7 августа

1857 года,

Єкатеринодар.

Не добравши сенцю в підчеркнутих стихах, я в своїй пере[писі] замінив ті п’ять стихів так:

Якщо, може, в тебе воно не так, то увідом.

Целую твою святую мать, отца и все близкое твоему сердцу.

14 августа,

Астрахань.

Не пишу тобі білше, бо нема чого і писать, та й пароход, спасибі йому, не дає. Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок. Не забувай мене, друже мій єдиний.

Т. Шевченко.

Друже мой дорогой! Две твои посылки я получил, хотя очень поздно, и теперь по указанному мне тобою адресу спешу переслать тебе цену «Хиосского горшечника» и «Молитвы по умершим», именно: семьдесят пять руб[лей] сер[ебром]. Другие три штуки проданы тоже, но деньги я получу чрез неделю или десять дней и сейчас же вышлю их тебе. Извини, что это длилось так долго, — живя в деревне, подобные дела не устраиваются так скоро, как в городе, соседи не всегда любители изящного — и покупателя нужно искать иногда довольно далеко; я сам же в настоящее время аичею не богат.

Что касается до каратауских видов, то я тебе, друже мой дорогой, напишу об них в следующем письме. Издатель «Виленского альбома» выехал за границу на целый год, и я вынужден искать другого любителя. Не хотелось мне отдавать их по одиначке, рассчитывая все-таки на кого-нибудь, кто бы пожелал иметь полный альбом; до сих пор подобный ангел не нашелся, но я еще не теряю надежды и сделаю все возможное, чтобы найти его.

Пишу второпях и потому так коротко; в следующем письме найдешь ответ на дорогое твое послание. Теперь, друже мой, целую тебя, от полного сердца не только за себя, но и за всех моих, знающих и искренно любящих тебя, от стариков родителей до маленьких ребят сестер моих. Все приветствуем тебя от полного сердца среди старых друзей, среди очаровательных творений искусства, среди новой жизни. Да благословит тебя Господь и посылает тебе вдохновение и средства к тому, чтобы работать — и ты будешь счастлив, счастлив счастьем немногих, избранных…

Не забывай меня — окружат тебя теперь много умнейших и лучших людей — дай Бог! Но верь, друже мой дорогой, что немногие искреннее меня любить тебя будут.

Когда придет тебе издать «Блудного сына», вспомни, что ты мне обещал познакомить с ним.

Прощай на этот раз; чрез десять дней опять напишу, а может быть еще увидимся.

Да — до свидания, друже мой!

Рассмотри произведения Каульбаха — говорят, есть превосходные с них фотографии — я видел только три гравированные. Очарование!

Знаком ли тебе Фюрих (Führich)? Мне бы хотелось очень знать, что ты об нем скажешь. Он чех, но живет в Вене, человек уже пожилой. Последнее мне знакомое его произведение — «Торжество Спасителя» — альбом в 12 листов — прекрасная, чудная вещь, хотя еще не полная, он слишком рано остановился, потому что Торжество Спасителя не остановится до окончания мира. Разве он и в наше время не торжествует?

Из этого ты, друже мой, можешь заключить, что она будет в состоянии оценить твои произведения; ежели у тебя будет что такое, чем ты сам будешь совершенно доволен, то присылай мне, назначив, разумеется, цену, а я отошлю, или лучше отвезу сам этой знакомой, хотя она и живет в 150 верстах от меня. Ведь и тебе приятно будет отдать вещь, взлелеянную в душе, дитя твое, тому, кто его примет с любовью, как мать.

Напиши мне хоть два слова о том, что ты получил все деньги и что здоров и счастлив, а если можешь, если найдешь время, напиши, что делаешь, чем ты теперь занят и какова судьба твоего «Блудного сына»…

Прощай, друже мой дорогой.

Твой всегдашний

Бронислав.

Друже мій єдиний! 19 сентября прибыл я в Нижний Новгород и только сегодня, слава Богу, собрался с силою написать тебе о случившемся со мною. Никто больше, как черт, враг добрых наших помышлений, перешел мне дорогу в Питер. Новопетровский комендант по моей просьбе выдал мне пропуск прямо в Петербург, а командир баталиона, мой ближайший начальник, обиделся распоряжением Ираклия Александровича и уведомил нижегородского полицеймейстера, чтобы меня задержать и прислать в г. Уральск для получения указа об отставке с какими-то ограничениями. Я занедужав. Спасибо, найшлися здесь добрые люди, которые приютили меня и через посредство которых написано в Оренбург обо мне Катенину, чтобы он объяснил мое отвратительное положение.

Писал я графу Ф. П. Толстому из Новопетровского укрепления, что я отправляю[сь] через Оренбург. Но после упросил Ираклия Александровича отпустить меня через Астрахань. О случившемся здесь со мною я теперь не пишу ему, а прошу тебе, друже мій єдиний! посети ты графиню Настасию Ивановну Толстую, это тебя нисколько не окомпрометирует, расскажи ей о моем гнусном положении, а главное, благодари ее от меня за ее святое о мне ходатайство, а также и добрейшего графа Ф[едора] Петровича. Друже мій єдиний! Во имя глубокой моей любви к тебе не откажи мне в этой великой просьбе.

Не знаю, как долго продлится мое сидение в Н. Новегороде, думаю, что я не скоро вырвуся. Пришли мне сколько-нибудь денег, я почти не одет, а следовательно, не могу показаться в люди и начать работу за деньги. Если получил ты письма от Кухаренка и от Залецкого, то перешли мне. От Залецкого должны быть и деньги, не знаю только, как велики.

Прощай, мій друже єдиний! Поцілуй Семена і Марковича і не забувай искреннего твоего

Т. Шевченка.

Около м[еся]ца назад я получил письмо от Ирак[лия] Ал[ександровича] о вышедшем там недоразумении и был в сильном недоумении насчет тебя, дорогой друг. Полученное вчера вечером твое письмо хоть несколько успокоило за тебя. Жаль, что ты был болен. Пожалуйста, голубе сизый, береги себя и свое здоровье; ты не имеешь права рисковать этим.

Прилагаю 2 письма Залесского к тебе; а 150 р[ублей] сегодня отправил в особом конверте на имя г. Овсянникова. От Кухаренка ничего не имею. По письму Ир[аклия] Ал[ександррвича] отсюда писали о тебе к Катенину; писали и Алекс[ею] Ник[олаевичу] Муравьеву. Усков сильно боится и беспокоится: напиши к нему. Тебя здесь ждали с нетерпением.

Сейчас еду к графине Настасье Ивановне, с которою я еще незнаком, но которая присылала Сигизмунда Сераковского узнать о тебе и я посылал ей твое и Уск[ова] письма; ее хвалят до чрезвычайности.

Едва ли ты… (помешали). —

Был у графини: она сильно беспокоилась о тебе и благодарит тебя за письмо. По совету с графом решили, чтобы ты написал графу Ф[едору] П[етровичу] письмо, что ты сильно желаешь заниматься живописью и изучать ее, чего не можешь нигде так достигнуть, как в Академии художеств, а потому просишь исходатайствовать дозволение на приезд в Петербург. Гр[аф] по этому письму будет просить президента.

Ты, вероятно, дождешься в Нижнем паспорта и если получишь, то пробирайся сюда, т. е. поближе к Петербургу; но в Малороссию не езди; а, главное, береги себя, о чем поручила мне просить тебя и графиня; а ты ее просьбу должен исполнить: она о тебе заботится, как о родном; да и не одна она. У нее есть для тебя деньги, но она положила их в банк, до твоего сюда приезда. Если бы тебе еще нужны были деньги, то пиши не стесняясь; скоро я еще буду иметь для тебя деньги.

Вечер: Белозерский женат на родственнице Катенина и обещает, что ему еще напишут о тебе; и он советует тебе не возвращаться, если можно, в Оренбург, а ожидать паспорта в Нижнем. Жду твоего письма. Крепко, крепко обнимаю тебя и от души желаю тебе здоровья и счастья.

Вполне преданный тебе

М. Лазаревский.

Мій друже любий, мій єдиний! Сегодня, 18 октября, получив я твоє братнє-сердечное письмо. Спасибі тобі, моє серце! Ти пишеш, що Усков уже писав тобі о якімсь там недоразумении. Чом же він, дурень, не написав, яке там именно недоразумение? І тут його ніхто не знає. Я і сам не знаю, яке там те прокляте недоразумение. В Оренбург уже давно писано із Нижнего, але із Оренбурга ще нема нічого. І я і сам не знаю, що ще зо мною буде. А тим часом живу собі добре і весело отут меж добрими людьми. Овсянников, здешний архитектор, благородний, добрий і розумний чоловік, а до всього того ще і земляк наш конотопський. Мені тут добре з ним. Шкода тілько, що морози настали, не можна нічого рисовать с натуры, а то було б і геть-то весело.

Спасибі тобі, друже мій єдиний, що ти побачився з графинею Н[астасією] І[ванівною]. Не знаю, чи получила вона моє «Киргизя» от Сігізмонда? І чи получив граф Ф[едір] П[етрович] моє письмо из Новопетровска? Як будеш у неї, то спитай, будь ласкав, і мені напиши. Письмо тепер до графа писать не буду. Треба дождаться, що там мені напишуть із Оренбурга. Я просив Герна написать мені. А ти, як получиш моє письмо, то піди до графа Ф[едора] П[етровича] і подякуй його од мене за его доброе, человеколюбивое участие, которым я радостно воспользуюсь, як прийдеться мені до скруту.

Поздрав і поцілуй за мене Білозерського і його жіночку. Чому ти не оженишся? Чи ми вже з тобою разом поженимось? Не швидко, я думаю, це лихо скрутиться.

Що там робить Куліш? І де тепер його жіночка? Як побачиш її, то і її чмокни разів зо три за мене. А Кулішеві скажи, нехай мені пришле другий том «Записок о Южной Руси». Тут есть одна книжная лавка, та і в тій тілько букварі продаються. А як буде посилать вторий том, то нехай і первий прикине, бо я первий том «З[аписок] о Ю[жной] Р[уси]» подарував нашим киевским землякам в Астрахани. Поцілуй же його та попроси, нехай мені вишле свої любії «Записки о Ю[жной] Руси», а я йому за те не пришлю, а, дасть Бог, сам привезу гостин[ця] из самой киргизской степи.

Читать у мене тепер, слава Богу, єсть що, поздоров Боже добрих людей, але свого рідного нічогісінько нема, опріч «Богдана Хмельницко[го]» Костомарова. От ще вчистив книгу, так-так! В Саратові бачився я з старою Костомарихою, вона ждала його из заграницы к 15 сентября. Не знаю, чи вернувся він, чи ні ще? Чи не чуть у вас там про його чого-небудь?

Що там робить отой гульвіса Семен, що нічого мені не напише. Поскуби його за ухо і поцілуй за мене, а жіночку його і діточок не скуби, а тілько поцілуй.

Перелякав ти мене чорною печатью на своїм письмі. Чи не случилося там у тебе, крий Боже, чого недоброго?

Прощай, моє серце, мій голубе сизий! Я тепер, слава Богу, здоровий і веселий і щиро любящий тебе, моего єдиного друга.

Т. Шевченко.

Окт[ября] 28

1857.

Мне так хочется сказать: друже мой единый, Тарас Григорьевич, мы с графом ждем Вас и не дождемся. Только и есть, что всякий день говорим об Вас. То с М[ихаилом] Мат[веевичем], то с Сераковским или с собратами художниками.

Вы не можете себе представить, как наболела у меня душа с тех пор как я узнала, что Вы не будете у нас в Петербурге. Ну, да, Бог даст, все поправится. Виноват во всем Ваш новопетровский комендант. Чего он испугался? Ему бы только отвечать в Оренб[ург], что вот как случилось; много, что получил бы выговор от губернатора за поспешность, вот и все. А то начал звонить в колокола. Напишите мне, ради Бога, что Вы теперь делаете, получили ли пачпорт? Пишите графу, проситесь в Академию. — Письмо это предоставят В[еликой] К[нягине] Марии Николаевне. Вы не знаете нашего Царя — ведь это сама доброта. Вы получите свободу жить в столице для Божественного Искусства.

У меня есть Ваши деньги — 500 руб[лей] сер[ебром], распорядитесь ими. Отослать ли их к Вам в Нижний или сберечь до Вашего приезда в Петербург? Во всяком случае, уведомьте меня. Я видела все Ваши рисунки, они очень хороши. А за мой рисунок, т[о] е[сть], присланный мне, в память 1-го генваря 1857 года, кланяюсь по-русски и глубоко благодарю за святые минуты счастия, которые мне доставили и вид этого рисунка и перемена судьбы рисовавшего. Да, есть у людей святые, отрадные минуты жизни.

Пишите мне, пишите скорей. Виделись ли Вы с Далем? Побывайте у него; поклонитесь ему от графа, и С. Н. Жадовского, и от меня.

Гр. А. Толстая.

Друже мой дорогой! Вчера я приехал сюда из Рачкевичей с отцом моим, который захворал глазами, и нашел твое дорогое письмо. Не теряя времени, спешу по первой почте послать тебе несколько слов в надежде, что они застанут тебя в Нижнем, над твоим Богданом Хмельницким, хотя бы я желал самоскорейшего разрешения твоей участи. Сигизмунд мне писал, что добрый Ираклий при отправке твоей наглупил и что это остановило приезд твой в столицу; все-таки я не думал, чтобы ты был еще на дороге, и меня неприятно поразил штемпель Нижнего Новгорода на твоем письме. Дай Бог, чтобы это кончилось поскорее. Сигизмунд пишет, что он по твоему делу бывает часто у графини Настасии Ивановны и что надеется увидеть тебя скоро на берегах Невы. Дай Бог! Настасия Ивановна приняла его радушно, искренно, как мать — как сестра — и тебя ждет, видно, в ее доме такой же привет. Потому, и для многих других причин, я желаю для тебя поездки в Петербург, однако ж так мила для меня надежда увидеть тебя в Рачкевичах, что я не могу расстаться с этой мыслью при всем моем желании всего лучшего для тебя. И мои старики обрадовались чрезвычайно, когда я им прочитал, что ты, может быть, к нам приедешь.

В самом деле, друже мой дорогой, как бы это было хорошо, ежели б ты заехал в мой добрый уголок? Не найдешь здесь памятников искусства, но найдешь теплые сердца, которые знают тебя и любят с давних дней — и тебе, поэту, — человеку чувств и сердца, не было бы дурно между ними. Прожив несколько дней с ними — высказав тебе все, что я думал и чувствовал без тебя, чему я мог хотя в маленькой части выучиться, и чему выучиться не мог, — я бы повез тебя к моей знакомой, о которой ты так прекрасно мне пишешь. Она живет в 140 верстах от меня, и потому я не могу посещать ее часто, но по крайней мере два раза в год я буду ее навещать, чтобы подышать этой атмосферой изящного и прекрасного, а как же приятно было бы мне совершать зимою это путешествие с тобою. Ты хочешь знать ее имя и фамилию? Имена ничему не учат, однако ж я не хочу оставить желания твоего не исполненным. Эта прекрасная женщина, по имени Елена Скирмунт, еще молодая, богатая и получившая самое тщательное воспитание. Муж у нее молодой и дельный человек, которого она любит и уважает. Натура Елены немного эксцентрическая, и я бы желал видеть ее или незамужнею, посвятившею себя одному искусству, или как жену немного более человечественною, но так создал уже ее Бог. Ты знаешь растение, которого листья так удивительно чувствительны, что дотронуться их нельзя — ежели сядет на них самая маленькая мушка, они свертываются. Есть что-то соответственного этому растению в натуре этой женщины. Она понимает практическую жизнь нашу; все люди в доме ее любят, она занята их нуждами, больных лечит, заботится всем — сверх того, не испугалась бы опасности, напротив, я думаю, нашла*[2]бы в ней удовольствие; но наши страсти, все грубое и материальное ее пугает, — это чистота воплощенная, хотя у нее уже двое детей. Она глубоко религиозна, может быть, даже немного мистически религиозна. Училась многому и много знает, все вопросы настоящего времени ее занимают, любовь родины горячая, эстетическое чувство удивительное, — одним словом, очень богатая и щедро одаренная натура. Может быть, и для каких-то физиологических причин, ей даже непонятных, жалеет, что у нее есть муж, которому она воздает полную справедливость, в пользу которого отказалась от значительного имения, и жалеет, что у нее есть дети. Я тебе, может быть, слишком много сказал уже об ней, но я уверен, что это останется при тебе, если б ты даже посетил наш уголок. Одна анормальная ей сторона, это та, что она не довольно мать. Это много — я согласен — но уверен, что это происходит от каких-то особенностей ее натуры, она не создана для жизни, предназначенной всем женщинам, и ты бы, верной нашел живое удовольствие в обществе ее, и не осудил ее, как осуждают многие ее сестры, которые не в состоянии даже понимать ее, при всей доброте своей. Я уверен, что со временем она по самому чувству долга разобьет в себе то, в чем еще есть недостаток. Теперь это чистая, прямая, мыслящая, и чувствующая, и любящая всё изящное женщина.

Но кроме ее, есть у меня еще другая знакомая, подруга ее, — тоже глубоко религиозная и любящая целой душою искусство. Она на днях должна возвратиться из Рима, где прожила несколько месяцев. Училась искусству прежде в Вильно, потом в Варшаве, наконец в Дрездене и Риме. Одна из замечательных женщин у нас, по своему образованию и теплоте души — по евангелическим просто чувствам. Мы бы и там поехали, ежели б ты пожелал.

Видишь, как мне бы хотелось заманить тебя в Рачкевичи, однако поезжай в Петерб[ург], потому что там найдешь более — что там может созреть и воплотиться твое создание, твоя евангельская притча. А ежели, совершив это, ты пожелаешь увидеть дорогую родину свою, то не забывай меня — направь дорогу на Слуцк и заезжай в Рачкевичи. Как я тебе буду благодарен! Как я буду счастлив!

Брат у меня женится, и я в первых числах января буду на его свадьбе, в Могилевской губ[ернии]. Ежели б ты в это время проезжал по Московско-Бобруйскому шоссе, то на почтовой станции Криштополь спроси обо мне. Иначе ищи меня в Рачкевичах и пиши в Рачкевичи.

С возвратом издателя «Виленского альбома» разговорюсь с ним насчет твоих приволжских видов — не думаю однако ж, чтобы он их там поместил — для этого нужно бы иного, более нам близкого или лучше сказать, менее чуждого сюжета.

Виды Актау я давно отправил к Сигизмунду и надеюсь, что он их тебе переменит в деньги. Здесь при всем желании мне не удалось…

Бюрно теперь в Петербурге — ежели б ты пожелал писать к нему, то посылай письмо к Сигизмунду и адресуй в Военную академию. Сигизмунд теперь в академии.

Михаил был в этом году в Варшаве, с женою, и посетил даже меня в Рачкевичах. Он недавно возвратился в Оренбург и, верно, потому ты не получил от него ответа.

Извини неразборчивость почерка — пишу самым скверным еврейским пером, а перочинного ножика у меня нет.

Прощай, друже мой дорогой — и люби твоего

Бронислава.

Други мои, искренние мои, сущие в Астрахани, мир и любовь с вами вовіки.

Сатана, он же и Иван Рогожин, не терпящий света истины и враг всяких добрых помышлений и намерений наших, самый сей сатана, кровный родич, а може, и единоутробный брат німецький, перейшов мені шлях в Нижнем Новегороді і не допустив мене, німецький син, до столиці. Полиция, родная сестра Йвана Рогожина, остановила мене в Нижнем и до вчорашнього дня сама не знала, для чого вона мене остановила, а вчора формально объявила мені, что я нахожуся под ее секретным материнским надзором и что мені свыше воспрещено жить и даже переїзжать через столиці. Так от що мені наробив враг рода человеческого Иван Рогожин! А я, недотепний, забув на той час надіть на себе хрестообразную амуницию. А то б нічого сього не було. Розумний лях по шкоді.

Тепер думаю так зробить. Проживу зиму отут з добрими людьми, а весною, як Бог поможе, з моїм добрим капітаном Кишкиным попливу вниз по матушке по Волге, і буду собі рисовать ее прекрасные берега. Та може, дасть Бог, і з вами побачуся, як здорові будете, други мої іскреннії. Та, може, ще раз уночі підемо з Незабутовским под предводительством Ивана Рогожина и щирого друга його Перфіла шукать сестер милосердія, щоб змилосердилися. Дай-то Боже! Я буду сердечно радий, побачивши вас здорових, веселих і щирих друзей моих.

Мені тут добре, весело, читаю так, що аж опух читаючи. Журнали всі до одного передо мною, и даже… «Le Nord» и прочее.

Не забувайте мене, друга вашого щирого і щасливого

Т. Шевченка.

На четвертій сторінці:

Пешего казачьего войска рядовому и вместе с тем художественному пану Тарасу Шевченко

От Н. А. Брылкина

Не спрашивая, знаю, откуда и какие мои деньги у вас, только прошу вас, сохраните эту великую чистую жертву у себя до нашего свидания. Я теперь, слава Богу, кое-как приоделся и в деньгах нужды не имею.

Многоуважаемый Ираклий Александрович, давно уже я собираюсь описать вам все случившееся со мною со дня, в который я послал вам мое письмо из Астрахани, т. е. с 10 августа. Но для этого описания недоставало главного материала, т. е. конца, заключения этого на диво курьезного путешествия.

22 августа выехал я из Астрахани вместе с семейством А. А. Сапожникова, с которым мы возобновили наше старое знакомство. 19 сентября прибыли мы благополучно и весело в Нижний Новгород, и того же дня полицеймейстер объявил мне, что я за настоящим указом об отставке должен отправиться обратно в Оренбург. Такое милое предложение меня немного озадачило, но я вскоре оправился, т. е. заболел, и сам написал в Оренбург и добрых людей просил написать о себе прямо Катенину, прося его развязать сей гордиев узел как-нибудь помягче. Пока этот таинственный узел развязывался, я хворал, бродил по грязным нижегородским улицам и скучал до ипохондрии. Наконец, вчера здешний военный губернатор получает от генерал-губернатора оренбургского, у[ральского] и с[амарского] подробное объяснение моего увольнения от военной службы. Объяснения эти вчера же прочитаны мне. В них изображено, что я, бывший художник, имею право поселиться где мне угодно в пределах Российской империи, кроме столиц. А около столиц даже мимо проезжать запрещено. Сегодня же написал я моим друзьям в Петербург об этой катастрофе и в ожидании будущих благ поселился в Нижнем Новегороде.

Мне здесь пока хорошо. Нижегородская аристократия принимает меня радушно и за работу платит, не торгуясь. 25 р[у]б[лей] сереб[ром] за портрет, нарисованный карандашом. Деньги у меня есть. Костюм себе построил первого сорта, начиная с голландского белья, и вдобавок запустил бороду, настоящее помело. А книгами и журналами, по милости моих новых друзей, вся комната завалена, просто купаюся в чтении. Теперь мне только недостает столицы, а то все, слава Богу, имею, начиная с здоровья. Столицу я не раньше надеюся увидеть, как через год. И я теперь не знаю, что мне делать с письмами Киреевского и с вашей доверенностью. Напишите мне.

