© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Ґабор, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

5 вересня 1991 року.

Живемо в добі, коли політики або нічого не знають і не можуть передбачити майбутнє, або зовсім безсилі коригувати хід історії, коли закони випливають із несправедливих засад, а якщо і справедливими народжуються, то не є чинні; коли церква, виборсавшись із приниження і неґації, виконує не духовну, а політичну функцію, — тож на допомогу людям, які потрапили в безвихідь, а радше впали у зневіру, приходять, немов у середньовіччі, ворожбити, відьми й упирі, а теж змодернізовані види окультних сил — екстрасенси, контактери, інопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашій землі новітній Гришка Распутін…

Парадоксальним є те, що я пишу ці рядки через тиждень після того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежності України, і в день підняття над будинком українського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрія багатьох поколінь українців — зруйнованих, знедолених, з’яничарених і уцілілих, сповнилась мрія мого життя!.. Так чому ж не перехлюпується через креш моєї душі радість, чому я не сміюся, не плачу з утіхи, чому нині, вихопившись із натовпу, який на майдані перед Верховною Радою кричав і «слава», і «ганьба», — геть подався з площі осамотнений і скулений, немов побитий пес, — я, депутат українського парламенту, член опозиційної Народної Ради, яка виборола для України незалежність, і в незрозумілому смутку сиджу ось цілу ніч у своєму готельному номері…

Я врешті збагнув, від чого мій смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмір віддалилися від нас, немов ті два азовські брати, що полишили третього на степовому перепутті; третього залишили в його національному середньовіччі — з ворожбитами, відьмами й змодернізованими різновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою більшовизмом землею, з розлінивленим і пропитим господарем тієї землі, з ордою непомності в людських душах — обкраденого — і розбудженого. Виборсуйся тепер сам зі свого середньовіччя, куди тебе загнали жорстока історія і твої власні добродушність та довірливість, доганяй своїх лукавих братів, що покинули тебе на безводді й безхліб’ї!

Благословилося на світ: над Києвом із кокона ночі проколюється тихий і погожий осінній ранок. І цей величний початок першого дня на вільній Україні раптом додає мені отухи: ніхто хай не думає, що з якихось там об’єктивних причин ми відкотилися у своєму розвитку на цілі століття, — ми таки знаходимося, якщо брати до уваги історію українського народу, в національному середньовіччі і мусимо знайти в цій реальності найвищий оптимізм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такі, як є, у пізньовіччі, за яким неминуче приходить кінець національного життя, і ми опинилися на митниці з порожніми торбами, — втратили б потребу працювати і ніколи нічого не змогли б передати не знаним нам сьогодні прийдешнім земним чи то космічним цивілізаціям.

Не винні ми, що залишилися позаду, та винні будемо, якщо не окреслимо чітко місця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивів пісного патріотизму, а з тверезого усвідомлення нашої реальності): українська нація, ще молода й сповнена енергії, вийде дужою із свого середньовіччя, бо так хоче світова гармонія, яка, не буваючи ніколи ущербленою, не зможе обійтися без державного досвіду п’ятдесятимільйонного українського народу.

Я беззастережно вірю у справжню незалежність України, і для цього не потрібно бозна-якої одержимості, бо творення самостійної Української держави вже ціле століття відбувається на моїх очах.

Не перебільшую. Моє свідоме життя, до якого я додаю життя моїх батьків, бо вони мене виховали і стали первнем моєї свідомої сутності, триває від початку нашого століття. Моє життя пройшло через спробу творення української державності в 1917–1921 роках, вигартувалось у трагедії сорокових років і посідає певне місце в нинішній боротьбі за незалежність України, в якій я фігурую як недосвідчений політик і досить досвідчений письменник.

Хочу розповісти про своє життя в контексті кількадесятилітньої історії мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю України…

Чи то ж само прийшло в мою свідомість те болісне прагнення віддати свою посильну жертву на вівтар нашої незалежності?

Напевне, так. Неволя навіть тоді, коли в рідній хаті панує достаток і в сім’ї ніхто не має найменшої уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мізинчика доброго тону, змалку готуючи його до елітарного життя, коли батько, сільський учитель, помітивши в своєму синові пристрасть до книг, створює для нього сувору систему читання, а в хаті ж повно різноманітної літератури, коли сільські хлопчики-ровесники заздрять твоїй ошатності й чистоті, — навіть тоді з повітря, з прочитаних книжок, з тривожних перешіптувань батька з матір’ю, бідкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пісень учительської служниці-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатівці», з перемовлянь портретів Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнівайтесь, я добре чув, стоячи під дверима спальні, коли нікого не було в хаті, як гримотять їхні то урочисті, то гнівні голоси) — з усього цього спадала на мене сіра мряка принизливої задушливості, що відчужувала мене від чарівної природи і накочувалася звідусіль у моєму зеленому Трачі, мов повінь, і я боляче відчував, що краса світу не належить ані мені, ані батькові, ані трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармові в кашкеті з ремінцем попід шиєю, а певне, і не йому, а комусь іншому, вищому і сильнішому, якого я не бачив і не знав, а відчував його присутність повсюдно, — і була це неволя.

Я виростав у ній, але без неї у душі, я завжди у своєму свободолюбстві був вільний, бо вільний є той, хто не скорюється. Не ставлю собі цього в заслугу — почуття свободи властиве людині як дихання, а втім, були й сильніші за мене. Це ті одиниці, яких, зрештою, набереться в нас цілий леґіон: вони без жодної перспективи (з точки зору не політики, а невольничої непроглядності у щоденному побуті), спонукані винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опір і свідомо йшли в тюрми та на муки — в Березу-Картузьку, в застінки НКВД, ґестапо, КҐБ; я ж вибрав для себе місток товщиною з волосинку, по якому самостійно рушив, балансуючи між синім небом угорі і чорним Стіксом внизу, і аж тепер, коли щезла загроза покари за непокірність, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядності, щоб не схибити і не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене і з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагічна доля спостигла знаного українського поета, колишнього мого друга Бориса Олійника, який, ступаючи по тому волосинному містку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крісел — і схибив, спокушений облудним блиском тимчасової слави. Я переконаний, що наодинці із собою він нині передумує трагедію свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолія Шевченка, зрештою — Григора Тютюнника! — так безнадійно захряс у ренеґатстві. Ще ж не зірвані всі мости — можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкі часи брєжнєвського безпросвітгя ви удвох з Юрієм Мушкетиком мали мужність 1967 року надрукувати в журналі «Дніпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпіли і не каялися; ти сміливо виголошував палку промову на могилі Володимира Підпалого, за що тебе цькували каґебісти; а скільки вечорів і ночей ми провели з тобою у твоїй і моїй хатах, тихо розмовляючи про незалежність України і присягаючись віддати своє життя за неї… А нині ти прагнеш реанімувати злочинну комуністичну партію, яка знищила мільйони українських життів і душ, ложно мовлячи, що борешся за Україну. І не хочеш бачити, і очі заплющуєш на очевидне: Україна зможе стати вільною тільки тоді, коли назавше скине із себе пута більшовицької ідеології, яка брехнею і підступом безупинно, немов шашіль, руйнує в людині те, що робить її людиною, — особистість. А ознаками особистості є гордість, незалежність, господарність, національна свідомість. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вісім десятиліть так нещадно змагався червоним вогнем і брехливим словом більшовизм, залишаючи за собою моторошні цвинтарища у Биківні, під Вінницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичі, у кожному місті, містечку і селі, а найспустошливіші — в людських душах. Яка ж трагедія спостигла нашу націю, коли ми нині задумислюємося над тим — проголосує чи не проголосує український народ за Україну, коли відомий український поет на чужинецькому найвищому форумі заявляє свій протест проти суверенності власної держави!

Не дивуюся патологічним шовіністам типу народних депутатів Терехова, Багрова, Корнєєва: їм страшно залишатися на білому світі без «єдіной і нєдєлімой», але яка спонука керує такими українцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у кріслі члена Президії Верховної Ради, ганьбить себе щоденним ренеґатством і мужньо витримує глузи всього народу; як Борис Олійник, який і після розпуску комуністичної партії залишається вірний її злочинним ідеям і, не встидаючись ганьби, відверто про це заявляє; як режисер Харківського драматичного театру Ігор Борис, що то напередодні проголошення незалежності України заради партійно-комуністичних почестей назвав на останньому з’їзді КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволі освічений народний депутат України Олександр Мороз, котрий ніяк не може зрозуміти, що комуністична Україна — це нонсенс, це виродження нації.

Як же вдалося мені пройти по волосинному містку і не впасти у Стікс? Перебираючи у пам’яті, немов зернята на вервечці, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирішальних для мого формування.

Ще у третьому класі я прочитав у дитячому журналі «Світ дитини» оповідання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тіні і без плями». І донині вважаю генерала найталановитішим військовим діячем Української Галицької Армії, а тоді він став моїм кумиром, і я уявив себе в майбутньому таким самим воїном, як він. Ці дитячі мрії тривожили мене і пізніше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль і з насолодою вбивав Сталіна, дещо пізніше бачив себе полковником УПА… То вже потім довелося міняти «багнет» на перо. А тоді під враженням прочитаного оповідання я, тиняючись біля стіни, ловив свою тінь, що падала від гасової лампи, ніби хотів її спіймати й викинути геть, і шепотів: «Буду без тіні і без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матір’ю і моргнув їй, щоб не заважала. Ці слова дитячої обіцянки були при мені все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здається, так. Але не янголом — янголи на землі не живуть.

Важким струсом була для мене звістка про розстріл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харківського інституту народної освіти, знаменитого полярника. Про це нам, дітям, пошепки розповів батько взимку 1940 року і наказав мовчати: наша сім’я була у списках для депортації в Сибір… Я вийшов тоді в сад. Надворі лютувала ота страшна зима за «перших совітів», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони і вивозили на голодну й холодну смерть у Сибір. Я підняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумів: працюючи над історичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знівечену долю мого брата Євгена, який десять молодих літ промучився у воркутинських таборах — за ті роки з нього, напевне, сформувався б справжній письменник, про що засвідчили опубліковані недавно його каторжанські спогади «Крок вліво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, і це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збірками моїх новел, а особливо романом-трилогією «Край битого шляху», я зажив неабиякої популярності: новели читали на естрадах, а трилогію, незважаючи на однобоке в ній висвітлення життя Галичини між війнами і під час війни, інсценізували, перекладали іншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на літературному кону Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, і я залишився начебто поза ними, в тіні. Чому так сталося? — дошкуляло мені. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки — критики вважали, що мої стилістичні пошуки доволі плідні… Та вчасно зрозумів: клятву письменницької помсти не можна виконати, пишучи півправди.

І написав я тоді немовби епілог до своєї трилогії — повість «Спрага» («Зупинись, подорожній!») — про післявоєнний більшовицький терор у Галичині. Окремою книжкою твір так і не вийшов, а редакторам журналу «Дніпро», в якому «Спрага» була опублікована, й авторові теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з більшовизмом: працюючи над повістю, зумів переступити межу страху, і тоді простелилася переді мною нова літературна дорога, якою йду донині, назавше відкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашіптувань самоцензора.

А між цими найважливішими для мене моментами вирувало розмаїте життя. Було б фальшиво стверджувати нині, що ми тільки те й робили, що боролись і страждали. Ми були життєлюбами і брали в долі те, що вдавалося взяти: ми дружили і закохувалися, ніколи не скиглили, нашими супутниками були сміх, жарти, самоіронія, сарказм і оптимізм. Кожен з нас, зрештою, вірив, що на міських ратушах і на бані Верховної Ради України доконче будуть колись майоріти наші національні прапори, — без цієї віри я не написав би й рядка. Та хто міг сподіватися, що це станеться за нашого життя!

У сірі дні маразматичної брєжнєвщини я мав щастя знайти вірних друзів. Відчуваючи постійно їхню присутність, я невтомно працював. Кожною своєю книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звітував перед ними, кожним їхнім твором тішився або ж уболівав за невдачі.

Що спонукувало мене до щоденної праці? Вони, мої приятелі? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собі, як би я писав, будучи вільним. А втім, письменник вільним ніколи не буває, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженої дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчості божественна краса світу, яку ніколи не мала сили затьмарити неволя. І за ті чари, якими вона обдарувала мій народ і мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив ці слова кілька років тому, сидячи на веранді мого улюбленого будиночка над Наварійським озером.

Сонце хилилося на захід і входило у чорну бовдуристу хмару. В своєму образному баченні світу я вже давним-давно позбувся прямих паралелей між явищами природи і суспільного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирі диска сонця мене охопило гнітюче й тоскне почуття безвиході.

А був то час андроповської сваволі, коли організовані каґебістами так звані дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед білого дня облави: вривалися в кінотеатри, кафе, ресторани і навіть лазні, перевіряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботі, затримували, — мені ці андроповські операції нагадували ґестапівські лови на людей під час німецької окупації.

То були дні моєї найтяжчої депресії. Я сам себе за те ненавидів, бо ж досить стійко пережив і сталінщину, і брєжнєвщину, та ось вигуділа враз переді мною сіра стіна, яку ніколи не обійдеш і назад не вернешся, бо стала вона кліттю, — хіба що проб’єш головою.

І я, котрий весь час посварював на своїх друзів, які хвилево зневірювалися, опускали руки і замість працювати починали нудити світом, одного разу, блукаючи удвох з Ніною Бічуєю над Наварійським озером, застогнав крізь сльози: «Не буде, ніколи не буде України, все це марно, все це ілюзія!» — чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моїх друзів знав, що всі вони мають право на сумніви, крім мене одного. Тож Ніна мовила спокійно, немовби стаючи на моє місце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жінки…» В цьому ми й переконуємося нині. А тоді Нінині слова повернули мені рівновагу…

У невимовній тузі супроводжував я поглядом червоний окраєць сонця, а коли смеркло і важкий сувій чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю від заходу до сходу, горбаті оболоки на небі враз зажевріли, світляна смуга позначила їх обриси гарячою облямівкою, мовби сусальним золотом кованою, і простяглася та зиґзаґувата світляна окрайка по всьому небосхилу й пломеніла, не меркнучи, ніби сонце десь там зупинилося або повертається назад. Гра світла й тіні тривала довго, дуже довго, і я врешті прошепотів ті слова, дякуючи Господу, що дав мені щастя бачити це диво, — а може, щоб побачити тільки це, варто було прийти на світ?

Я змалку виростав поганином, цілковито злитим із довколишньою природою, хоча з релігії в початкових класах, а потім у гімназії завжди мав найвищу оцінку і майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релігійному дусі, хоч самі фанатиками ніколи не були, почерпнувши в науці Франка основ розумного атеїзму: догми церковні відкидали, Старий і Новий Завіт Святого Письма знали і визнавали їх найвищого ранґу філософськими творами, християнських обрядів ретельно дотримувалися, шануючи й сповідуючи в них національно-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зі священиками несли в народ освіту і просвіту, національну свідомість і мораль.

А втім, критичне ставлення світської інтеліґенції тридцятих років до служителів культу було здебільшого напускне, зумовлене модним тоді вільнодумством. Що ж, був у селі Микитинцях на Косівщині священик-атеїст, якого називали двуличним, я знав його — освіченого скептика. А в Дебеславцях на Покутті мав парафію молодий отець-целебс, який не так із своєї вини, як з причини примусового целібату, запровадженого на Станіславщині єпископом-полонофілом Григорієм Хомишиним, став несусвітним бабієм. Але більшість греко-католицьких отців були справжніми подвижниками віри й культури: донині свято зберігаю в пам’яті образ отця Гоянюка із Залуччя над Прутом і всієї його чесної родини, його дочок, які мужньо витримали німецькі й більшовицькі концтабори, а нині дзеркалом порядності й патріотизму старого отця бачу його внука — артиста Львівського театру ім. Марії Заньковецької Романа Біля.

Селяни теж по-різному ставилися до церкви: були ж серед них націоналісти, радикали і комуністи. Я знав, наприклад, побожних членів КПЗУ, вихованих «Просвітою», але й знав таких, які в хаті перед образами не знімали шапок: уже тоді виплоджувався в наших краях більшовицький хам.

А ось мій дід по матері вважав себе радикалом. Оскільки був малограмотний, то засвоїв собі з франківської науки тільки нехіть до попів, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Він застерігав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене піп, то я мертвий схоплюся з лави і — кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, і дід перед економ прошепотів: «Клич, жінко, священика, щоб висповідав; що є на землі, я бачив, а що буде там, — не знаю».

Хочеться мені при цій нагоді зазначити, що функція церкви в нинішньому духовному відродженні повинна мати певні межі. Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів і прагне духовно очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до церкви треба навертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив’ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви біля себе юнаків і дівчат двогодинними богослуженнями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру! А ті безконечні молебні без урочистих на те причин! Я був якось присутній на молебні в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божої Матері припер отець до пляшок, і правив, і проповідував, і кропив… Спам’ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропаґандистом.

Отож, в оточенні більш чи менш віруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись із природою, і в цьому немає жодного парадоксу, бо світ довкола мене в своїй суті був язичницький. Глибокопобожний селянин, навіть не усвідомлюючи того, що заперечує християнські догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роїння бджіл, наприклад, то він кидав на Святвечір жменю куті в стелю, і та брудна клякса чорніла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрія напасені корови поверталися з лісу із барвистими вінками на рогах і були горді, мов королеви, — я й донині не розумію зневажливої приказки на адресу жінок, які не вміють зі смаком одягатися: «Виглядає, як корова у вінку». Це несправедливо, корова у вінку виглядає велично, як сама природа; юріївський похід корів з лісу здавався мені завжди найурочистішою процесією…

Старосвітські діди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у підперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями — ті діди, які ревно дотримували посту і мужньо вистоювали в церкві на безкінечних проповідях згрибілого від років отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самі в очі бачили «так, як оце я виджу вас»; були ті нявки начебто неймовірно вродливі, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднілися нутрощі. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навіть якщо ними були цвіркун або саламандра. А хто міг заперечити дідові Миронякові, що дідич Ромашкан на Воловому має чорта і того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» — торжествував дід у 1939 році не так із зловтіхи над експропрійованим більшовиками поміщиком, як із гордості, що не збрехав…

У моєму Трачі стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозуміти, чому — легко…

Минулого літа я мав гостю з Австралії, пані Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якої я перед тим мешкав, перебуваючи майже два місяці на п’ятому континенті. Для неї Гонконґ, Швейцарія, Альпи, Австрія, Гонолулу — це так як для мене Коломия, Отинія, Заболотів, Снятин…

Та я повіз її у Трач. І повірте: як стала моя пані Стефа на Зрубі, звідки найкраще видно село (якщо взагалі його можна побачити), то так і заніміла. «Це неймовірно, — тільки й сказала. — Є село — і немає його».

А я собі думаю водно: в чому полягає ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бісектрисі між напрямками Заболотів — Косів), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тоді на стіну лісів, що здиблюються все вгору і вгору. Входиш у той ліс стежкою або доріжкою, нині заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаєшся нею досить стрімко до Зрубу, тут виходять з лісу кілька хаток, що спинилися на краю горба, і звідси видно вже Трач.

Ліворуч — Царина: рівний рядок білих хат, вишикувались, немов вояки у шерензі. З Царини сповзає вниз ґрунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якої здаля ніхто ще не вмів побачити, — цей кут сховався за горою, на якому стоїть школа, Народний дім і стрілецька могила. Від школи гора круто спадає вниз до глибокого яру — Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далі, в бік Карпат, нібито вихор налетів, звідкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах і горбках, по видолинах, узворах і пропастях — хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри, і все те — немов діти в піжмурки бавляться: і сховалися, і видно їх. Ця оргія заспокоюється аж біля маленької церковці над потоком, теж захованої між столітні високі смереки, що сторожують супокій померлих трачан і мого батька… А все село оточене перснем лісів, якими поросли довколишні узгір’я. З цього хаотичного полону, крізь ліси, прокрадаються на волю вузькі доріжки, і біля однієї з них, на краю села, стоїть і донині батьківська хата, а поруч неї — найглибша в селі криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнішою на світі водою.

У такому селі дитині з чутливою вдачею стати поганином зовсім легко. Тим паче, коли село стоїть посередині світу, звідки однаково задалеко — рівно по двадцять кілометрів — до Коломиї, до Косова і до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибині лісів заховалося таємниче урочище Пиконів, де стояла за мого дитинства тільки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявині перед хаткою простилався навесні килим підсніжників і бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтіло гнилизною болотище, у твані якого втопилася не одна корова, а на дні цього підземного озера на Великдень бемкають і донині дзвони… Тим паче, що в цих лісах жила добродушна баба Лісна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влітку тут бродила у білій льолі красуня Оксана, котра повісилася через кохання…

Моє дитинство, як я мовив, не було безжурним: звідусіль тиснуло на мене принизливе відчуття неволі. Але той благословенний чар довколишньої природи щоденно очищував мене, тож я врешті-решт завжди почувався щасливим.

Хіба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки діда Охріма» Андрія Чайковського й беззастережно вірити в описані там дива та страхи, і боятися, і знати водночас, що то казка, а вранці вибігти на подвір’я, зробити перший слід на рипучому сніжку і сторопіти від раптової переміни казки в реальність: повиростали на городі сугорби снігу, і стоїть, по коліна застрягнувши в них, старий горіх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою — достоту дідуган-чарівник із казки Чайковського, має він очі і товстелезний ніс, і лякає мене той дід вкрадливим дзінькотінням — то падають голки інею на зашкарублий сніговий покрив. А високі акації поза стодолою обплутали своє гілля памороззю, немов ялинковими колючими гірляндами, а на даху стайні сидить надутий ворон, зловісно чорний на тлі білизни, він голодно каркає, зизуючи одним оком на мене — чи я чого йому не виніс. Зі стайні тягне теплим запахом вчорашньої пареної січки і молока, і вже виходить з хати з дійницею в руці служниця Мілька, йде співаючи. Вона в нас більше співала, ніж говорила, а ті пісні були такі правдиві й природні, як довколишній світ, і коли я знаю нині так багато пісень, то це від неї. Йде Мілька співаючи, а я стою і плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою і тужливою піснею.

Коли ж настає весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащівником яру в кінці нашого города. На дні глибокого ізвору струменить потічок, вливаючись і випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокі мересниці й ліниво ворушаться в піску на дні вусаті слижі, а поруч ставка, у багновищі, телесуються гидкі хребтозубаті тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, і слухають вони мене: підпливають до поверхні води, відкриваючи ротики.

Я знаю по імені майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), і кожна має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тільки з мішком жита на плечах. Про нього казали, що він ходить «плечима» до млина, і яке було моє розчарування, коли вдосвіта, причаївшись за бузком, діждався появи Семена: зігнувшись під важким мішком, він ішов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливої Олени Єзуниної, яка колись в молодості не перебирала парубками й чужими чоловіками, ще й оправдовувалася перед жінками зухвало: «Хіба я винна, що мене люди за люди мають?» На старості літ вона стала моралісткою і паплюжила кожну дівчину, яка верталася з парубком з лісу — з гріхом чи без гріха…

А он ця берізка — то була моя таємниця. Вона уособлювала Анничку Грицик — моє перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класі, а я в четвертому. Дівча вродилося красунею і красунею й померло напередодні свого весілля. У той післявоєнний час чомусь повимирали в Трачі найкращі дівчата. Якою розкішною була Наталка Слободян — згасла на скоротічні сухоти… Чому? — думаю донині. Чи то не суміщувалася краса з брутальною жорстокістю, яка впала на мій чарівний світ?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити її; у школі боявся й глипнути на неї, щоб не глузували хлопці, які вже почали про щось здогадуватися… Я хотів зріти її личко весь час, тому взявся за пензель і фарби, щоб намалювати її портрет, а що з того нічого в мене не вийшло, я склав тужливого вірша — і з цього все почалося. Коли я став уже новелістом — кожна друга героїня моїх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донині, зрештою, воно в моєму житті не раз повторювалося, та завжди було таким самим — солодким і болісним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Він мешкав на одному й тому ж самому дубі, міцно причепившись до кори лапками, а біля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх і зверху вниз королева — божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навіть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камінчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тоді я клав його на місце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутність влади: що він, мій король, має із свого панування над цілим гаєм, коли сидить на місці і навіть не бачить свого царства?

Літо збігало у праці: батько мав поле, і вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болів поперек, від серпа рука в’яла, ламало крижі від коси, від ціпа терпли руки — і, може б, я зненавидів землеробство, якби не поезія сільської праці, втілена в моєму батькові.

Батько завжди прокидався досвіта і йшов у поле. Коли ми будилися, він, такий ошатний і елеґантний у школі, вертався додому в заглинених і зарошених старих штанах, обвіяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком — щасливий і святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинішнього кріпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у світі працею?

Ну і щороку, звісно, наставала осінь — найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве і прозоре, в повітрі плавало павутиння бабиного літа, я ловив його й намотував на патичок, мріючи: намотаю цілий клубок і віддам Василеві Марусиному, щоб він зіткав на своєму ткацькому верстаті хустину — для Аннички… Я був наївний, таким залишився й донині і не вважаю аж надто від’ємною цю рису своєї вдачі.

Холодніли в городі бур’яни, вкриваючись білою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенські смугасті й жовті гарбузи стояли пірамідою на подвір’ї, чахли купини кукурудзяного шумилиння, і шушукався в них холодний вітер, корів не треба було стерегти, і я тоді міг вільно читати: за одну осінь, попасаючи Ласку і Міньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розуміючи, звісно, філософської глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраїлю, чадо моє, зжалься, богу Шаддаю!», ототожнюючи слово «чадо» зі «стадом».

З горіхів падали брунатні вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезні яблука, скапували соком груші, й покривалися синьою сніддю угорські сливи.

А коли повітря зовсім загусало від терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтінням у серці починав вичікувати найурочистішого празника свого дитинства — свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповісти про це.

Відомий нині всім астролог XVI століття і придворний лікар французького короля Карла IX Нострадамус у своїх віщуваннях як натепер не помилився ні разу. Останнє на нинішній день його пророцтво сповнилося на наших очах — я це сам дослідив.

В одному із своїх віршів середньовічний екстрасенс навіщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнішою за всю світову історію революцією диявольська державна система проіснує рівно сімдесят три роки і сім місяців. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червні-липні 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичі перед своїми виборцями і запевнив їх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договір ніколи не буде підписаний. Мені, звісно, бурхливо аплодували: народ охоче вірить обіцянкам своїх доморощених пророків. Та ось підвівся в залі один поважний пан і з притиском запитав, на якій підставі я це стверджую і чи не варто відмовитись нарешті від ейфорійної демагогії й почати дивитися відверто правді у вічі.

Я був заскочений несподіваним питанням: а й справді, на яких фактах вибудовую свої рожеві прогнози? Та тут умить спрацювала електронна машина мого мозку…

27 червня 1991 року український парламент повинен був дати свою згоду на негайне підписання новоогарьовського проєкту союзного договору, і це мало що не сталося.

Депутати-комуністи перейшли в навальний наступ: за підписами сорока депутатів вони подали у президію вимогу негайно проголосувати за договір. А Київ піднявся на ноги: багатотисячний люд із синьо-жовтими прапорами почав прориватися крізь міліцейські заслони до будинку Верховної Ради, бездушні роботи більшовицької системи — зашоломлені омонівці — жорстоко періщили людей ґумовими палицями по головах.

Народна Рада негайно вирядила мене й Степана Пушика на місце інциденту, нам удалося прорватися крізь міліцейські ряди і провести роз’юшений натовп через парк до Маріїнського палацу. Оговтавшись, пікетники почали скандувати: «Кравчука на площу». — І сталося те, чого ще не було і чого я й не сподівався: блідий, але спокійний Голова Верховної Ради йшов до народу! Найгарячіші екстремісти, а напевне теж і провокатори, яких завжди було повно серед пікетувальників на площі перед Верховною Радою, почали вигукувати: «Ганьба Кравчукові!»; ми з Пушиком якось утихомирили крикунів і дали можливість Голові мовити слово.

«Я нічого не зроблю такого, чого не хоче мій народ», — сказав Кравчук, отримавши в нагороду за ці слова вигуки «слава!». Воістину як у Святому Письмі: «осанна» і «розіпни його».

Леонід Макарович з певного часу — це сталося після його фатальної помилки, коли він дав згоду на арешт народного депутата Степана Хмари, — почав схилятися на бік Народної Ради. Робив він це обережно, хитро, з дипломатичними викрутасами і демагогією, боячись викликати небезпечний для нього супротив серед групи «239», яка складалася з партократів, шовіністів і українофобів, проте не уникнув цього: комуністи відразу помітили його обережні демарші, і Кравчукові, немов еквілібристові, довелося балансувати між парламентською більшістю і опозицією.

Але цього дня Леонід Макарович був невпізнанний. Під час обговорення союзного договору він перетасовував список виступаючих у такий спосіб, щоб після найкомпетентнішого демократа брав слово найпримітивніший партократ, такі «пари» викликали серед членів Народної Ради глузи, а серед більшості — ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусії смішно, проповідуючи одне і те ж: Україна самостійно існувати не може.

Після дебатів Кравчук прямо-таки приголомшив усіх в залі: відхиливши вимогу сорока депутатів-комуністів, він заявив, що проєкт союзного договору, як показала дискусія, ще не готовий, треба його віддати на юридичну, політичну й економічну експертизу, довести, що він не суперечить Декларації про суверенітет України, а тому Президія Верховної Ради пропонує продовжити обговорення проєкту 15 вересня.

Проте ця несподівана пропозиція була, теж несподівано, проголосована конституційною більшістю: комуністи, очевидно, не були впевнені, що заява сорока пройде, і тому не наполягали на її голосуванні. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократію, до того ж, віддалення терміну давало їм можливість тиску на експертів. Мені ж здається, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станіслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

Новоогарьовську акцію Горбачова було зірвано. Ніхто, правда, не міг ще тоді скласти вартості тому, що сподіялося, і я — теж. Усвідомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тоді, коли я стояв ні в сих ні в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домі: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року — пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Україна завдала Союзові удару в саме сонячне сплетіння, це був нокаут: найавторитетніша республіка відмовилася брати участь у союзному договорі, а Союз як такий без України існувати не може.

Я сказав це виборцям — і це було правдою. Як показали наступні політичні події, початок розпаду більшовицької імперії стався саме цього дня.

Тоді ж, на вечірньому засіданні, ми сиділи у сесійному залі й далі зосереджені й насторожені, і, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповів мені цікаву придибашку.

Йде Іван на обід, а на бордюрі недалеко Верховної Ради сидить стара жінка й плаче. «Що з вами, матусю?» — нахилився до неї Драч. «Та що — побили мні омони», — схлипнула стара жінка. «А ви звідки?» — «Та зі Стрия». — «Чого ж ви, такі слабі, приїхали сюди?» — «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моєї хати поїхати до Києва на ті пікети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировці, то мусила їхати сама…»

Бідний мій народ. Бідні ми всі. Хіба ж не так само було й раніше: дає бригадир наряд на сім’ю, і мусили іти — на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всі в тебе дома і повимирали… Коли ж ми очистимося від тієї смертельної тоталітарної отрути?!

А станеться це тоді, коли по Радянському Союзу зникне й слід.

Нині ж «битому не ймется»! Горбачова не спам’ятав навіть антидержавний путч, який мало не коштував йому життя. Після путчу він ніби впав на нашу грішну землю з іншої планети: не бачить і не хоче бачити реальності. Хапаючись за президентську владу, якої вже не має, Горбачов і далі просторікує про новий союзний договір, про збереження імперії, пирскає чорною слиною на суверенність як саме поняття, іронізує із законного права націй на самовизначення, водно жонґлює в’їдливими, як йому здається, термінами «сепаратизм», «парад суверенітетів», перекреслюючи тим самим усе добре, що зопалу зробив, і самого себе — як політичного діяча.

А був час, коли народ обожнював його, чей же зняв з людських ротів намордники, проголосивши так звану «гласність». Гей, та йому у віках ставили б пам’ятники вдячні нащадки, якби він зробив те, що нині без нього сталося: розпустив імперію! Та навіть думати про таке смішно: новітній імператор Горбачов і в помислах не мав чогось подібного робити. Втямивши, що склепаний терором конґломерат народів економічно задихається, він задумав псевдодемократією розбудити продуктивні людські сили, припудрюючи при цьому стару, прогнилу систему, облудно ратуючи за гуманний соціалізм — містичну суспільну формацію, протипоказану людській природі.

Та кожен імператор рятує імперію як може: Лєнін — терором, тією, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов — фальшивою демократією. Проте ані один, ані другий не могли її врятувати, бо існує поза волею тиранів суспільний закон про право народів на незалежність, і діє він, хоч часто із запізненням, — неухильно.

Був час, коли і я піддався гіпнозові Горбачова: на один момент, під час розмови з ним у Львові, я, заворожений його псевдовільнодумною демагогією, повірив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбіліська й вільнюська трагедії довели, що ніколи не можна засліплюватися самодержцем, навіть якщо він ходить у народ; у критичну для себе пору жоден імператор не зупиняється перед кров’ю.

Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так і сказав про цей період у своєму романі «Бо війна — війною». Беру свої слова назад: кліть тюрми розширилася, проте ґрати на вікнах залишилися, і як я міг допуститися, нехай на одну мить, такої блюзнірської думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тільки тоді, коли народ побудує на місці тюрми Храм!

Як можна було повірити політиканові, який вийшов із хрущовсько-брєжнєвської школи, що він має намір розвалити імперію? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кістку — Сталіна — і разом із своєю бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радів, спостерігаючи, як впивається народ марною помстою над трупом і, захмелівши, не помічає, що дух Сталіна значно живучіший, ніж сам тиран во плоті!

Колись, ще у дні літературної юності, я почув — одну від політика, а другу від філософа — дві формули, які гранично точно охарактеризували радянську систему.

Джон Кеннеді в одному зі своїх інтерв’ю назвав Радянський Союз «світом політичних непевностей і матеріальних нестач». Чи можна влучніше назвати державу, гербом якої міг би стати образ черг до магазинів і яка не те що постійно глумиться над своїми мертвими вождями, а й може навіть без прокурорських санкцій інтернувати живого президента?

А Жан-Поль Сартр на початку шістдесятих років, повернувшись додому з подорожі Радянським Союзом, заявив зовсім категорично: «Ця система не надається до ремонту, її треба поламати і викинути на сміття!»

Нині ми, дозрівши до такого розуміння найрадикальнішої проблеми, засукуємо рукави. У праці над демонтажем імперії не можна мати ані крихти вирозуміння чи якогось до неї милосердя: більшовицька система, в якій прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихід якого в Росію передбачив письменник Федір Сологуб ще перед першою світовою війною, вчинила страшну наругу над народами і їх святинями, відняла віру в Бога, засобами постійного страху здеґрадувала людську особистість, фізично винищила понад пів ста мільйона людей, вбила господаря землі, саму ж землю спустошила, а в душі колишніх громадян вселила орду покори й байдужості, зробивши їх тихими рабами, які вдовольняються їжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

Україну нині проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентні люди.

Моє робоче місце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високої літератури жодна держава не може стати цивілізованою. Тому повертаюся до своїх справ. У цей відповідальний час я віддав громадській і політичній роботі п’ять років, і про те, що вдалося мені зробити, ще розкажу.

Став я політиком тільки тому, що сьогодні все є політикою, зокрема порядність і авторитет. Нині ж у парламенті повинні працювати досконалі спеціалісти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент України розпустить згодом теперішній парламент, і я до самого скону працюватиму для незалежної України в ділянці літератури і просвіти.

Якось ми з Богданом Горинем їхали в одному купе до Києва. Як завжди емоційний, він під час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унікальний для України час. І все забудеться! Ну, не все, а найцікавіші деталі. Хто їх зафіксує? Нема кому, ніхто не має часу!» Тоді мені подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскільки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився і знаходжусь до сьогодні в епіцентрі політичних і літературних подій.

Та хай не потерпає мій читач, що зараз почну викладати свою біографію, хоч така еґоцентрична спокуса весь час мене діймає: кожен мемуарист, а я ось несподівано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбільше свого власного.

Це зовсім зрозуміла річ: об’єктивна реальність, в якій доводиться жити авторові мемуарів, сприймається ним суб’єктивно, і тому я теж оцінюватиму події від свого імені й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбільше сказати про своє становлення і своє бачення світу, бо інакше й бути не може: кожен знає найкраще передусім себе. Та зацікавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторінках спогадів у величезному гурті різноманітних людей і намагатимусь оцінити і себе, і їх, і події,

Я виростав в учительській сім’ї і, хоч зі своїми сільськими ровесниками був рівний, бо разом з ними вчився в сільській школі, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескічки», так само, як вони, працював на полі, а восени ми всі разом розпалювали в Мочулі ватру і вчилися курити, — все ж відрізнявся від них: ходив не в гачах і кептарі, а в коротких штанцях і піджачку; в церкві ми всі троє — найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донині кличемо Нуськом, і найменший я — сиділи разом із батьками на лавочці в захристії, а селянські діти пріли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливість і, звісно, більше знав, що викликало в сільських хлопців заздрість, яка часто переходила у зневагу, — «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили інші, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаєш, що як ти панський син, то тобі все можна?», а в крамниці, яка з приходом «перших совітів» у 1939 року стала своєрідним сільським казино, де гнули політику, пили горілку і грали в карти, я мав право сидіти біля крамаря за лядою і слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослі, — та якби не цей привілей, не написав би я ніколи трилогії «Край битого шляху».

Мені минуло всього десять років, коли прийшло те страшне «визволення», пекельні сліди якого виявляємо донині на пустирищах, в лісах і на подвір’ях енкаведистських катівень, проте пам’ятаю буквально все — кожне мовлене слово, кожну подію і ситуацію, вмів навіть давати їм свою оцінку (після закарпатської трагедії я написав гнівного вірша, спрямованого проти Гітлера), і вже тоді намацував місце, на якому міг стати в найзручнішій для опору позі.

Як нині бачу перші дні п’яної ейфорії, коли до крамниці щоденно завозили дешеву горілку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительській місячній платні у 800 крб.), якою радянська влада цинічно споювала вчорашніх просвітян і відродженців, котрі за Польщі, повиганявши з сіл корчмарів, заприсягались у церкві на Євангелії не вживати спиртного.

«Такої влади нам треба!» — гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамареві лише червінця і забираючи в нього п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії, — одна така пляшка за панської Польщі коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горілку в що-небудь: хто піднімав на руках бочку з нафтою, хто їв мило, були навіть такі, які брали рекорд по спусканню повітря… Дурний регіт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттєво, зникали повага до старших і сором перед дітьми — все ж можна. Бога нема, такої влади нам треба!

Нині з віддалі часу намагаюся оцінити той стан моїх односельців, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовності, і приходжу до висновку, що зла в людині закладено набагато більше, ніж добра, і тому впродовж всієї історії людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамівні сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батьків і традицій, Церкву, школи, інститути милосердя, судочинство; а комунізм і фашизм усе це разом зліквідували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне білим, убивати, паплюжити найсвятіше, за наклепи брати гроші, за хабарі купувати посади, — і якого, зрештою, коли він стає надто шкідливим, можна без суду знищити, створюючи при тому ілюзію права, — і що там дивуватися, коли побожний дядько, який і курки не міг зарізати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний ґазда, якому курокрад здавався найбільш пропащою людиною, ставши кріпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодійства, і ніхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш — не будеш мати»), коли наймерзенніша професія — донощицтво — забезпечувала відповідні до виробітку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчинністю, — оце вам матеріал для шкільних творів на тему «Що нам дала радянська влада».

Я все це зрозумів уже тоді, сидячи в крамниці за лядою, хоч, звичайно, не міг те розуміння сформулювати; мені було дико споглядати ці оргії безсоромності, а проте… проте і сам піддавався ейфорії, бо ж іще вчора поляки в останньому своєму наступі на українців запроваджували по селах осередки «шляхти заґродової», полонізуючи темних селян; в українських сільських школах звелено викладати історію та географію польською мовою, на уроках співу дітей навчали співати винятково польських пісень, — а тут раптом мій батько, весь осяяний і щасливий, читає вголос дітям «Червону хустину» Андрія Головка, вчить нас козацьких пісень та «Чуєш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’їдаючи захопливу книгу М. Трублаїні «Шхуна “Колумб”», і в душі виношую найзаповітнішу мрію: закінчу на «відмінно» четвертий клас і поїду до Канева на могилу Тараса Шевченка!

Та ось захмелений народ раптом тверезіє: радянська влада проявляється у своєму справжньому вигляді. Чоловіків женуть на шарваркову безоплатну роботу — на дороги і лісоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не спроможний здавати поставки — записуйся; дідича з Волового вивозять у Сибір, за ним то в тому, то в іншому селі повивозили «куркулів» і «підкуркульників», масово арештовують колишніх членів КПЗУ і просвітян, у Коломийській середній школі, де вчиться наша Наталка, відбулися арешти учнів старших класів; за столом сидить зажурений, аж чорний, мій батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебуває в експедиції на Північному полюсі, а його торік розстріляли…

На людей навалюється страх. Постійний, безперервний, він подібний до невпинної вібрації, від якої можна збожеволіти.

У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Яківна Ляшенко. В домі раптом западає гнітюча мовчанка: всі ми боїмося Марфи, хоч вона мені дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє мене з кімнати, коли я сідаю увечері ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського. Учителька все це помічає, вона мучиться нашою недовірою і якось каже:

«Мої дід і баба вмерли голодною смертю тридцять третього».

«А що — був голод?» — вдає простачка батько.

«Я розкажу вам анекдота, добре? — гірко всміхається Марфа Яківна. — Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирічка. “А он, — показав він на цвинтар. — Якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше. А то ще й перевиконаємо план”». Мовчанка в хаті. Звідки хто може знати, чи Марфа Яківна не провокує.

І враз прорвався болючий фурункул: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, батько не затримує, бо не знає, як поставляться до «східнячки» озлоблені селяни. Цілує її в щоку і каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви казали не раз: «Сталін усього не знає». Ні, він знає все найкраще; терор — то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не має права на існування».

«Так ось який ви…» — тільки й сказала Марфа й подалася пішки до Коломиї.

«Навіщо ти їй це сказав? — накинулася мати на батька. — Звідки знаєш, що не вигрів гадину за пазухою?»

«Та не всі, не всі ще там очманіли!» — крикнув у розпачі батько.

Потім, за німців, я написав свою першу повість «Кривавий тан», у якій усе це, як зумів, описав, а після війни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерівців, батько спалив у печі майже всю свою бібліотеку, і я брав участь у цьому аутодафе — кидав книжки у вогонь. Горів Грушевський, горіли Лепкий і Хвильовий… Я крізь сльози дивився, як скручуються в полумені листки моєї улюбленої «Історії України»: ось тліє непереможний козак Мамай з бандурою, і кінь його тліє, і не має він уже тієї сили, щоб на коні намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелі, та крушиться попіл… Батько, стиснувши жовна, наказує мені принести все, що я наслямазарив. Я приношу зі стриху жмут шкільних зошитів і швидко кидаю у вогонь. Батько не знає, що я свої вірші і повість заховав за «козлами» під дахівкою, — в якого автора підніметься рука на власні творіння?

Та незабаром він дізнався. Восени 1944 року облавники зробили в хаті обшук, і оперуповноважений НКВД капітан Шкрупила власноручно зніс зі стриху всі мої «твори».

Як нині пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозі і читає вголос мою повість, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.

«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»

«Я…»

«Тебя повесить мало!»

Батько щось лепече, мовляв, у ґімназії дали хлопчині таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховає рукопис в польову сумку й каже:

«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».

Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув під час чергової облави від упівської кулі. А рукопис моєї першої повісті десь, може, і донині зберігається в архівах КҐБ.

Дякую Богові, що на нього ніхто не наткнувся в сімдесятих роках. Я тоді щодня чекав арешту: мій роман «Журавлиний крик» розійшовся самвидавським способом по руках, і, якби його видали десь на Заході, мене б спіткала така сама доля, як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тоді потерпав і за інше: вряди-годи КҐБ вишукував у своїх архівах компромати на письменників. «А що буде, — думав я, — коли спливе наверх мій «Кривавий тан»?»

…Добре, що Марфа Яківна евакуювалася. Ми всі це зрозуміли першого дня після того, як більшовики залишили Коломию. Озлоблені на комуністів ґазди вночі перебили всім партійцям вікна, а вдень привели до школи на розправу найлютішого більшовицького активіста Василя Маковійчука… Хтось із селян прибіг до мого батька сповістити, що Маковійчука у школі вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвірілі самосудці добивали нещасного на підлозі.

Після війни Марфа Ляшенко написала батькові й матері довгого листа. Вийшла заміж, має дітей, учителює на Полтавщині. Вважає своє перебування у нашому домі найкращими днями свого життя.

«Я до всього ставилася так, як ви, та хто міг у цьому зізнатися? — такими словами закінчувала вона свого листа. — Слово до слова пам’ятаю, що ви мені сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»

Вірю, що Марфа Яківна ще жива-здорова і, напевно, вона, її діти та внуки проголосують за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року.

Недавно мені вдалося поміняти пори року — нашу весну на австралійську осінь: Товариство «Україна» відрядило мене на п’ятий континент керівником концертної групи, до якої входили оркестр ансамблю «Галичина», солісти та ведучий програми. Це був перший візит українського професійного колективу до нашої діаспори в Австралії. Бар’єр упав, і зневажені та оббріхані більшовиками ізгої обнялися із затаврованими самими ж еміґрантами материковими українцями, і стала наша нація на кільканадцять мільйонів більшою, і стала вона єдиним монолітом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав від долі можливість працювати для України і ставити її на ноги політичною діяльністю, матеріальною допомогою чи то досвідом довголітньої боротьби за незалежність.

Та я, мабуть, поквапився назвати українську націю монолітом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки і здеморалізований неволею український народ поділився на східняків і західняків; східняки — на україномовних і російськомовних громадян; західняки розсварилися на релігійному тлі; в Закарпатті звідкись узялись русини, які визнають триколірний російський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж діаспори роздерлася на мельниківців і бандерівців, відставши таким чином від історичного поступу на цілих п’ятдесят літ; звідкись з’явився в Галичині червоно-чорний прапор, яким молоді екстремісти намагаються підмінити національну синьо-жовту символіку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лісових чортів» оунівською, — тим чужим для нашого народу прапором нерозумні хлопчиська лякають східних українців, які і так з бідою приймають синьо-жовтий колір… Далеко, дуже далеко нам до національної монолітності, бо ж скільки українців з’яничарилося, і не думайте, що яничарство — то лише русифікація, полонізація або анґлізація, яничарство — то теж байдужість, ситість, аполітичність — як у нас, так і за кордоном.

У Сіднеї мені довелося зустрітися з колишнім учнем Коломийської ґімназії паном Тарасом Жовніруком, якого ми, молодші ґімназисти, любили і боялися, обманювали і поважали, — був він у бурсі над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчанні, не один із нас, «бенькартів», за непослух і збитошність чухав гарячий слід на своїй сідниці від його паска; був Тарас вельми вродливий, і кохала його найкраща ґімназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад і в нього вчилися азів політики — здається, він належав до підпілля і заради України готовий був піти на смерть.

Тарас Жовнірук так і зробив, вибравши для себе не найкращу політичну дорогу (а хто тоді знав, яка дорога найкраща?), — зголосився добровольцем до дивізії СС «Галичина» і в сорок четвертому році опинився під Бродами, де марно загинув цвіт української нації.

Ми не раз із моїм братом згадували Жовнірука, вважаючи, що він загинув у бродівському котлі, тож яке було моє здивування, а теж і радість, коли я від активістки сіднейської української громади пані Шухевичевої дізнався, що Тарас — її сусід і друг!

У Сіднеї наша бригада дала кілька концертів, я теж мав ряд літературних виступів, та на жоден з них Тарас не прийшов. Запитав я у пані Шухевичевої, чи не захворів бува… Вона скептично глянула на мене й мовила, похитуючи головою: «Його таке не цікавить».

Як це так, — не вміщалося в моїй голові: патріота, який ішов на смерть за Україну й через це опинився на чужині, не цікавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюється весь український Сідней, а також Мельбурн і Аделаїда? Не хоче почути живі голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Ніни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажає побачити автора десятьох історичних романів Р. Іваничука, на зустрічах з яким ніде голці впасти, того самого «бенькарта», якого любив і виховував? Щось тут не те…

Пані Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнірук прийде.

І він прийшов — поважний, повновидий пан, в якому я, проте, відразу впізнав колишнього красеня Тараса. Мені хотілося його обняти, та це чомусь не вдалося; він міцно потиснув мені руку, сказав, що радий зустрітися з відомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливості ознайомитися; я з готовністю пообіцяв, що до кінця концерту принесу якийсь із своїх романів; Тарас подякував, а потім, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього німкеня і діти української мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, — жиди міцніше тримаються за своє, ніж українці; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто ніяк не міг зрозуміти, як ми даємо собі раду там; про політичні події в Україні не запитав ні словом, хоч добре знав, що я депутат українського парламенту…

Врешті задзвонив дзвінок, і я, не прощаючись з Тарасом, пішов на сцену, щоб виголосити вступне слово.

Коли розпочався концерт і переповнена зала загриміла оплесками, я побіг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» і марно чекав при виході, поки зовсім не спорожніла зала. Тараса Жовнірука на концерті не було, і більше я з ним не зустрічався.

При цьому хочу згадати про іншого Тараса — професора одного з американських університетів, Гунчака, родом з Підгаєць, що на Тернопільщині. Гунчак ось уже другий рік працює в Київському університеті — читає студентам лекції з історії України й мешкає у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…

Таки насправді — даремно від нації, яку недоля розпорошила по всьому світу, якій окупанти водно стинали голову й століттями деморалізували «кнутом и пряником», вимагати монолітності. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовніруком живе в еміґрації Тарас Гунчак, а Україна знає не лише Бориса Олійника, а передусім Івана Драча; в Австралії працює невтомний подвижник літературного життя Дмитро Нитченко, а в Канаді — голова вінніпезької «Просвіти» Зенон Круцько; і нема чого дивуватися, що патріоти зі Спілки британських українців не бажають в Англії з нами мати ділових стосунків, оскільки ми «московські запроданці», а в ложі Президії Верховної Ради України поруч із ренеґатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.

Отож кілька слів про Дмитра.

Німці зайняли Київ, а в Коломиї стараннями Українського крайового комітету і його голови Костя Паньківського відкрилася українська ґімназія, до якої потягнулися звідусіль сільські хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пішли і ми з братом — у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.

Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.

«Ну й райтечки, ну й райтечки!» — почув я одного разу глузливе позаду себе в ґімназійному коридорі під час перерви.

Я різко повернувся з твердим наміром зацідити зухвальцеві у вухо і побачив присадкуватого, по-сільському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посміхався, зовсім не злякавшись мого закукуріченого вигляду.

Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґудзик!»

Спантеличений задавака вмить привів себе до порядку, і ми всі троє мирно вийшли на подвір’я й цілу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сільських дівчат і на панянок, вибираючи потаємно кожен для себе «даму серця», без якої ніхто з нас не міг би себе вважати повноцінним гімназистом, — таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».

Наше знайомство з Дмитром не переросло в тісну дружбу: мабуть, тому, що вчились у різних класах, та й напевне вже тоді відштовхнулися від себе наші вельми еґоцентричні біополя, які й нині не перетинаються; моя незалежність та прямота і Павличкова владність виявились несумісними, проте це не завадило нам упродовж десятків літ, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, які ґрунтуються передовсім на взаємоповазі, взаємопідтримці й паритетності, і чому б мало бути інакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля і та сама неволя виробила однаковий проти неї імунітет; вчились ми у тих самих учителів; нашим старшим братам однаково ламали життя більшовицькі чи то німецькі окупанти, між якими істотної різниці ніколи не було; визрівали ми серед одного й того ж лихоліття, і навіть наші маленькі радощі були дуже схожі.

Ще не раз у своїх спогадах я звернуся до постаті Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливість характеру, певну непослідовність у літературній і політичній діяльності, а теж на його гріховні порахунки із власним сумлінням, вважаю однією з найвидатніших особистостей нашого українського часу, точною його фотографією — без підфарбовувань і ретуші.

«Дами сердець», а ще походи на Воскресінецьку гору або до тисового заповідника у Княждворі, а теж футбол і закордонні фільми, а ще наші бурсацькі витівки, а ще лекції в наймудріших на світі ґімназійних професорів, з яких щодругий був комбатантом Української Галицької Армії і кожен вчився як не в Празі, то у Відні, і той урочистий страх перед їхнім маєстатом — усе це був позитив, який мав витворити із сільських недотеп витончених інтеліґентів.

Та домінував тоді у світі негатив — страшна воєнна дійсність, яка в одних питомців ґімназії вселяла черствість, байдужість до крові, а то й розбуджувала жорстокість, а в інших — праведний гнів, гарячий патріотизм і саможертовність, — але і те, і друге не дало визріти тій інтеліґентній витонченості: одним ламав хребти конформізм, інші складали голови на вівтарі Незалежності, і тільки невелика частина колишніх ґімназистів, уцілівши фізично і духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нині на світло денне з відбитками всіх «родимых пятен» тоталітарних режимів у душах — і ось такими ми є, і такими нас приймайте, і будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас і милосердними.

Той негатив існував усюди — давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли мої діти, коли б вони в дитинстві знаходили в газетах замість потішних ілюстрацій фотографії змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловіків з виколотими очима, жінок з розпореними животами й відрізаними грудьми — останки тих жертв розкопують нині в кожному місті й містечку і на подвір’ї замарстинівської тюрми у Львові… Якби пережили втрату надії на краще життя, коли німці (на яких сподівалися збожеволілі від більшовицького терору люди), позривавши спершу синьо-жовті прапори, що їх вивісили емісари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на міських ратушах, і розігнавши сільські неозброєні «Січі», поприкріплювали повсюдно шильди «Nur für Deutsche» і проголосили гасло «Deutschland über alles»; євреїв зігнали в ґетто, а в місті їм, у білих пов’язках із зіркою Давида, можна було ходити тільки проїжджою частиною дороги; якби бачили безкінечні колони євреїв, яких із дітьми на руках гнали у Шепарівський ліс на розстріл, — а ти стояв біля ратуші й дивився на тих чорних людей зі скляними від жаху очима, і тебе мучила совість, що вчора якомусь із них не віддав, а продав за три не потрібних тепер йому золотих гріночку хліба, щоб за них піти в кіно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дівчат «даму серця» на ґімназійному подвір’ї, бачив унизу, в ямі ґетто, четверо трупів на закривавленій перині… Якби втікали, як ми, стрімголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполіція, виловлюючи юнаків і дівчат на роботу до Німеччини… Якби на власні очі бачили десятьох хлопців-баудінстів, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залізних палів, і їх за те, що зіпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрілювали ґестапівці… Якби пережили ту безнадію, коли німці втікали, а наступали не менш страшні й жорстокі «червоні визволителі»… Якими б мої діти виросли?

А виросли б і понесли у своїх душах і страх, і обережність, і впертість, і послужливість, і хитрість, і маску Януса — як ми…

Тільки той, хто не пережив цього і післявоєнних нічних жахів, хто не бачив поскиданих у штабелі біля сільрад убитих бандерівців, батьки яких німіли й не мали права зінатися до вбитих синів, тільки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченість душ. Та кому вдалося зберегти в собі елементарну порядність і вірність Україні, той має нині силу випікати у власній душі сліди рабства і, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогі земляки за кордоном, які уникли наших випробувань, які не мліли зимовими ночами, очікуючи вивозу в Сибір, які не підривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з університетів за те, що ходили у вишиванках, які в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували політичну й цивільну освіту, — не ставтеся до нас погордливо й поблажливо і облиште мрії про в’їзд до Києва на білих конях, допоможіть пограбованій Україні чим можете, навчіть нас потрібного сучасного ремесла, а політичну діяльність залишіть тим, які нинішню політику вистраждали і, навчені вчора, знають нині, що потрібно самостійній Україні, а про що слід забути.

Гай-гай, я ж бо заліз у такі жахи, а ми ж, ґімназисти, мали ще й свята.

Хіба то не свято — щоденно споглядати, як ґімназійним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий україніст і германіст! Він мене ще не вчить, він випускає матуристів, але я знаю — буде вчити, хоч і не підозрюю, що колись аж так заважить у моєму житті його наука: втішений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу і — зацькований компартійною ордою — проклинатиму його за те, що спрямував мене на літературний шлях.

Того я ще тоді не знав, а він проходив коридором — маєстатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на іспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») — іде, зігнувши в лікті руку і звівши її кулаком до підборіддя, потрясає нею, зловтішно вимовляючи впівголоса: «Я тобі дам Штраус, о-о, я тобі дам Штраус!»

Та я не боюся його, втікаю з уроку математики, якої не знаю і знати не хочу, і, припавши до дірки від ключа, дивлюся на Штрауса, який читає лекцію з української літератури в матуральному класі, слухаю, завмираю і до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».

Та то такий біль, така краса, такий чар — і хтось має право це слухати, а я тільки по-злодійськи підглядаю, а я…

І тут якийсь збитошник штовхає мене двома руками в сідницю, я головою відчиняю двері, влітаю до класу, клас гримнув реготом і тут же замовк; Штраус опустив руку і запитав, дивлячись на мене крізь окуляри, немов крізь лупу на комашку:

«Ти чого сюди увірвався?»

«Хочу слухати лекцію», — насилу вимовив я.

«Він хоче слухати! — викинув Штраус вгору вказівного пальця. — Якщо він хоче слухати, то хай слухає, видно, йому це потрібно. Сідай за останню парту».

А чи то не радість — «Маланка» в бурсі!

Мій брат Євген порозмальовував усіх вуглем — Гриця Гуменюка, нинішнього директора Коломийської ґімназії, Романа Дронюка — сьогоднішнього коломийського лікаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука — нині вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, і ми всі підноворічного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсі ми увірвалися до кімнати першокласників — там зчинився плач, діти геть-чисто поперелякувалися; тоді вже і ми, перелякані, втекли вниз і були б щасливо вибігли на подвір’я, де нас уже ніхто не спіймав би, та біля кухні дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на підвіконня баняк гречаної каші для свого коханця Сидора Віндика — восьмикласника, який записався у фольксдойчі й відбирав гроші у євреїв, які в бурсацькому підвалі заготовляли дрова. Ми його ненавиділи і кашу гуртом з’їли. Та він нас спіймав у кімнаті, коли ми вже змили грим, тільки Євген не встиг скинути чортівського балахона. Боже, як він дістав від Віндика! А все одно то була радість…

Мати директором ґімназії професора Олексія Ковбуза — теж було щастя. Ковбуз знав усе: від Ромула і Рема до кожного другого порядного ґазди в найглухішому покутському селі, а за прізвищем ґімназиста безпомилково визначав місце його народження.

Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий гріх і думав, що він про нього знає: із шафи, що стояла в коридорі навпроти директорського кабінету, я, коли уроки закінчувалися і в приміщенні ґімназії запанувала тиша, викрадав білий гербовий папір, щоб з нього робити свої книжечки, — і донині маю слабкість до незаписаного паперу.

Потім, коли Ковбуз працював викладачем на класичній кафедрі Львівського університету, я якийсь час мешкав у нього на квартирі, то й признався до свого колишнього гріха. Професор щиро сміявся: він завжди дивувався, чому в його шафі дедалі меншає дорогоцінного паперу.

І ще була в мене таємниця, пов’язана з директором ґімназії. Його дочку Мірку — сьогодні вона професор кафедри хімії у Львівському університеті — я вибрав своєю «дамою серця». Мірка нічого про те не знала, бо була вища за мене на півголови і, звісно, не звертала на курдупля уваги. Так ми й залишилися донині лише щирими приятелями.

Драматург і поет, викладач української літератури Дмитро Николишин був пресвітлою особистістю, найвитонченішим інтеліґентом, знавцем світових літератур і мрійником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна і не захищена найдрібнішою крихтою грубості людина витримувала знущання в радянському концтаборі?! Зрештою, не витримав, помер на каторзі…

Латиніст Іван Храпливий, на прізвисько Ванька, водно чухав вказівним пальцем чорну борідку і вигукував «но-но!» навіть тоді, коли в класі було тихо, хоч маком сій… Він так нас витренував у латинській граматиці, що й донині спросоння я міг би назвати по-латині кожну граматичну форму будь-якого дієслова чи іменника. Храпливий був дуже боязливий і обережний. Якщо ґімназист не підготувався до уроку, то видумував щось «страшне» — бавився, наприклад, стріляною гільзою, — і цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комір небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його від «двійки». Обережність, однак, не врятувала його самого: після війни Храпливого заарештували, і якийсь час, як мені відомо, він сидів у одній камері з Дмитром Павличком…

Орест Кузьма — професор біології і хімії — зачаровував нас на уроках практичними дослідами. Ніколи учнів не опитував, але оцінки ставив непомильно: хто цікавився його предметом, мав найвищий бал, всі інші — «трійки». Середньої оцінки не визнавав і «двійок» теж не ставив: бо «нема на світі аж такого дурня, щоб таки нічого не знав». Був він відомим есперантистом. 1948 року його з сім’єю вивезли в Сибір, де він вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нічєво нє растє»; повернувся до Коломиї через десять літ — знищений і хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав після війни українську мову й літературу в середній школі № 1, колишній ґімназії. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потім у Щирецькій середній школі на Львівщині, я подавав цей урок за його «рецептом», і мене ставили в приклад усім мовникам району. Штраус швидко запримітив у мене літературні нахили, може, запам’ятав моє вторгнення в клас матуристів. Він опікувався мною аж до десятого класу включно: залишав після уроків і розкривав переді мною чари тичинівської поезії та прози Юрія Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Відкладіть підручники і слухайте те, чого в них немає. Вірш «Партія веде» вивчіть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменаційних білетах. Це вам дасться легко: ритміка вірша така сама, що в «Лисі Микиті»… І десять уроків поспіль декламував нам поезії із «Сонячних кларнетів» і «Золотого гомону», аналізував поему «Сковорода», і тому я ніколи в житті не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися і вправляються ще й досі невігласи… Я був останнім випускником у Левицького. Він раптом помер після нашого випускного вечора, і я, йдучи за домовиною, повторював у думці напутні слова вчителя: «Література — совість народу, і доторкатися до неї треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через мої повісті «Сьоме небо» й «Місто» — це моя дяка йому за літературний хліб…

Можна б і далі характеризувати професуру Коломийської ґімназії, і кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська ґімназія — то був останній навчальний заклад у Галичині, рівень викладання в якому без перебільшення можна назвати університетським. Чи дочекається наша освіта подібних педагогічних сил? Будемо сподіватися.

Я надто довго зупинився на розповіді про щасливі моменти нашого ґімназійного життя. І ще б хотілося розповісти про щось насправді радісне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла війна — не на фронтах, фронтових боїв у Коломиї поки що не чутно було, — німці тут воювали в Шепарівському лісі, дострілюючи євреїв, і на єврейському кладовищі, де вже розстрілювали українців-заручників. За одного вбитого партизанами німця — тридцять жертв. Їх імена, виписані на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотні й сотні наших хлопців, переважно сільських, знищили фашисти в Коломиї; найтяжчим прокльоном були тоді слова: «А щоб я твоє ім’я бачив на червоному плакаті!» А тому й донині не можу збагнути, як міг краківський Український центральний комітет домагатися в Гітлера дозволу на створення дивізії СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповіла німцям смертельний бій, стала на боці окупаційної армії.

Я бачив, як мій батько печалувався над приреченим українським цвітом. А хлопці зголошувалися, хлопці йшли, бо знову на наші землі насувалася червона орда, ціну якій галичани вже знали, і їм здавалося, що дивізія стане зародком новітнього леґіону усусусів.

То були чесні й запальні хлопці… Я мешкав у Сіднеї в колишнього дивізійника Левка Яськевича, він так і казав: «Ми були переконані, що повториться австрійський варіант — у складі німецької армії буде створений корпус Січових Стрільців (так ми розшифровували абревіатуру СС), який після поразки німців у війні започаткує українську регулярну армію».

На жаль (чи й на щастя), історія ніколи не повторюється.

До Коломиї прибув у передсмертному своєму вояжі по окупованих територіях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивізійників, яких зібрали в приміщенні театру.

Браві хлопці стояли на сцені під полотнищем із зображенням жовтого лева — і серед них Тарас Жовнірук. Красуня Дануся сиділа у першому ряді і, горда за свого милого, закохано посміхалася йому крізь сльози… Та чи одна вона? У Трачі тужила за своїм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрічалася після цього коли-небудь із нареченим, а Наталка мала таку можливість. Богдан одружився зі зрусифікованою німкенею, живуть вони за Уралом, діти не знають української мови.

Майже всі лицарі дивізії пропали, навіть ті, які не загинули від гармат…

Узимку 1944 року ґімназію закрили: там розташувався німецький воєнний шпиталь. Відступаючи, німці підпалили ґімназію, цілий тиждень покутська околиця спостерігала за зловісними димами… У тому полум’ї пропало все: бібліотека, обладнані за останнім словом науки фізичний, хімічний та природничий кабінети — і наше дитинство. Я виніс із полумені опудало пелікана і пішов з ним, — теж дотла вигорілий, пропалений, — таким ступив на поріг своєї юності.

На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесія Верховної Ради УРСР, на нинішньому Майдані Незалежності, а тоді ще на площі Жовтневій, несподівано не тільки для столиці України, а й для всього цивілізованого світу виросло шатрове містечко голодуючих студентів. Сталося те, що мусило статися в народі, який прокинувся від віковічної рабської сплячки і почав боротися за незалежність: на поле битви вийшла молодь.

Відчайдушний і рішучий студентський чин засвідчив, що українська нація жива і має шанс на перемогу. Старше покоління, до якого належу і я, винесло на авансцену політичної боротьби проблему самостійності України, проте самої незалежності не могло б здобути власними силами: ідеї «батьків нації» залишаються умоглядними і вмирають разом з носіями тих ідей, якщо ідеї не знаходять відгуку й підтримки серед молоді.

Народна Рада чекала якоїсь реакції від суспільства на власну діяльність, усвідомлюючи, що без відповідної популярності своєї політичної позиції не зможе втриматися в боротьбі з таким чисельним і сильним ворогом як комуністична більшість у Верховній Раді. Щоденних пікетувань і вигуків «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподівався ніхто.

Студенти, по-військовому зорганізовані, розклали свої намети на викладеному мармуровими плитами майдані біля підніжжя громіздкого й потворного за своїм архітектурно-скульптурним вирішенням монстра — пам’ятника Лєніну, оточеного чавунними фігурами муравйовських карателів, які цілилися з ґвинтівок у бік Софійської площі, а тепер — у голови дітей.

Голодуючі виклали свої вимоги Верховній Раді й особисто Леонідові Кравчуку, вимагаючи відставки Голови Ради Міністрів — вихованця Брєжнєва і Щербицького — Віталія Масола, повернення народові награбованого комуністичною партією майна, впровадження закону про військову службу на Україні, — і залягли на безтермінове голодування, яке в разі відхилення студентських вимог мало закінчитися смертю молодих героїв.

Мене пройняла тривога. Ще не зовсім усвідомлюючи важливості студентського виступу, я не міг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами діточок може віддати своє життя через комуністичного бонзу, яких багато: навіть якщо цей піде у відставку, то на його місце прийде такий самий, анітрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Української студентської спілки Олеся Донія і крізь сльози — бо сам маю дорослих дітей — почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Доній з гіркотою поглянув на мене і мовив:

«Ми вас дуже шануємо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдіть геть від нас».

Засоромлений і, зрештою, до глибини душі вражений безоглядною рішучістю юнака, я подався в бік готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаменті якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось із власть імущих, засумнівавшись, певне, в реальності такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цій формулі (тисячолітній рейх, тисячолітній Третій Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур із червоного граніту зостався і грізно поглядав на непокірну молодь, обіцяючи їй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юності, ще молодшим за Донія — вчився тоді в дев’ятому класі, — я вперше зрозумів, що більшовицька сила не вічна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне від власної жорстокості. Господи, я ж сам був колись предтечею цих відважних юнаків і дівчат, які нині поставили намети в кінці Хрещатика. А нині зневірився?!

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять літ каторги, а батько з матір’ю сушили сухарі, щодня сподіваючись депортації в Сибір. Я занехаяв навчання, в рідне село навідувався зрідка і дома ніколи не ночував, у коломийській квартирі теж почувався мов заєць під кущем. Цілковита безнадія діймала мою душу: більшовицька сила здавалась мені такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранітного моноліту (а ось уже третій місяць, після проголошення Акта Незалежності України, розбивають його відбійними молотками, ріжуть, колять — і таки знесуть, хоч і міцна зараза!), і ніщо вже не світило мені, і мої дитячі мрії стати полководцем або славним поетом — а ще я починав мріяти про кар’єру вченого, — все пішло з димом, і нічого доброго я вже не чекав від життя, керував мною хіба лише інстинкт самозбереження.

Отак я йшов одного дня зі школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальністю, і заступила мені дорогу могутня жіноча постать: була це пані Філясова з Воскресінець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрі на двох кріслах сиділа, проте обличчя мала приємне і молоде. Філясова взяла мене пальцями за підборіддя, підвела мою голову і сказала:

«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столітній дід. Ти чого похнюпився? Брат твій повернеться, і ти теж досягнеш в житті того, чого сам хочеш».

«Пропало все, — відказав я тихо, — тож така сила!»

«Нічого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну візьми і затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, — засміялася вона, коли мої пальці самі рознялися. — А бачиш! Так і вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».

Ці слова пані Філясової були моєю духовною опорою у всіх бідах, які довелося потім долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майдані Незалежності, я раптом зневірився? Чому мало що не став штрейкбрехером?

Я стояв і дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи її хрестом… Хтось потермосив мене за лікоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:

«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» — кивнув головою на пам’ятник Лєніну.

«А ви його самі розвалите, — відказав я. — Кулак уже розтулився».

