2023

ISBN 978-617-17-0165-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

ISBN 978-966-942-826-4 (серія)

ISBN 978-966-982-728-9

© Ємець С. В., текст, 2021

© Пузій В. К., передмова, 2022

© ТОВ «Видавництво Віват», 2023

Світлана Тараторіна ― українська письменниця, PR-менеджерка, журналістка. Володарка премій «ЛітАкцент року ― 2018» та The CHRYSALIS

AWARD від Європейського товариства наукової фантастики. Співавторка

youtube-каналу «Фантастичні talk(s)».

Спалахи ― катастрофи нез’ясованого характеру ― перетворили колись

квітучий півострів Кіммерик на попіл. Дешт ― світ нового порядку. Мешканці

землі, яким вдалося вижити, стали засоленими, а з летючої станції «Мати Вітрів»

на померлий світ дивляться Старші Брати.

Один із них, Талавір, отримує завдання розслідувати вбивство, а також

знайти Золоту Колиску ― таємничу зброю, розроблену вченим

Мамаєм. Та, ступивши на висушену твердь Дешту, він уже не зможе

повернутися. Талавір муситиме пройти випробування нищівною правдою, що

виявиться страшнішою за гарячий всезнищенний суєр.

Солоні гранули на скривавлених пучках древніх богів розкажуть свою

історію, історію спопелілого світу…

Незвичний для химерного жанру чіткий поділ Добра і Зла, але кримська

тема саме такою і є… Утім, кожен читач зробив цей вибір уже давно, коли

вперше відповів на запитання-гасло: «То чий Крим?» Тому його не злякають

жахіття «Дому солі»: кажуть, що покоління війни не боїться вигаданих страхів, а

радше відпочиває за їх допомогою від буденних воєнних переживань.

Алі Ден’ізджи,

Автономна республіка Крим,

Україна

Озирнутися й повернутися

«І побачив: ось здіймається дим від землі, немов дим із вапнярки. .»

Ще з півтори сотні років тому звичною складовою українського пейзажу

були валки чумаків, що везли з Криму сіль. Сіль була валютою — твердою й

певною, надійнішою за будь-які банкноти.

Хоч як парадоксально, але тоді Крим був більш присутній у

повсякденному житті українців, ніж тепер. От просто завдяки тій самій солі, але, звісно, так само й завдяки іншим товарам, що їх привозили з півострова.

Від березня 2014-го Крим у нашому житті проглядає переважно крізь

призму анексії: новини про переслідування, арешти, економічні санкції…

Останні півроку – ще й про російські ешелони зі зброєю та військами, які

заходять на нашу територію з півострова.

Зброя замість солі, окупанти замість чумаків.

Іншого Криму — у майбутньому знов українського — для нас наче й не

існує. Хіба як фігура замовчування: відкладене рішення, гіркий факт, який тут і

зараз лишається незмінним, а отже, і говорити про нього надто боляче.

Нині, наприкінці 2022 року, Світлана Тараторіна пропонує нам свою візію

майбутнього Криму. Хотів би помилитися, та, схоже, це перша за всі вісім років

російської агресії спроба уявити, яким Крим буде… чи яким міг би бути, та, сподіваюся, ніколи не стане.

«Дім солі» — фентезійна антиутопія, тобто в жодному разі не претендує на

науково достовірне моделювання. Водночас Крим Тараторіної — яка сама

народилася й жила там вісімнадцять років — цілком упізнаваний. Весь роман

побудований на відсилках до історії та культури півострова — не так у сюжеті, як у тому матеріалі, з якого постає Крим, Що Ніколи Не Існував.

Це дає унікальний ефект. З перших сторінок «Дому солі» ви відчуваєте

відсторонення, відчуження: це вочевидь не той Крим, який ми знали…

А власне — який ми знали? Та й наскільки глибоко знали взагалі?

Наскільки історія й культура Криму були присутні в нашому повсякденному

житті починаючи зі шкільних уроків і завершуючи сучасними серіалами, белетристикою, піснями?.

Фантастичний прийом дозволяє в цьому випадку розпочати знайомство

наново. Подивитись свіжим поглядом. Дізнатися те, про що й не здогадувалися.

А не здогадувалися ж про чимало речей.

Це особливо помітно, коли звертаєш увагу на додаткові матеріали до

роману. Чи вимагав би такої кількості приміток роман, присвячений часам

Хмельниччини або Другої світової? Взялася б авторка пояснювати, хто такий

Сковорода, де знаходиться Софіївка, як звучать трембіти?

А от кримські реалії — принаймні для читачів, якими їх бачить Світлана,

— потребують таких приміток.

В цьому сенсі роман має стати наступним кроком у поверненні Криму до

нашого культурного простору. Хай реальні факти тут переосмислені, хай до

документального додане фантастичне, тим цікавіше буде читати «Дім солі». Хто

захоче дізнатися більше — звернеться до приміток і словника наприкінці. Хто

прагнутиме чистого задоволення від сюжету — дістане і його, а всі ці відсилки

сприйматиме як реалії вигаданого світу, як гобітів чи білих блукачів.

Що важливіше: «Дім солі» — та книжка, яку із насолодою читатимуть не

тільки українські читачі. В цьому сенсі вона може стати однією з тих історій, які

й для закордонної аудиторії маркують Крим як не-російський.

Це роман про віднайдення власного минулого, пошуки коріння, про

необхідність озирнутися на все те, що лишилося позаду.

Дехто вважає, буцімто дружина Лота перетворилася на соляний стовп

через те, що порушила заборону. Що озирнулася, коли тікала з родиною із

Содому.

Ті, кому довелося тікати з рідних місць, можливо, розповіли б інше.

Сказали б, що це була сіль від іще не виплаканих сліз — за рідним містом, за тим, чого вже не вдасться повернути.

В Україні з 2014 року таких стовпів могло би постати чимало — вистачило

б не на дім, а на багато міст солі. Та рано чи пізно настає час повертатися.

Наводити лад і пам’ятати.

«Дім солі» Світлани Тараторіної — один із перших кроків назад, до

нашого Криму.

А ще — це захопливе читання про вигаданий і справжній химерний світ.

Заздрю вам, бо ця

мандрівка у вас іще попереду!

Володимир Аренєв

09.08.22

Застереження

Усі імена не випадкові.

Кожен із тих, хто їх носив, свого часу впливав на історію Криму.

Присвячую моїй бабусі Світлані Тараторіній, яка переїхала до Криму 1962

року. З 2021 року вона живе на материковій Україні. Зараз їй 95 років.

Ба, ми ще повернемося додому.

Графічні роботи, використані в книжці «Дім солі», створені за мотивами

перформативної скульптурної інсталяції «Зоряний пил» Марії Куліковської

(Виставка «Дивовижні історії Криму», Мистецький Арсенал, 2019).

Марія Куліковська — мультимедійна художниця, архітекторка, перформерка-акціоністка, лекторка та кураторка. Народилася (1988) в Керчі, АР

Крим, Україна. Має активну громадянську позицію, виступає проти окупації

Криму на всіх майданчиках.

Великий південь солі. Тонший день,

в якому речі знову з іменами.

І тільки те, що побувало нами,

плодами вже не вкільчиться ніде.

Воно тепер — прозора висота,

де дім дощу і ластів’ячі крики.

І ранки схожі на зняття з хреста,

і вечори, як проводи навіки.

Над полем крові змінюється світло,

любов і лють щодня ростуть углиб.

Цю дивну землю успадкують діти.

Ми теж були як діти. Ми могли б.

Але не всім дозволено дійти.

Великий південь. Брами солі білі.

Птахи вечірні гріють животи

об тепле гíлля.

Катерина Калитко

Пролог

Сержантка похитнулася й припала на одну ногу. Талавіру знадобилася

мить, щоб зрозуміти: гомілку жінки ковтнула земля. Ґрунт перетворився на

гострі білі зуби, що зімкнулися під її коліном.

— Нас атакують! — востаннє закричала командирка, і площу накрило

вибухами.

«Шейх-Елі мало бути порожнім. Спалахи знищили все живе», — роїлося в

його голові.

Руки діяли швидше, ніж розум. Цілей було забагато. І всі здавалися

неможливими, абсурдними, занадто жахливими, щоб бути реальними. З руїн

ринули потвори, які колись були людьми. Дехто мав кілька пар рук, інші —

додаткові голови, тваринні тулуби, звірячі вишкіри та пазурі. Вони діяли швидко

й жорстоко — вгризалися в горлянки, розривали Братів голіруч і бігли далі.

Проте найдужче вражали ходячі трупи. Ці істоти ще зберегли людську подобу, але їхні тіла вкривали виразки, шкіра звисала з пальців довгими кривавими

шмарклями, очі зяяли чорною порожнечею. Сліпі, зруйновані, вони нападали так, наче це був останній наказ мозку, що поволі теж перетворювався на слиз.

Монстри кидали каміння та пляшки із запальною сумішшю. Талавір устиг

помітити, як кілька десятків неповоротких потвор звалили з ніг одного Брата.

Ліворуч упало ще двоє.

Талавір оскаженіло стріляв, але потвори не зважали на кулі. Якщо хтось і

падав, то за ним поставали інші.

На купу каміння виповзла жінка з тулубом ящірки.

Вона хижо роззявила рота й облизнулася довгим зміїним язиком. Брат М-14 наставив на неї автомат — і це була помилка. Талавір скрикнув, попереджаючи: М-14 занадто близько, якщо потвору розірве — зачепить і його.

Талавір схопив камінь і з криком кинув у потвору. Нехай підповзе ближче до

нього. Почвара лише на мить зупинила на ньому погляд, наче він був частиною

пейзажу, і розвернулася до М-14. Гвинтівка в руках М-14 задрижала. Той вагався

лише мить, а тоді зненацька наставив дуло на Талавіра.

— Ні! Що ти робиш? Це ж я! Твій брат!

М-14 випустив чергу. Талавір відчув, що падає. Побачив, як засвітилася

жінка. З-під її лап вирвалися іскри, пульсуюче черево розірвалося, град каміння

накрив усе довкола.

Він прокинувся за кілька годин. А може, минуло кілька років. Навкруги

панувала тиша. Перед очима стрибали червоні цятки, у горлі кілком стояв смак

солоного заліза. З небом коїлося щось неймовірне. Там, де мали бути зірки, розлилося рожеве марево. Воно мінилося, щоразу складаючись у нові візерунки, наче північне сяйво. Тільки тут, у Кіммерику, це було неможливо… А потім

пішов сніг. Химерний блідо-рожевий сніг. Талавір відчував, як кришталики

сідають на нього, прошивають шкіру, врізаються в кожну клітинку. Проникаючи, вони щось у ньому змінювали. Талавір збагнув, що сталося з людьми Шейх-Елі.

Талавір не відчув страху чи загрози. Він навіть спробував зловити

«сніжинку» язиком і, на свій подив, відчув гіркий смак солі. А потім — він міг

заприсягнутися — почув голоси. І знову заплющив очі.

ЧАСТИНА ПЕРША

КАТАБАЗИС

Талавір. Вільне падіння

— Гей, хабібі, ну-ну, милий, це лише кошмар. — Чиїсь пальці торкнулися

його плеча. Талавір ледве стримався, щоб їх не скинути. — Ну-ну-ну, — Руф

говорила з ним, як із дитиною. — Ти на Матері Вітрів. Це просто черговий сон.

Обличчя М-14 розтануло в мареві сну, хоча присмак солі нікуди не подівся.

Знайома вібрація механізмів, що ніколи не спали, заспокоїла. Мати Вітрів була

старим підводним човном, що тепер силою наукового генія Гавена Белокуна

парила над колись духмяними степами Кіммерику, які після Спалахів, після

катастрофи перетворилися на засолений мертвий Дешт.

Станція закректала. З низької стелі побігла цівка іржі. Вони знову

набирали висоту. Унизу почалася чергова руйнівна буря. До Спалахів вони були

пиловими, а тепер несли смерть — суєр, речовину, що змінювала і вбивала.

Крізь кругле брудне вікно до маленької кімнати просочувалося сіро-рожеве

світло, наче вони й справді були під водою. Талавір потягнувся.

— Ти справді віриш, що колись ця махина ходила по дну океана?

— Так! Я тобі вже сто тисяч разів казала. — Руф різко розвернулася і

змусила його втиснутися в бортик. Прикручене до стіни ліжко було завузьким

для двох. — Після того як наземну Матір Вітрів спалили засолені — нехай

Двобог зжере їхні гнилі душі! — Гавен Белокун молитвою змусив підводний

човен зависнути в повітрі. Завдяки йому навіть суєр не має над нами достатньої

сили. У нас є ще п’ять хвилин. — Руф кінчиками пальців торкнулася його

оголеної спини, певно, вважаючи, що кожен урок треба закріплювати сексом. У

доторку відчувалася заздрість до його ідеального, не підвладного мутаціям тіла.

Руф маніакально боялася змін, які спричиняв суєр. Та вона помилялася. Попри те

що Станція висіла в повітрі, суєр проникав навіть сюди.

За кілька місяців перебування на Матері Вітрів волосся на голові Руф

змінилося на блакитне пір’я. Вона казала: «Це краще, ніж жерти мертвечину чи

залишитися без шкіри, як деякі мутанти внизу. А зміни після першої дози

сповільнюються». У це вірили на Матері Вітрів. Тому намагалися не схоплювати

додаткових доз: не потрапляти під суєрну бурю та не залишати підводний човен.

Як показали численні експерименти з живими організмами, концентрація

суєру на землі та в повітрі була різною. Якщо людину з Дешту підіймали на

Матір Вітрів, то вона втрачала суєр. І це призводило до нових мутацій, іноді

смертельних. Але це були лише загальні правила. Дехто не припиняв

змінюватися й упродовж усього життя на Станції. Руф іще не знала, чи

пощастило їй.

— Ти не змінюєшся. Так довго на Станції — і жодного прояву, —

пробуркотіла Руф, проводячи пальцями по рельєфних м’язах Талавіра.

Він перехопив руку, підніс до губ і повернув на її голе стегно.

— Не тільки не змінився, але й прокинувся в чудовій формі, і це після

кількарічної коми! Суєр мене любить.

Талавір спустив ноги з ліжка, витяг із купи одягу свій комбінезон і став

одягатися. Іноді в кошмарах йому приходили спогади про перші години після

пробудження. Вони були наповнені болем. І це дивувало, позаяк Талавір точно

пам’ятав момент, коли почув голос Гавена Белокуна, розплющив очі й легко

встав із ліжка. Він почувався прекрасно, немов проспав нормальну ніч, а не

понад десять років.

Руф незадоволено хмикнула. А вже за мить водила тонкими пальцями по

своїй шкірі. Темні від кни нігті вправно пробігли по сідниці, торкнулися

западини під коліном і повільно поповзли внутрішньою поверхнею стегна.

Пальці мали мету.

Але Талавіру було не до того.

— Що сьогодні сталося? Я чув гупання. І ти не поспішаєш мене відпускати.

Руф в останній спробі вигнула спину, демонструючи западинки над

сідницями, і потягнулася по одяг.

— Може, і сталося. Сфена зараз постійно на містку. Але мене не шукали.

Вона знає, що я пішла до тебе, хабібі.

«Бо ти маєш за мною стежити», — подумки закінчив Талавір, який розумів

причину цікавості до

нього. Він потрапив під суєр, роки проспав на Матері Вітрів, а потім

прокинувся без жодної зміни, наче нічого й не сталося. Для науки він був цінний

екземпляр. Талавіру не подобалася ця думка, бо він хотів, щоб у ньому бачили

насамперед відданого Старшого Брата, воїна Двобога. Він розвернувся до Руфі і

якомога спокійніше запитав:

— Знову напали на гуманітарний конвой? Потвори?

Офіційно люди в Дешті значилися зміненими, самі себе вони кликали

засоленими, але рідко хто на Матері Вітрів називав мутованих інакше, ніж

потворами.

— А-а-а! — Руф загрозливо помахала пальчиком.

Усі спроби Талавіра витягти з неї більше інформації наштовхувалися на

цей жест. Замість одягатися, Руф підійшла до крихітного дзеркала, яке ховала за

портретом лідера Старших Братів і живого пророка — Язика Двобога. Гріх

самозамилування вважався одним із найсерйозніших, а тому дзеркала були

заборонені.

— А я не скажу Белокуну, що ти порушуєш Догмат і чиниш харам, —

посміхнувся Талавір і показав на блискучу поверхню.

Руф роблено посміхнулась у відповідь. Вона належала до Зіниць — служби

розвідки Матері Вітрів, які мали нечувані свободи, порівняно з іншими Братами

на станції. Зіниці могли фарбувати волосся й нігті червоною кною, проколювати

вуха, носити яскраві хустки, неначе потвори з долу, і, що вражало найбільше, вживати юшан — наркотик із модифікованого суєром полину. Але навіть для неї

звинувачення в гріховній любові до себе могли спричинити серйозні проблеми.

Талавір більше жартував, ніж погрожував, але Руф сприйняла слова за чисту

монету.

— Щось сталося внизу. — Руф швидко сховала дзеркальце, напружила

лоба й по складах вимовила незнайоме слово: — Ек-стра-ор-ди-нар-не. Перша

Зіниця Сфена отримала повідомлення. Вони навіть посварилися з Белокуном. І

це не через бурю. Звечора всі на вухах. Тільки я тобі не казала.

Талавіру хотілося дізнатися подробиці, але під стелею тривожно заблимав

червоний вогник. Наближався час молитви.

Він нахилився до одягу, щоб передати його Руфі. Він не помилився в

передчуттях. Щось сталося. Ось чому Белокун досі не викликав його на

традиційну розмову. Із розхристаних кишень жіночого комбінезона із

дзенькотом вивалився на підлогу різний дріб’язок. Руф заметушилася, кинулася

збирати.

— І як вони постійно розстібаються?

— Легко, якщо нехтувати Догматом і не задраювати одяг на всі ґудзики. З

іншого боку, як іще гарній жінці демонструвати якомога більше свого

привабливого тіла? — Талавір підібрав зв’язку магнітних ключів, дістав з-під

ліжка помаду й навіть повернув паличку юшану. Руф ледь устигла її сховати. З

динаміків загриміли перші ноти гімну Двобога. Він лунав що кілька годин і був

обов’язковим до виконання для всіх, хто перебував на борту підводного човна.

Талавір поблажливо похитав головою, спостерігаючи, як Руф осмикує одяг, поправив свій і затягнув:

Я Старший Брат, я гвинт Старших Братів, я пес Старших Братів.

Я воля Двоголового Бога і його Язика.

Старші Брати — перші з обраних. Ми — хранителі пам’яті, ми єдині знаємо правду.

Священний вогонь Двоголового Бога омиє землю, і кращі, сильніші повстануть на місці слабких і слабкодухих.

Старші Брати будуть усюди. Слався, Двобоже, і Язик твій.

Слався! Слався! Слався!

«Ми — хранителі пам’яті, ми єдині знаємо правду». Ці слова знову

нагадали Талавіру про вранішній кошмар. Він подумав про Брата, який стріляв у

нього в Шейх-Елі. Брат міг піти на Брата, тільки якщо зрадив Догмати, зрадив

Двобога. Але хто кого зрадив під час тієї різанини? Чому його власний Брат

прагнув його смерті? Чи була уві сні бодай дрібка правди? Гавен Белокун

називав амнезію наслідком тривалої коми, а сни — фантазіями через

посттравматичний шок. Талавіру не хотілося вірити, що марення були

відгомоном реальних спогадів. І все ж ця думка не відпускала.

— Слався! Слався! Слався!

Руф полегшено видихнула. Наступний гімн прозвучить уже після полудня.

Вона забула про погрози Талавіра й ще раз підійшла до маленького дзеркала та

спробувала вирвати синю пір’їну, що виросла занадто близько до брови. У цьому

була вся Руф: переймалася зовнішністю більше, ніж власною безпекою. Але

сьогодні все було не як завжди. Червоний вогник знову замиготів. З динаміка

пролунало її ім’я. Це означало, що її викликали на місток до керівництва станції.

Жінка сіпнулася, ліктем зачепила дзеркальце, воно зірвалося й полетіло додолу.

Руф кинулася до скарбу. В її очах набубнявіли сльози. Губи беззвучно

ворушилися.

Талавір підняв уламок і на мить затримав погляд на відображенні. Із

дзеркала на нього дивилися темні вузькі очі. Жорсткі зморшки зібралися в

кутиках. Він не впізнавав зображення. Заснув двадцятирічним, а прокинувся

чужим дорослим чоловіком. Кома забрала роки та спогади, лишила божевільні

сни про війну й відчуття втрати. Він не зможе стати істинним Братом, поки не

зрозуміє, що з ним сталося.

Руф схлипнула. Вона досі була тут, і це повернуло Талавіра до реальності.

— Це лише скло. Кажуть, у потвор із долу дзеркал узагалі немає. І не тому, що в Дешті вони заборонені. Потвори бояться на себе дивитися. Ти ж не така. Ти

не потвора. А пір’я додає шарму, — сказав Талавір те, що вона хотіла почути, і

змусив її кинути уламки в смітник.

— Знаю, — крізь зуби проказала Руф. — Я не така дурна, як ти думаєш. Не

така, як ти. Я не хочу вниз, я не хочу в Дешт.

— Чого ти думаєш, що я туди хочу? — відповів він, здивований словами

Руфі. Коробочказчервоноюкнопкою підстелеюзайшласяістеричнимревом.

— Ти бурмочеш це вві сні. Хочеш дізнатися, що сталося в Шейх-Елі?

«Скільки про це знає Белокун?» — подумав Талавір, відчуваючи гнів на

самого себе за ці мимовільні одкровення. Руф доповідала не тільки Сфені, а й

особисто очільнику станції. Коробочка знову повторила її ім’я.

— Іди. Отримаєш догану. У нас ще буде час поговорити, — сказав Талавір.

Гавен Белокун не поспішав відпускати його з Матері Вітрів. А отже, вони з

Руф’ю приречені терпіти одне одного.

Руф кивнула й зникла за дверима. А він перевірив магнітного ключа, який

непомітно поцупив у Руфі. Талавірові стало її майже шкода. За втрату ключа

Перша Зіниця призначить Руфі тижневу спокуту. А та навіть не здогадається, що

це справа його рук. «Треба буде подарувати їй нове дзеркало», — подумав

Талавір.

Ще кілька секунд він постояв перед зачиненими дверима, уявляючи

маршрут, і вийшов у коридор. Руф мала рацію: він мусив дізнатися, що сталося в

Дешті. Чому в нього стріляв М-14? Чому спогади про різанину в Шейх-Елі —

єдине, що залишилося від його життя? І ким він був у тому житті? Відповіді на

ці питання — єдиний спосіб зрозуміти, кого він бачить щодня в дзеркалі. Хто він

— той, кого всі називають «Талавір Каркінос»?

***

У вузьких коридорах Матері Вітрів панувала метушня. Талавіру кілька

разів доводилося ховатися в альковах і пропускати Старших Братів. Якщо вони

його й помічали, то не виказували цього. Він ніби й був одним із них, але

зламаний, дивний, щось середнє між потворами, над якими проводили

експерименти, і справжнім Братом. Тому Брати воліли не реагувати на його

появу.Талавіру довелося кілька разів нахилитися, щоб подолати шлюзові двері та

спуститися на середню палубу. Тут розташовувався Медичний відділ. Оббиті

пластиком стіни поглинали шум. Тьмяні електричні лампи заливали вузькі

коридори розсіяним світлом. Жодних написів і позначок. До того він ніколи не

був в архіві Матері Вітрів — афізі, але знав, що кімната розташована десь у

Медичному.

Одна з ручок у довгому коридорі сіпнулася. У дверях показався яскраво-синій гумовий черевик. На всій станції такі носила лише одна людина —

здоровезний медбрат Толік. З-за дверей висунулися голомозий череп і металева

таця з ампулами. З кімнати долинув слабкий дитячий писк. Хай би що сталося на

Матері Вітрів, експерименти в Медичному не зупинялися. Талавір причаївся за

дверима. Якщо Толік надумає повернутися, доведеться вигадувати пояснення, чому він сюди прийшов. Медбрат зачинив двері й зупинився, наче

прислухаючись. Широка спина затуляла весь коридор. У Талавіра навіть

проскочила шалена думка напасти на Толіка. А потім він уперся плечем у

двері з магнітним замком, яких раніше не помітив. Талавір швидко відімкнув їх і

заскочив у темну кімнату. За стіною пролунали важкі кроки. Толік пішов своєю

дорогою.

— Фух, це було близько. — Талавір увімкнув світло й отетерів.

Він потрапив куди треба! Афіза — кімната спогадів, база даних Матері

Вітрів. На столах припадали пилом старі комп’ютери. Талавір сумнівався, що їх

можна оживити. Після Спалахів техніка в Дешті майже не працювала. Під

стелею висіли пожовклі мапи. На одній був Кіммерик до Спалахів. Тоді його ще

не називали Дештом. Мапа фіксувала просування військ Старших Братів. Сині

стрілки, що позначали їхні війська, вражали стрімкістю — на противагу

хаотичним точкам спротиву. Тоді, до Спалахів, Старшим Братам вдалося

підкорити країну на материку, а от у Кіммерику вони загрузли. Ніхто не очікував

від кіммеринців такого спротиву. Кривава війна тривала кілька років. Старші

Брати майже здобули контроль над Кіммериком, коли сталися Спалахи.

Зелені міста перетворилися на руїни. Степові райони — на засушливі

пустки, гірські — на голе каміння, а прибережні поглинуло море. Перешийок, що з’єднував Кіммерик із материком, з’їли Гнилі болота. Територію, що

потрапила під Спалахи, накрив вічно блискучий суєрний купол. Талавір

зусиллям волі відігнав спогад про бій у Шейх-Елі. Це була перша зустріч зі

зміненими, перший вихід Старших Братів у Кіммерик після Спалахів.

Але що вони там шукали? Чому опинилися в епіцентрі одразу після

катастрофи?

Талавір і гадки не мав, звідки починати. В афізі були сотні тек зі

справжніми прізвищами й кодовими іменами, прийнятими в Старших Братів.

Свого імені він не знаходив. І як у бісової матері знайти свою справу, коли не

пам’ятаєш, як тебе звали, коли забув, яким було твоє обличчя до коми? Талавір

грюкав ящиками й перебирав картки. Збоку стояла залізна шафа, позначена

буквою «М». «М-14», — спливло в голові ім’я Брата зі сну. Талавір поторгав

кілька ручок. Усе було замкнене. Між кришкою одного з нижніх ящиків і

стінкою шафи Талавір розгледів щілину. Серед сміття знайшов металеву планку

й застромив туди. Дочекався, поки стихнуть чергові кроки в коридорі, і натиснув

на важіль. Замок клацнув.

Талавір висунув шухляду й переможно усміхнувся. Справи мали загальну

назву «Проєкт М» і містили інформацію про тих, хто загинув чи зник безвісти в

Шейх-Елі. Кожна особова тека містила фото людини у формі Старших Братів.

Десятки світлин та імен. Але як упізнати забуте обличчя? Чергове фото змусило

затамувати подих. Він його знає! Це Брат зі сну. М-14. Він був реальним! Не

марення й не фантазія.

Талавір прочитав кілька рядків і завмер від несподіванки. М-14 теж був у

комі і прокинувся за кілька тижнів до нього. Талавір судомно переривав папери, шукаючи подробиці. Але нічого не було.

Лише коротка інформація на одну сторінку, наче життя М-14 теж стерли.

Двері ляснули, хтось зайшов до афізи, а з динаміка пролунало ім’я

Талавіра.

***

Талавір запхнув аркуш під куртку, зачинив шухляду й тільки тоді

обернувся. Коло дверей стояла невисока худорлява жінка з яскраво-червоним

волоссям, закрученим у тугі дреди. Зачіска нагадала Талавіру кіммерицький міф

про Горгону. Тільки в Горгони були змії замість кіс. А в цієї цілком по-зміїному

примружені очі на хворобливо блідому обличчі. Це була Перша Зіниця станції

Сфена. Як і всі Зіниці, вона ходила з непокритою головою, носила сережку в носі

й червону цятку в ключичній западині — знак секти дівовірів . Та секта

сповідувала містичне вчення про жіночу складову Двобога .

Подейкували, що батько Сфени був улемом (радником самого Язика), але

нещодавно його звинуватили в зраді. Перед Сфеною поставили непростий вибір: розділити долю батька чи відправитися в Дешт. Вона обрала призначення в один

кінець. З Кіммерику не поверталися. Той, хто прожив тут якийсь час, уже не міг

існувати без суєру. Казали, що перші вчені, що побували в Дешті, а потім

вийшли за межі суєрного купола, помирали в страшних муках у спеціальних

клініках, де їх ніхто не міг відвідувати, а тому й перевірити, наскільки правдиві

ці чутки. Якщо чогось потребували на Матері Вітрів, то це привозили та скидали

з повітря. Про інші контакти Талавір не чув.

Саме під керівництвом Сфени розвідниці Станції — Зіниці — отримали

нечувані права, а вона — їхню беззастережну повагу. Менше ніж за рік Першій

Зіниці вдалося стати правою рукою очільника Матері Вітрів. Таку кар’єру вона б

ніколи не змогла зробити на материку, де найпочеснішою роллю для жінки було

народження наступних Старших Братів.

З динаміків знову пролунало ім’я Талавіра й наказ з’явитися до Гавена

Белокуна.

— Здається, це мене? — невинно всміхнувся він до Сфени.

— Тебе, — високим, ледь гундосим голосом проказала Перша Зіниця та

штовхнула двері. Цей жест означав тільки одне: він мав іти за нею, інших

варіантів не передбачалося.

Дорогою до Белокуна вони мовчали. Папери з афізи неприємно терлися об

шкіру. Один обшук — і вони виявлять крадіжку. «І що зроблять? — подумки

обурився Талавір. — Спишуть до Медичного на експерименти? Малоймовірно.

Белокун сам назвав мене цінним екземпляром. Більше десяти років у комі — і

жодних наслідків. Окрім втрати пам’яті. Максимум призначать десятиденну

таубу й продовжать регулярні допити. Тести — як це називав доктор». Значно

більше Талавіра турбувало інше — обличчя з теки, яке до того він бачив лише

вві сні.Очільник Матері Вітрів доктор Гавен Белокун зустрів їх у своєму кабінеті.

Це був високий худий чоловік із сивим, акуратно розчесаним волоссям.

Так само бездоганним був його одяг — сніжно-білий кітель, застібнутий на

всі ґудзики. Белокун завжди тримав коло себе вологі серветки й обов’язково

протирав руки після того, як торкався інших людей. Усі на Матері Вітрів якось

пахли. Руф і Сфена — пряним юшаном, Толік — потом і гумою, а Белокун —

лише антисептиком. У царстві іржі та старої фарби очільник Станції видавався

занадто стерильним.

Він тримав маркер і дивився на Дешт.

Ніхто не знав, як підводний човен тримався в повітрі, але плавати він би

уже не зміг. В обшивці вирізали великі вікна, каюти розширили, а непотрібної

машинерії позбулися.

Усю стіну перед Гавеном Белокуном займала панорама Території К, як ще

називали зону ураження Спалахами. Величезне скло вкривали чорні лінії й дати, наче позначки рівня води на будинках у зонах паводків. Жодна звивина не

повторювала попередньої. Белокун здійняв праву руку, як диригент на початку

симфонії, та обвів маркером оновлену лінію обрію.

— Тут промчав лише хвіст суєрної бурі, але бачиш, як усе змінилося? —

не повертаючи голови, прокоментував очільник Станції.

Талавір побачив, що на заході, за кілька фарсахів від Станції з’явилися

нові величезні кістки, наче доісторична риба вистрибнула за здобиччю й зогнила

з роззявленою пащею. Гряда праворуч, яку вони називали Хребцями, просіла

відсотків на двадцять і тепер скидалась на звалене будівельне каміння. За нею

виднілися розвалини Шейх-Елі, між ними і Станцією, наче окреслений маркером, чорнів острівець випаленої землі. Це був епіцентр Спалахів, мукоеде ляїн ер —

свята проклята земля, як її називали потвори. Вони вірили, що цього місця

торкнувся Бог Спалахів.

— Такі зміни. А вночі нас відвідала лише тридцятивідсоткова суєрна буря.

Як її називають потвори — Шейтан-той. — Белокун відійшов од вікна.

«І зачепила кабінет», — подумав Талавір, розглядаючи зміни в інтер’єрі.

У кабінеті Белокуна наче пройшов фестиваль дитячого малюнка. Стіни, дверцята шаф, навіть частина вікна були заліплені пожовклими аркушами. Між

ними сиротливо чорнів церемоніальний портрет Язика Двобога.

Белокун сів на канапу коло стіни й показав на велике, оббите штучною

шкірою крісло. На Сфену навіть не глянув. Склав руки на грудях і застиг, уважно спостерігаючи за тим, як Талавір вмощується в незвичне сідало. Тепер їх

розділяв лише масивний металевий стіл.

Белокуна вважали легендою. Він — той, хто пережив Спалахи. Учень

доктора Зорга — одного із засновників Старших Братів та поплічника самого

Язика. Доктор Зорг розробив теорію про ідеального солдата. З цією метою він

проводив експерименти над людьми. А війна завжди дає матеріали для таких

досліджень. Зорг не дожив до вторгнення в Кіммерик. Його справу продовжив

Гавен Белокун. Разом з іншим науковим генієм на химерне ім’я Мамай Белокун

заснував на півострові

наукову станцію. Після Спалахів він залишився на Території К —

досліджувати феномен суєру, охороняти владу Старших Братів і захищати край

від мутованих. За наказом Белокуна до Матері Вітрів для експериментів

регулярно доставляли цікаві екземпляри з Дешту — потвор із неймовірними

змінами.

Талавір намагався зосередитися на докторові, але погляд постійно чіплявся

за малюнки на стінах. Вони непокоїли.

Над канапою висіло схематичне зображення будинку. Над кривим димарем

світило рожеве, викривлене суєром сонце. Поряд росло велике дерево. На

сусідньому малюнку цей самий будинок був зображений великим планом. У

вікні другого поверху застигла чорна зубата тінь. На іншому малюнку море

викинуло на берег уламки галери. Усюди лежали тіла, потвора зі звірячою

головою тягла на плечі здобич — дівчинку із синіми очима. Ще на одному

малюнку височіла гора, всередині якої була замурована колиска.

— Подобається?

— Це намалювали діти з Медичного?

Зухвале запитання. Усі знали, що в Медичному проводять експерименти

над дрібними потворами, дітьми їх ніхто не називав. Їм би не дозволили

малювати.

Белокун мовчки взяв зі столу коробочку, витяг колоду й поклав на стіл

кілька карт. Знову подивився на Талавіра. Він очікував на реакцію.

— Що це означає? — Талавір подивився на карти, вони повторювали

дитячі малюнки на стінах.

— Хто автор?

Белокун знову не відповів, натомість переможно подивився на Сфену.

Талавір відчув, ніби за нього торгуються. Очільник Станції наче щойно виграв

якесь парі в підлеглої. Пекельно-червоні губи жінки ледь сіпнулися. Талавір

напружився. З одного боку, це був звичайний черговий тест від Белокуна; з

іншого, до них вперше долучилася Сфена. Що ж змінилося? І чи пов’язано це з

подіями в Дешті, про які згадувала Руф? У Талавіра зародилася надія. Він і

справді понад усе хотів спуститися додолу. Але Перша Зіниця обірвала його

сподівання:

— Він не готовий. Я знайшла його в кімнаті пам’яті. Він рився в архіві.

— Ти був в афізі? — Белокун зацікавлено подивився на Талавіра. — Що ти

там шукав?

— Це не має значення, він порушив догмат покори, — перебила Сфена.

— Хто б говорив про покору, — огризнувся Талавір. — Я хочу знати

правду. Мені набридло, що ви ховаєте мою справу. Навіть без спогадів я

залишаюся Старшим Братом. Я хочу знати, ким був до Шейх-Елі і що там

сталося.

— Він… — знову почала Сфена.

— Почекайте, — Белокун провів пальцем по розкладених картах і

зупинився на зображенні вибуху. — Ти хочеш відповідей? Що ж, почнемо з

першого запитання. Ці малюнки намалював доктор Мамай. Ми були знайомі з

дитинства, а зустрілися в школі доктора Зорга.

«У школі доктора Зорга — у Лебенсборні», — здогадався Талавір. До

Спалахів у Старших Братів

була низка наукових станцій по всій країні, куди вони відбирали

обдарованих дітей. Над ними теж ставили експерименти. Щоправда, вони мали

стати вченими, армією Зорга, а не солдатами.

— Мамай любив Кіммерик. Знався на його історії, — вів далі Гавен

Белокун. — Навіть ім’я вибрав кіммерицьке, оце-от химерне Мамай, на честь

якогось місцевого хана. До Спалахів він був головним науковим консультантом

на Матері Вітрів. Працював над зброєю для Старших Братів.

Талавір і раніше чув історії про зниклого під час Спалахів доктора. Але

тоді багато хто зник. Чого Белокун розказує це саме зараз? Як це пов’язано з тим, що він знайшов в афізі?

— Архіви доктора Мамая згоріли під час нападу засолених, що стався

через рік після Спалахів. — Белокун витер руки, наче навіть спогад про ту атаку

був йому огидним. — Хоча назвати ті каракулі архівами було б перебільшенням.

Бачиш, як він малював? Немов шестилітня дитина. Так само й писав. Але нехай

це не вводить тебе в оману. Мамай був генієм. Тримав усе тут, — Белокун

довгим скрюченим пальцем постукав себе по скроні. — Тому його голова була

настільки важлива. Ти хотів знати правду? Твій загін одразу після Спалахів

вийшов у Шейх-Елі, щоб відшукати доктора Мамая.

Талавір відкинувся в кріслі. Папери, сховані під комбінезоном, підступно

зашаруділи. Він отямився більше ніж місяць тому. Хай скільки він розпитував, скільки шукав правди про своє минуле, йому ніхто нічого не відповідав. Чому

саме сьогодні?

— Що сталося в Дешті? Ви когось знайшли?

— Навпаки, — здавалося, Белокун тільки й чекав на це запитання. —

Загубили. Прийшло повідомлення, що в Дешті, у селищі Ак-Шеїх, загинув один

зі Старших Братів. Сфена підозрює місцевих.

— Місцевих? Як таке може бути? Вони ж ледь жевріють? Напіврозумні

істоти, залежні від нашої гуманітарної милості… — Щось в очах Белокуна

змусило Талавіра зупинитися. Чому він так дивиться, ніби чекає, що Талавір от-от сам знайде розгадку?

«Загинув один зі Старших Братів… А до чого тут він — Талавір

Каркінос?»

— Хто загинув? — запитав Талавір і цієї ж миті зрозумів, що вже знає

відповідь.

Він витяг украдені в афізі папери й кинув на стіл.

— Це він? — Під фото стояло «Рябов. Псевдо — М-14». — Це його вбили?

Іншого Брата з мого загону? Він вийшов із коми незадовго до мене. Як він

опинився в Дешті?

Белокун уже роззявив рота для відповіді, але несподівано в кабінеті

потемніло. Вікно накрила тінь велетенського крила. Це був Птерокс —

найбільший птах Дешту. Його викликали тоді, коли було потрібно терміново

подолати велику відстань. Отже, сьогодні хтось полетить. Але хто й куди?

Сирени завили. «Чортів Мато Дуковач», — скривився Белокун і подав знак

Сфені. Жінка підскочила до Талавіра й безцеремонно потягнула за рукав.

Талавір запручався, — йому так нічого й не сказали! — але розмова була

завершена.

— Ти отримаєш відповіді, — пообіцяв Белокун і гукнув до Сфени: —

Готуй його!

Перша Зіниця випхала Талавіра за двері.

— Вітаю, ти склав іспит, на тебе чекає Дешт. — Сфена легенько

штовхнула його пальцем у груди, наче вже випроваджувала зі Станції. —

Обіцяю, це буде боляче.

***

Перша Зіниця завела Талавіра до одного з кабінетів Медичного відділу, показала на кушетку і з дзенькотом відчинила скляну шафку, що стояла у кутку, не знайшла потрібного й знову зачинила дверцята. Скло лише дивом не

розлетілося. Сфену аж підкидало від люті.

— Звідки ти знав, чиї документи шукати в афізі? Хто сказав, що в Дешті

помер саме Рябов? Руф? Вона нишпорила в моїх паперах? — Від жування

юшану в кутиках її губ виступила червона слина.

«Він мені снився із самого пробудження», — подумки відповів Талавір, але ця відповідь їй би точно не сподобалася.

— Випадково. Згадав його обличчя, — збрехав Талавір.

— Ти нічого не пам’ятаєш, — огризнулася Сфена.

До кімнати непомітно зайшла медична сестра в хіджабі. Сфена зауважила

її присутність, тільки коли жінка необережно штовхнула Першу Зіницю

об’ємними стегнами.

— Постав тут! — крикнула Сфена.

Жінка з поклоном опустила на столик загорнуту в папір банку, випрямилася й поправила хустку. У неї було блискуче, як намащений олією

янтих, обличчя. Талавіру здалося, що там, де тканина притулялася до шкіри, він

побачив оголене м’ясо. Від жінки пахло, немов від ятки з пряними травами. Але

цей аромат приховував сморід гнилля.

— Тобі дуже пощастило, — уже значно спокійніше прогугнявила Сфена.

— За інших обставин ти мав би ще кілька місяців бути під наглядом. Суєр мало

вивчений. Те, що ти прокинувся після кількох років коми, нічого не доводить. З

тобою може статися що завгодно й коли завгодно. Загиблий Брат Рябов був із

твого загону, теж потрапив під перший суєр у Шейх-Елі і теж спав у комі. Ви з

ним — останні з вашого загону. Решта давно загинула. А ви вижили й почали

прокидатися. Спершу він, тепер ти. Якщо ти хочеш запитати, чому саме зараз, через тринадцять років після Шейх-Елі, то я уявлення не маю. Нам потрібно не

кидати тебе вниз, а провести більше тестів. Але Белокун вважає, що тільки ти

зможеш зрозуміти, що сталося з Рябовим. Його не лякає навіть твоя амнезія. Ця

місія може змінити твоє життя. Зі зламаного, зіпсутого Брата ти отримуєш шанс

стати повноцінним членом держави. Звісно, якщо тобі стане розуму не закінчити, як Рябов. — Сфена надягла гумові рукавиці й підсунула до себе банку, котру

принесла закутана в хіджаб. — Раджу не довіряти місцевим. Вони не ті, ким

можуть здаватися.

Поки Талавір роздумував над її словами, Перша Зіниця кивнула медсестрі, і та схопила його за руки. Сфена блискавично витягла з банки якусь слизьку

істоту й кинула в обличчя Талавіру. Він навіть не

встиг зреагувати. Лоб оперезав біль. Талавір спробував вирватися. Здерти

істоту з обличчя. Але жінка в хіджабі була напрочуд сильною.

— Перестань звиватися. Це манкур. Він уже проник.

Талавір відчув, що хватка стала слабшою, скочив із кушетки й подивився в

скло. По центру лоба пульсувала зірка. Береги рани затягнуло рожевим слизом.

Манкур скидався на медузу чи затягнуте більмом око.

— Що це таке?

— Ти глухий? Манкур. — Сфена зняла рукавиці й показала банку.

На дні лежала істота, що нагадувала ропуху — мала слизьке розпухле тіло, вкрите пухирями та різнокольоровими крапочками. Сфена торкнулася спинки

бакаси, і в лоб Талавіра наче вдарили струмом.

— Гей, попереджати треба, що ви збиралися засунути в мене оце. —

Талавір ледь подолав спокусу потерти манкура.

— І що тоді, ти б не погодився спуститися в Дешт?

«Вона знала. Знала, що й це б мене не зупинило». Талавір зауважив, як

Сфена скривилася, витягнувши пальці з банки.

— Тобі теж не подобається її торкатися?

— Бакаса тягне суєр, а ще дозволяє відчувати твої думки. — Сфена хижо

посміхнулася, витерла пальці об край кушетки й наказала жінці в хіджабі

винести банку з бакасою. Коли за медичною сестрою зачинилися двері, нахилилася до Талавіра й облизала гострі зуби. — Ти дуже самовпевнений, як на

того, хто проспав тринадцять років і уявлення не має, що тут відбувається.

Белокун — видатний науковець, але дехто в оточенні Язика думає, що його зірка

закотилася разом зі зникненням доктора Мамая. Що важливо, що справді

важливо, — то це зброя, яку розробив Мамай.

— Зброя? — у голові Талавіра заворушилися туманні уривки розмов з

Руф’ю. До свого зникнення під час Спалахів Мамай розробляв якусь таємну

зброю. Вже зовсім по секрету Руф повідала, що ця зброя і призвела до

катастрофи. — Але ж ніхто так і не дізнався, що саме він винайшов, чи дізнався?

Сфена завагалася, наче зважуючи, чи може йому довіряти.

— Він називав свою зброю Золота Колиска. На честь давньої кіммерицької

легенди про артефакт, що дає владу над цією землею. Про Золоту Колиску досі

ходять чутки. Наче вона досі в Дешті.

— І що? Ти натякаєш, що Рябов шукав Золоту Колиску?

— Я впевнена. Він не просто так подався в те селище. Ак-Шеїх було

місцем народження доктора Мамая. Я хочу, щоб ти дізнався не тільки, як помер

Рябов, але й що він знав про Золоту Колиску. І звітувати маєш особисто переді

мною. Зроби це — і зможеш не тільки повернути колишній статус, а й піднятися

на наступний щабель Колеса Двобога ще за цього життя. Домовилися?

Сфена пропонувала те, про що вони ніколи не говорили з Белокуном, —

майбутнє, ще й відповіді на всі питання про минуле. Пропонувала за спиною в

очільника Станції. Але чи міг Талавір їй довіряти?

Як знати, може, це черговий тест, і якщо він його провалить, то йому не

дозволять спуститися, або ж навпаки — шанс отримати більше? Талавіру не дали

додумати.

До кімнати постукали. Скрипучий голос передав наказ Першій Зіниці

з’явитися на містку.

— Ти погано вчила Догмат, — сказав Талавір до того, як встиг зважити всі

«за» і «проти». — Влада в Старших Братів належить чоловікам. Ти остання, перед ким я буду звітувати.

Зуби Сфени заскреготали.

— Іноді я забуваю, що попри вік ти так і залишився двадцятилітнім. Але

Дешт і це виправить, — проказала вона й вийшла з кімнати.

— Зніма-ай іштані! — несподівано наказала жінка в хіджабі.

Талавір знову не помітив, коли вона прийшла. Жінка говорила із сильним

кіммерицьким акцентом і мала великі тваринні очі з райдужкою на все око.

Тільки зустрівшись із нею поглядом, Талавір згадав, що бачив її раніше. У перші

дні пробудження, коли він ще був на межі сну й реальності, вона часто

опинялася біля його ліжка. Зараз це здалося дивним: вона нібито навіть йому

співала. І вже точно обтирала його голе тіло.

— Як тебе звуть?

— Ха-анум.

Жінка відвернулася, запалила свічки й кинула до кам’яної ступи жменю

сушених трав із баночок. Кімнату наповнив задушливий пряний аромат.

— Ти тут давно, Ханум?

У пам’яті спливла одна з історій Руфі про жінку, яка почала працювати на

Станції ще до Спалахів. Вона пережила катастрофу та напад засолених на

наземну Станцію й піднялася в небо на Матері Вітрів. Руф казала, що Ханум

спіткали страшні зміни, вона несповна розуму, але досі жива.

Наче підтверджуючи, що таки жива, жінка загриміла склянками, дістала

кілька пластин із пігулками, вправно схопила Талавіра за щоки й запхала одну

пігулку до його рота. — Ха-анум тут да-авно. Ба-агато вас таких бачила. Хо-ороша дитина. — Жінка доброзичливо поплескала його по обличчю, а тоді

повторила, підіймаючи шприц: — Іштані. Ма-аю підготу-увати тебе до Дешту.

У її голосі було щось по-материнськи наполегливе, і Талавір неохоче

оголив сідницю.

— Це зупинить дію суєру? — Він утрачав терпіння. До болю в лобі

додалася печія від уколу.

— Бійся не Дешту, бійся жінок. — Ханум усміхнулася і знову поплескала

його по щоці.

Рука оголилася, і Талавір побачив, що й нижче зап’ястка в неї не було

шкіри, лише голі криваві м’язи.

— Три-имай. І не за-агуби. — Жінка показала на аптечку зі знаком

Старших Братів — трикутником, у який вписані хрест і півмісяць із зіркою, — а

потім полізла в пазуху, витягла якийсь предмет і простягнула Талавіру.

— Це теж мені?

— Тобі, мі-ій хлопчику, — кивнула Ханум.

На її долоні лежала золота пластинка, що могла бути й монетою, і

оздобленням стародавнього одягу.

— Дякую. — Талавір вирішив не сперечатися з божевільною й забрав

подарунок.

***

Свіже повітря ляснуло по обличчю. У носа вдарив запах солі та спеченого

степу. Сонце було в зеніті. Це давало змогу розгледіти тонку вуаль суєрного

купола, що майорів високо над ними. Вона наче тремтіла й переливалася від

небаченого вітру.

На злітному майданчику вже стояла Сфена. Червоні дреди здіймалися, наче змії. Жоден м’яз не видавав їхньої розмови в Медичному. У руках вона

тримала металеве відро. Поряд стояло кілька Старших Братів у сірому. Вхідний

люк із ляскотом відчинився. Його ледь не відірвало поривом вітру. На

майданчик вийшов Белокун. Навіть у скупому світлі він здавався мертвотно

блідим.

— Ну? — сказав він до Сфени й ледь не впав від наступного пориву вітру.

І цієї ж миті щось велике й смердюче з шумом приземлилося поряд із

очільником Матері Вітрів. Талавір застиг. З боку Старших Братів почувся зойк.

Сфена закусила губу. Лише Белокун, прикриваючись рукою від вітру, ступив

крок уперед.

Птерокс був заввишки в три людські зрости. На передніх кінцівках мав

вивернуті суглоби, тому скидався на здивованого богомола. Птах роззявив

гігантського дзьоба і протяжно закричав. Тільки тоді Талавір помітив на його

шиї наїзника. Мато Дуковач по-павучому сповз на поверхню Станції. Казали, що

у війну, яка тривала до Спалахів, він зрадив кіммеринців і перейшов на бік

Старших Братів. Інші говорили, що він працював відразу на обидві сторони, й

успішно це робить досі — годується з двох рук. У випадку з Мато Дуковачем цю

приказку можна було розширити. Наїзник мав чотири верхні кінцівки. Барвистий

одяг тріпотів на вітрі. Його обличчя затуляла маска з пір’я і кісток. Мато

Дуковач підійшов до Белокуна й простягнув до нього усі руки, наче хотів міцно

обійняти.

— Може, цього разу забажаєш чогось іншого? — без особливої надії

запитав очільник Станції.

Мато Дуковач навіть не ворухнувся. Губи Белокуна перетворилися на

перевернуту підкову. Він жестом покликав Сфену, потім закотив рукав і

випростав тонку білу руку. Талавір зауважив, що вона була цілком нормальною.

Рудокоса витягла з відра великий загнутий ніж і одним швидким рухом

розпорола Белокунові шкіру. Темна в’язка кров заструменіла у відро.

Мато Дуковач забрав ємність, підніс до обличчя й відпив, залишки

вихлюпнув у дзьоб птаха.

— Ще!

Белокун притуляв до рани якусь ганчірку. Він явно не очікував такого

повороту.

— Це нормальна плата. Тут не так уже й далеко, — пробував

поторгуватися доктор. Мато Дуковач продовжував тримати відро в нижніх руках

на рівні обличчя Белокуна. Талавір подумав, що цій потворі нічого не вартує

верхніми скрутити Гавену шию.

— Добре! — форкнув доктор і роззирнувся. Його погляд ковзнув по

Старших Братах. Талавір відчув, як ті зіщулилися. Потім Белокун зупинився на

ньому, мить щось зважав і круто розвернувся.

— Закочуй рукав! — наказав Сфені. Жінка повільно, навіть занадто

повільно, подумав Талавір, оголила руку. На її обличчі застиг твердий намір не

скривитися. Потім Сфена ледь чутно зойкнула, у відро потекла нова цівка.

— Тепер досить? Ти забереш його нарешті? — прокричав Белокун.

Мато Дуковач знову відпив, подивився на жінку й витер губи. Сфена

зіщулилася в неприємному передчутті, що доведеться знову різати шкіру, але

крові виявилося достатньо. Наїзник випростав руку, показав на Талавіра, а потім

на Птерокса. Один зі Старших Братів передав Талавіру гвинтівку, схожу на

музейний експонат часів забутої війни. Як він знав, тільки такі тут і

спрацьовували, і то не щоразу.

— Стій, — зупинив його очільник Станції. Тримаючись за поранену руку, він витяг із кишені колоду, яку Талавір бачив напередодні. — Бери, поки не

передумав. Може, він і з тобою заговорить.

Останні слова потонули в шурхоті крил Птерокса. Талавір не встиг

запитати: «Хто і як заговорить?»

Мато Дуковач допоміг залізти на спину величезному птаху. Під ногами

Талавір відчув подобу сходинок і аж тоді зрозумів, що скелет птаха укріплений

залізною арматурою. Смерділо пір’ям, гнилим м’ясом та машинним маслом, але

сидіти було зручно. За місцем Мато Дуковача в улоговині між лопатками

розміщувалося своєрідне пасажирське крісло. Колода ніяк не хотіла повністю

ховатися в кишені. Одна карта зім’ялася. Талавір поправив картинку й нарешті

вхопився за Мато Дуковача.

Без усіляких прощань Птерокс підняв крила, ще раз протяжно скрикнув, підбіг до краю і підібгав ноги. Вони поринули в безодню. Мато Дуковач загарчав.

Талавір зрозумів, що то сміх. Птерокс і наїзник насолоджувалися польотом.

Піддаючись пориву, Талавір відкинув голову й підставив обличчя вітру. Рот

наповнився смаком солі. На мить Талавір забув, звідки він і куди прямує. Мати

Вітрів залишилася позаду. І це було те, чого Талавір чекав від самого

пробудження.

Він витягнув шию, щоб роздивитися залишки Шейх-Елі, але Мато Дуковач

розвернув Птерокса. Ак-Шеїх, де вбили М-14 і куди вони прямували, лежало по

інший бік. Вони летіли над привидами колишніх автострад. Віспини вирв

позначали шлях бомбардувань. Перед Спалахами Старші Брати не шкодували

боєприпасів. Гори каміння — усе, що лишилося від людських поселень. Десь

можна було уявити стіну чи димар. Одного разу Талавір навіть побачив угрузлий

у землю каркас давнього авто. Воно здавалося ще менш реальним, ніж величезні

кістки, що виростали в Дешті після бур.

У корінні мертвого дерева Талавір розгледів пустельну артроплевру.

Гігантська багатоніжка здійняла до Птерокса гострі ріжки й заскрекотала. З гілки

з криком злетів великий птах із перетинчастими, наче в нетопира, крилами. Це

був кхартал — степовий хижак. Їхній політ завадив полюванню.

Цілий фарсах Дешту виблискував, немов

засипаний сіллю. То був суєр. Сліди нещодавньої бурі. Дрібка отруйної

солі могла призвести до смертельних змін. Спалахи зупинили людську війну, натомість сама природа стала інструментом убивства.

Талавір перевів погляд. У нього стислося горло, наче сон вирвався в

реальність. На пласкому, немов стіл, обрії виділявся курган. Талавір його вже

раніше бачив, і не тільки вві сні. Востаннє перед вильотом — на гральній карті, що ніяк не хотіла сховатися в колоді.

Мато Дуковач щось закричав. Вітер посилився, тому Талавір не розібрав

слів. Птерокс почав набирати висоту. У повітрі запахло сіллю.

— Не туди! Мені треба вниз. Он до того кургану! Ти чуєш? — Талавір

потягнув наїзника за куртку.

Мато Дуковач штовхнув його ліктем. Верхніми руками натягнув маску.

Тільки коли в обличчя Талавіру кинуло жменю піску, він зрозумів, що

відбувається: Птерокс намагався обійти смерч. До пагорба залишалося кілька

фарсахів.

— Мені треба вниз, я наказую, чуєш ти, чудило чотирируке! — Талавір

вчепився в спину Мато Дуковачу й спробував перехопити віжки.

Мато Дуковач розвернув до нього ошелешені очі. Корона з пір’я

затряслася. Довгі ікла вилізли з маски. Птерокс відчув, що господар відволікся, і

зайшов у крен. Мато Дуковач намагався відбиватися ліктями, не втрачаючи

контролю над птахом. Курган був саме під ними.

— Мені треба туди! — проричав Талавір, витяг ножа й перерізав шкіряний

пасок, що тримав крісло Мато Дуковача.

Чотирирукий здоровань похитнувся. Птерокс повторив його рух і ліг на

крило. Мато Дуковач проказав прокляття невідомою мовою. Вони майже

вдарилися об землю. Смерч от-от мав пройти поряд.

— Туди? Йди туди!

Мато Дуковач, чіпляючись усіма руками за пір’я Птерокса, виліз із крісла.

Схопив Талавіра і скинув із птаха. Пагорб опинився якраз під ними. Це

скоротило падіння. Останнє, що побачив Талавір перед тим, як знепритомніти, був Птерокс, захоплений смерчем. І все ж таки замість страху його охопила

шалена радість. Талавір нарешті опинився там, куди прагнув, — у Дешті.

Бекир. Ритуали

Бекир випустив нитку з гайкою на кінці й завмер. Ніязі закашляв у кулак, великі вуха сіпнулися. Бекир кинув на друга невдоволений погляд. Ніязі був

онуком сільського старійшини й уже народився дуже зміненим. Він дужче

скидався на степового лиса, ніж на людину, але, на думку Бекира, це не

виправдовувало того, що в найвідповідальніший момент Ніязі обов’язково коїв

якусь дурницю. Як от зараз, коли треба бути максимально тихим.

Бекир і сам ледь дихав. Маска обважніла від пилу, у голові пульсував

тупий біль. З кожним кроком він буде лише посилюватися. Попри те, що зовні

Бекир не був засоленим і вважався незміненим, він народився з куди

серйознішою за лисячі вуха вадою: він не міг далеко відійти від рідного селища.

Усі спроби викликали біль, який зрештою призводив до запаморочення.

Бекир поглянув на зловісний курган Кара-Меркит, до якого лишалося

менше фарсаха. Сьогодні він зайшов занадто далеко. І якщо не повернеться до

того, як Ма кинеться його шукати, то нарветься на серйозні неприємності. Але

злість і впертість не давали повернути назад. Тижнями він крок за

кроком пересував камінь із селищної огорожі, позначаючи, як далеко зміг

відійти від кордону. У день засівання Дешту, коли офіційна відьма Ак-Шеїх, Тітка Валька, розрізала йому руку на честь тринадцятиріччя і змусила окропити

кров’ю пісок, він найдужче зрадів відстані, на яку вони відійшли від Ак-Шеїх.

Вони майже підступили до Кара-Меркит. Навіть відьма здивувалася його

витривалості. Але сьогодні зранку Бекир помітив, що камінь знову лежить на

кладці, наче символ того, що йому не слід це повторювати й далеко відходити

від дому. Від злості Бекир збив камінь додолу.

Проте це нічого не змінювало. Бекир вирішив дістати отруту ана-арахни. І

дістане, навіть якщо голова вибухне від болю. Його дратувала сама думка, що

він замкнений в Ак-Шеїх, наче у в’язниці. Бекир знову глянув на Кара-Меркит.

Гаєчка в його пальцях заворушилася, обернулася навколо осі й стала нарощувати

швидкість. Бекир задоволено хмикнув, зупинив гайку, скрутив нитку та сховав у

кишеню штанів. Таких кишень було з десяток на кожній холоші. Кишені мали

різний колір і форму — Бекир весь час дошивав нові. Усі були роздуті. Ніязі

жартував, що Бекир, наче степовий чикчик, тягає свій дім на собі.

Бекир підвівся, зняв маску, зібрав слину і плюнув на чотири боки. Потім

поліз до нагрудної кишені, намацав мішечок із камінцями для гри в тогуз

коргоол і згорток паперу. Обережно розстелив папірець у місці, на яке вказала

гаєчка.— Це з книжки? — недовірливо запитав Ніязі. — Це ж харам. Старші

Брати забороняють їх читати.

— Єдиний харам у тому, щоб їх палити. Так сказав Азіз-баба. Але це

навіть не сторінка, так, клаптик.

— Мій дід багато що каже, — невдоволено пробуркотів Ніязі. І Бекир

відчув, що він хотів продовжити: «Особливо тобі». Ніязі вважав, що це він мав

би стати учнем Азіза-баби. Натомість дід надавав перевагу Бекиру.

Азіз-баба розказував, що до Спалахів було багато книжок. Але скільки

себе пам’ятав Бекир, в Ак-Шеїх привозили лише дві книжки: «Святе слово

Язика» та «Догмат Старших Братів. Витяг». Обидві без малюнків, лише чорні

букви на грубому папері. Офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров особливо

наголошував, що книжки, видані до Спалахів, навіть Старшими Братами, заборонені. «Якщо ви їх знайдете — треба здати. Якщо сховаєте — будете

покарані. І взагалі, — казав бей, — краще будь-який папір із літерами спалювати

чи приносити мені. Тільки Язик і Старші Брати знають, за якими літерами стоїть

істина». Але Бекир, попри всі правила й заборони, збирав і ховав усе написане.

Він не дуже вірив кольоровим малюнкам. Вода, що біжить старими бетонними

каналами, зелений Дешт, живе море — це дужче скидалося на казки Азіза-баби, ніж на правду про минуле. Спалахи сталися ще до народження Бекира. Він

переконував себе, що марно побиватися за тим, чого ніколи не бачив. Але

спекотними безсонними ночами не міг позбутися думок про втрачений Кіммерик, а головне — мрій його повернути.

Бекир простягнув Ніязі розтулену долоню. Для

ритуалу була потрібна жертва. На щастя Ніязі, лише жмуток волосся. На

голові в Бекира з народження не виросло навіть чубчика.

— Ти певен, що тут ми знайдемо ана-арахну? — боязко запитав Ніязі й

поглянув на курган Кара-Меркит. Навіть хлопчику-лисеняті він діяв на нерви. —

У землі може бути хто завгодно. Пам’ятаєш того ракоскорпа, який виринув у

день твого засівання Дешту? Зі зламаною клешнею? Тоді його привабила твоя

кров. Якщо він її скуштував, то вже не відчепиться. — Вусики Ніязі піднялися

догори, а вуха ледь помітно зігнулися, коли Бекир вирвав у нього жмуток хутра, щоб покласти на папір.

— Не сси! Саме те місце. Якщо все зробити правильно, нора відкриється.

— І це тобі розказав Шейтан? — усе ще сумнівався Ніязі.

Бекир кивнув, видобув із кишені маленьку блискучу запальничку й

покрутив її на сонці. Ніязі заворожено прицмокнув.

— За цей ритуал мені довелося віддати таку ж саму Шейтану, — Бекир

знову потрусив запальничкою. — Якщо все зробимо правильно, то Ма вже не

доведеться купляти отруту ана-арахни в Саші Бідного. Ми приноситимемо її

самі. Ще й продаватимемо!

— Не думаю, що Ма сподобається така ідея, — обережно сказав Ніязі. — І

вона ж купує в Саші Бідного не тільки отруту ана-арахни.

Бекир відчув, як його щоки червоніють. Саша Бідний був беєм акинджиїв

їхнього краю. Акинджиї трощили мертві села, торгували зі Старшими Братами

та приводили до них башликів — засолених на експерименти. Щоправда, тільки

з чужих улусів. Але якщо хтось з Ак-Шеїх захотів би продати дитину чи себе, він міг звернутися до Саші. За незрозумілою Бекиру логікою Сашу називали

«бідним», бо вважали найбагатшим акинджиєм у Дешті. Казали, що в нього є

власне джерело води й амулет від бур. Бекирова мати була офіційною лікаркою

Ак-Шеїх і діставала в акинджиїв препарати й інструменти. Весь вільний час вона

проводила за дослідами. Ма шукала ліки, які б допомогли Бекиру піти з Ак-Шеїх.

Ось чому вона дозволяла Саші Бідному до них приходити, а не з тієї причини, про яку пліткували в селищі.

— А якщо ти вирішив отруїти Сашу, то тобі навряд чи вдасться. Він знаєш

який хитрий. Хоча в тогуз коргоол тебе б не обіграв, — спробував пожартувати

Ніязі. Грати в тогуз коргоол їх навчив Азіз-баба. Хоча по-справжньому опанував

гру лише Бекир. Це була логічна настільна гра, що вимагала не тільки вміння

рахувати, а й терпіння та витримки. Цього в Ніязі не було, тому не дивно, що він

завжди програвав. І постійно помилявся у виконанні обрядів, за що йому

регулярно влітало від діда. Їхнє життя було наповнене ритуалами, наче вони

були єдиною розвагою, єдиним способом упорядкувати божевільну реальність.

За це Бекир любив і ненавидів їх водночас.

— Так, я зараз підпалю, а потім треба проказати заклинання. По черзі!

Треба виманити ана-арахну.

До хутра на папері Бекир доклав дрібні горючі кісточки.

— Добре, — похмуро кивнув Ніязі й уже за мить просяяв. — Зовсім забув

розказати.

«І так завжди, — подумав Бекир, — саме тоді, коли треба помовчати.

Тепер його не зупинити, поки не договорить».

— Гєра готується до Андир-Шопай. Хоче задобрити джадала. Тітка Лєнур

розказувала тітці Фат, що Гєра вже питав Сашу Бідного, коли той зможе

привезти пристойну жертву, щоб убити її у славу джадалу. Якусь огогущу, може, навіть незмінене дитя, бо ж і смерть доведеться відмолювати не якусь там, а

Повноважного! — повторив слова тіток Ніязі.

Гєра Сєров владою Старших Братів був офіційним беєм в Ак-Шеїх. Кілька

тижнів тому він із почестями зустрів Повноважного Старших Братів, який

якимось дивом з’явився в їхньому селищі. А ще за кілька днів Повноважного

знайшли мертвим. І після того чи не щодня Бекир із Ніязі обговорювали цю

новину. Смерть у Дешті була буденною справою. Але загибель Повноважного

Старших Братів далеко від Матері Вітрів, ще й за незрозумілих обставин, могла

спричинити великі неприємності. Аж до знищення Старшими Братами всього

Ак-Шеїх. Сєров вважав, що цього можна уникнути через ритуал: достатньо

принести жертву місцевому божку джадалу. Тим паче, що, на думку селян, Повноважного вбив саме джадал.

— Ма не вірить у джадала. — Бекир зупинив пальця, яким уже готувався

штовхнути шестерню й викликати з коробочки вогонь. На обличчя набігла тінь.

— Але ж він точно існує!

— Його ніхто не бачив.

— І що? Усі знають, що він живе в будинку Гєри Сєрова. І треба бути

дурнем, щоб виходити в ніч світіння зірки Діви Йилдиз. От той Старший Брат

вийшов, і тепер маємо. Джадал відчув кров. Захоче нову жертву. Тільки Андир-Шопай допоможе його задобрити.

Бекир ледь помітно усміхнувся.

— Я виходив. Але про це нікому.

— Ти що? — Від здивування Ніязі аж закашлявся.

— Я ж бачу духів, ти забув? Звісно, забув, усі ж вважають мене

незміненим, таким, якого не торкнувся суєр. — Бекир поправив ритуальну купку.

— Я вирішив перевірити, чи справді існує джадал.

— Я помилився, у тобі стане божевілля отруїти Сашу Бідного, — від

захвату Ніязі аж присвиснув, — і що ти бачив?

— Небагато, — Бекиру так набридло постійно обговорювати смерть

Повноважного, що він вирішив зізнатися. — Було темно. Йилдиз закрили хмари.

Я вийшов до будинку Сєрова, побачив рух біля Дерева Болю. Думав, що це

джадал. Але знайшов лише мертвого Старшого Брата. А потім побіг додому, бо

почалася буря.

— Жах, — похитав головою Ніязі. — Ранком я бачив кров. Ціла калюжа.

— Я теж у неї вліз. Довелося збрехати Ма, що ходив уві сні. Щоб вона не

психувала.

— І що, вона не психувала?

Бекир знизав плечима, наче промовляючи: «А сам як думаєш?»

— Добре, що все ж таки буде Андир-Шопай. Незмінена жертва відвадить

зло. — Ніязі зробив охоронний жест і раптом злякано подивився на друга. Бекир

усе ще замислено розглядав запальничку.

— Але ти ж наш, — по-своєму зрозумів його мовчання Ніязі. — Попри те, що ти незмінений, ти ж наш незмінений. Тебе ніхто ніколи не зварить. І Ма не

дозволить тебе торкнутися. А Саша Бідний її послухає.

Бекир метнув на нього грізний погляд.

— Нумо вже завершувати. Маємо викликати ана-арахну. — Він знову

схилився над папірцем. — Я почну, а ти продовжиш.

Ніязі зітхнув. Бекир підпалив купку. У носа вдарив запах паленого хутра.

— Айя десем ярашир, айненни, — голосно проказав незмінений хлопчик

кіммерицькою.

— Гуль багчан ичинде, айненни, — підхопив Ніязі. — Алтин бешик

ярашир, айненни¹.

Вогник пожер хутро й перекинувся на кісточки. Папір теж почав

обвуглюватися. Лоб Бекира вкрився потом, сорочкою розповзлися темні плями.

На мить запанувала тиша. Дештом пронісся вітерець. Ніязі злякано зіщулився і, як завжди, коли боїться, не зміг стримати язика:

— Ти певен, що звичайна колисанка може розбудити ана-арахну? Може, Шейтан тебе надурив?

— Про слова не він сказав, а Тітка Валька. Ніязі, ти, як завжди, не можеш

помовчати. Добре, що догоріло, інакше все зіпсував би.

Бекир пучками взяв попіл і розвіяв. Нічого не сталося. Ніязі видихнув із

полегкістю, аж тут земля ледь здригнулася, а на місці чорного попелу

утворилася маленька акуратна нірка.

— Юху! — проспівав Бекир. — Ана-арахна прийняла жертву.

Він дістав фляжку й простягнув Ніязі. Хлопчик-лисеня жадібно

присмоктався до горлечка. Свою воду він випив ще на підході до юрти Бекира.

— Гей, хлопчику-мазунчику, я розумію, що в Азіза-баби багато води, але в

мене це остання. А тут уже й курява збирається.

На обрії, коло скеляних ребер, що вилізли із землі після останньої бурі, прокотився пил. Очі Ніязі розширилися. Понад усе він боявся бути заскоченим

самумом у Дешті.

Бекир підбадьорливо всміхнувся, сховав фляжку й дістав із кишені кульку

з глевкого соку юки з нав’язаною ниткою та невелику банку. Розмотав шнур і

спустив кульку до нірки. Тепер залишалося чекати.

Ніязі присів поруч. Бекиру здалося, що земля ледь здригнулася. Але він

зосередився на норі. Нарешті нитка сіпнулася. Бекир нашорошився, як кхартал, що учуяв здобич. Обережно підважив і дістав невелику — завбільшки з долоню

— павучиху. Четверо темних блискучих очей із ненавистю дивилися на хлопців.

З нижньої частини огидного тільця звисав напівпрозорий мішок із

яскраво-синьою рідиною.

До того, як ана-арахна здогадалася відпустити кульку, Бекир стрімко

вихопив ніж і точним ударом обітнув міхур. А потім обережно відпустив

павучиху до нірки.

— Наче все життя це робив, правда? До нового світіння Йилдиз вона знову

його відростить. — Бекир не любив задарма кривдити живе.

Він сховав отруту, підняв очі на Ніязі й завмер. Його злякало обличчя

друга. Маленькі очі округлилися й дивилися кудись за ліве плече Бекира. Земля

здригнулася і стала витікати з-під ніг. Бекир устиг обернутися до того, як відчув, що його затягує в сипучу вирву. Над ним нависла величезна членистонога

потвора. Сплюснуту голову ракоскорпа увінчували гострі вусики, з рота

стирчали клешні, одна була обрубаною. Десятки лапок потягнулися до Бекира, наче білі блискучі зуби. Потвора витягнулася вгору і приготувалася до стрибка.

Бекир щосили забив ногами, але опори не знаходив.

— Ніязі! Допоможи! — закричав хлопець. Його черевики неминуче

наближалися до центру ями.

Ніязі відбіг на кілька кроків і тепер як зачарований спостерігав за

боротьбою в центрі обвалу.

— Ніязі! — крик різко обірвався. В останню мить Бекиру вдалося

перекотитися й уникнути клешень. Ракоскорп продовжував борсатися в глині.

Бекир сповз іще глибше, згадав про ножа й кинув його в потвору. Пролунав

стукіт, як від удару об камінь. Ракоскорп навіть не помітив. Обвал затягнув сухе

деревце, і це врятувало Бекира. Він закричав, ухопився за гілки і з якоюсь

неймовірною спритністю перекинувся за край обвалу. Нарешті Ніязі підскочив

до друга й допоміг вибратися з ями.

Вони бігли, поки в Ніязі не підкосилися ноги. Бекир відпустив плечі

хлопчика — степового лисеняти — й важко опустився поруч.

— Зате ана-арахну зловили, — захекано проказав Бекир і штурхнув друга в

плече. — Це той самий ракоскорп. Із засівання Дешту. Я йому сподобався. Ну ти

й трухло. Ледь не дав мене зжерти.

— Але я повернувся, — простогнав Ніязі. У його очах стояли сльози. — Я

не такий, як ти. Я завжди боюся. Ти ж знаєш.

Бекир витяг фляжку й знову подав другові. Тільки тепер він відчув біль. На

лівій нозі не було черевика, а від коліна до п’яти тягнулася глибока рана. Кров

залила ногу, на землі вже назбиралася червона калюжка, яка могла привабити

значно гірших потвор. Ніязі відірвав шмат від коротких штанців й обережно

приклав до рани. Поряд із ним пролетіло перекотиполе, а за ним маленька

поземка, «маленький друг» — знаки бурі.

«Якщо вітер торкається ніг — біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на

небі — біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати,

— біжи до підвалу», — прошепотів Ніязі. Цей закон діти Дешту знають від

народження.

Бекир притулив до скроні брудні подерті пальці.

— Занадто далеко від Ак-Шеїх. — Раптом його усмішка стала ширшою. —

Набагато далі, ніж будь-коли. Ми відбігли не в той бік.

— Ти йти зможеш? — Ніязі не поділяв радості Бекира. Страх накочувався

на нього, він нарешті збагнув, що вони ходили не тільки по ана-арахну. Бекир

улаштував для себе чергове випробування. Він хотів перевірити, наскільки

далеко зможе відійти від Ак-Шеїх, перш ніж його тіло паралізує біль.

Бекир сперся на тонке плече друга. Курява на обрії стала щільнішою. І

жодного натяку на Ак-Шеїх. Ніязі тонко заскавучав. Вони справді зайшли

занадто далеко й втратили орієнтири.

