Книга «Усе буде бадмінтон! Історія та постаті українського бадмінтону» освітлює 60-річний шлях бадмінтону в Україні радянських часів і періоду незалежності.
В ілюстрованому раритетними фото виданні показано процес становлення спортивного бадмінтону на теренах України, його провідних учасників — спортсменів, тренерів, організаторів, головні досягнення українських бадмінтоністів на внутрішній арені та великих міжнародних турнірах.
Книгу створено до проведення в Києві чемпіонату Європи 2021 року з бадмінтону за підтримки Федерації бадмінтону України. Її автор — відомий спортивний журналіст Ігор Левенштейн.
© І. Левенштейн, 2021
© С. Бубка, переднє слово, 2021
© В. Гутцайт, переднє слово, 2021
© О. Дніпров, післямова, 2021
© Б. Поліщук, художнє оформлення, 2021
Шановні друзі!
Від імені Олімпійської родини маю приємну нагоду привітати велику спільноту бадмінтоністів із появою нового видання, яке, переконаний, стане важливим внеском у літопис цього прекрасного виду спорту.
Український бадмінтон має чудові традиції і є яскравою частиною європейської та світової історії.
Саме тому дуже важливо бути обізнаним із головними етапами розвитку бадмінтону в Україні, знати наших видатних спортсменів минулого і сучасності. Важливо ознайомити з історією дітей і молодь. Це допоможе сформувати відповідальне ставлення кожного українця до спорту, до здорового способу життя, навчить цікавитися спортивними досягненнями нашої держави й пишатися ними.
Сьогодні українська родина бадмінтону впевнено заявляє про себе світові: вона є членом Всесвітньої федерації бадмінтону та Європейської конфедерації бадмінтону. Ефективна робота Федерації бадмінтону України має високу довіру від міжнародних колег, це підтверджується наданням почесного права приймати в нашій країні конгрес Європейської конфедерації бадмінтону, чемпіонат Європи тощо. Українські спортсмени входять до сотні найкращих спортсменів світу й учасників Олімпійських ігор. У 2016 році на Іграх Олімпіади в Ріо-де-Жанейро українська бадмінтоністка Марія Улітіна обіграла п’яту ракетку світу й увійшла до 13 найкращих, а Анастасія Прозорова стала срібною призеркою Юнацької Олімпіади в Буенос-Айресі в змаганнях змішаних команд.
Український бадмінтон ще зовсім молодий — його роком народження вважається 1959 рік. Тому попереду, впевнений, перемоги й досягнення, світові рекорди й визнання.
Щиро бажаю, щоб це видання отримало своїх читачів, мотивувало займатися спортом, грати в бадмінтон і впевнено крокувати до нових вершин.
Міцного здоров’я та нових успіхів!
Дорогі друзі!
Кожен із нас у дитинстві захоплено бігав з ракеткою, намагаючись відбити волан супротивника. Проте далеко не всі знають що бадмінтон — олімпійський вид спорту, що українські бадмінтоністи беруть участь і перемагають у міжнародних змаганнях, а також представляють Україну на кожних Олімпійських Іграх із 1992 року. А чи знаєте ви імена людей, які будували український бадмінтон? Це і багато іншої цікавої інформації розповість книжка, яку ви тримаєте в руках.
Бадмінтон активно розвивається в Україні. Це ще одна нагода ширше відкрити двері для світу, шанс для нашої держави стати конкурентною ще в одному олімпійському виді спорту.
Команда міністерства зробила потужні кроки для розбудови спортивної інфраструктури. Зокрема, цього року добудовано спорткомплекс «Олімпійські резерви» у Дніпрі. У ньому є все для розвитку багатьох видів спорту, а українські бадмінтоністи щодня тренуються в сучасних умовах.
Переконаний, що наші бадмінтоністи гідно нестимуть традиції Олімпійського руху та додадуть до колекції перемог українських Олімпійців свої медалі та чемпіонські титули.
Я вірю в те, що історія українського бадмінтону буде багатотомною. Що в нас будуть можливість і потреба написати сотні сторінок, які розповідатимуть про нові досягнення й перемоги українських спортсменів.
Щиро бажаю успіхів
Почувши слово «бадмінтон», пересічні обивателі найшвидше уявлятимуть веселу забаву з ракетками та воланчиком, у яку грають у дворах і на пляжах. Однак перше враження оманливе: це повноцінний вид спорту, який має своїх шанувальників, а світові зірки мають мільйонні гонорари, до того ж тренуючись цілу добу.
На високому рівні гри бадмінтон вимагає відмінної фізичної підготовки: від гравців потрібна аеробна витривалість, спритність, сила, швидкість і точність. Це також технічний вид спорту, що потребує хорошої координації рухів тіла зі складними рухами ракеткою.
Бадмінтон — цікавий, азартний і дуже корисний для здоров’я. Саме через це грою захоплюються й активно займаються мільйони людей. Після футболу бадмінтон є другою за поширеністю грою у світі. За певними підрахунками у бадмінтон грає кожна 50-та людина у світі — насамперед завдяки шаленій популярності гри в багатонаселених країнах Азії. Всесвітня федерація бадмінтону на 2021 рік поєднувала національні асоціації 194 країн світу.
Світовому бадмінтонові сьогодні приблизно 160 років. Приблизно (залежно від точки відліку) 60 років налічується бадмінтону в Україні. До цієї дати та з чудової нагоди — проведення в Києві чемпіонату Європи — присвячена поява цієї книжки.
Так, бадмінтон в Україні не такий популярний, як традиційні футбол, бокс, баскетбол, легка атлетика, спортивні та східні одноборства тощо. Так, український бадмінтон не може похизуватися великими досягненнями на світовій арені, де беззастережно домінують гравці Китаю, Індонезії, Малайзії, Таїланду, Японії, Кореї, Данії.
Однак український бадмінтон за 60 років має чимало досягнень, перемог і трофеїв на престижних міжнародних змаганнях та великих турнірах радянської доби. Історію гри в Україні писали насправді видатні спортсмени й талановиті організатори.
Формула та символ історії українського бадмінтону: сьогодні (квітень 2021 року) у Дніпрі перший чемпіон СРСР (1963, парний розряд) Микола Пешехонов готує до Олімпіади-2020 чинну чемпіонку України Марію Улітіну. Шістдесят років безперервного процесу. Хіба це не круто?
Попри номінально пенсійний вік, український бадмінтон почувається молодим і перспективним. Поступальний розвиток, відзначений певними серйозними здобутками (серед яких, безумовно, і право проведення чемпіонату Європи 2020), спонукає ставити амбітні цілі та працювати задля їх досягнення. А славетна історія має бути зафіксована для майбутніх поколінь українських майстрів волану й аматорів і поціновувачів цього чудового виду спорту.
Ця книжка — перша книжка в Україні про бадмінтон, і, власне, має на меті зберегти історію українського бадмінтону перших шести десятиріч його існування. Вона далека від вичерпності й досконалості, але дуже добре, що таке видання відбулося.
І за це велика подяка президентові Федерації бадмінтону України Олексію Дніпрову, який висунув ідею написати книжку й підтримав у її виданні. А також людям, чия допомога в підготовці тексту й ілюстрацій була неоціненною та важливою: Вікторові Швачку, Миколі Міліневському, Вікторії Семенюті, Олесі Ніколенко, Максимові Сидоренку, Вікторові Погорелому, Миколі Барабашу, Сергієві Оніщенку, а також усім героям книжки, які щиро поділилися своїми спогадами та матеріалами. Окрема подяка Олегові Толстунову й Олександрові Циганкову за використані в книжці рідкісні фото.
Секрет успіху цієї гри гранично простий. Грати в неї зможе практично кожен — незалежно від віку й фізичної форми, на найрізноманітніших майданчиках: від звичайних галявин до професійних кортів. Більше з тим, у найбільш спрощеному вигляді для гри вам може бути достатньо всього двох ракеток і волана. Елементарні правила надають можливість сконцентруватися на грі, а не на їх вивченні.
Тому любительський бадмінтон — одна з найпопулярніших спортивних розваг. Цей вид спорту є не лише захопливим, а й корисним для здоров’я. Британські медики з’ясували, що бадмінтон входить до п’ятірки найкращих видів фізичної активності, корисних для здоров’я.
Вплив на серцево-судинну і дихальну системи. Не секрет, що гра в бадмінтон вимагає інтенсивної та ритмічної роботи. Людям, далеким від спорту, спочатку буде важко насамперед через перерву у фізичних вправах, проте в процесі гри організм почне звикати й пристосовуватися, допомагаючи людині боротися з проблемами, якщо такі є.
Позбавлення від стресу. Цей вид спорту допомагає знімати напругу й отримувати позитивні емоції. За одну годину гри в бадмінтон спалюється близько 500 калорій.
Боротьба з надмірною вагою. У цьому пункті цікавим є те, що істотно схуднути, займаючись цим спортом, можна, не обмежуючи себе в кількості спожитої їжі. Гра сама по собі дуже динамічна, в процесі витрачається багато енергії, що призводить до схуднення.
У процесі гри учасникам доводиться стежити за траєкторією польоту волана, що є корисною гімнастикою для очей, а також виконувати безліч нахилів, коротких перебіжок, стрибків і розгинання.
Гра в бадмінтон є дієвим засобом, що підвищує загальний тонус, чудово знімає напругу, розвиває різні фізичні якості, такі як спритність, швидкість, витривалість й інші.
Бадмінтон — інтенсивний вид спорту і входить у трійку найважчих за фізичними навантаженнями ігрових видів спорту.
У 1985 році вчені провели порівняння між матчами на Вімблдонському турнірі з великого тенісу та чемпіонатом світу з бадмінтону. В одиночній грі в середньому тенісист пробігав близько трьох кілометрів, у той час як бадмінтоніст за матч долав шість. Так, гравець у бадмінтон пробігає в матчі, який удвічі коротший від тенісного, дистанцію вдвічі більшу. Тепер же якість інвентарю та фізичні здібності людей збільшилися, і якщо підсумувати всі пересування (включно з пришвидшенням, ривками, стрибками) за гру, то в довжину бадмінтоніст «набігає» до 10 кілометрів, а у висоту — кілометр.
Бадмінтон однаково доступний як для хлопців, так і для дівчат, як для чоловіків, так і для жінок.
Бадмінтон — безпечний і низькотравматичний вид спорту.
Люди всіх груп фізичної підготовки можуть розвивати й удосконалювати свої навички гри в бадмінтон.
Соціальна рівність: як жінки, так і чоловіки, як хлопці, так і дівчата можуть тренуватися й змагатися разом.
Бадмінтон є доступним для людей з обмеженими можливостями. Є чіткі правила розподілення спортсменів на групи залежно від рівня їх фізичних відхилень, що забезпечує чесне змагання.
Гра в бадмінтон впливає на швидкість мислення. Бадмінтон ще називають «шахи з ракеткою», тому що в процесі гри бадмінтоніст повинен дуже швидко «прорахувати ходи» — різну ймовірність того, як відповість противник на його удар, і як він сам, своєю чергою, відповість на удар супротивника.
Прораховується відразу кілька варіантів ударів. Щоб це передбачити, потрібна велика швидкість мислення, яка і розвивається в процесі тренувань і змагань.
Численних поціновувачів гри приваблює у ній таке:
• траєкторія польоту волана: багатство та різноманітність варіантів;
• власне, сам волан, як цікавий та оригінальний снаряд незвичайної форми, вироблено з натурального гусячого пір’я із застосуванням ручної праці — це не банальний м’яч;
• незвичні та красиві пересування гравців високого класу, які нагадують танго: плавно, але швидко, лаконічно та раціонально;
• специфічний звук корту і звук волана (плеск, клацання);
• тактичне багатство гри.
Важливо, що майже 90 % членів бадмінтонної спільноти — це люди інтелектуальні, які, сприйнявши естетику гри, готові до важких і виснажливих навантажень. Це відчуття естетики змінюється зі зростанням рівня підготовки. Бадмінтон віддячує своїм аматорам відчуттям нової якості тактики й техніки гри, новим відчуттям свого тіла, азартом боротьби й радістю перемоги.
Саме тому бадмінтон стабільно приваблює все нових і нових численних любителів, а з деяких із них виростають зірки професійного спорту.
♦ У бадмінтон, за даними статистики, грає кожна п’ятдесята людина у світі.
♦ Бадмінтон входить до трійки найважчих із фізичних навантажень видів спорту.
♦ Пульс бадмінтоніста високого класу досягає 200 і більше ударів на хвилину.
♦ Швидкість польоту волана у грі в бадмінтон досягає мало не 400 кілометрів на годину.
♦ До речі, пір’яний м’яч посідає друге місце (перший — м’яч для гольфу) серед м’ячів за швидкістю польоту. Найкращі бадмінтоністи сучасності надають волану швидкість 256 км/год.
♦ Майстри високого класу обмінюються сімома помахами ракетки за 10 секунд.
♦ Найбільша кількість помахів ракеткою в грі у бадмінтон — 19 725.
♦ Найдовша гра тривала 1,5 години, волан загалом провів у повітрі 45 хвилин.
♦ Найкоротша офіційна гра в бадмінтон тривала усього 6 хвилин.
♦ Волан для бадмінтону складається з 16 гусячих або качиних пір’їн (тільки з лівого крила), важить до 5,5 г, діаметр — 70 мм.
♦ В іграх майстрів високого класу в середньому витрачається 10 воланів, кожний з яких витримує 400 ударів.
♦ Зазвичай волан витримує не більше як дві гри. Чим важчий снаряд, тим швидше він летить. Волани також швидше літають за вищої температури та на більшій висоті.
♦ Офіційний світовий рекорд швидкості польоту волана — 493 км/год — встановив Тан Бун Хеонг із Малайзії.
♦ У музеї міста Канзас-Сіті (штат Міссурі, США) експонується п’ятиметровий волан вагою понад 2 т.
♦ Ракетки для бадмінтону важать від 70 до 95 г, не враховуючи ваги струн або руків’я.
♦ Струни ракеток для бадмінтону раніше виготовляли з висушеної слизової оболонки шлунку котів або корів. Протягом уже багатьох років більшість гравців використовують синтетичні струни з тисяч мікроволокон. Однак деякі спортсмени все ще використовують струни, виготовлені з кишок тварин.
Ще тисячі років тому у волан грали дорослі й діти Стародавньої Греції, Китаю, Японії, Індії та країн Африки. В одному зі стародавніх манускриптів повідомляється, що у 1122 році до нашої ери в Китаї за часів правління династії Чу грали в м’яч із пір’ям. Гра називалася «ті-цзянь-цзи». У Японії була поширена гра під назвою «ойбане» (в перекладі «перо, що літає»). Вона полягала в перекиданні дерев’яними ракетками «волана», зробленого з кількох пір’їн і кісточки висушеної вишні.
У Франції подібна гра мала назву «же-де-пом» (гра з яблуком). Англійські середньовічні гравюри на дереві зображують селян, що перекидають один одному волан. Про це свідчать гравюри XVIII століття.
У 1650 році королева Швеції Кристина побудувала корт для гри у волан (батлдор) неподалік від Королівського палацу в Стокгольмі, де вона грала зі своїми придворними й гостями з інших країн.
У другій половині XIX століття англійські моряки й офіцери колоніальних військ привезли з Індії до Англії популярну там гру «пуна» (від назви однойменного міста). Вона дуже нагадувала сучасний бадмінтон, але грали в неї не ракетками, а долонями. Є версія, за якою група офіцерів публічно продемонструвала нову гру 1870 року в містечку Бадмінтоні (графство Глостершир). За назвою містечка гру почали називати бадмінтон.
Утім, відомо, що вже 1860 року лондонський продавець ляльок Айзек Спратт надрукував брошуру, у якій описував ігри крокет і бадмінтон. Тобто ймовірно останню гру завезли до Англії трохи раніше. Ця версія підтверджується інформацією, що в маєтку герцога Бофорта Бадмінтон-хаус ще у 1856–1859 роках грали в гру під назвою «ракетка і волан». Цілі цієї гри були протилежними сучасній концепції бадмінтону: гравці намагалися тримати волан у повітрі якомога довше, а не приземлити його на майданчику суперника.
Утім, достеменно відомо, що 1873 року Чарльз Сомерсет, 8-й герцог Бофорт, обладнав у маєтку Бадмінтон-хаус перший майданчик для гри у бадмінтон. Цікаво зазначити, що за рік англійці придумали на основі бадмінтону нову гру, відому світові як теніс: полковник Волтер Клопстон розробив правила гри лаун-теніс.
У 1875 році офіцери, що повернулися з Індії, заснували перший клуб любителів бадмінтону «Фолькстоун». Вони грали за правилами пуни до 1887 року, коли були видані перші правила гри в бадмінтон.
Першим офіційним бадмінтонним клубом був The Bath Badminton Club (Бадмінтоннний клуб міста Бата), заснований 1877 року.
Розміри поля значно відрізнялися залежно від того, у якій місцевості відбувалася гра. Найпопулярнішим був корт у Гвіпфорді, його розміри становили 44 × 20 футів, або 13,4012 × 6,096 м. Ці розміри ввійшли в правила гри, які 1887 року опублікував Бадмінтон-клуб (розміри сучасних майданчиків для одиночних і парних ігор відповідно 13,4 × 5,2 та 13,4 × 6,1 м).
На відміну від футболу, який уважався народною грою, бадмінтон називали «королівською грою», бо в нього грали переважно аристократи.
У 1893 році була заснована Асоціація бадмінтону Англії (The Badminton Association of England). Першим президентом Асоціації бадмінтону став полковник Долбі, він активно сприяв написанню правил гри. Його маєток Данбар став першим офісом Асоціації.
Гра в бадмінтон. Британська гравюра 1860-х років
У березні 1898 року в Англії пройшов перший офіційний турнір із бадмінтону, а 4 квітня 1899 року в Лондоні — перший Всеанглійський чемпіонат. Цей турнір і поклав початок турніру «Відкритий чемпіонат Англії з бадмінтону» (All England Open Badminton Championships), який проводиться щорічно (за винятком часів Першої та Другої світових воєн) і є найпрестижнішим турніром у світі. Багато років цей турнір був неофіційним чемпіонатом світу.
Цікаво також, що перший патент на виготовлення воланів був виданий в Англії 1898 року такій собі міс Енн Джексон.
У 1902 році в Дубліні (Ірландія) пройшов перший міжнародний матч із бадмінтону Ірландія — Англія.
Гра значно поширилася майже у всіх частинах світу і в більшості країн набула спортивного спрямування.
П’ятого липня 1934 року було створено Міжнародну федерацію бадмінтону (International Badminton Federation, IBF, МФБ), і не випадково більшість країн, які були засновниками федерації, входили до колишньої Британської Імперії — це Англія, Канада, Нова Зеландія, Уельс, Шотландія, Ірландія, Голландія, Данія, Франція. Першим президентом МФБ став англійський баронет Джордж Томас, який очолював федерацію до 1955 року.
У 2006 році МФБ перейменовано на Всесвітню федерацію бадмінтону (Badminton World Federation, BWF, ВФБ).
Нині членами ВФБ є 194 країн усіх континентів. ВФБ проводить багато змагань, основними з яких є Кубок Томаса (фактично чемпіонат світу серед чоловічих національних команд проводиться з 1948 року, названий на честь першого президента МБФ англійця Джоржа Томаса), Кубок Убер (фактично чемпіонат світу серед жіночих національних команд проводиться з 1956 року, названий на честь американської бадмінтоністки Бетті Убер), Кубок Судірмана (фактично чемпіонат світу серед змішаних національних команд проводиться з 1989 року, названий на честь Діка Судірмана, колишнього індонезійського бадмінтоніста і засновника Асоціації бадмінтону Індонезії).
З 1984 року розіграші Кубку Томаса та Кубку Убер почали проводити паралельно що два роки.
З 1977 року ВФБ проводить офіційні особисті чемпіонати світу. З 1992 року проводяться юніорські (U19) чемпіонати світу — в індивідуальних категоріях і серед змішаних команд. З 1998-го — чемпіонати світу серед парабадмінтоністів.
ВФБ проводить також низку офіційних особистих турнірів. До останнього часу головним із них була відкрита першість Великої Британії, що вважалася неофіційною першістю світу. Сьогодні це турніри BWF World Tour, які з 2007 року змінили турніри Суперсерії (BWF Super Series) й Гран-Прі (Grand Prix).
Кубки Томаса, Убер і Судірмана, Олімпійські ігри та чемпіонати світу BWF (і чемпіонати світу серед юніорів) класифікуються як турніри першого рівня.
На початку 2007 року ВФБ представив нову структуру для турнірів найвищого рівня, окрім тих, що на першому рівні: BWF Super Series. Ця серія турнірів другого рівня, тур для елітних гравців світу, проводить дванадцять відкритих турнірів по всьому світу з 32 гравцями. Гравці збирають очки, які визначають, чи зможуть вони грати у фіналі Суперсерії, який відбувається наприкінці року.
Турніри третього рівня складаються з Гран-Прі Голд і Гран-Прі. Найкращі гравці можуть зібрати світові рейтингові бали, що дозволять їм грати у відкритих турнірах BWF Super Series. Сюди входять регіональні змагання в Азії (чемпіонат Азії з бадмінтону) та Європі (чемпіонат Європи з бадмінтону), на яких визначають найкращих гравців світу, а також чемпіонат Pan America з бадмінтону.
Турніри четвертого рівня, відомі як International Challenge, International Series і Future Series, переважно заохочують участь юніорів.
Відповідно до рівня турніри надають певну кількість рейтингових очок і мають певний призовий фонд. Призовий фонд турніру Суперсерії становить не менше як 200 тис. доларів, а призовий фонд турніру Гран-Прі Голд (до яких належить чемпіонат Європи) — не менше як 120 тис. доларів.
Очолює ВФБ 18-й за ліком президент — Поуль-Ерік Хоєр Ларсен (Данія). Штаб-квартира розташована в Куала-Лумпурі (Малайзія).
До складу ВФБ входять п’ять континентальних асоціацій: Азії (заснована 1959 року, сьогодні налічує 43 члени), Європи (1967, 53 члени), Америки (1976, 37 членів), Африки (1977, 42 члени), Океанії (1987, 16 членів).
У 1967 році одинадцятьма країнами (Австрія, Бельгія, Чехословаччина, Данія, Англія, Фінляндія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Швейцарія) була заснована Європейська конфедерація бадмінтону (ЄКБ). У 2006 році організація змінила назву на Badminton Europe (БЄ).
Нині до БЄ входять федерації 53 країн Європи. З 1968 року проходять чемпіонати Європи.
Президент БЄ (10-й за ліком, з 2019 року) — Петер Тарцала (Словаччина). Штаб-квартира — в Брондбю (Данія).
У 1951 році відбулася перша телевізійна трансляція змагань із бадмінтону.
У 1972–1999 роках виходив журнал World badminton. Згодом, в епоху інтернету, його змінив сайт www.worldbadminton.net.
У 1979 році в Лондоні відбувся перший повністю професійний турнір із бадмінтону.
Бадмінтон на Олімпійських іграх уперше офіційно з’явився 1992 року в Барселоні й відтоді неодмінно входив до програми кожних наступних Ігор. Спочатку змагання проводили тільки серед чоловіків і жінок у парному й одиночному розрядах (з врученням двох комплектів бронзових нагород у кожній із дисциплін). Починаючи з 1996 року, медалі розігрують також у змішаному парному розряді. За часи проведення турнірів із бадмінтону на Олімпійських іграх у них брали участь представники 69 країн, а спортсмени з 19 із них неодмінно змагалися за нагороди під час кожного турніру.
До надання бадмінтону офіційного статусу він двічі входив до програми Олімпійських ігор як демонстраційний вид спорту: у 1972 році — в Мюнхені та у 1988 році — в Сеулі.
Включення до програми Олімпійських ігор надало бадмінтону новий поштовх у розвитку. А новітні технології в бадмінтонному інвентарі підвищили видовищність і зміст гри.
Найбільше медалей — чотири на олімпійських турнірах здобула китайська спортсменка Гао Лін, зокрема дві золоті — в міксті та срібну і бронзову медалі — в парному жіночому розряді.
Загалом китайські спортсмени були найкращими на Олімпіадах, здобувши 41 медаль — 18 золотих, 8 срібних і 15 бронзових. Китайці набагато випередили інших членів першої трійки — Індонезію (19 нагород, 7–6–6) та Південну Корею (19 нагород, 6–7–6).
В останні роки найсильнішими гравцями світу є спортсмени Китаю, Індонезії, Данії, Південної Кореї, Японії, Англії, Іспанії, Малайзії, Швеції, Індії.
Серед найсильніших гравців в історії світового бадмінтону — п’ятиразовий чемпіон світу й двократний олімпійський чемпіон Лінь Дань (Китай); переможець 27 великих міжнародних турнірів, включно з Олімпійськими іграми та першістю світу Тауфік Хідайат (Індонезія); володарка чотирьох олімпійських медалей, чотириразова чемпіонка світу Гао Лін (Китай); а також Тоні Гунаван (Малайзія), Лі Чонвей, Лі Лінвей і Хань Айпін (усі — Китай), Руді Хартоно (Індонезія), Мортен Фрост Хансен і Петер Хог Гаде (обидва — Данія).
Усі вони є членами Залу слави світового бадмінтону (Badminton Hall of Fame), заснованого 1996 року.
Сьогодні (2021) провідними бадмінтоністами світу є дворазовий чемпіон світу Кенто Момота (Японія), чемпіон світу та дворазовий чемпіон Європи Віктор Аксельсен, переможець Європейських ігор 2019 року Андерс Антонсен (обидва — Данія), олімпійська чемпіонка 2016 року та триразова чемпіонка світу Кароліна Марін (Іспанія), двократна чемпіонка Азії Тай Цзюїн (Тайпей).
Віктор Михайлович — киянин, уродженець Подолу. Його родина мешкала в комуналці й була дуже бідною. Батько — інвалід війни 1-ї групи, воєнний фельдшер, пройшов війну, полон, концтабір, тортури. А після звільнення з нацистського табору ледь не потрапив до ГУЛАГу, був розжалуваний з офіцерів у рядові, тому мав дуже малу пенсію. Мати працювала кондукторкою у трамваї, що ходив Подолом. Ще в родині крім Віктора була сестра-інвалід, паралізована після родової травми, — померла у п’ять років. Уже після її смерті Вітя «випросив» у батьків молодшого братика Сашу.
Хлопець навчався в школі № 10 на Костянтинівській. Власне школа через нужденність сім’ї купляла йому форму та чоботи. А поруч зі школою був спортзал боксу (і нині там є), куди школярі залюбки бігали тренуватися або дивитися на тренування. Так, змалечку до Віктора прийшов інтерес до спорту. З 1-го по 3-й класи він ходив до секції стрибків у воду. А коли навчався в 4-му класі, до школи прийшов тренер з баскетболу Володимир Макаревич, який набирав хлопчиків 1948 року народження. Спортивний, високий, добре складений і загартований стрибками у воду й дворовим футболом, Вітя сподобався фахівцеві. Так у долі юного Швачка почався період баскетболу.
Він жив баскетболом і навіть спав з м’ячем. Був розігрувачем, виступав за трьома віковими категоріями (1946, 1947, 1848). Його команда ДЮСШ вперше в історії виграла першість Києва. Однак у 14 років у матчі на першість України проти старших за віком суперників Віктор у зіткненні з височенним центровим команди суперників зазнав важкого переламу руки. Ліктьовий суглоб вивернувся в інший бік, рука не згиналася.
Уже про баскетбол не йшлося. Навіть військкомат видав хлопцеві «білий білет». Проте він не здався долі та за допомоги батька-лікаря мазями, травами, вправами, гантелями, долаючи сильний біль, домігся, що рука почала згинатися.
В одній комунальній квартирі з Віктором мешкала його двоюрідна сестра Ніна Мякишкова, яка займалася бадмінтоном у першопрохідця цього спорту в Києві Володимира Томашевського. Ніна почала грати з Віктором у дворі — задля реабілітації його руки. Якось до Ніни прийшла її подруга, — інша учениця Томашевського Валентина Савельєва, — яка вже була тренером у «Динамо». Побачивши у квартирі високого спортивного юнака, вона покликала його на бадмінтон: команді на першість Укрради «Динамо» був потрібен хлопець 16 років. Уже за півтора місяця Віктор обігравав досвідчених дорослих суперників. На його боці була добра базова фізична підготовка після баскетболу, техніку йому поставила сестра, а тактики навчила Валентина Федорівна Савельєва. Головними були його цілеспрямованість і налаштованість на перемогу.
У Львові на чемпіонаті «Динамо» 1964 року Віктор Швачко виграв в одиночній категорії, київська команда також стала переможцем. На перспективного першорозрядника звернули увагу, він потрапив до десятки найкращих кандидатів на участь у чемпіонаті СРСР.
Вибір на користь бадмінтону було зроблено. Почалися серйозні тренування. Але ж все це відбувалося на тлі злиденного життя: після закінчення восьми класів Віктор пішов працювати токарем на завод «Геофізприлад» — в нього завжди були золоті руки. Та ще й допомагав батькові, якого оформили до підприємства інвалідів надомником: клеїв сірникові коробки та в’язав авоськи. Так загартовувався майбутній чемпіон: працелюбність, відповідальність і прагнення змінити своє життя на краще.
Віктор і в роботі став найкращим: не маючи формального права працювати більше як 4 години (неповнолітній), він домігся того, що за три місяці самостійно працював токарем на повну 8-годинну зміну, виробляв деталі та в першу зарплату отримав 127 крб, коли його ровесники після ПТУ заробляли 50–60 крб. Батько отримав квартиру на Воскресенці, її меблювали за гроші токаря 1-го розряду Віктора Швачка. Він навіть став переможцем чемпіонату Києва серед молодих токарів. І тут чемпіон!
Віктор Швачко і Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк) зі своїм першим тренером Валентиною Федорівною Савельєвою
І весь цей час відбувалися тренування з бадмінтону. У листопаді 1964-го в київському палаці «Жовтневий» на відкритому чемпіонаті України (за участі студентів з Індонезії та Китаю) Віктор став другим серед дорослих, поступившись тільки досвідченому чемпіону України Володимиру Ліфшицу з Харкова.
У грудні того самого року в Дніпропетровську провели турнір серед найсильніших гравців СРСР (по 16 спортсменів у чоловіків і жінок), задля здобуття звання майстра спорту треба було обіграти чотирьох із топ-1 °Cоюзу. Цей турнір організував видатний дніпропетровський тренер і спортивний керівник Анатолій Гайдук — спеціально для того, щоб його дружина Поліна Дедік, яка була на ранній стадії вагітності, могла поборотися за звання майстра спорту.
Там, у Дніпропетровську, у Віктора відбулася знакова зустріч. У фоє готелю він побачив чемпіона СРСР Миколу Нікітіна з Москви й попросив свого тренера Валентину Савельєву познайомити його з чемпіоном. Нікітін зверхньо подав юнакові розслаблену руку та відвернувся. А Віктор тоді сказав Валентині Федорівні: «За два роки я його обіграю».
За підсумками того турніру Швачко потрапив до збірної України. А за рік він уже грав на своєму першому чемпіонаті СРСР (1965), де в одиночному розряді посів 17-те місце, а в парі з В’ячеславом Воловниковим здобув 4-те місце.
Та всі спортивні досягнення йшли в суто аматорському статусі на тлі роботи й навчання. Віктор вчився у вечірній школі, здобував середню освіту й працював на заводі, який перевели з Подолу на Куренівку. Свої талони на харчування (50 крб на місяць) він отоварював і приносив продукти додому: він був опорою родини.
У 1966 році Валентина Савельєва пішла у декрет і лишила Швачка тренером у «Динамо». Віктор пішов із другою трудовою книжкою працювати на ставку, паралельно навчаючись в 11-му класі вечірньої школи та працюючи на заводі в експериментальному цеху.
На чемпіонаті СРСР 1966 року в Каунасі збірна України створила справжню сенсацію, подолавши команду Москви та вигравши загальний залік. І після цього не віддавали першість 15 років!
В одиночному розряді Віктор Швачко в матчі за 5-те місце зустрівся з Миколою Нікітіним, обіграв його 2: 0 і, увійшовши до топ-5 Союзу, здобув звання майстра спорту.
У 1967 році в Москві відбувся перший міжнародний матч збірної СРСР — проти команди НДР. У палаці «Дружба» наші спортсмени вперше грали пір’яним воланом, до того вони знали тільки пластикові. То й відчули різницю, яку найкраще адаптував під себе Швачко: йому добре вдавалася кистьова гра, адже вибухова сила й точні рухи кисті в нього зосталися від баскетболу. Збірна СРСР поступилася німцям 2: 6, ті дві перемоги здобули Віктор Швачко — в одиночці та змішана пара Віктор Швачко — Ірина Натарова.
Того самого року 19-річний Віктор закінчив вечірню школу й пішов вступати до інституту народного господарства — знаменитий наргосп. Там уже навчалась Ніна Мякишкова, завкафедри фізвиховання був чудовим організатором студентського спорту Леонід Любарський, а доцентом кафедри — голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко. До наргоспу охоче брали перспективних спортсменів, недарма кияни, бувши вишем 3-ї категорії, виграли Всесоюзну Універсіаду. Наргосп навіть жартома називали «філіалом інфізу».
Вступивши до інституту, Віктор принципово займався за загальним графіком своєї групи й ніколи не користався стипендією інструктора-спортсмена.
А вечорами вів тренування в спорткомплексі вишу — він уже був тренером «Динамо», а після того, як пішла Валентина Савельєва, став тренером самому собі. Він дуже ретельно ставився до тренувань: придумував різні вправи, практикував гру з форою, гру на пів майданчика, різні кінцівки ігрових комбінацій. Дивився на інших ігровиків, розбирався в техніці й тактиці гри, вивчав психологію спорту, читав спеціальні книжки.
«Бог дав мені якість бачити сутність гри та відчувати її психологію», — каже Віктор Михайлович. Він завжди стежив за новинками в магазині «Спортивна книга». Його настільними книжками були «Наука перемагати» видатного баскетбольного тренера Олександра Гомельського та книжка легендарного австралійського тенісиста Рода Лейвера «Як перемагати в тенісі».
Віктор пильно спостерігав за спортсменами на змаганнях, занотовував, вів картки на спортсменів, вивчав їх сильні та слабкі сторони, постійно впроваджував творчий підхід до тренувань. Потрапивши до кола провідних спортсменів країни, він познайомився із зірками спорту, багато спілкувався з Валерієм Борзовим, слухав розповіді та поради майстрів. Відвідував тренування гандболістів у будівельному інституті з легендарним Ігорем Турчиним, нотував різні незвичайні вправи, які потім застосовував у своїх тренуваннях.
Так закладалися підвалини майбутнього класного тренера Швачка. А Швачко-гравець підходив до піку своєї кар’єри.
У 1969-му в Херсоні він уперше стає чемпіоном СРСР в одиночному розряді, здолавши у фіналі Бориса Баршаха з Дніпропетровська. Зазначимо, що на всіх турнірах провідні майстри зазвичай виступали у всіх трьох категоріях — одиночній, парній і змішаній, проводячи по 4–5 годин на майданчику. Такі навантаження мало хто витримував. А Швачко ще й виграв мікст у парі з Іриною Натаровою з Дніпропетровська. Власне, це було вже друге їх золото, а взагалі пара Швачко — Натарова видала на чемпіонатах СРСР серію з чотирьох перемог поспіль (1968–1971).
Таку саму серію на три роки Швачко і Натарова видали й в одиночному розряді: після Херсона-1969 вони також перемагали в Дніпропетровську-1970 та Москві-1971. Українцям тоді не було рівних на всесоюзній арені.
Однак 1969 рік запам’ятався Вікторові Швачку ще й неприємною пригодою. На Перше травня він на Бессарабці заступився за друга, якого били двоє вихідців із Кавказу з ринку. Боксуючи свого часу на рівні першого розряду, Віктор побив обох кривдників, але зламав кістку кисті, погано стиснувши кулак під час удару. А за два місяці він мав їхати до Риги на всесоюзний чемпіонат ВЦСПС. Розлючений його травмою, керівник київського «Буревісника» Захар Бродський позбавив Віктора талонів на харчування — мовляв, спорт для нього все одно завершився. Тоді Швачко пообіцяв, що виступатиме й переможе. І всі талони йому повернуть.
Ледь залікувавши травму, Віктор вразив у Ризі всіх фахівців і суперників, вимушено змінивши стиль гри із силового напору на обманні тактичні ходи. Це Швачко? Де його смеш? — дивувалися на трибунах. А українець здолав усіх суперників і повернувся до Києва з новим золотом. Захар Бродський залюбки повернув йому все, що належало.
Віктор Швачко і Надія Литвинчева — чемпіони СРСР у змішаній парі. 1980, Харків
У 1970 році Спорткомітет запровадив ставки спортсменів-інструкторів. Бадмінтон ішов за низькою 3-ю категорією: 160–180–200 крб. Але спортсменам на зборах уперше видали екіпіровку й нову форму з літерами СССР — це була подія.
Закінчивши наргосп, Віктор Швачко відслужив в армії в частині ВВС у Жданові. Це була не єдина його вища освіта: 1976 року він закінчив інститут фізкультури.
У 1972 році не збулася олімпійська мрія провідної генерації українських бадмінтоністів: бадмінтон не включили до програми Олімпійських ігор у Мюнхені. Конкурентом бадмінтону був гандбол, якому надали перевагу. А Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов тоді були в чудовій формі й відчували сили позмагатися на олімпійському рівні. У 1971 році ця трійця першими серед радянських й українських бадмінтоністів отримала почесне звання «Майстер спорту міжнародного класу».
Взагалі розчарувань і негараздів у кар’єрі Швачка не бракувало. Так, у 1973 році на чемпіонаті СРСР у Києві, діставшись фіналу, Віктор зустрівся із Семеном Розіним (Дніпропетровськ). Вигравши перший гейм, киянин до крові стер мозоль на нозі. Лікарка, замість наліпити пластир, зрізала мозоль і заклеїла пластиром зверху. Грати з таким нестерпним болем було неможливо, матч було програно.
Друзі-суперники — Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Віктор Швачко
Ще більш прикрий випадок трапився 1976 року на чемпіонаті СРСР у Дніпропетровську. Віктор Швачко був у класній формі й був першим номером в Україні, виграв із командою та готувався перемагати в особистих категоріях, де всюди вийшов у фінальну четвірку.
У міксті в парі з Надією Литвинчевою Віктор грав проти Миколи Нікітіна. Москвич повівся дуже нечемно щодо партнерки Швачка, кепкуючи з її фігури. Недосвідчена суддя-дівчина не втрутилася. А після програного матчу Нікітін відмовився потиснути суперникам руку. Надія плакала в жіночій роздягальні, а Віктор у чоловічій зажадав від Нікітіна вибачень перед Литвинчевою за негідну поведінку. Той відповів брутальною лайкою та ще й штовхнув Швачка у плече. Знову на автоматі згадався бокс, і кривдник отримав розбитого носа і губу. Брат Олександр відтягнув Віктора. А наступного ранку киянина повідомили, що побитий Нікітін подав до міліції заяву про побиття. Міліціонери на допиті швидко переконалися, що правда за Швачком, але ж він на той час був викладачем вишу й членом партії — наслідки окреслювалися дуже неприємні. Нікітіна благали забрати заяву, а він поставив умову: зняти Швачка з турніру. Так Віктор на тому чемпіонаті став тільки глядачем.
Утім, уже наступного року в Ростові-на-Дону на першості СРСР-1977 пара Швачко — Литвинчева виграла золото, а потім вони повторили свій успіх ще чотири рази! Той ростовський турнір запам’ятався Вікторові ще й єдиною омріяною перемогою на Союзі в парі. Він взагалі дуже любив грати в парі — оскільки з часів баскетболу звик до командної гри. Однак із партнерами йому не дуже щастило, призові місця він брав, але здобути перемогу не вдавалося. І ось у Ростові Віктор грав у парі з Володимиром Нікіфоровим, сильним гравцем з Баку, який одружився з українкою та переїхав до Києва. Два місяці Швачко вмовляв Нікіфорова грати в парі, та недаремно: в Ростові вони дійшли до фіналу, де в блискучому атакувальному стилі обіграли найсильнішу пару Союзу Вавілов — Пешехонов, перервавши їх семирічне домінування.
Віктор Швачко і Володимир Нікіфоров — чемпіони СРСР у парі 1977 року. Ростов-на-Дону
У 1982-му Віктор Швачко виграв свій останній чемпіонат СРСР (у міксті з Литвинчевою), і його запросили очолити збірну Союзу. Це було цілком логічне рішення: адже ще 1979 року йому надали звання заслуженого тренера України, він був членом КПРС, капітаном збірної й постійно допомагав проводити тренування на зборах своїм попередникам — Володимирові Ліфшицу, Анатолієві Гайдуку, Дмитрові Рибакову.
Він серйозно взявся до справи: створив тренерський штаб, залучив до співпраці науковців (серед яких були провідні українські фахівці Володимир Платонов і Вадим Запорожанов), розробив програму підготовки, створив структуру збірної (головний тренер, робочі тренери, лікар, масажист, наукова група). Швачко розв’язав багато організаційних питань щодо зборів, змагань, екіпірування, запровадив здавання контрольних нормативів, індивідуальні плани роботи спортсменів із персональними тренерами на місцях тощо. Тобто вивів збірну СРСР на професійний рівень.
Такий підхід приніс свої плоди: під орудою Віктора Швачка радянські тенісисти здобули перші нагороди на престижних турнірах. Бронзовими призерами чемпіонатів Європи стали Світлана Белясова з Могильову (1986, Упсала, Швеція) та Андрій Антропов з Омська (1988, Крістіансанн, Норвегія).
На корті легенда українського бадмінтону Віктор Швачко, 23-разовий чемпіон СРСР
Проте через певні московські ревнощі українського тренера 1989 року змусили полишити пост очільника збірної СРСР, перетворивши його на «тренера збірної СРСР по УРСР». Серед претензій, які закидали Швачкові, було й те, що він, мовляв, у формуванні складу збірної СРСР надає перевагу своїм українським гравцям.
Швачко-тренер поділяє тренерів на три категорії:
• Може розказати, але не може показати.
• Може показати, але не може розказати.
• Може і розказати, і показати.
Себе по праву залічує до третьої…
Після розвалу Союзу Віктор Швачко й далі керував національною збірною України, здобувши з нею в 1995 році Кубок Гельвеції. Був державним тренером із бадмінтону. З 1995-го по 2008 роки працював начальником управління спортивних ігор Міністерства спорту України. З 1991 року протягом 26 років очолював Федерацію бадмінтону України. Вісім років був членом Національного олімпійського комітету України.
Чемпіон СРСР в одиночному розряді (3): 1969, 1970, 1971.
Чемпіон СРСР в парному розряді (1): 1977 (з Володимиром Нікіфоровим).
Чемпіон СРСР в змішаному розряді (9):1968, 1969, 1970, 1971(з Іриною Шевченко (Натаровою), 1977, 1978, 1980, 1981, 1982 (з Надією Литвинчевою).
Крім того, він десять разів ставав чемпіоном СРСР у командних змаганнях, виступаючи в складі збірних команд України та ДФСО «Буревісник».
Майстер спорту міжнародного класу (1971), заслужений тренер України (1979).
У складі збірної СРСР у 1979 році в Австрії виборов Кубок Гельвеції, а 1980-го в парі з Надією Литвинчевою ввійшов до топ-8 на особистому чемпіонаті Європи (Ґронінґен, Нідерланди).
Був головним тренером збірної команди Радянського Союзу (1982–1989), а також у різні роки головним тренером збірної команди України — загалом 15 років. Уперше тренером збірної України став, коли ще був гравцем, тобто був тренером-гравцем.
Як тренер підготував таких майстрів, як Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова, працював із нею після Валентини Савельєвої), Віра Косенко, Олександр Швачко, Ігор Мармер, Ольга Швачко, Євген Татаржинський, Михайло Бойчук, Володимир Кашуба.
Віктор Швачко є заслуженим працівником фізичної культури й спорту України. Нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, вищим знаком НОК України, знаком відзнаки ДФСО «Україна» і «Спартак».
Волею історії Україна перебувала понад 70 років у складі СРСР (Західна Україна — понад 50 років). Відповідно, на всіх напрямах її розвитку відбився вплив і умови тієї держави — тоталітарного режиму та комуністичної ідеології. Можна по-різному оцінювати ту історичну епоху, але в будь-якому разі треба визнати, що в Радянському Союзі спорт був справою державного престижу, а система фізичної культури та професійного спорту була добре вибудована й плідно працювала.
Звісно, у практиці радянського спорту було чимало негативу й ідеологічного впливу. Але де й коли цього не було? Тому ми будемо дивитися на картину нашої історії спокійно та коректно.