Останню конвульсію ув’ялого кулака я побачив буквально за кілька днів. Вождь українських комуністів Станіслав Гуренко, не усвідомлюючи того, що шкодить своїй рідній партії, почав організовувати форуми письменників-комуністів, учених-комуністів, учителів-комуністів, ветеранів-комуністів, протиставляючи їх народові, і саме в цьому був останній програш більшовиків: народ побачив їх укупі. Хай не подумає читач, що я вже аж так озлобився на своїх ідейних противників, що не бачу серед них жодної нормальної людини. Так не є. Серед комуністів було багато освічених людей, я ж із тим самим Станіславом Гуренком пробув три місяці в Нью-Йорку на XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН, і ми постійно вели дуже цікаві для мене розмови, які, звісно, не стосувалися політики. Але коли комуністи збираються разом, то це вже не освічені люди, а бузувірський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить відчужити від себе. З депутатами-комуністами Віталієм Ревою чи Олександром Морозом я наодинці мав би про що розмовляти, але коли вони всі збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя і смерть — це загроза не тільки нашій нації, а людству.

Отож Станіслав Гуренко нещодавно зібрав з’їзд письменників-комуністів — немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», і на цьому зборищі, немов на лакмусі, проявилася реакційна сутність навіть таких людей, які за своє життя щось і зробили для національної культури: мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях — я про це говорю з великим болем — прилюдно зганьбив наш національний гімн. Що тут ще можна сказати… А тоді, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища і сміху зібрав у палаці «Україна» немічних інвалідів Другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом — я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.

…Більшовицький кулак розтулявся поволі, проте невідворотно, кожен з нас це відчував і з затаєним подихом вичікував розвалу комуністичної системи, та нікому і в найкращому сні не могло наснитися, що кощаві пальці кривавої примари, які стиснули горла мільйонів людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталітарного тиску я відчув ще зі ставлення комуністичних партократів до мене.

Насамперед відбувся погром моїх «Мальв». У журналі «Комуніст України» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакційна стаття, в якій було піддано остракізмові кілька імен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і чотирьох письменників — Сергія Плачинди, Романа Андріяшика, Івана Білика і моє. Окремо, як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.

Які ж то натхненні комуністичні шабаші вибухнули тоді! Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне соціалістичне суспільство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся. Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб — коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним підтекстом; заважати викачуванню з нашої землі природних скарбів для московського центру, потаємно виховувати дітей патріотами України.

Ми, і я зокрема, ставали новітніми валенродами, які свідомо йшли в стан ворога, — це був один із засобів активної боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нині каяття деяких колишніх членів комуністичної партії: «Я вірив!» Брехня, ніхто не вірив, нормальна людина не могла вірити в комуністичну ідеологію після десятків років кривавої комуністичної практики: в партію йшли або заради вигод і наживи, меншої або більшої влади, або ж — і таких валенродів було чимало — з диверсійною метою.

Щодо мене, то маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років:

«Йти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати ноги своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це — ганьба від людей. Слава — першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».

Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих 1973 року. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів!

«Партія урочисто клянеться, — вигукував на партактиві перший секретар львівського обкому В. Куцевол, — що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» і «Мальви»!» — «Я не читала этих, с позволения сказать, «Мальв», — істерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, — и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» — «Доки ви будете тримати в редакції на відповідальній посаді Іваничука?» — щодня нагадував головному редакторові журналу «Жовтень» Романові Федоріву завідуючий відділом культури обкому партії В. Подольчак. «О наш ґенію, дозвольте вдихнути бодай один ковток повітря у вашій бібліотеці!» — прослизав до моєї квартири зігнутий у три погибелі безіменний сексот, якого я тут же виштовхував коліном під сідницю за двері.

Мені заборонили друкуватися. Протягом одного місяця 1973 року у видавництві «Дніпро» знімають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають із бібліотек і подекуди, як це було в Миколаєві (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипає тодішній директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказує Р. Федоріву вирізати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензію на історичну повість С. Тельнюка «Грає синє море»… Федорів виконує наказ, проте вперто і мужньо не звільняє мене з роботи, за що я йому і донині вельми вдячний.

З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомі, що як тільки «Журавлиний крик», який розійшовся в передруках «самвидаву», буде опублікований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництві «Тризуб»), волі ніхто мені гарантувати не зможе.

Я почав подумувати про самогубство. Та рятували від цих думок у всьому солідарна зі мною моя дружина Софія, діти, а теж і друзі, про яких йтиметься далі.

Час спливав, я працював, як казали тоді, «у шухляду» (теж термін, який може народитися тільки в радянській дійсності!) — за три «німі» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повість «Місто» і добірку новел. І якось непомітно, бо ж ніхто з високопоставлених осіб спеціального розпорядження не давав, скажена лайка на мене і мені подібних припинилася.

У те, що партія взяла курс на лібералізацію, годі було й говорити — полювання на відьом розтулювалося все дужче, пропорційно до прогресуючого маразму Брєжнєва; КҐБ сваволив, запроторюючи до психушок непокірних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралізував суспільство 1973 року, і я помітив на обличчях партократів запобігливо-поблажливі усмішки та охоту говорити мені компліменти.

Я спробував друкувати новели, і це мені вдалося: мій триптих «Зелений гомін», «Настуня» і «Бузьки на Семеновій хаті», яким тішуся й донині, було опубліковано у журналі «Жовтень». Я заговорив після трьох років мовчання, втішивши себе і читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до літературної праці, якої, зрештою, не припиняв ані на хвилину. З острахом взявся знову за історичну тематику, і ніхто особливо мені не заважав; у Москві видали «Мальви» російською мовою, і врешті за «Четвертий вимір» я отримав Шевченківську премію.

Мені й донині з цього дивно: адже всі мої нові історичні романи мали той самий антирадянський підтекст, що й попередні, проте цензура вже не хотіла чомусь його помічати. Ніхто більше не спонукував мене, як це було після погрому «Мальв», писати памфлети проти «українських буржуазних націоналістів».

Думалося: партократія підступно вичікує, поки я сам, переконавшись уже в своїй безпеці — бо і житлові умови мені поліпшили, і 1980 року я був посланий в ООН делеґатом від України, — заколишуся, пожадаю кар’єри (це ж бо сталося в той час з Б. Олійником) і стану врешті з бунтаря лояльним лакузою.

Ми ніколи не розгадаємо всіх секретних методів ламання людських душ тоталітарною системою. Я постійно замислювався над одним явищем: чому комуністичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому їх не турбує, що в мене інший світогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: їм не треба було нашої вірності марксо-лєнінській ідеології, яку вони самі сповідували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тієї псевдофілософії. Партократи, які всіма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсім зовнішньої загрози своєму становищу, тому їх цікавили не наші переконання, а наша сила. Тож головним завданням більшовицької системи було не духовне навернення людей на свій бік (знали ж бо інквізитори всіх часів, що терором прихильності ніхто ще не здобув), а знищення їх ідейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликості і таким чином знівечення людської особистості, що ставало запорукою цілковитої покори, моральної прострації, стану повної індиферентності. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти — і ти вже їхній, і називатимуть вони тебе повією, як тільки відступишся від них, і ти, зашантажований, навіть перед своїми ніколи не відмиєшся і в чистій воді. «Раз тільки ступиш — і пропала воля», — навчала Леся Українка. У такий спосіб намагалися більшовики перетворити нації в населення, в нарід рабів, що їм почасти вдавалося: ми це з болем спостерігаємо нині щодня перед референдумом 1 грудня на нашій славній Україні…

Можливо, подібний розрахунок мали партократи і щодо мене. Здолати ж мене їм не вдалося: кожен історичний роман, написаний у ті тяжкі часи, я видаю нині, не міняючи жодного слова. Чому ж вони тоді дали мені спокій?

Бо ослаб кулак і стиснутися знов, немов у тієї руки, що розпухла від лопати, не зміг і вже не зможе: ворушаться пальці, мучаться в конвульсіях — подібно нині мучиться Горбачов, намагаючись з’єднати навіки роз’єднане.

Проте я забіг далеко вперед: до цієї теми ще треба дійти. Хай вибачить мені читач за хаотичність викладу.

Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і — без жодної надії на позитивний результат — за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня — день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої як унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.

Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.

Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»

2 грудня рівно о 12 годині із радіоприймачів прогримів над Україною могутній хорал «Ще не вмерла»: понад 90 відсотків виборців нашої молодої держави проголосували за свою незалежність — такої згуртованості українського народу ще не знала історія! Про самостійну Україну вмить заговорив увесь світ: Польща, Угорщина, Швеція, Канада заявили про свою готовність визнати її.

Заціпеніли жовна в російського демократа Бориса Єльцина, який ніяк не може собі уявити Росії без України, зблідла кривава пляма на лисині Михайла Горбачова: сьогодні він фактично пішов у відставку — до нового 1992 року посада президента СРСР відійде вже в історію, і, можливо, нині він проклинає той день, коли задумав винести у сферу політики ідею «соціалізму з людським обличчям», не розуміючи того, що в соціалізму обличчя закрите червоним катівським каптуром.

Як сказано в Біблії: «Станеш останнім ласим шматком, яким завойовник подавиться». Російська імперія вдавилася Україною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навіть більшовицька отрута.

Треба сьогодні подякувати мудрому політикові і вченому, народному депутатові України Ігореві Юхновському, який зважився винести на Верховній Раді 24 серпня 1991 року ідею референдуму, і перепросити за ті докори, які сипалися протягом трьох місяців на його голову з уст ультрапатріотів з приводу цієї пропозиції: як добрий шахіст, він передбачив розвиток політичної гри на кілька ходів уперед.

Першим Президентом України став Леонід Кравчук. Парламентська опозиція — Народна Рада — вирішила підтримувати його доти, доки він виконуватиме волю українського народу, який його обрав.

О політичні парадокси! Хіба міг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафінований комуністичний партократ стане українським Вашинґтоном?! Чи це новітнє мазепинство, а чи підступність? Побачимо, повної віри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на троні небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише порухові Президента до зради вмить переміниться для нього на електричний стілець.

А тепер усім за роботу. Геть мітинги і страйки, геть крикунів і політичних невігласів. Віднині кожна мить має бути використана для будівництва незалежної України.

Що маємо робити? О, багато людей, які звикли до протестів і мітингової ейфорії, ставлять нині таке питання. То я, щоб відповісти на нього, розкажу просвітянську притчу.

У львівській «Просвіті», яку я поки що очолюю, крім офіційних працівників і Ради, є багато ентузіастів, здебільшого пенсіонерів, які невтомно працюють для нашого Товариства. Є така пані Софія Смішко, вчителька-пенсіонерка з Яворова, яка розповсюджує у своєму районі просвітянські газети і книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажує себе ними, аж згинається, і іде у свій Яворів. Якось я сказав їй: «Пані Смішко, пожалійте себе, ви ж уже немолода». А вона мені відказує: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неї що можу, навіть якщо це важко, і прошу мені в цьому не заважати». Хіба потрібно коментувати її слова?

Незалежність — це найнормальніший стан народу. Незалежність — найпростіша і найприродніша політична й моральна категорія. Але дається вона важко і дуже дорого коштує. Хто-хто, а українці знають їй ціну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинішньої святої миті. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих років життя, щоб протягом них міг віддати усі свої сили для України — до останньої краплі.

…А було це ще до моєї розмови з панею Філясовою.

Не можу з упевненістю сказати, що мій брат уже тоді належав до ОУН, — можливо, й ні, бо ж йому ще не виповнилося й сімнадцяти, але хлопці старших класів часто збиралися на нашій коломийській квартирі, звідки робили виправи на Воскресінецьку гору, де мали криївку із зброєю — німецькими та мадярськими карабінами, патронами і ґранатами: це добро полишили в окопах угорські вояки, які навесні 1944 року відступали через наші села за карпатські перевали.

Душею хлоп’ячої боївки був воскресінецький парубок Ярослав Миколайчук, який нічого не боявся і саме цим завоював серед нас лідерство (мене хлопці деколи брали з собою, але зброї в руки не давали); він прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце і вчив неповнолітніх боївкарів стріляти. Я так і не міг зрозуміти, чому він не боїться, коли внизу над Пругом снували радянські військові патрулі, — дізнався про це, коли вже було пізно…

Євген ніби щось непевне передчував — поспіхом втік з Коломиї до Трача, де його мобілізували в УПА, а по мене та й інших хлопців одного ранку, коли я вже зібрався до школи, приїхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все моє життя, та, видно, в Божих книгах не значилася мені така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнів, які провів у коломийській камері попереднього ув’язнення, — вчився тоді всього лишень у восьмому класі. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навіть не били — був я дрібний і не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена — про нього мене й випитували. А втім, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моєї «повісті», яку забрав під час обшуку капітан Шкрупила, — вчився б я у зовсім інших університетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, і я опинився в темряві, з якої проступали зарослі обличчя і десятки світелок великих очей; ті світелка збільшувалися, наближалися, немов блудні вогні, я відступав до залізних дверей і врешті телецнувся на задок, приголомшений могутнім реготом цієї чорної мужви, яка обступила мене півколом, нахилялася, приглядалася, ніби до якогось чудернацького звіряти; я аж потім зрозумів, що цей регіт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистів… Сміх раптом стих, до мене підійшов бородатий арештант, узяв за руку й повів до свого лігва — простеленого на цементній долівці кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресінець. Він опікувався мною, а я — ним. Його щодругу ніч виводили на допит і вранці вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмішкою на устах — бо витримав, і я поїв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах від мами.

Волошенюк довго лежав на долівці незворушно, і я не раз прислухався, чи ще живе: він був увесь синій, запухлий, з повибиваними зубами, тільки очима водив по стелі, а деколи ті очі зупинялися на мені, і я бачив у них сльозу; потім звідкілясь, нібито з-за стін проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодія дивної пісні, яка й донині є для мене найдорожчою, — «Ой пущу я кониченька в сад», і така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до коліна скатованого, а Волошенюк співав безупинно, вкладаючи у пісню весь свій біль, і одужував від неї бодай настільки, щоб мати силу на другу ніч знову йти на допит.

Так минали тижні. Я запізнався з усіма арештантами, а тіснилось їх у камері понад сорок. Кого тут тільки не було, я навіть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси і свинопаси, шевці, кравці та всякий інший люд… Сидів тут теж забутий нині композитор Василь Якуб’як, учитель коломийської музичної школи, — він ходив камерою і, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодію, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», і ось недавно я почув цю дивовижну пісню у виконанні Михайла Сливоцького — то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк співав свого «Кониченька», поки не помер від побоїв. Перед смертю сказав мені таке: «Я не виказав ані єдиного бункера, не виказав, щоб ти знав і сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресінецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потім, вийшовши з тюрми, я зустрівся з Миколайчуком на вулиці. Він намагався дати мені закурити, а я стояв закаменілий перед ним і пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не міг витримати мого погляду й опустив очі, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього він, Миколайчук, захоче, — треба тільки записатися в «стребки», а зі «стребків» можна знову втекти в УПА; я відчув, як зрадлива надія на мить присмокталася мені до мозку, та я її тут же відігнав, як гидливу гнойову муху, що лізе до очей; я хотів схопити зрадника за горло, та не мав відваги навіть плюнути йому в обличчя і пішов геть, вражений цинізмом виродка, яких потім бачив немало, та всі їхні обличчя зливалися чомусь із Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь неділю, він з’явився у своєму селі, навіть до церкви зайшов, до людей підступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, і так він ні з ким і не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» — може, він писав її із цього сексота? А втім, таких було багато…

А далі — промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середній школі. Натхненний провидністю пані Філясової, переконаний, що тільки в поезії можна зберегти себе серед цього збезчещеного світу… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезії, в художній літературі зганьбили себе люди найстрашніше; я з глибоким болем нині задумуюся, які твори з мільйонів книг, написаних за час більшовицької окупації, потрібні будуть самостійній Україні, які зможуть бути перевидані без повторного редагування; а може, хай усі перевидаються як документ нашої ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою міллю, та встиг зазнати пекучого болю нерозділеного кохання, не пропускав жодної забави у музичній школі, і вважали мене дівчата найкращим майстром вальсу — таким я залишився і донині: великим життєлюбом, який ґеніально вміє організувати для себе час. У цьому весь мій талант.

Так чому ж я, такий життєлюб, натруджую сьогодні мозок, щоб згадати щось світле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте із днів своєї шкільної юності, і нічого подібного відтворити у своїй пам’яті не можу: перед очима пересуваються самі лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дітьми і по одному енкаведистові на санях з автоматом напереваги — то вивозять з Трача в Сибір чотирнадцять родин. Моторошний лемент і зойк злітає в піднебесся, а я стою у своїй маленькій кімнатці перед відчиненим вікном, що виходить у сад, готовий утікати, як тільки ординці увірвуться на наше подвір’я; батько нервово ходить з кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі — сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять — похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтеліґентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.

Чому брали заручників — не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний народ проголосував на 99,98 відсотка — одностайно, з ентузіазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як ніколи, довкола партії — за блок комуністів і безпартійних. Проголосував, а домовини заручників гойдаються над похоронною процесією, і лежать у них інженер Корнило Сербинський — батько мого шкільного товариша Юрка, славного баса в хорі учителя музики Рубінґера — від його голосу на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня; учитель історії Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лікар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексій Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Білинкевич: за порадою Ковбуза, який ні в чому більшовикам не довіряв, вони виссали із тіла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мікробами.

А ще… Перед вікном моєї коломийської квартири стоїть спухлий від голоду молдаванин, він показує на миґах, що серце в нього вже майже не б’ється, що в голові йому крутиться від виснаження і він ось-ось упаде, — я повинен дати йому хліба. Я відрізую тоненьку скибку від бóханця, яким маю прожити цілий тиждень; молдаванин відходить, плачучи з утіхи, а на другий день о тій самій порі знову стоїть перед моїм вікном, виконуючи ту саму пантоміму. І так щодня!

Я вже не маю хліба, а молдаванин стовбеніє, бо іншого порятунку, аніж те вікно, біля якого сидить за книжками старанний учень, він не знає; він стоятиме тут доти, доки мій батько принесе мені нову хлібину на наступний тиждень, і я дам, дам… Приходить нарешті батько, він тужно дивиться на моє схудле обличчя й не знає, що я з’їдаю тільки дві третіх виділеної пайки; батько відходить, а молдаванин уже тут, він ледве тримається на ногах, я квапно відрізую скибку, даю йому й дивуюся, що він пожадливо не пхає її до рота; молдаванин виходить за хвіртку і падає у рів мертвий, міцно тримаючи скибку хліба в руці…

Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космічних світів заслано зграю бандитів, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому світу мільйони людей — і раптом зникла? Хто це був, що призвів народи до людоїдства, що витренував професійних убивць, які могли весь свій восьмигодинний робочий день стріляти людям в потилиці, які загнали за колючі дроти мільйони мирних громадян? Чи зможе відповісти коли-небудь на це наука?

А ще… Та ні, досить, бо ж була в мене й радість, яку ні з чим не зрівняєш, яка стоїть вище голоду й смерті, — це божественний чар поезії, задля якої, щоб тільки відчути її і збагнути, варто жити і ризикувати життям, бо нічого на світі кращого нема, як поетична музика:

А за цією музикою — обличчя трацьких красунь, і кожну я опоетизую, кожній гімн складу — тим дівчатам, що співали в хорі мого батька на стрілецькій могилі 1941 року…

Якби їх побачити ще раз у тому розкішному гроні в підніжжі могили!

І я таки побачив — рівно через п’ятдесят літ, 1 листопада 1991 року: у Трачі висипали на місці колишньої, зруйнованої, нову могилу, і мої земляки запросили мене на її освячення, зробивши при цьому для мене милу несподіванку.

На стенді біля могили на побільшеній фотографії стоять мої дівчата, одна за іншу краща, а серед них мій батько-дириґент, такий вродливий, такий рідний, молодий! І я вгадую, ні, не вгадую — впізнаю і називаю по імені кожну красуню, врешті зупиняюся на найвродливішому обличчі й вигукую: «Анна Яремійчук, перша дівчина в селі! О, де моя молодість?»

Хтось м’яко взяв мене під руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, і щось було в її обличчі зухвало дівоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.

«То я, Анна Яремійчук, Романе…»

Не треба, не хочу про старість… Ми з тобою, Анно, ще молоді-молоді, поки не соромимося свого віку.

Я закінчив середню школу зі срібною медаллю й залишив назавжди Коломию і Трач. Покинув без болю — стомився. Й пішов у світ райські сади садити…

Рвонули баскі коні, вітер студить на обличчі останню сльозу, і залишаються позаду мій рідний гай, в якому кожне дерево має людське обличчя, і Пиконів з бабою Лісною і з божевільною красунею Оксаною, і трясовина з підземним храмом… Прощайте, дитинство і моє наївне поганство! Все залишаю і йду здобувати великий світ і себе, великого, у тому світі.

Гей, та чи знав я тоді, яким малим вернуся колись у Трач до батькової могили?!

Згадав я ось перший рік свого навчання у Львівському університеті на україністиці 1948/49 року. На 1-му українському зібралися з усіх усюд найрозмаїтіші молоді люди: жовтороті випускники середніх шкіл і бувалі фронтовики, які після війни закінчували навчання у вечірніх школах, мешканці Галичини, Волині і східних областей України; затруєні комуністичною ідеологією діти партократів і ярі місцеві націоналісти; адепти чистої науки, кар’єристи і пристосуванці.

Університет, який за своїм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, національною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якій захопили владу єфрейтори, а генерали мовчки ждуть своєї відставки. Незважаючи на те, що працювали в університеті такі світлі уми як Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрій Мушак, Євген Лазаренко та інша висока професура, до керма пхалися озброєні єдиновірним лєнінським вченням неуки і пройдисвіти типу погромника Череповського — секретаря комітету комсомолу, малограмотного Воробйова — тодішнього декана філфаку, Лізенбойма — декана геологічного факультету, якого пересмикувало на звук української мови, всіх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’єристів ректор Білякевич, який титулував себе професором, не маючи, здається, навіть звання кандидата наук. Ці горе-вчені методично розколювали університетські наукові сили на два ворожі табори, один з яких залишався у програші і, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичині, розсмоктувався, розбігався або ж, відмовляючись від своїх принципів, пристосовувався, а його місце займала дипломована чернь, яка послідовно перетворювала храм на стійло.

Метода витравлювання справжніх наукових сил у професорсько-викладацькому стані прямо накладалася на студентство: у групах брали гору вискочки і парвеню; вони, запевнивши собі офіційну підтримку комітету комсомолу, буквально зацьковували тих студентів, які прагнули знань і, уникаючи показушної громадської роботи, гибіли в бібліотеках. Їх звинувачували в безідейності, в індивідуалізмі, в провину ставили їм навіть їхні знання, які, мовляв, відірвані від соціалістичної дійсності, приносять народові тільки шкоду; юних подвижників науки ганьбили на комсомольських зборах і врешті-решт жорстоко з ними розправлялися. Після вбивства Ярослава Галана сотні студентів Львівського університету були виключені, заарештовані або ж духовно зламані привселюдним каяттям у гріхах неіснуючих.

Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.

Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна — війною». Мій ворог в ній має прізвище «Панчишин», і я так й надалі називатиму його — не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.

Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім змовчати не можу — то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти — кличу до спокути.

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я й не мстив йому ніколи: він спокійно друкував свої статті в журналі «Жовтень», і я ні разу на засіданнях редколегії не сказав проти нього й слова. Можливо, він і не знає, що його підручник з української літератури для восьмого класу «пробивав» у сімдесятих роках в Міністерстві освіти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпінського не хто інший, а я, забувши на мить про заподіяні мені кривди. Жалкую, що не вдалося того зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивільної відваги — не виступить у пресі, не скине із себе тягаря таємниці, яка вже давно таємницею не є, чому прикриває свої колишні гріхи нинішньою корисною діяльністю достоту так, як колись підлістю прикривав перед радянськими хлібодавцями свою участь в українському підпіллі? Чому не шукає Храму для покаяння?

…Я наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили зґвалтованому народові.

З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибюль і — раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аули, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я — і таким залишився донині — телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибюля — я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, і для кожного мав напоготові свою незаплямовану душу.

Хтось швидко йшов позаду мене, і той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся і невимовно зрадів, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми після пожежі Коломийської ґімназії розійшлися на цілих чотири роки: я закінчував школу в Коломиї, він — у Яблунові.

Мені не вдалося закінчити університет разом з курсом, який я й донині називаю «перший український», і мені дуже жаль: у цій групі, за малими винятками, не було посередностей; я й нині віддаю належну оцінку навіть тим, які — збаламучені й залякані «Панчишиним» — виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергія Пущика та Івана Денисюка, — всі були особистостями, і нині вони поважні вчені, професори, учителі. Хай їм Бог простить: одні, забамбулені більшовицькою демагогією, не знали, що роблять, і переконані були, що роблять чесно, інші боялися виключення з університету, і я теж їх розумію: виключених скоріше чи пізніше заарештовували, і мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армії.

І невимовно тішуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашої групи на відділ логіки і психології: я не знаю, як повівся б він на тому consilium abendi[1] з його принципом, яким він, далекоглядніший і раціональніший, ніж інші, керується й донині: «так треба». Так треба для вищої мети (Для вищої мети всі засоби виправдані — Макіавеллі? Ліс рубають — тріски летять — Сталін? А може, «через терни до зірок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз із ним спіткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нині політиком, а Дмитро ним став — і слава Богу!

Досить того, що Павличко не голосував тоді проти мене, і не виріс тоді між нами бар’єр, який з’явився потім, але вже з інших причин: за час нашої розлуки, коли я служив у армії, ім’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотоді феєрверком, і я, звісно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тіні; Павличко — я про це ще скажу — вирішив мою долю після повернення з армії, і я йому за це вельми вдячний, але клопіт у тому, що вдячність — теж певна залежність.

А тоді ми вчилися на першому курсі, всіх цих комплікацій ще не було, і я з пієтетом і розчуленням згадую той єдиний рік нашої найщирішої дружби, коли ніхто ні від кого не був залежний, ніхто ні від кого не був вищий — обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва співали в одному хорі, брали участь в одному драмгуртку (він грав Назара, а я Гната); я мешкав тоді на вигідній квартирі у професора Миколи Колесси, і до мене із своїх гуртожитків приходили на кулешу з бриндзою Дмитро і збідований волиняк-фронтовик Іван Денисюк — нині популярний професор Львівського університету; обидва ми ходили на забави і закохувалися щоразу в іншу дівчину; ми брали з собою на танці скромного, встидливого і гірше за нас одягнутого Івана Денисюка, де він — книжкова моль! — ховався за колонами у вестибюлі й крадькома підчитував Евріпіда з хрестоматії античної літератури: ми обидва з Дмитром потаємно один від одного писали вірші — він на гуцульські, а я на біблійні теми…

Не знаю, кому із кафедральних світил звірявся Павличко зі своїми поезіями, а я, нічтоже сумняшеся, вислав поштою свої вірші й листа самому академікові Возняку, які він з властивою йому педантичністю переписав і копії передав, на мій встид, скептикові професору Рудницькому, а ориґінал залишив у своєму архіві. Цей документ моєї юнацької наївності сплив нещодавно на світло денне — теж на мій сором — у дослідженні одного вознякознавця…

Минув перший рік нашого навчання в університеті — в бурхливих поривах, літературних дискусіях і шепотливих політичних розмовах, а мені ще додавалася завзята і безнадійна боротьба з кар’єристом «Панчишиним», котрий у своїй вірнопідданській пильності виявляв на зборах «контриків», які ходили у вишиваних сорочках, у дні релігійних свят приходили на лекції в кращій, ніж у будень, одежі, водили хороводи на гаївках біля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першій школі, де грав джаз «Не журись» і збиралася лише місцева молодь; які вивчали самотужки англійську мову (для чого їм англійська мова, це не випадково!), які — а між ними першими були Сергій Пущик, Іван Денисюк і я — виходили за трибуну, викривали кар’єриста і привселюдно глузували з нього за його політичні бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваї і міліцейські машини у Львові вифарбувані у націоналістичні кольори… І що гадаєте: не минуло багато часу — як спочатку трамваї, а потім міліцейські машини стали із синьо-жовтих однотонними.

Перед вакаціями ми з Дмитром домовилися: підемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич і Головацький. Я — збирати матеріали для курсової роботи на тему «Фольклорна основа “Тіней забутих предків”», Дмитро — набиратися вражень для поеми про Довбуша.

На Петра і Павла ми гостювали на празнику в Космачі у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день із космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездоріжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Білу Кобилу, за якою десь там розкинулось по безмежжі гірському безмежне село Жаб’є — заповідник гуцульського фольклору.

Тоді Жаб’є ще було Жаб’єм, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долішнім, а Княждвір — Верхнім: більшовицький терор ще не встиг дістатися до найглибших пластів нашої історії — топоніміки, бо на їх сторожі стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочісуючи ліси, винищувала їх «Червона рубаха» — каральні енкаведистські загони.

І як тільки нас батьки пустили в таку дорогу — останніх своїх синів?! Дмитрового старшого брата розстріляли німці як заручника на коломийському єврейському кладовищі, мого брата спіймали в лісі й засадили на п’ятнадцять літ каторги у Воркуту, а ми пішли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть — від більшовиків, а чи від своїх, — збирати фольклор! Наші батьки аж потім спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, і негайно відправили нас до Львова.

На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив — в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, — і додав: — Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». — «Пиши новели, Романе, — ніби зрадів Дмитро, що може сказати мені щире слово, — нема нічого кращого, як короткі психологічні новели». (Коли я повернувся з армії і прочитав йому свій «Бузьків вогонь», який потім приніс мені перший успіх, він вигукнув утішно: «А що я казав тобі ще на Білій Кобилі!»)

То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями — не в рівень тодішнім ранґам, а набагато вищими — і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та ґаджуґ, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.

До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний ґазда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували леґенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на пів дня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.

Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.

Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по кістки, промокли до нитки, а довкола — жодної хати! Йти ставало дедалі тяжче, ми вже падали з ніг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання і просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тільки дверці на стриху були відхилені. Я видряпався Дмитрові на плечі, щоб залізти наверх, а потім подати йому руку, і схопився рукою за щось холодне, залізне.

Був це автомат ППШ, затиснутий між чобітьми, я ще встиг побачити заросле чоловіче обличчя на сіні, чоловік мав заплющені очі, він міцно спав, — і я зрозумів: криївка!

Я знав, що за викриття криївки — смерть. Притьмом зіскочив униз, схопив Дмитра за руку, і ми помчались навмання, наслухаючи пострілів. Бігли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.

Того ж літа приблизно в такій ситуації загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…

Так хотів Бог: ми мали жити. Може, тому сьогодні вельми тяжкою працею відплачуємося за життя.

А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нині єднає, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своїх душ, не мала ні крихти ґанджу, і залишилась вона в нас найкращою згадкою під час гутірок, чистим моментом побратимства, на сторожі якого стояли тоді поезія і смерть.

Тепер — про consilium abendi.

«Ми разом не будемо закінчувати університету», — сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».

Я відчував уже своє приречення: 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди — хіба зламатись перед «Панчишиним».

Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом — та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, — але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти Папи Римського — ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?

А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили — про це знали всі.

Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький — сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…

Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна — Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький «львівський рейхстаг». А пам’ятники Галанові поставили більшовики не за його літературні заслуги, ті пам’ятники — то знаки боротьби з українською національною ідеологією, і тому їх треба знімати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницької діяльності й освіченості Галана, взяв участь у його ґлорифікації, забувши на мить, що він став уособленням запеклої боротьби з українською незалежністю.

Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я за підтримки двох студентів-фронтовиків — Івана Денисюка та Сергія Пущика, а менший — «Панчишин» за підтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.

Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».

Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.

Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.

Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.

Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?

З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.

«Ви їх писали?» — спитав.

«Так», — відказав я, мов на допиті.

«І ви вважаєте, що це поезія?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».

Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.

«У ваших поезіях, — продовжував Рудницький, — багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».

«Але ж Леся Українка…»

«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо — ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів — одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».

(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував — сам на сам зі мною — мою першу повість «На краю ночі». Він розбив її дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторінка. «Мені сподобалися всі 256 сторінок, — відказав професор. — Бо якби ні, то я не прочитав би всієї книжки». Отакий був наш професор!)

А тоді я вибіг з аудиторії — п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!

З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка — він шукав мене:

«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».

Він був блідий мов крейда.

Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і — наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.

Я не вірив своїм вухам… Іваничук «поширював релігійну пропаґанду», а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Аґітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму — чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову — для чого? Розколов курс. І так далі…

Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.

«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.

Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Арґументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…

Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, «Панчишин»?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор викладач Федір Неборячок і, обізвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицію «Панчишина» на голосування. Проте курс своєю більшістю проголосував проти мого виключення. Тоді Неборячок і «Панчишин» почали викликати на середину аудиторії кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче він учитися в університеті. Після такої обробки всі, крім трьох, проголосували «за». Залишилися зі мною Іван Денисюк, Сергій Пущик і Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тільки Івана Денисюка як інваліда війни потім поновили.

Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій із «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…

Академік Возняк, перед тим як вийти з аудиторії, сказав мені: «Якщо ти любиш Україну, то все зроби для того, щоб залишитися в ній».

Я потім написав скаргу на несправедливе судилище першому секретареві комсомолу Михайлову. Була створена комісія, і мені дозволили відвідувати лекції. Та не надовго. «Панчишин» організував запит про мене в коломийське НКВД, звідки прийшло повідомлення, що мій брат репресований, в чому я в своїй біографії під час вступу до університету не зізнався.

Мене викликав до себе ректор Савін і наказав назавжди залишити стіни університету. На другий день я пішов у військкомат, розказав там усе по правді, і мене забрали в армію. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, після смерті Сталіна, демобілізувався і був поновлений на другий курс.

А ще, коли я служив у армії, із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».

Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».

Тоді підвівся «Панчишин» і сказав:

«Я був в УПА».

І дивно: йому потім було-таки прощено, він закінчив університет.

То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаєтеся привселюдно — чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руїни храму душі своєї!

Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жарґоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську було ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.

Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала — підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, — мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.

Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України — Галичину — в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці — Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Ґарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонта на Рим.

Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу — найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію — Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року зі Львова аж до Києва протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усій Україні її символіку і ствердив ідею єдності українських земель; з Галичини й досі розходяться по всій Україні політичні місіонери, і в Галичину на Різдво і Великдень з’їжджаються з усіх кінців України, мов до Мекки, учні, студенти, робітники, вчителі…

Не бурчіть на мене, галичанина, мої дорогі східняки, почекайте хвилинку — я зовсім не хотів вас принизити. Така вже наша реальність, що українське відродження завжди йшло із заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежної України — на сході, і нема твердішого українського патріота, ніж прозрілий східняк. Поміркуймо лише: сьогодні одним із духовних провідців нації є зрусифікований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з політичних — затятий комсомолець з Теліженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона є нині і що робить для України. Хто дав останнього штурхана імперській стодолі? — колишній партократ, а нині Президент України Леонід Кравчук!

Тільки не допускаймо до себе патріотичної ейфорії, не забуваймо ані на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в світі імперія валиться, та уламки її тяжкі. Страшна й нахабна українофобія, яка завжди була стрижнем імперського московського месіанства, спалахнула сьогодні блудним полум’ям в Росії: вона, бач, не мислить себе без України, вона мусить мати колонію, житницю, рабів, бо, зайнята ремеслом завойовництва, відучилася сама працювати. Та Росія, яка є власне Росією, — колишнє Московське царство — заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вікон, там животіють — на багатій землі — напівголодні люди, так правдиво описані у творах заклятого шовініста Василя Бєлова, які, замість працювати й видобувати із своєї землі матеріальні й духовні скарби, ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якої ганьби й самоприниження дійшов талановитий народ, керований історичними й нинішніми політичними горепровідцями! А звідси — сьогоднішня економічна блокада України, а звідси — погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, — закликав колись Керенський, — не відривайтесь, брати українці, від спільної батьківщини, не розвалюйте спільного війська!» «Ах, ах, — бідкався недавно Горбачов, — не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хіба може Україна існувати сама по собі, вона ж не має таких сил!» — волав з трибуни українського парламенту народний депутат України Олександр Мороз. «Украина — вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» — втрачає глузд автор редакційної статті в газеті «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу років тому вас ще не було. Московське князівство, територія якого нині забута вами самими, Московське князівство, в історичні межі якого ви, що розповзлися по всьому світу, раніше чи пізніше вернетесь і розкопаєте свою землю і станете нормальною, не імперською нацією, — народилося значно пізніше… Панове російські шовіністи Бурбуліс, Бабурін, Руцькой і Солженіцин, спам’ятайтеся самі і спам’ятайте свій народ: ваша імперська психологія ніколи не дасть розвинутися його матеріальним і духовним силам, ви зможете стати багатими тільки вдома. Коли ж ви це нарешті втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вільде: «Тепер я запитую сама себе».

«О люде османський! Коли тобі стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по чужих полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюється вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши свою страшну місію на землі. Вернешся, осуджений світом» («Мальви», 1968).

25 грудня перший і останній президент Радянського Союзу подав у відставку. Він був каталізатором розвалу московсько-більшовицької імперії, хоч сам цього й не хотів. Своєю діяльністю він навічно вписався в історію. А міг був зробити це достойніше: сам мав розпустити союз. Та до такого політичного розуму не дозрів іще жоден імператор.

Завтра, 30 грудня 1991 року, відбудеться в Мінську нарада голів незалежних держав, які входять до так званої СНД. Розпадеться й вона. І чим швидше, тим краще. Ініціатива Леоніда Кравчука у створенні Співдружності була тактичним ходом. Так принаймні думаю я. Треба було поставити хрест на союзі і виграти час. А далі…

Україна — держава європейська і на Європу мусить бути зорієнтована. З Росією нам треба жити в згоді, але йти поруч з нею та ще й в одній упряжці нам не можна: вона звикла мати Україну своєю колонією і від імперських апетитів ще довго не зможе відмовитися.

Я починаю вірити Леоніду Кравчукові: він поки що міцно стоїть на українських державних позиціях. Зрештою, побачимо, як наш Президент поведе себе завтра.

…Хто не знає, які вишукані прокльони вивергала довженківська баба Марусина на голову маленького Сашка, котрий повисмикував з грядки моркву!

«Царице небесна, заступись за мене, щоб ріс він не вгору, а вниз, щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому, щоб його болячки з’їли та шашіль поточила!» Та не додала темна бабуся та й не могла знати такого найтяжчого прокльону: «… а щоб тебе Бог покарав такою роботою, щоб ти не знав ні сну, ні відпочинку, щоб усе твоє життя було заповнене тим клятим ділом, і ти — ходячи, розмовляючи, горілку п’ючи та й зовсім іншою справою зайнятий, працював і працював, навіть уві сні».

Не вимовила цього прокльону баба Марусина, бо таких слів у її мовному арсеналі не було, та, мабуть, у творчій підсвідомості цієї талановитої жінки жив той проклін, бо проніс його через усе своє життя Олександр Довженко, — а хтось же й нас прокляв, усіх, хто пише — і все довколишнє життя, події, розмови, радощі й горе, зовнішній вигляд людей, запахи квітів і трав, сонце і дощ, навіть звироднілі партократи в українському парламенті і все-все, що тільки є на світі, перемінюється для нас у творчий матеріал. Тяжка наша доля, але й щастя велике маємо від того, що вміємо створювати нереальну реальність, і коли це прокляття буде врешті з мене зняте, я не захочу жити більше на білому світі.

Та не все встигаєш вилити на папір, і в мене є борги.

Несплачений борг маю перед Василем Палієм, який живе собі у Львові і, напевно, постарів, як і я, та не бачу його ніколи: чи то дороги наші не перетинаються, чи уникає він мене. А таки уникає, бо сказав колись під час останньої нашої зустрічі: «Чого б то я мав здибатися з тобою у кав’ярнях, коли я не розумію того, що робиш ти, а ти не годен зрозуміти нас — ремісників».

Ми з ним подружилися у вагоні-телятнику, завантаженому рекрутами; ешелон з рекрутами тягнувся зі Львова до Кіровабада (Гянджі) майже тиждень, і ми з Василем мали час для знайомства.

Чому ж не склеїлася розмова у кав’ярні, коли соціальне співвідношення залишилось між нами те саме: я мав тоді нескінчену вищу освіту, а він був швець-початківець; тепер я маю закінчену, а він став учителем шевського ремесла в ПТУ…

Мені сумно: я ж ні разу не зрадив своїх поглядів, а були вони у нас з Василем однакові, мені не вдарила в голову слава, і я з людьми вітаюся не раз набагато чемніше, ніж вони зі мною; я не відцурався ні від селян, ні від містян — та хіба я зміг би написати всі ті книги, якби відцурався? Чи то заздрість — та ні, ніколи не був заздрісний Василь Палій, а все-таки існує, існує та прірва між соціальними станами… Та, напевно, бар’єром між нами — і я це добре знаю — став мій вступ до комуністичної партії. Більшовизм умів ділити народ на ворожі табори, і мого валенродизму не міг зрозуміти мій приятель.

Ми служили в одному полку біля Кіровабада майже чотири роки, мешкали в одній казармі і ділили нашу долю порівну.

До армії Василь працював у Львівському оперному театрі в шевському цеху — робив для балерин балетки. Він не пропустив жодної опери і знав напам’ять усі арії; мав Василь прекрасний тенор, і якби доля склалася в нього інакше, він — поставний красень — міг би стати оперовою зіркою. Василь до зустрічі зі мною не прочитав жодного художнього твору, я ж примусив його взяти в руки «Знедолених» Віктора Гюґо, і він проковтнув роман — проковтнув і наситився назавжди: твір Гюґо запам’ятав до деталей, але жодної книжки більше не хотів читати, свято переконаний, що кращого художнього твору, ніж «Знедолені», на світі нема. Василь знав, що я пробую писати (в армії я написав повість «Прут несе кригу», вислав її в Кабінет молодого автора Спілки письменників України й отримав розгромну рецензію — на жаль, автора рецензії не запам’ятав, бо тут же її знищив, а в ній мене було обізвано апологетом бандерівщини, хоч у повісті я описав події, за яких про Бандеру ніхто ще й не чув). Василь щиро бажав, щоб я став письменником і написав українські «Знедолені»; я написав — гірше чи краще, але він, я впевнений, не прочитав жодної моєї книжки, бо що доброго може написати комуніст… (Б’є, б’є і довго ще буде бити по нас наш конформізм!) Василя я навчив грати в шахи, і за пів року він став полковим чемпіоном — такий був Василь Палій, львівський швець!

Та не тільки це було фундаментом нашої щирої дружби. Ми якось зізналися один одному, що кожного з нас викликали поночі в полковий «особый отдел», і лейтенант НКВД Пінчук вербував його й мене в сексоти, щоб ми доносили один на одного. Василеві було простіше, він заявив, що швець на таких тонкощах розумітись не може, мене ж — виключеного з університету студента, до того ж, брата репресованого упівця — лейтенант шантажував і тероризував аж до арешту Берії. Мене й донині морозить на згадку про ті постійні нічні виклики. Не знаю, що було б зі мною, може б, я, стероризований, колись і застрелився на посту, якби не Василь, з яким я ділився кожною крихтою своєї біди.

Подай звістку мені, мій старий приятелю!

Моя служба в армії була довгою, і я постійно карався жалем за втраченими роками (мої однокурсники закінчували десь там університет, а я — «через день на ремень, через два — на кухню»), не знаючи ще того, бо й звідки було мені знати, що за тяжке прокляття письменник раніше чи пізніше щедро винагороджується.

Свої прозові спроби я висилав батькові й отримував від нього довгі й мудрі листи, в яких він суворо оцінював мою писанину, але й заохочував (я ті листи свято зберігаю донині), а одна його порада стала моєю творчою засадою, від якої я й донині ні разу не відступився: «Письменник мусить постійно вчитися і без упину працювати над словом, інакше не вмітиме і не матиме що переливати у творчість».

Я спохопився, сприйнявши цю пораду: адже доля закинула мене на Закавказзя один тільки раз, більше не закине, коли ж я матиму знову таку можливість — пізнати життя цього неповторного краю, його мистецтво й культуру?

Я взявся за вивчення азербайджанської й грузинської літератур. Незабаром моїми кумирами стали Акакій Церетелі і Мірза Фаталі Ахундов, я почав писати вірші, наслідуючи великого грузина, й оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами знаменитого азербайджанця. Я захотів увіч пізнати обидві батьківщини письменників, а тому у вільний час блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі — високогірного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу (як болить мене серце, що там нині ллється кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелі на проспекті в Тбілісі й спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада (і там нині ллється кров!) — й журився марністю набутих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті людини, а тим паче письменника, ніщо не пропадає даром, що кожна зернина життєвого досвіду проросте у свій час.

Тож трапилося потім у моєму житті те, чого я тоді зовсім і не сподівався… Давно я вже зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, об’їздивши уже пів світу, я враз щемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію й Азербайджан, повновода Кура, й куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі й Ахундова, Нізамі й Руставелі…

Восени 1978 року я приїхав сюди у складі делеґації на Дні української культури в Азербайджані. Через двадцять п’ять років побачив мою Гянджу — на рівнині Шейха, у притворі гробниці Нізамі. З Дашкесанських гір вихоплюється той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кілометрів від Гянджі скупчилося село Ял-кишлак, де стояли наші казарми, і схожі на азербайджанку Айну, в яку я був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж як колись кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і я втираю сльози, і приходить до мене святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм.

Секретар кіровабадського міськкому партії Гасан Азізович Гасанов, який нині обіймає високу посаду в незалежному Азербайджані, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаємо в одному готелі, парадоксальне відкриття: в Гянджі доживав віку цілком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодіївського братства, вчений-поліглот, дослідник грузинської й азербайджанської літератур Микола Гулак.

Нам з Драчем соромно. У Гянджі є вулиця М. Гулака, на стелі в центрі міста серед нізамізнавців світу пишається його барельєф, а ми, українські письменники, не знаємо, куди він подівся після шліссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливістю спонукає мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаєш кавказький антураж!»

Недовго гаючись, я виїжджаю у Гянджу й Тбілісі й збираю матеріал. Через кілька років за книжку «Четвертий вимір» мені присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Я незмірно гордий цією нагородою. Та чи не найкраще віддячила мені доля за мою вимушену солдатчину — визнанням грузинського письменника Рауля Чілачави і азербайджанського — Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав ідентичну оцінку моєму романові: «Цей твір міг написати тільки грузин»; «Цей твір міг написати тільки азербайджанець».

Ніщо не минає даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Кліо.

…5 березня 1953 року раннім ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Лєвітана: помер Сталін.

«Здох Сталін!» — мало не вихопилося мені з уст, та я силою згасив утіху в очах, глипнув на Василя, і він теж згасив радість; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибігли на майдан.

Солдати й офіцери стояли розгублені, дехто втирав сльози. Сила Сталіна і його кліки була насправді диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навіть людоїдство було звичайним явищем, не мислив свого існування без тирана. Тільки в очах Василя Палія кипів нестримний глум, і я боявся, що той насміх прочитають, і стане Василь першим агнцем для заклання на тризні по бузувірові.

До мене підійшов комбат капітан Гольдман і прошепотів, перериваючи подих:

«Сержант Іваничук, тобі треба виступити нині на розводі зі словами скорботи».

Це було неможливо, я не міг, не мав права прославляти, хай і по смерті, виродка, через якого серед мільйонів невільників мучиться мій брат. Я сказав, опустивши очі:

«Не можу… Мені надто важко… Не вимовлю й слова».

«Я розумію тебе», — погодився капітан.

А Василь, слухаючи це, насилу стримував регіт, і я був у паніці: він таки засміється!

Слова скорботи виголошував хтось інший, а я думав про свою сім’ю, яка пережила — вже пережила — найтяжче лихоліття. Я скоро вернуся додому, і ми з батьком будемо довго розмовляти, і завжди я буду ділитися з ним найпотаємнішим і вголос читатиму йому все, що написав.

А ще повернеться Євген. І припаде батькові до колін, благаючи прощення. А може, батько проситиме прощення в нього?

Перед моїми очима постала картина. Мене випустили з тюрми, я прийшов у Трач і застав Євгена ще дома. Він був одягнений у бушлат, з-під якого визирав кожух автомата.

«Я тебе не пускаю, — говорив батько ослаблим голосом. — Ти йдеш на певну смерть». — «Але ж не тільки я один, весь народ бореться». — «Це безнадійна боротьба». — «Але ж упродовж усієї нашої історії ми програвали в боротьбі. Чи ж це означає, що ми маємо назавжди перестати боротися?» — «Ти занапастиш нашу сім’ю», — благав батько. — «А інші не мають сімей, тату?»

Євген поцілував маму, кивнув мені рукою, ще зупинився на порозі.

«До побачення, татусю», — сказав.

«Я тебе проклинаю!» — забив батько головою об стіл.

«То чому, чому ви мене так виховували?!» — пролунала відповідь.

І друга картина. Я йду зі школи і бачу, як центром міста чотири енкаведисти ведуть арештованого. Крадькома придивляюся до нього: руки закладені за спину, обличчя в синяках… Мати Божа, це ж Нусько! Я знову біжу в Трач і кричу на порозі: «Сталося найстрашніше!»

«Вбили?»

«Ні, спіймали…»

«Пропали ми всі», — тільки й сказав батько.

Я осуджував Євгена аж до цієї миті — найрадіснішого траурного мітингу для всіх народів світу. У цю хвилину великих надій з приводу смерті тирана я подумав: «Слава вам, хлопці, що не зганьбили нашу націю і довели народам усієї землі, що не рабами єсьмо. Друга світова війна між державами світу тривала шість років, а українська партизанська боротьба — десять! Слава вам!» Мене демобілізували швидше за всіх — помер мій батько. Це було несправедливо, він мав усього п’ятдесят шість років і — дожив до смерті Сталіна. Сказав тоді полегшено: «Діти мої зійдуться до хати». І почав чахнути, никнути, ті сили, які тримали його перед обличчям смерті, вичерпались, і він тихо відійшов від нас, не діждавшись каяття сина і не покаявшись перед ним.

Я запізнився на похорон. Могила батька була ще свіжа, і мене діймало дике бажання розгребти її й востаннє глянути… Мабуть, тому, що не бачив батька в останню хвилину, він і досі приходить до мене в снах, і я дивуюся уві сні: хто пустив брехливу чутку про його смерть? Ми завжди з ним розмовляємо — бо не договорили — у трацькій хаті, а потім він каже «мені пора» і віддаляється, немов пливе, до горизонту. Може, це приходить до мене його молода енергія? Зрештою, я вірю в потойбічне існування людського духу…

Мати-вдова — їй виповнилося тоді всього сорок сім років — просила мене залишитися при ній і вчителювати в селі на батьковому місці. Та я поцілував її, взяв у рюкзак ворок кукурудзяної муки і глечик бринзи й далі пішов у світ райські сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мій хребет зміцнів, і я вибрав для себе свій жанр: прозу!

У Львові знайшов Павличка. Він втішався тоді першою славою, вчився в аспірантурі, мав неабиякий авторитет, і сорокарічний ректор університету професор Євген Лазаренко був його приятелем. То був єдиний за моєї пам’яті ректор!

Ми пішли до нього. Я — у військовій уніформі, в сержантських погонах.

Євген Костянтинович — лисуватий, з випуклим чолом і відкритим благородним обличчям — уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потім пройшовся по кабінету, зупинився переді мною, пильно приглядаючись до мене, далі сів за стіл і мовив скрушно:

«Поновити його неможливо. Він же ж мав перерву в цілих чотири роки. До того ж, нині не серпень, а жовтень. На другому українському в цю мить Юрій Мушак втовкмачує своїм «ослам», як він називає другий український, латину. Вже другий рік втовкмачує, а вони нічого не знають. Навіть найздібніший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, — звернувся ректор до мене, — на другий рік поступите на перший курс, я вам ґарантую».

«Не можете ви так зробити! — підступив до ректорського столу Павличко і твердо поклав на папери долоню. — А може, в цю хвилину ви вбиваєте письменника… Великого письменника!» — заволав Дмитро, звівши вгору руки.

Треба було чути, як щиро сміявся ректор.

«Ну й демагог, ну й нахаба!» — хлипав Лазаренко від сміху, пишучи наказ про моє поновлення на другому курсі українського відділу.

Перед дверима зали Коперника, біля тієї самої аудиторії, в якій мене чотири роки тому виключили з університету, я зупинився, зірвав погони і, не чекаючи перерви, тихо прочинив двері.

На мене видивилися пів сотні здивованих очей не знайомих мені студентів, а професор Мушак — той самий дивак, який знав усі мертві мови світу, — не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторії, яка це конструкція? Студенти мовчали. Я сів за першу парту, мізкуючи: а що ж це справді за конструкція?

Мушак безсило розвів руками і аж тоді мене помітив.

«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий і чого прийшли?» — звернувся він до мене.

«Ablativus absolutus», — скромно відказав я.

«А бачите — і на лекції не ходить, і знає!» — заспокоївся врешті Юрій Федорович.

Я знову став студентом.

Починаючи з цього розділу, я говоритму здебільшого про літературу.

Український народ, який в нерівних і програшних битвах утратив зброю і припинив народжувати політичних вождів, народ, якого окупанти позбавили навіть князів, гетьманів, отаманів, генералів — ворон не позбирає їх кісток — мусив витворити для свого порятунку новий політичний інститут, в якому б едукацію здобували не реґіментарі, що із озброєним до зубів військом відвойовують народові незалежність, а мислителі, які йдуть на приступ ворожої фортеці з натужною мислю.

«Zmiana pozycji», — сказав би польський фацетист, а воно так і є: загальна концепція усіх моїх історичних романів теж зводиться в мене до єдиної формули «меч і мисль», яка означає переміну зброї, засобів боротьби.

Це закономірно, так воно є. «Зміна позицій» відбувалася не тільки в нас — багато народів у різні часи обирали своїми політичними вождями поетів (Хосе Марті на Кубі, Христо Ботєв у Болгарії, Шандор Петефі в Угорщині, перелік можна б вести й далі), проте в Україні політизація літератури набрала явної однобокості. Аж так багато літературних вождів як Україна не мав жоден народ світу — не було ніде в цьому потреби. В інших народів при першому спалахові боротьби за незалежність літературні провідці ідентифікувалися з політичними вождями і йшли на штурм чужої ворожої фортеці; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж віків невпинно штурмують митці, хльоскають його нагайками, славлять і лають, повертають йому пам’ять, аби він не заснув мертвим сном і не став жорствою на завойовницьких трактах.

Тому в нас література стала функціональною, а не самодостатньою, як у більш цивілізованих народів; всі українські письменники досі були і нині є національно заанґажованими, творці незалежної поезії традиційно вважалися мало що не відступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликає до розвитку високої штуки як самостійного духовного самовираження, оголошувалося політичним гріхом, за який безжально шмагав українських модерних поетів своїм критичним канчуком Іван Франко.

А з Тараса Шевченка патріотична українська еліта, з одного боку, а російський держиморда — з іншого — спільно зробили ідола, і він з великого поета поступово перетворювався в рупор ідей національних організацій і соціальних станів; над ним маніпулювали, мов сектанти над Біблією, професійні політики й політичні невігласи, патріоти і яничари, свої макіавеллісти і чужі фальсифікатори, солодкі українофіли й закляті українофоби… І навіть ми, сучасні письменники, й донині цитуємо Шевченка де треба і не треба, підсилюємо його поезією свої політичні аспірації, а про його поетику, його науку мистецтва знаємо дуже мало, бо так мало мали часу — через постійну загрозу національного зникнення — вникати в секрети шевченківської поетичної творчості.

Проте без політизації літератури ми б не вижили як нація, давно б уже втратили не тільки мистецтво, а й елементарні національні ознаки; українські письменники протягом століть штурмували свій власний народ і таки перемогли його — пробили міцний панцир підневільної лінивості і сплячки, а за це платили волею і життям, висилаючи з-поміж себе на рідні барикади найкращих своїх представників: Шевченка — в солдатчину, Грабовського — в тюрму, Франка — на розтерзання польським шовіністам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного — у вигнання; віддали, зрештою, на смерть усе літературне відродження двадцятих років, загатили мордовські табори у сімдесятих і нарешті послали їх у перший український парламент, де вони, перемагаючи інфаркти, проголосили незалежність України.

У всіх письменників мого покоління, які вважають себе українськими патріотами, іншого засобу боротьби, ніж політизованість і літературна професійність, не було. Адже більшовицька система нічого позитивного у собі не мала — позитивним було тільки те, що її опротестовувало. В антирадянській мережі протесту на перше місце вийшла література, і тому більшовизм так нещадно з нею боровся.

Ми ще не знаємо, що з наших набутків залишиться жити в наступній епосі вільного національного розвитку. Можливо, найкращі наші твори стануть неактуальними й нецікавими. Будьмо до цього готові. А тому я закликаю нинішнє молоде письменницьке покоління йти в зворотному напрямку, проте — вперед: від політизованої літератури до чистого і незалежного мистецтва.

Усвідомлюю, що це не швидко станеться. До новітньої якості мистецтва ще довго будемо йти заанґажовані, проте неухильно звільнятимемось від політичної залежності. Паростки українського модерну ми вже бачимо — це передовсім поезія Ігоря Калинця, а теж Віктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…

На нинішньому ступені національного розвитку функція літератури повинна категорично змінитися: надалі письменники підуть уже не за схемою «література і держава», а навпаки — «держава і література», інакше навіть тоді, коли станемо зовсім незалежними, — залишимося нікому не цікавим народом на своєму духовному загумінку.

…Цей короткий розділ пишу 1 січня 1992 року. Настав перший Новий рік за незалежної Української держави. Вперше по телебаченню вітав наш народ не московський імператор, а український Президент — під звуки національного гімну, на тлі синьо-жовтих кольорів. Як не розірветься від щастя серце! Адже попереднє покоління ще гинуло в безнадії, переконане, що Україна навіки пропала. Чи міг хоча б на секунду уявити собі нинішній день мій стрийко Михайло Іваничук перед тим, як більшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж ні…

А втім, вірили. Адже писав Богдан Лепкий у своїй епопеї «Мазепа»:

«Нинішній програш (Полтавська битва) переміниться у завтрашню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».

Вірили. Та це були тільки мрії: ніхто тоді не знав, у який спосіб можемо стати незалежними, маючи тільки обскубану літературу і не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армію. Я ще три роки тому в поїзді, коли ми верталися з Києва з установчого з’їзду РУХу, відказав скептично Михайлові Гориню, який передбачав парламентський спосіб боротьби за незалежність: «Твої б слова та Богові в ухо!»

А воно так і сталося. Наш народ нині не долив до моря крові, пролитої протягом віків за незалежність, більш ні краплі. Видно, досить було її — переповнилась чаша.

Та чи не проллє іще? Чи маємо ми вже незалежність? Ми ж працюємо й досі в старій скорумпованій системі: ніхто ще не поміняв державних механізмів, нова влада подекуди не вміє інакше діяти, ніж по-більшовицькому. Всі ж вийшли з тієї страшної школи. Корупція шаленіє й далі, чимало демократичних депутатів усіх рівнів ловляться на гачок мафіозі, підпільний більшовизм сіє загальне недовір’я до нової влади, змучений народ піддається провокаційним чуткам, жадає твердої руки і, звиклий до чужої, у власну тверду руку не вірить, і я не здивуюся, коли знову обдурений український люд піде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмішкою Камінного господаря він нетерпляче жде в своєму московському Білому домі, коли нашому недержавному народові увірветься терпець і зіткнуться ворожі угруповання під однаковими прапорами. Як у Грузії…

Не допустім до того, щоб нас і надалі запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Милуючись мазепинським чудом — Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей храм?» — «Аякже, ваша величносте, — відповіли прихожани, — він же його побудував». — «І проголошуєте йому анафему у цьому ж соборі щороку на Великдень?» — «Не можна інакше, всі проклинають, ваша величносте». — «І що ви за народ такий?!» — вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю.

Не допустімо. Виведім на правий суд новітніх псевдопатріотів-злодіїв, але не захитаймо віри до своєї ж влади. Бо загинемо.

Мусимо виховати почуття державності в психології нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державності ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новітнє українське — ще політизоване і вже самодостатнє — мистецтво.

І ці рядки — теж.

…У другому турі свого університетського навчання я свідомо почав виковувати з себе професійного літератора, втямивши, що, тільки так використовуючи власні здібності, можу вийти на передній край боротьби за незалежність України.

Тоді в політичній атмосфері вперше почувся запах відлиги.

Я застав в університеті тих самих викладачів і професорів, які були присутні на моєму consilium abendi чотири роки тому; вони мене впізнали, підкреслено тепло прийняли, доцент Федір Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе ніхто не згадував, ніби його й не було, і я почав потроху забувати — боявся тільки зустрітися де-небудь з «Панчишиним» — мені здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потім не сталося, коли він зважився просити в мене вибачення, я тільки не прийняв його руки, тієї руки я не зможу прийняти вже ніколи: важив негідник ні більше, ні менше — а на мою долю. Та досить про це… Я втішався новим моїм життям і радів, що з людських облич сповзають маски страху.

Тюрма, проте, ще міцно стояла на своїх підвалинах, вона іще довго стоятиме, та сталося в просторому більшовицькому концтаборі те, що відбулося у справжніх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана після зеківських страйків: знято ґрати з вікон й дозволено контрольоване спілкування із зовнішнім світом. Після розстрілу Берії народ ковтнув дрібку свіжого повітря.

Для львівської інтеліґенції, а теж і студентів, стали можливі зустрічі (під пильним зором сексотів) з американськими й канадськими українцями — представниками так званої «прогресивної» еміґрації, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади) та ЛАУ (Ліга американських українців): були це перші галицькі еміґранти, переважно комуністи, які, проте, вигідно відрізнялися від наших партократів, оскільки виховались у вільному світі, — і ми ловили кожне їхнє слово.

Та куца можливість спілкуватися з іноземцями здавалася нам справжньою свободою, бо ми ще не знали і знати не могли, що, крім комуністичних українських осередків, існує в тій же Америці, а теж і в Канаді густа мережа українських національних товариств, де зосередилася головна маса другої і третьої еміґрації — від комбатантів УГА і петлюрівської армії до комбатантів УПА, які, незважаючи на міжпартійні суперечки, а то й ворожнечу, заснували поважні видавництва й зайняли українські кафедри в університетах; ми не знали, що там працюють могутні українські письменники Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Богдан Кравців, що там скрупульозно досліджено творчість Розстріляного українського відродження 20-х років і виходять твори Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Михайла Грушевського; що в Гарвардському і Колумбійському університетах виросли поважні українські професори Омелян Пріцак та Юрій Шевельов; що працює в діаспорі невтомний літературознавець і критик Іван Кошелівець, який знає українську сучасну літературу набагато краще, ніж хто-небудь із материкових дослідників. Та навіть якщо хтось про них і знав, то мовчав, бо на них було накладено тавро «лютих ворогів українського народу», і лише трохи згодом наші продажні публіцисти — ревні борці проти «українського буржуазного націоналізму», вислужуючись перед більшовицькими хлібодавцями, як могли зневажали їх, брудно лаяли, принижували і висміювали, не усвідомлюючи, що цим самим інформують нашого читача про потойбічний український світ.

Потім, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне паблісіті. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донині не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час єдиними зв’язковими між нами й діаспорою: коли вся українська еміґрація мала можливість слухати хор Вірьовки й дивитися ансамбль Вірського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ і ТОУК. Проте пів року тому, коли я летів до Канади на запрошення вінніпезької «Просвіти» і в літаку випадково зустрівся з Петром Кравчуком, мені мимоволі стало шкода, що такі діяльні, як він, люди — а їх було чимало — через свою сліпу вірність комуністичним ідеалам навіки залишилися на узбіччі всеукраїнського культурного і політичного процесу…

Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії — їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. «Дивувалась зима…»

До університетської літературної студії належали тоді, крім її керівника Дмитра Павличка, — Ростислав Братунь, Василь Колодій, Григорій Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найориґінальніший на той час поет-новатор), Григорій Печенівський, Георгій Книш, я, а на підходах з’явилися Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косів, Ніна Бічуя… Остання, правда, — оте зарозуміле дівча з довгим до пояса русявим волоссям — незалежно і гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторії, по-олімпійськи зверхньо не сприймаючи наших традиційних соплів, і зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бідолашна, що незабаром сама прийде до нас і ніде від нас не зможе вже подітися, та назавжди залишиться самотньою зі своїм ориґінальним і неприйнятним у нашій заполітизованій і сентиментальній читацькій громаді — модерним стилем…

Гай, гай — косяки золотих і срібних, більших і менших рибок гасали, метушилися в заплавах біля берега змілілої за час радянської посухи літературної ріки і не сміли, не могли іще вирватися з них у замшіле русло, по хребті якого повільно і сонно пливла протрухлявіла мистецька ґалера, на кормі якої сиділи й куняли за життя віджилі класики галицького культурного процесу — письменники Михайло Яцків і Денис Лукіянович, художники Іван Севера і Григорій Смольський, вчені Іларіон Свєнціцький і Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич і ще багато-багато знаменитих дідуганів, які пристосуватися до нового життя не вміли, а тому нічого або майже нічого не творили; за штурвалом стояв колись доволі здібний, а тепер до всього збайдужілий Петро Козланюк, лоцманами на цій ґалері служили меценат молодих письменників, але затрачений на спекулятивній публіцистиці красень Юрій Мельничук та закінчений цинік Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публіку розсмішити, він ладен рідній мамі в очі плюнути, а барменом працював невтомний і винахідливий знавець галицького політичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль. І тільки Ірина Вільде, вічно енергійна й мудра жінка, яка увібрала в себе всі галицькі достоїнства і гріхи, сиділа окремішньо на палубі із закоченими на ногах камашами і, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бік, терпляче очікуючи, поки золоті і срібні рибки зважаться нарешті вийти в русло і всі зберуться біля її ніг.

Ми ж поки що спостерігали ґалеру збоку і, маючи про всіх пожильців свою нігілістичну думку, втішалися насмішкуватими анекдотами, які поширював про них читаючий люд.

Нігілістичну — тому, що твори старих композиторів ми не мали можливості чути, їх не виконували, художників — бачити, вони не виставлялися, а письменників — читати: книги замкнули від нас на сім замків у спецфондах, нам же залишили їхні покаянні сповіді на зразок спогадів Петра Карманського «Крізь темряву» або антиукраїнського памфлета «Під чужими прапорами», написаного войовничим українофобом Володимиром Бєляєвим до спілки з Михайлом Рудницьким, в яких Карманський і Рудницький, стоячи біля ганебного стовпа, самобичувалися за свою колишню участь в українському національно-культурному процесі. Хто цього не хотів робити або ж не вмів, тих партократи примушували виступати на велелюдних зборах з апологетичними промовами на тему «Що нам дала радянська влада», та дуже швидко їм довелося відмовитись від цих політичних експериментів, бо ті промови старих галицьких інтелектуалів, які ніяк не могли оволодіти секретами більшовицької демагогії, закінчувалися часто до сліз смішними курйозами.

Денис Лукіянович у доповіді про оновлений радянський Львів сказав, до речі, приблизно таке: «І ось коли ми ходимо вулицями нашого стародавнього і вічно молодого міста, то на кожному кроці бачимо радісні переміни. Ось центральний проспект, який називався колись Гетьманські Вали, має нині ім’я великого Лєніна; ось у цьому прегарному будинку урядував колись чужинецький сейм, а сьогодні в ньому розмістився наш український радянський університет; вулиця Баторого названа ім’ям славного генерала Ватутіна, і на бічній Ватутіна у старовинному ренесансовому палаці мешкали колись курви, вибачайте — проститутки, а нині тут вища партійна школа».

Григорій Смольський промовляв якось у Спілці художників про лихоліття, які пережила багатостраждальна Галичина, і заговорився: «Була колись Австрія, ми боролися і чекали зміни. Потім запанувала над нами панська Польща, але ми далі боролися і чекали зміни. Якою страшною була німецька окупація, але й тоді ми боролися і чекали-сьмо зміни. А тепер маємо нашу рідну радянську державу, щоденно боремося за щасливе і радісне життя і — чекаємо зміни…»

Найточніше, проте, висловився з приводу політичних ситуацій у Галичині Станіслав Людкевич на з’їзді композиторів у Києві: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на світі клаптикової імперії; перестраждали польську окупацію і дочекалися золотого вересня; навіть страшну фашистську окупацію витримали — загинув окупант, а тепер до нас прийшла рідна радянська влада — і нема на то ради!»

Жарти жартами, а старі живі класики замовкли, і довго про них ніхто нічого не чував, ото один лише раз сумна громада пирснула сміхом на похороні Іларіона Свєнціцького, коли Іван Севера закінчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу (мав сказати — Іларіоне Семеновичу), земля тобі пером». От в’їлося людям у пам’ять ім’я тирана!.. Сміх пирснув і раптом стих — не тільки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби він допустився подібного ляпу кілька років тому!

Старі класики прийшли до нас — і то частково — лише тоді, коли більшості з них не стало. Невтомний критик і літературознавець Микола Ільницький поволі, але методично повертав нам неповторного прозаїка-новатора Михайла Яцкова; зі скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже після його смерті; лекції із староболгарської літератури ми встигли ще дослухати у професора Свєнціцького: він у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливі, що могли бачити і слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсової роботи «Фольклорна основа “Тіней забутих предків”», матеріал для якої я зібрав ще до служби в армії під час пам’ятної подорожі по горах з Дмитром Павличком, та старий академік, як мені здавалося, був уже ніби відсутній, незабаром він і помер; а кантату «Кавказ» Станіслава Людкевича мені довелося вперше чути аж на 90-літньому ювілеї автора.

Думаю собі тепер, у своєму поважному віці, зі скрухою: ми найщасливіше покоління, бо нам судилося дожити до незалежності України, і водночас найбільш обкрадене інтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нині відкрився світ, ми проникаємо в нього і паленіємо від сорому за свою німоту, встилаємося своєї непрофесійності, недорікуватості в дискусіях; вінніпезький професор Мирослав Шкандрій, який мені в сини годиться, переходить у бесіді з мови на мову так легко, як я з української на російську, знає їх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру і в ґімназіях, і в університетах — і не мали жодної можливості скористатися з її знань, бо комуністична система найбільше боялася національного інтелекту і якщо вже й не знищувала фізично його носіїв, то примушувала їх замовчувати настільки глухо, що в професора Рудницького, наприклад, який знав понад десяток мов, ми могли навчитися хіба що літературних каламбурів.