Зненацька Ніязі високо задер носа й принюхався. Бекир обернувся й закляк.

До них наближалася процесія.

— Певно, по нас! Хоча… — Ніязі почухав носа.

Бекир приклав долоню до брів. Карбуючи слова, проказав:

— Добре, якщо не по нас.

На обрії показалися акинджиї Саші Бідного.

***

— Бекире, пташко моя! — хрипко проспівав Саша Бідний, стишуючи

свого тулпара. — Не чекав вас так далеко в Дешті.

Жовті очі наче обмацали хлопців. Бекир уперше пожалкував, що вони з

Ніязі зайшли так далеко від Ак-Шеїх.

Саша Бідний був огрядним. Але під шарами жиру вгадувалися тугі м’язи.

Казали, що під час війни він займався контрабандою, возив дефіцитні товари.

Коли Старші Брати стали перемагати в Кіммерику, він перейшов на їхній бік.

Саша Бідний найкраще за усіх знав, як пройти відкритим степом непоміченим, і

ділився цією інформацією із загарбником. Але іноді він допомагав і

кіммеринцям: розказував, де ховалися загони Старших Братів. Саша Бідний був

вірним лише собі. Після Спалахів, коли суєр закрив доступ до інших земель поза

межами Кіммерику, він знайшов інший товар і ринок збуту: став приводити на

Матір Вітрів засолених для експериментів, а натомість отримував ліки, генератори чи пальне — речі, які були дефіцитом у Дешті.

Суєр не пошкодував Сашу Бідного. Його шкіру вкрили численні виразки, від легень залишилися шматки дірявого м’яса. Рот затуляла зубата маска з

десятком трубок. Вона нагадувала спрута, що присмоктався до обличчя. Маска

дозволяла Саші дихати, але перетворювала голос на хрипке булькотіння.

Говорив він рубано, економлячи кожен подих.

Бей акинджиїв мав довге світле волосся, що повсякчас плуталося в трубках

і здіймалося від подиху вітру. Він любив показуху й наче навмисно

демонстрував свою потворність. Носив строкатий халат на голе тіло, лише

підперезавши мотузкою. Причинне місце акинджия прикривала вишкірена

людська щелепа, нашита на шкіряну пов’язку. Ноги — діряві шаровари. На шиї

бовталися амулети, тож кожен його рух супроводжувався мелодійним

перестуком кісточок, мушель та іншого дріб’язку.

— Що робили так далеко від дому? — запитав у дітей Саша Бідний.

Його тулпар підтиснув короткі передні лапи й загарчав. Синій язик

вивалився із зубатого рота коня-ящера. Довгий хвіст кілька разів нервово вдарив

об землю. Бекир відчув мимовільне бажання витягти отруту ана-арахни й

жбурнути Саші в обличчя.

— Шукали Албасти. — Бекир хотів, щоб його голос звучав якомога

уїдливіше.

Ніязі здавлено видихнув. Жарт про Албасти працював безвідмовно й

доводив Сашу Бідного до сказу, бо нагадував про його одержимість бажанням

мати здорового, незміненого сина.

Албасти була відьмою загублених дітей і жила десь далеко в Дешті. Її

називали «дітоноскою», «огидною дружиною», що понад усе любить «залазити в

штани до чоловіків». Чоловік, який хотів, щоб його дружина народила, мав

залишити відьмі своє сім’я. Подейкували, що саме після відвідин Албасти одна з

дружин Саші Бідного народила Близнюків.

Бекир вважав, що відьма мала би бути по-справжньому огидною, якщо ці

жарти так дратували Сашу Бідного.

Очі акинджия блиснули.

— Забагато жартуєш, незмінений. І так далеко в Дешті. Самі. Без мами.

— Ма знає, де ми, — випалив Бекир, сердячись на себе за слабкість.

— У тебе гарна Ма. Мої сини все б віддали, щоб у них була така гарна Ма.

І така гарна, як у тебе, шкіра.

З гуркотом підкотилася мажара. За козлами здригалася сплетена з кісток

клітка. Мажару тягли двоє важких і блідих від старості тулпарів. На козлах гриз

кістку червоношкірий Шейтан. Він мав темні очі без зіниць і гострі, наче у

тварини, зуби. Шейтан почухав недогризком рога та продовжив жувати, нічим

не виказуючи, що здивований зустріччю. Хоча саме він розказав Бекиру, як

шукати ана-арахну. Поруч із Шейтаном на віжках сиділи найдавніші вороги

Бекира. Вони мали дві голови на одному тілі й були «єдиними і улюбленими»

синами Саші Бідного.

— Ми би взяли його шкіру, баба, — сказав Лівий.

У Бекира сіпнулися губи.

— Щоб прикрасити юрту, — закінчив за братом Правий.

Ще один кунак Саші Бідного — Джин — зупинив свого тулпара й

зареготав. Замість зіниць у його очницях стрибали вогники полум’я. Джин із

Шейтаном обмінялися промовистими поглядами. Бекир чудово знав, про що

вони думають: що він незмінений, а тому цінний для них. Для них він — гарба з

водою, пальним, ліками та справжньою їжею. Його можна було продати іншому

селищу для ритуалу. Єдине, що зупиняло людоловів, — це Ма. От тільки зараз її

не було поряд.

— Так візьміть його шкіру, сини, — чи то жартома, чи то серйозно

прохрипів Саша Бідний. — У Дешті ти або зжереш сам, або станеш обідом.

Близнюки поглянули на батька, але той навіть не ворухнувся. «Жарт про

Албасти був зайвим», — подумав Бекир. Решта акинджиїв застигли в очікуванні

на розвагу.

— Бекире, пташко наша, — повторив слова

батька Лівий Близнюк.

— Ти так швидко втік під час нашої останньої розмови, — збрехав Правий,

— що ми не встигли тобою намилуватися. А ми ж лише хотіли повчитися грати в

тогуз коргоол.

Минулого разу, коли брати спробували забрати в нього камінці, Бекир

устиг копнути Близнюків між ноги, а потім у справу втрутилися дорослі. Зараз

усе могло скластися інакше. Бекир подивився на свою закривавлену литку.

— То що? Зіграємо зараз? На твою шкуру? — запитав Правий.

Близнюки скочили на землю.

— Чи боїшся? — ошкірився Лівий.

Близнюки покрутили головами, шиї захрустіли, між ними пройшла

тріщина. Частини тіла роз’їхалися, залишаючи в просвіті тонкі нитки. З ниток

сформувалися руки. Так само розділилися ноги. Лівий і Правий стали окремими.

Вони дуже хотіли помститися Бекиру. Хлопець знав, що буде далі. Близнюки

були єдиними дітьми в родині Саші Бідного, а тому не боялися навіть Ма.

— Ви до десяти порахувати не здатні, куди вам тогуз коргоол?

Бекир приготувався до атаки. Він знав секрет: потрібно протриматися

кілька хвилин. Близнюки не можуть довго існувати розділеними. Правий врізав

кулаком у щелепу Бекира. Лівий підступно копнув по зраненій нозі. Бекир завив

від болю і пропустив наступний удар. Правий загарчав, кинувся на нього й

повалив на землю. Лівий аж охнув від задоволення. І раптом Бекир побачив себе

збоку — дрібним, закривавленим шматком м’яса, що звивається під ударами

розпашілих Близнюків. Відчув, що вогонь із живота розповзається жилами. І це

вже не вогонь болю, а ненависть і пекуча образа за Ма, за батька, який їх кинув,

— за всіх, кого ці вгодовані пуцвірки в цьому скаліченому світі вважають

нижчими за себе.

Бекир підібгав ноги й щодуху брикнув Правого. Цього разу поцілив у

груди. Удар був такої сили, що Правий відлетів на кілька кроків. Лівий хотів не

дати йому встати, та Бекир зубами вчепився йому в носа. Лівий заволав. І тоді

Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.

Близнюки почали втрачати форму. Руки, що виросли з ниток, витончилися і

стали кволими. Вони нарешті видихнулися й потребували возз’єднання.

— Саша Бідний сказав «Досить!», пташенята, — прохрипів очільник

акинджиїв і вдарив батогом об землю. Бекиру вчулося роздратування. — Ми ж

не хочемо зіпсувати гарненьке личко незміненого Бекира?

— Хай тебе забере джадал! — Лівий виплюнув у пил кривавий згусток. —

Хай прокляне Бог Спалахів! Ми ще побачимо твої кишки на Дереві Болю! І

вип’ємо суп із твоїх незмінених кісток! — кидав прокльонами Лівий, поки до

нього, щоб з’єднатися, підповз Правий.

«Наче це не я, а вони мені натовкли пику», — про себе усміхнувся Бекир.

Врізати улюбленим синам Саші Бідного, ще й на його очах — це вартує того, щоб бути захопленим у Дешті.

— Обшукайте їх, — наказав Саша.

— Ні! — відповів Бекир і відчув, як тонко й істерично прозвучав його

голос. — Я переміг у чесному бою. Усе моє має залишитися зі мною. Дешт

любить чесних. Це закон.

— Азіз-баба так каже, — пропищав Ніязі. Саша нагородив його уважним

поглядом, наче ось щойно зрозумів, що перед ним онук старійшини Ак-Шеїх.

— Закон Дешту, — несподівано підтримала хлопчиків Скіф’янка, яка

щойно під’їхала. Це була міцна темношкіра жінка, яка їздила не на тулпарі, а на

справжньому коні. Кінь, як і більшість тварин у Дешті, мав зовнішній скелет. На

плечі Скіф’янки бовтався лук. Її скроні були виголені, а потилицю прикрашав

кінський хвіст. Лоб і вилиці синіли від татуювання. Написи спускалися шиєю та

закінчувалися на пальцях. Лінії звивалися й не знаходили спокою, наче пущені

під шкіру змії. Ширилися чутки, що іноді ці тату могли передбачити майбутнє. У

руці жінка тримала руку щойно вбитого кхартала. Темні губи червоніли від

свіжої крові. Подейкували, що Скіф’янка зрадила царицю амазонок Гікію і

прибилася до зграї Саші Бідного. Рідко який чоловік зважувався з нею

сперечатися.

На мить повисла тиша. Було чутно сопіння тулпарів і відсапування

Близнюків.

— Добре, — прохрипів Саша Бідний. — Можеш обрати сам, що віддати

хлопцям. Вони чесно билися. Заслужили. — Саша витяг з-під сідла шмат

просякнутого потом тулпара м’яса й кинув Близнюкам. Вони у два рота

накинулися на подарунок. Їм ще довго доведеться відновлювати сили. — Це має

бути щось гідне.

— Віддай їм отруту ана-арахни, — прошепотів Ніязі, і Бекир подумки

прокляв його невтомний язик. Це найцінніше, що він мав.

— У вас є отрута ана-арахни? — Джин наче вперше зацікавився хлопцями.

Шейтан, який знову взявся за кістку, ледь не вдавився.

— Нехай буде отрута, — простогнав Правий, наче погодився прийняти

смердючу кесератку.

Бекир витяг із кишені пляшечку й кинув Близнюкам. Дві руки, що за мить

до того належали різним тілам, синхронно схопили трофей. Брати знову стали

одним цілим.

— Ви поїдете з нами. Твоя Ма не пробачить, якщо я лишу таких цінних

пташок у Дешті, — вичавив із себе Бідний. — Лізьте в мажару.

Найдужче Бекиру хотілося плюнути в жовті очі Саші й відмовитися, але

вибору не було. «Маленький друг» не вгавав і продовжував кидати жмені пилу

під ноги тулпарам. Усе вказувало на те, що от-от почнеться суєрна буря. Краще

потрапити в Ак-Шеїх милістю Саші Бідного, ніж залишитись у Дешті під час

бурі. Бекир та Ніязі залізли до клітки.

Тільки тепер хлопець зауважив, що вона була не порожньою. У кутку

зіщулилася дівчинка. Бекира найдужче здивувала усмішка, з якою вона зустріла

нових сусідів. Щира й беззахисна.

— Добряче ти їх. — Дівчинка простягнула руку. Бекир покосився на

розтулену долоню. В Ак-Шеїх

так не віталися. Ма розказувала, що одразу після Спалахів багато хто

думав, що зміни передаються через доторк. — Мене звати Чорна Корова. —

Дівчинка наче й не помітила реакції Бекира. Вона відкинула з обличчя чорне

пасмо. Волосся заворушилося, на маківці показалася тваринка, схожа на

кесератку.

Ніязі злякано здригнувся.

— Це йилангек, я кличу його Забувайком. Хочеш лизнути? — Чорна

Корова дістала ящірку, торкнулася слизької шкіри й засунула пальця собі до

рота. — Гей, неждиси, — прогугнявив Шейтан із козлів, — відповідаєте за

кожну волосину цієї цицюні. Раптом що, сам вам серця повідгризаю. — Шейтан

гикнув, але його очі залишилися серйозними. Вони говорили: «Не смій навіть

згадувати, що я навчив тебе ловити ана-арахну».

Мажара рушила. Бекир нишком роздивлявся дівчинку. Це була перша

незмінена його віку, яку йому доводилося зустріти, але він удавав, що це його

ніскільки не бентежить. Ніязі ж відверто витріщався.

— Не бійтеся, — прошепотіла дівчинка і скосила темні вузькі очі на

Шейтана, — він не злий. Так, прикидається. Але поділився із Забувайком

м’ясцем. А ти гарний, — несподівано додала Чорна Корова й усміхнулася

Бекиру.

Щоки хлопця запалали. Ніязі кашлянув, намагаючись приховати сміх.

— Ти такий, як я — незмінене дитя! Тебе теж з’їдять на Андир-Шопай?

— Ні, ми самі з Ак-Шеїх, — замість нього відповів Ніязі. — І це Бекир. Він

має ім’я. А не як ти. Чорними Коровами називають лише священних жертв. І

своїх у нас точно не їдять. Хоч і незмінених.

На подив Бекира, попри те, що Ніязі її образив, дівчинка засміялася.

— Чорна Корова так до мене прилипло, що я вже й не пам’ятаю іншого

імені.— А ти… Ти що? Ти хіба зовсім не боїшся, що тебе зварять і з’їдять? — не

міг повірити Бекир. Це було його нічним кошмаром, а тут схожа на нього

дівчинка так спокійно говорить про Андир-Шопай.

— Узагалі-то її тіло допоможе нам не змінюватися й не хворіти, —

втрутився Ніязі. — І захистить від джадала.

— Нє-а, не боюся, — промовила Чорна Корова і знову звела на них свій

дивний смішливий погляд. — А хто такий джадал? Ніколи про такого не чула.

— Дух смерті. Уже забрав Повноважного Старших Братів, — з погордою

проказав Ніязі, наче джадал був місцевою цікавинкою, а не смертельною

загрозою. Хоча Азіз-баба й казав, що він на своїх не нападає, але радив у ніч

світіння Йилдиз сидіти вдома.

— Цей дух живе у вашому селищі? — Чорна Корова перевела здивований

погляд на Бекира.

— Азіз-баба каже, що якщо джадал і далі залишиться в Ак-Шеїх, то на весь

Кіммерик чекає загибель, — знову замість нього відповів Ніязі, і Бекир уже був

готовий його стукнути.

— Але ти так не думаєш? — Чорна Корова все ще дивилася на Бекира.

— Думаю, що джадал — вигадка для дітей, а Повноважного вбив хтось

інший.Ніязі обурено форкнув, але змовчав. Дівчинка замислилася й зосередилася

на годуванні своєї тварини. Бекир вдивився в Дешт. Навіщо він їй це сказав?

Вона — чужинка, жертва, яку за кілька тижнів зварять і з’їдять усім селищем.

Яке їй діло до демонів Ак-Шеїх і навіщо йому з нею говорити? Мажару

трясонуло на камені. Світло-рожевий у небі починав густішати.

— А як ти стала жертвою? Твої батьки?. — Він не зміг закінчити.

Пригадав дочку Селіма Чорного, яку той продав, щоб переїхати ближче до Стіни.

— У мене був лише батько, — охоче відповіла дівчинка, знову ледь

помітно розтягуючи слова, як це робили кіммеринці півдня. — Мати померла

одразу після мого народження. Батько почав змінюватися й не зміг мене

захищати. А до того його всі поважали, навіть боялися.

Дівчинка розчесала пальцями волосся. Коси, наче хіджаб, повністю

вкривали тонку постать. Знизу стирчали лише пошкрябані колінця й обідраний

поділ сукні.

— Одного дня він помер, а мене вкрали акинджиї з Курасубазару. Бо я ж

незмінене дитя. — Чорна Корова сумно всміхнулася.

— Мого батька забрала буря, — тихо промовив Бекир. — Він водив

гуманітарні конвої. — Про останнє він не любив розказувати, але цій дівчинці

чомусь відкрився.

— Мій тато теж воював. Він був Старшим Братом. А потім став азізом —

святою людиною й чаклуном! — навіть зраділа його одкровенню дівчинка.

За мить Чорна Корова потупила очі, наче загубила думку. А Бекир згадав

про рану, завдану ракоскорпом. Близнюки спеціально в неї цілили, і тепер ногу

пекло від болю. Бекир підтягнув кінцівку і спробував роздивитися поріз.

— На нас напав ракоскорп, — пояснив Ніязі. — Ледь не затягнув під

землю.— Хм, — видала дівчинка, наче їй повідомили нічим непримітний факт, і

знову торкнулася волосся. Забувайко довгим язиком спробував вхопити за

пальці. Її думки десь блукали. Бекир подумав, що даремно запитав про батьків.

— Вона маджзубан, — у саме вухо прошепотів йому Ніязі, — свята ідіотка.

Її зварять, а вона тільки всміхається.

— Сам ти ідіот, — немов прокинулася дівчинка. — Просто я знаю, що в

них нічого не вийде. І мені вас шкода.

— Це ще чому? — Маленькі чорні очі Ніязі округлилися.

— Я невдала жертва. У Сари-Баші мене хотіли підсмажити, натомість

згоріло селище, а в Гизльові навіть викопали яму, щоб зарити живцем. Вони

планували потім дістати і з’їсти підв’ялене м’ясо. Але їх накрила буря. І де я

зараз? Тут із вами, неждиси, а отже, і ваше селище постраждає. — Чорні очі були

печальними. Це ніяк не в’язалося з уїдливим тоном дівчинки.

— Ти маєш надзвичайні здібності? Умієш наказувати духам? — запитав

Бекир.—Ні!Цетак заклявмійбатько.Вінбув великим

чаклуном. — Чорна Корова показала тумар, що бовтався в неї на шиї. —

Його подарунок. Хочете подивитися? Там святі слова.

Ніязі простягнув лапку. Бекир недовірливо подивився на маленький

трикутник. Таких було багато в Дешті. І кожен переконував, що там слова Бога

Спалахів.

— Ану перестаньте триндіти, — наказав Шейтан і промовисто подивився

на дітей. На обрії показалися обриси Ак-Шеїх. Бекир подумав, що Ма вже

почала його шукати, а ще уявив великий казан перед Деревом Болю, куди за

кілька днів мали вкинути Чорну Корову, і йому стало не по собі. Хай що б

сталося з Повноважним у ніч світіння Йилдиз, це не привід так вбивати

незмінену дівчинку. Бекир не міг піти з Ак-Шеїх. Але й не мав наміру мовчки

спостерігати за божевільним жертвопринесенням. Залишалося вирішити, що з

цим робити. Після засівання Дешту він вважався дорослим, мав права на складні

вчинки. Значно важче було пояснити це Ма, як і розказати, де він був і чому

повернувся до Ак-Шеїх у мажарі Саші Бідного.

Бекир потер скроню, відчуваючи, як від звичного болю залишається ледь

помітний слід. І все ж таки, чому після ночі світіння Йилдиз, після того, як він

торкнувся крові Повноважного, йому вдалося відійти від Ак-Шеїх так далеко?

1

Кримськотатарська

фольклорна

колисанка.

Переклад

із

кримськотатарської: «Заспіваю я ласкаво й ніжно, баю-бай, серед рожевих садів, баю-бай, виблискує золота колиска, баю-бай».

Талавір. Засолені жінки

Талавір підвівся, потер забитий бік і обмацав кінцівки. Здається, обійшлося

без переломів. Комбінезон порвався, шкіру вкривали садна, голова гула, а з

подряпини на вилиці сочилася кров. Але манкур був на місці.

Талавір роззирнувся. Сонце вже почало сідати. Навкруги червоніла

пустеля. Цілком рівна й мертва. Жодної тіні чи сліду живої істоти. Коло

підніжжя кургану, куди він звалився з Птерокса, причаїлося кілька кущиків

кермеку. Кістяна ящірка — кесератка — блиснула очима й зникла в нірці під

корінням. Талавір подумав, що треба запам’ятати її сховок. Він уявлення не мав, як далеко від Ак-Шеїх, а запасів води надовго не вистачить. У разі чого

доведеться згризти кесератку. За кілька кроків від місця падіння він знайшов

гвинтівку. Почепив на плече й розвернувся до кургану.

Це був крутий пагорб. Талавір прикрив очі від косих променів. На вершині

проглядалася якась споруда. Він відпив із фляжки, поправив аптечку й подерся

вгору. Здається, минула вічність, перш ніж він опинився на рівному майданчику.

Обличчя заливав піт. Талавір протер очі, але картинка не змінилася. На вершині

кургану стояло шатро. І він точно не бачив його з Птерокса, проте впізнав із

малюнка на карті Мамая.

Він обійшов шатро по колу. Воно було таким же реальним, як і курган.

Вицвілу тканину прикрашала вишивка — вигаптувані золотом олені, грифони, згорнуті в кільце барси. Весь периметр під дахом займала сцена битви.

Вершники здіймали луки, піші оборонялися короткими мечами, мертвих

затоптували коні. У світлі призахідного сонця нитка здавалася криваво-червоною. Щось хруснуло в Талавіра під ногами. Він нахилився й підібрав

кісточку дрібної тварини. Вершина кургану була ними встелена. Кістки, наче

бахрома, оздоблювали конусоподібний дах шатра. На шпилі бовтався людський

череп. Якщо вірити карті з колоди Мамая, шатро було не порожнім. На вході

хлопнула завіса. Талавір пошкодував, що загубив ножа, підібрав більшу кістку й

ступив кілька кроків. Завіси розсунулися, у проймі показалися тонкі жіночі руки, а потім і власниця шатра. Останні промені торкнулися ідеальних вигинів.

Талавір не зразу помітив, що на ній була напівпрозора туніка. Голову жінки

прикрашав високий ковпак, оздоблений блискучими бляшками. Обличчя

затуляла золота маска. У яремній западинці червоніла крапка. «Дівовірка», — з

подивом відзначив Талавір.

Жінка пропустила його всередину. У шатрі горіли олійні лампи. Пахло

прянощами, тліном і сирою землею. Талавір подумав, чи проходив Рябов цим же

шляхом, і потягнувся до її маски. Темні блискучі очі в прорізах звузилися.

— Хто ти? — запитав Талавір.

Холодні, наче колодязна вода в спеку, пальці торкнулися його губ, спустилися по шиї. У голові вибухнула сотня несподіваних фантазій. Нижня

частина маски стала прозорою, немов золото всоталося в шкіру. Жінка мала

червоні тонкі губи. Вона наблизилася, щоб його поцілувати, і цієї миті Талавір

відчув пекельний холод. Гвинтівка сповзла з плеча. Світло з його рота почало

перетікати до її розверзстих губ. У темних очах жінки з’явилися лють і скажений

голод. Як же цієї миті вона його ненавиділа. Забирала його волю, паралізувала

тіло, долала опір до життя. Занімілими пальцями він намацав якийсь предмет у

кишені і з останніх сил притулив до її рота. То була монетка Ханум. Жінка

завмерла, тонким горлом пройшлася судома. Очі розширилися від здивування.

На мить уся маска стала прозорою, і він роздивився жорсткі точені риси. Вона

була божественно красивою, і ця краса могла належати лише демониці. Жінка

схопилася за шию, закашлялася й наче виблювала життя Талавіра назад йому в

горло. З кожним спазмом її обличчя змінювалося. Зморшки роз’їдали шкіру, вона старішала, тоншала, вкривалася плямами, аж поки не перетворилася на

кістяк. Курган затрусився. Земля під ногами Талавіра вкрилася тріщинами.

Порожня туніка впала у відкриту яму. Ґрунт став обвалюватися, шатро

з’їжджало в яму. Талавір підібрав гвинтівку й кинувся навтьоки.

Стрімголов скотився донизу. Відповз і подивився на курган. Той знову

перетворився на незворушний земляний пагорб. На вершині не було й сліду

шатра. Талавір облизав губи, досі відчуваючи подих демониці й сіль. Він

почувався таким виснаженим, що заснув одразу, щойно віддалився від кургану.

Йому знову наснився Рябов. М-14 з’явився з темряви, сів поруч і щось

беззвучно заговорив. Під ранок Талавіра розбудив дрож землі. Чоловік

подивився на курган, він очікував побачити жінку з шатра, але все було спокійно.

Відпив із фляги, потер закляклі м’язи й спробував зорієнтуватися. Суєрний

купол діяв, як лінза. Бліді сузір’я розтягнулися, втратили свої місця. Зірку Діви

— Йилдиз — затягло хмарами. У передсвітанкових сутінках йому привидівся

рух. Біля підніжжя кургану заворушилася земля, а потім на тлі темно-рожевого

неба показалася голова ракоскорпа. Одна з клешень була обрубана, наче гілка на

старому дереві. Тварина обернулася до Талавіра, наче тільки його й шукала.

Талавір не став чекати. Ракоскорпи могли пересуватися під землею. Зазвичай

людей не атакували. Але Талавір вирішив не ризикувати й побрів у протилежний

від кургану бік. Ще кілька разів він бачив несиметричну голову ракоскорпа. Той

не відставав, але й не наближався. «Чекає, поки я загнуся, щоб потім поживитися

падлом, — подумав Талавір, — а Белокун навіть не дізнається про це». Манкур у

лобі свербів, але Талавір не відчував чужої присутності, про яку попереджала

Сфена.Талавір зупинився і притулив долоню до лоба. На обріїпоказалася постать.

Вона йому сподобалася ще менше, ніж ракоскорп.

Це був величезний чолов’яга в гостроконечному каптурі, що цілковито

приховував обличчя. Велет волочив по землі гігантський тесак. За ним вийшло

ще кілька людей. В одного були довгі віслючі вуха, інший пригинався до землі

під вагою ноші, останньою крокувала жінка.

— Стій де стоїш! — вигукнув Талавір, показуючи на гвинтівку. — Я

Повноважний Старших Братів із Матері Вітрів. Я стрілятиму! — Велет на мить

зупинився і нахилив голову, наче намагався зрозуміти слова. Вони не справили

враження. Тесак знову заскрипів, залишаючи позад себе борозну.

— Не треба! Прошу, не треба! — прокричав інший голос. — Кебап! Псяча

кров, стій на місці! — До людини з тесаком підійшов старий. Брудний кашкет

ледь тримався на копі сивого розпатланого волосся. Обличчя чоловіка блищало

від поту, а на щоках з’явилися загрозливі багряні плями. Вибалушені очі та зоб

на шиї свідчили про давню хворобу. Землисту шкіру вкривали старечі бляшки, гнійники та бруд. На старому були затягані штани з роздутими від носіння

колінами та перетягнуті мотузками й поліетиленовими пакетами розбиті

штиблети, надягнуті на босу ногу. Талавір примружився, не вірячи своїм очам.

На спині в старого, наче рюкзак, сиділа дрібна синюшна істота. В іншому житті

вона могла би бути дитиною.

Старий зупинився на відстані кількох кроків, незграбно схрестив руки, торкнувся плечей, поправляючи ношу, і випростав правицю. Так віталися лише

Старші Брати або ті, кому було

дозволено. Талавір опустив гвинтівку. Старий поплескав по кишенях

величезного піджака й щось дістав. У його долоні блиснула продовгувата

металева дощечка — ярлик Старших Братів.

— Вітаю тебе, шановний Брате. — Старий нахилив голову. Він докладав

зусилля, щоб вимовляти слова правильно. Потвори говорили суржиком із

кіммерицьких і давно забутих слів із материка. На Матері Вітрів їх розуміли.

Більше того, слова з Дешту невпинно просякали в мову Старших Братів. Але все

одно мову потвор вважали несправжньою і другосортною. — Прошу вибачення

за Кебапа, — продовжив старий, — нехай забере його літа Дешт. Він повинен

був незрушно стояти, поки прийдемо ми. Але має кізяки в голові! Мене звуть

Гєра Сєров, я офіційний бей цього місця, омріяної оази на ім’я Ак-Шеїх. Як тебе

називати, шановний Брате?

Талавір нарешті поставив гвинтівку. За фарсах від них у суєрному мареві

вже можна було роздивитися приземкуваті будівлі. Він міг заприсягтися, що

раніше їх не бачив. Цікаво, чи вони не зникнуть, як шатро?

— Я Талавір. — Він глянув на Ак-Шеїх, але споруди залишилися на місці.

— За велінням Язика й за наказом очільника Матері Вітрів Гавена Белокуна я

прибув розслідувати смерть Старшого Брата Рябова. — Він дістав свій ярлик.

Поки говорив, Сєров не зводив з нього очей і перешіптувався із синьою

потворою за спиною. Талавір почув: «Ще один? Що це означає?» Зрештою бей

підбив ношу, наче там був мішок, а не жива істота, усміхнувся жовтими гнилими

зубами й заторохтів:

— А ми все думали, хто це завітав у нашу добру землю життя. Аслан

сказав, що когось бачив. — Гєра розвернувся до чоловіка з головою мула й

постукав собі по скроні. — Я кажу: кого, йолопе? Кого ти міг би бачити біля

Кара-Меркит? А він каже: чоловіка в білому. А я кажу, хіба потвора з кургану

пропустить чоловіка?

— Ви кажете про отой курган? Я бачив там жінку, хто вона?

— Бачив? — Гєра здивовано пригнувся. Мулоголовий зробив жест, наче

щось перед собою розсипав. — Сукуб, клята баба, полює на чоловіків. До

Спалахів був собі могильник, як багато тут. Лежала там якась цариця. Покійний

дід моєї дружини Олечки тут копав. Скарб знайшов, — похвалився Гєра. — А

після Спалахів баба з кургану сказилася. Ти перший, хто її бачив і залишився

живим. — Гєра облизав синюшні губи й запитав, наче про дівку з публічного

будинку: — Яка вона із себе?

З ними порівнялася висока м’язиста жінка. Вона мала коротку нерівну

зачіску, наче стриглася ножем. Лоб і повіки жінки вкривала кна кольору

обпаленої цегли. Так часто робили засолені, щоб ховати виразки, але її обличчя

було чистим. Попри спеку, жінка носила куртку із закоченими рукавами. Під

нею виднілася проста полотняна сорочка. На крутих стегнах висіла поясна сумка.

Ноги були взуті в збиті солдатські черевики. Вона потерла холошею об холошу, помітивши погляд Талавіра.

— Красива, — промимрив він. Офіційний бей

підняв кошлаті брови, намагаючись зрозуміти, кого саме Повноважний

назвав красивою.

Талавір звів очі й впіймав уважний і злегка іронічний погляд жінки. Вона

наче намагалася зрозуміти, чи бачила його раніше. Талавір подумав, що вона

розглядає його манкур.

— Засіб зв’язку. — Рука машинально потягнулася до лоба.

— Мати Вітрів завжди стежить за своїми песиками, — глузливо відказала

жінка.Гєра Сєров стрельнув у її бік поглядом. У ньому було щось більше, ніж

гнів. «Погрозачи засторога?»—подумавТалавір.

— Суєр робить жінок у Дешті непокірними. Вибач за це. Тобі пощастило

вирватися від сукубихи з Кара-Меркит. — Бей запопадливо простягнув йому

замулену пластикову пляшку.

Жінка зневажливо форкнула. Талавір відкрутив корок і понюхав

маслянисту рідину. Поділитися водою в Дешті — виявити повагу, відмовитися

— завдати образи. Талавір ковтнув. Вода виявилася смачною і прохолодною,

наче щойно з джерела. Він спам’ятався, лише коли випив добру половину

пляшки.

— У моєму будинку є очисник, — задоволено похвалився Гєра, струсонув

напівпорожню пляшку, наче показуючи, скільки води випив Повноважний, і

сховав її до кишені.

— Ти ще когось бачив у Дешті, Повноважний, крім спокусниці з Кара-Меркит? — запитала висока жінка.

— Крім демониці з могильника, нікого.

— Це Ма — наша офіційна лікарка, — нарешті представив жінку Гєра. —

Її син Бекир любить порушувати заборони й вештатися Дештом. От вона й

переживає.

— Іноді ходити Дештом безпечніше, ніж Ак-Шеїх, — відказала Ма.

Те, як зблиснули її очі, змусило Талавіра подумати, що вона натякнула на

Рябова. Він уже хотів запитати, але Гєра його випередив:

— Старшого Брата Рябова забрала буря. Обур-куртка. Не пощастило. З

кожним могло статися. — Синя потвора за його плечима підскочила й

вишкірилася. Але Ма навіть не зауважила. — Тобі відомо не гірше за мене, Ма, Шлях бур знає лише Бог Спалахів. Ти ж бачила тіло.

Талавір подивився в променисті очі. Жінка не відвела погляду, а потім

зітхнула й погодилася.

— Бурі неможливо спрогнозувати. Тому я і переживаю за сина. У Дешті

буря може початися будь-якої миті.

— Я б хотів на нього подивитися, — зачаровано вдивляючись у її очі, сказав Талавір.

— На мого сина?

— На тіло Рябова.

— Подивишся-подивишся. — Гєра зігнувся ще нижче й показав на селище.

— Але тобі варто відпочити, показатися нашій відьмі. Якщо сукуб тебе

торкнулася, тільки вона допоможе. — Бей зробив ледь помітний рух головою, наче це був докір на адресу лікарки.

— Рябов теж ішов цією дорогою? — запитав Талавір.

— Що? Ні! — хрипко розсміявся Гєра. — Його привів Саша Бідний —

акинджий. А він знає, що проти Кара-Меркит краще не ходити.

— Де зараз цей Саша?

— Ще в Дешті. — Гєра знову двозначно подивився на Ма. — Але скоро в

нас Андир-Шопай, свято. Вони точно будуть. Приведуть жертву.

— Андир-Шопай — свято жертвопринесення. Тобі пощастило, Повноважний, побачити таке на власні очі, — уточнила Ма й поглянула крізь

його плече в Дешт. На мить між її бровами з’явилася болісна зморшка.

— Може, нам варто пошукати твого сина?

— Що? — Очі Ма блиснули, наче він пропонував забрати хлопця на Матір

Вітрів. — Я покажу тобі тіло. Ходімо.

Вона різко крутнулася на п’ятах і рушила в бік Ак-Шеїх.

За кілька кроків під ногами стало більше каміння. У дрібній гальці Талавір

почав помічати бите скло, залишки пластику та заліза. На мить вони зупинилися

біля невисокого паркану. Це була умовна межа селища. Її могла перестрибнути

навіть дрібна тварина. І все ж вона була важлива. Талавір зауважив, як жінка

нахилилася й поставила камінь, що вивалився з паркану, назад у кладку.

Попереду стали з’являтися залишки стін, бетонні палі, переламані плити.

Десь угадувалися вікна. У зруйнованих стінах довгого будинку можна було

додумати кімнати чи навіть поверхи. Залишки штукатурки вкривали діри від

куль та зображення Бога Спалахів. Це був схематичний малюнок людини, від

якої відходило шість променів на честь «шести днів творення» або шести днів

катастрофи, як казали на Станції. Він іще кілька разів зустрічав таке графіті.

Щоразу Гєра намагався відволікти його увагу якоюсь наступною безумною

розмовою, ніби можна було приховати дикі вірування засолених. Старші Брати

не визнавали Бога Спалахів, але й боротися з єрессю не дуже-то могли.

Уздовж торованих стежок тулилося кілька десятків юрт, складених з

усілякого непотребу. Стіни додатково утримували натягнуті мотузки. Такі

конструкції були здатні пережити невеликі бурі. А після великих їх можна легко

зібрати. Біля юрт на довгих палицях висіли ловці вітру — тонкі очеретяні

палички, здатні спіймати найменше дихання Дешту. Вони попереджали про

наближення бурі. На інших палях були вітряки, що видобували електрику. У

загонах, розповсюджуючи сморід кізяків, неспокійно переступали з ноги на ногу

невеликі зарослі хутром тварини — куюни. Вони давали солону подобу молока

та забезпечували м’ясом. Значно більшими були тулпари — дика помісь ящера

та коня. Їх використовували для пересування. Потворна живність відчула чужака

й голосно зарепетувала. Талавір уявив припалі до шпарин очі й переривчасте

дихання тих, хто зачаївся в юртах.

Доріжки вели до центрального майдану. І там Талавір побачив те, на що

найменше очікував натрапити в зруйнованому війною й бурями селищі, —

двоповерхову кам’яну будівлю. Під дахом досі блищало ціле скло. Але не це

здивувало найбільше — з фундаменту будинку злоякісною пухлиною росло

величезне дерево. Талавір його впізнав і мимовільно торкнувся колоди в кишені.

Як і на карті Мамая, стовбур укривали гострі шипи. Деякі гілки проросли в стіни

будинку, утворюючи потворні бульби з каменю і живої плоті. Вони нагадували

обличчя.

Кожен шип, наче новорічна іграшка, прикрашала падаль. Тут були

обгризені скелети, напівзотлілі кесератки, черепопташки, великі комахи та інші

почвари, яких Талавір зроду не бачив. Дерево оточував сморід. Свіжі жертви

звивалися, трималися за життя. Мертві перетворилися на поживу для дрібних

комах. Роздивляючись потворне дерево, Талавір пригадав, що ще до гральної

карти Мамая бачив це дерево в одному зі своїх кошмарів.

— Це теж якесь жертвопринесення? — Талавір торкнувся колючки та

швидко прибрав руку. Вона виявилася надзвичайно гострою. Гєра з жахом

подивився на кров, що виступила на його пальці.

— Це Дерево Болю, — сказала Ма й узяла Талавіра за руку. — Треба

обробити. У вас є чим? — Вона кинула жадібний погляд на його аптечку. Він

простягнув Ма сумку. Жінка дістала антисептик. Із заздрістю глянула на інші

засоби.

— Якщо вам потрібні якісь із цих ліків. . — почав Талавір, але Ма вдала, що його не почула, і зайнялася подряпиною.

— Діти так відкупаються від джадала. Вішають на шпичаки всілякі дари.

— Місцевий божок? Ма глянула на Гєру.

— Можна й так сказати. — Бей запустив п’ятірню в патли, торкнувся

синюшної дитини на спині. Хворі очі тривожно кліпнули. — У нас добре місце

життя. Ми шануємо Старших Братів. Дід моєї Олечки вірив у Двобога, коли

ніхто тут у нього не вірив. Він знав самого пана Зорга. — Гєра нахилився, Талавір відчув кислий запах давно не митого тіла. — Але є сили, з якими ніхто

не впорається. Як сукубиха з Кара-Меркит чи джадал — демон, що живе в цьому

дереві. Наші ритуали лише спосіб від них захиститися. Зрозумій це, Повноважний.

Талавір пригадав слова Ма в Дешті. В Ак-Шеїх не тільки пришпилювали

падло до шипів потворного дерева, тут готувалися до людського

жертвопринесення. Старші Брати закривали очі на дикість потвор. Але не тоді, коли це загрожувало безпеці їхніх представників. Чи можливо, що Рябов став

жертвою варварського ритуалу?

Над майданом залунали звуки барабанів. У першу мить Талавір подумав, що його зустрічають гімном Двобога. Але ритм змінився. Дріб, пауза, кілька

сильних ударів і знову дріб. Через три повтори додалося виття. Завіса на вході до

найбільшої юрти заворушилася. Рука з довгими чорними кігтями відсунула

штору — і на площу одне за одним вийшла чудернацька процесія. Талавір міг би

сказати, що вони в масках, якби не знав, що це справжнє обличчя Дешту.

Першим ішов уже знайомий чоловік з обличчям мула. У його носі стирчало

масивне золоте кільце. Чоловік радісно підстрибував і великими неслухняними

губамитягнув пісню. Його вуха й ніс були червоними від кни. Далі тупцяло

ведмежа в каптурі. На ньому теж були позначки червоним. Слідом ішли чоловік

зі шкірою змії, потвора з чотирма руками, жінка, захована в чорну тканину, за її

ногами тягнувся хвіст, чоловік із мечами замість рук, товстун, схожий на тісто, і

ще з десяток потвор. Від них тхнуло звіриним духом і вигрібною ямою. Вони

оточили Талавіра. Кожен підвивав у такт барабану. Талавір роззирнувся. Гєра

зник. Ма відійшла за кілька кроків і немов на щось чекала. Талавір схопився за

гвинтівку. У голові роїлися сотні думок. Що це за ритуал? І головне, чим він

завершиться?

Барабан нарощував темп. Процесія рухалася все швидше. Коли на Талавіра

стрибнув чоловік із золотим обличчям, він, майже не думаючи, схопив того за

руку, перекрутив і приставив до грудей гвинтівку.

— Ні! Благаю, — заскиглила істота. — Це на вашу честь.

Чоловік зняв маску. Талавір побачив, що це Сєров. У руках він тримав

кухоль. Червона рідина, що вилилася на долівку, була дарунком забобонних

потвор. Барабан схлипнув і замовк. Потвори витріщилися на Талавіра. Він

повільно опустив гвинтівку й роззирнувся. Перед очима зринув спогад про його

найважливіший сон — останню битву в Шейх-Елі. Тоді вперше й востаннє він

бачив стільки мутантів заразом. Талавіру здалося, що марево суєру затягує

натовп усередину. Йому забракло повітря. Голова стала важкою. Світ захитався.

Постаті потемніли, перетворилися на чорні плями. Синя потвора на спині бея

нахилилася та прошепотіла в саме вухо: «Вітаємо вдома!»

— Зупиніться! — закричав Талавір, витяг ярлика й показав натовпу. —

Прибери від мене оцю синюшну! — Він показав на спину Гєри. — Я

Повноважний Старших Братів! Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим.

Якщо ви мені перешкоджатимете, то бурі здадуться вам найменшим злом.

Манкур на його лобі налився кров’ю.

— Вони не хотіли нічого поганого. — Ма підняла з підлоги колоду карт, що випали з кишені Талавіра, і на мить, лише на мить затримала на них погляд.

Але він помітив, як змінилося її обличчя. — Так зустрічають Старших Братів. —

Вона повернула йому карти.

З великої юрти виглянула огрядна жінка з двома пащеками, подала знак —

і засолені почали розходитися. Ма досі дивилася на нього з цікавістю й острахом.

«Треба було більше дізнатися про звичаї засолених», — Талавір сховав

карти до кишені й ледь не вилаявся з досади на себе.

— Тобі варто зайти до Тітки Вальки. Це наша відьма. Гєра має рацію: зустріч із сукубом може загрожувати небезпекою. А Тітка Валька добре знається

на місцевих травах.

— Досить. Я хочу побачити Рябова.

Ма кивнула.

— Ми залишили його там, де він жив. Підемо, якщо можеш іти.

Талавір набрав повні легені повітря, проковтнув

солоно-гірку слину й кивнув.

— Добрий підвал, найкращий. Можеш і ти там зупинитися, —

скоромовкою додав Гєра.

— Веди, — сказав Талавір до Ма й припечатав бея поглядом.

***

— До Спалахів тут було шкільне бомбосховище. — Ма відкинула ляду до

підвалу й показала на темні сходи. Потім дістала із сумки прозору трубку й

струсонула її вміст. Очі обпекло рожеве світло. — Модифікований гриб.

Вистачить на кілька годин, — пояснила Ма й підняла хімічний ліхтар. — Старші

Брати, здається, теж такими користуються. Внизу є генератор. Матимемо

нормальне світло.

Вона пішла першою. Роки спуску до підвалу навчили безпомильно

відшукувати сходинки. Але для Талавіра такий спуск був незвичним. Він

похитнувся. Земля здавалася занадто спокійною після вічно рухливої повітряної

Матері Вітрів. Нога зісковзнула, шукаючи опори. Він торкнувся спини Ма.

Жінка різко обернулася. Її обличчям пробігла тінь.

— Що?

— У тебе там кров.

Біля лопаток у Ма розповзлася пляма.

— Впала.

Ма розвернулася і швидко, наче втікаючи, спустилася донизу. Талавір

почув луну й гуркіт генератора.

Кімната виявилася просторою. На стінах досі висіли старі плакати з

інформацією про те, що робити під час бомбардувань чи застосування хімічної

зброї.Більшу частину приміщення займали нари, заставлені ящиками із землею.

Під ногою чвиркнув якийсь коренеплід. Смерділо гниллю та вигрібною ямою.

— Тут була ферма Селіма Чорного. Вирощував бору. Вона схожа на

картоплю, що була до Спалахів. А найкращі добрива для мертвої землі —

продукти життєдіяльності живих істот. Але тут генератор, водозабирач і

нормальна вентиляція. Більшість в Ак-Шеїх може тільки позаздрити.

Талавір зрозумів, що йому не відкрутитися від нового помешкання. За ніч

він просякне смородом бори та кізяків і принаймні на запах стане справжнім

засоленим.

— А що сталося з цим Селімом?

— Продав дочку й поїхав на південь. Вона народилася зі срібною шкірою.

Ма затримала на ньому погляд. Якої реакції вона чекала? Потвори часто

продавали своїх дітей. Самі.

— І що, тут у всіх є підвали?

— Це єдине, що може врятувати від бурі. Особливо суєрної. До Спалахів

теж були піщані бурі. — Жінка кивнула на вицвіле зображення Кіммерику на

стіні. — Бурі особливо посилилися під час війни, коли вирубали всі насадження.

Ніхто тоді й не думав, що ми зможемо копати такі глибокі підвали. Вважали, що

ґрунтові води зовсім близько. І вони уже тоді були солоними. Під нами й зараз

вода, — сказала Ма. — Тільки отруйна, насичена суєром. Як і все навколо. Цій

землі вже нічого не допоможе.

— Ти давно в Дешті? — запитав Талавір. Його здивував тон Ма. Вона вже

не огризалася, неначе щось змінилося з часу тієї сутички на майдані.

— Достатньо. Тіло там, — Ма показала на двері збоку.

Талавір хотів продовжити розмову. Ніколи до того він не думав про Дешт

як про територію з історією. Він шукав власні спогади й не замислювався про

місце, де їх втратив. Але за стіною був Рябов — мета його приїзду. Він потягнув

за ручку.

У меншій кімнаті на дерев’яному столі, загорнуте в старий поліетилен, лежало тіло. Талавір поставив коло стіни гвинтівку й підійшов до столу. Він

очікував побачити Брата, якого втратив у Шейх-Елі, М-14, Рябова, людину, справу якої він витяг з афізи. У снах Талавір ніколи не міг роздивитися його рис.

— Що сталося з його обличчям? — розчаровано запитав він, оглядаючи

труп. Шкіра на голові померлого була наче спечена кислотою. Нічого знайомого.

Ма принюхалася, ткнула паличкою в оголену кістку, наче її теж заскочило

це відкриття, і сказала:

— Буря. Дії суєру не можна передбачити.

Внутрішні органи Рябова нагадували фарш. Ребра були переламані одразу

в кількох напрямках. Наче хтось спершу заліз до черева, а потім звідти

вистрибнув.

— Мабуть, було дуже багато крові?

— Так, — неохоче погодилася Ма.

— Де його знайшли?

— Біля будинку Сєрова. Але це нічого не означає.

Шестипалого Яшу після Обур-куртки, це п’ятдесятивідсоткова суєрна буря

за вашою шкалою, підібрали аж біля Кара-Меркит, хоча тітки присягалися, що

він лише на мить вийшов до вітру. Це Дешт.

Талавір подумав, що для потвори вона непогано знає термінологію

Старших Братів. І зовсім не схожа на інших з Ак-Шеїх. Ма більше скидалася на

жінок із Матері Вітрів.

— Будинок Сєрова — це той із потворним деревом?

— Так, ти ще багато про нього почуєш. Ціла кам’яна споруда в Дешті —

рідкість, тому місцеві понавигадували легенд.

Талавір кивнув, затримав погляд на її руках, оцінив поставу. І раптом усе

зрозумів.

— Ти з екимів?

Каста лікарів — екими — були другими після аскерів — воїнів — у

структурі Старших Братів. На Матері Вітрів вони допомагали Белокуну під час

експериментів над засоленими. Екими мали повагу та привілеї, тим дивніше

було зустріти одну з касти в Дешті.

Ма ледь помітно згорбилася, наче запитання влучило у рану на лопатках, і

витерла руки об штани. Тільки тепер Талавір помітив, як на безіменному пальці

блиснула обручка.

— Мій чоловік був Старшим Братом. Марко Дорош, може, чув? Загинув

тут, у Кіммерику.

— Ні, я не знав Брата з таким іменем. А якщо і знав, то вже не пам’ятаю,

— Талавір вирішив сказати правду. — Після Спалахів я дістав

поранення.

— Як і Рябов? Він теж нічого не пам’ятав. Хоча в Дешті це поширена

проблема. Спалахи вкрали наші спогади. А тим, що залишилися, дуже важко

вірити. Я от теж не впевнена, що мого чоловіка звали саме так. — Ма чи не

вперше слабко всміхнулася.

— Так, — кивнув Талавір. Він чув про цей феномен Дешту. Хоча Старші

Брати вважали індивідуальні спогади неважливими чи навіть шкідливими, якщо

вони суперечили тому, що розказували самі Старші Брати. — Що шукав Рябов у

вашому селищі?

— Не знаю, він мало з ким спілкувався, та й був у нас пару днів. Скажи, —

раптом запитала Ма, наче розмова про спогади змусила її згадати щось важливе,

— там, на майдані, коли ти говорив із Гєрою, ти когось побачив на його спині?

Талавір здивовано подивився на Ма.

— А ти хіба не бачила? Синя потвора — мертва дитина, вона постійно

щось йому шепотіла. Дивна мутація, якщо ти про це.

— Так, — повільно проказала Ма, наче думала зовсім про інше.

Верхні двері грюкнули. Почулися швидкі кроки. Ма знервовано поглянула

на сходи. Талавір скористався тим, що лікарка відволіклася, і засунув руку в

пазуху Рябова. Одяг був розтерзаний не менше, ніж тіло, але він побачив тонкий

шнурок на шиї і знайомий блиск. Потвори виявилися не такими злодійкуватими, як про них розказували. Або побоялися щось красти в Брата.

— Хто говорив із Рябовим останнім напередодні бурі? — Він швидко

потягнув за мотузку й затиснув у кулаку золоту бляшку. Не тільки йому дістався

подарунок від Ханум.

— Можливо, Гуль. Це жінка з аіле Азіза-баби. З родини старійшини. Вона

носила Рябову їжу, — розсіяно відповіла Ма, вдивляючись у темряву сходів.

Нарешті кроки зупинилися, до кімнати зайшов мулоголовий. Поглядом

обнишпорив закутки, зупинився на чоловікові й жінці, посміхнувся, наче вони

невідомо що робили над трупом, і проревів:

— Там Тітка Валька кличе. Привезли Чорну Корову.

— Скажи, що я прийду пізніше, Аслане, — незадоволено відповіла Ма.

Мулоголовий кивнув, але продовжив стовбичити у дверях.

— Краще йди вже, Ма.

— Чого це? — металевим голосом запитала жінка.

Вона була не з тих, що корилися наказам. Ма демонстративно подивилася

на Талавіра, даючи зрозуміти Аслану, що має важливіші справи.

— Там Саша Бідний. І твій син, — тим самим безбарвним голосом

пробубонів мулоголовий.

Ма сполотніла. Навіть не глянувши на Талавіра, вискочила з кімнати.

— Мені теж треба поговорити з вашим акинджиєм, — проказав він у її

спину, — це ж Саша Бідний привів Рябова?

Талавір одразу впізнав, хто з гурту мусив бути беєм акинджиїв. Саша

Бідний стояв попереду,

немов демонстрував, що це селище належить йому. За кілька кроків від

нього в тіні юрти ховалося ще двоє: червоношкірий із маленькими рогами на

лобі й вугільно-чорний, в очах якого замість зіниць стрибали вогники полум’я.

— Де він, Сашо? — кинулася до акинджия Ма.

— Наші діти — наша слабкість, — видихнув чоловік. Його підведені

чорним очі звузилися. Акинджий подивився на двері до підвалу, на Ма й знову

на Талавіра. — А я думаю, чого всі пташки в Ак-Шеїх такі збуджені? А до нас

завітав новий Повноважний. Жінки люблять гарні обличчя. Адже ж так, Ма?

— А ти той, хто привів Рябова? — спитав Талавір і відчув, як червоніє

обличчя. «Що це собі навигадував цей пухирчастий?»

— Я Саша Бідний. Я приводжу людей. Твій син разом із Чорною Коровою

в нашої офіційної відьми — у Тітки Вальки, — сказав він до лікарки.

Ма ступила крок, щоб його обійти. Саша впіймав її за передпліччя й

потягнув на себе. Ма на мить утратила рівновагу. Талавір опинився між ними й

перехопив руку акинджия. Вона виявилася мокрою від поту й нерівною від

виразок. Талавіру схотілося витерти долоню об комбінезон.

— Ти маєш бути вдячною, — ігноруючи його доторк, видихнув Саша

Бідний в обличчя Ма, — гарні обличчя не дадуть тобі того, що я можу.

Жінка скинула його долоню, відступила на крок і розвернулася до

чоловіків. Її очі палали.

— Мені не потрібні захисники, — кинула вона Талавіру. — І я сама вирішу, кому й за що дякувати.

Помічники Саші Бідного глибше заховалися в тінь, коли Ма пролетіла повз

них. Талавір розімкнув руку. «Чого я вліз, хіба я знаю, як тут заведено в

потвор?» — розсердився на себе.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим, — сказав Талавір. — Ма

показувала мені його тіло.

— Ма може. Показати тіло, — гикнув Саша Бідний.

Талавір стиснув зуби. «Спершу відповідь, а потім заїхати йому по пиці»,

— подумав він.

— Я зустрів його в Дешті, він був розгубленим, — продовжив акинджий.

— Але показав ярлик. Захотів прийти сюди. Акинджиї — друзі Старших Братів.

— Він був у Дешті сам?

— Сам, як і ти зараз. Але я не питаю Старших Братів про їхні шляхи, доки

вони не переходять моїх.

— Усі шляхи в Дешті належать Старшим Братам, — твердо проказав

Талавір.

Він торкнувся манкура й намалював у повітрі Колесо Двобога. Саша

Бідний мить вагався, а потім повторив жест. А ще за мить склав пальці й розкрив

долоню.

— Буа-ах! — вигукнув акинджий. Талавір уперше бачив такий знак. — Я

залишив Старшого Брата тут і пішов у Дешт, але те, як він помер — поганий

знак. Тому в нас буде Андир-Шопай. На честь Бога Спалахів. — Саша Бідний

повторив дивний жест, і Талавір зрозумів, на честь кого він виконувався. — І ти

будеш почесним гостем, Повноважний. Якщо ж тобі потрібна жінка, шукай Гуль.

Вона доглядала і за померлим.

Інші акинджиї брудно загиготіли.

— Де я можу знайти цю Гуль? — запитав Талавір.

— Шейтан тобі покаже, Повноважний, — з легким поклоном проказав

Саша Бідний.

Жовті очі, підведені чорним, загрозливо зблиснули. У них було: «Залиш

Ма, і ми розійдемося мирно». Талавір подумав, що він у Дешті лише другий день, а вже нажив ворога.

Червоношкірий із ріжками мовчки вивів його на вуличку, що вела до

майдану, і коротко розказав, як дістатися до аіле Азіза-баби. Талавіра не

покидала думка про те, що сказав акинджий: він зустрів Рябова в Дешті, і той

поривався в Ак-Шеїх, але не сказав, для чого.

Уперше Талавір пошкодував, що з таким поспіхом залишив Станцію й не

встиг докладніше розпитати Белокуна про свою місію. Як Рябов опинився в

Дешті сам? За наказом Белокуна чи самовільно? І головне, чому очільник Матері

Вітрів замість того, щоб відправити групу зачистки, спустив єдиного Старшого

Брата? Адже існувала підозра, що в усьому винні місцеві потвори. Отже, і

Талавіру загрожувала небезпека. Але Гавен Белокун хотів подробиць. І нехай

Талавір із Рябовим були з одного загону, обидва постраждали від першого суєру, Сфена мала рацію. Талавір тільки прокинувся з коми. І не факт, що був готовим

для такого завдання. Він подивився на кулак, у якому досі тримав золоту бляшку, зняту з шиї Рябова, відчув вагу свого подарунка у кишені.

У його вухах знову зашуміло, як нещодавно на майдані, наче десь далеко

пролунав знущальний сміх. Він відчув вагу безсонної ночі й холодний поцілунок

демониці з могильника. Манкур запульсував, наче у відповідь на цей сміх. А

може, став його продовженням? Белокун нарешті вирішив поцікавитися, як у

нього справи?

За думками він не помітив, як вийшов до будинку Гєри Сєрова. Наче

ожилий кошмар, Дерево Болю тягнуло до похмурого неба вкриті шипами гілки.

Талавір згадав про роздертий шипом палець й несподівано відчув, що йому як

ніколи хочеться зайти в той будинок. І цієї миті зрозумів, що про це бажання

дізнався й Белокун.

Ма. Тогірек Діви

Ма бігла, не розбираючи дороги. Цей Талавір точно інший. Через

дурнуватого Гєру вона може втратити все, що так довго намагалася зберегти.

Версія про бурю не справила на Нового Повноважного особливого враження.

Він шукатиме справжню причину смерті Рябова. І зрештою дізнається, що Ма

збрехала.

Талавір та Рябов, попри зовнішню схожість, сильно відрізнялися. Рябов

постійно перебував у полоні думок, вештався Ак-Шеїх, подовгу стояв біля

будинку Гєри, майже ні з ким не розмовляв. Якщо й упізнав у ній екима — члена

касти лікарів, то їй про це не сказав. І Ма повірила, що змогла позбутися слідів

минулого. Тож ніхто в Дешті більше не здогадається, що вона вона колись

служила Старшим Братам.

«Самовпевнена дурепа, — сердилася на себе Ма. — Ще й ці доторки, погляди. Він твій ворог. У нього в лобі паразит для зв’язку з Белокуном. Йому не

можна довіряти».

Десь глибоко всередині, там, де ще стояв образ Талавіра, зринула надія: а

може, він інший? А Белокун давно про неї забув? Усе ж таки минуло тринадцять

років? Ма вдалося викинути з пам’яті

майже все, але ці карти з кишені Талавіра наче промовили до давно

похованого. Вона вже бачила ці малюнки, хоч і не могла згадати, коли й за яких

обставин. Вона не брехала: Дешт украв більшість її спогадів. Залишив

найважливіше — роки материнства, обов’язок перед сином. Ця думка потягнула

за собою іншу: Талавір їй потрібен, вона не може просто так від нього сховатися.

«Потрібен, бо ти хочеш допомогти Бекиру чи тому, що тобі сподобався

новий Повноважний?» — вжалила думка. Вона змусила себе викинути її з

голови. Зараз це неважливо. Спершу треба пересвідчитися, що її син цілий. Саша

Бідний сказав, що Бекир у Тітки Вальки. Залишалося сподіватися, що він не

збрехав.

Ма відсунула завісу до юрти офіційної відьми Ак-Шеїх і заходилася

трусити одяг так, наче прийшла з глибокого Дешту. Перше, чого її навчили в Ак-Шеїх, — чистити одяг на порозі юрти. Це був марний ритуал, суєр проникав

повсюди, але вона звикла.

У юрті пахло сухими травами. Зілля звисало з кожної балки та

перекладини, встеляло долівку. Найдужче пахнув полин. Офіційна відьма Ак-Шеїх Тітка Валька вважала, що він відганяє духів.

Упереміш із травами висіли засолені рештки почвар із Дешту: ноги

кесераток, очі артроплевр, крила кхарталів і навіть жила ракоскорпа. З мутних

банок на Ма дивилися слизькі сірі препарати.

Більше, ніж відьомських інгредієнтів, у юрті Тітки Вальки було хіба

кухонного начиння. Різноманітний посуд, ложки на довгих ручках, погнуті

пательні та проіржавілі каструлі звисали в місцях, вільних від трав. До Спалахів

Тітка Валька працювала в шкільній їдальні. Усі в селищі знали, що відьма має

слабкість до оплати кухарським начинням.

На почесному місці в юрті стояла статуя богині Діви. Тітка Валька, як і

більшість жінок в Ак-Шеїх, вірила в богиню-прародительку Кіммерику. Але

потім богиня залишила цю землю. Її відсутністю скористався Двобог і привів

своїх приспішників — Старших Братів. Жінки сподівалися, що колись Діва

повернеться і врятує своє улюблене дитя. Головне — віднайти Золоту Колиску, у

яку богиня вперше поклала новонароджену землю.

Ма почекала, поки очі звикнуть до напівтемряви, і перевела погляд на

стілець у центрі юрти. Думки про Талавіра відступили, а серце болісно

стиснулося, коли вона побачила скривавлену штанину й огрядну жінку, що

поралася коло її сина.

Тітка Валька була величезною і нагадувала тісто, що ризикувало от-от

утекти з діжки. Вона носила широку різнокольорову хламиду, і Ма щоразу, як її

бачила, дивувалася, скільки ж тканини пішло на це вбрання. Волосся відьми

було кучерявим і жорстким, як морська губка. Вона стягувала його в коси й

короною заплітала навколо голови. Але найяскравішою ознакою Тітки Вальки

був другий рот, що виріс на шиї. Говорила вона переважно з рота на обличчі.

Нижній розкривався під час магічних ритуалів та особливих нагод. Саме зараз

темно-червоний язик показався між тонких губ рота, що ледь проглядався в

складках заплилої жиром шиї. Ма ледь не скривилася від огиди: скільки б змін вона не побачила за ці роки в Дешті, цей рух Вальчиного

язика завжди збивав з пантелику. Так, наче відьмі розрізали горло й з нього вже

почали вивалюватися нутрощі.

— Якши, на ньому все заживає, як на копеку. — Тітка Валька кивнула Ма

й простягнула Бекиру піалу з відваром солонця трав’янистого. Він найкраще

поновлював рідину в організмі. — Але подякуй їй. Приклала жуйку з юшану.

Шкода, що жертва. Була б добра відьма. — Тітка Валька всміхнулася дівчинці, яка сиділа в глибині юрти й гралася з дивною ящіркою.

Ма ледь на неї глянула. Її розпирало від обурення.

— Це лише подряпина, Ма. Нічого страшного. — Бекир намагався не

дивитися в очі матері.

— Нічого страшного? А якби тебе зустрів не Бідний, а хтось чужий і

забрав, як цінне м’ясо? Ти маєш розуміти — кожен учинок спричиняє наслідки.

За все доводиться платити. — Перед очима Ма промайнула неприємна зустріч з

акинджиєм. І це він іще не прийшов по справжню подяку. — Якщо не тобі, то

іншим!Руки Ма тремтіли. Вона не хотіла цього говорити, але ледь могла себе

контролювати.

— То, може, краще мене зустрів би хтось чужий, щоб тобі не довелося

платити!

— Ти поводишся, як дитина.

— А ти… — Бекир скочив зі стільця. — Якби був живим батько, ти б не

дозволяла Саші Бідному… — В очах хлопця блиснули сльози, і він вискочив із

юрти.Дівчинка підвелася і пішла за ним. Відьма провела їх поглядом, а потім

налила відвару Ма й наказала сісти.

— Син твій, а розум у нього свій, — прицмокнула верхнім ротом відьма.

— Він справді зміг відійти від Ак-Шеїх так далеко? Нові ліки?

— Ліки чи впертість, іноді я його не розумію. — Ма ковтнула з чаші й

упала на стілець.

— Може, він у батька? — Відьма дістала ступку й потягнулася до решти

складників. Звичні рухи Тітки Вальки заспокоювали.

— Так, — невпевнено сказала Ма.

— Зовсім його не пам’ятаєш?

— Майже. Залишився образ, ім’я. Іноді вигадую щось про нього Бекиру.

Він хоче мати батька, хоча б у розповідях. Та хто взагалі після Спалахів може

відповідати за власну пам’ять? — Ма хотіла завершити розмову. Вона не любила

говорити про втраченого чоловіка.

Тітка Валька вкинула до ступки сушену квітку колхікума, листя кліщинця і

потягнулася до товченого перекотиполя. З-за ширми поряд зі статуєю Діви

почулися стогони. У Тітки Вальки теж було своє минуле, про яке вона рідко

коли згадувала.

Відьма підняла з підлоги миску зі свіжим м’ясом і занесла за ширму. Ма

почула нявкання і скривилася. Дочки Тітки Вальки народилися ще до Спалахів.

Їм не пощастило вийти надвір на шостий день тиші, коли Ак-Шеїх накрило

молозиво із суєру. Їм здалося, що вони почули голос кота: поки вони ховалися в

підвалі, він був надворі. Дівчата потрапили під перший суєр і повернулися

навікиз’єднані. Їхні очі й роти були зашиті, з животів стирчали кишки, які

сходилися в спільному шлунку. Пульсуючий мішок мав пику їхнього улюбленця.

І тільки через нього дочки їли. Тітці Вальці вдавалося підтримувати в них життя.

Ма кілька разів намагалася з’ясувати, що вона для цього робить. Порятунку

потребували десятки життів в Ак-Шеїх, але відьма вперто не зізнавалася. Казала, що сила молитви до Діви — та й усе.

— Новий Повноважний приїхав з’ясувати, що сталося з Рябовим? — Тітка

Валька витерла руки від м’яса й повернулася до приготування мастила.

— Так. І несподівано швидко.

— Акинджиї передали на Матір Вітрів? — припустила Тітка Валька.

— Це зайняло б місяці. — Ма нахилилася до ступки відьми й скривилася

від смороду. — Старші Брати або знали, що так трапиться, або їх попередив

хтось із наших.

— Ти так боїшся, що тебе викажуть, що тобі всюди ввижається зрада, —

засміялася відьма. — Крім того, Гєра як офіційний бей мав їх повідомити.

— А тепер бреше, що Рябова розірвала буря.

— Він наляканий. І що він мав сказати новому Повноважному? Ти

прожила в Ак-Шеїх стільки років і все одно не віриш у джадала. Навіть у богів.

— Тітка Валька вклонилася статуетці Діви.

— Ти сама казала, що вона спить, — всміхнулася Ма.

— Спить — не означає не існує. Але, крім Діви, є й інші.

— Наприклад, Двобог?

Тітка Валька промовчала, а Ма осідлала улюбленого коника. Тривога за

Бекира відступила, натомість її опанували втома і злість.

— Я вірю в науку, у суєр і в здатність людей чинити жорстокість. Я

жодного разу не бачила цього вашого демона з будинку Гєри, цього джадала.

Але щодня ходжу повз Дерево Болю і бачу дурнуваті жертвопринесення. І я вже

відправила кілька дорослих у казан, а цього разу ми готуємося зварити дівчинку.

Тебе це не лякає, Валько? І чи не ти казала, що джадал не нападає на своїх? То

до чого ці звірства?

— Не нападав — не означає, що не нападе. — Відьма продовжувала

монотонно вимішувати суміш у ступці. Він убив Повноважного. Відчув давно

забутий смак крові. І тепер може прийти за кимось із нас. Кров як сіль: раз

скуштуєш — відмовитися важко.

— А чому ти не припускаєш, що це Гєра? Він так фанатично вірить у

джадала, у те, що той охороняє його будинок від бур, що міг принести йому

жертву — вбити Рябова? Або вбити його, щоб переконати інших в існуванні

демона? Владу найкраще підтримує страх.

Тітка Валька зробила охоронний жест, підійшла до статуетки Діви й

підсипала в жертовну чашу юшан, перемішаний із суєром, умочила пальця в

червону олію й поставила цятку там, де в шарах сала втопилася ключична

западина.

— У тобі говорять біль і почуття провини. За те, що ти зробила на Матері

Вітрів. Якби ти приєдналася до тогіреку Діви й поговорила з

іншими жінками Дешту, тобі б полегшало.

Тітка Валька вдарила по найболючішому. Ма важко відходила від пологів і

в лихоманці розказала відьмі, що працювала на Матері Вітрів. Пізніше Тітка

Валька розказувала, що в безпам’ятстві Ма плакала й просила пробачення —

начебто за вбивство десятків дітей. Ма цього не пам’ятала, як і подій на Матері

Вітрів. Дешт забрав ці спогади, Ма була йому за це вдячна. З роками залишилася

сама гіркота. Та й що таке могла вчинити Ма? Вона була звичайним медичним

працівником, яких сотні на Матері Вітрів. Можливо, каяття за якийсь злочин —

це спосіб покарати себе за те, що не пам’ятає чоловіка? Ма провела долонею по

короткому волоссю. Ці думки викликали головний біль. Може, Тітка Валька має

рацію. Може, їй варто доєднатися до тогіреку Діви — наркотичного трансу?

Тітка Валька говорила, що таким чином жінки з усього Дешту можуть відчувати

одна одну, наче бачать один сон, перебувають у маренні богині Діви. Тітка

Валька та інші жінки вірили, що богиня їх не покинула, а просто спить чи забула.

Друга версія смішила Ма найбільше: яка користь у богині, якщо вона забула про

своїх вірян.

— Тогірек Діви — подарунок богині жінкам, щоби ми не відчували

самотності, поки її немає. Знімай куртку, — відьма розмотала бинти, що

обмотували тулуб Ма, і скривилася. — Знову сама різала? Я б допомогла.

— Не було коли. — Ма застогнала від болю. — Працювала над ліками для

Бекира.

— Далися тобі ті ліки, хіба тобі тут погано? Ну зможе хлопчик виходити з

Ак-Шеїх — і куди ви подастеся? Скільки не тікай, дім завжди тебе наздожене.

Бо він тут, — Валька поплескала Ма по серцю і продовжила втирати мастило в

рани на лопатках.

— Не починай. Мені потрібна твоя допомога.

— Моя? — здивувалася відьма. — Ти ж віриш лише в науку?

— Я не про замовляння. Треба, щоб ти взяла кров у нового Повноважного.

— Ти хочеш, щоб я його вбила? — Тітка аж звискнула.

— Ні, ти що? Ти офіційна відьма, можеш його оглянути, взяти кров.

— А чому саме його кров?

Ма закусила губу. Скільки правди вона може сказати Тітці Вальці.

Зрештою вирішила, що половини цілком досить.

— Вони з Рябовим мають схоже обличчя. А кров Рябова показала дивні

ефекти. Тільки зараз він мертвий. А з мертвою кров’ю я нічого не зроблю.

— Так, — протягнула відьма. — А я й не зауважила, які вони схожі. Може, рідні брати?

— Тим паче варто спробувати. То ти мені допоможеш? — нетерпляче

перепитала Ма.

Завіса відхилилася, до юрти почали заходити жінки. Тітка Валька не

просто так казала про тогірек Діви. Він от-от мав розпочатися.

Відьма заперечно похитала головою. Вона завершила бинтувати спину Ма

й витерла забруднені в смердючі ліки руки об ганчірку.

— Я не хочу неприємностей. Це ж Старші Брати. Вони й за менше

знищують.

Ма нагородила відьму довгим промовистим поглядом.

— Я знаю, що це ти зіпсувала обличчя Рябова. Уявлення не маю навіщо і

не хочу розбиратися. Може, ти хотіла прикрити Гєру чи себе? Але я знаю, що

шкіру з обличчя Рябова зняли за допомогою аруму, змішаного з отрутою ана-арахни. .

Велика рука відьми спритно затулила їй рота. Тітка Валька злякано

подивилася на жінок, які вже вмостилися на підлогу поряд із Дівою.

— Я забрала обличчя для зілля. Не кажи нікому. Це хороший засіб для

жіночих справ. Мені треба годувати дівчаток.

Ма стало шкода Тітки Вальки. Їй точно немає куди втікати. Її дочки

прив’язані своєю неміччю до Ак-Шеїх іще міцніше, ніж Бекир.

— Але сама подумай, чого новий Повноважний до мене прийде? Якщо в

нього щось заболить, то піде до тебе — до лікарки.

— Йому привидівся дух на Кара-Меркит. І Гєра сказав, що з цим можна

йти лише до тебе.

Відьма спохмурніла й зробила охоронний жест.

— Жінка, яка там лежить, зла. В Ак-Шеїх вона нам точно не потрібна.

Добре. — Тітка Валька на мить замислилася. — Якщо прийде, спробую тобі

допомогти. Але хай прийде.

Вона відштовхнула Ма й простягнула руки до жінок. Ма впізнала

закутаних у хіджаби невісток Азіза-баби: Фат, у якої під одягом висіло дві

додаткові мертві руки, улюблена тітка Ніязі — чотириока кругленька Лєнура.

Висока Плаксива Зарема. Її голову й обличчя вкривала бурка. Ма лише раз

бачила її очі. З круглих порожніх отворів постійно сочився гній. Останньою

зайшла старша дружина Селіма Чорного — Жива Віра. Це була маленька жінка

зі скорченими кволими ногами. Жодна не мала дітей, усі дуже цього хотіли.

Кілька років тому Живій Вірі із Селімом пощастило: у них народилася

дівчинка зі срібною шкірою. Нею зацікавилися акинджиї з Курасубазару, і Селім

скористався нагодою — продав дочку, забрав молодшу й тоді вагітну другу

дружину й залишив Ак-Шеїх.

І сьогодні, як і завжди, Жива Віра проситиме Діву не за себе. Жінки

молитимуться за життя дітей, за можливість попри все їх народжувати. Тітка

Валька пустила колом піалу з розведеним юшаном. Жінки зашепотіли молитву.

Ма відчула холодок на потилиці, подивилася на Діву й майже вибігла з

юрти. Тільки на повітрі позбулася враження, що за нею спостерігають, наче сама

богиня нарешті схотіла дати про себе знати. Ні, Ма це не стосується. Її справа —

знайти ліки для Бекира й втекти з Ак-Шеїх, поки ще не пізно. Поки сюди не

прийшли інші Старші Брати, а може, і сам Гавен Белокун.

Інтерлюдія

Сфена відпустила руку Руфі. У голові досі лунали голоси. Вона

проковтнула гірку, насичену юшаном слину. Наркотик тлумив біль, що надійно

гніздився під ребрами, але сповільнював думки.

— Ненавиджу цей ритуал, — сказала Сфена.

— Але завдяки тому, що ви його винайшли, ми чуємо всіх жінок у Дешті.

— Руф подала склянку з водою. Сфена ковтнула й подумала про те, що сказала б

Руф, якби дізналася правду: ритуал вигадала інша людина, а замість «усіх жінок

у Дешті» вона чує лише одну з Ак-Шеїх, і досі не впевнена, що це не

випадковість.