У Радянському Союзі роком народження бадмінтону вважається 1957-й, коли представники країни на VI Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Москві зустрілися зі спортсменами-бадмінтоністами, які приїхали на цей великий міжнародний форум. До спортивної програми фестивалю бадмінтон додали на прохання тоді братського Китаю.
Це було перше публічне явлення бадмінтону широкому радянському суспільству. Але ще 1954 року вперше ракетки, волан і книжку з правилами до СРСР привіз із Китаю Олег Марков — колишній борець, фахівець із лікувальної фізкультури, який їздив до КНР як масажист команди самбістів. Саме Марков був організатором виступу на фестивалі радянської команди з шести московських спортсменів.
Нова гра сподобалася публіці. Олег Марков у 1958 році опублікував книжку «Бадмінтон» і намагався популяризувати гру. Однак спортивне керівництво країни не підтримало бадмінтон, мовляв, ця гра народу не потрібна — нехай грають у лапту й городки — «ісконно русскіє ігри». Тож державної підтримки не було, і гру з воланом на першому етапі розвивали тільки ентузіасти. До спортивного бадмінтону прийшли ті, хто займався настільним тенісом і великим тенісом, а також представники інших видів спорту, переважно — ігрових. Потрохи в бадмінтон почали грати спочатку в Москві (де 1959 року було створено першу постійну секцію бадмінтону) та Підмосков’ї, потім у деяких інших містах Радянського Союзу. В Україні першим таким містом став Львів.
У 1959 році перші ентузіасти бадмінтону у Львові почали тренування в спортзалах університету і консерваторії. Вже за рік провели перший чемпіонат Львову, переможцями якого стали Євстахій Шпаргало й Агнета Карцуб.
Обкладинка книжки Олега Маркова «Бадмінтон», 1958
У 1960 році у Львові в залі «Шахтар» відбувся перший матч між командами міст Москви та Львова. На той час у Львові вже створили міську Федерацію бадмінтону, яку очолив Борис Дайховський. Власне, після того матчу 1960-й уважається роком народження українського бадмінтону. Хоча львів’яни ведуть свій відлік із 1959 року та, відповідно, відзначають ювілейні дати.
Перша збірна команда Львова на матчі Львів — Москва. 1960 рік, Москва.
У липні 1961 року в Москві на стадіоні Юних піонерів відбувся другий матч Москва — Львів, а зустріч-відповідь відбулася у Львові у вересні. Того самого року спортсмени Харкова та Львова взяли участь у матчевих зустрічах зі спортсменами Москви та Ленінграда.
Першими організаторами, популяризаторами та тренерами в українських містах були Богдан Олійник і Володимир Дерій (Львів), Володимир Томашевський і Семен Остапенко (Київ), Анатолій Гайдук і Олег Лобизнов (Дніпропетровськ), Марк Рубінштейн й Ізольд Яблонський (Харків).
У 1961 році було утворено Федерацію бадмінтону СРСР, яку очолив соліст Московського театру оперети, лауреат Сталінської премії Микола Рубан. Він був справжнім фанатом бадмінтону, його коронним номером на естраді була пісня зі словами «Мой любимый старый дед прожил восемьдесят лет. Два столетья жил бы он, коль играл бы в бадминтон!» Про нього жартома казали: «Якщо Рубан не співає, то говорить про бадмінтон». Гастролюючи по Союзу, Рубан у кожному місті запрошував до театру осіб, відповідальних за місцевий спорт, після вистави просто на сцені вішав сітку й дарував чиновникам ракетки, запрошуючи до гри.
Після створення Федерації розвиток бадмінтону в СРСР отримав потужний імпульс. Посприяв цьому й інтерес, який до гри проявили космонавти, що залюбки грали у своєму Зірковому містечку. Бадмінтон навіть додали до програми фізичної підготовки космонавтів — це був вагомий аргумент для партійного керівництва.
Тоді ж до складу Федерації бадмінтону СРСР увійшла Україна. Першим головою Федерації бадмінтону України став Володимир Томашевський (Київ). Естафету Львова в УРСР активно підхопили Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, а згодом також Миколаїв, Житомир, Дрогобич, Івано-Франківськ.
У грудні 1961 року в московському манежі ЦСКА відбувся старт перших офіційних всесоюзних командних змагань. Турнір зібрав московські колективи: «Труд», «Буревісник», збірні команди Харкова, Львова, Ленінграду, московської області, Алма-Ати й Душанбе. Переможцем турніру стала команда «Труд» (Москва), а 3-тє місце посіла збірна команда Харкова.
За прикладом тих змагань у Харкові пройшла матчева зустріч восьми міст України, де перше місце посіла збірна команда Львова.
У 1962 році вже також зустрічалися команди республік України, Білорусії, Росії, Азербайджану, Казахстану, Таджикистану та міст Москви і Ленінграда.
Щороку (з 1962-го) в Москві розігрувався Кубок космонавтів. Володарями Кубку ставали українські команди «Метеор» і ДІБІ (Дніпропетровський інженерно-будівничий інститут) із Дніпропетровська.
У 1962 році в Києві відбувся перший чемпіонат України. Першими чемпіонами республіки в одиночних розрядах стали Володимир Ліфшиц (Харків) та Агнета Карцуб (Львів), у парах Володимир Ліфшиц — Леонід Колесніков (Харків) й Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева (Львів), у змішаному розряді Богдан Олійник — Олімпіада Марчева (Львів).
Наступного року чемпіонат УРСР пройшов у Львові. Знову домінували львів’яни та харків’яни: Володимир Ліфшиц й Агнета Карцуб захистили свої титули в одиночному розряді, як і пара Ліфшиц — Колесников. А от у жіночій парі перемогу здобули киянки Ніна Мякишкова — Валентина Литвиненко. У змішаному розряді чемпіонами стала львівська пара Володимир Дерій — Агнета Карцуб.
Володимир Ліфшиц — перший чемпіон України (1962), перший український чемпіон СРСР (1963, в парі з Юрієм Єрмолаєвим)
А от у 1964 році на третьому чемпіонаті УРСР в Харкові голосно заявив про себе Дніпропетровськ — в особі Бориса Баршаха, який став абсолютним чемпіоном, вигравши одиночний розряд, пару з харків’янином В’ячеславом Воловниковим і змішаний розряд — з Олімпіадою Марчевою. Жіночу одиночку виграла київська динамівка Ніна Мякишкова, а жіночу пару — Агнета Карцуб з Олімпіадою Марчевою.
На 4-му чемпіонаті УРСР в Одесі (1965) Борис Баршах і Ніна Мякишкова захистили свої титули в одиночному розряді. В парних розрядах перемогли Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв (Харків), Ірина Натарова — Ніна Мякишкова (Дніпропетровськ, Київ). У змішаному розряді Володимир Ліфшиц — Олімпіада Марчева (Харків, Львів).
Голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко нагороджує віцечемпіонів України 1965 року в парній категорії Бориса Баршаха (Дніпропетровськ,
Чемпіонат України 1966 року приймав Дніпропетровськ. Тут спалахнула зірка киянина Віктора Швачка, який виграв одиночку, у жінок переможницею стала Ірина Натарова (Дніпропетровськ). У парних розрядах чемпіонами стали господарі турніру: Борис Баршах — Микола Пешехонов і Тетяна Новікова — Елеонора Корнієнко. У змішаному розряді перемогла дніпропетровська пара Борис Баршах — Елеонора Корнієнко.
Віктор Швачко й Ірина Натарова повторили свій успіх на 6-му чемпіонаті УРСР у Харкові (1967). Так само захистила свій титул пара Борис Баршах — Микола Пешехонов. У жінок повернула собі золото дніпропетровсько-київська пара Ірина Натарова — Ніна Мякишкова.
Доброю школою майстерності для провідних гравців СРСР стали спільні тренування з індонезійськими студентами, які навчалися в радянських вишах. Так було і в Україні, наприклад, у 1966 році чемпіоном Львова став студент Політехніки Уй Пік Хьян. Наші спортсмени перейняли в них, зокрема, гру кистю, удар бекхенд й інші важливі прийоми.
До 1974 року радянський бадмінтон перебував поза межами офіційної світової спільноти. Головним змаганням, де виявлялися найкращі спортсмени країни, був чемпіонат СРСР. З 1963-го по 1991-й відбулося 29 турнірів. Українські бадмінтоністи зіграли першу скрипку на більшості з них.
Дніпропетровські майстри — Борис Баршах і його учениця Надія Литвинчева
На початок 1963 року вже понад 16 тис. радянських спортсменів обрали бадмінтон своєю основною спортивною спеціальністю. Зокрема, в Україні регулярно тренувались у спортивних секціях і виступали на змаганнях 4606 осіб (другий показник після РСФСР).
Додамо, що на той час на весь Радянський Союз було всього 10 платних тренерів бадмінтону, а громадських інструкторів — 827 і спортивних суддів — 744. Авангард бадмінтоністів становили вже 68 першорозрядників. Настав час виявляти сильніших.
Перший чемпіонат СРСР відбувся в Москві в спортивному залі ЦСКА на Комсомольському проспекті у вересні 1963 року. В турнірі взяли участь 128 спортсменів (96 чоловіків і 32 жінки) з 30 міст 11 союзних республік. Серед них були 20 представників України — з Харкова, Львова, Києва, Дніпропетровська.
Срібний призер першого чемпіонату СРСР Юрій Єрмолаєв згадував: «Чемпіонат був „дерев’яним”: усі виступали з дерев’яними ракетками, натягнутими рибальською волосінню. Потрібно було грати тільки в білому. І ті, хто мав білі шорти, та ще й сорочку, а не майку, вважалися просто законодавцями моди. На ногах у нас було те саме — різне. Ті, кому пощастило, взували спеціально підклеєні фехтувальні кросівки — це був найкращий варіант. Усе тоді було з нуля, з чистого аркуша. Ми починали з того, що не знали добре правил, наприклад, від якої лінії подавати, не уявляли техніки ударів. Але з часом вигадували, вчилися один в одного. Було колосальне бажання навчитися, передати все це далі».
Зазначимо, що Юрій Єрмолаєв переїхав із Куйбишева до України й 1965 року став чемпіоном СРСР в парі з харків’янином Володимиром Ліфшицем.
На чемпіонаті 1963 року не було медалей за призові місця, тільки дипломи та пам’ятні медалі із зображенням волана і написами «рік 1963» і «Перший чемпіонат СРСР». Раніше в країні на медалях чемпіонатів СРСР були зображені емблеми виду спорту. Щодо бадмінтону, то такої емблеми ще не існувало, тому медалі до першого чемпіонату з бадмінтону не були виготовлені.
За підсумками першого чемпіонату країни Президія федерації бадмінтону СРСР надала звання «Майстер спорту СРСР» першим десяти спортсменам — чемпіонам і віцечемпіонам турніру. Серед них на той час ще не було українців, але був Микола Пешехонов — майбутня зірка українського бадмінтону, який тоді виступав за Московську область («Труд», Красноармійськ) і став першим чемпіоном СРСР у чоловічій парі разом з Анатолієм Єршовим. Цікаво, що саме пара Пешехонов — Єршов відповідно до розкладу змагань першою виконала норматив майстрів спорту, та за кілька років обидва хлопці вже грали в Дніпропетровську за «Метеор».
Перші українські майстри спорту з’явилися в 1964 році, за підсумками другого чемпіонату СРСР, який відбувся в Харкові. Високе звання «Майстер спорту СРСР» тоді отримали дев’ять радянських спортсменів, серед яких були українці Агнета Карцуб («Буревісник», Львів), Ніна Мякишкова («Динамо», Київ) та Володимир Ліфшиц («Спартак», Харків). Також у тому списку був Костянтин Вавілов (тоді — «Труд», Красноармійськ), майбутня легенда українського бадмінтону.
Агнета Карцуб і Володимир Ліфшиц на той час уже були першими чемпіонами України (1962), а попереду на них обох чекало золото чемпіонату СРСР 1965 року в парному розряді.
Юна киянка Ніна Мякишкова, чемпіонка України, зробила сенсацію на першості СРСР — 1964, виборовши срібло. Попереду в неї (вже під прізвищем Косяк) були чотири золоті медалі в парній категорії.
Третій чемпіонат СРСР відбувся в Москві у вересні 1965 року. Цей турнір приніс українському бадмінтону перші золоті медалі. Як уже було зазначено вище, почесні титули здобули чоловіча та жіноча пари. Чемпіонами СРСР стали харків’яни Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв і львів’янки Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева. В одиночних розрядах чемпіонами стали Костянтин Вавілов і Тетяна Новікова з підмосковного Красноармійська — незабаром вони переїдуть до України та здобудуть чимало нагород для українського спорту.
Киянка Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк), 4-разова чемпіонка СРСР
Срібні та бронзові медалі того чемпіонату виграли дві українських пари: змішана Борис Баршах — Елеонора Корнієнко (Дніпропетровськ) і жіноча Валентина Литвиненко — Ніна Мякишкова (Київ).
Календар змагань радянських бадмінтоністів був вельми насиченим. Чемпіонати СРСР, Кубок СРСР (з 1971 року), юнацькі чемпіонати СРСР (з 1969 року), чемпіонати різних ДСТ Союзу та республіки, регіональні, профспілкові, студентські, молодіжні турніри.
Прогрес українського бадмінтону був зумовлений накопиченням досвіду, роботою талановитих організаторів і тренерів, появою яскравих спортсменів, зростанням професійного підходу до підготовки та виступів майстрів. Вагомий внесок зробили й спортсмени, які переїхали до України з інших республік: Микола Пешехонов, Тетяна Новікова, Костянтин Вавілов, Віра Косенко, Анатолій Єршов, Юрій Єрмолаєв, Володимир Нікіфоров, Надія Литвинчева, Алла Звонарьова й ін.
Надія Литвинчева (
Команда України — чемпіон СРСР 1978 року. Дніпропетровськ.
Проте слід зазначити, що також траплялися й переїзди майстрів з України до інших союзних республік. Достатньо згадати харків’ян Володимира Ліфшица, Семена Розіна і Володимира Ройзмана, які 1968 року перебралися до Білорусі, де Ліфшиц підготував чимало сильних майстрів, а Розін двічі виграв чемпіонат СРСР в одиночному розряді (1972, 1973).
Настав час, коли українці почали беззаперечно домінувати на всесоюзних змаганнях. Так, на чемпіонатах СРСР 1971 (Москва) та 1976 (Дніпропетровськ) років усі переможці в п’яти особистих категоріях були представниками України. На першості 1970 року (Дніпропетровськ) лише партнерка Ірини Натарової по жіночій парі Гундра Грінума з Латвії не була з України. Така сама картина була й на чемпіонатах СРСР 1977-го (Ростов), 1978-го (Дніпропетровськ) і 1982-го (Дніпропетровськ), коли єдиним не українцем серед чемпіонів обидва рази був білорус Анатолій Скрипко.
Костянтин Вавілов, Віктор Швачко, Микола Пешехонов, Ірина Шевченко, Алла Продан, Надія Литвинчева, Наталія Дамаскіна, Тетяна Литвиненко стабільно перемагали або виборювали високі призові міста на головних турнірах.
Українські спортсмени складали кістяк збірної СРСР з моменту її формування (1975), а тренером команди багато років був Анатолій Гайдук.
Українці домінували в радянському бадмінтоні 15 років, але майже в один рік (1983/84) закінчили виступи зірки старшого покоління — Вавілов, Пешехонов, Швачко, Шевченко — і показники істотно знизилися.
Наприклад, за підсумками 1983 року в топ-10 рейтингу Федерації бадмінтону СРСР серед жінок Тетяна Литвиненко була 3-ю, Вікторія Прон — 6-ю, Алла Прон — 10-ю. Серед чоловіків: Сергій Корсунський був 8-м, Радій Білалов — 9-м, Віктор Швачко — 10-м.
На чемпіонаті СРСР 1985 року (Дніпропетровськ) українські спортсмени взяли золоті нагороди в трьох категоріях: Тетяна Литвиненко (одиночка, пара з Вікторією Прон) і Вікторія Прон (змішана пара з росіянином Андрієм Антроповим). Проте вже наступного року в Харкові (1986) уперше з 1965 року на чемпіонаті СРСР не було жодного українського чемпіона. Після того українці вигравали чемпіонство лічені рази (Вікторія Прон у парі з Тетяною Литвиненко та двічі в змішаних парах із росіянами).
Останнім українським чемпіоном СРСР став Микола Зуєв із Дніпропетровська, який виграв чемпіонат 1990 року в Києві — в одиночному розряді та в парі з росіянином Андрієм Антроповим.
Загалом на 29 чемпіонатах СРСР бадмінтоністи України показали тільки такі чемпіонські результати (підрахувати кількість срібних і бронзових нагород немає коректної можливості через відсутність повного складу протоколів за всі роки):
Костянтин Вавілов — 32-разовий чемпіон, Віктор Швачко — 23-разовий, Микола Пешехонов — 23-разовий, Ірина Шевченко (Натарова) — 16-разова, Надія Литвинчева — 11-разова, Алла Продан — 6-разова, Тетяна Литвиненко — 6-разова, Вікторія Прон (Євтушенко) — 5-разова, Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова) — 4-разова, Наталія Максакова (Дамаскіна) — 4-разова, Тетяна Новікова (Зуєва) — 4-разова, Віктор Самарін — 2-разовий, Микола Зуєв — 2-разовий, Володимир Ліфшиц, Юрій Єрмолаєв, Агнета Карцуб, Олімпіада Марчева, Володимир Нікіфоров, Алла Звонарьова, Леонід Пайкін і Радій Білалов вигравали першість Союзу по 1 разу. Врахуємо те, що Микола Пешехонов і Тетяна Новікова до 1966 року, а Костянтин Вавілов — до 1970 року виступали за РСФСР (2, 1 та 8 титулів відповідно).
Загалом чемпіонами СРСР ставав 21 представник України.
У 1986 році бадмінтон додали до програми літніх Спартакіад народів СРСР. У всіх видах спорту тоді вже діяло обмеження за віком — до 23 років. На ІХ Спартакіаді в Мінську срібло в змішаній категорії вибороли Ігор Мармер (Київ) і Вікторія Прон (Дніпропетровськ). Збірна України посіла 5-те місце. На Х Спартакіаді народів СРСР (1991) в Горькому збірна України стала 3-ю.
За 25 років команда України на 11 командних чемпіонатах СРСР і 2 Спартакіадах народів СРСР сім разів перемагала, двічі була другою, тричі — третьою, і лише один раз не отримала медалей.
Результати виступу збірної команди України на чемпіонатах і Спартакіадах народів СРСР
1966, Каунас: Україна — 1-ше місце
1968, Тбілісі: Україна — 1-ше місце
1970, Дніпропетровськ: Україна — 1-ше місце
1972, Горький: Україна — 1-ше місце
1974, Баку: Україна — 1-ше місце
1976, Дніпропетровськ: Україна — 1-ше місце
1978, Дніпропетровськ: Україна — 1-ше місце
1980, Харків: Україна — 3-тє місце
1982, Дніпропетровськ: Україна — 2-ге місце
1984, Київ: Україна — 2-ге місце
Команда клубу «Метеор» (Дніпропетровськ). Верхній ряд (
Нижній ряд (
1986, Мінськ: IX Спартакіада народів СССР (бадмінтон уперше додали до програми, змагались гравці віком до 23 років), Україна — 5-те місце
1991, Горький, X Спартакіада народів СССР, Україна — 3-тє місце
Досліднику історії українського бадмінтону Миколі Міліневському вдалося знайти результати виступу збірної команди України на Юнацьких і Молодіжних іграх СРСР.
Перші Всесоюзні юнацькі спортивні ігри відбулися 1985 року в Ленінграді. В них брали участь гравці 1967 року народження й молодше. Команда України тоді посіла 2-ге місце (тренер — Микола Пешехонов), першою була команда Росії, а третьою — команда Москви. В особистих змаганнях на цих іграх відзначилася й перемогла Наталія Іванова з Одеси.
Другі Юнацькі ігри СРСР відбулися 1988 року в Бору (біля Горького), на них виступали гравці 1970 року народження й молодше. Команда України перемогла на цих іграх (тренер — Віктор Самарін), другою була команда Росії.
Микола Зуєв — переможець IV Всесоюзних літніх спортивних ігор молоді.
Срібний призер — Олександр Циганков (
У 1989 році в Дніпропетровську відбулися V Всесоюзні спортивні ігри молоді СРСР, в них брали участь гравці 1968 року народження й молодше. Команда України посіла 2-ге місце (тренер — Віктор Самарін).
Одночасно з результатами виступу у Юнацьких і Молодіжних іграх СРСР знайшлися результати виступу команди України на першості СРСР в Горькому 1990 року, де виступали гравці 1971 року народження й молодше. Команда України була першою (тренер — Віктор Самарін), Росія — друга, Москва — третя.
За юнацьку команду України виступали Леонід Пугач, Валерій Стрільцов, Олексій Курбель, Валентина Селіванова, Анна Шевченко й Інна Любицька.
Успішно виступили на тому чемпіонаті наші бадмінтоністи і в особистих змаганнях. У чоловічій одиночній категорії переміг Владислав Дружченко, другим був Олексій Курбель і третім — Валерій Стрільцов. У чоловічій парній категорії весь п’єдестал був також наш: перемогли Владислав Дружченко — Валерій Стрільцов, другими були В’ячеслав Олійник — Леонід Пугач і третіми — Михайло Мізін — Костянтин Татранов. У змішаній парній категорії перемогли наші Валерій Стрільцов — Анна Шевченко.
Збірну СРСР з бадмінтону було створено 1967 року. Свій перший міжнародний матч вона провела в Москві проти команди дружньої Німецької Демократичної Республіки (НДР). Щодо підсумків тієї гри, коли радянські спортсмени вперше грали пір’яним воланом, то переважна більшість джерел наводять дивний рахунок 2: 2. Але прояснив ситуацію учасник того матчу Віктор Швачко, який розповів, що СРСР розгромно програв 2: 6, а тих два очки здобув він сам — в одиночному двобої та в міксті з Іриною Натаровою (Шевченко). Цю інформацію підтвердила і Тетяна Новікова, яка згадувала, що радянські бадмінтоністи почувалися в тому матчі досить безпорадними.
Перший міжнародний матч збірної СРСР: СРСР — НДР. Москва, 1967.
Тетяна Зуєва (Новікова), 4-разова чемпіонка СРСР
Потім було ще кілька товариських матчів зі збірною НДР, зокрема в 1968 році в Києві, в палаці фізкультури. А також — у Ленінграді й Тбілісі.
На жаль, 1968 року Міжнародна федерація бадмінтону відмовилася приймати Федерацію бадмінтону СРСР до своїх лав — через військове втручання СРСР та придушення повстання у Чехословаччині. Радянським спортсменам заборонили брати участь в офіційних змаганнях. Цей період бану тривав шість років, і через цю політичну заборону ціле покоління талановитих майстрів було позбавлено можливості здобути гарні результати на міжнародній арені. Їм довелося задовольнятись тільки товариськими зустрічами з гравцями країн соціалістичного табору — НДР, Польщі, Болгарії й ін. Або зі спортсменами дружніх товариств. Так, наприклад, 1970 року відбулися чотири зустрічі збірної СРСР з командою робітничої спілки АСК з Австрії.
Саме в ті часи позбавився своєї посади перший голова Федерації бадмінтону СРСР Микола Рубан. У 1970 році він написав листа генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву, у якому поскаржився, що через позицію політичного керівництва радянські бадмінтоністи не можуть вийти на міжнародну арену. За це Рубана було усунуто з посади. Його змінив надійніший в ідеологічному сенсі кадр — полковник КДБ Філіппов. А після нього (1975–1980) Федерацію бадмінтону СРСР очолював директор видавництва «Фізкультура і спорт» Юрій Метаєв, після якого на посаді перебував космонавт Юрій Глазков…
Лишалося тільки проводити неофіційні матчі та турніри, як перший міжнародний турнір у СРСР в грудні 1973 року в Сочі за участі команди Малайзії.
Лише в січні 1975 року, в період так званої розрядки напруженості, Радянський Союз таки прийняли до Міжнародної федерації бадмінтону, і того самого року — до Європейського союзу бадмінтону. Таким чином, наші бадмінтоністи отримали можливість брати участь в офіційних змаганнях, що проводять Міжнародна та Європейська федерації.
У квітні 1975 року юніорська збірна СРСР дебютувала на чемпіонаті Європи в Копенгагені. А у 1976-му доросла збірна дебютувала на першості Європи в Дубліні (7-ме місце).
У 1984 році спортсмени Радянського Союзу вперше взяли участь у змаганнях Кубка Томаса, а 1986 року жіноча команда стала учасницею Кубка Убер. На чемпіонатах світу радянські бадмінтоністи дебютували в 1987 році в Пекіні.
Найбільшим командним успіхом збірної СРСР стало 4-те місце на домашньому чемпіонаті Європи 1990 року.
А в особистих категоріях радянські спортсмени за весь час здобули три бронзових медалі чемпіонатів Європи. Першою нагородою стала бронза жіночої пари з Дніпропетровська Алла Продан — Надія Литвинчева 1980 року в Гронінгені (Нідерланди). На тому самому турнірі у чвертьфіналі грали Алла Продан (одиночка), чоловіча пара Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов і змішана пара Віктор Швачко — Надія Литвинчева. У загальному заліку збірна СРСР фінішувала п’ятою.
Радянські бадмінтоністи на Уїмблдонському турнірі 1977року — там, де вони стикнулися з демонстрацією на підтримку євреїв у СРСР.
Попереду (
Позаду (
Алла Продан, 6-разова чемпіонка СРСР, бронзова призерка чемпіонату Європи (1980)
Найвищий командний успіх збірної СРСР — це дві перемоги на престижному турнірі Кубок Гельвеції (Helvetia Cup) — чемпіонаті Європи серед змішаних команд. Цей турнір проводили з 1963-го по 2007 рік. Перехідний приз для команди-переможця заснувала Швейцарська федерація бадмінтону — звідти пішла його назва (Гельвеція — старовинна назва Швейцарії).
Збірна СРСР дебютувала на 15-му за ліком розіграші Кубка Гельвеції у 1977 році в Ленінграді. За почесний трофей у Палаці спорту «Ювілейний» боролися 11 команд. Головними претендентами на перемогу вважалися збірні НДР та Ірландії. Але радянські бадмінтоністи здолали всіх суперників. Головним тренером збірної СРСР був наш Анатолій Гайдук, а найвагоміший внесок у перемогу зробили українські спортсмени — Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Надія Литвинчева, Алла Продан.
Після цієї перемоги у світі почали говорити: «О, в Радянському Союзі є бадмінтон!»
У 1979 році збірна СРСР захистила свій титул на 16-му розіграші Кубка Гельвеції, який відбувся в Клагенфурті (Австрія). У складі радянської команди з восьми спортсменів шестеро були представниками України: Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Алла Продан, Алла Звонарьова і Надія Литвинчева. Компанію їм склали білоруси Анатолій Скрипко (до речі — вихованець українського тренера Володимира Ліфшица) та Світлана Бєлясова. Тренером був українець Анатолій Гайдук.
Спорткомітет СРСР тоді відмовився посилати команду для участі у змаганнях. Однак Європейський союз бадмінтону через компартію Австрії попросив ЦК КПРС послати володарів Кубку 1977 року на турнір. Зверху спустили вказівку, і за три дні зібрали команду. Швидко оформили візи, і делегація полетіла, щоправда, без підготовки.
Буклет Кубка Гельвеції. Ленінград, 1977
Буклет Кубка Гельвеції, розворот із даними про збірну СРСР, Костянтин Вавілов і Надія Литвинчева. Ленінград, 1977
«Ці ігри лишилися в пам’яті на все життя, — згадує Микола Пешехонов. — Адже ми, спортсмени, разом із тренером призначали склад команди на кожну гру й несли відповідальність за свій виступ. Ініціатива «хочу грати той чи інший розряд» придушувалася, склад формувався тільки в інтересах команди. Навіть мені, парному гравцеві, довелося виступати в одиночному розряді, тому що Костянтин Вавілов був не в дуже хорошій формі. А щоб я витримував два розряди, Анатолій Скрипко вимотував свого суперника, який грав проти нас пару, в трьох партіях протягом години. В результаті ми перемогли й удруге стали володарями Кубка Гельвеції».
Українські майстри волана блискуче виступили в 1982 році на престижному турнірі Austrian International: переможцями стали жіноча пара Алла Продан — Надія Литвинчева та змішана пара Віктор Швачко — Надія Литвинчева.
Тренером збірної СРСР у 1982–1989 роках був Віктор Швачко. Змінив його на цій посаді й перебував на ній до розвалення Союзу Микола Пешехонов.
Збірна СРСР у тих самих костюмах фірми Carlton, які добув по бартеру за рекламу головний тренер команди Віктор Швачко. 1984
У квітні 1990 року в Москві відбувся 12-й чемпіонат Європи. Збірна СРСР під орудою Миколи Пешехонова стала 4-ю в турнірі змішаних команд. У складі команди виступали українці Микола Зуєв і Тетяна Литвиненко. У вересні 1990 року команда дніпропетровського «Метеору» виграла бронзу на Кубку європейських чемпіонів у Будапешті. За команду, якою керувала Ірина Шевченко, грали Микола Зуєв, Олександр Циганков, Валерій Стрільцов, Вікторія Прон, Олена Нікітіна, Анна Шевченко.
Уже напередодні розвалення Радянського Союзу, у квітні 1991 року, на юніорському чемпіонаті Європи в Будапешті збірна СРСР виграла золото. Головним тренером тієї команди була Ірина Шевченко, а чоловічу половину збірної складали учні Ірини Миколаївни з «Метеору» Владислав Дружченко, Михайло Мізін, Костянтин Татранов, Валерій Стрільцов.
Також Владислав Дружченко і Валерій Стрільцов виграли срібло в парі, крім того, Дружченко завоював бронзу в одиночці, а Стрільцов — у змішаній парній категорії (з росіянкою Світланою Алферовою).
Після того тріумфу команду преміювали поїздкою на Азійські ігри до Малайзії: українських хлопців серйозно готували до переходу в склад дорослої збірної СРСР, яку тоді тренував Микола Пешехонов.
Однак у серпні 1991-го трапився путч, а восени Радянський Союз розвалився, і почався новий історичний етап для країни загалом і для спорту зокрема.
Костянтин Васильович Вавілов (1945–2009) був лідером радянського бадмінтону протягом цілого двадцятиріччя — з 1960-х по 1980-ті він незмінно підіймався на найвищу сходинку п’єдесталу пошани на чемпіонатах СРСР, неодноразово ставав абсолютним чемпіоном.
Народився він 2 листопада 1945 року в місті Красноармійську Московської області в багатодітній сім’ї робітників. У дитинстві захоплювався футболом і лижним спортом. Ще школярем зустрівся з тренером на громадських засадах із бадмінтону, офіцером Борисом Глебовичем, який і познайомив хлопця з новою грою.
Військовий інженер Борис Глебович був одним із піонерів радянського бадмінтону, він познайомився з грою в 1957 році на Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Він заснував у Красноармійську секцію бадмінтону, і на момент створення Федерації бадмінтону СРСР у маленькому підмосковному містечку вже було кілька першорозрядників.
Нова гра так сподобалася юному Вавілову, що він, записавшись до секції, не пропускав жодного тренування. Учні середньої школи № 2, серед яких були Костя Вавілов і Коля Пешехонов, самі робили волани та ракетки й грали через волейбольну сітку, бо спеціального інвентарю тоді просто не було. Про величезну працездатність Вавілова, його бажання досягти успіхів уже на початку 1960-х років говорили багато фахівців. Причому наголошували, що він обов’язково стане відомим спортсменом. Упевненим у цьому був і Борис Глібович, який, не поспішаючи, виховував талановитого бадмінтоніста.
Спочатку Костянтин перемагав на всесоюзних юнацьких змаганнях. Солдатом Радянської Армії, він вийшов на свій перший чемпіонат СРСР у 1964 році — як згадують сучасники, він соромився армійської стрижки наголо, тому грав у тюбетейці.
За рік, уже без тюбетейки, молодий армієць Вавілов виграв чемпіонат СРСР, а в наступні два роки ставав абсолютним чемпіоном країни: перемагав на турнірах 1966-го та 1967 років у трьох категоріях — одиночці, парі (відповідно — з Євгеном Блітштейном і Миколою Нікітіним) та змішаній парі (з Тетяною Кочетковою).
Радикальна зміна долі Костянтина Вавілова сталася у 1970 році. Тоді клуб ЦСКА розвалився після заміни тренера Володимира Дьоміна на Миколу Нікітіна. Чемпіон на певний час взагалі був поза спортом — із дружиною та маленькою дочкою на його утриманні. І Анатолій Гайдук, керівник дніпропетровського спортклубу «Метеор», скориставшись ситуацією, запросив Костянтина до Дніпра. До того ж на той момент в українському місті вже мешкали й тренувалися земляки та друзі Вавілова по Красноармійську — Микола Пешехонов, Анатолій Єршов, Тетяна Новікова, тож він їхав не на порожнє місце.
Легенди українського бадмінтону: 32-разовий чемпіон СРСР Костянтин Вавілов і 23-разовий чемпіон СРСР Микола Пешехонов (
Анатолій Олексійович Гайдук надав Вавілову з дружиною квартиру у відомчому будинку заводу Південмаш і влаштував майстра до клубу «Метеор» старшим тренером. Прагнення Вавілова бути лідером, бути першим передалося провідним спортсменам «Метеору», що вивело клуб на новий якісний рівень. А Гайдук ухвалив геніальне тренерське рішення, поставивши Вавілова в пару з Миколою Пешехоновим: цей дует 11 разів ставав чемпіонами Союзу в період 1970–1982 рр., видавши стрічку із семи перемог поспіль (1970–1976).
У 1971 році Костянтин вступив до Київського державного інституту фізкультури. Навчався на заочному відділенні в Дніпропетровську, а державні іспити складав у Києві. Закінчив виш у 1976-му.
Серед перших трьох радянських бадмінтоністів 1973 року Костянтин Вавілов отримав звання майстра спорту міжнародного класу (одночасно з Миколою Пешехоновим і Віктором Швачком).
Окремо треба зазначити, що Вавілов шість разів ставав чемпіоном СРСР в одиночній категорії — це досягнення ніхто не зміг перевершити (повторив тільки росіянин Андрій Антропов). Він був багаторазовим чемпіоном СРСР у парних категоріях, зокрема — 11 разів у парі з Миколою Пешехоновим, а також багаторазово у змішаній категорії та в командних змаганнях. На чемпіонатах СРСР 1966, 1967 і 1974 років Костянтин Вавілов вигравав золото у всіх трьох особистих категоріях, тобто ставав абсолютним чемпіоном — це також рекордне досягнення.
Виступаючи в складі збірної країни, Вавілов брав участь у багатьох найбільших міжнародних турнірах, вигравав у гравців екстракласу. Двічі був володарем європейського Кубка Гельвеції.
За словами Віктора Швачка, суперника на майданчику та товариша у житті, Вавілову-гравцю були притаманні такі якості: велика працездатність, вольовий чоловічий характер, прагнення здобувати перемоги в чесному бою, уміння психологічно витримувати поразки, здатність терпіти великі навантаження. Він мав хорошу техніку, добрий захист і добрий напад, був справжнім універсалом: грав в усіх категоріях й умів налаштувати себе на відповідальні ігри. Постійно удосконалювався, наполегливо працював, навіть коли був уже знаним майстром.
Щодо людських якостей Костянтина Вавілова, то ті, хто з ним працював, тренувався, виступав, спілкувався, зазначають, що він був дуже чесною і порядною особистістю, ніколи нікого не зраджував, не обманював, безкомпромісно обстоював інтереси своїх спортсменів і співробітників, був людиною сміливою та принциповою.
Коли закінчилася його блискуча спортивна кар’єра (1982), Вавілову запропонували різні варіанти подальшої долі в спорті: очолити збірну СРСР як головний тренер (Анатолій Гайдук 1982 року помер від інсульту) або стати начальником навчально-спортивного відділу клубу «Метеор».
Костянтин Васильович обрав для себе шлях спортивного функціонера: під його орудою команди клубу «Метеор» не один раз перемагали у всесоюзних змаганнях завдяки його високій майстерності й силі волі. Цю посаду він обіймав чотири роки, а з 1986-го протягом 23 років був беззмінним директором спортивного комплексу «Метеор» і головою Дніпропетровської міської громадської організації «Спортивний клуб Метеор». До речі, затверджував його на посаді тодішній генеральний директор державного підприємства «Виробниче об’єднання Південний машинобудівний завод ім. А. М. Макарова» Леонід Данилович Кучма. З 1999 року Вавілов був помічником генерального директора ПМЗ зі спортивно-масової й організаційної роботи.
Микола Пешехонов, майстер спорту міжнародного класу, так згадує свого друга: «Ми родом з одного міста. У Красноармійську навчилися грати в бадмінтон, а друзями стали в спортивному клубі „Метеор”, де тренер Анатолій Гайдук порекомендував нам скласти чоловічий парний дует. Разом брали участь у десятках змагань, домоглися визнання на міжнародній арені. Мого найкращого друга Костянтина дуже часто згадую. Якби не його твердий характер, величезна воля до перемоги, підказки під час гри, навряд чи багато років поспіль ми були на вершині радянського бадмінтону».
До речі, Костянтин Васильович не переривав зв’язки з рідним Красноармійськом: останній раз він вийшов на корти свого рідного міста в рік святкування 50-річчя бадмінтону на ветеранському турнірі (2007). І знову, як і в попередні роки, завоював золото, підтвердивши свій чемпіонський статус.
На жаль, життя не балувало Костянтина Васильовича. Йому довелося ховати дружину Ніну, яка в Дніпрі працювала тренером із плавання. А за кілька років передчасно пішов із життя й він сам: 30 листопада 2009 року помер після важкої тривалої хвороби (онкологія). Громадське прощання з великим майстром бадмінтону та видатним спортивним організатором відбулося в спорткомплексі «Метеор». Поховали його на Сурсько-Литовському кладовищі Дніпропетровська.
Іменем Костянтина Вавілова названо СДЮШОР з бадмінтону в Дніпрі. У місті щороку проходить Всеукраїнський турнір пам’яті Костянтина Вавілова і Анатолія Гайдука.
Чемпіон СРСР в одиночному розряді (6): 1965, 1966, 1967, 1968, 1974, 1976.
Чемпіон СРСР в парному розряді (15): 1966 (з Євгеном Блітштейном), 1967, 1968, 1969 (з Миколою Нікітіним), 1970, 1971, 1972, 1973, 1974, 1975, 1977, 1978, 1979, 1980, 1982 (з Миколою Пешехоновим).
Чемпіон СРСР у змішаному розряді (4): 1966, 1967 (з Тетяною Кочетковою), 1973, 1974 (з Наталією Дамаскіною).
Багаторазовий чемпіон України.
Майстер спорту міжнародного класу (1971).
Дворазовий володар Кубка Гельвеції (1977, 1979).
Костянтин Вавілов був членом Національного олімпійського комітету України, віцепрезидентом Федерації бадмінтону України. За успіхи в роботі з підготовки спортсменів — учасників Олімпійських ігор в Атланті Указом Президента України 1996 року був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та грамотою президента Міжнародного Олімпійського комітету Хуана-Антоніо Самаранча. У 1997 році був нагороджений медаллю «За заслуги перед містом», у 2006 році — пам’ятною медаллю А. М. Макарова. ок
Наприкінці 1991 року Радянський Союз припинив своє існування. Почався період державної незалежності України. Перші роки того часу, які називають «лихі 90-ті», були важкими та несприятливими для розвитку спорту. Об’єктивно довелося тривалий час користуватися радянськими надбаннями та радянською спадщиною, пристосовуючись до нових суспільно-економічних умов.
Український бадмінтон, порівнюючи з іншими республіками колишнього Союзу, успадкував добрі кадри спортсменів, тренерів і суддів.
Нагадаємо, що у квітні 1991 року юніорська збірна Радянського Союзу виграла чемпіонат Європи (U19). Чоловічу половину тієї команди складали дніпропетровські вихованці Ірини Шевченко, яка була головним тренером збірної. Головним тренером дорослої збірної СРСР на час розвалення Союзу був фахівець із Дніпропетровська Микола Пешехонов.
В Україні було кілька суддів всесоюзної та республіканської категорії. Серед них: Зіновій Хмельницький і Євген Михайлов (Харків), Микола Барабаш (Одеса), Анатолій Сербулов (Миколаїв), Микола Міліневський (Київ). На місцях працювали досвідчені тренери, зокрема Ірина Шевченко, Тетяна Зуєва, Алла Продан, Вікторія Семенюта (Дніпропетровськ), Геннадій Махновський (Харків), Ніна Михальчук, Віра Косенко (Київ), Микола Камінський (Львів), Володимир Білоус (Одеса) й інші.
Однак загальна ситуація в країні, насамперед хаос в економіці та велика інфляція, надзвичайно негативно вплинула на спортивну роботу. Можливо, найкращим символом тієї ситуації може бути спогад Миколи Міліневського про те, як він був змушений полишити тренерську роботу в секції при Київському державному університеті, бо через несплату в холодному спортзалі вимкнули світло (1993 рік).
Такі несприятливі обставини спонукали багатьох спортсменів і фахівців поїхати з України. Микола Пешехонов прийняв запрошення тренувати клуб у Словенії; 3-разовий чемпіон СРСР Микола Зуєв (Дніпропетровськ) одружився з москвичкою й переїхав до Росії; Леонід Пугач і Леонід Пайкін (обидва — Дніпропетровськ) переїхали до Ізраїлю, Юхим Штерн, Ігор Чесницький (обидва — Одеса) та Ігор Мармер (Київ) — до США; Ольга Швачко (Київ) — до Німеччини. Це тільки найгучніші імена серед тих, кого доля увела з України…
У жовтні 1992 року було засновано Федерацію бадмінтону України. Її очолив легендарний гравець і тренер Віктор Михайлович Швачко. Він також був і головним тренером національної збірної України — допоки його не запросили до Міністерства молоді та спорту (1995), де він очолив відділ спортивних ігор. Попереднім головою Федерації бадмінтону ще радянської України був Володимир Жуков, колишній начальник управління зеленого господарства Київського міськвиконкому, який помер у 1991 році.
Власне, федерація тоді була суто громадською організацією — без фінансування ані з боку держави, ані від своїх членів. Для здійснення практичної діяльності — функціонування національних збірних, проведення зборів і змагань, здійснення міжнародних контактів, треба було шукати кошти, залучати спонсорів та меценатів, словом — усіляко «крутитись».
Навіть отримання бадмінтоном омріяного олімпійського статусу на той час не надто просунуло його розвиток в Україні — тим більше, що на дебютній для гри з воланом Олімпіаді 1992 у Барселоні брала участь об’єднана команда СНД, де в бадмінтоні виступали два представники Росії.
Через брак коштів і загальні організаційні негаразди для українського бадмінтону було майже втрачене покоління 1975–1979 років народження. Проте Федерація на чолі з Віктором Швачком залучала бізнесменів, на місцях також намагалися знайти ресурси, щоб організовувати змагання, проводити збори та фінансувати поїздки на закордонні турніри. І таки вдалося зберегти Україну у світовій і європейській спільноті бадмінтону.
Умови перших виїздів за кордон у ті часи були відповідними. Олена Ноздрань пригадує, як 1994 року під час поїздки до Парижу вони з партнеркою по парі Вікторією Євтушенко в номері готелю готували вечерю з привезених із собою продуктів. Для цього доводилося вмикати кип’ятильник. А коли Вікторія Євтушенко увімкнула плойку, щоб накрутити волосся, на всьому поверсі готелю вибило електрику. Найгіршим було те, що темрява спіткала спонсора поїздки української делегації в його номері у ванні ще й напідпитку — він дуже перелякався.
Вікторія Прон (Євтушенко), 17-разова чемпіонка України
Проте, попри всі проблеми та негаразди, український бадмінтон поступово підіймався — на базі добрих кадрів, що лишилися від радянського періоду. Організатори навчалися працювати в нових умовах, шукати фінансування. Завдяки цим зусиллям українські спортсмени брали участь в усіх головних міжнародних змаганнях, включно з чемпіонатами Європи, чемпіонатами світу та Олімпійські ігри.
У січні 1995 року прийшов перший великий успіх. На 22-му розіграші Кубку Гельвеції (Нікосія, Кіпр) збірна України здобула перемогу. За команду виступали: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов Костянтин Татранов, Михайло Мізін, Олена Ноздрань, Вікторія Прон (Дніпропетровськ), Ірина Колоскова (Львів), Наталія Єсипенко (Харків). Тренер — Віктор Швачко.
Як згадував Віктор Швачко, після перемоги у фіналі керівник делегації В’ячеслав Олійник (голова Харківського обласного управління спорту), колишній легкоатлет — штовхач ядра, пробіг коло по арені з прапором України. А потім підхопив на руки самого Швачка, високого та дужого чоловіка, й пробіг коло з ним на руках. Така була радість!
