Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

Завершивши головний труд свого життя — «Цвинтар забутих книжок» — публікацією в листопаді 2016 року «Лабіринту духів», останнього роману тетралогії, Карлос Руїс Сафон запланував наступною справою зібрати свої оповідання в одній книжці. Йому хотілось, аби читачі мали у своєму розпорядженні оповідання, що раніше побачили світ у різних форматах: чи то з’яви­лися в періодиці, чи долучалися до окремих видань романів, або й просто залишалися неопублікованими.

З такою метою він довірив видавцеві цієї книжки надрукувати оповідання, що оце виходять у світ уперше, а також зібрати вже опубліковані попередньо, аби підготувати том, що не скидався б на звичайне зібрання усіх його оповідань. Проте насамперед через поблизький вихід завершальної частини тетралогії, а потім із причини хвороби автора доречно було відкласти це видання.

Карлос Руїс Сафон розумів для себе цей твір, виходячи не лише з його власне художньої природи, але і як знак удячності своїм читачам, що стежили за всією сагою ще від «Тіні вітру», якою вона розпочалася. Тепер же цей том, зважаючи на його посмертний характер, так само стає пошанівком видавництва самому авторові, стає визнанням, до якого, поза сумнівом, долучаться й читачі одного з найулюбленіших авторів нашого часу.

«Туманне місто» розширює літературний світ «Цвинтаря забутих книжок» — чи то розкриваючи невідомі сторони якогось персонажа, чи поглиблюючи історію побудови міфічної бібліо­теки; у кожному разі тематика, мотиви, сама ­атмосфера цих оповідань будуть знайомі читачам саги. Прокляті письменники, архітектори-візіонери, підмінені ідентичності, неймовірна пластичність опису, майстерно вибудувані діало­ги… і насамперед упевненість читача, що описи, оповідь, сам факт писання поведуть його у новий чарівний простір.

Починаючи з «Бланка і прощання», оповідан­ня, що відкриває книжку, і до «Апокаліпсису за дві хвилини», оповідання завершального, історії сплітаються голосом оповідача, хронологією або деталями, вимальовуючи перед нашими очима повнокровний світ — нехай і вигаданий, та справж­ній імлистий всесвіт.

Що ж до літературних жанрів, «Туманне місто» засвідчує вправність, із якою Карлос Руїс Сафон з них користується, створюючи власний своєрідний стиль, де ми знаходимо елементи роману виховання, роману історичного, готичного, трилеру, роману романтичного, і все з неодмінним улюбленим прийомом оповіді в оповіді.

Але не будемо більше відволікати тебе, дорогий читачу. Певно, що зайве й говорити про рівень оцінки та визнання, який здобула творчість автора, котрого постійно порівнюють із Сервантесом, Дікенсом, Борхесом… Ласкаво просимо до нової — на жаль, останньої — книжки Руїса Сафона.

Еміль де Роз’єр Кастелен[1]

(Зі спогадів такого собі Давида Мартіна про те, чого ніколи не сталося)

Барселона, 1905 р.

Кількома роками пізніше мені сказали, що востаннє бачили її, коли вона простувала по тому похмурому проспекту, що веде аж до входу Східного кладовища. Вечоріло, і крижаний північний вітер гнав склепіння червоних хмар понад містом. Вона крокувала самотня, здригаючись від холоду й лишаючи по собі струмінь непевних слідів на сніжному покривалі, бо в другій половині дня почало сніжити. Піді­йшовши до входу на цвинтар, дівчина затрималася на мить, аби перевести дух. За мурами виднівся ліс фігур ангелів та хрестів. Подих мертвих квітів, вапна й сірки лизнув її обличчя, запрошуючи ввійти. Вона вже збиралася рушити далі, коли раптовий біль, ніби розпечене залізо, пронизав нутрощі. Дівчина притисла руки до живота й глибоко задихала, стримуючи нудоту. Якусь нескінченну мить існували тільки мука й страх не змогти ступити більше ні кроку, звалитися просто перед воротами кладовища, страх бути знайденою так на світанку — притулившись до списоподібного пруття, ніби фігура з криги й паморозі, з дитиною, яку несла у своєму череві, вже безповоротно скутому крижаним саркофагом.

Як же просто — змиритися й скоритися отут, простягшись на снігу й склепивши навіки очі. Але вона відчувала тремтливий подих життя в череві, подих, який не бажав згаснути, який тримав її на ногах, і вона розуміла, що не піддасться ні болю, ні холоду. Зібрала всі сили, яких, власне, вже й не мала, і знов підвелася. Вузли болю зав’язувалися в череві, та вона не звертала на це уваги й наддала ходу. Не зупинялася, доки позаду не залишився лабіринт поховань та зацвілих статуй. І допіру тоді, підвівши очі, відчула подих надії, бо побачила, як у призахідних сутінках вималювалися двері з кованого заліза, що вводили до Старої Книжкової фабрики.

Удалині, аж до попелясто-тьмавого обрію, простягалося Нове Селище. Цей заводський район був темним відсвітом Барселони, зачарованої сотнями димарів, які випускали чорну кров свого віддиху на червінь неба. У міру заглиблення дівчини в клубок провулків, затиснутих майстернями й печерами складів, її очі розпізнавали обриси деяких головних будівель району, від текстильної фабрики «Дім Саладрігаса» до Водо­напірної Вежі. Стара Книжкова фабрика вирізнялася серед них. З її химерного обрису виринали вежі й підвісні мости, які здавалися витвором якогось диявольського архітектора, що винайшов спосіб насміятися із законів перспективи. Бані, мінарети та димарі скакали в безладді склепінь та нефів, підтримуваних дюжинами підпірних напіварок та колон. Скульптури й рельєфи зміїлися по її мурах, а барабани, зрешечені численними вікнами, вистрілювали голками примарного світла.

Дівчина подивилася на батарею гаргулів, що викінчували карнизи й гноїлися хвилями пари, від яких ішов гіркий запах чорнила й паперу. Відчуваючи, що біль знов розгоряється в нутрощах, вона поквапилася до великих головних дверей і смикнула за шнур дзвінка. За дверима з кованого заліза почулася приглушена луна дзвоника. Дівчина озирнулася й помітила, що за лічені миті сніг укрив сліди її кроків. Крижаний пронизливий вітер притискав її до дверей із кованого заліза. Вона знов із силою смикнула за шнур дзвінка, ще раз і ще, але відповіді не було. Тремке світло довкола, здавалося, поступово гасло, тіні швидко простягалися до її ніг. Розуміючи, що в неї вже не лишається багато часу, вона відступила від дверей на декілька кроків і придивилася до вікон на головному фасаді. За одною матовою стулкою вирисовувався силует, застиглий, немов павук у центрі своєї тканки. Дівчині не вдавалося побачити його обличчя або розпізнати щось більше за обрис жіночої постаті, але зрозуміла, що за нею стежать. Вона замахала руками й гукнула, просячи про допомогу. Силует залишався нерухомим, аж доки раптом світло, що окреслювало його, згасло. Вікно стало повністю темним, але дівчина змогла помітити, що двоє очей, які уважно споглядали за нею, і далі перебували в тій темряві, нерухомі, ряхтіючи в присмерку. Страх уперше змусив її забути про холод і біль. Вона смикнула за шнур утретє й, зрозумівши, що так теж не отримає відповіді, застукотіла кулаками у двері й закричала. Вона гатила, аж скривавила руки, благаючи про допомогу, поки не охрипла й уже не могла триматися на ногах. Повалившись у холодну калюжу, заплющила очі й услухалась у тріпотіння життя в череві. Невдовзі сніг почав укривати їй обличчя й тіло.

Сутінки вже насувалися, мов пролите чорнило, коли двері розчинилися, махнувши світляним віялом над її тілом. Дві постаті з гасовими ліхтарями в руках уклякли поряд із нею. Один з чоловіків, кремезний і з лицем, подзьобаним віспою, відсунув волосся з чола дівчини. Вона розплющила очі й усміхнулась. Чоловіки переглянулися, і тоді другий, молодший та менший на зріст, указав на щось блискотливе в долоні дівчини. Каблучка. Молодший простяг по неї руку, але товариш зупинив його.

Удвох вони підвели її. Старший і сильніший узяв її на руки й наказав другому бігти по допомогу. Молодий неохоче погодився й зник у сутінках. Дівчина не зводила погляду з очей кремезного чоловіка, який ніс її на руках, і жебоніла слово, що ніяк не могли проказати скуті холодом губи. Спасибі, спасибі.

Чоловік, який трохи кульгав, поніс її до якоїсь прибудови, ніби каретного гаража, біля входу до фабрики. Опинившись усередині, дівчина завважила інші голоси й відчула, як кілька рук підтримують її та вкладають на дерев’яний стіл біля вогню. Потроху тепло від полум’я розтопило сльози крижинок, що перлинами всипали її волосся й лице. Дві дівчини, такі ж молоді, як і вона, і в одягу служниць, загорнули її в покривало й заходилися розтирати їй руки й ноги. Чиїсь долоні, що пахли спеціями, піднесли їй до губ келих гарячого вина. Тепле питво полилося по нутрощах, мов якийсь бальзам.

Простягнута на столі, дівчина окинула поглядом кімнату й зрозуміла, що вона на кухні. Одна служниця підклала дівчині під голову якусь тканину, і чоло їй запало назад. У такому положенні вона бачила приміщення перекинутим, і горщики, сковорідки та інше начиння ніби подолали закон тяжіння. І тоді вона завважила ту пані. Бліде й спокійне обличчя пані в білому повільно наближалося від дверей, ніби та крокувала по стелі. Служниці розступилися перед нею, а кремезний чоловік, наче аж трохи боязко опустивши очі, швидко вийшов. Дівчина чула, як віддаляються кроки й голоси, і зрозуміла, що лишилася наодинці з панею в білому. Тоді побачила, як та нахиляється над нею, і відчула її теплий приємний подих.

— Не бійся, — прошепотіла пані.

Сірі очі уважно дивилися на неї в тиші, а тильним боком долоні — з найніжнішою, яку тільки ця дівчина бачила, шкірою — жінка пестила її щоку. Дівчина подумала, що поставою й поведінкою пані скидалася на переможеного ангела, скинутого з неба в павутиння забуття. Дівчина поринула в затишок її погляду. Пані всміхнулась і з безмежною ніжністю погладила її по обличчю. Так у них минуло чи не пів години, майже в тиші, аж доки з двору долинув якийсь галас, і служниці повернулися у супроводі того молодого помічника та якогось пана, закутаного в товсте пальто і з чорною валізкою в руці. Лікар наблизився й негайно поклав руку їй на пульс. Його очі стривожено розглядали дівчину. Він помацав їй живіт і зітхнув. Дівчина ледве розуміла накази, які лікар віддавав служницям та слугам, що скупчилися біля вогню. Лише тоді вона знайшла сили й здобулася на голос, запитавши, чи дитина народиться здоровою. Лікар, який, судячи з виразу його обличчя, уже вважав обох покійниками, тільки перезирнувся з пані в білому.

— Давид, — промурмотіла дівчина. — Він зватиметься Давидом.

Пані кивнула й поцілувала її в чоло.

— Тепер ти маєш зібратися з силами, — прошепотіла пані їй на вухо, міцно тримаючи за руку.