В Академії Старших Братів Сфена написала роботу про здатність частинок

суєру передавати інформацію на відстані. Ідею підкинув батько, хоч і подав це

як один із «міфів Території К» — ритуал «тогірек Діви» — містичний транс, що

допомагає жінкам у Дешті спілкуватися одна з одною подумки. Сфенина робота

отримала найнижчий бал. Батько розчаровано похитав головою. Від самого

початку він вважав її вступ до Академії Старших Братів безглуздям. Найкращою

кар’єрою для жінки було б удале заміжжя.

Лише набагато пізніше, коли батька звинуватили в зраді, а вона розбирала

папери після обшуку, їй на очі потрапив давно забутий рукопис — «Сказання

Іфігенії Кіммерицької». Святі воїни, що прийшли по батька, не звернули на

нього уваги.

Сфена позеленіла від злості, коли вперше прочитала рукопис. Про тогірек

Діви батько дізнався саме звідти. Хто б не була ця Іфігенія Кіммерицька, їй

вдалося з науковою точністю обґрунтувати те, про що Сфена лише боязко

натякала у своїй науковій роботі: частинки суєру пов’язані. Відкриття Іфігенії

Кіммерицької мало величезний потенціал. Але батько, замість того щоб

поділитися ним з іншими, залишив «Сказання» гнити серед справжньої маячні.

Бо Іфігенія, як і Сфена, була лише жінкою.

Для Сфени віднайдення «Сказання Іфігенії Кіммерицької» стало знаком

Двобога. Не чекаючи, поки її визнають дочкою ворога народів, вона попросилася

в Територію К. На той час потік рекрутів у зону ураження майже припинився.

Старші Брати не бачили користі від суєру, який діяв лише в Дешті, як і від

мертвої, населеної потворами землі. Про Матір Вітрів і Белокуна воліли забути.

Але прохання Сфени задовольнили.

На Матері Вітрів вона не раз перечитувала записи Іфігенії. Їй удалося

відтворити ритуал «тогірек Діви» і встановити контакт зі шпигуном в Ак-Шеїх.

Дуже дорогий контакт. Крім того, що кожного разу їй доводилося вживати юшан

для того, щоб входити в транс, ритуал, як і бакаса, тягнув із неї суєр. Пізніше

Сфена відкрила, що цей ефект можна мінімізувати, залучивши інших жінок-резонаторок.

— Я знайшла нового резонатора, як ви й просили. — Руф торкнулася руки

Першої Зіниці й обережно додала: — Вона ще дикувата й смердить, наче

тварина, але тямуща. Я вже кілька місяців за нею спостерігаю. Підйом на Матір

Вітрів їй не зашкодив. Як була вкрита хутром і з рогами, так і лишилася. Суєр її

не любить.

Місцевою «суєр не любить» означало, що зміни законсервувалися. Про цей

варіант мріяли всі новоприбулі. Сфена подивилася на блакитне пір’я, що

заміняло Руфі волосся, і стиснула губи. За останній місяць пір’я вкрило голову й

торкнулося шиї. Руф суєр «любив», а отже, їй треба перестати мріяти про

повернення додому.

— Добре, нехай буде та смердюча дикунка. Потрібно покращити сигнал з

Ак-Шеїх. — Вона особливо наголосила на останньому.

— Щось із Талавіром?

— Переживаєш? Ви не встигли попрощатися? — Сфена глузливо

посміхнулася.

— Не дуже й хотілося, — форкнула Руф.

Сфена

кивнула.

Ще

бракувало,

щоб

Зіниця

прикипіла

до

експериментального кролика Белокуна.

— Талавір уже в Ак-Шеїх. Втрапив у якусь халепу, але наче цілий. Про

всяк випадок накажи Мато Дуковачу бути поблизу. А мені треба до Белокуна.

Сфена поправила форму й кисло посміхнулася до пір’яголової.

— Покажіть йому, хто найрозумніший на Станції, — відказала Руф.

Сфені сказали шукати Белокуна в Медичному відділку. Очільник Матері

Вітрів залишив командний пост, щоб поспостерігати за новою пацієнткою. І в

цьому був весь Белокун. Замість укріплення влади, торгів із материком та

особистих клятв Язику, він займався незрозумілими дослідженнями.

Сфена подивилася на портрет доктора Зорга, що прикрашав вхід до

Медичного відділка. На відміну від Белокуна, Зорг був політиком.

За допомогою генетичної корекції та біоінженерії Зорг обіцяв створити

ідеального солдата, ідеального Брата. А поки тривали ці дослідження, Зорг

зосередився на пошуку талановитих дітей.

Подейкували, що всі молодші колеги Зорга потрапили до нього саме так. Їх

вилучали з родин, особливим чином виховували й навчали, а потім долучали до

наукової команди.

Цей шлях пройшов і Белокун. Але справжньою зіркою команди доктора

Зорга та його улюбленим учнем був Мамай. У батькових паперах Сфена

знайшла його медичну картку. Мамай народився з церебральним паралічем, страждав на аутизм, синдром саванта та бічний атрофічний склероз. Така дитина

не могла вижити. Але хлопчик мав надзвичайні здібності й потрапив до школи

доктора Зорга. Там йому зробили купу операцій на мозку, це тільки підсилило

його таланти. Батько називав Мамая «монстром Зорга» й водночас його

ахіллесовою п’ятою. Тоді Сфена не розуміла чому. Пізніше дізналася, що Мамай

і Белокун були єдиними, хто вижив після вибуху, у якому загинув Зорг. Інцидент

назвали терактом. Белокуна та Мамая перевели в Кіммерик. Тоді там уже

тривала війна. Якщо Язик і підозрював Мамая та Белокуна в причетності до

смерті Зорга, то про це мовчали. Зрештою, Язик позбувся політичного опонента.

Мамай пропрацював поблизу Шейх-Елі менше року. Сталися Спалахи, війна закінчилася, а Кіммерик перетворився на Дешт. Белокун почав керувати

Станцією. Він не тільки знову вижив, а й не зазнав впливу суєру. Язика це

вразило.

Белокуну вдалося переконати Язика, що Спалахи спричинила таємнича

зброя, яку розробляв Мамай. У записах, що він залишив, вона називалася

«Золота Колиска». Ба більше, Белокун увірував, що Мамай не загинув, а досі

десь у Дешті. Він цілком серйозно казав, що всюди бачить знаки від доктора

Мамая. Таким знаком він назвав пробудження останніх із загону, що потрапив

під перший суєр. «Це не Рябов хоче в Дешт — це Мамай являє свою волю. Ми

відпустимо Рябова й подивимося, куди той вийде», — вирішив Белокун, наче

Мамай був не зниклим ученим, а божеством рівня Двобога. З таким самим

мотивом після того, як прийшла звістка про смерть Рябова, він відправив у Дешт

Талавіра.

«Талавір — черговий знак Мамая. Він знайде те, чого не знайшов Рябов».

Тобто Талавір мав знайти Мамая, але Белокун заборонив пояснювати йому

завдання. Талавір мав «вивести на Мамая». Саме «вивести», як собака-шукач. І

це було верхом божевілля — так розкидатися тими, хто вижив після суєру, що

випаву перші дні після Спалахів. Експерименти над Рябовим і Талавіром могли

наблизити до розуміння природи «Золотої Колиски». Натомість Белокун

відправив їх у Дешт. І що в результаті? Рябов загинув. Сфена сумнівалася, що

Талавір був здатен знайти Мамая. Ба більше, вона не вірила, що найкращий

учень Зорга досі живий. Залишалася надія, що Талавір натрапить на якісь сліди

«Золотої Колиски». Усе ж таки Мамай був з Ак-Шеїх. Можливо, підтримував

зв’язки з кимось із селища. Хоча після того, як Талавір відкинув її пропозицію

про співпрацю, це вже не мало значення. У цій ситуації у Сфени був лише один

варіант — скористатися необачністю Белокуна. Може, він і вважав себе

абсолютною владою на Матері Вітрів, але для материка, звідки прибула Сфена, Белокун був порушником Догмату. Сфена ризикнула й відправила рапорт Язику.

Догмат забороняв порушувати субординацію. Вага слова Белокуна була більшою.

Якби він публічно заперечив звинувачення Сфени, покарали б її, а не доктора.

Рапорт Сфени прийняли — і це було доброю новиною. Сфена отримала

відповідь із печаткою самого Язика. Погана новина — він наказав і далі

спостерігати за експериментом.

«Експериментом!» — Сфена ледь не задихнулася від обурення. Белокун

втрачає контроль над розумом, а вона мусить просто дивитися, як він знищує в

Дешті Старших Братів? Наступна думка викликала обережну радість. Язик

наказав їй стежити. Вона отримала його персональний наказ. Отже, і в Язика є

сумніви щодо Белокуна, а в неї — шанс на реабілітацію та кар’єру. Сфена уявила

себе очільницею Матері Вітрів. Якщо їй вдасться удосконалити тогірек Діви, залучити до мережі більше жінок, то вона отримає і справжню владу над

Дештом. Солодкі мрії затуманили розум, і вона з розмаху врізалася в Толіка.

Голомозий череп блищав від поту. Він мовчки кивнув на сусідні двері. З них

долинав звук боротьби. Вочевидь, саме там був Гавен Белокун.

— Що там? — Сфена зазирнула у віконце.

У кутку білої безликої кімнати билася в істериці дівчинка років шести.

— Гумконвой привіз. Капець, жахлива почвара. — Толік облизав темні

губи. — Ледь відбили в Армії потвор. Гналися аж до мукоеде ляїн ер.

Сфена з недовірою подивилася на дитину. Вона мала бліду, аж синювату

шкіру, що наче світилася зсередини. Але, крім цього, жодних змін.

Над дівчинкою застигли медичні сестри Ханум та вкрита зміїною шкірою

Ліза. Обидві пройшли випробування ритуалом у якості резонаторів. Ханум не

виявила жодних здібностей. А от щодо Лізи Сфена ще сподівалася. Упритул до

дверей стояв Белокун. Він щось запитав, Ліза стенула плечима й показала на

порожній шприц і свою руку. На слизькій зеленуватій шкірі виднівся укус.

Белокун звів брови — і цього було достатньо. Ліза вибігла в коридор і вже за

мить повернулася з іншим препаратом. У шприці виблискував суєр. Вони

накачували дитину «фактором З». Слідом за Лізою зайшов Толік. І це вже було

зовсім дивно, враховуючи вік і вагу дитини. Але те, що відбулося

за кілька хвилин, стало несподіванкою не тільки для Сфени, а й для всього

персоналу Медичного. Попередній укол подіяв. За першого наближення Толіка

дитина затрусилася. Її шкіра вкрилася пухирями, які запульсували суєрним

світлом. Толік схопив дівчинку за ноги, Ліза спробувала оголити руку для

наступної ін’єкції. Лише Ханум та Белокун залишилися стояти. І раптом дитина

вигнулася і пронизливо завищала. Сфена відсахнулася від віконця. За мить об

стіни вдарилося щось важке. Коли вона знову подивилася, на підлозі лежали Ліза

й Толік. Медична сестра перетворилася на величезну порцелянову ляльку. Її

обличчя розбилося. Шматок із широко розплющеним оком дивився просто на

Сфену. Толік отримав голову ведмедя. Він теж не рухався, але його груди

здіймалися. Руки дівчинки вкривали великі кристали отруйної солі.

У дверях з’явилося бліде обличчя Белокуна. Він наказав викликати

охорону. Ханум залишилася стояти над дитиною. Вона щось шепотіла. На свій

подив, Сфена впізнала літанію з обряду Діви, яку записала Іфігенія Кіммерицька.

У коридорах з’явилися інші люди, Белокун елегантним жестом відкинув волосся

і привітно кивнув Сфені, наче зрадів її появі.

— Дуже-дуже цікавий екземпляр.

— Ви кололи їй суєр?

— У неї цікава здатність до засвоєння. Може накопичувати суєр, а потім

віддавати іншим. Діє наче стовідсоткова суєрна буря. Її доторк призводить до

миттєвих мутацій. Ходімо, поки тут усе приберуть, — сказав Белокун так, наче

Ліза завжди була лише порцеляновим сміттям. «Зі своїми дурними

експериментами він залишиться без персоналу», — подумала Сфена. Замість

того, щоб іти у свій кабінет чи на місток, Белокун завів її до афізи, у якій вона

кілька днів тому викрила Талавіра.

— Що там в Ак-Шеїх? Ви отримали розвіддані? — Очільник Станції

понишпорив по полицях.

— Мені не вистачає Зіниць. Щойно розбилася одна з них. Без Зіниць я не

можу забезпечити нормальний зв’язок. Але кілька хвилин тому інформатор

повідомив, що Талавір пережив напад у Дешті, на старовинному кургані. І якусь

маячню про те, що тепер його напевно забере джадал. Точніше не поясню.

Агента було ледь чутно.

Белокун слухав у пів вуха. Сфену це не здивувало: вона знала про зв’язок

між очільником Матері Вітрів і Талавіром. Белокун у будь-яку мить міг

торкнутися бакаси й зазирнути в думки відісланого Старшого Брата, краще за

будь-кого дізнатися, що з ним там відбувається.

Гавен Белокун нарешті знайшов, що шукав. Він акуратно зняв з полиці й

передав Сфені важку коробку. У тій щось заворушилося, і Сфена ледь її не

випустила.

— Обережно! — Белокун висмикнув у неї пакунок і відкрив кришку. На

його обличчі заграла дивна посмішка. — Вірю у твій талант встановлювати

зв’язок.

Сфена проковтнула гірку слину. Невже він натякає на звіт Язику?

Белокун витяг із коробки банку з бакасою. Сфена відсахнулася. Ось що він

задумав. Белокун хоче, щоб вона торкнулася бакаси і зв’язалася з манкуром

Талавіра, щоб бакаса витягла суєр із неї, а не з нього.

— Засовуй руку.

Сфена подумала про ритуал. Сьогодні вона вже куштувала суєр. Тепер

жаба забере свою порцію. Може, це врівноважить суєр у тілі, і вона уникне

додаткових змін, а може, і навпаки. Сфена засукала рукав і торкнулася слизької

шкіри.—Ай! —скрикнула вона й спробувала витягтируку. Щось було нетак. До

того вона вже раз торкалася бакаси. Ефект був блискавичним, наче переносишся

в інше тіло, бачиш чужими очима, відчуваєш чужі емоції. Цього разу її руку

пронизав біль. Белокун міцно натиснув на її передпліччя. Жаба в банці

прокинулася й щелепами вчепилася в зап’ясток жінки. Спершу Сфені здалося, що жаба висмоктує її кров, але потім вона побачила, як під шкірою щось

рухається.

— Стій спокійно і слухай, ти ж за цим сюди прийшла? Винюхувати?

Очі Сфени розширилися від здивування та болю.

— Невже ти думала, що я не дізнаюся про твою маленьку подвійну гру?

Белокун послабив хватку.

— Ви запустили мені манкур! — Вона не могла в це повірити. Шкіра на

руці палала. Краї рани були наче зашиті, а під шкірою вгадувалося ворушіння.

— Ага. — Белокун посміхнувся й обережно потер спинку жаби, намацав

якусь точку й сильно натиснув пальцем. — Ти думала: Белокун збожеволів?

Дасть якійсь вискочці з материка, дочці ворога народу, себе обіграти? Втрачає

контроль над Станцією? Насправді я його тільки встановлюю. — Ніготь

занурився в слизьку плоть. Сфена відчула, як електричний сигнал пронизав її

руку. Манкур почав прогризати ходи під шкірою, а Белокун через доторк до

жаби отримав контроль над її тілом. Біль дістався горла, жінка з подивом і

жахом усвідомила, що не може кричати. Вона кілька разів, як риба, розтулила й

стулила рота, але звуку не було.

Не виймаючи пальця, Белокун заплющив очі й напружив лоба. Своєю

волею він паралізував її тіло й наче ґвалтував свідомість. Белокун заліз у її

думки та дізнався про зраду. Але вона встигла вихопити й дещо дивне — край

думок самого доктора. Сфена впізнала будинок із карти Мамая, огидне дерево, вкрите колючками, відчула шалене бажання зайти всередину. Ні, вона

помилилася, це були думки Талавіра.

— Це бакаса-матка, з якої взяли манкур для Талавіра? — здивовано

простогнала Сфена.

Ті, хто носив манкур з однієї бакаси, могли відчувати думки одне одного.

Але для чого Белокуну зв’язувати Сфену та Талавіра? Для чого ділитися з

Першою Зіницею інформацією про те, що бачить відправлений в Ак-Шеїх Брат?

— Ні, — Белокун швидко витягнув руку. — Це бакаса тільки для нас із

тобою, щоб ти завжди була під моїм наглядом.

Він не стримався і кинув сторожкий погляд углиб полиць. Вона була десь

там — жаба, що дозволяла йому контролювати Талавіра. І тоді Сфена зрозуміла.

До того, як заразити її, Белокун лазив у думки Талавіра. І тепер під час контакту

з бакасою якимось чином передав її манкуру свої думки. Сфена зробила

несподіване відкриття, що бакаси працювали у два боки: не тільки давали

можливість зазирнути в думки носія манкура, але й відкривали мозок того, хто

торкався жаби. Судячи з реакції Белокуна, він про це не знав.

— Вам це так не минеться, — прошепотіла вона, розтираючи руку. — Не

можна просто так заражати експериментальними засобами контролю.

— І що, розкажеш Язику? — Белокун витяг вологу серветку й ретельно

витер руки. — Не забудь повідомити, що віднині між нами немає секретів.

Личинка бакаси дозволить мені зазирати у твої найбрудніші сни. — Белокун

схопив її за вкушений зап’ясток. — Я пережовував мізки, значно розумніші за

твої. Але якщо ти будеш слухняною, ми потоваришуємо. Для наступного

завдання мені потрібна твоя беззастережна відданість. І ми обоє знаємо, що без

манкура мені її від тебе не добитися. Знайди Мато Дуковача. Потрібно дістатися

Ак-Шеїх до того, як Талавір зайде до будинку.

Талавір. Рятівне золото

Талавір йшов до аіле старійшини. Так називали юрти, що належали всім

родичам Азіза-баби. Там він розраховував знайти жінку, яка, якщо вірити Ма та

Саші Бідному, останньою бачила Рябова. Але несподівано для себе він опинився

поряд із будинком Гєри Сєрова. Ноги наче самі його сюди вивели. Талавір

зупинився навпроти входу й згадав свербляче бажання, яке охопило його під час

божевільної зустрічі потвор. Він мусив зайти в ці двері. Натомість Талавір дістав

карту з колоди Мамая. Це був дитячий малюнок з кривими лініями й

неправильною перспективою, але впізнати було неважко. Мамай зобразив навіть

деякі деталі. На гілці, що була впритул до вцілілого вікна, намалював

проколотого шипом кхартала. Так само, як це було в реальності. Як таке могло

бути, якщо Мамай створив малюнки до Спалахів? Чи бачив їх Рябов і чи так

само помітив збіги?

Талавір відчув рух за вцілілим склом у вікні будинку Сєрова й прискорив

крок. Ґанок скрипнув. Талавір потягнув за бронзову ручку. Двері виявилися

замкненими. Він кілька разів смикнув і відступився. Йому здалося, що хтось

уважно спостерігає за кожним його рухом.

Манкур запульсував. Белокун хотів, щоб він не заходив до будинку. Цієї

миті ручка повільно повернулася. Петлі завищали, і двері прочинилися. На ґанок

вийшов велет Кебап і мовчки поставив перед собою тесак.

— Я Повноважний Старших Братів і хочу поговорити з тим, хто сидить у

тій кімнаті, — сказав Талавір і кивнув на горішнє вікно, де бачив рух.

Кебап не ворухнувся. Темні очі ледь проглядалися в прорізах

гостроверхого каптура. Звертатися до нього було як до скелі. Талавір поглянув

нагору. Чи є сенс кричати? І чи той, хто там сидить, зголоситься вийти чи хоча б

підійде до вікна, щоб можна було роздивитися його обличчя?

Сонце безжально палило. Талавір відчув, як цівка поту сповзає по щоці.

Після подорожі Дештом, божевільної зустрічі, що йому влаштували потвори, суперечки із Сашею Бідним йому хотілося випустити пар. Ні, сьогодні він точно

наб’є комусь пику. Згодиться і цей здоровило. Талавір уявив, як видере колючку

з Дерева Болю. Якщо діяти швидко, то він устигне приставити вістря до шиї

гіганта ще до того, як Кебап занесе тесака. І цієї миті з-за спини пролунав

мелодійний голос. Слова звучали так, наче потвора тільки опановувала чужу

мову. — Якщо тобі туди зайти, жди ночі світіння Йилдиз. Як такий самий, як ти.

Він теж хотів туди зайти. Але дочекався ночі. У ніч Йилдиз Кебап піде, джадал

вийде. Кебап поганий. Не любить Гуль.

Талавір обернувся і побачив дуже дивну засолену.

Жінка мала синювату шкіру, гострі, наче заточені зуби й мигдалеподібні

фіолетові очі. З белькотіння жінки він зрозумів головне: Рябов хотів зайти до

будинку Сєрова.

— Ти Гуль з аіле Азіза-баби?

— Гуль, — кивнула вона. — Шейтан сказав, ти шукати.

Талавір озирнувся на Кебапа.

— Де ми можемо поговорити, Гуль?

Двір Азіза-баби нагадував окреме селище всередині Ак-Шеїх. Найбільша

юрта в центрі належала голові аіле, праворуч були помешкання його синів.

Ліворуч — дружин. У кожній, як уже знав Талавір, був власний підвал чи сховок, де можна було перечекати бурю.

По центру аіле був земляний погріб. У таких до Спалахів зберігали

продукти. Але цей слугував для іншого. Ручка на ляді була густо обплетена

кольоровими нитками з нанизаними на них мушлями та дрібними кістками.

Пагорб був усіяний «ловцями вітру» та кістяними прикрасами. Талавір подумав, що це чергове безглузде святилище. Але не встиг розпитати Гуль. На нього

вилетів копек і закружляв навколо, прагнучи вчепитися в ногу. Будовою тварина

нагадувала собак, що жили в Кіммерику до Спалахів. Шкіру копека вкривала

тонка, ледь помітна луска. З тонкого горла виривалися писк і подоба гавкоту, а

на шиї ворушилися щілини жабер.

— Фена! Фу! Ая-я! — Гуль оскалилася в бік копека.

Тварина злякано заскавучала й сховалася в найближчу шпарину. Гуль

потягнула Талавіра повз погріб-святилище й відкинула запинало над дверима

невеликої юрти.

Разом із тканиною прохід затуляла завіса з намистин. Це були мушлі, камінці, бите скло та шматочки пластику, акуратно нанизані на шворки з жил

артроплеври. Стіни юрти вкривали вигорілі килими, поверх них висіли вицвілі

фотографії дітей. Кілька групових. Їх єднала постать старого кіммеринця в

центрі. Судячи з одягу та стану кольорів, вони були зняті в різні роки, але, на

подив Талавіра, старий усюди був однаковим: дрібне висохле обличчя, круглі

окуляри, тюбетейка на маківці й довга люлька, затиснута в зубах.

— Азіз-баба, — сказала Гуль, показуючи на старого. — Учні. Любить

дітей.

До Спалахів місцеві часто самі приводили дітей до шкіл доктора Зорга.

Талавір згадав малюнки на стінах у Белокуна. Мамай був з Ак-Шеїх. Його мав

привести до Зорга місцевий рекрутер. Під час війни такі рекрутери першими

зазнали гніву кіммеринців як зрадники та колаборанти. Але ж Азіз-баба пережив

війну. Невже в Дешті просто не можна любити дітей? І водночас Талавір

постановив собі розпитати старого.

Жінка показала на матрац, сама заходилася розпалювати маленьку залізну

піч — собу. Поставила на плаский дах мідний чайник, обережно, наче

дорогоцінність, налила води й вкинула якесь зілля. За мить повітря запахло

полином та кермеком.

― Ти його невістка чи… дружина?

— Ні! — пирснула Гуль. Бузкові очі весело блиснули. — Гуль знайшли в

Дешті. Азіз-баба взяти до себе. Хороший.

Гуль підсунула низенького столика, поставила дві маленькі чашки й

розлила чай. Вона наче танцювала. Кожну піалу піднімала так, аби

продемонструвати довгі чотирифалангові пальці та тонкі зап’ястки. Навколо

обличчя і тонкої шиї маленькими змійками здіймалися сотні косичок. А коли

вона нахилялася, то випинала груди й вигинала стан. Гуль мала на диво

спокусливу фігуру.

— Ти сказала, що Рябов хотів зайти до будинку Сєрова. Звідки знаєш? —

Талавір відпив із чашки. Язик обпік солоно-гіркий смак.

— Він казати. Я їжу носити. Варену бору, солонець, янтих, раз м’ясо. —

Дівчина облизалася.

— Ви багато говорили?

— Ні. — Гуль витріщила очі й постукала себе по голові. — Він бум-бум.

Говорити ще менше за мене.

Талавір знову подумав про те, як Рябов опинився в Дешті. Судячи з усього, був ще більш зламаним Братом, ніж він.

— І все одно я відчуваю, що ви були приятелями, — усміхнувся Талавір і

знову покуштував чай. — Скажи, у ніч перед смертю він збирався до того

будинку?

— Гуль не знати! Але бути глупим вийти в ніч світіння Йилдиз.

— Що це за ніч така? — здивувався Талавір. Він відчував, що ще трохи —

і місцеві вірування доведуть його до сказу.

— Ніч, коли з будинку Гєри виходить джадал. Усі знати. Лише ти не знати,

— зареготала Гуль.

— Тієї ночі була буря?

— Ні! Ти зовсім тук-тук. Ніч світіння Йилдиз є — бурі немає.

Отже, Гєра Сєров збрехав про бурю і змусив підтвердити Ма. Про що ще

не сказав офіційний бей Ак-Шеїх? Талавір згадав рух за вікном у будинку з

деревом. Що саме тут шукав Рябов? І що чи кого має знайти він, Талавір?

— Хто ще живе в тому будинку? — Талавір показав Гулі гральну карту

Мамая.— Гєра, — з готовністю відповіла синьошкіра. — Його дружина. Хлопчик

лікарки казати — мертва дочка. Казати, вона сидить на спині в старого.

— Казати? Але в Гєри за спиною реально синя потвора?

— Значить, ти казати, як Бекир, — безтурботно стенула плечима Гуль.

Талавір замислився, чи бачить іще хтось, окрім нього й хлопчика, ту кляту

потвору.

— Ти коли-небудь чула про доктора Мамая?

На подив Талавіра синьошкіра жінка захихотіла.

— Смішне ім’я. Кіммерицькою «мамай» — ніхто. Так Азіз-баба казав, —

поважно мовила дівчина. — Так ніхто себе не називати в Ак-Шеїх.

Талавір розчаровано кивнув і без особливої надії вирішив спробувати ще

одну річ:

— А про Золоту Колиску чула?

— Так! — Гуль радісно сплеснула в долоні. — Це моя улюблена казка.

Азіз-баба постійно розказувати. Кіммеринці вірять, що Золота Колиска дає владу

над цією землею.

З того, як Гуль говорила про старійшину, було зрозуміло, що він має над

нею беззастережну владу. У голові Талавіра завирували думки. Азіз-баба був

достатньо старим, щоб знати Мамая. Вони обидва захоплювалися казкою про

чарівну Золоту Колиску. Чи був між ними зв’язок? А головне, чи був старійшина

причетним до того, що сталося з Рябовим.

— Ти носила їжу Рябову на прохання Азіза-баби?

— Він сказав: неси. Гєра бей: «Вона йому сподобається», — дівчина дуже

точно скопіювала плаксивий голос Сєрова.

— І ти йому сподобалася? — Це вже було зовсім неочікувано. Навіщо

місцевій владі підсовувати Рябову жінку? Хіба ще один ритуал гостинності?

— І тобі можу сподобатися. — Гуль знову простягнула до нього піалу з

чаєм. Талавір відпив, не відводячи очей від жінки.

— Вони наказали шпигувати за Рябовим?

— Азіз-баба, — Гуль навіть не спробувала збрехати. Дівчина підсунулася

ближче, Талавір відчув її дихання. Вона витягнула довгого роздвоєного язика й

облизала його щоку. Язик був шершавим і сухим, наче в кицьки. Талавір

притлумив бажання відсунутися.

— Як насправді помер Рябов?

Фіолетові очі стали непроникними.

— Якщо ти приховуєш правду, Старші Брати цього не подарують. —

Талавір схопив Гуль за руку. Він відчував, що Белокун підслуховує. — Ідеться

про вбивство Повноважного. Покриваючи Азіза-бабу чи Гєру, ти стаєш

співучасницею. Ти ж знаєш, що за це може бути?

Гуль кивнула, несміливо всміхнулася й облизнулася. Блиснули гострі

білосніжні зуби. А потім вона зробила те, чого Талавір не очікував, — схопила

його за голову й спробувала вкусити за манкур. Хватка виявилася несподівано

сильною. Талавір учепився в її підборіддя, не даючи гострим зубам зімкнутися

на його шкірі. З останніх сил відкинув жінку й витяг бляшку Ханум. Він

планував засунути її до рота синьошкірої, але вистачило самого вигляду

пластини. Золото подіяло на неї так само, як на демоницю в кургані Кара-

Меркит. Гуль відскочила. На її обличчі застиг подив, наче вона побачила перед

собою не Талавіра, а когось іншого.

Перед очима знову попливло. Що за чай підсунула синьошкіра? І раптом у

його голові пролунав шепіт. Це було схоже на гудіння машин на Матері Вітрів, і

водночас йому вдавалося розрізнити слова. «Золота Колиска», — проказав

скрипучий жіночий голос. Манкур мовчав. Белокун не втручався. У свідомість

заліз хтось третій. Перед внутрішнім поглядом Талавіра спливла золота маска

духу з Кара-Меркит. Він збожеволів під впливом суєру? Це отрута Гулі чи

доторк демониці, як попереджала Ма? Затуманеними очима він подивився на

синьошкіру. Жінка мовчала, прикривши рот руками, і здивовано витріщалася.

«Золота Колиска», — вибухнув у його голові глузливий жіночий сміх. Навколо

потемніло, і Талавір, непритомніючи, повалився на матрац.

Битви богів. І Кіммерик отримав свого бога. XV ст. до н. е.

З тієї жахливої ночі Амага запам’ятала небагато. Її батько кричав, як і інші

чоловіки. Кастор вчепився в щоглу й молився Посейдону. За кілька годин до

того, як Геліос відійшов, вони встигли побачити береги омріяної бухти Ктенунт.

Батько хотів віддати належне богам, але вони відмовилися приймати. На Понт

упала темрява. Вітри влаштували змагання за човен. Чорні крилаті коні володаря

моря вдарили в борти. Щогла заскрипіла. Їх накренило. І Амагу змило б з

облавку, якби не сильна рука батька. Він схопив її за плечі й штовхнув до ящика

під овечою шкурою. Там уже плакав Тарг. Амага вчепилася в полог і наказала

брату молитися. Амфори стукотіли об борти ящика. Темна вода лилася в щілини.

Від страху й стукотіння крові Амага майже не чула звуків бурі. Вона молилася, хоч і знала, що її ніхто не почує. Боги покарали їх за зухвалість.

Одного разу оракул сказав, що вона стане царицею далекої землі, і в це

палко повірила її мати. Вона була з рабинь і відчувала провину перед донькою.

Як напівкровка Амага могла розраховувати на шлюб хіба з таким самим

нечистим кров’ю або могла стати рабинею. Але таку ошалілу, як любила

говорити нянька, не візьмуть навіть із доплатою. Амага мала нестримну вдачу й

до материного «головне — вижити» додавала «вижити й помститися всім, хто

тебе кривдив». Численні тітоньки по батькові не забували нагадувати, що вона

напівкровка й ганьба їхньої філи². Тому її список для помсти був завжди

відкритим.

Але матері вижити не вдалося. Вона померла, народжуючи Тарга. Батько

так і не зміг отямитися. Він усе розказував про казковий Херсонес, де вони

зможуть почати нове життя. Кілька років відкладав гроші. Ніхто з філи не хотів

позичати на такий безум. Понт Евксинський був прокляттям їхньої родини. Уже

забрав усіх старших братів батька й колись припнув до їхніх берегів корабель із

матір’ю Амаги. Нарешті батько зібрав корабель і вирушив у путь.

Але тітоньки, певно, мали рацію. Море показало свою силу. Амагу знудило

від страху та хитавиці. Човен злетів на черговому валу. Дівчинку втиснуло в

стінки. Під нею слабко скрикнув Тарг. А потім човен кинуло об скелі.

Амага розліпила очі й ледь не осліпла від яскравого сонця. У спину

впивалися гострі камінці. Губи запеклися, а шкіру стягнуло від солі. Її рукою

повз краб. Тіло стало настільки важким, що довелося напружити всі м’язи, щоб

скинути безсоромну тварину.

Вона кілька разів стиснула долоню і зрозуміла, від чого занило в грудях.

Руки Тарга не було. Долаючи слабкість, Амага підвелася. І це було помилкою.

Над її головою пролунав грубий чоловічий голос. Вона не зрозуміла слів.

Чоловік мало скидався на людину. Його обличчя вкривало татуювання, а на

плечах бовталася звіряча шкура. Амага спробувала закричати, але з горла

вирвалися лише кашель і цівка води. Тоді вона нашкрябала жменю камінців і з

останніх сил кинула в потвору. У його очах промайнула тінь здивування. Він не

очікував на опір. Чоловік згріб її, як малу дитину, і закинув на плече. Амага ледь

не задихнулася від смороду. Від нього тхнуло, як від собаки. Вона спробувала

відбиватися, дістала зубами велике волохате вухо, і цієї миті варвар ударив її по

голові. І світ знову потемнів.

***

Вдруге Амага розплющила очі, коли її губи змочила вода. Над нею

схилилося батькове обличчя. А потім підбіг Тарг. Вона подумала, що потрапила

в Елізій і нарешті побачить маму. Але вже за мить розчаровано стулила очі.

Врятувалися майже всі. Тільки Кастора забрало море. Батько сказав, що це плата

за їхній порятунок. Кастор був тим, хто говорив із богами.

— Тепер боги нас точно не почують, — сказала Амага, оглядаючи місце, де вони опинилися. Глибокий кам’яний мішок і з круглим входом високо над

головами. Тіні заворушилися. Дерево з дивним листям, що росло над ямою, захилиталося. Амага подумала, що світ нагорі зовсім чужий.

— Де ми?

— Не знаю. — Батько поглянув на Амагу й притулив до себе Тарга.

Хлопчика злякали слова сестри. — Ми не так далеко від наших богів. Це точно

Херсонес. Можливо, нас віднесло північніше і ми опинилися в землях

іссідонів³ чи гіпербореїв⁴? Я запропоную викуп. Усе буде добре.

На його лобі набубнявів слід від удару. Амага побачила, що він сам у це не

вірить.— А якщо це землі кіберіан? — прошепотів один із моряків, згадавши

історії про міфічний народ.

Тарг заплакав.

— Не лякай дітей, — осадив його батько. — Вони мали людські голови. І

мову. А в кіберіан на плечах псячі голови.

Батько помилявся.

Вони сиділи в ямі три кола сонця. Двічі на день дикуни спускали затхлу

воду та їжу. Найчастіше це була риба, одного разу торкнуте скверною м’ясо.

Батько кричав і благав поговорити. Він обіцяв усі скарби цивілізованого світу.

Але варвари не реагували. До полонених долинали запах вогню, стукіт

інструментів. Батько переконував, що ці звірі не використовують залізних

знарядь. Він молився. Щоночі, навіть коли думав, що Амага не бачить.

— Боги нас не чують? Це правда? — прошепотів зляканий Тарг. У нього

були світло-бурштинові очі, як у мами. А в неї — зелені, як у батька. Навіть

колір очей брат у неї забрав. Мати вирвала в неї обіцянку піклуватися про Тарга.

Новонароджений заходився криком. Повитуха витерла руки й відвернулася. На

білому як сніг обличчі матері залишилися тільки очі. Під нею продовжувала

розповзатися калюжа крові. Амага ніколи не бачила стільки.

— Вона померла недаремно, — сказали тітоньки. Уперше й востаннє вони

сказали щось хороше про дружину брата.

Якби боги запитали Амагу, вона б зажадала залишити матір, а не цього

слабкого хлопчика. Але вони вирішили інакше.

***

Наступного ранку дикуни забрали блідого юнака Арконта. Він, як і батько, марив Херсонесом. Весь шлях батько жартував, що Арконт може стати її

чоловіком. Якщо буде справно трудитися і слухатися богів.

На десяте коло сонця до їхньої ями долинув стукіт барабанів. Хтось

припустив, що в дикунів свято. Обличчя батька почорніло. Тоді всі дорослі вже

тяжко хворіли. Нога Боспа, яку переламав шторм, почорніла. Він кілька днів

мучився від гарячки й нарешті помер. Батько знову почав кричати. Благав

забрати померлого. Він знав, що його не розуміють, але не міг замовкнути.

На яму впала тінь, а потім дикуни спустили великий кошик. Батько з

іншими заштовхали туди Боспа. Замість монет батько поклав на очі померлого

два пласкі камінці. Це все, що він міг для нього зробити.

Але дикуни не спинилися. Піднявши тіло, вони знаками показали лізти в

кошик іншим. Небо вразило синявою. Амага зіщулилася. Усім зав’язали руки й

повели вузькою стежкою.

Поселення дикунів лежало на високому

кам’яному березі. Внизу шуміли хвилі.

Такими ж хирлявими, як нечисленні вівці, були й будинки дикунів. Біля

одного Амага побачила жінку з малюком на руках. Він був мертвим, але жінка

продовжувала його колихати.

Їх зустрів той самий чоловік у звіриній шкурі. Тепер на його голові була

гостроконечна шапка, а в руках — короткий залізний меч. Амага з подивом

зрозуміла, що він єдиний у всьому поселенні мав світлі очі. Зелені, як у неї.

Чоловік щось наказав іншим — і полонених потягли до урвища.

За поселенням, на самому краю, наче гніздо ластівки, зависнув храм.

Колони біліли мармуром. Метоп і фриз прикрашали яскраві фарби. Храм був

таким несхожим на все, що вона бачила в поселенні, що Амага ледь не

скрикнула. Дикуни захопили еллінське місто. Убили мешканців й осквернили

дім богів. Це означає, що шансів на порятунок немає. Батькова рука торкнулася

її плеча. Іншою він затулив очі Таргу. І лише за кілька кроків Амага зрозуміла, що саме так злякало батька. Вона помилилася. Храм лише здавався знайомим.

Довкруж портика на високих палицях стриміли голови. Більшість зотліла. З

вибалушеними язиками й видзьобаними очима. А кілька ще навіть не втратили

кольору. Вони належали Арконту та іншим чоловікам із їхнього човна.

Вогні не горіли. І на мить Амага подумала, що храм порожній. Дикуни

його осквернили — і боги пішли. Але потім з-за колон з’явилася висока постать

у білому. Час не пошкодував зусиль. Шкіра зібралася на руках і обличчі жінки

глибокими зморшками. Але підведені очі палали. Лоб червонів від кни. На

голові дивними завитками лежали темні чужі локони. З-під них вибивалися сиві

пасма. У її руках була маленька фігурка — оголена варварська богиня з

великими налитими грудьми й опуклими стегнами.

Жриця підійшла до дівчинки, схопила за підборіддя і зазирнула в очі.

Стара всміхнулася. Шкіра Амаги вкрилася памороззю. Жриця щось сказала

чоловіку в шкурах. Він скривився, але махнув рукою. Амагу відсунули від решти.

Вона почула, як схлипнув Тарг. Чоловік у шкурах вимовив ще багато дрібних

голосних звуків. Жриця заперечувала. Вона майже шепотіла. Але зрештою

погодилася. Полонених завели до храму.

Люди очільника варварів запалили смолоскипи. Довгі тіні лизнули темну

підлогу. Усередині храм нагадував теменос⁵ богині Артеміди, якби не дика чужа

статуя посередині. Вона була дерев’яна й темна. Її ноги становили єдину колону, прикрашену дивними малюнками. Груди богині вкривали кілька десятків

налитих сосків, схожих на виноградне гроно. Від статуї віяло холодом, у

святилищі пахло сіллю і травами, які ледь тамували сморід гнилого м’яса. Амага

подумала про голови на ґанку й заплющила очі.

Чоловіків і Тарга вишикували перед статуєю богині. Жриця затягнула

якийсь гімн, узяла до рук чашу з розведеною кною.

— Ортії, Лагодесмі, матері Таврів⁶, — промовляла вона, торкаючись

замащеною рукою щоразу нового обличчя.

«Вона знає нашу мову, — спершу радісно подумала Амага, а потім її

охопив страх, — храм осквернили задовго до варварів. Богиня, якій співала

жриця, не належала землі її батька». Від пахощів зашуміло в голові. Вона так

давно як слід не їла, так давно не чула гімнів, що була майже готова забути, де

вона. Чоловіки відсунули плиту біля підніжжя статуї. Амазі здалося, що з

колодязя долинув плескіт хвиль. І тоді в руках жриці блиснув ніж. Амага не

встигла спам’ятатися, як стара перерізала горло першому з полонених.

Охоронець у звіриній шкурі зловив жертву й підтягнув ближче до статуї. Чорна

кров бризнула на дерево, потекла в яму, Амага почула крик. Він пролунав із її

рота. Вона спробувала кинутися до батька, але міцні руки тримали за

передпліччя. Вона звивалася, кусалася і проклинала всіх довкола, але той, хто

тримав, був немов скеля. Вождь дикунів — чоловік із такими ж, як і в неї, очима, щось шепотів. Намагався заспокоїти. Амага його не чула. У її голові пульсували

ридання Тарга й передсмертні прокляття чоловіків. А жриця з ножем усе різала й

різала горла. Білий гіматрій почервонів од крові, а на замащеному обличчі

божевільно палали очі. Вона досі називала імена своєї богині, коли перед

статуєю залишилися тільки батько й Тарг. Амага вже не могла кричати. Горло

боліло, груди розривало повітря. Вона хотіла, щоб кошмар закінчився. Жриця

подивилася на чоловіка, а потім на дівчинку. Рука знесилено опустилася. Вона

теж важко дихала. Жінка була старою, дуже старою. Вона повільно підійшла до

Амаги й сіла коло неї. Дівчинка побачила стерті зуби.

— Мене звуть Тавропола, і я маю для тебе пропозицію. Ти можеш стати

або жрицею богині, або її жертвою, — сказала жінка мовою Амаги. — Діва дає

тобі право вибору. Вирішуй. — Жриця подивилася на батька. Амага зрозуміла, про який вибір її просять. Її життя в обмін на його. Батькові очі блищали від сліз.

Амага перевела погляд на брата.

— А Тарг? Що буде з ним?

— Залишиться з дикунами.

Амага подивилася на батька.

— Пам’ятай про обіцянку, яку ти дала матері. Ти маєш зробити все, щоби

Тарг жив.

Амага кивнула. Вона була готова пообіцяти що завгодно, тільки б

припинилися ці муки.

Роки потому вона намагалася забути цю мить. Переконати себе, що жриця

все одно б його вбила. І від рішення Амаги нічого не залежало. Батько скрикнув.

А потім у дірку в підлозі полилася його кров.

***

Амага залишилася в храмі. А Тарга забрав вождь дикунів — Фоант. Днями

й ночами Амага сиділа в кімнатці під храмом і згадувала ту жахливу ніч. Крім

неї і жриці, на скелі був лише потворний служка. На його голові не вистачало

ока, вуха й частини носа. Ліву руку він ховав у складках одягу — і Амага не

зразу побачила, що в нього бракує кисті. Служка не знав мови Амаги, але

регулярно приносив їжу й навіть вино. Амага впізнала смак напою з батькового

човна. Жінки з поселення залишали на сходах молоко кобилиць, гострий сир із

того ж молока, мідії, солону рибу й навіть посічені водорості. З вузького віконця

дівчинка бачила очі тих, хто приносить дари, — запалі, хворі. Дикуни ділилися

останнім.

— Вони голодують. Їхні діти вмирають. Вони просять Діву допомогти. —

Тавропола посміхнулася крізь криві стерті зуби. — Вони, як і ви, зайди. Фоант

програв братові й забрав свою частину племені, щоб знайти кращу землю.

Фоант перебив усіх, хто жив поблизу храму, і приніс криваві дари Діві. Він

вирішив, що тепер богиня їх охоронятиме, як це робили залишені в степу божки

диких племен.

— Дурень. — Тавропола зайшлася кашлем. — Думає, її так легко купити: прийшов, завоював, залив крові в Лоно — і богиня твоя. Діва — мати цієї землі.

Вона її народила. — В очах Таврополи застрибали божевільні вогники. Жриця

наблизила до Амаги бліді зморшкуваті губи. — Коли в тебе піде перша кров, я

покажу найбільший скарб цього храму. Те, що дає справжню владу над цією

землею. Те, що дасть тобі владу.

— Коли ти помреш, а я стану новою жрицею Діви?

Тавропола потерла червоний від кни лоб і невпевнено хитнула головою.

Наче вона тільки зараз почала усвідомлювати, що прихід Амаги означає її кінець.

Жриця подивилася на свої червоні, наче від крові, пальці й торкнулася виїмки

під шиєю Амаги.

— У тобі є вогонь і злість. Ти підійдеш. Можливо.

Жриця вчила Амагу гімнів. Вони були такі давні, що дівчина розбирала

лише окремі слова. У місячні ночі Тавропола змушувала її роздягатися, змащуватися кною і виконувати дивні рухи біля статуї богині. Жриця била в

тимпан, вдихала дим пахощів, її очі застилала блаженна полуда. Амага

намагалася розпитувати, що означають ритуали, але стара лише тулила кривий

палець до губ і змовницьки шипіла. Вона теж цього не знала. Амага думала, що

колись, як і її тепер, Таврополу змусили служити Діві. І якоїсь миті жриця

справді увірувала в богиню. «Цікаво, що сталося до того, як вона збожеволіла?»

— думала Амага, виконуючи чергові безглузді рухи біля темної статуї, у

підмурках якої досі хлюпалася кров її батька.

Але хай скільки вона танцювала, Діва мовчала. І що найстрашніше, Амага

не чула й батька. Однієї ночі замість скорботи й розпачу прийшла злість. Це

батько привів їх на цей берег і кинув до рук дикунів. А потім залишив, як і боги.

Мати казала: «Головне — вижити», а натомість вирвала обіцянку піклуватися

про Тарга. «Як це можна поєднати?» — сердилася Амага, розглядаючи краєвид

зі свого вікна.

Із трьох боків храм оточувало урвище. Унизу піна облизувала гостре

каміння. Єдиний вихід пролягав через селище. На цьому шляху завжди чатували

люди Фоанта. Кілька разів вона намагалася дізнатися про долю Тарга, але її

зупиняла мовчазна застава.

Амага обнишпорила храм у пошуках загадкового скарбу Діви, навіть

спробувала розпитати кривого служку, але той удав, що її не розуміє.

— Коли я стану жрицею, то вб’ю тебе першим, — пообіцяла дівчина й

додала підслухане в жінок, що приносили дари: — Сакатево! — Вона не

розуміла значення слова, але сподівалася, що це щось образливе.

— Сакате-во. Це значить «кривий», — поправив її служка й чомусь

усміхнувся. Не лише вона вчила чужу для себе мову. — Діва забрати, що хотіти,

— він показав на порожню очницю обрубком руки й здоровою простягнув їй

дошку, розмальовану білим і чорним. На ній лежав мішечок із круглими

камінцями. Амага впізнала гру. Це була варварська забавка, якої її навчила мати.

На дошці було вирізано дев’ять лунок, у кожній лежало по дев’ять камінців —

коргоолів. Шляхом обрахунків гравець мав захопити всі камінці супротивника.

На човні вона показала правила Таргу. Гра потребувала вміння рахувати й

зосереджуватися, але він на диво швидко її опанував.

Наступного дня вони почали змагатися в тогуз коргоол. І того ж дня вона

вперше подумки звернулася до Діви: «Якщо ти існуєш, якщо чуєш, прийди.

Доведи, що це твоя лють, а не Таврополина. Покажи свою міць. Допоможи

врятувати Тарга».

***

За теплою осінню прийшла зима. Амага ще ніколи не відчувала такого

холоду. Зранку землю застелила тонка біла пелена. А одного дня з неба

посипався попіл. Він був прозорим і невагомим, танув на долоні. Тавропола

сказала, що то сніг.

Поселяни почали копати ями. Заривали мертвих. Фоант супив брови.

Свіжих голів біля дому Діви вже не з’являлося. Жриці було байдуже. Тавропола

знала, що її життя добігає кінця. Діва забере всіх.

Завдяки служці Амага навчилася розуміти дикунів. Жінка, яка

продовжувала приносити кобиляче молоко й коріння, сказала, що Тарг живий.

Його тримають у ямі біля будинку Фоанта, добре годують і розказують історію

племені. Він не плаче й усім задоволений. Амагу взяла гіркота: вона сушить

голову, як врятувати брата, а його готують стати племінним шаманом чи вождем.

В один із найхолодніших днів, коли вона здригалася у своїй келії, коли

навіть звірячі шкури не допомагали зберегти тепло, Понт змилостивився. На

їхній берег викинуло човна з нещасними рибалками. Діва отримала свіжу кров.

А Тавропола — довгоочікуваний доказ того, що Амага стала жінкою. Дівчина

вкрала трохи крові з жертовника й показала жриці багряну пляму на хітоні.

Тавропола понюхала пляму й недовірливо скривила носа. Зморшки

розбіглися по старому обличчю, як тріщини по замерзлій воді, але Амага не

відвела погляду. Зрештою, якщо їй судилося стати жрицею Діви, то вона

заслуговує на краплю жертовного дарунка.

Уночі по неї прийшов Сакатево. У тінях олійного факела він здавався

огидним фавном. Шкіру Амаги вкрили сироти. А раптом її обман відкрився і

жриця вирішила, що вона негідна? Тоді в Амаги один шлях: її голова опиниться

на палі, а кров потрапить до колодязя Діви. Дівчина підвелася з тюфяка. Ноги

тремтіли від слабкості.

— Куди ти мене ведеш?

— Хрісні лікно, — прошепотів кривий і торкнувся западинки на впалих

грудях. Темні очі дивно блиснули.

Сакатево привів її до великої зали, яку заливало бліде сяйво місяця. Плита

з Лона Діви була відкинута. Тавропола божевільно водила очима. Амага згадала

ніч батькової смерті й побачила блиск ножа, захованого в складках гіматрія

жриці. Рука служки зімкнулася на передпліччі дівчини. Амага зціпила зуби.

Жриця занадто самовпевнена, якщо думає, що вони вдвох зможуть її подолати.

— Ти мені збрехала. Про це сказала Діва.

— Я їй потрібна! — Амага зробила відчайдушну спробу потягнути час.

— Ти в неї не віриш, — у голосі Таврополи проступила гіркота. Вона

підійшла до статуї й кінчиком ножа провела по тільки їй відомій впадині. — Але

дивина в тому, що ти не помиляєшся. Ти їй таки потрібна.

На нозі богині відкрилося потаємне вічко. Жриця натиснула на важіль. У

глибинах Лона заскрипіло. Служка нахилився й дістав із ями щось загорнуте в

шкіру, а потім із величезною обережністю розгорнув пакунок і передав жриці.

— Хрісні лікно.

Та простягнула обидві руки, наче збиралася обійняти дитя. Амага перевела

погляд з одного натхненного обличчя на інше й здивовано подивилася на

інкрустовану золотом колиску — хрісні лікно: «Якщо це подарунок богині, то

немає нічого дивного, що вона прикликає собі на службу божевільних».

***

Клятва стерегти Золоту Колиску Діви дала Амазі відносну свободу. Навіть

Сакатево почав дивитися на неї з повагою. У його супроводі вона почала

виходити в поселення. Зима змушувала чоловіків проводити всі дні в степу в

пошуках здобичі. Але всі спроби Амаги заговорити з жінками зазнавали невдачі.

Вони злякано ховалися. А після того, як вона простягнула дівчинці з тугим

животом засушену сливу з їхніх же підношень, стали ховати дітей, — «наче

нез’їдене богинею краще викинути, ніж віддати голодному». Але їй усе ж таки

вдалося побачити місце, де тримали Тарга, і від побаченого в неї стиснулося

горло. Це була та сама яма, де колись вони сиділи з батьком. Отже, його

готували не у вожді й не в шамани. Навіть аби пощастило, навіть аби вона

дісталася туди непоміченою, їй би забракло сил витягнути його самотужки.

— Протримайся ще трошки, я врятую, — прошепотіла Амага, вдаючи, що

повторює черговий безглуздий гімн, і зловила на собі злий погляд Таврополи.

Жриця вже кілька разів казала, щоб вона покинула думати про минуле.

— Ти присяглася Діві й Золотій Колисці забути своє минуле життя!

Як же це суперечило тому, що казав батько: «Ти маєш зробити все, щоби

Тарг жив».

Амага не сумнівалася, що жриця приставила Сакатево за нею стежити. Але

коли ти виріс під наглядом численних тітоньок, обдурити каліку нескладно. На

третій день сатурналій, коли зграя Фоанта повернулася до селища, Амага

напоїла служку молоком, настояним на зіллі Таврополи, і непоміченою вийшла з

храму.Дикуни відзначали свято по-своєму: палили вогнища, їли смердюче м’ясо

й пили забрезкле молоко кобилиць. Але, як казали тітоньки, свята для всіх

чоловіків закінчуються однаково — п’яним сном. Амага зайшла до будинку

Фоанта в найглухіший час. Уже почало світати. Навіть опівнічні пияки

звалилися носами в порожні тарілки.

Вождь сидів за столом, наче тільки й чекав, що вона прийде. Зі шкурами на

плечах він був наче гора. Перед ним стояло кілька порожніх чаш. Фоант не

рухався. Амага вже подумала, чи, бува, він не спить із розплющеними очима.

Вождь кліпнув і жестом показав підійти.

— Я хочу угоду! Твоє плем’я занепадає. Я знаю, як допомогти, — на

одному диханні випалила дівчина.

— Ти говориш від імені своєї богині чи від себе, маленька жрице? —

Фоант знайшов недопиту чашу й перекинув її вміст у горло.

На мить Амага розгубилася. Чи не краще збрехати? Сказати, що вона

прийшла з волі Діви. Але Фоант її випередив:

— Ти її не чуєш, чи не так?

— З мене не вийде жриці. Діва до мене не говорить.

— Або ти не здатна її почути. Ти залишилася живою тільки тому, що маєш

стати жрицею. Навіщо нам просто якась дівчинка?

Цілу вічність Амага дивилася в непевні, наче весняна крига, очі. Горло

схопив спазм, але їй удалося договорити:

— Бо я знаю, де Тавропола ховає скарб Діви. Він дозволить тобі

приборкати цю землю та врятує твоїх людей. Але ти мусиш відпустити мене й

мого брата.

— Золота Колиска, — знову здивував її Фоант. — Я чув про неї. Але стара

не схотіла показувати. Ти так любиш свого брата?

«Чому він питає?» — обурилася Амага. А потім згадала історію Фоанта.

Він зрадив брата. Хотів захопити владу, спалив капище й був проклятий власною

родиною. Хіба він знає, що означає бути відданою брату?

— Так. Ні. Я обіцяла, — натомість проказали її вуста.

— Я так і думав. — Зелені очі Фоанта блиснули. — Домовилися. Я

подивлюся на цю Золоту Колиску, а ти отримаєш брата.

— Ми не схожі, брудний ти дикуне, — шепотіла Амага, покидаючи

будинок вождя. До серця наче заповз черв’як. Голосами тітоньок він кричав, що

вона зрадниця, що боги й душі померлих їй цього не пробачать. Але Амага їх не

слухала. Якщо для того, щоб їм із Таргом вижити, треба зрадити богиню, що ж

— вони самі її змусили. Дівчина подивилася на зірку, що блідла в ранковому

світлі, і всміхнулася. Діва така ж стара й безпомічна, як і її зірка. А в цьому світі

виживає той, хто вміє користуватися чужою безпомічністю.

***

На сатурналії припала повня. За кілька днів мало початися традиційне

свято Діви. Його відзначали кожного першого дня нового місяця. Тавропола

раділа. З останнього полювання Фоант подарував їй кількох полонених. Ця учта

мала бути особливою.

У день свята Амага ледве дочекалася темряви. Тавропола з першими

тінями підпалила зілля. Храм наповнився тягучим смородом. Коли смеркло, прийшов Фоант із кількома чоловіками. Вони стали за колонами, Амага не могла

їх бачити. Але вона повсякчас відчувала погляд вождя, коли рухалася біля

чорної статуї.

Нарешті Тавропола відкрила Лоно Діви. До зали завели жертв. У скронях

Амаги пульсувало. Очі сльозилися, від зілля нудило, але вона змусила себе

дивитися. Тавропола перерізáла полоненим горла й виливала жертовну кров на

статую та в Лоно. На її обличчі заграла знайома божевільна усмішка. Вона п’яно

облизала губи, всмоктуючи криваві краплі, і присіла над діркою в камені.

Подивилася на Амагу. Ритуал не передбачав підняття Золотої Колиски. Амага

достатньо пояснила Фоанту, щоб він міг зробити це сам. Але дівчина не знайшла

його між колонами. Механізм усередині колодязя заскрипів.

Під стінами пролунали кроки. Кілька нових смолоскипів розігнали темряву.

До храму зайшли чоловіки в шкурах. Вони несли ноші. Амага кинулася, щоб

краще роздивитися процесію, хто сидить на ношах, але її несподівано скрутили.

Рота затулила велика зашкарубла рука. Вона впізнала запах Фоанта.

З-за хмар з’явився серп нового місяця, наче сама Діва захотіла дізнатися, що тут відбувається. У храмі дужче, ніж раніше, засмерділо сіллю. Тавропола

розгорнула Золоту Колиску й поставила її на підніжжя статуї. Чоловіки піднесли

ноші. Амага нарешті роздивилася, хто там сидів. Очі й губи Тарга були зашиті, а

шкіра — вкрита малюнками. Світло торкнулося затягнутих мотузками грудей.

Амага не хотіла вірити, але вони досі здіймалися. Сакатево поклав хлопчика до

Золотої Колиски, Тавропола поставила криваву цятку в нього під шиєю, а потім

вони відпустили мотузку — Тарг полетів до колодязя. В Амаги запаморочилося

в голові. Жриця біснувалася і кричала про волю Діви.

— Ти маєш пожертвувати своїм минулим задля Богині! Забути все, що

було до цієї ночі.

Амага почула страшний плюск, а потім із колодязя вирвався спалах

теплого, наче світанкового світла. У його променях затанцювали блискучі цятки.

Рожеві кришталики нагадували сніг, який волею богині линув не з неба, а

навпаки. Це було так неправильно, що Амага завмерла в руках Фоанта. Кілька

блискучих цяток упали їй на лоба, і це було наче прощальний доторк матері.

Сніг був сіллю.

До храму прилинули голоси. Вони навперебій розказували сотні історій. У

них сплелося минуле й майбутнє. Дивні імена, життя, смерті вривалися у вуха

Амаги й вимагали бути почутими. Деякі кричали, інші шепотіли. Більшість слів

були незрозумілими, але один голос звучав наче вирок. Він належав Таргу.

Чоловіки витягнули Золоту Колиску й обережно поставили на підлогу.

Світло востаннє вибухнуло. Стіни затряслися. На коротку мить Амага побачила, як змінюються дикуни, як приростають до тіл звірині шкури, як викривляються

кістки. Мотузки в їхніх руках розсипалися, наче цівки солі. Тавропола здійняла

руки до статуї, перука з’їхала, а на вкритому коростою черепі проступили роги.

Фоант ослабив хватку. Амага намацала ніж на його поясі й кинулася до

жриці. За крок до старої її нога послизнулася на кривавій калюжі. Тавропола

звела на Амагу повні здивування і глуму очі. І тут у череп старої ввійшла сокира.

Це зробив Фоант. Жриця замахала руками, як ошалілий птах, і сповзла на

підлогу. В останньому хрипі Амага почула: «Ти, ти маєш підійти». Фоант витер

топірець об край накидки й підійшов до дівчини. Вона втиснулася в колону й

виставила перед собою вкрадений ніж.

Світло знову стало звичним. Коло підніжжя статуї лежала скривавлена

жриця. Трохи далі стояла Золота Колиска з Таргом. Якби не зашиті очі, то можна

було подумати, що він спить.

— Чому ти її не зупинив? Нащо вона так із ним?

Амагу трясло. Вона підвелася і штовхнула жрицю ногою — хотіла

пересвідчитися, що та остаточно померла.

— Діви давно тут немає. Вона мертва чи спить. Я навіть не знаю, чи ця

жриця її не вигадала. Тому ця земля потребує нового Бога. — Фоант заховав

топірець і став поряд із дівчиною. — Для мого племені це шанс отримати

захисника, який би не знав нікого, крім нас. Я пройшов далекий шлях, маленька

жрице. Віддав багато. Я не хочу звідси йти. Нам потрібна надія. І свій бог, —

уперто повторив Фоант.

— Свій бог? — проказала Амага. Вона не могла зрозуміти, про що каже

вождь.

— Ти з ним говоритимеш. — Фоант підняв Золоту Колиску. У його руках

вона здавалася іграшковою. Таємниче світло змінило скарб Діви. На золотих

облатках залишилися символи племені Фоанта, а Тарг став соляним.

— А він тебе слухатиметься, — продовжив вождь. — Він буде богом цієї

землі, він робитиме так, щоб ця земля стала нашою. Щоб мій народ зміг тут

жити.УйогоголосіАмагапочула марну надію—найжорстокішийдарунок богів.

Вона відкинула ніж, підійшла до Колиски й торкнулася брата. Під пальцями

заскрипіла сіль.

— Його треба вкрити золотом, — сказала Амага.

Фоант кивнув.

— А храм спалити.

Ноасом промчав вітер. Смолоскипи тривожно затрепетали. Тінь статуї

торкнулася Амаги й відповзла, наче злякалася її гніву. За стінами ревів Понт.

Навіть Фоант відступив до своїх людей.

«Він мене зрадив, використав. А я, як дурепа, потрапила в пастку. Він ще

не раз пожалкує, що отримав бога і жрицю в такий спосіб», — думала Амага, спостерігаючи за тим, як чоловіки в шкурах виносили Золоту Колиску й Тарга.

За ними, наче привид, подався Сакатево. У шумі хвиль Амага почула голоси. Це

був хор померлих. Батько вкотре нагадав їй про клятву. Вона навіть не звернула

уваги. Її непокоїло інше.

На підлогу вилили олію. Фоант приготувався кинути факел і чекав лише на

знак дівчини. Жриця нового бога завмерла біля статуї. У Лоні дужче, ніж завжди, завив вітер.

Це був голос богині. Але тільки Амага почула слова. Діва співала

колискову Таргу. Дика лють охопила Амагу.

— Ні, ні, ні! Не хочу! — Дівчинка облила дерев’яну фігуру олією, забрала

у вождя вогонь і пожбурила смолоскип. Фоант помилявся. Діва не мертва. Проте

Амага зробить усе, щоб вона не прокинулася.

2 Фі ла ( гр. φυλή) — у Давній Греції родове об’єднання, громада.

3 Есседони, або іссідони, — один із найдавніших історичних іранських

кочових етносів, відомий принаймні з VII до н. е. За словами Геродота, практикували ритуальний канібалізм.

4 Гіперборе`ї, або гіперборейці ( гр. Hyperboreioi — ті, що живуть по той

бік північного вітру) — казковий вічно юний народ, що жив у північній країні

Гіпербореї, насолоджувався сонячним світлом.

5 Теменос ( давньогр. τέμενος) — священна ділянка, присвячена певному

божеству в давньогрецькій релігії. Вважали, що, перебуваючи в

теменосі,

людина

може

відчути

присутність

цього божества. 6 Ортія, Лагодесма — інші імена богині Артеміди.

5 Теменос ( давньогр. τέμενος) — священна ділянка, присвячена певному

божеству в давньогрецькій релігії. Вважали, що, перебуваючи в теменосі, людина може відчути присутність цього божества.

6 Ортія, Лагодесма — інші імена богині Артеміди.

Ма. Мати і син

Ма повернулася додому, коли вже сутеніло. Решту дня після візиту до

Тітки Вальки довелося провести в аіле Азіза-баби. Ма покликали, щоб допомогти другій після Ніязі дитині з родини старійшини. Кам’яне Дитя

мала серйозну патологію. Її шкіра нагадувала кам’яну кірку, кожен

рух призводив до розриву покрову, кривавих ран і постійного болю. Дівчинка

любила малювати, а тому з тріщин у правій руці не припиняла сочитися кров.

Ма не вірила, що дитина проживе довго, через кілька місяців після її народження

навіть спитала Азіза-бабу, чи не краще припинити її муки. Але старійшина

сказав, що весь Дешт — доказ сили життя. І якщо Бог Спалахів запалив іскру в

такому тілі, то не їм гасити її. Жінки з аіле Азіза-баби вели запеклу боротьбу

за право народжувати. Іноді вони вагітніли, тоді Ма чи не щодня оглядала

майбутніх матерів. Але найчастіше животи не дотягували до строку. А якщо діти

й народжувалися, то були настільки змінені, що не могли прожити й тижня.

Кам’яне Дитя стала щасливим винятком, а Ніязі — взагалі дивом. Так думали

жінки з аіле Азіза-баби. Хлопчик народився із лисячими вухами, хвостом і

частково порослий хутром. Проте міг бігати й радіти життю, як незмінені. Крім

того, Ніязі мав міцнішу травну систему. Міг їсти дрібних комах і непридатні

для шлунка Бекира солероси, потребував менше води й краще витримував спеку.

А найголовніше — він був другом Бекира, якого Ма змусить покинути, коли

вона нарешті винайде ліки для сина, і вони зможуть втекти з Ак-Шеїх. «Якщо

пощастить знайти ліки», — поправила себе Ма. Якщо вона отримає кров

Талавіра. Якщо… Коли вона вийшла з аіле Азіза-баби, Повноважний залишився

з Гулю. Мало який чоловік міг устояти перед її чарами. Ма зітхнула й ступила на

подвір’я власного житла. У юрті світилося. Ма пересвідчилася, що Бекир загнав

куюну, і подумки його похвалила. Ма тримала лише одну тварину, за що з неї

кпили інші жінки. Їхня куюна давала лише склянку солонуватого молока на день.

При цьому з’їдала бори більше, ніж Бекир, і була надміру норовливою. Ма

силкувалася згадати, на кого схожа ця істота — на козу чи вівцю, але їй це так і

не вдалося. Усе, що було до Спалахів, наче затягнув важкий туман. Іноді її

навідували спогади про давно покинуті місця, про зниклі смаки чи звуки, а

бувало, що вона не могла згадати простого поняття, як от зараз. Ма відгорнула

запинало. Бекир був дома. Хлопець докинув сушених кізяків у собу. Горів

яскравий вогонь, наповнюючи приміщення теплим чадним духом. На залізній

кришці пічки стояла жаровня з піском. Джезва давно перегрілася, спалена

кава висіла темними патьоками.

— Я зварив тобі кави. — Бекир підсунув матері кухоль.

Ма струсила з одягу порох, звільнилася від пояса, ковтнула гарячий напій.

Гіршої бридоти, ніж кава з полину, годі й уявити.

— Смачно, — майже не скривилася Ма. Що б не було вдень, він удома.

Жінка допила рідину, обережно витерла склянку й поставила на полицю. У

Дешті не мили посуд, лише витирали чи начищали піском. Вода коштувала

занадто дорого. Потім Ма перевірила сюнг. Губка збирала кілька літрів на добу.

Вона була стара. Вода, яку вона витягувала з повітря, смерділа гнилими

водоростями, але все одно смакувала краще, ніж кава з полину. Ма витерла

обличчя тим, що витиснула із сюнга й подумала, що вже майже не пам’ятає, що

таке душ, і як це — відчувати на шкірі краплі води. Кна змилася брудними

патьоками. А з ними наче пішли й турботи сьогоднішнього дня.

Останнім часом із Бекиром було особливо важко. Він унадився тікати й

ображено відсиджуватися, коли вона залишалася із Сашею Бідним. Ма нічого не

могла вдіяти зі своїм почуттям провини та злістю, що чатувала на неї весь час.

Бекир достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Вона має його захищати. Він усе, що

в неї є. А Саша Бідний єдиний на сотні фарсахів був здатний допомогти їй у

цьому. Для засолених Бекир був незміненим. Цінним товаром. Якби не нагляд

акинджия, його б давно вкрали інші потвори. Вона взяла сумку й сіла коло ніг

сина. Бекир покірно дав їй відгорнути пов’язку. Рану прикривав компрес із

пережованого полину й товченого чортового пальця.

— Це Чорна Корова, — пояснив Бекир. — Я казав, що ти зробиш краще. А

вона сказала, що в неї цілюща слина. Як у її ящірки. Чи як у деяких жінок.

— Слина кожної жінки може зцілити й убити, — відчула укол ревнощів

Ма. Стулила краї рани й швидко закріпила скобами, щоб краще зрослося. Бекир

скривився, а Ма подумала, що дівчинка зробила все правильно.

— Так, щось таке вона й сказала.

— Так говорив і… — Ма перебинтувала рану й зрозуміла, що бовкнула

зайве.— Мій батько? — перебив Бекир і знову почав запалюватися. — Ти ніколи

про нього не розказуєш! У Ніязі теж немає батька, але він знає, яким той був.

Навіть має фото. — Під брудом на щоках хлопця розлилися багряні плями.

— Фото заборонені, ти ж знаєш.

«Чи не час витягти те єдине, що вона ховала від Бекира? Нехай матиме хоч

таке зображення батька?» Але вона відкинула цю думку. Фото потягне за собою

лише нові розпитування, а що вона могла сказати синові? Знову брехати, вигадувати подробиці, яких не пам’ятає?

Вугілля під жаровнею ще червоніло. Ма легенько дмухнула на нього, потім дістала із сумки в’ялене м’ясо куюна, яким розплатилися жінки Азіза-баби, поставила на стіл миску із січеним сарсазаном і витягла з печі чорну від золи

бору.

— Я тобі розказую про батька. Він був сильним і впертим. Після Спалахів, коли війна закінчилася, прагнув допомагати. Водив гуманітарні конвої. А потім

потрапив у бурю і зник у Дешті. А я осіла в Ак-Шеїх. Ти ж це теж знаєш?

— Знаю, — сказав Бекир, розламуючи гарячу бульбу. Йому було замало

інформації. — Ма, я дужче схожий на тебе чи на батька? Мабуть, на батька, бо

на тебе якось не дуже.

— Ти викапаний батько.

Ма згадала фото, сховане на дні дерев’яної скрині. Марко Дорош мав

гострі нервові риси, був блондином зі світлими очима. У Бекира ж, навпаки, були широкі вилиці та м’ясистий ніс. І вузькі темні кіммерицькі очі, яких не

було ні в неї, ні в Марка. Ма подумала про Талавіра. Так, у Бекира було більше

спільного з цим зайдою, ніж із ними. І все одно Бекир був її сином, тільки її.

— Він був Старшим Братом? Він же воював? Ти сама казала. Він би не

зміг водити гуманітарний конвой, якби не був на їхньому боці?

— Він працював в охороні на Матері Вітрів. По суті, ніколи не воював. —

Ма настільки звиклася з цією версією, що вже не сумнівалася в її істинності.

— А ти була лікаркою на Станції?

— Так. Після Спалахів Кіммерик потребував тих, хто міг надавати

допомогу. Я приїхала саме для цього.

«Напевно, саме для цього», — про себе уточнила Ма. Ця розмова

повторювалася раз у раз, і Ма чекала на наступне запитання.

— А ти знала, що Старші Брати використовують засолених для

експериментів?

— Я почула про це вже в Дешті. Старші Брати казали, що таким чином

намагаються допомогти місцевим знайти ліки від суєру. Вони завжди брехали.

— Але Чорну Корову вб’ють не Старші Брати, а всі ми!

У звичному вечірньому ритуалі з’явилася несподіванка. Ось насправді до

чого вів Бекир. Він подружився зі священною жертвою. Але він мусив прийняти

реальність.

— Бекире, ти пройшов обряд засівання кров’ю. За мірками Дешту ти

дорослий. Мусиш розуміти. Андир-Шопай — звичай цього місця. Вони бояться, вони думають, що так себе захистять. — Вона знала, про що він думав, але не

могла допомогти Чорній Корові. Колись він зрозуміє. Головне — його безпека.

— Не прив’язуйся до цієї дівчинки. Ми все одно звідси підемо.

— Батько б не тікав. Він би зміг її захистити.

Ма відвернулася, порахувала до десяти, гамуючи гнів, і з гуркотом

висипала недоїдки у відро для куюни.

— Дешт жорстокий. Ми маємо лише одне одного.

Бекир обурено грюкнув горням, демонструючи, що він про це думає, і

пошкандибав до підвалу. Ма допомогла спуститися. Набитий водоростями

матрац лежав у кутку, заваленому непотребом із Дешту. Тут були зламані

керамічні фігурки, пластикові солдатики, голова колись прекрасної ляльки, блискучі залізні деталі, розбите радіо та інший мотлох — усе це Бекир зібрав із

раннього дитинства. Особливо багато було зображень рослин. Бекир ними марив

і, попри відсутність книг із ботаніки, міг легко перелічити, що росло в Дешті до

Спалахів.

Ма підняла з купи й покрутила в руках «Сказання генерала Григоренка».

За легендою, слова належали засновнику Армії потвор, яка й після Спалахів

продовжувала воювати зі Старшими Братами. Армія потвор була ідеалом для

хлопчиків, що мріяли втекти і приєднатися до їх лав. Завжди, коли вона про це

думала, то тихо раділа, що Бекир не може залишити Ак-Шеїх.

У цій книжці генерал оповідав про те, як після Спалахів йому явився Бог

Спалахів і наказав створити Армію потвор. «Сказання» нещадно винищувалися

Старшими Братами, а проте були чи не в кожній юрті. Книгу заборонили

насамперед через те, що генерал Григоренко написав про доктора Мамая із

Матері Вітрів. Наче доктор пожертвував своїм тілом, щоб розбудити Бога. Але

Ма чула й іншу версію: Бог уже перебував у тілі Мамая, а Золота Колиска, священний артефакт Кіммерику, подарунок богині Діви, його випустила, розбудила. Обидві версії — де доктор Мамай був жертвою та пророком — Ма

вважала абсурдними. Люди хотіли пояснити те, що сталося з Кіммериком, і

знайшли для цього зручну казку.

— Це дав Азіз-баба? Ти ж розумієш, що це лише релігійна маячня? Ще

один спосіб утекти від реальності. І це теж, — Ма показала на фотографії

Кіммерику до Спалахів; їх теж, без сумніву, дав старійшина. — Мені не

подобається, що старий забиває тобі голову історіями про минуле. Того, що

сталося, не змінити. Чіплятися за минуле — це тупцювати на місці.

— Так, я знаю, краще втекти й усе забути, — відмахнувся Бекир уже без

усілякого бажання сперечатися. Ма допомогла йому вкластися. Її огорнула хвиля

ніжності. Попри всі ритуали засівання Дешту і щоденні суперечки вона досі

бачила перед собою хлопчика, для неї він завжди буде дитиною.

