Рецензенти:

Руслан Забілий, кандидат історичних наук, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (м. Львів) Володимир Мороз, історик (м. Київ)

Володимир Муравський, історик (м. Львів)

Микола Посівнич, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів)

Козицький Андрій. Львівські замахи І Андрій Козицький. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2021.-468 с.: іл. ISBN 978-617-629-705-5 СЕРІЯ «Галицький архів»

Приблизно двадцять років тому один галицький політолог назвав про-тестний потенціал Львова “старим іржавим лінкором”, який навряд чи зберігає боєздатність, але якого все ще побоюються. Сказано це було у контексті поведінки Леоніда Кучми під час президентських виборів восени 1999 р. Як згодом стало відомо із плівок майора Мельниченка, напередодні цих виборчих перегонів хтось із голосом, що дуже нагадував голос Л. Кучми, віддавав у кабінеті президента України розпорядження фальшувати вибори скрізь, крім трьох “западних абластєй”. На цих виборах галичани й самі проголосували за чинного гаранта, оскільки його противником у другому турі став представник комуністів. Проте, невдовзі по тому почалася кампанія “Україна без Кучми”, приводом до якої стало убивство Георгія Гонгадзе — журналіста, тісно пов’язаного родинними і професійними стосунками зі Львовом. Львів’яни відіграли помітну роль у ході цих виступів, але усунути від влади непрофесійний та злодійкуватий режим тоді не вдалося. Однак, той внесок, який зробили галичани, і зокрема, львів’яни, у Помаранчеву революцію 2004 р. та Революцію Гідності 2013–2014 рр. остаточно довели, що “іржавий лінкор” ще рано списувати в утиль.

Специфічна самосвідомість львів’ян, їх почуття власної та національної гідності, винятково уважне ставлення до збереження патріотичних традицій, вшанування національних героїв великою мірою є наслідками складної, а подекуди й суперечливої історії міста у XX ст. Цікавий парадокс полягає у тому, що хоча деякі інші міста України (як наприклад Одеса і Катеринослав) на початку XX ст. були непорівнювано більше відомі своєю практикою застосування насилля у ході політичної боротьби, саме у Львові політичні замахи залишили набагато тривкіший слід не лише у суспільному, але й культурному обличчі міста. Не буде перебільшенням ствердити, що особливим ставленням, яке сьогодні демонструють щодо Львова і друзі, і вороги нашого міста, великою мірою ми завдячуємо Юліанові Головінському, Романові Шухевичу, Степанові Бандері, Миколі Лемику та багатьом іншим діячам українського національно-визвольного руху.

Убивство людини, навіть з метою захисту інших людей чи справедливості, є, без сумніву, найважчим із гріхів. Ця істина є понадчасовою і не може змінюватися відповідно до мінливої політичної кон’юнктури. Водночас саме XX ст. давало численні приклади того, як “зброя критики не може замінити критики зброєю, матеріальна сила повинна бути подолана такою ж матеріальною силою”. Опір несправедливості у нашій частині світу ніколи не давав гарантій на успіх, але відсутність такого опору стовідсотково означала поразку, моральне та матеріальне гноблення, часто-густо — смерть у кінцевому підсумку. Тому, з точки зору історичної перспективи, політичні вбивства та замахи не можна однозначно ані засуджувати, ані схвалювати. Про них насамперед потрібно пам’ятати. Судячи із того, яку поставу щодо українського Львова займає сьогодні помітний відсоток російського і незначна частина польського політику-му, і в Москві, й у Варшаві пам’ятають про львівські замахи.

Ідея написати цю книжку з’явилася навесні 2017 р. Саме тоді спільно із професором Львівського університету Степаном Качарабою та доктором Остравського університету Радеком Ліповскі автору довелося читати для студентів магістерської програми “Центральна Європа в історії: від багатонаціональних монархій до Вишеградської співпраці” лекційний курс “Умови життя, насильство і демографічні зміни в модерній Центральній Європі”. Серед іншого, курс був присвячений історії політичного насилля. Як виявилося, багато студентів дуже слабо орієнтувалися у цій темі, хоча й були переконані, що “їм все добре відомо, бо це відомо всім”. На превеликий жаль, велика частина публікацій, якими в навчальному процесі користувалися студенти, тиражувала міфи та різноманітні вигадки.

Для приготування згаданого лекційного курсу довелося зібрати багато матеріалів про політичне насилля у Російській та Австро-Угорській імперіях, СРСР, Німеччині, Польщі, Угорщині, Румунії та інших країнах регіону. Частина зібраного лягла в основу цієї книги, яка була написана під час вимушеної самоізоляції періоду коронавірусної пандемії. Основна частина тексту з’явилася протягом усього чотирьох місяців — травня-серпня 2020 р. Ще близько восьми місяців тривало уточнення цитат та важливих фактів, що іноді було непросто зробити через обмеженість доступу до бібліотек і архівів.

Упродовж другої половини XIX — середини XX ст. у Львові трапилося близько вісімдесяти політичних убивств, замахів та актів терору (їх перелік наведений у додатках). У пропонованій увазі Читача книзі детально представлено дванадцять найрезонансніших і найбільш знакових атентатів, які справили суттєвий вплив на суспільно-політичне життя міста, а у деяких випадках й цілої України. Серед цієї дванадцятки — десять замахів завершилися смертю особи, яку намагалися вбити. Майже половина атентатників змогла втекти із місця замаху й уникнути покарання, причому двом вдалося дожити до глибокої старості й померти природною смертю. Двоє атентатників загинули під час виконання замахів, двоє були схоплені й страчені за вироком суду, ще двоє спромоглися уникнути арешту, але загинули протягом кількох наступних місяців. Усі ті, хто вчинив описані у книзі замахи, пішли на вбивство із ідеалістичних міркувань. Що ж стосується жертв здійснених у Львові атентатів, то вони були або представниками пануючих політичних режимів (семеро осіб), або ж зрадниками (п’ятеро), які у різний спосіб співпрацювали із ворогом. Серед виконавців згаданих замахів — дев’ятеро українців, по одному росіянину та євреєві, національність ще одного невідома, хоча — швидше за все — він був поляком. Мішенями атентатників стали семеро поляків (двоє із них зуміли вижити), троє українців, росіянин і німець. Серед тих, хто загинув у Львові внаслідок замахів, також траплялися ідеалістичні та цілком порядні особи.

Неоціненну допомогу у написанні книги надали колеги-рецензенти, котрі взяли на себе труд критично перечитати рукопис й висловити фахові зауваження. Особливу вдячність хочу висловити Володимирові Морозу, який натепер є, ймовірно, найкращим знавцем історії українського національно-визвольного руху 1930-х — 1950-х рр. на Львівщині. Завдяки його вдумливим та винятково ґрунтовним порадам вдалося висвітлити низку цікавих та маловідомих сюжетів, а також уникнути тиражування прикрих помилок та упущень. Не менш важливими та конструктивними були уточнення, що їх зробили Руслан Забілий, Володимир Муравський та Микола Посівнич. Усі згадані рецензенти щедро поділилися зі мною ексклюзивними архівними та ілюстративними матеріалами. Без отриманої від них допомоги зміст книги був би непорівнювано біднішим.

Вельми доречними стали уточнення та доповнення, які внесли Олександр Дєдик, Василь Кметь, Роман Генега, Іван Хома, Ігор Марчак, Мар’ян Мудрий, Олена Аркуша. Спілкування та наукова співпраця із цими дослідниками стали для мене справжньою приємністю та привілеєм.

Книга змогла вийти у світ завдяки ініціативі директора видавництва “Апріорі” Юрія Николишина, який вже багато років вкладає помітні зусилля в промоцію української культури та історії, зокрема минувшини Львова. Літературну редакцію рукопису здійснив блискучий знавець українського слова та водночас невтомний популяризатор історії Львова Ілько Лемко.

Усім згаданим висловлюю свою щиру вдячність.

Окремо хочу подякувати моїй дружині Аллі, яка вже багато років є натхненницею, дружнім критиком та остаточним редактором моїх книг.

Андрій Козицький

Першим політичним убивством в історії Львова нового часу став замах на австрійського радника кримінального суду, який працював у місті суддею. Цей замах відбувся наприкінці жовтня 1863 р. Його організаторів та безпосередніх виконавців виявити не вдалося, але багато львів’ян схилялося до думки, що атентат вчинили польські патріоти. Мотиви виконавців замаху також залишилися невідомими. Убитий працівник суду не належав до чільників австрійської влади у Галичині, не відзначався особливою ревністю у переслідуванні польського національно-визвольного руху, а крім того сам був поляком із походження. Убивство мало помітні негативні наслідки для польського патріотичного руху в австрійській Галичині. Львів був одним із головних центрів допомоги повстанню, яке почалося 22 січня 1863 р. у тій частині колишньої Речі Посполитої, що перебувала під владою Російської імперії. Саме до Львова таємно звозили зброю та спорядження, тут збиралися добровольці, що згодом вирушали на допомогу повстанцям. Після вчиненого невідомими убивства австрійського судді робити все це стало набагато складніше.

На відміну від Листопадового повстання 1830–1831 рр., яке сприяло національній мобілізації та посилило польський національно-патріотичний рух у Галичині, Січневе повстання 1863 р. принесло полякам діаметрально протилежні результати. З одного боку, воно спричинило велике патріотичне піднесення, з другого — продемонструвало роз’єднаність польського галицького політикуму, а згодом породило й численні взаємні звинувачення через воєнні невдачі та неефективне використання зібраних ресурсів.

Головним організатором допомоги січневим повстанцям у Львові став Комітет Східної Галичини, який очолили князь Адам Сапіга, граф Александер Дідушицький, прав-ники Флоріян Земялковський та Францішек Смолька. Окремо від цієї структури допомогу повстанцям збирали Міський комітет, який очолив адвокат Зиґмунт Родаковський та Комітет братньої допомоги на чолі із письменником та видавцем Яном Добжанським та поетом Корнелем Уєйським. Усі три комітети працювали у Львові паралельно, часто-густо конкуруючи між собою, що, звісно, не сприяло користі спільної справи. Зрештою, шляхом тривалих дискусій та перемовин представникам Комітету Східної Галичини вдалося нейтралізувати конкурентів.

Адам Станіслав Сапіга. Фото Т Шайнока другої пол. XIX cm.

Однак, уже в липні 1863 р. чільних керівників Комітету Східної Галичини арештувала австрійська поліція[1]. Сталося це через те, що серед членів організації був таємний австрійський агент — відомий письменник, ветеран польського національно-визвольного руху Зиґмунт Качковський, який перейшов на бік ворога.

Січневе повстання 1863 р. викликало у Галичині підйом патріотичних почувань галицьких поляків. Щойно отримавши інформацію про збройний виступ у Варшаві, польські мешканці Львова та Галичини почали збір пожертв, на які планувалося купувати зброю, амуніцію, спорядження, коней та інші необхідні повстанцям речі. Спеціально для того, аби придбати зброю, двоє уповноважених підпільними структурами львівських містян виїхали до Відня та Праги. У австрійській столиці Влодзімєжові Цєлецькому вдалося купити 100 нових “бельгійських штуцерів”[2], тимчасом як у місті над Влтавою Петер Ґросс зміг придбати лише 70 штук різнотипної старої зброї. Безпосередньо у Львові за 1600 ринських закупили ще 45 одиниць мисливської зброї, почасти нарізної. Завдяки приватним домовленостям заможного львівського кравця Францішка Балутовського із австрійським офіцером-артилеристом, що служив у Львові, за 480 золотих купили 12 центнарів (672 кг) пороху просто із військового арсеналу[3].

На зібрані пожертвування для повстанців у Львові пошили однотипні однострої та взуття, приготували медикаменти та перев’язувальний матеріал. До виконання нелегальних замовлень залучили не лише польських, а й єврейських ремісників. При цьому, як згодом згадував один із керівників Комітету Східної Галичини Ф. Земялковський, єврейські кравці та шевці за виготовлення призначених для повстанців мундирів та чобіт брали у середньому удвічі менше, аніж їхні польські колеги[4].

Велика партія зброї надійшла до Львова навесні 1864 р., у той час, коли повстання вже хилилося до упадку. Отриману зброю та амуніцію довелося закопати в маєтку Владислава Леваковського у Снопкові. Наприкінці вересня 1913 р. під час земляних робіт на території цього маєтку на глибині одного метра робітники випадково натрапили на велику кількість свинцевих куль. Коли знахідку повністю розкопали, виявилося, що загальна вага куль складає чотири центнари (224 кг). Удова В. Леваковського Софія підтвердила газетярам, що це саме ті 40 тисяч куль для “бельгійських штуцерів”, які її чоловік свого часу сховав до кращих часів[5]. Самих штуцерів, які закопали десь поблизу Липової Алеї, не вдалося відшукати й досі. Загалом, як підрахували сучасні польські історики, лише близько третини купленої за кордоном зброї вдалося доставити у місця формування повстанських підрозділів і ще менше використати у боях проти росіян[6].

Багато львів’ян виявило бажання вирушити за кордон, щоб битися там проти царських військ. Усього лиш через вісім днів після початку повстання, 30 січня 1863 р., через Жовківську рогачку зі Львова вийшла перша група добровольців чисельністю 40 чоловіків. Через два дні Львів залишили ще два загони добровольців — шляхтича й молодіжного лідера Яна Чарнецького та поета Мєчислава Романовського. Львів’яни складали значну частину великого підрозділу чисельністю близько 850 осіб під орудою полковника Леона Чеховського, який перетнув кордон із Російською імперією 15 березня 1863 р.[7]Загалом, за оцінками австрійської поліції, у Галичині зголосилося до участі у Січневому повстанні близько дванадцяти тисяч добровольців.

Великі надії львівські поляки покладали на загін бригадного генерала Юзефа Висоцького, який займав пост верховного командувача повстанських сил Люблінського воєводства та Руських земель. Генерал здійснював загальне командування рейдом польських підрозділів на Волинь, що розпочався ввечері 1 липня 1863 р. Більшу частину сил для цього рейду сформували у Львові, а згодом частинами переправили в околиці Бродів, де вони знову зібралися поблизу кордону у берлинських лісах. Ціллю нападу стало прикордонне містечко Радивилів (тепер адміністративний центр Радивилівської міської територіальної громади Дубенського району Рівненської області), де перебувало близько 500 російських військових під командуванням полковника Богдана Крейтера. Одночасно із атакою з території Галичични до міста мали увійти ще два підрозділи польських повстанців, які вже раніше почали діяти на Волині та землях Східної Польщі. Загальна кількість призначених для нападу на Радивилів повстанських сил сягала 2000 осіб[8]. Однак через сильну зливу, яка тривала цілу ніч із 1 на 2 липня, три польські загони, що мали підійти до містечка, скоординувати свої зусилля не змогли. Підрозділ під командуванням Юзефа Мінєвського взагалі не з’явився на полі бою. Загін добровольців із Галичини під командуванням бригадного генерала Ю. Висоцького чисельністю майже 900 осіб спізнився на три години. Група полковника Францішка Ксаверія Городинського у складі 420 повстанців, яка першою наблизилася до Радивилова із півночі, вирішила не чекати на решту польських сил й приблизно о четвертій годині ранку 2 липня 1862 р. самостійно спробувала зайняти містечко. Діючи дуже самовпевнено, не провівши розвідки, повстанці нарази-лися на сильний опір і зазнали значних втрат. Після того як загинув полковник Ф. К. Городинський, його підрозділ безладно відступив.

Бригадний генерал Ю. Висоцький, який прибув на південну околицю Радивилова о сьомій ранку 2 липня, коли групу Ф. К. Городинського вже було розгромлено, вислав уперед дві роти з наказом узяти “язика”. У лісі поблизу містечка в руки поляків потрапив російський майор фон Таубе, який дезінформував повстанців оповіддю про те, що у Радивилові перебувають незначні російські сили й передбачливо нічого не згадав про розгром підрозділу Ф. К. Городинського. Генерал Ю. Висоцький дав своїм людям годину відпочити, після чого атакував Радивилів з боку Лев’ятинського передмістя. Повстанці змогли зайняти частину цієї дільниці, але опір росіян виявився сильнішим, аніж очікувалося. Близько другої години дня генерал Ю. Висоцький отримав інформацію, що до росіян у Радивилові поспішає підкріплення із Крем’янця, після чого віддав наказ відступити на австрійську територію[9]. Багато військового майна довелося покинути при відході, решта пропала вже по той бік кордону, коли повстанців роззброїли австрійці. Генерала Ю. Висоцького, який повернувся до Львова, арештувала поліція.

Провал операції викликав гірке розчарування серед польських мешканців Львова. Психологічний удар, якого зазнали поляки, був тим більшим, що зважаючи на величезні ресурси, вкладені у підготовку експедиції, всі очікували перемоги. У рейді на Радивилів навіть узяв участь британський журналіст “Дейлі Ньюз” (Daily News), який спеціально приїхав до Львова, щоб описати успішну вилазку галицьких добровольців[10]. Додатковою причиною зневіри стало те, що змушена відреагувати на масштабний виступ незаконних військових формувань австрійська влада почала у Львові арешти організаторів цього рейду.

Саме у такій атмосфері розчарування й було скоєне перше в історії Львова політичне вбивство. Його жертвою став германізований поляк Леопольд Кучинський (1822–1863). Убитий мав шляхетське походження, його батьком був Ян Бонавентура Кучинський гербу Шьлєповрон. Л. Кучинський народився у Львові, закінчив правничий факультет Львівського університету. Отримавши вищу освіту, молодий чоловік вступив на військову службу до піхотного полку архикнязя Людвіка Сальватора № 58. За спільні дії із пруськими військами у ході придушення масових заворушень у німецьких землях був нагороджений пруським Орденом Червоного Орла III ступеня. Від осені 1851 р. працював суддею військового суду у Відні. Звільнившись восени 1854 р. із війська, розпочав роботу в цивільному суді у Братиславі, де працював до кінця березня 1861р.[11]

У квітні 1861 р. Л. Кучинський разом із родиною повернувся до рідного міста, де отримав посаду радника кримінального суду. До його посадових обов’язків належало ведення кримінальних розслідувань як слідчого судді та слухання справ як голови судового засідання. Л. Кучинський мав реноме безкомпромісної людини, ні на йоту не відходячи від визначених законом параграфів та норм.

На початку XX ст. польський історик зі Львова Юзеф Бялиня-Холодецький писав про Л. Кучинського: “Незважаючи на своє польське походження, навчений в Угорщині слідчої роботи[12], Кучинський одразу ж після прибуття до Львова звернув на себе увагу цісарсько-королівської влади своєю винятковою старанністю, невблаганним трактуванням тих справ та осіб, слідство щодо яких йому приділяли по службі; затриманих осіб мучив у нечуваний спосіб”[13]. Утім, така характеристика слідчого судді є несправедливою. Л. Кучинський виявляв принциповість й твердість у слідчій роботі, але якимось особливими садистичними схильностями чи антипольськими настроями ніколи не вирізнявся. Ф. Земялковський, який був арештований у Львові влітку 1863 р. і якого особисто допитував Л. Кучинський, оцінював суддю набагато поміркованіше: “займався він тільки тим, що йому постачала прокуратура, і на її матеріалах робив свої висновки. Без жодного сумніву не був грізним суддею й не чигав на покарання тих, які потрапляли йому до рук”[14].

Уперше Л. Кучинський звернув на себе увагу львів’ян вельми двозначною роллю, яку він відіграв у розслідуванні голосної дуелі Валери Лозінського та Кароля Цішевського, що відбулася у Львові в січні 1861 р., у той час, коли сам суддя ще працював у Братиславі. Поєдинок, у розслідуванні якого згодом узяв участь Л. Кучинський, викликав свого часу великий суспільний резонанс і аж до початку XX ст. уважався найвідомішим прикладом львівських “гонорових справ” (як називали тоді дуелі). Основна причина цього полягала в тому, що обоє дуелянтів були знаними у Львові літераторами. Львівська преса та читачі без жодної іронії називали В. Лозінського “польським Дюма”[15]. Причиною суперечки між колишніми друзями стала жінка — Анеля Пшиленцька, наречена К. Цішевського. Під час відсутності К. Цішевського у Львові, В. Лозінський почав упадати за панною Анелею й добився взаємності. Дізнавшись про зраду нареченої та найкращого друга, К. Цішевський пережив психологічну кризу й почав погрожувати, що накладе на себе руки. Згодом, бажаючи дошкулити зрадливому другові, ображений літератор став поширювати в місті рукописний памфлет, у якому ганьбив В. Лозінського.

Валерії Лозінський. Рисунок cep. XIX cm.

Після цього В. Лозінський послав до “кривдника” секундантів.

Поєдинок на шаблях відбувся 10 січня 1861 р. в садку біля будинку офіцера австрійської артилерії Лєшека Домбчанського, розташованому між вулицями Калічою і Цита-дельною. Як згадували згодом очевидці, прийшовши на місце поєдинку, В. Лозінський аж пінився з люті, кричав: “Дайте мені шаблю!

Я цю бестію розполовиню”[16]. “Польський Дюма” був нижчим на зріст від противника, а крім того, недобачав, тому К. Цішевський мав перевагу. Увесь поєдинок тривав менше хвилини. Уже першим випадом В. Лозінський поранив К. Цішевського у ліве передпліччя, однак той зумів завдати потужного удару у відповідь, розрубавши противникові скроню[17]. Удар прийшовся майже у те саме місце, де була рана, яку В. Лозінський заробив пів року перед тим, під час дуелі з Я. Добжанським. Слід зауважити, що В. Лозінський відзначався емоційною нестабільністю, протягом останнього року життя він тричі висилав виклики на дуелі.

Поранений у голову письменник одразу ж знепритомнів. Завданий під час поєдинку вдалий удар у скроню, який розтинав поверхневу скроневу артерію, уважався винятково елегантним та професійним й був свідченням фехтувального вміння дуелянта. Така рана одразу викликала сильну кровотечу, після якої рідко хто міг продовжити поєдинок.

На місці дуелі В. Лозінського та К. Цішевського були присутніми двоє спеціально запрошених лікарів. Вони надали першу допомогу пораненим. Початково здавалося, що все обійшлося — рани були неглибокими, їх продезинфікували й наклали пов’язки. Усі свідки дуелі були переконані, що значно більше проблем може викликати реакція поліції.

Відповідно до прийнятого 1852 р. нового австрійського кримінального кодексу, поєдинки в імперії Габсбурґів залишалися забороненими. За завдання під час дуелі тілесних ушкоджень можна було отримати від одного до десяти років в’язниці. Якщо ж дуель завершувалася смертю одного із дуелянтів, покарання могло становити від десяти до двадцяти років тюрми[18].

Наступного дня після поєдинку В. Лозінського та К. Цішевського дирекція львівської поліції повідомила про дуель кримінальний суд. Спеціальна слідча комісія у складі радника кримінального суду Матеуша Коласінського, діловода Владислава Сидоровича, судових лікарів Кароля Наґеля і Мауриція Рорера почала допитувати дуелянтів та свідків події. Утім, слідство рухалося мляво, оскільки ніхто не висував претензій, а завдані дуелянтами один одному рани, як виглядало, не становили небезпеки для життя. Стандарним способом спустити справу на гальмах у такій ситуації було визнати, що відбулася не дуель, а стався нещасний випадок під час спортивного або тренувального фехтування.

Через два тижні після дуелі, 22 січня, В. Лозінський на власну відповідальність відпросився з лікарні. Але замість того, аби лежати вдома у ліжку, письменник ходив у гості та відвідував редакції різних часописів. Це одразу ж далося взнаки — стан письменника погіршився, почалася лихоманка, а згодом запалення мозкових оболонок[19].

В. Лозінський помер о дев’ятій годині вечора 30 січня 1861 р. у своєму помешканні на вулиці Скарбківській, 13 (тепер вул. Лесі Українки, будинок не зберігся). Через смерть В. Лозінського кваліфікацію кримінальної справи проти К. Цішевського довелося змінити. Нещасний дуелянт, який спричинив смерть свого близького товариша, вперто твердив, що завдав смертельної рани В. Лозіиському випадково під час спортивного фехтування. Усі свідки в один голос підтверджували його покази. Не розуміючи, як йому діяти, слідчий суддя почав затягувати справу. Адвокат К. Цішевського п’ять разів нагадував М. Коласінському, що потрібно прийняти якесь рішення.

Через скарги на М. Коласінського, справу у нього забрали. Новим слідчим суддею у справі став Л. Кучинський, який негайно арештував К. Цішевського й протримав його у камері майже три місяці без жодного допиту. Новий слідчий суддя неочікувано висунув К. Цішевському звинувачення у державній зраді.

Судовий процес проти К. Цішевського відбувся у грудні 1862 р. Головою судового засідання був сам Л. Кучинський, його членами — Томаш Озуревич, Антоній Дзєжинський, Францішек Боронський та Ян Товарніцький. Звинувачення представляв прокурор Карл Діттріх, захист — адвокат Антоній Домбчанський. Засідання тривали три дні. Більшістю голосів суд звільнив К. Цішевського від закиду у державній зраді, але за збурення публічного спокою, спричинене статтею “Уривки”, засудив до шести місяців тюрми і назавжди заборонив керувати пресовими виданнями на посаді відповідального редактора[20]. Літераторові зарахували той час, який він перебував у слідчому арешті у термін ув’язнення, тому вже наприкінці січня 1863 р. К. Цішевський вийшов із львівських “Кармелітів” — в‘язниці, що діяла в колишньому монастирі кармелітів взутих на колишньому Галицькому передмісті (не збереглася, стояла у тому місці, де зараз розташований будинок на вул. Князя Романа, 1). Наступні чотири роки літератор змушений був постійно лікуватися, але так і не зміг повернути колишнього здоров’я. На початку 1867 р. К. Цішевський помер у віці заледве тридцяти чотирьох років.

Займаючись справою К. Цішевського, Л. Кучинський відіграв у ній досить двозначну роль. З одного боку, чиновник повівся із літератором набагато жорсткіше, ніж попередній слідчий суддя, що вів цю справу, а з другого — перекваліфікував її так, що висунуті звинувачення стало важко довести, через що покарання виявилося значно м’якшим від того, яке могло загрожувати К. Цішевському спочатку.

Періодично Л. Кучинському доводилося вести й політичні справи. На початку липня 1863 р., одразу після невдачі польського рейду на Радивилів, він порушив справу проти князя А. Сапіги. Завдяки агентурним даним поліція знала, що саме князь став одним із головних організаторів допомоги повстанню, та, як засвідчили поліційні інформатори, нібито навіть особисто взяв участь у нападі на Радивилів. Розслідування Л. Кучинський почав із обшуку в палаці А. Сапіги у Львові. Близько четвертої години пополудні 9 липня 1863 р. слідчий суддя разом із прокурором Йозефом Діттріхом, комісаром поліції Леопольдом Ваґнером, командиром військового патруля капітаном Міхалом Троячинським та судовим аускультантом (практикантом) Голинським з’явився у палаці Сапіг на вулиці Широкій (тепер вул. Коперника, 40а, теперішня будівля споруджена пізніше на тому місці, де стояв старий палац родини Сапігів). Правоохоронці застали князя у той момент, коли він саме обідав із родиною. Після короткої розмови із Л. Кучинським і прокурором князь холоднокровно повернувся за стіл, доручивши стежити за проведенням обшуку своєму секретареві Юліанові Горошкевичу. Вилучивши приватне листування князя та деякі документи, що стосувалися Січневого повстання, слідчий суддя оголосив про арешт А. Сапіги. Князя відвели до “Кармелітів”, де закрили у камері № 33. Наступного дня затриманого оглянув судовий лікар, видавши рішення, що хоча А. Сапіга й “має делікатну тілобудову”, за порушення режиму до нього можна застосовувати тілесні покарання у вигляді побиття різками[21].

В ’язниця у колишньому монастирі кармелітів взутих. Рисунок Л. Скжишевського 1863 р.

На слідстві А. Сапіга тримався мужньо, не заперечував, що займався допомогою повстанцям, але наполягав, що вона стосувалася винятково медичної опіки. Цим же він і пояснював своє перебування у районі бойових дій, кажучи, що наглядав там за евакуацією поранених. За словами А. Сапіги, гроші, які він збирав у формі доброчинних внесків, призначалися не для повстанців, а на відбудову римо-католицького костелу у Жовкві. Від повстанських документів, які поліція знайшла у нього в будинку під час обшуку, князь відмовився, заявивши, що їх йому підкинули.

Тим часом Л. Кучинський не відступав, провівши ще три обшуки у тих місцях, де зберігалися папери князя А. Сапіги. Під час допитів слідчий суддя психологічно тиснув на князя, хоча жодного разу не застосував проти затриманого фізичного насилля. Стосунки між Л. Кучинським та А. Сапігою одразу почали складатися напружено, насамперед через заяву князя про підкинуті йому папери. Де-факто це означало звинувачення поліції у провокації, що дуже обурило Л. Кучинського. Усвідомивши свою помилку, А. Сапіга згодом змінив покази, кажучи, що компрометуючі папери йому прислав поштою невідомий адресат.

Арешт Л. Сапіги викликав значний резонанс у Львові. Серед польського поспільства почали поширюватися поголоски про те, що слідчий суддя нібито морально знущається із затриманого князя. Ці поголоски дуже швидко обросли вигаданими деталями, внаслідок чого Л. Кучинський почав перетворюватися на символ судової сваволі, об’єкт загальної зневаги та неприязні.

До розпалювання цієї неприязні серйозно спричинилася публікація у нелегальному часописі “Правда” (Prawda), який видавав у Львові учасник польського патріотичного руху Чижевич. Часопис виходив не надто регулярно, раз на два, а подекуди й на три тижні. У восьмому числі цього видання, що вийшло із датою 1 жовтня 1863 р., було вміщено замітку, яка змальовувала Л. Кучинського у вельми непривабливому світлі. “Правда” писала, що Кучинський є поляком з народження, здобув добру освіту й цілком свідомий того, що робить, тим не менше “виконує обов’язки ката власної Вітчизни, ув’язнює та вигублює синів цієї землі”. Газета прямо під’юджувала громадську думку проти слідчого: “А однак цей чоловік ходить поміж нами, веселий, рум’яний, глумливий (kpiący), а навіть є люди, причому чесні, які подають йому руку. У зрілому суспільстві така людина не могла б довго відігравати підлу та злочинну роль, яку він узяв на себе, бо на кожному кроці його стрічали б докази убивчої погорди, яка б змусила його відступитися. Закликаємо радника Кучинського, аби він припинив свою злочинну та огидну роль, інакше страшна сила публічної погорди досягне його і вимірить йому заслужену кару”[22].

Убивство Л. Кучинського сталося близько 19:15 у середу 28 жовтня 1863 р. на площі Каструм (тепер на цій території стоїть будівля Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, а також розташований мистецький вернісаж навпроти Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької; назва площі походила від латинськ. castrum — “укріплене місце”, оскільки саме тут колись був розташований львівський Низький замок) у Львові. У театрі цього вечора ставили трагедію Фридриха Шиллера у п‘яти актах “Орлеанська діва”. Вистава була доброчинною, отримані від неї прибутки мали передати панні Болеславі Венелів, яка, як тоді делікатно казали, “потрапила у скрутну життєву ситуацію”[23]. У цю пору року у чверть на восьму вечора надворі було вже цілком темно.

Площа Каструм.

Фрагмент плану Львова 1861 р.

Цього вечора Л. Кучинський отримав запрошення на вечерю до австрійського намісника Галичини Александра фон Менсдорфа-Поульї. Після роботи радник вирушив додому, щоб переодягнутися. Курячи сигару, Л. Кучинський проходив через площу Каструм, на якій був складений великий стос будівельного каміння. Саме тут до Л. Кучинського підійшло двоє чоловіків, один із яких попросив припалити цигарку. Не запідозривши нічого поганого, радник зупинився, вийняв сигару із рота й простягнув її так, щоб зручно було від неї припалити. У той момент, коли Л. Кучинський тримав сигару у витягнутій руці, другий із невідомих, що зупинився збоку й трохи позаду від чиновника, раптом сильно ударив радника збоку в ліву половину грудей великим ножем[24]. Завданий під пахву удар був професійним і заподіяв майже моментальну смерть. Медик, який згодом проводив розтин тіла, зробив висновок про велику силу та точність удару, який пробив легеню, серце й розтяв аорту. Л. Кучинський загинув на місці. Знаряддям убивства став великий мисливський ніж, лезо якого мало довжину близько сорока п’яти сантиметрів. Витягнувши ножа із рани, убивця кинув його під ноги своїй жертві. Оглядаючи місце злочину, поліція знайшла знаряддя вбивства під тілом радника. Піхва від цього ножа лежала на купі каміння за кілька кроків від убитого[25]. Згодом слідство з’ясувало, що ножа, яким убили суддю, купили в Кракові у магазині Томаша Ґорецького[26].

Полковник Ян Стелла-Савіцький, один із активних учасників Січневого повстання 1863 р., який перебував у Львові під час убивства радника, написав згодом у спогадах, що після смертельного удару Л. Кучинський скрутився від болю і крикнув лише: “А, майн Готт!”[27]. Проте, звідки йому були відомі ці деталі, полковник не пояснив.

Повідомлення про вчинене убивство поліція отримала о пів на восьму вечора, приблизно через чверть години після замаху. Єврейський фактор[28] Ісаак Ґольдберґ прийшов до поліційного управління, яке в той час працювало неподалік площі Каструм на вул. Довгій, 21 (тепер вул. Театральна, будинок не зберігся), і розповів, що перед театром “один пан убив іншого”, “мордований перед смертю кричав “Рятуйте!” і “Ловіть!”, а убивця побіг до Краківської площі”[29].

Убивці радника втекли у напрямку Кракідалів, бідної та занедбаної дільниці, заселеної переважно євреями (район був розташований між теперішніми площею Ярослава Осмомисла, проспектом В. Чорновола, вулицею Б. Хмельницького та насипом залізниці). Кілька свідків, які перебували поблизу місця злочину, оповіли, що бачили близько сьомої години вечора двох або трьох людей, які тікали із площі Каструм, але описати їхнього вигляду не змогли. Єдиною прикметою зловмисників, яка стала відома поліції, було те, що один із убивць мав на собі блюзу, а на голові кашкет[30]. Такий одяг носили зазвичай робітники та люди із простих сфер. Особливої зачіпки ця інформація не давала, бо для виконання нападу вбивці могли й переодягнутися. Лише 5 листопада 1863 р. львівська поліція поширила опис здогадного убивці Л. Кучинського. Відповідно до нього, атентатником був чоловік 24–25 років, високий на зріст, міцної тілобудови, з коротко стриженим темно-русявим волоссям, рудуватими вусами, без бороди[31].

Невдовзі після убивства тіло мертвого радника побачила одна львів’янка, яка йшла на виставу до театру Скарбка. Увійшовши до театральної ложі, вона голосно крикнула: “Леопольда Кучинського убито!”. Майже одразу після цього входи і виходи з театру закрили, а поліція почала перевіряти присутніх, оскільки виникло припущення, що убивці могли сховатися серед глядачів. Проте жодних підозрілих осіб під час перевірки поліцейські не виявили.

Правоохоронці докладно оглянули площу Каструм уранці наступного дня. Неподалік місця злочину було знайдено конверт від листа на адресу Мар’яна Ґавалевича, який, щоправда, виявився непричетним до замаху. М. Ґавалевич, що був тоді учнем, мешкав на площі Ринок й приходив увечері 28 жовтня подивитися на місце замаху, де й загубив конверт від отриманого раніше листа.

Театр Скарбка. Літографія за рисунком К. Ауера сер. 1840-х рр.

Виконавець першого політичного вбивства у Львові так і лишився невідомим. Не володіючи жодною певною інформацією про ймовірних убивць Л. Кучинського, австрійські поліцейські арештували у Львові понад десяток осіб, причетних до польського патріотичного руху: Болеслава Лютостанського, Вінцентія Кучковського, Анджея Вольського, який видавав себе за Кароля Боровського, Артура Стоковського, Пйотра Добжанського, Любомира Гоф-фманна, Александра Ширма, Рудольфа Паньковського, Константи Рудніць-кого, Юзефа Слівінського, Яна Сікорського, Валеріяна Козловського та англійця Джона Ґайлса[32].

Головним підозрюваним став Болеслав Лютостанський (1837–1890), який у серпні 1863 р. прибув до Львова із Варшави. У Львові Б. Лютостанський оселився в готелі “Англійський”, який стояв на розі вулиці Карла Людвіґа нижньої (тепер — непарний бік просп. Свободи) і Єзуїтської (тепер вул. Гнатюка), у тому місці, де зараз розташований Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (просп. Свободи, 15). На можливу причетність до убивства саме цього підпільника австрійській поліції вказав її таємний агент 3. Качковський[33].

Слід наголосити, що 3. Качковський напряму не стверджував, що Б. Лютостанський був убивцею, але він написав у своєму таємному звіті для поліції, що той може щось знати про убивць. Таке припущення агент аргументував тим, що у Варшаві згаданий Б. Лютостанський буцімто належав до Національної жандармерії — підпільної структури, яка займалася терором проти представників царського режиму та зрадників. Причетність до Національної жандармерії — бойової організації, що діяла проти російських окупантів у Царстві Польському методами терору, була серйозним обтяжуючим фактом. Цю організацію створив на початку літа 1862 р. Центральний національний комітет у Варшаві, очолив її син царського генерала Іґнацій Хмеленський. Члени організації спочатку називали себе “кинджальниками”, а назву Національна жандармерія прийняли тільки після початку Січневого повстання. Кинджальники ліквідовували агентів поліції, зрадників, а також чільних представників російського окупаційного режиму. Убивства найчастіше здійснювали кинджалами, часто користуваламся формою російських військових та поліцейських. Протягом 1862–1864 рр. члени Національної жандармерії вчинили замахи на 1007 осіб, 951 із яких убили[34]. Серед жертв кинджальників були оберполіцмейстер Варшави Павло Фелькнер, поліцейський начальник Олександр Мірза Туган-Барановський, письменник-колабо-рант Юзеф Александер Мінішевський та ін. Подекуди під час виконня вироків зрадникам страждали невинні люди. До прикладу, маючи завдання покарати побиттям різками Константи Віхерта, який, злякавшись арешту й суду, видав росіянам зібрані для повстанців гроші, кинджальники 8 серпня 1863 р. убили не лише його самого, але і його сестру Анну та цілком непричетну до родини служницю Анну Ковальську, яка під час нападу перебувала в помешканні К. Віхерта на вулиці Свєнтокшиській у Варшаві. Кинджальники навмисно діяли підкреслено рішуче й брутально, щоб викликати жах серед окупантів. Ад’ютант царського намісника у Польщі, варшавський губернатор генерал Євгеній Рожнов оповідав російському письменникові Миколі Берґу, що якось під час Січневого повстання йому прислали мішечок із дрібно порубаними кістками одного із його таємних агентів, який під прикриттям мав діяти у середовищі польських революціонерів[35]. Убитому на варшавській вулиці обер-поліцмейстерові П. Фелькнеру кинджальники для постраху відрізали вухо.

З огляду на політичне насилля Варшава та Краків у 1863–1864 рр. були дуже небезпечними містами. Протягом цих двох років у Варшаві трапилося 47, а у Кракові — 13 політичних атентатів, які вчинили польські патріоти. При цьому варто зауважити, що переважну більшість виконавців цих убивств так ніколи й не знайшли.

Б. Лютостанського, що, перебуваючи у Львові користувався вигаданими іменами “Ян Міхальський”, “Станіслав Торчинський”, “Юзеф Маркушев-ський”, “Болеслав Веккер” та “Ян Побудкевич”, арештували 19 січня 1864 р. у Львові у помешканні працівника кредитної установи Міхала Жердзінського. Підпільник тривалий час приховував своє справжнє ім’я, але зрештою мусив визнати, що він не той, за кого себе видає. Коли слідчі оголосили Б. Лютостанському, що підозрюють його у причетності до вбивства радника кримінального суду, той заявив, що має алібі, бо у день замаху на Л. Кучинського його не було у Львові. Варшав’янин заперечував, що мешкав у Львові від серпня 1863 р., заявляючи, що приїхав до міста лише у жовтні того року, але швидко перебрався до Стрия, а потім працював помічником лікаря у таємному шпиталі в Сокалі, де лікував поранених під час вилазки на Волинь повстанців.

Болеслав Лютостанський. Фото кін. XIX cm.

Алібі Б. Лютостанського підтвердили Клара Майовська та Флора Штурм. Обидві жінки були відомі поліції як учасниці руху допомоги Січневому повстанню, але не взяти їх свідчень до уваги формальних причин не було[36].

Прямих доказів того, що це саме Б. Лютостанський організував або виконав замах на Л. Кучинського, не знайшли. На користь того, що атентатником міг був саме він, зібрали лише опосередковані докази. Зокрема, поліцейські звернули увагу на точний і сильний удар убивці, який влучив просто у серце й аорту. Поліцейські знали, що Б. Лютостанський за фахом був медиком, а тому мусив добре орієнтуватися в анатомії людини. Крім цього, аналізуючи почерк листів із погрозами, які польські підпільники вислали трьом особам у Львові, правоохоронці довели, що їх писав саме Б. Лютостанський. Серйозним обтяжуючим документом був написаний рукою підпільника статут відділення Національної жандармерії у Львові, який знайшли при обшуку в одного з причетних до організації допомоги повстанцям містян. Спираючись на писані рукою Б. Лютостанського документи та свідчення інших затриманих, поліція оголосила, що це саме він очолював у Львові Національну жандармерію повстанців. За це 11 лютого 1865 р. його засудили до десяти років ув’язнення. Під час наступного процесу тюремний термін збільшено до 16 років. Складається враження, що львівські правоохоронці були впевнені у тому, що саме Б. Лютостанський став убивцею Л. Кучинського, але не маючи змоги довести це, вирішили засудити підпільника за іншими статтями до максимального терміну ув’язнення.

Однак є й інші версії того, хто міг стояти за вбивством Л. Кучинського. Одну із таких версій висловив у своїх спогадах Ф. Земялковський. На його думку, до смерті слідчого судді міг бути причетним Ян Кужина-Пелшевський (1835–1865), особистий секретар першого диктатора Січневого повстання Людвіка Мєрославського. Представник диктатора протягом липня-вересня 1863 р. сидів під слідством у Львові. Генерал Л. Мєрославський наполіг, аби його секретаря визволити із ув’язнення. Виконуючи це побажання, львівські підпільники організували Я. Кужині-Пелшевському 24 вересня 1863 р. втечу. Для цього непомітно підпиляли дошки високого паркана, що оточував подвір’я львівської в’язниці у “Кармелітах” — колишньому монастирі кармелітів взутих. Під час вечірньої прогулянки секретар повстанського генерала виламав у домовленому місці дошки й вибрався до міста, де його сховали, а потім таємно переправили через кордон. Діставшись до Варшави, Я. Кужина-Пелшевський нібито добився рішення революційного уряду вислати до Львова вбивцю із конкретним завданням ліквідувати Л. Кучинського, який брав участь у його допитах[37].

Подвір ’я в ’язниці у колишньому монастирі кармелітів взутих. Акварель 1864 р.

Існує й третя версія щодо того, хто позбавив життя Л. Кучинського. У своїх спогадах полковник Я. Стелла-Савіцький твердив, що вбивцею радника був італійський доброволець, який служив у повстанському підрозділі Роберта Сенкевича. Того самого вечора, коли сталося вбивство, цей італієць нібито виїхав потягом зі Львова до Кракова, а далі через Відень негайно подався до Італії.

У Січневому повстанні 1863 р. й справді брала участь помітна група італійців. У складі польських сил навіть існувало окреме формування Французько-Італійський легіон, яким командував італієць Франческо Нулло. Попри голосну назву, у “легіоні” служило лише близько двадцяти італійців. Цей підрозділ зовсім недовго воював у складі сил Ю. Мінєвського (того повстанського командира, який не з’явився на поле бою під Радивиловом), взявши участь тільки у двох сутичках. Уже в другому бою під Кшикавкою 5 травня 1863 р. командир легіону загинув, одного його заступника важко поранили, і він за кілька днів помер, іншого взяли у полон, а решта гарібальдійців розбіглася.

Крім Французько-Італійського легіону ще деяка кількість італійців приєдналася до повстанців індивідуально. Докладно невідомо, чи італієць, про якого писав у спогадах Я. Стелла-Савіцький, належав раніше до Французько-Італійського легіону, чи одразу вступив на службу до підрозділу Р. Сенкевича. Останнє є цілком імовірним, оскільки сам Р. Сенкевич протягом 1850–1863 р. служив поручником, а потім капітаном у 1 — у Савойському полку армії П’ємонту й мусив мати знайомства серед італійських військових та революціонерів. На вістку про початок повстання Р. Сенкевич звільнився зі служби й у квітні 1863 р. прибув до Львова.

Міхал Ян Гайденрайх. Фото кін. XIX cm.

У столиці Галичини Р. Сенкевич отримав номінацію на командира Четвертого загону повстанців у званні майора. Підрозділ Р. Сенкевича сформували у Львові протягом травня-червня 1863 р., Четвертий загін, що налічував 350 людей та 60 коней, не мав доброї слави. Р. Сенкевич мало займався бойовою підготовкою й злагоджуванням свого підрозділу, провадячи натомість бурхливе товариське життя у Львові. Серед інших формувань повстанців загін Р. Сенкевича вирізнявся винятково низькою дисципліною. Під час експедиції на Радивилів підрозділ погано проявив себе у бою, свідки твердили, що Р. Сенкевич утік із поля бою одним із перших. Однак, зважаючи на той факт, що інші учасники рейду також показали себе не з найкращого боку, командування не зробило щодо дій майора жодних дисциплінарних висновків.

Уже після вбивства Л. Кучинського, під час другого рейду на Волинь наприкінці жовтня 1863 р., в загоні Р. Сенкевича трапився екстраординарний випадок, коли під час маршу майор згубив одну роту і підрозділ кіннотників зі складу своїх сил. Особливу проблему створював той факт, що зниклі кіннотники везли всю амуніцію підрозділу. Через цей інцидент неподалік села Скоморохи (тепер село Сокальської територіальної громади Червоноградського району Львівської області) генерал Міхал Ян Гайденрайх, який командував експедицією, почав сварити майора, звинувачуючи його у недбальстві. Той відповів дуже різко, а двоє офіцерів із підрозділу Р. Сенкевича, які стали свідками цієї сцени, дістали зброю й пригрозили, що застрелять командувача, якщо він не припинить чіплятися до їхнього командира. Вражений такою несубор-динацією, генерал зрікся командування і з невеликою охороною вирушив зі Скоморохів на захід у напрямку Любліна[38]. Подальші дії Четвертого загону Р. Сенкевича знову були невдалими. 1 листопада 1863 р. польські повстанці напали на містечко Порицьк (тепер смт Павлівка, адміністративний центр територіальної громади Володимир-Волинського району Волинської області) на Волині, але зазнали в бою втрат і відступили на австрійську територію, де в Сокалі здалися австрійцям. Великі матеріальні та людські ресурси, вкладені у підготовку Четвертого загону, були змарновані.

Майор Р. Сенкевич 7 листопада 1863 р. був уже у Львові. Тут він зібрав нових добровольців, із якими вирушив в околиці Любліна. 11 грудня 1863 р. диктатор повстання Ромуальд Траугутт віддав Р. Сенкевича під військовий суд, за звинуваченням у несубординації в бойовій обстановці. Військовий суд у складі генерала Антонія Єзьоранського, майора Францішка Зімного та полковника Яна Храніцького 16 грудня 1863 р. засудив Р. Сенкевича до кари смерті. Цей вирок генерал Едмунд Ружицький замінив на позбавлення громадянських прав і вигнання із краю. Майор на той момент ще командував своїми людьми, із якими перебував у околицях Любліна. Після того як підрозділ Р. Сенкевича 20 січня 1864 р. зробив зупинку в Майданку під Любліном, його розпустили. Майор виїхав до Парижа, де почав вимагати реабілітації. Не досягнувши в цьому успіху, повернувся до Італії, де знову вступив на службу до армії П’ємонту.

Поголоска про італійський слід у вбивстві Л. Кучинського не обов’язково мусила бути правдивою. Її могли поширити справжні винуватці з метою пустити слідство хибним шляхом. У цьому випадку зрозуміло, чому відповідальність за атентат поклали на особу, що служила у винятково недисципліно-ваному підрозділі, яким командував Р. Сенкевич.

Ще одна версія убивства на площі Каструм, яка досі не розглядалася, може полягати у ексцесі виконавців. Йдеться про те, що одним із головних місць зустрічей польських підпільників у Львові в 1863–1864 рр. стало приміщення, що орендували у будівлі театру Скарбка. Свого часу театр спорудили в єдиному блоці із приватними помешканнями. В одному із таких помешкань збиралися головні очільники львівського представництва Національного уряду. Не можна виключити того, що бойовики польського підпілля, які мали завдання охороняти місце зібрання своїх командирів, могли надто вільно потрактувати свої функції й убили суддю, коли побачили, як він іде у напрямку театру.

У будь-якому разі одразу після замаху Львовом поширилися поголоски, що Л. Кучинського вбили за наказом польських підпільних структур. Комісар Національного уряду в Східній Галичині Ісидор Коперніцький мусив навіть видати відозву, в якій відмежувався від убивства: “Запобігаючи поширенню безпідставної поголоски, нібито убивство, вчинене у Львові 25 жовтня[39] щодо особи ц. к. радника суду Кучинського, було виконане на підставі вироку, виданого Революційним трибуналом, подаю до загального відома, що жоден Революційний трибунал у Галичині від імені Національного уряду не існував і не існує, й що радника Кучинського Революційний трибунал у Варшаві ані не судив, ані не виносив йому вироку. Отже, щодо цієї особи здійснено приватне вбивство, яке сталося без відома Національного уряду та органів влади створених цим урядом. 30 жовтня. Комісар Національного уряду в Східній Галичині”[40].

Александер фон Менсдорф-Поульї. Рисунок Иозефа Крігубера 1854 р.

Того самого дня, коли з’явилася ця відозва, цісар Франц Йосиф І встановив річну пенсію для вдови Л. Кучинського у розмірі тисячі ринських, а для двох сиріт — по сто ринських кожному[41]. Своєю чергою Національний уряд прийняв рішення передати одноразово вдові загиблого дві тисячі ринських. Коли про це написала львівська преса, австрійський поліцай-міністр скерував до Львова листа такого змісту: “Якщо таку пропозицію зроблено, сподіваюся, що вдова її відкине, оскільки з одного боку прийняття такої пропозиції є незгідним з честю, а з іншого боку можна було б тоді дати вдові таку саму суму. Прошу негайно з’ясувати це питання”[42].

Убитого радника поховали у Львові в суботу 31 жовтня 1863 р. Похоронна церемонія почалася у будинку Крайового загального шпиталю (тепер Обласна клінічна лікарня, вул. Чернігівська, 7), звідки об одинадцятій годині жалобний кортеж рушив на Личаківський цвинтар. У церемонії брали участь намісник, генерали та офіцерський корпус гарнізону, керівники цивільної влади. “Газета Львовська” {Gazeta Lwowska) написала, що у похороні взяла участь “велика кількість людей різного віросповідання та стану”[43]. Поховання відбулося на державний кошт, намісництво заплатило 42 сотики за приготування тіла до поховання та 1 ринський і 5 сотиків за викопану на цвинтарі могилу[44].

Убивство австрійського слідчого судді справило відчутний вплив на інших австрійських чиновників та поліцейських, що служили у Львові. Особливі зміни стали помітними у поведінці намісника, фельдмар-шала-лейтенанта Александра фон Менс-дорфа-Поульї, який перестав ходити містом без охорони. Намісника у Львові не любили. Він вирізнявся дуже поривним характером, болісно реагував, якщо з ним не віталися на вулиці, або не знімали при цьому головний убір, через що кілька разів уплутався в неприємні інциденти. Якось він власноручно збив із голови перехожого шапку-конфедератку, коли власник не поспішив її зняти сам. Іншим разом А. фон Менсдорф-Поульї наказав арештувати чоловіка, який швидко біг вулицею й ненароком його штовхнув. Необачний перехожий тлумачився, що його дружина родить і він поспішає за акушером, але це не допомогло. Чоловіка відпровадили до буцигарні.

Після убивства Л. Кучинського справу проти А. Сапіги, яку він вів, передали іншому слідчому судді — Александрові Семковичу. Визнавши докази проти князя непереконливими, 7 січня 1864 р. той закрив справу, і А. Сапіга вийшов на волю. З об’єктивної точки зору, саме князеві смерть судді принесла найбільше вигоди.

Убивство непричетного до політики Л. Кучинського врятувало життя справжнього ворога повстанців, австрійського таємного агента 3. Качковського, що діяв під псевдонімом “Ґебауер”. Підозри щодо нього виникли, коли підпільникам стало відомо, що той кілька разів приходив до будинку начальника львівської поліції Александра Гаммера, подекуди навіть уночі. Коли письменника запитали про мету цих візитів, він спокійно відповів, що хоче отримати паспорт для виїзду за кордон. На початку грудня 1863 р. польське підпілля упевнилося в тому, що письменник є зрадником. Це вдалося зробити завдяки тому, що агент повстанців на львівському поштамті зняв копії із двох шифрованих депеш, які намісник А. фон Менсдорф-Поульї відправив до Відня по-ліцай-міністрові Карлові Фрайгерові де цур Мексері, а інша довірена особа Національного уряду купила за дві тисячі ринських ключі від урядових кодів шифрування. Дізнавшись про загрозу деконспірації, 3. Качковський негайно виїхав до Відня. Польське підпілля викликало його листом для суду назад до Львова.

Зі зрозумілих причини 3. Качковський побоявся повертатися до міста. Водночас він не хотів й відкрито відмовитися це зробити, що б означало фактичне зізнання. У листах, які письменник висилав львівським підпільникам, він обурено писав, що на нього звели наклеп. 3. Качковський твердив, що зайнятий особистими справами, а щойно звільниться, одразу приїде й з фактами у руках спростує всі висунуті проти нього звинувачення. Насправді ж зволікання із приїздом до Львова було потрібне, аби покращити шанси на виправдання зрадника. Перебуваючи у постійному контакті із львівською поліцією, 3. Качковський давав поради, кого конкретно у місті потрібно арештувати, вказуючи насамперед на тих осіб, які його підозрювали у зраді вже раніше або й просто недолюблювали. Завдяки таким селективним затриманням керівників підпільних структур, від яких могло залежати вирішення його долі, на волі залишилися головно ті, які не вірили у зраду письменника або принаймні у ній сумнівалися. Тільки отримавши від поліції запевнення, що всі його недруги сидять у тюрмі, 3. Качковський приїхав до Львова.

У Львові відбувся таємний суд над 3. Качковським, якого хоча й визнали винним, але не зважилися засудити до смерті. Підпільники вирішили навічно вигнати письменника із міста. Під час суду лунали голоси, що якщо вбити зрадника, австрійська влада перетворить його на ще одну “невинну жертву”. Протягом наступних років 3. Качковський незмінно розігрував ображену невинність і робив це так упевнено, що навіть добився анулювання свого вироку як помилкового. В одному із листів до підпільників зрадник писав: “Пам’ятайте, що невинних ніколи не можна безкарно переслідувати. Я вірю в людську чесність та Божу опіку над чесними людьми. Якщо я не доб’юся справедливості від Національного уряду… то напевно мені її відмірить історія, якій я вже належу своїм іменем і своїми заслугами. А тоді ганьба, яку сьогодні на мене скинули, впаде на віки вічні на голови тих, хто, не маючи відваги подивитися мені у вічі, не завагались перетворити мене на жертву. Я невинний і чистий як сльоза. Я ніколи не видав жодної таємниці”[45].

Померти 3. Качковському вдалося своєю смертю. Поховали його на цвинтарі у паризькому передмісті Монморансі. На могилі зрадника встановили надгробок із епітафією: “Ціле життя своїм пером боровся за Вітчизну”. Лише після розпаду Австро-Угорщини польський історик Еуґеніуш Барвінський зміг виявити в архівах Відня неспростовні докази агентурної діяльності 3. Качковського — 230 сторінок доносів та квитанції за отримані гроші.

3иґмунт Качковський ”. Пам ятна медаль 1884 р.

Політичні убивства для імперіїГабсбурґів були річчю незвичною. Упродовж майже сімдесяти років правління Франц Йосиф І пережив лише один замах на своє життя. Під час прогулянки цісаря старими міськими укріпленнями Відня 18 лютого 1853 р. на нього вчинив напад кравецький учень Янош Лібеньї, що був угорцем за походженням і брав участь в антиавстрійському повстанні 1848–1849 рр. Неподалік Каринтських воріт нападник несподівано підбіг іззаду до імператора й спробував ударити його ножем у шию. Цісаря врятувала швидка реакція та жорсткий стоячий комір драгунського мундира, яким ковзнув ніж Я. Лібеньї. Краєм ока помітивши рух за спиною, за мить до нападу Франц Йосиф І устиг трохи відхилитися, а тому зазнав лише легкого поранення. Граф Максиміліян о’Доннел та віденський різник Йозеф Еттенрайх, що стали свідками замаху, обеззброїли та схопили атентатника. У подяку за дивовижний порятунок свого імператора місто Відень збудувало на тому місці, де стався цей невдалий замах, величну Вотенкірхе (кірху Обітниці). Добровільні пожертви на будівництво святині зробили понад 300 тисяч осіб.

Усі наступні спроби атентатів на життя Франца Йосифа І австрійські правоохоронці змогли розкрити ще на етапі їх підготовки. У вересні 1882 р. поліція арештувала італійського націоналіста Гульєльмо (Вільгельма) Обердана, який мав намір підірвати цісаря під час його візиту до Трієста, а в січні 1884 р. схопила анархістів Германа Штельмахера та Антона Каммерера, що готували аналогічний замах на імператора у Ґраці. Ще три спроби атентатів охорона цісаря ударемнила в 1891, 1901 та 1910 рр.[46] Терористам у Австро-Угорщині виразно не щастило.

Зважаючи на таку тенденцію, вбивство цісарського намісника Галичини графа Анджея Потоцького (1861–1908), що сталося у Львові у квітні 1908 р., викликало надзвичайний резонанс у цілії імперії. Саме цього й прагнув досягнути виконавець замаху — український студент Мирослав Січинський (1887–1979). Атентатник не приховував, що вчинив убивство з помсти, бажаючи покарати намісника за порушення та зловживання, допущені під час двох останніх передвиборних кампаній: 1907 р. до австрійського парламенту та 1908 р. до Галицького крайового сейму. Особливе обурення галицьких українців викликали останні вибори, на яких депутатські мандати до провінційного законодавчого зібрання отримали лише 12 представників українських партій і 8 москвофілів[47]. Спільно вони змогли зайняти менше половини депутатських мандатів від четвертої (селянської) курії Східної Галичини, у якій українці складали переважну більшість. Помітний успіх москвофільських кандидатів став для українських політиків неприємною несподіванкою. Востаннє прихильникам орієнтації на Росію вдавалося добитися чогось подібного ще 1889 р., коли вони провели до крайового парламенту також 8 депутатів. Українська громадська думка була така, що невдачі проукраїнських кандидатів та успіхи поляків і москвофілів стали можливими тільки через втручання у виборчий процес контрольованих представниками польської сторони структур державної влади.

Вибори в Галичині й справді супроводжувалися відвертими порушеннями та прикрими ексцесами. Символом цих зловживань стала смерть українського селянина Марка Каганця (1881–1908), який намагався не допустити фальшування виборів у своєму рідному селі Коропець Бучацького повіту (тепер селище, центр територіальної громади Чортківського району) на Тернопіллі. Для багатьох поляків пряма взаємозалежність між убивством у Коропці та замахом на А. Потоцького також була очевидною: “За смерть розполітикованого селянського вождя, яку заподіяла рука охоронця порядку і публічного ладу, через два місяці загинув від рук фанатичного месника-вбивці Січинського намісник граф Анджей Потоцький, який нібито був винуватцем цієї смерті”[48].

Передвиборні перегони 1908 р. у Бучацькому повіті були вельми напруженими. Тут за депутатський мандат змагалися син маршалка (спікера) Галицького крайового сейму граф Станіслав Генрик Бадені та один із чільни-ків Української радикальної партії правник Северин Данилович. М. Каганець належав до Української національно-демократичної партії, але на виборах підтримав представника українських радикалів. Гостроти протистоянню додавав той факт, що від 1893 р. власністю родини Бадені був великий маєток у Коропці. Для молодшого Бадені принциповим було не просто виграти вибори, але й продемонструвати високий результат саме у Коропці, де три чверті мешканців села складали українці. Це мало би засвідчити “народну любов” до родини Бадені. Польські політики постійно наголошували на тому, що прості українські селяни буцімто не виявляють жодного незадоволення польським домінуванням у Галичині, й лише українські журналісти та “політичні агітатори” вносять дисонанси в міжнаціональне співжиття у Галичині, яке загалом є цілком гармонійним.

Система виборів до Галицького крайового сейму була двоступеневою, наділені виборчим правом люди спочатку обирали правиборців, а вже ті, своєю чергою, голосували за депутата до провінційного парламенту. Перевіряючи списки тих, хто мав обрати правиборців у Коропці, прихильники С. Даниловича виявили численні невідповідності: до списку включили чотирнадцять померлих, п’ятеро таких, що емігрували до Боснії, кільканадцять осіб, які не сплачували податів, а отже, й не мали права голосу. Водночас, було помічено, що поза списком опинилося чимало політично активних виборців-українців[49]. Така ситуація передбачувано викликала конфлікт. На початку лютого 1908 р. українці Коропця створили “рекламаційну комісію”, яка оскаржила 75 позицій зі списку виборців[50]. Чільну роль у діяльності цієї групи відігравав М. Каганець, який був головою місцевої філії товариства “Просвіта”, організатором кредитної кооперативної спілки та активістом українського політичного життя.

Війт Коропця Михайло Мельник та представники виборчої комісії спробували затягнути розгляд питання про “помилки” у списку виборців. М. Каганець та двоє інших членів ініціативної групи підготували офіційну скаргу, але виборча комісія відмовилася вносити її до протоколу свого засідання на тій підставі, що десь зник писар[51]. Не дочекавшись реакції на виявлені приготування до фальсифікації виборів, уранці 6 лютого 1908 р. М. Каганець зі скаргою на помилки у списку виборців вирушив до громадської канцелярії Коропця. Перед тим як зустрітися із війтом, М. Каганець хотів діждатися пошти, розраховуючи отримати якусь інформацію про долю своєї висланої до повіту скарги. Пошту привозили до Коропця о дев’ятій годині ранку, але того дня вона затримувалася. Зачекати на пошту активіст вирішив у розташованій поряд корчмі місцевого єврейського підприємця Штейслера. Через деякий час у корчмі виник конфлікт, під час якого селяни побили польського односельця Міколая Мочкодана, який виступив проти “рекламаційної комісії”[52]. За цей інцидент жандарм Токарський арештував Данила Гнатюка, якого відвів до громадської канцелярії. Оскільки селом поширився поголос, що влада збирається арештувати також і М. Каганця, який був присутній при бійці, хоча сам М. Мочкодана й не чіпав, українські мешканці Коропця почали сходитися до центру села, щоб захистити свого лідера. У такий спосіб зібралася понад сотня осіб.

Жандарми Токарський, Родзінський, Ябчинський (зліва направо). Фото 1908 р.

Біля мосту через річку Коропець, що розділяє село на дві частини, троє австрійських жандармів, тримаючи в руках гвинтівками із примкнутими багнетами, спробували затримати М. Каганця. Усі троє правоохоронців були поляками: вахмістр Казимеж Ябчинський (комендант відділка), жандарми цуґсфірер Токарський і капрал Родзінський. Правоохоронці оголосили, що за несанкціоновану маніфестацію вони арештовують М. Каганця та іншого селянина-активіста Івана Мазяха[53]. Люди виступили на захист своїх ватажків, почалася бурхлива суперечка, у ході якої жандарми закололи М. Каганця багнетами. Ябчинський і Токарський завдали селянинові два колючі удари в груди і один у живіт. Убивство сталося на очах дружини М. Каганця, яка перебувала на шостому місяці вагітності, його сестри і брата. У той момент, коли селянського ватажка прохромили багнетами, його з одного боку обіймала дружина Федоня, а із другого — сестра Юстина. Численні свідки підтвердили, що удари багнетів прийшлися між їхніми руками[54].

Намагаючись виправдати дії правоохоронців, австрійська жандармерія, а вслід за нею й польська преса твердили, що сільського активіста закололи лише після того, як він спробував вирвати одразу дві гвинтівки — лівою рукою зброю жандарма Родзінського, а правою — Токарського. Газети писали, що у цій ситуації, побачивши, що його підвладних можуть роззброїти, вахмістр К. Ябчинський завдав першого удару багнетом М. Каганцеві у груди, а по тому, вирвавши свою гвинтівку, двічі ударив селянина і Токарський. Переконавшись, що М. Каганець мертвий, жандарми телеграфом із пошти викликали підмогу, після чого втекли до свого відділку й забарикадувалися там ізсередини. Увечері до Коропця прибув великий підрозділ, що складався із близько 150 жандармів.

Убивство беззбройного чоловіка на очах у десятків свідків викликало неймовірне обурення галицьких українців. Гостроти ситуації додавало те, що вахмістр К. Ябчинський, який і став ініціатором цього вбивства, мав особисті мотиви ненавидіти М. Каганця. Український громадський діяч із Тернопілля Роман Коцик розповідав, що вахмістр учинив серйозне службове порушення, про яке дізнався М. Каганець. Отож причиною вбивства могло статися банальне бажання усунути небезпечного свідка, який мав змогу викрити зловживання жандарма. За словами Р. Коцика: “До причини смерти Марка Каганця є ще ось така подробиця. У Коропці жив жидок, що торгував телятами. Накупив він телят, аж тут несподівано повітовий ветеринар віднайшов писково-ратичну заразу. Позамикано ярмарки, заборонено вивозити худобу з повіту. Такі репресії повітове староство не раз пристосовувало проти сіл, які на виборах не хотіли голосувати за польського кандидата. Та жидок за тихою згодою Ябчинського — тоді коменданта постерунку ц. к. жандармерії в Коропці — уночі вивіз свій товар через Дністер у Товмацький повіт, де заборони не було. Однак про все це знав Марко Каганець і десь висловився, що проти Ябчинського є докази, що він зловживає владою. Про цей закид довідався Ябчинський і постановив: за всяку ціну позбутися свідка […] Нагода трапилася під час правибо-рів у Коропці. Ябчинський, ніби усуваючи юрбу з-перед виборчого льокалю, пхнув багнетом під серце Марка Каганця. І зробив це обдумано, знаючи, що це спричинить смерть. Офіційно ж подав, що Марко Каганець сам настромив себе на багнет”[55].

Польська преса намагалася представити М. Каганця обмеженим і амбітним агітатором, який підбурював селян до протиправних дій. Саме вбивство у Коропці польські газетярі подавали не інакше, як нещасний випадок під час шарпанини, яку спровокував сам селянський активіст. Краківська газета “Нови дзвонек” (Nowy Dzwonek) писала: “Каганець — це був руський селянин у Коропці, відомий на цілу околицю скандаліст, гайдамака, що не давав спокою ані польським, ані руським селянам, тим, які не хотіли йти за гайдамаками. Під час цьогорічної передвиборної агітації до сейму в Коропці виникла бійка між руськими хлопами [виділення — “Н. д.”]. Жандарми хотіли розборонити русинів, які билися між собою, і саме тоді руський селянин Каганець кинувся на жандарма з наміром вирвати йому гвинтівку й заколоти його. У цей момент, захищаючи своє життя, відповідно до норм закону жандарм проколов Каганця й поклав його трупом”[56].

Українська сторона, натомість, майже одразу після вбивства М. Каганця почала міфологізувати його загибель, доповнюючи реальні факти вигаданими подробицями, які виставляли вбивць у дедалі непривабливішому світлі. З часом перебіг подій набрав геть фантастичного вигляду, який подекуди тиражується і сьогодні: “На очах у всього села до Марка Каганця підійшли троє жандармів і закололи його багнетами. Труп кинули у калюжу, а людям, котрі стояли і спостерігали цю сцену, жандарми сказали, що з тим, хто посміє наблизитися до Каганця, зроблять те ж саме. Потім жандарми повитирали багнети об сорочку вбитого і пішли до шинку пити пиво. За це пиво платив Бадені”[57].

Пам ’ятник на могилі Марка Каганця. Сучасне фото

Похорон М. Каганця у Коропці, у якому взяло участь близько вісімнадцяти тисяч осіб із бучацького, заліщицького, тлумацького та інших повітів, багато священників, українські депутати австрійського парламенту та Галицького крайового сейму, перетворився на велику патріотичну маніфестацію. Українці вимагали покарати винних у смерті селянського лідера, але цього так і не сталося. Навпаки, звинувачення були висунуті проти тих селян, які перебували на місці смерті М. Каганця й буцімто не підкорялися законним вимогам жандармів. Наприкінці жовтня 1908 р. у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ) в окружному суді відбувся процес у справі подій у Коропці. Перед судом постали 32 особи, у тому числі вдова та сестра убитого М. Каганця, яких звинуватили в непокорі владі. Суддя Людвік Ейзельт, який слухав справу, визнав винними 15 українських селян, засудивши їх до різних термінів тюремного ув’язнення (переважно від двох тижнів до трьох місяців)[58]. Дії жандармів суд визнав цілком законними і правомірними.

На той момент, коли Л. Ейзельт виправдав убивць М. Каганця, своїм життя за його смерть вже заплатив польський граф Анджей Полоцький, який був австрійським намісником Галичини. А. Полоцький народився 10 червня 1861 р. у Кшешовицях (тепер місто Краківського повіту Малопольського воєводства Польщі) як молодший син графа Адама Юзефа Полоцького та Катажини із Браніцьких. Батько Анджея належав до польського магнатського роду, був заможним землевласником та підприємцем. У власності родини Полоцьких перебувало 87 тисяч гектарів землі, шахти, фабрики, цукроварні, тартаки, го-рільні і нафтопереробний завод. Початкову освіту майбутній намісник отримав удома, у 1877–1879 рр. вчився у гімназії св. Анни у Кракові. Вищу освіту здобув в університетах Ґраца та Кракова, з перервою на річну службу в армії. У лютому 1884 р. в Яґеллонському університеті захистив докторат із права. Протягом 1886–1890 рр. А. Полоцький перебував на дипломатичній роботі, працював у амбасадах Австро-Угорщини в Парижі, Мадриді та Лондоні.

Людвік Ейзельт. Фото поч. XX cm.

Наприкінці жовтня 1889 р. молодий граф одружився зі шляхтянкою Кристиною Тишкевич, яка протягом наступних п’ятнадцяти років народила йому дев’ятьох дітей[59].

Після смерті старшого брата Артура у 1890 р. А. Потоцький повернувся до Галичини, де зайнявся управлінням родинними маєтностями, що перейшли йому у спадок. Керуючи ними, виявив здібності до підприємництва, був ощадливим та завбачливим господарем, завдяки чому суттєво примножив родинні статки. Британські журналісти оцінювали щорічні прибутки А. Потоцького у чверть мільйона фунтів стерлінгів[60]. Частину зароблених грошей граф вкладав у витвори мистецтва та старожитності, які колекціонував. А. Потоцький мав кремезну статуру, був фізично сильною людиною, любив полювати й добре стріляв. Після убивства А. Потоцького кореспондент “Ґазети Львовської” скрушно писав, що якби граф “відчув, якого прохача приймає, був би здатний нейтралізувати його одним ударом руки”[61].

Політичною діяльністю А. Потоцький зайнявся на початку 1890-х рр. У лютому 1895 р. його обрали до австрійського парламенту, а у вересні того ж року-до Галицького крайового сейму. У 1901 р. граф став маршалком (спікером) сейму. Посада спікера Галицького крайового сейму стала для заможного аристократа трампліном до поста намісника. Цісар номінував А. Потоцького галицьким намісником 8 червня 1903 р. Його урядування в палаці намісників у Львові, де він оселився разом зі своєю родиною, почалося о дев’ятій годині ранку 19 червня 1903 р.[62]

Період перебування графа А. Потоцького на посаді цісарського намісника позначився відчутним зростанням напруженості в українсько-польських відносинах[63]. Відбувалося це всупереч особистій позиції А. Потоцького, яка в цьому конфлікті відзначалася амбівалентністю. З одного боку, граф виразно підігравав своїм землякам, які намагалися зберегти своє політичне домінування у краї, але з іншого — часто демонстрував розуміння культурно-освітніх потреб галицьких українців та необхідності дотримання їх прав. Виступаючи 14 вересня 1903 р. на відкритті сесії Галицького крайового сейму, невелику частину своєї промови А. Потоцький виголосив українською. Відомим є випадок, коли А. Потоцький звернув увагу старості Долинського повіту, коли той відповів польською мовою на запит українського депутата Теодора Богачевського. Намісник наказав повторно вислати відповідь парламентареві українською мовою й надалі не допускати нічого подібного[64].

Щоправда, випадків, коли у мовних суперечках намісник підтримував поляків, було набагато більше. Особливо це стало помітно 1905 р., коли серед українців Галичини почався рух за переведення діловодства сільських громад з польської на українську мову урядування. Польська більшість у Галицькому крайовому сеймі подбала про те, аби ускладнити правила, які регулювали такий перехід. Непоодинокими були випадки, коли прийняті українськими громадами рішення користуватися надалі українською мовою скасовували через процедурні зачіпки. Формально зберігаючи нейтральність, намісник сприяв насамперед інтересам польської сторони. А. Потоцький також заплющував очі на порушення норми про можливість використання української мови в судах.

Позитивна опінія, яку висловлювали про А. Потоцького чимало українських політиків, була насамперед наслідком виразного контрасту, який представляли роки його урядування, із періодом, коли на посту намісника Галичини перебував його попередник Леон Пінінський. Українські політики небезпідставно вважали часи Л. Пінінського періодом зростання впливів польських шовіністичних сил із середовища ендеції[65]. На тлі Л. Пінінського не так уже й важко було виглядати поміркованим і приязним до українців.

Українські політики Галичини покладали великі очікування на запровадження нової виборчої системи, яка, як багато хто сподівався, мала зміцнити їхні позиції в австрійському парламенті. Утім, незважаючи на скасування куріальної системи на виборах до парламенту, українців, які кількісно були найбільшою етнічною групою в Галичині, в австрійському законодавчому зібранні після виборів 1907 р. й далі представляла менша кількість депутатів, аніж менш численних, але організаційно та фінансово сильніших поляків. Український політикум із розпачем відчув, що програє інституційні перегони. У цій ситуації частина українських політиків схилялись до думки, що найкращим виходом могла б стати зумисна дестабілізація соціально-політичної ситуації в Галичині, після чого Відень мусив би звернути більше уваги на цей коронний край і обмежити тут польські впливи. Окремі українські політики були навіть не проти того, аби закликати Відень запровадити в коронному краї пряме державне правління. Ідея полягала в тому, аби показати цісареві, що поляки самі не можуть впоратися із керуванням Галичиною, тому певну частину влади в краї треба передати представникам українців. Інші українські депутати були схильні піти на співпрацю із австрійським урядом, спираючись на який, вони мали намір добитися поступок від галицьких поляків. Після тривалих перемовин, 19 листопада 1907 р., Український парламентський клуб та Міністерство внутрішніх справ підписали протокол угоди, відповідно до якої взамін за розширення сфери вживання української мови, підтримку українського шкільництва, фінансування економічних та культурно-освітніх інституцій, призначення на відповідальні посади більшої кількості українців та покарання винних у порушенні законів галицьких чиновників, українські депутати пообіцяли сприяти нормальній праці парламенту[66].

Анджей Потоцький. Рисунок 1895 р.

А. Потоцькому такий курс українського політикуму не подобався, він навпаки намагався обмежити втручання Відня до крайових справ, що об’єктивно грало на руку польським партіям. Намісник наполягав на тому, що галицькі поляки та галицькі українці повинні самі з’ясувати між собою стосунки, не допускаючи у цій справі жодного австрійського арбітражу. Для українців, які організаційно та інституційно були незмірно слабшими від поляків, така ситуація була невигідною. З іншого боку, перед Віднем А. Потоцький представляв ситуацію в Галичині так, що ніхто, крім поляків, не може забезпечити її стабільності.

Протистояння між українцями та поляками в Галичині ще більше загострилося після вже згаданих виборів 1908 р. до Галицького крайового сейму, які відбулися за старою куріальною системою.

Особою, яка вчинила замах на графа А. Потоцького, став український студент третього курсу Львівського університету Мирослав Січинський. Іван Андрій Мирослав Січинський народився 11 жовтня 1887 р. у селі Чернихівці Збаразького повіту (тепер село входить до Збаразької міської громади) на Тернопіллі в родині греко-католицького священника Миколи Січинського. Мати Мирослава Олена народила одинадцять дітей, у тому числі трьох неживих, а ще одна дитина померла у ранньому віці. Мирослав був наймолодшим у родині, мав брата і п’ять сестер. Крім служіння у церкві, батько займався громадсько-політичною діяльністю й навіть став депутатом Галицького крайового сейму. У 1890 р. о. Січинський підтримав “нову еру” — угоду між польською та українською фракціями сейму, що мала врегулювати напружені міжнаціональні відносини в Галичині.

Мирослав Січинський. Фото поч. XX cm.

Родина Січинських була достатньо заможною. Матеріальний стан сім’ї погіршився після того, як у 1894 р. о. Січинський передчасно помер у віці заледве 46 років. Однак навіть після смерті годувальника статки родини залишалися суттєво вищими, ніж у переважної більшості галицьких українців. Після смерті батька дітям покійного священника почали виплачувати урядову допомогу — по 120 ринських на рік на особу. Розмір допомоги не був надто великим, але давав змогу жити в місті й навчатися — щомісячно родина отримувала по 70 ринських. Для порівняння можна зауважити, що встановлена на початку 1908 р. пенсія для Адольфа Гітлера та його сестри Паули як сиріт колишнього австрійського державного чиновника (старшого митного службовця) складала по 25 ринських кожному місячно, себто по 300 ринських на рік[67].

Хоча отець Січинський і був духовною особою, атмосфера в родині, у якій виховували дітей, відзначалася лібералізмом. У домі була велика бібліотека, що складалася з книжок різної тематики. Родина передплачувала багато періодичних видань. Згодом М. Січинський твердив, що читати вчився не з абетки, а з газет. Початкову освіту він отримав удома, потім учився в утраквістичній (двомовній) школі в Коломиї (1896–1897), Коломийській (1897–1900) та Перемиській (1900–1905) українських гімназіях. Восени 1905 р. М. Січинський вступив до Віденського університету, звідки через рік перевівся до Львівського університету[68].

Вже в підлітковому віці хлопець почав виявляти зацікавлення лівими та соціалістичними ідеями. Наприкінці серпня 1904 р. М. Січинський разом із сестрою Оленою та братом Мстиславом взяв участь в акції протесту проти приїзду до Львова голови ради міністрів імперії Ернста фон Кьорбера, під час якої був затриманий поліцією. За цей виступ наступного року суд покарав студента штрафом у 25 ринських, якого той так і не сплатив[69]. Зацікавлення М. Січинського соціалізмом зміцніли під час навчання у Віденському університеті. Починаючи від березня 1907 р. М. Січинський брав активну участь у соціалістичній агітації, закликаючи українських мешканців Радехівщини голосувати на парламентських виборах за польського соціал-демократа єврейського походження Генрика Левенгерца. Згодом у Бережанському, Борщівсьому та Гусятинському повітах М. Січинський агітував за інших кандидатів польської та української соціал-демократичних партій.

За своїм характером М. Січинський був схильним до меланхолії юнаком, швидше інтровертом, який не надто цікавився тими справами, які безпосередньо не стосувалися його інтересів. Прикметно, що під час судового процесу влітку 1908 р. молодий чоловік не зміг відповісти на запитання про те, скільки років депутатом сейму був його батько. Польська преса називала М. Січинського “фанатичним галіцийським українцем” та представником “типу так званого руського радикала”[70]. Такі твердження лише почасти відповідали дійсності. М. Січинський зовсім не був українським націоналістом і ніколи не демонстрував шовіністичного ставлення до інших народів. Його виступ на захист українців став результатом гострого переживання їх соціальної упослідженості й аж ніяк не ґрунтувався на почуттях лише національної приналежності. Якщо М. Січинський і був “руським радикалом”, то тільки в тому сенсі, який вкладали у це поняття Михайло Драгоманов та Іван Франко. Обоє обстоювали думку, що в Україні, де переважна більшість експлуататорів складають етнічні неукраїнці, соціальне та національне визволення є рівнозначними.

У Львові М. Січинський разом із матір’ю та трьома сестрами мешкав на вулиці Зиблікевича, 29 (тепер частина вул. І. Франка). З юридичної точки зору молодий чоловік перебував на утриманні своєї матері. Польська преса писала, що мати давала синові на кишенькові витрати лише 4 ринські на місяць, у зв’язку із чим згодом постало питанням, де хлопець без жодного джерела постійного прибутку зміг взяти гроші на підготовку замаху, зокрема купівлю зброї. Однак, зважаючи на своє походження із родини колишнього депутата сейму, а також порівняно широкі знайомства, М. Січинський мав змогу брати у борг значні суми. До прикладу, 20 лютого 1904 р. він позичив у професора Львівського університету Михайла Грушевського 156 корон, які зобов’язався повернути протягом двох тижнів[71].

Відтворення підготовки та перебігу замаху на А. Потоцького є досить складним завданням через те, що вбивство стало справою рук одинака, а отже, лише він один міг розповісти про багато речей. Проблема полягає в тому, що в різні періоди свого життя М. Січинський по-різному оповідав про важливі деталі атентату на вищого представника австрійської влади в краї. Виглядає на те, що в міру того, як учинок студента набував рангу символу національного опору, сам його виконавець змінював певні акценти, аби розказані ним історії набирали більш епічного виміру.

На першому судовому процесі, який відбувся улітку 1908 р., через два з половиною місяці після замаху, М. Січинський твердив, що думка про вбивство намісника у нього вперше зародилася на початку весни 1906 р., коли, перебуваючи у Відні, він дізнався про трагічні події у селі Лядське Бучацького повіту (тепер село Монастириської міської громади Чортківського району) на Тернопіллі. У цьому селі, українські мешканці якого відзначалися високим рівнем національної свідомості, 26 лютого 1906 р. стався інцидент, що його австрійська влада потрактувала як злісну непокору й брутально придушила. Того дня делегація місцевих українців організованою колоною під малиновим козацьким прапором прийшла до сусіднього села, де мало відбутися віче з метою обговорення очікуваної виборчої реформи. Діставшись на місце планованого зібрання, селяни дізналися, що віче заборонили. Законослухняні українці із Лядського так само організовано повернулися колоною назад до свого села. Закону ніхто не порушив, але товмацький староста оцінив дії мешканців Лядського як несанкціоновану політичну демонстрацію і зажадав, аби селяни видали організаторів заходу й здали прапор. Варто зауважити, що помилково або зу-мисно староста назвав козацький малиновий прапор “червоним”, що надавало подіям не національного, а соціального звучання. На тлі періодичних повідомлень преси про криваві ексцеси, які супроводжували Першу російську революцію 1905–1907 рр., згадка про “червоний” прапор мала викликати особливу увагу вищої державної влади. Проти ночі 28 лютого 1906 р. до Лядського прибуло двадцять жандармів, які почали арешти учасників “демонстрації”. На ранок арештованих зібрали на сільській площі, куди також зійшлося багато мешканців села. У певний момент селянка Юліана Деркач спробувала забрати із площі свого сина Михайла, якого арештували жандарми. Це викликало безлад, який правоохоронці розцінили як спробу силою відбити затриманих. Жандарми почали стріляти, убивши трьох людей та ще кількох поранивши. Від куль жандармів загинули двадцятисеми-річний Ілько Шумега, сорокатрирічна Анна Деркач та п’ятдесятип’ятиріч-ний Михайло Безтільний. Убита А. Деркач мала семеро дітей.

Як оповідав М. Січинський, у той момент, коли, пригнічений повідомленням про бійню в Лядському, він у товаристві ще кількох українських студентів брів віденською дільницею Праттер, хтось із друзів раптом показав йому галицького намісника графа А. Потоцького. Намісник йшов попереду, й М. Січинський навіть не зміг його добре розгледіти. У цей момент майбутній атентатник нібито уперше подумав про те, що безправ’я та кривди українських селян безпосередньо пов’язані із представником цісаря у Галичині, який водночас асоціювався йому із польським всевладдям.

Наприкінці весни наступного 1907 р., під час візиту до Львова, М. Січинський вирішив відвідати свого двоюрідного брата, який саме лежав у шпиталі. У коридорі медичного закладу молодий студент випадково побачив жертв розстрілу селянської маніфестації в селі Горуцькому Дрогобицького повіту (тепер с. Гірське Миколаївської територіальної громади Стрийського району Львівської області), де 24 травня 1907 р. від куль жандармів загинуло четверо і було поранено дев’ятеро селян. За словами М. Січинського, його особливо вразило те, що кілька потерпілих мали рани, завдані іззаду, що означало, що в них стріляли в той момент, коли люди вже почали втікати. Побачивши у львівському шпиталі цих поранених українських селян, М. Січинський, як згодом оповідав, знову згадав про австрійського намісника Галичини. Проте, як казав М. Січинський на першому судовому процесі влітку 1908 р., що хоча рішення вбити графа А. Потоцького вперше прийшло до нього після подій у Лядському та Горуцькому, через деякий час він прогнав від себе цю думку[72].

До ідеї замаху М. Січинський повернувся після виборів до Галицького крайового сейму в лютому 1908 р. Оприлюднення їх результатів викликало величезне обурення серед галицьких українців. Існують свідчення того, що й сам А. Потоцький був неприємно вражений тим, що сталося за його потурання. Повертаючись із Відня до Львова, граф заїхав до Стрия, де мешкав один із очільників українських народовців Євген Олесницький, і зробив йому примирливу пропозицію. Вона полягала в обіцянці позбавити депутатських мандатів кількох москвофілів, так, аби на їхні місця могли обратися кандидати від українських партій. Крім цього, галицькі українці повинні були отримати посаду другого віце-президента Крайової шкільної ради, що мало сприяти покращенню ситуації українського шкільництва. Аби особисто зацікавити Є. Олесницького, граф пообіцяв йому персонально пост віце-маршалка (ві-це-спікера) сейму. Український політик сприйняв візит графа із великим ентузіазмом і пообіцяв провести консультації з іншими українськими політиками[73]. Ще того самого дня він приїхав до Львова, щоб поінформувати керівництво своєї партії про отриману пропозицію[74].

Більшість істориків, які згадують про візит А. Потоцького до Є. Олесницького, наголошують на його потенційно позитивному значенні для українського політикуму, чомусь зовсім не звертаючи уваги на той факт, що пропозиція уневажнити мандати депутатів-москвофілів може бути розцінена як визнання намісником своєї відповідальності за зловживання на виборах та водночас як свідчення реального позалаштункового впливу, який намісництво справляло на виборчий процес у Галичині.

М. Січинський про ці перемовини А. Потоцького із Є. Олесницьким, звісно ж, нічого не знав. На своєму першому судовому процесі він казав, що замахом мав намір звернути увагу Відня на ситуацію в Галичині й добитися тим самим “зміни системи”. Пізніше у спогадах М. Січинський так пояснював своє, хибне, до речі, розуміння ситуації в Галичині після сеймових виборів 1908 р.: “Видно було, що граф Потоцький поважно грав; перше — проведе до сойму реакціонерів і провалить всякі вимоги про зміну виборчого закону; друге — цим застрашить “українофілів” у Відні, примусивши їх голосувати за уряд, бо що більше “ростиме в Галичичні” москвофільство, то більше українців у Відні старатимуться бути лояльними до уряду, до мінімума зведуть свої вимоги і взагалі йтимуть в руслі урядової політики, скомпромітуються перед населенням, яке вибирало їх під знаком певного радикалізму. У поляка Земялковського в споминах є цинічне признання, що поляки у Відні страшили уряд галицьким русофільством, запевняючи, що вони, поляки, підтримують українців. Політична мораль польської шляхти повна цинічного єзуїцтва: страшать у Відні русофільством, а в Галичині його підтримують з метою дезорганізації українських сил”[75].

Молодий чоловік оповідав, що до остаточного рішення вчинити атентат його підштовхнуло повідомлення у пресі про те, що цісар буцімто сказав, що вибори в Галичині відбулися спокійно.

Після вчиненого М. Січинським замаху польська преса намагалася представити його безвідповідальним й емоційно незрілим молодиком, який став жертвою маніпуляцій. Газетярі наголошували, що на М. Січинського мали великий вплив українські часописи, які нібито безпідставно покладали відповідальність за результати виборів на графа А. Потоцького: “Чим винний намісник, що у Коропці билася між собою дич гайдамацька і що один із цієї дичі кинувся на жандарма, який, боронячи своє життя, убив Каганця? Так само чим винен намісник, що під час загальних виборів до Державної ради руське хлопство в селі Лядське кинулося на військо, яке конвоювало до в’язниці руських селян, що хотіли вбити місцевого руського пароха, і що військо застрелило кількох серед цих руських хлопів? […] Такі лотри як гайдамаки, здатні все звалити на поляків, аби лишень виправдати якось свої розбишацтва, свою нікчемність і підлість. І нема нічого в цьому дивного, бо так само, як з вола сподіватися можна тільки м’яса, як каже приказка, так само й гайдамаки не здатні ні на що інше, крім фальшу, брехні, підлості, нікчемності й злочинів, бо нікчемність, підлість та злочин — це саме їхнє життя, їхні головні якості!”[76]. Багато хто шукав російські витоки вчинку молодого українского студента. “Ґазета Львовська” (Gazeta Lwowska) писала про свідка, який у п’ятницю 10 квітня, за два дні до замаху, бачив М. Січинського у Львові на Гетьманських Валах (тепер просп. Свободи) у товаристві двох молодих людей, убраних у мундири російських студентів. Сам М. Січинський буцімто прогулювався містом у м’якому широкополому чорному капелюсі та широкій червоній краватці (поєднання цих кольорів як символ свого руху використовували анархісти). Свідок твердив, що чув, як один із росіян буцімто сказав: “У неділю буде авдієнція й усе скінчиться”[77]. Твердження свідка, звісно ж, були цілковитою вигадкою.

Хоча М. Січинський і сам пізніше називав у спогадах політичне вбивство “російським способом” вирішення проблеми, саму ідею замаху він міг запозичити не лише від російських, але й від польських революціонерів. Усього за два місяці до замаху на А. Потоцького завершилася судова епопея із виправданням польської революціонерки Банди Крагельської, яка 18 серпня 1906 р. вчинила у Варшаві атентат на російського генерал-губернатора Георгія Скалона. Замах був невдалим, російський губернатор уцілів. Бомбістка змогла уникнути арешту й нелегально перебралася до Галичини, де певний час мешкала у Львові, а потім переїхала до Кракова. На вимогу Росії жінку арештували й віддали до суду. Однак суд присяжних, який засідав 17–18 лютого 1908 р. у Вадовіцах (тепер адміністративний центр повіту Малопольського воєводства Польщі), її повністю виправдав. Це сталося, незважаючи навіть на те, що В. Крагельська не заперечувала своєї участі у спробі убити варшавського генерал-губернатора. Процес відбувався на хвилі великого емоційного піднесення серед польського населення Галичини. Звільнену просто в залі суду революціонерку вітали тисячі людей, спеціально для неї перед будівлею встановили тріумфальну арку. У завершальній промові судових дебатів, яку передрукували майже всі польські газети, адвокат В. Крагельської сказав: “Там, де точиться боротьба за права народу, там кримінальне право зникає […] Ніхто не повірить, що обвинувачена є злочинцем, вона — польська героїня”[78].

Про сам момент прийняття рішення вчинити атентат М. Січинський згадував так: “У мене не було жадної внутрішньої боротьби і сумнівів. Рішення сталося за три секунди: я також зроблю, як хочу. Тому, що так хочуть всі. У повітрі носилася потреба цього. В Галичині навіть перед роками говорилося про це. Як так далі піде, то треба вживати російських способів. Може б навіть було добре, якби 5–6 озброєних людей пішло в сойм і вистріляло б мозок польської шляхти. Може згинуло яких 30 людей, що верховодять шляхтою, насичують її злобою і пристрастю гніту над нами. Це робить купка одиниць, а більшість шляхти — це пересічні, інертні люде — вони ні при чім, лише є знаряддям в руках верховодів. Знищити верховодів шляхти — може б обставини значно змінилися?”[79].

Рішення вчинити замах на графа А. Потоцького український студент прийняв після важкої психологічної кризи, яку пережив восени — узимку 1907 р. У цей період М. Січинський перебував у морально пригніченому стані, що супроводжувався нав’язливими думками про самогубство. Криза почалася після самогубної смерті старшого брата Мстислава[80]. Депресивні настрої молодого чоловіка посилювалися і через спілкування із ще кількома однолітками, які також виявляли суїцидальні схильності. Судячи з листування М. Січинського, у його найближчому оточенні було принаймні чотири особи, які роздумували над тим, щоб накласти на себе руки.

Мстислав Січинський. Фото поч. XX cm.

У певний момент, утвердившись у тому, що його життя не має перспектив, М. Січинський вирішив не просто вчинити самогубство, а пожертвувати своїм життям заради ідеї. У листі до Михайла Грушевського М. Січинський так описував цю ситуацію: “Високоповажний пане Професор! Ви звернули були увагу, що в посліднім часі лучилося між нашою молодіжею багато самовбійств, одно по другім […] Дійсно, послідня осінь і зима принесли п’ять случаїв, а весна мала принести дальші. В півроку після смерти мойого брата хотів стрілятися мій приятель, якого я більше люблю, ніж себе, знакомий Вам Микола Цеглинський. У Вас кажуть був приятель великий, то не здивуєтеся, як скажу, що я рішив відобрати собі життя того самого дня, що Микола […] не міг жити без Миколи і якби він поспішив, то після його смерти йшла черга на мене, а може й дальше… Про себе я був певний, за В., Н. і Т. догадувався і боявся […] Тоді, як я стояв ногою на тамтій стороні світа і прочував, що буду мати наслідників, відновилася у мені давна думка про убите гр. Потоцького. Вона розвивалася протягом двох літ зовсім так, як я представив на розправі, лиш послідньою причиною була не смерть Каганця, а гроза смерти мого приятеля і моєї. Про те не говорив я ані адвокатам, ані на розправі, бо не хотів і не хочу закривати і зменшити об’єктивних причин атентату суб’єктивними”[81].

На суді М. Січинський твердив, що не мав особистої ворожості до А. Потоцького, й так само не відчував ненависті до польського народу, а лише до правлячої польської верстви, яка, на його думку, діяла на згубу й на шкоду як українського, так водночас і польського народів. Є підстави вважати, що ці заяви були правдивими. У той час М. Січинський дотримувався соціал-демо-кратичних та інтернаціоналістичних поглядів. Серед його друзів гімназійних та студентських років було чимало поляків, євреїв та австрійських німців. Як уже згадувалося, під час виборчої кампанії 1907 р. до парламенту він агітував за польського політика єврейського походження.

Практичну підготовку до замаху М. Січинський почав у останні дні березня або на початку квітня 1908 р., коли придбав собі пістолет “Браунінг” МІ906 калібру 6,35 міліметрів. У спогадах, які були видані через двадцять років після тих подій, М. Січинський згадував, що купив зброю перед останньою агітаційною поїздкою на село, яка відбулася за тиждень до замаху[82]. Коротко ствольна вогнепальна зброя у той час легально продавалася у зброярських крамницях. На початку XX ст. у Львові пістолети та револьвери реалізували принаймні три зброярські магазини[83]. Крім цього можна було придбати пістолет чи револьвер у приватного продавця. М. Січинський заявив правоохоронцям, що купив пістолет у зброярській майстерні Болеслава Янковського на вул. Чарнецького, 2 (тепер вул. Винниченка). За іронією долі, саме цей підприємець був запрошений до суду як експерт-зброєзнавець. Він підтвердив, що в його майстерні можна було купити пістолет цього типу, але чи продавав зброю М. Січинському, Б. Янковський не пам’ятав[84].

Вибір зброї для замаху свідчить про аматорський рівень атентатника. Модель пістолета “Браунінг”, яку купив собі М. Січинський, з’явилася на ринку лише два роки тому. Виробники позиціонували її як зброю самооборони для непідготовлених людей, призначену для пострілу впритул. До її переваг можна віднести лише невеликий розмір (пістолет мав довжину всього 10 сантиметрів, тому його можна було майже непомітно тримати в долоні) та автоматичний запобіжник, який спрацьовував у той момент, коли власник зброї міцно стискав її руків’я. Люди, які не мають стрілецьких навичок, у екстремальній ситуації часто забувають зняти зброю із запобіжника й через це не можуть здійснити пострілу. Ще однією перевагою зброї була невелика ціна — перші моделі “Браунінга” М1906 коштували всього від 8 до 12 доларів, залежно від якості виконання пістолета. Відповідно до курсу австрійської валюти це складало 40–60 ринських.

Недоліків у пістолета як знаряддя замаху було більше. Насамперед це короткий ствол у поєднанні зі слабким патроном, які давали дульну енергію пострілу всього в 90 джоулів.

Пістолет “Браунінг” М1906. Сучасне фото

Для порівняння, аналогічна характеристика пристосованого для стрільби гумовими кулями українського пістолета Форт-17Т складає 50 джоулів, а в моделі, яка 2007–2015 рр. випускалася з українських комплектуючих за ліцензією в Росії, - навіть 80 джоулів.

Кажучи простішими словами, із відстані десяти й більше метрів застрелити людину із “Браунінга” МІ906 можна було лише випадково. Кінетична енергія кулі бойової зброї зазвичай значно вища. До прикладу, в “Браунінга” МІ900 вона складає понад 200 джоулів, у прийнятого на озброєння ще 1951 р. радянського 9-мм пістолета Макарова (ПМ) — понад 270 джоулів, а у класичного австрійського Глок-17, який випускається із 1982 р. й досі перебуває на озброєнні дванадцятьох країн світу — навіть 500 джоулів. Іншим недоліком “Браунінга” М1906 є мала вага кулі — 3,25 грама. У спеціальній літературі описані випадки, коли при влучанні у голову кулі “Браунінга” МІ906 не пробивали кісток черепа. Щоб убити людину із “Браунінга” МІ906, треба вистрелити майже впритул у око, скроню або задню частину голови.

Судячи із подальших подій, М. Січинський зовсім не знався на зброї. На суді він твердив, що в пістолеті мав тільки п’ять набоїв, уранці перед замахом пробував зарядити шостий патрон, але зробити цього не зміг. Оскільки пістолет, який купив М. Січинський, мав магазин на шість набоїв, можемо зробити припущення, що він купив зброю повністю зарядженою, а потім вистрелив один патрон, аби її випробувати. Однак після цього самостійно дозарядити магазин пістолета атентатник-аматор вже не зміг. М. Січинському навіть на думку не могло спасти, що досвідчені бойовики заряджають зброю додатковим патроном — для цього пістолет із наповненим магазином перезаряджають, заганяючи патрон у патронник, після чого знімають магазин і поповнюють його ще одним набоєм. Коли вже у в’язниці у Станіславові український наглядач, із яким приятелював М. Січинський, запитав його, чому він випустив у намісника так багато куль, атентатник зізнався, що зовсім не вмів стріляти й боявся, що лише поранить графа А. Потоцького[85].

Під час слідства М. Січинський оповідав, що спочатку розглядав можливість убити намісника на вулиці. Кілька разів молодий чоловік бачив, як А. Потоцький сам-один проходив парком перед будинком Галицького крайового сейму до шляхетського касино (тепер Будинок учених на вул. Листопадового Чину, 6). Однак М. Січинський побоювався, що може помилитися й позбавити життя непричетну людину, сплутавши її із намісником. Саме для того, щоб краще запам’ятати зовнішній вигляд А. Потоцького, одночасно із пістолетом М. Січинський купив за 40 сотиків фотопортрет графа. Цю світлину студент мав при собі у день убивства.

Крім того, М. Січинський дійшов висновку, що вбивство на вулиці, чи “із-за плота”, як він висловився в суді, є негідним учинком. Тому вирішив здійснити замах у будинку намісництва, скориставшись прийомом відвідувачів, який регулярно провадив А. Потоцький. На прийом до намісника міг записатися будь-який охочий. Під час судового слухання у справі замаху обвинувачення наголошувало, що М. Січинського допустили на прийом попри те, що він був відомий як “радикальний український агітатор”[86].

Намісництво у Львові. Фото поч. XX ст.

У суботу 11 квітня 1908 р. М. Січинський записався на прийом до графа А. Полоцького на наступний день, неділю 12 квітня, зголосивши як причину візиту бажання отримати посаду помічника вчителя (суплента)[87].

Уранці в день замаху, 12 квітня 1908 р., М. Січинський вийшов із дому о восьмій годині ранку й попрямував до свого приятеля, голови студентського товариства “Громада” Теодора Замори, який мешкав в українському “Академічному домі” на вул. Супінського, 17 (тепер вул. Коцюбинського, 21), що був гуртожитком для українських студентів львівських навчальних закладів. У Т. Замори М. Січинський позичив візитний стрій — англійський фрак, який ще називали “анґлезом”. Такий фрак студенти зазвичай купували на старших курсах, щоб приходити в ньому на випускні іспити, бідніші брали його на прокат. Під час офіційних прийомів у намісництві діяв дрес-код, і без відповідного одягу потрапити до намісника було неможливо. В “Академічному домі” М. Січинський пробув близько трьох годин. Незадовго до одинадцятої години молодий чоловік одягнув “анґлез” і, взявши фіакр, поїхав до намісництва на вул. Чарнецького (тепер вул. Винниченка, 18).

Прийом відвідувачів відбувався у залі для авдієнцій. Поряд була розташована почекальня, яка складалася із двох кімнат. Того дня на прийом записалося лише дванадцять осіб, троє з яких однією групою. Відвідувачів було менше ніж зазвичай через те, що на 12 квітня припала Пальмова (Вербна) неділя за римо-католицьким календарем. У списку відвідувачів М. Січинський був восьмим за чергою. Після нього намісник мав ще прийняти студента-архітектора Антонія Ріпу, який відбував у намісництві виробничу практику, та трьох українських селян (вони записалися на прийом однією групою). Чекати своєї черги перед залою, де намісник вів прийом, студентові довелося майже три години.

Передпокій і канцелярія поряд із зсілою для авдієнцій у намісництві. Фото квітня 1908 р.

Відповідно до складеного раніше списку, возний намісництва викликав відвідувачів до зали для авдієнцій. Зустріч відбувалася віч-на-віч, намісник сам робив необхідні нотатки. Вже після замаху польські газети ламали голову над питанням, чи атентатник знав порядок проведення авдієнції, зокрема те, що під час розмови відвідувач залишається сам на сам із намісником. Під час судового процесу з’ясувалася ще одна важлива деталь: електричний дзвінок, яким намісник викликав у разі потреби возного, у залі для авдієнцій в день атентату чомусь не працював.

Перед М. Січинським у черзі був аптекар із Кракова Мар’ян Досковський, який запам’ятав українця: “молодий чоловік, шатен, який спокійно переглядав при столі газети, кілька разів вставав й перед дзеркалом поправляв собі зачіску, потім байдуже заговорив до селян. Розмовляв польською. Його поведінка не виявляла нічого надзвичайного”[88]. Коли аптекаря викликали до намісника, М. Січинський вийшов до гардеробу, де приготував зброю до замаху, ймовірно, переклавши її в іншу кишеню. Оскільки молодий чоловік дещо затримався у гардеробі, возний, який пильнував за тим, аби ніхто не порушував черги, мусив вийти в коридор і покликати його[89].

Коли возний намісництва Юзеф Каняк назвав ім ’я М. Січинського, той швидко підвівся, пройшов до зали, де відбувався прийом, закривши за собою двері. Студент-архітектор А. Ріпа звернув увагу, що, заходячи до зали, М. Січинский, “поправляв щось на собі у ділянці кишені камізельки”[90]. Свідки твердили, що майже відразу після того, як за студентом зачинилися двері, пролунали постріли. Пістолет, із якого стріляв М. Січинський, був зовсім невеликий і малопомітний у долоні, тому атентатник мав змогу підійти до столу намісника, не викликаючи підозр. Швидше за все він так і зробив, оскільки Ю. Каняк, що впускав студента до зали для авдієнцій, згодом згадував, що перший постріл був дуже тихим (якби атентатник вистрелив одразу за дверима, звук був би голоснішим). Сам М. Січинський твердив, що витягнув зброю одразу біля дверей і, виголосивши коротку фразу, відкрив вогонь у А. Потоцького. Що саме він сказав перед тим як почав стріляти, у різний час М. Січинський згадував по-різному. Канонічну версію: “Це за наші кривди, за вибори, за кров Каганця!” — він оповів улітку 1908 р. під час судового процесу[91]. Даючи у 1967 р. інтерв’ю польському письменнику та журналістові Александрові Янті, виконавець замаху згадував свої слова вже інакше: “Я сказав від дверей: “Ви вбиваєте моїх людей, і за це мушу вас покарати”. Чи може: “Мушу вас убити”, - щось такого”[92].

Коли М. Січинський увійшов до зали, А. Потоцький сидів за столом біля вікна. Окремі польські автори наполягають на символічній деталі, що в той момент, коли увійшов нападник, граф буцімто встав із-за столу й рушив йому назустріч із витягнутою для рукостискання рукою[93]. Зі зрозумілих причин така ситуація виглядає геть неможливою: намісника Королівства Галичини та Лодомерії із Великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським, кавалера ордену Золотого Руна, графа відділяла від студента третього курсу надто велика соціальна дистанція для такого сердечного та зовсім не передбаченого етикетом привітання. Сам виконавець замаху так згадував про свої дії: “Пустили мене до нього біля полудня. Увійшов до його кімнати. Коли-б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло-б бути инакше. Він липнув — обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований, самовпевнений. Він очевидно нічого не сподівався. Увійшовши я зразу сказав: “То за Каганця і за нашу кривду” — і вистрілив кілька разів. Він упав, але зразу став на ноги”[94]. Оповідь М. Січинського про те, що намісник нібито зустрів його у поганому настрої та зі зверхнім виразом обличчя виразно контрастує зі свідченнями М. Досковського, якого граф прийняв безпосередньо перед атентатником. Краківський аптекар наполягав на тому, що А. Потоцький був у доброму гуморі, розмовляв дуже дружньо й приязно, запевняв у позитивному вирішенні його прохання[95].

Під час суду над М. Січинським головуючий суддя та прокурор, спираючись на висновки поліції, заявляли, що атентатник відкрив вогонь у намісника із відстані в три кроки[96]. Дві із випущених М. Січинським куль поцілили графові у голову. Перша із них влучила над лівим оком, але не пробила черепа. Згодом журналісти писали, що “куля над оком пройшла під шкірою вздовж черепа й вийшла ззаду голови”, хоча таке дотичне поранення виглядає дуже сумнівним. Більш ймовірно, що куля лише черкнула по голові намісника, залишивши легку несмертельну рану. Натомість інша куля влучила А. Потоцькому в ліве вухо, пробила кам’янисту частину скроневої кістки, пройшла крізь мозок і застрягла у потиличній частині черепа. Саме це друге поранення, яке спричинило внутрішньочерепну кровотечу й набряк мозку, й стало смертельним.

Швидше за все, після першого пострілу, яким намісник був лише легко поранений у голову, він схопився на ноги з крісла й спробував кинутися на М. Січинського або вибігти із зали. Постріл у вухо графа атентатник зробив, як виглядає, майже впритул. Від пострілу в голову з близької дистанції А. Потоцький упав, але одразу ж спробував піднятися на ноги[97]. У цей момент до зали вбігли возні намісництва Юзеф Каняк та Теодор Майкут.

Ю. Каняк згодом оповідав журналістам, що на перший постріл він не відреагував, бо той був надто тихим і він подумав, що це діти розважаються на вулиці, готуючись до Великодня. У викладі возного події виглядали так: “Січинський поводився спокійно. Я звернув йому увагу, що за хвилину він має увійти. Він встав і певним кроком, спокійно пішов до кімнати прийомів. Звук першого пострілу був таким слабким, що я майже не звернув на нього уваги. Мені видалося, що це хлопці на вулиці бавляться, стріляють із пугача або ключами[98]. Швидше за все вчаться стріляти на Великдень. Пролунав другий постріл, я зі своїм товаришем кинулися до дверей. Заскочивши усередину, ми почули третій постріл. Намісник закричав — “Допоможи його схопити”… Я побачив, що мій товариш шарпається зі злочинцем. Я підскочив і схопив Січинського за руки.

Місце вчинення замаху у намісництві. Цифрами позначено місця, де перебували під час атентату А. Потоцький (1) та М. Січинський (2). Хрестиками позначені місця влучання куль. Фото квітня 1908 р.

“Убивство намісника Галичини”. Ілюстрація часопису “Інтерессанте блятт ” 16 квітня 1908 р.

Злочинець пробував вистрелити ще раз. Нарешті я вирвав йому револьвер із правиці.

Після цього він сказав по-русь-ки: “Пустіть мене, буду спокійний, не думаю втікати, бо й так буду висіти”. Я пильнував злочинця у іншій залі й він дійсно сидів спокійно, аж поки прийшла поліція й забрала його”[99].

На суді Ю. Каняк під присягою заявив, що третій постріл М. Січинський зробив у намісника в той момент, коли граф, лежачи на лівому боці головою до вікна, намагався встати з підлоги. Цим пострілом атентатник поранив намісника в долоню лівої руки, яку А. Потоцький витягнув перед собою у напрямку нападника. Куля сильно скалічила безіменний палець і пробила пучку мізинця.

Під час слідства М. Січинський визнав, що тричі вистрелив у намісника, коли той уже лежав на підлозі. Це не могло відповідати дійсності, бо граф усього отримав три поранення (два в голову й одне в руку), і незрозуміло, чому ж тоді він опинився на підлозі. Під час свого першого судового процесу влітку 1908 р. М. Січинський відмовився від цього зізнання про три постріли у лежачого А. Потоцького, покликаючись на те, що його допитували дуже довго уночі й він через утому не звернув уваги на те, що записали в протокол.