Весело ли у вас? Здорова ли Агафья Емельяновна? Здоровы ли мои большие друзья Наташенька и Наденька? Не посылаю им гостинца потому, что Нижний Новгород без ярманки та же деревня, еще хуже по дороговизне самых необходимых вещей.

Газетные новости вам известны, о них и говорить нечего, а не газетные не стоют того, чтобы об них говорить. Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния. С новым годом дожидают правительственных распоряжений по этому вопросу.

Прощайте, Ираклий Александрович, желаю вам здоровья и счастия. Целую от души моих больших друзей Наташеньку и Наденьку и свидетельствую мое глубочайшее почтение Агафье Емельяновне. И остаюся благодарный вам

Т. Шевченко.

Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами. Не знаю тілько, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!

Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі. Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і щó придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника

Т. Шевченка.

Много виноват я пред тобою, мой дорогой друг Тарас, что до сих пор не отвечал тебе: все это время у меня дело как в котле кипит, а сверх того, твое письмо я в день получения передал Пант[елеймону] Алекс[андровичу] и до сих пор не могу вырвать; но на днях освобожусь и тогда напишу побольше.

Что ж ты ничего не скажешь о себе? А я-то с нетерпением жду каждый день от тебя известия. Неужели из Оренбурга нет до сих пор ничего?

На днях будет ехать из Вятки сюда чрез Нижний брат Федор; он, вероятно, будет видеться с Далем; постарайся и ты увидеться и расскажи ему побольше, нежели на письме. Все здоровы.

Весь твой Мих. Лазаревский.

1857, ноября 26,

С.-Петерб[ург].

Не знаю, получил ли мое письмо ты, мій друже, которое была ответом на твое писание, хотя не вполне удовлетворительным? Теперь же извещаю, что ежели тебе очень хочется увидеть мою старую фигуру, то можно приехать: у сына под Москвой в 40 верстах есть дача, Никольское, не доезжая Москвы за две станции, Богородского уезда, с Купавинской станции, версты три от дороги по Владимирскому тракту, — то ежели не раздумал, то все-таки прежде извести аккуратно, когда выедешь, потому что нужно приготовить комнату для житья, то есть дня за два до приезда нужно протопить. И как, вероятно, будешь ехать с почтовыми дилижансами, то чтобы знать день, когда нужно выслать шкапу. Потом еще вопрос, — может быть и нескромный: есть ли средства для этой поездки? Ежели нет, то не церемонься — извести: хотя, признаюсь, и грустно, что это все на один или на два дни, потому что и мне отлучаться в настоящее время, пока еще служу искусству, неудобно. Потом нужно иметь вид; я, ведь, ничего не знаю в делах, но я думаю. …Муравлев даст тебе вид какой-нибудь на проезд в Богородской уезд, в село Никольское для того, чтобы повидаться с старыми знакомыми; и ежели все это будет очень затруднительно, то не приехать ли мне в Нижний, и это не для того только, чтобы повидаться, а поговорить бы многое нужно, может быть, моя старая голова навела и твою на добрую мысль; а для того, чтобы только повидаться, нам делать такие расходы жирно. Богатые находят удовольствие в исполнении всех своих желаний, а я, напротив, нахожу величайшее наслаждение, если откажу себе в удовольствии, которое мне не по средствам… Обо всем этом помиркуй хорошенько и извести аккуратно; как и на что решиться. — Не взыщи, что я пишу просто, но имя друга, которым Вы мене подарили, заставляет меня быть таким. Прощай, жду ответа! Да! Варвара Николаевна Репнина, которой я читал твое письмо, просила меня передать тебе ее душевный поклон; ну, еще прощай, заболтался, да что делать? Это болезнь старости.

Твой Михайло Щепкин.

18 ноября.

Нижний.

Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний эпилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів.

Не знав я, що в тебе єсть «Москалева криниця» і «Чернець» од Щепкіна, а то б я тобі послав що-небудь інше. У мене багато дечого зібралось через десять літ, та не знаю, що мені робить з моїм добром, — як його пустить в люде.

Спасибі тобі за «Наймичку». Чи не найдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі мого «Івана Гуса»? Добре було б, якби найшов, а то шкода буде, як пропаде.

Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш. Ще ось що. Чи багато в тебе преномерантів на «Записки о Южной Руси»? Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої «Записки о Южной Руси» постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі. Зроби ти ось що. Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б, дуже б добре ви зробили, други мои искреннии! Тут би ми порадились з старим майстром і насчет твоїх «Записок», і насчет мого нікчемного добра. Прилітай, мій голубе сизий, хоч на тиждень, хоч на один день. Може, Варенцов не виїхав ще з Петербурга: то от би з ним разом і приїхав. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях.

Поцілуй Маркевича за мене за його ноти; добре, дуже добре, а особливо «Морозенко»: він мені живісінько нагадав нашу милую безталанную Україну. Цілую Михайла, Федора і Семена. Федорові скажи, що я вчора бачився з Кебером, і він його цілує.

Остаюся, ждучи тебе, мій друже єдиний! Остаюся твій искренний Т. Шевченко.

Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольское, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники. Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе знають і з любов’ю повторяють «твое обаятельное прославленное имя».

Сьогодні був у мене Вл[адимир] Ив[анович] Даль; я показав йому письмо твоє. Зрадів старий, як прочитав, що ти хочеш приїхать в Нижній. Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Иванович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія. На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, любящую тебе душу переніс би на саме небо. На сей конець я бачився з директором Нижнегородського театра, з г. Варенцовим, питав його насчет условий, і він сказав мені, що «согласится на условие, какое ты ему предложишь». Чудний би був, якби і не согласився.

Добрий мій друже! Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашем портрети, так що ж? Нарисовав три портрети, та й сижу склавши руки. Без столиці художник — риба без води. Погано, дуже мені погано у цім Нижнім. Граф Федор Петрович обіщає мені «выхлопотать позволение жить в столице». О, якби-то йому Бог поміг! «Ожила б тогда моя душа одинокая при виде великих произведений божественных искусств!» А тим часом, а тим часом… як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе.

Грошей у мене б стало, щоб доїхать до Никольского і назад вернуться, та не в тім річ. Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало. Старий Улыбышев, той самий, що написав біографію Бетговена, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр; а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає, та чи він один?

Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії. А як побачиш мого давнього друга, В[арвару] Н[иколаевну] Р[епни]ну, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес. Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби любящого тебе друга

Т. Шевченка.

Жаль, жаль, жаль, милий мій друже, що тебе понесло в Балахну именно в тот день, как мне приехать в Нижний. Но если ты проживешь в Нижнем еще с месяц, то я не теряю надежды видеться там с тобою. Тогда уже надивимося один на другого і наговоримся. Теперь, на днях, я поеду в Малороссию навестить сироту мать, а оттуда мабуть що через Нижний поеду кое-куда по службе. Скажи об этом Кеберу, коли ти з ним познакомився. Поклонись низенько Владимиру Ивановичу і скажи, що буду писать йому незабаром, а коли скоро прийдеться їхать через Нижній, то писать не буду, а самолично переговорю, о чем треба.

Обнімаю і цілую тебе од всей щирой душі.

Твій всегда Ф. Лазаревський.

Дорогой Тарасе! И Федор сильно, сильно жалеет, что не мог тебя отыскать в Нижнем (он не знал о твоем выезде в Балахну), но дожидаться никак не мог: он сильно спешил сюда.

Слава ж Богу, что ты получил уже отставку: все мы дуже, дуже рады этому. Вчера я был у графа: добрая графиня обещала сама писать к тебе скоро и тоже рада за твою отставку; они говорят, что с твоим письмом ничего не делали, до получения сведений об отставке; а теперь при первом удобном случае граф будет просить Президента о дозволении тебе продолжать занятия при Академии. Как только будет что-либо похожее на милость, то я сейчас извещу тебя. Графиня показывала мне твоего киргиза с твоим поличьем и хвастала, что показывала многим и все хвалят. Сапожников у них не был, и они ничего не слышали об нем. Письмо твое к графу, как он говорит, написано хорошо. — И Кулиш, и Белозерский читали твое письмо; и последний виделся где-то с Варенцовым, но я не знаю, что это за человек, а слышал вчера, что он живет где-то на Васильевском.

Песни Метлинского посылаю тебе теперь же по почте.

Уложи-ка хорошенько свой портрет, чтобы не потерся, да пришли через почту; а то долго придется ждать удобного случая; а мне хочется скорее подивиться на тебя хоть на бумаге. Да чи похож?

У меня дела оч[ень] и оч[ень] много, но праздниками может быть и вырвал бы дня два, три, чтоб съездить в Москву и благодатный хутор, если он близко от Москвы. Да, я думаю, что тебе можно бы приехать в Царское С[ело] и тут жить; тогда бы с тобою много кто бы виделся и часто. Семёна в это время не видел.

У меня было твоих грошей 36 р[уб.], да недавно прислал 175 р[уб.] Алексей Мих[айлович] Жемчужников от брата своего Льва и просил не говорить тебе, от кого они. Если тебе нужны деньги, то пиши; я сейчас же вышлю, сколько скажешь; только не забувай и черного дня.

Я встретился здесь с Кишкиным, который ехал с тобою из Астрахани и много с ним говорил о тебе; он оч[ень] хвалит тебя.

Прощай; мій любый, мій дорогий друже. Крепко, крепко обнимаю тебя. Твой весь

М. Лазаревский.

Спешу отвечать на твое письмо; если не помешает, что, то я к празднику приеду в Нижний и поколядуєм вкупе. Что же касается до игры на театре, то это будет зависеть от тамошнего начальства, а мне, старику, напрашиваться на это — уже трохи не под лета. Да ежели и пожелают они, то я могу сыграть спектакля два-три, не более: потому что к 1-му генварю должен быть в Москве, потому что бенефисы товарищей, да и свой в генваре. Да и что играть? Ну, пожалуй, «Москаля», «Матроса», «Горе от ума», «Ревизора», «Свадьбу Кречинского», и еще есть маленькая комедия «Женихи, или седина в бороду, а бес в ребро». Из этого, если пожелают, пусть выбирают сами, но чтобы было слажено, а коли що не так, то ми і без театра обійдемось! Поклонитесь от меня Далю і поблагодарите генерала Улыбашева за его радушное предложение. Не знаю только, будет ли деликатно с моей стороны воспользоваться им. По приезде помиркуем. Я думаю выехать или 20-го или 21-го, как случится удобнее.

Дивись, як со спіху перепутав листи, уже розбирай, як тямиш. Когда именно выеду я — еще извещу. Завтра пойду и к Репниной, и к Максимовичу и выполню поручение.

Адрес К[няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова.

Прощай! Роботы ще много — все учити та учити, а на 70-м году уже пам’ять не теє… Обнимаю тебя от души. Твой

Михайло Щепкин.

Дорогое письмо Ваше я получила, как и граф; но не отвечала Вам тотчас, ждала чего-нибудь положительного Вам сказать насчет письма Вашего к графу. Федор Петрович находит лучшим просить В[еликую] К[нягиню] в День праздника Христова, т. е. в день рождества нашего Спасителя, Христа.

Пусть будет так, как муж хочет. На днях был у меня М. М. Лазаревский и сообщил, что Вы, может быть, будете на праздниках около Москвы, куда и он собирается. Я позавидовала ему, позавидовала свободе мужчин! — Да, нельзя ли как-нибудь приехать до Царского Села, или до Павловского? Право, можно. Я сама приехала бы в Москву, да дети не так здоровы.

Как только получим добрый ответ от М[арии] Н[иколаевны], тотчас уведомим Вас, только бы знать Ваш адрес.

Напишите несколько строк Н[иколаю] Осип[овичу] Осипову. Вот его адрес: в город Орел, чиновнику или депутату при конторе Министерства уделов. Он нетерпеливо ждет от Вас вести и не дождется. Это благородный юноша, принимавший в Вас всегда самое живое, теплое участие. Одна строка Ваша доставит ему много отрады, я это знаю.

Многое хотелось бы Вам сказать, а желание видеть Вас сильнее, да и может ли мертвая буква заменить живое слово, — хочу слышать, обменяться живым словом. А до тех пор бросаю перо ничтожное, оно по слабости осуждено на мертвое молчание.

Ваша преданная сестра

гр. А. Толстая.

Збоку приписка:

Пані моя на Вкраїні, то й не вітає тебе, а дуже шанує й поважає, як і всі добрі й розумні люде.

Писать много некогда, и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днем, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберем, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог дасть, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души.

Твой, щирий друже, Михайло Щепкин.

Привіт і поклін тобі, наш любий, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевной! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії, і на останку — і твої листи до Щепкіна, сього дивно-милого чоловіка, що і надзаходи віку світить і гріє душею своєю, як вранці світить і гріє яснеє сонце. Полетів би і я оце із ним до Нижнього — да ба! Нужда не пуска з Москви… живи, небоже, роби небоже, то й Бог поможе! Як кажуть на нашій Україні. Так хоч словцем сказаться, коли не в волі повидаться!

Прийми оці книжиці моєй праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця. Наполовину, здається, таки гарненький; дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь ласков, напиши мені, коли буде досужно! Да ще от яка просьба до тебе, наш віщий Бояне! Ми тут дуже бажаєм твоїх пісень і віршей, не тільки про себе, да щоб і в світ їх пустить через «Молву» да «Руську бесіду»: так чи не можна одолжить їми і мене, і видавцев помянених журналов, і всіх земляков… як то раді будуть, побачивши їх друкованими! Знаю те по слічній «Наймичці»! Бувай же здоровенький і ясненький, любий земляче! милий соловейку!.. Помагай Бог тобі, щоб-таки справді побачила тебе Україна на своїм розкошном лоні… бо вже вона все жде не дожде тебе із дальної чужини, і як в тій пісні співається:

Обнімаю ж і я тебе, коханий земляче, мислями моїми і серцем.

М. Максимович.

1857, дек[абря] 22

С.-Петерб[ург].

Незабвенный Николай Осипович! Сегодня я получил письмо от моей святой заступницы, графини Н[астасии] И[вановны], и только сегодня из ее бесценного письма узнал ваше мирное местопребывание, и сегодня же пишу вам, сколько время позволяет. Дело, изволите видеть, предпраздничное; я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник, даже сегодня. И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-тилетнего знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный! И действительно, это единственный и счастливейший человек между людьми: дожить до дряхлости физической и сохранить всю юношескую свежесть нравственную! Это явление необыкновенное! Мы не видались с ним с 1847 г. и, как мне воспрещен въезд в столицы, то он, старец-юноша, несмотря на мороз и вьюгу, едет ко мне единственно для того, чтобы поцеловать меня! Не правда ли — юноша? и какой сердечный, пламенный юноша! Я горжусь моим старым, моим гениальным другом, и горжусь справедливо. Не по причине сей великой гордости, а по причине великого недосуга вы извините меня, что я на сей раз пишу вам мало. Моя история вот в чем: в первых числах августа оставил я ненавистное Новопетровское укрепление с намерением пробраться прямо в Академию художеств; но на перепутье, т. е. в Нижнем Новгороде, меня полиция остановила и объявила, что въезд в обе столицы мне воспрещен, и вдобавок, что моя особа поручена ее непосредственной опеке, т. е. надзору. Я и застрял в Нижнем и пробавляюся теперь чем попало в ожидании будущих благ.

Последнее письмо ваше из Курска я получил и ответ свой адресовал на имя графини; но, вероятно, мое письмо не дошло к вам, потому что с тех пор уже прошло полтора года, а я сегодня только получил от вас известие. Не забывайте же меня, добрейший Николай Осипович, пишите мне хоть изредка, а пока остаюсь вашим аккуратнейшим корреспондентом и сердечно преданным вам Т. Шевченком.

Напишите мне подробно свой адрес, а мой адрес таков: В Нижний Новгород, его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову, с передачею такому-то.

1857, дек[абря] 23,

С-Петерб[ург].

Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24-го приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!

Проводив Михайла Семеновича, я долго не мог прийти в себя от этого переполненного счастия. И только сегодня, и то с горем пополам, мог взяться за перо, чтобы благодарить вас за драгоценное письмо ваше и написать вам о моем беспредельном счастии. Простите меня великодушно, моя святая заступница, что я вам пишу мало. Ей-богу, не могу. Поздравляю вас, графа Федора Петровича и милых детей ваших с Новым годом и желаю вам на всю жизнь такой радости, такого счастия, каким я теперь наслаждаюсь. Простите и не забывайте меня, искреннейшего и счастливейшего вашего благодарного друга Т. Шевченка.

P. S. На днях явится к вам П. А. Овсянников, мой здешний добрый приятель и товарищ по квартире. Он вам сообщит все подробности о мне и о моем дорогом, незабвенном госте. Благодарю вас за адрес Осипова, сегодня и ему пишу и, разумеется, о М. С. Щепкине. Я теперь не в силах ни о чем больше ни писать, ни думать.

4 генваря

1858.

Позавчора получив я твоє третє письмо та ще й з грішми 250 карбованців. Спасибі тобі і тому щедрому землякові, що купив мою невольничу роботу. Спасибі вам, други мої сердечнії: зробили ви мене з великим святом. Нехай вам так Господь поможе во всіх ваших начинаніях, як ви мені тепер помогли. Препоганий Нижній Новгород. Копійки нема де заробить; думав уже писать Лазаревському, аж гульк — неначе з неба впали гроші, та ще й на Новий рік. Спасибі вам, друзі мої!

Оповідання Вовчка ще не получив. А «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі і розказать. Розкажу колись, як дасть Бог побачимось, а тепер тілько дякую, і ще раз дякую, і білш нічого.

Копу грошей возьми у М. Лазаревського. З «Чорної ради» тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого українського, а брехать на старість не хочеться. Не хочеться рисовать так, аби-то.

Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько і пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну.

Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. І де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!

Оставайся здоров, мій брате, мій друже єдиний. Нехай тобі Бог помагає во всіх твоїх добрих начатках. Не забувай мене, твого щирого рідного брата Т. Шевченка.

Шли мені швидше свого Вовчка. Та будь здоров з Новим годом.

Передай оці дві пісні Маркевичу, чи не вчистив би він на їх ноту.

Вибач мені, моє серце, мій голубе сизий, що я так давно до тебе не пишу, нічого було писать. А тепер набралося так багато того писа[ння], що ніколи писать. Добрий оцей чоловік завтра їде в столицю, зайде до тебе, і ти з ним, як матимеш час, добре набалакаєшся.

Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін, то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я.

Поздравляю тебе з Новим годом. Дай Кулішеві копу серебром і поцілуй за мене графиню Настасию Ивановну, і білш нічого. Ніколи. Не забувай мене, голубе мій сизий. Чи не знаєш ти, де живе отой Жемчужников? Як знаєш, то напиши мені. Метлинського я получив, спасибі тобі. Прощай, моє серце.

Т. Шевченко.

Нижній Новгород.

4 генваря

1858.

Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю. Думаю на Масницю приїхать до тебе в Никольське, а до того часу, може, дасть Бог, вийде мені розрішеніє, то і в Москву. А поки що цілую тебе, друже мій єдиний, і поздоровляю з Новим годом. Поцілуй Аксакова, Максимовича і к[няжну] Рєпніну. І не забувай мене, твого щирого, искреннего друга

Т. Шевченка.

Как я рад, добрейший Тарас Григорьевич, что Вы догадались остаться в Н[ижнем] Новгороде и сождать там результата решения из Оренбурга. Я второпях забыл Вам вложить письмецо; а главное, сумневался, чтобы моя бумага застала Вас в Нижнем. Этот скотина Михальский, заведывающий в отсутствие Львова баталионом, наплел галиматью насчет Вашего увольнения и через это подверг меня большим неприятностям. Корпусный командир, получивши от меня донесение насчет увольнения Вашего в Петербург, вопреки сделанного им распоряжения, сделал мне строгий выговор и написал от себя в обе столицы, чтобы Вам объявить о высочайшей воле.

Я теперь рад, по крайней мере, что Вы не потребованы в Оренбург и можете пользоваться свободою ехать куда угодно. Кстати, я получил от Еленева письмо к Вам от Кухаренки и при сем прилагаю.

Письма Киреевского, пожалуйста, пришлите ко мне с конвертами, как они есть. Я думаю послать их к его отцу; а там посмотрю что будет. Может быть еще, Вам же придется выручать, эти деньги, если будете в Петербурге. Я уверен, что Вы не прервете со мною переписки по старому знакомству. Если будете в Киеве, побывайте у моего дяди полков[ника] Матвея Яковлевича Ускова, он живет на Подоле против Набережного Николая (церкви) в собственном доме.

Итак, дай Бог Вам успехов в Ваших занятиях в живописи. Радуюсь от души, что Вы имеете хороший прием в Нижнем.

Меня надул подлец Чернягин и выслал объектив и вещи прескверные, и сверх того от небрежной укупорки большая часть вещей попорчена и побита. Г. Лазаревский даже не потрудился посмотреть вещи и только написал мне, что он просил Чернягина скорей отправить ко мне вещи. Это мне вовсе не было в пользу.

Жена моя и дети здоровы, слава Богу, и Вам кланяются. Итак прощайте, Тарас Григорьевич, не забывайте нас и пишите, нам всегда будет приятно получать от Вас весточки как от старого приятеля.

Преданный Вам

И. Усков.

Письмо твое от Павла Абрамовича и при нем письмо к Аксакову и письмо к Максимовичу — получил. Оные в тот же день им доставлены. Последнего, то есть Максимовича, по приезде еще не видал. Я тебе с почталионом писал о моем горе: теперь понемногу начинаю приходить в себя; рисунки твои на днях будут разыграны в лотарею. Что же касается до твоего приезда к масляной в Никольское: то ежели ты уже получил разрешение на приезд в Питер, то в таком случае ты можешь приехать прямо ко мне в Москву, и даже ежели и не получил, но если сказано в твоем запрещении не жить в столице, то все ты можешь приехать в Москву прямо ко мне, якобы для своих нужд. Если же сказано не въезжать в столицу, то в таком случае не приезжай в Никольское к маслянице, а проведи ее в Нижнем, в кругу любящих тебя: потому что я [на] масляную отлучиться и даже на один день не могу — так требует обязанность службы; а приезжай на первой неделе поста, тогда я свободен, и могу встретить тебя и провести с тобою несколько дней, и это будет благоразумнее, а то что ты будешь делать там один. Ежели ты приедешь постом и у тебя хватит денег доехать до Никольского, то деньги получишь по приезде там же. И не хотелось бы напрасно платить на почте. Ежели тебе они нужны, то я тотчас вышлю. Репнина тебя цалует. Поклонись всем знакомым, Варенцову скажи, что афиши не выслал потому, что они не были печатаны, потому что запрещение получено накануне. Не взыщи, что плохо пишу, я никогда не был мастер, а тут еще устал после спектаклей, и к тому же и завтра, и послезавтра играю. Г-ну Брылкину с семьей мой душевный поклон. Целую тебя в бороду.