Воістину обкраденими збуджені, як передбачав колись Шевченко, і передовсім духовно. А тому мені стає страшно, бо наш бездарний український парламент (бездарний сьогодні — в самостійній державі, бо вчора він ще творив революцію) так мало приділяє уваги культурі, яка повинна стати головною підвалиною держави: хліб буде, і хліб ми з’їмо, а що, крім освіченості, є запорукою безперервного цивілізованого розвитку? Згадаймо хоча б Японію, яка так мало має території, власного хліба і скарбів земних, а завдяки високому розвиткові науки і культури диктує світові ринкові закони.

Але бачу вже я нове освічене покоління, яке надолужить те, що втратили ми. І якщо нині в українському парламенті, який є ні що інше як політичний бульйон, виросли такі професійні економісти, як Володимир Пилипчук, Олександр Барабаш, Віктор Пинзеник, юристи Сергій Головатий та Віктор Бедь, то можна сподіватися, що вже їхні учні будуть кваліфікованими будівниками України.

Тільки б ніхто не опікувався нами… Коли я проводив свою передвиборну кампанію, мій конкурент, трускавецький лікар Мирон Бучацький відповів одному ревному «опікунові», який переконував нас, що Україна сама існувати не зможе: «Не турбуйтеся нами. Лише вступіться з дороги, а нам залишіть пилу й сокиру. І ми здивуємо світ».

Не так воно просто, як говориться, але рація є в одному: стати багатим — матеріально і духовно — може тільки вільний народ.

Отож наше літературне покоління розминулося із ще живими тоді класиками, але так чи інакше мусило вийти на шкафут мистецької ґалери, де — біля штурвалу — зайняли місце літературні посередності, що їх згуртував біля себе збайдужілий до всього, крім міцних напоїв, голова Львівської організації Спілки письменників України Петро Козланюк, який сам — я повинен це сказати — посередністю не був: був він жертвою радянської бездуховності й безперспективності; стати справжнім письменником не мав мужності, а створювати читабельну комуністичну жуйку — пробував, але це йому не вдавалось, і він дочасу поламав перо.

Та знаходилась на палубі ґалери, на наше щастя, Ірина Вільде й сміливо виходив по трапу могутній письменник, до пори потім згаслий, — Григорій Тютюнник.

Атмосфера для нашого розвитку була більш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство університету. Відбулося велике свято Франкового сторіччя, Нагуєвичі стали студентською Меккою; у Підлиссі, з ініціативи Лазаренка, при нечуваному за радянської влади многолюдді встановлено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; відсвятковано в університеті 50-річчя Андрія Малишка, який до смерті перелякав партократію своєю промовою, спрямованою проти русифікації, але саме тоді зачаївся у львівському обкомі партії найлютіший ворог української культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зі Львова Євгена Костянтиновича, а потім взявся за всіх нас…

На моєму курсі стихійно створилася студентська літературна група, яку я назвав «Гомороси» (Голомбйовський, Моторнюк, Роман і Солтис); ми підпільно збиралися на квартирі найстаршого серед нас студента Антона Доценка, де провадили завзяті політичні дискусії. Антон, який відбув німецьку каторгу, був досвідченіший за нас, проте грішив тим, що вірив у радянську систему, яку, мовляв, можна вдосконалити (не картаю його, до такої містики вдавався і Горбачов), ми ж не вірили, і це було причиною наших тяжких суперечок і повного потім розриву.

Крім того, я очолив на факультеті офіційний літературно-науковий гурток, на засіданнях якого незабаром з’явилися молодші за мене студенти, серед котрих швидко вирізнилися Михайло Косів, Богдан Горинь, Богдан Василишин, Ігор Калинець. Підходила нова ґенерація, яка незабаром заграла в першу скрипку.

Мене настигала тридцятка. Я багато встиг пережити, й мені запраглося сімейного затишку. З коханням не щастило. Богдану Хому, з якою наші стосунки стали товариськими, я познайомив з моїм знаменитим другом, і вона скоро стала його дружиною. Сподобалася була мені Галя Леонченко — дуже освічена дівчина, яка прагнула стати новелісткою, але нею не стала, була вона, як і багато дівчат, закохана в Дмитра Павличка, і для мене в її серці місця не було; розлучаючись з нею, я запросив її до себе на Новий 2000 рік, вона радо прийняла запрошення, але не дожила, бідна, і мені її дуже шкода. Справжнім і воістину нещасливим коханням була в мене Валя Бедюк — розкішна дівчина з русявою довгою косою, і я сам не знаю, чому ми не зійшлися, адже симпатизували одне одному. Я й донині її кохаю, ту, яку знав, і дякую долі, що ні разу не показалася вона мені у старшому віці, хоча й телефонувала не раз; не треба розчарувань…

Я щасливо закінчив університет, втішився дебютом у журналі «Жовтень», теж щасливо, як виявилося потім, одружився з учителькою, яка працювала в Трачі і мешкала в моєї мами, Софією Денегою, родом з Войнилова, і ми обоє почали працювати в містечку Щирець на Львівщині учителями тамтешньої середньої школи.

З цього часу розпочалася моя професійна літературна праця.

За своє життя я лише тричі змінив місце роботи: п’ять років учителював, два ось уже роки працюю у Постійній комісії Верховної Ради України з питань культури, а між тим — цілих двадцять сім літ — обіймав посаду завідуючого відділом прози в редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»).

І якщо за цей спорий відрізок часу мені пощастило знайти, підтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаїків і вдесятеро більше тихих і войовничих графоманів відтіснити від літератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорія Тютюнника, який проскакав по українському літературному видноколі на баскому огирі, достоту як його родич генеральний хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник свого часу — бойовими шляхами; схарапудив і вбоки розігнав гнилу мерву на дзеркалі української мистецької стариці, учинив у замшілій течії могутній вир і сам канув у нього, наздогнаний німецьким осколком, який давно носив під серцем, і другий з тютюнниківського роду підтвердив прокляття, яке над ним висіло: найстаршого Юрка поцілила в потилицю більшовицька куля, наймолодшому ж, Григорові, свої збільшовичені недоноски зсукали петлю, — всі три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слід і нестерпний біль.

Не буду аналізувати письменницький доробок Григорія Тютюнника, його твори, а особливо роман «Вир», належно оцінені нашою критикою, писав про Г. Тютюнника і я; хочу лише згадати про ті миті, які в’язали мене з ним, впливали, виховували, стимулювали мою працьовитість і чуйний слух на несміливі, але чисті голоси літературних талантів.

Я познайомився з Григорієм Тютюнником ще студентом третього курсу — у редакції журналу «Жовтень», де він тоді працював на посаді завідувача відділу прози. Вкотре уже (а тепер вирішив: востаннє) — зайшов сюди з рукописами своїх перших новел. Я вже тут бував і щоразу повертався ні з чим, вірніше, із тією самою порадою: «Більше читайте, вчіться у…» То були добрі поради і справедливі оцінки моїх перших спроб, та давали мені їх якось сухо, казенно вбивче.

Того дня за столом сиділа незнайома мені людина. Великоголова, тяжка й понура. На мене глянули втомлені очі й пройняли всього: були виразні, розумні й вимогливі. Зізнаюсь, я вже й не чекав якоїсь підтримки від цього непривітного на перший погляд чоловіка. Але почалася розмова, і всі мої упередження відразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного і щирого друга. Він розпитав, коли я почав писати, якими темами цікавлюся, сказав, між іншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помітив, моя хлоп’яча скромність йому сподобалася. Він у моїй присутності прочитав оповідання і сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесіть мені щось нове. І передрукуйте на машинці, будь ласка».

Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений — це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, — та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, — промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. — З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.

Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «ґеніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою «Пампушку». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».

Якось запросив на каву — Тютюнника, Мигаля і мене — єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива, і радів нею так, як добрий хлібороб густими сходами пшениці.

На посаді завідувача відділу прози Тютюнник працював недовго: після виходу в світ першої книги роману «Вир» він застряг у своїй Кам’янці-Бузькій — писав другу книгу. Я працював у Щирці, та до Львова приїжджав щотижня і часто з Тютюнником зустрічався. Якось я запитав його, звідки він черпає таку дзвінку мову. «Від бабусі Орисі, моєї тещі з Шилівки, — відказав Григорій Михайлович. — Я приїжджаю до неї, викликаю на розмови, а часом і спровокую сварку з сусідкою. Такої лексики і в Грінченка не знайдете».

Про смерть Григорія Тютюнника я дізнався, перебуваючи у відрядженні у Владивостоці. Не був на його похороні, тому й донині запам’ятався мені таким, яким бачив його востаннє перед своїм від’їздом. Я проходив парком Івана Франка і помітив Григорія на лавочці. Підійшов ближче і зупинився. Тютюнник сидів, ледь відкинувши голову, і не бачив ні перехожих, ні мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрішнім світлом. У чистих виразних очах лягла задума, біля кутиків уст збіглися скорботні складки, запорошена сивиною чуприна впала на чоло. Я тоді вперше побачив, який він вродливий. Таким залишився в моїй пам’яті й донині.

…На палубі львівської мистецької ґалери застали ми уцілілого представника розстріляного українського відродження тридцятих років — обкраденого, змученого двадцятилітньою каторгою і на диво життєрадісного та по-дитячому наївного Володимира Ґжицького.

Після довжелезної перерви вийшла у світ його збірка оповідань «Повернення». Ми, наймолодше тоді літературне покоління, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас відкриттям, і радістю, і святом: кожен з нас знав, що ім’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увійшов у золотий фонд української класики.

Невелику книгу новел про мужніх людей далекої Півночі, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дірок, відкриваючи для себе дивний чар екзотичної тундри, яку так майстерно, з любов’ю і з відтінком легкої туги змалював ще не відомий нам Володимир Ґжицький.

Якось я зайшов до редакції журналу «Жовтень», і головний редактор Юрій Мельничук представив мене поставному, з високим чолом і дбайливо зачесаним набік волоссям чоловікові. Був він не молодий, але й зовсім не подібний на шістдесятирічного діда; орлиний ніс, дещо скептично закроєні губи й добрі очі приваблювали й заполонювали.

«Ґжицький», — назвав себе чоловік, а мені за невблаганною асоціацією уявився той із одноіменного оповідання гордий, благородний і ґраціозний лось, і таким — добрим, ніжним, вірним і непоступливим — я сприймав письменника до останнього дня його життя.

Ані сліду втоми, ні тіні озлоблення після тяжких життєвих випробувань не бачили ми в його поведінці, не чули в його мові. Невсипуща енергія, допитливість, широко відкритий погляд на довколишнє життя, доброзичливість, вибагливість і спрага пізнання характеризували його протягом останніх двох десятиліть життя і праці.

Давно немає серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив він після себе надто гучної слави, і в цьому не його вина, а кривавої комуністичної системи: високі літературні набутки двадцятих років не вдалося йому закріпити новими, ще сильнішими творами; другий період його творчості, після повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобіографічністю і не першого штибу конформістською мемуарністю, що поставило його твори в кут літературного процесу.

Вірю, настане час — і до творчості Ґжицького звернеться із особливим зацікавленням незнане ще нині покоління читачів, яке, відвіюючи в його книгах зерно від полови, розпізнаватиме в них складну епоху в історії нашого народу — період першої половини двадцятого століття.

Мені неодноразово доводилося вирушати з Ґжицьким у далекі й близькі мандрівки. Це були радісні для мене хвилини, а водночас і клопітні. Педант зроду, Ґжицький не терпів запізнень. Коли хтось не приходив вчасно, він втрачав настрій і покидав компанію. Відчуваючи, що шаґренева шкіра його життя невблаганно скорочується, а відібрано в нього було цілих двадцять літ, він жадав побачити якнайбільше, якнайповніше насититися враженнями, і горе було тому, хто заперечував йому, що є кращі гори в світі, ніж Карпати, — коли ми бували в Карпатах; на Кубі він співав іншої — невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королівською пальмою чи орхідеями, а на бідного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мініатюрного колібрі, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когімарською затокою.

Володимира Зеноновича, який хворів алергією до фальшу й брехні, легко було здурити, щó ми незлобливо й робили: він ніколи не ображався, коли ми, молоді, добродушно забавлялися його наївністю.

«Чого ти отруюєш себе тими цигарками, сину?» — запитав він якось одного жартуна-поета. «Нікотин розбуджує уяву», — бовкнув поет. «Справді?! — попросив Ґжицький цигарку і, затягнувшись, сплюнув. — Ні, це неправда, ніяк не можу в таке повірити — паскудство, та й годі!»

Не забуду, як у залі абстрактного мистецтва в гаванському Капітолії він довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонії кольорів, все розпитував товаришів, що вони бачать у тій чи іншій картині, прислухався до чужої думки, сумнівався, проте категоричних висновків не робив. Та ось, коли ми підійшли до якоїсь потвори, звареної зі шматків покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символізує любов, Ґжицький вибухнув гнівом: «Хто сміє так трактувати кохання?!» — заволав.

У житті, як і в творчості, Ґжицький був ніжний, людяний, проте я довго не знав, що він володіє справжнім почуттям гумору. Одного разу мені було соромно і навіть страшно: Володимир Зенонович дізнався, що я в компаніях наслідую його голос, манери, жести. Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зізнатися.

«Тоді, синцю, — сказав він, — зробиш це при мені в Спілці на новорічному вечорі».

Я виконав його просьбу і чекав суду.

«Не забудь це зробити тоді, як мене не стане», — мовив Ґжицький, коли я виконав «номер».

Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить мені Господь.

«Як мене не стане…» — Ґжицький часто повторював ці слова немовби жартома, не видно було, щоб він заглиблювався у їх фатальний сенс, — так, ніби й не вірив, що це може коли-небудь трапитися. Якось, вислухавши скаргу значно молодшого від себе чесного й нудного письменника Дмитра Бандрівського на старечі хвороби й немочі, сказав до мене з глибокою скрухою: «Не хотів би я дожити до такої старості!»

Шанований автор «Жовтня» Володимир Ґжицький майже щодня широко, аж сипалася з одвірків штукатурка, відчиняв двері редакції — не з метою дізнатися, в якому номері йде твір, а так: «побачити вас, мої любі». Сідав, розповідав якусь стару пригоду, пересипаючи розповідь емоційними вигуками «Царице небесна» — тоді хрестився, і поруч — «о катюга вусатий!» — тоді спльовував; потім розпитував нас про дітей — своїх не мав, посилав усім повітряні поцілунки, й усміхнений та дужий сімдесятисемилітній дід буквально збігав сходами вниз, бо в нього ніколи не було часу…

…Кілька слів про великого химородника і характерника, батька української модерної новелістики Михайла Яцкова, який у двадцятих роках замовк назавжди і спілкувався — до нас — хіба лише з Іриною Вільде.

Тяжка письменницька доля випала йому. Найталановитіший член літературного угруповання «Молода муза», яким опікувався і не раз батожив — заслужено і незаслужено — Іван Франко, завжди, проте, виділяючи на перше після Стефаника місце молодого модерного новеліста, Михайло Яцків у перші роки польської окупації в Галичині став несподівано для всіх колабораціоністом, за що його збойкотувала галицька громада, і він назавжди замовк, не написавши більше ні рядка не те що художньої прози — навіть підпису свого ніде не ставив.

Найдужче зневажав його посередній прозаїк Денис Лукіянович, про якого писала колись Леся Українка, що його твори читати — все одно що жувати вату, — він називав його «хрунем». Мені самому доводилося чути: маленький гном з довгою білою бородою, який завжди чомусь сидів у президії й іншого місця в залі засідань Львівської організації Спілки письменників для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцків: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумів, що сказав Лукіянович, Михайло Рудницький, який завжди сидів у передньому ряді, пояснював: «Він каже, що до нас зайшов хрунь».

Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик і літературний цинік, він водно глузував з молодих поетів, які читали в залі засідань свої поезії або виступали із роздумами про літературу; кидав з першого ряду в’їдливі репліки, які згодом усім приїлися й остогидли: «Назвіть хоча б двох французьких поетів»; «Щоб говорити про «Варлаам і Йоасаф» Франка, треба знати стільки мов, скільки знав він», а найулюбленішою його фразою було: «Ваші вершики можна читати знизу вверх і зверху вниз, і від того їх зміст не міняється».

Мав Рудницький необережність сказати це на адресу молодого Павличка, і той тяжко відомстив професорові. Переклав «Осінь» Пушкіна українською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад біля двору, Надходила нудна пора — і т. д.) і прочитав на засіданні поетичної секції, видаючи вірш за свій. Рудницькому поезія сподобалася, він схвально похитував головою й почісував пальцем борідку, а Павличко, закінчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вірша Пушкіна «Осінь» у своєму перекладі». Пирснув у залі сміх, Михайло Рудницький вийшов, на засідання більше не приходив, і від цього ми, звісно, багато втратили.

Але — про Яцкова. Надходила відлига шістдесятих років, і молоді письменники потягнулися до чистих джерел, відшукуючи в літературній спадщині і в сучасній поезії те справжнє, що не було вражене фальшем і політичною спекуляцією. Знайшли молодого Тичину, Фальківського, Зерова; відкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконічності в Івана Керницького («Святоіванські вогні»), а зразком лапідарності була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».

Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики — В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь — намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп — «бенькартик» монопольки.

Звісно, всього цього я не знав, коли з тремтінням у серці переступав поріг його квартири по вулиці Мечникова. Зробив я це з лукавої намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Мені було запропоновано вступити до Спілки письменників — я збирав рекомендації. Мав уже їх дві — від Ірини Вільде і Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моєї першої книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав інакше, ніж його пристосовницьке покоління, він у нас, молодих, небезпідставно вбачав майбутню опозицію прокомуністичному письменницькому кланові і, звісно, рекомендації дати не хотів. Та щоб якось викрутитися, підступно порадив вдатися до Яцкова («О, як він дасть рекомендацію, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцків жодної цидули за своїм підписом нікому не дасть.

Мені відчинив двері старезний вісімдесятип’ятилітній дідуган з обвислим аж на груди жировим волом і довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорні гострі очі, що збіглися до перенісся, пройняли мене недовірою, цікавістю і лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброї пам’яті, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить — чистий тобі римський патрицій у банному халаті — і помахав сварливо пальцем:

«А бенькартика приніс?»

Я не зрозумів. Вийняв із внутрішньої кишені піджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» і, подаючи йому, мовив затинаючись:

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! — вигукнув Яцків, забираючи в мене книжечку. — А пляшечки не приніс?»

«З чим — пляшечки?» — запитав я, відчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не приніс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що мені треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врешті-решт завітав до нього.

«Я вступаю в Спілку письменників і прошу вашої підтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такі, я їх знаю! То скажіть їм, що старий Яцків стоїть за вас по-козацьки — ого-го!»

«А ви мені це “ого-го” напишіть», — випалив я.

Він глянув на мене, мов на ворога, і відказав коротко:

«Е ні. Щодо того — то ні!»

Я аж тепер зрозумів, що мене обдурено, і позадкував до дверей. А Яцків умить забув про мене, сів за бюрко в своє вольтерівське крісло і, покручуючись на ньому то в один, то в другий бік, розгорнув мою книжечку і почав читати новелу «Бузьків вогонь», якою збірка розпочиналася.

Я затамував подих і стояв біля порога. Яцків читав, читав, потім шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу і довго щось писав. Коли закінчив, сказав сам до себе: «О, я в молодості вмів ще краще писати! А тепер мене знають більше в Японії, ніж дома». Він глянув на двері й зовсім не здивувався, що я стою іще біля порога.

«На! — подав мені записаний папір. — Але на другий раз без бенькартика не приходь».

О, що то була за рекомендація! Й говорити незручно…

Мене прийняли до Спілки, як і передбачав Цмокаленко, — «без жодного слова». Я справив у ресторані бенкет, а Ірину Вільде попросив, щоб вона привела і Яцкова.

Яцків мене не впізнав. Він сидів за столом, попивав коньяк і був відсутній. За рік його не стало. А тоді, на бенкеті, Ірина Вільде вилила мені на голову чарку горілки і поблагословила в літературу. Я назвав її «нанашкою», і це ніжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотів назвати нанашком і Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацію, та він нетерпляче похитав носом-п’явкою і мовив:

«Юначе, я тридцять років нікому нічого не підписую і нічого не пишу, та й вас бачу вперше».

Нині, дякуючи Миколі Ільницькому, ми маємо опубліковані всі твори Яцкова і пишаємося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його імені цей мій спогад? Можливо…

Про молодомузівського характерника можна — і варто — написати цілу книгу. Його образ я вивів у романі «Шрами на скалі», проте дуже фраґментарно — Яцків заслуговує на більше… Та ми й донині вражені комплексом неповноцінності. Вічно осміяні і чужим сміхом принижені, втратили почуття самоіронії, не вміємо кепкувати самі з себе, боїмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них ідолів і залишаємося нудними, мов старі діви або монашки, і зрештою, будучи такими, створюємо й нудну літературу. А потім скаржимося, що нами не цікавляться чужинці…

Тут би годилося відвести цілий розділ для Ірини Вільде. Та боюся, що не зумію цього зробити: вона увійшла в моє життя як рідна, як справжній приятель. Я любив її і сперечався з нею, я навіть посмів одного разу не прийти до неї на багатолюдні посиденьки в день її народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з політичною інкримінацією, статтею проти молодих письменників — було й таке, хай їй Бог гріха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночі втекли із її дачі в Дорі, не витримавши міщанської компанії. Вільде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рації задирався в суперечках, — та це були стосунки сина з матір’ю, а про маму що напишеш — тільки й те, що вона мама.

Вільде була єдиною особою серед львівських письменників, біля якої гуртувалася літературна молодь. Вона була енергійною, дотепною, деколи смішною — якщо брати до уваги її забудькуватість і недбалість щодо зовнішнього вигляду, але завжди цікавою і мудрою. Новаторка у прозі, сама чужі новації не завжди сприймала, і прикро не раз було Ніні Бічуї, яку Ірина Вільде називала донею і водночас зізнавалася, що не вміє читати її творів.

Не можу пробачити їй змарксищення знаменитої епопеї «Сестри Річинські» — як те все тепер відредагувати?

Але й не міг я натішитися її пожадливістю до життя: де тільки її не носило! То Японія, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись із своєю мамою на весілля до її далекої родини в селі Микитинцях на Косівщині — у той глухий закуток за річкою Пістинькою, через яку треба було вміти перейти хисткою кладкою і не запаморочитись, — побачив я за весільним столом на чільному місці свою «нанашку»!

«Хлопці, кудись поїдемо! Виберемося в гори на санки! Поїдемо бригадою в рідні села, і по тому, як нас там будуть приймати, дізнаємося, хто ми є! Хлопці, скільки я можу бути між вами наймолодшою?»

А на моїх сорок років вона принесла в подарунок свій п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть твоє й моє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь — ніжна і сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогі читачі, уявити мій біль, коли настав такий страшний і несправедливий час, що Ірина Вільде мене не впізнала, і навіть моє прізвище нічого для неї більш не означало…

Постать Вільде буде присутня у моїх спогадах весь час. Хай буде благословенне її ім’я.

1961 року я перебрався зі Щирця до Львова. Довго не зустрічав однодумців, і мене загрозливо засмоктувала чужа компанія. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були романченки і йому подібні графомани, що плазували перед «вуйком» і тікали від нього й доносили кому треба, коли він, сп’янівши, затягував стрілецької «Вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!».

Любив я Юрія Мельничука: він так багато зробив для мене, публікуючи і всюди рекламуючи мої писання. Але не міг Юрко стати моїм другом — адже все своє коротке творче життя змарнував на блюзнірські памфлети, в яких очорнював історію Галичини і її стражденний народ. Не знаю, в ім’я чого робила це така талановита і вродлива людина. А задля кар’єри — більш нічого.

Тарас Мигаль, мій земляк і приятель, робив таке саме не задля кар’єри: через свою відданість Вакху жодного вивищення він здобути не міг. Коли п’янів, обзивав себе найгіршими словами, каявся, а потім переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинаціоналістичні памфлети задля популяризації заборонених імен та ідей. Можливо, так воно й було — але якою ціною! Письменник, який написав найкращий і найправдивіший твір про часи німецької окупації у Львові «Шинок “Оселедець на ланцюзі”», людина енциклопедичних знань, сердечний і добрий чоловік — свідомо йшов із світу з неславою.

Найстрашніше те, що вороття до національної порядності цим людям не було. Хто вкусив плоду із комуністичного дерева пізнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не міг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе діло. Хто раз піддався спокусі більшовицької змії, тому ворота у світ порядності назавжди закривалися.

У таке оточення потрапив я, переїхавши із Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей — вони були жертвами комуністичної системи. Та між ними залишатися мені було б смерті подібно. Що сталося із здібними людьми Богданом Василишиним і Аркадієм Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод і сумнівної популярності, ці молоді й енергійні люди пішли далі за своє оточення…

Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзів — чистих, мов кришталь, згуртував їх біля себе і з ними — окремою міцною ланкою — увійшов у гурт Ірини Вільде, з ними перебув лихоліття сімдесятих років, і сьогодні у незалежній Українській державі йдемо ми разом визначеним нам відрізком життєвої дороги.

Лютий 1992 року. Розпочалася П’ята сесія Верховної Ради України. Приватизуємося, воєнізуємося, окультурюємося. В село повинен повернутися господар, на сторожі держави має стати Українська Армія, парламент приймає нарешті Закон про культуру. Одеський, Прикарпатський і Київський військові округи присягнули на вірність Україні, крім головнокомандувачів — Президент замінив їх іншими. Адмірал Касатонов не допустив українських депутатів на кораблі, ситуація загострюється, Кравчук вимагає від маршала Шапошникова зняття з посади командувача Чорноморського флоту. Ціни ростуть, карбованець втрачає будь-яку вартість, Українська держава чекає своєї валюти.

Видавництва, преса, зрештою вся культура віддана на поталу ринкового хаосу, хоч до справжнього ринку ще далеко. Гинуть газети і журнали, закриваються видавництва. Українські письменники, які створили «Просвіту», РУХ, Народну Раду і врешті-решт були ініціаторами проголошення Незалежної України, перші постраждали від самостійності: не мають можливості видавати свої книги, національна література відтісняється на ринку російськомовною бульварщиною і порнографією.

Комуністичні й націоналістичні екстремісти чекають соціального вибуху знедоленого люду, щоб захопити владу. В Одесі бойовики з Української націоналістичної партії проголошують винятковість української нації, яка повинна завоювати світ і стати імперією; імперські недобитки в Москві виходять на демонстрації з портретами Сталіна, а в Україні народний депутат Олександр Мороз збирає комуністичний люмп під червоні прапори соціалістичної партії України.

Нині, як ніколи, треба бути єдиними. Та чи може бути єдиною зчервивлена традиційною охлократією і комуністичною автократією українська нація? Видно, поки що не може. Монолітний РУХ розколюється, і вбиває в нього клин не хто інший, як В’ячеслав Чорновіл, пекуча спрага влади якого не вгасилася на президентських виборах і не зреалізувалася на посаді голови Львівського облвиконкому. Чого в нього більше — патріотизму чи еґоцентризму? Нині треба підтримувати Президента, а не боротися з ним, в опозицію до нього стали сьогодні колишні партократи, Народна Рада вийшла з опозиції, хіба цього не розуміє Чорновіл?.. Але як казав хтось із моїх знайомих: людина перевіряється владою і горілкою. Чорновіл не п’є…

Я дивлюся все-таки з оптимізмом на цю тяжку ситуацію. З біди ми вийдемо, як тільки відсунемося подалі від Росії. Росія ніколи демократичною не буде, імперський шовінізм — у душі майже кожного росіянина. Тому підтримуймо зовнішню політику Кравчука, який прагне наблизити Україну до демократичної Європи. Тільки там наш народ пройде школу справжнього демократизму: про це говорив ще Микола Хвильовий.

«Хто ж він — Кравчук? — запитали мене вчора у Вінниці, куди я їздив на літературні — нарешті літературні — виступи. — Патріот чи заручник престолу?»

Не знаю. Те, що він робить нині, можна робити тільки з патріотичних спонукань. Він гордо і незалежно веде себе супроти Росії, відверто називає російських шовіністів держимордами, я не бачу в його поведінці ні тіні страху чи залежності. Так хто ж він — Кравчук, вчорашній комуністичний партократ? Справді — Мазепа? Але на нинішній день кращого — хитрішого, зваженішого й рішучішого президента годі й видумати. Проте не квапмося з оцінками: ми ще не знаємо, чим дихають вчорашні комуністи, котрі стали нині при кермі незалежної України. Чи не загрожує нам комуністична самостійність?

Одне слово — цьогорічне Різдво проминуло хоч і в тривогах, зате в чіткій визначеності: ми маємо свою державу і готові стояти за неї на смерть.

А минулого року на Різдво держави ще не було, і ми не знали, коли її збудуємо. Тепер готові обороняти проголошену державу, а тоді лише боролися за її створення. На нас чигав, мов гриф на мершу, новоогарьовський союзний договір — остання петля для нашого народу, яку зсукала імперська армія і її слухняний пахолок Горбачов. Тоді запахло в країні військовим переворотом, і це невзабарі сталося. Тоді сидів Степан Хмара в тюрмі й писав звідти свої безвідповідальні листи, в яких закликав до розпуску парламенту на нашу і свою погибель. Тоді було так тривожно, що навіть колядники не прийшли заколядувати.

І ось у надвечір’ї третього дня Різдва почувся дзвінок у дверях. Таки прийшли! Я, невимовно втішений, кинувся зустрічати колядників, відчинив нарозтвір двері — а там Юрко Брилинський, актор театру ім. Марії Заньковецької, один з тих, які мали право кликати мене «папою». Непрошений зайшов.

Не встигли ми розговоритися — як знову дзвінок. Відчиняю: стоять Ніна Бічуя і Роман Кудлик — непрошені прийшли.

Тільки випили чарочку — і знову: то вже Роман Безпалків — теж непрошений.

Сказала Ніна: «Немає тільки Володі Яворівського і не буде — він у Києві». Тільки вона це сказала, а до мого кабінету, де ми розсілися, входить разом з Сонею наш красень!

Хто про таке міг подумати? Я ж нікого не кликав, і вони не змовлялися. Що це за знак, що вся моя компанія, яка вірно і дружно, підтримуючи одне одного, втішаючи, допомагаючи, ціло пройшла через тяжке двадцятиріччя, зібралася, не домовляючись, рівно в такому складі, як колись, — і теж у мене!

То сказав я, тамуючи сльози розчулення:

«Гряде до нас, братове, велике лихо або велике щастя. Якщо лихо — то знову вкупі його перебудемо, коли ж щастя — разом зустрінемо його».

…Влітку 1960 року перед святом Івана Купала я приїхав до Криворівні у гості до свого приятеля і колишнього однокурсника доцента Івана Денисюка, який перебував там із студентами на діалектологічній практиці.

Криворівня завжди вабила мене до себе ще з тих пір, коли ми з Павличком втікали з-над Черемоша від граду через гірські хребти і мало не зажили смерті на брусторській полонині; потім я не раз примандровував у цю дивовижну закутану Карпат, де не тільки очманієш від суворої краси довколишньої природи, а й фізично відчуєш вкраплені у криворівненські стежки сліди великих людей, а ще жили тоді дев’яносторічний Микола Потяк, в якого квартирував Михайло Коцюбинський, коли писав свої «Тіні забутих предків», і стоп’ятилітня Параска Харюк, котра з подробицями розповідала про те, як колись до каменя, що зветься нині Франковим, виносила поетові щоранку збанок свіжого молока.

Цього разу я тут застав стареньку, важку тілом і молодечо енергійну дружину Гната Хоткевича Платоніду Володимирівну, молоду Михайлину Коцюбинську і компанійського Платона Воронька, з яким вже встиг подружитися в Станіславі, куди він щоліта приїжджав на відпочинок. Нема вже нині ні Платоніди, ні Платона, постаріли й ми з Іваном та Михайлиною, а купальська ніч у Криворівні не забувається та й не забудеться ніколи: освятилися тоді новітні стосунки між людьми, які входили в літературу не для того, щоб тільки писати, мати ім’я і отримувати гонорари, а й утверджувати в нашому національному житті нову зброю — правдиве слово, за яке потім всі якось поплатилися, та не відступили, поки те слово не проголосило найзаповітнішого політичного акту, — а вже потім воно трансформуватиметься в новітню художню сутність.

Винятком у цій компанії був хіба що один Платон Воронько, цей симпатичний, веселий паруб’яга і здібний поет… а може, й не був він надто здібний, коли не зумів і не хотів сприйняти нові віяння, як це сталося з Рильським і Малишком, і став на боці Шереметів, Равлюків і Левад у боротьбі проти «шістдесятників».

Я повів товариство на Писаний Камінь, там ми розпалили ватру, Платон пригощав усіх горілкою, ми п’яніли від алкоголю, гірської краси і своєї молодості, з нами були й студенти — розумні й вільнодумні хлопці і одна в одну дівчата-красуні, які у відблисках полумені здавалися неземними істотами.

З гурту хлопців до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий — коли Денисюк представляв мене студентам — хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав «Прут несе кригу» і «На краю ночі», то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Мені лестило те, що студенти обрали вже мене своїм літературним кумиром, і я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свій нетакт, а познайомитися зі мною ближче явно хотів, та не встиг. Мене взяли попідруч дві красуні і повели на сінокоси — були це Жанна Храмова і Таня Кобржицька; ми до світанку блукали левадами й царинками, доночовували під копицею, і можете уявити собі мій стан, коли їх було дві, а я один, і жодна з них і в думці не мала, щоб заснути.

З тим студентом я познайомився пізніше на літературному вечорі в Політехнічному інституті. Був це Роман Кудлик. Він прозрівав тоді, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й ідеалізував Хрущова. «Лікував мене лікар у двобортному костюмі», — писав він в одному вірші, але й цих ілюзій Роман швидко позбувся під впливом Богдана Гориня і, певне, моїм: Кудлик викристалізовувався в непоступливого протестанта проти комуністичної фальші і таким залишився й досі — мовчазним, сердитим юнаком, якому нині вже, слава Богу, за п’ятдесят.

Ми стали побратимами, і було нас два.

Не знаю, як зараз спілкується творча молодь, а тоді ми, формально належачи до офіційних спілок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчі асоціації за смаками й поглядами, і не було такого поета чи прозаїка, який би не спілкувався з художниками й акторами, композиторами і молодими вченими.

Ми збиралися, звісно, в художніх майстернях — у скульптора Еммануїла Миська і подружжя — скульптора Теодозії Бриж та графіка Євгена Безніска. На ці «бімбери» приходили актори Богдан Антків, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафійчук, Володимир Патик, Любомир Медвідь, відвідували ці вечори зовсім не знайомі нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачі; ці майже підпільні зустрічі ставали для всіх нас і для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пізнання новітніх напрямків у мистецтві й поезії, і я навіть не уявляю, яким я став би письменником, якби — затятий послідовник традиціоналізму — залишився поза цією компанією, у Щирці.

Партійні бонзи забили тривогу. Львів був оголошений особливим містом, з Москви і Києва нагрянули комісії, почалися відвідини майстерень — з’являлися ідеологи на чолі з секретарем ЦК КПУ Скабою і львівським партійним посіпакою Маланчуком; художників Бриж, Патика та Остафійчука оголосили абстракціоністами, що ототожнювалося з націоналізмом; журнал «Жовтень», в якому зібрався колектив однодумців (головний редактор Ростислав Братунь, завідувач відділу критики Микола Ільницький, завідувач відділу поезії Роман Кудлик, прозою відав я), був оголошений ідейно хибним, над Р. Братунем зависла загроза зняття з посади.

І саме в той час, гнітючий і тривожний, відбувся несподівано для партократів і для нас також мистецький акт української соборності, предтеча живого ланцюга між Києвом і Львовом.

Були це поетичні гастролі перших «шістдесятників» — членів київського Клубу творчої молоді — Івана Дзюби, Івана Драча і Миколи Вінграновського та експлікація п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк і художниця Алла Горська.

Тоді я ще не мав тісних зв’язків з письменниками Києва. Товаришував лише з Борисом Олійником, який познайомив мене з молодим і лютим критиком, який дотепно і нищівно висміяв львівських графоманів у памфлетах «Радість безмежна» та «Життя і пригоди рожевощокого Ананія», Анатолієм Шевченком: вірну дружбу ми з ним пронесли до сьогоднішнього дня. Зустрічався також з мудрою Михайлиною Коцюбинською, яка мені розповідала про молодих і зовсім незвичайних у контексті сучасної літератури поетів Івана Драча та Миколу Вінграновського, які назвали себе «шістдесятниками», а Платон Воронько — який жаль! — дражнив їх у своїх віршах «сестидесятниками» та еквілібристами і глузував: «Гризи Драчеві терпуги!» Івана Дзюбу я вже читав: його критичні статті засвідчували, що в Україні з’явився критик-новатор, безоглядний і чесний, а щонайголовніше — глибоко ерудований: ми звикли були фіґлювати іменами європейських письменників, а він їх творчість досконало знав і умів визначити її вартість для нас. Такої методології в літературній критиці ми після Івана Франка не знали, тож не дивно, що всі Дзюбою зачитувалися, і навіть скептик М. Рудницький прийшов на зустріч з київськими гастролерами, щоб почути живу мову Івана Дзюби.

У актовому залі Львівського університету я побачив трьох красенів, які, до речі, всі до одного потім поженилися у Львові; вони були горді, але приступні, вони заговорили зовсім іншою поетичною мовою, яка зачаровувала і викликала мимовільний протест: їй треба було піддатися або заперечити новими, спородженими тільки тобою художніми формами.

І коли «Ніж у сонці» Івана Драча викликав обурення в партійних наставників, а в літературних жуїрів — глузи, то в мене сталася різка зміна у ставленні до аванґардистської літератури: я зрозумів, що мені треба вириватися з традиційних пут, мов метеликові з лялечки, і піти далі, полетіти своїми манівцями і знайти свою нову дорогу, щоб не засохнути, мов шовкопряд в коконі, і я відчув, що зможу.

Шевченківська аудиторія була набита студентами, викладачами, літературною молодцю і старими письменниками, з яких чимало прийшло хіба лише для того, щоб почути від молодих суддів смертний для себе вирок: заперечення їхньої косності, консерватизму, двоєдушності і пристосуванства.

Дзюба своїми логічними формулами, які визначали мистецтво як самодостатню категорію, а не слугу державних структур, як духовну силу, що завжди стоїть в опозиції до офіційної влади, як субстанцію, яка може мати тільки національну заанґажованість, приголомшував людей, котрі свою творчість, якщо її можна було так назвати, вкладали, ламаючи їй кості, в прокрустове ложе схем, видуманих і назавжди визначених партійними форналями від літератури; їхня діяльність вмить на очах у тисячоголового залу втратила будь-який сенс. Молода публіка, яка тоді ще не наважувалася викрикувати «ганьба» і «слава», безнастанно плескала в долоні, плескала ритмічно — ніби цвяхи забивала у віка домовин, в яких враз упокоїлися духовні мерці. Вінграновський читав свого «Пророка» і кидав у обличчя пристосовникам: «Я рік йому: «Брехав я людям, тож покарай тепер мене!», «І мій язик орденоносний згорів, як лист, як віск розтав!» Іван Драч вибухнув, мов вулкан, своїм «Ножем у сонці», сколихнув нашу безкрилість віршем про наївного Гаврила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах, і безжально обрубував їх, а вони все росли й росли (Господи, чи виростуть вони у нашого Гаврила хоч тепер?), а закінчив свій виступ одою сивоголовому метрові із чорним піднебінням, адресованому Любомирові Дмитеркові, якого в залі не було, — тож підвелися львівські сивоголові метри на чолі з Антоном Шмигельським — косяк придворних письменників покинув актовий зал під злорадний регіт розбурханої літературної молоді.

То був знаменний час. Київські «гастролери» вперше в радянській літературі заявили, що нове письменницьке покоління полишило батожити свій власний народ, відмовилося назавжди від плаксивого й нудного національного мазохізму й вирушило на штурм ворожої фортеці. Література з бонни, сестри милосердя і бурсацького екзекутора стала враз на поріг державного будівництва.

Тож можна було сподіватися жорстокої реакції.

Опікував й представляв гостей Дмитро Павличко. Павличко мав уже таке право: він перший виступив проти існуючого порядку книжкою поезій «Правда кличе», а особливо сонетом про Торквемаду, в якому висвітлив із темряви тюрму, готову постійно зазивати до себе нових тюремщиків; Павличко був тяжко поранений морально — його книжку порізали, а він сам потрапив у неласку… Потім він знайде стежку, якою вийде з поля бою: та стежка не буде надто гонорова, але поет врятується і ще напише «Поєдинок», «Ти зрікся мови рідної», «У бібліотеці Лєніна», і будуть ці та інші знамениті його твори читати сміливі декламатори на вечорах, і будуть у пошані схилятися перед автором вдячні читачі, та прийде час волі — і ті поетичні його шедеври відсунуться набік, і ніхто не захоче їх помічати, як не помічають двигунових поршнів, що виконали свою службу, а на капоті машини залишиться видною іржа брехні, і довго нею колотимуть водієві очі, хоч та іржа не заважала машині, в якій водно оновлювався мотор, без упину рухатися вперед.

Та хіба тільки Дмитро був грішний? Проламався, мов на льоду, не витримавши наруги, Іван Дзюба, але ж таки знайшов силу вибратися з каламуті — і все треба йому простити — забути за те, що зробив він для нації: розбудив її і виховав своїми мужніми творами, серед яких насамперед виділяється «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а теж ціною свого гріха: таких людей породжує народ раз на століття в найкритичніший для себе час… «Задихав» один раз Лєніним і Іван Драч, але ніхто інший, а він на чорнобильському з’їзді письменників 1986 року вибухнув промовою, в якій назвав імперську комуністичну систему злочинною, перший назвав, і та промова детонувала експлозію, яка й зруйнувала систему… І Микола Вінграновський, незважаючи на нинішню збайдужілість і аполітичність, залишається творцем новітньої поезії, якій і в нинішньому літературному процесі не знаю рівної.

Доля Леся Танюка, а особливо Алли Горської, була значно трагічнішою.

У той самий час, коли у Львові гастролювала знаменита літературна трійця, юний режисер Танюк і молода художниця Горська представляли в театрі ім. М. Заньковецької експлікацію вистави Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Як член художньої ради театру я був присутній на цій процедурі. З київськими гастролерами вже почали розправлятися можновладці: викликали на килимки, примушували каятися, обіцяли посади й міжнародні поїздки, а Лесь із Аллою ще пробували у Львові повернути до життя виклятого й забутого Миколу Куліша не найкращою його п’єсою. Актори театру зацікавилася молодим режисером, славетний Доміан Козачковський, який працював колись в театрі Леся Курбаса, говорив про Танюка як про талановитого послідовника ґеніального режисера; модерне художнє оформлення вистави — після набридливих соняшників, тинів і глечиків на кіллі — вражало несподіваними узагальнюючими формами, актори розбирали ролі, готуючись до репетицій.

Партійні чиновники Львова довго не знали, як позбутися небажаних театралів, та допоміг їм — свідомо чи несвідомо — професор Семен Шаховський: він якось поквапливо, ніби виконував чиюсь волю, зорганізував зустріч студентів з Лесем Танюком і Аллою Горською в актовій залі Львівського університету, і ми вважали цей захід нерозумною акцією або ж провокацією.

Лесь Танюк говорив тоді на зустрічі про репресованого Курбаса. Цього було досить, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, Танюка ж і Аллу Горську видворили із Львова, Клуб творчої молоді у Києві був розгромлений; Лесь Танюк з вовчим білетом виїжджає до Москви, де за двадцять років праці зробив десятки вистав, проте національного українського театру, що було заповітною його мрією, створити не мав можливості, і ми тепер його знаємо більше як громадського діяча, а не режисера. Аллу ж Горську по-звірячому вбили партійні найманці. Її знайшли мертвою в підвалі.

Почався наступ реакції на українську культуру. Вмирає побитий в темряві злодіями і від того побиття вражений білокрів’ям ґеніальний Василь Симоненко. Зачиняється у своїй квартирі і не спілкується з людьми Ліна Костенко. Набуває академічних знань у своїй квартирі-бібліотеці Валерій Шевчук — його ніде не друкують, один лише я правдами і неправдами просуваю окремі його новели в «Жовтні». Виростає безкомпромісний і вельми еґоцентричний Володимир Дрозд. Його смілива повість «Маслини» стає літературною подією і зазнає партійного погрому. Знамениту новелу В. Дрозда «Білий кінь Шептало», в якій показано, як чистий кінь, не витримавши своєї винятковості, сам вимазується в болото, щоб стати подібним до інших, а тоді його, присмиреного, заганяють у стійло, теж друкую в «Жовтні» під маскою анімалістичного жанру. Мою хитрість розкушено — «Жовтневі» вчинено черговий погром. Без упину працює визначний стиліст Євген Гуцало, який після розносу його знаменитої повісті «Мертва зона» вдається до сільської тематики й весь час повторюється в ній. Врешті з’являється на літературному видноколі молодший брат Григорія Тютюнника — Григір, і з його іменем починається новий етап, а ще відчутніше — нова атмосфера в літературі.

Ми з Романом Кудликом працюємо в «Жовтні», і нас поки що тільки двоє в компанії. Та ні — нас більше: міцніє критик Микола Ільницький, дебютує в «Жовтні» Дмитро Герасимчук, знялася в піднебесся, мов білий лебідь, поезія Богдана Стельмаха — все це один гурт, всі ми однодумці, проте довкола нас з Кудликом створюється замкнуте коло. Він публікує поему «Зелені радощі трави», за що зазнає жорстокої критики, я отримую своє за «Спрагу» («Зупинись, подорожній!») — і це нас теж єднає. Письменники починають ділитися на битих і небитих.

Усвідомлюю нарешті, що мушу йти і я в наступ на ворожу державну фортецю: починаю збирати матеріал для роману «Яничари», який з цензурних міркувань назвав потім «Мальвами».

Було трохи страшно: знав, що ризикую своїм становищем і спокоєм; але я хотів стати письменником, а ним ще не був. Закінчив школу письменницької каліграфії — тепер почав освоювати літературну в’язь. Спонукала до такого рішучого кроку моя близькість до братів Горинів. У той час вони вже займалися справжнім ділом: розповсюджували самвидавом заборонену літературу. Я знав, що їм загрожує, і зважував свої сили. Вирішив залишитись на волі і боротись пером, за що потім зазнав цькувань і неґації. Брати Горині були для мене зразком мужності, проте я не пішов їхньою дорогою.

Доріг у цей час прослалось багато, і кожною мусив піти свій пілігрим. Така необхідність різнодоріж, спрямованих до однієї мети, завжди постає перед нацією, яка бореться за свою незалежність.

На Першому конґресі українців східної діаспори, що відбувся у Києві наприкінці січня 1992 року, я почув виступ однієї українки з Берестейщини, який мене дощенту пригнобив, і я не відразу й повірив у правдивість її слів: білоруси утискують права українців, не реєструють їхнього національно-культурного товариства, забороняють відкривати українські школи, радіо— і телепрограми та газети.

Як це могло трапитися? Невже білоруси, які так солідарно з нами перетерпіли один і той же московський гніт, самі заразилися імперською отрутою і, не ставши ще на ноги у своїй незалежній державі, користуються рецептами колишніх гнобителів?

А втім, відомо, хто сіє розбрат між народами і серед народів і кому це часто й непогано вдається зробити. Хіба ж я міг був коли-небудь припустити, що монолітна Західна Україна роздереться у чварах на міжконфесійному ґрунті? А роздерлася, і б’ються люди, обдурені попами — каґебістськими аґентами, — на церковних майданах.

Але ворожнеча між білорусами й українцями — то таки парадокс!

За своє літературне життя мені випало знайомитися і навіть дружити з письменниками з різних країн. Жили в моєму світі болгарський перекладач Петко Атанасов, славний польський письменник Єжи Єнджеєвич, польський україніст Флоріан Неуважний, чеський україніст Вацлав Жидліцький — і до кожного я ставився з певною резервою, бо вони все ж таки були чужинцями, а Неуважний навіть якось насмілився при мені сказати, що синьо-жовті кольори його дратують, й на цьому наша дружба закінчилася, — але білоруси?! Мені після цього страшнувато буде здибатися з моїм другом, білоруським літературознавцем Вячеславом Рагойшею, — а що, коли й він підтримує берестейських малодержавних шовіністів?

Та ні, ніколи не може статися між нами роздору. Був у мене побратим, який уособлював у собі всю Білорусь, — і хай він, покійний, стоїть на сторожі нашої єдності.

Мовлю я про Володимира Короткевича.

Після того як у журналі «Дніпро» була опублікована остання частина мого великого й дуже недосконалого роману «Край битого шляху» — «Спрага», я отримав з Мінська бандероль з книгою В. Короткевича «Колосся під серпом твоїм» і листа від автора: йому сподобалася моя повість, і він хоче заочно познайомитися зі мною.

Та, перш ніж написати Короткевичеві листа, я прочитав його роман і зрозумів, що, коли відпишу, почнеться моє спілкування з могутнім письменником. Це мене лякало. Я ніколи не страждав комплексом неповноцінності, але товаришувати з ким-небудь міг тільки на рівних засадах, тож утямив, що для дружнього листування з Володимиром Короткевичем у мене ще нема підстав.

Я подякував за книжку і аж через два роки вислав йому «Мальви». Білоруський літературний витязь зробив мені велику честь — приїхав до мене у Львів.

О, що то була за зустріч! Ми розмовляли дні й ночі, Короткевич для моєї сім’ї став рідним, він полюбив мою дочку Наталю, як свою, і тоді ж ми поклялися один одному, що віддамо — кожен своєму народові — життя, а дружба наша хай символізує солідарність наших невільних націй.

Невже ми марно клялися, Володю?

А може, треба було й мені, не гаючись, приїхати до тебе, а може, треба було нам помандрувати разом українськими й білоруськими селами та містами і проповідувати правду єдності? Може, замало було обом народам наших історичних романів — і ми мали стати мандрівними богомольцями на шляхах до волі?

Я ніколи в житті не мав часу… А ти кликав мене: «Виберися якось до Мінська, Романе. Хочеш — зимою: роздобудемо лижі й розкладемо у пущі вогнище. А хочеш — навесні: поїдемо на мій білоруський Дніпро, будемо ловити рибу й спати на сіні». Я відповідав завше: «Трохи пізніше, Володю, встигнемо, ще ж не вмираємо». І ти чекав, у своїх листах аналізував кожен мій новий твір і так по-лицарськи обороняв мої «Мальви» перед московським погромником Валентином Оскоцьким…

Я приїхав до Короткевича, коли вже було пізно. На мене з узголів’я зеленої могилки, на яку потім ляже дикий валун, поглядало з портрета добродушне обличчя мудреця, і я придумував слова виправдання за своє запізнення, дошукуючись оптимізму в невблаганному слові «смерть».

Чому людське небуття повинно доконче пригноблювати живих? А може, від смертей, закономірних і неминучих, людство не бідніє, а збагачується? Що дала світові смерть Бальзака, Толстого, Франка — втрату чи зиск? Зиск, бо зі смертю ґеніїв зникли назавжди їхні слабкості, а залишився тільки доцільний продукт їхнього мислення. Чи ж то змалів я, дізнавшись про смерть Короткевича? Таж ні — я виріс і змужнів, забираючи в нього те найцінніше, що зумів він залишити людям.

Так я виплакував свій біль, стоячи в скорботі на Східному цвинтарі Мінська перед могилою друга. Утішав себе марним філософуванням, яке не змогло заглушити в мені відчуття непоправної провини.

Гай-гай… Як легко дійти до висновку про доцільність продукту письменницької праці, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, вишукуючи в людях лише потрібні нам цінності, і забуваємо про їх звичайну земну людськість.

Чогось я не зробив, щось необачно обминув — і, певне, не тільки я, коли нині, на зорі волі, спотикаємося так гірко об свою власну державну неписьменність.

Може, ці мої слова дійдуть до Білорусі… Хай би ті, хто осягнув злу науку в рабовласника, уздріли в нашій з Володею дружбі вищу її сутність.

…Коли вже зайшло про біль, висповідаюся за кривду, якої я завдав ще одному приятелеві. Скажу кілька слів про Грицька Тютюнника.

Григір Тютюнник не був легким у співжитті чоловіком. Тяжке було його дитинство, тяжко входив він в українську літературу, натужно вириваючись завдяки допомозі свого старшого брата з магнітного поля російщини, тяжко він і писав — мабуть, тому кожне слово його художньої прози народжувалося важким і вагомим, мабуть, через те йому, як мало кому із сучасних письменників, вдалося видобути з надр своєї душі чистий метал людського слова.

Григір був безкомпромісний і в безкомпромісності своїй деколи грубуватий — всі пам’ятають, як він після спілчанської розправи над Іваном Дзюбою вивів за вухо з-за секретарського стола драматурга-чиновника — щоб і подиху його в Спілці не було чутно, а драматург все-таки залишився і мстив Грицькові, довівши його — звісно не сам — до трагедії. З Григором люди важко сходилися, але назавжди. Пам’ятаю, як Ніна Бічуя, коли я їх познайомив, сказала, що сприйняти Гриця ніколи не зможе, а потім ніжно його полюбила, за радість мала зустрітися з ним і світліла, і гарніла, і добріла в його присутності — Гриць володів чаром добра і любові.

Його перші новели «Зав’язь», «Оддавали Катрю», «Поминали Маркіяна» засвідчили, що в українській літературі народився жорсткий стиль, споріднений із стефаниківським, і мої ліричні, дещо й сентиментальні новели, якими на той час захоплювалася читацька публіка, самі собою відсунулися набік, тож мені, якщо я мав бажання стояти в аванґарді молодого літературного процесу, треба було вертатися на стартову смугу й вибирати іншу бігову доріжку.

Я так і зробив. Час вимагав не відпочинкової, а державотворчої літератури: народ повинен був міцніти в жорстокій правді, а його заколисували лірикою, народ треба було розбурхувати, повертаючи йому правдиву історичну пам’ять, а його присипляли шароварною бравадою. Я взявся за найболючішу сучасну проблему — яничарство.

Гриць Тютюнник, який умів наслідувати чужі голоси, перекривлював мене: «Но-но, прецінь, я заздрив вам, але тепер написав собі «Мальви», то можете евентуально позаздрити і мені».

Я ще не раз згадаю свої «Мальви» — не із похвальби: роман відіграв певну роль у становленні державницького напрямку в літературі, тема відступництва виявилася глобальною — роман вмить облетів весь український світ. Проте в цю мить я хочу сказати про інше: якби я не увійшов у тісні контакти з людьми, про яких оце пишу, «Мальви» не були б навіть задумані.

Так чим же я завинив перед Грицем? Я не був на його похороні, хоч і міг, — і цього собі ніколи не прощу. Немає в мене гріхів, тільки цей один, але такий нестерпно тяжкий… Я міг би нині списати десятки сторінок про наші з Грицем розмови, зустрічі, суперечки, та чи ж маю таке право?

…1966 року — було це після першого туру арештів львівської інтеліґенції й жорстокого погрому тих, які зосталися на волі, але заступилися за арештованих, — до редакції «Жовтня», який теж стояв тоді на приколі у КҐБ, зайшла тендітна, з довгим русявим волоссям зеленоока молода жінка й запропонувала мені свою новелу. Як на прозаїка, вона здалась мені замало статечною, та й настрій був тоді у мене не з найкращих…

Новела в мене особливого захоплення не викликала, хоч і написана була професійно, проте я приховав свою нехіть; дівчисько було суворо-вродливе й викликало в мене певний респект. Новелу потім я надрукував, і добре, що це зробив: вразлива, немов мімоза, Ніна Бічуя, коли ми вже стали друзями, призналася, що, якби я був повернув їй тоді «Смоликові яблуні», вона б ніколи не написала «Дрогобицького звіздаря», «Буєсті Митусиної», «Чистотілу», театрального циклу повістей і — квінтесенції її інтелектуального самовираження — останньої поки що новели «Камінний господар».

Про творчість Ніни Бічуї я написав чимало статей — захоплених і критичних: письменниця тяжко виковувала свій ориґінальний стиль. Нині я хочу тільки наголосити на вазі її творчості в сучасному літературному процесі.

Якось Микола Ільницький при ній і при мені висловив таку думку: мовляв, Іваничук мав вирішальний вплив на формування таланту Ніни Бічуї. Ніна не заперечила і не образилася, тільки сказала: «Це правда. Але — хлопці! Ви ніколи не задумувалися, якими б ви були без мене?»

А якими: нудно традиційними, лінивими до пошуків нових форм, сито задоволеними тим, що знаємо, банальними белетристами, які спроможні описати факт і не вміють визначити його вартості, оспівувачами сільського босоногого дитинства, апологетами старих дідів і бабусь, що сидять на призьбах під патріархальними стріхами, — і, може б, ніколи не побачили міської вулиці з її ритмом, запахами, архітектурою, типажами; може б, ніколи й не змогли «залишити щось від світу, який був тільки мені видимий», не навчилися б у густому потоці власної свідомості побачити найрізноманітніші ракурси явищ у потрібному освітленні й робити безліч спроб перетворення власного життєвого досвіду.

Маємо такого літератора і належно ще його й не оцінили. Твори Ніни Бічуї деколи й залежуються в книгарнях на полицях, це її пригноблює, і тому вона так мало пише, й ніхто, і я в тому числі, не годен її переконати (а може, про це вона сама найкраще знає), що Ніна Бічуя переросла цілу нашу епоху і знаходиться вже давно — разом з Валерієм Шевчуком, Ігорем Калинцем й, може, ще кількома сучасними елітарними авторами — у тому не знайомому для нас часі, коли літератори стануть виразниками психології державної нації, а не мобілізованими солдатами у війні за державу.

…У цей саме приблизно час, коли Ніна дебютувала в «Жовтні», я отримав листа від не відомого мені Володимира Яворівського з Одеси, в якому він просив зустрічі. Звичайно я на такі листи не відповідав — хто хоче, той мене знайде, адреса відома, та лист Яворівського здався мені особливим: була це готова новела з парадоксальними образами, вільним, аж розв’язним, стилем — я зрозумів, що хлопець талановитий, і відписав йому.

«Хлопець» не тільки приїхав на побачення зі мною, а й зовсім перебрався до Львова і засліпив усіх нас своїм полиском, непідробленим гумором, освіченістю і, звичайно, літературним хистом. Його письменницький стиль я назвав «яворівщиною» — він блискуче й легко виявився в незакінченій трилогії Яворівського «Оглянься з осені», і мені дуже жаль, що сьогодні Володя самовиражається уже не в повістях і новелах, а в парламентських політичних виступах і промовах… Що ж, такий час: з письменників-депутатів, здається, тільки ще я один пишу.

З нашою компанією постійно контактував актор Юрко Брилинський — єдиний у Львівському театрі ім. М. Заньковецької літератор, який читає все, а не пише нічого; трохи пізніше прилучився талановитий художник, освічений, начитаний і непоступливий у суперечках — Роман Безпалків. Якось під час гострої нашої дискусії, а вони завжди спалахували на посиденьках у майстерні Романа, я «видав» жарт: «Що Кудлик знає — невідомо, бо він мовчить; я не знаю нічого; Брилинський — трохи, Ніна — трохи більше, а Безпалків знає все!» Слава Богу, що ми вміли кепкувати один з одного — самоіронія рятувала нас від депресій.

Ось таким гуртом ми увійшли у сімдесяті роки, ознаменовані маразмом Брєжнєва, сваволею кагебістів, державною корупцією і нечуваним ханжеством партократів. Славилися ці роки масовими репресіями, страхом, ламанням хребтів, втечами у міщанство і зрадами. Та не тільки. У ці роки вийшло на кін покоління безстрашних лицарів, які за волю України пішли в тюрми, і — валенродів, що залишалися в чужому стані без слави й ореолів, та немало спричинилися до розкладу системи, яка у восьмому десятилітті нашого століття самовіддано займалася вже не фізичним знищенням націй, проте не менш страшним злочином — деструкцією людських душ.

Ми збиралися у Ніни Бічуї, а ще частіше в мене дома, прикривалися балагурництвом, такою собі примітивною богемою і разом викристалізовувалися в розмовах і праці, готуючи себе до найважчого — якщо б довелося.

Мене прозвали «папою», а мою дружину «Сонечком» — вона заслужила собі на таке ймення: терпіла нас у хаті, переночовувала, годувала й поїла, щоб тільки ми не розбрідалися врізнобіч, де на кожного окремо чигала смерть: алкоголь, стукачі, побутова компрометація і, зрештою, фізичне вбивство.

І ось ми зійшлися, ті, хто залишився живий і вірний побратимству, — бо з великого нашого гурту відійшли в небуття і Тютюнник, і Близнець, а Борис Олійник у зраду, — у моїй квартирі на різдвяній гутірці 1991 року.

19 лютого 1992 року на пленарне засідання Верховної Ради було винесено питання про Державний Герб України — тризуб. Найскладніше і найважче політичне питання, якщо брати до уваги, що розташування сил в українському парламенті після проголошення Акта Незалежності майже не змінилось: реакційна прокомуністична група «239» зменшилася на якийсь десяток депутатів, проте не перестала бути більшістю, і якщо після провалу путчу комуністи принишкли, пригнулись, злякавшись арештів, то тепер, відчувши повну безкарність — бо ж комісію депутата Гайсинського в справах гекачепістів фактично розпустили, — знову, ніби нічого не трапилось, підвели голови, і народ ще раз побачив на їхніх парсунах такий знайомий більшовицький оскал.

За допомогою різних дипломатичних хитрощів Народній Раді й Президії Верховної Ради, при підтримці Президента, вдалося затвердити державним синьо-жовтий прапор і мелодію Державного Гімну «Ще не вмерла Україна», проте знали ми всі, що проти тризуба українофоби стануть стіною. Ще б пак! Історія синьо-жовтого прапора доволі молода, бо сягає всього-на-всього становлення козацької республіки, на яку не посягав і ніколи не називав її спільною колискою жоден московський історик; гімн України народився сто з чимось років тому. Але тризуб!.. Прийняття тризуба державним гербом України — що й сталося, незважаючи на запеклий опір російських шовіністів і українських перевертнів, — примусить Москву переглянути всю свою імперську історію: де ж ділося враз тисячолітнє царство, коли його геральдика почалася фактично з двоголового петровського орла? Які зараз версії заходиться вигадувати академік Лихачов, а може, вкуситься за лікоть, пошкодувавши, що не наважився — через Петлюру й Бандеру — оголосити володимирівський державний знак гербом Третього Риму!

Та парламент таки прийняв гербом України тризуб й назавше цим припинив дискусію, хто серед слов’ян є старшим братом; старшинства, власне, нам не треба, проте ми мусили нарешті оголосити світові, де й коли розпочалася наша національна історія.

Розуміли це українофоби, які на засіданні Верховної Ради цілий Божий день воювали з тризубом. І програли. Тож подумав я тоді зловтішно: нарешті Москва втратила Київ! Вісім століть тому руками Андрія Боголюбського сягнула вона по древню столицю України-Руси, щоб, знищивши її, забрати собі історичне ймення й навіки записати Київ у аннали московської історії — першою столицею Володимиро-Суздальського, а потім уже й Московського князівства.

Вісім століть — історично, фізично і морально — тривало нищення Києва. Йому ніколи не вдалося стати столицею Гетьманщини; його славну Києво-Могилянську академію живцем забрали в Москву і Петербурґ; національну друкарню й багатюще «древлєхранилище» Печерської лаври наказав спалити Петро І; вирізував Київ більшовицький бандит Муравйов; у Києві підривали золотоверхі собори російсько-комуністичні герострати — не назвете жодного іншого народу, крім російського, який би так наполегливо й методично знищував чужу столицю тільки для того, щоб назвати її історично своєю. Не здогадалися лише зробити гербом Московщини тризуб! Та ні, здогадувалися і навіть писали про це у пресі, та до такого грабунку не дотяглися руки московського ординця: герб наш освятився українською державністю 1918 року — тільки цей факт усвідомивши, можемо впевнено сказати, що сімдесят років тому наш народ пролив кров немарно.

Наруга над Києвом відбулася і в 1964 році: аґент КҐБ Погружальський спалив Українську національну бібліотеку. Я сам бачив, як вона горіла. Старанно пересипані червоним фосфором стародавні фоліанти — наша історія і наша слава — палали, мов солома, і вмисно запізнілі пожежники не могли вогонь загасити водою, бо ж вода підтримує горіння червоного фосфору… Люд мовчки стояв і споглядав нечувану національну катастрофу, востаннє найзаклятіші наші вороги спалювали тризуб, і, впевнені у своїй остаточній перемозі над українським народом більшовицькі опричники, цинічно регочучи, відганяли від палаючої бібліотеки німе бидло… Та не відали вони ще того, що саме в цей мент зазнали нищівної поразки: трагедія пробудила наймолодше покоління борців, які рішуче виступили проти окупанта і через три десятки років видобули із попелу очищений у вогні Національний Герб, увіковічнивши його на щитах і документах.

Саме тоді я, спонуканий новими віяннями в літературі, вертався на початки доріг, відшукуючи для себе нову — і тільки свою. Пожежа Національної бібліотеки — ґвалт, вчинений над безправною нацією, — витруїв у мені палючим болем страх, висвітлив мерзенність пристосуванства; півправда, якою я виправдовував свої пристосовницькі принципи, засмерділа мершею фальшу, і я вирішив: віднині до смерті не напишу жодної конформістської фрази; витягну з глибин української історії на поверхню найогидніші моральні болячки і вичавлюватиму їх, не шкодуючи ні читача, ні себе; вигрібатиму з попелу найяскравіші приклади героїзму, моральної чистоти наших предків, волатиму до голосу крові, буду зривати незрячим полуду з очей прозріння ради. І цьому посвячу, не відступаючи і не каючись, усе своє життя. Готувався я до того чину у великій таємниці, в цілковитій самотності — аж потім зустрівся з людьми, які йшли до тієї самої мети, що і я, іншим шляхом, але із знайденої стезі я вже не сходив.

Найстрашнішим злом того часу (а чи тільки того?) вважав яничарство, і найбільше мучила мене гірка правда, сформульована у Франкових словах: «Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?»

І враз — ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які неминуче приходять до упадку, над закономірністю пробудження поневолених народів, над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних невдач у боротьбі за визволення з-під чужоземного ярма… Я покажу різні соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовладдя окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; простежу процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу за світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман «Яничари». Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десяткові романів.

Історичною площиною для роману «Яничари» я вибрав десятиліття «золотої волі» польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638–1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася мені ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів: переобтяжила імперію надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися у касту, яка стала над народом корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: упродовж майже трьох років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опановувати тюркський матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і вміла читати в’язь; відвідав як турист Стамбул, східний базар спостерігав аж у Марокко, у мусульман Сенеґалу побував у гостях в час байраму. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у кримський будинок творчості «Коктебель».

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці навіть і говорити не хотіли про публікацію роману під назвою «Яничари», а придумати іншу я ніяк не міг.

Мої колеґи по пляжу хворіли «камінною» хворобою — шукали сердоліків і «курячих богів», ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас заняттям — збиранням квітів для гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослину, яка б дала назву моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося — знайшов! Держидерево — колюче, загребуще — хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина — символ вічноживучого народу. Тирса!.. Але все це вже було, все збите.

Аж одного дня я нахилився над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким стебельцем до потрісканої кримської землі. «Що це за квітка?» — запитав у дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших мальв. «Але ж вони у нас високі, вищі за соняшники!» — «Видно, ґрунт для них не той», — відказала дружина.

І в цю мить прийшло до мене: «еврика». Мальви! Мій історичний роман буде називатися «Мальвами». Бо це трагічний символ українського народу — гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.

Нині я повертаю творові первісну назву «Яничари». Чи добре чиню — не знаю, адже читач звик уже до «Мальв». Однак мушу це зробити — стара назва набагато точніша.

А тоді я, втішений творчою знахідкою, повернувся в будинок творчості, де відпочивали теж Дмитро Павличко та Іван Драч, і застав у них гостя — Михайла Гориня. Цю людину я завжди ніжно, але й з певним респектом, любив. Ви тільки один раз порозмовляйте з ним — добрим, спокійним і твердим, як криця, ви тільки один раз подивіться на його статечне й розумне обличчя — і відразу потрапите в магнітне поле його особистості… Я зразу ж поділився з приятелями своєю радістю, виклав їм задум роману, вони із зацікавленням слухали мене, проте Михайло, я це помітив, був чимось стурбований… Я знав чим. Вони з братом Богданом, Михайлом Косівим, Іваном Гелем, Михайлом Масютком — і не було серед них жодного письменника — вже упродовж двох років розповсюджували підпільну літературу, і їх уже взяв на мушку КҐБ. Я сам випозичав у Івани Геля матеріал про процес над Погружальським.

«Це добре, — сказав Михайло, — що ти пишеш «Мальви», а ще краще буде, як збережеш хребет».

Я зрозумів, що він має на увазі, і не збентежився та й не образився, бо впевнений був: напишу «Мальви» і збережу хребет.

Потім ми вчотирьох пішли на Кара-даґ, щоб там вільно порозмовляти. Михайло кинув виклик письменникам: «Ми виходимо на барикади, що ж будете робити ви?» Павличко закликав до врівноваженості, я сказав, що писатиму правдиву історію і за це прийму те, що мені буде долею присуджено, Драч понуро мовчав. Виклик письменниками не був прийнятий: це станеться аж за сім років… За нами йшло двоє «туристів» з рюкзаками і з рацією — безсоромно підслуховували.

«Ми ще нічого не зробили, — скрушно сказав Михайло, — а вже мусимо готуватися до тюрми».

«Тюрма — то й буде основна робота», — відказав Іван Драч.