І свідки, і сам М. Січинський на першому допиті говорили про три постріли в А. Потоцького. Однак насправді атентатник випустив чотири кулі, одна з яких взагалі не влучила у намісника. Проблема полягала в тому, що четвертої кулі знайти не вдалося, тому навіть у акті обвинувачення не було точно вказано кількості пострілів, які зробив атентатник. Возний намісництва Т. Майкут заявив у суді, що атентатник зробив останній постріл у той момент, коли він уже схопив його за руку й пробував вирвати пістолет[100].

Коли возний виводив обеззброєного М. Січинського із зали, де відбувався прийом, їм довелося пройти повз українських селян, що чекали на свою чергу потрапити на авдієнцію. Виконавець атентату кинув їм: “То за ваші кривди, за смерть Каганця”[101]. Перелякані селяни швидко по тому зникли із приймальні. Ю. Каняк запам’ятав цю фразу так: “Скажіть на селі, що то я зробив за ваші кривди”[102].

Після того, як до зали вбігли возні, туди кинулися й інші працівники намісництва, зокрема, повітові комісари Стефан Скжинський та Стефан Ішковський. До зали також увійшли А. Ріпа та М. Досковський, який вже побував на прийомі в намісника, але не встиг залишити будинку. Коли ці свідки з’явилися в залі для прийомів, поранений намісник уже стояв на ногах, спираючись на підвіконня. Сильної кровотечі із ран не було видно, тому декому із присутніх здалося, що замах не вдався, а поранення намісника не становлять небезпеки для життя. Коли про це обнадійливо сказав С. Скжинський, граф холоднокровно зауважив: “Маю в голові кулю”. Через хвилю граф з посмішкою додав: “Але я католик, смерті не боюся”[103]. Після цього він попросив покликати священника і свою дружину, але не казати їй, що саме сталося, передати лиш, щоб вона, перш ніж прийде, прочитала молитву. Коли возний Т. Майкут кинувся за графинею, А. Потоцький зупинив його, наказавши спочатку піти вимити руки від крові, щоб передчасно не налякати жінку[104]^[105].

Смертельно поранений граф поводився мужньо, коли до зали прибігла дружина, він лагідно сказав їй: “Ти — моє щастя, ти — світло і сонце мого життя”. Тим часом у залі з’явився лікар Зємбіцький, який розпорядився принести ліжко, куди поклали пораненого. Оскільки стан А. Потоцького швидко погіршувався, привели попрощатися дітей. Граф поблагословив дітей, креслячи їм рукою знак хреста на чолі. Після цього А. Потоцький попросив передати своєму приятелеві Здіславові Тарновському і швагрові Ксаверієві Браніцькому, щоб вони заопікувалися його дітьми. А. Потоцький продиктував текст короткої телеграми, яку наказав відправити цісареві: “Помираю на своєму посту, вірний слуга Його Величності до самої смерті” (Auf seinem Posten sterbe, als Seiner Majestat treuer Diener bis zum Todef^Q5. Коли у залі з’явився священник, усі присутні вийшли із зали й граф висповідався. Перед тим як у А. Потоцького віднялася мова, він ще висловив бажання поговорити із маршалком сейму С. Бадені, але зробити цього вже не встиг. У міру того як розвивалася гематома, що тиснула на мозок, стан графа швидко погіршувався. Спочатку настав параліч піднебіння й А. Потоцький втратив здатність говорити. Потім почалася агонія, яка тривала понад пів години. Приблизно о чверть на четверту по полудні намісник помер.

Одразу після замаху хтось викликав поліцію, яка прибула до намісництва менш ніж за пів години. Увесь час, поки чекали на поліцію, за М. Січинським пильнували, але атентатник поводився спокійно, хоча й виглядав збуджено, постійно посміхався й періодично відпускав репліки, які присутні сприймали як цинічні чи навіть знущальні. У той момент, коли до зали, де перебував А. Потоцький, понесли воду, щоб змити кров із його обличчя, виконавець замаху нібито сказав: “Що йому вже та вода поможе”[106]. Радісний вигляд М. Січинського різко контрастував із сумним настроєм, який панував серед близьких умираючого та працівників намісництва. На питання Ю. Каняка, як можна було вбити батька такої великої родини, атентатник спокійно відповів: “Це за наші кривди”.

Близько третьої години пополудні у палаці намісників з’явилося троє поліцейських, старшим із яких був Діонізій Бігун, українець за походженням. У студентські роки правоохоронець належав до українського товариства “Академічна громада”. Судячи з реакції М. Січинського, який також був членом “Академічної громади”, вони вже раніше зустрічалися.

Побачивши поліціянта, атентатник весело сказав: “А! Гаразд, чи не пізнаєте мене?

Застріливим того лотра, тільки здається не на смерть, чого була б велика шкода — за вибори і за кривду нашу”[107]. Поліцейські обшукали М. Січинського, знайшовши у нього в кишенях фото А. Потоцького та близько п’ятдесяти корон готівкою.

Діонізій Бігун. Фото поч. XX cm.

Усі працівники поліції, з якими мав справу в день замаху М. Січинський, поводилися з ним підкреслено коректно і навіть виявляли до нього співчуття, оскільки вважали, що за вчинене його чекає неминуча страта. Через двадцять років після цих подій М. Січинський згадував: “Комісар Бігун боявся разом зі мною їхати, тому посадив мене з поліцаєм на фіякра, а сам сів на иншого. Так і поїхали. Сидимо з поліцаєм в кареті. Він (поляк) питається, за що мене арештовано. Я сказав. Він дуже здивувався: навіщо я то зробив? Я розповідаю йому причини. Говорю помалу, тихо. Обличчя у його помалу змінюється, течуть сльози… Бере мене за руку й каже, що мене безсумнівно покарають смертю. Він радить мені, щоб я в поліції зробився “непритомний”. Він скаже й посвідчить, що я був цілу дорогу “непритомний”. Це треба зробити, бо це одиноке, що мене може врятувати… Так гомонимо і нарешті приїздимо до поліційного дому. Поліційні комісари дуже уважні, ввічливі, ґречні. Мовчки вислухували, несуперечили. Лише один, молодий вступив зі мною в дискусію і суперечив: “Не маєте рації. Того не мусили робити. Утиски є скрізь, виборчі шахрайства є скрізь, так само і в Англії і т. д.” Прийшли ще инші люде. Мене залишили самого. Підійшов до мене знов той поліцай, що віз, і знову почав доводити: що він розмовляв з людьми і всі певні, що мені буде кара смерти, отже треба, щоб я став “непритомний” і т. д. Стиснув мені гаряче руку і відійшов. Підійшли урядники і ввічливо перепросили, що хочуть мене скувати”[108].

Цього ж дня було порушено справу, ведення слідства у якій доручили радникові крайового суду Северинові Берсону. Перший допит затриманого атентатника він розпочав о десятій годині вечора 12 квітня. Для цього допиту М. Січинського довелося будити, бо він уже міцно спав. Допит тривав чотири години й завершився о другій годині ночі[109]. Після цього арештованого повернули до його камери № 14.

Не повіривши, що виконавець замаху діяв сам, слідчий арештував матір М. Січинського Олену, трьох його сестер — Емілію, Ірину та Агафію, а також Т. Замору, який позичив атен-татникові “анґлеза”. У понеділок, 13 квітня, арештували близького приятеля атентатника Миколу Цеглинського та Марію Королюк, яка попереднього дня, невдовзі після замаху, прийшла до поліції, щоб передати М. Січинському коробку цукерок[110]. Слідчий запідозрив, що М. Королюк знала про підготовку замаху, бо з’явилася у поліції ще до того, як про вбивство у намісництві стало широко відомо у Львові. Щоправда, довести цього не вдалося, і невдовзі жінку випустили.

Северин Берсон. Фото поч. XX cm.

Увечері 12 квітня просто в палаці намісників відбувся розтин тіла А. Потоцького, який провели лікарі Лехович та Фердинанд Якуб Обтулович, а також цісарський протомедик Галичини Юзеф Мерунович і родинний лікар Потоцьких Миколай Буздиган. На тілі покійного виявили дві рани на голові, поранення двох пальців лівої руки, а також три невеликі синці на лівій руці у ділянці ліктя та один великий синець на правій руці. Малі синці на лівій руці інтерпретували як імовірний слід від рикошету кулі, великий синець на правій — як слід від падіння[111]. Оглядаючи залу, де відбувся замах, поліція виявила дві кулі, одна з яких застрягла у стіні поряд із пічкою, а інша — трохи нижче вікна. Розташовані на двох різних стінах кімнати місця влучання свідчать, що А. Потоцький та М. Січинський активно пересувалися кімнатою один відносно одного у той момент, коли були зроблені ці постріли[112]. Це підтверджується й тим, що коли до зали, де відбувся замах, вбігли возні, поранений А. Потоцький лежав перед своїм столом, за яким провадив прийом.

Після розтину тіло графа обмили, переодягнули в кунтуш (традиційний польський стрій) чорного кольору й перенесли до розташованої на першому поверсі намісництва праворуч від входу зали, де розмістили на жалобному катафалку. Біля труни було встановлено почесну варту, яку несли працівники намісництва. Почесна варта змінювалася щогодини.

Прощання із А. Потоцьким у Львові відбулося 14 квітня 1908 р. О пів на дванадцяту ранку труну із тілом графа внесли до львівського костелу бернардинців (тепер церква Святого Андрія на пл. Соборній, 3), де заупокійну Службу Божу відправив архієпископ Юзеф Більчевський. О першій годині по полудні траурна процесія із труною покійного вирушила із костелу на Чернівецький залізничний вокзал (тепер на його місці розташований приміський вокзал). Процесія рухалася через площу Галицьку, вулиці Коперника, Сапіги (тепер вул. Бандери) та Городоцьку. Тіло покійного спеціальним потягом перевезли до Кшешовиць, де наступного дня поховали у родинному склепі в костелі св. Мартина.

Убивство А. Потоцького викликало бурхливу реакцію частини польського поспільства Львова. У місті почалися напади на українські інституції, в яких били вікна. Для того, аби відмежуватися від українців як колективної мішені погромів, вже наступного дня після замаху москвофіли розклеїли Львовом плакати такого змісту: “Сіяніє поголосок, що убійца Намісника гр. Потоцького єсть русином, то фальш і лож. Убійца єсть простим українцем гайдамаком. Русини міста Львова”[113]. Спорадичні напади на українців та українські інституції у Львові тривали три дні. Об’єктами нападів, зокрема, стали кам’яниця товариства “Дністер”, готель “Народна гостинниця”, український “Академічний дім”, греко-католицька духовна семінарія й навіть жіночий монастир сестер-василіянок. На Личаківському цвинтарі невідомі сплюндрували могилу Маркіяна Шашкевича. У кількох випадках із вікон українських установ, які зазнали польських нападів, стріляли (у тому числі із духовної семінарії)[114]. Проте, оскільки ніхто із нападників не постраждав, вогонь вели, швидше за все, у повітря, бажаючи налякати розбишак.

Серед галицьких українців убивство викликало амбівалентну реакцію. У Є. Олесницького стався інфаркт. Керівники Українського парламентського клубу Юліан Романчук та Микола Василько від імені президії цього об’єднання видали заяву, в якій засудили замах. Текст заяви опублікували віденські ні-мецькомовні газети. Ю. Романчук узяв участь у похороні графа А. Потоцького. Це викликало незадоволення частини українських парламентарів, які ініціювали пленарне засідання парламентського клубу, на якому мали обговорити поведінку своїх колег. Таке засідання відбулося 30 квітня 1908 р. На ньому більшість українських депутатів засудили Ю. Романчука і М. Василька за їхні публічні вияви співчуття до покійного графа А. Потоцького. Український парламентський клуб вирішив видати комунікат, яким мав намір відмежуватися від Ю. Романчука та М. Василька, оголосивши їхню поставу у справі убивства А. Потоцького їхньою приватною справою.

Існує багато свідчень того, що чимало українських політиків не особливо приховували задоволення від цього вбивства. Віденська німецькомовна газета “Ноє Вінер Таґблятт” (Neue Wiener Tagblatt) процитувала українського депутата В’ячеслава Будзиновського, який твердив, що, отримавши звістку про учинене у Львові убивство намісника, українські депутати австрійського парламенту на радощах аж обіймалися. Сестру М. Січинського, яка мешкала у Відні, 14 квітня відвідала делегація українських студентів: виступаючи від їхнього імені, Михайло Галущинський висловив захоплення “одним із перших українських героїв”. Промовляючи у австрійському парламенті 22 травня 1908 р., Кирило Трильовський заявив, що українські селяни нібито співають пісню зі словами: “Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!”[115].

Помітна частина українського політикуму виправдовувала вбивство австрійського намісника зловживаннями та порушеннями під час передвиборної кампанії 1908 р. до Галицького крайового сейму. Серед багатьох простих українців учинок студента також викликав схвалення. К. Трильовський писав: “Усі русини, з якими я говорив, хлопи, робітники, урядники, а навіть пани, були майже одушевлені вчинком Січинського… Загал руського народу вважає Січинського за народного героя”[116].

Анджей Потоцький на катафалку. Фото 1908 р.

Найрізкіше замах на А. По-тоцького засудила Українська Греко-Католицька Церква. Виголошуючи у соборі св. Юра проповідь у Великодню п’ятницю 24 квітня 1908 р. митрополит Андрей Шептицький висловився про вбивство намісника так: “Чоловік, котрий з імені лиш був християнином, допустився страшного морду на найвищім представнику світської власти в нашім краю […] Публічний злочин мусить бути публічно осуджений. Мусить викликати серед християн рішучий, енергійний протест, протест обурення і відрази проти такого зневаження світлости Божого закону […] Досі справа нашого народного відродження не була ані разу сплямлена кров’ю […] Коли проте з обуренням і відразою осуджуємо кровавий чин яко християни, то особливим способом яко русини, мусимо піднести як найголосніший протест проти самої тільки гадки, що можна святій справі народній служити закровавленими руками. Ні! Ні! — ради Бога ні! […] Протест обурення і відрази з нашої сторони мусить бути тим сильніший, тим голосніший, тим загальніший, чим більше в противнім случаю ми могли би бути наражені на ту страшну небезпеку, що декому з нашої молодіжи злочин може видатися геройством […] Небезпека грозить і для того, що загальна опінія нам противної преси, скидаючи на весь нарід відвічальність за злочин одного, стає для наших покусою для солідаризоваиня зі злочином

Через тиждень після гострого виступу Андрея Шептицького, у п’ятницю перед Провідною неділею, єпископат Галицької провінції Української Греко-Католицької Церкви видав пастирський лист, яким засудив убивство, а водночас і всіх тих, хто схвалював учинок М. Січинського. Лист підписали митрополит Андрей Шептицький, єпископи Костянтин Чехович і Григорій Хомишин. Зокрема, у цьому листі йшлося: “Служба народови, служба вітчизні — се служба свята, також Богу віддавана; щоби до неї зблизитися, треба мати руки чисті, не закровавлені […] Злочин, сповнений в імені патріотизму, єсть тим більше злочином проти народу, чим більше може подобатися, чим більше може бути спокусою до похвалювання того, що єсть злом. А так, як [117] для одиниць, так і для народів, найбільшим нещастєм на сім світі єсть замі-шаннє понять добра й зла”[118].

Позиція Андрея Шептицького щодо замаху М. Січинського викликала різку критику митрополита з боку частини українських політиків, особливо — представників Української радикальної партії[119].

Ті серед українців, хто засуджували вчинок М. Січинського, наполягали на тому, що він бездумно запозичив зразок поведінки із Російської імперії, де не існувало можливостей по-іншому протистояти зловживанням влади. Критики М. Січинського наголошували, що імперія Габсбурґів — це не імперія Романових, і не варто привносити у політичне життя держави вбивства як метод політичної боротьби. Покликаючись на спогади українського журналіста Івана Німчука, Михайло Демкович-Добрянський твердив, що після замаху М. Січинського в усіх львівських парафіях зросла кількість переходів з гре-ко-католицької на римо-католицьку віру[120].

Перший судовий процес у справі М. Січинського відбувся у Львові 30 червня 1908 р. у крайовому кримінальному суді на вулиці Стефана Баторія (тепер вул. Князя Романа, 3). Увесь процес тривав лише один день. Головою суду, який слухав справу, став віце-президент крайового кримінального суду Станіслав Шьлєповрон Пшилуський, а членами судової колегії — Тадеуш Лекчинський і Леон Стефанович (останній був українцем). Звинувачення представляли прокурор Барт і заступник прокурора Слонєвський (українець-москвофіл). Захищали підсудного відомі українські адвокати Кость Левицький, Теофіл Окуневський, Володимир Старосольський, Володимир Загайкевич, Сидір Голубович. Долю М. Січинського мали вирішити дванадцять присяжних, серед яких не було жодного українця.

Суд почався о дев’ятій годині ранку. На прохання адвоката К. Левицького акт обвинувачення прочитали не тільки польською, а й українською мовами. У цьому документі М. Січинський був представлений як політично активна особа, яка брала участь у передвиборній агітації. Прокурори дотримувалися думки, що український студент підпав під вплив радикальних настроїв і через це вбив намісника.

Ще перед початком судового процесу українські адвокати вмовили М. Січинського заперечувати намір убити намісника, в якому він вже встиг зізнатися під час поліційного розслідування замаху. Виступаючи перед судом, М. Січинський повинен був представити свій учинок як політичну акцію, що мала на меті лише привернути увагу до важкого становища, у якому перебували галицькі українці, а також зловживань галицької адміністрації, провідну роль у якій відігравали поляки. Дотримуючись такої лінії оброни, атентатник розповідав: “Я хотів виконати замах, щоб зложити протест проти неволення мого народу, але о смерть намісника мені тоді, коли в мене дозрівав мій намір і коли я ішов виконати його, вже не ходило”[121]. Щоправда, разом з цим М. Січинський казав, що не жалкує про свій учинок і не почувається винним. Коли голова суду запитав М. Січинського, чому він аж стільки разів вистрелив у графа А. Потоцького, якщо не хотів його вбивати, студент відповів, що зробив це машинально. Відповідь суддю не задовольнила й він перепитав, як так могло статися, що, машинально настискаючи на спусковий гачок, він тим не менше раз за разом влучав у ціль, яка активно рухалася, падала і вставала. Підсудний пояснити цього не зміг. Виступ М. Січинського перед судом тривав дві години.

Адвокат Т. Окуневський спробував переконати суд та присяжних у тому, що М. Січинський має певні психологічні особливості, які відрізняють його від загалу людей. Зокрема, адвокат нагадав, що його клієнт був одинадцятою дитиною у родині, прямо заявивши, що наука твердить, “що кожна наступна дитина є слабшою розумово за попередніх”[122]. Далі адвокат оповів про самогубства трьох дядьків та старшого брата М. Січинського.

Родина М. Січинського й справді була нетиповою, чи, як м’яко висловився один із українських політиків, “відзначалася екзальтацією”. Троє дядьків Мирослава, його старший брат Мстислав та сестра Ірина (Ревюк за чоловіком) учинили самогубство. Інша сестра Мирослава Січинського — Емілія (у шлюбі Струтинська) через кілька років після суду над М. Січинським здійснила вбивство. Жінка застрелила в Чикаго (СІЛА) просто у церкві греко-католицького священника, який мав майновий конфлікт з її чоловіком, до речі, теж священником[123]. Щоправда, серед сестер М. Січинського була й Клементина, відома більше вже під прізвищем чоловіка Авдикович, яка славилася винятковою розсудливістю і стала відомою підприємницею та меценаткою, засновницею першої української фабрики солодощів у Львові “Фортуна нова”. На основі цієї фабрики пізніше постало підприємство “Світоч”.

Повідомивши суд про психологічні клопоти у родичів М. Січинського, адвокат Т. Окуневський водночас розповів і про те, що його клієнт дуже гостро і болісно переживав несправедливість та біди, які траплялися з іншими людьми. Насамкінець Т. Окуневський зробив висновок, що через це М. Січинський “не мав автономії волі”. Інший адвокат К. Левицький запропонував здійснити психіатричне обстеження М. Січинського, яке мало б виявити “наявність правної волі у підсудного”. Протест проти цього висловив помічник прокурора Слонєвський. Порадившись, суд відхилив клопотання адвоката.

Як експерти-зброярі на суді виступили Антоній Мольнар і Болеслав Янковський. їх завданням було підтвердити, що використана під час замаху зброя свідчила про серйозний намір атентатника вбити намісника. У своєму виступі Б. Янковський дезінформував суд та присяжних щодо бойових характеристик пістолета, яким під час замаху скористався М. Січинський. Зокрема, власник зброярської майстерні твердив, що куля із “Браунінга” МІ906 нібито пробиває брус товщиною 10 або й 15 сантиметрів на відстані 100 кроків, а протягом секунди із такого пістолета нібито можна випустити чотири кулі[124]. І одне, й друге було неправдою. Прицільна дальність пістолета становила лише 25 метрів, тож на відстані у сотню метрів із нього взагалі ні у що влучити не було можливо, не кажучи вже про те, аби пробити товстий брус. Що ж стосується швидко стрільності, самозарядна коротко ствольна зброя, яка здатна робити чотири постріли за секунду, з’явилася тільки у другій половині XX ст. Проте адвокати підсудного, які самі, вочевидь, не зналися на зброї, не звернули уваги на ці вигадки.

Після того як сторони процесу представили всі докази та було заслухано свідків, суд поставив перед присяжними запитання: “Чи винний Іван Андрій Мирослав (три імені) Січинський у тому, що дня 12 квітня 1908 р. у Львові, маючи намір позбавити життя намісника Галичини графа Анджея Потоцького, зрадницько-підступним способом, стріляючи у нього кілька разів із самозарядного пістолета, діяв так, що внаслідок цього настала смерть святої пам’яті графа Анджея Потоцького?”[125] Нарада присяжних, яка почалася о 22:55, тривала всього пів години. Усі дванадцять присяжних одноголосно відповіли ствердно на запитання про вину українського студента. Щоправда, присяжні не погодилися із тим, що атентатник діяв “зрадницько-підступним способом”, і це формулювання виключили зі свого вердикту[126]. На підставі рішення присяжних, після кількох хвилин перебування у нарадчій кімнаті суд виніс М. Січинському смертний вирок, що мав бути виконаний через повішання. Процес закінчився за чверть години до півночі.

Вирок суду М. Січинський вислухав зі спокоєм, лише, як зауважив один із польських кореспондентів, трохи почервонів на лиці[127]. На вирок суду на теперішній площі Галицькій чекало кількасот українських мешканців Львова. Поліція перекрила всі входи на вул. Баторія (тепер вул. Князя Романа), тому люди не змогли підійти безпосередньо до будівлі суду. Коли суд закінчився, мати та сестри М. Січинського вийшли до людей, де розповіли зібраним про винесений вирок. Після цього, незважаючи на пізню годину, родина засудженого, адвокати та кілька чільних українських політиків вирушили до кав’ярні “Центральна” на Бернардинській площі (тепер пл. Галицька, 7), щоб там порадитися про подальші дії. Ця кав’ярня зазвичай працювала до третьої ночі.

“Убивця намісника Потоцького перед судом Ілюстрація часопису “Новосці ілюстоване ” 4 липня 1908 р.

Адвокат засудженого до смерті М. Січинського К. Ле-вицький подав апеляцію, по-кликаючись на те, що атентат-ника не піддали психіатричній експертизі, хоча його захист на цьому наполягав. Апеляція була подана у дуже незручний для сторони обвинувачення момент. Річ у тім, що через півтора місяця після замаху М. Січинського, 25 травня 1908 р., австрійські жандарми застосували виразно непропорційну силу до українських мешканців села Чернихів на Тернопіллі, внаслідок чого загинуло 5 та було поранено 12 людей. Конфлікт почався через нібито незаконний вилов риби у річці Серет двома селянками Теклею Притуляк та Ганною Власенко. Жінок на гарячому впіймали двоє жандармів та лісник. Жандарми почали ображати селянок, а одну із них навіть побили. Коли мешканці Чернихова дізналися про інцидент, то спробували звільнити затриманих “браконєрок”. Селяни наполягали на тому, що жандарми арештували жінок незаконно, бо чернихівчани з давніх-давен ловили рибу в цьому місці, а граф Юліуш Коритовський узяв в оренду частину річки лише зовсім нещодавно. У ході суперечки жандарми та лісник Альфред Кіршер відкрили вогонь по людях.

Через два дні після подій у Чернихові до австрійського парламенту для пояснень викликали міністра внутрішніх справ барона Ріхарда фон Бінерта Шмерлінґа. Він виправдовував своїх підлеглих, наполягаючи на тому, що поки триває слідство, якісь висновки робити зарано. Однак інцидент виразно був порушенням закону, бо по людях стріляли не тільки жандарми, але й лісник, який убив дванадцятирічного хлопця. Слідство тривало до кінця червня 1908 р. Саме в той момент, коли у Льовові відбувався суд над М. Січинським, у Відні міністр Р. фон Бінерт Шмерлінґ знову мусив прийти до парламенту, щоб повідомити про остаточні результати службового розслідування подій у Чернихові. Висновок слідчих, які вели цю справу, був виправдаль-ним для жандармів, що нібито дотримувалися всіх інструкцій і стріляли у селян на законних підставах. Аби дещо пом’якшити враження від своєї доповіді, барон пообіцяв, що він та міністр фінансів особисто простежать, аби пораненим селянам надали фінансову допомогу на лікування. Депутат-ендек Францішек Томашевський від імені польської фракції в австрійському парламенті висловив співчуття пораненим і родичам убитих, але сказав, що вони самі винні, бо порушували закон. При цьому обраний до парламенту від Львова польський депутат висловив сподівання, що під впливом науки і освіти “руський народ нарешті навчиться шанувати закони”. Реагуючи на виступ польського колеги, український депутат Юліан Романчук навів сумну статистику — протягом останніх двох років тільки в українській частині Галичини жандарми вбили 15 та важко поранили 14 осіб, а ще близько сотні людей завдали легких поранень, причому жодного разу дії правоохоронців не були визнані неправомірними[128].

Винесений у Львові М. Січинському смертний вирок 3 вересня 1908 р. скасував касаційний суд у Відні. Австрійські судді визнали, що відсутність психологічної експертизи молодого атентатника стала суттєвою помилкою. Професорові Влодзімєжові Сєрадзькому, який завідував кафедрою судової медицини Львівського університету, та лікареві-психіатру Владиславові Кольберґеру доручили здійснити медичне обстеження психічного здоров’я М. Січинського. Фахівці, які провели кільканадцять розмов із М. Січинським, зробили висновок про те, що атентатник є цілком адекватним та осудним[129].

Справу про замах на А. Потоцького вдруге слухали знову у Львові навесні 1909 р. Процес тривав 15–17 квітня 1909 р. Головою судового засідання став новопризначений віце-президент крайового кримінального суду Станіслав Лещиць Бруґ Мілашевський, двома іншими суддями, що слухали справу, були Рибіцький і Терлецький. Обвинувачення представляв заступник прокурора Пєрацький. Підсудного захищали К. Левицький і В. Старосольський[130]. За час, що минув від першого суду, М. Січинський набрав упевненості й поводився значно сміливіше. На цьому процесі він уже відкрито говорив про те, що замах учинив із наміром убити графа А. Потоцького. Зміну своїх попередніх свідчень підсудний пояснив тим, що прокуратура переписала акт обвинувачення, усунувши із нього згадки про зловживання на виборах і смерть М. Каганця: “Коли ж я тепер дістав у руки акт обжаловання і не найшов в нім ані уступу про боротьбу партії, ані про Каганця, уважаю за відповідне вернутися до моїх зізнань на поліції…, що смерть графа Потоцького була згідно з моїм наміром”[131].

Оскільки попередній вирок було скасовано через відсутність психологічної експертизи М. Січинського, суд приділив значну увагу свідченням В. Сєрадзького. Професор заявив, що родину М. Січинського не можна назвати “дегенеративною” {zwyrodniałą}, і сам атентатник не страждає жодною психічною хворобою, хоча й демонструє певну нервову збудженість, “яка сьогодні дуже часто трапляється у інтелігентних сферах”[132].

Присяжні знову одноголосно визнали М. Січинського винним, а суддя засудив до страти через повішення. Касаційний суд у справі цього вироку відбувся 2 червня 1909 р. Вирок було залишено без змін. Після цього скасувати присуд міг лише цісар. Тим часом на користь помилування М. Січинського висловилися президія польського парламентського клубу в австрійському парламенті, низка польських газет і навіть удова вбитого А. Потоцького. Написати листа до цісаря із таким проханням графиню Кристину Потоцьку вмовив но-вопризначений намісник Галичини Міхал Бобжинський.

Чекаючи на вирішення своєї долі, М. Січинський вивчав у тюремній камері англійську мову, заучуючи напам’ять вірші Байрона. Перед полуднем у вівторок 26 липня 1909 р. із Відня до Львова надійшла звістка, що з ласки цісаря страта убивці графа А. Потоцького замінена двадцятирічним ув’язненням[133]. Щоправда, перебування у слідчому арешті у загальний термін покарання не враховувалося, тому тюремне двадцятиліття для М Січинського мало початися того вечора, коли його перевели із судового арешту на вул. Баторія, 3 до “Бриґідок” на вулиці Казимирівській (тепер вул. Городоцька, 20)[134].

О пів на шосту ранку 29 липня 1909 р. під охороною двох наглядачів засудженого М. Січинського потягом відправили до Станіславова. Охорона поводилася з убивцею намісника цілком дружелюбно. М. Січинський згодом оповідав: “Везли мене двоє наглядачів поляків, люди старшого віку. Я у кайданах, вони при зброї. Ми їхали потягом у окремому купе. Дорогою на одній зі станцій її начальник — я пізнав це по шапці — обійняв мене й розцілував. Тих двійко з ескорту ставилися до мене приязно. Один з них сказав: “Купімо йому шоколаду”. Казали мені: “Не відсидиш цілої кари. Випустять тебе після кількох років. Цісар — старий чоловік, як вмре, то буде амністія. Цілого терміну тобі не дарують, але на кілька років зменшать. Новий цісар — знову амністія. Народиться у цісаря дитина — ще одна амністія. Посидиш з вісім, може десять років — не більше”[135].

Даючи наприкінці 1960-х рр. інтерв’ю, М. Січинський твердив, що вже першого дня у в’язниці один із наглядачів-українців сказав йому: “А ми вам допоможемо утікти”[136]. У Станіславівській тюрмі українці складали майже шістдесят відсотків персоналу. Наглядач, який справді допоміг утекти М. Січинському, згодом оповідав, що до організації втечі тою чи іншою мірою залучили сімох працівників в’язниці. Серед них були навіть робітники пекарні, які випікали хліб із запеченими усередині записками для М. Січинського[137]. Водночас велика кількість українців серед наглядачів створювала й певну проблему — організатори втечі мусили зважати на те, аби в’язень не зник у той день, коли вартували виключно “русини”. Через це кілька разів навіть довелося переносити дату операції зі звільнення М. Січинського[138].

Утечу М. Січинського підготували дуже ретельно, зокрема й враховуючи те, щоб не кинути підозри на тих, хто допоміг її організувати. Перебуваючи в тюрмі, М. Січинський мав достатньо грошей, які отримував від своїх друзів та симпатиків із волі. У певний момент ув’язнений атентатник почав позичати гроші наглядачеві-поляку Янові Нуді. Робив це українець спритно, даючи різні записки до людей на волі, де Я. Нуда й отримував готівку. Завдяки цьому з’явилася велика кількість свідків, які потім змогли підтвердити існування довірливих стосунків між в’язнем і наглядачем. Згодом ці візити Я. Нуди та записки фінансового змісту, написані рукою М. Січинського, пустили слідство хибним слідом. Одразу після того, як М. Січинський утік, поліція арештувала наглядачів Нуду, Цєсляка, Маляжа і Гавриша (усі, крім останнього, були поляками). Поліції стало відомо, що дружина Я. Нуди — Михайлина вишивала для М. Січинського українську сорочку. Свідчення жінки, яку Я. Нуда сильно бив, нашкодили її чоловікові. Справжнього організатора втечі навіть ніхто й не допитав.

Насправді втечу організували українські наглядачі Семен Пилипчук і Василь Черевків, які виготовили копію ключа до камери М. Січинського та приготували мундир наглядача, в якому він мав залишити тюрму.

М. Січинський сидів із ще одним в’язнем, якого треба було якимось чином нейтралізувати. Наглядачі передали до камери пляшку вина із підмішаним до нього снодійним, яким М. Січинський напоїв свого співкамерника і той заснув. Увечері 9 листопада 1911 р. наглядач С. Пилипчук випустив в’язня із камери, у якій залишили розвішаним тюремний одяг, а на ліжку під ко-цом — виготовлений із газет манекен — так, аби через вічко наступна зміна бачила, що в’язень нібито спить. У самій сорочці М. Січинський спустився із С. Пилипчуком у сутерени, де під сходами переодягнувся в мундир капрала тюремної варти. С. Пилипчук наполіг, аби М. Січинський, переодягаючись, зняв і сорочку, бо якщо його спіймають, то не зможуть звинуватити, крім утечі, ще за однією статтею — крадіжкою державної власності — спідньої сорочки. Під носом в’язня мали приклеїти вусики, але вони погано трималися, тому М. Січинський підтримував їх хусточкою, так ніби його болять зуби. Втеча відбулася між пів на дев’яту і чверть на десяту вечора. У той момент, коли С. Пилипчук виводив М. Січинського за межі пенітенціарного закладу, В. Черевків затримав вільних від служби наглядачів у кімнаті відпочинку, оповідаючи якусь цікаву небилицю[139]. Проте в головному коридорі тюрми операція мало не зірвалася, бо назустріч утікачеві вийшов головний інспектор тюрми, який добре знав М. Січинського в лице. В останній момент інспектор раптом щось пригадав і повернувся до свого кабінету. Щоб вийти на вулицю, утікачеві треба було пройти три пости, на двох з яких не виявилося людей. Лише на останньому пості сидів ключник, але там С. Пилипчук затулив собою М. Січинського, і так вони залишили мури тюрми[140].

Неподалік в’язниці у парку на М. Січинського чекав Дмитро Вітовський, який провів утікача за місто до будинку учителя семінарії. М. Січинський згадував, що під час мандрівки Станіславовом його ненароком штовхнула якась жінка й він мало не згубив свої накладні вусики.

М. Січинський деякий час переховувався по селах, а потім, переодягнутий у ортодоксального єврея, виїхав за кордон. Супроводжувати його в цій поїздці викликався єврейський адвокат зі Львова, який мав дуже яскраво виражену семітську зовнішність. Через Румунію і Німеччину М. Січинський дістався до Норвегії. Балтику утікач перетнув на поромі, що вийшов зі Штеттіна (тепер м. Щецін, Польща). Січень-березень 1912 р. М. Січинський провів у Бергені, тоді перебрався до Швеції. Улітку 1914 р. із фальшивим шведським паспортом відвідав Відень і Прагу. Цей візит прислужився згодом до появи конспіроло-гічних версій про те, що за замахом на А. Потоцького стояли якісь потужні політичні сили, пов’язані із австрійським політикумом.

Утечу М. Січинського із в’язниці профінансували завдяки доброчинним внескам, які збирали серед української діспори. Формально збір грошей почався для того, щоб купити для ув’язненого українського атентатника книги та передплатити йому пресу. У вересні 1910 р. на XI Конвенції Українського народного союзу, що відбулася у Клівленді (Огайо, США), делегатів закликали зробити добровільні пожертви на книги та часописи для М. Січинського. Так удалося зібрати перші 212 доларів[141]. Загалом для організації втечі зібрали кілька тисяч доларів. Частину цих грошей заплатили українським наглядачам, які безпосередньо допомогли М. Січинському втекти із в’язниці. У 1912 р. вони звільнилися зі служби й переїхали до Канади[142].

Значок “Мирослав Січинський в тюрмі ” із фондів Львівського історичного музею. Сучасне фото

Завдяки своєму вчинку М. Січинський став дуже популярним серед українців. Не буде перебільшенням ствердити, що вже 1908–1909 рр. почалося формування культу атентатника. У 1909 р. видавництво Ш. Сколівка у Відні видало листівку із його фотопортретом і підписом “Мирослав Січинський в тюрмі”. Приблизно тоді ж корпорація українських студентів у Чернівцях викарбувала жетони-перепустки на традиційне студентське пивне зібрання, на одному боці яких було вміщено монограму із літер “С”, “Г”, “У” та знаку оклику, що мало означати “Січинський — герой ' України!”[143]. Українська діаспора у США випустила відзнаку-медальйон із зображенням М. Січинського[144]. Українське видавництво “Гайдамаки” опублікувало у Нью-Йорку драму Антона Маланчука “Січинський — Полоцький”[145].

Зворотною стороною звеличення вчинку М. Січинського стала неприхована зловтіха зі смерті А. Потоцького. Михайло Петруняк твердив, що після замаху М. Січинського українські селяни співали: “За Каганця, віце-крулю, маєш отеє — одну кулю, за село Горуцьке — другу маєш. Вже не будеш нас давити, маєш третю та йди гнити”[146]. Автором слів цієї знущальної пісеньки був український письменник Осип Шпитко, який друкувався під псевдонімом “Гриць Щипавка”. Убивству А. Потоцького письменник присвятив кілька віршів, зокрема, знущально-блюзнірчу “Пісню про Січинського і Потоцького”, яка пародіювала колядку “Небо і Земля”: “Галицький нарід (2 рази) нині торжествує / Польська Гаката[147] (2 рази) страшно варює. / Папір в трубку звитий, / револьвер закритий, / Січинський стріляє / Полоцький падає / ногами дригає / Чудо, чудо ся являє. / У Галилеї (2 рази) весела новина / Одного меньше (2 рази) собачого сина”[148].

“Анджей граф Потогржий Пам ’ятна медаль 1908 р. Сучасне фото

Переселившись до Сполучених Штатів Америки, М. Січинський мусив постати перед судом, оскільки американські закони не дозволяли надавати громадянства особам, які раніше були засуджені за карні злочини. Про своє перебування у в’язниці та втечу чоловік сам розповів працівникові еміграційної служби, щойно прибув до країни. У судовому процесі його інтереси представляли адвокати Семен Полик та Джілбер Роу, які довели, що злочин, за який був засуджений українець, мав політичний характер.

Зваживши на це, американський суд 5 лютого 1916 р. видав вердикт, яким зняв застереження щодо надання М. Січинському американського громадянства.

У США М. Січинський займався політичною діяльністю, став одним із засновників Української федерації соціалістичної партії, редагував її пресові органи “Робітник” (1914–1917) та “Народ” (1917). У 1920 р. став фундатором товариства “Оборона України”[149], протягом 1933–1941 рр. очолював Український братерський союз[150]. На прожиття колишній атентатник заробляв собі головно вчителюванням та редакторською працею. Після початку німецько-радянської війни 1941–1945 рр. М. Січинський почав демонструвати певні симпатії до СРСР, у повоєнний час двічі відвідав Українську РСР, побувавши, зокрема, й у Львові. Під час першого візиту до міста був дуже зворушений, коли касир Львівського історичного музею Петро Миколайович Марко, дізнавшись, з ким має справу, розповів, що в дитинстві захоплювався його вчинком, уважав його національним героєм України і, прагнучи стати подібним на нього, у роки Першої світової війни пішов добровольцем до Українських Січових Стрільців. Тоді ж М. Січинський зумів якимось дивом вмовити працівників Львівського історичного музею подарувати йому значок початку XX ст., виготовлений на честь його атентату (значок був представлений в експозиції). У колекціях музею зберігалося два однакові значки, один із яких симпатики М. Січинського — всупереч усім правилам — тихцем віддали перестарілому атентатникові[151].

Через візити М. Січинського до СРСР у діаспорі почали поширюватися чутки про його совєтофільство, проте комуністом себе колишній атентатник ніколи не уважав. Відомий діяч українського націоналістичного руху Микола Климишин, який 1973–1978 рр. відвідував М. Січинського в будинку для літніх людей, згадував, що той неймовірно обурився питанням про свої комуністичні переконання: “Дуже було обрушився, коли я його запитав, чи це правда, що він був комуністом. “Що ви мішаєте соціалізм із комунізмом! Мене це дуже дивує, бо ви досі говорили до речі”. Так гостро зареагу-вав старий і довго оповідав, що це так про нього говорили ті, що не знають різниці між комуністом і соціялістом. Він був у Києві вже за більшовиків і він ніколи не був комуністом, бо бачив все на власні очі, що там діється. Оповідав про одного комуніста, добре знаного, який, поїхавши на два роки в Україну, змінив ґрунтовно свої переконання і написав про це дуже багато. Але він ще замало бачив, додав старий”[152]. Останні шість років життя М. Січинський прожив у будинку для літніх людей “Вестленд Конвалесцент Гоум” у м. Вестленд неподалік Детройта, де й помер двадцять хвилин на шосту 16 березня 1979 р. у віці 91 рік.

Історія замаху на А. Потоцького неочікувано актуалізувалася влітку 2013 р., у період чергового загострення українсько-польських відносин через суперечку про події 1943 р. на Волині. Протягом червня-липня 2013 р. у Польщі було відкрито шість пам’ятників, які вшановували жертв Волинської трагедії, зокрема “Пам’ятник жертвам злочину, вчиненого ОУН-УПА проти польських громадян на Кресах” (Pomnik ofiar zbrodni dokonanej na obywatelach polskich na Kresach przez OUN-UPAj у Варшаві. Контроверсійну назву відкритого у Варшаві меморіалу багато українців сприйняли як символічне виправдання експансіоністської політики Польщі на західноукраїнських землях у першій половині XX ст. На тлі цих подій[153] із пропозицією увіковічнити вчинок М. Січинського до Львівської обласної ради звернулося Громадське об’єднання “Громадський комітет для вшанування пам’яті українських героїв”. Комітет запропонував встановити на будівлі колишнього австрійського намісництва пам’ятну таблицю на честь атентату М. Січинського. У ході суспільного обговорення цієї ініціативи кілька львівських істориків виступили проти неї, покликаючись на буцімто комуністичні переконання атентатника, що, на їхню думку, дискваліфікувало його як національного героя та символ національного опору. Незважаючи на це, Львівська обласна рада 25 червня 2013 р. підтримала пропозицію “Громадського комітету для вшанування пам’яті українських героїв”, прийнявши Рішення “Про вшанування героїчного чину М. Січинського”.

Саме встановлення меморіальної таблиці прийшло майже непоміченим, оскільки воно збіглося в часі із Революцією Гідності. У стіну колишнього намісництва у Львові (тепер будівля Львівської обласної ради та Львівської обласної державної адміністрації на вул. Винниченка, 18) 29 січня 2014 р. вмурували меморіальну таблицю з таким текстом: “Тут у колишньому будинку австро-угорського намісництва 12 квітня 1908 р. український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть намісника Галичини шовініста А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальшування виборів”. Текст таблиці містить грубу історичну помилку та хибну інтерпретацію: намісництво не мало назви австро-угорського, а граф А. Потоцький не був шовіністом. Решта згаданих фактів в основному відповідають дійсності.

Меморіальна таблиця на честь замаху М. Січинського.

Сучасне фото

Наприкінці вересня 1921 р. на львівській площі Ринок стався перший у міжвоєнній Польщі резонансний атентат. Колишній четар Галицької армії Степан Федак (1900–1945) учинив замах на керівника Польської держави Юзефа Пілсудського (1867–1935) та львівського воєводу Казимежа Ґрабовського (1866–1932). Замах підготували українські патріоти. Убивством Ю. Пілсудського українські підпільники збиралися досягнути максимального пропагандистського розголосу, привернувши увагу світової спільноти до польської окупації західноукраїнських земель, статус державної приналежності яких все ще залишався невизначеним.

Підпільна структура, яка влаштувала атентат у Львові, перебувала на стадії формування. Окремі автори, що досліджують ці події, вдаються до певного спрощення, стверджуючи, що замах на керівника Польської держави у Львові підготувала УВО, яку ще влітку 1920 р. створили колишні старшини Галицької армії та Армії Української Народної Республіки. Насправді ж на момент замаху діяли принаймні три центри самоорганізації колишніх військових армій ЗУНР та УНР[154]. Такими осередками кристалізації українського підпілля стали: група колишніх старшин VI Равської бригади Галицької армії під проводом Юліана Головінського, інтерновані у ЧехоСловаччині вояки Галицької армії, а також угруповання військови-ків-галичан, які на початку вересня 1920 р. об’єдналися у Львові в таємну організацію під назвою “Воля”[155]. Саме ця львівська група, яку в літературі подекуди називають Львівським гуртком Січових Стрільців, й організувала замах.

Керівну роль у Львівському гуртку відігравали колишні старшини наддніпрянського Корпусу Січових Стрільців Ярослав Чиж, Михайло Матчак і Василь Кучабський. Усі троє були галичанами, воювали в Українських Січових Стрільцях, а згодом — наддніпрянських Січових Стрільцях, належали до Стрілецької ради, але водночас таємно провадили свою окрему політичну гру. У листах до Андрія Мельника полковник Євген Коновалець іронічно називав Я. Чижа, М. Матчака і В. Кучабського “львівською трійкою”, нарікаючи на їх відстороненість від соборницьких проектів і зацикленість на галицьких справах. Керівним органом Львівського гуртка була Начальна колегія, до якої, крім згаданої “львівської трійки”, входили також Осип Навроцький, Володимир Целевич та Юрій Полянський. Троє останніх були представниками Галицької армії, їх включили до керівного органу підпільної структури головно через те, що переважна більшість членів українського збройного підпілля служили саме в цьому військовому формуванні[156].

Коли саме з’явилося рішення вчинити атентат на Ю. Пілсудського, достеменно невідомо. Логіка підказує, що воно не могло передувати інформаційним повідомленням про те, що до Львова на заплановане у вересні 1921 р. відкриття економічного форуму Східних торгів прибуде очільник Польської держави. Ідея проведення у Львові Східних торгів з’явилася навесні 1921 р. Перше засідання комітету, що займався організацією цього економічного форуму, відбулося 3 квітня 1921 р.[157] Делегація міста Львова та організаторів Східних торгів відвідала Варшаву й передала Ю. Пілсудському офіційне запрошення прибути до міста під час економічного форуму наприкінці першої декади вересня 1921 р. “Ґазета Львовська” {Gazeta Lwowska) опублікувала повідомлення про цю подію 10 вересня: “Делегація міста Львова та Східних торгів, яка запросила Начальника держави на урочистість відкриття Торгів, отримала від нього обіцянку прибути до Львова у день відкриття. Так само маршалок сейму і міністри, а також акредитовані у Польщі представники держав зобов’язалися бути присутніми на відкритті Східних торгів”[158]. Щоправда, львівський воєвода К. Ґрабовський пізніше твердив, що рішення про приїзд Начальника держави до Львова було прийнято ще до його номінації, тобто до 1 вересня 1921 р., а він усіма силами намагався добитися скасування цього візиту[159]. Однак, якщо таке рішення й справді було ухвалене, преса про нього не повідомляла. Отже, можемо припустити, що рішення вчинити замах на керівника Речі Посполитої українські підпільники ухвалили між 10 і 24 вересням 1921 р.

Приймаючи рішення вчинити замах на керівника Польської держави, керівники Львівського гуртка могли мати намір не лише продемонструвати світові, що українці виступають проти польської окупації Галичини, але й укріпити свої позиції в протистоянні з еміграційним урядом ЗУНР. Сучасний український дослідник історії національно-визвольного руху Михайло Ковальчук відзначив, що “організаційна діяльність колишніх Січових Стрільців викликала різку негативну реакцію з боку еміграційного уряду ЗУНР. У колах диктатури активність Львівського гуртка Січових Стрільців розцінювали як загрозу своїй монополії на впливи у галицькому суспільстві. У галицькій пресі з’явилися звинувачення на адресу січовиків в авантюрництві, полонофільстві, прагненні будь-що захопити владу”[160]. У цій ситуації успішний атентат на Ю. Пілсудського міг посили позиції “львів’ян” супроти “емігрантів” та Є. Петрушевича, показавши, що жодними “полонофілами” вони не є і готові до несподіваних політичних кроків, які можуть кардинально змінити стан справ в галицькому питанні.

Існують достатні підстави вважати, що організація замаху на Ю. Пілсудського відбувалася в таємниці від Є. Коноваляця. Осип Думін, який у 1922–1924 рр. очолював розвідувальний відділ УВО, був упевнений, що Є. Коновалець нічого не знав про планований атентат: “Добре поінформовані люди із оточення Коновальця твердять, що якби він знав, то усіма способами старався би йому запобігти. Про замах Коновалець дізнався вже пост фактум”[161].

Дискусії про те, коли саме Є. Коновалець очолив УВО, тривають досі. Частина дослідників дотримується погляду, що полковник від самого початку керував українською підпільною організацією[162]. Зиновій Книш висловив припущення, що Є. Коновалець перебрав на себе оперативне керівництво підпільною військовою організацією після 20 липня 1921 р., коли, прибувши з Відня до Львова, оселився у помешканні родини Шухевичів на вулиці Собіщини, 7 (тепер вул. Довбуша, 2)[163]. Згідно з третьою версією, аж до осені 1921 р. “львівська трійка” діяла самостійно й не втаємничувала полковника Є. Коновальця у свої плани[164]. Причиною цього нібито були соборницькі настрої полковника, його ідеї про те, що головні зусилля слід скерувати на боротьбу проти більшовиків на Наддніпрянщині, а для цього потрібна співпраця з поляками. Свою роль могло відіграти й те, що галичанам не надто подобалося, що у минулому Є. Коновалець тісно співпрацював із С. Петлюрою, який після Варшавського договору 1920 р.[165] не мав симпатії серед політично активних мешканців західноукраїнських земель[166].

Похмурою іронією долі було те, що в час, коли члени Львівського гуртка готувалися до замаху на Ю. Пілсудського, інші українські військові, користуючись сприянням польської розвідки, вели у Львові підготовку до Другого Зимового походу на Велику Україну.

Вибір цілі для замаху був досить суперечливим. Ю. Пілсудський належав до тих польських державних діячів, які з розумінням ставилися до українців. Звичайно ж, лідер Польської держави не розглядав українців як рівних політичних партнерів, але й зовсім не належав до відверих україноже-рів чи шовіністів. С. Федак, який восени 1921 р. у Львові спробував убити Ю. Пілсудського, за шістнадцять місяців до цього — 17 травня 1920 р. — був свідком історичної промови польського лідера у вінницькому готелі “Савой” (тепер вул. Соборна, 67). Свою промову Ю. Пілсудський присвятив тоді перспективам військово-політичної співпраці поляків та українців. Завершив він її словами: “Хай живе вільна Україна!”[167]

Юзеф Клеменс Підсудський народився 5 грудня 1867 р. у селі Зулув (тепер с. Залавас Швянченіського району) поблизу Вільна у Литві, що входила тоді до складу Російської імперії. Хлопець був четвертою серед дванадцяти дитиною в родині польського шляхтича, учасника Січневого повстання 1863 р. Батьки майбутнього керівника Польської держави відзначалися твердими патріотичними переконаннями, й у такому ж дусі виховували своїх дітей. Протягом 1877–1885 рр. Ю. Пілсудський навчався у Першій Віленській гімназії, а у 1885–1887 рр. на медичному факультеті Харківського університету. Вищої освіти Ю. Пілсудський отримати не встиг через арешт у березні 1887 р. за звинуваченням у сприянні підготовці замаху на російського царя Олександра III Романова. У травні того ж року дев’ятнадцятирічного студента засудили до п’ятирічного заслання до Іркутської губернії, яке він відбув повністю. У липні 1892 р. Ю. Пілсудський повернувся до Вільна, де вступив до нелегальної Польської соціалістичної партії (ППС). У партії Ю. Пілсудський займався підпільною видавничою діяльністю. Після арешту в лютому 1900 р. у травні наступного року утік з-під варти у Санкт-Петербурзі. На початковому етапі російсько-японської війни 1904–1905 рр. за дорученням ППС Ю. Пілсудський здійснив поїздку до Японії, де запропонував японським військовим постачання розвідувальної інформації та навіть формування з російських військовополонених польського походження легіону, який би воював проти царського режиму. Наприкінці 1904 р. Ю. Пілсудський зайнявся створенням Бойової організації ППС. Ця структура задумувалася як формування, що мало захищати демонстрантів від брутальних дій поліції під час масових заходів та маніфестацій. Проте дуже швидко бойовики ППС перейшли до наступальних дій і почали самі вчиняти напади на російських окупантів. За три роки польські підпільники здійснили 2500 бойових акцій. Деякі з операцій Бойової організації вражали своїми масштабами. До прикладу, протягом одного лише дня 15 серпня 1906 р. польські підпільники у 19 містах вчинили замахи на 80 російських чиновників, жандармів, поліцейських і таємних агентів, 70 з яких убили. Цей день згодом назвали “кривавою середою”.

У ході революції 1905–1907 рр. у Російській імперії у ППС відбувся розкол, Ю. Пілсудський очолив групу, що взяла собі назву ППС-Революційна фракція. Від жовтня 1906 р. ця організація співпрацювала з австрійською розвідкою. Наприкінці червня 1906 р. у Львові з ініціативи Ю. Пілсудського було створено Союз чинної боротьби, який формально був відокремлений від ППС-Революційної фракції. Щоб профінансувати розбудову новопосталої організації, Ю. Пілсудський особисто очолив групу членів Бойової організації ППС, які на станції Бездани неподалік Вільна у Литві вчинили напад на російський поштовий вагон, у якому вдалося захопити 200 812 рублів і 61 копійку. Оскільки серед 17 учасників операції були чотири особи, які пізніше стали прем’єр-міністрами незалежної Польщі (Ю. Пілсудський, Вал ери Славек, Александер Пристор, Томаш Арцішевський), цей напад згодом назвали “акцією чотирьох прем’єрів”.

Напередодні Першої світової війни Ю. Пілсудський активно включився у розбудову легальних парамілітарних польських формувань у Галичині. У роки війни займався створенням Польських легіонів, які, воюючи на боці Австро-Угорщини та Німеччини, мали стати основою майбутньої національної армії. Через конфлікт із німецьким командуванням у липні 1917 р. Ю. Пілсудського ув’язнили у Магдебурзі, де майбутній очіль-ник Польщі перебував до листопада 1918 р. Після звільнення із ув’язнення він приїхав до Варшави. Зважаючи на високий авторитет Ю. Пілсудського у польському суспільстві, Регенційна рада Королівства Польського передала йому вищу цивільну та військову владу у відновленій Польській державі, призначивши Начальником держави (назву запозичили із часів повстання 1794 р., коли такий пост займав Тадеуш Костюшко).

Юзеф Пілсудський. Фото 1916 р.

Степан Федак у німецькому гусарському доломані. Фото 1920 р.

Керуючи Польською державою у дуже складний період, Ю. Пілсудський виявив видатні здібності воєначальника та організатора. У ході кількох військових і дипломатичних конфліктів 1919–1921 рр. Начальник держави зумів добитися приєднання до Польщі низки спірних територій та завдати поразки російським більшовикам улітку 1920 р. у битві під Варшавою, що справило вирішальний вплив на подальшу долю Центрально-Східної Європи[168].

Запланований на кінець вересня 1921 р. візит Ю. Пілсудського до Львова та пов’язані з ним урочистості мали продемонструвати міжнародному співтовариству “польськість” міста та анексованих західноукраїнських земель, а також економічну вигоду, яку регіон нібито почав отримувати після приєднання до Польської держави. Вимагаючи від країн Антанти та Ліги Націй дипломатичного визнання окупації СхідноїГаличини та Західної Волині, Варшава обстоювала тезу, що ці землі дуже постраждали під час Великої війни 1914–1918 рр. і єдиною силою у регіоні, яка здатна їх відбудувати, є саме Польща. Начальник держави мав урочисто відкрити у Львові перші Східні торги — міжнародний економічний форум, участь у якому зголосилися взяти 1246 польських і 311 закордонних підприємств. На відкриття Східних торгів повинні були прибути й іноземні дипломати.

Виконавець замаху на Ю. Пілсудського Степан Ярослав Федак народився 11 травня 1900 р. у Львові в багатодітній родині українського громадського діяча й адвоката Степана Федака-старшого. Коли хлопець підріс, у сім’ї його почали називати “Смоком”, через виняткову енергійність та схильність до екстремальних вчинків. Протягом 1910–1915 рр. С. Федак навчався у Львові у приватній гімназії ім. А. Міцкевича. Закінчивши влітку 1915 р. п’ятий клас навчального закладу, п’ятнадцятирічний С. Федак виїхав до Відня, де зголосився добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Під час служби в УСС “Смок” продовжував навчання, екстерном здав іспити за шостий та сьомий класи гімназії. На початку липня 1917 р. у складі УСС він взяв участь у боях під Конюхами на Тернопіллі. У вересні 1917 р. С. Федак вступив до військового навчального закладу у Відні, отримання освіти в якому не завершив через розпад Австро-Угорщини і початок українсько-польської війни 1918–1919 рр. Приїхавши з Відня через Угорщину до Галичини 24 листопада 1918 р., молодий чоловік вступив на службу до VII бригади Галицької армії. В українському війську С. Федак отримав звання четаря. Разом із Галицькою армією у липні 1919 р. перейшов через Збруч на Наддніпрянщину. У боях проти більшовиків поблизу Підлісного Мукарова (тепер село Новодунаєвецької територіальної громади Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) був поранений, а наприкінці 1919р. — перехворів на тиф. Через деякий час перейшов на службу в Армію УНР, в складі якої на початку літа 1920 р. знову воював проти більшовиків (наддніпрянці у цей час були союзниками Польщі). Звільнившись із військової служби, 27 грудня 1920 р. С. Федак повернувся до Львова. У рідному місті колишній четар почав приватно вивчати автосправу, водночас приєднався до підпільної групи, яка займалася створенням УВО. У 1921 р. став керівником бойового відділу Начальної команди підпільної організації[169].

По материнській лінії С. Федак був споріднений із Мирославом Січинським, який у 1908 р. застрелив графа Анджея Потоцького. Убивця австрійського намісника доводився С. Федакові троюрідним дядьком.

Про те, чому саме С. Федака вибрано для виконання замаху, достеменно не відомо. Відповідно до однієї із версій, колишній офіцер Галицької армії, як керівник бойового відділу Начальної команди, мав завдання вибрати виконавця, який би здійснив замах на Ю. Пілсудського. Перебравши кількох кандидатів, підпільник дійшов до висновку, що жоден із них не підходить, а тому небезпечне завдання він повинен виконати сам. На судовому процесі, який відбувся після атентату, була оприлюднена інша, набагато мелодра-матичніша історія. Буцімто напередодні замаху, увечері 23 вересня 1921 р., у кав’ярні “Республіка”, що працювала у приміщенні львівської “Народної гостинниці” (тепер вул. Костюшка, 1), зібралося шестеро членів українського підпілля: Степан Федак, Франц Йосиф Штик, Ярослав Чиж, Василь Кучабський, Остап Коберський і Михайло Матчак, які тягнули жереб, хто має вчинити замах. Листочок паперу із написом “Пілсудський” нібито дістався С. Федакові[170].

Напередодні планованого замаху С. Федак випробував на Кайзервальді зброю, яку мав намір використати для замаху. Атентатник збирався застрелити керівника Польської держави із пістолета іспанського виробництва “Рубі” калібру 7,65 мм. Це була зброя, якою четар користувася під час армійської служби і яку він привіз додому з війська[171].

Пістолет “Рубі". Сучасне фото

Пістолет “Рубі” був сконструйований 1914 р. фахівцями іспанської фірми “Ґабілондо і Урресті” за загальною схемою “Браунінга” М1903[172]. Знавці історії зброї уважають, що запозичення було не безпосереднім, а зразком для пістолета “Рубі” стала модель “Вікторія” іспанської зброярської фірми “Есперанса і Унсета”, яку випускали від 1912 р. У 1915 р.

“Ґабілондо і Урресті” отримала велике замовлення на виготовлення пістолетів “Рубі” для французької армії. Пістолети цього типу випускали до 1919 р., загалом їх було вироблено понад 750 тисяч, а майже 95 % з них потрапило на озброєння до французів. Через великі обсяги замовлення, понад половину пістолетів цього типу виготовили інші іспанські та французькі фірми, які виступили в ролі субпідрядників “Ґабілондо і Урресті”.

Як зброя для здійснення замаху пістолет “Рубі” мав принаймні дві переваги. Головною його особливістю була місткість магазину, яка складала 9 набоїв, замість 6 чи 7 у більшості інших пістолетів того часу. Порівняно слабкий патрон давав незначну віддачу, завдяки чому навіть не надто досвідчений стрілець мав змогу вести прицільний вогонь у високому темпі. Недоліком була відсутність зовнішнього курка, що не давало можливості візуально контролювати перебування патрона в патроннику.

Замах було призначено на неділю 25 вересня 1921 р., коли Ю. Пілсудський мав прибути до Львова, аби взяти участь в урочистому відкритті перших Східних торгів. Увечері того самого дня С. Федак разом із сестрою мав виїхати до Німеччини. Поїздку родина Федаків планувала вже тривалий час. У Німеччині С. Федак повинен був розпочати навчання у Вищій технічній школі у Шарлоттенбурзі в Берліні. Спочатку виїзд за кордон запланували на 10 вересня 1921 р., але до того часу не вдалося отримати німецької візи: у Львові не було німецького консульства й для отримання дозволу на перетин німецького кордону треба було вислати документи до Лодзі. Потрібні для виїду документи надійшли поштою до канцелярії С. Федака-старшого, розташованої на вул. Руській, 20, лише 24 вересня 1921 р. Того самого дня С. Федак купив два квитки на потяг до Кракова для себе та сестри. Батько майбутнього студента подбав про обмін валюти, аби діти мали на що облаш-туватися в німецькій столиці[173].

Візит Ю. Пілсудського до Львова мав стати важливою символічною подією. Крім Начальника держави місто збиралися відвідати маршалок (спікер) Установчого сейму Войцех Тромпчинський, делегація парламентарів та представників уряду. Спеціальний потяг із ними прибув на головний двірець Львова о 10:15 уранці 25 вересня 1921 р. Ю. Пілсудський прибув до Львова із Варшави іншим спеціальним потягом, який в’їхав на головний двірець міста о 11-й годині ранку[174]. Після урочистого привітання на залізничному двірці керівник Польської держави обійшов стрій вишикованої перед вокзалом почесної варти і у відкритій кареті вирушив разом із воєводою К. Ґрабовським до латинської катедри на пл. Катедральній, де відстояв Службу Божу. Після цього Начальник держави відвідав палац римо-католицького архієпископа Юзефа Більчевського (тепер вул. Винниченка, 32). Ополудні Ю. Пілсудський вирушив до Стрийського парку, де на території колишньої Загальної крайової виставки мало відбутися урочисте відкриття перших Східних торгів — масштабного міжнародного форуму, який у наступні роки став традиційним. Від моменту прибуття Начальника держави до Львова його почесну охорону здійснював кавалерійський ескадрон, який відправили до казарми після того, як Ю. Пілсудський увійшов на територію Східних торгів. Воєвода К. Ґрабовський згодом уболівав, що якби цю охорону не відпустили, то замаху можна було б не допустити[175].

Уранці 25 вересня С. Федак сказав батькові, що має намір піти до собору св. Юра на сповідь перед дорогою. Молодий чоловік вийшов з дому о восьмій годині ранку[176]. Він не повернувся додому до обіду, але це не здивувало С. Федака-старшого, який подумав, що син поїхав попрощатися з дідом о. Лукіяном Січинським, який мешкав у селі Мшана (тепер село Городоцької територіальної громади Львівського району Львівської області). Дістатися до Мшани можна було приміським потягом і, відповідно, повернутися так само. Близько шостої години вечора, після того як потяг вже мав бути знову у Львові, а “Смок” усе одно не прийшов додому, С. Федак-старший вирішив, що син пішов на вул. Чарнецького, 26 (тепер вул. Винниченка) попрощатися із бабусею. Хвилюючись, що син не встигне зібратися в дорогу, батько вирушив на вул. Чарнецького, щоб забрати його додому. Однак виявилося, що С. Федак до бабусі не заходив. Невдовзі по тому, приблизно о шостій годині вечора, С. Федак-старший зустрівся з польським журналістом і дав йому коротке інтерв’ю. Матеріал вийшов тільки 5 жовтня 1921 р. під назвою “Інтерв’ю із батьком Федака перед замахом”[177]. У цьому інтерв’ю С. Федак-старший, який у той час був керівником Українського горожанського комітету (позапартійного органу, що представляв інтереси українців перед польською окупаційною владою), висловлювався проти проведення у Галичині перепису до того моменту, доки її доля не буде вирішена на міжнародному рівні, й заявляв, що підтримує протест, який скерували галицькі українці до Ліги Націй, але водночас висловився за вирішення питання про приналежність Галичини у мирний спосіб, наголосивши, що поляки та українці здатні між собою домовитися. Так і не дочекавшись сина вдома, С. Федак-старший рушив на вокзал із донькою та своїм асистентом Я. Чижем у надії, що “Смок” прийде просто до потяга. Про участь Я. Чижа у діяльності українського підпілля голова горожанського комітету нічого не знав.

Тим часом С. Федак спробував вчинити атентат на Ю. Пілсудського під час відкриття Східних торгів. Про планований замах знали кілька членів українського підпілля, і дехто із них повівся необачно, без потреби прийшовши на місце, де все мало відбутися. Зиновій Книш згадував пізніше, що разом із Я. Чижем по обіді 25 вересня 1921 р. він прибув на вулицю Понінського (тепер частина вул. Франка, від вул. Ярославенка до вул. Панаса Мирного), яка пролягала неподалік головної алеї території Східних торгів. Підпільники простояли там близько двох годин, але так і не дочекалися звуку пострілів[178]. З іншого боку від території Східних Торгів на стадіоні “Сокола-Батька” (тепер там розташована станція Львівської дитячої залізниці “Сонячна”) у цей час відбувався футбольний матч між командою “Україна” та єврейською “Ютшенкою”. На цьому матчі був присутній ще один із учасників українського підпілля Дмитро Паліїв. Свідок, який його там бачив, звернув увагу на дуже нервову поведінку чоловіка.

Головний вхід на Східні торги. Фото 1920-х рр.

Учинити атентат на території Східних торгів С. Федакові не вдалося. Увійшовши на територію економічного форуму через головний вхід від вулиці Понятовського (тепер вхід до Стрийського парку на вул. Самчука), Ю. Пілсудський у товаристві вищих державних достойників символічно відкрив торги, розрізавши золотими ножицями червоно-білу стрічку. Після цього Начальник держави почав рухатися головною алеєю торгів, переходячи від павільйону до павільйону. При цьому він оглядав влаштовані там різними фірмами експозиції й розмовляв із представниками бізнесу[179]. Так Ю. Пілсудський пройшов із півночі на південь цілу алею, аж до павільйону Чехо Словаччини (тепер вул. Козельницька, 16, руїна без даху неподалік залізничного переїзду, що веде до Українського католицького університету). Протягом цілого маршруту очільника Польської держави супроводжував великий натовп. Як повідомляла наступного дня львівська преса, впродовж першого дня роботи Східні торги відвідали двадцять тисяч осіб. Через величезну кількість людей С. Федак не зміг наблизитися до Ю. Пілсудського і зайняти зручну позицію для пострілу. Згодом, коли його вже допитувала поліція, атентатник розповів, що на Східних торгах він п’ять разів виймав пістолет із кишені, але стріляти змоги не було[180]. Під час судового процесу над С. Федаком оприлюднено цікаву інформацію. Один із організаторів економічного форуму Мар’ян Турський заявив, що під час перебування Ю. Пілсудського на території Східних торгів до нього підійшла якась невідома йому жінка, яка сказала, що зараз відбудеться замах, й одразу після того зникла[181]. Ким була ця таємнича незнайомка, так і не вдалося з’ясувати. Судячи з оповіді С. Федака, що на території Східних торгів він кілька разів виймав зброю із кишені, цією жінкою могла бути випадкова відвідувачка форуму, яка, побачивши пістолет, зробила правильне припущення про планований атентат.

Після відвідин Східних торгів керівник Польської держави поїхав на організовану Союзом банків зустріч із фінансистами, яка відбулася у “Національному касині” на вулиці Міцкевича (тепер вул. Листопадового Чину, 6). Поєднана із ланчем зустріч почалася о другій годині пополудні. Після розмови з банкірами у цьому ж приміщенні відбулося спілкування із журналістами. По тому Ю. Пілсудський і К. Ґрабовський, близько п’ятої години пополудні, вирушили до львівської ратуші[182].

Там мала відбутися урочистість відкриття геральдичного зображення польського національного символа. Вирізаного із бляхи та розфарбованого орла встановили на верхівці флагштока на вежі ратуші — на тому місці, де раніше виднів австрійський двоголовий імперський орел[183]. Створення нового бляшаного орла профінансувала корпорація львівських слюсарів, виготовили його за проектом архітектора, викладача Львівської Політехніки Еуґеніуша Червінського старший майстер Юзеф Дрезовський та слюсар Францішек Бентковський. Витвір слюсарського мистецтва мав висоту півтора метра, розмах крил трохи більше метра і важив двадцять кілограмів. Орла встановили на верхівці вежі лише за день до візиту Ю. Пілсудського. Виконали цю складну і небезпечну операцію Юзеф Дрезовський та капрал пожежної служби Ґжеґож Букала. Встановленого на флагштоці орла закрили полотном, яке мали зняти за присутності Ю. Пілсудського.

Як і було заплановано, зображення орла урочисто відкрили за присутності Начальника держави. У символічному плані ця подія стала чи не найголовнішим акцентом візиту Ю. Пілсудського до Львова — польський герб над містом мав свідчити про остаточне утвердження на берегах Полтви Польської держави. Після цього відбувся офіційний обід у приміщенні ратуші, господарем якого виступив президент міста Юзеф Нойман. Запрошено було триста осіб, частування тривало майже три години. Ю. Пілсудський сидів за столом на почесному місці між архієпископом Ю. Більчевським і маршалком сейму B. Тромпчинським[184].

Прибуття до ратуші високих державних достойників супроводжувалося посиленими заходами безпеки. До охорони керівника Польської держави залучили працівників поліції, а також офіцерів військової контррозвідки — Експозитури № 5 Другого відділу Генерального штабу, що служили у Львові. Частину площі Ринок безпосередньо перед головним входом до ратуші оточили солдати чергового батальйону 40-го полку піхоти. Проте під час бенкету очеплення перед головним входом до ратуші зняли, а солдатів відправили до казарми. За порядком залишилися пильнувати поліцейські, яких було лише близько 30 осіб[185].

Приблизно за десять хвилин до 9-ї години вечора Ю. Пілсудський та К. Ґрабовський вийшли на площу Ринок, аби вирушити автомобілем до Великого театру (тепер Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької) на оперну виставу Станіслава Монюшка “Галька”. Через велику кількість людей перед входом до ратуші, яких не змогла відтіснити поліція, призначене для Начальника держави авто не змогло заїхати під кружґанок ратуші. Через це Ю. Пілсудському та особам, які його супроводжували, довелося вийти на площу. Згодом, під час судового процесу над C. Федаком, пролунало припущення, що якби авто під’їхало безпосередньо до дверей ратуші, атентату б не сталося узагалі. Між тим, навпроти входу до ратуші хаотично зупинилося одразу кілька автомоблів, якими мали роз’їхатися імениті учасники бенкету. Журналіст краківської газети “Час” звернув увагу на те, що авта. стояли настільки далеко одне від одного, що поліція не змогла сформувати суцільний ланцюг очеплення, який би створив безпечний коридор від входу ратуші до авто. Журналіст скрушно писав, що автомобілі треба було поставити здаля від ратуші, звідки б вони мали організовано під’їжджати один за одним у місце посадки, але так чомусь не зробили[186].

На той момент у місті вже цілком стемніло, але площу освітлювали ліхтарі та світло із вікон ратуші й довколишніх будинків. На Ринковій площі зібрався великий натовп. Першим до машини сів Ю. Пілсудський, зайнявши місце ззаду праворуч. Сідаючи другим, К. Ґрабовський зачепив капелюхом верхній проріз дверей. Саме в той момент, коли вже сівши в машину, воєвода підняв праву руку, щоб поправити головний убір, пролунав перший постріл. У багатьох публікаціях, що оповідають про замах у Львові 25 вересня 1921 р., міститься хибне твердження, що Ю. Пілсудський та К. Ґрабовський під час замаху перебували у відкритому автомобілі без верху. Протягом дня Начальник держави й справді пересувався у відкритій кареті, а згодом відкритому автомобілі із кузовом типу кабріолет, але для поїздки до опери він скористався машиною із закритим кузовом типу лімузин. Таким чином, С. Федакові довелося стріляти крізь невелике заднє вікно авта, через яке було видно тільки частину салону, де перебували Ю. Пілсудський та К. Ґрабовський.

Наприкінці 1920-х рр., мешкаючи у Парижі, С. Федак детально оповів українському журналістові редакторові “Українського слова” Олексі Бойківу про перебіг замаху на Ю. Пілсудського. Цю оповідь журналіст згодом записав у тому вигляді, як вона звучала з уст атентатника: “Я зайняв був добру позицію, вийшовши значно швидше, і так завдяки тому я знайшовся у першому ряді. Здавалося мені, що ліпшої позиції і не можна було знайти на тому маршруті, куди мав проїздити Пілсудський. Одначе час минав, люди збиралися, тлумилися і мене все витискали і в короткому часі відтиснули мене далеко назад від того першого ряду, що його зайняв я спочатку.

Минали хвилини, напруження зростало не тільки в мене, але і в публіки. Я тримав обидві руки в кишенях, щоб тим прикривати чи дезорієнтувати всяких типів тайної поліції, чи взагалі поляків, що приглядалися кожному, хто стояв побіч, наліво і направо від них. В такому напруженні хтось вигукнув: “Іде!” А поляк, що стояв поруч мене, схопив мене за праву руку. Я думав, що це агент тайної поліції ловить мене якраз за праву руку, що в ній тримав я револьвер. Одначе виказалося, що був це звичайний глядач, що в поде-нервуванні спіймав мене за руку, але в тому ж таки менті звільнив мені руку і вибачився.

Нарешті над’їхало авто, в якому сидів Пілсудський і львівський воєвода. Я був же в вельми лихій позиції до стрілу і мусив стріляти понад голови публіки в напрямкові авта. Після першого стрілу я бачив, як Пілсудський зсунувся зо свого сидження. Це мене здезорієнтувало, бо в цьому менті я припускав, що поцілив Пілсудського. Все одне я ще стрілив два рази, та не міг уже потрапити в Пілсудського, бо він зсунувся нижче, а мені стріляти понад голови було дуже важко. Таким способом Пілсудський врятувався від смерті”[187].

“Замах українця на Начальника держави Ілюстрація часопису “Новосці ілюстроване” 1 жовтня 1921 р.

С. Федак, який стояв ліворуч від входу до ратуші, тричі вистрілив у авто, в якому сиділи Ю. Пілсудський й К. Ґрабовський, із відстані приблизно у три метри. Стріляв підпільник просто над головами людей, які стояли перед ним. Дві перші кулі він випустив одна за другою майже без перерви — після невеликої паузи — третю. Усі три кулі влетіли до авта крізь заднє вікно автомашини, одна із них легко черкнула по нижній рамі шиби. Перша куля поранила воєводу у праве плече, не зачепивши кістки. Інша куля, ймовірно та, що зачепила раму шиби, дефрагментувалася. Воєвода під час судового процесу розповідав, що лікар, який його першим оглядав, побачив ззаду на плечі тільки одну рану, хоча К. Ґрабовський під час замаху виразно відчув два удари в плечі. Роздягаючись удома увечері 25 вересня 1921 р., воєвода з подивом виявив, що в пальті та піджаку були по дві пробоїни, але в сорочці тільки одна, так само, як і одна рана на плечі. К. Ґрабовський твердив, що пильно оглянувши одяг, він виявив у рукаві свого пальта за підкладкою маленьку свинцеву кульку, яких не використовують у нарізній зброї. Він вирішив, що ця кулька швидше за все є осердям пістолетної кулі, яке під час пострілу випало зі своєї латунної оболонки. На думку воєводи, саме ця куля пробила пальто і розірвала піджак, після чого, втративши кінетичну енергію, потрапила за підкладку верхнього одягу. Під час судового процесу К. Ґрабовський твердив, що, відчувши два удари в спину, він устиг озирнутися і побачити дві пробоїни від куль у шибці автомобіля, після чого сказав Ю. Пілсудському: “Маю дві кулі у плечах”. Одночасно з цим воєвода інстинктивно спробував схопитися лівою рукою за місце поранення, й у цей момент у її долоню вдарила третя куля[188]. Крім цього, уламок скла розбитої шиби легко поранив воєводу в шию. Отже, унаслідок трьох пострілів С. Федака К. Ґрабовський зазнав лише двох вогнепальних поранень. Рана у плечі була легкою, натомість у кисті руки — важчою: куля розтрощила дві п’ясткові кістки, які потім погано зрослися.

Місце замаху на Ю. Пілсудського. Сучасне фото

Одразу після першого пострілу Ю. Пілсудський сповз на підлогу авто. Коли після другого поранення воєводі стало зле й він почав непритомніти, у цей момент Начальник держави нахилився й стримав його від падіння. Згодом Ю. Пілсудський так оповідав про замах: “Коли автомобіль рушив від ратуші, я почув три постріли. Перша куля просвистіла мені коло вуха, друга пішла у бік шофера, а третя поранила воєводу, який сидів поряд зі мною. У перший момент я подумав, що воєводу поранили в бік. Поранений воєвода зсунувся на коліна, так, наче ховався від наступних пострілів. Водій заглушив двигун вже після першого пострілу, оскільки подумав, що луснуло колесо”[189].

Першим, хто кинувся на атентатника, був поліцейський Якуб Скверес, який під час замаху стояв майже безпосередньо перед С. Федаком. Правоохоронець повернувся назад і спробував схопити молодого чоловіка за праву руку, в якій той тримав зброю. Атентатник різко підняв руку з пістолетом угору, тому по-ліціянт схопив його за горло. Підпільник спробував вирватися, але Я. Скверес звалив С. Федака з ніг, упавши разом з ним. Уже падаючи, С. Федак спробував скерувати пістолет собі у груди й учетверте натиснув на спусковий гачок, легко поранивши себе (куля лише зачепила м’язи на грудях навпроти серця). Виступаючи на судовому процесі, поліцейський так розповів про перебіг замаху: “Від години четвертої сповняв службу і стояв у кордоні біля ратуші, де стоїть кам’яний лев… замітив Федака, бо звертав на себе увагу тим, що безупинно перепихався через товпу з метою, щоб бути спереду. За деякий час перед замахом Федакові вдалося продертися в перші ряди, однак пізніше, в часі замішання цікавих, коли проходив Начальник, Федака відперто назад… у хвилині, як упав перший стріл, я оглянувся й побачив виновника з револьвером у руці, з витягненим раменом близько понад моє рамено. Я хотів ухопити за руку, однак, заки я зорієнтувався, впали другий і третій стріл. У тій хвилині я вхопив його за горлянку і повалив на землю”[190].

На допомогу Я. Сквересу наспів ще один поліцейський — Ян Столяж, а згодом ще кілька правоохоронців. Зброю із рук атентатника вирвали. У поліці-йному звіті від 28 вересня 1921 р. зазначалося, що в магазині пістолета ще залишалося п’ять патронів. До речі, правоохоронці не одразу змогли ідентифікувати тип зброї, з якої було вчинено замах, тому у всіх перших пресових повідомленням згадувалося про те, що С. Федак стріляв із “Браунінга”. Помилка була спричинена тим, що іспанський пістолет “Рубі” де-факто був неліцент зійною копією бельгійського пістолета й через це дуже нагадував його своїм виглядом. Однак жоден із пістолетів “Браунінга” не містив у магазині дев’яти набоїв, і лише в наступних повідомленнях поліцейські вже згадували про “іспанський Браунінг”.

На звук пострілів частина присутніх на площі людей почала розбігатися, але більшість залишилася на місці. Зорієнтувавшись, що відбувся замах, люди кинулися бити С. Федака. У викладі О. Бойківа оповідь С. Федака про його побиття на львівському Ринку виглядала так: “Зараз мене почала бити публіка, хтось ударив мене важким предметом по голові, я звалився на землю, і мене почали копати ногами то в плечі, то в груди. Хтось ударив мене чи черевиком, чи чоботом по зубах, розбив горішню губу і вибив два зуби”[191]. Шрам на губі від цього удару у С. Федака лишився на решту життя.

Прострелена шиба авто, в якому під час замаху перебували Ю. Пілсудський і К. Ґрабовський. Ретушоване фото М. Мюнца вересня 1921 р.

Через певний час поліція та військові, які були присутні на місці замаху, почали відтісняти людей, що хотіли лінчувати атентатника. У наведенні порядку взяв участь й сам Ю. Пілсудський, який владним голосом наказав негайно припинити побиття. Поліцейські взяли С. Федака у кільце й повели до поліційного відділку, який працював із західного боку ратуші[192]. Поліцейський Якуб Пенцак, який був серед тих, хто конвоював затриманого С. Федака, згодом під присягою засвідчив, що люди настільки сильно напирали на правоохоронців, які вели атентатника, що тричі звалили їх на землю разом із затриманим[193].

Тим часом на звістку про замах на площу почали сходитися нові люди. Свідок тих подій Олег Лисяк так описував побачене: “Раптом щось заворушилося в товпі. Важко було побачити що, бо з рогу Вірменської видно лише частину Ринку, але щось діялося! Люди хлинули у бік ратуші, а за хвилину Зоська з-під дванадцятого бігла вже від Ринку вулицею Ґродзіцьких [тепер вул. Друкарська] і кричала на ціле горло до пані Ґахової, двернички навпроти: “Мамо, мамо! Русіні стшелялі до Пілсудськєго! Як Бога кохам, стшелялі!”[194]. Містом почали поширюватися чутки, що у Ю. Пілсудського стріляв комуніст чи — в іншій версії — єврей[195].

Незважаючи на замах, Ю. Пілсудський вирішив поїхати до Великого міського театру, де вже почалася вистава. Начальник держави увійшов до імператорської ложі у перерві після першого акту. Повідомлена про атентат публіка зустріла його овацією, яка тривала десять хвилин із постійними криками “Хай живе Начальник держави!”.

Пораненого воєводу перев’язали й відвезли до будинку намісництва, де він мешкав. Після закінчення вистави у театрі в будинку намісництва мав відбутися бенкет, який організовував воєвода. Захід вирішили не скасовувати. Спочатку К. Ґрабовський навіть мав намір вийти до запрошених гостей і виконувати там обов’язки господаря, але професор медичного відділення Львівського університету Генрик Гальбан умовив його залишитися в ліжку, зауваживши, що поранений в обидві руки чиновник не зможе самостійно давати собі ради за столом. Формально бенкет відбувся без воєводи, але до нього в кімнату постійно приходили запрошені гості, які висловлювали йому свої співчуття, а заразом і дякували за добре організовану забаву. Відвідав К. Ґрабовського і Ю. Пілсудський. Серед запрошених на бенкет у намісництві був також батько атентатника — С. Федак-старший[196], але він ще вдень попередив, що має відпровадити дітей на потяг, а тому не зможе прийти. Під час бенкету перед будинком намісництва зібралися польські студенти, які вигукували патріотичні гасла та співали пісень. Ю. Пілсудський пробув у намісництві близько години, після чого автомобілем поїхав на залізничний вокзал, де переночував у своєму вагоні. Коли Начальник держави виходив із намісництва, студенти влаштували йому овацію. Бенкет тривав до першої години ночі.

Казимеж Ґрабовський. Фото 1920-х рр.

Тим часом напівпритомного від побиття С. Федака спробували допитати, але його стан був таким, що він не зміг відповідати на запитання поліцейських. Бойовик дуже постраждав від ударів, яких зазнав на місці замаху.

До атентатника викликали швидку допомогу, яка перев’язала його рани на грудях і на голові. Його близький приятель Ф. Й. Штик, який наступного дня бачив С. Федака у тюрмі, так описав свої враження: “Тоді побачив я Стефка. Виглядав він жахливо. Лице напухло і в синяках, тільки той, хто добре знав Стефка, міг його пізнати. Ще не проминуло два роки, як вернувся я з війни, а на війні смерть, рани, каліцтво — щоденна справа, був час звикнути і сприймати це без більшого враження. Але вид збитого Федака потряс мною до болю”[197].

Під час особистого обшуку С. Федака знайшли паспорт з німецькою візою, запасну обойму до пістолета, а також схований на лівій нозі під коліном стилет. На запитання, навіщо йому холодна зброя і чи не збирався він у штовханині використати її проти Ю. Пілсудського, атентатник сказав: “Я боявся, що коли мене схоплять, то почнуть з мене знущатися, тому мав намір учинити ним у камері самогубство”[198]. Поліцейські зацікавилися портмонеткою затриманого, яку прикрашав значок у вигляді “труплячої голівки” (черепа з кістками). Поліцейські звернули на цей значок особливу увагу, припустивши, що це відзнака українського бойовика-смертника.

Через деякий час атентаник прийшов до тями, і комендант поліції м. Львова інспектор Броніслав Лукомський зміг його допитати. При допиті були присутні й інші поліцейські, зокрема Леон Кайдан, що породило легенду, що це саме він першим допитував атентатника. С. Федак назвав себе і заявив, що він стріляв не в Ю. Пілсудського, а в новопризначеного львівського воєводу К. Ґрабовського, чим хотів висловити політичний протест проти запровадження в Галичині воєводств, що суперечило тимчасовому статусу польської влади над краєм[199]. Польська преса твердила, що в певний момент затриманий нібито сказав інспектору Б. Лукомському: “Прошу вас сказати Начальнику держави, що я у нього не стріляв, я хотів лише убити Ґрабовського за те, як він тут з нами поводиться”[200]. За словами С. Федака, замах, учинений за присутності Ю. Пілсудського, мав надати додаткового розголосу події. Атентатник наполягав, що сам підготував та здійснив замах без жодної допомоги з боку інших осіб. Проте коли поліцейські повторили запитання про можливих співучасників, С. Федак нібито сказав: “Таких як я у Львові є багато, тільки не кожен відважиться на таке вар’яцтво”[201].

Після першого допиту С. Федака перевезли до окружного шпиталю, а відтіля — до поліційного арешту на вулиці Яховича (тепер вул. Академіка Кучера, 5), який називали “Малими Бриґідками”. Там допити тривали до пізньої ночі. Серед іншого поліцейські запитали С. Федака, від кого він отримав прикріплений до портмоне значок у вигляді черепа з кістками. Той чесно відповів, що значок йому дав його близький друг Ф. Й. Штик, напівполяк-напів-українець, батько якого працював у львівській кримінальній поліції. Хоча було вже далеко за північ, до родини Штиків додому одразу ж послали поліцейських провести обшук та арештувати приятеля атентатника. Ф. Й. Штик згодом згадував: “Була друга година вночі, я тільки що почав засипляти, бурхливі думки шугали по голові і проганяли сон. Коли це — постукали в двері. В таку пору неждані гості могли бути хіба з поліції. Прийшло їх три — всі мої знайомі, полі-ційні агенти Лапіцький, Рідель і Авґуст. Дуже їм було неприємно, виправдовувалися перед батьками і передо мною, що дістали такий наказ і мусять зробити обшук мого мешкання. Робили вони цей обшук довго і старанно, нічого не знайшли, бо й нічого не було. Моя мати, хоч полька з роду, тримала за сином і поза плечима поліцаїв ховала за пазуху всякі папери, що на її погляд могли б мене скомпромітувати. Нічого такого в мене в хаті не було, забрали тільки план Львова з поділом на райони. Цей поділ ми зробили для цілей збірки на український університет, та це не перешкодило пізніше польській газеті “Вєк нови” писати, що в мене знайдено плян міста для протипольського повстання.

Нагрудна відзнака бійця "Штурмабтайлюнґа". Сучасне фото

Скінчивши ревізію, сказали мені одягнутися й піти з ними. На вулиці ждало нас авто […] Приїхали ми до поліційних арештів на вул. Яховича. Списали зо мною загальний протокол […] Найбільше їх цікавила “трупляча голівка” в моєму портсигарі, звідки я її взяв і що вона означає. За воєнних часів такі “труплячі голівки” носили вояки з так званих штурмабтайлюнґів[202], вони продавалися по трафіках[203] і різних крамничках. Минула війна і цей товар зник з поличок і крамничних вітрин. Але в одній крамниці при вулиці Сикстуській [тепер вул. Дорошенка] бачив я ті голівки, а що в часі українсько-польської війни я служив у пробоєвій сотні, тож купив собі таку одну відзнаку та приклеїв її на портсигар. Якось раз у “Народній гостинниці” побачив її в мене Стефко Федак, сподобалася вона йому, він просив теж і йому купити. За день чи два приніс я йому таку відзнаку і він також носив її у портсигарі. Коли після атентату витрясли йому кишені, знайшли портсигар і побачили на ньому “труплячу голівку”[204]. Думали що це відзнака для членів УВО, приділених до терористичної акції і що дістав він її від команди УВО. Федак не крився з тим, звідки має цю “труплячу голівку”, дістав її від свого товариша зо студентського життя, Франца Штика. Ця “трупляча голівка” була в поліційних головах звеном ланцюга, що лучив мене з УВО, тому й пришили вони мене до справи атентату, хоча ані до нього, ані взагалі до бойової акції УВО я не мав ніякіського відношення, працюючи весь час у пропаганді. Побачивши в мене “труплячу голівку” Кайдан, якого досвід у справах таємних політичних конспірацій у тих часах зводився до різних фантазій з сенсаційних романів, був певний, що це знак, по котрому пізнають себе члени таємної організації, свого роду німа кличка. Ледве чи й переконало його, що цих “таємних” відзнак може він кожної хвилі добрих кілька сотень купити в крамничці при Сикстуській вулиці”[205].

Після допиту С. Федака закрили у двомісній камері № 7 “Малих Бриґідок” на вул. Яховича, де вже сидів доктор Ляндау, єврей із Наддніпрянщини, який вивчав хімію у Бельгії. Арештували його за підозрою у приналежності до комуністичного руху. Ляндау згодом згадував, що коли до камери привели дуже побитого С. Федака, той через деякий час звернувся до нього німецькою мовою зі словами: “Будьте спокійні і не лякайтеся, я не бандит”. Перед камерою, у якій сиділи Федак та Ляндау, постійно чергував поліцейський. Правоохоронець отримав дозвіл застрелити українського в’язня у випадку, якби той намагався втекти, чи його спробували би відбити.

С. Федак згодом згадував, що багато польських поліцейських і військових не приховували свого обурення його вчинком, дехто приходив просто до нього в камеру, щоб виплеснути свої емоції: “Коли я вже лежав у в’язничній келії, майже кожного дня приходили поляки, головно колишні старшини-легіонери, казали відкривати собі келію і били мене та копали. Один старшина-легіонер увійшов до келії і почав кричати: “А ти сьвіня гайдамацка, ти хцялесь наше-го дзядка забіць!” І копнув мене з усієї сили в груди. Я на те йому відповів: “Тепер, коли я тут лежу, ви дуже відважні і мене б’єте, але коли б так стояв на ногах, ви напевно на те не відважилися б”. Засоромлений офіцер вийшов з келії”[206].

Одразу після замаху С. Федака у Львові почалися арешти українців. Просто на площі Ринок були затримані син колишнього депутата австрійського парламенту Богдан Барвінський та Людомир Огоновський, один із чільних організаторів Листопадового Чину у Львові. Обох запідозрили, що вони якимось чином пов’язані із замахом[207]. Уночі поліція прийшла із обшуком до офісу “Народної торговлі” на пл. Ринок, 36. Нічого компрометуючого правоохоронці не знайшли, але арештували портьєрку Параскевію Торбу, яка довго не хотіла впускати невідомих посеред ночі.

Невдові після одинадцятої години вечора поліція прийшла додому до С. Федака-старшого на вул. Сикстуську, 48, де застала господаря помешкання та його секретаря Я. Чижа. Секретаря про всяк випадок арештували, але через кілька годин випустили. Це було великою помилкою польської поліції, бо Я. Чиж був не просто причетним до замаху, а й одним із керівників підпільної організації, що його організувала. У помешкані Федаків зробили ретельний обшук, який тривав кілька годин. Під час цього обшуку С. Федак-старший продемонстрував надзвичайну витримку[208].

У написаних після Другої світової війни спогадах О. Навроцький згадував, що коли в понеділок 26 вересня уранці він разом із В. Целевичем прийшов до офісу С. Федака-старшого в будинку Товариства “Дністер” на вул. Руській під тим формальним приводом, що треба обговорити поточні справи Українського горожанського комітету, той зустрів їх словами: “Не маю до вас, хлопці, жалю, що ви призначили мого сина. Але кому прийшло до голови вибрати саме сина Федака, що я, як голова Українського горожанського комітету, репрезентує тепер українців?”[209]

Арешти серед українців у справі замаху розтягнулися на понад п’ять тижнів, аж до кінця жовтня 1921 р. Українців арештовували не лише у Львові, але також у Кракові. Серед затриманих виявилися голова товариства “Просвіта” Михайло Галущинський, перший ректор Українського таємного університету Василь Щурат, відомі політики та громадські діячі Іван Кивелюк і Степан Баран, адвокати Лев Ганкевич і Михайло Корчинський, журналіст Михайло Струтинський, письменник Степан Рудик та інші. Загалом польська поліція затримала 27 осіб. Переважна більшість підозрюваних була зовсім непричетна до замаху. До прикладу, Євгенію Демидчук арештували у Кракові тільки за те, що в неї знайшли фото С. Федака[210]. Більш ніж через місяць після замаху, 26 жовтня, поліція прийшла із обшуком до помешкання Олени Січинської, матері Мирослава Січинського, який уже багато років мешкав у США. Український дослідник Михайло Швагуляк висловив припущення, що польська поліція проводила арешти навмання, не володіючи у той час жодною інформацією про організаційну мережу українського підпілля[211].

Однак, затримуючи непричетних, поліції час від часу вдавалося схопити й справжніх підпільників. Так за ґрати потрапили М. Матчак, В. Кучабський, Б. Гнатевич, О. Навроцький, Д. Паліїв, В. Целевич та О. Коберський. Щоправда, після кількох годин утримання під вартою поліція випустила тимчасово затриманого Я. Чижа. Одразу після цього він перейшов на нелегальне становище й перестав ночувати вдома. Поліція полювала за ним, але Я. Чиж спритно переховувався у місті й навіть кілька разів телефонував до комісара львівської поліції Л. Кайдана, насміхаючись із його нездатності вести слідство. Згодом Я. Чиж перебрався до Чехословаччини, а звідтіля — до США[212].

Тим часом на допитах С. Федак продовжував твердити, що не мав наміру вбивати Ю. Пілсудського, якого навіть “шанує як революціонера”, а замах був учинений на львівського воєводу як “представника окупаційної влади”. Спочатку С. Федак сказав, що хотів виконати замах на воєводу К. Ґрабовського ще на залізничному вокзалі під час церемонії зустрічі Ю. Пілсудського[213]. Проте потім атентатник змінив свої покази, стверджуючи, що на двірець ходив тільки для того, аби придивитися до воєводи й добре його запам’ятати.

Визнавши свою приналежність до української підпільної організації, С. Федак водночас твердив, що вчинив замах суто з власної ініціативи, без жодного наказу, а із товаришами-підпільниками вів лише теоретичні розмови про можливість та доцільність здійснення атентатів як методу політичної боротьби. Про саму організацію, яка виникла у серпні 1920 р., у той час, коли до Львова наближалася Перша Кінна армія Семена Будьонного, С. Федак казав, що вона не мала антипольського характеру й формувалася на той випадок, якщо більшовики окупують Львів і проти них доведеться розгортати підпільну боротьбу[214]. Усі колишні українські військові, яких поляки підозрювали у приналежності до таємної організації, у минулому воювали проти Червоної армії, тому слова атентатника звучали цілком вірогідно.

Відповідно до діючих у Польщі законів, особу, яку впіймали на місці злочину і проти якої було достатньо доказів, дозволялося засудити за спрощеною процедурою, себто надзвичайним (“наглим”) судом. Але рішення про надзвичайний суд можна було прийняти лише протягом перших днів після учинення злочину. Якщо цей термін минав, тоді мав відбуватися звичайний суд із адвокатами, лавою присяжних і дотриманням усієї процедури. Ф. Й. Штик оповідав своєму адвокатові, що відразу після арешту він зумисно почав плести на допитах несусвітні історії про широку та розгалужену українську підпільну організацію, яка буцімто переховує зброю у гробівцях на Личаківському цвинтарі й має конспіративні квартири із таємними проходами у стінах[215]. Особливо поліцейських зацікавила історія про те, як українські підпільники нібито готували операцію прикриття для виконавця замаху на Ю. Пілсудського. Ф. Й. Штик твердив, що відразу після атентату підпільники мали намір вивезти С. Федака з місця замаху під виглядом арешту. Поряд із С. Федаком під час атентату мав стояти одягнений у цивільне колишній старшина Галицької армії Я. Чиж із кашкетом студента-техніка на голові. Після пострілів у Ю. Пілсудського цей підпільник повинен був першим кинутися на атентатника і з криком “Стояти! Поліція!” схопити його. Йому на допомогу мав прийти інший підпільник — М. Матчак, переодягнутий у мундир майора Війська Польського. Переодягнені підпільники обоє разом повинні були вивести С. Федака із натовпу й посадити у машину, яка відповідно до легенди, мала нібито відвезти злочинця до поліції. Насправді автом, яке підпільники збиралися винайняти для цієї операції, вони хотіли просто втекти з місця вчинення замаху[216]. План був виразно авантюрним, однак поліція вдала, що потрактувала його цілком серйозно, ймовірно, для того, аби показати замах як результат широкої організованої змови, а не вчинку одинака.

За словами Ф. Й. Штика, убивство Ю. Пілсудського і К. Ґрабовського повинне було стати сигналом до повстання українців у цілій Галичині, а на допомогу інсургентам з території ЧехоСловаччини мала прийти ціла українська армія, яку створив Є. Петрушевич[217]. У Чехо Словаччині на той час перебувало близько 4000 військовиків Галицької армії. Більшість із них жили в таборі інтернування у містечку Йозефов поблизу Праги, частина працювала у складі робочих сотень у різних частинах країни. Зрозуміло, що найменшого натяку на формування із цих військовиків армії вторгнення не було, але такими байками Ф. Й. Штик бажав зацікавити правоохоронців, аби вони, намагаючись розплутати масштабну справу, пропустили термін “наглого” суду.

На місці замаху 27 вересня 1921 р. відбувся слідчий експеримент, до якого залучили кількох свідків та саме те авто, у якому перебували під час замаху Ю. Пілсудський та К. Ґрабовський. Поліції йшлося насамперед про те, аби точно виміряти відстань, з якої стріляв С. Федак.

Слідство тягнулося дуже довго, оскільки польська влада не могла вирішити, що буде політично вигіднішим: строго покарати українських підпільників чи спустити справу на гальмах, представивши її як спонтанну ескападу одинака. Спочатку польська влада схилялася до другого варіанту. Коли через тиждень після замаху С. Федака стався невдалий атентат на тернопільського воєводу, про цю подію вирішили взагалі не писати у пресі[218]. Єврейська преса, покликаючись на інсайдерську інформацію, твердила, що воєводу К. Ґрабовського після того, як він одужає, усунуть із посади, а С. Федака покарають дуже м’яко.

Для отримання додаткової інформації у камери до ув’язнених підпільників підсаджували осіб, які співпрацювали із поліцією. Із М. Матчаком тривалий час сидів Микола Каращук, що назвався підпільникові колишнім полковником царської армії та офіцером штабу С. Петлюри. За розробленою поліцейськими “легендою” він буцімто потрапив до в’язниці за азартні ігри й невдовзі мав вийти на волю. У своїх свідченнях для поліції цей “полковник” твердив, що М. Матчак багато розповідав йому про таємну організацію і навіть давав доручення попередити про небезпеку арешту певних людей на волі. У камері із Є. Зиблікевичем сидів дрібний правопорушник Фішбейн, який також виявився поліційним інформатором[219].

Тривалий час затриманим не оголошували жодних конкретних підозр. Через це навесні 1922 р. арештовані у зв’язку із замахом на Ю. Пілсудського українці навіть оголосили голодування, вимагаючи, аби проти них або висунули звинувачення, або випустили їх на волю. Вдруге С. Федак та його товариші оголосили голодування 19 вересня 1922 р., вимагаючи нарешті призначити дату початку судового процесу.

Зрештою польські правоохоронці вирішили представити замах як результат змови невеликої групи недосвідченої молоді, що не мала підтримки серед українського поспільства, а сама стала жертвою маніпуляцій з боку політиків старшого покоління. Водночас поліція вирішила використати замах для того, аби завдати удару по українському студентському рухові. Польські слідчі наполягали на тому, що до підготовки атентату був причетний Комітет української молоді, який створили на великому зібранні українського студентства у Львові 1–3 липня 1921 р.[220] До керівних органів комітету ввійшли С. Федак, Д. Паліїв, В. Кучабський, М. Матчак та О. Коберський. На з’їзді пролунали радикальні заклики відмежувати справу визволення Галичини від соборниць-кої визвольної боротьби[221].

За ефективне розслідування замаху на Ю. Пілсудського головний комендант поліції Польщі відзначив похвалами міського коменданта поліції у Львові Б. Лукомського, його заступника підінспектора Юзефа Торвінського та підін-спектора Віктора Новодворського[222].

Початок судового процесу у справі замаху на Ю. Пілсудського та К. Ґрабовського двічі переносили. Зрештою “Процес С. Федака і товаришів” почався у Львівському окружному суді на вулиці Стефана Баторія (тепер вул. Княза Романа, 3) уранці в понеділок 23 жовтня 1922 р. Крім самого виконавця замаху, на лаві підсудних опинилися ще 12 осіб: Михайло Матчак, Василь Кучабський, Остап Коберський, Дмитро Паліїв, Богдан Гнатевич, Євген Зиблікевич, Франц Йосиф Штик, Остап Горобійовський, Іван Білецький, Віктор Леонард Голубович, Микола Тофан, Петро Яремійчук. Наймолодшому із підсудних було вісімнадцять, найстаршому — двадцять вісім років. Переважна більшість була студентами та гімназистами. Майже всі підсудні в минулому мали досвід служби в українських військових формуваннях і носили офіцерські звання. У спробі вбивства звинуватили лише трьох: С. Федака, Ф. И. Штика і Д. Паліїва, решті інкримінували державну зраду.

С. Федак відмовився виступати в суді польською мовою і заявив, що не вважає себе громадянином польської держави. Крім цього, головний підсудний зауважив, що польський цивільний суд не має права його судити, а зробити це може тільки польський військовий суд, що діятиме як тимчасовий судовий орган на окупованій території. На це були вагомі юридичні підстави, оскільки на міжнародному рівні приналежність Галичини і Львова до Польщі ще не була визнана, а у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР. Рада Ліги Націй 23 лютого 1921 р. прийняла спеціальну постанову, відповідно до якої Польщу визнавали лише фактичним військовим окупантом Галичини, політичне майбутнє якої мала пізніше визначити Рада послів Антанти.

Gmach Sądowy Lwów. Окружний суд у Львові. Листівка поч. XX ст.

Головою судової колегії, яка слухала справу, було призначено Владислава Майєра, а її членами — Людвіка Ґьоттінґера і Фелікса Нарольського, запасним суддею — Александера Шуліславського. Обвинувачення представляв прокурор Алойзи Ґюртлер. Лава присяжних складалася із сімох поляків і п’ятьох євреїв, без жодного українця[223].

Процес С. Федака почався усього через тиждень після того, як українські підпільники УВО вбили письменника-ренегата Сидора Твердохліба, який вирішив кандидувати на виборах до польського сейму. Хоча статус окупованих Польщею галицьких земель восени 1922 р. все ще залишався неврегульова-ним, попри це польська влада вирішила провести тут вибори до парламенту. Українські політичні партії солідарно оголосили про бойкот виборчих перегонів. Польській владі винятково залежало на тому, аби продемонструвати, що серед галицьких українців є політики, які шукають діалогу з Варшавою. Таку роль погодився виконати третьорядний письменник С. Твердохліб, який на польські гроші створив Українську хліборобську партію і почав видавати газету “Наш край”. Партія існувала тільки на папері й не мала жодних місцевих структур. Українці презирливо називали членів партії “хлібоїдами”, бо ніхто з тих, що брався говорити від імені українських рільників, ніколи на землі не працював[224]. Польська влада цим не переймалася, гарантуючи, що всі кандидати, які візьмуть участь у виборчих перегонах від цієї “політичної сили”, отримають місця у сеймі. Українська Військова Організація, яка на той момент вже відбудувала свої структури, попередила С. Твердохліба, аби він припинив свою провокаційну діяльність. Оскільки він не послухався, його побили, повідомивши при цьому, що це останнє застереження. Аби стежити за зрадником, УВО ввело в його оточення свого агента Михайла Дзіковського. С. Твердохліб із поплічниками відчували такий кадровий голод, що призначили М. Дзіковського секретарем своєї партії, а заразом помічником-референтом і водночас тілоохо-ронцем керівника партійної структури. У Львові С. Твердохліба завжди супроводжував переодягнутий польський поліцейський, але під час виїздів на передвиборні зустрічі за межами міста запроданець соромився брати його зі собою. Під час таких виїздів М. Дзіковський мав організовувати зустрічі із виборцями і охороняти головного “хлібоїда”.

Увечері 15 жовтня 1922 р._? виступивши на передвиборному віче у Кам’янці-Струмиловій (тепер м. Кам’янка-Бузька Львівської області), С. Твердохліб із М. Дзіковським пішки вирушили на залізничну станцію Сапіжанка, звідки потягом мали намір дістатися Львова. М. Дзіковський намовив зрадника, аби йти на станцію полями, завів у відлюдне місце, де вже чекали в засідці бойовики УВО Іван Пасіка “Тонко” та Володимир Садовський “Лук”. Ці підпільники важко поранили С. Твердохліба із пістолетів, після чого М. Дзіковський вихопив свою зброю й зробив вигляд, що буцімто стріляє у нападників (насправді стріляв на вітер). Умираючого письменника привезли потягом до Львова, де він сконав[225]. Коли очільник “хлібоїдів” зрозумів, що його вже не врятують, просив поставити йому у Львові пам’ятник як першій жертві на шляху українсько-польського порозуміння. Польська влада, яка вклала багато зусиль і коштів у створення псевдоукраїнської партії, була розлючена вбивством своєї маріонеткової креатури. До кінця передвиборної кампанії українські підпільники вбили ще двох “хрунів”, які погодилися кандидувати від “хлібоїдів” — Василя Пігуляка та Івана Бахмащука[226].

Іншою обставиною, яка впливала на атмосферу довкола суду, був партизанський рейд бойовиків УВО на Тернопіллі, де від середини жовтня 1922 р. діяла група із дванадцяти осіб, якою командували Степан Мельничук і Петро Шеремета. Саме під час суду над С. Федаком цю групу розбили польські військові, а захоплених у полон С. Мельничука та П. Шеремету розстріляли у Чорткові. Трьох інших повстанців — Михайла Сеника, Андрія Паньківа та Сергія Івана — засудили до шестирічного, а Сидора Загороднього, Ярослава Панасюка, Івана Лукаша — п’ятирічного ув’язнення. У цей самий час Романа Луцейка та Василя Крупу, які розпочали збройну боротьбу проти окупантів на Равщині, захопили у полон і розстріляли у Львові на подвір’ї “Бриґідок”.

Акт обвинувачення проти “С. Федака і товаришів” зачитували протягом двох днів. Спочатку його текст польською мовою виголосив голова суду В. Майєр, а після нього “протоколянт Релінґер пиняво й ламаною українською мовою” прочитав документ ще раз, “у ході чого декотрі присяжні судді хропіли сном блаженних”[227]. Оскільки під час зачитування акту обвинувачення кудись відлучився один із присяжних, цілу процедуру довелося повторити наново.

Виступаючи у другий день процесу, С. Федак, зокрема, сказав: “Атентат я поповнив у тій цілі, щоб нап’ятнувати[228] уряд наших окупантів і довести, що український народ не годиться з існуючим станом. Я виконав замах на воєводу як головного репрезентанта чужої влади на нашій землі. Замах я виконав сам, ніхто мене до нього не намовляв, а навчив мене того тільки польський поет Міцкевич, який сказав: “Від ґвалту нехай ґвалтом оборона буде” (Gwałt niech gwałtem się odpiera). Мій учинок був лише криком розпуки і відгомоном на всякі злочини й насильства завдані поневоленому українському народові на його рідній землі, яку замінено на велику тюрму від Сяну до Збручу”[229]. Упродовж усього судового процесу С. Федак продовжував наполягати, що не мав наміру вбивати Ю. Пілсудського, якого шанує як символ визволення польського народу. Підпільник заявляв, що атентат був учинений за присутності очільника Польської держави тільки для того, аби добитися більшого медійно-го розголосу і звернути увагу на ситуацію українського народу на окупованих Польщею територіях: “Я думав, що Пілсудський зрозуміє мене, так само, як розумів своїх бойовиків, коли вони стріляли у російських губернаторів”[230].

С. Федак твердив, що намір учинити атентат у нього викристалізувався під впливом повідомлень про знущання польського війська з цивільних українців у ході польсько-української війни 1918–1919 рр., а також через незаконне, з його точки зору, утвердження на західноукраїнських землях польського окупаційного режиму. За словами молодого чоловіка, особливо гнітюче враження на нього справила скерована проти українців образлива риторика польської преси: “Польська преса поділилася на два табори. Одні часописи піднялися до ролі поліційних агентів, які хотіли перевішати українське населення, а другі заявляли, що українців взагалі нема й бути не повинно”[231].