Твой М. Щепкин.

Друже мій єдиний! Чи ти угамувався вже хоч трохи з своїм бенефісом? Якщо вже зовсім упорався і маєш час неробочий, то я тебе попрошу зробить ось що.

Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде, як щеня в базарі. Шкода буде такого молодого добра. Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать, так от що мені на горенько, у Харкові нема у мене ні одного доброго і можного знакомого чоловіка, а в тебе певне єсть там такий чолов’яга. Дуже добре зробив би, якби ти йому гарненько написав та попросив од себе, щоб нашу любую Тетясю там не занехаяли. А з неї, ти сам здоров бачив, і тепер уже артистка, а що ж то з його буде, [як] попотреться та попомнеться меж хорошими та добрими людьми? Алмаз! Ей-богу, алмаз! Сам здоров побачиш, що алмаз. Воно з даром Божим, а до того розумненьке, слухняне і трудяще. І якщо Бог не поможе йому вилізти на світ Божий із цього старовірського гнилого болота, то воно так захрясне і зогниє. А нам з тобою гріх буде.

Воно тут получає 25 рублів в місяць і два бенефіса в год. А на сей год лукавий Варенцов і того не хоче дать, бо бачить, що нікуди їй, сердешній, дітись. Велика сем’я її, небогу, осіла, а то б вона і сама собі, розумна, найшла шлях-дорогу до раю. Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харьковского театра, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!

Позавчора я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу, видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене. Та напиши мені його адрес, бо він, мабуть, забув написать мені свій адрес. Я тепер день і ніч сижу та переписую вторую часть тії самої повісті, що я з тобою послав Сергею Тимофеевичу. Як кончу, то зараз і пришлю. Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тілько се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить.

Спасибі тобі, велике спасибі, мій милий, мой золотой Тарасе, за твой подарок: твое поличье. Ты не мог выдумать лучшего подарка, и я ему так рад, что не знаю, как и благодарить тебя.

Павла Абрамовича я увидел чрез несколько дней после его приезда и наговорился с ним о тебе вдоволь: теплая душа у него и доброе сердце.

Ты пишешь: «Дай Кулішеві купу серебром». Я не виделся с ним в последнее время; на днях побачусь и, может быть, он разъяснит мне это.

Мне передал деньги Алексей Мих[айлович] Жемчужников, живущий здесь, но об этой передаче просил его брат его Лев Мих[айлович] Жемч[ужников] (родом кацап, а душею чистый малоросс). Он теперь за границею; в последнее время был в Париже, но, кажется, уже уехал в Италию: он в душе артист, хорошо рисует и много ездил по Малороссии, для снятия видов ее.

Графиню Настасию Ивановну давно уже видел я; один раз, как-то недавно, я ездил, но она была нездорова и не принимала никого; а теперь я не дуже здоров; но, может быть, на днях заеду.

Портрет твой уже у фотографа, и как только будут готовы копии, то сейчас же пришлю тебе 4 штуки.

Не нужно ли тебе отсюда что-либо такое, чего у вас в Нижнем нет? Напиши.

Овсянников еще долго пробудет здесь; может быть, м[еся]ца два, а потому письмо адресую на твое имя.

Прощай, мой добрый друг. Будь здоров, счастлив, весел и богат.

Всею душею преданный тебе

Мих. Лазаревский.

Мій милий друже!

Рекомендую тобі одного из нижегородских друзей моих Константина Антоновича Шрейдерса. Привітай його во имя дружбы нашей! Чи був у тебе Овсянников? Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». Вони ще не викончені. Шрейдерс швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну. А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера, і «Песни Беранже» Курочкіна. Та як успієш, то оддай і переплести Шекспіра. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помагає на все добре, не забувай щирого твого

Т. Шевченка.

1858, янв[аря] 20.

С.-Петерб[ург].

Чого єси так замовк, коханий друже і приятелю? Я писав до тебе, а ти мені не одвітовав; думав я, що тебе вже нема в Нижньому, коли од Куліша одібрав звістку, що ти й досі сидиш там. Чому досі нічого не подарував із свого компоновання? Кажуть, що ти багато псалмів переклав. Я тільки й читав те, що Куліш у «Граматці» надруковав. Мене порадовала ся «Граматка», не так сама, як та думка, щоб писати для народа. Уже бо тепер прийшла пора писати не з народу, а для народа. Приходить час проснутись простому люду і розумом працьовати. Оце, коли в царськім рескрипті сказано, щоб подумать об заводі шкіл і об вихованню народа, то мусять щирі южноруси ужити тую царську милость для користі в ужитку, і подносу своєї мови і людського стану. Треба, щоб по селам учили дітвору по-нашому. А для того не досить хотіння; треба ще того, по чім учитись. А то тепер і щирий чоловік насміється з нас; от, скаже, писали, писали і повісті, і комедії, і романи, а саме головне забули. Правда, і вірші, і драми, і романи установляли мову і розвивали її, тільки тепер прийшла пора подумати про інше. Мені здається, що погляд Кулешів, хоч і добре написаний, не годиться до букваря. Єсть то більше щось поетицькеє, а народу треба тепер не лагоминков, а твердої, тривкої страви. Поезії нашої він не прийме, бо має своєї стільки, що й нам уділить на довгі віки. Тепер нам треба граматики своєї мови, короткої естественної історії, короткої географії та космографії, та короткої книги про закон, наскільки те потребно для народу. От що нам треба. Як тобі здається? А то аж смутно дивиться на ті шпаргали, що понаписували в останні роки різні співаки, такі, що одно другого дурніші. Тільки тобі — писати вірші, а другі нехай працюють, а не співають.

Прийми од мене поклон щирий, низький… не забувай мене

Н. Костомаров.

Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках. Овсянникова не дожидай; незабаром поїде із Пітера в Нижній приятель мій Шрейдерс, то ти і передай йому, а він передасть моєму старому друзяці. Отак зроби.

Для друку єсть у мене наготовлено на добрих дві книги: тільки перепиши та і в друкарню; але я і з цим добром не спішу, не тілько з «Неофітами». «Ян Гус» повинен буть у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються.

Оце тілько не моє, а то вся пісня моя.

Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровское укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисунки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. Цур йому: і якщо єсть там у вас які мої гроші, то шліть їх сюди. Я возьму на їх акції Меркурьевского общества, то вони принесуть мені 10 процентів в год. Бачиш, який я господар. А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай.

Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував? Пиши мій адрес так: в Нижний Новгород, имярек, в контору пароходства «Меркурий».

Не забувай же свого щирого Т. Шевченка.

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопить грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?

Т. Шевченко.

Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то далебі помолодшаєш. А все-таки до мене зараз пиши твоє щире про його слово.

«Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі не годиться виходить між люде. Сього ж більш тобі ніхто не зробить, хоть до ста баб іди. У мене єсть переписані «Кобзар» і «Гайдамаки». Коли б хто провів їх через главне правлєніє цензурне, тоді б уже цензор добавку яку хочеш без правлєнія прочитав би, да й видать би гарненько книжку: «Думи, пісні і поеми Шевченка». Друковати ж нігде не квапся, опріч мене, бо в мене й оксії всі зроблені, і наборщики привичні, і коректор земляк. Друкуємо й тепер «Повісті Квітки», то вже всяке наломилось, як, що й до чого. А Гуса нема в Тарновського: я сього пана добре знаю, і нігде-таки нема й не чутно по Вкраїні: се певна!

Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу, як прочули, що ти їхатимеш із неволі, і сі гроші у одного панича лежали, да треба розпитати, де вони тепер. Ізнов же давали у графа Т[олстого] домашній спектакль якийся, — і там назбирали грошей доволі, да й держать, боячись, щоб ти не проциндрив, і все піджидаючи тебе в столицю, щоб тоді було тобі за що руки зачепити. Коли б іще самі не попроциндрювали, бо й таке на світі буває. Шкода, що я не дуже між людьми вештаюсь, то гаразд нічого й не знаю. А ти пиши Лазаревському, що отак і так, і щоб він хоть у графа Т[олстого] забрав гроші, а ті, що в панича, не пропадуть, і я їх знайду, де вони тепер, бо панич повіявсь у Німещину, то комусь, певно, оддав на руки. А наздавали тих грошенят із України, радіючи славному невольникові і не боячись уже за се халепи.

Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, — так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!

Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю — отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово — не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.

Твій П. Куліш.

Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я.

Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.

Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом — воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.

Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.

27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.

Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.

До свидания, моє серце, мій друже єдиний.

Щирий твій Т. Шевченко.

Позволь, пожалуйста, любезнейший друг Тарас Григорьевич, обращаться с тобою запросто, без китайских церемоний, — называя ты, а не вы, что, впрочем, и неграмматично.

В Москве я пробыл неделю, но по болезни не мог выезжать и уже решил я записку твою отправить к М. С. Щепкину с сыном моим. Но достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». — Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились. В то время были у нас и гости. Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения «Пустки». В то же время был у нас итальянец Феста, учитель пения в Московских девичьих институтах, который пробовал голос знакомой нам девицы. И М. С. Щепкин благословил эту девицу на артистическое поприще.

М[ихайло] С[еменович] спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? — А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом в г. Владимир (Василию Николаевичу Погожеву, в квартире инжен[ера]-поручика Александрова), а я сообщу Щепкину, — дабы к тому времени приготовили, т. е. отопить дом. Но, может быть, я и сам приеду в Нижний, хотя хворость и удерживает сидеть в теплой хате.

Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию «Московс[ких] университ[етских] ведомостей» чрез Евг[ения] Фед[оровича] Корша. Не знаю, будет ли напечатано? Впоследствии я напишу подробнее.

Милостивой государыне Аделаиде Алексеевне, ее превосходительной и во всех отношениях превосходной маменьке Наталье Карловне, а также и Николаю Александровичу Брылкину прошу передать мое душевное почтение. Скажите Наталье Карловне, что я по причине болезни не мог быть в Москве у г-жи Плохово.

За тем — до свиданья, не говорю прощай, потому что кого люблю, с тем расстаюсь — до свидания.

Душевно уважающий Тараса Шевченко

Василий Погожев.

Вчерашнего числа чрез г-на Олейниного получил твое письмо, на которое и спешу отвечать; и, по праву дружбы, буду говорить просто: ваша милость вся такая поэтическая, огненная натура, как и была; ты, по доброте своего пылкого сердца жела[ешь] Пиуновой более жизненного простора, говоришь, что ее нужно вырвать из этого болота. Но вспомни, что в этом болоте существует г-жа Дорохова, Голынская и семейство Брылкиных, что они все дали слово принимать в ней участие и помогать к развитию ее таланта, а это не безделица, а с практикой окрепнут ее маленькие средства, и, при содействии этих добрых людей, из нее выйдет много хорошего, и, вероятно, голоса этих добрых женщин убедят г-на Варенцова к улучшению ее жизненных средств. В Харькове ее роли теперь занимает жена комического актера Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция. Ты полагаешь, что она доверяет моей рекомендации. Но ведь моя рекомендация не подвинула же г-на Варенцова. Никакая дирекция за глаза не сделает контракта заочно, разве сама пошлет доверенного человека для выбора труппы; ехать же по письменному соглашению неудобно. Представь, что если по приезде в Харьков она сделает дебют и дирекция, или из рассчетов, или по близорукости, не найдет того, что мы находим, тогда она просто скажет, что не может дать ей того жалованья, а не угодно ли ей остаться на таком жаловании, которое они ей предложат, — то каково будет ее положение? Конечно, твоей восторженной поэзии и не приходит это в голову, а в действительности это очень, очень может быть. Ради Бога, извести поскорее о сем, как мне поступить? — Но и тогда я могу написать только, что Пиунову, о которой ты к нам писал, я знаю, что она с талантом, с грацией, приложу ее репертуар и спрошу, желают ли они ее иметь и что могут предложить; а самому мне потребовать означенную сумму будет смешно; да оне может быть скажут, что им не нужна. Обсудите это хорошенько.

Твой М. Щепкин.

Друже мій єдиний!

Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга

Т. Шевченка.

Февраля 10,

1858,

Саратов.

Спасибо тебе, мой сизий голубе Тарасе, что откликаешься из своего захолустья. Конст[антин] Ант[онович] Шрейдерс, спасибо ему, два раза был у меня, а завтра поеду я к нему с этим письмом; с ним посылаю 4 портрета; много есть охотников, желающих и молящих у меня твоего портрета, и я решился заказать их 50 штук, чтобы продавать с барышом. Через неделю они будут готовы и сколько получу за них барыша — скажу, а гроши приложу к имеющимся у меня твоим. Ты, друже, пожалуйста, не сердись на меня за это доброе дело не для тебя, а для других: гроши грошима, но, главное, не следует отказывать в такой теплой искренней просьбе, о твоем портрете всем душевно тебя любящим.

Об Овсянникове я уже писал тебе; но после того еще не виделся с ним: и ему, и мне некогда, но скоро с ним мы увидимся.

Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу; он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать.

Шекспир в переводе Кетчера редок и стоит не меньше 25 р., а потому до твоего разрешения я не купил его; Вовчка опять тебе послали (тут многие им недовольны и говорили про Кулиша недобре); Беранже в переводе Курочкина (славная вещь), говорят, есть у тебя, а повесть о временах Бор[иса] Годунова и Дмитр[ия] Самозв[анца] (для детей) хоть и Кулиша, да, говорят, не стоит покупать; я не читал ее.

Прочитавши все это, скажи, что тебе нужно из этих книг, и я сейчас вышлю.

Овсянников не был еще у гр[афини] Настасии Ивановны; и я давно не был у нее; но вчера был у меня (при Шрейдерсе) один знакомый и спрашивал меня от графини, когда будет у нее Овсянников. Вчера был у меня и Семен и просил кланяться тебе; я говорил ему, чтоб он сам написал; но он хоть и обещал, да едва ли исполнит: ленивый.

Спасибо тебе, что ты привитал моего брата Якова; он не нахвалится тобою и из Вятки уже прислал твои письма.

Пишу наскоро; некогда. Прощай, дорогой, и люби по-прежнему вполне преданного тебе

Мих. Лазарев[ского].

1858, февр[аля] 14. Хутір Мотроновка.

Нижний Новгород.

1858,

февраля 16.

Батьку отамане кошовий!

Письмо твоє од 7 августа того року із Єкатеринодара получив я 10 февраля сього року, аж у Нижньому Новгороді. Попошукало-таки воно мене немало часу та спасибі, що хоч коли-небудь, а все-таки найшло. А то вже я не знав, що й думать про тебе. Думав уже, нехай Бог милує, чи не занапастив ти де-небудь своєї доброї голови на тому іродовому Кавказі. А тепер, слава Богу, бачу, що ти живий і здоровий і з жінкою, і з діточками своїми. Нехай їх Бог ховає на многі літа! У мене була думка пробраться до тебе на хутір, — та ба! так думкою і осталась. Од 16 мая до 2 августа не давали знать із корпуса в укрепление о тій свободі. От катові! іродові душі! Мало їм було десяти літ. Кров холоне, як згадаю.

З августа вирвався із того каторжного укрепления і через море Волгою прямував на столицю. Я боявся застрять у тебе до осені. В Нижньому мене спинили, заказано, бачиш, мені в’їжджать і жить в столиці. Отаке-то лихо! Помилували, та тілько до половини. Сів у цьому поганому Нижньому та й досі сижу. Приїздив до мене на святки колядувать старий Щепкін, спасибі йому. Думаю оце поїхать до його під Москву в село Никольське, та може там і до літа останусь, а літом, якщо не пустять у Пітер, то чкурну в Харков, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію. Я до неї коли-небудь, а таки доберусь, до тієї Чорноморії.

Нема в мене тепер нічого такого доброго послать тобі прочитать з товариством, хіба оці «Долю», «Музу» та «Славу», я оце недавно скомпоновав їх, не знаю, як вони тобі подобаються.

Доля

I.

Муза

II.

Слава

III.

Скомпоновав ще я тут з нудьги одну штуку, поему «Неофіти», нібито із римської історії. Але вона ще не вироблена, тим і не посилаю. Як викончу, то пришлю. А поки що оставай[ся] здоровий, мій батьку отамане, мій друже єдиний, не покидай мене, сердешного сироту

Т. Шевченка.

Пришлю вам из Москвы какую-нибудь хорошую книгу. [3–4 нрзб.] Сердечно жалею, что я не мог из [1 нрзб.] сделать предполагаемого употребления. Если получу к тому времени фотографический портрет свой из Петербурга, сделанный по моему рисунку, то и портрет пришлю. А вы мне пришлите собственного изделия портреты друзей моих Наташеньки и Наденьки. А письмо ваше адресуйте на имя Михайла Семеновича Щепкина в Москву, в контору императорских театров.

Целую Жуйкова с благоверною и Бурцева с благоверною же, а старого паливоду Мостовского без благоверной три раза целую.

Поздравляю Агафью Емельяновну с прошедшим днем ангела.

Адрес мой: в Орловскую губ[ернию] в г. Севск, удельному депутату такому-то.

Сегодня графиня прислала ко мне Сераковского, чтобы я с Овсянниковым приехал непременно к ней. Овсянникова я не застал в квартире и был у нее один, а к Овсянникову сейчас послал письмо, что графиня ждет нас обоих непременно послезавтра. Графиня присылала за мною, чтобы объявить, что по просьбе графа Федора Петровича тебе дозволено жить в Петербурге (под надзором полиции) и под руководством графа Ф[едора] П[етровича] для продолжения изучения живописи при Академии художеств. Графиня чрезвычайно рада, что ты приедешь сюда (Ах, если б ты знал доброту ее сердца и желание делать как можно больше добра), и просит тебя, чтобы ты поспешил, а главное, не обижался условиями, потому что это только форма. Она говорит, что ты должен представиться Президенту (Ее Высочеству) Академии, что тобою интересуются теперь все художники и желают скорейшего твоего приезда.

Зная из слов Овсянникова и Шрейдерса, что ты свыкся уже с Нижним, я не знаю, как ты примешь настоящее известие, но искренно скажу, что я рад и оч[ень] рад, не потому только (как и все, которые знают тебя только по слуху даже), что увижу тебя, но что ты здесь можешь жить и лучше, и полезнее для себя и других — в физич[еском] и в нравств[енном] отношении. Притом же, если бы ты после и не захотел остаться здесь, то можешь уехать, куда и когда хочешь. А по всему этому и ты должен быть рад дозволению приехать сюда.

Граф Ф[едор] П[етрович] просил Ее Высочество, и Она докладывала, о чем Ф[едор] П[етрович] третьего дня получил письмо от Адлерберга, который извещает, что об этом сообщено Долгорукому для извещения нижег[ородского] Губ[ернатор]а. Графиня просит тебя не медлить, чтобы застать выставку и скорее явиться к Президенту, чего будто она хочет. Поспешай же. Посылаю тебе в особом конверте 50 р[ублей], на дорогу станет, а то и здесь деньги нужны. Приезжай же скорее. Наговоримся при свидании. Если не сейчас выедешь, то пиши, пиши и графине и графу. До скорого свидания.

Весь твой Мих. Лазаревский.

Аж тепер, мій стародавній друже, Тарасе Григоровичу! я зобрався одвітить на посланіе твоє, писане до мене з Астрахані ще в августі прошлого року. Письмо до тебе на ім’я Єленєва за «Москаля», «Ченця», і «Майський вечір» я писав, дивуюсь, що ти не получив його.

Чи не сором тобі, друже мій стародавній! що твій брат рідний та служить у нас в Чорноморії, а ти не мусив мені й написати. Годів два назад я б йому поміг, бо я був тоді на такому місті, що підчиньонному міг добро робити, а тепер минулося… Син мій старший, що ти його знаєш, розпитався з артилерійськими охвицерами, що в їх служить твій брат, сказав мені, а я зараз: «Подавай його сюди!» — От і прийшов, а я й питаю: «Як тебе зовуть? — Петро Шевченко. — Здоров, Петре! — Здрастуйте!» — А я йому з пазухи вийняв твоє поличчя, та й кажу: «А дивися, Петре, що се таке?» — «Оце мій брат Тарас», — каже Петро. Тоді я давай його садовити, так не сідає, бо добре вимоштрований, сердега!.. Ну, я бачу, що не посажу, почав його розпитовати: коли в москалях? Де стоять? і прочее. Сказав йому, щоб ходив до нас, як приїздитимуть (бо вони верст 25 од города стоять), дав йому карбованців з десяток на обіхідку, поставив у синів гостювати. Після того Петро навідується до синів в городі, бо я більше живу в хуторі.

Якщо письмо моє Єленєвим не получено і до тебе не прислано, то я писав там ось що: дякував і тепер дуже дякую за твоє поличчя, возив я його в Одесу, там обробив у рамця і показовав всякому, хто не цурається нашої мови. Бачив, як тебе, мій друже єдиний! українці дуже люблять і радуються, що ти жив єси. Приїхавши додому, застав твоє письмо і «Москалеву криницю», дуже дякую тобі за неї, добре написав! Список з неї послав я в Москву старому Щепі, та й писав йому: «Гляди, кажу, Старий! До тебе з того світа Тарас буде». А старий пише, що тебе не було й чутки немає, а за «Москалеву криницю» дякує і не надякується.

Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер в Пітері позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець», «Майський вечір», і проче що, та й тиснув би в друкарні, нехай ідуть на світ Божий, а якщо сам не схочеш хлопоту, то чи не візьметься пан Куліш, він, видно, парняга добрий, я його «Записки українські» маю й читаю — не начитаюсь.

Кланяйся од мене Гулакові, якщо здрастує, і Ельканові, якщо живий. — Та той не вмре ніколи. — Чи не бачився з Порохнею? Де живе, можна взнать в бывшому Департаменте воєнних поселений, теперь Главное управление иррегулярными войсками.

Будь здоров! Щасливий і багатий, та напиши, де ти обрітаєшся і що тепер робиш?

А я твій довіку

покірний слуга

Яків Кухаренко.

19 февраля вернувся Шрейдерс із Петербурга, привіз мені Беранже Курочкіна, четыре экземпляра нерукотворенного образа і твоє братнє сердечное писание. Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого. Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — до М. С. Щепкіна, та в його до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харьков або в Киев, а може, й дальше, як Бог поможе. Дожидаю Овсянникова с чемоданом, а то б я вже давно виїхав. Чи здорова графиня Н[астасия] И[вановна], поцелуй її за мене. Був у мене в гостях Яков. Славний хлопець! Шрейдерс не нахвалиться тобою і Семеном і тепер цілує вас обох. Добре зробив, що не купив Шекспіра, цур йому, який дорогий! Поцілуй за мене Семена та й прощай, мій друже єдиний. Посилаю тобі оцю недавно спечену штуку, для того і пишу мало, щоб паперу більше осталося для новорожденного чада. Не забувай свого искреннего Т. Шевченка.

Поцілуй за мене Сергея Тимофеевича і Максимовича.

