцям аж із якоїсь Рязані, а ті тішилися цим, як жид цвочком[47].

Хоча, якщо розібратися, не такий вже він був і поганий, той Анікій. Приїхав зі своєю матушкою і двома рябими доньками на край світу, «аби віра не пропала серед православного люду», жив у суворому північному кліматі разом зі своїми парафіянами, ділив з ними радість і нужду, і ніколи не проганяв галичан зі своєї церкви, навіть коли дурні галицькі дітиська хихотіли з його химерної вимови.

Никитка, тобто тепер уже отець Балтазар напружив пам’ять і видав своїм парафіянам свою версію літургії, хаотично нанизуючи всі ті незрозумілі слова і вирази, які колись чув від батюшки Анікія:

— Вознесеніє Господнє, алілуя, преподобіє великосущне, помилуй нас грішних! Защити і сохрани прелюбодєяніє благонасущне і неотразиме! Зійди на землю грішну благовоніє внутріутробне і усипи нас благоразумієм непрікосновенним! Іскупи нас, человєкомудріє і озарєніє! Амінь! Амінь! Амінь!

У церкві, тобто хаті запанувала могильна тиша, яка пройняла Никитку морозом. Одне з двох: або вони не розуміли анікінську мову, або ж вони зрозуміли, що цей молодик, що видає себе за отця, їх просто дурить.

І тут Никитка почув, як з кутка, того самого, де стояла Крихітка-Маврихітка, хтось пирснув сміхом.

Він скосив очі вбік. Так і є: це була Крихітка-Маврихітка. Вона почервоніла, як печений рак, затисла собі рота долонями, стримуючи сміх.

Літня жінка, що стояла біля неї, ліктем штрикнула її попід ребра, аби та замовкла.

Никитка уявив собі, як зараз вся його парафія, розкусивши Никитчину авантюру, спідлоба свердлячи поглядами його спину, готують свої фойси, аби відфойсувати йому голову.

Що робити? Перерватися?

Про це не могло бути й мови. Треба завершити затіяну авантюру. Никитка спробував «зоксамитити» свій голос, аби ним якось завуалювати свою аферу.

— Наказаніє великогосподнє і неісповедиме! Тройця великосущна і нерастворіма! Дай благодаті твоєї невозмутимої, упоєніє твоє єдиносущне і всеблагодарне. Помилуй нас, грішних, спаси і сохрани від гріхів нерукотворних! Поможи нам осязаті благо чревоугодія і милосердіє соблазнєнія єдиноутробного! Очисти нас від умопамроченія неблагонасущного! Алілуя! Алілуя! Алілуя!

Хтось із парафіян намагався вставити в його «піснеспів» і свою «алілую!» чи свій «амінь!», проте це виходило невпопад, і тому врешті-решт перестали перебивати «отця Балтазара». Той трохи заспокоївся: «Якщо і вб’ють, то не відразу».

Никитка знову скосував очима і побачив, що Крихітка Маврихітка от-от лусне від сміху.

Відступати йому було нікуди, і він продовжив:

— Благовоніє наше єдиносущне і великоспасенне, очисти наші души многострадальниє і нашли на наших врагов прелюбезних отождествлєніє і умопомраченіє!

Саме на цій фразі Крихітка-Маврихітка вибухнула сміхом і розреготалася на всю «церкву». Падре обернувся і скорчив осудливу гримасу.

Парафіяни, обурені вчинком Крихітки-Маврихітки, стали зусібіч її «зацитькувати», вона закашлялася, потім трохи оговталася, вибачился, втерла сльози і, кусаючи губи, щоб якось стримати конвульсії сміху, заціпеніла. Інші з серйозним виразом обличчя чекали на продовження служби.

Никитка спостерігав за своєю паствою. Що вони відчувають? Здивування? Не зовсім. Шок? Теж ні. Вони були зачаровані, немов перебуваючи під гіпнозом. Никитка не знав, що на них подіяло так гіпнотично: чи його оксамитовий голос, чи той цяцькований заум, який він закрутив химерним словесним кондибобером.

Він розгубився, не знаючи, що робити далі.

Несподівано його смикнула за рукав жіночка і спитала:

— Отче, а проповідь буде?

— Проповідь? — здригнувся падре Балтазар. — Той-во... Аякже, буде!

«Святий Николаю! Чого ти мене не попередив про проповідь і виставив мене на посміховисько? От тепер сам виправляй ситуацію!» — подумки звернувся він до свого патрона.

Єдине, що Никитка знав про проповідь — це те, що спершу треба розказати якусь історію, а потім до неї додати «поученіє». Так робив піп Анікій. Ну що ж, тільки вперед! Назад дороги нема! З богом! Або — зі святим Николаєм!

Той-во... Нині — той-во... — неділя. Здавалося б, ну що з того, що неділя? Неділя, як неділя. Одна з тих багатьох неділь, які були і які будуть... Отак-о.

Той-во... шо я хтів сказати?.. Ага, неділя.

Для нас... той-во... тобто для мешканців колонії Нова Австрія — це особлива неділя, бо ми з вами... той-во... маємо першу службу Божу.

Скажу вам, мої дорогі парафіяни, той-во, що бідуєте ви на цій землі тєжко. Нездалу дали вам землю... той-во... невигідну для хлібороба, скажу я вам... Все горбки і ліси непрохідні. Отак-о. Так не має бути.

А як же має бути? — спитаєте ви мене. І матимете рацію. Ви маєте повне право мене це спитати. Адже я — не якийсь-там пройдисвіт... Я... той-во... ваш — парох, який... той-во... приїхав до вас у цю... той-во... жунглю, щоб вести вас, мов сліпих кошенят, до... той-во... світла великого!

Оповім-но вам історію, як один чоловік з наших, таких-от як ви, вибирав собі землю. Тіко не тутка, а в Канаді. Звали того чоловіка Василь Живка.

Приїхав він до Канади зі Старого краю не зо своїми земляками — наші стали приїздити до Канади та Бразилії на десять літ пізніше, — а з німцями, що жили в його околиці. Поки доїхав, то гроші, що назбирав для подорожі, проїв. Надумав він податися на заробітки. Нарадили йому німці піти пошукати роботи на базарі, де продают худобу. Німці дурне не нарадят, бо знали, що Василь знаменито коло коней ходит. Отут його і запримітив один старий каубой, а по-вашому, по-бразилянському, — ґаушо[48] — і забрав його на своє ранчо. Став Василь ходити коло коней. Та й доробився до того, що назбирав грошенят, і жінку з дрібними дітьми спровадив зі Старого краю. Отак, з усією родиною жив Василь у того старого каубоя кілька років, поки троха доробився до того, що надумав купити собі фарму. Поїхав Василь троха на північ прерій шукати фарми, та й той-во... не знав як: у ліпшому місці фарма дорога, а нездалої він не хтів. Не те, щоб він не мав грошей на добру фарму. Мав. Але грошей на вітер не волів кидати, тож надумав узяти дику землю. Так можна зробити в Канаді й донині. Гомстед[49] називається. Береш дикий парцель за 10 долярів, і починаєш господарку з нуля: чистиш ліс, а потім ореш і сієш. Вільної землі в Канаді було тоді багато. Але як потрафити на файну землю, та ще й в чужому краю? Цьому ділу наш чоловік ніколи не вчився, бо сидів на парцелі, що дістався від батька, а батькові — від його батька. І рідко який хлоп землю купував. А тут: що вдіяти? Ще коли земля розорана, коли там щось росте, то вже ліпше видко. А коли там один буш, хащі та трясовина — що робити? Як вгадати, як та земля родить у тих лютих канадських зимах?.. Біда та й вже! І от нарадили Васильові в земельному офісі взяти собі провідника-француза. І хоч Василь не любив дарма гроші платити, тут він надумав не скупитися. Французи на преріях вже мешкали добрих сто років, вони добре знали що й до чого і були знаменитими провідниками для новоприбулих. Сіли Василь з П’єром Барнабо на веґон — то такий віз, як ваша карроса, тільки ліпша, вкрита матерією, — і поїхали по околицях. Васильові очі розбігалися від тих акрів, що їх роздавала новопоселенцям Канадська залізниця[50] майже задарма. 160 акрів, це майже втричі більше, ніж ваш шякр. Була б його воля, схопив би він перший-ліпший гомстед, та й вже! Але П’єр казав йому: не спіши, то не годний гомстед: тут немає слу[51], а тут — забагато каміння, а тут — один мад, а тут бобер сі водит, індіяни будут лихі, що ти їхні мисливські угіддя відібрав і будут ще довго тобі землю топтати; а там — земля незручна, горбкувата: як захочеш орати плугом, не потрафиш; тут також не селися — бо тут кругом живуть чужі тобі англіки, ні з ким буде словом пере­кинутися, як не тобі, то твоїй жінці. Врешті-решт Василь узяв гомстед поміж поляками і німцями, а пізніше, як свої стали наїжджати, то селилися коло нього, коло свого. На той час Василь вже виконав усі зобов’язання по гомстеду[52]: вирубав 20 акрів лісу і став сам фармарувати не згірш від англіка чи німця. Тепер він сам став для новопоселенців провідником. Файним провідником. Люде його слухали. Брали те, що він їм радив. А, бувало, попадеться серед наших людей упертюх, який думає, що все знає: витягне торбинку з землею зі старого краю і порівнює суху землю з живою, і пробує землю на язик і нюхає її. Часом потрафить взяти добру землю, а часом — ні.

Отак-о.

І що я хтів цим сказати? Той-во... Поученіє таке: Бог знає що робит. Якщо він вас оселив у сій жунглі, якщо ви так тєжко гаруєте в ній, значить він щось від вас хоче. І як взнати, що він від вас хоче? Для того він і послав мене, нічтожного раба божого, аби просвіщати вас і наставляти на путь істинний. Амінь!

Никитка прокинувся від того, що голова розколювалася на шматки. Учора парафіяни на честь першої служби Божої зорганізували фесту[53], тобто празник — з пирогами, голубцями, борщем, киселем, товченою картоплею зі шкварками. А Петро Угрин поставив перед отцем цілу бутлю самогонки з цукрової тростини, подякувавши у такий спосіб за те, щo тому вдалося вигнати бісів з його небоги: вона знову почала посміхатися, сміятися і жартувати.

Никитка і сам не впізнавав Крихітки-Маврихітки: він не зводив з неї очей під час фести. Вона смішила гурт жінок, які щораз вибухали голосним реготом. Чи, бува, не з нього вона кепкує?

Щоб позбутися нервовості, він мимоволі прикладався до самогонки. Напевне, зачасто. Не те, що він не був призвичаєний до алкоголю, зовсім ні. Вони в Канаді також гнали на своїй фармі мунлайт[54], а на Клондайку він за відсутності грошей пив справжнісіньку отруту — нефільтроване віскі, яким зазвичай золотошукачі прополіскували зуби і спльовували на підлогу, бо пійло смакувало, як карболка. І нічогісінько йому не було, як з гуски вода. Видно, у північному кліматі тіло на алкоголь реагує інакше, ніж тут, у цій клятій Бразилії. Його, бідолаху, роз­везло, як хлопчиська...

Никитка трохи пом’яв собі голову. Боляче було навіть очі розплющувати. Пересиливши себе, він узяв верету, що слугувала йому і покривалом у ліжку і рушником, рушив, похитуючись, до мілкого потічка.

Холодна вода його трохи привела до тями. Він занурився з головою і затамував подих. Коли закінчилося повітря в легенях, він випірнув, потім занурився ще і ще раз. Трохи освіжившись у такий спосіб, він ліг у воду при березі і став дивитися на невеличкий водоспадик, що розколочував під собою руду глину. Далеко цій калабані до розлогих канадських річок, а особливо до тих юконських річищ, що гонорово течуть поміж вулканічним камінням або ж нуртують поміж скелями. Вода там прозора і кришталево чиста. А в потічках — золото, золото, золото...

«Ет!», — зітхнув він, згадавши, що його мрія так і не здійснилася. Він так і не назбирав торбинку наґетів!

Наґети — золоті юконські самородки — нагадують людські ембріони. А для Никитки це були маленькі живі істоти. Їх так приємно тримати в руках! Спершу вони охолоджують долоню, а потім, ввібравши тепло твого тіла, починають тебе гріти... Золотий пісок також приємний на дотик: запхаєш руку у полотняний мішечок, а там — шурррх! шурррх! шурррх!

Никитка лежачи охолоджувався собі у воді, і раптом його обпекла думка, що він може лишитися тут, у бразильських чагарях, на все життя! Він нервово стрепенувся: «Ні! Ні! І ще раз — ні! Святий Николаю, ти ж не зробиш цього зі мною?».

Никитка вирушив у Бразилію за золотом і дорогоцінними камінчиками. Якщо йому не пощастило на Клондайку, то може доля посміхнеться тут? — припускав він.

Але доля не посміхнулася, а насміялася з нього, підіславши до нього на пристані в Паранаґві жульманів, які продали йому квиток до ґаушівського Порту-Алегру[55] замість Морру-Велью[56], де знаходилися британські золоті копальні. А там — пішло-поїхало: Никитка зв’язався з ґаушо на свою голову. Ті його радо прийняли, коли він обіграв усіх на змаганнях з родео під час барбек бронк райдінґу[57]. Здобувши солідний грошовий приз, він найнявся до них підзаробити ще більше грошей на перегоні худоби на північ — до Санта-Катаріни. Нечистий його поплутав — він, замість купити на зароблені гроші квиток до золотокопалень у Мінас-Жерайс, зробив невдалу спробу поцупити коня на фазенді, куди він з ґаушо пригнав худобу. Він хотів утекти з ним, за що мало не поплатився головою. Святий Николай порятував його, і опинився він ось тут, у дуже дивному місці, де змушений грати дуже дивну для нього роль...

Як же вибратися звідси?

З роздумів його пробудив вереск: Крихітка-Маврихітка побачила його, голого, у воді і не на жарт перелякалася.

Никитка підскочив і миттю обгорнувся веретою.

— Слава Ісусу Христу! — опанувала себе Марушка.

— Слава навіки! — весело і задоволено відмовив Никитка: нарешті йому вдалося розворушити її.

— Сніданок готовий! — повідомила та бадьоро. — Ви ще не зголодніли?

Чесно кажучи, він відчував у своєму шлунку вчорашні вареники і голубці, однак спокуса поспілкуватися ближче з Марушкою була сильнішою. Тому він злукавив:

— Зголоднів, як прерійський койот!

— Хто-хто? — перепитала Марушка.

— Ну, то звір такий живе в Канаді, подібний до вовка, — пояснив він, вдягаючи на мокре тіло сорочку. Для того, щоб обтертися веретою, потрібно було її зняти зі стегон, а це означало знову оголитися. Він стурбовано дивився на свої штани, думаючи, як би їх вдягти.

— А ви що, були в Канаді? Частенько ви її згадуєте!

— Та всяке бувало... — махнув рукою Никитка, очікуючи, коли вона відвернеться, щоб ускочити в штани.

Його думки «прочитала» Марушка і вколола Никитку:

— Та вдягайте вже свої сподні[58], не стидайтеся! Я ж фельдшерка — мене таким не здивуєш!

— То чому ти переполошилася, побачивши мене голого у воді? Настрашилася?

— Ха! Настрашилася голого? Жартуєте? Та то я подумала, що ви втопилися!

Никитка все-таки не наважився скинути верету, а почалапав в ній до хати.

Стіл був накритий майже по-святковому.

— І що це все значить? — спитав Никитка. — З якої оказії стільки наїдків?

— Я маю до вас одну пильну розмову.

Никитка сів за стіл і налив собі кави.

Марушка додала до неї вершків, набравши ложкою з глиняного горнятка, яке принесла з собою.

— Ну то що за пильна розмова? — з повним ротом поцікавився Никитка.

— Хотіла вас спитати, де ви навчилися такої гарної літургії?

У її голосі почулися в’їдливі нотки.

Никитка на мить покинув жувати. Потім проковтнув кусень нерозжованого хліба і закашлявся, мало не вдавившись. Запив кавою і трохи віддихався.

— Чим же тобі не вгодила моя служба Божа? — питанням на питання відповів Никитка.

— Не вгодила? Та де! Та то було знаменито! Та я мало не вмерла зо сміху!

Він відвернув погляд до вікна. Йому нічого було їй сказати у відповідь.

Марушка озвалася знову:

— Просто я — попівна, виросла при церкві, і добре на цьому знаюся. Але на разі мова не про це. Я хочу укласти з вами угоду.

— Угоду? Яку ж?

Марушка притишила голос і заговорила вкрадливо:

— Я бачу, що ніякий ти не падре, а звичайнісінький пройдисвіт, — вона перейшла на «ти». — Скоро ти оговтаєшся і дасиш драла. Але тобі треба тут протриматися якийсь час, щоб підготувати втечу. От умова така: я тебе навчу правити службу, а ти мене за це візьмеш з собою і доправиш до порту, звідки я поїду куди схочу.

Никитка уважно поглянув на Марушку. Перед ним стояла не вчорашня схибнута дівка, а доросла, розумна жінка.

— Діл[59]! — сказав він, майже не роздумуючи. За своєю натурою він був швидким на розум, тому відразу оцінив вигоду пропозиції.

— Що то є?

— Згода значить. Англійською.

Марушка кивнула і налила собі в горнятко кави, а потім ложкою набрала густі вершки, розколотила їх і з задоволенням сьорбнула напою.

Никитка з цікавістю спостерігав за нею. Він уперше бачив, як вона їсть.

«І справді, одужала», — подумав він і собі з апетитом сьорбнувши кави. В Канаді він не дуже любив її. Вона здавалася йому гіркою і несмачною. Однак тут це був просто божественний напій.

Поки він пив каву зі свіжовипеченим хлібом, Крихітка­-Маврихітка дивилася на нього незмигно, про щось розмірковуючи.

— Наполягатимеш, щоб лише я тобі готувала їсти, — дала вона йому настанову.

Никитка кивнув на знак згоди і з повним ротом додав:

— Коня тра’ купити. Без коня — ми звідси не виберемося.

Тепер Марушка кивнула.

Никитка не міг повірити своєму щастю: він знайшов собі однодумця! Невже святий Николай дослухався до його нарікань?

Він був готовий заспівати.

Марушка також була дуже збуджена, вона збирала миски зі столу і аж пританцьовувала. Руки її трохи тремтіли. Щоправда, її радість виглядала трохи невротичною. Може, це прояв її хвороби?

— А чому ти хочеш гайнути звідси? — з неприхованою підозрою поцікавився він.

Вона уважно на нього подивилася, неначе вагаючись, — довіряти йому свої секрети чи ні, а потім, зітхнувши, відказала:

— Ти все одно не зрозумієш. Довго пояснювати.

Никитка був готовий збунтуватися, однак остання фраза була сказана тоном, який не терпів заперечень.

— Так, це ще одна умова нашої угоди, — сказала вона. — Ніяких розпитувань. І... — вона зробила паузу. — Ніяких залицянь!

Угода почала діяти.

Протягом усього наступного тижня Никитка день у день завчав службу Божу, черговість слів і дій під час літургії, читав уголос Святе письмо. Власне, останньому його колись трохи вчила баба Юстина, тому з цим було легше. Не можна сказати, що Марушчина наука йшла, як по маслу, проте Никитка виявився не таким вже й безнадійним учнем.

На велике здивування новоспеченого отця наступної неділі на відправу зібралося вдвічі більше публіки, ніж попередньої. Люди поприходили навіть із сусідніх колоній. Серед гурту, що тупцяв навколо хатини в очікуванні служби, Никитка помітив індіян, які розглядали його з неприхованою, майже дитячою цікавістю.

Падре Балтазар жестом запросив своїх парафіян до хати-церкви. Першим переступив поріг незграба-здоровань, в’їхавши з усього маху чолом в одвірок.

— Йой, холєра ясна! — загундосив він. — Зноŷ! — і почав терти величезною лапою-рукою лоба.

Никитка інстинктивно підскочив до нього, щоб, у разі потреби, допомогти, а той якраз прийняв руку з лоба, і стало видно пляму, яка свідчила про те, що хлопчина вдаряється в те саме місце не вперше. Червоний знак із щойно набитою свіжою ґулею мав човникоподібний вигляд і нагадував велике «третє» око.

— А це що за циклоп? — спитав Никитка.

Навряд чи хто знав тут, у цій колонії, хто такі циклопи, однак по хаті зашаруділо: «Цекло... цекло... цекло... вотець[60] сказали цекло...».

— Це Марко, — шепнула на вухо Никитці Марушка. — Не зважай. Він трохи слабий на голову. Колись у дитинстві упав з дерева і щось йому помішалося... Зате силу має нелюдську. Молоді деревця з корінням вириває з землі. І душа в нього ангельська.

У хаті почалася штурханина, люди між собою сперечалися за краще місце, з дальнього кутка долинула сварка.

— Що то є? — обурився «падре Балтазар». — Що то за рейвах? Ану всі до пор’ядку! Де Петро?

— Котрий? У нас тут Петрів — як гною! — долинуло у відповідь.

— Як який Петро? — здивувався падре. — Ну, той-во, той шо «Тименідивись!».

По хаті прокотився смішок: «Падре сказав Тименідивись!».

— Та он він надворі вештається! — озвався один із чоловіків. — Ганько, — звернувся він до жіночки, що стояла на порозі хати, — погукай Петра Тименідивися!

Присутні вибухнули реготом.

Петро зайшов до хати, окинув поглядом людей, що душилися від сміху, і суворо спитав:

— Шо тут сі діє?

— Вуйку, та то вас падре гукав! — озвався малий замурзаний хлопчина і відразу ж весело пирхнув.

— Ти чого либу давиш? Га? — підозріло примружив очі Петро. — Ти мені дивись!

Хата знову вибухнула сміхом.

— Та то я кликав вас, Петре, — ледь стримуючи посмішку озвався падре Балтазар. — Наведіт тут пор’ядок. Шоб було ґлянц[61]!

— Яволь! — прийняв команду Тименідивись і взявся зацитькувати присутніх.

На цей раз відправа пройшла майже бездоганно. Щоправда, падре один раз назвав святу Євхаристію святою амністією, жінок-мироносиць жінками-римоносицями, а замість «будьмо уважні» проказав «вудьмо бомажні». Але це вже були дрібниці.

Під час відправи Никитка не на жарт натомився, і тому, коли прийшов час щось сказати своїм парафіянам, він зробив довгу паузу, роздумуючи, як би обійтися на цей раз без проповіді і швидше завершити службу. Він дуже сподівався, що його парафіянам, як і йому, вже набридло стояти в задушливій хатині, що їм нетерпиться швидше розійтися і полягати спати у своїх прохолодних хатинах із закритими віконницями, адже неділя — єдиний день, коли їм дозволялося відпочити від виснажливої праці.

Проте за кілька хвилин він зрозумів, що народ з нетерпінням чекає на його слово. Народ хотів проповіді. Народ хотів його слухати.

Той-во. — (Він витер піт з чола. Було дуже парко). — Парко сьогодні. І я, той-во, подумав, що як гарно тепер у Канаді. Зара’ там снігу намело... Як у Старім краю... — Никитка зітхнув. — Діти на санчатах... Знаєте, індіяни, щоб не провалюватися у сніг, носять такі ходаки — сноушуз[62] називаються: то таке плетене з лози отаке-o, як вам сказати, той-во... таке, як у качок — знаєте — той-во підошва. Сноушуз — то таке, шо як прив’язати до ноги, то будуть лапи, як у качки. Чи як у гуски. Отаке-о. Ото натягнеш на ноги ті сноушузи i ідеш по сніговому полю. Всюди біло-біло. Неначе Бог тільки-но сотворив світ: все таке чисте і незаймане... Ідеш собі, на душі радість, сніг рипить під сноушузами: рип, рип... Ідеш — і кінця-краю немає землі. Все рівненьке, біленьке, як яєчко... Одне словом — прерія...

До чого це я? А? Ага, той-во...

Минулого разу казав я вам про Василя Живку, шо мешкав на тій канадській прерії. Він приїхав і осів на землі, заки инші лише подумовували їхати до Канади, та коли вони приїхали, він тут уже добре стояв на ногах. А коли в ту околицю приїздив отець, то він потрафляв побувати в одній околиці добре, як двічі на рік, а то й того не бувало. Бо там, у Канаді, одна парафія займала тисячі миль. Так от. Як приїздив отець, то спинявся у того Василя Живки в хаті.

Одного разу приїхав отець дітей хрестити в тій околиці, де Василь жив. А та околиця так і звалася — Василь, бо зробили його там начальником пошти. А то є таке, шо ти наче в тій місцині рура[63] поміж цивілізацією і дикою околицею.

То... той-во... приїхали отець, а то була люта зима. Похрестив він дітей, а Живчин сусіда каже: «Отче, я їду возом до станції, сідайте зо мнов». Отець і сів. «Видите, — каже сусід, — кожуха? Ото під нього і ховайтесь». Заліз отець під кожуха, угрівся та й заснув. А то біда в Канаді: не можна спати на морозі. Отець заснув і не проснувся: змерз.

Приїхав той сусіда до міста, а на возі — небіжчик.

Отаке-о. То шо я вам скажу... Той-во...

Слава Богу, шо мене приставили служити у вас, у Бразилії. Принаймні тут я не змерзну до смерти.

Отаке-о...

Той-во... Тож хваліте Бога, шо ви тутка.

Якщо колись найулюбленішим Никитчиним днем була неділя, то тепер ним став понеділок, коли можна було «отцю» вилежатися у ліжку досхочу. Але в цей понеділок відіспатися йому не довелося. До Никитки прийшов Марко Циклоп-Цекло: входячи до хати, він забув нахилитися і знову вдарився лобом об одвірок. «От холєра ясна!» — за звичаєм вилаявся він на себе.

— Слава Йсу, падре! — привітався він.

— Слава навіки! Чого тобі, Марку? — спросоння буркнув Никитка і звівся на лікоть.

Цекло навис усією своєю велетенською поставою над бамбетлем, де щойно розлупив очі падре Балтазар, і виконав від початку до кінця вчорашню недільну відправу, уключно з «амністією» замість «евхаристії», «римоносицями» замість «мироносицями», і «вудьмо бомажні» замість «будьмо уважні».

Никитка остаточно прокинувся, сів на бамбетль і слухав Марка-Цекла з розкритим від здивування ротом. Те, що йому Маврихітка втовкмачувала в голову цілий тиждень, Марко-Цекло запам’ятав з першого разу.

Никитці забракло мови. Він розвів руками і в такій позі завмер.

— Файна вчора була служба, — ніяково пробубонів Марко, завершивши свій виступ.

«Падре Балтазар» скочив на ноги і стис здорованя в обіймах:

— А ти, той-во, ти файно все повторив! — і поплескав його по спині. В цю мить він відчув, що здо­був тут, у Новій Австрії, ще одного товариша. Колись індіянець Джон навчив його «на нюх» визначати людей. Йшлося не лише про фізичний запах тіла, треба було вловити той «спіріт»[64], невидимий дух, що витав навколо нього. Цей спіріт мали не лише люди, а й тварини, і рослини. Нерідко Джон, повернувши голову у напрям, звідки щойно долинув хрускіт, що сигналізував про наближення звіра чи змії, і, втягнувши тремтливими ніздрями повітря, безпомилково визначав, з якими намірами і з яким настроєм вони наближаються, і що від них можна чекати. Никитка втягнув носом Марків запах, який був дуже простим для розпізнавання: так, цьому здорованю бракувало тієї клепки в голові, що наявна у решти людей, проте він мав інший талант, який рідко траплявся у звичайних людей. Як же назвати той талант? Це був.. це було... це було третє око! А до того ж, Марко пахнув відданістю, якої Никитка дуже потребував у своєму нинішньому житті.

 — Поснідаєш зі мною вкупі? — спитав «падре». — Зараз, той-во, Марушка принесе хліба, зладить каву...

Цекло кивнув.

— То сідай на лавку!

Марко слухняно присів у закапелку біля дверей, і втупився в падре, мнучи свого капелюха.

— Чого ти забився в кут? Сідай ближче!

Цекло похитав заперечливо головою.

Никитка одягнувся, вийшов на двір, похлюпався в мисці з водою, зайшов до хати, втираючись грубим шматком полотна.

Цекло непорушно сидів на тому ж місці, так само сором’язливо мнучи капелюха.

«І де ця Марушка забарилася?» — подумав Никитка і почав мимоволі згадувати її запах, її «спіріт». Що сказав би про неї Джон? Никитка заплющив очі і спробував у шухлядці своєї пам’яті, де зберігалися запахи різних живих і неживих істот, вичленувати саме той, що належав їй. Марушчин запах витав осторонь від інших, його визначити було не так легко. Він, з одного боку, був якийсь насторожений, а з іншого, — насторожував Никитку. Здавалося, що Марушчин запах намагався сховатися від Никитки, замаскуватися, щоб той його не розпізнав...

За вікном почулися голоси. Никитка визирнув. На стежці, що вела до хатини, з’явилася Марушка з якимось чоловіком, що вів за вуздечку коня. Помітивши «падре» у вікні, Марушка, замість привітання, гукнула:

— Ти хотів коня? Я тобі привела продавця з товаром.

А Никитка вже не міг відірвати погляду від коня і аж затремтів від збудження! Він побачив свого Бадді, того самого, що запримітив на фазенді, і в якого залюбився з першого погляду, і якого спокусився викрасти! В Никитці пробудився ковбой, народжений на ранчо, у південних канадських преріях, хлопчина, який, як то кажуть, ще не вміючи ходити, вже тримався в сідлі. Його батько на тому ранчо підробляв кілька років, а потім узяв собі гомстеда на преріях, осів на своєму кводері[65] і почав фармарувати. Його старшому синові тоді було чотирнадцять років, можливо, саме цим пояснюється Никитчина нехіть до фармарської праці: народженому ковбоєм важко дається розміреність, рутинність, монотонність селянського повсякдення.

Никитка мало не з порогу хатини заскочив на свого Бадді, вихопивши на льоту вуздечку з рук його власника, який виявився тим самим фазендейро, у якого він викрав коня. Бадді упізнав вершника, з яким провів кілька нервових годин перегонів, і з легкістю піддався йому. Никитка вилетів на стежину, що вела до центральної вулиці Нової Австрії, і помчав нею галопом, здіймаючи за собою руду куряву. Дорога була пряма і добре утрамбована, кінь набрав шалену швидкість, аж Никиткці забило дух. У кінці колонії дорога звертала у лісову просіку, що попід горою вела до тартака і далі, до ріки, на якій з почуттям власної гідності крутилося колесо водяного млина. Лісова дорога закінчувалася величезним майданом господарського призначення. Там збоку стояли вервечкою фіри (тут їх називали карросами[66]), навантажені збіжжям, а поряд зі входом до млина збилася в купку група чоловіків панської подоби, яка щось палко обговорювала і роздивлялася великі папери з кресленнями. Никитка на скаку блискавично оцінив їх поглядом і виділив серед них головного — той мав воєнну, дещо гонорову поставу, витончену чоловічу вроду, рудувате, акуратно зачесане волосся і царський погляд. Чоловіки повернулися в бік Никитки, якому враз захотілося похизуватися перед ними: він хвацько заскочив ногами на сідло, і так двічі проскакав майдан по колу, тримаючи вуздечку в руках. Треба віддати належне Бадді, той не розгубився, а дуже швидко зрозумів що й до чого, і достойно проніс на собі вершника. Никитка, пролітаючи повз гурт чоловіків, устиг роздивитися рудуватого пана, що зацікавив його. У того чи то від здивування, чи то від захоплення підскочили руді брови і підстрибнули закручені вуса. Никитка затис верхніми зубами нижню губу і засвистів по-батярськи, а тоді обережно, аби не налякати коня, «приземлився» у сідло і помчав геть з майдану. Вискочивши на лісову дорогу, він вгамував свої емоції, стишив коня, і, виїхавши, на єдину сільську вулицю Нової Австрії, побачив удалині кумедну трійцю, що, захекавшись, бігла йому назустріч: це були Марушка, Марко і продавець коня.