У своїх свідченнях перед судом С. Федак розповідав, що від січня 1921 р. у нього почало наростати роздратування польським пануванням, найбільше — повідомленнями преси про арешти та переслідування тих українців, які не вчинили нічого каригідного супроти поляків, але були відомі своїм патріотизмом: о. Степана Юрика (священнику висунули абсурдні звинувачення, нібито він несе моральну відповідальність за розстріли польських в’язнів тюрми у Золочеві), Тимотея Старуха (не висуваючи жодних конкретних звинувачень, його тримали в одній камері з хворим на відкриту форму туберкульозу доти, доки він не заразився, тоді випустили) та ін. Окремо підсудний згадав і про розстріл поляками видатного українського композитора та диригента отця Остапа Нижанківського, який відбувся без суду та слідства. Останьою краплею, яка, переповнивши чашу терпіння, схилила С. Федака вчинити замах, стало запровадження в Галичині воєводств, що означало фактичну інкорпорацію цих земель до складу Польської держави. Підпільник твердив, що остаточне рішення про атентат він буцімто прийняв 23 вересня 1921 р., коли став свідком ліквідації польською владою українського студентського товариства “Академічна громада”: “Дня 23 вересня 1921 року я зайшов до товариства “Академічна громада”. То було в п’ятницю. Я здивувався. При вході мене легітимують. Я бачу знайомі обличчя польських агентів. “Що тут діється?” — питаю. Шукають за тайним українським університетом. І хто? Польська пань-ствова поліція! Поляки, які щойно вирвалися з царської неволі! […] Здобутки науки й штуки є такими цінностями, яких не важиться ніхто нарушити […] О, з якою дуже великою толеранцією поводився Український уряд за часів Центральної Ради у Києві, де полякам у Києві, які творили заледве 3 % тамошнього населення, не лише дозволив на відкриття університетських курсів, але їм фінансово помагав. А що тут діється у Східній Галичині? Здається, що ми перенеслися в пустиню Африки, де культура немає ніякого значення. Це якраз були речі, котрі долили останню краплю до мого вчинку”[232].

Безпосередньо про момент замаху С. Федак на процесі розповів так: “Вечером, коли я стояв під ратушею, я пробував дістатися в перші ряди, щоб поступити згідно з моїми намірами. Між годиною 8 і 9 зчинився рух. Авта почали туркотіти, тоді мене випхано в останні ряди. Я бачив, як достойники сідали в авта. Я завагався чи я можу поступити так. Чи це не буде божевільний вчинок, але в тій хвилині побачив усіх моїх товаришів, усі мої переживання, ціле теперішнє життя. Я вже не дивився, що я роблю. Я не бачив нічого, я бачив перед собою тільки того воєводу, якого я вважав за причину мого вчинку. І так наступив мій чин […] Воєвода Ґрабовський, який тут провадить цілу адміністрацію, є відвічальний за ті вчинки, які тут панують. Він є регентом окупаційної влади й проти такого я звертався”[233].

Воєвода К. Ґрабовський, який виступив на суді як потерпілий, зажадав за свої рани фінансового відшкодування у розмірі 10 мільйонів польських марок[234]. Чиновник намагався довести, що він завжди добре ставився до українців і не зробив нічого, що могло б викликати їхню ворожість… Зокрема, К. Ґрабовський оповів, що незадовго до замаху до нього на прийом приходив С. Федак-старший, який, як висловився воєвода, вийшов із його кабінету задоволеним. Воєвода наголошував, що прийняв С. Федака-старшого на його прохання пополудні, у незвичний для прийомів час, коли, він зазвичай не зустрічався із відвідувачами[235].

Свої покази про атентат воєвода збудував так, щоб поставити під сумнів версію про те, що замах був скерований саме проти нього. Оповідаючи про те, що свою посаду він отримав ще 1 вересня 1921 р., К. Ґрабовський казав, що протягом понад трьох тижнів він ходив Львовом без жодної охорони, приходив поїсти у людні місця, як наприклад ресторани в готелях “Жорж” та “Краківський”, і майже щоденно сам один гуляв алеями нижньої тераси Високого замку й кілька разів підіймався на Копець Люблінської унії. Таким чином, робив висновок воєвода, українське підпілля мало багато можливостей вчинити атентат у значно зручніших умовах, аніж це сталося на площі Ринок увечері 25 вересня 1921 р.

Щоб поставити під сумнів безсторонність К. Ґрабовського, українські адвокати викликали як свідка знаного політика Володимира Бачинського, який засвідчив, що воєвода якось публічно сказав, що: “Русинам треба відібрати все, щоб опісля було що давати”[236].

Українські адвокати зажадали викликати експертів-зброярів, які б мали пояснити ситуацію із безоболонковою кулею, яку К. Ґрабовський після замаху знайшов у рукаві свого пальта. Це було зроблено через чутки, що атентатник буцімто використав експансивні (розривні) кулі, які були заборонені Гаазькими конвенціями 1899 і 1907 рр. Як експертів суд викликав зброярів Антонія Мольнара і Маньковського, які заперечили, що у воєводу стріляли розривними кулями. Те саме підтвердив і лікар, який надавав К. Ґрабовському першу допомогу після поранення[237].

Суд не викликав особливого публічного зацікавлення. Українські політики пробували запросити до Львова чеських, австрійських та німецьких журналістів, але ті не приїхали. Польський журналіст “Ґазети Львовської”, який стежив за процесом, писав: “У судовій залі публіки небагато. Жодного відчуття гор-рору [..] Серед присутніх кільканадцять гарно вбраних пань молодого і старшого віку. Це родина підсудних. Підсудні мають звичайні, деякі — симпатичні обличчя, всі молоді. Поряд — адвокати, які в постійному контакті із підсудними. Може скластися враження, що справжні винуватці сидять на місцях захисників. Це старше покоління “політиків” підштовхує молодь до актів терору”[238].

Уваги до процесу не підігріла навіть зроблена 7 листопада 1922 р. прокурором заява про те, що польська прикордонна сторожа ще у квітні 1922 р. затримала в польському Цєшині токаря Францішка Даубнера, який намагався перенести через кордон із Чехо Словаччиною написаний невидимими чорнилами лист, у якому невідомого адресата просили допомогти звільнити С. Федака та його товаришів. Ця допомога мала б полягати у поставці чотирнадцяти револьверів та грошей, на які можна було б купити п’ять комплектів польської поліційної форми і винайняти помешкання навпроти тюрми, де утримували підсудних[239]. Крім цього, в листі також містилося прохання передати “для загальних цілей” п’ять банок із бактеріями-збудниками сапу, кілограм хлороформу та п’ять літрів “порошку твердого як діамант” (такий порошок українські підпільники нібито мали намір підсипати у букси залізничних вагонів і рухомі частини паровозів та інших машин), а також “найкращої та найбільш ефективної отрути”. Ф. Даубнер твердив, що перенести листа через кордон його попросив українець Петро Балей, студент Кардового університету у Празі[240].

Підсудні П. Яремійчук та В. Л. Голубович у суді відмовилися від своїх показів, які, як вони казали, мусили дати під тиском. О. Горобійовський твердив, що взяти на себе частину вини його намовив польський поліцейський, який казав, що у такий спосіб він може допомогли С. Федакові, якому загрожує смертна кара. За словами молодого чоловіка, правоохоронець нібито казав, що “тепер у студентському середовищі панує така течія, що всі українські студенти добровільно зголошуються до поліції й беруть частину вини на себе, так, аби тільки врятувати від смерті коханого Стефка”[241].

Під час процесу блискуче працювали українські адвокати. Ще перед початком суду захищати С. Федака зголосилося вісімдесят українських адвокатів, тридцять три з яких прибули на відкриття процесу. Підсудні та їхні родичі могли вибрати тих, яких уважали найбільш кваліфікованими. С. Федак-старший вибрав захищати свого сина Мар’яна Глушкевича та Володимира Загайкевича, Ф. Й. Штика боронив Степан Шухевич, Д. Паліїва та Б. Гнатевича — Володимир Старосольський, О. Коберського — Макс Левицький, Є. Зиблікевича — Євген Давидяк, В. Кучабського — Пилип Євин, М. Матчака — Лев Ганкевич, П. Яремійчука — Ярослав Олесницький і Леон Кульчицький, В. Л. Голубовича — Мирослав Янкевич, І. Білецького — Михайло Волошин, О. Горобійовського — Іван Бандель. Щоправда, незадовго до початку процесу адвоката В. Загайкевича арештували, і він не зміг захищати свого клієнта.

Ще перед процесом, на етапі ознайомлення із матеріалами слідства, українським адвокатам вдалося викрасти з матеріалів справи та знищити важливий документ, який свідчив проти підсудних. До ознайомлення із матеріалами справи влада допустили трьох осіб: адвокатів С. Шухевича і Є. Давидяка, а також суддю-пенсіонера Михайла Присташа. С. Шухевич згадував про цю роботу так: “День-у-день через ціле передполудне, доки тільки тривало у суді урядування, ми без перерви сиділи у суді і писали, писали, писали. Ті відписи йшли до Правної оборони, де заангажовані писарі на машинках переписували стільки примірників, щоб кожний обвинувачений і кожний оборонець дістав свій примірник. Там командував Аркадій Малецький, який дістав увесь матеріал, діставав один примірник відписів протоколів і мав опісля написати історію Федаківського процесу. Але він і історії не написав, і весь зібраний матеріал затратив”[242].

Знайомлячись із матеріалами слідства, С. Шухевич звернув увагу на один важливий документ українською мовою, який прогледіли слідчі, не надавши йому належної уваги: “Переглядаючи долучені до акту справи документи, потрапив я на маленький відривний нотатник Михайла Матчака, в якім він зробив записки звичаєм усіх українсько-галицьких революціонерів. Ця нотатка була сім на дванадцять сантиметрів. У ній на одній сторінці дрібним письмом, хемічним олівцем зроблено записку із голосування над тим, чи належить виконати атентат, і над тим, хто має бути атентатчиком. Тієї нотатки ні комісар поліції Кайдан, ані ніхто в прокуратурі, ні слідчий суддя не зауважили, бо вони всі разом потрактували сконфісковані матеріали дуже недбало і, мабуть, взагалі їх не переглядали. Я звернув на цю нотатку увагу тільки одинокого Михайла Присташа. Навіть Давидякові її не показував. Коли слідуючого дня взявся я до переглядання матеріалів, нотатки між ними вже не було, а на мій запит, сказав Присташ: “Ото! Пішла там, куди треба!”, при тім засміявся і махнув рукою, наче б вказуючи, якою дорогою нотатка пішла. Про цю нотатку ніхто більше, крім нас двох, не знав”[243]. Згодом просто в залі суду зі столу голови судової колегії зник речовий доказ — зброя, якою було вчинено замах.

М. Глушкевич, ставлячи запитання підсудним, виводив їх на розмірковування про характер польської влади у Галичині. За розголошення фактів, які були неприємні польській стороні, суд двічі карав М. Глушкевича штрафами — на 40 і 20 тисяч польських марок[244].

Я. Олесницький поставив під сумнів правомочність того, що підсудних звинуватили у державній зраді, оскільки, відповідно до підписаного 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменского мирного договору, Галичина все ще перебувала у розпорядженні Антанти, а отже, Польща не володіла суверенними правами на цю землю. Адвокат зажадав, аби суд витребував від міністерства закордонних справ Польщі копії документів, у яких згадувалося про тимчасовий статус польського управління Галичиною. Як свідків український адвокат вимагав викликати польського міністра закордонних справ Ґабріеля Нарутовича і професора Львівського університету Шимона Ашкеназі, який був присутнім на Версальській мирній конференції як експерт[245]. Крім цього, адвокат наполягав, що “зрадою” слід уважати лише вчинок громадянина проти своєї держави, а підсудні не визнають себе польськими громадянами, і замах відбувся не на польській території, а на землях, які є тільки тимчасово окуповані Річчю Посполитою. Таким чином, робив висновок Я. Олесницький, учинок С. Федака слід розцінювати як законний акт національної самооборони[246]. Наприкінці процесу М. Глушкевич виступив із клопотанням, аби суд запросив як свідка Ю. Пілсудського, котрий мав би підтвердити, що замах був скерований проти нього і що він уник смерті тільки через те, що після першого пострілу схилив голову[247].

Під час судових слухань адвокати повністю спростували запропоновану поліцією версію про те, що вбивство Ю. Пілсудського мало стати сигналом до антипольського повстання. Поліція навіть не намагалася з’ясувати, де в момент замаху перебував кожен із підозрюваних, хоча, за логікою слідства, це мало важливе значення, бо кожен із підпільників мусив би виконувати якісь функції у планованому збройному виступі[248]. Незважаючи на це, фантастичні оповіді Ф. Й. Штика про те, що вбивство очільника Польської держави мало стати сигналом до загального повстання українців проти поляків у Галичині, прийняли на віру сучасні польські історики Роман Висоцький та Ґжеґож Мотика[249].

Процес тривав до вечора суботи 18 листопада 1922 р. Прокурор, який у попередні дні постійно вносив протести через те, що адвокати та підсудні роблять надто широкі екскурси в історію українсько-польських відносин, свою завершальну промову присвятив обвинуваченню не стільки підсудних, скільки “дрібного відламу українського народу, таємної організації, якими керують закордонні впливи”. На думку прокурора ті, хто виступав проти Польської держави, жодною мірою не висловлювали волі українського народу, бо “руський народ у Східній Малопольщі є спокійним і задоволеним”[250]. Заперечивши, що замах було вчинено через “справжні чи вигадані кривди руського народу”, прокурор зробив обширний екскурс у “кривди польського народу”, яких той зазнав під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. До таких кривд, завданих полякам, А. Ґюртлер відніс: “розстріли неповнолітніх хлопців, випалювання очей полоненим, убивства поранених у шпиталях” та ін.[251] Підвівши загальний баланс взаємних кривд, державний обвинувачувач зробив передбачуваний висновок: “Відносно цих кривавих історій кривди, яких зазнали українці з боку поляків, мізерніють настільки, що стають майже невидимими. Тож не обурення через закриття українських товариств, не пошуки таємного університету вклали Федакові у руку револьвер, а жаль через розвіяні політичні надії, ненависть та помста”[252].

Промовляючи в останній день процесу, один із українських адвокатів звернувся до лави присяжних із закликом, аби вони прийняли рішення, яке стане “мостом між українським і польськими народами”. Прокурор А. Ґюртлер не втримався, аби не прокоменувати цей заклик так, що “про налагодження мостів із українцями він чує вже чотири роки, жоден міст за цей час не з‘явився, але кілька старих злетіли у повітря”. І справді, лише протягом січня-листо-пада 1922 р. українці підірвали щонайменше чотири мости: поблизу Долини (24 квітня), у районі Болехова (25 квітня), у Яворові (1 вересня), у Перемишлі (7 листопада)[253]. Крім цього, було пошкоджено кілька інших мостів (у Стрию, Станіславові, Великих Бірках, поблизу Сокаля та ін.), влаштовано диверсії, внаслідок яких зійшли з рейок два потяги (поблизу станції Дунаїв 1 вересня і коло Гермаківки — 21 вересня).

Свою промову голова В. Мейєр завершив за чверть до полудня 18 листопада 1922 р., після чого передав матеріали справи присяжним. Лава присяжних складалася винятково із поляків та євреїв: пекаря Яна Болуцького, адвоката Макса Зальцберґа, власника нерухомості Філіпа Фольпеля, майстра-оббивни-ка Маєра Фріша, власника кав’ярні Філіпа Коха, радника міської обрахункової палати Владислава Перського, працівника банку Людвіка Брауна, купця Артура Бартоша, адвоката Давида Гуллеса, купця Адольфа Чоппа, технічного контролера Ришарда Вєдервальда, власника нерухомості Марціна Дудзінського. Запасними присяжними було визначено інженера Кароля Махальського та адвоката Юзефа Боровеця[254].

Присяжні мали відповісти на запитання: чи винен Степан Ярослав Федак у спробі вбивства Начальника держави Юзефа Пілсудського і воєводи Казимежа Ґрабовського, що є водночас актом державної зради? Чи Франц Йосиф Штик, Дмитро Паліїв, Остап Коберський, Василь Кучабський, Михайло Матчак є співучасниками злочину спроби скритовбивства, себто державної зради? Чи Богдан Гнатевич, Петро Яремійчук, Віктор Леонард Голубович, Микола Тофан, Остап Горобійовський, Іван Білецький, Євген Зиблікевич є винними у державній зраді?

Присяжні радилися чотири години. Нарада була дуже напруженою і навіть супроводжувалася сваркою з криком і взаємним жбурлянням стільцями. Конфілкт спричинили ті члени лави присяжних, які належали до Народно-національного союзу {Związek Ludowo-Narodowy) — політичної партії націоналістичного та ксенофобського спрямування, яка виникла на основі довоєнного табору прихильників Романа Дмовського, або, як їх ще називали, ендеків. Політичний табір ендеції ставився до Ю. Пілсудського із неприхованою ворожістю, тому присяжні, які поділяли ідеї Р. Дмовського, хотіли використати вирок українцям як привід до політичної маніфестації. Коли ендеки зрозуміли, що більшість лави не хоче підтримати їхніх пропозицій, то спробували зірвати винесення вердикту. Один із присяжних-ендеків намагався втекти із нарадчої кімнати, що зробило б винесення вердикту неможливим. Однак двері були зачинені на ключ. Присутні на процесі українські адвокати згодом згадували, що найбільшим збурювачем спокою серед присяжних був інженер К. Махальський, що мешкав у кам’яниці “Земельного іпотечного банку” (тепер вул. Словацького, 14).

На перше запитання: “Чи обвинувачений Стефан Ярослав (подвійне ім’я) Федак є винним у тому, що 25 вересня 1921 р. у Львові під час урочистостей відкриття Східних торгів і викликаного урочистостями патріотичного настрою з наміром позбавити життя Начальника Держави Юзефа Пілсудського і воєводу Казимежа Ґрабовського із укриття іззаду, себто злочинним способом підступно із трьох кроків зблизька стріляв з револьвера у Начальника Держави і воєводу Ґрабовського, причому завдав останньому важких тілесних ушкоджень”, одинадцять присяжних відповіли “так”, і лише один — “ні”. Серед тих, хто проголосував за визнання С. Федака винним у замаху на вбивство, семеро висловилися за те, аби відредагувати текст вердикту, усунувши із нього слова “і викликаного урочистостями патріотичного настрою”, а також “із укриття іззаду, себто злочинним способом”. Найголовнішим було те, що лава присяжних визнала підсудного винним лише у спробі вбивства воєводи К. Ґрабовського, відкинувши закид замаху на життя Ю. Пілсудського. Іншим приципово важливим моментом було те, що більшість присяжних проголосувала проти того, аби визнати вчинок С. Федака державною зрадою, трактуючи його натомість лише як спробу збурення публічного спокою… У такому самому злочині винними визнали Д. Паліїва, М. Матчака, Є. Зиблікевича, П. Яремійчука та Ф. Й. Штика. Решту сімох підсудних виправдали.

Отримавши вердикт лави присяжних, десять хвилин на п’яту по обіді, судді пішли до нарадчої кімнати. Остаточний вирок було виголошено двадцять хвилин на сьому вечора 18 листопада 1922 р. Безпосереднього виконавця замаху покарали порівняно м’яко: С. Федак одержав усього 6 років тюрми. Четверо інших підпільників, яких визнали його співучасниками — Д. Паліїва, М. Матчака, Є. Зиблікевича та П. Яремійчука засудили до 2,5 років ув’язнення кожного, а ще один — Ф. Й. Штик — отримав півтора року тюрми. Усім зарахували термін перебування у слідчій в’язниці, який становив близько чотирнадцяти місяців. Кошти процесу рівними частинами покладено на всіх підсудних. Головуючий суддя В. Майєр прочитав вирок спочатку польською, а потім українською мовами.

Усіх засуджених у справі замаху на Ю. Пілсудського, крім С. Федака, вже через два місяці, у січні 1923 р., випустили на волю під заставу. Під варту вони вже не повернулися, оскільки 6 липня 1923 р. з нагоди міжнародного визнання державних кордонів Польщі було оголошено чергову амністію[255].

Після винесення вироку С. Федака протягом року тримали у львівській в’язниці “Бриґідки”, а 17 листопада 1923 р. перевели у тюрму міста Равіч, неподалік кордону із Німеччиною. Згодом С. Федак розповідав В. Марганцеві, що “коли […] по засуді 18.ХІ.1922 на шість років тюрми [він] прибув до в’язниці в Равічі, польський тюремний священник, ендек (народні демократи були заклятими противниками Пілсудського), привітав [його]… словами: “Чого ж ти, чоловіче, не застрелив того лотра?! Була б тобі ціла Польща вдячною!”[256].

С. Федак вийшов на волю 12 серпня 1924 р. за амністією. Щоправда, звільняючи підпільника з тюрми, польська влада поставила йому умову негайного виїзду за кордон й перебування там до часу, коли мав би скінчитися його термін ув’язнення, себто принаймні до вересня 1927 р.[257] Протягом наступних років С. Федак мешкав у Берліні та Парижі, причому брав там участь у діяльності осередків українських націоналістів. У листі, який 2 березня 1931 р. провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Євген Коновалець написав до референта зовнішньої політики ОУН Дмитра Андрієвського, про С. Федака згадується як про ад’ютанта генерал-хорунжого Миколи Капустянського та його помічника в організації “військово-вишкільної акції”[258]. У вересні 1931 р. С. Федак приїжджав до Женеви, де в той час жили Є. Коновалець та його дружина Ольга, сестра Степана[259].

Одержавши від польського уряду дозвіл повернутися до Галичини, у 1930-ті рр. С. Федак працював у молочарській кооперації: центральному офісі “Маслосоюзу” у Львові, потім був директором молочарень у Журавному (тепер адміністративний центр територіальної громади Стрийського району Львівської області). У березні, серпні та жовтні 1937 р., липні, серпні і жовтні 1938 р. його арештовувала польська поліція під закидом протидержавної діяльності. Після вступу до Львова восени 1939 р. Червоної армії С. Федака арештувало НКВД (точна дата арешту невідома, але сталося це, ймовірно, у середині або наприкінці 1940 р.). Колишнього бойовика УВО вивезли зі Львова спочатку до Києва, а потім до Москви. У січні 1941 р. С. Федак дав згоду на співпрацю із радянською спецслужбою, після чого повернувся до Львова. У розмові зі своєю племінницею Ольгою Кузьмович, що відбулася на римо-католицький Святвечір у грудні 1944 р., С. Федак оповів про те, як його вербували у Москві, зазначивши, що, звісно ж, не мав наміру виконувати визначених йому енкаведистами завдань[260]. Для того аби створити правдоподібне пояснення, чому арештованого С. Федака урешті-решти випустили з-під варти, більшовики поширили поголоску, що за його звільнення клопотався академік Кирило Студинський[261].

Енкаведисти вимагали від С. Федака, щоб він нелегально перейшов кордон із Німеччиною, дістався до Кракова і зголосився там до керівництва ОУН. Разом зі колишнім атентатником до столиці Генерал-губернаторства мав вирушити працівник 1-го управління НКВД УРСР. Як можна судити із подальших подій, С. Федак не поспішав реалізовувати розробленого у Москві плану. Складаючи 26 грудня 1941 р. довідку про роботу С. Федака під контролем спецслужби, заступник начальника 2-го відділу 1-го управління НКВД УРСР лейтенант державної безпеки Олександр Задоя, відзначав, що галичанин не прикладав належних зусиль до виконання поставлених йому завдань, а крім того приховав деякі факти своєї біографії, зокрема — навчання у Берліні в розвідувальній школі[262]. Наприкінці червня 1941 р. початок німецько-радянської війни та швидка утеча більшовиків зі Львова, звільнили С. Федака від обтяжливої співпраці із НКВД.

Улітку 1941 р. колишній атентатник вступив на службу до німців як перекладач, працював у Житомирі та Києві, підтримуючи водночас контакти із членами ОУН, що були прихильниками Андрія Мельника. Протягом 1943–1945 рр. С. Федак служив у німецькому війську, а за іншою версією — поручником у дивізії “Галичина”. С. Федак пропав безвісти в Німеччині наприкінці Другої світової війни. О. Кузьмович згадувала: “Вістки кажуть, що видали його полякам на Шлеську українські земляки, і після військового суду його розстріляли”[263]. За іншою версією, С. Федак загинув у Берліні навесні 1945 р.[264].

Іван Кудря. Фото 1930-х рр.

Улітку 2017 р. науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак зробив резонансну заяву про те, що віднайшов у Галузевому архіві Служби безпеки України документи, які свідчать про те, що С. Федак співпрацював із НКВД під оперативним псевдонімом “Богун” навіть під час Другої світової війни, перебуваючи на службі у німців. Хоча і про вербування С. Федака більшовиками і про його співпрацю із нацистами під час Другої світової війни було відомо вже раніше[265], заява викликала медійний резонанс. Сталося це головно завдяки тому, що, відповідно до оприлюднених свідчень, С. Федак як перекладач прибув до Києва разом зі спеціальною групою Зондеркоманда 4а, яка займалася на окупованих територіях нищенням більшовицького активу та євреїв. Згадка про здогадне перебування С. Федака неподалік місця розстрілів у Бабиному Яру навіть потрапила до Базового історичного наративу Меморіального центру Голокосту “Бабин Ян”[266]. Слід відзначити, що історія про співпрацю “подвійного агента” із більшовиками була сильно перебільшена. Судячи із архівних документів, С. Федак випадково зустрівся 22 вересня 1941 р. у Києві із начальником 2-го відділу 1-го управління НКВД УРСР лейтенантом державної безпеки Іваном Кудрею, який свого часу його допитував, а після втечі більшовиків залишився у німецькому тилу для агентурної роботи під іменем Іван Кондратюк. При зустрічі С. Федак спочатку налякав енкаве-диста, заявивши, що викаже його німцям, але згодом погодився співпрацювати й навіть пообіцяв переказувати розвідувальну інформацію[267]. Судячи з того, що єдиною отриманою від “Богуна” інформацією стало повідомлення про те, що німці розстріляли у Вінниці 18 тисяч євреїв, особливими таємницями С. Федак енкаведиста не балував. Крім цього, за словами І. Кудрі, С. Федак розповідав йому, що нібито у міру своїх можливостей нищить доноси на комуністів та колишніх активістів комуністичного режиму, які надходять до гестапо від киян[268]. Співпраця енкаведиста із “Богуном” не клеїлася, колишній атентатник постійно уникав зустрічей. Остаточно контакти із І. Кудрею урвалися вже за місяць, у жовтні 1941 р., коли С. Федак виїхав до Харкова[269]. У липні наступного року І. Кудрю схопили нацисти, й він загинув.

Учинений С. Федаком 25 вересня 1921 р. у Львові атентат не досягнув своєї головної мети. Міжнародне співтовариство відреагувало на замах у Львові млявою і нечіткою заявою, яка не вносила жодної визначеності в ситуацію статусу Галичини. Загальні збори Ліги Націй 27 вересня 1921 р. зобов’язали Раду Ліги Націй “звернути увагу Найвищої Ради на необхідність врегулювання в найближчому часі статусу Східної Галичини”.

Історія часто робить цікаві зигзаги. Під час відпочинку у вересні 1933 р. Ю. Пілсудського у Заліщикйх один із бойовиків ОУН випадково опинився в ситуації, коли міг виконати на нього атентат[270]. Про цей випадок Б. Підгайний так оповідав адвокатові С. Шухевичу: “Коли Пілсудський був на купелях в Заліщиках, тоді проходив коло нашого дуже доброго бойовика, так близько, що сливе отерся об нього, але той не виконав атентату, бо не було такого прика-зу”[271]. Оповівши адвокатові цю історію, Б. Підгайний перепитав С. Шухевича, що він думає про замах на Ю. Пілсудського. С. Шухевич відповів, що вбивство Ю. Пілсудського стало б великим нещастям для всіх українців, що мешкали у Польщі, бо стихійна відплата за його смерть не залишила би “каменя на камені від українського життя”[272].

Немає сумніву, що вбивство українськими підпільниками Ю. Пілсудського у вересні 1921 р. стало б для галицьких українців ще більшим нещастям. Навіть якщо не брати до уваги помсти, яку могли вчинити поляки, смерть Начальника держави неминуче посилила б позиції його головного противника — Романа Дмовського. Позбавлений лідера політичний табір, який згодом отримав назву санаційного, швидше за все програв би боротьбу за владу ендекам. Польська держава неминуче почала б дрейф управо. Без Ю. Пілсудського міжвоєнна Польша стала б непорівняно гіршою.

Майже рівно через три роки після замаху С. Федака на Ю. Пілсудського у Львові відбувся наступний резонансний атентат. Під час візиту до міста президента Польщі Станіслава Войцеховського 5 вересня 1924 р. бойовик УВО кинув бомбу у президентську карету. Вибуховий пристрій не спрацював належним чином, ніхто не постраждав, тому польська влада вирішила представити цю подію як хуліганський вибрик. Перші газетні публікації згадували про те, що сталося у Львові на розі вулиці Коперника і Марійської площі, як про дрібний, не вартий уваги епізод. Але слідство, а згодом і судовий процес над імовірним винуватцем цієї історії викликали неочікуваний медійний резонанс.

Візит С. Войцеховського до Львова мав учергове підтвердити “загальнонародну підтримку” польської влади львівським поспільством. Львівська міська рада закликала львів’ян продемонструвати, що приїзд президента Речі Посполитої для міста є справжнім святом. Мешканцям центральної частини Львова рекомендували прикрасити балкони, вікна й стіни своїх будинків квітами, прапорами та килимами (вивішування килимів на привітання почесних гостей було давньою традицією, яка існувала в місті ще у часи Ренесансу). Усі державні установи у день приїзду президента скоротили робочий день, так, аби бюджетники могли вийти на вулиці зустрічати С. Войцеховського.

Зі зрозумілих причин українці поставилися до планованого візиту зовсім по-іншому. На знак протесту проти чергової демонстрації польськості Львова українське підпілля вирішило вчинити атентат на президента Речі Посполитої під час його перебування у місті. Таке рішення прийняв Крайовий командант УВО Ярослав Індишевський (1895–1937), швидше за все із санкції Євгена Коновальця. Варто наголосити, що лише влітку 1924 р. Є. Коновалець повернувся до керівництва УВО після піврічної перерви, викликаної гострим конфліктом із очільником еміграційного уряду ЗУНР Євгеном Петрушевичем.

Станіслав Войцеховський. Фото 1925 р.

У грудні 1923 р. Є. Коновалець залишив пост Головного команданта УВО, передавши керівництво організацією військовому міністерству уряду ЗУНР[273]. Конфлікт між Є. Коновальцем і Є. Петрушевичем розгортався вже від 1921 р., головно через питання вибору союзника та пріоритетності стратегічних цілей національно-визвольної боротьби. Колишній диктатор ЗУНР уважав, що, спираючись на співпрацю із більшовиками, слід встановити українську владу у Галичині й лише тоді перейти до вирішення соборницьких завдань. Натомість Є. Коновалець був прихильником того, щоб тимчасово з тактичною метою визнати право Польщі на західноукраїнські землі, добитися від Варшави амністії для українських підпільників, і, уклавши союз із поляками, вести із Галичини боротьбу проти радянської окупації України[274]. У червні 1924 р. Є. Коновалець повернувся на пост очільника УВО. На той момент він змінив свою думку про можливу співпрацю із Польщею проти СРСР, тому, швидше за все, резонансний атентат мав стати своєрідним сигналом, що демонстрував збереження антипольського курсу підпільної організації.

Активну роль у підготовці замаху відіграв заступник Крайового командан-та УВО Юліан Головінський (1894–1930). Опрацюванням технічних деталей атентату займався бойовий референт УВО Омелян Сеник (1891–1941). Ідея полягала в тому, щоб кинути вибуховий пристрій у транспортний засіб, яким президент Польщі буде проїжджати однією із центральних вулиць Львова. Замах повинні були виконати двоє підпільників, кожен із яких мав би бомбу. Історичний досвід показував, що однієї пекельної машинки може виявитися недостатньо для виконання успішного бомбового атентату. До прикладу, лише завдяки участі в операції цілої групи “бомбістів”, у березні 1881 р. народовольцям вдалося вбити російського царя Олександра II Романова. Перша бомба, яку тоді кинув Микола Рисаков, поранила коней та пошкодила царську карету, але сам самодержець залишився живим. Після того як цар вийшов із карети, другий вибуховий пристрій йому під ноги кинув Ігнатій Гриневецький.

Щоправда, у випадку замаху на С. Войцеховського метальники бомб були розставлені на достатньо великій відстані один від одного. Перший мав виконати своє завдання на ділянці вулиці Коперника, що містилася між перехрестями із вулицями Словацького та Легіонів (тепер непарний бік просп. Свободи), другий — на площі Міцкевича. Бойовики на власний розсуд могли вибирати місце, з якого було б найзручніше кинути вибухівку в президентську карету. У кінцевому підсумку замах відбувся на розі вулиць Коперника та Легіонів. Як згадував згодом виконавець атентату, він хотів, щоб свідками його вчинку стало якомога більше людей[275].

Теодор (Федір) Яцура. Фото 1920-х рр.

Дві бомби для замаху виготовив Теодор (Федір) Яцура (1897–1975) на псевдо “Крук”, який тоді був головним піротехніком УВО та керівником підпільної хімічної лабораторії у Львові. Механік за фахом Т. Яцура восени 1921 р. розпочав навчання у Львівській Політехніці. Щоправда, вчився він на інженера, тому піротехніку мусив опановувати самотужки. Зиновій Книш, який наприкінці 1920-х рр. належав до бойової референтури УВО, згадував про Т. Яцуру:

“Він мав примітивну лябораторію і фотографічну робітню так законспіровану, що ніхто, навіть Крайовий командант і я, як бойовий референт, не знали де вона. Тільки завжди була одна зв’язкова дівчина, що через неї можна було сконтактуватися з ним у наглих випадках, і він сам завжди добирав собі таких дівчат. Сам він мешкав теж невідомо де, часто десь у підльвівських околицях і приїздив ровером. Уже на еміграції розказував він мені, як улаштувався. Винаймив собі у Львові так звані сутерени, себто мешкання у напівпивниці і напів над рівнем вулиці. І де? У третій чи четвертій кам’яниці від поліційних арештів на вулиці Яховича [тепер вуд. Академіка Кучера, 5]! Там він ніби направляв примуси, різні дрібні речі тощо. В тій кам’яниці жили самі поляки, здається навіть сторож був поляк і жив в добрих взаєминах з інженером Яцурою. Робив він їм різні послуги й направки, як сусідам. І це так втрималося два роки, аж доки він сам того не зліквідував і пішов на працю здається до якогось пасічного товариства”[276].

З огляду на те, що замах мав відбутися в людному місці, Т. Яцура зробив бомбу обмеженої потужності, таку, що могла завдати шкоди головній мішені замаху, але заразом не покалічити людей навколо неї. Конструкцію бомби головний піротехнік УВО описував так: “Бомба складалася із двох вальців[277] — внутрішнього і зовнішнього. Зовнішній виповнений мелінітом, внутрішний — мішанкою каліхльорку[278] і цукру. Посередині внутрішньої стінки зовнішнього вальця зроблено вгнуте заглиблення і туди вложено півколом п’ять капслів. У внутрішній валець впроваджено рурку з тоненького і дуже крихкого скла, виповнену сірковою[279] кислотою. Ця рурка обидвома своїми кінцями спочивала на дерев’яному ложищі, а сама видута була так, що мала дві баньки. Поміж баньками оточено рурку олов’яним тягарцем.

Скляна трубка для хімічного детонатора бомби. Фото 1920-х рр.

Отвір внутрішнього вальця заліплений лектурою[280], а ціла бомба обмотана кільканадцяти метрами паперової ленти. У моменті, коли бомба впаде, від потрясення в зударі її з землею чи іншим твердим предметом олов’яний тягарець переломлює крихітну рурку, з неї витікає кислота і запалює мішанку каліхльорку з цукром. Від цього вибухають капелі, а від капслів — решта вибухового матеріалу”[281].

Роль корпусу для бомби відігравала циліндрична картонна коробка висотою 10 і діаметром 8 сантиметрів. У неї була втрамбована сипка вибухова речовина мелініт. Суміш хлориду калію (“каліхльорку”) із цукром виконувала роль сповільнювача детонації, що мав усунути небезпеку вибуху бомби в руках атентатника чи під час польоту. У коробці поміщалося рівно пів кубічного дециметра вибухової речовини. Вибухова сила мелініту є трохи меншою, ніж у тротилу, тож зона гарантованого смертельного ураження сконструйованого Т. Яцурою вибухового пристрою становила коло радіусом лише трохи більше двох метрів. Загальний радіус дії вибухового пристрою, який мали кинути в карету польського президента, дорівнював близько п’яти метрам, причому ті, хто перебували на такій відстані від місця вибуху, отримали б контузію, але лишилися живими. За бажання неважко було зробити набагато потужнішу пекельну машинку, начинити її цвяхами чи шротом, але українські підпільники намагалися уникнути непотрібних жертв, так, щоб вибух не міг зашкодити людям, які стояли б обабіч вулиці, де відбудеться замах.

У судовому акті звинувачення у справі замаху на С. Войцеховського конструкція бомби була описана інакше. Відповідно до цього опису, бомба мала форму циліндра висотою 10 і діаметром 4 сантиметри й була заповнена трьома видами вибухової речовини: цинамоном, екразитом і вибуховим желатином[282]. Усередині було чотири капсулі із гримучою ртуттю, а крім того — пороховий бікфордів (вогнепровідний) шнур, кінець якого був виведений назовні через одне із денець картонного корпусу бомби. Загальну вагу вибухового пристрою поліційні піротехніки оцінили у близько 500 грам, враховуючи 48-грамовий олов’яний тягарець усередині. Загальну зону ураження цієї бомби у випадку її вибуху експерти визначили у коло діаметром 8-10 метрів[283].

Складений поліційними експертами опис бомби суттєво відрізняється від того, що про неї згадував Т. Яцура. Однак певні деталі дають підставу вважати, що йдеться про один і той самий вибуховий пристрій. Насамперед це згадка про олов’яний тягарець усередині конструкції, який відігравав важливу роль у хімічному детонаторі, що його описав “Крук”, і був абсолютно непотрібним у бомбі із вогнепровідним запалом, про яку йшлося в поліційній експертизі.

Місце атентату також було обрано із розрахунку на мінімалізацію випадкових жертв. Відповідно до первинного задуму, бомбу мали використати на перехресті вулиць Коперника і Словацького, де перехожі на тротуарах опинилися б у відносно безпечній зоні. За збігом обставин у тому місці, де бойовик УВО кинув бомбу, ширина вулиці Коперника складає тринадцять метрів, тож навіть якби вона вибухнула, жертви були б мінімальними.

Друга бомба, яку мали кинути в С. Войцеховського навпроти пам’ятника А. Міцкевичу, також була без вражаючих елементів, але в ній використано екразит — потужнішу вибухову речовину. На жаль, інші технічні характеристики другої бомби нам невідомі, тому розрахувати радіус її дії неможливо. Можна припустити, що конструкція другої бомби була такою самою, як і першого вибухового пристрою.

Для виконання замаху керівництво УВО обрало двох молодих бойовиків: Теофіла Ольшанського (1905–1987) та Миколу Ясінського (1900–1945). Обидва атентатники не були знайомі між собою, а Т. Ольшанський згодом згадував, що навіть не знав, що у випадку його невдачі завдання має виконати інший підпільник. Обоє походили з-поза меж Львова: перший був із Перемишля (тепер місто Підкарпатського воєводства Польщі), другий — зі Станіславова (тепер м. Івано-Франківськ). Вибір виконавців замаху серед нельвів’ян був зу-мисним — підпілля рахувалося із тим, що перед прибуттям С. Войцеховського до Львова у місті можуть відбутися превентивні затримання місцевих українців, відомих своїми націоналістичними настроями. Серед таких тимчасово затриманих без висунення звинувачень осіб могли опинитися вибрані для атентату підпільники. Тому керівники УВО вирішили не ризикувати[284].

Кандидатуру Т. Ольшанського рекомендував до виконання важливого завдання Євген Зиблікевич, який був окружним командантом УВО Перемищини. Виконавець атентату на С. Войцеховського народився 17 березня 1905 р. у м. Хирів на Львівщині в родині греко-католицького священника, відомого громадського діяча, організатора мережі товариств “Просвіта” та українських кредитних кооперативів. У родині Ольшанських було троє синів та чотири доньки. Т. Ольшанський навчався у Перемиській гімназії.

Теофіл Ольшанський. Фото 1926р.

Через слабкі знання української мови та української літератури на останньому році навчання йому призначили повторні іспити з цих предметів. Ці іспити він склав на задовільні оцінки, після чого був допущений до складання матури[285], але зробити цього не встиг. У свідченнях, які Т. Ольшанський дав у німецькій поліції наприкінці 1925 р., містилося твердження, що восени 1918 р. він як доброволець вступив до Галицької армії, в якій спочатку служив як санітар, а потім — у кулеметному підрозділі. Підпільник твердив, що брав участь у боях проти поляків під Хировом, а потім, після відступу за Збруч, — у боях проти більшовиків на Наддніпрянщині. Ці твердження викликають певні сумніви, оскільки Т. Ольшанський мав би почати свою військову службу у віці тринадцяти з половиною років. Оповідь про військовий досвід часів українсько-польської війни 1918–1919 рр. швидше за все була пропагандою, оскільки, заявляючи про себе такі речі, як можемо припустити із санкції керівництва УВО, молодий підпільник привертав увагу світової громадськості до тяглості української національно-визвольної боротьби проти Польщі.

Є інформація, що Т. Ольшанський разом з двома своїми братами та батьком справді перебував у Галицькій армії, проте не служив у бойовому підрозділі. Відправляти дітей у бій ніколи не належало до військових традицій українців. Батько Т. Ольшанського служив військовим капеланом, натомість сам хлопець був допоміжним працівником у 3-у полку VIII бригади Галицької армії[286]. Степан Куропась, який багато років приятелював із Т. Ольшанським, згадував: “Уся родина Ольшанських по офензиві генерала Галл ера і після про-тиофензиви Української Галицької Армії виїхала за Збруч і перебувала у родини Костецьких, а о. Іван був польовим куратом[287] армії. Хлопці як підлітки працювали у старшинській харчівні або у канцелярії, були за дижурних, або за вістових”[288].

У 1922 р. Т. Ольшанський став членом УВО. Згодом він писав у спогадах, що ще до операції у Львові йому довелося “брати участь у різних акціях” на Перемищині, але не конкретизував, про що саме йшлося. Якщо слова підпільника відповідали дійсності, тоді він міг бути, наприклад, учасником підпалів військових об’єктів у Перемишлі, які сталися у травні 1922 р. Тоді бойовики УВО спалили великі військові склади в Баковинцях поблизу Перемишля, а також два військові склади та військовий тартак на Засянні. Найбільш резонансною акцією початкового періоду існування УВО у Перемишлі стало вбивство директора Другої жіночої вчительської семінарії Софрона Матвіяса, яке сталося 30 серпня 1924 р. Підпільники звинувачували відомого українського педагога в тому, що, запопадливо виконуючи вказівки польської влади, він перетворив заклад із українською мовою навчання на утраквістичний (двомовний). Усі свідомі українці Перемишля та околиці бойкотували С. Матвіяса. Українське підпілля вислало до нього кілька попереджень, у яких містилися вимоги саботувати заходи польської влади щодо згортання українського шкільництва. Оскільки директор семінарії до них не дослухався, його вбили. Але Т. Ольшанський не міг бути причетним до цього вбивства, оскільки у той час вже перебував у Львові. Убивство С. Матвіяса здійснили Роман Волощак та Дмитро Микита, а допомагали їм Тиміш Кулик, Володимир Сорохтей і Степан Фреїв, які після виконання цього замаху втекли до Чехословаччини[289]. Стріляв у С. Матвіяса Р. Волощак, який був однокласником Т. Ольшанського.

Про бойовий досвід другого підпільника, що його рекомендував для виконання замаху на С. Войцеховського бойовий референт Окружної команди УВО у Станіславові Володимир Моклович, відомо більше. М. Ясінський народився 2 січня 1900 р. у Станіславові у заможній родині. У 1919 р. він служив у Галицькій армії однак, “не дістав повного воєнного вишколу, не було на те часу”[290]. Після завершення українсько-польської війни 1918–1919 рр. повернувся до Станіславова, де завершив навчання в українській гімназії. До УВО М. Ясінського залучив на початку 1924 р. В. Моклович. Зважаючи на відмінні фізичні дані, рішучість та відвагу, М. Ясінського одразу включили до складу “Летючої бригади” — спеціального підрозділу УВО, який займався експропріаціями — збройними нападами з метою вилучення коштів для фінансування підпілля.

Микола Ясінський. Фото 1926р.

Спільно із іншими членами українського підпілля 29 травня 1924 р. М. Ясінський взяв участь у нападі на поштовий віз у Калуші, що завершився невдачею, а 29 серпня 1924 р. — в успішній експропріації під Богородчанами. Особливо проявив себе М. Ясінський уже після акції у Львові 29 вересня 1924 р., коли групу бойовиків УВО, що готувалася до експропріаційно-го нападу, у лісі під Дунаєвом (тепер село Перемишлянської територіальної громади Львівського району Львівської області) оточила поліція[291]. Польські поліцейські зуміли непомітно підійти впритул до підпільників, які розташувалися на відпочинок, і застати їх зненацька. Однак правоохоронці зробили при цьому фатальну помилку: підійшли водночас з кількох боків так, що опинилися на лінії вогню один у одного. Можливо, їх розрахунок полягав у тому, що, побачивши навколо себе служителів закону із головою до пострілу зброєю, українці одразу ж здадуться. Але ситуацію врятував М. Ясінський. Зрозумівши, що поліцейські не зможуть відкрити вогонь, не поставивши під небезпеку своїх колег, він вихопив два пістолети й, стріляючи по-македонськи[292], кинувся на прорив. За ним почали стріляти й інші підпільники. Поліцейські не змогли негайно відкрити вогонь у відповідь, а мусили ховатися від куль українців, і це дало змогу всій групі бойовиків УВО вирватися без втрат.

Коли у серпні 1925 р. М. Ясінський потрапив до рук польської поліції, прокурор дав йому промовисту характеристику: “Ясінський — це тип правдивого терориста: спокійний, відважний, сильний характером. Увесь час дуже спритно переховувався, примушує до безоглядного послуху інших членів. Притягнений до відповідальності мовчить, не видає необачним словом ні себе, ні інших”[293]. Цікаво, що першим підпільним псевдом М. Ясінського було “Кароль Лещинський”, імовірно, через походження: майбутній підпільник виріс у космополітичному польсько-українському середовищі станіславівського передмістя Бельведер. Згодом М. Ясінський користувався псевдом “Льолько”.

На жаль, М. Ясінський не залишив спогадів про свою участь у атентаті на С. Войцеховського, тому, відтворюючи його перебіг, мусимо головно спиратися на свідчення Т. Ольшанського.

Т. Ольшанський згадував, що наприкінці літа 1924 р. його організаційний зверхник Є. Зиблікевич наказав йому з’явитися готовим до дороги на залізничній станції у Перемишлі. Лише там молодий підпільник дізнався, що їхати доведеться до Львова. День поїздки був вибраний з таким розрахунком, щоб не звертати на себе уваги. Потяг до Львова був заповнений новобранцями, які, співаючи пісень, їхали до місця служби. Підпільники зумисно змішалися із рекрутами. У Львові із головного двірця Є. Зиблікевич і Т. Ольшанський поїхали трамваєм у східну частину міста, а потім дісталися на якусь “вулицю під горою”. Судячи із опису, йшлося про конспіративну квартиру на вулиці Убоч, 4 (тепер вул. Збаразька), яка була розміщена на території, що належала українським монахиням-студиткам. Т. Ольшанський згадував: “Підійшли під муровану загорожу. Зиблікевич потиснув дзвінок, вийшла монахиня і мовчки впустила нас, показуючи двері в будинку на подвір’ї. Ввійшли ми в невелику кімнату з двома ліжками і столом посередині. Несподівано там застав я мого шкільного товариша [Теодора] Деркача. За якийсь час прийшло туди більше людей. Як я пізніше довідався, один з них був Юліан Головінський — його називали “Юрик”, а другий — Сеник “Грибівський”. Третій з вигляду дуже подібний був на полковника Романа Сушка, і я довгий час був переконаний про те, доки не довідався, що в тому часі полковника Сушка зовсім не було у Львові, отже мусив це бути хтось інший, виглядом на нього подібний. Четвертого я зовсім не знав і ніколи з ним пізніше не стрічався”[294]. Прибульцеві повідомили, що має відбутися “атентат на представника польських урядових кіл” і йому хочуть доручити роль його виконавця. Хто саме має стати мішенню, молодому підпільнику не сказали, і він подумав, як потім згадував, що йдеться про комісара львівської поліції Леона Кайдана. Цей поліцейський був відомий своєю брутальністю, він мав на сумлінні смерть Ольги Басараб, яка пів року тому загинула в поліційному арешті на вулиці Яховича (тепер вул. Академіка Кучера, 5) у Львові. Керівники підпілля попередили Т. Ольшанського, що завдання буде дуже складним і небезпечним, шансів утекти майже не залишатиметься, а тому, швидше за все, його чекає арешт, тортури і смерть. Підпільник відповів, як згодом сам оцінив, “закукурічено”: “Не боюся ляхів і хочу виконати цей атентат, але вважайте, що ані мене ще не зловили, ані не засудили, і я певний, що як і попередніми разами виходив ціло, так і тепер висмикнуся якось”[295].

Як неважко припустити, головним мотивом при обранні кандидатури Т. Ольшанського для виконання замаху був його вік. Відповідно до законів, які діяли в Польській державі, смертна кара могла бути застосована лише до осіб віком понад двадцять років. Розраховуючи на медійний резонанс, очільники УВО очікували, що суд не зможе засудити дев’ятнадцятирічного виконавця атентату до смерті, а це дасть шанс на апеляцію й повторний процес, який знову приверне увагу до боротьби українського підпілля.

Після зустрічі на конспіративній квартирі Т. Ольшанський пішов ночувати до свого дядька Миколи Чапельського, який із родиною мешкав на горі св. Юра поряд із собором. Родичам хлопець повідомив, що приїхав до Львова записатися до Українського таємного університету. У наступні дні Т. Ольшанський під наглядом Т. Яцури вчився кидати каміння однакової ваги у ціль. Вправи відбувалися на Кайзервальді. Каміння та відстань, на яку треба було їх кидати, підібрали так, щоб у підпільника виробився автоматичний рефлекс. Крім цього, бойовик вивчав місто, у чому йому допомагали члени УВО зі Львова. Такі самі вправи із кидання каміння на Кайзервальді окремо виконував і М. Ясінський.

1 вересня 1924 р. Т. Ольшанського відвели до закладу вуличного фотографа на вул. Сонячній (тепер вул. Куліша), що працював у наметі. Там підпільнику зробили дві світлини, одну на повен зріст, другу — до пояса. Як виглядає, члени УВО умисно вибрали дуже дешевий фотосалон, який не лишав у себе негативів й одразу видавав фото. Дочекавшись поки фотограф надрукує світлини, особи, які супроводжували Т. Ольшанського, забрали їх зі собою[296]. Хлопцеві пояснили, що його фото стануть потрібні, коли він учинить плановану операцію і про нього писатиме підпільна преса.

За два дні до планованого замаху, 3 вересня, із Т. Ольшанським удруге зустрівся Ю. Головінський, який повідомив, що атентат буде вчинено на президента Польщі С. Войцеховського. Сповістивши про ціль атентату, заступник Крайового команданта УВО перепитав підпільника, чи не відчуває він сумнівів або вагань. При цьому Ю. Головінський запевнив хлопця, що якщо той відмовиться, ніхто не буде його в цьому звинувачувати. Така інформація може свідчити, що М. Ясінського одразу розглядали як кандидата-дублера на той випадок, якщо Т. Ольшанський не зважиться на участь в атентаті. Недоліком кандидатури М. Ясінського був вік — йому вже виповнилося двадцять чотири роки, і у випадку арешту його могли засудити до смерті за спрощеною процедурою одразу після атентату.

Повідомлення про те, хто стане його ціллю, викликало приплив ентузіазму у Т. Ольшанського. Ю. Головінський наказав хлопцеві не тікати з місця замаху, повідомивши, що УВО сподівається на великий міжнародний резонанс судового процесу, на якому його судитимуть. На суді атентатник мав заявити, що з наказу УВО вчинив замах на голову ворожої держави, яка окупувала українські землі, з чим українці не погодилися у минулому й далі ніколи не погодяться. Хлопцеві пообіцяли якнайкращих адвокатів. Т. Ольшанський попросив, аби до судового процесу залучили також його дядька Теофіла Кормоша, адвокатська канцелярія якого працювала в Перемишлі. Насамкінець зустрічі Крайовий провідник сказав, що технічні деталі операції йому повідомить підпільник на цсевдо “Урбан”, як виявилося пізніше, це був О. Сеник[297].

Вулиця Збаразька, 4. Сучасне фото

Два дні, які лишалися до замаху, Т. Ольшанський провів на конспіративній квартирі на вулиці Убоч нікуди не виходячи, й ні з ким не стрічаючись. У ці дні він спілкувався тільки із О. Сеником, Т. Деркачем і ще одним членом УВО, ім’я якого йому було невідоме. У день замаху О. Сеник запропонував Т. Ольшанському вибрати пістолет, який міг знадобитися, аби закінчити атентат, якщо вибух бомби не стане смертельним для С. Войцеховського. Розглядаючи різні зразки зброї, молодий підпільник ненароком вистрелив у конспіративній квартирі із невеликого пістолета малого калібру, який йому пропонував О. Сеник. На щастя для бойовиків, ніхто не постраждав, а на звук пострілу також ніхто не звернув уваги. Підпільник сказав, що в цього пістолета надто непевний запобіжник і легкий спуск та вибрав собі інший — бельгійського виробництва[298]. Тоді ж О. Сеник передав атентатникові бомбу. Т. Ольшанський згадував, що здивувався її невеликій вазі. Вона була круглої форми й нагадувала загорнуту в коричневий папір консерву. Бойовий референт попередив, що бомба може вибухнути якщо, її випадково упустити на землю, тому за нею треба добре пильнувати[299]. На випадок перевірки документів Т. Ольшанський отримав посвідчення особи на ім’я поляка Юзефа Калініцького родом із Тернопілля.

Атентат призначено на п’ятницю 5 вересня 1924 р. На місце замаху, яким мало стати перехрестя вулиць Коперника та Словацького біля головної пошти, Т. Ольшанського близько полудня привів О. Сеник. Перед тим як лишити підпільника самого, бойовий референт УВО дав йому кишеньковий годинник, до якого підвіскою був прикріплений котильйон (гердан) із українським візерунком у вигляді золотого лева на синьому тлі[300]. Замах мав відбутися приблизно о третій годині дня. Однак строгого наказу кинути бомбу саме у цьому місці атентатник не отримав. Він міг змінити місце операції, вибираючи його з точки зору кількості людей на вулиці, розташування сонця тощо[301].

Омелян Сеник. Фото 1930-х рр.

Готуючись до замаху, Т. Ольшанський з власної ініціативи вирішив зайняти інше місце. Він перейшов на ріг вулиць Коперника та Легіонів. При цьому підпільник не знав, що другий учасник замаху М. Ясінський опинився менше ніж за сто метрів від нього — навпроти пам’ятника А. Міцкевичу біля будинку на пл. А. Міцкевича, 5.

Спочатку Т. Ольшанський чекав на лавочці на Марійській площі, а після другої години пополудні перейшов на початок вулиці Легіонів. Намагаючись протиснутися крізь натовп, підпільник зрозумів, що стояти серед людей небезпечно, бо у штовханині реальною була небезпека ненароком розчавити запальник вибухового пристрою, що призвело б до передчасного вибуху бомби: “Показалося, що не можна спокійно встояти, та й небезпечно з бомбою в руках. Люди тиснуться, задні штовхають передніх і я чую, як тиск юрби пересуває мене дозаду, під стіни кам’яниць. Якось удалося мені знову протиснутися допереду, станув я коло залізної лампи[302], що частинно хоронила мене перед юрбою цікавих”[303].

Президент Польщі С. Войцеховський прибув до Львова спеціальним потягом о 9 годині ранку 5 вересня 1924 р. Разом із ним до міста приїхали міністри торгівлі та промисловості Юзеф Кєдронь та залізничного транспорту Казимеж Тишка, представники дипломатичного корпусу, закордонні журналісти.

С. Войцеховський народився 15 березня 1869 р. у Каліші у збіднілій шляхетській родині. Батько майбутнього президента брав участь у Січневому повстанні 1863 р. С. Войцеховський закінчив Класичну чоловічу гімназію в Каліші й 1888 р. вступив на фізико-математичний відділ Варшавського університету. У студентські роки приєднався до антиросійського підпільного руху, за що протягом 1891–1892 рр. тричі був арештований. Не завершивши навчання в університеті, через поліційні переслідування мусив виїхати за кордон. Протягом 1892–1906 рр. мешкав у Швейцарії, Франції та Великій Британії. На життя заробляв роботою складальника у друкарні. Займався таємним постачанням на польські землі поліграфічного обладнання та зброї, тісно співпрацював із Юзефом Пілсудським. Після оголошеної в Російській імперії амністії у січні 1906 р. повернувся до Варшави. Відійшовши від політичної діяльності, розвивав кооперативний рух, у чому досягнув помітних успіхів. Під час Першої світової війни належав до Центрального громадянського комітету Королівства Польського у Росії — головної організації польської самодопомоги, що діяла на контрольованих росіянами територіях. Унаслідок німецького наступу навесні 1915 р. мусив евакуюватися вглиб Росії. У червні 1918 р. переїхав до Варшави, де наприкінці того ж року відіграв важливу роль під час перемовин свого близького приятеля Ю. Пілсудського із проросійськи налаштованими прихильниками Р. Дмовського. Від січня 1919 р. до червня 1920 р. був міністром внутрішніх справ, згодом працював у комітеті, який готував проект конституції країни. У 1921 р. С. Войцеховський приєднався до Польського народного сторонни-цтва “П’яст”, за підтримки якого взяв участь у перших виборах президента Польської Речі Посполитої, які відбулися у сеймі 9 грудня 1922 р. (пройшов перші три тури голосування, вибув у четвертому турі із 26,85 % голосів). Після вбивства польським ультранаціоналістом першого президента Польщі Ґабріеля Нарутовича знову взяв участь у президентських виборах, на яких переміг, здобувши 57 % голосів депутатів уже в першому турі голосування. Обрання С. Войцеховського президентом стало компромісом між лівими та правими політичними силами Польщі. Завдяки своїм попереднім заслугам і дистанціюванню від брудної політичної боротьби, новообраний президент мав високий авторитет.

Станіслав Войцеховський у Львові. Фото 5 вересня 1925 р.

Після урочистого привітання на залізничному двірці С. Войцеховський відвідав римо-католицьку катедру, а тоді собор св. Юра, вірменську церкву та синагогу прогресистів на площі Старий Ринок. Після цього С. Войцеховський взяв участь в урочистому відкритті Четвертих Східних торгів у Стрийському парку, відвідав Міський заклад сиріт на вулиці Кадетській (тепер школа № 50 ім. А. Макаренка на розі вул. Героїв Майдану, вул. Бой-Желенського та вул. Комаринця), зустрівся із студентами-техніками, а тоді у відкритій кареті вирушив до колишнього палацу намісників, у якому містилося староство (тепер вул. Винниченка, 18)[304].

Коли, рухаючись вулицею Коперника, карета очільника Польської держави вже майже виїхала на площу Марійську, з північного боку вулиці (приблизно з того місця, де тепер розташовано світлофор), Т. Ольшанський жбурнув свою бомбу. Перед замахом підпільник тримав бомбу лівою рукою, на яку повісив свій легкий плащ[305].

Виконавець атентату так згадував про ці події: “Чути — гамір стає голосніший. Здалеку доносяться вигуки — кричать “Нєх жиє!” Бачу вершників з оголеними шаблями, не звернув уваги, чи поліційна охорона, чи військова ескор-та. Почот їде нешвидко, видно вже і Войцеховського, стоїть не то в кареті, не то в фіякрі, з сивою бородою й вусами, в руках тримає циліндер, усміхається й кланяється набоки. Юрба навколо верещить “Нєх жиє!”, махає руками й капелюхами, вереск, аж у вухах лящить. Ось-ось і прийде мій момент… Довге вижидання притупило трохи піднесений нервовий настрій у мене, тепер знову дух у мені напружився аж до болю, ще секунда-дві і пора кидати. А я стиснений звідусіль так, що й руки витягнути годі! Шарпнувся я наглим зусиллям, зробив трохи місця навколо себе і жбурнув бомбу луком[306] понад голови, цілячись між коней і карету.

Ще летить вона в повітрі, а вже хтось крикнув — “Бомба!” Юрба в натовпі кидається назад — та ба! Нема куди тікати, скрізь повно людей. Поліцаї, що мали пильнувати безпеки і порядку, перші накивали п’ятами. Тримаюся інструкції “Урбана” і стою на місці. Але що це! Не чути вибуху! Намагаюся витягнути з приперезаної поясом кишені пістоль. Тим часом прорідилося від людей, що на всі сторони пустилися навтікача, стало мені видно вулицю. Дивлюся — бомба лежить, з неї куриться дим, тліє папір. Карета вже минула її, тепер об’їжджають вершники. Якби була в мене друга бомба — був чудовий момент тепер уже напевно скінчити з Войцеховським. А так, заки я дібрався до свого пістоля — він вже був далеко.

Люди все ще розбігаються, але поліція вже опритомніла […] Іду спокійним кроком, щоб якнайдальше від місця випадку. В тім моменті гострим кроком підходить поліцист у моєму напрямі. Витягаю годинник — висувається герданчик з золотим левом, прикриваю його долонею — вдаю, що зайнтере-сувався часом. Третя година, — кажу поліцистові. А він тільки махнув рукою і пройшов попри мене. Прилучився я до якихсь панночок, щоб виглядати, наче я сюди прийшов у товаристві, і так відбився досить далеко від місця, де впала бомба”[307].

Місце замаху на С. Войцеховського. Сучасне фото

Свідки, які виступали згодом на судовому процесі, оповідали, що бомба пролетіла на відстані приблизно метр або півтора метра над головою С. Войцеховського і впала позаду його карети. Президент помітив предмет, який летів у його напрямку, провів його поглядом, а потім навіть повернувся, щоб поглянути на місце його падіння[308]. Перед тим як упасти на бруківку, бомба черкнула по правому задньому щитку крила карети[309]. Майже одразу по тому бомбу, яка лежала на бруківці, зачепив копитом кінь, яким їхав ротмістр 14-го полку Язловецьких уланів Кароль Вислоух, що входив до почесної варти президента. Від цього картонна коробка, у якій була бомба, роздерлася й частина вибухової речовини, що її наповнювала, висипалася[310]. Через це вибуху не сталося, а лише вигоріла частина суміші, що мала слугувати сповільнювачем детонації, від чого загорілася й картонна оболонка бомби[311].

Нез’ясованим питанням залишається, чому атентат не виконав другий із бойовиків — М. Ясінський. Пояснення, які можна зустріти у мемуарній літературі, що буцімто одразу після замаху Т. Ольшанського карета президента розвернулася, через що не проїхала площею Міцкевича, не відповідають дійсності[312]. У всякому разі очільники українського підпілля, як виглядає, не мали жодних претензій до М. Ясінського, що видно з того, як активно його залучали до наступних бойових акцій.

Тим часом, зберігаючи самовладання після замаху, Т. Ольшанський пішов вулицею Легіонів до Сикстуської (тепер вул. Дорошенка), якою дістався до Єзуїтського саду (тепер парк ім. І. Франка). Дорогою бойовик намагався поводитися якомога спокійніше, хоча йому здавалося, що за ним назирці йде якийсь чоловік. У парку перед головним корпусом Львівського університету Т. Ольшанський зайшов у кущі, де надягнув плащ, який перед тим ніс накинутим на руку. Пістолет підпільник переклав у кишеню плаща. Як виявилося, за Т. Ольшанським ніхто не стежив. Не маючи чітко окреслених планів, чим саме має тепер зайнятися, молодий підпільник безцільно пішов на вулицю Городоцьку, а далі — на Янівську (тепер вул. Шевченка). Там познайомився із сільською дівчиною, яка йшла на головний двірець, щоб поїхати приміським потягом до Зимної Води (тепер адміністративний центр територіальної громади Львівського району, межує із м. Львовом). У товаристві нової знайомої Т. Ольшанський прийшов на вокзал, але там дівчина стріла своїх друзів і підпільник знову лишився сам. Якийсь незнайомий чоловік у цивільному зажадав від Т Ольшанського, щоб той показав документи. Справжніх паперів Т. Ольшанський зі собою не мав, а фальшивого посвідчення показувати не схотів. Невідомий у цивільному сказав, що зараз приведе поліціянта і зник. Не чекаючи на появу правоохоронців, атентатник утік. Без перешкод молодий чоловік дістався до помешкання свого дядька на святоюрській горі. Пістолет сховав “під велику скриню на коридорі навпроти дверей до мешкання”[313]. Переночувавши у родичів, наступного дня Т. Ольшанський потягом повернувся до Перемишля.

Український підпільник кинув бомбу так спритно, що ніхто з присутніх на місці замаху правоохоронців не ідентифікував його як атентатника. Комендант воєводської поліції Валеріан Вічинський, який їхав у авті позаду кортежу президента й був на місці подій через кільканадцять секунд після замаху, розповідав у суді, що люди давали взаємосуперечливі свідчення про те, звідки саме кинули пакунок, який горів посередині проїзної частини вулиці. Одні казали, що бомбу кинули з лівого боку вулиці, інші — що з правого. Були й такі, що твердили, що її кинули з кав’ярні “Де ля Пе” (тепер пл. Міцкевича, 6/7, ресторан “Спліт”) або з будинку Кредитного товариства на вул. Легіонів, 1 (тепер просп. Свободи)[314]. Обидві ці споруди поліція обшукала, у підвалі Кредитного товариства затримали підозрілого чоловіка, але після перевірки його відпустили.

Місце замаху на С. Войцеховського. Хрестиком позначено місце падіння бомби. Фото 1925 р.

Підозра у вчиненні атентату безпідставно впала на непричетного до замаху Станіслава Штайґера. Побачивши, що в президентську карету кинули підозрілий предмет, він одним із перших почав тікати. С. Штайґер забіг у браму будинку на вул. Легіонів, 1, де зняв з голови капелюха і спробував знову вийти на вулицю. На нього як на виконавця атентату енергійно вказала Марія Пастернакувна, яка твердила, що під час замаху стояла всього за два кроки позаду нього й точно бачила, що бомбу кинув саме він. Поліцейський агент у цивільному Вавжинєц Нєбильський затримав С. Штайґера, а за мить до них підбігли патрульні поліцейські Войцех Вік, Антоній Патера і Юзеф Косткєвич, увагу яких привернули голосні крики М. Пастернакувни, що вимагала зупинити чоловіка у світлому плащі та світлому капелюсі. С. Штайґера змусили назвати себе й показати документи, після чого В. Нєбильський повів його разом із жінкою-свідком до поліційного управління на вулиці Казимирівській, 30 (тепер вул. Городоцька). Усі разом вони дійшли до ресторану Фляйшера на вулиці Яґеллонській, 11 (тепер вул. Гнатюка), де їх побачив комендант поліції м. Львова інспектор Броніслав Лукомський, який їхав назустріч автомобілем. Розвернувши машину, інспектор відвіз С. Штайґера, М. Пастернакувну та В. Нєбильського до управління.

Загадкове свідчення залишив В. Моклович, колишній бойовий референт Окружної команди УВО у Станіславові, член “Летючої бригади”, який добре знав М. Ясінського. Оповідаючи наприкінці 1950-х рр. у США 3. Книшеві про замах на С. Войцеховського, він наполягав на тому, що бомбу на розі вул. Коперника у Львові кинув саме М. Ясінський, а не Т. Ольшанський. При цьому бойовик зазначав, що М. Ясінський у день замаху мав на собі костюм синього кольору та окуляри, такі самі, які були на С. Штайґерові, що, можливо, ввело в оману свідків[315]. Про те, що людина, яка вчинила замах на С. Войцеховського, була вбрана у темний, можливо, темно-синій піджак, свідчив згодом перед судом свідок Рувим Райсс, який, як твердив, побачив поверх людських голів під час замаху руку, яка кинула бомбу[316].

Трохи більше ніж через тиждень після атентату Є. Зиблікевич віддав наказ Т. Ольшанському перейти польсько-німецький кордон і зголоситися до представника УВО у Берліні. За словами окружного команданта УВО Перемищини, це було треба зробити через те, що про роль Т. Ольшанського у атентаті у Львові стало відомо надто великому колу осіб в організації, і тому існувала небезпека, що ця інформація рано чи пізно потрапить до поліції. Молодий підпільник виконав вказівку свого зверхника: він нелегально подолав кордон і 2 жовтня 1924 р. в німецькому місті Бойтен (тепер місто Битом Сілезького воєводства Польщі) зголосився до відділку поліції, де зробив офіційну заяву про те, що саме він є виконавцем замаху на президента Польської держави. Німецький суд оштрафував Т. Ольшанського на тридцять марок за нелегальний перехід кордону й відпустив. Інформація про здійснений у Львові замах німецьких правоохоронців не зацікавила, проте її про всяк випадок передали до Берліна. Підпільник заплатив штраф і безперешкодно поїхав до німецької столиці.

Президент С. Войцеховський під час урочистостей на площі Міцкевича. Фото 6 вересня 1925 р.

Те, що сталося 5 вересня 1924 р. на розі вулиці Коперника та Марійської площі у Львові, викликало взаємосуперечливі чутки. Одні мешканці міста казали, що відбувся невдалий замах, інші — що йшлося лише про дрібний інцидент. Увечері наступного дня — 6 вересня — поширилися поголоски, що у Львові таки вчинили замах на президента Речі Посполитої, проте не на розі вулиці Коперника, а на площі Міцкевича, після урочистого посвячення прапора 40-го полку піхоти Війська Польського та військового параду. Причиною появи цієї поголоски стало те, що кам’яний блок, на якому стояло крісло С. Войцеховського, коли він удень приймав військовий парад перед пам’ятником А. Міцкевича, близько п’ятої години пополудні помітно просів у землю. Хтось висловив припущення, що причиною цього став підземний вибух, який влаштували невідомі терористи. Годинниковий механізм пекельної машинки буцімто спрацював уже після того, як парад закінчився й президент поїхав. На площу почали приходити витріщаки, які хотіли подивитися на власні очі на сліди невдалого замаху. Жодного замаху насправді не було, блок осів через те, що дощова вода, яка стікала до Полтви, вимила з-під нього ґрунт. Під час параду у тому місці, де земля згодом просіла, не лише стояло крісло С. Войцеховського, а й перебувала велика кількість людей, що спричинило значний тиск на пошкоджений водою фундамент. Фото, зроблене на місці “замаху” незадовго до параду, чітко показує, що кам’яні плити тротуару по-викривлювалися й попросідали ще до уявного “підземного вибуху”. Фахівці комунальних служб Львова, які до 12 вересня поставили кам’яний блок на місце, підтвердили, що жодного злого умислу в історії із провалом на площі Міцкевича не було.

Перші офіційні повідомлення про замах на С. Войцеховського були складені у такий спосіб, аби представити справу як дрібний інцидент. Польська преса писала, що С. Штайґер кинув петарду під ноги коней уланів, які їхали верхи позаду карети президента. Пакет не вибухнув, а лише по тому, як його зачепив копитом один із коней, почав диміти. Військові, що дослідили залишки пакету, буцімто виявили, що він був наповнений чорним порохом і навіть якби вибухнув, особливої шкоди спричинити б не зміг[317]. Справа виглядала так, наче якийсь хуліган хотів затьмарити святкування, налякавши вибухом петарди коней почесної варти. Газета “Слово польське” (Słowo Polskie), що виходила у Львові, вмістила на восьмій сторінці невелику замітку під назвою “Замах чи каригідний жарт?”, у якій, оцінючи те, що сталося 5 вересня 1924 р., писала: “Отож ми маємо справу з учинком божевільної людини, яка вчинила вибрик, не усвідомлюючи цього кроку”[318].

“Станіслав Штайґер у камері”. Малюнок 1925 р.

Головним підозрюваним став затриманий на місці замаху С. Штайґер. Станіслав Шльома Штайґер народився 14 грудня 1900 р. у Щирці неподалік Львова. Навчався в гімназії у Львові, 1914 р. вступив до єврейської скаутської організації. Під час Першої світової війни разом із родиною виїхав до Відня. Наприкінці війни С. Штайґер устиг короткий час послужити у 30-му піхотному полку австрійської армії у Львові, куди повернувся у 1918 р. Під час українсько-польських боїв за Львів сидів удома. У 1919 р. вступив до сіоністичної організації “Маккабі” й закінчив підготовчі курси торговельної школи у Львові, після чого знову виїхав до Відня, де два семестри провчився в Академії експорту, вивчаючи там право. Після відновлення роботи Львівського університету приїхав до Львова і вступив на правничий факультет. Навчання поєднував з роботою у львівському відділені відомої мережі крамниць колоніальних товарів Юліуса Майнля, головний офіс якої містився у Відні. За політичними вподобанням С. Штайґер належав до прихильників сіонізму, хоча й не брав активної участі в політичному житті[319].

Повідомлення про арешт С. Штайґера викликало спантеличення серед керівників УВО. 3. Книш згодом писав, що навіть виникло припущення, що таким чином поліція хоче приспати чуйність українського підпілля, імітуючи просування слідства фальшивим слідом[320].

Перший судовий процес над С. Штайґером, який розпочався у Львові вже через десять днів після замаху, викликав великий суспільний резонанс. Судові слухання відбувалися в приміщеннях Окружного суду у Львові на вулиці Баторія, 3 (тепер вул. Князя Романа). Перше судове слухання справи підозрюваного С. Штайгера почалося о дев’ятій годині ранку в понеділок 15 вересня 1924 р. Справу розглядали за спрощеною процедурою надзвичайного (“наглого”) суду, себто без лави присяжних і без права на апеляцію. Ще однією особливістю процесу було те, що для нього не готували письмового акту обвинувачення, обмежуючись тільки тим, що прокурор зачитував усно. Справу слухала колегія суддів, у якій головував суддя Владислав Майєр, а членами якої стали Юзеф Дукєт, Норберт Гут і Ян Наленч Соха. Зі звинуваченням виступав прокурор Альфред Ланєвський, який був євреєм з походження й порівняно нещодавно взяв собі нове прізвище, відмовившись від попереднього — Ландау. Як неважко припустити, призначивши прокурором у цій справі єврея, польська влада страхувалася від звинувачень в антисемітизмі. Захист представляли поляк Міхал Ґрек та єврей Ґустав Бромберґ.

На першому судовому засіданні, покликаючись на свідчення очевидців, прокурор А. Ланєвський звинуватив С. Штайґера у скоєнні замаху на життя президента Речі Посполитої С. Войцеховського. Звинувачення було висунуто на основі § 4 австрійського Закону про вибухові речовини від 27 травня 1885 р., який продовжував діяти в Галичині[321]. Мотивом злочину нібито стали комуністичні переконання підсудного. Доказова база, яку зібрала поліція, складалася зі свідчень тридцяти двох осіб. Проте більшість свідків не бачили самого моменту, коли підсудний буцімто кинув бомбу. Більше того, різні свідки по-різному вказували на місце, з якого жбурнули вибуховий пристрій. Упевнено говорила про вину С. Штайґера лише танцівниця балету Львівської опери М. Пастернакувна, завдяки свідченням якої його власне й арештували. Жінка твердила, що під час замаху стояла приблизно за три кроки позаду і трохи праворуч від вуличного ліхтаря навпроти входу до крамниці Баєра, а за два кроки від неї стояв чоловік, одягнутий у світлий плащ та зі світлим фільцовим капелюхом на голові. М. Пастернакувна наполягала, що бачила в руках цього чоловіка акуратно перев’язаний мотузочкою пакунок, який потім цей чоловік жбурнув у карету президента С. Войцеховського. Жінка казала, що спочатку навіть подумала, що незнайомець кинув коробку цукерок і лише пізніше зрозуміла, що це була бомба. За словами М. Пастернакувни, вона не втрачала з поля зору атентатника від того моменту, як він кинув бомбу, до часу, коли він сховався у брамі будинку, а потім показала його поліцейському.

Ще один свідок — судовий аплікант Фелікс Лєвіцький — не бачив чітко самого моменту кидка, але твердив, що бомба вилетіла із групи осіб, у якій стояв С. Штайґер, і саме він першим із цього гурту кинувся тікати[322]. Свідок звернув увагу на те, що С. Штайґер був одягнутий у плащ, незважаючи на те, що на вулиці було дуже гаряче. За словами Ф. Лєвіцького, ще перед тим, як стався замах на президента С. Войцеховського, підсудний чомусь був неймовірно блідим, аж настільки, що це відразу кидалося у вічі.

Ще двоє свідків — Марія Майструк і Knapa Мерксамерова — підтвердили, що вибухівку в карету С. Войцеховського метнув високий чоловік у світлому гумовому плащі, який одразу по тому кинувся тікати[323]. Натомість свідком, покази якого виправдовували С. Штайґера, стала дружина фабриканта із Відня Анеля Францос-Бляуштейн, яка в момент атентату стояла на балконі кав’ярні “Де ля Не” і, за її словами, чітко бачила, що бомбу кинув не підсудний, а інший чоловік, який швидко загубився в натовпі.

С. Штайґер розповів, що в той момент, коли хтось кинув пакет у напрямку президентської карети, пролунав крик “Бомба!” Злякавшись, що зараз станеться вибух, він почав утікати й забіг у найближчу браму будинку Кредитного товариства на вул. Легіонів, 1, де, крім нього, заховалося також кілька інших осіб[324]. Коли ж С. Штайґер знову вийшов на вулицю Легіонів, його затримав поліцейський. Підсудний твердив, що за своїми політичними переконаннями він є сіоністом, а симпатій до комунізму ніколи не виявляв.

Як експерт-піротехнік перед судом виступив старший військовий майстер Мар’ян Ланґєвич, який заявив, що бомба, яку кинули в карету президента, становила справжню небезпеку й не вибухнула тільки через те, що насипаний до неї динамон був вологий і не детонував одразу від спалаху вибухового желатину. Від удару в бруківку або копитом коня корпус вибухового пристрою розірвався, його вміст частково розсипався, тому вибуху не сталося[325].

Адвокати підсудного наголошували на формальних порушеннях: перед початком слухання справи їм не показали документів, на яких ґрунтувалося звинувачення та не дозволили поспілкуватися з клієнтом, якого вони вперше побачили тільки в залі суду. Для вивчення матеріалів слідства захисники С. Штайґера отримали лише пів години вже після того, як прокурор виголосив акт обвинувачення. Для того аби поставити під сумнів покази М. Пастернакувни, адвокат Ґ. Бромберґ зажадав долучити до справи вирок, винесений у цивільній справі 1918 р., з якого, на його думку, випливало, що свідок є істеричкою.

Розгляд справи відбувався в дуже нервозній атмосфері. Польські газети впевнено писали про вину С. Штайґера. Натомість єврейська преса, особливо газета “Хвіля” (Chwila), провадила кампанію, яка мала на меті виправдати підсудного. Згідно зі свідченнями сучасників, редакція газети стала справжнім штабом громадського комітету, який поставив собі за мету, будь-яким способом порятувати невинного С. Штайґера. За три дні до початку процесу, 12 вересня 1924 р., “Хвіля” опублікувала “лист від Верховної революційної ради Української Військової Організації”, в якому українські підпільники нібито зізнавалися у виконанні атентату. Редакція писала, що листа принесли до редакції ще 8 вересня 1924 р. У перший день процесу, 15 вересня, газета видала спеціальний номер, у якому опублікувала другий “лист УВО”, який нібито надійшов до редакції 12 вересня і який знову підтверджував невинуватість С. Штайґера. У цьому другому листі, зокрема, йшлося про те, що ще один лист із визнанням своєї відповідальності за атентат українське підпілля нібито надіслало до віце-голови Львівського окружного суду Яна Гавела. Оригінали двох “листів від українського підпілля” редактор “Хвілі” Генрик Гешелес та депутат сейму Леон Райх передали прокуророві Апеляційного суду У Львові Тадеушові Маліні. Адвокат С. Штайґера М. Ґрек на першому судовому засіданні зажадав, аби суд витребував усі три листи й, порівнявши їх, підтвердив невинуватість підсудного. Крім цього, адвокат заявив, що, за його інформацією, печатка, яка стояла на “листах від українського підпілля”, була тією ж, що й на смертному вироку С. Матвіясові, якого два тижні тому вбили у Перемишлі бойовики УВО.

Суд погодився взяти до уваги “листи від УВО”. Однак прокурор наполягав, що всі згадані послання є підробками. Залучені судом поліційні експерти стверджували, що ані назва, ані печатка керівного органу української підпільної організації, який брав на себе відповідальність за атентат, їм невідомі. Листи й справді були фальшивими, але ті, хто їх підробив, свято вірили у те, що С. Штайґер невинен, а атентат вчинили українці.

Для того аби поставити під сумнів свідчення М. Пастернакувни, захист С. Штайґера викликав як свідків директора міських театрів Людвіка Чарновського та керівника балету Великого театру Станіслава Фалішевського. Директор театрів розповів, що танцівницю він майже не знає, але коли з нею зустрічався, вона поводилася збуджено та нервово[326]. С. Фалішевський, який уже дванадцять років працював із М. Пастернакувною, підтвердив її нервовий характер, розповівши, що якось, коли він поставив її танцювати в останній парі, яку майже не видно на сцені із залу, вона вибухнула плачем[327]. Прихильники невинуватості С. Штайґера виступили із ініціативою влаштувати бойкот Львівської опери через те, що там працює головний свідок звинувачення. Така перспектива для театру була б дуже сумною, бо євреї зазвичай складали половину глядачів на всіх виставах. За погрози на адресу М. Пастернакувни та спробу нападу на неї під час перерви в судовому засіданні арештували батька підсудного Хаскеля Штайґера[328]. Протягом усіх трьох днів судових засідань перед “Палацом правосуддя” на вулиці Баторія збирався настільки великий натовп євреїв, що рух вулицею довелося зупиняти. Вступні білети до зали суду перепродували за неймовірні гроші у 50-100 злотих. Кожні дві-три години газета “Хвіля” видавала надзвичайні номери зі стенограмами засідання та з власними коментарями до них. Редакція газети оголосила, що прибуток від цих надзвичайних видань піде у фонд захисту С. Штайґера. В останній день процесу охорону суду посилили кінними поліцейськими.

Серед колегії суддів, які слухали справу, не було одностайності щодо того, чи підозрюваний є винним. Більшість схилялася до того, що доказів вини С. Штайґера достатньо, тож троє суддів виступили за винесення смертного вироку, але голова суду В. Майєр був проти. Зважаючи на це, надзвичайний суд передав справу на розгляд звичайного суду присяжних. Підозрюваного вирішено залишити у в’язниці. Судове рішення було оголошено у середу 17 вересня 1924 р. об одинадцятій годині ранку[329].

Кілька сотень євреїв, які стояли під будівлею суду на вулиці Баторія, зустріли оголошення вироку надзвичайного суду бурхливими виявами радості. Тих, хто прийшов уболівати за свого одноплемінника, було настільки багато, що для того аби розблокувати рух вулицею, довелося застосовувати посилені підрозділи пішої і кінної поліції.

Передача долі С. Штайґера на розгляд суду присяжних ще більше поляризувала львівське поспільство. Більша частина польських мешканців Львова була переконана у вині підсудного, натомість євреї вважали його жертвою судової помилки. 10 жовтня 1924 р. на площі Св. Теодора група євреїв напала на М. Пастернакувну та її сестру. Танцівницю балету двічі вдарили по голові ціпком. Жінкам довелося тікати вулицею Медовою до казарм 6-го дивізіону жандармерії на вул. Замарстинівській, 9, де їх сховали від розгніваних прихильників невинуватості С. Штайґера. Після цього інциденту поліція виділила постійного поліційного охоронця для М. Пастернакувни[330]. Мойсея Зіберта, якого звинуватили в організації нападу на судового свідка, арештували через два дні. 3. Книш, який особисто уважно стежив за розгортанням справи С. Штайґера, згодом писав: “Намагання рятувати Штайґера — зрештою зовсім оправдані, зрозумілі і слушні — ішли кількома шляхами: збирати грошеві засоби, мобілізувати прилюдну опінію, наставляючи її прихильно до Штайґера, шукати дійсного виновника […] Ціла акція збігалася в свого рода комітеті оборони, що зосереджувався в редакції часопису “Хвіля”. Входили туди жидівські адвокати, політичні діячі з жидівського парляментарного клю-бу у Варшаві, визначні фінансисти і редактори жидівської преси. Це був, так сказати б, генеральний штаб. А позатим, не було жида у Львові від найба-гатшого банкіра, до найбіднішого ганделеса, що скуповував шмати та всяке старе дрантя по хатах, щоб не думав над способами, як визволити свого одноплемінника з тюрми”[331].

Микола Микитин. Фото 1925 р.Іґнацій Яг ер. Фото 1925 р.

На початку грудня 1924 р. у справі з’явився новий слід. Колишній комуніст, українець з походження Микола Микитин заявив, що виконавцем замаху на С. Войцеховського був син львівського двірника, комуністичний активіст Степан Панчишин. М. Микитин мав наречену — галицьку німкеню Лолу (Кароліну) Штайн, яка працювала покоївкою в єврейській родині Корнгаберів. Якось, відвідуючи свою дівчину в помешканні Корнгаберів, М. Микитин нібито перекинувся кількома словами із господарем, зронивши, серед іншого, що знає, хто кинув бомбу в карету президента С. Войцеховського. Інженер-архітектор Іґнацій Корнгабер вельми зацікавився цією інформацію, оскільки належав до середовища неформального громадського комітету із захисту С. Штайґера. Спільно із відомим львівським фотографом Мареком Мюнцом, заможним підприємцем-поліграфістом Іґнацієм Яґером, а також депутатом сейму Емілем Зоммерштейном він почав намовляти М. Микитина допомогти викрити атентатника. Узамін колишньому комуністові пообіцяли значну грошову винагороду, документи на нове ім’я та допомогу у виїзді до Швейцарії[332]. Для того аби перевірити висловлену М. Микитином версію, винайняли колишнього поліцейського Яна Дворніцького, який працював приватним детективом.

Усе, що оповідав М. Микитин, було неправдою. Молодий чоловік певний час належав до комуністичного підпілля, однак не з ідейних, а меркантильних міркувань. Не отримавши від комуністів очікуваної матеріальної підтримки, М. Микитин вирішив їм помститися і зголосився до поліції як таємний інформатор. Те, що колишній підпільник міг розповісти правоохоронцям, не становило оперативної вартості, тому платили йому дуже скупо. У цій ситуації М. Микитин вирішив отримати гроші від заможних євреїв. Як згодом виявилося, вже від вересня 1924 р. він робив певні послуги групі громадських активістів, які намагалися врятувати С. Штайґера від винесення йому смертного вироку на надзвичайному процесі.

Усі свої оповіді про вину С. Панчишина, ренегат базував на домислах, спираючись на дуже двозначні слова своїх колишніх друзів із комуністичного підпілля. Я. Дворніцький швидко зорієнтувався, що оповідей М. Микитина буде замало для того, щоб переконати суд. Але справа вже зайшла надто далеко. Тоді виникла думка сфабрикувати речовий доказ.

У перші дні січня 1925 р. у смітник поряд із будинком, де мешкав С. Панчишин, підкинули бомбу, яка своєю конструкцією нагадувала ту, яку кинули на вулиці Коперника у вересні попереднього року. Цю бомбу “знайшов” Я. Дворніцький, про що повідомив поліцію. Водночас редакціям кількох львівських газет переказали інформацію, що переодягнені сміттярами поліцейські буцімто обшукали відходи, які викинули з “одного із відомих руських домів у Львові” і знайшли “бомби конструкції подібної до тієї, яку кинули в карету С. Войцеховського”[333].

Львівська поліція швидко з’ясувала, що вся версія М. Микитина є грубо препарованою фальшивкою. Слідчий, який вів справу замаху на С. Войцеховського, відмовився долучати свідчення М. Микитина та Я. Дворніцького до матеріалів справи. Львівські поліцейські з’ясували, що в день замаху С. Панчишина взагалі не було у Львові, тому він невинуватий. У відповідь на це єврейські депутати сейму поскаржилися у Варшаві, що львівська поліція ігнорує важливу інформацію у справі замаху на президента країни. Через це до Львова із Варшави прислали підінспектора Юзефа Пйонткевича, який керував у польській столиці Відділом IV-Д, або, кажучи іншими словами, політичною поліцією. Підінспектор приїхав до міста із кількома своїми детективами. Варшав’яни, незалежно від місцевих колег, почали розкручувати версію про причетність до атентату С. Панчишина. Ю. Пйонткевич зустрівся із М. Микитином і визнав його свідчення такими, яким можна вірити. Львівські поліцейські вважали, що єврейські кола підкупили варшавського підінспектора, тому він вибудовує вигідну для захисту С. Штайґера лінію розслідування.

Аби цьому перешкодити, 22 січня 1925 р. за звинуваченнями в складанні фальшивих свідчень львівська поліція арештувала М. Микитина, Ю. Дворніцького, І. Корнгабера і Максиміліяна Ґлясермана. Згодом затримали також І. Яґера. Під час обшуку у М. Ґлясермана, який був гравірувальником за фахом, знайшли фальшиву печатку української підпільної організації, відбиток якої був на листах, що їх у вересні 1924 р. отримала редакція “Хвілі”. Під час допиту М. Микитин оповів, що фальшиві звинувачення на адресу С. Панчишина він зробив на прохання львівських сіоністів, які пообіцяли йому за це гроші. Згодом молодий чоловік зізнався, що це саме він на прохання І. Корнгабера у вересні 1924 р. написав фальшиві листи від імені УВО, які потім особисто відніс до редакції газети “Хвіля”. Ще два листа колишній комуніст написав до голови суду Я. Гавела та митрополита Андрея Шептицького. В останньому містилися висловлені від імені українського підпілля погрози, що якщо владика зустрінеться із президентом С. Войцеховським, то після цього “проллється море крові”[334]. Цей лист збиралися також використати для захисту С. Штайґера.

За Я. Дворніцького, І. Корнгабера, М. Ґлясермана та І. Яґера їхні друзі внесли застави, і вони вийшли на волю. За ґратами залишився один М. Микитин.

Процес у справі фальшивих свідчень проти С. Панчишина, які мали виправдати С. Штайґера, почався о пів на десяту ранку у четвер 9 липня 1925 р. За звинуваченнями в наклепі перед судом постали М. Микитин, Я. Дворніцький, І. Корнгабер, М. Ґлясерман, І. Яґер. Справу слухав суддя Ян Франке, до складу колегії суддів увійшли Ян Хлямтач, Авґуст Ґебултовський, Єреміяш Нєментовський. Звинувачення представляв Еуґеніуш Гринєвєцький. Захист забезпечували адвокати Міхал Ґрек, Мар’ян Глушкевич, Ян Пєрацький, Лейб Ландау, Юзеф Кібітц та Герман Датнер. Інтереси потерпілого С. Панчишина представляв адвокат Лев Ганкевич. Уже перший день слухання справи показав, що адвокати намагатимуться всіма силами гальмувати процес[335]. Протягом першого засідання суду не вдалося навіть зачитати акту обвинувачення, що, як відзначила преса, дуже рідко траплялося в судовій практиці. Наступного дня М. Микитин попросив суд перенести засідання, бо він почувається вичерпаним фізично й не має сили оповідати про свої вчинки. Такої тактики затягування захист дотримувався через те, що у Варшаві саме тривав розгляд скарги адвоката Л. Ландау, який вимагав перенести слухання справи у якесь інше місто, бо у Львові, мовляв, склалася надто неприхильна для підсудних атмосфера.

Коли у проханні про перенесення суду відмовили, поведінка головного підсудного змінилася. На судових засіданнях М. Микитин почав поводитися дуже розкуто, багато сміявся, намагався іронізувати. Щоправда, водночас звинувачений у наклепі колишній комуніст розповідав геть несусвітні речі, періодично збивався на побічні сюжети, переповідав свої сни, фантазував про фільми й таке інше[336]. Виступаючи перед судом, М. Микитин заперечив свої попередні свідчення, що єврейські підприємці пообіцяли йому гроші за те, що він урятує С. Штайґера (під час слідства він твердив, що із обіцяних 5 тисяч доларів, які за офіційним курсом складали майже 26 000, а за чорноринко-вим — навіть 30 000 злотих, отримав від сіоністів дрібними сумами всього 950 злотих). За словами М. Микитина, винагородою за викриття злочинця, який учинив замах на президента С. Войцеховського, мало стати надання йому посади комісара поліції у Варшаві із щомісячною платнею в 300 злотих (це були великі гроші на той час). Твердив, що на нього постійно тиснув суддя Ґустав Рутка і протоколянт Пйотровський, які й намовляли його складати фальшиві свідчення і налаштовували його проти євреїв, погрожуючи при цьому тривалим тюремним ув’язненням. Зі слів М. Микитина, обоє були скінченими антисемітами, а суддя навіть приніс йому почитати книжку Анджея Немоєвського “Єврейська душа у дзеркалі Талмуду” (Dusza żydowska w zwierciadle Talmudu), що нібито мала відкрити йому очі на єврейську підступність[337]. Після десятиденного бенефісу перед судом М. Микитин раптом оголосив, що він знову погано себе почуває, тому просить, аби його покази далі зачитували за його відсутності.

Інші підозрювані твердили, що М. Микитин увів їх в оману своїми оповідями, а вони ані не схиляли його до фальшивих заяв, ані не обіцяли йому за це грошей. На пряме запитання, чи М. Микитин лакомий до грошей, І. Корнгабер дипломатично відповів, що дуже жадібною до грошей є його наречена Л. Штайн.

Спеціалісти-графологи Новіцький і Францішек Вальчак підтвердили перед судом, що “листи від УВО” були написані рукою М. Микитина[338].

Звинувачення представило як свідка Романа Філясевича, якому М. Микитин нібито звірявся в тому, що обмовив невинну людину на прохання єврейських активістів, які пообіцяли йому за це гроші. У суботу 25 липня 1925 р. свідком на суді виступив таємний агент поліції з Варшави Юзеф Цехновський, який брав участь в арешті С. Панчишина. Поліцейський заявив, що атентат на С. Войцеховського був спланований у “комуністично-терористичних колах”, що заперечувало вину С. Штайґера. Суд вирішив, що необхідно провести очну ставку між агентом та С. Панчишином[339]. Через три дні після цього Ю. Цехновського на львівській вулиці застрелив єврейський комуніст Нафталі Ботвін. Одразу після цього адвокати С. Штайґера зажадали скерувати справу на дорозслідування, аби з’ясувати, яку роль у справі атентату відіграв Ю. Цехновський. Суд відмовився це зробити. Після смерті Ю. Цехновського М. Микитин знову змінив свої покази, стверджуючи, що саме вбитий таємний агент поліції намовляв його до фальшивих свідчень. Підсудний твердив, що це Ю. Цехновський, а не єврейські активісти, побіцяв йому за фальшиві свідчення гроші та закордонний паспорт на нове ім’я.

Як свідок на процесі виступив підінспектор Ю. Пйонткевич, який поінформував суд, що замах на С. Войцеховського вчинили українські націоналісти або комуністи, а “єврейські кола” до нього жодного стосунку мати не можуть. На запитання, чому він намагався усунути від розслідування атентату своїх колег зі Львова, варшавський поліцейський пояснив, що зробив це тільки тому, що “кримінальна поліція не володіє такими засобами”, як політична, а тому й не повинна втручатися в цю справу[340].

Суд завершився у вівторок 18 серпня 1925 р. Вирок було проголошено о чверть на десяту годину ранку. М. Микитина, який не заперечував, що вигадав історію про причетність С. Панчишина до замаху на президента Польщі, засудили до шести років в’язниці. Усіх решту підсудних, проти яких не виявилося достатніх доказів їхньої вини, виправдали[341]. У вироку окремо було зазначено, що М. Микитин має заплатити шість тисяч злотих моральної компенсації С. Панчишину, на якого звів наклеп. Після кількох апеляцій термін ув’язнення колишньому комуністові скоротили до чотирьох років.

Другий судовий процес С. Штайґера тривав у Львові від 12 жовтня до 17 грудня 1925 р. Головою судової колегії був Я. Франке, членами — Л. Ґьоттінґер і Я. Хлямтач, запасним суддею — Кароль Швейцер. Головним обвинувачувачем виступив Е. Гринєвєцький. Підсудного захищала колегія адвокатів у складі М. Ґрека, Л. Ландау, Н. Льовенштайна Опоки, М. Рінґеля і Л. Розенкранца, до яких згодом приєднався український адвокат М. Глушкевич. Журналісти писали, що після долучення до адвокатів С. Штайґера українця серед його захисників були представлені всі національні групи Галичини. Важливо, що адвокат М. Рінґель був чинним сенатором польського сейму, тому поводився набагато впевненіше, ніж інші захисники його клієнта.

Обрання присяжних відбувалося шляхом жеребкування із тридцяти чотирьох кандидатів. Коли після першого жеребкування серед присяжних опинилося двоє євреїв, прокурор звернувся із протестом, заявивши, що вони не зможуть об’єктивно оцінити вини свого одновірця. Суд погодився із цим аргументом обвинувачення, і єврейських присяжних замінили. Завдяки цьому лаву присяжних повністю зайняли поляки: банкір Пйотр Свістерський, домовласник Ян Крулікєвич, обтягувач меблів Леон Матвійовський, пекар Юзеф Брочковський, столяр Францішек Вайсс, працівник нотаріату Станіслав Вітвіцький, банківський працівник Ян Зажицький, кравець Міхал Вітковський, чиновник магістрату Станіслав Зборовський, працівник комунального підприємства Октавіан Зубек. Запасними присяжними стали офіціал Генрик Яновський і ювелір Макс Ахт.

За день до початку процесу в місті з’явилася поголоска, що невідомі намагалися викрасти С. Штайґера із в’язниці. “Втаємничені” розповідали, що ввечері 11 жовтня в’язень симулював приступ сильного болю, після чого працівники слідчого арешту викликали до нього карету швидкої допомоги. Проте замість справжніх медиків до тюрми нібито приїхали переодягнуті спільники в’язня, які намагалися переконати наглядачів, що С. Штайґер умирає і його треба терміново перевести до шпиталю. Зловмисники буцімто збиралися таким чином вивезти його за межі арешту й випустити. Чутка була фальшивою, її причиною стало те, що, йдучи на вечірню молитву, обвинувачений упав на сходах й, підвернувши собі ногу, розтягнув у ній сухожилля, а крім того, вдарився ребрами. Під час вечірньої молитви С. Штайґер почав скаржитися на сильний біль, і до нього викликали карету швидкої допомоги. Щоб зняти больові відчуття, лікарі зробили в’язневі укол морфію[342].

У другий день процесу просто в судовій залі раптово помер від серцевого нападу один із присяжних, що мав вирішувати долю С. Штайґера. Смерть була природною, покійний уже тривалий час мав проблеми із серцем. У процесі зробили одноденну перерву, для того, щоб доукомплектувати лаву присяжних.

Обвинувачення наполягало на тому, що замах був справжнім і життю президента загрожувала реальна небезпека. Перед судом виголошено висновок експертів-піротехніків; який полягав у тому, що радіус враження бомби складав вісім чи навіть десять метрів (ця оцінка була дещо завищеною). Вибуху не сталося, бо кінь зачепив бомбу копитом і через це її оболонка роздерлася й частина вмісту висипалася (здатність мелініту до детонації зростає у міру його ущільнення й, навпаки, зменшується, якщо вибуховий матеріал розпушений).

Суд мав заслухати покази 61 свідка та взяти до уваги зафіксовані письмово свідчення ще 72 осіб. Уже в перші дні процесу майже всі свідки, які раніше дали покази, що можна було трактувати на некористь С. Штайґера, відмовилися від своїх слів. Зрозумівши, що справа розвалюється просто на очах, прокурор виступив із вимогою арештувати одного зі свідків — Клару Мерксамерову за складання фальшивих свідчень під присягою. У такий спосіб прокуратура мала намір вплинути на інших свідків, які масово відмовлялися від своїх попередніх показів. Після півторагодинного обговорення у нарадчій кімнаті суд дав дозвіл на арешт К. Мерксамерової, і її затримали просто в залі суду[343]. Цей арешт не залишився без уваги захисту С. Штайґера, який виступив із заявою, що поліція у такий спосіб продовжує залякувати людей, які раніше зробили свої свідчення під тиском.

Захист зміг представити багато свідків, які стверджували, що підсудний ніколи не демонстрував симпатій до комуністичної ідеології, а також не шукав товариства людей із такими поглядами. Свідки захисту твердили, що змолоду С. Штайґер цікавився сіонізмом. Один із представлених адвокатами свідків — колишній полковник австрійської армії Геніш — твердив, що бомбу в карету президента кинули із вікна другого поверху[344].

Натомість обвинувачення покликалося на свідчення інспектора поліції Б. Лукомського та підінспектора Савіцького, у розмові з якими С. Штайґер висловлював ідеї, що напрочуд нагадували марксистські. За словами Савіцького, підозрюваний говорив про те, що, на його думку, найкращим, що може статися в майбутньому, було б зникнення всіх національностей, бо натепер зазвичай хтось когось постійно утискає[345]. Також, за словами підінспектора, на думку С. Штайґера, у майбутньому мали зникнути всі державні кордони[346].

“Куґельгандґранате 13 Сучасне фото“

"Ейргандґранате М.17”. Сучасне фото

Головним свідком звинувачення залишилася танцівниця М. Пастер-накувна, котра наполягала на тому, що саме підсудний кинув бомбу в карету президента. Жінка розповіла, що після першого судового процесу їй почали надходити анонімні листи з погрозами смерті, якщо вона не відкличе своїх показів. Водночас невідомі автори цих листів писали, що якщо вона змінить свої свідчення, то це вийде їй тільки на користь. У одному із листів йшлося: “Ми вміємо відплатити за кривду, спричинену євреєві, ми вміємо бути дуже щедрими”[347]. Один із колег акторки з театру — Риґєр — запропонував їй переїхати до Познані, пообіцявши оплатити переїзд та влаштувати справу так, щоб її там прийняли на роботу до місцевого театру. Свою пропозицію колега мотивував тим, що через бойкот театру, до якого вдалися львівські євреї, заклад зазнає значних збитків і невдовзі доведеться звільняти працівників.

Позиція звинувачення посилилася, коли 17 жовтня 1925 р. до польського посольства у Відні зголосилася Вікторія Льодль, котра під час замаху була у Львові, й оголосила про намір дати свідчення. У листопаді 1925 р. В. Льодль приїхала до Львова й підтримала звинувачення проти С. Штайґера.

Іншим важливим доказом вини С. Штайґера стали німецькі ручні гранати часів Першої світової війни, які поліція знайшла в місці, де на початку 1923 р. він винаймав кімнатку — на горищі будинку на вул. Кохановського, 14 (тепер вул. Костя Левицького). Після С. Штайґера у червні 1923 р. до цієї кімнатки вселився чиновник державної скарбниці Едвард Доозе. Восени того ж року в суміжному з кімнаткою приміщенні пральні серед купи непотребу чиновник знайшов ручну гранату (свідком знахідки був возний будинку Горнунґ). Е. Доозе спочатку не надав ваги цій знахідці, але в січні 1925 р. повідомив про неї власницю будинку Клару Фідерер. Жінка попросила двірника Купінського ще раз оглянути пральню. Серед звалених у кутку приміщення старих речей він виявив ще дві німецькі ручні гранати (“Куґельгандґранате 13” та “Ейргандґранате М.17”), які негайно віддав у поліцію. Там з’ясували, що гранати не становлять небезпеки, бо хтось вийняв із них усю вибухову речовину. Водночас поліцейські експерти ствердили, що вибухова речовина — саме того типу, яка використовувалася у кулястій гранаті зразка 1913 р. (динамон) й була засипана у бомбу, яку кинули в карету президента С. Войцеховського[348]. Варто відзначити, що на першому судовому процесі С. Штайґера поліція твердила, що динамон у бомбі “мав російське походження”[349].

С. Штайґер не заперечував, що винаймав кімнатку у Клари Фідерер на вул. Кохановського, 14, пояснюючи це тим, що там, де жили його батьки і сестра, не було умов для навчання. Але водночас підсудний заявляв, що про знайдені там гранати він нічого не знає, а до пральні, де їх власне і знайшли, він навіть не заходив. Граната була серйозним доказом вини С. Штайґера, тому його захист представив свідка, який заявив, що це саме він приніс її до пральні. Цим свідком став Леон Реґенстрайф, який мешкав на вул. Кохановського, 14 ще у 1921 р., під час військової служби. Чоловік твердив, що після військових навчань він залишив собі наповнену піском навчальну гранату, яку й приніс до квартири, що її винаймав у той час. Прокуратура не погодилася із цією версією, справедливо вказавши, що з навчальною метою Військо Польське використовувало французькі гранати зразка 1915 р. “Цітрон Фоуґ”, які хоча й були аналогами німецької яйцевидної гранати, але відрізнялися від них низкою характеристик[350].

Для того аби змінити неприхильну до їхнього клієнта суспільну атмосферу, адвокати оголосили в суді, що під час допитів у поліції С. Штайґер нібито постійно зазнавав брутального психологічного тиску, інспектор Б. Лукомський якось крикнув на нього: “Закрий рота, ти більшовицький єврею!”, а комісар Л. Кайдан навіть якось ударив його в обличчя[351]. Хоча сталося це без свідків, захисники С. Штайґера запропонували допитати патрульного поліцейського Войцеха Білла, який міг підтвердити, що, перебуваючи у сусідньому приміщенні, чув звук ляпаса[352].

На початку листопада 1925 р. газета “Хвіля” вмістила інтерв’ю, яке нібито спільно дали Євген Петрушевич і Роман Перфецький. У ньому колишні диктатор і державний секретар ЗУНР буцімто визнали відповідальність українського підпілля за замах на С. Войцеховського. Проте невдовзі Р. Перфецький спростував цю публікацію як вигадку, зазначивши, що він це робить і від імені Є. Петрушевича[353]. За словами колишнього працівника Секретаріату уряду ЗУНР, він ніколи не давав жодного інтерв’ю варшавській газеті “Момент” (Moment), яка першою вмістила цей матеріал, ані жодному іншому єврейському часопису. Те, що поширювалося як нібито їхні спільні із Є. Петрушевичем оповіді, насправді базувалося на його інтерв’ю із кореспондентом “Істер Пресе Сервіс” (Easter Press Service), при якому колишній президент ЗУНР не був присутнім. Значна частина змісту цієї розмови була перекручена, а чимало фрагментів — включно із визнанням відповідальності за атентат на С. Войцеховського — вигадано.

Загалом протягом Другого процесу С. Штайґера його захисники представили близько десятка фальшивих свідків, які заявляли, що точно знають, що замах учинили українські підпільники. На початку судового процесу адвокат М. Ґрек виступив із заявою, що замах на президента С. Войцеховського вчинив С. Панчишин, про вину якого говорив засуджений за наклеп М. Микитин. У середині жовтня 1925 р. адвокат Л. Ландау оголосив, що у Відні до поліції буцімто зголосився Осип Бандера зі Стрия, який зробив офіційну заяву, що це він 5 вересня 1924 р. кинув бомбу в карету президента Польщі. Австрійська поліція запротоколювала його зізнання, але польських колег ця інформація не зацікавила. Газета “Хвіля” повідомила, що її віденський кореспондент отримав від австрійської поліції підтвердження, що польська сторона не зверталася із проханням передати їй копію протоколу допиту О. Бандери. Суд проігнорував цю версію, і про О. Бандеру зі Стрия до кінця процесу вже не згадували[354].

Згодом адвокати С. Штайґера спробували долучити до справи покази втікача із Польщі Росоловського, який нібито таємно перейшов польсько-радянський кордон. Уже перебуваючи на радянській території, цей чоловік на запитання, що схилило його до спроби нелегального перетину кордону, відповів, що він був виконавцем замаху на С. Войцеховського у Львові й мусив тікати з країни від переслідування поліції. Ще через деякий час захист С. Штайґера зажадав долучити до матеріалів суду повідомлення єврейського часопису “Ноєс Гайнт” (Neues Наупі), який, своєю чергою, покликаючись на інформацію “Катовітцер цайтунґ” (Die Kattowitzer Zeitung), твердив, що існують свідчення дев’ятнадцятирічного члена “Пласту” на ім’я Матвій, який нелегально перетнув німецький кордон поблизу міста Оппельн (тепер м. Ополє, адміністративний центр Опольського воєводства Польщі) як політичний утікач із Польщі. Хлопець буцімто твердив, що в німецькій поліції став свідком допиту іншого українця на прізвище Кучинський, який оповідав німецьким правоохоронцям, що він отримав від українського підпілля у Польщі бомбу і завдання вбити С. Войцеховського. Під час допиту пролунало ще два українські прізвища організаторів замаху, яких Матвій не запам’ятав. Усі ці свідчення суд також проігнорував.

У середині листопада 1925 р. у суді було оголошено свідчення колишнього офіцера Галицької армії Натана Ранда, який, покликаючись на українського журналіста Івана Проця, зробив 12 листопада 1925 р. офіційну заяву у віденській поліції про те, що замах учинили українці. Вірогідність свідчень Н. Ранда одразу виглядала сумнівною, зважаючи на його кримінальне минуле: він кілька разів був засуджений за різноманітні шахрайства й махінації і навіть під час служби в українському війську відсидів кілька місяців за фінансову розтрату. Заяву Н. Ранда заперечив І. Проць, який довів, що в той час, коли він нібито щось оповідав у Відні колишньому інтендантові, насправді перебував у Берліні.

Юридично завірені свідчення прислав із Відня Ізраель Вальдман, який твердив, що, зацікавившись справою замаху у Львові, за посередництва Юліана Бачинського, він домовився про зустріч із Є. Коновальцем. Ця зустріч буцімто відбулася у Берліні за присутності брата І. Вальдмана Мойсея, який працював редактором газети “Юдіше Рундшау” (Judische Rundschau). Під час розмови провідник УВО нібито оповів, що замах на С. Войцеховського вчинив член його організації, який вже перебуває у Берліні. І. Вальдман запропонував провести суд у цій справі за межами Польщі — так, аби судовий вирок у ньому можна було представити на процесі над С. Штайґером у Львові як доказ його невинуватості. За словами І. Вальдмана, Є. Коновалець погодився на це за умови, що єврейська громадськість заплатить за проведення процесу, а пізніше профінансує виїзд атентатника, що розкриє під час суду своє ім‘я, до Канади. І. Вальдман нібито вповноважив вести подальші перемовини про технічні деталі цієї справи свого брата, але через певний час контакти із Є. Коновальцем чомусь урвалися. Розказана І. Вальдманом історія від початку до кінця була вигадкою, її спростували спочатку Ю. Бачинський, а потім і Є. Коновалець[355].

