© П. М. Кралюк, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Письменник і політик, один із вождів українських «визвольних змагань» 1917–1921 рр. Володимир Винниченко якось заявив, мовляв, не можна українську історію читати без брому, тобто заспокійливого. Справді, українське минуле, яке подавалося істориками національного спрямування, часто трактувалося як «історія страждань». Відтоді, правду кажучи, не так багато змінилося. І зараз нам продовжують пропонувати історичне бачення, де український народ постає як жертва, його гноблять інші народи (татари, поляки, росіяни і не тільки). Він часто не має своєї держави. А якщо й має, то «воріженьки» роблять чимало для того, щоб її знищити. І часто це їм вдається.

Натомість чомусь забувається, що національні держави — це порівняно недавній витвір. Якщо звернутися до середньовічних і ранньомодерних часів, не кажучи вже про часи стародавні, то бачимо, що тоді, як звичайно, були держави, у складі яких проживали різні народи. Моноетнічні держави радше були винятком, аніж правилом. Та й навіть у Нові часи домінували багатоетнічні держави імперського типу. Отже, бездержавність — явище, характерне для багатьох народів. Тут українці зі своєю «складною історією» зовсім не самотні.

Звичайно, хотілося б більшого. Хотілося, щоб українці, точніше їх предки-русини, у Середньовіччі й ранньомодерні часи мали свою державу, яка б у новочасний період трансформувалася в державу національну. Проте не треба забувати, що ці самі наші предки досягали успіхів у начебто «чужих» державах, опиняючись на вищих щаблях. Вони зробили чимало для становлення Російської імперії. Займали високі посади в Речі Посполитій. Навіть деякі королі цієї держави походили з України й мали русинське (українське) походження. Русини-українці відігравали помітну роль у Молдавському князівстві. Руська (українська) аристократія мала сильні позиції в середньовічному Угорському королівстві. Та й навіть в Османській імперії українці давали знати про себе. Згадайте хоча б Роксолану! А в жилах деяких турецьких султанів текла українська кров. Помітне місце займали вони в комуністичній імперії — Радянському Союзі, який, зрештою, і розвалили.

Держави — це форми політичного життя. Вони постійно змінюються. Вічних держав немає. Це розуміли наші предки. Так, на початку XVII ст. український поет Іван Домбровський написав латинською мовою поему «Дніпрові камени». Є в ній такі слова:

До речі, у цьому творі маємо історію державних змін на теренах України в часи Середньовіччя. Історію, сповнену гордості за предків. Виявляється, у ті далекі часи українці-русини могли писати свою історію «без брому».

Тепер щодо страждань. Хіба вони випадали лише на долю українців? Почитайте Старий Завіт. Історія давніх євреїв сповнена кривавими війнами, масовими вбивствами, частими конфліктами між «своїми», міграціями й примусовими виселеннями. А чи мало нащадків цих давніх євреїв зазнавали гонінь у часи Середньовіччя або в період Другої світової війни?

Або візьмемо провідні країни Західної Європи. Хіба мало потрясінь було в їх історії? Величезні руйнації під час «великого переселення народів», коли загинув цивілізований світ — pax Romana, жорстокі напади норманів, Столітня й Тридцятилітня війни, криваві конфлікти Нового часу, падіння старих і творення нових державних утворень… Список можна продовжувати.

Звернімося до історії наших ближніх сусідів. Чи була «рівною» й «спокійною» історія Польщі? Мали поляки значні втрати своєї людності, територій у часи Середньовіччя. Була ліквідація ранньомодерної Речі Посполитої, яка могла б трансформуватися в польську національну державу. Непростою була доля «відновленої» Польщі в ХХ ст., особливо під час лихоліття Другої світової війни. Щось подібне можна сказати про угорців. Принаймні вони, як звичайно, виділяють у своїй історії дві великі трагедії: битву під Могачем 1526 р., яка фактично стала початком ліквідації Угорського королівства, й Тріанонський договір 1919 р., за яким Угорська держава втратила велику частину своїх етнічних територій. Більш «щасливою» може видатися історія румунів — нащадків волохів та молдаван. Проте варто пригадати, що останні протягом майже чотирьох століть перебували під владою османів. Відносна успішність Румунії наприкінці ХІХ — першій половині ХХ ст., створеної під протекторатом західноєвропейських держав, власне, й була обумовлена цим протекторатом. Непростою була доля румун у «соціалістичні часи», коли правив диктатор Ніколає Чаушеску. Зрештою, досі так і не реалізована ідея Великої Румунії. За межами Румунської держави продовжує залишатися Молдавія, значна частина населення якої ідентифікує себе румунами.