Минули роки, і я дізнався, що та заледве сімна­дцятилітня дівчина лежала в повній тиші, не проронивши й стогону, розплющивши очі, з яких текли сльози по щоках, поки лікар ланцетом розрізав їй живіт, витягаючи на світ дитину, яка згодом зможе її пам’ятати лише зі слів інших. Я безліч разів питав себе, чи породілля встигла побачити, як пані в білому обернулася до неї спиною, аби прийняти на руки немовля й притулити до грудей, повитих білим шовком, тоді як мати простягала руки й благала, аби їй дали подивитися на дитину. Я часто питав себе, чи та дівчина змогла почути плач своєї дитини, коли маля понесли геть руки іншої жінки, а її полишили саму в тій кімнаті, простерту в калюжі власної крові, доки всі не повернулися, щоб огорнути саваном її ще тремке тіло. Я питав себе, чи відчувала вона, як одна зі служниць моцувалася з каблучкою на її лівій руці, аж обдираючи шкіру з пальця, аби вкрасти прикрасу, тимчасом як її тіло знов тягли в ніч, і обидва чоловіки, що були порятували її, вкладали її тепер на дроги. Я стільки разів питав себе, чи вона ще дихала, коли коні зупинилися й обидва типи взялися за саван, аби жбурнути його в канаву, по якій стічні води сотень фабрик неслися в нетрі халуп та хижок із очерету й картону, що вкрили пляж Боґатель.

Мені хотілося вірити, що в останній момент, коли смердючий потік виплюнув її у море, а саван розгорнувся у струмені, аби віддати її тіло бездонному мороку, вона усвідомлювала, що дитина, яку вона привела на світ, житиме й зав­жди її пам’ятатиме.

Я ніколи не дізнався про її ім’я.

Та дівчина була моєю матір’ю.

Лаїя мала п’ять років, коли батько продав її вперше. Це була невинна благочестива угода, до якої просто спонукали голод і борги. Едуардо Сентіс, фотограф і портретист без статків і слави, нещодавно успадкував фотомайстерню від людини, що була його наставником і покровителем більш ніж двадцять літ. Він почав там як учень і стажист, потім став помічником, а згодом, отримавши диплом (який не забезпечував доходів), піднявся до фотографа й заступника керівника. Майстерня розташовувалася в просторому цокольному приміщенні на вулиці Консехо де Сьєнто й мала чотири фотостудії, дві кімнати для проявлення та склад, забитий старими приладами в неробочому стані. З усім цим Едуардо успадкував численні заборгованості, бо господар більше знався на прозорості лінз та фотопластин, ніж рахунків. На момент його кончини Едуардо Сентіс уже понад пів року не отримував платні. За словами виконавця духівниці, посмертне успадкування справи та мізерного майна як доважка видавалися цілком гідною компенсацією за його відданість і безвідмовність. Тільки-но Едуардо розібрався з усіма паперами й рахунками, він зрозумів, що за всі віддані справі молоді роки й зусилля господар залишив йому не так спадщину, як справжнісіньке прокляття. Йому довелося звільнити всіх працівників і самому боротися за виживання майстерні й власне. Досі значна частина доходів, які приносила майстерня, припадала на всілякі родинні знаменні події — від весіль та хрещень до похоронів та причасть. Заклад особливо спеціалізувався на жалобних та поховальних урочистостях, і Едуардо Сентіс більше звик виставляти світло й фотографувати не так живих, як покійників, зображення яких, до того ж, ніколи не виходили змазаними під час довгих експозицій, бо ж вони не рухалися й не мали затримувати дихання.

І саме його репутація як портретиста похмуростей принесла йому одне замовлення, що спочатку здавалося звичайним і без великих ускладнень. Маргарита Понс, п’ятирічна дівчинка, дочка заможного подружжя, яке проживало в осторонці на проспекті Тібідабо та володіло фабричним селищем на березі річки Тер, померла внаслідок якоїсь дивної гарячки в перший день нового 1901 року. Її мати, пані Еулалія, зазнала нервової кризи, яку родинні лікарі поквапилися полегшити добрячими дозами лаудануму. Пан Федеріко Понс, голова родини, добродій, неприхильний до всякого роду сентиментальностей, уже бачив смерть кількох своїх дітей, не проливши сльози й не випустивши печального зітхання. У нього вже був первісток-спадкоємець, хлопець здоровий та ставний. Втрата дочки — подія доволі печальна, та все ж означала заощадження родинного спадку в перспективах довготривалій та середньотривалій. Він не мав наміру баритися з траурною церемонією й подальшим похованням у родинному пантеоні на цвинтарі Монжуїк, аби якнайшвидше повернутися до узвичаєної щоденної праці; але пані Еулалія, створіння тендітне й схильне піддаватися навіюванням зловісних дамочок зі спіритичного товариства «Світло» з вулиці Елізабетс, не була готова так рішуче перегорнути сторінку. Щоб угамувати її зітхання, пан Федеріко погодився створити серію портретів покійної дочки, яких запраглося матері, перш ніж працівники похоронного бюро взялися б укладати тіло до труни зі слонової кості, оздобленої блакитними скельцями, для довічного зберігання.

Едуардо Сентіс, портретист покійників, був запрошений до осторонця на проспекті Тібідабо, де мешкала родина Понсів. Обійстя ховалося у кінці розкидистої алеї, до якої можна було потрапити через ґратчасті металеві ворота на розі проспекту та вулиці Хосе Ґарí. День був сірий і бридкий — скіпка тої неприємної, мрячної зими, що принесла бідоласі Сентісу таку лиху спадщину. Оскільки йому не було з ким залишити доньку Лаїю, він узяв її з собою. З дитячою долонькою в одній руці та валізою з лінзами й фотографічними міхами в другій, Сентіс уліз до блакитного трамвая й об’явився в осторонці Понсів із наміром розпочати рік доходами у дзвінкій монеті. Його зустрів слуга і через сад супроводив до будинку, а там фотографа відвели до невеличкої чекальні. Лаїя дивилася на все зачудованими очима, бо ніколи не бачила такого місця, що, здавалося, вийшло з чарівної казки, але з такої, де діють підступна мачуха й дзеркала, отруєні поганими спогадами. Зі стелі звисали кришталеві люстри, уздовж стін, увішаних картинами, стояли статуї, а товсті перські килими встеляли підлогу. Сентіс, прикинувши тоннаж цього майна, відчув спокусу підняти тариф на свої послуги. Його прийняв пан Федеріко, який ледве подивився йому в очі й заговорив тоном, призначеним для прислуги та фабричних робітників. Фотограф мав годину, щоб зробити серію знімків покійної дівчинки. Побачивши Лаїю, пан Федеріко незадоволено нахмурився. Серед чоловіків його родини вважалося догмою, що корисність жіноцтва мусила виявлятися у спальні, за столом або на кухні, а ця шмаркачка не мала ні віку, ні походження, відповідних жодному з трьох варіантів. Аби виправдати присутність дівчинки, Сентіс послався на терміновість замовлення, яке не дало йому змоги знайти когось, хто б доглянув за нею. Пан Федеріко обмежився несхвальним зітханням і велів фотографу слідувати за собою сходами вгору.

Покійна дівчинка перебувала в одній із кімнат другого поверху. У прозорому шовковому платті, увінчана квітами, вона лежала на широкому ліжку, всипаному білими ліліями, а схрещені на грудях руки тримали розп’яття. Двоє слуг застигли в мовчанні при дверях. Сніп попелястого світла з вікна опромінював обличчя дівчинки. Шкіра її виглядом і кольором здавалася наче з мармуру. Блакитні й чорні жилки прокреслили майже прозоре обличчя. Очі глибоко запали, а губи мали пурпуровий колір. Уся кімната пропахла мертвими квітами.

Сентіс наказав дочці чекати в коридорі й заходився встановлювати триногу та фотокамеру навпроти ліжка. Він підрахував, що треба зробити шість знімків. Два перші плани з довгофо­кусними лінзами. Два середні — до пояса, два загальні — на повний зріст. Усі фото під тим самим кутом, бо припускав, що плани в профіль або у три чверті підкреслять плетиво темних вен та капілярів, що проступали під шкірою дівчинки, і вони на готових світлинах мали б значно більш зловісний вигляд, ніж належало в такій ситуації. Невеличка передержка дозволила б обілити шкіру й злагіднити загальний вигляд, додавши тілу теплішого й розсіяного світла, тлу — глибини, а оточення увиразнила б. Готуючи лінзи, він завважив, як щось рухається в одному з кінців кімнати. Те, що він, увійшовши, був прийняв за ще одну статую, виявилося жінкою в чорному, з покритим вуаллю лицем. Це була мати дівчинки — пані Еулалія, вона схлипувала в тиші й сновигала кімнатою, мов неприкаяна. Зрештою наблизилася до покійниці й погладила її по обличчю.

— Мій ангел говорить до мене, — сказала вона Сентісу. — Чи ви чуєте її?

Сентіс кивнув і далі займався приготуваннями. Що раніше він вийде звідти, то краще. Коли він усе наготував, щоб зробити перші знімки, то попросив матір вийти на кілька секунд із поля огляду. Вона поцілувала трупик у чоло й стала позаду камери.

Сентіс був такий зайнятий справою, що не помітив, як до кімнати увійшла Лаїя і залишилася стояти поряд, невідривно дивлячись на мертву дівчинку, простерту на смертнім ложі. Перш ніж він устиг зреагувати, пані Понс наблизилася до Лаїї й опустилася перед нею на коліна. «Привіт, серденько. Це ти, мій ангеле?» — запитала вона. Господиня дому взяла доньку Сентіса на руки й притисла до грудей. Сентіс відчув, як йому захо­лола кров. Мати покійниці співала Лаїї колискову й погойдувала її на руках, казала, що вона — її ангел і що вони ніколи більше не розстануться. У ту мить з’явився пан Федеріко й одразу забрав дівча з рук дружини та й вивів її геть із кімнати. Пані Еулалія плакала й благала залишити її біля ангела, простягаючи руки до Лаїї. Щойно вони зосталися самі, фотограф якнайшвидше зробив знімки й зібрав обладнання. Коли він вийшов, пан Федеріко вже чекав на нього в приймальні з оплатою в конверті за послуги. Сентіс побачив, що там була сума, подвійна проти узгодженої. Пан Федеріко споглядав його із сумішшю сподівання й зневаги. І одразу ж зробив пропозицію: за щедру грошову винагороду фотограф наступного дня має привести дочку до осторонця Понсів і лишити її там до вечора. Сентіс приголомшено подивився на дочку, а потім на Понса. Підприємець подвоїв запропоновану суму. Сентіс мовчки відмовив. «Подумайте» було єдиним словом, яке промовив Понс, прощаючись.

Фотограф цілу ніч не стуляв очей. Лаїя побачила, як батько плаче в сутінках студії, і взяла його за руку. Він сказав, що відведе її до того дому, що вона буде ангелом і гратиме з пані. Рано-вранці вони підійшли до дверей осторонця. Гроші Сентісові було вручено через лакея і переказано повернутися о сьомій вечора. Він побачив, як Лаїя зникає в глибині будинку, й потягся вниз по проспекту, доки не натрапив на якесь кафе на початку вулиці Бальмес, де йому подали чарку бренді, ще одну, і ще, і ще — скільки було треба, аж доки не настала година йти забирати дочку.

Той день Лаїя провела, граючися з пані Еулалією та ляльками покійної. Пані Еулалія вдягала її у плаття померлої, цілувала, тримала на руках, розповідаючи історії та розказуючи про своїх братів, про тітку, про кішку, яка в них була і втек­ла. Вони грали в хованки та піднялися на мансарду. Бігали в саду й пополуднали біля водограю у дворі, кидаючи крихти хліба барвистим рибкам, що метушилися у водах ставочка. На смерканні пані Еулалія простяглася на ліжку, з Лаїєю під боком, і вихилила свою склянку з лауданумом. Отак, обійнявшись, обидві заснули в сутінках, доки один зі слуг не розбудив Лаїю і не провів до дверей, де її очікував батько з почервонілими від сорому очима. Побачивши дочку, він упав на коліна й обійняв її. Лакей простяг йому конверт із грошима й передав указівку привести дівча о тій самій годині наступного дня.