Члени тієї команди лишаються рекордсменами за кількістю перемог на чемпіонатах України: Владислав Дружченко — 39 разів (14 — в одиночці), Олена Ноздрань — 31 раз (12 — в одиночці). Їх колеги також вражають показниками: Вікторія Прон (Євтушенко) 17 разів була чемпіонкою України, а Валерій Стрільцов — 12 разів.
Збірна України на чемпіонаті Європи 1996 року в Хернінзі (Данія).
Нижній ряд (
Середній ряд (
Верхній ряд (
Не дивно, що те покоління спортсменів інколи вражало своєю грою навіть дуже сильних опонентів. Є в активі України перемоги над такими грандами, як Індія та Франція. Свого часу синьо-жовті двічі засмучували збірну Росії, якою тоді керував президент федерації та головний тренер Володимир Ліфшиц, колишній харків’янин, перший чемпіон України.
Восени 1995 року Віктор Швачко перейшов на роботу до Міністерства спорту, яке тоді очолював великий спортсмен Валерій Борзов. Збірну України очолив Геннадій Махновський із Харкова.
У 1996 році збірна України дебютувала на чемпіонаті Європи — в Хернінгу (Данія). У групі В синьо-жовті здобули перше місце й увійшли до топ-8 на наступний Євро-1998. За нашу команду, яку тренував Геннадій Махновський, грав золотий склад Кубку Гельвеції: Дружченко, Стрільцов, Татранов, Мизніков, Ноздрань, Євтушенко (Прон), Єсипенко, Колоскова.
Валерій Стрільцов, 10-разовий чемпіон України, та його тренер Ірина Шевченко
На чемпіонаті світу 1997 року в Глазго (Шотландія) збірна України тим самим золотим складом (Дружченко, Стрільцов, Татранов, Ноздрань, Євтушенко, Єсипенко) посіла перше місце в 4-й групі й підвищилась до 3-ї групи. По ходу змагань українці завдали поразки збірній Шотландії, після чого тренера збірної господарів зняли з посади просто на післяматчевій пресконференції.
Великим успіхом бадмінтоністів незалежної України стали золоті медалі юніорського командного чемпіонату Європи 1997 року (в групі В) у місті Німбурку (Чехія). За ту команду грали: Олена Дубова, Анна Хоменко, Вікторія Кобилко, Олександра Бардакова, Володимир Мазарчук, Євген Ямпольський, В’ячеслав Парасюк, Дмитро Мизніков. Тренер — Вікторія Семенюта.
Гравці дніпропетровського клубу «Метеор» два роки поспіль вигравали бронзу Кубка європейських чемпіонів. На турнірі 1997 року в Лісбурні (Північна Ірландія) за команду грали: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Костянтин Татранов, Олена Ноздрань, Вікторія Євтушенко, Вікторія Кобилко. На КЄЧ-1998 у місті Мості (Чехія) в складі було дві зміни: замість Дружченка грав Денис Пешехонов, а замість Кобилко — Олена Дубова. Тренувала команду Ірина Шевченко.
Збірна України — переможець юніорського чемпіонату Європи 1997 року в Німбурку (Чехія) в групі В
Верхній ряд (
Нижній ряд (
Наталія Головкіна, майстер спорту міжнародного класу
Важливою ознакою часу стало те, що Федерація дозволила спортсменам їхати за кордон. Великий змагальний і тренувальний досвід, який набули в сильних європейських клубах провідні українські майстри, дуже позитивно позначився на їх виступах на внутрішніх і міжнародних змаганнях.
Можна сказати, що на початок нового століття кризу, спричинену в спорті економічними проблемами, вдалося подолати. Гідну зміну грандам першого десятиліття незалежності склали Дмитро Завадський і Лариса Грига. А здобутки наших спортсменів за останнє десятиліття можна побачити нижче у зведеній таблиці.
Технічно й наочно головні міжнародні досягнення українських бадмінтоністів за роки незалежності наведено в таблиці, яку склав знаний дослідник історії українського бадмінтону Микола Міліневський.
1994
На чемпіонаті світу серед юніорів у Малайзії змішана пара Дмитро Мизніков — Наталія Єсипенко (Харків) увійшла до вісімки.
1995
Команда України перемогла і завоювала Кубок Гельвеції в Нікосії (Кіпр). Тренер — Віктор Швачко.
1997
Клуб «Метеор» (Дніпропетровськ) виборов бронзу Кубка Європи (колишній Кубок європейських чемпіонів) у Лісбурні (Північна Ірландія). Тренер — Ірина Шевченко.
1998
Клуб «Метеор» (Дніпропетровськ) виборов бронзу Кубку Європи (колишній Кубок європейських чемпіонів) у Мості (Чехія). Тренер — Ірина Шевченко.
1999
Команда України на чемпіонаті світу (змішані команди) в Копенгагені (Данія) посіла 15-те місце, здобувши перемогу над командою Індії.
2001
Команда України на чемпіонаті світу (змішані команди) в Севільї (Іспанія) посіла 13-те місце. Тренер — Геннадій Махновський.
2003
Лариса Грига (Дніпропетровськ, тренери — Володимир Шиян і Вікторія Семенюта) перемогла на чемпіонаті Європи серед юніорів (U19) в Есбьоргу (Данія) в одиночній категорії.
2006
Клуб «Метеор» (Дніпропетровськ) виборов срібло Кубку Європи (колишній Кубок європейських чемпіонів) у Севільї (Іспанія). Тренер — Вікторія Семенюта.
2007
Команда України на чемпіонаті Європи U17 в Стамбулі (Туреччина) здобула 2-ге місце. Тренери — Михайло Мізін і Сергій Косенчук.
2009
Команда України на чемпіонаті Європи U17 в Медводе (Словенія) посіла 3-є місце. Тренери — Михайло Стерін й Андрій Діптан.
2010
На чемпіонаті Європи в Манчестері (Англія) змішана пара Валерій Атращенков — Олена Прус (Харків, тренер — Михайло Стерін) дійшла до чвертьфіналу.
Єлизавета Жарка (Харків, тренер — Михайло Стерін) пробилася й узяла участь у Перших юнацьких Олімпійських іграх у Сінгапурі.
Україна на чемпіонаті Європи серед чоловічих команд посіла 4-те місце, обійшовши такі сильні команди, як Росія, Нідерланди, Англія, Ірландія, Швеція, Франція. Всього в чемпіонаті брало участь 26 команд.
2011
Змішана команда України на чемпіонаті Європи U19 у Вантаа (Фінляндія) посіла 3-є місце. Тренери — Владислав Дружченко й Михайло Мізін.
2014
Марина Ільїнська (Харків, тренер — Михайло Стерін) на чемпіонаті Європи U15 (Базель, Швейцарія) посіла 2-ге місце в одиночній категорії, а також 2-ге місце в змішаній парній категорії разом із Данилом Боснюком (Лисичанськ, тренер — Анатолій Кондратюк).
Руслан Сарсекенов (Миколаїв, тренер — Олександр Кунін) і Влада Лісова (Харків, тренер — Михайло Стерін) взяли участь у Других юнацьких Олімпійських іграх в Нанкіні (Китай).
2016
Змішана пара Данило Боснюк — Марина Ільїнська (Дніпро, Харків) на чемпіонаті Європи U17 (Любін, Польща) посіла 3-є місце, а в одиночній категорії і Боснюк, і Ільїінська посіли 5-те місце.
На Європейській універсіаді в Загребі (Хорватія) Анастасія Дмитришин — Єлизавета Жарка (Харків) завоювали золото в парі, а Дарина Самарчанц (Харків) — срібло в одиночній категорії.
На Олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро Марія Улітіна (Дніпро, тренер — Вікторія Семенюта) перемогла на першому етапі в підгрупі, обігравши, зокрема, 5-ту ракетку світового рейтингу, і ввійшла до 13 найсильніших.
2017
Марина Ільїнська на чемпіонаті Європи серед юніорів U19 (Мюлуз, Франція) здобула 2-ге місце в одиночній категорії.
2018
Марія Столяренко (Харків, тренер — Анна Крючкова) на чемпіонаті Європи U15 в Казані посіла 3-є місце в одиночній категорії.
Пара Анастасія Прозорова — Валерія Рудакова (Харків, тренер — Геннадій Махновський) посіла 3-є місце на чемпіонаті Європи U19 в Таллінні.
У жовтні 2018 року Анастасія Прозорова стала володаркою першої олімпійської нагороди в історії українського бадмінтону: здобула срібло ІІІ Юнацьких Олімпійських ігор в Буенос-Айресі у змаганнях змішаних команд.
2019
Команда України U17 на чемпіонаті Європи в Гнєзно (Польща) завоювала бронзові медалі. Тренери — Михайло Мізін і Анна Крючкова.
2020
Пара Поліна Бугрова — Марія Столяренко (Харків, тренери — Анна Крючкова і Михайло Стерін) завоювала бронзові медалі на особистому чемпіонаті Європи U19 в Лахті (Фінляндія).
Загалом на юнацько-юніорських чемпіонатах Європи українські спортсмени виграли:
U15 — 1 срібна, 1 бронзова медалі;
U17 — 1 срібна, 3 бронзових медалі;
U19 — 1 золота, 1 срібна, 3 бронзових медалі.
На чемпіонатах Європи для змішаних команд України у 2009-му і 2013 роках посідала 5/8 місце, а в 1998, 2000 і 2002 роках — 6-те місце, обійшовши такі сильні команди, як Росія, Шотландія, Болгарія, Франція, Польща, Уельс. У цих змаганнях брали участь, як правило, команди з понад 30 країн.
У різні роки чемпіонами Європи серед студентів були Марія Діптан (Мартиненко, 2005), Дмитро Завадський (2010, 2011), Олена Прус (2007) і пари Дмитро Завадський — Віталій Конов (2010), Олена Прус — Анна Кобцева (2011). Усі вони — представники Харкова.
Наші бадмінтоністи неодноразово були переможцями й призерами на великих міжнародних турнірах:
Владислав Дружченко й Олена Ноздрань перемагали у Франції, Німеччині, Голландії, Польщі.
Олена Ноздрань перемагала у Франції (двічі), Словаччині, Португалії, Польщі, Нідерландах.
Валерій Атращенков й Олена Прус перемагали у Швеції, Австрії, Ізраїлі, Словаччині, Болгарії, Румунії.
Лариса Грига перемагала в Угорщині, Словенії, Австралії, Нової Зеландії, Бельгії, Голландії, Харкові, Польщі.
Валерій Атращенков і Анна Кобцева перемагали в Бахрейні та Болгарії.
Наталія Войцех вигравала в Словаччині і Харкові, була призером в Естонії та Росії.
Дмитро Завадський перемагав у Польщі, Франції, Словаччини, Росії, Харкові, Туреччини.
Марія Улітіна перемагала в Словенії, Угорщини, була призером у Болгарії, Чехії, Харкові, Естонії.
Артем Почтарьов перемагав в Ізраїлі, був призером у Мексиці, Швейцарії, Росії, Словенії, Італії.
У травні 2002 року Олена Ноздрань у світовому рейтингу була на 10-му місці — це найвище місце наших бадмінтоністок у жіночій одиночній категорії.
У 2000 році Владислав Дружченко був 15-м у світовому рейтингу — це найвище місце наших бадмінтоністів у чоловічій одиночній категорії.
Анастасія Прозорова (
У 2011 році змішана пара Валерій Атращенков — Олена Прус були 17-ми у світовому рейтингу — це найвище місце наших бадмінтоністів у цій категорії.
Українські бадмінтоністи неодноразово завойовували право брати участь у змаганнях на Олімпійських іграх, що вже саме по собі є досягненням, ураховуючи обмежену кількість учасників. Так, 1996 року в Атланті та 2000-го в Сіднеї виступали Владислав Дружченко, Вікторія Прон і Олена Ноздрань. У 2008 році в Пекіні виступали Лариса Грига та Владислав Дружченко, в Лондоні у 2012 році — Лариса Грига та Дмитро Завадський. У 2016 році в Ріо-де-Жанейро виступали Марія Улітіна і Артем Почтарьов, причому виступ Марії Улітіної був найуспішнішим за всі роки участі наших бадмінтоністів на Олімпіадах.
Наталія Єсипенко, 3-разова чемпіонка України
У 2004 році Федерація вирішила проводити дитячі ліги. Це командні змагання за моделлю командних чемпіонатів Європи та світу. Тому ФБУ організувала подібні змагання в Україні за формулою міжнародних турнірів. Для цього залучили не лише багатих батьків, а й різноманітні бізнесові структури, які в обмін на рекламу погодилися підтримувати дитячий бадмінтон. Це — фінансовий бік справи. А сама ідея проведення подібних дитячих турнірів полягала в тому, щоб підготувати не лише командних гравців, а й підвищити справжній командних дух. Почали привчати юних бадмінтоністів до командної боротьби. Згодом на першості України виступало майже по сорок команд із різних регіонів України.
У 2009 році вперше в Україні відбувся міжнародний турнір серії International Challenger — Kharkіv International, який став щорічним і збирає багатьох сильних гравців не лише Європи, а й світу.
У послужних списках певної кількості знаних бадмінтоністів України є запис: народився в Лисичанську, перші тренери — Ольга Горбенко або Анатолій Кондратюк.
Як невеличке промислове містечко Луганської області подарувало українському бадмінтону чотирьох майстрів спорту міжнародного класу та зо два десятки майстрів спорту? Як сталося, що ентузіасти, захоплені бадмінтоном, спромоглися, попри бідність і несприятливі умови, виростити цілу плеяду класних спортсменів у кількості, якою не можуть похизуватися деякі міста-мільйонники?
Лисичанський тренер Ольга Горбенко з вихованцями
Усе почалося в 1970-х роках, коли в спортивному комплексі Лисичанського скляного заводу почала працювати випускниця Луганського педінституту Ольга Горбенко. Вона вела заняття з легкої атлетики, настільного тенісу, паралельно грала з дітьми в баскетбол і волейбол. А якось почала вчити охочих грати в бадмінтон.
У березні 1976 року в секції з’явився 12-річний Анатолій Кондратюк. Хлопець грав у футбол, хокей і баскетбол, займався настільним тенісом та легкою атлетикою (біг), але на суто аматорському рівні — на вулиці та у дворі.
«Я прийшов до Ольги Михайлівни Горбенко через пораду моєї шкільної вчительки історії, яка була її подругою. Мене вразив великий справжній спортзал, — згадує Анатолій Кондратюк. — Зацікавившись бадмінтоном, я відтоді вже не розлучався з ракеткою».
Спортивний, атлетичний хлопець швидко прогресував, та у 17 років його запросили до Харкова, де він понад рік тренувався у відомого майстра Володимира Ройзмана. Проте потім склалося так, що в листопаді 1982-го помер керівник СРСР Леонід Брежнєв. У керівництві харківського спорту сталися кадрові зміни: ті, хто кликав Кондратюка, позбулися посад, внаслідок чого Анатолій опинився в армії. Змоги тренуватися у нього не було, і його спортивна кар’єра гравця на тому закінчилась.
Однак після повернення з армії до Лисичанська він якось зустрів Ольгу Горбенко з учнями, і та запросила його до співпраці, сказавши: «Ми ще всім покажемо!»
Анатолій влаштувався працювати спершу на заводі, потім на шахті. А паралельно вечорами почав тренувати дітей у місцевій ДЮСШ. Заняття проходили у звичайному шкільному спортзалі середньої школи № 13. Умови були жорсткими — це не олімпійський центр у Данії. Два майданчики в залі, дві металевих ракетки «Ласточка» на дві групи дітей — молодшу і старшу. Хто буде ними грати — розігрували за жеребом, а решта працювала зі звичайними дерев’яними. Вісім спортсменів управляються з воланом, вісім інших — поза майданчиком займаються фізичною підготовкою. У батьків дітей — хронічний брак коштів, особливого попиту на бадмінтон у місті нема: дітей прагнуть віддавати на футбол, боротьбу або гімнастику. В таких умовах Горбенко з Кондратюком брали всіх охочих — селекції обдарованих або якогось тестування не було й близько.
Як же з тим вони досягли того, чого досягли? «Ольга Михайлівна захопила нас, зуміла прищепити велику любов до бадмінтону, — каже Кондратюк. — Результати прийшли через наполегливу працю, хорошу фізпідготовку та спецпідготовку».
Тренер зізнається, що дуже бракувало тактико-технічних знань, але тут сталися в пригоді давні харківські уроки Володимира Ройзмана.
А тепер подивимося — хто сформувався в тій лисичанській секції. Перше покоління класних гравців (1973 р. н.), учні Ольги Горбенко, якій потім допомагав Анатолій Кондратюк: майстри спорту міжнародного класу Михайло Мізін (майбутній тренер юніорської збірної України) та Костянтин Татранов, майстри спорту Сергій Дунаєв (майбутній міський голова Лисичанська та народний депутат трьох скликань) і Сергій Яковлєв.
У наступному поколінні вихованців Анатолія Кондратюка: мсмк Олена Прус, майстри спорту Антон Козлов, Вадим Гусаров (майбутній голова спортивно-технічної комісії ФБУ, а потім — генеральний секретар ФБУ), Артем Стасюк (майбутній генеральний секретар ФБУ), Роман Кисельніков, Роман Моісеєнко, Іван Чернишов, Євген Почтарьов й інші.
Зрозуміло, що всі ці спортсмени згодом виїхали з Лисичанська, щоб реалізовувати себе у великих містах і просунутих клубах. Але тренер Кондратюк і далі готував нові й нові кадри.
Анатолій Кондратюк, творець «лисичанського феномена»
Після того, як Олена Прус стала чемпіонкою України, Кондратюка запросили до Харкова (2001). Він пропрацював там рік, але знову не склалося, і майстер повернувся до рідного міста — бідного та депресивного. Ольга Михайлівна Горбенко з 1992 року перебувала на пенсії. Анатолій Анатолійович знову взявся за справу.
У 2013 році він здобув вищу спеціальну освіту — закінчив знаменитий інститут Лесгафта в Петербурзі (заочно). Тут, нарешті, пощастило: закінчив навчання до початку війни на Донбасі, коли влітку 2014-го Лисичанськ опинився у центрі бойових дій.
Щодо вихованців Кондратюка пізнього періоду, то достатньо назвати найкращого бадмінтоніста України останніх років Артема Почтарьова й учасника Юнацьких Олімпійських ігор 2018 у Буенос-Айресі, чинного чемпіона України (2020) Данила Боснюка.
У 2018 році Указом Президента України Анатолієві Кондратюку було надано почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури України». Того самого року його запросили до Києва, де в ЦСК ЗСУ Артем Почтарьов із колегами почав розвивати клуб ProBadminton. Із собою тренер привіз до Києва нову групу перспективних спортсменів, які сьогодні вже перемагають на київських змаганнях.
І хоча активній роботі в Києві наразі заважає пандемія коронавірусу та карантинні обмеження, Анатолій Кондратюк, звичний до випробувань і труднощів, вірить у нові успіхи й згадує слова Ольги Горбенко: «Ми ще всім покажемо!»
Тренери Михайло Мізін (
Якщо у 1992 році бадмінтон фактично культивувався всього в п’яти областях України, то нині регіональні асоціації вже створено в шістнадцяти.
Серед регіонів України, де розвивається бадмінтон, окрім тих, яким у цій книзі присвячені окремі розділи, варто виділити Вінницьку область. Завдяки таким фахівцям, як Микола Іванов (президент федерації), тренери Василь Ляшко, Людмила Гуркало, Юрій Галицький, спортсмени Вінниці брали медалі та високі місця на всеукраїнських турнірах. А на юніорському чемпіонаті світу 2012 року (Чіба, Японія) двоє вінницьких спортсменів — Владислав Гуркало і Максим Косован — грали у складі збірної України.
Сьогодні бадмінтоном займаються в шести містах області, успішно працюють молоді тренери Владислав Гуркало, Андрій Дмитришин й інші, розвивається дефлімпійський бадмінтон.
Коректним показником рівню українського бадмінтону є кількість вітчизняних майстрів, які грали й грають у сильних європейських клубах провідних національних чемпіонатів — Німеччини, Франції, Іспанії, Швейцарії, Нідерландів, Швеції й ін. Лік таких спортсменів давно йде на десятки.
Двадцять третього грудня 2017 року в Києві відбулася звітно-виборна конференція Федерації бадмінтону України, в рамках якої було підбито підсумки роботи федерації минулих років, відбулися вибори нового президента ФБУ на 2018–2023 рр. і було обрано новий склад членів виконкому. Президентом федерації став 35-річний Олексій Дніпров (киянин, багато років пропрацював в органах державної влади в гуманітарній сфері, зокрема пов’язаної з фізичною культурою і спортом).
Віцепрезидентами ФБУ стали Святослав Олійник і Василь Продан. Генеральний секретар — Артем Стасюк. У сформований новий виконком також увійшли: Георгій Натаров (комісія суддів), Геннадій Махновський (комісія тренерів), Андрій Діптан (виконавчий секретар), Наталія Войцех (комісія спортсменів), Олександр Охотний (комісія ветеранів й аматорів), Артем Стасюк (генеральний секретар), Вадим Гусаров (голова спортивно-технічної комісії), а також представники Одеської, Миколаївської, Львівської областей.
Новообраний президент визначив перші кроки для оновленої федерації: підвищення кваліфікації суддів і тренерів, підтримання спортсменів, розвиток парабадмінтону, спортивної інфраструктури, потрапляння й результат на Олімпіаді в Токіо 2020 року, відкритість самої федерації та всебічне підтримання з її боку.
Також на конференції подякували попередньому президентові ФБУ Вікторові Швачку за величезний обсяг виконаних робіт і розвиток бадмінтону у важкі для країни часи.
Оновлення керівництва ФБУ стало відповіддю на виклики та вимоги нових часів — коли було потрібно приводити роботу відповідно до сучасних світових організаційних стандартів, налагоджувати командну роботу та відносини з міжнародними структурами.
Команда фактично однолітків-однодумців ставить і послідовно вирішує системні завдання. Серед таких завдань — налагодження відносин зі світовими та європейськими керівними організаціями бадмінтону й бізнес-структурами, виробниками обладнання для бадмінтону. Тут уже є безсумнівні успіхи. Європейська Конфедерація бадмінтону (Badminton Europe) повірила в нове керівництво українського бадмінтону, переконавшись, що спорт в Україні динамічно розвивається. Провідні бренди захотіли своєї присутності в Україні. Наразі маємо представництва таких світових брендів, як RSL (Данія) або Victor (Республіка Корея) й інших. Наявність ринку створює вибір і регулює ціни, що, безумовно, на користь вітчизняним аматорам і професіоналам бадмінтону.
Окремий успіх ФБУ — право проведення чемпіонату Європи 2020 року, про що буде сказано окремо.
Важливу роль у діяльності Федерації відіграє віцепрезидент Василь Продан, який свого часу займався бадмінтоном у тренера Вадима Гусарова в київському спорткомплексі «Сирець».
Поряд із розвитком спорту вищих досягнень Федерація бадмінтону України системно дбає про дитячий, студентський, любительський і ветеранський бадмінтон, а також — про парабадмінтон (включно з дефспортом).
Василь Продан, віцепрезидент Федерації бадмінтону України
Розвиток парабадмінтону та дефбадмінтону є обов’язковими умовами для сучасних федерацій олімпійських видів спорту. Десять років тому в українському бадмінтоні розпочалася системна робота в цих напрямах.
Почали з дефбадмінтону (спорт глухих і глухуватих). У тісній співпраці з організацією «Інваспорт» налагодили контакти з представниками в обласних центрах, де працюють профільні інтернати й фахові тренери.
Дефлімпійська збірна України
Головними центрами розвитку дефлімпійського бадмінтону в Україні стали Київ, Вінниця, Дніпро та Миколаїв. У Києві та Київській області з глухими й глухуватими молодими спортсменами плідно працюють тренери Євген Реп’ях, Олег Ковальчук (сам глухуватий), Марина Лаврик (сама глуха). Майстер спорту Євген Реп’ях починав тренувати в спорткомплексі «Сирець», а наразі в новому комплексі на Лісовій до роботи долучився кваліфікований тренер Ігор Пайос, який переїхав із Дніпра.
У Вінниці секція дефбадмінтону працює при великому інтернаті для глухих сиріт у Піщанці. Заняття там веде майстер спорту Андрій Дмитришин, який нещодавно очолив молодіжну дефлімпійську збірну України.
А тренером національної дефлімпійської збірної з 2014 року є знаний фахівець Вікторія Семенюта, яка очолює Комісію з парабадмінтону й дефбадмінтону ФБУ та тренує відповідних спортсменів у Дніпрі.
У Миколаєві тренується перспективна молода спортсменка Софія Черноморова, яку готує тренер національної юніорської збірної Олександр Кунін.
Найвищих успіхів наші дефбадмінтоністи досягли на чемпіонаті Європи 2018 року в Тренчині (Словаччина). Там у змаганнях юніорів Ігор Сенічкін (Вінниця) став чемпіоном в одиночці й узяв срібло в парі з Олексієм Сирицею (Київ); Соня Чорноморова здобула бронзу в парі з Кароліною Чернецькою (Дніпро) та в міксті з Ігорем Сенічкіним.
Олександр Чирков, срібний призер чемпіонату Європи-2018 серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату
На турнірі дорослих наші спортсмени виграли три бронзи: жіноча пара Богдана Губаньова — Анастасія Сафронова (Київ, Дніпро), чоловіча пара Сергій Коваленко — Сергій Дащенко (Київ, Вінниця) та бронза в команді — вперше в історії.
Розвиток парабадмінтону розпочався п’ять років тому з Дніпра, де тренер Дмитро Зозуля почав тренувати хлопця з ампутованою рукою. Загалом сьогодні в парабадмінтоні змагаються у 12 категоріях (відповідно до різних нозологій).
Найбільший успіх наших парабадмінтоністів — срібло Олександра Чиркова (Дніпро) на чемпіонаті Європи 2018 року в Родезі (Франція) серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату.
На жаль, в Україні практично немає локацій із відповідними умовами для тренувань бадмінтоністів з інвалідністю. Фактично маємо два центри — у Дніпрі (тренер — Дмитро Зозуля) і Харкові (тренер — Євгенія Мединська), а решта спортсменів із різних регіонів приїжджають туди на збори.
Утім, динаміка розвитку процесу швидка й позитивна, рухається в потрібному напрямі — зокрема, завдяки тісній співпраці керівництва ФБУ з президентом Національного паралімпійського комітету України, Героєм України Валерієм Сушкевичем.
У жовтні 2017 року наказом Міністерства освіти і науки України № 1407 було затверджено варіативний модуль «Бадмінтон» — для занять із бадмінтону в школах на уроках фізичної культури в 5–9 класах. Розробники модуля — відомі фахівці Ніна Михальчук, Оксана Гречанюк, Володимир Гусєв.
У 2019 році Україна приєдналася до міжнародної науково-практичної програми Shuttle Time, яку у 2012 році запустила Всесвітня федерація бадмінтону (BWF) з метою зробити бадмінтон одним із найпопулярніших і доступних шкільних видів спорту у світі. Програма Shuttle Time пропонує вчителям доступ до безплатних ресурсів: посібники, відеоуроки, мобільний додаток, практичні навчання з бадмінтону дітям віком від 5 років.
У 2019 році в Україні відбулися два семінари з метою підвищення рівня професійної майстерності вчителів фізичної культури. За ці семінари успішно склали іспити й отримали міжнародні сертифікати: 1 тренер із правом проводити навчання для тьюторів в інших країнах, 4 тренери з правом навчати тьюторів і вчителів і 26 тьюторів, які мають право проводити навчання для вчителів фізичної культури.
На 2021 рік Федерація бадмінтону України запланувала проведення навчально-практичних семінарів в усіх областях України.
Актуальний склад Ради ФБУ (нового органу замість виконкому) було обрано на конференції федерації 20 лютого 2021 року. Серед змін у керівництві: генеральним секретарем став Вадим Гусаров, головою тренерської ради — Сергій Онищенко, головою спортивно-технічної комісії — Олександр Самсонюк, головою аматорсько-ветеранської комісії — Дмитро Карпенко. До Ради федерації також увійшли: Геннадій Натаров (суддівська колегія), Артем Почтарьов (представник спортсменів), Вікторія Семенюта (пара та дефбадмінтон), Валентин Федоров (студентський спорт), Аліна Флінт (координатор програми Shuttle Time), Олеся Ніколенко (міжнародні зв’язки та комунікація), Дмитро Славинський (матеріально-технічне забезпечення). Представниками областей стали: Геннадій Махновський (Харківська), Андрій Кротов (Миколаївська), Олександр Охотний (Дніпропетровська), Ігор Цепенда (Західні області).
Вадим Гусаров, вихованець лисичанського бадмінтону, нинішній генеральний секретар Федерації бадмінтону України. 1983 рік
Третього березня 2021 року Міністерство молоді та спорту України офіційно затвердило правила гри та змагань з бадмінтону. «Український бадмінтон вперше за роки існування федерації отримав, як цього вимагає закон, офіційно затвердженні правила гри та проведення змагань. Це було важливим завданням для нас, тому що офіційні турніри тепер проходитимуть відповідно до всіх вимог законодавства. Ми вважаємо це ще однією перемогою для нашої бадмінтонної спільноти», — зазначив президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров.
У 2019 році 26–27 квітня в Києві вперше на українській землі відбувся 52-й Конгрес Європейської Конфедерації бадмінтону. За честь зустрічати президентів усіх європейських федерацій бадмінтону, керівників Badminton Europe та Badminton World Federation (Всесвітньої федерації бадмінтону), а також найкращих європейських бадмінтоністів, змагалися відразу кілька країн. Перемогла Україна.
На Конгресі було обрано нового президента Badminton Europe — ним став Петер Тарцала (Словаччина). Серед рішень Конгресу найприємнішим для нас стало те, що Україні довірили право проведення чемпіонату Європи з бадмінтону 2020 року.
Зрозуміло, що здобуття права організації Конгресу, ба більше — проведення чемпіонату Європи, це результат великої та кропіткої роботи керівництва ФБУ, дипломатичних зусиль, інтенсивної комунікації.
Двадцять восьмого серпня 2019 року в Олімпійському домі за участю президента НОК Сергія Бубки відбулося підписання договору, згідно з яким Україні було офіційно довірено право приймати європейську першість із бадмінтону у 2020 році. Підписи під документом поставили генеральний секретар Європейської Конфедерації бадмінтону Браян Агербак і президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров.
Генеральний секретар Європейської Конфедерації бадмінтону Браян Агербак (
Київ, Олімпійський дім, 28 серпня 2018 року
Однак через пандемію COVID-19 бадмінтонний Євро-2020, як і чимало великих спортивних подій, включно з Олімпійськими іграми в Токіо, довелося перенести на рік — через загрозу поширення коронавірусної інфекції. Турнір стояв у міжнародному календарі з 21 по 26 квітня в Києві і мав стати одним із відборів на літні Олімпійські ігри — 2020 на Токіо.
Логотип чемпіонату Європи в Києві
Підготовка до проведення континентального форуму відновилася з новою силою. Серед інших подій варто зазначити створення й затвердження логотипу чемпіонату, автором якого стала молода дизайнерка з Харкова Віолетта Нагорна. Лого об’єднує риси бадмінтонного волана і герба України, і був обраний уболівальниками на відкритому конкурсі. Генсек ЄКБ Браян Агербак розповів, що логотип сподобався йому і колегам із першого погляду.
Підписання угоди про проведення в Києві чемпіонату Європи 2021 року.
Київ, Олімпійський дім, 28 серпня 2018 року
Нові дати проведення Євро-2021 в Києві 27 квітня — 2 травня 2021 року. Керівництво ФБУ провело велику підготовчу роботу за всіма напрямами — від локацій змагань, тренувань і проживання до питань безпеки з особливою увагою до пандемічних умов. Браян Агербак і його заступник Джіммі Андерсен, які неодноразово відвідували Київ у підготовчий період, висловили впевненість, що турнір пройде на найвищому рівні.
Право проведення Євро-2021 в Україні — величезний організаційний здобуток Федерації бадмінтону України. Сподіваємося, що ця подія стане поштовхом для популяризації та подальшого розвитку гри з воланом у нашій країні. А спортивні результати в найближчій перспективі порадують усіх вітчизняних любителів бадмінтону.
Микола Сергійович Пешехонов народився 1946 року в підмосковному місті Красноармійську. Батька хлопець ніколи не знав, виховували його мати й сусіди по комуналці. Мати працювала на військовому підприємстві у дві зміни. Тому Микола з малих років навчався жити самостійно.
Шлях хлопця у бадмінтон почався в 1959 році досить випадково і парадоксально. До занять бадмінтоном він займався в спортивних секціях школи баскетболом і волейболом, грав у вуличних командах із футболу, взимку ганяв на ковзанах і лижах. У 1958 році Микола почав займатися тенісом під керівництвом любителя тенісу Бориса Глебовича, згодом заслуженого тренера РРФСР з бадмінтону. А в бадмінтон вони прийшли вимушено: в невеличкому шкільному спортзалі, де вони взимку тренувалися в теніс, постійно м’ячем розбивали вікна. Директор школи заборонив грати в теніс, і після цього Борис Глебович приніс ракетки й екзотичний пір’яний волан. Почали тренуватися так: влітку — теніс, взимку — бадмінтон.
Закінчивши вісім класів, Пешехонов вступив у технікум у Москві, але за рік через фінансові обставини довелося повернутись до Красноармійська та влаштуватися учнем слюсаря на підприємство. Він перевівся у вечірній технікум на відділення радіоприладобудування, який закінчив 1966 року з відзнакою.
Перший великий спортивний успіх прийшов на першому чемпіонаті СРСР (Москва, вересень 1963). В одиночному розряді 17-річний спортсмен із Красноармійська здобув бронзу, у змішаній парі з Маргаритою Зарубо виграв срібло, а у чоловічій парі з Анатолієм Єршовим став першим чемпіоном СРСР. Після завершення турніру Микола Пешехонов став одним із десяти перших майстрів спорту Радянського Союзу.
На чемпіонаті СРСР 1964 року в Харкові пара Пешехонов — Єршов повторила свій золотий успіх. А в одиночній категорії (тоді виступ в одиночці був обов’язковою умовою участі в чемпіонаті) Микола дійшов до фіналу, де поступився Миколі Нікітіну й здобув срібло. Тоді ж на перспективного хлопця з Підмосков’я звернув увагу Анатолій Гайдук, керівник дніпропетровського спортклубу «Метеор», який запросив Миколу переїхати до України. Спочатку — на турнір, що проходив у Дніпропетровську в грудні 1964-го. Пешехонов уперше побачив місто на Дніпрі, йому дуже сподобалося, особливо — велика ріка.
А наступного року виникли проблеми. На чемпіонаті Союзу — 1965 (Москва) домінували спортсмени, які вже займалися бадмінтоном професійно — армійці з ЦСКА та студенти провідних вишів, що отримали можливість тренуватися щоденно. Час сумісництва занять спортом із роботою закінчився. До того ж у Миколи почались негаразди зі здоров’ям: серце не витримувало навантажень. А його партнер Анатолій Єршов втратив час на підготовку, бо потрапив на навчання до Новомосковська, де не було умов займатися бадмінтоном. Утім, пара Пешехонов — Єршов таки спромоглася дістатися фіналу, де програла харківському дуету Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв.
Після чемпіонату Микола потрапив до лікарні. У вересні 1965-го лікарі заборонили йому займатися спортом. Військкомат через стан здоров’я забракував його на призовній комісії. На відновлення та повернення до великого спорту пішло три роки…
Закінчивши технікум, у 1966 році Пешехонов переїхав до Дніпропетровська. Анатолій Гайдук надав житло та роботу: Миколу влаштували працювати на стадіон «Метеор» радистом. Задля відновлення здоров’я спортсмена Гайдук долучив його до спортивного диспансеру, де протягом 40 днів раз на пів року Миколі робили болючі уколи.
Він наполегливо тренувався, але попередніх результатів досягнути не міг. Упевненість у свої силах повернулась у 1969 році, коли на чемпіонаті СРСР у Херсоні Пешехонов у парі з Єршовим (який переїхав до Дніпропетровська на навчання) дійшов до фіналу. Там вони поступилися армійській парі Костянтин Вавілов — Микола Нікітін, які стали чемпіонами втретє поспіль.
А на першості СРСР 1970 року в Дніпропетровську з’явився новий дует Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов. Річ у тім, що клуб ЦСКА розвалився, і Анатолій Гайдук скористався моментом і запросив Костянтина Вавілова з Москви до Дніпропетровська. Микола та Костянтин були добрими друзями ще зі школи з Красноармійська, де вчилися у паралельних класах і часто грали у дворовий футбол воротарями — один проти одного. А потім вони зійшлися в тенісній секції Бориса Глебовича, що переросла в бадмінтонну. Гайдук ухвалив геніальне рішення, поставивши їх у пару: пара Вавілов — Пешехонов одинадцять разів ставала чемпіонами Союзу в період 1970–1982, видавши стрічку із семи перемог поспіль (1970–1976).
Микола Пешехонов та Ірина Шевченко, чемпіони СРСР в міксті 1975–1976
«Протягом дванадцяти років ми з Костею весь час були разом, — згадує Микола Сергійович, — на змаганнях, у готелях, на зборах, за кордоном, як правило — в одному номері. Дружини жартували, з ким ми живемо — з ними або один з одним. Протягом цього періоду багато було хорошого, хоча іноді лаялися, не грали пару протягом року, але ніколи не зраджували один одного. Разом воювали за свої права з тренером. У спорті Вавілов був лідером, а я мірою можливості допомагав йому, був веденим. Це як в авіації: ведучий без прикриття веденого теж нуль. Така позиція, можливо, й дала нам можливість протягом багатьох років зберігати лідерство в бадмінтоні».
Отримавши квартири в новому будинку ЮМЗ, Пешехонов і Вавілов мешкали хоч у сусідніх під’їздах, але через спільну стінку.
У 1971 році Пешехонов разом із Вавіловим поїхали вступати до Київського інституту фізкультури. Вавілов поступив, а Пешехонов не отримав допуску до складання іспитів за станом здоров’я. Йому довелося перечекати зміни голови медкомісії й отримати допуск до іспитів. Власне, складання іспитів для нього було формальністю — тому що майстри спорту міжнародного класу складали тільки спеціалізацію.
«Мені пощастило, що я прийшов вчитися в зрілому віці, — згадує спортсмен, — тому вивчав предмети усвідомлено — всі спортивні науки. Надалі вже підвищував свою кваліфікацію на європейських семінарах і в олімпійських центрах бадмінтону Китаю, Малайзії, Індонезії».
Дуже цікавим, із певною долею містики, є спогад Миколи Пешехонова про чемпіонат СРСР 1977 року в Ростові-на-Дону. Той самий, де в парній категорії дует Віктор Швачко — Володимир Нікіфоров перервав на один рік чемпіонську гегемонію Вавілова-Пешехонова.
«У той час у нашому спорті було захоплення аутогенним тренуванням, — розповідає ветеран. — Хоча спортсмени „Метеору” ставилися до цього скептично, тренер зробив акцент на таку підготовку, приділивши мало уваги ОФП і СФП. Як результат майже всі гравці клубу на турнірі виступили слабо. Але в моєму випадку ефект аутотренінгу спрацював: психологи проводили зі мною сеанс перед кожною грою в одиночці, і я на шляху до фіналу обіграв двох сильних суперників — В’ячеслава Щукіна й Семена Розіна, у яких до того ніколи не вигравав. Та в останній день змагань психологи замість готувати мене до фіналу, поїхали на ринок за знаменитою ростовською цибулею. І в той час, коли вони купляли собі по мішку цибулі, я практично без боротьби програв фінал Анатолію Скрипку. І ми з Вавіловим уперше програли чемпіонат у парі»…
Як гравець Микола Пешехонов відзначався простою, але дуже надійною грою. Сильний атакувальний удар він поєднував із чіпкою, впевненою грою в захисті.
Тренерська кар’єра Миколи Пешехонова почалася раптово й стрімко. У березні 1982 року вони з Вавіловим закінчили виступати в офіційних турнірах і попрощалися зі збірною СРСР, яка готувалася до чемпіонату Європи. У Держкомспорті СРСР вирішили змінити керівництво збірної на молодих тренерів із провідних гравців, які закінчили виступати у великому спорті. Так, Віктора Швачка запросили працювати з національною збірною СРСР, а Костянтина Вавілова — з юнацькою збірною СРСР. Пешехонов став виїзним тренером-гравцем (спаринг-партнером) в клубі «Метеор» (як заведено зараз спаринг-партнер). За сумісництвом Вавілов запросив його допомагати в підготовці юнаків до першості Європи. У збірній Микола селекціонував і шукав перспективних хлопців, планував навчально-тренувальні збори, вивчав нові технічні прийоми та сучасну методику тренувань. Проте вже у жовтні 1982 року раптова смерть Анатолія Гайдука (інсульт) змінила всі плани. Костянтину Вавілову запропонували адміністративну роботу в спортклубі «Метеор», а тренером юнацької збірної СРСР замість нього став Микола Пешехонов.
То був непростий час, оскільки проти молодих і недосвідчених тренерів, які не мали в збірній своїх учнів, було багато нарікань із боку клубних тренерів. Однак українські фахівці впоралися з викликами й працювали успішно.
Момент чемпіонату СРСР 1982 року, Дніпропетровськ. Микола Пешехонов робить масаж Тетяні Литвиненко, а Костянтин Вавілов дає їй поради
У 1988 році Микола Пешехонов змінив Віктора Швачка на посту головного тренера збірної СРСР і пропрацював на цій посаді до розвалення Радянського Союзу. У 1992 році він керував збірною командою України.
У 1993 році, в дуже складний фінансово та побутовий час, фахівець поїхав за кордон — до Словенії. У нього було кілька цікавих пропозицій — із Нідерландів, Ізраїлю й інших країн. Пешехонов обрав близьку за ментальністю слов’янську державу. Уклав контракт на три роки, а затримався на Балканах майже на двадцять років.
У цей період тренерської роботи Пешехонов розкрутив чотири клуби та готував різних гравців на Олімпійські ігри. Зі своїми спортсменами побував на Олімпіадах у Пекіні (2008) та Лондоні (2012). Приїжджаючи зі Словенії до Дніпропетровська, завжди відвідував друга — Костю Вавілова за прозвиськом Старий. У серпні 2009 року відбулася їх остання зустріч, а в листопаді Пешехонов уже прилітав на похорон Вавілова…
Після Олімпіади-2012 Микола Сергійович вирішив завершити тренерську діяльність і повернувся до України. Відпочивав від нервової та напруженої роботи, працюючи на дачі. Та вже за рік на численні прохання батьків почав давати уроки техніки юним гравцям. Бадмінтон таки не відпустив старого тренера. У 2015 році Пешехонова запросили допомогти Марії Улітіній підготуватися до Олімпіади-2016. У Ріо-де-Жанейро Марія ввійшла до 13 найсильніших — найкращий результат за весь час участі українських бадмінтоністів на Олімпійських іграх.
Після Олімпіади майстра запросили до СДЮСШОР ім. Вавілова — допомагати тренерам у підготовці провідних гравців області. Через поважний вік Пешехонов не їздить зі спортсменами на турніри, проте консультує їх під час змагань через Вайбер.
Сьогодні 75-річний Микола Пешехонов допомагає головному тренеру збірної України Владиславу Дружченку готувати чемпіона України 2020 року Данила Боснюка до чемпіонату Європи в Києві, та Марію Улітіну — до відбору на Олімпіаду-2020 в Токіо.
Микола Сергійович Пешехонов дуже вдячний своїй коханій дружині Олені (вони разом вже 50 років), яка терпляче і з любов’ю допомагала йому в спортивній кар’єрі. Такий показовий момент: кожний Новий рік він отримував від дружини в подарунок календарик, де були відзначені синім кольором дні його відсутності дома — в середньому близько 250, і червоним — досить невелика кількість днів, коли він був удома. Такі терпіння та довіра дорого коштують.
Чемпіон СРСР у парному розряді (14): 1963, 1964 (з Анатолієм Єршовим), 1970, 1971, 1972, 1973, 1974, 1975, 1977, 1978, 1979, 1980, 1982 роках (з Костянтином Вавіловим).
Чемпіон СРСР у змішаному розряді (3): 1972 (з Тетяною Шмаковою), 1975, 1976 (з Іриною Шевченко).
Майстер спорту міжнародного класу (1971), заслужений тренер України (1988).
Двократний володар Кубка Гельвеції (1977, 1979).