Итак, мои заветные мечты сбываются — я увижу Вас скоро, наш давно желанный гость — Тарас Григорьевич. Вот уже неделя, как пришла бумага к графу с разрешением Государя о дозволении жить Вам в столице и посещать Академию художеств. По получении официального на то повеления не мешкайте нисколько и отправляйтесь тотчас в Петерб[ург]. Вас ждет здесь многое: Академия, друзья и Ваша родная семья. Приезжайте же скорей. Да и для графа нужно, чтобы Вы по получении дозволения тотчас приехали. — А иначе В[еликая] Княгиня может сделать замечание графу, от чего Вас нет, — тем более, что она приняла в Вас самое живое участие.

Ничего не могу более писать, руки дрожат от нетерпения и радости.

Гр. А. Толстая.

25 февраля в 7 часов утра получив я твоє письмо. Ніхто зроду не поздравляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодня поздравив, спасибі тобі. Поцілуй тричі графиню Н[астасию] И[вановну] і графа Ф[едора] П[етровича], а через тиждень або два я сам їх поцілую, і тебе, і Семена, і всіх добрих людей, сущих в Петербурге.

Твій іменинник Т. Шевченко.

Моя святая заступница! Свидание наше так близко, так близко, что я едва владею собой от ожидания. 2 марта я получил ваше сердечное святое письмо и не знал, что с собою делать в ожидании официальной бумаги. Наконец, эта всемогущая бумага сегодня получена в губернаторской канцелярии и завтра будет передана полицеймейстеру. Послезавтра я получу от него пропуск и послезавтра же, т. е. 7 марта, в 9 часов вечера (в этот час мальпост отходит из Нижнего в Москву), я оставлю гостеприимный Нижний Новгород. В Москве остануся несколько часов, для того только, чтобы поцеловать моего искреннего друга, знаменитого старца М. С. Щепкина. Говорил ли вам Лазаревский, что этот бессмертный старец сделал мне четырехсотверстный визит о Рождественских святках. Каков старик? Самый юный, самый сердечный старик! И мне было бы непростительно грешно не посвятить ему несколько часов в Москве.

Во имя всех святых, простите мне великодушно мой лаконизм. Я в эти долгие дни буквально не владею собой. Не только писать — читать не могу. На днях получил я от Сергея Тимофеевича Аксакова его новую книгу «Детство Багрова». И она у меня так и лежит неразрезанной. Несносно томительное состояние.

До скорого свидания, моя великодушная святая заступница. Всем сердцем моим целую вас, графа Федора Петровича и все родное и близкое вашему нежному, благородному сердцу.

Сердечно благодарный ваш Т. Шевченко.

Насчет рисунков, як найде граф і що він з ними зробить, напиши мені. Не держи їх тілько довго у фотографа.

15 марта 1858 г., М[осква].

На днях графиня Настасья Ивановна присылала за мною и убедительно просила, как только ты приедешь — сейчас ей дать знать и привезти тебя самого.

Сегодня я был опять у нее с твоим письмом из Москвы: она чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семенович не удержал тебя в Москве и на Пасху; она даже сомневается и в твоей болезни и думает, что ты остался там для Мих[аила] Сем[еновича].

Отделал я изящно один твой портрет и сегодня поднес ей: она была оч[ень] благодарна и просит тебя скорее приехать сюда, если можно — к праздникам.

Графа сегодня не видел, а третьего дня он тоже говорил, что ждет тебя с удовольствием. Приезжай же, друже, скорее — мы все ждем тебя с нетерпением.

Овсянникова опять не видел несколько веков и не знаю, здесь ли он; но вчера послал ему по городской почте письмо, чтобы он непременно заехал к тебе в Москве.

Рисунки, если и получу на днях, то едва ли фотограф успеет снять с них копии к празднику; впрочем, посмотрим тогда.

Выздоравливай же скорее и приезжай сюда; а то уж и нам скучно так долго ждать. Прощай и будь здоров.

Семен и все кланяются.

Тв[ой] М. Лазаревский.

Друже мій єдиний! Рад би на крилах летіть до вас, та прокляте око, щоб воно не вилізло, не пускає. Сьогодня був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать, а то не буде чим дивиться на світ Божий і на тебе, мій друже єдиний!

Рисунки мої, я думаю, тепер уже получені. Нехай фотограф зробить хоч один екземпляр, бо мені хочеться, щоб граф Ф[едор] П[етрович] (якщо він найде їх достойными того), щоб передав їх на святках М[арії] Н[іколаєвні]. Добре було б, якби так зробилося.

Де той там у чорта Овсянников пропадає? Я не знаю, чи купив він мені чемодан, чи ні. Якщо купив, то нехай хоч соломою напха та пришле мені, а то доведеться в Москві куповать. Прощай, мій друже єдиний. Поцілуй Семена за мене.

Щирий твій

Т. Шевченко.

Приїздив до тебе по слову твому в дев’ять і привозив тобі «Гуся», і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі Боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся» і мою тобі застольну віршу і отношеніє в контору «Русской Беседы» Петербурзьку (при книжной лавке Алексея Ивановича Давыдова на Невском проспекте в доме Заветного, против арсенала Аничкина дворца), чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежни[е] годы и за сей 1858 год.

Не забувай же земляка свого щирого

М. Максимовича.

Друже і голубе мій сизий!

Получив я од Грицька Галагана все твоє добро. Спасибі тобі. «Єретик» мій не ввесь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенева і попроси його, чи не достане він де-небудь другу половину, а то я без неї нічого не вдію. Читаю тепер «Гуса» Аннікова, добра штука. Пишу тобі мало тим, що ще не роздивився коло себе. Низенький поклон Кошелевим, а ще нижчий Марусі Васильєвні. Посилаю тобі мою обіцянку і прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка свого Т. Шевченка.

На збороті:

Высокоблагородному

Михайлу Александровичу

Максимовичу.

Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела.

Как Вы поживаете? Что поделываете? Я же очень медленно поправляюсь и боюсь, что не попаду в деревню так рано, как бы желал.

Пришлите, пожалуйста, мне Ваш адрес. Я так Вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с Вами хоть на бумаге.

Первая часть Вашей повести давно отдана мною Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в «Рус[ской] беседе» или нет. Вторую часть я читаю понемногу. Большею частию сам; когда дочитаю, — скажу Вам откровенно свое мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду.

Крепко Вас обнимаю. Искренне любящий и преданный Вам

С. Аксаков.

Суббота,

19 апреля

Чтимый и глубокоуважаемый

Сергей Тимофеевич!

Еще на прошедшей неделе получил я ваше искреннее, драгоценное письмо и только сегодня отвечаю вам, мой искренний, сердечный друже. Простите мне эту грубую, непростительную и невольную невежливость. Грех сей случился потому, что я до сих пор еще не могу вырваться из восторженных объятий земляков моих. Спасибо им, они приняли меня как родного, давно не виданного брата и носятся со мною, как с писанкою. Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств, которой я так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Калам огромное имеет влияние на наших пейзажистов. Айвазовский, увы, спасовал. Он из божественного искусства сотворил себе золотой кумир и ему молится. Грешно так оскорблять бескорыстное, непорочное искусство. Бог ему судия. Выставка немногочисленна, но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!

Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невежливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех.

Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным.

Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!

Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию.

Не взыщите, мой искреннейший друже, что я вам на сей раз пишу мало. Когда прийду в нормальное состояние, буду писать вам много и о многом.

От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство и все близкое вашему сердцу, а Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение «На Новый год».

До свидания. Не забывайте искреннего вашего Т. Шевченка.

Поцелуйте моего великого друга, когда он возвратится из Костромы.

От 23-го мая 1858 года.

Друже мій єдиний!

Може, приблукає в Сокиринці оцей добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то ти, мій друже, Богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну. А зовуть його Іван Іванович Соколов. Цілую тебе тричі, і твою пані, і твого малого Павлуся. Вибачай, що пишу мало, єй-богу, ніколи. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помага на все добре. Згадуй інколи щирого твого

Т. Шевченка.

1858, червня 7.

Х[утір] Мотронівка.

Любезнейший Тарас Григорьич!

Только болезнь моя была причиной, что я до сих пор не написал Вам о Вашей повести, которая уже давно возвращена мне редакциею «Русс[кой] беседы». Конечно, всего было бы ближе самому Максимовичу написать к Вам, но он заторопился на свою Михайлову гору и поручил мне уведомить Вас, что повесть Ваша в настоящем ея виде не может быть напечатана в «Русской беседе». Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина. Вы лирик, элегист, Ваш юмор невесел, а шутки не всегда забавны, а это часто бывает невыгодно. Правда, где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там все у Вас прекрасно, но это не выкупает недостатков целого рассказа. Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке.

Я все еще болен и, несмотря на некоторое улучшение, не ожидаю не только полного выздоровления, но даже и того сносно хворого состояния, в каком я находился до исхода генваря нынешнего года. Прискорбно мне, что не имею надежды скоро обнять Вас. Я не попал в свою подмосковную деревню. Я лечусь холодной водой и живу в Петровском парке, на Башиловке, на даче Мартынова. Это мой адрес.

Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие. Я не знаю Вашего адреса и потому пишу Вам через Маркевича.

Прощайте, будьте здоровы и не забывайте искренне полюбившего Вас, душою преданного Вам

С. Аксакова.

Многоуважаемый Ираклий

Александрович!

Наконец, я добрался до Петербурга и до заветного Павловска. Но Павловск, увы, не обещает ничего хорошего. Три раза в продолжении одной недели побывал я в Павловске и три раза стучался напрасно у дверей вашего честного и вдобавок высокоблагородного комиссионера. Он никого не принимает, потому что к нему, кроме заимодавцев, никто не заходит. О пребывании моем в Петербурге он узнал от генерала Бюрно, с которым я встретился в Павловске же и имел неосторожность рассказать ему о сделанном мне вами поручении. А он, как ловкий шарлатан, смекнул делом и не велел меня принимать. А случайно где-то встретившися с Марковичем, уверял его, что он зимним путем еще выслал вам отличнейший фотографический аппарат со всеми принадлежностями, даже много лишнего выслал. Подлец! И вдобавок неловкий.

Доверенность ваша не по форме написана, и Михайло Матвеевич говорит, что она не может иметь никакой силы. Попробуйте написать его матери, она живет в Павловске вместе с ним в собственном доме. За успех ручаться нельзя, а попробовать можно.

Посылка ваша сегодня же отправляется, кажется, вы получите все требуемое исправно и лучшего свойства, я посылаю вам «Губернские очерки», письма и вашу доверенность, а вы мне пришлите две черные мерлушки, чем премного обяжете. И адресуйте вашу посылку на имя Лазаревского Михайла Матвеевича.

В Питере мне хорошо, пока квартирую я в самой Академии, товарищи-художники меня полюбили, а бесчисленные земляки меня просто на руках носят. Одним словом, я совершенно счастлив. Как-то вы там поживаете? Что мои великие друзья поделывают? Наденька, я думаю, уже бегает, а Наташа читает. А басен Крылова все-таки не издают с порядочными картинками. Посылаю вам свой плохой портрет, снятый с натуры в Петербурге. Каков ваш сад? Нынешнее лето у вас должно быть много винограду и абрикосов.

Свидетельствую мое глубочайшее почтение Агафье Емельяновне, целую от всего сердца моих больших друзей и остаюсь уважающий вас Т. Шевченко.

Кланяюсь Баженовым, Жуйковым и старому волоките Мостовскому.

1858,

15 июля.

28 июля 1858 года, Морковала.

Добрейший наш Тарас Григорьевич!

Как мы рады, что Вы, наконец, достигли цели Ваших искренних желаний и теперь в Питере. Слава Богу! Жена моя и дети чрезвычайно обрадовались, получивши Ваш портрет. Наташа сейчас узнала Вас, хоть портрет не совсем удался, но похож.

Я знал, что Вы не сладите с мошенником Киреевским; но по крайней мере узнайте и напишите, как зовут его мать и как ей адресовать, а также отца. Я им всем хочу написать почетные письма, как пишут обыкновенно таким людям, у которых ни на волос нет совести. Они должны быть такие же скоты, как и сын. Я деньги считаю уже пропавшими, по крайней мере доставьте мне случай разругать подлецов. Узнать, как зовут ведьму-мать и отца, я думаю, Вам будет легко.

За присылку книги «Губер[нские] очерки» Щедрин[а] много благодарен. А мерлушки вышлю непременно. Пишите, пожалуйста, что будет нужно, и адресуйтесь как старому Вашему сослуживцу. Нам всегда приятно получить от Вас весточку. Не забывайте нас. Наташа начинает читать, а Надя бегает. Все, слава Богу, здоровы и Вам усердно кланяются, жена также. Наташа собиралась все писать к Вам, но, говорит, что перо нехорошо и ничего не пишет: она, как обезьяна, полагала, что с очками можно читать, не учившись.

Сад нам нынешний год уродил много абрикосов и персиков, но винограду мало, неизвестно почему. Посылку от г. Нагорецкого я получил в исправности, но он не все мне вещи выслал, о которых я писал, вероятно, потому, что недостало денег. Я просил уже Михайла Матвеевича, чтобы он сообщил мне адрес Нагорецкого, дабы не беспокоить каждый раз его; мне еще много кое-что нужно выписать, и каждый год адресоваться за разными вещами.

Чернягин недослал мне воронок и стекол и еще остались у него деньги немного; не знаю, почему не присылает, а Михаила Матвеевича мне беспокоить совестно. Прощайте. Не забывайте всегда преданного Вам

И. Ускова.

9 сентября 1858 г.,

форт Александровский.

Коли вдасться виданнє уповні переводних повісток, та й настоящих — малоросійських — друге видання, то чи не назвать би «Панської волі» — «Горпиною», а «Знай, ляше!» — «Отцем Андрієм», з спразненням останніх строчок двох. Будьте ласкаві, одписуйте кожен раз, як одберете кожну повістку, або намовляйте Каменецького одписувать.

Середа, 1 октября.

Поздравляю вас с днем вашего святого ангела.

27-го октября 1858 года

Его сиятельству

князю В. А. Долгорукову.

Жительство мое — в Академии художеств.

Друже мій єдиний!

Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! що якби не оце безгрішшя прокляте, то ніколи б було написать і тобі, мій друже єдиний, оцієї невеличкої цидули. Будь ласкав, вирви ти у того К[окор]єва як-небудь оті 100 карбованців та пришли мені. «Гугеноти» ні на що послухать, — таке лихо! Запродав я був свої сочинения книгопродавцу Кожанчикову за 2000 карбованців (та вже така моя вдача), що я замість грошей тілько облизався. Такий-то облизень і заставив мене потурбувать тебе оцією цидулою.

Посилаю тобі через художника Раєва один екземпляр моєї послідньої гравюри: не здивуй — яка вдалась. Чи не будеш ти часом у графа Алексея Сергеевича Уварова, або умисне побувай у його та подякуй йому за мене: гравюра ся напечатана на його гроші, спасибі йому! Поклонись В. Н. Р[епни]— ной і привітай М. О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож.

Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого

Т. Шевченка.

Здоров був, коханий земляче!

Я в октябрі вернувся з України, де погуляв добре, зложивши з себе, іще в маї, тяжке беремя редакції журнальної; і тепер тут зостаюсь вольним козаком, неначе на Запорожжі, бо жінка зосталась там на Михайловій Горі на хазяйстві. Вона тобі кланяється сердечне, і я з нею кланяюсь тобі, як і всі, кого довелось бачити в Києві.

На Михайлів день був я у старого Щепкіна і чув од його, що ти пробуваєш в Академії і що якийсь книжник друкує вже твої стихотворенія. Щасти їм Боже, — а ти звісти мене Бога ради, чи правда тому. Коли правда, то як раді всі будемо тому!.. А кром того, треба знати мені-те, чи вийдуть вони до Нового року? Бо Іван Аксаков притьмом просить, щоб йому друкувати в газеті його «Парусі» тії вірші твої («Вечір», «Пустку»…), що ти зоставив мені задля «Беседы». А коли твоя книжка вийде, може, до Нового року, то чи не можна інших твоїх віршей йому наділити для первого нумеру в «Парус»?.. Будь ласкав, звісти і напиши про сеє, і про те, як ся себе маєш, і що нового витворяєш — пером твоїм лебединим і помазком соболиним… Чи виспівується і вигукується тобі на тім Севере Невському?.. Старий Аксаков усе лежить, сердега, і під час так стогне і кричить, що лихо, да й тілько… а все диктує, і дух бодрійшає з упадком плоті! Дивна оказія.

От душі обнімаю тебе, любий Тарасе!

І зостаюсь твоїм вірним

Максимовичем.

Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та намто се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум.

Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармов запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо. Добре, що я ще грошей од книжника не взяв. Попокліпав би очима, проциндривши чужі гроші.

Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвні за її ласкаве привітання. Перешліть їй, будьте ласкаві, оцей мій листочок з невеличкими віршами. Та й оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре. Як побачите С. Т. Аксакова і М. С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі.

Згадуйте інколи щирого вашого

Тараса Шевченка.

С.-Петербург.

22 ноября

1858 года.

А се вже до Вас:

Учора я сказав Вам дещо про стихи, да й злякавсь, щоб Ви не прийняли того за вхибу своєму достоїнству поетичньому. Коли б хто інший написав Ваше слово до ляхів, то, може, високо я поставив би його — так, як Ви «Казаночок». Но Ви самі собі поставили таку високу міру в печатаних і ненапечатаних Ваших віршах, що й найплохший критик зуміє вказати, що нижче її, тої міри. Може, я помиляюсь, як дитина, судячи про Ваші вірші, да лучче ж Вам знать, що дітська моя думка од Вас не замкнута, ніж не знать, що справді в чоловіка на думці! У нашому малому товаристві повинна царствовати щира воля суда. Не всюди я те скажу про Марка Вовчка або про Вас, розбираючи Ваші писання, що скажу в своїй громаді, і з того щирого суду, мені здається, повинна вийти для нашої молодої словесності велика користь.

Передай мой душевный поклон их сиятельствам. Моя семья все тебе кланяются.

Спасибі тобі, мій любий і дорогий земляченьку, за твої прегарнії листи до мене і до моєї Марусі, котрая, може, сьогодні там, поглядаючи на Дніпро-Славуту і читаючи твій дивнесенький «Сон», дякує тобі за його. Скучно мені дуже тут без неї, і я вже виспівую собі:

От на такі-то часи, може, й лучче жити собі єдиному, хоча на все життя наше і недобре бути чоловіку єдиному, по слову Господню. А що, якби й справді Бог поміг нам одружити тебе, бурлаку, на Михайловій Горі!.. То-то б удрали весілля — таке, що аж сині гори Дніпровії здвигнулись би на радощах; розпочав би я тоді з тобою і ту пляшечку вистоялки, що налита ще 1808 року, як мій дядько, блаженної пам’яті Ілія Хведорович Тимковський, оженився на Софії Іванівні Халанській у Турановці, на р. Шостці.

А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх вір— шах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу — і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і Господи як!.. Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, — крупина за крупиною ганяється з дубиною… Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку… Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стоїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. Із ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..

Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друковати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив… Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензурував із своїми многоочитими архіянголами… Не все ж у тебе таке, що не можна пропускати; половина більша такого, що і ваш гасило Мацкевич, і московський Безсомикін підпишуть: «Печатать позволяється!». Ну, з таких невинних баранчат і нехай буде твоя збірка тепер; а що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з Богом вилежується собі, як льон добрий! — Ой як рада б була вся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу; я б і в епіграф поставив над нею вівчарську пісню:

За сим прощай, мій голубе сизий! Сердечне обнімаю тебе!

Твій Максимович.

1858. Декабря 6.

Батюшка просит Вас самих сделать адрес на письме Кокореву.

А. Щепкин.

12 декабря.

Дякую Вам дуже за Ваш дорогий привіт ко мне, я очень обрадовалась, когда получила Ваше письмецо и, прочитавши, узнала, что Вы, слава Богу, здоровы; спасибі Вам за гарний Ваш «Сон» і за Вашу память обо мне; я думала, что Вы совсем меня забыли, а я об Вас часто думаю, що якби мені для Вас найти гарну і моторну добру дівчину к Вашому приїзду, буду шукать і выглядывать, а Вы до нас приезжайте, і тоді побачите самі, яка Вам дівчина приглянеться: у нас все гарні; Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця; а тепер поздравляю Вас с праздником Рождеством Христовым, а также и с наступающим Новым годом, и желаю Вам от щирого своего сердца счастья, здоровья и успеха [в] Ваших занятиях; и дай Бог, чтобы в этом годе все наши желания [и]сполнились, о чем мы с Вами говорили, я бы от души желала, глядіть же, приезжайте до нас, будемо Вас ждать. Ще раз дякую за дуже гарний «Сон» і за пам’ять Вашу; прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю Вам ще раз от щирого сердца своего всего лучшего в мире; и прошу не забывать любящей Вас землячки Вашей

Маруси Максимович.

23 декабря 1858 г.

С.-Петербург

26 дек[абря]

СПб.

В Бассейной,

собственный дом.

Вторник,

30 декабря.

17 января 1859 года.

С.-Петербург.

7 февраля.

Сьогодня був я у Александры Михайловны. Вона мені показувала ваше последнее письмо до неї. Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби. Спасибі вам ще раз і ще раз. Як Бог поможе мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору. Добре, дуже б добре було, якби-то воно так сталося, як гадається. Та вже нехай як буде, так і буде, а я хоч без грошей придибаю-таки до вас сим літом, та як Бог та ви поможете, то, може, й одружуся. Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати. На сей раз посилаю вам свій портрет, тілько ви його не показуйте моїй молодій, а то злякається. Оставайтеся здорові, нехай вам Бог помага на все добре. Згадуйте інколи искреннего вашого Т. Шевченка.

Передайте моїй будущій молодій княгині оцю невеличку і не весільну пісеньку:

От вам і друга невеличка:

Поздоровляю вас з святим Великоднем!

Фотограф збрехав, не приніс мені портрета. Нехай до другого разу. А на сей раз скажіте їй, що я лисий і сивоусий, то вона, сердешна, і так злякається.

Як буде ласка написать до мене, то напишіть усе гарненько і дрібненько, та й адресуйте в С.-Петербург, в Академию художеств, такому-то, цебто мені.

Прошение

28 апреля

1859 г.

И вчера не мог и сегодня не могу насладиться вашим лицезрением, всемилейшая Наталия Борисовна. В субботу вечером, непременно, буду вас лично благодарить за фотографии, которые вы вручите сегодня вручителю сей неуклюжей и притом лаконической записки.

Искренний ваш Т. Шевченко.

Прошение

Воистину Христос воскресе!

Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щиреє, ласкавеє письмо. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать. Утікти хіба нищечком до вас та, одружившися, у вас і заховаться. Здається, що я так і зроблю. До 15 мая ждатиму паспорта, а там що буде, то нехай те й буде. А поки що буде, посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала. Так що ж, позичить, як на своєму не посадить. О! бодай так[о]ї сусіди одцурались!

Оставайтеся здорові, мій любий, мій єдиний друже! В маї або в іюні побачимось, а поки що де набачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте.

Искренний ваш Т. Шевченко.