— Ма, — обізвався Бекир, коли вона вже подумала, що він засинає. — А

може, і батько нас просто забув? Ти ж сама казала, що не бачила його тіла. Що

тобі просто повідомили, що він зник?

— Це сталося тринадцять років тому, ще до твого народження. У Дешті це

дорівнює смерті.

— А якби ти його знову побачила — зміненого, не схожого на себе? Аби

він тебе не пам’ятав, ти б упізнала його? — наче не почув її Бекир. — Суєр міг

змінити обличчя. Як-от у Повноважних.

— У Повноважних? Ти про те, що вони схожі?

— Схожі? У Рябова й цього нового однакові обличчя.

«Однакові чи схожі?» — брова Ма поповзла догори. Вона здивувалася, що

раніше про це не подумала. Її спантеличила різність у поведінці. Рябов був

схожим на юродивого, Талавір же, навпаки, — цілком нормальним. Якщо вони

були клонами, то кров Талавіра мала підійти ідеально. Вона вкотре подумала, що

мусить отримати зразок та знайти ліки для Бекира якнайшвидше. До того, як

Талавір викриє брехню про смерть Рябова, до того, як сюди заявляться інші

Старші Брати та знайдуть і спробують захопити їх із Бекиром.

— Бекире, про ту ніч, коли ти виходив, а на ранок знайшли Рябова… Ти

більше нічого не згадав?

— Ні, нічого, — крізь сон проказав Бекир.

Ма з полегшенням видихнула. Добре, що він не запам’ятав і того, що буря

розгулялася вже після його повернення.

— Але я знаю, що його вбили не буря й не джадал.

— Тоді хто? — із завмиранням серця перепитала Ма. Ще цього бракує.

Невже й Бекир підозрює Гєру Сєрова?

— Якби я знав, то міг би зупинити Андир-Шопай.

Хлопець відвернувся до стіни, його дихання стало рівнішим, і Ма вже

подумала, що розмова завершена, але Бекир продовжив:

— І щодо сьогодні. Я не мав так далеко заходити в Дешт. Добре, що саме

Саша Бідний мене знайшов. Якщо тобі…

— Все добре, Бекире. — Ма поцілувала його в голу потилицю. Вона

розуміла, що він намагався благословити її стосунки із Сашею Бідним.

«Як же багато йому доведеться дізнатися про множину варіантів стосунків

між чоловіком і жінкою в Дешті», — подумала Ма, розпалюючи горілку на столі

у своїй імпровізованій лабораторії. У пробірці ще залишився препарат із кров’ю

Рябова. Якщо її здогадки правильні, вони зможуть втекти. Потрібен лише зразок

від нового Повноважного. Ма скрутила цигарку і з задоволенням затягнулася.

Вона знову згадала Талавіра — і тілом розлилося тепло. Саша Бідний міг би

допомогти отримати його кров. Але якою ціною? Робота не йшла. Ма дістала

уламок дзеркала. Поставила його на стіл і сторожко озирнулася. У юрті панувала

напівтемрява. Соба згасла, єдина лампа над столом оточувала її неспокійним

жовтим світлом. Ма стягнула майку й розвернулася до блискучої поверхні

спиною.

Що сказав би Марко Дорош, якби побачив це? Чи Талавір? Може, лише

Саша Бідний із його змінами міг зрозуміти й прийняти Ма?

У глибині юрти почувся шум. Ма розвернулася. На порозі застиг блідий, наче привид, акинджий.

— Ти підглядав?

— Удень ми не договорили, — прохрипів Саша Бідний. — Я врятував

твого сина, а ти так і не подякувала.

— Я не зможу дати тобі те, чого ти хочеш. — Ма стомлено відкинулася на

стільці. — Бекир — випадковість. Другої такої дитини не народити. Я вдячна, але не сьогодні.

Вузькі очі Саші Бідного перетворилися на щілини.

— Це все через красунчика Старшого Брата, через нового Повноважного?

Усередині він гниліший за мене, Ма.

Акинджий підійшов ближче і вже здійняв руку, щоб торкнутися. Ма не

відхилилася, але й не відвела очей.

— Не сьогодні, Сашо.

Акинджий зупинився. Хай би що про нього казали в Ак-Шеїх, хай би як

він поводився на людях, наодинці з Ма Саша Бідний перетворювався на

хлопчика. І не сказати, що це не тішило її самолюбство.

— Не сьогодні не означає «ніколи». — Акинджий поклав на стіл круглий, загорнутий у ганчірку предмет. — Подарунок. Бомба Нахімова. Виторгував в

амазонок. Цінне майно.

Ма залишилася незворушною. Подарунки — те, за що не потрібно

дякувати. Саша з розумінням кивнув, відгорнув запинало й вийшов із юрти.

Ма підібрала бомбу, зважила її на руці й заховала в сумку. Вона чула

легенди про те, що бомби амазонок зупиняють час, але ніколи не бачила їх у дії.

Потім Ма знову розвернулася до дзеркальця та скривилася, взяла ножа й

вигнула руку, щоб позбутися змін, які так ретельно приховувала. Вона майже не

пам’ятала, ким була до Спалахів, брехала сину й тікала від перетворень.

— Хто ти, Ма? — сказала вона в маленьке дзеркало, подивилася на двері, що вели до підвалу, де спав син, і міцніше стиснула губи. Вона знала

найпростішу відповідь, і була певна, що не потребувала більшого. Вона мати, яка прагне захистити сина. Тільки й усього. Як би їй хотілося, щоб і ця брехня

стала правдою!

Талавір. Дерево життя, дерево смерті

— Ця земля завжди повнилася духами, — сказав Азіз-баба й простягнув

чашку Талавіру.

Рідина була чорною й гіркою, але туман у голові трохи розсіявся. Він досі

погано розумів, як опинився в юрті Азіза-баби. Талавір прокинувся на набитому

камкою матраці Гулі. Синьошкірої не було. Голова дзвеніла. Перед очима стояло

обличчя демониці з Кара-Меркит, наче вона знову потягнулася до нього зі

смертельним поцілунком. Усе ще перебуваючи на межі сну, він ледь не кинувся

на одну із закутаних жінок Азіза-баби, яка прийшла запросити його до

старійшини, і тим перетворився на ворога всієї прекрасної половини аіле.

Пухкенька чотириока жінка, на яку не можна було дивитися без думки, що в тебе

двоїться в очах, щохвилини підливала чорної бурди з металевої джезви до

горнятка, наче хотіла простежити, що Талавір нічим не зашкодить Азізу-бабі.

Порівняно з більшістю мешканців Ак-Шеїх старійшина зовнішньо не

змінився. Лише був дуже низьким, наче з кожним десятиліттям його тіло

зменшувалося. І тепер із просторого халата визирали вкриті зморшками, але

майже дитячі кінцівки. На акуратно стриженій маківці трималася тюбетейка, зсунута набакир, від чого старий мав трохи залихвацький вигляд. Очі ховалися

під круглими темними окулярами. Коли Талавір звертався до Азіза-баби, то

бачив своє відображення. Старійшина безперервно прикладався до трубки, що

вела до металевого балона з дихальною сумішшю, на якому стояв знак Старших

Братів, такий самий, як на аптечці Талавіра, — трикутник із вписаними в нього

хрестом і півмісяцем із зіркою.

— Ваша дівка хотіла мене отруїти, я ледь не збожеволів, — пожалівся

Талавір, про всяк випадок відсуваючи від себе горня з темною бурдою. Він

вирішив, що сміх та шепіт були галюцинаціями, викликаними напоєм Гулі. У

вухах досі стояв шум, наче його оглушило вибухом.

— Гуль? Йок! Ти їй сподобався, — тонким жіночим сміхом загиготів

старий. — Жінки в Дешті не такі, як у Старших Братів. Беруть те, що хочуть, коли хочуть.

Талавір скептично подивився на невісток Азіза-баби, які зачаїлися в кутках

великої юрти. Під куполом стояла нестерпна спека. Мулоголовий регулярно

підкидав до великого вогнища в центрі сушений кізяк і кістки. Жінки ховали

обличчя. Але Талавір не сумнівався, що їх заливав піт. Вони не скидалися на тих, які беруть те, що схочуть.

Поки Талавір приходив до тями, Азіз-баба розказував довжелезну казку

про Золоту Колиску.

Про те, як богиня Діва народила Кіммерик, а коли він став дорослим, подарувала сину Колиску, у яку його вперше поклала. Це було знаком того, що

він вільний обирати свій шлях та долю тих, хто розселиться на його землях.

Минули століття, боги перестали говорити з людьми, але люди не припинили

шукати Золоту Колиску. Герої, царі та полководці вірили, що вона дасть владу

над Кіммериком.

— Наївні, як може дитяче ліжко допомогти заволодіти землею? — Азіз-баба випустив у повітря кілька кілечок ароматного диму. Талавір подумав, що у

балонах, окрім кисню, є щось значно цікавіше.

— Може, Золота Колиска — просто назва для чогось іншого? — запитав

Талавір, а про себе додав: «Наприклад, для зброї, яку вигадав Мамай».

Талавір із зачаєним бажанням спостерігав, як кінець трубки знову

опинився між жовтими зубами старого. Якщо Азіз-баба і здогадався, до чого

веде Талавір, то ніяк цього не видав.

— Може, і так. Може, ми всі лише назви для чогось іншого. І пам’ять наша

— вигадка, а реальність — лише сон богині чи божевільного бога.

Темні скельця старого збивали Талавіра з пантелику. Він не міг зрозуміти, з ким говорить — з пустельним філософом чи з юродивим. Хоча в Дешті різниця

між цими поняттями була несуттєвою.

— Кажуть, до Спалахів ви вчили дітей?

Отрута Гулі подіяла й на манкур. Талавір його не відчував. «Хоча, може, це шум блокує втручання Белокуна?» Талавір засунув пальця до вуха й покрутив

його, намагаючись позбутися шумовиння.

Але стало тільки гірше. Шум знову став нагадувати шепіт.

— Харам. Старші Брати забороняють згадувати те, що було до Спалахів.

— Старий, як указкою, застережливо потряс трубкою. — Хоча тобі можу сказати.

Так і було. Азіз-баба — вчитель. У мене досі залишилися учні. Пам’ять народу

має передаватися від старого до дитини. І ніяк не навпаки.

Жінки заґелґотіли, розставляючи низенькі столи. Сьогодні був останній

ритуал перед Андир-Шопаєм — мусафір — пригощання Чорної Корови. Так Ак-Шеїх символічно дякувало дівчинці за те, що вона віддасть їм своє тіло.

— Кажуть, кіммеринці самі приводили дітей до Старших Братів, переважно ось такі, як ви, вчителі? — Талавір вирішив піти в наступ.

— Кажуть, кажуть, — прогугнявив Азіз-баба. — Є такі, що тільки й кажуть, інші повторюють, треті слухають і вірять. До нас приходив доктор Зорг. Це було

до війни. Діти голодували, деякі матері вважали, що так для них буде краще. Я їх

не відмовляв. Але й моєї волі в тому не було.

— І серед тих дітей був Мамай? Він же тут народився?

— Мамай ніколи тут не жив і не мав родини. Як і ти. — Азіз-баба розвів

руками, показуючи на жінок і чоловіків, які вовтузилися в його юрті. — А якщо

немає коріння, яке тримає за місце, то яка різниця, де ти народився.

— Звідки ви знаєте, що в мене немає родини?

— Ти навіть не знаєш, хто ти. Це ще гірше.

Азіз-баба втягнув порцію дихальної суміші. Жінки заспівали. А Талавір

вирішив не влазити в капкан старого й не розпитувати, звідки той так багато про

нього знає.

— Навіщо ви наказали Гулі стежити за Рябовим?

Талавір подумав, що старий заперечуватиме. Це не так важко, якщо

зважати на дурнуватість Гулі.

— Вас привів Бог Спалахів, я хотів дізнатися його волю.

— І Бог Спалахів вам наказав його вбити?

Спека й пісня наче розбудили манкура. Він знову запульсував, а шепіт

відступив.

— Його вбив джадал, — з легкою посмішкою, наче нерозумному учневі, відказав Азіз-баба, а потім із цікавістю подивився в обличчя Талавіра. — У твоїй

голові паразит.

«Наче я не знаю», — подумав Талавір. Манкур засвербів, але він стримався

і не торкнувся лоба. Якби манкур був і в М-14, то його б не вдалося так просто

вбити. Белокун би не дозволив.

— Я кажу не про цю гидоту, — Азіз-баба показав на манкур, — а про те, що ти підчепив на кургані.

Тепер прийшов час Талавіра витріщатися.

— Ви про що?

— Про те, що не дозволить тобі залишитися в Ак-Шеїх, — з ледь помітним

сумом відповів старий.

Талавіру захотілося здерти з нього окуляри й подивитися в очі. Може, хоча

б так він наблизиться до розуміння цієї маячні. Натомість Талавір розклав

колоду Мамая, навмисно першою поклавши карту із зображенням будинку

Сєрова, і запитав:

— Ви впізнаєте ці малюнки?

— Я знаю, про що ти, Повноважний. Це малюнки

Бога Спалахів, коли він іще був Мамаєм. Навіть крізь них я відчуваю силу.

— Ви хочете сказати, що Мамай став Богом Спалахів?

— Або завжди був, — кивнув старий.

— Ви ж розумієте, що Мамай був лише науковим керівником Станції

Старших Братів? Немає доказів, що він причетний до Спалахів.

— Докази — сіль у воді віри.

«Фанатик», — подумав Талавір. Правильно казали на Матері: найгірше, коли суєр розплавляє мозок.

— Ви все життя провели в Ак-Шеїх. Мамай приїздив сюди до чи… —

Талавір витримав паузу, — після Спалахів?

— До — ні, — хитро примружився старий.

— А після?

Манкур наче вп’явся в череп. Белокун підслуховував. А шепіт відступив, наче той, кому він належав, відійшов у дальню кімнату.

— А після він став Богом. А Бог усюди й ніде, — розвів руками старий.

— То як ви можете пояснити, що людина, яка, за вашими словами, ніколи

тут не жила, зобразила Ак-Шеїх і дім Сєрова точно такими, якими вони є в

реальності? — почав втрачати терпець Талавір.

Азіз-баба здійняв руки догори й усміхнувся, наче промовляючи:

«Недаремно ж Мамай став Богом». Талавіру схотілося його струсонути. Він що, знущається?

— Хто такий джадал? Кого Сєров ховає у своєму будинку?

Манкур запульсував із подвійною силою. Белокун шалено бажав почути

відповідь. Його емоції були такими сильними, що майже заступали прагнення

Талавіра дізнатися, як і чому помер Рябов. Белокун підштовхував до іншого

запитання.

Якщо Мамай використав Спалахи для втечі, то прагнув опинитися в

селищі, у якому народився. Половина карт із його колоди присвячена саме Ак-Шеїх. Про здібності Мамая ходили легенди, він міг із легкістю переконати

старого, що внаслідок Спалахів перетворився на надлюдину. Азіз-баба

фанатично в це увірував і надав притулок Мамаю. Що, як Рябов натрапив на

чужу таємницю? Стежив за будинком Сєрова, побачив того, кого не мав бачити, і поплатився за це життям.

— У будинку з потворним деревом Мамай? — уже зовсім тихо спитав

Талавір. — Ви не уявляєте його могутності, він може загрожувати всьому Ак-Шеїх…

Талавір очікував, що Азіз-баба буде заперечувати, але старий лише сумно

зітхнув.

— Той, хто ховається в тому будинку, загрожує всьому Кіммерику, а може, і світу. Ти метикуватий. Рябов так і не зміг поставити це запитання, хоч, я певен, він теж шукав Мамая. Але ти ж прийшов не за цим? Азіз-баба бачить у твоїх

очах інше питання.

Натомість Талавір побачив у чорних непроникних лінзах свої

відображення. Старійшина наче зазирнув йому в голову.

— Ти прийшов по Рябова.

«По Мамая», — напосідався Белокун.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з М-14. — Долаючи опір манкура, повільно проскреготав зубами Талавір. — А тепер думаю, що той загинув

через чужі секрети.

— М-14. Так називався Рябов? У тебе теж був якийсь номер?

Питання Азіза-баби спантеличили. У шафі, де він знайшов картку Рябова, лежали справи тих, хто потрапив під перший суєр. Тільки тепер Талавір зрозумів, що він побачив інформацію про Рябова, але не став шукати про себе. І він не мав

переконливої відповіді, чому вчинив саме так. Він же хотів дізнатися, ким був до

Спалахів. А може, найважливішим для Талавіра завжди було бажання зрозуміти, що сталося в Шейх-Елі?

— Кожен із того загону мав номер, що починався з «М». Нас відправили

шукати доктора Мамая, тож усе логічно, — більше собі, ніж старому, пояснив

Талавір. Але нічого логічного в тому не було. Старші Брати мали кодові імена, псевдо, але для цього використовували слова. Цифри — лише для піддослідних.

Азіз-баба випустив ще одне кільце диму й хмикнув.

— Дивно, що Белокун знову відправив вас шукати Мамая. І це після того, як ви ледь не загинули в Шейх-Елі.

Азіз-баба і в цьому мав рацію. І він, і М-14 тільки вийшли з тривалої коми.

Рябов був дезорієнтований. Талавір нічого про себе не пам’ятав. То чого Белокун

відправив саме їх?

— Мені шкода тебе, Повноважний. — Цього разу Азіз-баба видув дим

прямо на нього. — Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили

інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без

коріння — перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав, —

темні скельця блиснули в бік манкура. І Талавір міг заприсягтися, що в цю мить

Белокун відступив, натомість шепіт став голоснішим, — і тепер ти мусиш

зустрітися з наслідками.

Невже Азіз-баба натякає, що він мусить зайти до будинку Сєрова?

— Хто знає, а раптом тобі вдасться з ними впоратися. Азіз-баба живе довго, але досі готовий повірити в казки.

Останні слова Талавір ледь розчув. Шепіт у вухах посилився. Манкур наче

боровся з ним за контроль над свідомістю. Голова готова була розвалитися. Він

пропустив момент, коли знадвору долинули стукіт барабанів та спів. Юрта

захилиталася. Талавір відчув удар у спину, наче за стіною хтось оступився і

врізався в тонку перегородку. Долинув веселий гамір. Завіси на дверях

заколихалися, і до юрти ввалився гурт на чолі з дворовою відьмою.

Оп, оп, Андир-Шопай,

О, Боже Спалаху, дощу нам дай,

Справжньої водиці,

А не твоєї кровиці.

Величезна жінка співала та здригалася в такт співу, хламида розходилася

хвилями, на пухких руках тряслося сало. За нею крокували три жінки із

закритими обличчями. З живота кожної тяглася кишка. Вони з’єднувалися в

кошику, що його несла найвища.

У дерев’яну ляльку граємо, граємо,

У Бога Спалахів дощу вимагаємо.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

У центрі галасливого кола йшла дівчинка років тринадцяти. Живі темні очі.

Розпущене волосся прикрашав вінок із білих паперових квітів, на тонкому тільці

бовталася пряма світла сукня. Наче за наказом, жінки з аіле Азіза-баби

розставили горщики й тарілки на підготовлених столиках. Талавіра відтіснили

від старійшини, і він опинився біля двох хлопців. Один був дуже засоленим і

нагадував степове лисеня. Інший зовсім не мав волосся, окрім брів і вій над

темними очима. Брудна затягана майка давала роздивитися худе й водночас

цілком незмінене тіло. На хлопчикові були штани з роздутими кишенями. І в

кожній, судячи з напнутої тканини, щось лежало. «Достоту, як у поясній сумці

лікарки», — подумав Талавір. Шумовиння трохи відпустило, і йому вдалося

почути край розмови дітей.

— Кажуть, Армія потвор гуртується біля стіни, — виголосив змінений. Він

тримав у тонких лапоручках горщик із чимось схожим на мед і з кожною фразою

торкався його довгим язиком. — Шейтан казав, що вони напали на гуманітарний

конвой біля Гизльова, а в Ак-Мечеті вбили офіційного бея. А Тітка Фат чула, як

Тітка Валька казала, що в Дешті неспокійно. Бурі поводяться дивно. А ще

сьогодні Аслан побачив, що Дерево Болю посунулося у своєму колі. Думаєш, бреше? — Хлопчик степове лисеня злякано глянув на друга й, не дочекавшись

відповіді, додав: — Добре, що ми далеко, добре, що в нас Андир-Шопай. Он

Тітка Валька навіть дочок привела. Бог Спалахів нас захистить.

— Її ж з’їдять, — обурено прошепотів незмінений хлопчик, зловив погляд

Талавіра і ткнув друга в бік.

Засолений, схожий на степове лисеня, злякано кліпнув і зайшовся кашлем, який перейшов у хрип. Якась із закутаних жінок занепокоєно підхопила

хлопчика й витягла з юрти.

— З ним усе буде добре? — запитав Талавір у незміненого.

— Коли хоче, Ніязі може кашляти до безкінечності.

Талавір із розумінням усміхнувся, спостерігаючи, як хлопчик знову

прикипів поглядом до заквітчаної в центрі юрти.

— Радіють, наче перед ними не дівчинка, а святкове ягня з чорносливом.

— Ягня з чорносливом?

— Я читав, що була така святкова страва. До Спалахів. Я Талавір, а ти?

— Бекир.

— Син лікарки?

Хлопчик із недовірою кивнув. Талавір подумав, що вони зовсім не схожі.

— Дівчинка не боїться того, що з нею зроблять? — Талавір кивнув на

розпашілу Чорну Корову.

— Думає, що з нею нічого не станеться, — гірко проказав хлопчик.

— Ти ж місцевий. Як гадаєш, її можливо врятувати?

В очах Бекира з’явилися зацікавлення і здивування, наче він не очікував

почути таке від Старшого Брата. Жінки заспівали ще голосніше. Людей було

забагато навіть для просторої юрти Азіза-баби. Стіни заходили ходором. Подоли

спідниць майоріли перед очима. Босі п’яти, ратиці, кістяні ступні підіймали з

підлоги пил. Темп пісні зростав. Закутані щодуху били в долоні, задаючи ритм.

Хлопчика притиснули до стіни. Талавір побачив, як той нервово затамував подих.

— Може, договоримо надворі?

Йому й самому забракло повітря.

Від єдиного проходу їх відділяли десятки тіл. Талавір відгорнув килим

позаду себе, намацав цупку тканину й спитав у хлопця, перекрикуючи гамір:

— Є чим розрізати?

Бекир порився в кишенях і витяг складаного ножа. Кількома сильними

ударами Талавір розпоров стіну. Вони вивалилися на повітря. Нічого солодшого

Талавір не відчував із часів польоту на Птероксі.

— Ти як?

— Нормально, — сказав Бекир. — А от у вас якийсь нездоровий вигляд. —

Бекир витягнув із кишені маленьку пляшку та простягнув Повноважному.

Талавір жадібно накинувся на воду.

— Ви раніше не жили в Дешті, — мовив Бекир, ховаючи пляшку. — Чужої

води можна пити не більше, ніж чотири ковтки.

— Як сторони світу?

— У Дешті напрямок не має значення. Азіз-баба каже, що чотири ковтки

символізують чотири перші промені, які випустив Бог Спалахів, щоб зруйнувати

цей світ.

— Не сумніваюся, що ти його найкращий учень. І, мабуть, усе про всіх

знаєш?Бекирстенув плечиманазнакзгоди.

— І, мабуть, ви ходили подивитися на тіло Рябова, коли того знайшли

після бурі?

— Усі ходили. — Бекир глибше втягнув голову в плечі.

Талавір зрозумів, що той недоговорює. «Захищає Азіза-бабу? Чи Ма?» —

наздогнала підступна думка.

— У вас тут дивні порядки, — усміхнувся Талавір. — Багато чого мені

незрозуміло. Кажуть, до будинку Сєрова не можна заходити. Це правда?

— Там джадал.

— А ще Гєра, його дружина, яка звідти не виходить, і мертва дочка, яку

бей носить на спині. Але її бачимо лише ми з тобою.

— Ви справді її бачите? — Бекир уважніше подивився на Повноважного.

— Як тебе зараз.

Риси хлопчика пом’якшали. Він усе ще не довіряв Талавіру, але зізнання

про мертву дочку подіяло, як ярлик. Хлопчик ним зацікавився.

— Гєрина дружина не виходить, бо страшенно змінена. Вона сидить на

другому поверсі й цілими днями витріщається у вікно. Тітка Валька казала, що

вона так робила й до Спалахів. Наче дивилася в телевізор. — Хлопець старанно, по буквах вимовив останнє слово. Талавір уже і сам не пам’ятав, що воно було, але здогадувався, що йшлося про річ до

Спалахів.

— А ти колись бачив цього джадала?

Хлопець наморщив лоба.

— Ви справді можете врятувати Чорну Корову?

«Так», — уже приготувався сказати Талавір, коли земля задрижала.

Звідкілясь долинули крики. І перш ніж Талавір зорієнтувався, звідки йшов звук, ґрунт під ногами розірвало. Його відкинуло на купу каміння. Між ним із

Бекиром пройшла тріщина. Перша думка Талавіра була про демоницю з Кара-Меркит. Невже по нього вона пролізла в Ак-Шеїх? Із розлому з тріскотом почала

вилазити довга тонка істота, схожа на змію. Гладке тіло вкривали блискучі шипи.

«Змія» на мить завмерла, наче роздумуючи, кого обрати жертвою, а потім

розвернулася до Талавіра, немов точно зрозуміла, по кого прийшла.

— Це Дерево Болю! Воно збожеволіло! — закричав Бекир. Талавір ледь

устиг ухилитися від нападу. Намацав у купі камінь і пожбурив у паросток, а

потім іще один. Паросток навіть не зауважив. Як сліпий ракоскорп, він раз у раз

стрибав на Талавіра, який щодуху відбивався.

— Спробувало моєї крові, а тепер хочеш іще? — рана від проколу шипом

Дерева Болю пекла вогнем.

Крики посилилися. Стало світліше. Тріщина пройшла по центру юрти й, вочевидь, зачепила вогнище. Вхідне запинало вже горіло. З нього вивалювалися

люди. За деякими тягнулося полум’я.

— Кинь мені вогонь! Кинь що-небудь, що горить! — закричав Талавір

Бекиру. Хлопець зреагував швидко. Вихопив якусь палицю й пожбурив Талавіру.

Світло на мить вихопило тріщину. У ній, наче в зміїному кублі, роїлися інші

пагони. Ще малі, але вже готові вистрибнути назовні. Це було коріння Дерева

Болю.— Треба кидати вогонь у провалля! — Талавір знайшов місце, де тріщина

була найвужчою. Він орудував палаючою палицею, як булавою. Поцілив у

найвищий пагін і перестрибнув на інший бік. Бекир як заведений кидав у яму все, що горіло. Коріння тривожно сіпалося, нагадуючи водорості на дні моря. Суєр

блищав у світлі полум’я. Руки хлопчика були попечені, обличчя вкривала

кіптява, але очі горіли завзяттям. Бекир радісно помахав, демонструючи, як йому

вдається боротися з нападником. І це була помилка. Найдовший пагін якийсь час

підбирався землею й вигодив момент, щоб атакувати. Корінь обвив ноги

хлопчика й потягнув до провалля. Бекир устиг схопитися за кілок, до якого

кріпилися мотузки, що додатково тримали юрту. Талавір витяг ще один кілок і

кинувся до пагона. Він бив і бив, але корінь міцно тримав хлопчика. Поряд

промайнула волохата голова Ніязі. Він обхопив Бекира, допомагаючи триматися.

За ним стала дівчинка.

— Візьміть! — закричала Чорна Корова й подала Талавіру великого

зігнутого півмісяцем ножа.

Одним ударом Талавір перерубав корінь. З обрубка полилася темна густа

рідина. Штанина на нозі хлопчика була роздерта. Шкіру заливала кров. Чорна

Корова та Ніязі відтягли його подалі від вогню і тріщини. Їх оточили закутані й

кудись повели. За спиною Талавіра затріщало. Бік юрти почав завалюватися.

Опорні жердини захиталися.

— Там дочки Тітки Вальки! — схлипнула одна із закутаних.

Біля юрти стояла відьма. Вона скидалася на величезну глиняну статую. В

очах застиг жах, а обидва роти роззявилися. З нижнього виповз довгий синій

язик. Вона дивилася на вхід і не могла зрушити з місця.

Над головою Талавіра просвистів джгут і боляче вдарив по спині. Запинало

прогнулося. Одна з опорних жердин почала падати в бік Тітки Вальки. Якщо не

втримати стіни, дах завалиться в тріщину й поховає всіх, хто залишився

всередині. Талавір підстрибнув, схопився за край мотузка й потяг на себе.

Долоні запекли.

— Тримай! Тримай, кому кажу! — закричав він відьмі.

Тітка Валька злякано обернулася, перехопила його погляд і наче

прокинулася. Випростала велику руку й зловила іншу мотузку. Їх двох було

замало, щоб стримати юрту від падіння.

«Тікай, ідіоте! — його думками заговорив манкур. — Це лише потвори. Їм

же буде краще, якщо загинуть». На якусь мить Талавір навіть хотів послухатися.

З темряви вискочив мулоголовий. Зупинився й витріщився на пожежу.

— Аслане! — прохрипів Талавір. Дим забивав легені. — Сюди!

Онук Азіза-баби закрутив головою. Нарешті побачив Талавіра.

Талавір уже не міг кричати, але лють у його очах змусила Аслана подолати

страх. Повноважний передав йому мотузку, зірвав із пояса відьми боклагу з

водою й полив собі на голову. В Аслана від здивування відвисла щелепа від

такого нахабного поводження з дорогоцінною рідиною. Він не встиг зреагувати, коли Талавір так само вчинив і з його водою, затулив обличчя рукою й кинувся в

юрту. Манкур, наче безкінечна мігрень, наказував повертатися: «Вони потвори.

Такі самі, яких ти вбивав у Шейх-Елі. Вони вже мертві, і ти помреш!» Талавір

точно не знав, кому саме належали ці думки: Белокуну чи йому.

За димом і сльозами нічого не було видно. Горіло всюди, але тиндик —

кругла дуга, що тримала дах, — залишалася цілою. Ззовні купол тягнули Тітка

Валька та Аслан. Талавір обійшов тріщину.

— Няв! — нарешті почулося від стіни.

Талавір кинувся на звук, відчув запах смаженого м’яса й тихе нявкання з-під килима. Сюди вогонь іще не дістав. Талавір відкинув важке покриття й

побачив трьох жінок, що обійнялися довкола кошика. Їхні обличчя були відкриті.

Навіть крізь дим Талавір побачив зашиті очі й роти.

— Я прийшов вас забрати. Ходімо.

Сестри повернули голови на звук. І Талавір уперше усвідомив завдання —

він мав витягти з полум’я трьох дорослих жінок із зашитими очима — ще й так, щоб не зашкодити огидному коту. Юрта завищала, наче людина в передсмертній

агонії. Талавір озирнувся й побачив пагін, що видерся з тріщини.

— Я тобі так сподобався, що навіть вогонь не бере? — просичав Талавір і

потяг одну із сестер за руку.

Тиндик луснув. Юрта розкрилася, як бутон, і розпалася на дві частини.

Талавір обійняв трьох сестер за плечі й кинувся в інший бік. На голову щось

посипалося. Балка боляче вдарила по карку, за комір впали гарячі жаринки. Ноги

заплуталися в матерчатій стіні. Їх огорнуло запинало, і вони повалилися на

підлогу. Усі спроби вилізти з кокона тільки сплутували руки. Кіт випустив кігті і

несамовито нявчав. І вже коли Талавір подумав, що їм судилося згоріти заживо, відчув, що їх тягнуть. За мить побачив обличчя Тітки Вальки. Вона обережно, як

дитину, витягла кота, якого тримав Талавір, потім підняла дочок. Талавір сів.

Сестри були цілі й навіть не попечені.

У горлі дерло. Манкур вібрував. Долоні пекли, а тіло налилося свинцем.

До нього наблизилося велике кругле обличчя Тітки Вальки. У світлі полум’я

здавалося, що це місяць вийшов із-за хмар. Струмки поту, зафарбовані кною, нагадували криваві патьоки. Там, де шкіра позбулася кольору, виднілися червоні

виразки та готові луснути пухирі. Відьма важко дихала. Підборіддя тряслися, а з

другого рота стікала слина. Вона глянула на дочок, потім на чоловіка й нарешті

розтулила губи:

— Вона наказала мені зіпсувати обличчя Рябова, щоб ти не побачив. У вас

те ж саме обличчя. Його обличчя. Дерево скуштувало твою кров і не хоче, щоб

ти туди зайшов. Дерево охороняє дім. Азіз-баба вже пішов його заспокоїти, —

Тітка Валька голосно вдихнула й подивилася в бік майдану, звідки долинали

тріскіт і шум, немов вулицею рухалася велика незграбна потвора. Талавіру

здалося, що він чує плаксивий голос Гєри Сєрова й стукіт великого тесака. Якщо

хтось і міг зупинити скажене дерево, то це велет Кебап.

— Чиє обличчя? Кого ви ховаєте в будинку?

Тітка Валька схилилася ще нижче, верхній рот опинився на рівні з

манкуром. Талавір уже подумав, що вона, як і Гуль, спробує його вигризти. Але

відьма лише голосно й виразно, наче в слухову трубу, проговорила:

— Завтра його віддадуть джадалу. Усе вже заплановано. Поспішіть.

Довга слина сповзла з товстої губи. Талавір подивився на другий рот. Він

теж ворушився.

— Тікай, інакше загинеш, як Рябов. Не ходи в той дім. — Відьма підвелася

й показала на нижній рот, наче намагаючись сказати, що саме він говорив правду.

Потім кивнула й забрала дочок.

Юрта майже догоріла. Двір спорожнів, пагони завмерли на дні тріщини, а

звуки перемістилися далі. Талавіру здалося, що він на якийсь час відключався.

На подвір’ї закрутився мініатюрний смерч, затягуючи дрібний чорний бруд.

Вітер кинув йому в обличчя жменю піску. На купі вугілля розгорівся та знову

згаснув маленький вогник. Талавір прикрив очі. Його змусило отямитися

штурхання в плече.

Над ним знову хтось схилився. Талавір із подивом упізнав Ма. Вітер кинув

їй у потилицю обгоріле шмаття, але лікарка навіть не помітила.

— Що тут сталося? Де Бекир? Куди пішла Тітка

Валька? Де всі?

Чоловік проковтнув гірку слину й спробував розліпити губи. Ма помітила

жест і наблизила вухо.

— Буря! Треба ховатися, — прошепотів Талавір і закашлявся.

— Я мушу знайти сина.

Ма з тривогою подивилася на вітерець, що дедалі дужчав. Уже за мить він

перетворився на місиво з повітря й мотлоху.

— Дідько! Туди! — вигукнула вона, надягла респіратор і потягнула за

собою Талавіра.

Він майже нічого не бачив. Пісок роздирав шкіру, забивав очі й ніздрі.

Талавір відчував, як слабшає хода Ма. Вітер збивав із ніг. Талавір спустив

обпечену руку й обхопив жінку за плечі. Тепер він її вів. Ледь помітно, наче

кашель старого, з пилового виру пролунав гавкіт копека. Вони вперлися в

обв’язані кольоровими нитками двері. Брязкальця дзвеніли, як скажені.

— Там же підвал? — закричав Талавір у відповідь на стривожений погляд

Ма. Вона не хотіла заходити до ритуального погреба. — У нас немає інших

варіантів.

Лікарка кивнула, дістала ножа й перерізала стрічки. Потім схопилася за

ручку й потягнула. Талавір просунув у щілину плече. Його затиснуло, наче

клішнями. Вітер напосідав. Талавір відчув, як тріщать його кістки. Вільною

рукою він ухопив жінку, затяг до підвалу й гепнувся на сходи. Перед тим, як

зачинилися двері, у щілину прослизнув копек. Ма кинула важкий засув і дістала

із сумки паличку з грибом, щоб освітити шлях. Талавір відхекався, вдихнув

застояне, затхле повітря і, тримаючись за стіну, почав спускатися. Ма пішла

слідом. Копек залишився біля дверей. Талавір спробував його покликати, тварина заскавучала й не зрушила з місця.

Кладка в коридорі та склепінчаста кімната свідчили про те, що підвал був

дуже старий. Поверхні вкривали написи й зображення бога Спалахів. Вони були

вишкрябані на глині чи намальовані кною. Усю протилежну стіну займало

величезне зображення Діви. На роздутому животі був намальований чоловічок.

Від рук, ніг і голови відходили промені. Цього зображення не було в колоді

Мамая.—Щоце?

— Народження Бога Спалахів. Так кажуть. Сюди заборонено заходити, окрім певних днів.

Ма відчепила та скинула на підлогу важку поясну сумку й заходилася

швидко збивати із себе пил. Потім те саме зробила з Талавіром. Її руки

торкнулися його плечей, спини, пройшлися ногами. Вона робила це вправно, як

сотні разів до того, не розрізняючи тих, кому допомагає, на статі, і водночас

Талавір відчув дивне збудження, наче вона хотіла не просто запобігти суєрному

зараженню, а вивчити його тіло.

— Яких днів? — він важко сів коло її сумки.

— Коли хтось народжується чи оселяється в Ак-Шеїх, тут пишуть його

ім’я. — Ма показала на стіну з двома відносно свіжими написами. Талавір

прочитав «Ма», а трохи нижче «Бекир». Вони були останніми, хто знайшов дім в

Ак-Шеїх.

Ма помітила його обпечені руки й почала порпатися в сумці. Нагорі гуло

так, що Талавір відчував тремтіння кам’яних стін. Двері здригалися, скрипіли, іноді тонко підвивав копек.

— Може, покликати його сюди?

— Він не піде. Боїться цього місця. — Ма дістала із сумки банку й

відкрутила кришку.

Підвалом рознісся гидкий сморід. Пальцем зачерпнула мастило й

торкнулася опіків на долоні Талавіра. Вона хотіла здаватися спокійною, але її

обличчя було блідим і напруженим.

— Ти знаєш, що з моїм сином?

— На юрту Азіза-баби напало скажене Дерево Болю. Здається, малого

трохи зачепило. Але його забрала одна із закутаних жінок.

— Зачепило? Тобто? Пагони, що я бачила, були просякнуті суєром. Кожен

доторк несе мутації.

— З ним усе буде добре. Він дуже сміливий. Допомагав мені зі скаженим

корінням.

У Ма витягнулось обличчя, у якому було нерозуміння, як він дозволив

хлопчику битися, ще й постраждати, так що Талавіру довелося виправдовуватися:

— Я не побачив, куди вони пішли, бо довелося витягати дочок Тітки

Вальки з полум’я.

— Ага, — з недовірою хмикнула Ма.

— Не віриш? Думаєш, Старші Брати можуть лише вбивати?

Напружені кутики губ, гнівний блиск очей під напівприкритими віями

говорили про те, що саме так вона й думає.

— Слухай, я не знаю, що вони й що ми тобі зробили, але я тут не через

тебе. Якась частина Талавіра хотіла заперечити, сказати щось тепліше, торкнутися її руки, заспокоїти, але він не зміг. На мить запанувала така тиша, що

він почув її дихання. Ма сиділа зовсім близько, вони торкалися плечами. Попри

те, що шкіру Талавіра в багатьох місцях пекло від вогню, у місці доторку до руки

Ма бігали холодні солодкі сироти.

— Як ти почуваєшся? — запитала жінка й чомусь подивилася на манкура.

— Він теж нахапався диму, — спробував пожартувати Талавір. — Белокун

не підглядає, якщо ти про це.

Вуста Ма ледь помітно здригнулися. Але Талавір не встиг побачити

усмішку. Жінка знову полізла до сумки.

— Було б непогано взяти аналіз. Це ж твоя перша буря? Визначення дози

суєру в організмі дає можливість спрогнозувати його дію. Краще це зробити

одразу, завтра може бути пізно.

Талавір її не дослухав. Йому згадалися слова Тітки Вальки.

— Ваша відьма сказала, що завтра мене віддадуть джадалу, а потім

порадила втікати, щоб не скінчити, як Рябов. Що має статися завтра?

— Ніч світіння Йилдиз, — голос Ма змінився. Тон не віщував нічого

доброго. — В Ак-Шеїх вірять, що цієї ночі джадал виходить із будинку Сєрова.

Тому саме на завтра призначений Андир-Шопай. Але я не розумію, до чого тут

ти. Зварять бідну дівчинку. — Ма нарешті знайшла те, що шукала.

— Хто такий джадал?

— Я ніколи його не бачила. — У руках Ма опинився старовинний скляний

шприц, вона спробувала засукати Талавірові рукав.

Він перехопив її руку.

— Але ти не заперечуєш, що він існує?

— Я не знавець місцевих легенд, але в Ак-Шеїх кажуть, що в будинку

Сєрова живе зло відтоді, як генерал Сєров — дід дружини бея — розрив Кара-Меркит. Це було за багато років до Спалахів. Старий Сєров щось притяг звідти

додому. Кажуть, із того часу джадал оселився в Ак-Шеїх. Але Рябов — його

перша жертва за багато-багато років.

Очі Талавіра розширилися. Він відчув, як пульсує жила на її зап’ястку.

Обличчя Ма було зовсім близько. Він побачив, як здригнулися її зіниці, почув

прискорене дихання.

— А ти ж сказала, що Рябова вбила буря? Тебе примусив до цього Гєра?

Чи ти сама? — Талавір намагався зрозуміти, про що вона думає. Ма не була

жертвою, хоч, може, і сама так про себе думала.

— Вирішила, що ти не повіриш у джадала. — Жінка не відвела погляду. —

Для Старшого Брата це єресь.

«Тільки я зіпсутий Старший Брат», — подумав Талавір. Ліхтар почав

загасати. Лікарка підняла шприц.

— Нащо це? — Очі Талавіра звузилися. Він нарешті зауважив, що вона

тримала в руці.

— Я вже казала: треба оцінити твій стан.

— Зараз? Тут? Серйозно? — Талавір досі тримав її зап’ясток. Вона була в

його владі, і водночас він відчував її силу. Такі жінки самі обирають, що й коли

отримати. І це заворожувало. Ніколи доти Талавір не відчував подібного потягу.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Талавір подумав: якщо

вона відповість чесно, він дасть їй узяти цю кляту пробу.

— Це лише аналіз, — пробурмотіла Ма й опустила очі. Вона не захотіла

показувати себе справжню.

Талавір розчаровано відпустив її руку.

— Спершу демониця з Кара-Меркит захотіла витягти з мене душу, потім

Гуль зажадала вкусити, а Дерево Болю ледь не вбило. Тепер ти? З усіх в Ак-Шеїх ти здалася мені, — він зупинився, шукаючи правильного слова, —

найнормальнішою. Навіщо тобі моя кров? Для Бекира? Не бреши, тільки заради

нього ти б спробувала вколоти Старшого Брата попри те, що так нас ненавидиш і

боїшся.

Очі Ма забігали, наче вона зважувала, скільки можна йому сказати. І чи

можна казати хоч щось.

— Бекир не може піти з Ак-Шеїх. Відходить на кілька фарсахів і починає

хапатися за голову. Кров Рябова, просто потрапивши йому на шкіру, допомогла

відійти від Ак-Шеїх на недосяжну до того відстань. Ми не можемо тут

залишатися. Для Старших Братів я втікачка.

— Ти не чула? Я прийшов не по тебе.

— Отже, прийдуть інші, — у голосі Ма була глуха упевненість.

І знову Талавір відчув її вразливість. Якою ж була справжня Ма?

— Але до чого тут моя кров? Стоп. Відьма сказала, що в нас із Рябовим

одне обличчя — «його обличчя». Ти що, думаєш, що ми клони чи щось таке? —

власне припущення викликало спазм нудоти.

— Ні, я не знаю. Армія потвор уміє змінювати обличчя за допомогою

суєру. Може, і Белокун щось таке придумав. Я не знаю, — повторила Ма. — Ви

схожі з Рябовим. До того ж ти якось пов’язаний із Бекиром. Тільки ви бачите

якусь потвору за спиною Гєри. Я б хотіла протестувати твою кров.

Але Талавір знову не слухав. Він ледь не пропустив найголовніше з того, що казала Ма. На Бекира потрапила кров М-14. Як?

— Твій син бачив, як помер Рябов?

— Він тут ні до чого, — голос Ма потоншав. — Через Спалахи він іноді

ходить у снах. Так було й у ніч смерті Рябова. Бекир нічого не пам’ятає. Але я

зрозуміла, звідки кров на його шкірі, коли зранку знайшли тіло Рябова. Ти ж не

думаєш, що Бекир міг…

— Ні, ти що! Я не настільки Старший Брат. — Талавір усвідомив, якою

крамолою звучать його слова, і всміхнувся. На обличчі жінки теж заяскріла

слабка усмішка.

— Ти думаєш, Рябова вбив Гєра? — вів далі Талавір. — Гуль сказала, що

Повноважний прагнув потрапити до його будинку.

— Не знаю. Найбільший страх Гєри — втратити цей дім. Він узяв

прізвище дружини, щоб показати своє право на нього. Дешт любить жартувати з

пам’яттю, але деякі речі наче зарубки на дереві. В Ак-Шеїх досі лякають дітей

старим генералом Сєровим. Дехто каже, що його дух і є джадал. У генерала було

дві онуки. Молодша втекла. Через роки її знайшли мертвою й розтерзаною. Тітка

Валька вірить, що саме в цьому підвалі. — Ма сторожко озирнулася. — Гєра був

сиротою, перебивався випадковими заробітками. Ніхто не знає, як генерал Сєров

погодився на його шлюб зі своєю старшою онукою. Але Гєра вчепився в цей

шанс. І навіть Спалахи цього не змінили. Якщо він запідозрив, що Рябов зазіхає

на його будинок, то міг учинити й таку дурість.

Вона говорила щиро. Талавір подивився на стіни, на підлогу. Уявив

розтерзане тіло онуки старого Сєрова. Гєра прагнув зберегти свій дім. Але до

чого тут Рябов? Яку цікавість до будинку Сєрова він міг проявити, щоб бей

ризикнув його вибити?

— Хіба Рябов спробував вдертися в той будинок?

— Цього я теж не знаю. — Ма на мить закусила губу й подивилася просто

йому в очі. — Гєра — фанатик, вірить у демона, що живе в його домі, у джадала.

Тоді була ніч світіння Йилдиз.

— Він міг принести Рябова в жертву цьому демону?

Ма стенула плечима. А Талавір подумав, що ця версія нагадує його

попередню, про те, що Азіз-баба чи його онуки могли вбити Рябова, щоб

захистити Мамая.

— А Азіз-баба?

— Що Азіз-баба?

— Він теж фанатик?

— Він прихистив нас із Бекиром, коли ми цього найбільше потребували.

На ньому тримається

Ак-Шеїх, — впевнено заперечила Ма. Світло здригнулося від особливо

сильного пориву вітру, і тінь від голки на шприці наче проштрикнула

зображення вагітної Діви на стіні.

— Я думаю, він був рекрутером Старших Братів, — безжально заперечив

Талавір.

Як засолена, що стільки живе в Дешті, може вірити бодай комусь?

— У нас у всіх є минуле. — Ма торкнулася обручки на пальці.

«Крім мене», — захотілося додати Талавіру, натомість він простягнув руку, оголюючи вену. Ма блиснула до нього вдячними очима, і Талавір відчув, що за

цей погляд віддав би значно більше, ніж кров. Вона обережно набрала зразок і

затулила прокол чимось схожим на пух, що вчепився в шкіру.

— Пух селбі. Гоїть рани.

Буря і не думала стишуватися. Двері знову затрясло, наче хтось прагнув до

них увірватися. Копек тонко завив. Ліхтар блиснув і згас. На мить запанувала

тиша, а потім Талавір відчув руку жінки на своєму стегні. Це було несподівано.

Наче тисячі суєрних голочок пробіглися шкірою. Талавір ледь не піддався

спокусі.

— За це не треба платити, — сказав він і, попри шалене бажання, обережно

прибрав її руку.

Їх огорнуло зніяковіле мовчання. Талавір подумав, що образив її.

Насправді він ніколи не мав справжніх стосунків. Принаймні такі, про які

пам’ятав. Талавір завжди знав, що Руф коло нього, щоб стежити, а тому не

особливо рахувався з її почуттями. Ма була іншою. Складною. Може, занадто

складною для нього.

За мить жінка знову потягнулася до сумки. Вона орієнтувалася в

бездонному баулі навпомацки. Ма чимось чиркнула й запалила свічку. Дим був

настільки смердючим, що Талавір закашлявся.

— Жир куюна. Так, смердить, наче зварені кізяки. — Ма всміхнулася й

легенько, наче приятеля, штовхнула його в плече. Золоті вогники в її очах

блиснули. А руку Талавіра знову прострелили дражливі нервові спалахи.

Жінка дістала сушені ягоди, тверді, наче картон, коржі й воду. Коли вони

поїли, сховала залишки в сумку й витягла маленький шкіряний мішечок. У

ньому виявилися довге листя й ароматний порошок. Ма скрутила цигарку й

запалила від свічки.

— Юшан? — з підозрою запитав Талавір.

— Так, але звичайний. — Ма знову всміхнулася. Талавір подумав, що їй

личить усміхатися. Але озвучити таке побоявся. І сам не знав чому. У

присутності цієї жінки він ставав тим, ким заснув, — двадцятирічним. Якби не

смерть Рябова, будинок Сєрова, клятий Мамай і його Золота Колиска, він би

хотів залишитися тут до нового судного дня.

— Я не знаю, що точно мала на увазі Тітка Валька, кажучи, що тебе

віддадуть джадалу, вона теж служить своїм богам. — Ма з насолодою випустила

дим. Уперше відтоді, як вони зустрілися, її плечі розслабилися. — Але ти

врятував її дочок, це багато чого варте. Зроби, як вона сказала, не йди до того

будинку, залишайся живим.

— Заради крові для Бекира? — Талавір перебрав з її пальців цигарку і наче

ненароком погладив тильний бік руки. Блискітки збудження розлилися під

шкірою.

— Саме так. — З усмішкою Ма видерла в нього юшан й цього разу

присунулася трошки ближче.

Вона була теплою і пахла, наче надвечірній степ, коли пряні трави

збуджують нерви, а очі хочуть поглинути всі кольори призахідного неба.

Полум’я свічки затремтіло, вихоплюючи фігуру Діви на стіні. Маленький Бог

Спалахів визирнув із темряви, буря за стінами почала згасати. Талавір схилив

голову до обличчя Ма: «Нехай хоч і бісів Джаганнат із усіма демонами та

джадалами, аби лишень ця буря ще трохи затрималася».

***

М-14 його застрелив. Жінка-ящірка вибухнула, ударна хвиля накрила

периметр.

Це останнє, що пам’ятав Талавір після того, як прийшов до тями в Шейх-Елі. Він подивився у свинцеве небо, намагаючись зрозуміти, що сталося. Вони

вийшли зі Станції, щоб знайти доктора Мамая. Очікували побачити трупи, але не

потвор, що прагнули їх розірвати. Поряд хтось застогнав.

Талавір підповз до людини у формі Старших Братів і побачив дірку в його

грудях. Кров уже тільки сочилася.

— Зараз стане легше дихати. — Талавір неслухняними пальцями потяг за

шолом, скинув забороло й закляк. Під розбитим закривавленим склом було

обличчя незнайомого чоловіка: широкі вилиці, вузькі очі й темне коротке

волосся. Це обличчя не належало жодному з його загону.

— Що за?. — Талавір вилаявся і крутонув головою.

Поряд лежало ще кілька чорних фігур. Той, що ліворуч, перетворився на

суцільний шматок тліючої гуми, але голова залишилася неушкодженою. Талавір

спробував зіп’ястися, але йому не вдалося. Штани були наче наповнені желе. Він

змусив себе не думати про численні переломи й підповз до спеченого тіла. У

носа вдарив запах паленого м’яса й пластику. Тамуючи нудоту, Талавір здер

шолом і побачив ті ж риси, що й у першого трупа.

З-під обваленої стіни стирчав іще один шолом. Талавір ледь устиг його

торкнутися. Голова колихнулася й, моторошно підстрибуючи, покотилася

насипом. Але під розбитим заборолом він устиг побачити те саме обличчя.

Збоку долинув слабкий зойк. Метрів за десять від нього чорніла постать.

«М-14!» — Талавір упізнав нашивку. Не шкодуючи ліктів, він поповз до Брата.

Земля поруч заворушилася, з верхівки скотилося кілька грудок. Із діри

показалася пласка голова з гострими кістяними жовнами. Потвора безкінечно

довго витягувала членистоноге тіло з нори. Гострі ніжки навколо тіла тремтіли, як позбавлені м’яса пальці. З жовен лунав стрекіт. Багатоніжка зависла

вертикально, оцінюючи, у який бік повзти. М-14 знову застогнав.

— Ну ж бо! — Талавір відстебнув свій шолом і кинув у потвору. Він хотів

привернути її увагу. — Добий уже, довбня багатонога, — повторив він і

потягнувся до гвинтівки М-14. Магазин був майже порожній.

«Навіть померти з гідністю не дадуть», — подумав Талавір, борючись із

власними пальцями. Стрекіт стихав. Потвора зупинилася, схилила голову і — він

міг би заприсягтися — уважно на нього подивилася. А потім швидко

повернулася до своєї діри.

Талавір дістався М-14 й обережно зняв з нього шолом. З горла вирвався

слабкий хрипкий сміх.

— Хто ти? — прошепотів Талавір до незнайомого обличчя. Обличчя, яке

він уже бачив в їнших трупів.

На губах М-14, чи того, ким він став, спінилася кров. Талавір притулив

вухо. М-14 повторював одну й ту саму фразу: «Не роби цього! Це ж я? Твій

брат!» Що це означало? Це ж М-14 стріляв у Талавіра, а не навпаки?

Талавір проковтнув гірко-солону слину. Спробував стягнути рукавиці, щоб

торкнутися власного обличчя. Він хотів пересвідчитися, що не змінився, як усі, але не зміг. Тканина наче приросла до шкіри. Тоді він забрав шолом М-14 і

зазирнув у скляний щиток, щоб побачити відображення. І нарешті зрозумів —

М-14 не нападав, він оборонявся від того, чим став Талавір.

Битви богів. Шлях до Діви. XV ст. до н. е.

Амага довго чекала цього дня. Вона накинула ведмежу шкуру й вийшла з

шатра. Барабани здригнулися і змовкли. Навіть вітер стих. Кінське волосся на

верхів’ях шатрів повисло, торкаючись мертвих голів. Вони щойно перемогли

меланхлайнів⁷. На дахах особливо звитяжних воїнів було до десятка

вибалушених трофеїв. Дим від важких бронзових казанів, де томилося м’ясо, тамував сморід гнилі. Кочове місто здавалося порожнім.

Фоант ледь помітно кивнув і приклався до кубка. Зелені очі досі палали, але час додав срібла у волосся і зайвого сала під шкіру. Від нього досі разило

силою і звірячим духом. Фоант скоса поглядав на палі навколо шатра Амаги. Це

були вожді зі стану ворога, дехто хотів домовитися і здатися в полон. Фоант був

готовий прийняти їхню поразку. Але Амага сказала орді, що Таргу потрібна їхня

кров. Тоді бог і далі даруватиме їм перемоги. П’яне від бою військо як кінь на

повному ходу: його вже неможливо зупинити. Вождів принесли в жертву

позолоченому божку. Фоант змовчав, але зачаїв образу. Вона й зараз була в його

небезпечних, немов весняний лід, очах. Але Амага бачила й інше — жагу

та нетерпіння, що обпікали його шкіру навіть крізь ведмежу шкуру. Сьогодні

вона пообіцяла здійснити всі його бажання. І водночас у темних зіницях Фоанта

застигла туга, наче він дивився на неї і прагнув віднайти дівчинку, яка колись

танцювала у святилищі Діви.

Амага зупинилася біля складеного з каміння підвищення й подивилася на

захід. Небокрай залило червоним, наче звідти насувалася велика кривава хвиля.

Високо в небі тонким серпом застиг місяць. Поряд блищала зірка Діви. Губи

Амаги вигнулися в кривій посмішці. Зрештою, оракул з її дитинства мав рацію: вона стала царицею в далекій землі.

Амага витягла з-під шкури дзеркало-брязкальце й скинула руку вгору.

Металевий дзенькіт розлігся над стоянкою. Одна за одною з возів, що оточували

її шатро, почали виходити оголені дівчата. Їхні зап’ястки та щиколотки

прикрашали металеві дзвіночки. Соски й долоні червоніли від кни. Незліченні

коси струменіли тонкими тілами. На шкірі чорніли татуювання — змієнога

богиня в колі — знак того, що дівчата були «дочками» Діви.

Коли Амага покинула храм Таврополи, то дізналася історію Сплячої

Богині. Вона народила цю землю, а потім заснула, приспана обіцянками

молодого сильного бога з півночі. Він зрадив її, а сон став путами. Він був

ворогом, хотів отримати її володіння, а вона не могла прокинутися й тяжко

страждала, що не здатна захистити народжену нею землю. «Або просто не хотіла

прокидатися?» — зі зловтіхою думала Амага, але вихованкам не озвучувала. Для

них Діва була сильною богинею, здатною захистити й помститися. Амага

потребувала любові та беззастережної віри «дочок» у свою богиню та її жрицю.

Бажання Таврополи таки справдилося: вона стала жрицею Діви, хоч і на власних

умовах.

Амага вдруге струснула брязкальце. З шатра вийшли чотири її особисті

охоронниці. Обличчя жінок були розмальовані кною, а губи синіли від давньої

отрути. Разом із клятвою вірності вони випили настій аконіту, що висушив їхні

матки та язики й тим прив’язав лише до однієї дитини й однієї матері — цариці

Амаги. Жінки поставили на підвищення високий паланкін. За ними з шатра

виповз Сакатево. Роки зігнули його ще дужче. Він тягнув ногу і, прагнучи

зберегти рівновагу, щосили махав куксою.

Повільно, наче змія, що скидає шкіру, Амага спустила шкуру ведмедя й на

мить завмерла, даючи себе роздивитися. Язики вогнищ облизали її гладеньку, змащену баранячим жиром шкіру. Волосся сягало сідниць і було кольору

нічного неба. Дівчата затрясли дзвіночками й заголосили, вітаючи свою жрицю.

Вона підійшла до паланкіна й стягнула тонку еллінську тканину. У Золотій

Колисці сидів Тарг. Соляне тіло ледь проступало під нашаруваннями золотої

фольги. Амага спеціально найбільше підношень клеїла на обличчя, але так і не

змогла стерти звинувачувального, страдницького вигину його губ.

— Хрісні лікно! — виголосив Сакатево та простягнув їй ножа. Дочки Діви

замовкли. До паланкіна вивели полоненого. Юнак був не старшим за Амагу, мав

темне волосся й ніжну оливкову шкіру. Амага торкнулася його щоки, а потім

швидко й точно перерізала горло. Одна з дівчат підставила скіфос⁸, куди

полилася темна кров. Амага перейняла посудину й вилила вміст на статую Тарга.

«Дочки» голосно видихнули. Кров затекла в щілини між золотими пластинами, змішалася із сіллю й закапала із Золотої Колиски. Амага підставила керамічний

кілік⁹ і зібрала священну рідину. Кожна дівчина отримала свій дар — криваву

цятку в западинці між ключицями. Потім знову забили барабани. На галявину

вийшли найкращі воїни й давні соратники Фоанта. Їх розпирала жага. Вони

прийшли отримати своє — нагло забране в них майно. Цієї ночі кожен міг

покрити стільки жінок, на скільки йому стане сили. Усі «дочки» до того, як

Амага забрала їх служити Діві, були рабинями воєначальників Фоанта й хоч на

цю ніч мали повернутися до їхніх палких обіймів.

З боку орди долинув веселий шум. Там теж почалося свято. Амагу накрила

тінь.

— Ніч Діви для всіх. — Від Фоанта тхнуло перекислим кобилячим

молоком. Він так і не навчився пити вина. — Це твій шанс нарешті понести сина.

— Він занурив пальці у священну, залиту кров’ю сіль і поклав руку на стегно

Амаги.Тавідчулайоготремтіння,облизала сухі губи йусміхнулася.

— Я лише жриця, Фоанте. Тобі потрібно багато жінок і багато синів, щоби

після кожної битви в тебе все ще були спадкоємці.

Навколо здригалися оголені тіла. На чолі у Фоанта виступив піт. Чоловік

незграбно схилився й посунув руку ще далі. Дихання Амаги стало глибшим.

Вона занадто довго чекала на цю мить. Вони спустилися на ведмежу шкуру.

— Може, досить крові? Милістю Тарга я цар. Наше плем’я процвітає, ми

маємо вдосталь пасовищ і воїнів, щоб захищати кордони. Орда чує твій голос.

Хіба не час насолодитися тим, що й інші жінки?

— Милістю нашого бога? — Амага подивилася на Золоту Колиску. —

Моєю милістю, Фоанте, Тарг уже десять років як мертвий.

— То забудь про нього, маленька жрице.

Амага закинула голову, здригаючись від поцілунків Фоанта. У небі палала

зірка Діви. Вона наче сміялася з її безсилля. Кривава сіль на статуї Тарга

зблиснула в її променях.

— Занадто пізно, — зашепотіла Амага прямо у вухо Фоанта. — Він

приходить у мої сни щоночі. Дивиться своїми великими очима.

— Тарг? — не зрозумів цар.

— Він жадає помсти, Фоанте. Як і всі ці жінки. — Амага обхопила

долонями його обличчя. — І нічого вже не змінити. Я випила аконіт ще тоді — у

храмі Таврополи, моє черево мертве. А ти пропустив час, коли це плем’я

перестало бути твоїм. Ти даремно його вбив.

Фоант побачив у її очах свою смерть і сіпнувся до меча. Він єдиний з усіх

чоловіків прийшов озброєним. Але було й справді пізно. Роки кривавих

тренувань не минули даремно. Амага

витягла жертовного ножа, одним помахом перерізала Фоанту горло й

підставила кілік, щоб зібрати й цей дар.

— Сподіваюся, кров Фоанта нарешті тебе заспокоїть. — Вона вилила

темну густу рідину на Тарга й подивилася на галявину.

Голі тіла перепліталися та здригалися, наче зміїне кубло. Амага підібрала

бронзове брязкальце. На мить вона подумала, що звук потоне в гаморі оргії. Але

«дочки» її почули. Угору здійнялися десятки ножів, щоб знайти піхви в грудях

колишніх власників рабинь. Як одна, вони повторили жест своєї жриці, збираючи кривавий дар у пласкі посудини.

На ранок Тарг і Золота Колиска почорніли від жертвопринесення. І Амазі

довелося наказати, щоб їх витерли.

— Учора мені відкрилося, що на наше плем’я йшов мор і великі нещастя, але цар та воєначальники віддали життя, щоб вимолити в Тарга захисту, —

проголосила Амага перед ордою. — Ми завоюємо Кіммерик. Наше плем’я стане

сильним як ніколи. Душі Фоанта та воїнів стануть нашими охоронцями.

Орда завмерла. Центром, де стояли юрти загиблих, прокотився шепіт.

— Хрісні лікно! — закричав Сакатево. Жінки з охорони високо підняли

паланкін. У ранкових променях постать Тарга запалала золотом. Натовп охнув

— і Амага зрозуміла, що перемогла.

***

Потім її називали скаженою. Говорили, що вона наказувала всім дівчаткам

одразу після народження випалювати праву грудь, щоб у часи тілесної зрілості

та не випиналася і не заважала натягувати тятиву. Дітям чоловічої статі вона

калічила руки й ноги, щоб зробити їх непридатними до військової служби й

залишити пасти худобу та доглядати юрти.

Казали, що її воїтельки не можуть позбутися цноти, поки не принесуть

голови трьох ворогів.

Торочили, що, починаючи війну, цариця Амага веліла перекопувати

дороги в тилу для того, щоб її військо не могло відступити, щоб билося або до

перемоги, або до смерті.

Вона брала полонених тільки для того, щоб скропити кров’ю золоту фігуру

демона, яку всюди возила за собою. Шепотілися, що в ньому джерело її сили.

Амагу тішили вигадки. Страх — найкращий ар’єргард. Влучає в ціль

швидко й без жертв з її боку, залишається тільки збирати голови.

За найближчі роки вони підкорили землі від Каркінітської затоки до

Меотійського озера, змусили царя Каркіна дати клятву покори, зібрали криваву

данину із сатархів, тавриків та басилідів¹⁰. Амага відсвяткувала чергову

перемогу на Ахіллесовому Бігу. Вона осідлала білу кобилу, начепила на її хвоста

сотню голів ворогів і проскакала вздовж вузької коси.

Кожної учти вона обмащувалася священною кров’ю, що витікала із

Золотої Колиски, і оголеною танцювала довкола фігури Тарга. Навіть її

воєначальники боялися підходити до цариці в такі миті, вважаючи, що вона

говорить із богом. І ніхто не знав, що Амагу позбавляє глузду почуття провини.

Кров Фоанта не допомогла. Тарг і далі страдницьки кривив вуста навіть через

шари золотої фольги.

Провина жалила її, як ґедзь — безумну Іо, змушувала знову і знову

проноситися Кіммериком. Чужі страждання тамували власне. На п’яту весну

після смерті Фоанта вони пішли в похід до Боспора. Вона спокусила орду

незліченними багатствами. Натомість хотіла відвідати храм Діви в столиці

царства — Пантикапеї. Розказували, що тамтешня жриця чує богиню й може

передбачити майбутнє. Амага мало в це вірила. За останні роки вона перерізала

горлянки чималій кількості таких віщунок. І жодна не дала правильної відповіді

на її запитання.

Весна видалася холодною і затяжною. Степ тільки вкрився першою

зеленню. Вони могли перетиснути поясами животи й без упину скакати кілька

діб, але коні потребували їжі та перепочинку. І коли на їхньому шляху виринуло

поселення, вони вирішили, що це благословенний подарунок. Із низьких

землянок до них вийшли закутані в шкури жінки. У декого виднілися лише очі.

Між ногами плуталися голодні нечесані діти. Дорослих чоловіків не було.

— Це, мабуть, есседони. — Один із її вождів підібрав череп, перетягнутий

золотим обручем. — Кажуть, вони шматують трупи своїх померлих, домішують

до нутрощів убитих тварин і їдять на учті. А з черепів виготовляють чаші. Це

вважається в них особливим обов’язком синівської любові.

— Ні, кажу тобі. Це сатархи. Дужче скидаються на тварин, ніж на людей.

— Її улюблениця, темношкіра воїтелька, спішилася і буцнула напівобгризену

кістку.Амага знала, що вони обоє помиляються. У центрі площі стояла дерев’яна

фігура. Від дощу та вітру вона почорніла й вкрилася тріщинами, проте Амага

впізнала б її, навіть якби стерлися всі риси. Це була Діва.

— Що з ними робити? — запитала темношкіра. — Ми тільки вирушили, діти будуть тягарем.

— Хоча кількох дівчат можемо таки взяти, — вождь із червоною від кни

бородою зупинив одну з жінок і під загальне гиготіння стягнув із неї тваринну

шкуру. То була дівчинка, яка щойно вступила в пору юності. Вона спробувала

прикрити руками пласкі груди.

— Годі, — звеліла Амага. — Обшукайте селище, заберіть їжу й усе спаліть.

Під’їхала ближче. Дівчинка ледве трималася на ногах. Вона була

виснаженою і тремтіла від холоду. Але дивилася прямо. У синіх очах не було

страху. Амага торкнулася її волосся. На одній косі висіла маленька золота

монетка. Вона згадала себе на порозі храму Таврополи й уже подумала взяти

дівчинку в «дочки» Діви, коли зовсім поряд пролунав скрипучий голос:

— Вона співала колискову. — Шкіра жінки, яка це сказала, була поточена

зморшками, наче кора старого дерева. Очі вкривали більма, а брудні жовто-сірі

патли розвівалися, наче ковила на вітрі.

Амага відчула, як за її спиною заскрипіли ноші з Таргом.

— Що ти сказала?

— Богиня проспівала тому, хто сидить позаду тебе, колискову. Так вона

висловила тугу за втраченою землею. Це правильна відповідь?

— Хто ти? Звідки дізналася? — Кінь Амаги ледь не перекинув стару.

— Я та, що чує. А перед тобою моя онука. Подаруй життя моєму селищу

— і я спробую поговорити з тим, хто став сіллю.

Амага наказала всім відійти. Її охоронниця спустила Тарга. Стара

нахилилася й поклала вузлуваті пальці на голову статуетці. Амага подумала, що

її брат ніколи не був таким дрібним, як зараз. Вона чекала, що стара щось

запитає, розпочне ритуал чи затрясеться від божественної присутності. Але вона

була хитрішою.

— Його дух живий, — проказала віщунка й звела на царицю суворі більма.

— Ти його тут тримаєш.

— Як його можна випустити, зробити таким, як він був? — голос Амаги

несподівано став хрипким.

— Його не можливо оживити. Це великий гріх проти Діви. Вона не

дозволить. — Стара відірвала пальці від статуї.

— Ти думаєш, я слухатиму ту, яка покинула свою землю на поталу? Я

спалю її храми й розвію попіл над морем, щоб жодної згадки про неї не

лишилося. Якщо його не можна оживити, то кажи, як перенести душу Тарга в

інше тіло. — Амага взяла за барки сліпу і з силою струсила: «Чого вона

домається? Насмілилася торгуватися з царицею?»

— Ти не розумієш. Це її милість до тебе й Тарга, — стара завила під

градом ударів Амаги. — Дух у солі хоче, щоб ти його відпустила! Це все, чого

він хоче.

Амага розслабила пальці. Стара впала на землю. Соляна статуетка

покотилася. Віщунка затулила обличчя руками й задрижала. Амазі здалося, що

вона сміється. Цариця схопила Тарга й сховала в сумку.

— Ти брешеш! Ти брудна нагла брехуха! — Амага витягла меча.

— Ти вб’єш мене й не отримаєш того, чого хочеш.

Амага не дала їй договорити. Вона розрубила стару навпіл, наче та була

сухим кущем. А потім наказала завершити справу.

Вона знову по вінця наповнила Золоту Колиску. А коли піднесла до Тарга

голову онуки старої, маленька золота монетка стукнулася об фольгу. Амага

почула дзвінкий удар. Її серце зупинилося. Ламаючи нігті, вона заходилася дерти

золото. Пальці провалилися в порожнечу. Всередині нічого не було.

Кров, що роками лилася на статую, розчинила сіль, стала священним

миром, яке забрали ті, хто приходив до Тарга з молитвами. Залишилася тільки

фольга — порожня оболонка від того, що колись було її братом. У відчаї Амага

впала на коліна й вчепилася у власне волосся. Її знову надурили, змусили

відчути себе несвідомим дівчам, позбавленим мети та надії, як тоді в храмі

Таврополи, коли її вперше змусили зрадити Тарга. Але цього разу вона не дасть

себе зломити.

Амазі була потрібна гучна перемога, і вона спрямувала орду на столицю

Боспору — Пантікапею. Старший воєначальник — рудобородий Левкон —

радив відступитися. Цар Боспору уже зібрав сили. Битва за столицю його

царства коштуватиме стількох життів, що вони не зможуть нести захоплене.

Амага підняла Левкона на сміх. Він був воєначальником Фоанта, але в ніч Діви, коли вона вбила його вождя, лишився вдома й урятував своє життя, а коли на

ранок виповз із шатра, то одним із перших присягнув на вірність Амазі. Боягуз

один раз — завжди боягуз.

Вони вирішили атакувати Пантікапею з боку некрополя. Це було нечуване

блюзнірство, те, чого до неї ніхто не робив, тому Амага сподівалася, що їх там не

чекатимуть.

Сотні курганів тягнулися вздовж міських стін. Пагорби вкривав

фіолетовий аконіт. Амага втягнула солодкий аромат квітів смерті й наказала

бути обачними. Щойно вона це промовила, з-за повороту вилетіла кіннота

Спартока. З-під копит розліталися каміння та бруд зі священних могильників. На

стінах підняли голови лучники. Боспор був готовий. Це Амага була занадто

самовпевненою.

Цариця оскалилася: її орда переважала боспорян у кілька разів. Вона

підняла щита й пришпорила кобилицю. Її воїни падали із сідел на повному ходу, їх затоптували власні коні, вони ставали мішенями ворожих лучників. Амага не

зупинялася. Вона знову першою увірвалася за стіни й посіяла паніку серед

охоронців міста. Легенди про скажену царицю дійшли й сюди. Орда розбіглася

вузькими вуличками, наповнила місто лементом і кров’ю. І коли здавалося, що

перемога неминуча, Амага зникла. Вона була занадто помітною, щоб про це не

дізналася орда. Ряди змішалися. Поки шукали царицю, втратили час і перевагу.

Довелося відступати.

Амага знала, що так станеться, але не відчувала провини. Її мучили власні

демони. Цариця спішилася, сховала обличчя й побігла до акрополя. Темношкіра

охоронниця понесла за нею порожню Золоту Колиску. Над урвищем, неначе

ластівчине гніздо, зачепився непривітний храм. Він скидався на теменос

Таврополи. Не вистачало тільки голів на палі та проторованої стежки.

Амагу зустріла перелякана жриця. Вона побачила оголені мечі й забилася в

дальній кут храму. У центрі стояла мармурова статуя, зовсім не схожа на

дерев’яний ідол, який Амага бачила в дитинстві. Але цариця звикла до

багатоликості Діви. Вона наказала темношкірій стерегти вхід і підійшла до

жриці, що затулилася від неї руками.

— Не бійся. Я прийшла поговорити. Від того, що ти скажеш, залежить твоє

життя. Ти знаєш таку гру — тогуз коргоол?

Жриця невпевнено кивнула. Амага розклала дошку коло підніжжя статуї і

висипала камінці. Охоронниця зачинила двері храму зсередини.

— Цю гру любив мій брат, — збрехала Амага. — Якщо ти виграєш, то я

знатиму, що Діва тебе охороняє.

Це теж було неправдою. Кого може охороняти богиня, яка спить?

Вони грали кілька годин. До храму долинув сморід диму. Кілька разів

хтось стукав у двері й благав про допомогу. Проте Амага не зважала. Вона

підійшла занадто близько. У тінях під колонадою їй вчувався шепіт Діви.

Жриця виграла. Худе обличчя витягнулося. Очі Амаги палали. Вона

розв’язала мішок, витягла Золоту Колиску й фольгу, що лишилася від Тарга, а

тоді поклала меч собі на коліна й закричала, лякаючи чайок під дахом:

— Ти тут, богине? Я відчуваю твою присутність. І хочу почути відповідь.

Як мені оживити Тарга, як повернути йому тіло?

— Ти ж обіцяла зберегти мені життя, — лепетала жриця.

— Скажи, як оживити Тарга, інакше я її вб’ю й випалю всі твої храми. Усі

до єдиного!