Наступний свідок, відомий львівський фінансист та адвокат Осія Вассер, діяв обачніше. Зголосившись до Львівського окружного суду, він заявив, що про визнання Є. Коновальцем відповідальності УВО за замах на С. Войцеховського йому стало відомо від радника німецького міністерства закордонних справ. Через це, провідник УВО не міг спростувати того, що він щось казав О. Вассеру, бо фінансист цього й не твердив[356]. Даючи свідчення перед судом, О. Вассер згодом покликався на одного із лідерів Української народної трудової партії Володимира Бачинського, який нібито дізнався ім’я виконавця замаху від когось із діячів української еміграції у Західній Європі. В. Бачинський підтвердив слова О. Вассера, але не назвав свого джерела інформації. Заява В. Бачинського не змогла розвіяти сумнівів, особливо, якщо зважити на те, що сам український політик переживав тоді психологічно складні часи, які через півтора року закінчилися самогубством.

Прізвище Т. Ольшанського як виконавця замаху на С. Войцеховського вперше прозвучало під час суду над С. Штайґером у понеділок 19 жовтня 1925 р. Його згадав Л. Ландау, який протягом процесу назвав і кількох інших осіб, які нібито були атентатниками. Кореспонденти польських газет почали шукати Т. Ольшанського в Німеччині. Знайти підпільника не вдалося, але інтерв’ю з німецьким суддею Ротте, який 4 жовтня 1924 р. у Бойтені слухав справу про незаконний перехід кордону молодим українцем, підтвердило, що така людина насправді існує. Кореспондент варшавської єврейської газети “Момент” зміг отримати коментар працівника польського посольства у Берліні, в якому підтверджувався той факт, що німецька сторона офіційно повідомила Польське міністерство закордонних справ про те, що до них зголосилася особа, яка твердила, що вчинила у вересні 1924 р. замах у Львові. Газета “Момент” писала, що Т. Ольшанський переховується у Мюнхені, вдома в одного із німецьких політиків. Міністр внутрішніх справ Пруссії Карл Вільгельм Зеверінґ офіційно підтвердив, що Т. Ольшанський перейшов німецький кордон і під час допиту у поліції зізнався у вчиненні замаху[357].

Урешті-решт складений німецькими поліцейськими короткий протокол допиту Т. Ольшанського в Бойтені долучили до справи. Проте прокурор продовжував наполягати, що винним є С. Штайґер, а запротокольованим німцями показам українця не слід вірити так само, як і попереднім свідченням О. Бандери та Росоловського, які також брали відповідальність за замах на себе.

Проте ваги заяві Т. Ольшанського надав той факт, що він повторно зголосився до німецької поліції й уже вдруге, набагато детальніше ніж першого разу, оповів про підготовку й проведення замаху. Надаючи ці свідчення, підпільник повторив, що замах учинив з наказу УВО. Протокол розширених свідчень Т. Ольшанського надійшов до суду у Львові на початку грудня 1925 р. У цьому документі було пропущено кілька прізвищ осіб, які допомогли підпільнику втекти за кордон. Голова суду Я. Франке прочитав свідчення, які були записані німецькою мовою, і самостійно, речення за реченням переклав їх польською. Крім цього, до Львова передали схеми, нібито намальовані самим Т. Ольшанським із точними позначками, де він стояв під час замаху.

Євген Коновалець. Фото 1918 р.

Польська прокуратура та поліція були переконані, що атентат учинив С. Штайґер, а українське підпілля лише взяло на себе відповідальність за замах за певну матеріальну винагороду. У польській пресі з’явилися заяви, що українські підпільники оголосили про те, що саме вони вчинили замах у Львові за геть фантастичну суму в 60 тисяч доларів (для порівняння варто зауважити, що у другій половині 1920-х рр. щорічний “бюджет” УВО складав близько 10 тисяч доларів, левову частку яких організація отримувала як пожертви від української діаспори в США)[358]. У іншому варіанті, Т. Ольшанський узяв на себе вину за замах без дозволу УВО, суто з власної ініціативи. На думку прокурора, роль посередника у перемовинах єврейських кіл із Т. Ольшанським міг зіграти його брат, що мешкав у Вільному місті Данціґу (тепер м. Ґданськ, Польща). За кілька днів до кінця процесу прокурор заявив, що отримав повідомлення із польської поліції м. Тчев про те, що в Данціґу з братом Т. Ольшанського вів перемовини якийсь представник єврейських кіл[359].

Збереглися свідчення, що представники єврейських кіл справді пропонували Є. Коно-вальцеві матеріальну підтримку для УВО взамін за публічну декларацію про непричетність С. Штайґера до атентату 5 вересня 1925 р. у Львові. Зокрема, з провідником УВО зустрічався відомий єврейський видавець Яків Оренштайн, який завдяки своєму прихильному ставленню до українського визвольного руху мав повагу та довіру українських націоналістів. Напередодні другого слухання справи С. Штайґера, 12 жовтня 1925 р., у відомому берлінському “Романському кафе” відбулася зустріч між Я. Оренштайном та Я. Коновальцем, О. Сеником, Сидором Чучманом та Михайлом Селешком. Якщо зустріч мала бути таємною, то місце для неї обрали винятково невдало. Розташоване на розі Курфюрстендамм та Тауентцієнштрассе кафе (офіційна адреса пл. Курфюрстендамм, 238) було популярним місцем відпочинку німецьких інтелектуалів та художників, переважно лівих та ліберальних уподобань. До постійних відвідувачів закладу належали Альфред Дьоблін, Отто Дікс, Ґеорґ Ґросс, Ґотфрид Бенн, Бертольд Брехт, Макс Ліберман, Стефан Цвейґ, Еріх Кьостнер, Еріх Марія Ремарк, Ернст Толлер, Франц Верфель та ін. У кафе постійно крутилися журналісти, які полювали на знаменитостей, тому залишитися тут невпізнаним було складно[360]. Як згадував М. Селешко, Я. Оренштайн одразу сказав, що він прийшов на цю зустріч на прохання американських єврейських організацій, які пропонують таке: УВО робить публічну заяву про те, що це її член учинив замах на С. Войцеховського, таку саму заяву робить виконавець атентату, взамін за це заможні євреї організовують цій людині виїзд до США та облаштування на місці, а також “адекватну фінансову допомогу УВО”. Провідник УВО відкинув ці пропозиції. Після того, як Я. Оренштайн уже пішов, розмова певний час продовжувала точитися про справу С. Штайґера, причому провідник УВО розповів, що це вже не перша пропозиція від євреїв у справі замаху на С. Войцеховського[361].

Критично налаштовані до свідчень Т. Ольшанського польські журналісти не могли збагнути, чому УВО лише наприкінці процесу виступила з такими вагомими аргументами про свою відповідальність за замах. Висловлювалися припущення, що це було зроблено для того, аби дати час польській поліції та системі правосуддя скомпрометувати себе, глибоко загрузнути у фальшованій справі, дати можливість якомога більше розгорітися польсько-єврейській ворожнечі, а з іншого боку — в останній момент ефектним виходом на сцену переважити шальки терезів на користь євреїв, а отже, продемонструвати українсько-єврейську співпрацю. Якщо такі наміри в керівників українського підпілля й справді існували, тоді, слід визнати, що розрахунок цілковито справдився.

Під час другого процесу С. Штайґера велике враження на всіх присутніх у судовій залі справила фінальна промова Н. Льовенштайна Опоки, який дуже делікатно, але рішуче поставив під сумнів покази головного свідка обвинувачення — М. Пастернакувни. Адвокат твердив: “Пастернакувана є дитям театру: її колиска за кулісами, вона виросла в ефемерному світі, жила у середовищі уяви, упивалася фікцією, дихала атмосферою фантазії. Від переживання миті замаху, від вигляду польоту бомби і блідого обличчя Штайґера, від його утечі — вона зіставляє думки і враження, її уява працює далі, доповнює спогади, у рамки обставин, які запам’яталися, вона додає нові деталі, й таким чином поволі із правди того, що сталося насправді, й репродукованих фантазій у її уяві формується нова картина, яку вона вважає правдою, але яка насправді правдою не є”[362].

Рівно о чверть на четверту годину дня 17 грудня 1925 р. вісьмома голосами проти чотирьох лава присяжних оголосила С. Штайґера невинним. Його звільнили в залі суду. На вулиці перед судовим будинком на вирок чекали кілька тисяч львівських євреїв. Виправдальний вирок вони сприйняли захоплено, адвокатів зустріли оваціями. З нагоди успішного для підсудного завершення процесу єврейські журналісти влаштували бенкет у кав’ярні “Варшава” (тепер пл. Григоренка, 3), яка належала Францішкові Мошковичу.

Натомість помітна частина польських мешканців міста сприйняла виправдальний вирок із обуренням. Через два дні, 19 грудня 1925 р., група польської студентської молоді організувала на вул. Академічній (тепер просп. Шевченка) демонстрацію протесту проти виправдання С. Штайґера. Студенти розбили вітрину фотоательє М. Мюнца, в якій був виставлений парадний портрет С. Штайґера, а згодом повибивали шиби ще в кількох кав’ярнях, що належали євреям, і побили кількох євреїв на вулицях. На розі сучасного просп. Свободи і вул. Тиктора поліція розігнала бешкетників, які йшли громити єврейські готелі “Львівського Бердичева”[363].

Станіслав Штайґер (посередині) після винесення виправдального вироку. Фото 17 грудня 1925 р.

Передчасні переможні реляції про нібито розкритий замах коштували кар’єри комісарові поліції Л. Кайдану та слідчому судді Ґ. Рутці.

Т. Ольшанський, який перебував під час процесу С. Штайґера в Німеччині, після його завершення переїхав до Голландії. Через вимоги польської влади здійснити екстрадицію підпільник мусив покинути Європу й оселитися на Кубі. Восени 1926 р. він переїхав до США. Орган совєтофільської Української національно-революційної організації “Український революціонер” уболівав, що “звісний атентатник на ляцького президента Войцеховського, щоб не згинути з голоду й нужди на Кубі, звернувся до американських українців з проханням о поміч. Ті зложили йому тридцять сім долярів”[364]. У 1930 р. Т. Ольшанський переїхав до Гондурасу. У країні саме відбувалися антиурядові заворушення. Після того як повстанці пограбували Т. Ольшанського й убили його приятеля, він вступив до гондураської армії, де отримав звання хорунжого[365]. Брав участь у численних боях проти інсургентів, як сам згодом оповідав, під час сутички 27 червня 1931 р. особисто застрелив лідера заколотників генерала Ґреґоріо Ферреро. За це отримав з рук президента Гондурасу Вісента

Мехія Коліндреса найвищу нагороду країни та погони полковника. У 1933 р. Т. Ольшанський повернувся до США, де мешкав уже до кінця життя. Жив у Нью-Йорку Детройті, Чикаго та Лос-Анджелесі. У Сполучених Штатах колишній атентатник зацікавився мистецтвом, вчився у школі танцю Василя Авраменка, згодом захопився різьбярством і малюванням. Помер 21 червня 1987 р. у Лос-Анджелесі.

С. Штайґер, який провів в ув’язненні п’ятнадцять місяців, після виправ-дального вироку виїхав за кордон. Наприкінці червня 1926 р. він повернувся до міста, щоб відновити навчання у Львівському університеті. Отримавши юридичну освіту, С. Штайґер виїхав до Бендзіна в Силезії, де й мешкав принаймні до 1939 р. Подальша його доля невідома, за різними версіями, С. Штайґер загинув у Бендзіні, Львові чи Відні під час Другої світової війни.

Своєрідним епілогом “львівської дрейфусіади” став судовий процес, який почався у Львові наприкінці 1938 р., але так нічим і не завершився. Позивачем цього разу став С. Штайґер, якого обурив виступ львівського адвоката Адама Позовського. Цей адвокат, захищаючи у вересні 1938 р. під час повторного процесу у Львові одного із чільних лідерів Національного сторонництва (Stronnictwa Narodowego) й відомого антисеміта Адама Добошинського[366], висловився в суді таким чином: “Тут, у цій залі, де сидів Штайґер, який замахнувся на маєстат Речі Посполитої, але попри це перебуває на свободі…”[367].

Колишній підозрюваний у замаху на президента С. Войцеховського подав до суду, й 9 листопада 1938 р. проти А. Позовського почався судовий процес про наклеп. Адвокат спочатку заперечував, що сказав щось подібне, а потім почав наполягати, що С. Штайґер усе ж був винен, а виправдали його тільки через “терор щодо свідків та присяжних, який застосували євреї, а також через специфічні умови, які тоді склалися у Галичині”. А. Позовський наполягав, аби до суду знову викликали свідків замаху. Суд переніс слухання на 13 січня 1939 р. Проте за чотири дні до перенесеного судового засідання А. Позовський несподівано помер, отруївшись газом, тому до перегляду справи С. Штайґера повертатися не стали.

Пополудні 28 липня 1925 р. неподалік входу до ресторану Тепфера на вулиці Трибунальській (тепер вул. Шевська) у Львові був убитий таємний агент поліції Юзеф Цехновський. Атентатника вдалося відразу затримати, ним виявився бідний шевчик. Замах на життя конфідента організували польські комуністи, які назвали вбивство актом “партійної самооборони”. В останній рік свого життя Ю. Цехновський став широко відомою у Речі Посполитій постаттю. У минулому він сам був комуністом-підпільником, але згодом перейшов на бік закону, посприявши розслідуванню кількох резонансних злочинів, зокрема наймасштабнішого терористичного акту міжвоєнної Польщі. Колишні однопартійці називали Ю. Цехновського не інакше, як провокатором й засудили його до смерті.

Юзеф Цехновський народився 14 вересня 1889 р. у Бресті-Литовському (тепер м. Брест, Білорусь). Опанувавши фах слюсаря, влаштувався на невелике промислове підприємство. Із початком Першої світової війни був призваний до російської армії, але згодом як фахівця дефіцитної спеціальності його демобілізували, скерувавши на роботу на Путіловський завод у Петрограді. Працюючи на цьому підприємстві, Ю. Цехновський включився у робітничий рух, брав участь у Лютневій революції та більшовицькому перевороті 1917 р. Після відновлення незалежності Польської держави переїхав до Варшави[368]. Працював спочатку портьє, а згодом — слюсарем на Варшавському локомотивобудівному заводі[369]. Вступивши до профспілки, через певний час обійняв пост секретаря Союзу металістів. Під час польсько-більшовицької війни 1920 р. служив у 36-му полку піхоти, брав участь у боях проти російських загарбників.

Юзеф Цехновський. Рисунок 1925 p.

Невдовзі після повернення із війни Ю. Цехновський приєднався до комуністичного підпілля. У середині 1921 р. він керував страйком працівників Варшавського локо-мотивобудівного заводу. На початку 1923 р. Ю. Цехновський долучився до комуністичної терористичної боївки. Ця група здійснила серію вибухів, до підготовки одного з яких залучили і Ю. Цехновського. Проте поліція затримала новоспеченого терориста у той момент, коли він привіз до Ченстохови (тепер повітовий центр Силезького воєводства) бомбу, якою комуністи мали намір підірвати місцеву повітову команду поповнень (військову установу, яка займалася призовом на військову службу). Після цього поліція обшукала помешкання Ю. Цехновського у Варшаві, де знайшла вибухові матеріали та деталі, потрібні для виготовлення бомб. Погрожуючи тривалим тюремним ув’язненням, підінспектор Юзеф Пйонткевич, що був керівником Відділу IV-Д Головної команди поліції Варшави, наприкінці травня 1923 р. завербував Ю. Цехновського. Вже як поліцейський інформатор Ю. Цехновський зумів отримати високий пост у структурах комуністичного підпілля у Варшаві — став членом виконавчого комітету Комуністичної партії Польщі (КПП). Завдяки наданій ним інформації поліція невдовзі арештувала низку високопоставлених діячів комуністичного руху.

Щоправда, існує й альтернативна версія подій, відповідно до якої Ю. Цехновський був агентом під прикриттям і від самого початку діяв у комуністичному підпіллі за завданням поліції. Доказом цього може бути той факт, що після смерті агента поховали за державний кошт на Бруднівському цвинтарі у Варшаві із почестями, які належалися службовцям поліції[370]. Історію про арешт у Ченстохові поліція нібито вигадала, щоб легалізувати його свідчення про підпільну діяльність перед судом і не давати пояснень про поліційну провокацію[371].

Історія, яка привела Ю. Цехновського спекотного липневого пополудня на вулицю Трибунальську у Львові, почалася у Варшаві вранці в суботу 13 жовтня 1923 р. Того дня, за кілька хвилин до дев’ятої години ранку, польську столицю струснув вибух неймовірної сили. Детонація була настільки сильною, що її чули навіть далеко за межами міста — у Жирардові та Модліні. Багато вулиць Варшави усіяло скло з вибитих ударною силою вікон, шматки тиньку та цегли, які повідпадали від будинків[372].

Вибух стався у пороховні на території Варшавської цитаделі, в якій зберігалося 65 тонн бездимного пороху та 3 тонни піроксиліну. У тому місці, де стояв склад вибухових речовин, утворився кратер глибиною понад десять метрів. Усі найближчі від місця вибуху будівлі зруйнувала потужна вибухова хвиля. Територію цитаделі засипали уламки цегли, дерев’яних конструкцій, упереміш із поламаними меблями, подертим одягом та шматками понівечених людських тіл. Слід наголосити, що під час вибуху у цитаделі перебували не лише військові: у розташованому на її території Десятому павільйоні мешкали родини офіцерів та підофіцерів, які не мали у місті власного житла. Від вибуху загинуло 28 осіб, у тому числі 7 жінок й 4 малі дитини. Сотні людей у цілому місті зазнали легких поранень, переважно від осколків скла, яке повилітало з вікон[373]. Жертв могло бути ще більше, але, на щастя, у момент вибуху багато військових, які несли службу в цитаделі, перебували на навчаннях за її межами. Ще більшим щастям було те, що земляний вал навколо порохового складу скерував головну частину вибухової хвилі вгору, через що не детонували сотні тисяч снарядів, які зберігалися в сусідньому сховищі. Якби вони теж вибухнули, жертв могло бути у сотні разів більше.

“Вибух порохового складу у Варшавській цитаделі”. Ілюстрація часопису “Новосці ілюстроване” 20 жовтня 1923 р.

Слідство, яке почалося після вибуху, дійшло висновку, що експлозія не була випадковістю, а швидше за все сталася внаслідок диверсії. Спеціальна комісія перевіряла склад, де згодом відбувся вибух, протягом 13–27 серпня 1923 р. й жодних порушень умов зберігання вибухонебезпечних матеріалів тоді не виявила[374]. Діючи навмання, політична поліція арештувала кількох осіб, що мали доступ до арсеналу. У наступні дні арешти тривали, загалом затримано близько двох сотень людей.

Розслідування вибуху в цитаделі для варшавської поліції стало справою честі. Пів року тому, у квітні-травні 1923 р., у Варшаві та Кракові вже сталася серія вибухів, винуватців яких упіймати не вдалося. Тоді бомби вибухнули у помешканні ректора Яґеллонського університету Владислава Натансона, редакціях видань: “Ґазета поранна”, “Жечпостолита”, “Ґазета Варшавська”, а також в одному з приміщень Варшавського університету, внаслідок чого загинув шанований науковець, професор Роман Оженцький, якому відірвало ноги, а кілька студентів зазнали поранень. Вийти на слід терористів вдалося завдяки поліцейському інформатору Ю. Цехновському, який вказав, що до серії вибухів навесні 1923 р. причетні комуністи: Мєчислав Красінський, Мєчислав Ротер, Люціян Маслінський, а також двоє молодих армійських офіцерів — поручник Валери Баґінський із Центральної школи зброярів та підпоручник Антоній Вєчоркевич із експозитури Другого відділу Генерального штабу Усіх підозрюваних ще на початку серпня 1923 р. взяли під варту[375].

Руїни Десятого павільйону Варшавської ііитаделі після вибуху. Фото 1923 р.

Доказів вини підсудних бракувало. Окружний військовий суд у Варшаві спирався головно на свідчення Ю. Цехновського. Підсудні не заперечували своїх зв’яків із КПП, але твердили, що до вибухів вони непричетні. Поліція змогла зібрати лише опосередковані докази їх вини. Зокрема, В. Баґінський проводив навчальні заняття на території цитаделі й мав доступ до порохового складу. Слідчі вважали, що офіцери підготували диверсію ще влітку, а виконали її їхні спільники восени у той час, коли В. Баґінський та А. Вєчоркевич вже сиділи у слідчій в’язниці на вулиці Дикій, 1 у Варшаві. Головним доказом причетності В. Баґінського і А. Вєчоркевича до вибуху в цитаделі слідство вважало те, що коли він стався, обоє офіцерів, що вже тривалий час сиділи в камерах попереднього утримання, відреагували на нього по-особливому. Коли пролунав вибух, обоє комуністів стали за командою струнко й заспівали стару пісню швейцарських анархістів “Червоний прапор” (Le Drapeau rouge), яку використовувало як гімн польське комуністичне підпілля[376].

Суд засудив офіцерів до смерті, решта троє підозрюваних отримала по п’ятнадцять років в’язниці. Президент С. Войцеховський 7 травня 1924 р. замінив смертні вироки В. Баґінському та А. Вєчоркевичеві довічним ув’язненням та п’ятнадцятьма роками тюрми, відповідно[377].

Навесні 1925 р. уряд СРСР звернувся до Польщі із пропозицією обміняти В. Баґінського та А. Вєчоркевича на двох поляків: священника Броніслава Уссаса, який був керівником Ревіндикаційної експозитури та Спеціальної делегації Речі Посполитої у Петрограді, та колишнього польського консула в Грузії Юзефа Лашкевича разом із дружиною й дітьми. Польська сторона погодилася на обмін, що виглядав як визнання Москвою своєї вини. Кремль дав зрозуміти, що якщо Річ Посполита відпустить офіцерів, то під час другого етапу обміну, взамін за сімох наступних комуністів, що відбували покарання в Польщі, із СРСР відпустять тридцять п’ять арештованих поляків. Ці обміни мали стати тільки початком тривалого процесу. Загалом поляки погоджувалися видати РРФСР та УСРР 340 осіб, які перебували в польських тюрмах, в обмін на приблизно таке саме число поляків, які сиділи у тюрмах більшовицьких Росії та України[378].

Обмін мав відбутися 29 березня 1925 р. на прикордонній станції Колосово (тепер Каласово Столпцівського району Мінської області Білорусі). В. Баґінського та А. Вєчоркевича, які відбували кару в тюрмі в Білостоку, під посиленим конвоєм відправили потягом через Барановичі і Столпці до Колосова. Однак обмін не відбувся, офіцер польської поліції Юзеф Мурашко, який був одним із конвоїрів в’язнів, застрелив обох комуністів дорогою до прикордонної станції, як згодом казав, у стані сильного душевного хвилювання[379]. За цей учинок Ю. Мурашка засудили до двох років тюрми. Розлючені вбивством своїх агентів, більшовики скасували мораторій на виконання смертних вироків полякам, якого Варшаві вдалося дипломатичними каналами досягнути раніше, і розстріляли п’ятнадцять (за іншими даними — вісьмох) засуджених польського походження.

Владислав Кнєвський. Фото 1920-х рр.

Владислав Гібнер. Фото 1920-х рр.

Тим часом польські комуністи винесли смертний вирок Ю. Цехновському, свідчення якого відіграли ключову роль на суді, що відправив до в’язниці В. Баґінського та А. Вєчоркевича. Першу спробу вбити поліційного агента здійснили 17 липня 1925 р. трійко комуністів у Варшаві. Владислав Гібнер, Владислав Кнєвський і Генрик Рутковський домовилися із Ю. Цехновським про зустріч, під час якої мали намір його застрелити. Вони мали зустрітися біля будинку на вулиці Згода, 1, на розі із вулицею Золотою. Поведінка комуністів, які чекали на Ю. Цехновського, викликала підозри двох переодягнених у цивільне поліцейських Десятого комісаріату поліції — Казимежа Лесінського і Антонія Клімасінського. Приблизно об одинадцятій годині ранку правоохоронці вирішили перевірити документи у трійки чоловіків, які когось чекали на вулиці[380]. Комуністичні бойовики показали свої папери. Хоча поліціянти відразу побачили, що документи В. Гібнера фальшиві, зробили вигляд, що з посвідченням особи все гаразд. Під якимось надуманим приводом правоохоронці запропонували пройти до найближчого відділку, нібито щоб там ще щось уточнити. Всі п’ятеро рушили вулицею. Першим йшов К. Лесінський, далі бойовики, останнім — А. Клімасінський. Зробивши лише кілька кроків, В. Гібнер вихопив зброю й чотири рази вистрелив у спину К. Лесінського. Другий правоохоронець кинувся уперед й машинально підхопив товариша, що почав падати, скориставшись чим, комуністи кинулися тікати. В. Гібнер і Г. Рутковський побігли вулицею Золотою у напрямку Маршалковської, а В. Кнєвський кинувся вулицями Згода, Хмєльною і Братською до вулиці Відок[381]. Опам’ятавшись, А. Клімасінський погнався за В. Кнєвським, якого на вулиці Відок зумів тричі поранити у ноги та один раз у живіт, після чого схопив[382].

Тим часом двоє інших утікачів вибігли із Маршалковської на вулицю Хмельну, де поранили випадкового перехожого Коханяка і поліцейського Скшинецького, який перебував поза службою. Власник крамниці Гуревич схопив одного з комуністів і зумів його скрутити, але другий з утікачів повернувся за своїм товаришем і вистрелив відважному торгівцеві просто в груди. Дивовижним збігом обставин куля влучила у товстий записник у внутрішній кишені й у ньому застрягла (комуністична підпільна преса згодом у’їдливо переінакшила цю деталь, твердячи, що куля застрягла в набитому банкнотами товстому портмоне Гуревича). Гуревич відпустив втікача й гонитва поновилася. Перш ніж добігти до вулиці Золотої, комуністи поранили постового поліцейського Зелінського та торгівця Краковського (обоє отримали поранення у живіт), а студента Александра Кемпнера застрелили, влучивши йому в голову. Панікуючи, бойовики цілили не тільки у правоохоронців, але й тих перехожих, які, як їм здавалося, перешкоджають їхній утечі. На вулиці Золотій комуністи захопили фіакр, яким намагалися відірватися від переслідувачів, женучи коней у бік Алей Єрозолімських. На звук пострілів до гонитви приєднувалося дедалі більше поліцейських. Постовий Фелікс Вітманн, який вийшов з будинку на вулиці Золотій, 83, помилково вирішив, що фіакром переодягнені поліцейські женуться за бандитами, й на ходу застрибнув на його підніжку. В. Гібнер і Г. Рутковський всадили йому дві кулі у груди. Після цього, вкотре запанікувавши, бойовики повернули на вулицю Желізну, де зачепили інший повіз, відірвали колесо й вилетіли на бруківку, отримавши серйозні тілесні ушкодження. Особливо постраждав В. Гібнер, який зламав руку в кількох місцях і розбив голову. Втікачі вирішили сховатися на складі вугілля Борковського на вулиці Желізній, 21, неподалік залізничної колії. Там їх оточила поліція. Після тривалого обміну вогнем, у ході якого постовий Янішевський підстрелив обох бойовиків, комуністам запропонували здатися. Ті відмовилися й продовжували опір. Зрештою їх узяли живцем.

Результат стрілянини був трагічним: від куль комуністів загинули поліцейський та непричетний до справи перехожий, а десять інших осіб поранено. Серед них лише п’ятеро було поліцейськими, а решта — людьми, які випадково опинилися на лінії вогню[383]. Особливе обурення громадськості викликав той факт, що одна з куль випущених комуністичними бойовиками, влучила в жінку з маленькою дитиною.

Арешт трьох бойовиків, які ганебно провалили операцію, додав комуністичному підпіллю бажання помститися Ю. Цехновському. Комуністи не вірили, що арешт їхніх бойовиків став випадковістю, вважаючи, що до цього Ю. Цехновський також приклав руку.

У середині липня 1925 р. Ю. Цехновського викликали до Львова як свідка у справі М. Микитина та інших осіб, яких судили за наклеп та фальшування свідчень, що мали пустити розслідування справи замаху на президента С. Войцеховського хибним шляхом. Як очікувалося, таємний поліційний агент повинен був підтвердити версію адвокатів підсудних, заявивши, що атентат на президента Польщі вчинили комуністи.

Комуністичне підпілля ухвалило рішення вбити Ю. Цехновського під час його перебування у Львові. Підпільники вважали, що в цьому місті поліція буде менше пильнувати за своїм агентом, оскільки, його ніхто тут не знає.

Однак завдяки публікаціям у пресі Ю. Цехновський був відомий як особа, свідчення якої допомогли засудити підозрюваних у підриві Варшавської цитаделі. Львівські комуністи мали додатковий мотив ненавидіти поліційного агента, оскільки попереднього року зробили аналогічну спробу, яка завершилася невдачею. Улітку 1924 р. комуністичне підпілля у Львові намагалося здійснити диверсію на військових складах на вулиці Янівській (тепер вул. Шевченка). З цією метою двоє комуністів Юзеф Дітріх та Миколай Солонько взялися завербувати двох вільнонайманих працівників військового відомства, які мали доступ на територію, що перебувала під охороною, — Мар’яна Ціховського та Тадеуша Смалька[384]. Робітники повідомили про це вивядовцеві (найнижчий ранг детектива) поліції Влодзімежу Ґрищакові. Перемовини про здійснення диверсії тривали майже два тижні. Зрештою з дозволу поліції робітники погодилися підкласти на військових складах бомбу. Проти ночі 5 липня 1924 р. Ю. Дітріх і М. Солонько передали М. Ціховському бомбу з годинниковим механізмом, яку він мав встановити на території військових складів на вулиці Янівській неподалік сховища з боєприпасами та вибуховими матеріалами. Як і було домовлено, М. Ціховський поклав цю бомбу о 10:00 годині ранку 5 липня 1924 р. за 45 метрів від складу з вибухівкою, поставивши годинниковий механізм вибухового пристрою рівно на 16-ту годину. Оскільки пекельна машинка містила аж 400 грам тротилу, навіть за пів сотні метрів вона могла викликати детонацію складів[385]. Лише після цього поліція поінформувала про плановану диверсію військових. Зробити це раніше боялися, щоб не зірвати операції через витік інформації. Військовий піротехнік Мар’ян Ланґєвич дезактивував та розібрав бомбу.

Того самого дня Ю. Дітріха і М. Солонька арештували, а вже 14–17 липня 1924 р. надзвичайний суд виніс їм смертні вироки. Страту провели у в’язниці “Бриґідки” 17 липня, вже через дві години після оголошення вироку. Комуністів мали повісити, але через відсутність ката спосіб виконання страти замінили на розстріл, який здійснили восьмеро солдатів 40-го полку піхоти. Для того, аби смерть Ю. Дітріха і М. Солонька була моментальною, розстрільну команду поставили всього за три метри від засуджених. Першим о 14:50 розстріляли Ю. Дітріха, а через десять хвилин й М. Солонька, якого офіцерові, що командував екзекуцією, довелося добити двома пострілами з револьвера[386].

М. Ціховського, який доніс на осіб, що пропонували йому підірвати військові склади, від відповідальності звільнили. У грудні 1924 р. за тією ж справою засудили Анну Яворську та Бартоломея Бобра, які також були причетні до спроби підриву складів. Жінка отримала шість років, а Б. Бобер — п’ять місяців ув’язнення, які він вже відсидів під час слідства.

Невдача не знеохотила львівських комуністів, і на початку наступного року вони знову спробували підірвати військові склади на вулиці Янівській. Цього разу вибух планувалося влаштувати дистанційно, за допомогою електричного детонатора. Із Клепарівського ліска в напрямку до військових складів протягнули електричний дріт. Проте солдати 26-го полку піхоти 21 лютого 1925 р. випадково його виявили. За тим місцем, де проходив дріт, встановили спостереження. Наступного дня на цьому місці схопили Тадеуша Строму та Міхала Мацюлу, які прийшли, щоб наростити дріт й продовжити його в бік Клепарова.

Організатором атентату на Ю. Цехновського став молодий комуніст Станіслав Радкевич (1903–1987). Він народився в бідній польській селянській родині на півночі Білорусі. Закінчив три класи початкової школи. У 1915 р. російська армія евакуювала родину Радкевичів до села Єфремовка під Бузулуком в Оренбурзькій області Росії. Після більшовицького перевороту 1917 р. С. Радкевич, який тоді ще був підлітком, почав цікавитися комуністичним рухом. Хлопець влаштувався працювати в канцелярію місцевої Ради селянських і солдатських депутатів, вступив до комсомолу. У 1922 р. разом із родиною він виїхав до тієї частини Білорусі, яка увійшла до складу Польської держави. Проте невдовзі С. Радкевич нелегально перейшов радянський кордон і повернувся до СРСР. Польське бюро Комуністичної партії Білорусі вислало його до Москви навчатися на польському відділенні Комуністичного університету національних меншин Заходу ім. Мархлевського, де готували керівні кадри для майбутніх радянських республік у Центрально-Східній Європі. Завершивши навчання, у травні 1924 р. С. Радкевич отримав партійну посаду на українському Поділлі — став секретарем польського бюро при Обласному комітеті Комуністичної спілки молоді України у Кам’янці-Подільському. Згодом молодий комуніст певний час працював на партійній посаді у Вінниці. У квітні 1925 р. С. Радкевича вислали на нелегальну роботу до Речі Посполитої. Підпільник отримав досить високий пост члена секретаріату Центрального комітету Комуністичної спілки молоді України у Львові. Перебуваючи в місті, підпільник користувався псевдами “Ленчинський”, яке утворив від дівочого прізвища своєї матері, а також “Пєтька”.

Станіслав Радкевич. Фото 1946 р.

Безпосереднім виконавцем замаху став молодий швець Ісаак Нафталі Ботвін (1905–1925), який народився у незаможній багатодітній єврейській родині в селі Руда-Сілецька поблизу Кам’янки-Струмилової (тепер м. Кам’янка-Бузька, адміністративний центр територіальної громади Львівського району Львівської області). У родині Ботвіних було восьмеро дітей[387]. Коли майбутньому терористові виповнилося півтора року, родина перебралася до Львова, а ще через півтора року помер батько. Сім’я Н. Ботвіна була дуже бідною, в дитинстві майбутній комуністичний бойовик хворів на рахіт, через що пізно почав ходити і мав сильно викривлені ноги. Один зі старших братів хлопця збожеволів і наклав на себе руки в психіатричній клініці на вулиці Кульпарківській у Львові. Політичні противники комуністів згодом твердили, що нижні кінцівки у революціонера були викривлені через вроджений сифіліс, який він успадкував від батька[388]. Через поганий матеріальний стан у родині Н. Ботвін закінчив тільки три класи початкової школи, після чого в тринадцятирічному віці мусив почати працювати[389]. Деякий час він підробляв вуличним продавцем-газе-тярем і носильником на залізничному двірці. Згодом почав учитися на шевця, від 1921 р. працював розкрійником холяв у шевській майстерні Якуба Кранца на вулиці Казимирівській, 5 (тепер вул. Городоцька). Через те що підмовляв інших робітників не працювати понаднормово й вимагати більшої платні, власник майстерні 15 квітня 1925 р. вигнав Н. Ботвіна з роботи. Заробивши собі таким чином реноме підбурювача, хлопець довго не міг знайти праці, аж поки не влаштувався в майстерню Гамплінґа “Старий Ринок”, що займалася виготовленням сумок. Там Н. Ботвін працював аж до самого арешту.

Від 1922 р. Н. Ботвін належав до Молодіжного об’єднання “Цукунф” {Jugnt Bund Cukunft, ідиш. “майбутнє”) — організації, що була молодіжкою лівої єврейської партії “Бунд”. Наступного року Н. Ботвін приєднався до Союзу комуністичної молоді в Польщі {Związek Młodzieży Komunistycznej w Polsce). Неважаючи на молодий вік та відсутність освіти, вже 1924 р. почалося стрімке кар’єрне зростання Н. Ботвіна: його прийняли до львівського Професійного виділу Союзу комуністичної молоді в Польщі. У 1925 р. молодий шевчик вступив до Комуністичної партії Західної України. Того ж року у Львові відбулося об’єднання єврейської та польської профспілок шевців, і завдяки підтримці симпатиків лівої ідеї Н. Ботвіна обрали до керівних органів нової об’єднаної профспілки.

Нафталі Ботвін. Рисунок 1925 p.

У комуністичному підпіллі Н. Ботвін діяв під псевдами “Філіп”, “Цьвінєк” та “Тулю”. Він мав доволі непоказну зовнішність: “упосліджений природою двадцятирічний молодий чоловік. Менше ніж низького зросту, виглядає наче карлик або горбань. При цьому навіть досить товстий, але на викривлених, “англійських”, худорлявих ніжках справляє огидне враження”[390]. Усі, хто бачив його уперше, не могли зорієнтуватися правильно щодо його віку, бо виглядав він як підліток, значно молодше своїх років. У Львові Н. Ботвін мешкав разом з мамою та сестрами на вул. Сонячній, 28 (тепер вул. Куліша).

Приїхавши до Львова, Ю. Цехновський зупинився в готелі “Саксонський” на вул. Баторія, 20 (тепер вул. Князя Романа), де записався у книгу відвідувачів під прізвищем Юзеф Целінський. Краківський “Ілюстровани кур’єр цодзєн-ни” (Ilustrowany Kurier Codzienny) твердив, що Целінський й було справжнім прізвищем агента, а Цехновським він став лише тоді, коли виконуючи завдання політичної поліції, приєднався до комуністичного підпілля[391].

Місце проживання було обрано з таким розрахунком, щоб зручно було ходити до суду, який містився на протилежному боці вулиці. За збігом обставин прибиральницею в цьому готелі працювала учасниця комуністичного підпілля, яка отримала добру можливість стежити за конфідентом.

У повоєнні часи С. Радкевич згадував, що з ідеєю знищити Ю. Цехновського у Львові до нього звернувся член ЦК Комуністичної партії Польщі Мірослав Здзярський (1892–1937), який працював у той час у Львові представником керівних органів КПП в КПЗУ. У різні періоди підпільної діяльності М. Здзярський користувався псевдами “Станіслав”, “Ліпінський”, “Завадський”, “Мірський”, “Гальма”, “Войтек”, “Коловський”.

Відповідно до канонізованої в комуністичній історіографії версії подій, у середині липня 1925 р. М. Здзярський запитав С. Радкевича, чи знає він когось, хто б міг убити Ю. Цехновського. Підпільник не замислюючись відповів, що це може зробити Н. Ботвін, в родині якого він саме мешкав. Однак сучасна польська дослідниця з Кракова Моніка Пйотровська, яка ретельно вивчила підготовку та перебіг замаху, поставила логічне запитання: “Чому С. Радкевич доручив виконання такого небезпечного завдання саме Н. Ботвіну, зовсім не підготовленій людині?”[392] У повоєнний час з’явилася версія, що Н. Ботвін сам викликався вчинити замах. Відповідно до спогадів Войцеха Атляса, це буцімто сталося на зборах молодіжного гуртка працівників обробки шкіри[393]. Однак оповідь В. Атляса виглядає геть фантастичною: важко повірити, що про планований замах хтось став говорити на зборах неперевірених осіб, де міг опинитися інформатор поліції, й там же питати про добровольців, які б зголосилися виконати це завдання. Аж такими нетямами комуністи, звісно ж, не були.

Насправді організацією замаху займалися значно вужче коло осіб: С. Радкевич, М. Здзярський, Юзеф Райтер та Бліма Фінкельштайн. Наказ про ліквідацію Ю. Цехновського віддав М. Здзярський, С. Радкевич визначив виконавця, якого добре знав і якому довіряв. Ним мав стати підпільник на псевдо “Болєк”, ім’я якого так і залишилося невідомим. Крім цього, до підготовки операції С. Радкевич залучив і Б. Фінкельштайн. На початковому етапі підготовки операції Н. Ботвін виконував лише скромну роль кур’єра і, як можемо судити, не був втаємничений у те, що планували старші партійні товариші.

Сама Б. Фінкельштайн згадувала про ці події так: “Якось до мене прийшов Натек[394], як “Філіп” із організації (таке мав псевдо). Сказав мені: “3 тобою має зустрітися “Станіслав”. Увечері о восьмій маєш бути на Високому Замку коло левів, маєш бути вбрана як до шлюбу”[395]. Згаданий Н. Ботвіном “Станіслав” це, без сумніву, М. Здзярський.

М. Здзярський зустрівся із Б. Фінкельштайн, доручивши їй стежити за Ю. Цехновським і передавати звіти про те, що робив протягом дня поліційний агент, С. Радкевичу. Своє стеження комуністка почала вранці у п’ятницю 24 липня, Ю. Цехновського їй на вулиці показав М. Здзярський. Наступного ранку дівчина здала звіт про ті місця, де протягом дня перебував конфідент, товаришам “Станіславу” та “Збишкові”. Вислухавши, М. Здзярський сказав, що має точну інформацію про те, що сьогодні увечері Ю. Цехновський піде на виставу до театру. Після завершення вистави Бліма мала простежити, чи агент буде сам, і показати його виконавцеві замаху “Болькові”. Якщо Ю. Цехновський вийде після вистави сам, підпільники мали дати йому відійти трохи далі від театру, дочекатися, поки поряд не буде інших людей, і застрелити. “Станіслав” наполегливо наказував, аби підпільники простежили, щоб під час замаху не постраждали випадкові перехожі. Після масакри, на яку перетворили варшавські бойовики свою втечу від поліцейських 17 липня 1925 р., партійна верхівка вболівала, аби не допустити нових випадкових жертв, що б додатково погіршило імідж партії у очах громадськості.

Однак призначений на суботній вечір замах довелося скасувати, бо “Болько”, за словами “Станіслава” та “Збишка”, в останній момент злякався й утік до Городка (тепер центр Городоцької міської територіальної громади Львівського району). Власне у цей час на авансцені з’явився Н. Ботвін, якому вирішили доручити замах. Перед тим він уже фігурував у справі, щоправда, лише як звичайний посланець, що передав Блімі наказ М. Здзярського про зустріч на Високому Замку. Кандидатуру Н. Ботвіна як можливого виконавця атентату назвав С. Радкевич.

Проблему створювало те, що Н. Ботвін ніколи не тримав у руках зброї. Йому треба було потренуватися, але зброї також не було, бо “Болько”, втікаючи до Городка, забрав її зі собою. У неділю Н. Ботвін та ще один член підпілля поїхали до Городка, де забрали в “Болька” пістолет. Зброю привезли до Львова і віддали Блімі, яка її сховала. С. Радкевич сказав Н. Ботвіну, аби той пішов у Стрийський парк і там у якомусь з ярів “постріляв собі для тренування”[396]. Натомість Бліма запропонувала особу, яка могла показати Н. Ботвіну, як користуватися пістолетом. Цим інструктором зі стрільби став Ю. Райтер. Перед тим як залучити Ю. Райтера до справи, з ним поблизу Старого єврейського цвинтаря на вул. Шпитальній стрілися С. Радкевич і М. Здзярський, які хотіли оцінити надійність кандидата. Як можна судити, він не викликав у них застережень і було домовлено про ще одну зустріч. Увечері в неділю, близько дев‘ятої години, біля пам’ятника королеві Янові III Собеському Ю. Райтер ще раз зустрівся із С. Радкевичем та М. Здзярським. Під час цієї зустрічі вже йшлося про конкретне місце замаху — ресторан Тепфера на вул. Трибунальській, 12, до якого Ю. Цехновський постійно приходив на обід. Ю. Райтер запропонував, аби на розі Трибунальської (Шевської) та Рутовського (тепер вул. Театральна) під час замаху чекав фіакр, яким атентатник зміг би втекти. Однак проти цього одразу заперечив М. Здзярський, який сказав, що під час гонитви може початися стрілянина й будуть невинні жертви, а цього організації саме зараз ніяк не потрібно. За словами підпільника, Н. Ботвін має, нічого не боячись, застрелити агента й одразу по тому здатися поліції. Оскільки Н. Ботвіну усього вісімнадцять років, засудити до смерті його не зможуть. А після того як він отримає свій тюремний термін, СРСР обміняє його на когось із арештованих ОҐПУ поляків і хлопець спокійно виїде до Москви. М. Здзярський не знав, що насправді Н. Ботвіну вже виповнилося двадцять і за умисне убивство його могли засудити до смертної кари.

У неділю увечері Ю. Райтер, Н. Ботвін та Б. Фінкельштайн вибралися до Голоська, де поряд із туберкульозним санаторієм відбувся перший і останній у житті Н. Ботвіна урок користування вогнепальною зброєю. Дівчину взяли зі собою, вочевидь, через те, що вона мала принести й потім забрати пістолет. Для підпільників міжвоєнного періоду використання дівчат як транспор-тувальниць зброї було постійною практикою. Запозичили її комуністи у криміняльного світу, де віддавна існувала спеціалізація дівчини-зброєносця.

Пістолет “Манліхер” Ml903. Сучасне фото

Логіка такої поведінки полягала в тому, що дівчат традиційно менше підозрювали в приналежності до злочинного середовища, а крім того, обшукати таку зброєносицю могла тільки жінка-по-ліцейська, яких у той час було ще небагато. Загалом протягом міжвоєнного періоду у львівській поліції працювали усього 22 жінки-поліціянтки.

Для виконання замаху Н. Ботвінові видали австрійський самозарядний пістолет “Манліхер” МІ903, застарілу та громіздку зброю калібру 7,65 мм. Пістолет сконструював ще у 1896 р. австрійський інженер-зброяр Фердинанд Манліхер. Під час випробувань прототипу виявилася така значна кількість недоліків цієї зброї, що їх усунення забрало аж п’ять років. Лише у 1901 р. випустили першу невелику партію пістолетів, що отримали назву “Манліхер МІ901”. Оскільки пістолети не користувалася попитом, розробник вніс у їх конструкцію наступні удосконалення, після чого нова модель отримала назву МІ903. Через зовнішню подібність до відомого німецького пістолета зброю називали “австрійським маузером”. “Манліхер” МІ903 важив понад кілограм й мав довжину майже тридцять сантиметрів. Усього випустили лише близько тисячі пістолетів цього типу.

Місце тренування обрали не випадково. У Голоську час від часу відбувалися поєдинки на пістолетах, тому звук пострілів, навіть якби його хтось почув, не повинен був викликати тривоги. Ю. Райтер оповідав про ці події так: “У кількох словах я пояснив Ботвіну елементарні принципи прицілювання. При нагоді Ботвін один раз вистрелив у дерево. У цьому й полягала уся стрілецька підготовка Ботвіна”[397]. Інструктор не написав у своїх спогадах, які були створені у квітні 1950 р. для партійного архіву, чи “Філіп” влучив у те дерево, в яке цілився. Однак, оскільки Ю. Райтер вирішив, що курс стрілецької підготовки закінчено, шевський учень таки, напевно, не схибив.

Уранці 27 липня М. Здзярський, С. Радкевич і Н. Ботвін зустрілися на Гетьманських Валах. Всі разом вони прийшли на площу Галицьку й розташувалися так, аби було видно вхід до “Палацу правосуддя”. Коли до суду прийшов Ю. Цехновський, М. Здзярський вказав на нього. Запам’ятати поліційного агента було нескладно, він був високий на зріст і мав костюм коричневого кольору, який кидався у очі. Замах мав відбутися вже цього дня, але Н. Ботвін загубив візуальний контакт із ціллю. М. Здзярський попередив Н. Ботвіна, що наступного дня той будь-що має виконати замах, бо треба не допустити до того, щоб конфідент узяв участь в очній ставці із С. Панчишином, яку планував суд.

У вівторок 28 липня уранці Н. Ботвін пішов на вулицю Боїмів (тепер Староєврейська), де в перукарні Поллака поголився, після чого вирушив на площу Галицьку. Там об одинадцятій годині ранку він зустрівся із С. Радкевичем та Ю. Райтером. Усі троє присілися на лавках на площі Галицькій, неподалік того місця, де зараз стоїть пам’ятник королеві Данилові[398]. Місце вони обрали так, щоб звідти було видно всіх, хто виходить із “Палацу правосуддя”. Комуністи очікували, що Ю. Цехновський, після того як вийде з приміщення суду, через площу Галицьку піде Валовою до будинку колишнього намісництва або Галицькою і Ринком — до ресторану Тепфера на вул. Шевській.

Ю. Цехновський вийшов з будинку суду в супроводі двох поліцейських у цивільному кілька хвилин по тринадцятій годині. С. Радкевич твердив потім, що на розі вулиці Валової Ю. Цехновський попрощався з правоохоронцями й далі вулицею Галицькою пішов сам. Усупереч правді, у повоєнний період комуністична пропаганда твердила, що Ю. Цехновського в останній день його життя охороняли аж семеро поліцейських — троє в уніформі та ще четверо у цивільному[399]. Н. Ботвін, не сказавши ні слова, встав і пішов за конфідентом. Ю. Цехновський пройшов Ринком й звернув на Шевську. Тут його наздогнав Н. Ботвін і тричі вистрелив йому у спину. Хоча стріляв підпільник із відстані всього чотири кроки, перша куля пролетіла мимо, легко поранивши коня, який стояв далі на вулиці. Два наступні постріли були прицільніші, одна з куль влучила точно в серце, друга ~ нижче в лівий бік. Перед першим пострілом Н. Ботвін крикнув: “Смерть провокаторам!” Важко поранений Ю. Цехновський, який у момент замаху вже був перед входом до ресторану Тепфера (тепер вул. Шевська, 12), зробив кілька кроків у бік непарної сторони вулиці, схопився за стіну і помер через дві чи три хвилини ще до того, як йому встигли надати допомогу. Тіло мертвого конфідента віднесли у браму будинку на вулиці Трибунальській, 1 (тепер вул. Шевська)[400].

Місце замаху на Ю. Цехновського. Сучасне фото

Мертвий Юзеф Цехновський. Фото 28 липня 1925 р.

Застреливши поліційного агента, Н. Ботвін спробував тікати, скеровуючи пістолет на випадкових перехожих, показуючи тим самим, аби до нього ніхто не наближався. Однак його майже одразу схопили два агенти кримінальної поліції Мулік та Малавський, які, згідно з офіційною версією подій, випадково проходили площею Ринок[401]. Більш імовірним видається, що вони мали завдання таємно охороняти Ю. Цехновського, але не встигли зреагувати на дії атентатника. У ході затримання молодий комуніст спрямував зброю на Муліка, але вистрелити не встиг, бо той обеззброїв хлопця[402]. Побоюючись, що поблизу можуть бути співучасники нападника, які спробують відбити затриманого, поліцейські заштовхали Н. Ботвіна в коридор ресторану Тепфера, де дочекалися підмоги. Невдовзі на місце замаху прибуло поліційне підкріплення та слідчий суддя Роман Вітошинський. Лікар Келяновський, який прибув на місце нападу, констатував смерть Ю. Цехновського. Журналісти “Ґазети Львовської”, які одними з перших опинилися на місці подій, писали, що затриманий поліцією Н. Ботвін поводився зухвало[403]. Під сильним конвоєм убивцю доставили до арешту кримінального суду на вул. Баторія.

З нагоди замаху Комуністична партія Польщі видала сповнену патетики, але написану дуже кострубатим стилем відозву: “Робітники і селяни! Всі на боротьбу за захист Ботвіна! Масово виступайте проти негайного суду над героями пролетаріату. Нехай учинок Ботвіна зміцнить у вас волю боротьби з буржуазною системою провокацій, боротьби за повалення панування буржуазії, за диктатуру пролетаріату. Геть зрадників і провокаторів! Хай живе герой активної боротьби проти провокацій — Ботвін!”[404] Відозву видали в таємній друкарні КПЗУ на вул. Пулавського, 15 (тепер вул. Паркова), яку невдовзі викрила поліція. У руки правоохоронців потрапили велика кількість вже віддрукованих листівок, а також керівник друкарні Гілель Кранц, який користувався фальшивим паспортом на ім’я Генрика Горсовського, і його наречена Саля Росенманн, що займалася поширенням листівок. Поліцейські влаштували у квартирі, де була підпільна друкарня, засідку й одного за одним почали виловлювати тих підпільників, які приходили по нові партії листівок. Загалом вдалося затримати двадцять одну особу.

Уважаючи, що на вбивство поліцейського агента в білий день треба відреа-гувати енергійними діями, поліція здійснила арешти кількох підпільних груп, за якими вже тривалий час стежили. До кінця липня у Львові було арештовано принаймні 16 членів комсомолу. Міністр внутрішніх справ Польщі 31 липня 1925 р. вислав листа-обіжника до воєвод, у якому вимагав посилити заходи для охорони конфідентів, які під прикриттям працювали в підпільному або кримінальному середовищі[405].

Уже на першому допиті Н. Ботвін оголосив, що вбив поліційного агента з ідейних міркувань із власної ініціативи, без жодної допомоги з боку інших осіб. За словами атентатника, рішення застрелити Ю. Цехновського він буцімто прийняв у суботу 25 липня 1925 р. під впливом повідомлень про його виступ як свідка на суді у Львові. Н. Ботвін казав, що вважає Ю. Цехновського провокатором. Хлопець твердив, що почуває себе комуністом, хоча формально до комуністичної партії не належить[406]. Комунізм кравецькому підмайстрові подобався тому, що, на його думку, він вказував людству шлях до “рівності та щастя”.

На наступних допитах Н. Ботвін зізнався, що належить до Комуністичної партії Польщі[407]. У повідомленнях для преси поліція твердила, що атентатник надав важливу інформацію про комуністичне підпілля. Судячи з того, що всім організаторам замаху вдалося уникнути покарання, ця заява поліції не відповідала дійсності. Можливо, у такий спосіб поліцейські хотіли вчинити психологічний тиск на Н. Ботвіна, намагаючись його переконати, що його й так будуть уважати особою, яка виказала партійні таємниці. У підпільній газеті “Політичний в’язень” {Więzień Polityczny), яку видавали комуністи, вже після страти Н. Ботвіна з’явилася інформація, що перед смертю він нібито сказав: “Присягаюся Леніном, що нікого не зрадив. Я щасливий, що гину за робітничу справу”[408].

Поліція затримала матір Н. Ботвіна Кранцю, трьох його сестер — Ханну, Пепку і Клару, брата Германа Хаскеля, що працював офіціантом, а також нареченого Ханни Германа Бендера[409]. Проте, швидко виявивши, що вони ніяк не причетні до замаху, їх випустили. Загалом, у справі убивства Ю. Цехновського поліція затримала 14 осіб, що належали до оточення атентатника[410].

Уранці 4 серпня на місці убивства провели слідчий експеримент. Щоб не привертати зайвої уваги, Н. Ботвіна привезли на вулицю Трибунальську о 5:30 ранку. Молодий комуніст охоче показав, як саме він вчинив замах[411].

Убивцю судили надзвичайним судом за спрощеною процедурою. Головою суду призначено Люціяна Маліцького, членами суддівської колегії стали судді Ян Наленч Соха, Казимеж Ангельський та Анджей Маліновський. Звинувачення представляв прокурор Алекси Сивуляк. Суд розпочався о десятій годині ранку 5 серпня 1925 р.[412] На запитання суддів, чи розкаюється він у вчиненому, Н. Ботвін відповів, що йому жаль Ю. Цехновського як людину, в якої лишилася вдовою дружина та сиротами двоє дітей, але зовсім не шкода його як провокатора. Атентатник розповів, як до нього підійшов невідомий йому партійний товариш, який, назвавши пароль, передав наказ виконати винесений комуністами смертний вирок провокаторові Ю. Цехновському. Цього посланця Н. Ботвін називав “Альфредом”, твердячи водночас, що нічого більше про нього не знає. Цей “Альфред” буцімто й передав йому пістолет і показав на вулиці Ю. Цехновського.

Підсудного захищади адвокати Маурицій Аксер і Степан Шухевич. М. Аксер пробував довести, що його клієнт насправді неповнолітній, намагаючись урятувати його від смертної кари. Адвокат наполягав, що в документах хлопця помилка, бо насправді він народився не 1905 р., а на три роки пізніше.

М. Аксер твердив, що він контактував із Єврейським відділом метрикальних записів і може представити відповідні докази, що Н. Ботвіну тільки сімнадцять років. Однак заяви адвоката, м‘яко кажучи, не відповідали дійсності: Єврейський відділ метрикальних записів переслав до суду підтвердження, що двадцять років Н. Ботвіну виповнилося в лютому 1925 р., а отже, за пів року до вчиненого ним убивства.

Пробуючи зняти із атентатника частину відповідальності й виставити його малоосвіченою жертвою маніпуляцій, адвокати наголошували на неосвіченості та простоті хлопця, який убив поліційного агента. На запитання про те, чи доводилося Н. Ботвіну читати комуністичну літературу, він відповідав негативно, а джерелами своїх комуністичних переконань називав “практику та повсякденність”. На запитання судді К. Ангельського, чи він може сформулювати цілі комунізму, Н. Ботвін відповів ухильно, пояснивши, що зробити це так, як освічена людина, йому не до снаги, а розуміє їх на основі “повсякденного життя”. Хлопець заперечив, що коли-небудь він отримував будь-які субсидії від комуністичної партії. Після цього прокурор представив суду переказ із Варшави на ім’я Ботвіна від М. Данилка на велику для того часу суму 798 злотих. Адвокат М. Аксер не розгубився, заявивши, що сталася, напевно, помилка, бо прізвище Ботвін поширене серед євреїв, і гроші призначалися не його клієнтові, а комусь іншому[413].

Намагаючись виграти час, адвокати просили передати справу на розгляд суду присяжних. М. Аксер підкреслював, що джерелом дій його клієнта була ідеологія, й порівнював Н. Ботвіна з польськими бойовиками Польської соціалістичної партії, що діяли в аналогічний спосіб проти російських окупантів у роки першої російської революції 1905–1907 рр. Це викликало обурення, а “Кур’єр Львовський” {Kurier Lwowski) навіть присвятив окрему публікацію запереченню будь-якої подібності між політичними вбивствами, до яких вдавалися польські соціалісти у 1905–1906 рр., та вбивствами, які чинили комуністи на двадцять років пізніше. Основі аргументи зводилися до того, що росіяни в Польщі були окупантами, а поляки у Львові є легітимною владою, польське підпілля початку XX ст. створив польський народ, а комуністичний рух імпортований іззовні[414]. За чверть сьома вечора Л. Маліцький закрив судове засідання, заявивши, що своє рішення суд оприлюднить уранці наступного дня.

Вирок суд оголосив о десятій годині уранці в суботу 6 серпня 1925 р. Н. Ботвіна визнали винним в умисному вбивстві й засудили до смертної кари через повішення, одразу ж замінивши її розстрілом. У місті й далі не було професійного ката, який міг би виконати страту, а екзекуція мала відбутися вже через дві години після оголошення вироку. Почувши вирок, Н. Ботвін важко опустився на лаву, було помітно, що він перебуває у пригніченому стані. До нього негайно нахилився адвокат С. Шухевич і почав щось шепотіти на вухо, ймовірно, пояснюючи, що ще не все втрачено й можна апелювати про помилування до президента Речі Посполитої.

Адвокати звернулися з проханням відтермінувати виконання вироку на додаткову годину — так, аби мати більше часу на внесення апеляції про помилування до президента С. Войцеховського. Суд надав смертнику цю додаткову годину життя, але президент, до якого зателефонували, не погодився використати свого права на помилування.

Через годину після винесення вироку И. Ботвіна перевели до в’язниці “Бриґідки”, де мало відбутися виконання вироку. Засудженого помістили у камеру № 11, де за традицією утримували засуджених на смерть перед стратою. Як останнє бажання комуніст попросив десять єгипетських цигарок, пляшку коньяку і легку перекуску. Його бажання виконали, коньяк, який передали до камери засудженому, був найвищої якості — “Мартель”. Львівська преса твердила, що смертник випив цілу пляшку[415].

О пів на дванадцяту до камери засудженого прийшов рабин прогресист-ської синагоги Леві Фройнд, але комуніст відмовився з ним спілкуватися. Невдовзі після того у “Бриґідках” з’явилося семеро членів родини Н. Ботвіна — його мати, брат, чотири сестри і швагро. Усіх родичів впустили для прощання до камери смертників. Разом з ними до Н. Ботвіна знову зайшов рабин, який ще раз спробував умовити засудженого поєднатися з Богом бодай перед лицем смерті. Про це почали просити Н. Ботвіна і його рідні, але він знову відмовився.

В ’язниця “Бриґідки Фото 1940-х рр.

Могила Г. Рутковського і В. Київського. Фото сер. 1920-х рр.

О тринадцятій до в’язниці прибули члени трибуналу та адвокати, які мали стати свідками екзекуції. Н. Ботвіна вивели із камери й оголосили йому, що президент відхилив клопотання про помилування. Молодий комуніст поводився відважно, коли його вели до місця страти, він співав пісню “Червоний прапор”, ту саму, яку на відголос вибуху Варшавської цитаделі заспівали

B. Баґінський і А. Вєчоркевич. Розстріл доручили виконати солдатам 26-го полку піхоти під командуванням поручника Ґоньчака. Безпосередньо стратити Н. Ботвіна мали вісім солдатів, яких вишикували у дві шеренги по чотири. Решта військових оточили ланцюгом місце екзекуції. На стіні, біля якої планували здійснити розстріл, закріпили матрац, що мав унеможливити рикошети. Для засудженого було приготоване крісло, але він від нього відмовився.

За кілька хвилин до розстрілу до брами “Бригідок” постукав кур’єр, який приніс великий букет квітів для Н. Ботвіна. На запитання поліції, хто доручив йому це зробити, хлопець відповів, що якийсь чоловік на вулиці Сапіги (тепер вул. Бандери) завів його до квіткового магазину навпроти костелу св. Марії Маґдалини (тепер органний зал Львівської консерваторії ім. М. Лисенка), купив квіти й дав десять злотих, аби занести їх до тюрми, де мали розстріляти Н. Ботвіна.

Тим часом Н. Ботвіна поставили навпроти розстрільної команди, суддя Л. Маліцький ще раз зачитав вирок. До смертника підійшли М. Аксер та C. Шухевич і потиснули йому руку. Після цього наблизився наглядач із пов’язкою на очі, але Н. Ботвін не дозволив собі їх зав’язати й вигукнув перед смертю: “Геть буржуазію! Нехай живе соціалістична революція!” Прокурор подав знак офіцерові, і той, махнувши шаблею, віддав наказ “вогонь!” У тіло засудженого влучили чотири кулі. Рани були настільки серйозні, що військовий лікар Худецький, який мав засвідчити смерть, навіть не торкнувся до тіла, щоб шукати пульс, а просто нахилився на трупом. Вирок виконано о 13:20 варшавського часу[416].

Через два тижні після екзекуції Н. Ботвіна, о четвертій годині ранку 21 серпня 1925 р., у фосі Варшавської цитаделі стратили бойовиків, які мали намір убити Ю. Цехновського у Варшаві[417]. Розстрільна команда стріляла погано, всіх трьох засуджених мусив добивати із пістолета офіцер, який командував екзекуцією.

Розстріл причетних до вбивства Ю. Цехновського комуністичних бойовиків викликав помітний міжнародний резонанс. Страту Н. Ботвіна, В. Гібнера, В. Кнєвського і Г. Рутковського засудили численні ліві й комуністичні партії та громадські об’єднання у Німеччині, Франції та СПІА. Із протестами проти “білого терору в Польщі” виступали не лише ліві, але й правозахис-ні організації та ліберальні інтелектуали. Протест проти “урядового насилля” в Польщі підписали Луї Арагон, Анрі Барбюс, Жорж Дюшамель, Ромен Роллан та ін.[418] Свою стурбованість з цього приводу висловили міністр закордонних справ Франції Арістід Бріан, лідер британських тред-юніонів та водночас голова Амстердамського Інтернаціоналу профспілок Альберт Артур Парселл.

Варто відзначити, що коли комуністи влаштовували теракти чи когось убивали, нікого із європейських інтелектуалів це не тривожило.

Могила Н. Ботвіна на Янівському цвинтарі у Львові одразу стала місцем поклоніння місцевих адептів лівої ідеї.

У першу річницю страти Н. Ботвіна на вулиці Сонячній, де він мешкав, комуністи замінили таблички з назвами вулиці на нові із написом “Вулиця Нафталі Ботвіна”.

Під час громадянської війни 1936–1939 рр. в Іспанії, в грудні 1937 р. 2-а рота батальйону “Палафокс” XIII Бригади інтернаціоналістів ім. Ярослава Домбровського взяла собі назву “Імені Нафталі Ботвіна”[419].

Прапор роти імені Нафталі Ботвіна. Фото кін. 1930-х рр.

Могила Н. Ботвіна. Сучасне фото

У підрозділі служило багато євреїв, рота мала власний прапор, на якому іспанською, ідишем і польською мовами було зроблено напис: “Рота Нафталі Ботвіна” та “За нашу і вашу свободу”. Рота видавала газету під назвою “Ботвін”.

У повоєнні роки постать Н. Ботвіна зазнавала дедалі більшої міфологі-зації, комуністичні пропагандисти зумисно занижували його вік, а вчинений у Львові атентат представляли як результат його власної ініціативи, цілковито замовчуючи роль М. Здзярського та С. Радкевича. У 1956 р. на могилі Н. Ботвіна було встановлено бетонний нагробок. Його іменем вже офіційно назвали колишню вулицю Сонячну.

Наприкінці 1925 р. у Львові відбувся суд над комуністами, яких арештували після вбивства Ю. Цехновського. З-поміж двох десятків підозрюваних засудили лише десятьох. Підсудні отримали різні терміни ув’язнення — від десяти місяців до п’яти років. Ще один процес львівських комуністів відбувся 12–28 квітня 1926 р. На ньому судили п’ятнадцятьох осіб, які були причетні до підпільної діяльності Н. Ботвіна та пропагування вчиненого ним замаху, тому суд отримав назву “процесу ботвінівців”. У підсумку на цьому процесі засудили дев’ять осіб: Гілеля Кранца до п’яти, Оскара Соломона Умшвайфа до трьох, Шимона Ґрюна — двох з половиною, Якуба Кремера, Оскара Берко-Гохберґа, Германа Кнолла, Абрагама Сокаля і Абрагама Гохберґа — одного року, Ізраеля Сафіра- 10 місяців. Шістьох підсудних виправдали[420].

Родина Н. Ботвіна отримала фінансову допомогу від Міжнародної організації допомоги революціонерам, а наступного року виїхала до СРСР[421]. Там її сліди загубилися.

Підінспектора Ю. Пйонткевича, який був організаційним зверхником Ю. Цехновського й відіграв негативну роль у розслідуванні справи замаху на С. Войцеховського, вислали вчитися до поліційної академії у Лозанні (Швейцарія). Коли він повернувся до країни після перевороту Ю. Пілсудського, його призначили на престижну посаду керівника криміналістичної лабораторії Головної школи поліції у Варшаві, а потім — Криміналістичної лабораторії Головної команди поліції. У першій половині 1930-х рр. Ю. Пйонткевич перебував у Відні, де працював представником Польської Речі Посполитої при Інтерполі. Після повернення із Австрії поліцейський отримав у лютому 1936 р. звання комісара, останні три роки перед Другою світовою війною він очолював команду поліції у Кєльцах.

М. Здзярського, який 1926 р. утік до СРСР, більшовики розстріляли 1937 р. Б. Фінкельштайн і Ю. Райтер щасливо дочекалися “Золотого вересня” 1939 р., пережили Другу світову війну й зробили успішні партійні кар’єри в повоєнній комуністичній Польщі.

Головного організатора вбивства Ю. Цехновського С. Радкевича польська поліція арештувала 1928 р. Про його роль у львівських подіях правоохоронці не дізналися, тому він отримав усього чотири роки тюрми за свою підпільну діяльність. Невдовзі після того як С. Радкевич вийшов на волю, поліція примусила його підписати письмове зобов’язання ніколи більше не займатися політикою. Цієї обіцянки комуніст не дотримувався, через що у 1937 р. знову був арештований на пів року. На початку Другої світової війни С. Радкевич дезертирував із трудового батальйону, в складі якого був скерований на будівництво укріплень, після чого дістався на окуповану СРСР територію. Протягом 1944–1954 рр. був міністром публічної безпеки Польської народної республіки, отримав звання генерала державної безпеки. Очолюючи міністерство, став одним із головних організаторів політичних репресій у комуністичній Польщі. Після смерті Й. Сталіна троє його заступників (Роман Ромковський (Натан Ґріншпан-Кікєль), Юзеф Ружанський (Ґольдберґ) та Анатоль Фейґін) постали перед судом і були засуджені до тривалих тюремних термінів за порушення законів та масові репресії. Однак сам С. Радкевич залишився цілковито безкарним. Після ритуальної самокритики та визнання своїх помилок сталінського періоду він отримав посаду міністра державних сільськогосподарських підприємств. За організацію вбивства Ю. Цехновського С. Радкевич також ніколи не відповів.

Убивство шкільного куратора Станіслава Собінського у жовтні 1926 р. стало реакцією українського підпілля на пришвидшену полонізацію системи освіти в Галичині, яку польська держава провадила в попередні роки. Результати діяльності чиновника українські і польські політичні кола оцінювали діаметрально протилежно. Більшість українських політиків уважала, що перетворення українських шкіл на двомовні й послідовне звуження сфери використання в освіті української мови вносить додаткове напруження у непрості міжнаціональні відносини в Галичині. Натомість польський політикум був задоволений результатами діяльності С. Собінського, вважаючи, що завдяки його заходам справи рухалися в правильному напрямку, а двомовні школи виховували з українців лояльних польських громадян. Сучасна польська дослідниця Люцина Кулінська без найменшої іронії назвала С. Собінського “жертвою прогресуючої стабілізації у Східній Малопольщі”[422].

На початку XX ст. замахи на осіб, які займалися денаціоналізацією уярмлених народів через систему освіти, не були рідкістю. Особливо часто такі атента-ти відбувалися в Російській імперії. Зокрема, наприкінці 1902 р. член Польської соціалістичної партії “Пролетаріат” Павел Вацлав Лавкович підготував замах на професора Варшавського університету Петра Зілова, який відзначався особливо шовіністичним ставленням до польської мови (в останній момент операцію скасували). Прямо в приміщенні Фінського сенату 3 червня 1904 р. фінський націоналіст Ейґен Шауман важко поранив генерал-губернатора Фінляндії Миколу Бобрікова, який улітку 1901 р. ініціював брутальну кампанію русифікації фінів (через два дні поранений чиновник помер). За публічні вияви зневажливого ставлення до грузинської мови 24 травня 1907 р. убили інспектора Тифліської духовної семінарії Михайла Добронравова. Варто відзначити, що це був не перший вияв несприйняття русифікації в цьому навчальному закладі: наприкінці XIX ст. семінарист Сильвестр Джібладзе ударив викладача, який грубо висловився про грузинську мову. Отже, захищаючи свою мову радикальними засобами, українці аж ніяк не були винятком із правил.

Мовне питання в Галичині загострилося у 1924–1925 рр. Саме в цей час відбулися перші напади на осіб, які відповідали за полонізацію системи освіти у Західній Україні. Зокрема, 30 серпня 1924 р. у Перемишлі вбили Софрона Матвіяса, а 6 квітня 1925 р. вчинили невдалий замах на директора Перемиської гімназії Михайла Грицака. Обоє педагогів були українцями, однак, незважаючи на вмовляння українських легальних політиків та попередження від українських підпільників, запопадливо реалізовували полонізаційну політику у сфері освіти.

Станіслав Собінський. Фото 1924 р.

Головну відповідальність за полонізацію системи освіти в Галичині ніс С. Собінський.

Він народився 12 червня 1872 р. у Золочеві на Львівщині у родині дрібного чиновника.

Закінчивши початкову школу та гімназію у рідному місті, протягом 1890–1894 рр. навчався на філософському факультеті Львівського університету. Професійну кар’єру С. Собінський розпочав у березні 1894 р. у Львові на посаді апліканта (практиканта) Третьої гімназії ім. Франца-Йосифа. Згодом працював учителем у гімназіях Кракова та Вадовіц, де викладав переважно історію та географію. Від вересня 1909 р. до вересня 1914 р. працював директором реальної школи в Тарнобжеґу[423].

Під час Першої світової війни переїхав до Праги, де спільно з учителем із Дрогобича Юзефом Старомєйським провадив бурсу для польських учнів. У жовтні 1917 р. був номіно-ваний директором Шостої гімназії у Львові, якою керував до лютого наступного року, після чого Регенційна рада у Варшаві призначила його візитато-ром середніх шкіл Королівства Польського. У вересні 1919 р. отримав посаду в Міністерстві релігійних віровизнань і публічної освіти Польщі. Сферою діяльності С. Собінського визначено реформування освіти в Галичині, зокрема, люстрацію українських та єврейських учителів після українсько-польської війни 1918–1919 рр. (польська держава називала цей процес “реабілітацією”, він полягав у тому, що кожного непольського педагога, перш ніж допустити до роботи, перевіряли на благонадійність).

Начальник Польської держави Ю. Пілсудський 24 січня 1921 р. призначив С. Собінського куратором Львівського шкільного округу, до території якого віднесено Краківське, Львівське, Тернопільське і Станіславівське воєводства. Щоправда, невдовзі Краківське воєводство виключили зі сфери компетенції куратора. Повноваження куратора були дуже широкими. Він займався адмініструванням навчальних та освітніх закладів, формував бюджет шкільного округу та стежив за його виконанням, реалізовував кадрову політику та ін. У вересні 1924 р. С. Собінський отримав право надавати і скасовувати концесії на діяльність приватних навчальних закладів і приватних учительських семінарій, а також призначати і звільняти директорів і вчителів цих освітніх установ[424].

Перебуваючи на посаді шкільного куратора, С. Собінський послідовно втілював у життя план перетворення українських шкіл на двомовні. Ця трансформація відбувалася на підставі ухваленого польським сеймом 31 липня 1924 р. шкільного закону із доповненнями, введеними розпорядженням міністра освіти Станіслава Ґрабського від 7 січня 1925 р. Від імені міністра документ отримав назву “лекс Ґрабскі” (латин, “закон Ґрабського”). Формально уряд декларував, що двомовні навчальні заклади будуть створюватися не лише на основі українських, але й польських шкіл, однак на практиці це означало зникнення насамперед українських освітніх установ. Міністр освіти, який належав до політичного табору ендеції, не приховував свого шовінізму й не соромлячись казав, що запровадження двомовних шкіл не можна вважати протидією національно-культурному розвитку українського народу, бо такого народу просто не існує. Єдиною повноцінною культурою у Галичині, на думку С. Ґрабського, була польська, тому українці мали бути вдячними за те, що їм давали шанс долучитися до справжньої цивілізованості. За словами С. Ґрабського, разом із польською мовою національним меншинам мала бути прищеплена любов до польського мистецтва, повага до польських національних героїв, відчуття спільності історичної долі з польським народом.

Починаючи з весни 1925 р. українське підпілля розглядало варіант убивства С. Ґрабського, але зрештою відмовилося від цієї ідеї. На перешкоді стало принципове рішення, яке було вироблене ще на початку діяльності УВО: бойові операції проти представників ворожого режиму організація проводить тільки на українських етнічних землях. Цим українські бойовики наголошували, що вони ведуть справедливу боротьбу, захищаються від агресії та окупації. Колишній член УВО Осип Думін твердив, що від планів замаху відмовилися через відсутність коштів, які були потрібні для організації атентату на політика настільки високого рангу[425]. Таке пояснення не виглядає переконливим, оскільки завдяки експропріаціям 1924–1925 рр. підпілля здобуло значні кошти. Унаслідок лише одного ексу, проведеного 28 березня 1925 р. на головній пошті у Львові, вдалося захопити близько 92 тисяч злотих[426].

Формально перетворення шкіл на двомовні відбувалося за бажанням самих мешканців певної території, які мали нагоду висловити свою волю під час так званих шкільних плебісцитів. Закон передбачав, що у тій місцевості, де українці складають не менше 25 % населення і де принаймні 40 батьків дітей шкільного віку висловлять бажання, щоб навчання у школі велося українською мовою, заклад може залишитися українським. Але водночас для перетворення школи на двомовну вистачало, аби заяви про бажаність такої зміни подали батьки всього лише 20 учнів[427]. Під час проведення шкільних плебісцитів польська влада застосовувала різноманітні форми тиску на батьків, внаслідок чого більшість українських шкіл перетворилося на двомовні. Водночас відкриття українських приватних навчальних закладів, які могли самостійно обирати мову викладання, польська влада всіляко ускладнювала.

Український депутат польського сейму Сергій Хруцький згадував, що український приватний навчальний заклад у Печеніжині поблизу Коломиї С. Собінський не дозволяв відкрити через те, що ширина його вікон на кілька сантиметрів була меншою, ніж вимагав закон[428]. Ситуація була тим боліснішою для українців, що польські та єврейські школи в Печеніжині спокійно працювали в набагато гірших будівлях зі значно меншими вікнами й до них жодних претензій у куратора не виникало.

Протягом 1921–1923 рр. С. Собінський написав три брошури, зокрема й одну французькою мовою, в яких виправдовував польську освітню політику в Галичині[429]. Судячи зі змісту цих публікацій, шкільний куратор не мав мінімального сумніву в правильності своїх дій, скерованих на мовну і культурну асиміляцію галицьких українців.

На практиці у двомовних школах домінувала польська мова, оскільки саме нею викладали всі основні предмети, а українською — лише українську мову, співи, малювання і фізкультуру. Також українську використовували на уроках релігії, які українські священники проводили для учнів греко-католиків окремо. Зміни програми навчання торкнулися й приватних українських гімназій, у яких від двох до чотирьох предметів обов’язково мали викладатися польською мовою.

Ліквідація українських шкіл була не єдиною претензією до С. Собінського. Крім цього, він видав розпорядження, відповідно до якого у всіх українських навчальних закладах, включаючи й приватні, запроваджувалася польська мова урядування, причому приписувалося, що цією мовою вчителі мають спілкуватися в позаурочний час між собою і з батьками своїх українських учнів. Написи на печатках українських навчальних закладів мали стати двомовними і на них мав бути зображений польський орел. Так само двомовними мали стати усі українські шкільні свідоцтва. Великий негативний резонанс викликало видане 29 жовтня 1923 р. розпорядження С. Собінського про заборону вживати в найменуванні шкіл прикметник “українські”, заміняючи його назвою “руські” або “русинські”. За розпорядженням С. Собінського із бібліотек українських навчальних закладів мала бути вилучена вся література, яка пропагувала “суспільний радикалізм” або була позначена “національною ненавистю та ворожістю до Польської держави”, рівно ж як усі “малюнки, фотографії, карти, які ображають гідність поляків і Польщі”[430]. На практиці фотографією, яка “ображала гідність поляків”, могла вважатися світлина будь-якого вояка Галицької армії чи навіть його могили.

Коли 24 квітня 1924 р. у зв’язку зі смертю Ольги Басараб Українська трудова партія провела у Львові віче, на якому зібрані висловили осуд польським репресіям, С. Собінський написав листа до президії Львівського воєводства із проханням передати йому список українських учителів, які були присутні на цьому політичному заході. За розпорядженням воєводства, президія дирекції поліції у Львові вже 6 травня 1924 р. переслала такий список пильному шкільному куратору[431].

С. Собінський був автором низки науково-методичних публікацій та співавтором виданого у Львові підручника “Географія Польщі”[432], в якому висловлював жаль, що “історично належні” до Польщі білоруська Мінщина і українське Поділля перебувають поза межами Польської держави.

Результати полонізації освіти не забарилися: протягом чотирьох років кількість українських шкіл у Галичині зменшилася майже втричі. Із 2450 українських шкіл, які працювали в 1922/1923 навчальному році, до 1926/1927 навчального року залишилися лише 864 українські. На місці закритих українських шкіл з’явилося 358 польських і 1019 двомовних. В українських школах у 1927 р. навчалося лише 59,3 тисячі дітей[433]. Темпи полонізації шкільництва могли бути ще більшими, але їх пригальмували галицькі поляки, які не хотіли віддавати своїх дітей до утраквістичних навчальних закладів.

З огляду на такі обставини, УВО прийняла рішення вбити С. Собінського як особу, яка несла особисту відповідальність за денаціоналізацію української освіти на західноукраїнських землях. Рішення про атентат на С. Собінського ухвалив, швидше за все, Крайовий командант УВО Юліан Головінський. Убивство шкільного куратора мало стати сигналом до розгортання широкої пропагандистської кампанії, метою якої було привернути міжнародну увагу до проблеми полонізації української освіти в Галичині. Українці вважали, що, запроваджуючи утраквістичні школи, Польська держава порушила взяті на себе у Ст. 8 і 9 Малого Версальського договору зобов’язання забезпечити для національних меншин “на рівних правах можливості створення, діяльності та контролю […] шкіл, а також право вільного вживання у них власної мови”, а також обіцянку “відкривати і утримувати загальне публічне шкільництво для меншин у містах та на теренах, де проживає значна частина населення” та “справедливо розподіляти фонди в існуючих умовах на потреби виховання”[434]. Хоча формулювання згаданих статей було розпливчастим і двозначним, воно все ж давало підстави апелювати про втручання до вирішення проблеми Ліги Націй, що передбачав Малий Версальський договір. Зі зрозумілих причин Варшава хотіла уникнути такого міжнародного моніторингу, який, з точки зору польського уряду, порушував національний суверенітет країни.

Юліан Головіиський. Фото 1920-х рр.

Українські підпільники розробили план, у якому ліквідація С. Собінського мала стати лише одним із елементів мобілізації міжнародної громадської думки. Крім С. Собінського, УВО збиралося вбити ще кількох шкільних інспекторів та директорів двомовних шкіл, які особливо вирізнялися шовіністичним ставленням до українського шкільництва, а також провести кампанію бойкоту утраквістичних навчальних закладів. Однак група членів УВО, які водночас із роботою у підпіллі належали й до легальної Української соціально-радикальної партії (Михайло Матчак, Остап Коберський та Остап Павлів), виступила проти таких планів, висловлюючи думку, що бойкот шкіл викличе масові репресії і внесе розкол в українське суспільство у Галичині. Після дискусії Крайова команда УВО вирішила обмежитися лише ліквідацією С. Собінського[435].

Виконавцями завдання було визначено Романа Шухевича (1907–1950) і Богдана Підгайного (1906–1980). Під час навчання у Філії Академічної гімназії у Львові Р. Шухевич та Б. Підгайний на власному досвіді відчули результати освітньої політики С. Собінського. У 1923 р. до навчальної програми закладу було включено польську мову. Вчителем цієї мови у Філії Академічної гімназії став Ян Болеслав Лівочинський, який не приховував свого зверхнього ставлення до українських учнів, називаючи їх “хамами” (у польській традиції “хамами” шляхта називала простолюдинів). У відповідь клас, у якому вчилися Р. Шухевич та Б. Підгайний, влаштував мовчазний страйк, який полягав у тому, що під час уроку польської мови ніхто не відповідав на запитання вчителя. Уповноважений класом представник Роман Говикович пояснив Я. Б. Лівочинському, що учні будуть його бойкотувати аж доти, доки він не попросить вибачення за “хамів”. Свої вимоги учні передали й директорові Філії Академічної гімназії Григорію Наливайкові. Польський учитель поскаржився у шкільну кураторію. У результаті всі учасники страйку отримали по 15 днів карцеру[436], а організаторів виступу: Р. Шухевича, Б. Підгайного, Р. Говиковича та Івана Прокоповича наприкінці року виключили із Філії Академічної гімназії. Завершувати середню освіту хлопцям довелося у головній Академічній гімназії[437].

Роман Шухевич. Фото 1926 р.

Роман Шухевич народився 30 червня 1907 р. у Львові. Дитячі роки провів у Краківці та Кам’янці-Струмиловій (тепер м. Кам’янка-Бузька, адміністративний центр територіальної громади Львівського району Львівської області), де його батько працював у повітових судах. Після закінчення початкової школи у Кам’янці-Струмиловій у 1918 р. Р. Шухевич переїхав до Львова, де розпочав навчання у Філії Академічної гімназії. У цей час він мешкав у своєї бабусі Терміни Шухевич на вул. Собіщини, 7 (тепер вул. Довбуша, 2). До дому Шухевичів у Львові приходило багато відомих українських політиків та громадських активістів, завдяки чому вже в підлітковому віці Р. Шухевич отримав можливість познайомитися із цікавими людьми та ідеями. Більше року в тому самому будинку, де жив майбутній Головний командир УПА, винаймав кімнату Євген Коновалець — творець УВО та ОУН.

Р. Шухевич активно займався спортом: футболом, волейболом, баскетболом, бігом, плаванням та нартами, був фізично розвиненим та винятково енергійним. Під час Четвертих Запорізьких ігор 1923 р. у Львові він встановив одразу два рекорди: з бігу із перешкодами на 400 метрів і з плавання на 100 метрів. Був активним членом “Пласту”.

Восени 1925 р. Р. Шухевич вступив на навчання до Данциґської Політехніки. Провчившись там рік, у вересні наступного року перевівся на другий курс Львівської Політехніки.

Богдан Підгайний. Фото 1920-х рр.

Богдан Підгайний народився 2 січня 1906 р. у селі Полонична (тепер село Добротвірської територіальної громади Червоноградського району Львівської області). Дитинство майбутнього бойовика УВО пройшло в селі Нивиці на Радехівщині, де в школі працювали його батьки. Навчався Б. Підгайний у Філії Академічної гімназії у Львові, а згодом й Академічній гімназії у Львові, яку закінчив 1925 р. Під час навчання Б. Підгайний близько здружився із Р. Шухевичем, з яким проводив більшу частину вільного часу. Для здобуття вищої освіти Б. Підгайний вступив на навчання до Політехніки у Данціґу (тепер м. Ґданськ, Польща).

Р. Шухевич і Б. Підгайний були близькими товаришами й разом вступили до УВО у 1923 р. Вони належали до п’ятірки, старшим якої був колишній поручник Галицької армії Петро Сайкевич, який власне й залучив їх до підпільної діяльності. Ще двома членами цієї п’ятірки стали Євген Бирчак і Омелян Матла. Після зміни структури українського підпілля п’ятірка перетворилася на трійку, в якій залишилися Р. Шухевич, Б. Підгайний і Є. Бирчак.

В інтерв’ю, записаному на початку грудня 1978 р., Б. Підгайний пригадував, як одного разу командир підпільної групи П. Сайкевич повідомив його та Р. Шухевича, що з нимц хоче порозмовляти хтось із вищих керівників організації. Цією людиною виявився Ю. Головінський. Розмова, яка відбулася невдовзі, була неконкретною, стосувалася лише загальних тем, зокрема, цілей діяльності УВО, політичної ситуації в Україні тощо[438]. Судячи з усього, крайовий командант УВО хотів придивитися до кандидатів на виконання важливого завдання, скласти собі про них особисте враження. Можливо, в той час Ю. Головінський зустрічався й з іншими кандидатами на виконання замаху, так само бесідуючи на загальні теми. Як можна судити із подальших подій, Р. Шухевич і Б. Підгайний видалися Ю. Головінському найбільш відповідними виконавцями ризикованої операції.

Невдовзі після зустрічі із Ю. Головінським на початку літа 1926 р. Р. Шухевич, Б. Підгайний і третій учасник їхньої бойової групи Є. Бирчак отримали завдання привезти до Львова із чехословацького кордону у Карпатах партію стрілецької зброї та боєприпасів. Ще на початку 1920-х рр. УВО закупила у Німеччині значну кількість пістолетів “Ортґіс”. На той момент у Веймарській республіці шаліла гіперінфляція і виробники зброї неймовірно знизили ціни на свою продукцію. Пістолети “Ортґіс” калібру 7,65 мм, які випускали в Німеччині у 1919–1923 рр., реалізовували за ціною, еквівалентною З доларам США. Дві великі партії цих пістолетів продали до США за ціною навіть нижчою за їхню собівартість, відповідно, по 66 та 75 центів за штуку. При цьому слід наголосити, що якість виробництва пістолетів навіть за такої низької ціни нітрохи не постраждала. “Ортґіс” був ефективною та добре виготовленою зброєю, всі допуски, обробка поверхонь були на дуже високому рівні.

Пістолет “Ортґіс”. Сучасне фото

Свою назву пістолети “Ортґіс” отримали від німецького підприємця Гайнріха Ортґіса, який запустив цю зброю у виробництво. Прийнято вважати, що конструкцію пістолета розробив німецький винахідник Карл Авґуст Браунінг, удосконаливши відому модель свого американського однофамільця Джона Мозеса Браунінга — “Браунінг” МІ910. Бічні поверхні “Ортґіса” були пласкими, без рельєфних деталей, що давало можливість легко вихопити пістолет з кишені. Ще однією перевагою зброї був клавішний запобіжник, який спрацьовував, коли стрілець стискав у долоні руків’я пістолета. В екстремальній ситуації така конструкція давала виграш в часі, бо зброя знімалася зі запобіжника автоматично. Важливою для підпільників особливістю конструкції “Ортґіса” було те, що його можна було повністю розібрати і зібрати, не використовуючи інструментів — у пістолеті не було жодного гвинтового з’єднання.

Закуплені УВО п’ятсот пістолетів “Ортґіс” та кілька тисяч патронів до них у 1923 р. Антін Стефанишин, за сприяння німецької поліції, німецької прикордонної сторожі та німецьких контрабандистів, нелегально перевіз із Німеччини до Чехословаччини[439]. Надалі у міру потреби пістолети невеликими партіями перекидали до Галичини. Українські пластуни із Закарпаття переносили їх через кордон у Карпатах і ховали в домовленому місці на польському боці кордону. Іноді зброю передавали й безпосередньо із рук у руки. З цією метою в умовлений час на кордоні відбувалися зустрічі з членами “Пласту” або УВО із Галичини.

Б. Підгайний згадував, що під виглядом туристів він разом із Р. Шухевичем та Є. Бирчаком із наплічниками поїхав на Бойківщину, де на горі Пікуй розшукав криївку, у якій було сховано тридцять шість пістолетів “Ортґіс” та тисячу патронів до них. Цей вантаж вони доставили до Львова, до помешкання Ярослава Гординського[440]. Після виконання завдання у цьому ж помешканні Я. Гординського П. Сайкевич повідомив підпільників, що їм доручать виконати замах, але не сказав, на кого саме. Усім трьом хлопцям видали по пістолетові “Ортґіс” із набоями й дали завдання протягом літа попрактикуватися у стрільбі[441].

План замаху на С. Собінського опрацьовував П. Сайкевич. За шкільним куратором встановили спостереження, яке швидко виявило, що його охороняють переодягнені в цивільне поліцейські. Тому, щоб не впадати правоохоронцям у вічі, стеження виконували члени різних груп УВО, які часто змінювалися.

Уже після вбивства шкільного куратора міністр освіти С. Ґрабський оголосив, що це саме він розпорядився надати поліційну охорону С. Собінському. За словами міністра, ще влітку 1925 р. він запропонував С. Собінському переведення до Вільна або в якийсь інший шкільний округ, бо поліційна агентура отримала інформацію про небезпеку для його життя з боку українського підпілля. Проте куратор відмовився на тій підставі, що “він у жодному разі не погодиться на переведення через страх українського терору, бо, мовляв, найменший вияв страху з його боку деморалізуюче вплине на всю адміністрацію Львівського шкільного округу[442]”. Після цього С. Ґрабський наказав закріпити за С. Собінським поліційну охорону.

Оскільки чиновника постійно охороняла поліція, виникла ідея вчинити замах просто в робочому кабінеті куратора. Таке вбивство чітко продемонструвало б, що причиною атентату є саме професійна діяльність С. Собінського й викликало б більший резонанс у пресі. Однак учинити атентат у будинку шкільної кураторії було складно, а крім того, такий замах майже не залишав надії на втечу виконавця. У певний момент П. Сайкевич навіть почав розглядати можливість самогубної атаки, під час якої доброволець із зашитою в одязі вибухівкою мав підірвати себе разом із С. Собінським[443]. Р. Шухевичеві та Б. Підгайному повідомили цей сумнівний план, і ті погодилися його реалізувати. На щастя для хлопців, шкільний куратор відмовився від поліційної охорони, тому ідею вчинити атентат просто в його кабінеті облишили.

Підпільники вирішили, що найзручнішим місцем для здійснення атентату є околиці “Грюнвальдської бурси” на вулиці Королівській (тепер вул. Йосифа Сліпого, 33), гуртожитку для польських учнів ремісничих училищ, у якому С. Собінський мешкав разом із дружиною і двома доньками. Будинок бурси звели в 1909–1910 рр. за проектом Альфреда Захаревича і Адольфа Піллера, в середині 1920-х рр. він був останньою спорудою на вул. Королівській — далі починалася незабудована територія. Вулиця Королівська закінчувалася тоді між сучасними будинками на вулиці Йосипа Сліпого 14 і 15 (самих будинків теж не існувало, їх звели пізніше, але сюди доходили тротуари та ліхтарі).

Місце замаху на С. Собінського. Фото жовтня 1926р.

Так само не було на вулиці й петлі крутого вигину в північно-західний бік. Тепер головний вхід до колишньої бурси влаштований з того боку, що виходить до вулиці Ольги Басараб, а в міжвоєнний період мешканці гуртожитку користувалися двома входам із протилежного боку Із вулиці Королівської до них можна було піднятися звивистою стежкою, яка у сильно поруйнованому вигляді існує й тепер. На самій вулиці Королівській у 1926 р. суцільної забудови також ще не було. На непарному боці вулиці між “бурсою Германа” (тепер вул. Йосифа Сліпого, 7) та “Грюнвальдською бурсою”, у тому місці, де тепер стоять вілли № 9, 11 та 15, простягалися зарослі чагарниками пустирі та невеликі сади.

Підготовка замаху ускладнювалася через те, що у другій половині 1926 р., відповідно до свого навчального плану у Данциґській Політехніці, Б. Підгайний мусив відбути п’ятимісячну виробничу практику на промисловому підприємстві у Познані неподалік німецького кордону. Щоб підтримувати контакт із організацією, було домовлено, що до нього писатиме зв’язкова УВО, з якою вони вдаватимуть закохану пару. Викликом на виконання завдання мала стати телеграма з повідомленням про те, що мати Б. Підгайного буцімто важко хвора.

Виклик до Львова Б. Підгайному надійшов у середині жовтня 1926 р., за кілька днів до планованого атентату. Підпільник приїхав до міста, де його зустріла зв’язкова “Дарка”, яка привела його на конспіративну квартиру, суворо заборонивши виходити назовні. Як згадував Б. Підгайний, за тих кілька днів, що він провів у очікуванні операції, він зустрівся лише із Р. Шухевичем, з яким обговорив деякі технічні деталі замаху. Щоправда, місце їхньої зустрічі було обране дуже невдало, на вулиці Руській, де через сусідство Волоської церкви, будинку товариства “Дністер” та Ставропігійського інституту завжди можна було зустріти когось із української громади міста. На щастя для підпільників, усе обійшлося, ніхто серед тих, хто знав Б. Підгайного в обличчя, їм не трапився[444].

Третім підпільником, який, відповідно до плану, мав узяти участь в атентаті на С. Собінського, був Є. Бирчак. Його завдання полягало у тому, щоб прикрити вогнем відхід Р. Шухевича і Б. Підгайного з місця атентату, якщо почнеться гонитва. Однак незадовго до планованого замаху Є. Бирчак пережив психологічну кризу й почав висловлювати сумнів у доцільності операції. Р. Шухевич і Б. Підгайний вирішили самі вчинити атентат без його допомоги[445].

Алібі для Р. Шухевича мала забезпечити участь у зборах спортивного клубу, до якого він належав. У день атентату молодий чоловік прийшов на початок зборів, а потім непомітно зник. Після виконання завдання підпільник повернувся до зали, де відбувалися збори й, дочекавшись їх завершення, вийшов на вулицю разом із усіма іншими учасниками зібрання[446]. Доказом непричетності Б. Підгайного до атентату у Львові мало стати його “перебування” у Познані у той день, коли у Львові відбувся атентат.

Перед замахом Р. Шухевичу та Б. Підгайному видали гроші, на які вони мали придбати для себе непримітне вбрання. Хлопці зробили це на “Кракідалах”[447], купивши у єврейських продавців вживаного одягу поношені куртки, шапки і старі черевики. Покупка обійшлася у близько 20 злотих. Після замаху цей одяг та взуття треба було спалити. Для виконання замаху кожен з підпільників отримав по два пістолети “Ортґіс”. Бойовиків попередили, що остаточне рішення про здійснення операції вони мають ухвалити самостійно. Якщо на вулиці буде надто багато перехожих чи десь неподалік з’явиться поліція, вони повинні відмовитися від нападу, а наступного вечора спробувати знову[448]. Проте замах вдалося провести вже з першої спроби.

Незадовго до шостої години вечора у вівторок 19 жовтня 1926 р. Р. Шухевич і Б. Підгайний зайняли позицію на парному боці вулиці Королівської. Згодом свідки твердили, що нападники на С. Собінського чекали на нього поблизу Академічного дому ім. Анджея Потоцього, який за іменем фундатора ще називали “бурсою Германа” (тепер вул. Йосифа Сліпого, 7). Було вже зовсім темно, на вулиці сіялася мжичка, яка час від часу переходила у дощ. Очікування на С. Собінського Б. Підгайний описав так: “Зимний струмочок затікав за комір, костеніли пальці на холодній сталі пістоля у правій кишені, а другий пістоль, у нагрудній кишені, підносився і опадав під приспішений ритм серця. Роман був веселим і оповідав анекдоти. Він дуже любив солодощі. Ми сьогодні купували собі черевики і шапки, і з цієї купівлі залишилося нам кілька злотих, бо купили речі не нові, в крамниці, а трохи уживані, у жидів на базарі. Він несміло радився мене, чи можемо за ці гроші купити шоколяди. Ми домовилися, що це не буде зловживання, коли купимо за гроші Організації (бо власних ніхто з нас не мав ані сотика) по шоколяді “Дануся”, що коштувала 50 сотиків одна. Ми ж заробили ці гроші чесно при купівлі наших речей. Як тільки почали поволі смоктати “Данусю”, щоб на довше було, попри нас перейшов зв’язковий і дав знак, що надходить куратор”[449].

Місце замаху на С. Собінського. Сучасне фото

Про наближення С. Собінського атентатників повідомили двоє членів УВО — хлопець і дівчина, які вдавали закохану пару. Б. Підгайний згодом згадував, що хлопця з цієї пари він знав, — це був Володимир Дзісь. Дівчиною, швидше за все, була його справжня наречена Станіслава Дзьоба. В. Дзісь та С. Дзьоба чекали на куратора на вулиці Зеленій. Помітивши його наближення, “закохана пара” попереду нього пішла на вулицю Королівську, де, минаючи Р. Шухевича і Б. Підгайного, подала умовний сигнал приготуватися[450]. Через кілька хвилин повз підпільників пройшов С. Собінський з дружиною. Атентатники рушили за ними.

Ситуація для замаху була не найсприятливіша. С. Собінський ішов додому разом зі своєю дружиною, позаду Р. Шухевича і Б. Підгайного догори вулицею піднімалися двоє молодих людей, а на розі вулиць Королівської та Зеленої з’явився поліцейський (дерева на вулиці у той час були ще зовсім невеликими і, зважаючи на осінню пору, стояли майже голими, тому вулиця добре проглядалася). Однак підпільники вирішили ризикнути й не скасовувати операції. Попередньо було домовлено, що Б. Підгайний стрілятиме у голову, а Р. Шухевич у серце. Таке рішення прийняли тому, що у стрільбі перший показав трохи кращий результат.

Убивство сталося приблизно о 18:05 за двадцять кроків до хвіртки на територію бурси, за якою починалися сходи й далі стежка до її входу, й за десять кроків від останнього ліхтаря на вулиці Королівській (приблизно навпроти теперішнього входу до будинку на вул. Иосифа Сліпого, 15). Б. Підгайний так згадував про перебіг атентату: “Часу мало. Мене огортає страх, щоб не поранити жінки, або щоб не виконати атентату на когось іншого, бо я куратора ніколи не бачив, а показували його лише Романові. Кажу Романові, щоб добре придивився, чи це він… Переходимо скісно вулицю і швидко зближаємося до них. Обсервую уважно кожний рух Романа і бачу, як він нагло хитає головою і витягає пістолю. Витягаю свою… Вогонь… сухий тріск — і страшний крик вдови… Оглядаюся позад себе. На вулиці рух. Поліцай втратив голову і стоїть, як зачарований. Люди також”[451].

Пістолет Р. Шухевича затявся й не вистрелив, тому у С. Собінського влучила тільки одна куля, яку випустив Б. Підгайний. Після пострілу куратор почав розвертатися довкола своєї осі, але одразу впав упоперек тротуару, ногами у бік проїзної частини. Одразу після вбивства С. Собінського атентатники побігли у бік незабудованої тоді гори Святого Яцка (тепер район вул. Тютюнників). На крик жінки до неї та вбитого підбігли двоє хлопців, які йшли позаду атентат-ників. Ними були столярські учні Леопольд Соболтинський і Людвік Бахта, перший сімнадцяти, другий — шістнадцяти років віком. Дружина Собінського благала їх підняти чоловіка із землі й рятувати його. Один із хлопців залишився біля вбитого, а другий побіг у будинок бурси покликати на допомогу. Там він повідомив про замах директора бурси Романа Розкоша, який вибіг на вулицю, взявши зі собою студента медицини Тичковського, що жив у бурсі[452]. Коли Тичковський прибіг до С. Собінського, у того вже не було пульсу. Через дві хвилини після вбивства на місце замаху надбіг поліцейський Мражек, який у момент атентату стояв на розі вулиць Зеленої та Королівської. Побачивши, що сталося вбивство, він кинувся у приміщення бурси, звідки телефоном викликав швидку допомогу і поліцію. Після цього на місці подій з’явився ще один поліцейський і правоохоронці удвох вирушили у тому напрямку, куди втекли атентатники. Зрозуміло, що нікого там знайти не вдалося.

Через чверть години після замаху на місце події прибула очолювана під-комісаром Тадеушем Конарським група поліцейських. На прохання жінки куратора поліцейські дозволили перенести його тіло до бурси. Оскільки під руками не було ношів, труп перенесли на невеликій драбині. Коли тіло вже було у приватному помешканні куратора, приїхала швидка допомога, лікар якої підтвердив смерть С. Собінського.

Тим часом на горі Святого Яцка Р. Шухевич та Б. Підгайний несподівано зустріли свого командира П. Сайкевича. Він мав на голові чотирикутний польський кашкет, і, прийнявши його в темряві за поліцейського, підпільники мало не відкрили по ньому вогонь. Із П. Сайкевичем був ще один член УВО на прізвище Добрянський. Вони чекали на виконавців замаху, щоб забрати в них зброю. Добрянський взяв усі чотири пістолети й відніс їх на конспіративну квартиру, де УВО зберігала частину свого арсеналу[453].

Перед атентатом на С. Собінського ті члени УВО, які вчилися у Данциґській Політехніці, отримали наказ виїхати зі Львова до Данциґа, аби отримати алібі.

Про цей факт відомо завдяки спогадам адвоката С. Шухевича, який звернув увагу на те, що в суботу 16 жовтня 1926 р. зі Львова до Данциґа виїжджала ціла група молодих хлопців, щодо яких він мав підозри, що вони належать до українського збройного підпілля[454]. Є свідчення того, що ввечері, коли відбувся атентат, П. Сайкевич подбав, щоб якомусь учасникові підпілля (можливо, Добрянському) створити алібі. Дівчина, яка підписала свій опублікований у 1970 р. спогад “Оксана”, згадувала про це так: “Одного разу прийшов до нас Петро [Сайкевич] і шепнув мені, щоб я вийшла на вулицю, бо він має щось дуже важливого сказати… “Ідемо в бічну вуличку”, - сказав він коротко. Ми підійшли до ліхтаря, під яким стояв якийсь пан. “Панно Оксано, — сказав Петро, — цей молодий хлопець має бути вашим нареченим. О тій і тій годині ви ходили на прохід, говорили про кохання. Ідеться про алібі. Зрозуміло?” Таємний молодий пан мав гарні темні очі. В його рухах було щось зденервоване. Я розуміла, що говорилося щось важливе і страшне, але не сміла питатися забагато. На другий день, коли я йшла до школи, зауважила на вулиці мого батька, що йшов поволі і читав напружено польську газету. Я підбігла до нього і зауважила його сильне схвилювання. Він оглядався, чи нема кого небажаного за ним, і шепнув: “Куратора Собінського забито. Атентатників не знайшли””[455].

Поліція відреагувала на замах у звичний для себе спосіб — масовими арештами українців, які були відомі своїми націоналістичними поглядами. Уже через шість годин після замаху, близько опівночі, поліціянти провели обшуки в українському “Академічному домі”. Згодом обшуки відбулися у Греко-католицькій духовній семінарії та “Домі українських інвалідів”. Протягом першої ночі після атентату було арештовано трьох осіб. Арешти тривали й наступного дня, зокрема, о шостій годині ранку на вулиці Вишневецьких, 2 (тепер вул. Русових) арештовано студентів Володимира Качмарського, Михайла Німціва і Стоцького, а також двох учнів — братів Романа і Євгена Качмарських (усі троє Качмарських були братами).

Через темряву огляд місця замаху відклали до наступного дня. Провели його вранці 20 жовтня 1926 р. слідчий суддя Казимеж Янушевський і прокурор Альфред Ланєвський. Особливих результатів огляд не дав. Попри активні пошуки, не вдалося знайти гільзу[456]. На горі Святого Яцка, у тих місцях, де була глиниста поверхня, правоохоронці виявили сліди двох осіб, але через нечіткість, зняти зліпки із них не змогли[457].

Опівдні 20 жовтня відбувся розтин тіла покійного. Його у приміщенні “Грюнвальдської бурси” провів патологоанатом Яворський за участі судового лікаря Давидовича та за присутності професора Влодзімежа Сєрадзького, який спеціалізувався у судовій медицині. Офіційними свідками розтину виступили К. Янушевський, А. Ланєв-ський, військовий лікар Юліан Каспарек і дільничний комісар магістрату Ян Булат. Розтин підтвердив, що смерть С. Собінського настала внаслідок пострілу в голову з близької відстані.

Мертвий C. Собінський. Фото 22 жовтня 1926р.

Куля пробила потиличну кістку біля лівого вуха, пройшла крізь мозочок, ліву півкулю мозку й застрягла зсередини черепа вище лівого ока. Оболонка кулі розлетілася на кілька частин, а свинцеве осердя сплющилося, тому визначити тип зброї і навіть її калібр не вдалося[458]. Погано промірявши вхідний отвір у черепі покійного, медики оголосили, що швидше за все у С. Собінського стріляли зі зброї калібром 6,35 мм.

Похорон шкільного куратора відбувся в п’ятницю 22 жовтня 1926 р. О дев’ятій годині ранку труну з тілом С. Собінського винесли із “Грюнвальдської бурси”, формування траурної процесії тривало майже 45 хвилин. Службу Божу за покійним відправив у латинській катедрі архієпископ Болеслав Твардовський. Уряд на похороні представляв міністр внутрішніх справ Феліціян Славой-Складковський. Були також присутні воєвода Павел Гарапіх, президент міста Юзеф Нойман, колишній прем’єр-міністр, командувач Округу Корпусу № VI у Львові Владислав Сікорський, сенати вищих навчальних закладів, офіцерський склад гарнізону, представники державних установ і громадських об’єднань та ін.[459] Польська преса писала, що в жалобній церемонії взяло участь сто тисяч осіб, скромніші оцінки твердять про десять-п’ятнадцять тисяч учасників. Траурний кортеж розтягнувся на кількасот метрів, на похороні були присутні делегації всіх без винятку шкіл міста. Польська влада особливо стежила за тим, щоб на похороні були представлені українські навчальні заклади. Багато українських учнів не бажало брати участі в траурних заходах. Володимир Янів, який восени 1926 р. був учнем випускного класу української Академічної гімназії, згадував: “Це був і для вчителів, і для юнаків момент важкої проби. Справді, наказ, який ламав характери й лягав тінню на десятиріччя, був гріхом, що кликав кару з небес… Треба було б окремої студії, щоб описати те, що діялося в кожному з нас, коли доводилося вибирати між відчуттям чести та страхом за майбутнє. Порушення наказу загрожувало найважчими наслідками: виключенням із гімназії — окремим учням, розпуском гімназії при загальному бойкоті […]

Похорон С. Собінського. Фото 22 жовтня 1926р.

Щасливі були ті, які мали абсолютну підтримку й виправдання дома, бо вони взагалі не прийшли на визначений день і годину на заповіджену збірку Приблизно стільки саме (хоч, може, дещо більше), щоправда, прийшли на саму збірку, щоб бути при виклику прізвищ, але тоді втекли — таки на очах учителів — по дорозі до церкви (першого дня) і на похорон (другого дня). Тілька мала горстка з тяжкою душею підлягла наказові […] Проте атмосфера була крайньо напружена, зокрема у відношенні до вчителів. Один з моїх колег, при нагоді найближчої лекції української літератури, встав і голосно заявив: “Я тепер розумію, чому Куліш сказав народе без пуття, і чести, і поваги”. І знов з признанням треба сказати, що професор не зробив з того ніяких висновків, хоч і мусив глибоко відчути натяк, бо саме на нього був накладений обов’язок піти з групою учнів і скласти вінок на могилі куратора”[460].

С. Собінського поховали на першому полі Личаківського цвинтаря, де традиційно ховали найбільш заслужених для міста осіб. Наступного року на його могилі встановили виконаний у стилі ар деко пам’ятник авторства Вінцентія Вітольда Равського.