Никитка розсміявся: ач як злякались! Подумали, що він утік!

Наблизившись до них, він різко притяг вуздечку на себе, кінь зіпнувся на задні ноги і голосно заіржав.

Марушка розчервонілася і сердито на нього позирала, струшуючи руду пилюку зі свого одягу і поправляючи білу хустку, що з’їхала набік.

Фазендейро, витираючи піт з чола, посміхався, він зрозумів що й до чого, і на його обличчі було написано, що камінь спав у нього з душі.

Марко ж світився наївною радістю:

— Падре, я казав їм: най сі не боют! Падре не втікне цього разу!

«Цього разу? — подумав Никитка. — Влучно. Недарма Цекло має третє око...».

Життя Никитчине з появою у ньому Бадді та Марка різко змінилося. Два попередні тижні були проведені «отцем» переважно в ізоляції від новоавстрійської громади, тепер же коневі потрібен був моціон, і Никитка під приводом ознайомлення з Новою Австрією та її мешканцями регулярно об’їздив верхи околиці, зна­йомився та спілкувався з людьми. Особливо часто він заїжджав на роси, тобто на віддалені поля, де працювали селяни, це пояснювалося тим, що поряд була чудова паша, Бадді дуже смакувала та трава.

Громада не заперечувала, щоб Марко був приставлений до падре помічником, той проводив з ним увесь вільний від роботи час. Серед тижня чоловіки колонії толокою поставили на подвір’ї у падре стайню для коня. Никитка передбачив, що в ній буде і зручна кімнатка для Марка.

У третю неділю на відправу прийшло ще більше людей, ніж попередні рази. Серед них падре запримітив ту саму групку інженерів з рудим джентльменом на чолі. Щойно той підійшов до хати-церкви, люди перед ним розступилися, даючи йому дорогу. Зайшовши досередини, чоловік скромно став біля вікна. На жаль, Никитка проти світла не мав змоги його роздивитися.

На цей раз «отець» не кремпувався[67]. За два тижні він добряче завчив літургію, крім того, зреагувавши на Марушчину критику щодо «неправильних» проповідей, завчив від неї текст «повчання». Марко також був навчений кількох простих обрядодій дяка. Рукодільниці Нової Австрії зладили для отця простеньку ризу, гарно вишивши низ і рукави підризника.

Падре розпочав. Його лискучий, як хутро бобра, голос огорнув присутніх теплом і затишком, парафіяни поринули в ейфорію.

Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри!

Той-во, сьогодні українська церква молитовно вшановує великого Святителя нашого — Николая, знаного як Чудотворця. Николай — отець наш, великий молитвенник і заступник, скорий помічник для всіх, хто перебуває в біді та небезпеці. Християни усього світу сі молят до нього, просят, той-во: «Дай нам допомогу і заступництво перед Богом, бо ти сі прославив різними чудами як при життю, так і по смерті!». І Святитель наш отець Николай завжди приходить на допомогу до тих, хто його кличе.

Святий Николай сі вродив там, де нині живут турки, він мав заможного батька, і той заповів му велику спадщину, але він сі не користав нев, а щедро сі ділив з усіма потребуючими. Бо, той-во, як казав святий Іван Золотоустий, «багатий не той, хто багато набув, але той, хто багато роздав». А апостол Павло, той-во, теж щось казав, дай Боже згадати, ага, той-во, казав: «Білше щестє — то є давати, ніж брати».

Дорогі брати і сестри! І ми ж, той-во, і в нашому житю сі трапляют люде, котрі, подібно до святого Николая, творят добро, допомагают нашим людям у скруті, які ведут їх, як той Мойсей з Єгипту, зі Старого краю у Новий світ, щоб тутка, на цій грішній земли, звести царство Боже справедливости і щестя.

Святий Николай є для них, той-во, як то сі називає, ага, досконалим взірцем щирої віри і милосердя, вмістилищем Божої благодати.

То нехай Бог благословит нас удостоїтись наслідувати його добрі діла!

Іще, той-во, забув сказати, шо сей святий зробив незліченну кількість чудес. Він повернув житє одному морякові, що впав з високої щогли корабля і сі вбив на смерть. Звідки в нього була та сила? — ви сі спитаєте. А я вам відповім: Від Господа нашого Ісуса Христа, бо Йсус сам воскрешав померлих і дав силу святому Николаєві се робити.

На честь празника святого Николая новоавстрійська громада влаштувала пишну фесту. Усі громадські збіговиська відбувалися на майдані коло млина, що над річкою. Там вони ставили столи під шатрами, вкритими пальмовим листям, а обабіч — палили вогонь, де пекли свиняче м’ясо, варили у лятах[80] борщ. У великій глиняній печі випікався хліб.

У Никитки не було жодного бажання іти туди, пити та їсти разом зі своїми парафіянами. Після похапцем завершеної служби Божої, він, втиснувши голову в плечі від Марушчиного «ідіот», яке вона просичала, як змія, і, намагаючись не дивитися в очі людям, поспіхом попрощався з ними і ганебно втік з церковного двору, скочивши на свого Бадді і полетівши сюди, на дальнє новоавстрійське поле, яке ось уже два роки перебуває «під паром», відновлюючи свої сили після семи років інтенсивної оранки. Ця ділянка уся поросла кущами і травою, і Балтазар часто випасав тут свого Бадді.

Падре відчував, що сьогоднішня відправа була провальною. Йому було невимовно соромно. І який біс потягнув його за язик розповідати ті дурниці про бул райдінг? Хіба для того люди прийшли на відправу, щоб слухати всю ту маячню? Ну чому, чому він не послухався Марушки? Чому він не зробив так, як вона його навчила? А він, як останній ідіот, виставив себе на посміховисько! І як тепер він може показатися перед очі тим людям, яких він зворохобив на святій літургії своїми ковбойськими оповідками?

Він ще і ще раз прокручував у своїй голові той епізод, коли, немов пробудившись зі сну, завершив свою проповідь. Та тиша, яка запанувала в церкві та навколо неї, приголомшила його. Вона ошелешила його, роззброїла, позбавила упевненості в собі… Він зиркнув на Марушку. Вона стояла, немов закам’яніла, втупивши очі в підлогу. Балтазар перевів погляд на Тименідивися — той, роззявивши рота, кліпав очима, нічого не розуміючи. Падре скосив очі на рудого пана — його царська постава і гордовитий погляд, за Никитчиним відчуттям, виражали осуд. Один Цекло, любий, милий, добрий друг Цекло посміхався своїм дитинним поглядом, тручи своє «третє око» грубим[81] пальцем. Коли він виходив з церкви, люди перед ними розступилися, немов говорячи: «Йди з Богом, Никитко, не треба нам такого дурнуватого падре!», той випадково ковзнув поглядом по рудому пану, а той підморгнув йому оком. «Що він мав на увазі? Мовляв, давай, давай, Никитко, вшивайся?».

«Треба звідси валити, і то якомога швидше! І забути, забути, забути цю ганьбу назавжди! Святий Николаю, ну чому ти мене не спинив? Що, хотів сі покпинити наді мнов? Так? Ну що ж, ти своє дістав: тепер наді мною всі сі сміють, ласують на своїй фесті печеним м’ясом з каперіньєю і смакують деталі комічної відправи!».

Никитка обхопив голову руками і так просидів невідомо скільки, поки за спиною не почувся хрускіт сухих гілок. Він обернувся і побачив Марка.

— Падре, агов, нарешті я вас знайшов! Там уся громада чекає на вас! Не може розпочати фесту! А мнєсо от-от буде готове, гайда скорше до нас!

— Ні, Марку, я туди сі не верну! Що вони там про мене кажут?

— Йой, падре, та вони всі тіко те й говорут, шо який в нас файний вотець, та як нам пощастило, що ми маємо ‘го в себе! Та так файно, як він, ніхто не умів нам розтлумачити що сі діє в світі, ніякий отець у Старому краю!

Никитка підозріло подивився на Марка: чи, бува, він не бреше? Та ні, Марко був щасливий. Щасливий з того, що його улюблений «вотець» зазнав такої слави серед парафіян — і то не лише серед новоавстрійців, а й тих, хто прийшов із сусідніх колоній, з індіянських та кабоклівських поселень.

— А то, шо я оповідав про бика… то — нічо’? Шо вони на то кажут?

— Йой, та люде так про то балакают! Шо вотець в нас дуже мудрий! Він побачив світу, він не якийсь там забитий батюшка, шо знає лише по книзі шо казати! А наші молоді хлопці казали: «То він, напевне, про себе таке оповідав! Треба його попросити нас навчити управляти конем, як він!». А Петро Угрин на то: «То ви, дурні бойки, та то ж він вам, нерозумним баранам, хтів показати, як святий Николай воює з нечистов силов! Бо бик — то є образ, то є символ! То і є чортяка, який хоче нас загубити. Але на нього є сила Божа, що керує рукою отця нашого святого Николая!».

— Так і сказав? — здивувався Никитка.

— Їй-бо! Істинно так! Слово в слово!

Никитка збадьорився. Здається і його Бадді, відчуваючи переміну настрою в своєму господареві, звеселів.

— А що Марушка? — спитав падре.

— А Марушка зноŷ, як чамрена ходит. Наче нічого не розуміє, що сі діє… То ходіт, отче, без вас не зачинают забаву!

Никитка, дещо збентежений цими новинами, взяв за вуздечку свого Бадді і поплівся за Марком, час від часу ставлячи різні запитання.

Марко терпляче давав на них відповіді.

Так, рудий пан з іншими панами сіли за окремий стіл і сидять там і щось обговорюють, курячи цигарки. То не такі дзиґари[82], як у простих селян, що загортають сушений тютюн у палю[83] і так курять. У панів і цигарки панські. Насправді той рудий пан — то є Габріель, благодатель новоавстрійський, то він купив здоровенний кавалок землі, де тепер колонія.

— Він дуже помагає нашим людєм, — пояснював Марко-Цекло, — купив їм волів у італійців, плуги у німців, розмаїті знаряддя до праці, збіжжа привіз зі Старого краю. Он там млин поставив, зараз хочут з тими інжúнєрами тартак зводити.

Марко задихався, бо ледь поспівав за енергійною Никитчиною ходою.

— Той Габріель — дуже вчена людина. Він усьо робит не просто так, а з інжúнєрами: і хати ставлят по плану, і кольонію забудовуют не як кому сі схоче, а по науці. Тому і діло в нас іде справно, файно, не як у інших русинських кольоніях.

— А звідки він узявся — той ваш Габріель? — поцікавився Никитка.

— Йой, отче, та то така історія! Наші люде вірут, що Габріель — то є австрійський цісар! Справжнісінький, їй-бо! Шо він кинув те цісарське життє, вчинив у своєму замку таку карнавалю, що гей-би він умер, а сам поїхав до Бразилії, купив тут землицю і постановив, шо тут буде Австрія, тіко не та, стара, а нова. І назвав він нашу кольонію Нова Австрія. І все у нас — як має бути: все по справедливости. Поле сі не ділит поміж господарями, воно є спільне, громадське, а кожен має собі з урожаю стіко, кіко потребує! І ніхто не нарікає! Дуже файно всім сі жиє. Майже всі тут з одного села — Дуліби сі називає. То коло Стрия в Старому краю.

Никитка не міг надивуватися на Нову Австрію. То зовсім не таке, як у них у Канаді. І не таке, як у Старому краю.

Історію про цісаря, а точніше, про цісаревича, він чув не вперше. Колись його бабця Юстина розповідала про кронпринца австро-угорського Рудольфа, котрий інсценував своє самогубство, а сам подався будувати нове царство в якійсь Бранзолії. Бабусю часто, довгими зимовими вечорами, просили заспівати пісню про нього, все, що запам’ятав Никитка з тих співів, були слова:

«Невже бабця Юстина співала про ту саму Нову Австрію, в якій він тепер опинився? Ну й дива!».

У падре Балтазарі знов прокинувся Никитка — той марнославний авантюрист, який, проте, був наділений світлою душею. Щойно чоловіки дісталися лісової просіки, що вела до майдану, падре скочив на коня, ляснув його смачно по крупу і помчав стрілою до своїх парафіян, різко загальмувавши перед першим столом. На нього дивилося дві сотні захоплених очей, за мить усі чоловіки вітали його, підкидаючи капелюхи вгору.

Падре Балтазар віртуозно, по-каубойськи, зіскочив з коня, легенько поплескавши його, пустив на попас, а сам своєю каубойською ходою — так поважно, лінивенько, перевальцем, як і пасує справжньому каубою, попрямував поміж столами. Він дивився на людей незмигно — з якоюсь безмірною нудьгою в погляді. Каубої дивляться на людей, неначе оцінюють молодого бичка: чи виросте з нього бул[84] для родео?

Назустріч падре піднявся з-за столу рудуватий пан. У того був зовсім інакший погляд: прямий, з ноткою іронічної привітності, чи привітної іронічності, від якої Балтазарові відразу ж перехотілося хизуватися своєю позірною каубойськістю.

Він умить перемінився і уявив себе таким, як Габріель — розумним, стриманим, загадковим, породистим.

Рудань простягнув йому руку:

— Габріель, — сказав він просто і по-військовому чітко. — В минулому — Рудольф.

Балтазар відчув міцний потиск сухої прохолодної вузької долоні.

— Падре Балтазар, — відрекомендувався й він, копіюючи тон цісаревича. — В минулому — Никитка.

Падре Балтазар чекав на Габріеля на широкому дерев’яному різьбленому ґанку свого будинку, що стояв на височезному пагорбі. Перед ним розстилалася неймовірна панорама річки і її протилежного берега, вкритого непролазним лісом. Усе це було залите промінням призахідного сонця, і картина мінилася фантастичними барвами: ліс набув кольору чорної смородини, зазвичай руда земля в останніх променях сонця виглядала нереально оранжевою, вода залилася малиновим рум’янцем і текла поволі, неначе насправді була не водою, а лавою, поволі, мовби знехотя, текла в нікуди, туди, куди він кілька разів намагався втекти, але зла доля щораз повертала його назад, у це місце, яке називалося «колонія Нова Австрія».

Габріель любив приходити до падре Балтазара о цій порі. Вони милувалися цією фантасмагорією кольорів, неспішно попиваючи каву з білим, щойно випеченим донною Розою хлібом, ведучи розмови про всяку всячину. Час від часу їхнє блаженство спілкування переривав добірним намистом смачної американської лайки старий Балтазарів папуга Фазер Джо, раніше він був вольним птахом, однак після нещасного випадку у нього було перебите крило, тож довелося купити для нього клітку, яку помістили на ґанку, де було найменш спекотно.

Двоє чоловіків, спостерігаючи за річкою, що пливе в нікуди, ведучи неспішну бесіду, чекали невловимої миті, коли враз споночіє. То була улюблена гра двох молодих, проте вже поважних чоловіків: полювання за початком настання бразильських сутінків. Коли темніло, донна Роза запалювала гасову лампу, запинала покривалом клітку під невдоволену лайку Фазера Джо, і виходила до кухні. А чоловіки чекали на вечерю, продовжуючи неспішну, як плин річки внизу, розмову. Щораз вони вмовкали, коли чорношкіра Роза «частинами» виринала з темного отвору дверей: першими з’являлися білосніжний фартушок і не менш білосніжний каптурик-розетка, все решта — обличчя, руки, темна сукня — розчинялися у густій нічній темряві. Фартушок і каптурик наближалися до них, і тут несподівано на таці зблискував білий сервіз — соусниця у вигляді човника і супниця у вигляді Розиного каптурика, тільки значно більша. Останніми з темноти виринали Розині білосніжні зуби і зблискували білосніжні білки її очей. Чеширський кіт — називав у такі хвилини Розу Габріель. Щораз двоє чоловіків насолоджувалися цим видовищем, що нагадувало ілюзіон.

І тут, від подразнення запахами їжі, зготованої донною Розою, починали трепетати їхні ніздрі, аромат лоскотав сенсорні точки, і по тілу розливалася хвиля блаженного передчуття смачної вечері.

Поївши, Балтазар з Габріелем гасили лампу і, відкинувшись на крісла гойдалки, поклавши на повні животи подушечки, довго мовчки спостерігали за зоряним небом, передусім за сузір’ям Південного Хреста. Вони дослухалися до нічних звуків і не лякалися їх, як колись: у цій великій дерев’яній комфортній хаті почувалися цілком безпечно. Скрикував нічний звір, зойкувала нічна птаха, в кущах проповзав плазун, шарудячи листям чи травою, над головами пролітав, мало не торкаючись волосся, кажан, дзижчав надокучливий комар. Якось Габріель — відчайдушний натураліст — показав Балтазарові, як виглядає та нічна пташка, те нічне звірятко, той кажанчик, до яких вони дослухаються ночами, — вони були малюсінькими! Однак якого страху вони наганяли своїм нічним шарудінням, плачем, криком, дзижчанням, клацанням!

Потім чоловіки йшли спати. Габріель, якщо він не перебував «в аскезі» в дні посту, спав у кабінеті, який сам же й обладнав завидною бібліотекою. Він дотримувався усіх постів, які, якщо був у Бразилії, проводив у своєму «скиті», неподалік від водоспадів Фоз-Іґуасу, звідти він час від часу навідувався до свого товариша падре Балтазара. У такі дні донна Роза готувала йому мішки з сіном на горищі.

Балтазарова спальня була обернена на схід, він любив, прокинувшись уранці від співу пташок, оглянути з вікна «свої володіння»: на очищеній від лісу галявині на верхівці пагорба на відстані в п’ятдесят метрів красувалася церква з невеличким цвинтарем при ній, з іншого боку була невеличка амбулаторія, де Балтазар надавав першу медичну допомогу своїм парафіянам і заїжджим відвідувачам, з іншого входу в цю будову розташовувалася однокімнатна школа, де падре вів навчання для дітей. За хатиною розляглися городець і садок, де, окрім, овочів та фруктів, була маленька ділянка, на якій він дбайливо вирощував лікарські рослини, щоб пізніше робити з них настоянки, чаї, мазі. Оддалік стояла ще одна хатина, її нещодавно побудували для молодих дівчат з українських колоній, які пішли прислуговувати в багаті португальські доми в містечках, і звідки вони повернулися з небажаною вагітністю. Не всі родини радо їх приймали з таким «приданим», тому для тих дівчат і був створений притулок, який Балтазар з Габріелем назвали «Надія».

Сьогодні Габріель добряче запізнювався. Щось його затримало чи то в Прудентополі[85], де він мав свій будинок і кілька маленьких бізнесів, чи в Блюменау[86], німецькій колонії, за успіхами якої він пильно стежив, тому нерідко зупинявся в місцевому готелі на кілька днів.

У падре Балтазара був час подумати про своє. Наприклад, про те, що Бог прив’язав його до цього місця якимись невидимими путами.

Перший раз він намагався втекти звідси через два місяці після перебування в бразильській nowhere[87]. Це було п’ятнадцять років тому. Він був молодим авантюристом, який мріяв заробити великі гроші без особливих зусиль. Потрапивши в Нову Австрію цілком випадково, він деякий час небезуспішно грав роль священика. Парафіяни здогадувалися, що їхній падре якийсь не такий, що отці такими не бу­вають. Але у ньому було те, що змусило їх полюбити його міцно і назавжди: він мав дивовижну здатність розраджувати людей, знімати з них тягар думок, лікувати від ностальгії. На початках йому прощали недосконалі відправи. Так, вони якісь дивні, — казали люди, — зате які чудові у нього проповіді! Захоплюючі, сповнені пригод, оповідей про інші світи, емоцій, гумору — вони робили буденне і непросте життя піонерів бразильської пущі різноманітним, калейдоскопічним. Дуже скоро, дякуючи Марушці, падре опанував ритуалістику відправ, і претензій до неї вже не було, однак до церкви ходили не задля неї, а задля тієї півгодини-години часу, під час якої люди потрапляли в чарівний світ його оповідей-проповідей-розповідей.

Однак сам падре Балтазар за два перші місяці перебування у Новій Австрії зненавидів депресивну дику пущу, що, як один химерний організм монстра, готова була виссати з нього всі його сили, він зненавидів цю руйнівну вологість, від якої тіло просто розпадалося на різні брудні спітнілі кавалки, які свербіли і смерділи і не могли скластися докупи. Його мозок плавився на сонці, тож видавалося, що в голові взагалі нічого не лишилося, — ні пам’яті, ні розуму, ні емоцій... Він прагнув звільнитися від цього всього, він прагнув свободи.

Падре Балтазар знайшов собі партнерку для здійснення своєї мети, вона більш за все у світі прагнула повернутися до Старого краю. Марушка ретельно продумала і зорганізувала їхню втечу. Вона добре знала, що коли помітять їхнє зникнення, то шукатимуть їх у містечку, і обов’язково там їх знайдуть. Тому вона домовилася з ботокудами, що вони пересидять в одній з їхніх глинобитних хатин два тижні, аж поки не вляжуться пошуки. А тоді вони зможуть безперешкодно дістатися конем до Прудентополя, звідти — диліжансом до Куритиби, а з неї поїздом — до порту в Паранаґві!

І так би й сталося, якби не Габріель. Саме він «вичислив» їх і повернув до Нової Австрії.

У колонії ніхто не дорікнув і словом парохові за втечу. У найпершу неділю всі прийшли на службу Божу, неначе нічого й не сталося. А по ній влаштували фесту.

Підпоївши молодого священика, Габріель поставив питання руба: що тобі такого зробити, щоб ти залишився? Перебуваючи напідпитку, падре Балтазар вивів Габріеля на оцей-ось пагорб, де тепер розташувалася його вотчина, і сказав: тут має бути церква і моя хата, не гірша від португальської, тільки українська.

Про українські хати можна розповідати довго. Якщо португальці будують собі кам’яниці, а індіяни — глиняні мазанки, то українці, а разом з ними і поляки взяли собі за звичай будувати дерев’яні хати: такі собі будівлі з вертикальних дощок з гостроверхим дахом. Ох, яка ж це розкіш мати хату з піньора[88], чи бодай з іншої деревини — імбуї, перови, бракатини[89], з мансардовим поверхом, вкритим гонтом. Звичайно, по русинських колоніях можна знайти дуже скромні халабуди, схожі на канадські курники. Але не такою була Нова Австрія. Не такою. Тут жили господарі, а господарська хата має бути «така, як треба». Щоб не долівка, а дерев’яна підлога, щоб і щілини зашпакльовані, і щоб варанда[90] була, та щоб різьблена, і щоб мансарда була така висока, аби не схиляти голову, аби не вдаритися об балки. А як для отця, та ще й після того, як він мало не накивав п’ятами, то вибудували мало не палац. А новоавстрійська церква була достойною королівського візиту. На неї приїж­джають подивитися з усіх усюд — і русини, і поляки, і німці, і португальці. Ходять до неї і місцеві індіяни і кабокли[91].

Удруге Балтазар тікав з Нової Австрії так, що ніхто й не здогадався, що то була спроба втечі. Це сталося через місяць після зникнення з колонії Марушки і на третій рік парафії святого Николая в Новій Австрії.

Падре Балтазар саме вчився у новіціяті[92] у братів-редемтористів[93], що осіли в Апаресиді[94]. Досі невідомо, що сталося з Марушкою: чи вона загинула, чи втекла. У Балтазара була серйозна підстава думати, що вона наклала на себе руки. Вона не раз натякала на це, і навіть гріховність цього вчинку не лякала її. Не було сил Балтазарові залишатися там, де Марушки вже не було. Життя втратило колір, запах, звук, сенс. Намірився він поїхати світ за очі, повернутися на інший кінець світу, в Канаду, на Клондайк. Однак щось йому завадило: чи то велика сума громадських грошей, яка муляла йому в дорозі (він зібрав їх начебто, щоб купити обладнання для фельдшерського пункту, а насправді «взяв їх у позику» на свою втечу, щоб віддати згодом, підзаробивши в Канаді), чи, знову ж таки, Габріель.

На цей раз падре Балтазар дістався аж до Паранаґви, щоправда, усю дорогу його розривали суперечності. «Що робити? — думав він. — Тікати чи залишатися тут? Якщо тікати, до куди? Все-таки до Канади, до рідної Канади, де все таке зрозуміле і зовсім не депресивне? І чому це баба Юстина так страждала від ностальгії? Канада — така мила, домашня, зрозуміла, чим вона так не подобалася їй? Соудаде[95]. Ностальжія. Туга. Ця хвороба руйнує людину, коли вона на чужій землі. Тому так важко було Марушці. Як же він не допильнував її? Цю любу серцю істоту? Єдину істоту на всьому світі, заради якої зробив би все що завгодно.

Ось він їде в розхитаному вагончику поїзда, що, здавалося, ось-ось скотиться в прірву (залізниця була прокладена по вузьких прорубаних у скелях серпантинах), чому він не втік звідси раніше, коли Марушці було так зле? Чому він не взяв її під пахву і не помчав з нею світ за очі? Після першої невдалої спроби втекти вона спершу неначе затихла. Те, що сталося між ними в індіянській мазанці під пальмовим листям, здавалося б, змінило їхнє життя назавжди. Вона стала спокійною, врівноваженою.

Їдучи з колонії на довший час для навчання у редемтористів, він навіть і не здогадувався, що насправді гарна, мила, слухняна Марушка — це лише маска, під якою нуртує непокірна бунтарка, якій була осоружною Бразилія.

Власне, зникнення Марушки стало причиною того, що падре, який помалу вже почав «пускати корені» в Новій Австрії, знову надумав тікати. Вийшовши з поїзда в Паранаґві, він вдихнув на повні груди морського повітря, яким просочилися будівлі, люди, дерева. Все навколо пахло свободою. Та й узагалі Паранаґва не була схожа на ті бразильські містечка, які він знав, — ті були мурашниками іммігрантів, згромадженням брудних, смердючих бараків, де панували деградація, хаос, хвороби, відчай. Натомість Паранаґва була заможним портовим містечком, яке ще кілька століть тому нажило собі статки як перевалочний пункт чорної рабської імміграції, а тепер процвітає за рахунок навали іммігрантів з Європи. Тут мешканці не рахують копійки, як у бразильській глибинці, не бояться спустити все за одну ніч, оскільки завтра буде нова партія новоприбулих або товарів, і вони матимуть новий зиск. Тут обертаються великі гроші, тут крутяться люди, які вміють і люблять торгувати. Тільки раніше товаром були чорні раби, і тоді все було примітивніше, дикіше і цинічніше, а тепер картина більш цивілізована, все обрамлюється в обгортку «агентств», однак принцип лишається той самий: найвигіднішим товаром в усі часи є люди.

Падре Балтазар не демонізував Паранаґву: адже він також колись належав до породи пройдисвітів, якому було начхати на людські болі і стосунки, його цікавило, як швидко, мінімальними зусиллями здобути добрячу копійку і забезпечити собі безбідне існування. За три роки перебування в Новій Австрії він змінився, став, як то кажуть пани у Канаді, дуже сенситивним, а по-простому, — схожим на свою бабу Юстину і водночас на старого індіянця Джона. Тепер він помічав за собою дивні речі — його потягло до вивчення лікувальних властивостей трав, до мистецтва впливу на людей словом. А ще він почав у собі відчувати, образно кажучи, «койотячого батька»: звичайно, койотів у Бразилії не було, натомість ліси кишіли зміями, Балтазар неймовірно швидко і легко опанував науку про змій та лікування від їх укусів.

А ще Габріель. Їхня дружба склалася мимоволі і у дуже природний спосіб, їм було комфортно вдвох. На початках поряд з Габріелем Балтазарові соромно було виглядати неосвіченим і неотесаним. Його one-room school[96] на фармарських прерійських околицях дала йому непогані базові знання. Але цього було замало, щоб стати Габріелевим співбесідником і побратимом. Тому він пожадливо ковтав книжки й газети, які той виписував з Галичини, з Австрії, з Лондона. Щовечора він долав по дві-три сторінки з енциклопедії Britanica, мало не заучуючи її напам’ять. Тож усе починалося з того, що Балтазар не хотів осоромитися перед Габріелем своїм неуцтвом, а закінчилося тим, що «підсів» на самоосвіту.

Габріель дуже цінував, що Балтазар так стрімко самовдосконалюється. Товариші насолоджувалися спілкуванням за шімароном[97], за кавою або за вечерею, найулюбленішими темами були наука та впровадження ідеального устрою в Новій Австрії, час від часу вони обговорювали питання різноманітних проявів духовності, а от чого вони уникали — так це політичних дискусій, для Габріеля це була неймовірно дражлива тема.

Поза тим падре усвідомлював, що Габріеля приваблює в ньому не начитаний Балтазар, а відчайдух «Никитка», що досі жив у ньому, прерійський хлопець, що пройшов добрячу ковбойську школу, індіянський «вишкіл» і чоловіче «шліфування» на Клондайку. В Балтазарові Габріеля приваблювало те, чого бракувало йому: здорового вродженого авантюризму.

Габріель також вважав себе авантюристом, однак його авантюризм був не вродженим, а набутим, і не здоровим, а невротичним. Це був «панський» авантюризм, «книжний». З дитинства Габріель зачитувався «Графом Монте-Крісто», уявляв себе на місці головного героя, мріяв, що колись зможе вчинити так само: зникнути «зі сцени» свого життя, кинути демонстративний виклик суспільству, яке він інтелектуально випереджав років на п’ятдесят, яке він зневажав за консервативність, двоєдушність і фальшивість, він мріяв порвати всі зв’язки з осоружним минулим, де не було безтурботного дитинства і яскравої юності, на яке заслуговував як людина, народжена в родині з необмеженими можливостями. Натомість там були лиш батьківські чвари, муштра, примус і, головне, — осоружна місія, яку він повинен був здійснювати після сходження на престол: управляти країною, приреченою на занепад. Габріель-Рудольф, ще будучи чотирнадцятилітнім підлітком, вже бачив усю безперспективність монархії і не хотів стати свідком її похорону.

Єдиним способом уникнути цього і не зазнати сумної слави останнього цісаря Австро-Угорської монархії, це вчинити як Монте-Крісто. І тому він плекав у собі авантюризм. І найбільшою авантюрою у його житті було інсценування власного самогубства.

Так, взаєморозуміння поміж Габріелем і Балтазаром значною мірою засновувалося на тому, що обидва були авантюристи, кожен по-своєму, і обидва були не ті, за кого себе видавали. Кожен жив подвійним життям і мав дві потаємні суті.