А чи щасливою була доля росіян? Довгий час їхні предки, серед яких була велика частка угро-фінів, перебували під владою київських князів, а потім під ігом Золотої Орди. Власне, тоді предки росіян втратили свою етнічну ідентичність, зазнавши слов'янізації й русинізації. Потім створення деспотичної Московської держави, яка без особливого милосердя ставилася до своїх підданих. Чого варта лише опричнина! Виникнення ще однієї деспотії (щоправда, дещо цивілізованої) — Російської імперії. Кривава громадянська війна 1918–1920 рр., що призвела до знищення немалої частки російської еліти. Не такою вже й солодкою була доля росіян і в часи СРСР. Та і в нинішній Російській Федерації, попри культивування російського шовінізму, не все так виглядає однозначно.

Звичайно, можна говорити, що наші страждання більші, пригадуючи придушення козацьких і гайдамацьких повстань, знищення Гетьманщини, утиски українців в часи «національного відродження» в Австро-Угорській і особливо в Російській імперіях, загибель українських державних утворень під час «визвольних змагань» 1917–1921 рр., репресії проти українців у Польщі й Румунії в міжвоєнний період, Голодомор й терор у радянській Україні, криваву ліквідацію Карпатської України 1939 р., величезні втрати українців під час Другої світової війни, жорстокі репресії проти Української Повстанської Армії…

Проте представники інших народів можуть доводити, що їхні страждання не менші, а то й більші, пригадуючи ті чи інші факти своєї історії. Взагалі «історії страждань» не обходяться без зміщення акцентів, а то й певної міфологізації.

Та, попри страждання, українці навчилися виживати в різних державних утвореннях: як своїх, так і чужих. До того ж нерідко «чужі» держави вони намагалися зробити «своїми». У часи націоналізму українці не раз демонстрували волю створити свою державу, попри поширені анархічні настрої в їхньому середовищі. Зрештою, вони відіграли провідну роль у розвалі Радянського Союзу, проголосивши незалежність України. Хоча ця незалежність далася й дається непросто. Таке життя. «А хто борець, той здобуває світ!»

Принагідно хочеться нагадати: в часи націоналізму, коли популярною стала ідея права народів на політичне самовизначення і почали з'являтися національні держави, далеко не всі народи зуміли реалізувати це право. До сьогодні ведуть боротьбу за створення своєї держави курди. Зрештою, не лише вони. Навіть у цивілізованій Європі є етноси, які так і «не відбулися», не стали «повноцінними народами». Наприклад, це стосується провансальців, бретонців, баварців, саксонців, сілезців… Чимало європейських народів (валлійці, каталонці, кашуби, лужичани, помаки, ретороманці, фламандці, шотландці та інші), які, здавалось би, «відбулися», не мають ні своїх держав, а іноді навіть автономних утворень.

Українці ж свою державу мають. І демонструють у сучасних умовах російської агресії волю до її збереження. Чого не скажеш про наших північних сусідів — білорусів, які близькі до інтеграції з Росією.

Тобто не такі ми вже «пропащі» й «бідні», як це нам дехто подає чи хоче подати. За плечима маємо значну етнічну, а також державну традицію. Інша річ, що про останню знаємо не так багато. До того ж часто уявлення наші про неї викривлені.

Держава — це сукупність інституцій політичного, адміністративного, воєнного, судового, релігійного й культурного характеру, за допомогою яких здійснюється управління певною територією й населенням, яке проживає на ній.