Але відповіддю була лише тиша. Оглушливе знущальне мовчання. Тоді

Амага підняла меча й заходилася руйнувати храм. Вона навіть не помітила, як

вістря ввійшло в тіло жриці. Жінка зойкнула й повалилася на кам’яну підлогу.

***

Амага наздогнала орду через десять ночей після поразки в Пантикапеї.

Вона не стала пояснювати, де була й чому їх покинула. Спрямувала військо на

Тірітаки й спалила їх дощенту. Це втамувало біль поразки. Амага встановила

Золоту Колиску в центрі міста й влаштувала учту. Уперше оббите золотом

дерево не скуштувало крові. А звалені на дно уламки золотої фольги залишилися

сухими. Вона знала, що Тарг десь близько, але не розуміла, як можна йому

допомогти. Де знайти тіло, яке б вмістило його дух, щоб вона змогла притиснути

брата до грудей і нарешті відпустити свій біль і ненависне почуття провини.

Минали роки. Амага заснувала місто Термодонт. Щовесни орда виїжджала

на війну, та все частіше Амага залишалася вдома. Казали, вона пильнує Золоту

Колиску — джерело її влади й спокою в краї. Фольгу із соляного тіла Тарга вона

переплавила на вигадливі бляшки й прикрасила ними свою корону. Вона пила

різні отрути — хотіла забутися. Спогади вивітрювалися з її голови, але

найголовніший, той, де вона дозволила забрати Тарга, лишався. До нього

приєдналася злість на Діву, яка цьому не завадила.

Таємно від інших Амага почала розсилати Кіммериком чорні загони, щоб

ті виловлювали жриць Діви й спалювали храми. Жодна з тих, кого приводили в її

шатро, не знала, як оживити Тарга. Вона оточила себе енареями-євнухами. Вони

цілими днями варили зілля і ворожили на свіжих тельбухах. А потім почали

зникати діти — хлопчики до п’яти років. У царстві вже пішов пошепт, що під

покровом ночі їх приводять у покої цариці. Ніхто не знав, що вона з ними робила, але жоден не повернувся додому.

Тіла не могли прийняти душу Тарга.

Амагу почали мучити голоси й видіння. Усе частіше вона зупинялася біля

Золотої Колиски, махала руками й говорила до невидимих співрозмовників.

— Ти старієш, — бурмотіли голоси. — Ти забула, хто ти, але так і не

наблизилася до мети. Ти обіцяла орді Кіммерик, а натомість відсиджуєш зад у

закритих від вітру покоях. Де твоя кобилиця, де твій меч, де твоя слава, де твій

брат, Амаго?

На початку нового року цариця наказала будувати курган. З усієї країни до

Термодонта потяглися каравани. Завітали посли давніх ворогів Амаги —

Боспору та Херсонесу. Усі очікували, що цариця назве спадкоємця і сама зайде в

полум’я, як робили найславетніші царі минулого, коли відчували подих смерті

на своєму обличчі.

Три дні й три ночі палали багаття. Було забито сотні волів і тисячі баранів.

Небо над містом затягнув пахучий дим. Амага вбралась у свій найкращий одяг і

об’їхала володіння. Золоті бляшки на червоному ковпаку горіли, наче зняті з

неба зорі. Вона возила Золоту Колиску. Ледь устигаючи, за нею плентався

Сакатево. Він кидав у натовп жмені монет.

На вибраному Амагою місці вирили глибоку чотирикутну яму. Стіни

укріпили очеретом, а долівку вкрили пахучим зіллям. Амага наповнила яму

золотими прикрасами, посудом і найкращою зброєю. Туди ж поклала свою

корону. Потім завела туди білу кобилицю і власноруч перерізала їй горло. Тоді

наказала починати тризну.

І коли чаша пройшла перше коло, Амага підвелася й заговорила:

— Я знаю, ви давно чекаєте від мене нових звершень та перемог. І сьогодні

я оголошую про початок нового походу. Цього разу ми завоюємо весь Кіммерик.

— Амага дочекалася, коли схлине шум: ніхто не хотів нових походів. Через її

пошуки тіла для Тарга орда обросла жиром. Але вона це виправить. — У кургані

ми поховаємо Тарга — обманутого Дівою бога. Для нових завоювань нам не

потрібні небесні покровителі. Я знаю, що в цій ямі дехто з вас хотів би бачити

мене! Але не сьогодні. Я знаю, що дехто з вас продався послам Боспору та

Херсонесу. Але настане день — і ці міста впадуть перед нами на коліна.

Коло заворушилося. З тіней вийшли охоронниці Амаги та скрутили послам

руки. — Я не шукатиму зрадників, — Амага поклала руку на плече Левкону, —

майбутня війна розсудить. Подарує смерть або прощення.

— За наймудрішу царицю! — воєначальник підняв чашу, ковтнув і

передав Амазі. Його очі палали незрозумілим вогнем.

— За вірність братів і смерть ворогів! — Амага осушила кубок, витерла

вуста й подивилася на Левкона. Він закашлявся, в очікуванні звів погляд на

царицю і схопився за горло. Воєначальники скочили з місць. — Ти думав, що

зможеш отруїти мене аконітом? Я п’ю його з дитинства. А от ти вибрав

неправильних порадників. Що тобі сказали? Тримати корінь локусти за щокою?

Пожувати рум’янок? Чи, може, ти сховав дрібку кривавої солі з колиски Тарга, щоб самому не отруїтися? Навіщо ти намагався мене вбити? Через Фоанта? Ти

перехолодив помсту.

Левкон захрипів. На темних губах виступили криваві бульбашки.

— Що? Я не можу зрозуміти, що ти белькочеш.

— Ти забрала мого сина, царице. І ти помилилася, у чаші був не тільки

аконіт.Очі воєначальника закотилися, і він обм’як. І цієї ж миті Амага відчула, як

її тілом розливається холод. Вона спробувала покликати на допомогу, але язик

обважнів. Ставало дедалі важче дихати. Світ навколо закрутився. Перед очима

замайоріли обличчя воєначальників. Вони зібралися на відстані простягнутої

руки й спостерігали за її смертю. Тільки темношкіра охоронниця, яка була з нею

поряд багато років, відвела очі. І тоді Амага нарешті все зрозуміла. Зраду кували

давно. Її охоронниця видала склад напою, який пила цариця, і зрадники знайшли

те, чого не було в суміші — фармакону — отрути богів. Левкон пожертвував

собою, щоб відволікти її увагу, виграти час і не дати випити протиотруту.

— Боягузи, — прошепотіла Амага. — Пошкодували навіть меча.

Вона відчула, як її підняли із землі, обв’язали мотузками й спустили до ще

вологої від крові ями, але заривати живцем не стали. Амага мала відпустити свій

бунтівий дух, щоб він не прив’язувався до місця, а став у стрій із духами інших

царів. Запечатувати такий дух у кургані — наражати плем’я на небезпеку. Тому

заколотники вирішили почекати до світанку. З нею ж вони поклали Золоту

Колиску та корону з бляшками, що раніше покривали тіло Тарга.

Коли звуки стихли, а зірка Діви зійшла над сонним степом, Амага відчула

чужу присутність. Це був Сакатево. Єдиний, хто її не залишив. Він плакав і

молився Діві. Цій паскудній зрадниці. Сакатево витер їй обличчя мокрою

ганчіркою і влив до рота кілька ковтків води. Амага занадто добре знала отрути, щоб триматися за надію, і все ж подумала, що він шукає спосіб її витягти. Каліка

любовно погладив Золоту Колиску. Амага б розсміялася від безсилої люті, але

фармакон паралізував тіло. Усі роки, як ланцюг пса, Сакатево тримала біля неї

любов до зловісного подарунка Діви. Але вибору в Амаги не було. Вона зібрала

сили для останнього прохання і прошепотіла:

— Заради всіх років забери корону. Забери Тарга.

Сакатево кивнув, обережно зняв із її голови червоний ковпак і подивився

вгору. А потім відірвав бляшки й поклав Амазі на обличчя.

— Пробач, царице. Але тільки він у всьому світі здатен стримати твою

лють. Я молитимуся Діві, щоб ви обоє спали.

Амага встигла відчути, як над її головою поклали кришку, як упали перші

грудки землі. А потім із темряви випливло обличчя Тарга. Як і завжди, він сів

поруч і поклав руку на її плече.

7 Меланхлайни, або меланхлени, — давній народ, що мешкав у Східній

Європі в I тис. до н. е. Назва походить від того, що меланхлайни носили чорний

одяг (чорноодягнуті; гр. Μελαγχλαινοι). За Геродотом, — короткі чорні плащі.

8 Скіфос ( гр. σκύφος) — давньогрецька широка та глибока посудина для

вина. Мала низький бортик, ручки, які примикали горизонтально до верхнього

краю посудини, а іноді й були відсутні.

9 Кілік ( гр. κύλιξ, — кубок, чаша) — давньогрецька широка посудина, найуживаніший різновид посудини для пиття води. Кілік мав легку коротку

ніжку (або зовсім її не мав), більш-менш плаский корпус і пару ручок.

10 Легендарні племена, що мешкали на території сучасного Криму у ІІ ст.

до н. е.

Ма. Мати і донька

Ма залишила Талавіра спати, а сама вискочила з погреба — святилища

Діви. Уже почало світати. Її мучили почуття провини й тривога за сина. Суєрна

буря закінчилася задовго до того, як вона вирушила на його пошуки. Сліди

нічного божевілля були всюди.

На місці юрти Фат тепер стояла величезна гарба, запряжена двома

десятками волів, від яких лишилися самі кістяки. На голові кожного між

ратицями стриміла гостроконечна шапка з червоною зіркою. Така сама зірка

прикрашала вхід до гарби.

Ці зміни викликали в уяві Ма жахливі картинки: Бекир прикутий до ліжка, а його тіло вкривають потворні мутації.

Замість юрти Лєнури з’явилося акуратне коло з каміння, а впритул до

помешкання Аслана виріс курган. Можна було тільки здогадуватися, що в ньому

оселилося. Востаннє така буря лютувала відразу після її приходу в Ак-Шеїх.

Тітка Валька сказала б, що це Дешт хоче щось їм розповісти. А Ма думала, що

це природа прагне добити тих, хто так із нею повівся.

Юрта Азіза-баби стояла на місці. Під нею було одне з найбільших

бомбосховищ, воно могло витримати майже всі бурі. І дітей мали б сховати саме

там. Азіз-баба завжди опікувався дітьми, байдуже, з якої аіле вони були. Ма

подумала про слова Талавіра, що старійшина міг бути рекрутером. Йому вона не

виказала здивування, але сама про це ніколи не замислювалася. У кожного в Ак-Шеїх були свої таємниці, свої секрети виживання. І не їй судити Азіза-бабу.

Хоча від думки, що Бекир десь поряд зі старим, який нехай і до Спалахів, але міг

постачати Старшим Братам дітей, їй уперше стало моторошно. Добре, що їй

удалося отримати кров. Ма поправила шлейку сумки й уже приготувалася зайти

до юрти Азіза-баби, коли побачила коня. Він намагався видерти з-під каміння

засушену рослину. Тільки одна людина в Ак-Шеїх володіла конем. І це була

Скіф’янка. Отже, і Саша Бідний неподалік. Ма зітхнула й зайшла до юрти.

— Де мій син? — з порога запитала Ма.

Юрта зустріла тишею, затхлим повітрям і пилом важких килимів. У

дальньому кутку юрти почувся кашель. Ма відсунула завісу й побачила Азіза-бабу. Маленький старий майже губився між подушками. Його видавало хрипіння.

Він гучно втягував дихальну суміш і так само голосно видихав. Легені булькали

та скрипіли. Ма подумала, що легенди про Азіза-бабу правдиві. Він і справді

живе занадто довго. І тільки Богу Спалахів відомо чому. Поряд зі схрещеними на

грудях руками стояла Скіф’янка. Синє татуювання, наче живе, бігало під її

шкірою.

— Ти саме вчасно, Ма, — проскрипів старий. — Дивися, що принесла

Скіф’янка.

Ма здивовано звела очі. Біля її ніг впало гігантське пташеня з двома

головами. Гострі, як леза, дзьоби ще не позбулися жовтизни. Сині повіки

прикривали закочені білки. На лапі бовталася бирка з емблемою Старших Братів.

Вона відчула, як у грудях боляче стиснуло, і буцнула тіло, щоб краще

роздивитися потвору.

— Послід Птерокса Мато Дуковача? Йому лише кілька днів. Що робити

Птероксу так близько від Ак-Шеїх? — У Ма від тривоги запульсувало в скронях.

— Буря їх затримала, але ненадовго. Скоро штурмовики Матері Вітрів

будуть тут. — Азіз-баба видихнув синювату пару. — Скіф’янка каже, на чолі сам

сивочолий.

Горло Ма стисло від страху. Наче кошмар, що приходив у сни кожного дня

впродовж років, нарешті ввірвався в реальність. Це не могло бути правдою.

Тринадцять років Старші Брати не торкалися цього місця. І от спершу помер

Рябов, потім прийшов Талавір, а тепер летить сам Белокун, немов дізнався, що й

вони з Бекиром тут.

Очі Ма забігали. Погляд зупинився на картинці, що стояла на столику біля

ліжка старого. З фотографічною точністю Кам’яне Дитя зобразила Бекира та

Азіза-бабу. Раніше Ма не помічала цього малюнка. Вона знову згадала слова

Талавіра. Чи була цікавість Азіза-баби до Бекира лише бажанням навчати

гарного учня? Чи старий переслідував іншу мету?

— Де мій син? — знову повторила вона.

— Я допоміг твоєму Бекиру народитися, — наче прочитав її думки старий,

— і вижити після народження. Для таких, як він, це складно. Колись я вже

приймав незвичне дитя. Щоправда потім віддав у погані руки. Але я думав, що

так його рятую. — Старий замовк, наче роздумуючи, чи правильно все пам’ятає.

Потім знову наче згадав про Ма. — Я запропонував вам дім і захист. Це було

відразу, як Армія потвор напала на Старших Братів. Станція згоріла. Белокун на

весь Дешт горлав про зраду. Розсилав каральні загони — шукати втікачів зі

Станції. Засолені боялися приймати чужаків. Боялися кари Старших Братів. Але

Азіз-баба вас прийняв. Хотів спокутувати гріх за те дитя. За те, що з ним

учинили. За свою помилку. І лише нещодавно, з приходом одноликого, у мене

розплющилися очі. Я побачив шлях і рішення. І тепер я можу все виправити.

Бекир опинився в Ак-Шеїх недаремно.

— Про що ти говориш? Бекир — звичайний хлопчик. — Ма зі злістю

кинула на його постіль картинку. І побачила, що на звороті до рамки кріпилося

кілька аркушів. Скіф’янка хотіла перехопити її руку, але не встигла. Ма впізнала

бланки. Це були щоденники спостережень за піддослідними з Матері Вітрів.

Угорі стояло «Бекир». Червоний туман застелив її розум. — Ти стежив за

Бекиром? Навіщо? Щоб віддати Белокуну? — Ма кинулася на старого. Їх

хотілося роздушити його дрібну зморшкувату голову. — Що ти з ним зробив? Де

ховаєш?

Скіф’янка із силою розбурханого тулпара зупинила її ударом у живіт. Ма

зігнулася й упала на підлогу. Амазонка була на голову вища і в плечах така, як

Талавір. Але Ма не думала здаватися. Вона відкашлялася, взяла сумку, як пращу, і зацідила жінці в обличчя. Скіф’янка лише похитнулася. З розбитої брови

побігла цівка крові. А на сумці розповзлася велика червона пляма. Ма з жахом

усвідомила, що наробила. І це вона — та, що пишалася своїм самоконтролем.

— Це був наш єдиний шанс звідси піти. — Ма впала на коліна й обидві

руки занурила в сумку. Від пробірки з кров’ю Талавіра залишилися дрібні

скалки. Вона стиснула закривавлені кулаки.

— Краще не починай знову, — пригрозила Скіф’янка.

— Твій рух¹¹ палає, як у джина. І навіть твій нафс¹² віддає тепло. — Азіз-баба сплеснув у долоні, наче тільки-но подивився цікавий спектакль. Тонкі губи

розповзлися в посмішці. — Я ще тоді це побачив, коли тебе знайшли в Дешті. Ти

була напівмертва, трималася за величезний живіт і все одно вимахувала

клешнею ракоскорпа. Ти приховуєш цей вогонь, але він є. І цим ти нагадуєш

мені одну з дружин. Як же її звали? — Азіз-баба перекинув у пальцях чотки. —

Зарема? Ельмаза? Сусанна? Байдуже. У неї були пухкі груди. І вона готувала

найсмачніші янтих на весь північний Кіммерик. — Старий висолопив край язика

й прицмокнув. — Її застрелили, коли кіммеринців виселяли з їхніх домівок. Коли

ж це було? Здається, після другої великої війни. Але бачила б ти, як вона

відбивалася!

Ма слухала. Що він меле? Коли це відбувалося? Сто, двісті років тому? І

чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого

вона дурить?

— Тепер ти віддаси нас Белокуну? — Ма встала. Якщо вже зустрічатися з

давнім ворогом, то точно не на колінах.

— Ти не любиш Ак-Шеїх. Не розумієш цю землю. Як і вони. Прагнеш

тікати. А хто ж триматиме щита?

— Дай угадаю… ти, Азізе-бабо? Ти вбив Рябова, покликав Белокуна, хочеш віддати Бекира Старшим Братам — і все, щоб захистити Ак-Шеїх?

— Не розумієш, — похитав головою старий. — Страх і гнів затуляють тобі

очі. Рябова вбив джадал. І це не те, чого я хотів. Коли кров Бекира під час обряду

засівання впала в землю Дешту, я зрозумів: сюди прийде той, хто зможе забрати

джадала. Я думав, це буде Рябов. Але він не підійшов. І джадал його знищив.

Добре, що в нас є ще один.

— Ви таки надумали віддати Талавіра джадалу? — Ма не вірила своїм

вухам. Усе це влаштував Азіз-баба, милий і добрий учитель усіх дітей в Ак-Шеїх.

Старий зморщив лоба, а тоді стукнув себе по скроні.

— Ельмаза! Її звали Ельмаза. Гаряча, як свіжоспечений янтих! Схожа на

тебе. Тугенька на розум. О Всевишній, дай Азізу-бабі терпіння з цими жінками.

— Старий звів до неба руки, зітхнув і знову подивився на Ма. — Я можу трохи

бачити. Як Тітка Валька, тільки без бобів. Можеш називати це майбутнім. Хоча

ми живемо у світі, де немає минулого й майбутнього. Діва нас покинула, Кіммерик тепер у вічному колі Двобога-узурпатора. Джадал має піти з Ак-Шеїх, інакше не тільки нам, а й усьому Кіммерику, а може, й решті світу настане

кінець. Тому не думай про Талавіра. Він зробив те, що не вдалося Рябову, —

пройшов через Кара-Меркит. Тож у нас є шанс.

— Який шанс?! — майже закричала Ма. — З дня на день тут буде Белокун.

Він забере й нас, і Талавіра.

— Так, часу мало, — погодився старий і через паузу промовив: — Тому ти

маєш вивести дітей.

Ма знадобилася безкінечно довга мить, щоб усвідомити сказане.

— Ти нас відпускаєш?

— Я ж одразу про це й казав, — насупився старий. — Я хочу виправити

помилку.

І наче його слова мали магічну силу, почали бити барабани. «Андир-Шопай!» — Ма неспокійно озирнулася.

— Ти знайдеш хлопчика на майдані. Мого онука теж візьми.

Ма підняла сумку й подивилася на Азіза-бабу. Він безтурботно всміхався й

раз по раз прикладався до трубки. Чорні скельця окулярів залишалися

непроникними. Тонкі безкровні губи оголили жовті, майже позбавлені ясен зуби.

Тринадцять років тому його слово дозволило їм із Бекиром залишитися в Ак-Шеїх. І тепер, коли вона отримала шанс утекти, з прощанням явно не склалося.

Ма кивнула й розвернулася до дверей.

— Ти маєш вивести дітей і відпустити, — повторив старий.

«Відпустити» вдарило, наче обухом. Ма так і залишилася стояти. Він

серйозно думає, що вона дозволить Бекиру піти самому?

— Можеш спробувати піти з ними, — зрозумів її вагання старійшина. — Я, звісно, не мій учитель. Він мав лише одну дружину. Бачив далеко. Але й мені

відкрилося: щоб їм піти, комусь треба лишитися. Дешт чесний. Любить тих, хто

віддає борги. Запам’ятай: щоб вони пішли, ти маєш лишитися.

«Що ти знаєш про мої борги?» — подумала Ма й вискочила з юрти.

Надворі звідусюди лунав грім барабанів. Ма сподівалася, що зустріне на майдані

Талавіра. Він дасть іще крові, і в них усе вийде. Вона хаотично міркувала, чи

варто взяти тулпара, чи краще йти пішки, що знадобиться із запасів. Ма сварила

себе за необачність. Стільки років вона мріяла про втечу, а коли настав момент, виявилася неготовою.

На Майдан стікався натовп. Буря залишила відбиток і на скаженому Дереві

Болю. Мертва деревина перетворилася на купу пульсуючих м’язів і смерділа, як

оббілована туша. Замість колючок із закривавлених жил випирали зламані кістки.

З них сочився гній. Від стовбура по землі розходилися тріщини, з них стирчало

скривавлене коріння. Будинок Сєрова нависав, заступаючи сонце. Угорі

блиснуло єдине вціліле вікно. Ма на мить згадала про дружину Гєри. Довгі

тринадцять років вона передавала їй дивні ліки з отрути ана-арахни, що

дозволяли довго не спати.

Ма зосередилася на тому, що відбувається в кам’яному колі під деревом.

Там готувався жертовник. Проходячи повз, кожен мешканець селища кидав у

майбутнє вогнище щось своє. Мулоголовий Аслан пожбурив дерев’яний стілець

без однієї ніжки, тітки Ніязі Фат та Лєнур притягли кавового столика, Кам’яне

Дитя вкинула аркуш із намальованою лялькою. Прийшов навіть Гриша

Солодкий, що жив у найвіддаленішій юрті й рідко долучався до загальних зборів.

Але Андир-Шопай покликав і його. Навколо Гриші вічно кружляло кілька

десятків блідих і наче п’яних бджіл. Ма зауважила набубнявілі фістули на руках

та обличчі чоловіка. Бджоли жили в нього під шкірою. Гриша поклав горщик із

білуватим медом і відійшов подалі.

Кілька чоловіків на чолі з Гєрою Сєровим закотили на купу величезного

чорного казана. Кожен налив туди свою воду. Це були сотні ковтків. Ма

зачарувало видовище. Стільки води вона бачила лише до Спалахів. «Треба не

забути губку сюнг», — подумала Ма.

Люди напосідали одне на одного, щоб отримати найкраще місце біля

майбутнього вогнища. Ма побачила червонопикого Шейтана. За кілька кроків

від нього спалахнули очі Джина. На її подив, Саші Бідного не було. Наче велика

гора, випливла в перший ряд Тітка Валька. Барабани знову здригнулися й

зайшлися в скаженому ритмі. Натовп заволав:

Оп, оп, Андир-Шопай,

Замість суєру дощу нам дай.

Прийди-прийди, забери

Всі хвороби цієї землі.

Поряд промчав Ніязі, Ма ледь устигла схопити його за руку.

— Де Бекир?

Хлопчик-лисеня показав кудись через казан.

— Приведи Повноважного.

Ніязі незадоволено зиркнув — його позбавляли видовища, — але скорився

і зник у натовпі.

Під загальне улюлюкання на Майдан вийшла Чорна Корова. З її темного

волосся визирнув Забувайко. Дівчинка розчесала пальцями пасмо, торкнулася

трикутника на шиї і звела круглі темні очі. У них промайнуло здивування.

Дівчинка невпевнено всміхнулася. Вона наче вперше зрозуміла, де вона й що

відбувається. Ма не розгледіла її в юрті Тітки Вальки, а тепер, у яскравих

променях світла, обличчя дівчинки здалося знайомим. А надто наївна беззахисна

усмішка, яка кожної миті могла вибухнути безтурботним заразливим сміхом.

Чомусь в останньому Ма не сумнівалася.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Натовп кричав. Гєра Сєров під загальне завивання облив купу мотлоху

жиром і підняв смолоскип. У повітря здійнявся стовп диму. І тоді Ма помітила

Бекира. Слава Діві, удар Дерева Болю його не змінив. Хлопець стояв на кордоні

людського кола — натягнутий, наче струна. Ма підійшла й торкнулася його

спини. Бекир зиркнув на неї. У його очах був біль.

— Ти цілий? Мені сказали, тебе вдарило Дерево Болю.

— Зараз вони вкинуть її до казана, Ма, — голос Бекира тріснув.

У неї стиснулося серце. Вона не мала що йому сказати, бо, як і він, не

знала, як урятувати дівчинку. І питання було не в Чорній Корові. Мешканці Ак-Шеїх хотіли крові. За всі страждання: за війну, за Спалахи й за хвороби.

Сьогодні вони були тими, ким їх бачили люди за межами Дешту, —

божевільними потворами. Вони точно не збиралися відмовлятися від своєї

жертви. Ще, чого доброго, затягнуть до казана й Бекира. Ще одне незмінене дитя.

— Ми маємо йти. — Ма потягла його за руку.

Бекир лише похитав головою. Жодна сила не зрушить його. Він не піде без

дівчинки. Ма помітила, як хлопець підібрав великий камінь. Їй хотілося витягти

його звідси, захистити, сховати від усього.

— Стійте! — щодуху закричала Ма й почала розштовхувати натовп. Люди

впізнали офіційну лікарку Ак-Шеїх і розступилися, пропускаючи до центру, поки вона не опинилася поряд із Гєрою Сєровим. Вода в казані вже забулькотіла.

Ма відчула жар і невпевненість. Але за спиною стояв Бекир.

— Хіба ми не маємо дочекатися Азіза-баби? — запитала Ма. — Хіба бей

уже й старійшина?

Сєров звів посоловілі очі. Зараз більше ніж будь-коли він нагадував велику

вгодовану жабу. Зоб на горлі здригнувся. Його губи скривилися, а

засмальцьований картуз сповз на вухо. Він підняв руку.

— Нехай говорить, — втрутилася Тітка Валька.

— Зараз не час для Андир-Шопаю. Тільки минула буря. І… — Ма

зашпорталася, не знаючи, як правильно завершити, набрала в легені повітря й

викрикнула так, щоб було чутно якнайдалі: — Неподалік бачили Старших Братів.

Натовпом пробіг рокіт. Хтось скрикнув. Ма вдалося завоювати їхню увагу.

— Ні! — вискнув Гєра. — Буря — це гнів Бога Спалахів. Він вимагає

жертви. Незмінене дитя має поділитися з нами своєю благодаттю. Чи ви хочете, щоб по кожного з вас прийшов джадал?

Люди зашуміли. Але Ма побачила, що дехто вже почав неспокійно

роззиратися. Старші Брати лякали дужче, ніж джадал.

— А ти, — Гєра несподівано спрямував у її обличчя брудного пальця, —

маєш свого незміненого. Тому ти чиста. Тому тебе не зачепило в цю бурю? А він,

— тепер Гєра показав на Бекира. — Його вдарило Дерево. Це всі бачили. Чому

його не засолило?

Голови закивали. В очах знову почала розгорятися лють. Помста — ось

чого вони хотіли найдужче. Відплати за несправедливість, хоч комусь. Чому

вони страждають від змін, а Бекир і Ма ні?

— Може, нам не достатньо однієї незміненої? — Тепер Гєра вдивлявся в

обличчя довкола. Навіть ті, хто ховав лице, мусили відповісти на погляд. —

Може, час лікарці поділитися своїм сином, а нам принести в жертву джадалу дві

незмінені дитини?

— Ти не посмієш! — закричала Ма. Вона хотіла сказати, що в неї є зміни.

Що Бекир теж зазнав впливу суєру, але це вже не мало сенсу. Навіть Тітка

Валька не дивилася. Вони боялися, а Ма точно знала, що страх убиває розум.

Гєра переможно посміхався. Гриша Солодкий рушив у її бік.

— Тільки спробуй. — Ма затулила Бекира спиною. — Я ж вас лікувала, ми

жили поряд стільки років.

Але це вже були не її сусіди, а перелякані потвори, засолені, що опинилися

в пастці, де, щоб вижити, треба вбити іншого.

— Її наука проти Бога! — крикнув хтось із натовпу.

— Треба забрати хлопчика! — підтримав інший.

Ма забракло повітря. Коло стискалося. Вона вже побачила руки. Бекир

приготувався відбиватися. Чорна Корова витягнулася на плечі в Кебапа й

несподівано замахала комусь рукою.

— Повноважний!

До них наближався Талавір. У його руках була гвинтівка.

— У вас тут свято, а мене й не покликали, — у його голосі не було загрози, але натовп принишк.

— Тільки на тебе й чекали. Ти головний гість на Андир-Шопаї. — Гєра

склав перед собою руки в давньому молитовному жесті й незграбно вклонився. З

його обличчя, як приклеєна, не сходила задоволена посмішка. Ма не

сподобалося, що бей не злякався Старшого Брата. Натовп із протилежного боку

заворушився. Джин та Шейтан рушили до Талавіра. Гриша Солодкий залишив

Бекира й теж розвернувся до Повноважного.

Навіть Кебап поставив дівчинку й спрямував погляд на Старшого Брата.

«Вони чекали на Талавіра», — подумала Ма. Вона пізно зрозуміла свою

помилку. Вони таки зважилися принести в жертву Повноважного, ні від кого не

ховаючись. Ось чому Саші Бідного немає. Ось чому Гєра Сєров улаштував цирк.

Талавір був метою цього дійства.

— Це пастка, — проказала Ма, але її ніхто не почув.

Натовпом пробігла хвиля. Небо затулила тінь. Ма відчула під пальцями

шерсть. Це був Ніязі.

— Старші Брати, — ледь чутно проказав схвильований хлопчик.

Ма підняла голову. Над Ак-Шеїх простер крила Птерокс. З його шиї

звисала клітка із солдатами. Поряд спускалися грифони. Кожен ніс двох

Старших Братів. На спині найбільшого сидів чоловік. Його біле волосся

здавалося лисиною на тлі яскравого хутра. Жінка подумала, що тільки одному

стало б нахабності осідлати короля грифонів.

— Ма? — Вона відчула, як її смикає Бекир, але не могла поворухнутися.

Хіба можна втекти від Белокуна?

Кілька митей засолені на Майдані паралізовано спостерігали за Старшими

Братами. А потім почалася штовханина. Жінка поряд із Ма скрикнула, як ворона.

Старий в ушанці — Вася, солдат, один із небагатьох, хто пережив Спалахи в Ак-Шеїх, — підняв плечі, ступив крок назад, штовхнув жінку з воронячим голосом,

наступив на ногу Ніязі й вивалився з людського кола. Це спрацювало як

каталізатор. Хтось боляче вдарив Ма в спину. На Майдані почалася паніка.

Люди ринулися в проходи. Бекир безпомічно закрутив головою.

Ма та хлопців відтіснили від центру. Під Деревом залишилися Талавір і

Гєра. Повноважний тримав за руку Чорну Корову. На обличчі дівчинки застиг

ошелешений вираз. Гєра розмахував руками й показував на будинок. На одну

коротку мить Ма зустрілася поглядом із Талавіром. Вона підняла сумку, прагнучи показати криваву пляму. Але Ма не була впевнена, що він її зрозумів.

Бекир тягнув її за руку, Ніязі плакав, але вона не могла зрушити з місця. «Це

кінець. Їм не втекти», — пульсувало в голові.

Усе розгорталося занадто швидко. З бічної вулиці вилетіли перші Старші

Брати. Озброєні кийками сірі постаті почали вгризатися в натовп.

Талавір страдницьки подивився на будинок Сєрова, у небо на грифонів, знову на Ма — і кинувся з кола. Гєра спробував його зупинити, але його збив

хтось із засолених. Талавір рухався, як криголам. Дівчинка пленталася позаду.

Повноважний порівнявся з Ма й закричав у саме вухо:

— Чого стоїте? Побігли.

Ма почувалася звіром, якому будь-що треба сховатися. Підштовхуючи

хлопців, не розбираючи шляху, вона побігла за Талавіром. Та частина мозку, якої

ще не отруїв страх, наказувала їй не дуріти. «Це ефект Белокуна. Нічого

серйозного вам не

загрожує. Налякає, розжене по кутках, а потім візьме те, по що прийшов. І

не факт, що це ти з Бекиром. Дій зважено. Думай».

Вулицю перетнули люди у формі. Ма ледь не врізалася в спину Талавіра. У

боку кололо, перед очима розповзлися червоні плями. Талавір схопив Бекира за

плече й штовхнув дітей у найближчий провулок. Вони сховалися за руїнами.

Ніязі висолопив язика й намагався відхекатися. Обличчя Бекира вкривав піт, а на

щоках розповзлися червоні плями.

— Куди далі? — спитала Ма, коли патруль їх не помітив і пробіг повз.

Повноважний заліз по насипу й обережно висунувся з-за каміння. Ма

простежила за його поглядом. На Майдані орудували Старші Брати. Кілька тіл

залишилися лежати на землі. Над одним, наче дим, здіймався рій. Старший Брат

буцнув лежачого, щось крикнув іншому, схопився за передпліччя і на мить

застиг із порожнім обличчям. Талавір зойкнув і повторив рух. Ма зблідла. Як

вона могла забути про манкур? Талавір розвернув до неї запалені очі.

— Вони стягуються до будинку. Шукають мене. Візьми. — Талавір

простягнув їй гвинтівку.

— А ти?

— Вона мені не допоможе.

Ма намагалася зрозуміти, що ж він задумав, але обличчя Повноважного

було дивним, наче він одночасно перебував у різних місцях. Вона подивилася на

манкура. Белокун до нього дістався, і кожна мить поряд із Талавіром

загрожувала безпеці Ма та дітей. Але вона не могла просто так піти. Талавір не

хотів повертатися до Старших Братів, він мав на меті інше, і Ма мусила його

застерегти.

— Усе спланував Азіз-баба. Вони вбили Рябова. А тепер і тебе хочуть

принести в жертву джадалу. Не ходи в той будинок.

— Це не вони, — несподівано подав голос Бекир. — Я вийшов подивитися

на джадала. Була ніч світіння Йилдиз. Пробач. — Бекир швидко подивився на

матір. — Потім я забув, правда. А зараз, коли в небі з’явилися грифони, згадав, що Рябова залишили під Деревом Аслан та Кебап. Але потім по нього прийшло

воно. —Воно?—перепитавТалавір.

— Так! Не знаю, як краще описати. Це була наче купа мотлоху — з того, що я збираю в Дешті. Різні штуки, артефакти часів до Спалахів. Воно вийшло з

будинку й напало на Рябова. Я сховався, а коли подивився знову, його вже не

було, а Повноважний лежав мертвий.

— Значить, він справді там, — пробурмотів Талавір, а Ма не могла б

сказати, кого точно він мав на увазі. — Вам треба тікати.

Ма схопилася за поясну сумку, десь там був маленький ніж, вона

потребувала хоч трохи його крові. Ма вже відкрила рота, щоб попросити про

останню послугу, але Талавір зрозумів без слів. Він витяг зі своєї аптечки

автоматичного шприца й сам набрав кров.

— Ідіть, я їх затримаю. — Він передав Ма пробірку. Його очі світилися

ніжністю. Так ще ніхто й ніколи на неї не дивився.

Ма кивнула. Слова розгубилися. Вона не хотіла прощатися. Не хотіла

думати, що бачить його востаннє. Усе, що вона знала про Старших Братів, згоріло у світлі цього погляду.

— Ти хороший, не такий, як вони, — сказала Ма.

Він стиснув її долоню у відповідь, а потім зробив нечуване — підніс до губ

і поцілував. Це був жест із давно забутого життя. Ма звикла, що доторки несли

загрозу й зовсім забула, якими м’якими та жаданими можуть бути чужі вуста.

Талавір підняв очі й облизнув губи. А потім усміхнувся щиро й майже по-дитячому, так що в Ма защеміло під ребрами.

— Тепер у мені твій суєр. На Матері Вітрів я чув, що частинки суєру

зв’язані.

— Так і є. Ми ще побачимося, — у відповідь усміхнулася Ма. Вона в це

майже не вірила, але про таке не говорять уголос.

Талавір кивнув, махнув дітям і вибіг із-за укриття.

— Мусимо йти. Готові? — запитала Ма.

Бекир смикнув Ніязі, який дивився в спину Талавіру, схопив Чорну Корову, і вони побігли. Вулиця була порожньою. Юрт ставало дедалі менше, ще трохи —

і їм не буде де ховатися. Сутеніло. Головне — дочекатися темряви, вночі їх не

шукатимуть. Ма відчула запах Дешту і тварин, значить, край села вже близько.

Знову пролунали короткі сердиті вигуки Старших Братів. Це був черговий

патруль, що обходив периметр, Ма з дітьми вибігли просто на них. Чоловік у

сірому скинув руку, щось прокричав, але Ма не почула. До нього було не більше

тридцяти кроків. Не думаючи й не добираючи дороги, вона розвернула дітей і

кинулася до єдиної великої споруди.

Після суєрної бурі руїни колишньої школи вкрила химерна рослинність.

Каміння обліпив отруйний плющ. «Жарт Дешту» міг ховати найвигадливіші

пастки, але вони не мали вибору.

Усередині було прохолодно й навіть вогко. Ма знала, що це ілюзія. На

ранок від рослинності в кращому разі залишиться сухе гілля чи зарості

отруйного яглу. Усюди звисали товсті ліани. У хащах метушилися дрібні комахи, снували кесератки. Для них це був час бенкету. Листя вже почало сохнути. На

очах зелена поверхня вкривалася плямами іржі, стовбур тьмянів і згинався.

Рослина за кілька годин проходила всі стадії старіння. У великій пурпуровій

квітці формувався плід. Лоза заскрипіла, на підлогу впала яскрава кулька. Плід

розколовся, з нього витік синюватий сік і відразу пропалив бетонну поверхню.

— Нічого не чіпайте, — прошепотіла Ма. Один із коренів сповз по каменю

і спробував торкнутися Чорної Корови. Забувайко злякано засичав, Бекир

відтягнув дівчинку.

— Треба йти далі. Вони нас тут легко знайдуть.

— Тобі потрібні ліки. І припаси. Дідько, я мала бути готовою. — Ма

притулила до стіни гвинтівку, розкрила сумку й заходилася діставати якісь

склянки та гасовий пальник.

— Я дещо взяв. — Ніязі скинув величезний рюкзак. Його мордочка

витягнулася. Він був на

межі паніки. — Дід сказав, що нам треба піти з Ак-Шеїх. Щоби знайти…

Але я не розумію.

Ма затулила йому рота й притиснула до грудей.

— Тс-с, нічого не кажи, нікому не кажи, куди вас відправили, добре? Мені

треба кілька хвилин.

Вона відпустила Ніязі й продовжила роботу. Працювала настільки швидко, наскільки це було можливо. Діти тихо перемовлялися в кутку. Препарату

вийшло мало.

— Якщо розтягуватимеш, має вистачити на кілька десятків фарсахів. Так

далеко в Дешт вони по вас не підуть. Потім ви зможете вернутися. — Вона

передала Бекиру флакон.

— Ми? Ти підеш із нами.

— Ні. — Ма невесело посміхнулася. Азіз-баба мав рацію: щоб один пішов, інший має лишитися. Дешт любить чесних. Белокун прийшов по неї. Якщо вона

затримається, то зможе відволікти увагу на себе, дати дітям фору.

За стінами почулися кроки.

— Приєднаюся до вас пізніше, — прошепотіла Ма. — А тепер ви маєте

йти. Вона торкнулася волосся Чорної Корови, рожевої щоки, і несподіваний

спогад обпалив свідомість Ма. Вона вже бачила схожі риси. Жінка, яку вона

знала, народила дівчинку незадовго до того, як Ма сама стала матір’ю. Її подруга

померла з ім’ям дочки на вустах.

— Атеш, — несподівано для себе промовила Ма. — Я знала твою матір.

— Атеш? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова. Позаду почулися

голоси. Ма у відчаї зрозуміла, що часу зовсім не лишилося. Вона притягнула до

себе сина, стягнула з пальця обручку, вклала йому в долоню, а потім обережно

штовхнула від себе.

— Ідіть.

Він заперечно похитав головою. У темних очах зібралися сльози. І Ма

зрозуміла, що ще мить — і сама не витримає. Вона з благанням подивилася на

Ніязі. Хлопчик-лисеня схопив Бекира за руку й потяг до виходу. Син ще кілька

разів обернувся, а потім їх сховали хащі.

Ма схопила зброю, що їй залишив Талавір, перебігла до сусідніх кущів, щоб краще бачити, і пересмикнула затвор. Він лунко клацнув. Листя зашелестіло.

Це була старовинна гвинтівка часів другої великої війни. Вона мала сумніви, чи

вдасться їй вистрелити хоч раз, але думати вже не було коли.

До кімнати зайшли четверо Старших Братів, на мить зупинилися, дослухаюсь до наказу з манкурів, і почали перевіряти периметр.

Ма гарячково оцінювала шанси. Найважливіше — дати дітям час. Її життя

не має значення. Ма прицілилася і натиснула на спусковий гачок. Плече

вивернуло назад. На якусь мить усе застелило димом. Ма подумала, що

промахнулася. А потім побачила червону пляму, що розповзалася на животі

Старшого Брата, і ледь устигла пригнутися від пострілів у відповідь. Її обдало

гострими уламками. Ма кинулася до вкритої ліанами купи каміння. У голові

стояв шум. Її щось ударило в бік і відкинуло до стіни. Влучили. Стегно залила

кров. «Печінка, — подумала Ма. — Хвилин двадцять». У голові пульсувала

єдина думка — треба дати дітям утекти.

— Гей, я знаю, що ви мене чуєте, Гавене Белокуне. Це Марія Дорош, це я

спалила вашу чортову Станцію через рік після Спалахів. Приходьте самі, а не

ховайтеся за спинами цих нікчем.

Ма знову висунулася. Чоловіки завмерли. Манкури передавали послання.

Вона скористалася паузою і поцілила в яскравий плід, що висів прямо над

головою Брата. Сік миттєво роз’їв шолом. Брат вискнув, як уражена свиня, і

повалився на підлогу в марних спробах здерти одяг. За мить він затих. Пострілів

у відповідь не пролунало. На мить Ма відчула полегкість: Белокун хотів

отримати її живою. Але вона знала, що це неможливо. Ма подивилася на кров, що заливала бік. Перед очима розповзалися жовті кола. Невпевненою рукою

вона намацала сумку й витягла подарунок Саші Бідного.

— Наказуємо скласти зброю й не чинити опір. Тільки так ви залишитеся

живою, — нарешті закричали Старші Брати.

— Захлиніться водою, двоголові ідіоти! — Наступну фразу вона сказала

лише для себе: — Щоб Бекир утік, я мушу лишитися тут. Дешт любить чесних.

Тож я лишаюся.

Бомба, подарована Сашею Бідним, нагадувала яйце з поділкою посередині.

Ма розкрутила його й почула цокання. І раптом згадала, чим був цей предмет до

Спалахів — кухонним таймером. Їх використовували, коли хотіли виміряти

точний час приготування страви. Вона хотіла кинути бомбу в Старших Братів, але біля неї на підлогу щось упало й зашипіло. У кімнаті потемніло. З ліан

піднялися клуби диму. У горлі запекло. Ма закашлялася. До неї підійшли Старші

Брати. За їхніми спинами виріс третій. З-під дихальної маски стирчали білі патли

Белокуна.

— Таки знайшов. — Ма посміхнулася, відчула на губах солону кров і

подумала, що все в Дешті починається й закінчується сіллю. Бомба в її руці

завібрувала, пролунав «Бі-і-іп!» — і світ розірвало на друзки.

11 Рух — в ісламі вища частина людської душі. У суфіїв рух — синонім

«першоразуму», «першотворення».

12 Нафс — в ісламі «тваринна» душа людини, що є осередком всіх

негативних якостей та емоцій, властивих людям та джинам.

Талавір. Довгоочікувана зустріч

Талавір причаївся за зруйнованою стіною. Він не бачив, куди побігли Ма з

дітьми, але сподівався, що вони встигли втекти з Ак-Шеїх.

— Ми ще побачимося, — сам до себе прошепотів Талавір. Він хотів

затримати сцену прощання перед очима, але голова розколювалася. Манкур

пульсував. Присутність Белокуна діяла дивно: його емоції та накази долинали, наче радіо, яке глушили. Очільник Матері Вітрів не хотів пускати Талавіра до

будинку Сєрова, попри те, що знав про його підозри: Мамай міг бути джадалом.

Талавір виглянув у шпаринку. До Дерева Болю стягувалися Старші Брати.

Може, Белокун прагнув сам знайти Мамая. А може, не хотів, щоб до нього

наближався Талавір? Що Мамай міг йому розказати?

Він знову подивився на будинок, наче боявся, що той от-от зникне.

Талавіра до нього тягнуло. Він хотів сам з’ясувати, що відбувається в

будинку з потворним деревом. Жадання було сильнішим за Догмат Старших

Братів, за почуття самозбереження.

Талавір відчув рух за спиною, миттєво розвернувся і скрутив чоловіка, який до нього підкрався.

— Це я. Я сам! — Кашкет злетів із голови Гєри Сєрова. Він хапав ротом

повітря й божевільно водив очима. З-за плеча строго визирнула потворна синя

голівка. Талавір з огидою його відпустив. — Я побачив, куди ти побіг. Ти хотів

до мого будинку. Але тепер вони там повсюди. Та я знаю інший шлях. Я покажу.

У голосі Гєри Сєрова були відчай і благання. Талавір упізнав емоції. Щось

таке він відчував і сам.

— Куди йти?

Бей справді знав шлях. Вони жодного разу не зустріли Старших Братів.

Кілька разів, проходячи крізь юрти й смітники, натикалися на зляканих потвор.

Усі мовчали, наче Гєра робив щось очікуване та зрозуміле.

Вони вийшли на пустир за межами Ак-Шеїх, коли небо почервоніло.

Талавір присів за високим каменем, провів рукою по вибитих написах. Це

кладовище, йому не один десяток років. Старі могильні стовпи так і залишилися

лежати чи звисати над своїми мерцями. Над новими похованнями насипали купи

потовченого каміння.

— Ось, — Гєра показав на завалену стелу із п’ятиконечною зіркою на

маківці. — Колись це було місце пошани.

Талавір спробував прочитати напис. Це була незнайома йому мова

материка.

— Тут лежить дід моєї дружини, — пояснив бей.

— Це той, що розкопав Кара-Меркит?

— Так, — простогнав Гєра. — Розкопав після того, як забрав будинок у

брудних кіммеринців. Хтось розказав, що в кургані лежать великі скарби.

Генерал і справді вирив багато золотих бляшок і старовинних речей. Але разом

із ними до нашого будинку пробралося зло. Його дружина, бабка Олечки, збожеволіла. Єдиного сина вивезли в степ і закатували. Брехали, що він був

маніяком і занапастив багато жінок. Молодша онука, сестра Олечки, зв’язалася з

кіммеринцем. Це добило старого — і він застрелився. А тепер і Олечка помирає.

Ти маєш її порятувати.

— Від кого? — Талавір почав утрачати терпіння. — Від джадала?

— Рябов не підійшов, але ти зможеш. — Гєра торкнувся стели. Її верхівка, наче стрілка, показувала на бетонну зірку із заглибленням усередині. — Там лаз, що веде до нашого будинку.

Бей нахилився, просунув руку в заглиблення і потягнув за прихований

механізм. Щось клацнуло. Люк, що закривав лаз, від’їхав, утворилася щілина.

— У війну, після якої сюди прийшов генерал, тут було сховище —

землянка підпільної групи Антона Кіма. Тут так і було написано. А потім Сєров

помер, і ці жлоби місцеві збили напис про Кіма, а про генерала написали. І

однаково сюди не приходили. — Гєра відкинув зірку. — Але нічого, і їхній час

мине. Виселять усіх до одного, як і колись. А я залишуся. Ми залишимося, —

виправився бей і ще нижче, наче в запопадливому поклоні, схилився до Талавіра.

Зморшки на обличчі старого склалися в тріумфальну маску.

Талавір зазирнув у діру. Рій бджіл у голові нашіптував зупинитися, не

вірити старому. Манкур кілька разів засвербів так, що хотілося вдаритися лобом

об каміння. Белокун шукав, як до нього достукатися.

— Ти маєш зустрітися з джадалом, — бей, наче олімпійський факел, простягнув йому хімічний ліхтар, — і звільнити Олечку від прокляття. Від

потреби дивитися і стерегти нас від джадала. Ти зможеш. Ти скажеш йому, що

це тільки наш будинок. Тільки наш.

Талавіру стало його майже шкода. Гєра так довго боявся, що його

виженуть з омріяного будинку, так довго жертвував усім заради жалюгідної мрії, що, коли прийшли Спалахи, не зміг відділити вигадку від реальності. Він

побачив на порозі того, ким довгі роки його лякали, — міфічного джадала. Але

до них завітав не монстр, а людина.

«Мамай — от хто тоді сюди прийшов. Кіммеринець по крові. Може, він

теж вважав цей дім своїм? — подумав Талавір. — І Мамай заволодів будинком, вибудував цілу легенду, завоював селище, знищив Рябова. Хай ким був тепер

Мамай, Талавір розумів, чому Белокун так прагнув його знайти. Мамай — сам

зброя. Божевільний геніальний науковець. Хоч як Мамай прагнув прагнув

сховатися від Старших Братів, він їм потрібен.

«І мені потрібен, — подумав Талавір. — Я маю дізнатися, що сталося з

Рябовим».

— Я не піду. Ні, не піду! — закричав Талавір і схопився за голову, яку

розривало від болю й голосів. Белокун врізався у свідомість, наказуючи

зупинитися, не заходити до будинку, чекати на нього. Шепіт іншої істоти, що

оселилася в його голові, наповнив вуха ватою. Він теж вимагав не лізти в діру.

Талавір не витримав подвійного удару. Він був готовий скоритися, аби тільки

позбутися пекельного шуму й болю.

Гєра спробував штовхнути його до лазу. Талавір відіпхнув старого й

склався навпіл, тримаючи руки на скронях. І раптом Белокун стишив тиск.

Неподалік пролунав вибух. Талавір відчув, що в голові лишився тільки шепіт. Із

цим він міг упоратися. Талавір скористався моментом і швидко поліз у діру.

Унизу було темно, смерділо суєром і спертим повітрям. Він струсонув

трубку, яку в останній момент віддав йому Гєра. Стінами розбіглися бліді тіні. У

грудях заколотило від несподіваної тривоги. «Ні. Вибух не пов’язаний із Ма», —

прошепотів він сам до себе, вдивляючись у пляму світла над головою. Він ще

мав шанс повернутися й допомогти. В отворі з’явилися запалені очі Гєри, а потім

кришка впала, відрізаючи шлях до відступу. Талавір розвернувся до сходів. Вони

були складені з могильних плит. Більшість написів — кіммерицькою. Сходи

вивели в довгий вузький коридор. Лампа світила слабко, не давала роздивитися

як слід, але відлуння свідчило про неочікуваний простір. Талавір провів

пальцями по шорсткій стіні й підняв лампу. Це був ще один підвал, але цього

разу наче вирізаний у покладах вапняку.

Талавір побачив пористу структуру стіни, залишки мушель і повітряні

камери, що утворилися під час стискання морських тварин та їхніх уламків, і на

мить уявив себе на дні моря. Колись поверхнею Кіммерику проходила складна

система зрошувальних каналів. Казали, що після Спалахів, наче ховаючись від

людей, вона спустилася під землю. Тепер підземні ріки із суєру були під усім

Дештом. Талавір прислухався. Десь поряд крапало. Він обстежив стіну й

знайшов невелике заглиблення. У камені був отвір у формі п’ятипелюсткової

квітки. З темного рівного отвору сльозами сочилася рідина. Вона була рожевою

й ледь помітно виблискувала.

«Чистий суєр», — подумав Талавір, відірвав нашивку Старших Братів і

занурив край у рідину. Тканина пожовтіла й збіглася, наче від кислоти. Талавір

думав лише мить, а потім повторив процедуру й припечатав змоченою

нашивкою манкур. Біль був такий, що хотілося роздерти обличчя нігтями. Але

коли минув, Талавір відчув неймовірне полегшення, наче позбувся тягаря, що

його постійно відчував на поверхні. Частина, яка гарячково чіплялася за Догмат

Старших Братів, яка хотіла «виконати завдання Белокуна», зникла. Навіть шепіт

перетворився на ледь помітний фантом.

За кілька хвилин тунель розширився, згори долинули звуки. Наче високо

над ним розкрилося слухове вікно. Талавір підвів голову й спробував освітити

стелю, але знову нічого не побачив. Він відчував, ніби над ним щонайменше

кілька касабів порожнечі. І це було неможливо. Талавір був певен, що не міг

спуститися під землю аж так глибоко. Він ступив ще кілька кроків. Тепер обох

стін можна було торкнутися, лише широко розводячи руки. Стіни все

розходилися, аж доки Талавір опинився у великій залі. З неї вели відразу кілька

коридорів. І кожен здавався безкінечним.

— Прекрасно. І як зрозуміти, куди йти? Кидати монетку?

Талавір обстежив входи, кинув до кожного по каменю, намагаючись за

звуком визначити глибину. Вони були однаковими. Талавір потер чоло й

посміхнувся. У пам’яті спливла пісня, що звучала як лічилка. Талавір скинув

пальця догори й заходився рахувати:

Оп-оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Слово «Мамай» припало на центральний хід. Талавір стенув плечима.

Зрештою, або всі ходи йдуть до будинку Сєрова, або він навіки заблукає в

лабіринті. Ця думка змусила його замислитися про потребу робити позначки. Він

дістав ножа й спробував нашкрябати хрест, але вийшла літера «т». Талавір іще

подумав і додав рисок на верхній перекладині. Вийшов знак, який він бачив у

книжці легенд — давній герб кіммеринців тарак-тамга.

Центральний коридор ішов під кутом. Щоразу, торкаючись підлоги, Талавір відчував усе більший ухил. Він подумав, що зовсім скоро йому

доведеться сісти й котитися, наче з гірки. Ще за кілька касабів він остаточно

вирішив розвернутися.

Інші коридори, можливо, було б легше подолати. Але дорога назад

виявилася ще несподіванішою. Коридор змінився. Шлях, який він пройшов

кілька хвилин тому, став вузьким, наче закривши всі можливості до відступу.

Талавір губився в здогадках. Він не чув переміщення стін і не відчував рухів.

Залишалося дертися попереднім шляхом.

Коридор наче відчув його настрій і став пологішим. Почала спускатися

стеля. Лампа загрозливо блимнула. Талавір думав, що минуло не більше ніж пів

години, а тьмяне світло в трубці свідчило, що збігло більше часу. Він струсонув

ліхтар і пішов далі. За кілька кроків стіни знову почали сповзатися, стеля —

також. Повноважний уявив, що перебуває всередині величезної лійки, що лежить

боком. Або наближається до найвужчого місця пісочного годинника. Стіни

тиснули, вужчали, у мозку пульсувало запитання: що він робитиме, коли буде

змушений повзти й зрештою впреться у вузьке горлечко? Він просуне голову й

застрягне? Навіки розділений надвоє, лишиться в божевільному лабіринті під

Ак-Шеїх? Світло вихопило круглий отвір. Він уже повз. Діра опинилася на рівні

його обличчя. Вона нагадувала слухове вікно в будинку Сєрова. Талавір

затиснув трубку в зубах і, як плавець, що надумав пірнати, засунув руки в лаз.

Звідти потягло свіжим повітрям. На його щастя, з іншого боку виявився простір.

Обдираючи плечі, він просунув тулуб, уперся руками в невидимі стіни й наче

стягнув із себе кам’яну діру. Шкіра на животі та стегнах кричала від болю.

Талавір важко звалився й подумав, що такими безпорадними й змученими

почуваються новонароджені. Ця думка його розсмішила.

Талавір іще трохи посидів, прислухаючись до простору. За колом світла

ліхтаря була непроглядна темрява. Десь неподалік почулося шкряботіння, немов

хтось точив залізні кігті об стіну. Спершу йому здалося, що це вибрики шепоту.

Але за поворотом він почув кроки, їх супроводжував той самий дзенькіт. Талавір

прискорився, потім на мить зупинився і прислухався. Темрява була порожньою, або той, хто його переслідував, зачаївся.

З якогось коридору долинуло виття, спершу слабке й повне відчаю, а далі

все голосніше, неначе хижак учув жертву. Лампа блимнула. Талавір побіг.

Тунель вивів у кругле приміщення. Туди сходилося кілька коридорів. Він

закрутив головою. Лампа почала вмирати, він ледь бачив на крок від себе. Йому

забракло повітря. Він відчув, як тіло розпадається, наче він знову опинився в

Шейх-Елі.

З одного тунелю долинув скрегіт. Лампа заблимала. Спершу уривчасто, як

у Медичному секторі на Матері Вітрів, а потім із більшими паузами. Світло.

Талавір намагався зорієнтуватися, у якому коридорі переслідувач. Темрява.

Йому здалося, що в середньому, і він кинувся в крайній. Світло. Тупіт став

гучнішим. За ним бігло величезне створіння. Талавір устиг побачити, що

коридор закінчувався кімнатою з двома дверима, а потім знову впала темрява.

Він потрусив ліхтар. У трубці ще літало кілька горошин гриба. У їхньому світлі

долоня здавалася синюшною, наче в мерця, а потім він відчув удар. Його

атакувала величезна залізна потвора. Талавір устромив ліхтар їй у пащу, намагаючись стримати натиск кігтів. Бекир мав рацію: джадал складався з

металевого брухту й лише обрисами нагадував людське тіло. Гострі уламки

хаотично формували зуби. Один із ротів, що роззявився на нозі потвори, вчепився Талавіру в коліно. Інший намагався вкусити за живіт. Талавір вирвав

ногу, штовхнув потвору в пах, відчув скрип власних суглобів, розвернувся і

загрюкав у найближчі двері. Вони були зачинені. Потвора стрибнула. Вага

джадала дозволила проломити деревину. Обоє вилетіли в сусіднє приміщення.

Приземлився лише Талавір. Приготувався до нападу. З роздертої шкіри

лилася кров, але джадал зник. А Талавір опинився ніби в глибокій могилі чи

склепі. Смерділо пліснявою, вогким камінням і сечею. Талавір спробував

підвестися і вперся плечима в земляну стелю, обмацав стіни й не виявив жодного

виходу. У скронях застукотіла кров.

— Тільки хлопчики бояться бути похованими заживо, — пробурмотів

Талавір і знову заходився стукати по стінах.

Не зрозуміло, як, але він опинився в ямі, у якій колись жила людина. На

рівні голови він знайшов ділянку, що звучала лункіше, ніж інші. Це була

фанерна дошка. Талавіру вдалося відчистити її від бруду й витягти. У стіні

утворилося невелике вікно, крізь яке до ями ввірвалося тьмяне світло. Після

годин у темряві Талавір не зразу оцінив побачене.

Біля стіни лежав старий матрац, коло нього стояла залізна миска із

зеленкуватою субстанцією. Формою вона нагадувала самсу. Якщо це й була їжа, то вона вже зогнила. Глиняні стіни вкривали дитячі малюнки, які повторювали

карти Мамая: Кара-Меркит і шатро демониці, дім Сєрова, хлопець, дівчинка та

лисиця на двох ногах, Золота Колиска та фігура в центрі чотирьох променів.

Між ними кожен сантиметр стін був заповнений цифрами, формулами та

кресленнями. Подекуди вони були намальовані вугіллям, але здебільшого

нашкрябані. Від стін тхнуло сечею. Талавір зрозумів, що мешканець ями саме

нею змивав попередні написи й формував поверхню під наступні.

Про школу Зорга ходило багато чуток. Талавір зловив себе на думці, що

ніколи по-справжньому в них не вірив. Навіть Руф вважала експерименти, які

начебто проводив доктор Зорг над своїми вихованцями, перебільшенням. Багато

хто з тих вихованців стали верхівкою Старших Братів. То хіба міг один із

засновників організації змусити дитину жити в таких умовах? Але Талавір був

упевнений: це кімната Мамая, де він жив до того, як став ученим та Богом

Спалахів. Так доктор Зорг кував його покору.

Талавір штовхнув стіну плечем. Після кількох ударів глина обвалилася. В

очі вдарило тьмяне світло. На якусь жахливу мить Талавір подумав, що

повернувся на Матір Вітрів. Але це була маленька кімната над ямою, з єдиними

дверима на протилежній стіні. Талавір ступив кілька кроків, обережно потягнув

за ручку й опинився в будинку Сєрова.

У передпокої панувала напівтемрява. Вікна були заклеєні газетами.

Смерділо гнилою їжею, спертим повітрям і помийницею. На підлозі валялися

гори сміття: стоси картону, мішки з пляшками, іржаві бляшанки з емблемами

Старших Братів. У нитках денного світла виблискували ледь помітні часточки

суєру. Мотлох не пропускав жодних звуків. Фільтр і генератор, до звуків яких

Талавір звик за час в Ак-Шеїх, мовчали. Стіл був захаращений брудними

мисками. На дні кожної копошилися величезні хробаки. У їхніх черевцях

пульсували темно-рожеві цяточки. Талавір нахилився ближче, щоб перевірити

здогад, і відсахнувся. Голова кожної личинки закінчувалася мініатюрним

дитячим личком.

На полиці коло столу він побачив якісь препарати. Чоловік згадав слова

Гєри про те, що його дружина помирає. А може, ці ліки для Мамая? Те, що він

побачив у лабіринті, було справжнім жахом засоленого. І як Талавір

розраховував поговорити з Мамаєм?

Він піднявся на другий поверх, туди, де було єдине вціліле вікно. Ще на

сходах він почув скрип і подумав, що це знову джадал. Але то було крісло-гойдалка. Порожнє, як спершу здалося Талавіру. Він підійшов ближче. У купі

брудного лахміття сиділа людина. Голий череп укривали шрами та фістули, з

яких сочився гній. Вуха з’їла короста. Повіки людини були приколоті скріпками.

У місцях проколів виднілася гола кістка. В очах не лишилося нічого людського.

Лише безкінечна мука. Зневодненими, як у мумії, руками людина тримала

великий альбом із родинними фотографіями й невідривно вдивлялася в Дешт за

вікном. Це могла бути тільки онука генерала Сєрова та дружина бея Ак-Шеїх.

Багато років вона стерегла джадала. Можливо, вона знала, як до нього

достукатися.

— Як мені поговорити з Мамаєм? — Талавір присів поряд із кріслом.

Безкінечно довгу мить нічого не відбувалося. Нарешті людина важко, наче

на шарнірах, повернула голову.

— Той, кого ти шукав, уже тут, — сказав скрипучий жіночий голос, а

потім із засушеного горла вирвався сміх. — Тепер він твій! — її обличчя

перетворилося на шмат м’яса, очі витекли з очниць.

Будинок затрусило. Стіни вкрилися тріщинами. Сходи, якими він

підіймався, обвалилися. Талавір затулився рукою і стрибнув до дверей на

протилежному боці веранди. Він майже не здивувався, коли за ними виявилася

карстова печера. «Клятий будинок був частиною лабіринту», — подумав Талавір, роздивляючись паруюче рожеве озеро. Кімната була висічена із суцільної

породи, з неї не було виходу.

Талавір сів, обіперся об стіну й підтягнув до грудей ноги, щоб не

торкнутися суєрної ванни. Бігти не було куди. Озеро вкрили брижі. Одночасно з

цим шепіт у голові Талавіра переродився в Голос. Він належав вкрай розлюченій

жінці.— Чого прилип до підлоги, як купа гною? Тікай! — а потім жінка

заверещала: — Ні, тільки не до нього! Я не хочу!

З рожевої мли вилізла голова джадала. Вкрита залізом рука схопила

Талавіра за ногу й потягла на дно. Він не запам’ятав миті, коли масляниста

рідина заповнила легені, а перед очима розповзлася чорнота.

Талавір отямився в безкінечному темному просторі. Стелі і стін не було, як

і жодних орієнтирів. Талавір подивився на власні руки, торкнувся обличчя.

Попри занурення в суєр, змін не було, як і ран, завданих металевим монстром.

Він відчув рух і обернувся. З глибини кімнати, наче вихоплена й збільшена

камерою, до нього нечутно наблизилася клітка. Залізні прути були товсті й

погано оброблені. Талавір торкнувся одного, щоб зрозуміти, чи не спить. Залізо

було як лід. У протилежному куті клітки здригнулася купа лахміття, а потім

зірвалася й кинулася на нього. Талавір відступив на крок, спостерігаючи, як

істота, захована в дрантя, з усієї сили вдарилася в те місце, де щойно була його

рука. Крізь дірки на одязі визирали обриси дівочого тіла. Голову жінки вкривав

поточений часом каптур, так що не можливо було роздивитися обличчя. Талавір

згадав пряний подих демониці з Кара-Меркит і крізь ґрати потягнувся, щоб

відкинути башлик. Бранка здригнулася, вигнула шию, каптур впав, і Талавір

побачив, що очі та рот жінки були зашиті чорною від крові ниткою. Вона по-курячи нахилила голову, дослухаючись до Талавіра. Спотворені риси

викривилися в хижій посмішці.

— Хто ти? — не зміг стриматися Талавір, хоч і знав, що вона не може

відповісти.

Жінка розвернулася на звук, утробно загарчала і з неймовірною силою

знову плечем вдарила в ґрати. Клітка заскрипіла. Талавір відсахнувся. Його

обдало хвилею накопиченої за століття люті. Талавір навіть подумав, що бранка і

є джадал, а той, хто на нього напав, лише її охоронець. Про всяк випадок він

оглянув стіни клітки. Замка не було. Наче вхід заварили, щойно бранка

опинилася всередині. Хто б не заточив жінку, він не збирався її випускати.

Темрява за спиною Талавіра знову заворушилася. Долинув уже знайомий

металевий скрегіт. Талавір обернувся і стиснув кулаки.

Цього разу джадал ішов повільно. Метал скрипів та тьмяно поблискував.

Талавір подумав, що найдужче потвора скидалася на божевільного розкрадача

могильників, що в нападі жадоби натягнув на себе музейні експонати різних

епох. На голові потвори був пом’ятий литий шолом. Нащічники та маска з

металевої луски щільно прилягали до обличчя, ховаючи риси. Очі були темними

проваллями. Рот — вузькою щілиною. Потвора втратила загрозливу граційність.

Тепер її тіло сіпалося. Голова-шолом здригалася від кожного руху, наче була

готова от-от полетіти додолу. Вузька щілина на лускатій масці розкрилася.

Потвора оголила довгі гострі зуби — кулі не такої далекої війни. Рот усе ширшав, аж поки верхня частина голови відвалилася і з брязкотом покотилася темною

підлогою. А далі, як за наказом, почало розсипатися тіло. З шиї зірвалися й

розкотилися кістяні, металеві, керамічні, скляні й навіть пластикові намистини. З

плечей вивалився давній кіммерицький лук, що слугував ключичними кістками.

З живота, наче залізні змії, випали ланцюги. Упали чавунні ядра. Руки

розвалилися на набір стріл. З правої кисті випав наконечник списа, а з лівої —

короткий, вкритий іржею акінак¹³. З коліна вивалилися уламки від амфор, стегна

розсипалися на блискучі леза від кортиків та тьмяні зеленуваті уламки ножів

різних часів. Талавіру здалося, що в місиві з уламків зброї навіть промайнули

жетони Старших Братів. Коли шум стих, за кілька кроків од Талавіра опинилася

купа брухту.

Талавір обережно наблизився і штовхнув гору мотлоху кінцем черевика.

Джадал не ворухнувся. Талавір потер манкура. Паразит вкрився товстою

шкіркою й теж не подавав ознак життя. Якщо джадалом був доктор Мамай, то

місія Талавіра виявилася подвійним провалом. Він так і не дізнався, що сталося з

автором Спалахів і його зброєю — Золотою Колискою, а найголовніше — з

Рябовим. Усвідомлення останнього прикро вразило. На що він сподівався? Що

джадал передасть йому останні слова товариша і в них буде правда про події в

Шейх-Елі? І Талавір нарешті зрозуміє, чому Рябов наставив на нього рушницю, чому так злякався, чому схотів убити свого брата? Чому сказав, що це Талавір, а

не він має померти? А може, відкриє найсокровенніше: ким був Талавір до

Спалахів і на що його перетворив суєр?

З темряви полинула музика, схожа на колискову. Брухт заворушився. З-під

шолома показалася суха, наче іграшкова, ручка. Талавір відкинув залізяччя й

побачив соляну мумію хлопчика, що сиділа між мотлохом. Його шкіра

нагадувала найтонший папір, укритий шаром суєру. Мумія заскрипіла, неприродно вигнула шию. Під засохлими повіками сіпнулися білки. Хлопчик

повільно розплющив очі. Вони були із солі й здавалися сліпими.Так само

неспішно мумія простягнула руку, розімкнувши скорчені пальці. У долоні

хлопчика лежали круглі камінці.

— На, — сказав хлопчик. — Тогуз коргоол.

Губи мумії не ворушилися. Звук лунав звідусіль. Талавір підставив долоню

і відчув вагу камінців. Тієї ж миті шкіру обпекло вогнем. Талавір інстинктивно

відсахнувся. Камінці впали в мотлох. Муміфікований хлопчик здригнувся, наче

від удару. Голова на тонкій шиї небезпечно нахилилася. Талавір уявив, як вона

зараз відірветься й покотиться невидимою долівкою, як нещодавно голова-шолом джадала. Але мумія не розсипалася. Натомість руки й ноги наповнилися

вологою. Жилами заструменів суєр. Обличчя налилося й набуло дитячих рис.

Очі стали світло-карими. Якби не колір шкіри, то можна подумати, що перед

Талавіром незмінена людська дитина.

— Ти не вона. — Дитина ображено скривилася.

— Хто?

— Не вона. — Хлопчик потер очі, наче збирався розревітися. Талавір

нахилився нижче.

— Як тебе звуть?

— Тарг, — невпевнено сказав хлопчик. Він немов щойно прокинувся і

намагався зібрати думки докупи.

На вигляд йому було не більше п’яти, якби не очі. Від них віяло століттями.

Це був ще один давній дух Кіммерику, який повстав із мертвих силою Спалахів.

А Талавір просто опинився в нього на шляху, як тоді з демоницею з Кара-Меркит.

— Це ти вбив Рябова? — запитав він у хлопчика, який іще мить до того

був джадалом.

Хлопчик кивнув, на мить затримав погляд на жінці в клітці, знову

подивився на Талавіра.

— Навіщо ти його вбив? І чому я досі живий?

— Ти привів мені її. Той, інший, був схожий на тебе, але її не привів. А ти

пройшов через Кара-Меркит, де вона тебе поцілувала. — Хлопчик показав на

бранку із зашитим ротом та очима. Вона наче відчула жест і зашипіла, немов сто

тисяч змій. Талавір одразу впізнав звук і нарешті почав розуміти. Жінка в клітці

була демоницею з кургану, вона влізла до нього в голову й використала його як

їздового тулпара, щоб дістатися Ак-Шеїх, де він зустрівся з джадалом. І тепер

вони всі були в його свідомості.

— Ми ж іще не зустрічалися отак всі втрьох чи вже бачилися? — запитав

Тарг, чим збив із пантелику Талавіра.

Невже він говорив із Таргом та демоницею у своєму попередньому

забутому житті? Але хлопчик розвіяв його надії:

— Ні, здається, такого ще не було. Розумієш, я бачу майбутнє, пам’ятаю

минуле, але вони, як хвилі, накочуються одна на одну, змішуються так, що важко

розібрати, що вже сталося, а чого тільки варто чекати. — Слова не відповідали

вигляду хлопчика. Він скидався на п’ятирічного, а говорив, наче Азіз-баба. — Я

плутаюся. І з Рябовим, — Тарг наче прокотив у роті ім’я, — я помилився. Вони

назвали мене джадалом. Але я не злий, не такий, як вони кажуть. Це не мій вибір.

— Він знову подивився на жінку в клітці. — Дуже давно за мене все вирішили, як і за тебе.

— Про що ти? — Талавіру не сподобалися слова хлопчика. Вони лише

духи в його голові. Звідки їм знати, хто він і чого прагне. Але було вже пізно.

Маленькі пальчики вчепилися в його долоню. Він відчув круглу поверхню

камінця.

— Я покажу. На відміну від Рябова, до пробудження тебе не існувало.

Тому вона змогла влізти.

— Не існувало? — у відчаї закричав Талавір, але Тарг уже почав

показувати, що ж насправді відбулося в Шейх-Елі. Талавір наче перенісся в той

момент і водночас міг спостерігати збоку, знаючи, що таке суєр і як він діє.

Талавір знову побачив божевільні очі М-14.

«Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» — закричав Рябов і вистрелив. Жінка-ящірка вибухнула. Талавіра відкинуло вбік. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, перш ніж перед очима проясніло, а у вухах перестало дзвеніти. З неба падав

рожевий сніг. Талавір спробував зловити сніжинку, але рука не слухалася. Тоді

роззявив рота й висолопив язика. Хотілося пити. Але сніг виявився гірко-солоним, наче пластівці солі. Зубами вдалося зняти рукавичку. За тканиною

потяглася слизька рідина. Шкіра перетворилася на рожеве желе. Тепер Талавір

не сумнівався, що й із рештою тіла те саме. Ось чому Рябов кричав і намагався

його пристрелити. Талавір перетворився на потвору, єдине милосердя для якої —

смерть. Десь поряд була гвинтівка. Талавір спробував поворухнутися. Але це

було все одно, що віддавати накази мертвій плоті. Розталу медузу вже не зібрати

докупи. З горла Талавіра вирвався хрипкий сміх. Він мав дозволити Рябову

завершити справу й померти людиною, а не купою зміненої плоті.

Талавір знепритомнів, а коли прокинувся, небо над ним було тьмяним і

тряслося. Його кудись пересували. Він не міг роздивитися, куди саме: очі

застилала імла, наче він дивився на світ крізь тонку плівку.

— Це «живе м’ясо»! Голова вже плавиться, — закричав хтось зовсім поряд.

Над ним схилився Белокун. Його очі палали від захвату.

— Це не має значення. На його обличчі найкраще відбилися риси Мамая.

Розумієш, що це означає? Інші — лише невдала копія, відбиток, залишений на

вже надрукованому аркуші. Але нам пощастило. Особистість цього знищено. Ми

зможемо отримати аватар Мамая, ідеальну реконструкцію. Несіть у Медичний

чимскоріш.

Талавір прокидався безкінечну кількість разів. І щоразу із небуття його

витягував біль. Не дивно, що після остаточного пробудження мозок відмовився

від цих спогадів. Під дією суєру безформні кінцівки набули обрисів. Нове

обличчя стало сприйматися як власне, а відсутність пам’яті — як тимчасовий

збій. Він хотів бути справжнім Братом.