…Ростислав Братунь пішов у керівництво дуже рано — ще з-за студентської парти. Є такі люди, які почувають себе цілковито повноцінними, доки керують, і не треба їм брати цього за зле: без проводу військо гине. Братунь усе своє життя провів на керівній роботі, включаючи депутатство, і аж тепер перебуває на заслуженому відпочинку. Зробив він багато доброго і багато дурниць — як кожен керівник. Тому в літературній і політичній історії його ім’я залишиться надовго. У літературному доробку Братуня залишається непристойна збірка памфлетів «Крапка без і» й знаменита поема «Зачарований трамвай». Він зумів зацікавити журналом «Жовтень» увесь український світ — і позбавити його найкращих працівників. Він зважився на похороні Володимира Івасюка виголосити революційну промову і водночас тримати у Спілці своїм найближчим радником наклепника й інтриґана Б. Гавришківа. Він два роки боровся за депутатський мандат і два роки німо сидів у Верховній Раді Союзу, але українську символіку обстоював у Москві лише він…

Ростислав Братунь довго працював заступником голови правління Львівської організації СПУ, а коли — несподівано і в молодому віці — помер головний редактор журналу «Жовтень» Юрій Мельничук, і його заступник Петро Інгульський, нітрохи не сумніваючись, бачив себе вже керівником редакції, Р. Братунь тихенько поїхав до Києва і за кілька днів повернувся до Львова з портфелем головного редактора. Його призначення вельми не влаштовувало обласне партійне керівництво, а особливо львівського ідеолога В. Маланчука, якого з Братунем роз’єднувала ще й особиста неприязнь, і молодий редактор сидів весь час мов на пороховій бочці.

Ростислав відразу зреформував журнал, який за Мельничука був нудний і офіційний; в ньому з’явилися нові рубрики і нові автори; цензор Савчук не знав ні дня, ні ночі, він перечитував журнал зліва направо і навпаки, ще й по діагоналі, шукаючи в ньому ідейних похибок, в цьому ревно допомагав йому Інгульський; цензура свавільно знімала зовсім невинні матеріали (осінь — чому осінь, а не весна; розбита дорога — чому не заасфальтована, дівчина сумує — чому не сміється і т. ін.) — на головного редактора готували компромат.

Я вже знав, що на мене обком партії прицілився як на матеріал, з якого можна виліпити слухняного спілчанського функціонера: мене запрошував до себе Маланчук і, ласкаво усміхаючись, хвалив за талант; коли помер Петро Козланюк і головою Спілки стала Ірина Вільде, він відверто говорив у кулуарах так, щоб усі чули, що шановна Дарина Дмитрівна побуде головою тільки два роки — до пенсії, а на її місце стане «молодий і талановитий» (таке визначення присвоїли мені партократи) — Роман Іваничук.

Не буду лукавити, ніби ці похвали (і взагалі — слава) не лестили моєму самолюбству, проте я вже твердо йшов своєю новою дорогою: якби мене зваблювала кар’єра, не запропонував би «Жовтневі» повість «Зупинись, подорожній!» (потім — «Спрага»), яку поки що з глухим тріском зняла цензура, не пропонував би до друку новели Валерія Шевчука та Володимира Дрозда, через що мав самі лише неприємності; крім того, я знав одну істину, до якої дійшов сам: з партійними можновладцями грати в карти не можна: «раз тільки ступиш — і пропала воля».

Не знали, правда, моїх засад знайомі та й не всі друзі знали: вони вже звикли мене бачити в президіях, куди водно милостиво запрошувало керівництво, та й що, мовляв, у тому злого: хай краще керує Спілкою Іваничук, а не Романченко.

Отож першого дня після мого повернення з Криму секретарка «Жовтня» сказала мені, що Братунь поїхав на місяць у той самий «Коктебель», а я буду виконувати його обов’язки. Не встиг я ще прийняти справи, як мене викликав сам перший секретар обкому партії В. Куцевол.

Ішов з тривогою (о, більшовицька система вміла тримати людей у постійній непевності, тому народ і був слухняний), продумував, що й де сказав, з ким зустрічався, — й готував відповіді: а може, знята цензурою повість потрапила за кордон, а може, стукачі вислідили, що я брав у Горинів нелеґальні рукописи, а може, хтось із сусідів доніс, що моя сім’я потихеньку святкує Різдво і Великдень, а може, а може… Та який я був здивований і спантеличений, коли увійшов до кабінету першого секретаря обкому партії: з глибини просторої кімнати йшли до мене усміхнені, з простягнутими для вітання руками Куцевол і Маланчук. Вони трясли мені руку, питали про здоров’я, про творчі плани, сім’ю і квартирні умови, а вже потім Маланчук, холодно зиркнувши на мене спідлоба, коротко запропонував:

«Ми тут порадилися і прийшли до такої думки: рекомендувати вас на посаду головного редактора журналу «Жовтень».

«Редактором «Жовтня»? — перепитав я. — А що — Братуня зняли?»

«Знімуть як неспроможного забезпечувати ідейно-художній рівень журналу… Він поки що відпочиває — хай набирається здоров’я. А вернеться — і стане перед фактом. Головне, щоб ви погодилися».

Мені до обличчя вдарила кров: за кого вони мене мають, невже я дав їм підстави вважати мене підляком? Я підвівся і мовив зшерхлими губами:

«Ми зможемо вернутися до цієї розмови лише тоді, коли повернеться до Львова Братунь».

«Подумайте добре, — застеріг Куцевол. — Такий шанс зробити кар’єру дається раз у житті».

«В мене інше трактування цієї категорії: я хочу зробити кар’єру літературну».

«Якщо це вам удасться», — кинув погрозливо Маланчук. Аудієнція була закінчена. Та коли я сидів у кабінеті секретаря, за його стінами чинилась чергова супроти мене провокація: поки я повернувся в редакцію, весь інтелектуальний Львів уже знав, що Іваничук підло схрунив, витіснив Братуня за його відсутності й сам став редактором. Мої прихильники і навіть друзі вже вставляли образ Братуня у рамки мученика, мені ж проголошували анафему.

«Ну, чорти б їх побрали!» — вигукнув я, зайшовши в редакційну кімнату, де сиділи, пильно щось редагуючи й не дивлячись на мене, Ільницький і Кудлик. Я здивовано глянув на них і вимовив невпевнено: «Ви нічого не знаєте?»

Кудлик зняв окуляри, і я побачив страдницький вираз на його обличчі. Що ж трапилося? Роман кивнув рукою на мій стіл: «Там для тебе є записка…» — вимовив глухо.

Я взяв той клаптик паперу, розгорнув і прочитав:

«Скільки в тебе душ, Романе? Одна, дві чи більше? І яка з них правдива? Я зневажаю тебе. Богдан Горинь».

Як довго тягнулася моя німота — не знаю. Та коли шок минув, я прокричав:

«То неправда, що часи дуелей минули! Я викликаю Богдана Гориня на дуель!»

І вийшов з кімнати.

Богдана в Картинній ґалереї, де він працював, не застав. Нічого, знайду його завтра…

Та на другий день прокотилася Львовом звістка, що всіх приголомшила, навіть тих, які були цій звістці раді: у Львові відбулися арешти молодої інтеліґенції. Михайла Гориня зняли з поїзда в Сихові, коли він вертався з Криму, Богдана Гориня заарештували вранці біля парадного входу в Картинну ґалерею. Вночі були взяті Михайло Косів, Теодозій Старак, Іван Гель, Мирослава Зваричевська, Ганна Садовська, Михайло Осадчий і Михайло Масютко.

Сталося це 25 серпня 1965 року. Українське суспільство почало розходитися по дві сторони барикад.

…Ростислав Братунь попрацював у редакції недовго.

Після арештів приїхав з Києва секретар СПУ Юрій Збанацький проводити у Львові утихомирюючі збори. В набитому залі нашої Спілки, у присутності Маланчука, Збанацький запевняв письменників, що тридцять сьомий рік ніколи не повториться, що арешти відбулися на правовій основі: громадяни, позбавлені тимчасово волі, грубо порушували політичну етику, закликали до повалення існуючого ладу — і покарання мусять відбути.

Роман Кудлик сидів, як завжди, біля мене, обличчя в нього мовби закам’яніло, він весь час поривався встати, вагався в чомусь, мучився. Я не знав, що хоче зробити мій мовчун, і тривожився за нього. Врешті він переступив мої коліна і, не питаючи в президії дозволу, вийшов за трибуну і свій короткий нервовий виступ закінчив словами:

«Де зараз мій друг Богдан Горинь?!»

Був це грім з ясного неба. Маланчук зблід і мовчки сидів, не знаючи, як повестися в такій непередбаченій ситуації, зал загомонів, атмосфера стала вибухонебезпечною, Збанацький махав руками, намагаючись заспокоїти письменників…

Почалося обговорення поведінки Романа Кудлика. Незважаючи на те, що більшість письменників намагалася захистити молодого поета, Ростислав Братунь того ж дня звільнив його з роботи.

Відтоді в Романа Кудлика почалися довголітні митарства — де він тільки не працював! — і аж за п’ятнадцять років вернувся знову до «Жовтня». Сьогодні він займає посаду заступника головного редактора журналу «Дзвін».

У час цілковитого приголомшення арештами й тривожними очікуваннями нових — кожен-бо знав, що каґебістський репресивний маховик розкручується надовго й перемелює свої жертви доти, доки сам не зав’язне у кривавому місиві, — хтось десь на партійних верхах вирішив відновити в «Жовтні» посаду заступника головного редактора.

Ростислав Братунь зумів зібрати професійний редакційний колектив з молодих письменників: критикою відав Микола Ільницький, публіцистикою — Тарас Мигаль, поезією — Роман Лубківський, який прийшов на місце Романа Кудлика, прозою — я.

Приціл партія мала точний: Петра Інгульського Братунь з редакції вижив, і той пішов працювати директором видавництва «Каменяр» — тож потрібен був у редакційному апараті солідний троянський кінь.

Редколегія одностайно запропонувала в заступники мене, бо й кого — всі ще тоді були надто молоді, і якби редактор погодився, обком нічого не зміг би вдіяти, проте Братунь, мабуть, побоявся мене, пам’ятаючи про обкомівський демарш у час його відсутності. Він довго думав і мовчав, а парткерівництво не дрімало і врешті добилося свого. Хтось із прилітературних осіб, заанґажованих органами безпеки, можливо, й на каві, нарадив Братуневі взяти заступником відставного полковника Миколу Романченка, який усе життя пописував графоманські комуністично-патріотичні віршики, за що був прийнятий до Спілки письменників з благословення Петра Козланюка, працював позаштатним, проте сумлінним інформатором обкому партії у Спілці, чого зовсім не соромився і навіть хвалився своїм партійним дорученням, — мовляв, матимеш добрий громовідвід, редакцію перестануть цькувати, Романченко захистить… І ось одного дня ми всі примліли, побачивши за столом заступника редактора войовничого солдафона.

Тоді ж стався у Львові вибух, детонація якого дійшла вмить до Москви, — знову запрацювали у місті всілякого роду комісії, за Львовом був назавжди закріплений «почесний» статус особливого міста з усіма наслідками, які з цього статусу випливали.

16 квітня 1966 року в приміщенні обласної прокуратури розпочався суд над заарештованими дисидентами.

Напередодні я повернувся зі своєї місячної мандрівки до Туреччини, Марокко і Сенеґалу: квапився закінчити роботу над «Мальвами», відчуваючи, як швидко холодніє на світі після хрущовської відлиги, як цензори, трохи присмирені за Хрущова, випускають з подушечок пазурі, — і я таки встиг, встиг видати твір, чого вже не вдалося мені зробити із «Журавлиним криком» — романом про Петра Калнишевського.

Йдучи до праці, я побачив біля обласної прокуратури перших в радянській історії пікетувальників. Була це переважно молодь: пікетувальники вигукували «слава» і «ганьба»; наряд міліції тісним ланцюгом оточив чорну машину-буду, утворивши на початку Пекарської вузький прохід від машини до брами прокуратури, і я встиг побачити, як підштовхувані в спини просто влітають у браму в’язні, і серед них — пострижений і через те ще нижчий ростом, змарнілий, але бадьоро усміхнений Богдан Горинь, якого я не встиг викликати на дуель. На один лише мент наші очі зустрілися, я подався вперед, міліціонер штовхнув мене в груди, я щось вигукнув — ні, не «слава», цих ейфорійних вигуків я не люблю й донині; Богдан потряс кулаком, мовляв, тримайся! — і зник у проймі темних дверей.

Натовп шаленів, спалахували бліци — нас фотографували аґенти КҐБ в цивільному, якусь мить я стояв поруч з Іриною Калинець — розлюченою, мов тигриця; вона розривала руками міліцейський ланцюг і кричала: «Дайте мені бути з ними!»; тоді я вперше зрозумів, що більшовицький кулак слабне і треба бити по пальцях, що й розпочав уже робити народ, — і врешті-решт розірве ланцюг…

Вирішив тоді: назад ані кроку!

(Через три роки вернеться з тюрми Богдан, покличе мене телефоном на побачення біля пошти, обніме, тим самим попросивши вибачення, і скаже: «Романе, назад ані кроку!»)

Над’їхала пожежна машина, вдарила з брандспойтів, натовп розтанув. Весь мокрий, я зайшов до редакції і там застав Івана Драча, Еммануїла Миська, Якова Стецюка, Миколу Ільницького, Романа Лубківського. Радили раду. Заявляти протест проти арештів наша громада не зважилася — вирішили подати в суд колективну заяву про взяття Богдана Гориня, як наймолодшого серед заарештованих, на поруки львівської інтеліґенції. А під дверима суміжної кімнати, в кабінеті заступника, припавши вухом до замкової щілини, підслуховував, не дихаючи, Микола Романченко. Прибиральниця на мигах нам про це сказала, ми вийшли з редакції й подалися до Ірини Вільде.

«Робимо велику справу, хлопці!» — сказала «нанашка» й, нітрохи не вагаючись, поставила свій підпис під заявою.

Всі попідписувалися, і ми удвох з Яковом Стецюком віднесли заяву в суд. Викликали суддю. Пам’ятаю, як довго й нерозуміюче він на нас дивився, похитував заперечливо головою, не сміючи брати заяву, давав очима знак, щоб ми чимшвидше йшли звідси геть. Та я таки всунув йому папір до рук!

За кілька днів почався партійний суд над нами. Відкриті партійні збори у Спілці проводив Микола Романченко, доповідав секретар обкому Валентин Маланчук. Він приніс папку судових документів, читав їх, коментував, доводячи нам, які тяжкі злочини супроти радянської влади вчинили підсудні, потім вергав громи на нас, неслухняних, — «З ким ви, з ким ви, працівники культури?!» — й нарешті партійні збори вліпили усім, хто підписав листа, по суворій догані з попередженням, тобто з погрозою виключення з партії. Аж тоді я зрозумів, у яку псарню всунув колись свою немудру голову, пройнявшись ідеєю валенродизму. Що означало виключення з партії, ми знали ще із сталінських часів: «политический расстрел», а нині — звільнення з роботи, вовчий паспорт і заборона друкуватися.

А потім — нескінченні парткомісії: принизливі, грубі, нахабні. Аналізували причину догани на парткомісії, затверджували догану на партійному бюро райкому. Через рік знімали догани — і знову та ж покаральна процедура.

Не знаю, що нині роблять члени тодішніх парткомісій. Більшість із них були персональними пенсіонерами і військовими відставниками, то, може, досі й переставилися. Але ж були там і молоді. Що вони зараз діють: будують самостійну Україну, працюють в Радах, представниками Президента, в СНБУ? Я завжди дотримувався думки, що нікому не треба нагадувати старих гріхів — не можна розкривати каґебістських архівів і дізнаватися, хто працював стукачем, це призвело б до нових репресій. І все ж мені цікаво, що вони, ті суперідейні комуністи, які кидалися на нас, мов злющі пси на короткому припоні, і бризкали скаженою слиною нам в обличчя, — чим вони займаються після проголошення незалежності України? Та що я таке питаю: вони й далі сидять на керівних посадах, і понад двісті їх самовіддано борються проти України в парламенті нашої незалежної держави.

То чи ж маємо ми незалежність, коли головний український гекачепіст Станіслав Гуренко преспокійно сидить в залі пленарних засідань Верховної Ради, коли депутат від Одеси Світлана Остроущенко цинічно виступає проти державної символіки України, голосує проти Декларації про суверенітет, проти Акта Незалежності, й ніхто її за антидержавну діяльність не карає? Коли армія, що присягнула на вірність українському народові, користується чужою мовою і носить відзнаки неіснуючої держави? Коли у східних містах шаленіє відверта русифікація, українських шкіл майже не збільшується, а донецькі шовіністи з трибуни парламенту вимагають визнання російської мови державною? Коли в Криму безкарно лінчують дівчинку, яка вийшла на мітинг із синьо-жовтим прапорцем? Коли й далі нашу національну валюту грабує Москва, а маршал Шапошников викрадає з українських аеродромів бойові літаки? Коли в СНБУ працюють нині ті ж самі, що й колись, каґебісти?

Чи не завчасно ми заспокоїлись, увірувавши у свою незалежність?

Такий стан речей, така реальність. Однак в оцінці явищ завжди слід іти й від супротивного. Ми завоювали незалежність парламентським способом і прийняли для вжитку стару комуністичну систему. Зруйнувати її можна було тільки війною і аж тоді утвердити нову. Та скільки б крові пролилося! А післявоєнний голод, а розруха, знищені міста, бездомні люди, сироти, каліки! Чому ж ви, громадяни незалежної України, десяте й найщасливіше покоління, яке таки дочекалося волі, не переживши того лихоліття, мастите дьогтем нову владу, водно порівнюєте її з комуністичною на користь останньої, бо при ній було більше ковбас? Чи, може, ви готові за ту ковбасу вернутися в московсько-комуністичне рабство? «О люди, люди-небораки… ви ж таки люди — не собаки!»

А може, й справді воля народжується лише на вістрі кулі, й іншого варіанту не буває?

…Братуня не врятували ані його несправедливий вчинок супроти Романа Кудлика, ані обережність під час процесу над заарештованими.

Якийсь художник зробив «ідейно хибну» обкладинку журнального номера, присвяченого радянській армії: зображений на ній доблесний воїн із закритим шоломом обличчям мав вигляд холоднокровного убивці — такими я потім побачив омонівців. Романченко показав обкладинку Маланчукові, відповідно прокоментувавши: Братуня з тріском зняли з роботи, а головним редактором став його колишній заступник.

Розпочалася чорна смуга в історії нашого журналу. Історична рубрика зникла, історичні художні твори й близько не допускалися до редакційних столів, проза стала виключно антибандерівською, поезія переважно славила комуністичну партію, а рукописи більш-менш пристойних творів, які ми все-таки якось пробивали, безслідно зникали із шухляд відповідального секретаря Аркадія Пастушенка.

Задумалася врешті Президія Спілки письменників України і голова Олесь Гончар: пропадає журнал. Редактори почали шукати собі інших робіт: працювати в антиукраїнському часописі стало ганьбою. Проте збутися Романченка ніхто не мав сили: за ним горою стояв львівський обком партії.

Та допоміг страшний випадок, з якого радіти було б блюзнірством: сталося вбивство, до якого була причетна знайома Романченка. Жінку ту засудили, а Романченка, зважаючи на його заслуги перед партією, всього лишень звільнили з роботи.

Знову в редакції настала криза. Львівські письменники запропонували на посаду головного редактора «Жовтня» молодого Романа Лубківського, обком — Петра Інгульського. До згоди не прийшли, і тоді Дмитро Павличко, який працював на той час секретарем СПУ, запропонував соломонівський варіант: запросити на цю посаду з Івано-Франківська талановитого письменника і журналіста Романа Федоріва.

Нині журнал «Дзвін» — один з найкращих в Україні. В цьому заслуга всього його колективу і моя — теж (бо віддав журналові двадцять сім років свого життя), та передусім — Романа Федоріва. Він зумів витворити найоптимальнішу структуру журналу, мужньо переніс терор сімдесятих років, коли нас (а мене в першу чергу) хотіли розігнати — як казав Петро Інгульський, «розсадити Ільницького з Іваничуком»; Федорів майже щомісяця вистоював у обкомі «на килимку», витримуючи розноси, критику, погрози; партійний функціонер В. Подольчак буквально ногою відчиняв двері редакції й на засіданні редколегії знімав неугодні йому матеріали з номера і пропонував інші; врешті й над самим Федорівим учинили розправу за його повість «Рудий Опришко», підтекст якої прокоментував першому секретареві міськкому партії В. Секретарюкові професійний партінформатор із письменників Георгій Книш, — а журнал, проте, все ж виростав і врешті задзвонив на всю Україну.

Хай Бог пошле добре здоров’я головному дзвонареві «Дзвону»!

Роботу над романом «Мальви» я закінчив 1967 року, і на початку наступного опублікував його в журналі «Вітчизна». Встиг.

Головний редактор «Вітчизни» Любомир Дмитерко повівся в цей тяжкий час, понад усі наші сподівання, відважно. Він навіть хизувався своєю відвагою, й тяжко було пояснити, чому цей колишній комсомольський, а потім партійний активіст СПУ, який немало наробив гріхів у тридцятих роках, так кардинально змінився: прозрів чи взяв на себе покуту? Незважаючи на те, що Іван Драч назвав його «сивоголовим метром із чорним піднебінням», він з номера в номер друкував у своєму часописі поезії того ж Драча; Григір Тютюнник віддавав свої новели тільки у «Вітчизну», а вже великою дивиною було те, що в першому номері 1968 року Дмитерко надрукував «Собор» Олеся Гончара — літературну бомбу, яка тут же й вибухла, і не встигли ще цензори оговтатись й отримати партійні догани, як у четвертому номері Дмитерко заклав другу петарду з трохи довшим бікфордовим шнуром — мої «Мальви».

Неймовірним було й те, що сам головний редактор віддав мій рукопис на спецрецензію Іванові Ле, знаючи наперед, що посилає її «на заріз», а коли старий колабораціоніст учинив мені перший письмовий погром, шановний Любомир Дмитрович викликав мене до Києва, дав ту рецензію прочитати, тут же порвав її і, сказавши: «Старого життя нічому не навчило», заслав «Мальви» до набору. Нічого іншого це не означало, як лише декларацію зміни власної суспільної поведінки.

Якось Володя Яворівський висловився в одній із статей, що я «Мальвами» потрапив у «десятку». А воно так і було: проблема яничарського прозріння стала в ті роки найпекучішою проблемою нашої нації — і я тепер добре знаю, що такого розголосу мій твір не мав би, якби його видав після брєжнєвщини, коли національне відродження вже настало. Знаю, бо переконався на власному гіркому досвіді: «Журавлиний крик», де я поставив теж актуальну тоді проблему зміни зброї — меча на мисль, ходив по людях у самвидавівських списках, а коли роман — через п’ятнадцять років — був таки опублікований, розголос про нього пройшов приглушеним відлунням: до тієї пори народ сам встиг поміняти зброю, і перед ним постали інші проблеми: пошук покаянних доріг до Храму, що я й намагався відтворити в «Орді».

Рівночасно «Мальви» вийшли окремою брошурою у щойно створеній редакції видавництва «Дніпро» — «Романи і повісті» — стотисячним тиражем; зробив це покійний нині Олександр Підсуха, а благословив у світ професор-історик Кость Гуслистий. Цей мужній чоловік свідомо йшов на ризик, добре зрозумівши, що я написав.

«Описали корпус йєні-чері, шановний Романе? — мовив він до мене, коли я прийшов до нього в Інститут етнографії за рецензією. — Ой, описали, та ще й як! Але додайте, не пожалійте хоч одної фрази «старшому братові», бо будемо обидва биті».

Я при ньому дописав єдину конформістську фразу — в листі Хмельницького до Іслам-Ґірея: «Православна Русь не зрадить нас», яку зараз із соромом викреслюю у перевиданнях. Але тією фразою я врятував роман. Видавництво «Радянський письменник» взялось видати книжку в твердих обкладинках: редактор Євген Гуцало і директор видавництва Анатолій Мороз теж свідомо йшли на ризик. Але тут уже всі ми разом спіткнулися: голова Держкомвидаву, колишній партократ, який свого часу працював у Львові, Василь Костенко розкусив суть твору і затримав видання. Удвох з Анатолієм Морозом ми пішли до нього правуватися. Даремна справа: Костенко грав у відкриті карти — у творі, на його думку, прихований антирадянський зміст.

«Але ж чому у вас такий антирадянський спосіб мислення, — вдався я до демагогії, — що ви в яничарах вбачаєте наших простих трудящих?»

Костенко не міг від цього звинувачення відбитися, то почав атакувати роман з іншого боку: одним із головних персонажів твору є Богдан Хмельницький, а про Переяславську раду — ні слова.

«Бо твір закінчується 1651 роком, а рада в Переяславі відбулася трохи пізніше», — виставив я логічний арґумент.

«А мрії, мрії українського народу про возз’єднання — де це відбито?»

«А ось», — показав я пальцем на конформістську фразу.

«Та й справді, — здався Костенко. — Аж шість слів!»

«Але є!» — гарикнув Мороз і подав Костенкові тематичний план видавництва, вказуючи пальцем, де має голова Держкомвидаву підписатися.

Костенко поставив свій підпис — і книжка за пів року вийшла. Але атаку на «Мальви» він продовжував: розіслав свою рецензію в партійні органи, а там почали вивчати… Порятувала мене на якийсь час надрукована в «Жовтні» офіційна рецензія на «Мальви» відомого історика Олени Апанович. Та настав час тотального погрому нашої культури в сімдесятих: мені було заборонено «писать и рисовать», Олену Апанович звільнили з роботи; подав у відставку Анатолій Мороз, віддавши директорське крісло у видавництві бездарному літзаписувачеві — другові Маланчука Анатолієві Стасеві; Олеся Гончара зняли з посади голови СПУ, а бідного професора Костя Гуслистого зацькували, і — кажуть — він уночі отруївся. А «Мальви» голосно пішли по світу; шановний добродій Микола Гнатів, з яким аж через двадцять років пощастило мені зустрітися в Канаді, видав мій роман у вінніпезькому видавництві «Тризуб» — і я чекав арешту.

Та поки що я втішався славою, і мені — як сказав Михайло Горинь — довелося пройти й через це випробування.

І, може б, слава й забамбурила мою молоду голову, якби не мій хворобливий потяг до праці, — бо й справді, тоді тільки й було розмов, що про «Собор» та «Мальви». Ці книжки продавалися на чорному ринку за фантастичними цінами, з них робили фотокопії і читали вголос по сільських хатах.

Не можу втриматися, щоб не розповісти, як оцінив мій роман один пияк. Про це мені розповів львівський поет Роман Качурівський.

У якомусь там селі жив собі пиячина, який споживав трунок тільки на чужі гроші: у крамницях, на весіллях і на поминках. Не було жодного випадку, щоб він колись когось пригостив. Отож пиячина винюхав хату, де читали книжки, і, сподіваючись, що після читання дадуть і випити, почав приходити й мусив спершу слухати. Слухав він уважно кілька вечорів, а коли роман був уже дочитаний, мовив поважно:

«Цьому авторові я поставив би фляшку… Ні — дві!»

Хто з вас діждався такого визнання?!

Знавісніле цькування «Мальв» розпочалося після конференції на фізичному факультеті Львівського університету 1970 року.

Одного вечора зателефонував не відомий ще мені молодий професор-фізик Ігор Рафаїлович Юхновський: запрошував на викладацько-студентську конференцію з приводу мого роману. Я спочатку не погоджувався, знав-бо вже, що ажіотаж довкола «Мальв» може мені — та й не тільки мені — нашкодити, тим більше, що в ідеологічному відділі обкому партії своєрідно сформульовано концепцію твору: «Это книга не о Туретчине, а о советчине». Підтекст прочитали, тож можна було сподіватися, що незабаром, як це вже сталося з Гончаревим «Собором», зарясніють газети обуреними виступами представників робітничого класу.

Проте Юхновський наполягав, і я погодився. Конференція вдалася знаменито: багато було ґрунтовних виступів, я отримав десятки усних і письмових питань, проте ніхто не розкривав підтексту твору, розуміючи, що це могло б спровокувати відповідну реакцію у партократів. І аж наприкінці розмови, вже після мого заключного слова, вихопився за трибуну якийсь юнак (він не був студентом, Юхновський зовсім його не знав) і залементував:

«Розплющте очі, не ховайте голови в пісок, це твір не про турецьких яничарів, а нинішніх, наших, і скільки їх сидить у цій залі!»

Юхновський зігнав провокатора з трибуни, та це вже не допомогло. На другий день професора викликали в партком університету, вимагали пояснень, а потім скликали на факультеті партзбори, де Юхновському винесли сувору догану.

Думав я, не схоче професор більше мене знати, а вийшло зовсім інакше: ми стали добрими приятелями, і не раз нині, бігаючи вранці перед пленарними засіданнями Верховної Ради по кругу на київському стадіоні «Динамо», згадуємо старі прикрі часи, які — коли вже сказати правду — дуже прикрими чомусь нині не здаються. Чи тому, що чесно вистояли, або — що були молоді?

Рубікон я перейшов: став по лівому боці барикад, наготовлений і готовий уже посвятити себе справі українського державотворення літературними засобами.

Але що робити далі? Вертатися до новелістики? Я й не покидав тоді ще цього жанру, і написати психологічну новелу було для мене рівноцінним солодкому гріхові, але ж це так мало! Розповсюджувати підпільну літературу і сісти в тюрму? Спочити на лаврах і замовкнути після першого вдалого твору?

А в душі нуртувало: в нас відібрано меч — чим його замінити?

Тільки, мислю, поверненням народові історичної пам’яті, тільки просвітницькою працею, яку треба переводити у ранґ політики.

Мали тоді львівські письменники невеликий сад-город за містом на Майорівці, куди одні приходили за черешнями і сливами, а запопадливіші копали грядки, щось там садили й вирощували, що скидалося більше на забаву. В тому ж городі, за лопатою, зблизився я з відомим ученим, який досліджував розповсюдження української пісні в світі, а його майже не друкували, — Григорієм Нудьгою. Якось він сказав мені:

«Ви довели, що можете писати історичні романи. А чи знаєте — а якщо знаєте, то чи добре усвідомлюєте, — що ми належимо до унікального народу, якому колонізатори заборонили вивчати власну історію? Де праці Грушевського, Костомарова, Антоновича, Крип’якевича, Яворницького? У спецфондах — і доступ до них мають тільки такі, як ви. Отож ви повинні написати історію України для людей, а особливо для молоді, в романах. Це ваш обов’язок. Великий цикл історичних романів!»

«Але ж для такого огрому роботи не вистачить життя», — знітився я.

«А може, ще й залишиться, — відказав Нудьга. — Ви тільки спробуйте».

І таки залишилося. Я написав за двадцять п’ять літ дев’ять історичних романів і завершив увесь цикл «Ордою». А тепер пишу ці спогади.

…Другим моїм історичним романом був «Журавлиний крик», який я спершу назвав «Меч і мисль». Тепер об’єднаю під цим заголовком весь цикл моїх історичних праць і, якщо Господь допоможе, видам у двох томах.

На початку сімдесятих років я подався в пошуки за матеріалом, тоді ж пізнав усю Україну, а ще й Соловки, до яких наша знедолена батьківщина мала завжди пряме відношення, і віддав новому творові п’ять років життя.

…На Лівобережжя я їхав з великим упередженням: усе там, звісно, зрусифіковано, рідною мовою розмовляти буде мені тяжко, а то й неможливо, ніхто не зрозуміє ідейної суті моїх творчих пошуків, одне слово — я відправляюся у ворожий стан, і треба бути готовим витримати образи, напади і завзяту боротьбу в нерівних вагових категоріях.

Дивним було б моє запевнення, що я цього там не відчув: уся ворожа система стояла напоготові морально знищити мене, то я до місцевих можновладців і не потикався: з самого початку мандрівки по Лівобережжі мені вдалося відмежувати окупантів від окупованих, а саме окупованих мені треба було побачити, пізнати і збагнути їх національну потенцію — чи є вона ще в далеких нащадків Петра Калнишевського, чи мій майбутній роман хоча б зачепиться за рештки національної свідомості поневолених людей і заговорить до них зрозумілою їм мовою, а чи залишиться ними не помічений і не потрібний їм, мов фоліант, списаний ієрогліфами?

Напевне, мені пощастило, а може, спрацювала магічна сила великого свята — Спаса; хто не пам’ятає, що саме в день цього празника була спаралізована сила гекачепістів минулого року; я приїхав до Полтави 19 серпня.

Зупинився перед пам’ятником Полтавській битві, вдивився у садистичну гримасу найлютішого ката України, і впало моє серце від раптового усвідомлення, що цей пам’ятник — не тільки свідчення української катастрофи, а реальна сьома печать на свободі мого народу, і не є він лише знаком переможної сили ворога, а постійно функціонуючою потугою, яка знищує протягом століть живу і водно воскресаючу потугу українського народу, і жорстока гримаса ката день у день, рік у рік щораз то більше втрачає постраховисну сутність, набираючи обрисів нормальної людської посмішки, і народ призвичаюється бачити в подобі деспота свого вождя і йде поклонятися йому чим далі, то все менше зі страху і все більше з рабської умиротвореності. Ось у чому зло пам’ятника Полтавській битві!

Не знаю, яке почуття малювалося в цей мент на моєму обличчі, та, напевно, не лють, а глибока скорбота: людей, якими оволодіває ненависть, утішати непотрібно, ненависть є знаменням сили й мужності; до мене ж підійшов сивий чоловік, ще досить молодий, схожий він був на вчителя, і, ставши поруч, проказав, не дивлячись на мене:

«Упав Рим і Порта впала — чому ж ви думаєте, що Російська імперія вічна?»

Я скосив на нього очима й запитав:

«Ви полтавець?»

«Атож».

І пішов. А мені враз так легко стало на душі, як мало б стати легко українській землі, коли б цей пам’ятник враз був зірваний динамітом і уламки його розлетілися в безвісті, — таж не вбита іще людська віра в прийдешню волю, а коли так, то є ще в мого народу сила її виборювати!

Я пів дня оглядав Полтаву, походив стежками Івана Котляревського і Василя Капніста і, до знемоги втомлений, всівся нарешті на бічне, біля дверей, сидіння в деренчливому автобусі, який їхав у Ромни, постановивши нікому не поступатися місцем, якщо навіть зайде столітня бабуся.

Тільки й це собі помислив, як автобус зупинився в якомусь селі з ветхою церковцею, від якої посунули жінки з кошиками, повними свячених яблук. Тих жінок набилося до салону стільки, що й поворухнутися було невміч, а біля самої стулки дверей, спершись на них спиною, стояла вся в зморшках древня бабуся, якій, напевно, було вже під сто; вона тримала над моєю головою вузлик з пахучими яблуками, а сама мала втихомирений, чистий, аж святий, вираз обличчя. Бабуся зовсім не претендувала на моє місце, та я вмить забув про свою постанову, підвівся, звільняючи їй сидіння. Вона довго дивилася на мене вдячним поглядом, а потім вийняла з вузлика яблуко, подала мені й сказала:

«Візьми, синку, то свячене, і з’їж при мені, бо є ще такі безбожники, що й викинути можуть».

Я виконав бабусину просьбу, а тоді вона додала:

«Ти добрий, і все буде на твоїй дорозі так, як ти хочеш».

Дякую, бабусю, що вселили ви в мою душу злагоду на довгу життєву дорогу, тоді лише розпочату. Ви ж не могли й мріяти про наш нинішній день, таких мрій ви, мабуть, ніколи й не знали, але йшли тією самою дорогою, що й ми, і пройшли свою частку з прадавньою нашою добротою, чистою вірою й із свяченим яблуком у руці… Благослови, душе моя, Господа за те, що зберіг він таких людей для нас на страшних невольничих розпуттях.

З Ромен, уже в супроводі поета Павла Ключини й художника Сашка Дубровського, подався я в рідне село Калнишевського — Пустовітівку. Село невелике — до ста дворів серед степу, а посередині — крамниця. Церква, вибудувана кошовим отаманом, подумав я, не збереглася.

Ми зупинилися біля крамниці, на порозі якої сидів, спершись на костур, непоказний чоловік, мовби не впускав досередини, а мені літньої спеки захотілося щось випити. Спробував виминути, але він таки не впускав.

«Хай уже молоді пиячать у храмі Божому — не знають, але вам не гоже, мать, ученому, як я на вас дивлюся».

Нерозуміюче я глянув на Ключину, той посміхнувся.

«Це ж церква Калнишевського, — пояснив він. — Ось бачиш — в основі хрест, а баня знесена. А цей чоловік, нібито далекий родич Калнишевського, знає леґенди про нього, сидить тут день у день та й бурчить на парубків, які приходять сюди могоричити… Ось попроси, хай щось розкаже».

Його не треба було двічі просити, він сам почав розповідати монотонним голосом, ніби той фризієр, що гомонить над вухом клієнта і йому байдуже — слухають його чи не слухають, — про пустовітівського сироту Петра, який бігав услід за козаками й тютюнцю випрошував, а потім один старшина взяв його за джуру, і з того джури виріс кошовий отаман…

Враз дід пожвавішав, але чомусь стишив голос і продовжував:

«А цариця Катерина була всесвітня курва. Тож хотіла кошового заполучить… Не пішов до неї в покої отаман. Дуже розлютилася цариця і послала на Січ Текелія, щоб той спалив козацькі курені. Так і зробив клятий генерал — спалив Січ, а потім Калниша спіймав, кайдани на руки і… — й замовк, пильно глянув на мене, а потім прошепотів на вухо: —… і на Соловки заслав. А церкву вже наші халамидники спортили… Тільки ви про це нікому, не хочу, щоб чіпали».

Від Пустовітівки до хутора Вощилихи — рукою подати.

«Поїдемо, — запропонував Ключина, — до вчителя Йосипа Дудки. Він і вірші пише».

Йосип Дудка мав вигляд запорізького химородника: довгі вуса з підвусниками, кущуваті брови і лукаві очі.

«А я вас по фотографії впізнаю, — сказав він, придивляючись до мене. — Ви написали “Мальви”».

Я був на сьомому небі: мене читають у глухому селі на Лівобережжі, яке я вважав національно мертвим. Як можна так погано думати про свій народ?.. Я був на сьомому небі весь той вечір. До батька приїхала з Києва його дочка — студентка Надя, яка потім — через двадцять років, коли вже вийшов нарешті у світ «Журавлиний крик» і Йосип Дудка прочитав роман, приїхала до Львова запросити мене в гості на хутір Вощилиху: жде мене старий не діждеться. Я пообіцяв приїхати, та знову запізнився: помер недавно славний Йосип Дудка — патріот, учитель і поет.

А тоді ми до пізньої ночі варили в степу козацький куліш, смакували його при горілці і співали-співали, волю викликали…

На Чигиринській горі, біля пам’ятника Хмельницькому, серед густої й височенної тирси я побачив дивну з’яву. Русява дівчина з довгою косою зривала тирсу — мабуть, на мітелку; не бачила вона мене, співала й сходила вниз до криниці з журавлем. Я забув про все, пішов слідом за нею й наздогнав її біля криниці, коли вже витягла повне відро й припала до нього губами.

«Дівчино моя, напій ми коня», — сказав я і спопелів від погляду красуні.

«Не напою, бо ся бою, бо ще не твоя», — засміялася дзвінко дівчина, побігла схилом і зникла між крайніми хатками Чигирина.

Якусь мить я стояв заворожений, а потім кинувся бігти за нею, довго блукав вуличками Чигирина, сподіваючись ще раз зустріти красуню, і врешті таки знайшов: вона стала Уляною в «Журавлиному крику» — образом вічно молодої України…

З Ніжина провели мене в Батурин два студенти педінституту й познайомили з кравцем Миколою Івановичем Шклярем — знаменитим краєзнавцем. Він цілий день водив мене по Батурину, поки не впоїв історією, і від того хмелю очуняти не можу й донині.

То якщо мені через двадцять років після перших відвідин Батурина вдалося написати «Орду» і збагнути трагедію й невмирущість мого народу через Батуринську катастрофу, якщо я нині маю потребу віддавати рештки свого часу справі реставрації палацу Кирила Розумовського в Батурині, то винен у цьому незабутній Микола Іванович.

Нічого в цих спогадах про свою першу мандрівку по Лівобережжі я не вигадав, ніде не згустив фактів і фарб: всі ці люди зустрілися мені упродовж кількох днів, і я з соромом згадую свою зневіру й тішуся, що для неї не було жодних підстав. Страшна духовна і матеріальна руїна нашої України, але й подиву гідна її живучість.

Книгу професора Архангельського педінституту Георгія Фруменкова «Узники Соловецкого монастыря» я побачив у книжковій крамниці саме тоді, коли вона була мені найбільш потрібна: я схопив її, немов чорт грішну душу, перечитав, зробив виписки і зрозумів, що мені треба самому побувати на далеких островах. Я написав Фруменкову листа і незабаром отримав від нього запрошення приїхати в Архангельськ.

…Коли я повернувся із Соловецьких островів і опублікував у «Літературній Україні» статтю «Острови на Стуленому морі», Петро Інгульський сказав єхидно:

«Який жаль, що Іваничук не народився трохи раніше: він поїхав би на Соловки за державний кошт».

А треба сказати, що я був першим українцем, який відвідав сумної слави острови із своєї власної волі…

Великого творчого щастя зазнав я від праці над романом «Журавлиний крик» — мабуть, через те, що супроводжувалася вона мандрівками і відкриттям для себе власного народу. Це вдоволення стало винагородою за те, що прийшов мій роман до людей з таким великим і трагічним, зрештою, запізненням…

Цей розділ я дописую 9 березня 1992 року.

Наш народ святкує 178-му річницю від дня народження Тараса Шевченка — перше Шевченківське свято на волі. Десять українських письменників нагороджено Державною премією України ім. Т. Шевченка — найвищою для українця нагородою, і аж дивно стає, що не так давно хтось ще міг марити державною премією СРСР або ж лєнінською…

У списку нагороджених письменників — чотири колишні в’язні: двоє сталінські — Борис Антоненко-Давидович та Іван Багряний і двоє брєжнєвські — Ігор Калинець і Тарас Мельничук. Двоє посмертно, двоє — при житті.

Це люди, які стояли на чолі походу від літератури до держави. А завтра переймуть у них естафету молодші митці — а може, уже й перейняли, — ті, котрі підуть відпоручниками молодої Української держави до новоякісного мистецтва, яке світ побачить і визнає.

І ніхто цього поступу вже не зупинить: ні північний відвічний ворог, ні домашній комуніст, який заховався в підпіллі на нашій землі, ні недоук із суперпатріотичного люмпу, який то тут то там спливає на поверхню нового жита і блюзнірить, використовуючи більшовицькі кліше: «Досить нам письменників і вчених!»

Ніколи не буде досить. Тим більше для нації, провідцями якої завжди були письменники і вчені. Не лєнінів, не сталінів, не гітлерів народжувала наша нація, а Шевченка, Франка, Лесю Українку, Маланюка, Багряного, Барку — і несть їм числа. Якраз цим — хоч і страждали ми віками бездержавністю — вигідно відрізняємося від інших народів як психоетнічний тип, вихований не солдафонською грубістю, а високими гуманістичними ідеями. Не забуваймо про це.

Понад двадцять років тому сталася подія, яка ознаменувала відвертий виступ української інтеліґенції проти більшовизму, сила якого здавалась тоді нездоланною.

Давно вже була залита кров’ю збуджена демократією Угорщина, вже стратували Чехо-Словаччину совєтські танки, стоптала цвіт китайської нації червона «культурна революція», пошесть соціалізму поповзла у нерозвинені країни — й непокора української інтеліґенції могла здаватися небезпечною дитячою забавкою — головою в мур; і тільки дуже проникливому окові видно було, як прогнивають привідні паси системи, як працює вона вхолосту і самі машиністи вже не вірять у її придатність; як несусвітнім ханжеством і брехливістю просякли суспільні відносини, як цинічно розкрадають партократи державу, проповідують фальшиву комуністичну мораль аж до сміхотворства: утримуючи приватні борделі, одягають Афродиту в трусики; як живуть одним днем — запаморочені патріотичною істерикою й алкоголем.

На початку нового 1972 року мене викликав секретар обкому з ідеології Казимир Пирожак і попередив — ніби той Пілат руки вмив, — що, коли мій «Журавлиний крик», який ходить у рукописних списках по людях, вийде друком за кордоном, він за мою волю не відповідає. Чи робив це Пирожак з доручення КҐБ, відстрашуючи мене від дисидентства, яке тоді вже набрало виражених форм чинності, а чи з доброго серця — не знаю. Я попередження прийняв і спокійно чекав своєї долі.

Письменники тоді вже інакше дивилися на речі. По-перше, з рук у руки передавалася праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка відкрила українському народові очі на смертельну небезпеку національного зникнення, і кожен з нас думав: якщо Іван не боявся її написати, то чи ж можу я боятися читати? Читали потаємно «Раковый корпус» О. Солженіцина, неопубліковані поезії і щоденник Василя Симоненка, ходила по руках праця історика М. Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?», «Український вісник» В. Чорновола — письменники зрозуміли вагомість цієї духовної поживи в боротьбі: ніхто тоді не вважав уже «самвидав» дитячою забавкою. І ніхто не втішав себе — пронесе. Не могло «пронести» і не треба було того, бо який сенс мала б тоді подібна діяльність? Україна мусила нарешті заявити світові, що вона прокинулася, і на першу лінію боротьби вийшла інтеліґенція.

Чи можна було арешти 12–14 січня 1972 року вважати несподіванкою? Таж ні — кожен знав, що вони відбудуться раніше чи пізніше.

І все ж… У Брюховичах — ми ж не сподівалися, що це спеціально на час арештів виселили із Львова письменників на так званий зліт творчої молоді, — вранці 12 січня вдарив лютий мороз. Ми повиходили з приміщень, мерзли, а потім — ніби вразив нас усіх якийсь збудливий вірус — почались голосні забави, біганина, випивки, ми співали, кричали до знемоги, реготали, браталися — закохані, п’яні й здурілі, не розуміючи, що діється з нами, і врешті всі раптом отямилися, побачивши на автобусній зупинці осамітненого Ігоря Калинця.

«Що з тобою?»

«Сьогодні вранці заарештували Ірину, — відказав він. — І автобуса нема…»

Та й усе. Поки ми роз’їхалися до своїх стривожених родин, дізналися, що забрали В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Івана Геля і ще, і ще… А на другий день прийшла з Києва звістка, що заарештовані Іван Світличний та Євген Сверстюк. Трохи пізніше взяли Івана Дзюбу.

Завершився період підготовки до боротьби із смертельним ворогом. Літературна молодь виповіла більшовизмові війну…

У мить, коли пишу ці рядки, згадалося мені, що на світі могло мене й не бути — якби жив мій старший брат Богдан. Та він помер, коли мав три роки, і на його місці з’явився я. Я — випадковий. Може, й не один такий. Зате моє покоління було задумане Провидінням як закономірність у боротьбі української нації за визволення, і за це — благослови, душе моя, Господа!

21 квітня 1992 року.

Досі я намагався простежити державотворчі функції нашого красного письменства і роль творців літератури у державотворенні; зараз без жодної тіні песимізму прогнозую зовсім протилежне явище, а саме — поступове відчуження літератури від уже створеної держави, яку письменники не матимуть більше потреби виворожувати у символічних образах і прямолінійній публіцистиці, не муситимуть займатися патріотичним шаманством, проголошенням самостійницьких гасел, а навпаки — перейдуть до вимріяної ними держави в опозицію, батожитимуть її керівників і, не отримавши від неї ані гроша на прожиття, звільняться від її впливу і створять згодом самодостатню незалежну літературу, що стане дзеркалом, в якому дозиратимуть сусідні народи ступеня нашої державної цивілізації.

Це, що я кажу, дуже складно й незвично для мене самого. Як нам звикати до мистецької незалежності? Адже упродовж віків українські письменники чітко розділювалися на три підневільних табори: табір апологетів панівної системи, щедро оплачуваних сюзереном; табір конформістів (я їх називаю «валенродами»), які теж перебували на утриманні держави й мусили за це відплачувати їй лояльністю, а за непослух були карані передусім матеріально, — і найменш чисельний табір нонконформістів, бунтарів, котрі відкидали будь-які зобов’язання супроти сюзерена, відкрито виступали проти нього, за що були гнані, голодні й ув’язнювані.

У такій чітко окресленій схемі літературного життя України опинився у 70-х роках я, знайшовши для себе місце в лівому крилі другого, конформістського, табору.

Яка ж тоді була розстановка сил, що, власне, являла собою українська літературна громада і скільки важила її продукція на шальках української національної справи, а теж на терезах всесвітніх?

Скажу відразу, що українська радянська література на всесвітніх терезах важила дуже мало, а якщо відкласти набік ледь чутний на неукраїнському Заході відгомін ренесансу 20-х років і діяльності нинішних «шістдесятників» разом з патріархом Олесем Гончарем, — то й ніскільки. Як мені гірко було, коли у вересні 1986 року я мав можливість провести три літературні конференції в університетах Мілана, Болоньї та Л’Аквілі, зацікавити італійців розповідями про класичну й сучасну українську літературу й переконатися, що італійські студенти і вчені майже нічого про нас не знають.

Бо не мали ми своєї держави. Та не тільки в цьому річ. Організовані ЦК КПУ і КҐБ переклади на європейські мови творів таких посередніх письменників, як Вадим Собко, Василь Козаченко, Олександр Левада, Олександр Корнійчук, Василь Большак, Юрій Збанацький та десятків інших апологетів і співців зореносної радянської дійсності ніякого розголосу за кордоном не мали, а якщо навіть хтось там їх і читав, то можете собі уявити, яка думка про нашу літературу складалася в чужинців.

Твори письменників першого табору не мали жодної ваги і в нас: читач знав їм ціну. Ця літературна продукція, наперед авторам оплачена, роками лежала припорошена пилом на полицях книгарень і бібліотек, і мусили її читати хіба що учні й учасники обов’язкових читацьких конференцій і ще студенти-філологи, — і все це, нині нікому не потрібне, а то й вороже нашій молодій державі, пішло на макулатуру, залишивши по собі слід у читацьких душах: викривлення смаків або ж цілковиту відразу до всієї української літератури загалом.

Саме ця відраза, викликана у значної частини народу низькопробною прокомуністичною літературою, завдала великої шкоди загальному рівню нашої культури: читаючий люд, якому остогидла більшовицька брехня, зневірився у будь-яких можливостях українського письменства й знати не хотів про те здорове зерно, яке часто-густо випорскувало з-під пера заляканих у 30-х роках нечуваною в історії людства машиною червоного терору письменників — скажімо, Миколи Бажана, Андрія Головка, Юрія Яновського, Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, й багато хто не завдавав собі труда відсіювати те зерно від полови, воліючи фіґлювати банальними пародіями на скалічених більшовизмом знаменитих майстрів слова.

Ця відраза відганяла читача й від нас — «шістдесятників». Якось моя сестра запитала свого старого знайомого, який з моїх історичних романів найбільше подобається. «Жоден, — відповів Наталчин співрозмовник, — бо я не прочитав ні одного: все те, большевицьке, пса варте».

То чи могла та, все ж таки вартісна література, яка витворилася у таборі «валенродів», проникнути в чужинецький світ, коли вона не сприймалася і власним народом, не кажучи вже про те, що ніхто її не пропагував, не рекламував, навпаки — секретними каналами через ВААП каґебісти від літератури знімали з друку готові переклади наших творів в країнах-сателітах, як це трапилося, наприклад, з моїми «Мальвами» у Польщі.

Що ж «усе-таки вартісного» дали українській літературі «валенроди» в шістдесятих-сімдесятих роках — ці подвижники-конформісти? Подвижники — тому що за тоталітарного комуністичного режиму написати що-небудь значного, залишившись при тому ідеально порядним письменником, було майже неможливо; можна це було зробити тільки ціною власної волі і тієї ж вартісної продукції, для творення якої в тюрмах умови були надто мізерні: якщо ми нині знаємо невольничу поезію Василя Стуса й Ігоря Калинця, то тільки дякуючи щасливим випадкам, і ніхто ніколи не зможе дослідити, скільки подібних поетів утрачено назавжди.

Отож до третього табору, табору поетів-невільників, усі піти не могли не тільки з причин обережності й страху, а й з суто політичних міркувань. Коли в національній культурі утворюється вакуум, вона просто зникає із світового овиду, і ми нині, не сприймаючи колаборантських вправ Тичини, Рильського, Сосюри, Бажана, все ж мусимо бути вдячні долі, що протягом довгих десятиліть за смердючим паровозом, паливом для якого служили ганебні оди комуністичній партії, Лєніну й Сталіну, тяглися вагони із золотим вантажем високої поезії названих авторів. Цей вантаж живив покоління майбутніх «шістдесятників», які, не знаючи ні Євгена Маланюка, ні Івана Багряного, ні Василя Барки, ні Тодося Осьмачки, ні Богдана Ігоря Антонича, ні Богдана Лепкого, все ж таки могли, кожен для себе, знайти учителя, і я певен, що без Бажана ми не мали б Драча, без Сосюри — Вінграновського, без Рильського — Павличка, без Тичини — Калинця.

Тож для того, щоб стати літературним подвижником при комуністичному режимі, треба було платити конформізмом. Конформізм був теж різного ґатунку: його амплітуда коливалася від рабських гімнів комуністичній партії до рішення не говорити про партію ні добре, ні погано; від таврування «українських буржуазних націоналістів» до страусової методи, мовляв, подібних проблем не існує зовсім. Не славословити більшовизм і не відрікатися привселюдно від національних святощів — для цього теж потрібна була мужність.

І якщо Ірина Вільде заплатила за свої знамениті «Сестри Річинські» апологетикою марксизму, Павло Загребельний за роман з глибоким антитоталітарним підтекстом «Первоміст» — одою душителеві Руси-України Юрієві Долгорукому («Смерть у Києві»), Дмитро Павличко за революційну збірку поезій «Правда кличе», весь тираж якої, з повеління КҐБ, було пущено під ніж, — антибандерівським пасквілем «Іван Загайчук», то Юрій Щербак, Анатолій Дімаров, Роман Кудлик, Василь Земляк, Іван Чендей, Борис Харчук, Ніна Бічуя, Петро Скунць, Іван Білик, Роман Андріяшик, Микола Ільнинький, Тарас Салига, Михайло Слабошпицький, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський, Роман Іваничук відкуповувалися здебільшого політичною мовчанкою, яка теж, звичайно, нікому особливої честі не принесла.

Бог простить нам наші гріхи. Бо хоч ми і не стали світовими письменниками, але скажіть — з чим прийшла б українська література на свято Незалежності, якби не було в нас «Повнолітніх дітей» Ірини Вільде, «Дрогобицького звіздаря» Ніни Бічуї, «Таємниці твого обличчя» і «Поєдинку» Дмитра Павличка, роману Павла Загребельного «Я, Богдан», «Облоги» Григора Тютюнника, «Івана» Івана Чендея, «Виру» Григорія Тютюнника, «Отчого світильника» Романа Федоріва, «Звуку павутинки» Віктора Близнеця, «Лебединої зграї» Василя Земляка, «Собору» Олеся Гончара, «Чорнобильської Мадонни» Івана Драча, «Людей зі страху» Романа Андріяшика, «Оглянься з осені» Володимира Яворівського, «Трьох листків за вікном» Валерія Шевчука, «Катастрофи» Володимира Дрозда, — Господи, та чи ж можна все те добірне зерно перерахувати? І чи могли б наші письменники, не написавши цих творів, стати нині біля керма молодої держави?

Десь посередині між табором «валенродів» і лицарями без тіні і без плями, які добровільно одягли на свої руки кайдани, залягли непохитні, але й не ув’язнені літератори, які не могли публікувати своїх творів або друкували їх зовсім мало, а стали вони сьогодні найпопулярнішими в світі українськими авторами. Це Ліна Костенко із своїми поезіями, драматичними поемами та знаменитим історичним романом у віршах «Маруся Чурай», витязь української поезії, як назвав його Олесь Гончар, — Василь Симоненко, прозаїк і вчений Валерій Шевчук, який повернув нам українське бароко, мученики Григір Тютюнник і Віктор Близнець, які не витримали вимушеного конформізму й наклали на себе руки, повернутий чаром української мови в лоно нашої літератури і згаслий у юному віці Леонід Кисельов, учений, критик і трибун Іван Дзюба, незрівнянний майстер перекладу і поліглот Микола Лукаш, повернуті з більшовицького пекла мислителі Борис Антоненко-Давидович та Григорій Кочур.

Можна тільки дивуватися, що, незважаючи на московсько-більшовицький геноцид, який десятиріччями витоптував Україну, ми маємо можливість представити світові ці імена.

І нарешті — нонконформісти. Табір малочисельний, бо й героями не всі народжуються: Микола Руденко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ігор Калинець, Михайло Осадчий… Я знімаю з них тернові вінки мучеників, бо всі ми вже нині працюємо разом для своєї держави, і що не день, то все більше вчорашні герої здаються нам звичайними людьми, та залишилися вони мічені терновими колючками, і поезія їх мічена секретами тюремного тайнопису… Мені здається, що саме від цих жерців невольничої музи почнеться якісно нова українська література, яка іще за шелом’янем.

24 серпня 1991 року Україна раптом перемістилася з Азії в центр Європи. І та нескінченність, що пролягла за шелом’янем, спрямована вже на Захід. Мусимо набрати багато духовних сил, щоб подолати гори, за якими безмежжя нашого національного життя. Ви скажете, що нескінченність у просторі і часі — абсурд? Аж ніяк. Абсурдом є скінченність, бо коли вона раптом постає перед нами, ми завжди запитуємо: а що за нею?

Безмежність — не абстракція, а конкретне поняття. Це досвід, який передається від особи до особи, від нації до нації, від держави до держави, від планети до планети, від галактики до галактики.

А хто в це не вірить, той помер уже сьогодні.

Ви не вірите, Павле Архиповичу? Мені Вас шкода. Незважаючи на Ваш тяжкий характер і постійну непослідовність, я Вас люблю. Ви мені завдавали великих прикрощів і дарували великі радощі: на Вашій совісті зняття з друку мого «Журавлиного крику» в 1973 році (пам’ятаєте свою закриту рецензію на цей роман?), але ж Ви, і ніхто інший, подали мені руку допомоги, коли партократи домучували мене двома роками пізніше. А які несподіванки Ви вміли робити! Ніхто не повірить, що Ви — такий дразливий, примхливий і нервовий — могли вести довгі вечірні розмови у Вістівському лісництві на Івано-Франківщині в лісничого Віталія Степанюка і говорити про мене високі слова, не знаючи, що Степанюкова дружина — моя сестра. А Ваш подарунок в день мого шістдесятиріччя: мідна статуетка горця, такого схожого на мене, з вигравіюваним написом: «Доброму дияволу української літератури», а Ваші листи після кожного вдалого мого телевиступу, що розпочиналися захопленим вигуком «Достойно єсть!» — хто на таке з моїх друзів спромігся?.. Коли на IX з’їзді письменників Вас заходами мстивого Бориса Олійника, який торував собі шлях до звання академіка найпідлішими способами, знімали з посади голови СПУ — такого часто несправедливого, але яскраво вираженого в особистості заміняли архісправедливим Юрієм Мушкетиком, — я плакав.

І ось Ви, ображений на всіх і на невдячну Україну, заховалися на своїй фешенебельній дачі, купленій за тяжко запрацьовані письменницькі гроші, які в однаковій мірі діставали за «Первоміст» і за «Смерть у Києві», за «Я, Богдан» загалом і начебто окремо — за ту ганебну сцену в цьому ж романі, в якій Ви так ницо висміяли, зобразивши для чогось голим у ночвах, великого гетьмана Івана Виговського, — а то ж він у 1659 році на голову розбив нашого найтяжчого ворога під Конотопом. Окупант щедро платив письменникам, здатним відкупитися свідомою брехнею за гріхи: Ви за правдивого Хмельницького — зневагою Виговського, Павличко за Торквемаду гімном комуністичній партії — «прийми любов, що в пісню перейшла», Драч за «Ніж у сонці» “подихав” трохи Лєніним, але ж вони — і Драч, і Павличко та й інші письменники — покинули свої дачі і ось уже два роки воюють з партократами, мов прокляті, і таки відвоювали для всіх нас — і для Вас теж — Україну. А Ви сидите в шкіряному кріслі біля каміна, викладеного заморськими кахлями, і бурчите на тих, хто пішов із дач на політичний фронт; і на обкрадену комуністами Україну, яка, запроторена у більшовицький котлован, не має чим виплачувати високі гонорари, — теж бурчите.

Я слухав 2 квітня цього року Вашу телерозмову з Михайлом Слабошпицьким; він теж, люблячи Вас, не знав, як повестися, коли Ви плакали за розваленою радянською стодолою, обзиваючи молоду демократію божевільним хаосом, а незалежну Україну — Замбією. То знайте: та Замбія ніколи більше за апологетику душителів українського народу не дасть жодному письменникові не те що Шевченківської премії, а й ламаного гроша.

Вийдіть, Павле Архиповичу, з теплого затишку і вдивіться в українське безмежжя, яким пішов уже Ваш «Тисячолітній Миколай». Не хочете? Не вірите в нескінченне наше самостійне життя? Мені Вас шкода.

…Сьогодні я отримав із видавництва Товариства української мови «Просвіта» сигнальний примірник мого роману «Орда».

Останнього?! Може, й так. Я ним закінчив цикл історичних романів, в яких осягнув період української історії від XV століття до нинішнього дня. Своє основне письменницьке завдання виконав.

А може, ще ні?

Минуло два роки, як я працюю депутатом Верховної Ради України. Неймовірно швидко промайнув час, а вмістив він у собі стільки подій, що вистачило б їх у спокійних умовах на десятиліття.

Тільки подумати!..

Першого дня Першої сесії депутат Микола Поровський виступив із зухвалою пропозицією, яка викликала скажене обурення партократів, і, звичайно, ніхто до неї й не думав прислухатися. Поровський запропонував винести із сесійного залу фігуру Лєніна: вождь світового пролетаріату на повен зріст за спиною президії у високій овальній ніші, зім’явши в одній руці кашкета, другою, із затиснутим кулаком, люто погрожував усім нам… Найідейніші комуністи вимагали завести кримінальну справу на крамольного депутата, навіть свої посварили Миколу, щоб не вискакував, мов Пилип з конопель.

Та не минуло й півтора року, як за розпорядженням самого Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука робітники поночі винесли вождя ногами вперед, і не зарадив цьому навіть тодішній керівник «групи 239», а нинішній голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз, який погрожував, що Лєніна винесуть тільки через його труп. Одного прекрасного ранку ми на превелику свою втіху побачили нішу порожньою, а Мороз, живий і здоровий, спокійно сидів у своєму депутатському кріслі.

16 липня 1990 року, після проголошення Декларації про державний суверенітет України, група депутатів з Народної Ради внесла до сесійного залу принесене людьми, які пікетували будинок Верховної Ради, жовто-блакитне полотнище, і кримські делеґати, найлютіші українофоби в депутатському корпусі, кинулися шматувати прапор. Почалася штовханина, яка б напевне закінчилася кривавою бійкою, якби на це не прибіг Перший заступник Голови Верховної Ради Іван Плющ, який уміє зберігати рівновагу в найскрутніших ситуаціях: він відібрав від роз’юшених депутатів полотнище, дбайливо склав його і заховав у столі президії. А через рік з тижнями це саме полотнище було підняте над дахом Верховної Ради як Державний Прапор України.

На Першій сесії депутат генерал Тулубко виступив з промовою, в якій образливо дорікнув полковникові Вілену Мартиросяну за проукраїнські симпатії, порадивши йому забратися геть до Вірменії, — і ми, опозиціонери, дружно стягли генерала з трибуни. А на П’ятій сесії під час обговорення військового питання генерал Тулубко висловився за створення міцної української армії, закликавши при тому не вивозити з України ядерної зброї, бо це ослабить її обороноздатність, і, супроводжуваний нашими ж лункими оплесками, гордо зійшов з трибуни.

Перший секретар ЦК КПУ депутат Станіслав Гуренко користувався персональним літаком аж до Третьої сесії включно і мав право робити зухвалі зауваження самому Голові Верховної Ради. Нині ж — щасливий, що не довелося розділити долю з Янаєвим у «Матросской тишине», — сидить Гуренко на своєму місці тихо, мов миша під мітлою.

На Другій сесії ми мали честь вітати в залі Верховної Ради прем’єр-міністра Великої Британії — залізну — і я додав би — нахабну леді Марґарет Тетчер. Дмитро Павличко запитав високу гостю, як вона ставиться до участі України в Товаристві європейських держав, і під регіт та бурхливі оплески партократів отримав відповідь, яка пролунала дзвінким ляпасом усій нашій нації: «Я не веду окремих розмов з Квебеком або Каліфорнією». Напевне, сьогодні, коли в Києві відкрито посольство Великої Британії, екс-прем’єр Тетчер не посміла б вимовити подібних слів, побоюючись бути видвореною з Української держави.

У листопаді 1990 року наш парламент відвідав найвищий гість Росії, який тоді ще бавився в демократію, президент Борис Єльцин. Він підходив до людей, які стояли на площі перед Верховною Радою під синьо-жовтими прапорами, вітався, розмовляв, а йому дружно вигукували: «Слава!» Партократи навіть не зволили підвестися з місць, коли він зайшов до сесійного залу, на знак протесту проти його відвертої підтримки української демократії… Ну а сьогодні в особі Єльцина маємо прихованого ворога нашої незалежності. Воістину мав рацію Володимир Винниченко, коли говорив, що московська демократія закінчується там, де починається українська суверенність.

На перших сесіях депутати, які здобули собі реноме борців на багатолюдних мітингах, буквально не відходили від мікрофонів, ганьблячи на чому світ большевизм, а нині, коли фраза «комуністична партія злочинна» стала вже банальною, їх зовсім не стало видно в сесійному залі, бо настала пора тяжко працювати над законами і минула мода на мітингові гасла. До речі, найпалкіші мітинговці завжди нагадували мені тих фанатиків футболу, які на цьому виді спорту не зовсім добре визнаються.

Якщо не брати до уваги парламентських баталій за українську символіку, то може скластися враження, що з колишніми партократами в парламенті сталася нині дивна метаморфоза: майже всі одностайно виступають від імені неньки України. Ми були б раді з такого явища, якби не лякала нас відсутність будь-яких принципів у колишніх комуністів, ідейною платформою для яких служили тільки кон’юнктурщина і вірність коритові. Саме через це й провалився комунізм у всьому світі: марксистсько-лєнінська ідеологія — надумана, штучна й протиприродна — не витворила традицій, за які люди готові йти на муки і смерть.

Ось які зміни зайшли в нашому парламенті за два роки! Один лише депутат Хмара не змінився: з причин гіпертрофованого патріотизму й політичної сліпоти він і далі припускається у своїй діяльності тих самих промахів. Рік тому встряг у хлоп’ячий конфлікт у підземному переході, надовго зробивши Народну Раду своєю заручницею, позбавивши її можливості політично працювати; недавно ж поїхав з бригадою екстремістів у Севастополь «посадити, — як він висловився, — Касатонова на парашу» й спричинився до того, що, обурені безпардонністю Хмари, навіть ті кримчани, які ніколи й не мріяли про незалежність Криму, поставили свої підписи за проведення референдуму, і за п’ять днів набралось їх вісімдесят тисяч. А нині розколов Українську республіканську партію. Слава Хмарі!

Та найважливіше, що сталося за дворічний період роботи парламенту України, — розпад московсько-більшовицької імперії без війни і насильства, без крові і голоду. Ця подія ще не повністю оцінена народом, який начебто вмить забув, що іще вчора люди мусили боязко оглядатися, чи їх не підслуховують каґебісти, що так недавно ніхто нікому не міг гарантувати свободи, а нині цього нема, нема! Чому ти такий забудькуватий, народе? Трохи стало сутужніше — і вже хтось там плаче за большевизмом і не боїться Божої кари!

Немала, якщо не головна, заслуга в тому, що диявольська система більше не існує, — нашої Народної Ради. Вона проголосила Акт Незалежності України, а без України, звісно, ніякий — старий чи оновлений — союз, СНД чи якась там інша прихована імперська структура існувати не може.

Благослови, душе моя, Господа за те, що приклав я до цього святого чину руку…

Тепер ми вийшли на новий етап боротьби уже не з більшовиками, а з російським імперіалізмом. Мені завжди здавалося, що СРСР конатиме у великій крові, яку проллє за комуністичні ідеали. Дурниці! Росія скинула з себе комуністичну шкуру, як вуж. А вже під нею ми побачили справжній імперський організм, і нерви, і отруту. Боюся, що цей вуж без крові не сконає. Не дай, Боже, — і проллється вона, поки російський народ сам не переконається в облудності своєї месіанської ідеї, поки не увійде у свою історичну землю, занехаяну, незорану, і, працюючи на ній, переміниться з імперської, зненавидженої усім світом нації в нормальну, людяну, демократичну.

Яка ж була моя роль у роботі українського парламенту, яку лінію проводив я, що конкретного зробив, на кого зумів вплинути, кому допоміг, чим прислужився Україні?

Ніколи й не думав, що зважуся коли-небудь взяти на себе депутатські обов’язки. Ні амбіцій таких, ні бажань найвищих висот в мене ніколи не було. Я — жрець літератури й культури, і нічого, крім літературно-культурної праці, не вмію. Політика — не моя справа. Та коли і література, і мова, і національна культура стали політичними категоріями, то не личило мені стояти осторонь від політики: я переступив свій рубікон ше тоді, коли погодився очолити Товариство української мови. Тож, коли прийшли до мене дрогобичани просити, щоб я — якщо вважаю себе патріотом — дав згоду балотуватися кандидатом в народні депутати до Верховної Ради України, — навіть не опирався. Настав час залишати свої кабінети і йти на передній край боротьби за незалежність.

Мене обрали абсолютною більшістю голосів, і я пишався цим.

Та коли схлинула мітингова ейфорія, коли ми вже вибороли й сформували Народну Раду в парламенті, я зовсім розгубився, сягнувши думкою п’ятьма роками вперед й усвідомивши, що за цей час зовсім дискваліфікуюся як письменник.

Мені стало страшно, я був у розпачі: адже ще не закінчив свого циклу історичних романів, «Орду» тільки-но задумав…. Хто це зробить за мене, коли часу для письменницької праці не передбачалося ні хвилини?

Роман «Орда». Навіть не роман — покаянна молитва за Україну. Так і назвав твір — псалом. Як же народилася ідея твору?