Ніхто у Львові не мав сумніву, що вбивство С. Собінського вчинила УВО. Польська преса з перших днів упевнено писала про те, що атентат був справою рук українців. Як і планувалося, українське підпілля взяло на себе відповідальність за замах. Сталося це, щоправда, аж на початку наступного року. У першому номері газети “Сурма” за січень 1927 р. вийшла стаття “Новий стріл”, у якій було заявлено, що вбивство вчинив член УВО з наказу Організації: “Один удачний стріл, виділений певною і недрожачою рукою члена Військової Організації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво і в своїй буті[461] гримав кулаками в стіл на українських громадян, які прийшли до нього домагатися належного їм права […] Атентат відбився голосним відгомоном у краю і за кордоном, став з одної сторони перед світом голосним протестом проти безправ’я й насильства, яке запанувало на українських землях, а з другої сторони показав полякам, що в українському народі є сила, яка зуміє на кожне насильство достойно відповісти, та що серед українського народу є бойова група, яка мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, та яка має таких членів, що рішаються: навіть на певну смерть”[462].

Могила С. Собінського. Фото 22 жовтня 1926 р.

Розуміючи резонанс справи, поліція будь-якою ціною намагалася показати швидкий результат своєї роботи. Винуватцями замаху “призначили” Василя Атаманчука та Івана Вербицького, які були членами УВО, але не мали жодного стосунку до цього атентату. Спочатку у Львові у парку Костюшка (тепер парк ім. Івана Франка) арештували І. Вербицького, якого вистежив вивядовець (молодший детектив) поліції Мефодій Смалько. Причиною арешту стало те, що підпільник у непевному товаристві якось висловився настільки двозначно, що це можна було потрактувати як натяк на його причетність до вбивства. Дізнавшись про арешт товариша, В. Атаманчук поспіхом виїхав зі Львова й згодом навіть спробував дістатися кордону із Чехословачиною[463]. Його арештували лише через два місяці, у квітні 1927 р. у горах поблизу Осмолоди (тепер село Перегінської територіальної громади Калуського району на Івано-Франківщині).

Поліція представила свідків, які твердили, що бачили хлопців поблизу місця замаху. Свідчення були сфальшованими або поліція так маніпулювала очевидцями, що вони розповіли саме те, чого він них очікували слідчі[464].

Василь Атаманчук (ліворуч) та Іван Вербицький. Фото 1920-х рр.

Приміром, Р. Шухевич та Б. Підгайний були однакові на зріст і подібної тілобудови, натомість І. Вербицький і В. Атаманчук суттєво відрізнялися між собою комплекцією. Натомість “оброблені” поліцією свідки, всупереч фактам твердили, що один атентатник був суттєво вищий за іншого. Зокрема Л. Бахта, який у день замаху йшов позаду Р. Шухевича і Б. Підгайного, заявив, що впізнає В. Атаманчука та І. Вербицького “за зростом і комплекцією”[465]. Водій таксі Гасман, українець з походження, дав свідчення, що незадовго до вбивства С. Собінського він відвіз своїм авто двох пасажирів від “Віденської*” кав’ярні на вулицю гетьмана Яна Тарновського, 69 (тепер вул. Мирона Тарнавського), де ті вийшли. Місце, де таксист залишив пасажирів, було близько від місця атентату на С. Собінського. Гасман упізнав своїх пасажирів у В. Атаманчуку та І. Вербицькому (першого в лице, другого — лише за зростом)[466]. Можливо, чоловік помилився, а може, поліція знайшла до нього підхід — його рідний брат працював суддею у Бібрці, а сам таксист багато разів був покараний штрафами за необачне водіння. Між тим, адвокат С. Шухевич з’ясував, що поїздка на вул. Тарновського мала місце не 19, а 20 жовтня 1926 р. Це вдалося виявити, зіставивши зафіксовану в медичній документації дату візиту до пацієнта лікаря, якого відвіз Гасман перед тим, як виконати рейс від “Віденської” кав’ярні на вулицю гетьмана Яна Тарновського[467]. Український підпільник Зиновій Книш, який був сучасником тих подій, а згодом став історіографом збройної боротьби УВО і ОУН, писав, що Гасман був таємним конфідентом поліції[468].

Судовий прогрес у справі вбивства С. Собінського. Фото 1928 р.

В. Атаманчук та І. Вербицький твердили, що під час здійснення замаху вони разом дивилися фільм “Брати Шаленберґ” у кінотератрі “Паллас” на вул. Легіонів (тепер просп. Свободи, 1). Докази проти В. Атаманчука та І. Вербицького були слабкими, і прокурор А. Ґюртлер відмовився готувати акт обвинувачення. Тоді справу передали А. Ланєвському, який відзначався кар’єризмом й погодився висунути обвинувачення, незважаючи на сумнівну доказову базу.

Судовий процес проти підозрюваних у вбивстві С. Собінського почався 25 січня 1928 р. Перед судом постало сімнадцять осіб, серед яких були п’ять жінок: Василь Атаманчук, Іван Вербицький, Михайло Вербицький, Ольга Вербицька, Юліан Головінський, Антін Стефанишин, Олександра Яницька, Володимир Дзісь, Станіслава Дзьоба, Остап Дерлиця, Прокіп Матійців, Олена Королюкова, Микола Ковалисько, Ярослав Гретчак, Ольга Гретчак, Михайло Вірстюк, Володимир Дармохвал[469].

Головою судової колегії став Казимеж Ангельський, її членами — Зґуральський, Ян Антонєвич, Людвік Двожак-молодший. Обвинувачення представляв прокурор А. Ланєвський. Лава присяжних складалася з поляків та євреїв. Підсудних захищали адвокати Степан Шухевич, Володимир Старосольський, Євген Давидяк, Михайло Волошин, Олександр Павенецький, Лев Ганкевич. Інтереси родини С. Собінського представляв адвокат Антоній Міхал Новак-Пшиґодський. Від імені дружини і доньок покійного куратора він зажадав символічної компенсації у розмірі 1 злотого[470].

Прокурор звинуватив В. Атаманчука та І. Вербицького у вбивстві С. Собінського, приналежності до УВО та шпигунстві, інших підсудних — у приналежності до забороненої таємної організації, державній зраді та шпигунстві. Обвинувачення стверджувало, що, вивідуючи державні таємниці, українські підпільники продавали їх одночасно Німеччині, СРСР та Литві. Хоча серед підсудних були В. Дзісь та С. Дзьоба, які безпосередньо взяли участь у проведенні атентату на С. Собінського, польські правоохоронці про цей факт так і не дізналися й на суді таких звинувачень їм ніхто не висунув. В. Дзіся звинувачували в тому, що він збирав дані про головний львівський залізничний двірець та військове летовище на Левандівці, під час арешту молодий чоловік нібито спробував викинути листок паперу із шпигунськими нотатками[471]. Його наречену також звинуватили у шпигунстві, але єдиними доказами проти неї були листи із-закордону, які в неї знайшли. Жоден із цих листів не був адресований до С. Дзьоби, тому дівчина послідовно заперечувала всі звинувачення[472].

Початок процесу супроводжувався цікавим інцидентом, який спричинив кандидат на отримання звання адвоката Бухвальд, що приніс до прокуратури письмову заяву, у якій узяв вину за убивство С. Собінського на себе. Заява закінчувалася вимогою “випустити невинних українців” і розпочати процес проти нього. Бухвальд мав вищу освіту й навіть докторське звання, але поводився трохи дивакувато, тому прокуратура вирішила не брати його заяви до уваги, оголосивши чоловіка божевільним[473]. Не виключено, що своїм учинком кандидат у адвокати, який був євреєм з походження, мав намір “повернути борг” українським підпільникам за врятованого на два роки раніше Станіслава Штайґера.

Прокурор намагався довести, що підсудні підтримували контакти з Володимирою Піпчинською та Дмитром Волощаком, яких нещодавно у Кракові засудили за шпигунство. Свідками під час процесу виступили кілька в’язнів, які сиділи під час слідства в одних камерах із В. Атаманчуком та І. Вербицьким й нібито чули від них фрази, які можна було потрактувати як опосередковане визнання їхньої участі в атентаті. Одного зі свідків — Теодора Юрківа, який виявляв виразні ознаки психічної хвороби, суд відмовився заслуховувати[474]. Також як свідки обвинувачення виступили кілька поліцейських, зокрема, підкомісар поліції Еміліян Чеховський[475].

На четвертий день процесу на суді несподівано сплила справа смерті українського студента Михайла Гука, якого важко поранили у ніч проти 21 листопада 1927 р. у помешканні на вулиці Паулінів, 14 (тепер вул. Стрілецька), яке він винаймав до спілки із трьома іншими українськими студентами. Невідомі нападники, які о четвертій годині ранку пробралися у кімнату, де мешкали студенти, випустили у М. Гука сім куль, дві з яких прострелили йому голову. Зважаючи на сильний організм, поранений прожив ще півтора місяця й помер на Святвечір наступного, 1928 р. У січневому номері “Сурми” за 1928 р., який почали поширювати у Львові в середині лютого того року, УВО взяла на себе відповідальність за вбиство М. Гука, пояснивши, що він був таємним інформатором поліції[476].

Суд зацікавився вбивством М. Гука через те, що М. Вербицький заявив, що саме покійний намовив його зайнятися шпигунством, зокрема, вивідати технічні характеристики протигазів, якими користувалося Військо Польське[477]. Один військовий протигаз знайшли у М. Вербицького, що поліція потрактува-ла як серйозний доказ його шпигунської діяльності. Поліцейський Станіслав Мітленер, який виступав як свідок, визнав, що М. Гук був таємним інформатором поліції, але водночас заявив, що на співпрацю з поліцією він пішов буцімто за наказом УВО. Тим самим підпілля нібито мало на меті розпочати оперативну гру проти поліції, підкидаючи їй дезінформацію та водночас вивідуючи те, що особливо цікавило правоохоронців. За словами поліцейського, М. Гук невдовзі посварився зі своїми зверхниками в УВО, які втратили до нього довіру. Щоб її відновити, йому запропонували вбити депутата сейму від партії ендеків, які вирізнялися особливо негативним ставленням до національних меншин. Оскільки М. Гук цього завдання не виконав, його стали вважати зрадником. Українське підпілля мало власну версію цих подій, яка полягала в тому, щО М. Гук, уже співпрацюючи з поліцією, спробував вступити до УВО, й, аби продемонструвати свої бойові здібності, сам “викликався перевести кілька атентатів на невигідних теперішньому правительству вшехполяків і в цей спосіб з одного боку, зробити особисту прислугу Пілсудському, з другого же — спровокувати масові арешти українців в передвиборчім періоді й прислужитися таким робом цілій польській нації”[478].

3. Книш, який вивчав питання про зраду М. Гука, цитував у своїй книзі характеристику, яку вбитому дав М. Вербицький у лютому 1973 р.: “Він був дурак і найменше шкідливий з усіх інших донощиків. Застрілили його не знаю навіщо, були, інші, більш небезпечні, як він. Краще залишити живим такого розшифрованого конфідента, як потім тратити багато часу, щоб викрити нового, що стане на його місце. Та й можна через нього дезорієнтувати поліцію, підсуваючи їй фальшиві інформації”[479].

Судовий процес завершився 13 березня 1928 р. О десятій годині ранку присяжні вирушили до нарадчої кімнати, де радилися протягом трьох годин. Своє рішення вони оголосили о першій годині пополудні. Вісьмома голосами В. Атаманчука визнали винним у вбивстві С. Собінського, вісьмома — у державній зраді та дев’ятьма — у шпигунстві. За те, щоб вважати участь І. Вербицького в атентаті доведеною, проголосувало одинадцять присяжних, у державній зраді та шпигунстві — увесь склад лави присяжних — дванадцять осіб. Серед п’ятнадцяти інших підсудних присяжні визнали винними вісьмох. На основі рішення присяжних суд виніс В. Атаманчукові та І. Вербицькому вироки смерті, П. Матійціва і В. Дармохвала засудили до 2 років тюрми кожного, В. Дзісь і О. Дерлиця отримали по 1,5 роки, а М. Вербицький, Я. Гретчак, О. Гретчак і М. Вірстюк — по 1 року ув’язнення. Сімох підсудних — О. Вербицьку, Ю. Головінського, А. Стефанишина, О. Яницьку, С. Дзьобу, О. Королюкову, М. Ковалиська — виправдали[480].

Польські правоохоронці самі себе загнали в пастку, оскільки суд виніс вирок смерті за вбивство С. Собінського одразу і Атаманчукові, і Вербицькому, що суперечило логіці — у куратора було зроблено один постріл, тож убивцею мав бути тільки хтось один. Українські адвокати склали апеляцію, а УВО додатково винайняла дуже іменитого польського адвоката, який її підтримав. Генеральний прокурор Польщі погодився з логікою апеляції, тому апеляційний суд у Варшаві під головуванням Казимежа Константи Анґерманна ухвалив рішення скасувати вирок львівського суду. Було призначене нове слухання справи, але лише щодо В. Атаманчука та І. Вербицького.

Головою судової колегії під час нового розгляду справи замаху на С. Собінського став Владислав Майєр, обвинувачення знову представляв А. Ланєвський. В. Атаманчука та І. Вербицького захищали С. Шухевич і В. Старосольський. На цьому другому процесі І. Вербицького було засуджено до кари смерті, а В. Атаманчука — до дванадцяти років ув’язнення. Цей вирок знову було оскаржено, але його лишили в силі, хоча смертний присуд І. Вербицькому й замінили п’ятнадцятьма роками тюрми[481].

Вирок, винесений В. Атаманчукові і М. Вербицькому, викликав дискусію в УВО. Частина підпільників притримувалися думки, що справжні виконавці повинні виїхати за кордон, де оголосити, що атентат виконали саме вони, й дати свідчення, які б підтвердили їхню причетність до справи. Існувала навіть ідея провести процес проти них у Швейцарії, що неминуче привернуло б увагу до справи українського шкільництва у Галичині. Такої точки зору дотримувався й адвокат підсудних С. Шухевич, який навіть їздив до Данциґа на зустріч із Є. Коновальцем, аби вмовити його розкрити справжніх виконавців атентату на С. Собінського. За словами С. Шухевича, провідник йому сказав: “Правдою є, що ані Атаманчук, ані Вербицький не брали найменшої участі у вбивстві Собінського, але ми правдивих справців не видамо, хоча б обох обвинувачених мали покарати карою смерти. Наші два члени прегарно виконали чин, і тепер мали б ми їх зрадити і видати на смерть, тому, що тамті два дура-ки так по-глупому найшлися і своєю поведінкою стягнули на себе неслушне підозріння. Ні, цього я під ніяким зглядом не зроблю, хоча б із засадничих причин. Коли б ми їх видали, тоді кожний здисциплінований член УВО міг би слушно побоюватися, що і його в певнім випадку те саме чекало б, а хто тоді виконував би наші прикази?”[482]

Провідник УВО виходив із прагматичних міркувань, які полягали в тому, що оприлюднення справжніх атентатників створить прецедент, унаслідок якого польська влада за кожним наступним замахом матиме спокусу шантажувати українське підпілля, арештовуючи перших-ліпших членів підпільної організації й виносячи їм смертні вироки. Могла також виникнути прикра колізія, коли б поліції вдалося арештувати справжніх виконавців якогось атентату, а організація, не виславши нікого за кордон, щоб вони там оголосили про свою відповідальність за вчинений замах, визнавала б тим самим, що в руки поляків потрапили справжні виконавці.

Однак українське підпілля все ж зробило під час процесу, на якому судили В. Атаманчука та І. Вербицького, офіційну заяву про їх невинуватість. 2 лютого 1928 р. Команда УВО скерувала до голови суду К. Ангельського листа, в якому, зокрема, йшлося: “Неправдою є, немовби ув’язнені під закидом в участі у атентаті, а саме Василь Атаманчук та Іван Вербицький, мали коли-небуть і що-небуть з цим ділом спільного. Натомість правдою є те, що дійсні справники, члени Української Військової Організації, що по наказу виконали цей атентат, є вже віддавна поза всякою для них небезпекою”[483].

Інформацію про справжніх виконавців замаху на С. Собінського польська поліція отримала лише 1932 р. від колишнього бойовика УВО, який став інформатором — Романа Барановського. Цікаво, що спочатку правоохоронці не повірили повідомленню свого агента. Однак навіть згодом, коли поліція переконалася у своїй помилці, справу переглядати не стали. Суд над Р. Шухевичем і Б. Підгайним автоматично означав скасування вироку В. Атаманчукові та І. Вербицькому, які вже четвертий рік відбували тюремне покарання. Вище керівництво поліції вирішило, що репутаційні втрати від такого перегляду справи будуть надто великими.

Смерть С. Собінського викликала лише косметичні зміни в освітній політиці Польської держави у Галичині. Призначений новим тимчасовим шкільним куратором Галичини віце-міністр, який був полонізованим євреєм з походження, почав своє урядування у Львові від того, що під час зустрічі з представниками єврейського шкільництва весь час розмовляв єврейською мовою, не сказавши польською жодного слова. Широко рекламувалося рішення міністерства запровадити в Галичині обов’язкове вивчення української мови всіма учнями початкових шкіл, включаючи й польські навчальні заклади. Щоправда, це нововведення зустрілося із настільки негативною реакцією польських мешканців краю, що його швидко скасували, оголосивши, що кожен польський навчальний заклад сам може вирішити, чи потрібна йому українська мова. На практиці до початку Другої світової війни лише сім польських гімназій запровадили у свої навчальні програми вивчення української мови.

Тим часом полонізація української освіти тривала. Її втілювали наступні куратори Львівського шкільного округу Ян Рємєр (23 грудня 1926 р. — 30 листопада 1927 р.) та Іґнацій Питляковський (31 грудня 1927 р. — 20 січня 1931р.). До 1929 р. у Галичині лише 15,1 % усіх навчальних закладів залишалися українськими, а напередодні Другої світової війни тільки 7 % учнів у Галичині навчалися в українських школах, більшість з яких були приватними[484]. Українському підпіллю це звісно ж, не подобалося. 28 вересня 1932 р. член ОУН Северин Мада намагався вбити куратора Львівського шкільного округу Єжи Ґадомського. Однак чиновника пильно охороняла поліція, тому замах не вдався[485]. До організації цього атентату був причетний Богдан Підгайний та, ймовірно, Роман Шухевич.

Бажаючи представити покійного С. Собінського великим другом українського народу, польська преса багато писала про його буцімто ліберальне ставлення до галицьких українців. Зокрема, згадувалося про те, що всього за десять днів до смерті куратор підписав розпорядження, яким приватним навчальним закладам з непольською мовою навчання було дозволено використовувати рідну мову на уроках географії в першому — третьому класах, історії — у четвертому, а в п’ятому — сьомому класах розмежувати предмет загальна історія на польську та непольську частини, причому останню, яка могла включати й світову історію, також викладати рідною мовою.

Іменем С. Собінського було названо вулицю, на якій він загинув, а також Другу польську гімназію у Ряшеві. У Сокалі та Дрогобичі встановлено іменні стипендії ім. Собінського. Масштабним проектом стало створено фонду ім. Собінського, кошти з якого мали використовуватися “для захисту польсько-сті на Кресах”. Передбачливо вказавши у статуті цього фонду, що отримувати гроші з нього можуть представники не тільки польського, а й інших народів, які “захищають польськість”, шкілька кураторія примушувала українських учителів переказувати на його рахунок по 60 злотих, що було значною сумою для середини 1920-х рр. Дивовижним збігом обставин, 60 польських злотих при перерахунку на німецькі марки за тогочасним курсом складали майже 29 марок — рівно стільки, скільки у 1926 р. коштував у Німеччині невживаний пістолет “Ортґіс”.

У жовтні 1933 р. українське підпілля ліквідувало у Львові працівника радянських спецслужб Олексія Майлова, що працював під дипломатичним прикриттям. Замах було вчинено на знак протесту проти організованого комуністичним режимом СРСР Голодомору-геноциду 1932–1933 рр., жертвами якого стали мільйони українців. Як і передбачали керівники ОУН, атентат викликав великий медійний резонанс. Водночас убивство О. Майлова спонукало до різкої реакції польську владу, яка, бажаючи відмежуватися від нього, заборонила легальним українським партіям та громадським об’єднанням проводити заплановані на кінець жовтня 1933 р. жалобні заходи з ушанування жертв Голодомору.

Польсько-радянські відносини у той час переживали “медовий період”: менше ніж за рік до того відбулася ратифікація договору про ненапад між СРСР і Польщею. Зважаючи на прихід до влади у Німеччині нацистів, обидві країни щосили намагалися залишити період взаємної конфронтації у минулому[539]. У першій половині 1933 р. Москва і Варшава продемонстрували дивовижну збіжність своїх зовнішньополітичних позицій, майже в унісон виступивши із критикою запропонованої Беніто Муссоліні ідеї “пакту чотирьох” (угоди Італії, Великої Британії, Німеччини та Франції про співпрацю у рамках Ліги Націй). Постріли, які пролунали в радянському консульстві у Львові, могли повернути польсько-радянські відносини до тієї напруженості, яка існувала між країнами у другій половині 1920-х рр. Серед польських очільників панувало переконання, що українські націоналісти намагаються спровокувати погіршення відносин між Варшавою та Москвою, а ініціаторів цього плану слід шукати у Берліні[540].

Здійснене у Львові вбивство працівника радянської дипустанови викликало прямі паралелі із замахом, який на шість років раніше вчинив молодий російський емігрант Борис Коверда. Ціллю атентату тоді також став радянський дипломат — посол у Польщі Петро Войков. Замах на нього відбувся 7 червня 1927 р. на Головному залізничному двірці Варшави, де П. Войков та працівник посольства Юрій Григорович мали зустріти колишнього радянського посла у Великій Британії Аркадія Розенгольца (повертаючись із Західної Європи до Москви, він вирішив проїздом відвідати польську столицю). Атентатник не зміг з першого пострілу вбити більшовицького дипломата. П. Войков спочатку з криком кинувся утікати, а тоді вихопив власну зброю й просто на пероні розгорнулася сцена, яку польські газети небезпідставно порівнювали з тим, що варшав’яни могли раніше побачити лише в американських вестернах. Двоє чоловіків стояли один навпроти одного й, незважаючи на людей довкола, обмінювалися пострілами. Нарешті Б. Коверда зумів підстрелити більшовика, і той повалився просто в обійми поліцейського, який прибіг на місце стрілянини. Дипломат стріляв погано, жодного разу влучити в нападника йому не вдалося. Б. Коверда підняв зброю над головою, а коли до нього наблизилися поліцейські — здався без опору[541].

Більшовицький режим дуже болісно сприйняв замах на П. Войкова. Коли він трапився, Йосиф Сталін саме відпочивав на півдні. У шифротелеграмі, висланій 8 червня 1927 р. до Москви, лідер СРСР писав: “Отримав [повідомлення] про вбивство Войкова монархістом. Відчувається рука Англії. Хочуть спровокувати конфлікт із Польщею. Хочуть повторити Сараєво”[542]. Після замаху у Варшаві радянські очільники всерйоз почали розглядати можливість війни проти Польщі.

Польська держава, натомість, яка не хотіла псувати стосунків із більшовицькою імперією, щосили намагалася продемонструвати, що до вбивства не має жодного стосунку. За наказом Ю. Пілсудського жалобні урочистості прощання з П. Войковим у Варшаві відбулися із помпезним розмахом. За труною із тілом убитого дипломата на залізничний вокзал йшли кілька членів уряду, зокрема Казимеж Бартель, Феліціян Славой-Складковський та Еуґеніуш Квятковський. Шпалери з польських військових вишикувалися вздовж усієї траси руху жалобного кортежу: від брами радянського посольства аж до залізничного вокзалу. Варшава прощалася з потягом, що віз тіло цареубивці (будучи комісаром із постачання Уральської ради, у липні 1918 р. П. Войков проголосував за розстріл царської родини, а згодом підписав документи на виділення сірчаної кислоти для спотворення трупів) артилерійським салютом і почесною офіцерською вартою із шаблями наголо[543]. На вимогу Москви з Польщі вислали шістьох діячів російської білої еміграції, котрі, як твердили більшовики, вели з польської території антирадянську діяльність. Польський суд засудив убивцю радянського дипломата Б. Коверду до довічного ув’язнення, яке замінили на п’ятнадцять років тюрми.

Будинок, у якому працював радянський консулят у Львові. Сучасне фото

Восени 1933 р. об’єктом атаки стало радянське консульство у Львові. Формально воно було створене ще восени 1926 р., але до середини наступного року існувало тільки на папері. Призначений першим консулом СРСР у Львові Семен Кириченко до травня 1927 р. урядував у Варшаві. Причиною затримки відкриття дипломатичного представництва у Львові стала відсутність будинку, який би задовольняв усі вимоги радянської сторони. У травні 1927 р. С. Кириченко приїхав до Львова, до серпня йому довелося жити у “Народній гостинниці” на вулиці Костюшка, 1. Там же він приймав відвідувачів. Перший штат консульства у Львові включав консула, віце-консула, секретаря і двох кур’єрів-охоронців[544]. До міста кілька разів із Варшави приїжджав радник радянського посла у Польщі Юрій Коцюбинський, який особисто брав участь у пошуках приміщення для консуляту.

Улітку 1927 р. більшовики купили будинок на вулиці Набеляка (тепер вул. Котляревського, 27), де й розмістилося консульство[545]. Цей будинок раніше належав відомому польському живописцеві Зиґмунтові Розвадовському. Радянська дипломатична установа одразу стала подразником суспільного спокою. Жоден інший консулят, що працював у місті, за винятком британського, не викликав стільки скандалів. Біля британського консульства акції протесту періодично влаштовували львівські євреї, які так демонстрували своє невдоволення політикою Лондона в підмандатній Палестині. До радянського консуляту висловити своє обурення радянською політикою в окупованій Україні приходили українці.

Завдяки появі радянського консульства у Львові в українській мові з’явилися мовні новотвори — “ікроїди” та “ікристи”. Так зневажливо називали тих галицьких українців, які приймали запрошення більшовиків на фуршети, що їх влаштовували в консуляті. На цих фуршетах до столу щедро подавали казково дорогу астраханську чорну ікру. Чільну роль серед ікроїдів відігравав Антін Крушельницький, письменник та громадський діяч лівого спрямування. Іншим відомим “ікроїдом” був Кирило Студинський, якого Дмитро Донцов зневажливо називав у своїх публікаціях “Ікрилом”[546].

Перша масштабна акція протесту перед радянським консулятом відбулася на початку зими 1928 р. О дев’ятій годині вечора 8 грудня 1928 р. член УВО Володимир Чоловський організував групу українських селян, які повибивали шиби у консуляті. Поліція оперативно затримала і нападників, і їх організатора. Основну вину В. Чоловський узяв на себе, заявивши, що селянам він заплатив, а вони навіть і не знали, у чиї вікна кидали каміння. Покарали В. Чоловського порівняно м’яко — 18 лютого 1929 р. його засудили на три місяці тюрми умовно із випробовувальним терміном у три роки.

Наступний напад на радянський консулят було вчинено через рік — у четвер 21 листопада 1929 р. Рішення йти до консуляту виникло імпульсивно під час великих зборів студентів в українському “Академічному домі”: “Віче й похід були такі раптові й спонтанні, що навіть донощики не мали часу повідомити поліцію про цю подію. Демонстрація набрала грізних форм — учасники почали демолювати[547] будинок совєтського консуляту та різні установи, в яких приміщувалися совєтські та ікроїдські агентури і ячейки […] Дісталося теж москвофільсько-кацапським товариствам і організаціям […] Похід посувався з блискавичною швидкістю і щохвилини зміняв напрям. Польська поліція не могла зорієнтуватися в чому справа і не була спроможна зорганізувати успішної про-тиакції. Поки поліційні авта та кінні й піші поліційні з’єднання змогли прибути на заалярмоване шпіцлями[548] місце, похід уже знаходився на іншій вулиці”[549].

У нападі на консулят та інші радянофільські та москвофільські установи Львова взяли участь діячі націоналістичного руху Богдан Кравців, Дмитро Немилович, Володимир Кметик, Василь Мурин, Роман Драґан, Іван Шиманський та ін. Загалом у акції брали участь майже 300 осіб. Близько 17-ї години українські студенти побили всі шиби в чотирьох вікнах першого поверху консуляту, а крім того, помилково розбили шість шибок у сусідній віллі відомого польського архітектора Яна Кароля Саса-Зубжицького (мешкав у будинку, який тепер має адресу вул. Котляревського, 29). Під час нападу радянський консул Юрій Лапчинський[550] вибіг на подвір’я і двічі вистрелив із пістолета у повітря[551]. Головних організаторів нападу ще того самого вечора арештувала польська поліція. Завдані маніфестантами збитки оцінено у 2000 злотих[552]. Для того щоб уникнути повторення подібних ексцесів, від листопада 1929 р. перед консулятом встановили постійний пост польської поліції.

Поліційний пост перед консулятом викликав у радянських дипломатів суперечливі почуття. З одного боку, він мав убезпечувати перед наступними нападами, але з іншого — давав поліції легальну підставу уважно стежити за тим, хто приходив до дипломатичної установи. Зважаючи на те, що будинок консуляту мав лише один вхід, більшовики потрапили у не надто приємну для них ситуацію.

Незважаючи на постійну присутність поблизу консуляту СРСР поліцейського поста, навесні 1930 р. українське підпілля підготувало вже справжній атентат проти радянського дипломатичного представництва у Львові. Лише завдяки випадковості поліція змогла йому запобігти. План операції виглядав так: стоячи навпроти провулку, що пролягав на південний захід від консуляту (зараз там розташовані будинки вул. Котляревського, що мають номери від 29 до 37 б), український підпільник мав привести у дію димову бомбу, яка містила 190 грамів англійської сажі та 225 грамів хлориду амонію. Ця бомба була схована у валізці, у яку додатково поклали кілька пляшок із бензином. Завдяки цьому пристрій мав дати багато диму й потужне полум’я. Вибуховий механізм приводився у дію мотузкою, яка була виведена назовні валізки. Польський військовий піротехнік Роман Цюпак, який проводив експертизу вибухового пристрою, засвідчив, що, шарпнувши за мотузку, атентатник ламав дві скляні трубки, заповнені сірчаною кислотою, яка, вступаючи у реакцію із двома з половиною кілограмами спеціально приготованої суміші хлориду калію із тростиновим цукром та борною кислотою, спричиняла вибух[553].

Українські підпільники планували, що дим і вогонь із валізки відстрашать польських поліцейських, які чергуватимуть перед консулятом на вулиці Набеляка, й убезпечать бойовиків ОУН від гонитви. Під прикриттям димової завіси двоє інших підпільників мали кинути у вікна консуляту гранати і вибухові пристрої. Після цього всі троє членів ОУН разом мали втекти провулком на вулицю Кастелівка, а далі — у напрямку Бульки. Операція зірвалася через те, що 21 квітня 1930 р. Миколу Ласійчука та Володимира Саляка, які несли валізку із димовою бомбою і бензином, на вулиці Підвальній неподалік Порохової вежі зупинив поліцейський Півоварчик. Польський правоохоронець запідозрив, що хлопці несуть у валізці щось крадене. Така думка у поліцейського виникла через те, що саме був другий день Великодніх свят, всі святкували, і люди із важкою валізкою природно виглядали підозріло. В. Саляк утік, а М. Ласійчука Півоварчик привів до комісаріату. Там валізку відкрили й виявили бомбу, після чого М. Ласійчука затримали[554].

У ході подальшого розслідування поліція отримала інформацію про кілька місць, де зберігалася приготована для нападу на консулят вибухівка. Зокрема, 25 квітня 1930 р. у приміщенні української палітурної майстерні на вул. Чарнецького (тепер вул. Винниченка, 26) поліція виявила 120 грамів піроксиліну, 190 грамів хлорату калію, 2087 грамів екразиту і 92 грами амоналу. У крамниці Тхуровської на вул. Святої Кінґи (тепер вул. Остряниці) було знайдено 19 ручних гранат польського виробництва, 10 запалів та два готові вибухові пристрої у невеликих валізках. Ще деяку кількість вибухівки поліція знайшла під купою дров у коридорі будинку на вулиці Пасічній, 15 (будинок не зберігся), де мешкав Євген Врецьона[555]. Крім цього, правоохоронці провели обшук у приміщенні українського робітничого товариства “Зоря” на вулиці Вірменській, 30, де арештували Василя Малиновського, Андрія Ткача, Івана Токара, Володимира Старика та ін. Щоправда, цих затриманих згодом відпустили, так і не висунувши їм жодних звинувачень.

Підпільники, які готували бомбовий напад на радянський консулят у Львові, постали перед судом на процесі 18 червня — 4 липня 1931 р. Львівська преса охрестила цей судовий процес “динамітним” та “великою динамітною аферою”. Суддею на ньому був Антоній Яґодзінський, обвинувачення представляв прокурор Ґустав Ліпш. На лаві підсудних опинилося дванадцять осіб: Євген Врецьона, Степан Бардахівський, Володимир Саляк, Роман Щур, Богдан Стецишин, Богдан Павук, Микола Ласійчук, Ярослав Олійник, Іван Ткач, Петро Жмінковський, Семен Посікіра, Василь Яриш. Усіх підсудних звинуватили у приналежності до українського підпілля й відповідно — у державній зраді, крім цього, сімох — у зберіганні вибухових матеріалів, а ще двох — у підробці документів. Захищали підсудних адвокати Л. Ганкевич, В. Старосольський, С. Шухевич, С. Шевчук.

Головним обвинуваченим на процесі став Є. Врецьона. М. Ласійчук та В. Саляк визнали, що конфіскована поліцією вибухівка мала бути використана проти радянського консуля-ту. Вибух у консулягі мав стати виявом протесту проти переслідувань, яких зазнавали у СРСР українські вчені у ході справи “Спілки визволення України”. Інші підсудні заперечували свою вину, частина відмовилася від тих свідчень, які дала під час слідства у поліції. Запрошений як експерт відомий хімік професор Антоній Вестфалевич виявив повну професійну непридатність, заявивши, що використана в пекельній машинці англійська сажа не має жодного логічного призначення, а “хлорид амонію вміщено у бомбі ймовірно випадково”[556]. Іменитому хімікові не спало на думку, що призначенням бомби було насамперед дати багато диму, чим і пояснювалася присутність у ній сажі та хлориду амонію.

Євген Врецьона. Фото 1960-х рр.

Свій вирок у справі “великої динамітної афери” присяжні оголосили за чверть перша 4 липня 1931 р. Винними визнали лише п’ять осіб: Володимир Саляк отримав п’ять років, Богдан Стецишин — чотири (обоє за державну зраду й зберігання вибухових речовин), Степан Бардахівський — три, Микола Ласійчук і Іван Ткач — по два роки тюремного ув’язнення (за зберігання вибухових матеріалів). Решту підсудних, включаючи Є. Врецьону, якого вважали головним підозрюваним, виправдали[557]. Більшовики уважно стежили за розслідуванням спроби бомбового замаху на консульство у Львові. Радянський посол у Польщі Володимир Антонов-Овсєєнко згадав про цю справу в ноті, скерованій 28 квітня 1930 р. до міністра закордонних справ Польщі Авґуста Залеського[558].

Незважаючи на ворожість з боку українського націоналістичного середовища, більшовики почувалися у Львові досить самовпевнено. Спираючись на комуністів і москвофілів, радянські дипломати вели контрпропаганду й навіть контратакували своїх політичних противників. До прикладу, 27 листопада 1927 р., після того як під радянським консульством відбувся концерт “котячої музики”, група комуністів розгромила редакцію української газети “Новий час” на вулиці Боїмів, 4 (тепер вул. Староєврейська), яку вважали відповідальною за розпалювання антирадянських настроїв. День у день рівно через два роки, 27 листопада 1929 р. львівські комуністи повторно розгромили редакції “Нового часу” та заразом газети “Громадський голос”. Причиною нападу знову були критичні матеріали про СРСР та радянське консульство, що з’являлися в цих виданнях.

Вдавалися працівники консуляту й до пропагандистських акцій. Після протестів під консульством радянські дипломати зазвичай скликали контрмітинги: на вулицю Набеляка сходилися симпатики лівої ідеї, які влаштовували овацію консулові, або скандували прорадянські гасла. Інколи більшовицькі піар-ак-ції були напрочуд вигадливими. До прикладу, уранці 19 травня 1931 р. серед безробітних, які стояли, чекаючи на працевлаштування, перед урядовим офісом посередництва праці на вулиці Рутовського, 28 (тепер вул. Театральна), невідомі поширили поголоску, що в радянському консульстві видають матеріальну допомогу тим, хто хотів би виїхати на роботу до СРСР. Гроші буцімто мали роздавати без жодних розписок та зобов’язань. Коли натовп із кількасот осіб прийшов на вулицю Набеляка, один із працівників дипломатичної установи й справді роздав частині безробітних певну суму готівки в доларах. Поголоска про те, що совіти за так роздають долари, швидко поширилася містом. На вулицю Набеляка з усіх усюд почали стікатися люди. Поліція, злякавшись, що ситуація стане некерованою, викликала підкріплення й почала розганяти людей, лупцюючи їх палицями. Це побиття працівники консуляту знімали на кінокамеру. Радянська пропаганда представила події 19 травня 1931 р. у Львові як прояв “польського фашизму”: побиття поліцією простих трударів, які хотіли прорватися у консульство, щоб отримати там дозвіл на виїзд на роботу до СРСР.

Як і всі радянські дипломатичні представництва за кордоном, консулят у Львові займався шпигунством. Щоправда, робили це більшовицькі дипломати вкрай непрофесійно, передаючи до Москви неперевірену інформацію або й відверту дезінформацію, яку їм підсовувала польська контррозвідка. До прикладу, повідомляючи Москву у звіті за 1931 р. про склад львівського гарнізону, віце-консул А. Величко твердив, що на озброєнні 6-го авіаційного полку, що базувався у Львові, перебувало 227 літаків[559]. Насправді 6-й авіаполк у той час складався із двох дивізіонів: 1-го дивізіону у складі 61-ї та 62-ї лінійних ескадрилій на літаках “Потез” XXVA2, ІІ-го дивізіону у складі 64-ї і 65-ї лінійних ескадрилій на машинах “Бреге” ХІХА2 і 63-ї ескадрилії супроводу, а також тренувальної ескадрильї. Загальне число бойових літаків у полку не перевищувало пів сотні машин.

Улітку 1933 р. антипатія до радянської дипломатичної установи у Львові сягнула свого піку. Причиною стали повідомлення про влаштований більшовицьким режимом на Великій Україні штучний голод. Отримавши інформацію про посилення антирадянських настроїв у Львові, Кремль звинуватив у цьому самих працівників свого дипломатичного представництва[560]. У серпні 1933 р. з посади консула був відкликаний Андрій Радченко, а його пост тимчасово передали секретареві посольства у Варшаві Г. Александрову. Віце-консулом тоді ж був призначений працівник Іноземного відділу ОҐПУ Михайло Тимошенко, якому перед відправкою до Львова поміняли прізвище на Голуб[561]. Тривалий час саме він урядував у Львові, оскільки Г. Александров постійно перебував у польській столиці.

Свою чекістську кар’єру М. Тимошенко (1902–1987) розпочав ще під час військової служби — упродовж серпня 1920 р. — травня 1921 р. він служив у особливому відділі 6-ї армії Південного фронту. Звільнившись зі служби у травні 1921 р., він перейшов на роботу до ВЧК (радянської таємної поліції). Протягом 1920-х — початку 1930-х рр. працював на різних посадах у Сумах, Куп’янську, Ізюмі, Черкасах, Тульчині, Артемівську (тепер м. Бахмут), Харкові. Хоча службові характеристики й відзначали недостатню енергійність, недисциплінованість і кар’єризм М. Тимошенка, його тричі нагороджували іменною вогнепальною зброєю (1924, 1928 і 1929 рр.)[562].

Українські націоналісти постійно тримали у фокусі своєї уваги політику більшовицького режиму в окупованій російськими комуністами Україні[563]. В офіційному органі Проводу ОУН — журналі “Розбудова нації” періодично виходили статті, присвячені колективізації, розкуркуленню, а згодом і Голодомору 1932–1933 рр.[564]

Бажання донести до світової громадськості інформацію про Голодомор зблизило позиції ОУН та легальних українських партій. Для проведення інформаційної кампанії у Західній Європі 16 липня 1933 р. у Львові було створено спеціальну парламентську репрезентацію, яку очолили Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Мілена Рудницька, Володимир Дорошенко та Зиновій Пеленський. Провідник ОУН Є. Коновалець, який у той час мешкав у Женеві, особисто познайомив керівників репрезентації із дипломатичними представниками Німеччини, Італії та Ірландії при Лізі Націй. За посередництва офіційного представника ОУН в Італії Євгена Онацького було організовано зустріч М. Рудницької із Б. Муссоліні. Політичний референт Проводу українських націоналістів та керівник комісії у справах зовнішньої політики Проводу ОУН Дмитро Андрієвський став членом Українського громадського комітету рятун-ку України[565].

Але націоналісти не мали наміру обмежуватися інформаційною кампанією. Щоб привернути увагу світової громадськості до влаштованого більшовицьким урядом Москви у Великій Україні Голодомору 1932–1933 рр., було вирішено вбити радянського консула у Львові. Наступний суд над виконавцем замаху мав стати трибуною для політичних заяв. Рішення здійснити замах на дипломатичного представника СРСР у Львові ухвалили в перший день роботи конференції Проводу українських націоналістів, яка відбувалася 3–6 червня 1933 р. у Берліні[566]. Конференція працювала у приватному будинку голови партії УНДО Дмитра Левицького на Мекленбурґішенштрассе. У конференції взяли участь як представники Проводу організації, що перебували в еміграції (Євген Коновалець, Микола Сціборський, Омелян Сеник, Роман Сушко, Микола Капустянський, Дмитро Андрієвський, Віктор Курманович, Дмитро Демчук, Іван Ґабрусевич, Михайло Селешко, Євген Врецьона, Сидір Чучман, Олександр Сокіл), так і представники Крайової екзекутиви, що прибули до німецької столиці з Галичини (Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, Михайло Турчманович)[567]. Загальне керівництво операцією у консуляті доручили новопризначеному провідникові Крайової екзекутиви ОУН С. Бандері. Обов’язки Крайового провідника він фактично виконував вже від початку року, але саме на Берлінській конференції був затверджений на посаді.

Напад на консулят ретельно готували. Однак дотепер залишається до кінця не з’ясованим питання, хто безпосередньо займався плануванням та підготовкою операції. Більшість дослідників, покликаючись на Петра Мірчука, схиляється до думки, що за підготовку операції відповідав бойовий референт Крайової екзекутиви Роман Шухевич. Тим часом відомий учасник, а згодом і дослідник національно-визвольного руху Зиновій Книш дотримувався погляду, що операцію насправді готував Богдан Підгайний[568]. Свої висновки 3. Книш базував на тому, що протягом 1933 р. Р. Шухевич перебував під наглядом поліції, тому готувати операцію, зустрічаючись із її учасниками, йому було складно й небезпечно. Крім того, велику частину вересня та жовтня 1933 р. Р. Шухевич провів за межами Львова. Сам Б. Підгайний у спогадах про замах на консулят писав, що допомагав Р. Шухевичу готувати операцію, залишаючись у тіні.

Проведенням розвідки місця майбутнього замаху займався Роман Мигаль. Для того, аби отримати схему розташування кімнат консуляту та відомості про організацію його роботи з відвідувачами, він залучив свого приятеля художника Романа Сеньківа. Художник відвідав консулят під тим приводом, що хоче переїхати на постійне місце проживання до СРСР. Після цього візиту він з пам’яті намалював внутрішній план будівлі і портрет віце-консула М. Голуба (Тимошенка). Крім цього, Р. Сеньків описав підпільникам процедуру прийому відвідувачів. Деяку інформацію про внутрішнє розташування кімнат в консуляті підпільники отримали від адвоката С. Шухевича, який наприкінці двадцятих років відвідав кіносеанс, що його влаштувало радянське дипломатичне представництво у своєму будинку[569]. Зовнішнє спостереження за будівлею консуляту вели підпільниці з дівочої п’ятірки Марії Кос, до якої належали: Віра Свєнціцька, Катерина Зарицька, Дарія Гнатківська і Галина Недзвецька[570]. Таким чином було зібрано інформацію про розпорядок роботи установи, час, коли її окремі працівники приходять до праці та йдуть додому, кількість відвідувачів, які в різний час приходять до консуляту тощо.

Роман Сеньків. Фото 1930-х рр.

Підпільники розглядали такий варіант атентату, як вибух бомби у консуляті. На Варшавському процесі ОУН оприлюднено свідчення Р. Мигаля про те, що було навіть виготовлено детонатор із годинниковим механізмом, який мав привести у дію бомбу, сховану у валізці[571]. Про те, чи бомбу збиралися непомітно залишити під час візиту до консуляту, що малоймовірно, чи атака мала бути самогубною, незрозуміло.

Для того щоб вибрати кандидата на виконання атентату у консуляті, серед членів ОУН проведено анкетування, яке полягала в тому, що при особистих зустрічах поширено інформацію, що організація шукає людину для здійснення особливо небезпечного завдання, після виконання якого треба буде здатися в руки поліції й відбути судовий процес, який може завершитися смертним вироком. Тих, хто відчував у собі сили та впевненість, що зможе взятися за таке складне й небезпечне завдання, просили вислати письмову згоду листом до запиту на адресу Львівської Політехніки на вигадане ім’я “Ксаверія Брудаса”. Серед тих, перед ким поставили таке питання, три чверті погодилися виконати небезпечне завдання, незважаючи навіть на загрозу смерті під час операції чи внаслідок смертного вироку після неї. Кандидата на виконання атентату обирали не тільки за його особистими якостями, а й з огляду на соціальне походження. Атентатник мав бути із бідної родини, аби ударемнити пропагандистське звинувачення, що ворогами СРСР є тільки багатії та експлуататори[572].

Микола Лемик. Фото поч. 1930-х рр.

Степан Бандера. Фото 1926 р.

У кінцевому підсумку виконавцем замаху обрано Миколу Лемика, який народився 4 квітня 1914 р. у селі Солова (тепер Глинянської територіальної громади Львівського району Львівської області) у бідній селянській родині. Середню освіту хлопець здобув у Філії Академічної гімназії у Львові, яку закінчив у 1933 р. Навчаючись у Львові, М. Лемик став членом “Пласту”, належав до 7-го куреня ім. Князя Льва. Під час урочистостей у день народження Івана Франка, що відбувалися на могилі Каменяра на Личаківському цвинтарі 27 серпня 1933 р., він був затриманий поліцією, але, назвавшись вигаданим ім’ям, зумів уникнути повідомлення про арешт керівництва гімназії, що дозволило йому завершити навчання[573]. Восени 1933 р. молодий націоналіст розпочав навчання на математично-природничому відділенні Львівського університету. М. Лемик кілька років був членом Юнацтва ОУН, а в першій половині 1933 р. вступив до ОУН. До підпільної організації його залучив близький приятель гімназійних часів Володимир Маєвський. У Львові М. Лемик мешкав у будинку свого вуйка Степана Кутного на Знесінні. Про те, що його обрали для виконання важливого завдання, М. Лемика повідомив В. Маєвський.

Для особистого знайомства з М. Лемиком улітку 1933 р. в Личаківському парку було влаштовано його зустріч зі С. Бандерою. Під час цієї зустрічі М. Лемик не знав, із ким він розмовляв. Згодом підпільник оповідав своїм приятелям у в’язниці, що спочатку він був навіть розчарований зовнішнім виглядом особи, яку йому відрекомендували як керівника “з гори”: “Він був певний, що побачить перед собою грізно насупленого “вікінга” з поглядом як бритва і словом як бич. Яке ж було його здивування і розчарування, коли побачив, що до нього наближається з умовленим знаком малого росту людина, худа, хоч і з привітною усмішкою на устах”[574].

Під час другої зустрічі, яка відбулася приблизно через тиждень після першої, М. Лемика повідомили, що невдовзі він має виконати складне й небезпечне завдання. Тоді ж йому передали пістолет “Ортґіс” з повним магазином і додатково тридцять патронів до нього, а також вказівку потренуватися у стрільбі з нього[575]. Обходитися зі зброєю М. Лемик навчився ще під час студій у Філії Академічної гімназії, його стрілецьким інструктором був Ярослав Штойко[576]. Свій “Ортґіс” М. Лемик пристрілював у лісі поблизу рідного села, згодом він оповідав у тюрмі Володимирові Макарові, що опанував зброю настільки добре, що з двадцяти чи навіть тридцяти кроків відстрілював сухі гілячки на деревах[577]. Щоправда, під час судового засідання 30 жовтня 1933 р. атентатник нещиро твердив, що перед учиненням замаху в консуляті вистріляв із пістолета лише 5 патронів, а перед тим ніколи не тримав зброї в руках[578]. М. Лемик був шульгою, тому пришив собі внутрішню кишеню у маринарці із правого боку й учився швидко вихоплювати з неї зброю лівою рукою.

За кілька тижнів до планованого замаху в консуляті, С. Банд ера вирішив, що, крім радянського консула, слід також ліквідувати й А. Крушельницького, відомого совєтофіла, редактора часопису “Нові шляхи”, який виходив на радянські гроші. Убивство в один день радянського консула та А. Крушельницького мало посилити пропагандистський ефект операції. Атентат на А. Крушельницького готували нашвидкуруч. Збір інформації про спосіб життя головного львівського “ікроїда” організовував Олександр Пашкевич, який залучив до цього завдання дівчат із п’ятірки ОУН М. Кос та двох підпільників, одним із яких був Олександр Матла: “Десь під вересень 1933 року нас двох поінформував шеф розвідки в Крайовій екзекутиві ОУН Олександр Пашкевич, псевдо “Гіз”, щоб ми два з розвідки зголосилися на трамвайну зупинку вулиці Т. Шевченка у Львові […] Коли ми зустрілися на вулиці Шевченка у Львові, Пашкевич запитав нас обох, чи знаємо з обличчя редактора Антона Крушельницького? Ми відповіли, що знаємо його з обличчя, тільки не знаємо адреси. “Гіз” підпрова-див нас і ми наблизилися до будинку, в якому мешкав Антін Крушельницький. Заблизько ми не підходили, щоб не впасти в очі людей з вікон кімнати. Одного вечора ми запримітили “Гіза” в товаристві панянки. Коли приглянулися ближче, побачили, що обличчя нам відоме і що та панянка заходить до кімнат Крушельницького. Яке було її пов’язання з ріднею Крушельницьких — ми не знали. Підозрівали одне, що “Гіз” відбирає від неї інформації про сім’ю Крушельницьких”[579]. Судячи з цієї оповіді, атентат планувалося вчинити безпосередньо в будинку Крушельницьких на вулиці Павліковського (тепер вул. Генерала Грицая, 19). Ліквідацію мав виконати один із бойовиків Б. Підгайного. Обидва замахи — і на радянського консула, і на А. Крушельницького — мали відбутися в один день. Першого підпільники збиралися ліквідувати вранці, другого — ввечері. Однак головною частиною операції, безумовно, вважалося вбивство очільника радянського дипломатичного представництва[580].

Напередодні планованого атентату, в п’ятницю 20 жовтня 1932 р., М. Лемик приїхав до Львова, сказавши вдома, що мусить на кілька днів вибратися у справах студій. Найближча залізнична станція поряд із його селом, звідки можна було виїхати до Львова, була в Куровичах (тепер Глинянської територіальної громади Львівського району Львівської області). Коли М. Лемик туди дістався й чекав потяга, до нього підійшов місцевий поліцейський, який знав про націоналістичні симпатії хлопця. У правій внутрішній кишені мари-нарки підпільника лежав заряджений пістолет. Згадуючи згодом про цей випадок, підпільник оповідав, що якби правоохоронець захотів його обшукати, він був налаштований “пальнути йому в лоба”, але потерпав від думки, що тоді операція у Львові зірветься. Однак поліцейський обмежився тільки тим, що розпитав, куди й у якій справі їде хлопець[581].

Про те, що ціллю замаху має стати радянський консул, М. Лемику повідомили лише 20 жовтня 1933 р. під час зустрічі, яка відбулася біля могили Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Перед атентатником поставили завдання не лише вбити радянського консула, але й захистити себе від ліквідації працівниками служби безпеки консульства і здатися лише в руки польської поліції. Судячи зі спогадів Б. Підгайного, із М. Лемиком за день до замаху він зустрічався разом із Р. Шухевичем.

Б. Підгайний згадував: “Грошей ми тоді мали дуже мало, — кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав матуру, справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому він міг виступати на розправі […] Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч подерті, відіслали до його додому, бо батько, як направить, зможе ще ходити […] Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилися по його обличчю”[582].

Крім цього, Б. Підгайний передав М. Лемику фальшиве посвідчення студента, яке виготовив Р. Сеньків. Підробку зробили на основі справжнього посвідчення, з якого вивели записи, замінивши їх новими, і приклеїли фото М. Лемика.

За день до замаху тривалу розмову із М. Лемиком провів С. Банд ера, інструктуючи його, про що він повинен буде говорити на судовому процесі. Після цього Р. Шухевич та Б. Підгайний відвели підпільника до “Народної гостинниці” на вулиці Костюшка, 1, де він мав переночувати. Бойовий референт запропонував М. Лемику вибрати, що той забажає на вечерю: “Роман хотів зробити Миколі ще останню може приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока”[583].

Уранці в суботу 21 жовтня М. Лемик пішов до сповіді, з чого можемо зробити висновок, що того дня він не снідав і гречана каша попереднього дня була його останньою стравою на волі. Після цього поблизу костелу св. Марії Маґдалини підпільник зустрівся із Б. Підгайним, який повідомив йому, що замах повинен бути виконаний не пізніше чверть на першу. Близько 11-ї години М. Лемик прийшов до консуляту, де попросив про зустріч із консулом у справі переїзду на постійне місце проживання до Української РСР. До книги реєстрації відвідувачів атентатник записався під прізвищем “Дубенко”. Працівник консуляту Гаврило Мандзій впустив М. Лемика до почекальні, де вже перебувало п’ять осіб (зокрема, землевласник Олександр Федорович, електромонтер Станіслав Міхаловський, механік Ґжеґож Богорчук). Підпільник сів у крісло, що стояло найближче до дверей, за якими мав відбуватися прийом. Узявши зі столика викладений там для відвідувачів радянський журнал, М. Лемик почав читати про успіхи хлібоздачі на Київщині.

“Тим часом вибила дванадцята година і з канцелярії консула вийшов двер-ник Джугай. “Кто до товаріща консула, пожалуйста?” — спитав він, обводячи зором присутніх. “Я”, - відізвався Микола і, відсунувши набік заскоченого його нахабністю дверника, ввійшов до середини. Наказ був виконати атентат найдалі до години дванадцятої п’ятнадцять […] Кабінет консула був невеликий. За бюрком, оббитим червоним сукном, сидів молодий мужчина з пронизливим поглядом очей. При вході Миколи він підвівся з фотеля. Микола глянув на нього і завагався на хвилину. Мужчина, що стояв проти нього, не дуже скидався на портрет, намальований Сеньковим. “Я б хотів говорити з паном консулом”, - промовив Микола. “Пожалуста, гаварітє!” “Я хотів би виїхати в Україну, до Києва, на студії; прошу вас дати мені потрібні інформації”. “Чи ви маєте яку родину на Україні?” “Так, маю сестру, живе в селі С…” “Чи ви маєте від сестри які листи?” “Так, сестра мені пише, щоб я звернувся до пана консула у Львові”. “Будь-ласка, покажіть мені ці листи”. “Зараз будеш їх читати, кацапе!” — подумав Микола з глухою злістю й ненавистю і, сягнувши рукою за пазуху, витягнув справно “Ортґіс” та спрямував його просто у чоло москаля”[584].

Іван Джугай. Фото 1933 p.

М. Лемик вихопив пістолет і двічі вистрелив у співрозмовника, влучивши в голову та серце[585]. Як виявив згодом розтин, обидві рани були смертельними. Куля, яка влучила у голову, пройшла навиліт і розколола череп. Тіло О. Майнова впало боком на стіл, з якого сповзло на підлогу. Атентат стався п’ять хвилин після дванадцятої. На звук пострілів до кабінету зазирнули люди, що сиділи, чекаючи на прийом. Тримаючи пістолет у витягнутій руці, атентатник вискочив до почекальні й наказав усім стати із піднесеними руками під стінами. Жінка, яка була серед відвідувачів, знепритомніла, більшість присутніх підпорядкувалася. Натомість двоє чоловіків, яких із самого початку підпільник ідентифікував як чекістів, продовжували стояти, спираючись на стіну, із руками в кишенях. Скерувавши на них зброю, М. Лемик криком змусив підняти руки і їх. У той момент, коли підпільник зосередив свою увагу на двох осібняках, що не піднесли руки одразу, працівник консу-ляту Іван Джугай спробував вибратися з кімнати й зачинити за собою двері. Побачивши периферійним зором, що ключник намагається зачинити іззовні двері до почекальні, підпільник вистрелив у нього, поранивши крізь двері І. Джугая однією кулею одразу в обидві руки (у праву долоню та ліве передпліччя)[586]. Поранений І. Джугай упав просто у дверях, які пробував замкнути. Його поранення було легким, і після перев’язки ключника того ж дня відпустили на домашнє лікування[587].

Тим часом, інший ключник консуляту Г. Мандзій натиснув на спеціальну кнопку, яка заблокувала замок у дверях консуляту, після чого побіг у підвал, де зачинився ізсередини. М. Лемик спустився до дверей, що вели на вулицю, але не зміг їх відчинити через заблокований Г. Мандзієм замок. Тоді бойовик вирішив повернутися до передпокою, щоб запитати про ключ, але щойно відчинив двері, як частина зібраних там людей почала пронизливо кричати з жаху[588]. М. Лемик перепитав І. Джугая, який й далі лежав на підлозі про ключ, але той тільки покрутив головою на знак того, що не знає чим відчинити вхідні двері будинку.

М. Лемик вдруге вийшов на сходовий майданчик й тут побачив, що хтось тихцем спускається сходами із другого поверху. У переказі В. Макара ситуація розгорталася так: “3 горішнього поверху хтось поволі сходив. Микола стояв за колоною з револьвером напоготові. Бачив зразу ноги, потім тулів[589] і врешті лице чоловіка, що сходив. Що за мара? Та це ж був консул Голуб, якого портрет, роботи Сенькова, Микола вивчив був напам’ять. Рука з револьвером мимоволі підвелася до висоти консулового обличчя. Стріляти, чи ні? Микола мав виразний наказ — вбити тільки консула і не робити непотрібної масакри, хіба діючи у власній обороні. Чоловік на сходах зупинився. Його погляд щойно тепер впав на Миколу і револьвер. “О-о-о-о!” — простогнав він, і без слова повернувшись, впав руками на сходи та порачкував назад нагору”[590].

На судовому засіданні цю подію М. Голуб (Тимошенко), який виступав як свідок, описав так: “Близько полудня 21 жовтня я сидів у своєму кабінеті і почув унизу два постріли, а через певний час третій. Я швидко вибіг на сходи і побачив молодого чоловіка, який стояв при дверях унизу і тримав у руці пістолет, скерований на мене. Я відступив у кімнату”[591].

Зіткнувшись з реальною небезпекою, чекіст із тринадцятирічним стажем тричі нагороджений іменною вогнепальною зброєю не зміг виявити мінімальних бойових якостей. Повернувшись назад до своєї кімнати, М. Голуб (Тимошенко) зачинився зсередини й, відкривши вікно, почав кликати на допомогу поліцейського Казимежа Тшемжальського, що чергував перед консульством. Консул не знав ані польської, ані української мов, тому кликав на допомогу російською[592]. Поліцейський не міг його зрозуміти, але зорієнтувався, що всередині будівлі щось відбувається (вже раніше він почув постріли). К. Тшемжальський побіг до сусідньої крамниці, де був телефон, і викликав підмогу. Повернувшись, він спробував увійти досередини будівлі, але спеціальний електричний пристрій надійно блокував замок у дверях консуляту. Поліцейський вирішив пролізти досередини через вікно, але всі вікна на першому поверсі були заґратовані. Поки Тшемжальський бігав довкола будівлі, шукаючи незаґратоване вікно, над’їхав автомобіль із поліційною допомогою, яку очолили надкомісар Францішек Мар’ян Ергард і комісар Вацлав Міхал Міка[593]. На питання, що сталося, К. Тшемжальський лаконічно відказав: “Совєти всередині стріляються”.

Двоє перших поліцейських — аспірант (стажист) поліції Іґнацій Бартузель та вивядовець (молодший детектив) слідчої служби Казимеж Тшемжальський — дісталися до консуляту через вікно на другому поверсі, яке їм відчинив М. Голуб (Тимошенко). Для того, що піднятися по стіні, правоохоронці мусили чіплятися за металеві конструкції дашка над входом і ґзимс. Коли І. Бартузель та К. Тшемжальський обережно спустилися сходами на перший поверх, М. Лемик здався їм без опору Згодом підпільник з гумором згадував, що, побачивши його, поліцейські почали кричати “Руки вгору!” російською, німецькою та ще якимось європейськими мовами, оскільки у вчиненні нападу вони підозрювали насамперед білогвардійців чи нацистів, але аж ніяк не українських націоналістів. На судовому процес аспірант І. Бартузель підтвердив, що кричав до атентатника російською мовою.

Побачивши поліцейських, М. Лемик автоматично скерував на них пістолет, але майже відразу по тому кинув його на підлогу й підняв руки догори. Поки один поліцейський тримав свій пістолет, націленим у груди атентатника, другий скував його кайданками. У пістолеті М. Лемика правоохоронці виявили п’ять набоїв, а у його кишенях — ще тринадцять[594]. Коли правоохоронцям вдалося розблокувати вхідні двері, до будинку ввійшли решта поліцейських, що прибули на виклик К. Тшемжальського. Тим часом підпільник сказав свою першу від моменту затримання фразу: “Я є член Організації Українських Націоналістів. З її наказу я вбив представника московсько-більшовицького уряду на знак солідарності всіх українців у боротьбі з Москвою та протесту перед культурним світом проти злочинного вимордовування українців”[595]. Арештованого М. Лемика під сильною охороною доправили в управління поліції, а о четвертій годині пополудні перевели до в’язниці “Бриґідки”[596].

Через кілька годин після замаху віце-воєвода М. Соханський та начальник відділу безпеки воєводства М. Стажинський прибули до консуляту, де особисто висловили співчуття М. Голубові (Тимошенку)[597]. Убитий Олексій (справжнє ім’я, ймовірно, Андрій) Майлов (1909–1933) офіційно вважався секретарем консульства у Львові, але насправді, так само як і його начальник, працював в Об’єднаному державному політичному управлінні (державній спецслужбі СРСР). Він прибув до міста лише три тижні тому.

О. Майлов народився у Саратові. Від 1926 р. був членом комсомолу, а від 1931 р. — Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). У 1928 р. він закінчив промисловий технікум у Саратові, після чого протягом 1928–1931 рр. працював у Держбуді в рідному місті. Протягом 1931–1933 рр. служив командиром Червоної армії на Далекому Сході. Після демобілізації вступив на службу до ОҐПУ й під прикриттям був скерований у штат міністерства закордонних справ.

Перші газетні повідомлення інформували, що атентат не вдався — у його результаті нібито був лише поранений працівник консуляту. Це повідомлення врятувало від замаху А. Крушельницького. Б. Підгайний з власного розсуду відкликав наказ про замах на А. Крушельницького, вирішивши відкласти його на пізніше. Натомість коли стало відомо, що внаслідок замаху в консуляті загинув О. Майлов, бойовика, який мав убити А. Крушельницького, вже арештувала поліція за підозрою у причетності до атентату М. Лемика[598]. Ще через деякий час стало відомо, що А. Крушельницький збирається виїхати до СРСР й С. Бандера скасував операцію.

Існують свідчення, що А. Крушельницький, швидше за все, отримав якісь обіцянки свого кар’єрного зростання у СРСР. Він хвалився перед знайомим у Львові, що повернеться сюди на посаду радянського консула. У своїх писаннях до Москви А. Крушельницький не стримував совєтофільського запалу, запопадливо повторюючи, що жодного голоду в 1932–1933 рр. на Великій Україні не було, а всі повідомлення про нього є вигадками українських націоналістів, “УНДО-католиків” та західноєвропейських антикомуністів. Зокрема, в написаній в середині березня 1934 р. таємній доповіді “Погляд на західноукраїнське політичне життя в 1933 р.” головний львівський “ікроїд” писав: “Боронять Лемика, виголошуючи ганебні промови, д-р Шухевич і д-р Старосольський […] Це й було завершення католицької акції в справі “голоду” на Україні. Чимдалі, самі її актори почали відчувати, що стають смішні […] їм ходило про те, щоб на протирадянській плятформі сцементувати все західноукраїнське громадянство й наставити на протирадянський курс європейську й американську опінію […] Це не тільки Лемик — молодий студент — пролив її, кров Майлова пролили УНДО-католики, розпалюючи пристрасті юрби проти СРСР. Кров Майлова забагрила в першу чергу руки галицького греко-католицького єпископату, що для своїх егоїстичних цілей і з наказу папи… цькують одних на одних дві розрізнені Збручем вітки української нації й доводять до злочинних вчинків”[599].

Радянська сторона порівняно обережно відреагувала на вбивство О. Майлова. Проти ночі 23 жовтня 1933 р. В’ячеслав Молотов та Лазар Каганович склали ноту протесту, текст якої відправили телеграфом на затвердження Йосифові Сталіну, який відпочивав у Гаграх на Кавказі. Радянський посол у Варшаві В. Антонов-Овсєєнко пропонував внести до ноти різкі вимоги, наприклад, звільнення зі своїх посад очільників польської влади у Львові, які допустили “розгнуздане антирадянське цькування”, яке, на його думку, й призвело до замаху в консуляті. Вище керівництво СРСР не погодилося із такими пропозиціями посла, вважаючи, що надто тиснути на поляків не варто. Така поміркованість, швидше за все, стала наслідком того, що вбитий був співробітником спецслужби, який працював під дипломатичним прикриттям. У Москві не знали, що саме про діяльність О. Майлова відомо польській стороні, й боялися перебрати міру із тиском на Варшаву. Вищі радянські очільни-ки зважали на ту можливість, що у відповідь на надто великі претензії польська сторона оприлюднить інформацію про те, що вбитий був шпигуном, що спричинить дипломатичний скандал.

Більшовики вирішили утриматися від різкої реакції, але водночас підготуватися на той випадок, якщо польська сторона виявить поступливість. Народний комісаріат закордонних справ СРСР запропонував передбачити додаткові претензії до Варшави, які можна буде висунути вже у ході перемовин, коли польський уряд почне перепрошувати за те, що сталося у Львові. Зокрема, якщо ситуація сприятиме, радянські дипломати пропонували вимагати смертної кари для виконавця замаху М. Лемика[600].

Уже в день атентату польська влада тимчасово заборонила вихід українських газет “Наш клич” і “Наш фронт” та арештувала їхнього відповідального редактора Ярослава-Івана Масляка. Приміщення, де містилася редакція обох видань, опечатали. Репресії проти цих газет були зумовлені тим, що вони висвітлювали позицію ОУН з багатьох важливих питань. Не бажаючи показувати, що польська сторона запопадливо йде на поступки більшовикам, поліція твердила, що рішення про закриття обох часописів слідчий суддя VII району Окружного суду у Львові прийняв ще 19 жовтня 1933 р.[601]

Після атентату в радянському консуляті у Львові та поза містом почалися арешти українців, насамперед тих, хто входив у коло найближчих знайомих М. Лемика. На всій території Польщі було посилено поліційну охорону радянських дипломатичних представництв.

Польська преса відразу почала писати про “німецький слід” учиненого в радянському консуляті замаху: “Треба наголосити, що українці у Малопольщі згадали про пригнічених братів і голод на Україні саме в той момент, коли польсько-радянські відносини ввійшли у стадію мирної консолідації. Ми знаємо, що інша сусідня із Польщею держава поставилася до польсько-радянського порозуміння з проявами надзвичайного роздратування. Якщо до цього додамо, що О.У.Н. в Малопольщі працює тільки відповідно до наказів, які йдуть зі штабу, який “випадково” розташований над Шпреє, то для нас не лише цілі безпосередніх виконавців, але також й тих, хто під’юджував до львівського злочину, стануть ясними. Ми не завагаємося висловити звинувачення, що руку, яка націлила револьвер львівського убивці, потрібно шукати не тільки у Львові, але також у Берліні. Затриманого злочинця спіткає заслужене покарання. Ми сподіваємося, що сумний випадок у Львові не повинен вплинути на відносини між Польщею і Совітами”[602].

Наступного дня після замаху поліція з дозволу консула провела слідчий експеримент у приміщенні консуляту. У ньому взяли участь районний віце-прокурор Юліуш Прахтель-Морав’янський, слідчий суддя Казимеж Валіґурський та — як судовий експерт — професор Львівського університету Влодзімеж Сєрадзький. Тіло вбитого для здійснення розтину доправили до Інституту судової медицини на вул. Пекарській.

Того ж дня група чоловіків закидала на вулиці Набеляка камінням віллу архітектора Я. К. Саса-Зубжицького, яку сплутали із радянським дипломатичним представництвом. Після появи поліції нападники розбіглися.

У неділю 22 жовтня поліція провела обшук у М. Лемика вдома, а також обшуки у кількох його односельців. Відбулися також труси й у помешканнях товаришів і знайомих М. Лемика у Львові. Щоб змусити атентатника дати свідчення, на ніч його закривали в камері, що не мала шибок у вікнах. Ночі були холодними, тож у такий спосіб правоохоронці збиралися “розговорити” підпільника. Найбільше поліцейських цікавило питання, хто дав йому зброю та інструктував, як саме має бути проведений замах. М. Лемик розповів поліції, що організацією атентату займалися дві невідомі йому особи, яких він описав так, щоб словесні портрети не збігалися із зовнішнім виглядом ані С. Бандери, ані Р. Шухевича, ані Б. Підгайного.

Суд у справі замаху у консуляті. Фото 1933 р.

Михайло Голуб (Тимошенко) у суді. Фото 1933 р.

Відділ безпеки воєводства 24 жовтня 1933 р. заборонив проведення анти-радянських віч і зібрань, ухвалення антирадянських резолюцій, а також вивішування прапорів із траурними стрічками під час Дня жалоби за жертвами голоду на Великій Україні, що мав відбутися 29 жовтня. Посилилася цензура матеріалів, що їх публікувала українська легальна преса.

На замах у консуляті відреагувало комуністичне підпілля: у Львові з’явилися листівки, які, засуджуючи вбивсто О. Майлова, звинувачували в ньому не лише ОУН, а й польську владу, й погрожували війною між СРСР і Польщею[603].

Судовий процес над М. Лемиком відбувся 30 жовтня 1933 р. Справу слухали судді Еуґеніуш Двожак, Тадеуш Ласковський і Вавжинець Капецький. Захищати бойовика ОУН зголосилися вісім українських адвокатів: К. Ле-вицький, С. Федак, Л. Ганкевич, О. Марітчак, О. Назарук, С. Шухевич, С. Біляк і В. Старосольський. На вимогу прокурора Ю. Прахтель-Морав’янського число адвокатів обмежено до двох, якими залишилися С. Шухевич і В. Старосольський. Через те, що В. Старосольський погано себе почував, було вирішено, що якщо він не зможе брати участь у процесі, його замінить С. Біляк[604].

Крім працівників радянського консуляту, які виступали свідками, на процесі були присутні радник радянського посольства у Варшаві Борис Подольський та прес-аташе цього ж посольства Йосиф Ковальський, який водночас був кореспондентом Телеграфного агентства Радянського Союзу в Польщі. Обох посилено охороняла поліція. Крім цього, на процесі був присутній і румунський консул.

Микола Лемик у суді. Фото 1933 р.

М. Лемика звинуватили у вбивсті О. Майлова, замаху на вбивство І. Джугая, а також у намірі погіршити міждержавні відносини Польщі із СРСР. Адвокати дотепно зазначали, що стосунки між Варшавою та Москвою, вочевидь не такі вже й сердечні, якщо їх може погрішити замах українського студента-першокурсника. Захист представляв замах як помсту за організовані більшовицьким режимом Голодомор та репресії проти українства. Адвокат С. Біляк попросив долучити до справи кілька пресових публікацій, присвячених ситуації українців у СРСР, зокрема повідомлення про голод 1932–1933 рр., наполягаючи, що його клієнт діяв у стані афекту або, кажучи по-іншому, сильного душевного хвилювання, спричиненого вістками про нелюдські страждання жертв Голодомору. Суд відмовив у цьому проханні.

Судді пильно стежили за тим, аби судовий процес не перетворився на публічне викриття злочинів більшовицького режиму[605]. Переважну більшість питань, які стосувалися мотивів убивства, що їх ставили українські адвокати М. Лемикові, судді відхилили. Більше того, змісту відхилених питань не дозволили публікувати в газетах.

З огляду на таку позицію суду, підсудний відмовився від останнього слова. Після двадцятихвилинної наради суддівська колегія винесла М. Лемикові смертний вирок, який, з уваги на молодий вік атентатника, відразу замінили довічним тюремним ув’язненням. Справу про поранення І. Джугая вирішено повторно розглянути у звичайному суді присяжних[606]. Радянська сторона була задоволена тим, як відбувся процес. Радянський посол у Польщі В. Ан-тонов-Овсєєнко занотував собі в щоденнику: “Процес відбувся лояльно”[607].

Новопризначений консул у Львові П. Світнєв рапортував до Москви: “Судовий процес над Лемиком і його співучасниками у справі вбивства в консуляті був проведений в умовах, які не залишали місця для жодних антирадянських випадів або виступів із боку захисту”[608].

Реагуючи на винесення вироку М. Лемикові, близько восьмої години вечора 30 жовтня 1933 р. українська молодь зібралася навпроти колишнього палацу намісників (тепер у будівлі на вул. Винниченка, 18 розташовані Львівська обласна рада та Львівська обласна державна адміністрація) на маніфестацію протесту. Розганяючи мітинг, поліція застосувала вогнепальну зброю, поранивши двох демонстрантів. Одним з них виявився член ОУН Іван Равлик, який через прострелену ногу не зміг утікати, і його затримали. Поліція згодом твердила, що хтось із маніфестантів також вистрелив з пістолета, маючи намір прикрити втечу пораненого І. Равлика. Під час спричиненої поліцією стрілянини куля влучила у випадкову перехожу, кравчиню Роману Вітеляк, що згодом померла у шпиталі. Поліція арештувала 19 учасників маніфестації, заявивши, що “частина із них мала зброю, а інші в кишенях мали каміння”[609]. Ще того самого вечора поліція провела обшуки в українському “Академічному домі” та українській ремісничо-промисловій бурсі, затримавши у них, відповідно, 75 і 40 українських студентів. При цьому, як твердили правоохоронці, вони виявили велику кількість підривної літератури, револьвер і стилет. Проти 19 серед затриманих увечері 30 жовтня 1933 р. осіб згодом висунули звинувачення і розпочали слідство.

Арешти українців, які протестували проти суду над М. Лемиком, польська влада вирішила поєднати із превентивними заходами, які мали послабити очікувані українські виступи у день Листопадового Чину. Так, 30 жовтня 1933 р. поліція затримала 339 українців, яких, не висуваючи їм жодних звинувачень, протримали в арешті до 2 листопада, після чого випустили. Тимчасово затримані були відомі своїми патріотичними та націоналістичними настроями. Влада вважала, що їх перебування в арешті сприятиме нормалізації ситуації в місті у день 15-ї річниці встановлення у Львові української влади.

Протягом 6-14 липня 1934 р. у Львові відбувся ще один процес у справі замаху в радянському консуляті. М. Лемика на цьому процесі судили вдруге, цього разу за звинуваченням у спробі вбивства працівника консуляту І. Джугая, якого він поранив у обидві руки. Крім атентатника, перед судом постало ще 13 осіб, яких звинуватили у приналежності до українського підпілля, а частину з них ще й у сприянні М. Лемикові в організації замаху. Більшість підсудних були дуже молодими людьми, студентами чи навіть гімназистами, або ж нещодавно завершили середню освіту.

Суддею на другому процесі у справі замаху в консуляті був Е. Двожак, обвинувачення представляв Ю. Прахтель-Морав’янський[610]. Прокурор наполягав, що своїм атентатом М. Лемик мав намір спровокувати погіршення польсько-радянських відносин. Це нібито мало статися через те, що після вбивства атентатник збирався втекти, щоб покласти відповідальність за вбивство на поляків. На думку Ю. Прахтель-Морав’янського, саме така провокація й була головною метою українського підпілля[611]. Вже в перший день процесу багато польських адвокатів, яких відповідно до закону призначили захищати підсудних, відмовилися це робити, покликаючись на те, що — як польські громадяни — не можуть погодити цього обов’язку зі своєю політичною і патріотичною позицією.

Оскільки частина підсудних вчилася в минулому у Філії Академічної гімназії, виступити свідками на процесі запросили педагогів, які там викладали. Зокрема, перед судом дав свідчення директор Філії Академічної гімназії Іван Бабій. Відомий педагог та громадський діяч вельми неприхильно висловився про кількох учнів свого навчального закладу, які, на його думку, зв’язалися з підозрілими в політичному плані особами. І. Бабій не приховував свого негативного ставлення до ОУН. Інший свідок, колишній викладач географії цього ж навчального закладу Ян Роґовський, розповідав, що протягом останніх чотирьох років у Філії Академічної гімназії, на його думку, існував осередок українського націоналістичного підпілля. Учні бойкотували заходи, які гімназія проводила на вшанування Ю. Пілсудського та у дні польських національних свят, а також діяльність Ліги протиповітряної і протихімічної оборони, яка була покликана зміцнювати обороноздатність Польської держави. За словами Я. Роґовського, за його польську державницьку позицію, яку він виявляв під час занять, йому неодноразово анонімно погрожували, а якось невідомі навіть його побили[612]. На момент процесу Я. Роґовський був директором VIII-Ї гімназії у Львові.

Другий процес у справі замаху в радянському консуляті у Львові завершився судовими вироками для дванадцяти осіб: Володимир Нидза отримав чотирнадцять, Володимир Маєвський — десять, Дмитро Мирон — сім, Микола Лемик — шість (додатково до винесеного раніше пожиттєвого вироку), Ярослав Штойко і Андрій Луців — по п’ять, Василь Безхлібник і Ярослав Петеш — по чотири, Іван Захарків — три, Ярослав Гайвас — два, Юліан Заблоцький і Богдан Лаврівський — по півтора року тюрми. Лева Івана Гуменного і Володимира Сахрина суд виправдав. Крім тюремного покарання, всі визнані винними підсудні були покарані втратою громадянських прав терміном від шести до десяти років[613].

М. Лемик перебував в ув’язненні до осені 1939 р. Протягом 1938–1939 рр. виконавець замаху в радянському консуляті сидів у тюрмі в Равічі в одній камері з Олександром Бунієм та Володимиром Макаром, яким детально оповів про перебіг атентату. В. Макар згодом записав оповідь свого співкамерника, завдяки чому багато важливих деталей збереглися для історії. Саме В. Макар першим назвав атентат у радянському консуляті у Львові “стрілом в обороні мільйонів”[614].

Після початку німецько-польської війни у вересні 1939 р. М. Лемик зумів утекти з-під варти під час конвоювання. Під час утечі польський конвоїр важко поранив підпільника в лопатку. Вогнепальна рана була дуже серйозною, тож М. Лемику довелося тривалий час лікуватися. Видужавши, бойовик ОУН дістався Кракова, де включився у діяльність місцевого осередку ОУН. Зокрема, М. Лемик узяв участь у II Великому зборі ОУН у Кракові, що відбувся в березні-квітні 1940 р. На початку німецько-радянської війни М. Лемик увійшов до складу похідних груп ОУН, що мали на меті творити українську владу на територіях, очищених від більшовиків. Колишній атентатник очолив Середню похідну групу ОУН. У жовтні 1941 р. М. Лемик загинув у Миргороді на Полтавщині, де його разом із ще п’ятьма іншими членами ОУН розстріляли німецькі жандарми[615].

М. Голуба (Тимошенка) у вересні 1934 р. відкликали зі Львова та водночас із дипломатичної роботи. Під час процесу над М. Лемиком він привернув до себе надто багато уваги, а тому не міг далі займатися таємною розвідувальною діяльністю. Повернувшись до таємної поліції, М. Тимошенко працював у Балті, Дніпропетровську (тепер м. Дніпро) та Ворошиловграді (тепер м. Луганськ). Брав участь у масових репресіях, а 27 серпня 1938 р. й сам був заарештований як польський шпигун та учасник право-троцькістської змови. Після тривалого слідства, у ході якого М. Тимошеко написав велику кількість скарг і листів до начальників різного рівня, у квітні 1940 р. з нього зняли обвинувачення й відновили на роботі. Головною причиною такого кульбіту долі, вочевидь, стало те, що його колеги із НКВД, які дали свідчення проти чекіста, самі невдовзі були арештовані та розстріляні. Таким чином М. Тимошенко міг апелювати, що його несправедливо обмовили, як, зрештою, й було насправді. Під час Другої світової війни у 1941–1942 рр. М. Тимошенко займався підготовкою партизан і диверсантів, яких закидали у німецький тил, а від лютого 1943 р. — працював в управлінні НКВД УРСР, що займалося військовополоненими та інтернованими. На цій посаді режисерував процеси над воєнними злочинцями. Помер у серпні 1987 у Чернігові[616].

Меморіальна таблиця на честь атентату Миколи Лемика. Сучасне фото.

Урна із прахом О. Майлова. Сучасне фото

У 1993 р. на згадку про атентат М. Лемика у стіну будинку, де в міжвоєнні роки працювало радянське консульство у Львові, вмуровано бронзову меморіальну таблицю (скульптор Роман Романович, архітектор Олександр Ярема). Ще одну меморіальну таблицю на честь М. Лемика встановлено на будівлі Миргородського краєзнавчого музею. У селі Солова у жовтні 2012 р. споруджено пам’ятний знак на честь героя (скульптор Павло Боднар). Місце вічного спочинку М. Лемика невідоме до сьогодні.

Убитого у Львові О. Майлова 25 жовтня 1933 р. поховали на Янівському цвинтарі. Проте через деякий час більшовики вирішили забрати тіло свого агента до СРСР. Покійного ексгумували й потягом відвезли до Москви. Там, у будинку Народного комісаріату закордонних справ, відбулося пишне прощання із О. Майловим. У жалобних урочистостях узяли участь польські дипломати, що працювали у СРСР. Після цього труп спалили в Першому московському крематорії, який від 1926 р. працював на території Нового Донського цвинтаря у недобудованій, але посвяченій церкві преподобного Серафима Саровського та святої благовірної княгині Анни Кашинської. Урну з прахом агента встановили на почесному місці — у лівій колумбарній стіні головної зали крематорію. Після розпаду СРСР, у 1992 р., крематорій закрили, а спрофановану більшовиками церкву наново посвятили. У 2011 р. Російська православна церква оголосила, що урни із прахом похованих там людей у майбутньому обов’язково будуть винесені із храму й поховані у новому місці. Тому попіл, який колись був таємним агентом Майловим, чекає ще одна подорож.

Серед замахів, які вчинила ОУН у міжвоєнний період, найбільш контроверсійний резонанс серед галицьких українців викликав атентат, який 25 липня 1934 р. організація вчинила на директора української Академічної гімназії у Львові Івана Бабія (1893–1934). На відміну від інших ліквідацій, мішенями яких ставали представники Польської держави чи зрадни-ки-колаборанти, у цьому випадку жертвою стала особа, яку велика частина українського поспільства не сприймала як ворога. Більше того, митрополит Андрей Шептицький та інші відомі й авторитетні особи обстоювали думку, що вбитий мав помітні заслуги перед українством. Смерть І. Бабія викликала гостру кризу в стосунках між українським підпіллям, з одного боку, та Українською Греко-Католицькою Церквою і легальними українськими партіями — з іншого.

Атентат на І. Бабія відбувся в той момент, коли значна частина керівників українського підпілля була арештована польською владою. Підготовка до операції супроводжувалася відчутними труднощами організаційного та кадрового характеру, які викликали міжособистісні конфлікти серед причетних до справи підпільників. У результаті замах, який позначився великим ступенем імпровізаційності, завершився загибеллю атентатника, якої можна було уникнути.

У сучасній історіографії замах на І. Бабія часто-густо подають як ілюстрацію фальшивої тези про те, що “терор УВО та ОУН був спрямований не стільки проти зовнішніх, скільки проти внутрішніх ворогів, насамперед проти тих українців, які виступали за співпрацю із польською владою”[617]. При цьому адепти цієї вигадки незмінно покликаються на підрахунки Олександра Мотиля, відповідно до яких протягом 1921–1939 рр. українське підпілля буцімто вчинило 63 замахи, жертвами яких стали по одному росіянину та євреєві, 25 поляків і аж 36 українців[618]. Між тим, наведені О. Мотилем цифри складно назвати коректними та репрезентативними. Цей американський історик українського походження скористався для своїх підрахунків книгою “Нарис історії ОУН” Петра Мірчука, яка не містила всієї повноти інформації про бойову діяльність УВО та ОУН. Крім цього, О. Мотиль не врахував тих замахів, які з різних причин не завершилися смертю цілі нападу.

Іван Бабій. Фото поч. 1930-х рр.

Насправді навіть побіжні підрахунки показують, що в ході бойових акцій ОУН міжвоєнного періоду поляків було ліквідовано значно більше; ніж українців. Нерепрезентативність підрахунків О. Мотиля можна продемонструвати на одному простому прикладі. Сучасна польська дослідниця Люцина Кулінська, спираючись на архівні документи Центрального військового архіву у Варшаві, підрахувала, що лише від січня 1922 р. до березня 1923 р. українське підпілля вбило 22 польських військових, жандармів, поліцейських та інших представників окупаційного режиму. За цей самий час УВО ліквідувало 13 українців[619]. Між тим, у книзі П. Мірчука згадано лише про 4 убитих українським збройним підпіллям протягом 1922 р. польських жандармів і нічого не згадується про замахи на представників окупаційного режиму перших трьох місяців 1923 р.[620]Таким чином, лише у цьому конкретному випадку О. Мотиль занизив польські жертви революційної боротьби УВО більше ніж у п’ять разів. Навіть якщо зарахувати у загальну кількість ліквідованих українським підпіллям лише цих “недооблікованих” за п’ятнадцять місяців 1922–1923 рр. представників польської сторони, загальне співвідношення вбитих УВО і ОУН складає 43 поляків до 36 українців. Детальні підрахунки по інших роках ще потрібно провести, але зрозуміло, що фальшива теза О. Мотиля мінімально не відповідає дійсності. Іван Бабій народився 5 березня 1893 р.

в селі Добромірка (тепер Збаразької міської громади Тернопільського району Тернопільської області) у селянській родині. Учився в Тернопільській українській гімназії, яку закінчив 1911 р. Опісля вивчав класичну філологію у Львівському університеті. Під час Першої світової війни служив в австрійській армії, згодом в Українських Січових Стрільцях, а протягом 1918–1920 рр. — у Галицькій армії та Дієвій армії Української Народної Республіки.

Під час українсько-польської війни у 1919 р. служив комендантом залізничної станції Ходорів. Перебуваючи на службі У HP узяв участь у спільному поході польських і українських військ на Київ навесні 1920 р. За військовою спеціальністю І. Бабій був залізничником[621], про його участь у бойових діях нічого не відомо. Утім, сам І. Бабій у 1930-х рр., виступаючи перед гімназистами, любив наголошувати, що належить до тих, “що проливали кров за Україну”[622].

Протягом березня 1921 р. — лютого 1928 р. І. Бабій викладав у Бережанській утраквістичній (двомовній) гімназії. Вже 4 січня 1922 р. український педагог отримав письмову подяку за свою діяльність від польського шкільного куратора С. Собінського[623]. Працюючи в Бережанах, І. Бабій опікувався “Пластом”. Переселившись до Львова, 1 лютого 1928 р. він розпочав роботу у Філії Академічної гімназії у Львові, що працювала у той час у приміщенні “Народного дому” на вулиці Рутовського (тепер вул. Театральна, 22). У жовтні 1931 р. І. Бабій став директором цього навчального закладу, а в січні 1934 р. — директором головної Академічної гімназії на вул. Сапіги (тепер вул. Бандери, 14). Паралельно із педагогічною роботою від початку 1930-х рр. І. Бабій багато уваги приділяв громадсько-політичній діяльності: був головою Архієпархіального інституту “Католицької акції”-руху, скерованого на розбудову світських організацій, які мали пропагувати християнські цінності, сприяти освіті та вихованню широких мас у дусі католицької доброчесності.

Діяльність І. Бабія на посаді директора Філії Академічної гімназії викликала незадоволення українського підпілля. Йшлося про те, що він намагався не допустити посилення впливів ОУН у своїй гімназії. З цієї метою І. Бабій спробував запровадити у навчальному закладі систему донощицтва. Директор змушував учнів стежити один за одним та інформувати його про все підозріле, особливо антипольські та націоналістині погляди однокласників. Періодично він виявляв щодо польської влади дрібний лоялізм, що дуже дратувало схильних до юнацького максималізму учнів з патріотичними настроями. Таку свою поведінку І. Бабій виправдовував тим, що не потрібно провокувати польську владу, бо вона може закрити Філію Академічної гімназії, що завдасть українству великої шкоди. У ході пацифікації Галичини восени 1930 р. польська влада закрила українські гімназії у Рогатині, Дрогобичі та Тернополі, тому побоювання педагога мали певні підстави.

У лютому 1932 р. І. Бабій заборонив учням свого навчального закладу відвідувати панахиду за замученою поліцією Ольгою Басараб (учня, який порушив цю заборону, директор виключив із навчального закладу)[624]. Менше ніж через місяць директор заборонив гімназистам іти на панахиду за Ярославом Любовичем, заявивши, що ті, хто закликає вшановувати цього покійного бойовика УВО, є “провокаторами”[625]. Коли невідомі закидали гнилими яйцями вивішений у Філії Академічної гімназії портрет Ю. Пілсудського, а конкретних винуватців цієї акції виявити не вдалося, І. Бабій розлютився настільки, що наказав розпустити цілий клас, учнів якого запідозрили у вчиненому. Рішення було настільки несправедливим, що навіть польська шкільна кураторія його не затвердила.

Навесні 1932 р. трапився інцидент, який різко погіршив ставлення націоналістичного підпілля до директора Філії Академічної гімназії. Під час Служби Божої у львівській Преображенській церкві 6 березня 1932 р. І. Бабій власноручно схопив і здав у поліцію студента Львівської Політехніки Володимира Гірного. Молодий чоловік роздавав у церкві націоналістичні листівки, надруковані підпіллям з нагоди третьої річниці смерті бойовика УВО Я. Любовича. Того дня у церкві були присутні солдати Війська Польського українського походження, разом з якими перебували і їхні польські офіцери[626]. Підпільників особливо обурив той факт, що польські офіцери у жоден спосіб не відреагу-вали на вчинене В. Гірним, а ультралояльність до польської влади вирішив виявити український педагог. За свій учинок схоплений І. Бабієм студент був засуджений до пів року в’язниці.

Відповідно до тогочасної практики, підпілля вирішило попередити І. Бабія, аби він змінив свою лінію поведінки. Йому підкинули листи із погрозами й вимогою відмовитися від посади директора Філії Академічної гімназії, але педагог їх злегковажив. Знаючи про обурення, яке викликав у ОУН його вчинок у Преображенській церкві, І. Бабій розповідав учням свого навчального закладу, що жодних підпільників не боїться, бо має револьвер.

Щоб показати, що листи не є жартами, у помешканні директора на вулиці Святого Петра, 19а (тепер вул. Мечникова) побили вікна, однак І. Бабій і далі нахвалявся, що нікого не боїться. Після цього підпільники вирішили побити самовпевненого директора, що й сталося о чверть на восьму ранку 11 листопада 1932 р., у той момент, коли педагог входив до “Народного дому” на вулиці Рутовського. Покарання виконали члени ОУН Іван Ярош та Кость-Арпад Березовський, завдавши І. Бабієві чотири удари кастетами. Нападникам вдалося зникнути із місця нападу. Дата нападу була вибрана не випадково — у цей день у Речі Посполитій відзначали Національне свято незалежності (день відновлення Польської державності). У такий спосіб члени ОУН давали зрозуміти, що директора покарали за його пропольську діяльність. Другий напад стався менше ніж через два тижні — 23 листопада, коли просто у директорському кабінеті Філії Академічної гімназії один із випускників закладу Роман Петрушевич побив І. Бабія палицею. Нападника затримали, і він оголосив, що причиною повторного нападу став арешт учня гімназії Степана Мащака, якого поліція безпідставно звинуватила в попередньому нападі (він до нього й справді не був причетним)[627]. Після цього другого нападу директор поскаржився польській владі і йому надали поліційну охорону[628].

Навесні 1933 р. у Філії Академічної гімназії виник конфлікт через заборону на проведення Шевченківського свята. Коли учні звернулися до І. Бабія по дозвіл на підготовку до щорічного Шевченківського свята, яке традиційно відзначали 10 березня, директор оголосив, що спочатку 19 березня відбудуться святкування на честь Ю. Пілсудського, а лише тоді він дасть дозвіл на проведення Шевченківського свята. Учні мусили скоритися, але під час ушанування керівника Польської держави хтось влаштував “диверсію”, кинувши у залі, де відбувалася урочистість, бомби-смердючки. І. Бабій був неймовірно розлючений цим інцидентом: “Началося слідство з переводженням ревізій та обнюхуванням учеників (обнюхували Бабій і Зимак). Зачали від 6 класу. Бабій з місця всіх вилаяв і загрозив, що всіх викине з гімназії, коли не зложить кожен такої заяви: “Уважаю річчю підлою і негідною ученика приносити на державні гімназійні свята смердючки і летючки”. У 8-В класі на загальне число 23 учнів, не хотіло зложити такої заяви 13 осіб, внаслідок чого їх викинено; щойно по нараді по двох днях зложили вони таку заяву: “Вони як ученики державної гімназії з тим фактом не солідаризуються”; тоді їх назад прийняли до гімназії, за винятком одного ученика, що не хотів ніякої заяви складати. Викинена 8-А кляса рішила на клясному мітингу зложити заяву такого змісту: “Ми з тим фактом не маємо нічого спільного”. Щоб знайти тих, що кинули смердючки, Бабій постійно грозив, кричав, а то й бив, а також пе-реслуховував різних учеників у канцелярії, при зачинених дверях, бавлячись при цім револьвером та викрикуючи, мовляв я знаю, що ви за одні, то ви це зробили, я маю на це свідків, хай отже признається… По святі Пілсудського… в часі якого хтось кинув смердючки, Бабій робив ревізії в учеників та говорив: “Ви слухаєте ваших начальників з-поза гімназії, а вони за гроші поліції нищать вас і ваші школи. Не вірте їм, бо вони лише провокатори і наражають добрих селянських хлопців, а самі студіюють за границею. Не можна уважати героями тих, що нищить власну школу, а тільки нас, що пролили кров за Україну”[629].

Під час Шевченківського свята багатьох згіршила поведінка директора, який довгий час відтягував його початок, чекаючи на візит польського чиновника, що запізнювався, хоча в залі вже були присутні двоє українських єпископів. Коли шкільний куратор таки прийшов, І. Бабій виголосив польською мовою вірнопіддану промову, в якій дякував Польській державі за можливість культурного та освітнього розвитку українців. Після цієї історії ситуація у Філії Академічної гімназії стала настільки напруженою, що батьки учнів навіть запропонували скликати спеціальні збори, на яких поставити питання про недопустимість запровадження системи “шпіцльовства” (донощицтва) серед учнівської молоді. Висловлені учнями претензії підтримало кілька вчителів, особливо Петро Мечник, який обурено оповідав, що директор вчить учнів шпигувати і за своїми товаришами, і за вчителями.

Зрештою батьківські збори для обговорення спроб директора запровадити у навчальному закладі систему донощицтва були скликані. За словами С. Шухевича на цих зборах І. Бабій виправдовувався, що “молодь є така, що нам погрожує розв’язання[630] гімназії”. І. Бабій стверджував, що гімназисти потрапили під вплив ОУН і через те не хотіли, попри його розпорядження, відсвяткувати польського урядового свята, і тому він слушно заборонив свято Шевченка. Говорив ще про донощицтво, “що такого нема в гімназії, але все ж таки він мусить знати, що діється в його школі”[631]. Більшість присутніх на зборах батьків, побоюючись помсти дітям з боку І. Бабія, погодилися з його аргументами.

Відомий український меценат Омелян Антонович, який у молоді роки навчався у Філії Академічній гімназії, так описував педагогічні методи директора навчального закладу: “Професор Бабій втручався в приватні і суто особисті справи учнів і зв’язував їх з предметом свого навчання. На кожній лекції він обов’язково говорив про три справи: перша — футбол, що учні забагато цим спортом займаються, друга — статеве дозрівання, зацікавлення і евентуальне надуживання, і третя — політика, переважно симпатії до нелегальщини [ОУН]. Може, і треба було говорити молодим дозріваючим юнакам про ці справи, але тут потрібно було відповіднього такту, тонкості та вмілості в порушуванні та інтерпретації проблем, щоб ми приймали це позитивно, щоби поради западали глибоко в душі учнів і викликали в них довіру та переконання, що бажають їм добра. Та у Бабія цього всього не було. Він робив лише саркастичні та іронічні зауваження і натяки під час свого викладу, або при перепитуванні учнів і часто записував двійку, яка, може і була заслужена, але в молодих людей, які формували свої характери в переходовому етапі життя і на переломі статевого дозрівання, з’являлося переконання, що не за незнання предмета, але за речі інші, які не до вподоби вчителю, пришвидшується незадовільна оцінка. Коли йшлося про негацію певних радикалізованих національних почуттів, то тут утворювалася прірва, де молодь заперечувала почини учителів та починала зараховувати до політичних противників”[632].

Ще однією причиною незадоволення ОУН діяльністю І. Бабія, стала його ангажованість у підготовку та проведення Українською Греко-Католицькою Церквою свята “Українська молодь — Христові”. Рішення провести цей захід церква ухвалила в січні 1933 р., пов’язуючи цю ініціативу із проголошенням папою римським Ювілейного року з нагоди 1900-ї річниці смерті Ісуса Христа на Голготі. І. Бабій, разом із єпископом Іваном Бучком та одним із керівників Українського Національно-Демократичного Об’єднання Володимиром Кузьмовичем, увійшов до складу проголошеного 13 січня 1933 р. “Ділового комітету” цього свята. Головне святкування у Львові було призначене на 6–7 травня 1933 р., а через тиждень, 14 травня, святкування мали відбутися у парафіях у всій Галичині.

ОУН негативно поставилася до ініціативи церкви, вважаючи, що в такий спосіб пропольські та угодовські сили намагаються відтягнути молодь від участі в активній визвольній боротьбі. Додатково незадоволення підпільників викликав той факт, що до участі у святкуванні його організатори запросили представників польської влади[633]. Конфлікт із церквою у націоналістів почав вимальовуватися ще у жовтні 1931 р., коли було опубліковано спільне послання єпископів Української Греко-Католицької Церкви Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никити Будки, єпископів-помічників Івана Бучка, Григорія Лакоти, Івана Лятишевського та митрополита Андрея Шептицького з приводу пацифікації[634]. У цьому документі пролунав чіткий та недвозначний осуд дій підпільників ОУН, які провадили попереднього року кампанію підпалів майна польських державних установ та колоністів. Церква наголошувала, що акти саботажу та збройний терор, які використовувала ОУН, у жоден спосіб не можуть бути узгоджені із релігійною мораллю та християнською етикою. Замість радикального інтегрального націоналізму церква пропонувала молоді концепцію християнського націоналізму або християнського патріотизму. Ця ідеологія оголошувала найвищим благом не саму націю, а християнську віру, світогляд та етику представників цієї нації. Прихильники християнського націоналізму наполягали, що націоналізм повинен виводитися з любові до ближнього, усвідомленого відчуття обов’язку служити суспільному благу. Організатори акції “Українська молодь — Христові” так пояснювали сутність християнсько-націоналістичного світогляду: “Сполука цих двох елементів уявляє собою величню синтезу любови Бога й України та підпорядкування всього іншого цим двом вартостям… Серед усіх дочасних природних вартостей нація займає перше місце, а її інтерес є важніший від інших”[635]. Церква не приховувала політичної складової своєї ініціативи, визнаючи, що має намір перетягнути на свій бік ту частину української молоді, яка солідаризується із ОУН[636].

Українські підпільники побоювалися, що у травні 1933 р. на святі буде проголошено про створення молодіжної організації “Католицька акція української молоді”, яка спробує перебрати на себе роль забороненого польською владою “Пласту”, але виступатиме з лояльних щодо Польської держави позицій. Такі плани у церкви справді існували, але згадана організація була створена лише у 1937 р. Її очолив Андрій Мельник, і через це згодом значна частина націоналістів не сприйняла його як наступника Євгена Коновальця на посту провідника ОУН.

ОУН схилялася до того, щоб бойкотувати акцію “Українська молодь — Христові”. 12 березня 1933 р. в українському “Академічному домі” у Львові відбулася анкета щодо ставлення студенства до запланованих церквою святкових заходів. У зустрічі взяло участь близько 250 студентів, більшість з яких висловилася проти участі у планованій церквою акції на тій підставі, що вона буцімто відвертає українську молодь від боротьби за національне визволення. У резолюції, яку студенти прийняли за результатами анкети, стверджувалося, що плановане святкування має не церковно-релігійний, а “наскрізь політичний” характер. Резолюція декларувала негативне ставлення до святкування й оголошувала, що українське студенство не братиме в ньому участі. За таку резолюцію проголосувало 137 присутніх на зборах. Проти неї висловилося 85, і ще 10 осіб утрималися[637].

Ніхто не мав сумнівів, що за рішенням студентської анкети стояли активісти ОУН, які діяли серед львівського студентства. Українська католицька преса почала критичну кампанію проти націоналістичного підпілля, звинувачуючи підпільників у використанні “комсомольських методів”. Націоналісти у відповідь зажадали, аби зі складу організаційного комітету, що займався приготуваннями до свята, усунули І. Бабія, який, мовляв, скомпрометував себе угодовстом щодо польської влади, зокрема, історіями із арештом В. Гірного та проведенням навесні 1933 р. Шевченківського свята. Організатори передбачувано відмовилися це зробити.

Оливи у вогонь конфлікту долила польська преса, яка почала поширювати поголоски про те, що ОУН нібито готує терористичні напади проти учасників свята “Українська молодь — Христові”. Підпілля офіційно це спростувало. Однак ситуація була дуже напруженою, Крайова екзекутива ОУН побоювалася, що окремі члени організації з власної ініціативи можуть вчинити якість дії, що перешкоджатимуть святкуванням. Аби убезпечитися від такої небезпеки, Крайова екзекутива ОУН 4 травня 1933 р. видала комунікат, у якому містилися оцінки святкувань як “опортуністичних”, але водночас декларувалося, що жодної активної протидії проведенню цих заходів ОУН не вчинятиме[638].

Конфлікт навколо акції “Українська молодь — Христові” приніс, імовірно, підпільникам іміджеві втрати. Завадити проведенню святкувань не вдалося: в акції взяло участь близько 100 тисяч осіб. До святкувань поставилася із симпатією більшість легальних українських партій. Церква зміцнила свій авторитет серед молоді.

Принципове рішення про вбивство І. Бабія прийняв Революційний трибунал ОУН, як можна припустити, з ініціативи Крайового провідника ОУН Степана Бандери. Це сталося не пізніше травня 1934 р. Приблизно тоді ж Крайовий провідник поділився планами замаху з кількома особами у керівництві організації, зокрема із організаційним референтом Іваном Малюцою. Після того як 14 червня 1934 р. С. Бандеру арештували, референт жіноцтва ОУН та водночас зв’язкова між Крайовим проводом і Проводом Українських Націоналістів за кордоном Ганна Чемеринська підтвердила І. Малюці, що рішення про атентат на І. Бабія залишається у силі й він повинен його виконати. Також І. Малюці повідомили, що для організації цієї операції він має використати командира відділу бойової розвідки Романа Мигаля. Отже, безпосередній наказ про здійснення атентату віддав І. Малюца, який після арешту С. Бандери фактично виконував обов’язки Крайового провідника ОУН.

Пізніше Р. Мигаль твердив, що наказ організувати вбивство І. Бабія отримав від І. Малюци 25 червня 1934 р. під час особистої зустрічі на Погулянці. Доручивши Р. Мигалеві підготувати технічні деталі виконання атентату, І. Малюца передав йому нашвидкуруч намальований ситуаційний план, що визначав місце проведення замаху та конкретні локації, де під час ліквідації І. Бабія мали перебувати безпосередній виконавець та особа, яка повинна була прикрити його втечу[639]. Трохи пізніше, за посередництва Осипа Мащака, І. Малюца передав Р. Мигалеві двадцять злотих на поточні видатки й ампули із ціанідом, якими мали отруїтися у випадку небезпеки арешту безпосередні виконавці атентату.

Замах збиралися вчинити не пізніше 6 липня 1934 р., коли мав початися другий процес у справі нападу на радянський консулят (“процес М. Лемика і товаришів”). Було відомо, що І. Бабій буде виступати на цьому процесі як свідок.

Для виконання атентату у розпорядження Р. Мигаля передали бойову групу Євгена Качмарського, який запропонував, щоб ліквідацію І. Бабія здійснили двоє його бойовиків — Мирон Королишин і “Залізняк”[640]. Однак Р. Мигаль висловив незадовлення тим, що вони вже виконували бойове завдання, внаслідок чого їх могли запам’ятати у обличчя поліційні детективи, тому краще було б використати нових людей. Є. Качмарський запропонував двох нових кандидатів, але після зустрічі з ними Р. Мигаль вирішив, що ці підпільники не-підготовлені й не впораються з поставленим завданням. Тому було вирішено повернутися до кандидатур М. Королишина і “Залізняка”. Р. Мигаль особисто зустрівся з бойовиками й обговорив з ними технічні деталі планованого замаху, використавши при цьому ситуаційний план, який отримав від І. Малюци. Є. Качмарський висловив пропозицію вчинити замах просто у брамі будинку, в якому мешкав І. Бабій на вулиці Святого Петра, 19а. Після вбивства атентатники мали втікати у східному напрямку через подвір’я будинку та городи (тепер ця територія забудована). Разом із М. Королишином Р. Мигаль оглянув обране для атентату місце. Після цього бойовикам передали зброю і ампули з ціанідом калію. Однак підпільник на псевдо “Залізняк” не зміг взяти участі у атентаті, бо мусив виїхати з міста у справах, пов’язаних із його легальною роботою. Є. Качмарський вирішив замінити його особисто[641]. Підпільники планували, що М. Королишин застрелить І. Бабія, а Є. Качмарський стрілятиме в поліційного агента, якщо той переслідуватиме ліквідатора. Немає жодних відомостей про те, хто і як вів спостереження за І. Бабієм та збирав інформацію про його спосіб життя, звички тощо.

Перша спроба атентату на І. Бабія сталася в перші дні липня 1934 р. (точна дата невідома), незадовго до початку другого судового процесу М. Лемика. Судячи з тих свідчень, які надали І. Малюца та Р. Мигаль під час Львівського процесу ОУН 1936 р., операцію спробували провести між 3 і 6 липня 1934 р. Замах мали вчинити Є. Качмарський і М. Королишин. Однак в останній момент, коли М. Королишин вже зайняв місце для виконання атентату на вулиці Св. Петра, Є. Качмарський побачив, що за підпільником нібито пильно стежить якась жінка, й через це, подавши умовний знак, скасував операцію. Керівництву підпільники повідомили, що І. Бабія надто сильно охороняють, а тому виконати завдання не вдалося.

Невиконання завдання викликало гострий конфлікт між І. Малюцою і Р. Мигалем. Стосунки між ними вже тривалий час були напруженими через проблеми, які виникли при підготовці іншого атентату — на тюремного наглядача із “Бриґідок” Владислава Кособудзького. Цей польський наглядач немилосердно знущався з українських політичних в’язнів, і через це ОУН засудила його до смерті. Атентат на В. Кособудзького готували від грудня 1933 р., його планували виконати на початку квітня 1934 р. Однак через різні непередба-чувані обставини замах принаймні тричі скасовували дослівно в останній момент. Крайова екзекутива ОУН уважала, що така ситуація стала наслідком поганого планування, яким, зокрема, займався Р. Мигаль. Після того як на початку липня 1934 р. зірвалася ліквідація І. Бабія, І. Малюца прямо пригрозив Р. Мигалеві Революційним трибуналом ОУН, звинувативши його у саботажі бойової діяльності.

Згодом, уже перебуваючи в ув’язненні, Р Мигаль твердив, що І. Малюца навіть мав намір його вбити. За словами Р. Мигаля, певного дня підпільниця Марійка Кос передала йому наказ організації з’явитися о десятій годині вечора біля ставу Францівка (тепер Піскові озера) на Новому Світі. За словами Р. Мигаля, передавши йому цей наказ, дівчина не стрималася й сказала, аби він не йшов на ту зустріч, бо його там застрелять, а тіло вкинуть до ставка. Через це Р. Мигаль не пішов на призначену йому І. Малюцою зустріч, але відправив туди довірену особу, яка мала простежити, хто там з’явиться. Р. Мигаль твердив, що вислана ним людина повідомила, що І. Малюца теж не прийшов на призначену зустріч, але довкола Францівки крутився чоловік, що виглядав як бойовик-ліквідатор.

Через деякий час довіра між І. Малюцою та Р. Мигалем відновилася. І. Малюца вирішив самостійно підшукати виконавця атентату на І. Бабія. Судячи з подальших подій, кандидатуру ліквідатора йому запропонував заступник референта пропаганди Крайової екзекутиви ОУН Адріан Горницький.

Завдяки А. Горницькому виконавцем атентату на І. Бабія став Михайло Цар, який народився 5 береня 1893 р. у селі Поздимир (тепер Червоноградської територіальної громади Червоноградського району Львівської області). На початку 1930-х рр. М. Цар вступив до ОУН. У січні 1933 р. підпільник узяв участь у нападі на касу в селі Корчин, метою якого була експропріація коштів для потреб підпілля. Під час цього нападу був поранений сільський солтис О. Гуменюк, який згодом помер. Крім цього, М. Царя підозрювали в тому, що він був причетний до спроби вбивства в Поздимирі громадського секретаря, поліційного донощика Клима Царика. Поліція спробувала заарештувати М. Царя, і йому довелося переховуватися.