Спасибі тобі, моя доню любая, моя единая, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю. Коли ви вернетесь до нас? Якби через рік, то дуже добре було б. З Кожанчиковим я бачився позавчора, і він мені нічого не казав про «Ледащицю». Серденько моє! Не посилайте поки що нічого отим книгарям — поки вас лихо не прискрипало. Бо вони не бачать, а носом чують наші злидні. А втім робіть, як самі знаєте. Восени буде у нас свій журнал під редакцією Белозерского і Макарова. Підождіть трошки. А поки що нехай вам Бог помагає на все добре. Тричі цілую вас і вашого Богдася, амінь.

Т. Шевченко.

На звороті:

Благородному Василию Васильевичу

малому

Тернавскому.

В доме Федорова.

2 июня 1859 г.,

Рачкевичи.

P. S. Коли встигнете, то пришліть з Николаем Яковлевичем свій портрет, отой, що у свиті.

Чи вже Білозерські поїхали? Що Мотря робить? Чи здорова вона? Чому Вас[иль] Михайл[ович] мені не одпише? Чи одібрав він мій лист?

Опанас Вам дуже кланяється.

На днях был у меня Брылкин, приезжавший сюда на сутки. Он сказал, что формовщик, которому ты заказывал для Брылкина две статуи, хоть и сделал их, но одну кому-то раньше еще продал, а потому он сам уже заказал у него же две статуи и сам рассчитается с ним. Просил тебе кланяться низенько.

Я передавал об этом Честаховскому, который тоже был у формовщика, и убедился, что все это правда. Поэтому я 50 р. не получу от Брылкина.

Нового в П[етер]бурге ничего не слышно. Желяховский завтра едет и кланяется тебе.

О кн[язе] Гагарине есть уже в газетах, а о гр[афе] Ф[едоре] П[етровиче] нет ничего еще.

Я уеду, кажется, к 1 июля на м[есяц]. Прощай, будь здоров и вертайся счастлив.

Тв[ой] Михайло.

Посылаю тебе письмо Марьи Александровны, вчера принесенное Каменецким. Нового ничего. Я, может быть, уеду к концу этого м[еся]ца в Малороссию.

Прощай.

Весь тв[ой] Мих[айло].

Спасибі тобі, за твоє письмо і за письмо М[арии] А[лександровны]. Я це думаю їхать у Гирівку, добре було б, якби і ти туди хоч к половині августа приїхав, а раньше, то ще лучше, лучше б. А поки те буде, пошли мій коротенький лист М[арии] А[лександровне]. Та щоб не даром німці папір возили, то напиши і ти їй на другім чистім боці, вона, я знаю, буде дуже, дуже рада.

Добре було б, якби ти побачився з Кожанчиковим та розпитав би його про ту прокляту цензуру. Як побачиш Костомарова, то поцілуй його за мене, Каменецького тож, а Александру Ивановну аж тричі. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помагає на все добре.

Т. Шевченко.

Мои единые други! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може й ні, я ще й сам добре не знаю. Оставайтеся здорові! Нехай вам Бог помагає на все добре. На той рік, може, буду вашим сусідом, а поки що не забувайте щирого вашого

Т. Шевченка.

На четвертій сторінці:

Тарасу Григорьевичу Шевченку.

На звороті:

Ее превосходительству

Марии Васильевне

Максимович.

В Прохоровке.

Коханий Тарасе! Будь ласків, друже, найди де-небудь намальованого або награвірованого Сковороду, хоч малого, хоч великого, а то хоч двох або трьох, коли вони різняться між собою. Мене прохали в бібліотеці, щоб я написав до тебе й попрохав тебе об сім. Ти собі їздиш та їздиш по Україні, а я собі сиджу та все сиджу, та вже не за Україною, а за варягами та за хвинськими і турецькими народами, котрі помішались з руським народом. Вірші теж досі лежать десь і не двигаються. Приїзди швидше, щоб тебе здоровим угледіть. Може, в Україні зостанешся: козакуватимеш або оженишся.

Пиши до мене. Білозерський уїхав до своїх в Кострому і прислав відтіль листа і просить, щоб думали об його журналі і готовили, що можна.

Н. Костомаров.

14 августа вирвався я з того святого Києва і простую тепер не оглядаючись до Петербурга. А проїзжаючи Пирятинський повіт, я прочув, що в Кочубеєвих добрах не було добра та й не буде. Отой Ракович, що писав до тебе, посадив у Згурівці свого приятеля, якогось п’яницю і здирцю Браньковича. Тепер він тільки що приймається управлять. Цур йому, тому Кочубеєві! Ладнай з отим жидом, що ти казав мені, лучче буде.

Чи ти зробив що з Вольським? Як ні, то зроби як умієш і як тобі Бог поможе, бо мені і вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали.

Не здивуй, що я так мало пишу тобі. Ніколи. Сьогодня рушаю в Конотоп. Напиши мені в Петербург по тому адресу, що єсть у тебе. А тим часом цілую тебе, сестру і ваших діточок. Оставайся здоров.

Щирий брат твій Т. Шевченко.

7 сентября вранці приїхав я в Петербург і прочитав твоє письмо у М. М. Л[азаревського]. Пишеш, що тебе не було дома, що ти хлопців возив у Херсон. Добре зробив єси! Та тілько чи притокмив ти їх у те училище торгового мореплаванія? Якщо притокмив, то молися Богу та лягай спати: з хлопців будуть люде… тілько треба спать на одно око.

Пишеш, що бачився з Парчевським; і я з ним бачився в Черкасах. Те саме він і мені говорив, що й тобі; нехай собі робить, як знає. А ти, мій рідний брате, зроби так, як умієш і як тобі Бог допоможе. Продать він землі тієї не волен, а законтрактовать на 25 літ волен, с согласия опеки. Якби ти побачився з Вольським та з ним добре поговорив та умовився. Та вже там роби, як знаєш і умієш, та тілько зроби, бо мені й досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою. Контрактуй на своє ім’я. На сей случай я оставив письмо у Вольського і аркуш гербового паперу в 90 коп. На тім тижні у мене будуть гроші, то як треба буде, то я зараз і пошлю тобі. Добре було б, якби Йосип або Микита взялися за постройку: веселіше б гроші платить. Якби ти побачився з ними. Як побачиш Дзендзєловського, Липомана і Грудзинського і його стару матір, то поцілуй їх всіх за мене.

Чи ти получив моє письмо з Прилук?

Пришли мені оту маленьку книжечку і клаптики з нею; хоч перепиши; мені розрішено друковать, то книжечка та тепер мені треба. Посилаю Рузі не всеобщую историю, а Робінзона Крузо: для языка це буде лучче. Історію пришлю на той рік або сам привезу.

Сестру, тебе і всіх діточок ваших тричі цілую. Оставайся здоров. Нехай тобі Бог помагає на все добре.

Брат Т. Шевченко.

Мій любий земляче,

Тарас Григорьевич!

Так как я думаю, что такое неожиданное, и, может быть, не в пору начатое письмо мое с первого разу озадачит Вас, навеет много различных дум и не расположит Вас к моим искренним словам и мыслям, выработавшимся на степях Украины, — то прежде всего прошу Вас, дорогой певец, не смотрите на это письмо как на что-нибудь странное, необыкновенное, родившееся в минуту праздности и наполненное пустословием, не смотрите на меня как на хитрого льстеца, как на чье-нибудь орудие — но взгляните на меня с высоты своего многостороннего гения как на малоросса-степняка, как на украинца, родного Вам по языку, по обычаям, по любви к «нашей рідній неньці» и к литературе. Предугадывая Ваш малороссийский взгляд, просвечивающий так ярко в Ваших творениях, взгляд «певца Малороссии милой своей», я открываю Вам свою, быть может, еще детскую, еще не совершенно установившуюся душу (т. е. дух), и уверен, что не сделаюсь предметом насмешки как в глазах Ваших, так и в глазах Ваших друзей. Цель этого письма, по-моему, совершенно невинная, бескорыстная — познакомиться с Вами, величайший поэт новейшего времени, хотя заочно, т. е. письменно, если нельзя было этого сделать лично. Я надеюсь, что Вы не отвергнете моей просьбы, столь для меня драгоценной, столь для Вас удобоисполнимой. Вы меня видели и, может быть, помните. В июле месяце этого года Вы были в нашей неблагодарной Украине, были в местечке Мошнах. Я, услышав о Вашем приезде, решительно забыл все, что вокруг меня делалось. Меня занимала одна мысль — увидеть Вас, и я увидел; но Вы были тогда грустны, неприступны для разговора. Вы, верно, помните, когда Вы приехали с гимназистами станового Добржинского под горы, они пошли прощаться с полковником Ягницким, — а я выбежал увидеть в первый раз малороссийского гения, о котором я часто мечтал и восхищался созданиями. Я просил Вас к себе в дом, вспоминая профессора Павлова, Вы отказали. Я отправился с Вами к новому княжескому дому, желая услышать от Вас пророческое слово. Вы смотрели на меня недоверчиво, подозрительно — но напрасно: я следил за Вами, но не как сторож, не как шпион, а как Ваш преданнейший слуга, каждую минуту готовый к услугам, как почитатель Вашего гения, я пред Вами благоговел. Нет, должно быть, Вы забыли эти минуты, которые провели Вы с неведомым гимназистом; да, Вы забыли — но я не забуду их, пока будет греметь на свете слава Шевченка. Потом я приходил к г. Грудзинскому, чтобы у него познакомиться с Вами, просил у Вас тогда «Украинец» Максимовича, и тем кончилось. Наконец, последний раз я видел Вас перед выездом в Киев у г. Липпомана. Эти три свидания, как три путеводные звезды, как вера, наде— жда и любовь, будут моими руководителями в жизни. Вы спросите, может быть, отчего во мне родилось такое непреодолимое желание познакомиться с Вами, такое благоговение к Вам и даже эта дерзость писать к Вам? Это ясно. Посмотрите, вот на горизонте взошло солнце, облило весь мир своими благотворными лучами, дало человеку случай насладиться его светом и теплотой — вдруг скрылось, оставив после себя мрак и холод. Человек ощущает неприятное состояние, ему хочется еще полюбоваться красным солнышком, он ждет его с благоговением. Так и Вы, наше украинское солнце, наша гордость, явились у нас в Малороссии, дали взглянуть на себя и скрылись мимолетной звездой, оставив сиротами своих земляков, свою родину. Мы не верим, чтобы присутствие Ваше в Малороссии было так кратковременно; нам хочется еще взглянуть на Вас или по крайней мере поговорить с Вами. Вот первая причина, первое побуждение к знакомству с Вами. Вторая причина, более основательная, заставляет меня поближе сойтись с Вами.

Давно уже я посвятил свою жизнь на изучение Ваших творений, вытканных из горя и печали и подбитых гневом — труд, на который мало человеческой жизни, над ним должны трудиться века и потомства. Несколько лет я собираю Ваши сочинения, ищу во многих малороссийских библиотеках, перерываю шкафы — и труд мой часто увенчивается успехом. Последнее сочинение, приобретенное мною, есть «Сон», эта гениальная сатира, отразившая в себе так метко пороки петербургских придворных вельмож, карающая так грозно наших мучителей, раскрывающая раны нашей Украины. Также недавно попалось мне в руки сочинение «Сидючи в неволі», не знаю, Ваше или нет?

И как после всех трудов моих, после всех розысков, часто тщетных, претерпенных гонений от гимназического начальства, не любить Вас, не благоговеть пред Вашими созданиями и не просить Вашего знакомства? Вы, может быть, оскорбитесь этой просьбой гимназиста, осмелившегося открыть Вам свою душу, сказать свое правдивое слово? В таком случае я прошу у Вас извинения в моей необдуманности и вместе с тем прошу, чтобы Вы представили в этом гимназисте истинного малороссиянина, преданного своей родине душою и телом, не жалеющего для нее своей крови и жизни — и Вы мне напишите несколько строк, чего я так алчу. Да при том, я уже в седьмом классе, приготовляюсь выйти в люди, следовательно, и я скоро буду в состоянии приносить пользу человечеству, а в особенности своей родине, и Вы не унизитесь, исполнивши мою просьбу. Я и теперь занимаюсь нашей еще бедной малороссийской литературой, имею под руками многие малороссийские сочинения, между которыми как алмаз блистают Ваши «Гайдамаки», «Катерина», «Кавказ», «До Основ’яненка». Многие лица просили у меня Ваши сочинения, хотели отдать в печать (недавно один знакомый мне помещик, ехавши в Париж, хотел взять Ваши сочинения для напечатания), но я, благоговея пред Вашим желанием, не мог отдавать их.

Между прочим, скажите, скоро ли мы увидим Ваши сочинения в печати, по крайней мере, хотя некоторые; я думаю охотников-издателей много найдется. Мы этого ждем с нетерпением: пусть мир узнает, что и угнетенная Малороссия может выражать мировые истины, что и она имеет своих поэтов и художников.

Итак, я надеюсь, что Вы не откажете мне в малейшей доле своего расположения, что Вы позволите мне занять место хотя в тени Вашей славы, чем обяжете меня на всю жизнь мою, посвященную на служение родине — дорогой Малороссии.

Как признак того, что моя просьба не огорчила Вас, напишите мне несколько строчек, сделайте мне какое-нибудь поручение, которое я с любовью совершу во имя Шевченки великого. Этого благоволения я буду ждать каждую минуту с величайшим нетерпением и вместе с величайшим торжеством. Адрес мой: в Киев, 1-ю гимназию, воспитаннику 7-го класса Василию Павловичу Маслию.

В ожидании от Вас весточки и хорошего расположения остаюсь преданнейшим Вам поклонником и земляком В. Маслий.

P. S. Уведомьте меня, пишете ли Вы теперь что-нибудь или оставили на будущее; я желал бы прочесть хоть маленькое новейшее Ваше стихотворение.

1859.

Сентября 28.

6 окт[ября] 1859.

Михайлова Гора.

Мої любії, мої единые друзі, чи ви ще й досі, на Михайловій горі гуляючи, дивитесь на задніпрянські гори? Благо вам, мої единые друзі! Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті та тілько сьогодня урвав швидкий час, щоб написать вам хоч тілько те, що я живий і здоровий. До 16 августа я піджидав вас у Києві, а потім як чкурнув, то через тиждень і дома опинився. А тепер сижу собі, работаю та згадую собачого сина черкаського ісправника Табашникова. Та іноді мошнянських панночок. Щоб женихи снилися!

На те літо, як Бог поможе, побачимось, то розкажу вам дрібненько все, що, робили з мене в Києві, а тепер ніколи.

Пишіть до мене, як буде ласка, так: В С. Петербург. В Большой Морской, в доме графа Уварова. Михайлу Матвеевичу Лазаревскому.

Бувайте здорові та веселі, поклоніться низенько од мене старим Деркачам та задніпрянським горам.

Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка.

Посилаю тобі, мій искренний друже, дещо моєї нікчемної роботи. А любій панночці Ганнусі, замість мазурок Шопена, наші пісні. Нехай грає та виспівує, та не радиться з панною Валентиною, вона її доброму не научить.

Напиши мені свій адрес і напиши, як зовуть пана і пані Красковських і як зовуть Чалого і Чалиху. Андрієвському сам занеси рисунок і гарненько поклонись йому од мене.

Не забувай искреннего твого друга Т. Шевченка.

22 октября

1859.

Тарас Григорович!

Нехай Вам Бог дає здоров’я, нехай віка прибавить! Спасибі Вам, що я побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую і досі, що не довелось мені ще раз побачиться з Вами. Прибігав я до Вас разів зо три та й ще раз довідався, як уже зовсім зібрався в дорогу — коли ж Вам ніколи, здається, й просвітку не давали, — засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здається, пропасти, а втім, хто його зна, бо й сам я не відаю, кому її оддав. Вже останній раз прибіг я до Вас, та не застав не тільки Вас, але й Гудовських. От і вийшов я на улицю, коли дивлюсь, — сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» — питаю його. — «Гудовських», — каже. — «Де ж пани твої»?» — «Не знаю». — «А Тарас Григорович?» — «В гімназії». — «Будь же ласкав, — кажу йому, — оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться він додому!» — Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втім, хто його зна, може й справді казна-кому оддав. Скажіть же, будьте ласкаві, чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, — скаже інший, — не проповідь, а «рассказ, описание». Нехай собі що хотять кажуть, а я хоч тричі присягну, що так треба писать. Годів з п’ять я думав об сьому ділі, та й видумав, бачте, таке, що аж ченці здивувались. Нехай їх, ченців тих, діла судять.

Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок — велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жінка — на чоловіка жаліться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердіться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловік мене не злюбив вже годів з п’ять: попереду, було; все б’є, потім од миски одігнав, далі зовсім з хати вигнав, а тепер вже комору розкидає, щоб не було мені де й голову прихилить, в мене ж діточок п’ятірко од його-таки, хліба дастьбі, зодягнуться нічим. Заступіться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мій ще трохи, та й каже: «Піди ж ти, голубко, до станового та попроси і його, та що він тобі скаже, тоді вже прийдеш до мене». — «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», — сказала і трохи не заплакала. — «Не бійся, — каже їй брат, — хіба ти худе що зробила… іди; от і становий по двору ходить». Пішла та зараз і прибігла назад: побіліла, виду на її нема і труситься, неначе од пропасниці. «Що тобі таке?» — питає її брат. — «Оце! — насилу промовила і тяжко зітхнула, — і не стямилась, поки й до вас прибігла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородіє! така й така річ… А він, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотів ногами та почав нівечити мене словами, то я не знала вже, як і втікать од його. Нехай він западеться — той стан. Зроду-звіку не піду туди». Пораяв брат і сам, як міг, а мені й досі жаль тої жінки. Отаке-то! А то знов писарець невірний вилізе на «балкон» та звідтіль соцьких перекликає, та лає так скверно, що аж слухать сумно. Підошви не варт, а коверзує. Горе, та й годі!

Що б іще Вам сказать? Недавно наша духовна цензура благословила напечатать одну проповідь Філарета, що архієреєм в Чернігові. (Оцей самий Філарет недавно забрав з нашої консисторської архіви деякі бумаги, а деякі прислав в нашу архіву. Треба подивиться, може, що й ласеньке є. Я хочу написать до його, щоб він прислав з Глуховського монастиря Мельхиседекові бумаги. Філарет — розумний чоловік, тілько біда, що кацап, хоч і трудящий). Проповідь написана була по-кацапськи, бо Філарет і слова не втне по-нашому; так найшовся, бачте, священик, що переіначив ту проповідь. Воно так неначе й по-нашому, але зовсім по-кацапськи. В цензурі, щоб Ви знали, всі кацапи; от питаю я того, що благословив печатать: «Чи ви розібрали, що там написано?» — «Как же-с! — сказав він мені, — там все почти слова русские!» — Кумедія, та й годі!

Дописався до краю; тепер хоть і прощайте! Бувайте ж здорові! Щасти Вам Боже, де ви лицем повернетесь.

Ваш земляк Феофан Лебединець.

Ще позавчора передано мені твоє і Прісине письмо, а я тілько сьогодні заходився одвітувать. За лежнею, бачиш, ніколи й посидіть. Погане ти пишеш про мою справу. Вольський, я знаю, добрий і щирий чолов’яга, та чи вдіє він що в цій справі? От що! Я пишу йому, а ти, будь ласкав, перешли або сам, як матимеш час, передай йому моє письмо. Нехай він тобі просто скаже: чи буде що з сього, чи ні? А поки каша, то будем масла добувать. У мене думка ось яка: яка твоя буде на се порада? Поки що буде, купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі, на жидівській лісній пристані і пильні. Як ти думаєш, чи до ладу воно буде? Якщо до ладу, то хутенько напиши мені, то я зараз і гроші вишлю. Чи так, чи сяк, а де-небудь треба прихилиться. В Петербурзі я не всижу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка.

Чи Хариту ще не приходив ніхто з нагаєм сватать? Якщо ні, то спитай у неї нишком, чи не дала б вона за мене рушників? Або нехай сестра спитає, се жіноча річ. Оті одуковані та не надрюковані панночки у мене у зубах нав’язли. Нехворощ!.. та й більш нічого!

А тим часом прошу твоєї щирої братньої поради — і перше так було, а тепер аж надто стало тяжко на самоті. Якби не робота, то я давно одурів би; а тим часом і сам не знаю, для кого і для чого роблю. Слава мені не помага, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти…

Харитина мені дуже, дуже подобалась. Порадься з своєю жінкою, а з моєю сестрою, та й мені раду дайте. А поки що, нехай вам Бог помагає на все добре.

Щирий твій друг і брат Т. Шевченко.

На звороті:

Превысокоблагородному

Василию Матвеевичу

Лазаревскому.

Милостивый государь

Платон Федорович.

Сегодня получил я мои сочинения из цензурного комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться. Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом. Делайте как вам Бог на мысль положит. Книга выйдет из типографии к Новому году.

Я слышал, что здоровье Кондрата Михайловича после его путешествия значительно восстановилось. Дай Бог. Свидетельствую ему мое глубочайшее уважение. Поклонитеся от меня Федору Степановичу, Настасии Михайловне и трижды Татьяне Ивановне. У вас теперь в самом разгаре сахарное дело, и если не будете иметь время написать мне, то поручите это дело Алексею Ивановичу. Примите мое глубокое почтение.

Ваш покорный слуга

Т. Шевченко.

5 декабря 1850.

Не було в куми і запаски, аж глядь — кума у плахті похожає. То так оце і з твоїми письмами сталося: вчора одно, а сьогодні друге. Спасибі тобі, мій рідний брате! мій друже єдиний! за твою турбацію. Вольський мені пише — тепер зробить нічого не можна. Пек йому, тому шепотинникові Парчевському, може, той клапоть од нас не втече. А поки що торгуйся якмога з Понятовським через того старого економа. У Києві у мене нема нікого такого, щоб хто добре знав Понятовського; пошукаю, чи не найду тут. Багатих усюди знають. Ще ось що: напиши мені, чи багато там землі у тій Забарі? Яка вона? Чи можна буде садочок розвести? Та ще щоб справді сердитий Дніпро не пошкодив? Розпитайся гарненько. До Чижова я завтра сам напишу або попрошу його великого приятеля Галагана: йому він щиріше скаже, як мені.

Тепер о Хариті. Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій! друже мій єдиний!

Харита мені подобалася, хоч я її й назирки бачив. Нехай ще сестра Ярина подивиться на неї, та що вона скаже, то так воно й буде. Мати всюди неоднакова мати. Коли розумна та щира, то й діти вийдуть в люде, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку.

У тебе, здається, годується кабан в сажі. Я бачив, як Харита йому їсти носила, і ти, певно, заколеш його к святкам, то пришли мені по почті 20 фунтів ковбас. Бо я лучче тричі в німця пострижусь і всю Пилиповку буду м’ясо їсти, як матиму німецькими ковбасами розговляться. Та щоб ковбаси були такі самі, як ми з тобою їли на меду у Гната Бондаренка, під яблунею сидячи. Нагадай лиш добре. Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було! На се добре діло посилаю тобі 10 карбованців; решт оддай сестрі Ярині.