За рік до виборів в український парламент відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Мабуть, ніхто з кандидатів не плекав ілюзій, що зможе, якщо буде обраний до всесоюзного парламенту, проводити в ньому українську лінію. Ми потім побачили, як загубилися серед зграї більшовицьких демагогів і знахабнілих російських шовіністів Р. Федорів, Р. Братунь, І. Вакарчук, В. Яворівський і навіть Д. Павличко та Ю. Щербак. З українських депутатів могли отримати слово хіба що секретарі обкомів чи трактористи: депутатам демократичного блоку загородила дорогу до трибуни керівник української депутатської групи тодішня Голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. Звісно, дала вона зелену вулицю хохлацькому перевертню Червонопиському, який втратив людську совість, напевне, ще в комсомольській ячейці, а здоров’я — в Афґаністані. У своєму квадратовому мозку він мав запрограмовані по чотирьох кутах тільки чотири слова: Лєнін, партія, соціалізм, комунізм; депутат Червонописький і виголосив їх, стоячи за трибуною, мов фанатичка-кликуша, й на додаток вилив ківш бруду на академіка Сахарова, ставши фактично його вбивцею, а парламентська всесоюзна орда скандувала образливі вигуки на адресу великого правозахисника і вчинила овацію афґанському головотесові, й довго продовжувався у великому кремлівському палаці навіжений шабаш, схожий на дикунське радіння дервішського ордена бекташів.

Кожен знав, що балотуватися до всесоюзного парламенту немає жодного сенсу, а все ж ми ставали кандидатами — з метою гальванізації суспільства під час передвиборної кампанії.

Мене висунув кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР колектив Інституту суспільних наук, а одним із моїх довірених осіб був літературознавець Любомир Сеник.

Партократи добре знали, що на виборах переможуть кандидати з демократичного блоку, тож задумали створити інститут передвиборних зборів, на які делеґували з районів партійних бонз і найманців… так, так, делеґованим виплачували певну суму грошей за те, щоб вони голосували проти кандидата-демократа; для них теж заготовлювали питання, і делеґати на передвиборних зборах відчитували їх з карточок.

Питання були провокаційні і для кандидата образливі; мені, зокрема, радили зважити на мій похилий вік і замість до парламенту податися краще в лікарню (це при моєму здоров’ї!), пропонували продовжувати писати свої твори, а політику залишити компетентним, тобто партапаратникам, а директор Жовквівської птахофабрики В. Орищин заявив мені як голові Товариства української мови, що йому все одно, як той гастрономічний виріб називається — «колбаса» чи «ковбаса», тільки щоб її було достатньо в магазинах. «Ковбасники» тоді саме виходили на передову: кількома тижнями раніше на зустрічі з Горбачовим у Донецьку бригадир очисного забою О. Ляшок заявив глибокодумно: «Українською мовою можна було б і балакати, якби від того стало більше ковбаси». Кажуть, що після цього виступу з усієї України почали надходити на його адресу посилки з ліверною ковбасою.

Звісно, мене на передвиборних зборах відсіяли (з чого я був радий), проте свою аґітаційну місію виконав: у заключному слові виголосив філіпіку проти шлункомислячих ковбасників, і диво: мені гаряче плескали ті самі люди, які голосували проти мене, забувши на мить, у кого і за що отримали срібняки.

Після зборів ми з Сеником повернули до кав’ярні, щоб трохи розвіятися. Любомир був тяжко пригнічений і не підтримував розмови, він весь час поглядав на мене своїми балухатими, стемнілими від обурення очима і мовив нарешті:

«Романе, напиши роман “Орда”».

За довгі роки праці в історичному жанрі до мене не раз зверталися читачі й друзі з пропозиціями взятися за ту чи іншу тему. Я відпекувався, часто й сердився — мовляв, тем багато і я сам собі їх вибираю, та деколи й прислухався (написати роман з часів Маркіяна Шашкевича нарадив мені історик Теодосій Стеблій, а про Миколу Гулака — Іван Драч), проте брався за підказану тему аж тоді, коли вона виносилася в голові і в серці.

А тут… Може, й не повірите: буквально наступного дня я пішов у бібліотеку й узявся збирати матеріал про орду — не монгольську, не татарську чи турецьку, а московську, яка восени 1708 року вирізала Батурин.

Я задумав написати твір про зайшлу орду, що знищила українську незалежність і сплюндрувала нашу землю. Це мав бути великий епічний роман, в якому так чи інакше довелося б повторитися за Богданом Лепким, і це усвідомлення заважало розпочати роботу. Та, поринаючи щораз то глибше в матеріал, я натрапив на інформацію про громаду карликів, яку утримував при своєму дворі Петро І. Тоді виникла в мене проблема людської малості, орди внутрішньої, що залишається надовго в душі народу після того, як стороння орда і схлине.

Я сидів у парламенті місяць, і другий, і третій, пригноблений думкою про втрачений нині і в майбутньому час, на мене з сумом поглядав депутат з Кіровограда, відомий в Україні критик Володимир Панченко, ніби здогадуючись про причину моєї депресії. У готельному номері лежав мертвим багажем зібраний і скарткований матеріал; я думав про те, що треба поїхати в Петербурґ і в Бендери, що треба з’їздити Україну і навіч уздріти сліди карлицької орди в людських душах, побачити прототипів змалілих людей.

А сесійний зал вирував: ми то вставали і виходили на знак протесту проти партократів, які блокували кожну нашу пропозицію, то виймали з гнізд дискетки, відмовляючись голосувати; депутат Причкін із Запоріжжя закликав до хрестового походу на Львів, де стали не в пошані червоні прапори і російська мова; на майдані Незалежності голодували студенти, а депутат з Миколаєва Башкіров реготав: «Сколько трупов будет, сколько трупов!»; кримський депутат Рева закликав випустити на голодуюче містечко танки; його преосвященство депутат Агафангел з Вінниці — той самий святоша, який потім накаже поламати унікальний орган у вінницькому кафедральному костелі, за що його народ прозве Юдою, — нападає на Греко-Католицьку Церкву, закликаючи оголосити її поза законом; депутат Терехов застерігає російське населення Криму перед тотальною українізацією — тоді коли там пів мільйона українців не мають жодної української школи; генеральний прокурор України Потебенько вимагає позбавити імунітету депутата Хмару, врешті КҐБ вчиняє нечувану в світі наругу над депутатською недоторканістю: Степана Хмару арештовують у приміщенні парламенту.

Йде боротьба не на життя, а на смерть, я беру в ній безпосередню участь, а в голові — карлики, де ж ті карлики, які поробили з цих на вигляд нормальних людей бузувірів?

І раптом проймає мозок думка: так це ж вони і є! Не з них поробили ліліпутів — самі вони, комуністичні партократи, є тією успадкованою від Петра І колонією карликів, які осідлали Україну і, страхом витруївши у народу його велич, посіяли в людських душах малість. Я досі бачив їх поодинці, а тут постала враз переді мною ціла орда, і є їх 239!

Це осяяння прийшло до мене навально, і я, мабуть, вголос засміявся, бо в перерві підійшов до мене Панченко і сказав:

«Нарешті у вас з’явився нормальний настрій, Романе».

«Я почав писати, Володю!»

«Могли б і не признаватись, по вас видно».

За два роки я написав і видав «Орду». Працюю над книгою спогадів. Цих книг не було б, якби я не став депутатом. А от коли мене питають, як я встиг їх написати, — не вмію відповісти. Велика то сила — письменницьке покликання…

Чи це основна моя депутатська робота? Так. Її ніхто не виконає, крім мене: письменники-депутати нічого не пишуть. Самостійна Україна втратила письменників Павличка, Драча, Яворівського. Вони всі свої сили і час віддали політиці, за що їм честь і хвала. Але чи може існувати самостійна цивілізована держава без літератури? Подумайте, що робите, колеґи!

Що я ще зробив як депутат?

Та не так і мало: квартири, помилування, реабілітації… Правда, трохи менше, ніж Лариса Скорик або Володимир Колінець, проривався до мікрофона. Проте…

Мені вдалося першим вийти на трибуну, коли обирався Головою Верховної Ради Володимир Івашко. Не зміг би зараз повторити свого виступу, та це й непотрібно. Одне слово, я стверджував, що не може керувати парламентом людина, яка в пресі зводить брехливі наклепи на галичан, мовляв, вони звільняють з роботи учителів-росіян, а вулицями Львова неукраїнцям небезпечно ходити. І ще сказав, що політичний діяч, якому скандують на площі «ганьба!», а він боїться до людей носа показати, неспроможний керувати народом. Півзалу привітало мене за цю промову оплесками, а коли я в перерві вийшов на площу — аж пригнувся від вигуків «слава!»

Та не в цьому річ. Івашка таки обрали головою, але наші виступи проти нього, а їх було багато, зробили своє: зненавиджений народом партократ утік до Москви. А тоді почалися вибори нового Голови Верховної Ради. Кандидатів набралося аж двадцять шість, така кількість претендентів викликала сміх, але й користь від цього була немала: протягом трьох днів тривав в Україні національний лікнеп — народ міг почути, хто він є, на що заслужив і хто є хто із претендентів.

Між кандидатами був і Володимир Яворівський. Я домовився з ним, що запитаю його: що він знає про скарб Павла Полуботка, здепонований у лондонському банку 1723 року, і чи має право Україна, яка щойно проголосила Декларацію про державний суверенітет, вимагати повернення їй скарбу.

Ми наперед знали, що наш діалог матиме суто популістський характер: навіть як той скарб є, ніхто не захоче і не зможе повернути його Україні, бо він на нинішній день становить понад шістнадцять трильйонів фунтів стерлінґів, але мета в мене була одна — заявити світові, який не знає і не хоче знати України, що вона колись була незалежною і багатою державою.

Ефект від нашої розмови з Яворівським був несподівано сенсаційним: того ж таки дня десятки радіостанцій світу заговорили про те, що Україна вимагає від Англії сплати боргів.

Я аж перелякався. Документів на те, що наказний гетьман Полуботок здав до англійського банку Ост-Індської компанії в депозит кілька бочок золота, у мене — та й ні в кого на світі — не було, мали ми тільки історичну публіцистику з цього питання. А газети почали трубити, Міністерство закордонних справ України скликало «круглий стіл», заатакувало мене дзвінками англійське посольство в Москві.

За якийсь час з Москви приїхали телевізійники і на площі перед Верховною Радою саме тоді, коли вулицею Кірова (Грушевського) йшли нескінченними колонами демонстранти, вимагаючи відставки прем’єр-міністра В. Масола і розпуску парламенту, в мене взяли інтерв’ю з питання полуботківського скарбу. Сказали, щоб я слідкував за телепрограмами, і поїхали… Минуло трохи часу, і на одній зустрічі з американськими дипломатами якась молода пані вигукнула, вітаючись зі мною:

«О, я вас знаю! Ви кілька днів тому виступали по лондонському телебаченню. Ви говорили про скарб Полуботка… Це дуже цікаво! Але міністр фінансів Англії вам заперечив: мовляв, такого скарбу в них ніколи не було, то ваша леґенда».

Я зрозумів: моє інтерв’ю намотали на ролик, передали в Лондон і там влаштували спектакль. Москва вже тоді готова була до економічної блокади України.

Депутати назвали мене жартома українським фінансистом. Іван Драч, правда, бурчав, що через мою так звану популяризацію України її ніколи не визнає Велика Британія. Помилився Іван: маємо вже в Києві англійського посла. Тепер Драч підколює мене інакше, мовляв, я зробив для України велику послугу: Марґарет Тетчер, злякавшись, що треба буде повертати Україні борг, подала у відставку, і тепер ми маємо прихильного до нас англійського прем’єра.

Славний Іван, люблю його! Драчівські жарти неповторні… Якось, знудившись на нецікавому засіданні, я запитав його жартома (ми сидимо поруч), скільки кілометрів долає на день Лариса Скорик у залі Верховної Ради. Драч думав, думав і врешті відказав: «Наполовину менше, ніж Іван Заяць». Або: «Чи є істотна різниця між східним і західним українцем?» — «Немає жодної, — відказав Іван, — хіба лише та, що західник топірцем вимахує в повітрі, а східняк шаблею рубає до пупа!» Дотепно, але несправедливо: західні опришки, а потім партизани «рубали до пупа» тоді, коли у східняків уже ув’яли руки.

А я таки став фінансистом, хоч у фінансових справах визнаюся доволі слабо.

Запросили мене до Батурина на першу панахиду по Мазепі. Голова селищної Ради Олександр Згурський поводив мене по Батурині, поскаржився, що Мазепу й досі називають тут зрадником, показав мені запущений палац Кирила Розумовського, позітхав.

Я виступив перед народом після панахиди… Це було тоді, коли чернігівський поет Станіслав Реп’ях глузливо позирав, як я осінюю себе Христовим знаменням, щоб потім висміяти мене в пресі… Це ж тоді два чернігівські партократи намагалися після мого виступу спровокувати зі мною бійку, а народ обступив мене і прогнав нахаб… Через рік я прибув до Батурина з львівською концертною групою, і ми з батуринцями освятили пам’ятний знак Мазепі, а ще за півроку висипали могилу на Гончарівці в пам’ять п’ятнадцяти тисяч народу, замордованого московською ордою… Прозрів народ, швидко прозрів, і горджуся нині, коли батуринці називають мене своїм депутатом.

А тоді, після панахиди, я пообіцяв, що буду вимагати від уряду грошей на реставрацію палацу Розумовського. Наступного дня я й виступив у парламенті з цього питання. Переляканий демонстраціями прем’єр Масол підбіг до мене й пообіцяв виділити для Батурина п’ять мільйонів карбованців. І виділив. Та місцеві партократи Лісовенко і Лисенко відмовилися їх освоювати. Тепер ті мільйони стали тисячами, та я далі оббиваю пороги Міністерства культури, шукаю і таки знаходжу спонсорів для реставрації палацу: Кабінет Міністрів виділив недавно тридцять мільйонів карбованців…

Що ще?

Працюю головою підкомісії з питань мови. Що тільки не робиться з нашою мовою в умовах незалежності! Такої русифікації не було й за більшовизму. В цьому винні ми всі: стривожені за наслідки референдуму, ми перестали торкатися мовного питання, навіть найавторитетніші члени Народної Ради пропонували визнати другою державною мовою російську. Щастя, що я тоді вгамував переляканих. Але ж ця проблема не знята й сьогодні: визнання російської мови державною вимагають «некрасівці» в Києві, «сокурівці» у Львові, шовіністи Донеччини й Луганщини. Закон про мови, навіть той дірявий, прийнятий за Валентини Шевченко, іґнорується, українських шкіл у Криму й досі немає, в Донецьку — одна; українська преса й видавництва гинуть — і це діється в умовах незалежності!

А мене водно заспокоюють, зокрема мій приятель і однодумець Богдан Горинь: почекай, є важливіші справи, спочатку економіка, а потім уже мова й культура. Отак ми будуємо Українську державу! Тож зовсім не здивуюся, коли втратимо мову під синьо-жовтими прапорами.

Я, звісно, не заспокоююся: поки що єдиний виступаю в парламенті з мовних питань.

Але літературна праця на першому плані. Працюю як навіжений і виворожую спалах новітнього українського письменства. Виворожу. Бо без високовартісної національної літератури і культури ми залишимось, може, й багатою, та нікому не цікавою країною на європейських кресах.

8 липня 1992 року.

Вчора закінчила роботу П’ята сесія Верховної Ради України. Прикрий був фінал сесії, і я полишив стіни нашого парламенту з гірким осадом у душі.

Не дивуйся, дорогий читачу, що все міряю літературними мірками, — така моя професія. Але переконаний, що сповзання опозиційного крила українського парламенту до чвар, незгод і комедіантства за трибуною, коли кожен депутат може, якщо лишень цього забажає, заблокувати її й зачитувати всупереч порядку й етиці складену ним самим заяву і від свого імені розпускати парламент, призначати нові вибори, оголошувати вирок незгідним з його позицією депутатам, як це зробили вчора неврівноважений Степан Хмара і розважливий Іван Заяць, — то причиною подібного безладдя вважаю передусім втрату елементарної культури, втрату, спороджену нинішньою тотальною іґнорацією духовних людських вартостей, закодованих в літературі і мистецтві.

Наведу болісний для мене приклад. Два роки, пересиджуючи й таки сумлінно працюючи в парламенті, писав я свою «Орду», в якій, як тільки вмів, узагальнив політичний досвід нашої нації з його вадами й достоїнствами на матеріалі історичної й нинішньої боротьби за незалежність; роман вийшов у світ і відразу дійшов до читача, над ним чаклують нині старі й молоді — у нас, в Англії, Австралії й Канаді; я не встигаю їздити на презентації книжки, учителі запропонували впровадити роман у шкільну програму замість «Мальв» — а мої колеґи-депутати, яким я подарував по примірникові, навіть не розгорнули книжки, бо є «важливіші справи», і я — без особливої образи, але з болем — констатую, що рух за свободу, який у нас розпочався із потаємного розповсюдження забороненої літератури, переважно художньої, за що карали звільненням з роботи й тюрмою, змалів нині до дешевої політичної демагогії, за якою стоїть не культурна піднесеність, а моторошна люмпенізація духу.

Народні депутати, які колись за розповсюдження чи гутіркове обговорення творів проскрибованих авторів втрачали волю або посаду і цим пишались (Ігоря Юхновського після проведення на фізичному факультеті університету конференції за романом «Мальви» звільнили з роботи, а в Атени Пашко під час обшуку на її квартирі цю книжку вилучили як заборонену й занесли її до звинувального протоколу), сьогодні навіть не знають і знати не хочуть, що та література, яку вони передруковували на машинках і потаємно передавали з рук у руки, тисячократно помножена, виходить нині у світ у видавництвах «Червона калина» Р. Федоріва й нашій «Просвіті», й навіть не думають про те, що в цей час, коли гинуть на ринку українські державні видавництва, а російськомовна вульґарщина й порнографія задовольняє читацький попит на тротуарах, в підземних переходах й приватних кіосках, а теж і в державних книгарнях, — треба ці молоді й такі слабосилі видавництва всіляко підтримувати, пропаґувати й розповсюджувати їх продукцію по містах і селах України, особливо у східних областях, так ні — «є важливіші справи».

І тому важливішими справами що не день, то дедалі більше стають розбрат, розколи і чвари, і тому ми все частіше програємо нашим противникам, бо тільки духовна пожива може дати нам ріст і вивищення, а без неї ми стаємо моральними карликами, — і нічого не читають отці нації і не пишуть теж: це серйозна національна криза, яку ми мусимо нарівні з економічною перебороти, щоб не втратити своєї державності. Б’ю у дзвін!

П’ята сесія закінчилася ще однією нашою поразкою: втретє ми не змогли добитися відставки прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, який ось уже два роки паралізує національну економіку, блокуючи реформи, саботує впровадження української валюти, гальмує приватизацію, без якої не може запрацювати ринок, перешкоджає створенню механізмів, які б дозволили діяти прийнятим уже законам, а іґнорацією проблем науки і культури сприяє русифікації і згубному для держави національному нігілізмові.

Та не тільки з цієї причини вселилася в наші душі гіркота і не лише через те, що Президент, який вправно веде зовнішню політику, зовсім занехаяв внутрішню, полишивши її на відкуп бездарному урядові, котрий — за винятком кількох міністрів — позбавлений самостійного державного мислення і, вишколений комуністичною тоталітарною системою, вміє тільки командувати або виконувати, а творчо працювати в умовах незалежності не може, — все це не дивина. Навпаки, дивно було б, якби вчорашнього високопосадового партократа Леоніда Кравчука враз осінив масариківський талант державобудування: Масарик виховувався на вікових традиціях чеської іриденти, а Кравчука едукував радянсько-московський колабораціонізм, і з рабських пут конформізму не так легко вивільнитися при найщирішому бажанні, навіть якщо воно є, — отож з цим доводиться поки що миритися.

Та ніяк не можна змиритися з тим, що за один тільки рік демократичний блок парламенту перестав бути блоком — нині кожен демократ шукає істини поодинці, забувши, що її може осягнути лише тісний клан однодумців.

Народна Рада — та парламентська опозиція, яка в нерівній боротьбі перемогла удвоє більшу комуністичну «групу 239» і проголосила Акт Незалежності України, — вмить розсипалася на фракції, як лише з виду зник ворог, і вже нікого не тривожить і не обходить те, що той ворог заліг в окопах і ще міцно почувається, тож рано робити бойові перелаштунки. Проте ніби вибухла серед нас петарда і розкидала вибуховою хвилею всіх урізнобіч: маємо Українську республіканську партію, ослаблену розколом, до якого спричинився Степан Хмара, створивши карликову, проте деструктивно небезпечну УРП-консервативну; маємо Демократичну партію України (до неї належу і я), яка мало що робить, а влитися в сильнішу партію — УРП, керовану Михайлом Горинем, не хоче через амбіції, маємо розколений В’ячеславом Чорноволом Рух, який на очах люмпенізується, особливо у Львові; маємо ослаблене всезагальною депресією, а теж незгодами товариство «Просвіта», а ще є безліч націоналістично-екстремістських угруповань — і всі ці сили’розтягнули на фракції ще недавно монолітну Народну Раду.

Ось чому вже втретє виграє Вітольд Фокін і щоразу, немов сатир, цинічно глузує з нас, зіп’явшись на парламентську трибуну.

Учора сталося те, що мусило статися в осмаленому бездуховністю і роз’єднаному через відсутність духовного Храму українському парламенті.

Парламентський зал, розбурханий фокінським підвищенням цін і сповнений рішучості дати відставку прем’єр-міністрові, раптом стих і більшістю проголосував за довіру урядові; зробили це демократи! Підмовлені народним депутатом Ларисою Скорик, яка своїми популістськими виступами зробила собі імідж української Пасіонарії, колишні члени Народної Ради проголосували за Фокіна, і були серед них Дмитро Павличко і навіть Богдан Горинь!

Не знаю, як нащадки оцінять діяльність пані Скорик, та на підставі цього випадку я ще раз переконався, що екстремісти дуже легко стають угодовцями, якщо цього вимагає кон’юнктура: посадові аспірації у них на першому плані, а Лариса Скорик явно готувалася у віце-прем’єри з гуманітарних питань в уряді Вітольда Фокіна.

«Бачиш, Іване, — сказав я до Драча, — ти при Збіґнєві Бжезинському назвав Ларису Скорик Жанною д’Арк, а вона робить дурницю за дурницею».

«А звідки ти знаєш, якою була Жанна д’Арк?» — віджартувався Іван.

Гіркий то жарт. Бо чого можна сподіватися від людини, яка постійно снує залою і президійними ложами з маскою діловитості на обличчі, простоює в черзі до мікрофонів, не забираючи слова, — щоб тільки потрапити в поле телеекрана, виголошує банальні заклики на кшталт «комуністична партія злочинна!», про що вже цвірінькають горобці, а за Акт Незалежності не голосує, бо, бачте, вона не визнає самостійної держави, в якій ще не заборонена комуністична партія. Велика небезпека йде від короткозорих політиків, які до того ж мають ім’я!.. Набагато ліпше за Ларису Скорик робить політичну справу звичайна жінка, яка ось уже пів року день у день, у холод-спеку й дощ стоїть навпроти Верховної Ради з транспарантом, на якому написано «Фокіна у відставку!» Ця одержима, темна жінка глибше за народну депутатку розуміє, що діяльність продажного уряду набагато страшніша від урядового вакууму, яким так налякала пані Скорик наших демократів!

Відомо, що Лариса Скорик — талановитий архітектор. То чи не вигідніше для України мати доброго зодчого, ніж невдалого політика? Та ба — зманює людей всесвітня слава. Облуда — нема тривкішої слави, ніж слава творця!

Звідки ж іде наша незгідливість? І чому, думається мені, розпорошені світом євреї пронесли крізь віки безпрецедентну солідарність і єдність? Чи не тому, що основою їхнього духовного життя була і є до сьогодні книга — Біблія, з якої завжди, у найскладніших ситуаціях, беруть жиди начало всіх своїх діянь? Чи маємо ми таку книгу? Ні. З «Кобзаря» ми намагалися зробити Біблію, та це нам не вдалося, бо сприйняли ми Шевченка не єдиновірно, а як сектанти, які, кожен згідно із своїм розвитком й свідомістю, тлумачать частину, не вникаючи в цілість. І саме через те, що ми не маємо вічної основоположної книги, мусимо розвивати для нашого духовного єднання національну літературу, яка повинна вливатися струмками, потічками, річками у русло великої духовної ріки і стати основою нашого культурного й мовного існування. Не будемо державою без національної культури і мови, усвідомте це нарешті, панове парламентарії, наша держава без літератури стане іншомовною, як Ірландія, і перестане бути українською!

Але чому гряде така байдужість до духовних наших начал саме тепер, коли духовність для нашої нації, скаліченої русифікацією і нігілізмом, найбільш — в умовах молодого державотворення — потрібна?

Чей же не розпочинали ми боротьбу за нашу незалежність з ковбас. Ми потаємно збиралися на квартирах і вголос читали заборонену літературу, усвідомлюючи, що туди, куди вповзає бездуховність, зразу ж заходить і хам. Ми вперто працювали, мов ліонські ткачі, докінчуючи ткати розпочаті нашими прадідами гамівні сорочки з таких духовних категорій як відпорність зраді, готовність до самопожертви, страх Божий, і, черпаючи ці категорії з усталених традицій і літератури, відчували, як боляче й пекуче доторкається шорстка тканина до нашого сумління й ворушить, шарпає його, коли підкрадається хам, нашіптуючи про зваби пристосовництва, угодництва і зради. Бо зла в людині більше, ніж добра, — ми це знали, а тому мусять його стриножувати мораль і страх. Страх перед самим собою, родинами, друзями, зрештою — перед усім суспільством, якщо твоє ім’я перестає тобі належати. Страх перед своїм сумлінням — то найміцніша нитка, основа тканини, з якої людство століттями шиє повздержливий одяг, приміряє до кожної особини, мов добрий кравець.

Наголошую на першопотребі мудрої літератури в наш час не тільки тому, що сам письменник або що мене заболіла байдужість моїх колеґ до літературної продукції, якої нині маємо дуже мало і яка сьогодні важить набагато більше, ніж раніше — рівно настільки, скільки виметено тонн пробільшовицького макулатурного сміття із книгохрамів, — я волаю про це для того, щоб нагадати, що книги, починаючи з Біблії, Корану, Тори, апокрифів і кінчаючи «Марусею Чурай» Ліни Костенко, стали, власне, тією верстатнею, в якій ткалася пряжа для гамівних сорочок моралі. Ким були б ми без Андрія Бульби Миколи Гоголя, Чіпки й Христі з творів Панаса Мирного, Нерона із «Камо грядеши» Генріха Сєнкевича — хіба не ці герої виховували з нас своїх антиподів?

Хіба ж не художня література, читана відверто і потайки, допомогла нам витримати лихолітні роки в часи більшовизму, коли духовний терор був настільки замаскований, що деякі знамениті чужинці як I. Фейхтвангер чи Р. Роллан тільки плечима знизували на так звану антирадянську пропаґанду. Мовляв, чого вам ще треба: вулицями ходять усміхнені люди, не чутно ніде якихось погромів, працюють театри, вчаться студенти у вузах — не могли збагнути великі мужі, що той страшний терор загнаний углиб і його можна тільки відчути, коли зіткнешся з повсюдною забороною і вимогами мати на все — до дрібниць — дозвіл.

Гай-гай… Ромен Роллан, який не мав поняття про цензуру, навіть у думці припустити не міг, що радянський письменник віддає своє творіння під десятикратний контроль. Передусім під свій власний. Я особисто запевняв уже себе й читачів, що в один мент, коли писав повість «Зупинись, подорожній!», назавжди позбувся диявола самоцензури і відтоді не допускав його до себе. А то ж неправда. Чому аж тепер, коли можна, написав твір з часів гетьмана Мазепи, чому ні словом не згадав про Михайла Грушевського в романі про Івана Франка «Шрами на скалі», чому не створив у романі «Четвертий вимір» повнокровного образу Панька Куліша?.. Що міг знати Ромен Роллан про інститут закритого рецензування творів радянських письменників, про нові і щораз то гірші варіанти романів і повістей після тих рецензій, про купюри у верстках, зроблені червоним олівцем невидимого чоловічка із КҐБ, про потаємне нищення готових тиражів, як це було зроблено з книгою поезій Дмитра Павличка «Правда кличе», яку пустили під ніж, запізніло уздрівши в них крамолу? Зрештою, не знав Ромен Роллан і того, чому раптом замовкають відомі письменники і куди вони діваються… А знав би, якщо б до нього дійшли книги, подібні до романів Юрія Горліс-Горського, Івана Багряного чи Василя Барки…

А хіба багатьох із нас не виховували книги Богдана Лепкого, Уласа Самчука, Євгена Маланюка та інших письменників-ізгоїв, хіба не ми, шмагані їхніми нагайками, не допускали, як тільки могли, до своїх душ ні озвірілого із канчуком у руці, ні закаптуреного псевдогуманістичною більшовицькою демагогією Хама?

О, як він крутився біля нас — і гарчав, і кидався до горла, мов скажений пес, і ластився біля ніг, як кішка, і слухав. Слухав і дивився, не змигнувши оком! Хам у образі секретаря ЦК КПУ з питань ідеології А. Скаби на московському з’їзді письменників у 1971 році, коли-то розпочалися погроми на Олеся Гончара, Олександра Солженіцина, Андрія Сахарова, сідав то спереду, то ззаду української делеґації — як йому було зручніше — і по-злодійськи підглядав за нами, підслуховував наші розмови й записував. Роман Лубківський написав тоді епіграму, за яку, якби розпізнали автора, міг тяжко поплатитися:

На українських письменницьких з’їздах, що відбувалися в залі Верховної Ради УРСР, з президії за нами наглядали дві дами з приклеєними партократичними усмішками і триповерховими шиньйонами на головах — заступник Голови Ради Міністрів Марія Орлик і Голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко.

Я запитав якось у Ніни Бічуї: «Що робить із своєю зачіскою пані Шевченко, коли лягає спати?»

«Відкручує голову разом з шиньйоном і кладе на тумбочку», — відказала Ніна.

У такий невинний спосіб ми зганяли злість.

Але нас не лише цькували — нас ще й купували. Після закінчення письменницьких з’їздів пишучу громаду заганяли за столи, що вгиналися від наїдків та напоїв, письменники і їх партійні опікуни жерли, п’яніли і виголошували високопарні тости за нечуваний розквіт української радянської літератури, а їм з естради наспівували класичні арії видатні наші співаки — немов поміщикам за панщини кріпосні актори. Коли Мареничі відмовилися це робити, їм надовго було заборонено виступати…

Нам видавали теж ордени. Не з пошани, ні. Цими нагородами можновладні бонзи намагалися дискредитувати письменників перед читачами: ви, певне, думаєте, що вони борці, а вони ж звичайні пристосуванці — ось беруть нагороди і дякують. Жоден ще не відмовився! Я теж отримував, і зневіра не раз прокрадалася в душу: та який з мене протестант, коли мої твори винагороджує ворог?

Письменників під опікою каґебістів ще й за кордон посилали, і вони повинні були засвідчувати демократичність радянської системи: ось ти — критикований, але ж ніхто тебе не карає, ти маєш навіть право виступити як делеґат від України в ООН! Я був таким делеґатом на XXXV сесії Генеральної Асамблеї і — представник України, найпригніченішої московської колонії, — я виголошував на Четвертому комітеті заздалегідь підготовану міністерськими клерками промову на захист південноафриканської колонії Намібії!

Як все це можна було витримати і не зламатися? А витримував той, хто не скидав із себе гамівної сорочки, витканої на літературних верстатах із духовних традицій нашого люду, і за це отримав нагороду: може нині спокійно дивитися людям в очі.

Ще перед проголошенням Акта Незалежності колишні хлібодавці люто глузували з Дмитра Павличка за спровоковані ними ж самими його гріхи. Мені було дуже прикро: я й досі не можу зрозуміти, чому такий знаменитий поет опускався у своїй творчості до власного зганьблення. Саме в цей час сказала мені моя сестра Наталка в Коломиї: «Дякую тобі, Романе, що ти не осоромив нашої родини».

Ношу цю нагороду в серці як найдорожчий скарб.

Так чому ж ви, шановні патріоти з українського парламенту, без спонуки малієте й дрібнієте нині? Чому не глянете на чисті плеса нашої духовності, ще не доруйнованої, не до решти втраченої? Як ви можете увійти в державний Храм України, не зачерпнувши хоча б пригорщу цілющого духовного напою із книг? «Є важливіші справи…» Ні, Богдане, важливіших справ від національної культури й культурності немає.

Над Наварійським озером, у наймальовничішому куточку під пагорбом, між плакучими вербами причаївся чепурний будиночок, мовби замок зачарованої царівни. А живе в тому «замку» жінка, за якою я спостерігаю вже кілька років. Якась вона незгідлива в родині, хоч і дуже працьовита: завжди щось робить на обійсті, в городі і водно свариться з донькою чи то з невісткою. Ранніми ранками, коли відпочиваю на своїй дачі, я вирушаю на протилежний берег озера, щоб побачити сиві пасмуги туману над водним дзеркалом, послухати мову диких качок, що випливають із своїми виводками із заплав, вчути, як котяться над лункою водою солов’їні трелі, а жінка цього не бачить і не чує: щось там загрібає, доїть корову, сапає, свариться, і мені здається, що вона зовсім не усвідомлює і в гадці не має, що живе над озером.

Чи ж то не такі й ми з вами?

Якось я наче зіжмакав у поспіху останній розділ першої частини цієї книжки, в якому йшлося про другі арешти 1972 року, проскоромовив, наче боявся щось зайве сказати або ж посоромився признатись, що ми, ті «молоді й талановиті» письменники та художники, які залишилися на волі, просто злякалися і замість вийти із затишних Брюховичів, щоб заявити про свій протест проти репресій, як це зробив Василь Стус у Києві, цілий день топили своє сум’яття й страх у горілці, справивши в курортній їдальні істеричний п’яний шабаш, який нагадував бенкет під час чуми.

Так було… Не знаю, що відчували мої друзі й знайомі, які глупими жартами й горлопаненням — нібито на знак протесту — пісень про Сталіна — перекрикували в собі не вельми благородне, проте зовсім природне почуття страху, та я тоді збагнув одне: добровільно в тюрму йти не хочу. Маю виношену в голові свою творчу програму, яку виконати в неволі не зможу, — і цим себе не тільки оправдовував, але й наснажував: мушу спричинитися до збереження нашої національної пам’яті і якщо маю сісти в тюрму — то за власні твори. Така втрата волі мала для мене сенс: за своє слово, яке стало найвищим виразником моєї сутності, — байдуже, скільки воно заважить для суспільства, — я готовий був витримати найтяжче випробування, не каючись, а все інше здавалось невиправданим ризиком.

Чиста політика вже тоді не уявлялася мені сферою моєї діяльності, та й чи ж усі повинні ставати політиками? Треба ж комусь щось предметне, реальне витворювати, щоб заповнити ділом політичні схеми; Україна повинна мати фахівців у різних ділянках народного життя і в духовній — теж: хіба не підтвердили цю істину деякі нинішні політики, які на самому початку нашої незалежності захопили адміністративні важелі, володіти ними не вміючи, і покинули їх, вдаючись уже не в політику, а в політиканство?

До того ж я знав, що тюремні ворота гостинно відчиняться переді мною, як тільки я ступлю в їх бік ще один крок. Таких кроків я зробив на той час уже чимало: знята цензурою повість «Зупинись, подорожній!», вилучені з бібліотек і офіційно заборонені «Мальви», розповсюджений у системі «самвидаву» роман «Журавлиний крик»; крім того, я колись організував листа на захист Богдана Гориня, а ще — то вже і сміх і гріх, такий абсурд можливий тільки при фашизмі — я був гостем на весіллі в того ж Богдана!

Давно він уже вийшов з тюрми і вдруге заходити до неї не збирався — теж мав якісь свої міркування з цього приводу. Сяк-так був уже влаштований — працював мистецтвознавцем у Картинній ґалереї, а тут підійшли відповідні літа, тож зовсім природно, що задумав Богдан створити сім’ю. Нормальним було й те, що справив скромне весілля — товариську вечерю у своїй квартирі, і що могло бути крамольного в тому, що на молодому сімейному святі, де навіть не заспівали жодної стрілецької пісні, був присутній і я, Богданів однокурсник? Та ба, всіх гостей на другий день викликали — кого в директорські кабінети, кого в райкоми партії, одного насварили, іншого звільнили з роботи, а мені записали другу партійну догану з попередженням, і було воно вельми грізним.

Я знав, що підступні каґебістські сили намагатимуться спровокувати мене на якийсь — хоча б маленький — протестантський вчинок, щоб мати підставу заарештувати… Потім, в час так званої «гласності», мені випало ознайомитися із скопійованим кимось каґебістським документом — списком осіб, призначених для арешту: моє прізвище у тому списку стояло третім… Я вирішив «залягти» й протриматися, поки зможу, на волі, а тому ні до яких протестів більш не вдавався. Можливо, це й не робить мені честі, але нехай виправданням служать збережені документи — листи вихованих і прозрілих на моїх історичних романах читачів з усіх кінців соборної України, і тих листів — сотні!

Почались тяжкі для мене — і не тільки для мене — дні. З видавництва повернулись усі мої рукописи, згадувати моє ім’я у пресі було заборонено: КҐБ розіслав списки прізвищ проскрибованих у всі цензурні установи; в робітничих колективах протягом цілого року «розносили» «Мальви», благородний Роман Федорів, ризикуючи своїм становищем, зіґнорував вимогу обкому партії звільнити мене з роботи, проте друкувати мої твори не міг, партійна влада поводилась зі мною суперфарисейськи. Мене викликáв до себе вряди-годи перший секретар Лєнінського райкому партії Юрій Курапов і, привітно посміхаючись, запитував, над чим я працюю і чому останнім часом нічого не друкую. На моє зауваження, що мені звідусіль повертають рукописи, він розводив руками: «А ви напишіть таке, щоб надрукували! Романе Івановичу, ви ж талановитий, ви могли б стати другим Корнійчуком («Свят-свят, — хрестився я в думці, — але чому він взяв собі стосовно мене за еталон Корнійчука, я ж у драматургії ніколи не пробував сили»), чому ви впираєтеся, ви ж пропадете!» Іншим разом Юрій Федорович суворо запитував, чому я на засіданнях у Спілці письменників сиджу водно сумний, немов струєний, і корчу з себе мученика; а ще якось викликав мене в райком партії і допитувався, з яких таких причин я став надто веселий: «Донесли мені, що на «Вільдишиних печених картоплях» у Спілці ви щедро сиплете сумнівними дотепами і всі з ваших експромтів гомерично сміються».

Це був той звичайний, загнаний углиб тихий терор, про що я вже згадував: до мого відома доводили, що кожен мій крок контролюється, що моя воля дуже умовна й ілюзорна, що за першим кивком пальця можновладців перекриють мені кисень, і я, і мої діти стануть умить жебраками, що мені може бути щось і дозволено, але за те треба буде заплатити своїми принципами. Я не здавався, і до мене почали застосовувати інші методи…

Шановний читачу, оте «якання» стосується не тільки мене, таких було мільйони! І ще: один із читачів газети «Просвіта», де друкуються мої спогади, зауважив, що я начебто виправдовуюся. Аніскільки — пишу правду: так, як було. Всілякого було в моєму житті, і я не створюю собі імідж непомильного янгола…

Мною повсюдно стали опікуватися сексоти. Їх було так багато, як мух на гнойовищі, і я не можу й досі збагнути, де їх стільки набирали: були ідейні стукачі, були й куплені, а найбільше шантажованих — і саме через це я протестую нині проти оприлюднення каґебістських архівів: це спородило б новий спалах недовіри, а то й терору — хай люди працюють, а діти не мають сорому за батьків. На помсті демократичної України ніколи не збудуємо.

Ті сексоти з’являлися повсюдно, мов із-під землі, — в буфетах, кнайпах, ресторанах, — як тільки я кудись заходив з компанією. Сексот сідав за сусідній столик, до якого офіціантка більше нікого не допускала, приносила йому однотипний раціон (яка жеброта!) — кухоль пива й салат з оселедцем; він наставляв до нас вухо й слухав, а коли хтось із компанії починав з нього глузувати (одному якось напідпитку я проколов пальцем газету, якою він по-шпигунськи шаблонно від нас заслонився), сексот зникав, але за мить за тим самим столиком сидів уже інший… У тісних кнайпах стукачі буквально заглядали в наші чарки, безцеремонно втручалися в розмову, а коли ми котрогось і відганяли — той не ображався і відходив, проте в іншому шинку, в який ми заходили, «козу водячи», мали вже свіженьких.

Сексоти телефонували мені на роботу й додому, мовляв, вийди, треба поговорити, вони приходили до мене на квартиру й удавали з себе щирих українських патріотів, покликалися, щоб завоювати довіру, на найавторитетніших людей, підробляли записки — наприклад, від Івана Макаровича Гончара, в якій було нібито ним самим написано: «Прийміть цього гостя, як мене самого».

Я знав одного провокатора, який увійшов у компанію львівських дисидентів: до багатьох з них я заходив на квартири, і в когось там познайомили мене з якимось Семашовим — «своїм у дошку хлопцем». Я бачив того «хлопця» теж у буфеті Львівського театру ім. М. Заньковецької в компанії акторів, зустрічався він мені на вулиці й завжди зупиняв на розмову — такий вродливий, з бездоганними манерами інтелектуал. Я йому не довіряв; зрештою, як виявилося потім, йому не довіряли й деякі дисиденти, підозрюючи, що це аґент КҐБ, й відповідно при ньому поводилися, та вже ніхто його — такого компанійського і чарівливого — позбутися з компанії не міг аж до перших арештів. Семашова, звісно, не посадили, і аж тоді він признався, що його заслали каґебісти у дисидентський стан, де він пройшов патріотичний вишкіл і сам став націоналістом. Йому не повірили, і він покінчив життя самогубством, вискочивши з вікна якогось там будинку… Так кажуть, проте мені важко в подібну версію повірити. Ймовірніше, хтось його викинув з вікна… Хоча я, якби був молодший, взяв би цю леґенду як матеріал для психологічно-аналітичної новели…

Щоб духовно зламати опозиціонерів, які залишилися на волі, знешкодити їх страхом або спровокувати на скандал, що дав би підставу для кримінального звинувачення, каґебісти вдавалися й до фізичного терору: 1973 року у Львові смерчем пронеслися вечірні напади на письменників, художників, акторів. Були жорстоко побиті письменник Юрій Коваль, мистецтвознавець Микола Батіг, актор Володимир Глухий, не минула чаша сія і мене… До такого найпримітивнішого й моторошного засобу політичного впливу вдаються й нині московські аґенти в Криму, Донбасі, Києві і Львові. Невідомі таті побили мало що не до смерті кримського депутата Колісниченка, який висловився за єдність Криму з Україною; в Донецьку на мирну демонстрацію українських ґімназистів, які вимагали в міської ради відкриття хоча б ще однієї української школи, напали недавно ґевали-спортсмени і покалічили дітей; у Львові серед білого дня невідомі і не спіймані ніким бандити застрелили двох мистецтвознавців; в Києві убивці заклали вибухівку в квартирі талановитого журналіста, народного депутата України Вадима Бойка, і він живцем згорів…[2] Усе це давно відомі московсько-більшовицькі методи боротьби з ідейними противниками.

Одного весняного дня 1973 року я після роботи запросив на вечерю Богдана Стельмаха, Володю Яворівського, Дмитра Герасимчука й Романа Кудлика. Йшли ми смерком, розмовляючи, до мене на «Гончарівку». Я й не отямився: біля самого мого будинку із кущів скверика налетіли на нас, немов шуліки, озброєні кастетами хлопчаки — мене першого вдарили по голові. Мої колеґи відбилися від напасників, провели мене додому — я вилизувався два тижні від кастетної рани на тім’ї. Одужавши, відчув, як зневіра пітьмою заповзла в мою душу: більшовицькій чумі не буде кінця.

І почав готуватися до найгіршого. На Великдень поїхав попрощатися з рідним селом. Зайшов не дорогою, а з лісу від Пиконева, постояв над замшілим підземним озером, дослухаючись, чи не чутно великодніх дзвонів із затопленого монастиря: ні, не чутно дзвонів ані на землі, ані під землею — глухо! Потім добрався до свого рідного гаю, в якому виростав поганином, зупинився на галявині, де колись покарав корову, яка зайшла в шкоду, й ще раз покаявся за свою дитячу жорстокість: я люто бив її буком, а вона покірно стояла, приймаючи побої, і я враз побачив, як великі, людські сльози котяться з її очей, і тоді поклявся ніколи не кривдити слабшого за себе… Далі я подався стежиною до церкви, біля якої сумні дівчата без благовісного супроводу водили великодні гагілки, послухав ще раз «Воробінчика», «Ой цвіт калину ломить», «Зельмана», помолився на могилі батька, а на другий день попрощався з матір’ю і, висповіданий та очищений, вернувся до Львова.

Саме тоді я ходив на вечірню військову підготовку: у Великодній вівторок мав скласти екзамен із стрільби з револьвера на полігоні…

Переді мною на відстані п’ятдесяти метрів — мішень у вигляді людської голови. Як по-більшовицьки мерзотно: не круг, а голова. Три патрони. Револьвер заряджено. Не в ту голову, а в свою…

Я ж нічого більше не зможу написати й видати. Ніколи не виконаю своєї творчої програми. Мені тільки сорок чотири роки — і все подальше життя буду змушений або нічого не робити, або кривити душею. Не видно кінця московській неволі, і кожен в ній може прижитися, тільки не письменник. Я завоював у людей добре ім’я «Мальвами» і «Журавлиним криком». Інші твори будуть гірші або їх зовсім не буде. Слід на землі залишив, можна й відійти…

Рука труситься… Який же я боягуз!

«Чому стоїте і не цілитесь у мішень?» — запитує майор, який видав мені револьвер і патрони.

Я піднімаю руку, цілюся в голову-мішень. Один ривок — і в свою! Не можу…

«Що з вами?! — скрикнув майор, відбираючи в мене револьвер. — Ви не бачите мішені? Чому у вас руки тремтять?»

Яке то щастя, що я боягуз! Я живу, дочекався скону більшовизму. А мої мужні побратими Грицько Тютюнник і Віктор Близнець не дочекалися.

Сімдесят третій рік — рік погрому української культури і жорстокої розправи над демократичними силами, що відродилися до життя під час «хрущовської відлиги», був пробним каменем для нашої інтеліґенції.

Кожен мусив вибрати для себе свій спосіб існування: або піти на прю з більшовицькою системою — активно чи пасивно, або стати комуністичним опричником у неї на службі. Третього варіанту в системі не було.

Отож дуже швидко монолітний, здавалось, табір «шістдесятників» — письменники, художники, актори і вчені — вмить мусив визначити для себе, на який бік стати, і в один мент відповісти на провокаційне ґорьківське питання: «С кем вы, мастера культуры?», яке поставив перед українським творчим світом сусловський сатрап в ідеологічній сфері секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук.

Діялися несусвітно цинічні речі.

Маланчук повиганяв з видавництв і редакцій журналів та газет більш чи менш авторитетних письменників — але ж письменників! — і поназначував на їх місце невідомих для читацької публіки, зате заслужених в органах безпеки, своїх ставлеників. Так, наприклад, директором спілчанського видавництва «Радянський письменник» на місці улюбленця українських авторів Анатолія Мороза став парвеню Анатолій Стась, який до того заробляв на хліб у Львові літературним записуванням спогадів більшовицько-партизанських командирів і ніякого відношення до художньої літератури не мав. Тепер йому була дана влада карати й милувати — тож порозганяв він спершу таких досвідчених працівників видавництва як Анатолій Шевченко, Ростислав Самбук, Євген Гуцало і першим директорським наказом скарав на смерть книжку поезій Ліни Костенко і мій «Журавлиний крик».

На посаду редактора «Літературної України» В. Маланчук покликав з Івано-Франківська колишнього досвідченого каґебіста Віталія Виноградського. Як свідчать його антибандерівські повісті, що їх мусив друкувати Роман Федорів у журналі «Жовтень», Виноградського засилали у свій час органи безпеки в стан УПА, де він і подібні йому диверсанти провокували нічим не виправдані вбивства цивільних людей з метою компрометації українського національно-визвольного руху. Редактор Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» В. Виноградський замінив на новій посаді Павла Загребельного, і стала «Літературна Україна», за висловом Івана Дзюби, «стінною газеткою районного відділку міліції».

Видавництво «Каменяр» у Львові очолив видатний графоман Петро Інгульський.

Які тільки автори почали з’являтися в «Літературці» і видавництвах і який жахливий був художній рівень їхніх творів! Маланчук до такої міри насмішив читацьку публіку новітніми «шедеврами», що сам Щербицький спам’ятався і, запідозривши Маланчука в умисній компрометації соціалістичного реалізму, зняв його з посади секретаря ЦК КПУ. Шановний Валентин Юхимович спився і закінчив своє шкідливе існування у Києві біля сміттярок.

Поставлені в умови безкровного терору письменники поділилися на тих, які пишуть памфлети проти українських буржуазних націоналістів, і тих, які цього робити не хочуть. Не треба називати прізвищ: хочеться, щоб народ чимшвидше забув про прислужницькі гріхи багатьох здібних письменників і взяв від них те вартісне, що їм вдалося створити.

Серед кіноакторів теж відбувся поділ: одні погоджувалися грати ролі в антибандерівських фільмах, де мусили зображати українських партизанів бандитами й різунами, інші відмовлялися від таких заробітків.

Учені поділилися на тих, які погодилися писати судові експертизи на «антирадянські» твори заарештованих письменників, і тих, які відмовлялися від юдиного гроша. Пам’ятаю, як наш славний критик Леонід Коваленко запитав якось при людях професора Шаховського невинним тоном:

«Скільки ти отримав за експертизу?»

«Сто карбованців».

«О, тепер добре платять, колись давали тридцять».

Усіх тих вчених-експертів назвав поіменно Ігор Калинець у післямові до книги своїх поезій «Пробуджена муза». Повторюватися не буду, та згадаю добрим словом покійного вже всесвітньо відомого лінгвіста професора Івана Ковалика, який з огидою відкинув пропозицію КҐБ і був негайно звільнений з посади у Львівському університеті.

Напевно, не варто у цей скрутний для української культури час вивищувати одних за їхню стійкість, а інших за колабораціонізм виставляти на всенародну ганьбу, проте я таки не втримаюся, щоб не назвати двох антиподів, які найколоритніше відбивають тодішній стан в українській літературі.

З одного боку стояв, мов верстовий стовп, на який орієнтувалися всі чесні письменники, — незрівнянний у своїх ґрунтовних знаннях історії літератури і художньому вмінні відтворювати літературне життя українського середньовіччя, модерніст у сучасній тематиці, тонкий психолог і аналітик людської душі Валерій Шевчук, який десятки років, не маючи жодних засобів для прожиття, писав свої знамениті твори «у шухляду».

А з іншого — львівський поет і прозаїк Георгій Книш — темна креатура комуністичної системи, особина, яка в юності відреклася від батька-священика, а в зрілому віці займалася доносами, наклепами і цинічним оббріхуванням своїх колеґ. Це він свідчив на суді проти Ігоря Калинця, він спровокував цькування повісті Романа Федоріва «Рудий Опришко», ну а на мене як на керівника видуманої ним самим «коломийської бандерівської боївки» надсилав у всі партійні установи томи доносів, інкримінуючи мені навіть авторство бандерівських пісень, — не дорахувався, бідолаха, що в часи партизанської боротьби УПА я мав ще надто мало років. Коли ж мені була присуджена Шевченківська премія, він вигукнув при письменниках в ірпінському будинку літераторів:

«Це неможливо! Після моїх інформацій — неможливо!»

Такий ось водорозділ проліг в українській культурі, науці й літературі в найтяжчий для України час, і в цьому було наше спасіння. Більшовизм квапно намагався зробити з української нації космополітичний бульйон, знеособити її, зрівняти системою гріхопадінь праведних з грішними, щоб ніхто ніколи не мав морального права показати на грішника пальцем і продемонструвати перед людьми зразки національної порядності. Слава Богу, цього не сталося: 1973 року зміцніла зароджена раніше українська література майбутнього — основа нашого духовного життя.

Терор — як чума: зупинити пошесть ніякими засобами неможливо — гинуть вражені люди, гинуть лікарі і гробокопачі, хвороба шаленіє доти, доки не досягне кризової точки, і тоді сама себе зжирає, гасне, залишаючи по собі стільки жертв, скільки встигла знищити за час свого божевільного шабашу.

Тисяча дев’ятсот сімдесят третьому рокові (дві останні цифри — 73 — читалися в народі навспак: 37), здавалося, не буде кінця: розпочалися суди над заарештованими, підсудним давали не менше п’яти-десяти років ув’язнення з наступним п’ятирічним засланням; такі строки отримали майстриня ґобеленів художниця Стефанія Шабатура, письменники Ірина та Ігор Калинці, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайло Осадчий.

Крім цього, почалося полювання на відьом: КҐБ відкрив повторні слідства над колишніми репресованими упівцями та оунівцями, які відбули свої строки або були звільнені під час «хрущовської відлиги». Тут то там хапали людей, інкримінуючи їм буцімто нерозкриті попереднім слідством злочини, приписували вбивства і засуджували до розстрілу в переважній більшості невинних; організовували перезахоронення т. зв. жертв бандерівщини: створювався новий образ ворога — затаєного націоналіста, який проник в адміністративні установи і навіть у партію з метою розкладати її зсередини (а було ж таке, було!); обкоми проводили партійні чистки: у райкомівських коридорах до кабінетів парткомісій стояли вишикувані черги розгублених чоловіків і заплаканих жінок, переважно інтеліґентів; їм виносили догани і виключали з партії, що означало звільнення з роботи: більшовизм почав черговий раунд головосічі української нації.

У такій черзі стояв і я — з тією лише різницею, що мені мали знімати догану, за присутність на весіллі в Гориня; мусив морально готуватися ще до однієї гавкітні й принижень. У тій черзі (уявіть собі: поважні люди стоять не за хлібом, не за місцем праці, не за квитками на поїзд і не за порадою до лікаря, а за обрáзами, знущанням, вимушеним каяттям, та чи було щось ганебнішого на світі!) я побачив свого приятеля, доктора технічних наук Андрія Канюгу, якого ми всі прозивали «льордом», — була це людина з гумором, то я й не здивувався, що Андрій, стоячи вже біля самих дверей парткомісії, бадьоро мені посміхнувся, щось там пробалагурив, здається, рядок із своєї улюбленої пісеньки «просив, просив відеречка, вона йому не дала», підкреслюючи двозначність трьох останніх слів, — і відчинились перед ним двері катівні.

«Войдите!»

«За що ж тебе, Андрію, — подумав я, — беруть до цюпасу? Ти ж для більшовиків зробив стільки добра, скільки ніколи не зможуть навіть придумати цілі спеціальні відділи ЦК!»

Видатний гідродинамік Андрій Канюга розробив свій власний метод видобування нафти, за яким окупанти викачували — і викачали! — чорне золото з усієї України, знайшов на українських нафтородовищах газоконденсат, що за калорійністю дорівнює бензину, — і вже його теж добувають; дав можливість москалям пограбувати наші надра, і коли Україна стане незалежною, а цього ми таки діжцемося, простягатиме вона, позбавлена власних енергоносіїв, руку за милостинею до грабіжників, а вони будуть шантажувати, економічно блокувати і ставити Україну на коліна…

Та не винен ти в цьому, Андрію, твій талант працював поза твоєю національною свідомістю, напевне, все ти втямковував, та не міг затримати в таємниці те, що раптом відкрилося перед тобою, а все-таки — кому віддав у руки плід свого осяяння: ворогові, який ось зараз звалить тебе на лопатки і топтатиметься по тобі!

Ґенії ходили поруч з нами, вони навіть не продавали — віддавали задарма плоди свого розуму, а хто не хотів цього робити, той гинув, як Алла Горська в темному підвалі або ж як Іван Миколайчук, знищений розпукою, яку ніщо не могло вгасити.

Я знав Івана, високо цінував і любив його ніжно, як брата, хоч наші творчі шляхи перехрещувалися дуже рідко: при кожній зустрічі він запрошував мене в гості до Києва, та я все з браку часу відмовлявся, а напевне, треба було зайти… Я думаю нині про кари гідну людську байдужість до живих. Сталася непоправна помилка, ми всі вчинили Миколайчукові велику кривду. Хіба ж то не знали, поки він жив, що дихаємо одним повітрям з видатною особистістю, ориґінальним митцем, зіркою першої величини у світовому кіномистецтві, а ось ніхто не сказав за життя про нього всієї правди — наче із боязні своїм визнанням затьмарити себе. А як гаряче і, зрештою, правдиво заговорили про митця, коли його не стало: віддали ми йому посмертно давно заслужену Шевченківську премію і спогадами ділимося, намагаючись стати поруч з ним одесную або хоч ошуйцю, і боїмося тепер признатись, що якби поквапилися з нашим визнанням, то, може, й смерті не було б… Якось у мене в гостях розповів Іван свою юнацьку пригоду, яку я потім майже слово до слова передав у новелі «Сповідь», котру й присвятив Миколайчукові. А йшлося в його розповіді, а теж і в новелі, про хлопчину, який завжди забував першим привітатися з найщедрішою в селі людиною Курилком, який частував усіх єдиним і великим своїм добром — яблуками, і здогадався це зробити, коли Курилка вже не стало. Чи не про це я говорив щойно стосовно Миколайчука? Прочитавши новелу, Іван мовив тоді незрозумілі, зате нині такі болісно відкриті слова: «Романе, я ніби побував на своєму власному похороні».

Кожна зустріч з Іваном — на екрані і в житті — була радісною і болісною: великий талант ніс на собі печать трагічності. І в «Білому птахові», і у «Вавилоні», і після останньої нашої зустрічі, коли перебував він у небезпечно депресивному стані: тоді заборонили прем’єру кінофільму «Вавилон XX» у Львові. Давно слід пропав за партійним розбишакою — секретарем львівського обкому партії Дмитром Яремчуком, який заборонив прем’єру, навіть сморід по ньому розвіявся: я запевняв тоді Івана, що так станеться, та надто вразливе було в нього серце, і кожна несправедливість смертельно вражала його, поки не спинила.

Густо з’являлися на українському видноколі великі люди, а ще густіше згасали до пори, наче скупій українській долі жаль ставало за дарованим добром. Та втішмо себе тим, що ми їх таки мали — світочів нашої культури й науки: нам можуть позаздрити усі народи світу, а теж печалуватись можуть з причин мору на найсвітліші особистості України.

Це — нинішні роздуми. А тоді Іван Миколайчук втішався великою славою після фільму «Білий птах з чорною ознакою»…

Андрій Канюга недовго барився на парткомісії: вийшов усміхнений, наче не вони, жовчні відставники, а він став переможцем. Підійшов, нахилився й прошепотів:

«У моїй шухляді на роботі шпіцлі знайшли рукопис Брайчевського “Возз’єднання чи приєднання?”»

«Ну і що там… сказали?»

«Виключили з партії».

«Що ж тепер буде з тобою?» — сокрушився я.

«А те, що на моїй могилі стоятиме хрест, а на твоїй — червона тумба з п’ятикутною зіркою».

Канюга, на щастя, нічого не брав близько до серця і преспокійно живе собі на пенсії донині. Жаль тільки, що його метод видобування нафти не можна поки що в Україні ніде застосувати — нафта скінчилася…

Найвищою точкою пошесті терору в сімдесяті роки в Україні був суд над Іваном Дзюбою. Його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» розкрила усю сутність імперської нахабності Москви і заталаніла на весь світ тривожним дзвоном, що сповіщав чуму, готову в раховані роки доконати врешті українську націю. Не змогли цього зробити ні репресії, ні голодомор, ані війна; однак ставало смертоносною чумою позбавлення духовного життя народу, знищення першоелементу національної культури — мови.

Івана Дзюбу засудили на п’ять років таборів суворого режиму. Це була для нього найвища міра покарання: хворовитий Іван такого терміну ув’язнення витримати б не зміг.

Приїхав тоді до Львова чорний, мов грозова хмара, Григір Тютюнник; він увірвався в мою квартиру і заволав:

«Дзюбу вбивають!»

Я усвідомлював, що це означає — залишитися нам нині без Івана Дзюби: нам стинають голови. І я сказав Грицькові те, чого сам до себе ніколи не допустив би, перед чим застерігав того ж Дзюбу в «Журавлиному крику» — образом Антона Любимського, прототипом якого був-таки Іван Михайлович:

«Він мусить тимчасово здатися».

«Дзюба цього не зробить», — сказав Грицько.

Ніхто не припускав, що Іван може покаятися і такою ціною вийти з тюрми, тому зважився на відчайдушний вчинок Микола Лукаш.

Микола Лукаш — цей неперевершений майстер перекладу з чужих літератур на українську мову — знав двадцять чотири мови і дав нашому народові українського «Фауста», «Декамерона», поезії Лорки й Тувіма, а в той час працював над книгою свого життя — перекладом «Дон Кіхота». Усунений потім від літератури майже на два десятки літ, він так і не завершив своєї праці над ґеніальним твором Сервантеса. А заборонили йому друкуватися і виключили його із Спілки письменників після того, як він прийшов у ЦК КПУ і сказав:

«Посадіть мене замість Дзюби — він хворий».

Коли настали кращі часи, Лукаш був уже вражений смертельною недугою, хоча на моє питання, чи встигну я прочитати «Дон Кіхота» по-українськи, він відповів бадьоро і зовсім впевнено:

«Ти ще не встигнеш постаріти, як ця книжка буде на твоєму столі».

…Однак Іван Дзюба покаявся. Титанів не судять, це добре, що Іван врятував себе для України, навіть не можна уявити, як виглядали б ми тепер на міжнародному інтелектуальному кону без цього знаменитого вченого і мислителя, але тоді ми почувалися зрадженими, і не тому, що не розуміли доцільності тактичних ходів у боротьбі з ворогом, а що цього не могли втямити непосвячені, і багато хто по-міщанськи осуджував Дзюбу, а ще мусили ми мовчки вислуховувати втішне лихослів’я Петра Інгульського, Аркадія Пастушенка та інших пристосуванців, які у вчинкові Івана Дзюби знаходили для своєї колабораціоністської діяльності моральну підтримку…

В «особливе місто» Львів періодично налітали з Москви різного роду комісії, хмари наді мною все більше чорніли. Ті вічні нагадування на зборах у Спілці про те, що Іваничук, який понаписував ідейно хибні твори, висновків для себе не робить жодних, відмежовуватися від ідейних ворогів не хоче, чим засвідчує своє з ними однодумство, — спонукали мене на якийсь час вступитися зі Львова.

Трапилася нагода, яку я вже один раз використовував. 1961 року, спраглий пізнати якнайбільше світу, записався у військовій комісії Спілки письменників на добровільне тримісячне військово-журналістське стажування в Далекосхідному окрузі, і при тій нагоді — на бойових кораблях — я обійшов усе далекосхідне побережжя від Владивостока через Сахалін і Камчатку — до Чукотки… Тепер записався на таке ж стажування в Туркестанський військовий округ і незабаром опинився в Ташкенті.

О ті мандрівки! Чи є щось таке захопливе, як подорожі по світу? Я хотів би написати книгу подорожніх вражень, бо з’їздив багато світу, але кого такою оповіддю здивував би, коли нині мандрують усі хто хоче, а найбільше ті, які нічого довкола, крім супермаркетів, не бачать? А що мені запам’яталося, може, і я такий самий?

Ба ні. Я приніс із кожної подорожі по мішку вражень і можу зараз, після багатьох років, відшукати в кожному одну хоча б мить, яка навіки вросла у пам’ять і тішить, і пестить донині душу.

Я міг би детально описати момент сторопіння й розгубленості, коли, перебуваючи на Камчатці, вибрався на Авачинську сопку і, осягнувши зором безмежне море кряжів, збагнув серцем велич і жорстоку підступність простору — ту неосяжну віддаль до мого дому, яку без допомоги техніки ніяк не здолав би; позбавлений її, ніколи в житті більше не побачив би своєї донечки Наталі, якій було тоді два рочки, і це було б смерті подібне.

Болгарія уособилась для мене в застиглій і грізній ріці валунів, що спадає бурунами з гори Вітоші до самої Софії, — і рушила, рушила раптом та ріка, і покотилися валуни по світу пам’ятниками достойності: один покрив собою могилу Івана Вазова, інший докотився до Мінська і опинився як знамення слави на місці спокою Володимира Короткевича, а де, по яких місцинах котиться мій і чи добіжить він до місця мого спочинку, чи вартий я того знаку, що символізує тривку, як гранітна брила, вічність?

Перебуваючи в Італії, я так хотів побачити Венецію, а мені випав маршрут до містечка Л’Аквілі поблизу Рима, де я мав провести конференцію з питань української літератури. Я мріяв про венеціанські канали, а мене підхопила крутою серпантиною дорога, що в дев’ять витків обсотала височенну гору, на якій італійці збудували собі Орлине Гніздо; та серпантина винесла мене до фортечного міста під саме небо в Апеннінах, і звідти я побачив — повірте мені — всю Італію у формі чобота!

Гай-гай, зумій тільки все те описати — яка то буде захоплююча книга! А таки напишу…

А в Узбекистані… Мене якось послав редактор окружної газети взяти матеріал у віддаленій, на відрогах Тянь-Шаню, військовій частині. Я заночував в аулі в одного гостинного виноградаря, ми довго сиділи за багатим дастарханом, потім полягали спати, і десь серед ночі розбудила мене до болю знайома пісня: то співали на чужому гірському безлюдді українські дівчата «Посіяла огірочки», і я ще раз переконався, що Україна вічна, якщо її діти спроможні зберегти свій дух у такій далекій чужаниці!

Коли повернувся з Ташкента, у Львові зайшли деякі зміни. Комуністичні партократи, немов павуки у банці, періодично з’їдали один одного. Першого секретаря львівського обкому партії В. Куцевола, який колись урочисто клявся, що ніхто ніколи у світлий комуністичний дім не внесе більше такого «дерьма», як «Собор» і «Мальви», прогнали за втрату зв’язків із творчою інтеліґенцією, а на його місце перевели з Івано-Франківська удільного князя Віктора Добрика, який ті зв’язки мав відновити.

В Івано-Франківську Добрик залишив по собі славу держиморди, адже кінофільм «Білий птах з чорною ознакою» був заборонений для демонстрування тільки в його області, проте у Львові заграв він «доброго царя»: на велелюдних зборах творчої інтеліґенції закликав творців — вірних помічників комуністичної партії — до співпраці й оголосив ніби між іншим, чим шокував моїх переслідувачів (а найбільше завідуючого відділом культури В. Подольчака), що цькування Романа Іваничука було безпідставним, і нині партія чекає від нього нових талановитих творів, які б прославили радянський народ.

Після цього міська рада вмить виділила мені прекрасну квартиру, Роман Федорів негайно взяв до друку в «Жовтень» мою повість «Місто», яку я закінчив писати у Ташкенті, заборона була знята, і я задумався, як маю реаґувати на такі щедрі тістечка, тицьнуті мені під ніс після дворічного свисту нагайок.

Новелістика? Вичерпався в ліриці. Історичні романи? Не будуть їх друкувати. Писати про соціалістичні перетворення і зміни, які зайшли у психології людей за роки радянської влади? Вибачте, це вже цинізм…

Звичайно, історія — і більш нічого. У мене є своя програма, і я мушу її виконувати, користаючись з моментів, навіть якщо б усе мною написане залишалося й надалі у шухлядах.

Я ще не знав тоді, що за два роки вимушеного перепочинку втратив навик до збирання документального матеріалу з історії. Немає більшої радості, як сидіти за книгами у бібліотеках, але й немає більшої муки: ця праця виснажує, вона вимагає постійного вправляння — як спорт, і від неї відзвичаюватися не можна. В цьому я переконався потім, під час роботи над «Черленим вином».

Яку тему взяти? Але ж це не так просто — взяти, її на дорозі не знайдеш, тема сама повинна прийти до письменника…

Допоміг випадок. Дві сестри-красуні з Ходорова, Леся і Рома, які цікавилися мистецтвом і літературою, запросили мене до себе в гості. Там я ближче познайомився з молодими художниками Романом і Ольгою Безпалковими, які закінчували Художній інститут і працювали над дипломною роботою — ставили у ще невідреставрованому Одеському замку кахляну піч з історичною геральдикою давньоукраїнських міст на кахлях. Вони запросили мене на захист, який мав приймати професор Григорій Логвин, автор ряду ґрунтовних монографій про історичні пам’ятки України.

Так пролягла моя мандрівка до віддаленого в нашій історії на цілих шість століть міста Олеська, в якому дивом уцілів на мергелевій горі красень замок, де й розпочався новий етап моєї творчої праці.

Олеський замок — одна з наймогутніших твердинь, що оперізували колись недоступним ланцюгом від Кам’янця до Кременця креси Галицько-Волинського князівства — впав під натиском польської інвазії останнім — 1431 року. Тоді й закінчився славний період русько-української незалежності, і аж донині — протягом п’яти з половиною століть — Україна відвойовувала самостійність, водно міняючи вогнепальну зброю на зброю мислі, яка не дала народові зденаціоналізуватися і як субстанція духовна, що не підлягає знищенню, весь час працювала на створення держави.

Тяжка то була наша дорога до свободи і в історії народів світу унікальна — мабуть, жоден інший народ, перебуваючи стільки часу в залежності, не зумів у боротьбі за виживання зберегти ідею державності; така ідея, готова кожної миті реалізуватися, могла втриматися при житті лише завдяки природному інтелектові нації, здатному розвиватися у найнесприятливіших умовах.

Це наше національне вміння моментально міняти вогнепальну зброю на духовну стало концепцією всього циклу моїх історичних романів, яких я мав на час першого знайомства з Олеськом два і в яких (можливо, й підсвідомо для мене) чітко проступили контури ідеї «меча і мислі»; свідомо я почав реалізувати свою концепцію, з «Черленого вина» починаючи, у всіх наступних історичних романах і сьогодні можу всі дев’ять вишикувати в хронологічний ряд і спостерігати, як двигають вони на собі згадану концепцію з першої половини XV століття до нинішнього дня.

В Олеську, де наїздами працював я сім років, написав три романи: «Черлене вино» — про оборону останньої фортеці Галицько-Волинського князівства, «Манускрипт з вулиці Руської» — про народження нової зброї — мислі — в стінах Львівської братської школи і «Вода з каменю» — твір з часів Маркіяна Шашкевича.