Того тижня Лаїя щодня прибувала до осторонця Понсів, аби перетворитися на маленького ангела, гратися його іграшками й носити його плаття, відповідати на його ім’я й розчинятися в тіні покійної дівчинки, яка зачаклувала кожен куток того печального темрявого будинку. На шостий день її спогадами стали спогади маленької Маргарити, а її минуле існування випарувалось. Вона перетворилася на ту бажану істоту й навчилася втілювати її ще яскравіше, ніж сама покійна. Навчилася читати погляди й бажання, слухати здригання сердець, хворих від утрати, і вишукувати жести й доторки, що втішали невтішне. Сама цього не розуміючи, навчилася перетворюватися на іншу особу, бути нічим і ніким, жити в шкірі інших. Вона ніколи не просила батька не відводити себе до того місця, ані розповідала йому, що відбувалось у ті довгі години, проведені всередині оселі. Фотограф, сп’янілий від грошей і полегкості, намагався заспокоїти совість химерою доброї справи, чином християнського милосердя. «Якщо не хочеш, ти не маєш ізнову йти до цього дому, чуєш? — казав їй щовечора батько, вертаючись з осторонця Понсів. — Але ми робимо їм добро».

Маленький ангел здимів, коли настав день сьомий. Переказували, що пані Еулалія прокинулася серед ночі й, не знайшовши дівчинки поряд, заходилася гарячково шукати її по всьому будинку, гадаючи, що вони досі грають у хованки. Лауданум та темрява вивели її до саду, де їй чувся якийсь голос і ввижався погляд маленького анге­ла з обличчям, покресленим блакитними венами, і з губами, почорнілими від отрути; той голос кликав її з-під вод ставка, запрошував зануритися і прийняти холодні мовчазні обійми пітьми, яка притягала її, нашіптуючи: «Матінко, тепер ми будемо разом назавжди, як ти й хотіла».

Протягом років фотограф із дочкою об’їхали міста й містечка всієї країни зі своїм ревю оман і втіх. У сімнадцять років Лаїя вже встигла навчитися утілення життів і облич, спираючись лише на старі малюнки, фотографії, якусь призабуту оповідку чи спогади, що не хотіли померти. Іноді її мистецтво повертало смуток за першим потаємним і забороненим коханням, а її тремтливе тіло прокидалося під руками відставних уже коханців, людей, що могли купити в житті все, за винятком того, чого прагнули найбільше та що вже їм минулося.

Торговці, що їм не бракувало грошей та бра­кувало життя, пробуджувались, нехай лише на кілька хвилин, у ліжках жінок, яких дівчина відтворювала з розказаного потаємного бажання, зі сторінок щоденника або сімейного портрета, і спогад про яких супроводжував їх протягом усього життя. Іноді її чудесне мистецтво сягало такої висоти, аж клієнт губив розуміння, що то просто ілюзія, аби потьмарити його відчуття й отруїти їх задоволенням на якісь миті. І тоді вірив той клієнт, ніби ця дівчина й була тою, кого удавала, що предмет його бажання оживав, і він не хотів відпустити його. Він був готовий втратити майно чи своє попереднє обридле життя — порожнє й безплідне, — аби прожити залишки своєї ілюзії в обіймах цієї дівчини, яка втілювалася в те, чого іншим найбільше бажалось.

Коли таке траплялось, а траплялося це щоразу частіше, бо Лаїя навчилася читати душі й бажання чоловіків так точно, аж навіть її батько відчував іноді, що гра зайшла занадто далеко, обоє зникали на світанку, мов утікачі, і кілька тижнів затаювалися в іншому місті, серед інших вулиць. Тоді Лаїя ховалася в номері розкішного готелю, спала майже цілий день, занурена в летаргійний сон мовчання й печалі, а батько тим часом вештався по міських клубах, розтринькуючи капітал, який вони зуміли згромадити лише за кілька днів. Обіцянки облишити таке життя порушувалися знову, і батько обіймав її, шепочучи, що от іще тільки одна нагода, ще тільки один клієнт, і тоді вони усамітняться в якомусь будинку на березі озера, де Лаїя вже ніколи більше не муситиме втілювати в життя приховані бажання якогось заможного й хворого від самотності пана. Лаїя знала, що батько бреше, бреше, не розуміючи, що робить це так, як і всі великі брехуни, які спочатку брешуть самим собі, а далі вже не здатні побачити правду, хоч би вона й ранила в самісіньке серце. Знала, що він бреше, і прощала, бо любила його й у глибині душі бажала, щоб гра тривала, щоб незабаром знайти іншого персонажа, якому зможе надати плоті й крові та яким зможе заповнити, бодай на кілька днів чи годин, ту велику пустку, що ширилась усередині неї, поїдаючи її щоночі, коли вона серед шовкових простирадл у номері вишуканого готелю очікувала на повернення батька, сп’янілого від алкоголю й невдачі.

Щомісяця Лаїя приймала візит одного зрілого чоловіка зі скрушним обличчям, якого батько називав доктором Сентісом. Доктор, чоловік крихкотілий, жив загороджений від світу за скельцями своїх окулярів, які — сподівався він — приховували його зневірений переможений погляд, і знавав колись кращі дні. Замолоду, в роки найбільшого піднесення, доктор Сентіс володів престижним кабінетом на вулиці Аузіяса Марка, куди приходили пані й панночки на виданні чи що вже й по всьому. І там, із розчепіреними ногами простягнуті в залі з блакитною стелею, вершки барселонської буржуазії вже не ховали перед добрим доктором секретів чи сорому. Завдяки його рукам на світ з’явилися сотні здоровеньких малюків, а його піклування й поради врятували життя, а незрідка й репутації пацієнток, що не були належно навчені, аби та частина тіла, що найдужче палала й тріпотіла, зберігала більше секретів, ніж таїнство Пресвятої Трійці.

У доктора Сентіса були спокійні манери й дружній, лагідний тон людини, яка не бачить сорому чи ніяковості у справах житейських. Приязний і спокійний, він умів завоювати довіру й пошану жінок та дівчат, заляканих монашками й приплачуваними ченцями, які розказували, ніби сором буває тільки в темряві або за наущенням нечистого. Він пояснював їм без сором’язливості та маніження, як функціонує їхнє тіло, і навчав не відчувати якогось там встиду перед тим, що, як вважав він, було Господнім витвором. Звичайно ж, людина талановита й успішна, гідна й чесна не могла так легко існувати в суспільстві, й скоріше рано, ніж пізно, вибила її година. Падіння порядних завжди є справою рук тих, хто найбільше їм винен. Зраджують не тих, хто прагне нас занапастити, а тих, хто простягає нам руку, і стається це, аби просто не визнавати боргу вдячності, який маємо перед ними.

У випадку доктора Сентіса, зрада вичікувала певний час. Протягом років добрий доктор пі­клувався про одну високородну пані, що скніла в шлюбі без доторкань і майже без слів із чоловіком, якого ледве знала і з яким побувала в ліжку двічі за двадцять років. Силою звички пані навчилася жити із серцем, затягнутим павутинням, але не бажала вгамувати полум’я поміж ніг, і в одному місті, де чоловіки звикли поводитися зі своїми жінками, як зі святими й незайманками, а з жінками чужими — як із повіями й шльондрами, їй не було важко знайти коханців і зальотників, аби з ними розвіяти нудьгу й нагадати собі, що вона ще жива, хоч би тільки й від шиї униз. Пригоди й знегоди в чужих ліжках тягли певні ризики, і пані не мала секретів від доброго доктора, який перевіряв, чи її бліді й палкі стегна не стали жертвою недуг з недоброю славою. Відвари, мазі й мудрі поради від доброго доктора підтримували пані у стані пречистої пристрасті протягом років.

Та життя розпорядилось, як воно завжди й розпоряджається, коли має нагоду, щоб добрості лікаря вернулися до нього у вигляді жовчі та злоби. У кожному місті пристойне суспільство — це світ майже такий само маленький, як і його запаси порядності, й не могло трапитися інакше, ніж як одного клятого дня якийсь із тих коханців на пів години через свою ницість або з досади, а найпевніше, що через користь, розкрив секретне палке життя самотньої жінки перед очима її товаришок у заздрості. Історія про шльондру в шовкових панчохах — прізвисько, що ним якийсь пліткар із літературними претензіями охрестив її, — завирувала, немов гаряча кров, у пересудах спільноти, яка живилася злослів’ям і підозрами.

Поважні панове, регочучи, розкошували описами в найменших подробицях принад пані, оберненої на шльондру в шовкових панчохах, а їхні не менш поважні й зневажені половини перешіптувалися про оту упосліджену потіпаху, яку мали ж колись за свою подругу, а вона витворяла таке, що й вимовити бридко, розбещуючи душі й проме­жини їхніх чоловіків та синів навкарачки й з пов­ним ротом, і тут дамочки просто хизувалися лінгвістичною акробатикою, якої їх точно не навчали протягом одинадцяти років у школі Найсвятішого Серця. Ця історія, що ширилася з уст до уст, стаючи дедалі екстравагантнішою, не забарилася дійти й до високогідного мужа знакомитої шльондри в шовкових панчохах. Балакали потім, що не винуватий ніхто, що покинути родинне житло було власним вибором тої пані, що вона залишила там свої наряди й коштовності, що перебралася до холодної, неосвітленої, невмебльованої квартири на вулиці Мальорка й що одного прекрасного січневого дня вклалася на ліжку при відчиненому вікні й випила пів склянки лаудануму, і серце її потому спинилося, а очі, розплющені на холодному зимовому вітрі, затягло памороззю.

Її знайшли оголеною, при ній був лише довгий лист з іще не просохлим чорнилом, у якому вона розкривала свою історію і в усьому винуватила доктора Сентіса, що запаморочив її своїми відварами та лукавими словами, аби вона поринула в нестямне й хтиве життя, від якого спасінням могли бути тільки молитва й зустріч із Господом біля воріт чистилища.

Цей лист, переписаний або переказаний, мав широкий обіг серед добропорядного товариства, і вистачило місяця, аби перестав заповнюватися журнал відвідувань консультації доктора Сентіса, а його мовчазна спокійна фігура тепер сприймалася скрізь із погордою, ледве варта погляду чи слова. Після місяців нужди доктор спробував знайти роботу в лікарнях міста, але його ніде не хотіли брати, бо чоловік покійної, яка зі шльондри в шовкових панчохах перейшла в розряд святої мучениці в білому покрові, був людиною неабияк впливовою, тож дав відповідні накази й пригрозив, що кожен, хто зглянеться над доктором Сентісом, доєднається до нього в просторі забуття.

Час та ігнорування спустили доброго доктора з ватяних хмар заможної Барселони, і він став жителем безкраїх сутеренів її вулиць, де сотні шльондр, тепер уже не в шовкових панчохах і зі знедоленими душами, винагородили його послуги й чесність хай не грошима, які заледве мали, але повагою й подякою. Добрий доктор, продавши за безцінь консультацію на вулиці Аузіяса Марка й шале в передмісті Святого Гервасія, аби якось пережити тяжкі роки, придбав скромну квартирку на вулиці Кондаль, де йому й судилося померти багато років по тому, щасливому, втомленому й без докорів сумління.