К новому року вийдуть печатні мої сочинения (не всі). Я через тебе пошлю чотири книжки Алексію Івановичу Хропалю, то тоді він тобі й скаже, як і що робить, а до того я й йому напишу.

Ще ось що: спасибі тобі, що ти зовеш на пораду і на розглядини сестру Ярину. Що ж вона побачить? Те, що й я бачив: Хариту та й більш нічого! А якби твоя жінка, а моя сестра, сказала слово, то це б було до ладу. Попроси її — нехай скаже, нехай порадиться.

А поки що буде, нехай Бог шле добре здоров’я і жінці, і діткам твоїм. Оставайся здоровий, та швидше пиши до мене, до твого іскреннього друга і брата Т. Шевченка.

О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде.

А дубового і ясинового дерева треба купить і вирубать, нехай собі лежить та сохне, поки що буде.

11 декабря 1859.

Городищенский сахарн[ый] завод, богоспасаемый

На звороті ескіз з написами:

«Величина картона с портретом». «Величина портрета без картона».

На четвертій сторінці:

Прошение Тарасу Григорьевичу г-ну Шевченке.

С Новым годом поздравляю вас и весь завод ваш с механическими мастерскими, с паровым млином, с садом и со всем добром, сущим коло вас. А в особенности поздравляю с Новым годом Кондрата Михайловича, Федора Степановича и Настасью Михайловну. Нехай їм Бог шле довгий вік і добре здоров’я.

Спасибі вам за ваше письмо, двічі спасибі вам за 1100 карбованців. Я получив їх од г. Гротина 31 декабря уже минувшего года. Искренно благодарю вас. 15 або 20 генваря випуститься книга из типографии і в той же день пошлются экземпляры Савве Дмитриевичу Пурлевскому, а нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей. Ще ось що! Хто подає, то у того і просять. Примкніть во ім’я Божіє мого брата коло свого завода, хоч коло буряків; а він це діло дуже добре тямить. Йому так обрид отой нікчемний світлійший з своєю німотою, що він помандрував би на край світа, якби було можна і жінку з дітками у торбу покласти. Во ім’я Божіє привітайте його коло себе! Чоловік він не дуже дурний і не дуже розумний, а дуже, дуже щирий. У вас в заводі єсть школа, а в його малі діти, то воно дуже до ладу б було. Во имя святого просвіщенія привітайте його.

Свидетельствую глубочайшее почтение Татьяні Івановні і трижды цілую ваших діточок.

Искренний ваш

Т. Шевченко.

Насилу я дождався твого письма; я вже думав, що ти, крий Боже! занедужав або принаймні на Бессарабію помандрував. За ковбаси і сало спасибі тобі, а як получу та покуштую, то ще раз скажу спасибі. Думаю, що вони такі самі будуть, як і ті, що ми з тобою колись під яблунею вкушали. Мені байдуже, що ми вже не ті стали, аби ковбаси не старілися, а з ними і ми помолодіємо. Коли б тілько нам отой хутір придбать та поєднать Хариту. Дуже, дуже я зрадів, що вона вподобалась Ярині. Чи Ярина ще й досі у тебе гостює? Як ще й досі, то нехай би вона нишком, посвоєму спитала Хариту, а ти б мені написав те слово, або сам спитай, що вона скаже?

Вольський мені пише, що Пекарі будуть Змі[єв]ського. Мені самому здається, що він моторненький панок; я з ним бачився в Черкасах. Нехай і буде добра надія, а з Понятовським тепер треба зробить; його вже прошено. Мені самому здається, що лучче взять на посесію, а тим часом роби, як тебе Бог навчить; якщо треба буде грошей, то пиши. На тім тижні вийде моя книга, то будуть і гроші. А дубового лісу все-таки треба купить заздалегідь, нехай собі сохне. Писав я позавчора про тебе до Семиренка; не знаю, що він тобі скаже. Як получиш мого «Кобзаря», то одвезеш їм усім по книжці, то може вони й поласкавішають.

Другим разом напишу тобі більше, а тепер бувай здоров. Поцілуй за мене сестру Ярину, Катерину, свою жінку і своїх діточок. Оставайся здоровий. Не забувай искреннего твого друга і брата Т. Шевченка.

24 генваря

1860.

Платон Федорович!

Сегодня просьба моя к вам такого содержания. Редактор журнала «Народное чтение», желая поместить в своем журнале краткую биографию Кондрата Михайловича и Федора Степановича, обратился ко мне как к лично их знающему. Я ничего не знаю. Да если бы и знал, то без їх волі нічого б не сказав. Спитайте ж ви їх, і як буде на се їх воля, то коротесенько напишіть мені одні тілько факти і пришліть брошуру о вашем заводе. На сей раз годі, ніколи, вибачайте. Кланяюся Татьяні Івановні і цілую ваших діточок.

Т. Шевченко.

Ти мені дуже нашвидку писав, а я тобі оце навзаводи пишу: ніколи. Ось що: чи получив ти моє письмо і «Кобзаря»? Чи був ти у Городищі і чи бачився з П. Ф. Семеренком? Якщо бачився, то напиши мені, що він тобі сказав? Та ще ось що: напиши мені гарненько, що то за пан Трощинський. Де той Кагарлик? І що то за ґрунт, що він нам пропонує? Що він коштує? Я се літо до тебе не приїду: ніколи. Роби, як сам знаєш; о грошах не турбуйся. «Кобзар» добрий чинш платить, спасибі йому. Та напиши мені хоч півслова о Хариті; вона мені спать не дає. Оставайся здоров. Цілую твою жінку і твоїх діточок.

Твій Т. Шевченко.

6 февраля

1860.

9 февраля.

Напиши мені швиденько адрес жаботинського і керелівського пана — як його зовуть? І що воно таке? Та напиши, як зовуть синів брата Микити, брата Йосипа і сестри Ярини. Жінки і дівчата уже не панщинні, а про чоловіків, парубків і хлопців ще нічого не чуть, і за ґрунти теж.

Та напиши мені гарненько, як і що ти зробив з Трощинським. Якщо добре зроблено о ґрунті, то дбай дубовий, берестовий, ясеновий, кленовий і липовий ліс і пиши о грошах.

Чи бачився ти з Семеренком і що він тобі сказав? Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько й треба, щоб робоча була дубова та круглий ґанок скляний на Дніпро.

Спитай у Харити, що вона скаже, щоб я знав, що мені думать і що робить?

На се літо я не приїду до вас, роби, як сам здоров знаєш, а я тобі скажу спасибі.

Чи получив ти «Кобзаря» і письмо Трощинському? У Кр[иловської?] був; вона нездужа, і я її не бачив, а Маню за тебе тричі поцілував і один фунт добрих конфет оддав.

Ще раз прошу тебе: спитай у Харити, що вона скаже, і напиши мені швиденько.

«Русская газета» прекращена. Послав я тобі «Современник» і «Народное чтение», — чи получив? Послав я тобі не надписаних п’ять книжок «Кобзаря». Може, тобі ще треба буде, то напиши, бо, може, його швидко й не стане: пани дуже кривляться на сліпого старця…

Ще раз благаю тебе, напиши, що скаже Харита. Оставайся здоров! Цілую тричі твою жінку і твого Йосипка, Ганнусю, Прісю, Андрія, Каленика і тебе, мій щирий брате і друже!

Ти б добре зробив, якби мені прислав ковбас, а то я захляв без цього добра.

Воскресенье, утр[о].

Саратов, 1860, 5-е марта.

8 марта 1860,

Екатеринодар.

16 марта 1860,

ранній ранок.

Чого се ти замовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене так мудро скомпонував? Спасибі тобі, брате мій рідний, друже мій єдиний! Брехня цьому! Я тілько не фарисей, не идолопоклонник такий, як оті християни — сіпаки і брехуни. Собака погавка, а вітер рознесе.

В послідньому письмі просив я тебе, щоб ти мені швиденько [написав] о Микиті, Йосипі і Ярині і об їх дітях і ґрунтах. Робота моя об їх волі аж шкварчить, а ти анітелень!

Чи ти вмер, чи тілько ще занедужав? Чи, може, крий Боже, запишався? Пиши ж мені все, та пиши гарненько.

А надто о Хариті: чи ти казав їй про мене і що вона тобі сказала? Будь ласкав, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю — одружусь з такою шерепою, що і тобі сором буде.

Ще ось що: як будуть питать брата Йосипа, на чиїм він ґрунті живе, то нехай скаже — на своїм. За ґрунти положена якась плата, то сестрі Катерині доведеться потім платить, а тепер Йосипові без плати оддадуть. А тим часом не знаю, як ще воно зробиться.

Чи ти зробив що з Понятовським або з Трощинським? Якщо ні, то чи не зробиш чого з Змієвським? От би добре було! А дубового, кленового, липового й ясенового — певне, не придбав?

Що тобі Бог послав, чи дочку, чи сина? Зови мене в куми.

Чи получаєш ти книжки, що я тобі посилаю?

Яке здоров’я твоєї жінки, а моєї сестри?

Чи приїдуть твої хлопці і дівчата на святки додому? Для Прісі єсть у мене гостинець, та нехай перше прочитає добре Робінзона Крузо.

Чи Вася вже вчиться письму?

Бувай здоровий з жінкою і з діточками. Пиши до мене швидче, бо я трохи не одурів, ждучи твого письма о братах і о Хариті.

1860 г., марта 23.

с. Занино.

Батьку отамане кошовий!

Посилаю тобі к Великодню замість писанки «Хату». І не журнал, а тільки альманах, попередник нашого будущого журнала «Основа». Начнеться він з того року. Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію. Треба б тобі багато дечого написать, та ніколи, нехай другим часом. Цілую твою жінку і твоїх діточок, а тебе аж тричі. Згадуй інколи щирого твого

Т. Шевченка.

Тарасу Григоровичу Шевченку, именитому соотчичу моему и приятелю моему вельми любому, ознаймую сим моїм листом, иж Всеблагий Отець всіх благоволил сього року февраля 22 дня звеселити старість мою, даровавши мені первородного сина Алексія, который сього 6-го марта уже сподобился святого крещения и причащения и которому да поможет Господь виростати в добрім здоров’ї, світлім розумі і во многій любви ко всьому, що подобає любити доброму і честному чоловіку і щирому українцю, і прожити щасливий вік на радість і утіху родителям і родичам своїм, на пользу і славу своїй отчизні.

Того ж марта 6-го получили ми із Переяслава, то єсть я и жена моя Марья Васильевна, і старий Деркач Лев Павлович, получили по книзі «Кобзаря» Вашого з надписом руки Вашої власної і з приложенієм Вашої персони, і були ми тому дуже раді, і Вам за те сердечне дякуєм, сподіваючись, що і Вас самих побачимо знову на побережжю нашому і в сьогорочнеє літо. Затем, прохаючи от Бога Вам здоровья, песнотворческого духу и всякого благополучия, зостаюсь навсегда Вашим щирым приятелем и покорным слугою.

Михаил Максимович.

23 марта я писав тобі трохи не лаючи, а 26 марта получив твоє і пана Трощинського письмо. Добре ти зробиш, як поєднаєш мене з паном Трощинським, але спершу поєднай мене з Харитою, а потім проси Трощинського, щоб він розклав плату на три часті по 500 карб[ованців]; до нового 1861 року я виплачу всі 1500 карб[ованців]. Якщо він здасться на се, то зараз же пиши мені, бери гроші, приймай добро і хазяйнуй. Ґрунт законтрактуй на 25 літ на своє ім’я або на моє, як знаєш.

Добре б ти зробив, якби поїхав у Керелівку та сказав би Микиті, Йосипові і Ярині, щоб вони не квапилися на волю без поля і без ґрунту. Нехай лучче підождуть.

Трощинському сьогодні не пишу, ніколи. Поки що торгуйся з ним сам, як тобі Бог поможе. А дуже, дуже добре б було нам укупі вік докоротать над староденним Дніпром. Посилаю тобі 10 книжок «Кобзаря», продай їх, як можна буде, і гроші оддай сестрі Ярині. Жду твого обіцяного письма од 15 марта, а тим часом цілую тебе, твою жінку і твоїх діточок.

Апреля 9 дня 1860 года.

12 апреля.

Сьогодня я получив твої письма. Сьогодня у мене велике свято. Сього дня, 22 березня 1838 року, я глянув із неволі на світ Божий. Сьогодня ж ота придуркувата Харита зробила з мого великого свята такий дрібний будень, що я трохи, трохи не записався в ченці. Та дарма! Нехай собі погуляє до тієї весни (мені ні восени, ні навіть зимою до тебе приїхать не можна). А тим часом ти врозумляй її потроху, і жінку свою попроси, і сестер Катерину і Ярину. Скажи їй, що ми з тобою такі самі пани, як вона панна. Викупувать її на волю не треба, вона вже вольна, і всі жінки і дівчата в нашім краї уже не панщинні. Це я добре знаю.

Якщо ти добре поєднаєшся з Трощинським (і як Бог тобі поможе поєднать мене з Харитою), то купуй отой дом у Ржищеві та придбай мені лісу дубового на надвірню комору. То моя буде робоча. Дуже б, дуже добре було, якби нам укупі довелося вік свій докоротать.

Пану Флярковському нехай Микита скаже, щоб він тричі чмокнувся з своїм рідним батьком, з чортом. По 85 карб. нехай бере тепер чистими грішми з ґрунтами і полем, а потім (восени) возьме дулю.

Посліднього мого письма ти, мабуть, ще не получив. Я там писав, що і як робить з Трощинським. Як получиш, то напиши мені, що ти думаєш і що можна зробить. Послав я тобі 10 «Кобзарів» і дуже, дуже розумну книжечку для Прісі. Напиши, як получиш.

Каменецький мені сказав, що Григорович од потилиці до п’ят паскуда, та й білш нічого не сказав.

М[ихайло] М[атвійович] перемінив квартиру. Адресуй йому так: С. П[етер]бург. На Васильевском острові, в 5 линии, дом Воронина, против Академии художеств.

Чи не побачишся ти сам коли-небудь з батьком і з матер’ю Харити, порадься з ними та розтовчи ти їм, що я і ти не пани, а такі ж самі прості люде, що панам і в лакеї не годимось. Нехай вони, дурні, урозуміють сеє слово.

Чи получив ти сьогорічну другу книжку «Народного чтения»? Там єсть моє письмо до редактора. Воно вже перетлумачене і надрюковане в польських газетах. Прислухуйся, що пани і полупанки на се письмо казатимуть.

Може, літом заїде до тебе Куліш, то привітай його гарненько.

Поцілуй Васю за мене і скажи їй, що як буде добре учиться, то я їй і намисто, і серги, і перстень привезу, а якже ні, то привезу березової каші, а вона тут, скажи, дуже добре росте.

Сьогодня ж з почти принесли мені і твої ковбаси, та ота придуркувата Харита таке мені зробила свято, що я на їх тілько поглянув.

Напиши мені швидче, що і як ти сподієш з Трощинським?

Нехай Микита спитає, що той поганець Флярковський положить за десятину поля і за ґрунт.

А я вже Хариті і намисто, і дукач, і хрест купив. Дурень думкою багатіє, як то кажуть. А ти все-таки з очей її не спускай, може, ще що-небудь і буде.

Брат і щирий твій друг

Т. Шевченко.

23 апреля

1860.

26 квітня 1860 р.

Єкатеринодар.

Вторник.

Василівка (Гоголева),

1860, мая 10.

Чи ти мої письма не читаєш, чи прочитавши, занехаєш? Я вже тобі тричі, і оце четвертий раз пишу, що я се літо не вирвуся із Петербурга, що не прибуду додому чи до тебе. А ти мені щораз товкмачиш, що я тебе жду, що чи будеш ти, чи ні. Знай же тепер, що я се літо і зиму не буду на Україні; а на ту весну, як Бог поможе, прибуду, а ти до того часу дбай о клапті землі, чи по сім, чи по тім боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром. Та дбай так, щоб нам укупі оселиться. Занехай Ржищев, цур йому, тому домові, повітці, вітрякові й отим трьом грушам. Якщо тобі дуже уподобався пан Трощинський, то бери в його службу; я чув, що він пан і заможний, і не лукавий. А там, як матимеш час, то подивися сам на ті Рудяки, бо Григорович і збрехать уміє. Якщо тобі подобаються оті Рудяки, то возьми в посесію 20 десятин на 25 літ, гарненько поторговавшись з Трощинським, та захожуйся будоваться. Се літо ніколи, а на те хіба. Та ще ось що: як зробиться отак, як я оце пишу, то дбай о дубовім лісі на надвірню комору (на робочу), і якщо та придуркувата Харита не схаменулась, то проси сестру Катерину і сестру Ярину, чи не накинуть вони оком у Керелівці яку огрядну та чепурну дівчину, хоч і вдовицю, аби чесного роду, та щоб не стара і доладна була. Без жінки і над самісеньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий.

Що робиться в Межирічі? Чи не бачився з Змієвським? Отой ґрунт, що ми з тобою оглядали, у печінках сидить. Одішли оцей екземпляр объявления об «Основі» П. Ф. Семеренку. Я йому після «Кобзаря» уже двічі писав, а він мені анітелень! Нехай собі сердиться, коли в його така сердита натура. На сім тижні я або Білозерський пошле Трощинському такий же екземпляр объявления.

Оставайся здоровий. Цілую твою жінку і твоїх діточок. Друг і брат твій

Т. Шевченко.

Многоуважаемый Тарас Григорьевич!

Спешу уведомить Вас, что мне удалось выхлопотать доверительное письмо к Филярковскому. Письмо это напишется от имени председателя «Общества» — Е. П. Ковалевского, поручающего мне вступить в решительные переговоры с этим плантатором. О результате переговоров я должен буду сообщить самому Ковалевскому; но сообщу также и А. Д. Галахову, а, если хотите, то уведомлю о них и Вас.

Завтра я получаю это письмо от Галахова.

Когда я еду, — не знаю еще хорошенько, но уж, вероятно, никак не позже 24, 25 или 26 мая.

Вы собирались поехать к Чернышевскому на дачу — если намерение Ваше не переменилось, то уведомьте меня, пожалуйста, когда Вы туда поедете? Я бы отправился с Вами туда вместе.

Душевно преданный Вам

Николай Новицкий.

На звороті:

Тарасу Григорьевичу

Шевченке

А знаєш що, Федоте? Я чув, що ти вже на другій оженився. Накинь оком полтавку, кирпу чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином. Скажи мені, чи буде що з цього, чи ні. Якщо буде, то я на ту весну прибу[ду] в Полтаву і щиро поцілую тебе.

Дуже давній твій друг-товариш

Тарас Шевченко.

Высокопочитаемый Тарас Григорьевич!

Посылку Вашу и письмо получил, тотчас передал Раеву Ваше желание исправить присланный Ваш рисунок — «Вирсавию». Но г. Раев отказался и говорит, что я не умею этого сделать. Сорокин только приехал вчерашний день из Новгорода, и я ему передавал Вашу просьбу и читал письмо — от этого получил ответ: «Я займусь и сам лично напишу г. Шевченко». Простите меня, что я не мог ранее Вам ответить, не от ме[ня] зависело. Еще присланные Ваши два рисунка, кому их прикажете отдать, ибо нет им назначения.

Обнимаю Вас от всего сердца и целую многажды.

Ваш К. С[олдатенков].

20 июня.

Сьогодня в Корсуні премерзенне свято, а в моїй тихій хаті і такого, благодарить Бога, нема. Добре б ти зробив, якби догадався та привітав од мене оту шляхту, мною знаємую лично; а вона сьогодня вся повинна бути у Корсуні. Сьогодня, певно, буде там і Наталка Шулячівна, то ти, яко чоловік не без розуму, поклонися їй од мене, а більше анітелень. Коли так зробив, то зробив добре. Я її добре не розгледів, здається, трошки педантка і не дуже чепурна; а нечепурна жінка і циганові не дружина. На ту весну, Бог поможе, приїду подивлюся та пораджуся з сестрою і з тобою, а поки що, коли трапляється їй хороший, неледачий чоловік, то нехай їй Бог помагає. Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені б луччої жінки і на край світа шукать не треба.

Чи був ти у Рудяках? Що ти там бачив і чи зробив що з тим паном Трощинським? Напиши мені швиденько.

Ще ось що: на тім тижні президент общества літературного получив письмо од Фліорковського. Він пише, що братів і сестру Ярину з дітьми випускає на волю без ґрунтів і без землі безплатно: але вони не беруть такої поганої волі — і добре роблять.

Як ще не був, то незабаром буде у тебе Новицький. Добре б ти зробив, якби вкрав у Лопухіна день або й другий та поїхав з Новицьким у Жаботин, та вдвох би сказали отому дурневі, щоб він не боявся керелівчан, а положив би яку хоче плату за ґрунти і за землю (не менше чотирьох десятин на душу) і щоб зараз же написав тому ж президенту Є. П. Ковалевському.

Поцілуй за мене свою жінку, Йосипка, дівчат і хлопців, коли вони дома. Керелівчанам скажи, щоб вони на ту погану безземельну волю не дуже квапились.

Чи бачився ти з Кулішем, і що зроблено з хатиною і садочком над Россю, і де те добро: чи в самому Корсуні, чи недалеко його? Напиши мені. Подякуй ще раз отого пана за сукно на свитку; а свитка, як пошита, то нехай у тебе жде мене, твого брата і друга Т. Шевченка.

Позавчора я послав тобі письмо, а сьогодні получив твоє. На чорта ти його адресував біс батька зна кому? Я вже його получив розпечатане.

Коли ти кажеш, що коло Канева добре буде, то бери десять десятин землі з умовою розплатить гроші в продолжение года в три срока і зараз же напиши мені, чи багато треба грошей для почину.

Обудоваться так, як кажеш, добре буде. Бувай здоровий, нехай тобі Бог помага на все добре!

7 июля 1860 г.

Июля 10 дня

1860.

м. Зиньков.

І гріх перед Богом і сором перед людьми: а все проклятий нехай да ніколи довели до того, що хоч у вовка очей позичай: що ж робить, лучче коли-небудь, як ніколи. Бог перед смертю а, може, і на тім світі прощає.

Бувайте ж здорові, Тарас Григорович! Щиро од всього серця з жінкою і дітками привітаю Вас і дякую за Вашого «Кобзаря». Прислані Вами книжки доставлені по наказу, про се, мабуть, Ви давно звісні од тих, кому адресовані книжки: будьте ласкаві, вважайте, нехай нехаєм, а до того ще й лихо: семінарію нашу переводять в Полтаву, їхать туди не приходиться; треба думать, як і де дослужить пенсії; жаль кидать хату і худобу, нелегко возиться ще й Бог знає куди з сім’єю, і жаль і гріх занівечить даром 27 літ служби. З начала зими я живу, слава Богу, в своїй, хоть і немазаній хаті. Часом ловим рибу в Козельцях і, коли Вам часом легенько ікнеться, то подумайте, що а той час, може, про Вас на Дніпрі згадують.