Немає нічого кращого в світі за Олеський замок! На рівнині, що прослалася від підніжжя Вороняцького хребта, — до Підлисся, Юшковичів, Ожидова і Кутів, оточене довкіл схованими в густих садах присілками — Теребіжем, Циковом і Волуйками — стоїть низовинне містечко Олесько; збоку височить ніби людськими руками висипана гора — то залишок мергелевої породи, яку обмила від пісків колись повновода, а нині замшіла річка Ліберція, і не знає вона, як вибратися з торф’яної трясовини, щоб добратися до Бугу. На тій горі зіп’явся вежами до неба білий замок, збудований ще за часів Юрія Тройденовича, багато разів опісля перебудований, нищений пожежами і землетрусами, проте вцілілий і вже в наші дні врятований від прагматиків, які хотіли в замку розмістити туберкульозну лікарню і таки зіпсували навіки сусідній Підгорецький палацовий замок, врятований збирачем народних скарбів і цьому промислові фанатично відданим директором Львівської картинної ґалереї Борисом Возницьким.

Я завжди говорив, що Возницькому, який зі всього галицького реґіону позбирав, рятуючи від неминучої загибелі в розвалених, відведених під склади, а то й наглухо закритих церквах і костелах, картини, ікони, дерев’яні скульптури, ґобелени — сотні, тисячі їх! — і все це розмістив у маленькому галицькому Луврі для огляду і гордощів за наш національний талант напоказ усьому світові, треба за життя пам’ятник поставити… А він, Борис Григорович, на старість — ні в чому не повинний — дочекався ганьби: вже за нашої незалежності спороджені більшовизмом мафіозі обікрали Олеський замок, а в самій картинній ґалереї у Львові серед білого дня застрелили начальника охорони Ярослава Волчака та мистецтвознавця Дмитра Шелеста — хай буде благословенна кров, пролита за національну культуру, і хай помщена буде.

Олеський ключ — закритий від ворожого колись боку Вороняцьким хребтом, який розігнав текучі води на північ і південь, і коли йти ним від Підлисецької Білої гори, оспіваної Маркіяном Шашкевичем, аж до Пліснеська, де «крахут врани на оболоні», й до Підгорецького замку, можна праворуч догледіти спрямовану в бік Білого Каменя лісову звірину стежку, яка стрімко збігає в глибоку, мов криниця, балку, на дні котрої розмістилося сховане від світу, але й славне на весь світ гончарями чорного палення село Гавареччина. Тут я знайшов для «Черленого вина» прототип гончаря Микити — славетного майстра Василя Архиповича — і завдяки йому прослідкував увесь процес випалення горшків. Архимович став мені добрим другом, подарував на пам’ять чорні глечики, баранці, миски і близнята, а я йому — книжку, і він, прочитавши її потім, тихо тішився, впізнавши себе в моєму персонажі.

Давно я не бував на Вороняках. Мабуть, варто піти, а долає мене втома, я ще ніколи так тяжко не працював, як зараз, бо й задумане треба закінчити — час пізній. Іноді відчуваю, як віддаляється від мене моя Муза — може, лине вона у свій маєток за Олеськом і кличе мене туди? Може… Вона тоді вірно мені служила! Я не мусив шукати й вичікувати натхнення, воно ходило зі мною — Муза ходила зі мною, і разом слухали ми жайворонка, який не допустив колись до братнього кровопролиття в Олеську («Черлене вино»); і спостерігали з Вороняків заметене снігами Підлисся, до якого вели сліди Маркіяна, який вертався до батька з покаянням; і зривали разом з нею кетяги калини, що вродилися з крові оборонців Олеська на занурених нині у трясовину валах; і рожевого коня, якого колись спіймав новіцій Єзуїтської колегії Зиновій Хмельницький, бачили над кручею, — і за те, що я міг все це сприймати й узяти для себе як своє, я записав своїй Музі весь Олеський ключ у вічну власність — то що й дивного, якщо вона лине туди, на своє вивінування, й кличе мене за собою…

Що то за причина, думаю собі, що я так звикався з місцями, в яких збирав матеріал для своїх творів, — вважав їх рідними? Чи то не кликав мене до них голос крові моїх предків? Чому підсвідомо полюбив у юності азербайджанську Гянджу — чи не тому, що там витав дух Миколи Гулака? Чому тремтить у мене серце на згадку про Бахчисарай — кров якої українки, що стала колись ханською жоною, кличе мене? В чийому образі ходить моя Муза в білій льолі Вороняками, чия кров озивається в ній? Хто розпростер лебедині крила над згарищем Батурина, чий поклик я заховав у тайнику своєї душі і не хочу, не можу віддати, бо моя видумана в «Орді» Лебедиця-валькірія обізвалася спорідненою зі мною кров’ю?

Послухайте, пане Валентине Оскоцький, московський космополіте, який колись започаткував цькування «Мальв», чи вже заговорив до вас голос вашої власної крові? Може, хоч тепер?.. Пам’ятаєте, як ви нещадно топталися по мені: «Такому биологическому голосу крови, который проповедуется в «Мальвах» Р. Иванычука, не заменить социальную обусловленность героя». Як у вас справи: чи залишились ви й надалі соціальною особиною, враженою нігілістичним білокрів’ям, чи, може, все-таки заговорила нарешті у вас якась кров — ваша власна, яку ви так старанно приховували, ганебно соромлячись її, перед московським хлібодавцем?

А ви, предостойний гімнотворче Сергію Михалков! Пам’ятаєте свято 125-річчя від дня народження Івана Франка 1981 року: кінець серпня, а надворі безперервні холодні дощі. Ви приїхали, такий звичний до комфорту, з Москви до Дрогобича на ювілей, хочете проїхати машиною до Нагуєвичів (поруч з вами Павло Загребельний і Ростислав Братунь), а не можете: сотні тисяч людей під парасолями чвакають болотом у єдиній колоні, початок якої вже на половині дороги до Франкового села, а кінець ще у Дрогобичі, — йде український народ до свого Учителя. Ви ж, незадоволені, питаєте Загребельного:

«Кто это их организовал, как вы могли это сделать?»

«Ніхто їх не організував, — відказує роздратовано Павло Архипович, позираючи, як шофер викручує кермо, щоб якось обминути людей, — народ сам вийшов».

«А что это — голос крови?» — іронічно запитуєте ви.

«А що інше — що могло вигнати людей з хат у таку собачу погоду?!» — гарикнув Загребельний.

Як боялися нашого голосу крові всі до одного окупанти! Бо цей голос озивається тільки в державних націй, а державні нації страшні для завойовників навіть тоді, коли в боротьбі з ними програють.

…Професор Григорій Логвин, учений, який перший, мабуть, зіґнорував у своїх працях антинаукову теорію «колиски трьох братніх народів», високо оцінив дипломну роботу молодих художників Романа й Ольги Безпалкових; ми колективно склали гумористичну поему про «Чудо-піч» — ця піч прикрашає перший експозиційний зал музею донині; гості й господарі на радощах забавлялися всю коротку літню ніч: наша молода компанія бавилася у привидів Олеського замку — цю ситуацію я потім використав у «Черленому вині».

Був серед нас і Борис Возницький, в якого я саме тоді попросив дозволу пожити якийсь час у замку. «Якийсь час» тривав багато років, і я безмежно вдячний Борисові Григоровичу за послугу: без його допомоги я не написав би цих трьох романів.

Мешкав я у кімнаті короля Яна III Собєського, де він буцімто народився, — на верхньому ярусі вежі, звідки видно Вороняцькі кряжі; так умовно назвав моє тимчасове помешкання Борис Возницький. А може, в цьому покої мешкав колись олеський староста Данилович, в якого начальником гарнізону служив Михайло Хмельницький; можливо, сюди заходив разом з батьком на рапорт малий Зиновій-Богдан? Одне слово, мені хотілося, щоб так було…

Вибитий з форми довгою перервою у праці над історичними творами, я тяжко працював над «Черленим вином», і тому в романі, який, зрештою, був добре сприйнятий читачем і навіть послужив основою для лібрето опери композитора Богдана Янівського «Олеська балада», так безбожно тяжить над автором фактичний матеріал.

Цілком розкутим почувався в роботі над романом «Манускрипт з вулиці Руської», де перейшов до теми «мислі». Можливо, мені легше роздумувати, ніж описувати батальні сцени, хто зна… Досить того, що з усіх своїх романів найбільше люблю саме цей: він не заданий, не запрограмований автором, він такий самий — цікавий, прояснений від темряви, містифікований, природний у трагедіях і коханні — як той час, коли наш народ, прозріваючи мислю, очікував народження вождя.

Містифікація мені настільки вдалася, що моя навчителька — знаменитий український історик Олена Апанович — написала обуреного листа: «Якщо ви знаходите стародавній рукопис, то спочатку слід вдатися до вчених, а не розгортати його, щоб він у ваших руках зотлів». Олена Михайлівна щиро сміялася, коли я переконав її, що не знаходив жодного манускрипту — це всього лишень композиційний трюк.

Романом «Вода з каменю» закінчується моя «Олеська трилогія». Цього разу читач був менше вдоволений: він жадав від мене повнокровного образу Маркіяна Шашкевича, а я зосередився на зображенні стану суспільства, з якого він вийшов.

Та, мабуть, і не в цьому річ. Так само як тепер відчувається послаблення уваги до художньої літератури, так тоді читацька увага була гіпертрофована: від своїх авторів читачі часто вимагали більшого, ніж вони спроможні дати. Ми мусили компенсувати той відчутний для суспільства вакуум, що утворився на місці забороненої літератури, і не завжди могли це зробити. Нині ж, коли народ має змогу познайомитися з В. Винниченком, Б. Лепким, І. Багряним, В. Баркою, Є. Маланюком, коли він може вільно читати поезію В. Стуса й І. Калинця, відбувається закономірна переоцінка наших творів, і не всі вони витримують пробу нового часу. А тоді навіть твори Шевченка і Франка виходили в адаптованому вигляді, а тоді в наказовому порядку проводилось усенародне вивчення «трилогії» Л. Брєжнєва, тож народ втікав від одурманення в доступну йому літературу й дошукувався часто того, чого там не було і не могло бути.

Згадався мені в цю мить фарс, який відбувся в нашій Спілці під час обговорення «Воспоминаний» Л. Брєжнєва. Власне, обговорення не відбулося, виступали скоромовкою. Роман Федорів, який мусив вести ту так звану конференцію, слізно ублагав Миколу Ільницького, нашого знаного критика з добре виробленою викладовою мовою, щоб той сказав кілька слів. Ільницький неохоче вийшов за трибуну і щось там вистогнав про три аспекти «Воспоминаний» — дитинство, війна, цілина… Умить було донесено в обком, що Ільницький у ґеніальному творі знайшов тільки три аспекти.

«Подумайте тільки, — обурювався потім на пленумі обкому секретар з ідеології Д. Яремчук, — відомий літературознавець, доктор наук знаходить у працях Леоніда Ілліча тільки три аспекти, не бажаючи побачити у видатному творі багатогранності ідей та концепцій!»

Хтось може запитати: ну добре, цькували вас — старших, відомих, посадових, забезпечених, які мали що втрачати… Хто не пам’ятає розправи Д. Яремчука над Богданом Стельмахом за вірш, присвячений Пушкіну, якого Богдан виголосив на пушкінському вечорі, назвавши партократів Дантесами, які вбивають поетів. Три роки, аж до початку горбачовської гласності, мусив Б. Стельмах мовчати й мужньо витримувати побої… Ну добре, але хіба не було жодного вияву протесту серед молоді?

На молодь, звісно, націлилась головна увага більшовицьких опричників: вони знали, де захована смертельна небезпека тоталітаризмові, — серед студентства. КҐБ не спускав із ока студентів, університети й інститути були заводнені донощиками, про виховання компетентних спеціалістів ніхто не вів і мови — вся увага у вузах присвячувалася вивченню суспільних наук, яке зводилось фактично до зазубрювання історії КПРС.

Та проте…

Після зняття М. Хрущова комуністична партія України заборонила святкування річниць Тараса Шевченка. Було це зроблено нахабно, цинічно, плювком в обличчя всій нації. Коли в березневі або травневі дні у філармонії чи в іншому концертному залі виступав якийсь хор і публіка вимагала виконати «Заповіт» — хор виконував «Реве та стогне». Згодом зал почав вставати і на цю пісню — тоді було заборонено виконувати будь-які музичні твори на слова Т. Шевченка.

Й зовсім несподівано вибухнула бомба: підпільна організація студентів розклеїла по місту листівки, спрямовані проти заборони святкування ювілеїв Кобзаря. Звичайно, серед підпільників знайшовся провокатор, організація була викрита, студентів виключили з вишів. Серед виключених були відомі нині вчений-архіваріус Іван Сварник-молодший та викладач естетики Вінницького політехнічного інституту Леонід Філонов — предтечі сучасного студентського руху.

Створювалися й зовсім невинні організації студентів-вільнодумців. Львівські медики, наприклад, зорганізували розважальний ансамбль «Гаудеамус», який роздратував партократичне львівське керівництво лише тим, що в своєму репертуарі не мав жодної комуністично-патріотичної, а теж російської пісні.

Я сам був свідком, як — уже за Горбачова — похітливий ханжа, який чіплявся до найвродливіших артисток, Д. Яремчук вигукував на якихось зборах інтеліґенції (після того ансамбль розігнали):

«Гаудеамус!.. Тішмося, поки молоді! Чарку горілки, гарну молодицю і — гаудеамус! Я вам дам гаудеамус…»

1977 року я закінчив «Манускрипт з вулиці Руської» і відразу поїхав до Олеська, щоб «освоїти» Підлисся і його околиці, — готувався до праці над романом з часів Маркіяна Шашкевича.

Тоді Україною сколихнула ще одна трагедія, і мені знову надовго опустилися руки, письменницька праця втрачала сенс: відбулися масові арешти відомих в Україні людей. Заарештовано керівника Гельсінської групи письменника Миколу Руденка, письменника Олеся Бердника, генерала Петра Григоренка, повторно — Левка Лук’яненка, публіциста Мирослава Мариновича, поета Олексу Тихого та багатьох інших патріотів, імен яких тоді я ще не знав.

Це була остання попереджувальна акція: за нею мали розпочатися масові репресії, які, можливо, перевершили б і голокост тридцятих років. Альтернативою до цього був тільки розпад СРСР.

Неминучість розпаду СРСР ставала щораз то більш очевидною, ніхто лише не знав, як довго триватиме агонія. Адже не могла вічно існувати система, наскрізь просякнута марнотратством, офіційною пиятикою і всенародною пропінацією, партійною сваволею, корупцією і гласним розкраданням народного добра; не могла ж існувати система, якщо нею керували маразматичні, смішні, розцяцьковані орденами осли типу Леоніда Брєжнєва, графоманські твори якого (до речі, не ним писані) оголошувалися ґеніальними; не могла існувати система, яка постійно знущалася над господарем.

Може, комусь видасться дивним, але моя хвилева творча прострація вмить минула, коли я побачив глум могутньої, здавалось, а насправді проржавілої вже соціалістичної машини над маленькою людиною… Мій сусід по городу в Наварії, директор ПТУ і, звісно, член партії, Владислав Саницький своїми руками побудував чудо-будиночок: чепурний, з мезонінами, візерунчастий, під цинковою бляхою — і ось перший секретар Лєнінського райкому партії Львова, згадуваний уже мною Юрій Курапов, який у Винниках мав фешенебельну дачу, примушує Саницького, котрий, мовляв, заразився приватновласницькими інстинктами, а це ніяк не пасує комуністові, розвалити будиночок. І Саницький на моїх очах розвалював його і плакав…

Ні, подумав я тоді, ця система, яка з такою ненавистю бореться з цілими народами, депортуючи їх або об’єднуючи в безлику отару — радянську спільноту і так само знищує окремого громадянина, заражена проказою, яка зветься людинофобією, й повинна загинути.

Я знову взявся до праці, свято переконаний, що і моя лепта в боротьбі з більшовицьким спрутом матиме якусь вагу.

Спрут на очах конав у ненависті до власних громадян, народів, націй і всього, зрештою, світу. Він мусив здохнути — тільки чи могли ми тоді сподіватися, що це станеться так швидко?

17 липня 1992 року.

Учора український народ мав відзначати перше свято своєї Незалежності: два роки тому на Першій сесії Верховної Ради УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

А не відзначав. День Незалежності перемістився на 24 серпня, і ось за місяць Україна відсвяткує першу річницю Волі. Яке то буде свято — побачимо, але як показали вчорашні мітинги у Києві та Львові з приводу прийняття Декларації, — особливої ейфорії не передбачається.

Народ втомився…

Втомився? Від чого?! Не було ж ані війни, ані голоду — є нормальні нестачі, дорожнеча й непевність, як і повинно бути після розпаду імперії. Та ба: крах імперії відбувся безкровно, то й ціна волі менша рівно настільки, скільки б вартувала пролита за неї кров.

У певної частини народу виробилося з цієї причини споживацьке ставлення до своєї влади, яку я аж ніяк не намагаюся ідеалізувати. Мовляв, ви, депутати, нічого доброго не зробили, базікаєте собі в парламенті, ото іно що проголосили Україну, а коли ви її вже проголосили, то дайте нам на стіл усе готовеньке, ми нині стали гірше жити, ніж за большевиків, навіщо нам така Україна?

На вчорашньому мітингу перед оперним театром у Львові натовп вигукував «ганьба!» уже не комуністам, а заступникові представника Президента Юрієві Зимі, тому самому, який одним із перших став у ряд борців за національне відродження, взявши на себе нелегку функцію голови ради Товариства української мови «Просвіта». Вигукували йому ганьбу за те, що говорив він гірку правду про нинішнє економічне становище після більшовицького пограбування земних надр і нищення людської моралі й не обіцяв людям манни небесної.

На вчорашньому мітингу натовп викрикував «Слава!» Степанові Хмарі, який, спекулюючи, як завжди, на інстинктах натовпу, закликав повалити нову владу. Ви чуєте — не зняти якогось чиновника або групу мафіозі, які, допавши до посад, розкрадають державу і розкладають людську мораль, а владу — місцеву і верховну! І ніхто не спитав його, що він пропонує побудувати на місці поваленої влади, хто має керувати молодою державою — рухівський люмп, який позавчора вигукував: «Геть комуністів!», а нині з таким самим ентузіазмом шельмує академіків і письменників, які й створили той РУХ, тільки не для мітингової демагогії, а для кропіткої державотворчої праці. Адже то він, люмпак, який не хоче працювати, псевдопатріот, якому досить гасла «слава Україні!», виходить нині на площі й заражає нігілізмом народ!.. Вміли ми пережити неволю, як же тяжко вчитися нам жити на свободі…

Я міг би після цього мітингу із скрухою сказати, що наш народ не дозрів до державності, та на щастя перед оперним театром стояли переважно ті — й не було їх надто багато, — які давно уже вибрали для своєї діяльності мітингові трибуни і завжди були готові все розвалювати, а будувати не те що не вміють, а й не хочуть; стояли тут переважно крикуни, які шаманськими вигуками «ганьба!» і «слава!» заспокоюють патріотичну сверблячку, прикривають своє лінивство і некомпетентність.

Більшість нашого народу, усвідомлюючи приналежність до своєї держави, не мітингує й не страйкує, а тяжко трудиться, і я вірю їм — будівничим нової України, які знають, що свобода здобувається солоним потом, що нова влада, не розваливши війною (слава Богу!) стару, чужу систему, мусить її освоювати, і зробити це набагато тяжче, ніж позбутися її з допомогою динаміту, — тому що разом із системою влада прийняла і її рушіїв, які — єдині — можуть пристосувати старі структури до нових умов, бо — компетентні; проте за ними тягнеться і їхній колишній стиль роботи, що не виключає корупції, хабарництва і злодійства.

Така реальність. Альтернатива цій реальності — війна, в якій ми, оточені з усіх боків сусідами, що то нині Україну визнають, а під час воєнного катаклізму можуть перестати визнавати, — програємо. А мусимо виграти — у терпеливій боротьбі за переємність чужої машини і її конверсію.

Систему ми прийняли чужу — це так. Але ж створювалася вона — хай і під примусом — руками українського народу і мусить бути віддана у ці самі руки. Де ж вони — ті руки? А зайняті при важелях, на пультах, за привідними пасами і чекають згори команди, бо звикли до неї, бо не мали де навчитися секретів ініціативи. А командує хто: за кермом сидить або непримиренний ворог України — колишній партократ з тризубцем на лацкані піджака — і віддає шкідливі для держави накази, або… або команди зовсім немає, бо мітинговий демагог, захопивши кермо, потермосив його, посіпав і, втямивши свою некомпетентність, покинув і вертається в любе своєму серцю і відповідне до його інтелекту політиканство, а його місце часто займає давно зачаєний мафіозі з п’ятої колони: прикрившись популістськими гаслами, він вершить свої чорні справи досконаліше, ніж до нього це робив більшовик.

Коли ж нарешті народ побачить тих справжніх державних фахівців, які поки що мовчки сидять за важелями, пультами і привідними пасами, чекаючи чиєїсь команди, і виберуть їх самих на командні пости?

Треба робити це негайно — на нових виборах до місцевих рад. Поки не пізно, поки більшовики, які заховалися в підпілля, не звели над усією нашою державою свій саркофаг.

Саркофаг у Чорнобилі, на якому комуністи, збудувавши його, вивісили у свій час червоний прапор ніби з надмірних гордощів, що нечуваний подвиг вчинили, став символом прогнилої більшовицько-московської імперії.

Існувала вона довго — зовні показна, як і Чорнобильська АЕС, позірно могутня, крикливо роздекорована, а всередині розкладена і вибухонебезпечна. І ось настав час смерті: не чекаючи, поки займуться похороном сусіди, поквапились поховати імперію самі більшовики, звівши над руїнами державної системи захисний саркофаг, в підпіллі якого й далі відбувається розклад, і небезпека вибуху не минула. Комунізм, немов той радіоактивний розпад, заховався в надрах новоутворених держав і є досить небезпечний — не своїм відновленням, бо із саркофага діючого блока не вибудуєш, а зараженням довколишнього середовища. Треба знешкодити вміст саркофага, а шкаралущу розвалити й викинути на сміття.

За місяць святкуватимемо День Незалежності України, прихід якого приквапив, 19 серпня 1991 року, викид смертоносного розпаду із комуністичного саркофага.

…Літо минулого року я вирішив був провести без відпочинку. Власне кажучи, відпочивати не вмію — хіба що в подорожах. А сидіти, приміром, місяць над морем, що я колись і робив заради своїх дітей, — то для мене чиста мука. Зате вибратися на два-три тижні на свою дачу в Наварію з паперами, матеріалами й друкарською машинкою, здуривши перед тим знайомих, буцімто поїхав до Коломиї, — то для мене справжня радість. Як казав Маяковський: «Землю попашет, попишет стихи».

Торік було мені таки не до відпочинку. Товариство української мови «Просвіта», яке я з такими неймовірними труднощами разом із своїми побратимами, серед яких повинен виділити Ігоря Мельника, Юрія Зиму, Михайла Косіва, Ніну Бічую і Зиновія Мазурика, протягом трьох років створював (і таки створили ми його — найбільш масову громадську організацію в Україні, що зіграла вирішальну роль на виборах), почало катастрофічно занепадати.

Я розумів причину депресії. Створювалося Товариство під знаком протесту проти комуністичної влади — протест підняв і розбурхав народ, який під егідою Товариства взявся за конкретну справу — вибори демократичного блоку депутатів. Та ось закінчилися одна і друга виборчі кампанії, робити стало начебто нічого: конкретної — просвітянської — програми ми ще не мали, і народ до Товариства збайдужів.

Тож я вирішив, склепавши виїзну групу, в яку ввійшли редактор газети «Просвіта» Ніна Бічуя, поет Роман Кудлик, референт управи Товариства Роман Керик і я, об’їздити всі районні осередки Львівської області й нагадати людям, що Товариство ще існує. Стала потім притчею во язицех моя постійна фраза на виступах: «Можуть розколотися або й віджити свій вік партії, може стати непотрібним РУХ, але «Просвіта» має існувати вічно, бо українському народові просвіти ніколи не буде забагато».

На другу половину серпня було заплановано зустрітися з канадськими і львівськими учителями в палаці ім. Гагаріна (19 серпня), з членами Товариства Судової Вишні (20 серпня), з інтеліґенцією міста Мостиська (21 серпня), а перед тим, на вісімнадцяте, я був запрошений до Коломиї на святкування 750-річчя славного міста над Прутом, і, звісно, поїхав у свої рідні краї.

Мене водно запитують дома і за кордоном: що я робив під час путчу.

А ось що: їздив по осередках ТУМу.

Такого свята Коломия ще не знала. На площі перед ратушею і на п’яти вулицях, що від ратуші у всі боки розбігаються, стояли тисячі містян і селян, які з’їхалися з близьких і далеких карпатських сіл — піших, кінних і на возах, — безмежне кольористе море.

Мені дали слово, і я виголосив його з балкона ратуші.

Я говорив про те, що на коломийську ратушеву вежу народ тричі вивішував синьо-жовтий прапор: 1919 року його зняли поляки, 1941-го — німці, а цей прапор, що з’явився утрете, майорітиме над Коломиєю вічно, бо ніхто більше не втягне Україну ані в старий, ані в оновлений союз, хай це добре собі затямить новітній імператор всєя Русі Горбачов.

Біля моєї сестри на площі стояла пані Зеня Гоянюк і сказала до неї:

«Твій брат виступав найкраще, але — якби щось… то його першого посадять».

Увечері я щиро посміявся з цього припущення пані Зені, а вранці мене розбудив чавунний голос диктора, який сповістив про впровадження надзвичайного стану в СРСР.

І я забув умить, що мене таки посадять першого чи й розстріляють, забув, що в злиднях може залишитися моя сім’я, що, зрештою, в тяжку неволю зайде вся Україна, — я вигукнув у розпачі:

«Пропала моя “Орда”!»

Хай простять мені люди і моя Україна, що першим чином подумав про свій твір, якого здав до журналу «Дзвін», але хіба не в «Орду» я вклав увесь свій біль за Вітчизну?

Ми з дружиною і сином Яремою негайно виїхали до Львова.

Прямо з автомобіля я пішов на учительську конференцію, де на свій подив і втіху зустрівся з чисельною, рішучою і зовсім не наляканою громадою викладачів. Із засудженням антиконституційного перевороту виступили народні депутати України Ірина Калинець, Михайло Косів і я. Ірина й Михайло в той же день поїхали до Києва, я ж залишився: у ці дні мусив бути разом із своїм Товариством.

Того ж дня мене зустрів на вулиці кореспондент радіо «Свобода» харків’янин Владислав Проненко і запитав:

«Як ви розцінюєте нинішні події?»

«Як скоротечну агонію імперії», — відказав я коротко, хоч і не знав, що вона сконає за три дні.

Не було страху — була злість. 20 серпня я виступав перед народом у Судовій Вишні, а 21-го — в Мостиськах.

У Мостиськах я сказав до набитої людьми зали:

«Добре усвідомлюю, що буде зі мною завтра, але послухайте, що скажу нині. Більшовики задумали вчинити ще один злочин. Панове комуністи, присутні в залі! Якщо хтось із вас може довести, що комуністична партія не є злочинною, прошу вийти на сцену!»

Зала завмерла. Поруч зі мною в президії сиділи Ніна Бічуя і Роман Кудлик, вони — ніби нічого на світі поважного й не трапилось — складали на мій виступ нецензурну епіграму, яка закінчувалася рядком: «І може, в тому мав він рацію, що всім казав: вас маю в с… і я…» А люд тяжко мовчав.

Втім, увійшов до залу старший пан. Він постояв трохи при вході і враз попрямував до сцени: я налаштувався до словесної битви.

«Романе Івановичу, — мовив він, зупинившись перед сценою, — я щойно почув по радіо, що хунта втекла».

«То здоганяйте її!» — вигукнув я майже істерично, відчуваючи, як спадає з мене напруга і чомусь в’януть руки.

23 серпня депутати виїхали до Києва на надзвичайну сесію Верховної Ради України.

…То був день, на який наша історія чекала п’ять з половиною століть. То був день, задля котрого варто було прийти на світ. І було дивно, втішно і разом з тим тривожно, що саме нам випало жити в цей вирішальний для України проміжок часу, який передбачали біблійні пророки: «Сповниться круг віків, і станеш ти во главу угла». Кого мали б стосуватися ці провіщення — кожен тлумачив по-своєму протягом багатьох століть, а переадресувалися вони в цю мить нам, і стали не гебреї, як це за традицією прийнято було вважати, а українці — вибраним народом.

Було дивно з тієї випадковості (а може, то закономірність?), що саме мені, який у дитинстві мріяв роздобути шапку-невидимку, щоб пробратися в Кремль і вбити тирана всіх віків і народів, а в зрілості з присуду долі став письменником, випало добивати створену Сталіним систему… Що очолюють нашу депутатську опозиційну групу, яка підготувала унікальний в нашій історії і величний за своїм значенням документ, — Акт Незалежності України — Левко Лук’яненко, який мав стати адвокатом, але за ідею нашої самостійності був засуджений до розстрілу і, помилуваний, відбув двадцять сім років ув’язнення (про Нельсона Манделу знає весь світ — хто знав донині леґендарного Левка Лук’яненка?), зберігши гідність, ввічливість, поміркованість, усмішку і прудкий політичний розум; покликаний стати видатним психологом Михайло Горинь, який за благословенням і волею свого батька вибрав у просторому більшовицькому концтаборі, що займав одну шосту території світу, найменше помешкання — карцер у Володимирській тюрмі — і прожив там на цементі одинадцять років; овіяний світовою славою академік Ігор Юхновський, який проміняв свою улюблену фізику на політику, недалекоглядно тримаючись при тому майже до останнього комуністичної партії з наївною надією створити в ній п’яту колону; Іван Заяць, котрий ніколи не збирався стати ніким іншим, а тільки політиком і таки став виразником ідей і поглядів молодої національної ґенерації; Дмитро Павличко — славний поет, який усе своє творче життя намагався задурманити ворога складеними на його честь одами й стати таким чином валенродом у ворожому стані, а це йому не вдалося, і він, розлучившись із своєю зрадливою Музою, спокутує тепер свої гріхи самовідданою політичною працею…

Та чи треба було дивуватися? Саме вони — ці різні й не схожі один на одного мужі, які є моделлю нинішнього українського суспільства, могли підготувати історичний Акт.

Перше, що впало у вічі, коли ми з’їхалися на позачергову сесію, — розгубленість серед ворожого табору. Адже майже всі вони — члени «групи 239», яка складалася переважно з російських шовіністів і українських яничарів, так чи інакше підтримували ГКЧП і тепер принишкли, очікуючи долі Янаєва, Язова, Крючкова та іже з ними. Найзатятіші українофоби шукали співчуття серед членів Народної Ради: депутат Микола Багров, який нині стільки клопотів завдав Україні так званою кримською незалежністю, улесливо переконував Романа Лубківського, що він і наміру не мав підтримувати ГКЧП; генеральний прокурор УРСР Михайло Потебенько запобігав уваги в мене, знаючи моє критичне ставлення до поведінки й діяльності Степана Хмари, — ні, шановний, не клюне: більшого дикунства як давати санкцію на арешт депутата в приміщенні Верховної Ради не знала досі історія права; перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, який разом з генералом Варенніковим атакував кілька днів тому Голову Верховної Ради, примушуючи його запровадити в Україні надзвичайний стан, ще сподівався зберегти комуністичну партію в республіці, хоч на це не мав надії, дивлячись на парламентські настрої: усі вже знали, що харківський юрист Ю. Гайсинський очолить комісію з розслідування участі посадових осіб у ГКЧП…

А тут раптом, мов грім з ясного неба, приходить з Москви звістка, що Горбачов розпустив КПРС; депутати-комуністи готові на будь-які компроміси з нами, тільки б не продублювалось розпорядження Горбачова в Україні.

Саме це питання — доля комуністичної партії України — стає каменем незгоди в Народній Раді. Лариса Скорик наполягає першим чином оголосити рішення Верховної Ради про розпуск КПУ, а вже в другу чергу ставити на голосування Акт Незалежності, мовляв, нікому не потрібна комуністична самостійна Україна.

Абсурдність пропозиції очевидна: після розпуску партії озлоблені комуністи проголосують проти незалежності України; коли ж їх тимчасово залишити в спокої, вони всі як один віддадуть свої голоси і за дідька лисого!

Лариса Скорик з більшовицькою наполегливістю накидає Народній Раді свою пропозицію, депутати починають вагатися. Рятує ситуацію Богдан Горинь, він запитує у зборів:

«Від чийого імені говорить ця жінка?»

«Від власного імені!» — огризається пані Лариса, без тіні сумніву уповаючи на свій авторитет.

«Тоді питання знімається, — якщо від власного, — забирає слово Ігор Юхновський. — Народна Рада ставить питання проголошення Акта Незалежності України в першу чергу!»

Леонід Кравчук відкриває позачергову сесію парламенту і доповідає про політичний стан в Україні. Він трохи розгублений, хоч це йому і не властиво: виправдовується, переконує, що пасивність Президії Верховної Ради України під час путчу врятувала народ від пролиття крові, вибілює теж Гуренка.

Замішання, некатегоричність, відсутність чіткої політичної позиції Голови вмить використовують партократи, вони засипають його від мікрофонів питаннями, свідомо затягуючи час; на гачок ловляться наші радикали — депутат Колінець ставить питання, що можна б розцінити як провокаційне, якби ми не знали щирого й наївного його патріотизму: чому Єльцин повів народ на барикади, а Кравчук закликав збирати врожай? Це не питання, а динаміт: дискусія в парламенті повертає в хибне русло безпідставної критики Голови Верховної Ради — збитий з пантелику Кравчук готовий перенести голосування Акта Незалежності на наступний день, а це означає повний провал: завтра кворуму не буде. Хіба не ясно було Колінцеві, що після заклику на барикади Київ перемісили б танки, які стояли напоготові у Броварах?

Дискусія не вгаває аж до перерви: образи, крик, Олександр Мороз зачитує заяву про розпуск «групи 239», вимагає розпуску Народної Ради.

У перерві Кравчука атакують Павличко і Лук’яненко, їм вдалося переконати Голову, що історичний момент може бути сьогодні назавжди втрачений.

На початку вечірнього засідання Кравчук зачитує і ставить на голосування Акт Незалежності України.

І сталося: парламент проголосував за Акт конституційною більшістю. Лариса Скорик утрималася. Ось так! Президія Верховної Ради другого ж дня розпустила комуністичну партію — хай сліпі в карти не грають…

Після голосування за трибуну вийшов Голова Народної Ради, академік Юхновський. Він сказав:

«Історія ще не знала такого прикладу, щоб опозиція перемогла в самому парламенті: за нами був народ і правда».

Ми встаємо, плещемо в долоні, обнімаємося. Та змахує рукою Юхновський, він ще не закінчив промови. Академік пропонує підтвердити проголошення Акта Незалежності України всенародним референдумом.

Усі шоковані: ні з ким цього питання Голова Народної Ради не погоджував. Знав мудрий політик, що менш мудрі патріоти йому заперечать.

Комуністи радо заяву про референдум підтримують, вони впевнені, що цей захід провалиться; Скорик і Хмара інкримінують Юхновському зраду.

1 грудня шановного академіка перепросить за образу і подякує йому від усієї України депутат Василь Червоній.

День, на який чекала Україна п’ять з половиною століть і задля якого варто було прийти на світ, став національним святом України.

З якими почуттями відзначимо першу річницю Незалежності? І чи маємо ми вже її?

Чи можна сказати, що маємо вже самостійну державу, коли український народ залишається й надалі найбільш упослідженим серед усіх народів, які проживають в Україні? Де знайдете в нашій державі російську дитину, яка б не могла навчатися в російській школі; є скільки потрібно шкіл для поляків і молдаван, угорців і греків, і євреї незабаром відкриють свої хейдери, а мільйони українських дітей у східних областях не мають можливості піти до рідної школи, бо їх у жодному місті не відкрито в достатній кількості, а в Криму — жодної. Чи можна говорити про справжню українську державу, коли у вузах східних міст користуються й донині статутом, який зобов’язує викладачів працювати виключно російською мовою; коли в Одесі карають людей, які замазують ім’я руїнниці України Катерини II на вуличних шильдах, а хуліганів за написи на стінах будинків «Геть хохлів з Одеси!» навіть не шукають; коли крізь прозорі кордони може вільно приїхати в Україну російський віце-прем’єр Руцькой і підбурювати народ проти нашої держави, коли адмірал Касатонов на українській території карає військовослужбовців, які присягнули на вірність Україні, коли більшість представників Президента — колишні партократи, коли… коли…

А будемо! Тільки ж бачите, панове мітинговці, скільки праці потрібно, щоб очистити Україну од скверни?

Мій великий приятель — покійна мама, яка після передчасної смерті батька замінила мені і його (мама все про мене знала, була посвячена в найінтимніший мій інтим, і дуже часто я їй першій читав свої чорновики), водно говорила, щоб я був готовий написати про все, що ми пережили за роки сатанинської влади, яка вічно існувати не буде.

Мама завше запевняла: те, що створене брехнею і терором, не має права на довге життя. Вона лише тим журилася, що не встигне прочитати або хоч на власні очі побачити ті численні книги, які з’являться на світі після розпаду імперії; «а ти, сину, не надійся на пам’ять, щось і занотовуй».

Я не занотовував нічого.

Мій тесть був столяром і вічно грозився, що зробить сам собі домовину, а не зробив; так і я — не мав мужності заготовлювати записки для останньої книжки в своєму житті, а тепер пишу її з пам’яті й доволі сумбурно, а втім, мені легше осмислювати прожитий час без підручного матеріалу.

Як би хотілося гідно виконати заповіт матері! Щоб ці мої спогади, в яких намагаюся до дна збагнути потворне суспільне явище, що увійде в історію під назвою «радянщина», або «совєтчина», стали після табірної літератури, котра з’явилася ще до розпаду СРСР, однією з перших спроб серйозної мемуаристики — того світанку новітньої посткомуністичної літератури, яка вже ніколи не буде державною, проте стане першою візитною карткою нашої держави на міжнародних контрактах.

Мама так і називала «радяншину» сатанинською владою, бо як її інакше можна було назвати, проте я, розуміючи емоційність такого визначення, ніколи і в гадці не мав, що Карл Маркс насправді був членом секти «сатаністів», що квінтесенцією марксистської людиноненависницької ідеології був його ж вислів: «Мені нічого не залишилося, крім помсти», а поетичний марксівський рядок «Князь пітьми в руки меч дав мені» треба сприймати не як цинічний символічний образ, а як факт: ранні твори Маркса фінансував вождь американських піратів Жан Лафіт, який передав молодому філософові свій піратський червоний прапор і підказав піратське гасло «грабуй награбоване!» — воно ж було Марксом латинізоване, і ми знаємо цей вислів у звучанні малозрозумілому і злагідненому: «експропріюй експропріаторів!»

Я свідомий того, що моя книжка як свідчення найтяжчого періоду нашої історії нікому особливої радості не принесе; я намагаюсь не згущувати фарб, щоб у того далекого нащадка, котрий, можливо, колись прочитає книжку, не склалося хибне уявлення про нас як про морально знищене покоління, яке не те що не вносило життєрадісного позитиву в наше буття, а й особливих радощів і задоволення від боротьби не мало. Така думка про нас була б несправедлива: ми жили вщерть переповнені як революційною, так і ліричною поезією, ідеалізмом, оптимізмом і знаходили вищу красу в найтяжчих ситуаціях — інакше в нас не народилась би духовно міцна інтеліґенція, та, що нині стоїть за державним кермом.

…Я вже говорив про те, що в кінці 70-х років стало помітно, як при показній могутності слабне на очах комуністична система, розтуляється її кулак. Здавалось би — чому б ще раз не вдатися їй до тотального терору, адже за нею — досвід тридцятих років, за нею й могутня практика сорокових, коли в крові був потоплений український національний рух. Однак керівництво більшовицької держави вже розуміло, що для тотального терору потрібен ще й тотальний страх і лжепатріотична ейфорія, які однако одурманюють народ і паралізують будь-який протест. Цих чинників не стало передовсім через втрату віри в ідеали комунізму і мудрість комуністичних вождів — гей, та чи не пригадуєте, яку війну виповіла партократія хрущовським, а потім брєжнєвським анекдотам, «вірменському радіо» та притчам про Василя Івановича Чапаєва? Що б то, здавалося, анекдоти для озброєної до зубів держави, та саме вони були документами зневіри народів СРСР у доцільності його існування.

Парадоксально те, що безсилля системи в загнузданні зневіреного народу виявлялося в актах сили — примітивної, грубої і нещадної сили бандита, який уже не виходить на битий шлях завойовницькою ордою з арканами по ясир, зате в темних провулках, по-тхорячому боягузливий, вбиває безборонних громадян або ж, облаченний у тогу гуманного доброзичливця, намагається купити непокірних вигодами, обіцянками, недвозначно даючи їм при цьому зрозуміти, що в радянській державі можна спокійно й небідно жити.

Був страх, у мене особисто, що арешти 1972 року зламають волю і дух антирадянського руху Опору, а вони тільки його підсилили: після Гельсінської наради в 1975 році опозиція до офіційної влади набрала характеру широко розповсюдженої підпільної організації із своєю мережею, комірками, явками, підпорядкуванням, — і вже те, що створена дисидентами Гельсінська група могла існувати в радянському суспільстві й не була ним відчужена, дало зрозуміти комуністам, що народ цілковито залякати не можна, і вони в своїй діяльності почали вдаватися до зовсім полярних за характером заходів: з одного боку — до ізоляції найактивніших лідерів руху Опору, а з іншого — до приручування інтеліґенції, серед якої ті лідери виросли.

Коли ж і це не дало бажаного ефекту, комуністична партія пішла ва-банк: СРСР встряг у афґанську авантюру. Кожна тоталітарна система, яка хоче розчавити опір власного народу, шукає виходу у війні, бо війна дає можливість військом, мобілізацією бунтівної молоді, постійною загрозою воєнного стану в країні зміцнювати насильницький апарат, — та ба, не розрахували своїх сил більшовики і тут. Зміцнити війною свою владу можна тільки тоді, коли народ, хай і облудно, вірить, що та війна справедлива: афґанська ж авантюра, яка нічого народові не дала, крім цинкових гробів, стала деморалізуючим фактором у суспільстві, вона виявила всі болячки системи і врешті-решт призвела до її загибелі.

Отже, залишався у партійного керівництва останній надійний засіб боротьби з Опором — приручування інтеліґенції, і слід сказати, що це йому потроху вдавалося.

…Я несподівано відчув полегшу. Видаючи книжку за книжкою, кожного разу все менше мучився безсонними ночами, коли черговий роман віддавали в «облліт» (цю абревіатуру розшифрувати не можна — то кодова назва більшовицької цензури, в якій працювали виключно каґебісти). З якогось часу цензори перестали шукати в художніх творах підтекстів, покладаючись на внутрішні рецензії, організовані видавцями, котрі здебільшого намагалися віддавати рукописи в доброзичливі руки. Усі мої романи після «Журавлиного крику» повернулися від цензорів без єдиної правки, і вже менше чутно було у критиці галасу про ідейно-хибні твори; правда, ніхто не збирався реабілітувати раніше критиковані твори, а видання у Москві моїх «Мальв» російською мовою викликало у львівських партократів шок. Лежали теж у письменницьких шухлядах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Катастрофа» Володимира Дрозда, «Мор» Валерія Шевчука, мій «Журавлиний крик», «Мертва зона» Євгена Гуцала, але нові твори згаданих та інших авторів, написані вже обережніше, обтічніше, а подекуди з елементами колаборантства, — а саме це для парткерівництва було найбільш важливе, — виходили у світ без перешкод.

І ось саме тоді на наші голови падають одна за одною трагедії — самогубства. Чому від полегш — самогубства?

Мій роман «Манускрипт з вулиці Руської» Спілка письменників України висунула на здобуття Шевченківської премії; я її не отримав, зате Спілка, ніби спеціально для мене, встановлює премію ім. Андрія Головка за найкращий роман року, і я став першим її лауреатом.

Друзі, раді за мене, прийшли на вечерю, яку я дав у київському спілчанському кафе «Еней»; прийшов, звісно, і Грицько Тютюнник. Трохи захмелений, він поводився зовсім для мене незрозуміло: всіх ображав і обзивав графоманами, обурювався, чому Шевченківські премії роздаються за наперед складеними списками — дихають, мовляв, у черзі номенклатурні письменники один одному в потилицю; чому Василь Земляк не отримав її за життя, чому нею не відзначені Іван Миколайчук, Ніна Матвієнко, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, чому я врешті-решт прийняв видуману для мене подачку?

Я був згоден з Грицьком щодо партійного контролю над Державною премією ім. Т. Шевченка, але мене образило те, що він назвав мою нинішню нагороду подачкою, — навпаки, я вважав отримання премії імені Андрія Головка своєю перемогою, адже ще так недавно мене цькували не лише за конкретні історичні романи, а й за моє захоплення історичним жанром взагалі…

Грицько на другий день мене перепросив, а через рік, отримавши премію імені Лесі Українки за дитячу повість «Климко», перед самим бенкетом з цієї нагоди покінчив самогубством. Що це було: образа за себе, бо ж зрозуміло — заслуговувала творчість Г. Тютюнника найвищої нагороди, — чи за приниження маєстату Лесі Українки, іменем якої назвали другорядну премію-«подачку»?

Чи то аж так глибоко вник у стан речей Грицько Тютюнник, чи, може, зримий початок агонії комуністичної системи здався йому її торжеством над обдуреною і заспокоєною в неволі українською інтеліґенцією? Так чи ні, а кінець один: надто високий був регістр відчуттів у Грицька — на грані обриву струни, і не витримала вона напруги.

Незабаром у такий самий спосіб покінчив з собою Віктор Близнець.

Десь у цей час мені виповнювалось п’ятдесят літ. До свого ювілею я прийшов з певним доробком, тож Львівська організація СПУ влаштувала мені творчий вечір у Будинку вчених. До президії я запросив двох своїх матерів — рідну і хресну літературну матір Ірину Вільде та Дмитра Павличка, який приїхав з Києва на моє свято. Партійна знать вирішила мене привітати на рівні секретаря райкому. Ті вшанування письменників — ювілейні і похоронні — виконувалися парткерівництвом за суворим табелем про ранґи: для мене був визначений найнижчий ранґ.

Відомий уже читачеві Юрій Курапов, вручаючи мені адрес, говорив з приклеєною партусмішкою про мій найслабший твір «Край битого шляху» як про найвище моє літературне досягнення, скоромовкою згадав «Манускрипт…», мусив згадати, бо хоч роман був відзначений премією ім. Андрія Головка проти волі обкому, а все ж відзначений; про «Мальви», звичайно, не прохопився ані словом, назвав роман «Місто», акцентуючи на талановитому зображенні робітничого класу в цьому творі. Я відчував, як він вправляє мене у прокрустове ложе, змайстроване для мене в обкомі партії: будуть ламати руки й ноги, коли я спробую і далі виростати з їхньої мірки; я ж ніколи не писав про робітничий клас, бо його не знаю і ще не дійшов до того стану, щоб оспівувати гегемона як резерв комуністичної партії; правда, в романі є примітивний епізод з життя коломийського заводу автонавантажувачів — то була моя поступка цензурі. Але ж зробив цю поступку ніхто інший, а я, — і вже хапаються за неї, вже водять мене, як рибак окуня на жилці, — яким же все-таки треба бути обережним з вами, товариші партократи!

То чи ж не мав рації Грицько Тютюнник, коли говорив мені про подачки: тут же подачка за подачку; таж з нас роблять слухняний інструмент, який за підступним більшовицьким розрахунком мав би працювати автономно — через дистанційне управління з партійного пульта!

І в цей момент, стоячи на сцені, я вирішую: не відступлю ні кроку назад, і з життя не піду, і вашим інструментом не стану. Я напишу роман, який уже виношується в голові, і поставлю в ньому дві іпостасі себе самого — одну супроти другої: перша йде на позірний компроміс з оточенням для того, щоб мати змогу зробити щось реальне для свого народу, друга компроміси відкидає — ті справжні компроміси, які переростають у колаборантство, — і дає людям свій еталон порядності. Можливе поєднання цих двох іпостасей? Необхідне — але треба йти по лезу бритви — і, коли не впадеш, — щось таки зробиш корисного в цих жахливих умовах… Я напишу роман «Четвертий вимір», в якому виставлю на людський суд Миколу Гулака, що не зрадив присязі і залишився в невідомості, і Миколу Костомарова, який покаявся перед царем і дав Україні сотні історичних праць. Можливе поєднання Гулака й Костомарова? Так: без одного не було б іншого… Я віддам себе самого на суд вам, дорогі люди.

Зала переповнена народом: присутні, звісно, не знають, що я в цю мить почав писати новий роман, за який нагородять мене, уже за інших умов, найвищою премією України, але знають вони, що я написав «Мальви» і «Журавлиний крик», — тож хочуть почути нині хоча б слово про ці заборонені твори.

«Він ще написав “Мальви”!» — перебиває хтось віншування Курапова.

Мої приятелі йдуть на ризик. Микола Ільницький у своїй доповіді називає все, що я написав. За це він ше отримає своє! На найближчих партзборах у Спілці цей самий Курапов збештає його за нинішню доповідь, а восени Микола не отримає присудженої йому комісією в галузі критики премії О. Білецького.

Дмитро Павличко говорить про «Мальви» ширше, для нього руки Курапова закороткі. Він викладає концепцію твору і захищає його від можливих нападок партійного бонзи авторитетом Миколи Бажана: десь сказав Микола Платонович, що він нічого більше з моїх писань читати не буде, бо кращого я написати не зможу.

Зала плеще, підводиться. Курапов морщиться, дві мої мами — рідна і хресна — втирають сльози, але ніхто з присутніх у залі не знає, і я не знаю, що Микола Бажан таки прочитає колись задуманий нині «Четвертий вимір» і на одному з пленумів СПУ, дуже вже хворий, підійде до мене, обійме і скаже, що може спокійно вмирати, коли є такий твір, в якому він побачив себе і всю нашу вимушену й невимушену роздвоєність, якою ми не маємо права пишатися, але до якої вдаватися мусили, щоб не утворилась на місці літератури пустеля… Через кілька днів Микола Бажан помер.

Вибачайте ще раз, дорогі читачі, що так багато написав про себе, — схоже це на самопохвальбу. Але твір, який пишу нині, є політичним, а література в той час була важливим елементом державотворчої політики — і мої твори теж. Ви пам’ятаєте, як я в одному з попередніх розділів печалувався з приводу відчуження моєї «Орди» від державної політики, — це симптом того неминучого й, можливо, тяжкого для нас процесу, коли всі художні твори зароблятимуть нарешті на своє довге чи коротке життя виключно мистецькими достоїнствами.

Буде нам відомщено за політичну заанґажованість, але й будемо винагороджені збудованою нами державою — майбутньою свободою творчості.

Відкручування гайок мало, як я вже казав, конкретну мету — прибрати до рук творчу інтеліґенцію. Ловився на гачок не один, а хто зловився — має нині кару за спокусу; мені жаль талановитих людей, які сьогодні потайки тяжко працюють, перередаговуючи свої книги, а то й зовсім мусять здавати їх на макулатуру.

Та був інший, страшніший спосіб приборкування інтеліґенції: політичні вбивства. Ходили чутки, а вони й підтверджувалися не раз (убивство Алли Горської), що тут, то там пропадають люди, переважно нонконформісти, а потім знаходять їх тіла на дні озер або повішених у лісі, мовляв — самогубці.

Можливо, були й страченці: манія самогубства пронеслася смерчем по Україні, страчувались навіть діти… Мені, психічно здоровому, тяжко зрозуміти причину накладання на себе рук, але ж задушлива атмосфера безвиході, яку підтримував у постійній напрузі тоталітарний режим, могла доводити людей до небезпечного збайдужіння й депресій. Однак відомо, що каґебісти у своїй терористичній практиці не раз підставляли під самогубства політичні вбивства.

Не можу збагнути, кому міг заважати на світі тихий, скромний, запроданий виключно Музі, славний і незабутній наш композитор Володимир Івасюк. Він раптом пропав зі Львова, понад місяць не було про нього чутки, буцімто повсюдно розшукували його слідчі органи, солдати прочісували ліси, врешті знайшли — повішеного у Брюховицькому лісі біля самого Львова. Було то за кілька днів до мого п’ятдесятиріччя.

Самогубство? Ні — убивство. Я вірю, що правові органи нашої держави візьмуться за розслідування цієї трагедії, і злочинці будуть названі. О, якби це не було вбивство, то чому б партійні львівські органи в особах В. Добрика і Д. Яремчука так жорстоко забороняли навіть згадувати ім’я Івасюка, а тих, які відвідували могилу, арештовували?

Я знав Володю. Все було в нього: ґеніальний хист, надмірна працьовитість і схильність до депресій, славолюбство і творчі спади, але ніщо із цього не могло його спонукати до самогубства — був він енергійний і сповнений творчих задумів.

Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтеліґенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинґ вищий, ніж у вождів, — невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі — лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив не народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку — і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранґ — талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання ґенія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, — а ні, то буде тобі таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним, алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства… Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу…

Проте КҐБ прорахувався: смерть Володимира Івасюка викликала не страх, а всенародний протест. На похорон вийшли десятки тисяч людей, і розігнати процесію, заткнути роти промовцям, які назвали вбивство вбивством, ніхто вже не мав сили.

Набагато пізніше я скажу секретареві ЦК КПУ з ідеологічних питань Ю. Єльченку, коли він 1989 року приїде до Львова «стабілізувати» в місті обстановку: «Ніхто так не вміє боротися проти себе самого, як комуністична партія, яка врешті-решт самознищиться».

Самознищення КПУ — це без перебільшення! — почалося у травні 1979 року на Личаківському цвинтарі під час похорону Володимира Івасюка. То була перша антикомуністична, з антидержавними промовами, демонстрація в Україні. Її організатори, як от Ростислав Братунь, поплатилися посадами, дехто потрапив і до тюрми, та ніщо вже не могло зупинити революційного виру.

Хай буде благословенне ім’я Володимира Івасюка, який віддав своє життя на вівтар нашої Незалежності!

Я за те, щоб у нашій правовій державі, якою неодмінно стане Україна, були засуджені всі злочинні вбивства, які чинилися не у відкритому бою. Хай би хто тими вбивцями був. Якщо це бандерівці — хай будуть осуджені і вони, ті, які вбивали невинних… Але мусять бути нарешті викриті провокатори — заслані в УПА енкаведисти, котрі наводили жах на мирне населення, а їхні злочини приписувалися українським партизанам. Хай буде притягнена до кримінальної відповідальності злочинна комуністична партія — організатор і натхненник моторошних розправ над народом у Дрогобичі, Дем’яновому Лазі, Биківні; хай на новітньому Нюрнберзькому процесі свідчать проти більшовизму жертви голодомору 1933 року, тюрма Лонського у Львові, вінницькі гекатомби, розкриті 1942 року, і — Володимир Івасюк.

Мій довгий звинувальний акт проти більшовизму, яким є ці мої спогади, ось-ось закінчиться. Наступні сторінки я присвячу нашому національному відродженню і нашій перемозі.

Останньою жертвою комуністів був мій великий приятель Михайло Горинь: 3 грудня 1981 року Михайла заарештували вдруге. У підвал його будинку каґебісти підклали заборонену літературу, зробили обшук, знайшли підкладене і засудили невинного на смерть: присуджених десять років тюрми М. Горинь із своїм здоров’ям не витримав би.

Це якийсь фатум, чи що, — з тими моїми Горинями! За Богдана мене двічі тягали по парткомісіях — то заступався за нього, то шану на весіллі віддав, а з Михайлом зустрічався, зовсім випадково, обидва рази напередодні його арештів.

2 грудня мене запросили на виступ у виробниче об’єднання «Кінескоп». Я дуже здивувався, коли зустрівся там з працівником кабінету психології праці Михайлом Горинем: донедавна він працював кочегаром у хлібопекарні.

В актовій залі відбувалося обговорення мого роману «Манускрипт з вулиці Руської». Михайло попросив слова. Він високо оцінив роман, дорікнув мені, що я ще не подарував йому цієї книжки, і я пообіцяв це зробити, заохотив мене взятися за тему психологічного роздвоєння людини в підневільних умовах (а я вже працював тоді над «Четвертим виміром») і закінчив свій виступ такими словами:

«Іваничук чесно пройшов випробування критикою, тепер він проходить випробування славою. Не знаю, як він дасть собі раду з тим клопотом».

Хай на це питання відповість нині сам Михайло Горинь. І ще — Левко Лук’яненко. Вони в концтаборах розмовляли й про мене, це записано в книзі пана Левка «Вірю в Бога і Україну». Їх, наших сподвижників Волі, турбувала суспільно-національна поведінка осіб, на яких у тій чи іншій мірі орієнтувався загал: підстав для таких турбот у в’язнів сумління було більше, ніж треба.

Другого дня Михайло прийшов до редакції журналу «Жовтень» забрати в мене обіцяну книжку. До кімнати не заходив, викликав мене вниз телефоном, і я побачив, що мій приятель чимось дуже стурбований.

Того ж дня його заарештували.

…1981 рік приніс мені непоправне горе: на сам Великдень померла моя добра мама — була ж вона людиною святою.

За кілька місяців до її смерті я повернувся з Нью-Йорка, куди був посланий делеґатом на XXXV сесію Генеральної Асамблеї ООН, — привіз мамі в подарунок годинника, який так мало відрахував їй часу.

Сповнилось мамі на день смерті сімдесят п’ять років. Чому ж не пожила ще десять літ, щоб могла сама переконатися в справедливості свого передбачення: «Те, що збудовано брехнею і терором, не має права на довге життя».

Було б, певне, банально пригадувати читачеві політичні події, що розгорталися в конаючому соціалістичному світі протягом наступних чотирьох років, — перед воцарінням на московський престол останнього більшовицького вождя Михайла Горбачова.

Тепер — через відстань часу, іронізуючи і насміхаючись над людською сліпотою, — промовляють до нашого затурканого або, як любить висловлюватись Левко Лук’яненко, забамбуленого розуму такі до смішного зрозумілі істини: хіба важко було нам зрозуміти, що живемо в комедіантському вертепі, в якому дограють примітивний фарс маріонетки мертвої уже системи — політичні карлики? Вони ж на наших очах, відчуваючи неминучий фініш, цинічно розкрадали добро приборканих народів, одягали свого карлицького маґістра в блазенський одяг, щодня чіпляючи йому, юродивому, нові блискучі брязкальця, і, фокусуючи на ньому нашу увагу, дозволяючи навіть відверто глузувати з нього, ховалися за його спиною і справляли свої п’яні шабаші, оргії, королівські лови, а головне — заповнювали нашим золотом іноземні банки, випомповували із землі дорогоцінний сирівець, якого вистачило б принаймні на півстоліття молодим нинішнім державам, виснажували гербіцидами заради одноразового врожаю земний гумус і здеморалізовували до краю працівника, який і нині не знає, звідки і за що взятися, щоб розчистити руїну й розпочати нове будівництво, — не знає і лає демократів, що довели, мовляв, народ до зубожіння, не вміючи із п’яного просоння збагнути, що довели до цього комуністи, використовуючи в руїнницькій роботі його самого.

А ті письменники, які у своїх творах прославляли безглузду систему, — хіба не знали, що це не тільки непорядно й підло, а й що вона не вічна і колись доведеться розплачуватись соромотою за колаборантство?

Та що говорити, всі розуміли, але ж пили брагу, не підозрюючи, що похмілля прийде так швидко. Не розумів цього, мабуть, тільки верховний державний блазень: увірувавши у свою винятковість, він підписувався на підсунутих йому графоманських екзерцисах, які видавали потім мільйонними тиражами, й дебільно втішався; розцяцькований осел смішив довколишній нормальний, званий капіталістичним, світ, котрий терпеливо, але й не у малій тривозі, — має ж бо дурень у руках іграшку, якою може вмент спопелити все живе на землі, — чекав, чим це все закінчиться.

А втім… Легко тепер казати — а тоді змучений народ чекав ще доброго царя. Блазня поховав і тремтів від самої думки про куцорослого члена політбюро Романова, який на весілля своєї дочки брав напрокат унікальний музейний золотий посуд; до смерті злякався Андропова, котрий дав дозвіл каґебістам вриватися навіть у сімейні спальні й шукати прогульників; зчудувався горбатим карликом Черненком, який умів зрозуміло вимовити тільки одне слово — «Ха-ра-шо!», — тож ясна річ, що більш-менш інтеліґентним Горбачовим втішився народ невимовно, і тільки злі пророки, яких розплодилося вмить набагато більше, ніж за довгий час правління Гришки Распутіна, прорікали віще: не тіштеся всує, в Божих книгах записано, що «мічений» розвалить безбожну державу.

У пророцтва партократія категорично не вірила; перший секретар львівського обкому партії Віктор Добрик, який докладно знав секрети більшовицького шахрайства, насміхався над наївняками, котрі повірили в «новый ветер перемен», — ті нові вітри віяли уже не раз; він гаркнув якось під час прийому письменницької делеґації на Дмитра Павличка: «Кажете, нові часи настали? Нові часи настали ще в сімнадцятому році!»

Пророкам не вірила й основна маса народу: прийшов же ж добрий цар — тож усі сподівалися на Горбачова, чекали, затаївши подих, якихось елементарних полегш і втішилися, як дідько цвяшком, гласністю, яку я потім назвав в одній із статей «гласністю вопіющого в пустелі»… Про здійснення подібних пророцтв мало хто тоді мріяв, та й взагалі — розвал імперії передбачали тільки окремі політики.

Але я зайшов задалеко вперед…

Відвернувши очі від божевільних оргій збанкрутілих злочинців, я поринув у роботу над «Четвертим виміром». Мене осінило прозріння: я зрозумів, що в цей час, коли прогнилі підвалини імперії осідають, потрібно виробити для суспільства, а паче для себе самого, методологію політичної поведінки у передреволюційний період. Ще ж довго доведеться трудитися в підпіллі і леґально, ще ж бо довго не зніматимемо з облич масок, ще довго будуть мучитися борці в тюрмах і на волі, довго ще багатьом нам ходити в ковпаках й страждати від цього заради вищої мети.

Яка моральна категорія для збереження національної гідності потрібна людям, що мусять перевтілюватися, блазнювати, мовчати, не припиняючи при тому праці шашелів внутрі підвалин старої стодоли, — що є нині найпотрібніше? — Порядність, духовна піднесеність і вірність прийнятим і осмисленим ідеалам.

Я знайшов еталон такої порядності в образі Миколи Гулака.

Актуальність теми, за яку я взявся, засвідчувала не тільки мої переконання. Я згадував уже, що мій творчий задум угадав Михайло Горинь, уперто спонукував мене до праці над постаттю Миколи Гулака Іван Драч, з великою охотою взялись мені допомагати в збиранні матеріалів — в Азербайджані поет і перекладач з української на тюркські мови Абдулла Аббас, а в Грузії — вчений-україніст, професор Тбіліського університету Нодар Поракішвілі.

Аж дивно: чому вони всі так щиро бажали, щоб ця книжка з’явилася у світі? Бо спонукував до утвердження суспільної політичної порядності історичний момент…

Письменник мусить мати тонкий нюх, щоб міг відчути нагальну потребу часу. Ту саму тему він може опрацювати й потім, та потім праця, така потрібна нині, може стати й маловажною: у розробку теми має лягти не тільки фактичний матеріал, а й еманація певної політичної, культурної чи соціальної проблематики, якою сповнена в даний час суспільна атмосфера. Я впевнений, що ні «Дон Кіхот» Сервантеса, ані «Декамерон» Боккаччо не дожили б до нинішнього дня, якби вони писалися не з насущної вимоги часу і не стали художньою її формулою.

То був знаменний історичний момент політичного переднівку! В українській літературі, незважаючи на знавіснілу русифікацію, переміщування народів, затоптування національних прав, проповідь сусловської ідеї безнаціональної отари людських особин, арешти, шантажі, потаємні вбивства і майстерне ламання хребтів, — з’являються такі видатні літературні особистості, як перекладач з античних мов Андрій Содомора, котрий дарує своєму народові безсмертні твори грецьких і римських поетів-мислителів найдобірнішою українською мовою; ніби нізвідки (бо ж викладала собі спокійно французьку мову у Львівській консерваторії) виростає Жінет Максимович, яка перекладає на французьку мову що є найціннішого в українській літературі, аби повідомити Європу про те, що ми на світі є; у критиці з’являється сміливий, зухвалий інтелектуал Микола Рябчук; пише найвидатнішу свою поему «Князь Ігор» Дмитро Павличко, найкращу книгу поезій «Теліжинське літо» видає Іван Драч, створює свій знаменитий роман «Я, Богдан» Павло Загребельний, а Ліна Костенко — «Марусю Чурай» — всі най, най, най!

Й донині вони не перевершили самих себе, й нічого кращого не з’явилося до сьогодні в нашій літературі. А крім того, передгорбачовський ренесанс витіснив з літератури погромників типу Санова і Равлюка й виставив їх на посміховисько. А крім того, відбулася девальвація конфірмованих «радянських класиків», як-от: Олександр Корнійчук чи Натан Рибак…

Мене теж підхопило загальне мистецьке піднесення: психічно виснажуючись до небезпечної риски, днями й ночами працював я над «Четвертим виміром».

І ось вийшов роман у світ. Я закриваюся в своєму домі, за стінами якого піднімається ажіотаж довкола книжки; кілька культурних організацій висувають її на здобуття Державної премії України ім. Т. Шевченка; нікуди із Львова не виїжджаю, щоб ніхто не мав підстави сказати, що я десь там стою в черзі за премією і дихаю комусь у потилицю; я щемно бажаю отримати цю найвищу для українця нагороду, знаю-бо, що вдалося мені у творі відбити потребу часу, знаю, що заслужив собі на неї багатолітньою тяжкою працею в історичному жанрі, — і ось без причин злітає з моєї «кунсткамери» в робочому кабінеті скло, розбивається на друзки, і я вже знаю: моя праця високо оцінена! Я ж забобонний…

То був знаменний час у всіх відношеннях. До Баку саме тоді, коли я в Азербайджані збирав матеріал для «Четвертого виміру», приїжджає в останній свій вояж символ соціалістичного розпаду — Леонід Брєжнєв; він прилюдно засвідчує свою власну і всієї системи маразматичність. У залі засідань Верховної Ради АзРСР перед партактивом республіки — в дошку п’яний — читає, загикуючись і жмакаючи вставними щелепами мову, якийсь, не до теми, текст; зал у побожній повазі, вірнопідданському страху і в цілковитій розгубленості мовчить; одна жаліслива ветеранка партії скрушно зітхнула вголос: «Не уберегли Ильича, опять напился»; Ілліч читає за трибуною текст про «достижения работников угледобывающей промышленности», а мало йтися про нафтодобувну; переляканий Гейдар Алієв підбігає до трибуни, відбирає у Брєжнєва папери й подає йому інші: Брєжнєв розводить руками: «Дорогие товарищи, я с чувством глубокого удовлетворения читал то, что было написано…» Ну, а потім Ілліч повертається до Москви з награбованими в азербайджанського народу подарунками, врученими йому вірнопідданим васалом Алієвим, — і все те потрапить у руки комуністичної мафії, очолюваної дочкою і зятем «вождя».

То був час, коли грузинські інтелектуали у Тбілісі, де я шукав слідів Миколи Гулака, переконали мене в тому, що Сталін не був ориґінальний у своїй діяльності, а торував шляхи, розпочаті його учителем Лєніним, і ревно виконував основний лєнінський постулат: «Террор — это лучший метод убеждения»; і мені впору спала полуда з очей. Багато хто з нас був збаламучений так званою «лєнінською національною політикою», якою в останні роки існування СРСР дбайливо і — треба сказати — досить уміло замасковували злочини комуністів. Так чи інакше прозрівати треба було всім.

То був час, коли прозріваючий люд видав анекдот-формулу, що відбивала справжню розстановку політичних сил у суспільстві: «Брежнев — мелкий чиновник эпохи Сахарова».

То був час чехарди, якою правила на кремлівському престолі сама смерть. Ми пережили — про це вже згадувалося — ще один страх, цього разу перед андроповськими репресіями, передвістям яких стали облави на громадян у місцях відпочинків, а то й на вулицях; мали можливість побачити останню на партійній вершині креатуру комуністичної системи (Горбачова треба розглядати в зовсім іншому плані) — справжнього карлика, який віддзеркалював смішну й потворну сутність усіх попередніх вождів, і нам стало соромно і страшно, що носили їх на своїх плечах — чіпких, проте безсилих поліпів: був це передостанній генеральний секретар ЦК КПРС К. Черненко… В азербайджанській народній міфології є постать нечестивця Ґуля, що у вигляді немічного жебрака з в’юнкими, мов ремені, ногами, через що не може ходити, заманює до себе облудною мовою перехожих, обіцяючи велику нагороду і світле майбутнє тому, хто його — безногого і спраглого — візьме на плечі й понесе до води. Отож видряпається він на ґорґоші довірливому простакові й поганяє його доти, доки той не впаде мертвий. Слава Богу — не заїздили нас до скону комуністичні Ґулі!

Був то час народження в Україні нового письменницького покоління, за яким майбутнє: це вони, новітні, куватимуть не залежну від держави, але проблемами нашої держави спороджену, літературу. Нині ми вже знаємо вельми цікавих прозаїків, які тоді дебютували, — Галину Пагутяк, Василя Портяка, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Ярослава Павлюка; поетів Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Володимира Олейка, і нема вже серед цієї молодої когорти найталановитішого, а може, й ґеніального характерника-прозаїка Василя Левицького: скупа українська Доля пожаліла свого щедрого дару, забрала його дочасно, залишивши по ньому потрібну ілюзію — що серед нас жив ґеній. Мусимо цю ілюзію мати, бо надто багато ми втратили, бо надто мало маємо нині при наших національних можливостях видатних людей, бо… а що ми знаємо, ми ж не знаємо, скільки в тих ста вісімнадцяти цинкових трунах, які повернулися лише до Львова з Афґаністану, було неповторних і таких потрібних нашій державі діячів.