Початок організованого розвитку бадмінтону в місті на Дніпрі має чітку точку відліку. До Дніпропетровська в 1961 році приїхав на гастролі артист оперети Микола Рубан — перший голова Федерації бадмінтону СРСР. Він мав суворе правило: після концертів неодмінно піти до якогось спортзалу, щоб продемонструвати нову гру. Так, у Дніпропетровську він прийшов до студентів Гірничого інституту. Тоді бадмінтон побачив і назавжди захопився грою викладач Олег Лобизнов.
Власне, Рубан ще не встиг поїхати з міста, як Лобизнов уже організував в інституті першу секцію бадмінтону. Його підтримали відомі в Дніпропетровську легкоатлети Анатолій Гайдук і його дружина Поліна Дедік. До речі, Гайдук уперше побачив бадмінтон ще на Фестивалі молоді та студентів у Москві в 1957-му, де побував як номенклатурний працівник. Він започаткував гру у волан у спортивному клубі «Метеор» заводу Південмаш, який було відкрито 1962 року.
Ті часи згадує Ірина Шевченко, багаторазова чемпіонка СРСР і видатна тренерка: «Ми тренувались у гірничому інституті — навіть не в спортзалі, а в старій аудиторії. Там була низенька стеля, тож нам доводилось рухатися швидше, й у нас сформувався стиль пласкої гри. Ми не мали ані фахівців, ані методик тренування. Фактично самі собі були тренерами, навіть не знали назви ударів. Проте приваблювала перспектива стати в новому виді майстрами спорту».
Провідними спортсменами секції Олега Лобизнова (в минулому — гімнаста) стали викладач гірничого інституту Борис Баршах й Інна Натарова (Шевченко), яка на той час працювала медсестрою.
Масштабно та продуктивно розгорнув роботу з розвитку бадмінтону в Дніпропетровську Анатолій Олексійович Гайдук — майстер спорту з ходьби та надзвичайно енергійний і талановитий організатор. Він керував палацом спорту «Машинобудівник», а потім очолив новий спортклуб «Метеор» великого підприємства Південний машинобудівний завод, відомого як ПМЗ. У «Метеорі» Гайдук разом із дружиною, майстром спорту з метання Поліною Дедік почали тренувати бадмінтоністів.
Анатолій Гайдук був великим фанатом бадмінтону. Він закохався в гру з воланом ще під враженням церемонії урочистого відкриття Фестивалю молоді й студентів 1957, де побачив, як деякі члени делегацій Індонезії, Китаю, Індії крокували з ракетками.
Гайдук не пропускав жодного тренування й інколи навіть потерпав від керівництва через свою пристрасть до бадмінтону: бо приділяв занадто багато уваги до неолімпійського виду спорту. Але його дружні стосунки з гендиректором Південмашу Олександром Макаровим дозволяли йому опікати улюблений спорт і створювати умови для підготовки домашніх спортсменів, а також — для залучення майстрів з інших міст.
Збірна Центральної ради ДСТ «Буревісник», чемпіон СРСР. У складі команди — українці Сергій Сачко, Борис Баршах, Віктор Швачко, Ніна Косяк.
Анатолій Олексійович купляв книги з бадмінтону англійською мовою. Він найняв перекладачку на ставку: формально для секції фігурного катання, щоб перекладати тексти пісень, під які виступали спортсмени. Щоб не було ідеологічно неправильних змістів, сексуальної або релігійної тематики тощо. Перекладати спортивну лексику було важко, тому тренерка Інна Шевченко з дочкою перевіряли та правили переклади. Знаний російський фахівець Борис Глебович через деякий час назвав ці переклади найкращими в Радянському Союзі.
Згодом Гайдук залучив до роботи тренером з ОФП легкоатлета Віктора Ткача, він значився в «Метеорі» тренером жіночої команди. З командою також працювали два психологи (їх кабінет був у гуртожитку ПМЗ), медики, масажисти…
У Дніпрі склалася здорова конкуренція між структурами Олега Родіоновича Лобизнова й Анатолія Олексійовича Гайдука — на рівні спортивних товариств «Буревісник» (студентський спорт) і «Зеніт» (спортпідприємств оборонної промисловості). Лобизнов, який очолював обласну раду ДСТ «Буревісник», мав хороші зали у вишах міста. А Гайдук, своєю чергою, мав спортивні об’єкти «Метеора» та соціальний потенціал ПМЗ. Під свої можливості вони залучали хороших спортсменів ззовні: Лобизнов улаштовував у виші міста, а Гайдук забезпечував житлом і роботою від ПМЗ.
Таким чином у Дніпропетровську з’явилися чемпіони СРСР Микола Пешехонов, Анатолій Єршов, Тетяна Новікова, Костянтин Вавілов (усі — з підмосковного Красноармійська), майбутні чемпіонки Надія Литвинчева (з Орехово-Зуєва), Алла Звонарьова (з Баку), Тетяна Литвиненко (з Архангельська) й інші.
Ця здорова конкуренція надзвичайно позитивно сприяла розвитку бадмінтону в Дніпрі та вивела спортсменів міста на провідні позиції в Україні та СРСР.
У ті часи ще не було поняття «синергія». Проте як інакше назвати два шляхи, якими йшли організатори дніпропетровського бадмінтону — Анатолій Гайдук і Олег Лобизнов, які водночас вирощували домашніх спортсменів і запрошували майстрів ззовні.
Результат прийшов відповідний: у місті на Дніпрі сформувалася чудова плеяда найсильніших бадмінтоністів не лише України, а взагалі всього Радянського Союзу. Турнір за турніром вигравали та брали призові місця загальновизнані гранди старшого покоління: Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Ірина Шевченко, Тетяна Новікова. За ними підтягнулися молодші: Надія Литвинчева, Наталія Дамаскіна (Максакова), Тетяна Литвиненко, Алла Звонарьова, Алла Продан, Вікторія Семенюта, Вікторія Прон (Євтушенко), Віктор Самарін, Леонід Пайкін, Радій Білалов й інші. Протоколи змагань того періоду рясніють іменами дніпропетровських спортсменів у списках переможців і медалістів.
Збірна України на церемонії відкриття чемпіонату СРСР 1980 року. Харків.
Попереду — Наталія Дамаскіна (Максакова), за нею — Вікторія Семенюта
На чемпіонаті СРСР 1979 року в Єревані у чоловічому парному розряді весь п’єдестал був заповнений спортсменами дніпропетровського «Авангарду» («Метеор»). Перше місце: Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов, друге місце: Віктор Самарін — Леонід Пайкін, третє місце: Олександр Дзюба — Радій Білалов.
У жіночому парному розряді була майже така сама картинка з двома розбіжностями: на першому місці були представниці дніпропетровського «Буревіснику» Алла Продан — Надія Литвинчева, на другому — Наталія Максакова — Вікторія Семенюта з «Авангарду», а ось на третю сходинку зійшли Віра Косенко (Київ) з білорускою Світланою Белясовою.
Додамо до цього ще золото Алли Продан і срібло Наталії Максакової в одиночці, та срібло Алли Продан (з росіянином Щукіним) і бронзу Костянтина Вавілова й Наталії Максакової в міксті.
Тобто загалом спортсмени Дніпропетровська виграли на тому турнірі 3 золотих, 4 срібних й 2 бронзових медалі. Це насправді феноменальний результат.
Цікаво, що тому тріумфу передувала доволі скандальна ситуація. Незадовго до турніру Держкомспорт СРСР ухвалив рішення про омолодження кадрів: щоб до збірних відбирали тільки спортсменів у віці до 29 років. Анатолій Гайдук, на той час головний тренер збірної СРСР, з таким рішенням не погодився. Він демонстративно провів окремі збори перед єреванським чемпіонатом СРСР тільки зі спортсменів «Метеору». На особистому літаку директора Південмашу Олександра Макарова команду доправили до Цахкадзора (Вірменія), щоб готуватися у високогірних умовах, наближених до Єревана. Гайдук розумів, що такий демарш буде виправданий тільки успішним виступом, тому психологічно налаштовував спортсменів належним чином. І результат був переконливий, навіть — приголомшливий.
Однак безжалісний час робив свою справу. У 1982 році від інсульту у віці 56 років помер Анатолій Гайдук.
Під його керівництвом збірна команда СРСР вийшла на міжнародний рівень: брала участь у чемпіонаті Європи й двічі вигравала Кубок Гельвеції — командний Кубок Європи. Саме завдяки його зусиллям дніпропетровська школа бадмінтону завоювала високий авторитет у СРСР і всій Європі.
Завдяки його киплячій енергії, цілеспрямованості, величезній працьовитості й любові до спорту спортивний клуб «Метеор», головою якого він був, досяг високих спортивних результатів: жіноча команда ставала дев’ять разів володарями Кубка Радянського Союзу, а чоловіча — вісім разів. У складі збірної СРСР було 60 % спортсменів СК «Метеор».
З 1964 року по 1982 рік він керував спортивним клубом «Метеор», був помічником і соратником генерального директора ПМЗ — Олександра Максимовича Макарова, який підтримував його у всіх починаннях, пов’язаних зі спортивним клубом. Анатолій Гайдук також приділяв велику увагу розвитку фізичної культури на підприємстві ПМЗ. Під його керівництвом проходили заводські спартакіади й різні спортивні заходи, у яких брали участь багато працівників заводу.
Сьогодні багато городян добре знають величезне спортивне містечко біля Південмашу: стадіон, Палац водних видів спорту, Льодовий палац, спортмайданчики. А починалося все зі старенького стадіону «Машинобудівник» і всього одного спортзалу в Палаці машинобудівників. І саме завдяки зусиллям Анатолія Гайдука пішов процес створення цього чудового спортивного містечка.
У залі «Метеору» провели шість чемпіонатів СРСР: 1967, 1970, 1976, 1978, 1982, 1985. За цим показником Дніпропетровськ не мав рівних у країні.
Команда клубу «Метеор» (Дніпропетровськ), володар Кубка СРСР 1973 року.
Стоять (
Сидять (
Ті, хто знав Анатолія Олексійовича й працював із ним, згадують його добром. І з доброю посмішкою розповідають, що він часто наспівував свою улюблену пісню «Самое синее в мире Черное море мое» — з кінофільму «Матрос з «Комети» (сюжет фільму пов’язаний із Фестивалем молоді та студентів 1957 року, гостем якого був Гайдук).
На щастя, значною мірою Гайдука в «Метеорі» та на заводі замінив Костянтин Васильович Вавілов, який багато чого в нього навчився й успадкував від нього принцип: спортсмен не має бути ображений. Таким чином, продовжилася лінія Гайдука на підтримку бадмінтону та бадмінтоністів у сфері можливостей ПМЗ.
Удова Гайдука — Поліна Давидівна Дедік (1937–2005) з 1980 року була тренером юнацької збірної СРСР, у 1984 році стала заслуженим тренером УРСР.
Тетяна Литвиненко, 6-разова чемпіонка СРСР
У 1980 році до Дніпропетровська приїхав науковець Дмитро Рибаков із Ленінградського інституту фізичної культури імені Лесгафта. На замовлення Федерації бадмінтону СРСР була створена наукова група, яка розробила нову методику підготовки юних бадмінтоністів. На базі «Метеору» в Дніпропетровську провели тестування та відбрали хлопців і дівчат до спортивного спецкласу, який організували в середній школі № 89, і який тренувала Поліна Давидівна Дедік. Навчання за загальноосвітньою програмою в спецкласі поєднувалось зі щоденними дворазовими тренуваннями.
У першому наборі дітей 1969–1970 року народження головною зіркою став Микола Зуєв, майбутній чемпіон СРСР (1990). А в другому наборі (1972–1973 р. н.), у класі, який у СШ № 75 вела Ірина Миколаївна Шевченко, зібралося ціле сузір’я видатних майстрів, які згодом досягли великих успіхів: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Леонід Пугач; до них потім у «Метеорі» доєдналися талановиті хлопці з Лисичанська Михайло Мізін і Костянтин Татранов. Юні спортсмени регулярно проходили зимові й літні збори в заводському таборі «Метеоріт» на річці Самарі.
Вихованці тих спецкласів мали великий потенціал. Микола Зуєв ще у 1986-му виконав норматив майстра спорту СРСР, у 1988-му його взяли до дорослої збірної СРСР, а в 1990-му на чемпіонаті СРСР у Києві він став чемпіоном в одиночці. У 1990 році в Будапешті команда клубу «Метеор» здобула бронзу Кубка європейських чемпіонів. У тому ж Будапешті у квітні 1991 року юніорська збірна Радянського Союзу виграла чемпіонат Європи (U19). Чоловічу половину тієї команди становили дніпропетровські вихованці Ірини Шевченко, яка була головним тренером збірної: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Михайло Мізін, Костянтин Татранов. Хлопці мали всім складом перейти до дорослої збірної СРСР, але за кілька місяців така країна припинила своє існування.
Символічну риску під радянським періодом дніпропетровського бадмінтону підвела смерть Олега Родіоновича Лобизнова в червні 1991-го. Почалися нові часи…
Перші роки незалежності були важкими для українського бадмінтону. Молодій державі було не до спорту, чимало спортсменів і фахівців поїхали за кордон. Але саме в Дніпропетровську хороша тренувальна база, колектив професійних тренерів, відділення в ОШВСМ, спеціалізована школа, підтримка обласної й міської влади — все це дозволило в складні перші десять років вистояти, зберегти й виховати нових спортсменів і молодих тренерів.
На той момент у Дніпропетровську була єдина в Україні спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву з бадмінтону «Метеор» (зараз СДЮШОР ім. Вавілова) і було відкрито відділення бадмінтону в обласній ШВСМ.
Починаючи з 1992 року, протягом п’ятнадцяти років чемпіонами України ставали представники Дніпра, за винятком перемог двох харків’янок — Наталії Єсипенко та Наталії Головкіної (відповідно 1999 та 2003 в одиночці та 1999–2000 в парі). На вищі сходинки національних п’єдесталів в одиночній категорії підіймалися Владислав Дружченко й Олена Ноздрань; у чоловічих парах — Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Костянтин Татранов, Михайло Мізін; у жіночих парах — Вікторія Євтушенко, Тетяна Литвиненко, Олена Ноздрань, Лариса Грига, Олександра Бардакова; у міксті — Владислав Дружченко, Вікторія Євтушенко, Олена Ноздрань, Валерій Стрільцов. Тільки починаючи з 2007 року, харківські спортсмени почали тіснити дніпрян.
У травні 1997 року було засновано Федерацію бадмінтону Дніпропетровської області. Протягом 18 років її очолювала Вікторія Семенюта.
Тренерка Вікторія Семенюта з юною спортсменкою
Варто згадати перший великий успіх бадмінтоністів незалежної України — золоті медалі юніорського командного чемпіонату Європи 1997 року (в групі В) у місті Німбурк (Чехія).
Та команда складалася на 90 % із молодих спортсменів Дніпропетровська: Олена Дубова, Анна Хоменко, Вікторія Кобилко, Олександра Бардакова, Володимир Мазарчук, Євген Ямпольський, В’ячеслав Парасюк, з єдиним представником Харкова Дмитром Мизніковим. Тренером збірної України була Вікторія Семенюта.
Команда Дніпропетровська на Спартакіаді України 2004 року.
Верхній ряд (
Нижній ряд (
Потім, у 2003 році була яскрава перемога Лариси Григи на юніорському чемпіонаті Європи (U19) в Есбьоргу (Данія), і це було перше золото в особистих змаганнях для незалежної України.
У 2003 році Федерація бадмінтону Дніпропетровської області за підтримки ФБУ організувала перший міжнародний тренерський семінар із запрошенням тренера-консультанта IBF Гюнтера Хуберта. Триденний семінар, на який з’їхалися тренери з усієї України, закінчився врученням тренерам сертифікатів.
Спортсмени Дніпра доклалися до яскравих здобутків українського молодіжного бадмінтону: командного срібла на чемпіонаті Європи (U17) 2007 року (Стамбул, Туреччина), командної бронзи на чемпіонаті Європи (U19) 2011 року (Вантаа, Фінляндія).
Данило Боснюк у міксті з харків’янкою Мариною Ільїнською виграв бронзу на чемпіонаті Європи (U17) 2016 року (Люблін, Польща).
У 2011 році Федерація бадмінтону Дніпропетровської області за підтримки ФБУ вперше в Україні організувала юніорський рейтингований турнір Ukraine Junior. У 2020 році цей турнір відбувся вже вдесяте.
За роки незалежності на Кубку Європейських чемпіонів команда «Метеор» двічі завойовувала бронзові медалі й один раз — срібло.
На турнірі 1997 року в Лісбурні (Північна Ірландія) за команду грали: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Костянтин Татранов, Олена Ноздрань, Вікторія Євтушенко, Вікторія Кобилко. На КЄЧ-1998 у місті Мості (Чехія) у складі було дві зміни: замість Дружченка грав Денис Пешехонов, а замість Кобилко — Олена Дубова. Тренувала команду Ірина Шевченко.
У сезоні Кубку європейських чемпіонів 2006 року, який проходив у Севільї (Іспанія), склалася нестандартна ситуація. Команда «Метеор» посіла 3-є місце. Але вже після фіналу з’ясувалося, що іспанський клуб-переможець «Рінконада» порушив регламент, залучивши гравця всупереч умовам. Клуб «Рінконада» було дискваліфіковано, золоті медалі вручили фіналісту — клубу «Іссі Ле Муліно» (Франція), а обох півфіналістів, «Метеор» і португальську «Сантану», проголосили срібними призерами. За «Метеор» у тому турнірі виступали Михайло Мізін, В’ячеслав Олійник, Євген Яковчук, Олександра Бардакова, Ольга Чхеїдзе, Яна Воротнікова. Тренери — Костянтин Вавілов і Вікторія Семенюта. Усі гравці після того успіху стали майстрами спорту міжнародного класу.
П’ятнадцятого березня 2015 року новим президентом Федерації бадмінтону Дніпропетровської області було обрано Святослава Олійника. Відомий політик, який свого часу був і народним депутатом України, і головою Дніпропетровської облради, є вихованцем СДЮШОР «Метеор» із плеяди Дружченка-Стрільцова-Татранова. Як людина, що добре знається на бадмінтоні й палко любить цю гру, Святослав Олійник почав активно підтримувати розвиток нашого спорту в Дніпропетровську та регіоні.
За підтримки Святослава Олійника в Дніпропетровській області відбувся турнір Fly Dnipro Open 2016, який об’єднав провідних бадмінтоністів Дніпропетровщини й аматорів.
У листопаді 2020 року на території стадіону «Олімпійські резерви» (колишній «Трудові резерви») відкрили шестиповерховий критий спортивний комплекс. Споруду побудували в рамках програми Президента України Володимира Зеленського «Велике будівництво», урочисто відкривав її міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт.
У величезному залі на другому поверсі (1000 кв. метрів площі, на підлозі — спортивний паркет, стеля — заввишки 16 м) поруч із майданчиками для гри в теніс, волейбол і баскетбол, розташовані 8 кортів для бадмінтону. Провідні дніпровські майстри сьогодні готуються до великих змагань саме тут.
Святослав Олійник, віцепрезидент Федерації бадмінтону України, президент Федерації бадмінтону Дніпропетровської області
Уже 12 листопада 2020 року новий спорткомплекс зустрів чемпіонат України з бадмінтону. У рідних стінах земляків порадували чемпіонськими титулами Данило Боснюк і Марія Улітіна — в одиночних категоріях, жіноча пара Наталія Войцех — Марія Улітіна й Олександр Шмундяк у чоловічій парі з харків’янином Віталієм Коновим. Тільки золото у змішаній парі (Валерій Атращенков — Валерія Рудакова) уїхало до Харкова.
Данило Боснюк (Дніпро), чемпіон України 2020 року
Найстаріші змагання в Дніпрі. Спадкоємцем турніру є Кубок Гагаріна, який ще у 1960-ті роки започаткував на «Метеорі» Олексій Гайдук. Це були престижні дорослі змагання, на які приїжджали найсильніші спортсмени з усього Радянського Союзу.
У 1984 році турнір перейменували в пам’ять А. О. Гайдука. Після смерті Костянтина Вавілова у 2011 році почали проводити турнір його пам’яті.
У 2016 році обидва турніри об’єднали й назвали в пам’ять обох видатних діячів українського бадмінтону.
Формат турніру: змагання ветеранів різних вікових груп, спортсменів й аматорів різних рівнів майстерності.
Юніорський турнір. Проводиться з 1968 року, його заснував сам Олександр Макаров — тоді як турнір на призи Макарова. З 2000 року турніру надали ім’я О. М. Макарова.
Проводиться з 2011 року. Організатор — ФБДО за підтримки Федерації бадмінтону України.
Змагання входять у серію турнірів під егідою Європейської конфедерації бадмінтону European Junior Badminton Circuit. Дніпровський турнір є в європейському календарі, на змагання приїздять судді з Європи, напередодні турніру проводиться суддівський семінар.
У турнірі 2018 року взяли участь спортсмени з 10 країн Європи, Азії та Америки.
Проводиться з 2016 року.
Турнір підходить і для аматорів, і для професійних спортсменів. Усього є вісім категорій за рівнем гри учасників. На кортах можна побачити гру чинних майстрів спорту міжнародного класу та України, жіночі та чоловічі пари, ветеранів бадмінтону й аматорів. Є призовий фонд — для різних груп учасників.
У 2019 році змагання зібрали 139 учасників з різних куточків України, а також спортсменів із Катару, Індії, Росії й Данії.
Сьогодні в Дніпропетровській області є дві великих спеціалізованих школи з бадмінтону — міська ім. К. Вавілова й обласна ДЮСШ з бадмінтону, є відділення бадмінтону в обласній ШВСМ; у 2020 році відкрито відділення бадмінтону в ДФКС-ДВУФК (Дніпропетровський коледж спорту, Дніпропетровське вище училище фізкультури). Відкрито понад 10 аматорських клубів. У загальноосвітніх школах введено уроки фізкультури з елементами бадмінтону.
Дніпро впевнено лишається столицею українського бадмінтону.
Вісімнадцятирічна студентка медичного училища Ірина Натарова належала до першої хвилі дніпропетровських бадмінтоністів. Разом із піонерами гри в місті на Дніпрі Борисом Баршахом, Юрієм Рубаном й іншими вона почала займатися в Олега Родіоновича Лобизнова в гірничому інституті. Вони закохалися в бадмінтон, і то була пристрасть на все життя.
Після медучилища Ірина три роки працювала медсестрою у відділенні травматології. Потім, у 1965-му, вступила до гірничого інституту. А в 1971-му — до інституту фізичної культури, оскільки професійне життя вже було міцно пов’язане з бадмінтоном.
На старті занять, коли ентузіасти-вихованці Олега Лобизнова ще навіть не знали назви ударів, Ірина вимушено тренувалась тільки з хлопцями. За товариство «Буревісник» вони часто виступали як команда вдвох із Борисом Баршахом. Так і виходили на матчі: віддавали без гри два очки в чоловічій і жіночій парах, а потім упевнено перемагали в одиночних розрядах і міксті й вигравали матч із загальним рахунком 3:2.
Свій перший із 16 титулів чемпіонки СРСР Ірина Натарова виборола у 1966 році в Каунасі, здобувши золото в одиночній категорії. А потім щороку вона привозила з першостей Союзу по дві, а двічі — по три золотих нагороди.
У 1972 році вона пропустила чемпіонат СРСР через більш ніж поважну причину: створивши сім’ю з інженером-випробувачем з ЮМЗ Геннадієм Шевченком, народила доньку Анну. До речі, Геннадій Шевченко був талановитим фотографом, як позаштатний кореспондент «Спортивної газети» він багато поїздив по турнірах із бадмінтону, зробивши велику кількість чудових світлин.
Наступного року Інна Шевченко прийшла до славетного спортклубу «Метеор». Вона вже була професійним спортсменом, отримуючи державну стипендію як член збірної СРСР. А з 1977 року, після закінчення активної кар’єри, вже дипломованим спеціалістом стала тренером.
Характеризуючи гру Ірини Шевченко, фахівці зазначали її зібраність, вольовий настрій, прагнення осягнути всі тонкощі гри. Ірина грала швидко й активно, стрімко і в той самий час м’яко та пластично рухалася по майданчику, прекрасно бачила поле, активно захищалася. Вона робила ставку в грі не на силу, а на тонкий розрахунок, дотепні комбінації, завжди намагалася безпомилково розіграти волан. Шевченко відрізняли дивовижна працьовитість і бойовий настрій на кожну гру.
Власне, такий стиль гри сформувався у Ірини за вимушених обставин: на початку занять у гірничому інституті спортсмени тренувались не в спортзалі, а в старій аудиторії з досить низькою стелею. Тому доводилось рухатись швидше, практикуючи пласку гру.
Ірина Шевченко не раз представляла нашу країну на міжнародних змаганнях, а 1976 року брала участь у чемпіонаті Європи в Дубліні, де в парі з Надією Литвинчевою ввійшла до вісімки найсильніших. Уміння вести гру в дуеті — одне з визначних достоїнств дніпропетровської спортсменки. Вона була чемпіонкою країни разом із такими несхожими за стилем гри партнерками, як рижанка Гундра Грінума, киянка Ніна Косяк, Надія Литвинчева з Дніпропетровська. У змаганнях на Кубок СРСР перемагала в парі з мінчанкою Людмилою Коссе.
Ірина Шевченко (Натарова) і Віктор Швачко — 4-разові чемпіони СРСР у змішаному парному розряді
Як тренера колеги її називають професіоналом із великої літери, найкращим тренером «Метеора» всіх часів. Вона була жорстким тренером, категоричним, суворим до дисципліни, великих навантажень. Ставила завдання та розв’язувала їх. Такий стиль відповідав умовам і вимогам того часу і приносив результат. Сьогодні колишні учні Ірини Миколаївни ностальгічно згадують її школу, порівнюючи з нинішніми індивідуальними підходами, примхами, претензіями до тренерів тощо. Інколи можна почути їх звернення до своїх вихованців: «Вам би Ірину Миколаївну!»
У 1982 році Шевченко набрала спортивний спецклас із 10-річних дітей. Переважно то були діти зі шкіл району, де розташовано «Метеор». Серед них виявилася велика група перспективних талановитих гравців, які згодом склали славу юніорського, а потім дорослого бадмінтону України.
Наполеглива й вимоглива робота за системою та методикою принесла чудові результати. У 1987 році Ірина Миколаївна очолила юнацьку збірну СРСР, а у квітні 1991 року її команда виграла юніорський чемпіонат Європи в Будапешті, де змагалися 27 команд. Чоловічу половину тієї збірної становили учні спецкласу Ірини Шевченко: Владислав Дружченко, Михайло Мізін, Костянтин Татранов, Валерій Стрільцов.
Ірина Шевченко, 16-разова чемпіонка СРСР та легендарна тренерка
Після розвалення Радянського Союзу в певний момент Ірина Миколаївна відійшла від бадмінтону, як каже вона сама: «Згадала, що я дружина і мати». Донька Анна, майстер спорту з бадмінтону, одружилася з голландцем і поїхала до Нідерландів. Так само життя розкидало і деяких інших учнів Ірини Шевченко: Костянтина Татранова до Німеччини, Олену Ноздрань — до Люксембургу, Леоніда Пугача — до Ізраїлю…
У 1999-му чоловік, Геннадій Шевченко, помер від інсульту, і велика тренерка полишила бадмінтон. Сьогодні вона їздить до доньки в Нідерланди доглядати онуків і задля цього опанувала англійську — так само ретельно й старанно, як свого часу грала в бадмінтон і виховувала молодих спортсменів. І так само успішно. Адже вона — Ірина Шевченко, найкраща бадмінтоністка Радянського Союзу!
Чемпіонка СРСР в одиночному розряді (6): 1966, 1967, 1969, 1970, 1971, 1973.
Чемпіонка СРСР в парному розряді (4): 1970 (з Гундрою Грінумою), 1971 (з Ніною Косяк), 1975, 1976 (з Надією Литвинчевою).
Чемпіонка СРСР у змішаному розряді (6): 1968, 1969, 1970, 1971 (з Віктором Швачком), 1975, 1976 (з Миколою Пешехоновим).
Як тренер підготувала Владислава Дружченка, Валерія Стрільцова, Костянтина Татранова, Михайла Мізіна, Олену Ноздрань, В’ячеслава Олійника, Леоніда Пугача та ще багато інших знаних майстрів.
Заслужена тренерка України (1989).
Місто студентів, технічної інтелігенції, спорту цілком природно стало центром українського бадмінтону. Все почалося на початку 1960-х років, коли інженер Сергій Бондарєв разом із дружиною Веронікою, обидва — великі ентузіасти бадмінтону, розпочали створювати у Харкові містечко бадмінтону.
У парку культури та відпочинку імені Горького в оточенні активістів обладнали 30 майданчиків для гри у бадмінтон. Серед тих, хто залучився до гри, було багато дітей і юнацтва, з яких згодом виросли такі відомі майстри, як Анатолій Генкін, Володимир Ліфшиц, Володимир Ройзман.
До речі, інженер Бондарєв застосував свої технічні знання й у бадмінтоні. Виготовив ракетку, яка не поступається найкращим закордонним зразкам. Першим у нас в країні Бондарєв замінив дерев’яну шийку рукоятки ракетки сталевою трубкою. Ракетки, виготовлені Сергієм Михайловичем, були легкими, міцними, еластичними.
З масового харківського бадмінтону висувалися класні гравці. Збірна міста була беззмінним призером всесоюзних змагань 1960-х років. Першим її тренером був невтомний ентузіаст, інженер-будівельник Марк Рубінштейн. Він познайомився з бадмінтоном, коли працював у Китаї.
Рубінштейн вів тренування в спортзалі «Спартак», що був розташований у приміщенні колишньої й нинішньої хоральної синагоги на вулиці Пушкіна (найбільшої синагоги в Україні), на двох майданчиках на другому поверсі. Організаційні питання там вирішував Лев Хігер. А ходили до секції переважно дорослі спортсмени — вихідці з тенісу й ігрових видів спорту.
Одним із таких спортсменів був студент Харківського політехнічного інституту (ХПІ) Володимир Ліфшиц, чемпіон СРСР серед юнаків із тенісу, який захопився бадмінтоном. У 1961 році команда Харкова у складі Володимира Ліфшица, Леоніда Колеснікова, В’ячеслава Воловнікова, Олександра Івановського вже їздила до столиці СРСР на матчеву зустріч зі збірною Москви. Член команди Олександр Івановський пригадує, що харків’яни мешкали на стадіоні «Лужники» в готелі, розташованому під трибунами по кільцю. Окремо запам’яталася зала з пробковою підлогою — у Харкові такого не було.
Володимир Ліфшиц швидко прогресував і 1962 року виграв перший чемпіонат України. Він виявився не лише здібним гравцем, а й талановитим тренером. Незабаром його учні — Анатолій Генкін, Володимир Ройзман, Семен Розін — три роки поспіль перемагали на чемпіонатах СРСР серед юнаків. А сам Ліфшиц у 1965 році став першим українським чемпіоном СРСР, вигравши парну категорію в парі з Юрієм Єрмолаєвим, якого він запросив до Харкова з Москви.
Саме Ліфшиц залучив до бадмінтону студента ХПІ Олександра Івановського, який 1964 року заснував секцію в рідному виші. Так, у Харкові виникли два основних центри підготовки бадмінтоністів — «Спартак» і «Буревісник».
У Харкові в 1967 році було проведено перший у нашій країні міжнародний турнір із бадмінтону за участю спортсменів Югославії. Це посприяло зростанню популярності гри в місті.
Голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко нагороджує бронзового призера чемпіонату України 1965 року Володимира Ліфшица (Харків). Ліворуч — тренер Володимир Томашевський (Київ)
Наприкінці 1960-х років харківський бадмінтон зазнав великих кадрових втрат. З міста поїхали до Білорусі Ліфшиц, Ройзман і Розін. Сильні гравці В’ячеслав Воловников й Анатолій Лосєв, які захоплювались альпінізмом, трагічно загинули в горах унаслідок сходження лавини. Марк Рубінштейн через поважний вік відійшов від справ. Наш вид спорту поступово знизився майже до аматорського рівня. Однак із початку 1980-х років почалося відродження…
Одним із головних центрів бадмінтонного життя Харкова був і є Харківський політехнічний інститут.
У 1970–1980 роках команда ХПІ кілька разів ставала переможцем і призером різних престижних змагань, зокрема Всесоюзного турніру «Кубок Корольова».
У цьому виші завжди вели активну спортивну роботу, а в 1990-х роках було відкрито спортивну спеціальність, що дало новий імпульс розвитку в ХПІ спорту загалом і бадмінтону зокрема.
Команда бадмінтоністів ХПІ брала участь у багатьох чемпіонатах Європи серед студентів, де ніколи не посідала нижчого за 3-є загальне місце. З особистих змагань хлопці та дівчата привезли додому 8 золотих, 9 срібних, 12 бронзових медалей.
Один з учнів Олександра Івановського, вже доцент кафедри теплотехніки ХПІ, Геннадій Махновський після навчання в ХПІ працював на турбінному заводі, де організував секцію бадмінтону, тренуючи тоді переважно молодь. Потім уже в ДЮСШ «Кіровець» він почав готувати спортсменів, які згодом принесли славу харківському бадмінтону — Наталію Головкіну, Валерія Атращенкова, Наталію Єсипенко, Дмитра Мизнікова, Олену Прус.
Інший вихованець Івановського Олег Толстунов керував після нього секцією у ХПІ.
Відділення бадмінтону було відкрите 1992 року в комунальному закладі Харківської обласної ради «Харківський професійний коледж спортивного профілю».
За часи роботи в закладі підготували вісім майстрів спорту міжнародного класу: Наталію Головкіну, Валерія Атращенкова, Олену Прус, Анну Кобцеву, Євгена Почтарьова, Дмитра Мизнікова, Наталiю Єсипенко, Артема Почтарьова. А також таких 34 майстри спорту: Геннадій Натаров, Дмитро Карпенко, Ольга Надточій, Тетяна Андренко, Ольга Сутула, Олена Шутенко, Микола Шаршунов, Дмитро Казанцев, Юлія Армейська, Наталія Чихічіна, Олександр Єременчук, Ольга Єсипенко, Катерина Сиром’ятникова, Андрій Ларін, Антон Козлов, Олександр Кунін, Олексій Васильєв, Марія Литвиненко, Анастасія Бур’ян, Вадим Байда, Євгенія Сумцова, Ірина Шалаєва, Владислава Рудакова, Валерія Рудакова, Анастасія Прозорова, Іван Мединський, Гліб Бекетов, Кирило Щур, Євгенія Кантемір, Владислав Ландяк, Данило Скриннік, Юлія Мирошніченко, Анастасія Прокопович, Аліна Лисенко.
Валерій Атращенков, 19-разовий чемпіон України
Вагомою перевагою Харкова була і є наявність чималої кількості хороших арен — вишівських і заводських, де є умови для тренувань і змагань. Зокрема, такими майданчиками ще в 1980-ті роки були спорткомплекс Харківського державного університету, спорткомплекс медичного інституту, Харківський палац спорту (на 3500 місць, відкритий у 1977 році), спорткомплекс «Авангард» (закритий у 2015 році), стадіон «Кіровець» (турбінний завод) і багато інших. Тож не дивно, що в Харкові часто проводили різні всеукраїнські й всесоюзні змагання.
Вінцем розвитку спортивної інфраструктури Харкова стало будівництво 2004 року Палацу спорту «Локомотив», сучасної арени (на 2190 місць), найкращої в Україні, де залюбки проводять престижні турніри, зокрема бадмінтонні: палац «Локомотив» приймає міжнародний турнір Kharkiv International, один із трьох турнірів в Україні, що входять до європейського календаря.
Олена Прус, 6-разова чемпіонка України
У 1992 році як секція народився Харківський бадмінтонний спортивний клуб (ХБСК), а потім відділення бадмінтону ДЮСШ № 13 міста Харкова. Офіційно зареєстрований 2005 року як громадська організація, що об’єднує юних спортсменів, професійних гравців, ветеранів, аматорів бадмінтону, доброзичливців і цінителів улюбленої гри.
Президент клубу — Євген Позняков, майстер спорту, переможець 1-ї Універсіади України. За його підтримки з 2007 року в Харкові проходить традиційний міжнародний турнір серед ветеранів й аматорів бадмінтону — «Слобожанська осінь», що став візитною карткою ХБСК.
Головний тренер клубу — Михайло Стерін, заслужений тренер України (2012). Тренерську роботу розпочав із 1992 року.
У клубі виховано сім майстрів спорту міжнародного класу, 35 майстрів спорту.
Заслужений тренер України Михайло Стерін зі своїми вихованками Єлизаветою Жаркою (
Провідні спортсмени клубу: Дмитро Завадський, Марія Діптан, Єлизавета Жарка, Марія Столяренко, Марина Ільїнська, Віталій Конов, Поліна Бугрова.
Серед спортсменів клубу — учасники Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи, Всесвітньої Універсіади, Європейських Ігор, переможці Кубка Європи й чемпіонату Європи серед студентів, неодноразові чемпіони України, переможці Кубка України, різних міжнародних і всеукраїнських турнірів.
ХБСК це надзвичайно цікавий феномен не лише в харківському бадмінтоні, а взагалі в українському спорті. Це дуже ще рідкісний приклад клубу як спортивної структури, фінансово незалежної від державної системи спорту.
Михайло Стерін, фізик, випускник ХПІ, ніколи не займався бадмінтоном до моменту, коли побачив і полюбив гру з воланом. У ньому спрацювали кілька мотивів: почуття педагога, який прагне виховувати дітей через спорт; захоплення чудовим видом спорту — багатогранною грою, сповненою комбінаторики та великої роботи мозку; азарт створення власних методик і досягнення великих результатів.
Стерін хотів реалізувати цікаві плани, рухатись і зростати разом із дітьми. Як тренер-самоук він розвивався паралельно з вихованцями, з нуля. Власне, спочатку в клубі не ставили якихось суперзавдань. Однак усе йшло поступово: плеяда юних спортсменів, що виросли на одному майданчику (ДЮСШ № 13), спершу вигравали клубні турніри, потім — міські й обласні, потім — національні й міжнародні.
Цікаво, що всі тренери клубу — це його власні колишні спортсмени. Нікого ззовні. Усі свої. ХБСК це наче родина, заснована на любові, повазі, розумінні, підтримці. Для Михайла Стеріна надзвичайно важливо, щоб його вихованці були не лише успішними спортсменами, а й насамперед гармонійно розвиненими людьми, освіченими фахівцями. «Щоб добре працювала голова», — каже він. Їх досягненнями поза межами кортів тренер пишається не менше, ніж змагальними перемогами.
Спадковість поколінь вихованців, фаховість тренерів, помножена на їх закордонний досвід, прагнення до постійного руху — всі ці чинники є запорукою добрих перспектив ХБСК у найближчі роки.
Марія Діптан, 7-разова чемпіонка України
Федерація бадмінтону Харківської області (ФБХО) — місцева громадська організація, створена 1997 року. ФБХО об’єднує спортсменів, які займаються бадмінтоном на професійному й аматорському рівнях, тренерів, інструкторів, арбітрів і ветеранів бадмінтону.
Президентом федерації був ректор ХПІ Леонід Товажнянський. З 2005 року федерацію очолює Геннадій Махновський.
Харківські бадмінтоністи є переможцями чемпіонатів України, складають кістяк збірної України, регулярно беруть участь у чемпіонатах світу та Європи, в Олімпійських Іграх і Юнацьких Олімпійських іграх. Чоловіча команда, що складалася з харків’ян, у 2010 році стала півфіналістом чемпіонату Європи. У скарбничці 6 золотих медалей чемпіонатів Європи серед студентів, 3 срібних медалі (Марина Іллінська, 2014 і 2017) та 4 бронзових медалі юнацьких і юніорських чемпіонатів Європи (Марина Ільїнська, Марія Столяренко, пара Анастасія Прозорова — Валерія Рудакова, пара Поліна Бугрова — Марія Столяренко).
Валерій Атращенков 15 разів ставав чемпіоном України, Дмитро Завадський — 14 разів (8 разів — в одиночному розряді). Єлизавета Жарка вигравала золото чемпіонатів України 12 разів, Марія Діптан — 6, Наталія Єсипенко — 3.
У жовтні 2018 року 17-річна Анастасія Прозорова стала володаркою першої олімпійської нагороди в історії українського бадмінтону: здобула срібло ІІІ Юнацьких Олімпійських ігор в Буенос-Айресі у змаганнях змішаних команд. Анастасія — студентка ХПІ, вихованка Харківського професійного коледжу спортивного профілю (перші тренери — Анна Кобцева і Євген Почтарьов, тренер — Геннадій Махновський).
У 2014 році була створена Міська шкільна бадмінтонна ліга, у якій взяли участь 582 учні зі 140 шкіл міста.
Єлизавета Жарка, 12-разова чемпіонка України
Федерація бадмінтону Харківської області щорічно проводить більше як 10 турнірів із бадмінтону різного рівня. Серед них вирізняються такі.
Kharkіv International — єдиний в Україні турнір, який є етапом Кубка Європи з бадмінтону рівня International Challenge і проходить під егідою Всесвітньої федерації бадмінтону (BWF).
Турнір проводять із 2009 року, за час існування в ньому взяли участь представники близько 60 країн із п’яти континентів — від Індії до Данії, від Єгипту до Австралії, від Канади до Малайзії.
Ідея проведення в першій українській столиці міжнародного турніру з бадмінтону виникла ще в середині 1990-х. Однак довелося пройти довгий і нелегкий шлях, зокрема здолавши сумніви багатьох в успіху цієї витівки, перш ніж у 2009 році путівку в життя, нарешті, отримав турнір під назвою Kharkiv International.
У Kharkiv International брали участь переможці та призери чемпіонатів Європи й Азійських ігор, володарі престижних трофеїв Суперсерії BWF. Найзірковіший учасник турніру за всі часи — чемпіон світу (2017), бронзовий медаліст Олімпіади-2016, один із лідерів світового рейтингу датчанин Віктор Аксельсен. До речі, він не виграв, а посів третє місце на харківському турнірі 2012 року.
Спонсором турніру виступала французька компанія Babolat, виробник обладнання для тенісу, бадмінтону і сквошу.
З 2018 року після оновлення керівництва Федерації бадмінтону України Kharkiv International отримав новий імпульс у своєму розвитку. ФБУ перебрала на себе клопіт з організації турніру, і президент ФБУ Олексій Дніпров радо розповів: «Харківська обласна федерація на чолі з Геннадієм Махновським виконала за ці дев’ять років просто колосальну роботу. І сьогодні Україна може пишатися таким турніром, як Kharkiv International. Цього року ми взяли на себе роль головного організатора. Подбали про інтерактивне табло й надали чотири абсолютно нових корти. Нам вдалося зібрати призовий фонд (25 тис. доларів) і залучити титульного спонсора — RSL. Це данська компанія зі столітньою історією, один із лідерів бадмінтонної екіпіровки у світі. Її присутність, безумовно, підвищила статус змагань».
На корті харківський майстер, вихованець лисичанського бадмінтону Євген Почтарьов
Змагання проходять у палаці спорту «Локомотив» — найкращій арені України. У 2021 році призовий фонд турніру становив 10 тис. доларів.
Старіший турнір у місті. Проходить із 1984 року.
Проходить із 1996 року. Дорослий турнір за участі найкращих бадмінтоністів України.
Традиційні всеукраїнські змагання для хлопців і дівчат у віці 14–17 років. Останніми роками його проводять як всеукраїнський відкритий дитячий турнір «На хвилі бадмінтону».
KBSC Open із 2019 року проводить Харківський бадмінтонний спортивний клуб.
Це унікальний турнір, у якому беруть участь найсильніші юніори України різного віку та рівня — від призерів чемпіонатів Європи до тих, хто тільки робить перші кроки в бадмінтоні. Запекла боротьба, щирі емоції, воля до перемоги, зустрічі з друзями й радість від гри — все це створює унікальну атмосферу.
Головна родзинка цього бадмінтонного свята — командний бліцтурнір, коли ввечері на третій день змагань усі учасники збираються разом, розподіляються на команди й грають між собою. Це атмосферна і дуже добра подія, яка здружує юних спортсменів із різних міст. Найраща команда отримує приз — шоколадний торт.
У 2021 році KBSC Open уперше пройшов відразу в трьох вікових категоріях: U19 (одиночки, пари й міксти); U15 (одиночки, пари й міксти); U13 (одиночки й пари).
Геннадій Абрамович Махновський народився 1952 року в Харкові.
З дитинства багато займався спортом: гімнастика, настільний теніс, футбол. Був учасником першого всесоюзного дитячого футбольного турніру «Шкіряний м’яч». Займався також волейболом, під час тренувань у товаристві «Буревісник» бачив легендарних гравців із команди майстрів, олімпійських чемпіонів Юрія Пояркова та Юрія Венгеровського. І мріяв колись сам побувати на Олімпійських іграх…
Після школи Геннадій вступив до Харківського політехнічного інституту (енергомашинобудівний факультет). Тоді він активно займався футболом. У другому семестрі першого курсу під час гри двічі зламав руку й отримав струс мозку. Через це хлопець не зміг отримати залік з фізкультури. А вже після зимової сесії на другому курсі, здавши всі іспити на стипендію, Махновський з’ясував, що через відсутність заліку з фізкультури стипендію не отримає. І він поспішив до спортзалу за заліком. На той час найкращою можливостю для нього стала секція бадмінтону, яку вів Олександр Юрійович Івановський — один із першопрохідців бадмінтону в Харкові.