Так, у Паранаґві притлумлений падре Балтазаром Никитка дав про себе знати. Набираючи в груди дурманного морського повітря, він повірив, що зможе позбутися тягаря, який завис у нього на серці. Справа, звичайно, в Марушці, але не лише в ній. Справа у великій відповідальності, яка впала на нього з тієї хвилини, як він став падре Балтазаром. Відповідальність перед людьми, які йому довірилися, обтяжувала його. Йому доводилося бути таким, яким хотіли його бачити парафіяни — добрим отцем громади, розрадником, порадником, душпастирем. Не можна сказати, що це йому не подобалося, але час від часу в ньому пробуджувався Никитка, який розпачливо вигукував: «Що я тут роблю?!».

Балтазар прийшов на пристань, квитків на найближчий пароплав до Ріо-де-Жанейро не було, і він заплатив подвійну ціну агентові-перекупнику. В нього лишалося кілька годин до від’їзду. Цей час він провів, блукаючи дивними вуличками містечка, яке саме сповна віддалося сієсті, тож було пустельним і зачарованим. Красиві будинки португальців з колонами, арками, садочками мліли на сонці. Там спочивали молоді вродливі панянки в білих шовкових сорочках, оторочених мереживом. Вони розрум’янилися від сну, дарма, що віконниці були наглухо закриті від сонця. Вони посміхалися спросоння, бо бачили себе уві сні за клавесинами, вони кружляли в танці, затягували корсети, вплітали в коси троянди, цілувалися в садочках з кавалерами... Балтазар, ні, то був не Балтазар, а Никитка... Никитка подумав, що буде за цим усім скучати. Адже йому так і не вдалося пожити в таких будинках. Не судилося обіймати панянок в мереживних нижніх сорочках, зваблюючи їх у темних закутках садочків. Шкодуватиме він за цим ритмом життя, коли вдень можна поспати, де не потрібно наполегливо працювати, як в Канаді, а можна насолоджуватися життям, не думаючи про завтрашній день. Никитка подумав, що шкодуватиме за бразильськими карнавалами, що відбуваються у лютому, де вдягнувши маску, можеш стати кимось іншим. Ти, канадський голодранець, вбравшись у костюм іспанського ідальго, в цей день можеш спокусити доньку найбагатшого мешканця Паранаґви, чарівну Марселіну, затягнувши її під арку одного з будинків, закрутивши їй голову палкими поцілунками... І це можна зробити лише один раз на рік, під час карнавалу. Однак це можливо. Балтазар думав, що він шкодуватиме за фруктами, яких ніколи більше не скуштує в Канаді, де за яблуко платять мало не золотом. Маракуя, апельсини, ґуава роблять з твоєю кров’ю злий жарт. Тобі хочеться жити, тобі хочеться любити. Він шкодуватиме за усім цим, однак не настільки, щоб повернутися назад. Назад, у ту кляту колонію. Назад у ту колонію, де вихідці зі старої Австро-Угорщини хотіли побудувати землю майбутнього, назвавши її Новою Австрією. Він ніколи не захоче повернутися до тих людей, яким щонеділі розповідав дивовижні історії, що відбуваються у світі, до людей, яких сповідав, яких одружував, яких хрестив і яких відспівував. Ну, і слава Богу! Адже він не є справжнім священиком. Він невідомо хто. Аферист, який втік з Клондайку, аби не опинитися у борговій ямі. Авантюрист, у якого донедавна не було нічого святого. Як це Бог допустив, щоб його служакою став такий пройдисвіт, як він? Чим він сподобався Богові?

Габріель відразу ж розкусив його, однак ревно оберігав падре від будь-яких підозр і критики з боку громади. Мешканців Нової Австрії він переконував, що це сам Господь Бог Вседержитель послав їм його, і значить, був у цьому якийсь сенс. Шалапут? Це не він сам. Це його карнавальна маска. А за тією маскою — Божий посланець. А чому він такий? Аби ви не були такими нудними і надто правильними. Бог не любить нудних. Бог любить веселих і кмітливих.

Послухайте, як він говорить, — переконував Габріель. — Чи ж не хочеться Вам після його проповідей жити і працювати? Хочеться? Отож-бо! Та без нього ви давно б завили серед цих хащів, комарів, гадюк і нещадного сонця!

Балтазар дивувався цим словам Габріеля. Його переповнювало щось на кшталт гордощів...

«Геть спогади!» — наказав сам собі Балтазар і рушив до пристані, де вже набиралися перші човни, що відпроваджували пасажирів до пароплава, який стояв на якорі за кілометр від містечка, у відкритому океа­ні.

Балтазар став у чергу. Ступив на хисткий човник і зітхнув з полегшенням: «Прощавай, Бразиліє!».

Однак тут сталося непередбачене. Щойно човен відчалив від берега, він відчув дивну тривогу. Дуже дивну тривогу. Він відчув, неначе довгий каучуковий шнурок прив’язав його до берега, шнурок був еластичним, спершу він розтягнувся, і це було весело, однак невдовзі він напнувся до межі, і був готовий луснути. Він тягнув його назад, до берега, до Паранаґви. Балтазар намагався відмахнутися від цих думок, як від набридливих мух, однак майже фізично відчував, що гума от-от трісне. Він завовтузився на лавці, як воша на кінчику гребінця. На нього гарикнув човняр, щоб той не розхитував човна, однак Балтазар просто фізично відчував, як бринить натягнена гумка, вона от-от лусне, ляснувши гаряче його по обличчю, лишивши на ньому криваву смугу. Балтазарові замурмедило, він увесь напружився, вчепившись руками в лаву човна, однак враз різко звівся на ноги і, зарепетувавши, кинувся у воду.

Він стрибнув з човна в море і поплив назад, до берега. У воді він відразу відчув страшенне полегшення. Каучукова гума не луснула, з кожним змахом руки пловця вона дедалі послаблювалася. Він плив, думаючи лиш про одне, про те, щоб громадські гроші, сховані в гаманці з товстої волячої шкіри, не розмокли. Вони не повинні розмокнути, — втішав він себе. — Він їх герметично запакував, затягнувши кільканадцять разів шнурком.

Посеред бухти він зрозумів, що не розрахував свої сили і що зараз він піде на дно разом зі шкіряним гаманцем, повним громадських грошей і надій на сучасну амбулаторію в Новій Австрії. Він хотів був перепочити, однак течія зносила його на середину бухти, він відчайдушно боровся з нею. І, коли вже останні сили залишили його, перед його очі вирулив маленький рибальський човник, грубі, засмаглі, просолені морем чоловіки підхопили його під пахви і поклали, знесиленого, на дно, долілиць на рибальську сітку, що пахла сіллю і рибою. «Що я роблю? — питав себе Балтазар. — Що я роблю?».

Коли човен уперся носом у пісок, падре спробував звестися на ноги, однак його хитнуло, і він мало не втратив рівновагу і не впав долілиць. Йому допоміг хтось, підтримавши попід боки. Балтазар не бачив того, хто це був, він мружився від сонця, що засліплювало його. Той «хтось» вклав свою свою руку в його, потиск був до болю знайомим. Балтазар підняв очі. Перед ним стояв Габріель. Балтазар упав йому на груди і заридав.

Ах, Габріель, Габріель! І знову він. Він вислідкував його! Він сів за ним на поїзд і спокійно спостерігав, як той тікає з громадськими грішми. Він чекав до останнього. Можливо навіть, це він загіпнотизував його, щоб той стрибнув у воду, а помітивши, що той не дістанеться берега, кинув кілька монет у човна рибалкам і показав на потопаючого. Ті й урятували йому життя.

Паранаґва поринула в темну ніч. Балтазар з Габріелем сиділи в бодезі серед картярів, і заливали хорошим кубинським ромом увесь букет почуттів: сумнів, жаль, смуток, розчарування, страх, розпач, втрачену надію. І радість.

І знову: жодного слова в докір. Лише дружній потиск руки, лише дружні чоловічі обійми, лише розуміння в очах...

...Габріель прийшов до падре Балтазара, в його тиху і комфортну обитель на високому пагорбі над рікою вже поночі. За довгі роки проживання в Бразилії, товаришування з індіянцями, він навчився у них безшумно ходити лісом і ніколи не блудити, навіть уночі.

— Слава Йсу! — привітався він з легким німецьким акцентом.

Падре Балтазар здригнувся від несподіванки, проте не подав виду:

— Слава навіки! — сказав він з ледь помітним англійським акцентом.

— Сьогодні Південний Хрест[98] якось замутився, падре, нє?

— Отож-бо й воно! — відмовив Балтазар. — Оце сиджу і думаю: завтра ми намірилися траву косити... Якщо затягне дощ, то — біда.

— Хто це — «ми»? Невже ви особисто коситимете, падре? — зіронізував Габріель. — Та чи вмієте ви хоч косу тримати в руках?

— Та де там! Це ви ж у нас мастак! А я — що? Нікчемний раб божий...

Так, Габріель відзначався тим, що володів усіма сільськими і ремісничими професіями. Усе те, що називається мужицькою працею, чорною роботою, він виконував з величезною майстерністю. А як брав до рук косу, то пагінчик від скошеної трави не перевищував і п’яти міліметрів, у той час як найвправніший косар з громади — Петро Онищук — лишав сантиметр при землі. Як Габріелю вдавалося це з його цісарським похо­дженням, не знав ніхто.

— Чому так довго? — спитав падре Балтазар. — Звідки ви добиралися? З містечка чи зі своєї печери пустельника? В якій ви сьогодні іпостасі — відлюдника чи пана?

— Гріхи замолюю.

— Я вам їх вже давно відпустив, — посміхнувся падре Балтазар, приготувавшись вислухати знайому фразу у відповідь.

— Знаючи, який з вас, друже, падре, сумніваюся, що вас Бог послухає. Тому й спілкуюся з ним напряму.

Чоловіки задоволено захихотіли. Вони любили піджартовувати один над одним.

— Як там наш Чеширський кіт? — поцікавився Габріель.

— Двічі розігрівав вечерю. Вже почав буркотіти.

— А що в нас сьогодні?

— Знаменита сопа[99] донни Рози.

Насправді Роза не була ніякою донною. Її падре Балтазар привіз з Байя[100], разом з родиною Кузиків зі старого, напіврозореного маєтку кавового плантатора Ферейри. Коли стара колоніальна система у Бразилії, що століттями трималася на праці чорних рабів, роз­валилася, і чорним подарували свободу, велика частина з них розбрелася хто куди. На їхні місця плантатори наймали новоприбулих іммігрантів з Європи, яким на той час відкрили безперешкодний шлях до Бразилії, заманюючи різними реальними (зокрема, безкоштовними квитками на трансатлантичний лайнер) і вигаданими (на кшталт того, що в Бразилії не треба нічого робити, там за людей все роблять навчені мавпочки) обіцянками. Європейські мігранти, а це були переважно селяни, важко адаптувалися до тропічного клімату, робота з кавою їх не надихала. Хто мав гроші й сили, тікав на південь, де клімат був подібнішим до європейського, і де можна було вести знайоме їм з дитинства зернове землеробство й овочівництво.

Сім’я Кузиків була багатодітною. Приїхали не з Галичини, як усі, а з Російської імперії. Потрапивши на перевалочний пункт в Сан-Пауло, українці піддалися на вмовляння симпатичного польськомовного агента, який запропонував їм золоті гори на одній кавовій плантації і при цьому роздав кожному з членів родини по одній великій монеті. Дорога до маєтку плантатора, знову ж таки, була безкоштовною, у дорозі годували, чому б не спробувати?

Власник плантації, на яку заманив їх агент, — Ромес Ферейра — виявився симпатичною людиною, проте нікудишнім господарем. Він ще до скасування рабства не вмів справлятися з величезним господарством і маєтком. Управителі мінялися мало не щороку, і оббирали його до нитки, а те, що лишалося, він програвав у карти. Однак кава родила щороку і щороку потрібні були робочі руки. Ферейра готовий був непогано платити новоприбулим з Європи іммігрантам, аби тільки вони працювали, і навіть відвів їм велику ділянку землі під забудову житла. Новоприбулі поділили землю на парцелі і заклали селище, тим часом проживаючи в бараках. Там утворилася невеличка польсько-німецька громада, куди й потрапили Кузики. Все могло скластися досить непогано, але тропічний клімат виявився для них нестерпним, дуже швидко сім’я зрозуміла, що як залишиться ще бодай на кілька місяців, то вимре дощенту: з десяти дітей залишилося семеро.

Мати — Анна Кузик картала себе, що спокусилася на ті кляті монети і на розмови про кавовий рай! Адже їхала вона в Бразилію зовсім з іншою метою, їхала вона, щоб потрапити до Нової Австрії, яку заснував цісаревич Рудольф! Про нього стільки оповідала панночка Левицька, яка відбувала науку у Відні і приїхала на канікули в маєток своїх батьків! Їй ніхто не вірив, тільки вона, Анна, що була покоївкою у Левицьких. Вона так мріяла потрапити в Нову Австрію! Грім би її побив за те, що вона змінила свої плани!

Через три місяці вона написала листа до Нової Австрії з проханням їх прийняти. Зазвичай падре Балтазар і Габріель здійснювали дуже ретельний добір мешканців Нової Австрії. Це мали бути господарі з добрим трудовим загартуванням, психологічно стійкі, чесні і не схильні до депресій люди. Тож не на кожен лист вони відповідали, і, тим більше, не до кожного їхав падре. Його та Габріеля зворушило те, у який спосіб був написаний лист: а саме у віршованій формі. Вони покрутили папірчик, кілька разів перечитавши акуратно виписані школярським почерком вірші. Їм бракувало на колонії людей з такими творчими здібностями. Габріель з Балтазаром давно запримітили, що у Новій Австрії люди перестали співати. Ті пісні, що привезли зі Старого краю, тут були неактуальні, а нові не складалися. А «німа громада» — це поганий знак, думали вони.

Тож Габріель заспонсорував Балтазарові подорож до Байї. Для падре це була нагода побачити стару колоніальну Бразилію. Через місяць він привіз до Нової Австрії виснажених Кузиків, а разом з ними і Розу. Продавати колишніх рабів і, тим паче, іммігрантів було заборонено законом, однак якось треба було компенсувати збитки Ферейрі, і Балтазар (ну, напевно, то все-таки був Никитка) просто виграв їх у карти.

Протягом місяця на далекій кавовій плантації падре Балтазар розслаблявся. Господар зустрів його з радістю, можна сказати, що вони потоваришували від першої ж склянки рому. Вимучений самотністю і безпросвітністю життя на плантації, яку з дитинства ненавидів, однак якої не міг спекатися, Ферейра відчув у несподіваному гостеві споріднену душу. Вони провели за ромом, розмовами та грою в карти кілька тижнів, аж поки Балтазара не замучила совість. Ферейра, у свою чергу, був засмучений від’їздом нового друга, однак дуже швидко зрозумів, що вони можуть товаришувати і далі. І на це він не шкодував грошей: принаймні раз на два місяці він приїжджав до Балтазара в гості до Нової Австрії з мішечком ароматної, власноруч засмаженої кави, а назад, додому, він віз кілька мішків ерви[101], з чого дуже скоро зробив бізнес. У лісах, що належали Новій ­Австрії, росло дуже багато її кущів, і саме вони стали причиною того, що новоавстрійці так швидко розбагатіли в перші ж роки імміграції. До вирощування ерви не треба було застосовувати ні нових технологій, ні виснажливої праці: просто треба було мати багато рук, не обов’язково сильних, не обов’язково чоловічих. Новоавстрійці цілими сім’ями виходили на збирання листя, яке згодом на фільварковому дворищі спражувалося[102] над вогнем, а потім сушилося у спеціальній громадській стуфі[103].

Виробництво йшло непогано. Єдиною проблемою було транспортування товару на ринок. Тому новоавстрійці за рік купили в кредит у італійців кілька пар волів, і справу було вирішено. Кілька чоловіків, мов ті чумаки, що колись їздили у Крим по сіль, запрягали валку волів і їхали тиждень-два до Паранаґви, де спродували ерву.

На півночі Бразилії, звідки родом був Ферейра, мода на шімарон робила перші кроки. Це був традиційно кавовий регіон, і на ерву тут дивилися скептично. Однак у заможних домах подавати шімарон ставало дедалі престижнішим. От Ферейра і знайшов собі нову забавку, і хмари над його головою тимчасово розступилися, а депресія розчинилася. За чим шкодував Ферейра — так це за Розою. Перевідуючи Балтазара, він щораз намагався переманити її назад. Чорношкіра прислужниця спершу вагалася, однак згодом життя в Новій Австрії зачарувало її. І головним чином вона полюбила церкву, де служив падре Балтазар. Церкву святого Николая-­угодника. Чорні так само, як і індіянці, дуже цінували в релігії містичний момент. А пишнота, краса і патетика українського церковного ритуалу їх заворожувала. Потрапивши одного разу на відправу в українську церкву, вони ставали найвідданішими її парафіянами.

Так сталося і з Розою. Спершу вона «підсіла» на українські служби Божі, які на той час уже досвідчений падре Балтазар робив урочисто, естетично, елегантно і не без театральності. Пізніше вона увійшла в смак повновладної господині великого, чистого, упорядкованого будинку, головного дому у великій, чистій, упорядкованій колонії Нова Австрія.

Зі свого боку, Балтазар не міг натішитися Розою.

Стара колоніальна Бразилія мала давній вишкіл прислуги. Чорношкірі з Сенегалу, яких португальці із задоволенням завозили до себе в часи колонізації, були високими, стрункими, вродливими, граційними, з миролюбним і поступливим характером, і найкраще надавалися до робіт покоївок та кухарок. От Роза була з таких. Вона мала дивовижну здатність робитися «невидимою». Слуги мають бути непомітними, аби не дратувати господарів. Чорношкіра Балтазарова прислужниця виконувала свої функції тихо, майже безшумно, вона дуже швидко перетворила великий необжитий дім падре в комфортне житло, вона стежила за його харчуванням, ввела в його раціон дуже багато нових страв і продуктів.

Не помилився Балтазар і з Кузиками — такої співучої родини якраз бракувало Новій Австрії, від порядку, розміреності і раціонального життя якої часом віяло нудотністю. Тепер же на колонії і на росах залунали пісні! Щоправда, сім’я Кузиків походила з інакших країв, аніж мешканці Нової Австрії, і мала дивну говірку, неначе батюшка Анікій вирішив вивчити українську мову. Зате пісні у Кузичихи були знамениті! Вона навчила своїх пісень новоавстрійців, і тепер нерідко група людей, що працювала на одному полі, переспівувалася з тими, хто працював на сусідньому. А вечорами переспівувалися різні осідки Нової Австрії!

От і тепер, падре Балтазар і Габріель, сидячи на варанді дерев’яного дому, вдихали дурманні запахи нічних матіол і, поглинаючи сопу донни Рози, розмірковували, що його робити з притулком «Надія». Сьогодні сопа видалася особливо смачною.

— Відчуваю італійську ковбаску, — звернувся Габріель до Рози, — ти їздила до Флоріанополіса[104]?

Флоріанополіс — це містечко, де осіли італійці. Саме там, у італійських м’ясних крамничках можна було купити ковбаску, яка надавала такої пікантності супу з чорної квасолі. Взагалі видів м’ясив у сопі має бути не менше п’яти — Роза додавала перемелену свинину і яловичину, а також німецьку вудженину, придбану в Блюменау, населеному німецькими і австрійськими колоністами. Однак якщо покладеш до сопи сирокопчену ковбаску на червоному перці від італійців, наприклад, черізо, то смак у сопи стане неповторним. Габріель був гурманом і міг відрізняти найменші смакові відтінки, Роза це знала і тому особливо ретельно готувалася до приїзду цісаревича. Навряд чи вона знала, чому новоавстрійці називають Габріеля цісаревичем, однак ставилася до нього з відповідним пієтетом.

Розмова між чоловіками про притулок «Надія» почалася якось знехотя і потім ледь-ледь жевріла. В розмові явно бракувало сестри Ренати, однак вона ніколи не відступала від власних правил, дотримання режиму з яких було чи не найголовнішим, тому о цій порі давно вже спала сном немовляти.

Ідея створення установи для дівчат, які потрапили в халепу незапланованої вагітності, як завжди, першому прийшла в голову Габріелю. Русинські дівчатка — біляві, блакитноокі, веснянкуваті, білошкірі, в білих вишитих фартушках — магнітом притягували смаглявих, волохатих, чорнооких бразилян. Вони із задоволенням їх брали до себе на роботу, хоча практичніше було взяти ще одну чорношкіру колишню рабиню, яка добре знається на місцевих продуктах, побутових звичаях, ніж безпорадних з бразильськими реаліями європейських білявок. Але русинок наймали для окраси, вони прислуговували на прийняттях у багатих домах. Поза тим вони виконували побутові доручення, на кшталт «подай-принеси», «помий-прибери». Східноєвропейські красуні створювали ряд незручностей для бразилянок: доводилося пильнувати, щоб їхні чоловіки не чіплялися до них. Прислуговувати в бразилянські доми йшли переважно дівчата з дуже бідних сімей, де батьки не могли виплутатися з боргів і проблем і налагодити на новому місці нормальне життя. Батьки добре знали, куди віддають доньок і за що отримують щедрий куш від бразилян, проте коли на одну шальку терезів лягала мораль, а на другу — елементарне виживання цілої родини, то друге переважало. Ці молоді дівчаточка давали можливість не вмерти з голоду своїй сім’ї з десятком дітей, а часом, коли дівчина була не лише вродлива, а й кмітлива, то вона допомагала родині стати на ноги.

Спершу падре Балтазар їздив по чужих колоніях (своїх священиків вони не мали) і намагався умовляти батьків не віддавати доньок бразилянам у найми, однак це виходило в нього дуже непереконливо: опинившись у нужденній хатині-мазанці, де його вітали батько й мати зі смертельним виснаженням на обличчі і десяток пар дитячих очей, які нічого не бачили в цьому житті, окрім непролазних хащів і щоденної маленької купки чорної квасолі у мисці, він думав: а що я можу запропонувати їм натомість? Кілька разів падре передавав таким сім’ям від новоавстрійської громади сяку-таку допомогу, однак тоді виникала потреба допомогти ще одній сусідній мазанці з виснаженими обличчями батьків і зворушливими оченятами діточок, і ще одній, і ще одній...

Словом, ідея з притулком виявилася рятівною. У Новій Австрії було побудовано хату на церковному обійсті. Щоправда, деякі з селян обурювалися: чому це ми повинні допомагати заблудлим овечкам, та ще й чужим? Однак авторитет Габріеля і падре Балтазара не дав розгорітися конфлікту. За ідеєю, знову ж таки, Габріеля, цей притулок мав стати експериментальним майданчиком для виховання мам і дітей нового типу, останні становитимуть основу нового ідеального суспільства, яке буде створене в Новій Австрії, а згодом, шляхом експансії територій, пошириться на неосяжні простори Південної Америки.

Керувати притулком було запрошено сестру вербістку[105] Ренату. Габріель мав давні добрі зв’язки з братами і сестрами вербістами.

Зі свого боку, падре Балтазар також добре знав сестру Ренату. Вона була акушеркою і не раз приїжджала до Марушки на гостину і за консультаціями.

Коли Балтазар і Габріель шукали кандидатуру на директорку свого притулку, то намагалися обрати серед сестер, так би мовити, найлояльнішу до м’якої русинської душі особу. Та навіть Рената, яку у сестринській спільноті вважали найменш серйозною і найбільш романтичною, виявилася для русинських дівчаток справжнім міцним горішком. Вона розробила для майбутніх матусь систему фізичних вправ і духовних практик, і пильно стежила за виконанням усіх пунктів свого плану...

Ренату захопила ідея Габріеля й Балтазара почати творити нове суспільство ще в утробі матері. Найбільш поширеним місцем колективного виховання дітей завжди були сирітські притулки. Вивчивши цей досвід, Габріель зрозумів, що він може бути як позитивним, так і негативним. Їхній з отцем Балтазаром притулок був створений не для дітей-сиріт, а для матерів, які виношують дітей. Рената чудово надавалася до ролі директорки, оскільки мала досвід виховательки у притулку для бідних дітей, яким опікувалася в Блюменау, а крім того, була акушеркою, що якнайкраще надавалося притулку «Надія».

Рената приїхала до Нової Австрії зі своїм знаменитим шкіряним саквояжем, у якому возила по колоніях інструменти і лікарські засоби, Габріель провів її до акушерського пункту з великим шкіряним кріслом, з підведеною водою, з широким набором дезинфікуючих засобів. Рената аж підстрибнула від несподіванки, коли побачила такий кабінет, він був кращим від акушерської кімнати в Блюменау, з яким Нова Австрія конкурувала багато років! Сестра погладжувала меблі, заглядала в шухлядки, нюхала каламарчики, вмикала і вимикала воду в крані. На її обличчі розпливлася задоволена посмішка. Габріель зітхнув з полегшенням: хто-хто, а сестра Рената знається на цих справах: якщо вона так підстрибнула, — отже він обставив самого Германа Блюменау[106], який у 1850 році заснував колонію в бразильській пущі, поселивши там сімнадцять колоністів, привезених з Німеччини! Він був для Габріеля в певному сенсі слова кумиром. Саме його досвід заснування і принципи функціонування сільськогосподарського поселення став взірцем для Габріеля, надихнувши його на створення «своєї» колонії — Нової Австрії.

Познайомився Габріель (тоді ще кронпринц Рудольф) з паном Блюменау у німецькому містечку Брунсвіку, або, як його називають німці, у Брауншвейгу, куди засновник знаменитої німецько-бразильської колонії повернувся з дружиною у 1884 році. Під приводом отримання консультацій до одного з томів свого «Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild», цісаревич завітав до його дому і зустрів гостинний при­йом. На той час молодий чоловік вже був одержимий ідеєю кардинально змінити своє життя, порвати з минулим і заснувати царство рівності й свободи десь у Новому світі. На той час перед ним стояла дилема: обрати для реалізації свого плану Канаду чи Бразилію. Завдяки Блюменау, рішення було ухвалено на користь Південної Америки.

Габріель привіз із собою вісімнадцять (щоб було більше, ніж у Блюменау, однак не набагато, аби у разі краху проекту втрати були менш відчутними) сімей зі Східної Галичини (всі — з одного села Дуліби у Стрийському повіті), і облаштував господарство на базі спільного земельного володіння. Його, звичайно, нерідко опосідали сумніви щодо того, чи віддавати землю у приватну власність родинам, чи все-таки облаштувати общину. Однак за п’ятнадцять років успішного експерименту в Новій Австрії, а також порівняння її досягнень з іншими українськими колоніями, де земля перебувала у приватній власності, і де люди досі жили в біді і злиднях, заспокоїли його: модель громадського землеволодіння і общинного співжиття виявилася набагато ефективнішою, принаймні в умовах піонерського господарювання. Зокрема, вже за три роки Нова Австрія непогано заробляла на свої внутрішні потреби, внаслідок чого з’явилася можливість розпочати будівництво не лише церкви й дому для священика, а й школи, а згодом — притулку «Надія», громадської пральні при водяному млині, пекарні (при ньому ж), амбулаторії.

Габріель усвідомлював, що фельдшерсько-акушерський пункт в Блюменау був побудований десять років тому, тож новоавстрійське медичне «дітище» так чи інакше мало би перевершити блюменавський прототип, тому порівнювати їх, з точки зору історичної правди, було неетично. Але однаково те, що знаменита на всю Санта-Катаріну партийра[107] Рената підскочила від здивування і захоплення, несамовито потішило Габріеля. Цей сестрин «підскок» вартував для нього більше, ніж тисячі компліментів від бразильської місцевої влади, що приїхала на відкриття міні-лікарні і не шкодувала хвалебної патоки, якою намагалася применшити роль «пихатих блюменавівців, що відчули, ніби схопили Бога за бороду». Насправді Габріель почувався незручно від похвальби на кшталт «та Блюменау тепер сидить у великій дупі!», оскільки за натурою він був людиною справедливою і знав, що без Блюменау не було б Нової Австрії...

Сопа давно вже закінчилася, закінчився і знаменитий Розин банановий десерт, а рішення щодо того, що буде з притулком «Надія», коли там з’явиться первісток (а це мало статися вже за півтора місяці) так і не прийшло.

Матір’ю першої «дитини майбутнього» стане чудова кандидатка — Оленка Фирсів з Прудентополіса. На відміну від інших дівчат, вона носила під серцем не безбатченка, а законну дитину, її чоловік загинув під час вирубування лісу — величезний піньор роздушив його. Оленка була сиротою: свою родину вона втратила ще в трансатлантичній подорожі: тоді від якоїсь дивної інфекції померло дуже багато пасажирів корабля, і їхні трупи просто скидали за борт без будь-яких похоронних церемоній. Оленка не пам’ятала цього, бо була надто малою. Вона виросла в іммігрантському бараку, практично була «громадською дитиною». Сім’я її чоловіка була з кабоклів. Познайомилася Оленка зі своїм майбутнім чоловіком в українській церкві, там їх і обвінчали. Після смерті чоловіка молоду вдову кликали повернутися в його родину, оскільки навряд чи вижила б вона у халупі, яку вони сяк-так спорудили в бразильській пущі. Однак серед кабоклів вона почувалася незатишно, тому радо пристала на пропозицію жити у притулку. Оленка була дуже набожною, акуратною, кмітливою і дисциплінованою. Вона стала правою рукою сестрі Ренаті в облаштуванні «Надії».

Габріель і Балтазар вже «розкатали губу» на первістка: ним буде хлопчик! (Рената своїм професійним чуттям підтвердила це). Хоча Габріель і був прибічником руху суфражисток, проте в душі радів, що зачинателем нової новоавстрійської породи буде саме представник чоловічої статі. І добре, що первісток — з кабоклів, це якраз гармоніювало з Габріелевою ідеєю фікс щодо рівності рас. І добре, що хлопчик все-таки зачатий у шлюбі. Хоч Габріель і був прибічником вільного кохання, проте для консервативної релігійної новоавстрійської громади це мало значення, тому в душі він порадів і цьому чиннику, тим більше він як науковець вірив у теорію травми зачаття: якщо дитина зачата в не дуже комфортних для матері умовах, це якимось чином відіб’ється на психологічному здоров’ї дитини і на її кармі. Балтазар особисто вінчав молоду пару, і міг підтвердити, що вони щиро любили одне одного, тобто дитина була зачата в любові. І це також чудовий знак.

Габріель мріяв, що поряд з притулком для вагітних матусь буде притулок для діток, народжених ними, педагогічну систему для яких розробить він особисто. І вже кілька місяців поспіль він працював над цим, читаючи виписані з усього світу і доставлені в Нову Австрію книжки на виховну тематику. Сам він вважав, що до нього в дитинстві застосовували ганебні феодальні методи виховання, і що причина того, що він має будувати нове суспільство в дикій бразильській пущі, а не керувати однією з ключових європейських країн, полягає (за Фрейдом) у травматичності його дитячого досвіду. Нічого, окрім розвитку дитячих фобій, комплексів неповноцінності і неврозів, педагогічні методи, застосовувані до нього, не принесли. Прилучення дитини до дикої природи, вважав він, має бути таким самим мудрим і природним, як в індіянців, — без стресів, без істерик, без знущань над дитиною.