Та змилувався над нами Господь… Колись, перед смертю, заволав Сталін у розпачі: «Что будет без меня — пропадет страна!» І був у цьому випадку здогадливим пророком: створена жорстокими і бездушними карликами система могла триматися тільки за допомогою сталінського типу терору…

На врученні Державної премії України імені Т. Шевченка мені дали слово, та я стояв перед людьми й довго нічого не міг сказати: мене здушили сльози радості й кривди. Скільки ж довелося витерпіти за історичний жанр, який став моїм життям і моїм бичем! Чому саме так склалася моя доля? І я згадав і таки сказав про це народові: колись у дитинстві батько купив мені «Малого Кобзаря», і я, пасучи корів, вивчив його напам’ять як молитву. І стала поезія Тараса Шевченка в моєму житті справжньою молитвою, якою я випросив у Бога найтяжчу для себе ношу і двигаю її й до сьогодні — до ніг моєї матері України.

Мене щиро привітали друзі. Тамадували на бенкеті композитор Олександр Білаш і Дмитро Павличко, прийшов з добрим словом і Павло Загребельний, тішилися разом зі мною мої найближчі приятелі Анатолій Шевченко і критик, який так багато віддав свого часу інтерпретації моєї творчості, — Михайло Слабошпицький, тільки Бориса Олійника чомусь не було. Я ще не знав тоді — чому…

Відбулося це в березні 1985 року, напередодні чорнобильської катастрофи — останнього геноциду, спричиненого українському народові московсько-більшовицькими окупантами, і за рік до першого революційного з’їзду письменників України.

26 квітня 1986 року ввійде в історію людства не лише як дата чорнобильської трагедії, але і як єдиний день атомної війни, що висадила в повітря протрухлявілу споруду московської імперії, залишивши нам непридатні для ужитку руїни, а для далеких майбутніх поколінь — тяжкі воєнні наслідки, які практично ніколи не будуть зліквідовані: отрута, витворена катастрофою, перейде в гени й винищуватиме життя на нашій землі ще й тоді, коли про призвідців радіоактивного мору пропаде й пам’ять.

Колись я говорив, що СРСР конатиме у великій крові, а воно так і сталося, хоча й традиційної війни вдалося уникнути: совєтчина буде зникати з лиця землі так повільно, як повільно триває розпад цезію, — століттями. Вицідивши за своє існування море червоної людської крові, більшовизм мститиметься людствові за свою смерть білокрів’ям.

Чорнобильської катастрофи могло б і не бути, якби наші народи жили вільно: господар своєї землі не допустив би до неї. Але навіть якби вона й трапилась, бо ніхто не гарантований від випадку, то моментальна правдива інформація випередила б аж такі трагічні наслідки, — людство вмить знайшло б для себе якийсь захист. Але ж ні — в Радянському Союзі як у суспільстві ідеальному, в основі якого лежать підвалини найпередовішого марксолєнінського вчення, взагалі неможливі будь-які катастрофи: ніхто ж ніколи не чув не лише про авіаційні чи залізничні аварії, про пожежі, вибухи, але й про повені, смерчі, градобої, хоч на ці злі стихії жодна людина, навіть найідеальніший комуніст, не могла мати якогось впливу… В СРСР все керувалося брехнею, навіть якщо та брехня шкодила самим можновладцям.

Народ знав лише, що трапилась якась незначна пожежа в Чорнобилі й наслідки її вже «на п’ятдесят відсотків ліквідовані»; від чого п’ятдесят відсотків — від кілотона, мегатона? Влада наказала народові дотримуватися спокою: на підприємствах стукачі вивчали настрої громадян і зовсім так само, як перед тим за порушення антиалкогольного указу, інформували тепер обкоми й органи безпеки, що хтось там панікує, бо, бачте, діти його в Києві залишились.

А взагалі, ми ще не раз пошкодуємо за комуністичною дисципліною! Сказали, приміром, китайцям убивати горобців — усіх винищили, мух — теж; видали нарешті в СРСР такий потрібний указ про боротьбу з пияцтвом — і вмить припинилися весілля й хрестини, іноземних гостей стали пригощати мінеральною водою (я пригадую, як у нашій Спілці письменників обурювалися якось італійські гості, що їм до обіду не подають вина, адже кожен знає, що без вина італієць не споживає їжі); у Молдавії, Криму й на Закарпатті повикорчовували виноградники, на винзаводах поламали імпортні лінії; після чорнобильського вибуху партапаратникам суворо наказали заживати йодові піґулки, щоб хтось там, захворівши, не полишив, крий Боже, відповідального поста, й наказ ретельно виконувався, а простому «советскому человеку» влада звеліла вийти на першотравневу демонстрацію — і вийшов народ, сповнений гордості за комуністичну партію, яка нічого не боїться і для якої «нет преград на море и на суше».

Сталося нечуване бузувірство: у Києві московські сатрапи — перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко — вигнали першого травня під радіоактивну зливу роздягнутих дітей, і ті мусили танцювати перед партійною трибуною на Хрещатику, — а скільки з тих дітей уже нині не живуть, а скільки просять у людей грошової допомоги, щоб поїхати лікуватися за кордон, а скільки не стали матерями і батьками — ніхто про це нині не знає. Я двічі на Верховній Раді вимагав суду над цими злочинцями — марно: ворон воронові ока не виклює, навіть якщо вони прийняли українські символи.

Скомпрометував себе в одну мить «добрий царьок» М. Горбачов: симпатичний балакун, який, на відміну від своїх попередників, не засиджувався за зубчастими стінами Кремля, а водно виїжджав на такі милі й демократичні зустрічі з народом, під час яких кожен смертний міг упритул підійти до Самого й порозмовляти з ним, ніби зі своїм кумом, причаївся, мов боягузливий тхір, у своїй московській резиденції й ні разу не виїхав на місце катастрофи — навіть не спробував заспокоїти громадян. Божок упав із п’єдесталу і вже ніколи не зміг на нього піднятися, хоч довго ще ходив по світу в аурі реформатора, поки обставини не змусили його зняти корону, — і тепер жалюгідний екс-президент, якого, до речі, народ ніколи не обирав, паяцує за кордоном, влаштовуючи політичні шоу, просторікує про «єдіную і нєдєлімую Русь» і знову ж таки, як справжній боягуз, не має цивільної відваги з’явитися в залі суду, де розглядаються шахрайські махінації комуністичної партії, яку він очолював.

Вибух на Чорнобильській АЕС зруйнував підвалини відвічної імперії, а перший тріск у глиняних колонах фасаду почувся, як і мало бути, теж в Україні: цей шмат призначеної для Свободи благословенної землі, знівеченої, зґвалтованої московським окупантом, став глевтяком, яким імперія врешті-решт вдавилася.

Був це вступ до моєї розповіді про IX з’їзд письменників України, який відбувся у червні 1986 року.

Підготовка до з’їзду відбувалася досить спокійно. Голова Спілки Павло Загребельний зв’язувався телефоном з письменниками, яким пропонував виступити на форумі: попросив він і мене, щоб я сказав слово про вагу і резонанс історичного роману в Україні.

Я радо погодився. Саме тоді до точки обриву натягнулася тятива ворожнечі між літературними погромниками, яких очолив критик (якщо його можна так назвати) Микола Равлюк — автор статей, спрямованих проти історичного жанру як явища взагалі, а з іншого боку стояли такі майстри цього жанру як Ліна Костенко з «Марусею Чурай», Павло Загребельний з романом «Я, Богдан», Роман Федорів з «Отчим світильником», і треба було комусь цю тятиву розрубати, щоб ніколи більше історичні романісти не мусили всує перетягати шнура з невігласами та яничарами, які боролися не з авторами, а з історичною пам’яттю — найважливішою національною категорією.

Я серйозно готувався до виступу, про це знали письменники й чекали на нього: український історичний роман стояв у центрі ідеологічної боротьби з окупантом, і на ньому схрещувалися вістря шабель непримиренних ворогів.

Взяв для аналізу «Я, Богдан» П. Загребельного і «Марусю Чурай» Л. Костенко. До ніякого славослів’я не готувався, хоч і донині — хай і по-різному — високо оцінюю ці твори. Роман Павла Загребельного настільки серйозний і настільки серйозні має вади (гетьман Іван Виговський змальований мало не блазнем, Переяславська рада трактована як найвищий чин Хмельницького, заради якого він начебто вів шестирічну національно-визвольну війну), що сам говорить за себе. Проте треба було тоді наголосити на тверезій і актуальній авторській трактовці вождя, якого нам здебільшого змальовували фальшивими барвами — то відчайдушним рубакою або палким коханцем, то, як у Генрика Сєнкевича, непробудним пияком. У романі «Я, Богдан» вперше в українській історичній романістиці постав перед читачем весь у сумнівах глава української держави: а чи збудував він її, якщо не відмежувався від сусідів щільним кордоном, вони надалі залишилися «прозорими»; не поставив митниць, не обмінявся посольствами хоча б з примежними державами, не відкарбував власних державних монет, не навчив народ працювати?.. Чи треба доводити, що проблематика роману була актуальною і під час письменницького з’їзду, і — нині.

У своїй короткій доповіді я проаналізував теж роман «Маруся Чурай», наголосивши не стільки на традиційній першій частині, а саме на другій, де показаний покутний шлях Марусі на прощу до Києва. За що ж їй каятися, спитав би хтось, адже вона свята! В тому-то й річ, що тільки святі мають право відбувати покуту за весь народ… Може, якраз тоді в моє серце впала палюча іскра з роману Ліни Костенко, яка потім засвітилася в образі мого Єпіфанія в «Орді», котрий шукав по всій українській землі покаянної дороги до Храму.

Львівський партійний бос Віктор Добрик, виряджаючи нас на з’їзд, розмовляв з нами, ніби з чабанами ватаг: мовляв, дивіться ви мені — не ляпніть там чого зайвого! Та не через його погрози промовчав я на з’їзді…

Я не знав і навіть припустити такого не міг, що мій приятель Борис Олійник, який першого з’їздівського дня підійшов до мене на майдані біля Верховної Ради і обняв перед народом, як брата, — що він, пройнятий ненавистю до Павла Загребельного, скропить її на мені: не дасть, як головуючий на з’їзді, слова тільки через те, що я міг позитивно оцінити твір «Я, Богдан». Він навіть пригрозив, що покине з’їзд, якщо мені інший головуючий дасть слово, — і я, до гіркоти ображений такою підлою зрадою приятеля, тільки й сказав, про що він теж дізнався:

«І лобза, его же предаде…»

Іван Драч довго плекав ілюзії щодо Бориса, він навіть спеціально приїхав до мене у Львів, щоб налагодити добрі стосунки у вимріяній ним для поважних справ четвірці: Іван Драч, Борис Олійник, Роман Іваничук, Дмитро Павличко. Не вийшло добрих стосунків, а жаль…

Я сказав тоді Іванові:

«Якщо Борис зрадив мене, то чому ти переконаний, що він тебе не зрадить?»

Івана Драча Борис Олійник зрадив 1989 року напередодні створення РУХу: ставши відступником заради депутатського мандата від партії і звання академіка, він спаплюжив у пресі РУХ і його організатора.

Дмитра Павличка Б. Олійник зрадив, надрукувавши в «Правде» (29 травня 1991 року) публічний донос типу тридцятих років п. з. «Размышления и уроки: коммутанты».

Україну Б. Олійник зрадив того ж року, проголосувавши у Верховній Раді СРСР проти суверенітету колонізованих Москвою народів.

Михайла Горбачова, свого хлібодавця, зрадив зовсім недавно. Та про це потім…

Зрада ніколи не буває самотньою. Зрада — це ланцюг ганебних вчинків. Зрештою, Борис Олійник в одному радіоінтерв’ю висловив свої ренеґатські принципи. «Мої погляди, — сказав він, — мінялися в міру надходження інформації». Що до цього додаси?

Борис Олійник не тільки позбавив мене слова: обурений на моє цитування вірша про Юду з Євангелія від Маттея, він викреслив мене із списків делеґатів на Всесоюзний з’їзд, за що я йому був вельми вдячний. Ніколи не мав радості від участі в московських з’їздах, тих шовіністичних зборищах, на яких іґнорували не тільки українську літературу, а й саме існування нашого народу. І не тільки нашого…

У серпні, скориставшись вільним часом, я поїхав з дружиною в Югославію і побачив цей край у дивній його красі; тієї краси, знищеної нині злочинною війною, яку розв’язала така схожа на російську нація сербів, перетворивши цей край у руїну, — ніхто більше не побачить…

Проте не мій виступ мав продовжити на IX з’їзді письменників України ланцюгову реакцію, викликану чорнобильським вибухом, тож від того, що я не виголосив доповіді, нічого особливого Україна не втратила.

Детонацію, яка відлунила незабаром все гучнішими розрядами в українському суспільстві, коли одна за одною почали створюватися громадські організації — Культурологічне товариство в Києві, Товариство Лева у Львові, Товариство української мови імені Т. Шевченка у Львові, РУХ — у Києві, коли — на виборах до Верховної Ради України — створився демократичний блок, який породив Народну Раду, а та вже довела справу до проголошення Декларації про суверенітет України і Акта Незалежності, — викликав виступ на з’їзді Івана Драча.

Той епохальний виступ, який перемістив сутність фізичної чорнобильської катастрофи в площину національну й довів, що в духовній сфері України сталася катастрофа не менша, пролунав, як вибух першого снаряда в перший день національної революції.

Не знаю, чи Драч усвідомлює, що він тоді вчинив, може, вважає наступні свої промови кращими і глибшими — напевне, так і є: Драч на місці не стоїть, він виступає все мудріше й емоційніше, його слова завжди полишають добрий слід. Проте нинішні його виступи все ж таки звучать відлунням того грому, що пролунав на IX з’їзді. Грім упав ніби з ясного неба на замшіле озеро застою, розігнав увсібіч сентиментальну ряску нашої заспокоєної віри у велике Майбутнє України, розірвав чіпке жабуриння підлот відступників, розбудив сонних номадів, що лежали горічерева на березі озера, навіть не доглядаючи своїх стад, і гріли на дармовому сонці опуклі — бо ж для розуму створені, а порожні, мов випотрошені гарбузи, — лоби, чекаючи, поки стигла груша впаде з неба просто до рота; розворушив зневірених і збайдужілих патріотів, які колись кров проливали за Україну, а нині задовольнилися тим, що їх більше не чіпають, сколихнув студентством, мов буря молодим житнім колоссям, і на смерть перелякав сторожових псів імперського порядку: чи їм це, бува, не сниться?

Та ні, не сниться! Тож давай прямо в президії з’їзду записувати кожне слово промовця, щоб завтра були підстави примусити його замовкнути назавше; і як це могло трапитися — хіба тільки один Добрик застерігав письменників перед вільнодумством, хіба КҐБ не передесяткував з’їзд таємними аґентами, хіба не слухає кожне слово, вимовлене на з’їзді, московський намісник в Україні Володимир Щербицький?

А Іван Драч говорить про нижчий, ніж у Ніґерії, рівень науки в радянській державі, бо як могла б статися чорнобильська катастрофа у цивілізованій країні; про злочинний наказ вивести дітей на першотравневу демонстрацію, про закладену нині смерть у генофонд української нації… Зачекайте, він говорить уже те, про що досі ніхто не мав сміливості й писнути, — про геноцид 1933 року — й називає число загиблого люду від штучного голоду, і це число перевищує кількість загиблих українців у роки Другої світової війни; він каже про етноцид, який здійснюється нині в Україні засобами тотальної русифікації, а він…

Іван Драч стоїть за трибуною, розпростерши руки, мов орел крила перед злетом, і кличе до польоту вірлят, і встаємо ми з місць, влаштовуючи овацію, вигукуємо «слава!», а шеф українського КҐБ сидить у президії і все те записує, та вже знає, що намарно: Іван став нині провідцем збудженого народу, і завтра народ піде в похід — ніхто вже його не зупинить!

Я зі скрухою думаю нині про тих смішних наших патріотів, які страждають манією вождівства. Смішних? Ба ні, вони небезпечні, хоч і справжніми патріотами суть. Ці вражені хворобливою амбіцією люди не сплять — снують інтриґи, розколюють на частки націю, бачать себе уві сні й наяву у президентському кріслі, вони задовго до президентських виборів друкували в газетах свої парсуни в товаристві можливої першої леді; одержимі манією величності крикуни видряпуються на бензовози, на дерева, на бочки й горланять політичні баналюки, аби тільки привернути до себе увагу, вони готові піти й на скандал, щоб потрапити в тюрягу і в такий спосіб завоювати популярність; інші ладні одягнути на себе гетьманський кунтуш, взяти в руки скляну булаву і з’явитися в такому оперетковому вигляді перед зубожілим народом, — та ніяк вождями стати вони не можуть, бо все це вже переродилося у гру, все це позбавлене справжнього болю, все це любування самим собою перед дзеркалом, в якому Україна відбивається на їхньому тлі; це не сходження на вогнище.

О ні, панове патріоти, ви ніколи не станете вождями, вождь ще прийде. Це буде той муж, який у юності в одну мить зумів побачити — немов зайняте полум’ям блискавки дерево в темну ніч — осяяне державною одержимістю обличчя поета.

Ні з кого не творю ідеалу. При тому ж, Іван Драч — не політик, а поет: згадуючи його епохальний виступ, я передовсім мушу назвати поему, на створення якої його надихнула чорнобильська трагедія. Що вартніше?

І хвилеві, й вічні цінності є справжні, якщо вони родяться з болю. Коли після катастрофи пішла пошесть на чорнобильські поезії, поеми і романи, коли перед письменниками, зголодженими за свіжою, активною темою, бо ж таки приїлася соцреалістична жуйка, з’явився на поетичному небокраї «вдячний» матеріал, вони наввипередки — ні хвилини не чекаючи, поки дитина, виселена із зараженої зони, встигне забути найулюбленішу, залишену в утраченій навіки домівці ляльку, поки вчений виплаче очі за покинутою в Прип’яті бібліотекою, поки селянка забуде своє, власними руками збудоване обійстя, — квапилися використати кон’юнктуру, щоб гаряче засудити ту саму радянську гігантоманію, котру роком раніше так само гаряче прославляли… Тільки один Іван Драч, який не вивозив поквапливо своїх дітей з Києва, а залишив їх на Хрещатику і в тридцятикілометровій зоні, тільки Драч, справжній біль якого переміг традиційний український страх перед сильними світу і він з високої трибуни перший послав прокляття комуністичній системі, — єдиний мав право підняти з радіоактивного пилу Чорнобильську Мадонну…

Праця над кожним історичним романом починалася в мене з несподіваного і, здавалось би, випадкового поштовху: якби я не подружився з художниками Безпалковими і не поїхав з ними в Олесько — не написав би «Олеської трилогії»; якби не відбував військову службу в Азербайджані, а потім, через багато років, не поїхав на ті місця, де служив, — хіба відшукав би я загублені сліди Миколи Гулака, героя мого «Четвертого виміру»?; якби не потрапила мені — теж зовсім випадково — до рук книжка професора Г. Фруменкова «Узники Соловецкого монастыря», то й не з’явилась би ніколи в світі дилогія «Журавлиний крик»; якби я не став депутатом Верховної Ради, не було б «Орди» і цих спогадів, якби…

Але ж як це так, думаю собі, — не було б? А що було б — зовсім щось інше, таж ні, саме ці теми я мав опрацювати, бо ж ішов по їх сліду, «мов мисливець обережний»…

Таким поетичним образом визначив творчий пошук Максим Рильський, я ж бачу цей процес трохи спрощеніше: грибар, коли йде в ліс, не знає, чи знайде того ж таки дня гриба і яке диво йому попадеться, але ходитиме доти, доки таки не знайде, — і саме той, знайдений, стане для нього найпотрібнішим і найкращим, і здаватиметься грибареві, що інакшого він зовсім і не шукав… Так чи не так, але — не ходив би до лісу, не знайшов би нічого.

Письменник перебуває все життя в стані пошуку і ні на мить його не припиняє. Пошук — то його радість, але ж і прокляття, бо ж даруйте — такої неволі на людину не накидає жодна інша професія. Я не раз ловив себе на тому, що та чи інша зустріч з людьми, розмови, трапезування, радість і горе — своє чи людське — все це до крихти ставало потім художнім матеріалом, і не раз діймали мене почуття незручності й сорому, а то й докори сумління, за таку нешляхетну утилітарність, та дарма: як тільки пошук припиняється, письменник перестає бути письменником.

Не знаю, зовсім не знаю, що буду робити на білому світі, коли закінчу писати ці нотатки, може, й лінюхуватиму, зате досі я не мав жодного передиху в роботі між попередньою і наступною книгою: попередню закінчував, а наступна вже виношувалася; ніколи не робив собі канікул, а якщо й траплявся вимушений відпочинок — не надходила впору нова тема, я тяжко страждав від цього, панікуючи глибоко в душі, що виписався. Наді мною часто посмішкувалися друзі, коли я, до решти вичерпаний після закінчення роботи над черговою книжкою, говорив: «Усе, все, більше мене до письмового столу волом не затягнете, пишіть собі самі, коли хочете», бо знали, що це якщо не кокетування, то хвилева перевтома; дай то, Боже, щоб і цього разу так було, бо інакше життя втратить сенс…

Я недавно спостерігав, як старий, сімдесяти років, чоловік, який сорок літ просидів за кермом і пішов на пенсію, до сліз утішився, коли ми в Товаристві попросили його повезти нас до Звягеля на святкування ювілею Лесі Українки (бо наш шофер захворів): руки в старого тремтіли, він так дивно усміхався, ніби відгадав чийсь найпотаємніший секрет, перевіряв без потреби мотор, обстукував новісінькі колеса, а як віртуозно вів потім «рафика», умисне віртуозно — абисьте знали!

Цікаво, як живеться людям, яким праця здається тягарем? А зрештою, навіщо мені про таке знати?

…Над Україною буяли грозові хмари, їх розпорювали блискавки і гуркотів далекий грім — надходила політична весна у наш збідований край, а в мені весь час дзвеніла бандурним речитативом Франкова веснянка: «Гримить, тайна дрож пронимає народи, — мабуть, благодатная хвиля надходить… Мільйони чекають щасливої зміни…»

У цю пору щемливого передчуття грозового оновлення довколишньої затхлої атмосфери, в пору очікування бурхливого відродження, що після IX письменницького з’їзду мусило як не нині, то завтра розпочатись, до мене частіше, ніж будь-коли (хоч я кожен тур збирання матеріалів починав з його праць), почав навідуватися в гості національний Учитель Іван Франко — такий вимогливий, категоричний, примхливий і добезміри мудрий; я відступався перед ним, утікав і навіть думки не мав братися за пензель, щоб малювати його образ, це неможливо: так багато граней і аспектів у діяльності Мислителя, така багатовимірність його інтелекту; ні, ні, немає в нас письменника, який міг би осягнути своїм розумом ґеній Івана Франка…

Та він дедалі частіше мені з’являвся й ніби насміхався наді мною словами свого вірша: «Я не ґеній, синку любий, ех, якби я ґеній був, — з тих істерій, неврастеній, я б вас чаром слів добув!»; а хіба мій страх перед Франком, — думав я собі в хвилини сумнівів щодо власної немочі — не звичайна собі неврастенія, чому я не можу мати своєї думки про Вчителя, хто і коли забороняв учням давати професорам оцінку? Адже від києво-могилянських спудеїв до коломийських ґімназистів — усі новіції й абсольвенти робили собі гоцки-кльоцки з професорів, зовсім не принижуючи їх маєстатів і не зменшуючи свого глибокого респекту перед ними.

І ось тобі знов — випадок. А хіба то випадок, що я зустрівся віч-на-віч з Іваном Франком саме в той момент, коли гримотіло в політичній атмосфері Франкове провістя благодатної пори, а я, благословляючи молитвами великого Поета і заодно боячись його, нипав слідом, мов хорт; зустрівся я таки з ним у Тустані біля Данилового замчища, що височить крутою скалою, змережаною пазами, — слідами колишньої величної будівлі, мов шрамами, між Бориславом і Синєвидним.

Тоді я підліковував своє міцне здоров’я цілющими водами у Трускавці й сидів у їдальні за одним столом з відомим львівським географом Степаном Трофимчуком, і він якось запропонував поїхати з ним його машиною в Тустань. А там, біля скали, зустрів нас археолог Михайло Рожко, який щороку влітку вів тут розкопки, до того ж, зробив графічну реконструкцію Тустанського замку. Боже милий, якби той замок відбудувати — яке б то було диво, яка історична пам’ятка возвисилась би над усією околицею, а скільки валюти від іноземних туристів загрібали б ми у нашу державну скарбницю!

Сказав Михайло Федорович — як усі, хто пропонує тему, категорично:

«Кидайте, Романе Івановичу, все, то пса варте; тут захована найглибша наша історія від Данила до Франка. Хотів Іван Якович про Тустань написати, бо і в дитинстві тут бував, — он на той шпиль без забезпечення вилазив, і хворі очі лікував водою з тієї он криниці, що під скелею, а не встиг, чи що… Напишіть ви».

Sapienti sat[3], хай сам себе похвалю: я записався в Рожкову археологічну бригаду і пропав у Тустані на цілих три роки.

Роман «Шрами на скалі»… Чи вдався він мені — не знаю. Радила колись Ніна Бічуя, яка вміє генерувати ідеї, а сама для себе так мало їх зреалізувала (а може, її сконденсована реалізація історичних тем у новелах «Дрогобицький звіздар», «Буєсть Митусина», «Сотворіння тайни», «Великі королівські лови» більше вартує, ніж моїх десять романів, про це ще скаже колись новітній читач):

«Можеш наступний твір написати й гірше, тільки ніколи не повторися — читач зразу відвернеться».

Я не повторився: «Четвертий вимір» і «Шрами на скалі» писали ніби різні автори. Спільним є для обох романів лише те, що в першому з часів Шевченка — немає самого Шевченка, присутня тільки ідея Ґенія, а в другому — з часів Франка — взята одна грань: педагогічна функція Поета.

Та є ще інша тема в романі, зовсім нинішня, котру якимось чином розробляю і в цих спогадах: держава і література. В романі я поставив проблему державця і митця у двох полярно протилежних суспільних станах: підневільному — в образах Івана Франка і архікнязя Карла й незалежному — в образах князя Данила і співця Митуси.

Я нині ще раз осмислюю своє художньо-філософське трактування стосунків між цими персонажами. Іван Франко — непримиренний ворог престолонаслідника Карла. Логічно, бо Карл — окупант. Чи ж мав право Митуса стати непримиренним ворогом Данила Галицького — владаря його власної, Митусиної, держави? Архікнязь Карл готовий запроторити в тюрму, знищити Франка. Логічно. Але чи мав право князь Данило вбивати за непокору свого співця?

І далі:

Чи міг Поет піти на службу до архікнязя? Ні, бо він Поет своєї нації.

А чи повинен був служити Князеві Співець?

Ось це питання стоїть нині перед нами. Маємо свою державу і свого Президента. Боротися з Президентом — це так чи інакше — боротися з державою. Але хіба література, музика, мистецтво повинні настроювати свої інструменти на президентський лад і співати пеани — ну, не Кравчукові, а хоч би й майбутньому українському Вашинґтонові?

Коли роман «Шрами на скалі» вийшов у світ, я за традицією замогоричував книжку у спілчанському шинку з Романами й Ніною. Перед прощанням сказав скрушно:

«Оце нині я й закінчив свій цикл історичних романів, більше не маю тем».

Мовчали мої приятелі, тільки Роман Кудлик, який серед нас наймаломовніший, сказав по хвилі:

«Пиши про січових стрільців».

«Хто ж мені такий твір надрукує?»

«А ти — в шухляду, — підказала Ніна, — маєш уже досвід».

Жорстокі мої друзі — ладні звалити все на одного.

Я не зразу взявся за роботу: надворі займався просвіток, але до сходу сонця, здавалося, ще так далеко! Я був утомлений, писати для себе більше не хотів: два томи «Журавлиного крику» ще й повість «Зупинись, подорожній!» лежали роками — два десятки років! — у шухляді, і, коли я дивився на ті стоси паперів, в яких дотлівала моя багатолітня праця, мене огортала туга.

Утішав себе «Шрамами…» й чекав гучного резонансу. Та його не було. Правда, поставив Івано-Франківський театр виставу за романом, та й то… Не міг я цього разу скочити, як то кажуть, вище своєї тіні — наді мною зводився високо не осягнутий до кінця Іван Франко і — гнітив…

Я ж заспокоював себе тим, що зумів розв’язати в романі проблему держави і митця. Це національна проблема — тож письменник, який ставить таку проблему, сам мусить бути національним. Хіба цього мало для мене?

Але настали часи, які примусили кожного з нас переглянути й оцінити своє минуле життя і свої набутки: надходив суд. Не тільки на ворогів наших, а й на нас, і всі перед судом мали стати з оголеними душами, щоб видно було, хто є хто.

Тоді-то я й засумнівався: а чи справді я письменник національний. Але чому мав би сумніватись?

Мені дякують в листах прозрілі українці за «Мальви»… Коли вийшов «Четвертий вимір» і я вже працював над «Шрамами…», отримав через чиїсь руки листа з мордовських таборів — від Ігоря Калинця, в якому він назвав мене «єдиним мужчиною на всю соборну Україну», — визнання неабияке… Проблематика моїх творів настільки відповідає потребам людей, що я став бажаним гостем не лише в будь-якому кутку України, а й у рідному селі, яке цілих тридцять років ніяк не могло зідентифікувати Романа Іваничукового з Романом Іваничуком, — а все-таки влаштували врешті-решт земляки в Трачі мій творчий вечір, і селяни, які зійшлися на зустріч до нової школи, сприймали мене вже як пленіпотента в їхніх духовних справах…

Тому я, відкидаючи сумніви, стверджував для себе, що єсьм національним письменником (пишу про свою націю і для нації) — в тому ранґу, який визначив для мене Господь.

Так чому ж тоді, коли вже почали повертатися з тюрем наші хлопці, — той же Ігор Калинець, зустрівшись зі мною в трамваї, не подав мені руки? Як же він посмів так мене принизити?!

Я знаю, Ігор був ображений на всіх і вся — «мене нація не відстояла!» А нація зробити цього не могла, зрештою, недержавний то спосіб мислення — чекати від народу плати за страждання, бо ж весь народ страждав. Крім того, нація, яка бореться, мусить мати фахівців у всіх ділянках життя — від ремісника до професійного політика. Швець, який збиває собі молотком пальці, ніколи не скаржиться, що йому болить. Чому ж має ставити себе у виняткове становище політик, який знав, на що йде, — і йому довелося зазнати тюремних мук? Той, хто по-справжньому любить Вітчизну, ніколи не сподівається на людську вдячність за любов… Михайло Горинь, який одинадцять років пролежав на цементі у володимирському карцері, ні разу з цього приводу не поскаржився ні не похвалився, а від Степана Хмари тільки й чутно: «Я сидів, я маю право (навіть на політичне хуліганство), а ти не маєш права сперечатися зі мною, бо де ти був, коли я сидів?» Ну, Ігор аж так примітивно мислити не міг, але руки мені не подав.

«Чому ти зі мною не привітався, адже писав з тюрми, що я…» — наважився я якось спитати в нього.

«Ти — офіційний письменник!» — почув я відповідь.

«І що з того — я чимось себе скомпрометував?»

Не відповів Ігор. А я й донині — хоч ми з Ігорем й Іриною Калинцями перебуваємо в добрих стосунках — не перестаю думати, як же міг Ігор не потиснути руки, яка написала стільки потрібних книг? І приходжу до висновку: людину, яка працює в нечистому середовищі, поважають, але чи можна вітатися з нею, коли її руки забруднені? Не займаюсь мазохізмом, не бичую себе, я тільки реально дивлюся на речі: треба було комусь працювати й серед большевицького багна, але відмиватися від нього мус… Не мав Ігор рації, та його я можу зрозуміти; не розумію лише того, хто палець об палець не вдарив за окупаційного режиму, сидячи в теплому запічку, нині ж розкидає наліво й направо ультрарадикальні фрази, і так мені хочеться його запитати по-більшовицьки: «Чим ти займався під час окупації?»

Другий, хто засумнівався в тому, чи я маю право називати себе національним письменником, був Михайло Горинь. Ви уявляєте собі, що я міг пережити, коли дізнався, що Михайло засумнівався в мені?

Одного раннього ранку — я люблю прогулюватися містом, коли воно ще безлюдне, — зустрів біля пам’ятника Міцкевичу Богдана Гориня. Широко посміхаючись, він енергійно подав мені руку, й видно було по ньому, що чимось дуже втішений.

«Михайло у Львові!» — вигукнув Богдан.

«Випустили!» — зрадів я.

«Ще ні. Пробують — якщо не зламати, то хоч пригнути: домагаються, щоб написав прохання про помилування. Навіть маму привезли з Ходорова, щоб умовила сина це зробити, а вона сказала у присутності каґебістів: «Не смій, Михайле!»

«Як він там?» — допитувався я.

«Розпитував про тебе… Взагалі, вони там, у таборі, добре перемивають кістки таким, як ти».

«Що казав про мене?» — насторожився я.

«Любить він тебе, із сентиментом згадував про обидві зустрічі з тобою перед арештами, проте…»

«Що — проте?»

«Михайло сказав таке: «Усі ми там мріяли, що Іваничук стане національним письменником, та він, на жаль, побоявся».

Я пішов геть, мов побитий пес. За що — це ж так несправедливо!?

Але згодом — наче хтось ударив мене по чолі: національний письменник — це той, для якого не існує заборонених тем. Хіба Тарас Шевченко думав про цензуру, коли писав «Кавказ» або «Сон»? А чи були теми, яких би свідомо обминали Іван Франко або Леся Українка? А я — Мазепу обминув, за січових стрільців так і не взявся, про УПА й не думав. Як може національний історичний романіст виминати такі віхи своєї історії?

Незабаром я зустрівся з Михайлом: він був пострижений, марний, я ледве впізнав його.

«Ти не дивись на те, що я десь колись сказав: у тюрмі відчуття дуже загострені… Кожен з нас робить те, що вміє і що може, — для однієї мети. Засукуймо тепер рукави!»

Я негайно сів за роботу над романом з часів Першої світової війни; Роман Кудлик придумав заголовок «Бо війна — війною…» — перший рядок із стрілецької пісні про сотника Цяпку. Спочатку я задумав твір виключно про січове стрілецтво, а народилося триплощинне дослідження історії трьох поколінь, які присвятили своє життя боротьбі за волю України; два з них програли битву, а третє мусить вибороти незалежність. Матеріалом для зображення змагань першого покоління послужила біографія мого стрийка Михайла Іваничука — хорунжого УСС, який у чеській еміґрації здобув освіту геоморфолога, в 1928 році виїхав на радянську Україну, став професором Харківського інституту народної освіти, очолював експедицію на Землю Франца-Йосифа — і був розстріляний 1937 року. Друге покоління представляв мій брат Євген — воїн УПА, воркутинський каторжанин; третє — я.

Та це аж ніяк не сімейний роман. В ньому — жива доля нашого народу від смерті Івана Франка до нинішнього дня. Пишаюся ним не тільки тому, що він мені вдався: писав я його з певною порцією мужності, не маючи жодної надії на публікацію.

Працював у Іслочі — Будинку творчості білоруських письменників, що сховався у непроглядній тихій пущі, і навідувався до мене й додавав мені матеріалів мій добрий приятель — білоруський учений В’ячеслав Рагойша.

То була остання моя творча мандрівка з вірною Музою. А нині… Ех, і вдарило ж кляте життя! — як писав Дмитро Фальківський. Та невже я, такий ще молодий на своєму сьомому десятку, ніколи вже не виберуся ні в Іслоч, ні на Вороняки, ні на Чугайку, а буду виманювати із дощових сітей білу Лебедицю, щоб вона прилітала й бачила колишнього мандрівного буйного цигана, осілого назавше в закуреній кузні, — й жаліла його?

Дивна і щаслива доля склалася в мого роману «Бо війна — війною». Спочатку вельми популярний і голосний, став він враз відсунутий від нинішних бурхливих подій. Закінчив я його 31 жовтня 1988 року, а на другий день сталася велична подія: львів’яни вирушили в національно-визвольний похід, розпочинаючи свій марш від могил предків. Не питаючи ні в кого дозволу, багатотисячна процесія вийшла з міста на Янівський цвинтар, де відбулося перше освячення стрілецьких могил. Заборону з пам’яті Українських Січових Стрільців зняв сам народ — для публікації роману не стало жодних перешкод.

2 листопада я приніс рукопис у «Дзвін» і поклав його Романові Федоріву на стіл.

«Це роман про січових стрільців!» — сказав я зухвало.

«А ти що, написав його за одну ніч?» — не менш зухвало відказав Федорів.

Після короткого голосного звучання раптом стих ажіотаж навколо роману. Читач, який спочатку взяв цей твір як єдину літературу про січове стрілецтво, незабаром мав змогу отримати десятки книг про визвольні змагання 1918–1919 років; по всій Галичині, відлунюючи на Східну Україну, зазвучали стрілецькі пісні у виконанні ансамблю «Не журись!» і «Гурту Остапа Стахіва» — сталося те, що прорік колись Микола Ільницький: «Хай би швидше настав той час, коли твої історичні твори, Романе, стануть менш актуальними».

І слава Богу: таки щаслива доля в мого роману — він перший з усіх моїх творінь вийшов окремою книжкою на волі. Чи буде довго жити — хто знає… Тільки ті написані за ґратами твори, в яких автори зуміли подати вселюдські проблеми в модерній одежі, продовжуватимуть життя на Свободі.

Може, мій роман саме такий?

Дурень думкою багатіє…

Нація — організм живучий. На прикладах лише трьох європейських народів — болгарського, чеського й українського — можна упевнитися, що довести підкорену націю до повної асиміляції і цілковитого зникнення не спроможний жоден завойовник навіть тоді, коли тримає її в неволі століттями. Але за єдиної умови: якщо асиміляційний процес не встиг сточити дві нерозривно з’єднані між собою категорії поневоленого народу: історичну пам’ять і мову.

Коли нація, доведена до краю загибелі, спам’ятовується і вдається до власного порятунку, вона насамперед вихоплює з пожежі саме ці найкоштовніші цінності, без яких остаточно втратила б саму себе; тож не дивуймося, що нинішня наша боротьба за національне відродження — достоту як у часи «Історії Русів» та заснування «Просвіти» — розпочалася з праці нашої інтеліґенції в історичному жанрі і створенні просвітницьких товариств.

Можемо дивуватися тільки з того, що боротьбу за мову так завчасно припинили саме ті діячі, які колись її розпочинали; що з’явилася серед парламентаріїв тенденція до певного самозаспокоєння: мовляв, мова і взагалі культура — то не основне, є важливіші, шлункові, справи, і навіть офіційні особи, воднораз і Президент, так охоче переходять на чуже слово, щоб тільки догодити співрозмовникові, який нізащо не хоче вивчити державної мови в Україні, — не задумуючись над тим, що можемо під національними прапорами втратити найцінніший свій скарб і на великій частині території України діждатися ірландського варіанта.

Чию духовну скарбницю поповнює своїм розумом талановитий ірландський народ? Ніхто ж не називає Бернарда Шоу ірландським письменником, але і кровно англійським він не став… Як не намагається російське шовіністичне літературознавство абсорбувати Миколу Гоголя — зробити це не вдається, бо Гоголь всією своєю творчістю, написаною не властивою його національній психології мовою, засвідчив свою неросійську сутність… Денаціоналізація призводить тільки до втрат.

Наше нинішнє національне відродження розпочалося якраз із порятунку мови й пам’яті. Я впевнений, що колись наш народ, як уже стане насправді самостійним і багатим, добрим словом згадає тих українських інтеліґентів, які полишили своє основне заняття — романістику чи поезію, фізику або інженерію — і вийшли на першу лінію фронту, щоб рятувати націю від загибелі.

Окупант, немов той потьомкінський пажера (був у Потьомкіна такий блазень, що ніколи не міг наїстися), не знає, коли зупинитися у своїй ненаситній пожадливості — завжди ковтає зайвий шмат і давиться ним. Таким шматком стала для російської імперії Україна, а особливо зовсім нестравна для імперського шлунка її частина — Галичина.

…Уже були на той час знівечені «русскоязычною» глухонімотою східноукраїнські міста, вже стяли голови українській інтеліґенції на Великій Україні, зруйнували голодомором резерв національної потенції — село, і могло здаватися більшовицькому завойовникові, що Україна назавше поставлена навколішки… Та віяв без упину з Галичини державний вітер, який не давав Росії спокійно жити як у часи Івана Франка, так і в часи Богдана Лепкого, — не один раз намагалася знейтралізувати Галичину то москвофільством, то війною — і таки добилася свого. Те, чого не вдалося зробити М. Погодіну і Миколі II, зробили Сталін і Суслов: ковтнула московська імперія і Західну Україну.

Та гіркий то був для неї шматок. У 1939–41 роках, незважаючи на уперті й нечувані за своєю жорстокістю репресії (Гітлер тоді ще не мав змоги виявити усі свої «можливості»), національний опір в Галичині здолати не вдалося — навпаки, звірства НКВД приквапили створення Української Повстанської Армії, з якою більшовицькій Росії довелося воювати майже десять років, і не думалося й не гадалося окупантам, що, здолавши збройний опір, — з духовною силою Галичини дати раду таки не зможуть.

Скільки не вивезли галичан у Сибір, скільки не наїхало в Західну Україну інородців, все ж побутової асиміляції в краю не сталося, — приклад цей, з кута зору більшовиків, став загрозливим для східних областей, тож коли відбулося своєрідне відтворення першого акту соборності України під час «гастролей» київських молодих літераторів у Львові (І. Драч, І. Дзюба, М. Вінграновський), партократія вдалася до прямої русифікації Галичини. Вищі навчальні заклади, професійно-технічні училища, діловодство, написи, дорожні знаки, реклама, мова офіційних засідань — все було переведено на російську мову; Суслову, Маланчукові, Щербицькому за кілька років, з 1973-го починаючи, вдалося зробити те, чого не домігся навіть Сталін: офіційна Галичина стала російськомовною, і велику частку в цю чорну справу внесли московські платні гайдуки — перші секретарі обкомів партії: Ільницький (Закарпаття), Добрик (Івано-Франківськ), Куцевол (Львів) та й свої пристосуванці, ректори вузів: Максимович, Гаврилюк, Пирожак, Чугайов, а всіх і не перерахуєш. За один тільки рік у вищих навчальних закладах Львова все було зрусифіковано — від таблиць на фасадах до обов’язкової російської мови на екзаменах: знаю, як терпіли хлопці у Львівській політехніці, котрі уперто складали сесійні заліки й іспити по-українськи (серед них був і мій син) — заповзятіші викладачі-шовіністи перебивали їх, заплутували і знижували оцінки.

Та не врахували одного імперські пажери: галицький шматок української землі був ущерть напоєний у людях здоровою національною кров’ю. Це не якась надприродна, послана Богом місія галичан: так склалася історична доля, що західні землі України після розподілів Речі Посполитої потрапили під владу держав, в яких існувала елементарна демократія, — тож можливе було в нас заснування Головної Руської Ради в 1848 році і «Просвіти» — в 1868-му; мав змогу народитися цілий культурно-національний процес діяльності Івана Франка і зв’язаного з ним Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, стали реальними організація леґіону УСС, націоналістичного підпілля ОУН та Української Повстанської Армії. Протягом цілого століття Галичина була донором обезкровленої Великої України, і цьому не перешкодила теж поверхова русифікація.

Політична помилка правителів московсько-більшовицької імперії полягала ще й у тому, що у своїй зажерливості вони всілякими неправдами збирали докупи українські землі і збільшували тим український національний потенціал: вільні контакти з прогресивною східноукраїнською інтеліґенцією витруювали в галичан специфічний галицький провінціалізм, який виявлявся здебільшого у п’ємонтській самозакоханості й показному патріотизмі; приклад галичан, у свою чергу, сприяв прозрінню зденаціоналізованих наддніпрянців; галичани почали вважати своїми не тільки Ірину Вільде, а й Івана Сенченка, не лише Дмитра Павличка, а й Ліну Костенко; на Східну Україну прорвалися таланти Богдана Ігоря Антонича й Богдана Лепкого, в науковій сфері всієї України стали рівноправними Іван Крип’якевич і Євген Лазаренко… У соборну Україну влилася теж животворна кров Закарпаття, і навіть трагедія Лемківщини й Надсяння спричинилися до появи у нас таких славних імен митців, як скульптори Еммануїл Мисько і Василь Одрехівський, поет Роман Кудлик і дириґент Степан Турчак, неповторні співачки сестри Байко — і несть їм числа!

І — о диво! — та ні, це ніяке не диво, а національна необхідність, чого теж не врахували провідці комуністичної системи: українські протестанти змінили тактику боротьби за незалежність, масово перейшовши від збройного супротиву до конформізму й валенродизму, і це великою мірою врятувало націю від загибелі. Входження в комуністичну партію гуманітарної й технічної інтеліґенції дало змогу їй не тільки зберегти себе, а й створити свої школи (досить згадати школу фізиків академіка Юхновського), загони видатних письменників, педагогів, юристів, економістів, кадровиків-офіцерів — усіх тих, які нині стали при державному кермі. Наївно думалося деяким патріотам у екзилі, що Україну геть спустошила в людях комуністична окупація і еміґрантам, на випадок воєнного конфлікту й програшу в ньому СРСР, доведеться в’їжджати із сформованим на чужині українським урядом в стольний город Київ на білих конях… Що ж, ставити такі наміри в провину нашим єдинокровним було б несправедливо, гірше те, що охочих приїжджати для праці в Україну нині не так уже й багато. Та все ж рідна земля дякує справжнім українським патріотам Богданові Гаврилишину, Романові Воронці, Тарасові Гунчакові та багатьом іншим культурним і науковим діячам, котрі покинули свій добробут у Швейцарії, Америці, Канаді і вчать українців державного ремесла в Україні.

Ми ж можемо тішитися, що в найтяжчій ситуації, в якій опинилася останніми десятиліттями Україна, зберегли себе для державотворчої роботи; хай і не були чистоплюями, хай і забруднювались, що хтось гидував і руку подати, дарма: українська інтеліґенція стала кременем, в якому затаїлася стиснута терором до стану плазми національна енергія, і вибухнула вона багаттям у слушний час.

Перші сигнали неминучого спалаху національного відродження були більш ніж скромні. Готувалася, щоправда, Гельсінська спілка до виступу, виходив підпільно машинописний журнал «Український вісник», а на поверхні зазвучали коляда та гаївки. Дехто посмішкується нині з нашого національного нахилу до етнографізму і має, зрештою, рацію: ми сьогодні повинні зняти нарешті шаровари, а якщо й треба одягати традиційну ношу на противагу «русскому казачеству», то віддаймо дітям бутафорні булави й шаблі і споряджаймося справжньою зброєю у справжніх бойових структурах — для можливого захисту.

Але тоді… Коли на Різдвяні свята не закривалися перед колядниками двері, старше покоління з полегшею переконалося, що молодь зберегла себе в пісні, — а незабаром побачило своїх дітей в наметах голодуючих на майдані Незалежності в Києві.

Нині я можу поблажливо посміхнутися, згадуючи тодішні свої «подвиги», але і для того треба було відваги… 1988 року на пленумі Спілки письменників у Харкові я згадав ім’я Михайла Грушевського — і мій виступ був надрукований в «Літературній Україні»… Десь у цей час на зустрічі у Львівському ветеринарному інституті дуже обережно назвав гетьмана Мазепу зрадником Петра І, а не України, знаючи добре, що Петра І Мазепа не зраджував, а боровся з ним, як з найлютішим ворогом, — який же гнів викликав мій виступ у партократів: що він собі дозволяє! А незабаром я дав інтерв’ю журналістці Ганні Стеців для львівської газети «Лєнінська молодь», виступивши проти російськомовних вивісок у Львові: тріщав телефон, погрожували мені розправою аноніми, а дехто й прізвище своє називав, обіцяючи донести на мене в КҐБ; інтерв’ю читали вголос у трамваях та установах — хоч би сота часточка такої читацької уваги випала для цих моїх записок!

Не насмілюючись назвати національним синьо-жовтий колір, я прославив у пресі малиновий, чим викликав гнів Ігоря Калинця (а даремно, малиновий прапор нині став знаменом Української Армії!), а потім ще й заклад програв Богданові Гориневі, який прорік зовсім, як на мене, нездійсненне: до року у Львові замайорять жовто-сині прапори. А їх винесли на жовтневу демонстрацію за пів року члени Товариства української мови — не було для мене кращого програшу в житті!

Такі ми були тоді — на світанку.

Навесні 1988 року в «Літературній Україні» з’явилася невелика стаття академіка В. Русанівського, в якій він як лінгвіст висловив думку про доцільність створення Товариства захисту рідної мови з метою повернення їй втрачених соціальних функцій.

Чи знав шановний учений, що підпалив, можливо й ненароком, бікфордів шнур? Напевне, ні… Чи шкодував потім за своїм вчинком? Не думаю. Проте активної участі в роботі Товариства української мови ім. Т. Шевченка, хрещеним батьком якого став, не брав ніколи.

Стаття В. Русанівського пройшла повз мою увагу. Громадською роботою я не цікавився ніколи, бо як можна було нею займатися, живучи в комуністичній системі? Я залишився чистим літератором…

Одного літнього дня 1988 року зайшов до мене в редакцію журналу «Жовтень» височенний, лисуватий, з кучерявою борідкою молодий мужчина. Я подумав — початківець, попросив його сісти і простягнув руку: мовляв, давай, чоловіче, свої рукописи, будемо з ними знайомитися. Проте він не сів, зігнувся наді мною, і проказав довірливо:

«Я не пишу, не з тим прийшов… Хотів просити, щоб ви очолили Товариство української мови…»

Тепер підвівся я, нічого не розуміючи: яке товариство, хто його заснував, скільки воно налічує членів і чому цей чоловік думає, що я маю час для подібних справ?

Все це я разом випалив, але відвідувач нітрохи не знітився, він почав переконувати мене, що таке Товариство створити необхідно, оскільки русифікація вже, так би мовити, пустилася берега; покликався на академіка Русанівського.

«Питаєте, скільки Товариство налічує членів? Я перший, а ви будете другий, якщо погодитеся… Але є багато прихильників. Досить вам сказати «так» — і завтра ми наберемо достатньо людей, щоб обрати Раду».

Він переконував мене, що тільки я можу очолити Товариство, бо маю серед людей відповідну опінію, а якщо відмовлюся, то всі мої шанувальники матимуть підстави засумніватися в моєму патріотизмі.

Був це інженер виробничого об’єднання «Кінескоп» Ігор Мельник: брав він ні високо, ні низько — просто в лоб, і я здався. Отож того дня фактично розпочало свою діяльність Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке через два роки назвалося «Просвітою» і налічує сьогодні по всій Україні сотні тисяч членів… А тоді нас було тільки двоє: Ігор Мельник та я.

Я зрозумів: доведеться відсунути на який час з робочого стола рукописи незакінчених творів — пора братися за конкретну громадську роботу, час не чекає. Проте не міг тоді й припустити, що ця робота поглине мене з головою на довгі роки і що праця в Товаристві стане моїм другим творчим життям.

Буквально на другий день звістка про організацію Товариства облетіла все місто, і, звичайно, про це стало відомо в обкомі партії.

Саме тоді першим секретарем у Львові став Яків Погребняк, якого перевели на місце Добрика з обласного Миколаєва. Була це людина порівняно з грубіяном і пияком Добриком або нахабним і за натурою холодно-жорстоким першим секретарем міськкому партії В. Секретарюком досить начебто інтеліґентна, і ми чекали від нього якихось перемін до ліпшого. Тоді ще мало хто думав про те, що народ прекрасно може обійтися без партійного керівництва взагалі, — у руках партії була зосереджена вся влада, і ніхто поза нею не міг ступити вільно й кроку… Погребняк начебто й підтримував створення осередків Товариства у районах, на підприємствах і в школах, хоч до кінця ніхто йому не вірив, та чи й могла у тій системі сидіти при кермі особа, якій хтось із нас готовий був повністю довіряти? До речі, колеґи по ЦК КПУ не пробачили Погребнякові загравання з львівськими демократами і зняли його з високої посади; народ теж не прихилився до нього — не обрав депутатом до Верховної Ради УРСР, — доля Якова Погребняка, як і Михайла Горбачова, засвідчила, що комуністичну систему модернізувати не можна, надати соціалізмові людського обличчя теж нікому не вдасться; большевизм може існувати тільки в катівському каптурі, і через те повинен бути знищений. Останній перший секретар львівського обкому партії В’ячеслав Секретарюк саме це й довів: плануючи навести комуністичний порядок у Львові засобами терору, він беззастережно став на бік ГКЧП, а коли це йому не вдалося — мусив зійти з арени, жаль тільки, що не в «Матросскую тишину».

На другий день після візиту І. Мельника мене запросив до себе Я. Погребняк: почали вже в обком запрошувати — раніше викликали. Він перехоплював у народу ініціативу, начебто нічого ні про що не знаючи. Заговорив про кривди, заподіяні українській культурі в часи застою, особливо — мові; помилки, звісно, треба виправляти, тому він пропонує створити Товариство захисту культури й гадає, що очолити його міг би я, оскільки ніколи не відступав від своїх принципів, а робота в цій організації мала б здійснюватися на засадах принциповості.

Я терпляче вислухав бюрократичну тираду й відказав, що на цю пропозицію погодився ще вчора. «Ну і прекрасно!» — посміхнувся Погребняк, викликав якусь там даму з відділу культури, й вона подала мені список майбутньої ради Товариства. Я спокійно той листок їй повернув, сказавши, що на майбутніх установчих зборах вона нарівні з іншими громадянами зможе запропонувати свої кандидатури.

Спектакль вочевидь не вдався. Погребняк чемно попрощався, він і надалі буде зі мною вельми коректний, розмовляти, радити й допомагати буде; другою ж рукою якщо й не спустить з ланцюга на Товариство, то й не притримає такого собі ямника — секретаря львівського міськкому партії з питань ідеології Адама Мартинюка, який боротиметься з Товариством до останньої краплі своєї комуністичної крові.

Не можу ніяк збагнути, звідки він взявся у Львові, — такий лютий на все, що є національно-українське, вертлявий, куций, з хлоп’ячим чубчиком і нахабними холодними очима суб’єкт — ну чистий тобі Єрмолай із моєї «Орди»; він бризкав чорною піною ненависті на українське відродження в пресі і з трибун; як аґент ГКЧП у червні-липні 1991 року об’їздив усю Україну, збираючи навколо себе комуністичний люмп, проголошував анафему «алкоголікові Чорноволу» (який взагалі не п’є через підірване в тюрмах здоров’я); обливав брудом наше Товариство, а теж РУХ і УРП, а український національний, нині державний, прапор називав не інакше як «синьо-жовтою заразою». Нині цей «непотопляємий» Мартишок є (а може, був) заступником голови Соціалістичної партії України Олександра Мороза, — так що знайте, люди добрі, «кто єсть ху»!

Хто є хто. Після створення Товариства української мови за його сприяння почали у Львові виникати, мов гриби після дощу, інші національно-культурні товариства: єврейське, вірменське, польське, російське…

Я був захоплений діяльністю росіянина Сергія Сокурова, який заснував російське Товариство прихильників української культури ім. О. Пушкіна. Скільки насправді братніх вечорів провели ми разом, серед яких особливо вдався вечір поеми Т. Шевченка «Тризна». А публіцистика Сокурова — хоча б його стаття «Україна і ми», яка набула всесвітнього розголосу як неординарна думка росіянина про духовну велич української культури і мови, — фактично тільки за неї одну Сокуров був прийнятий до Спілки письменників України, — ось з якої щирості й нерозбірливості розпочиналася наша демократія!

Як трапилося, думаю тепер, що Товариство Сергія Сокурова переродилося в шовіністичне, типу київських «некрасівців»: розпалює незадоволення росіян у Львові, не маючи на те жодних причин (чи знайдеться на всій Україні хоча б одна російська дитина, яка б не мала можливості вчитися в російській школі?), аґітує за надання російській мові статусу державної, а вже та спроба створення російського козацького загону у Львові — в жодні ворота не лізе.

Невже Сокуров підступно входив тоді в довір’я, щоб за нашою підтримкою посісти міцні позиції для боротьби з нами ж? Зовсім можливо… Проте я думаю, що спрацював тут передусім месіанський російський синдром, який виключає українську незалежність. «Сокурівці», як і «некрасівці», почувають себе не дітьми України, не її патріотами, а представниками Росії в Україні, яку вибрали собі для вигідного місця проживання, і є місіонерами не так російської культури, як російських імперських ідей.

…Ми з Мельником призначили установчі збори Товариства на 19.00 13 червня 1988 року — в приміщенні Клубу будівельників на вулиці Василя Стефаника.

На Академічній площі зібралася сила народу — від таких високих інтеліґентів, як композитор Микола Колесса, до студентів і робітництва. Аж такого здвигу я не чекав: у суспільстві зануртував уже відвертий протест проти комуністичного режиму.

З площі люди пішли до Клубу будівельників — і всі ми отетеріли: на брамі висів масивний замок, до нього був прив’язаний папірець, на якому хтось написав хімічним олівцем: «Общество украинского языка не состоится».

Це був перший саботаж Мартинюка.

«Відбудеться! — заволав народ. — Геть Мартинюка! Всі на мітинг!»

Натовп колихався, стугонів. Вулицею промарширував відділ омонівців, погрозливо відбиваючи чобітьми по бруку крок: нині вони вперше показалися людям на очі, а незабаром на мітингах, на святкуванні Дня Львова у жовтні спустять вівчарок, застосують газові балончики, лупцюватимуть крайніх ґумовими палицями, будуть тягнути за волосся дівчат і жінок до міліцейських «воронків», за значки із тризубцями топтатимуть студентів чобітьми — все це ще буде у Львові, а потім народ таки переможе і за ініціативою Івана Геля та з дозволу мужнього голови міської Ради Богдана Котика, який піде на відверту конфронтацію з партапаратом, вулицями Львова пройдуть стотисячні релігійні мирні походи, а за пів року, 22 січня 1990-го, в день Живого Ланцюга між Львовом і Києвом, замайорить синьо-жовтий прапор на Високому Замку, і мені, як голові Товариства, випаде честь відкрити в Оперному театрі урочисті збори.

А погромники знайдуть для себе поле діяльності на Вінниччині — вони мало що не до смерті поб’ють депутата Верховної Ради України Олександра Гудиму; і ще й тепер, в умовах незалежності, ті самі бандити, які виходили колись на операції в омонівських мундирах, нині в цивільному — уночі, яко таті, — нападають на голову одеського Товариства «Просвіта», б’ють до непритомності із садистськими примовляннями: «Убирайтесь вон, хохлы, из Одессы!»

Україна бореться і далі, тільки тепер повинна знати з ким. Де той ворог: в яких низах і в яких верхах замаскувався, чому його не виявляють, кому потрібно, щоб він діяв потаємно і сіяв серед народу липкий страх, хто осквернює могили воїнів і жертв комуністичного терору? А може, реальну владу мають ті ж таки комуністи — ось вилізли вони на світло денне в Криму, — а наш парламент, і уряд, і Президент — це тільки бутафорія?

…Натовп сформувався в колону й рушив до пам’ятника Іванові Франкові на університетську площу. Цього дня, 13 червня 1988 року, відбувся перший в Україні тисячолюдний мітинг.

Озвучення не було. Члени ініціативної групи, виступивши перед зібранням, через мегафон оголосили склад Ради Товариства. Відбулося голосування: і Рада, і голова були обрані на площі.

Розпочалася леґальна боротьба за національне відродження на чолі з Товариством. Незабаром воно пошириться по всій Україні, з нього виростуть РУХ і партії, Товариство проведе вибори до Верховної Ради України, створить демократичний депутатський корпус, а потім займеться просвітянською роботою і назветься «Просвітою».

Велика тривога з приводу розкольницьких дій авантюристів огортає нині нашу Раду. Адже боротьба продовжується і наша єдність буде ще потрібна: незабаром знову ляже на нас тягар відповідальності за створення нового, демократичного парламенту Незалежної України.

Настав час мітингової боротьби, масовий національний протест проти зненавидженої комуністичної влади вибухнув вулканом у Львові й прогримів Галичиною, відлунюючи на всю Україну; вулкан викидав у затхлу атмосферу суспільного життя всеочисне полум’я гніву, вивергав лаву проклять поневолювачам і хвали стражденній Україні, розкидав шлак деструкції — ніхто ж тоді не задумувався, який будинок треба зводити на попелищі, народ знав лише одне: Бастилія мусить упасти.

Я з пієтетом згадую ті часи. Нам усе ще не вірилося, що вони настали, і тому щораз голосніше вигукували заклинання, ніби самі себе переконували, що то не сон.

Розірвавши пута страху, народ обступав офіційні будинки. Вчорашні не обмежені у владі партійні феодали крадькома виглядали із вікон обкомів і райкомів й торопіли від подиву, що таке стало можливе у системі, яка ще вчора була всесильною і контролювала не лише вчинки, а й думки підлеглих; у приміщеннях КҐБ, забарикадованих народом, тремтіли від страху фахівці репресивного апарату; на сходах, на підвіконнях перших поверхів колишніх катівень, куди колись не кожен і глипнути наважувався, ставили люди свічки замученим; у самому центрі Львова, на «клумбі», де народ вирішив поставити пам’ятник Т. Шевченкові, збиралися доморощені політики, вивішували антикомуністичні лозунги і рукописні газети, в яких таврували злочини більшовизму, тут же промовляли до народу новоспечені оратори і декламували свої віршики незнані досі поети; захоплені й гнівні вигуки стрясали повітря — на Оперному театрі не те що голуби — ворон не сів би; сумно поглядав на антикомуністичні мітинги поставлений на могильні плити із стрілецьких та єврейських гробів бронзовий Ілліч, передчуваючи, що недовго йому тут стояти: незабаром надінуть на його шию петлю і під зловісний рев та улюлюкання натовпу ляже він на днище кузова самоскида…

На «клумбі» промовляє, затинаючись, бо не дав йому Бог ораторського хисту, новітній ватажок натовпу математик-програміст Іван Макар. Він вимахує червоно-чорним прапорцем — воскрешає забуту пластунську символіку, несвідомо видаючи її за штандарт ОУН, і народ вірить йому: невдовзі на мітингах і урочистостях ця незрозуміла і чужа східному українцеві символіка відсуне набік національні прапори і того ж східного українця, а тому стане шкідливою; Макар незабаром сяде в тюрму, і весь світ вимагатиме його звільнення; потім він вийде на волю і буде протестувати заради протесту, виступатиме навіть проти висунення кандидатом у депутати Івана Драча, і люди враз розчаруються в ньому, і довго потім працюватиме Макар над собою, поки завоює вже не руїнницькою, а творчою депутатською працею новий авторитет; а потім знову губитиме його, не вміючи зайняти в політичній парламентській боротьбі твердої позиції, не тямлячи, що мітингова ейфорія давно вже минула.

…На пікетування Верховної Ради в часи голодування студентів виходила якась сільська бабуля, вона, немов із-за тину сусідку, шельмувала депутатів-комуністів: «Партократи-и, щоб ви пропали, щоб добра вам не бульо!» Врешті Масола зняли, і бабка, виконавши свою патріотичну функцію, більше на майдані не з’являлась. А оце недавно я знову її побачив і почув — стояла вона поза турнікетами і викрикувала те саме, змінивши тільки одне слово: «Демокра-а-ти, а щоб ви пропали, щоб добра вам не бульо-о!»

Чи ж то велика різниця між тією бабулею і Степаном Хмарою, який недавно у Дрогобичі вигукував з трибуни: «Геть непотрібного президента, геть прогнилий парламент, геть некомпетентного Павличка, геть хама Плюша, геть Ларису Скорик, геть усіх!». А кого на їх місце поставити, не знає ні він, ні бабуля…

У такій розбурханій атмосфері розпочала свою діяльність (і продовжує її донині) єдина стабільна і стабілізуюча організація в Україні — Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта».

Ідея створення всенародного просвітянського товариства набула несподіваної популярності. Двері редакції журналу «Жовтень» («Дзвін»), де я працював, не закривалися: із підприємств, інститутів, сіл, районів, шкіл, технікумів приходили делеґовані колективами представники просити, а то й вимагати моєї присутності на відкритті осередків. Їздив, звичайно, не тільки я. У Раді Товариства дуже швидко знайшлися люди, готові повністю віддатися громадській роботі, і я хочу їх назвати, хоч багатьох із них уже немає в Раді, — після мого переліку читач зрозуміє причину минулорічної депресії в Товаристві.

Не хто ж небудь вийшов із Ради Товариства і своїм виходом ослабив її: В’ячеслав Чорновіл — не треба пояснювати, хто він; Михайло Косів — теж усі знають відомого літературознавця і активного народного депутата; Василь Шпіцер — голова Львівської міської ради; Богдан Котик — визначний політичний діяч, якого спільними силами звели в могилу партократи і демократи; Степан Давимука — представник Президента у Львівській області; Іван Макар — секретар постійної комісії з питань економіки; Роман Лубківський — Надзвичайний і Повноважний посол України в Чехо-Словаччині; професор Теофіл Комаринець, вічна йому пам’ять; літературний критик Тарас Салига — завідувач кафедри української літератури у Львівському університеті; Богдан Горинь — заступник голови іноземної комісії Верховної Ради; Василь Репетило — голова Франківської районної ради у Львові; Юрій Зима — перший заступник представника Президента… Ось які кадри зібрало Товариство, запалило їх діяльністю і віддало нашій державі!

Залишилися в Раді, — і вірю, що працюватимуть завжди, — Зиновій Мазурик — голова Ради, Олесь Тимкевич — організатор зв’язків між обласними організаціями, Ігор Мельник — голова управи Товариства, Ніна Бічуя — редактор газети «Просвіта», Леся Коваль — директор видавництва «Просвіта», Ганна Войтів і Леся Захарків — лінгвісти і я — голова Товариства.

Збори Товариства і засідання Ради проводилися щотижня, і були вони дуже бурхливі — мітинги перемістилися в закриті приміщення, кожен хотів щось сказати, і я завжди приходив додому із захриплим голосом. Мовчала лише Ніна Бічуя. Якось я запитав її, чому вона така пасивна.

«Не люблю галасу», — відказала Ніна.

«Але ж треба щось робити, якщо вже увійшла у Товариство».

«Я зроблю газету».

Мені не вірилось, що їй це вдасться. Зробити приватну газету тоді, коли пресою ще заправляла цензура, а незалежні часописи не реєструвалися і виходили здебільшого в машинописному вигляді, було майже неможливо. Але Ніна разом з журналісткою Марією Базелюк, Романом Кудликом, Ярославою Величко і Тарасом Салигою випустили-таки у світ 30 жовтня 1989 року, у пустомитівській друкарні, «Просвіту» — першу в Україні незалежну демократичну газету. Яка це була подія! Газету розхапували, добивалися через мене протекції, щоб її дістати, та найкращу оцінку дала їй пустомитівська лінотипістка, яка все життя набирала партійну брехню на шпальти районної газети: вона притулила перший номер «Просвіти» до грудей і заплакала…

Отож ми всією нашою когортою роз’їжджали по Львівській і сусідніх областях, а коли мережа осередків охопила майже всю Галичину, коли за нашим прикладом постали українські просвітницькі організації в Мурманську, на Сахаліні, в Якутії, Караганді, коли навіть у нашій зґвалтованій першим секретарем райкому партії Г. Бричем Турці таки вдалося відкрити осередок, незважаючи на урочисті заяви Брича, що на Турківщині скоріше буде створене товариство ведмедів, ніж ТУМ, стало зрозуміло, що Львів не в силі координувати роботу всіх на світі осередків, тож восени 1988 року на пленумі Спілки письменників України я запропонував створити республіканське Товариство української мови.

Головував на пленумі Дмитро Павличко, він запитав мене:

«Хто це все зорганізує — ти подумав?»

«Ти», — відказав я.

Спілка письменників прийняла мою пропозицію, Дмитро блискуче провів підготовку, і в лютому 1989 року в столичному Будинку кіно, уже під синьо-жовтим прапором, відбулася Установча республіканська конференція ТУМу, на якій головою було обрано Дмитра Павличка.

Хто не пам’ятає того першого всенародного українського свята, коли делеґати не мали змоги навіть присісти: кожна радикальна фраза зустрічалась овацією, кожен вигук «ганьба» і «слава» супроводжувався вставанням, і представники партії та уряду Ю. Єльченко та М. Орлик, присутні на конференції, мусили витримати всі ці тортури.

Які ж результати роботи Товариства? — спитає доскіпливий читач, знуджений моїми похвальними пасажами.

Колосальні й водночас мізерні — коли порівнювати з тим, що було, і з тим, що повинно бути…

Товариство добилося прийняття Закону про мови, і хоч цей Закон діє дуже слабо — все ж він стоїть на сторожі решток нашого розкраденого скарбу. У кожній східній області утворилося українофільське середовище — ґрунт для створення демократичних партій і рухів. Організовано між східними і західними областями обмін учнями і студентами на Різдвяні й Великодні свята та обмін самодіяльними мистецькими колективами, що спричинилося до інтеграції, соборності українського народу. Українізація всіх вузів Галичини й певні початки українізації вузів на сході. Відкриття перших українських шкіл у зрусифікованих містах. Лекційна пропаґанда української історії у військових частинах. І нарешті — книги. У книговиданні ініціатива належить львівському видавництву «Просвіта»: видані історичні монографії І. Крип’якевича, А. Лотоцького, які стали першими підручниками української історії для шкіл, видаються теж художні твори заборонених колись авторів; тепер, коли вмирають державні видавництва, а полиці бібліотек звільняються від комуністичного баласту, видавництво «Просвіта» намагається заповнити цей вакуум… Та все це крапля в морі, коли брати до уваги тяжкі наслідки тотальної русифікації України і того засилля російськомовної літератури, яка без жодних ліцензій, без оподаткувань заповнює книжковий ринок в Україні…

Ніколи не залишалось Товариство осторонь від політики. Восени 1988 року воно стало ініціатором створення першого, львівського, осередку НРУ в Україні.