Саме в ті перші роки, коли доктор Сентіс ходив по публічних будинках та мебльованих кімнатах П’ятого Району, озброєний ліками й здоровим глуздом, він і натрапив на фотографа, який спробував надати в його розпорядження, безоплатно, таланти своєї дочки. Фотограф чув, що доктор втратив дочку, якій було тільки чотирнадцять років, на ім’я Лаїя, і що невдовзі його покинула дружина, не в змозі знести втрату істоти, яка їх єднала. Хто його знав, казав, що добрий доктор жив, зачаклований трагедією смерті Лаїї, яку не зміг урятувати, попри всі зусилля. Фотограф, якого доктор вилікував від якоїсь вушної інфекції, через яку він був на межі втрати слуху й мало не здорового глузду, хотів відплатити йому натурою і був упевнений, що, вивчивши світлини й спогади, які доктор зберігав про покійну, його дочка змогла б повернути її до життя, повернути докторові хоча б на декілька хвилин те, що він любив найбільше у світі. Доктор такий подарунок відхилив, але зайшов у приязнь із фотографом і зрештою перетворився на лікаря його доньки, яку відвідував щомісяця й убезпечував від хвороб і недуг, властивих її професії.

Лаїя обожнювала доктора й палко чекала на його візити. Це був єдиний знайомий їй чоловік, який не дивився на неї з пожаданням, не проєктував на неї безнадійні фантазії. Вона могла балакати з ним про речі, які ніколи б не заторкнула в розмові з батьком, і звіряла йому побоювання й тривоги. Доктор, що ніколи не судив своїх пацієнтів та заняття, які життя для них обрало, не міг приховати свого заперечення способу, в який фотограф торгував найкращими роками дочки. Іноді лікар розповідав їй про свою доню, яку втратив, і дівчина знала — і не було потреби, аби це їй казав хтось інший, — що тільки їй доктор звіряв свої секрети й спогади. У глибині душі вона бажала зайняти місце тої другої Лаїї та перетворитися на дочку цього сумного й доброзичливого чоловіка і покинути фотографа, якого пожадливість та брехня перетворили зрештою на чужинця в одежі її батька. Те, в чому їй відмовило життя, могла надати смерть.

І отак, коли настало 23 квітня, в’язні галереї повернулися подивитись на Давида Мартіна, який із заплющеними очима лежав у темряві своєї келії, і попрохали його розповісти якусь історію, щоб ­розігнати нудьгу.

— Я розповім вам одну історію. Історію про книжки, про драконів та про троянди, як того вимагає сьогодення, але насамперед історію про тіні й попіл, як того вимагає час…

Із утрачених фрагментів «В’язня Неба»

Сонце, стікаючи шарлатною кров’ю, поринало за лінію небокраю, коли кавалер Антоні де Семпере, якого всі звали майстром книжок, виліз на самісінький верх муру, що оточував місто, і розгледів удалині наближення кортежу. Ішов Божою милістю рік 1616-й, і пропахлий порохом туман зміївся над дахами створеної з каменю та вкритої курявою Барселони. Майстер книжок обернув очі до міста, і його погляд потонув у мареві веж, палаців та провулків, тремких у випарах повсякчасної сутіні, ледве прорізуваної смолоскипами та повозами, що тяг­лися, дряпаючи стіни.

«Колись мури падуть, і Барселона розтане під небом, ніби чорнильна крапля у святій воді».

Майстер книжок усміхнувся, пригадавши ці слова, які проказав його добрий друг, покидаючи місто шість років тому.

«Я забираю із собою пам’ять, в’язень краси її вулиць і боржник її темної душі, до якої обіцяю повернутися, щоб, схиливши голову, притулитися до неї в найсолодшому із за­буттів».

Луна від цокоту копит, що наближалися до мурів, обудила його від мріяння. Майстер книжок обернув погляд на схід і розгледів кортеж, який уже в’їжджав на дорогу, що вела до великих воріт Святого Антонія. Погребальний повіз був чорний, оздоблений металевими рельєфами й вигравіюваними фігурами, що зміїлися довко­ла заскленої домовини, запнутої окса­митом. Його супроводжували два вершники. А тягла четвірка румаків, прикрашених плюмажами й жалобними попонами; і колеса, обер­таючись, здіймали хмару куряви, що бурш­тиново палала в призахідному промінні. На козлах виднілася постать візника, обличчя якого було закрите, а за його спиною, вінчаючи повіз, ніби корабельна носова фігура, височів срібний ангел.

Майстер книжок опустив очі й зажурено зітх­нув. А тоді зрозумів, що він не сам, і навіть не мав потреби оглядатися, аби розпізнати присутність іншого. Він відчув той повів холодного вітру й пахощі засохлих квітів, що завжди його супроводжували.

— Кажуть, ніби добрим другом є той, хто вміє водночас пам’ятати й забувати, — мовив гість. — Бачу, Семпере, ви не забули про зустріч.

— Ані ви про борг, сіньйоре.

Другий кавалер наблизився, його бліде обличчя опинилося ледве за п’ядь від лиця майстра книжок, аж Семпере зміг розгледіти власне відбиття в темному дзеркалі цих зіниць, що мінилися в кольорі й звужувалися, ніби вовчі, забачивши свіжу кров. Кавалер не постарів ні на день і був одягнений так само вишукано. Семпере відчув озноб і величезне бажання кинутися навтьоки, але обмежився чемним кивком.

— Як ви мене знайшли? — запитав він.

— Вас видає запах друкарської фарби, Семпере. Чи надрукували ви останнім часом щось вартісне, що могли б порадити мені?

Майстер книжок глянув на томик, який кавалер тримав у руках.

— Моя друкарня скромна, не претендує друкувати пера, гідні вашого смаку. Крім того, бачу, що сіньйоре вже має щось до читання на вечір.

Кавалер сяйнув намистом посмішки, всі­яним білими гострими зубами. Майстер книжок відвів погляд на кортеж, що вже під’їхав до міського муру. Відчувши, як йому на плече лягла кавалерова рука, він зціпив зуби, щоб не затремтіти.

— Та не бійтеся, друже Семпере. Раніше хрипи Авельянеди[10] та зграї невдах і заздрісників, яких друкує ваш друг Себастьян де Кормельяс[11], дійдуть до потомків, ніж душа мого дорогого Антоні де Семпере — до скромного закладу, яким я правую. Нема чого вам мене боятися.

— Щось схоже ви казали панові Мігелю сорок шість років тому.

— Сорок сім. І я не брехав.

Майстер книжок швидко глянув кавалерові просто в очі, й на мить, мов у сні, йому здалося, ніби на його обличчі з’явився смуток, такий само великий, як і той, що обліг його самого.

— Я гадав, що це для вас переможний день, сіньйоре Кореллі, — наголосив він.

— Краса й знання — це єдине світло, що осяває цю жалюгідну скотарню, по якій я приречений вештатись, Семпере. Втратити його — найбільша моя журба.

У них під ногами жалобний кортеж саме проїжджав крізь ворота Святого Антонія. Кавалер порухом руки запросив друкаря зійти до нього.

— Ходімо зі мною, Семпере. Повітаймо нашого доброго друга пана Мігеля в Барселоні, яку він так любив.

І по тих словах старий Семпере полинув у спомин і спогад про той далекий день, коли неподалік від цього самого місця познайомився з юнаком, що мав ім’я Мігель де Сервантес Сааведра, чиї доля й пам’ять мали поєднатися з долею його та з ім’ям його в темряві часів…

Були часи, коли барселонські вулиці осявалися з настанням вечора гаcовим світлом, а прокидалося місто в оточенні цілого лісу труб, що отруювали небо шарлатним димом. Барселона скидалася тоді на урвище, усіяне базиліками й палацами, оплетеними лабіринтом провулків і тунелів, затягнутих постійним туманом, над яким здіймалася величезна вугласта вежа собору — готичний шпиль із гаргулями й трояндами, — на останньому поверсі якого мешкала найбагатша людина міста, адвокат Евелі Ескруч.

Щовечора можна було побачити його силует, окреслений за позолоченими вікнами аттика, що споглядав, немов похмурий вартовий, місто в себе під ногами. Ескруч збив капітал ще в ранній молодості, захищаючи інтереси вбивць у білих рукавичках — фінансистів із колишніх американських колоній та промисловців нової цивілізації парових машин і ткацьких верстатів. Подей­кували, що сто наймогутніших барселонських родин платили за його поради щороку захмарну суму і що різного роду політики та воєначальники з імператорськими претензіями вишиковувались у чергу, аби бути прийнятими в його кабінеті нагорі під шпилем. Розповідали, що він ніколи не спить, що проводить безсонні ночі, споглядаючи Барселону зі свого вікна, і що пере­став спускатися з кімнати під шпилем, відколи тридцять три роки тому померла його дружина. Розповідали, що душа його зранена втратою, і він ненавидить усе і всіх, що не має іншої спонуки в житті, крім бажання побачити, як світ зжеруть його власні жадібність і дріб’язковість.

Ескруч не мав ані друзів, ані довірених осіб. Жив на вершині собору в товаристві лише Кандели, сліпої служниці, про яку злі язики патякали, що вона напіввідьма й бродить по вулицях Старого Міста, спокушаючи солодощами бідняцьких дітей, яких опісля більш не бачили. Єдиною відомою прив’язаністю адвоката, окрім служниці з її потаємними штуками, були шахи. Що Різдва, на Святий Вечір, адвокат Ескруч запрошував відві­дати свій аттик під шпилем якого-небудь барселонця. Він частував його вишуканою вечерею, присмаченою неймовірним вином. Опівночі, коли соборні дзвони весело благовістили, Ескруч наливав два келихи полинівки й викликав гостя на шаховий двобій. Якщо змагальник візьме гору, адвокат зобов’язувався відступити йому всі статки й маєтки. Але якщо програє, то гість мав підписати угоду, відповідно до якої адвокат ставав єдиним власником і роз­порядником його безсмертної душі. Щоразу на Святий Вечір.

У чорній кареті адвоката Кандела об’їжджала барселонські вулиці в пошуках гравця. Жебраки чи банкіри, вбивці чи поети — було байдуже. Партія тривала до світанку першого дня Різдва. Коли криваве сонце вимальовувалося рано-вранці над засніженими дахами Готичного Кварталу, супротивник незмінно розумів, що виклик програно. Він виходив на морозяні вулиці з чим прийшов, а адвокат брав флакон зі смарагдового кришталю й позначав на ньому ім’я невдахи, щоб потім помістити його до скляної шафи, де вже стояли десятки таких флаконів.

Оповідають, ніби того Різдва, що стало останнім у його довгому житті, адвокат Ескруч знов послав білооку й чорнороту Канделу вештатися вулицями в пошуках нової жертви. Заметіль сія­ла сніг над Барселоною, над її понікельованими ожеледдю карнизами й верандами. Зграї кажанів ширяли поміж дзвіницями собору, і місяць із розпеченої міді заливав світлом провулки. Чорні жеребці, що тягли карету, стали як укопані на в’їзді до Єпископської вулиці, їхній переляканий віддих брався памороззю в повітрі. З темряви виринула постать; її довга фата зливалася з білиз­ною снігу, а в руці вона мала букет троянд. Канделу оп’янив їхній пах, і вона запросила жінку сісти в карету. Захотіла спізнати на доторк її лице, але намацала лише кригу та губи, вологі від жовчі. Кандела відвела її до кімнати під шпилем, з якої тоді було видно руїни старовинного кладовища, що поряд із вулицею Авіньйон.