«Отак і вийшло, — каже Геннадій Абрамович, — що я прийшов за заліком і лишився в бадмінтоні на п’ятдесят років».
Махновський швидко прогресував, входив до збірної області. Проте високих результатів як спортсмену йому досягти не судилося — знову через важкі травми. Якось уночі він заснув на так званому «дралоскопі» (саморобному пристрої для копіювання креслень), скло луснуло й глибоко розрізало стегно. Довелося пропустити багато тренувань. А за деякий час Геннадій був у студентському будзагоні в Туркменії й там спіймав флегмону на кисті. Ледь не зостався взагалі без руки й досі глибоко вдячний туркменському лікарю, який вдало зробив йому операцію. Знову був змушений втратити пів року тренувань, і на активній кар’єрі гравця довелося поставити хрест. Однак велике бажання бути в бадмінтоні лишилося назавжди.
Закінчивши ХПІ, Махновський працював майстром на Харківському турбінному заводі. Підприємство мало великий спорткомплекс «Кіровець» (адже завод, нині відомий як «Турбоатом», тоді мав ім’я Сергія Кірова). Там у хорошому залі фізрук цеху, профспілковий активіст Геннадій Махновський після роботи проводив тренування спочатку з друзями, а потім став вести дитячу секцію, здобуваючи неабиякий корисний тренерський досвід.
Геннадій Махновський, заслужений тренер України
Логічно, що 1983-го він почав працювати тренером у ДЮСШ «Кіровець» (до 1995 року). У 1991 році здобув професійну спортивну освіту, закінчивши Харківський інститут фізкультури. У 1990–2000 рр. був викладачем кафедри фізичного виховання НТУ «ХПІ». Від 2001 року — тренер у Школі вищої спортивної майстерності (Харків).
У 1995 році йому запропонували очолити національну збірну України — після того, як Віктор Швачко пішов на роботу до Міністерства спорту. На цій посаді Геннадій Абрамович працював до 2017 року (з 2005 року був тренером чоловічої збірної).
За цей час його мрія побувати на Олімпійських іграх збулася аж п’ять разів! Як тренер збірної України він брав участь в Олімпіадах 1996, 2000, 2008, 2012, 2016 років.
Геннадій Абрамович згадує, що мало хто взагалі вірив у те, що українські бадмінтоністи гратимуть на Олімпіаді 1996 року в Атланті. Але головний тренер зумів налаштувати спортсменів на те, що можна робити навіть те, що здається неможливим. На Ігри-1996 кваліфікувалися троє українських спортсменів — Владислав Дружченко, Вікторія Прон і Олена Ноздрань.
Тренер не без жалю згадує, як до Атланти з Лос-Анджелеса приїхав його колишній харківський учень, який повіз українців до місцевого Діснейленду. І там Олена Ноздрань наважилася стрибнути на тарзанці. Вона відчула великий адреналіновий стрес, який, напевне, емоційно виснажив її та завадив успішно зіграти на змаганнях. Але в будь-якому разі лишилася пам’ять про пригоду…
Запам’ятався тренерові й момент із наступної Олімпіади-2000 в Сіднеї. Там у статусі офіційного гостя був тодішній голова Харківської обласної держадміністрації Олег Дьомін. У Геннадія Махновського і в Австралії теж знайшлися друзі з колишніх харків’ян — подруга Олена Школьник, з якою він свого часу грав мікст. Олена з чоловіком приїжджали до друзів у олімпійське селище й запропонували показати гостям Сіднея місто. Під час поїздки Олег Дьомін вдивлявся у вуличні банери із зображенням спортсменів — учасників Олімпіади й жалівся, що ось харків’янка Яна Клочкова виграла на Іграх два золота і срібло, а повернеться додому — її в рідному місті й не впізнає ніхто. І тут йому на мобільний зателефонував Президент Леонід Кучма, щоб привітати з успіхами Яни Клочкової. Під час бесіди Леонід Данилович спитав Олега Олексійовича: чи є в нього якісь пропозиції щодо вшанування чемпіонки. І пан Дьомін розповів про банери на вулицях Сіднея. Після повернення до Харкова Геннадій Махновський на власні очі побачив на міських вулицях кілька яскравих банерів із Яною Клочковою.
З 1999 року Геннадій Махновський — заслужений тренер України. Багато років він був головою тренерської ради Федерації бадмінтону України. Сьогодні він — член Ради ФБУ, представник Харківської області. З 2005 року очолює Харківську обласну федерацію бадмінтону.
Полярні почуття судилося пережити фахівцеві 2018 року. З великим сумом згадує він свою ученицю Тетяну Мальцеву (Кондобарову), яка пішла від нас у травні 2018 року через важку хворобу. Викладачка кафедри фізичного виховання Харківського національного університету ім. Каразіна Тетяна Мальцева була хорошим гравцем, а потім стала хорошою тренеркою — вона була першою тренеркою таких харківських зірок, як Ольга Надточій, Анна Кобцева, Ольга Пивоварова, Дарія Мальцева.
А у жовтні того ж 2018 року тренер уже радів великому успіху своєї вихованки Анастасії Прозорової, яка на ІІІ літніх Юнацьких Олімпійських іграх у Буенос-Айресі здобула срібло в змаганнях змішаних команд. Таке воно — смугасте життя…
За роки роботи Геннадій Махновський підготував дев’ять майстрів спорту міжнародного класу й близько 50 майстрів спорту. Серед його найкращих вихованців: Наталія Головкіна, Наталія Єсипенко (Татранова), Дмитро Мизніков, Валерій Атращенков, Анна Кобцева, Марина Крижанівська, Вікторія Погребняк, Євген Почтарьов й інші. Зокрема — Олександр Кунін, нині — провідний тренер Миколаєва та тренер молодіжної збірної України.
Цей перелік відкрито: тренер Геннадій Махновський працює й не думає про відпочинок.
Геннадій Махновський із Геннадієм Натаровим (
Піонером бадмінтону в Києві по праву вважають викладача фізвиховання одного з дитячих санаторіїв у Пущі-Водиці Володимира Томашевського, в минулому відомого майстра боксу. Як спортивний лікар він застосовував бадмінтон у лікуванні, а також заснував дитячу секцію й почав тренувати юних спортсменів. У 1966 році написав і видав книжку «Гра для всіх».
Разом із ним у цій секції вела тренування й Валентина Литвиненко (у шлюбі — Савельєва). Однією з провідних її учениць була Ніна Мякишкова. Дівчинка, яка почала займатися в 1962 році, вже за два роки разом зі своєю тренеркою грала в парі на чемпіонаті СРСР в Москві.
Згодом Валентина Савельєва почала тренувати бадмінтоністів у залі стадіону «Динамо». До речі, на тому майданчику тренувалися не лише бадмінтоністи, й перспективну Ніну Мякишкову запрошували до своїх секцій і тенісисти, і фігуристи. Але дівчина зосталася в бадмінтоні. Ба більше: Ніна залучила до бадмінтону свого двоюрідного брата Віктора Швачка, який став найсильнішим гравцем в історії київського бадмінтону, а також — видатним тренером й організатором, багаторічним президентом Федерації бадмінтону України.
На корті брат і сестра: Віктор Швачко та його двоюрідна сестра Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк)
На той час заняття з бадмінтону в Києві структурували таким чином: Валентина Федорівна Савельєва тренувала в «Динамо», куди переважно ходили після лекцій студенти вишів Печерська, а Володимир Олексійович Томашевський вів тренування у товаристві «Спартак».
За кілька років Томашевський та один із його найкращих учнів Віктор Порубіновський почали тренувати в товаристві «Авангард», у спорткомплексі заводу «Червоний екскаватор». А Віктор Швачко, який із 1965 року тренував у «Динамо», після закінчення інституту народного господарства почав працювати у ДСТ «Буревісник».
Саме наргосп і взагалі студентський спорт під егідою товариства «Буревісник» стали головним центром розвитку бадмінтону в Києві середини 1960-х. Тодішній ректор Київського інституту народного господарства (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) Олексій Степанович Короїд був палким прихильником спорту. У 1967 році відкрився новий спорткомплекс вишу — з хорошими сучасними залами та саунами. Завідувачем кафедри фізичного виховання тоді був Леонід Любарський, а одним із її доцентів — голова Федерації бадмінтону УРСР Сергій Остапенко. Тож умови для розвитку бадмінтону там були оптимальні.
За наргоспом підтягнулись із секціями бадмінтону й інші київські виші, зокрема Київський політех (КПІ), Київський державний університет (КДУ), Київський інженерно-будівельний інститут (КІСІ), Київський автодорожній інститут (КАДІ), Київська консерваторія…
В університеті тренувались і виступали, а потім самі тренували, такі фахівці, як Микола Міліневський і Сергій Скорик. У консерваторії деякий час працював сам Віктор Швачко, який підготував там кількох сильних спортсменів, серед яких Володимир Кашуба, нині — видатний піаніст і органіст, народний артист України. У КІСІ тренували Володимир Нікіфоров і Валентина Савельєва, у КПІ — Валерій Цибрик.
На корті майстер спорту Олександр Швачко (Київ)
Київські студенти успішно грали на чемпіонатах міста, чемпіонатах України серед студентів, на республіканських Спартакіадах, де змагались представники понад 20 вишів.
Зростала популярність бадмінтону, зростала кількість спортсменів. Численність тих, хто займався бадмінтоном у Києві, стала найбільшою в Україні. За ініціативи Володимира Томашевського почав проходити юнацький турнір «Київські каштани», який розігрується й по наш час.
Унаслідок такої популярності до Києва почали приїжджати сильні спортсмени з інших міст, серед них — Тетяна Пешкова (з Красноармійська), Віра Косенко (з Горького), Володимир Нікіфоров (з Москви), який у парі з Віктором Швачком став чемпіоном СРСР 1977 року.
На вищому рівні успішно грали кияни Віктор Швачко (23-кратний чемпіон СРСР), Ніна Косяк (Мякишкова, 4-кратна чемпіонка СРСР), Віра Косенко (багаторазова призерка чемпіонатів СРСР), Ігор Мармер (срібний призер Спартакіади народів СРСР). У ті роки, коли в Харкові бадмінтон тимчасово підупав, кияни на українській арені серйозно конкурували з традиційно сильним Дніпропетровськом.
Недарма в Києві провели два чемпіонати Радянського Союзу — 1973-го і 1990 років, багато чемпіонатів України, Кубків України.
У столиці проходили численні міські турніри серед дорослих, молоді, юніорів, студентів.
У наргоспі після Віктора Швачка бадмінтон розвивали Віра Косенко та Володимир Ємець.
Володимир Трохимович Ємець (1955–2017) більшу частину життя пропрацював в Київському інституті народного господарства старшим викладачем кафедри фізичного виховання. Ще коли він був майстром спорту з плавання, закохався в бадмінтон і разом з дружиною Вірою Косенко підготував чимало переможців і призерів змагань високого рангу. Серед них: майстри спорту, члени юніорських збірних України Дмитро Славгородський, Наталія Домбровська, Іван Чернишов, Олена Ємець (донька), Артур Бурлака й інші.
Кияни й одесити.
Володимир Ємець був членом виконкому Федерації бадмінтону України, президентом Федерації бадмінтону Києва, як суддя національної категорії багато уваги й часу приділяв організації та проведенню українських змагань.
Віра Косенко, багаторазова призерка чемпіонатів СРСР і України
У період, який називають «лихі 90-ті», київський бадмінтон істотно занепав — через економічні та соціальні проблеми.
Спортивні секції в багатьох столичних вишах згорнули свою роботу: через борги за комунальні послуги чимало залів закрили.
Частина провідних майстрів поїхала за кордон. Так, Ольга Швачко опинилась у Німеччині, Ігор Мармер — у США. А Ніна Михальчук відбула до Анголи, куди направили її чоловіка, військового перекладача.
Київську федерацію бадмінтону після того, як Віктор Швачко пішов працювати в Міністерство спорту, очолив Микола Міліневський.
Багаторазові чемпіонки СРСР серед юніорок Ольга Швачко (Київ,
Проте навіть у період певної руїни деякі київські майстри, зокрема Євген Реп’ях або вихованці Ніни Михальчук Андрій Хліповка й Оксана Михальчук, здобували призові місця на великих турнірах.
Після повернення з Анголи Ніна Миколаївна Михальчук тренувала в інституті іноземних мов. Серед її найкращих учнів — Олексій Давиденко, Олександр Магай, Ярослав Баган, Ігор Лимар.
Можливо, через домінування на українській арені Дніпра й Харкова в Києві в останнє десятиліття акцентували на розвитку аматорського і ветеранського бадмінтону, на створенні й розвитку бадмінтонної інфраструктури. І на цьому напрямі досягли вельми позитивних результатів.
Сьогодні в Києві працюють 20 центрів, де можна грати в бадмінтон і тренуватись у досвідчених фахівців. Це і фітнес-центри, і бадмінтонні клуби, і ДЮСШ, і приватні секції. По всьому місту для всіх вікових груп і ступенів підготовки, в групах й індивідуально. До послуг гравцям різних рівнів пропонують тренування спортсменів, навчальні дитячі та дорослі секції, ігрові заняття, оренду кортів тощо. Серед таких клубів вирізняється новий Victor Badminton Center на Лісовому масиві. Цей клуб має дев’ять кортів Victor pro з гумовим покриттям міжнародного стандарту, на якому можна проводити турніри світового рівня, а також сучасний хостел. Згодом на цій базі може бути створено центр олімпійської підготовки — для проведення зборів в умовах, що радикально відрізняються від старих кортів, де колись члени штатної збірної України ламали свої суглоби…
Відроджуються турніри, серед яких «Київські каштани», Кубок Виклику, турнір ветеранів Kyiv Open й інші.
Два роки тому до Києва переїхав із Лисичанська знаменитий тренер Анатолій Кондратюк, який виховав півтора десятка зірок українського бадмінтону. Переїхав, щоб разом зі своїм колишнім учнем, трикратним чемпіоном України Артемом Почтарьовим, розвивати бадмінтонний клуб ProBadminton у спорткомплексі ЦСК ЗСУ. Кондратюк привіз із собою перспективних учнів — Ростислава Кузнєцова, Кирила Скуріду, Ігоря Нікляєва, які сьогодні вже перемагають на київських змаганнях.
У строю й київські тренерські кадри з колишніх сильних столичних майстрів. Зокрема, сьогодні плідно працюють у різних клубах Євген Реп’ях, Артур Бурлака, Микола Лагутін, Ярослав Раковчен й інші.
Популяризації бадмінтону та пропаганді здорового способу життя в столиці також сприяє діяльність громадської організації «Федерація бадмінтону м. Києва», яка проводить аматорські та ветеранські турніри.
Наявність численних клубів у хороших сучасних умовах створює перспективу для молодих спортсменів, які бачать, що зможуть соціально та професійно реалізувати себе в бадмінтоні.
Така хороша пропозиція та постійне зростання попиту, інтересу широкого загалу до гри з воланом є запорукою того, що київський бадмінтон отримуватиме кадрове поповнення для спорту вищих досягнень. І в недалекій перспективі у Києві з’являться нові Швачки й Михальчук.
Постаті українського бадмінтону
Владислав Георгійович Дружченко народився 1973 року в Дніпро— петровську в типовій для великих індустріальних міст Сходу України родині радянських інтелігентів: батько — інженер, начальник цеху на ЮМЗ, мати — лікар.
Коли хлопчику було шість років, батьки віддали його на спорт: привели до секції бадмінтону відомого спортклубу «Метеор». Чому туди? А куди ще вести дитину робітнику Южмаша, який ще й живе поруч із спорткомплексом. Чому бадмінтон? Тому що хотіли саме на ігровий вид спорту, та й ім’я керівника «Метеору» Анатолія Гайдука добре знали всі на ЮМЗ.
Так Владик Дружченко став учнем дитячих тренерів Лілії Щеглової й Алли Звонарьової. Через два роки він потрапив до спортивного спецкласу бадмінтоністів, де перспективними дітьми вже опікувалася сама Ірина Миколаївна Шевченко. Її уроки сформували як Дружченка-гравця, так і Дружченка-тренера.
Владислав Дружченко, 41-разовий чемпіон України
«Дитяча підготовка — це найперше, — стверджував Владислав уже знаним майстром. — Мій перший тренер Ірина Миколаївна Шевченко заклала правильні фундамент і ставлення до спорту. Тоді не було такого, що батьки приходили й обурювалися, чому хтось якось не так ставиться до їхніх дітей. Ні, люди працювали. Бувало всяке… Людей навіть виганяли із зали, але вони поверталися, просилися, вибачалися й далі тренувалися. Так що правильна підготовка дітей — це головне. Особливо важливий вік 13–18 років — період, коли все закладається».
Під суворою та компетентною рукою Ірини Шевченко хлопець стрімко прогресував. У 16 років він потрапив на юніорський чемпіонат СРСР 1989 року, який проходив у Горькому. Дружченко тоді вважався парним гравцем, був кандидатом до збірної саме в парі. Але зіграв на чемпіонаті в одиночці, причому з юнаками, старшими за нього на 2–3 роки. І переміг! Після цього успіху він став першим номером юніорської збірної СРСР, яку тренували Ірина Шевченко й Олексій Івашин (Москва).
Та збірна здобула найбільший успіх радянського молодіжного бадмінтону, вигравши чемпіонат Європи 1991 року в Будапешті. На тому турнірі Владислав також виграв срібло в парі з Валерієм Стрільцовим і здобув бронзу в одиночці.
Перед плеядою учнів Ірини Шевченко — Дружченком, Стрільцовим, Татрановим, Мізіним — відкривалася чудова перспектива. Проте того самого року розвалився Радянський Союз, й умови розвитку спорту в Україні змінилися на гірше…
На той час Владислав був студентом Дніпропетровського державного інституту фізичної культури й спорту (ДДІФК). Після школи він пішов до інфізу майже автоматично: всі збірники пішли вчитися на тренерів за визначенням, усе їх життя було пов’язане зі спортом.
Власне, у їх житті мало що змінилося: тренування, змагання. Але тривалий час вони майже нікуди не їздили на важливі турніри — через брак коштів. Та згодом ситуація почала виправлятися.
У 1996 році Дружченко пройшов відбір і виступив на першій із трьох своїх Олімпіад — в Атланті. Того ж року його запросили грати за польський клуб «Жешув», побільшало змагальної практики, досвіду, зв’язків.
Ще за два роки він виступав за клуб «Шо-де-Фон» зі Швейцарії. А з 2000 року почався німецький період кар’єри Владислава Дружченка, який тривав до самого закінчення його активних виступів як гравця (2013). З перервою на сезон 2008 року, коли він грав за російський клуб «Примор’я» (Владивосток).
У Німеччині український майстер за ці роки виступав за п’ять клубів, з одним з яких — «Айнтрахт Зюдрінг» (Берлін) — виграв командний чемпіонат Німеччини (2001) і став бронзовим призером Кубка європейських чемпіонів. Однією з найяскравіших перемог у кар’єрі Дружченка стало 1-ше місце на Відкритому чемпіонаті Німеччини (German Open) у 2000 році після Олімпіади в Сіднеї. У 2000 році він був 15-м у світовому рейтингу — це найвище місце наших бадмінтоністів у чоловічій одиночній категорії.
Виступи за іноземні клуби Владислав поєднував із турнірною практикою на Батьківщині: за кордоном він бував переважно наїздами — на збори та змагання, а базувався в рідному Дніпропетровську на «Метеорі». Щоправда, з 1999 року він фактично тренував себе сам, адже Ірина Миколаївна Шевченко через особисті обставини пішла зі спорту. Утім, у європейських клубах у Дружченка були дуже сильні спаринг-партнери: у німецьких клубах він грав, зокрема, з данцем Йенсом Еріксеном (бронзовим призером Олімпіади-2004 у міксті), з англійцями Саймоном Арчером і Крісом Хантом, іншими класними гравцями. Багато в його підготовці дали й тривалі збори у Центрі олімпійської підготовки в Саабрюкені (Німеччина). Запрошували його на збори з національними збірними Франції, Англії, Німеччини як спаринг-партнера.
Про свою участь в Олімпійських іграх Владислав Дружченко згадує з певним сумом: «Щодо Олімпійських ігор, то це, безумовно, мета кожного спортсмена. Хотілося б, звичайно, не просто в них брати участь, а ще й результат хороший показати. Але так складалося, що на перших двох Олімпіадах я відразу ж потрапляв на дуже сильних суперників. В Атланті — на майбутнього олімпійського чемпіона Поуля-Еріка Хейєр Ларсена з Данії, а в Сіднеї — на індуса Пуллелу Гопічанда, першого номера світового рейтингу.
На корті пара Валерій Атращенков (
В Афіни мені відібратися не вдалося, я опинився в списку кандидатів на участь першим після останнього гравця в списку тих, хто потрапив на Олімпіаду. По суті, мені забракло ще одного виграного матчу у якомусь турнірі. До Пекіна-2008 я був готовий найкраще, але буквально за два тижні до старту отримав травму стопи. Я все одно грав, але вже як дозволяло здоров’я». До того ж Дружченко натрапив на дуже незручного для себе суперника — фіна Вілле Ланга, якому до того програвав усі зустрічі…
Складовими високих досягнень Дружченка-гравця, за експертною думкою, були його великий природний талант, який розвинувся ще на радянській базі, його психологія відмінника, максималізм, відповідальне ставлення до роботи, здатність до навчання. Ці якості спрацювали, коли Дружченко отримав шанс готуватися за кордоном, де він здобув сучасну європейську техніку і тактику, що зробило його недосяжним в Україні та надало можливості до видатних міжнародних успіхів.
У 2009 році Владислав уперше поїхав з юніорською збірною України на чемпіонат Європи до Словенії як помічник старшого тренера — товариша по спецкласу — «Метеору» та збірній СРСР Михайла Мізіна. Команда там посіла високе 5-те місце, а Дружченко відчув смак тренерської роботи. З того року, перебуваючи в Дніпропетровську, він тренував просунутих дорослих гравців. У 2011 році збірна України на чемпіонаті Європи серед юніорів (U19) у Фінляндії посіла 3-є місце, а тренували її Владислав Дружченко і Михайло Мізін.
На корті батько з сином — Владислав та Іван Дружченки
У січні 2018 року Владислава Георгійовича Дружченка призначили головним тренером національної збірної України. На користь його кандидатури зіграли багатий європейський досвід і великі знання з методики та психології. На жаль, на його каденцію прийшлася пандемія коронавірусу, яка дуже негативно вплинула на графік міжнародних змагань і зборів та якість виступів команди…
У Дружченка, який створив сім’ю в 1995 році, є двоє синів. Обидва, логічно, опинилися в бадмінтоні, хоча сам батько каже, що не примушував дітей до бадмінтону. Проте старший син Іван згадує, що його улюбленими іграшками в дитинстві були численні батькові медалі. А у віці трьох років він отримав від батька в подарунок маленьку ракетку й поролоновий м’ячик, яким хвацько стукав об стіну. Так починався спортивний шлях Івана Дружченка, нині — члена збірної України. Починала тренувати його в «Метеорі» Олена Резнік, в потім долучився й батько. Молодший син Антон тренується в досвідченого Сергія Бендіна.
Другого вересня 2017 року в Тренчині (Словаччина) відбулася знаменна подія: батько із сином, Владислав і Іван Дружченки, виграли золото в чоловічому парному розряді на міжнародному турнірі Yonex Slovak Open, перемігши суперників із Чехії, Норвегії, Данії, Шотландії та Словенії. Чи могла бути більша радість для великого гравця?
Чемпіон України в одиночному розряді (15): 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006.
Чемпіон України в парному розряді (11): 1992, 1993 (з Валерієм Стрільцовим), 2001(з Костянтином Татрановим), 2002 (з Валерієм Стрільцовим), 2003, 2005, 2006 (з Михайлом Мізіним), 2008 (з Максимом Мартиненком) 2010, 2011, 2012 (з Валерієм Атращенковим).
Чемпіон України в змішаному розряді (15): 1992, 1994, 1995, 1996, 1997, 1999, 2000 (з Вікторією Євтушенко), 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 (з Оленою Ноздрань), 2012 (з Наталією Войцех).
Дворазовий бронзовий призер Кубка Європейських чемпіонів: «Метеор» (Дніпропетровськ), «Зюдрінг» (Берлін).
Переможець Czechoslovakian Open у змішаному розряді (1991). Переможець Bulgarian International у змішаному розряді (1994, 1995). Переможець Slovak International в одиночному розряді (1994, 1995), у парному розряді (2017), у змішаному розряді (1994, 1995). Переможець Austrian International у змішаному розряді (1996). Переможець Russian Open в одиночному розряді (2000). Переможець German Open в одиночному розряді (2000). Переможець Polish Open в одиночному розряді (2000, 2007), у змішаному розряді (2004). Переможець Bitburger Open у змішаному розряді (2005).
Учасник Олімпійських ігор 1996, 2000, 2008.
Майстер спорту міжнародного класу.
Історія зародження й розвитку бадмінтону у Львові почалася 1959 року, коли перші ентузіасти цього незнайомого для України виду спорту Богдан Олійник, Володимир Дерій, Ярослав Гавур, Євстахій Шпаргало, Євген Горбанський, Віктор Погорелий, Ярослав Утрисько, Віктор Сущенко, Агнета Карцуб, Олімпіада Марчева, Катерина Немеш у спортивних залах Львівської консерваторії, Львівського університету, на спортивному майданчику будинку № 21, що на вулиці Глибокій, розпочали опанування основ нової захопливої гри.
Піонером львівського бадмінтону став студент факультету фізичного виховання Львівського державного університету імені І. Франка Богдан Олійник, який був учасником Всесвітнього фестивалю молоді й студентів 1957 року в Москві, де, власне, дебютував радянський бадмінтон.
Як згадує один із першопрохідців Віктор Погорелий, вони з друзями спочатку грали у дворі саморобними воланами з пробки та пір’я, які вони били ракетками від пінг-понгу. А вже за деякий час під орудою Богдана Олійника хлопці почали тренуватися в університетському танцювальному залі — бо спортзалу там не було. Самі робили розмітку, ставили сітку й ганяли волан.
Варто зазначити, що на території Радянського Союзу на той час починали грати в бадмінтон тільки у Москві та Ленінграді.
Група провідних львівських гравців вийшла з консерваторії, де вони згуртувалися навколо Євстахія Шпаргала.
У 1960 році було засновано Федерацію бадмінтону міста Львова, яку очолив архітектор Борис Дайховський. Того самого року провели перший чемпіонат Львова, де тріумфували студенти консерваторії: переможцем серед чоловіків став Євстахій Шпаргало, серед жінок — Агнета Карцуб. І того самого року відбулася перша міжміська командна зустріч Львів — Москва. У складі першої команди Львова грали: Богдан Олійник, Володимир Дерій, Євстахій Шпаргало, Ярослав Гавур, Агнета Карцуб, Катерина Немеш.
Поширення й розквіту бадмінтон у Львові набуває у 1960-ті роки. У місті починають функціонувати секції у вишах: політехнічному, медичному, декоративно-прикладного мистецтва, лісотехнічному, торгово-економічному, консерваторії, університеті імені І. Франка, Дрого— бицькому педінституті. Осередками розвитку бадмінтону у Львові були спортивні товариства «Динамо», «Буревісник», «Авангард».
Дуже успішно бадмінтон розвивався у Львівському політехнічному інституті — завдяки ентузіазму та фаховості майстра спорту Володимира Дерія та його соратників. З 1965 року студенти вишу стабільно перемагали на Спартакіадах Львівщини, а також здобували призові місця на всеукраїнських Спартакіадах серед працівників освіти та науки.
Команда Львова на чемпіонаті України 1963 року. Львів.
Перші роки львівського бадмінтону відзначені гучними успіхами та почесними трофеями. У 1962 році на матчевій зустрічі восьми міст України збірна команда Львова у складі Б. Олійник, Л. Антонова, Н. Лувіш, О. Марчева, А. Карцуб, Є. Горбанський, Ю. Трескунов, В. Сущенко, В. Литвиненко, В. Дерій виборола перше місце.
На першому чемпіонаті України, який відбувся у Києві 1962 року, чемпіонами стали львів’яни Агнета Карцуб в особистому розряді та в парному з Олімпіадою Марчевою, Богдан Олійник з Олімпіадою Марчевою — в турнірі змішаних пар. А чоловіча пара Богдан Олійник — Володимир Дерій стала срібним призером.
На чемпіонаті України 1963 року у Львові Агнета Карцуб знову стала чемпіонкою в одиночному розряді, а Володимир Дерій — в одиночному розряді та в парі з Богданом Олійником.
У матчевій зустрічі серед юнаків команд Львова та Харкова у 1964 році з рахунком 12:6 упевнено перемогли львів’яни, у складі яких були: В. Дерій (тренер), Є. Горбанський, В. Погорелий, Ю. Трескунов, В. Дорошенко, Л. Гаврилюк, А. Бабушкіна, А. Корбут, Т. Шуклінова.
На чемпіонаті СРСР 1964 року в Харкові пара Карцуб — Марчева виграла золото, а Олімпіада Марчева також стала чемпіонкою в змішаному розряді з Борисом Баршахом (Дніпропетровськ).
На першому чемпіонаті України серед юнаків 1964 року в Дніпропетровську переможцями стали в чоловічому парному розряді Євген Горбанський — Віктор Погорелий, 2-ге місце в жіночому парному розряді посіли Людмила Гаврилюк — Наталія Рубцова, 3-є місце в одиночному розряді — Євген Горбанський. Команда Львова посіла друге загальнокомандне місце.
У 1965 році на першості України в Одесі Олімпіада Марчева стала чемпіонкою в змішаному розряді в парі з харків’янином Володимиром Ліфшицем. Жіноча пара Карцуб — Марчева виграла срібло, а Агнета Карцуб здобула бронзу в одиночці.
У 1966 році на першості України в Харкові чоловіча пара Володимир Дерій — Володимир Андропов стали бронзовими призерами. Свій результат вони повторили за рік.
Значних висот досягли львівські бадмінтоністи й у всесоюзних чемпіонатах: у 1964 році Агнета Карцуб стала бронзовою призеркою, а в 1965-му чемпіонами СРСР у парному жіночому розряді стали Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева. У 1968 році вихованець львівського бадмінтону Володимир Андропов у парі з харків’янином Володимиром Ліфшицем стали срібними призерами першості СРСР.
Шістдесяті роки минулого століття були насиченими республіканськими, обласними й міськими змаганнями серед спортивних товариств, спортклубів ВНЗ, Спартакіадами ВНЗ України, у яких брали участь студенти й працівники освіти, науки і культури. На цих Спартакіадах студенти Політехніки посідали І—ІV місця, Лісотехніки були п’ятими, а Консерваторії — першими. Серед переможців цих змагань були львів’яни: Б. Олійник, В. Дерій, В. Андропов, Є. Горбанський, В. Погорелий, В.Сущенко, В. Литвиненко, В. Лан, М. Орусь, В. Кайсін, Я. Утрисько, Ю. Трескунов, Ю. Боровик, В. Воєводін, А. Карцуб, О. Марчева, Л. Антонова, А. Корбут, Л. Гаврилюк, Т. Шуклінова, Н. Мариняко, Ю. Василевич, М. Черняк й інші.
Значний вплив на удосконалення техніки гри у бадмінтон справило те, що в ці роки у львівських вишах навчалися студенти з країн Азії, де ця гра була дуже популярною. Так, 1966 року чемпіоном Львова став студент Політехніки Уй Пік Хьян з Індонезії, чия гра бекхендом зверху стала несподіванкою для провідних гравців Львова, більшість з яких згодом оволоділа цим складним прийомом, збагативши свій технічний арсенал.
У перші десять років свого існування команда Львова входила в трійку найкращих команд України, а львівські бадмінтоністи були завжди серед переможців і призерів цих змагань в особистих зма— ганнях.
Однак згодом львівських аматорів потіснили професіонали з Дніпропетровська, Харкова, Києва. А зміна поколінь, коли першопрохідці українського бадмінтону пішли з великого спорту, посунула інтерес до бадмінтону в місті Лева в бік аматорського спорту.
Плинув час, на зміну першим тренерським школам приходили нові, більш професійні. У 1970–1980-ті роки у Львові склалися два основних центри підготовки юних бадмінтоністів. У спортклубі «Електрон» дитячу секцію бадмінтону вели Микола Циндра та Володимир Панін, а у КДЮСШ «Сокіл» плідно працював Микола Камінський — колишній майстер волейболу, який захопився бадмінтоном і присвятив йому все своє життя.
Микола Камінський, легендарний львівський тренер, з Іриною Колосковою
У цих осередках розпочинали свій шлях майбутні чемпіони та призери першостей України і Львова. Звідси вийшли, зокрема, майстри спорту Оксана Гречанюк, Любов Ціж, Іван Каратник й інші. А також найкраща львівська бадмінтоністка часів незалежної України, майстер спорту міжнародного класу Ірина Колоскова.
Ірина Колоскова — легенда львівського та миколаївського бадмінтонів
Жіноча пара Ірина Колоскова — Оксана Гречанюк 1990 року посіла 2-ге місце на дорослому чемпіонаті УРСР та 1-ше місце — на юніорській першості УРСР, у 1991 році — знову 1-ше місце на першості УРСР, у 1992 році — 2-ге місце на чемпіонаті України.
Після закінчення Львівського державного університету фізичної культури їх шляхи розійшлися: Оксана вступила до аспірантури, а Ірина поїхала до Миколаєва, де стала вже легендою бадмінтону міста корабелів.
З 1996 року Оксана Гречанюк веде тренерську роботу. Вона наразі єдиний тренер в Україні, який має статус «т’ютор», тобто наставник тренерів. Цей статус вона отримала, закінчивши курси Європейської конфедерації бадмінтону (Київ, 2017).
Тренери Оксана Гречанюк й Іван Каратник підготували чимало сильних гравців, які показали високі результати на престижних змаганнях.
На чемпіонаті України (U15) 2012 року в Одесі у парному розряді переможцями стали львів’яни Назар Палюх та Андрій Панін. Хлопці ввійшли до збірної України та грали на чемпіонаті Європи в Кальдас-да-Раїнья (Португалія).
У 2017 році студенти інфізу Олександр Чекалов і Роман Алтунян на чемпіонаті України (U19) у Дніпрі виграли срібло. У складі збірної України вони виступили на чемпіонаті Європи в Мюлузі (Франція), де ввійшли до топ-16.
Сьогодні провідною бадмінтоністкою Львова є 28-річна Крістіна Джангобекова, яка починала тренуватись ще у Миколи Камінського. Потім її тренували Оксана Гречанюк та Іван Каратник. Вагомим здобутком Крістіни стала бронза чемпіонату України 2018 року в одиночці — перша львівська медаль такого ґатунку з часів Ірини Колоскової.
Відзначилася спортсменка також успішними виступами й на міжнародному рівні, зібравши колекцію медалей із турнірів серії Гран-прі Європи.
Найкраща львівська бадмінтоністка наразі грає за іспанський клуб міста Ов’єдо. Зі своєю командою Club Bádminton Oviedo Джангобекова стала переможницею клубного чемпіонату Іспанії 2020 року серед жіночих команд Copa Iberdrola. Українка виграла всі свої зустрічі та була визнана найкращою гравчинею турніру. До речі, Крістіна здобуває за кордоном цінний міжнародний досвід і як гравець, і як тренер. Сьогодні вона — єдина в Україні володарка статусу «коуч 2-го рівня», якого їй надали після навчання в Іспанії. Тобто чекати майбутніх перемог слід не лише від Крістіни-гравця, а також — від її вихованців.
Провідні львівські тренери Іван Каратник та Оксана Гречанюк
Завтрашній день львівського бадмінтону уособлюють успішні юні гравці — вихованці Оксани Гречанюк: Данило Мац, Олександр Чирун, Вікторія Полійчук. Пара Мац — Чирун виграла золото на домашньому чемпіонаті України (U15) 2020 року. А пара Мац — Полійчук взяла бронзу в міксті. Усі троє грали у складі збірної України на чемпіонаті Європи (U15) у Л’євені (Франція), яка там увійшла до топ-16.
У 1993 році група львівських ветеранів-аматорів бадмінтону на чолі з фітотерапевтом Володимиром Паніним із метою збереження здорового способу життя й спортивного довголіття заснувала спортивно-оздоровчий клуб «Бузувіри». До ініціативної групи також увійшли мер Львова Василь Шпіцер (перший президент клубу), завкафедри фізичного виховання інституту фізкультури В’ячеслав Афонін і старший викладач кафедри фізичного виховання Львівської політехніки Борис Ясиновський.
На початках до клубу входило не більше як 10 осіб, і брали до нього тільки тих, кому за 40. Але роки йшли, клуб розростався, перетворившись на велику дружню родину ентузіастів, які шанують і бережуть клубні традиції.
Ветерани львівського бадмінтону Юрій Рашкевич (
За роки існування СОК «Бузувіри» його президентами були Василь Шпіцер, Володимир Панін, Ярослав Грудзевич, В’ячеслав Афонін. Сьогодні клуб очолює один із піонерів львівського бадмінтону Віктор Погорелий. Керівники клубу згуртували колектив, створили та провели безліч цікавих змагань й інших заходів для популяризації бадмінтону серед ветеранів спорту та молоді.
Вступають у клуб урочисто, на церемонії посвячення у члени Клубу новоспеченому «бузувіру» (що означає «ентузіаст, бешкетник, запеклий фанат») старійшини вручають «Гуцульську сокиру» і значок спортивного клубу «Бузувіри». Досягнувши 50-річчя, член клубу згідно з указом Вищої Гетьманської Ради стає «Гетьманом» й одержує «Булаву» та пам’ятну медаль «За чоловічу доблесть». На 60-річчя дарують «Іменну зброю» та «Іменну ювілейну медаль». На 70 років ювіляр отримує відзнаку «Інсигнія» (нагрудний медальйон) і Пам’ятну медаль. У 80 років ювіляра нагороджують відзнакою «Орден Підвіски» та Пам’ятною медаллю.
І до змагань, і до святкувань бузувіри підходять із гумором і креативом. Крім традиційних змагань, присвячених ювілейним датам й іншим серйозним нагодам, клуб проводить суто «бузувірські» аутентичні турніри: «Травневі хрущі», «Березневі коти», «Веселі шістки», «П’яний волан» й інші. Ось тут після змагань і стане в пригоді фірмовий напій «Святкова Бузувірка», рецепт якого, звичайно, тримається у великому секреті.
Особливого значення старійшини клубу надають «Новорічному кубку» (проводиться з 2003 року). Почати новий рік вони воліють із ракеткою в руці, щоб насолоджуватися бадмінтоном увесь наступний сезон. А після змагань усі спортсмени отримують новорічні подарунки.
У 2008 році «бузувіри» вийшли на всеукраїнську арену, взявши участь у традиційному міжнародному турнірі у Євпаторії. А за рік відсвяткували 50-річчя львівського бадмінтону.
Тренування й турніри СОК «Бузувіри» проходили на майданчиках Львівської політехніки, Палацу спорту «Локомотив», «Динамо». Сьогодні «бузувіри» грають у ліцеї № 51.
Турнір було започатковано 2010 року за ініціативи Юрія Рашкевича, на той час проректора університету «Львівська політехніка».
Змагання проводить Львівська обласна федерація бадмінтону, СОК «Бузувіри» м. Львова за підтримки Львівського університету ім. Івана Франка, ЛНУ «Львівська Політехніка», Львівської обласної Асоціації ветеранів спорту.
Змагання, започатковані Миколою Камінським, гостинно зустрічали у Львові найкращих юних бадмінтоністів, починаючи з 1980-х років протягом десятиліть.
З 2017 року турнір проводять як меморіал Миколи Камінського. Останні турніри відбувалися на бадмінтонних кортах «Команчеро» за підтримки Управління молоді та спорту Львівської міської ради, Федерації бадмінтону України, Львівської обласній федерації бадмінтону.
Проводиться з 2017 року. Учасники — дорослі спортсмени трьох категорій: професіонали (категорія «Еліт»), досвідчені аматори (категорія В), новачки (категорія С).
Турнір є міжнародним. У 2019 році в змаганнях взяли участь понад 150 спортсменів, серед яких були представники України, Польщі, Грузії, Індії, Китаю.
Юніорські змагання.
Олена Ноздрань, 31-разова чемпіонка України
Олена Іванівна Ноздрань народилася 1975 року в Дніпропетровську в родині робітників заводу «Південмаш». Батько працював токарем, а мати — фахівцем із правил техніки безпеки.
За п’ять хвилин від дому родини Ноздранів був розташований славетний спорткомплекс «Метеор». Дівчинка змалечку мріяла про секцію фігурного катання, але їй не пощастило. Перед черговим набором вона чотири місяці провела з бабусею, яка надто добре її годувала. Чотирирічну Оленку забракували, вона дуже засмутилася й навіть хотіла взагалі кинути їсти.
До десяти років вона не займалася спортом постійно: фізичну активність виявляла на уроках аеробіки в школі (раз на тиждень) та іграми з хлопцями у дворі. Та одного дня до її школи прийшла Алла Продан, тренерка спортклубу «Метеор», 6-разова чемпіонка СРСР. Вона провела набір перспективних дітей до спортивного спецкласу. Так у житті Олени Ноздрань почалася ера бадмінтону, яка успішно триває по сьогодні.
Першими її тренерами, які вели заняття на «Метеорі», були Лілія Щеглова та Сергій Бендін. У 8-му класі клас Олени розформували, вона потрапила до баскетбольного спецкласу, де в неї не склалися стосунки з тамтешніми хлопцями, і вона перейшла до училища олімпійського резерву, у якому закінчила 11-й клас.
Ще 15-річною дівчинкою Олена виграла чемпіонат УРСР 1990 року, а за рік знову повторила свій успіх. Причому стала переможницею і в одиночці, і в парі. Щоправда, провідні спортсменки країни не брали участі в тих турнірах, бо готувалися до чемпіонатів СРСР.
Її тренер Сергій Бендін перейшов працювати до будівельного інституту. Олена хотіла піти за ним, але її утримав у «Метеорі» директор, великий бадмінтоніст Костянтин Вавілов. Він переконав дівчину зостатися, аргументуючи наявністю в «Метеорі» хорошої школи й традицій.
Часи були непрості — початок 1990-х, розвалення Радянського Союзу, занепад спортивної системи, безгрошів’я. Чимало спортсменів полишали спорт, із бадмінтонної секції «Метеору» пішли майже всі дівчата. Склалося так, що Олена була змушена тренуватися та проводити спаринги тільки з хлопцями. Але ж які то були хлопці: Владислав Дружченко, Валерій Стрільцов, Костянтин Татранов, В’ячеслав Олійник, Михайло Мізін — цвіт і гордість українського бадмінтону. Ті спаринги стали чудовою школою майстерності для Олени. А один зі спаринг-партнерів, Валерій Стрільцов, з часом став її чоловіком.
А поруч були чудові тренери — перша тренерка Лілія Щеглова й Ірина Шевченко, одна з найкращих країни, легендарна чемпіонка минулих років. Саме вона вибудовувала стратегії та доводила Олену до піку форми перед головними стартами. А Лілія Щеглова опікувалася психологічним станом спортсменки й оберігала її від проблем.
З 1993 року Ноздрань на багато років стала абсолютним гегемоном на чемпіонатах України. Складові її успіху визначила для нашої книги Ірина Миколаївна Шевченко: працелюбність, бажання перемоги, вміння подолати себе, добрі швидкість і різкість рухів. А також чудова фізична підготовка, техніка й тактика, здобуті тренуваннями в класних фахівців у рідному «Метеорі».
З 1994 року завдяки активності президента Федерації бадмінтону України Віктора Швачка почали приходити спонсори, з’явилася підтримка. А яскравим успіхом Швачка як тренера національної збірної стала перемога України на Кубку Гельвеції в Нікосії (Кіпр) 1995 року. Після цього тріумфу членів збірної, серед яких була й Олена Ноздрань, удостоїли почесного звання «Майстер спорту міжнародного класу».
У 1996 році напередодні Олімпіади в Атланті Ноздрань закінчила Дніпропетровський інститут фізкультури.
Її друга Олімпіада, Сідней-2000, стала важливим моментом у долі нашої чемпіонки. Ще 1999 року її запросили тренером до клубу в Люксембург, але вона готувалася до Олімпійських ігор. І до Люксембургу вирушив її чоловік Валерій Стрільцов, 10-разовий чемпіон України в парній категорії, який не потрапив на Олімпіаду через травму.