Перші, перші, перші! — дорікне мені читач. А таки так, що правда, то не гріх… Ранньої осені приїхав до Львова Іван Драч. Керівництво ТУМу потаємно зустрілося з ним на дачі Тараса Салиги в Наварії: майбутній голова НРУ впевнився в нашій рішучості сприяти створенню нової організації, а головне — Драч заручився у Львові підтримкою академіка І. Юхновського. Незабаром, дощового весняного ранку, в Пороховій вежі при закритих дверях зібралися представники Товариства, Гельсінської спілки, науковці з Інституту суспільних наук, делеґати від релігійних громад — і всі разом, у присутності Ігоря Рафаїловича, запротоколювали створення першого осередку РУХу.

Вже потім у Києві відбулися баталії й телевізійні турніри Івана Драча із завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонідом Кравчуком, які так добре посприяли всенародній популярності НРУ. Як відомо, боротьба між організаторами РУХу й партократією закінчилася першим з’їздом НРУ в київській Політехніці, де вперше хор Ященка виконав Національний Гімн «Ще не вмерла Україна», а новообраний голова НРУ Іван Драч приколов майбутньому Президентові України тризубчик до лацкана піджака, — і, хоч у той день Леонід Кравчук мусив міняти костюм, він незабаром сам добивався визнання тризуба державним гербом.

Львівській організації Товариства української мови належить теж першість у піднятті на Україні синьо-жовтого прапора.

6 листопада 1988 року я відпочивав на своїй дачі в Наварії — копав город. Ніхто ніколи тут мені не заважає, я завжди сплутую сліди, коли мені треба зникнути з людського ока… Аж тут чорна «Волга» зупиняється біля моїх воріт, виходить з неї обкомівський клерк і несміливо й ласкаво просить приїхати до Львова і якось вплинути на тумівців Шевченківського району, які мають намір винести на жовтневу демонстрацію синьо-жовтий прапор і пройти з ним повз трибуну: я не повинен до цього допустити — може пролитися кров.

Було тривожно. Я приїхав до Львова, хоч і боявся своєю присутністю перешкодити політичному актові: хлопці готувалися до нього без мого відома з двох причин — щоб не наражати Раду Товариства і голову на переслідування і щоб я, бува, із обережності не відмовляв їх від цього вчинку.

Я стояв у натовпі перед трибуною і думав: невже це станеться? Прапор, під яким гинули наші воїни на початку і в середині нинішнього століття, прапор, за який стільки народу розстріляно і замучено в тюрмах, прапор, за який у моєму Трачі засудили до п’ятнадцяти років тюрми Михайла Слободяна, — вперше пронесуть леґально перед обличчям нещадного ворога?!

На трибуні людно. Партійна знать чиниться спокійною, наприндилась, а збоків стоять зграї каґебістів і прострілюють очима навхрест натовп; проходять колони з червоними прапорами, та ніхто на трибуні не вигукує «ура» — ждуть бонзи і в думці ворожать: з’явиться синьо-жовтий прапор чи ні, а якщо з’явиться, то де?.. І враз вистрелив він уверх з палички, схожої на парасольку, яку тримав у руці юнак з Шевченківського ТУМу, і залопотів. Прокотився по юрбі вражений скрик, зчинилося сум’яття, залупцювали по спинах ґумові палиці, а прапор пливе і пливе над головами, хтось вириває його з рук прапороносця, падає долі напасник від підніжки страхувальника, — прапор лопотить! — і я, щасливий, що програв Богданові заклад, втираю сльози і ще не знаю, що буквально за три місяці жовто-блакитні прапори, немов багнети, стануть один біля одного впродовж п’ятисот кілометрів по українській паралелі від Львова до Києва і засвідчать на весь світ національне пробудження України.

Та до Дня Незалежності ще багато проллється поту… До Львова приїде зненавиджена народом намісниця Москви в Україні Валентина Шевченко й помахуватиме в обкомі на мене пальцем, погрожуючи: «Товаришу Іваничук, другої українізації не буде, вам треба це запам’ятати!» І ще одного гайдука із ЦК КПУ, Юрія Єльченка, будемо висвистувати із Львова, і примушений буде голова обласної ради Кирей поставити на дорогах україномовні топонімічні таблиці, бо погрозили йому, що самі підемо з квачем перемальовувати; і зірвемо антинародне святкування 50-річчя так званого «золотого вересня», хоча на закритому офіційному засіданні з цього приводу в Оперному театрі ми побачимо на телеекрані останніх наших боягузів, які сидітимуть в президії й будуть ховатися за спинами перед телекамерою; ще єхидно зауважить мені С. Сокуров на святі зимового фольклору у Спілці письменників, дивлячись на вертепну виставу: «Як це ви гарно з Лубківським придумали!», — і тяжко мені буде переконати представника нації, яка весь свій історичний вік займалася на чужих землях розбоєм і тому подібного мистецтва створити не могла, що народна творчість народжується не на чужому полі, а тільки вдома.

А ще клопоти матимемо зі своїми екстремістами типу Олега Вітовича, які не в пору озброюються вченням Дмитра Донцова, на що вказав їм наш гість, колишній Голова Крайового Проводу ОУН Микола Лебідь, — їхні дії нагадують сваволю фашистських боївок в Німеччині у 30-х роках і нічого, крім шкоди, нашій молодій демократичній державі не приносять — розпалюють шовінізм і непримиренність до інородців й тим небезпечно напружують стосунки між сходом і заходом України…

Розкажу майже анекдотичне. Напередодні виборів виступає у своєму окрузі Михайло Косів після конкурента — Олега Вітовича, і його запитує хитромудрий вуйко: «Ось тут, перед вами, говорив пан Вітович, що треба всіх москалів повиганяти з України до остатної ноги. А ви як думаєте?» Косів поважно розтлумачує вуйкові, що такого робити не можна, бо ж будуємо демократичну державу, в якій усі нації мають бути рівноправні. «Це ви мудро кажете, — відповідає вуйко, — і я так думаю… Але би ся здало!!»

Скажуть мені: це ж реакція на політичну діяльність Жириновського, Руцького, Бабуріна, які закликають зброєю захищати кожного росіянина, де б він не знаходився, — хіба не в Гітлера взяте це гасло? І це правда…

А далі почнуться вибори до Верховної Ради України, і весь тягар передвиборної кампанії ляже на Товариство української мови, бо НРУ ще не зареєстрований, і ми все зробимо, щоб львівський депутатський корпус став виключно демократичний, а потім — уже обрані депутатами — поїдемо на Закарпаття й відзначимо під морем національних прапорів 51-шу річницю проголошення Карпатської України, і там відбудеться масовий вихід української інтеліґенції з комуністичної партії, а теж створиться організаційний комітет Демократичної партії України. А потім…

Потім політичні події відсунуть Товариство набік, і всю діяльність, і всю славу, і штандарти візьмуть діти Товариства — РУХ і партії — і понесуть… Благослови, душе моя, Господа, що в слушний час зважилися ми підняти прапор українського національного відродження!

Дай нам, Боже, донести прапори до святої мети. Осудім сьогодні — як Чорну раду в Ніжині 1663 року, як отаманські роздори на Східній Україні у 20-х роках, як розкол ОУН у 1941 році — нинішні роздори в НРУ і УРП і ті ганебні, скопійовані з більшовицьких кліше, вигуки рухівського люмпу: «Досить нам письменників і академіків!»

Тому-то я й переконаний, що освіти й просвіти нашому народові ще не задосить. Товариство «Просвіта» має жити вічно, бо вічно потребуватиме український люд державної, побутової і політичної культури.

24 серпня 1992 року.

Благослови, душе моя, Господа! De profundis, з найглибших глибин мого серця викликаю цей величний літургійний спів і засилаю до найвищої слави Бога — замість звичайної людської подяки, бо недосконала моя мова і язик мій дерев’яний…

Раннім ранком цього гарячого літнього дня я стою на найвищій вершині України, увінчаній кривавого кольору Храмом Науки і захищеній величною статуєю Поета, а довкола — й оком не осягнеш — двигтить столиця нової у світі Держави святковим людом; тих підведених, натхненних, здивованих, осяяних не знаним досі щастям голів — тисячі, десятки, сотні тисяч, а може, й мільйон: на Університетському майдані, Хрещатику, Подолі, Софійській площі, Андріївському узвозі; не бачив ще стольний град України стільки празнешних людей, і вкотре вже я каюся, що недооцінював свій народ.

Я ж каркав, що він, зневірений, не захоче святкувати першої річниці своєї Свободи, я ж, нашептаний шлункомислячими особинами, принизив своєю недовірою люд, якому присвятив життя, і вкотре повторюю нині: не міряй народ своєю міркою, він більший за тебе, поодинокого. Поодиноких сумніви точать, поодиноких шкребе нице марнославство, поодиноким не вмішається в поле зору велике, — а таку гігантську велич, як Свобода, можна осягнути лише в гурті з усім народом — і дзвони грають, і виростає гора квітів перед пам’ятником Тарасові, й киплять празникові торги на Андріївському узвозі, і відкривається на Подолі перед новітніми спудеями брама Києво-Могилянської академії, а Хрещатиком марширує перший батальйон Національної Гвардії, а в повітрі літаки з тризубами на фюзеляжах роблять несамовиті віражі; увечері на Софійському майдані збирається багатотисячне вічеве людостовпище, і гримить сорок разів перший гарматний салют на славу Україні — і вірити не віриться, що так донедавна гриміли в Києві гармати, то тиранів вітаючи, то неволю святкуючи…

Хай цей мій пасаж не здивує читача. Можете повірити, що життя давно вже примусило мене зняти рожеві окуляри, і навіть у цей величний день першої річниці незалежності України я бачу багато такого, чого б і не хотів бачити, — проте в цьому неосяжному здвизі народу, який ось і опівночі не розходиться, я вбачаю сутність національного первня, який превалює над усім тим, що складає зміст буденного життя і є вторинним: від буднів нікуди не дінешся, процес фізичного існування поглинає майже всю нашу енергію і час, споживання завжди стоїть у першій шерезі потреб, і ми тим потребам скоряємося, але якщо б ураз не стало національно-духовної первинності — чи зміг би відчути народ смак Свободи, чи вилився б він мільйоном на майдани ще вчора окупованого ворогом міста, щоб утвердити його столицею незалежної Держави?

Проте я обриваю свою оптимістичну тираду і, залишаючись надалі оптимістом, бо й не маю тіні сумніву, що державність українського народу, проголошена Актом Незалежності рік тому, вже ніколи не припинить свого існування, — мушу, як безпосередній свідок і учасник нашого державотворення, тверезо глянути на стан речей і сказати: ми ще зелені, ми ще виступаємо в ролі традиційної для України Кайдашевої сім’ї, яка ось перед святом Незалежності з’їхалася до Києва з усіх кінців світу на Всесвітній конґрес українців, щоб порозумітися, а передусім уперше глянути одне одному в очі і здивуватися, що нас так багато і що ми, біблійно розпорошені й виховані в різних умовах залежності, зважились-таки принести на перший Всеукраїнський форум всі свої надщерблення й болячки, палкий патріотизм і недержавний розум, духовні каліцтва й бойові рани — і все це разом скинути гамузом на видному плацу напоказ усьому світові, щоб хтось збоку міг сказати словами одного голови колгоспу, якого колись запитував на Верховній Раді Володимир Черняк: «Мы с вами поработали хорошо, но дальше так дело не пойдет!»

Скинув на плац свої набутки і перший Президент України, скинув сміливо — разом з брудною білизною, а чи варто було те робити?

Я з шанобою ставлюся до Леоніда Кравчука, бо й не уявляю, як можна зневажати обраного народом Президента: він уже не Кравчук, він символ нашої державності, ми можемо дихати йому в потилицю, щоб він водно відчував нашу присутність, але чи ж може себе називати державним народ, який на весь світ — хай Президент і учверив дурницю — вигукує йому «ганьба», свище і заплескує? Але ж ні, не народ поводив себе непристойно — непристойно поводився накип, але чому ми так швидко піддаємося стадності, чому не маємо відваги закрити крикунам роти?

Так, я шаную Президента, проте не аж так, щоб не бачити тих двох його помилок на Всесвітньому форумі українців. Звісно, стало досить першій особі зневаг, та чи ж то місце на зібранні всієї ще не злагодженої української сім’ї зводити з кимось порахунки, ще й даючи при тому козирну карту тій самій юрбі? Або чи ж не міг Президент знайти іншої форми протесту проти втручання іноземців у внутрішні справи держави, а тільки указ про видворення з країни, шокуючи цим іноземні посольства в Україні?

Що ж, всі ми несемо на собі тавро більшовизму — принцип єдиноправильності. Бо ж не з державних міркувань, а виключно через гіпертрофовану амбіціозність спричинився В’ячеслав Чорновіл до фактичного зриву урочистого віча, коли-то він домагався через рев публіки повторного слова… Та забуває і Президент, і ті, які йому опонують, що ці пробоїни в нашому державному будівництві не проходять повз увагу північного сусіда, який ніяк не може змиритися і не змириться ніколи з утратою такої багатої колонії, як Україна. Він чигає на нашу слабкість, немов шуліка на курчат, він часто наші непорозуміння сприймає як початок нетерпляче очікуваного розвалу Української держави — і ось уже маємо запропонований Росією проект договору між нашими державами, який є набагато нахабніший за горбачовський союзний договір: спільні збройні сили, спільна економічна територія, спільне громадянство, спільна мова! Яке моральне право мав Єльцин пропонувати нам подібний зашморг? А чому б і ні? Один раз — поступка, другий — мовчанка, третій — брудершафт, а в краю — незгоди, то й закидає раз у раз рибалка спінінґ — «авось клюнєт».

А як ми легко, захопившись внутрішніми чварами і зовнішньою бравадою, забуваємо про найболючіші українські рани… Проголошення самостійності України пробудило до національного життя наших земляків, розкиданих по «одній шостій», і вони прагнуть мати не тільки зв’язок з материком, а й право повернутися на Батьківщину. І ось тоді, коли фашиствуючий віце-президент Росії Руцькой, наслідуючи фюрера, волає на весь світ, що за кожного вбитого за межами Росії москаля він видасть із свого арсеналу десять куль (точнісінько так поводилися німецькі окупанти: в моїй Коломиї за одного вбитого німця розстрілювали десять заложників), що Росія визволятиме пригноблених росіян на чужих територіях (достоту за месіанським рецептом Катерини II), — наш Президент дає можливість повертатися в Україну німцям, ні словом не обмовившись про українців східної діаспори, — а може, їм дасть пристанівок Гельмут Коль? Коли ж Українська держава упімнеться за найупослідженішу націю як у світі, так і на своїй землі — українську?

…Я із захопленням і тремкою сльозою дивлюся, як проходить урочиста сесія Верховної Ради. Національні гвардійці вносять державний прапор під звуки запорозького маршу… Президент виголошує історичну промову — про відвічну боротьбу українського народу за незалежність і про торжество перемоги… Голова УНР в екзилі пан Микола Плав’юк вручає Кравчукові грамоту, складаючи свої повноваження і передаючи їх Президентові незалежної України…

Я шаную Президента, проте від імені своїх виборців і від себе самого хочу його спитати: чи може він себе вважати цілком незалежним керівником самостійної держави, коли під чиїмсь прихованим тиском у ювілейній промові замовчав вирішальні фактори нашої визвольної боротьби? Серед борців за волю України лише мимохідь назвав Михайла Грушевського, а Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича і його Українську Повстанську Армію не згадав ні словом? І це тоді, коли у Києві відбулися величні святкування 50-річчя УПА, коли на літургії в Софійському соборі днем раніше було знято анафему з гетьмана Мазепи, а Україна щойно стала правонаступницею УНР…

Кого боїться Леонід Кравчук? Я пробігаю зором президію. У першому ряді сидять М. Горинь, І. Юхновський, К. Морозов, Д. Павличко, В. Фокін, І. Плющ, В. Дурдинець, О. Коцюба, О. Гончар, М. Багров, І. Драч… Герої, пристосуванці, прозрілі і — вороги. Чи може Л. Кравчук стати українським Вашинґтоном, коли в державній президії сидять — відвертий ворог України Микола Багров і перевертень Олександр Коцюба? А може, уві сні і наяву стоїть перед Кравчуком дебела постать російського президента, з яким він так необачно випив на брудершафт у Дагомисі, і той має право зараз погрозливо помахувати пальцем?

Чи ж діждемось ми Вашинґтона?.. А діждемось-таки колись!

Ось таке моє похмілля після ейфорії…

Та я знаю: Україна стане міцною незалежною державою, бо її почали будувати всі українці світу. Вона стане рідним домом для кожного українця і неукраїнця, який визнає Україну своєю матір’ю, і єдиним пантеоном для тих, хто будував Україну. До Львова перевозять прах патріарха Йосипа Сліпого, а за ним повернуться на рідну землю Іван Мазепа, Симон Петлюра і Євген Коновалець, Євген Маланюк, Іван Багряний і Олександр Довженко… Із центрального майдану Українського П’ємонта глянув у бік столиці і на всю Україну воздвигнутий в честь Незалежності величний Тарас Шевченко…

І брешуть ті, які твердять, що поразка гекачепістів допомогла нам створити державу: незалежності домігся наш народ своєю жертовністю.

Але: Україна стане повністю незалежна тоді, коли до державного керма прийдуть молоді політики і замінять тих, які своє вже чесно відробили, вичерпалися, а деякі і шкодять, вбачаючи в Україні себе самих, і вимагають за свої колишні страждання беззастережної уваги і посад. Пора таким на пасіку. Який був мудрий звичай у козаків: старшини йшли мочити вуса в мед у сорок років, а перначі віддавали молодим.

Вірю: зовсім невдовзі стануть за стерно професіонали і поведуть у європейське море наш корабель, який щойно зійшов зі стапелів. А при них Україна виконає світову місію: покаже приклад безкровної еволюції від комуністичного режиму до демократії.

Із Закарпаття у березні 1990 року, куди на святкування 51-ї річниці Карпатської України з’їхався весь демократичний, щойно обраний депутатський корпус, майже всі ми повернулися очищені від комуністичної скверни. Може, перед пам’яттю героїв, які в один день 1939 року загинули на Страдному полі біля Хуста, вирішили ми очиститись або ж — усвідомивши мученицьку смерть Президента Карпатської України Авґустина Волошина в московських застінках НКВД; можливо, жовто-блакитна повінь біля могили, висипаної на честь закарпатських Січових Стрільців, змила з нас рештки сумнівів у подальшій потрібності валенродизму, та, напевне, колективна заява у пресі про вихід групи депутатів із КПРС зродилася із усвідомлення, ще через місяць у залі Верховної Ради України їм доведеться стати віч-на-віч із справжніми комуністами, тож не могли залишатися забруднені хай і формальною приналежністю до червоної зграї.

Ми шокували у Львові Погребняка гуртовою здачею партквитків, а в травні у секретаріаті Верховної Ради зареєструвалися як безпартійні.

Спочатку сходилися на наради до будинку Спілки письменників — мусили пізнати одне одного й вирішити, з ким і проти кого стояти.

Звичайно, всі ми були ще зелені: хто надто запальний, хто надто поміркований, хто боязкий, проте кожен знав, що десь там, за стінами спілчанського конференц-залу, теж гуртується і радиться наш смертельний ворог, і має він більшу силу, і за ним диктат правлячої партії, а ми знаходимося в абсолютній меншості і не скоро переможемо або й не переможемо ніколи, але мусимо про себе заявити як про першу в комуністичній системі парламентську опозицію, щоб пробуджений народ побачив своїх лідерів і повірив їм; ми скромно готували всього лишень політичний лікнеп, а про те, що незабаром станемо гробарями Радянського Союзу, не мали підстав поки що навіть думати.

Найактивнішими опозиціонерами виявилися спершу галичани; вони були метушливі, як це галичанам і властиво, дехто ставав надто голосним, і майже всі потроху грішили марнославством, намаганням завоювати якнайбільше авторитету серед депутатів: вони ще довго будуть його завойовувати або втрачати, — тільки один академік Юхновський прийшов на парламентську службу врівноважений і переконаний в цілковитій серйозності свого депутатського обов’язку. Юхновський прийшов у парламент з незаперечним готовим авторитетом, всі ми його маєстат одностайно визнали, і — яке диво! — Ігор Рафаїлович примусив потім і комуністів беззастережно його шанувати: за весь час роботи у Верховній Раді я не почув від них жодного зневажливого слова на адресу академіка, хоч, звичайно, партократи дружно голосували й досі голосують проти нього та його пропозицій[4].

Згодом біля Юхновського згуртувалися інші лідери, серед яких найбільш розважливими були східняки — Левко Лук’яненко, Іван Заяць, Олександр Барабаш, Борис Мокін, Володимир Філенко, Генріх Алтунян, а теж галичани — Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Михайло Косів; невдовзі в опозицію до Юхновського, як до члена КПУ, стали Степан Хмара і Лариса Скорик — політичне протистояння стало правилом їхньої поведінки, і вони від нього ні разу не відступили, навіть тоді, коли протистояння приносило виразну шкоду; незалежну позицію зайняли вельми освічений, з характером нарциса, юрист міжнародного класу Сергій Головатий і Олександр Ємець, теж юрист, якого й донині вважаю серед депутатів одним з найкращих і найстатечніших політиків.

Спочатку ми намагалися увійти в контакт з політичними противниками, але нам цього не вдалося зробити: навіть ті комуністи, які визнавали за нами рацію (нині їх багато перейшло на бік демократів), були сковані партійною дисципліною і голосували проти наших пропозицій — через те й проліг глибокий водорозділ між «групою 239» і опозицією: ніхто більше не тішив себе ілюзією громадянської злагоди, миру між нами не могло бути: хтось мусив стати переможцем.

Та що характерно: з опозицією ніколи не поривав джентльменських стосунків секретар ЦК КПУ, народний депутат України Леонід Кравчук.

Перед першим пленарним засіданням ми — І. Драч, Д. Павличко, Б. Горинь і я — йшли до Верховної Ради реєструватися. По дорозі зустріли Леоніда Макаровича — прямував він після обіду на службу в ЦК. Ми його зупинили, привіталися, він охоче став до розмови з Драчем і Павличком — давніми опонентами з часів організації РУХу, познайомився зі мною і з Горинем.

«Куди це РУХ так організовано манджає?» — запитав Кравчук.

«Створювати проти вас опозицію», — відказав, посміхаючись, Драч.

«В нормальному парламенті повинна бути опозиція, — серйозно мовив Кравчук і тут же додав жартівливо: — Але ви, Іване Федоровичу, не можете скаржитися, що я не спричинився до створення РУХу».

«Повік будемо за вас молитися Богу».

Така фривольна розмова не вдовольнила Богдана Гориня, і він спитав навпоперек:

«Леоніде Макаровичу, а як ви думаєте: коли парламент проголосить незалежність України?»

«О-о, — підняв палець Кравчук, анітрохи не розгубившись, — проголошення незалежності — діло дуже поважне, й до нього треба готуватися зважено й серйозно».

Хто з нас міг тоді подумати, що трохи більше, ніж за рік, саме він, Леонід Кравчук, проголосить на весь світ Акт Незалежності України?

Л. Кравчук, уже як голова Верховної Ради, часто підходив до нашого ряду на розмову з Драчем: він весь час орієнтувався на РУХ. Може, це були хитрощі, адже Кравчук шахіст, але я нічого не побачив поганого чи підступного в тому, що недавно Президент задекларував готовність спиратися у своїй діяльності на РУХ. Жаль тільки, що розкольники через хворобливі амбіції вибили в нас можливість конструктивно впливати на Президента.

…Людське життя, а особливо політичне, — то самі випадковості, якими керує непізнана і незбагненна закономірність. Це Бог, Провидіння, від яких людство фатально залежне, і часто складається таке враження, що наша праця, боротьба, прогнозування, планування нічого не вирішують, все буде так, як записано в Божих книгах, тож можна спокійно вичікувати свою долю, що й роблять фаталісти і лінивці, не бажаючи знати того, що люди є інструментом вищої сили і що без участі людських рук і розуму вона матеріалізуватися не може, — ми завжди мусимо ходити із закоченими рукавами.

Тенденція значної частини демократичного блоку депутатів, що закликала не входити в державні комуністичні структури, бо тим самим ми підтримуватимемо ворожу систему, яка без нас повинна сама себе зжерти, була глибоко помилковою і, на щастя, в діяльності опозиції не домінувала. 5 червня 1990 року на зібранні у приміщенні Верховної Ради була створена наша опозиція, яка назвала себе Народною Радою, головою ж обрано Ігоря Юхновського. Такої динамічної організованості не чекали від нас партократи, і сам Голова Верховної Ради Володимир Івашко, обраний комуністичною більшістю, був вельми стурбований, коли депутат із Житомира Яків Зайко оголосив з трибуни заяву про створення Народної Ради.

Зал завирував, один за одним вибігали до трибуни завідуючий відділом ЦК КПУ Микола Шульга, секретар Миколаївського обкому партії Володимир Матвєєв, перший секретар Чернігівського обкому Василь Лісовенко — вони, призвичаєні до тоталітарних порядків, вимагали ні більше ні менше як зняття з депутатів, які підписалися під заявою, імунітету; проте Івашко збагнув, що цей лемент нині застрашуючої сили вже не має, тож для заспокоєння, уповаючи на те, що меншість ніколи в радянському парламенті не буде мати права меншості, запропонував надати представникам Народної Ради квоту у Президії, яка відповідала б кількісному відношенню опозиції супроти всього складу депутатського корпусу: нам було виділено сім місць.

Це була велика перемога, хоч крайні праві депутати — Ірина Калинець, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Бойко та інші — вважали згоду Народної Ради на запропоновану квоту зрадою національних інтересів, вони ж таки не допустили, щоб Олександр Ємець балотувався на посаду другого заступника Голови Верховної Ради, і це було катастрофічною помилкою. (Двома роками пізніше Степан Хмара зірве можливість обрання того ж Олександра Ємця головою Служби безпеки України — ось яке державне мислення у людини, яка випадково — а може, й закономірно, якщо брати до уваги ембріональність нашого державного життя — спливла на поверхню політики).

Уявімо лише на хвильку, що з пропозиції Івашка ми б не скористалися і не послали своїх представників у Президію Верховної Ради: чи була б після провалу гекачепістського путчу заборонена в Україні комуністична партія, розпуск якої оголосила саме Президія, в якій на бік демократичної меншості перейшли комуністи — перелякані, а дехто й прозрілий.

Сильних мужів делеґувала Народна Рада в Президію — Д. Павличка, І. Юхновського, О. Ємця, Л. Танюка, В. Яворівського; помилилася тільки на одній кандидатурі, і то тяжко.

Я говорив Драчеві, що ця людина мені не подобається, — надто беручка й нахабна, та мене ніхто не хотів слухати, адже не хто інший, а Олександр Коцюба допоміг як юрист Володимиру Яворівському виграти політичний судовий позов з комуністичною газетою «Правда Украины» — Коцюба зарання завойовував довір’я.

Добре пам’ятаю, як він прийшов на засідання Народної Ради і голосно заявив, що здав партійний квиток і назавше порвав з комуністами. Йому, звичайно, всі повірили, але ж подумалось мені: чому він так ревно афішується, чому ніхто більше про подібне не заявляє, адже серед нас принаймні половина колишніх членів компартії.

Ми дружно обрали Коцюбу членом Президії, і на це найбільше розраховував Івашко: буквально за місяць депутат-дворушник, людина без будь-якої моралі, спонукав заарештованих молодих хлопців Миколу Бердника й Андрія Духовникова, які 22 квітня 1990 року поклали до пам’ятника Лєніну вінок з колючого дроту, покаятися, надламавши цим самим їм хребти (та випростаються хлопці, вини їхньої тут немає), а потім вийняв з шухляди нібито зданий партквиток, був обраний делеґатом на останній з’їзд КПУ і став, зрештою, найзатятішим ворогом Народної Ради, як це і личить справжньому яничарові.

Я не бачив у своєму житті більш підлої й послідовнішої у своєму запроданстві людини: Коцюба зовсім не реаґує на образи, прилюдне ганьблення, свист натовпу, прокльони жінок — ніби та повія, якій плюють в обличчя, а вона каже, що то манна божа. Один лише раз заволав він у Верховній Раді (і пошкодував потім), вимагаючи, щоб Лесь Танюк попросив у нього вибачення за образу. Танюк здався, вийшов за трибуну і сказав:

«Я перепрошую за те, що обізвав Коцюбу політичною проституткою, і при цьому прошу пробачити ще й Володимиру Іллічу, який такими ж словами обізвав Троцького».

Після арешту в Москві гекачепістів і створення при Верховній Раді комісії з розслідування участі посадових осіб у ГКЧП Олександр Коцюба прийшов на засідання Народної Ради, відкликав набік Михайла Гориня і запропонував йому послуги: він має компрометуючі дані на деяких депутатів. Горинь з огидою прогнав його, тож Коцюба й донині виходить за трибуну й шельмує Раду і навіть самого Президента.

Отакі-то закономірні випадковості…

Я не підтримую поки що ідею дострокового розпуску парламенту — боюся небезпечного політичного вакууму, та коли у Верховній Раді займає високу посаду О. Коцюба, коли такі відверті вороги України як М. Башкіров, М. Багров, В. Терехов, В. Рева, А. Корнєєв, С. Остроущенко, О. Чародєєв, які голосували проти Декларації про суверенітет України, проти Акта Незалежності, проти державного прапора і герба, є членами українського парламенту, то хочеться те випадкове для незалежної України політичне зборище розігнати нагайкою з приміщення Верховної Ради, як гнав Ісус міняйлів з храму.

А випадково чи не випадково втік Володимир Івашко до Горбачова в Москву? Не знаю. Я тільки не можу зрозуміти тих комуністичних приреченців типу Івашка, Гуренка, Мороза, які зробили ставку на скомпрометовану партію, що вже розвалювалася на очах, і донині сповідують скомпрометовані у всьому світі комуністичні ідеї.

А випадково чи не випадково став Леонід Кравчук Головою Верховної Ради? Теж не знаю. Але ставки на комуністичну партію Кравчук не робив, і тому обрання його Президентом було закономірне. В нинішній складний для держави час потрібен тільки такий керівник, який має здібності лоцмана і вміє виминати підводні рифи. Я впевнений, що при іншому президентові вже б горіла Україна…

А випадково чи не випадково була ухвалена Декларація про суверенітет України саме під керівництвом Івана Плюща, коли попереднього Голови Верховної Ради вже не було, а нового ще не обрали? Так чи не так, але безсумнівним є те, що в той момент тільки при Іванові Плющеві — суворому й гнучкому керівникові — могла бути ухвалена Декларація. Я й досі не можу збагнути, в який спосіб та чотириденна війна між роз’юшеними, мов гнізда ос, депутатами могла закінчитися прийняттям такого документа.

Пам’ятаю: ми стрімголов збігаємо на майдан до народу, обнімаємося, плачемо, а Іван Степанович трюхикає собі східцями вниз і бурчить під ніс: «Тільки Плюща тепер ніхто не знає, тільки Плюща…» Ми беремо його під руки, виводимо на площу, а там — грімке «слава Плющеві!» (вчора ще було «ганьба!»), й Іван Степанович втирає очі…

І вже не з насмішкою («виключіть другий мікрохвон», «ну, не нада, не нада», «самольот або ж літак уже приземлився»), а з добродушністю передаються з уст в уста мовні «перлини» й жарти Плюща:

«Хай почують люди і депутати»; «Ви не думайте, депутат Воробйов, а слухайте і голосуйте»; «Депутат Заяць, чого ви бігаєте по залу, це ж не в лісі»; «Депутат Корнєєв, не хвилюйтеся, голосуємо поіменно, всі засвітяться, не бійтесь»; «Так кажу вам: буде «різне», і ґарантую, що кожен виступить першим»; «Шановні депутати, держава наша щойно народилася, а ви хочете, щоб вона вже була збудована, — таж дитина у шість місяців не тільки не співає, а й нот не пише».

У червні 1990 року ми обирали Першого заступника Голови Ради Міністрів К. Масика. Володимир Яворівський запропонував, щоб Масик був одночасно заступником з питань чорнобильської катастрофи. В. Черняк підійшов до мікрофона: «Вся наша економіка — катастрофа, а тому Перший заступник має бути заступником з питань економіки». — «А освіта — не катастрофа?» — шарпнулася Ірина Калинець. Я вигукнув з місця: «Пропоную, щоб Перший заступник був заступником з питань катастроф!» Іванові Степановичу стало досить хайдеру, і він зігнав злість на мені: «Іваничук, не вигукуйте дурниць, а голосуйте!»

Парламентські фрашки можна б цитувати й цитувати, їх записує депутат Дмитро Чобіт, має вже цілий том, і я дотепніші порекомендував до друку в журналі «Дзвін».

Але немає серед них чомусь жодної фрашки про депутата з Вінниці його преосвященства Саввіна-Агафангела, цього каґебіста в рясі, за повелінням якого знищено, як було згадано вище, ніби в часи середньовічних відьомських полювань, безцінний оргáн у вінницькому Домініканському костелі, заходами московського патріархату перейменованого на Преображенський собор.

Я зіткнувся з Агафангелом на Першій сесії, коли він продекламував з трибуни панегірик войовничому атеїстові Володимиру Івашкові й облив брудом Греко-Католицьку Церкву. Після мого виступу проти Агафангела народ, який день у день обступав Верховну Раду, прозвав його Юдою.

Повертається митрополит — у чорній рясі й білому клобуку з пелериною — з обіду й ніяк йому не обминути людського стовповиська, який скандує: «Юда, Юда, Юда!», — а він хреститься й огризається вголос: «Это царство хама…. твою мать!»

Депутат Ярослав Кендзьор, який ніколи не розлучається з відеокамерою, зняв з балкона і передав потім по телебаченню цікаву сцену: сидить собі на засіданні його преосвященство й рахує гроші — складає в рівні стосики карбованець до карбованця, троячку до троячки, десятку до десятки — ось тобі весь духовний світ народного депутата в митрополичому облаченні! Скажіть мені, це випадковість, що такого обрав наш народ, чи фатальна закономірність?

А ще спіймав його Кендзьор на гарячому: останнього тижня Великоднього посту Агафангел з компанією пив у ресторані коньяк і закушував буджениною.

«Ваше преосвященство, — вигукнув вражений Ярослав, — нині ж Страсний четвер!»

«Для прохвоста нету поста!» — відказав підпилий митрополит.

Що ж, Агафангел став прототипом одного з моїх героїв у «Орді».

Коли Головою Верховної Ради обрали Леоніда Кравчука, всі ми відчули, що є серед партократів сили, які добре відчувають політичну перспективу. Тоді, коли Івашко й Гуренко так необачно робили ставку на комуністичну партію, Кравчук складав продуману, хоч не завжди безпомилкову, свою програму, — і коли вже пішло на парламентські фацеції, то я зацитую кілька висловів Леоніда Макаровича — не для насмішки чи дружнього шаржування, а з тієї причини, що вони якоюсь мірою характеризують його сутність — хитрого, мудрого, обтічного, впертого і не завжди послідовного політичного діяча:

«Критику приймаємо, а пропозицію відхиляємо як таку, якої нема»; «Все можна, тільки не буде такої можливості»; «Хай буде нонсенс, аби було ясно…»

Ви щось зрозуміли? Напевне, ні, зате Кравчук добре знає, що говорить і чинить. Боюся тільки, аж тремчу, щоб він, бува, не перехитрив себе самого.

Колись, як уже забудуться нинішні політичні пристрасті, єднання і чвари (я детально їх фіксую, а, напевне, хтось подібне робить ще докладніше, щоб нинішній корінний перелом в історії, коли розпалась остання в світі імперія і народилися вільні держави, залишився-таки живим у пам’яті людей), і Українська держава займатиметься вже не своїм становленням, а нормальним державним життям, коли поняття «патріотизм» не буде асоціюватися з кров’ю, катуванням, тюрмами, підпіллям і розчуленими сльозами радості, а з національним виробництвом, торгівлею, менеджментом, наукою, мистецтвом, і ці чинники приноситимуть в Україну матеріальне і духовне багатство; коли меркантильність і міщанський достаток ні в кого не викликатимуть осуду, а навпаки — активне зацікавлення; коли збудеться нарешті мрія Хвильового про те, що не лише у війську, офіційних установах і навчальних закладах будуть спілкуватися державною українською мовою, а й грабіжники і проститутки визнають її натуральним для своїх професій і побуту засобом спілкування; коли вищою метою нашого громадянина буде не готовність вмерти за Україну, а спокійно і сито жити в ній; коли праця стане потребою, а не тільки засобом виживання або спушеним згори обов’язком, — одне слово, коли ми станемо подібними до інших цивілізованих народів світу, навіть тоді пам’ятатимуть наші нащадки подвиг студентів восени 1990 року в Києві, бо ж коли взяти їхню готовність прийняти мученицьку смерть, — дорівнював він хіба що відчайдушності героїв Сенатської площі або лицарів Зеленого поля під Крутами.

Народні депутати, які зайняли в парламенті бастіон опору проти комуністичної камарильї, виявились безсилими. Ми вставали й демонстративно виходили із залу засідань, виймали дискетки й не голосували, блокували трибуну, стягали з трибуни депутатів, які надто відверто плювалися на Україну шовіністичною отрутою, атакували стіл президії, і навіть міг собі дозволити Степан Хмара вигукувати, пориваючись до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука: «Льоня, ти мене попам’ятаєш!»

Незважаючи на нашу самовідданість і організованість, ми не мали сил зняти з посади Голови Ради Міністрів Віталія Масола, який запропонував Верховній Раді державний бюджет, котрий понад дві треті національного продукту делеґував Москві. Такого грабунку не було й за Брєжнєва: Москва через своїх сатрапів, подібних Масолові, поволі, зате впевнено затягала на шиї України петлю — союзний договір, і ми знали, що комуністична більшість українського парламенту прийме його з таким самим ентузіазмом, як приймала високу гостю Марґарет Тетчер, котра викликала в них велику радість прирівнянням України до Каліфорнії. Нагодовані раби страшніші й мерзенніші за окупантів.

У ті дні я почувався морально пригнобленим. Я інакше уявляв собі роботу в парламенті. Втішався ілюзією, що за п’ять років відносної демократії і гласності УРСР стала вже хоча б приблизно цивілізованою республікою, в парламенті якої повинні дотримуватися елементарних норм співпраці різні політичні групи, люди різних поглядів. Де там! Ми уперлися в стіну партократії, яка становила у Верховній Раді більшість і була не те що не цивілізована, навпаки — наглухо запрограмована демагогічною більшовицькою ідеологією, котра пішла від Лєніна — Сталіна і загартувалася в горнилі хрущовщини, брєжнєвшини та і сусловщини, — комуністи не змінилися ні на йоту… Я думав, що в новому парламенті демократична меншість матиме свої права як у нормальних парламентах світу, де однаково шанований кожен його член, захищений статусом депутата. Все це було моєю наївною ілюзією: комуністична більшість, т. зв. «група 239», як виявилося, не знає правил парламентського співжиття, не хоче їх знати, і я зрозумів, що зробив велику помилку, давши згоду балотуватися кандидатом у депутати до Верховної Ради УРСР, — витрачений у парламенті час я зміг би використати з незмірно вищим коефіцієнтом корисної дії — як письменник і голова Товариства української мови. Не знав я ще тоді, скільки матеріалу для творчості дасть мені перебування серед парламентської комуністичної орди…

Напевне, багато кого мучили такі самі сумніви, і не в одного депутата опускалися руки… І тут перед знекровленою нацією несподівано з’явився могутній донор — молодь.

Будуть потім комуністи звинувачувати нас, докоряти, соромити за те, що ми, батьки, так безсердечно спровадили своїх дітей на муки і смерть, а нам буде соромно не від їхніх докорів, а від того, що ми нічого про підготовку студентської акції не знали, що молодь боялася нас, заражених страхом і контрольованих надмірною обережністю, і навіть не посвячувала у свої наміри.

А якщо по правді, то ми молоді зовсім не вірили, вважали її зіпсованою неволею і надмірною опікою батьків; на студентські спроби гуртування в товариства дивилися поблажливо і з певною осторогою — щоб чого необачного не учверили; старше покоління, увірувавши у свій життєвий досвід, забуло, що будь-яку революцію здійснювали не батьки, а діти, що на барикади йдуть не старі, а молодь, і що кабінетними дискусіями ніхто ще не розрубав політичних вузлів.

Ми ж таки знали, що у Львові створилося Студентське братство, а в Києві — Українська студентська спілка, ми ж бачили на вулицях страйкуючих студентів під час передвиборної кампанії, але чи РУХ, ТУМ, УРП хоч пальцем кивнули, щоб залучити до спільної роботи студентів?

Протягом усієї Першої сесії, якщо не брати до уваги прийняття Декларації про суверенітет України, вели ми в парламенті безплідні й затяті дебати про відставку Масола, про недопустимість підписання союзного договору, про забезпечення українським юнакам служби в армії на території України, а київські і львівські студенти створювали в той час таємні склади наметів, теплих речей, дерев’яних щитів — і все те на початку жовтня сто п’ятдесят студентів винесли разом на голубий граніт біля пам’ятника Героям жовтневої революції (нині майдан Незалежності), поставили намети, відгородили майдан щитами, почепили на чола пов’язки з написами «Я голодую» і виписали на гігантському плакаті всі названі вище вимоги.

Місцева влада, Верховна Рада, Київ, Україна і весь світ були шоковані: що ж буде, хто переможе, невже влада поступиться перед студентами, а якщо не поступиться, то що станеться в краю, коли студенти почнуть вмирати і самоспалюватись?

Біля містечка голодуючих день у день стояв кільцем народ, не допускаючи до щитової загорожі ні міліцію, ні провокаторів, яким один раз вдалося закинути між намети димову шашку; незабаром, ніби спам’яталися, почали голодувати й депутати. На п’ятий день голодування перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко влаштував широкомасштабну провокацію…

Для великого ганьбища і сміху зібрав у Палаці «Україна» немічних інвалідів другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно було засуджено голодуючих «екстремістів», пішли походом від Палацу «Україна» до «Героїв жовтневої революції» — через голодуюче містечко, змітаючи його при тому, — й поклали до стіп Лєніна квіти.

Я стояв тоді на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав видумане Гуренком ганьбище. Старі і немічні, обдурені й бідні, на милицях і в інвалідних візках комуністи-ветерани несли й везли портрети Лєніна, плакати, на яких засуджувався український буржуазний націоналізм і голодуючі діти, які заважили своїм життям для України; ветеранів було не більше трьох тисяч, а на захист голодуючих студентів вийшло понад п’ятдесят тисяч киян, які не пропустили жалюгідну процесію й близько до наметів; двоє старушенцій обійшли містечко й поклали квіти до підніжжя пам’ятника Лєніну — і саме тоді відбувся крах комуністичної партії. Не голодуючі студенти і не галичани, яких немало стояло на тротуарах, а зрусифіковані кияни, росіяни і євреї дружно закричали вслід старим більшовикам, які рушили — бо мусили — колоною у бік Дніпра:

«Идите в своє светлое будущее и больше не возвращайтесь!»

Я був би вдячний Гуренкові за цю «патріотичну» акцію, якби не шкодував людей, які чесно проливали свою кров на фронтах Другої світової війни. Гуренко ж не шкодував…

Це була велика перемога. Акція студентів не тільки гальванізувала революційну ситуацію в Україні, а й виявила слабкість комуністів і їх антилюдяну сутність. Один за одним, втрачаючи витримку, виступають депутати-комуністи з ганебними заявами. Депутат із Миколаєва М. Башкіров вигукує саркастично на зібранні «групи 239»: «Не волнуйтесь, все это скоро кончится, но сколько трупов будет, сколько трупов!» Депутат від Криму В. Рева з парламентської трибуни закликає випустити на голодуюче містечко танки: що ж бо інше означала пропозиція запровадити в Києві надзвичайний стан?.. А в Москві на з’їзді Верховної Ради СРСР депутат з Кобеляк, фальшиво розрекламований костоправ Касьян, видає крилату фразу, яка вмить облетіла весь світ і затаврувала навіки комуністичну «гуманність»: «И пускай голодают, нам будет больше что кушать!» (Не вірте, люди, пройдисвітові, не йдіть до нього лікуватись, це шарлатан, я був у нього із своїм хворим внуком, але навіть якби він був ґеній — не йдіть до лікаря з такою дикою, чисто більшовицькою «гуманністю»!)

На дванадцятий день голодування розпочалися страйки у всіх вишах України, політична криза наближалася до апогею — до голодуючих студентів прибув Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. До нього на переговори вийшов студентський лідер Олесь Доній.

Ніколи не забуду: маєстатичний Кравчук наступає на худенького Донія, намагаючись здолати його психологічно — достоїнством першої особи. Доній мужньо витримує діалог з головою парламенту, непоступливо вимагає безумовного виконання студентських вимог, погрожує новими, не оголошеними ще акціями, та всі вже знають: серед голодуючих є сміливці, готові до самоспалення.

Кравчук зривається, він майже кричить, хоч йому властива залізна витримка:

«Я не боюся ані Бога, ані чорта — і вас не боюся!»

І раптом — голосно, як ніколи, — б’є годинник на хрещатицькій вежі, і весь народ на площі чомусь підводить голови до неба. А в зеніті щось повисло — якесь світляне коло. Літаюча тарілка, Голуб-Дух, Божий перст?! Хто це, що це, яка сила застерігає державного мужа перед непоправною помилкою, після якої — кров?.. Кравчук теж дивиться в небо, потім опускає голову і м’якне: призначає місце і час переговорів зі студентами.

Я почув на прес-конференції у Львові під час перезахоронення останків патріарха Йосипа Сліпого мудру відповідь Президента на немудре питання якогось журналіста: чому він не хреститься в церкві?

«Людина повинна осінити себе хрестом аж тоді, коли внутрішньо відчує Бога».

Можливо, те відчуття вперше діткнулося душі Леоніда Кравчука в критичну для народу мить на майдані Незалежності в жовтні 1990 року?

15 жовтня відбулася грандіозна демонстрація біля стін Верховної Ради. Міліція й омонівці були вже безсилі: голодуючі студенти зайняли із своїми наметами площу перед центральним під’їздом парламентського будинку. Того ж дня одна із студентських колон захопила Червоний корпус Київського університету. На другий день студентами було захоплено сім навчальних корпусів різних вузів Києва. У містах Західної України, а теж у Харкові, Запоріжжі, Донецьку виросли на знак солідарності з голодуючими студентами Києва наметові містечка. Страйки почали перекидатися у трудові колективи.

17 жовтня на вечірньому засіданні Верховної Ради було зачитано документ узгоджувальної комісії, в якому задекларовано виконання усіх студентських вимог.

У ці дні я розпочав писати свою «Орду». Студентська акція додала всім нам упевненості й рівноваги, в тому числі й мені. Я вмить зрозумів слабкість карликів, які осідлували нас упродовж століть, і відчув пекучий сором за нашу покору.

Мій Єпіфаній вчинив злочин мовчання в Батурині, дивлячись на страшне диявольське дійство, і за цей злочин мусив бути покараний. Мій Єпіфаній — це я і весь мій народ; ми повинні відбути покуту за свідому й несвідому мовчанку в час присутності на оргіях, шабашах і Варфоломіївських ночах окупантів.

Такими злочинцями, як Єпіфаній, були ми всі. Вся наша нація була злочинною супроти себе самої. Ми героїчно гинули в Батурині, ми терпеливо вмирали під час голодомору в 1933 році, ми покірно йшли у підвали НКВД, і нам стріляли в потилиці… Тож коли має каятися Єпіфаній за те, що не вп’явся зубами в горло Меншикову, то чому не маємо каятися ми, винні не в тому, що впустили більшовицьку орду на свою землю, — сил не було зупинити, а в тому, що в душу впустили і вдовольнилися тихим і ситим рабством.

Хто ж ці люди — серце мені крається! — що прийшли з Чернігівщини, підкуплені першим секретарем Чернігівського обкому партії В. Лісовенком — його консервами, відрядженнями, готелями і ковбасою, — пікетувати Верховну Раду після студентської акції? Таж українці. Ярим залізом випікатиме історія з їхніх душ ганебні чужинецькі слова, виписані ними на транспарантах: «Долой парад суверенитетов!», «Отстоим имя и дело Ленина!», «Наш колір червоний, вибір соціалістичний!», «Не треба мені Бандери, хочу сала і мадери!» Яку покуту їм, обдуреним і без вини винним, задасть Господь?

Студенти відкрили мені очі, і я вперше побачив перед собою безсилу орду — її частину, але докупи зібрану в кількості 239 чоловік в одному залі, і мені стало дивно й соромно, що я терпів їх усе життя, що вони їздили на мені, як карлик Єрмолай на Єпіфанієві; вони їздили на нас усіх; ми, як могли, скидали їх, як могли — обминали, втікали від них, обдурювали, вдаючись до хитромудрих підтекстів, змальовували їх, але ж боялися — нікчем!

Я вирішив проаналізувати стан людини, яка, вчинивши гріх мовчання, мусить каятися й шукати дорогу до Храму своєї душі; я вирішив показати все наше суспільство, до якого увірвалась орда бездуховності. Хай мій твір очистить мене самого в цей святий момент, коли я ступив на поріг незалежності своєї держави.

На порозі незалежності нашої держави став український народ під час студентської революції. І вже ніхто не міг зупинити волі українського народу до самостійності. Ще будуть арештовані й побиті депутати, і тяжко помилиться Леонід Кравчук, даючи дозвіл на арешт Степана Хмари після інспірованої авантюри в підземному переході на Хрещатику 7 листопада 1990 року, проте ця помилка державно вишколить майбутнього Президента. Ще виступить в українському парламенті генерал чужинецької армії Мойсєєв і скаже: «Я пекусь не о карьере своей, я сегодня пекусь о государстве российском» і буде висвистаний Народною Радою з трибуни; ще влаштує маршал Язов у Галичині кам’яний геноцид — позриває динамітом пам’ятники дивізійникам під Бродами, Степанові Бандері — аж двічі — на його батьківщині біля Калуша, Євгенові Коновальцю в Зашкові на Львівщині; ще генерал Варенніков шантажуватиме Голову Верховної Ради Кравчука, щоб став на бік ГКЧП, — і всі три високорангові солдафони опиняться згодом у тюрмі. Ще приїде до Києва емісаром від Горбачова президент США Джордж Буш і буде переконувати українських парламентаріїв, що Україні найкраще залишатися в СРСР, а ми з депутатом Олесем Шевченком розгорнемо перед його ескортом синьо-жовтий прапор, засвідчуючи нашу непорушну волю до незалежності, і він таки привітає нас розчепіреними двома пальцями, побажавши нам перемоги. Ще багато труднощів перенесе наш народ, але ніхто ніколи вже не примусить його повернутися в тихе рабство, у підданство нікчемним карликам. Ніхто і ніколи — бо маємо таку героїчну молодь, яка готова піти за Україну на смерть.

А втім, на смерть не доведеться йти. Народи вже зрозуміли, і втямлять це й найдосвідченіші майстри імперії, дивлячись на вищерблений, глухий і мертвий цар-дзвін біля Кремля, який символізує мертвотність імперії: немудро зливати малі дзвони в один великий, бо чим більше дзвонів — тим краша гармонія, — ходитимуть вільні люди в музей, що виросте на місці московської тюрми, й дивитимуться на витвір манії великості, яка є менша малості.

А що ж — література? Де вона? Де та духовна субстанція українського народу, яка зберегла нашу національну потенцію, виховала нас, дала незнищенну зброю — мисль — і привела до будівництва незалежної держави? Залишилася за шелом’янем історії непотрібною для вжитку і стала тільки джерелом пізнання, до якого звертатиметься дослідник нашого державного становлення, а новітньому шанувальникові культури — нецікава, байдужа, нестравна? Де та модерна література, яку б мала народити молода держава?

Дивлячись на нинішній вакуум у красному письменстві — адже за сім років боротьби за демократію не з’явилось в Україні жодного поважного прозового твору, та й у поетичний дзвін ніхто не вдарив по-великодньому, — хочеться вигукнути вслід за Лессінґом і Франком:

«У нас нема літератури!»

У нас нема літератури майбутнього… А чи правда це?

Ні. Бо не можна розділювати борозною, ніби озимину від ярого посіву, літературу давню й новітню, традиційну й аванґардну, заанґажовану і самодостатню, недержавну і державну, бо в надрах класичної (хай так назву досьогоднішню вартісну літературну продукцію) ми не встигли не те що дослідити, а навіть побачити в ній нормальний модерн, зайняті пошуками найнеобхіднішої зброї, і мусимо тепер перед нашими дітьми признатися, що небагато знаємо про поетику Т. Шевченка, бо коли, наприклад, цитуємо, немов лозунг, останню строфу з поезії «І Архімед, і Галілей» («І на оновленій землі врага не буде, супостата»), то естетично-філософського коду перших строф не розуміємо зовсім і навіть не намагаємося зрозуміти; що про секрети поетичної творчості Івана Франка не маємо зеленого поняття, бо наша невольнича буденність винесла на поверхню Франкової ріки, немов глушену рибу, не так щоб найслабші, а злободенні на час їх написання і зовсім не актуальні для нинішнього дня твори; що драматургію Лесі Українки ми залишили майбутнім зарубіжним дослідникам, а самі розчулено втішаємося зовнішніми звабами «Лісової пісні», не занурюючись у філософію твору хоча б до такої глибини, як це спробував зробити у своїх працях Драй-Хмара…

Та що говорити! Ми пережували доступного нам Богдана Ігоря Антонича (слава Богу, що ніхто вже не знизує плечима, почувши, що «Антонич був хрущем»), а тих — складніших, урбаністичних — книжок поезій навіть не розкривали; заспівали до нудкості Василя Симоненка, і вже ніхто не втирає сльози на слова «вибрати не можна тільки Батьківщину», а за зовнішньою декларацією поета ховаються дві третини його поетичного айсберга; нині ж ми вже готові замусолити зовсім новітню поезію Ігоря Калинця — і то навіть не вниканням у тексти віршів, а славослів’ям, не розуміючи того, що поезія Калинця вимагає освоєння цілої ділянки філософської науки, фахівець якої мусить бути обізнаний з фольклором, міфологією, демонологією, теологією й образною системою європейської поетики.

Так що годі впадати у розпач: література майбутнього народилася в минулому, і не квапмося відривати аванґардизм від традиціоналізму, як луску з тарані, бо скільки ж модерного знайдемо і в новелах Івана Керницького та Богдана Нижанківського, в поезіях Юрія Косача та Василя Барки, у знаменитій трилогії «Волинь» Уласа Самчука. Марна справа — роз’єднати ці дві категорії неможливо.

Звісно, ми ще переживемо баталії між посттоталітарними аванґардистами (вони вже про себе заявили: Є. Пашковський, К. Москалець, Я. Павлюк, В. Портяк) і вчорашніми традиціоналістами, бо такі війни завжди виникають при зміні поколінь, а що вже говорити, коли приходить зміна суспільного ладу! Проте я заздалегідь хочу пригасити бурю у склянці води, бо із свого життєвого й літературного досвіду знаю, що жодної суперечності між традиційністю і новаторством література не повинна долати, а навпаки — поєднувати ці споріднені між собою категорії. Бо ж суперечностей і немає…

…Щойно мені до рук потрапила маленька, проте сконденсована в думках, стаття доволі молодого ще поета Павла Гірника, надрукована в «Літературній Україні»: погляди Павла на сучасні літературні проблеми майже ідентичні з моїми — то, може, я не помилився?

Чого ж ви, мовляв, розкричалися, письменники: ґвалт, пограбували, не дали паперу, пропав державний опікун, що робитимемо, гине література!.. Та невже ви хочете, щоб вам і далі викручували руки, щоб ви мусили і нині звеличувати, вихваляти, схвалювати — за добру, звісно, плату?

«Мені здається, — пише молодий поет, — що нормальна літературна ситуація — це постійна опозиція і шляхетна незалежність. І якщо нині хтось іще пише за інерцією, намагаючись пристосуватися до попиту, а хтось це діло полишив, бо не заробиш, то в майбутнє, абстрагуючись від сучасності, пишуть нині лише одиниці».

Я щасливий, що так точно, в цьому випадку, збіглися думки представників двох письменницьких поколінь. Я буду теж щасливий, якщо матимемо можливість зовсім відчужитися від держави і створити в ній, рідній і дорогій, незалежну державу мистецьку. І вже не будемо рівнятися на сусіда, не будемо страждати від комплексу: «в них менші утиски, то й література краща», самі будемо визрівати й самовивищуватись, самі будемо признаватися до своїх слабкостей, а не хтось нас присоромлюватиме за них, і в цьому знайдемо могутній стимул росту; ми з гордістю, а не фальшиво встидаючись, продаватимемо свої власні книжки і ніколи не затаїмо заробітку, а чи таки ж не признавалися вголос, скільки нам виплачувала за службу більшовицька держава, і звикнемо до того, що вже ніколи не будемо мати масового читача, бо й та масовість — коли в книжкових магазинах стояли читачі у чергах за історичними романами, хоч якого штибу вони були, — свідчила не тільки про голод на інформативну літературу, а й про невибагливі естетичні смаки,

Відходить у минуле час масових захоплень кожним словом, яке прославляло Україну, кожною стрілецькою піснею — тим безконечним вставанням на концертах, коли люди втрачали орієнтацію, де гімн, де реквієм, де молитва, а де звичайна, часто банальна, проте насичена національним пафосом пісня; минає час розчулених сліз і обов’язкових вишиванок на патріотичних імпрезах, сардачків, кептарів, запасок, опинок — все це було натуральне колись у побуті, але ж змінилися часи, а з ними й зовнішній декор, і, знаєте, — я не можу бути впевнений у психічній врівноваженості юнака, який ходить буднього дня по місту в шароварах, у кунтуші, з «оселедцем» і бутафорною шаблею при боці.

І мені довелося пережити перелом. Після «Мальв» я призвичаївся до миттєвої популярності будь-якої моєї книжки й мені було дивно й гірко, що «Четвертий вимір», який я вважаю найкращою своєю працею, досить поволі зникав з полиць книгарень; я й сьогодні чекаю голосного визнання «Орди», і таке дороге мені кожне добре слово про цей роман; кудись пропала самовпевненість, і я думаю: що за причина, що роман «Мальви», який за художнім рівнем стоїть нижче багатьох моїх інших творів, залишився і на сьогодні неперевершеним серед моїх книг у популярності? І розумію: цей роман через свою фольклорність належить до масового мистецтва, а «Четвертий вимір» і «Орда» наблизились до елітарного. Тож коли я бачу, що «Орда» все-таки розходиться, — радію зростанням смаків у читацької публіки і втямлюю, що романтизм, який наскрізь проймає «Мальви», відживає в часі: письменник повинен говорити нині читачеві непідфарбовану і гірку правду.

Один учитель на презентації «Орди» в Дрогобичі спитав мене, як він має пояснити учням те моє ганьблення власного народу, яке я дозволив собі у романі: чи може бути дитина горда за своїх предків, які розпродували на базарі зброю й осквернювали церкви, хліб-сіль підносили завойовникові, обливали брудом своїх звитяжців, проголошуючи їм у храмах анафеми, і що я, власне, проповідую: славу чи ганьбу нашій історії?

То я відповідаю… Прости мені, мій народе, що так жорстоко вишмагав тебе за тяжкі гріхи твої, — ти заслужив панегірика, величного пеану за свої страждання і за те, що так мужньо їх переніс. Нема тобі рівного у світі добротою, працьовитістю і терпеливістю. Але яким ти станеш, опинившись господарем у своїй хаті, не усвідомивши своєї гріховної вдачі, — далі таким невідпорним, слабким і схильним до відступництва, далі — поступливим, покірним перед ворогом і незгідливим у своїй сім’ї?

Ми маємо унітарну державу, проте самі дробимося на партії, мов ряска на воді, з’їдаємо один одного заради своїх амбіцій; отримавши можливість вільно молитись Богові, ми осквернюємо храми сварками і бійками, доводячи один одному, чий обряд справедливіший; ми вигадуємо нові релігії, які стають прихистком для безбожників і пройдисвітів, і віримо лжепророкам та баламутам типу Лева Силенка з його рунвірою і Олеся Бердника з його так званою Духовною республікою й поволі починаємо миритися з тим, що талановитий колись поет Борис Олійник став нашою національною ганьбою. Йдеться тут не тільки про зраду друзів, України, а й про огидну зраду нашого ворога, із жмень котрого він два роки дзьобав крихти у Кремлі, а потім, потоптавши всі засади шляхетності, виставив його світові на глум, кинувши тим самим тінь подлості на весь наш народ.

Йдеться про «бестселер» Б. Олійника «Два роки в Кремлі». Автор, застрягнувши по вуха у хворобливій містиці, виставив М. Горбачова в образі апокаліпсичного звіра. І що ви думаєте — осуджує його не за трагедію у Тбілісі, вільнюську кров, користолюбство чи апологетику оновленої більшовицької імперії… Де там — називає його сатаною за те, що спохвату, ненароком розвалив більшовицьку імперію, в якій так добре жилося Б. Олійникові: вона ж дала йому всі можливі премії та найвищі звання, — і глузує московська преса на весь світ з хохла, який хотів до всіх пристосуватися, щоб мати кругову поруку, й пошився в дурні… Не турботи про молоду українську державу проймають колишнього відомого українського поета — лише розпач за імперією і страх перед волею. Що ж, яничар завжди боявся свободи, він не знаходить пристанівку серед рівного народу, який виборов для себе волю, а тому в боротьбі з нею не дотримується елементарних засад моралі й етики.

Отаке-то… Мусимо врешті-решт сказати собі правду в очі — які ми є, і станьмо після цього кращими!

…Недавно до мене в залі Верховної Ради підійшов депутат із Слов’янська — директор арматурного заводу Володимир Новиков — і сказав ламаною українською мовою:

«Спасибі, Романе Івановичу, за «Орду». Я зрусифікований українець, чого ніколи не усвідомлював. Аж тепер… Я зрозумів ваш твір, але ніколи не думав, що те розуміння буде таким болісним».

Може, варто було написати «Орду» для одного лише Новикова?

А ось яку записку без підпису я отримав на презентації «Орди» в Мостиськах:

«Пане Романе, мені глибоко імпонують Ваші думки про наше «духовне ординство» — «малість душі». Ваша книга необхідна саме зараз — на початку українського державобудівництва. Лякає нинішнє ординство, коли карлики рвуться до влади, хоча б найменшої. Вони страшні, ті наші карлики із своєю хохлацькою психологією… Хай ні Ваша книга, ні мої думки не виглядають національним самоприниженням. Ми повинні вибратися нарешті із хохлаччини і шароварщини».

Оце і вся моя відповідь шановному педагогові з Дрогобича.

А ще хтось може мені закинути, що я в своїх спогадах ані разу не згадав добрим словом росіян. Чи маю за що? Хто — хоча б один із всіх моїх знайомих російських письменників — сказав мені, що я маю право на незалежність так само, як вони? Жоден. Навпаки, прозаїк Юрій Сбитнєв позаминулого року у Коктебелі аж на крик зірвався в розмові зі мною і Павлом Мовчаном через те, що ми не згодні були з його ідеєю нового союзного договору, який мало чим відрізнявся від горбачовського: «Ну как вы не понимаете, что нам нельзя жить отдельно!» Я розумію: вам, пане Сбитнєв, буде тяжко жити без нас, зате нам — у сам раз!

Це ж вони, російські інтелектуали — члени редколегії московського журналу «Дружба народов» — так озвіріло напали на головного редактора Олександра Руденка-Десняка, який заслав у номер перекладену російською мовою «Орду», і заявили про можливість свого виходу з редколегії, якщо роман буде надрукований.

«Ну что поделаешь? Александр Руденко, надо сказать, держался до последнего и очень достойно в этой непростой для него ситуации (сам украинец из Чернигова, в чем его и упрекали); но младая поросль этой редколегии, не битая, не пуганная, полная сил и, казалось би, желания улучшить свой журнал — подняла такой вой, такой содом! Печатать покойников зарубежья или полупокойников — пожалуйста, этого бояться не будут, а напечатать современный горячий роман, который, без сомненья, стал бы в Москве бестселлером, — на это у них кишка тонка… Единственное утешение во всей этой ситуации в том, что роман имеет убойную силу, с чем вас и поздравляю. Политически было бы правильно и мудро в это нелегкое время напечатать «Орду» в Москве, чтобы людям непосвященным стало понятно, в чем истоки наших сегодняшних неурядиц, но мы плохие политики, в чем я убеждаюсь каждый Божий день».

Я вмисне зацитував майже весь лист моєї перекладачки, росіянки Інни Сергєєвої, щоб засвідчити, що і мені за моє письменницьке життя зустрівся-таки тверезомислячий чесний росіянин, позбавлений імперського комплексу месіанізму.

Напевне, таких росіян є більше, але так рідко випадає з ними зустрічатися в наш постімперський час, коли не тільки росіян, а й багатьох українців, про що засвідчує хоча б книжка Б. Олійника про М. Горбачова, огортає розпач з приводу розвалу останньої в світі імперії.

Є вони — бо ось що пише росіянка Валерія Новодворська в статті «О национальной подлости великороссов» («Молодь України», 6/ ХІІ 1991 р.):

«Мы, русские, самые бездомные люди на земле. Мы убили Русь, сделав из нее империю. Мы — московская орда».

Тож чи не влучив я «в десятку», написавши цей останній свій роман?

5 вересня 1992 року.

О, який я безнадійний педант! Рівно рік тому розпочав свої щоденникові записи, спогади і роздуми, а нині вже вичерпався матеріал.

За тиждень розпочне свою роботу Шоста сесія Верховної Ради, буде вона дуже тяжкою, і ми ще раз переконаємося, що повної незалежності не маємо, що будівництво держави тільки-но розпочалося і на крихку самостійність України й далі чигають зграї чужоземних ординців і свої яничари. Повинен піти у відставку уряд Фокіна, а чи зуміємо сформувати кращий? Готується референдум про розпуск нинішнього українського парламенту, бо й не має він права — у своїй більшості антиукраїнський — очолювати Українську державу, але ж де гарантія, що мій скалічений манкуртством, мій розчарований у нас самих народ обере кращий парламент?

Моторошна тривога добирається до серця, я відганяю її: все буде добре, це наша вирішальна битва за волю, і ми її не програємо… За останнім соціологічним опитуванням, в Україні тільки одинадцять відсотків оптимістів — і я серед них. Я залишуся оптимістом навіть тоді, коли їх зменшиться до одного відсотка. А якщо ця моральна категорія втратить усі підстави для існування і чужа орда знову посуне на нашу землю, я не захочу більше жити в неволі: буду оборонятися і готовий загинути. Але й крізь це найпесимістичніше припущення пробивається промінь надії: якщо всі так вирішать, як я, то хто нас зможе здолати?

Я ставлю крапку на своїх спогадах. Не сердьтеся на мене ті, кому завдав болю, адже і сам себе не шкодував. Я можу бути не згідний з чиєюсь політичною тактикою, але ж нікого, хто щиро працює для України і в тій праці помилки робить, я не назвав відступником. Нація — це ліс, в якому все росте і все потрібне для лісу. Біймося лише зробити з нього парк — ми в парку вже жили, і скільки дорогоцінного життя безслідно пропало!.. Але в лісі водяться отруйні поганки, котрі швидко розмножуються: їх треба нещадно винищувати, щоб не довелося потім оздоровлювати або ж ліквідувати весь масив.

…1989 року я мав, з нагоди свого шістдесятиріччя, творчий вечір у театрі імені Марії Заньковецької — було людно, саме тоді народ обирав собі лідерів. Приносили мені пам’ятні подарунки, адреси, і, розглядаючи їх потім удома, я дуже здивувався, побачивши серед них гарно оправлену книжку з витиснутими золотими літерами заголовком: «Роман Іваничук. Смерть останнього яничара. Роман».

Я почав її розгортати, адже такої книжки не писав, — що за диво? Та вона не розкривалася і щось булькало в ній: була це хитромудра бутелька з коньяком, подарована львівськими політехніками; ми посміялися, спожили сім’єю трунок, і я поклав «книжку» на стелаж.

Зовсім забув про неї, а оце кілька днів тому мій старший внук Данилко підходить до мене, показує книжку й запитує з докором, чому я нічого не говорив йому про цей свій роман. Я пояснив хлопчикові, в чому справа, але він уперто не відступав: «Ти ще не написав, але мусиш написати таку книжку — «Смерть останнього яничара»! І в ту мить я зрозумів, що ці спогади — не остання моя книжка. Я написав її, щоб знали нащадки, яке то було з нас за покоління, що винесло на собі весь тягар більшовицького ярма, скинуло його з себе й почало будувати незалежну державу. Я хотів дослідити, які ми були і які є, але не сказав, якими станемо.

Спасибі, Данилку, що підказав тему. Ще не вечір, я ще перейду через смерть останнього яничара — через останній свій роман — і стану на порозі новітньої літератури. А далі вирушать діти… Я напишу про кінець найтяжчого зла нашої нації, яким є відступництво заради вигоди і тихого рабства.

Поки це зло житиме в нашому національному організмі, доти не матимемо повної незалежності. Залишаться ще надовго злодії і вбивці, але яничар мусить загинути. Покруч, який за звання академіка зраджує націю, який за високе посадове крісло в парламенті окупаційної держави продає друзів, який проникає в довір’я самого імператора, радить йому, як краще загнуздати свій народ, і ганьбить екс-імператора за те, що не зумів цього зробити, — той покруч повинен умерти.

І умре. Не з докорів сумління, бо воно в нього відсутнє, а з розгубленості: яничарство стає в незалежній державі непотрібне, фах запроданства більше застосування не має, ганебний товар на світовому ринку втрачає попит — останній яничар випиває отруту.

Благослови, душе моя, Господа за те, що не відбирає ще пера з моїх рук!..

У моєму зеленому Трачі, на присілку Пиконеві, у тих трясовинах, де запалася під землю церква і ще сьогодні на Великдень гудуть у підземеллі дзвони, живе колонія чорних, з жовтими черевцями жабок-кумкаців, які весь день, якщо добре прислухатися, зрідка покумкують, ніби настроюють інструменти, підтягують струни. Так вони цілоденно працюють, щоб увечері міг заграти оркестр.

Треба мені вибратися в Трач: може, мої милі ладначі погодяться бодай один ще раз настроїти для мене цитру?

Рада про вигнання (лат.).

Категорично не вірю в офіційну версію слідства, буцімто в квартирі В. Бойка загорілася каністра з бензином (прим. автора).

Мудрому досить (лат.).

26 жовтня 1992 року І. Юхновський став першим віце-прем’єром в українському уряді (прим. авт.).