Оповідають, що коли адвокат Ескруч побачив її, то онімів, а тоді наказав Канделі вийти. Запрошена того останнього Святвечора відкинула вуаль, і адвокатові Ескручу, зістареному душею та з погаслим від гіркоти поглядом, здалося, ніби він упізнав обличчя втраченої дружини. Воно сяяло порцеляною й карміном, і коли Ескруч запитав у жінки ім’я, вона обмежилася посмішкою. За мить почулися опівнічні дзвони, і партія розпочалася. Казали пізніше, ніби адвокат був уже втомлений, ніби дав себе перемогти й ніби це Кандела, божевільна від ревнощів, запалила вогонь, що знищив шпиль, над яким по пурпуровому небу Барселони сяйнули світанкові промені. Якісь дітлахи, що зібралися довкола вогнища на площі Святого Хайме, клялися, начебто незадовго перед тим, як у вікнах аттика з’явилися язики полум’я, вони побачили, що адвокат Ескруч вийшов на балюстраду, увінчану алебастровими ангелами, і відкрив смарагдові флакони, випустивши на вітер пір’їни пари, що пролилися сльозами над терасами всієї Барселони. Вогняні змії поповзли, в’ючись, до вершечка шпиля, і тоді востаннє промайнув силует адвоката Ескруча, який, обійнявши вогненну наречену, стрибнув у прірву; їхні тіла розлетілися попелом по вітрі, перш ніж устигли розбитися об брущатку. Шпиль обвалився на зорі, немов тьмяний скелет, склавшись удвоє.

А кінець легенди такий, що за якихось кілька днів після падіння шпиля змова мовчання й забуття назавжди стерла ім’я адвоката Ескруча з літопису міста. Поети й люди духовні запевняють, що навіть сьогодні, якщо хтось спрямує очі в небо на Святвечір, то зможе споглядати примарний силует, огорнений полум’ям на тлі опівнічного неба, і побачить адвоката Ескруча, засліпленого сльозами й розкаянням, який випускає вміст першого зі смарагдових флаконів — того, на якому написано його ім’я. Але не бракує й таких, хто стверджує, що того проклятого світанку чимало людей прибігло на руїни шпиля, аби забрати собі димучий уламок, і що й досі чувати, як рештки карети Кандели торохтять по тьмавому Старому Місту, завжди вночі, у пошуках нового кандидата.

Будинок, де я побачив її востаннє, вже не існує. На його місці височить одна з тих споруд, які не охопиш поглядом і які забруковують небо тінями. І все ж, навіть сьогодні, щоразу, як я там проходжу, пригадую ті кляті дні Різдва 1938 року, коли вулиця Рамона Мунтанера була схилом, по якому ковзали трамваї, а по боках стояли пишні будинки-палаци. На тоді я мав заледве тринадцять років і кілька сентімо на тиждень як посильний у невеличкому ломбарді на вулиці Елізабетс. Власник, пан Одон Льйофріу — сто п’ятнадцять кілограмів дріб’язковості й пі­дозр, возсідав посеред цього базару дріб’язку, скаржачись навіть на повітря, яким дихав отой сраний безбатченко, один серед тисяч, яких випльовувала війна, кого він ніколи не називав на ім’я.

— Хлопче, та боже ж, загаси-но цю лампочку, бо не ті часи, щоб тринькати. Підлогу можна мити й при свічці, це тренує сітківку.

Так збігали наші дні — серед непевних новин про наближення до Барселони військ франкістів, чуток про стрілянину й убивства на вулицях Китайського кварталу та попереджувальних сирен під час повітряних бомбардувань. І в один із тих днів грудня 1938 року, коли вулиці були присипані снігом та попелом, я побачив її.

Вона була в білому, і здавалося, що її постать матеріалізувалася з туману, який заповнював вулиці. Вона ввійшла в крамницю й зупинилася на невеликому прямокутничку світла від вітрини, за яким починалася напівтьма приміщення. В руках у неї був згорток із чорного оксамиту, який вона, не кажучи й слова, розгорнула на прилавку. Гірлянда з перлів та сапфірів сяйнула в темряві. Пан Одон озброївся лупою й почав розглядати коштовність. Я спостерігав за сценою через щілину в дверях підсобки.

— Річ непогана, але часи не сприяють витратам, панянко. Я даю вам п’ятдесят дуро[17] і втрачаю на цьому, але сьогодні Святвечір, а людина ж не камінна.

Дівчина знов згорнула оксамитову тканину й попрямувала до дверей, навіть не змигнувши.

— Хлопче! — рикнув пан Одон. — Нумо за нею.

— Це намисто коштує принаймні тисячу дуро, — зауважив я.

— Дві тисячі, — поправив мене пан Одон. — Тож не даймо йому вислизнути від нас. Простеж за нею до самого дому. І дивись, аби ніхто не довбо­нув її і не обчистив. Ця теж повернеться, як і всі.

Слід дівчини вже танув у білій пелені, коли я вискочив на вулицю. Я йшов назирці лабіринтом вузьких вулиць і випотрошених бомбами та нуждою будинків, доки ми не опинилися на площі Песо де ла Паха, де ледве встиг побачити, як вона сіла у трамвай, що вже рушив угору по вули­ці Мунтанера. Я побіг за трамваєм і застрибнув на задню підніжку.

Ми піднімалися вгору по вулиці, рейки чорно прокреслювалися на сніжному полотні, яке простягла хурделиця, а тим часом починало вечоріти, і небо забарвлювалося кров’ю. Коли ми до­їхали до перехрестя з вулицею Травесера де Ґрасія, від холоду мені аж кістки боліли. Я вже був готовий облишити мою місію й наплести чого-­небудь, щоб задовольнити пана Одона, коли побачив, що вона вийшла й попрямувала до під’їзду великого будинку. Я вискочив із трамвая й побіг заховатися за рогом. Дівчина шмигнула за огорожу саду. Я зазирнув крізь пруття й побачив, як вона йде в глиб алеї. Підійшовши до сходів, дівчина затрималась і обернулась. Я хотів утекти, але крижаний вітер уже відбив бажання дія­ти. Дівчина подивилася на мене з легкою посмішкою і простягла в мій бік руку. Я зрозумів, що вона сприйняла мене за жебрака.

— Іди сюди, — сказала вона.

Уже почало смеркатись, коли я пішов за нею крізь темрявий будинок. Лише слабке світіння вихоплювало з пітьми обриси деяких предметів. Книжки на підлозі й потерті штори впереміш із поламаними меблями, подірявленими картинами та темними плямами, розбризканими по стінах, ніби сліди від куль. Ми зайшли у велику залу, де містився цілий мавзолей старих фотографій, що відгонили небуттям. Дівчина опустилася на коліна в кутку біля каміна й розпалила вогонь газетами та рештками поламаного стільця. Я підійшов до вогнища й узяв з її рук чашку з прохолодним вином. Вона уклякла поряд, застигши поглядом на полум’ї. Сказала, що її звати Алісія. Шкіра її була як у сімнадцятирічної дівчини, але зраджував зосереджений бездон­ний погляд людини, в якої вже немає віку, а коли я запитав її, чи це були родинні світлини, вона нічого не сказала у відповідь.

Я спитав себе подумки, скільки часу вона мешкає тут, сама, заховавшись у величезному будинку, вдягнута в білу сукню, що вже розпов­зається по швах, продаючи за безцінь коштовності, аби вижити. Вона залишила згорток із чорного оксамиту на камінній поличці. Щоразу, коли нахилялася роздмухати вогонь, мій погляд несамохіть звертався до пакунка й уявляв намисто всередині. Кількома годинами пізніше ми почули опівнічні дзвони; ми вже сиділи, обійнявшись, біля вогню, мовчки, і я сказав собі, що, мабуть, так могла обіймати мене мати, якби я її пам’ятав. Коли полум’я почало слабшати, я захотів кинути на вугілля якусь книжку, та Алісія вихопила її у мене й почала вголос читати, аж доки нас не зморив сон.

Я пішов перед світанком; вислизнувши з її обіймів, побіг у темряві до огорожі з намистом у руках. Серце шалено калатало в грудях. Перші години того різдвяного дня я провів із двома тисячами дуро перлів і сапфірів у кишені, проклинаючи ті вулиці, повні снігу та люті, проклинаючи тих, хто покинув мене серед полум’я, аж доки мертвотне сонце простромило крізь хмари світлистий спис, і тоді я покрокував назад, до того великого будинку, тягнучи це намисто, що важило вже, немов ціла плита, і душило мене, бажаючи лише знайти її ще сплячу, заснулу назавжди, щоб повернути його на поличку над вогнищем і змогти втекти, а тоді вже не згадувати ніколи в житті її погляду й теплого голосу, єдиного чистого доторку, який я спізнав.

Двері були відчинені, а крізь щілини у стелі струменіло сріблясте світло. Я знайшов її випростаною на підлозі, вона досі тримала книжку в руках, губи були вкриті трутизною паморозі, на білому від снігу обличчі застиг погляд розплющених очей, червона сльоза застигла на щоці, і вітер, що дув крізь розчинене навстіж велике вікно, погребав її в сніговому пороху. Я залишив намисто в неї на грудях і знов вибіг на вулицю, щоб загубитися поміж мурів міських будівель, заховатися в їхньому мовчанні, тікаючи від мого відображення у вітринах через страх зустрітися з якимсь приблудою.

Незабаром, коли змовкли різдвяні дзвони, знов почулися сирени, і рій чорних ангелів розлетівся по шарлатному небу Барселони, вергаючи стовпи бомб, що, здавалося, ніколи не торк­нуться землі.

Він ніколи не називав свого імені, а мені ніко­ли й не хотілося запитувати про це. Чекав на мене, як завжди, на тій самій старій лавці парку Ретіро[18], що самотіла поміж оголених зимою та дощем лип. Чорні скельця окулярів були мов заслінки на колодязі його погляду. Він посміхався. Я сів на протилежному краю лавки. Кур’єр простяг мені конверт, і я сховав його, не розкриваючи.

— Не перераховуватимете?

Я похитав головою.

— А варто б. Цього разу розцінка потрійна. А ще добові та подорожні.

— Куди?

— Барселона.

— Я не працюю з Барселоною. Ви ж знаєте. Передайте справу Санабрії.

— Та вже спробували. Але виникли проблеми.

Я дістав конверт із грошима й знов простяг йому.

— Я не беру роботу в Барселоні. Ви це прекрасно знаєте.

— І не хочете поцікавитися, хто клієнт?

З його посмішки сочилася отрута.

— Усе в конверті. Квиток на сьогоднішній нічний потяг лежить на ваше ім’я у касі на вокзалі Аточа. Пан міністр просив переказати вам його якнайщирішу особисту подяку. Він ніколи не забуває послуг.

Кур’єр у чорних окулярах підвівся і, злегка вклонившись, зібрався йти. Почався дощ. Уже три роки ми зустрічалися у цьому закутку парку, завжди на світанку, і ніколи не обмінялися жодним словом поза суворо необхідним. Я дивився, як він натягує рукавички з чорної шкіри. Його долоні розкривалися, немов павуки. Він помітив мій уважний погляд і зупинився.

— Якась проблема?

— Просто цікавість. Що ви кажете друзям, коли вони питають про вашу роботу?

Коли він посміхався, його мертвецьке обличчя зливалося із саваном плаща.

— Прибирання. Кажу, що пов’язаний із послугами прибирання.

Я кивнув.

— А ви? — запитав він. — Що ви кажете?

— У мене немає друзів.

Обривки морозяного туману повзли по склепінню вокзалу Аточа, коли я 9 січня 1942 року рушив порожнім пероном, аби сісти в опівнічний експрес до Барселони. Вдячності пана міністра я був зобов’язаний квитком у перший клас і затишком оздобленого оксамитом купе для мене одного. Навіть у ті бентежні дні останнє, що не втрачалося, була взаємоповага поміж професіоналів.