Після Ігор Олена таки поїхала за кордон — до Німеччини. Там вона до 2007 року грала за три клуби Бундесліги. У 2003 році вона народила в Люксембурзі сина — це був єдиний рік за 1993–2006 роки, кола вона не виграла чемпіонат України.
Після Німеччини Олена переїхала до Люксембургу. Там вона тренувала в клубі, де працював її чоловік Валерій Стрільцов, і грала за клуб. Вона кілька разів перемагала на чемпіонаті Люксембургу. Проте 2019 року її шлюб закінчився, і Олена повернулась до України. Сьогодні вона тренує дітей у рідному «Метеорі», а також працює з паралімпійцями в спортзалі консерваторії.
Олена Ноздрань перебуває в добрій спортивній формі. У 2019 році на чемпіонаті світу серед ветеранів вона посіла 3-є місце й готова в будь-який час виступити на турнірах чинних спортсменів. Майстерності їй не позичати.
Чемпіонка України в одиночному розряді (13): 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2004, 2005, 2006.
Чемпіонка України в парному розряді (11): 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999 (з Вікторією Євтушенко), 2001, 2004, 2005, 2006, 2007 (з Ларисою Григою).
Чемпіонка України в змішаному розряді (8): 1998 (з Валерієм Стрільцовим), 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 (з Владиславом Дружченком).
Учасниця Олімпійських ігор 1996 року в Атланті, Олімпійських ігор 2000 року в Сіднеї. Бронзовий призер Кубка Європи (1997, 1998). Учасниця чемпіонату світу 2005, чемпіонатів Європи 2004, 2006.
Переможниця Hungarian International в одиночному розряді (1997), змішаному парному розряді (1993). Переможниця Bulgarian International в одиночному розряді (1995, 1999), парному розряді (1994). Переможниця Slovak International в одиночному розряді (1994, 1995), парному розряді (1994, 1995). Переможниця Polish Open в одиночному розряді (1999), змішаному парному розряді (2004). Переможниця Portugal Open в одиночному розряді (2000).
Багаторазова чемпіонка Люксембургу.
Майстер спорту міжнародного класу.
Портові міста традиційно завжди були серед перших, де опановували екзотичні види спорту, що приходили зі Сходу — чи то карате, чи то бадмінтон. Ось і в Одесі розвивати бадмінтон почали ще 1961 року. Місто біля Чорного моря було в трійці перших в Україні. А найперший імпульс знов-таки пішов із Фестивалю молоді й студентів 1957 року, де був серед інших гостей піонер-тимурівець з Одеси Коля Барабаш. Його тоді вразила небачена нова гра з воланом із дивною назвою «бадмінтон».
Першу секцію бадмінтону в Одесі організували в 1961 році аматори-ентузіасти Ерік Земсдорф, Йосип Вайсбін, Борис Тейтельман, Григорій Хиневич. Грали в спортивних залах водного інституту, середньої школи № 1, ДСТ «Локомотив». З тієї секції вийшли перші одеські майстри та тренери. В’ячеслав Топчієв і Микола Барабаш (той самий піонер із фестивалю) виконали нормативи майстрів спорту та лишились на спортивній роботі, Валерій Карпов став професійним тренером із бадмінтону, а Олександр Суворовський поєднував викладацьку роботу в інституті з керуванням секцією бадмінтону.
У 1967 році Микола Барабаш очолив Одеську обласну федерацію бадмінтону. Він залучив до тренерської роботи в бадмінтоні колишніх спортсменів з інших видів спорту й розгорнув роботу з організації секцій бадмінтону в одеських вишах і спортивних товариствах. Тренерами з бадмінтону стали Євген Кулініченко, Юхим Штерн, Володимир Білоус, Ноель Муратов, Василь Іванов, Володимир Семібратов, Юрій Порошин й ін. Своєю відданістю та наполегливою працею ці фахівці створили одеський спортивний бадмінтон.
Судді всесоюзної категорії Микола Міліневський (Київ,
У 1980-х роках головним центром бадмінтону в Одесі стали виші міста. Багато років домінували спортсмени інституту інженерів морського флоту, медичного й політехнічного інститутів. Потім серйозну конкуренцію їм склала команда інституту народного господарства, якою керував доцент Володимир Семібратов. На чемпіонаті вишів Одеси 1985 року у фіналі міксту студенти наргоспу Олександр Пайкін і Світлана Гордєєва несподівано обіграли членів юніорської збірної СРСР Юхима Штерна й Наталію Іванову. Того самого року Ігор Чесницький (інститут інженерів морського флоту) виграв чемпіонат України серед студентів у Дніпропетровську. На Кубку СРСР 1985 збірна Одеси, основу якої становили студенти медичного інституту, виборола 3-є місце, поступившись лише командам знаменитих дніпропетровських «Буревісника» та «Метеора».
У 1988 році Олег Кравчук, який служив в армії в одеському СКА та тренувався у Юхима Штерна, виграв срібло на чемпіонаті СРСР в Мінську.
Ігор Чесницький став останнім чемпіоном УРСР в одиночному розряді. На чемпіонаті України, який відбувся влітку 1991 року в Одесі, він у фіналі здолав майбутню легенду українського бадмінтону Владислава Дружченка, чия зірка тільки почала сходити в дорослій категорії.
У різні роки до збірних команд СРСР входили одесити Наталія Іванова, Олег Кравчук, Олег Кощеєв, до збірних команд України — Ігор Чесницький, Олександр Реус, Юлія Лазарева, Алла Футерман, Олександр Пайкін, Олена Бурдюжа, Олена Потеряйко, Артем Колузаєв.
У змішаній парі грають киянин Ігор Мармер й одеситка Наталія Іванова
За підсумками 1998 року Федерація бадмінтону України визначила найкращим тренером сезону Володимира Білоуса, а найкращим суддею — Миколу Барабаша. Найкращим серед юнаків тоді став одесит Сергій Ніхаєнко.
Тоді Володимирові Білоусу було 40 років. А двадцять років потому, коли в Одесі святкували його 60-річний ювілей, ветеран згадував, як починав свій шлях у бадмінтоні.
Тренери двох поколінь: Володимир Білоус (Одеса) і Михайло Мізін (Дніпро)
Одеські команди дуже пристойно виступали на чемпіонатах України: зокрема, в 1999 році вони посіли 3-є місце, в 1998, 2000 і 2002 — 4-те місце, були п’ятими у 2001, 2003, 2004 роках тощо.
Наталія Іванова — найкраща бадмінтоністка Одеси з батьком-тренером Василем Івановим
З 2005 року успішно виступали у складах юнацьких і юніорських збірних України такі одеські спортсмени: Сергій Ніхаєнко, Олександр Вагілевич, Юрій Горбач, Володимир Колузаєв, Ольга Дроздова, Олександра Лугових, Інна Себова.
Найкращі тренери в історії одеського бадмінтону: Василь Іванов, Юхим Штерн, Володимир Білоус, Микола Ніхаєнко, Валерій Карпов, Ірина Білоус, Дарія Сибірякова.
Яскравою подією в житті одеського бадмінтону стало нагородження Миколи Мартиновича Барабаша Почесною грамотою Всесвітньої федерації бадмінтону (BWF) — за тривалу службу та значний внесок у розвиток світового бадмінтону. Першу таку нагороду він отримав ще в листопаді 1994 року, коли організація мала назву Міжнародна федерація бадмінтону (IBF), за підписом тодішнього президента Лю Шен-Йона (Китай). А другу — в грудні 2012 року за підписом президента BWF Кан Юн Чжуна (Корея). Слід зазначити, що почесною нагородою українець був нагороджений разом із представниками Англії, Бразилії, Гонконгу, Індонезії та Малайзії.
На сучасному етапі бадмінтонне життя в Одесі значною мірою перемістилося з вишів до ДЮСШ і клубів. Однак великою активністю виділяються Національний університет «Одеська юридична академія» та Міжнародний гуманітарний університет, які є головними базами для проведення великих бадмінтонних турнірів в Одесі.
Міжнародний турнір «Кубок Чорного моря», найстаріший в Одесі, проводили з 1960-х років, ще в радянські часи. Потім його проведення кілька разів переривалося, але 2017 року бадмінтонний клуб Olympic Odessa поновив проведення турніру. Це відкриті особисті змагання для спортсменів різних рівнів, аматорів і ветеранів. «Кубок Чорного моря» — наймасштабніший в Україні з комбінованих турнірів з бадмінтону. У 2019 році в змаганнях взяли участь понад 200 спортсменів.
З 1996 року в Одесі проходив Міжнародний дитячий турнір «Срібний волан», з 1998 року — ветеранський турнір «Осіннє листя». Але наразі вони не проводяться.
Проте 2020 року в спортивно-оздоровчому комплексі Міжнародного гуманітарного університету на 8-й станції Великого Фонтану, який відкрився після масштабної реконструкції, відбувся 1-й Міжнародний турнір з бадмінтону Odessa Open-2020, у якому взяли участь близько 200 спортсменів. Тут були представники всіх областей України та спортсмени з-за кордону (з Китаю, Сінгапуру, Данії, Бельгії, Молдови), попри карантинні обмеження.
«Оновлений спорткомплекс має безліч переваг. Тут було зроблено абсолютно нове покриття, відкритий готельний комплекс для спортсменів, повністю змінилася мембрана накриття спорткомплексу, також повністю замінена система опалення», — із задоволенням розповів президент Федерації бадмінтону Одеської області Валентин Федоров.
«У цьому залі можна проводити будь-які турніри Гран-прі рівня Європи світу, тобто він повністю готовий для таких рівнів. Упевнений, що це місто буде залучати сюди все більше і більше спортсменів», — зазначив президент Федерації бадмінтону міста Києва Елізбар Сарія.
Восени 2020 року Одеса приймала два чемпіонати України — серед студентів і майстрів, а також фінали Всеукраїнської Універсіади та Гімназіади. Цьому передувало підписання меморандуму між президентом Національного університету «Одеська юридична академія» Сергієм Ківаловим, президентом Федерації бадмінтону України Олексієм Дніпровим і головою Одеського обласного управління фізичної культури і спорту Валентиною Кольчак.
Тож Одеса має добрі бази, досвідчених тренерів, класних спортсменів. Перспективи бадмінтону в Південній Пальмірі дуже непогані.
Лариса Грига народилася 1984 року в Дніпропетровську. Вона — потомствена спортсменка: її батько — велосипедист, тренер і викладач Дніпропетровського національного університету, а мати — баскетболістка (грала за «Буревісник»), викладачка факультету фізичного виховання ДНУ.
У Лариси є старша на рік від неї сестра Анна. Коли дівчинкам було відповідно 10 та 9 років, батьки привели їх до спорткомплексу «Метеор» і віддали до школи бадмінтону. Їм це порадили друзі, порекомендувавши тренерів із бадмінтону як хороших психологів для дітей. Так маленька Лариса потрапила в бадмінтон, про який до того не мала уяви. Але вже за рік вона щиро полюбила гру. Це була заслуга її першого тренера Володимира Миколайовича Шияна.
«Він зробив мене такою, якою я є», — згадує Лариса сьогодні з вдячністю свого першого тренера.
Тренуватися дівчинці доводилося зі старшими за віком хлопцями — на той час у Шияна не було груп її віку (сестри Григи були на чотири роки молодшими від усіх інших дітей), тож мамі довелося вмовляти тренера взяти дівчат на тренування. Так почалася кар’єра майбутньої чемпіонки.
Лариса доволі швидко прогресувала і вже з 14 років почала грати за юніорські збірні України. Неодноразово грала в чемпіонатах із гравцями, старшими від неї на 2–4 роки. У збірних командах України її опікала Ірина Миколаївна Шевченко, тренерка сильних майстрів.
Ще з дитинства у Лариси була пристрасть до математики, вона любила вчитися. Тож коли вступала до вишу, не малювала собі довге майбутнє в бадмінтоні, хоча грати їй подобалося. Ставати тренером після фізкультурного інституту дівчина не збиралася, тому вступила на економічний факультет Дніпропетровського національного університету. Там вивчалися математика й англійська, що її дуже цікавило.
Лариса Грига — чемпіонка Європи серед юніорів 2003 року, 12-разова чемпіонка України
Поєднувати навчання й тренування було складно. У перший, найскладніший, рік Лариса вдень навчалася, а ввечері — тренувалася. Тим більше, що тоді викладачі не робили їй поблажок за спортивні успіхи. На другий рік був момент, коли вона готова була сказати: «Я не хочу більше вчитися». Вона майже кинула університет, проте мама наполягла: «Закінчуй, тому що потім часу на навчання не буде».
Потім, у 2002–2003 рр., з’явилися результати, Ларису почали запрошувати на змагання, вона виграла чемпіонат Європи. Відношення до неї у виші змінилося. Найбільшою й найважливішою пільгою було те, що Ларисі таки дозволили не відвідувати заняття, а просто приходити й здавати заліки та іспити.
18-й юніорський чемпіонат Європи (U19), який проходив 2003 року в місті Есбьоргу (Данія), був для Лариси вже третім. На попередніх турнірах вона грала не більше ніж одну-дві гри, проте мала великі амбіції. До Данії через хворобу тренера молодіжної збірної України Вікторії Семенюти команду повіз Володимир Шиян, перший тренер Григи.
Коли Лариса мала грати у другому колі за вихід до вісімки найсильніших, їй за турнірною сіткою дісталася данка, перша сіяна на чемпіонаті. Тренер Шиян заборонив Ларисі дивитися сітку: не важливо, з ким граєш, важливо — як граєш.
Гра видалася дуже близькою, й вона узяла три партії. Розіграш останніх очок був дуже довгим, і Лариса згадує, що грала не на результат, а просто відчувала кайф, хоч і була вельми виснаженою. А коли після перемоги над господаркою-фавориткою Володимир Миколайович обійняв свою вихованку, Лариса розплакалася.
Та перемога змінила емоційний стан Лариси й додала їй великої впевненості, яка допомогла послідовно здолати трьох данських спортсменок у чвертьфіналі, півфіналі й у фіналі проти Нанни Йєнсен виграти золоту медаль і почесний титул.
Після чемпіонату Європи в певний момент перед Ларисою постало питання: закінчити з навчанням або лишитися у виші — вона не полишила виш й отримала ступінь бакалавра на економічному факультеті ДНУ. Дуже важко було вступити до магістратури металургійної академії, тому що тоді весь час Грига була за кордоном. Це було так: приїхала-здала-знову поїхала-приїхала-поговорила-знову здала… Але ступінь магістра з проєктування спортсменка здобула, що стало їй у пригоді в майбутньому.
Про що йдеться у вислові «приїхала-поїхала»? Наступного року (2004) після перемоги на чемпіонаті Європи Ларису запросили до Голландії грати за найсильніший клуб країни «Амерсфорт».
«До Голландії мене запросила одна з бадмінтоністок моєї, тоді ще майбутньої команди, — розповідає Лариса, — вона просто підійшла на одному з міжнародних турнірів і запитала, чи хочу я грати за їхню команду. Це було для мене дуже несподівано… і так, звичайно я сказала, що мені цікаво, я хочу. Надалі менеджери команди вийшли на зв’язок, і таким чином я потрапила в Голландію. Коли я туди приїхала, було, звичайно, дуже незвично — зовсім інша країна, все по-іншому…Тренувалася я з національною збірною Голландії, більшість збірників, можна сказати майже 70 % найкращих гравців, виступали за мій клуб. На тренуваннях усі були дуже доброзичливі, допомагали, як могли».
У Нідерландах Лариса могла проводити три місяці, після чого треба було виїжджати додому, а потім знову повертатися. Це було зручно для навчання, але не дуже добре для спортивної підготовки. До того ж Лариса хоч і тренувалась разом із голландськими збірниками, проте без тренера, власне, вона тільки повторювала вправи та спарингувала. А вдома їй методично допомагала тренер «Метеору» Вікторія Семенюта.
Ситуація змінилась на краще, коли 2005 року Ларису як молоду перспективну спортсменку запросили (до речі, єдину від України) до Центру олімпійської підготовки, який був у місті Саарбрюкен (Німеччина). До цієї мультиспортивної установи відібрали 18 бадмінтоністів із різних країн світу — задля якісної підготовки до Олімпіади-2008 у Пекіні з метою поширення представництва країн на Іграх і збереження бадмінтону в олімпійській програмі. У саарському центрі зі спортсменами працювали класні тренери, а вдома Ларису супроводжувала Вікторія Семенюта. Якщо до Центру наша чемпіонка заходила з 150-м номером у світовому рейтингу, то за три роки вона досягла 29-ї позиції. Обстановка й атмосфера у Центрі були доброзичливими, спортсменів навчали, показували, тренували. До того ж Лариса отримала чудову практику в англійській мові, яку добре опанувала ще в Голландії.
А після Олімпіади-2008 Ларису Григу запросили до аналогічного центру у Швеції. Вона грала за контрактом за клуб «Фьюрісфьядерн» (Упсала), паралельно успішно виступаючи в чемпіонатах України.
У Швеції Лариса зустріла свою долю — Даніеля Глазера, який свого часу був сильним бадмінтоністом-юніором, але потім віддав перевагу навчанню та бізнесу.
У 2013 році Лариса Глазер народила свою першу дитину, сина Олівера. Повернувшись у спорт, вона грала свій шведський клуб до 2016 року. У 2017 році народився другий син — Чарлі.
Своє життя після спорту Лариса пов’язала не з бадмінтоном. Ще 2013 року склалася ситуація, коли бухгалтерці її клубу знадобився помічник. Українка нагадала про свою економічну освіту, їй запропонували три місяці практики, а потім роботу. Опанувавши шведські бухгалтерські програми, Лариса почала працювати. То був її новий старт.
Сьогодні вона має вже сім років шведського трудового стажу. Минулого року попрацювала в раді директорів Федерації бадмінтону Швеції, але потім вирішила заснувати власний бізнес — фірму з економічного консалтингу. У її чоловіка дві фірми: сімейний бізнес із батьком з програми здорового харчування й інвестиційна компанія.
На запитання, як дівчинка з Дніпра спромоглася стати успішною шведською бізнес-вумен, Лариса жартома відповіла: «Я просто дуже розумна». Утім, у цьому жарті є дуже велика частина правди.
Чемпіонка України в одиночному розряді (4): 2007, 2008, 2011, 2013.
Чемпіонка України в парному розряді (8): 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007(з Оленою Ноздрань), 2008 (з Оленою Прус), 2012 (з Анною Кобцевою).
Чемпіонка Європи (U19) 2003.
Учасниця Олімпійських ігор 2008 у Пекіні та Олімпійських ігор 2012 у Лондоні.
Учасниця чемпіонатів світу 2005, 2006, 2007, чемпіонатів Європи 2004, 2008.
Бронзова призерка Кубка європейських чемпіонів (Франція, 2005). Срібна призерка Кубка європейських чемпіонів (Нідерланди, 2007). Переможниця Belgian International (2007). Переможниця Dutch International (2008). Переможниця Kharkiv International (2010). Переможниця Polish Open (2011).
Чемпіонка Нідерландів (2005).
Майстер спорту міжнародного класу.
Найвищий рейтинг — 29 (11.08.2011).
Як і в Дніпропетровську, і в багатьох інших містах СРСР, бадмінтон у Миколаєві почався після гастролей першого голови Федерації бадмінтону СРСР, артиста оперети Миколи Рубана. У травні 1964 року після виступів в Одесі він приїхав із концертами до Миколаєва та провів показовий матч із бадмінтону на зустрічі зі спортивним активом області.
Найбільше враження нова гра справила на Іллю Свердлика, голову обласної ради ФСТ «Спартак» і його заступника Володимира Марченка. Останній створив при «Спартаку» секцію бадмінтону, де сам став тренером, а до нього прийшли старшокласники, що мешкали за два квартали до спортзалу: Герман Чернов, Ярослав Цибулькін, Галина Зеленова, Олександр Кравець, Тетяна Мєтліна і Борис Корсунський.
Анатолій Гайдук (
Ця група почала тренуватись, а незабаром до них долучився Микола Волосевич, який приїхав із Києва на навчання в кораблебудівному інституті. Він вже встиг потренуватися в Києві у Володимира Томашевського, щось знав та вмів.
Того ж 1964 року провели перший чемпіонат міста з бадмінтону — чемпіонами стали Микола Волосевич і Галина Зеленова.
Склад секції поповнювався новими спортсменами. Прийшла перспективна Ольга Аніканова, а на початку 1965-го — кандидат у майстри спорту з плавання Анатолій Сербулов. Він взагалі-то прийшов у своїх справах плавця, але потрапив на тренування бадмінтоністів, де йому дали ракетку та запросили пограти. Вправний 19-річний плавець і легкоатлет почав грати дуже вдало, гра його затягнула, він втягнувся в і та зостався в ньому назавжди.
Улітку 1965-го до Миколаєва приїхав на канікули з Казані студент авіаційного інституту Юрій Концевич, першорозрядник із бадмінтону. Погравши з хлопцями в спартаківській секції, він збагнув, що в місті є непоганий бадмінтон. По закінченні навчання повернувся додому та приєднався до команди, до якої тоді входили Волосевич, Цибулькін, Сербулов і Тетяна Чернова (до шлюбу — Мєтліна).
Остаточний склад миколаївської команди сформувався, коли до неї ввійшли Геннадій Фєнін (приїхав із Ростова-на-Дону) й Ольга Аніканова.
Команда їздила грати на українських і союзних змаганнях. Миколаївські бадмінтоністи в певний період входили до топ-3 в України.
Згодом Геннадій Фєнін запросив до спартаківської секції перспективного спортсмена Сергія Розумяка і сам став тренувати його. До тренерської роботи долучився й Анатолій Сербулов.
У 1974 році Юрій Концевич першим із миколаївських спортсменів виконав норматив майстра спорту СРСР. У свої найкращі часи він посідав у всесоюзному рейтингу 16 позицію. У 1976 році другим миколаївським майстром спорту з бадмінтону став Анатолій Сербулов, який того самого року також став суддею всесоюзною категорії — наймолодшим у Радянському Союзі. Третім майстром спорту серед тієї плеяди миколаївських гравців став Геннадій Фєнін, а четвертим — його учень Сергій Розумяк, яскравий гравець із сильним смешем.
У 1976 році Розумяк виграв три бронзи молодіжного чемпіонату України у Дніпропетровську (в одиночці, парі та міксті) — перші медалі такого рівня для Миколаєва.
Анатолій Сербулов, закінчивши кораблебудівний інститут, працював інженером, паралельно активно займаючись бадмінтоном: грав, тренував, судив. Він входив до топ-10 найкращих суддів СРСР й очолював колегію суддів спочатку Миколаєва, а потім — усієї України.
За допомоги Володимира Марченка Сербулов організував у місті щорічний Турнір суднобудівників, який проходив на початку червня за участі найкращих бадмінтоністів СРСР. Тут змагалися такі зірки, як Костянтин Вавілов, Віктор Швачко, Микола Пешехонов, Анатолій Скрипко та Семен Розін із Білорусі й інші.
«Стара гвардія» миколаївського бадмінтону мала у своєму активі 5 медалей чемпіонатів України та чималу кількість нагород всесоюзних і всеукраїнських змагань. Але потім настали інші часи…
Анатолій Сербулов, який у 1980-і роки поїхав працювати на Колиму та звідти виїжджав судити турніри, згадує, що, коли він після розвалення Союзу повернувся до Миколаєва, там уже бадмінтону майже не було. Провідні спортсмени або роз’їхались по інших містах, або пішли зі спорту. Він по новій створив секцію в рідному кораблебудівному інституті й став залучати до неї студентів. Однак Анатолій Леонідович відчував, що не є сильним тренером і прагнув здобути справжнього фахівця.
Сергій Косенчук — заслужений тренер України (Миколаїв)
Доля посміхнулась йому: із Сахаліну повернувся до України Сергій Косенчук, який не будучи надто класним спортсменом (перший розряд), був талановитим і досвідченим тренером. Він дуже плідно й успішно попрацював на Сахаліні. Спочатку Косенчук оселився та розвернув тренерську роботу в Харкові…
Тим часом 1995 року було створено нову Федерацію бадмінтону Миколаєва, яку очолив Георгій Федорович Романовський, ректор Миколаївського кораблебудівного інституту (нині — Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова), почесний громадянин міста.
У Миколаєві відкрили перше відділення бадмінтону при ДЮСШ. З’явилося місце роботи, куди можна було запросити Сергія Косенчука. До того ж ректор МКІ Романовський створив умови для вступу та навчання у виші талановитих спортсменів. Під такий стимул до Миколаєва разом із Косенчуком підтягнулись із Харкова його учні — Олександр Кунін і Світлана Калужська; з Дніпропетровська приїхали Поліна Іваненко й Геннадій Овсієнко, а зі Львова — майстер спорту міжнародного класу Ірина Колоскова. Ці спортсмени склали кістяк нової збірної області, яка стала з успіхом виступати у вищій лізі національного чемпіонату.
До справи активно долучився один із піонерів миколаївського бадмінтону Юрій Концевич, провідний конструктор, кандидат наук. Окрім організаційної та тренерської допомоги він ще й створив щасливу сім’ю з Іриною Колосковою, яка сьогодні є успішним викладачем кафедри фізичного виховання НУК імені адмірала Макарова.
Провідними миколаївськими бадмінтоністами середини та кінця 1990-х років були Андрій Бурлака, Андрій Коптєв, Марина Колечина, Катерина Єгощенко, Олена Товстопят.
Відтоді бадмінтон протягом багатьох років посідає гідне місце в спортивному житті Миколаєва.
За час розвитку бадмінтону в Миколаєві було підготовлено понад 30 майстрів спорту України, один майстер спорту міжнародного класу. Миколаївські бадмінтоністи вже понад десять років перебувають на вершині турнірної таблиці українського бадмінтону, лишаючи позаду чимало регіонів.
Олександр Кунін — вихованець харківського бадмінтону, провідна фігура миколаївського бадмінтону, тренер юніорської збірної України
У Миколаївській області бадмінтон тримається в першій п’ятірці найрезультативніших видів спорту. Члени юнацької команди не раз очолювали рейтинги європейських клубів і міжнародних турнірів. Миколаївська команда Суперліги з бадмінтону вже четвертий рік поспіль стає бронзовими призерами.
Миколаївська область уже протягом 20 років є лідером в українському бадмінтоні. Завдяки зусиллям тренерів — насамперед Сергію Косенчуку, Світлані Косенчук, Олександру Куніну, Тетяні Потапенко — спортсмени ставали й стають призерами чемпіонатів України та Європи.
На юніорському чемпіонаті Європи (U17) 2007 року в Стамбулі (Туреччина), дебютному для збірної України, наші юні спортсмени зробили сенсацію, здобувши срібло. Ту команду тренували Сергій Косенчук і Михайло Мізін (Дніпропетровськ). П’ятеро з одинадцяти членів збірної України були миколаївцями: Артур Джупина, Олександр Пер’єв, Михайло Ворона, Юлія Казарінова, Ганна Жуковська.
«Саме Миколаїв, Дніпропетровськ і Харків є сучасними центрами підготовки висококласних спортсменів із бадмінтону: їхні вихованці виступають у різноманітних збірних командах України», — наголосив президент Федерації бадмінтону України Віктор Швачко в інтерв’ю сайту sport.ua, коментуючи той успіх збірної України.
На чемпіонаті Європи U17 2009 року в Медводе (Словенія) Михайло Ворона, Тетяна Потапенко й Вікторія Гуща виграли бронзу в складі змішаної команди України.
Тетяна Потапенко виграла бронзу на чемпіонаті України (U17) 2009 року, а Юлія Казарінова — на чемпіонаті України (U19) 2011 року.
На чемпіонаті Європи U19 2011 року у Вантаа (Фінляндія) Юлія Казарінова і Вікторія Гуща знову виграли бронзу в складі змішаної команди.
Вихованець Олександра Куніна Руслан Сарсекенов виборов ліцензію на участь у II Юнацьких Олімпійських іграх у Нанкіні (Китай, 2014), де посів 9-те місце в міксті.
На жаль, 11 квітня 2015 року на 61-му році життя помер Сергій Миколайович Косенчук, великий тренер, якого називають батьком сучасного миколаївського бадмінтону. Чудова людина та фахівець від Бога, який вивів бадмінтон Миколаєва на якісно новий, високий рівень. У 2015 році Сергій Косенчук входив до топ-10 найкращих тренерів України з бадмінтону.
Окрім власне змагальних результатів на українських і міжнародних стартах у його активі були такі чудові справи, як проведення літніх шкіл у Болгарії та зустрічі з юними бадмінтоністами Польщі, створення численних відеофільмів і відеосюжетів.
Це була велика непоправна втрата. Але по Сергієві Косенчуку лишилася не лише добра та вдячна пам’ять, а й підготовлені ним фахові тренери та спортсмени, які успішно продовжують його справу. Олександр Кунін, Світлана Косенчук, Тетяна Потапенко, Вікторія Індичко (Гуща), Юлія Казарінова та їх колеги сьогодні готують нові кадри для миколаївського бадмінтону.
Юлія Казарінова — найкраща бадмінтоністка Миколаєва
Надзвичайно успішним став для миколаївського бадмінтону 2017 рік. Того року хлопці стали чемпіонами країни у всіх вікових групах і здобули численні перемоги на міжнародних турнірах. Єгор Леонтьєв і Михайло Вишневий стали призерами турнірів у Сербії та Словаччині, а Єгор Романюк, Іван Царегородцев і Владислав Кунін привезли найвищі нагороди зі Словенії та Естонії. Юлія Казарінова вперше завоювала титул чемпіонки країни серед дорослих (у парі з Оленою Прус), команда Першої ліги виграла чемпіонат серед клубів, а у Вищій лізі стала бронзовим призером. Богдан Деремешко, Ігор Калініченко виконали норматив майстра спорту України й потрапили в збірну по юніорах, яка успішно виступила в Празі.
Валерія Масайло привезла бронзову медаль із Гран-прі Європи в Туреччині.
Одинадцятирічна Софія Черноморова стала абсолютною чемпіонкою України у віковій групі U21 серед спортсменів із вадами слуху, а на турнірі в Києві по дорослих завоювала бронзу, поступившись першими місцями дорослим членам дефлімпійської збірної. Сьогодні вона є володаркою двох медалей чемпіонату світу та чотирьох нагород чемпіонатів Європи, діючою чемпіонкою України серед дорослих і кандидаткою на участь у XXIV Дефлімпійських іграх, які відбудуться в грудні 2021 року в Бразилії.
Тож не дивно, що за підсумками чемпіонатів країни 2017 року миколаївська школа бадмінтону була визнана найкращою в Україні, а спортсмени Миколаєва ввійшли до трійки найсильніших, розділивши призові місця з гравцями Харкова й Дніпра.
Два миколаївських наставники — Сергій Косенчук і Олександр Кунін — були старшими тренерами молодіжних збірних України, які сходили на європейський п’єдестал пошани. Олександр Кунін і сьогодні є старшим тренером молодіжної національної збірної України.
У 2019 році на чемпіонаті Європи U17 в Гнєзно (Польща) Поліна Ткач виграла бронзу в складі змішаної команди України.
Юні миколаївські спортсмени гідно виступили на юніорському чемпіонаті України 2020 року в Одесі, де змагалися понад сто спортсменів 2004–2005 років народження. Михайло Вишневий виграв турнір в одиночній категорії й виконав норматив майстра спорту. Також він посів 3-є місце в парі та 5-те — в міксті. Срібну медаль у парній категорії завоював Єгор Леонтьєв. Бронзова медаль — у Анни Коваленко в парній категорії. Цей успіх розділили тренери Олександр Кунін і Тетяна Потапенко.
На дорослому чемпіонаті України 2020 року в Дніпрі миколаївські спортсмени здобули дві нагороди — обидві в жіночій парній категорії: 17-річна Поліна Ткач виграла срібло, досвідчена Тетяна Потапенко — бронзу.
На чемпіонаті Європи U19 2020 року в Лахті (Фінляндія) Поліна Ткач і В’ячеслав Яковлев посіли високе 5-те місце у міксті.
На жаль, торік миколаївський бадмінтон зазнав ще однієї великої втрати: 5 липня 2020 року у віці 80 років помер керівник Миколаївської федерації бадмінтону Георгій Федорович Романовський. Його змінив досвідчений фахівець, заступник голови Миколаївської обласної ради Андрій Кротов (у бадмінтоні з 1983 року).
Серед нових здобутків федерації — відремонтований зал ОКДЮСШ на вулиці Лазурній, арена європейського рівня на п’ять кортів із сучасним покриттям. Це чудова база для підготовки класних спортсменів і проведення змагань.
Георгій Романовський — багаторічний керівник Миколаївської федерації бадмінтону
Серед турнірів із бадмінтону, які проводять у Миколаєві, слід відзначити такі.
Ще за життя Сергія Косенчука в Миколаєві проходив Міжнародний юнацький турнір «Миколаївська весна». З 2016 року його проводять як меморіал великого тренера. У змаганнях беруть участь спортсмени вікових категорій U-15 і U-19.
Це представницький міжнародний турнір, у якому брали участь спортсмени шести країн. У 2020 році змагання через карантинні обмеження, пов’язані з пандемією коронавірусу, не відбулися. Проте 2021 року турнір пам’яті Сергія Косенчука в місті Миколаєві було додано до офіційного календаря Європейської федерації бадмінтону. Його заплановано на 8–11 квітня.
Після анексії Криму вимушено припинилося проведення ветерансько-аматорського турніру в Євпаторії. З 2016 року інше приморське місто, Коблево на Миколаївщині, перебрало не себе проведення цього популярного турніру. Змагання проводять у травні та вересні, збираючи понад 200 спортсменів з усієї України та з-за кордону.
Фактично весіння частина турніру виступила наступницею Відкритих всеукраїнських змагань Nikolayev Open, які проводили раніше.
Сьогодні федерація розглядає можливість повноцінного відродження Nikolayev Open як дорослого турніру провідної серії українського календарного сезону — наряду з турнірами в Дніпрі, Києві, Харкові, Львові.
Слід згадати також Ветеранський турнір пам’яті В. П. Марченка, який проводили, вшановуючи одного із засновників бадмінтону в Миколаєві, першого тренера в місті. Цікаво, що син Володимира Марченка — Юрій є тренером легендарної фехтувальниці, олімпійської чемпіонки Ольги Харлан. Починав він у бадмінтоні, але з часом змінив ракетку на шаблю.
Дмитро Олександрович Завадський народився 1988 року в Харкові.
Його батько працює в адміністрації торговельного підприємства, мати — науковий співробітник Інститут проблем ендокринної патології.
У сім років він пішов вчитися у Харківський ліцей мистецтв № 133. У цій школі, де навчальна програма поєднується з предметами естетичного циклу, Діма навчався музики — грав на домрі. Звичайно, де домра — там і гітара. І сьогодні він залюбки грає на гітарі у вільний час.
Паралельно з музикою Діма почав займатися бадмінтоном у шкільній секції, де він одразу ж потрапив до свого беззмінного тренера Михайла Стеріна, керівника Харківського бадмінтонного спортивного клубу (ХБСК). Успіхи прийшли до Дмитра майже відразу: з 10-річного віку він активно брав участь у різноманітних дитячих змаганнях, а вже у 2004 році 16-річний Завадський почав конкурувати з найсильнішими українськими гравцями та завоював бронзову медаль у змаганнях на Кубок України.
Наступного року Дмитро дебютував на турнірах європейської серії Гран-прі, однак ні на Babolat Slovak International 2005, ні на Yonex Czech International 2005 не зміг подолати кваліфікаційний раунд і вийти до основної сітки.
Після закінчення школи він вступив до Харківського політехнічного інституту на факультет інформатики й управління, де навчався й здобув диплом зі спеціальності «Фізичне виховання, спортивний менеджмент і рекреація в спорті».
Дмитро Завадський — 12-разовий чемпіон України, учасник Олімпійських ігор
У 2007 році Завадського було посіяно під першим номером на молодіжному чемпіонаті Європи у Фольклінгені, однак він поступився своєму супернику у чвертьфіналі. На той час Дмитро вже був гравцем збірної України з бадмінтону й у 2006 році встиг взяти участь у двох турнірах серед збірних команд (у грецьких Салоніках, де він був третім номером після Владислава Дружченка і Валерія Атращенкова, та в голландському Гертогенбосі).
Того самого року він уперше виграв чемпіонат України й утримував цей титул дев’ять років, тільки один раз (2010) поступившись земляку Валерію Атращенку.
З 2007-го по 2012-й роки Дмитро Завадський грав за російські клуби «Новая Лига» та ЦСКА, з яким брав срібло та бронзу чемпіонату Росії.
Дві тисячі дев’ятий рік став для Дмитра доволі успішним: він виграв два турніри європейської серії Гран-Прі (White Nights та Babolat Kharkіv International) і став фіналістом чемпіонату Європи серед студентів у Женеві.
Наступного року, представляючи свій університет НТУ ХПІ, Завадський став чемпіоном Європи серед студентів у чоловічому одиночному та парному (партнер — Віталій Конов) розрядах, перемігши конкурентів у французькому місті Нансі.
Дмитро Завадський став учасником програми Європейської федерації бадмінтону Olympic Team 2012 і кваліфікувався від України на літні Олімпійські ігри 2012 у Лондоні.
Олімпіаду-2012 спортсмен згадує як найяскравішу сторінку свого спортивного життя. «Я відчував, що перебував серед десяти тисяч найкращих спортсменів планети, — ділиться спогадами Дмитро. — Це було цікаве почуття насолоди моментом й усвідомлення того, що таке трапляється далеко не з кожним. Таке високе та специфічне олімпійське почуття». Приємно було, коли виходив на лондонські вулиці у формі національної збірної, люди бачили учасника Ігор, привітно посміхалися, бажали успіху, фотографувались.
На олімпійському турнірі в групі К Дмитро Завадський обіграв у двох партіях Мохамеда Рашида з Мальдівських островів, а потім у трьох партіях поступився німцю Марку Цвіблеру, сильному сіяному гравцеві.
З 2012 року Завадський грав у Німеччині за клуб «Мюльхайм», з яким двічі вигравав срібло й тричі — бронзу чемпіонату Бундесліги, однієї з найсильніших у Європі. За ці роки він здобув важливий досвід, отримавши можливість грати із сильними гравцями в сильній лізі.
Стиль гри Дмитра Завадського можна охарактеризувати як захисно-комбінаційний. Він вирізнявся психологічною стійкістю, володів хорошою грою в захисті та біля сітки.
На корті харків’яни Дмитро Завадський і Віталій Конов
Тренер Михайло Стерін, який пропрацював із Дмитром понад двадцять років, зазначив такі риси та якості свого учня: «Дмитро — людина особливого типу, справжній інтелігент як особистість, інтелектуальний спортсмен. За середньої антропометрії (зріст — 174 см) він був у стані вирішувати ситуацію в будь-якому протистоянні. Йому притаманні хороший інтелект, сила волі, акуратність, цілеспрямованість і вміння критично аналізувати ситуацію, визначати проблеми й шляхи їх подолання. Він цікавий у команді, надійний, із ним добре. Він не дає послаблення насамперед собі, тому може змінювати ситуацію під себе, не просто слідувати ходу процесів».
На жаль, невіддільною частиною спортивного життя є така неприємна річ, як травми. Саме численні травми та їх наслідки примусили Дмитра Завадського завершити активну кар’єру гравця всього у 29 років.
Навіть один із найяскравіших спогадів Дмитра пов’язаний із травмою. На турнірі в польському Білостоку під час розминки він відчув шалений біль у спині. Тоді, звернувшись до фізіотерапевта, вперше дізнався про кінезіо-тейпування. «Дівчина-лікар заліпила мене синіми стрічками так, що я був схожий на кіборга», — згадував спортсмен. Проте наступного дня він зумів обіграти дуже принципового суперника — росіянина Івана Сазонова, свого ровесника, з яким зустрічався ще з юніорських змагань. На тому турнірі Дмитро дійшов до півфіналу, чим пишається більше за деякі перемоги.
Наслідки старих травми загострилися в рік відбору до Олімпіади-2016 у Ріо-де-Жанейро. Вдруге відчути олімпійську атмосферу Завадському вже не судилося.
Дмитро перестав виступати на великих турнірах, але до 2020 року ще грав за клуб «Мюльхайм». Сьогодні він грає у своє задоволення в рідному ХБСК і працює в сфері спортивного екіпірування. Він є менеджером з роботи з клієнтами компанії Yonex — провідного світового бренду. З 2012 року Yonex був спонсором Дмитра — коли йому зробив пропозицію представник європейського офісу компанії. Наразі український чемпіон просуває продукцію Yonex на Батьківщині.
Дмитро щасливий у подружньому житті з колишньою харківською майстринею бадмінтону Анастасією Дмитришин. Вона була сильною спортсменкою в юніорах, виграла золото Європейської універсіади 2016 року в Загребі (в парі), але через травму рано пішла зі спорту. Можливо, це такий своєрідний фатум родини Завадських. Але добра щаслива родина, заснована на коханні та взаєморозумінні, компенсує будь-які примхи спортивної долі.
Чемпіон України в одиночному розряді (8): 2007, 2008, 2009, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016.
Чемпіон України в парному розряді (1): 2009 (з Віталієм Коновим).
Чемпіон України в змішаному розряді (3): 2008, 2009, 2010 (з Марією Діптан).
Переможець міжнародних турнірів: Yonex Slovak International (2007), White Nights (2009, 2012), Babolat Kharkіv International (2009, 2013, 2014), Finnish Open (2013), Orleans International (2015), Slovenia International (2015).
Переможець Кубка Європи 2015 з бадмінтону в індивідуальній категорії.
Учасник Олімпійських ігор 2012 в Лондоні.
Майстер спорту міжнародного класу.
Найвищий рейтинг — 40 (19.06.2014).
Почну з кінця, напевно. Я вважаю, що ми бадмінтонна країна! Так, не супер, але ми бадмінтонна країна з добрими традиціями й потенціалом.
На жаль, у певний період цей потенціал був кілька втрачений. Але загалом усі європейські функціонери, спортсмени, з якими ми спілкуємося, завжди говорять, що Україна і українські хлопці завжди були на високому рівні.
Так, зокрема, але не тільки! Так що ми — міцні середнячки європейського рівня, яких поважають.
Чому Європейська конфедерація довірила нам провести чемпіонат Європи? Тут варто розповісти певну передісторію.
Відразу ж після приходу нашої команди до керівництва Федерації бадмінтону України ми почали аналізувати, які є проблеми та прогалини в роботі федерації й побачили, що у нас абсолютно відсутній міжнародний напрям. На жаль, за попередні роки було втрачено будь-який зв’язок з Європейською конфедерацією. Крім комунікації навколо реєстрації спортсменів на турніри ніяких проєктів не було…
Розуміючи, що без такої складової, як комунікації з офісом Європейської конфедерації, розвиватися не можна, ми почали встановлювати перші контакти. Познайомилися з офісом Badminton Europe, встановили хороші ділові контакти з генеральним секретарем Браяном Агербаком, з іншими людьми в Конфедерації. Починали з простого: просили їх ради з приводу розвитку нашої федерації, з приводу роботи зі збірною, спортсменів.
І потрібно віддати належне керівництву Badminton Europe, наскільки вони відгукнулися на наші ініціативи. Спочатку нам не раз доводилося чути: «Ми Україну не чули років 10–15. Нарешті, ви з’явилися, ви — величезна країна з великим потенціалом. Ми завжди з подивом дивилися, що на всіх наших зборах, семінарах немає представника України. Для нас це був нонсенс».
З огляду на те, що для Badminton Europe розвиток бадмінтону в Східній Європі є одним із пріоритетів, вони почали нам дуже сильно допомагати.
Так, правильно! Ми домовилися з Badminton Europe організувати деякі спільні заходи. Так, улітку 2018 року ми провели невеликий семінар для тьюторів (
Я розумів, що на цьому конгресі будуть вибори нового президента Європейської конфедерації, і мені здавалося дуже символічним, що новий етап розвитку європейського бадмінтону може початися з нашої столиці. У квітні цього року ми провели конгрес і зробили його максимально якісним на організаційному рівні.
До проведення конгресу деякі керівники європейських федерацій досить скептично поставилися до вибору Києва як міста, що приймає, і навіть критикували керівництво Badminton Europe. Але після конгресу всі без винятку учасники зазначили, що це був найкращий конгрес за історію Конфедерації. До нас підходили глави федерацій різних країн і вже після завершення конгресу, коли ми їх проводжали, відзначали, що ми молодці й виконали велику роботу.
Деякі наші сусіди говорили: «Навіщо вам це все? Для чого ви це робите? Ви що? Навіщо ви витрачаєте ресурси на це?» На що я відповідав: «Ми робимо це для України, для Києва, для себе. Ми хочемо показати, що ми є. Ми хочемо показати, що ми серйозна країна і в нас серйозні наміри!»