Белокун робив усе, щоб у Талавіра не виникало сумнівів. Вони брехали від

самого початку, маніпулювали й затягували його у свою гру. Руф накачувала

вигадками про його минуле. Белокун цікавився снами, казав, що це уламки

спогадів. Тільки не уточнював, кому ці спогади належали. Але тепер, перебуваючи в кімнаті власної свідомості поряд із двома духами, Талавір

остаточно зрозумів слова Тітки Вальки про «його обличчя». Його риси, як і

зовнішність Рябова, належали доктору Мамаю.

— То тепер я Мамай? — крізь зуби проказав Талавір.

Тарг забрав у нього круглий камінець і заперечно похитав головою.

Талавір уже й сам знав правильну відповідь. Він боявся, що міг виявитися

клоном. Але реальність була ще гіршою. Клон бодай має тіло-першооснову, з

якої взяли клітини, щоб виростити копію. Він же був штучно сконструйованим

шматком м’яса, інструментом Белокуна, виготовленим для того, щоб знайти

доктора Мамая. Його руки затрусилися від люті.

— Доктор Мамай ще живий? Його можливо знайти?

Тарг на мить замислився, звів брови й скосив очі, роздумуючи над

відповіддю, потім позагинав пальці, наче щось підраховуючи.

— Ім’я здається знайомим, — нарешті сказав хлопчик. — Але можу

сказати напевно: такої людини зараз не існує. А може, і не існувало? — Тарг

замріяно торкнувся носа. — Може, він іще тільки готується народитися?.

Талавір кілька секунд почекав на продовження, але його не було. Він

сподівався на іншу відповідь. Белокун так несамовито вірив у те, що Мамай

живий, що заразив цим навіть Талавіра. Хто б відмовився знайти живого бога?

Людину, настільки могутню, що їй вдалося зупинити війну й змінити цілий

півострів. Якщо вірити легендам, Мамай був смертоносною зброєю і при цьому

лише людиною. Навіть він не зміг пережити Спалахів.

— А Золота Колиска? Вона теж згинула? — без особливої надії запитав

Талавір.

Цього разу хлопчик виявив більше цікавості.

— О ні, її неможливо знищити.

— То де її знайти? — вчепився у відповідь Талавір. Зрештою, навіщо йому

доктор, якщо можна знайти його зброю.

Тарг сіпнувся в бік жінки, наче зважуючи, чи варта відповідь майбутніх

проблем. Талавір зрозумів, що краще адресувати питання про Золоту Колиску до

бранки.

— Прошу, дай їй сказати.

Тарг скривився, наче очікував, що він передумає. Нарешті кивнув. А коли

звів очі, то його рот перетворився на зашиту рану. Натомість губи жінки в клітці

звільнилися від пут, але очі досі лишалися сліпими. Вона розродилася лавиною

прокльонів. Талавір навіть пошкодував, що дозволив їй говорити. Жінка

наказувала повернути її до Кара-Меркит, кричала, що її надурили, кляла богів і

Талавіра, але про Тарга жодного разу не згадала.

— Ти мене використав, брудний чоловічку. Я не мала зустрічатися з ним.

— Жінка говорила про хлопчика так, наче його тут не було. — Ти скоро помреш, і твої кишки розтягнуть Дештом, як смердючі водорості, проковтнуті й

відторгнуті бакланом. Твоє кволе тіло не потягне ваги наших душ. Бог, якому ти

служиш, — нікчема…

— Я вже не служу Двобогу. Сконструйованій мерзоті немає місця в його

Колесі, — зупинив її Талавір і відчув, що ці слова принесли полегкість. — Я

хочу помститися йому й усім, хто зі мною таке зробив. Для цього мені потрібна

Золота Колиска. І ти мені допоможеш.

— Чого б це?

— Бо ви в моїй голові, а я ваше єдине тіло. Наше сусідство тобі не

подобається, тож доведеться домовлятися, — хижо посміхнувся Талавір.

Жінка замислено облизала гострі зуби й знехотя проказала:

— Треба йти до відьми Албасти.

— Вона знає, де Золота Колиска, а чи звільнить вас від мене?

— І те, і те! А може, й зацілує тебе до смерті, якщо ти їй сподобаєшся, —

розреготалася жінка. — Але з тої дупи, де ти опинився, я тебе не виведу. Проси

його. Коли Тарг знову зміг говорити, то виявилося, що він не чув слів жінки.

Духи не тільки не могли говорити одне до одного, але й навіть чути, хоч і знали, що перебувають разом в одному тілі.

Талавір переказав слова жінки хлопчику.

— Вона хоче, щоб ми пішли до Албасти? — по дитячому обличчю

пробігла тінь, наче він намагався пригадати, де чув це ім’я. — Хіба ми ще в неї

не були?

— Ні. — Талавір заперечно похитав головою. — Але раз ти запитав, то це

означає, що ми до неї дійдемо?

— Можливо. Я пам’ятаю не тільки те, що було чи буде, а й те, що могло

статися. А іноді мені здається, що я не пам’ятаю чогось дуже важливого. Чому я

маю тобі допомогти?

Запитання заскочило зненацька.

— Ти сказав, що не злий, не такий, як уявляють інші. Може, я зможу тобі

допомогти?

Хлопчик мить задумливо кусав губи, достоту як реальний п’ятирічка, потім його обличчя просяяло. Він зробив жест, щоб Талавір нахилився, притулився пухкими губами до його вуха й прошепотів своє бажання.

Талавір відсахнувся. Він очікував почути, що завгодно, але не це. В очах

хлопчика застигло благання.

— Якщо зможу… — невпевнено проказав Талавір. Він уявлення не мав, як

задовольнити прохання Тарга, але й відмовитися не міг.

— Цього вистачить.

Очі хлопчика блиснули. Талавір знову опинився в коридорі з бетонними

стінами, наче він був в одному з переходів між бомбосховищами під Ак-Шеїх.

Згори долинали постріли й людські голоси. Чортові духи його надурили й

викинули просто в руки Старших Братів. Кров загупала в скронях. Талавір побіг.

Зранена нога не боліла, натомість до рухів додалися сторонні скрипи. Він став

важчим, наче на нього одягли важкі обладунки. Талавіру не було коли думати, що з ним сталося. Треба було втікати. Плетиво коридорів вивело у вузьку

штольню. Високо над головою світило сонце. Стіни були гладенькими, без

жодних сходів чи зачіпок. Талавір вилаявся й уже думав повертатися, коли згори

впала мотузка й пролунав жіночий шепіт. На коротку мить йому здалося, що по

нього прийшла Ма.

— Гей, дульбер! Лізь, я тримати. Не з’їм, не бійся. — З отвору показалося

розпашіле обличчя Гулі. Вона всміхнулася. Звірині зуби блиснули.

Його відправили в Дешт із несправжнім завданням. Змусили дізнатися, що

сталося з людиною, яку він сам колись убив. Белокун хотів, щоб він знайшов

Мамая, Сфена вимагала інформації про Золоту Колиску. Талавіру згодовували

брехню, що він справжня людина, колишній Старший Брат, і все тільки для того, щоб тримати на короткому ланцюгу. Він навіть вивчив Догмат Двобога, хоча

Белокун і знав, що саме існування Талавіра — мерзота проти їхньої віри. Їхньої

— не його. Вони прагнули розгадати секрет Спалахів, опанувати технологію, яка

перетворила людей на засолених, для цього піддавали їх тортурам, називаючи

потворами. Іншого не шкода, коли він лише потвора. Найстрашніше, що так

думав і Талавір. А найсмішніше, що він тепер більше ніж потвора. Він не просто

змінений, він народжений із суєру.

Талавір зітхнув і схопився за мотузку: «Як там сказав Азіз-баба? Жереб

уже випав, тепер час зустрітися з наслідками».

13 Акіна́к ( гр. ἀκῑνάκης, ουὁ) — короткий меч, який був поширений серед

іраномовних народів Східного Середземномор’я. Грекомовні автори називали

акінаками скіфські короткі мечі.

ЧАСТИНА ДРУГА

КАТАВАСІЯ

Інтерлюдія

Сфена обережно зазирнула в провалля. Камінець вислизнув з-під її ноги й з

гуркотом скотився в яму. Замість будинку Сєрова посеред Ак-Шеїх утворилася

вирва, з якої стирчало Дерево Болю.

Кілька днів тому воно, немов велетенський спрут, обплутало будинок

гілками та корінням, стиснуло у своїх обіймах і заштовхало під землю. А потім

спокійнісінько всілося на його могилі, випромінюючи всі кольори райдуги.

Тепер Дерево Болю лупило всіх, хто занадто близько підходив до провалля, зарядженими суєром колючками. Сфена провела поглядом ноші зі скаліченим

Старшим Братом, який щойно став жертвою божевільного дерева.

Вони поспішали як могли й все одно запізнилися. Талавір зайшов до

будинку за мить до того, як той розвалився, і тепер Белокун ледь не ревів від

люті. Сфена відчула пульсацію манкура й спробувала викинути небезпечні

думки. Белокун обвішався бакасами, як жаба, що вирощує ікринки на власному

тілі, і міг у будь-який момент зазирнути до її голови. Кожен доторк тягнув із

доктора суєр. Белокун став нервовим і вередливим, проте явні зміни ще не

проявилися. Манкури працювали з перебоями. Особливо той, що в голові

Талавіра. Доктор досі не міг його знайти.

Сфена потерла руку зі своїм манкуром і зайшла до намету Белокуна.

Під брезентом було душно, скрізь лежав пил із кришталиками суєру.

Навіть на боксі, у який поклали уражену жінку. Белокун заборонив до неї

підходити. Сфена лише знала, що жінка з Ак-Шеїх, дістала поранення під час

вибуху й становить особисту цінність для очільника Матері Вітрів. Сфена

стягнула респіратор і відсалютувала Белокуну.

— Ви його знайшли? — з порога запитав він, наче й без того не знав, що

Талавір згинув разом із будинком.

— У поселенні його немає. Місцеві вважають, що він зайшов до будинку

Сєрова. Проте ніхто не бачив цього на власні очі. — Сфена зробила паузу, даючи

зрозуміти, що ні на гріш не вірить словам потвор. — Щодо дерева, то ми

спробували діяти вогнем, а також заглибилися в ґрунт біля розлому. Під землею, очевидно, існують пустоти. Але пошукова операція ускладнена агресивністю

самої істоти. Ми вже втратили двох.

— Цілковита нездатність. — Белокун зневажливо похитав головою —

точнісінько так зробив її батько, коли вона принесла найнижчу оцінку за наукову

роботу.«Так це ж ви його сюди загнали? «Знак Мамая» — казали ви, і що тепер?»

— хотіла викрикнути Сфена, але стрималася. Поки вони в цій дірі, а Белокун

контролює її бакасу, звинувачення не має сенсу. Тільки зараз вона зауважила

засоленого, який сидів навпроти Белокуна. Він був жалюгідний навіть для Ак-Шеїх. З-під засмальцьованого кашкета стирчали сиві патли, на роздутому, як у

ропухи, зобі пульсували сині жили, а очі майже вилазили з орбіт. Старий

притискав до грудей велику книгу й розгойдувався в такт власному шепотінню.

— Це офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. — Белокун сів навпроти

потвори й поставив на стіл воду. З перев’язями по його боках бовталися банки з

бакасами, через що очільник Матері Вітрів нагадував верблюда, загубленого в

пустелі.

Вода була настільки чистою, що пляшка здавалася порожньою. Повіки

старого ледь помітно сіпнулися. Белокун відкрутив кришку, набрав у рота воду, побовтав між щоками й сплюнув на підлогу. Засолений облизнувся до калюжі

біля столу.

— Я не пам’ятаю, щоб призначав тебе беєм.

— Я тут давно. Це мій дім! — Старий смикнувся й зігнувся навпіл, наче

притиснутий невидимим вантажем. — Доктор Зорг! Він мене обрав. — Гєра

поліз до піджака й витяг ярлик. — Він сказав, що в мене правильне прізвище.

Мій тесть — дід Олечки — був голова. Генерал!

Попри очевидне божевілля Сєрова, Белокун продовжував удивлятися в

запалені очі.

— Дай! Те, що в тебе в руках. — Белокун показував на грубу книжку, яку

стискав старий. Це був великий сімейний фотоальбом.

Очі Гєри спалахнули жахом. Він притиснув альбом до грудей, мить

дивився, наче на дитину, яку мусить відірвати від серця, а потім передав доктору.

— Ти, перегортай сторінки! — сказав він Сфені.

«Аякже, за роки в Дешті книга перетворилася на пресований суєр», —

подумала Сфена й торкнулася обкладинки. Це був старовинний фотоальбом.

Судячи з перших зображень, саме тоді винайшли фотографію.

— Це збирав генерал. Оленька завжди тримала в руках. Мабуть, викинула

у вікно, коли будинок забрав джадал. Щоб не пропав, — схлипнув Гєра.

На перших знімках була зображена мажара в степу. Поряд якийсь саксаул

чи акація. На другому фото — родина колоністів на тлі будівництва: чоловік і

жінка. Вони ще молоді, але мають виснажені, рано зістарені, змарнілі обличчя.

Поряд двоє дочок і високий, надзвичайно худий підліток із довгим носом і

настовбурченими вухами. Його очі майже круглі за масивними лінзами. Під

фотокарткою на звороті значилося: «Родина Густава Зорга, орендарі у Фальц-Фейнів. Ак-Шеїх. 1911. Початок будівництва дому».

— Це доктор Зорг? — здивовано вигукнула Сфена. — Він народився в Ак-Шеїх, як і Мамай?

— Гортай далі.

— Доктор Зорг знав цього генерала Сєрова? Це тому він призначив Гєру

беєм і віддав їм будинок? — не вгавала Сфена.

— Зорг прожив більше, ніж звичайна людина. І пройшов не одну війну.

Але будинки просто так не віддають.

Белокун мав рацію. На наступному фото вони знову побачили знайому

споруду. Стіни звели ще Зорги, але решту добудували кіммеринці. Дах вкривала

руда черепиця, до стін додалися дерев’яні веранди. По центру стояв чоловік у

формі часів другої великої війни. За його лікоть трималася блондинка. Внизу

було підписано «Родину Сєрових в Ак-Шеїх зустрів добротний будинок. Вороги

народу вміли будувати. Але тепер їх не залишилося й сліду. Кіммерик. Травень

1944». Будинок, зруйнуваний скаженим деревом, відрізнявся від того, що вони

побачили на фото, але Сфена не сумнівалася — це той самий.

— Отже, будинок Зоргів спершу належав якимось кіммеринцям, а після

того, як їх вигнали, перейшов Сєровим?

— Він завжди був нашим! — завищав Гєра. — Чорножопі захопили його

незаконно. Генерал відновив справедливість.

— Тихо! — зупинив його Белокун і наказав перегортати.

Наступні сторінки розказували про родину Сєрова. На пенсії генерал

захопився археологією і розрив курган Кара-Меркит поблизу Ак-Шеїх. «До

республіканського музею були передані цінні артефакти з поховання скіфської

цариці Амаги», — значилося в замітці.

«Судячи з усього, не всі передав», — подумала Сфена, розглядаючи фото

онучок Сєрова. Молодша сфотографована в момент повороту голови. Промінь

вихопив золоту доісторичну бляшку, що висіла на її шиї.

— Це моя Олечка, — брудний палець уперся в обличчя старшої.

— А це? — Белокун показав на молодшу. Гєра скривився. Сфена побачила, як у щербатому роті зібралася слина. Він би плюнув, якби так не цінував воду.

— Тамарка. Зрадниця, — просипів бей.

Белокун наказав зірвати весільне фото Гєри та Олі. Під ним вони знайшли

приховане зображення. Молодша онука Сєрова тримала за руку високого

кіммеринця. Біле плаття Тамари розширювалося під грудьми. Але замість

округлого живота на фото чорніла пляма, наче об це місце загасили цигарку.

Внизу гарним жіночим почерком був виведений підпис: «Ахтем — син Номана

Герая, та його дружина Тамара Сєрова».

Поряд була наклеєна ще одна вирізка. «Тіло молодшої онуки генерала

Сєрова знайшли в підвалі в Ак-Шеїх. Незадовго до смерті жінка народила.

Дитина не знайдена. Слідство розглядає версію самогубства, але й не відкидає

скоєння вмисного вкрай тяжкого злочину».

Через сторінку Сфена побачила те, від чого в неї перехопило дух. Вона

впізнала священний почерк доктора Зорга. Все, що до того розказував Гєра, скидалося на вигадку. Хто на допиті не прикривався високим ім’ям? Але тепер

вона на власні очі побачила доказ — доктор Зорг і генерал Сєров справді

листувалися.

— Читай, — важким голосом наказав Белокун.

Вітаю, старий друже. Нехай Двобог береже твій дім. У мене хороша

новина: твій правнук вижив. Ти правильно вчинив, що віддав його до моєї школи.

У ньому тече кров зрадників, і тому йому немає місця у світлому майбутньому.

Але в ньому і твоя кров, а вона солоніша за морську воду. Тому хлопчик

послужить Старшим Братам, як колись його прадід служив їхнім предтечам. Не

сумнівайся, я буду до нього суворим, навіть більше, ніж до інших своїх

вихованців. Я дозволив йому називатися кіммерицьким ім’ям Мамай. Нехай знає, що він напівкровка, нехай цінує милість Старших Братів. Мене тішить, що ти

запам’ятав мої історії і продовжив розкопки Кара-Меркиту. Завдяки твоєму

онуку я знаю, що ти знайшов Колиску, яка колись там покоїлася. Все ж таки

знайди можливість її мені надіслати. У пам’ять про незабутні 1918-й і 1944-й, коли я повернув борг. Твій довіку д. Зорг.

У Сфени запаморочилося в голові.

— То Мамай був правнуком генерала Сєрова? Він вважав цей будинок

своїм?— Тепер ти розумієш, чому Рябов, а потім Талавір так прагнули до нього

потрапити? Це була воля Мамая.

Наступна думка вразила ще дужче.

— Зорг пише про Золоту Колиску. Отже, Сєров надіслав її Зоргу, а потім

Колиску використав Мамай?

Белокун обдарував її повним зневаги поглядом.

— Генерал Сєров так і не надіслав її Зоргу. — Белокун показав на останню

сторінку. Це була заява про крадіжку. Генерал Сєров повідомляв про зникнення

старовинного артефакту — Колиски — і скаржився, що його пограбував учитель

із кіммеринців. Справу так і не розслідували. Менше ніж за рік, генерал помер.

— Про кого пише Сєров? Що за вчитель? — Белокун розвернувся до Гєри.

Гєра тремтів. Бей нарешті усвідомив, що трапилося.

— Так не мало бути. Це наш будинок. Він мав залишитися нам. Олечка так

довго охороняла. Ми стільки віддали. Я привів йому Рябова… Джадал захотів

Талавіра. Я привів і його, але він забрав наш дім. Забрав!

— Хто забрав? Про кого ти говориш? — Белокун навіть перехилився через

стіл і ткнув Гєру в груди, а потім гидливо витер пальця об власний одяг.

— Про джадала! Темного духа, якого генерал притяг до нашого будинку з

Кара-Меркит! — Гєра сповз зі стільця й забився в істериці. Белокун кілька митей

ошелешено за ним спостерігав. Сфена здогадувалася, про що він думає, —

зважує, що корисніше — залишити Гєру в живих чи пристрелити, як скажену

собаку.—Язнаю,хтозможенамдопомогти.

Белокун розвернув здивовані очі. Сфена ледь стримала переможну

усмішку. От коли нарешті знадобилися її знання старовинних ритуалів. Вона

відчинила двері й впустила в намет Тітку Вальку.

***

Відьма зупинилася біля входу. Два сині язики одночасно облизали широкі

губи, а товсті пальці намацали мішечок на поясі. Від кремезної жінки тхнуло

потом і прянощами.

— Хто це?

— Моя Зіниця. — Сфена щосили намагалася не видати, що її заскочив

вигляд шпигунки. До того вони спілкувалися лише подумки. — Вона служить

нам в обмін на ліки для своїх дочок.

Тітка Валька затрусилася, неначе гору желе ткнули пальцем.

— Я попередила про загрозу. Сказала, що Талавір у небезпеці. Одразу

повідомила, — пробасила Тітка Валька й стрельнула очима на бокс з ураженою

жінкою.

Відьма торкнулася западини між ключицями й прошепотіла: «Діво, захисти». Белокун скривився. Дівовірки були для нього майже таким самим

сміттям, як і засолені. А тут два в одному.

— Дешт лютує. Джадал з’єднався з духом із Кара-Меркит, тепер на нас

усіх чекає судний день, — наче навмисно підлила масла в огонь Тітка Валька.

— Ти тут давно? — перебив її Белокун.

— Працювала кухаркою в школі, — кивнула відьма.

— То маєш знати вчителя з кіммеринців. Був тут такий?

— Ні, їм забороняли жити тут. Хіба про Азіза-бабу розказували, що він

колись був учителем.

— Азіз-баба? — Белокун перевів погляд на Сфену.

— Це їхній старійшина. Теж зник. — Вона відчула, як цівка поту скотилася

хребтом.

— Ще один із тих, що ти не можеш знайти?

Нездара. — Белокун кивнув Брату, щоб той підсунув стільця Тітці Вальці, і

жестом запропонував їй сісти.

— А як він тут жив, якщо кіммеринцям було заборонено?

— Не знаю, — Тітка Валька зіщулила й без того заплилі жиром очі, —

якось. Я про це не думала.

Белокун кивнув, наче цієї відповіді було достатньо. Щоб кіммеринцю

попри заборони дозволили жити в Кіммерику, той мав бути корисним владі.

Очільник Станції пройшовся наметом і зупинився біля капсули з жінкою.

— А цю ти знаєш?

— Це офіційна лікарка Ак-Шеїх. — Тітка Валька нервово ковтнула слину

відразу обома ротами.

— Ти знала, що вона втікачка з Матері Вітрів?

— Ні, — тихо проказала відьма й нащось повторила: — Це Ма — офіційна

лікарка Ак-Шеїх.

Гєра, який до того валявся на підлозі й шепотів до себе, наче в нього хтось

був за плечима, неспокійно сіпнувся в бік відьми.

— Що з нею сталося? — Тепер уже Сфена пильніше подивилася на

поранену. У жінки були приємні риси й жодних слідів змін.

— Підірвалася на бомбі Нахімова, — проказав Белокун. — За кілька

хвилин будинок, у якому її знайшли, наче прожив століття. Але це ілюзія. Такі

штуки знаходять у Дешті, — пояснив він у відповідь на здивований погляд

Сфени.— І вона справді працювала на Матері Вітрів? — Сфена торкнулася

прозорої кришки боксу. Це пояснювало увагу Белокуна до жінки, хоч аж така

пильність видавалася перебором. Одразу після Спалахів багато хто не

повернувся на Станцію. Навіть королева амазонок Гікія колись працювала на

Старших Братів. Чим ця жінка була особливою?

— Працювала, — сухо відповів Гавен Белокун. — Ще до того, як я підняв

Станцію в небо. — Він підвівся, обійшов стільця і став збоку від відьми. — Мені

не подобається твоя Зіниця, Сфено. Вона бреше. Приведіть її дочок.

Один зі Старших Братів вибіг із намету. Тітка Валька здригнулася.

Белокун нахилився й зазирнув в обличчя відьми.

— Що ти приховуєш? Що з Матері Вітрів притягла ця вбивця?

— Нічого, — проказала Тітка Валька. Вона була на добру сотню

кілограмів важча за Белокуна, і все одно Сфена відчувала її страх.

До намету завели трьох потвор. Сфена ще ніколи не бачила такого каліцтва.

Сліпі й німі жінки були поєднані кишками, що сходилися в напівпрозорому тілі

кота. Тітка Валька тихо заскавучала.

— Це твої дочки? І їх ти рятувала? Тоді ти маєш мені подякувати, якщо я

дарую їм смерть. — Белокун вихопив в одного з Братів гвинтівку й наставив на

потвор. Сумки з бакасами ударилися об його вузькі стегна. Сфена затамувала

подих. Вона не знала, що буде, якщо її бакаса помре. Чи відреагує манкур? Двоє

Старших Братів стали обабіч відьми.

— Лікарка прийшла в Ак-Шеїх вагітною й народила тут сина, — злякано

проговорила відьма. — Азіз-баба дозволив їй залишитися.

— Як цікаво. І цей син народився засоленим?

— Звичайний хлопчик. Я не думала, що він може бути цікавим Старшим

Братам, — простогнала Тітка Валька.

— Він був незміненим, — раптом із підлоги заплакав Гєра. — Але єдиний

бачив мертву дочку, яку я ношу за спиною.

Очі Белокуна розширилися, він перевів погляд на спину Сєрова, але, як і

раніше, там нічого не було. Він підсів до офіційного бея.

— Розкажи мені про цього хлопчика. Де він зараз?

Гєра подивився на Тітку Вальку. Очі відьми палали, вона подала якийсь

знак бею. Губи Гєри задрижали, але не розтулилися. Сфена здивовано

спостерігала за сценою. Засолені під страхом смерті не хотіли видавати чужого

їм хлопчика.

— Ах так, тоді акт милосердя.

І перш ніж Сфена встигла зреагувати, Белокун вистрелив в одну з дочок

Тітки Вальки.

— Стійте! — заволав Гєра, — Бекир дружив із Ніязі, онуком Азіза-баби. Я

все скажу. Я знаю.

Але було запізно. Тітка Валька, наче розлючена ведмедиця, кинулася в

атаку. Двоє Старших Братів повисло на її плечах. Вона розкидала їх, як дрібних

псів. Гєра все кричав і кричав. Сфена розчула «Золота Колиска» і «діти мають її

знайти», а потім Белокун поцілив у живіт відьми. Він стріляв кілька разів, перш

ніж величезна жінка похитнулася й упала на коліна біля боксу з ураженою.

Мішечок розірвався. Посоловілими очима Тітка Валька подивилася на

квасолини, що з нього вивалилися. Це були боби для ворожіння.

— Смерть. На нас усіх чекає смерть. Боби не брешуть. — Тітка Валька з

останніх сил підвелася й упала на бокс. Старші Брати майже відразу її

відволокли, але вона встигла щось проказати, ніби поранена мала шанс почути

це. «Ще один божевільний акт самопожертви — витратити останній подих на

повідомлення подрузі», — подумала Сфена й перевела зляканий погляд на сумки

Белокуна. Він передав одному з Братів гвинтівку, пересвідчився, що банки з

бакасами не ушкоджені, вишкірився до Сфени, мовляв, я знаю, чого ти боїшся, і

наказав підібрати мішечок відьми.

З його надр дістали зім’яті аркуші. Це було з журналу спостереження за

піддослідним, які використовували на Матері Вітрів. Угорі стояло «Бекир». До

них прикладався малюнок. Вугіллям хтось зобразив хлопчика і старого в темних

круглих окулярах. У Бекира були голена голова, вузькі очі, широкі вилиці й

плаский ніс. Сфені здалося, що вона вже бачила це обличчя. Белокун наказав

підняти Гєру й ткнув йому під носа малюнок.

— Це син лікарки?

— Так. Бекир, — ледь вичавив із себе бей. Його очі бігали з обличчя

Белокуна на мертву відьму.

Очільник Матері Вітрів витяг із нагрудної кишені фотографію і приклав до

малюнка. На обох зображеннях був той самий хлопчик.

— На фото Мамай? — запитала Сфена.

Белокун якусь мить роздивлявся зображення.

Його очі хворобливо блиснули.

— Так. У дитинстві. Ми маємо будь-що знайти цього Бекира.

***

За кілька днів вони перевернули Ак-Шеїх і допитали всіх, кого вдалося

знайти. Окрім Талавіра, Азіза-баби та сина лікарки, зникли онук старійшини

Ніязі та дівчинка Чорна Корова, яку мали принести в жертву богу Спалахів. Не

змогли знайти й Гуль — жінку з аіле Азіза-баби.

Вони реквізували всі запаси води в потвор, прогнали її через свої фільтри, але вода все одно смерділа, а на смак була наче з болота.

Чи не щодня вила сирена, сповіщуючи про наближення суєрної бурі. Вони

ледь устигали ховатися до підвалів. Навіть місцеві виявилися не готовими до

такого розгулу природи. Після особливо сильної бурі, яку потвори назвали

«алотропан», вони знайшли людину-ведмежа пришпиленим до верхівки Дерева

Болю, а одну із закутаних — вмурованою в надгробок. Сфена ще такого ніколи

не бачила. Обличчя жінки стирчало з плити, решта тіла перетворилася на камінь.

Жінка блимала чотирма очима й раз у раз беззвучно відкривала рота, як

викинута на берег риба. Сфена наказала її пристрелити, потім подумала, що

марно зіпсувала кулю. В очах жінки не залишилося нічого людського.

Засолені звинувачували їх у бурях і смертях, адже саме Старші Брати

перервали Андир-Шопай і завадили принести в жертву місцевому божеству двох

дітей. Це, на думку примітивних потвор з Ак-Шеїх, викликало гнів Бога

Спалахів і сприяло перетворенню Дерева Болю на агресивного мисливця. Дерево

атакувало безсистемно й миттєво. Брати днями намагалися пробитися до

порожнин під вирвою, а потім Дерево лише на мить оживало, вдаряло гілкою і

залишало замість людини купу зруйнованої плоті.

Найдужче Сфену дратувала неможливість встановити нормальний зв’язок

із Матір’ю Вітрів. Після Спалахів техніка перестала працювати. На опанування

засолених артефактів із Дешту пішли роки. Але й з ними не було певності. У

Сфени була мушля від рапана з яскравою помаранчевою серединкою. Таку саму

вона залишила на Станції. Ще одну отримала пошукова група, яку вони

відправили за дітьми. Але чи то бурі, чи відстань перетворили зв’язок на

шумовиння моря.

Сфена ще на Матері Вітрів спробувала навчити Руф ритуалу. Тягала до

намету жінок з Ак-Шеїх, але нічого не виходило. Можна було безліч разів

повторювати, що це через тупість Руфі, але правда була в тому, що Сфена не

знала, як це працює. Тітка Валька була її першим і єдиним вдалим контактом.

Можна було подумати, що вона сама схотіла зв’язатися з Матір’ю Вітрів і тому

все вийшло. Сфену розпирала цікавість, що б із цього приводу могла розказати

уражена жінка. Але Белокун тримав її в медикаментозному сні. Повіки жінки

безперестанку сіпалися, наче їй снилися яскраві сни. Для Сфени вона була

загадкою. Матері — жінки, що здатні народжувати, — мали величезну цінність

для Старших, але замість того, щоб пожинати плоди зі свого статусу, поранена

обрала втечу.

— Не дай себе обманути. На вигляд вона простушка. А насправді брехуха

й зрадниця. Той, кого вона видала за свого сина, був украдений із Матері Вітрів,

— пролунав з-за спини голос Белокуна. Наскільки давно він за нею спостерігав?

Чи побачив захоплений вираз, із яким вона розглядала Ма? Сфена ще раз

вдивилася в обличчя пораненої. Хто ж вона була, що їй вдалося щось вкрасти в

Белокуна?

Ад’ютант поставив на стіл перед очільником Матері Вітрів миску з

паруючим пилявом. Рис виблискував від жиру, там були навіть шматочки

справжнього м’яса. Сфена ледь не вдавилася слиною. Вона та інші Старші Брати

вже кілька днів їли брикети із сухпайків.

— Тобі вдалося зв’язатися з пошуковою групою?

— Якщо вірити Сєрову й діти справді пішли в бік моря, не думаю, що нам

удасться з ними зв’язатися. Море глушить усе.

— Мато Дуковач?

Намагаючись не дивитися в тарілку Белокуна, Сфена заперечно похитала

головою.

— Грифони?

— Цар на полюванні. А левиці без нього відмовляються діяти.

— То згодуйте їм когось із засолених. — Белокун занурив пальці в пиляв, узяв жменю й кинув до рота. — Відправ ще одну групу. Я хочу повернути свою

власність. Роби хоч щось, а не придумуй пояснення, чому тобі не вдається!

— У нас проблеми з особовим складом, — проказала Сфена крізь зуби. —

В одного Брата виявлені прогресуючі ознаки суєрного зараження. Передбачаю, що далі процес буде мало контрольованим і захопить інших Братів. Якщо

потвори надумають атакувати, нам буде важко встояти.

— У скількох виявлені зміни? — Белокун відсунув тарілку, наче вона

зіпсувала йому апетит.

— У половини. Це хороший показник як для тижня після спуску. Але є й

погані новини. Не дуже хороші. На Станції зауважили скупчення потвор біля

Шейх-Елі. Тобто… — жінка відкашлялася, — у пішій доступності до Матері

Вітрів, яку ми залишили майже беззбройною. Це було два дні тому.

Актуальнішої інформації не маю. Зв’язок…

— Що ти торочиш про свій зв’язок? Уже всім зрозуміло, що ти професійно

непридатна. Але навіть такій ідіотці, як ти, має бути зрозуміло. Ми мусимо

знайти Мамая й Золоту Колиску. Без цього Матері Вітрів не повернути

колишньої влади та авторитету. Це наш пріоритет.

Сфена хотіла сказати, що про таке треба було думати раніше. Колишній

статус Матері Вітрів поверне лише свіжа кров — нове покоління Старших Братів, а йому — Белокуну — давно пора на пенсію. Двері колихнулися. До намету

залетіло розпечене повітря, а з ним — сморід гнилого м’яса й старого поту.

Безборонно зайшов засолений. Довгі світлі пасма звисали до плечей, маска

для дихання з намальованими зубами затуляла нижню частину обличчя, а халат

ледь тримався на вервечці — так, що виднілися бліді, поточені виразками стегна.

— Менім адім Саша Бідний. — Чоловік торкнувся кулаком лоба, схрестив

руки на грудях, праву випростав уперед у ритуальному привітанні та промовив

прийняте в Дешті славлення Богу Спалахів — «Буаах!». — Я завжди допомагаю

Старшим Братам. Але одна дружина народжувати. Мусив затриматися. Не бачив

вашого прильоту. Щиро прошу.

Чоловік упав на вільний стілець.

На подив Сфени Белокун повторив вітальний жест і всміхнувся потворі.

— Саша Бідний, наш вірний акинджий.

— Так, Саша Бідний. — Засолений радісно кивнув, наче те, що Белокун

знав його ім’я, вже було неабиякою відзнакою. — Я допоміг Рябову дістатися в

Ак-Шеїх. Я завжди допомагаю Старшим Братам.

— Вітаю з новонародженим, — промовив очільник Станції.

Саша Бідний підпалив самокрутку, відчепив від маски трубку й вкрутив

туди цигарку. У наметі запахло полином. Сфена намагалася не дивитися на голі

ноги засоленого. Халат ледь прикривав промежину.

— Дякую. Він мертвий. — Саша кинув оком на Сфену. — Жінки Дешту не

народжувати. Майже всі. Порожні. Як ця глина.

Сашу Бідного завербували Старші Брати ще до Спалахів. Спершу він

воював проти Двобога і його послідовників, а потім, коли Старші Брати почали

перемагати в Кіммерику, так само завзято боровся проти своїх колишніх братів

по зброї.

— Несповідимі шляхи Двобога, — промовив Белокун, розвів руками й теж

подивився на Сфену, наче вона була відповідальною за безпліддя всіх жінок. —

Із цим усюди не дуже.

— Несповідимі, — погодився акинджий і втягнув у трубку повітря.

На мить запанувала тиша. За стінами продовжувалися спроби випалити

Дерево Болю. У намет долинали хлопки вогнеметів і стогони тих, хто вже

потрапив під важку руку скаженої рослини.

— Краще вам лишити ту потвору. Без джадала дурна. Багато людей

покладете.

Белокун кивнув, але промовчав. Він чекав, з чим прийшов акинджий.

Сфена мимовільно оцінила його витримку. Від звичної зневаги до засолених не

залишилося і сліду. Лише зверхність, як і годиться очільнику Матері Вітрів.

— Ви шукаєте хлопчика. — Саша примружив обведені чорним очі. Він не

питав, лише стверджував. — Я його знайду.

— Я вже відправив своїх людей на його пошуки. Нащо мені ти?

— Бо їх зжер Дешт. Це вам. — Саша витяг із глибин халата частину

клешні ракоскорпа, у яку була затиснута ліктьова кістка людини, і жетон

Старшого Брата. Белокун ледь помітно здригнувся.

— Подарунок, — ображено видихнув Саша Бідний і продовжив

пояснювати: — Ти маєш костюми. Не знаєш Дешт. Мато Дуковач, грифони не

полетять туди. Море близько. Я приведу.

Белокун подивився на кістяки й потер перенісся.

— Чого ти хочеш за те, що приведеш хлопчика?

— Жінку.

— Цю? — Белокун здивовано розвернувся до Першої Зіниці.

Саша Бідний обвів Сфену довгим поглядом. Щось у масці клацнуло, а

повітря ритмічно зарипіло. Саша засміявся.

— Ні, — зневажливо кинув він. — Іншу. Здатну родити незмінених. Зі

Спалахів бачив лише одну таку. Знайшов у Дешті. Привів сюди. Вона принесла в

череві дитя й тут народила. Тепер вона в тебе. Віддай. — Саша Бідний показав

на бокс із пораненою.

— Ти говориш про вашу лікарку? То це ти знайшов її. Ха! Несповідимі

шляхи. І новий знак від Мамая. Хто ще був з лікаркою, коли ти привів її в це

селище?

«Новий знак від Мамая», — останні дні Сфена чула цю фразу занадто

часто. Божевілля, що відбувалося навколо, Белокун вважав посланнями від

зниклого вченого. Альбом Гєри Сєрова, фото сина лікарки, зруйнований дім в

уяві очільника Матері Вітрів були суцільними знаками від Мамая. А те, як він

запитав, хто ще був з пораненою лікаркою, означало одне, — Белокун добре знав

її історію. На відміну від Сфени.

Сашині очі перетворилися на щілини. Сфена застигла в очікуванні.

— Інша жінка, — промовив акинджий. — Теж народила, померла. Дитину

забрали західні засолені. Закон Дешту. Мусиш віддати, щоб отримати. То як? Я

приводжу хлопчика, ти віддаєш Ма?

Сфена не розуміла, чого Белокун зволікає з відповіддю. Дикун мав рацію: лише акинджиї могли знайти хлопчика. Цим потворам немає рівних у виживанні

в Дешті. Треба скористатися маніакальним бажанням засоленого мати дитину.

«Хоча яка там дитина, на нього й дивитися огидно», — подумала Сфена.

— Він незмінене дитя, — сказав Саша Бідний, набиваючи ціну своїй

пропозиції. — Суєр не має над ним сили. З ним така сама дівчинка. Це дуже

цінний товар. Багато засолених захоче їх отримати. Белокун може не встигнути.

Очільник Станції присунув до себе коробку з вологими серветками, обережно витяг одну й протер долоню.

— Приведеш хлопчика, віддам тобі жінку, — проказав Белокун і

простягнув руку. Сфена вже знала, що буде далі. З чортовими потворами

можливий лише один договір — кривавий. Саша Бідний взяв уламок клешні

ракоскорпа, гострим, як лезо, вістрям розсік шкіру на своїй долоні, потім на

долоні Белокуна й стиснув обидві, підтверджуючи угоду. Цієї миті на тумбі біля

Сфени завібрував рапан, табором розлігся сигнал. Сфена ще думала про те, чи

пов’язані ці події, коли намет розірвала гілка.

Саша Бідний та Белокун гепнулися на землю. Колючка впала на стіл між

ними. Знадвору долинули крики, клацання затворів і запах напалму. Коріння

знову почали випалювати. Дерево зашипіло й прибрало гілку.

— Облиште його, — порадив Саша, роздивляючись діру в наметі. — То ми

домовилися?

— Домовилися. — Белокун підвівся і з огидою подивився на порізану руку.

Його погляд свідчив, що він уже підраховує, скільки суєру та інших хвороб йому

дісталося з кров’ю акинджия.

Коли Саша Бідний вийшов із напівзруйнованого намету, Белокун кивнув

Сфені. Вона схилилася біля поваленої тумби й притулила до вуха рапан. Її

обличчя набуло кольору парадного кітеля Крука.

— Що там? — майже закричав їй у вухо очільник Станції.

— Це Мати Вітрів. Нас атаковано.

Битви богів. Народження Двобога. 1918

Лєканя викрутив зірку з кокарди й подивився в небо. Над головою

пропливали білі хмаринки. Весняне сонце щипало за спітнілу шкіру. Степ буяв

зіллям. Пахло полином, кермеком і десятком інших трав. Їх уже за кілька тижнів

змете безжальний травневий жар. Він вирвав тюльпан і зазирнув у квітку. Біля

патичка дзижчала бджола. Лєканя ще покрутив тюльпан, а потім із силою

стиснув пелюстки. Найсильніший той, хто здатний вчасно зрозуміти, що

відбувається. Бджола не зрозуміла. А от йому вдалося. І якщо він зможе

вибратися з Кіммерику, то щастя завжди буде на його боці.

Направду, йому й тут було непогано. Він одним із перших відгукнувся на

поклик нової влади. Пробрався на корабель і поплив до Севастополя. А там

Сєнька Немич підбив його їхати до Гизльова — встановлювати нову червону

владу. І це були найкращі дні його короткого життя. Родина Немичів тримала

місто в руках. Лєканя згадав, як реготали червоноармійці, коли офіцерська

шобла булькала з облавка. Антоніна, сестра Сєньки, любила різати панські вуха

й носи. Була геть навіженою. Лєканя відчував, що на деяких фотокартках поряд

із нею краще не світитися. Він любив тиху роботу. Допомагав Сєньці рахувати

контрибуцію. Наглядав за своїми. А тому й зорієнтувався одним із перших.

Коли до Кіммерику увірвалася німчура, Сєнька вирішив їхати до Перекопу

боронити червону владу. Лєканя, звісно, поїхав із ним. Гизльов уже палав. З

півдня доходили чутки про звірства кіммеринців. Жовто-блакитні під проводом

полковника з дивакуватим ім’ям Болбочан уже зайняли Сімферополь.

Залишатися на місці не мало сенсу, але й битися на вузькому перешийку Лєкані

не хотілося. Сєнька може скільки завгодно казати, що правда на їхньому боці, а

тому вони переможуть. Але Лєканя вирішив перечекати. Виграє той, хто швидко

реагує.

Сусідня квітка знову задзижчала. Хлопець уже підняв руку, щоб знищити

чергового шкідника, коли до нього долинув слабкий крик. Він вивчив мапу й

знав, що забрів у глухі місця. Неподалік було селище німецьких колоністів. А ще

далі — зерновий порт Сари Булат. Туди йому й треба. А далі рукою подати до

Одеси.Звук зацікавив. У ньому був біль і разом із тим надія. Лєканя розсунув

трави. Високо в небі крикнув орел. Лєканя озирнувся. Ні душі. Він підібрав

рушницю, любовно торкнувся експропрійованого парабелума. «Крик — це ж не

пальба», — розсудив Лєканя й пішов стежкою. У цьому місці над морем

вивищувалися глиняні обриви. Внизу вони закінчувалися вапняними плитами.

Хлопець зазирнув за край. Прямо під ним тягнулися кілометри піщаного берега.

Але знову ні душі. Лєканя стягнув кепку й витер лоба. І тут, наче за командою, під ним пролунало тягуче виття. Хлопець здригнувся, припав до землі, звісився

над урвищем і не повірив своїм очам. Уступ, на якому він лежав, був із

суцільного карсту. У прямовисній плиті під ним чорніло кілька вікон. «Сховища

контрабандистів», — зрадів Лєканя. Вікна були десь посередині височенної

стіни. Тепер він точно знав, що крик лунає саме звідти. «Якщо там є люди, то в

них мусить бути їжа, а може, і човен», — подумав хлопець. Він почухав

потилицю. Залишалося вирішити, як вони залазять у те пташине гніздо. У

пошуках сходів чи драбини Лєканя ще дужче звісився зі стіни. Сухостій врізався

в груди. Камінці осипалися. Злякана ластівка вилетіла з невидимої дірки. Ще до

того, як Лєканя встиг роздивитися постать унизу, він вихопив парабелум.

— Стій, де стоїш, стрілятиму!

Хлопець, який ховався в тіні, звів руки й розвернув до Лєкані червоне від

сонця обличчя. Він був худий і високий, мав біляве волосся й настовбурчені вуха.

Очі затуляли масивні лінзи.

— Не маю зброї, до вітру ходив. — Хлопець задер голову й посміхнувся

широкою щербатою усмішкою. Лєканя вирішив, що сам хіба на кілька років

старший за нього. А Лєкані за місяць мало виповнитися шістнадцять.

— Чиїх будеш?

— Тутешній, — наче випльовуючи тверді звуки, проказав хлопець.

Лєканя аж звів брови, щоб зрозуміти сказане.

— А чого гуториш, як не наш?

— З колоністів.

— Німець, значить. — Лєканя поклав пальця на гашетку й примружив

одне око. Знав він тих німців. Батю на війні порішили, клята контра.

— Німець. Але свій. — Хлопець здавався спокійним. Лише посмішка

зникла. — Зброї не маю. Але в мене є вода і хліб. І човен.

Ці слова змусили Лєканю замислитися.

— А в печері в тебе хто?

— Баба, — знову оголив довгі білі зуби німець.

— Баба? Жонка твоя? Чи де кобилу потєшитися вмикнув? — несподівано

для себе Лєканя відчув, що йому подобається ця капловуха каланча. У його очах

було щось знайоме.

— Просто баба. Сам подивися. Праворуч від тебе камінь. Під ним лаз до

печери. — Німець стрясонув піднятими догори руками.

— Немає дурних. Ану дерися сюди, щоб я тя бачив, а тоді вже й на бабу

твою подивимося. І гляди мені: побачу мухльож — вгачу кулю проміж очей. Я з

парабелушки з десяти кроків тобі у веснянку над лівим оком поцілю.

Колоніст кивнув і швидко, наче павук, подерся стіною, чіпляючись за

хитро приховану контрабандистами драбину. Лєканя аж ахнув, коли з провалля

вистрибнула біла рука. Зблизька хлопець був ще вищим і ще тоншим. Одягнутий

у брудну гімназіальну форму.

— Як тебе звати, колоністе?

— Герман Зорг, — сказав хлопець і простягнув довгу руку. — Гімназист, приїхав до своїх на побудку. А ти хто будеш?

— Червона сила революції, от хто я. Шуруй, Гєрманіє, — тільки і сказав

Лєканя, дулом показуючи на камінь.

Хлопець відсунув камінь і відкинув дерев’яну ляду.

— І щоб я тебе бачив!

Унизу виявився круглий лаз, наче видовбаний у вапні колодязь. Герман

витяг мотузку й поліз у діру. Лєканя закинув рушницю за плечі, пістолет

застромив за пояс і поліз за гімназистом.

До землі було щонайбільше два аршини. Лєканя вже приготувався

стрибнути й витягти парабелум, коли довгі руки вчепилися в його штани й

щосили потягнули додолу.

— Ах ти контра! — заволав Лєканя і спробував хвицнути ногою. Він досі

тримався за мотузку. Але Герман був чіпкий. Він повиснув на хлопцеві.

Лєканя відчув, як мотузка впивається в шкіру, і зробив єдине, на що був

спроможний. Відчепив долоні й мішком упав на Германа. Билися вони недовго.

Гімназист був явно не готовий до звіриної люті вихованця церковно-приходської

школи села Журноково Грязовецького уїзду Вологодської губернії. І тієї миті, коли Лєканя відчув кров супротивника на зубах і вже наготувався святкувати

перемогу, знову закричала жінка. Цього разу з такою тваринною силою, що

хлопці заклякли. Луна розкололася об стіни. Лєканя відпустив вухо Германа, а

той розтиснув кулаки.

— Що з нею? — запитав Лєканя.

— Народжує, — чомусь пошепки відповів Герман.

На підлозі у великій карстовій печері лежала жінка. Дві темні коси

вибилися з-під хустки. Одяг та обличчя вказували на те, що вона кіммеринка.

Величезний живіт, здавалося, притиснув її до підлоги. Коли її відпускав біль, жінка намагалася звільнити руки від пут. Лєканя подумав, що її плечі от-от

вивернуться. Трохи вище на камені стояла чудернацька фігурка. Бовван мав

великі груди й вивалений живіт. Поряд лежали сухі трави та недогарки свічок.

«Якесь поганське капище», — подумав Лєканя і ледь зупинив себе, щоб не

перехреститися.

Герман поринув у споглядання з жадібною цікавістю. Здавалося, він забув

про Лєканю і його пістолет. Він наблизився до жінки, застиг навприсядки й

витягнув шию. Лєканя закляк поряд.

— Ти диви, як її підкидає. У мене око вірне, сама не розродиться. Чи

пристрелити, щоб не мучилася? — пожартував борець за революцію.

— Ні, ще рано, — серйозно відказав Герман.

Лєканя роззирнувся. Печера не була дикою. У багатьох місцях виднілася

кладка. Стіни вкривали дивні малюнки й написи. За вікнами шуміло море.

«Цілком придатний сховок, якби не жінка й цей божевільний», — подумав

Лєканя.

— А хто вона?

Тепер уже точно було зрозуміло: жінка не його дівка й не мати.

— Баба, — вкотре пробелькотів німчура і, коли Лєканя вже вирішив йому

двинути, додав: — але незвична. Я повертаюся додому з надією знайти папіньку

й матінку, а там нікого. А на нашу недобудовану хату брудний кіммеринець уже

дах лагодить. Казали, що він приїхав вартувати курган, щоб звідти не видерлися

злі духи. Є такий за п’ять верст від нас. Кіммеринці вважають його святим або

чаклуном. Їх, дикунів, важко зрозуміти. Але я бачив, як вони падали перед ним

на підлогу. Наче щури. Фриц із батькової мануфактури чув, як його називали

нащадком ханського роду. А це жінка його. Стара бонна сказала, що вона точно

відьма й носить у собі поріддя диявола.

— Ну а ти, Германіє, нащо її сюди притяг? Помститися за відібраний

фатерлянд? — Лєканя остаточно переконався, що Герман, хоч і німчура й

напевно буржуй, але таки свій. Бо теж не терпів кіммеринців.

— А тобі секрет можна довірити? — замість відповіді запитав Зорг і, як

пугач, кліпнув великими круглими очима.

— Ага, — відказав Лєканя, а сам подумав: «Яйця виїденого не вартий

секрет, який можна першому-ліпшому розбовкувати».

Гімназист відійшов до стіни й підняв пузатий мішок. Очі Лєкані загорілися.

Контрибуцію він любив. Але вже наступної миті зневажливо сплюнув. Мішок

був завеликий як на гімназійного дрища. Зорг витяг щось схоже на корито з

ніжками. Боки конструкції вкривали золоті пластини з написами кіммерицькою.

— Що це? — розчаровано запитав Лєканя.

Подумки він уже обідрав і зважив золото. Набиралося щонайбільше три

унції. Краще вже попа общипати.

— Колиска. Чаклун, чоловік цієї, з могильника

дістав, — Герман кивнув на жінку. — Я ніч не спав, щоб побачити. Тіло

так задубіло, що на ранок не зміг до вітру сходити, так під себе й надзюрив. Але

воно було того варте. Що вже той чаклун виробляв: пісні співав, у бубна бив, зілля палив. Усе, щоб дух із могильника за колискою в наш світ не проліз.

— І де тепер той чаклун? — Лєканя про всяк випадок роззирнувся.

Бракувало отримати по лобі із засідки.

— Мужики пришибли, — сказав гімназист. — Я їм розказав, що він на

могильнику чудив, от вони й розізлилися. І хату його спалили. Він же з буржуїв.

— Праведний гнів пролетаріату? Розумію, — похитав головою Лєканя. —

А не міг ти щось цінніше, ніж цей нічний горщик, захопити?

Жарт не вдався. Від колиски віяло холодом. Дерево було старе й ледь

трималося купи. Подекуди виступила сіль, наче воно довго пролежало в морі.

Під новими золотими пластинами темніли бронзові накладки з прадавніми

малюнками. На золоті ж блищала кіммерицька в’язь.

— Це він прикрасив і закляття понаписував. У кіммеринців є легенда про

Золоту Колиску. Той, хто нею заволодіє, отримає Кіммерик. Видно, чаклунові не

сподобалася червона влада, от і вирішив вирити.

— Видно й тобі, німчуро, не дуже подобається. Колиска тепер у тебе? Хоч

не бачу, щоб ти став царем цієї землі. — Лєканя буцнув гімназиста під ребра.

Його дужче цікавило, чи залишилося золото в могильнику, але нехай і Германія

не розслабляється. Зорг зіщулився й порачкував. — Не сси, я в казки не вірю.

Звичайна колиска, хоч і давня.

— Це тому, що ритуал не завершений! Щоб Колиска запрацювала, у неї

треба покласти новонароджене дитя.

Як за сигналом, жінка заревіла. Живіт здригнувся. Породілля затиснула

косу між білими зубами. Білки почервоніли від напруги. Спина вигнулася. На

мить Лєкані здалося, що стіни затремтіли у відповідь. Він навіть звів гашетку.

Зорг жадібно сковтнув і витяг маленького ножика. Явно не для Лєкані.

— Хочеш покласти до Колиски немовля? І що — вбити? — аж присвиснув

Лєканя. Ото був би женішок для Антоніни Немич.

— Ну не колискові ж співати? От тому я сюди її і притяг. З науковою

метою. — Герман Зорг облизав губи. Лєканя втупив погляд у жінку. Вона

вчепилася руками в коліна, широко розвела ноги й закричала. Лєканя на мить

затулив вуха. Але очей відвести не зміг. Почулися хлюпання й тихий стогін

жінки.— Його звати Номан! Номан. Захисти, велика мати Албасти! — закричала

породілля і знепритомніла.

Герман підвівся і підійшов до жінки. Її спідниця заворушилася. Лєканя

подумав, що дитина, якщо жива, має закричати. Герман нахилився, щоб

відкинути закривавлену тканину, і цієї миті в печері стало темно. З вікна

зістрибнув якийсь велет. Лєканя встиг побачити довге сплутане волосся, червоні, наче жарини, очі та обвислі груди, які потвора закинула собі на плечі.

Жінка, наче величезна мавпа, побігла підлогою, штовхнула гімназиста, зиркнула на Лєканю й обнюхала породіллю. Та не ворушилася. Тоді чудовисько

виплюнуло їй в обличчя якісь слова, схопило дитину й вистрибнуло у вікно.

Лєканя підбіг і подивився вниз. Потвори ніде не було. Сонце вже торкнулося

обрію. Тіні в западинах стали темнішими. Лєканя вирішив, що саме час

ушиватися. Чесному борцеві за революцію немає чого робити в бісівських

казематах. Нехай німчура дає раду з тілом. За його спиною щось заворушилося.

Породілля знову вигнулася. Тепер у ній з’явилося щось нелюдське.

Здавалося, уся вона вивернулася під неприродним кутом. Очі налилися кров’ю.

Язик вивалився, а зуби стали довгими й гострими. Плечі викрутило в інший бік.

Жінка сіпнулася, міцні пута розірвалися. Лєканя побачив, як розійшлася шкіра

на її зап’ястках.

Жінка випростала руки, схилила голову й пішла на Германа. Лєканя ступив

крок. Волосся на його голові заворушилося. Десь позаду висіла мотузка. Він не

збирався гинути під кігтями потвор. Поки вона зайнята гімназистом, у нього є

кілька хвилин, щоб видертися нагору. А далі він знайде вихід.

— Допоможи! — прохрипів Зорг. Одержима осідлала хлопця. Між його

шиєю й зубами залишалося не більше, ніж лікоть. А потім мертва жінка

розвернула до Лєкані страшне обличчя. Він витяг парабелум і відчув, як

тремтить його рука. Хлопець набрав у легені повітря й випустив у її обличчя всі

вісім куль.

Через двадцять років, коли він власноруч каратиме ворогів народу, перед

його очима стоятиме це потворне обличчя. Його руки вже не тремтітимуть.

Печера наповнилася димом і запахом пороху. Вуха наче заклали ватою.

Постаті перетворилися на тіні у воді. Герман, як риба, закривав і відкривав рота.

Коли в печері стало ясніше, вони побачили мертву жінку з продірявленим

обличчям.

Лєканя байдуже копнув тіло й обережно виглянув із вікна. Потвори з

обвислими грудьми не побачив.

— Усі вісім рівно в ціль, — проказав Герман. Він не зводив очей із мертвої

й, мабуть, не відчував болю. На його худих грудях уже набубнявіли кров’ю

подряпини від кігтів потвори, яка забрала дитину.

— А ти не вірив, що я стрілок, — сплюнув Лєканя. До цього дня йому

жодного разу не вдавалося влучити. Хотілося пити й нюхнути тютюну. — Три

унції віддав би за понюшку, — сказав Лєканя й підняв Колиску. — Ти мені

винен, Германіє. Стільки свинцю на твою бабу перевів.

— Так, — простогнав Зорг, схопився за груди й гепнув на підлогу.

Лєкані самотужки довелося відтягти мертву в куток і закидати її шкурами.

У печері знайшлися хліб, головка овечого сиру, пів мішка яблук і торба із

сушеним кизилом. А найголовніше — джерело з водою. Лєканя наповнив свої

фляжки й бурдюк колоніста, а потім налив на голову Герману. Коли гімназист

прийшов до тями, Лєканя розщедрився на ковток самогону.

— Я теж піду до червоних, за ними — сила. По тобі бачу, — прогугнявив

осоловілий Герман. Лєканя ковтнув, скривився і подивився на Колиску. Язики

вогнища, яке вони розпалили посеред печери, виблискували на окованих

золотом боках.

— Як думаєш, — замислено проказав Лєканя, — якщо потвори існують, то, може, і бог є?

— Гм, — гмикнув Герман. — Не знаю щодо старого бога, але вся ваша

революція породила нового. Йому я і служитиму.

Вони ще кілька годин пили самогон. Із криком «дайош революційну

справедливість» Лєканя надзюрив у Золоту Колиску. Герман заливався реготом, але повторювати не став.

На світанку вони витягли зі сховку човен. «Якщо пощастить, — думав

Лєканя, — зранку пристану до острова Джарилгач. Або сховаюся на якійсь іншій

мілині. Сєнька Немич добре знав ці води. Колись цим шляхом водив

контрабанду до Одеси, то й Лєканя не пропаде. Тільки що з цим? Пристрелити

німчуру чи лишити?» Хлопець закинув рушницю й обернувся до Германа. Рука

так і свербіла.

— Ти мене порятував. Герман Зорг такого не забуває, — торочив німець.

— Я б і дім тобі свій віддав, але тепер там чорномазі кімри. — Колоніст

захихотів. Гострі худі плечі сіпнулися, хлопець схопився за груди, притримуючи

нашвидкуруч прив’язані бинти. — Краще вже тобі, ніж їм.

«Один хєр пристрелять. Таким малохольним довго не ходити», — подумав

Лєканя і відштовхнув човен.

— Як тебе хоч звати? Скажи! — гукнув навздогін Зорг. — Може, таки

колись віддячу? У нас у Кіммерику кажуть, що борги треба віддавати.

— Іван я, Сєров. А так-то Лєканєю кличуть, — помахав рукою він. —

Бувай, Германіє!

Небо на обрії почервоніло. Скелясті урвища теж змінили колір. Йому

здалося, що в темному вікні блимнуло світло. Німець усе ще стояв на березі, наче хотів пересвідчитися, що Лєканя відплив.

«А коли мені щось від тебе знадобиться, то я сам прийду й заберу. Не дуже

розкидайся обіцянками», — про себе додав Лєканя й подивився в човен. У

глибині, поряд із іншою контрибуцією, лежала розбита Золота Колиска. Від неї

досі тхнуло сечею. Він і сам не знав, чого її захопив. Але якщо гімназист має

рацію, якщо просто зараз народжується новий бог, то йому схочеться отримати й

цю землю. Лєканя закрив колиску дранкою й розвернувся в бік моря.

Талавір. Пробудження

Талавір розплющив очі й подивився на сухе скорчене дерево над своєю

головою. Сонце сідало. У довгих тінях гілки нагадували пальці, ладні вчепитися

йому в обличчя. Ледь помітний вітерець погойдував клаптики тканини, кістяні

та залізні брязкальця, що увішували мертву крону. У гілках, наче величезний

кхартал, сидів Рябов. Не зважаючи на те, що Талавір дізнався правду про Шейх-Елі і своє походження, М-14 продовжував приходити. Талавір бачив його краєм

ока як тінь, темряву, що чаїлася в кутках, перед тим, як він засинав чи відразу

після пробудження. Рябов постійно щось беззвучно шепотів, але Талавіру все

ніяк не вдавалося почути слова.

— Чого ще ти хочеш? Ми ж усе з’ясували? Ти хотів убити не мене, а

потвору, на яку я перетворювався. Ти не винен, скоріше вже я. Кожен після

Шейх-Елі став іншим, але чомусь тільки я — живим м’ясом.

Талавір намацав камінець і кинув у тінь. Він не очікував стільки шуму від

власних рухів. До нового тіла ще доведеться звикати. Талавір обмацав обличчя, торкнувся грудей і подивився на ноги. Ні, це був не сон. Від костюма Старших

Братів залишилося саме шмаття, мотлох із джадала прилип до шкіри. Замість

манкура в лобі стирчала золота бляшка Ханум. Інша, знята з Рябова, прилипла

біля серця. Навколо неї в груди вп’ялися тріски чорного від часу дерева.

Подекуди на них проступали вкраплення золота, бронзи чи залишки металу, вкритого червоною емаллю. Таку фарбу він бачив на зірках, якими

нагороджували предтеч Старших Братів.

Руки Талавіра вкрилися металевими уламками. При спробі відірвати

бронзовий наконечник виступила кров, а шкіру прошив біль: брухт став

частиною його тіла. Крізь укриті залізними латами пальці Талавір поглянув на

гілки. Рябов зник.

Біль у м’язах нагадав про події минулого дня. Гуль змусила його йти до

заходу сонця, хоча штольня, із якої він виліз, вивела його далеко від Ак-Шеїх.

Синьошкіра сказала, що йому неймовірно пощастило натрапити на

мандрівний колодязь.

— Айгюльське джерело. Мандрує Дештом. Важко знайти. Але Гуль —

молодець. Тамариск. Чує воду. — Гуль показала дві зігнуті під кутом гілочки

тамариску. — Азіз-баба дав. Гілочки знайшли колодязь і тебе. Ще й колодязь був

сухий. Тобі двічі пощастило.

Талавір згадав, як вчепився в мотузку, що йому скинула Гуль, а коли

піднявся нагору, побачив, що земля на дні штольні зволожилася. Іноді

мандрівний колодязь наповнювався водою, але переважно на дні з’являвся

смертоносний чистий суєр.

На запитання, навіщо старійшина її відправив, вона спародіювала

тріскучий голос Азіза-баби: «Він там. Побачиш. Мусиш, Гуль. Без тебе в Дешті

пропаде. От я й пішла». Старійшина відправив Гуль його врятувати, але Азіз-баба сам хотів, щоб Талавір зустрівся з джадалом. Хіба старий знав, чим усе

обернеться: два духа зустрінуться в голові Талавіра, але що далі?

Талавір роззирнувся. Пам’ятав, що напередодні ввечері вони розбили табір

у невеликій улоговині. Це була несподівана зміна рельєфу посередині суцільного

рідного Дешту. Розтріскана земля на дні заглиблення свідчила про те, що тут

колись бігла вода. Під мулом ховалися розбиті бетонні стіни каналу. Отже, улоговина колись була частиною великої зрошувальної системи, що опоясувала

північний Кіммерик. Старий мул був усіяний дрібними кістками піщаних риб, як

їх називали місцеві. Ці напіврослини-напівтварини мешкали в піску з особливо

високою концентрацією суєру. Зовні нагадували великих тарганів, і не було в

Дешті кращого пального, окрім хіба сушеного кізяка, як кістки піщаних рибок.

— Очуняв? — рипнув голос у його голові. Від несподіванки Талавір аж

присів. Нова «шкіра» неприємно заскреготала. Голос уперше був таким чітким.

— Тепер нарешті ти й зовні той, хто всередині, — зібрана з лайна купа. —

Жінка розреготалася.

— Тарг дозволив тобі говорити? Може, і з клітки випустив?

— Наші стосунки не твоя справа, — образилася жінка.

Талавір згадав темну кімнату, клітку й скалічене обличчя жінки.

— Як тебе звати?

Відповіді не було.

— І як це розуміти — торочиш без упину, коли не треба, а як треба, мовчиш?

Талавір згадав прохання Тарга, малий виявився не таким злим, як

змальовували джадала. Він навіть Рябова вбив не з люті, а через помилку. Може, і відьма має своє бажання. Хоча Талавір сумнівався, що з нею буде аж так просто.

Він відчував, що жінка померла переповненою пристрастями та незавершеними

справами.

— Може, спробуємо домовитися?

— І про що мені з тобою торгуватися?

Вередливий тон жінки підтвердив здогад Талавіра.

— Ти сказала, де шукати Золоту Колиску. Але чому я маю тобі вірити?

Мені все життя брехали. Може, і ти хочеш, щоб я, наче жеребець, доніс вас до

тієї Албасти, а потім ви перетворите мене на мишу чи «живе м’ясо» — так, що

навіть Белокун не складе назад докупи?

У голові пронеслася шалена думка: що, як він говорить сам із собою, а

духи — лише вибрики Дешту, симптоми божевілля?

— Моє ім’я — Амага, і ми реальні, — наче відповіла на його невисловлене

питання відьма.

— Ти можеш чути мої думки? — це було неприємним відкриттям.

— Як крик набридливого жирного мартина, якому хочеться скрутити в’язи, щоб він нарешті замовкнув. І так, я б хотіла перетворити тебе на смердючу

калюжу, з якої ти виліз, але, на жаль, ми з тобою пов’язані. Албасти — чаклунка, уміє відповідати на питання. Ти маєш її знайти, і вона розкаже, де ця клята

Золота Колиска, яка вам так далася, а ще звільнить від нас. Уявляєш, яка удача?

— Тарг теж так вважає?

— Як я, він із тобою говорити не може. Доведеться повірити моєму слову.

Після зустрічі з джадалом дух відьми відчувався як окрема особистість у

голові. Іноді Талавір відчував, як вона дивиться його очима, ніби зазирає у вікно.

Але, як і у випадку з манкуром, коли йому вдавалося зазирати в думки Белокуна, він спостеріг дещо дивне.

— Чому ти боїшся цього золота? — Талавір торкнувся лоба, а потім серця.

Він потребував підтвердження здогадок.

Амага незадоволено заскрипіла, але все ж відповіла:

— Вони зачакловані.

— Брешеш, — задоволено вигукнув Талавір. — Я теж можу читати твої

думки. Або принаймні відчути, коли ти кажеш неправду.

— Добре-добре, брудний ти довбню. Вони зроблені із золота, яким було

обкладене тіло Тарга.

На коротку мить перед очима Талавіра вибухнула картинка: дівчина

заливається сльозами перед соляною мумією хлопчика. Чиїсь грубі руки клеять

на мертву плоть золоту фольгу. А потім видіння обірвалося. Марево передала

йому Амага. Це був її спогад. У ньому ж промайнула чорна деревина, що тепер

приросла до його грудей. Це була частина Золотої Колиски, у яку поклали

зміненого Тарга.

— Тарг — твій брат? Ти не можеш поговорити з власним братом? —

розсміявся Талавір.

— Не твоє діло, — огризнулася відьма.

І Талавір був готовий із цим згодитися. До часу йому було на руку те, що

духи не могли спілкуватися одне з одним. Він знав бажання кожного, і вони не

збігалися. Талавір відчував, що Амага би оскаженіла, якби про це дізналася.

— Пообіцяй, що Албасти відповість на мої запитання і що я вийду від неї

живим.— Хитрий смердючий мужлан, — просипіла Амага, на мить замовкла, а

потім через силу видушила: — Обіцяю.

Вона сказала правду, і перш ніж Талавір встиг розпитати, де шукати ту

Албасти, Амага сховалася до глибин його розуму зализувати рани.

Брязкальця затремтіли. У просвіті між гілками з’явилося синє обличчя Гулі.

— З ким говорити?

Вона, як змія, витягнула шию і покрутила головою. Сотні кісок розлетілися

бризками. Жінка пересвідчилася, що нікого немає, і показала на плоди, що

назбирала в поділ сукні. Гуль була надзвичайно задоволеною. Вона задерла

сукню так високо, що було видно стегна. Ліве стегно прикрашало кругле

татуювання зі змієногою жінкою.

— Їжа? — запитала жінка, запрошуючи пообідати.

Талавір невпевнено кивнув. Синьошкіра всміхнулася і показала на вхід до

великої, у людський зріст, труби на протилежному боці каналу. Колись звідти

текла вода. Усередині труби смерділо болотом і цвіллю. Дальній кінець був

завалений камінням. Метал у місцях, куди не сягало сонце, брижився і

переливався. Лише коли очі звикли до темряви, Талавір зрозумів, що нарости

живі. І саме їх Гуль зібрала в сукню.

— Це бьосєк. — Гуль витягла з подолу слизьку істоту з двома кінцівками й

продовгуватим крапчастим хвостом. Слимакоподібна істота мала два ока, кожне

з яких містило по кілька зіниць. — На смак бе-е, але їсти можна. — Гуль

відірвала бьосєка від стіни і з задоволенням чвиркнула. Вона їла їх сирими й

здивовано зиркнула, коли Талавір розвів вогнище й спробував підсмажити. Але

й після вогню туша залишилася слизькою та неапетитною. Талавір проковтнув

кислу слину, змусив себе відкусити й неочікувано здивувався. Якщо не дивитися

й не нюхати, можна уявити, що це варені креветки. Вони тамували спрагу.

— І куди ти мене ведеш? — Талавір намагався не дивитися на бьосєка в

роті Гулі.

— Подалі від Ак-Шеїх. Азіз-баба казати не дати тобі вмерти в Дешті. Далі

ти сам розберешся. Бо там було таке! — Гуль заходилася знову повторювати

історію про напад на селище. — Приземлилися Старші Брати. Таке почалося. Усі

бігають. Бум-бум! Крики. Жива Віра — геп! Упала, ноги догори. Встати не може,

— зареготала Гуль і розчаровано додала: — Але я мусила йти по тебе.

За дитячим белькотінням синьошкірої Талавір намагався зрозуміти

головне — що сталося з Ма та

її сином.

— Лікарка бабах! — широко розвела руками Гуль, демонструючи

масштаби вибуху. Її забрати красиві чоловіки у формі. Бекир, Ніязі та дівчинка

тікати. Азіз-баба наказав. Азіз-баба добрий.

— Куди Азіз-баба наказав їм тікати?

Синьошкіра стенула плечима.

— Гуль не знати.

Талавір подумав про Ак-Шеїх. Белокун спрямує гнів за його зникнення на

голови засолених. Перед його очима промчали десятки змінених облич, очі

Кам’яного Дитяти, спотворені обличчя нещасних дочок Тітки Вальки. Навіть

після того, що потвори хотіли зробити з Чорною Коровою, вони не

заслуговували на зачистку. А зараз він навіть не може повернутися, щоб

допомогти засоленим. Спершу він має знайти зброю.

— Албасти, ти мусиш знайти Албасти, — пролунало у вухах. Талавір

здригнувся. Він іще не встиг звикнути до втручань Амаги.

— Ти чула колись, щоб у голові засоленого селилися духи? Щоб постійно

чути їхні голоси?

Гуль втупила в нього темно-фіолетові очі. Тонкі внутрішні повіки на мить

заступили райдужки. Він навіть не знав, чи вона його розуміє. А потім Гуль його

здивувала.

— Навкруги багато голосів. Звуки давно померлих. У цій землі більше

кісток, ніж води. — Синьошкіра витерла руки об строкату сукню, задоволена, що

змогла сказати таку довгу фразу, потягнулася й умостилася біля нього майже по-котячому. Вона нарешті наїлася.

— Може, ти ще знаєш, де знайти Албасти?

Між точеними бровами пролягла зморшка.

— Ти хочеш до матері загублених дітей?

Талавір здивовано кивнув. Він уже налаштувався на довгі пошуки

подружки Амаги, а виявилося, що про Албасти знали всі в Дешті. Синьошкіра

скривилася й замахала рукою, наче відганяючи мушку.

— Йок-йок-йок. Не хочу до неї. Не проси. Гуль любить жити в Азіз-баба.

Гуль не піде назад.

Щоб її заспокоїти, Талавіру довелося відірвати ще кількох бьосєків. Гуль

не просто знала, де живе Албасти, вона прийшла в Ак-Шеїх із її дому. Талавір

вкотре подумав, чи знав Азіза-баба, коли відправляв її до нього, що Талавіру

знадобиться саме провідник до Албасти. Він сказав: «Талавір сам розбереться», і

це так нагадувало стратегію Белокуна, наче Талавіра, немов цуценя, кидали у

воду з бажанням подивитися, куди він вигребе.

Він не розібрав, утекла Гуль чи її забрали, але повертатися вона не хотіла.

Він спробував натиснути на її любов до Азіз-баби. Гуль була йому відданою, інакше навіщо ризикувала собою заради зайди зі Станції Старших Братів.

— Мені потрібно до Албасти. Без тебе я не доберуся. Азіз-баба попросив

тебе допомогти. Якщо ти кинеш мене в Дешті, то знехтуєш його довірою.

Гуль дивилася у вогонь. Супила брови, мружила носа, терла підборіддя й

нарешті сказала:

— Добре, — у її очах спалахнули лукаві жаринки, — але і я дещо хочу.

«Не сумніваюся», — подумав Талавір. Останні дні він тільки те й робив, що укладав угоди з потворами.

Талавір відчув гарячий доторк жінки. Цього разу Гуль хотіла не їсти. Вона

вигнула спину й присунулася ближче, наче кішка, що очікує на ласку від

господаря. Груди Гулі важко здіймалися. Великий асиметричний рот застиг у

напівпосмішці. На верхній губі блиснули намистини поту.

— Гуль має отримати тебе. Тільки так відвести до Албасти. — Вона взяла

його руку й поклала собі на стегно.

Плата, яку просила Гуль, була не такою й високою. Талавір відчув

гладкість її шкіри. Кого він дурить? Гуль викликала бажання — гостре й

небезпечне, як отруйне яглу, що його недосвідчений мандрівник може прийняти

за нешкідливу рослину.

— Ні, я не можу. Пробач. — Талавір прибрав руку й відчув полегшення. —

Річ не в тобі.

«А в чому? У жінці, з якою ти ледь знайомий?» — подумав Талавір і згадав

темну прохолоду підвалу й швидкі невпевнені доторки Ма.

— І що з тобою не так? — втратила терпіння Амага. Клята відьма весь час

підслуховувала. — Я бачила твої думки. Як не треба, лізе на жінок, як той мул —

на кобилиць, а коли знадобилося, вирішив грати недоторку? — Талавір завмер, ошелешений втручанням відьми. Гуль зрозуміла його рух по-своєму, показала

зуби, зашипіла й утекла в темряву.

— Прекрасно! І що ти тепер збираєшся робити?