Потяг м’яко покотився по рейках, дим кільватерною лінією поплив по небу, і невдовзі місто розтануло в мерехтливому світлі й порожнечі безлюддя. Допіру тоді я розкрив конверт і дістав кілька аркушиків, старанно складених, надрукованих у пів інтервалу синім чорнилом. Мене здивувало, що конверт не містив ніяких фото. Я запитав себе, чи не віддали Санабрії єдиний портрет клієнта. Та було достатнім прочитати кілька рядків інформації, аби зрозуміти, що цього разу буде без фото.

Я погасив світло в купе й занурився у без­сонну ніч, аж доки зоря скривавила шарлатом небокрай і вдалині вималювався обрис Монжуїку[19]. Три роки тому я поклявся собі ніколи не повертатися до Барселони. Утік із міста з отруєною душею. Нас оточила хаща химерних фабрик, огорнутих сірчаним туманом, і невдовзі тунель, пропахлий кіптявою і прокляттям, проковтнув потяг. Я розкрив валізку й почав набивати магазин револьвера патронами, які мене навчив використовувати Санабрія в ті роки, коли я був його учнем на вулицях Китайського кварталу. Кулі дев’ятиміліметрового калібру з порожнистим носиком, що розкривався щелепами з розпеченого металу при поцілянні й висвердлював на вильоті рану завбільшки з кулак. Коли я зійшов із потяга й опинився перед металевим собором Французького вокзалу, на мене війнув холодний і вологий вітер. А я забув, що місто ще смердить порохом. Попрямував у бік Лаєтанського шляху, затулений завісою зі снігу й пилу, що висіла у водянистій сутіні світанку. Трамваї прокреслювали стежки по білому покривалу, а люди, сірі й без облич, блукали під миготливими ліхтарями, які оббризкували вули­ці фіолетовим віддихом свого світла. Перейшовши через Палацову площу, я заглибився у мережу завулків, що оточували базиліку Святої Марії Морської. Значна частина руїн після повітряних бомбардувань так і стояла занедбаною. Нутрощі будівель, випотрошених бомбами — порожніх віталень, спалень, туалетів, вид­них тепер усім, — височіли поруч із величезними купами уламків, що правили за прихисток вугіль­ним спекулянтам та обірваним типам із поглядом, завжди утупленим у землю.

Дійшовши до початку вулиці Платерія, я пристав, розглядаючи остов будинку, де виріс. Залишився тільки фасад, обпалений вогнем, та прилеглі мури. Виднілися також шрами від запалювальних бомб, що просвердлили поверхи, жбухнувши вогненний торнадо у прольоти сходів та слухове вікно. Я підійшов до під’їзду й пригадав ім’я першої дівчини, яку поцілував на його порозі одного літнього вечора 1913 року. Її звали Мерче, і жила вона на четвертому поверсі, двері ліворуч, зі сліпою матір’ю, якій я ніколи не подобався. Вона так і не вийшла заміж. Пізніше мені розповіли, що під час одного з бомбардувань бачили, як її викинуло з балкона — роздягнену, охоп­лену полум’ям, у зливі тисяч уламків розпеченого скла. Звук кроків за моєю спиною повернув мене в теперішнє. Я обернувся й побачив постать попелястого кольору, що здалася мені копією кур’єра в темних окулярах. Я вже ледве міг розрізняти таких між собою. Погляд і подих у них відгонили тим самим падлом.

— Документи покажи, — процідив він з переможним виглядом.

Я помітив, як по нас черкнуло кілька поглядів, і змарнілі фігури наддали ходу. Я придивився до агента секретної поліції. Трохи за сорок на вигляд, сімдесят кілограмів ваги й ледь зсутулений. З-під чорного шарфа виднілося кілька сантиметрів горла. Черкнути коротким лезом — і менш як за секунду трахея та яремна вена перетнуті, він, і звуку не видавши, валиться на землю, і крізь його пальці на брудне сніжне покривало під ногами витікає життя. Чоловіки, як оцей, мають сім’ї, а я маю справи. Я натяг на обличчя посмішку й дістав документ із міністерською печаткою. Зухвальство як вітром здуло, і він тремтячими руками повернув мені посвідку.

— Прошу мені вибачити, пане. Я не знав…

— Іди собі.

Агент закивав і притьмом зник за першим-таки рогом. Дзвони Святої Марії калатали в мене за спиною, коли я під снігопадом знов рушив до вулиці Фернандо, аби перетворитися на одно­го із сірих перехожих у сірій людській повені, що почала затоплювати вулиці того зимового ранку. Один такий був метрів за двадцять позаду, йшов назирці за мною від Французь­кого вокзалу, певно, переконаний, що я не помітив його присутності. Я відірвався й загубився у тій зручній попелястій анонімності, в якій убивці — професіонали чи просто любителі — йшли, одягнуті бухгалтерами або стажерами, а потім перейшов через бульвар Рамблас до готелю «Схід». Адміністратор одразу мене впізнав і начепив на обличчя посмішку. Крізь прочинені скляні двері ресторану вилущувалися звуки розстроєного піаніно.

— Пан бажає собі номер 406?

— Якщо він вільний.

Я заповнив реєстраційну картку, а адміністратор тим часом підкликав посильного, щоб він узяв мою валізу й супроводив мене до номера.

— Я знаю дорогу, дякую.

Один позирк адміністратора — і посильний позадкував.

— Коли є щось, аби зробити панове перебування в Барселоні приємнішим, тільки натякніть.

— Що зазвичай, — відказав я.

— Так, пане. Будьте певні.

Я вже йшов до ліфта, коли раптом спинився. Адміністратор далі сидів за стійкою зі скам’я­нілою посмішкою.

— Чи зупинився в готелі пан Санабрія?

Він тільки очима кліпнув, та мені й цього було достатньо.

— Від певного часу ми вже не тішимося відвідинами пана Санабрії.

Номер 406 виходив вікнами на бульвар Рамблас, з висоти п’ятого поверху відкривався божественний вид на примару зниклого міста, яка була приречена на спогади про передвоєнні роки. Моя тінь чекала мене внизу, зіщулившись під навісом одного з кіосків. Я опустив жалюзі, зануривши кімнату в сріблясто-сіру напівтемряву, і витягся на ліжку. За стінами повзали звуки міста. Я дістав із валізки револьвер і, з пальцем на спусковому гачку, схрестив руки на грудях та заплющив очі. Поринув у тривожний багнистий сон. За кілька годин чи хвилин мене розбудили чиїсь вологі губи, торкнувшись моїх повік. Гаряче тіло Кандели простяглося на ліжку, її блідаві пальці розстібали одяг, а шкіра білим цукром відсвічувала у відблиску нічних ліхтарів за вікном.

— Стільки часу, — прошепотіла вона, забираючи з рук револьвер і кладучи його на нічний столик. — Якщо хочеш, я можу залишитися на цілу ніч.

— У мене робота.

— Але ж ти знайдеш хвилинку і для твоєї Кандели.

Три роки відсутності не стерли з моїх долонь спогад про тіло Кандели. Нові часи та повернення до вишуканих готелів добре позначилися на ній. Її груди пахтіли дорогими парфумами, а стегна, обтягнуті в оті шовкові панчохи, що вона замовляла собі в Парижі, виказували якусь нову пружність. Кандела віддавалася спокійно й досвідчено, доки я не наситився й не відкинувся набік. Я почув, як вона пройшла до лазнички й відкрила воду. Сів на ліжку й простяг руку по конверт із грошима у валізці. Я потроїв її звичайний тариф і залишив складені вдвоє банкноти на комоді. Потім випростався на ліжку й споглядав, як Кандела підходить до вікна й розчиняє віконниці. Сніжинки, падаючи за вікном, вимальовувалися цятками тіні на її голій шкірі.

— Ти що?

— Мені подобається дивитись на тебе.

— Чому не питаєш, де він?

— А хіба ти скажеш?

Вона підійшла до ліжка й присіла на краю.

— Я не знаю, де він. Я його не бачила. Це правда.

Я тільки кивнув у відповідь. Кандела перевела погляд на гроші на комоді.

— У тебе добре йдуть справи, — промовила тоді.

— Не скаржуся.

Я почав одягатись.

— Уже йдеш?

Я не відповів.

— Тут з лихвою аж за цілу ніч. Якщо хочеш, я чекатиму на тебе.

— Я повернуся пізно, Кандело.

— А я не поспішаю.

Я познайомився з Роберто Санабрією одного вечора 1917 року. Місто розпливалося в тумані й люті серпня. Удосвіта почулися постріли, як майже щоночі. Я спустився на бульвар Борн набрати води у фонтані. Почувши постріли, побіг сховатися у під’їзді будинку на вулиці Монкада. Санабрія лежав у чорній калюжі — липкій плямі, що розтікалася в мене під ногами, на вході до тої вузької щілини між старими будинками, яку де­хто ще називав Мушиною вулицею. У його руках димився револьвер. Я підійшов, і він посміхнувся скривавленими губами.

— Спокійно, хлопче, у мене життів більше, ніж у кішки.

Я допоміг йому підвестися й, підтримуючи його доволі важке тіло, провів до під’їзду на вули­ці Старих Лазень, де нас зустріло бабище траур­ного вигляду з лускатим лицем. Санабрія зазнав два поранення в живіт і втратив стільки крові, що його шкіра набула воскового кольору, але він не переставав усміхатися мені, поки якийсь коновал, що смердів мускатом, промивав йому рани оцтом і спиртом.

— За одне я твій боржник, хлопче, — промовив він, непритомніючи. Санабрія мав пережити ту ніч і ще багато інших, сповнених пороху й заліза. Це були дні, коли барселонські газети рясніли репортажами, що волали про вбивства на вулицях. Синдикати найманих убивць процвітали. Життя й далі коштувало так само мало, як і завжди, але смерть ніколи ще не була такою дешевою. І саме Санабрія, коли я виріс, навчив мене справи.

— Якщо тільки ти не хочеш померти поденником, як твій батько.

Убивати — це необхідність, а ліквідувати — мистецтво, вважав він. Його улюбленими знаряддями були револьвер та ніж із коротким кривим лезом, який використовують матадори на арені на завершення змагання — різкий, точний удар. Санабрія навчив мене, що людині слід стріляти тільки в лице або в груди, по змозі з відстані двох метрів. Він був професіоналом із принципами. Не прибирав жінок чи старих. Як багато інших, убивати навчився на війні в Марокко. Повернувшись до Барселони, розпочав кар’єру в лавах убивць із ФАІ[20], але швидко зрозумів, що Асоціація працедавців платить краще, і ця робота не засмічена гучними заявами. Йому подобалися водевільні вистави та повії, форми дозвілля, які він мені прищеплював із батьківською наполег­ливістю й певною академічністю.

— У світі немає нічого певнішого від добрячої комедії та добрячої повії. Ніколи не зневажай їх і ніколи не почувайся вищим за них.

Саме Санабрія познайомив мене із сімнадцятирічною Канделою, самою спокусою, покликаною працювати в розкішних готелях та кабінетах міської адміністрації.

— Ніколи не закохуйся у те, що не має ціни, — радив Санабрія.

Якось я запитав його, скількох людей він убив.

— Двісті шість, — відповів він. — Але настають сприятливіші часи.

Мій ментор мав на увазі війну, яка вже витала в повітрі, ніби сморід від переповненої каналізації. Перед самим літом 1936 року Санабрія сказав мені, що часи міняються, і невдовзі нам доведеться залишити Барселону, бо місто здригалося, ніби в його серце встромлено кіл.

— Смерть, яка завжди ходить за золотом, пере­міщається до Мадрида, — зауважив він. — А ми — з нею. Це питання часу.