Педагогічна програма Габріеля передбачала, що виховна робота з дітьми за його програмою має починатися з однорічного віку, а от перший рік їхнього життя мав би бути продуманим і спланованим Ренатою. Сестра всіляко опиралася цьому рішенню свого боса, переконуючи його, що мало знається на дитячій педагогіці, адже піклувалася виключно про немовлят разом з їхніми матусями до тижневого, максимум двотижневого віку. Одне слово, питання догляду і виховання дітей до року залишалося відкритим. А треба було поспішати! Оленчин хлопчик мав народитися за півтора місяці!

Падре з Габріелем уже навіть придумали ім’я первісткові — Рудольф, на честь нездійсненої кар’єри цісаревича і цісаря.

Так нічого і не вирішивши, Балтазар і Габріель, розімлілі після смачної Розиної вечері, розійшлися по своїх кімнатах спати, адже завтра ще до схід сонця їх підніме з ліжок Ренатин свисток, яким вона будила дівчат. Падре неодноразово просив сестру вживати дзвіночок, щоб не травмувати молодих матусь на зорі, проте та була непохитною. Свистком Рената супроводжувала дівчат до ванни, де вони вмивалися і чистили зуби, а потім вервечкою йшли до каплички, де падре проводив для них вранішню службу Божу. Потім сестра Рената тим же свистком виводила дівчат на ранкову руханку і лиш опісля вела їх до їдальні на сніданок, який готувала чергова. Після ранкової кави з хлібом та маслом Рената давала уроки підготовки до пологів і догляду за дитиною.

Завтра, після уроків для майбутніх матусь, вона зможе взяти участь у дискусії щодо майбутніх планів притулку «Надія». А поки що треба добре виспатися.

Ледь склепивши повіки, Балтазар з Габріелем підхопилися зі своїх ліжок від галасу, що зчинився за вікном. Накинувши на себе халати, вони вискочили на церковне подвір’я і побігли в напрямку притулку, звідки долинали звуки. На порозі стояла розгублена Оленка в одній нічній сорочці, накинувши на плечі хустину. Вона пояснила, що сестра Рената разом з жінкою Цекла Меланкою зараз перебувають в акушерському пункті разом з дивною гостею, що взялася нізвідки і мало не народила дитину на порозі «Надії». Кілька дівчат з притулку також побігли допомагати їм.

З акушерської долинали розпачливі крики породіллі, перемішані з промовистою бразильською лайкою, до них приєднався рівний, строгий командирський голос сестри Ренати.

Балтазар з Габріелем не наважилися заглядати в акушерську, натомість вирішили обстежити обійстя, щоб з’ясувати, як дісталася сюди дивна гостя. Вони з Цеклом запалили факели й узялися обстежувати територію. Чоловіки проінспектували всі будівлі, потім вийшли на дорогу, яка вела вниз, до Нової Австрії, але жодних видимих слідів транспорту, який би доставив незнайомку, не знайшли. Вирішили дочекатися, що розповість сама породілля.

А поки що Цекло рушив «на розвідку» до колонії, падре пішов до церкви, де, як і годиться, запалив свічки, і почав молитися за приблудлу душу та її дитину, Габріель повернувся до хати, в кабінет, де зазвичай ночував, налив собі рому і закурив сигару.

За дві години до церкви тихо ввійшла сестра Рената. Ставши на одне коліно, вона довго молилася, потім, звівшись, повідомила падре, що незнайомка, що так і не назвала свого імені, народила трійко дівчат. Дві більшенькі дівчинки виглядають цілком здоровенькими, а от найменша — дуже дрібненька, і її життя під загрозою. Молода матуся почувається найкраще з-поміж усіх. Зараз усі четверо відпочи­вають.

Падре мовчки вислухав новину, прочитав довгу молитву за здоров’я новонароджених та їхньої мами, потім загасив свічки, і так само мовчки, можна сказати, понуро пішов до хати, де на нього і на новини терпляче чекав Габріель. Сестра Рената посунула за ним.

Падре зробив те, чого в присутності інших, тим більше сестри Ренати, ніколи не робив: налив собі склянку рому і безсило гупнувся у крісло.

Габріель усе зрозумів.

— Дівчинка? — звернувся він до Ренати.

— Три, — відповіла та.

Габріель зірвався з крісла, впустивши сигару на підлогу і перекинувши свою склянку з ромом. Потім, опанувавши себе, сів і заходився масувати середніми і вказівними пальцями обох рук скроні. До кімнати вбігли Роза з Меланкою і завмерли на порозі, спостерігаючи за німою сценою.

Зненацька Габріель якось дивно порскнув. Присутні не могли зрозуміти — то він душився від сміху чи від ридань. А вже за мить по будинку розкотився його регіт. Він уже не стримувався, а довго і від душі сміявся. Спершу присутні перелякано глипали на нього: адже Габріель практично ніколи не сміявся. Посміхався — так, але реготати — ніколи! Та й посмішка його завжди була незрозумілою — чи то він із ввічливості посміхається, чи іронізує, чи дійсно ­виявляє свою приязнь. А тут — такі реготи!

— Ну що, падре, ми з вами впіймали облизня! Пере­хитрували самих себе! Так довго малювали образ нашого первістка, що народиться в нашому притулку, цілий місяць не дозволяли жінкам з Нової Австрії та околиць «оскверняти» акушерський кабінет, адже першим мав з’явитися Оленчин Рудольф, аж тут — на тобі! Три дівчинки від незнайомки! Боже! — він звів руки і очі до стелі. — Який же ти мудрий! Як швидко розставив все по своїх місцях і ще раз показав нам, хто у цьому світі господар!

Габріель долив собі рому, припалив підняту Розою з підлоги сигару, набрав за щоки диму, випустив його, заплющивши очі наче від задоволення, й промовив:

— Дякую тобі, Боже, що провчив мене! Я був лише на словах борцем за права жіноцтва, а в душі залишався старомодним патріархальним дядьком!

Усі навколо з полегшенням зітхнули. Адже нічого трагічного не сталося! Та й узагалі, через день-два породілля забере своїх дівчаток і поїде до себе додому. А справжнім первістком стане Оленчин Рудольф!

Розходитися не хотілося, тим більше всі чекали, коли повернеться Цекло з новинами з колонії, і дійсно, він не забарився. Він зняв з голови покоцаного[108] солом’яного капелюха і мнучи його поперед себе великими незграбними руками, правою рукою час від часу чухав свою розкуйовджену шевелюру.

— Ну що там, Марку?

— Ай-но, приїхала вона фаетоном панським.

— Фаетоном? — в один голос перепитали присутні. — Сама?

Цекло заперечливо похитав головою і почухав пляму на лобі.

— З нев було ще зо два чоловіки. Бразиляни. Я пізнаŷ по слідах. Чоботи панські.

Цекло знову почухав своє «третє око».

— Доїхали до нашої кольонії, звернули на церковну гору, візник хтів був заїхати на гору, але нє, не втрафив. Земля глевка після дощу, нє? Діŷка сама влізла на гору. Сліди її видіŷ. Дерлася, як коза, бігме. А бразиляни — ті, шо з нев були, — виштовхали фаетон із болота і втікли.

— Та-ак, цікаво, — озвався падре. — Кажеш — втекли?

Цекло кивнув і смачно пошкрябав щетину на щоці.

— А породілля нічого про себе не розповіла? — звернувся Габріель до Ренати.

Та заторохтіла португальською:

— Та де там! Не було коли й розбалакувати! Пологи виявилися стрімкими, я ледь встигла зловити першу дитину! Жінка розродилася мало не на порозі. Немовлята з’являлися одне за одним. Ледь встигла одній дівчинці дати раду, як друга вже була на підході. Не знала за що хапатися. Добре, що дівчатка з притулку були поруч. Перші дві народжені дівчинки виявилися нічогенькі, міцненькі, а третя — дуже слабенька, поки я її відходжувала, породілля від знемоги заснула. Я її не чіпала. Нехай виспиться. Сама швидко все поприбирала, продезинфікувала акушерську кімнату і оце прийшла до вас. Уранці все з’ясуємо у самої породіллі.

Падре подивився у вікно, за яким жевріла перша зоря. Поспати б трохи. Але, напевне, дозволити собі цю розкіш міг лише Габріель. Тільки він навряд чи засне. Його сон і без того був завжди тривожний, він дуже легко прокидався і часто страждав на безсоння. А сьогодні, після таких подій — і поготів! Ренаті треба було вже готуватися до виконання вранішніх обов’язків директорки притулку. Зазвичай вона прокидалася о цій порі, обходила всі кімнати, перевіряла всі закапелки, щоб знати обсяг робіт на день, які розподіляла між мешканками. Потім вона тихенько будила чергових по кухні, ті мали розпалити вогонь у печі, поставити воду на каву і приготувати капличку до служби Божої, а після того Рената своїм знаменитим свистком будила решту дівчат.

Для падре цей свисток був також сигналом, він швидко вставав, давав собі лад і йшов до каплички, де його вже чекали вмиті, хоча і сонні вихованки.

— Ну що ж, Розо, подавай каву! — скомандував падре. — Поспати нам сьогодні вже, напевно, не вдасться, — зітхнув він. — А день попереду важкий.

З кабінету всі розбрелися хто куди. Меланка з Ренатою пішли допомагати Розі накривати на стіл у «залі», падре і Габріель перевдягалися, Цекло пішов нарубати дров до вогню.

Щойно сіли за стіл і зробили перший ковток кави, як почули розпачливий голос Цекла надворі:

— Стій-но, бестіє!

Усі — і ті, хто був у хаті отця, і мешканки притулку — повибігали на церковне подвір’я. Цекло стояв на дорозі, що вела вниз, у колонію, розпачливо махаючи руками, а десь здаля долинало іржання Габріелевого коня. З «Надії» долинав розпачливий вереск немовлят.

— Приблуда коня вкрала! — ревів Цекло.

Падре кинувся до Бадді, що стояв на прив’язі біля стайні, але незнайомка сплутала поводи, ще й поперев’язувала коню ноги путами. Поки кинулися за ножем, аби перерізати мотуззя, і поки потім розплутували поводи, минув час. Незнайомки вже й слід прохолов.

— Телепню, чи ти не міг перепинити коня? — крикнув Габріель на Цекла.

— Та вона спритніша від ґаушо! — мало не плакав той.

Усі металися по подвір’ю туди-сюди, не знаючи за що хапатися, з притулку вибігло троє вагітних дівчат зі щойно народженими немовлятами на руках, які репетували, як несамовиті. З’явилася і решта дівчат з притулку — всі у нічних сорочках, розпатлані, пере­лякані. Вони від цієї паніки також ревіли, як корови, розмазуючи сльози по обличчю. Падре намагався якось утихомирити їх, однак ніхто нікого не слухав.

Аж тут почувся рятівний свисток сестри Ренати. Всі стихли і завмерли на місці. Навіть немовлята на мить замовкли.

Свистів Габріель.

— Друзі, з якого дива такий рейвах? Хтось умер? Пожежа? Нічого драматичного не сталося. Заспокіймося і повернімося кожен до своїх обов’язків.

Усі виструнчилися, готові приймати розпоря­дження.

— Сестро Ренато, сідайте на Бадді і мчіть чимдуж до Нової Австрії, нам потрібно знайти годувальниць для новонароджених. Ви ж знаєте, хто недавно вродив і має удосталь молока. Падре, ви служіть вранішню службу божу для вихованок притулку. Дівчата, хто з вас черговий, — готуйте сніданок, вам допоможе Роза. Меланко, вибери собі двох дівчат на підмогу і разом пильнуйте немовлят. Як тільки Рената повернеться назад, я сідаю на коня і їду до містечка у своє детективне агентство: будемо шукати сліди незнайомки!

Усі розбрелися за наказом Габріеля по своїх «робочих місцях», а сам він знову поплентався до кабінету. Йому треба було трохи подумати. За годину до нього приєднався падре, дещо притомлений після втихомирення надто збуджених майбутніх матусь. Нагодувавши вихованок, прибігла і Роза, накрила на стіл для падре і Габріеля.

Чоловіки попивали вранішню каву з сиром, що його робила в громадській молочарні Меланка з молока новоавстрійських корів. Молочні породи корів привіз до своєї колонії Габріель, і знамениті новоавстрійські молочні продукти — сир, вершки, масло, сметана — дуже скоро зажили слави в окрузі і склали стабільний прибуток для общини. Сьогоднішній сир був дуже жирний, видно, Меланка не зняла з молока вершки на сметану. Це вона робила, коли хотіла вгодити падре: він полюбляв такий тлустий сир.

Меланка у своїй молочній справі застосовувала різні рецепти. Перший — «старокрайовий»: вона до кислого молока додавала солодке[109], і тоді кінцевий продукт виходив не квасним[110]. Решти рецептів вона навчилася в італійців з Флоріанополіса. Вона варила сир, і в неї виходили гарні кульки, плесканки, косички різних кольорів — білі, жовтуваті, поцятковані зеленим (це з травками), або червоним (це з перцем) чи чорним (це з кмином). На смак сирні вироби були солонкуваті, солоні і дуже солоні — «як ропа», на дотик — м’які й тверді, а за консистенцією — такі що розшаровуються, такі, що кришаться, монолітні...

Сьогодні на столі у падре стояв звичайний сільський білий сир. І це було смачно.

Однак насолодитися ним Балтазарові і Габріелю так і не вдалося.

За вікном почулося іржання Бадді. Чоловіки, за­бувши про сніданок, вискочили на ґанок, що виходив на церковне обійстя, і побачили сестру Ренату з двома молодими жінками на коні, які приліпилися одна до одної — живіт у спину. Падре обімлів: його улюблений Бадді був увесь у милі: з таким вантажем та ще й нагору видертися! Бадді, старий Балтазарів друг Бадді героїчно витримав усі випробовування, напевно, розуміючи усю делікатність і відповідальність моменту для його господаря і для громади, якою той опікувався.

Рената і жіночки вправно зіскочили з коня і побігли до хатини, звідки долинали розпачливі голодні крики немовлят. Сестра, біжучи, скомандувала: «Руки! Руки! Спершу мити руки!».

Падре кинувся до свого улюбленця і почав його всіляко підбадьорювати і хвалити. У великих очах коня сяяла гордість. Про те, щоб вирушити ним до містечка, як Габріель планував, не могло бути й мови. Бадді був уже немолодим. Балтазар відвів його у стайню і насипав вівса.

Детективне розслідування щодо встановлення особи незнайомки, яка порушила мирне, урівноважене життя Нової Австрії, Габріель хотів доручити Зюзьо Вишнєвському — колишньому нишпорці зі Львова, що втік до Бразилії, ховаючись від кількох високопосадовців, яким допік розкриттям їхніх злочинів. Габріель знайшов його, майже повністю здеградованого в одній з бодеґ Прудентополя, і невідомо, що з тим сталося б, якби не він: напевно, загнувся б від дешевого бразильського пійла, або його таки убили б за картярські борги і безсоромне махлювання. Власне, саме грою в карти Зюзьо заробляв собі на хліб, однак всі гроші відразу ж спускав у бодезі.

Якось Габріель приїхав до голови муніципалітету Прудентополіса з проханням допомогти йому знайти новоастрійця, який безслідно зник у дорозі: він віз у містечко на продаж мед, і його як корова язиком злизала. Мер сказав, що навряд чи зможе чимось допомог­ти силами муніципалітету, оскільки у них не було відповідних спеціалістів, але є одна людина, яка здатна розплести будь-який кримінальний клубок — це Зюзьо Вишнєвський. Мер давно його згноїв би в тюрмі за його хуліганські вибрики, якби той час від часу не допомагав йому розкривати різні злочини. Зюзьо мав просто фантастичний нюх.

Габріель скористався порадою, і новоавстрійця було знайдено, хоч і напівживого. Мед також знайшовся: його вже вантажили на корабель в Паранаґві, що мав вирушити на Ріо. Послуги були щедро оплачені, а під час спілкування з детективом він з’ясував, що той має не лише фантастичний «нюх», а й гостру спостережливість і добрі аналітичні здібності.

Габріель запалився ідеєю заснувати власне детективне агентство: він з дитинства захоплювався авантюрними і детективними романами, та й сам бавився в різні конспіративні ігри, апогеєм яких стала його публічна смерть і реінкарнація з кронпринца Рудольфа в засновника і патрона Нової Австрії — маленької країни майбутнього. Примусити Зюзьо стабільно працювати на агентство Габріелеві ніяк не вдавалося. За відсутності розслідувань той, знову ж таки, «зависав» у картярських домах і бодеґах.

Справу було вирішено завдяки падре Балтазару. Той — від немачогоробити — узявся бавитись у матримоніальні ігри: складати шлюбні пари з мешканців Нової Австрії. Він завів облік молодих людей, що наближалися до шлюбного віку, а також удів і вдівців і визначав їм шлюбних партнерів. Заражений Габріелевою ідеєю нового суспільства вищого ґатунку, падре був переконаний, що шляхом планової, продуманої шлюбної політики можна добитися вищої якості «новоавстрійської раси». Він завів собі матримоніальний зошит, де фіксував інформацію, отриману на сповідях, а також під час дружніх розмов з молодими людьми, їхніми друзями та батьками. На основі цих даних він складав характеристику окремим особам і формував психологічний портрет кожного з кандидатів на майбутній шлюб.

Тож коли Габріель пожалівся падре Балтазару на черговий зрив Зюзьо, який розучився жити життям порядного обивателя, падре Балтазар заглянув у свій матримоніальний зошит і зацитував характеристику однієї молодої вдови, яка, на його думку, могла б узяти Зюзьо в руки.

«Ганна Сисина, у шлюбі Заворич, вдова тридцяти двох років, бездітна. Прибула в Бразилію з чоловіком Іваном Заворичем. Обоє — з села Дуліби Стрийського повіту. Покійний Іван Заворич був хворобливим, Ганна ходила за ним, як за малою дитиною. Заміняла його, коли йому було зле, на чоловічих роботах, зокрема на тартаку. Має вольовий характер, любить співати і керувати. Має нереалізований материнський інстинкт. Досить нестримана у спілкуванні. Може вжити гостре, лайливе слівце і підняти руку на сусідку чи сусіда. Їй потрібен чоловік слабкий духом, яким би вона могла опікуватися».

Габріель розсміявся і задоволено поплескав себе по животу.

— Ну що ж, брате (так він називав Балтазара в моменти особливо гарного настрою), доручаю тобі цю справу! Познайом їх між собою і спробуй переконати, що їх Бог сотворив одне для одного!

— Е ні, — хитро посміхнувся падре. — Ми зробимо це за старим русинським звичаєм...

— За старим русинським звичаєм? — скорчив незадоволену міну Габріель. Він був противником різних патріархальних штучок.

Неначе зрозумівши, про що подумав Габріель, падре швиденько пояснив:

— Це не те, про що ти подумав. Навпаки, цей старий русинський звичай дуже прогресивний. Зветься він «сватання дівки до парубка».

— Що?!!!! — Габріель підскочив на місці. — Дуже феміністично! Вперед!

Процедура «сватання дівки до парубка» у виконанні Ганни і Зюзьо провалилася. Вдова навідріз відмовилася виїжджати з Нової Австрії, де вона мала вже певний статус і жила в пристойних побутових умовах, які сама собі й створила. Дізнавшись про пияцьку натуру Зюзьо, вона ще більше вперлася. Зі свого боку, Зюзьо навіть і слухати не хотів про одруження, вважаючи себе запеклим женоненависником. Ще з часів проживання в Старому краї він мав кілька невдалих спроб залицяння до жінок. І врешті-решт постановив собі: «То не моє».

Так, одружити Зюзьо з Ганною Сисиною-Заворичихою[111] виявилося нелегко. У те, що вони створені одне для одного, не вірив ні він, ні вона. На відміну від інших шлюбних ситуацій, де рекомендації падре приймалися сторонами батьків і молодих без будь-яких застережень, тут отцеві було вчинено жорсткий опір.

Довелося йти на шантаж, який, як переконували себе падре з Габріелем, є малим злом на користь великого добра. Габріель настрахав Зюзя, що відбере в нього детективне бюро, у разі, якщо він не одружиться з Заворичихою, а падре запевнив удову, що шлюб із Вишнєвським — то воля Божа.

Повінчали пару у Новоавстрійській церкві святого Николая-угодника. Вдову та усе її майно з великою помпою перевезли у будинок у центрі Прудентополіса, який Габріель купив для детективного агенства. Перші тижні пара жила, як кіт із собакою, ні разу не скориставшись подружнім ложем. Габріель і Балтазар уже були засумнівалися у правильності свого рішення, отець ретельно відмолював свій гріх двотижневим голодуванням і молитвою, Габріель подався у свій скит.

Однак за два тижні сталося чудо: нарешті Бог з’єднав їх. Це сталося так. Ганна, дочекавшись, коли її нелюбий чоловік піде з дому, щоб у черговий раз напитися і пограти в карти, влаштувала собі в хаті баньку: нагріла води, настояла її на любистку і на ромашці, намилилася пахучим милом і залізла у великі ночви. У цей час у кухню навідався Зюзьо, якого, як він признався падре на своїй безсоромній сповіді, чомусь ноги самі понесли від картярського дому. Він побачив свою нелюбу дружину у дуже привабливій ситуації, запахи оливкового мила і трав задурманили його, він закам’янів, не в змозі рушити з місця. Зі свого боку, Ганна, нічого не підозрюючи, задоволено ніжилася в ночвах, легко постогнуючи і пестячи в різних пікантних місцях своє тіло, яке давно забуло, що таке близькість з чоловіком. Зюзьо прикипів очима до її повної білої руки, що відтягувала собі пимпочки на грудях, а потім двома пальцями пестила себе в «кудлатій Прісці», зглитнув слину і, мало не захлинувшись нею, закашлявся. Ганна, перелякавшись, метнула в нього глечиком з водою, який, розбившись об його голову, розпанахав йому брову й губу. Коли зацебеніла кров, у жінки спрацював доглядальницький інстинкт, вона вискочила з корита і заходилася промокати кров з обличчя свого чоловіка. А йому від запаху і дотику Ганниного тіла, запоморочилося. «Тобі зле?» — розхвилювалася жінка. «Я змерз», — пробелькотів він. Ганна дбайливо його роздягла і поклала в ті ж самі ночви, де щойно сама себе пестила. Ганна вимила свого чоловіка, не оминувши його «рури», після чого здійснилося те, що й має регулярно робитися пошлюбленими, і після того випадку це відбувалося регулярно.

Життя «молодої» пари кардинально змінилося. Зюзьо прийняв роль підкаблучника, зовсім не шкодуючи за своїм холостяцьким минулим, від якого боліла печінка, репала голова, йшов сморід від тіла, а в мозку панували різні суїцидальні думки.

Натомість Ганна отримала нову, присмачену інтимним життям, можливість керувати власним чоловіком і власним домом.

Детективне бюро «Вишнєвський і Ко» набуло собі слави не лише в містечку, а й на всю Парану і Санта-Катаріну. Справи пішли на лад.

Отже, Габріель був упевнений, що Зюзьо з’ясує особу породіллі дуже швидко, треба було лиш його доправити на місце «злочину». Проте все упиралося в транспорт: один кінь був виснажений, другого вкрали, а новоавстрійські коні всі були на полях, тож довелося звернутися до сусідів-кабоклів, щоб ті передали звістку Зюзьові в Прудентополіс.

Падре з Габріелем повернулися до хати, до своєї охололої кави. Увесь уранішній апетит якось минувся. Однак, знаючи, що їм потрібні на сьогодні сили, вони знехотя продовжили ранкову трапезу.

Габріель узяв свій записник і занотував свідчення Цекла про сліди фаетона і панських чобіт, Ренатину згадку про те, що породілля була вдягнена по-селянськи, проте білизна її була панською, і репетувала вона дивним поєднанням мови містечкової панночки з ґаушівською лайкою.

Вимальовувався несподіваний психологічний портрет втікачки: це була панночка, яка намагалася прикинутися простою селянкою. Фаетон, який привіз її до Нової Австрії, свідчив про те, що вона, або батько її дітей, були з дуже багатої родини. Дозволити собі такий транспорт міг далеко не кожен містечковий пан.

Габріель і падре Балтазар обговорювали це за сніданком, однак їм так і не довелося його закінчити: їх підняло з місця незрозуміле — чи то радісне, чи то розпачливе йойкання Цекла.

Вкотре вибігши з дому, вони побачили Принца — Габріелевого коня. Той тупцяв по зеленій траві і радісно іржав, сповіщаючи господаря про своє повернення. Габріель кинувся його обіймати і огладжувати. Очевидно, на втікачку десь за Новою Австрією чекав той самий фаетон, що доправив її сюди, вона пересіла в нього, а коня відпустила. Навчений Принц безпомилково знайшов дорогу назад.

Габріель тішився. Втратити коня в бразильській пущі означало залишитися «без ніг». Такого він собі дозволити не міг. Та й Балтазар не міг обійтися без коня, він багато чим завдячував своєму Бадді: падре не лише опікувався Новою Австрією, а й час від часу їздив — сам чи в компанії з Габріелем — у сусідні, близькі та далекі русинські колонії, де, на прохання мешканців відправляв у звичайних сільських хатах службу Божу, навідувався до хворих, приймав останню сповідь. Крім того, йому й самому без священничих обов’язків не сиділося на місці. Він постійно перебував у русі, часто бував у Блюменау, куди звертався за послугами або консультаціями ковалів, різників, столярів. Так само часто він відвідував італійців в Флоріанополісі, куди їхав за пагонами і насінням городини, квітів, фруктових дерев. Нерідко він супроводжував караван возів, що везли мед або гербу[112] в Паранаґву або й у саму Аргентину. Як знавці і палкі любителі коней падре Балтазар з Габріелем нерідко вирушали в Ріо-Ґранде-до-Сул, на землі ґаушо. Вони там проводили кілька днів, беручи участь у їхніх ковбойсько-ґаушівських забавах. До речі, саме звідти Габріель привіз свого Принца.

Пообнімавшись з конем, Габріель узявся ретельно оглядати тварину, аби переконатися, що йому не завдали шкоди. Кінь був у нормі.

Габріель з Балтазаром знову пішли до хати на нараду. Ясно, що акція з утечею була добре спланована, це означає, що діти були позашлюбні, інакше не було б сенсу так ризикувати. І само собою зрозуміло, що породілля навряд чи повернеться до своїх дітей.

Прийшла сестра Рената на нараду і повідомила, що всі новоавстрійські матері, які мають немовлят, внесені в її графік годування трьох сиріток. Падре зауважив, що було б добре їх сьогодні ж охрестити. І навіть запропонував імена: Віра, Надія і Любов. Рената зауважила, що, враховуючи непевний стан здоров’я наймолодшої сирітки, бажано почати таїнство терміново. Усі на цьому погодилися.

Одне слово, до кінця дня всесвітній хаос, який був запанував на Новоавстрійській горі, успішно пере­творився у всесвітній порядок: діти були охрещені, більше того, це таїнство у виконанні падре Балтазара за присутності двох хресних мам — сестри Ренати і Рози, і двох хресних батьків — Габріеля і Цекла якось підбадьорило наймолодшу з сестер, ту, яку назвали Любою, і вона враз «ожила», стала дуже активна і допитлива, наскільки активним і допитливим може бути немовля. Зокрема, після таїнства вона найенергійніше з трьох дівчат смоктала одну зі своїх молочних мам.

Графік відвідування годувальниць дотримувався чітко, жінки з долини Нової Австрії приходили регулярно, дякуючи Богу, сім’ї в колонії були багатодітними і в кожному другому домі обов’язково була мама, яка годувала груддю. Вагітні майбутні матусі — вихованки притулку «Надія» — заспокоїлися, їхня допомога при пологах і в догляді за трьома немовлятами слугувала їм практичним досвідом, який дещо пожвавив монотонність і занудність теоретичних лекцій Ренати. Раніше сестрі доводилося брати бонеку[113] і на ній показувати прийоми пеленання, масажів, годування пипкою[114]. А тепер все було по-справжньому.

Зюзьо Вишнєвський явився на церковну гору Нової Австрії після обіду. Він уважно вислухав усіх свідків, зібрав усі можливі докази і поїхав з ними до міста, а надвечір вже прислав гінця-кабокла з листом, у якому повідомляв, що мати Віри, Надії і Любові — донька місцевого префекта Кармеліта, її вагітність серйозно приховувалася родиною. Батьком дівчат, судячи з усього, був торговець кіньми ґаушо Реналдо Санчес, із яким вона двічі тікала з дому, однак з різних причин поверталася назад: одного разу втікачів наздогнав сам батько, а другого разу Кармеліта сама втекла від коханця, не бажаючи жити в курені замість розкішної батьківської кам’яниці. Фаетоном, що прибув у Нову Австрію поночі, керував сам батько разом з чорним слугою, від якого, власне, Зюзьо й купив цю інформацію. Детектив порадив змиритися з тим, що діти лишаться в притулку Нової Австрії, оскільки на суботу наступного тижня було заплановане весілля Кармеліти з найбагатшою людиною в окрузі — вдівцем Маурісіо Гомесом.

Прочитавши листа Балтазарові, Габріель пожартував:

— От тепер, падре, ви зможете просити благодійну допомогу на притулок «Надія» від самого префекта!

При кінці дня життя в Новій Австрії цілковито налагодилося, і цієї ночі новоавстрійська гора спала міцним солодким сном.

Наступного ранку падре Балтазар устав свіжий, з приємністю відслужив вранішню відправу в капличці притулку, вислухав новини про добрий стан здоров’я і хороший апетит новонароджених і вирішив, що сьогодні якраз гарна нагода зайнятися улюбленою справою — привести в порядок клаптик городу з лікарськими травами і попрацювати у власній лабораторії з виготовлення ліків. Взагалі він це робив по четвергах, а сьогодні була п’ятниця, однак вчора був просто божевільний день. Для нього сапання було найкращим відпочинком, а всі маніпуляції з лікарськими засобами він сприймав як медитацію.

Лабораторію місцеві мешканці називали фармацією. Падре Балтазар власноруч накупив ступки, колби, пробірки, спирт, основу для мазей, або, як казали тут, «помад», каламарчики для готових ліків, ваги, термометри, примус для підігрівання, різнокаліберні ножики, сушку, коробочки для пігулок, пляшечки для мікстур. За цим він їздив часом аж до Ріо-де-Жанейро, хоча простіші речі можна було придбати в аптеках Куритиби[115]. Там же, в аптекарів, він отримував різні консультації.

За лікарськими рослинами, що росли на городі, або як тут кажуть, «зелами», «ремедями», падре доглядав сам. Були тут і рута, і м’ята, і маруна, і ганиш. Руту падре нерідко використовував для себе: як рознервується бува, нажене собі тиск так, що обличчя розчервоніється, мов буряк, — відразу до себе на городець, нащипає пагонів і за вухом собі поставить, або, ще краще, запарить гаряченною водою і змиє собі голову. Часом він додавав туди полину, щоб голова не крутилася. Тиск — то хвороба інтелігенції, тож рута була його персональним «лікарством», як кажуть у Новій Австрії. Поряд з рутою росла місцева рослинка, яку бразиляни називали сете сангріяс.