У Вас, певне, був свій резон пропустить посвященіє «Гайдамак», а мені дуже жаль щирої, розумної, живої мови; іще прийшло мені на думку: колись Ви читали мені одповідь Вам Основ’яненка на посланіє Ваше до його: мені здається, добре б було напечатать його рядом з посланієм Вашим. Може, і Ви скажете, — добре, да пізно, хіба при другому ізданію.

Дай Бог, щоб Ви були живі да здорові. Жінка і діти низенько Вам кланяються, а з ними і Ваш щирий

А. Козачковський.

28 июля.

С.-Петербург

28 июля 1860.

Я как незванный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец — и, разумеется, советник.

Посилаю тобі 1000 карбованців грошей. Якщо можна буде розділить плату за ґрунт на три срока — розділи, а як же ні — заплати разом за 10 десятин землі, а купчую кріпость зроби на своє ім’я. Про хату напишу тобі, як діждусь твого письма.

Друг і брат Ш.

Бог в лиці Надежды и Александры Михайловны помагає мені одружиться з вашою дочкою і сестрою Ликерею, помагайте ж і ви вкупі з Варварою Яковлевною. Бо вона (Ликеря) 28 июля при купних наших друзьях сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидче до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом, з вашим искреннейшим другом. А поки що буде, напишіть їй і мені вашу і думу і пораду.

Искренний ваш Т. Шевченко.

1860,

7 августа.

С.-Петербург.

Не четвертій сторінці:

Тарасу Григорьевичу Шевченко.

В Академии художеств.

Здравствуйте,

многоуважаемый Тарас Григорьевич!

Я полагаю, Вы помните еще некоего Бажанова, с которым жили довольно мирно, бродили вместе от нечего делать по саду или так наз[ываемому] огороду; а иногда и спали после сытного обеда под не совсем тенистыми тальниками. Не правда ли, как было весело? Да! Вот скоро сравняется 15 лет, как я провожу подобного рода жизнь, со всеми ее прелестями и разнообразием, и удивляюсь своему терпению, что мог столько времени прожить в таком захолустьи, как вообще все укр[епления] в Киргизских степях. Но наконец и у меня недостает более твердости переносить такую однообразно ленивую жизнь! А что прикажете делать? Выехать из укреп[ления] на службу во внутренние губернии нет возможности, потому что меня никто не знает из лиц, которые бы приняли к себе на службу без особенной рекомендации. Вот если бы Вы, Тарас Григорьевич, приняли на себя труд похлопотать чрез Ваших знакомых об местечке, так себе, незавидном, как нап[ример], в военное училище или в какой-нибудь из губернских корпусов дежурным офицером или куда-нибудь, лишь бы только иметь средства содержать себя более или менее прилично.

А что, в самом деле, Тарас Григорьевич! Если это возможно, и моя просьба не будет обременительна — в таком разе позвольте попросить Вас исходатайствовать мне перевод в одну из вышеозначенных должностей?

Если Вам Господь поможет и перевод мой состоится, то, мне кажется, я готов буду от радости прыгнуть, с флагштоку. Вот до чего надоело, Тарас Григорьевич! Впрочем, что Вам говорить! Вы и так знаете хорошо все.

Знакомые Ваши по укр[еплению] все здоровы, новостей никаких нет, да и что может быть в таком месте, как наш форт.

До свидания, Тарас Григорьевич! Будьте здоровы, желаю Вам всего лучшего.

Остаюсь Вам преданный

Н. Бажанов.

Милостивый государь

Михаил Корнеевич!

Убедительнейше прошу вас получить (с почты) 50 экземпляров моего «Кобзаря» и по вашему усмотрению передать помянутые 50 экз[емпляров] одному из киевских книгопродавцев, а вырученные деньги отдайте в кассу киевских воскресных школ и на досуге известите меня о вашем здоровье, вашей супруги и о здоровье И. М. Сошенка, за что будет вам благодарен и на услуги готовый

Т. Шевченко.

Мой искреннейший друг Тарас Григорьевич! Мое благословение и лучшие желания души моей напутствуют неизменно всякое движение жизни Вашей. Так будет и в отношении Ликерии, дочки моей. Да оно и не могло быть иначе, если на то Ваша и ее добрая воля. Но прежде всего я желал бы, чтобы Вы были счастливы и покойны. Вот почему я думаю, что когда дело идет о целой жизни, то нужно порассудить хорошенько, посоветоваться всем вместе; на письме это делать неудобно — подождите же меня, а я до Вас скоро приеду, скорее, нежели думал, скорее, нежели следовало бы вернуться. Подождите же меня, Вашего верного, искреннего друга.

Н. Макаров.

Прошу всем, кто повстречается такий, що не забув мене, передать мій поклон.

21 августа 1860,

Жаботин.

Ми з тобою, здається, і розумні люде, а робимо чортзна поякому: ти мого письма не дождешся — пишеш мені, а я, на тебе дивлячись, тобі одвітую, не знавши, що ти мені писатимеш. Розумні люде, здається, так не роблять. Я сьогодня пишу до тебе, бо маю час, але на пошту письма не подам, аж поки не получу от тебе звістки о получении 1000 карбованців. Якби ти, для почину, до весни обійшовся цими грішми, то добре було б, а якщо ні, то напиши, я ще пришлю, тілько небагато.

Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари.

Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущее кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу, на пам’ять 1860 року 28 июля.

Поберемося ми після Покрови. Добре б ти зробив, якби к нашому весіллю прислав сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього. Ти писав мені, що в Каневі цього добра хоч лопатою горни, а тут і за гроші не добудеш: от тобі й столиця!

В Пекарях якась вдова-попадя продає хату: купить би та к осені перевезти на ґрунт і поставить. А весною нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду: то вона б і нам пораду дала. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямим, — то порада б сестри Ярини дуже б до ладу була і мені і Ликері.

Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою — сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною тепер трапилось. Мені тепер не жаль, що Харита трошки придурковата.

Благословенная в женах

Афанасия Алексеевна!

Давно вже я називаю синів ваших своїми братами, а вас своею матір’ю. Станьте ж мені тепер і справді за матір. Я оце заходився жениться. Поблагословіть мене здалека, може, моя доля покращає.

І друг і син ваш

Т. Шевченко

[Пере]кажіть з Федором, чи лучше їй, чи ні.

Внизу рукою Шевченка олівцем написано:

Быть первому. А в прочем быть по сему. 182, N. р. и. Август.

P. S. Еще стихов — да самых сердечных.

На звороті:

Ее высокоблагородию

Надежде Михайловне

Забела.

На углу Малой Мещанской,

в доме Астафьевой.

Искреннейший мій друже єдиний! Порадившись добре з А. Н. Марковичем, от що ми зробили з твоєю дочкою і сестрою. До вашого з В[арварою] Я[ковлевною] благословения перевезли Ликерю до Катерини Івановни Ивановой (родная сестра моєї рідної матері, графини Анастасии Ивановны Толстой). Мені здається, що ми добре зробили. Що ви на се скажете? В ожидании вашого доброго слова остаємось і я і Ликеря вашими искреннейшими друзьями.

Любезнейший и многоуважаемый Тарас Григорьевич!

Был я [у] Флиорковского. Плохо. Он соглашается дать личную свободу семействам твоих братьев и сестры без выкупа, уступает за деньги усадьбы, но ни за что не соглашается уступить земли под запашку. «Этого, говорит, я сделать не могу, не возмущая других крестьян».

Что ж прикажешь делать с этакой бестией?.. А бестия же этот Флиорковский, да еще какая бестия, — самая модная!

Во что он оценивает усадьбы — этого я не знаю, так как он говорит, что для этого ему необходимы некоторые соображения, которых он при мне сделать не мог. Об всем он обещался написать к Ковалевскому.

Почему я не написал к тебе тотчас по приезде моем в Елисаветград, так это произошло оттого, что я здесь встретил человечка, обещавшегося мне подействовать на Флиорковского стороной. Я ждал результата этих хлопот, и ждал результата доброго, о чем тебе сюрпризом и хотел объявить; не вышло, однако, ничего!

Не посердись за промедление и верь искренной преданности душевно любящего тебя

Николая Новицкого.

8 сентября 1860 года.

Сердечно благодарю Вас, мой дорогой и добрейший сын, Тарас Григорьевич, за Ваше внимание ко мне; не знаю, чем могла я заслужить его, но я горжусь им и высоко его ценю.

Благословляю Вас чистым сердцем на предстоящую Вам новую жизнь. Желаю Вам насладиться в ней возможным на земле счастием! Желаю Вам так искренно, так чистосердечно, как я желала бы его моему родному сыну. Молю Бога, чтобы он когда-нибудь привел меня увидеть и обнять Вас с Вашей супругою в моем доме, где так еще свежа память о Вашем посещении.

Усерднейший Вам друг и маты

А. Лазаревская.

16 сент[ября].

Вельмичтимая мною

Надежда Михайловна!

Посилаю вам лиштви, начатые Ликерою, и рисунок. Отдайте их кому знаєте кончить. Ликера вчора, здається, збрехала при лиці А[ндрея] Н[иколаевича], що вона оставила у вас в доме мои следующие вещи: 2 простыни, 1 полотенце, 6 пар чулок, корсет, дюжину носовых платков, перочинный нож, теплі башмаки, коленкор для юпок и рисунок для мережки.

Коли цьому правда, і буде можна, то вручите Федорові рекомые вещи, а коли ні, то сообщите о сем А[ндрею] Н[иколаевичу] яко власть имеющему. Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною.

Шанующий вас

Т. Шевченко.

От Саши получила письмо, вона Вам низенько кланяется.

21 сентября.

25 сентября.

Спасибі тобі, мій давній друже Федоте, за твоє письмо. А ще більше спасибі за те, що ти діточок своїх ведеш небитим, але добрим шляхом. Поцілуй їх всіх по тричі за мене. Спасибі тобі і за кирпатеньку чорнобривку, якщо вона справді доладня і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Та… (ти пишеш, що єсть у вас німець, добрий фотограф), то хоч украдучи або одурячи нехай він (німець) зніме її поличіє. А ти в письмі пришли до мене. Бач, яким я принцом зробився! Якщо теє, то я і весни не діжду, опівзими до вас прибуду. Самотина мене отут допікає! А її батькові низенько кланяємось я і В. М. Білозерський. Пиши мені швидше. І нехай тобі Бог помагає на все добре.

Твій давній і щирий друг

Т. Шевченко.

Спасибі тобі, мій друже-брате, за твої великі клопоти з тим землеміром та з іншими п’явками людськими. Спасибі тобі ще раз!

Дуже, дуже добре ти зробив, що не посадив яблуні і груші; прищепи весною на дичках: вони й швидче і більші виростуть. Я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся. Ликеря така самісенька, як і Харита, дурніша тілько тим од Харити, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!

Добре б зробив (як матимеш час), щоб сам поїхав у Київ та своїм оком подивився на оту мадам Соар. По слуху вона мені не подобалася; подивись лиш на неї своїм батьківським оком.

Ремінна свита з відлогою на сім тижні тобі пошлеться; на заказ і добре зроблена; коштує 32 карб[ованці]. На сі гроші справ Йосиповим дітям на зиму одежу, а долги його не плати — нехай сам платить! Микиті скажи (як побачиш), що він дурний, ні з ким не порадившись, зробив чортзна-що!

Письмо Фліорковського, і моє письмо, і копія з условія печатається в п’ятій книжці «Народного чтения». Тим я тобі тієї копії і не посилаю.

Порадь їм, будь ласкав, щоб вони швидче записались в міщане, в Звенигородці один, другий в Черкасах, а Ярина в Каневі. Мені тут радять так, не знаю, як ти порадиш. Грошей, що там треба буде, то я вишлю.

Каленика поцілуй тричі за мене і скажи йому, що як добре знатиме математику, то астрономію і навігацію за пояс заткне. Отак і скажи.

Шкода мені Йосипкової лапочки, іще більше шкода того дурня, що він і не бачить, що він нівечить… Шкода, та й годі!

Спасибі тобі за ляща і карасі; на весілля вони не прибудуть, бо весілля того й не буде. А ми вдвох собі з Мих[айлом] Матв[ійовичем] по-чумацькому та по-бурлацькому зваримо борщу з карасями, лящем закусимо та подякуєм тобі з жінкою і помолимось за щастя і здоров’я твоїх діточок.

Бувай здоровий! Твій брат і друг Т. Ш.

Получили ль Вы писанное, кажется, в мае мое послание, в котором я благодарил Вас за присылку Вашего «Кобзаря», неначитного, как ненаглядно прекрасное, безыскусственное произведение природы, неначитного для всякого, как глубокий, мировой анализ сердца человеческого, для щирого же сына Украины, как живая, грустно отрадная, как песня наша, картина еще небезотрадного, не вконец загинувшего нашего настоящего и славного, в одной только форме невозвратимого прошедшего; да, при всем влиянии не обошедшей и нас деморализации мы еще не прожили вконец наследия отцов наших — основных элементов, из которых сложилась и в будущем может и должна сложиться, хотя, конечно, в другой современной форме наша слава «голосна та правдива, як Господа слово». Еще раз благодарю Вас, батьку і друже мій рідний, за Ваш прекрасный подарок, дорогой для меня; кроме абсолютного его достоинства и по воспоминаниям о тех немногих петербургских и октябрьских 46-го года вечерах, которые так часто и так живо и светло припоминаются и подчас так грустно шепчут мне: «Молодеє лихо, якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер». Да, настоящее мое незавидно, оно двигается неотрадным регрессом и бросает все одно неутешительную тень на будущее. Средства мои по мере расширения нужд суживаются. Пожар ввел меня в новые долги, в то время, когда я только что пришел было в возможность избавиться от старых.

Перемены в акцизной системе, послужившие к поощрению пьянства и обеднению народа, к обогащению откупщиков и жидов, отняли у меня до 600 р[ублей] сер[ебром] ежегодного дохода. Плохие средства имения моего, для сбережения которого я потерял служебный свой карьер, в будущем наладятся в руках брата моего, намерений которого я до сих пор не могу добиться. Жалованья получаю я 296 р. с [еребром], что делится еще на два оклада, следовательно, дотянувши 30-летний термин службы, я имею удовольствие получать 143 р. пенсии. Добавьте к этому грустное безлюдье, хоть, кажется, и прошли те времена, когда людей гнали со света. Эти обстоятельства заставляют меня бросить дом и имение и искать службы, которая могла бы сколько-нибудь обеспечить будущее существование моего семейства. Я завел переписку об этом с генерал-штаб доктором действующей армии, надеюсь на его доброе ко мне расположение. Но недавно слышал я, как о совершившемся уже факте, будто бы в каждом уезде будет 2 врача в земстве Госуд[арственных] имуществ с хорошим содержанием и выгодною пенсиею, которой прежде на этой службе, кажется, совсем, не было. Имея эту должность, мне не было бы необходимости оставлять недостроенный дом и имение, с месяца на месяц ожидающее межевания и решения крестьянского вопроса, да и подъем на новое место, при моей семейной обстановке, меня очень заботит. В Полтавской палате у меня нет знакомых, следовательно, этим путем я смело могу ожидать неудачи. Помню, что Вам хорошо знаком Лазаревский. Будьте ласкави, узнай— те положение этого дела, и если оно так, хорошо, то похлопочите, чтобы мне не покидать Переяслав; я уверен в Вашей доброй ласке, хотя… что же за «хотя», Вы спросите? А вот что: пора высказаться; последнее наше свидание оставило во мне тягостное впечатление. Обстоятельства жизни не на всех одинаково действуют: у одних они в состоянии набросить только наружный, хотя более или менее яркий оттенок, нисколько не касаясь внутренней силы характера и убеждений; у других все бьется, словно им подчиняется. Меня тяготит мысль, что я показался Вам принадлежащим к числу последних личностей. Может быть, обстоятельства, под влиянием которых мы находились, поставили нас обоих в несовершенно светлую точку зрения; может быть, это было причиною, выставившею наши отношения не похожими на прежние: во всяком случае, мне было очень грустно, и вот почему я долго не писал к Вам. Надо было высказаться, а по заказу это не делается, не писать опять грех, и вот я разразился вышереченным тощим по объему и содержанию посланием. Не судите меня, добрый друже мой! И не считайте меня личностию, которую 14 лет, со всеми их обстоятельствами, могли исковеркать; об Вас помыслить подобным образом не дозволяют ни мне и никому другому высокие обстоятельства Вашей жизни. Ваше положение высоко, но как бы оно во всех отношениях высоко ни было, Ваше простое сердце всегда будет близко тем чувствам и убеждениям, которые никогда не изменятся в глубоко щиро преданное Вам и с нетерпением ожидающем от Вас искреннего, утешительного слова

А. Козачковском.

1860, окт[ября] 7.

Милостивый государь

Тарас Григорьевич!

Прошу извинить меня за медленное исполнение Ваших поручений; причиною этому были отчасти обстоятельства, от меня не зависящие.

Г. Сошенко здравствует и ходит на уроки в гимназию; ни у него, ни у Чалого я еще не был, потому что в обыкновенные дни они заняты, а в праздники до сих пор погода мешала мне выходить из квартиры. О здоровьи г. Сошенка я узнал при помощи своего родственника, ученика 2-й гимназии.

Брошюры «Голос из Юго-Западной Руси» и «Несколько слов о Юго-Западной Руси по поводу „Писем из Польши“» мною куплены и будут на днях Вам высланы вместе с польскими брошюрами, какие удастся собрать. Затем примите уверение в готовности служить.

Ваш П. Лобко.

8 октября 1860 г.

1860,

місяцю паздернику 10 дня,

с. Качанівка.

Часть «Кобзарів» продана, то я вишлю туди гроші.

13 октября 1860 г.

Милостивый государь Тарас Григорьевич!

Рекомендую Вам будущего деятеля на поприще русского искусства г. Орловского. Желая посвятить себя исключительно живописи, он оставил нашу гимназию с целью поступить в Академию художеств. Судя по тем копиям, которые написал он в течение двух последних лет, судя по той страсти, с какою он предавался труду, забывая нередко все на свете — можно надеяться, что из него выйдет со временем замечательный художник. Он сделал три копии с хороших картин и продал их за полтораста или за двести рублей, чтобы добраться до Питера. Что с ним будет дальше, он об этом не думал. Примите же его, дорогой земляк, под свое покровительство, укажите ему дорогу, по которой он должен итти, будьте его наставником и руководителем.

Соха присоединяет и свою просьбу к моей: Орловский ему очень близок к сердцу: это плоть от плоти его, кость от костей его. Он им гордился, он ему помогал. Не писал к вам Соха потому, что у него в доме «неблагополучие», как говорят у нас в Черниговской губернии. Жинка его, как говорится, дышит на ладан: ей очень худо, так что едва ли встанет.

Получили ли Вы мое письмо?

Воскресная школа Новостроенская с сегодняшнего числа переходит в нашу гимназию; в уездном училище, где она помещалась до сих пор, ей стало тесно: дело, как видите, идет вперед, назло нашей администрации, которая как раз пятится назад.

К сожалению, сегодня мне некогда распространяться насчет разных разностей — нехай другим часом, а теперь бувайте здоровы нашему людови ко чти и ко славе!

Преданный Ваш земляк

Савва.

23 октября.

Друже мій єдиний!

Якби я знав, що ми увечері побачимося у В[асиля] М[ихайловича], то не писав би сії цедули. Мені буде ніколи. А тим часом не знаю. Я вчора бачився з Е. П. К[овалевським]. Опанас поганший, як ми його знаєм. Та ся річ не мине нас. Як не сьогодня, то завтра поговоримо. Ще ось що. Чи ви бачили Ликерю? Чи сказали їй, щоб вона вернула мою мізерію до ниточки (реєстр повинен буть у Надежды Михайловны або у Андрея Николаевича). Як сказали їй, то ще й додайте, щоб вона в тиждень заробила 4 карб[ованці] и от своего имени послала в Чернигов на имя Романа Дмитриевича Тризны с надписью «в пользу Черниговской воскресной школы». Цією ціною окупить вона і свою, і мою погану славу.

Добре було б, якби ми ввечері побачились. Та не знаю. А тим часом нехай вам Бог помага на все добре.

Искренний ваш Т. Шевченко.

Вторник, 1 ноября 1860.

Вельми і вельми шануємий

добродію ласкавий!

Ми з вами неначе і не бачились у цім смердячім Петрограді. Цею зимою, може, як Бог поможе, побачимося в Харкові. А як же не поможе, то я пришлю вам 50 або і 100 экземпляров свого «Кобзаря», а ви передайте його на комісію під час ярмарки харьковским книгарям. Напишіть мені, будьте ласкаві, швиденько, чи можна буде так зробить. А поки що нехай вам Бог помагає на все добре.

Щирий ваш

Т. Шевченко.

Друже мій єдиний!

Чотири карбованці пошліть от имени неизвестного в Чернигов. А те, що осталося у Ликери, спаліть, та й годі! У середу я з вами не побачуся.

Нехай вам Бог помага на все добре! Искренний ваш

Т. Шевченко.

Любий мій і щирий земляче!

Спасибі вам за письмо ваше. І велике спасибі за «Кобзаря» мого, що ви його так щиро привітали. А тепер ось що! Або самі, або скажіть І. М. Сошенку, щоб він дознався, де там у Києві живе мадам Соар? Як дознається, то щоб пішов до неї та подивився, як там живуть мої небоги Пріся і Ганнуся. Та будьте лас[каві] і напишіть мені.

Ще ось що! Напишіть мені швиденько, чи можна буде послать вам 100 екземп[лярів] «Кобзаря» для передачі на комісію київським книгопродавцям. І во ім’я Божіє напишіть мені, що робиться в ваших воскресних школах.

Ще ось що: скажіть І[вану] М[аксимовичу], щоб він вам щиро сказав, чи здорова його жінка і його чорнява Ганнуся. Він мені сам не напише. Ледащо! Та ще й старе ледащо!

Оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре!

Искренний ваш Т. Шевченко.

9 ноября.

9 ноября 1860 г.

№ 653

Ноября 10 дня, 1860 г.

Его Выс[окоблагоро]дию Т. Г. Шевченко.

Адр[ес] Е. П. Ковалевского: на Мойке, у Певческого моста,

дом Министерства иностранных дел.

Данило Семенович! Дайте Федорові рукопис «Южнорусского букваря», його треба показать Бекетову.

Т. Шевченко.

23 ноября 1860 года.

25-го ноября,

в пятницу, в 9 часов утром.

28 ноября 1860.

Кажется я, пользуясь Вашим добрым расположением ко мне, начинаю уже Вам наскучать своими письмами. Но как не написать дорогому земляку при таком удобном случае? Губернский землемер Филонович, вызванный в Петербург по крестьянскому делу, просил меня познакомить его с Вами. Как отказать? Человек он порядочный, близкий мой знакомый, а главное, горячо сочувствующий интересам крестьян и, след[овательно], могущий принесть им пользу своим участием в Комитете (об улучшении быта…). Если Филонович пожелает видеть картинные галереи, то будьте так добры, уважаемый Тарас Григорыч, не откажите ему в содействии Вашем. Вы знаете, как трудно нашему брату-провинциалу видеть столичные редкости, не имея никого знакомого…

Благодарю Вас за радушный прием нашего ученика Орловского: он писал Сошенку и хвалился принятым Вами участием в судьбе его, за что Иван Максимович поручил мне сказать Вам от него великое спасибо.