Справжнє процвітання почалося із завершенням війни. Коридори влади корчилися в новому павутинні, і, як мій учитель і передбачив, мільйон убитих[21] ледве починав гамувати спрагу ненависті, що своєю гнилизною затопила вулиці. Старі зв’язки в Асоціації працедавців Барселони широко розчинили нам двері.

— Зав’язуємо з убивствами всяких бідаків у громадських убиральнях за тридцять сентимо, — об’явив Санабрія. — Відтепер починаємо обробляти якісних клієнтів.

Це були майже два неймовірні роки, пра­цьовиті й наділені надзвичайною пам’яттю уми складали нескінченні списки людей, які не заслуговували на життя, нещасних, чиє дихання отруювало непідкупний дух нової епохи. Дюжини тремтячих душ ховалися по злиденних квартирах, боячись денного світла й не знаючи, що вони вже живі мерці. Санабрія навчив мене не слухати їхніх благань, плачу й скиглень, розчереплювати їхні голови одним пострілом упритул, межи очі, перш ніж вони встигнуть запи­тати, за що. Смерть чекала на них на станціях метро, на темних вулицях та в нічліжках без води й світла. Викладачі чи поети, солдати чи інтелектуали — усі впізнавали нас, ледве поглянувши в очі. Дехто помирав без страху, спокійно, з поглядом ясним і спрямованим у очі вбивці. Я не пам’ятаю ні їхніх імен, ні що вони такого зробили, аби заслужити на смерть від моїх рук, але пам’ятаю їхні погляди. Я швидко втратив рахунок чи принаймні хотів його втратити. Санабрія, що вже почав відчувати тягар літ та шрамів, аби й далі займатися справою, відступив мені найвишуканіші замовлення.

— Уже кості риплять. Відтепер обмежуся дешевими клієнтами. Треба вміти зупинятися.

Зазвичай я зустрічався з кур’єром у чорних окулярах на тій самій лавці в парку Ретіро раз на тиждень. Завжди були конверт і новий клієнт. Гроші накопичувалися на рахунку в банківському відділенні на вулиці О’Донелла. Єдине, чого Санабрія мене не навчив, це те, що його робити з тими банкнотами — гладенькими, запаш­ними, лискучими, щойно випущеними монетним двором.

— Чи колись перестануть надходити замовлення? — запитав я його якось.

Це був єдиний раз, коли кур’єр зняв окуляри. Очі в нього були сірі, як і душа, мертві й порожні.

— Завжди є такі, хто не адаптується до прогресу.

Сніг падав і далі, коли я вийшов на Рамблас. Це була майже крижана порохнява, яка не тужавіла й гойдалася під вітерцем світлистими іскрами, що спалахували від подиху. Я попрямував до вулиці Нової, що тепер перетворилася на темний тунель, оточений з боків забутими остовами закинутих танцювальних залів та примарних сцен мюзикхолу, які ще два роки тому перетворювали її на гамірний до зорі осяйний проспект. Хідники тхнули сечею та вуглем. Я пройшов по вулиці Ланкастера до номера 13. Пара старих ліхтарів на фасаді ледве розсіювала темряву, та цього було досить, щоб розгледіти об’яву, прибиту на почорнілих дерев’яних дверях під’їзду.

Я ніколи не зізнався в цьому, але житло знайшов просто дивом. Лаура, цілунок якої був, неначе у танго, працювала секретаркою адміністратора винайму вторинного житла. Я познайомився з нею одної липневої ночі, коли небо палало імлою та відчаєм. Я спав просто на лавці одної з площ, коли мене розбудив доторк чиїхось губ. «Тобі потрібне житло?» Лаура повела мене до під’їзду. Будинок був одним із цих чистих тобі вертикальних мавзолеїв, що заворо­жують старе місто, — не будинок, а лабіринт із гаргулів та реставраційних латок і надбудов, на під’їзді якого була викарбувана дата — 1866. Майже навпомацки я пішов за нею вгору сходами. Від наших кроків будівля рипіла, наче старий корабель. Лаура не спитала в мене про жоден документ чи довідку. Ну то й слава Богу, бо в тюрмах не дають ні першого, ні другого. Піддашшя було розміром з мою камеру, така собі кімнатка на висоті тундри дахів. «О, годиться», — сказав я. Правду кажучи, по трьох роках ув’язнення я вже не відчував запахів, а голоси, що долинали крізь мури, — то взагалі річ звична. Лаура приходила майже щоночі. Її холодна шкіра й туманний віддих були єдиним, що не обпі­кало того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала вниз по сходах. День я використовував, аби подрімати. Сусідам по сходах була притаманна ця сумирна люб’язність, яку породжують злидні. Я нарахував шість родин — усі з дітьми та старими, що тхнули сажею й перекопаною землею. Найбільше мені подобався пан Флор’ян, що мешкав саме піді мною й на замовлення розмальовував ляльок. Кілька тижнів я не виходив з будинку. Павуки заснували арабесками мої двері. Пані Луїса з третього поверху завжди приносила мені щось поїсти. Пан Флор’ян позичав старі часописи й викликав на двобій у доміно. Малеча на сходах просила погратися в хованки. Уперше в житті я почувався бажаним, майже дорогим гостем. Опівночі Лаура приносила мені свої дев’ятнадцять років, огорнуті білим шовком, і віддавалася, наче востан­нє. Я кохав її до світанку, висотуючи з її тіла те, що в мене вкрало життя. Потім я снив чорно-білими снами, що були, немов пси й грішники. Навіть таким покидькам життя, як я, вділяється дрібочка щастя в цьому світі. Те літо було моїм. Коли наприкінці серпня прийшли чиновники з міської ради, я подумав, що то поліція. Інженер, що займався знесенням старих будинків, сказав мені, що не має нічого проти самосельців, але, хоч йому й дуже прикро, вони мусять знес­ти будинок. «Тут, певно, якась помилка», — сказав я. Всі глави свого життя починалися з цієї фрази. Я побіг сходами вниз до кабінету адміністратора, щоб знайти Лауру. Там я знайшов тільки вішак та на пів долоні пилюки. Піднявся у квартиру пана Флор’яна. У темряві гнили п’ятдесят ляльок без очей. Обійшов увесь будинок у пошуках хоч би когось із мешканців. Мовчазні коридори тяглися, завалені непотребом та уламками. «Юначе, цей будинок виведено з експлуатації ще 1939 року, — поінформував мене інженер. — Бомба, що вбила самосельців, непоправно пошкодила всю структуру будівлі». Ми полаялися. Мабуть, я штовхнув його вниз по сходах. Цього разу суддя просто розкошував. Старі товариші зберегли за мною койку: «Та ти все одно завжди повертаєшся». Ернан, що працював у бібліотеці, знайшов газетну вирізку з повідомленням про бомбардування. На світлині тіла були вишикувані в соснових трунах, понівечені шрапнеллю, та все-таки впізнавані. По брущатці розплився кривавий саван. Лаура вдягнута в біле, руки схрещені на розпанаханих грудях. Минуло вже два роки, але в тюрмі живеш спогадами й від них же вмираєш. Охоронці думають, що вони дуже хитрі, та вона знає, як обдурити всі контролі. Її губи будять мене опівночі. Вона переказує мені вітання від пана Флор’яна та інших. «Ти мене завжди кохатимеш, правда ж?» — запитує моя Лаура. І я кажу їй, що так.

По кількох роках, споглядаючи, як жалобний кортеж мого вчителя рухався по проспекту Ґрасія, я пригадав той рік, коли познайомився з Ґауді, і моя доля змінилася назавжди. Тої осені я прибув до Барселони, бажаючи вступити в школу архітектури. Моя мрія завоювати місто архітекторів залежала від стипендії, яка заледве покривала видатки на вступні процедури й кімнату в пансіоні на вулиці Кармен. На відміну від співучнів, убраних, як паничі, моя одіж обмежувалась успадкованим від батька чорним костюмом — п’ятьма розмірами ширшим і двома коротшим, ніж треба. У березні 1908 року мій куратор, пан Жауме Москардо, покликав мене до свого кабінету, аби оцінити мої успіхи і, підозрюю, мій жалюгідний вигляд.

— Мірандо, ви схожі на жебрака, — прорік він. — Воно, звичайно, вдівши жупан, ти ще не пан, та поміж архітекторів ведеться інакше. Якщо у вас сутужно з грошима, мабуть, я зможу допомогти вам. Тут серед професури подей­кують, ніби ви юнак тямущий. Скажіть-но, що ви знаєте про Ґауді?

«Ґауді». На саму тільки згадку про це ім’я мене дрижаки хапали. Я зростав, мріючи про його неймовірні склепіння, про його неоготичні стрімчаки та його футуристичний примітивізм. Ґауді й був причиною мого бажання стати архітектором, а моїм найбільшим прагненням, після того, звісно, щоб не вмерти від висна­ження протягом навчання, було змогти увібрати в себе хоч би тисячну частку диявольської математики, з якою архітектор з Реуса[22], цей сучасний Прометей, розраховував креслення своїх творінь.

— Я — найбільший його обожнювач, — тільки й зміг відповісти.

— Оцього я й боявся.

Я відчув у його голосі оту нотку поблажливості, з якою вже тоді зазвичай говорили про Ґауді. Скрізь лунали вже погребальні дзвони по тому, що дехто звик називати модернізмом, а інші — просто викликом доброму смакові. Нова гвардія снувала доктрину ощадливості, натякаючи, що оті барокові божевільні фасади, які з роками таки ж і створять обличчя міста, мали бути піддані публічному розп’яттю. Ґауді починав поставати в очах тої публіки божевільним безшлюбним відлюдьком, просвітленим, що зне­важає гроші (найнепростиміший з його гріхів), одержимим лише ідеєю побудови фантасмагоричного собору, в крипті якого він проводив більшу частину часу, одягнутий, ніби жебрак, снуючи плани, що кидали виклик геометрії, і переко­наний, що єдиним його клієнтом є Всевишній.

— Ґауді з’їхав з глузду, — повів далі Москардо. — Тепер він збирається розмістити статую Богородиці розміром із Родоського колоса на даху будинку Міла[23] посеред проспекту Ґрасія. Té collons[24]. Але божевільний чи ні — і нехай це лишиться між нами, — не було й ніколи не буде такого архітектора, як він.

— Я вважаю так само, — наважився промо­вити я.

— Ну, тоді ви розумієте, що не варто вам і пробувати стати його наслідувачем.

Поважний професор, певно, прочитав досаду в моєму погляді.

— Але ви можете принаймні стати його поміч­ником. Один із братів Льїмонів[25] казав, що Ґауді потребує кого-небудь, хто говорить англійською; не питайте мене, для чого. Хоча насправді йому треба перекладача з іспанської, бо оцей телепень відмовляється говорити інакше, окрім як каталонською, особливо коли його представляють міністрам та королівським донечкам і синочкам. Я зголосився підшукати кандидата. Ду лью іспік інґліч, Мірандо?

Я ковтнув слину й замолився до Макіавеллі — святого покровителя швидких рішень.

— А літел.

— Ну, тоді конґратулейксонс, і нехай вам пощастить устигнути покаятися перед зустріччю з Господом.

Того самого дня, надвечір, я вирушив до Храму Святого Сімейства, у крипті якого Ґауді мав майстерню. У ті роки Енсанче[26] закінчувався на рівні проспекту Святого Хуана. А далі розгорталося марево полів, фабрик та поодиноких будинків, що височіли, немов самотні вартові на візирних нитках майбутньої Барселони. Невдовзі в сутінках окреслилися шпилі апсиди храму — кинджали, спрямовані в шарлатне небо. На вході до будівлі на мене чекав охо­ронець із гасовим ліхтарем. Я рушив за ним крізь портики та арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Увійшов до крипти, відчуваючи, як серце стукотить аж у скронях. Цілий парк фантастичних створінь хилитався в сутіні. У центрі майстерні чотири скелети звисали з-під скле­піння у такому собі зловісному балеті уроку анатомії. Під цим примарним сценічним механізмом я вгледів сивого чоловічка з найблакитнішими очима, які коли-небудь зустрічав, чий погляд бачив те, що інші можуть лише снити. Він відклав зошит, у якому щось креслив, і всміхнувся до мене. Це була дитяча, магічна й таємнича усмішка.