Саме після цього конгресу народилася ідея провести ще щось глобальне. Хоча, чесно кажучи, ми не думали відразу ж про чемпіонат Європи, ми хотіли починати з чогось менш масштабного, можливо, з юнацьких змагань.
Тому, коли був оголошений конкурс про проведення чемпіонату Європи 2020 року, ми досить довго вагалися, подавати заявку чи ні… Проведення такого чемпіонату — це серйозна робота, не тільки організаційна, а й фінансова.
У підсумку, зваживши всі за і проти, вивчивши сам чемпіонат, який замикає цикл із завоювання ліцензії на Олімпіаду в Токіо-2020 року, ми зрозуміли, що проведення такого змагання в Україні стане величезним плюсом для всієї країни. На чемпіонат точно приїдуть усі найсильніші гравці у Європі, їм потрібно буде завойовувати очки й ліцензії на Олімпійські ігри.
Їх виступи побачать наші діти, молоді бадмінтоністи, наші тренери. І те, що вони побачать такий рівень гри особисто, стане великим плюсом для розвитку бадмінтону в Україні та й взагалі спорту. Ми проаналізували, які чемпіонати Європи проходили в Україні після 2012 року, і виявили, що їх було не так і багато… Чемпіонат світу з художньої гімнастики, у 2017 році два чемпіонати Європи — з боксу і зі стрибків у воду, цього року повторний чемпіонат Європи зі стрибків у воду… Для такої величезної країни цього явно недостатньо.
Так що, зваживши всі за і проти, провівши багато переговорів із Badminton Europe, іншими федераціями, отримавши гарантії міністерств (Міністерства молоді та спорту, Міністерства фінансів), ми оформили заявку і сподівалися на перемогу. Спасибі, що всі відгукнулися на цю ініціативу!
Після був інспекційний візит. Ми запропонували як головний майданчик Палац спорту в Києві. Тренувальний зал — корти Університету фізичної культури і спорту. Всі переконалися, що Київ може приймати такого роду подію.
Коли Badminton Europe проголосували за нашу заявку, звичайно ж ми були і в ейфорії та навіть дещо шоковані. Упевнений, що чемпіонат у Києві може бути найкращим в історії всіх чемпіонатів Європи з бадмінтону!
Цей указ дуже важливий в організаційному плані, оскільки дозволить забезпечити злагоджену роботу органів влади. У нас буде багато питань для вирішення: транспорт, інфраструктура, безпека, охорона здоров’я. Дуже великий комплекс організаційних заходів.
Звісно! До того ж він показує увагу глави держави не тільки до бадмінтону, а й до спорту загалом. Це один із пріоритетів його роботи. Проведення такого заходу важливе для країни в іміджевому плані. Особливо, якщо Україна планує стати центром олімпійського, спортивного, туристичного руху в Європі.
Чемпіонат — це не лише спортивні змагання, це екскурсії, готелі, які приймають гостей, ресторани, які їх годують. Виграють усі. А наше завдання — провести все на вищому рівні, щоб усі ці галузі отримали свої дивіденди.
І, звичайно ж, указ президента для нас дуже важливий. Ми дуже вдячні йому за підтримку.
Абсолютно з вами погоджуся. Це велика проблема для нашої країни — відсутність інфраструктури. На превеликий жаль, за останні роки ця інфраструктура була, так скажемо, в занепаді. Тому навіть у столиці нашої країни, напевно, є до десяти майданчиків, де можна пограти в професійний бадмінтон, якщо не менше.
Для столиці європейської держави — це, м’яко кажучи, катастрофічний показник. У тій же Варшаві близько 120 зареєстрованих майданчиків і клубів, де можна грати й готуватися до змагань. У Франції нещодавно завершилася п’ятирічна програма розвитку бадмінтону. У кожному великому місті є корти, центри, де ти можеш прийти і пограти без проблем.
Ми дуже раді, що в указі президента є цей пункт, який насамперед буде орієнтиром для місцевої влади, щоб місцева влада вживала заходів і працювала в напрямі відкриття бадмінтонних майданчиків.
Насправді немає нічого складного. Чим хороший бадмінтон? Тим, що для нього не потрібно якогось понад обладнання. Відповідно, якщо параметри спортивного залу відповідають за висотою, це елементарно — зробити розмітку, поставити сітку.
Такі центри бадмінтону вже є в обласних центрах, при вишах. На вихідних ми відвідали Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, відвідували їх спортивний центр «Олімп». Вони збираються його ремонтувати, абсолютно стандартний радянський проєкт, але дозволяє елементарно організувати бадмінтон.
Звичайно, і не на шкоду іншим видам спорту. Адже спортивний зал може використовуватися як для бадмінтону, так і для інших видів спорту — без проблем.
Щодо будівництва спеціалізованих кортів, то, звичайно, ситуація у нас не дуже хороша. Дуже складно знайти інвестора, який все профінансує. Наші колеги з Дніпра будують багатофункціональний спортивний центр вже близько двох років, де за проєктом закладено спеціалізовані корти для бадмінтону. Сподіваємося, що будівництво це закінчиться швидко, і у нас з’явиться сучасний спортивний центр у Дніпрі. Але це одиничний випадок, а хотілося б цю історію поширювати на всю країну.
Зазначу, наприклад, класний досвід у Львові, де за особистою ініціативою інвестора побудували корти «Команчеро». Цієї неділі ми були на дитячому турнірі Lviv Games. 226 дітей з усієї країни. Неймовірна атмосфера, і все завантажено. І, знову ж таки, адже все пов’язано, всі виграють — і кафе поруч, і готелі… всі!
Це заслуга ентузіастів, які навіть на шкоду своєму бізнесу діляться площами, організовують корти й популяризують бадмінтон. Але я впевнений, що такі вкладення окупляться в рази, насправді хоч і в довгостроковій перспективі. У Києві є кілька людей, які активно хочуть побудувати бадмінтонні корти, професійні. Сподіваюся, у них це вийде. Проєкти є. Для мотивації ми відвідували в Копенгагені деякі бадмінтонні клуби — нічого складного абсолютно. Це елементарні конструкції. Єдина проблема — це фінанси…
Тому скажу, що робота тільки починається. Процес іде, і я впевнений, що проведення чемпіонату Європи послужить поштовхом до розвитку інфраструктури.
У кожному місті, обласному центрі має бути зала, яка може використовуватися як для бадмінтону, так й інших видів спорту. Це багатофункціональний майданчик. У вже згаданому Івано-Франківську — чому б не провести турнір і запросити гостей із Польщі, Словаччини, Словенії? Всі приїдуть із задоволенням. Дитячі та професійні турніри можна проводити без проблем!
Однозначний пріоритет — це дитячо-юнацький спорт! З цього все починається, і, природно, жоден професіонал не з’являється просто так, це система підготовки. А народжуються професіонали в самому початку — в школі, в дитячій спортивній школі.
Тому наше завдання — це популяризація бадмінтону в середніх освітніх школах, відкриття більшої кількості відділень дитячо-юнацьких шкіл, секцій. Без цього ми не знайдемо таланти, знайдемо чемпіона Європи з України.
Абсолютно готові. Перед тим як ми йшли на вибори, я сказав нашій команді: «Забуваємо про ейфорію. Відразу ж після голосування, після того, як ви будете обрані керівництвом федерації, — вас будуть критикувати. Ви вже погані в перший день».
На жаль, у бадмінтонної спільноти, і в спортсменів, і навіть у тренерів, часто недостатньо розуміння, що таке федерація. Буду відвертим: федерацію не поділяють із державою, з міністерством, і якось думають, що федерація прийшла і дасть фінансування, побудує всі майданчики, виростить чемпіонів. Плюс розглядають федерацію в основному як якогось спонсора. Це не правильно.
В усіх розвинених країнах розуміють, що таке федерація, асоціація. У них це — все спортивне співтовариство, яке спільно вибудовує правила, систему розвитку свого спорту, в нашому випадку — бадмінтону. І коли починаєш пробувати пояснювати людям, пропонуєш «давайте разом», ставиш запитання «а ви хоч один внесок зробили?», отримуєш хвилю негативу.
Потрібно розуміти, що федерація — це ми всі, це наша бадмінтонна сім’я.
Але до об’єктивної критики ми готові. Я знаю, в чому нас критикують, часом дуже справедливо. Хоча навіть за чемпіонат Європи нас критикували, мовляв, «Навіщо ви це робите? Навіщо ми за це беремося?» Загалом критика для нас буде корисною: вона, по-перше, дає можливість подумати, проаналізувати й зрозуміти, може, справді ми десь помиляємося, ну а найголовніше — вона підстьобує нас йти далі.
Але потрібно розуміти, що допоки ми не вибудуємо систему всередині країни, нічого не буде абсолютно. Це довга й наполеглива праця, робота з тренерами, спортсменами, сертифікація суддів… Звичайно, потрібно вести всі напрями, але вибудовувати систему.
Я відчуваю найголовніший результат цього року — це зростання інтересу до бадмінтону. Я це дуже відчуваю по школах, за рівнем зацікавленості. Ми провели низку семінарів у Києві з популяризації бадмінтону. Іде така позитивна віддача від учителів, дітей, батьків. Вони хочуть, вони цікавляться. Я відчуваю це по регіонах, по дзвінках, навіть по відношенню медіа. Наприклад, рік тому, коли я говорив, що займаюся бадмінтоном, із мене сміялися, ну от чесно вам кажу.
Тепер уже мало є людей, які думають, що це якийсь пляжний вид спорту, «під шашлик». І коли ми розповідаємо, що це олімпійський вид спорту, це найшвидший у світі вид спорту, це наймасовіший, до речі, вид спорту — ми бачимо вже менше здивування.
Якщо говорити в спортивному плані, то найважливіший результат на сьогодні — це бронзова медаль на чемпіонаті Європи. Наші хлопці до 16 років взяли бронзу. Це серйозний успіх! У групі були перші, вигравши в Німеччині, бадмінтонної країни. І мене це дуже надихає. Я розумію, що ми на правильному шляху.
Так, така проблема є. Трохи на наш захист скажу, що це не лише для бадмінтону характерно, на жаль, а й для інших видів спорту. Трошки у нас глядач відвик від спорту. Медіапростір дуже насичений такими різними видовищними історіями, як футбол, бої без правил, бокс тощо. Великі шоу…
Насолода самим спортом, а не шоу, відходить трохи на другий план. Що ми можемо зробити? Звичайно ж, ми популяризуємо спорт за допомогою соціальних мереж, десь назустріч нам ідуть телеканали, ми просимо їх розміщувати інформацію, говорити про це.
Дуже важко, звичайно, тому що, на жаль, у нас ЗМІ мають мало спортивних редакцій, а ті, що є, орієнтовані на футбол. У них фокус комерційний.
З тим, я впевнений, що з кожним роком буде більше людей приходити на хороші змагання. Мені пощастило відвідати півфінал і фінал чемпіонату світу з бадмінтону в Базелі (Швейцарія). Трибуни, зал на 6500 відвідувачів, були повністю заповнені. Так, звичайно, там були й туристи. Але, впевнений, що 80 % це місцеві жителі, європейці, які з цікавістю дивилися, вболівали. Це при тому, що мінімальна ціна на квитки була близько 30–50 євро.
Так, так. Але для цього ми повинні підвищувати рівень чемпіонату, придумувати якісь фішки, як модно тепер це називати. Теж робити якесь шоу. Є бажання, ми це обговорюємо, думаємо, як залучити більше людей. Адже проблема ширше або навіть глибше… якщо в сім’ї є розуміння, що дитину краще повести на чемпіонат України, ніж із попкорном у кіно, будуть глядачі. Звідки все починається? З родини.
Але це не відмовки, не подумайте. Ми все одно свою відповідальність усвідомлюємо і будемо докладати всіх зусиль, щоб глядача залучати. На чемпіонат Європи, я сподіваюся, ми заповнимо трибуни. Моє бажання — щоб максимум діточок з усіх регіонів приїхали й побачили, що таке професійний бадмінтон. Приїдуть легенди: Кароліна Марін — олімпійська чемпіонка, данці Віктор Аксельсен, Андерс Антонсен — такого бадмінтону в Україні ще не було!
Будемо працювати. Головне — працювати, а результат буде!
Спасибі велике… Дитяча підготовка — це найперше. Мій перший тренер, Ірина Миколаївна Шевченко, заклала правильні фундамент і ставлення до спорту.
Тоді не було такого, що батьки приходили й обурювалися, чому хтось якось не так ставиться до їхніх дітей. Ні, люди працювали. Бувало всяке… Людей навіть виганяли із зали, але вони поверталися, просилися, вибачалися й тренувалися далі.
Так що правильна підготовка дітей — це головне. Особливо важливий вік — 13–18 років, період, де все закладається. Сьогодні батьки вважають за краще більше думати про навчання дітей, лишаючи спорт на другому плані. Не піде на тренування, ну й добре…
Так, я сказав про початок початків! Тоді, до речі, я взагалі вважався парним гравцем. І розглядався, як парник у юніорській збірній. А потім несподівано виграв чемпіонат Союзу. Причому, не за своїм роком. Це був юніорський чемпіонат, де я зустрівся на кортах із хлопцями на два роки старших. Я його виграв і після цього став першим номером, спочатку у юніорській збірній.
Далі вже все залежало не так від тренера, як від самого себе. Потрапив за кордон, почав грати за іноземні клуби. А там інші правила: чи не граєш — тобі кажуть «до побачення», твій шанс втрачено.
Спочатку Польща, потім Швейцарія. Два роки в Польщі, два роки в Швейцарії, а потім років 10 або 12 в Німеччині. Грав за різні команди…
Не так досвід… Важливий сам підхід, який там трохи інший. Свого часу мене запрошували на збори до Англії, Німеччини, до Франції тренуватися з національними збірними цих країн. Вони розглядали це як спаринги. Якщо бачать, що людина працює, показує результати, то вони із задоволенням приймають, самі запрошують і навіть все оплачують.
Щоб туди їхати, потрібна, в першу чергу, свідомість самого спортсмена. Або ж треба відправляти людей з особистим тренером або тренером збірної.
Треба розуміти, що, за великим рахунком, закордонних тренерів не цікавлять іноземці. Їх цікавлять люди, які тренуються у них постійно, і за результат яких вони відповідають.
Так, іноземці цікаві як спаринг-партнери. Колись мені говорили відкрито: «Можеш приходити на тренування, можеш не приходити, це твої проблеми. Нам все одно. Але, якщо ти прийшов, ти повинен працювати».
А далі, якщо ти працюєш, вони запрошують тебе більше. Тому що їм потрібні спаринги, їм потрібна якісна робота. Якщо ти нормально працюєш, то результат обов’язково з’явиться.
Це теж більшою мірою виховання з дитинства. Зараз спорт перейшов на комерційні рейки. Так, це добре, коли люди заробляють… У мене вдома стоять кубки, вази і так далі. За сучасними мірками, ваза — три тисячі доларів, кубок — п’ять тисяч доларів, двадцять тисяч доларів. Якби про такі грошові призи йшлося тоді, напевно, все було б трохи по-іншому.
Адже питання в іншому. Нині молодь більше вихована з погляду «мені всі щось винні».
Дивишся на наших хлопців, які заробляють цим видом спорту. Їм платять зарплату, якісь зверху гроші ще додатково. Вони їздять по країнах безплатно, їм за це платять гроші. А іноді складається таке враження, що вони приходять на тренування, як на якусь повинність… Це неправильно.
Про це я розмовляю зі своїми спортсменами.
Так, але допоки люди не зрозуміють, що для того, щоб щось отримати, треба щось вкласти, нічого не вийде.
Так використовувати можна все. Ті самі гри, які доступні в Ютубі.
Хоча через цей Ютуб у нас всі стали дуже розумними. А ось вони так стоять, а ось вони ж ось так б’ють… Так, я згоден, б’ють одними пальцями. Але, вибачте, а ви на Ютубі бачите м’язи на цій руці, коли він б’є одними пальцями? Яка у нього рука? Ви бачите ось ці ноги, на яких він стрибає через весь майданчик, і що він робить, щоб так стрибати?
Щоб бігати й стрибати на майданчику так, як це роблять ці хлопці, треба по три години працювати зі штангою, бігати на стадіоні, займатися фізпідготовкою, а не просто бігати з воланом.
Так і є, але, наприклад, китайці ніколи не приховували, що вони взяли радянську систему і досі за нею працюють. Так, десь вони її модернізували, десь поліпшили, але система підготовки, особливо дитяча, вона ще та, яка була.
Звичайно, якщо у тебе мільйон людей або дві людини, то створюється ще й різниця у виборі, але все ж…
У цьому то і є проблема, що збори у нас проходять раз на пів року. Спортсмени у всіх провідних країнах — Данії, Франції, Швеції, Німеччини, країнах Азії, проводять багато часу в тренувальних центрах. Вони не сидять кожен у себе в місті.
Є тренувальні центри для національних збірних, є центри для юніорських збірних — і всі вони працюють за однаковою програмою. Не кожен сам собі начальник, а одна загальна програма.
Потім потихеньку залучати до збірної найкращих юніорів. Тренери на місцях повинні теж працювати за тією самою програмою.
І коли сказали, що юніори запрошуються на збір, вони повинні туди їхати, тому що часто виходить, що мало не кожен тренер — це тобі ворог.
Цього року в національної збірної заплановано два збори. А має бути мінімум десять.
Щомісяця збірники повинні збиратися й тренуватися. Роз’їхалися на тиждень на змагання й знову зібралися і тренуються. Тренувальний центр для цього і повинен бути.
Хотілося б бути більш жорстким, але для цього потрібно, щоб всі працювали в одному руслі. Коли тренер намагається щось зробити жорстко, а йому з усіх боків говорять, що не можна, потрібно ввійти в стан спортсмена, зрозуміти його, але дати результат…
Чудес же не буває! Якщо ви хочете результату від тренера, тоді вимагайте результату й від спортсмена. Якщо ви заохочуєте, то й карайте. Підхід повинен бути до всіх однаковий. До всіх абсолютно. Якщо ти перший номер або останній номер збірної.
До перших номерів потрібно застосовувати іноді навіть жорсткіші заходи, ніж до слабших…
Так, грав із Тауфіком, і з Лінь Данєм грав…
З Лінь Данєм я грав, коли він був на піку кар’єри. Здається, що немає нічого такого складного… просто, уявіть, що їде «Жигуль» на 4-й передачі, а поруч із ним «Мерседес» на 3-й передачі, і при цьому «Мерседес» чомусь обганяє. А якщо він увімкне 4-ту або 5-ту швидкість, то просто полетить уперед.
З того боку все швидше прилітає, швидкість інша. Все перебивається, і все летить на майданчик. Ось і вся різниця… Один працює на одній швидкості, інший працює на іншій швидкості. Нічого нового не придумали. Швидше прилітає волан, швидше гравець підходить до волана. Один встигає, другий ні.
Так, коли люди однакового рівня, там уже вмикаються обмани, індивідуальні особливості, тактики. Для початку почніть тримати волан. А потім уже тактики… Спортсмени часто вважають, що потрібно знайти цукерку, якийсь удар, яким ми будемо вигравати.
«Я ж на тренуванні б’ю, і ніхто не бере. У мене такий смеш сильний, що я на тренуванні пробиваю всіх…» Ну, один раз вдарив, ніхто не взяв. Другий раз ударив, знову ніхто не взяв. А приїжджаємо за кордон у здоровенну залу, і раптом виявляється, що удару щось немає.
Я б не говорив «складніше-простіше». Лінь Дань, у нього трохи інша гра. А у Тауфіка більше швидкісна гра. Я грав із ним один раз, коли Світова федерація експериментувала з форматом: 7 очок, 5 партій.
Ми відіграли 5 партій. Я навіть 2:1 по партіях вів, і в мене було враження, що я ходжу пішки. А коли вийшов із майданчика, тренер збірної Німеччини підійшов до мене і каже: «Та у вас така шалена швидкість була, ви просто літали по корту». А я дивлюся на нього і не розумію, про яку швидкості він каже.
Ось це і є підготовка. Коли людині здається, що він ходить пішки, а насправді швидкість скажена.
Якщо чесно, дуже важко на це розраховувати зараз. Як не дивно, більше шансів у дівчат. У хлопців дуже важко. Дівчата до вісімки потрапити можуть.
Уже тепер пора готуватися до наступної Олімпіади. Потихеньку підтягувати молодь.
Починати працювати до наступної Олімпіади — і все. Проблема в тому, що у нас навіть міністерство не ставить таких довгострокових цілей. Головний тренер збірної, наприклад, вибирається на один рік…
Так, до того ж ти пишеш програму на чотири роки і затверджуєш її. Скрізь за кордоном головного тренера вибирають мінімум на два роки. Перші два роки — це знайомство, наступні два роки — це робота, приріст результату.
Хороший приклад — французи. Вони почали працювати зі збірною десять років тому. Не вчора, не рік тому. Десять років тому вони почали формувати молодь. І ось тепер у них ціла плеяда гравців з’явилася. Хлопчиків і дівчаток, пари та міксти. Десять років!
Для цього треба починати з молоді! Головне, щоб були бажання та можливість тренуватися.
У 1962 році Ніна вперше взяла в руки ракетку для бадмінтону. П’ять разів на тиждень вона їздила трамваєм із Києва за місто, в Пущу-Водицю, на тренування до Валентини Савельєвої (нині — заслужений тренер України). До речі, саме Томашевський і Савельєва поклали початок школі бадмінтону в Києві. Забігаючи наперед, скажу, що всього лише за два роки учениця та її тренерка вже на рівних грали в парі на чемпіонаті Союзу в Москві.
На майданчику в залі стадіону «Динамо», де займалася перспективна спортсменка, її стали помічати не тільки бадмінтоністи. Їй пропонували залишити бадмінтон і почати кар’єру фігуристки або тенісистки. Але Ніна не погодилася. Молодий спорт, який став популярним у СРСР під час Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у 1957-му, припав дівчині до душі.
У 1964 році проходив другий чемпіонат СРСР з бадмінтону (перший відбувся в 1963-му), і Ніна, яка встигла до того часу стати чемпіонкою України серед дорослих, потрапила до фіналу. Це була сенсація. Маститі суперниці маленької спортсменки, яких та буквально заганяла на майданчику, взявши верх не тільки швидкістю, а й силою удару, розгубилися. Звідки вона взялася? — тільки й було розмов. А Ніна Косяк (Михальчук), яка віком не дотягувала до дорослих гравців (на змагання її допускали за спеціальним дозволом), стала першим в Україні майстром спорту з бадмінтону серед жінок.
— Заслужити звання майстра спорту в ті роки було неймовірно важко. Майстрів-бадмінтоністів по всій країні можна було на пальцях перерахувати, — згадує Ніна Миколаївна. — Щоб отримати це звання, потрібно було стати чемпіоном Радянського Союзу, граючи в парі або в одиночному розряді. Або ще варіант — завоювати п’ять перемог за рік на всесоюзних змаганнях у вісьмох найкращих гравців СРСР.
У 1960-х роках бадмінтон розвивався дуже стрімко. Проводилися різноманітні турніри: між містами, республіками й країнами. Найсильнішими вважалися школи Прибалтики, Грузії, Вірменії, Росії, України, Москви та Ленінграда.
Провідні спортсмени грали в той час звичайними дерев’яними ракетками з натягнутою волосінню й воланом із легкої пластмаси з гумовою головкою — таке спорядження можна було купити в універмазі, в секції спортивного інвентарю. Елегантний на вигляд бадмінтон вимагав від спортсменів колосальних навантажень. «Кінських», — наголошує Ніна Миколаївна. Щоб тримати себе в формі, вона кожен день бігала кроси на Володимирській гірці, спеціально вибираючи «трасу» складніше, щоб були і підйоми, і спуски. Такий спосіб тренування позначався на грі.
У кінці 1960-х — початку 1970-х спортсменка була на піку слави, її називали Королевою парної гри. Без медалей із чемпіонатів Ніна ніколи не поверталася. У збірній Союзу з бадмінтону грала 15 років і була в п’ятірці найкращих гравців.
Особлива гордість і біль Ніни Миколаївни — звання почесного майстра спорту. Сьогодні таких звань і близько немає. А в 1960-х цей норматив був. Отримували почесного тільки ті, хто п’ять років поспіль виконував нормативи майстра спорту. Чому біль? На жаль, раритетний уже документ у Михальчук вкрали. Винесли з квартири, прихопивши із собою більшу частину медалей і почесних значків. Це сталося в кінці 1990-х, коли Ніна Миколаївна поїхала з чоловіком, військовим перекладачем, працювати до Анголи. Всі документи вона відновила. Крім одного. Нове посвідчення почесного майстра спорту отримати не вдалося — їх тепер не роблять.
—
— На той час я вже давно перейшла на тренерську роботу — 1975-й був останнім у моїй ігровій кар’єрі. У той рік українських бадмінтоністів — двох чоловіків і двох жінок (склад 2 × 2), що ввійшли в трійку найкращих гравців, запросили на міжнародні виступи до Сінгапуру й Малайзії.
Тієї поїздки могло й не бути: буквально за місяць до вильоту я натерла ногу новенькими французькими лакованими туфлями. В рану потрапила інфекція. Навіть босоніжки з відкритою п’ятою одягала зі сльозами, що тут говорити про кросівки. Біль був такий, що впору криком кричати. Але ж потрібно було щодня тренуватися. Я боялася, що тренер збірної замінить мене іншою спортсменкою, адже за станом здоров’я він мав право забрати мене із заявленого складу.
Подружки по збірній придумали, як мені допомогти. У сауні ми розпарили ногу, дівчата прив’язали мене до лавки, розкрили й прочистили рану. На наступний день була диспансеризація. Лікар, побачивши свіжий надріз, тільки похитала головою: «Якщо ви витримали таку екзекуцію, можете їхати. За десять днів усе заживе». І написала, що в мене все в порядку.
…А в Анголі ми грали не в бадмінтон, а у волейбол. Як і всякий спортсмен, я непогано володію практично всіма ігровими видами, будь то футбол, баскетбол, волейбол або теніс. У місії, де крім українців і росіян було багато іноземних фахівців, регулярно влаштовували турніри, наприклад, першість округу з волейболу. В українській команді чоловіків-волейболістів бракувало, і мені довелося грати у їх складі. У жінок теж був свій спортивний колектив — збірна місії.
—
— «Волан» був створений 1991 року. Я давно його закрила. Розумієте, я людина абсолютно некомерційна. Довго шукала спонсорів. Але бадмінтон, на відміну від футболу, великого тенісу, в Україні нікому не цікавий, щоб у нього вкладати кошти. Його дуже важко розвивати, тому що багато хто взагалі не вважають його видом спорту. Так, мовляв, пляжний варіант.
Уже багато років, а точніше — трохи більше за двадцять, я працюю тренером у Київському національному лінгвістичному університеті (раніше — Київський інститут іноземних мов). Займаюся зі студентами. З першого курсу відбираю талановитих хлопців і доводжу їх до кандидатів у майстри спорту. Наша університетська команда регулярно ставала переможцем і призером міжвузівських чемпіонатів Києва, а потім й України. Минулого року хлопці завоювали Кубок Києва з бадмінтону.
Не в кожного спортсмена, нехай навіть найвищого рівня, є здатності до тренерської роботи. До слова, нинішній президент Федерації бадмінтону України Віктор Швачко, в минулому кандидат у майстри спорту з баскетболу, перші свої кроки в бадмінтоні робив, граючи в парі з Ніною Миколаївною. У неї справді є чого повчитися. У 1995 році Михальчук визнали найкращим дитячим тренером України.
— Крім студентів, я треную дітей у київській загальноосвітній школі № 257 на Виноградарі, — веде далі співрозмовниця. — До речі, і сама живу в цьому районі ось уже 29 років. З учнів 257-ї звичайної столичної школи на базі ДЮСШ № 18, з якими я займаюся, зросло п’ять майстрів спорту з бадмінтону — чемпіони України Олексій Давиденко, Оксана Михальчук і Андрій Хлиповка, Олексій Лисий, призер національної першості Ярослав Баган. Перш, коли робила набір у секцію бадмінтону, до мене приводили до 400 дітей, починаючи з першокласників. Тепер якщо і записуються 30–40 осіб, то до кінця року їх лишається тільки п’ять-сім.
Марина Ільїнська (Харків) — срібна призерка чемпіонату Європи серед юніорів U19 (2017)
Якщо я бачу, що дитина здібна, їй по-справжньому подобається займатися бадмінтоном, я дуже цим дорожу й намагаюсь усіма силами підтримувати її інтерес до гри, «обплутую» її бадмінтоном, як павутинням. З таких діточок виходять чудові спортсмени. А зміна підростає хороша. Наприклад, мої учні зі спортивної школи № 18 — Ярослав Баган, Ігор Лимарь, Ігор Нестеренко та Кирило Нестеренко, що приїхав до нас із Харкова, входять до десятки найсильніших гравців в Україні.
—
— Старша Ірина — кандидат у майстри спорту з легкої атлетики, молодша Оксана — майстер спорту, чемпіонка Києва і чемпіонка України з бадмінтону. Нині отримує другу освіту: вчиться в інязі та пише чудові вірші, незабаром вийде її збірка.
Я вважаю, що спорт — це добре, але не лише він має бути в житті. Спортсмен насамперед має бути освіченою людиною. Сама я закінчила наргосп (нині — Київський національний економічний університет) — економіст за фахом.
Ось такого серйозного підходу не лише до спорту, а й до майбутньої професії навчає Ніна Миколаївна дітей. Небезрезультатно. Багато її колишніх учнів приводять на тренування своїх дітей. Знають, що Михальчук дасть їм не лише школу бадмінтону, а й школу життя.
Професійний бадмінтон — це динаміка в усій своїй красі, протягом гри спортсмен пробігає близько шести кілометрів і здійснює до двадцяти тисяч ударів, а після найсильніших із них волан летить зі швидкістю 400 км/год, тобто швидше за болід «Формули-1».
Кисті бадмінтоніста часто порівнюють із руками піаніста. Різкі атаки в цьому виді спорту чергуються із затяжними розіграшами, відкрита агресивність — з обманними діями, скерованими на те, щоб увести суперника в оману. Схоже діють і борці східних стилів. Мабуть, саме тому бадмінтон набув шаленої популярності саме в Азії. Відтоді як змагання з бадмінтону дебютували на Олімпійських іграх в Барселоні 1992 року, всього 10 медалей із 91 дісталися представникам інших континентів, а саме Європи.
Для українських бадмінтоністів Ріо-2016 стане п’ятою за ліком Олімпіадою. Вперше виступивши в Атланті-1996, наші спортсмени тільки раз не змогли кваліфікуватися на Ігри — в Афіни-2004.
Бадмінтон входить до трійки найенергозатратніших видів спорту, і олімпійський відбірний процес у ньому теж важкий. Багатьом спортсменам, щоб набрати для олімпійського рейтингу потрібну кількість очок, довелося протягом року, а точніше з 4 травня 2015-го по 1 травня 2016-го, виступити більш ніж на двох десятках турнірів. Українським бадмінтоністам, які не мають таких умов для підготовки, як у більшості їх суперників, витримати такий марафон було ще складніше.
Зазирнути по той бік корту, розібратися у хитросплетіннях олімпійської кваліфікації, а також ближче познайомитись з олімпійцями-2016 Артемом Почтарьовим і Марією Улітіною нам допоміг головний тренер збірної України з бадмінтону Геннадій Абрамович Махновський.
Протягом майже двадцяти років обличчям українського бадмінтону був дніпропетровець Владислав Дружченко. Учасник трьох Олімпіад (1996, 2000, 2008), він п’ятнадцять разів поспіль виграв чемпіонат України в одиночному розряді — з 1992 по 2006 рік. До речі, це прізвище досі фігурує в протоколах різних змагань, традиції продовжує син Владислава — 18-річний Іван Дружченко. Він, щоправда, більше тяжіє до парних ігор і міксту, але таткова школа відразу видна.
Якщо ж ви захочете побачити Дружченко-style в класичному виконанні, то зверніть увагу на Данила Боснюка, як радить головний тренер збірної України Геннадій Махновський. Цей хлопець уже може похизуватися міжнародними успіхами — в міксті з Мариною Іллінською він виборов срібло чемпіонату Європи (U15) у Базелі-2014 та бронзу в Любіні-2016 (U17). Тренується вихованець лисичанської школи бадмінтону в Дніпропетровську в СДЮСШОР імені К. В. Вавілова, де саме і працює тренером Владислав Дружченко.
— Дружченко окрім багатого техніко-тактичного арсеналу та гарної фізичної підготовки мав величезний міжнародний досвід, — розповідає Геннадій Махновський. — Він пройшов серйозну школу ще в СРСР. Нинішнє покоління українських бадмінтоністів, і зокрема наші лідери в одиночному розряді — Дмитро Завадський і Артем Почтарьов як спортсмени повністю сформувались уже в незалежній Україні. І в них не було таких можливостей, які свого часу мав Дружченко. Проте і в Артема, і в Діми в активі є перемоги над дуже серйозними гравцями, досягти рівня яких свого часу прагнув і сам Дружченко. Так, нехай це окремі ігри, але вони говорять про потенціал українського бадмінтону.
Те, що в чоловічій одиночці свій представник на Олімпіаді-2016 у нас буде, стало зрозумілим ще в січні. Але інтрига протрималася до кінця відбору, тому що невідомо було, кому саме дістанеться квиток до Ріо.
Щоб на Ігри від однієї країни поїхали два спортсмени в одиночному розряді, їм обом треба було закінчити кваліфікацію в топ-16 олімпійського рейтингу Всесвітньої федерації бадмінтону (BWF). Місія нездійсненна з урахуванням наших фінансових можливостей та інших чинників. Так що завданням було — мати по закінченню відбору хоча б одного представника в топ-34. Це автоматично гарантувало квиток до Бразилії. Говоримо автоматично, бо далі вступав у дію складний механізм перерозподілення квот на випадок, якщо один спортсмен кваліфікувався у двох розрядах, а також необхідність дотримання принципу мінімального представництва кожного з п’яти континентів (Австралія і Океанія, Америка, Африка, Азія, Європа). Плюс не забуватимемо про карт-бланш для країни-господаря Ігор Бразилії та шести місць, які віддали на відкуп «Тристоронньої комісії».
На чемпіонатах України 23-річному харків’янину Артему Почтарьову ще не вдавалося в одиночному розряді обіграти досвідченішого колегу по збірній Дмитра Завадського — учасника Олімпіади в Лондоні. На останньому національному чемпіонату в лютому цього року в Дніпропетровську учень Геннадія Махновського мав шанс вписати нову сторінку у свою біографію. Однак після програної першої партії (19:21) та вирваної перемоги у другій (22:20) був змушений через травму відмовитися продовжувати боротьбу у фіналі. У заочному спорі, а точніше у гонці за олімпійськими очками, все склалось інакше. Почтарьов завершив кваліфікацію на 30-му місці, набравши 24 900 очок, у Завадського вийшло трохи менше — 23 382.
— У Діми Завадського початково шанси на завоювання путівки до Ріо були більш переважні, — розмірковує Геннадій Махновський. — Він вище стояв у рейтингу, й відповідно, мав кращі стартові умови. Але протягом усього року його турбувала травма коліна. У Почтарьова теж були серйозні проблеми з гомілкостопом, проте він виступав рівніше. І дуже вдало зіграв на відкритих чемпіонатах Бразилії та Мексики, що мали статус «Гран-прі світу». На першому турнірі ввійшов до вісімки, а на другому став бронзовим призером. У підсумку саме він виборов право представляти Україну на Олімпіаді.
Більше вірити у свої сили й урізноманітнити гру на сітці — ось головне, чого треба додавати Почтарьову, на думку його наставника Махновського. У чому нашому олімпійцеві точно не відмовиш, так це у самовідданості. Він грає активно, швидко й достатньо гостро, однаково добре володіє як відкритим, так і закритим боком ракетки, має чудовий кистьовий удар.
Щодо прекрасної половини, то тут почнемо з того, що спортсменка, яка представляла Україну на останніх двох Олімпіадах, Лариса Грига завершила активні виступи. Після Ігор у Лондоні-2012 вона стала мамою і тепер разом із чоловіком живе у Швеції. Нещодавно виграла чемпіонат цієї країни, але у великий спорт, за словами Геннадія Махновського, повертатися не збирається.
Головною претенденткою на завоювання путівки до Бразилії в жіночій одиночці була 24-річна Марія Улітіна з Дніпропетровська, чотирикратна чемпіонка України (2012, 2014–2016). І покладені на неї надії вона повністю виправдала, виграла один із перших відбірних турнірів Slovenia International у Медводе, виборола срібло на Babolat Bulgarian International у Софії та Yonex Estonian International у Талліні. І в підсумку фінішувала в олімпійському рейтингу на 29-1 позиції.
Улітіна, на думку фахівців, спортсменка з великим потенціалом, але їй часом бракує впевненості. Такої, яку вона продемонструвала в березні цього року на турнірі Swiss Open, де сенсаційно перемогла у двох партіях (21:19, 22:20) фіналістку етапів Світової суперсерії BWF, спортсменку з топ-10 японку Акане Ямагуті.
— У Марії дуже сильні й точні удари, — ділиться своїми спостереженнями колега Улітіної по олімпійській збірній Артем Почтарьов. — Її козирі — атака і швидкість, а ще — невластивий для дівчат агресивний стиль гри.
— Улітіна має високий зріст, тяжіє до чоловічої манери гри — сильної та міцної, — додає Геннадій Махновський. — А ще вона може похвалитися дуже добрим захистом. До слабких сторін я б відніс невміння витримувати тактичний рисунок і певну інерційність, коли у діях треба щось змінити. Але коли ця бадмінтоністка грає свою гру, стримати її дуже важко.
Тренер зазначає, що спочатку як претендентку на боротьбу за ліцензію в жіночій одиночці також розглядали Наталію Войцех. Українська збірна взагалі брала участь в олімпійській кваліфікації в усіх розрядах, але до певного етапу. Коли почали окреслюватися реальні кандидати, вирішили зосередити кошти й зусилля на них.
В Атланті-1996 і Сіднеї-2000 українська збірна, варто нагадати, була представлена не лише в одиночці, а ще й у змаганнях жіночих пар, а також у міксті. Щоправда, тоді умови відбору були іншими: спортсмен, який виборов ліцензію в одному розряді, міг заявитися і в іншому.
Нині кількість учасників парної категорії, як у жінок, так і чоловіків, а також у міксті суворо обмежується цифрою 32 (у перекладі на пари — 16). Але щоб отримати заповітний олімпійський квиток, насправді треба бути в рейтингу відповідної категорії хіба не в першій дюжині, оскільки згодом свої корективи у розподілення квот уносить необхідність дотримання географічного принципу. Хоча справа не лише у хитросплетіннях кваліфікаційних правил. Це нашим бадмінтоністам часто-густо доводиться бути універсалами, а серед представників еліти існує, назвемо це так, суворе розподілення обов’язків.
Для багатьох уболівальників, напевне, стане одкровенням, що в бадмінтоні, на відміну від настільного та великого тенісу, немає жодного спортсмена, який мав би олімпійські нагороди як у парному, так і в одиночному розрядах. Більше з тим, на Олімпіаді в Лондоні тільки одній бадмінтоністці вдалося двічі зійти на п’єдестал пошани — китаянці Чжао Юньлей, у міксті с Чжан Нанем і у жіночій парі з Тян Цин.
— Бадмінтон є одним із найважчих за енергозатратами видів спорту, — наголошує Махновський. — Тому грати у двох розрядах — надзвичайно важко. До того ж якщо у спортсменів, які виступають у парних категоріях, і мікстерів хоча б техніка ударів схожа, то в одиночці все інакше — і техніка, і тактика. З тим обсяг роботи такий великий, що одиночники практично ніколи не грають у парі. В Лондоні був один-єдиний виняток — росіянин Валентин Іванов. Але потім і він відмовився від одиночного розряду, повністю сконцентрувавшись на грі в парі.
Сьогодні в усьому світі підготовка бадмінтоністів відбувається в спеціалізованих центрах, є такий і на батьківщині чинної чемпіонки світу іспанки Кароліни Марін. У схожому центрі в німецькому Саарбрюкені свого часу близько трьох років провела наша Лариса Грига як учасниця програми Всесвітньої федерації бадмінтону з підготовки молодих спортсменів до Олімпійських ігор. Це було перед Пекіном-2008. І треба зазначити, що саме тоді вона досягла своїх найвищих результатів. Усе закономірно, адже такий центр має весь спектр необхідних умов: залу для тренувань, тренажери, заняття з фітнесу, відновлення, режим харчування.
Якщо європейські тренувальні центри в принципі відкриті для співпраці, то щодо азійської системи підготовки, тут практично все таємниця за сімома печатками. Азіати якщо й запрошують гостей, то переважно на периферію, але ніяк не до альма-матер бадмінтону. І все ж дещо нам вдалося підгледіти. Так, наприклад, і в Національному тренувальному центрі в Пекіні, і на олімпійській базі корейської збірної «Тхерин» серед інших є піщані корти.
— Звісно, їм достатньо було б просто зайти до однієї з наших зали, — сміється Геннадій Махновський. — Ми можемо грати, коли освітлення не таке як треба, тренуватися в рукавичках, та й побутові умови не на висоті.
— Український бадмінтон свого часу був лідером у СРСР, — вже серйозно веде далі Махновський. — Але, на жаль, за останні роки нічого нового нам збудувати не вдалося, і сьогодні ми не маємо жодної сучасної зали, не те, що спеціалізованого центру. Наприклад, учасниця майбутньої Олімпіади Марія Улітіна тренується в залі спорткомплексу «Метеор», який ще в 1960-ті роки побудував один із засновників бадмінтону в Дніпропетровську Анатолій Гайдук. Так, там є майданчики, але взимку на них холодно, а влітку — спекотно. Ми з Артемом Почтарьовим готуємось на базі харківської ШВСМ. Зала в нас хороша, але для бадмінтону все ж таки низькувата.
В Азії бадмінтон — це ціла наука, причому освоювати її починають із дитинства. В Україні ігровими тонкощами за великим рахунком просто нема коли займатися, — визнає Геннадій Махновський. Талановитих дітей багато, але коли справа доходить до вищої спортивної майстерності, тренери стають більше адміністраторами, тому що їм треба вирішувати багато організаційних питань. І це у той час, коли інші збірні приїжджають на змагання з цілим тренерським штабом: за підготовку одиночників-чоловіків відповідає один фахівець, жінок — інший, у чоловічих пар свій тренер, у жіночих — свій, окремий тренер працює з мікстами. Є лікарі, масажисти, а деякі збірні навіть власних дієтологів на змагання возять.
Однак найголовніша проблема для українських бадмінтоністів, за словами Геннадія Махновського, є волани. В Україні їх не виробляють і завозять у малих кількостях за дуже високою ціною. Упаковка якісних пір’яних воланів коштує від 30 до 40 доларів. Зверніть увагу, під час змагань волан змінюють ледь не кожні два-три розіграші й за гру розбивається до чотирьох коробок.
До того ж у сумці перед матчем у кожного професійного гравця має бути від шести до десяти ракеток. А одна коштує від 100 до 150 доларів. Добре, коли є спонсорський контракт із фірмою-виробником. Але на початковому етапі багатьом спортсменам доводиться вишукувати власні кошти для придбання інвентарю. Благо, йдуть назустріч і намагаються допомогти федерація, НОК, Міністерство молоді та спорту України.
Звісно, українським бадмінтоністам надзвичайно складно конкурувати з тими збірними, на які працює ціла система. Для порівняння: в штатній команді України 8 осіб, а в Данії — 90. Наші бадмінтоністи в неолімпійський рік по лінії міністерства можуть виїхати на сім турнірів, включно з чемпіонатами світу і Європи. І з усім тим вони повні бажання конкурувати: там, де бракує «фізики» й майстерності, допомагає бойовий настрій, а коли вже зовсім важко, рятує почуття гумору. А все тому, що вони просто дуже люблять свою справу. «Хто одного разу прийшов у бадмінтон, уже ніколи з нього не йде», — каже заслужений тренер України Геннадій Махновський.
Марія Станіславівна Улітіна народилася 1991 року в Дніпропетровську. Батько — бізнесмен: керував меблевою фабрикою, мати працювала бухгалтером.
До секції бадмінтону шестирічну Марію привів брат Артем, старший на два роки. Він займався в ДСЮШ в залі школи № 148 і прагнув залучити до бадмінтону маленьку сестричку. Він дуже хотів, щоб вона стала хорошою спортсменкою. І Марія перевищила його очікування.
Першими тренерами Марії були знані фахівці — Поліна Дедік й Алла Продан. Вони заклали добру базу. За п’ять років Поліна Давидівна Дедік, удова великого Анатолія Гайдука, померла. Відчуваючи кінець свого життя, вона попросила відомого тренера Вікторію Семенюту забрати перспективну дівчинку до клубу «Метеор». Марія мала чемпіонський характер і вправно била на майданчику старших за себе.