Маруна, та, що з посіченим листком, — це від дизентерії. В бразильських лісах нерідко хорували на неї. Її в отця було небагато, бо кожна господиня у себе в городі мала латочку землі з усіляким ремедьом, і маруна обов’язково там росла. У Новій Австрії випадки захворювання на дизентерію також траплялися, але рідше, ніж у бідних русинських колоніях. Від застуди люди тримали ганиш, або фенхель. Був він і у падре. Зазвичай найчастіше ним користувалася Роза. Для неї південнобразильський клімат був захолодним, і вона в зимовий період нерідко рятувалася і ганишем, і шальвією: падре спеціально для Рози пересадив усі рослини від застуди в одне місце. Вона заварить шальвію, видушить дві цитрини, додасть меду — і на ранок здорова. Біля шальвії росла і марґарита, або, по новоавстрійському, ромашка. З неї і з календули, або як тут кажуть, крокуша, падре робив «помади», тобто мазі на гліцерині. Вони дуже помічні для заживлення ран і навіть для зняття несильного болю.

Взагалі мазі падре Балтазара користувалися великою популярністю не лише в Новій Австрії, не лише в русинських колоніях, а й на багато кілометрів навсібіч. Він кохався в цьому, і йому вдавалося знайти ідеальні формули і процентне співвідношення інгредієнтів. Врешті-решт вони чудово пахли, тож їх використовували не лише в лікувальних, а й у косметичних цілях. Мінімум раз на місяць приїжджали до нього бразиляни — власники аптек, парфумерних магазинів і окремі покупці.

А ось ділянка, яку падре виділив для рослин від Габріелевих хвороб. Переважно це, як то кажуть у Бразилії, для каламанте, тобто для заспокоєння. Від безсоння — капінь, меліса.

Падре взяв у руки сапку і почав полоти грядку, де росли рослини, нерідко й самі зовні подібні до бур’янів.

Частину лікарських трав Балтазар збирав у лісах та по берегах річок, часом пробував пересадити на свій городець — деякі приживалися, проте не всі. Але часто ті, що не загинули, через деякий час, «облагородившись», втрачали ефективність. Тому падре все-таки надавав перевагу диким зелам. А оскільки через зайнятість у церкві та в громаді він не завжди мав можливість бродити лісами, він домовився з місцевими індіянами, які приносили йому ті чи ті рослини, а він вже їх сушив, товк, робив з них настоянки чи помади.

Єдине, за чим він ходив особисто, — так це за неторканою землею. Тут він нікому не довіряв. Земля з недоступних місць, на яку ніколи не ступала людська нога, мала цілющі властивості. Нею один бразилянин, як тут кажуть, «натураліста», навчив його лікувати всілякі екземи, позбуватися бородавок та чужорідних наростів на людському тілі. Неторкана земля — найкращий спосіб лікування раку шкіри. Падре власноруч шив з полотна мішечки, і земля в них прикладалася до хворого місця. Він додав до бразилянського способу лікування свою молитву.

Від раку внутрішніх органів, вважалося, помічна гравйола. Падре доглядав за нею у своєму городці, щоправда, застосовував він її украй рідко. Діагностувати цю хворобу сам він не міг. А хто мав гроші — ішов до лікарів. Але часом і до нього зверталися бразиляни: «Падре, дайте мені консулто[116]!», і він не відмовляв.

Балтазар волів мати у своєму городі все. Він любив експериментувати з рослинами, пробував щось на собі, записував свої враження.

Назагал він не мав аж великого напливу пацієнтів. Русинські селяни були дуже терплячі і не звичні до лікарів, вони намагалися вирішувати свої проблеми зі здоров’ям самотужки або уживатися зі своїми хворобами. Перелік медичних прохань, з якими новоавстрійські селяни завжди приходили до падре, був коротким: укус змії, берни[117], травми. Завдяки тому, що в Новій Австрії питання гігієни були піднесені на високий рівень, тут люди майже ніколи не слабували на розлади шлунку. На інших русинських колоніях жили забиті селяни, неграмотні, вони навіть не розуміли, що пити воду з хробаками не можна. А вони пили, і заводилася в них у животі всіляка нечисть. У такому випадку діяли ліки, якими треба було користуватися дуже обережно, ретельно розраховуючи дозу. Вони компонувалися з дуже отруйних складників, і їх слід було вживати малими дозами. А люди ж неслухняні, якщо даси йому каламарчик чи порошок, він, аби швидше видужати і одним махом убити в собі всю «живність», буде приймати не краплину, а ложку, а так недалеко й до отруєння. Тому падре примушував їх ходити до нього регулярно, крапав їм краплі. Мало-хто міг собі це дозволити: праця, діти, віддаленість русинських колоній від Нової Австрії... То так вони самі слабували місяцями, роками, виснажуючи своє тіло хворобою.

Люди по колоніях тримали у себе на городах і марґариту, і ганиш, і м’яту, і деревій, який русини називають «пристрітом», а бразиляни — карасанто. Селяни були забобонні, вірили у вроки. Як дитя плакало безперестанку, давали трохи напитися чаю з деревію, а решту зливали на вугілля у комині. Казали: дитина засне і заспокоїться. Звичайно, падре не вірив у ці забобони, але вирішив: як у притулку народяться діти, перевірить дію такого засобу експериментальним шляхом.

З усілякими укусами у цій місцевості була велика халепа.

Зміями навкруги аж кишіло, і були вони різні: корал, жарарака, крузейра, уруту, жаракузу, урурукуоу. Балтазар навчав людей, як відрізняти отруйні від нешкідливих. Перші мають «луску» на шкурі, заокруглену голову, тільки два зуба, на колір вони сірі, за винятком коралу, що має жовті, червоні і білі смужки. За характером отруйні гадюки агресивні: побачивши небезпеку, звиваються і відразу ж кидаються в атаку.

Особливо небезпечною була каскавеу, а по-русинськи тарахкавець, в неї хвіст роз’єднувався на три маленькі відростки, і на кожному з них були брязкальця; коли змія лютувала, вони загрозливо торохкотіли.

Так от, один індіянин, що відвідував церкву в Новій Австрії, якось допоміг врятувати одного новоавстрійця: пішов у хащі, де росли дикі банани, втяв ножем листя, зібрав на лезо сік, приклав ножа до розбухлої, як колода, почервонілої ноги, а потім обгорнув листком банана. Індіянин показав Балтазарові той сорт дикого банана, який допомагає. З того часу падре так і робить.

Це, звичайно, гарний засіб, однак має недоліки: нога частково або повністю всихає, та все ж людина лишається живою.

Балтазар частіше практикував інший — внутрішній — засіб від укусів, що називалося по-бразилянськи конт­равинино[118].

Падре мав гучну славу далеко за межами своєї округи не лише як майстер помад, а й як спеціаліст з виготовлення протиотрути. Для цього на його городі росла рослина, що називалася генова. Балтазарове контравинино було помічне від усіх типів укусів — змій, павуків, комарів. Генова і сама має в собі отруйну речовину, тому її треба вимочувати сорок днів. Балтазар не раз сам труївся, поки вивів ідеальну формулу контравинино і розробив систему прийому всередину...

...Падре пропрацював дві години на городі. Він дуже любив цю, здавалося б, жіночу справу. Практично у нього було тільки два способи підтримувати себе в фізичній формі — робота на городі та їзда верхи. Перший був йому милий тим, що не виснажував і допомагав спрямувати думки в одне русло. Після сапання падре зазвичай ішов у лабораторію і ворожив над своїми настоянками, каламарчиками, пробірками, ступками, мазями. Так, у падре була своя бібліотечка з фармацевтичних питань. Балтазар лягав на бамбетль і читав книжку за книжкою, навіть не читав, а ковтав.

Він був би щасливий робити так щодень, але йому вдавалося виділити на улюблену справу лише кілька годин двічі на тиждень.

Сьогодні він товк насіння кропу: повільними, але сильними круговими рухами він розтирав кам’яним товкачиком в кам’яній ступці, вбираючи очима повільний процес перетворення зернят у порошок, і ловлячи ніздрями лоскотливий запах. І в цей момент ніщо у світі його не обходило, лише дія і запах, дія і запах... Чим не медитація?

Він згадав, як колись баба Юстина розтирала мак на кутю. Вона стояла перед вікном, вкритим памороззю, на шибці якого вона прохукала маленьку дірочку, і дивилася в неї на те, як крутила завірюха в прерії, при цьому автоматично мнучи дерев’яним товкачиком мак у дерев’яній ступці. І нічого в світі її не обходило, ні дитячий вереск, ні кіт на столі, ні стогін Никитчиного батька на лежанці, ні дражливе буркотіння матері...

Падре згадував бабу трохи із заздрістю до її здатності абстрагуватися від зовнішнього світу. Йому не вдавалося зосереджуватися до такої міри: трикляті вуха ловили кожен звук, що долинав знадвору. Він сам на себе сердився, проте нічого не міг із собою вдіяти. От і зараз він чує вереск немовлят, бубоніння Цекла, сміх вихованок, Ренатин командний тон....

І раптом...

«Ні, тільки не це! Тільки не сьогодні! Сьогодні я не готовий ні до яких новин! Особливо поганих. І навіть до хороших! Я хочу відпочити!» — волав подумки падре.

Однак його тіло вже відчувало небезпеку, яка проникала крізь шпарини в його затишну, милу лабораторію, Балтазар шкірою відчував вібрацію землі. Це був стукіт копит. І це був не один кінь, і навіть не два...

Що за напасть! Хто б це міг бути?

Балтазар хотів прикинутися, що його тут немає, що він невидимий, переконати себе, що його не обходить грім копит десь удалині. Хай би хто це був, — а це, схоже, загін ґаушо, — Балтазар зі своєї фармації не вийде. Це його законний день — день для самого себе. День для відпочинку, для спокою...

На церковному дворі почулися розпачливі вигуки, серед яких виділявся голос Петра Тименідивися.

За п’ятнадцять років перебування падре Балтазара в Новій Австрії очільник громади ні на крапелиночку не змінився. Все такий же галасливий (не «галасливий», виправляв його Габріель, а «з добре поставленим голосом»), метушливий (не «метушливий», додавав він, а «завбачливий»), занудний (Габріель наполягав на слові «педантичний»).

Тименідивись міг звести ґвалт через зірвану з громадського саду індіянськими дітьми мімозу[119] — це був його улюблений цитрусовий фрукт. І з такими ж децибелами він репетував через стихійне лихо, коли три роки тому ріка вийшла з берегів і пошкодила водяний млин. Тому з якого дива він панікує тепер — не вгадаєш. Пересидіти в лабораторії Балтазарові не вдасться.

Падре, зціпивши зуби, вийшов на церковне подвір’я.

До нього відразу кинувся Тименідивись.

— Падре! Біда!

— Що таке, Петре, не лякайте мене! Що сі стало?

— Шо сі стало? Та світ си перевернув! Ті кляті ґаушо собі мислят, шо вони цар і бог!

— І де ті ґаушо?

— Он вони, на нашому новоавстрійському лузі!!!! Їх там цілий бджолиний рій! Ми плекаємо ту траву для своєї худоби, а вони прийшли, як до себе домів, випасают своїх коней і корів! Йой, боженьку, шо сі діє в сьому світі!

— І корів?... — уточнив падре.

— І корів! Дві корови.

— І шо то значить?

— Шо то значит, шо то значит? Значит, що не продавати їх привезли вони, а їсти. Згадаєте мої слова, в’ни тутка надовго осядут! Спершу заріжут одну корову і з’їдят, а по тому другу! Та в’ни нам всю траву винищат! А яка ж там трава, на лузі над ріков! Йой! Золото! Сам би їв! О! Чуєте — цюкают сокирами! Вже рубают сухі дерева в лісі, хай мене грім поб’є, якщо вони не розкладают огень, щоб пекти мнєсо!

— Значить, у них є якась пильна справа до нас. Яка може бути справа? Пошліть на переговори Андрійка Пшеничного, недарма ж він серед ґаушо ошивався кілька місяців! Він і говірку їхню добре знає!

— Йой, та шо ви кажете, отче! Та гнати їх в шию тра’, а не балачки розводити!

— Петре, ви чули, шо вам падре сказав, — утрутився в розмову Цекло. — То робіт шо вам вотець каже! — як в трубу загудів своїм басом він.

— А ти шо встряєш в розмову! Ти мені дивись! Думаєш, як живеш при отцеві, то всьо тобі мона?

Петро стояв серед двору — маленький, огрядний і дивився знизу вгору на здорованя Цекла. У кутиках його губів надулися бульбашки зі слини. То означало, що він дуже гнівається.

— Петре, а ходіть-но до Рози, — втомлено зітхнув падре. — Вона сьогодні якраз пече свої пиріжки з квасолею. Лишіт мене самого. Мені треба подумати.

Падре знав, як зняти агресію з Тименідивися. Петро обожнював Розині пиріжки. І дійсно, настрій очільника громади моментально змінився, він втягнув ніздрями повітря, намагаючись упіймати той неповторний смак печених смаколиків.

— Шо стоїш, як укопаний, — насупив він брови і штиркнув Цекла пальцем у живіт. — Ти чув, шо падре, мовив? Веди мене до свеї Рози!

Падре подумав, що добре було б повернутися до своєї лабораторії, лягти на бамбетль, закрити очі і зосередитись. Так і зробив. Зачинивши за собою двері до лабораторії на гачок, він гепнувся на матрац, набитий свіжим сіном, передбачливо зачинивши дерев’яні віконниці, щоб ніхто не додумався зазирати досередини і застукати падре на тому, що він при світлому Божому дні валяється у ліжку. Взагалі-то після полудня, коли сонце особливо пекуче, у Бразилії всі намагаються сховатися кожен до своєї хатини і поспати — так тут заведено. І навіть у вербістських монастирях, якщо ти прийшов до них в пору сієсти, ніхто тобі не відкриє двері — післяобідній сон у них — святе. Те саме правило завела Рената у притулку «Надія». Падре проводив найспекотніший час дня за читанням, чи в своїй улюбленій лабораторії, а чи в «фармацевтичному льоху», де зберігалися лікарські препарати його власного виробництва.

Балтазар заплющив очі, щоб зосередитися. Ясно, що ґаушо приїхали не кіньми торгувати і це не просто тимчасова зупинка по дорозі до клієнтів — покупців коней. Вони приїхали до Нової Австрії в якійсь важливій справі, ясно, що не до абстрактної «Нової Австрії», а до її перших осіб. І, судячи з усього, Тименідивись їх не цікавив. Щодо Габріеля — навряд чи вони ризикнули їхати в далеку дорогу, не домовившись наперед, адже той славився своєю любов’ю до далеких подорожей. Отже, ґаушо приїхали до нього, до отця. Та-ак. Мало­ймовірно, що по медичну допомогу — вони й самі мали своїх лікарів — і «людських», і ветеринарів. Якщо бути точним, то в ґаушівській спільноті більше була розвинена ветеринарна справа, а люди — то так, «в прикуску». Ветеринари дуже шанувалися серед них, вони ж і лікували людей. До речі, падре детально записав від Андрійка, того, що рік учився ґаушівської науки, всі ветеринарні секрети, які той привіз.

Може, ґаушо за Андрійком і приїхали? З якого дива? Він їм нічого поганого не зробив. Навпаки, завдяки доброму знанню русинських, німецьких та італійських колоній, він допоміг їм продати велику партію коней і заробити добрі гроші. Купували тварин переважно німці та італійці, із русинських колоній, окрім Нової Австрії, малохто міг собі дозволити гарних їздових коней. Хіба що громада в Порто-до-Уніон, де зібралася купка непоганих грошовитих господарів. Решта русинських колоній пере­бувала в надзвичайно тяжкому стані, їм було не до ґаушівських скакунів. Мало в кого були для орання навіть звичайні шкапи, в основному землю обробляли вручну. Падре Балтазар не раз із жахом дивився на русинські роси[120]: по суті це були галявини серед лісу з пеньками в пів людського зросту: зрубати чи спиляти дерево при корені не було змоги — такі грубі були стовбури бразильських дерев, про корчування силами бідних селянських господарств узагалі не йшлося. Пеньки стояли десятиліттями, поки не зогнивали, поміж ними росла хирлява кукурудза чи плелася чорна квасоля. Після акуратних, доглянутих, «вилизаних» новоавстрійських полів ті примітивні ділянки просто лякали. Новоавстрійці кілька разів дарували різним колоніям для громадського користування орних коней, однак селянам навіть не було їх де застосовувати, розчищених під оранку ділянок було обмаль. Скакунів купляли ті, хто вів активний спосіб життя, часто роз’їжджаючи у справах бізнесу. А таких серед русинів не було.

Падре повернувся на бік. Якась маленька дрібничка муляла йому, та дрібничка натякала на причини приїзду ґаушівського табору. Звичайно, можна було б почекати півдня, поки ті відпочинуть, напечуть м’яса, поп’ють мате, а потім і заявляться сюди. Але падре хотів бути готовим до розмови, лише так можна не втратити свої позиції під час переговорів з ґаушо.

Падре мав тривалі ділові контакти з цими знаменитими пастухами із Ріо-Ґранде-до-Сул, у них там були чудові пасовиська для випасу худоби. А Балтазар з дитинства любив коней. Ґаушо його поважали за те, що він знався на конях. Вони з цікавістю роздивлялися його їздову манеру і спосіб застрибування на коня, яким ніхто, крім нього, на тисячі кілометрів не володів, розпитували про канадських ковбоїв, про їхні забави. Практично, вони погодилися взяти до себе Андрійка — тоді ще підлітка — через те, що лише він один перейняв від падре ковбойську манеру верхової їзди і науку доглядати за кіньми. Ті хотіли мати в своєму товаристві такого хлопця, а падре натомість планував використати його для здобуття знань про місцеві секрети конярства, бо північноамериканські в Бразилії не завжди спрацьовували. До того як Андрійко почав здобувати для ґаушо клієнтів з Санта-Катаріни і Парани, цим бавився у вільний від служби час сам Балтазар. Власне, окрім торгівлі ервою, цей бізнес давав громаді Нової Австрії також стабільний прибуток. Пізніше падре «укорінився» в Новій Австрії, і вся його нова «нерухомість» — і церква, і дзвіниця, і власний дім, і школа, і притулок для вагітних, і сад, і город, фармація, конюшня, пасіка, і навіть певною мірою тартак — все це прикувало його ланцами до церковної гори, зробило його немобільним. І справа не лише в будівлях, за якими потрібне було пильне око, справа в громаді, яку він тримав у руках. Звичайно, займатися посередництвом між ґаушо та мешканцями Санта-Катаріни і частково Парани йому вже не вистачало часу та й бажання послабло: адже це дещо шкодило поважному статусу падре, який він собі заробив на великій території, вибудувавши разом з Габріелем «державу в державі» — Нову Австрію. Тож справу конярства успішно перехопив Андрійко. Пере­буваючи у Ріо-Ґранде-до-Сул, він чудово оволодів говіркою ґаушо, і міг з ними торгуватися безкінечно, вправно вставляючи в розмову соковиті ґаушівські словечка і перчену ґаушівську лайку....

Стоп! Ось воно! «Смачні ґаушівські словечка і перчена лайка!».

Падре підхопився з ліжка, відчувши в собі Шерлока Холмса, романами про якого він зачитувався разом з Габріелем довгими зимовими вечорами.

«Я можу й сам не згірш від Зюзьо працювати в детективному бюро!» — вигукнув він і поплескав задоволено себе по грудях.

Тепер падре Балтазар майже не сумнівався: приїзд ґаушо пов’язаний з недавньою подією — народженням дітей від вітрогонки Кармеліти. Наявність в її словничку ґаушівських виразів говорить про те, що вона з ними близько спілкувалася, так близько, що могла від якогось їхнього героя й завагітніти. Але дівчина такого високого польоту, тобто донька префекта, не могла закохатися в аби-кого, це мав би бути не просто пастух чи погонич, це мав би бути хтось на кшталт Лихого Ока або Блискавки — легендарних ґаушівських ватажків...

Тож коли за три години падре зустрів на церковному подвір’ї Реналдо Санчеса, іменованого за неперевершене вміння літати в повітрі Блискавкою, то відразу ж після традиційних привітань пішов у напад:

— Дітей я тобі не віддам!

Падре був настроєний категорично. Новонаро­джені не витримають довгої дороги в Ріо-Ґранде-до-Сул, до того ж, як правило, ґаушо подорожують без жінок, тому дітей пастухи, очевидячки, будуть годувати коров’ячим або кобилячим молоком, а це може призвести до поганих наслідків. Крім того, на недавній нараді Габріель сказав, що є фаталістом, тому вважає: оскільки Бог послав їм для притулку цих трьох «нічийних» дівчаток, то тут вони мають і лишитися і стати засновницями нового новоавстрійського ідеального суспільства, чиїм лозунгом відтепер буде: «Віра, Надія і Любов». Тому віддавати дітей не можна.

Блискавка дещо здивувався: його права брова ледь помітно смикнулася догори. В оточенні десятка своїх побратимів він зберігав мовчанку. Взагалі мовчазність була однією з ґаушівських чеснот.

Падре був задоволений собою, що вразив Блискавку знанням причини його приїзду, він, звичайно, також міг пограти в мовчанку і почекати, поки у того увірветься терпець і він сам почне розмову щодо дітей. Падре почувався впевнено, адже він був «на своїй території», оточений своїми новоастрійськими побратимами — Габріелем, Цеклом, Тименідивисем, Андрійком. Це не слабаки, а до того ж дуже добре озброєні, тож у будь-­який момент могли дати достойну відсіч ґаушівським лобурякам.

Зненацька Балтазару увірвався терпець, він більше не хотів грати в мовчанку, тож тільки-но відкрив рота, щоб сказати про небезпеку транспортування немовлят кіньми, як тут Блискавка насупив чоло, що свідчило, що він збентежений. І тут Балтазара осяйнуло: ось чому смикнулася Санчесова брова: не тому, що падре вгадав мету його приїзду, а тому, що сказав не «дитину», а «дітей». Падре закрив рота.

— Яких дітей? — буркнув Блискавка.

— Кармеліта народила трійню.

Санчес перезирнувся зі своїми побратимами. Здавалося, навіть коні під ними розгубилися і стали нервово переступати з ноги на ногу.

Поки ґаушо перетравлювали новину, падре «добив» їх:

— Крім того, навряд чи ви захочете їх забрати.

Лобуряки пильно подивилися на падре.

— Це дівчата, — пояснив він, добре знаючи реакцію ґаушо, які, як і всі патріархальні суспільства, недооцінювали жіночу складову. Ще одну дівчинку вони забрали б, а от трьох...

Блискавка почервонів, смикнув поводи, розвернув коня і помчав геть. За ним поскакали супроводжуючі і негайно зникли з горизонту.

— Видиш, Тимені.... — прикусив язика Балтазар і виправився: Видиш, Петре, як гарно все обійшлося, а ти сі журив!

— Ви думаєте, падре, вони сі не вернуть? — прогугнявив Цекло.

— Думаю, ще день-два топтатимуть нашу пашу, а тоді сі вшиють. До речі, дозвольте привітати нас усіх: думаю, відтепер ми матимемо ще одного благодійника нашого притулку: ґаушо вміють сі дослухати до голосу своєї крові...

Блискавка зі своїм табором, як і передбачав падре, кілька днів мирно випасали своїх коней на новоавстрійському лузі, палили вогні, пекли м’ясо. У суботу ввечері вони зарізали корову і бика. У неділю прийшли на службу Божу до церкви, занісши до кухні притулку ідеально розрізане на великі, але тонкі шматки м’ясо і купу обчищених кісток на розсіл. До всього цього докладалися торбинка солі і мішок тютюну: ґаушо консервували м’ясо, солячи його і перекладаючи тютюновим листям. Крім того, пастухи ще й сушили м’ясо на своїх естансіях[121] в шаркеадах[122]: великі, але тонкі скиби м’яса солять, потім кладуть під гніт і тоді сушать під сонцем на спеціальних козлах.

На відправі ґаушо стояли в кінці церкви, чемно знявши свої капелюхи, і від незвички довгого стояння переминалися з ноги на ногу. Після служби вони мовчазно чекали на падре на церковному подвір’ї. Той дещо захвилювався, бо мав проводити недільну школу для дітей, і не любив, коли перебивали його графік, проте Блискавка його зупинив лише на хвилинку, тільки щоб передати шкіряний гаманець з грішми.

Ґаушівське м’ясо було дуже до речі, бо за церковним календарем саме був празник, а отже мала бути феста. Від початків заснування Нової Австрії великі і середні празники громада відзначала спільно. Відтоді як на новоавстрійській горі з’явилася церква, на великому пустирі біля неї ставилися столи, господині накривали на стіл, розставляли заздалегідь приготовлені страви. Після того танцювали, співали коломийки. Шурраска — засмажені на вогні великі кусні коров’ячого м’яса — нечасто з’являлася на фестах у Новій Австрії. Для цього слід було вирощувати спеціальних биків м’ясної породи. Звичайно, у Новій Австрії було все, і в тому числі невеличке стадо, пригнане Андрійком з Ріо-Ґранде-до-Сул. Однак воно було невеличке: бракувало випасів і сінокісних ділянок. А в колонії була ще молочна ферма, яка також вимагала паші й сіна. Тому тримали невелику кількість поголів’я м’ясних порід — для себе і на продаж у сусідні колонії. Звичайно, у Новій Австрії активно вирубався ліс під більші ділянки землі, які можна буде в майбутньому пустити під сінокоси. А поки що з’їсти одного бика за раз — то була велика розкіш. Робили це лише з дуже великих оказій, переважно на великі свята.

Оскільки сьогодні був «середній» празник, то до столу планувалося подати лише свинину. Це громада могла собі дозволити: свині менш вибагливі, ніж ґаушівські м’ясні породи корів, їм добре ведеться навіть на малих присадибних ділянках. Часом новоавстрійці купували бичків на фашиналах[123], однак вони не були такі смачні, як з ґаушівських корів, які звикли пастися на обширах патагонських степів і бразильських пампасів. Корови і бики фашинальних порід дрібніші, і їхнє м’ясо смакує більш як дичина. Хоча серед бразилян є любителі саме такої яловичини, вона більше годиться до варіння, ніж до запікання на вогні. Падре разом з Габріелем частенько заїжджали на русинські фашинали, де також практикувалася общинна форма господарювання, щоправда, дещо примітивніша, ніж у Новій Австрії.

А сьогодні до традиційних пирогів, голубців і картоплі з свинячим м’ясом додається ще й ґаушівська шурраска! Поки одна група новоавстрійських чоловіків на спеціальних столах різала великі шматки м’яса на менші і настромлювали їх на патики, поки інша чоловіча група робила солонину, жінки варили у лятах кістки на розсіл[124] для борщу. Їжі було багато, однак рештки від спільних трапез на фестах не пропадали: вони пропорційно розподілялися між членами громади.

Габріель з падре любили громадські застілля, це був час, коли можна було за ненав’язливою і природною бесідою з’ясувати проблеми і радощі кожного члена громади, відчути загальні настрої. Звичайно, у Габріеля і Балтазара були й інші джерела інформації — по-перше, сповіді, по-друге, особа Тименідивися разом з купкою новоавстрійських «народних новинарів», а по-простому, — пліткарів. На громадському обіді поширювалися позитивні новини і настрої, в той час як плітки, сповіді і новини з вуст панікера Тименідивися містили більше негативу.

Сьогодні настрій у громаді, враховуючи кількість з’їдженої шурраски і білого борщу[125] у лятах, був знаменитим[126]. Габріеля і падре Балтазара дивувала і радувала безгранична віра людей у те, що через років десять Нова Австрія стане осередком повного щастя і безмежного добробуту. Як же в це не повірити: обширні землі, куплені Габріелем для своєї колонії, вже стали замалими для діяльності її громади. Новоавстрійці викупили ще кілька поки що ніким не зайнятих земельних ділянок, що прилягали до південного кордону колонії. Через річку лежали ліси індіянів, до речі, парафіян церкви святого Николая-угодника. Їм дуже подобалося все те, що відбувалося в Новій Австрії, вони бували на всіх службах Божих і всіх фестах і мріяли стати частиною її общини, адже там люди такі заможні! Десь із півроку тому індіяни прийшли всією спільнотою до Балтазара з проханням: «Прийміть нас до себе!». Падре спершу порадів — це ж скільки землі можна отримати, та ще й безкоштовно! Маленька Нова Австрія, що нині займала одну десяту Стрийського повіту, могла б перетворитися на цілий Стрийський повіт!

Того вечора Балтазар послав звістку Габріелю, що на той час був у Прудентополісі. Коли ж він приїхав і вислухав падре, то обдав його, немов з відра, крижаною водою:

— І як ти це собі уявляєш? По-перше, це ще велике питання, чи влада нам віддасть землі індіян у повному обсязі, адже вони закріплені за ними напівформально. По-друге: припустімо за нами їх записали. І з цього часу ми мусимо утримувати аборигенів. Навряд чи вони зможуть працювати на рівних з нашими новоавстрійцями, надто вже прив’язані вони до свого традиційного способу життя. Якщо ми почнемо вирубувати їхній ліс, навряд чи ми зробимо їх щасливими. Це якби до нас попросився Блюменау, то тоді вигода була б безперечна. А в цьому випадку ми станемо заручниками своєї благодійності.

Тобто план потерпів фіаско.

Все ж територія Нової Австрії, хоч і помалу, але приростала землею. Було приєднано незайняту сусідню територію, зараз там ішли роботи по прорубуванню бічних доріг і попереднього облаштування нової лінії[127], Габріель планував привезти туди іммігрантів і розселити їх там. Додалися ще дві русько-польські лінії, практично, хутори, розташовані вздовж кількакілометрової дороги, що вела з Нової Австрії до найближчого містечка. Новоавстрійцям з цими сусідами пощастило. В одному з приєднаних поселень, що звалося Лінія Вінчіум[128], жили дуже хороші ремісники — столяри. Меблі, виготовлені ними — з різьбленими видзиґоріями: шишечками, штахетами, квіточками, листячком, виноградом, — замовляли на півроку наперед. Вінчіумські майстри вирізьбили для новоавстрійської церкви такий іконостас, що на нього приїздили милуватися з Апаресіди і навіть із самої Фатіми, що в Португалії. Габріелю довелося довго переконувати мешканців Лінії Вінчіум у тому, що в Новій Австрії їм житиметься значно краще: вони матимуть безкоштовний хліб, борошно, каву, мате, мед. Громада надаватиме їм задарма транспорт для перевезення меблів і різьблених ґанків до замовників. А головне, Нова Австрія мала найкращий в окрузі тартак. Поки по всіх усюдах хати, повітки і навіть меблі робили з колених, або з дуже грубо нарізаних дощок, новоавстрійський тартак «видавав» гладенькі дошки. У самих вінчіумців також була сера[129] — примітивна триметрова конструкція з дерева на чотирьох стовпах. Після того, як зрубували піньор, на ньому обтинали гілки, потім піднімали колоду, клали на цю конструкцію паралельно до землі, закріпляли, щоб вона не совалася під час пиляння. Колоду різали два робітники: один стояв нагорі, другий — унизу, тримаючи вертикально довжелезну пилку за спеціальні держаки. Стовбур починали пиляти, рухаючись від одного кінця колоди до іншого. Власне, пиляв той, що стояв унизу, а той, що був нагорі, лише направляв пилку.