Виконуючи наказ свого організаційного зверхника Івана Мельника, М. Цар 3 червня 1934 р. приїхав до Львова[642]. Відповідно до отриманих раніше інструкцій, на вулиці Жовківській він зустрівся із членом ОУН Дмитром Сусіком, якого не знав особисто, але який подав йому умовлений конспіративний знак. Керуючись отриманими раніше інструкціями, М. Цар мав виконати його розпорядження. Д. Сусік влаштував прибульця на нічліг у якійсь пральні або швейній майстерні (М. Цар згадував, що там був магель — спеціальна машина для прасування за допомогою системи валків) і домовився про зустріч наступного дня на площі Ринок. Під час цієї зустрічі Д. Сусік дав М. Цареві 20 злотих і представив його А. Горницькому, у підпорядкування якого той переходив. Складаючи у серпні 1934 р. свідчення в поліції, А. Горницький заявив, що наказ заопікуватися М. Царем йому віддав Ярослав Старух, який був його організаційним зверхником.

А. Горницький привів М. Царя до помешкання на вулиці Бічній-Попереч-ній, 10 (тепер вул. Белзька). У цій квартирі М. Цар проживав певний час під вигаданим іменем “Ян Стефчик”. За наказом А. Горницького М. Цар разом із Василем Колодзінським у гаражі на вул. Потоцького, 48 (тепер вул. Генерала Чупринки) друкували на циклостилі нелегальний “Бюлетень Крайової екзеку-тиви ОУН”.

Згодом М. Цар мешкав у місті ще за двома адресами: на вулицях Вроновських, 6Б (тепер вул. О. Колесси) та Потоцького, 143. Перебуваючи у Львові, М. Цар контактував головно із А. Горницьким, який передавав йому накази організаційних зверхників, забезпечував грошима і житлом. На прожиття М. Цар отримував півтора злотого на день[643].

У середині липня 1934 р. М. Цар отримав від А. Горницького наказ зустрітися біля кінотеатру “Атлантік”, якій діяв у приміщенні театру Скарбка (тепер вул. Лесі Українки, 1) із ще одним підпільником. Цим підпільником виявився Р. Мигаль, який прийшов на зустріч, виконуючи наказ І. Малюци. Відповідно до попередньо отриманих інструкцій, М. Цар і Р. Мигаль разом пішли на вулицю Жовківську, де біля кінотеатру “Адрія” (тепер вул. Б. Хмельницького, 11) зустрілися з чоловіком, який, подавши їм умовний знак, повідомив, що вони переходять у його підпорядкування. Під час однієї з наступних зустрічей із цим чоловіком, яка відбулася 23 липня на узгір’ях Бульки, він повідомив, що за два дні вони повинні виконати замах на І. Бабія. Відповідно, наступного дня вони мали прийти на вул. Святого Петра, щоб там оглянути місце планованої операції та вживу побачити свою ціль[644].

На зустріч за день до планованого замаху на вулицю Св. Петра прийшов тільки М. Цар. Новий організаційний зверхник показав йому І. Бабія й повідомив, що наступного ранку він має виконати на нього атентат. Після цього в Личаківському парку атентатник отримав заряджений пістолет “Ортґіс” № 196588. М. Царя повідомили, що І. Бабія охоронятиме переодягнутий поліцейський. Щоправда, незрозуміло, чи було визначено другого учасника атентату, який мав прикрити ліквідатора під час утечі. Під час Варшавського і Львівського судових процесів ОУН Р. Мигаль заявляв, що це саме він мав прикривати дії М. Царя під час замаху, але оскільки вважав неправильним вчиняти вбивство І. Бабія, то свідомо не прийшов на місце призначної операції ані 24 липня, коли М. Царя знайомили з місцем проведення атентату, ані 25 липня 1934 р., коли відбувся сам замах[645].

Польська преса згодом наводила цікаву інформацію про те, що за день до атентату до І. Бабія задзвонив невідомий, який попередив його, що завтра він загине[646]. Директор нібито злегковажив попередженням. Цей дзвінок міг зробити хтось із членів підпілля, хто знав про планований замах, але хотів його відвернути. Найбільш імовірним видається, що цим “доброзичливцем”, що намагався попередити директора Академічної гімназії, міг бути Р. Мигаль.

Оприлюдена в польській пресі історія про таємничий телефонний дзвінок представляла І. Бабія відважним і незламним фаталістом, а таким він, звісно ж, не був. Ще 21 липня 1934 р. І. Бабій зголосився до львівського ві-це-воєводи з повідомленням, що найближчим часом його збираються вбити. Цю інформацію він отримав від батька одного зі своїх учнів, який уже й раніше остерігав його, що українські націоналісти готують замах на його життя. Директор Академічної гімназії детально переказав віце-воєводі оповідь свого інформатора й навіть назвав його ім’я, яке, щоправда, у документах не зафіксували. За словами цього чоловіка, 19 або 20 липня 1934 р. він випадково зустрів на пл. Бернардинській (тепер пл. Соборна) у Львові свого давнього знайомого Матвія Кунду, який уже тривалий час мешкав у Німеччині. Старі знайомі вирішили випити разом кави. Інформатор був переконаний, що М. Кунда є “співробітником Коновальця” і прибув до міста з якоюсь таємною місією. Коли під час розмови у кав’ярні мова зайшла про вчинене ОУН у Варшаві 15 червня 1934 р. убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, М. Кунда прямо сказав, що це тільки початок і невдовзі українські підпільники вчинять атентати на всіх трьох польських воєвод у Галичині, а крім цього, львівського віце-воєводу М. Соханського, куратора Львівської шкільної округи Є. Ґадомського та його “шарлатанів”. З контексту розповіді виходило, що під одним із “шарлатанів” прибулець із Німеччини мав на увазі І. Бабія. Стривожений оповіддю про можливий замах, директор гімназії поспішив поінформувати поляків про небезпеку, яка чигає на його життя. Він назвав ім’я М. Кунди, що, без сумніву, свідчило про бажання І. Бабія, аби того затримали.

Немає жодних свідчень про те, що М. Кунда був якось причетний до підготовки замаху на директора Академічної гімназії. Зустріч М. Кунди із інформатором І. Бабія й справді могла мати місце, але всі оповіді про буцімто плановані в той час замахи були фантазією. Ослаблене проведеними польською поліцією у червні-липні 1934 р. арештами українське підпілля не планувало жодних замахів на польських воєвод. Для цього бракувало як відповідних кадрів, так і ресурсів. Усе, на що змогла спромогтися ОУН у липні 1934 р., це слабо підготовлений та напівімпровізований замах на І. Бабія. Головним призначенням цього атентату було показати, що, попри всі завдані польською владою удари, організація продовжує існувати та навіть контратакує.

Атентат на директора Академічної гімназії підготували погано. Через саботаж Р. Мигаля та нерозторопність організатора замаху, який не визначив йому заміни, М. Цареві довелося самому виконувати складне і небезпечне завдання. Досить симптоматичним є те, що організатор операції не подбав про нічліг для атентатника й ніч перед замахом М. Цар провів у недобудованому будинку на вулиці Піярів (тепер вул. Некрасова). Увечері 24 або вранці 25 липня 1934 р. М. Цар написав листа до своєї нареченої Софії Ткачук із села Поздимир на Радехівщині. Лист був датований 25 липня, але цілком імовірно, що атентатник написав його ще ввечері попереднього дня. На це вказує той факт, що листа дівчині приніс невідомий їй посланець (швидше за все член ОУН). Поліція, яка арештувала С. Ткачук 28 серпня 1934 р., листа вилучила, але його змісту не оприлюднила.

Атентатника, вочевидь, поінформували, о котрій годині директор гімназії зазвичай виходить з дому, бо, як розповідали згодом свідки, М. Цар чекав біля брами будинку, в якому жив І. Бабій лише близько 20 хвилин. Поряд тривало будівництво, бойовик ОУН був одягнутий у робочий одяг, тому на нього ніхто не звернув уваги.

У липні 1934 р. дружина І. Бабія Ірина із дев’ятирічною донькою Оксаною виїхали на відпочинок до свого батька о. Льва Юрчинського до Добромірки поблизу Збаража. Тринадцятилітній син Орест поїхав до молодіжного табору в Ямній (тепер частина м. Яремча Івано-Франківської області). І. Бабій залишився у Львові з пані Баліцькою, яка вела його домашнє господарство. Улітку Академічна гімназія не працювала, але в ній саме відбувався ремонт навчальних класів, за яким наглядав директор.

Місце замаху на І. Бабія. Сучасне фото

Мертвий І. Бабій. Фото 25 липня 1934 р.

І. Бабій був убитий чверть на восьму ранку 25 липня 1934 р. неподалік свого дому в той час, коли він ішов на роботу вулицею Святого Петра[647]. Домашня господиня Бабіїв пані Баліцька розповідала, що перед тим як вийти з дому, директор поклав собі в кишеню револьвер, але оскільки на вулиці падав дощ, він одягнув також і короткий літній плащ. При цьому він забув перекласти зброю у кишеню плаща, так що швидко вихопити її стало неможливо. Вийшовши з дому, І. Бабій рушив догори в напрямку вулиці Личаківської, щоб там сісти на трамвай. На вулиці, але здаля від будинку, на І. Бабія чекав переодягнутий польський поліцейський 3. Жуковський, який мав супроводжувати директора до Академічної гімназії на вулиці Сапіги (тепер вул. Банд ери, 14). Директор гімназії встиг відійти від брами свого будинку заледве на 10–15 кроків. У цей момент М. Цар наблизився до І. Бабія ззаду і з відстані у 3–5 кроків на ходу зробив два постріли. Першим пострілом атентатник схибив, але другим влучив директорові точно у ліву скроню. Важко поранений чоловік, сильно хитаючись, зробив ще кілька кроків й упав горілиць на тротуар поряд із вуличним ліхтарем. Рана була смертельною, кров із простреленої голови била фонтаном, заливаючи все навколо. Побачивши момент замаху, поліцейський витягнув зброю й вистрелив у М. Царя, а тоді кинувся у гонитву за підпільником. Ліквідатор побіг у вулицю Піярів. Через те, що 3. Жуковський на певний час затримався біля І. Бабія, щоб оцінити його стан, виконавцеві замаху вдалося відірватися від переслідувача майже на кількадесят метрів. Уважаючи, що атентатник може втекти 3. Жуковський відкрив вогонь на ураження. М. Цар зробив один постріл у відповідь.

Неподалік місця замаху розташований Личаківський цвинтар, до якого в довоєнний період прилягало австрійське військове кладовище (тепер територія Марсового поля). Саме туди мав утікати виконавець атентату, застреливши І. Бабія. Якби М. Цар дістався на Личаківський цвинтар, то, швидше за все, зумів би відірватися від гонитви й заховатися серед нагробків та дерев (чимало гробівців на кладовищі були відкритими, й у них можна було пересидіти небезпеку). Утеча на Личаківський цвинтар 23 липня 1925 р. врятувала від арешту члена комуністичного підпілля Александра Яворського (Ґєровського), який був причетний до спроби висадити в повітря склади амуніції на вулиці Янівській. Коли А. Яворського впізнав на вулиці поліцейський, комуніст, відстрілюючись, зумів добігти до Личаківського цвинтаря, де згубився серед нагробків. На його пошуки були кинуті великі поліційні сили, але безрезультатно.

Однак після атентату М. Цар побіг не в напрямку до цвинтаря, а в бік центральної частини міста. Можливо, до цього його спонукали постріли 3. Жуковського, оскільки, тікаючи у напрямку кладовища, підпільник мусив би тривалий час перебувати на лінії вогню правоохоронця. Фатальну роль відіграло те, що ніхто не прикривав виконавця замаху: якби 3. Жуковський опинився сам проти двох бойовиків ОУН, результат гонитви, напевне, був би зовсім іншим.

Утечу М. Цареві на вулиці Піарів ускладнювали перехожі, кілька з яких пробували його спинити й відступали в останній момент тільки після того, як підпільник погрожував їм зброєю. Серед таких відважних була навіть жінка — Антоніна Завістовська, яка вдарила атентатника своєю відкритою парасолькою. Удар прийшовся в руку, в якій М. Цар тримав зброю, через що він рефлекторно вистрелив, причому куля пробила тканину парасольки. Зрештою на розі вулиць Піярів та Ґловінського (тепер вул. Чернігівська) дорогу втікачеві заступили озброєні поліційні агенти Бугайський та Андріїшин, яким на допомогу прийшли монтер Ґанц та портьє шпиталя Подґурський. Підбігаючи до них, атентатник двічі вистрелив у їхній бік, але ні в кого не влучив. Оцінивши ситуацію як безвихідну, М. Цар спробував накласти на себе руки, вистреливши собі останнім сьомим патроном у підборіддя[648]. Куля пробила щелепу, мозок і застрягла у задній частині черепа зсередини, але постріл виявився не смертельним — атентатник лише важко себе поранив. Від завданої собі рани М. Цар знепритомнів. При ньому знайшли документи на ім’я Павла Савчука, видані в селі Ордів на Радехівщині. Як згодом з’ясувало слідство, посвідку виготовив член підпілля Іван Мельник, справжню громадську печатку Ордова на ній поставив син місцевого війта Семен Рачун.

Місце спроби самогубства М. Царя. Сучасне фото

Важкопораненого і непритомного М. Царя швидко перенесли до хірургічного відділення Загального шпиталю (тепер Львівська обласна клінічна лікарня на вул. Чернігівській, 7), де його перев’язали і зробили рентгенівський знімок. Лікарі вирішили не оперувати пацієнта, зважаючи на місце, у якому застрягла куля. Тим часом до шпиталя прибув інспектор Зиґмунт Носек. Щоправда, допитати атентатника правоохоронці змогли аж через кілька днів, коли той прийшов до тями. Через постріл у підборіддя підпільник не міг розмовляти, тому відповіді на запитання поліцейських давав письмово. М. Цар помер у шпиталі 14 серпня 1934 р. Поховали його на п’ятий день на 51-у полі Янівського цвинтаря.

У той момент, коли 3. Носек охороняв пораненого М. Царя, місце замаху оглядали начальник IV комісаріату Станіслав Владислав Торонський, заступник начальника слідчого відділу поліції комісар Тарновський, поліцейські Іґнацій Бартузель і Адольф Зенґер та група детективів. Невдовзі на вулиці Св. Петра з’явилися прокурор Юліуш Прахтель-Морав’янський, слідчий суддя Першого району Стефан Цісло і керівник секретаріату старости Кіршнер. Тіло вбитого І. Бабія відправили до прозекторію[649] на вулиці Пекарській.

Убивство І. Бабія викликало шок серед українського поспільства. Найвпливовіші українські газети вмістили матеріали, які різко та недвозначно засуджували вчинений замах[650]. У редакції газети “Діло” відбулася спільна прес-конференція 20 представників різноманітних українських видань, які висловили осуд політичним убивствам[651]. Президії УНДО й Української парламентської репрезентації ухвалили 15 липня 1934 р. спільну заяву із засудженням замаху на І. Бабія[652]. Заява була утримана в дуже різкому тоні, у ній, зокрема, йшлося: “Під впливом шкідливої, безвідповідальної й безконтрольної діяльності О.У.Н. анархізується, атомізується і забагнюється щораз більше українське життя. Засада перманентної національної революції, акти індивідуального терору… та акти саботажів наносять необчислимі шкоди життю і розвитку української нації… Поведінка О.У.Н. утруднює, а то й унеможливлює конструктивну працю українських освітніх, господарських і політичних організацій, йде на руку польським екстермінаційним течіям у відношенні до українського народу і веде націю на небезпечний шлях політики катастроф. Діяльність О.У.Н. є з національного погляду позбавлена всякого політичного змислу та є в своїх наслідках шкідлива”[653]. Польська преса прийняла цю заяву прохолодно й навіть вороже. Впливовий польський часопис “Ілюстровани кур’єр цодзєнни” (Ilustrowany Kuryer Codzienny} у редакційному коментарі наголошував, що заява українських політичних сил виразно спізнилася, українські легальні партії мусили ще раніше зайняти негативну позицію щодо УВО та ОУН, а тепер надто пізно очікувати, що висловлений українським політику-мом осуд “злочинних методів і дій” нормалізує відносини Польської держави і української меншини[654].

Петро Карманський писав у “Ділі”: “Змилуйтеся, залишіть молодь школі і праці в школі! Не окалічуйте ніжних, молодечих душ бацилями політиканства! Дозвольте учням бути молодими і здоровими, і життєрадісними, не робіть їх передчасно червивими скороспілками і нещасними! А їх опікунам і виховникам не кидайте на дорогу колод, не робіть зі школи арени, де йде нещасливий бій обов’язку, розсудливості, добрих замірів з нерозсудливістю, сліпотою і пристрастями!”[655].

Відповідаючи на ці закиди, офіційний журнал ОУН “Розбудова нації” наголошував: “Коли лише такі висновки будуть зроблені з трагічної події 25 липня 1934 р. — то це означатиме: молодь, що призначена вибороти Україні кращу долю, має бути всеціло віддана в руки рабів, що будуть її, по власній вподобі, виховувати на таких же рабів. А між тим, воно не сміє так бути. І не буде”[656].

Реакція українського політикуму певною мірою була продиктована прямими погрозами, які пролунали після вбивства І. Бабія з польського боку не лише на адресу українського підпілля, але й легального українского суспільно-політичного руху. “Газета Львовська” (Gazeta Lwowska) вмістила підписаний криптонімом “А. Л.” матеріал, в якому йшлося: “Ми тут були, є, залишимося. В аптечці ОУН немає таких засобів, щоб нас похитнути. Ми звернемо пильну увагу на агітацію, якою займається помітна частина греко-католицького духовенства, ми будемо спостерігати за діяльністю руського підприємництва, придивимося до відносин, які панують у руському шкільництві. Закриємо школи, вихованці яких вчаться на бандитів. Те, що організаційна мережа українського підпілля в Польщі буде розчавлена, у нинішній момент є справою настільки зрозумілою, що не потребує ані оголошення, ані доведення. Дотепер ми боролися з нею. Сьогодні ми зітремо її з лиця землі раз і на завжди. Засобів маємо достатньо. Навіть забагато”[657].

Інший анонімний автор, який опублікував свій допис у військовому часописі “Польща збройна” {Polska Zbrojna), рішуче заявляв: “у нашій державі школа терору та злочинів на сьогодні квітне тільки серед українців […] Розпещену людську тварину {zwierze ludzkie) можна приборкати насамперед батогом. Відсутність батога вона сприймає як слабкість. А оскільки така тварина при всій своїй жорстокості є боягузливою, тож немає на неї іншого способу, крім залякування. Що є саме так, на жаль, беззаперечно довели українці за радянським кордоном, на так званій Великій Україні. Там під більшовицьким терором вони просто злякалися, не сміють навіть пікнути чи поворушити пальцем у черевику, але раз за разом той чи інший український діяч учиняє самогубство. Так роблять боягузливі тварини. Східне прислів’я вчить: коли не можеш вкусити руки, яка тебе б’є, тоді цілуй її! Так виглядає, що це прислів’я каже правду. Ми гладили українців, і вони за це кусали нашу руку, водночас вилизуючи підошви московських катів”[658].

Польські газети прямолінійно пояснювали вбивство І. Бабія його лояльністю до Польської держави: “Святої пам’яті Бабій загинув, бо був лояльним громадянином Польської держави й у цьому дусі виховував молодь, протистоячи божевільній та злочинній підривній пропаганді. Процес у справі убивства у радянському консуляті проявив всю ненависть ОУН до директора Бабія, який виступав на цьому процесі як свідок й у цьому характері був об’єктом постійних провокацій з боку терористів”[659].

Андрей Шептицький. Фото поч. 1930-х рр.

На вбивство І. Бабія відреагував митрополит Андрей Шептицький, який був особисто знайомий з убитим, з яким контактував у справах Архієпархіального інституту “Католицької акції” та підготовки і проведення свята “Українська молодь — Христові”. Митрополит видав 2 серпня 1934 р. пастирське послання з рішучим осудом терористичних методів діяльності українського підпілля, у якому, зокрема, йшлося: “Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного й ціненого всіма приятеля, опікуна й добродія української молоді. Убивають без ніякої причини, хіба лише тому, бо їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середньошкіль-ної молоді в підпільну роботу… Бо ми від літ стверджували, і стверджуємо, й не перестанемо повторяти, що злочин є завсіди злочином, що святій справі не можна служити закривавленими руками. Не перестанемо твердити, що, хто деморалізує молодь, той злочинець і ворог народу. Скритовбийник, доконавши зрадливо підлого душогубства, вважав себе, може, за героя, хоча, сповнивши свій злочин, утікав як чоловік, що стидається свого поступку. Утікав перед дочасною карою, думав, що самогубством утече перед суспільною відповідальністю і вічною карою. Достойний ученик провідників українських терористів, що, безпечно сидячи за границями краю, вживають наших дітей до убивства їх батьків, а самі в безіменній авреолі геройства тішаться вигідним життям, стягаючи жертви заграничних патріотів, призначені для народу, котрого добро нищать”[660].

У відповідь на пастирський лист митрополита ОУН видало заяву, нагадавши, що вже раніше Андрей Шептицький висловлював осуд убивства міністра Броніслава Пєрацького і австрійського намісника графа Анджея Потоцького, але ніяк не відреагував на смерть закатованої в поліції Ольги Басараб чи поза-судову страту Юліана Головінського[661].

Похорон І. Бабія відбувався із церкви св. Петра л Павла до парафії якої належав покійний. Провадив обряд єпископ Іван Бучко, який був близьким до партії Фронт національної єдності, що тривалий час виступала політичним конкурентом ОУН. У своїй промові на похороні єпископ, як й інші промовці, дуже гостро нападав на українських підпільників.

Емоційно відреагував на атентат Євген Онацький, один із чільних керівників Проводу Українських Націоналістів. Дізнавшись про вбивство І. Бабія, він написав 7 серпня 1934 р. до В. Мартинця листа з вимогою опублікувати у “Розбудові нації” матеріал, у якому був би висловлений осуд вчиненого у Львові убивства. Щоправда, через деякий час Є. Онацький змінив свою позицію на більш примирливу, але й далі наполягав на тому, що вбивства не слід використовувати “на внутрішньому фронті”, бо це призводить лише до посилення боротьби проти ОУН “політичних супротивників” із табору українства[662].

10 серпня 1934 р. поліція арештувала І. Малюцу[663]. Того самого дня на Радехівщині арештували С. Рачуна, який невдовзі зізнався, що на прохання І. Мельника поставив печатку громади села Ордова на дві фальшиві посвідки, виписані на імена Павла Савчука та Теодора Бохенка. Д. Сусіка і А. Горницького арештували, відповідно, 20 і 21 серпня, завдяки чому слідство зуміло дізнатися про деталі перебування М. Царя у Львові напередодні замаху. Великим успіхом поліції став арешт 24 вересня 1934 р. Р. Мигаля.

Перебуваючи під слідством, І. Малюца та Р. Мигаль пережили психологічний злам, унаслідок якого під час Варшавського процесу ОУН 1935 р. обоє заявили про свій жаль через убивство І. Бабія. Особливо важким був стан Р. Мигаля, який у заключному слові на Варшавському процесі оповідав про свій сон, у якому він бачив мертве тіло Я. Бачинського та поряд І. Бабія, “який плакав як дитина”[664].

Убивство І. Бабія детально розглядалося на Львівському процесі ОУН, який тривав від 25 травня до 28 червня 1936 р. На цьому процесі перед судом постали 23 члени і членкині ОУН, шестеро із яких вже були засуджені під час Варшавського процесу ОУН 1935 р.: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Мигаль, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун, Іван Равлик. Усіх підсудних звинувачували у приналежності до ОУН, а дванадцятьох з них — в убивстві Я. Бачинського та І. Бабія, а також плануванні ще кількох убивств і бомбовій атаці на редакцію радянофільської газети “Праця”[665].

Під час Львівського процесу ОУН 1936 р. С. Бандера відкрито заявив, що І. Бабія було вбито за вироком Революційного трибуналу та його наказом, а Є. Качмарский, І. Малюца, О. Мащак та Р. Мигаль визнали свою участь в організації атентату[666].

Виступаючи на суді, О. Мащак та С. Бандера не приховували свого негативного ставлення до І. Бабія як національного зрадника. Крайовий провідник ОУН детально виклав претензії українського підпілля до директора гімназії. Основні закиди полягали в тому, що І. Бабій виховував учнів свого навчального закладу в дусі вірнопідданості Польщі, переконуючи молодь, що “український патріотизм вимагає лояльності щодо Польщі”, та активно переслідував прихильників націоналістичного руху серед молоді. С. Бандера твердив, що директор шантажем і погрозами змушував учнів стежити один за одним і доносити йому про їхні політичні погляди та настрої. Крім цього, директор і сам доносив на своїх учнів у поліцію. С. Бандера визнав, що це він дав наказ убити І. Бабія, але не за лояльність до Польської держави, а за методи насаджування цієї лояльності серед української молоді: “На директора Бабія… Революційний трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія… Ми стоїмо на становищі, що обов’язком кожного українця є підпорядковувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділає з ворогами у поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти”[667].

Під час процесу прокурор порушив питання про особисту неприязнь, яку нібито відчував Крайовий провідник ОУН до І. Бабія через конфлікт, який трапився між ними в минулому. С. Бандера визнав, що мав особисте зіткнення із І. Бабієм під час матуральних іспитів, які 1932 р. складали екстерни. Один із товаришів С. Бандери попросив його прийти до Філії Академічної гімназії й допомогти розв’язати задачу з математики. Як і було домовлено, С. Бандера прийшов під час іспитів до гімназії, але там його зупинив І. Бабій. Майбутній Крайовий провідник чесно зізнався, що прийшов допомогти товаришеві, через що директор його висварив і вигнав на вулицю[668].

Головними винуватцями замаху на І. Бабія на Львівському процесі ОУН судді визнали С. Бандеру та Р. Мигаля. Обох засудили до довічного ув’язення, Є. Качмарський, І. Малюца та О. Мащак отримали по 15 років тюрми. При винесенні цих вироків суд узяв до уваги участь підсудних і в інших операціях українського підпілля. За печатку, поставлену на підробленому посвідчені особи, яке знайшли у М. Царя, С. Рачуна ув’язнили на пів року.

Достатніх доказів проти А. Горницького та Д. Сусіка, які опікувалися М. Царем під час його перебування у Львові напередодні замаху, польські слідчі знайти не змогли. Тому, підпільників просто тримали в ув’язненні, не висуваючи жодних обвинувачень. Зрештою, 11 лютого 1936 р. А. Горницького, Д. Сусіка, а також Ярослава Старуха, якого поліція намагалася прив’язати до справи, випустили на волю. Причетний до замаху М. Королишин зумів уникнути арешту, за наказом своїх організаційних зверхників він нелегально перейшов кордон із Чехо Словаччиною.

Ув’язнені за вироками Варшавського та Львівського процесів С. Банд ера, Є. Качмарський, І. Малюца та О. Мащак вийшли на волю у вересні 1939 р., після початку німецько-польської війни. Тоді ж за не цілком з’ясованих обставин загинув Р. Мигаль. Швидше за все, його вбили в містечку Мєлєц (тепер адміністративний центр повіту Підкарпатського воєводства Польщі) польські наглядачі під час етапування в’язнів із однієї тюрми до іншої.

Польська пропаганда використала вбивство І. Бабія для формування міфу лояльного патріота, який поєднував українську культурну ідентичність із польським патріотизмом. Статтю про покійного директора Академічної гімназії у Львові вирішили навіть внести до “Польського біографічного словника”, видання якого власне започаткували у Львові. Редактор цього видання Владислав Конопчинський звернувся до молодого історика Мар’яна Тировича з проханням написати біографічну статтю про І. Бабія до цього довідкового видання. М. Тирович працював в українській “Академічній гімназії” і вважався льво-вознавцем. До того тексту, який написав М. Тирович, редактор “Польського біографічного словника” від себе додав: “На всій діяльності І. Бабія позначилося його бажання піднести етичний і культурний рівень українського життя та виховання покоління, яке зрозуміє необхідність мирного та державотворчого співжиття обох народів на території Польщі”[669]. Судячи з контексту, у якому М. Тирович згадував про цю вставку, вона йому не надто сподобалася.

Могила І. Бабія. Сучасне фото

Сучасний український дослідник Богдан Яцун висловив припущення, що саме під впливом конфлікту ОУН із Українською Греко-Католицькою Церквою було внесено зміни до “Десяти заповідей українського націоналіста”, перший варіант яких з’явився у червні 1929 р. у вигляді додатка до часопису “Сурма”. Зокрема, сьому заповідь, яка в першому варіанті декалогу звучала як “Не завагаєшся поповнити найбільшого злочину, якщо цього вимагатиме добро Справи”, було змінено на “Не завагаєшся поповнити найнебезпечні-ший чин, якщо цього вимагатиме добро Справи”. У восьмій заповіді, замість слів “Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї нації” запроваджено “Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації”[670]. Утім, слід зазначити, що у 1930-х рр. ще не існувало канонічного варіанта Декалогу ОУН. Текст, який був опублікований 1941 р. як додаток до постанов Другого Великого збору ОУН, містив пом’якшені формулювання тих заповідей, які викликали застереження морального плану.

Росіяни, які масово почали оселятися у Львові після Другої світової війни, дуже гостро та болісно відчували свою історичну невкоріненість. Російська громада не могла похвалитися якимось відчутним внеском в історію чи культурне обличчя міста. Двома, постатями з минулого, до якого постійно апелювали російські комуністичні пропагандисти, були друкар Іван Федоров та цар Петро Олексійович Романов. Перший із них жив у Львові протягом 1572–1574 рр. і в грудні 1583 р. тут помер, другий — тричі відвідав місто у січні, лютому та березні 1707 р. На початку 1960-х рр. до цього пантеону комуністична влада включила радянського диверсанта-ліквідатора Миколу Кузнєцова (1911–1944), який наприкінці січня — на початку лютого 1944 р. короткий час перебував у Львові у формі німецького гауптмана із документами на ім’я Пауля Вільгельма Зіберта. Жодних достовірних свідчень, які б давали можливість детально з’ясувати, чим саме займався М. Кузнєцов у той час, не збереглося, тому історію діяльності диверсанта у місті та його околицях на дев’яносто відсотків довелося вигадати.

Перебування М. Кузнєцова у Львові під час німецької окупації було для радянських пропагандистів як манна із неба для древніх євреїв. Річ у тім, що під час німецької окупації 1941–1944 рр. жодного більшовицького підпілля у Львові не існувало. Цей факт заперечував одну із основоположних радянських міфологем Другої світової війни про “організуючу та спрямовуючу” роль Всеросійської комуністичної партії (більшовиків) у боротьбі з нацизмом. У місті діяли структури українського та польського підпілля та цілком окремо — невелика група польських соціалістів та комуністів, які використовували назву “Народна гвардія месників”, а від серпня 1943 р. — “Партизанська рада західних областей України”. До цієї групи, зокрема, належали Яніна Візенберґ, Станіслав Зіая, Якуб Слівка, Яніна Б’єр, Анджей Вебер, Александер Лещинський, Леон Смоленський та ін. Основною формою діяльності цих підпільників стало видання нелегальної преси та листівок: від грудня 1942 р. польською, а від травня 1943 р. й українською мовами[671]. Щоправда, тексти, написані комуністами українською, були стилістично кострубатими й навіть містили вигадані слова. Група складалася головно з поляків та полонізованих євреїв, було кілька росіян та українців, але грамотно писати українською ніхто з них не вмів.

Після того як українське націоналістичне підпілля отримало інформацію про діяльність “Народної гвардії месників”, виконуючи завдання свого командування, до “месників” приєднався співробітник Служби безпеки ОУН Леон Латиський “Вороняк”. Щоб увійти в довіру до польських комуністів, він удавав із себе симпатика лівої ідеї[672]. Радянська історіографія поширювала думку, що рекомендацію для вступу до “Народної гвардії месників” йому дав Степан Проць, член КПЗУ із 1926 р., який протягом 1939–1941 рр. працював у Львові у відділі кадрів військбуду[673]. Сам Л. Лапінський у вересні 1948 р. твердив, що запрошення вступити до комуністичного підпілля він отримав від польського комуніста Міхала Романюка[674]. Аби утвердити свій авторитет серед “месників”, Л. Лапінський передавав їм частину розвідувальної інформації, яку збирала оунівська агентура. Ці дані стосувалася головно німецьких військ, розквартированих у Львові та в інших містах Галичини. Восени 1943 р. “Вороняка” кооптували до колегіального керівного органу підпільної організації — військової ради.

У останній декаді квітня 1944 р. гестапо арештувало близько 50 членів “Партизанської ради західних областей України”, після чого організація припинила своє існування. У повоєнний період уцілілі львівські комуністи були переконані, що їх виказав саме Л. Лапінський, який уміло скористався своїми владними повноваженнями. Працюючи в підпільних структурах “Народної гвардії”, “Вороняк” зібрав інформацію про мережу конспіративних явочних квартир львівських комуністів. У відповідний момент Л. Лапінський призначив кілька зібрань на цих квартирах, передавши водночас інформацію про них німцям. Завдяки цьому протягом кількох днів у руки гестапо потрапили майже всі члени комуністичного підпілля у Львові. Провівши слідство, гестапо визнало, що особливої шкоди пропагандистська діяльність “Партизанської ради західних областей України” не завдала, тому більшість затриманих комуністів не стали розстрілювати, а відправили до концтаборів. Багато з них пережили війну.

За ту роль, яку Л. Лапінський відіграв у ліквідації львівського комуністичного підпілля, відповідати йому не довелося. Улітку 1948 р. його арештувала служба безпеки комуністичної Польщі, а у жовтні того ж року він погодився з нею співпрацювати. З часом Л. Лапінський став особливо цінним агентом. Протягом 1950–1954 рр. колишній есбіст виконував роль керівника фіктивної, контрольованої польськими та радянськими спецслужбами підпільної мережі, яку Варшава та Москва використовували для оперативної гри проти Закордонних частин ОУН та британської розвідки “Сікрет Інтеллідженс Сервіс” {Secret Intelligence Service). Завдяки зраді Л. Латиського у руки польських спецслужб потрапило 86 учасників українського націоналістичного руху[675]. На тлі цих успіхів про зданих гестапо навесні 1944 р. півсотні львівських комуністів ніхто не став згадувати.

У повоєнний період комуністична влада прийняла рішення заднім числом перейменувати “Народну гвардію месників” у “Народну гвардію ім. Івана Франка” й затушувати її переважно польський характер. Більшовицькі пропагандисти отримали завдання висвітлювати історію цієї групи так, начебто вона вже з моменту свого утворення була інтернаціональною за складом та винятково комуністичною за своїм політичним характером. Партійні історики почали писати, що до “Народної гвардії ім. Івана Франка” буцімто входили не лише поляки, а й численні росіяни, українці та представники інших народів. Підпільникам вигадали фальшиву історію їхньої бойової діяльності, яка з року на рік набувала дедалі епічніших масштабів. Наприкінці 1970-х рр. комуністичні пропагандисти вже твердили, що члени “Народної гвардії ім. І. Франка” “пускали під укіс ворожі ешелони, знищували охорону залізничних станцій, підпалювали склади… вступали у відкритий бій із гітлерівцями і буржуазними націоналістами, знищували поліцаїв, старост, організовували втечі військовополонених”[676]. Конкретизований перелік результатів вигаданих бойових акцій “Народної гвардії імені Івана Франка” вражав своїм розмахом: “Зібрані дані свідчать, що загони і бойові групи організації пустили під укіс 30 ешелонів противника із живою силою, технікою, паливом; вивели з ладу близько 20 залізничних та шосейних мостів; знищили понад десяток промислових підприємств, які працювали на фашистів; шість складів військового майна; велику кількість сільськогосподарських машин; спалили близько 30 німецьких господарств, значну кількість сільськогосподарських продуктів, особливо хліба, який був призначений до відправки у Німеччину та постачання німецьких військ. Народогвардійці вбили, поранили і взяли в полон близько 1500 фашистських солдат та офіцерів, українських буржуазних націоналістів”[677]. Оскільки цих звершень видалося замало, вже інший радянський “дослідник” виявив, що: “Львівський загін гвардії, керований своїм безстрашним командиром, знищив також шість літаків на аеродромі Скнилів”[678]. Усі ці подвиги, звісно ж, були вигаданими. Партійні історики передбачливо не вказували точні дати та місця бойових акцій, у ході яких львівські комуністи буцімто знищили загалом половину піхотного полку Вермахту.

Насправді єдиною диверсійною операцією, яку вчинили львівські комуністи, був підпал 1 червня 1943 р. фабрики фанери “Ойкос” у Рясній Польській (тепер у межі м. Львова)[679]. Щоб надати підпалові фабрики меблевої фанери бодай якогось військово-стратегічного значення, радянські пропагандисти безпідставно твердили, що на “Ойкосі” буцімто “виготовлялася продукція для німецької авіаційної промисловості”[680]. При цьому дипломовані працівники агітпропу виразно сплутали технологічні можливості німецького та радянського авіабудування[681]. Крім цього, радянські пропагандисти оголосили абсолютно космічну суму збитків, яку нібито спричинила пожежа — 10 мільйонів райхсмарок[682]. За ці гроші можна було збудувати 40 важких танків “Тигр” або два підводні човни VII-Ї серії[683]. Фабрика фанери разом з усією її продукцією за весь час свого існування навіть близько стільки не коштувала.

На тлі вигаданої історії вигаданих підпільників радянський агент М. Кузнєцов, який під час свого перебування у Львові вчинив щонайменше два атентати, виглядав доволі солідно. Найбільшого розголосу набуло здійснене ним на початку лютого 1944 р. вбивство двох чиновників німецької окупаційної адміністрації: Отто Бауера та Гайнріха Шнайдера. Головною ціллю ліквідатора був О. Бауер, його секретар Г. Шнайдер мав нещастя опинитися в невідповідному місці у невідповідний час.

О. Бауера важко назвати переконаним нацистом — він приєднався до гітлерівської партії лише після того, як вона прийшла до влади. О. Бауер народився 1 квітня 1888 р. в Равенсбурзі на півдні Швабії. Освіту здобув у Ельзасі, який у той час входив до складу Німецької імперії: навчався у гімназії в Сааргемюнді, яку закінчив в 1906 р., а потім у Страсбурзькому університеті, де вивчав юриспруденцію. У липні 1911 р. О. Бауер склав перший випускний іспит, який давав можливість працювати на юридичних посадах нижчого рівня. Протягом Першої світової війни він служив у німецькому війську, був важко поранений у бою[684]. У березні 1920 р. склав другий випускний іспит, після чого став суддею. Тривалий час О. Бауер був симпатиком Німецької національної народної партії (Deutschnationale Volkspartei) та членом її парамі-літарного крила “Штальгелм” (Der Stahlhelm), яке формувалося із ветеранів Першої світової війни. Через три місці після приходу до влади А. Гітлера, на початку травня 1933 р., О. Бауер вступив до Націонал-соціал істинної робітничої партії Німеччини (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei), отримавши членський квиток № 2 869 475. Після того як структури “Шталь-гелму” інкорпорували до штурмових загонів CA (Sturmabteilung\ новоспече-ний нацист автоматично став членом і цієї організації. Завдяки своїм націоналістичним настроям він зберіг посаду судді у м. Дуйсбург (земля Північна Рейн-Вестфалія).

Після початку Другої світової війни, окупації Польської держави та проголошення Генерального губернаторства О. Бауер отримав призначення до уряду цього новоствореного адміністративного утворення. У лютому 1940 р. він став головою Вищого суду в Кракові. Від листопада 1940 р. до лютого 1941 р. працював заступником крайсгауптмана Людвіка Лозакера в окрузі Ясло (тепер повітовий центр Підкарпатського воєводства Польщі). У березні 1941 р. був переведений назад до Кракова, де певний час обіймав посаду в адміністрації Генерального губернаторства. Зі створенням у серпні 1941 р. дистрикту Галичина переїхав до Львова. У галицькій столиці очолив департамент внутрішнього управління. Сучасні польські дослідники відзначають: “Бауер був винятково порядною, як на німця, людиною. Завжди був противником репресій проти поляків”[685].

Виконавцем замаху на О. Бауера став радянський диверсант М. Кузнєцов, який народився 27 липня 1911 р. у с. Зирянка (тепер у Галицькому міському окрузі Свердловської області Росії) в заможній селянській родині старообрядців.

При народженні майбутній диверсант отримав ім’я Никанор, яке 1931 р. змінив на Микола (Ніколай). Через критичне ставлення батька до офіційної православної церкви Никанора не похрестили, як і двох його сестер та брата. Лише у 1916 р., коли одній зі старших сестер М. Кузнєцова знадобилася метрика, усіх чотирьох дітей долучили до церкви[686].

Протягом 1918–1926 рр. із річною перервою М. Кузнєцов навчався у початковій школі рідного села, згодом — у школі сусіднього села Балаїр та семирічній школі у місті Талиця. У 1926–1927 рр. вчився у Тюменському та у 1927–1929 рр. — в Галицькому сільськогосподарських технікумах. Повної професійної освіти не отримав, оскільки у грудні 1929 р. був відрахований із технікуму та водночас виключений з комсомолу за приховування свого соціального походження. Після цього повернувся до Зирянки, де три місяці пропрацював у комуні “Красний пахар” (Красньїй пахарь).

Молодий Микола Кузнєцов. Фото 1928 р.

У квітні 1930 р. М. Кузнєцов зумів влаштуватися помічником таксатора в земельному управлінні в Кудимкарі (тепер місто, адміністративний центр Комі-Пермяцького округу Пермського краю Росії). Праця помічника таксатора полягала в описуванні та оцінці лісів Комі-Пермяцького автономного округу У листопаді 1931 р. М. Кузнєцов поновився у комсомолі, але наступного року його повторно виключили і водночас засудили за звинуваченням у господарських правопорушеннях.

Арештували М. Кузнєцова 4 червня 1932 р. — після того, як він написав донос про незаконні дії свого керівництва, яке, за його словами, присвоювало службові кошти та продукти. Отримавши “сигнал”, правоохоронні органи про всяк випадок затримали і тих, кого звинуватили у зловживаннях, і самого автора доносу. Під час слідства 10 червня 1932 р. М. Кузнєцов був завербований оперуповноваженим Комі-Пермяцького окружного відділу Об’єднаного головного політичного управління (радянської таємної поліції) Іваном Овчинніковим як таємний інформатор й отримав оперативне псевдо “Кулик”[687]. Незважаючи на вербування, молодого помічника таксатора все ж засудили за Ст. 109 КК РРФСР (зловживання службовим становищем), але лише до одного року примусових виправних робіт за місцем праці[688]. Не виключено, що арешт М. Кузнєцова міг бути частиною плану, який мав полегшити його вербування спецслужбою. Головною ділянкою роботи молодого інформатора стало стеження за примусово виселеними селянами, яких більшовицький режим відправив у заслання на Урал під час колективізації та розкуркулення. В околицях Кудимкару діяло 128 спецпоселень і 17 концтаборів ОҐПУ-НКВД. Серед тих, за ким шпигував М. Кузнєцов, було чимало виселених з України. Так, зокрема, українці мешкали на Шординській ділянці, за якою наглядав но-воспечений таємний агент.

Для легального прикриття діяльності М. Кузнєцова спецслужба влаштувала його на неважку роботу, яка передбачала можливості поїздок краєм. Від пізньої осені 1932 р. до початку літа 1934 р. М. Кузнєцов працював у Кудимкарі у виробничому відділі ліспромгоспу, Комі-Пермяцькому многопромсоюзі, Кудимкарському промкоопгоспі та Кудимкарській кустарній артілі “Красний молот” (Красный молот).

Микола Кузнєцов у Свердловську. Фото 1930-х рр.

Судячи зі збережених документів, М. Кузнєцову подобалася його роль таємного агента. У 1933 р., виконуючи завдання своїх працедавців зі спецслуж-би, М. Кузнєцов шпигував за групою осіб, яких згодом засудили за створення комі-пермяцької контрреволюційної повстанської організації. Серед 49 людей, засуджених за цією справою, значна частина була ув’язнена завдяки інформації, зібраній майбутнім ліквідатором[689].

На початку літа 1934 р. спецслужба відрядила М. Кузнєцова зі спеціальним завданням у Юрлійський район, де, за інформацією ОҐПУ, існувала підпільна антирадянська організація. Мандруючи районом, таємний інформатор удавав із себе розкуркуленого селянина, який утік із заслання, або, залежно від обставин, колишнього вчителя із антирадянськими настроями. М. Кузнєцов зібрав багато свідчень, які підтверджували існування в районі антикомуністичного підпілля, після чого пішов на підвищення.

Користуючись протекцією спецслужб, улітку 1934 р. М. Кузнєцов переїхав до Свердловська (тепер Єкатеринбург, Росія) де отримав посаду статистика в управлінні лісового господарства “Свердловліс”. Згодом працював креслярем Верх-Ісетського заводу, розцехов-щиком бюро технічного контролю конструкторського відділу Уральського заводу важкого машинобудування (“Уралмашу”), водночас продовжуючи співпрацю зі спецслужбою під псевдо “Учений”. У повоєнні часи з’явилися поголоски про те, що в цей період М. Кузнєцов нібито отримав інженерну освіту, але ця інформація не відповідає дійсності. Оповіді про інженерну спеціальність були частиною “легенди”, яку використовував М. Кузнєцов, аби входити в довіру до осіб, за якими він мав стежити.

Восени 1934 р. у Свердловську кар’єра М. Кузнєцова як таємного інформатора спецслужби повисла на волосині. Аналізуючи попередні звіти агента тих часів, коли він ще працював у Кудимкарі, слідчі НКВД виявили в них критично велику кількість вигадок. Виникла підозра, що М. Кузнєцов веде якусь свою гру, й 3 жовтня 1934 р. його ув’язнили у внутрішній тюрмі НКВД м. Свердловськ. Під час допитів М. Кузнєцов визнав, що багатьох із тих, за ким йому доручали стежити, він обмовляв, приписуючи їм слова, яких вони ніколи не казали: “У бесідах з випадковими співрозмовниками я вів себе як особа, яка агітує селянство на збройну боротьбу з радянською владою. Для того щоб з тим чи іншим куркулем говорити й отримати від нього відверті свідчення, начальник окремого відділу тов. Теніс[690] інструктував мене: обережно з’ясувати класове обличчя співрозмовника, і якщо він куркуль і налаштований антирадянськи, то потрібно в ході розмови вичерпати з нього все, що він знає. Для цього не треба обмежувати себе у словах […] Коли я писав донесення, мною керувала одна думка: якомога різкіше вдарити по контрреволюції, однак через те, що Теніс керував мною неправильно, на цьому маршруті я став на роль провокації… я роздмухував, загострював […] Дати, зустрічі, склад присутніх — усе це, безумовно, правильно, але там, де у моїх донесеннях починалися взяті у лапки чужі слова… все найрізкіше, узагальнюючий основний кістяк сказаного було вигадкою, грубою брехнею, яку я намотав. Я керувався одним: якщо людина нічого не казала проти Радянської влади, я їй нічого не вигадував, але якщо людина була налаштована негативно до існуючого ладу й висловлювала це мені у бесідах, я зі злості приписував їй те, чого вона не казала. Приписки ці я робив, спираючись на свої припущення”[691].

Визнаючи фальсифікації у своїх звітах про агентурну роботу, М. Кузнєцов разом з тим наполягав, що він обмовляв лише тих людей, які, на його думку, були переконаними ворогами радянської влади. Перебуваючи в камері, молодий провокатор написав кілька слізних прохань пробачити його, обіцяючи спокутувати провину подальшою боротьбою проти “ворогів народу”. Крім цього, М. Кузнєцов дав вичерпні свідчення проти свого колишнього начальника И. Теніса[692]. Зважаючи на щире каяття, після нетривалого ув’язнення М. Кузнєцова випустили.

У першій половині 1939 р. М. Кузнєцова перевели на роботу до Москви[693]. Там молодий чоловік продовжив працювати таємним агентом НКВД (псев-до “Колоніст”), стежачи за іноземцями, що перебували в СРСР[694]. У цей час М. Кузнєцову видали справжній радянський паспорт на ім’я Рудольфа Вільгельмовича Шмідта, оскільки за новою “легендою” він був етнічним німцем з походження, що працював на авіаційному заводі № 22 у Філях поблизу Москви (агент іноді вдавав із себе льотчика-випробовувача, а іноді — інженера-авіатора). “Колоніст” мав здібність до вивчення мов і ще на Уралі добре опанував німецьку. Головним завданням М. Кузнєцова у Москві стало встановлення особистих зв’язків з іноземцями з метою їх подальшої компрометації, шантажу та вербування. Щоправда, відсутність вищої освіти та провінційні манери не давали можливостей використовувати “Колоніста” безпосередньо для вербування. Він виконував роль “живця”, а вербування проводили вже справжні оперативники НКВД. Щоб зацікавити іноземців, агент пропонував їм свої послуги як скупника дефіцитних у СРСР товарів.

Відомо, що М. Кузнєцов брав участь у вербуванні радника дипломатичної місії Словаччини у Москві Ґейзи-Ладіслава Крно, якому замовив привезти до Москви сто двадцять годинників. Коли довірливий словак приніс годинники до помешкання М. Кузнєцова, дипломата там арештували й шантажем схилили до співпраці. Радник словацької дипломатичної місії був найвищим за посадою об’єктом, якого зумів “обкрутити” Рудольф Вільгельмович Шмідт. Усі інші зарубіжні гості, яких приманював М. Кузнєцов, не були дипломатами: член німецької торговельної* делегації, працівник шведської авіакомпанії, американський журналіст та ін.[695]

Іншим напрямком діяльності агента “Колоніста” стало встановлення особистих зв’язків із жінками, які працювали як обслуга дипломатичних представництв. М. Кузнєцова використовували, коли було потрібно відво-лікти увагу покоївок, які прибирали приватні помешканнях дипломатів, головно тих, що перебували у Москві без родини і мешкали самі. Прибирання відбувалося зазвичай у той час, коли власників помешкання не було вдома. Спочатку радянська спецслужба встановлювала стеження за жінкою, яка працювала домашньою прислугою в іноземця, з’ясовуючи точний графік її роботи. Потім з нею нібито випадково знайомився Рудольф Шмідт. Увійшовши в довіру, М. Кузнєцов розпитував свою нову знайому про розпорядок дня її працедавця, намагаючись вивідати час, коли того гарантовано не буде вдома. Після цього агент запрошував жінку у кіно або до ресторану, призначаючи зустріч саме тоді, коли іноземець теж мав бути відсутнім. Інша група агентів у той момент стежила за самим дипломатом, пильнуючи, аби він раптом не повернувся до своєї квартири. У той час, коли “Колоніст” та інші агенти спецслужби відвертали увагу покоївки і власника помешкання, там проводили негласний трус. Відомо принаймні про одну таку операцію, в якій узяв участь М. Кузнєцов: обшук у помешканні німецького військово-морського аташе Норберта Вільгельма фон Баумбаха. Відомо, що М. Кузнєцов також обходжував покоївок норвезького та іранського посольств та дружину особистого камердинера німецького посла Ірму Флеґель.

Оповіді про контакти М. Кузнєцова з покоївками після Другої світової війни зазнали неймовірних трансформацій. Банальні історії про відволікання уваги простих прибиральниць перетворилися на фантастичні оповіді у стилі пригод Джеймса Бонда, де провінціал із Комі АРСР пачками спокушав балерин та відомих акторок, які згодом, на його прохання, нібито ставали коханками західних дипломатів і вивідували важливі державні таємниці ворогів першої у світі держави робітників та селян. У нестримній уяві радянських пропагандистів навіть з’явилася байка про те, що недовченого студента Талицького сільськогосподарського технікуму НКВД збиралися призначити адміністратором Большого театру в Москві[696].

Микола Кузнєцову однострої німецького льотчика. Фото 1941 р.

Володіння М. Кузнєцовим німецькою мовою стало в пригоді після початку німецько-радянської війни 1941–1945 рр. Під виглядом німецького офіцера його почали підсаджувати до німецьких військовополонених, яких утримували в Центральному таборі військовополонених № 27/1 у Красногорську під Москвою. Офіційний варіант біографії М. Кузнєцова твердив, що у такий спосіб він удосконалював свої знання німецької мови, військового сленгу та реалій Третього Райху, а водночас перевіряв здатність вдавати із себе справжнього німця. Більш імовірним видається те, що таким чином колишнього аген-та-провокатора використовували для отримання агентурної розвідувальної інформації. Таку версію підтверджує існування цілої серії світлин М. Кузнєцова, на яких він сфотографований у різних німецьких мундирах, зокрема однострої Люфтваффе[697]. Радянська пропаганда пояснювала існування цих фотографій тим, що для майбутнього диверсанта буцімто підбирали образ, випробовуючи різні варіанти військової приналежності[698]. Такі твердження виглядають не надто переконливими. Закинути в німецький тил агента у льотній формі було б украй нерозважливо з огляду на те, що військові летовища діяли далеко не у всіх місцевостях, а поява льотчика там, де не було частин Люфтваффе, одразу ж звернула б на себе увагу. У Рівному, де мав працювати М. Кузнєцов, існувало німецьке військове летовище, але кількість льотчиків там була невеликою, і вони всі знали один одного в обличчя.

Іншою причиною перебування М. Кузнєцова серед німецьких військовополонених могло бути виконання завдання з ідеологічної обробки німецьких бранців та ведення серед них комуністичної пропаганди. На це опосередковано вказує той факт, що саме у таборі № 27/1 навесні 1943 р. почала працювати Центральна антифашистська школа, а 6 липня 1943 р. там же проголосили про створення Національного комітету “Вільна Німеччина”.

Завершивши свою роботу в таборі військовополонених, у серпні 1942 р. М. Кузнєцов був скерований до диверсійно-розвідувального загону НКВД “Переможці”, що під командуванням Дмитра Мєдвєдєва вже понад місяць діяв на території Західної України. У диверсійному загоні колишній агент спецслужб був відомий під іменем “Микола Грачов”.

Диверсійна кар’єра М. Кузнєцова почалася через чотири місяці після його появи у німецькому тилу. Перше бойове завдання колишній сексот виконав 15 грудня 1942 р. Під час цієї операції енкаведисти, які вдавали поліцаїв, у супроводі переодягнутого в німецький мундир М. Кузнєцова влаштували “рухому засідку”. Пересуваючись на возах по шосе між Костополем і Людвиполем (тепер селище Соснове, адміністративний центр територіальної громади Рівненського району Рівненської області), вони знищили групу справжніх поліцаїв, яких зустріли дорогою[699]. Повторивши рухому засідку, 7 лютого 1943 р. більшовицькі диверсанти напали на німецький легковий автомобіль, пасажирів якого змогли взяти у полон. Більшовицька пропаганда у повоєнний час твердила, що завдяки знайденим у захопленій машині документам у Москві дізналися про існування ставки Адольфа Гітлера поблизу села Коло-Михайлівське у районі Вінниці. Німці буцімто були настільки недалекими, що везли зі собою рівненськими лісами карту із позначеною на ній червоним кольором лінією зв’язку, що, вийшовши із Берліна, проходила територією Польщі і несподівано уривалася між селами Якушинці та Стрижавка поблизу Вінниці[700]. В іншому варіанті цієї історії в руки диверсантів нібито потрапив “план міжнародного підземного броньованого кабеля, який німці проклали 1942 р. уздовж Київського шосе на ділянці Рівне-Звягіль і який був частиною лінії Львів-Київ”[701].

Микола Кузнєцову німецькому мундирі.Фото 1941 р.

Восени 1943 р. командування вирішило використати М. Кузнєцова для бойової операції безпосередньо в окупованому нацистами Рівному. Переодягнений у німецьку військову форму М. Кузнєцов мав здійснити замах на заступника райхскомісара України Пауля Дарґеля. На випадок перевірки диверсант був забезпечний документами на ім’я обер-лейтенанта 230-го піхотного полку 76-ї піхотної дивізії Вермахту Пауля Вільгельма Зіберта, офіцера, який насправді існував, але загинув на початку 1942 р. під Москвою. Дивізія, у якій “служив” М. Кузнєцов, потрапила в оточення під Сталінградом і припинила своє існування в січні 1943 р.[702] Ризик того, що диверсантові зустрінеться хтось із однополчан із 76-ї піхотної дивізії, був мінімальним. Відповідно до “легенди” Зіберта важко контузило влітку 1940 р. у Франції, тому він перебував на нестройовій посаді надзвичайного уповноваженого господарського командування Вермахту у прифронтових областях і займався постачанням лісу для будівництва польових укріплень на фронті. Для проведення операції у Рівному М. Кузнєцову призначили помічників — Миколу Струтинського та Івана Калініна.

Останній працював водієм німецького гебітскомісара і, маючи доступ до його службового гаража, міг забезпечити диверсантів транспортом.

Запланований замах радянські диверсанти спробували здійснити 20 вересня 1943 р. на вулиці Шлоссштрассе (тепер вул. Драгоманова), де мешкав заступник райхскомісара. Однак М. Кузнєцов помилився: замість П. Дарґеля він застрелив начальника головного управління фінансів Райхскомісаріату Україна Ганса Ґеля та його секретаря, генерального інспектора Рівненського районного комісаріату Адольфа Вінтера. Свою помилку диверсант спробував виправити через місяць, вчинивши 20 жовтня 1943 р. на тому ж місці замах на П. Дарґеля, під час якого кинув йому під ноги гранату. Спроба знову виявилася невдалою, пожбурена М. Кузнєцовим граната влучила у бордюр й відлетіла на середину вулиці. Вибух лише легко контузив П. Дарґеля, при тому, що М. Кузнєцову в плече влучив осколок його ж власної гранати. 10 листопада 1943 р. група М. Кузнєцова здійснила атентат на автомобіль керівника контори “Пакетаукціон” Курта Кнута. Неподалік рівненського залізничного вокзалу Ян Камінський кинув під машину протитанкову гранату, після чого підірване авто розстріляли з автоматів[703]. Хоча вогонь вели чотири особи, К. Кнута лише легко поранили. Водій його машини загинув.

Два невдалі замахи, які здійснив більшовицький ліквідатор на П. Дарґеля та К. Кнута, викликали незадоволення командування диверсійно-розвідувального загону; Проте менш ніж через тиждень після проваленого атентату на К. Кнута М. Кузнєцов зміг досягнути успіху Уранці 16 листопада 1943 р. просто в приміщенні Верховного суду в Україні він застрелив його президента Альфреда Функа. Ліквідований М. Кузнєцовим суддя А. Функ був інвалідом Першої світової війни, на якій втратив обидві руки й одне око і постійно мусив користуватися послугами хлопчика-поводиря. Жодної охорони в президента Верховного суду в Україні не було.

Ще однією операцією, в якій узяв участь М. Кузнєцов, стало викрадення із Рівного генерал-майора Макса Ільґена, що командував з’єднанням, сформованим із колишніх військовополонених-червоноармійців, які перейшли на бік Третього Райху. Операцію підготували завдяки тому, що хатня робітниця генерала Лідія Лісовська (Демчинська), яка вела його домашнє господарство, ще 13 листопада 1939 р. дала підписку про таємну співпрацю із НКВД під псевдо “Веселовська”. М. Ільґена охороняли солдати його власного військового формування, набрані із колишніх полонених червоноармійців. Удень будинок генерала вартував один, а в нічну пору — троє колишніх військовополонених. Двох із них — Луковського і Мясникова — Л. Лісовська змогла вмовити допомогти викрасти генерала. Скориставшись зрадою особистої охорони М. Ільґена, група М. Кузнєцова ввечері 15 листопада 1943 р. захопила цього німецького військового у його власному будинку. Разом із генералом нібито був викрадений і німецький солдат-шофер Пауль Ґранау[704]. Диверсанти вивезли полонених на хутір Валентина Тайхмана, що був розташований поблизу сіл Новий Двір і Чеський Квасилів (тепер с. Квасилів)[705]. Там після допиту обох німців убили[706].

Замахи на німецьких військових у Рівному були здійснені в такий спосіб, аби кинути підозру на членів Організації Українських Націоналістів (ОУН). Через власну агентуру більшовики розпускали чутки, що напади на німецьких чиновників та військових учиняють члени українського націоналістичного підпілля. У відповідь на здійснені М. Кузнецовим замахи німці розстріляли у рівненській в’язниці кілька сотень українських заручників[707].

Для того щоб гарантовано скерувати гнів нацистів на українців, на місці убивства радника Г. Ґеля та інспектора А. Вінтера М. Кузнєцов нібито випадково загубив портмоне із документами вбитого перед тим більшовицькими диверсантами члена ОУН. У помсту за це вбивство німецьких офіцерів нацисти розстріляли у рівненській в’язниці 38 учасників українського націоналістичного руху. Після невдалого замаху на П. Дарґеля німці стратили у Рівному триста українців, переважно представників інтелігенції з Рівного, Луцька, Дубно, Крем’енця, Дубровиці та інших міст[708]. Невідому кількість українських заручників розстріляли після спроби убивства К. Кнута і ще триста п’ятдесят — після убивства судді А. Функа. Після викрадення М. Ільґена німці взяли двісті заручників, погрожуючи їх знищити, якщо викрадачі не повернуть генерала. Оскільки його не відпустили, людей убили. Таким чином, учинені в Рівному М. Кузнецовим п’ять нападів на нацистів коштували життя майже дев’яти сотням українських заручників. Саме такого результату й добивалися більшовики. Д. Мєдвєдєв писав у своїх спогадах: “Стало також відомо, що у Рівному за підозрою в убивстві Ґеля арештовано і розстріляно 38 чільних українсько-німецьких націоналістів, у тому числі 13 працівників так званого “всеукраїнського гестапо”, був арештований редактор газети “Волинь”, яка видавалася українською мовою під диктовку гітлерівців, та деякі інші “діячі”. Арешти не обмежилися тільки Рівним. Такі вістки не могли не викликати у нас задоволення”[709].

Після Другої світової війни проведені протягом вересня-листопада 1943 р. М. Кузнецовим у Рівному бойові операції радянська пропаганда оцінювала як винятково успішні. Аби виставити диверсанта у якомога виграшнішому світлі, зумисно замовчувалося, що П. Дарґель та К. Кнут пережили вчинені на них атентати, а вбитий суддя А. Функ був безруким однооким калікою.

У перші дні січня 1944 р. гестапо знайшло квартиру, на якій під час перебування в Рівному зупинявся диверсант, і арештувало її господиню. Зважаючи на це, командування загону “Переможці” вирішило припинити діяльність М. Кузнєцова у Рівному й відрядити його до Львова. Прикриття агента мала здійснювати розвідувально-диверсійна група, яку також скерували у район галицької столиці.

Ця група вирушила із Цуманських лісів у напрямку Львова на початку січня 1944 р. Командиром підрозділу, який складався із 21 особи (у тому числі двох жінок-зв’язкових — Наталі Богуславської і Євгенії Дроздової), було призначено лейтенанта Бориса Крутікова. Безпосередньо у Львові мали діяти три пари розвідників (Степан Пастухов — Михаїл Кобеляцький, Борис Харитонов — Федір Воробйов, Василій Дроздов — Леонід Клепушевський)[710]. Планувалося, що решта 15 партизанів із радіостанцією влаштують базу в Ганачівському лісі на схід від міста. Головним завданням, яке поставили перед розвідниками, визначено виявлення штабів, казарм, вузлів зв’язку німців, а також підготовку диверсійних актів, які планувалося здійснити в момент наближення до Львова фронту з метою сіяння паніки та безладу. Окремим завданням мало стати стеження за колаборантами, які співпрацювали із нацистами. У викладі Д. Мєдвєдєва ця частина завдання виглядала так: “Потрібно було зібрати якомога повніші дані про фашистські звірства у Львові, поіменно вказати винних, дізнатися, хто з українських і польських націоналістів брав участь у розправах, простежити, хто випускає антирадянську й антипольську, нібито “підпільну”, газету, встановити адреси. Не можна було допустити, щоб убивці, ґвалтівники, організатори таборів смерті, які завдали нечуваних ран населенню Львова, могли уникнути справедливого покарання. Це був борг перед рідним містом”[711].

Розвідувально-диверсійна група Б. Крутікова вирушила 6 січня 1944 р. за маршрутом: Рівне — Дубно — Почаїв — Броди — Золочів — Перемишляни — Ганачівка. Рухаючись на захід, більшовицькі диверсанти вдавали партизанів Української Повстанської Армії (УПА)[712]. Однак виконати завдання, як планувалося, не вдалося. Місцеві мешканці зорієнтувалися, що мають справу не з українськими, а радянськими партизанами. Відповідно, про групу стало відомо УПА. Українські повстанці атакували радянських диверсантів і завдали їм значних втрат. У ході бою зникли безвісти або загинули 8 більшовиків, серед яких — єдиний радист у складі групи. Рацію диверсанти також втратили. Залишки групи Б. Крутікова — 13 уцілілих більшовиків — 19 січня 1944 р. дісталися до великого польського села Гута Пеняцька (існувало поблизу сіл Підгірці та Ясенів на території теперішнього Золочівського району Львівської області), яке було осідком підрозділу польської самооборони під командуванням Казимежа Войцеховського на псевдо “Сатир”. Поляки, які вороже ставилися до німців і українських повстанців, прихистили радянських партизан. Дізнавшись про мету візиту більшовиків, К. Войцеховський нібито написав рекомендаційного листа до свого батька, що мешкав у Львові на вулиці Жовківській (тепер вул. Б. Хмельницького), й передав його червоним розвідникам[713].

У написаній після війни книзі Д. Мєдвєдєв твердив, що К. Войцеховський не лише забезпечив більшовицьких агентів рекомендаційним листом до свого батька, але й вказав їм кілька інших адрес у місті, за якими можна було отримати притулок. Така ситуація видається малоймовірною. Швидше за все, радянські розвідники спробували влаштуватися на прожиття у Львові у тих осіб, які протягом 1939–1941 рр. таємно співпрацювали із НКВД. Оскільки за таким принципом діяв М. Кузнєцов та інші більшовицькі диверсанти в Рівному, немає підстав уважати, що у Львові мало б бути по-іншому.

Із Гути Пеняцької до Львова 20 січня 1944 р. Б. Крутіков вислав розвідників С. Пастухова та М. Кобеляцького, які пішки дісталися Золочева, а там сіли на потяг. У Львові, куди С. Пастухов та М. Кобеляцький прибули 21 січня, вони нібито зупинилися в помешканні батька К. Войцеховського на вул. Жовківській. Згодом партизани буцімто мешкали у квартирі Влодзімєжа (Дзюника) Панчака на вул. Св. Миколая, 23 (тепер вул. Гру шевського). Наприкінці 1960-х рр. заступник командира з розвідки розвідувально-диверсійного загону “Переможці” Олександр Лукін опублікував геть фантастичну оповідь про пригоди С. Пастухова та М. Кобеляцького в окупованому нацистами Львові. У загальних рисах ця історія базувалася на виданій на двадцять років раніше книзі Д. Мєдвєдєва “Сильні духом”, хоча від себе колишній розвідник також додав чимало вигадок. Поряд з іншим О. Лукін описав карколомну втечу розвідників від німецьких жандармів дахами вулиці Святого Миколая. Сміливо змальовуючи повністю вигадані події, О. Лукін нітрохи не зважав на фізичну неможливість їх на практиці: “Відкривайте! Шнель! Шнель! — пролунало за дверима. Панчак відчинив. До передпокою тут же увірвалося кілька жандармів і поліцаїв. Але розвідники ще не встигли сховатися. Помітивши втікачів, один із поліцейських з пістолетом у руці кинувся до них. Але Пастухов відреагував швидше: пролунав постріл, і фашист упав з нижньої сходинки на кухонний стіл. Розгубившись, поліцаї, штовхаючи один одного, кинулися геть. Скориставшись безладом, Панчак, у чому був, теж кинувся на горище. Через люкарну всі троє вибралися на дах й, ковзаючись по похилому залізі, поповзли подалі від небезпечного місця […] Протягом кількох хвилин жандарми отямилися й оточили цілу дільницю. Під безперервними автоматними чергами розвідники проповзли дахами триста метрів[714] […] Через віконце вони протиснулися на горище […] Поки втікачі обстежували свій ненадійний прихисток, на вулицях не стихали постріли. Фашисти прочісували квартал, не пропускаючи ані сараїв, ані вуличних виходків. Горища прошивали автоматними чергами, а в підвали, перш ніж туди спуститися, кидали ручні гранати. Обшук не оминув жодного помешкання, жодного будинку Крім того, де сховалися розвідники. Фашисти прорахувалися: заселений виключно гітлерівцями дім не викликав у них щонайменшої підозри. Перед світанком повалив густий пухнастий сніг і м’якою пеленою вкрив сліди на дахах”[715]. Після дивовижної втечі диверсанти нібито оселилися на вул. Лелевеля, 17 (тепер вул. Поповича)[716]. Між тим, у свідченнях про свою розвідувальну діяльність, які С. Пастухов склав після війни, згадувалося, що він із М. Кобеляцьким мешкав у Кароля Біка на вулиці Задвужанській (тепер вул. Антоновича), 23, кв. З[717].

Не червоніючи, О. Лукін твердив, що С. Пастухов і М. Кобеляцький знищили у Львові німецького генерала, полковника, майора, таємного агента поліції, а крім цього, перестріляли на розі вулиці Академічної (тепер просп. Шевченка) і вул. Лелевеля цілий патруль жандармів, сигналили ліхтариками радянським бомбардувальникам під час авіанальотів[718], а насамкінець привели до центру Львова підземними комунікаціями “групу радянських автоматників”: “Пастухов і Кобеляцький запропонували командуванню провести сотню автоматників підземними ходами в самий центр міста: до театру “Солдатфронтіш”[719] і собору святого Юра. Після короткого бою приголомшені несподіваним ударом з тилу, фашисти поблизу цих об’єктів були частково знищені, а частково захоплені в полон. Пастухов і Кобеляцький при цьому особисто знищили понад два десятки гітлерівців”[720]. У описі Д. Мєдвєдєва ці “подвиги” виглядали так: “Вони лазили по дахах, обстрілювали гітлерівців із автоматів, спускалися у який-небудь двір, стріляли із брами і знову підіймалися на дах, для того, щоб бити зверху. Нестямне натхнення носило їх містом — із будинку в будинок, з покрівлі на покрівлю, із під’їзду у під’їзд… Пастухов і Кобеляцький перервали лінії телефонного зв’язку, відкопали і перерубали кабель на Академічній вулиці”[721]. Усі ці вигадки О. Лукіна та Д. Мєдвєдєва настільки фантастичні, що коментувати їх немає потреби.

Іван Бєлов. Посмертний рисунок 1970-х рр.

Варто наголосити, що безпосередній командир С. Пастухова і М. Кобеляцького лейтенант Б. Крутіков у своїх неопублікованих спогадах описував діяльність розвідників у Львові значно скромніше. За словами лейтенанта, “вони провели величезну розвідувальну роботу не лише щодо розташування військових частин та об’єктів, але й з виявлення об’єктів, які німці замінували й збиралися висадити у повітря при відступі. Серед них були оперний і український драматичний театри, центр міста, вулиця Академічна. На основі скрупульозної перевірки даних про мінування була створена детальна карта”[722]. Б. Крутіков нічого не згадував про буцімто вчинені С. Пастуховим і М. Кобеляцьким убивства німецьких військових, жандармів та поліцейських. Так само Б. Крутіков нічого не написав про нібито проведену в центр міста підземними комунікаціями “групу радянських автоматників”, але згадував про те, що партизани-розвідники після вступу у Львів Червоної армії допомагали радянським саперам знешкоджувати встановлені нацистами в каналізаційних колекторах потужні фугаси (таке розмінування справді відбувалося). Ймовірно, саме цей сюжет і надихнув фантазію О. Лукіна та Д. Мєдвєдєва. Перед початком німецько-радянської війни С. Пастухов працював інженером Львівського міськкомунгоспу, у якому займався підземними комунікаціями[723], тому мав їх непогано знати.

Тим часом до Львова 15 січня 1944 р. вирушила група М. Кузнєцова, до якої, крім самого диверсанта, входили поляк Ян Камінський (1917–1944) та росіянин Іван Бєлов (1917–1944). До війни Я. Камінський працював пекарем у пекарні механічного заводу у Рівному, мав родичів, що мешкали у Львові. На переконання колишнього польського підпільника Єжи Венґєрського, який від серпня 1942 р. до березня 1944 р. командував Четвертим сільським (Винники) районом Східної дільниці Інспекторату “Львів-місто” Армії Крайової (АК), Я. Камінський належав до підпільних структур АК у Рівному[724]. У працях інших польських авторів також трапляються твердження про те, що Я. Камінський був членом АК[725]. Росіянин І. Бєлов походив із Саратовської області Росії, служив у Червоній армії, у вересні 1941 р. потрапив у полон під Києвом. Видавши себе за українця, був включений у групу тих військовополонених, яких німці звільнили. Після цього оселився у Рівному, працював водієм. Під час операцій у Рівному, а згодом і у Львові, І. Бєлов вдавав із себе гільфвілера (добровільного помічника Вермахту, яких набирали із колишніх військовополонених). Для нього виготовили фальшиві документи на ім’я “Івана Власовця”. Нове прізвище для партизана було вигадане не без гумору.

Диверсанти виїхали з Рівного легковим автомобілем “Фіат”. У Луцьку радянські агенти змінили авто: польські підпільники із групи Вінцентія Окорського, що діяли в місті, передали їм сірий “Пежо”[726], який раніше належав місцевому гебітскомісару Гайнріхові Лінднеру. Машину змінили через те, що марка і прикмети старого авта, на якому вчиняли замахи в Рівному, могли бути відомі у Львові.

Перед тим як дістатися Львова, група М. Кузнєцова також відвідала Гуту Пеняцьку. Поляки поділилися із більшовицькими диверсантами розвідувальною інформацією. Згідно з офіційно версією, прийнятою радянською історіографією, у Львові диверсанти зупинилися у родичів Я. Камінського. В окремих публікаціях радянських часів містилися твердження, що диверсанти мешкали на вулиці Міцкевича, 2 (тепер вул. Листопадового Чину)[727], що є очевидною вигадкою — цю адресу мав будинок, у іншій частині якого під час окупації було управління поліції.

Перша повоєнна оповідь про дії М. Кузнєцова у Львові була не менш фантастичною, ніж казки О. Лукіна про подвиги С. Пастухова і М. Кобеляцького. Д. Мєдвєдєв писав: “Увечері в театрі, де йшла нарада німецької адміністрації Галіції, Кузнєцов, який пробрався туди з наміром застрелити Вехтера[728], не зміг наблизитися до президії. Дочекавшись кінця наради, він вийшов з театру і став чекати на вулиці. Губернатор і його заступник кожен сіли у власну машину. Не знаючи, котрий із них Бауер, а котрий Вехтер, Кузнєцов поїхав навмання слідом за одним із них. Машина гітлерівця зупинилися біля музею імені Івана Франка. Навпроти музею розташувалася вілла власника машини. Кузнєцов запам’ятав місце й поїхав. Наступного дня “опель” Кузнєцова, проїжджаючи повз музей Франка, неочікувано “зіпсувався”. Бєлов вийшов з машини і почав порпатися в моторі. Кузнєцов вийшов і почав голосно сварити шофера: “Вічно у вас машина не в порядку. Ви лінюх, не стежите за нею. Через ваші лінощі я спізнююся…” Він побачив, як на протилежному боці вулиці до вілли під’їхав комфортабельний автомобіль. Рівно о десятій із вілли вийшли двоє. Шофер вискочив із машини й послужливо відкрив дверцята. Але в цей момент до них підійшов Кузнєцов: “Ви доктор Бауер?” “Так, я Бауер”. “Ось ви мені й потрібні!” Кількома пострілами він убив Бауера та його супутника. Опісля кинувся до своєї машини. Поки він біг, Камінський і Бєлов відкрили вогонь по вартовому, який стояв біля вілли. Машина промчала вулицями Львова за місто”[729].

Місце замаху на О. Бауера. Сучасне фото

Намагаючись пояснити, звідки взялися деталі замаху на О. Бауера, Д. Мєдвєдєв написав, що дізнався про них від “сторожихи музею Франка”, яка під час атентату “перебувала на вулиці й усе добре бачила”[730]. Під час німецької окупації музей Франка не працював, але в його підвальному приміщенні справді мешкала з родиною працівниця музею Софія Дутко. Замах нібито стався у той момент, коли вранці 9 лютого вона саме вийшла із хвіртки музею І. Франка на вулицю, щоб відвести свого сина до школи, себто не о десятій годині, як писав Д. Мєдвєдєв, а близько восьмої години ранку. У викладі радянського журналіста події виглядали так: “Біля протилежного тротуару, біля будинку, в якому жив віце-губернатор Бауер, стояв великий чорний автомобіль. Шофер очікував біля хвіртки, щоб відкрити її, коли з’явиться його шеф […] Але тут справа згори під’їхала ще одна машина, маленька, сірого кольору, й зупинилася біля хвіртки музею. З неї вийшов високий, стрункий офіцер і швидко попрямував через дорогу до генеральського лімузину. І тут Софія побачила, що з хвіртки свого особняка вийшов Бауер та ще якийсь німець, що мешкав з ним в одному будинку. Щойно Бауер та ад’ютант, який його супроводжував, з’явилися на тротуарі, до них швидко підійшов офіцер, що під’їхав сірою машиною. Він зупинив Бауера, напевно, щось його запитавши. Генерал зупинився, передав ад’ютантові папку і почав знімати рукавичку, і в цей момент молодий офіцер викинув уперед руку з пістолетом, вистрелив, й обидва німці впали. Пострілів із пістолета Софія, мабуть, навіть не почула, оскільки в цей момент із сірого авто затріщав автомат у генеральського шофера. А той, що стріляв, підбіг до машини, стрибнув у відкриті дверцята, й машина, рвонувши з місця, одразу зникла за поворотом на Софіївську вулицю. Від будинку, в якому мешкав губернатор Вехтер, бігли униз вулицею есесівці. Софія схопила сина за руку й втягнула його до хвіртки”[731].

Спогади Д. Мєдвєдєва містять такі неймовірні вигадки, що можна тільки дивуватися, що цю фантастику пропустили цензори. До прикладу, енкаведист згадував, що в одному з боїв “проти дивізії СС Галичина” його шинель пробило дванадцять, а шапку — ще дві кулі[732]. Оповідаючи про результати бойової діяльності свого підрозділу в німецькому тилу, полковник також пускався берега. За його словами, загін “Переможці” знищив “до 12 тисяч гітлерівських солдатів, офіцерів і бандитів — зрадників Батьківщини”, втративши при цьому 110 власних бійців убитими і 230 — пораненими[733]. Таким чином, на одного вбитого більшовицького диверсанта припадало понад 100 вбитих ворогів.

Фантазії у Д. Мєдвєдєва завжди було в надлишку. Коли у вересні 1937 р. його звільнили із НКВД, він пів року закидував скаргами всі можливі інстанції, а 14 березня 1938 р. написав листа до наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова, у якому повідомив, що через учинену щодо нього несправедливість він розпочинає “смертельне голодування”, яке буде проводити у центральному холі Курського вокзалу Москви біля встановленого там погруддя Иосифа Віссаріоновича Сталіна. Після цього бентежного чекіста знову взяли на службу, щоправда, не у слідчі органи, а в систему ГУЛАГу, відправивши на Північ охороняти концтабори[734].

У тому варіанті оповіді про діяльність М. Кузнєцова у Львові, який у 1968 р. опублікував О. Лукін, з’явилися нові фантастичні деталі. їх довелося вигадати, щоб пояснити, яким чином Пауль Зіберт зумів потрапити у Львові до театру опери та балету, де буцімто перебували О. Вехтер та О. Бауер. За словами колишнього партизана, більшовицький ліквідатор викрав запрошення на закриту нараду “військового командування та цивільної адміністрації Львівського району” у “заступника військового коменданта Львова полковника фон Остена”[735], з яким випивав спочатку у ресторані, а потім у нього вдома. При цьому О. Лукін пояснив, що полковник сам сказав М. Кузнєцову, що не піде на нараду до О. Вехтера, тому радянський агент не турбувався, що хтось помітить зникнення запрошення. Діставшись таким чином на нараду, диверсант вислухав там півгодинну доповідь О. Вехтера про “плани… щодо підготовки оборони Львівського району”[736]. Щоправда, вигадки О. Лукіна заперечували попередню оповідь Д. Мєдвєдєва про те, що М. Кузнєцов переплутав О. Вехтера із О. Бауером. Більшовицькі пропагандисти ніколи не переймалися такими невідповідностями, тому згодом з’явився навіть переказ змісту вигаданої промови губернатора на вигаданій нараді: “Вехтер несамовито жестикулював і радше викрикував слова, аніж говорив. Він вимагав, щоб після відступу німецьких військ залишалися самі лишень згарища, наказував отруювати худобу, спалювати хліб, знищувати всі споруди громадського призначення, школи, шпиталі, розстрілювати політичних в’язнів, заручників і ув’язнених у таборах смерті. Убивати, палити, отруювати, нищити! Вся промова ката була насичена цими словами”[737].

Неважко помітити, що більшість усіх цих історій про пригоди радянських розвідників у галицькій столиці позначені комплексами неповноцінності, які мали російські більшовики щодо німців, Львова та цивілізації загалом. Так само впадає у вічі відсутність реальних знань про життя Західної України під час німецької окупації. Д. Мєдвєдєв та О. Лукін просто вигадували події на основі своїх примітивних уявлень про те, якою мала б бути нацистська окупація.

У повоєнний період більшовицька пропаганда наполягала на тому, що головною ціллю для М. Кузнєцова у Львові мав стати губернатор дистрик-ту Галичина О. Вехтер. Більш імовірним видається, що диверсант мав право обирати ціль на власний розсуд. Не виключено, що саме М. Кузнєцов увечері 31 січня 1944 р. на вулиці Вірменській навпроти вірменської церкви застрелив німецького підофіцера. Наступного дня на цьому місці німці розстріляли десять польських заручників. Тіла розстріляних на пострах людям залишили просто на вулиці. Олег Лисяк, який був свідком розстрілу, згадував: “Під Вірменами стояло десять сірих, утомлених людей. Вони мали пов’язані дротом руки… вони були такі втомлені та збиті, вони були такі вже байдужі, що напевно не мали вже на це фізичних сил… один зі смертників, малий худощавий чоловічок, підніс раптом зв’язані руки із складеними трьома пальцями правої руки на висоту чола і переніс руки швидким рухом, наче лякаючись, що постріли не дозволять йому докінчити останнього руху, праворуч на висоту грудей і рамен. Розкрита вже до крику губа гестапівського старшини мимоволі закрилася, а дворяд вояків, що стояв із широко розставленими ногами, затримався у півруху. Два засудженці, які стояли побіч того, що хрестився, і які були піднесли голови у ту хвилину, також швидко поклали на собі двічі знак хреста. Втретє вони вже не вспіли, бо старшина, немов засоромившись своєї слабости, махнув рукою і голосно крикнув “Фаєр!”. Сальва вистрілів, що з гавкотом ринула у бік муру, була наче удар грому”[738].

Здогад, що вбивство підофіцера на вулиці Вірменський учинив саме М. Кузнєцов, ґрунтується на тому, що польські та українські підпільники, які діяли в місті, ніколи не вбивали німців у центральній частині Львова. Крім того, наступне вбивство, яке, як нам відомо, вже точно учинив М. Кузнєцов, сталося всього за кількасот метрів від вулиці Вірменської — на вулиці Валовій.

Цей напад відбувся через три дні після убивства біля вірменської церкви. У будинку штабу Люфтваффе на вул. Валовій, 11а близько двадцяти хвилин на шосту годину вечора 3 лютого 1944 р. М. Кузнєцов убив підполковника Ганса Петерса та єфрейтора Зайд еля. Судячи із обставин, цей замах став чистою авантюрною імпровізацією.

Того дня близько п’ятої години вечора М. Кузнєцов увійшов до будинку штабу, де його затримала охорона. Видаючи себе за відпускника, ліквідатор пояснював, що, шукаючи потрібну йому військову установу, просто помилився будинком. Затриманого відвели до підполковника Г. Петерса, який відповідав за безпеку штабу. М. Кузнєцов показав Г. Петерсу свої документи, однак вони викликали підозру[739]. Зрозумівши, що його можуть передати військовій жандармерії для ретельнішої перевірки, М. Кузнєцов двома пострілами важко поранив льотчика, а третім пострілом убив ще й єфрейтора-охоронця[740]. Як можна судити з подальших подій, поранений Г. Петерс помер не одразу, а встиг назвати ім’я офіцера, який у нього стріляв. Крім цього, тікаючи із будинку, М. Кузнєцов залишив у ньому своє посвідчення про відрядження[741]. У будь-якому разі німцям стало відомо, що у місті діє ворожий диверсант, який користується документами капітана Пауля Зіберта.

В описі П. Краузе події виглядали так: “У будинку льотчиків, а саме в бюро підполковника Петерса, Зіберт був змушений пред’явити свої документи… Зіберт пред’явив надруковане посвідчення приблизно такого змісту: “Капітан поліції безпеки уповноважений…” Ймовірно, Петерсу було відомо, що у поліції безпеки немає звання капітана, а є гауптштурмфюрер. Щоб у цьому переконатися, Петерс узяв посвідчення й вийшов із бюро. Зіберт наздогнав його на сходах, намагався вирвати у нього посвідчення, через що між ними виникла збройна сутичка, у ході якої Петерс був смертельно поранений. Це посвідчення було першим очевидним доказом того, що Зіберт є радянським агентом”[742].

Після вбивства військових льотчиків М. Кузнєцов на кілька днів зачаївся. Хтось мусив допомагати радянським диверсантам, приносячи їжу та новини. Швидше за все, такими помічниками були члени польського націоналістичного підпілля. На це вказує допомога, яку М. Кузнєцов отримав під час проведення свого останнього атентату у Львові.

Останньою операцією, яку вчинив М. Кузнєцов у Львові, стало вбивство віце-губернатора дистрикту Галичина О. Бауера. Замах відбувся вранці 9 лютого 1944 р. навпроти будинку на вул. Лейтенштрассе, 5 (тепер вул. Франка, 129), в якому мешкав німецький чиновник. У той момент, коли близько восьмої години ранку О. Бауер вийшов з будинку, щоб сісти в автомобіль, яким мав їхати до праці, М. Кузнєцов підійшов до нього і вистрелив німцеві у груди. Разом із О. Бауером радянський диверсант застрелив також керівника канцелярії президії правління дистрикту Галичина Г. Шнайдера, який мешкав у тому ж самому будинку і також вийшов на вулицю, щоб їхати на роботу. У той момент, коли М. Кузнєцов ліквідував офіцерів, водій його автомашини І. Бєлов чергою із автомата застрелив німецького шофера машини, якою чиновники збиралися поїхати до управління дистрикту.

У звіті про діяльність М. Кузнєцова, який наприкінці вересня 1944 р. працівники НКВД підготували для комісара державної безпеки 2-го рангу Богдана Кобулова, опис замаху відрізнявся місцем, датою і часом, а також ще кількома вигаданими деталями, які, вочевидь, мали надати подіям більшої драматичності: “Агенти опергрупи “Хуст” і “Етна”[743], що перебували в місті Львові у день убивства Бауера, зі слів очевидця так описують картину вбивства: 10 лютого, близько 2 годин дня із будинку губернаторства вийшов заступник губернатора Бауер разом зі своїм секретарем й обидва попрямували до машини, що їх очікувала. У цей час підійшла темна машина, із якої вийшов німецький офіцер високого зросту. Він прямо підійшов до заступника губернатора і спитав німецькою: “Ви доктор Бауер?” — й, отримавши ствердну відповідь, двома пострілами в голову та груди поклав Бауера на місті й розвернувшись, рушив до своєї машини. У цей час з машини почали стріляти з автомата по секретареві й охороні дому губернатора. Був убитий секретар і двоє охоронців СС. Машина з терористами тут же від’їхала. Через дві хвилини за нею вирушили в гонитву дві машини”[744].

Пістолет “Вальтер ” ПП. Сучасне фото

Диверсант, який убив О. Бауера та Г. Шнай-дера, стріляв із пістолета “Вальтер” ПП розривними кулями калібру 7,65 мм. Кулі в тілі жертв дефрагментувалися, спричинивши важкі ушкодження внутрішніх органів. Звертає на себе увагу той факт, що обоє жертв атентату загинули на місці, при тому, що Г. Шнайдеру куля влучила у живіт (такі поранення часто є смертельними, але зазвичай не викликають моментальної загибелі). Негайна смерть від рани у живіт могла настати внаслідок сильної внутрішньої кровотечі, яку спричинила розривна куля. Не виключено, що кулі, які використовував М. Кузнєцов, могли бути отруєними. Принаймні так він твердив на допиті, коли через три тижні потрапив у руки українських повстанців[745]. Утім, диверсант міг сказати й неправду, бо на цьому ж допиті він наполягав, що вистрелив у О. Бауера п’ять разів, що не відповідало дійсності.

У псевдодокументальній оповіді про діяльність М. Кузнєцова авторства Теодора Гладкова та Олександра Лукіна міститься повністю вигадана історія про унікальну зброю, якою для своїх замахів буцімто користувався радянський ліквідатор. Автори книги назвали цей пістолет “чотирнадцятизарядним “Вальтером”. Така зброя ніколи не випускалася, але це не перешкодило радянським пропагандистам розписати з барвистими деталями моторошну історію про те, як М. Кузнєцова мало не викрили, коли він у великій компанії німецьких офіцерів похвалися своїм рідкісним пістолетом. Свідком цього буцімто став німецький гауптман, який і привіз цей екземпляр неіснуючого у природі “Вальтера” до Рівного і який загубив пістолет під час бою із партизанами. Німець пам’ятав серійний номер втраченої зброї і назвав його, через що радянський диверсант опинився на межі провалу: “Коли сталася вся ця історія, при мені саме був такий “вальтер”, який нам демонструє обер-лейтенант Зіберт. Я відстрілювався, убив когось, але сам був поранений у руку й випустив пістолет у сніг. Якимось дивом мені єдиному вдалося вибратися із машини й, перш ніж підбігли бандити, сховатися у лісі. Й повірте, панове, я дотепер пам’ятаю номер цього пістолета — 46710. Кузнєцов уже зрозумів, якого промаху він допустився. Він поглянув на пістолет, який продовжував тримати на долоні — на синій вороненій сталі поряд із фірмовими знаками чітко читалися цифри 46710. Варто комусь із сусідів попросити дати пістолет у руки, щоб розглянути його поближче, — й провал неминучий”[746]. У наступній частині оповіді Т. Гладков та О. Лукін описали, як завдяки неймовірній витримці, особистому шарму й дотепності більшовицькому агентові вдалося виплутатися із цієї історії.

Картина В. Любчика “Легендарний розвідник Микола Іванович Кузнєцов убиває німецько-фашистських катів Бауера і Шнайдера” 1948р.

Вигадка про неіснуючу модель пістолета була настільки нахабною, що її ніхто ніколи не перевіряв, а Управління КҐБ у Львівській області навіть рекомендувало розмістити “пістолет “Вальтер” калібру 9 мм (чотирнадцятиза-рядний)” як зразок особистої зброї М. Кузнєцова у меморіальному музеї радянського диверсанта, що мав бути відкритий на Уралі. При цьому львівські чекісти писали, що якщо екземпляра “вказаної зброї в Управлінні КҐБ або Управлінні охорони громадського порядку Свердловської області не виявиться, його можна підібрати у Львові”[747].

У проведенні замаху на О. Бауера більшовицьким агентам допомогли польські підпільники. Зв’язатися з ними М. Кузнєцов зміг, швидше за все, завдяки Я. Камінському. Неподалік місця, де мав відбутися атентат, був розташований німецький бункер з кулеметною точкою, вогонь із нього міг ударемнити втечу диверсантів після замаху. На прохання більшовицького агента Ян Сітнік та Стефан Трембецький, що були працівниками автошколи у м. Ярослав (тепер Підкарпатського воєводства Польщі) й належали до підпільної польської організації “Сірі шеренги”[748], незадовго до замаху приїхали до Львова вантажівкою свого підприємства. Уранці 9 лютого вони поставили цю машину на вулиці Лейтенштрассе (тепер частина вул. Франка, від вул. Ярославенка до вул. Панаса Мирного) так, аби закрити “фіат” М. Кузнєцова від обстрілу із бункера. Замах удався, диверсант успішно втік автомобілем у напрямку центру міста. Польських водіїв вантажівки ніхто не запідозрив через те, що один із німецьких солдатів, що несли службу в бункері, незадовго до нападу вийшов перед амбразуру й перекрив сектор обстрілу своєму товаришеві. Отже, навіть якби вантажівка польських підпільників і не прикрила машину атентатників, німецький кулеметник все одно б не зміг стріляти[749].

Похорон О. Бауера та Г. Шнайдера. Фото лютого 1944 р.

Переконливих свідчень про те, що нацисти здійснили акцію відплати за вбивство О. Бауера та Г. Шнайдера, немає. Щоправда, у грудні 1948 р. під час судового процесу гауптштурмфюрера СС П. Краузе, який протягом жовтня 1943 — липня 1944 рр. очолював гестапо та управління поліції служби безпеки Галичини, колишньому гестапівцю, інкримінували, серед іншого, розстріл 150 заручників у помсту за вбитих М. Кузнєцовим чиновників[750]. Звинувачення могло бути вигаданим, оскільки радянські слідчі помилися з датою, заявляючи, що цей розстріл нібито відбувся ще у грудні 1943 р., себто більше ніж за місяць до того, як стався сам замах.

Після атентату група М. Кузнєцова три дні переховувалася на конспіративній квартирі. 12 лютого 1944 р. диверсанти залишили Львів. Судячи із подальшого маршруту, виїхати з міста вони мали вулицею Личаківською, а далі через Винники. Уже вибравшись за межі Львова, у с. Куровичі (тепер село Глинянської територіальної громади Золочівського району Львівської області) машину радянських диверсантів нібито зупинив німецький пост польової жандармерії, розташований на мості через невеликий потічок, що розділяє село на дві частини[751]. Те, що сталося у Куровичах, різні радянські пропагандисти описували із суттєвими відмінностями, інколи покликаючись на свідчення мешканців села, а подекуди зовсім не вказуючи джерел своєї інформації. Є великі сумніви, що сутичка радянських диверсантів з німецькими жандармами в Куровичах узагалі мала місце.

Спільним у різних варіантах оповідей про події 12 лютого 1944 р. у Куровичах було те, що, застреливши начальника патруля майора Кантера, диверсанти буцімто зуміли прорватися через пост й утекти[752]. Однак, від’їхавши від Куровичів усього на кілька кілометрів, диверсанти кинули машину й пішли в ліс[753]. Залишену в кюветі автомашину німці начебто знайшли лише через два дні — 14 лютого[754], що викликає великі сумніви в тому, що все відбулося так, як це описали Д. Мєдвєдєв, О. Лукін та інші агітпропівці дрібнішого калібру. Якщо б диверсанти справді убили майора жандармів, то машину, яку М. Кузнєцов, Я. Камінський та І. Бєлов залишили всього за кілька кілометрів за Куровичами біля повороту на Ганачів (неіснуюче тепер село, яке було розташоване поблизу Ганачівки), німці навряд чи шукали б аж дві доби.

Єдиним джерелом, яке підтверджує сутичку у Куровичах, є рапорт гестапо, на який покликався у своїх спогадах Д. Мєдвєдєв[755]. Проте, “цитуючи” німецькі документи, Д. Мєдвєдєв допустив серйозну помилку — в іншому вигаданому ним документі йшлося про те, що майор Кантер нібито був убитий М. Кузнєцовим у Львові, при тому, що нацистам його довелося “ретельно шукати”[756]. Не виключено, що в першому варіанті своїх спогадів Д. Мєдвєдєв мав намір описати історію викрадення зі Львова міфічного “майора жандармів Кантера”, якого більшовицькі диверсанти зуміли вивезти за місто (можливо, примусивши його при цьому допомогти подолати жандармські пости), а потім убили і викинули з машини у Куровичах. Згодом при редагуванні цю сюжетну лінію емґебіст-літератор вилучив, а щоб якось зв’язати кінці, нафантазував про сутичку із постом жандармів у Куровичах.

Директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький твердив, що йому вдалося отримати інформацію про частково спалений автомобіль М. Кузнєцова, який мешканці села Гринів (тепер Давидівської територіальної громади Львівського району Львівської області) на початку 1944 р. закотили у пісковню на околиці села, де присипали піском[757]. Якщо ця інформація відповідає дійсності, тоді М. Кузнєцов та його супутники взагалі не доїхали до Куровичів, або, якщо пост у селі насправді існував, розвернулися перед ним і поїхали назад у напрямку Львова. Перед Чижиковом диверсанти звернули із шосе на південь у напрямку Гаїв, Звенигорода та Відників. Спираючись на оповіді мешканців Гринева, Б. Возницький заявляв, що диверсанти кинули машину після того, як застрягли нею у великій ямі на дорозі поблизу села.

Підпаливши покинуту машину, диверсанти пішли в ліс, де поблизу с. Миколаєва (тепер Давидівської територіальної громади Львівського району Львівської області) зустріли чоловіка на санях із хмизом, якого змусили підвезти їх. Аби не залишати свідка, візника вбили. Коні самі повернулися додому, привізши на санях мертвого господаря. Щоб згладити цей епізод, у своїх спогадах Д. Мєдвєдєв додав вигадану деталь, що вбитий диверсантами чоловік буцімто був вбраний у мундир поліцая[758]. М. Струтинський дещо переінакшив цю історію, твердячи, що селянин охоче зізнався, що є старостою і їздить лісом, аби вистежувати червоних партизанів[759]. Чому беззбройний поліцай поїхав до лісу у своєму однострої, чи чому староста-колаборант почав оповідати першим зустрічним про свою таємну місію, жоден із двох чекістів-письмен-ників пояснювати не став. Згодом з’явилася й третя версія смерті селянина, згідно із якою, його убили трохи пізніше у Ганачівському лісі.

Диверсанти дісталися Ганачівського лісу, де сподівалися зустрітися із групою Б. Крутікова. Однак у лісі вони знайшли тільки групу євреїв, які вже майже рік переховувалися там від нацистів. Відповідно до свідчень, що їх надав НКВД 6 жовтня 1944 р. один із тих євреїв, які переховувалися у Ганачівському лісі, М. Кузнєцов приїхав до них саньми із українським візником, якого невдовзі вбили: “3 собою вони привели селянина, українського націоналіста, якого вони задушили, а я зі своїми товаришами закопав його. Цей націоналіст — візник, намагався везти їх не у наше розташування, а у розташування українських націоналістів. За вказівкою Камінського ми замели гілками сліди сан на снігу”[760].

Євреями, які жили в лісі, керував Ойле Баум. Люди мешкали у викопаних у схилі яру й добре замаскованих землянках. За словами Самуїла Зісера, який був серед тих, хто переховувався у Ганачівському лісі, група складалася із 20–25 євреїв, до яких згодом приєдналися кільканадцять колишніх радянських військовополонених[761]. Групі О. Баума вдалося дочекатися відступу німців, і після того, як околиці Львова зайняла Червона армія, у жовтні 1944 р. троє членів цієї групи нібито дали НКВД свідчення про М. Кузнєцова. Зокрема, Абрам Бронштейн, Абрам Баум і Марек Шпілька оповіли, що вони повідомили одягненому в німецький мундир чоловікові, який назвав себе радянським партизаном, що в покинутій господарями хаті в Ганачівці залишилося двоє партизан із загону Б. Крутікова, які захворіли на висипний тиф і через це не змогли відступити з рештою своїх товаришів[762]. Цими партизанами виявилися Василь Дроздов та Федір Приступа. Після відходу німецьких військ із Галичини Ф. Приступа дав МҐБ свідчення про те, що 13 лютого 1944 р. до хати в Ганачівці, у якій він саме перебував із В. Дроздовим, двоє євреїв привели М. Кузнєцова, який насамперед запитав про рацію та радиста. Коли йому повідомили, що жодного зв’язку із командуванням немає, він був дуже розчарований[763].

Побоюючись заразитися тифом, М. Кузнєцов та його супутники вирішили не залишатися у Ганачівці, а йти до лінії фронту. Вони покинули село 14 лютого, вирушивши у напрямку Буська, а згідно з іншою інформацією — Золочева. В. Дроздов та Ф. Приступа віддали М. Кузнєцову топографічні карти найближчої місцевості, а євреї нібито дали йому провідника — Самуїла Ерліха, який мав вивести диверсантів до лінії фронту[764]. У цьому місці сліди групи диверсантів уриваються. У повоєнний період пропаганда твердила, що С. Ерліха вбили українські партизани на зворотному шляху від лінії фронту до Ганачівського лісу, тому дізнатися, куди саме він вивів М. Кузнєцова, немає можливості. Проте є підстави вважати, що історія про єврея-провідника не відповідала дійсності. На допиті у КҐБ 25 серпня 1958 р. колишній командир партизанської групи Б. Крутіков заявив, що наведені у книзі Д. Мєдвєдєва імена Марек Шпілька та Самуїл Ерліх вигадані і таких людей серед тих євреїв, які переховувалися в Ганачівському лісі, ніколи не було[765].

Протягом наступних двох років жодної нової інформації про подальшу долю радянських диверсантів не з’являлося. Лише після того як Пресове бюро Української Головної Визвольної Ради у 1946 р. опублікувало в Римі книгу Миколи Лебедя “Українська Повстанська Армія”, стало відомо, що 2 березня 1944 р. поблизу с. Верба (тепер центр територіальної громади Дубенського району Рівненської області) М. Кузнєцов разом зі своєю групою потрапив у полон до українських повстанців. Окремі деталі наведеного М. Лебедем у своїй книзі документа (їх могли знати лише ті, хто справді контактував із М. Кузнєцовим), не залишають сумніву в тому, що він стосується реальних подій. Водночас слід відзначити, що частина документа, вочевидь, була переказана, а не наведена дослівно: “Другий Документ — це короткий протокол з березня 1944 р. з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА “Північ” повідомляє, що дня 2. III. 1944 р. в четвер о год. 12-тій в лісі вербівського р-ну переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувались ген. майору НКВД “Ф”, а то: 1. Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи оберлейтнанта родом з Кенігсбергу, 2. Камінські Вл., поляк, 3. Козак “власівець”, на ім’я Іван, псевдо Зельов[766], шофер. Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські часописи та звіт своєї праці, писаний російською мовою. Витяг з їхнього звіту: Коли вони прибули до Львова, відбувалося там зібрання представників німецького уряду Галичини. На це зібрання вдалося протиснути тільки самому Пухові. Кілька днів пізніше Пух і його товариш виконали атентат на віце-губернатора Галичини д-р Бауера і його генерального секретаря Шнайдера. Бауер дістав п’ять затроєних куль з “Вальтера” в шлунок. Після атентату вони втекли автом і курсували в околицях Золочева, Ківерця та Луцька. По дорозі ґештапо задержало їх, та в часі перегляду документів вони постріляли ґештапівців знову затроєними кулями і втекли. Другу подібну пригоду мали в околиці Ківерця, на шляху, де зустрілись з військовою колоною. І тут у су-матосі обосторонніх стрілів, вдалося їм втекти. В терені долучилися до свого невеличкого відділу і мали кілька сутичок із відділами УПА. Приймали бої, з яких вийшли ціло, а двох повстанців УПА полягло. В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кількасот в’язнів. При тому подають: “Подібно, як це ми перевели[767]в Рівному”. Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано військовій жандармерії УПА”[768].

Написаний М. Кузнєцовим і переказаний у повстанському документі звіт містить помітну порцію вигадок. Вони стосуються: присутності “Пуха” на “зібранні представників німецького уряду Галичини” у Львові (такого зібрання насправді просто не було[769]), кількості куль, випущених під час атентату в О. Бауера (у віце-губернатора зроблено тільки один постріл), “курсування” диверсантів в околицях Золочева, Ківерець та Луцька протягом середини — другої половини лютого 1944 р. Насправді вже 1–2 лютого Луцьк та Ківерці захопили радянські війська, а 14 лютого у районі Луцька почався німецький контрудар. За таких обставин перебування диверсантів у зоні бойових дій без надійних документів та знання паролів видається неймовірним. Крім того, свою машину М. Кузнєцов та його супутники кинули поблизу Львова, тож виникає логічне запитання, на чому саме вони мали б пересуватися та де заправляли свій транспорт.

Цікавим є повідомлення про те, що в радянських агентів українські повстанці нібито знайшли письмовий звіт про диверсійну діяльність у Львові, підписаний іменем “Пух” (це був один із псевдонімів М. Кузнєцова у НКВД). Написати звіт про свої дії проти німців, перебуваючи на контрольованій ними території, могла тільки дуже самовпевнена або ж дуже недалека й амбітна людина. Хоча саме такими рисами характеру й вирізнявся М. Кузнєцов[770], проте, більш імовірно, що цей звіт диверсант написав у той час, коли вже перебував у полоні в українських партизан. Швидше за все, більшовицького ліквідатора примусили викласти на папері історію його бойової діяльності. Така тактика поведінки відносно полонених, що можуть володіти важливою інформацією, є стандартною процедурою будь-якої контррозвідки.

Водночас переказаний у книзі М. Лебедя документ викликає низку запитань. Сумнівно, що радянські диверсанти аж 18 днів добиралися від Ганачівки в околиці Верби, якщо ці населені пункти розділяє лише трохи більше ніж 100 кілометрів (126 по шосе). Незрозуміло, чому у звіті згадується про більшовицького диверсанта із документами обер-лейтенанта, хоча у Львові він уже діяв під виглядом гауптмана (капітана) та з відповідними паперами. Так само незрозумілою є згадка про “генерал-майора НКВД”, оскільки в лютому 1944 р. такого звання не існувало. Відповідником генерал-майора державної безпеки у НКВД від 9 лютого 1943 р. до 6 липня 1945 р. був комісар державної безпеки[771].

Частина неузгодженостей в опублікованому М. Лебедем документі могла стати наслідком неточного переказу первинних документів (звідси, наприклад, згадка про обер-лейтенантське звання більшовицького агента — він міг розповідати на допиті, що саме у такому званні діяв у Рівному). Натомість фантастичні деталі у витязі зі звіту, написаного М. Кузнєцовим, можна пояснити його схильністю до вигадок. Така риса характеру таємного агента проявилася ще до війни. Навіть винятково прихильний до свого персонажа біограф М. Кузнєцова Т. Гладков мусив визнати: “У характері М. Кузнєцова раптом прорізалася нова риса: він любить й уміє, до того ж вельми переконливо, містифікувати випадкових, а то й давніх знайомих. Відголоски цих містифікацій дійшли й до наших днів. І зараз можна почути, що Кузнєцов вчився — в одному варіанті — в Індустріальному інституті, в іншому — в інституті іноземних мов […] Цього ж походження і легенда про нібито успішно захищену німецькою мовою дипломну роботу. Мовляв, Кузнєцов буцімто комусь показував газету з інформацією про настільки незвичайну подію”[772]. Поряд із іншими вигадками, М. Кузнєцов розпускав чутки, що ще в довоєнні часи виконував таємні розвідувальні завдання у Західній Європі та брав участь у радянсько-фінській війні 1939–1940 рр. Про це він говорив навіть рідній сестрі та братові. Радянські цензори допустили серйозну помилку, дозволивши 1975 р. публікацію фотознімка М. Кузнєцова у формі старшого лейтенанта або політрука (обидва звання позначалися трьома кубиками у петлицях), який був підписаний “Ліді та Віті від брата у пам’ять про події, які передували щасливому дню 12 березня 1940 р.”[773]. Присвята та військова форма недвозначно вказували на інтенцію М. Кузнєцова, який натякав на свою участь у “зимовій війні”, що закінчилася підписанням 12 березня 1940 р. мирного договору між СРСР та Фінляндією[774].

Підтвердження того факту, що М. Кузнєцов був захоплений у полон і допитаний українськими повстанцями, знаходимо у спогадах колишнього члена крайового військового штабу УПА-Південь Луки Павлишина, записаних на початку 1980-х рр. у вигляді роману-хроніки Василем Щеглюком. Книга була опублікована 1992 р., вже після смерті Л. Павлишина. У ній колишній партизанський командир згадував: “На початку 1944 року, коли ми з Грицаєм пробиралися на Волинь, то десь уже напівдороги зустріли добре озброєного оунівця у гарному білому кожусі, з великими вусищами, який теж їхав на Волинь тим же зв’язком. Це був “Стародуб”[775], котрого добре знав Грицай. Він нам розповів, що за дорученням проводу їде на допомогу шефові СБ Арсеничу-Березовському, який очищає УПА від ворогів, тобто більшовицьких агентів. Шефом тих агентів донедавна був більшовицький розвідник Микола Кузнєцов, але його зловили біля Рівного есбісти, і він їм видав усю свою агентуру в УПА […] Ця звістка не давала мені спокою, хотілося дізнатися всю правду, подробиці […] Отже, треба знайти підходи до друга “Михайла”[776], завоювати його довір’я, аби щось цікаве почути. Така нагода трапилася в Млинах […] Ось як керівник СБ пояснював причину чистки в УПА. Біля Рівного спіймано велику більшовицьку рибу — розвідника у формі німецького офіцера. Він уже встиг забити багатьох гітлерівських достойників у Рівному та Львові. Спочатку полонений майстерно грав свою роль, пред’явивши документи на Пауля Зіберта. Але ж “Михайло” мав інформацію про цього лже-Зіберта, а фактично розвідника-терориста, тому швидко доказав йому, хто він є насправді. Допит вівся у формі переговорів, без застосування засобів примусу. Кузнєцов після деяких роздумів у всьому признався. Він розповів про свою розвідницько-терористичну діяльність, про більшовицьке підпілля на цих теренах. Виходило, що Кузнєцов це підпілля контролював, мав своїх агентів серед упівців, колишніх військовополонених, які добре замаскувалися і ждали відповідного моменту для дезорганізації, а то й розвалу УПА. Він назвав їх клички, паролі… Умова була така: Щоб не катували під час допитів ще й добре харчували і, звичайно, зберегли йому життя. Миколу Кузнєцова таки розстріляли, і “Михайло” показував мені те місце, де закопаний його труп (на жаль, назва цього села, що біля Рівного, не запам’яталася)”[777].