Школа «Метеора», тренування з досвідченою Вікторією Семенютою швидко принесли плоди — Улітіна успішно виступала на юніорських змаганнях. У 2006 році вона дебютувала на міжнародному турнірі Polish Junior.
Марія Улітіна — 9-разова чемпіонка України, учасниця Олімпійських ігор
Перехід з юніорського спорту до дорослого був також швидким й успішним. Марія почала брати призові місця на національних турнірах. У 2012 році вона виграла турнір Hungarian International і почала серйозно думати про виступ на Олімпійських іграх.
На той момент вона вже була студенткою Національної металургійної академії, членом збірної України (з 2010) і грала за свій перший закордонний клуб — «Мульті Аларм» з угорського міста Печ (із вересня 2011).
Металургійну академію Марія обрала для себе з кількох міркувань. Вона не збиралась (і наразі не збирається) пов’язувати все своє життя зі спортом і хотіла отримати хорошу спеціальність. Чимало її колег по «Метеору» вступали саме до академії ще й тому, що там із розумінням ставилися до спортсменів високих досягнень. Можна було паралельно навчатись, тренуватись і виступати на змаганнях. Марія закінчила академію, отримавши дипломи з двох спеціальностей — металознавства й економіки.
У 2012-му про Олімпіаду їй доводилося тільки мріяти: на той час найсильнішою в Україні була Лариса Грига. Але з плином часу Улітіна ставала все сильнішою: вона постійно грала за європейські клуби — у Швейцарії, Чехії, Німеччині. Європейський досвід був на користь: покращувались техніка і психологія, Марія бачила, як живуть і тренуються колеги, аналізувала, брала щось для себе…
І спрацювали ті якості, які зробили Марію найкращою бадмінтоністкою України. Їх чітко визначила тренер чемпіонки Вікторія Семенюта: талант від природи — швидкісна витривалість, стрибучість, еластичність; професіоналізм — вона живе спортом вдень і вночі; сильний холеричний характер, упевненість у собі; розум; наявність класних тренерів; багатий закордонний досвід.
З 2013-го Марія впевнено стала першою ракеткою України. А 2016 року здійснилася її найбільша мрія — вона здобула ліцензію на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро. До Ігор спортсменка готувалася за допомоги досвідченого ветерана Миколи Пешехонова. Було непросто, але Вікторія Семенюта принципово вирішила, що Марії потрібен саме такий наставник.
І ось олімпійський Ріо! Ейфорія від атмосфери олімпійського селища, від оточення спортсменів з усього світу — все це підштовхувало Марію до результату. Вона принципово їхала до Ріо не туристкою дивитися на красоти та загоряти на пляжі Копакабана, її метою було гідно виступити. Вона тренувалася весь час. І таки виблиснула: зіграла три гри, дійшовши до 1/8 фіналу. В групі G українка перемогла Лоянні Вісенте з Бразилії та сіяну 5-у індійку Саїну Неваль, яка була бронзовою призеркою Олімпіади-2012, чинною віцечемпіонкою світу та у 2015 році — першим номером світового рейтингу! Це була справжня сенсація. Але в стадії плей-офф Марія поступилася Порнтіп Буранапрасертсук із Таїланду, сильній гравчині, яка 2014 року була восьмим номером світового рейтингу, а в Ріо була посіяна під 12-м номером.
На жаль, Ріо-де-Жанейро Улітіна так і не подивилася: вже наступного дня після останньої гри полетіла додому.
Після Олімпіади Марія грала за сильний німецький клуб «Дюрен», з яким виграла бронзу чемпіонату Бундесліги (2017). А за рік доля знову повернула її до Угорщини, до клубу «Мульті Аларм».
Торік Марія Улітіна повернулася до Дніпра й присвятила себе підготовці до Олімпіади-2020. «Бадмінтон — мій лайфстайл, — стверджує спортсменка. — Моя мета — завоювати медаль на чемпіонаті Європи й увійти у топ-30 світового рейтингу. Мрію поїхати на Олімпіаду в Токіо і покращити свій попередній результат!»
У реалізації цієї мрії Марії знову допомагає Микола Пешехонов, а також головний тренер національної збірної України Владислав Дружченко.
Улітіна впевнено виграла чемпіонат України 2020 року в одиночці, а також уперше зіграла на національній першості в парі — з давньою опоненткою-партнеркою по «Метеору» Наталією Войцех. Свого часу дівчата виграли турнір Kharkiv International (2010) і тричі грали у фіналах турнірів у Словаччині (2010), Естонії та Литві (2011). Однак потім Марія вирішила для себе, що суміщати виступи в одиночці й парі сьогодні надто складно — це не для неї. Утім, на тогорічному чемпіонаті країни в рідному Дніпрі вони з Наталією вибороли золото, обігравши у фіналі юну пару Ольга Тихорська — Поліна Ткач.
З виступами в парі з Наталією Войцех, з якою вони у 2012 році входили до топ-50 світового рейтингу, в Марії пов’язаний яскравий спогад. На турнірі в Каунасі вони грали у півфіналі проти російської пари. За рахунку 6:4 на користь українок суддя-регістратор помилився й показав рахунок 4:5. Дівчата були засмучені й розлючені, але, врешті-решт, дотиснули суперниць із підсумковим рахунком 30:28.
Власне, то була не перша помилка ззовні в кар’єрі Улітіной. У 2013 році вона виграла турнір Hungarian International 2013, здолавши у фіналі сильну росіянку Ольгу Голованову. Суперниця від роздратування жбурнула ракетку й отримала від суддів жовту картку. А наприкінці року Марії зателефонував президент Федерації бадмінтону України Віктор Швачко й повідомив, що з Європейської конфедерації на Марію надійшов рахунок, за чим вона мала сплатити штраф… за те, що отримала жовту картку у фіналі Hungarian International. Тобто знову сталася помилка не в бік українки. На щастя, у Марії зберігся відеозапис того двобою, який надіслала до Європейської конфедерації, і все стало на свої місця.
У Марії є захоплення — автоспорт і літаки. Чемпіонка любить швидкість і азарт. Залюбки дивиться «Формулу-1» і сама охоче ганяє на своїй «Мазді» — але з повним дотриманням правил дорожнього руху.
У світі бадмінтону в неї немає кумирів. Але їй дуже імпонують майстри данської школи — Петер Гаде, Віктор Аксельсен, Андерс Антонсен.
Своє майбутнє Марія Улітіна не пов’язує з тренерською роботою. Власне, вона взагалі так зосереджена на Олімпіаді-2020, що не дивиться у дальню перспективу. Нехай у неї все вийде.
Чемпіонка України в одиночному розряді (8): 2012, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020.
Чемпіонка України в парному розряді (1): 2020 (з Наталією Войцех).
Переможниця турнірів Hungarian International 2012, Slovenia International 2013 та 2015, срібна призерка командного чемпіонату Європи серед юніорів 2007.
Учасниця Олімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро 2016 року, де увійшла до топ-16.
Майстер спорту міжнародного класу.
Найвищий рейтинг — 47 (29.06.2016).
Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева (Львів), 1965, перші чемпіони з України
Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв (Харків), 1965, перші чемпіони з України
Костянтин Вавілов — 32-разовий (Дніпро)
Віктор Швачко — 23-разовий (Київ)
Микола Пешехонов — 23-разовий (Дніпро)
Ірина Шевченко (Натарова) — 16-разова тільки в особистих чемпіонатах (Дніпро)
Надія Литвинчева — 11-разова тільки в особистих чемпіонатах (Дніпро)
Алла Продан — 6-разова тільки в особистих чемпіонатах (Дніпро)
Тетяна Литвиненко — 6-разова (Дніпро)
Вікторія Прон (Євтушенко) — 5-разова (Дніпро)
Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова) — 4-разова (Київ)
Наталія Максакова (Дамаскіна) — 4-разова (Дніпро)
Тетяна Новікова (Зуєва) — 4-разова (Дніпро)
Віктор Самарін — 2-разовий (Дніпро)
Микола Зуєв — 2-разовий (Дніпро)
Володимир Нікіфоров (Київ)
Алла Звонарьова (Дніпро)
Леонід Пайкін (Дніпро)
Радій Білалов (Дніпро)
1992 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1993 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1994 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1995 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1996 — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1997 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1998 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1999 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Наталія Єсипенко (Харків)
2000 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2001 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2002 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2003 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Наталія Головкіна (Харків)
2004 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2005 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськпетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськпетровськ)
2006 — Владислав Дружченко (Дніпропетровськ) Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2007 — Дмитро Завадський (Харків) Лариса Грига (Дніпропетровськ)
2008 — Дмитро Завадський (Харків) Лариса Грига (Дніпропетровськ)
2009 — Дмитро Завадський (Харків) Марія Діптан (Харків)
2010 — Валерій Атращенков (Харків) Марія Діптан (Харків)
2011 — Дмитро Завадський (Харків) Лариса Грига (Дніпропетровськ)
2012 — Валерій Атращенков (Харків) Марія Улітіна (Дніпропетровськ)
2013 — Дмитро Завадський (Харків) Лариса Грига (Дніпропетровськ)
2014 — Дмитро Завадський (Харків) Марія Улітіна (Дніпропетровськ)
2015 — Дмитро Завадський (Харків) Марія Улітіна (Дніпропетровськ)
2016 — Дмитро Завадський (Харків) Марія Улітіна (Дніпро)
2017 — Артем Почтарьов (Харків) Марія Улітіна (Дніпро)
2018 — Артем Почтарьов (Харків) Марія Улітіна (Дніпро)
2019 — Артем Почтарьов (Харків) Марія Улітіна (Дніпро)
2020 — Боснюк Данило (Дніпро) Марія Улітіна (Дніпро)
1992 — Владислав Дружченко — Валерій Стрільцов (Дніпропетровськ)
1993 — Владислав Дружченко — Валерій Стрільцов (Дніпропетровськ)
1994 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
1995 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
1996 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
1997 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
1998 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
1999 — Валерій Стрільцов — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
2000 — Дмитро Мизніков — Дмитро Славгородський (Харків, Київ)
2001 — Владислав Дружченко — Костянтин Татранов (Дніпропетровськ)
2002 — Владислав Дружченко — Валерій Стрільцов (Дніпропетровськ)
2003 — Владислав Дружченко — Михайло Мізін (Дніпропетровськ)
2004 — Михайло Мізін — Валерій Стрільцов (Дніпропетровськ)
2005 — Владислав Дружченко — Михайло Мізін (Дніпропетровськ)
2006 — Владислав Дружченко — Михайло Мізін (Дніпропетровськ)
2007 — Валерій Атращенков — Дмитро Мизніков (Харків)
2008 — Владислав Дружченко — Максим Мартиненко (Дніпропетровськ)
2009 — Дмитро Завадський — Віталій Конов (Харків)
2010 — Валерій Атращенков — Владислав Дружченко (Харків, Дніпропетровськ)
2011 — Валерій Атращенков — Владислав Дружченко (Харків, Дніпропетровськ)
2012 — Валерій Атращенков — Владислав Дружченко (Харків, Дніпропетровськ)
2013 — Валерій Атращенков — Євген Почтарьов (Харків)
2014 — Валерій Атращенков — Геннадій Натаров (Харків)
2015 — Геннадій Натаров — Артем Почтарьов (Харків)
2016 — Валерій Атращенков — Дмитро Завадський (Харків)
2017 — Геннадій Натаров — Артем Почтарьов (Харків)
2018 — Валерій Атращенков — Артем Почтарьов (Харків)
2019 — Валерій Атращенков — Артем Почтарьов (Харків)
2020 — Віталій Конов — Олександр Шмундяк (Харків, Дніпро)
1992 — Вікторія Євтушенко — Тетяна Литвиненко (Дніпропетровськ)
1993 — Вікторія Євтушенко — Тетяна Литвиненко (Дніпропетровськ)
1994 — Вікторія Євтушенко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1995 — Вікторія Євтушенко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1996 — Вікторія Євтушенко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1997 — Вікторія Євтушенко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1998 — Вікторія Євтушенко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1999 — Наталія Головкіна — Наталія Єсипенко (Харків)
2000 — Наталія Головкіна — Наталія Єсипенко (Харків)
2001 — Ірина Колоскова — Олена Ноздрань (Львів, Дніпропетровськ)
2002 — Лариса Грига — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2003 — Олександра Бардакова — Лариса Грига (Дніпропетровськ)
2004 — Лариса Грига — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2005 — Лариса Грига — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2006 — Лариса Грига — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2007 — Лариса Грига — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2008 — Лариса Грига — Олена Прус (Дніпропетровськ, Харків)
2009 — Анна Кобцева — Олена Прус (Харків)
2010 — Анна Кобцева — Олена Прус (Харків)
2011 — Анна Кобцева — Олена Прус (Харків)
2012 — Лариса Грига — Анна Кобцева (Дніпропетровськ, Харків)
2013 — Марія Діптан — Єлизавета Жарка (Харків)
2014 — Наталія Войцех — Єлизавета Жарка (Дніпропетровськ, Харків)
2015 — Наталія Войцех — Єлизавета Жарка (Дніпропетровськ, Харків)
2016 — Наталія Войцех — Єлизавета Жарка (Дніпро, Харків)
2017 — Юлія Казаринова — Олена Прус (Миколаїв, Харків)
2018 — Марина Ільїнська — Єлизавета Жарка (Харків)
2019 — Марина Ільїнська — Єлизавета Жарка (Харків)
2020 — Наталія Войцех — Марія Улітіна (Дніпропетровськ)
1992 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1993 — Валерій Стрільцов — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1994 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1995 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1996 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1997 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
1998 — Валерій Стрільцов — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
1999 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
2000 — Владислав Дружченко — Вікторія Євтушенко (Дніпропетровськ)
2001 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2002 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2003 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2004 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2005 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2006 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2007 — Владислав Дружченко — Олена Ноздрань (Дніпропетровськ)
2008 — Дмитро Завадський — Марія Діптан (Харків)
2009 — Дмитро Завадський — Марія Діптан (Харків)
2010 — Дмитро Завадський — Марія Діптан (Харків)
2011 — Валерій Атращенков — Олена Прус (Харків)
2012 — Владислав Дружченко — Наталія Войцех (Дніпропетровськ)
2013 — Дмитро Завадський — Марія Діптан (Харків)
2014 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2015 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2016 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2017 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2018 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2019 — Валерій Атращенков — Єлизавета Жарка (Харків)
2020 — Валерій Атращенков — Валерія Рудакова (Харків)
Сезон
Місце проведення
Чоловіки (одиночні)
Жінки (одиночні)
Чоловіки (пара)
Жінки (пара)
Мікст
1963
Москва
Микола Соколов
Маргарита Зарубо
Микола Пешехонов — Анатолій Єршов
Маргарита Зарубо — Серафіма Смишляєва
Володимир Дьомін — Марина Дьоміна
1964
Харків
Микола Нікітін
Маргарита Зарубо
Микола Пешехонов — Анатолій Єршов
Валентина Коровкіна — Наталія Авдюніна
Володимир Дьомін — Марина Дьоміна
1965
Москва
Костянтин Вавілов
Тетяна Новікова
Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв
Агнія Карцуб — Олімпіада Марчева
Микола Нікітін — Серафіма Смишляєва
1966
Каунас
Костянтин Вавілов
Ірина Натарова
Костянтин Вавілов — Євген Блітштейн
Ніна Косяк — Тетяна Новікова
Костянтин Вавілов — Тетяна Кочеткова
1967
Дніпропетровськ
Костянтин Вавілов
Ірина Натарова
Костянтин Вавілов — Микола Нікітін
Ніна Косяк — Тетяна Новікова
Костянтин Вавілов — Тетяна Кочеткова
1968
Тбілісі
Костянтин Вавілов
Тетяна Новікова
Костянтин Вавілов — Микола Нікітін
Ніна Косяк — Людмила Маркова
Віктор Швачко — Ірина Натарова
1969
Херсон
Віктор Швачко
Ірина Натарова
Костянтин Вавілов — Микола Нікітін
Тетяна Кочеткова — Тетяна Шмакова
Віктор Швачко — Ірина Натарова
1970
Дніпропетровськ
Віктор Швачко
Ірина Натарова
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Ірина Натарова — Гундра Грінума
Віктор Швачко — Ірина Натарова
1971
Москва
Віктор Швачко
Ірина Натарова
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Ірина Натарова — Ніна Косяк
Віктор Швачко — Ірина Натарова
1972
Горький
Семен Розін
Тетяна Кочеткова
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Тетяна Кочеткова — Тетяна Шмакова
Микола Пешехонов — Тетяна Шмакова
1973
Київ
Семен Розін
Ірина Шевченко
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Людмила Маркова — Реет Валгмаа
Костянтин Вавілов — Наталія Дамаскіна
1974
Баку
Костянтин Вавілов
Людмила Маркова
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Людмила Маркова — Реет Кулл
Костянтин Вавілов — Наталія Дамаскіна
1975
Єреван
Анатолій Скрипко
Наталія Дамаскіна
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Ірина Шевченко — Надія Литвинчева
Микола Пешехонов — Ірина Шевченко
1976
Дніпропетровськ
Костянтин Вавілов
Надія Литвинчева
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Ірина Шевченко — Надія Литвинчева
Микола Пешехонов — Ірина Шевченко
1977
Ростов-на-Дону
Анатолій Скрипко
Алла Звонарьова
Віктор Швачко — Володимир Нікіфоров
Алла Продан — Надія Литвинчева
Віктор Швачко — Надія Литвинчева
1978
Дніпропетровськ
Анатолій Скрипко
Алла Продан
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Алла Продан — Надія Литвинчева
Віктор Швачко — Надія Литвинчева
1979
Єреван
В’ячеслав Щукін
Алла Продан
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Алла Продан — Надія Литвинчева
Анатолій Скрипко — Світлана Белясова
1980
Харків
Анатолій Скрипко
Світлана Белясова
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Світлана Белясова — Наталія Максакова
Віктор Швачко — Надія Литвинчева
1981
Могильов
Анатолій Скрипко
Світлана Белясова
Леонід Пайкін — Віктор Самарін
Світлана Белясова — Вард Погосян
Віктор Швачко — Надія Литвинчева
1982
Дніпропетровськ
Анатолій Скрипко
Тетяна Литвиненко
Костянтин Вавілов — Микола Пешехонов
Алла Продан — Надія Литвинчева
Віктор Швачко — Надія Литвинчева
1983
Караганда
Віталій Шмаков
Тетяна Литвиненко
Радій Білалов — Віктор Самарин
Світлана Белясова — Людмила Сусло
Віталій Шмаков — Світлана Белясова
1984
Мінськ
Віталій Шмаков
Світлана Белясова
Віталій Шмаков — Анатолій Скрипко
Світлана Белясова — Влада Белютина
Віталій Шмаков — Світлана Белясова
1985
Дніпропетровськ
Віталій Шмаков
Тетяна Литвиненко
Андрій Антропов — Сергій Севрюков
Тетяна Литвиненко — Вікторія Прон
Андрій Антропов — Вікторія Прон
1986
Харків
Андрій Антропов
Ірина Рожкова
Андрій Антропов — Сергій Севрюков
Тетяна Литвиненко — Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Світлана Белясова
1987
Алма-Ата
Андрій Антропов
Влада Белютина
Андрій Антропов — Сергій Севрюков
Світлана Белясова — Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Вікторія Прон
1988
Мінськ
Андрій Антропов
Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Сергій Севрюков
Вікторія Прон — Тетяна Литвиненко
Віталій Шмаков — Вікторія Прон
1989
Омськ
Андрій Антропов
Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Микола Зуєв
Олена Рибкіна — Влада Чернявська
Андрій Антропов — Олена Рибкіна
1990
Київ
Микола Зуєв
Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Микола Зуєв
Олена Рибкіна — Влада Чернявська
Віталій Шмаков — Влада Чернявська
1991
Андрій Антропов
Олена Рибкіна
Андрій Антропов — Павло Уваров
Олена Рибкіна — Тетяна Хохлова
Володимир Смолін — Тетяна Арефьєва
Примітка:
Микола Пешехонов до 1966 року виступав за РСФСР
Тетяна Новікова до 1966 року виступала за РСФСР
Костянтин Вавілов до 1970 року виступав за РСФСР
Сезон
Місце проведення
Чоловіки (одиночні)
Жінки (одиночні)
Чоловіки (пара)
Жінки (пара)
Мікст
1962
Київ
Володимир Ліфшиц (Харків)
Агнета Карцуб (Львів)
Володимир Ліфшиц — Леонід Колесніков (Харків)
Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева (Львів)
Богдан Олійник — Олімпіада Марчева (Львів)
1963
Львів
Володимир Ліфшиц (Харків)
Агнета Карцуб (Львів)
Володимир Ліфшиц — Леонід Колесніков (Харків)
Ніна Мякишкова — Валентина Литвиненко (Київ)
Володимир Дерій — Агнета Карцуб (Львів)
1964
Харків
Борис Баршах (Дніпропетровськ)
Ніна Мякишкова (Київ)
Борис Баршах — В’ячеслав Воловніков (Дніпропетровськ, Харків)
Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева (Львів)
Борис Баршах — Олімпіада Марчева (Дніпропетровськ, Львів)
1965
Одеса
Борис Баршах (Дніпропетровськ), Віктор Швачко (Київ), Володимир Ліфшиц (Харків)
Ірина Натарова (Дніпропетровськ), Ніна Мякишкова (Київ), Агнета Карцуб (Львів)
Володимир Ліфшиц — Юрій Єрмолаєв (Харків), Борис Баршах — Анатолій Лосєв (Дніпропетровськ, Харків), Віктор Швачко — В’ячеслав Воловніков (Київ, Харків)
Ірина Натарова — Ніна Мякишкова (Дніпропетровськ, Київ), Агнета Карцуб — Олімпіада Марчева (Львів), Валентина Литвиненко — Елеонора Корнієнко (Київ, Дніпропетровськ)
Володимир Ліфшиц — Олімпіада Марчева (Харків, Львів), Борис Баршах — Елеонора Корнієнко (Дніпропетровськ), Віктор Швачко — Ніна Мякишкова (Київ)
1966
Дніпропетровськ
Віктор Швачко (Київ), Юрій Єрмолаєв (Харків), Володимир Ліфшиц (Харків)
Ірина Натарова (Дніпропетровськ), Ніна Мякишкова (Київ), Тетяна Новікова (Дніпропетровськ)
Тетяна Новікова — Елеонора Корнієнко (Дніпропетровськ), Ірина Натарова — Ніна Мякишкова (Дніпропетровськ, Київ), Поліна Дедік — Людмила Трунова (Дніпропетровськ)
Борис Баршах — Микола Пешехонов (Дніпропетровськ), Віктор Швачко — Юрій Єрмолаєв (Київ, Харків), Володимир Дерій — Володимир Андропов (Львів)
Борис Баршах — Елеонора Корнієнко (Дніпропетровськ), Микола Пешехонов — Тетяна Новікова (Дніпропетровськ), Володимир Дерій — Лариса Гаврилюк (Львів)
1967
Харків
Віктор Швачко (Київ), Борис Баршах (Дніпропетровськ), Володимир Ліфшиц (Харків)
Ірина Натарова (Дніпропетровськ), Ніна Мякишкова (Київ), Тетяна Новікова (Дніпропетровськ)
Борис Баршах — Микола Пешехонов (Дніпропетровськ), Володимир Ліфшиц — Віктор Швачко (Харків, Київ), Володимир Дерій — Володимир Андропов (Львів)
Ірина Натарова — Ніна Мякишкова (Дніпропетровськ, Київ)…
Сезон
Місце проведення
Чоловіки (одиночні)
Жінки (одиночні)
Чоловіки (пара)
Жінки (пара)
Мікст
1987
Сімферополь
Ігор Кравчук (Одеса), Ігор Чесницький (Одеса), Микола Зуєв (Дніпропетровськ)
Тетяна Литвиненко (Дніпропетровськ), Олена Нікітіна (Дніпропетровськ), Ольга Швачко (Київ)
Ігор Мармер — Микола Зуєв (Київ, Дніпропетровськ), Ігор Кравчук — Ігор Чесницький (Одеса), Олександр Циганков — Володимир Литвиненко (Дніпропетровськ)
Тетяна Литвиненко — Вікторія Прон (Дніпропетровськ), Ольга Швачко — Наталія Іванова (Київ, Одеса), Вікторія Корчемна — Олена Нікітіна (Дніпропетровськ)
Микола Зуєв — Вікторія Прон (Дніпропетровськ), Ігор Чесницький — Аліна Смолянова (Одеса), Ігор Мармер — Ольга Швачко (Київ)
1988
Сімферополь
Ігор Мармер (Київ), Микола Зуєв (Дніпропетровськ), Ігор Пайос (Дніпропетровськ)
Наталія Іванова (Одеса), Олена Нікітіна (Дніпропетровськ), Вікторія Прон (Дніпропетровськ)
Микола Зуєв — Олександр Циганков (Дніпропетровськ), Ігор Мармер — Ігор Чесницький (Київ, Одеса), Олег Єременко — Ігор Пайос (Дніпропетровськ)
Тетяна Литвиненко — Вікторія Прон (Дніпропетровськ), Ольга Швачко — Наталія Іванова (Київ, Одеса), Валентина Гузенко — Ірина Малишко (Дніпропетровськ)
Микола Зуєв — Вікторія Прон (Дніпропетровськ), Олександр Циганков — Олена Нікітіна (Дніпропетровськ), Ігор Чесницький — Наталія Іванова (Одеса)
Артем Сергійович Почтарьов народився 1993 року в Лисичанську, унікальному містечку Луганської області, яке подарувало українському бадмінтону плеяду видатних майстрів. Артем — наймолодший із лисичанських зірок. Він походить із робітничої родини: батько працював машиністом поїзду, а мати — в лікарні.
За словами Артема, він спочатку пішов на карате і займався б цим видом спорту, але в родини не було грошей на кімоно. А його старший брат Євген (старший на 6 років) на той момент уже займався бадмінтоном. Артема відводили до дитячого садочка, а звідти забирати було нікому, бо батьки працювали до ночі. Тож малий увечері йшов із братом на тренування. Прийшов він до залу у шість років, але ракетку вперше взяв у руки в сім. Цілий рік він бавився та грався: тренер Анатолій Кондратюк давав йому аркушики в клітинку, які виривав зі свого бордового блокнота. Артем старанно малював море, сонце з промінням, дерева. Малював акуратно, бо кольорові олівці ламалися, а не було чим їх точити.
Та згодом тренер побачив у ньому потенціал і дав першу ракету, важку, дерев’яну. Артем був таким малим, що вільно пробігав між довгими худими ногами високого старшого хлопця Сергія Борисенка на прізвисько Циркуль.
«Всюди, де я починав, в мене виходило не так швидко, як в інших дітей, — ділиться спогадами спортсмен. — Щодо бігу чи стрибків був як усі. Був маленький, худий, такий собі дрищ. Але — дуже працелюбний, цілеспрямований і спритний. Завжди прагнув на лідерські позиції, усім указував, був капітаном, прагнув перемагати. А оскільки саме в бадмінтон грав найкраще в групі, тренер постійно ставив мене в слабкі команди. Якось на змаганнях поставили з дівчинкою. Я дуже хотів виграти, тому ставив партнерку в кут, вона робила подачу, а потім бігла до свого кута, а я сам бігав по корту та все робив».
Слід зауважити, що в залі ДЮСШ, де Почтарьов робив перші кроки в бадмінтоні, були нестандартні майданчики — менші за розміром, із низькими стелями. Це підсвідомо вплинуло на стиль гри — на швидкість рухів, пересування кортом, швидкість ухвалення рішень: адже немає часу, коли волан знизиться. Утім, для маленької дитини це було нормально, але коли Артем, уже відомий майстер, кілька років тому приїхав до Лисичанська та прийшов у рідний зал, він не зміг там грати…
Серйозні зайняття спортом вимагали певних обмежень, навіть жертв. «Я відмовився від зустрічей із друзями, — згадує Артем. — Майже не гуляв. Навчання в школі, а потім на тренування, і так до дев’ятої вечора. Потім домашнє завдання. І тобі взагалі нічого вже не хочеться, крім сну. Якщо гуляв, то тільки у вихідні, але дуже мало. Грав іноді у футбол із друзями, але ніколи не міг собі дозволити порушити режимне життя. А хотів іноді свободи й навіть кілька разів кидав спорт. Та щоразу повертався. Вперше батьки сказали: «Ні! Ти будеш займатися». Вдруге вони сказали: «Якщо не хочеш, то ніхто примушувати не буде». І ось я два тижні побув вдома, нічого не робив і реально засумував. Зрозумів, що хочу на тренування, тому повернувся усвідомлено. Потім переїхав до Харкова, знову відмовився від усіх зустрічей, крім тренувань і змагань. І не прогадав із цим».
Артем Почтарьов — 7-разовий чемпіон України, учасник Олімпійських ігор
Перший тренер, Анатолій Анатолійович Кондратюк, прищепив майбутньому чемпіонові справжню любов до бадмінтону. А потім життя зробило важливий крок: у 2007 році Артем переїхав з Лисичанська до Харкова. Свого часу Кондратюк поїхав туди з великою групою учнів, серед яких був брат Артема Євген Почтарьов. Хоча тренер незабаром повернувся до Лисичанська, прийшов день, коли батьки Артема через скрутне матеріальне становище мусили поїхати на заробітки за кордон, а 15-річного хлопця вмовили поїхати до брата.
Артем потрапив до спортінтернату ХОВУФКС (Харківського обласного вищого училища фізичної культури і спорту). Мешкав у кімнаті з двома старшими хлопцями, що займалися шорт-треком. Якось ці юнаки поцупили в Артема гроші, довелося поскаржитись братові, який навчався у Харківській зооветеринарній академії. Євген прийшов на розбірки, і гроші повернули. Таке було життя, такі умови, такі нрави…
Перші півтора року в Харкові Артем тренувався у Тамари Шаршунової в спортінтернаті. А коли навчався в 10-му класі, його запросив до себе в ШВСМ провідний харківський тренер Геннадій Абрамович Махновський. Це вже був інший рівень й інші перспективи.
По закінченні школи Почтарьов вступив до Харківської державної академії фізичної культури (ХДАФК). Що цікаво — на спеціальність «баскетбол», бо відділення бадмінтону тоді у виші не було. Його відкрили за рік, але Артем уже не міг туди перевестися після першого курсу. Тому бакалаврат робив по баскетболу, а вже магістерський ступінь одержав зі свого фаху — бадмінтону.
Під час навчання Артем активно тренувався й успішно виступав. У 2009-му дебютував на чемпіонаті Європи серед юніорів у Словенії. У 2011 році на командному чемпіонаті Європи у Фінляндії серед юніорів Артем допоміг своїй команді перемогти збірну Англії, вигравши два важливих матчі.
У 2012 році Почтарьов почав виступи за свій перший закордонний клуб. Це був «Фьюрісфьядерн» зі шведського міста Упсала, за який тоді грала Лариса Грига, яка й допомогла Артемові потрапити до команди. Він успішно відіграв сезон і допоміг клубу виграти чемпіонат Швеції. Наступного року його запросив клуб KISTA BMK, проти якого Артем грав у фіналі минулого сезону. За цей клуб він також відіграв сезон, але потім вирішив полишити Швецію: в клубі вимагали, щоб гравці постійно проживали у Швеції — а українському юнакові були не до вподоби холодна, похмура погода та досить нудне життя. Утім, він із вдячністю згадує той час — адже добре підтягнув англійську, познайомився з європейським менталітетом, здобув важливий і корисний досвід з тренувань та підготовки до змагань.
Після шведських клубів були ще виступи за французький V3F (Мюлуз) та швейцарський «Уцвіль», з яким Артем двічі брав бронзу, а потім — золото чемпіонату Швейцарії…
Після закінчення інституту (2015) Артем пройшов складний відбір на Олімпіаду-2016 в Ріо-де-Жанейро. Йому вдалося і витримати внутрішню конкуренцію з Дмитром Завадським, і вдало виступити на важливих турнірах, які дали потрібні рейтингові очки. Також вдалося вирішити організаційні питання, щоб потрапити на змагання в таких далеких і дорогих країнах, як Бразилія й Мексика. Важливу допомогу надав харківський бізнесмен Валерій Фомін.
На турнірі в Мексиці Артем сенсаційно обіграв у фіналі першого сіяного — індуса Аджая Джаярама, 20-го номера світового рейтингу.
Він був надзвичайно щасливий потрапити на Олімпіаду в Ріо. Проте на місці довелося зіткнутися з певними організаційними проблемами та недоробками. Так, у номері в олімпійському селищі були меблі ще в поліетилені та дешеві шафи, власне — рами, обтягнені тканиною. Коли Артем після душу повісив на таку шафу рушник, стінка просто погнулася. Проте атмосфера й спілкування були радісними та чудовими. Зокрема, в сусідньому номері жив каноїст Юрій Чабан, який став олімпійським чемпіоном.
Щодо змагань, вони склалися невдало для українця. В групі N Артем програв Джейкобу Малікалю з ПАР (18:21, 19:21), а потім корейцеві Сон Ван Хо (9:21, 15:21). Сон Ван Хо, сильний гравець, був восьмим сіяним на турнірі, а наступного року певний час був першим номером світового рейтингу. А ось програти африканцеві було прикро: Артем був сильнішим, але не склалося.
Однак після Ігор Почтарьов став домінувати в українському бадмінтоні. Тричі поспіль перемагав на національному чемпіонаті в одиночці, тричі — брав золото в парі.
Артем Почтарьов і Наталія Войцех — майстри бадмінтону
У 2020 році Артем переїхав з Харкова до Києва. Там уже два роки проживав його перший тренер Анатолій Кондратюк, з яким вони стали разом працювати в новому клубі PRO badminton club на стадіоні ЦСКА. Наразі Почтарьов одужує після операції на ахілловому сухожиллі та ретельно готується до Олімпіади-2020 в Токіо.
У дальній перспективі гравець не бачить себе тренером, він хотів би стати менеджером у бадмінтоні, можливо, відкрити свій зал.
Проте спочатку — домашній чемпіонат Європи й Олімпіада.
Чемпіон України в одиночному розряді (3): 2017, 2018, 2019.
Чемпіон України в парному розряді (4): 2015, 2016 (з Геннадієм Натаровим), 2017, 2019 (з Валерієм Атращенковим).
Дворазовий срібний призер чемпіонату України в змішаному розряді (2016, з Наталією Войцех, 2017, з Оленою Прус).
Призер етапів Кубку Європи та етапів Кубку світу у Європі та Південній Америці.
Учасник Олімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро 2016 року.
Увійшов до топ-10 учасників чемпіонату Європи-2018.
Майстер спорту міжнародного класу.
Найвищий рейтинг — 57 (15.12.2016).
Корт (майданчик) для гри в бадмінтон прямокутний, для одиночних ігор довжина — 13,4 м та ширина — 5,18 м, для парних ігор довжина — 13,4 м та ширина — 6,1 м, з шириною смуг 40 мм.
Смуги входять у розміри корту. Ближня смуга подачі має бути на відстані 1,98 м від сітки. Середня смуга, розташована між смугою подачі та задньою смугою, ділить майданчик на два рівних поля (праве та ліве), і розташована на відстані 3,05 м від бічної лінії поля для парної гри.
Сітка повинна кріпитися на стійках заввишки 1,55 м від поверхні корту. Вона має бути зроблена з тонкої капронової нитки темного кольору й однакової товщини, з розмірами комірок від 15 до 20 мм. Ширина сітки (по вертикалі) 760 мм і довжина не менше як 6,1 м. Верхній край сітки в центрі не має опускатися нижче 1,524 м і над бічними смугами корту повинен бути на висоті 1,55 м.
Волан має бути зроблений із натуральних або синтетичних матеріалів. Незалежно від матеріалу характеристики польоту волана мають бути подібними до тих, які має натуральний пір’яний волан. Головка волана складається з коркової пробки, вкритої оболонкою тоненької шкіри. Волан складається із шести пір’їн, довжина яких може коливатися від 64 до 70 мм, але на кожному волані вони мають бути однакової довжини. Маса волана повинна коливатися в межах 4,74–5,50 г.
Ракетка для гри в бадмінтон складається з таких частин: ручка, стрижень, перехідник (якщо є), óбід, струнна поверхня. Розміри ракетки мають бути не більшими за 680 мм завдовжки та 230 мм завширшки.
Перед початком зустрічі суддя виконує кидок волана або монети. Сторона, якій пощастило, має зробити вибір: подавати чи приймати першою, або розпочинати гру на тій чи іншій стороні корту. Відповідно, сторона, що програла, виконує ті функції, які їй лишилися.
Зустріч (матч) проводиться із максимум трьох геймів (партій), до перемоги однієї зі сторін у двох геймах. Сторона, яка перша набирає 21 очко, виграє гейм, крім випадків:
• якщо рахунок у геймі 20:20, сторона, яка першою набирає різницю у 2 очка, виграє його;
• якщо рахунок стає 29:29, сторона, яка забиває 30-те очко, перемагає.
Сторона, яка виграла розіграш, додає до свого рахунку очко. Вона і буде подавати в наступному розіграші.
Сторона, яка виграє гейм, подає на початку наступного гейму.
Гравці міняються сторонами в таких випадках:
• в кінці першого гейму;
• до початку третього гейму (якщо такий буде);
• у третьому геймі, протягом однієї зустрічі, коли одна зі сторін першою набере 11 очок.
Якщо гравці забули помінятися сторонами, вони мають це зробити зразу ж, як помилка була виявлена і волан був не в грі. Рахунок не змінюється.
Жодна зі сторін під час подачі не повинна спричинювати недоречну затримку, після того коли гравці готові до подачі. Подавець і приймач повинні стояти в межах по діагоналі протилежних сторін корту, не торкаючись ліній, які обмежують певний прямокутник. Стопи двох ніг подавця й приймача мають контактувати з поверхнею корту, бути в постійному положенні від початку подачі до кінця. В момент подачі волан має бути нижче від талії подавця. Талією вважається уявна смуга навколо тіла в найнижчій частині ребра подавця. Рух ракетки під час подачі має бути безперервним від початку до кінця. За спроби подати подавець не повинен схибити по волану. Як тільки гравці приготувалися, перший поступальний рух ракетки подавця має вважатися за початок подачі. Подача вважається завершеною, як тільки подавець ударить ракеткою по волану, або у своїй спробі схибить. У парах під час подачі партнери мають стати в таке положення в межах їх відповідних прямокутників, щоб не заступати подавця і приймача.
Гравці повинні подавати і приймати у відповідних правих сторонах своїх кортів, якщо рахунок не відкритий, або подавець має парну кількість очок. Гравці подають і приймають у відповідних лівих частинах своїх кортів, якщо подавець отримав непарну кількість очок.
За парної гри:
• право подавати має переходити почергово;
• жоден гравець не має подавати позачергово, приймати позачергово, або приймати дві почергових подачі в одній і тій самій грі.
Суддя на вишці підпорядкований і діє під керівництвом головного судді.
Суддю на подачу переважно призначає головний суддя, але суддя на вишці може відсторонити після консультації з головним суддею.
Лінійних суддів переважно призначає головний суддя, проте лінійного суддю може відсторонити суддя на вишці після консультації з головним суддею.
Рішення суддів на майданчику вирішальні щодо тих ігрових моментів, за які вони відповідальні. Якщо судді не можуть ухвалити рішення щодо моменту, за який вони відповідають, то суддя на вишці може ухвалити особисте рішення з цього питання; якщо і він не в змозі це зробити, призначається «спірний».
Гра починається з подачі. Є п’ять основних видів подачі.
Важливо мати на увазі, що для маскування типу подачі всі підготовчі рухи мають бути однаковими. Точка подачі залежить від того, де розташовується суперник — або до центральної лінії подачі, або до бічної.
За місцем приземлення й траєкторії польоту волана удари поділяються на види:
•
•
•
•
— волан відбивається несильним, але різким ударом;
— ракетка підставляється під волан, що летить або навіть злегка подається назад.
•
•
•
•
•
•
•
•
•
•
Усі удари зверху виконують на одному замаху.
Микола Міліневський — жива історія українського бадмінтону й хранитель безцінної інформації про нього. Власне, допомога Миколи Павловича у створенні цієї книжки, зібрана та збережена ним інформація й фото — безцінні.
Уродженець Ірпеня, передмістя Києва (1946 р. н.) Микола Міліневсь— кий із 6-го класу школи займався баскетболом. Протягом чотирьох років щовечора він витрачав дві години на дорогу до спортзалу й додому, де, хвилюючись, чекала на нього мати.
Після закінчення школи Микола в ті романтичні часи протистояння фізиків і ліриків, як переможець обласних олімпіад із фізики, вступив до Київського університету навчатися за фахом «квантова електроніка». Та й далі займався баскетболом. Однак улітку після першого курсу (1965) у спортивному таборі хлопець уперше побачив бадмінтон. Йому надзвичайно сподобалися емоції, динаміка, фізичні навантаження. Так прийшла пристрасть на все життя.
Микола почав тренуватися в університетській секції у тренера Валентини Савельєвої й доріс до кандидата в майстри спорту. Тренувався й виступав на змаганнях до 30 років. А потім бадмінтон міцно посів місце у його долі поруч із роботою за основним фахом, і не тільки.
Відслуживши після вишу в армії (два роки лейтенантом був начальником радіолокаційної станції на турецькому кордоні в Бакинському окрузі ППО), Міліневський повернувся до альма-матер — на фізичний факультет КДУ, де працював у науково-дослідницькій лабораторії, дійшовши до старшого інженера. Паралельно тренував молодих бадмінтоністів в університеті та всіляко популяризував улюблений спорт.
На суддівській вишці — суддя всесоюзної категорії Микола Міліневський
З кінця 1970-х Микола почав судити змагання, здобувши республіканську, а потім — всесоюзну категорію (1986, на Спартакіаді народів СРСР в Мінську). Він зростав як здібний організатор і в роботі — ставши проректором КДУ, і в спорті — ставши головою Київської міської федерації бадмінтону.
Однак прийшли суворі 1990-ті. У 1990 році Микола Міліневський був головним суддею останнього чемпіонату СРСР, а вже у 1993-му йому довелося полишити тренерську роботу в КДУ, де в залі через несплату вимкнули світло. Згодом Микола Павлович також був змушений полишити міжнародне суддівство, хоча в його активі була робота на чемпіонаті Європи, Кубку Європи, Лізі чемпіонів. Але знову — критичний брак коштів: у Спорткомітеті не було грошей на оплату проїзду (організатори змагань брали на себе проживання й харчування суддів, але не дорогу), а власних коштів теж бракувало. Микола Міліневський працював у заснованому ним навчальному центрі техногенної безпеки, опікувався проблемами екології (навколо тематики Чорнобилю), потім — питаннями внутрішньої безпеки в банку, питаннями фінансової розвідки в Комітеті фінмоніторингу.
І весь цей час він активно перебував в українському бадмінтоні — як суддя й організатор. А згодом зайнявся важливим питанням збереження історичної інформації водночас із поточним висвітленням спортивних подій. Микола Павлович створив перший сайт Федерації бадмінтону України (fbubadminton.org.ua), який став базовим джерелом інформації та зображень. У грудні 2020 року сайт відсвяткував своє десятиріччя, за цей час на ньому було розміщено понад 2800 матеріалів, а відвідали сайт понад 60 тис. користувачів.
Чинний досвідчений арбітр, палкий ентузіаст, який знає все та всіх в українському бадмінтоні, хранитель його історії — все це Микола Павлович Міліневський, людина, чиїм життям став бадмінтон.
Дорога бадмінтонна родино!
Ви перегорнули останню сторінку книжки — подорожі історією українського бадмінтону. Причетні до її створення доклали чимало зусиль, щоб зробити її змістовною й захопливою. Для нас важливо зберегти історію для майбутніх поколінь українських бадмінтоністів, адже герої книжки — першовідкривачі, які власноруч творили історію. Своїми спогадами з вами ділилися ті, хто брав участь у перших змаганнях, завойовував перші медалі й розвивав бадмінтон в Україні. Ці спогади безцінні, і ми повинні їх зберегти.
Сподіваюся, що ця книжка посяде гідне місце на вашій полиці, і ви часто її гортатимете у моменти звитяг і прикрих невдач, без яких неможливий Великий Спорт.
Успішне майбутнє залежить від розуміння етапів непростого шляху — уроків, успіхів і помилок. Збережена історія українського бадмінтону — це привід пишатися нашими досягненнями, прагнути розвивати цей спорт і стрімко рухатися вперед, завойовуючи європейське і світове визнання, збагачуючи український спортивний Олімп новими званнями, кубками та медалями. Щоб книжка, яку писатимуть наступні покоління, була ще більш вражаючою.
Президент Федерації бадмінтону України Олексій Дніпров