А на Новій Австрії був дивовижний тартак, який працював на енергії річкової води, як водяний млин. Креслення для цієї конструкції зробив інженер, якого Габріель привіз із британської золотокопальні Морру-Велью. Роботу тартака було механізовано і обладнано динамо-машиною, і тепер колоди різала могутня кругла пилка. Дошки виходили рівненькі, акуратненькі, хоч на виставку.

Топографічну мапу місцевості робив сам Габріель, він же керував здійсненням цього дивовижного інженерного проекту. Пилки для тартаку було виготовлено в Німеччині за спеціальним замовленням, вони були дуже міцні й гострі. Дошки, які виходили з пилорами, були ідеально рівні, гладенькі, з них було одне задоволення робити меблі високого ґатунку.

А ще вінчіумських майстрів заманили в общину Нової Австрії, пообіцявши вибудувати для них наймодернішу майстерню. Ті подумали-подумали, почухали потилиці і погодилися. За два місяці вже стояла меблева майстерня, завбачливо розташована Габріелем біля тартака, тобто на новоавстрійській території, і навіть було виписано два верстати і кілька наборів висококласних столярних інструментів з Відня. За це вся каса від прибутків меблярів була в руках новоавстрійської громади. Звичайно, вінчіумцям поверх громадської норми на утримання сімей виділялася шоста частина із зароблених коштів.

Друга лінія, що приєдналася до Нової Австрії, ніякими талантами не відзначалася, однак необхідність її приєднання диктувалася тим, що, по-перше, вона знаходилася поміж Новою Австрією і Лінією Вінчіум, а по-друге, новоастрійцям не вистачало робочих рук на облаштування нової лінії для очікуваних новоприбулих.

Назагал, як свідчили розмови за святковим столом, мешканці Нової Австрії переймалися тими ж самими речами, що й звичайні люди в усьому цивілізованому світі: жінки перемовлялися щодо бразилянської панської моди, дискутували питання, чи має право новоавстрійка занедбати свій русинський одяг і вдягатися по-модньому, чоловіки обговорювали ціни на ринку і якість різних товарів у різних виробників, діти бавилися в ігри, яких їх навчив падре в школі. На фесту забрело з десяток заїжджих — одні прийшли до Нової Австрії по сир, інші — по мед, оті двоє хочуть купити кілька возів збіжжя... Так, у Новій Австрії росте чудова пшениця. Якщо в інших колоніях вона вироджувалася через кілька років, або ж її викльовувала ще в колосі птиця чи з’їдала хробачня, то місцева пшениця славилася на сотні кілометрів. Спершу її вирощували суто для власних потреб, мололи на громадському млині, до речі, жорна для якого привезли з самої Італії, а потім передавали білосніжне борошно в громадську пекарню і розподіляли для кожної господи по кілька мішків на рік — на вареники, макарони, випічку, запражки[130] тощо. Вже через кілька років, коли з’явився надлишок збіжжя, його стали потроху продавати — або зерном, або борошном.

...Ось нарешті, Павло витяг свою гайту[131], зараз Кузичиха затягне першу пісню, і по всій новоавстрійській окрузі полине спів...

«Мені сі здає, все стало на свої місця...», — подумав собі падре Балтазар і підхопив тужливу «старокрайову» пісню...

Життя колонії Нова Австрія плинуло у неспішному, добре налагодженому і знайомому ритмі.

Щоранку, тільки-но піднімалося сонце, по колонії, немов кров по кровоносних судинах, розтікалися мешканці, прямуючи на роботу — хто в поле, хто на млин, хто на тартак, хто до лісу на збирання герби, хто до громадських стуф — де вона сушилася...

Падре планував уроки для своєї школи, займався своєю фармацією, готувався до наступних літургій і проповідей, адже наближалося травневе набоженство — Марійський місяць, присвячений вшануванню Матінки Божої. У русинських колоніях було заведено робити маївки, а головними подіями були процесії зі свічками, квітами, що їх діти розкидали під час урочистої ходи, прапорами та хоругвами, які несли дівчата зі співами, прославляючи Царицю Травня — Діву Марію. Одна процесія відбувалася на початку місяця, друга — в кінці, а поміж ними були щоденні молебні. Оскільки в Бразилії травень — це останній місяць осені, тут часто лили затяжні дощі, тоді новоавстрійці сиділи по хатах і майстернях, займалися традиційними чоловічими (майстрування) чи жіночими (вишивання, ткацтво) справами. І це був найкращий час віддаватися духовній праці. Балтазар не пам’ятав маївок у Канаді за часів свого дитинства, а в Україні — розповідали новоприбулі — все було трохи інакше: з одного боку, процесії відбувалися з більшою кількістю квітів, — адже в цей час в Україні все цвіло і буяло, а з іншого боку, щоденних молебнів там не практикувалося, оскільки це був важливий для селянина місяць — саме садили бульбу і всіляку городину.

Рената, заручившись підмогою вагітних вихованок притулку, доглядала за немовлятами, паралельно обладнуючи кімнатку для майбутніх новонароджених. Фізичні вправи, харчування, сон — все це відбувалося по суворому сестриному графіку.

Габріель усе ще перебував у будинку падре. Він використав цей час для упорядкування свого гербарію «осіннього» сезону: уточнював у латиномовному ботанічному довіднику назви, виводив каліграфічним почерком підписи. Він мріяв видати докладний опис флори новоавстрійських околиць і перейти до докладного вивчення фауни.

Цекло клопотався на церковному дворі: він був тут головним розпорядником.

А Роза, як і завжди, залишалася ідеальною прислугою і економкою падре Балтазара.

Цей тиждень видався дощовим, і падре використав його для читання. На це його дуже надихала присутність Габріеля. Власне, однією з причин, що той проводив на Новоавстрійській церковній горі тривалий час, була бібліотека в кабінеті, яку він власноруч зібрав. От і тепер він майже безвилазно осів там. Гербарій був більш-менш упорядкований, і Габріель узявся до книжок. Щоправда, тут мала місце одна проблема що старший він ставав, то менше часу витрачав на читання, а більше займався упорядкуванням бібліотеки і складанням картотеки. Він і сам нарікав Балтазарові на цю свою шкідливу звичку, однак не міг з собою нічого вдіяти: не переупорядкувавши бібліотеки, він не міг спокійно насолоджуватися читанням. А класифікаційна система щораз мінялася, оскільки поштою регулярно надходили нові видання на абсолютно нові теми, і це ламало його стару класифікацію. Він виймав книжки із шаф на підлогу, знову ж таки, переглядав кожну з них, розгладжував папір, одним різким рухом спеціального ножика з ручкою із слонової кістки розрізував з’єднані сторінки, проглядав зміст. Якщо його щось зацікавлювало в змісті, він шукав відповідне місце в книзі і занурювався на кілька годин в читання. Ураз, схаменувшись, пробуджувався, різко закривав книжку і розгублено роззирався по кімнаті, де на підлозі стояли книжкові стоси. Він намагався визначити в котрий із них покласти ту, що так зацікавила його і відволікла від процесу класифікації... А за час читання він уже забував теми і призначення купок, починав гарячково гортати сторінки, щоб пригадати, до якої рубрики вони належать. Тоді він нарізав папірці, підписував їх і клав поверх кожного стосу.

Коли всі книжки були більш-менш класифіковані, він звертався до своєї картотеки, складеної за абеткою: у куточку кожної картки олівчиком позначалася категорія, в яку на цей раз потрапила книжка, причому попередня не витиралася гумкою, а закреслювалася — на випадок, якщо вона знадобиться знову.

У такій роботі Габріель пропадав днів п’ять-десять, а коли всі книжки були розставлені по полицях, він обводив оком свою бібліотеку, готовий приступити до читання. Однак за ці дні він начитався стільки анотацій, змістів, титулів, зворот-титулів, а то й цілих розділів, що його мозок був цілковито дезорієнтований. Габріель навіть не знав, яка книжка заслуговує на те, щоб бути прочитаною першою. Розгублений, він виходив на ґанок, той, що з видом на річку, і годинами просиджував, вдивляючись у далину... Краще його в цей момент було не зачіпати. Бозна’, які думки його наразі відвідували. Якось він признався падре, що його психологічний стан близький до розпачу.

Габріель передумував тисячі думок і переосмислював ціле життя. Йому довелося у брутальний спосіб розірвати зв’язки з минулим, в якому він був приречений жити за визначеними консервативним суспільством правилами життя, правилами, які вже давно застаріли і абсолютно не відповідали духові свободи, демократії, що панувала в освічених колах Європи. Він ненавидів ту систему, яка відбирала в нього час, його дорогоцінний час, його власний час, який він змушений був витрачати на недолугі двірцеві ритуали, на спілкування з непотрібними і нецікавими йому людьми, на занурення в проблеми старої конаючої держави, яку, — а він був у цьому впевнений, — ніщо вже не зможе врятувати від краху, і він не бажав бути у шкурі цісаря, при якому ця імперія розпадеться... Він таємно вимріяв собі нове життя в Новому світі, де він міг би насолоджуватися свободою і наукою, створивши собі ідеальні умови для самовдосконалення, у місці, з якого він міг би безперешкодно мандрувати по всьому світові, пізнавати нові країни і звичаї людей, збирати гербарії, писати книжки, час від часу переживати досвід пустельника... І ось, після майже двадцяти років з часу інсценованого самогубства, він усе це має. Ніхто не краде його дорогоцінний час, тепер він витрачає його на пізнання світу, на читання книжок, на подорожі. Однак час тече крізь пальці, витрачається в безглуздих роботах — складанні бібліографічних карток, склеюванні ідеальних альбомів для гербаріїв, вирішенні купи побутових проблем для своєї Нової Австрії, складанні фінансових планів і звітів... Чи варто було кардинальним чином змінювати своє життя заради цього? Можливо, краще було б працювати в розкішній віденській бібліотеці, вивчати природу не «в полі», а в природничому музеї, вирішувати фінансові проблеми не маленького клаптика на території Нового світу, а в межах держави, яка йому перейшла у законний спадок?...

От і зараз він сидів на ґанку, вдивляючись крізь стіну дощу в далечінь... Замість насолоджуватися бадьорливим шімароном, він гарячково курив цигарки, скручені ним самим із власноруч вирощеного на церковному городі тютюну...

Перелік Балтазарових книжок у фармації та їх різноманітність були значно скромніші. Вони належали до двох категорій: по-перше, видання жовківської друкарні отців Василіян. Це була його духовна пожива і матеріал для підвищення кваліфікації як священика. А по-друге, це були ботанічні й аптекарські довідники і підручники.

Час від часу падре навідувався до Габріелевої бібліотеки, адже там також була велика шафа з ботанічними енциклопедіями та довідниками. Довідники про природні отрути стояли на окремій полиці. Серед них — дослідження про властивості рослин, грибів, секреції окремих плазунів, тварин, комах... Поряд стояли словники, які допомагали зрозуміти написане в тих книжках...

Щораз після перетасовування бібліотеки Габріелем, Балтазар шукав на нових місцях за знайомими корінцями ті видання, які йому були потрібні, і завжди безпомилково їх знаходив. Однак краще було це робити за відсутності Габріеля. Порожнє місце на щойно упорядкованій полиці могло довести його до сказу. Тому падре під час «ув’язнення» Габріеля у кабінеті намагався вдовольнятися своєю скромною колекцією книжок з фармації.

У суботу після тижня дощів визирнуло сонечко і осяяло своїми скупими променями світ. Падре подумав, що непогано було б трохи зайнятися фізичною працею, тому перевдягся в «хлопський одяг» і пішов на тартак, де лежали колоди, готові до розпилювання і подальшого просушування. Деревина була обрана Балтазаром особисто, так само особисто він відстежував процес її обробки, адже призначалася вона для майбутньої дзвіниці.

Новоавстрійці були вишколені так, що їм не треба було нагадувати про те, коли слід приходити на роботу. Тільки-но дощ ущух, і поки сонце просушувало землю і рослинність, робітники пилорами вже змащували маслом механізми, регулювали колесо, що оберталося енергією річкової води, скочували колоди докупи. Балтазар обожнював це місце, він не лише любив милуватися картиною підкореної природи, що працювала на людину, а й сам долучався час від часу до роботи на тартаку, зокрема, вантажив колоди на підйомник, який, знову ж таки, енергією води, піднімав її нагору, на конструкцію.

Повз тартак, а заразом повз млин і пошту, проходила нова — окружна — дорога на церковну гору. Нею користали ті, що їхали прямісінько до церкви, оминаючи колонію. І тому подорожні, як правило, зупинялися на господарчому майданчику, щоб довідатися чи на місці падре, або просто відпочити перед підйомом на новоавстрійську гору, попити шімарону, кави чи чогось міцнішого. Для цієї мети тут була встановлена бодеґа, на другому — мансардному — поверсі якої розташовувалися кімнати для подорожніх.

Тож на цьому дзиґлику Нової Австрії вирувало життя, що дещо відрізнялося від урівноваженого плину повсякдення церковної гори в будні, ошатної поважності недільних відправ і бадьорої святковості фест. Тут ошивався переважно чоловічий контингент — робітники, відвідувачі бодеґи. Це був чоловічий світ, грубий, неотесаний. Але Балтазара тягло сюди. Вірніше, сюди тягло того Никитку, який усе ще жив у ньому, Никитку, якого занесло сюди, в бразильські джунглі, з канадських прерій і золотокопалень Клондайку, авантюриста Никитку, якому за іронією долі довелося стати священиком, більше того, непоганим священиком.

Щораз, приходячи сюди, він відчував ніби впадав у гріх. Якось на сповіді преподобний владика перепитав у нього: мовляв, про який гріх ідеться? Ти, мій сину, займався Божою справою — допомагав робітникам у їхній праці.

«Грішний я, владико. Бо приходжу сюди не просто попрацювати, а знову уявити себе «bad boy», яким я був колись. Ви знаєте що таке bad boy? Поганий хлопець? По-справжньому поганий хлопець? Він п’є всіляке пійло, смалить цигарки, плюючи тютюном вперемішку зі слиною на землю, ріжеться у бридкі, засмальцьовані карти, лається добірною лайкою. Він вірить в Бога, так, але у нього власні стосунки з Богом, не такі рожеві й романтичні, як намальовано на листівках, що продаються при монастирях».

Владика на те йому відповів, що всі отці-місіонери мають специфічні стосунки з Богом. Це не ті клявзурні монахи, що проводять життя тільки за молитвою. Місіонерам завжди доводилося робити багато чорної, грубої, чоловічої роботи, від чого вони зовні виглядали далеко не ангелами. Владика розповів також, що перед тим, як стати місіонером у Бразилії, він провів багато років у монастирі, що розташовувався на неприступній скелі. Життя в ньому було сповнене різних випробовувань, окрім дуже строгих тимчасових обітниць, зокрема, мовчання, монахи виснажували себе дуже тяжкою фізичною працею, адже потрібно було звести монастир на голій скелі, вмурувати його в неї, а також скласти з великих кам’яних брил, тесаних вручну, надбудову. А один пустельник взагалі жив на скелястому дзиґлику, куди можна було добратися лише мотузяною драбиною. Щодня до нього піднімався один (щораз інший) монах з вузликом з хлібом і водою. Звичайно, можна було передавати передачу інакше — спустив вірьовку, прив’язав кошика — і все! Однак це було для кожного монаха також випробовуванням. Коли святі отці і брати знімали з себе ряси в лазні, можна було побачити брутальних чоловіків з міцними м’язами, густо вкритими «шерстю», з численними шрамами на плечах, ногах, спині. І їм видавалося, що саме такі отці і брати наймиліші Богу.

Тож уявлення про гріховність фізичної праці, що відвідує Балтазара, немає під собою жодних підстав, казав владика.

Падре Балтазар, у світському одязі, з закасаними рукавами сорочки, виглядав як простий хлоп з села, хіба що його видавали білі руки з акуратно підрізаними нігтями. Він їх соромився, тому старався при початку роботи замастити їх, навіть загнати в подушечки пальців скалки.

— Гей ти! — почулося ззаду, коли він вантажив чергову колоду на підйомник.

— Хто? Я? — здивувався падре.

— Так, ти!

Балтазар був повністю занурений у свої думки, і тут це несподіване «Гей ти!». Дивно, чому вони серед десятка робітників тартака обрали саме його, щоб звернутися з питанням, — подумав він.

Перед ним стояла група чоловіків, досить пристойно вдягнених. Одяг видавав їх як місцевих багатіїв, судячи з усього, це були все-таки фазендейро, які, проте, постійно проживали в місті. Оцей, схожий на павича, — точно серед них головний. На око йому було років з п’ятдесят, однак він впевнено тримався в сідлі і виглядав ще нічогенько. Як правило, в Бразилії, принаймні в іммігрантських колоніях, люди в цьому віці виглядають старими. Бо середня смертність тут не перевищувала 50-55 років. Тож бачити доглянутого чоловіка в такому віці ще й у прекрасній фізичній формі було дивно.

Цікаво, що вони загубили в Новій Австрії?

— Що вам? — так само грубо відповів Балтазар.

— Скажи, як нам знайти падре Тойво?

Балтазар закляк на місці.

Так, він знав, що його колись прозвали Тойво за зловживання словом-паразитом. Однак це тривало років зо п’ять. Ось уже десять років як його прізвисько неактуальне. Чи він про себе чогось не знає?

— Ти що, глухий? — роздратувався старший. — Кажи, де знайти падре Тойво!

Балтазар роззирнувся на хлопців, що працювали на тартаку, вони душилися від сміху. «Ах ви шалопаї!» — подумав був Балтазар, щоправда, без злості, а з певною долею втіхи: якщо вони кепкують над ним, вони визнають його за свого — такого грубого, неотесаного, з натрудженими руками і головою, не забитою різними інтелігентськими премудростями. Коли падре скидав рясу і вдягав світський одяг, він ставав Никиткою. І зараз вони підсміювалися не над Балтазаром, а над Никиткою.

— Відки мені знати де він? Він мені — хто? Кум чи сват? — грубо буркнув Балтазар і пішов від них своєю знаменитою ковбойською ходою перевальцем.

Старший фазендейро роззирнувся навколо і, спостерігаючи за дроворубами, які ховали свої посмішки і кашляли в кулак, розгубився.

— Вони сказали, що ти знаєш де падре.

Балтазар сплюнув на землю, як це робили золотошукачі на Клондайку перед тим як прийняти якесь рішення і оголосити його публічно, і розтер плювок ногою.

— Якщо вони так сказали, то ходімо! — клондайкською манерою цідити слова крізь зуби сказав він, підійшов до Бадді, і почав гладити його і дружньо плескати по морді. Це був обманний трюк, який передував блискавичному заскакуванню на коня. Ним користувалися ковбої для того, щоб продемонструвати свої феноменальні здібності перетворення вайлуватого селюка на блискучого вершника.

Балтазар так і зробив. За долю секунди він вже був верхи.

Гості від несподіванки, і не так вони, як їхні коні, сахнулися назад.

Балтазар розвернув Бадді і стрілою помчав нагору. Його кінь завиграшки подолав крутий схил, і за мить опинився на вершечку гори. «Гості» поволі сунули за ним.

Зекономивши час за рахунок швидкості Бадді, падре забіг додому, скинув із себе хлопський одяг, нашвидкуруч умився і натягнув на себе рясу, почепивши на грудях великого дерев’яного хреста.

До прибульців він вийшов уже не як Никитка, а як падре Балтазар, або, як вони його назвали, — падре Тойво.

Коні чужинців тупцяли на зеленому моріжку церковного подвір’я, а їхні господарі здивовано роззиралися навкруги, немовби потрапивши в інакший світ.

Так завжди реагували відвідувачі, які вперше опинялися на новоавстрійській горі. Власне, сам двір, хоч і мав специфічні місцеві риси — дерев’яні хати, поставлені з вертикальних дощок з гостроверхими дахами, як це було заведено в українських і польських іммігрантів, проте разом з тим він вражав європейською продуманістю і раціональністю, що йшла врозріз з бразильською спонтанністю і хаотичністю. План церковного обійстя був ретельно продуманим, а самé воно бездоганно доглянутим.

Побачивши падре, що виходить з дому, гості повернули коней до нього. Старший наморщив чоло, немов намагаючись зрозуміти, кого йому нагадує падре, нарешті впізнав у ньому робітника, з яким щойно розмовляв унизу.

— Ласкаво просимо до Нової Австрії! — привітно сказав Балтазар, неначе нічого й не сталося.

— То ви — падре Тойво?

— Я — падре Балтазар на прізвисько Тойво.

Фазендейро, дещо збентежений метаморфозою отця і вражений самим місцем, куди він потрапив, все-таки не повністю втратив войовничість:

— Нема нам коли тут розводитись. Кажіть: де діти?

«Ага, — подумав падре, — ось воно, звідки ниточка в’ється!».

Згадавши про якогось заможного пана, за якого збиралися віддати заміж Кармеліту, падре здогадався, що перед ним і є той самий жених. З його агресивної поведінки Балтазар не досить добре розумів, чого той добивався: пересвідчитися, що його шістнадцятирічна наречена не є чесною, доказом чого є троє щойно народжених дітей? А, може, він хоче вбити їх, аби у такий дикий спосіб розправитися з перешкодою, яка стояла між ним і молоденькою красунею?

Падре вагався: яку тактику обрати?

На крики з притулку «Надія» визирнула Меланка. «Хоч би немовлята не розплакалися!» — подумав він і якось аж надто поспішно запропонував гостям:

— Прошу завітати до нашої церкви!

— З якого дива? — гаркнув головний.

— Прошу завітати до нашої церкви, — повторив падре вольовим тоном, який не терпів заперечення. — У нас такий звичай: спершу до церкви, потім до столу, а тоді — й розмова за шімароном.

Гості знехотя спішилися, до них відразу ж підступив Цекло, взяв за вуздечки коней і повів до стайні.

Чужинці неохоче почалапали до церкви.

Падре не знав, що робити. Він мав надію, що в Божому домі ці дядьки трохи охолонуть і з ними можна буде домовитися. Не віддавати ж їм дітей! Запрошення відвідати церкву — це був хитрий хід, щоб збити гостей з пантелику і перевести гарячу ситуацію на мирні рейки. Як правило, бразильці мають великий сантимент до Божих храмів, тож падре сподівався, що, побачивши ошатність української церкви, прикрашеної іконами та вишиванками, вони остудять свій запал.

Так воно і сталося. У церкві гості моментально скинули з себе браваду і перетворилися на звичайних мирян, які прийшли в гості до Бога. Кожен з них на вході припав на одне коліно, перехрестився і покірно сів на лавку. Падре тягнув час, розповідаючи про інтер’єр своєї церкви португальською мовою, щедро пересипаючи її незрозумілими «вченими» словами.

 — У нашій церкві святого Николая працювали знамениті різьбярі з Лінії Вінчіум — тепер це район Нової Австрії. Зверніть увагу, ми маємо пласке, рельєфне і ажурне різьблення — на іконостасі, на проповідницькій катедрі і на ківорії, тобто надпрестольній сінь-­ротонді.

Фазендейро кивали, зробивши розумні вирази обличчя.

— Зверніть, будь ласка, увагу на спіралеподібні колони, що підтримують надпрестольну сінь: вони оздоблені гірляндами екзотичних квітів, всілякими закрутками, колосками пшениці. А сама баня нагадує небесне склепіння і прикрашена сонцем, головками херувимів і зірочками.

Гості боялися поворухнутися. Падре зрозумів, що почав їх заколисувати.

— А ось моя катедра для проповідей. По цих східцях з балюстрадою я виходжу на неї щонеділі, щоб нести людям слово Боже.

Падре наочно, дуже театрально продемонстрував це, піднявшись східцями до ложі.

— Наша гордість, — урочисто проголосив Балтазар, — це іконостас. Він є триярусний, вкритий позолотою. Посередині — Царські врата. Наші різьбярі оздобили їх рослинами і птахами.

Один з фазендейро, у якого щойно злипалися очі, пробудився і привстав з місця, однак Балтазар, подивившись на нього суворим поглядом, перепинив його намір подякувати і попрощатися.

— На наші ікони і внутрішні розписи приїж­джають почудуватися з усієї Бразилії і навіть з Європи. Подивіться, над карнизом другого ярусу іконостасу зображено «Всевидюче око». Воно пильно спостерігає за вами і знає усі ваші добрі і злі наміри...

Голос падре набув загрозливих ноток.

Чоловіки втягнули голови в плечі.

— Подивіться, у цокольній частині іконостасу є сім ікон, що зображують сім церковних таїнств: хрещення, миропомазання, шлюб, священство, покаяння, причастя і єлеосвячення. Ось ікона Николая-чудотворця, ось образ Діви Марії з Немовлям. Усі вони прикрашені рушниками роботи наших новоавстрійських вишивальниць. Стіни нашої церкви прикрашені розписами сюжетів із Нового заповіту. Ось тут у нас зображення сюжетів Старого Заповіту «Манна небесна», «Первосвященик Аарон», «Святкування ізраїльтянами першої Пасхи», «Тайна сповіді», «Поклоніння царів земних Царю Небесному». А тут, — падре Балтазар понизив до неможливості свій оксамитовий бас. — Тут у нас сцена Кінця світу. Апокаліпсис. Споглядайте і уявляйте, що на вас чекає!...

...Поки гості перебували в церкві, Роза рихтувала обід. Незнайомці, що з’явилися на порозі хати отця, вже були «як шовкові». Обід вже стояв на столі, на чолі якого возсідав Габріель. Зголоднілі з дороги і вимучені екскурсією непрохані гості пожадливо пожирали очима наїдки та питво.

За столом справи пішли веселіше, покірна заколисаність, що прийшла на зміну агресії, перетворилася в кінцевому рахунку на всезагальну веселість. Смак печеного м’яса розвіяв усі сумніви, тож мета, з якою гості приїхали в Нову Австрію, якось втратила актуальність. І падре, і Габріелю навіть не довелося уникати незручних запитань, гості їх просто не ставили, бо прийняли умови гри: в чужий монастир зі своїм статутом не потикайся. Зараз вони перебували на не-своїй території, де панує свій закон і лад, які викликали в них повагу.

Розмова, що точилася за вечерею, була зовсім не штучною. Габріель цікавився такими фазендейрами — в них була своя, незбагненна для європейця логіка господарювання. Ясно, що на тлі успішних іммігрантських господарств — таких, як Блюментау, чи Нова Австрія, — традиційні бразильські фазенди, чиє процвітання базувалося на рабській праці, видавалися старомодними, а часом і допотопними. Однак щось привабливе було в цьому. Нові іммігранти, освоюючи південь Бразилії, час від часу відчували на собі вплив шарму старої колоніальної Бразилії. Не склав винятку і Габріель: проектуючи дім для падре (з прицілом також і на своє перебування в ньому), він зробив його з колонами, як у старих маєтках плантаторів і фазендейро. А Балтазар не міг опиратися спокусі скористатися послугами колишньої чорної рабині Рози.

Старі фазендейро, які в умовах розвалу колоніальної системи намагалися утриматися на ногах, поволі переорієнтувалися на іммігрантську працю. Для них це був екзотичний і не зовсім зрозумілий досвід, тому вони, зі свого боку, з цікавістю спостерігали за такими господарствами, як Нова Австрія, намагаючись осягнути механізм того, як тут все працює. Вони питали себе: як можна розбагатіти на голому місці, не маючи солідного базового капіталу і безвідмовного, найдешевшого у світі рабського людського ресурсу?

За розмовою з’ясувалося, що і Габріеля, і Маурісіо Гомеса (так звали старого фазендейро), і Балтазара пов’язує інтерес до золотокопалень в Мінас-Жірайс. Виявляється, старий фазендейро придбав для свого сина одну із шахт в Нова Ліма, недалеко від знаменитої Морру-Велью, де осіла «The Saint John d’El Rey Company», і звідки Габріель привіз спеціалістів для будівництва своєї пилорами. Там був свій деревообробний цех з величезними круглими пилами і динамо-машина, яка постачала для виробництва електроенергію. Габріеля приваблювало те, що ще в 1890 році усі операції там були механізовані. Саме в інженерів Морру-Велью він запозичив манеру носити не крислатого капелюха, а кепки — на британський кшталт.

Словом, лід остаточно розтопився. Чоловіки жваво обговорювали питання британських інженерних новинок в шахті Морру-Велью, шляхи добування золота шляхом електролізу, доставку чанів для електролізів, обмінювалися думками щодо проблем канатної дороги, яка працює на електроживленні, і як полагодити динамо-машину для виробництва електроенергії, хто працює в креслярському бюро і якими олівцями вони креслять. Не оминули увагою різні способи довбання скелі — кувалдами, динамітом або ж механізованою каменедробилкою.

Коли інженерна тема вичерпалася, усі з задоволенням повернулися до близької всім — сільськогосподарської. Судячи з розмови, фазендейро були начувані про Нову Австрію, тож після ситного обіду вирішили розвіятися, оглянувши знамениту колонію.

Настрій був піднесений. Коли гості вийшли з дому і почули плач дітей, що долинав з притулку «Надія», то спинилися лише на мить. За цю одну мить вони перетравили всю інформацію, отриману за кілька годин, зокрема про те, що Нова Австрія — це не просто іммігрантська колонія, це держава в державі, на території якої вони перебувають, тому й не можуть собі дозволити втручатися в її справи.

Видно було добре, що старому фазендейро неприємно муляла думка про дітей своєї нареченої, але він вирішив відкласти це неприємне питання на потім, тим більше, що після сповіді, до якої його майже змусив падре в церкві, йому стало значно легше.

Група чоловіків спустилася лісистою новоавстрійською горою донизу. Маурісіо Гомес з цікавістю розглядав роботу млина, тартака, обстежував зарості ерва мате в лісі, розпитував про її ринкові та оптові ціни, особливо його зацікавила стуфа зі збіжжям пшениці. Білий пухкий хліб, який подавала Роза на обід, неабияк засмакував старому фазендейро.

Падре під час прогулянки Новою Австрією та околицями намагався перебувати в тіні, віддавши віжки управління Габріелю. Він як священик свою справу зробив. Він втихомирив групу фазендейро, переконав у тому, що вони повинні виявляти повагу до Божих помислів, Божого промислу. Шляхи Господні несповідимі. Йому одному відомо, чому трійко дівчаток опинилися саме тут, і чому новоавстрійській громаді судилося їх прийняти до себе.