У 2010 р. з’явився друком повний варіант спогадів Л. Павлишина-, в якому містилися додаткові деталі, що підтверджували історію розстрілу М. Кузнєцова на Рівненщині. Л. Павлишин згадував: “Коли мене допитували, застосовуючи тортури, виникла думка заговорити зуби мордувальникам тим, що знав про радянського розвідника М. Кузнєцова. Моя розповідь про нього дуже їх зацікавила. Приїхав якийсь високий чин МҐБ з Москви і мав зі мною тривалу розмову на цю тему. Він переконував мене, що це неправда, бо антрополог Герасимов склав череп Кузнєцова і зліпив його голову, дуже подібну до прижиттєвих фотографій розвідника. Я здогадався, під яким тиском МҐБ він це робив у стислі терміни, маючи тільки потрощений череп якогось німецького офіцера […] Бачачи, що я не брешу, чин із Москви під охороною завіз мене аж у те село під м. Рівне, де, як сказав Михайло, був похований Кузнєцов. Я вказав на приблизне місце поховання розвідника. Що дальше було, не знаю. Про Кузнєцова мені було суворо наказано мовчати, адже радянський народ уже знає всю правду про нього, героя СРСР”[778].

Оповідь Л. Павлишина про інформацію, отриману українськими партизанами від М. Кузнєцова під час його допитів УПА, може не зовсім відповідати дійсності. Насамперед, великі сумніви викликає твердження про те, що диверсант-ліквідатор міг мати якийсь стосунок до агентурної мережі більшовиків усередині УПА. Можливо, в оповіді Л. Павлишина в такому перекрученому вигляді відбилася інформація про групу Б. Крутікова, яка мала діяти на Львівщині під виглядом українських повстанців. Про цю групу М. Кузнєцов, без сумніву, знав, а тому й міг про неї розповісти на допиті у СБ ОУН. Ще неправдоподібніше виглядає оповідь Л. Павлишина про обставин загибелі М. Кузнєцова, які він нібито обговорював під час спілкування із “високим чином МҐБ з Москви”. Судячи із контексту, ці розмови мали відбуватися у той час, коли Л. Павлишин перебував під слідством, а отже, між березнем і жовтнем 1950 р. У цей час колишнього партизанського ватажка й справді сильно катували[779]. Між тим, ідентифікацію М. Кузнєцова за кістками його черепа академік Михайло Герасимов здійснив лише у грудні 1959 р., себто у той час, коли автор спогадів вже давно працював на шахті у Воркуті.

Утім, є й інші причини сумніватися у достовірності оповідей Л. Павлишина. До прикладу, наведена у книзі В. Щеглюка зі слів Л. Павлишина оповідь про обставини бою, у якому був поранений Микола Ватутін, повністю вигадана[780].

З іншого боку, попри всі неточності та суперечності в окремих деталях, наведені М. Лебедем та Л. Павлишиним факти дають достатні підстави твердити, що М. Кузнєцов справді перебував у руках в УПА й дав партизанам свідчення про вчинені ним замахи на німців. Наприкінці 1950-х рр., перевіряючи інформацію про загибель М. Кузнєцова на Рівненщині, працівники КҐБ нібито навіть знайшли на хуторі Вап’янка неподалік Білогородки сільську хату, в якій УПА допитувало полоненого радянського диверсанта[781].

У повоєнний період більшовицька пропаганда запустила версію, що документи, конфісковані у М. Кузнєцова, та його письмові покази про діяльність у Рівному та Львові керівництво УПА передало німцям. Спочатку більшовики заявляли, що це сталося через те, що українські повстанці були союзниками нацистів і німці навіть пообіцяли їм грошову винагороду за голову більшовицького диверсанта. Дещо пізніше була запропонована нова, вдосконалена версія, яка полягала в тому, що папери М. Кузнєцова передали в обмін на обіцянку звільнити дружину Миколи Лебедя Дарію Гнатківську, яка разом із донькою Зоряною перебувала в нацистському концентраційному таборі Равенсбрюк.

Отриману від українців інформацію про обставини захоплення у полон та ліквідації Пауля Зіберта начальник поліції безпеки та СД дистрикту Галичина оберштурмбанфюрер СС Йозеф Вітіска 2 квітня 1944 р. буцімто відправив до группенфюрера СС Гайнріха Мюллера[782]. Копія відправленої до Берліна телеграми нібито залишилася у Львові, де її виявили більшовики після відступу німців із міста влітку 1944 р. Завдяки цьому про загибель М. Кузнєцова від рук українських націоналістів буцімто й стало відомо. Проте німецький оригінал телеграми ніколи не оприлюднювали, а переклад цього тексту в різних радянських публікаціях суттєво відрізнявся деталями. Рівненський журналіст Петро Яковчук, який у радянські часи займався санкціонованим владою вивченням обставин загибелі М. Кузнєцова, писав: “телеграма із повідомленням про загибель… Кузнєцова зникла. У жодному із архівів, ані в Рівненському музеї-квартирі М. І. Кузнєцова немає її німецького оригіналу, ніхто з біографів розвідника її не бачив. Мої звернення до КҐБ з проханням її показати залишилися безрезультатними”[783].

Відсутність оригіналів документів, на яких базувався виклад діяльності М. Кузнєцова на Львівщині, підтверджують й архівні джерела. У травні 1964 р. партійний комітет Уральського заводу важкого машинобудування ім. С. Орджонікідзе звернувся до керівника КҐБ СРСР Володимира Семичастного із проханням надати документи та експонати, які можна було б виставити у меморіальному музеї М. Кузнєцова, що його саме збиралися створити на підприємстві. Очільник спецслужби прихильно поставився до ініціативи уралмашівців, наказавши переслати до Свердловська всю потрібну інформацію. Однак заступник начальника Управління КҐБ по Львівській області Володимир Байталюк 12 червня 1964 р. повідомив вище керівництво спецслужби, що “оригінальних (подлинних) документів, які належали особисто М. І. Кузнєцову або відносилися [б] до його діяльності в тилу ворога на території Львівської області” львівські чекісти не мають[784]. Не було цих документів й у Центральному архіві КҐБ, про що 29 липня 1974 р. начальник прес-бюро КҐБ СРСР полковник Кравченко повідомляв начальника Управління КҐБ по Львівській області генерал-майора Миколу Полудня[785].

Відомі натепер факти дозволяють зробити обґрунтоване припущення, що телеграми, яка стала однією із підвалин для повоєнної канонізації М. Кузнєцова, ніколи не існувало. Її вигадав Д. Мєдвєдєв, спираючись на коротке повідомлення, що його навів 1946 р. у своїй книзі М. Лебедь. На це вказує насамперед той факт, що весь зміст “телеграми” є нічим іншим, як розбудовою сюжетів зі звіту УПА, переказаного М. Лебедем[786]. У 1982 р. радянський журналіст Семен Дранов, який, популяризуючи історію “Пауля Зіберта”, тривалий час співпрацював із М. Струтинським, навіть прямо заявив, що телеграма Й. Вітіски до Г. Мюллера була фальшивкою. Проте журналіст не відважився назвати справжнього автора вигадки, а натомість твердив, що послання до Г. Мюллера підробив сам Й. Вітіска, “щоб якось прикрити свою безпомічність у поєдинку із радянським розвідником, який так мужньо тривалий час діяв у стані ворога, відкараскався рапортом про вигадані ним самим факти, так, аби хоч якось урятувати свою репутацію”[787].

Цікаво, що навіть володіючи інформацією про приблизне місце, де М. Кузнєцов потрапив у полон до українських повстанців, після завершення війни чекісти не змогли розшукати його могилу. З’ясуванням долі радянського ліквідатора у 1944–1945 рр. займався начальник 4-го відділу 4-го управління НКВД-МҐБ СРСР підполковник державної безпеки Лев Сташко, проте жодних документів про ці пошуки в Управлінні КҐБ по Львівській області не відклалося. Львівські чекісти висловлювали припущення, що всі зібрані документи та свідчення підполковник державної безпеки Л. Сташко у 1945 р. забрав зі собою до Москви[788]. Однак у Москві цих документів також не виявилося.

Не займався пошуками могили М. Кузнєцова й Д. Мєдвєдєв, який твердив, що ліквідатор був його особистим другом й між ними існував сильний емоційний зв’язок. Перевірка версії про загибель радянського диверсанта в околицях Верби відбулася лише наприкінці 1950-х рр., коли КҐБ вирішило переглянути історію його смерті.

Дубенське районне відділення Управління КҐБ по Рівненській області 31 жовтня 1959 р. підготувало звіт, у якому повідомляло інформацію, отриману від мешканця села Мильча на Волині Андрія Михащука. За його словами, у селі Білогородка Дубенського району на початку 1944 р. невідомими йому особами були вбиті троє чоловіків, один із яких був у цивільного вбранні, а двоє інших у військовій формі, причому один — у мундирі німецького офіцера (відомо, що Я. Камінський у Львові перебував у цивільному вбранні, вдаючи заможного комерсанта, М. Кузнєцов та І. Бєлов були у військових одностроях — офіцера та гільфвілера). Свідок твердив, що вбитих поховали в селі Мильча Дубенського району Рівненської області (тепер село Повчанської територіальної громади Дубенського району). На той момент КҐБ мав вказівку забезпечити таку версію загибелі М. Кузнєцова, яка б повністю заперечувала його перебування в полоні в УПА, тому повідомлення А. Михащука залишили без уваги. Однак до цієї версії повернулися через тридцять років. Рівненський журналіст Кім Закалюк, який 1977 р. видав книгу про діяльність М. Кузнєцова, а також директор Рівненського музею комсомольської слави Борис Шапієвський наприкінці 1980-х рр. запропонували провести ексгумацію похованих у Мильні людей, що загинули на початку 1944 р. У серпні 1988 р. на кладовищі Мильні відбулася ексгумація трьох скелетів, які відправили для експертизи до Бюро судово-медичної експертизи при Міністерстві охорони здоров’я Української РСР[789]. Комісія у складі заступника начальника Київського обласного технічного бюро судово-медичної експертизи Ю. Коваленка та старшого експерта фізико-технічного бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я УРСР О. Филипчука, яка працювала під керівництвом завідувача Бюро судово-медичної експертизи доктора медичних наук Юрія Шупика, обстежила викопані в Мильні останки й 10 грудня 1988 р. зробила висновок про те, що вони не належать М. Кузнєцову, Я. Камінському та І. Бєлову[790].

Скидається на те, що вся ця історія із ексгумацією була націлена на актуалізацію теми антинімецької боротьби комуністичних партизан та радянсько-українського протистояння часів Другої світової війни. Найімовірніше, партійні органи мали намір віднайти останки Я. Камінського та І. Бєлова, урочисте перепоховання яких у 45-у річницю загибелі, що припадала на весну 1989 р., мало б дати відповідний інформаційний привід. Однак пізніше плани чомусь змінилися.

Один із формальних ініціаторів розкопок у Мильчі К. Закалюк згодом висунув версію, що влітку 1988 р. були ексгумовані не ті тіла, що потрібно, а справжні останки М. Кузнєцова та його бойових товаришів могли бути ще раніше помилково перенесені до братської могили червоноармійців у Вербі. Це нібито сталося через те, що поряд із місцем, де на початку 1944 р. в Мильчі поховали трьох невідомих, згодом захоронили кількох бійців Червоної армії. У повоєнний період радянська влада переносила могили червоноармійців до Верби, й тоді могла статися згадана помилка[791].

Наприкінці 1950-х рр. оприлюднена раніше Д. Мєдвєдєвим версія загибелі М. Кузнєцова у районі Верби перестала задовольняти радянську пропагандистську машину. Олександр Матла писав: “Смерть у характері бранця, на думку совєтських пропагандистів, не личила героєві СРСР. Треба, отже, було конечно придумати якусь нову версію історії, яка забронзувала б останні години провокатора і масового злочинця. І от для тієї мети большевицькі пропагандисти придумали нову легенду і подали її до вірування громадянам СРСР. Тому, що рештків загиблих до 1959 р. не було знайдено, треба було за всяку ціну відшукати принаймні кості одного з них, у тому випадку — обов’язково М. Кузнєцова, бо останні — поляк Ян Камінський і Іван Бєлов і так нецікаві для тієї політичної інтриги. І віднайшли кості, відтворили навіть сцену героїчної смерті без свідків, щоб мати підставу проголосити урбі ет орбі — у Львові вже споруджують пам’ятник вірному синові російського народу”[792].

Лист Псевдо-Кузнєцова. 10 листопада 1958 р.

Безпосереднім приводом до пошуків місця загибелі М. Кузнєцова та його останків стало те, що наприкінці 1950-х рр. з’явилися поголоски про те, що диверсант нібито живий. М. Струтинський твердив, що джерелом цих чуток стало те, що у грудні 1958 р. за старою адресою, де раніше у с. Віри Клесівського району Рівненщини мешкала близька знайома М. Кузнєцова Валентина Довгер, надійшло два листи, нібито написані “покійним” ліквідатором[793]. На конверті першого із листів була вказана зворотна адреса: м. Тайшент, п/я 215/6-020 і стояв дато-штемпель Тайшентського відділення зв’язку, що було розташоване в Іркутській області в Східному Сибіру. Другий лист був у конверті без поштових відміток, його хтось привіз і підкинув у село. Тексти обох листів були ідентичними і, судячи із почерку, їх написала одна особа[794]. Листи були написані дуже неграмотною російською мовою майже без розділових знаків з грубими орфографічними помилками: “Здраствуй Валя!!! З гарячим і довгим мовчанням до тебе твій вірний друг Коля. Валя скільки ми пережили рідна. Я пригадую так наче усе це відбувалося нещодавно рідна Валю. Я жи-вий-здоровий довелося побувати скрізь. Валю з часом ти все дізнаєшся але сам не знаю ти жива чи ні. Якщо ти Валю тільки жива то я неодмінно скоро до вас приїду опишу щойно ти отримаєш від мене листа. Опиши мені чи живий твій тато чи ні. Я його часто згадую Валю. Цим я нічого не напишу вони уважають що я загинув але цей покійник народився на світ як золота зірка. Валю я винен увсьому. О я сильно підвернувся у житті рідна потрапив у таку важку ситуацію але про це узагалі ніхто не знає. Згодом я все тобі опишу детально про все як я залишився живим. Документи наші пропали і мої але я залишився живим й потрапив у табір звідки утік. Мене назад ловлять і відправляють у Францію я звідтіля тікаю і захворів тифом трохи не пропав але мене підібрала одна жінка й виходила і я лишився живим. Якби я непереодягнувся у цивільний костюм я б загинув утой час, у Львові мене двічі брали і відпускали я ще от що зробив й звідси поїхав і потрапив у табір але обійшовся легким забоєм Валю. Валю прочитавши цю книгу і смішно рідна моя. Але все нічого пиши мені усе детально провсе отримаю відповідь. Я дуже буду радий. До побачення міцно цілую увесь твій М. І. Кузнєцов. 10.11.1958 р.”[795] Оскільки В. Довгер на той момент мешкала у Воронежі (Росія), листи передали до партійних органів, а звідтіля — до КҐБ. Листи аналогічного змісту нібито отримував й брат М. Кузнєцова Віктор, який мешкав у Свердловську (тепер м. Єкатеринбург, Росія)[796].

Улітку 1959 р. Управління КҐБ по Львівській області створило оперативно-слідчу групу, яка зайнялася перевіркою обставин смерті М. Кузнєцова та пошуками його тіла. Водночас із пошуками місця загибелі М. Кузнєцова на Львівщині органи КҐБ отримали вказівку перевірити й версію загибелі диверсанта на Рівненщині в околицях Верби. Працівники спецслужб взялися допитувати колишніх бійців УПА та мешканців Львівщини і Рівненщини у тих місцях, де в лютому — березні 1944 р. міг перебувати радянський диверсант. До оперативно-слідчої групи включили М. Струтинського, який наполягав, що М. Кузнєцов похований у селі Боратин (тепер село Бродівської територіальної громади Золочівського району Львівської обл.).

Завдяки агентурним донесенням працівники спецслужби володіли інформацією, що на початку 1944 р. у Боратині в хаті Степана Голубовича відбулася сутичка між німецькими військовими і українськими повстанцями. У ході цієї сутички один, а можливо й більше німців загинули й були поховані десь поблизу села. Під час допиту, який представники КҐБ провели 25 серпня 1959 р. у сільській раді Боратина, С. Голубович підтвердив, що такі події мали місце, але сказав, що не знає, хто і де поховав убитого у його хаті навесні 1944 р. німця[797]. Чоловік й справді не володів цією інформацією, це підтверджувало таємне прослуховування, яке того ж самого дня встановили у його будинку в Боратині[798]. Проте вже наступного дня на другому допиті С. Голубович “пригадав”, що одягненого в німецький мундир покійника сховали на краю невеликого лісочка, який у селі називали урочищем Кутики Рябого, розташованого приблизно за півтора кілометра на схід від села. Труп убитого українськими партизанами німця поклали у канаву й закидали хмизом. С. Голубович розповів, що згодом тіло перепоховали у тому ж урочищі Кутики Рябого[799].

За словами С. Голубовича, невідомий чоловік у німецькому мундирі загинув у його хаті від вибуху ручної гранати. Уламки цієї ж гранати поранили чотирьох українських повстанців, а також матір та дружину С. Голубовича[800].

Схема місця поховання убитого навесні 1944р. у с. Боратин чоловіка у німецькому однострої. Вересень 1959 р.

Цікаві свідчення про результати таємного прослуховування хати С. Голубовича залишив колишній радянський партизан, а в повоєнний період підполковник КҐБ Терентій Новак, оповідь якого записав журналіст К. Закалюк: “Як розповідав мені Т. Ф. Новак, у той час, коли в Боратині в приміщенні сільської Ради вели бесіду із Степаном Голубовичем, чекісти в його хаті встановили записуючий прилад, щоб пересвідчитися, що буде Голубович говорити, коли після допиту повернеться додому. І от, на стрічці були зафіксовані такі його слова: “І чого це вони пристали до мене із тим німцем. Який же він був до біса росіянин, якщо вмираючи, весь час стогнучи, промовляв свої останні слова: “Май мутер, май мутер… ””[801].

17 вересня 1959 р. в урочищі Кутики Рябого відбулися розкопки могили, з якої ексгумували кістяк невідомої людини. Ексгумацію проводили старший слідчий слідчого відділу Управління КҐБ по Львівській області капітан Рубцов, помічник прокурора Львівської області молодший радник юстиції Колясников та судмедексперт Львівського обласного бюро судової медицини Зеленгуров. Тіло було поховане на глибині 70 сантиметрів лицем униз. Судячи із того положення, у якому лежав кістяк, покійника притягнули волоком й просто кинули у яму. Розташування ґудзиків та залишків підтяжок свідчило про те, що покійний мав на собі німецький військовий кітель, проте штани від мундиру були стягнені до кісточок або складені біля правої стопи[802]. Жодних залишків взуття у могилі не виявилося. Похована на околиці Боратина людина була вбрана у німецький солдатський або унтер-офіцерський мундир: “В області лівої лопатки і правого плеча у верхній половині знайдено два погони із чорної вовняної тканини, на яких розташовувалися по одному металевому ґудзику круглої форми діаметром 26 мм[803]. Тканина погонів зітліла”[804]. Офіцерські погони вермахту виготовляли із плетених шнурів, у які додавали алюмінієві нитки, завдяки чому вони дуже добре зберігаються в землі. Залишки таких погонів знаходять навіть тепер, через вісімдесят років після завершення Другої світової війни. Відсутність плетених шнурів чітко вказує, що погони на мундирі похованої у Боратині людини не були офіцерськими.

Ексгумований у с. Боратин кістяк. Фото 17 вересня 1959р.

У ділянці правої нагрудної кишені кітеля лежали два патрони Парабелум калібру 9 мм, ще п’ять таких патронів знайшли під тілом. Крім патронів, у ділянці нагрудної кишені виявили скляні та пластмасові уламки: один із скляних осколків мав шліфований край, а на фрагменті пластмаси коричневого кольору вдалося розгледіти насічку з міліметровим кроком та цифри 1 і 10. Радянські експерти не змогли ідентифікувати походження цих фрагментів[805]. З високим ступенем ймовірності можна стверджувати, що ці уламки були осколками німецького польового бінокля, який висів у загиблого на грудях у момент вибуху гранати. Під час допиту у КҐБ 18 лютого 1960 р. син власника хати, де загинув похований на околиці Боратина чоловік, Дмитро Голубович розповів, що після вибуху “на підлозі було видно осколки бінокля, ланцюжок від годинника і частини пальців руки”[806]. Ті уламки бінокля, які знайшли під час ексгумації, унаслідок вибуху гранати опинилися у тілі загиблого. Крім цього, серед кісток покійного виявлено одинадцять металевих осколків невизначе-ної форми розміром від 16 до 50 міліметрів, які, судячи з усього, перебували у тілі похованого чоловіка. У ексгумованого тіла бракувало кисті правої руки. Череп покійного мав сильні пошкодження у лицьовій частині, яка була повністю подрібнена на невеликі уламки. Пролом у черепі мав прямокутну форму. Характер пошкоджень черепа міг вказувати на те, що покійного добили ударами приклада в обличчя[807].

У могилі під тілом також було знайдено пожовклі клаптики паперу та картону, на яких згодом вдалося прочитати: “.. atth…”, “З Ge…” та “08”[808].

Присутній на місці розкопок М. Струтинський згодом поширив інформацію, що під час ексгумації буцімто знайшли шматочок напівзітлілої чорної вовняної тканини, який він одразу ж ідентифікував як светр М. Кузнєцова, що його ліквідатор носив під німецьким мундиром[809]. Між тим, у акті про проведення ексгумації згадується лише про чорні вовняні погони, а не про чорну вовняну тканину.

Проведене 29 вересня 1959 р. судово-медичне дослідження засвідчило, що віднайдені сто три фрагменти кістяка належать чоловікові 33–35 років, зростом 175,4 см, смерть якого настала приблизно п’ятнадцять років тому[810].

Невдовзі по тому радянська пропаганда заявила, що похованим у Боратині німецьким офіцером був саме М. Кузнєцов, який загинув проти ночі 9 березня 1944 р., коли його спробували захопити у полон бійці УПА. Нова версія загибелі диверсанта стала набагато героїчнішою, ніж попередня. Пропагандисти твердили, що М. Кузнєцов підірвав себе гранатою разом із групою українських партизан у хаті мешканця Боратина С. Голубовича. Разом з М. Кузнєцовим буцімто загинув Я. Камінський, а І. Бєлова, який стояв на варті біля хати, повстанці вбили ще раніше.

Канонічний опис загибелі М. Кузнєцова створив М. Струтинський: “Микола Іванович та Ян Камінський присіли до столу на табуретки. Голубович вийшов на кухню, а Кузнєцов вийняв із-за пояса гранату, поклав її на лавку, що стояла біля стіни, й прикрив зверху фуражкою. Камінський схвально кивнув: обережність не завадить! […] Партизани із апетитом узялися за їжу. Були спокійними — за підступами до хати спостерігає Бєлов. У випадку чого, він дасть знати. На столі горіла лампа, яка слабо освітлювала вбогий інтер’єр кімнати. Камінський допив молоко й зібрався змінити Бєлова. Кузнєцов приготував новенькі райхсмарки. Раптом щось глухо вдарилося у стіну будинку. У кімнаті заплакала дитина. Стривожена мати кинулася її заспокоювати. Із кухні до кімнати ввірвався десяток людей з автоматами і гвинтівками напоготові. “Руки вгору! Здати зброю!” — закричав старший. Микола Іванович і Камінський потягнулися до пістолетів. Але не встигли. На них накинулися. Кузнєцов ударив ногою у живіт здоровенного бандита із тризубом, який білів на папасі. Той упав, другий отримав сильний удар у праву щелепу й гепнувся на свого безпорадного друга. Третього Микола Іванович ударив головою й прибив до стіни. Однак сили були нерівні. Камінського оглушили прикладом й обеззброїли. Його міцно тримали двоє. Решта, як коршуни, повисли на Кузнєцові. Після довгої шарпанини бандити нарешті звалили його, витягнули із кишені пістолет… “Хто ви такі?” — німецькою запитав Кузнєцов. “Ми — українська повстанська армія!” “Тоді чому ви нападаєте на німецьких офіцерів? У своїх союзників відбираєте зброю? Хіба ми не разом воюємо проти більшовиків?” “Із вами ми у згоді, - белькотів старший, на прізвисько “Мазепа”. — Ми тільки у бродячих німців відбираємо зброю. Ми вас не вбиваємо. Інша справа — комуністи! З ними не церемонимося!” “Обставини складаються не так уже й погано”, -подумав Кузнєцов. “Прошу, сідайте!” — запросив старший. Микола Іванович сів на своє місце, ближче до гранати, яка дивом не впала з лавки під час сутички. Тримаючись рукою за голову, піднявся й Камінський. Бандерівці юрмою повалили до кухні, зажадали в переляканої господині самогонки й закуски. А в кімнаті залишився тільки “Мазепа” і рядовий сокирник. “Що ж ви нас не відпускаєте? Адже зброю ви вже взяли! І де мій солдат, який стояв біля хати?” “А куди ви далі збираєтеся? — ухилився від прямої відповіді “Мазепа”. — Скрізь Совіти, вони вас прикінчать” — “Нам сказали, що у десяти кілометрах звідси комплектується нова дивізія. Разом із дивізією “СС Галичина” продовжимо боротьбу проти більшовиків” — “А хто там головний?” — “Сказали, що якийсь ваш сотенний.. — “Ага…” Увійшов ватажок у чорному мундирі та високій баранячій папасі. Хижо примружив очі. Потім широко їх відкрив і гаркнув на все горло: “Так це ж він! Точно він! Хлопці, сюди!” У кімнату вбігли сокирники. Ватажок у лівій руці тримав парабелум, а правою нетерпляче рився у нагрудній кишені френча, витягнув папірець. Поглянувши на нього, отаман одним духом випалив: “Зіберт! Щоб грім мене побив — Зіберт!” Сокирники ще ніколи не бачили свого ватажка таким збудженим. Вони приставили до грудей Кузнєцова і Камінського гвинтівки й автомати […] “Тепер, здається, все! — пронеслося у свідомості Миколи Івановича. — Залишається одне: не датися живим… Глупо, звісно ж, так гинути, але іншого виходу немає […] Для того щоб простягнути руку до гранати, потрібно погасити лампу. Інакше, щойно рухнуся, сокирники вдарять із автоматів. То як же погасити?” “Може, є у кого закурити?” — попросив Кузнєцов. Парубок із закрученим чубом, що сидів найближче, оглянувся довкола, насипав на край столу тютюну, відірвав шматок газети на самокрутку. Микола Іванович згорнув цигарку, привстав, нахилився до лампи […] До кімнати зайшло ще кілька оунівців. Один із них, у чорній папасі, кинув на Кузнєцова вовчий погляд. У цей же момент Кузнєцов погасив лампу. Пролунав його голосний як дзвін, мужній голос: “Згиньте, прокляті! Ми помремо не на колінах!” Загриміли безладні постріли. Спалахи висвітлювали обличчя Миколи Івановича. Він стояв на повний зріст із гранатою, притисненою до грудей. Біля ліжка присів Ян Камінський, а під стіною застигли від жаху сокирники. Пролунав оглушливий вибух. Зметнулося жовте полум’я. Розпачливий зойк поранених наповнив кімнату. Піднявся рейвах […] Посередині кімнати умирав Кузнєцов. На грудях і животі зіяли рани. Лице залила кров, кисть правої руки була відірвана. Він уривчасто дихав. Його груди високо здіймалися. Все рідше та рідше. Його спокійне та строге лице застигло назавжди. А навколо стогнали поранені. “Ох, ох! — бурмотів “Чорногора” — Що наробив! Усього скалічив! Та підніміть мене, наволоч, з підлоги! Чого ж ви, бісові душі, зирите! Обережно, живого місця нема! Ох, ох, боже!” “Сірий” розтягнувся на долівці й не подавав ознак життя. Чорна есесівська шинель накрила йому голову. До нього схилився один із уцілілих: “Ще дихає!” “Мазепа” оглух, він ніяк не міг прийти до тями. Бездумними очима він дивився на свої понівечені та скривавлені руки, боячись ними поворушити. Ліве око в нього витекло. А “Скиба”, блідий як полотно, завив: “Виручайте, хлопці, ой, як пече всередині!” На поранених сокриників, які лежали біля дверей, ніхто не звертав уваги”[811].

В опублікованих 2002 р. спогадах колишнього стрільця УПА Петра Якиміва, який твердив, що був учасником сутички з німцями в Боратині навесні 1944 р., події описані зовсім по-іншому[812]. Достеменно відомо, що учасником цієї сутички був український повстанець Петро Куманець “Скиба”. Наприкінці 1950-х рр. він відбував тюремне ув’язнення, але його етапували до Львова, де почали допитувати про обставини загибелі на початку березня 1944 р. людей у німецьких уніформах у Боратині. Крім цього, до нього в камеру підсадили таємного агента, який намагався розговорити колишнього повстанця. Цей інформатор рапортував 7 вересня 1959 р. своєму начальству, що П. Куманець розповів йому, що нібито насправді М. Кузнєцова вбили не в Боратині, а в іншому селі, але його назви так і не сказав[813].

Слідчі КҐБ дотримувалися версії, шо приблизно через тиждень після сутички в хаті С. Голубовича в Боратині з’явилися німецькі військові фронтової частини, які випадково виявили небіжчика, схованого в урочищі Кутики Рябого. Перепоховавши покійника, вермахтівці нібито почали шукати осіб, причетних до його смерті. Проте версія про перепоховання вбитого німецькими військовими є дуже сумнівною, зважаючи на положення тіла у могилі. Ховаючи своїх убитих, солдати Вермахту незмінно дотримувалися чітких правил, зокрема, ніколи не клали тіло на живіт чи на бік. Між тим, положення тіла похованої в урочищі Кутики Рябого особи чітко вказує на санітарне поховання, яке, швидше за все, здійснили самі місцеві мешканці, які побоювалися, що труп знайдуть німці.

Історію про перепоховання убитого в Боратині чоловіка саме німцями, найімовірніше, запустили працівники КҐБ з тим прицілом, аби в майбутньому можна було пояснити, чому покійний був не в офіцерському, а солдатському мундирі. Каґебісти дотримувалися версії, що мертвого військовика, який загинув у хаті С. Голубовича, перед тим як вивезти за село, нібито роздягнули до білизни селяни або повстанці[814]. Уже згодом, перед тим як його перепоховати, вермахтівці буцімто вбрали покійника в солдатський однострій, оскільки не мали під руками офіцерського мундира. Однак неможливо уявити, що, дбайливо одягнувши мертвого камерада в уніформу, після цього німецькі солдати недбало жбурнули його лицем униз у неглибоку яму.

Далі, за версією КҐБ, німці пригрозили мешканцям Боратина, що якщо ті не викажуть, хто вбив чоловіка в німецькому однострої, тоді вони спалять ціле село. Перелякані селяни нібито розповіли, що в сусідньому селі Черниці в хаті Григорія Росоловського лікуються Михайло Карпій “Чорногора”, Петро Куманець “Скиба”, повстанець на псевдо “Сірий” та ще один повстанець УПА, які зазнали поранень від осколків гранати, якою підірвався німецький військовик. Вермахтівці негайно вирушили до Черниці, але у вказаному місці застали тільки одного “Сірого”, оскільки інші партизани, підлікувавшись, повернулися до лісу. Німці закололи “Сірого” багнетами, а разом з ним убили й дівчину Стефанію Колодинську, яка за ним доглядала[815].

Щоб отримати докази своєї версії про те, що похована у с. Боратин людина у формі німецького офіцера є М. Кузнєцовим, М. Струтинський звернувся до відомого російського вченого Михайла Герасимова, який займався пластичною реконструкцією вигляду людини за кістками черепа. Викопаний у Боратині череп та 18 прижиттєвих фотографій М. Кузнєцова за розпорядженням КҐБ асистент Львівського медичного інституту Володимир Зеленгуров, який працював водночас судмедекспертом, наприкінці жовтня 1959 р. відвіз у Москву, де передав відомому вченому. Череп, за яким М. Герасимову довелося реконструювати зовнішність убитого в Боратині чоловіка, був дуже сильно пошкоджений, а крім того, в ньому бракувало багато фрагментів: “Уся лицьова частина і склепіння черепа роздроблені на 15 шматків. Окремі ділянки кісток відсутні. Немає двох шматків лобної кістки, частини носолобного відростка, зруйновані кості верхньої щелепи у ділянці іклових ямок; немає верхньої частини луски скроневої кістки. Цілковито знищені і втрачені кістки, що творять внутрішню стінку орбіт. Пошкоджені носові кістки. Нижня щелепа роздроблена на три частини. Присутні дрібні випадіння по швах розриву кісток”[816].

Ілюстративний матеріал до висновку академіка М. Герасимова. Грудень 1959 р.

Академік М. Герасимов уже 24 грудня 1959 р. підписав офіційний висновок про те, що череп та одне із представлених фото належать тій самій людині. Але запропонована ним же візуальна ілюстрація експертизи свідчила, що череп та фото М. Кузнєцова співпадають не повністю. Причин цього могло бути дві: неправильне відтворення форми черепа, який був розколотий на кільканадцять шматків, або ж зумисне підтасовування результату.

Журналіст К. Закалюк твердив восени 1990 р., що вище партійне керівництво дало зрозуміти академікові М. Герасимову, якого саме висновку очікують від його експертизи: “Мені відомо, що в одній приватній розмові Зеленгуров, розповідаючи про цей “експеримент”, розповідав, що Герасимов довгий час вагався з відповіддю на поставлене йому запитання: “Чи належить цей череп людині, яка зображена на фотознімку?” та прискоренню “висновків” академіка посприяв дзвінок із Старої площі (саме там знаходиться ЦК КПРС): “Товаришу Герасимов, щось ви зволікаєте з висновками, а у Львові вже готові до захоронення останків Кузнєцова!” “Якщо вже приготувалися до захоронен-ня, то мої висновки, виходить, формальна справа”, - мабуть, подумав академік М. М. Герасимов і підписав 24 грудня 1959 року свій висновок”[817].

Перепоховання М. Кузнєцова у Львові. Фото 1960р.

Ексгумовані в Боратині останки урочисто перепоховали у Львові на “Пагорбі Слави” 27 липня 1960 р., у день народження радянського диверсанта-ліквідатора. Цей день проголошено й “днем звільнення Львова від німецько-фашистських загарбників”[818]. Організоване радянською владою дійство було дуже пишним. Похорон почався в Будинку офіцерів (тепер вул. Театральна, 22), де відбувалося прощання з покійним. Опісля труну на лафеті гармати й у супроводі великої кількості примусово-добровільно залучених до церемонії людей відвезли на “Пагорб Слави”. На могилі встановили спочатку бетонний, а згодом гранітний пам’ятник.

В історії загибелі М. Кузнєцова у Боратині та віднайдення в цьому селі його останків є чимало моментів, які неможливо логічно пояснити. Більшовицька пропаганда намагалася їх ігнорувати або оголошувала несуттєвими. Насамперед такою логічною нестиковкою є відсутність у Боратині поховання Я. Камінського та І. Бєлова, які загинули разом із М. Кузнєцовим. Виглядає геть дивовижним, що одного з трьох убитих у селі більшовицьких агентів поховали неподалік місця смерті, а двох інших — чомусь деінде. їхніх могил працівники спецслужби так і не знайшли.

Дуже сумнівною є версія про те, що тіло убитого в Боратині чоловіка спочатку роздягнули до білизни, а згодом переодягнули в солдатський мундир. Обставини справи вказують на те, що покійний був похований у солдатському чи унтер-офіцерському мундирі, в якому перебував у момент загибелі.

Ще складніше було пояснити, чому раніше влада дотримувалася думки, що М. Кузнєцов загинув поблизу Верби на Рівненщині. М. Струтинський доводив, що виною всьому — українські націоналісти, які зумисно обдурили німців у квітні 1944 р., повідомивши їх, що затримали й розстріляли більшовицьких агентів на Рівненщині, а не на Львівщині. За словами старшого лейтенанта КҐБ, у Пеняцьких лісах у районі сіл Черниця, Сухота та Боратин Бродівського району Львівської області буцімто існував якийсь міфічний “головний штаб” УПА[819]. Передбачаючи, що після війни чекісти будуть шукати могилу свого агента й побоюючись, що в ході цих пошуків можуть бути виявлені їхні штабні схрони, бандерівці буцімто назвали німцям зовсім інше місце затримання та обставини смерті М. Кузнєцова. Щоправда, вигадливий каґе-біст не пояснив, чому передаючи сфальшовану інформацію німцям, українські повстанці були впевнені, що обдурять більшовиків.

Нагробок на могилі “Миколи Кузнєцова”. Сучасне фото

Для того аби довести, що урочисто перепохована на “Пагорбі Слави” у Львові людина є М. Кузнєцовим, судовим медичним експертам та працівникам КҐБ довелося проігнорувати свідчення про особливості прикусу покійного диверсанта, які надали його брат та сестра. Зокрема, описуючи характерні особливості зовнішності М. Кузнєцова, його сестра Лідія Брюханова відзначала, що в нього у верхній щелепі бракувало двох зубів-ікол, які “були видалені у 1926–1927 роках через те, що вони виступали вперед, так начебто були витіснені іншими зубами. Після видалення ікол зовсім не було помітно, що у верхній щелепі бракує двох зубів”[820]. Таку особливість зовнішності М. Кузнєцова підтверджував й брат Віктор Кузнєцов: “одна, можливо важлива деталь, яка стосується форми зубів брата. Його верхні ікла дещо виступали уперед відносно загальної лінії розташування зубів”[821]. Між тим, у верхній щелепі ексгумованого у вересні 1959 р. у Боратині чоловіка було 15 зубів і бракувало лише першого малого корінного зуба з правого боку[822]. Якщо Л. Брюханова мала рацію, й М. Кузнєцов видалив верхні ікла в другій половині 1920-х рр., у його верхній щелепі мало б залишитися 14 зубів. Якщо ж вона помилилася, й ікла залишилися на місці, судовий медичний експерт мав би згадати про їх виступання вперед, а він цього не зробив. Не підтверджують аномальності прикусу знайденого у Боратині покійника й фотографії його реконструйованого академіком М. Герасимовим черепа, ікла якого зовсім не виступають уперед.

Висновок з усіх цих фактів є очевидним: на початку 1944 р. у Боратині в сутичці з українськими повстанцями загинув німецький військовик, і саме його влітку 1960 р. урочисто перепоховали у Львові на “Пагорбі Слави”, де він лежить і тепер.

Альтернативну історію “загибелі” М. Кузнєцова запропонував 2009 р. багатолітній директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. За словами знаного мистецтвознавця, ще в радянські часи він відверто спілкувався із С. Голубовичем, і той йому розповів, що вбитий у його хаті 1944 р. чоловік насправді був німцем. Також селянин твердив, що працівники КҐБ змусили його підписати свідчення про цілковито вигадані обставини загибелі “псевдо-Кузнєцова”. Авторитетний та знаний музейник навів оповідь власника хати, у якій нібито загинув М. Кузнєцов, що зовсім не відповідала пропагандистській версії: “Історія загибелі німецького офіцера[823], з розповіді господаря, виглядала дещо по-іншому. Німецький офіцер зайшов у хату з проханням поїсти. В селі на той час були хлопці-бандерівці. Дізнавшись про появу німців, вони оточили хату. Почалася стрілянина. Сам господар хати втік у село і тільки після півночі повернувся. На підлозі лежав німецький офіцер. Він був ще живий і щось бурмотів. Господареві почулося слово “мама”. З переляку він утік. Повернувся до хати над ранок. Німець був мертвий. З сусідом вони поклали труп в запряжені конем сани і вивезли за село у невеличкий лісок, на краю якого були засипані снігом окопи. Вкинули труп в окоп і присипали снігом”[824].

Судячи із обставин справи, німецький військовик загинув у Боратині від вибуху гранати. Цю версію підтверджують свідчення Микити Гром’яка, які він склав 26 серпня 1959 р. на допиті у КҐБ. За словами свідка, показуючи йому в серпні або вересні 1944 р. могилу вбитого німця, Д. Голубович сказав: “Тут похований той німець який був підірваний гранатою (виділення — А. К.) у нашому домі”[825]. Другий син С. Гром’яка — Володимир — під час допиту в КҐБ також твердив, що німця “вбили бандити”[826].

Б. Возницький допускав, що М. Кузнєцов насправді не загинув навесні 1944 р. — ані поблизу Верби, ані в Боратині, а був переданий українськими повстанцями німцям, які вивезли його на Захід. Наприкінці війни радянський диверсант буцімто опинився в тій частині Німеччини, яка була окупована військами західних союзників СРСР за антигітлерівською коаліцією[827]. Слід відзначити, що до формування легенди про те, що М. Кузнєцов не загинув у 1944 р., значною мірою приклалася й сама радянська влада. У тексті указу про присвоєння ліквідатору звання Героя Радянського Союзу від 5 листопада 1944 р. не було вказано, що нагородження відбувається посмертно. Завдяки цьому згодом з’явилася поголоска, що він насправді не загинув, а був відправлений на нове таємне завдання.

За словами Б. Возницького, на початку березня 1944 р. у с. Боратині партизани УПА насправді вбили німецького зенітника, який дезертирував зі своєї частини. Саме його тіло й перепоховали у липні 1960 р. на львівському “Пагорбі Слави”. Головним доказом своєї версії Б. Возницький уважав листа та навіть посилку, які М. Кузнєцов нібито вислав вже після війни із закордону до свого брата у СРСР. Брат, вирішивши, що має справу із провокацією західних спец-служб, відніс листа до КҐБ. Директор Львівської галереї мистецтв твердив, що знав про цю історію вже на початку 1960-х рр. зі слів очевидця зі Свердловська, “що був близьким до родини Віктора Кузнєцова — брата Миколи”[828].

Утім, листи, нібито написані М. Кузнєцовим наприкінці 1958 р., не доводять притьмом, що більшовицький ліквідатор зумів пережити війну. Ці послання міг сфабрикувавати або невідомий імітатор-наслідувач, який, перейнявшись радянськими оповідями про суперефективного розвідника-ліквідатора, втілився у його образ і почав жити його уявним повоєнним життям[829], або ж М. Струтинський, який у такий спосіб намагався змусити керівництво КҐБ переглянути загальноприйняту на той момент версію загибелі М. Кузнєцова. Більш імовірною є перша версія, на що вказує характерний стиль листів у вигляді своєрідного “потоку свідомості”, який часто демонструють нездорові у психічному плані люди.

Повоєнний культ М. Кузнєцова почав формуватися завдяки нестримній фантазії Д. Мєдвєдєва. У 1947 р. колишній командир диверсійного підрозділу “Переможці” спільно із молодим драматургом Анатолієм Грєбнєвим (Айзенберґом) написав п’єсу у чотирьох діях “Історія одного подвигу”. Прем’єра вистави, головним героєм якої став М. Кузнєцов, відбулася 23 лютого 1948 р. у Львівському драматичному театрі імені М. Заньковецької (режисер Віктор Івченко, художник Юрій Стефанчук, композитор Олександр Радченко). Невдовзі по тому видавництво дитячої літератури “Детгіз” (Детгиз) замовило у Д. Мєдвєдєва розраховану на підлітків книгу про пригоди радянських диверсантів у німецькому тилу. Колишній чекіст, який уже перебував на пенсії, не мав жодного літературного досвіду (п’єсу, у якій він значився співавтором, написав за його оповідями А. Грєбнєв). Однак видавництво надало Д. Мєдвєдєву стенографістку, якій він швидко надиктував текст, що його згодом “причесали” літературні редактори. Таким чином з’явилася перша книга емґебіста — “Це було під Рівним” {Зто бьіло под Ровно)™. Неважко помітити, що перші два твори, у яких описано подвиги М. Кузнєцова, були по суті літературною фікцією, де дійсність перемішалася із великою часткою вигадок.

Тим часом адресована підліткам книжка “Це було під Рівним” неочікувано здобула неймовірну популярність, її читали не лише діти, а й дорослі[830]^[831]. Увага до видання значною мірою стала результатом успіху фільму “Подвиг розвідника” {Подвиг разведчика), який попереднього 1947 р. зняв на Київській кіностудії режисер Борис Барнет. Головним героєм кінокартини став радянський розвідник, що діяв під час війни в німецькому тилу під виглядом гітлерівського офіцера. Хоча цей персонаж був повністю вигаданим і не мав нічого спільного з М. Кузнєцовим, багато людей знаходили паралелі чи натяки там, де їх насправді не було. У цій ситуації наступну книгу у Д. Мєдвєдєва вже замовило Військове видавництво міністерства оборони СРСР {Воениздат). Ця книга під назвою “Сильні духом” {Сильньїе духом) вийшла друком 1951р. На певний час слава Д. Мєдвєдєва сягнула свого зеніту.

Проте вже восени 1952 р. у житті чекіста почалися проблеми. Його чергова книга, що оповідала про підпілля у Вінниці часів німецької окупації, містила таку критичну кількість брехні та вигадок, що залишити її без уваги влада вже не змогла. У кількох пресових виданнях з’явилися критичні рецензії, які мали на меті приструнити “літературного афериста”. Перебуваючи в постійному стресі через страх, що йому доведеться відповідати й за попередні фантазії, у грудні 1954 р. Д. Мєдвєдєв помер від розриву серця у віці 55 років[832].

Пам ’ятник Миколі Кузнєцову у Львові. Фото 1980-х рр.

Після смерті Д. Мєдвєдєва естафету звеличення М. Кузнєцова підхопив М. Струтинський. Опубліковані ними оповіді про фантастичні пригоди більшовицького ліквідатора майже повністю складалися із безсоромних вигадок.

У лютому 1961 р. у Рівному було відкрито перший пам’ятник М. Кузнєцову. У вересні 1962 р. монумент на честь диверсанта спорудили у Львові (був розташований у місці, яке тепер має назву скверу Яцека Куроня). Щоправда, пам’ятник розташували напрочуд невдало: всього за кілька метрів від того місця, де його встановили, у першій половині 1930-х рр. стояв кіоск Ієроніма Цибульського, у якому його власник 4 лютого 1934 р. убив та розрізав на шматки проститутку Емілію Шефф. Після того як І. Цибульського засудили до довічного ув’язнення, його кіоск розібрали, щоб він не приваблював осіб, які відчували хворобливий інтерес до інфернального насилля. Більшовики про історію І. Цибульського, звісно ж, не знали, а ніхто з місцевих мешканців не підказав новим господарям міста, що сусідство з місцем жахливого убивства для пам’ятника недоречне.

Остаточна канонізація М. Кузнєцова як найкращого радянського розвідника часів війни проти нацистів відбулася наприкінці 1960-х рр. У доповіді, присвяченій 50-й річниці створення радянських органів державної безпеки, з якою 20 грудня 1967 р. у Кремлівському палаці з’їздів виступив керівник КҐБ СРСР Юрій Андропов, М. Кузнєцов був згаданий першим у переліку тих чекістів, які особливо відзначилися під час Другої світової війни.

На місці поховання “М. Кузнєцова” в урочищі Кутики Рябого 1975 р. встановили пам’ятну одинадцятиметрову стелу із титану, яку виготовили працівники заводу “Уралмаш” у Свердловську (скульптор В. Хохлов)[833]. У 1979 р. пам’ятник диверсантові-ліквідатору поставили у с. Боратин. Крім цього, пам’ятники М. Кузнєцову було встановлено в Талиці (1954, перебудований у 1964), Тюмені (1967), Челябінську (1977 та 1980) та Свердловську (1985). У 1977 р. іменем М. Кузнєцова названо новоспоруджене місто Рівненської області Кузнецовськ (тепер Вараш, адміністративний центр Вараського району Рівненської області). Львівський художник Василь Любчик створив для Львівського історичного музею монументальну картину “Легендарний розвідник Микола Іванович Кузнєцов убиває німецько-фашистських катів Бауера і Шнайдера”. Біографії диверсанта присвятили значну частину експозиції Рівненського музею комсомольської слави. Кімнату-музей М. Кузнєцова відкрили у Боратинській восьмирічній школі. Сільську хату С. Голубовича із Боратина, в якій буцімто загинув М. Кузнєцов, у 1980 р. за 2842 рублі придбав Львівський музей народної архітектури “Шевченківський гай”. Хату перевезли до Львова, де 1981 р. відкрили в ній музейну експозицію[834].

З часом ушанування радянського диверсанта набуло космічних масштабів. На честь М. Кузнєцова 1 березня 1981 р. було названо астероїд головного поясу № 2233, який відкрила 3 грудня 1972 р. наукова співробітниця Кримської астрофізичної обсерваторії Людмила Журавльова. На одній із лісових ділянок Кудимкарського району Пермського краю у 1970-х рр. було зроблено лісопосадки у формі слова “КУЗНЕЦОВ”. Уже після розпаду СРСР російська пропаганда з гордістю зазначала, що ім’я ліквідатора можна розгледіти із земної орбіти.

У 1967 р. екранізовано книгу Д. Мєдвєдєва “Сильні духом”. Роль М. Кузнєцова у фільмі зіграв латиський актор Ґунар Цілінський. Через двадцять років, у 1987 р., кінематографісти Свердловської кіностудії зняли у Львові п’ятисерійний серіал “Загін спеціального призначення” (Отряд специального назначений), у якому в головну роль утілився Олександр Михайлов.

Наприкінці 1980-х рр. постать М. Кузнєцова почала зазнавати переоцінки. Із послабленням комуністичного ідеологічного диктату в західноукраїнській пресі почали з’являтися публікації з критичними оцінками диверсійної діяльності М. Кузнєцова у 1943–1944 рр. Улітку 1991 р. у львівській газеті “За вільну Україну” рівненський журналіст Петро Яковчук опублікував статтю, у якій висловив аж дві взаємосуперечливі версії: М. Кузнєцова вбили більшовики або ж його смерть стала інсценізацією, яка мала дати диверсантові шанс продовжити діяльність у країнах Заходу[835]. Журналіст твердив, що всі особи, які останніми бачили М. Кузнєцова, нібито загинули за загадкових обставин: В. Дроздов та Ф. Приступа — в повоєнні роки у Бродівському та Ковельському районах, Л. Лісовська та М. Мікота — на дорозі між Острогом і Шумськом ще в роки війни, причому був убитий навіть судмедексперт, який оглядав трупи замордованих невідомими жінок.

П. Яковчук заявляв, що ще 1982 р. він перевіряв версію про похованих у Мильчі М. Кузнєцова, Я. Камінського та І. Бєлова. Факт поховання диверсантів у цьому селі йому тоді підтвердили колишній інструктор Вербського райкому КПРС Михайло Гнєвушев[836] та голова сільської ради Мильчі М. Юрцунь, а також отець Іван Ворона, який мешкав на той час у Птичі. Саме цей священник навесні 1944 р. здійснив у Мильчі обряд поховання трьох покійників, один із яких був у формі німецького офіцера. Спільну могилу на сільському цвинтарі для них викопали селяни із найближчих до кладовища будинків. Мешканці Мильчі Андрій Михащук та Капітоліна Зборовська підтвердили П. Яковчукові, що коли після війни у пресі почали публікувати фото М. Кузнєцова, вони нібито пригадали, що саме так і виглядав похований у їхньому селі німецький офіцер. А. Михащук оповів журналістові, що наприкінці 1950-х рр. він дав свої свідчення про похорон М. Кузнєцова працівникові Бродівського райвідділу КҐБ Іванові Дзюбі.

Проте, навівши низку цікавих фактів, П. Яковчук завершив свою статтю дуже несподіваним висновком: “Так що на запитання “Де загинув Кузнєцов?” найправильніше буде дати так відповідь: “А хто його знає?””[837].

У іншій своїй публікації П. Яковчук навів ще дві версії того, хто саме міг бути похований у Мильчі. Відповідно до однієї з них — це українські повстанці підрозділу, яким командував підрайонний референт СБ ОУН Острожецького району Адам Приходько “Ситий”: Дмитро Касьяненко “Заєць”, Василь, що мав псевдо “Груша”, та невідомий стрілець на псевдо “Ігор”, що загинули 24 березня 1944 р. у бою проти групи смершівців 172-ї стрілецької дивізії Червоної армії, під командуванням капітана Лебеденка. У третій версії, що її запропонував невгамовний журналіст, у Мильчі був похований двійник М. Кузнєцова — український повстанець на прізвище Фурманець родом із Птичі, який носив німецьку військову форму. П. Яковчук запевняв, що він був високим блондином арійської зовнішності і його розстріляли повстанці за якусь провину, саме тому К. Зборовська й А. Михащук могли його сплутати із М. Кузнецовим[838].

У відповідь на руйнування російськими шовіністами пам’ятників лідерам українського націоналістичного руху, у травні 1991 р. українські радикали із Української Національної Самооборони спалили хату-музей М. Кузнєцова у “Шевченківському гаю”. На вимогу українських мешканців Львова у травні 1992 р. Міська рада Львова ухвалила рішення про демонтаж пам’ятників, які увіковічнювали тоталітарне минуле міста. Відповідно до цього рішення, наприкінці 1992 р. пам’ятник М. Кузнєцову у Львові демонтували. У листопаді 1992 р. скульптурну частину монумента передали російській стороні, яка перевезла її до м. Талиця в Росії, де встановила на місці пам’ятника диверсантові, який стояв від 1954 р. і у 1964 р. вже один раз був перебудований. Старий пам’ятник М. Кузнєцову влада Талиці передала у поселення Кузнєцовський. Пам’ятник М. Кузнєцову у Рівному перенесли на військовий цвинтар на околиці міста (вул. Дубенська).

У той момент, коли в Україні постать М. Кузнєцова зазнавала переоцінки, у Росії відбувалися прямо протилежні процеси. Культ більшовицького ліквідатора серед значної частини росіян набрав настільки гіпертрофованого вигляду, що став навіть карикатурним. За словами російського журналіста та пропутін-ського політика Олександра Хінштейна, “Микола Кузнєцов — це радянський Джеймс Бонд. Супермен, який не знав промахів і жалю. З однією відмінністю. Бонд був агентом № 007. Кузнєцова натомість сміливо можна назвати агентом № 001”[839]. У липні 2011 р. колишній заступник начальника Управління Федеральної Служби Безпеки по Тюменські області Олександр Петрушин заявив, що ЮНЕСКО визнала Миколу Кузнєцова найкращим розвідником XX ст[840]. Голосна заява, звісно ж, була нісенітницею: диверсанти-ліквідато-ри не входять до реєстрів світової культурної спадщини, якими займається ЮНЕСКО.

Сучасні російські автори впевнено приписують диверсанту речі, яких він ніколи не вчиняв і вигаданість яких легко можна перевірити. До прикладу, російські популяризатори постаті М. Кузнєцова твердять, що він убив у Львові німецького губернатора О. Вехтера, який насправді пережив Другу світову війну[841]. Російські пропагандисти наполягають на тому, що М. Кузнєцов нібито здобув розвідувальну інформацію про розробку Третім Райхом крилатих ракет Фау-1, плановану німецьким командуванням операцію “Цитадель” (наступ 1943 р. під Курськом), характеристики танків “Тигр” та “Пантера”, а також викрив плани замаху на Йосифа Сталіна, Вінстона Черчилля та Франкліна Делано Рузвельта в Тегерані. Останній подвиг виглядає особливо сюрреалістичним, оскільки жодних спроб замаху на “Велику трійку” у Тегерані не було. Вигадки про розкриті М. Кузнєцовим німецькі військові секрети мають на меті скоригувати образ ліквідатора-диверсанта, надавши йому рис розвідника, яким насправді він ніколи не був.

У 2000 р. представники Свердловської області порушили питання про перенесення могили М. Кузнєцова зі Львова до Росії (російська сторона була переконана, що на “Пагорбі Слави” похований їхній земляк, а не невідомий німецький солдат). Міська влада галицької столиці дипломатично відповіла, що з таким проханням, відповідно до існуючих норм, мав би звернутися хтось із родичів особи, поховання якої планується перенести. На початку 2015 р. про перенесення поховання попросила племінниця М. Кузнєцова — Маргарита Брюханова. На той час вже тривала відкрита збройна агресія Російської Федерації проти України, а справа перенесення могили стала частиною інформаційної війни, яку вів Кремль. Зважаючи на небажаність жодних контактів із представниками країни-агресора під час війни, а також на те, що на контрольованих російськими окупантами територіях та в самій Росії перебувають українські полонені та заручники, Виконавчий комітет Львівської міської ради ухвалив рішення “відмовити у задоволенні прохання про перенесення останків М. Кузнєцова”. На початку січня 2021 р. невідомі намагалися дістатися до труни людини, похованої на “Пагорбі Слави” у “могилі М. Кузнєцова”, ймовірно із наміром її викрасти. Однак, сил у таємничих копачів забракло, тому незавершений лаз у могилу вони прикрили картоном, швидше за все маючи намір повернутися наступної ночі. Проте удень розкоп виявили і засипали. Можна припустити, що Російська держава й надалі чинитиме спроби забрати зі Львова останки невідомого німецького вояка, які вона вважає тілом М. Кузнєцова.

Останки іншого німця — О. Бауера — уже давно залишили Львів. 15 лютого 1944 р. віце-губернатора урочисто поховали на військовій дільниці Стрийського цвинтаря, приблизно навпроти контрольно-пропускного пункту Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Коли місто зайняла Червона армія, могилу віце-губернатора, так само як й всі інші могили німецьких військових у Львові, більшовики знищили. У 1998 р. родина О. Бауера домовилася з офіційними представниками української виконавчої влади про його ексгумацію та перепоховання. Вся операція відбулася без зайвого розголосу. Ті, хто був до неї причетний, як і належить справжнім працівникам спецслужб, досі зберігають мовчання.

Однією із характерних прикмет морального релятивізму є відмова називати речі своїми іменами. Зрадників та конформістів у наш час зазвичай іменують контроверсійними та суперечливими постатями, а дурників та базікал — оригіналами й візіонерами. Зрозуміло, що стосується це тільки тих персонажів, які вкладаються у ліберальну парадигму. Ніхто публічно не захоплюється інтелектом та ерудицією Йозефа Ґеббельса, хоча суперлятиви на адресу Дьордя Лукача чи, приміром, Зиґмунта Баумана лунають постійно. Адораторам обох “мислителів” ніяк не перешкоджає той факт, що ці особи свого часу активно співпрацювали з комуністичними тоталітарними режимами, які іззовні були накинені їхнім країнам. З точки зору постмодерністської псевдоетики, зрадник, який учиняє зраду на користь ліберальної демократії або навіть і марксистів, гідний співчуття, а не зневаги.

Одним із хрестоматійних прикладів такого “натягування історії” може слугувати священник Гавриїл Костельник, убитий невідомим українським підпільником восени 1948 р. у Львові. Замах на отця було вчинено за його неприховану співпрацю із окупаційною владою, що виявилася під час ліквідації Української Греко-Католицької Церкви на два роки раніше. Хоча більшовицький режим оголосив, що Г. Костельника стратили українські буржуазні націоналісти за завданням Ватикану, майже одразу почала формуватися легенда про те, що насправді атентат буцімто організували комуністичні спецслужби. У такий спосіб прихильники опортуністичного курсу, який персоніфікував покійний ренегат, намагалися надати його особі ореолу трагічності чи навіть жертовності.

Серед характеристик, якими чимало сучасних дослідників наділяє Г. Костельника, чого тільки й не почуєш: “ренесансна людина”, “парох-мученик”, “певною мірою провісник УПЦ КП”, “справжній син Європи” (усе згадане — Марія Чікарькова), “незатребуваний інтелектуал” (Максим Кирчанів), “католицький модерніст” (о. Олег Гірник), “найцікавіший та найплідніший український філософ того часу” (Ярина Петрук), “яскравий і богословсько освічений виразник настроїв частини архієреїв та кліриків ГКЦ, які прагнули позбутися омофору Апостольської столиці” (Дмитро Вєдєнєєв). Цілком серйозно Г. Костельнику приписується “фантастична мрія очолити нову, вільну від підпорядкування Риму українську церкву, опозиційну одночасно і комуністам”[842]. Така інфантильна оцінка священника, якого “не зрозуміли ані комуністи, ані націоналісти”[843], зручно вкладається у домінуючий натепер ліво-ліберальний дискурс “теїстичних агностиків”, як називають себе всеядні інтелектуали широкого профілю. Між тим, люди, які особисто стикалися із Г. Костельником, схильні були оцінювати його значно суворіше. Відомий український історик Ярослав Дашкевич, катехитом якого у 1941–1942 рр. під час навчання в гімназії був отець, дотепно зауважив, що хоча Г. Костельник і був “складною постаттю”, наприкінці XX ст. його безпідставно почали “ускладнювати[844].

Гавриїл Костельник під час навчання у Загребі. Фото бл. 1906 р.

Г. Костельник народився 15 червня 1886 р. у родині греко-католицького священника в селі Руський Керестур (Руски Крстур) на території Воєводини, що входила тоді до складу угорської частини Австро-Угорської імперії. Батьки майбутнього священника були нащадками переселенців із Закарпаття, які прибули на Балкани на початку XIX ст. Українців у Воєводині називали бачван-сько-сремськими русинами (руснаками), ця назва походила від двох головних центрів їх проживання. Українська діаспора у Воєводині мала специфічну самосвідомість та користувалася власною говіркою. Саме нею Г. Костельник і написав свою першу поетичну збірку. Уже в зрілому віці отець став одним із зачинателів літературної мови бачван-сько-сремських русинів, створивши її першу граматику[845].

У молоді роки майбутній отець не мав української національної ідентичності. Початкову та середню освіту Г. Костельник отримав в угорській школі і хорватській гімназії, охоче говорив угорською і хорватською мовами, а останньою навіть писав вірші. Тривалий час майбутній отець користувався іменем Ґабор, яке є угорським відповідником Гавриїла. У жовтні 1935 р. Г. Костельник опублікував велику статтю-сповідь під промовистою назвою “Чому я став українцем?”, у якій, зокрема, зізнавався: “Уже в 1 гімназіальній] класі я своїми почуваннями став запеклим хорватом… Хорватство — задля життєвих умовин — було для мене куди ближче, ніж своє, ніж українство”[846].

Преображенська церква. Фото 1906р.

Після закінчення гімназії Г. Костельник один рік учився у греко-католицькій духовній семінарії у Загребі та на теологічному факультеті Загребського університету.

Здобуття вищої освіти продовжив у 1907–1911 рр. на богословському факультеті Яґеллонського університету та у Фрибурзькому католицькому університеті у Швейцарії, де завершив навчання захистом наукової роботи на тему “Про основні принципи пізнання” (De Principiis Cognitionis Fundamentalibuś). Після висвячення у 1913 p. на священника служив у Преображенській церкві у Львові. Тривалий час був помічником настоятеля цього храму отця Домета Володимира Садовського[847]. Водночас Г. Костельник викладав у Львівській духовній семінарії, а потім — у Богословській академії. Займався науковою роботою, досліджував філософію та логіку. За пропагування своїх ідей осхіднення церковної обрядовості періодично зазнавав критики.

Помітними рисами характеру Г. Костельника були амбіційність та переконаність у власній винятковості. Як вдало відзначила сучасна українська дослідниця Марія Чікарькова, Г. Костельник мав певність у тому, що в нього є важлива життєва місія, тому він постійно шукав можливостей розширити перспективи для її реалізації. В одному зі своїх творів отець зізнавався: “з сльозами в очах пізнав я, що для мене тут місця немає: що я дуб, засаджений в горняти, а не в широкій, вольній землі”[848]. У молоді роки майбутній священник ототожнював себе із бачванськими русинами, писав твори мовою, якою вони користувалися, але згодом відкрито визнав, що “писати для 25 000 селюхів… було замалим полем для моєї душі”, а тому мусить перейти на всеукраїнський рівень[849]. Не можна виключати, що ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) протопресвітер також розглядав як трамплін для того, щоб піднятися на чергову сходинку у своїй кар’єрі, утверджуючись на міжнародній арені. І йшлося тут не тільки про реформування Російської православної церкви, ферментом чого могли стати колишні греко-католики. Розпочавши наприкінці 1940-х рр. підготовку до Третьої світової війни, Йосиф Сталін розглядав можливість використання структур православної церкви для консолідації ан-тизахідного блоку союзних СРСР держав. У липні 1948 р. в Москві відбулася Всеправославна нарада, яка, щоправда, завершилася для більшовиків без видимих результатів. Г. Костельник брав участь у цій нараді, але здобути міжнародного визнання не зміг.

Є достатні підстави вважати, що Г. Костельник щиро вірив, що саме він призначений долею повернути західноукраїнські землі у лоно православ’я. Етичну сумнівність свого рішення священник виправдовував масштабом тих історичних процесів, свідком яких йому довелося стати. Руйнування церковної традиції, що існувала сотні років, на тлі апокаліптичних подій Другої світової війни не здавалося отцеві чимось надзвичайним. Така оцінка дійсності чітко проглядається в його писаннях воєнних часів. Цілком усвідомлюючи катастрофічні виміри спричинених нацистським і більшовицьким режимами неймовірних страждань мільйонів українців, Г. Костельник уважав свою співпрацю з Кремлем вимушеним, але єдино можливим шляхом “врятувати те, що вдасться”. Невідомо, чи отець уважав себе зрадником, але від цього не переставав ним бути.

За спогадами Я. Дашкевича, отець Г. Костельник відзначався неврівно-важеним характером, стикаючись із чимось, що суперечило його поглядам, швидко впадав у гнів. Професор Я. Дашкевич дав проникливу характеристику Г. Костельника, пояснюючи його участь у ліквідації греко-католицької церкви задавненими простонародними наївними москвофільськими настроями, які отець зберігав протягом усього життя, незважаючи на декларативну про-західність та українськість[850]. З такою оцінкою варто погодитися. Прикметно, що обґрунтовуючи під час перебування у грудні 1944 р. у Москві свої ідеї проросійської орієнтації, Г. Костельник прямо цитував москвофільські пропагандистські штампи XIX ст. — “Краще російське море, ніж польське болото”[851].

Радянські спецслужби почали цікавитися Г. Костельником наприкінці грудня 1939 р., коли була заведена агентурна справа “Ходячі”. Ця справа стосувалася ієрархів Української Греко-Католицької Церкви, зокрема й Г. Костельника. На отця, як особу, здатну очолити рух, спрямований на розрив греко-католицької церкви з Римом, у березні 1940 р. більшовикам вказав арештований НКВД відомий галицький політик правого політичного крила Володимир Целевич[852].

Однак працівники радянських спецслужб сумнівалися у тому, що священник, який був відомий своєю схильністю до містики, зможе стати передбачуваним й керованим агентом[853]. Лише пізньою весною 1940 р. працівники НКВД взялися ретельно вивчати отця як потенційного кандидата для вербування. Щоб оцінити особисті якості священника, 23 травня 1940 р. його викликали до відділу Записів актів громадського стану під тим приводом, що держава має намір вилучити у церкви метричні книги й передати їх державним органам реєстрації. При цій нагоді розмову з отцем провів заступник начальника 5-го відділення 2-го відділу Управління державної безпеки сержант державної безпеки Костянтин Бріккер, який спровокував Г. Костельника на довгу розмову на теми папства, унії з Римом, перспектив діяльності церкви в умовах більшовицького режиму. Відчувши, у який бік рухається бесіда, Г. Костельник прямо перепитав, де працює його співрозмовник, а коли той чесно відповів на це запитання, отець заявив, що працювати на спецслужби не має наміру й краще вмре, аніж стане агентом[854]. Незважаючи на таку принципову заяву, у рапорті своєму керівництву К. Бріккер написав, що вбачає можливість завербувати Г. Костельника й згодом використати “для розкладання церковників”. Такий висновок сержант державної безпеки зробив, швидше за все, через те, що, пишаючись своїми знаннями та оригінальністю мислення, Г. Костельник оповідав речі, які об’єктивно могли нашкодити церкві. У запалі самолюбування отець анітрохи не замислювався, що його критичні щодо проблем церкви думки може використати ворог.

Начальство прислухалося до висновку К. Бріккера. У листопаді 1940 р. оперативним планом агентурних заходів приписувалося “розробити заходи для використання о. Костельника як “ідеолога” протипапського руху”. Водночас із цим, намічено конкретні кроки щодо вербування, для чого мали бути використані зв’язки його сімнадцятирічного сина Богдана із націоналістичним підпіллям. Енкаведисти збиралися арештувати хлопця й цим шантажувати отця. План вербування Г. Костельника був затверджений 28 січня 1941 р. Через два дні Богдана арештували, удома в родини Костельників провели обшук, під час якого вилучили не тільки речі підозрюваного, але й документи, рукописи і книги, які належали отцеві[855]. Це було зроблено зумисно, щоб змусити священника вимагати їх повернення. Енкаведисти, які проводили обшук, прямо порадили Г. Костельнику звернутися за особистими паперами до міліції[856].

Коли 1 лютого 1941 р. отець прийшов в обласне управління міліції, його доставили в управління НКВД, де відбулася довга розмова про унію та відносини УГКЦ із Ватиканом. Г. Костельнику повідомили, що під час наступного візиту він зможе передати синові одяг. Коли через два дні священник приніс синові речі, йому вже відкрито запропонували очолити рух за створення в Західній Україні автокефальної церкви. Г. Костельник відмовився, але було помітно, що ідея йому сподобалася, хоча й викликала великі вагання. Енкаведисти попросили отця викласти свої думки письмово. На чергову зустріч він приніс реферат “Чи можливе перетворення уніатської церкви в Західній Україні в автокефальну православну церкву?”, в якій називав цю ідею “передчасною”[857]. Основною перешкодою на шляху розриву із Римом отець уважав митрополита Андрея Шептицького, який зі зрозумілих причин виступив би проти таких планів. Г. Костельник чесно визнавав, що авторитет митрополита був настільки непорушним, що жодних шансів його подолати не існувало[858]. Слід відзначити, що Г. Костельник відмовився починати будь-яку практичну роботу в напрямку підготовки відходу УГКЦ від Риму. Навіть загроза покарання сина його до цього не змусила. Судячи з подальших подій, отець не утримував у таємниці того факту, що його пробували завербувати. Про спробу вербування Г. Костельника, зокрема, було відомо Мілені Рудницькій[859].

Більшовики так і не випустили Б. Костельника із в’язниці й убили його разом із іншими політичними в’язнями наприкінці червня 1941 р., перед своєю панічною втечею зі Львова[860]. Як і тисячі інших галичан, Г. Костельник намагався розшукати свого сина після того, як до міста увійшла німецька армія. Єдиними слідами, які вдалося знайти, був напис “Богдан Костельник” на стіні камери № 22 Замарстинівської тюрми НКВД та деякі особисті речі хлопця. Опізнати сильно понівечене тіло Богдана так і не вдалося, тому в родини залишилася крихітна надія, що він був не вбитий, а евакуйований углиб СРСР. У повоєнний період більшовики чинили спроби маніпулювати цією невизначеністю, підкидуючи Г. Костельнику “секретну інформацію” про те, що його сина на початку німецько-радянської війни буцімто вивезли до Дніпропетровська (тепер м. Дніпро). Насправді Б. Костельник загинув[861].

Смерть сина не могла не позначитися на настроях Г. Костельника та його родини. Жодних симпатій до більшовизму чи СРСР у сім’ї Костельників не було до 1939 р., зрозуміло, що не з’явилися вони й після жахливого досвіду життя “під першими совітами”. Двоє інших синів отця — Іриней та Зиновій — у 1943 р. пішли добровольцями до дивізії “Галичина”. Є свідчення того, що батько не намагався відмовити їх від цього рішення. Донька Христина у травні 1944 р. разом із чоловіком виїхала до Югославії. Сам Г. Костельник під час німецької окупації написав статтю “Перша зустріч з большевиками”, яку завершив так: “Наша зустріч із большевиками, це була зустріч двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони […] Жадна держава не мучила своїх підданих так, як большевицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах. Це чортівський млин, що меле людей. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра, то післязавтра на кожного мусить прийти черга загибелі. Як же нам було не бажати, щоб цей чортівський млин розпався вкінці на наших очах!”[862].

Під час німецької окупації Львова влітку — восени 1941 р. Г. Костельник був членом Ради старійшин та президії Української національної ради, які співпрацювали із проголошеним у місті українськими націоналістами урядом Ярослава Стецька. Навесні — влітку 1943 р. священник брав участь у заходах, пов’язаних зі створенням добровольчої дивізії “Галичина”. У другій половині 1943 р. на прохання гауптштурмфюрера СС Герберта Ернста Кнорра, який завідував питаннями пропаганди в Генеральному губернаторстві, Г. Костельник займався забезпеченням пронімецьких віщувань трьох відомих стигматиків, зокрема А. Волошиної, яка пророкувала, що “до Львова вони [росіяни] не прийдуть”[863].

До агентурної розробки Г. Костельника радянські спецслужби знову взялися восени 1944 р., після повернення до Львова більшовицької влади. Священника оточили таємними агентами, з ним періодично спілкувався підполковник Сергій Карін (Даниленко) (1898–1985) — чекіст із великим стажем, якому доручили, зокрема, проведення операції “Перелам” — таємних перемовин із командуванням Української Повстанської Армії про припинення збройної боротьби між радянським режимом і українським партизанським рухом. У березні 1945 р. С. Каріна призначили начальником опергрупи НКҐБ УРСР у Західній Україні. Отець Г. Костельник у цей час цікавив більшовиків насамперед як особа, що може стати посередником у перемовинах із Романом Шухевичем або Проводом ОУН. Більшовикам було відомо, що Г. Костельник був особисто знайомий із Головним командиром УПА.

Судячи зі збережених в архівах свідчень таємних інформаторів, Г. Костельник не лише на офіційних зустрічах із представниками більшовицького режиму, а й у приватних розмовах висловлював думку, що українці повинні припинити збройний опір комуністичним окупантам. Український повстанський рух отець оцінював негативно, в одній із розмов з таємним агентом більшовиків заявив: “Бандерівщина, звичайно, — наше зло, трагедія нації”[864]. На зустрічах із С. Каріним отець обіцяв, що церква буде впливати на тих повстанців, які вагаються, намовляючи їх припинити опір. Однозначно оцінити мотиви, з яких Г. Костельник погодився допомагати більшовикам замирювати опір загарбникам, складно. Вважаючи боротьбу проти СРСР безперспективною, Г. Костельник припускав, що вона лише знекровить українців, спровокує масові репресії, які неминуче торкнуться не лише вояків УПА та їх родин, але й усіх сторін суспільно-політичного та культурного життя нації, що матиме катастрофічні наслідки в далекосяжній перспективі. На думку отця, порятувати ситуацію могла своєрідна “почесна капітуляція”.

Складовою частиною операції “Перелам”, яку проводили більшовицькі спецслужби, став візит до Москви групи ієрархів греко-католицької церкви на чолі із архімандритом Климентієм Шептицьким, який відбувся наприкінці грудня 1944 р. Представників церкви запросили на перемовини, які буцімто мали визначити майбутнє греко-католицької церкви у СРСР. Насправді ж більшовикам насамперед йшлося про те, щоб використати авторитет церкви для припинення збройного опору українських повстанців у Західній Україні. До складу делегації, яка вирушила зі Львова до Москви, увійшли архімандрит Климентій Шептицький, ієромонах Герман Будзинський, отці Іван Котів та Г. Костельник. Ще перед тим як делегація вирушила зі Львова, більшовики звернулися до митрополита Йосифа Сліпого із вимогою призначити Г. Костельника її керівником. Таке побажання під час зустрічі із митрополитом 12 листопада 1944 р. висловив С. Карін (Даниленко)[865]. Йосиф Сліпий відмовився задовольнити цю вимогу.

Представники греко-католицької церкви 26 грудня 1944 р. зустрілися у приміщення НКВД на Луб’янській площі в Москві із заступником голови Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР Юрієм Садовським та комісарами державної безпеки 3-го рангу Павлом Федотовим, Олексієм Леонтьєвим і Павлом Судоплатовим, яких отцям представили як генералів-політпрацівників[866]. Розмова відбувалася в кабінеті заступника народного комісара внутрішніх справ Степана Мамулова.

Суть виступу Г. Костельника на цій зустрічі зводилася до того, що галицькі українці всім своїм укладом життя та життєвим досвідом відрізняються від мешканців Великої України, до них потрібен особливий підхід, а радянські чиновники, яких Москва прислала до Галичини, не вміють вибудовувати свої відносини з галичанами. У виступі чітко читалася пропозиція залучити структури церкви до “нормалізації ситуації” в регіоні. Як “перший транш” цієї співпраці, Г. Костельник запропонував участь церкви у ліквідації партизанського руху УПА — шляхом і проповіді, й участі в перемовинах про припинення збройної боротьби. Крім цього, Г. Костельник сказав, що представники УГКЦ могли б організувати зустріч уповноважених для перемовин представників радянської влади із керівниками УПА[867].

Отець явно переоцінював свій вплив на українських повстанців. Під час зустрічі на Луб’янці інші представники церкви не стали спростовувати слів Г. Костельника, але пізніше висловилися проти того, аби вмовляти бійців УПА припинити боротьбу. Між тим, більшовики вхопилися за слова Г. Костельника. Після повернення до Львова у січні 1945 р. священника двічі викликали у облвиконком, де С. Карін наполегливо нагадував йому про обіцянку встановити контакт із Проводом ОУН та командуванням УПА. Таких можливостей у Г. Костельника не було[868]. Не маючи змоги далі водити більшовиків за носа, 1 лютого 1945 р. отець повідомив С. Каріна про те, що ОУН відмовилася від перемовин із Москвою. Розмова відбулася за вечерею у приватному помешканні священника. Бажаючи згладити неприємне враження від звістки, Г. Костельник запопадливо критично охарактеризував керівництво націоналістичного руху, галицьких українців та Йосипа Сліпого[869].

Необхідно визнати, що, висловлюючи критичні погляди на український повстанський рух та вищих ієрархів греко-католицької церкви, Г. Костельник водночас бачив й усі негативні сторони більшовицького режиму. Таємні агенти, які були приставлені до отця, доносили, що після вживання алкоголю він впадав у похмурий настрій і казав, що “українські землі заполонили москалі, а через десять чи п’ятнадцять років від України нічого не лишиться”, бо окупанти до того часу геть знищать традиції та культуру народу. Прикметно, що таємний інформатор МҐБ агент “Вишняков” — професор юридичного факультету Львівського університету Микола Паше-Озерський, який супроводжував делегацію ієрархів зі Львова під час екскурсії Києвом у грудні 1944 р., характеризував Г. Костельника як найбільш антирадянськи налаштованого члена делегації[870]. Щоправда, таку поведінку Г. Костельника можна трактувати не як відвагу, а як самонадіяність. Інші члени делегації могли тримати свої рефлексії при собі, у той час як Г. Костельник уважав, що завдяки своєму статусу та довірливим контактам із представниками каральних служб більшовицького режиму він може ділитися думками із ким завгодно[871].

Уранці 11 квітня 1945 р. відбулася велика операція НКҐБ на горі св. Юра, в якій узяли участь 62 оперативники НКҐБ і 121 солдат і офіцер внутрішніх військ НКҐБ. Більшовики арештували митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Никиту Будку та Миколу Чарнецького. Того самого дня у Станіславові затримали єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Арешти мали не лише обезголовити церкву, але й підштовхнути Г. Костельника до активніших дій. Через десять днів після арештів, 21 квітня, С. Карін зустрівся із Г. Костельником й відверто повідомив йому, що тюрма чекає всіх, хто не підкорятиметься радянській владі. Водночас, перед священником поставили вимогу не пізніше як до Великодня, який 1945 р. припадав на 6 травня, створити ініціативну групу, що мала звернутися до кліру із закликом розірвати зв’язок із Римом й перейти у православ’я. Схильні підганяти важливі події під ювілейну дату, більшовики хотіли завершити ліквідацію греко-католицької церкви не пізніше осені 1946 р., коли мало виповнитися триста п’ятдесят років Берестейської унії. Щоб встигнути до визначеного терміну, підготовку до ліквідації потрібно було починати вже навесні 1945 р.

Незважаючи на своє критичне ставлення до радянської дійсності, 28 травня 1945 р. Г. Костельник очолив Центральну ініціативну групу із возз’єднання Греко-католицької церкви із Російською православною церквою. Група оприлюднила звернення “До всечесного греко-католицького духовенства в західних областях України”, в якому, зокрема, йшлося: “Державна влада буде визнавати тільки нашу ініціативну групу, і ніякої іншої адміністративної влади в Греко-Католицькій Церкві не буде”[872]. Цим самим “ініціативники” давали зрозуміти, що їхні самозванчі претензії на захоплення влади у церкві санкціоновані більшовицькою владою. Хоча радянська держава формально не втручалася у діяльність отців-ініціативників, більшовики все ж інститу-ційно підіграли колаборантам. 18 червня 1945 р. держава оголосила, що визнає Ініціативну групу єдиним тимчасовим церковно-адміністративним органом, який керує структурами греко-католицької церкви у західних областях України[873].

Більшовики враховували ту можливість, що створення Ініціативної групи може викликати ліквідацію її очільників українським підпіллям, тому прямо наказали Г. Костельнику поінформувати власними каналами повстанців, що він буцімто веде подвійну гру й має на меті не співпрацю із окупантом, а порятунок національних кадрів. Таке завдання отцеві поставив С. Карін ще 28 квітня 1945 р., за місяць до офіційного проголошення про створення Ініціативної групи[874]. У більшовиків була коротка лава запасних, й у випадку вбивства Г. Костельника вони не мали ким його замінити.

Більшовицькі спецслужби пильно охороняли Г. Костельника. Із будинку, де він мешкав на вул. Краківській, 17, виселили його сусідів, а на їхні місця заселили військових та працівників спецслужб. Біля будинку встановили постійний пост міліції[875]. Крім цього, на оперативному зв’язку у спецслужб перебували двірник будинку та прислуга, яка працювала в кам’яниці (усі ці агенти мали зброю). Загалом за будинком, у якому мешкав Г. Костельник, та Преображенською церквою, у якій він правив Служби Божі, провадили спостереження аж 16 осіб[876]. Посилена охорона супроводжувала отця під час усіх виходів у місто.

Крім цього, бажаючи створити інформаційне прикриття для діяльності Ініціативної групи, радянські спецслужби дали вказівку кільком священникам, які перейшли у православ’я та схилялися до тісної співпраці із окупаційним режимом, виступити із відкритим листом, у якому містилися б застереження щодо неприпустимості фізичного насилля над Г. Костельником та його поплічниками. Такий лист з’явився 11 серпня 1945 р., у ньому, зокрема, йшлося: “Якщо б здійснився планований імпровізований замах, то це був би такий злочин, якого ще не було на Україні. Це був би здійснений невідповідний вчинок, який би самим суворим способом засудила б історія і в даний час потягла б за собою погані наслідки як для греко-католиків… [так й для] православних… Смерть Костельника кинула б темну і зловіщу тінь на самих організаторів злочину та ще більшою ганьбою заплямила б весь український народ”[877]. Коли більшовикам це було вигідно, вони не вагалися “тиснути на жалість” та апелювати до християнських цінностей.

До складу Центральної ініціативної групи, крім Г. Костельника, увійшли Михайло Мельник, Антоній Пельвецький та Сергій Хруцький. Антоній Пельвецький, якого більшовики шантажували його сприянням формуванню дивізії “Галичина”, у квітні 1945 р. дав підписку про таємну співпрацю із НКҐБ і отримав оперативний псевдонім “Шевчук”[878]. Існують свідчення, що принаймні від 1947 р. і М. Мельник був таємним агентом радянських спецслужб під псевдомімом “Іванов”[879].

Протягом 1945 р. Г. Костельник провів 36 зібрань із греко-католицьким духівництвом, вмовляннями та залякуваннями схиляючи отців переходити на православ’я. Проводив о. Г. Костельник й індивідуальні бесіди, на які приходив разом із озброєним капітаном державної безпеки Іваном Богдановим, що охороняв і водночас контролював керівника Ініціативної групи під час виїздів за місто. Коли наприкінці 1950-х рр. під час чергового допиту слідчий заявив Йосифові Сліпому, що радянська влада ніколи не залякувала греко-католиків, змушуючи їх приєднуватися до православ’я, митрополит зауважив, що є численні свідки того, як Г. Костельник у 1945–1946 рр. неодноразово повторював: “Хто не возз’єднається з православною церквою, буде заарештований”[880].

Незважаючи на залякування, велика група священників греко-католицької церкви відважилися на відкритий виступ протесту. 1 липня 1945 р. близько 300 отців УГКЦ звернулися до В’ячеслава Молотова з листом, у якому висловилися проти дій Г. Костельника та Ініціативного комітету, які безпідставно узурпували собі право говорити від імені цілої церкви.

Щодо тих, хто виявляв стійкість у вірі, влада застосовувала репресії. Лише до середини вересня 1945 р. в Західній Україні більшовики арештували 5 архієреїв, 124 священників, 5 деканів, 2 ченців, 6 семінаристів. З метою догматичного обґрунтування атаки на греко-католицьку церкву більшовики видали друком брошуру Г. Костельника “Апостол Петро і римські папи або Догматичні підстави папства”, у якій автор спростовував ідею примату апостольської катедри у Римі[881]. У жовтні 1945 р. Ініціативна група рапортувала радянській владі, що до неї приєдналася вже більшість священників греко-ка-толицької церкви: 233 із 298 священників Львівської області (79 %), 188 із 341 священника Станіславської області (55 %), 188 із 270 отців Дрогобицької області і 47 із 390 дияконів (12 %)[882].

Однак у багатьох випадках священники, яких шантажем чи вмовляннями змусили приєднатися до Ініціативної групи, добре розуміючи настрої парафіян, утримували свої дії у таємниці від вірних. На цю тенденцію звернув увагу Головний командир УПА Р. Шухевич, який у виданій 12 листопада 1945 р. Інструкції надрайонним провідникам наказував посилити суспільний тиск на священників-відступників: “Бойкотувати всіх священників, що перейшли на православ’є чи підписали заяву приступлення до ініціативної групи Костельника. Батюшок, що приїхали зі Сходу, із села виганяти. Якщо більшовики замикають церкви, хай народ силою розмикає і ломиться. Розшифровувати[883]перед населенням священників, що перейшли до ініціативної групи. Якщо вони конспірують — висилати стрільців, перебраних в енкаведівський однострій, щоб ті намовляли даного священника до переходу на православ’є. Тоді даний священник буде оправдуватися і покаже документ переходу. Потім спокійно стрільці відходять, а в кілька днів на зібранні населення розшифровують його”[884].

Існує версія, що Г. Костельник погодився піти на ліквідацію греко-като-лицької церкви на певних умовах, які мали встановити своєрідну автономію православної церкви у Галичині. Отець нібито мав намір добитися від Москви обіцянки протягом двадцяти п’яти років не втручатися у церковні справи колишніх греко-католицьких земель, не присилати сюди єпископів з-поза меж західноукраїнських земель, відкрити у Львові духовну семінарію, яка б готувала кадри, що згодом мали служити у Галичині. Ректором цього навчального закладу отець, зрозуміло ж, бачив тільки себе. Г. Костельник був переконаний, що після ліквідації УГКЦ принаймні десять років будуть зберігатися греко-ка-толицька богослужбова практика та старі обряди. У одній із розмов із таємним інформатором радянських спецслужб Г. Костельник звірився у намірах “домогтися від радянської влади дозволу на створення “українського патріархату”, але не під егідою Російської православної церкви, а “цілком самостійного”[885]. Якщо такі домовленості й існували, то вони ніяк не були зафіксовані письмово, що означало повну фікційність надій на їх виконання Москвою.

Оцінка ситуації Г. Костельником базувалася на хибному уявленні, що радянська сторона розцінює його особисто як впливову та самостійну фігуру. Звідси в отця народжувалося безпідставне уявлення, що він здатен “переграти”, як висловлюються деякі сучасні дослідники, очільників більшовицької імперії. Однак розрахунок Г. Костельника був абсолютно хибним. Уся “впливовість” отця в очах радянських спецслужб базувалася на його приналежності до очільників греко-католицької церкви, а отже, нехай навіть досить опосередковано, до Римської курії. Він був потрібен Москві суто як ширма, яка мала прикрити реальний зміст подій. Після розриву із Римом цінність Г. Костельника в очах більшовицького режиму зазнавала суттєвої девальвації. Отець, який був кабінетним ученим та публіцистом, не володів ані харизмою народного трибуна, ані організаційними здібностями громадського діяча, ані волею загартованого політика. Без усіх цих якостей Г. Костельник не мав мінімальних шансів самостійно сформувати впливовий опозиційний рух, а тому не становив для більшовиків жодної небезпеки.

Офіційне приєднання членів Ініціативної групи до Російської православної церкви відбулося 22 лютого 1946 р. у малому Воздвиженському храмі Києво-Печерської Лаври. Г. Костельник, А. Пельвецький, М. Мельник та ще десять кліриків УГКЦ перейшли у православ’я. Того самого дня А. Пельвецький і М. Мельник прийняли монашество[886].

У приватних розмовах Г. Костельник звірявся, що маєнамір стати Львівським єпископом. З цією метою він нібито вмовляв патріарха Алексія І дозволити хіротонізацію у єпископський сан одружених священників. Патріарх відмовився порушувати віковічну традицію, тому керівник Ініціативного комітету отримав лише сан протопресвітера із правом носити два наперсні хрести й митру. Це найвищий сан, передбачений для білого (одруженого) духовенства. Двох інших очільників Ініціативного комітету — А. Пельвецького та М. Мельника, які були неодруженими й змогли прийняти постриг, відповідно, 24 і 25 лютого 1946 р. хіротонізували у Володимирському соборі Києва. Перший із них став православним єпископом Станіславським і Коломийським, а другий, — Дрогобицьким і Самбірським. Зрозумівши згодом, що єпископом він стати вже не зможе, Г. Костельник почав схиляти львівського православного архієпископа Макарія, аби той виїхав керувати Тернопільською єпархією та Почаївською лаврою. Усунувши у такий спосіб владику зі Львова, отець мав намір узяти собі в помічники вікарного єпископа, який би здійснював архієрейські богослуження, й зосередити у своїх руках реальний вплив на життя церкви на Львівщині[887].

Гавриїл Костельник із православними отцями у Москві.Фото 1948 р.

8-10 березня 1946 р. у приміщенні архікатедрального собору св. Юра у Львові відбувся псевдособор Української Греко-Католицької Церкви. Собором це зібрання не могло іменуватися, оскільки для скликання справжнього собору необхідною є присутність вищих ієрархів церкви, а серед таких зрадників не знайшлося. Усі греко-католицькі єпископи на той момент були ув’язнені або перебували за кордоном. М. Мельника та А. Пельвецького висвятила на єпископів православна церква, тому вони не мали відповідних повноважень.

Ініціативна група вдалася до дрібного шахрайства, оголосивши зібрання “Собором духовенства і вірян” (серед запрошених були всього 22 світські особи). Така форма зібрання канонічними нормами взагалі не була передбачена, але йшлося про те, аби пропаганда могла вживати скорочену назву заходу — “собор”. Щоб уникнути несподіванок під час проведення “собору”, делегатів добрали так, щоб їх переважна більшість належала до таємних агентів, які дали підписку про співпрацю зі спецслужбами (усього запрошено 225 священників і 22 світські особи, серед яких участь у зібранні взяли 216 священників і 19 мирян). Серед 235 делегатів, які прибули на псевдособор, налічувалося аж 166 таємних агентів спецслужб. Для роботи із залученою на зібрання агентурою міністерство державної безпеки виділило 24 конспіративні квартири у Львові[888], а міністерство фінансів субсидувало 75 тисяч рублів “для заохочення” тих учасників “собору”, які співпрацювали зі спецслужбами[889].

Делегатів “собору” поселили у Львові в готелі “Європа” (був розташований на пл. Міцкевича, 4, тепер повністю перебудований зі збереженням історичного вигляду фасаду), який пильно охороняли. Усіх непричетних до ліквідації УГКЦ із готелю виселили. На час роботи псевдособору контакти його учасників з усіма іншими людьми були обмежені. Держава оплатила делегатам переїзд до Львова, їх проживання та харчування. Загалом на проведення псевдособору Ініціативна група отримала 400 тисяч рублів[890].

У перший день роботи псевдособору 8 березня 1946 р. Г. Костельник прочитав для делегатів доповідь “Про мотиви возз’єднання Греко-Католицької Церкви із Православною Церквою”, у якій, зокрема йшлося: “Нас чекають різні труднощі, журби і небезпеки. Наші “лісовики” (бандерівці) виступають проти нашої акції з погрозами […] Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажні панове, поконайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьорте малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православ’я […] В кінці неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Урядові нашого великого Радянського Союзу за наше визволення від німецького фашизму і зібрання всіх українських земель. Тому щасливому зворотові в Божому Провидінні ми й завдячуємо те, що можемо вже стати на великий шлях возз’єднання з Церквою всього нашого народу”[891]. Після виступу Г. Костельника відбулося голосування щодо скасування Берестейської унії. Ретельно дібрані делегати передбачувано проголосували за ліквідацію УГКЦ. Голосування були відкритим, делегати голосували, підіймаючи руки під об’єктивами кінокамер, які знімали дійство нібито для історії. Наступного дня 204 серед присутніх на зібранні священників відреклися від унії з Римом і перейшли у православ’я (ще 12 учасників зібрання приєдналися до православної церкви на місяць раніше, під час візиту до Києва). В останній день роботи “собору” відбулися урочисті богослужіння та увечері — святковий бенкет у ресторані готелю “Брістоль” (тепер просп. Свободи, 19)[892].

Діяльність Г. Костельника, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, багато галицьких українців сприймали як відверту зраду. Хоча протопресвітер намагався представити свої зусилля як історично виправданий крок суто релігійного значення, годі було приховати його політичну складову. Багато людей пам’ятали про ту русифікаторську роль, яку православ’я відігравало під час російської окупації Галичини в роки Першої світової війни. Таємні інформатори радянських спецслужб фіксували численні висловлювання, в яких обурені діяльністю Г. Костельника українці бажали йому смерті й робили припущення, що підпілля покарає відступника. На адресу отця надходили анонімні листи з погрозами[893].

Намір убити Г. Костельника в українського підпілля з’явився, щойно почала свою діяльність Ініціативна група. Вже наприкінці квітня 1945 р. заступник крайового референта Служби безпеки ОУН Богдан Прокопів “Степан” вислав до Львова Володимира Ординця “Вуйка” та Йосифа Паньківа “Гонту” для здійснення замаху на Г. Костельника та, за можливістю, й інших членів Ініціативної групи. Перед тим як виконати поставлене перед ними завдання, підпільники зустрілися в місті з ієрархами греко-католицької церкви: 25 квітня 1945 р. із о. Йосифом Кладочним, а 9 травня із архімандритом Климентієм Шептицьким, повідомивши їх про плани вбивства зрадників. Архімандрит виступив проти ліквідації членів Ініціативної групи, висловивши впевненість у тому, що вбивство будь-кого із “ініціативників” радянська влада використає для репресій проти духівництва та звинувачень у тому, що релігійні структури утримують тісний контакт зі збройним рухом опору. Партизани вирішили зачекати з виконанням завдання, а зміст розмов із церковними ієрархами передали своєму командуванню. Ймовірно, що, так і не отримавши наступних наказів щодо атентату, 30 травня 1945 р. Й. Паньків потрапив до рук МҐБ. Арешт відбувся завдяки таємному агенту спецслужб “Тихому”, який був присутній під час зустрічі підпільників із священнослужителями[894]. 1 червня 1945 р. більшовики затримали й В. Ординця[895].

У тому ж 1945 р. більшовицька спецслужба розкрила підготовку ще одного замаху на Г. Костельника, який нібито мав учинити студент-богослов В. Петриця. Емґебісти твердили, що до атентату богослова підбурював колишній професор Богословської академії Костянтин Чехович. Під час спроби затримання В. Петриця вчинив самогубство, перерізавши собі горло[896]. К. Чеховича засудили до тривалого терміну ув’язнення[897].

Українське підпілля правильно розцінило дії Ініціативного комітету не як внутрішньоцерковну справу, а політичну акцію, організовану більшовицьким режимом. Про це свідчать критичні згадки про діяльність Г. Костельника, які з’являлися в підпільних пресових виданнях та листівках. Зокрема, у травневому числі часопису “Стрілецькі вісті” за 1945 р. вийшла стаття “Переслідування української греко-католицької церкви”, яка характеризувала появу Ініціативної групи як частину широкого плану більшовицького режиму, скерованого на повну ліквідацію УГКЦ. Видана у липні 1945 р. підпільна листівка звинувачувала членів Ініціативної групи в меркантильності та конформізмі: “Хай не думають костельники і мельники, що якщо вони в ім’я збереження своєї нужденної шкури хочуть заганяти українські народні маси на шлях національної зради та морального розкладу, ми, українські повстан-ці-революціонери, будемо мовчати і спокійно приглядатися до їхньої каїнової роботи”[898]. Автором листівки був о. Микола Хмільовський “Аксіос”, згодом член Української Головної Визвольної Ради та від осені 1945 р. фактичний голова підпільної УГКЦ як капітульний вікарій Львівської архієпархії. У газеті “Шлях перемоги” за червень-липень 1945 р. з‘явилася стаття Л. Омського “Церква чи агентура?”, у якій діяльність Ініціативної групи було охарактеризовано так: “Вичерпавши цілий лексикон славословій, підписані отці просять затвердити “ініціативну групу” та надати їй право вести намічене діло в порозумінні з державним урядом і зверхництвом “всеруської” (ось вам правильна розв’язка національного питання) православної церкви. Гидко стає, коли читаєш цю “декларативну заяву”. Значить, аж так низько впав о. д-р Костельник з своїми співдрузями. Невже ж отці з докторатами не розуміють того, що продаючись Сталінові та його банді, тим самим допомагають просунути внутро українського народу енкаведівську агентуру? Що ж станеться з народом, коли на місце дотеперішніх душпастирів [прийдуть] надані Кремлем енкаведисти у рясах? Для Костельника і його кліки це не має значення. Крім своєї особи, він про ніщо більше не дбає. Для збереження свойого нужденного існування нещасні ренегати одним помахом перекреслюють і опльовують те, що ще вчора звали найсвятішим. За шматок хліба з панського столу Костельник слідом за різними бажанами, тичинами і їм подібними вишнями, без вагання зраджує свій нарід, кидаючи його на паству зграї духовників сталінського хову”[899].

Підпільники вислали до Г. Костельника два листи, у яких запропонували відмовитися від співпраці з окупаційним режимом, погрожуючи інакше покаранням[900].

Варто відзначити, що тоді як підпільні структури в Україні одразу оцінили діяльність Г. Костельника як зрадницьку й вирішили його ліквідувати, Провід ОУН, який перебував за кордоном, проявляв більшу стриманість. Керівники Проводу усвідомлювали той факт, що вбивство Г. Костельника більшовицький режим використає для формування культу мученика. Наприкінці 1945 р.

Провід ОУН вирішив запропонувати Г. Костельникові таємно виїхати за кордон, обіцяючи організувати технічний бік цієї операції. Втеча мала відбутися через Чехословаччину до Мюнхена у західній окупаційній зоні Німеччини. Автором цієї ідеї став о. Іван Гриньох, який на той момент був другим віце-президентом Української Головної Визвольної Ради. Серед керівників Проводу ОУН жевріла надія, що Г. Костельник працює на більшовиків під примусом, а, опинившись на Заході, він зможе оприлюднити правду про закулісну сторону ліквідації УГКЦ.

У вересні 1945 р. до Західної України нелегально прибув представник Закордонних частин ОУН Ярослав-Теодор Мороз “Славек”. Поряд із іншими завданнями, він мав доручення від Степана Бандери та головного духівника УПА о. Миколи Вояковського зустрітися із Г. Костельником і запропонувати йому втечу на Захід. Пропонуючи організувати втечу, українські націоналісти гарантували, що якщо отець на неї погодиться, тоді до нього не буде жодних претензій, а попередню деструктивну роботу, спрямовану на нищення церкви, йому пробачать. Перебуваючи на Львівщині, Я.-Т. Мороз кілька разів намагався передати Г. Костельнику прохання про зустріч, але той виразно уникав спілкування з емісаром Проводу ОУН.

Перебуваючи у Галичині, Я.-Т. Мороз зустрівся з тодішнім заступником Крайового провідника ОУН Карпатського краю Зиновієм Тершаковцем. Коли під час цієї зустрічі емісар Проводу ОУН дізнався про те, що українські підпільники шукають можливостей учинити замах на Г. Костельника, він заявив, що робити цього не слід. Хоча, вирушаючи в Україну, Я.-Т. Мороз і не отримав чіткого наказу передавати заборону на ліквідацію Г. Костельника, він тверезо оцінив, що таке розпорядження логічно випливає із отриманого ним доручення організувати доставку священника на захід. Повернувшись до Мюнхена, “Славек” повідомив про свій учинок С. Бандеру і той схвалив його рішення заборонити убивство очільника Ініціативної групи[901]. Після цього Я.-Т. Мороз мав нову зустріч з апостольським візитатором УГКЦ в Німеччині М. Вояковським (рідним племінником дружини Михайла Грушевського) та апостольським адміністратором Лемківщини Олександром Малиновським, які також висловилися проти вбивства Г. Костельника та фізичного знищення священників-відступників.

У квітні 1946 р. Я.-Т. Мороз удруге прибув в Україну. На той випадок, якби Г. Костельник не погодився виїхати на Захід добровільно, емісар проводу мав вказівку віддати наказ викрасти його й вивезти за кордон силою. Автором ідеї викрадення був єпископ Іван Бучко, який представляв УГКЦ у Ватикані і на той час був фактичним керівником церкви в Європі. Щоправда, реалізація цього запасного варіанту потребувала великих ресурсів й технічно була дуже складною. Я.-Т. Мороз передав наказ у справі Г. Костельника через зв’язкову Ірину Савицьку “Бистру” Головному командирові УПА Р. Шухевичу. Очікуючи на зустріч із Г. Костельником, улітку 1946 р. посланець Проводу ОУН потрапив у руки МҐБ.

Останню спробу вмовити Г. Костельника виїхати за кордон зробив референт преси і пропаганди Проводу ОУН(м) Денис Квітковський, який скерував до отця двох довірених осіб, що мали передали цю пропозицію. Не досягнувши успіху, емісари Д. Квітковського підтвердили переданий раніше 3. Тершаковцеві наказ не здійснювати жодних силових акцій проти відступника[902].

Незважаючи на це, на початку 1947 р. львівський крайовий провід ОУН, який на той час очолював 3. Тершаковець, усе ж розпочав підготовку замаху на Г. Костельника. Є підстави вважати, що підпільники розглядали ліквідацію Г. Костельника як елемент цілої кампанії замахів на найбільш одіозних колаборантів більшовицького окупаціного режиму. Серед тих, кого збиралися ліквідувати підпільники, були Ярослав Галан, Ірина Вільде, Кузьма Пелехатий, Семен Стефаник та ін. Для виконання замаху на К. Пелехатого навіть був призначений виконавець — Богдан Ощипко[903].

Незалежно від підпільних структур ОУН можливість вчинення замаху на Г. Костельника розглядали члени однієї із груп молодіжного націоналістичного підпілля — “Організації боротьби за волю України”. Ця група існувала від серпня 1946 р. й на початку наступного року налічувала 25 учасників. На конференції цієї організації, що відбулася 2 лютого 1947 р. у Львові, серед інших питань розглядалася можливість ліквідації Г. Костельника та Я. Галана як зрадників українського народу[904]. Щоправда, ця ідея так і залишилися суто в теоретичній площині, бо вже через тиждень після конференції організацію викрило МҐБ, а більшість її членів — заарештували.

Українські дослідники сходиться у думці, що наказ про ліквідацію Г. Костельника віддав 3. Тершаковець. Щоправда, потрапивши до рук радянських спецслужб, зв’язкова ОУН Дарія Гусяк на одному із допитів заявила, що наказ про вбивство Г. Костельника видав Р. Шухевич[905]. Таке твердження обґрунтовано поставив під сумнів О. Пагіря, звернувши увагу на лапідарний стиль повідомлення про ліквідацію Г. Костельника, яке вислав Р. Шухевич до С. Бандери у травні 1949 р.

Зиновій Тершаковець. Фото 2 травня 1948 р.

Місце замаху на Гавриїла Костельника. Сучасне фото

Дослідник влучно відзначив, що якби Р. Шухевич справді був причетний до цього атентату, тоді звіт про його виконання міг би бути набагато детальнішим.

Атентат на Г. Костельника відбувся 20 вересня 1948 р. о 10:40 поблизу будинку на вулиці Краківській, 17 у той момент, коли Г. Костельник повертався додому після Служби Божої у Преображенській церкві. Отець вийшов із зах-ристії храму на вулицю Корнякта. На той момент більшу частину охорони, яка пильнувала за отцем у 1945–1946 рр., спецслужби вже зняли. Був ліквідований і пост міліції біля будинку Г. Костельника. За 10–12 метрів від під’їзду будинку до священника іззаду підійшов молодий чоловік і двічі вистрелив йому в голову із пістолета ТТ.

В інформації, яку 23 вересня перший секретар Львівського обкому Андрій Зленко надіслав Микиті Хрущову, було згадано, що “під час терористичного акту над Костельником одним пострілом у груди поранений робітник ремонтної контори Веневяк Дмитро Михайлович, 1925 року народження, який перебував неподалік Костельника; пораненого відправлено в інститут невідкладної хірургії, де 22 вересня він помер”[906]. Судячи іх цієї інформації, Г. Костельника таки охороняли, оскільки поранення Д. Веневякові завдав, швидше за все, охоронець отця. Атентатник не міг цього зробити, оскільки того дня він випустив зі свого пістолета всього три кулі — дві у Г. Костельника й одну — в себе.

Атентатник спробував утекти, кинувшись у бік театру ім. Марії Заньковецької. У гонитві за ним взяла участь група військових, які вибігли з “Будинку офіцерів”, що працював у колишньому “Народному домі” на вулиці Театральній, 22[907]. Оцінивши ситуацію як безвихідну, атентатник застрелився, пустивши кулю собі у підборіддя[908]. У пропагандистських публікаціях комуністи твердили, що підпільника, який учинив замах, переслідували не військові, а парафіяни церкви, які зрештою загнали його у глухий провулок, де він і наклав на себе руки[909]. Ця вигадана сцена згодом навіть була відтворена у кінокартині “До останньої хвилини” (До последней минутьі), яку режисер Одеської кіностудії Валерій Ісаков зняв 1973 р. за сценарієм Володимира Бєляєва. Зйомки фільму відбувалися у Львові, зокрема й на тому місці, де стався атентат. Щоправда, у фільмі вбивство відбувається не біля будинку, де мешкав Г. Костельник, а навпроти закритого головного входу до вірменської церкви від вулиці Краківської[910].

Пістолет TT. Сучасне фото

Уповноважений у справах Російської православної церкви у Львівській області А. Вишневський у інформаційному повідомленні на ім’я голови Ради у справах Російської православної церкви при РНК СРСР Георгія Карпова від 24 вересня 1948 р. описував перебіг атентату так: “20 вересня 1948 року в 10 годин і 40 хвилин протопресвітер Костельник повертався додому зі своєї церкви, яка розташована в 30 метрах від його дому. Не доходячи п’ять метрів до під’їзду своєї квартири, був убитий двома пострілами в потилицю з віддалі 2–3 метрів. Вбивцю почали переслідувати громадяни, він побачив своє безвихідне становище, пробіг два квартали і сам застрелився. Вбивця молода людина, років 25, тип давно непрацюючого селянина, озброєний був пістолетом системи “ТТ”. Як було встановлено оглядом, пістолет був заряджений 9 кулями (8 в обоймі і одна в стволі), крім того, у кишені убитого була одна повна обойма. Особистість вбивці поки що не встановлена з тієї причини, що у нього не було жодних документів”[911].

Загиблому підпільнику, який убив Г. Костельника, на вигляд було двадцять — двадцять три роки. Він був озброєний пістолетом радянського виробництва ТТ № Пд189 калібру 7,62 мм, виготовленим 1944 р. Пістолети цього типу випускалися у СРСР із 1930 р. до середини 1950-х рр. Навіть сьогодні ТТ перебувають на озброєнні окремих служб у кількох країнах світу, зокрема й в Україні. Завдяки потужній дульній енергії у 440 джоулів куля із ТТ здатна пробити легкий бронежилет. Зважаючи на цю особливість, а також велику кількість випущених пістолетів, більшість із яких не фігурували у міліцейських картотеках, пістолетами ТТ у 1990-х рр. широко користувалися кримінальники.

Посмертне фото атентатника. Вересень 1948 р.

Атентатник був вбраний у засмальцовану тілогрійку, а під нею мав на собі німецький військовий кітель, старий червоний джемпер, сорочку і чисту білизну, на ногах — чоботи ручної роботи[912]. На шиї підпільника висів образою Полковник КҐБ Євстафій Гальский, який під псевдонімом “Клим Дмитрук” упродовж 1970-х — 1980-х рр. писав антиукраїнські пропагандистські пасквілі, в одній зі своїх публікацій твердив, що “образок, освячений у самому Ватикані” атентатникові передав особисто 3. Тершаковець[913]. Зрозуміло, що ця деталь була вигаданою, оскільки ані самого виконавця замаху, ані 3. Тершаковця більшовикам узяти живими й, відповідно, допитати, не вдалося.

У кишенях атентатника знайшли запасну обойму до пістолета із вісьмома набоями, видану 25 травня 1948 р. квитанцію про оплату місця торгівлі на ринку сільськогосподарської продукції на Підзамчі та сірникову коробку із двома недопалками усередині. Жодних документів при загиблому не було.

Працівники МҐБ одразу ж прийняли версію, що вбивцею став старший син протоієрея Іриней Костельник. Його згодом нібито впізнали троє арештованих членів ОУН і двоє агентів МҐБ (“Свобода” і “Хмара”). Уже через кільканадцять хвилин після замаху до квартири вбитого священника прийшла міліція й учинила там обшук, під час якого вилучили весь приватний архів протопресвітера, включно з документами, які стосувалися псевдособору 1946 р. Міліціонери впевнено повідомили дружині покійного отця Елеонорі Костельник, що вбивство вчинив нібито її син, і зажадали упізнати його в мертвому атентатникові. Жінка, яку привезли автомобілем на місце, де лежав неживий підпільник, відмовилася це зробити, оскільки вбивця й справді був їй невідомий. Донька Е. Костельник згодом оповідала, що в той момент, коли мати стояла над тілом убитого хлопця, присутні правоохоронці морально на неї тиснули, демонструючи, що в них немає сумнівів, що перед ними лежить саме син Г. Костельника.