— Спати, — Талавір поклав голову на зігнутий лікоть і вкотре згадав слова

Ханум із Матері Вітрів про те, що треба боятися жінок дужче, ніж Дешту.

***

Наступного ранку він спробував попросити вибачення. Синьошкіра лише

форкнула. Після сніданку її настрій покращився. Гуль сіла поруч, розправила

спідницю, урочисто склала руки на колінах і серйозно промовила:

— Гуль не може вертатися в Ак-Шеїх. Але Гуль не хоче до Албасти. Мати

зла. Але Гуль обіцяла Азізу-бабі.

Талавір подумав, що вона дуже довго готувала цю промову. Синьошкіра

зробила паузу, хитро примружилася і нарешті оголосила вирок:

— Гуль відведе туди, куди хоче одноликий.

Весь день вони йшли Дештом. Гуль раділа й уже не згадувала про Албасти.

Усі її думки були про їжу. Здавалося, її шлунок міг перетравити що завгодно. А

от Талавіру довелося звикати до постійного браку води. Від жування солонця

потріскалися губи. Проте кесераток можна було їсти навіть сирими. Амага

мовчала. Можливо, після сотень років на одному місці вона теж

насолоджувалася дорогою.

Часом вони натрапляли на рештки людських поселень. Усе корисне давно

розтягнули акинджиї. Талавір підібрав клаптик паперу й упізнав шрифт. Він уже

бачив таке на Матері Вітрів. Це була агітка Старших Братів. Такими засіяли

Кіммерик відразу після Спалахів. Старші Брати обіцяли їжу та захист. Ті

засолені, які допленталися до гуманітарних караванів, справді отримували

ковдри й сухпайки, натомість мали здати аналізи. Найпотворніших лишали для

експериментів. Засолені самі приводили дітей чи вагітних дружин на Матір

Вітрів. Змучені війною, ошелешені Спалахами, вони хотіли вірити, що їх

рятують, і мовчали, коли їхні діти не поверталися від Старших Братів. Головне, щоб не чіпали інших.

Талавір повсюдно зустрічав сліди боїв: вирви від бомб, розкидане Дештом

залізо, дірки від куль. Але Дешт розбирався з цим самотужки. Бурі рівняли

ландшафт. Суєр знесилював зброю.

— Погані штуки. Злі, — сказала Гуль, показуючи на шину від бойової

машини. У гумовому боку зіяла діра. Талавір зазирнув усередину й побачив

кладку кхартала. Дешт і справді затягував діри по-своєму. У гнізді лежало три

яйця. Він пересвідчився, що птаха немає, і забрав усі. Потім подумав і повернув

одне. Як там казав син Ма: Дешт любить чесних? Якщо забрати всі яйця, то

позбавити себе чи іншого їжі в майбутньому.

Гуль здивувалася такому марнотратству, але промовчала. Вона висмоктала

своє яйце одним довгим свистячим звуком. Талавір зарив здобич у пісок, розпалив над нею вогонь і дочекався, поки прогорить. Яйце виявилося

неймовірно солоним, але вгамувало голод.

Кхартал наздогнав їх наступного дня, коли вони зайшли в долину курганів.

Він то знижувався, то знову набирав висоту, тріпочучи перетинчастими крилами.

Але найгіршим був крик — різкий, протяжний, наче скрип заіржавілих дверей.

Гуль незадоволено на нього поглядала.

— Їжа.

Талавіра значно дужче турбували кургани, що виросли на обрії.

— У них теж сплять духи?

— Шепочуть, — кивнула Гуль, споглядаючи за нахабним птахом. — Наче

масалар — казки.

Талавір уявив сонми воїнів, що причаїлися в могильниках, і прискорив

крок. Уламки на його руках заторохтіли. Ще ніколи Дешт не здавався йому

таким живим.

Ще через день він відчув буркотіння в животі Гулі. Від голоду вона

стискала його руками. Талавір із сумом подивився на кхартала, що так їх і

переслідував. Щоб його зловити, довелося прикинутися мертвим. Це було

неважко. Він поранився вістрям списа, що тепер стирчав із його ліктя, вимастив

груди кров’ю й улігся на пил. Гуль зачаїлася за одним із курганів. Кхартал не

змусив на себе чекати. Свіже м’ясо в Дешті — рідкість. Коли він сів на груди, Талавір одним швидким рухом схопив його за горло й звернув шию. Гуль хотіла

з’їсти здобич відразу, але Талавір вирішив по-іншому. Він узяв птаха за ноги й

вилив трохи крові на чотири сторони світу. Гуль лише хмикнула. Вона була

частиною Дешту й не відчувала потреби з ним ділитися.

— Дурень, мав забрати всі яйця. Те, що залишив, пропаде в гнізді, —

сказала Амага.

— Вважай, що я залишив його Дешту, — сказав Талавір і зачудовано

підняв руку до очей. — Що це?

Земля наче закінчувалася. Обрій перетворився на

тонку блискучу лінію.

— Деніз, маджзубан, — кіммерицькою відповіла Гуль. — Там море, дурнику, — повторила мовою Старших Братів.

З Матері Вітрів не було видно моря. У перші роки завоювання Кіммерику

Старші Брати думали, як огородити нову територію. Спалахи зробили це за них.

Море навколо Дешту стало непрохідним, а припливи — непередбачуваними.

Море могло довго мовчати, наче вичікуючи, поки люди щось збудують на березі, а потім розродитися небаченим штормом. І тоді хвилі зносили все на своєму

шляху, вода розливалася на фадан і перетворювала затоплений Дешт на

смертоносні гнилі болота.

З наближенням до моря дитячий захват синьошкірої ослаб. Вони

підходили до мети, до місць, де виросла Гуль. Талавір бачив, як у ній

відроджувалися спогади. Деякі були приємними, але більшість змушувала

фіолетові очі неспокійно бігати. Вона довго розглядала мушлю, потім видобула

слизьку середину й розпливлася в ностальгійній усмішці, бо згадала смак

дитинства. Але дивилася на море й гарчала, як тварина — на давнього кривдника.

Талавір навіть заздрив такому розмаїттю реакцій. Пам’ять засолених

постійно крав суєр. Але вони були здатні згадувати. Талавіра позбавили й цього.

Його вирощували на брехні, щоб він якнайкраще виконав завдання Белокуна.

Він чіплявся, як копек — за кинуту кістку, за той єдиний спогад, де Рябов навів

на нього дуло. Ця картинка — все, що від нього лишилося. Інформація про те, ким був, хто перетворився на «живе м’ясо» в Шейх-Елі, досі зберігалася на

Матері Вітрів. Талавір подумав, що із Золотою Колискою він міг би отримати і її.

Жінка загарчала й вирвала Талавіра з думок. Вона дивилася на море.

Вода була жовтувато-рожева й важка, наче кислота. Навкруги стояла

ледача тиша. Ні тобі криків чоглу, ні інших звичних звуків. Лише важке

шумовиння хвиль, що облизували остови човнів на піску під глиняними

урвищами. Човни нагадували викинуті рештки мутованих напівмеханічних

тварин, що тільки й могли жити в отруйному морі. За фарсах від берега Талавір

побачив дивовижу. У морі плавав трищогловий парусник. Вітрила нагадували

висохлі водорості. Дерево блищало від солі. На боку яскравіше, ніж це було

можливо, виділялася назва: «Імператриця Марія». Тільки сила суєру не давала

йому перетворитися на пил.

Але Гуль дивилася далі — на протилежний берег бухти. Колись її

полюбляли багатії. Уламки розкішних вілл досі, наче розорені гнізда, вкривали

схили. Бухта закінчувалася горою, оповитою хмарами. Талавір примружив очі й

підніс руку до брів. Він сподівався, що йому лише здалося. Гора наче

здригнулася, з води виринув уламок скелі, а потім знову зник у шумовинні, наче

величезна істота опустила рило, щоб напитися.

— Воно живе?

— Так. Великий Аю, Великий Ведмідь, — стишено проказала Гуль. У її

голосі страх змішався з благоговінням. — Він і з’їв мертві палаци.

Кілька митей вони мовчки розглядали гору. А потім до них долинув крик.

Талавір обернувся й не повірив своїм очам. Там, де за мить до цього був голий

Дешт, з’явилася дивна картина. На величезному шматку паперу був зображений

пейзаж із часів Кіммерику до Спалахів: кипариси, білий палац на скелі, звивиста

дорога вгору, на передньому плані на спині грифона сиділа оголена жінка з

величезними грудьми. Художник не поскупився на пишні форми. Заміть голови

була вирізана діра, у якій стирчало дитяче обличчя. Талавір не зразу зрозумів, що крик, який привернув їхню увагу, виходив із горла дівчинки. Вона

відчайдушно кликала на допомогу.

— Гей! Я йду! — закричав Талавір і кинувся до неї. Позаду своєю

пташиною мовою щось проказала Гуль. Але він її не слухав. Пісок і втома

заважали бігти, але Талавір не здавався.

— Чого стоїш? Підійди! Звільни мене! — ще дужче закричала дівчинка, цього разу в її голосі звучало нетерпіння. Великі блакитні очі налилися люттю.

— Хто тебе прив’язав?

— Підійди — і дізнаєшся! — гаркнула мала. Наступної миті з-за мушлі

вийшли інші постаті. Це теж були дівчата — незмінені й засолені. Синьошкіра, як і Гуль. Вугільношкіра й вогненноока, як акинджий Шейтан. Деякі мали

додаткові руки. І всі були неймовірно красиві. Дівчата загрозливо потрясли

списами.

— Гей! Я нічого вам не зроблю. Я тільки хотів допомогти. — Талавір

примирливо показав порожні долоні.

— Звісно, не зробиш, — сказала найвища й пронизливо свиснула.

Талавір відчув, як земля здригнулася. За його спиною щось заворушилося.

Пісок почав розповзатися. Почулися скрекотання і клацання. Такі звуки в Дешті

видавала лише одна істота. Талавір повільно обернувся й побачив величезну

багатоніжку. Коли вона здійметься вище, зможе атакувати.

— Тікай! — заволала в голові Амага.

— І тепер хочеш допомогти? — засміялася висока дівчинка з пишним

зеленим волоссям і притулила до рота свистунця.

З боку моря до них підійшов незмінений чоловік. Він мав буйне світле

волосся і густу бороду. На голові лежав вінок із пластикових квітів. Яскраво-цегляну, наче випрану в кні, накидку прикрашали вигаптувані волошки. Вона

збиралася складками на огрядному череві й була підперезана поясом. Голі ноги

густо обросли тим же золотавим волоссям. Великі пальці ніг вилазили зі

шкіряних сандалій. Чоловік замахав на дівчат руками.

— Дурні, дурні, погані діти. Ви що, не впізнали сестру?

Чоловік підійшов до Гулі й безцеремонно задер спідницю, оголюючи

кругле татуювання на її стегні. Дівчата охнули. Хтось витягнув руку, інша

оголила живіт, ще одна розвернулася спиною. Тіла маленьких воїнок

прикрашали такі ж самі знаки. Заквітчаний ніжно взяв Гуль за руку й торкнув

губами кінчики її пальців.

— Ти була мертва й ожила, була пропала й знайшлася, вітаємо вдома, дитя.

Синьошкіра задоволено облизнулася.

— Ще й подарунок привела. — Заквітчаний подивився на Талавіра.

— Не раджу мене жерти. Останній, хто намагався це зробити, опинився в

моїй голові, а оце, — Талавір показав на мотлох, що вріс у його шкіру, — точно

застрягне в зубах.

— Він іде до Албасти. — Гуль запопадливо зазирнула в обличчя

новоприбулого й обережно погладила його плече. Вона його явно знала.

— Що ж, справа хороша. Велика мати давно не мала нового чоловіка. —

Волохатий подивився на Талавіра. — Хочеш, щоб твоя дружина народила сина?

— Ні, — розгублено відказав Талавір. А ще за мить згадав легенди про

Албасти, де чоловік, який хотів стати батьком, мусив розділити з нею ложе, і

густо почервонів. — Я хочу, щоб Албасти відповіла на запитання, а ще витягла з

моєї голови двох духів. Один із них — джадал, друга — тисячолітня відьма. На

твоєму місці я б нас пропустив.

Цього разу заквітчаний зміряв його уважнішим поглядом.

— Тобі пощастило: це діти Албасти. — Він показав на дівчат. — Хоча

краще б ти прийшов зачати дитя, а не ставити дурні запитання. Бо я, якщо чесно, уже втомився. — Чоловік незграбно почесав причинне місце, набрав повітря в

груди й голосно продекламував: «Я сам-один росту, як у пилу агава. На голих

берегах серед обпалених вершин¹⁴». Мене звати Волошин. — Здоровань

простягнув руку й променисто всміхнувся.

— Талавір. — Він здивовано потиснув долоню у відповідь. Так давно не

віталися в Дешті. З початку катастрофи хтось вигадав, що через доторк

передається суєр. Потім це спростували, але звичай прижився. Для Волошина та

дівчат тілесні забобони явно не мали значення.

Рукостискання подіяло на дітей як сигнал, що він більше не ворог і не

здобич. Дівчата оточили Талавіра й стали роздивлятися, немов ніколи не бачили

чоловіків. Дочки Албасти торкалися одягу, шкіри, зазирали в очі, мацали груди.

Лише дівчинка-приманка залишилася осторонь. У неї було довге золотаве

волосся, а за її спиною — тонкі комашині крила. Дівчинка наставила списа на

Талавіра. Очі на перемащеному кною обличчі люто зблиснули.

— Ми забрали її в акинджиїв. Вона не дуже любить чоловіків, — пояснив

Волошин і через паузу, наче не міг стримати словесний потік, додав: —

Безумства і вогню вінець над нею палахкоче.

Дівчинка не зводила з Талавіра очей. А йому схотілося якось виправдатися, наче він міг відповідати за всіх чоловіків у Дешті. У Талавіра залишилася майже

порожня аптечка, яку йому дала Ханум, та карти Мамая. Але з ними він точно не

міг розлучитися. Талавір подивився на власні руки, зупинив погляд на уламку

від амфори, що намертво прикипів до тіла. Талавір стиснув зуби, схопився за

краї й вирвав керамічний шматочок. З рани пішла кров, а сусідні уламки

заворушилися, затягуючи проріху. Талавір витер уламок і простягнув дівчинці.

Мала не поворухнулася. Він уже вирішив, що спосіб, у який здобутий подарунок, викликав у неї огиду, аж раптом дівчинка уважніше роздивилася зображення на

керамічній поверхні. Бліді брови полізли вгору, очі засяяли. Вона схопила

подарунок і сховалася за подругами. На уламку була зображена крилата богиня

Ніка. — Плоть людини — сувій, на якому відзначені всі дати буття, — сказав

Волошин і замислено оглянув Талавіра.

— Ви завжди говорите віршами?

— Я підходив до того, хто плакав, хто чекав, як і я. Я поет і оракул — я

тлумач чужого буття. Я співець пам’яті. — Волошин, представляючись, ледь

підняв вінок зі штучних квітів. — Раніше нас було чимало, але Спалахи, як вітер

по піску, змивають усе. Хоч дещо таки збереглося в анналах. — Повнощокий

задоволено побив себе по маківці, демонструючи, де ці аннали, і заходився

розказувати історії про свій берег: — А ось у тій будівлі, бачите, двоповерхова, з

жовтими дерев’яними лиштвами. — Він махнув рукою на розбиті палаци.

Талавір спробував угадати, про яку купу каміння говорить поет. Погляд ковзнув

по човну, що тримався на воді. Він наче наблизився до берега. — Там жила диво-жінка. — Волошин зупинився, склав руки на грудях і голосно прочитав: Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає¹⁵.

Як вам? Геніально? Передбачила Спалахи в Кіммерику. Оце я називаю

істинним даром співця пам’яті.

Талавір не слухав. Він відчув рух. Спершу з жахом подумав про Аю, але

гора спала. Нарешті зрозумів, що це в морі. Мертвий човен ожив. Вітрила

заворушилися, підхоплені невидимим вітром. Пушкові отвори заклацали, наче

судно заморгало десятками очей. Корабель готувався вистрелити прямо в них.

— Треба ховатися. — Талавір схопив Гуль за руку.

Волошин та дівчата залишилися стояти.

— Нахімов, хай йому грець, — крізь зуби проказав поет. І цієї миті

пролунав вибух.

***

Талавір упав на землю й потяг за собою Гуль. Він очікував ударної хвилі

та розриву барабанних перетинок, як тоді в Шейх-Елі, але нічого не сталося.

Повітря здригнулося, суєр заблищав, наче його підсвітили спеціальним ліхтарем.

Талавір відчув, як нагрілися й заворушилися уламки на його тілі. Шкіру

розтягнуло. М’язи напружилися, наче він долав опір вітру. А потім усе стихло.

Талавір підняв голову й побачив дивну картину. Дівчата розбрелися

Дештом. Хтось обхопив коліна руками й мовчки розгойдувався з боку в бік, інші

плакали, вигукували якісь імена чи прокляття, зеленокоса знавісніло колола

списом пісок. Коли він спробував підняти Гуль, жінка вишкірилася й ледь його

не вкусила. Талавір з острахом глянув у море. Корабель залишився на місці, але з

ним відбулися зміни. Трищогловий вітрильник перетворився на лінкор, але назва

залишилася та сама: «Імператриця Марія». У залізному череві стався вибух.

Судно охопив вогонь, який згас так само швидко, як і з’явився. Обшивку вкрила

кіптява, а потім, наче шашіль, її роз’їла іржа. У боку утворилася пробоїна.

Корабель осів, наче випустив останній подих, і завмер.

Волошин, немов чоглу, що спостерігає за морем, чатуючи на здобич у

мілкій воді, завис над урвищем. Здавалося, він от-от упаде. Талавір хотів

схопити його за накидку, але тканина розсипалася ще до того, як він її торкнувся.

Одяг, як і човен, наче в одну мить проживав різні епохи. Хітон та лавровий вінок

перетворилися на грубу чернечу рясу, потім на хірку¹⁶ дервіша, ще за мить на

кіммерицькі шати та костюм повітового лікаря. І весь цей час Волошин читав

вірші: про Кіммерик, про його героїв і богів, про смерть людей і красу такої

різної і такої вічної землі.

Нарешті очі Волошина просвітліли, а його одяг повернувся до початкового

стану: темно-руда тога, голі ноги та зношені сандалії. Чоловік здивовано

роззирнувся, побачив човен і насупився, наче нарешті пригадав, що сталося.

— Ет, Нахімов. — Поет пригрозив кораблю пальцем. — Тиняється туди-сюди вздовж берега, бомбить, дурень старорежимний.

— Ти хочеш сказати, цей корабель живий? — запитав Талавір, вдивляючись у море. Там знову здригався на хвилях дерев’яний вітрильник.

— Не знаю, живий чи напівмертвий, але любить мемобомбами

розкидатися. — Волошин підібрав із землі круглий, схожий на яйце предмет і

заховав у складках накидки, — амазонки таке цінують. Куб води чи пристойного

мужа можна буде виміняти.

— Мемобомбами?

— Ну так. Якщо людей зачепить, змушує пригадати минуле — навіть те, що з’їв суєр. От дівчата й розревілися. Змусив їхні спогади ожити, садюго. —

Волошин погрозив у бік корабля. — Дешт жорстокий. До Албасти все більше зі

смутком приходять. Кого батьки продали, хто від амазонок втік, кого Армія

потвор із гуманітарного конвою відбила, а потім бандам віддала, у когось село

з’їла буря, а когось самого хотіли з’їсти канібали. У кожної своя історія, яку

хочеться віддати бурі. А Нахімов, гад, їх те все знову переживати змушує. Але не

бійся, за годинку забудуть. Албасти все зробить. Тебе, бачу, не зачепило?

— Не зачепило, — погодився Талавір, а сам подумав: «Які спогади в

живого м’яса?»

Поет пильніше глянув у його обличчя й весело мугикнув.

— Пам’ять чиста — дух вільний. Треба йти, а то, боронь боже, цей цар

морів знову прокинеться.

Волошин зібрав похмурих, розгублених дівчат, немов пастух — отару, вони не опиралися, а мовчки пішли за ним. Якийсь час вони крокували мертвим

Дештом над морським узбережжям. Нарешті попереду показався маленький

будиночок.

— Гніздо Ластівки! — радісно вигукнула найменша. Інші потрусили

списами.

Благенька хатинка із саману, наче пташиний притулок, зачепилася за край

урвища. Дах устилали засохлі водорості. Кожна стіна була кілька кроків

завдовжки. Талавір не міг зрозуміти, як хатинка витримала роки бур і штормів і

як туди вмістяться всі діти Албасти, ще й вони з Волошиним.

Поет відсунув двері й запросив Талавіра. На підлозі чорніла земляна піч, а

на розвернутій до степу стіні була намальована Діва. Маленька голова лежала на

покатих плечах. Великі груди опускалися на чашоподібний живіт, який

переходив у важкі стегна. У руках Діва тримала меча. До її пояса була привішена

мисочка, а через груди проходила перев’язь лука. На відміну від божка Сфени, ця Діва була воїном. Весь простір навколо богині займали відбитки дитячих рук.

Перше, що зробили зеленоокі, коли зайшли до хатинки, — умочили долоні в

попіл і торкнулися стіни. А потім виїмки під шиєю. Гуль вчинила так само. У її

очах, попри розбуджені Нахімовим спогади, стояли захват і переляк.

— І де ваша Албасти?

— Тут, — сказала зеленокоса, відкинула строкатий килим під вівтарем і

відсунула трухляву дерев’яну кришку. Талавір побачив вузький хід у підземелля.

— Відчинені двері. Переступи поріг. Мій дім відкритий назустріч всіх

доріг, — продекламував Волошин і показав на лаз. Його сонцесяйний настрій не

змінила навіть мемобомба.

Дівчинка з прозорими крильцями, у якої на шиї тепер бовтався уламок із

тіла Талавіра, витягла з діри мотузку, обвила її ногами й прослизнула до печери.

За нею спустилися ще дві.

— Ну ж бо, — поплескав його по спині поет. Талавір обвив мотузку

однією рукою і сповз донизу. Останнім, крекчучи та відсапуючись, вивалився

Волошин.

Гомін дівчат луною рознісся у великій карстовій печері. На їхні крики з

ніш, приступів та карнизів піднялося ще з десяток дитячих облич. Ті, хто

залишався вдома, занепокоєно вдивлялися в обличчя сестер, прочитали там

смуток і побігли до своїх ніш, щоб повернутися з ящірками на кшталт тої, що

ховалася у волоссі Чорної Корови. Дівчата, які повернулися з Волошиним, виконали дивний обряд. Кожна лизнула ящірку. Отупілі від болісних спогадів

очі знову засвітилися, і вони заходилися обмінюватися новинами із сестрами.

Гніздо Ластівки наповнилося веселим шумом голосів. Це була велика

печера зі слідами людського втручання. Подекуди на стінах можна було

розгледіти сліди від інструментів, деякі перегородки між нішами були складені з

обробленого каміння. В одній із ніш було облаштоване своєрідне святилище.

Діти розклали на камінцях усілякий мотлох, зібраний у Дешті: шини, деталі

автомобілів, шолом Старшого Брата та дрібніші переламані згадки про життя до

Спалахів. Сюди ж повернули картину, якою його намагалися заманити в пастку.

Стіну позаду вівтаря закривало запинало.

У глибині печери блищало невелике озерце, над яким звисали вогкі

сталактити. Ще далі чорніли ходи, де могли бути як спальні дівчат, так і комори

з припасами. На всю ширину стіни, як і на Матері

Вітрів у кабінеті Белокуна, було велике вікно, що виходило на море. Це

сприяло постійній вентиляції в печері, хоч і наповнювало приміщення кислими

прибійними запахами. Біля стіни були акуратно складені великі дерев’яні щити

на випадок шторму. До води було більше трьох касабів, і, якби хтось випав з

вікна, то неминуче розбився б на смерть. Проте море після Спалахів було здатне

подолати й не таку відстань та залити печеру отруйною водою.

Біля вікна спав грифон. Це була велика красива тварина — лев із головою

птаха. Золотаве хутро лисніло й мінилося в променях денного світла. Якась із

дівчаток уквітчала його голову вінком. Великі крила були розслаблено складені

за спиною. Грифон лише на мить розплющив золоті очі, по-котячому позіхнув, потер дзьоба лев’ячою лапою і знову стулив повіки.

Спершу Талавіра не помічали: діти носилися з кінця в кінець печери у

своїх справах. А коли нарешті зауважили, то стали збиратися навколо. Спершу

злякано, а потім захоплено вони потягнули до Талавіра руки.

— Це він! — раптом скрикнуло замурзане дівча й ткнуло в Талавіра

пухким пальчиком.

— Він? — перепитала трошки старша.

— Він, він, — закричали ті, хто так і не наважився підійти. — Бог Спалахів!

— Бог Спалахів! Бог Спалахів! Бог Спалахів! — залунало звідусіль. Луна

підсилила крики. Талавір оторопіло подивився на дітей.

— Бог Спалахів! — завищала руда дівчинка з додатковими руками. Вона

зняла з вівтаря, облаштованого між дитячими нішами-спальнями, розбитий

шолом Старших Братів і насунула собі на голову, а потім відкинула запинало, що закривало стіну позаду святилища. Там виявилися малюнки, як у давніх

коміксах. Діти, як за наказом, умостилися на підлогу перед вівтарною нішею і

приготувалися слухати. Гуль вчинила так само. Вираз її обличчя не відрізнявся

від дитячого. Вона теж хотіла почути історію.

— Люди минулого були нерозумними. Вони любили війну. Але вбивали не

заради їжі! Вони хотіли отримати землю! — Дівчата зареготали, показуючи, якими недолугими були бажання людей минулого. — У людей були машини й

була їжа. — Вправно орудуючи чотирма руками, руда дівчинка показала на

наступну картинку. — Але машини і їжу вони спрямували одне на одного. І

м’ясо згоріло, а машини перестали працювати. І земля образилася. Вона не

любить людей, які думають, що можуть нею володіти. — Дівчатка вдавано

заплакали, театрально витираючи сльози косами. — І земля збунтувалася. І

прийшов Бог Спалахів. І приніс себе в жертву, і припинив війну, і запліднив цю

землю. А тепер він прийшов по нас, бо земля нарешті пробачила. Їй стало сумно.

Вона хоче, щоб ми жили всюди, а не тільки в Гнізді Ластівки.

— То ти забереш нас у великий світ? — запитала рудокоса.

Талавір зачудовано спостерігав за грою дітей. Він не зразу зрозумів, про

що його питають.

— У великий світ?

— Так!

— Ти ж для цього прийшов, Боже Спалахів, щоб ми могли жити всюди! —

Дівчинка років десяти задоволено заплескала в долоні.

— Усюди? Тобто за межами Дешту?

Старші Брати були певні, що потвори не можуть жити поза Територією К.

Засолені, наче повітря, потребували постійної присутності суєру. За межами

Дешту його не було.

Талавір вірив, що за суєрним куполом досі були землі, де жили незмінені

люди, де працювали механізми, росла неотруйна їжа, ішов дощ. Діти Албасти

заслуговували побачити той світ. Але це неможливо.

— Діти сонячно-рудого меду. І коричнево-червоної землі. — Волошин

поклав йому на плече руку. — Ти пробач їх. Коли мати сувора, діти живуть у

вигаданому світі.

У надрах печери щось заворушилося. Стіни здригнулися, а діти затремтіли

й сховалися по норах. Волошин злякано озирнувся, ще міцніше схопив Талавіра

за плече й прошепотів: — Тільки не пий нічого з того, що вона даватиме.

— Годі, — печерою розлігся голос. Хриплий та гортанний. Тінь

відділилася, світло торкнулося потвори. Це була величезна, схожа на ведмедицю

жінка. На кілька голів вища за нього. Сплутане волосся торкалося землі. Довгі

обвислі груди бовталися на рівні колін. Пальці закінчувалися гострими кігтями.

Тваринний дух, що йшов від жінки, змішувався з пряним ароматом полину з

вінка на її нечесаній голові. Це була Албасти. Потвора відкинула волосся й

заревла:

— Їсти!

Висока зеленокоса дівчинка обережно висунулася з ніші, схопила відро й

кинула їй під ноги. Посудина зупинилася біля великого, наче натертого салом

каменя — сідала Албасти. Велика мати ліниво гепнулася на своє місце, взяла

відро, що в її руках скидалося на кухоль, і зачерпнула рідини. Темні червоні

патьоки розповзлися по її підборіддю. У відрі було сире м’ясо. Жінка обсмоктала

й відкинула кістку. Її перехопила Гуль і жадібно вчепилася гострими зубами в

недоїдок. Албасти посміхнулася й пожбурила Гулі ще один шматок. А коли

синьошкіра жадібно наблизилася, велика лапа з розмаху вдарила її по голові.

Гуль відлетіла до стіни. Талавір хотів їй допомогти, але Волошин жестом

зупинив. Інші дівчата лише дивилися.

— Утікачка, — проревла Албасти. — Я ще вирішу, що з тобою робити.

Величезна жінка відвернулася від Гулі, витягла з відра шматок, схожий на

людський палець, і поклала в безмежний рот. Талавір уже почав утрачати

терпіння. Відьма в його голові, наче джміль у вусі, неприємно заворушилася.

Нарешті Албасти наситилася, витерла пальці об живіт і звела на нього темні

тваринні очі.

— Ну привіт, жрице Амаго, нехай зжере тебе темрява. Тисячу років не

бачилися. Ти прийшла з тим, кого я маю вбити?

14 Тут і далі цитати з віршів М. Волошина в перекладі С. Тараторіної.

15 Вірш Лесі Українки «Негода», Євпаторія, 1913.

16 Хірка ( араб. ةٌقَ رْ خِ, букв. «ганчірка») — дірявий або в заплатах плащ, рубище, яке найчастіше шилося з окремих шматків тканини. Одяг дервішів.

Бекир. Спуск під землю

Бекир розплющив повіки. Кожен рух відлунював болем, неначе голову

стискав залізний обруч. Удень закінчилися ліки Ма. Надвечір він знесилено впав

на землю й заснув на кілька годин. Йому снилося, як прадавнім Дештом на

повному ходу скакала прекрасна цариця. Вона була такою лютою й божевільною, що її вбили власні воєначальники, але й після смерті не знайшла спокою. Ще

кілька століть її демон стримував дух її брата, а поряд у могилі чорніла без сонця

і вкривалася патиною священна Золота Колиска. Бекир спробував схопитися за

сон, розібратися, що йому привиділося, але навіть від незначного напруження

голова немов розколювалася.

Біль відволікав від думок про Ма, хоч у вухах досі стояв вибух, а перед

очима застигла мить, коли вона передала йому батькову обручку, відштовхнула

й наказала йти. «Чому вона так вчинила? Нащо нас покинула? Чи не залегко ми

здалися?» Бекир відчув, як до очей підступають сльози. Він зарився обличчям у

суху траву, сподіваючись, що друзі цього не помітять. Рух викликав новий напад

хвороби. Бекир стиснув зуби й спробував зосередитися на розмові коло вогнища.

Голос Чорної Корови заколисував. Вона знову згадувала про батька.

— Ти знаєш, яким сильним він був? Коли на монастир у Киїк-Кобі, де ми

жили, напали здичавілі, він сам-один розкидав із десяток. А монахи сховалися й

тільки спостерігали. — Вона вже кілька днів не облизувала Забувайка. Згадувала

чи просто вигадувала, як зараз. Іноді краще вірити у вигадане, ніж знову

переживати біль від справжнього. А от Ніязі дратувався. Він звик до казок. Азіз-баба їх завжди розказував з усмішкою — нікому й на думку не спадало

сприймати їх за чисту монету. Він не розумів, чому Чорна Корова так уперто

намагається прикрасити правду.

— Та розказуй! Прямо з десяток? Ти ж сама говорила, що тоді він уже був

хворим? Стікав кров’ю, а шкіра злазила клаптями?

— Говорила, — тихо відказала Чорна Корова. На мить її очі зволожилися.

А потім, наче розганяючи чари поганих спогадів, вона завзято продовжила: —

Уявляєш, яким він був до хвороби? Справжнім богатирем. Щоб ти знав, саме він

заснував Армію потвор. А цариця амазонок Гікія готова була за ніч із ним

віддати десять кубів чистої води.

— Твій батько заснував Армію потвор? Ще скажи, що він і є Бог Спалахів!

— Ніязі ледь не вибухнув від обурення.

— Заснував! І щоб ти знав, якби він зараз був із нами, ми би легко знайшли

Золоту Колиску.

— Пф-ф! — голосно видихнув Ніязі, усім виглядом демонструючи, яку

нісенітницю вона верзе. — Невже ти не розумієш, що дід просто знайшов привід, як спровадити нас з Ак-Шеїх, коли туди прийшли Старші Брати? Золота Колиска

— це казка. Якби вона існувала, якби існувала колиска Діви, здатна відродити

Кіммерик, він би відправив по неї когось кращого за трьох дітей, один із яких

зовсім хворий. — останню фразу Ніязі проказав пошепки, сторожко подивився

на Бекира і сказав те, що його насправді турбувало: — І що ми тепер робитимемо

без ліків?

— Коли мене везли на перше жертвопринесення, я справді думала, що це

кінець. — Чорна Корова довгою кісткою поворушила вогнище. — Вони хотіли

мене спалити. А тоді згоріло їхнє селище. Пам’ятаю, як жінка зі зміями на голові

сипала мені вслід прокльони й кричала: «Ти невдала жертва! Йди й не вертайся!»

А я все думала, як мені пощастило.

— Хочеш сказати — і нам пощастить?

Чорна Корова стенула плечима й усміхнулася. Ніязі похитав головою.

Кудлаті вуха нашорошилися в бік темного Дешту. Вечорами степ остигав

настільки, що діти збивалися в клубок. Відкритий вогонь ніс небезпеку, виказував твою присутність. Розпалювати вогнище в просторі, де навіть жаринку

можна було розгледіти за багато фарсахів, все одно, що кричати — «ось я тут, прийди й зжери мене». У глибокому безлюдному Дешті кострище потрібно було

ховати. Тому щовечора вони намагалися знайти стару споруду, яму чи камені, які б хоч трохи вкрили світло. З настанням темряви вогонь засипали й

укладалися на тепле місце.

Бекир ліниво подумав, що вони засиділися і вже темно, а їхнє вогнище досі

яскраво палає, але так хотілося і далі пливти на хвилях розмови.

— Здається, я бачив тінь. Може, знову ракоскорп Бекира, якого ми

помітили вдень? — Ніязі злякано глянув у темряву, не побачив нічого нового й

обернувся до дівчинки. Чорна Корова заворожено вдивлялася в полум’я. Вона

була не така полохлива, як Ніязі. Єдиним, що викликало в ній тривогу, був

вогонь. Але без слизу Забувайка, здавалося, і цей страх відійшов. Тепер вона не

могла відвести очей від вогню.

— Ти раніше не любила вогонь? Через те, що тебе хотіли спалити?

— Ні, — Чорна Корова похитала головою. — Батько в дитинстві

примушував тримати руку над полум’ям. Казав, це має щось у мені розбудити. А

перед смертю подарував Забувайка, наче не хотів, щоб я згадала, чого він

домагався.

— А тепер ти згадала?

— Ні. Хоча мене здивували слова мами Бекира. Про те, що вона знала мою

маму. А та перед смертю назвала мене Атеш. «Атеш» значить «вогонь». Як

думаєш, що це означає?

— Батьки іноді так по-дурному нас називають, — тільки й сказав Ніязі, а

потім наче вирішив, що цього недостатньо, і додав: — Мої батьки потрапили в

бурю. Тато загинув, рятуючи маму. Вона вже була вагітною мною. Тітки казали, тому я таким народився.

Він подивився на зарослі хутром руки-лапки, потер одну об одну й

наблизив до вогню, щоб зігріти. На мить запанувала тиша. Вогнище

потріскувало. Обличчя холодив ледь помітний вітерець.

— А якщо нас наздожене буря? — знову взявся нити Ніязі. — А Бекир

хворий. От-от помре.

— Не помре. Тут уже недалеко. — Дівчинка звела брови. — А ти скиглій!

Ниєш і ниєш. І не боїшся, що за тобою приповзе Албасти? Вона любить цілувати

зляканих. — Дівчинка ткнула в Ніязі обгорілою кісткою і засміялася.

— Дурепа! — завищав хлопчик. — У мене хутро загориться. От точно ти

невдала. Може, і Старші Брати прийшли через тебе? І зараз трощать Ак-Шеїх!

— Скиглій, скиглій! Не ний, не ний! Прийде Албасти, зацілує… —

проспівала дівчинка, ще вище підіймаючи дрючка.

Ніязі відсахнувся, зачепився за ногу Бекира лапою й упав йому на спину.

— Ви що, подуріли, кутуру? — Бекир схопився за голову й сів. — Чого

кричите? Ще й вогнем розмахуєте? Вас за фарсах видно.

Чорна Корова кинула палицю у вогонь і підскочила до хлопця. Ніязі

задніми лапами припорошив багаття і сів вилизувати хутро, наче там був опік.

На тлі жару вугілля його писок здався змученим.

— Ти як? — Чорна Корова обережно поклала руку на його плече. У місці

доторку наче затанцювали голочки. Пальці дівчинки були теплими й ніжними.

Бекир відчув, як запалали його щоки, а до очей знову підступили сльози. —

Думаєш про Ма?

— Уночі не можна палити багаття. — Бекир потер очі, наче щойно

прокинувся. — Я ж вам казав. Ми вже поряд із тим місцем, про яке говорив Азіз-баба. Маємо бути обережними.

— А ти впевнений? Тут усе таке однакове, — запитав Ніязі.

— Упевнений! — уперто сказав Бекир і потер скроню.

У пам’яті спливла юрта Азіза-баби. Перше, що він побачив, отямившись

після уколу Дерева Болю, були блискучі скельця старого. Його голос досі

скрипів у вухах: «Золота Колиска здатна всіх врятувати».

— Ми маємо її знайти. Ви ж пам’ятаєте розповідь? Золота Колиска може

відновити світ, повернути тих, кого… — Бекир затнувся.

— Повернути твою маму? — Чорна Корова знову торкнулася його руки.

Цього разу Бекир не витримав.

— Ми не знаємо напевно, що з нею сталося. Це лише вибух!

Ніязі незадоволено подивився на дівчинку, наче звинувачуючи в тому, що

вона засмутила Бекира, і заходився гасити вугілля. Чорна Корова опустила

голову й накрутила на пальця пасмо. Бекир важко дихав.

— Я скучив за домом, — не витримав мовчання Ніязі. — Уявляю, як зараз

Плаксива Зарема ставить джезву, Тітка Фат забиває люльку полином, у буржуйці

тріщать кізяки, а дід збирається розказати чергову казку.

— А Старші Брати нишпорять юртами, — додав Бекир. Але гнів уже влігся.

Залишився тільки тупий пульсуючий біль. Новий подих Дешту підняв темне

пасмо Чорної Корови вгору. Очі Бекира розширилися. Він першим помітив, як

на пагорбі, під яким вони ховалися, з’явилася тінь. За нею — ще кілька. Повітря

наповнилося смородом тулпарів і тупанням десятків лап.

Перший вершник тримав у руці дрючка, на якому бовталася прив’язана за

волосся голова. Навершя прикрашали кольорові стрічки. Скупий місяць освітив

давно порожні очниці. Сухожилля на щоках ще тримали подобу форми. Крізь

розірвані щоки просвічувалися зуби. Голова наче щосили намагалася всміхатися.

Закритий тінню чоловік високо підняв руку й потряс бунчуком із прив’язаною

головою. Тулпар під ним нервово пирхнув. Жест очільника повторили інші. На

деяких списах бовталися відірвані кінцівки.

Бекир зіп’явся на плече Чорної Корови й спробував випростатися. За його

спиною панічно зойкнув Ніязі. Страх вихолодив потилицю, але прискорив думки.

Він гарячково думав, що робити. Якщо це чужі акинджиї, то можна

поторгуватися. Бекир та Чорна Корова — незмінені — цінний товар у Дешті, принаймні зразу їх не вб’ють. Або ж можна кинути в тулпарів вугілля, скористатися сум’яттям і втекти.

— Не починай, — наче прочитала його думки дівчинка й підняла руки, показуючи вершникам порожні долоні. — Вони так просто не відступлять. Це

Армія потвор.

***

Слова Чорної Корови приголомшили. Бекир гарячково згадував усе, що

знав про Армію потвор. Вони єдині після Спалахів продовжили воювати зі

Старшими Братами, хоч і підпільно: нападали на гуманітарні конвої, відбивали

засолених, забирали припаси. Ходили легенди, що їх підтримували з країни Діви.

Ніхто не знав, чи взагалі таке можливо, але засолені вірили. Мулоголовий Аслан

їх обожнював, вважав героями, що діляться здобиччю з найпотворнішими. З

тими, хто не годен сам себе прогодувати. Він мріяв до них утекти. Близнюки

Саші Бідного розказували, що Армія потвор — такі ж акинджиї, як і інші.

Полюють, за чим доведеться. І що Саша Бідний отримує цінні речі не тільки від

Старших Братів, а й від Дикої дивізії, як іще називали Армію потвор. А ще вони

вміли за допомогою суєру вдосконалювати власні тіла.

Над тулпарами почали з’являтися смолоскипи. У повітрі засмерділо

смаленим салом деніз копека, яке використовували для вогню. Бекир зміг

роздивитися вершників. Усі чоловіки в загоні мали чудернацькі конструкції на

головах. В одного армійця з маківки звисав хвіст морського кота з отруйним

шипом на кінці. В іншого прямо з черепа вилазила металева корона, голову

третього вкривали звивисті баранячі роги. Кілька мали голови биків із

додатковими рогами. Морди прикрашали татуювання, шрами, додаткові очі, блискучі пластини, зуби, що росли зі щік і навіть на вухах. Скидалося на те, що

кожен армієць хотів якнайпишніше оздобити власну маківку. Бекир чув, що

Дика дивізія за допомогою суєру вміла робити рухомі маски, які неможливо

відрізнити від живих облич. Але ці потворні голови скидалися на справжні.

Вершники були вбрані в шальвари й короткі куртки. Кушаки відрізнялися

різноманіттям і, як і голови, слугували предметом вихвалянь. Їх прикрашали

кістки, набої, трофейні жетони Старших Братів та мішечки з атеш-травою.

Кожен такий міг підпалити юрту. На перев’язях висіли шашки та кинджали.

Тулпари теж були незвичними — широкими в боках, наче мали от-от окотитися.

Із сідел звисали роздуті сумки, на крупах були складені незрозумілі залізні

конструкції.

Чи не найкраще людську подобу зберіг їхній очільник. Більшу частину

його голомозого черепа вкривала залізна пластина. Ліве око заміняло штучне, на

пружині. Під орлиним носом звивалися жмути тонких дротів, немов розкішні

вуса. Від кожного руху пружини сіпалися і дрижали. Здавалося, обличчя

чоловіка ні на мить не залишалося в спокої. Він щось крикнув, фланги загону

відділилися, дітей оточили.

Бекир нарахував двадцять сім вершників. Піт на шкурах тулпарів, довгі

сині язики, що звисали з пащ, свідчили, що потвори кудись поспішали. Але хто

ж у Дешті відмовиться від цінного м’яса, тим більше, якщо воно само прийшло

до рук?— Диви, які солоденькі! — Чоловік із шипом морського кота на голові

ткнув в обличчя дітей

смолоскип і посміхнувся. З шипа сповзла крапля слизу й зависла на

кінчику великого носа. Бекиру схотілося втертися. — Двоє незмінені. Дівчинка й

хлопчик. Хлопчик і дівчинка. Парочка… — проспівав шипоголовий. — Може, займемося розведенням своїх незмінених, ага?

Коло вибухнуло хрипким стишеним сміхом.

— А давай їх просто з’їмо? — запропонував вершник із баранячими

рогами, нігтем великого пальця щось виколупав із зуба і плюнув під ноги. —

Диви, які відгодовані.

— Нє, краще відвеземо на ринок, — сказав хтось далі. — Хороший товар.

— Ти що — ідіот? У нас же місія, — шикнув інший.

— Або продамо рекрутерам. Старші Брати дадуть хорошу ціну. Я чув, Белокун шукає саме незмінених. Тих, кого не полюбив суєр. Ми ж усе одно

їдемо на Матір Вітрів.

— Зате тебе скоро долюбить до смерті.

Армієць, вкритий дрібними мушлями, наче коростою, промовив незнайоме

Бекиру лайливе слово й демонстративно схопився за причинне місце, показуючи, що він думає з приводу любові суєру.

Усі засміялися.

— Зміняймо їх на зброю!

— Ні, краще з’їмо, — не вгавав рогатий. — Незмінені дають силу, захищають від хвороб!

— Тобі аби жерти! У нас є завдання, — огризнувся високий із залізною

короною, що росла просто з голови.

З усіх боків посипалися пропозиції, що варто зробити з дітьми. Смолоскип

сліпив, але Бекир побачив, що головний вершник залишався незворушним. Він

відчув гарячу руку Чорної Корови, плечу передалося тремтіння Ніязі. Вони на

нього розраховували.

— Нас не можна їсти, — сказав Бекир, обережно відсуваючись від

наставленого на нього списа. — У нас теж місія.

Засушена рука на списі смикнулася і торкнулася голови Бекира. Він був

певен, що всі чують, як стукотять його зуби. Живіт скрутило, забракло повітря.

Вершник із хвостом морського кота здивовано застиг.

— Диви, воно говорить!

Він підняв смолоскип і спрямував у груди хлопцеві. На потворному, сизо-бурому, наче в п’яниці, і залитому слизом обличчі заграла садистська посмішка.

— Яваш! — підняв руку очільник і обвів поглядом загін. Вуса стрибнули, а

голова у світлі смолоскипа блиснула червоним. — Уночі Бог Спалахів. —

Чоловік торкнувся лоба й різко, наче імітуючи вибух, розкрив долоню. — Спить.

Спить! І творить свої сни для нас. А ви розгалдикалися, як дурні баби коло

криниці.

Усі двадцять сім вершників повторили жест очільника й покірно закивали.

Над улоговиною повисла тиша.

— Я Болбочан-ага. — Залізноголовий обвів дітей поглядом.

Ніязі голосно видихнув і зашепотів у вухо Бекиру:

— Він легенда — права рука вічного засновника

Армії потвор — генерала Григоренка.

— Вічного засновника? — Бекир скосив на друга очі. — Ти ж сам казав, що він помер.

— Так, Григоренко-засновник помер, але залишився жити! — прокричав

Болбочан. Вершники підхопили його крик. Генерал Григоренко — наш

спалахоносець, — продовжив Болбочан, звертаючись до побратимів. Вони

захоплено закивали, наче вперше почули історію про свого засновника. — Він

був отруйним кинджалом Старших Братів, але його торкнувся Бог Спалахів — і

Григоренко змінив свій шлях. З розрізнених недобитків він створив Армію

потвор і повів її на священну війну проти завойовника. Кожен його наступник, коли заходить на посаду, відмовляється від власного обличчя і називає себе

генералом Григоренком. І тому він вічний. Тепер тобі зрозуміло, солодке м’ясо?

— Болбочан розплився в огидній посмішці. Жива шкіра під штучним оком та

навколо імплантованих залізних вус зібралася в зморшки. — Тож скажи, яка-така у вас місія?

— Ми йдемо з Ак-Шеїх. — Бекир задер підборіддя. Скроню немов

прострелив розпечений прут, але краще вже біль, ніж страх. — На нас напали

Старші Брати. Там сам Гавен Белокун.

Коло загуло. «Сам Гавен Белокун», «очільник Матері Вітрів у Дешті»,

«Мати Вітрів покинута» пронеслося над улоговиною.

— Який він? — не витримав чоловік із короною. Залізні зуби блиснули, наче в його роті розгорівся вогонь. — Правда, що він має три голови й замість

кожної виростає дві нові?

— І то саме з руками й ногами! — почулося з глибини.

— І з пісюнами! — зареготав хтось.

Сміх вийшов натягнутий. Бекир подумав, що Армія потвор, як і Ніязі, ховає страх за жартами.

Болбочан скочив із тулпара, схопив смолоскип і наблизився до дітей, щоб

краще роздивитися. Слова Бекира його зацікавили. Вогонь відбився від

блискучих залізних пластин на його голові. Пружина в штучному оці стрибнула, вуса залило зловісно червоне полум’я. Натовп принишк. Болбочан присунув

вогнище так близько, що Бекир відчув жар. Полум’я затремтіло від раптового

вітру.— Як таке може бути, — проігнорував вітер Болбочан, — щоб Гавен

Белокун нарешті залишив Матір Вітрів і спустився в Дешт? Ти ж не брешеш, солодке м’ясо? Болбочан-ага не любить брехунів. А Баранець любить їсти.

Армієць із баранячими рогами, що до того кілька разів пропонував їх

з’їсти, витяг товстого язика й демонстративно облизав великі, наче в риби, губи.

— Ні, він точно в Ак-Шеїх. Прилетів на грифонах. З ним кілька десятків

Старших Братів.

— Ого, — присвиснув Болбочан, — чим же ви його заманили? Чого це він

поперся у вашу богами забуту діру? — І раптом у живому оці прослизнула інша

думка. — Ви йдете з Ак-Шеїх, але навіщо? Ти сказав про місію, тож ви не просто

тікаєте?

Бекир проковтнув солоно-гірку слину й прокляв себе за довгий язик.

«Рятуємося від Белокуна», — от як треба було відповісти.

— Я все скажу, якщо обіцяєте нас відпустити.

Вуса Болбочана сіпнулися, а слизький армієць із хвостом морського кота

на голові неприємно засміявся. Сміху ніхто не підтримав.

— Ти й так усе скажеш, солодке м’ясо. — Очільник вершників недобре

посміхнувся. Полум’я затремтіло ще дужче. Армієць із залізною короною

насторожено поглянув у бік Дешту.

— Нас відправили по Золоту Колиску, — випалив Ніязі. — З казки… але ж

це був лише привід нас спекатися.

Бекир смикнув його за лапку. Волосся дівчинки залізло йому в очі.

Тулпари незадоволено загарчали. Це вже був не просто «маленький друг».

— Буря, — прошепотіла Чорна Корова.

На обличчі Болбочана застрибали тіні. Небо освітив спалах. Темрява стала

прозорою, і Бекир зрозумів, що бачить Дешт на кілька фарсахів. Ліворуч на них

насувалася величезна стіна. На її гребені одна за одною вибухали блискавки.

— Сазаган! Вітер-дракон! — одночасно закричало кілька голосів. Тулпари

стали дибки. У небо здійнялися нагайки.

Бекир не міг відвести очей. Він іще не бачив так близько бурі, що на

сімдесят відсотків складалася із суєру. Електричні промені сіткою розходилися в

пиловій стіні. Верхні блискавки нагадували оленячі роги. Наче й справді

насувалася величезна потвора, зіткана із суєру й люті. Засолені називали таку

бурю рогатим драконом. Пилова стіна закінчувалася видовженим вихором, який

наче підбирав те, що не могла змести основна буря. То був хвіст Сазагана.

На обличчях воїнів Армії потвор з’явилися окуляри та маски для дихання.

Рештки людських тіл, що звисали зі списів вершників, затремтіли, наче теж

прагнули якнайшвидше сховатися від бурі. Болбочан дивно посміхнувся якійсь

думці й заскочив на тулпара. Коли Бекир уже подумав, що їх залишать у Дешті, він одним сильним ривком затягнув хлопця в сідло. Слизопикий із хвостом на

голові підчепив ошалілого Ніязі, а засолений із залізною короною забрав Чорну

Корову.

А потім почалося божевілля. Бекира поклали на крупі поперек, як мішок, що перевозили Дештом, а тому в нього залишилася одна задача — не звалитися з

тулпара. Він вчепився в сідло й вивернув шию. Сазаган просувався з

неймовірною швидкістю. Пісок бив в очі, забивав носа й залітав до рота.

Болбочан кричав, улюлюкав і раз по раз здіймав нагайку, наче змагався з бурею

на швидкість. Його голос, не прикритий респіраторною маскою, звучав трубно й

чисто. Бекир подумав, що й легені в бея армійців мають бути залізними. На сірих

боках тулпара виступила піна. Бекир відчув її кислий сморід, а потім масну

вологу на щоці, коли, перескакуючи корч, тулпар особливо сильно сіпнувся.

Вони мчали в протилежний від моря бік, віддаляючись від місця, яке їм

призначив Азіз-баба, з кожним кроком опиняючись все далі від Золотої Колиски.

Попереду наче з-під землі виросли кам’яні брили. Бекир міг заприсягтися, що

раніше їх там не було. Болбочан перехопив його погляд і змовницьки підморгнув, немов нещасні кілька скель змогли б їх порятувати. У голові Бекира стукотіло.

Єдине, що йому залишалося, — вчепитися міцніше й довіритися армійцю. І тоді

Сазаган — вітер-олень — їх наздогнав.

Стіна піску впала на голови. Бекир гостро відчув, що немає волосся.

Суєрний пил шарпав і роздирав шкіру, оглушував і забивав очі, роблячи майже

сліпим. З усіх боків ударили блискавки й породили рожеве марево. Вітер ревів.

Вони наче бігли із Сазаганом наввипередки. Бекир побачив, як порив вітру

підхопив сусіднього вершника. Його підкинуло вгору, а потім немов

проштрикнуло грозовим рогом. Блискавка розірвала тіло. Болбочан пригнувся й

потягнув за віжки. Поряд із хлопцем пролетіла голова. Позаду, підхоплена бурею, здійнялася в небо й упала зчорніла половина тулпара.

— Ала Богу Спалахів! Слава тобі! Слава! Дякую за бурю! Дякую за суєр!

— як божевільний закричав Болбочан і піднявся на стременах.

Повітря наповнилося сіллю. І Бекир майже з полегшенням подумав, що все

нарешті закінчиться. Ще мить — і вони опиняться в центрі змін. І тоді

залишиться тільки молитися Богу Спалахів, щоб дарував швидку смерть.

Справжню смерть. Поруч злетів іще один вершник, спалахнув у небі й розпався

на десятки палаючих жарин. Наступна блискавка обдала їх жаром. Земля

здригнулася, їх накрив дощ видраного із землі каміння. Удар струму прийшовся

зовсім близько, але, на щастя, не в них.

— Дякую за бурю! Дякую за суєр! — продовжив несамовито голосити

Болбочан.

Ще одна блискавка освітила скелі. Бекир відчув спокій, який буває тільки

перед кінцем. Він майже погодився приєднатися до Сазагана. Азіз-баба завжди

казав, що в Дешті ніхто не вмирає. Просто розчиняється і стає частиною всього. І

коли вони ховають мертвих, то земля їх приймає й перетравлює, перетворює на

пил, на пісок. А отже, у цій бурі є й Ма. Коли він змирився з неминучим, Болбочан притулив до губ тонку металеву трубку. Бекир міг заприсягтися, що

почув тонкий, ледь вловимий звук. Скелі попереду теж наче почули свист і

дивно нахилилися. Між ними утворилося провалля. Тулпар Болбочана на

повному ходу стрибнув у діру.

Спершу вони полетіли. Кілька секунд Бекир чекав, що в тулпара якимось

дивним чином з’являться крила й він зможе пікірувати. Але нічого дивовижного

не сталося. Тулпари вміли гарно стрибати, але не здійматися в небо. Болбочан

клацнув пружинами. Конструкція, що до того лежала на крупі, роз’їхалася. Це

виявилися вживлені в кістки тварини розсувні механічні крила. Вони

сповільнили скажений спуск. Бекир ледь устиг побачити, як із стін круглого

провалля, у яке вони стрибнули, за подібним принципом випросталися сіті. Вони

опоясували шахту, наче сходи-батути. Маневруючи крилами, Болбочан

змушував тулпара стрибати з одного батута на інший. Він уже майже досяг

підлоги, коли слідом за ним на сітку приземлився наступний їздовий, а за мить

— ще один. Бекир почув шум зіткнення. Один тулпар зламав обидві ноги й ревів

так, що Бекиру хотілося затулити вуха. Тваринам приземлення далося особливо

важко. Модифіковані люди Армії потвор залишилися неушкодженими. Ніязі

вдарився головою. Чорній Корові пощастило найбільше: вона лише осмикнула

спідницю і винувато всміхнулася, оглядаючи інших.

— М’яка посадка, га? — Живе око Болбочана божевільно крутилося, вуса

тремтіли, наче були готові от-от відірватися. Очільник загону витер кров із

розбитого лоба й оглянув людей. Стулки входу над їхніми головами з гуркотом

зачинилися. Бекир почув, як об них щось ударилося. Не всім пощастило вчасно

дістатися входу.

— Зачиняються автоматично. Кемаль-шейх не дуже любить гостей, —

пояснив Болбочан.

Щось загуло. По периметру загорілося кілька електричних ламп. Вони

опинилися в глибокій штольні.

— До Спалахів це була пускова шахта для величезної ракети. Кемалю-шейху якось удалося змусити все працювати. Він шаман, а ще каже, що бачить

майбутнє. — Болбочан зловісно посміхнувся.

Наче почувши його слова, сіті-батути автоматично втягнулися в стіни.

Згори осипався пил, але вже за мить усе було спокійно. Якщо буря і

продовжувалася на поверхні, тут її не існувало. З двадцяти семи вершників до

сховку дісталися семеро. Лише чотири тварини стояли на ногах. Усі гарячково

обтрушувалися від отруйного пилу.

Бекир роззирнувся. Стіною штольні йшла шахта ліфта. Посередині між

землею і поверхнею застигла кабіна. Над нею щось висіло. Спершу Бекир

подумав, що це одна із сітей-батутів, а потім придивився і побачив, що

конструкція прозора й рухається. Це була щільна хмара жовтого пилу. Бекиру

чомусь не хотілося з нею зіткнутися. Болбочан підійшов до залізних дверей у

стіні штольні й натиснув невелику червону кнопку. За стіною почулося

дзижчання.

— Хто? — запитав механічний голос.

Люди Болбочана пригнулися і почали робити ритуальні знаки, відганяючи

від себе поганого духа.

— Болбочан! Ми без запрошення. Буря змусила скористатися твоєю

гостинністю. А Бог Спалахів був таким добрим, що накрив нас прямо над

криївкою. Я втратив багато людей.

Запанувало мовчання. Лише стогони поранених тварин заважали тому, хто

за дверима, думати.

— Сьоз! — знову пролунав той самий механічний голос. — Пароль?

Болбочан замислився, потер лоба, лизнув кров із рани й повільно проказав:

— Атайланип казигин тапар, йигитайланип елин тапар. Дідько, давно не

користувався цією мовою. «Кінь скаче-скаче і повертається до конов’язі; джигіт, побродивши по світу, повертається до свого народу», — витлумачив бей

армійців. — Майстре Ключів, це ж ти? Відчиняй, будь хорошим м’ясом. Хіба не

впізнаєш Болбочана?

Двері зі скрипом відчинилися. У шпарині з’явилася голова людиноведмедя в каптурі. Він був схожим на сміттяра з Ак-Шеїх.

— Тебе не кликали, — незадоволено проказав коротун.

— Не кликали. Але цей свисток, — чоловік потряс залізячкою, — дав мені

сам Кемаль-шейх. У нас домовленість — правило гостя. Ти ж бачиш: нам

потрібна допомога. Дозволь увійти.

Чоловічок без особливої цікавості поглянув на забитих вершників і знову

зачинив залізні двері.

— Хутряний мішок, — вилаявся Болбочан і несильно вдарив у залізні

двері. Луна рознеслася по обидва боки від входу. — Пішов питати в Кемаля-шейха. Без нього тут і суєр не тече. — Болбочан сплюнув на підлогу й заходився

перевіряти товаришів. Колом пустили пляшку з водою. Засолений із залізною

короною перерізав великим тесаком горло тварині з перебитими ногами. Тулпар

скрикнув і затих. Чорна Корова затулила вуха, Бекир здригнувся. Нарешті двері

знову прочинилися, Майстер Ключів спустив розкладні сходи. Тулпарам

зав’язали очі й змусили піднятися до дверей. Короткий коридор вивів до

просторої печери, залитої тьмяним холодним світлом на кшталт того, що

випромінювали ліхтарі з модифікованими грибами, які використовувала Ма.

Світло йшло згори, але хлопець не зміг роздивитися, звідки саме. Печера

здавалася безкінечною. І мертвою. Довкола, немов привиди, стояли будинки.

Вони були однакові, наче в того, хто будував місто, була лише одна схема-проєкт. Кілька поверхів, ряд вікон і прямокутні двері посередині. Усі порожні.

Поряд із маленьким людино-ведмедем виросли два велети. Один скидався на

величезного людино-собаку. Мав плаский писок, нашорошені вуха й довгі гострі

ікла, що виглядали з оскаленої пащі. Другому наче заманулося стати тулпаром, але він зависнув на півдорозі. Його морда була витягнутою, а шкіра — землисто-зеленою. Тіла обидвох засолених бугрилися від м’язів.

Болбочан мовчки вклонився Майстру Ключів, склав пучку, торкнувся

голови й розкрив долоню в ритуальному жесті. Майстер Ключів повторив його

рух, проказав «буа-ах», розвернувся й рушив між будинками.

Повітря було сухим і прохолодним. Під ногами хрустіли кістки, вибілені

так, немов століттями лежали на дні моря. Місто здавалося давно покинутим.

Бекир відчув холод на потилиці, наче за ним стежили сотні очей. Колись тут

жили люди, працювали, раділи, створювали зброю і не вірили, що вона

обернеться проти них. Але війна не розбирає, по кого приходити. Вона знищила

їхні тіла, а от душі так і не знайшли спокою. А можливо, їх повернув суєр, щоб ті

люди знову подумали, чи варто було присвячувати земний шлях поклонінню

війні. — Місто духів, — прошепотів Бекир, наздогнавши Чорну Корову та Ніязі.

— Вони тут усюди.

І він справді побачив напівпрозорі, ледь помітні тіні. Вони хилиталися, наче водорості в морі, і проводжали його випаленими порожніми очницями.

Через кілька будинків місто мертвих закінчилося вузьким проваллям, за

яким стриміла прямовисна скеля. Майстер Ключів щось виконав на подібному

до Болбочанового свистунці — і з темряви впав місток. Вирублений у скелі

коридор вивів у сліпуче світло. Бекир завмер.

Якби він не знав, що досі під землею, то подумав би, що опинився в

одному з міст минулого. Таке різнобарв’я він бачив лише в книжках, хоча колір

рослин був не зеленим, а темно-червоним. Стежка йшла через луг. За загородою

бігали молоді тулпари. Ще далі паслися невеличкі тварини з білим кучерявим

хутром. Вони скидалися на їхніх куюнів, але були жирнішими й без запаху. Із

землі, наче бетонні стовпи, росли дерева. Чи не найдужче хлопчика вразило їх

різноманіття. Одні мали плями на корі та круглі колючі шишки в листі, інші —

маленькі голки на лапатих гілках. На деяких виднілися круглі жовті плоди. Усі

дерева були живими. Бекир нишком торкнувся кори. Вона пахла смолою. Бекир

із подивом подумав, що рослина наповнена водою.

— Там селище! — Ніязі показав рукою в глиб печери.

— Кара-Тобе, — пояснив Болбочан. — Вам тут сподобається. Кемаль-шейх, звісно, двинутий, але якщо виконувати його правила, можна жити. — Він

якось дивно на них подивився й поспішив далі.

На відміну від Ак-Шеїх, споруди в Кара-Тобе були кам’яними. Бекир

подумав, що на поверхні вони б не вижили. Їх рознесла б перша буря, і

відновлювати таке житло довелося б довго. Куди практичніші були юрти зі

сміття та шкір. Але мешканцям Кара-Тобе подобалися їхні будинки. Засолені

поралися на подвір’ях і з подивом зупинялися, коли повз них проходила

процесія новоприбулих.

Суєр глибоко засів у кістках каратабінців. Вони радше скидалися на

двоногих тварин, ходячих рослин чи на ожиле каміння, ніж на людей. Маленька

дівчинка з гострими лисячими вухами й довгим пухнастим хвостом простягнула

їм кошик із жовтими плодами. Ніязі злякано відсахнувся, Чорна Корова взяла

один і обережно вкусила, а потім пересипала фрукти собі в поділ.

— Смакота! Як пахлава Тітки Вальки, тільки не гірка. — Чорна Корова

закотила очі й завмерла.

— Що? — запитав Ніязі.

Бекир простежив за її поглядом і теж зупинився.

У центрі селища зі стелі звисав гігантський сталактит, з якого

безперервним потоком у невидиме озеро лився суєр. Бекир підняв очі й побачив, що до сталактита печерним склепінням сходилися тисячі осяйних річок. Саме

вони, а не гриби, як спершу подумав хлопчик, живили світлом печерний світ.

— Учан-Су — велика вода, що тече, — пояснив Болбочан і м’яко

підштовхнув їх до будиночка, що ховався в заростях. — Не баріться, Джаніке-ханум страшенно нетерпляча.

З приземкуватих дверей вийшла усміхнена жінка. Її шкіру вкривала тонка

блискуча луска, а зуби були гострими, як у Гулі. Голову покривала хустка, а

руки ховалися під білим фартухом. Жінка окинула їх пронизливим поглядом, достоту, як Плаксива

Зарема, коли вони барилися на обід.

— Болбочане-аго, чого дітей мориш? Я вже й обід приготувала. — Вона

сердито подивилася на чоловіка, а на дітей — із незрозумілим сумом.

— Кажу ж, не жінка, а мішок з атеш-травою. — Болбочан підкрутив вуса й

підморгнув Бекиру.

Джаніке-ханум пропустила дітей до будинку й зачинила двері перед носом

очільника армійців.

— Джаніке-ханум, не забудь хоч уночі відчинити, — пролунав голос

Болбочана. Кроки Армії потвор віддалилися.

— Заходьте й не слухайте цього агу. На язик верткий, а до справи глевкий.

Кімнату наче змалювали з книжок минулого. У комині мирно тріскотіли

дрова. Таку піч називали оджаком. І вона була справжньою дивовижею. Соби, які використовувалися в юртах, були залізними й стояли окремо, найчастіше

посеред приміщення. Їх завжди щільно закривали, щоб буря не могла розкидати

вугілля. Оджак нагадувала комин, якими користувалися в будинках до Спалахів.

У ньому вогонь горів вільно, даруючи тепло й затишок.

На високому столі парували наїдки. Бекиру в ніздрі вдарили апетитні

аромати, живіт скрутило від голоду, поряд судомно проковтнув слину Ніязі.

Він не зміг би описати, що вони їли. Більшість страв нагадувала м’ясо, жилаве, добре приправлене пахучим насінням, зі смачною темною скоринкою.

Тісто було подібне до того, що робила Тітка Валька, але солодше, тонше та

хрусткіше. Джаніке-ханум назвала «молоком» білу рідину в кухлях. І це було

найсмачніше з того, що куштував Бекир. Тулпари з поверхні такого не давали.

Тепла густа рідина спустилась у шлунок і наче розслабила м’язи. Живіт

став приємно важким, повіки самі собою почали стулятися. Бекир глянув на

друзів. Ніязі куняв, Чорна Корова обіперлася на кулаки. Її очі стали скляними.

Кімнатою розлився чарівний запах кави. Джаніке-ханум поплескала Бекира по

спині. На мить крізь затуманені сном очі йому здалося, що це Ма. Але погляд

Джаніке-ханум протверезив. Господиня подивилася на нього так пильно і з

такою гіркотою, що Бекир відчув укол страху. Він уперше запитав себе, куди

вони потрапили й що з ними буде.

— Пий, це забере твій біль. — Джаніке-ханум підсунула до нього кухоль із

недопитим «молоком» і ніжно погладила його по голові. Доторк укотре нагадав

про Ма, Бекир вирішив довіритися. Солодка рідина потекла горлом, а разом із

нею прийшов сон.

***

Коли Бекир розплющив очі, то довго не міг зрозуміти, де він. Усе було

незвичним: ліжко, якого не стискали бетонні стіни підвалу, вологе повітря, освітлена електрикою кімната. Бекир поворушив ногою. Поки він спав, Джаніке-ханум замінила пов’язку й чимось змастила рани на нозі. Слід, якого завдала

йому клешня ракоскорпа, уже зарубцювався, а от шрам від удару Дерева Болю

продовжував боліти. Голова була на диво легкою, наче він знову випив ліки Ма.

При згадці про матір щокою сповзла сльоза. Він наказав собі про неї не думати.

Спершу треба було розібратися, куди вони потрапили. Хлопець визирнув у вікно.

У Кара-Тобе завжди панував день. Іноді, як розказала Джаніке-ханум, суєрні ріки блідли. Це означало, що десь поряд проходить буря. У селищі були

школа й дім Бога Спалахів. Йому єдиному поклонялися мешканці Кара-Тобе.

Тричі на день вони стягувалися до вирубаного в стіні приміщення і голосно

молилися. Джаніке-ханум лагідно сказала, що вони зможуть долучитися до

служби після благословення Кемаля-шейха. А ще в Кара-Тобе були робочі

механізми. Кемаль-шейх знайшов спосіб видобувати електроенергію. Кожного

п’ятого дня біля будинку молитов збиралися люди, щоб побачити, як працюють

давні машини. Тут були гучні прилади — колись їх використовували для

приготування їжі чи прання одягу. Дорослі — ті, хто досі хоч трохи міг

пам’ятати життя до Спалахів, — дивилися на них із сумною посмішкою. Вони

розуміли, що найважливіші в Дешті фільтри для води. А от молодші шаленіли

від екрана, де показував живі картинки. У Кара-Тобе любили дітей, не

знищували навіть «живе м’ясо». Чоловіків було менше, ніж жінок. «Чоловіки, —

казала Джаніке-ханум, — це завжди сварки, бійки, суперництво. Кемаль-шейх

цього не допускає». Голову поселення шанували в Кара-Тобе не менше, ніж Бога

Спалахів.

Найдужче дивувала вода. У Кара-Тобе було кілька підземних водойм із

рожевою солонуватою водою.

Ма казала, що суєр менш активний у повітрі, тому вони ніколи не

діставали воду з-під землі. А от мешканці Кара-Тобе сміливо пили свою воду й

казали, що вона «майже вільна від суєру». Від нього її очищали рослини. Бекир

та Ніязі цьому не дуже повірили і, зважаючи на зовнішній вигляд каратабінців, вирішили пити лише молоко тулпарів. Від незвичної їжі хлопчик-лис пів дня

провів у нужнику, але від пригощань не відмовився. Тут, як і в Ак-Шеїх, екскременти тварин і людей бережно збирали та скидали в компостні ями, але

запаху не було. Його теж «з’їдали» рослини.

— Це джанат, Бекире, райський сад! — захоплено щебетала Чорна Корова.

Вона ніяк не могла наїстися жовтими плодами, місцеві називали їх «кайси».

Навіть Ніязі, попри проблеми з животом, мав цілковито щасливий вигляд.

Вологим повітрям печерного міста було легше дихати. Але Бекира все дратувало.

Особливо те, що він майже не відчував потреби в ліках Ма. Голова

продовжувала гудіти, а м’язи боліли, наче під час хвороби. Але це було

дрібницею порівняно з тим, що він витримував у вилазках з Ак-Шеїх. Він

відчував, що щось змінилося. І це стосувалося не тільки тіла. Скелі, земля над

головою немов зруйнували його зв’язок з Ак-Шеїх.

А ще його стискали нехай і майже невідчутні стіни печери. Це був той

самий підвал, хоч і більший. З тією різницею, що з підвалу в Ак-Шеїх можна

було вибратися, коли забажаєш, а з Кара-Тобе —лише з дозволу Кемаля-шейха.

З того, як селяни ставилися до загону Болбочана, Бекир зрозумів, що Армію потвор хоч і підтримують, але не надто вітають.

Армійців розмістили майже в ізоляції — за вигоном для тулпарів, а Джаніке-ханум завжди затуляла обличчя, коли їй випадало нести їм їжу.

— Ти чого? Ти ж сам завжди хотів звалити? — безтурботно запитав Ніязі, шматуючи стегно маленької тваринки.

— Це ти завжди хотів звалити. За стіну чи до Армії потвор, — огризнувся

Бекир. Його все дратувало, а найбільше — щеняча радість Ніязі від перебування

в Кара-Тобе. — І що тепер? Готовий набивати живіт у цій ямі, щоб тільки не

думати про Ак-Шеїх?

— Я сам із тобою пішов, — обурився Ніязі.

— Тільки тому, що тебе випхав Азіз-баба. Ти ж не віриш, що ми зможемо

її знайти? — Бекир хапався за казку про Золоту Колиску, як за соломинку, наче

завдання Азіза-баби виправдовувало їхню втечу з Ак-Шеїх.

Ніязі відклав їжу й опустив голову. А потім сказав те, про що не

наважувався думати Бекир:

— Ти думаєш, Старші Брати знищили Ак-Шеїх?

— Перестань! Не смій так говорити. — Бекир стиснув кулаки. — Це наш

дім. Ми знайдемо Золоту Колиску й повернемося. — Хлопець задихнувся від

власних слів. Кого він дурить? Селища, до яких вдираються Старші Брати, не

виживають. Їх стирають. Випалюють, щоб навчити інших. Їм не буде куди

вертатися.

— Ми можемо залишитися тут? — наче підслухав його думки Ніязі.

— Як собі хочеш, — буркнув Бекир і несподівано зустрівся з обуреним

поглядом хлопчика-лисеняти.

— Звісно, ти ж відважний герой, улюбленець Азіза-баби. Ти завжди мусиш

усіх рятувати. А інші, не такі відважні, можуть хоч і загнутися. Золота Колиска

— це казка. Місце, про яке казав дід, уже давно поглинуло море. Тут усі про це

знають! І ти хоч уявляєш, як нам пощастило?! Ми б не вижили! І Чорній Корові, якщо хочеш знати, тут теж подобається!

Над Кара-Тобе рознеслося виття сирени. Кілька років тому таким звуком в

Ак-Шеїх попереджали про наближення бурі. Але з часом механізм зіпсувався.

Тепер калатали в залізну трубу, що висіла в центрі селища. Для мешканців Кара-

Тобе тривожне завивання було звичним і означало скликання на чергову

молитву.

Бекир вирішив, що з нього досить. Якщо для того, щоб піти із селища, потрібен дозвіл Кемаля-шейха, то він його отримає. Бекир приєднався до

мешканців печери, які кидали свої справи й підтюпцем ішли на головну вулицю.

— Ти куди? — Його наздогнала Чорна Корова.

Вона розглядала процесію. Усі давали дорогу кільком хлопцям в одязі для

поверхні. На них були щільні костюми та маски, що мали захистити від пилу.

Найвищого з ніг до голови вкривало золотисте хутро, він мав сильні м’язи й

міцну шию. За ним ішов невисокий хлопець, схожий на новонароджену кушуль.

Він мав тонку напівпрозору шкіру на животі, крізь яку виднілося темне

скупчення кишок. Найнижчий був схожий на Ніязі: він теж нагадував степову

лисицю.

— Хто вони?