— Москардо, певно, сказав вам, що в мене не всі вдома й що я ніколи не говорю іспанською. Говорити — таки говорю, хоча тільки тоді, коли треба щось заперечити. А от англійською я й справді не розмовляю, а в суботу відпливаю до Нью-Йорка. Vostè sí que el parla l’anglès, oi, jove?[27]

Того вечора я відчув себе найщасливішою людиною у всесвіті, бо спілкувався з Ґауді, а він розділив зі мною свою вечерю: пригорщу горіхів та листя салату з оливковою олією.

— Чи ви знаєте, що таке хмарочоси?

За браком власного досвіду, я струсив порох з відомостей, що подали нам на факультеті про Чиказьку школу, алюмінієві каркаси та найсучасніший винахід — ліфт Отіса.

— Бридня, — обірвав мене Ґауді. — Хмарочос — це просто собор для людей, що, замість вірити в Бога, вірять у гроші.

Так я дізнався, що Ґауді дістав від одного магната пропозицію побудувати хмарочос посеред острова Мангеттен і що моїм завданням було виступити в ролі перекладача на зустрічі Ґауді із загадковим можновладцем, яка мала відбутися за кілька тижнів у готелі «Волдорф-Асторія». Три наступні дні я провів, замкнувшись у своїй кімнаті й переглядаючи, немов навіжений, граматики англійської мови. У п’ятницю, на світанку, ми сіли на потяг до Кале, де мали переплисти через Ла-Манш до Саутгемптона, а там зійти на борт «Лузітанії». Щойно ми опинилися на борту лайнера, Ґауді усамітнився у своїй каюті, засмучений ностальгією за рідною землею. Він не виходив аж до вечора наступного дня, коли я натрапив на нього на носі корабля, де він сидів, споглядаючи, як сонце спливає кров’ю на небокраї, розвогненому сапфіром і міддю. «Això sí que és arquitectura, feta de vapor i de llum. Si vol aprendre, ha d’estudiar la natura»[28]. Подорож перетворилася для мене на прискорений і променистий курс навчання. Щовечора ми походжали по палубі й розмовляли про плани та мрії, і навіть про життя. За браком іншого товариства й, мабуть, відчуваючи просто релігійне обожнювання, яке він викликав у мені, Ґауді обдаровував мене своєю дружбою й показав мені вже зроблені начерки свого хмарочоса — справжнього вагнерівського шпиля, який, утілений у життя, міг би стати найчудеснішим творінням, збудованим колись людською рукою. Від ідей Ґауді забивало подих, та, попри це, я не міг не помітити, що в його голосі не було ні пристрасті, ні інтересу, коли він пояснював цей проєкт. Увечері напередодні прибуття я насмілився поставити йому питання, що мучило мене, відколи ми знялися з якоря: чому він забажав ув’язатися в проєкт, що мав відняти в нього місяці чи й роки, далеко від рідної землі й насамперед від витвору, що перетворився на мету його життя? «De vegades, per fer l’obra de Déu cal la mà del dimoni»[29]. Тоді Ґауді зізнався мені, що, коли він погодиться звести оту вавилонську вежу в серці Мангеттена, його клієнт зобов’язувався покрити видатки на завершення Святого Сімейства. Досі пам’я­таю його слова: «Déu no té pressa, però jo no viuré per sempre…»[30].

Ми прибули до Нью-Йорка надвечір. Зловісний туман повзав поміж висоток Мангеттена — гігантського міста, що губило само себе, тікаючи під пурпуровим грозово-сірчастим небом. На причалі району Челсі на нас чекав чорний автомобіль, що повіз нас крізь похмурі каньйони до центру острова. З-поміж бруківки спіралями вилася вгору пара, а трамваї, авто й усілякі громохкі засоби пересування роями люто мчали крізь це місто пекельних вуликів, нагромаджених над історичними будинками. Ґауді похмуро споглядав це видовище. Шаблі кривавого світла з-під хмар пронизували місто, коли ми в’їхали на П’яту Авеню й угледіли обрис «Волдорф-Асторії» — такого собі мавзолею з мансард та веж, на попелищі яких за двадцять років височітиме Емпайр-Стейт-Білдінґ. Директор готелю вийшов нам назустріч, аби привітати особисто, і повідомив, що магнат прийме нас надвечір. Я шпарко перекладав, а Ґауді обмежувався покивуванням. Нас відвели до розкішного номера на сьомому поверсі, звідки можна було споглядати, як усе місто занурюється в сутінки.

Я дав носієві добрі чайові й у такий спосіб дізнався, що наш клієнт мешкав у розкішному номері на останньому поверсі й ніколи не виходив з готелю. Коли я спитав, що він за один і який на вигляд, розсильний відповів, що ніколи його не бачив, і дременув чимдуж. Коли надійшла година нашої зустрічі, Ґауді підвівся й сумно глянув на мене. Одягнутий у шарлатну уніформу ліфтер чекав на нас у кінці коридору. Поки ми їхали вгору, я помітив, що Ґауді бліднув, ледве здатний втримати в руках течку з ескізами.

Ми вийшли в оздоблений мармуром вестибюль, від якого вела довга галерея. Ліфтер зачинив двері за нашими спинами, і світло кабіни зникло углибині. І тоді я побачив полум’я свічки, що наближалося до нас по коридору. Її тримала струнка фігура, одягнута в біле. Довге чорне волосся облямовувало обличчя, блідіше за спомин, а на ньому — двоє блакитних очей, які встромлялися в саму душу. Двоє очей, таких самих, що і в Ґауді.

— Welcome to New York.

Нашим клієнтом виявилася жінка. Молода жінка бентежної краси, яку аж боляче було споглядати. Вікторіанський хроніст описав би її як ангела, та я не бачив нічого ангельського в її поставі. Рухи її були, наче в кішки; посмішка — немов у плазуна. Пані повела нас до зали, напівосвітленої свічками, що палали буремним сяйвом. Ми сіли. Ґауді почав показувати один за одним свої начерки, а я перекладав його пояснення. Годину чи вічність по тому пані встромила в мене погляд і, облизнувши кармінові губи, дала зрозуміти, що тут я мав залишити її віч-на-віч із Ґауді. Я скоса зиркнув на маестро. Ґауді незворушно кивнув.

Стримуючи мій інстинкт, я підкорився і ви­йшов до коридору, де вже розчинялися двері ліфта. Затримався на хвильку, аби озирнутися, й угледів, як пані схилялася над Ґауді, беручи — з безмежною ніжністю — його обличчя в долоні й цілуючи його в губи. Саме тоді ніби подих блискавки світнув у темряві, і мені на мить здалося, що поряд із Ґауді була не пані, а темна фігура мерця з великим чорним псом, що простягся біля її ніг. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері ліфта, були сльози на облич­чі Ґауді, що палали, наче ядучі перлини. Повернувшись у номер, я простягся на ліжку, моя свідомість задихалася від нудоти, і я провалився в сон без сновидінь.

Коли перші промені торкнулися мого обличчя, я побіг до кімнати Ґауді. Ліжко було не розстеленим, не було й ознак перебування маестро. Я спустився до адміністрації спитати, чи хтось знає щось про нього. Швейцар сказав, що за годи­ну перед тим він бачив, як той вийшов і попрямував кудись угору по П’ятій Авеню, де його мало не збив трамвай. Не можучи собі цього пояснити, я одразу здогадався, де точно зможу його знайти. Я пробіг десять кварталів до собору Святого Патріка, ще порожнього о такій ранній годині.

З порога вгледів постать маестро, який укляк перед олтарем. Я підійшов і сів поряд. Мені здалося, що його обличчя постаріло на двадцять років за цю ніч, набувши отого відсутнього виразу, що буде притаманним йому до кінця його днів. Я запитав, хто була та жінка. Ґауді розгублено подивився на мене. І тоді зрозумів, що лише я бачив пані в білому, і хоча не насмілився навіть припустити, а що ж бачив сам Ґауді, усе одно був певен, що він бачив те саме. Того ж вечора ми сіли на зворотний рейс. Споглядали, як Нью-Йорк тане на небокраї, аж раптом Ґауді дістав течку зі своїми ескізами й пожбурив її за борт. Переляканий, я запитав, що ж тепер буде з коштами, необхідними для завершення робіт у Святому Сімействі. «Déu no té pressa i jo no puc pagar el preu que se’m demana»[31].

Під час подорожі я тисячу разів питав його, що ж то була за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. І він тисячу разів утомлено посміхався мені, мовчки заперечливо хитаючи головою. Коли ми прибули до Барселони, моя функція перекладача вже не мала сенсу, але Ґауді запросив приходити до нього, коли я тільки схочу. Я повернувся до буденності факультету, де Москардо нетерпляче очікував, аби вивідати все у мене.

— Ми з’їздили до Манчестера подивитися на фабрику заклепок, але за три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять лише варену яловичину й зневажають Пресвяту Діву.

— Té collons.

День, коли скінчився світ, захопив мене зненацька на перехресті П’ятої та П’ятдесят сьомої вулиць; я саме дивився у свою мобілку. Рудоволоса дівчина зі сріблястими очима обернулася до мене й промовила:

— Чи ти відчув уже: що розумнішими стають мобілки, то дурнішими — люди?

Вона здавалася одною з дружин Дракули після спустошення якоїсь крамниці готичних товарів.

— Я чимось можу допомогти вам, панянко?

Вона відповіла, що світ наближається до свого кінця. Небесна Юридична Служба видала наказ про призупинення через неналежне функціонування; вона ж була грішним ангелом, посланим із підземного світу, аби докласти зусиль, щоб нещасні душі, як-от моя, організовано рушили до десятого кола пекла.

— А я гадав, що отам, унизу, є тільки дев’ять кіл, — заперечив їй.

— Нам довелося додати ще одне для тих, хто жив так, ніби думав, що житиме вічно.

Я ніколи не зважав занадто на препарати, що приймав, але досить було раз зазирнути в ці сріблясті очі, аби зрозуміти, що вона каже правду. Помітивши мою розгубленість, дівчина пові­домила, що, оскільки я не працював у фінансовому секторі, вона дозволяє мені три бажання, перш ніж Великий вибух здійснить перемотку і Всесвіт здетонує так, що знов перетвориться на горошину.

— Обирайте, добре подумавши.

Я трохи поміркував, а тоді виголосив:

— Хочу дізнатися про сенс життя, хочу взнати, де можна знайти найкраще у світі шоколадне морозиво, і хочу закохатися.

— Відповідь на два перші твої запитання одна­кова.

А щодо третього, то вона поклала на мої губи цілунок, що духмянів усією істиною світу й змусив мене забажати стати пристойною людиною. Ми пішли прогулятися на прощання парком, а потім сіли в ліфт, щоб піднятися на самісінький верх солідного готелю з готичними капітелями, що височів на протилежному боці вулиці, звідки побачили, як світ прямує до грандіозного кінця.

— Я кохаю тебе, — мовив я.

— Та знаю.

Ми стояли там, узявшись за руки, спогля­даючи, як всеохопна навала багряних туч затягує небеса, і тоді я заплакав, нарешті відчувши себе щасливим.

Руїс Сафон Карлос

Туманне місто

Оповідання