Братья Яхненко и Симиренко вошли вчера ко мне с прошением о дозволении открыть им воскресную школу при заводе. Учить взялись учителя приходского училища и служащие при заводе. Там дело пойдет превосходно — за это можно ручаться. Дай Бог, чтобы пример Яхненка подействовал на окрестных землевладельцев; если не по сознанию великости этого святого дела, то хоть бы по моде, из тщеславия эти господа заводили у себя школы. Ничто не действует!

Наши киевляне (разумеется, лучшие из них) чрезвычайно заинтересованы ожидаемым к новому году подарком: я говорю про «Основу». Судя по программе, можно надеяться, что это будет весьма дельный и солидный журнал. Широкое основание задумали положить будущему изучению родного края знатоки нашей народности, которой до сих пор почти не касалась наука: да поможет им Бог да добрые люди! А наш удел — пользоваться плодами чужих трудов. Мы — люди, загнанные службою, прибитые и пришибленные однообразием обыденной, насущной работы, — мы, вложивши[е] в свой труд всю душу свою и все данные нам Богом способности. След[овательно], на наше содействие родному делу рассчитывать нечего. Мы будем только читать да похваливать. Впрочем, если только мне удастся попасть в директоры, я буду иметь возможность вложить и свою лепту в сокровищницу родного слова: чем богаты, тем и рады служить родине; но покіль сонце взійде — роса очі виїсть…

По крайней мере, перечитавши имена сотрудников редакции, я нашел между ними и таких, которые ничем особенным не заявили своей полезной деятельности и, след[овательно], ничем не лучше и нашего брата — любителя всего малороссийского; но между любителем и настоящим деятелем литературы — большая разница. Зачем же эти господа садятся не в свои сани, лезут в печать? Разве только для того, чтобы увеличить собой небольшой, тесный кружок наших литераторов? И назло, в пику москалям похвалиться многочисленностию малороссийских писателей? Но Боже мой! Много ли мы насчитаем их на самом деле? Едва ли наберется десяток… А при теперешнем направлении молодежи нашей, устремившейся более к общечеловеческому, чем к своему, родному, едва ли можно ожидать появления новых талантов. Только с освобождением крестьян, с образованием масс забьет ключом наша родная поэзия, пробившись сквозь твердую… [далі відірвано. — Ред.]

От бачите, як розходився, що й паперу нестало. А треба ще, як там кажуть, щоб воза докласти. Остается ещё один пункт, 4-й и последний — это старе ледащо Сошенко. Не сердитесь на нього! Он все собирается писать к Вам, да никак не соберется. При том же и занят три дня в гимназии, а остальные четыре малює дещо — то богів, то царів, Я советую ему оставить эти высокие предметы и обратиться к низменной нашей сфере родной; первый опыт его довольно удался: он написал с художнического листка «Сдачу рекрут» Соколова. Не говоря уже о том, что этот труд несравненно приятнее и в материальном отношении гораздо будет прибыльнее: теперь между богатыми людьми вошло в моду поощрять проявления национальности; всякий если не из любви, то из тщеславия купит хорошую копию. Но увы! У нас вовсе нет картин из малороссийского быта. Поблагодетельствуйте, добрейший Тарас Григорьевич! Собирайте все, что Вы найдете в Питере по части нашей народной живописи (напр.: «Гаданье», «Ночь на Ивана Купала», «Свидание парубка с дивчиной» и проч., что может для нас оставаться долго тайной) да и пришлите нам, а что будет стоить — сочтем.

Устарел наш Иван Максимович крепко; прежде как пойдет, бывало, на охоту или на рыбную ловлю, то не сойдешься с ним, хоть он со мною ходил в качестве михоноши; а теперь просит, чи не можна взять извозчика. Жинка его — скрипуче дерево! Вечно болеет. Ганнуся чорнявая поїхала до матері. Зачала вередовать, так її і спровадили у Звенигородку на свій хліб. Как оказалось, панна Леонтина имела сильное влияние на ее характер: ни с того ни [с] сего начала капризить.

А добра була колись дівчина!

За сим — бувайте здорові нашему люду ко чти и ко славе, а нам, грішним, к великому утешению; порадуйте нас новиною. «Утни, батьку!..»

Преданный Вам земляк

Савва.

Во имя Господнє вибачайте мені за те, що я вам пишу тепер коротенько. Єй-богу, ніколи. Передайте під розписку книгареві 100 экз[емпляров] «Кобзаря», нехай він продає його по 1 [крб.] 50 копі[йок] с вычетом 20 процентов за комиссию і нехай заплатить за транспорт. Низенько кланяюся вашій жінці, а купно і вам. Як зайде до вас брат Варфоломей, то привітайте і порадьте, що йому зробить з Прісею і Ганнусею.

До мене щодень приходить Орловський, здається, з його будуть люди. Бувайте здорові, нехай вам Бог помага на все добре. Щирий ваш

Т. Шевченко.

На місці Аркаса в Одесі якийсь Павлов, але і той Павлов нічого не вдіє без оцього Іваницького. Перешли йому моє письмо, та будемо ждать, що з того буде. Добре б ти зробив, якби ще і сам йому написав гарненько. Та це як знаєш, так і роби.

Посилаю тобі письмо мого великого приятеля київського, прочитай його; та як будеш у Києві, то зайди во вторую гимназию, спроси квартиру Михайла Корнійовича Чалого, поклонися йому од мене. Це він мені пише про м[адам] Соар. Та зайди ще до І. М. Сошенка: Чалий тобі скаже, де він живе. Вони тобі порадять, що робить з Прісею і Ганнусею. Ніколи. Бувай здоровий. Кланяється тобі Куліш.

1860 года, декабря 6,

Полтава.

Наконец и я кричу к Вам ура-ра-ра!!! Почтеннейший Тарас Григорьевич! Прежде всего прошу Вас выбачить мени за, то, что до сих пор не откликавсь до Вас, и даже своим молчанием неоднократно вызывал Вас на дружеское выражение, называя меня (старий та ще й ледащий и протч.), впрочем, сказано кстати и очень метко. Вы не поверите, какой я лентяй насчет письменных корреспонденции. Перо совсем мне не далось, Вы гораздо счастливее меня в этом отношении. Получив от Орловского письмо и узнав, что Вы живете в Академическом здании, спешу немедленно уведомить Вас о себе и вместе с тем свидетельствую Вам искренное почтение, смело надеясь, что письмо мое верно достанется в собственные Ваши руки.

Что же касается до моего существования, к сожалению, не могу чем похвалиться добрым, кроме служебных трудов. Я должен употреблять свободное от уроков время и даже дни праздничные на посторонние занятия, чтобы поддержать кое-как семейную жизнь, с утра и до вечера побиваюсь только для того, чтобы едва иметь насущный кусок хлеба и квартиру; теперь же, кроме своих домашних неприятных обстановок, еще имею и родственников, которых участь крайне огорчает меня и тем более, что не имею возможности этому горю пособить.

На днях был я в своего инспектора г-на Чалого, он благодарил Вас за письмо и велел сказать Вам, что получил повестку на посылку Вашу и только дожидает транспорта и, получивши книги, отдаст по принадлежности кому следует.

Благодарю Вас, добрейший Тарас Григорьевич, что Вы приласкали моего ученика Владимира Орловского, и впредь прошу не отказывайте ему в своих советах, пока он будет в них нуждаться; мне кажется, что с него может быть прок; поведение его еще в Киеве убеждало меня, что он имеет наклонность быть художником, в науках он хорошо приготовлен, только заставьте его и убедите, чтобы он принялся крепко за карандаш — самый фундамент живописи — а копии пускай бросит, а особенно за деньги; там есть еще один из нашей гимназии — Богданов, пусть Орловский его с Вами познакомит, может быть, и в этом найдете что-нибудь оригинальное. Помню я его, то тоже в своем роде был хорош; к Орловскому в скором времени тоже напишу, только пусть он прикажет дворнику, что бы он почтальону указал бы его квартиру, в случае он переменит ее — квартиру.

За сим следует моя к Вам усерднейшая просьба — потрудитесь, многоуважаемый Тарас Григорьевич, уведомить меня, где бы можно и как приобресть для гимназии рисовальных образцов, а именно: начиная с голов и до целых человеческих фигур, но так, чтобы на одном и том же листе был контур и тут же тушевальный образец, если можно, то чтобы ближе подходили тушевальным манером к рисункам натурным; глазок, носов, губ, ушей мне не нужно. Это можно достать и здесь. Если отыщутся таковые, то потрудитесь, не отлагая, уведомить меня о их достоинстве, а также и цене, а я посредством гимназического начальства вышлю Вам на это деньги, сколько будет нужно, и Вы тогда вышлете модели и еще напишите, почем продается фунт итальянских карандашей, у меня находятся охотники рисовать с гипсовых голов.

Если существует еще старик Служинский, то прошу передать мой поклон, а также и Сажину. Эта любезная галич во время оно был добрый малый, кланяйтесь и ему. Беляев еще существует и при всяком удобном случае всегда восторгается батюшкою Егоровым. Алексеев прозябает в Новгород-Северском. Васько ездил за границу и в настоящее время уже дома, только никак нельзя его видеть, все говорят — нет его дома.

С истинным уважением преданный Вам

покорный слуга И. Сошенко.

Ви зовсім забули за нас, коханий земляче Тарас Григор’євич! Вы не откликнулись даже и на мой мартовский листик, которым извещал я Вас о рождении у меня сына Олексы. Что за немилость такая? А мы с Марусею моею немало тужим об тим всякий раз, как вспоминаем Вас, а это случается нередко. Из нескольких писем, полученных мною в последнее время от некоторых знакомых, я с грустию и досадою вижу, что завелась какая-то мара, которая перехватывает, и чуть ли не в нашей Золотоноше, если не в Петербурге и Борзне, наши письма: и мои к ним, и их ко мне, особенно последние, почему и подозреваю больше на Золотоношу… Грустное утешение себе сочиняю, что и Ваше молчание к нам подходит под эту категорию. Озовитесь, пожалуйста, к нам и дайте о себе нам знать: как Вы поживаете и сподиваться ли нам [Вас] на Украйну в следующее лето?..

Наше житье-бытье такое же, как видели, кроме радостной прибавки в хлопятке нашем, которым Господь взвеселил Михайлову Гору. Вы полюбовались бы этим прекрасным младенцем. В нем весь мир мой теперь. С того дня, как мы расстались в Мошнах, я совершенный отшельник и домосед, так что и Золотоноши даже не вижу, цур ей! Ничего не писал — даже до сего месяца; ничего почти и не читал нового, не выписывая ни книг, ни журналов, ни газет, кроме «С.-Петербургских ведомостей», изредка и не вполне присылаемых от соседа моего, Вам известного брата жены моей. Вот как живу я, малограмотно! Рад душевно, что Белозерский успел устроить «Основу»: исполать ему! И помогай ему Бог!

Нынешний год унес с сего света многих для меня дорогих людей. К числу отшедших принадлежит и наш золотоношский Лукаш, которого называли Вы придурковатым, бо й справди такый був и перед смертью, что завещал библиотеку свою, в том числе и Маркевичев архив, — в раздел между наследницами, четырьмя дочками малолетними! Не стало и Маркевича: хорошо бы известить о нем в «Основе», да при том случае припечатать Ваше послание к нему, не вошедшее в «Кобзаря»:

Не забудьте и не оставьте без исполнения моей просьбы: собрать для меня все Ваши гравюры новые; Вы нам дали только две, а мне хочется иметь все их.

Затем бывайте здоровеньки и вдохновенны! Кланяємось Вам все трое.

М. Максимович, Марья Максимовичева, Алексей.

16 д[екабря].

16 декабря 1860.

21 декабря.

21 дек[абря] 1860.

Давно, дуже давно ми з вами не бачились, щиро шануємий Яков Васильевич! І так як ви чоловік щирий і розумний, а я теж трошки похожий на таких людей, як ви, то ми безплодно і не писали один другому измятое слово милостивой государь! Лучше любить і робить, аніж писать і говорить.

Двоюродний брат мій Варфоломей Григорьевич Шевченко, почти управляющий корсунским имением князя Лопухина, чоловік розумний, щирий і, как говорят, мастер своего дела. Это вы лучше меня можете узнать от ваших соседей, нежели от меня.

Брат мой тяготится немцами и ляхами и в особенности его светлейшеством. Прочувши, що вам треба замістить чим-небудь лучшим вашого теперішнього управителя, хочет, а я прошу вас, прийміть його до себе. Та й більш нічого!

Літом, як Бог поможе, я буду в Потоках і щиро, щиро вас поцілую, а поки що бувайте здорові.

Искренний ваш Т. Шевченко.

Я лучче тричі чорта в […] поцілую, як матиму писать отому поганому Селецькому. Я тобі вже писав, як будеш у Києві, то побачся з Чалим і Сошенком: вони тебе на все добре наставлять.

Цілую твою жінку і твоїх діточок. Скажи Васі і Йосипкові, що на Новий рік, як будуть добре вчиться, я їм гостинець пришлю. Йосипкові я думав прислать доброго сукна на штанці та на жупанок (як буде добре читать), а то й березової каші пришлю.

Братові Йосипові скажи, що дурень, Микиті не кажи нічого. Як доведеться побачить сестру Ярину, то скажи їй, що вона брехуха. А сестру Мотрю поцілуй тричі за мене.

Ти од себе напиши що-небудь розумне отому Яковові Терновському.

Прийми і книжечку на пам’ять.

Kochany Tarasie!

Pamiętasz zapewne nasze pożegnanie w Nowopietrowsku, kiedyś siadał w małeńką kosowuzkę? Miłą dla mnie była ta chwila i zarazem smutną, kiedym patrząc za Tobą, w krótkiem czasie straciłem Cie z oczu; dziś pozostało mi tylko miłe o Tobie wspomnienie, a z Twojej wierzby (pod którą w wiliją mego znów wyjazdu upiłem się z poczciwym Kulichem) zerwane listki przechowywani u siebie, jakby jaki skarb drogi. — Tak, kochany Tarasie! Ta tylko jedna pozostała mi po Tobie pamiątka, bo pierwszy tom Gogola sprzedałem przy braku funduszu mego. Smutna była moja podróż do Orenburga bez funduszu — w Orenburgu przebywszy pare miesiący i zajmując się pracą Ci wiadomą, wraz z przeznaczonemi pieniędzmi, na parę pocztowych koni do miasta Radomia miałem kilka set rubli w kieszeni — na początku grudnia 1857 r. wyjechałem z Orenburga do Moskwy przez Kazań, przez Niżny przejechałem w nocy i nie wiedziałem o tem, że Ty tam jesteś, i dopiero w Moskwie dowiedziałem się od Szczepkina, gdzie się obracasz. Napisałem do Ciebie list i oddałem go na pocztę w Wiaźmie; zajadając smaczne pierniki i popijając starke, żałowałem mocno, że Ciebie tam nie było; w liście tym wskazałem Ci mój adres lecz podotąd niernam o tobie żadnej wiadomości — miło Ci zapewne będzie dowiedzieć się, co się ze mną dzieje, i jak mi się powodzi. Przyjechałem do Radomia dnia 9 lutego 1858 r. wysiadłszy z dyliżansu, zaczałem szukać moich dawnych znajomych, lecz niestały czas zatarł w ich pamięci to wszystko, co bym w ich objęciach chciał znaleźć — ruszyłem zatem w dalszą drogę ku granicy Rossyi traktem Kijowskim, szukając zapewne tylko przykrego wiatru w polu, bo to było w marcu — przejeżdżając przez Nową Aleksandryją, tam poznałem panienkę, mówiłem z nią kwadrans i pojechalem dalej, napisałem do niej list i w 9-tym naszej korespondencyi oświadczyłem się — drugi raz widziałem ją na zaręczynach, trzeci raz przy ołtarzu, i już upływa dwa lata, jak jestem żonatym, mam niewielki majątek, wróciłem na powrót do Radomia i jestem w szpitalu s-go Kazimierza intendantem czyli (смотрителем), jestem dobrze widziany, u władzy odbieram piśmienne podziękowania, a nawet i gratyfikacyją, słowem powiedziawszy, powodzi mi się dobrze.

Kulich bawił u mnie jakiś czas po powrócie z Nowopietrowska i zazdrośćił mojemu szczęśćiu, lecz powołany do wojska wrócił na Kaukaz.

Mojej żonie opowiadam o tobie, rada by Cię widzieć i pragnie żebyś z nami mieszkał. Obecnie u mnie bawi Sadowski z Orenburga — o reszcie naszych towarzyszów broni nie wiem.

Rądź zdrow, sciskam Cię serdecznie. Twój szczerze kochający Cię kolega

Felix Fijałkowski.

Посилаю тобі 10 моїх «Букварів» на показ, а с конторы транспортов ты получиш їх 1000 і, не розв’язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами? то йому і передай. А він нехай як знає спродасть, а грошики положить в касу воскресної школи. От що!

Щоб тебе курка вбрикнула з твоєю кирпатенькою чорнобривкою. Тілько роздратував мене. Я весною заїду до тебе, та як не найдеш мені другу кирпу, то я тебе попомну.

Дай один «Букварь» редактору «Губернских ведомостей» і попроси його, щоб він напечатав, що такий-то і такий «Букварь» продається по три копійки в пользу воскресных школ.

Бувай здоровий, цілую твоїх діточок. Аж шкура болить — ніколи.

Щирий твій

Т. Шевченко.

Вельми шануємий Михайло Корнієвич!

Посилаю вам на показ 10 экз[емпляров] мого «Букваря», а из конторы транспортов вы получите 1000 экз[емпляров]. Добре було б, якби можна розпустить його по уездных та по сельских школах. Та вже що хочете, те і робіть з ним, а як Бог поможе, зберете за його гроші, то положіть їх в касу ваших воскресных школ.

Я і чув, і читав, що високопреосвященний Арсеній дуже возревновав о сельских школах и жалуется, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій «Букварь», і якщо вподобається, то я і йому пришлю хоч 5000 екзем[плярів], звичайно, за гроші, бо це не моє добро, а добро наших убогих воскресных школ. Так і скажіть йому.

Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як і «Букварь». За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося.

Старе ледащо таки спромоглося на аркуш паперу та вже так його змережав, що й курці нема де клюнуть, та так по-письменному, що я насилу второпав. Кланяюсь і йому, і його жінці. Те, що просив він, може, зробиться.

Бувайте здорові! нехай вам Бог помагає на все добре. Низенько кланяюсь вашій жінці і вам.

Искренний ваш

Т. Шевченко.

Сьогодня посилаю тобі, Федоте, 1000 «Букварів» і оцю квитанцію. Коло 15 февраля получиш ти посилку і зроби з нею так, як я тобі вже писав, або найди десять чоловік добрих людей, та роздай їм по сотні книжечок по 3 карб. сотня. Та зобравши оті сердешні 30 карб., оддай на воскресну школу. А тим часом роби, як сам здоров знаєш. Цілую твоїх діточок. Прощай.

Т. Шевченко.

Будьте здорові з Новим роком! Послав я сьогодня вам свого добра 1000 штук. Прийміть його та що хочете, то те з ним і робіть. Добре було б, якби його можна було пустить в села, там би воно швидче прийнялося. А втім, як знаєте, так і робіть. Низенько кланяюся вашій жінці і вам.

Т. Шевченко.

13 января 1861.

19. 1. 61.

Погано я зострів оцей новий поганий рік: другий тиждень не вихожу з хати — чхаю та кашляю. Аж обісіло. Як тебе там Бог милує? Ти, мабуть, послідніх моїх двох писем не получив, що нічого не пишеш. В першому письмі, адресованому в Корсунь, послав я письмо незапечатане, щоб ти прочитав і переслав в Одесу полковникові Іваницькому, главному начальнику механического заведения при обществе мореходства и торговли. Письмо про Каленика. Друге письмо адресоване в Київ, в дом Соар, в котором также незапечатанное письмо в Потоки на имя Я. В. Тарновского; чи получив ти оті письма, чи ні? Чи получив ти «Буквар» і «Основу»?

Заткни пельку отому проклятому землемірові та роби швидче з тим сердешним ґрунтом. Та що ти зробиш, то зараз же і напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхать мені весною в Канів, чи ні. Як треба буде грошей, то напиши. А може, я сам привезу. Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю. Нехай до другого разу. Бувай здоровий, цілую твоїх діточок і твою жінку. Т.

Так мені погано, що я ледве перо в руках держу. І кат його батька знає, коли воно полегшає. Ось що! Вчора заходив до мене прощаться полковник Антонович, він сьогодня поїхав в Одесу. Антонович сей — один із самоглавних членов Общества пароходства и торговли в Одесі. Я просив його за твого Каленика, і він мені сказав от що: щоб ти йому не барившися написав, которий Каленикові год і чому він преимущественно учився в Херсоні: чи навігації, чи механіки, чи математики? Йому це треба знать для того, щоб до чого лучче притулить Каленика. Напиши ж йому та попроси гарненько, то, може, що й буде. Адресуй так: «В Одессу, в дежурство Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора его высокоблагородию Платону Александровичу Антоновичу».

Чи послав ти моє письмо Іваницькому в Одесу? Чи получив «Буквар» і «Основу»?

Начхай ти в ярмулку отому жидові, що ти пишеш, з його ґрунтом і з його хатою. Кінчай швидче в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що з собою робить весною. Прощай! Утомився, неначе копу жита за одним заходом змолотив. Цілую твою жінку і твоїх діточок. Т. Ш.

30 января 1861 року,

Чернигов.

Милейший мой пан и господин

Тарас Григорьевич! Многоуважаемый!

Уповаю, что Ваше драгоценное здоровье поправилось, прошу Вас прибыть в фотографию Александровского (против Казанского собора) для присоединения Вашего портрета к галерее русских литераторов.

Сняты уже: Гончаров, Писемский, Панаев, Майков, Полонский, Щербина, Розенгейм, Курочкин, Бруни, Айвазовский, Толбин.

Обратитесь с следующими краткими словами: по приглашению Толбина в галерею русских литераторов — Тарас Григорьевич Шевченко, и дело сделано, и Вы еще получите 12 карточек.

Целую Вас В. Толбин.

Милостивый государь

Василий Васильевич!

Сегодня получил я письмо из Чернигова от Романа Дмитриевича Тризны, на имя которого в прошлом году просил я вас переслать 50 экзем[пляров] «Кобзаря» в пользу Черниговской воскресной школы. Тризна пишет мне, что он и до сего дня не получил вашей посылки. Во имя Божие, уведомьте меня, на чье имя и когда послали вы в Чернигов помянутые экземпляры, чем много обяжете готового к услугам

Т. Шевченка.

24 февраля,

1861.