— Буюки, — сказала Чорна Корова, не зводячи очей із процесії. —

Сьогодні їхній день.

— Що це означає?

Дівчинка стенула плечима, немов це було настільки зрозуміло, що не

потребувало пояснення. Бекир роздратовано пхикнув і пішов з усіма.

Дім молитов нагадував величезну юрту. Це була єдина в Кара-Табе кругла

споруда. По задній стіні постійним потоком у бетонну ванну стікала суєрна вода

— відгалуження величного водоспаду Учан-Су. По краях стіни блищали

величезні кристали, смерділо отруйною сіллю. У центрі дому розміщувалося

ритуальне вогнище. Дим підіймався через вузький отвір у даху. Людей набилося

багато. Бекир відчув, як од диму защипало в очах. Болбочана він не побачив, але

розгледів Шипохвоста й Сейдамета — так насправді звали армійця із залізною

короною на голові. Натовп пожвавився. Сотні очей прикипіли до чоловіка, який

зайшов на підвищення за вогнищем. Бекир здогадався, що то й був Кемаль-шейх.

Темну шкіру чоловіка вкривали тисячі яскравих цяток. Лише за якусь мить

хлопчик зрозумів, що це кришталики суєру. Кемаль-шейх мав довге збите в

ковтуни волосся і невелику сивувату бороду. Голову вінчала волосяна шапка-ковпак, а на плечах недбало висіла зшита з різнокольорових клаптиків хірка-волосяниця.

Кемаль-шейх поставив у невидимий отвір посох, театрально скинув

верхній одяг і повісив на палиці. Під нею він був майже голий. Надзвичайно

худе тіло вкривали жили й натягнуті як канати м’язи. На стегнах теліпалася

широка біла спідниця. Кемаль-шейх здійняв руки й обвів присутніх гострим

поглядом. Усе зашелестіло. Кожен із присутніх розстелив килимок і вмостився

для молитви. Від дальньої стіни почулися барабан та виття дудки. Кемаль-шейх

почав трусити плечима. Його долоні оберталися в такт барабану, нагадуючи

крила підбитого кхартала. А потім він почав крутитися дзиґою. Зала загула, гул

перейшов у спів. Бекир не міг зрозуміти слів. Мова була йому незнайома, але і

його торкнувся загальний шал. Ритм наростав. Він бачив, як жінка поряд

мимоволі хитала головою в такт співу. Хвіст чоловіка раз по раз торкався

підлоги.

Очі Чорної Корови розширилися. Як і всі, вона сиділа на підлозі й, не

знаючи слів, тихенько плескала в долоні. Ніязі слухав, висолопивши язика. У

голові Бекира загуло, наче він знову відійшов занадто далеко від дому. І, коли

вирішив, що вже не витримає, Кемаль-шейх зупинив увесь той безум, схопив

посох і стукнув ним об підлогу.

— Бог Спалахів очистив землю від скверни й дарував оновлення! —

заревів Кемаль-шейх.

— Буах! — проказав кожен у залі.

Звук супроводжував ритуальний знак. Кожен торкнувся складеними

пучками лоба, розкрив долоню і промовив «буа-ах», розтягуючи другий «а».

Спершу Бекир подумав, що це слово з незнайомої мови, але потім зрозумів, що

це імітація звуку вибуху.

— Він оновив нас! Він дарував нам цю оазу як приклад того, чим стане

Кіммерик. А він стане таким! Колись. Земля скине скверну, невірні згинуть, і

тоді ми вийдемо на поверхню і станемо володарями Кіммерику.

Натовп знову радісно заволав, повторюючи «буах».

— Але щоб досягти цього, ми маємо чути голос Бога Спалахів, — Кемаль-шейх махнув у бік кам’яної ванни, — виконувати його закони. І сьогодні саме

такий день. Сьогодні — баліг. День, коли молоді буюки залишать цей світ, щоб

нести світло Бога Спалахів на поверхні.

Люди заревли, а наперед вийшли хлопці, яких проводжала Чорна Корова.

— Ці юнаки дотрималися закону. Оголосили про намір піти на поверхню, витримали рік і готові заплатити за своє рішення. Сьогодні їх троє, хоча зазвичай

ми віддаємо одного. Усе на честь наших гостей з Армії потвор, нехай їх береже

Бог Спалахів. — Кемаль-шейх махнув у дальній бік дому. Де, як здогадався

Бекир, мали стояти армійці.

— Їх відпустять на поверхню? — запитав він у Чорної Корови. — Я думав, звідси нікого не випускають.

— Тільки хлопців і тільки до Армії потвор. Вони проводять щось на

кшталт жеребкування. Ті, хто отримує ізін, стають наче проклятими. Жодна

дівчина не мала б заводити з ними стосунки. Але іноді любов виявляється

сильнішою за закон. Якщо якась заявить на хлопця права, він залишиться, а його

місце посяде інший, — з готовністю пояснила дівчинка.

— А що він сказав про «готові за це заплатити»?

— Вони вже ніколи не зможуть мати дітей. — Чорна Корова витягла шию, щоб краще роздивитися, що відбувається на підвищенні. — Кемаль-шейх вважає

зовнішній світ занадто жорстоким для дітей.

— І що з ними зроблять? — ніяк не міг второпати Бекир. Але Чорна

Корова не відповіла, її увагу захопило нове дійство.

— Перед тим, як завершити баліг, маємо вчинити неприємне. — Кемаль-шейх затрусив палицею. Він постійно рухався, наче бився в пропасниці.

Барабани досягли піку й змовкли, на підвищення вивели зв’язаного молодика, що був лише на кілька років старшим за буюків чи Бекира з друзями. Голого

чоловіка вкривала луска, а з витягнутої рептилеподібної морди раз по раз

висувався тонкий, роздвоєний на кінці язик. Він був важкий та кремезний, але

навіть не намагався чинити опір. На змученому обличчі читалися апатія і

приреченість. Якась жінка з яскравим тюрбаном на голові щось крикнула

зв’язаному. Натовп розродився сміхом.

— Це Тимур-кертін. Ви всі його знаєте. І знаєте, що він вчинив. Він

порушив закон Бога Спалахів. Він порушив наш закон.

— Так! — у єдиному пориві вигукнув натовп. Особливо голосно кричали

жінки в перших рядах. Бекир побачив бліде обличчя Джаніке-ханум. Вона

кричала разом з усіма, але її очі говорили про інше. Так само невиразно

імітували захоплення кілька чоловіків поряд.

— Два роки тому Тимур-кертін отримав ізін, але Ойше-ханум, — Кемаль-шейх указав на жінку в яскравому тюрбані, — обрала його за чоловіка. За рік він

так і не став хорошим господарем у своєму домі. Але кілька бур тому вирішив

утекти. Без дозволу! Без благословення Бога Спалахів! Без прощання! Його

знайшли в коридорах, — заревів старий і махнув рукою на стіну — кордон Кара-Тобе. — Ви знаєте, що на нього чекає. І знаєте, як він спокутує провину.

— Віддасть свій суєр! — заволали всі як один.

Ударили барабани. Продовжуючи танцювати, Кемаль-шейх підійшов до

Тимура-кертіна, одним швидким рухом витяг зі своєї пишної спідниці зігнутого

кинджала і, наче продовжуючи рух, перерізав тому горло. Бекир не встиг і

зойкнути. Його погляд прикипів до червоно-чорної рідини, що залила шию

Тимура-кертіна.

Помічник Кемаль-шейха — засолений із червоним, наче спеченим у вогні

обличчям підставив відро під потік крові. Коли струмінь майже стих, тіло

Тимура-кертіна віднесли до кам’яної ванни і вкинули до суєру. На мить над

водою здійнялася пара, у носа Бекирові вдарила хвиля солі. Голова пішла

обертом. Натовп заревів. Кемаль-шейх знову домігся спокою. На підвищення в

повній тиші зайшли буюки.

Кемаль-шейх виголосив промову про жертовність, перст Бога Спалахів та

таку важку для буюків потребу залишати Кара-Тобе. Обличчям найвищого з

хлопців пробігла тінь переможної посмішки. Він не нагадував вигнанця. А Бекир

згадав слова Джаніке-ханум про те, що Кемаль-шейх регулює кількість чоловіків

у підземному місті.

— Коли земля скине скверну, ми вже не відпускатимемо наших синів. На

поверхні всім стане місця. Усіх пригріє лоно Бога. Треба лише навчитися чекати.

Це наша спокута й наш подвиг. Ми готуємо землю для прийдешніх!

Бекиру забракло повітря, йому хотілося вибігти з дому молитов та

опинитися на поверхні, на відкритому просторі.

— Бог Спалахів готовий прийняти вашу жертву! — Кемаль-шейх

звернувся до буюків.

Натовп затамував подих. Те, що мали вчинити з хлопцями, було

кульмінацією богослужіння. У повній тиші буюки обернулися до натовпу

спинами й спустили штани. Кемаль-шейх витер ножа, яким щойно вбив Тимура-кертіна, об хірку й знову замахнувся. За мить на підлогу впало кілька

закривавлених шматків. Хлопець із напівпрозорою шкірою завив і схопився за

промежину. Крізь пальці зацебеніла кров. Схожий на лисицю впав на

закривавлені коліна. Найвищий лише здригнувся. У натовпі пронизливо

скрикнула жінка. Чорна Корова схопила Бекира за руку. До плеча притулився

Ніязі. Вони не чекали такого. Чоловік, який до того тримав відро, зібрав шматки

й кинув їх у вогнище. Залою розлігся запах смаженого м’яса. Бекир нарешті

зрозумів, про яку ціну казала Чорна Корова. Його ледь не знудило. Буюків

забрав Болбочан. Тепер вони належали Армії потвор.

— Ти все ще хочеш тут залишитися? — просипів

Бекир на вухо Ніязі. І одразу ж почув ім’я Чорної Корови, а потім і своє.

Його протверезив обряд, голова ще йшла обертом, але думки снували швидше.

Їх кликали вийти на поміст до Кемаля-шейха. Засолені навколо розступилися, утворюючи вузький прохід. До них підійшов чоловік зі спеченим обличчям.

— Ідіть сюди, мої незмінені діти, — голос шамана перекрив усі звуки. Діти

перезирнулися. Побачене досі стояло перед очима, але Кемаль-шейх не лише

знав, що вони тут, а й був готовий поговорити. Шаман знову лагідно повторив

прохання.

Чорна Корова пішла першою і не залишила вибору Бекиру. Він рушив

слідом. До них потягнулися сотні рук. Засолені немов уперше їх побачили: прагнули торкнутися, шепотіли слова підтримки. Бекиру все дужче хотілося

втекти. Міцні руки підсадили їх на поміст. Тонкими скорченими пальцями

Кемаль-шейх промацав їм обличчя, наче був сліпим і міг побачити лише

доторками. Бекир відчув запах крові на його руках.

— Бог Спалахів каже, що ви особливі! — знову завив шаман. Замість ножа

Кемаль-шейх узяв чашу. — Він привів вас! І в тому його провидіння. Око Бога

скаже нам, хто ви. І від його слова залежатиме ваша доля. — Кемаль-шейх

опустив чашу в кам’яну ванну, а потім підніс паруючу рідину дітям.

У домі запала тиша. Така напружена, що Бекиру здавалося: він зараз почує

стукіт чужих сердець. У носі защипало, на очі навернулися сльози, шлунок

скрутив спазм. Першою прийшла думка про те, що в цій рідині кілька хвилин

тому розчинили тіло людини-ящера. А друга — що він ніколи так близько не

бачив чистого суєру. Ма казала, що чистий суєр — це смертельна отрута. У

природі в такій формі він майже не траплявся, тому ані Ма, ні Бекир не знали, що може статися з людиною, яка його торкнеться. Ця чаша могла його вбити або

перетворити на «живе м’ясо» чи, — Бекир проковтнув гірку слину, — на щось, що вже не буде Бекиром, не матиме його спогадів та обличчя. Він затамував

подих, намагаючись стримати їжу, що підступила до горла. Останнє, що він

може зробити, — це виблювати в чашу зі священним суєром на очах у всіх

мешканців Кара-Тобе. Голову повело. Він бачив чорні очі Кемаля-шейха й

обличчя обпаленого чоловіка.

— Це Вода Життя. Вода, що звільняє наші душі. Якщо ти поцілований

Богом Спалахів, вона відкриє для тебе всесвіт, дасть відповіді на всі запитання.

Прийми сім’я Бога!

«Дасть відповіді на всі запитання!» — луною продзвеніло у спустошеній

голові. Він дізнається, що з Ма, де знайти Золоту Колиску, як урятувати

Кіммерик, — для цього потрібно лише випити суєр.

— Я вип’ю, — пролунав спокійний голос Чорної Корови.

Дівчинка всміхалася. Забувайко визирнув із-за плеча й сховався в довгому

волоссі. Бекиру захотілося закричати, зупинити дівчинку, але він не зміг. Губи

наче заліпило. Чорна Корова взяла чашку. У натовпі пролунало перше «буах», а

потім знову й знову. Люди радісно заулюлюкали, коли Чорна Корова ковтнула, усміхнулася і простягнула чашу Бекиру. Очі дівчинки затягнула пелена. Чорна

Корова здригнулася всім тілом і впала на поміст. Чаша з гуркотом покотилася, залишаючи по собі паруючий рожевий слід. Кемаль-шейх розчаровано

простежив за її рухом, а потім так само спокійно підняв очі на хлопця.

— Допоможіть! Ви маєте їй допомогти! — закричав Бекир, падаючи на

коліна коло дівчинки. Він обхопив її голову руками, намагаючись не дати

захлинутися. На губах Чорної Корови виступила піна. Її били судоми. Бекира

охопив розпач. Погляд застилали сльози. Він звернувся до натовпу в пошуках

допомоги, але жоден не поворушився. Вони чекали на рішення старого. Чорна

Корова затихла. Бекир обережно поклав її на поміст і випростався.

— Це ти, ти вбив її! — Він кинувся до Кемаля-шейха, але було вже пізно.

Обпалений заступив йому дорогу, а хтось невидимий скрутив руки за спиною.

Бекир вигнувся, спробував ко`пнути обпаленого між ноги. У відповідь дістав

добрячого потиличника. На нього накинули пута. У роті опинилася смердюча

ганчірка. У вухах стояв шум від удару, він викручував голову, щоб побачити, де

Ніязі і що робитимуть з Чорною Коровою, але йому цього не дозволили. Бекира

стягли з помосту. Сильні руки проволокли коридорами, а потім вкинули до

видовбаної в камені келії.

— Сховай зуби, куджу. Тобі ще з нами жити й жити, — ошкірився

обпечений і зачинив за собою двері.

— І не надійся! — у кляп пробубонів Бекир.

***

— Як ти, хлопчику? — Бекир відчув коло своїх губ кухоль і сіпнув

головою. Обличчя обдало бризками.

— Це просто вода, — сказав Кемаль-шейх і обережно витер його

підборіддя. Кришталики суєру на шкірі старого зачаровували. На Бекира наче

дивилися сотні розверзстих очей. — Я тебе розв’яжу, якщо обіцяєш не брикатися.

Бекир кивнув, хоча найбільше йому хотілося зацідити Кемалю-шейху межі

очі. Шаман спритно скинув пута. Бекир заходився розтирати затерплі м’язи.

Келія була кілька кроків завширшки. Стелю вкривало зображення Бога Спалахів

— чоловіка, від якого відходило чотири промені. За дверима промайнула тінь

обпеченого. Кемаль-шейх сів на видовбане в стіні ліжко. Бекир залишився на

підлозі.

— Даремно ти відмовився пити Воду Життя. З тобою б не сталося нічого

поганого. Навпаки, сім’я Бога дає полегшення.

— Як Чорній Корові? — схлипнув Бекир.

Кемаль-шейх зробив нетерплячий жест і скривив губи, наче хотів якомога

швидше пропустити цю частину розмови.

— З нею все добре.

— Вона жива?

— Авжеж, жива. Вода Життя не вбиває.

— Я хочу її побачити.

— Побачиш. Можливо. Але спершу ми поговоримо. — Кемаль-шейх

нахилився до Бекира, наче прагнув усіма кришталиками-очима вивчити його

суть. — Болбочан-ага сказав, що ви йшли з Ак-Шеїх. Хто вас відправив по

Золоту Колиску?

Кемаль-шейх хитро примружив очі. Подібний вираз обличчя Бекир вже

бачив в Азіза-баби, коли той ставив питання за темою уроку й очікував на

відповідь, яку сам добре знав.

— Ви вже знаєте відповідь, чи не так?

— Розумний хлопчик. — Кемаль-шейх хотів погладити Бекира по голові, але хлопець відсахнувся. Очі шамана злісно блиснули. — Азіз-баба був твоїм

учителем? Він зовсім збожеволів? Вирішив відродити орден?

— Ніякий він не божевільний, — образився Бекир. Він міг по-різному

ставитися до старого, навіть сам його називав часом божевільним, але не

дозволить це робити іншому. — Про який орден ви говорите?

Кемаль-шейх витяг із хірки бляшанку, зняв кришку, зачерпнув кінчиком

довгого брудного нігтя червоний порошок, спрямував до рота й з недовірою

подивився на хлопця. У носі Бекира засвербіло від пряного аромату юшану.

— Хіба Азіз-баба не розказував тобі про чильтани?

Бекир заперечно покрутив головою. Старий презирливо хмикнув.

— Цей орден тисячоліття тому започаткував Сакатево-мученик, щоб

охороняти Золоту Колиску. Століттями вона лежала в могилі відьми Амаги, аж

поки Двобог не прокинувся. Родину останнього охоронця Золотої Колиски

Номана Герая вбили, а реліквію викрали. Сліди її загубилися, аж доки Золоту

Колиску не розшукав Азіз-баба. Дивно, що він тобі цього не розказував. Азіз-баба любить вихвалятися.

— Не розказував. — Бекир відчув укол ревнощів. Він завжди вірив словам

Азіза-баби і вважав, що старий любить його більше за власного онука. — Азіз-баба наказав іти до моря. Назвав місце, де ми її знайдемо.

— Ну ж бо вгадаю: він відправив вас до древнього прихистку дервішів, до

текіє в Гизльові? Туди, де ховалися батьки Мамая?

Бекир не знав, хто такий Мамай, але місця Кемаль-шейх назвав правильно.

Азіз-баба присягався, що відкрив його тільки Бекиру та Ніязі.

— Старе брехло, — крякнув Кемаль-шейх, спостерігаючи, як міниться

обличчя Бекира. — Йому не можна вірити, не можна, кажу тобі. Усі його слова

— казки. Він і мене ними обплутав. Я приїхав у Кіммерик будувати канал. Задля

цього ми руйнували могильники. І, віриш, із кожного я чув голоси й бачив духів.

Товариші стали вважати мене божевільним. А от Азіз-баба сказав, що це дар, який мають лише чильтани. — Зіниці шамана розширилися, а очі перетворилися

на чорні вуглинки. — Він показав мені моє минуле й навіть трохи майбутнього. І

тим купив. Сказав, що на Кіммерик чекає катастрофа, що ми маємо

підготуватися. Маємо знайти Золоту Колиску. І я йому повірив, дурень. Весь цей

час Золота Колиска була в нього.

— Ви хочете сказати, що вона й зараз у нього?

— Я хочу сказати: коли старий говорить, юний мурид мовчить. — Кемаль-шейх ткнув у нього пальцем і знову зачерпнув дрібку юшану. — У той час

Старші Брати вже піднімали голову на півночі. У них був такий бузувір —

доктор Зорг. Він шукав обдарованих дітей, проводив експерименти, не боявся

розпитувати про міфи й легенди. Йому потрібна була зброя для Старших Братів.

Якось він дізнався про чильтани і знайшов Азіза-бабу. Тоді Старші Брати вже

розпочали війну в Кіммерику. Але Азізу-бабі вдалося і йому заморочити голову.

Він сказав, що сам шукає Золоту Колиску. Ти знав, що старий постачав Старшим

Братам дітей?

— Цього не може бути. Ви ображені на Азіза-бабу, тому так кажете.

Кемаль-шейх п’яно зітхнув, знову поліз до хірки й витягнув папірець. Це

було фото з газети. Бекир нерідко знаходив такі в Дешті і складав до свого

сховку. На світлині був зображений старезний чоловік у товстих лінзах. Поряд із

ним — дід Ніязі. Зовсім такий, як зараз. Підпис унизу говорив про те, що це був

доктор Зорг та «його рекрутер з Ак-Шеїх — Азіз-баба».

— Старші Брати могли змінювати зображення. Це нічого не доводить.

— Тоді прочитай оце. — Кемаль-шейх простягнув іще один аркуш. Він

нагадував сторінку із зошита Саші Бідного, де той позначав, хто й що йому

винен. Унизу стояв розчерк Азіза-баби. Це був звіт про дітей, яких дід Ніязі

передав Старшим Братам.

— Я сказав, що він чинить зло, і тому Азіз-баба мене вигнав. Він так і не

зміг відродити Золоту Колиску, а тому вирішив віддати її іншому. У Зорга був

учень із кіммеринців на ім’я Мамай. Йому Азіз-баба й передав Золоту Колиску.

— Отже, Золота Колиска в Старших Братів?

— Ні! — Кришталики переможно спалахнули. — Мамай використав

Золоту Колиску й цим сотворив Спалахи. Генерал Григоренко-перший у своїх

одкровеннях написав, що так у наш світ прийшов Бог Спалахів. І змінив цей світ, і нам треба лише дочекатися, поки земля очиститься від скверни… — Кемаль-шейх закотив очі в релігійному екстазі, а потім наче прокинувся. Поглянув на

Бекира й сонно заговорив: — Отже, любий хлопчику, Золотої Колиски вже не

існує. Азіз-баба вас надурив. Відправив подалі цінних незмінених, щоб потім

продати вас Старшим Братам. Але Бог Спалахів привів вас до мене. І це було

милосердя, адже вам немає куди повертатися. Ак-Шеїх знищила буря.

Остання фраза наче вдарила по голові. Він міг повірити, що Азіз-баба

брехав і таємно співпрацював зі Старшими Братами, що Белокун убив більшість

мешканців Ак-Шеїх, але думка про те, що поселення знищила буря, не

вкладалася в голові. Ак-Шеїх пережив стільки бур, що Бекир увірував: вони

йому не загрожують.

— Місця, куди вас відправив Азіз-баба, — текіє в Гизльові, — теж більше

немає, юний муриде. Море. Усе з’їло море. І Золотої Колиски вже немає. Тепер

ти розумієш, що єдиний шлях — вижити й дочекатися очищення? І це можливо

зробити тільки тут.

Кемаля-шейха дрібно затрясло.

Цятки-кришталики тривожно замиготіли. Сині губи засмикалися.

— Ти знайдеш новий сенс у Кара-Тобе. Ти і твої друзі. Знаєш, що

найсмішніше, хлопчику? — Кемаль-шейх нахилився ще нижче. Бекир подумав, що він зараз гепнеться з ліжка. Але старий вчепився в його плече й п’яно

зашепотів: — Коли Азіз-баба показав мені майбутнє, то там були й ви. Ти й

дівчинка. Ви були прекрасними, зміненими, як вогонь і життя. З богами не

сперечаються. Ти все одно вип’єш Води Життя. — Кемаль-шейх поплескав

хлопця по плечу.

— Ніколи, — прохрипів Бекир. Горло душили ридання. — Навіть якщо

Азіз-баба — зрадник, а Ак-Шеїх зруйнований, ми тут не залишимося. Я хочу

побачити Чорну Корову.

Кемаль-шейх дивився вже кудись у підлогу. Його очі знову стали

порожніми.

— Ти не зрозумів, хлопчику. З Кара-Тобе неможливо піти, доки я цього не

дозволю. А я кажу: ти залишишся тут. Дівчинка в Джаніке-ханум. Я скажу, щоб

тебе провели.

***

За кілька годин до Бекира зайшов обпалений і відвів його до будинку

Джаніке-ханум.

— З тобою все добре? — Очі Ніязі горіли від захвату, наче Бекир і не

зникав на всю ніч.

Бекира розривало від бажання звинуватити Ніязі в тому, що він його

покинув, і заразом поділитися болем про Ак-Шеїх.

— Де Чорна Корова? — запитав Бекир.

— У домі. Кемаль-шейх сказав, що ти прийдеш, — кинув йому в спину

Ніязі. Бекирштовхнув двері.Обпалений ішовзаним.

— Кемаль-шейх сказав, що я зможу її побачити. Про тебе не йшлося.

Обпалений гидко посміхнувся, але зупинився й залишився за дверима.

Бекир очікував знайти Чорну Корову прикутою до ліжка. Він подумки

готувався до того, що після контакту з чистим суєром вона вкрилася лускою чи

страшними виразками. Але дівчинка сиділа перед оджаком і з подивом дивилася

на власні руки. У хаті стояв запах диму й спаленого волосся. Від порядку, який

так старанно підтримувала Джаніке-ханум, не залишилося й сліду. Біля грубки

чорнів відбиток, наче хтось запустив у стіну жмутом розпеченого вугілля. На

згорнутому килимі тліла діра. На підлозі валялися биті черепки, а полиця висіла

на одному гвіздку. Над нею в сітці тріщин чорніла вм’ятина завбільшки з голову

дитини.

— Що тут сталося? — запитав Бекир.

— Ти не уявляєш! — видихнув Ніязі. — Вона наче джин вогню з казки

Азіза-баби! Коли прокинулася, спершу отако сиділа, а потім… ну ти сам… —

Йому бракувало слів, щоб описати побачене.

Бекир присів біля Чорної Корови. Зовні вона ніяк не змінилася.

— Тобі боляче? — усе, що зміг запитати Бекир. Волосся Чорної Корови

було на диво спокійним. — А де Забувайко?

Дівчинка розгублено глянула на руки, у її очах з’явилися сльози.

— Бог Спалахів забрав у неї мову, — пояснив Ніязі. — Не говорила від

пробудження. І раджу тобі відійти. Бачиш, руки вже стають гарячими?

Тільки тепер Бекир побачив випалену смугу на хутрі Ніязі.

— Гей, усе буде добре. Ми з тобою, — сказав Бекир і торкнувся плеча

дівчинки. Чорна Корова здригнулася, намагаючись скинути його руку. Ніязі

позадкував. — Це я, Бекир, — продовжував шепотіти хлопчик. Він відчув, як

розслабилися м’язи дівчини, а на обличчі з’явилася тінь усмішки. Вона наче

визирала з дна колодязя.

На голос Бекира з поваленого мисника виліз Забувайко. Він не розумів, що

сталося з його господинею, але відчув зміни. Ящірка спробувала стрибнути на

руки дівчинки. Чорна Корова відреагувала миттєво: її пальці скорчило. Перш

ніж Бекир устиг зрозуміти, що відбувається, блискуча куля вдарила в місце, де

ще за мить до того сиділа ящірка. З горла Бекира вирвався крик, Ніязі заскавучав

і втиснувся в куток. Чорна Корова зойкнула й упала на підлогу. За мить вона

жалібно застогнала, наче шок від атаки на улюбленця повернув їй здатність

говорити.

— Я вбила його! Я вбила Забувайка.

Чорну Корову затрусило, пальці знову почервоніли. Бекир кинувся до

подруги, обійняв і звалив на підлогу.

— Заспокойся, чуєш, заспокойся.

Так завжди робила Ма, коли в нього починалися напади. Чорна Корова

відчайдушно відбивалася. Хлопець міцно тримав її в обіймах, відчуваючи жар її

пальців.

— Він живий, — подав голос Ніязі.

Бекир побачив ящірку на руках у хлопчика-лисеняти. Чорна Корова

перестала пручатися. Вона простягнула руку, щоб торкнутися улюбленця, але

зупинилася.

— Він цілий, — сказав Ніязі.

У ящірки тільки хвіст був обпалений.

— Я бачила дивний сон, — заспокоюючись, прошепотіла дівчинка й

торкнулася тумару на шиї. А потім подивилася на безлад. — Що тут сталося?

Перебиваючи один одного, друзі розповіли про нові здібності Чорної

Корови. Вона майже не відреагувала, наче їй було байдуже або вона давно знала, що вміє кидатися вогнем.

— Дуже дивний сон. У ньому до мене приходив батько. Він сказав, що тут,

— Чорна Корова подивилася на тумар на своїй шиї, — слова Бога Спалахів. І їх

треба віднести до Гавена Белокуна. Дивно, правда?

— Маячня, — собі під ніс прокоментував Ніязі.

— А ти, ти теж випив суєр? — ігноруючи Ніязі, запитала дівчинка.

Бекир заперечно похитав головою. Йому так багато хотілося їй розказати, але обпалений досі стояв за дверима. І він не сумнівався, що поплічник Кемаля-

шейха підслуховує. Шаман вірив, що дівчинка переконає Бекира випити Воду

Життя. Чорна Корова простежила за його поглядом і кивнула.

— Що? — не зрозумів Ніязі.

Дівчинка схопила Бекира за руки, її очі стали великими й темними, як

відьомська кафа Тітки Вальки. Вона набрала повні легені повітря і голосно

проговорила:

— Я рада, що випила суєр. Дивися, ким я стала. — Дівчинка зачаровано

подивилася на власні долоні. Вони були холодними й блідими, хоч ще за мить до

того палали у вогні. — Атеш.

— Що Атеш? — Не зрозумів Бекир.

— Твоя Ма сказала, пам’ятаєш? Так перед смертю назвала мене моя мати, немов знала, що Вода Життя подарує мені силу вогню. Я рада, що випила суєр,

— повторила вона, особливо наголошуючи на «рада».

— Що? Але ж мені ти сказала інше… — ображено почав Ніязі й за мить

скрикнув. Чорна Корова ніби випадково наступила йому на хвіст, і він нарешті

зрозумів, що краще помовчати.

— Тобі стане легше, біль за мамою вщухне, — усміхнулася Чорна Корова

до Бекира. — Вода Життя наче Забувайко, тільки краще. Ти пам’ятатимеш, але

вже не болітиме. — А потім дівчинка нахилилася і поцілувала його в щоку. Кров

прилила до обличчя Бекира. Серце так сильно гупало, що він ледь не прослухав

слова, які вона прошепотіла йому у вухо: — Нам потрібно тікати. Кемаль-шейх

не той, за кого себе видає.

Але більше їй нічого не вдалося сказати. Прийшов обпечений і наказав

Бекирові повертатися до своєї келії.

— Ви зможете наговоритися й навіть дещо більше, — обпечений

обдарував Чорну Корову масним поглядом, — тільки коли ти вип’єш Води

Життя.— Якщо в тебе все, Карасевдо, то мені треба погодувати дівчинку. —

Джаніке-ханум штовхнула чоловіка стегнами й зайшла до кімнати. У неї в руках

була повна миска жовтих кайси.

— Не наривайся, Дажніке-ханум. Армія потвор скоро піде, і тоді ми теж як

слід поговоримо. — Обпечений зробив непристойний жест, розреготався і

штовхнув Бекира в плечі.

Усю ніч Бекир розглядав обручку Ма. На внутрішньому боці був напис, якого він раніше ніколи не зауважував — «Марко Дорош». Бекир не сумнівався, що це було ім’я його батька. Проводячи пальцем по вигравіюваних літерах, він

уявляв, що торкається руки тата. Як же зараз він потребував його поради. І слів

Ма. Що б вона сказала на звинувачення Кемаля-шейха на адресу старійшини Ак-Шеїх? Мати довіряла Азізу-бабі. Запевняла, що саме він їх прихистив. Якщо

Азіз-баба досі співпрацював зі Старшими Братами, то чому так довго їх ховав? І

Бекир сам бачив Аслана та Кебапа в ніч, коли загинув Рябов. Значить, дід віддав

Рябова джадалу. Допоміг убити одного зі Старших Братів. Отож слова Кемаля-шейха — брехня. А як же тоді звіт про дітей? Бекир упізнав руку старого. Його

голову розривали сумніви: кому вірити, як допомогти друзям? Чи здатна Вода

Життя дати відповіді на ці запитання? Може, Чорна Корова має рацію і його

страх перед суєром перебільшений. Його вдарило Дерево Болю, він потрапив під

Сазаган, але досі не змінився. Може, сім’я Бога і не здатне його змінити? Бекир

добре розумів: вони зможуть звідси вибратися, тільки якщо здобудуть довіру

Кемаля-шейха. А шаман вимагав, щоб Бекир випив Води Життя.

У двері тихенько постукали. До келії нечутно зайшла жінка й поставила

перед ним вечерю. Вона була в яскравій бурці, що закривала все тіло. Обличчя

ховалося під запиналом. Бекир відвернувся. Але жінка не пішла. Вона причинила

двері, сіла поруч і зняла з голови бурку.

— Не пий Воду Життя, Бекире. — Джаніке-ханум м’яко торкнулася його

руки. — Кемаль-шейх хоче тебе змінити, щоб використати вміння, які ти

здобудеш. Він так з усіма робить.

— Ви про що? — насупився Бекир. Він зрадів приходу жінки, але Джаніке-ханум сказала те, що він зараз найменше хотів почути.

— Нас змінили не Спалахи, — Дажніке-ханум подивилася на свою зміїну

шкіру, — а Кемаль-шейх. Ці печери старовинні. Відразу після Спалахів тут

сховалося чимало людей. А потім сюди прийшов він, знайшов джерело суєру й

почав нас змінювати. Ми пили з Учан-Су, але не всім удалося вижити. Мій син

не витримав випробування. І ніхто ніколи не скаже, як на тебе подіє Вода Життя.

— Твій син помер? — Досі Бекир вірив, що експерименти над засоленими

проводять тільки Старші Брати. Джаніке-ханум кивнула. Зміїні очі заблищали.

— Обіцяй, що не питимеш. Силоміць він не заллє. Ти маєш прийняти сім’я

Бога. І під замко`м він тримати тебе довго не зможе. — Джаніке-ханум схопила

його за зап’ясток. Подвійні повіки блимнули на зміїних очах. Вона набрала повні

легені повітря і видихнула останній аргумент: — Він щось знає про твою матір.

Я чула, як Кемаль-шейх перемовлявся з Болбочаном. Але мертвий ти нічого про

неї не дізнаєшся. Обіцяй не пити Воду Життя.

У Бекира стиснуло в грудях. Він заспокійливо поплескав Джаніке-ханум

по руці. А коли жінка пішла, довго дивився на зачинені двері. Скільки обіцянок

він давав Ма й скільки з них порушив… Коли в коридорі стихли всі звуки, він

загупав у двері й оголосив, що готовий зустрітися з Кемалем-шейхом.

***

Стіни покоїв Кемаля-шейха завішували древні постери. На численних

стелажах і тумбах стояли механізми з часів до Спалахів. З особливою

обережністю та увагою були розкладені папери. У Кемаля-шейха зберігалася

ціла бібліотека — стоси з агітками Старших Братів, газетами, афішами, оголошеннями. На почесному місці висів пожовклий аркуш із незрозумілими

назвами й малюнками тарілок зі стравами. «Меню», — прочитав Бекир.

У ніші, видовбаній у стіні, стояли книжки. Як і в підвалі Бекира, більшість

була без палітурок. Траплялися й цілі. Вони, наче музейні експонати, лежали під

великими уламками скла. На полицях стояли залізні банки з-під консервів, пластикові та паперові пакети з різнокольоровими написами, набори інструкцій

та етикеток. Кімната

Кемаля-шейха втілювала його мрії. Скільки всього він міг дізнатися про

світ, який загинув до його народження. Бекир торкнувся корінця «Сказань

генерала Григоренка».

— Обережно. — Кемаль-шейх поставив книжку на місце. На старому був

довгий білий халат, що закривав майже все тіло. На голові стримів гострий

конусоподібний ковпак. — Це переписано з утраченого оригіналу. Цінна річ.

— Навіщо ви це збираєте? — Бекир розвів руками, показуючи на колекцію

старого. — Вам же не подобається те, що було до Спалахів і що відбувається

зараз?— Не подобається. Але суєр плутає наші спогади, а я хочу, щоб ми

пам’ятали, щоб наші діти пам’ятали.

— Що ми втратили? — Бекир торкнувся видертої ілюстрації з книги, де

були зображені вкриті зеленню гори Кіммерика.

— Ні. Чого позбулися. Ти бачиш красу природи, а я — землю, яку не

цінували і зрештою знищили. Ностальгія — глевкий фундамент для нового. Ми

сьогоднішні — не такі, якими були до Спалахів. Повернути себе неможливо.

Жити минулим — значить ніколи не побачити майбутнього. Минуле треба

відпускати.

Шаман обережно простягнув йому миску. З неї йшла пара.

— Але якщо ми забудемо тих, хто заподіяв нам зло, то хіба не запросимо

їх повторити? Азіз-баба розказував, що прислужники Двобога колись вигнали

кіммеринців. Тільки пам’ять і злість дозволила їм повернутися. Навіщо він нам

це розказував, якщо служив Старшим Братам? — Бекира знову охопили сумніви.

— Азіз-баба більше за чильтани любив називати себе співцем пам’яті, —

Кемаль-шейх продовжував посміхатися, але в його голосі з’явилося

роздратування. — Правда в тому, що він співець мертвих. А ми виживемо, дочекаємося, коли Старших Братів з’їсть суєр, і вийдемо на поверхню творити

свою історію. Ти зробив правильний вибір, хлопчику. Ти опинився там, де треба.

Разом ми завоюємо Дешт, а може, цілий світ. — Кемаль-шейх простягнув йому

чашу.Бекир обхопив її двома руками, як востаннє робив у ранньому дитинстві, і

подумав, що вороття немає. Над суєром здіймалася ледь помітна пара. Сіль

ударила в носа. Його вічний супутник — біль — пронизав скроні, наче

намагаючись востаннє попередити про небезпеку. Бекир схилився над чашею, вдихаючи гіркий запах, згадав обличчя Чорної Корови, коли вона ковтала суєр, згадав слова Ма, що вони обов’язково зустрінуться, і перехилив чашу. Цієї ж

миті він відчув, що навіки змінюється.

Битва богів. Коли Двобог виконує обіцянку. 1944

Сєров зняв фуражку й витер піт. Пальці торкнулися зашкарублого шраму

— згадки про перехід Каркінтської затоки. 1918-го зелені спробували вирізати

йому на лобі зірку. Лєканя ледь відбрехався, що він свій. Як доказ показав мішок

із контрибуцією. На ранок зелених порішили червоні, а недорізана зірка стала

доказом того, що Лєканя ідейний і постраждав за переконання.

Для біографії постріляв контру в буремні 20-ті. Він зневажав їх за

слабкість, за те, що дали себе перемогти, але не ненавидів, як вчила партія.

Сильні почуття взагалі були не для нього. Вбивай і не дай себе вбити. Будь із

переможцями. Міцно тримай наган і партійну корочку, а страждають та

мучаються совістю нехай інші.

За вірну службу він отримав квиток на навчання до військової академії.

НЕП і оця вся штовханина за новий лад були йому не цікаві. Поки він намагався

пристосуватися, економічні свободи згорнули. Почалася ера трійок і судів. Ось

де знадобилися його точне око й безвідмовний наган. Сєров згадав ночі у вогких

підвалах. І чого від цих ворогів народу вічно смерділо сечею і страхом? Хай ким

би вони були до допитів — членами Політбюро, жерцями Двобога чи

кремлівськими кухарками, — у підвалах НКВС завжди смерділи однаково. Так

би й сидів у тих гадючниках, якби не війна. І Германія, друг сєрдєшний

Зоргушка, не забув про боржок. І хто б подумав, малахольний, а тепер — велика

людина. Кажуть, самого вождя лікує. «Шукає секрет довголіття, — Сєров

всміхнувся безглуздій думці й любовно погладив фартовий парабелум. Скільки

років, а жодної осічки. — А най би й так. Най би жив вічно. Свої люди всюди

потрібні. Головне сьогодні не опростоволоситися».

Сєров озирнувся на колону. ЗІЛи гарчали на розбитих коліях. Його

відкритий «Вілліс» укрився шаром рудої пилюки. Людка здуру надягла білі

рукавички й тепер манірно обмахувалася трофейним віялом. Баба — вона і в

степу баба. Ще й постійно сіпала Вальку.

— Валюшечко, попий води. Валюшечко, не висовуйся з кабіни, будеш весь

брудний.

— Ще хоч слово від тебе почую — кривавою слиною вмиєшся, зрозуміла?

— Сєров ошкірив золотого зуба.

Людка пирснула й відвернулася до вікна. Знала, сучка, що й вона сьогодні

поживиться. Водій — чорнявий жовторотик — втиснувся в сидіння й міцніше

вчепився в кермо. Валюша застромив пальця в носа, витяг козу, злякано

подивився на батька й обтер пальця об брюки.

«Люсьчині гени. Генеральська дочка, а син — імбецил. Шістнадцять, а все

за мамчину цицьку тримається. А я в його віці вже з Кіммерику білих вибивав»,

— ліниво подумав Сєров. Мимовільно сплив спогад, як вони з Гєрманією

вдерлися до печери, де народжувала кіммеринка, і як потім він розрядив у неї

обойму.

Він харкнув кислою слиною і скривився, згадавши про вчорашню горілку.

Половина особового складу ще вибльовувала звільнення Кіммерика. Інша німців

і в очі не бачила. Але офіцери й бійці НКВС-НКДБ не для того. Вони ловили

внутрішнього ворога, потвор, що маскувалися під мирне населення, а насправді

прагнули повалити величний лад нового бога.

«Стрелити дитину хіба кожен може? — міркував він, дістаючи портсигар.

— А Лєканя Сєров може. Ворог народу не має віку чи статі. Лише вирок від

Двобога».

Лєканя подивився на дружину й сина. Шейтан би дер їх сюди перти, але

вибір був невеликий. Пташка донесла, що головний СМЕРШевець Абакумов уже

точить на нього зуб. А родина — завжди найслабша ланка. І не те щоб Люськи

шкода, батя її давно напросився, але свого віддавати не хотілося. Сєров

розмріявся, як скине тут родину, подалі від кремлівських зірок. І

навідуватиметься відпочивати від кривавих трудів праведних на благо Двобога.

А тут — краса, воля, море недалеко. Ще й свій дім, чесно переданий Зоргушкою.

Сєров тріумфально набрав повні легені перепеченого повітря і зайшовся

кашлем.

— Бляць, до цієї духоти теж доведеться звикати. Куди їдеш, Мазєнін? Тобі

повилазило? Табличку не бачиш? Нам на Ак-Шеїх.

— Я Мазайло, товаришу комісар, — пробурмотів водій і звернув на

ґрунтівку.

— Один собачий відросток. — Сєров натягнув на лоба кашкета й поклав

руку на парабелум. — Зупинишся, як побачиш найкращий будинок у тій дірі.

***

Сєров насупив носа. Операція тривала лише добу. У Сімферополі вже

формувалися ешелони, на стіл Берії поклали перші доповідні про кількість, яку

вже депортували з півострова, а цих наче хтось попередив. Ак-Шеїх вимер.

Тільки покинуті собаки та замкнені в загонах вівці наповнювали повітря

тривожними звуками.

— Розосередилися. Як у 33-му в селах куркулів, шукати всюди, — наказав

Сєров.У ніздрях залоскотало. Він упізнав запах. Це смердів страх, а отже, кіммеринці були на місці. Сєров вийшов із машини. Халупи, вапнякові паркани, розвішені на палюгах шкури, — тут усе наче застигло в минулому сторіччі.

Раптом він відчув на собі чужий погляд. За покрученим саксаулом ховався

хлопчик п’яти-шести років. Чорні очі обпекли.

— Альо, чорнявий! Не бійся. Де всі?

Хлопчик кліпнув великими, як дві сливи, очима, і шмигнув до сусідського

подвір’я. Сєров побіг за ним. «Вілліс» покотився слідом. Сєров зазирнув за

паркан. На порозі великого, вимазаного білою глиною будинку сиділо двоє: дівчинка років десяти й уже бачений ним хлопчик. Сестра смішила брата

найдавнішою у світі грою — затуляла руками обличчя, а потім відривала долоні

й робила «ку-ку». Дівчинка зауважила чужого й обернулася. Вона мала

різнокольорові очі — каро-зелене та синє. Дівчинка знову затулила обличчя, а

коли прибрала долоні, Сєров ледь не зойкнув. На місці дитячого личка він

побачив темряву — густе безкінечне провалля. Омана тривала лише мить. Сєров

вийняв зброю й жестом наказав підійти водієві. Люська із сином мали

залишатися на місці.

— Шефіко, йди додому! — з будинку вийшов чоловік.

Йому не було й тридцяти. Слабке підборіддя ледь засіяло чорне волосся.

Його очі були широко розплющені, великі губи тремтіли. У руці бовталася

нагайка, сорочка просякла потом. За ним вибігла перелякана жінка. — Аліє, сховай дочку й не виходьте, — наказав кіммеринець дружині.

Молодиця щось прошепотіла дочці. Дівчинка не ворухнулася. Хлопчик

сховав обличчя в спідницю матері.

У селі застукотіли двері. Десь заплакало немовля. Завили пси. Жалібно, наче перед грозою, замекали вівці. Усі ці звуки долинали до Сєрова немов крізь

товщу води. У своєму листі Зоргушка попросив про просте, про дрібницю: про

знищення кількох кіммеринців. Можна було б не бруднити рук. Коли

переміщують тисячі голів, хіба за кількома додивишся? Сєров так собі й думав: замість вбивати, просто закине у найбруднішу теплушку, а там вже — воля

Двобога і наглядача. Шансів доїхати до кінцевої катма. Нове місце хотілося

отримати чистим, щоб потім не відмивати від крові. Але, здається, він таки

виконає прохання давнього друга. Цього хотів і Двобог. Сєров ступив на

подвір’я і закляк. Він знав, що Двобог говорить знаками, надсилає одкровення

прислужникам і дуже рідко кричить. А тепер Двобог волав.

На ґанку з’явилася стара. Її щоки перерізували глибокі зморшки. На правій

руці ледь помітно виступало кругле тату зі змієногою жінкою в центрі. Стара

подивилася на дітей, потім на кіммеринця, наче Сєрова тут і не було.

— Номане, з долею неможливо боротися. Твій батько знав, що вони

прийдуть. Одного разу тебе порятувала Албасти. Другого шансу не буде. Треба

йти.

Вулицею йшла група бійців. Сєров зробив знак, щоб вони зупинилися.

Перед очима постала давно забута сцена в печері. Жінка в муках народжує сина.

Його забирає потвора, а потім уже мертва мати нападає на двох підлітків.

Парабелум став важким, наче налився кров’ю.

— Номане? — солодко протягнув Сєров. Зов Двобога став як ніколи

гучним. — Як ти вижив? Кажу, як вижив, пришелепкуватий, тебе ж потвора

забрала? — Він розтягнув губи в посмішці, ніби зустрів давнього знайомого. І з

подиву аж зсунув кашкета на маківку. — Мій друг юності Герман Зорг про тебе

написав, а я не повірив. Але тепер один хєр. Зорг сказав вас винищити на корню.

Щоб і духу не було! І я з радістю виконаю прохання.

Сєров звів запобіжник і випростав руку. Цей жест він любив найбільше, наче доторк до холодного металу вливав у нього силу Двобога.

Хлопчик на ґанку тихо завив. Дівчинка залишилася незворушною.

— Я можу виконати вирок тут і зараз. Ця земля вже не належить

кіммеринцям. Так повелів Двобог. Лишитися можуть тільки мертві! — Сєров

підвищив голос так, щоб було чутно на сусідніх подвір’ях. — Але сьогодні я

добрий. Дам останній шанс. Спершу ми поговоримо, і ти переконаєш мене, чому

я маю зберегти життя твоїм цуцикам.

***

Сєров наказав відвести жінок і дітей до деревця, що виросло з фундаменту

на розі будинку. Сєров подивився на «Вілліс». Спершу думав його відіслати, але

потім вирішив: нехай дивляться, якою ціною батя заробляє їм світле майбутнє.

Люська з цікавістю розглядала будинок. Для неї він уже був порожній. Валька

втупив очі в кіммерицьку дівчинку.

— Підійди ближче. — Сєров махнув парабелумом до Номана Герая. У

нього забрали нагайку й штовхнули до комісара. — Мазепенко, тягни з машини

мою поклажу.

Водій покірно зачимчикував до «Вілліса», хоч і пробуркотів, що комісар

знову наплутав із його прізвищем. За мить біля ніг Сєрова він поклав

заколочений дерев’яний ящик.

— Відкривай.

Водій розгублено покрутив головою. Про кліщі він і не подумав. Потім

помацав кишені й витяг складаний ножик.

— Мазепенко, а ти часом не з кіммеринців? — хмикнув Сєров, спостерігаючи за недолугими спробами помічника відкрити ящик, і навіть

підморгнув Номану. — Знаєш, що там?

Кіммеринець похитав головою. Нарешті Мазайло впорався з цвяхами й

витяг із ящика дерев’яну колиску. Точніше, те, що від неї залишилося.

Під час навчання у військовій академії Сєров спробував показати цінну

контрибуцію місцевій професурі. Але вошива інтелігенція і після революції

залишилася контрою. Більшість сказала, що це «скіфський період з пізнішим

оздобленням ханської доби»; «передайте до музею», — радили вони. «Нічого

надзвичайного», — сказав один козлобородий. «Це колиска, яку, за легендою,

Діва подарувала Кіммерику. Той, хто нею володіє, володіє Кіммериком», —

сказав найрозумніший. Але додав, що то все казки без жодного практичного

застосування, і порадив переплавити золоте оздоблення. «Двобог не любить

інших богів». Сєров так і вчинив. Стару бронзу залишив, а от із золота зробив

собі коронку та кульчики Люсьці. Уже думав і колиску викинути, але отримав

листа від Зоргуші. А той слів на вітер не кидав. Дуже цікавився артефактом. Усе

питав, чи досі він у Сєрова. Лєканя, звісно, збрехав, що дорога родина загубила

його під час евакуації. Але ж недаремно Зоргушка цікавився.

— То що, впізнаєш? — повторив Сєров, указавши на колиску.

Це була коробка з напівкруглими ніжками, щоб зручніше колихати. Бильця

з’єднувала перекладина, за яку мати могла б переносити ліжечко. У заглибленні

мав лежати матрац чи догма — перший рушник, у який загортали

новонародженого. От тільки ця колиска ніколи не знала ваги дитячого тіла. Вона

була темною від старості, і лише залізні зірки, вкриті червоною емаллю, палали

на боках, наче незагоєні рани. Зірки Лєканя вліпив напередодні поїздки в

Кіммерик, як символ того, що тепер ця земля належить йому.

Очі кіммеринця розширилися. Губи заворушилися в шепоті. Він

простягнув руки, наче хотів торкнутися реліквії свого народу.

— Впізнаєш? Це було вирито неподалік від вашого села. Я думаю ще

копнути, коли сюди переберуся. Кажуть, у могильнику багато лишилося. Але

поки про це, — Сєров показав на колиску. — Зможеш полагодити — виживеш. І

твої залишаться живі. Навіть Зоргуша не дізнається. Поїдете собі на місця

поселення, як люди. Слово за вас замовлю. А слово заступника комісара

держбезпеки дорого коштує. Не зможеш — тут вам і амінь. Чесна угода, як

гадаєш? То як, домовилися? Зробиш так, щоб ця штуковина ожила й дала мені

владу? — посміхнувся Сєров, сам особливо не вірячи в те, що говорить. Але

спробувати було варто. Не даремно ж Зоргуша-голова стільки розпитував про

цей мотлох.

Темними щоками кіммеринця заструменіли сльози.

— Вона нарешті повернулася. — Номан Герай звів руки до неба й ступив

крок. Його очі палали. Сєров уже вирішив, що кіммеринець пристав на його

пропозицію, але обличчя чоловіка викривилося, і він кинувся до колиски.

— В ім’я засновника нашого Сакатево! В ім’я місяцеликої Діви! — заволав

Номан Герай і спробував вирвати колиску з рук Сєрова.

Але куди йому було тягатися з підвальною витримкою члена революційної

трійки. Комісар одним вивіреним рухом ударив кіммеринця проміж очі руків’ям

парабелума.

— Я однаково не розумію твоєї тарабарщини. Але як не хочеш допомагати

— діло твоє. — Сєров подав знак автоматникам. — Спершу в розхід родину, а ця

мерзота нехай дивиться.

Від деревця, куди він наказав відвести родину, почувся рик. Потім

закричав Валька. Сєрову не було коли розбиратися, що привиділося сину. Його

погляд зупинився на дочці Герая. На круглому обличчі не залишилося нічого

дитячого, нічого людського, лише давнє зачаєне бажання крові. Дівчинка криво

всміхнулася.

— Ні, Шефіко, — закричав заюшений кров’ю Номан. — Не впускай її до

себе! Борися. Опирайся відьмі. Навіть зараз Амага не має перемогти.

Але дочка не чула батька. Час зупинився. Звуки із сусідніх подвір’їв стали

ледь чутними. Дівчинка роззявила рота й випустила в повітря слова. Сєров не

розумів сказаного, але лють ударила його в груди.

— Що вона говорить? — Сєров пнув Номана.

На обличчі кіммеринця залишилися самі очі, вони наче визирали з

кривавого озера. Чоловік сплюнув на землю червоний згусток слини, ледь

посміхнувся і промовив:

— Відьма сказала, що віднині не залишить ані тебе, ані цього будинку, ані

всіх, хто в ньому оселиться. Аж допоки сама земля не забере цього проклятого

місця. Не чіпай Шефіко. Вона лише дитина, у яку вселився дух. — Номан, наче у

молитві, підняв до Сєрова руки.

Вони обидва знали, що це його останні слова. Сєров вирішив закінчувати

цирк. Кіммеринець, як і його дочка, були несповна розуму. Сєров випростав

руку з парабелумом і примружив око. Але раніше, ніж він натиснув на гашетку, пролунав постріл. Сєров обернувся і побачив Вальку. На обличчі сина

розповзлася божевільна посмішка. Він забрав у водія револьвер і тепер стріляв у

тих, хто стояв біля дерева. Люська заверещала. На сукні дружини Герая розцвіла

кривава пляма. Стара з татуюванням кинулася до дівчинки. Її зупинила

автоматна черга. Сєров перехопив руку Вальки. Не вистачало, щоб поранився, оглашенний. Очі сина скажено крутилися. Здавалося, він не розуміє, де він і що

робить. Здавалося, у нього теж щось вселилося.

— Усім припинити вогонь! Що з вами таке? Здуріли стріляти без наказу?

— У голові гуло від пострілів, у повітрі клубився дим.

— Лєканю, — подала голос Люська. Сєров повернув голову так, що

захрустіли хребці. Тільки її не вистачало. — Дівчинка, вона так страшно

дивиться.

Сєров із подивом усвідомив, що дочка Номана залишилася неушкодженою.

Тонкі чорні коси сповзали по ситцевій сукні. Руки опущені вздовж тіла. Ноги

ледь розставлені. Тонка посмішка затремтіла, губи розкрилися й оголили бліді

ясна з жовтуватими короткими зубами. Дівчинка почала здіймати руки, достоту

як мати Номана тоді в печері. Верхів’я дерев затріпотіли. Тварини, що замовкли

після останнього пострілу, знову завили.

Військовий щось запитав, потім віддав наказ, потім просто закричав.

Дівчинка втупила в Сєрова божевільний погляд старих злих очей і

повторила прокляття. Автоматна черга прошила худе тіло. Шефіко лише

похитнулася. Її руки злетіли. У загальному хаосі вони здавалися зміями, що

готувалися вкусити. Червоні плями розповзалися по світлому ситцю. Дівчинка

важко дихала. З викривленого рота стікала кров. Ікла жовтіли. Вона стрибнула

на Сєрова й повалила на землю.

— У пам’ять про богиню, яка спить. На честь Спалахів, які очистять

Кіммерик. Такі, як ти, ніколи не заволодіють цією землею, — просипіла дівчинка, клацаючи зубами.

— Ага, твоя баба вже хотіла мені кадик вирвати. — Сєров схопив колиску

й з розмаху опустив її на голову дівчинці.

Почувся неприємний хрускіт. Половина обличчя перетворилася на криваву

рану. У живому оці спалахнуло здивування, а потім страх. Дівчинка ступила

назад і підняла руку, наче прагнула затулитися від колиски. Сєров натомість

витягнув дерев’яну коробку, як щит, нарешті дістав зброю і вистрелив кілька

разів упритул. Усі кулі влучили в розбиту голову. Шефіко повалилася на землю.

Сєров обережно торкнувся тіла дулом і переконався, що вона нарешті мертва.

Хотів добити Номана, але кіммеринець уже випустив дух. Валька плакав у

материних обіймах. Жінки Герая валялися обабіч деревця. Стара в останньому

поруху схопила гілку — і тепер здавалося, наче дерево намагається розбудити

колишніх господинь.

— Зарити, щоб інші не бачили, — все ще важко дихаючи, наказав Сєров.

— Тут іще був хлопчик. Де він? Мазєнін, де хлопчик?

— Товаришу комісаре, хлопчика не було, — сказав водій.

— То перевір! Усі мешканці Ак-Шеїх уже в ЗІЛах? Мусимо вирушати, немає чого прохолоджуватися! — Сєров відчув тремтіння в грудях. Наче все

складалося якнайкраще. Він завершив операцію з виселення кіммеринців, виконав доручення Зорга, отримав обіцяний будинок, але на душі було

неспокійно. Перед очима досі стояли різнокольорові очі дочки Герая, а у вухах

лунав її шепіт. Сєров підібрав Золоту Колиску, витер пил із зірок. Давнє дерево

приємно лоскотало пальці. Двобог його захистить. Потвора помилялася. Це його

земля. Тепер точно його. Сєров важко сів на коробку.

— То ти знайшов хлопчика, Мазайло? Його обов’язково треба знайти! Не

вистачало, щоб цей клятий рід продовжився.

— Хоч ім’я моє вивчив, — пробурмотів водій і голосно додав: — Не було

ніякого хлопчика.

Бекир. Шлях до світла

— Ти довго блукав домом сну Бога Спалахів. Що ти бачив? — Бекир

розплющив очі й знову побачив Кемаля-шейха.

Не те щоб він не очікував, але це обличчя почало нестерпно дратувати.

Бекир поволі підніс руки до очей. Чомусь здалося, що вони палають. Шкіра не

змінилася. Під нігтями був той самий бруд, а на пальцях проколи й подряпини —

сліди подорожі Дештом. Тоді він задер штанину й оглянув рани. Порізи

загоїлися і перетворилися на рожеві рубці, немов їм було кілька місяців. З покоїв

Кемаля-шейха, поки він був непритомний, його знову перенесли до маленької

келії. Бекир перехопив погляд старого.

— Мені снилася мати.

Шаман підтиснув губи. Він чекав на іншу відповідь. Але за мить його

обличчя знову змінилося. Губи розтяглися в терплячій усмішці.

— Це природно. Коли дитина переживає за матір, мати приходить до неї в

сни. Тільки ти вже не дитина.

— Я не казав вам, що з нею щось сталося. — Бекир підібрав ноги і спустив

їх із ліжка. У голові досі гуло, але думки раптом упорядкувалися. Наче після

довгого сну він побачив усе в новому світлі. Старий так хотів затримати його в

Кара-Тобе, що не зупиниться перед будь-якою брехнею.

— Ти забув, хлопчику, я чильтани. Я бачу, що в тебе в голові, — промовив

Кемаль-шейх. У його руках знову була коробочка з юшаном. — Ти теж так

зможеш, коли станеш моїм учнем. І не тільки це.

— Якщо ви бачите мої думки, то чому питаєте, що мені снилося?

— Сни — володіння Бога Спалахів, — голосніше, ніж годиться, сказав

шаман. Кристалики на його шкірі злобно блиснули. — Ти мав би це знати. Азіз-баба погано тебе вчив. То що ти бачив?

— Ма, — вперто повторив Бекир і навмання випалив: — Суєр сказав, що

вона жива.

У чорних очах шамана розгорівся вогонь. Він вдивлявся в обличчя Бекира.

А потім повільно промовив, наче все, про що вони говорили до того, нічого не

важило:

— І це все, що ти запам’ятав? Чорній Корові привиділося, що вона горіла у

вогні. Може, ти бачив Золоту Колиску? Тримав її в руках? Знаєш, як знайти?

Бекир згадав сон: вагу Золотої Колиски, коли страшний чоловік вдарив

нею одержиму дівчинку. Але вголос промовив:

— Думаю, я вже можу прочитати ваші думки. — Бекир підняв голову й

вдоволено відзначив, як сіпнулися брови старого. — Ви сподіваєтеся, що в мені

прокинулися такі ж здібності, як у Чорної Корови, або ще більш руйнівні. Попри

все, що ви мені розказали, ви досі прагнете знайти Золоту Колиску, бо й вам

набридло сидіти в цих печерах. Ви хочете вийти на поверхню з найпотужнішою

зброєю Дешту й своєю Армією потвор. Так?

— Ти розумний, Бекире. Ти міг би стати моїм генералом. Разом ми могли б

відбити твою Ма в Старших Братів.

— Отже, вона таки жива! — Бекир ледь не підстрибнув.

— Боюся, ми цього напевно не дізнаємося. Тепер твій дім тут. — Кемаль-шейх кинув до рота дрібку юшану й підвівся.

— Ви не зможете тримати мене в цій келії вічно! Так я точно ніколи не

дізнаюся, який дар отримав від суєру. Чорна Корова змогла опанувати вогонь

тільки тоді, коли ми з нею поговорили.

Але все було марно. Шаман вийшов і зачинив за собою двері, у замку

повернувся ключ. Бекир обхопив голову руками. Він випив суєр і отримав

бажані відповіді, але це було ще гірше, ніж невідомість. Ма жива, але вона в

руках тих, кого так довго ненавиділа. А він — глибоко під землею без жодного

шансу вибратися.

***

Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх таки його випустив. Наступного

дня, коли Бекир без будь-якої надії буцнув двері, вони зі скрипом відчинилися.

Кемаль-шейха в печерах не було. Надворі до Бекира причепився обпечений

Карасевда. Він не підходив близько, але й не ховався, наче говорив: «Утекти з

Кара-Тобе неможливо».

Бекир повернув до Джаніке-ханум, мимоволі втягуючи в груди солодке

вологе повітря. Пахло травою, квітами, перестиглими плодами й тваринами в

загонах. У задумі він зірвав червоний листок із дерева з жовтими плодами, що

так сподобалися Чорній Корові. Листочок нагадував серце й пахнув так само, як

і жовтогарячі фрукти. Бекир поклав його до кишені й подумав, що Кара-Тобе

могло прогодувати набагато більше, ніж зараз. Він подумав про дім і солону

бору на сніданок, про обід та вечерю. Ті, хто вижив, після загибелі Ак-Шеїх

могли б знайти прихисток тут, і однаково всім би вистачило їжі. Він досі

сподівався, що хтось вижив.

Бекир трусонув головою, відганяючи спокусливі думки, обійшов будинок

Джаніке-ханум і попрямував до вигону тулпарів. Він сподівався, що обпечений

не запитає про його маршрут. Карасевда прискорив крок.

— Я шукаю друзів, — ще з дороги прокричав Бекир.

На його щастя, Болбочан був у таборі армійців. Поряд стояв Шипохвіст, як

звали слизького засоленого з шипом морського кота на голові, і Сейдамет —

армієць із залізною короною, що росла з голови. Інші прилагоджували до тварин

великі дорожні мішки. Були тут і новонавернені буюки.

— Дивіться, хто йде! Ми завтра вирушаємо. Думав, уже й не побачимося.

Що тобі подарувала Вода Життя, солодке м’ясо? — Болбочан підняв руку у

вітальному жесті й широко, на всі зуби, усміхнувся. У серці Бекира запалала

надія.—Покинічого.

— Хм. А селищем повзуть чутки, немов твоя подруга перетворилася на

ходячу атеш-траву. Ти ні?

Бекир заперечно похитав головою.

— Бум — і все палає. От би побачити, але Джаніке-ханум до неї нікого не

пускає, навіть мене. — Бей Армії потвор підморгнув здоровим оком.

— Навіть вас? — не зрозумів Бекир.

Болбочан подивився на Бекира, потім на обпеченого й відштовхнув хлопця

вбік. Сейдамет і Шипохвіст, наче за командою, загородили їх від підручного

Кемаля-шейха.

— Узагалі тут не дозволяється, щоб місцева жінка з чужим чоловіком… —

Болбочан нахилився до Бекира. — У Кемаля-шейха якась своя ідея чистоти крові.

А вона щось казала про мене? Твої ж у неї живуть?

— Та-ак, — невпевнено протягнув Бекир. — Я б вам розказав, але без

нього.— Розумне солодке м’ясо. Пішли прогуляємося. А ти, Карасевдо, можеш

наглянути за моїми хлопцями. Вони якраз вантажать дари Кара-Тобе. Щоб не

схопили зайвого.

— Дари? Данина! — пхикнув обпечений.

— Це гниле м'ясо, Карасевда, витяг жереб. Але засцяв до нас приєднатися і

став рабом Кемаля-шейха. Старий таке любить, — сказав армієць, коли вони

відішли подалі. Говорячи про

Джаніке-ханум та кепкуючи з дивних звичаїв Кара-Тобе, вони підійшли до

прямовисної скелі за пасовищем тулпарів. На відміну від інших стін Кара-Тобе, вона здавалася майже рівною й неприступною. Яскраві клаптики та фрукти, залишені на камінцях, свідчили про межу селища. Це був священний удж.

Кордон між цивілізацією й безкінечними темними коридорами — розколинами в

крихкій породі. Саме в них за спроби втечі знайшли Тимура-кертіна.

— Коли ви затягли нас сюди, то знали, що назад дороги не буде? Кемаль-шейх хоче, щоб ми залишилися.

— Його можна зрозуміти. Ви незмінені. На таких, як ви, Вода Життя діє

по-особливому. За дар, що дістався Чорній Корові, кожен армієць заплатив би

половиною життя. — Болбочан витер пальці об одяг. Тепер він говорив серйозно, наче забув жарти про Джаніке-ханум. «А може, теж їх використав як привід без

зайвих вух поговорити», — подумав Бекир.

— Ви мали мене попередити. — Бекир збирався говорити інше, але слова

так і лізли назовні.

— А може, віддати вас бурі? — Вуса Болбочана загрозливо підстрибнули.

— Та й куди тобі йти? Ак-Шеїх зруйновано.

— Я знаю, що моя мама жива.

— І в руках Белокуна. А з Матері Вітрів іще ніхто не повертався. —

Болбочан нахилився нижче. Вуса-пружини подряпали щоку Бекира. У голосі

армійця несподівано з’явилася теплота. — Впізнаю цей погляд. У твоїх словах, солодке м’ясо, ненависть до Старших Братів. Ти став би хорошим армійцем. Не

те, що ці, — залізновусий кивнув на новобранців. — Але цього не буде. Кемаль-шейх тебе не відпустить. Навіть якщо в тобі ніколи не прокинеться дар Води

Життя. Ти навіть буюком стати не зможеш. І повір, це не так і мало. Кара-Тобе

— його місто. Тут його правила. В Армії потвор із Кемалем-шейхом є

домовленості. Він допомагає нам, а ми не ліземо в його справи й не зловживаємо

гостинністю. Дешт любить чесних, ти ж це знаєш?

— І тому в Дешті постійно брешуть. Болбочан — це ж навіть не ваше

справжнє ім’я. Джаніке-ханум розказала.

— Не моє, — погодився армієць і дістав із кишені кисет із юшаном. —

Дуже давно був такий полковник. Приходив сюди шукати Золоту Колиску.

Кажуть, вона йому навіть далася, він на якийсь час заволодів Кіммериком. Що?

— Болбочан наїжачився у відповідь на скептично підняті брови Бекира. — Не

брехня. Солодка легенда.

— А я збрехав Кемалю-шейху.

— Щодо дару Води Життя? Бог Спалахів подарував тобі якусь небачену

могутність?

— Можна сказати й так. Він показав, як знайти Золоту Колиску —

наймогутнішу зброю в Дешті, що назавжди знищить Старших Братів.

На мить, поки Болбочан уважно вдивлявся в очі Бекира, усі пружини на

його обличчі завмерли, а потім застрибали з новою силою, наче полковник

вирішив, що хлопцю можна довіряти.

— Хтось іще про це знає?

— Тільки ви й мої друзі. Ви маєте нам допомогти.

— Ти ще нічого мені не сказав, солодке м’ясо. Викладай.

— На поверхні. Коли ви нас виведете.

— У Дешті ж постійно брешуть. Важко вірити тому, хто так сказав. — Від

посмішки Болбочана Бекиру стало моторошно.

— Я розкажу на поверхні. — Він плюнув на руку й простягнув її армійцю, сподіваючись, що клятва на воді однаково сильна для всіх засолених.

— З одного боку, домовленість із Кемалем-шейхом, з іншого, — Золота

Колиска? — Болбочан не поспішав подати руку у відповідь. — З одного боку,

прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш й незмінений. Згода. — І

швидше, ніж Бекир усвідомив загрозу останньої фрази, справу було залагоджено.

Болбочан плюнув на руку й накрив його долоню.

Бекір вирішив: хай би чим закінчилася угода, він подумає про це на

поверхні.

***

— Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! — Ніязі

настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася

Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком і гралася вогнем.

— Ма жива, я не можу тут залишатися.

— Ти не можеш, — Ніязі зробив акцент на «ти», — але хочеш, щоб ми всі

пішли. Ти сказав, що для Кемаля-шейха Чорна Корова — лише зброя, але й

Армія потвор захоче її використати.

— Раптом що — я не проти повоювати, — подала голос Чорна Корова.

Ніязі закотив очі.

— До того ж це капець як небезпечно. Чи ти думаєш, Кемаль-шейх просто

так відпустить таке цінне м’ясо?

— У цьому весь ти, Ніязі: тобі аби не влізти в бійку, — сказав Бекир. —

Першим у разі небезпеки завжди рятуєш себе.

На мить запанувала тиша. Стало чутно, як тріскотить вогонь. Ніязі підвівся.

Його тінь стрибнула на стіну.

— Бо я не такий, як ти, незмінений, і не пуляю вогнем, як вона! Навіть дід

вважав тебе, а не мене своїм учнем.

— Ти можеш лишитися тут, тебе ніхто не тягне.

Чорна Корова здивовано обернулася. Бекир не підвів очей. Ніязі затамував

подих, наче от-от вибухне від обурення, стиснув кулачки й вибіг із будинку.

— Даремно ти так. Він не відходив від мене, коли я лежала після Води

Життя. Ніязі, звісно, дуринда й трухло, але вважає тебе своєю родиною. Батько

казав, родина — це найважливіше. — Дівчинка на мить замислилася, наче

згадуючи, коли і як були сказані ці слова, а потім осідлала свого улюбленого

коника: — А знаєш, як батько мене любив? Дуже. Навіть уві сні прийшов, щоб

дати вкрай важливе доручення. Я тобі вже про нього розказувала?

— Щонайменше сто разів. Він наказав, щоб ти віднесла тумар із

посланням Бога Спалахів Белокуну.

— Точно! — Чорна Корова широко всміхнулася.

— Уявляєш, до самого Белокуна? — Вона знову простягнула руку до

оджака, щоб засунути у вогонь. Після Води Життя її шкіра стала невразливою

для полум’я. Але цього разу різко забрала назад. — Ай! Уявлення не маю, коли

ці штуки працюють, а коли ні.

— Боляче? — Бекир схопив долоню Чорної Корови й дмухнув на опік.

Дівчинка хитро примружилася. — Що? Ма так робила. У мене десь є її мазь. —

Бекир прибрав руку й удав, що трусить кишені. Його щоки палали. «Дурень, нащо я схопив її за руку?»

— І мені наснився батько. Це він сказав, що мама жива. Але, знаєш, його

рис я так і не побачив, хоча часто дивлюся на його фото, що вкрав у Ма. —

Бекир винувато всміхнувся.

— Покажеш?

— Не зараз. Краще повторімо, що ми робитимемо завтра. Я десь маю

камедь. Згодиться як клей.

Бекир знову понишпорив у кишенях. В одній намацав щось гладеньке й

прохолодне. Це був листочок із дерева кайси, про який він зовсім забув. Листок

не зав’яв. Більше того, з черешка відросли кілька корінців.

— Хочеш посадити його на поверхні? — недовірливо всміхнулася Чорна

Корова.

— Ні, ти що? Там він не виживе. Я читав, що листку треба кілька днів у

воді, щоб пустити коріння, а цей пустив його в кишені. Це все клімат Кара-Тобе.

— Можливо, — замислилася дівчинка, розглядаючи листочок. — Це від

кайси. От би ця смакота прижилася нагорі. Ніязі просто шаленіє від її плодів.

Бекир відвернувся, наче й не почув імені друга. Його вже почало діймати

сумління за те, що накинувся на Ніязі. Але не міг же він зізнатися в цьому

Чорній Корові.

Дівчинка віддала йому листочок і несподівано запитала:

— А нагадай, нащо нам клей?

— Уф, ти взагалі мене слухала? — усміхнувся Бекир. Чорна Корова мала

дар вчасно змінювати тему. — Нумо ще раз. Ти попросишся ночувати в Джаніке-ханум. Ти улюблениця Кемаля-шейха, він дозволить. Мені він не довіряє, отож

залишить у себе. Далі справа за ханум.

***

— Швидше-швидше! — гарячково прошепотіла Джаніке-ханум, намагаючись витрясти з Бекира сон.

Хлопець побачив кам’яні стіни, зображення Бога Спалахів і нарешті

впізнав келію в печерах Кемаля-шейха. Як він і передбачав, шаман змусив його

ночувати у своїх покоях. Бекир потер лису маківку й з подивом відчув щетину

під пальцями. Волосся, якого він нікого не мав, раптом почало рости.

— Кемаль-шейх нарешті вклався, — зашепотіла ханум. — О, бідна моя

голова, я думала, цього ніколи не станеться. Довелося всипати сон-траву.

Сподіваюся, не переборщила. Зараз до мене.

Разом вони скрутили на матраці, де спав Бекир, подобу людської фігури, а

потім вибігли з печер і попрямували до будинку Джаніке-ханум.

У її хатині було не проштовхнутися. Сейдамет заштовхував до рота янтихи.

Його губи та щоки блищали від олії, наче він хотів наїстися перед подорожжю в

Дешт. Залізні зуби весело вишкірилися, коли він побачив господиню з Бекиром.

Болбочан розвалився на подушках, спостерігаючи за перетворенням дітей. Бекир

із полегшенням видихнув, коли зауважив Ніязі.

— Тобі личить, — усе, що зміг придумати Бекир.

Хлопчик-лисеня звів на нього темні гострі очка.

— А ти схожий на їжака. Як це в тебе відросло волосся?

— Дар Води Життя, я забажав стати найкрутішою істотою в Дешті.

— Ким же? — мордочка Ніязі витягнулася.

— Степовим лисом, — улесливо всміхнувся Бекир. — Але Бог Спалахів

любить тебе дужче, тому віддав тобі все хутро, а мені лише трохи засіяв голову.

— Бекир провів рукою по короткому волоссю, а потім легенько штовхнув Ніязі в