Падре уважно вислухав Гомесову сповідь і зрозумів, що в його серці оселився демон, демон кохання, який пожирає його зсередини. Він закохався в юну Кармеліту ще коли їй було тринадцять років. На той час він вже був удівцем десять років. Не можна сказати, що Маурісіо вів благочестивий спосіб життя: чорні рабині з міцними гарячими стегнами завжди його хвилювали. Однак це дівчисько — нахабне, непокірне, грубе, розбалуване, яке він побачив на одному з балів у місцевого префекта, розворушило в ньому мурашник суперечливих почуттів. З одного боку він розумів, що не має сенсу одружуватися, бо в разі його смерті діти від першого шлюбу, вже дорослі, змушені будуть ділитися спадщиною з напівбожевільною молодою вдовою. З іншого боку, демон кохання змушував його до частих відвідин префекта, аж поки той не здогадався про справжню їх мету. Кармелітин батько був людиною скромних статків, навіть зважаючи на надану йому владу, тож родичання з Гомесом дало б йому можливість хай не забагатіти, однак хоча б вільно зітхнути і забезпечити приданим ще трьох своїх доньок. Крім того, це йому додавало балів в його політичній кар’єрі, якою він був одержимий. Надійне плече старої плантаторської династії значно підвищило б його статус у суспільстві.

Двоє чоловіків швидко порозумілися і з нетерпінням чекали, коли Кармеліта вступить в шлюбний, або хоча б близький до шлюбного вік. А щойно їй виповнилося шістнадцять, зробили пишне нойвадо[132].

Аж тут той клятий ґаушо. Роман Кармеліти з Санчесом стався практично на очах старого Гомеса. На початках він не надавав цьому значення. Коли вередунка Кармеліта захотіла навчитися їздити верхи не «як тупий фазендейро, а як ґаушо», Гомес сам привіз із Ріо-Ґранде-до-Сул хлопця, який мав би її навчити справжньої ґаушівської верхової їзди. І той це зробив. Разом з верховою їздою, Кармеліта навчилася добірної ґаушівської лайки і закохалася в свого вчителя.

Гомес дуже пізно схаменувся. Йому треба було відлучитися на кілька місяців до Морру-Велью, щоб закупити для синової шахти деяке обладнання і забезпечити його хімічну лабораторію золотохлористоводною кислотою для електролізу. Це він зробив за два тижні, однак йому довелося затриматися на довше. Син, якому він купив «цяцьку», сподіваючись, що той подорослішає і займеться чоловічою справою, не виправдав надії і завалив управління шахтою. Він вдався не в нього, а в матір, — такий само романтичний, розхристаний і нераціональний. Довелося Гомесу-старшому самому налагоджувати справи.

Тим часом за відсутності старого жениха префектове дівчисько встигло закохатися в ґаушо і завагітніти. Він так би й не дізнався про це, — Кармелітині батьки тримали її в домашньому ув’язненні кілька місяців, — якби не залишив на цей час свого шпигуна — того самого чорношкірого слугу, який згодом став інформатором Зюзьо.

Довідавшись про зраду, Гомес примчав до Прудентополіса, кинувши золотокопальню майже напризволяще. Він був у відчаї: що робити? Суперечливі думки розривали його душу. Маурісіо приїхав до Кармелітиного батька розірвати шлюбну угоду, однак, побачивши це створіння з ідеально білою, майже мармуровою шкірою, чорні кучері, які спадали мало не до пояса, струнку поставу, яка втратила хлопчакуватість і набула жіночих принад, він відмовився від свого наміру. Натомість вирішив змести з лиця землі сліди її гріха: він боявся, що це стане надбанням його кола, і що над ним насміхатимуться.

Розум його потьмарився, серце запеклося люттю, і він заповзявся убити Кармелітиних дітей та їхнього батька. Йому здавалося, що він це зможе зробити — настільки гнів і любов засліпили його.

Згарячу він зібрав кількох вірних слуг і кинувся до Нової Австрії.

Тут він напоровся на Балтазара...

...Падре дивився на його худорляву жилаву поставу.

Дивний цей Маурісіо Гомес, — думав він. — Скільки в ньому ще молодечого вогню! Балтазар був щонайменше на п’ятнадцять років молодший за нього, однак відчував, що вже не зміг би так палко закохатися, як той. На місці, де живе любов, у падре був холодний попіл. А у Гомеса сил ще — ого-го! В його віці чоловіки виглядають древніми старцями, а він управляється і з фазендою, і з золотокопальнею, і жваво цікавиться інженерними новинками, і готовий взяти за дружину молоду дівчину!

Коли Маурісіо спитав, що йому на думку отця робити, той порадив не ламати своє життя шлюбом з Кармелітою, а лишити її образ у своєму серці, і згадувати її щовечора в романтично-меланхолійному настрої, сидячи біля каміна зі склянкою каперіньї...

...Пролунав постріл. Падре здригнувся. Це Габріель показав фазендейро хитромудрий пристрій — пушку-хлопушку для відлякування птахів від пшеничного поля, що працювала на енергії вітру.

Маурісіо весело засміявся.

Падре напружився. Надто безтурботним був той сміх. Він його насторожив.

У Балтазара защеміло під серцем: ні, ця пригода так просто не минеться...

Гостей Балтазар і Габріель не відпустили. Після довгої прогулянки колонією на них чекала вечеря, а по тому і нічліг. Гомеса вони розмістили в домі падре — в кабінеті, а його слуг — в гостьових кімнатках при бодезі. Габріель пішов спати на мансарду.

Падре ніяк не міг заснути, серце його стискалося. Він вийшов з дому, перетнув подвір’я і зайшов до церкви. Запалив свічки. Він став навколішки перед іконою, привезеною з України, і почав ревно молитися, спиною відчуваючи мертву тишу, яка ледь вібрувала від тривоги, що повільно, але неухильно наближалася.

Тож коли знадвору почувся якийсь шум і віддалені голоси, він не здивувався: вийшов з церкви, запалив гасового ліхтаря і направився до дороги, якою мала приїхати біда.

Біда приїхала на звичайному возі, який тягнули дві змучені коняки. На возі сиділа старша пані, тримаючи на колінах обм’якле дівоче тіло, яке виявилося Кармелітою. Падре узяв у долоні її обличчя і подивився у вічі. Він все відразу зрозумів. Сумнівів не було: душа її відходить. За своє коротке священниче життя він сповідав перед смертю багатьох, і він добре знав цей погляд, цей хворобливий блиск ув очах.

З притулку вибігла Рената і кинулася до карроси. Вона відкрила покривало, яким було накрито дівчину, що тряслася під ним. Увесь нижній одяг був просякнутий кров’ю. Рената скрушно похитала головою. Падре добре знав цей рух. Нічого доброго він не віщував.

Ренаті не вдалося врятувати Кармеліту. Вона померла на світанку. Її мати сповістила цю новину всій новоавстрійській околиці протяжним виттям...

...Ховали Кармеліту тут-таки, на новоастрійському цвинтарі, на церковній горі. Мати не захотіла, щоб у її містечку обговорювали цю новину і обсмоктували пікантні деталі, тому просила зробити все швидко і непублічно. Звичайно, поголос докотиться, однак нехай він так і залишаться поголосом... Вона мала ще три доньки, яких потрібно було видати заміж...

Поховальна церемонія була вкрай малолюдною і аскетичною. Цекло збив труну і викопав яму. Габріель і падре не дали йому вчасно розпоряджень щодо місця для поховання, тому він вчинив так, як йому звелів Маурісіо. Коли два новоавстрійські благодетелі прийшли на цвинтар, то побачили, що яма зіяє на чільному місці, яке вони відвели для себе, а точніше для своїх майбутніх могил. Звичайно, це було кричуще неправильним, це ламало продуманий план цвинтаря, де кожна родина мала свій клаптик, а почесні місця мали стати початком фіксації історії великого новоавстрійського проекту.

Падре, проводячи обряд поховання після церковної служби, картав себе за те, що думає не про смерть ближнього, а про своє майбутнє місце на цвинтарі, яке зайняла особа, яка не мала відношення ні до самої Нової Австрії, ні до її історії, та й узагалі — моральна поведінка небіжчиці жодним чином не гармоніює з концепцією ідеального суспільства! Під час служби Балтазар кілька разів піймав на собі розгублений погляд Габріеля, який немовби питав: «Падре, ви думаєте про те саме, що і я?».

Балтазар переводив погляд на «винуватця» цього непорозуміння і бачив спорохнявілого діда, на якого за одну ніч перетворився Маурісіо Гомес.

«На все воля Божа!» — сказав собі падре Балтазар і заспокоївся. Бог знає, що робить.

Йому відлягло, і він вирішив швидко завершити церемонію і змиритися з тим, що на неї не потрапив Санчес, коханець Кармеліти, батько трьох її дітей.

Так, цілий день падре про це думав: «Бог неодмінно має привести на новоавстрійську гору Блискавку, щоб він попрощався з коханою. Інакше не може бути. Це було б несправедливо».

Падре мимохіть затягнув відспівування покійниці, все шукав причини якомога пізніше вийти з процесією на кладовище: то в нього, мовляв, поперек схопило, то треба дочекатися, поки її діти наїдяться і міцно заснуть — як же без них ховати Кармеліту? Але сонце безжально хилилося до горизонту, та й Кармелітина матір нервувалася: «Швидше, швидше, отче, не баріться!»...

«Вічная пам’ять!» — заспівав він...

...Блискавка з’явився з групою ґаушо, щойно опустили труну в яму і отець кинув першу дрібку землі. Вони взялися нізвідки. Немов упали з неба.

Учасники похорону розгубилися. Навіть падре, який увесь день чекав на ґаушо-коханця.

Блискавка наполягав, щоб труну витягли назад і відкрили віко, аби він мав змогу попрощатися.

Усі заперечливо хитали головами: церемонію закінчено, не можна її порушувати — це проти звичаю.

Блискавка наполягав: «До дідька звичай! Я хочу попрощатися з Кармелітою!».

«Сонце вже на горизонті! Не можна ховати після заходу сонця. Це гріх».

«До дідька всі ваші гріхи! Я хочу попрощатися з Кармелітою!».

Матір покійниці надривно закричала:

— Ти, курвий ти сину, звів її в могилу, а тепер хочеш спаскудити похорон?

Прокинулися немовлята на руках у Меланії, Ренати і Рози і жалібно заплакали.

— Це ви її звели зі світу, не давши дозвіл нам одружитися! Тебе саму твій чоловік знайшов у борделі! А ти тепер корчиш із себе велику пані!

По цих словах на хлопця наставив рушницю Мау­рісіо, а за ним — вся його охорона. Команда ґаушо, зі свого боку, направила зброю на суперників.

Усі завмерли.

У падре спрацював інстинкт. Чомусь згадався фазер Джо з Клондайку, який розборонював розборки золотокопачів пострілом зі свого пістолету, який носив зазвичай за поясом.

Балтазар вирвав з рук найближчого до нього Маурісіо рушницю і вистрілив у небо.

Мов по команді, всі інші вчинили так само. І на всю округу пролунало кільканадцять залпів.

.

Падре стояв на дзвіниці, зіпершись одною рукою на дерев’яні поручні, а другою тримаючись за поперек, чекаючи, коли той йому дозволить безпечно розігнутися і поволі спуститися донизу. Узагалі-то падре міг би у свої роки і при своєму стані здоров’я і не дертися вгору, але оцей момент сходження на дзвіницю, а також саме дзвоніння справляли на нього свій благодатний психологічний і лікувальний ефект. Цим він заміняв собі брак фізичної праці, і разом з тим, це була чергова маленька перемога над собою, над своєю хворобою. Чудовий вигляд з дзвіниці дещо урізноманітнював скупий набір картинок, яким падре, будучи тепер не дуже мобільним, змушений був обмежуватися: церква — дім — церковне подвір’я — фармація — школа — інтернат, що колись називався притулком. Мальовничий пейзаж лікував око, заспокоював душу і водночас служив винагородою за чергове подолання ста сходинок з болем у суглобах.

Зараз він видерся на дзвіницю не для того, щоб зібрати дзвоном своїх парафіян на відправу чи повідомити про чиюсь смерть (він мав для цього священика-помічника і дяка), а просто, щоб насолодитися чудовою картинкою, творцем якої він, разом з Габріелем, вважав і себе. Останнім часом він почувався не дуже добре, і щораз, приймаючи рішення знову піднятися вгору, думав, що, можливо, це востаннє.

Містечко Нова Австрія з висоти пташиного польоту мало фантастичний вигляд. А колись це була просто колонія, щоправда, із взірцевим, ну, майже взірцевим облаштуванням, з рівненькими смугами полів, геометричним плануванням, симетрично розташованими будинками, однаковісінькими за розміром двориками, квітничками, городцями. Трохи ближче до ріки, де тепер базарна площа, розташовувалася господарча зона. Все немов під лінієчку і під транспортир: якщо умови забудови не дозволяли об’єктам виструнчитися «по ниточці», як, наприклад, господарчий сектор, що припасовувався до русла ріки, тоді мав бути ідеально витриманий кут. Водяний млин, тартак, майстерні, зерносховище, пекарня, бодеґа з кімнатами для подорожніх вилаштувалися «віялом» до прямокутника житлової частини Нової Австрії. Старе панорамне фото з Балтазарового кабінету, що його двадцять років тому зробив засновник фотоательє Місько Наконечний, давало уявлення про ту колишню впорядкованість русинської колонії.

А на новоавстрійській горі забудова була радіальною: все розміщено строго по колу навколо церковного двору. Тут кілька десятиліть відбувалися головні події громадського життя всієї околиці.

Десять років тому виникла потреба нового адміністративного центру, бо старий, тобто новоавстрійська гора, вже не справлявся з покладеними на нього функціями. Колонія розросталася, постало питання про те, щоб розвантажити церковне обійстя, яке вже починало задихатися від руху та суєти. Балтазар і Габріель хотіли, щоб тут залишався тільки духовний і освітній осередок. І вольовим рішенням Габріеля цю ідею було втілено у відповідний проект ділового центру колонії, де передбачалося розмістити селищну раду і кілька установ — пошту із станцією диліжансів, крамницю, шпиталь, школу і, звичайно, народний дім — «Просвіту імені Тараса Шевченка». Як же без неї в русинській колонії? План центру мав вигляд розрізаного навпіл кружальця апельсину і розташувався над рікою, вздовж якої вилаштовувалася набережна, а від неї промінчиками розходилися нові вулиці. Окрасою адміністративного центру мала стати вишукана інженерна конструкція мосту, яка вела на протилежний берег ріки, де хаотично скупчилися тимчасові житла новоприбулих. Старі мешканці Нової Австрії не пускали нових іммігрантів селитися на своїх полях, тому нове селище виросло саме там. Спершу між двома берегами регулярно курсував пором, а тепер його замінено ажурним мостом, а на місці бараків і халуп небавом з’явиться новий житловий район.

План був грандіозним, і хоч втілення було непростим, а часом навіть болючим, результат перевищив сподівання: Нова Австрія стала привабливою красунею Південної Бразилії, до неї потекли грошові й людські потоки, і от сім років тому вона отримала статус містечка.

Спланований Габріелем центр Нової Австрії розташувався на місці, де колись було Свиняче болото. У русинських колоніях свиней тримали у стайнях лише вночі, щоранку їх випускали попастися, і якраз місцина біля річки була ідеальним «пасовиськом» для цих домашніх улюбленців — там вони викачувалися у багнюці, аби позбутися набридливих комах, жували траву, а увечері поверталися кожен до свого двору. Тепер, коли тут виріс вишуканий діловий центр, старожили за звичкою називали його «Свинячим болотом», чим дуже дратували Габріеля, який, до речі, ненадовго став першим мером містечка. Сьогодні Новою Австрією управляє Андрій Пшеничний, той самий Андрійко, що колись здобував у ґаушо науку поводження з кіньми і згодом привіз її до своєї колонії. Новоавстрійські коні, що їх розводив Андрій на кінному заводі, цінувалися далеко за межами óкругу, а сам він виявився дуже спритним у різних видах комерції і в бухгалтерській справі. Тривалий час він помагав Габріелеві у складних розрахунках громадського бюджету, зокрема, коли принцип розподілу «за потребою» було змінено на принцип «за працею».

Перетворившись на містечко, Нова Австрія дещо змінила свою «ідеальну» конфігурацію, не відійшовши проте від двох головних принципів початкової забудови: лінійного і радіального. Майже незмінною лишилася стара її частина, тобто колишня колонія. Оскільки вона була заснована за принципом громадського землеволодіння, то від початку її забудова була досить щільною: будинки стояли один попри один, кожен мав квітник і невеличкий городець, а всі поля (також громадські) лежали за межами житлової зони. Це не було схоже на інші русинські колонії, що їх заснували на приватній власності, тому вони виглядали, як села. Коли ж Нова Австрія перетворилася на містечко, щільна забудова якраз зіграла на руку: це пасувало планові міста.

А от у громадському облаштуванні відбулися радикальні зміни. Принцип рівності, на засадах якого кілька десятиліть функціонувала новоавстрійська община, почав давати збій. У перші роки дохід колонії розподілявся між усіма мешканцями за потребою, решта коштів ішла в громадський фонд. Однак згодом виявилося, що не всі працюють однаково ефективно, і це викликало певне бродіння в масах, працьовитіші дедалі частіше нарікали на те, що принцип рівності не такий вже й справедливий. Масла у вогонь підлила ситуація з вінчіумцями, тобто ремісниками-меблярами колишньої Лінії Вінчіум. Їх Габріель умовив приєднатися до Нової Австрії, пообіцявши шосту частину зароблених коштів, які йшли їм у кишеню понад норму, і це відразу позначилося на їхньому добробуті: користаючись соціальними бонусами Нової Австрії і ще до того ж маючи додатковий прибуток, вони забагатіли і почали вибудовувати собі мало не палаци. Новоавстрійські старожили — тямущі, працьовиті селяни — припустили, що і вони могли б мати такі хати, якби отримували хоч щось понад розподільчу норму.

Одне слово, Габріелю довелося поміняти свою стратегію і тактику. Тепер усі без винятку сім’ї діставали пайку пропорційно до свого загального виробітку, при цьому левова частка усе ще відраховувалась в громадський фонд — на державні податки, облаштування Нової Австрії і на соціальні потреби.

Але вже буквально за кілька місяців почалося соціальне розшарування. Спритні й енергійні господарі багатіли, а нерозторопні й вайлуваті — біднішали. Габріель, що прийняв був це болюче для нього рішення, не на жарт засмутився, хоч і не подавав виду. По суті це означало крах усіх його принципів і уявлень про ідеальне суспільство.

«Рівність буває різною — заспокоював його Балтазар, — навіть Бог — і той кожному дає своє». Габріель начебто погоджувався, проте його душу охопило велике розчарування...

...Падре зітхнув. Якби ж то зараз поруч з ним, на цій дзвіниці, опинився Габріель! Хай би порадів, яке містечко виросло на місці диких хащів! Просто лялечка! Балтазар автоматично глянув на церкву Успіння Богородиці на центральній площі міста, вона зблиснула в сонячних променях, неначе підморгнувши йому. Добре, що він устиг її звести три роки тому! Тепер йому це було б не під силу — хвороба прогресувала. Габріель ще не бачив нову церкву. І навряд чи вже побачить...

...Друге розчарування Габріель пережив після відвідин Канади, куди він поїхав у 1915 році. Країна перебу­вала у стані війни: як частина Британської імперії вона стала запеклим ворогом Австро-Угорщини.

Це був складний для Габріеля час: рік перед тим, 28 червня, у Сараєво було вбито його кузена ерцгерцога Франца Фердинанда, який прийняв на себе цісарську відповідальність замість Рудольфа. Габріель вважав, що той зійшов на престол імператора цілком заслужено: історична справедливість восторжествувала: Рудольфів батько — Франц Йосиф став імператором замість свого брата, Франца Карла, батька Франца Фердинанда. «Старий Прохазка»[154], як його зневажливо назвали чехи, порушив лінію царювання, спадковості престолу, амбіційно влізши в неї молодиком, у якого ще молоко на губах не обсохло. Рудольф виправив історичну помилку, зійшовши зі сцени великої європейської історії, поступившись місцем майбутнього цісаря Францу Фердинанду. Габріель пильно стежив за його діяльністю і, здається, симпатизував і співчував йому, принаймні в розмовах з Балтазаром так виглядало.

Почалася війна, ганебна для Відня війна, яку Габріель вважав особистою трагедією. Як свою власну ганьбу він сприйняв звістку про інтернування канадських українців та інших вихідців зі своєї імперії, що не встигли поміняти в Канаді свої австрійські паспорти. В табори інтернованих потрапили і Балтазарові, а точніше, Никитчині брати.

Габріель не почував ненависті до Канади. Навпаки, всю вину за розв’язання війни і, відповідно, за інтернування українців, він покладав на Австро-Угорщину, звинувачуючи за недолуге, вкрай невправне солдафонське правління свого батька, Франца Йосифа.

Перебуваючи в Канаді, Габріель відвідав її західні фармарські околиці. Для нього це стало шоком. Той високий рівень добробуту, який він створив для мешканців «своєї» Нової Австрії шляхом величезних зусиль і особистих втрат і завдяки власній грандіозній інтелектуальній і організаційній праці, тут, у Канаді, звичайні фармарі отримували шляхом мудрої загальнодержавної економічної політики.

Габріель замислився: навіщо він вгатив у новоавстрійський проект кілька десятиліть свого життя? Нащо було стільки років підривати своє здоров’я в цій дикій південноамериканській країні? Що він кому довів? Все одно Нова Австрія ніколи не стане окремою державою. І ніколи не зможе втримати чистоту ідеального суспільства в умовах дуже недосконалої країни. Ідея нового царства справедливості й добра в глибинці Бразилії меркла перед канадським економічним благополуччям.

Відтоді Габріель дедалі рідше навідувався до Нової Австрії, натомість повернувся до старої Європи, купив будинок у Парижі, і тепер під псевдонімом Режинальдо Перес дописує розпочаті в Бразилії наукові праці: енциклопедичний довідник «Докладний ілюстрований опис флори Півдня Бразилії, виконаний Габріелем Режинальдо Пересом», «Ботокуди, гуарані та єзуїти: антропологічний нарис Габріеля Режинальдо Переса», «Нова Австрія — утопія чи реальність?» та інші.

— Падре! — долинуло знизу і Балтазар різко підхопився з місця, зойкнувши від різкого болю у спині. Це був голос його улюбленої вихованки Любці. Тієї самої, наймолодшої з трьох підкинутих немовлят.

— Падре! Тут до вас вотець з Антоніу Олінту[155] приїхав!

— О, отець Іван[156]! Знаменито!

«Як же я його не примітив згори? Ось так за сумними думками скоренько і час минув».

Падре, крекчучи, почав спускатися із дзвіниці, намагаючись припасувати кожне своє постогнування до рипіння сходинок. Старі ковбойські травми, а також переохолодження під час лютих юконських зим, проведених у наметі на своєму кріку на Клондайку давалися взнаки.

Любця знизу гукнула:

— Падре, я — бігом до Рози, Меланки й Надусі на кухню, допоможу їм зрихтувати обід і накрити на стіл! А ви, як злізете, ходіть з отцьом Іваном до хати їсти!

От язиката Хвеська! Хоче, щоб усе було по її!

— Біжи, біжи, — відгукнувся він. — А отець Стефаній вже повернувся з Блюменау?

Молодий отець Стефаній тепер був другим священиком у церкві святого Николая-угодника.

— Ще нє! — крикнула Любця. — Обіцяв приїхати завтра на утреню!

 — Тоді скажи Рудькові, нехай проведе отця до церкви. Нехай той помолиться з дороги, поки я спущуся!

Ох, ця Любця, Любця. Шило в дупі! Три сестрички — Віра, Надія, Любов — усі такі схожі поміж собою і водночас такі різні.

Віра і Надія були однояйцевими близнючками і, як дві краплі води, схожі одна на одну. Тільки характер мали різний: Віруся — «принцеса-несміяна», а Надійка — реготуха ще та! Ці дві сестрички зовні нагадували свого батька — Реналдо Санчеса на прізвисько «Блискавка», а Любця — то вже була міні-Кармеліта!

Усіх трьох сестричок об’єднувало те, що були вони від природи вперті, норовисті й непокірні, а разом з тим, як казали в Новій Австрії, «давали сі любити».

Серйозна Віруся найлегше сприймає Ренатину муштру і отцеву школу. Їй також не терпиться побавитися, але вона, зібравши свою дитячу волю у кулачок, змушує себе прикипіти до стільця, щоб читати, писати і слухати Ренатині повчання. Сестра жалілася отцеві, що Надя і Люба не піддаються вихованню — розкидають речі по кімнаті, запізнюються на уроки, перечать їй. А Віруся все-таки якось уміє прикусити язика і прикинутися, що начебто нічого й не хотіла прикрого сказати! А так хотілося! Аж свербіло! Вона швидко йде на компроміс і пристосовується до дорослих правил. А от Любці, «найменшій» з трьох сестер, послух дається найтяжче. Вона б і хотіла бути слухняною, але гостре словечко вилітає швидше, ніж спрацьовує думка. І ще нічого, якби то було одне слівце, а то — кулеметна черга!

А от Рудько, Рудольф — то вже улюбленець Габріеля. Він вийшов таким, як його колись «задумали» вони, тобто падре Балтазар зі своїм побратимом, — розумним, кмітливим, розважливим. Виріс хлопчина. Талановитий вдався нівроку. Прислужує отцям Балтазару та Стефанію у церкві. Габріель хоче забрати його з собою в Париж на навчання. А шкода. Після Європи Рудько навряд чи повернеться в бразильські хащі. Оленка — його мати — померла під час епідемії грипу десять років тому, тож його тут ніхто не втримає.

Меланка і сестра Рената постаріли, але продов­жують керувати «Надією». Тільки тепер це вже не притулок для вагітних дівчат: слава Богу, часи змінилися, і проблема зведених дівчат якось відпала сама по собі, так само, як і з дітьми-безбатченками. Тепер це інтернат для дітей з дальніх околиць, які навчаються у Балтазаровій школі. Взагалі в Новій Австрії тепер є кілька шкіл, всі вони розташовані «внизу», в самому містечку, за винятком цієї, найстаршої...

Ось і остання сходинка! Падре з полегкістю зітхнув і рушив до церкви, де молився з дороги отець Іван Михальчук з колонії Антоніу Олінту.

Обидва парохи ось уже десять років були добрими приятелями. Колись молодий енергійний Іван Михальчук, переповнений місіонерськими ідеалами, приїхав до Бразилії, щоб створити свою парафію. Прочувши про місцеве чудо — колонію Нову Австрію, — він відразу завітав сюди з візитом. І з того часу два отці регулярно навідуються один до одного, листуються. За десять років отець Іван встиг досягти багато чого в Антоніу Олінту, а в дечому навіть випередив Нову Австрію, зокрема, у справах духовних.

Ще одним їхнім добрим товаришем був православний батюшка Онуфрій Іваницький. На нього падре Балтазар чекає завтра.

Отець Онуфрій має парафію в колонії Філіповка, заснованій російськими старовірами, які, тікаючи від релігійних переслідувань, переселилися з однойменного села, що на Брянщині. А згодом до них приєдналися православні односельчани, що тікали від «червоної чуми» з Росії. Трохи очунявши на новому місці, вони почали собі вимагати від Синоду батюшку. До них прислали Онуфрія Іваницького, українця, родом з Волині. Приїхав він з матушкою Варварою.

Отець Іван Михальчук, дарма що з дороги, був бадьорим і, як завжди, енергійним. Відмолившись, він з дрібкою ревнощів розглядав нові декорування новоавстрійської церкви Николая-чудотворця. Отця не так цікавили економічні й технічні досягнення Нової Австрії, як справи церковні. Колись він поставив перед собою амбітне завдання, щоб його храм Непорочного Зачаття в Антоніу Олінту став «найпишнішим» серед усіх українських церков Бразилії. Він мріяв про те, що колись до його церкви ходитиме на прощу вся Південна Америка[157]. Власне, під час своїх частих відвідин Нової Австрії отець Іван Михальчук поєднував приємне — спілкування і спільну молитву з побратимом Балтазаром — і корисне, куди входило: замовити нову партію вишивок у новоавстрійській артілі вишивальниць, укласти угоду з вінчіумськими різьбярами на виготовлення дерев’яної скульптури чи частини іконостасу, придбати кілька каламарчиків з контравивиною в фармації новоавстрійського падре...

Два отці, як і годиться, обмінялися дружніми обіймами.

Обід їх чекав на тій самій веранді, де колись падре проводив довгі вечори з Габріелем. Балтазар любив обідати в колі «своїх» надбаних дітей — Віруні, Надусі, Любці і Рудя. Він не зраджував цьому правилу навіть під час приходу гостей. От і зараз дітвора повсідалася по своїх місцях, нетерпляче чекаючи на початок трапези. Уранці вони зазвичай не мали апетиту, тому на обід прибігали голодні, мов вовченята.

Отець Іван, проте, не дуже поспішав сідати до столу. Ясно, що він добряче зголоднів з дороги, однак, маючи свої власні уявлення про застільний етикет, соромився відкрито продемонструвати апетит, тому, як міг, відтягував момент початку трапези. Він театрально зіперся на перила веранди і меланхолійно задивився вдалину, де тепер можна було побачити чудовий ажурний міст через річку і нові квартали на протилежному березі. Діти, в очікуванні обіду, посідали на лавки попід верандою.

— Ой, падре, — зітхнув отець Михальчук не без нотки заздрощів, — мені за вами не поспіти. На жаль, не маю я такого благодателя, як ваш Габріель.

Діти засовалися на лавках, передбачаючи, що зараз буде довжелезна нудна суперечка поміж двома священиками про те, як насправді розбагатіла Нова Австрія. А вірада[158] старої донни Рози з кухні так апетитно пахла!

І справді, розмова зав’язалася, падре Балтазар пере­конував отця Івана, що справа не в коштах: Габріель хіба вклав капітал в землю, а решта — це справа роботящих рук самих новоастрійців, а ще — інтелектуальна праця лідерів громади. Успіх Нової Австрії полягає в правильній організації життя, продуманому плануванні простору і часу, в розумному розподілі громадських коштів і людських ресурсів. Падре почав енергійно переказувати зміст звіту, який підготував нинішній мер Нової Австрії Андрійко Пшеничний для громади, де наочно продемонстровано, що Габріелів внесок за всю історію Нової Австрії складає лише десять відсотків. Щоправда, останні двадцять років колонію, а нині містечко підтримує якийсь анонімний меценат з Канади — «Містер Ікс», однак він посилає гроші цільово, лише на певні проекти. Так, він вклав кошти у новий шпиталь з оновленим відділенням для породіль, у міську систему каналізації і водопостачання, а також в електрогенератор. А так все — за рахунок відрахувань в громадський фонд із зароблених кожним членом громади коштів. Так було заведено від початку. Дякуючи громадському землеволодінню і облаштуванню, на який пристали всі першопоселенці Нової Австрії і чого донедавна дотримувалися їхні нащадки, можна було досягти високого рівня спільного добробуту. Однак коли Нова Австрія стала містечком, коли до її громади доєдналося ще з десяток навколишніх колоній і прибула нова хвиля іммігрантів, — система спільного громадського бю­джету себе вичерпала. Навіть громадські поля довелося розподілити поміж родинами першопоселенців. Це було останнє рішення Габріеля, після чого Нова Австрія перестала бути общиною, внесок городян в бюджет містечка значно зменшився, хоча все ще був більшим, ніж у сусідів.

— Тому, отче, поки ваша колонія маленька, можете застосовувати принцип общинного володіння, — завершив свою промову порадою Балтазар.

