Петро Немировський

Не дивлячись на вранішній час, сонце вже пригрівало. Яків Петрович і Лідія Адамівна йшли до станції метро. Яків Петрович, любитель швидко ходити, змушений був підлаштовуватись під дружину і сповільнював кроки — у Лідії Адамівни хворі ноги. В руках його — лопата і сумка, Лідія Адамівна теж несла сумку.

—   Гарна погода сьогодні, слава Богу, нема дощу, — промовила вона і, тяжко зітхнувши, додала: — Шкода, що нема з нами дітей. Треба буде їм обов’язково написати, що ми сьогодні були на кладовищі.

— Напишемо, — пробурмотів він.

— Досить сердитись. Вони ні в чому не винні.

Яків Петрович і Лідія Адамівна залишилися самі — діти жили від них далеко.

Спочатку до Америки з чоловіком і донькою поїхала їхня донька Свєта. Дзвонила, писала батькам листи, підбадьорювала, запевняла, що скоро забере їх до себе. Батьки спершу сподівались, але через різні причини від’їзд відкладався. Спочатку виникла якась плутанина у Вашингтонському імміграційному центрі; потім раптом з’ясувалося, що не вистачає деяких важливих довідок, а оформлювати ці папери у дочки поки що немає часу, потім ще щось. Поступово батьки змирилися з думкою, що найближчим часом до Америки не потраплять. Здогадувались, що Свєта вже й сама не дуже хоче, щоби вони приїхали. Листувались, дзвонили одне одному, але розмови про від’їзд заводили все рідше. Дочка іноді надсилала долари і посилки з речами, а онучка — намальовані нею малюнки: ліс, море, птах, і в підписах до малюнків все частіше зустрічались англійські літери.

Потім в Нідерланди поїхав син Вадим. Він був блискучим програмістом і, підписавши контракт з нідерландською фірмою, відправився на два роки в Амстердам. Контракт подовжили, Вадим залишився ще на рік, потім ще. Раптом батьки отримали конверт, в якому лежала кольорова світлина — Вадим стояв обійнявшись з молодою дружиною. Писав, що Гретхен — чудова жінка, працює у престижній фірмі з вирощування тюльпанів. Вони планують купити свій дім і … чекають на дитину — Гретхен на четвертому місяці вагітності. Обіцяв приїхати в гості, вирішивши спочатку деякі справи. Може, приїдуть разом — Гретхен давно хотіла побувати в Києві.

Батьки відправили молодятами привітання.

В гості, тим більше з молодою дружиною, Вадим не приїхав. Проте надіслав фото новонародженого сина. Подзвонив, сказав, що щасливий і дуже заклопотаний.

Ось так і вийшло, що на схилі років Яків Петрович і Лідія Адамівна залишилися самі. Коли його забирала досада, він говорив, що хороші діти так не вчиняють: «Ми їх ростили, виховували, а вони… Егоїсти, що сказати!» Лідія Адамівна шикала на чоловіка: «Це ти егоїст, хвилюєшся лише за себе. Думаєш, їм там легко?» Ночами вона частенько плакала, особливо після телефонних розмов із дітьми. Він же, знаючи, яка рана на серці у дружини, сердився на дітей ще дужче.

Спустившись у метро, пройшли крізь турнікети. Біля ескалатора він зупинився, почекав дружину: сама вона побоюється ставати на рухливі сходинки, тому що страждає на короткозорість, а окуляри їй підібрати руки не доходять.

Під’їхав потяг.

— Яшо, не забудь лопату. Якщо загубимо, сусідка насварить.

Ти ж її знаєш.  

Сонце наближалось до зеніту, коли вони відшукали сто шосту ділянку. Саме там, як повідомили у довідковій, знаходиться могила Яревських — батьків Григорія.

Стара, занедбана ділянка заросла чагарями і бур’яном. Все вказувало на те, що тут давно нікого не ховають і до багатьох могил приходять дуже зрідка.

— Постій тут, а я пошукаю могилу, — сказав Яків Петрович дружині.

— Я сама залишатись боюся. Ідемо шукати разом.

— Чого ти боїшся? Тут же нікого немає.

— Я боюся.

Вони блукали серед могил, вдивляючись у фотографії і вчитуючись у надписи. Але могилу батьків Григорія знайти не могли.

— Яшо, ідемо звідси. Знайдемо іншим разом.

Але впертий чоловік продовжував ходити вздовж рядів, продирався крізь колючий чагарник і кропиву, переступав крізь повалені стовбури дерев та уламки плит.

— Відчепись, — цідив він крізь зуби, коли ниття дружини ставало нестерпним.

І раптом — гранітна плита. Дві фотографії і надпис: «Михайло Аркадійович Яревський. Ганна Леонідівна Яревська».

— Знайшов!

Вдвох вони мовчки стояли біля могили, зарослої бур’яном.

— Ось так, батько його пив, згорів від горілки. Тепер ми йому і сина принесли, теж від горілки загинув, — сказав Яків Петрович.

— І дружину свою і той згубив, і цей, — додала Лідія Адамівна.

Він викопав біля огорожі ямку, неглибоку, але достатню для урни. Зібрав камінчики і насипав їх на дно ямки. Дістав із сумки урну — чорну, пластмасову, з виплавленим на кришці ритуальним факелом. Важила урна близько кілограма.

— А там дійсно прах? — спитала напівшепотом Лідія Адамівна.

— Цікаво, який він?

Якось вдома, мучений цікавістю, Яків Петрович відкрив щільну кришку урни і побачив там прах — схожий на попелясто-сірий недрібний пісок. Але зараз пуста цікавість дружини його дратувала:

— Все тобі цікаво. Звичайний прах, — пробурмотів він і заходився засипати урну землею.

Засипав, притиснув маленький пагорбок землі долонею.

— Ось і все, що від людини залишилось. Наче й не жив ніколи, — зітхнувши промовила Лідія Адамівна.

— Та-ак… — відізвався він.

Потім, обтрусивши руки, дістав з сумки табличку, скоби, інструменти.

— Яшо, а в тебе вийде? — обережно спитала Лідія Адамівна, з гіркого досвіду знаючи, як нечасто чоловікові вдавалася навіть простенька майстрова робота.

— Відчепись, — він і сам хвилювався.

Присівши навпочіпки, почав кріпити скобами металеву табличку до огорожі. Сопів, щось буркочучи собі під ніс. Нарешті прикріпив, перевірив, чи добре тримається.

— Порядок, — промовив задоволено, ще не вірячи що примудрився таке зробити. — Тепер по-людські: мати, батько і син лежать разом. От лише треба було цю табличку зробити з фотографією.

Поставили у банку куплені квіти. За єврейською традицією поклали на плиту по камінчику. І пішли на протилежний кінець кладовища.

— Треба Гришиному синові в колонію посилку відправити. Продукти, може, речі якісь, — сказав дорогою Яків Петрович.

— В нього є родичи в Америці, нехай вони і шлють йому посилки. Тобі що, більше всіх треба?

— Та тихіше, розбалакалась. Що тобі до них? В них своє життя, в нас — своє. А хлопця шкода.

Лідія Адамівна хмикнула. Не очікувала, що мужа так зачепить доля двоюрідного брата і двоюрідного племінника. Може, справа в тому, що залишившись без дітей та онуків, він таким чином намагається врятуватись від самотності, від холоду старості, що невпинно наближається? Або на схилі років родинні почуття загострюються? Або ж просто її чоловік така людина — небайдужа?

Вголос, одначе, пробурмотіла:

— Багатій знайшовся.