Щоправда, згодом емґебісти відмовилися від своєї початкової версії. Коли фото убивці Г. Костельника представили арештованій українській підпільниці Сабіні Романюк, вона буцімто впізнала в ньому підпільника з Миколаївщини Олексу Любинського на псевдо “Борис”[914]. Ще через деякий час атентатника ідентифікували як Василя Паньківа, який користувався у підпіллі псевдами “Яворенко”, “Яремко” та “Гнат”. З пропагандистською метою більшовики твердили, що виконавець замаху на Г. Костельника нелегально прибув до Львова із Західної Європи і був “особистим секретарем” Крайового провідника ОУН 3. Тершаковця.

Лише 2013 р. український історик Володимир Мороз аргументовано довів, що виконавцем атентату був не В. Паньків, а інший, невідомий натепер учасник збройного підпілля. Така заява ґрунтувалася на тому, що В. Паньків загинув не у вересні 1948 р., а на кілька місяців пізніше[915]. Дотепер достеменно невідомо, хто був тим підпільником, який застрелив Г. Костельника.

Ще до того як розпочалося слідство, партійні органи впевнено “призначили” винуватців. Того самого дня, коли відбулося вбивство Г. Костельника, працівник Львівського обласного виконкому Л. Мельник написав листа до секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, у якому повідомляв: “Після отримання нами відомостей про вбивство Костельника, ми зв’язалися по телефону з головою Ради [у справах Російської Православної Церкви] Карповим і передали свою думку, що вбивство політичне, організоване Ватиканом і англо-амери-канською розвідкою, яка використала агентуру — українсько-німецьких націоналістів. Тов. Карпов цілком підтримав наші думки і повідомив про це радянський уряд. Після цього, Карпов повідомив, що нашу думку схвалено”[916].

Керівником оперативної групи із розслідування вбивства Г. Костельника став заступник начальника відділу “О” МҐБ Української РСР Іван Богданов, який на два роки раніше пильнував за отцем під час роботи Ініціативної групи. До складу групи увійшли оперативники чотирьох відділів. Про рівень уваги до розслідування свідчить той факт, що в засіданнях оперативної групи брав участь заступник міністра державної безпеки УРСР та водночас керівник Другого управління МҐБ УРСР генерал-майор Віктор Дроздов. Група працювала дуже інтенсивно, протягом перших двох днів після замаху допитали вісімнадцятьох свідків[917]. Ще сім осіб допитали на третій день[918].

Емґебісти дійшли висновку, що у проведенні операції з ліквідації Г. Костельника брали участь приймні троє підпільників, які мали в розпорядженні автомобіль. Під час Служби Божої двоє із бойовиків нібито чекали у розташованій навпроти церкви пивній, а третій — стежив за протопресвітером у храмі. Коли Служба закінчилася, він вийшов і подав знак атентатникові вийти на позицію й приготуватися. Після вбивства виконавець замаху разом зі спільниками мав утекти автомобілем[919]. Ця версія певною мірою корелює зі спогадами Володимира Козачка, які були опубліковані вже після проголошення незалежності України. В. Козачок, який у вересні 1948 р. працював на вулиці Шевській, згадував про те, що одразу після вбивства на вулиці Краківській він став свідком утечі військовим джипом двох невідомих йому осіб: “3 вулиці донісся різкий звук та крики з боку площі Ринок — вул. Краківської. По вул. Шевській від Ринку бігла людина до вул. Театральної. Добігши до автомобіля (названого у народі “бобіком”) зустрілася та людина з чоловіком, що там стояв, разом сіли в машину та від’їхали. Через хвилину підбіг гурт людей, які щось кричали. Коли згодом у заклад зайшли відвідувачі, то розповіли, що тільки що на вул. Краківській вбили о. Костельника — просто біля його будинку”[920].

На місці убивства швидко зібрався великий натовп людей. Одним зі свідків цих подій став Дмитро Павличко, що був тоді студентом Львівського університету імені Івана Франка[921].

Похорон Г. Костельника відбувся 23 вересня 1948 р. Прощання із покійним, на якому були присутніми архієпископ Львівський і Тернопільський Макарій, єпископ Станіславівський Антоній і єпископ Дрогобицький Михайло, відбувалося у Преображенській церкві[922]. Зміст виступів на похороні узгоджували із Львівським обкомом КП(б)У. У листі, який перший секретар обкому А. Зленко написав до М. Хрущова 22 вересня, за день до похорону, зокрема, йшлося: “У виступах буде підкреслено, що вбивство о. Костельника є результатом вилазок Ватикану, справа англо-американської розвідки, які використали ОУН-підпілля”[923].

Поховання відбулося на Личаківському цвинтарі (поле № 2) за участі 7–8 тисяч людей. Передбачаючи можливість пропагандистського використання вбивства Г. Костельника, весь перебіг похорону відзняли на кіноплівку[924]. Під час похорону вдалися до посилених заходів безпеки: за порядком стежили 500 оперативників та курсантів школи МҐБ та 700 працівників міліції[925].

Могила Гавриїла Костельника. Сучасне фото

Особливу увагу емґебісти приділили охороні єпископа Макарія та інших ієрархів церкви, що взяли участь у похороні. Під час похорону один правоохоронець приходився на кожних п’ять учасників жалобної церемонії.

Після замаху на Г. Костельника почалася чергова хвиля репресій проти свідомого українства та розпалювання антиукраїнської істерії. Перші арешти відбулися вже того самого дня, коли вбили протопресвітера. Лише у Львові протягом 20 вересня — 20 жовтня 1948 р. було арештовано 162 підозрюваних у приналежності до ОУН або симпатіях до націоналістичного руху, а також “легалізованих членів ОУН”. Майже половину арештованих — 70 осіб — схопили в рамках великої спецоперації, яку провели протягом одного дня — 19 жовтня 1948 р.[926] Місцеві органи влади отримали вказівку інтенсифікувати боротьбу проти українського підпілля та “реакційного духовенства”. У ході однієї з таких операцій у лісі біля с. Любінь Великий Городоцького району (тепер адміністративний центр територіальної громади Львівського району Львівської області) 4 листопада 1948 р. був оточений і загинув у нерівному бою Крайовий провідник ОУН Львівського краю і виконувач обов’язків Командира Воєнної округи УПА Буг 3. Тершаковець[927].

Цікавим документом є посмертна “Довідка на протопресвітера Костельника Гавриїла Теодоровича”, яку 23 жовтня 1948 р. склав начальник відділу “О” МҐБ УРСР Леонід Готовцев. Документ утриманий у дуже неприхильному до покійного дусі. Неважко припустити, що велика кількість негативних характеристик убитого отця в цьому документі мала послабити відповідальність МҐБ за допущений атентат. Довідка представляла Г. Костельника як націоналіста та схильного до авантюр кар’єриста, а отже особу, яка навряд чи могла принести ще яку-небудь користь більшовицькому режиму[928]. Підписуючи таку довідку, Л. Готовцев мав на меті переконати своїх зверхників, що смерть Г. Костельника не тягне за собою жодних негативних наслідків для спецслужб та радянської влади загалом.

Ставлення до Г. Костельника з боку спецслужб і справді погіршилося протягом 1947 р. Таємні інформатори, якими був оточений протопресвітер, доносили своєму керівництву про численні антирадянські та антиросійські висловлювання отця. Крім цього МҐБ зібрало достатньо інформації про так звану “антирадянську діяльність” Г. Костельника під час німецької окупації Львова. 30 січня 1948 р. протопресвітера навіть викликали для слідчого допиту у справі його ймовірної співпраці з німецькою поліцією та службою безпеки у 1941–1944 рр. На цьому допиті Г. Костельник, звісно ж, заперечив усі висунуті проти нього звинувачення, хоча й визнав свої контакти з українськими націоналістами. Проте, як свідчать розсекречені документи МҐБ, доказів проти Г. Костельника було достатньо для його арешту, але більшовики не поспішали з цим кроком, чекаючи на завершення ліквідації структур Української Греко-Католицької Церкви у Закарпатті, які тривали ще до літа 1949 р. Спираючись на аналіз архівних матеріалів, О. Пагіря висунув припущення, що якби Г. Костельника не убили українські підпільники, його б неминуче арештували й засудили за “антирадянську діяльність”[929].

Оголошена радянською владою офіційна версія загибелі Г. Костельника майже одразу почала викликати сумніви у багатьох львів’ян. Уже 25 вересня 1948 р. секретар Львівського обкому КП(б)У А. Зленко повідомляв першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, що Львовом ширяться чутки про те, що протопресвітера вбили не українські підпільники, а радянські військові[930]. Крім цього, у місті з’явилися поголоски, що атентатник не вчинив самогубства, а був застрелений з автомобіля, який після того зник у невідомому напрямку[931]. Логічним наслідком таких чуток стали твердження, що вбивство Г. Костельника організували радянські спецслужби. Такий висновок, зокрема, зробив відомий дослідник історії церкви о. Богдан Боцюрків[932].

Тим часом радянський режим доклав значних зусиль для утвердження офіційної версії загибелі Г. Костельника. Покійного протопресвітера оголосили жертвою католицької реакції. У формуванні цієї версії взяв участь С. Карін (Даниленко), який був куратором покійного отця у 1944–1946 рр. Суттєвим елементом цієї вигаданої історії стало самогубство атентатника, про яке зу-мисно наголошувалося в публікаціях, присвячених тим подіям. У такий спосіб радянська пропаганда намагалася звернути увагу на подвійний гріх ліквідатора — як убивці та водночас самогубця. Зокрема, С. Карін писав, що самогубство підпільника, який мав убити Г. Костельника, було заплановане наперед і перед бойовиком, що мав ліквідувати протопресвітера, одразу ставили завдання, щоб після виконання атентату він наклав на себе руки. На той випадок, якби він завагався, його буцімто мав убити інший підпільник, якого вислали до Львова простежити за виконанням замаху. Крім того, С. Карін твердив, що головним критерієм, який відіграв вирішальну роль при виборі ліквідатора, стала важка духовна криза та пригнічений психологічний стан кандидата. Саме таку особу, на думку каґебіста-літератора, було найлегше схилити накласти на себе руки після виконання замаху[933].

Не менш радикальними були в оцінках атентату й представники Російської православної церкви. Протоірей Созонт Чобич писав: “Ліквідація унії на західних землях України була великим і дошкульним ударом для папізму […] Розвіялися на порох віковічні мрії римських пап загарбати й поневолити не тільки Україну, а й весь Схід […] Ватікан шукав засобів припинити святий подвиг, яким о. протопресвітер служив своєму народові. Ватікан знайшов свій шлях до помсти отцю Гавриїлу за те, що він викриває неправду і зло папства, за те, що він допоміг своїм братам знайти істину й провід у святому Православ’ї. Латинський Ватікан завжди був у спілці з усіма ворогами Православної церкви і нашого народу. Серед українських націоналістів, цих ворогів єдності, миру й сили нашого народу, знайдено вбивцю, який підняв руку на отця протопресвітера Гавриїла Костельника, щирого сина українського народу, великого діяча нашої Церкви.

20 вересня 1948 року, в перед свято Різдва Пресвятої Богородиці, о. протопресвітер Г. Костельник відправив Божественну літургію в своїй парафіяльній церкві. Вийшов з храму і прямував додому, де його чекала копітка праця. Хіба міг він сподіватися, що злобна рука вбивці чигає на його життя? Пролунав постріл, і обірвалося життя великого поборника правди. Лукаві вороги нашого народу ще раз показали своє каїнове обличчя в усій своїй жорстокій злобі. Оунівець Василь Паньків (псевдонім “Яремко”), котрий, як засвідчила потім медична експертиза, уже почав гнити від хвороби, застрелив о. Г. Костельника і собі пустив кулю в лоба. Хазяї вбивці позбавили о. Гавриїла Костельника життя, сподіваючиь з ним убити і його святу справу… Лютість ворогів державного й духовного возз’єднання нашого народу з рідним Києвом і Москвою виразно посвідчила тільки про їх безсилля і антихристиянський фанатизм […] Святе Православ’я на землі нашій, политій кров’ю о. протопресвітера Гавриїла Костельника, трудами архіпастирів і духовенства, щирою побожністю віруючого народу росте, міцніє і стверджується. З глибокою вірою в правду життя, з побожною шаною до святої жертви о. протопресвітера Гавриїла Костельника ми продовжимо його дорогу”[934].

Для вшанування пам’яті про Г. Костельника у середині 1980-х рр. був створений парадний портрет отця. Моделлю для створення зображення покійного послужив о. Павло Кочкодан, якого сфотографували у молитовній позі. Опісля це фото використали художники, які відтворивши його на полотні, домалювали йому обличчя Г. Костельника[935]. Портрет був цікавий ще й тим, що, крім самого протопресвітера, на ньому було зображено і його вбивцю, щоправда, зовсім не схожого на реального атентатника.

Цікаво, що догляд за могилою о. Г. Костельника взяли на себе парафіяни церкви Святого великомученика Георгія на вулиці Короленка, а не вірні храму, в якому понад двадцять років прослужив отець.

Парадний портрет Гавриїла Костельника. Фото 1986р.

Восени 2008 р., відзначаючи шістдесятиріччя від дня смерті протопресвітера, архієпископ Львівський і Галицький Української православної церкви Московського патріархату Авґустин висловив ініціативу канонізувати Г. Костельника як святого. Передбачаючи негативну реакцію на висловлену пропозицію, ієрарх поспішив наголосити, що немає доказів того, що отець “співпрацював із радянськими спецелужбами”. Г. Костельник справді не давав підписки про співпрацю зі НКВД, НКҐБ чи МҐБ, але його діяльність об’єктивно сприяла реалізації більшовицьких планів “радяні-зації” західноукраїнських земель та руйнуванню національно-культурної самосвідомості українців. Свого часу міністр державної безпеки УРСР Сергій Савченко рапортував міністрові державної безпеки СРСР Віктору Абакумову, що для вербування Г. Костельника не було необхідності, оскільки його діяльність і так повністю спрямовувалася та контролювалася таємною агентурою та оперативником-куратором. Будучи переконаним у тому, що йому вдасться вийти переможцем із протистояння з “імперією зла”, отець і незчувся, як програв усе.

Історія Львова. Т. 2. 1772–1918 / Ред. колегія Ярослав Ісаєвич, Микола Литвин, Феодосій Сте-блій. Львів, 2007. С. 223.

“Бельгійськими штуцерами” під час Січневого повстання називали різні типи нарізної зброї, найчастіше неліцензійні копії австрійського штуцера калібру 13,9 мм конструкції Йо-зефа Лоренца зразка 1854 р. Назва з’явилася завдяки тому, що значну кількість зброї цього типу придбала для потреб повстанців спеціальна закупівельна комісія, яка працювала у бельгійському місті Льєж. Детальніше див.: Mackiewicz Michał. Sztućce, janczarki, belgijczyki — o uzbrojeniu strzeleckim w powstaniu Styczniowym // Pamiętnik Biblioteki Kórnickiej. № 31. Poznań, 2014. S. 141.

Galicja w dobie autonomicznej. Wybór tekstów / Oprać. Stefan Kieniewicz. Wrocław, 1952. S. 66–67.

Ziemialkowski Florian. Pamiętniki. T. III: Rok 1863. Kraków, 1904. S. 86.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1913. № 226. З października. S. 3.

Goddeeris Idesbald, Ranson Hannę. Polskie zakupy broni w Liege podczas Powstania Styczniowego H Teka Komisji Historycznej / Polska Akademia Nauk, Oddział w Lublinie. Vol. X. Lublin, 2013. S.24.

Klikicki Krzysztof. Oddziały galicyjskie w walkach na Zamojszczyznie w 1863 r. H Galicja a Powstanie styczniowe / Pod red. Marioli Hoszowskiej, Agnieszki Kawalec i Leonida Zaszkilniaka. Warszawa-Rzeszów, 2013. S. 91.

Szmyt Andrzej. Plany rozszerzenia powstania styczniowego na ziemie ruskie H Echa Przeszłości. T. V. Olsztyn, 2004. S. 123.

Rawita-Gawroński Franciszek. Rok 1863 na Rusi. T. 1: Ruś Czerwona i Wschód. Lwów, 1902. S. 156–157.

Szmyt Andrzej Wykrawa. na Radziwiłłów jako próba rozszerzenia powstania styczniowego na teren Wołynia // Ucrainica-Polonica. T. І. Житомир, 2004. C. 45.

Beiersdorf Otton. Kuczyński Leopold H Polski Słownik Biograficzny. T. 16. Wrocław, 1971. S. 89.

Ю. Бялиня-Холодецький помилився, насправді Л. Кучинський працював слідчим суддею не в Угорщині, а у Словаччині.

Biafynia-Chołodecki Józef. Z cyganeryi lwowskiej przed pół wiekiem (1861–1863). Lwów, 1913. S. 12.

Ziemialkowski Florian. Pamiętniki. T. III. S. 179.

Gowin Sławomir. W blasku pióra i szabli (Część I) H Kurier Galicyjski. (Lwów). 2013. № 17 (189). 17–30 września. S. 28.

Niwińska-Lipińska Ewa. Recepcja utworów Walerego Łozińskiego U Tematy i Konteksty. № 2 (7). Rzeszów, 2012. S. 224.

Козицький Андрій, Білостоцький Степан. Кримінальний світ старого Львова. Львів, 2001. С. 191.

Ustawa Kama z dnia 21 maja 1852 r. Z uwzględnieniem wszelkich zmieniających ją ustaw austrjackich i polskich / Wydał Józef Wiktor Willaume. Wyd. piąte uzupełnione przez Marjana Bodyńskiego. Lwów, 1929. S. 59. § 159.

Козицький Андрій, Біпостоцький Степан. Кримінальний світ… С. 192.

Białynia-Chołodecki Józef Z cyganeryi lwowskiej… S. 14.

Białynia-Chołodecki Józef. Adam ks. Sapieha i wyprawa wołyńska w świetle aktów procesu karnego (Odczyt wygłoszony na posiedzeniu Tow. Histor. 28 czerwca 1919) H Placówka. (Lwów). 1919. № 24. ІЗІірса. S. 6.

Цит. за: Stełła-Sawicki Jan. Galicya w powstaniu Styczniowym. Wyd. drugie. Lwów, 1913. S. 121.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1863. № 246. 28 października. S. 4.

Czas. (Kraków). 1863. № 249. 31 października. S. 3.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1863. № 247. 29 października. S. 3.

Białynia-Chołodecki Józef. Renegat Kuczyński i proces Lutostańskiego // Gazeta Lwowska. (Lwów). 1921. № 21. 27 stycznia. S. 2.

Stełła-Sawicki Jan. Galicy a w powstaniu… S. 121.

Фактор — посередник, торговий агент.

Białynia-Chołodecki Józef. Renegat Kuczyński… S. 2.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1863. № 247. 29 października. S. 3.

Biafynia-Chołodecki Józef. Renegat Kuczyński… S. 2.

Białynia-Chołodecki Józef. Adam ks. Sapieha i wyprawa… S. 8. Більшість затриманих випустили, так і не висунувши їм жодних звинувачень. Лише А. Вольський і А. Ширм були засуджені за збурення громадського спокою, відповідно, до 8 і 6 місяців ув’язнення.

Barwiński Eugeniusz. Zygmunt Kaczkowski w świetle prawdy (1863–1871). Z tajnych aktów b. Austryackiego Ministerstwa Policyi. Lwów, 1920. S. 11.

Strzyżewska Zofia. Emanuel Szafarczyk i sztyletnicy 1863 roku // Przegląd Historyczny. T. LXXVII. Z. 4. Warszawa, 1986. S. 692.

Berg Mikołaj. Zapiski о powstaniu Polskiem 1863 і 1864 roku i poprzedzającej powstanie epoce demonstracyi od 1857 r. T. III. / Z ros. przeł. K. J. Kraków, 1899. S. 181. Загалом напередодні та під час Січневого повстання 1863 р. було убито семеро таємних агентів генерала Є. Рожнова.

Biafynia-Chołodecki Józef. Renegat Kuczyński… S. 2.

Ziemialkowski Florian. Pamiętniki. T. III. S. 178–179.

[Stella-Sawicki Jań\. Udział Galicyi w powstaniu 1863–1864. Ustęp z pamiętników pułkownika Strusia. Lwów, 1889. S. 80.

У документі була вказана помилкова дата замаху, який насправді стався через три дні.

Цит. за: Stełła-Sawicki Jan. Galicy a w powstaniu… S. 122.

У 1862 р. річний заробіток некваліфікованого робітника складав приблизно 200, майстра муляра — 430, чиновника 2-го класу Крайового виділу — від 800 до 1400, інженера Крайового виділу — 1800 ринських.

Stełła-Sawicki Jan. Galicya w powstaniu… S. 122. Завдяки опіці та сприянню австрійської влади син покійного судді Еуґеніуш Кучинський (1852–1938) отримав добру освіту й уже у двадцятирічному віці розпочав дипломатичну службу в австрійському посольстві у Персії, згодом був послом Австро-Угорщини в Чорногорії (1895–1899), Бразилії (1899–1905) та Китаї (1905–1911).

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1863. № 250. 2 listopada. S. 5.

Białynia-Chołodecki Józef. Renegat Kuczyński… S. 2.

Цит. за: Barwiński Eugeniusz. Zygmunt Kaczkowski w świetle… S. 14.

Janta Aleksander. Ucieczka z więzienia//Kultura. (Paryż). 1967. № 1–2 (231–232). S. 173-175

Вендланд Anna Вероніка. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією і Росією, 1848–1915. Львів, 2015. С. 453. Спочатку було обрано навіть 13 представників українських партій та 9 москвофілів, але мандати двох депутатів анулювали.

Sokulski Justyn Piotr. Proces polsko-rusióski H Świat. Pismo tygodniowe ilustrowane. (Warszawa-Kraków). 1908. 31 października. S. 21.

Згодом влада тлумачилася, що велику групу українців виключили з виборчого списку помилково, нібито через те, що вони в минулому були карані у судовому порядку за самовільне рубання дерева у лісі. Насправді серед тих осіб, відсутність яких у виборчому списку оскаржувала “рекламаційна комісія”, нікого ніколи не притягували до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький: Біографія політика та тлі українсько-польських відносин. Частина II: Галицький намісник // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 45 Львів, 2000. С. 245–246.

Ясний Каганець України. Збірник матеріалів та творів / Зібр. Володимир Максимів; упоряд. Олег Полянський, Володимир Максимів; наук. ред. Любомир Сеник. Львів, 2008. С. 12. Згодом війт покликався на те, що вносити зміни до виборчих списків не належало до його компетенції.

Напад на М. Мочкодона вчинили селяни, яких горілкою в корчмі пригощав молодший брат війта Микита, розплачуючись із ними у такий спосіб за те, що вони зголосилися вивезти своїми возами йому гній на поле.

Epilog zajść w Koropcu // Nowości Ilustrowane. (Kraków). 1908. № 44. 31 października. S. 9.

Свобода. Часопись для руского народа в Америці і орган Руского Народного Союза. (Ню Йорк). 1908. № 10. 5 марця. С. 4.30.

Ясний Каганець України. С. 24–25.

Bezecne kłamstwa і fałsze //Nowy Dzwonek. (Kraków). 1908. № 5. 1 maja. S. 142–143.

Горак Роман, Гнатів Ярослав. Іван Франко. Книга дев’ята. Катастрофа. Львів, 2008. С. 180.

Ясний Каганець України. С. 21.

Słownik biograficzny historii Polski. T. 2. L-Ż. / Pod red. Janiny Chodery i Feliksa Kiryka. Wrocław-Warszawa-Kraków, 2005. S. 1210.

Демкович-Добрянський Михайло. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903–1913. Рим, 1987. С. 7. У перерахунку це складало більше ніж 6 млн корон, приблизно у чотири рази більше, ніж обійшлося Львову будівництво Великого театру (тепер — Львівський національний академічний театр опери та балету).

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 148. 1 lipca. S. 4.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 188.

Заиікільняк Леонід. Україна і Польща в XX столітті: від конфліктів до порозуміння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 17. Львів, 2008. С. 4.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 199.

“Ендеками” поточно називали членів Національно-демократичного сторонництва {Stronnictwo Narodowo-Demokratyczne) від польськ. narodowa demokracja — “національна демократія”. Головним ідеологом ендеції був Роман Дмовський (1864–1939), який вимагав радикального обмеження культурно-освітніх прав українців.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 235.

Jetzinger Franz. Hitlers Jugend. Phantasie, Lugen — und die Wahrheit. Wien, 1956. S. 180; Hamann Brigitte. Hitlers Wien. Lehrjahre eines Diktators. Munchen, 1996. S. 57.

Зі споминів Мирослава Січинського / Упор. Микита Шаповал. Подєбради, 1928. С. 1–8.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 148. 1 lipca. S. 4.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 86. 14 kwietnia. S. 5.

Мицик Юрій, Тарасенко Інна, Щестюк Тетяна. Листи М. Січинського до М. Грушевського Н Наукові записки Києво-Могилянської академії. Т. 104. Київ, 2010. С. 65. Судячи із подальшого листування, повернути цей борг вчасно студент не зумів.

Зі споминів Мирослава Січинського… С. 9–10.

Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. Львів, 1926. С. 473–474.

Демкович-Добрянський Михайло. Потоцький і Бобжинський… С. 36.

Зі споминів Мирослава Січинського… С. 12.

Bezecne kłamstwa і fałsze //Nowy Dzwonek. (Kraków). 1908. № 5. 1 maja. S. 143.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 148. 1 lipca. S. 5.

Naprzód. (Kraków). 1908. 19 lutego. S. 2.

Зі споминів Мирослава Січинського… С. 14.

Польська преса твердила, що причиною самогубства старшого брата М. Січинського стала недостача коштів, виявлена в адвокатській конторі, в якій він працював у Львові. Див.: Nowości Ilustrowane. (Kraków). 1908. № І7. S. 3; Słowo Polskie. (Lwów). 1908. № 179. 15 kwietnia. S. 3.

Мицик Юрій, Тарасенко Ima, Щестюк Тетяна. Листи М. Січинського… С. 65.

Зі споминів Мирослава Сочинського… С. 15.

Проців Олег. Ловецтво Львова середини XIX — першої третини XX ст. Івано-Франківськ, 2018. С. 111.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 2.

Подолянко Богдан. Фантастична втеча Мирослава Січинського. С. 18.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 148. 1 lipca. S. 4.

Stańczyk Tomasz. Zamach na namiestnika Potockiego U Historia do rzeczy. (Warszawa). 2017. № 12 (58). Grudzień. S. 96.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 86. 14 kwietnia. S. 2.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 255.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 86. 14 kwietnia. S. 2.

Мирослав Січинський перед судом Н Діло. (Львів). 1908. 1 липня.

Janta Aleksander. Lustra і reflektory / Wybór pism i przedmowa Michał Sprusiński. Warszawa, 1982. S. 404.

Romanowski Wiesław. Bandera. Ikona Putina. Warszawa, 2016. S. 101.

Зі споминів Мирослава Січинського… С. 16.

Janta Aleksander. Lustra i reflektory. S. 408.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 1,3.

Zieliński Stanisław. Die Ermordung des Statthalters Grafen Andreas Potocki. Materialien zur Beurteilung des Ukrainischen Terrorismus in Galizien. Wien-Leizig, 1908. S. 30.

Для стріляння біля церкви чи костелу під час Великодніх свят найчастіше використовували “ключі” — сплюснуту із одного боку трубку малого діаметру, в яку голівкою назовні щільно вставлявся обрізок цвяха. Такий “ключ” закріпляли перпендикулярно до довгої, приблизно метрової довжини ручки, тримаючи за яку, били цвяхом у землю. Вибуховий заряд ключа становила сірка із сірників.

Виступаючи на повторному судовому процесі М. Січинського у квітні 1909 р., Ю. Каняк додав ще кілька деталей. Зокрема, за словами возного, у той момент, коли настала черга М. Січинського входити до зали, молодий чоловік саме дістав цигарковий папір і взявся скручувати собі папіроску; після першого пострілу Ю. Каняк пішов до вікна, щоб подивитися на дітей, які стріляли на вулиці, через що після другого пострілу мусив витратити додатковий час на те, щоб добігти до дверей зали для авдієнцій; перш ніж схопити обіруч атентатника, він спробував підняти пораненого А. Потоцького, але той крикнув: “Лиши мене, його затримай!”, вказуючи на нападника. Див.: Gazeta Lwowska. (Lwów). 1909. № 86. 17 kwietnia. S. 4.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 1.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 256.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 1.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 2.

Аркуша Олена. Анджей Потоцький… С. 257.

Zieliński Stanisław. Die Ermordung des Statthalters Grafen Andreas Potocki. S. 31.

Rzeczpospolita: dwutygodnik polityczny. (Lwów). 1909. № 9. 1 maja. S. 109.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 148. 1 lipca. S. 4.

Зі споминів Мирослава Січинського… С. 16–17.

Słowo Polskie. (Lwów). 1908. № 175. 13 kwietnia. S. 7.

Słowo Polskie. (Lwów). 1908. № 176. 14 kwietnia. S. 3.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1908. № 87. 15 kwietnia. S. 5.

Кулею, яка застрягла у стіні нижче вікна, М. Січинський, швидше за все, поранив А. Потоцького у ліву долоню. Інша куля влучила у стіну за кілька метрів від столу, за яким сидів А. Потоцький приймаючи відвідувачів,

Горак Роман, Гнатів Ярослав. Іван Франко. Книга дев’ята. С. 182.

Słowo Polskie. (Lwów). 1908. № 176. 14 kwietnia. S. 3.

Демкович-Добрянський Михайло. Потоцький і Бобжинський… С. 37.

Трильовский Кирило. Потоцький, Січинський, Шептицький. Коломия, 1908. С. 47–48.

Цит. за: Демкович-Добрянський Михайло. Потоцький і Бобжинський… С. 41^42.

Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899–1914. Т. 1 / Упор. Оксана Гайова, Роман Тереховський. Львів, 2007. С. 894.

Стемпень Станіслав. Критика терору як методу вирішення національних і політичних конфліктів у пастирській науці митрополита Андрея Шептицького // Наукові записки Українського Католицького Університету. Ч. II. Серія “Історія”. Вип. 1. Львів, 2010. С. 195.

Демкович-Добрянський Михайло. Потоцький і Бобжинський… С. 44.

Rzeczpospolita: dwutygodnik polityczny. (Lwów). 1909. № 9. 1 maja. S. 108.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 3.

Zięba Andrzej. Ideowy mord bez motywu H Uważam Rze. Historia. (Warszawa). 2013. № 5 (14). Maj. S. 76.

Проців Олег. Ловецтво Львова… С. 115.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 3.

В десяті роковини діла Мирослава Січинського 1908–1918. Ню Йорк, 1918. С. 6.

Słowo Polskie. (Lwów). № 302. 1 lipca. S. 3.

Проців Олег. Організація рибальського господарства у Східній Галичині на початку XX ст. Політико-етнічний аспект // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. Ч. З.Київ, 2017. С. 89.

Центральний державний історичний архів України у м. Львові. Ф. 779 (Редакція газети “Діло”, м. Львів), on. 1, спр. 42, арк. 28–80 зв.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1909. № 85. 16 kwietnia. S. 4.

Rzeczpospolita: dwutygodnik polityczny. (Lwów). 1909. № 9. 1 maja. S. 109.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1909. № 87. 18 kwietnia. S. 4.

Подолянко Богдан. Фантастична втеча Мирослава Січинського. Сідней-Аделаїда, 1987. С. 12.

Назва тюрми походила від монастиря св. Бриґіди, в приміщеннях якого наприкінці XVIII ст. відкрили пенітенціарний заклад.

Janta Aleksander. Ucieczka z więzienia… S. 177.

Подолянко Богдан. Фантастична втеча Мирослава Січинського. С. 15.

Подолянко Богдан. Фантастична втеча Мирослава Січинського. С. 19.

Як утік Січинський з Діброви. Правдиве оповідане двох дозорців, котрі його освободили з вязниці. Вінніпег, 1912. С. 9.

Як утік Січинський з Діброви… С. 10.

Як утік Січинський з Діброви… С. 15.

Круковськиіі Орест, Пахолко Степан. Українська фалеристика (Із фондів Львівського історичного музею). Львів, 2011. С. 76.

Як утік Січинський з Діброви… С. 19.

Пахолко Степан, Мартин Ольга, Мельник Олександр. Мирослав Січинський у фалеристич-них пам’ятках початку XX ст. // Нумізматика і фалеристика. (Київ). 2006. № 3. С. 20.

Круковський Орест, Пахолко Степан. Українська фалеристика… С. 76.

Маланчук Антін. Січинський — Потоцький. Драма в 5-х діях. Нью-Йорк, 1914. 52 с.

Гуцулія. (Чікаґо). 1973. № 1 (25). С. 3.

Гаката — поточна назва Товариства підтримки німецькості у східних марках (Verein zur Fórderung des Deutschtums in den Ostmarkeri), яка була утворена від перших літер прізвищ його засновників: Фердинанда фон Гансеманна (1861–1900), Германа Кеннеманна (1815–1910) і Гайнріха фон Тідеманна (1840–1922). У переносному значенні Гакатою називали багато різних ультранаціоналістичних і ксенофобських організацій.

Цит. за: Стецик Надія. Художній світ поезії Осипа Шпитка Н Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). 2016. № 1 (17). С. 252.

Протягом 1923–1926 рр. секретарем “Оборони України” був Ярослав Чиж, один із організаторів замаху на Юзефа Пілсудського, здійсненого у Львові 25 вересня 1921 р. Степаном Фе-даком.

Довідник з історії України (А-Я) / За заг. ред. Ігоря Підкови, Романа Шуста. 2-е вид., доопр. і доповн. Київ, 2002. С. 760.

Інформацію надав колишній працівник Львівського історичного музею Степан Петрович Мовчан.

Климишин Микола. Я бачив Мирослава Січинського Н Альманах Станиславської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславщини. Т. II. Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1985. С. 204. Українским комуністом із Канади, який кардинально змінив свої погляди на комунізм після ближчого знайомства із життям в Українській РСР, був Іван Коляска (1915–1997). Детальніше про нього див.: Сіромський Руслан. Права людини в Українській РСР: погляд з Канади (1945–1991). Львів, 2020. С. 120–147.

“Пам’ятник жертвам злочину, вчиненого ОУН-УПА проти польських громадян на Кресах” у Варшаві був відкритий 11 липня 2013 р., але підготовку до його встановлення українська преса та соціальні мережі обговорювали вже від початку літа.

Галайко Богдан. До питання створення Української військової організації П Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 18. Західно-Українська Народна Республіка: до 90-річчя утворення / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Львів, 2009. С. 391.

Навроцький Осип. Початки УВО у Львові // Срібна сурма. Статті і матеріали до діяння Української Військової Організації. 36. II. Початки УВО в Галичині. Торонто, 1963. С. 25–63; Даро-ванець Олександр. Організаційні початки УВО та формування її структури (1920–1922) Н Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр дослідження визвольного руху. 36. 11. Львів, 2007. С. 5–60; Грузін Володимир, Криськов Андрій. Зародження українського націоналістичного руху у Чехо Словаччині (1920-1930-ті рр.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія “Історія”. Вип. 1. Ч. 2. Тернопіль, 2017. С. 158–162.

3. Книш твердив, що прибувши до Львова в липні 1921 р. Є. Коновалець реорганізував Начальну колегію у Начальну команду і ввів до неї ще двох осіб — Дмитра Герчанівського та Петра Баковича. Див.: Книш Зиновій. Начальна команда УВО у Львові // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 294.

Ostanek Adam. Targi Wschodnie we Lwowie i ich znaczenie polityczne oraz gospodarcze dla miasta, regionu i Polski w świetle “Kwestionariusza w sprawie Targów Wschodnich” z 4 lutego 1928 roku H Rocznik Kresowy. (Warszawa). 2017. № 3. S. 120.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. 10 września. № 201. S. 4.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака й товаришів (Рукописна записка присутнього на розправі) Н Визвольний шлях. (Лондон). 1982. № 10. С. 1192.

Ковальчук Михайло. Біля витоків УВО: військово-політична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921 рр. // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. 36. 7. Львів, 2006. С. 58–59.

Dumin Osip. Prawda о Ukraińskiej Organizacji Wojskowej H Zeszyty Historyczne. (Paryż). 1974. № 30. S. 106.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. Видання третє, доповнене. Київ: Українська видавнича спілка, 2007. С. 22; Гаврилів Ігор. УВО: підпільна армія в боротьбі за державність // Вісник Національного університету “Львівська Політехніка”. № 572. Держава та армія. Львів, 2006. С. 12–13; Кентій Анатолій. Українська військова організація (УВО) в 1920–1928 рр. Короткий нарис. Київ, 1998. С. 20.

Книш Зиновій. Начальна команда УВО у Львові. С. 293.

Ковальчук Михайло. Біля витоків УВО… С. 66, 70.

Відповідно до підписаного 21 квітня 1920 р. С. Петлюрою та Ю. Пілсудським договору, Польща визнавала незалежність УНР і надавала їй військову допомогу в обмін на визнання Києвом українсько-польського кордону по лінії річок Збруч і Прип’ять.

Опосередкованим доказом непричетності Є. Коновальця до підготовки замаху є те, що введені ним до складу Начальної команди Д. Герчанівський та П. Бакович не були арештовані польською поліцією після атентату на Ю. Пілсудського та К. Ґрабовського, тоді як більшість членів Львівського гуртка поліцейські затримали. Це може свідчити про те, що плануючи замах, його організатори не контактували із людьми з найближчого оточення полковника.

Зінкевич Роман. Українсько-польсько-радянська війна 1920 року: С. Петлюра і Ю. Пілсудський // Молодий вчений. (Херсон). 2017. № 3. С. 174.

Детальніше про Ю. Пілсудського див.: Сулєя Влодзімєж. Юзеф Пілсудський / Пер. з польськ. Миколи Яковини. Київ, 2018. 528 с.

Книш Зиновій. Атентат Степана Федака у Львові П Срібна сурма. Статті і матеріали до діяння Української Військової Організації. 36. II. Початки УВО в Галичині. Торонто, 1963. С. 106.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 9. С. 1079.

Gazeta administracji і policji państwowej. (Warszawa). 1922. № 46. 11 listopada. S. 12.

Пістолет “Рубі” візуально нагадував “Браунінг”, тому в перших повідомленнях преси про замах на Ю. Пілсудського писали, що атентатник нібито стріляв із пістолета бельгійського виробництва цього типу

Савчук Богдан. Терористичний акт 25 вересня 1921 р. і Степан Федак-старший Н Східноєвропейський історичний вісник. Спец. вип. 3. Дрогобич, 2018. С. 233, 235.

Zygmuntowicz Zygmunt. Piłsudski we Lwowie. Lwów, 1934. S. 56.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1922. № 228. 4 listopada. S. 4.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 9. С. 1076.

Wywiad z ojcem Fedaka przed zamachem U Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1921. № 270. 5 października. S. 3.

Книш Зиновій. Атентат Степана Федака у Львові… С. 116.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1921. № 228. 28 września. S. 3.

Dziennik Ludowy. (Lwów). 1921. № 227. 28 września. S. 2.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1922. № 249. 4 listopada. S. 4; Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 10. С. 1192.

Matwiejew Giennadij. Zamach na Józefa Piłsudskiego we wrześniu 1921 r. H Acta Universitatis Lodziensis. Folia Historica. T. 61. Łódź, 1998. S. 151.

Австрійський державний символ на верхівці флагштока львівської ратуші був демонтований З травня 1919 р.

Czas. (Kraków). 1921. № 221. 28 września. S. 1.

Matwiej ew Giennadij. Zamach na Józefa Piłsudskiego… S. 152.

Czas. (Kraków). 1921. № 221. 28 września. S. 1.

Цит. за: Книш Зиновій. Атентат Степана Федака у Львові… С. 103–104.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1922. № 249. 4 listopada. S. 4.

Czas. (Kraków). 1921. № 222. 29 września. S. 3.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 10. С. 1188.

Ф. Ш. [Штик Франц Йосиф\. В перших роках УВО у Львові Н Срібна сурма. Статті і матеріали до діяння Української Військової Організації. 36. II. Початки УВО в Галичині. Торонто, 1963. С. 80–81.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1921. № 228. 28 września. S. 2.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1922. № 249. 4 listopada. S. 4.

Лисяк Олег. Моє середмістя // Львів. Літературно-мистецький збірник. В 700-ті роковини заснування княжого города / За ред. Богдана Романенчука. Філядельфія, 1954. С. 84.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1921. № 228. 28 września. S. 2.

Wywiad z ojcem Fedaka przed zamachem… S. 3.

Ф. Ш. [Штик Франц Йосиф]. В перших роках УВО… С. 'll.

Czas. (Kraków). 1921. № 222. 29 września. S. 3.

Mazur Grzegorz. Zamach na marszałka Józefa Piłsudskiego // Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Sectio F-Historia. Vol. LX. Losy Polaków pośród swoich i obcych. Lublin, 2005. S. 411.

Dziennik Ludowy. (Lwów). 1921. № 227. 28 września. S. 2.

Czas. (Kraków). 1921. № 222. 29 września. S. 3.

Нім. — “штурмових загонів”.

Трафіка — невелика крамниця тютюнових виробів.

Насправді значок був прикріплений до портмоне.

ф. дд [Штик Франц Йосиф]. В перших роках УВО… С. 73, 75–76.

Цит. за: Ф. Ш. [Штик Франц Йосиф]. В перших роках УВО… С. 81.

Свобода. (Джерси Ситі). 1921. № 248. 24 жовтня. С. 2. Хоча Б. Барвінський і Л. Огоновський ніяк не були пов’язані із замахом, у арешті їх протримали до 6 жовтня 1921 р. Дехто із затриманих у справі замаху сидів в ув’язненні аж до січня 1922 р.

Савчук Богдан. Терористичний акт… С. 234.

Навроцький Осип. Початки УВО у Львові… С. 52.

Czas. (Kraków). 1921. № 222. 29 września. S. 3.

Швагуляк Михайло. Національно-політична діяльність Дмитра Паліїва у міжвоєнний період // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Вип. 7. Львів, 2000. С. 408.

Поліція арештувала Я. Чижа лише у жовтні 1929 р., коли після кількарічного перебування за кордоном він приїхав до Львова й оселився у “Народній гостинниці”. Див.: Дєдик Олександр, Козицький Андрій, Мороз Володимир, Муравський Володимир. Львів. Місто наших героїв. Львів, 2009. С. 93.

Matwiejew Giennadij. Zamach na Józefa Piłsudskiego… S. 152.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 9. С. 1078.

Ф. Ш. [Штик Франц Йосиф]. В перших роках УВО… С. 88–89.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 9. С. 1078.

Книш Зиновій. Атентат Степана Федака… С. 114.

Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в XX столітті. Документи і матеріали / Відпов. ред. Микола Кугутяк. Т. 1. Кн. 1 (1919–1929). Івано-Франківськ, 2012. С. 203.

Gazeta administracji і policji państwowej. (Warszawa). 1922. № 46. 11 Listopada. S. 12.

Mazur Grzegorz. Zamach na marszałka… S. 410.

Баран Зоя. Участь родини Степана Федака в українському національно-визвольному русі Н Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 53. Львів, 2017. С. 224.

Litwiński Robert. Polityka wobec UWO i OUN w II Rzeczypospolitej // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. (Warszawa). 2010. № 12 (121). Grudzień. S. 82–83.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 949.

Чубатий Микола. Політика чи політичний хаос // Свобода. (Нью Йорк — Джерсі Ситі). 1945. № 68. 6 квітня. С. 2.

Розповідь інж. Федора Яцури Н Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української Військової Організації. 36.1.1 Зібрав, упорядк. і зред. Зиновій Книш. Торонто, [Б. р.]. С. 25.

“Хрунями” у Галичині називали українців, які за матеріальну винагороду голосували на виборах за польських кандидатів, або ж, у інший спосіб відстоювали польські інтереси на шкоду своїм українським землякам.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 951.

Тут — затаврувати.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 952–953.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. № 236. 26 października. S. 5.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 954.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 957–958.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 9. С. 1076.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 10. С. 1192. Сума відшкодування була досить великою, відповідно до цін жовтня 1922 р. за ці гроші можна було купити 2 тонни найкращого десертного масла. Встановлена воєводою К. Ґрабовським 18 жовтня 1922 р. винагорода за інформацію про убивць С. Твердохліба склала 2 млн польських марок. Ремонт Порохової вежі, рішення про який прийняла Тимчасова міська рада Львова 31 серпня 1922 р., оцінено у 5 млн 650 тисяч польських марок.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1922. № 249. 4 listopada. S. 5.

Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. Лондон, 1991. С. 266.

Gazeta administracji і policji państwowej. (Warszawa). 1922. № 46. 11 listopada. S. 12. 3 формальної точки зору навіть якби С. Федак й використав безоболонкові експансивні кулі під час замаху, це не було б порушенням закону, оскільки рішення Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. стосувалися лише регулярних армій, а не поліції чи приватної зброї.

Gazeta Lwowska. 1922. № 236. 26 października. S. 5.

Gazeta Lwowska. 1922. № 243. 9 listopada. S. 5.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. № 246. 12 listopada. S. 4; Gazeta administracji i policji państwowej. (Warszawa). 1922. № 46. 11 listopada. S. 12.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. № 237. 1 listopada. S. 5.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 264.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 264.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 8. С. 955; № 10. С. 1195.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 10. С. 1191.

Книги Зиновій. Атентат Степана Федака… С. 119.

Gazeta administracji і policji państwowej. (Warszawa). 1922. № 46. 11 listopada. S. 12.

Юрковський В. Розправа проти Степана Федака… № 10. С. 1190.

Wysocki Roman. Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów w Polsce w latach 1929–1939. Lublin, 2003. S. 45; Motyka Grzegorz. Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Warszawa, 2006. S. 37.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. № 248. 15 listopada. S. 5.

Слова прокурора не відповідали дійсності. Як можна здогадатися, вони стосувалися сімох членів Польської військової організації, які 28 травня 1919 р. на станції Палагичі (тепер Тлу- мацької територіальної громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області) по трапили у полон до українських військових і були розстріляні 31 травня на підставі Гаазької конвенції, яка забороняє цивільним особам брати участь у веденні бойових дій. Тіла загиблих 9 червня 1919 р. перепоховали у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ). Польська пропаган да безпідставно твердила, що всі вбиті були неповнолітніми, а перед смертю їм викололи очі, відрізали язики та вуха. Див.: Skalski Marcin. Zbrodnie na Polakach w czasie wojno polsko-ukraiń skiej 1918-1919. Preludium Rzezi Wołyńskiej H Res Cresoviana. Nowe pismo kresowe. № 1. Lublin, 2019. S. 174. Насправді нічого з того, що описувала пропаганда, не сталося, що підтвердила польська медична комісія (майор Ґустав Рутка, поручник Здіслав Яніцький, Тадеуш Бубніць- кий, Віктор Карпи, Станіслав Кубіштал та неназваний по імені військовий лікар), яка оглядала та фотографувала трупи перед перепохованням. Див.: Kurier Lwowski. (Lwów). 1919. № 161. 13 czerwca. S. 2.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1922. № 248. 15 listopada. S. 5.

Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в XX столітті… С. 206; Kulińska Lucyna. Działalność terorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922–1939. Kraków, 2009. S. 161–172.

Mazur Grzegorz. Zamach na marszałka… S. 414.

Протягом 1919–1923 рр. у Польській державі було проголошено 10 амністій, загалом до 1939 р. у Другій Речі Посполитій амністії оголошували 15 разів.

Мсіртинець Володимир. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. [Вінніпег], 1949. С. 26.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1924. № 189. 17 sierpnia. S. 5.

Лист Є. Коновальця до Д. Андрієвського від 2 березня 1931 р. // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т. 2. Ч. 2.1 Упор. Юрій Черненко, наук. ред. Надія Миронець. Київ, 2007. С. 217.

Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 716.

Кузьмович Ольга. Про це і те. Нью-Йорк, 2000. С. 40.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 60, спр. 86699 (Матеріали розслідування у справі резидентури “Максим”), т. 1, арк. 31.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 60, спр. 86699, т. 1, арк. 31–32.

Кузьмович Ольга. Про це і те. С. 41.

Баран Зоя. Участь родини Степана Федака… С. 226.

Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. Чікаго, 1964. С. 48.

Базовий історичний наратив Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”. [Б. м.], 2018. С. 71.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 60, спр. 86699, т. 1, арк. 21–22.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 60, спр. 86699, т. 1, арк. 26.

Мельник Александр. Резидентура “Максим”: Советская разведьівательная деятельность в оккупированном Києве. История и память. Часть 2. Режим доступу: http://www.historians. in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/2803-aleksandr-melnik- [Доступ отримано 16.04.2021 р.].

Достеменно невідомо про якого саме бойовика ОУН йшлося, але з високим ступенем ймовірності можна припустити, що цією особою міг бути Степан Долинський “Комар”, який мав бойовий досвід, зокрема, брав участь у нападі 30 листопада 1932 р. на пошту у Городку на Львівщині.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 483.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 483–484.

Зайцев Олександр. Екзильний уряд ЗУНР і українські політичні організації Галичини Н Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. № 6. ЗУНР: історія і традиції. Львів, 2000. С. 48.

Павлишин Олег. “Диктатор в екзилі”: Політичні впливи Євгена Петрушевича в Західній Україні в 1920-х роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 53. Львів, 2017. С. 197.

Розповідь Теофіля Ольшанського // Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української Військової Організації. 36.1.1 Зібрав, упор, і зред. Зиновій Книш. Торонто, [Б. р.]. С. 52.

Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько. — українських стосунків тієї доби. Том 1. Торонто, 1986. С. 664.

Тут — циліндрів.

Хлориду калію.

Сірчаною.

Картоном.

Розповідь інж. Федора Яцури // Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української Військової Організації. 36.1.1 Зібрав, упорядк. і зред. Зиновій Книш. Торонто, [Б. р.]. С. 39–40.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 4; Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 6970. 18 września. S. 4. Поліцейські твердили, що на місці замаху вдалося зібрати 4 г екразиту, 6 г цинамону та 15 г вибухового желатину.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 281. 14 października. S. 8.

Книш Зиновій. На повні вітрила. Українська Військова Організація в 1924–1926 роках. Торонто, 1970. С. 163.

Матура — іспит, яким завершувалося навчання у гімназії. Свідоцтво про здану матуру вимагалося при вступі до вищих навчальних закладів.

Шумськиїї Святополк. Полковник Теофіл Ольшанський — призабутий “камікадзе” УВО // Свобода. (Джерсі Ситі-Нью Йорк). 1985. № 113. 15 червня. С. 2.

У австрійському війську “куратами” називали військових капеланів.

Куропась Степан. Св. п. Теофіль (Філько) Ольшанський // Свобода. (Джерсі Ситі-Нью Йорк). 1987. № 188. 1 жовтня. С. 3.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920–1939 роки. Видання третє, доповнене. Київ, 2007. С. 500.

Книш Зиновій. Говорить Підгір’я. Розповідь Володимира Мокловича, колишнього бойового референта Окружної команди УВО в Станиславові. Чікаго, 1958. С. 17.

Litwiński Robert. Policja wobec UWO i OUN w II Rzeczypospolitej // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. (Warszawa). 2010. № 12 (121). S. 83.

Стрільбою по-македонський називають техніку бою, яка полягає у одночасному веденні вогню із двох пістолетів або револьверів, які тримають у витягнутих на рівні плеча руках.

Дейчаківський Ігор. Микола Ясінський — Льолько, легендарний бойовик УВО. Біографічний нарис. Івано-Франківськ, 2015. С. 50.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 46–47.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 47.

Книги Зиновій. Два процеси як наслідок діяльності Української Військової Організації в 1924 році. Торонто, [1968]. С. 8. С. 74.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 49–50.

Ймовірно “Браунінг”, але достеменно модель пістолета, яким був озброєний Т. Ольшан-ський під час замаху, невідома.

У спогадах Ф. Яцури, які опубліковано 1962 р., міститься твердження, що бомби Т. Ольшан-ському та М. Ясінському передав він особисто неподалік Головної пошти. Оповідь головного піротехніка УВО про підготовку до замаху у деяких деталях суттєво відрізняється від оповіді про ці події Т. Ольшанського. Див.: Розповідь інж. Федора Яцури. С. 41–42.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 51.

Книш Зиновій. На повні вітрила. С. 164–165.

Тут, вуличного ліхтаря.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 52.

Nowości Ilustrowane. (Lwów). 1924. № 37. 13 września. S. 2–3.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 75.

Тут-дугою.

Розповідь Теофіля Ольшанського. С. 52–53.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 284. 17 października. S. 8.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 281. 14 października. S. 8.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 4.

Через те, що бомба не вибухнула, Ф. Яцура, який її виготовив, мав дуже неприємну розмову із Ю. Головінським та О. Сеником: “.. годі переповісти, що я тоді вислухав. Нездара, недбалюх, незнайко в своїм ділі — це ще найделікатніші епітети. Грозили поставити мене під суд УВО за те, що занапастив атентат”. Головний піротехнік УВО твердив, що вибуху не сталося через те, що мелініт, яким була споряджена бомба, натягнув вологи, а тому втратив свої детонаційні властивості. Див.: Розповідь інж. Федора Яцури. С. 43, 44–45.

Розповідь інж. Федора Яцури. С. 43; Книш Зиновій. На повні вітрила! С. 166.

Розповідь Теофіля Ольшанського… С. 53.

Chwila. (Lwów). 1925. № 2369. 22 października. S. 4.

Книш Зиновій. Говорить Підгір’я. С. 16.

Chwila. (Lwów). 1925. № 2369. 22 października. S. 9.

Goniec Częstochowski. (Częstochowa). 1924. № 205. 7 września. S. 3.

Słowo Polskie. (Lwów). 1924. № 246. 7 września. S. 8.

Letocha Barbara. The Steiger Trial // Justice. (Tel Aviv). 2001. № 29. P. 34.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 8.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 4.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 281. 14 października. S. 8.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 5.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 6969. 17 września. S. 4. Оповідаючи про свою реакцію на вигук “Бомба!”, С. Штайґер пояснив, що тікав так, “як це звикли робити люди, ховаючись від бомб під час українського вторгнення (inwazji ukraińskiej)”.

Wiek Nowy. (Lwów). 1924. № 6970. 18 września. S. 4.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 15.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 6970. 18 września. S. 6.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 6969. 17 września. S. 5.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 6970. 18 września. S. 9.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1925. № 233. 11 października. S. 5.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 19.

У січні 1925 р. М. Микитин заявив, що за фальшиві свідчення йому пообіцяли 5000 доларів США. Див.: Czas. (Kraków). 1925. № 21. 26 stycznia. S. 1.

Biedrzycka Agnieszka. Kalendarium Lwowa 1918–1939. Kraków, 2012. S. 269.

Letocha Barbara. The Steiger Trial. P. 36.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1925. № 159. 10 lipca. S. 1.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1925. № 164. 21 lipca. S. 2.

Kurier Polski. (Warszawa). 1925. № 193. 16 lipca. S. 4.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 7.

Nowości Ilustrowane. (Kraków). 1925. № 32. 15 sierpnia. S. 2.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1925. № 207. 30 lipca. S. 10.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1925. № 193. 20 sierpnia. S. 3.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 3.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 285. 18 października. S. 9.

Goniec Śląski. (Katowice). 1925. № 256. 30 października. S. 1.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 7.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 281. 14 października. S. 8.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 284. 17 października. S. 9.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 281. 14 października. S. 9.

Chwila. (Lwów). 1925. № 2369. 22 października. S. 4.

Wiek Nowy. (Lwów). 1925. № 7291. 13 października. S. 6.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925. № 283. 16 października. S. 9.

Ilustrowana Republika. (Łódź). 1925. № 83. 20 października S. 1.

Діло. (Львів). 1925. № 248. 5 листопада. C. 4.

Chwila. (Lwów). 1925. № 2369. 22 października. S. 1.

Діло. (Львів). 1925. № 261. 20 листопада. С. 4.

Український дослідник Іван Монолатій зробив фантастичне припущення, що цим радником німецького МЗС, який буцімто передав О. Вассеру інформацію про атентат, був відомий чільник більшовицького режиму Карл Радек (Собельсон), якого, згідно із задумом Кремля, у такий карколомний спосіб більшовицькі спецслужби нібито збиралися зробити “таким собі агентом усередині УВО”. Див.: Монолатій Іван. Яків Оренштайн і УВО: до проблеми контактів // Над Віслою і Дніпром. Польща і Україна в європейській перспективі — минуле і сучасність. Збірник наукових праць на пошану професора Омеляна Вішки (1940–2014). Т. 1. Торунь-Київ, 2017. С. 93.

Chwila. (Lwów). 1925. № 2370. 23 października. S. 1.

У 1930-х рр. бюджет ОУН зріс. До прикладу, українське підпілля зуміло зібрати на свою діяльність у 1930 р. 22 784 долари і 77 центів, майже три чверті з яких надійшло зі США.

Наступного року сума була більшою, притому, що тільки як пожертви від українців США надійшло 16 516 доларів і 54 центи. Див.: Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. Микола Посівнич. Львів, 2005. С. 104.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 79.

Кафе було зруйноване під час Другої світової війни, але з огляду на його особливе значення, його інтер’єр з’явився у кількох епізодах популярного німецького серіалу “Вавілон Берлін”.

Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української Військової Організації. 36.1. С. 37.

Kocznur Jan. Z historii wymowy sądowej w b. Zaborze austriackim // Palestra. (Warszawa). 1963. № 9(69). S. 51.

“Львівським Бердичевом” називали околиці вулиці Коллонтая (тепер вул. Менцинського). Велика кількість дешевих готелів була на вулицях Різницькій (тепер вул. Наливайка), Святого Станіслава (тепер вул. Тиктора), Рейтана (тепер вул. Леся Курбаса). Див.: Козицький Андрій. Тіні єврейського міста. Путівник Львовом. Львів, 2019. С. 104–126.

Цит. за: Книш Зиновій. ЗУНРО. Західньо-Українська Національно-Революційна Організація. Торонто, 1974. С. 107.

Шумський Святополк. Полковник Теофіл Ольшанський… № 112. 14 червня. С. 4.

А. Добошинского повторно судили за так звану “мислєніцьку експедицію” — напад його прихильників на містечко Мислєніце (повітовий центр у Малопольщі) проти ночі 23 червня 1936 р. Озброєні члени Національного сторонництва під командуванням А. Добошинського на кілька годин захопили Мислєніце у свої руки. Роззброївши поліцію, нападники влаштували погром у поліційному відділку та помешканні старости, побили вітрини єврейських магазинів на Ринку, а забрані з них товари спалили. Суд присяжних, який розглядав цю справу 1937 р. у Кракові, виправдав А. Добошинського, який заявляв, що діяв в умовах крайньої необхідності й мав на меті лише висловити протест проти спрямованого на польських патріотів “поліційного терору” та “фаворизування євреїв” старостою Мислєніцького повіту. Цей скандальний вердикт призвів до скасування судів присяжних у тій частині Польської держави, яка раніше входила до складу Австро-Угорської імперії. Після цього справу А. Добошинського у 1938 р. ще раз розглянув суд у Львові, що виніс йому напрочуд м’який вирок — 3,5 років ув’язнення. Уже в лютому 1939 р. політик вийшов на волю за станом здоров’я.

Biedrzycka Agnieszka. Kalendarium Lwowa… S. 933.

Nowości Ilustrowane. (Kraków). 1925. № 32. 15 sierpnia. S. 2.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925 № 205. 30 lipca. S. 8.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 210. 2 sierpnia. S. 6, 8

Łabędzki Łukasz. Na granicy dwóch światów. Walery Bagiński 1893–1925. Biografia. Łódź, 2010. S. 48–49.

Wawer Zbigniew. Komuna wysadza Cytadele // Uważam Rze. Historia. (Warszawa). 2012. № 8. Listopad. S. 45.

Żuławik Mariusz. Eksplozja w Cytadeli 13 października 1923 r. Przyczynek do działalności komunistów w Garnizonie Warszawa // Komuniści w międzywojennej Warszawie / Pod red. Elżbiety Kowalczyk. Warszawa, 2014. S. 160–161.

Gazeta Warszawska. (Warszawa). 1923. № 286. 19 października. S. 3.

Szumiec-Zielińska Elżbieta. Wybuch w Cytadeli // Pamięc.pl — Biuletyn IPN. (Warszawa). 2013. № 11 (20). S.25.

Borecki Kamil. Obóz narodowy wobec wybuchu w Cytadeli Warszawskiej w 1923 roku i jego konsekwencje na podstawie relacji prasowych U Niepodległość i Pamięć. (Warszawa). 2018. № 3 (63). S. 29.

ŻuławikMariusz. Eksplozja w Cytadeli… S. 168.

Sprawa Józefa Muraszki (zabójstwo Bagińskiego i Wieczorkiewicza). Warszawa, 1926. S. 16.

Borecki Kamil. Obóz narodowy… S. 43.

Gazeta Warszawska. (Warszawa). 1925. № 194. 17 lipca. S. 1.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 196. 19 lipca. S. 7.

Słowo Poskie. (Lwów). 1925. № 194. 19 lipca. S. 3.

Gazeta Warszawska. (Warszawa). 1925. № 195.18 lipca. S. 3.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1924. № 163. 17 lipca. S. 6.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1924. № 162. 17 lipca. S. 2.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1924. № 163. 18 lipca. S. 4.

3 історії революційного руху у Львові. 1917–1939. Документи і матеріали / Відпов. ред. Іван Крип’якевич. Львів, 1957. С. 240.

Книш Зиновій. Два процеси як наслідок діяльності Української Військової Організації в 1924 році. Торонто, [1968]. С. 8. С. 42.

Убійство польського провокатора // Робітниця. Двотижневий журнал для Жінок-Робітниць. (Вінніпег). 1925. Ч. 17. 1 вересня. С. 6.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 209. 1 sierpnia. S. 8

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 209. 1 sierpnia. S. 8

Piotrowska Monika. Sprawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego w 1925 roku a rola Stanisława Radkiewicza // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace historyczne. V61. 144. Z. 4. Kraków, 2017. S. 651.

Piotrowska Monika. Sprawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego… S. 651–652.

Нафталі Ботвін.

Цит. за: Prajs Julia [Brystigier Julia}. Relacja o śmierci prowokatora. Na podstawie opowiadania Bronisławy Wajnberg // Życie Literackie. (Kraków). 1958. № 49 (359). S. 1.

Piotrowska Monika. Srawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego… S. 653.

Piotrowska Monika. Sprawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego… S. 654–655. Оповідь Ю. Райте-pa підтверджується тим, що у конфіскованому на місці замаху у атентатника пістолеті, магазин якого вміщав шість патронів, залишилося тільки два набої, при тому, що Н. Ботвін тричі вистрелив у Ю. Цехновського. Таким чином для тренування молодий комуніст використав лише один патрон.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1925. № 172. 30 lipca. S. 3.

Warzeńska Monika. Życie, które było walką. W 25 rocznicę stracenia Hibnera, Kniewskiego, Rutkowskiego i Botwin H Życie Warszawy. (Warszawa). 1950. № 228. 20 sierpnia. S. 3.

Nowości Ilustrowane. (Kraków). 1925. № 32. 15 sierpnia. S. 2.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 207. 30 lipca. S. 11.

У пістолеті ще залишалося два набої, що засвідчує той факт, що Н. Ботвін не дозарядив “Манліхер” після уроку стріляння у Голоську. Див.: Słowo Polskie. (Lwów). 1925 № 205. 30 lipca. S. 8.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1925. № 172. 30 lipca. S. 3.

Piotrowska Monika. Sprawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego… S. 657.

Гловацький Іван. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.). Львів, 2003. С. 99.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 40.

Насправді атентатник належав до Комуністичної партії Західної України, але членство у Комуністичній партії Польщі, з його точки зору, вочевидь, було престижнішим.

3 історії революційного руху… С. 241.

Słowo Polskie. (Lwów). 1925 № 206. 31 lipca. S. 8.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 210. 2 sierpnia. S. 6.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1925. № 214. 6 sierpnia. S. 10.

Ilustrowany Kurjer Codzienny. (Kraków). 1925. № 215. 7 sierpnia. S. 13.

Книш Зиновій. Два процеси… С. 42.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1925. № 185. 9 sierpnia. S. 1.

Kurier Lwowski. (Lwów). 1925. № 184. 8 sierpnia. S. 1.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1925. № 179. 7 sierpnia. S. 3.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1925. № 191. 22 sierpnia. S. 2.

Warzeńska Monika. Życie, które było walką. S. 3.

Zaagsma Gerben. Tracing the “Jewish Freedom Fighter”. The Legacy of Naftali Botwin // Etudes etTravaux. Paris, 2019. S. 148–150.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1926. № 98. 30 kwietnia. S. 2.

Piotrowska Monika. Sprawa zabójstwa Józefa Cechnowskiego… S. 659.

Kulińska Lucyna. Terroryzm w IIRP — Ukraińska Woj skowa Organizacj a i Organizacj a Ukraińskich Nacjonalistów H Bezpieczeństwo. Teoria i praktyka. 2016. № 2. S. 96.

Ś. р. Stanisław Sobiński kurator Okręgu szkolnego lwowskiego (wspomnienie pośmiertne) // Dziennik Urzędowy Kuratorium Okręgu Szkolnego Lwowskiego. Lwów, 1926. S. 442.

Руда Оксана. Національно-освітня політика урядів Польщі щодо населення Галичини в 20-30-х роках XX століття: реалізація та рецепції. Львів, 2019. С. 205.

Dumin Osip. Prawda о Ukraińskiej Organizacji Wojskowej // Zeszyty Historyczne. (Paryż). 1974. № 30. S. 121.

Дєдик Олександр, Козицький Андрій, Мороз Володимир, Муравський Володимир. Львів. Місто наших героїв / Путівник за ред. Андрія Козицького. Львів, 2009. С. 86.

Мосійчук Тетяна. Боротьба УНДО з утраквізацією освіти в Галичині (1925–1939) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 23. Львів, 2013. С. 467.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні. Торонто, 1982. С. 39.

Sobiński Stanisław. Szkolnictwo w Małopolsce Wschodniej pod względem narodowościowym. Lwów, 1921. 31 s.; Sobiński Stanisław. W obronie prawdy. Szkolnictwo powszechne w Małopolsce Wschodniej pod względem stosunków narodowych. Lwów, 1922. 32 s.; Sobiński Stanisław. L’ensei-gnement public en Petite Pologne (Galicie) Orientale au point de vue nationale. Leopol, 1923. 44 s.

Руда Оксана. Національно-освітня політика… С. 191.

Гловаїїький Іван. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.). Львів, 2003. С. 122.

Bujak Franciszek, Pazdro Zbigniew, Próchnicki Zdzisław, Sobiński Stanisław. Polska współczesna. Geografia. Życie gospodarcze. Ustrój państwowy. Administracja. Podręcznik szkolny. Lwów, 1923. 355 s.

Гловацький Іван. Українські адвокати… С. 29.

Яцишин Надія. Міжнародно-правові акти — правова основа захисту національних меншин у міжвоєнний період // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України. № 2. Ірпінь, 2014. С. 265–266.

Сова Андрій. Юнацькі та молоді роки Романа Шухевича // Роман Шухевич — пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської армії / Упор. Андрій Сова. Київ — Львів — Івано-Франківськ, 2007. С. 121–122.

Покарання “карцером” на початку XX ст. полягало в тому, що в позаурочний час учень мав відсидіти визначений як покарання термін у класі, вирішуючи задані вчителем завдання. “Відсиджували” карцер зазвичай частинами по кілька годин щоденно.

Ісаюк Олеся. Роман Шухевич. Харків, 2015. С. 10–11.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 583–584.

Книш Зиновій. На життя і смерть. Сторінки з історії Української Військової Організації. Торонто, 1980. 205–208.

Терещук Петро [Матла Олександр]. Причинки до ролі Р. Шухевича в УВО і ОУН // Визвольний шлях. (Лондон). 1970. Кн. 10. С. 1092.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 585.

Słowo Polskie. (Lwów). 1926. № 294. 25 października. S. 7.

Літопис УПА. T. 45. Генерал Роман Шухевич — “Тарас Чупринка” Головний Командир УПА / За ред. Петра Потічного та Миколи Посівнича. Торонто-Львів, 2007. С. 112.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 585–586.

Терещук Петро. Причинки до ролі Р. Шухевича… С. 1092.

Ісаюк Олеся. Роман Шухевич. С. 23.

“Кракідалами” у Львові називали заселену євреями дільницю, розташовану на північ від середмістя. Див.: Козицький Андрій. Тіні єврейського міста. Путівник Львовом. Львів, 2019. С. 41–48.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 586.

Кр-ий Ю. [Підгайний Богдан]. Атентат: Спомин про Р. Шухевича Н Визвольний шлях. (Лондон). 1970. Кн. 3. С. 330.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 61.

Кр-ий Ю. [Підгайний Богдан]. Атентат… С. 330.

Słowo Polskie. (Lwów). 1926. № 290. 21 października. S. 2.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 590.

Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. Лондон, 1991. С. 353.

Літопис УПА. Т. 45. С. 85.

Słowo Polskie. (Lwów). 1926. № 291. 22 października. S. 6.

Книш Зиновій. Смерть Станіслава Собінського… С. 64.

Słowo Polskie. (Lwów). 1926. № 291. 22 października. S. 6.

Ś. p. Stanisław Sobiński… S. 445.

Янів Володимир. Студії та матеріяли до новішої української історії. Т. II. Мюнхен, 1983. С. 101–102.

Пихатості.

Новий стріл. З приводу вбивства куратора Собінського у Львові // Сурма. (Прага). 1927. № 1. С. 6.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 24. 29 stycznia. S. 4.

Українське підпілля згодом твердило, що серед 14 свідчень агентів поліції, які пролунали на процесі у справі убивства С. Собінського, лише у 2–3 містилися справжні факти, решта була цілковито вигаданою. Див.: Сурма. (Прага). 1928. № 6–7. С. 6.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1938. № 29. 5 lutego. S. 4.

Czas. (Kraków). 1928. № 22. 27 stycznia. S. 2

Шухевич Степан. Моє життя. С. 428^429.

Гловацький Іван. Українські адвокати… С. 202.

Ilustrowany Kurjer Codzienny. (Kraków). 1928. № 26. 26 stycznia. S. 8.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 55. 7 marca. S. 4.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 27. 2 lutego. S. 4.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 28. 3 lutego. S. 4.

Ilustrowany Kurjer Codzienny. (Kraków). 1928. № 27. 27 stycznia. S. 11.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 31.8 lutego. S. 4.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1928. № 32. 9 lutego. S. 4.

— Сурма. (Прага). 1928. № 1. С. 7.

Ilustrowany Kurjer Codzienny. (Kraków). 1928. № 30. 30 stycznia. S. 11.

Сурма. (Прага). 1928. № 6–7. С. 6.

Книш Зиновій. На життя і смерть. С. 44.

Галайко Богдан. Суди на членами Української Військової Організації та їх суспільний резонанс П Вісник Національного університету Львівська Політехніка. № 724. Держава та армія. Львів, 2012. С. 171.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН… С. 120–121.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 356.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН… С. 462.

Струмінський Богдан, Бакало Іван, Плющ Тетяна, Маркусь Василь. Шкільництво на Україні П Енциклопедія українознавства / Гол. ред. Володимир Кубійович. Т. 10. Львів, 2000. С. 3862.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. Видання третє, доповнене. Київ, 2007. С. 256.

Швагуляк Михайло. Історичні студії: Українці на роздоріжжях та крутих поворотах історії (др. пол. XIX — пер. пол. XX ст.). Львів, 2013. С. 495.

Посівнич Микола. Степан Бандера. Харків, 2015. С. 80.

Ісаюк Олеся. Роман Шухевич. Харків, 2015. С. 40.

Шухевич Роман. Із життя бойовика. Спомин про Юрка Березинського Н Визвольний шлях. (Лондон). 1970. Кн. 3. С. 323.

ф. Ш. [Штик Франц Йосиф]. В перших роках УВО у Львові // Срібна сурма. 36. II. Торонто, 1963. С. 74.

Гловацький Іван. Гловацький Іван. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.). Львів, 2003. С. 91–92

Гловацький Іван. Українські адвокати… С. 91.

Гловацький Іван. Політичний процес Ольги Басараб і басарабівців. Львів, 2004. С. 167; Рудницька Мілєна. Ольга Басараб (3 приводу річниці її смерті) // Незабутня Ольга Басараб. Вибране / Під ред. Ірини Книш. Вінніпег, 1976. С. 100–101.

Цит. за: Мартинець Володимир. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. [Вінніпег], 1949. С. 74.

Мартинець Володимир. Українське підпілля… С. 76.

Пеленська Ірина. У боротьбі на життя і смерть // Коссак, Охримович, Тураш. Торонто, 1968. С.133.

Мидниця — велика миска, яку вживали для гігієнічних або господарських потреб.

Цит. за: Книш Зиновій. На життя і смерть. Сторінки з історії Української Військової Організації. Торонто, 1980. С. 408–409.

Тут — гримування.

Під прізвищем “Поля Бронфман” у підготовці спроби експропріації, вчиненої 6 березня 1929 р., взяла участь Стефанія Кордуба (1908–2006), донька відомого українського історика Мирона Кордуби.

Книш Зиновій. Далекий приціл. Українська Військова Організація в 1927–1929. Торонто, 1967. С. 400–402.

Книш Зиновій. Справа Східних Торгів у Львові. Торонто, 1965. С. 45.

Книш Зиновій. Далекий приціл… С. 409.

Матла Олександр. Історичні нотатки. Торонто, 1985. С. 136.

Słowo Polskie. (Lwów). № 270. З października. S. 5.

Книш Зиновій. Дух, що тіло рве до бою… (Юліан Головінський, Крайовий Командант У.В.О.). Віннпег, 1951. С. 160.

Розбудова нації. (Прага). 1930. № 9-10 (33–34). С. 215.

Kulińska Lucyna. Działalność terorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922–1939. Kraków, 2009. S. 248.

Книш Зиновій. На життя і смерть… С. 150.

Rossoliński-Liebe Grzegorz. Stepan Bandera. Życie i mit ukraińskiego nacjonalisty: faszyzm, ludobójstwo, kult. Warszawa, 2018. S. 146, 156, 882.

“Стенею” швидше за все була Анастасія Герник із Борислава. Підпільниця “І-на” у спогадах про атентат на Е. Чеховського, які у 1941 р. написав Р. Шухевич, згадується під псевдо “Міра”.

Матла Олександр. Історичні нотатки. С. 138, 139.

Матла Олександр. Історичні нотатки. С. 141.

Rozkład pociągów od dnia 15 maja 1931 r. // Słowo Polskie. (Lwów). № 176. 29 czerwca. S. 15. Ю. Березинський вийшов з дому вночі й пішки дістався найближчої залізничної станції, яка була розташована за 11 кілометрів від його дому. Цією станцією, швидше за все, був Холоїв (тепер село Вузлове Радехівської територіальної громади Червоноградського району Львівської області).

Шухевич Роман. З життя бойовика. С. 325.

Матла Олександр. Історичні нотатки. С. 144.

Tajny detektyw. (Kraków). 1932. № 14 (64). З kwietnia. S. 7.

Tajny detektyw. (Kraków). 1932. № 14 (64). З kwietnia. S. 12.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН… С. 269.

Федина Володимир. Вбивство полковника Ю. Отмарштейна: аналіз джерел // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка / 36. наук, праць за ред. Андрія Козицького. Вип. 4. Львів, 2001. С. 214–225.

Дейчаківський Ігор. Микола Ясінський — Льолько, легендарний бойовик УВО. Івано-Франківськ, 2015. С. 32.

Книш Зиновій. Дух, що тіло рве до бою… С. 77.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН… С. 479.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН… С. 482.

Книш Зиновій. У сутінках зради. Торонто, 1975. С. 287.

Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. Т. 1. Торонто, 1986. С. 656.

Сурма. (Прага). 1932. № 4 (55). С. 9.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1932. № 123. 5 maja. S. 8.

Сурма. (Прага). 1933. № 8 (70). С. 8.

Гловацький Іван. Українські адвокати… С. 98–99.

Матла Олександр. Історичні нотатки. С. 131.

П. Т. [Матла Олександр]. Чи Роман Барановський був подвійним агентом? // Альманах. Календар Гомону України на 1956 рік. Торонто, 1955. С. 169–170.

Сурма. (Прага). 1932. № 7 (57). С. 8.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 438.

— М- [Мартинець Володимир}. Провокація в наступі Н Розбудова нації. (Прага). 1933. № 7–8. С. 198.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 441.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1932. № 70. 26 marca. S. 5.

Шухевич Степан. Моє життя. С. 441.

Парфирьев Дмитрий. Теракт ОУН в советском консульстве во Львове в контексте советско-польских отношений Н Семинар / Семінар / Seminarium: Сборник статей. Работьі победителей Седьмого открьітого конкурса студенческих и аспирантских работ Актуальная наука памяти О. Н. Кена. Т. 2. Санкт-Петербург, 2015. С. 48.

Папуга Ярослав. Змова мовчання. Ставлення Заходу до Голодомору. Київ, 2018. С. 180.

Dębski Sławomir. Zagadka zamachu na Piotra Wojkowa, sowieckiego posła w Warszawie 7 czerwca 1927 r. - nieznany dokument polskiego MZS rzucza nowe światło // Polski Przegląd Dyplomatyczny. (Warszawa). 2017. № 3 (70). S. 138–158.

Цит. За: Хлевнюк Олег. Сталин. Жизнь одного вождя. Москва, 2015. С. 131.

Zychowicz Piotr. Mściciel carskiej rodziny // Historia do rzeczy. (Warszawa). 2017. № 3 (49). Marzec. S. 61.

Науменко Кім. Генеральне, консульство СРСР у Львові // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Вип. 7. Львів, 2000. С. 389.

Україна — Польща 1920–1939 рр.: З історії дипломатичних відносин УССР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали / Упор., комент, вступ, стаття Наталя Рубльова, Олександр Рубльов. Київ, 2012. С. 10–11.

Сварник Галина. Кирило Студинський // Вісник Львівського торгово-економічного університету. Гуманітарні науки. Вип. 15. Львів, 2018. С. 65.

Демолювати — руйнувати, нищити.

Тут — вказане таємними агентами поліції.

Барагура Володимир. Як я став журналістом. Спогади зі студентських років 1928–1934. Торонто, [Б.р.]. С. 59.

Ю. Лапчинський був призначений консулом у Львові у квітні 1928 р. й працював на цій посаді до 1930 р.

Діло. (Львів). 1929. № 260. 23 листопада. С. 4.

Державний архів Львівської області. Ф. 121 (Львівська воєводська команда державної поліції), оп. З, спр. 506, арк. 26.

Słowo Polskie. (Lwów). 1931. № 172. 25 czerwca. S. 9.

Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби. Т. 1. Торонто, 1986. С. 665.

Słowo Polskie. (Lwów). 1931. № 174. 27 czerwca. S. 7.

Słowo Polskie. (Lwów). 1931. № 172. 25 czerwca. S. 9.

Słowo Polskie. (Lwów). 1931. № 181. 5 lipca. S. 7.

Документи и материальї по истории советско-польских отношений / Редкол. Йван Хренов (отв. ред.) и др. Т. 5. Москва, 1967. С. 460.

Науменко Кім. Генеральне консульство СРСР у Львові. С. 402.

Протягом перших шести років існування радянського дипломатичного представництва у Львові пост консула займали п’ять осіб, троє із яких (Ю. Лапчинський, А. Радченко, П. Світ-нєв) були згодом репресовані й загинули в 1937–1940 рр.

Науменко Кім. Генеральне консульство СРСР у Львові. С. 397.

Вронська Тамара, Лясковська Світлана. Радянський віце-консул у Львові Михайло Тимо-шенко: професійні ліфти у біографії розвідника // Краєзнавство. (Київ). 2017. № 1/2 (98/99). С. 146–147.

Бутко Сергій. Реакція ОУН на голод 1932–1933 рр. в Україні: уроки для сучасності // Сторінки воєнної історії України. Вип. 11. Київ, 2008. С. 218–228.

Володимирів Сергій. Боротьба за хліб на Радянській Україні // Розбудова нації. (Прага). 1932. № 7–8 (54–55). С. 177–185; Дещо про економічну програму “куркульства” // Розбудова нації. (Прага). 1932. № 7–8 (54–55). С. 209–210; Висліди боротьби за хліб // Розбудова нації. (Прага). 1932. № 7–8 (54–55). С. 210; Ах, той куркуль! // Розбудова нації. (Прага). 1932. № 9-10 (56–57). С. 263–264; Сирецький К. [Станіслав}. S.O.S. // Розбудова нації. (Прага). 1933. № 9-10 (68–69). С. 206–209.

Дерев’яний Ігор. Сила волі. Євген Коновалець’ Львів, 2013. С. 100.

Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. Микола Посівнич. Львів, 2005. С. 119.

Посівнич Микола. Степан Бандера. Харків, 2015. С. 78.

Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН… Т. 2. С. 160.

С. Шухевича запросили на кіноперегляд до консуляту з огляду на його участь як захисника улітку 1925 р. у процесі Н. Ботвіна. Адвокат згадував, що, переплутавши дні, прийшов до консуляту на день раніше, внаслідок чого опинився на кіносеансі, який радянські дипломати влаштовували для львівських євреїв. Як виявилося, більшовики організовували окремі кіносеанси та бенкети для українців і євреїв, плануючи їх так, що одні з другими не перетиналися. Див.: Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. Лондон, 1991. С. 403.

Онииіко Леся. ОУН: Реакція на Голодомор в УРСР // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 52. Львів, 2017. С. 238.

Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. Микола Посівнич. Львів, 2005. С. 132.

Макар Володимир. Доповнення до спогаду // Бойові друзі. Збірка спогадів з дій ОУН (1929–1945) / Із розповідей записав і до друку впорядкував Володимир Макар. Торонто, 1980. С. 346–347.

3. М. Микола Сенишин Лемик // Літопис українського політв’язня. (Мюнхен). 1946. № 3–4. С. 27.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів // Бойові друзі. Збірка спогадів з дій ОУН (1929–1945) / Із розповідей записав і до друку впорядкував Володимир Макар. Торонто, 1980. С. 335.

У 50-річчя процесу Миколи Лемика // Сучасність. (Мюнхен). 1984. № 1–2 (273–274). С. 184.

Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. Микола Посівнич. Львів, 2005. С. 144.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів. С. 335.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 8.

Матла Олександр. Історичні нотатки. Торонто, 1985. С. 297–298.

Папуга Ярослав. Західна Україна і Голодомор 1932–1933 років: Морально-політична і матеріальна допомога постраждалим. Львів, 2008. С. 76.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів. С. 337.

Кр-ий Ю. [Підгайний Богдан]. Атентат на совєцький консулат // Визвольний шлях. (Лондон). 1970. Кн. 3. С. 336–337.

Кр-ий Ю. [Підгайний Богдан}. Атентат на совєцький консулят. С. 337.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів. С. 338–339.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 6.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 8.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 292. 23 października. S. 1.

Поліцейські, які згодом увійшли до консуляту, виявили, що усі відвідувачі дипломатичної установи лежали у почекальні на підлозі, а один навіть заповз під диван. Див.: А. К. W cieniu swastyki // Tajny detektyw. (Kraków). 1933. № 44. 29 października. S. 12.

Тулів-тулуб.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів. С. 341.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 9.

У особовій справі М. Тимошенка зазначалося, що він буцімто знає українську, польську, німецьку та французьку мови. Див.: Вронська Тамара, Лясковська Світлана. Радянський віце-консул у Львові… С. 147.

Поліція згодом повідомляла, що підмога з’явилася біля консуляту вже через 8 хвилин після того, як усередині будівлі пролунали перші постріли. Див.: А. К. W cieniu swastyki // Tajny detektyw. (Kraków). 1933. № 44. 29 października. S. 10.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 8, 9.

Макар Володимир. Постріл в обороні мільйонів. С. 342.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). № 294. 23 października. S. 14.

Ці чиновники, а також низка інших вищих керівників поліції та прокуратури у момент замаху перебували у Великих Мостах, де на території поліційної школи (тепер комплекс використовується Державною прикордонною службою України), відбувалося урочисте відкриття пам’ятника Юзефу Пілсудському. Після атентату в консуляті працівників воєводства та поліціянтів негайно викликали до Львова.

Матла Олександр. Історичні нотатки. С. 298

Таємна доповідь А. Крушельницького “Погляд на західноукраїнське життя в 1933 р.” 17 березня 1934 р. // Україна-Польща, 1920–1939 рр.: З історії дипломатичних відносин УССР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали. Київ, 2012. С. 434, 436.

Кен Олег, Рупасов Александр. Политбюро ЦК ВКП(б) и отношения СССР с западньїми со-седними государствами (конец 1920-х — 1930-х гг.): Проблеми. Документи. Опит комментария. Ч. 1. Декабрь 1928 — июнь 1934 г. Санкт-Петербург, 2000. С. 394.

Słowo Polskie. (Lwów). 1933. № 292. 23 października. S. 1.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1933. № 294. 23 października. S. 14.

Kulińska Lucyna. Działalność terorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922–1939. Kraków, 2009. S. 262.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1933. № 303. 1 listopada. S. 14.

Марунчак Михайло. За своє існування. 1932 і 1933 в Україні і діаспорі. Вінніпег, 1985. С. 64.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1933. № 301. 1 listopada. S. 7.

Документи и материальї по истории советско-польских отношений / Редкол. И. А. Хренов (отв. ред.) и др. Т. 6. Москва, 1969. С. 111.

Цит. за: Науменко Кім. Генеральне консульство СРСР у Львові. С. 398.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1933. № 303. 1 listopada. S. 14.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1934. № 160. 7 lipca. S. 3.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1934. № 194. 15 lipca. S. 14.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1934. № 164. 12 lipca. S. 3.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1934. № 195. 16 lipca. S. 15.

Макар Володимир. Стріл в обороні мільйонів (В 22-ліття атентату Миколи Лемика) // Альманах. Календар Гомону України на 1956 рік. Торонто, 1955. С. 145–154.

3. М. Микола Сенишин Лемик. С. 29–30.

Вронська Тамара, Лясковська Світлана. Радянський віце-консул уЛьвові… С. 152–166.

Зайцев Олександр, Беген Олег, Стефанів Василь. Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920-1930-ті роки) / За заг. ред. Олександра Зайцева. Львів, 2011. С. 199.

Motyl Alexander. Ukrainian Nationalistic Political Violence in inter-war Period Poland, 1921–1939 // East European Quarterly. Vol. XIX. № 1 (March 1985). P. 50.

Kulińska Lucyna. Działalność terrorystyczna ukraińskich organizacji nacjonalistycznych w Polsce w okresie międzywojennym U Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. 2010. № 7–8 (116–117). S. 45; Kulińska Lucyna. Działalność terorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922–1939. Kraków, 2009. S. 178.

Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920–1939 роки. Видання третє, доповнене. Київ, 2007. С. 30.

Рутар Володимир. Організація та функціонування Залізничних військ Західно-Української Народної Республіки // Przegląd Środkowo-Wschodni. № 1. Warszawa, 2016. S. 132.

Наша молодь і педагоги // Розбудова нації. (Прага). 1934 № 5–6 (16-7Т). С. 153.

Głos Lubelski. (Lublin). 1934. № 202. 27 lipca. S. 4.

Сурма. 1932. № 5–6 (56). C. 7.

Наші професори пописуються // Розбудова нації. 1932. № 5–6 (52–53). С. 150.

Сурма. 1932. № 12 (62). С. 11.

Затриманого С. Мащака швидко звільнили, а вже 30 листопада 1932 р. він взяв участь у нападі на пошту у Городку.

Молоді націоналісти, які вчилися в Академічній гімназії та її філії, покарали побиттям за пропольську діяльність не лише І. Бабія. За прояви польського шовінізму та зневаги до українців було побито й кількох інших викладачів: Стефана Кавина, Станіслава Клапоущака, Кучкеви-ча, двічі — Колачковського і Яна Роґовського.

Наша молодь і педагоги // Розбудова нації. (Прага). 1934 № 5–6 (76–77). С. 153.

Тут — закриття.

Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. Лондон, 1991. С. 499.

Цит. за: Посівнич Микола. Воєнно-політична діяльність ОУН в 1929–1939 рр. Львів, 2010. С. 162–163.

Калиняк Лев. Політичні суперечності між УНДО та ОУН і поляризація українського руху в Польщі (1932–1935) // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету Вин. 13–14. Львів, 2013. С. 553.

Гентош Ліліана. Ставлення митрополита Андрея Шептицького до “пацифікації” 1930 р. // Україна модерна. Націоналізм на Сході Європи: число на пошану Романа Шпорлюка. Число 21. Харків, 2014. С. 97. Послання було видане ще 17 жовтня 1930 р., але львівський воєвода Бро-ніслав Наконєчніков-Клуковський заборонив його поширення, а вже віддрукований у друкарні “Діла” наклад наказав конфіскувати.

Яцун Богдан. Взаємовідносини Церкви і націоналістичного руху в Галичині в міжвоєнний період: ідеологічний та політологічний аспекти // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Вип. 5–6. Львів, 2003. С. 249–250.

С. 358; Стемпень Станіслав. Критика терору як методу вирішення національних і політичних конфліктів у пастирській науці митрополита Андрея Шептицького // Наукові записки Українського Католицького Університету. Ч. II. Серія “Історія”. Вип. 1. Львів, 2010. С. 198–199.

Беген Олег. Українська Греко-Католицька Церква і молодіжний католицький рух у Галичині в міжвоєнний період // Україна і Ватикан. Українсько-Ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем / За заг. ред. Анатолія Колодного. Вип. 1. Івано-Фран-ківськ-Київ, 2008. С. 516.

Зайцев Олександр, Беген Олег, Стефанів Василь. Націоналізм і релігія… С. 280.

Діло. (Львів). 1936. № 116. 27 травня. С. 4.

Справжнє імя “Залізняка” залишилося невідомим. У матеріалах Варшавського процесу ОУН згадувалося лише про те, що “Залізняк” був малого зросту. Див.: Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / Упор. Микола Посівнич. Львів, 2005. С. 59.

Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери… С. 141.

Діло. (Львів). 1936. № 116. 27 травня. С. 3.

За півтора злотого у червні-липні 1934 р. у Львові можна було купини п’ять боханців житнього хліба, або 5–6 оселедців, або три кілограми гречки, або кілограм цукру.

Особа підпільника, який узяв на себе керівництво операцією й віддавав накази М. Цареві та Р. Мигалеві, залишилася нез’ясованою.

Надаючи свідчення під час Львівського процесу ОУН 1936 р., І. Малюца заперечив тому, що Р. Мигаль особисто під час атентату мав прикривати бойовика, який був призначений для ліквідації І. Бабія. За словами І. Малюци Р. Мигаль займався практичною організацією замаху, себто він мав призначити бойовика для прикриття М. Царя.

Czyja ręka? Н Tajny detektyw. (Kraków). 1934. № 32. 5 sierpnia. S. 7.

Stańczyk Tomasz. Ukraińscy terroryści w IIRP // Historia do rzeczy. (Warszawa). 2016. № 10 (44). Październik. S. 30.

У поліційному звіті про замах на І. Бабія було зазначено, що М. Цар нібито зробив аж одинадцять пострілів: два у І. Бабія, чотири — у 3. Жуковського, два у Подґурського, два у Бугай-ського та Андріїшина і останній — у самого себе. Однак магазин пістолета “Ортґіс” калібру 7,65 мм містив лише сім набоїв, тому вистрелити з нього одинадцять разів неможливо. Швидше за все, автор звіту механічно зсумував повідомлення про постріли, які зробив атентатник із показів усіх свідків, завдяки чому чотири постріли було пораховано двічі.

Прозекторій — морг.

Жахливий атентат // Новий час. (Львів). 1934. 27 липня. С. 1; Трагедія директора // Діло. (Львів). 1934. 27 липня. С. 1; Після трагічної смерти дир. Івана Бабія // Діло. (Львів). 1934. 28 липня. С. 3–4.

Społeczeństwo ukraińskie wobec akcji terrorystycznej O.U.N. // Sprawy narodowościowe. (Warszawa). 1938. № 3. S. 283.

Кучерепа Микола. Українська проблема в політиці II Речі Посполитої і в концепціях та діях українських політичних сил у міжвоєнний період Н Україна — Польща: важкі питання. Т. 10. Матеріали IX Міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 26–28 квітня 2005 р. Варшава, 2006. С. 172.

Цит. за: Калиняк Лев. Політичні суперечності між УНДО та ОУН… С. 558.

Ilustrowany Kuryer Codzienny. (Kraków). 1934. № 196. 17 lipca. S. 3.

Карманський Петро. Залишім учнів школі Н Діло. (Львів). 1934. 4 серпня.

В. М. За будучність нації // Розбудова нації. (Прага). 1934 № 7–8 (77–78). С. 160.

Gazeta Lwowska. (Lwów). 1934. № 177. 7 lipca. S. 1.

Цит. за: Kulińska Lucyna. Działalność terorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922–1939. Kraków, 2009. S. 113.

Ilustrowany Kurier Codzienny. (Kraków). 1934. № 206. 27 lipca. S. 11.

Шептицький Андрей. Пастирські послання 1918–1939. Т. 2 / Упор. Оксана Гайова, Роман Тереховський. Львів, 2009. С. 177.

В. М. За будучність нації // Розбудова нації. (Прага). 1934 № 7–8 (78–79). С. 159.

Зайцев Олександр. Ставлення ОУН до спроб українсько-польського порозуміння (1929–1934) // Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / Відп. ред. Микола Литвин. Вип. 5: Ювілейний збірник на пошану Олександра Колянчука. Львів, 2012. С. 69.

Żeleński Władysław. Zabójstwo ministra Pierackiego. Warszawa, 1995. S. 32.

Gazeta Polska. (Warszawa). 1936. 10 stycznia. S. 6.

Бомбу у приміщенні видавництва Олександра Яськіва на вул. Хорунщини, 23 (тепер вул. Чайковського), яке друкувало совєтофільську газету “Праця”, 2 травня 1934 р. підклала Катерина Зарицька. Вибух знищив канцелярію друкарні.

Поведінка тих підпільників, які під час слідства та згодом на судовому процесі давали свідчення проти інших підсудних, розглядалася Революційним трибуналом ОУН, який працював просто в польській в’язниці. Головою цього трибуналу став Ярослав Стецько. Після виходу на волю 14 грудня 1936 р., у першій половині 1937 р. він нелегально перейшов кордон із ЧехоСловаччиною у Карпатах для того, щоб у Братиславі зустрітися з Євгеном Коновальцем й отримати схвалення винесених вироків. Провідник ОУН спочатку мав застереження щодо того, що долю зрадників вирішували люди, які самі постраждали від поведінки обвинувачених. Проте Я. Стецько зумів переконати Є. Коновальця завердити винесені вироки. Щоправда, провідник скасував смертний вирок, винесений одному із засуджених. Детальніше див.: Стецько Ярослав. Спогади. Відредагований текст розмов достойного Ярослава Стецька з д-р Анатолієм Бедрієм, переведених і записаних на 12 касетках від 17 до 23 червня 1985 року. С. 17–18. Архів ОУН. Українська інформаційна служба. Лондон. Режим доступу: http://ounuis.info/library/ handwritten-manuscripts-typed-manuscripts/566/spohady-yaroslava-stetska.html [Доступ отримано 29.05.2021 р.].

Цит. за: Посівнич Микола. Степан Бандера. Харків, 2015. С. 102.

Книш Зиновій. Варшавський процес ОУН. Т. II. С. 188.

Tyrowicz Marian. Wspomnienia о życiu kulturalnym i obyczajowym Lwowa 1918–1939. Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1991. S. 68–69.

Яцун Богдан. Взаємовідносини Церкви і націоналістичного руху… С. 252; Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. Мюнхен, 1968. С. 126.

Гулай Василь. Комунікативні механізми та масштаби пропагандистського впливу радянських партизан та підпільників на населення Львівщини в роки нацистської окупації // Військово-науковий вісник. Вип. 21. Львів, 2014. С. ПО. Загалом у 1943–1944 рр. львівські комуністи видали 90 номерів газет.

Мороз Володимир. Ярослав Старух (нарис життя і діяльності) // Літопис УПА. Нова серія. Т. 21. Ярослав Старух. Документи і матеріали / Упорядн. Володимир Мороз. Київ-Торонто, 2012. С. 121.

Варягіна Віра, Вакуленко Гаврило. Народна гвардія імені Івана Франка: сторінки героїчної боротьби підпільно-партизанської організації західних областей України. 1942–1944 роки. Львів, 1979. С. 168.

Hałagida Igor. Prowokacja “Zenona”. Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptonimie “C-l” przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyjskiemu (1950–1954). Warszawa, 2014. S. 67.

Hałagida Igor. Prowokacja “Zenona”. S. 282.

Варягіна Віра, Вакуленко Гаврило. Народна гвардія імені Івана Франка… С. 36.

История городов и сел Украинской ССР. Львовская область. Киев, 1978. С. 49.

Бречак Ігор. Бойові побратими. З історії участі польських антифашистів у радянському партизанському русі на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Львів, 1974. С. 96.

Нарис історії Львова І Від. ред. Іван Крип’якевич. Львів, 1956. С. 316. За іншою версією, яка з’явилася пізніше, фабрику спалили в ніч проти 16 квітня 1943 р. члени Народної гвардії ім. Івана Франка Тадеуш Гаєвський, Іван Вовк, Є. Шрек, В. Іваньо, Володимир Цибрух і Діоні-зій Цибрух. Запалювальні пристої для цієї диверсії нібито змайстрував Євстахій Цибрух.

Історія Львова / Кер. автор, колективу Юрій Сливка та Феодосій Стеблій; відп. ред. В’ячеслав Секретарюк. Київ, 1984. С. 257–258.

Фабрика випускала фанеру, яку використовували головно для виробництва меблів. Пожежі на підприємстві у міжвоєнний період траплялися неодноразово; 2 лютого 1929 р. вогонь повністю знищив підприємство, але його швидко відбудували.

Бречак Ігор. Бойові побратими. С. 96.

Танк “Тигр” обходився бюджету Третього Райху в 250 800 марок, а субмарина VII серії у 4,4–4,7 млн марок.

Gazeta Lwowska. Dziennik dla Dystryktu Galicyjskiego. (Lwów). 1944. № 37. 13–14 lutego. S. 1

Kronika 2350 dni wojny і okupacji Lwowa. 1.IX. 1939-5.II. 1946 / Zebrali Grzegorz Mazur, Jerzy Skwara, Jerzy Węgierski. Katowice, 2007. S. 415.

Гладков Теодор. Кузнєцов: Легенда советской разведки. Москва, 2004. С. 8.

Залесский Константин. Семнадцать мгновений весньї. Кривое зеркало Третьего рейха. Москва, 2006. С. 37.

Керівника лісовпорядкувальної партії, на якого написав донос М. Кузнєцов, 17 листопада 1932 р. засудили до 8 років ув’язнення, трьох інших працівників — до 4 років позбавлення волі кожного. Див.: Гладков Теодор. Легенда советской разведки. С. 46.

Всі ув’язнені та розстріляні за цією справою у 1956 р. були реабілітовані.

Йосиф Теніс — начальник Комі-Пермяцького окружного відділу ҐПУ у 1932–1934 рр.

Хинштейн Александр. Тайньї Лубянки. Москва, 2008. С. 290, 292.

Наприкінці 1934 р. И. Теніс був ув’язнений, але його подальша доля невідома.

Переведенню М. Кузнєцова до столиці посприяв майор державної безпеки Михайло Журав-льов (1911–1976), який протягом 1938–1940 рр. був народним комісаром внутрішніх справ Комі АРСР, а в березні 1940 р. став начальником 5-го відділення 2-го відділу Головного управління державної безпеки НКВД СРСР у Москві.

Усупереч вигадкам пропаганди, варто відзначити, що М. Кузнєцов ніколи не був штатним працівником НКВД, не служив у війську й не мав військового звання. Працюючи на спецслуж-бу, він мав статус агента — секретного співробітника (“сексота”), який перебував на зв’язку в оперативного працівника НКВД.

Гладков Теодор. Кузнєцов: Легенда советской разведки. С. 77–81, 84. Вербування Ґ.-Й. Крно проводив Василь Рясной (1904–1995), згодом народний комісар внутрішніх справ Української РСР, начальник головного управління контррозвідки та заступник міністра МҐБ СРСР, заступник міністра МВС СРСР.

Долгополов Николай. Легендарньїе разведчики. На передовой вдали от фронта — Внешняя разведка в годьі Великой Отечественной войньї. Москва, 2015. С. 39.

М. Кузнєцов ніколи не мав жодного стосунку до авіації, але, втираючись у довіру до покоївок західних дипломатів у 1940–1941 рр., теж вдавав із себе льотчика і також фотографувався у льотних одностроях.

Закалюк Ким. Грачев — “Центру”. Москва, 1977. С. 20–21.

Відповідно до інших даних, перша бойова операція, у якій узяв участь М. Кузнєцов, відбулася 15 листопада 1942 р. Вона полягала у тому, що на шосе між Рівним та Костополем 10 партизанів загону “Переможці” підбили німецьке авто. Двоє німців, які перебували в машині, змогли врятуватися, оскільки до них наспіла допомога. Проте радянські диверсанти змогли захопили залишені в авто документи та фотоапарат.

Гладков Теодор. Кузнєцов: Легенда советской разведки. С. 202.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 71, оп. 11, спр. 055, арк. 182.

Залесский Константин. Вермахт. Сухопутньїе войска и верховное командование. Москва, 2005. С. 557.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. Москва, 1951. С. 298.

Мамяченков Владимир. Женщина из легендьі: Лидия Лисовская, соратница Н. И. Кузнецо-ва // Великая победа в реалиях современной зпохи: историческая память и национальная безо-пасность. Сборник научньїх статей. Екатеринбург, 2020. С. 318.

Місце, де був розташований хутір В. Тайхмана, тепер увійшло в межі міста Рівного в районі вулиці Корнинської.

За дорученням Голови Служби безпеки України генерала армії України Володимира Рад-ченка, протягом травня-червня 2003 р. працівники СБУ провадили пошуки місця поховання М. Ільґена. Відшукати тіло вбитого радянськими диверсантами німця не вдалося, хоча було докладно встановлено місця розташування будинку та господарських будівель, що належали В. Тайхманові. Під час опитування осіб, які після Другої світової війни оселилися на місці колишнього хутору, отримано інформацію про те, що приблизно у 1954–1955 рр. під час копання льоху новий господар ділянки знайшов кістяк похованої лицем донизу людини, який перепохо-вав у невідомому місці в лісопосадці. Наявність у могилі тільки одного тіла ставить під сумнів викрадення П. Ґранау, оповідь про яке від самого початку виглядала надто фантастично. Див.: Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 71, оп. 11, спр. 058, арк. 293, 301.

Киричук Юрій. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія і практика. Львів, 2003. С. 134.

Пацула Йосип. Провокації терориста Кузнєцова // Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів. Рівне, 1993. С. 28.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 294. Жодного “всеукраїнського гестапо” ніколи не існувало. Д. Мєдвєдєв вигадав його, щоб примусити читача повірити у вигадку про те, що нацисти буцімто повбивали не просто українців, а тих, хто їм перед тим служив.

П’ятеро розвідників були росіянами, а Л. Клепушевський — поляком. Росіян вибрали для виконання розвідувального завдання через те, що троє з них у 1939–1941 рр. служили у Львові (один у прикордонних військах, один — авіамеханіком у ВПС, де служив третій, з’ясувати не вдалося), ще один служив у артилерійському полку в Бродах і часто бував у Львові, п’ятий — працював інженером Львівського міськкомунгоспу. Л. Клепушевський навчався у Львові у гімназії й мав у місті родину.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 462.

Лукпн Александр. Львовский аккорд // Вокруг света. (Москва). 1967. № 5. С. 23.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 447.

Вулиця Грушевського має довжину лише 250 метрів, при тому, що будинки на ній розділені невеликим провулком, який веде до вулиці Саксаганського. Тому проповзти 300 метрів дахами південно-східної частини вулиці можна лише повзаючи по колу.

Лукин Александр. Львовский аккорд… С. 23.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 469.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 71, оп. 11, спр. 055, арк. 218.

Завдяки цим сигналам ліхтариками радянські літаки 10 квітня 1944 р. буцімто змогли знищити важливі військові цілі у найближчій околиці: “Бомби потрапили у фашистський склад на вулиці Лелевеля [Поповича], розбили казарми на вулиці Мохнатського [Драгоманова], зруйнували будівлю СС-жандармерії на вулиці Колеча [ймовірно Каліча Гора], гітлерівську типогра-фію на вулиці Зиморовича [Дудаєва]… На вулицях згоріло кілька автомашин… У місті можна було почути багато добрих слів на адресу радянських льотчиків”. Див.: Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 475, 476.

Театру під такою назвою в окупованому Львові не існувало. Можливо, чекіст мав на увазі Театр СС і поліції, який працював у колишньому кінотеатрі “Марисєнька” (тепер Львівський академічний духовний театр “Воскресіння” на пл. Григоренка, 5).

Лукин Александр. Львовский аккорд… С. 27.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 485.

Крутиков Борис. Жизнь прожить — не поле перейти // Фонди Рівненського обласного краєзнавчого музею. КР 27244. ПІД 14019. С. 239.

Крутиков Борис. Жизнь прожить — не поле перейти. С. 186.

Kronika 2350 dni wojny і okupacji Lwowa. S. 410.

Krajewski Kazimierz. Na straconych posterunkach. Armia Krajowa na Kresach Wschodnich II Rzeczypospolitej 1939–1945. Kraków, 2015. S. 139. Якщо Я. Камінський і справді належав до АК, його співпраця із більшовицькими диверсантами могла бути частиною оперативної гри, яку провадило польське підпілля. Судячи із усього, М. Кузнєцов не здогадувався про подвійну роль Я. Камінського.

Закалюк Ким. Грачев — “Центру”. С. 92. У ранніх варіантах оповідей про подорож М. Кузнєцова до Львова згадувалося, що диверсант та його супутники нібито пересувалися чорним лакованим “Опель-Адміралом” (Див.: Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 469). Згодом, більшовицькі пропагандисти вже писали про “сірий Опель-Адмірал” (Дранов Семен. Героєм приказала бьіть страна. Львов, 1982. С. 77, 82, 88, 95). Зважаючи на це, у Рівненському музеї комсомольської слави за машину, якою буцімто користувався М. Кузнєцов, видавали саме “Опель-Адмірал”. Однак автомобілі цього типу належали до представницького класу, вони випускалися лише у 1937–1939 рр. Загалом було виготовлено всього 6404 “Опель-Адмірали”. Гауптман чи тим більше обер-лейтенант у настільки дорогій машині, без сумніву, одразу ж привернув би до себе увагу. Тому пропагандисти вирішили виправити цей недогляд, “пересадивши” диверсанта в менш примітне авто.

Возницький Борис. Таємничі сюжети Другої світової війни: Микола Кузнєцов — правда і неправда про нього, вигадки і свідомі перекручення // Дзвін. (Львів). 2009. Ч. 7. С. 104.

Отто Вехтер (1901–1949) — австрійський націонал-соціаліст, губернатор дистрикту Галичина у 1942–1944 рр.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 464–465.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 488.

Закалюк Ким. Грачев — “Центру”. С. 102.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 452. Історії про 14 куль, які прострелили обмундирування, Д. Мєдвєдєву з часом видалося замало й він доповним її оповіддю про партизана, який у тому ж бою затулив його своїм тілом. У переказі Т. Гладковим оповідь командира “Переможців” звучала так: “У цьому бою Дмитро Миколайович мало не загинув — кулі, які були призначені для нього, прийняв на себе… тракторист із Казахстану Дарпек Абдраїмов, який грудьми закрив командира. Мєдвєдєв прийшов до нього у медчастину перед виходом із села. Дарпек, розплющивши очі, слабким голосом запитав: “Командире, ти живий? Не поранений?” Через кілька хвилин він помер”. Див.: Гладков Теодор. Остаюсь чекистом. Москва, 1987. С. 112.

Медведев Дмитрий. Сильньїе духом. С. 467.

Звягинцев Вячеслав. Трибунал для героев. Москва, 2005. С. 219; Гладков Теодор. С. 154–157. Протягом 1938–1939 рр. Д. Мєдвєдєв охороняв в’язнів ГУЛАГу в Карелії та Норильську.

Вигадана постать.

Лукин Александр. Львовский аккорд… С. 25.

Дранов Семен. Героєм приказала бьіть страна. С. 93. Особливо звертає увагу виголошений у лютому заклик “спалювати хліб”, чого фізично зробити неможливо через відсутність урожаю на полях.

Лисяк Олег. Моє середмістя Львів. Літературно-мистецький збірник. В 700-ті роковини заснування княжого города / За ред. Богдана Романенчука. Філядельфія, 1954. С. 87.

Колишній гауптштурмфюрер СС Петер Краузе, якого МҐБ допитувало 8 вересня 1951 р., розповів, що підозру полковника Г. Петерса викликав сфальшований документ, виготовляючи який енкаведисти допустили виняткового грубу помилку. Це було посвідчення про відрядження, у якому П. Зіберт був названий “капітаном поліції безпеки”, хоча такого звання не існувало. Відповідником звання гауптмана (капітана) у службі безпеки Третього Райху був гауптштурмфюрер СС. Див.: Гладков Теодор. Кузнєцов: Легенда советской разведки. С. 363.

Радянський Львів 1939–1955. Документи і матеріали І Упор. 3. Губних, М. Івасюта, В. Па-щенко та ін. Львів, 1956. С. 204.

Закалюк Ким. Грачев — “Центру”. С. 95.

Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 71, оп. 11, спр. 055, арк. 199. Свідчення П. Краузе містять багато неузгодженостей, які можуть пояснюватися або поганою пам’яттю гауптштурмфюрера, або ж тим, що слідчий, який проводив допит, зумисно вніс до протоколу вигадані деталі.