— Вже пізно, падре, пізно. В Антоніу Олінту всі ділянки куплені на власні гроші і люди швидше ­вмруть­, ніж віддадуть своє поле в общинне володіння.

Він був відкрив рота, щоб іще щось додати, як тут безцеремонно втрутилася Любця, випаливши:

— А ми зараз вмремо від голоду, отче, поки дочекаємося, коли ви сядете за стіл!

Діти на лавці пирснули сміхом. Падре Балтазар також не міг стримати усмішки, але задля годиться смикнув Любцю за вухо. Та сердито відштовхнула руку отця і ображено надула губки.

Тим часом Іван Михальчук дивувався, чому падре Балтазар не поставить на місце язикатого неслуха. Тим-то отець Іван і відрізнявся від падре, що мав більш суворий характер. Діти в його колонії «ходили по шнурочку».

— Прошу до столу! — сказав падре Балтазар, і діти, мало не збивши з ніг отця Михальчука, всілися кожен на своєму місці.

Донна Роза внесла в кімнату червонявий гарбуз, усередині якого хлюпотів гарбузяний суп-пюре. Один лише вигляд екстравагантної супівниці і запах сопи на вершках, з червоним перцем і корицею, що пахкотів зсередини, мало не викликав у присутніх напад запаморочення. Великі шматки теплого пахучого пшеничного хліба додавали смаку трапезі.

Отець Іван їв з натхненням, майже не соромлячись свого голосного сьорбання. Діти, яких Рената роками карала за різні неподобства, почувши ці уривчасті «сьорби» отця Михальчука, почали його копіювати, легенько підсьорбуючи.

Падре Балтазар прошпилив дітей колючим поглядом, насупивши брови, всі замовкли, окрім Любці, котра лише посилила «сьорбальну мелодію» так, що врешті-врешт на неї звернув увагу отець Іван. Судячи з усього, за собою він гріха не помічав, бо кинув обурливий погляд на дівчинку і повчально промовив:

— Сьорбати — то не є чемно!

Усі за столом, включно з падре Балтазаром, вибухнули сміхом, а реготуха Надуся ще й пирснула жовто-гарячим супом на білосніжну скатертину.

Здається, отець Іван так нічого і не зрозумів, натомість строго спитав падре:

— До речі, як там ваша школа?

Він сказав це таким тоном, щоб усі зрозуміли, що справи там йдуть не дуже добре, адже діти зовсім не виховані, справжні неуки, і це наглядно продемонстрував сьогоднішній обід.

— Наша школа? — перепитав падре Балтазар, розмірковуючи, що б йому відповісти, адже отець Михальчук і без того добре знав її історію.

— Та вашими молитвами, отче! — знову випалила замість падре Любця, і зробила завершальний театральний довгий сьорб.

Падре Балтазар знову розплився в посмішці, давши можливість і дітям відсміятися сповна.

Гість побуряковів. Видно було, що він образився. Щоб якось залагодити незручність, падре звернувся до Вірочки, найстаршої з сестричок:

— Віруню, розкажи, будь ласка, нашому шановному отцеві Івану Михальчуку про нашу школу.

Той хотів був заперечити: адже за довгі роки товаришування з Балтазаром, не раз бував у ній. Але падре просто хотів похвалитися зразковою ученицею.

Дівчинка хотіла була підвестися, як у класі, однак падре поклав їй на плече руку, мовляв, можеш сидіти. Тоді дівчинка акуратно, як вчила її Рената, склала руки на столі і почала розповідати завчений текст:

— Наша школа була заснована отцем Балтазаром і нашим благодійником паном Габріелем у тисяча дев’ять десят... дев’ятсот — виправилася вона швидко — п’ятому році. Спочатку тут проводилися заняття з катехизації — для дітей і дорослих, а потім падре долучив уроки з української мови та українознавства. У перші роки сюди ходили лише з Нової Австрії, однак згодом приєдналися діти з найближчих поселень ґуарані[159] і кабоклів. Всі вони тепер можуть не лише говорити, а й писати і читати українською мовою. Згодом народжені в пансіонаті «Надія» дітки також стали учнями школи. Тепер тут є інтернат, де під час навчального року живуть хлопчики й дівчатка з віддалених колоній. Зараз у нашій школі викладаються також біологія, фізика і хімія...

Видно було, що отець Іван вже пошкодував, що поставив те запитання, адже на столі парував гарно присмажений шмат м’яса і вірада. Він нервово барабанив пальцями по столу, намагаючись зосередитися на лекції, проте його очі несамохіть косували на кавалок м’яса.

Тим часом чемна учениця продовжувала:

—...При школі є освітня рада, яка вирішує господарчі й фінансові питання. У нашій школі вчителювали у свій час Петро Карманський[160], сестра Анатолія...

— Петро Карманський? — аж підскочив на місці отець Михальчук, забувши і про м’ясо і про віраду. — Він тут учителював?

— Так, отче, півроку... — підтвердив Балтазар. — Але прошу спершу скоштувати нашої шурраски, — падре намагався відвести розмову від болючої для нього теми. — Кажу «нашої», бо це м’ясо з наших корів, які, як ви знаєте, ми вивели з ґаушівських порід.

Тут падре Балтазар узяв у руки великого ножа і вправно, по-ковбойськи, нарізав м’ясо на шматки.

Отець Іван голосно ковтнув слину.

Діти, не дуже охочі до м’яса, отримали по маленькому шматочку. Вони добре засвоїли меню святкового столу падре: після м’яса підуть знамениті вареники з сиром — баба Меланія зранку вже замісила тісто і ліпила їх. Тому вони з нетерпінням чекали наступної переміни страв.

Отець Іван також знав цей застільний звичай Нової Австрії, однак не міг собі відмовити у соковитому шматочку м’яса, адже невдовзі почнеться піст! Та й в Антоніу Олінту шурраска все ще була екзотикою. Поглинувши щедро відрізаний Балтазаром кусень м’яса, він відкинувся, обпершись на спинку стільця і склавши руки на животі. Йому потрібно було передихнути перед порцією вареників. Щоб якось завуалювати незручність і заповнити паузу, він поцікавився:

— І чому ви ніколи мені не розповідали про Карманського, падре? Коли це він встиг тут побувати?

Балтазару довелося розповісти історію першого приїзду з України Петра Карманського. Це було в 1922 році, він збирав кошти на ЗУНР, і зупинився на кілька місяців у Новій Австрії. Йому тут сподобалося, він навіть виявив бажання лишитися, однак знайшов своїх однодумців в Порто-Уніон і Малетті[161], там він зараз живе і видає газету «Український хлібороб».

— І добре він тут учителював? — поцікавився отець Іван у перерві між десятим і одинадцятим вареником.

Падре Балтазар вагався дати відповідь. Шляхи Нової Австрії і Петра Карманського, схоже на те, розійшлися назавжди. Власне, саме тому він не любив згадувати. Не змогли вони порозумітися. Однак чи варто в це посвячувати отця Івана Михальчука, падре не знав.

— Гм... — мугикнув він, відтягуючи відповідь, маскуючи свою непевність тим, що ще не прожував їжу.

— Учителював? — знову втрутилася в розмову всюдисуща Любця. — Та він утік! Наїв си зелених сливок у городі у падре і заслаб. Рената хтіла була запхати йому ґумову грушу у дупу, аби він мав звільнення, а...

— Любо! — суворо перебив її падре Балтазар.

Дівчинка, зрозумівши, що бовкнула зайве, затулила обома руками собі рота.

Коли падре називав свою улюбленицю «Любою», це означало, що він дуже на неї розсердився. Тому всі, хто про це знали, вже не наважувалися сміятися. Натомість отець Іван залився сміхом.

Запанувала незручна мовчанка. Її порушив Балтазар, запропонувавши отцю поговорити на цю тему після обіду.

І було що обговорити. Ситуація в українській громаді була непростою. У Прудентополісі сформувалася потужна спільнота українських місіонерів ордену василіян. З ними у падре відносини складалися по-різному. Спершу Балтазар як старожил, як один з найперших українських місіонерів всіляко підтримував новоприбулих священиків з України, однак пізніше, коли василіяни стали впливовою силою, стосунки між ними та новоавстрійським падре трохи охололи. Василіяни дещо з підозрою ставилися до його приналежності до чину редемптористів. Однак все розставив по своїх місцях Андрей Шептицький, який під час свого візиту до Південної Америки[162] урочисто подякував усім священикам, у тому числі тим, які не належали до чину василіян, за їхню місіонерську працю серед українських іммігрантів. «Політичні» стосунки поміж Прудентополісом і Новою Австрією налагодилися.

Щодо Петра Карманського, то Балтазар під час першого його приїзду до Бразилії побачив у ньому нового лідера молодої українсько-бразильської громади, її майбутнього світоча. На той час Габріелів запал щодо Нової Австрії як «держави в державі» потихеньку згасав, тому Балтазар мимоволі шукав собі опору в Карманському, який стримав своє слово, і після коротких відвідин України[163], знов повернувся в Бразилію. Видавалося, що той зможе взяти в руки керівництво багатотисячною українською спільнотою, і тоді можна буде гори вертати! Для цього потрібно було зовсім мало: об’єднатися Карманському з прудентопільськими отцями, які міцно стояли на ногах і вже мали неабиякий авторитет в громаді. Однак цього не сталося: дві сторони — світська, в особі Петра Карманського, і церковна, в особі отців василіян, замість об’єднатися, стали на стежку війни[164].

Отця Балтазара як старожила і найпершого українського місіонера і одна і друга сторони намагалися перетягнути на свій бік. Однак він не піддався.

Він лишився вірним собі — мудрим і незалежним падре Балтазаром, який тримає у своїй Новій Австрії свою автономію.

«Спи, завтра приїде батюшка Онуфрій, — умовляв себе Балтазар, лежачи на своєму бамбетлі у фармації після насиченого подіями дня, який видався задовгим для нього. — Якщо він буде з матушкою, ой-ой-ой як тяжко буде!».

Однак сон йому ніяк не йшов. Голову стискало, саморобні пігулки не допомагали. На бамбетлі було не дуже зручно: своє велике комфортне залізне ліжко Балтазар на час відвідин Іваницьких віддавав подружжю. Роза сьогодні вже встигла поміняти постіль на ньому, щоб із самого ранку вічно вагітна матушка могла з дороги відпочити. Скільки він пам’ятав Варвару, вона завжди була вагітною і не супроводжувала батюшку лише тоді, коли мала ось-ось народити або щойно народила.

Щораз, як Іваницькі приїжджали в Нову Австрію разом, матушка сповідувалася. Говорила вона дуже довго і нервово, і після того падре мало не хворів. Її сповіді вимучували його дощенту.

Балтазар крутився на бамбетлі, намагаючись згадати, на якому місяці матушка Варвара була минулого разу, і молив Бога, щоб завтра її не було.

Щось йому нездоровиться сьогодні. Може, тиск?..

Наступного ранку отець пробудився пізно. Голова розколювалася. Він устав, умився, привів себе в порядок, помолився. Отець Стефаній, також із редемптористів, узяв на себе левову частку його обов’язків — вранішні відправи тепер були на ньому.

До фармації забігла Любця і радісно повідомила, що Іваницькі вже у дворі.

Батюшка Онуфрій знову приїхав зі своєю матушкою. Отже, ще не народила. Падре з острахом чекав тієї хвилини, коли вона почне злазити з возу: видовище було б комічним, якби не її вагітність. Щораз Варвара поверталася спиною, ставала рачки і так злізала, а батюшка підтримував її руками за гладкий зад. Вона ступала всією вагою на землю, майже вгрузаючи в неї, довго розминала задерев’янілі в подорожі ноги, а потім перевальцем ішла назустріч отцеві, підтримуючи свій великий живіт однією рукою, а другою — похапцем заправляючи волосся під хустку.

Сьогодні ж сцена злізання матушки Варвари з карроси була зовсім інакшою. Жінка здаля бадьоро помахала Балтазарові рукою, а коли віз спинився, хвацько зістрибнула з нього. Вона була вдягнена не у свій звичайний балахон, що нагадував російський сарафан, а в панське плаття, і, незважаючи на те, що попередні вагітності давалися взнаки, виглядала досить привабливо.

Падре Балтазар здивувався, проте знаку не подав. А та вже бігла до нього, і на обличчі в неї була не безнадійна змученість, як завжди, а радісна піднесеність.

«Слава тобі Боже, ти почув мої молитви! — зрадів падре і розвів руки для обіймів. Може, на цей раз минеться без її сповіді?».

— Слава Ісусу Христу, падре! — кинулася в обійми Варвара. — Як же я за вами скучила!

До матушки підбігли Віруня, Надуся, Любця і Рудько, і кожному з них вона дала льодяника на патичку у вигляді червоного прозорого півника і ще по одному маленькому пакуночку. Варвара завжди щедро обдаровувала «Балтазарових» діток, хоча падре знав зі сповідей, що батюшка грішми її не балує. Отже, їй доводилося тихцем економити на домашніх витратах.

Від карроси втомлено чалапав отець Онуфрій.

«Оце так! — подумав падре. — А що це з ним? Неначе помінявся місцями з матушкою!.. — відзначив про себе він. — Цікаво, хто сьогодні вийде переможцем зі словесних боїв поміж ним, православним батюшкою, і греко-католиком отцем Іваном? Михальчук завжди був у дискусії дещо заповзятішим, ніж Іваницький, але коли в розмову втручалася матушка і завертала кандибобером цитату з Біблії чи з історичної книги, то перевага переходила на сторону православних, і тоді отець Іван спередсердя гупав кулаком по столу і, розгніваний і розчервонілий, вибігав із хати. На ранок отці мирилися і цілий день намагалися не зачіпати болючих міжконфесійних суперечностей.

Онуфрій привітався з Балтазаром, міцно обнявши його, а за ним до падре підступило троє діток Іваницьких. Подружжя завжди брало з собою рівно трьох з дев’яти дітей, правда, щоразу в іншій комбінації, ті завжди голосно цмокали його в щічку і отримували від нього благословення. Так сталося і цього разу, але видно було, що їх бере нетерплячка швидше відбути ритуал ввічливості і чкурнути до інтернату, звідки долинав дитячий сміх.

На шум з хатини падре вийшов отець Іван Михальчук і поважно, з почуттям власної гідності наблизився до гурту. Православний і греко-католицький священики стримано привіталися, передчуваючи попереду ще один словесний бій. Отець Іван цілу ніч нишпорив у Габріелевій бібліотеці, копирсався у довідниках, підковуючи себе новими цитатами і аргументами проти батюшки.

Обід, зготовлений Розою і Меланкою, вже був на підході, і падре мав надію, що хоча б цього разу обійдеться без довгої сповідальної церемонії матушки Варвари, проте на його обережний натяк вона майже обурено заперечила: «Як же без сповіді, падре?!».

Сповідальна процедура вийшла набагато коротшою, ніж завжди. Однак вона оглушила, осліпила і зробила німим Балтазара. І тепер його голова нагадувала великий дзвін — всі голоси і звуки долинали, неначе здаля, натомість відбивалися у мозку болючим бамканням.

Обід розпочався.

Нашвидкуруч прочитавши молитву і благословивши їжу, падре Балтазар, аби ніхто нічого не запідозрив, почав імітував процес їдження. Йому зовсім не хотілося їсти, однак він не хотів цього демонструвати, тому через силу ковтав страви ложку за ложкою.

Він сидів на чолі столу. По ліву руку в нього був батюшка Онуфрій з матушкою і трьома дітьми, по праву руку — отець Іван Михальчук і діти: Рудольф, Віра, Надійка і Люба. На протилежному кінці столу, навпроти Балтазара було місце отця Стефанія. Падре цінував правило Іваницьких: брати з собою не більше і не менше трьох дітей: так кількість зайнятих місць завжди була однаковою, і естетика столу зберігалася.

При такій розсадці у дітей за столом була своя «колонія», на чолі якої воссідав отець Стефаній. «Балтазарові» діти поводилися безпосередньо, весело пере­мовлялися, ділячись новоавстрійськими новинами з друзями. Діти Іваницьких перші півгодини ніяковіли з того, що сидять з дорослими за одним столом, поводилися сором’язливо, однак потім, під’юджувані «балтазарчиками», ожили і перетворилися на шибайголов. Отець Стефаній час від часу робив усім зауваження, однак безрезультатно.

Падре не стежив за тим, що діється за столом. Він розмірковував про своє, перетравлюючи сьогоднішню матушчину сповідь.

Він чекав від Варвари, що вкотре почує сімейну історію про те, що вона виходила заміж не за священика, а за студента історико-філологічного факультету Київського університету. Він був найвиднішим хлопцем на курсі, йому пророчили професорське майбутнє. Так, вона грішна, що спонукала його одружитися на ній. Однак скільки Бог буде карати її за це?

Вона побачила Олександра (це було його світське ім’я) на студентських підпільних збіговиськах і відразу ж зрозуміла, що має його обкрутити. Їй було трохи шкода кидати свою першу любов — Анатоля. Він був дуже ніжним і зворушливим. Але що він міг їй дати — вдовин синок, що ходить у заштопаних шкарпетках? Натомість Олександр міг би стати блискучою партією! Вона вже бачила у мріях своє рожеве майбутнє професорської дружини, що орендує з чоловіком і дітьми цілий поверх в латинському кварталі Києва, де її сусідами є лікарі, адвокати й професори університету!

Ні, вона ніяк не сподівалася, що на п’ятому курсі цей шикарний молодий чоловік змінить свої наміри і піде вчитися до Духовної семінарії!

Вона вже на той час була вагітна другою дитиною. Так, вона кається, що спішила прив’язати його до себе дітьми. Олечка народилася вкрай плаксивою і хворобливою, і поки Варвара тинялася з нею по лікарях, він прийняв те доленосне рішення, а вона, перебуваючи в хаосі сімейних і побутових клопотів молодої сім’ї, відразу не схаменулася. А коли прийшла до тями, вчинила грандіозний скандал.

Але було пізно, Онуфрій (тепер вже не Сашко, а Онуфрій!!!) навіть не відреагував належним чином на її верески. Вона намірилася втекти від нього з дітьми, аж тут — революції, одна за одною, усе якось пішло-поїхало, закрутилося, щоб якось вижити, їм треба було триматися разом, вони ховалися від радянської влади і тинялися по світу з клунками, сопливими дітьми, страхом, приниженнями, жебрами... Аж тут, як промінь сонця, — вакансія пароха в Америці... Хто ж тоді знав, що те, куди вони їдуть, зовсім не та Америка, про яку мріялося!

Бразильська Філіповка й інші колонії, які доводилося обслуговувати батюшці Онуфрію, прийняли їх дружньо.

За цей час той блискучий кавалер Олександр Іваницький став товстим, хтивим, скупим і обмеженим попом.

«Ти його хотіла? — питав Бог Варвару. — Ти його просила у мене? Ось тепер отримуй! Тепер він твій довіку!».

«І я, падре, змирилася — плакала Варвара. — Змирилася, що є не дамою салонів, не господинею журфіксів, а попадею! Що мені було робити? Так вже склалася доля. Але не можу я змиритися з тим, що я є товстою свиноматкою, яка щороку родить дітей одне за одним!».

Падре Балтазар відволікся від сумних думок і уважно подивився на Варвару: сьогодні вона була зовсім інакшою. Як правило, після сповіді вона сиділа, понуривши голову і активно наминала їжу, безкінечно накидаючи собі в тарілку страви. В цьому було щось хворобливе, неначе вона їжею гасила в собі ненависть і огиду до себе самої і того життя, яким їй доводиться жити. Вона жувала, спідлоба поглядаючи на двох отців, які змагалися в красномовстві і вічних суперечках щодо того, хто має більшу рацію: православні чи католики? Враз їй набридало все це, і вона досить безпардонно обривала їхню розмову. Падре за нею спостерігав і відзначав для себе, що її коментарі до дискусії двох отців завжди були дуже влучними. Вона могла покласти на лопатки обох. І робила це в дуже легкій, іронічній манері, майже не напружуючись.

Хоч як дивно, отець Іван Михальчук, незважаючи на те, що ображався і гупав кулаком по столу, дослухався до матушки Варвари, і ніколи не виявляв до неї зверхнього ставлення через її приналежність до жіночої статі. Здається, він захоплювався її освіченістю і, до речі, в зізнаннях падре Балтазару, виявляв шкоду, що її блискучий і гострий розум має нидіти в бразильській пущі.

Та падре і сам знав, що в тій огрядній, змученій постійним дітонародженням попаді за маскою постійної втоми і роздратування ховається непересічна особистість. А сьогодні це була до того ж дуже приваблива жінка, яка вела з двома отцями розмову на рівних, пересипаючи її жартами і цитатами великих людей. А дискусії сьогодні не вийшло. Обидва чоловіки були ошелешені домінуванням у розмові матушки Варвари.

Падре Балтазар радів, що сьогодні на сповіді він не вислуховував тягучого монолога про те, як її вимучила роль «свиноматки».

«Цей жахливий звичай, падре, — не користуватися контрацепцією! Я не вірю, що Богові миліше відбирати у дитини життя, коли вона вже народжена. Ви знаєте, яка висока дитяча смертність на колоніях? То чи не краще уберегти жінок від вагітності? Чи не миліше це було б Богові?».

Падре Балтазар мав би зупинити на цьому місці сповідь матушки Варвари, оскільки вона завжди виходила «за межі жанру». Так вона сама казала: «Батюшка, вибачте, моя сповідь вже виходить за межі жанру, але якщо ви мене не вислухаєте, я не знаю, що вдію. Вийду перед парафіянами і це все їм розкажу. Ви ж не хочете, щоб так сталося? Ви ж не хочете, щоб я осоромила батюшку Онуфрія і виставила себе на посміховисько? Тож прошу, вислухайте мене!».

Схлипнувши, вона продовжувала:

«Падре, ви собі не можете уявити, яке це для мене приниження спати зі своїм батюшкою. Я вже за добу бачу його намір, прочитую з його погляду, яким він супроводжує усі мої рухи, жести, сочачи за мною, як кіт за мишею. І від того мене починає трусити.

Дитина, яку я годую груддю, верещить, відчуваючи мій стан. Інші малі діти також репетують. Старші ховаються подалі, щоб не попасти мені під гарячу руку.

Я іду до виходка і починаю звертати, звертати, звертати.

Я вже думала, вибачте за такі подробиці, може, якщо не митися, не слідкувати за собою, у нього з’явиться огида до мене, і він просто не захоче перелазити на моє ліжко.

А воно, як на зло, як чує запах непраної сорочки з патьоками від грудного молока, просто дуріє, як той ласий кіт, який учуяв сметану і треться і треться об тебе, а ти знаєш, що він з глистами, ні, не батюшка, а кіт, то я так кажу, бо знаю, що він, тобто батюшка, нафарширований сперматозоїдами, як кіт глистами, і всі вони вилаштувалися, щоб кинутися навперебій і окупувати моє лоно і зачати в ньому нове життя, якому ні я, ні батюшка не зможемо забезпечити достойне майбутнє.

Падре, я ж не тупа сільська баба, я освічена жінка з університетською освітою! За що мені це?».

Балтазар пробудився від важких думок: матушка Варвара дзвінко розсміялася. Діти також заливалися сміхом. Один отець Стефаній був бурякового кольору і злісно тер свого носа. Падре роззирнувся, намагаючись зрозуміти, хто з дітей нашкодив. З’ясувалося, що Любця. Це вона через трубочку, зроблену з порожнистого стебла бамбука, видула тверду горошину і поцілила в молодого отця. Судячи з усього, це сталося ненароком, її мішенню мав стати старший з дітей Іваницьких — Борис, який поцупив останнього вареника з тарілки.

— Отче, вибачте! Та горошина призначалася не вам, а Борискові! Він з’їв десять вареників, а ми лише по п’ять! — виправдовувалася Любця.

— Не десять, а лише дев’ять, — пробасив хлопчина.

— Ні, десять! — наполягала Люба. — Я рахувала!

— Та ти й рахувати не вмієш!

— Я не вмію? — обурювалося дівчисько...

У отця дзенькнуло щось в голові. Він заплющив очі...

Матушка Варвара на сповіді розповідала про те, як їй доводиться застосовувати хитрощі, щоб відтягти момент, коли вона йде до ліжка. Деякий час їй вдавалося «затримуватися» так, що батюшка засинав. Однак дуже швидко він про все здогадався і відповідав їй тим же: прикидався, що спить, а сам чатував, коли вона ляже в ліжко.

Варвара тихенько, навшпиньки, боса заходила в кімнату, прислухалася до чоловікового дихання, акуратно залазила під ковдру, аби не розбудити його, знову напружувала слух: начебто батюшка рівно дихає, начебто спить. Може, минеться? Вона насувала ковдру на носа, заплющувала очі й подумки рахувала: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім вісім, дев’ять, десять. Минулося?».

І тут із сусіднього ліжка з-під ковдри вилізала товста волохата рука батюшки.

«Господи, — мало не голосила Варвара на сповіді, — це ж та сама рука, яка махає кадилом, яка благословляє на шлюб, яка святить воду, яка закриває очі померлим!».

Жінка починала тремтіти.

Рука заповзала під її ковдру, і велика чоловіча туша, яка вночі здавалася завбільшки зі слонячу, поверталася на правий бік — так руці легше було дістатися до Варвариного тіла, яке ставало безформною масою, купою м’яса і сала з тисячами маленьких залоз — молочних, потових, слинних, сльозових. І з наближенням тієї м’ясистої волохатої руки з товстими рожевими пухкенькими пальцями, із її залоз, із мікроскопічних дірочок починає сочитися густа рідина — крапелинки секреції, подібні до білого гіркого соку молочаю, чи жовтогарячого соку чистотілу на зламаній гілочці.

І та рука, що пахне ладаном і ще чимось невловимо огидним, задирає їй нічну сорочку, гладить її товсті ноги, обвислий живіт, хоче наблизитися до грудей, але, згадавши, що може замаститися липким молоком, що почало виділятися із сосків, рухається у зворотньому напрямку и опускається нижче і нижче.

Ні, тільки не до того місця, звідки вийшли дев’ятеро її дітей!

Єдиний спосіб, щоб та рука туди не потрапила, — різко піднятися, стати на коліна, повернувшись до батюшки рачки, аби він мав справу з великою м’якою подушкою її заду, щоб вона не бачила його спітнілого обличчя, масного волосся, щоб вона не чула запах з його рота! Він, дещо розчарувавшись, що вона знову не дала йому залізти на неї зверху, починає сопіти і входить в неї ззаду.

От і добре. От і відчепився. Вона стоїть навкарачки і жує простирадло, намагаючись стримати напад нудоти, а коли в горлі застряє клубок огиди, вона починає плакати. Сльози течуть з її очей і вона з жахом чекає того моменту, коли в неї почне вливатися бридке чоловіче сім’я, і це буде той момент, від якого вона почне відлічувати кожну хвилину, кожну годину своєї нової небажаної вагітності.

Вона собі уявлятиме, як у її лоні вкотре з’явиться насінина, потім стане вишневою кісточкою, потім зросте до кульки, і так ростиме по міліметру, по сантиметру...

І її тіло більше не є жіночим тілом, це біофабрика з виробництва дітей. Її тіло вже не належить їй, воно працює вдень і вночі, як ткацька фабрика, як ливарня, як пекарня, як молочарня.

«А де ж я? — питала в Балтазара Варвара. — Коли я собі належатиму?».

Падре здригнувся. Його торкнула за плече Роза:

«Отче, десерт нести?».

Він оглянув стіл. Здається, всі давно вже закінчили трапезу. Діти повилазили з-за столу і гралися на галявині біля веранди. Двоє священиків і матушка обговорювали план наступної зустрічі.

«Неси», — погодився він.

Сьогодні Варвара не відібрала в нього багато часу.

«Падре, я грішна, — сказала вона. — Ви ж знаєте мою історію. Я більше вам не надокучатиму. Я ходила до індіян. І одна знахарка поробила батюшці, щоб йому більше ніколи не хотілося.

Падре, вже чотири місяці, як я вільна! Я щаслива!

Ви зможете простити мені мій гріх?».

Балтазар нічого не відповів уголос. А подумки промовив:

«Звичайно, моя дівчинко, я тобі прощу. Адже це я під час вашого минулого приїзду на прохання твого батюшки дав йому кілька пляшечок брому і ще одного секретного напою».

«Який ви щасливий, падре, що не занапастили жодного жіночого життя!» — промовила наостанок Варвара.

«Марушка!» — несподівано згадав Балтазар.

Падре відчув різкий біль у голові. Неначе хтось гупнув йому молотком у тім’я.

Несподівано просто перед очима з’явилися широкі дошки підлоги на веранді.

Який чудовий візерунок деревини! — тільки й подумав він.

Все сталося так само миттєво, як і тоді, коли розгніваний бик підняв його на роги і коли перед очима опинилася затоптана земля!

— Падре, падре!

Хто там?

Це Роза, вона перевернула його на спину.

«Розо, Розо, чорна трояндо!» — називав він її жартома у молодості. А вона кліпала очима, не розуміючи, що падре говорить.

Зараз вона також кліпає очима. Вона знає, що це кінець.

— Падре, падре!

З туману виринуло красиве обличчя матушки Варвари...

Воно дуже молоде.

Аж надто молоде.

Варваро... Матушко Варваро...

Марушко...

Все добре, я не нарікаю. Я вдячний тобі хоча б за те, що ти про мене думаєш. Марушко... «Містер Ікс». Як тобі ведеться в Канаді?

— Отче, отче, що з вами?

Це отці. Стефаній, Іван і Онуфрій.

Оце чудасія! Редемптористи, василіяни, православні, вуду... Боже, з ким ти?

«Скільки душ я сповідав перед смертю, а самому доведеться піти на той світ без сповіді! Хай Бог простить!».

— Падре, падре!

Це діти. Віра, Надія і Любов. Скільки вам років?

Тринадцять.

Ні, вам нема ще й п’яти.

Ні, ви ще немовлята, — он ви — на руках у Ренати, Меланії та Оленки. На цвинтарі, біля мами. А мама — у ямі. Мама у ямі...

І Цекло... Так і не навчився говорити замість «римоносиць» «мироносиці»...

Рудольфе, це ти, хлопче?

Передай Габріелеві...

Поплескай його, старого, по спині, якщо він ще живий.... Нагадай, як він мене обійняв тоді, в Паранаґві, коли я мало не втопився, тікаючи з Нової Австрії...

А от і я — молодий і відважний.

Бадді, давай, давай, Бадді, ще трохи, і ще трохи! «Та він вогорит по-наському!». Це Тименідивись. Ти мені дивись!!!

Це що? Ага, Клондайк? Північне братство. Ні суддів, ні поліцейських. Що — виженуть чи повісять? Дякую, фазере Джо, за постріл з вашого пістолета у стелю. За можливість лишитися живим...

Батькова фарма. Як утекти звідси?

Джон, індіянець Джон. Чую запах печених ондатр.

Ковбойське ранчо. Батько молодий і гарний на коні. І Никитка, маленький і беззахисний, на руках у батька. Мама посміхається.

Баба Юстина колише колиску:

— Слава Йсу!

— Ти, чоловіче, хто?

— Я — падре Балтазар на прізвисько Тойво.