Поняття держава в різних народів має різну етимологію, яка відображує їхній політичний досвід. У Стародавній Греції державу іменували політією. Це слово походило від слова поліс, тобто місто. Приблизно те саме спостерігаємо в англосакських народів. І справді, на початкових етапах держави часто виникали як укріплені поселення (міста), що контролювали навколишню місцевість. Хоча не обов'язково. Треба мати на увазі, що існували різні типи держав. Державність полісного типу формувалася переважно в осілих, землеробських народів. Дещо по-іншому здійснювалося її формування в народів кочових і морських. До того ж із часом державні організми зазнали значної еволюції.

Існували й існують різні форми держав, які залежать від низки чинників:

— розвитку технологій, зокрема інформаційних;

— географічного становища;

— економічної діяльності населення;

— його етнічного складу та ментальних і культурних особливостей;

– історичного й політичного досвіду народу.

В українській мові утвердився термін «держава». Саме це слово має давньослов'янське походження. У «Лексиконі словенороському» (1627) українського філолога Памво Беринди держава визначається як сила, вельможність або зверхність, а відповідником їй у грецькій мові є слово «кратос», тобто влада. У цьому ж словнику слово «державствую» трактується як паную, справую[2].

Термін же «держава» в сучасному розумінні прийшов до нас під впливом російської культури. У середньовічні часи державою називали символ влади московських царів у вигляді кулі, яка увінчувалася хрестом. Правителі Московії тримали державу в руках під час офіційних церемоній. Сам же цей символ перейшов до них від ромейських (візантійських) імператорів. Відповідно, у росіян держава персоніфікувалася з верховним правителем.

Приблизно таке ж розуміння зустрічаємо в українців. Навіть зараз вони часто пов'язують уявлення про свою державу з особою президента. Щоправда, росіяни в плані персоніфікації державної влади й верховного правителя, схоже, пішли далі наших краян. Вони зазвичай мало вживають слово «держава», а переважно користуючись терміном «государство» — від слова государ, правитель.

Також в українській мові були й інші терміни для означення держави. Наприклад, у текстах ранньомодерних часів зустрічаємо термін «панство». Його широко вживає автор анонімного твору «Пересторога» (початок XVII ст.). У зазначеному творі читаємо, що «поляці руськії панства [держави, князівства — прим. автора] поосідали»[3]. Тобто держава — це сукупність панів, людей, що мають власність, доступ до влади. Таке розуміння відповідало духу шляхетської демократії, яка існувала в тогочасній Речі Посполитій. Також у ранньомодерних українських текстах зустрічаємо означення державного організму як «речі посполитої», що є буквальним перекладом латинського терміну республіка (справа народна).

Можна говорити про наявність низки державних утворень на теренах України за період майже трьох тисяч років. Функціонували тут також ранні державні утворення, що не мали певних елементів державності. Зокрема, у ранніх державах не було сформованого адміністративного апарату й писаного права.

Не чіпатимемо питання про Трипільську цивілізацію. Чи мали трипільці ранню державу — це питання. Писемних джерел, які б давали уявлення про неї, не збереглося.

Одними з перших ранніх держав на теренах України, про які є свідчення у писемних джерелах, можна вважати держави кіммерійців та скіфів. Про них, зокрема, писав Геродот у своїй «Історії». Те саме можемо сказати про ранню державу сарматів.

Також першими державами на українських землях варто вважати грецькі міста-держави й елліністичне Боспорське царство. Частина українських земель входила до складу Римської імперії, а потім — імперії ромеїв, яку в нас звично іменують Візантією.

У період «великого переселення народів» на теренах України існувала низка ранніх держав. Це — держави готів, гунів, булгарів, слов'ян тощо. Згодом тут з'являються доволі розвинуті держави імперського типу — Аварський та Хозарський каганати.

Зрештою, у часи раннього Середньовіччя (у Х — на початку ХІ ст.) формується ще одна держава імперського типу, в якій домінантним було слов'янське населення і яка отримала назву Русі (в літературі часто для її означення використовується кабінетний термін «Київська Русь»). Цій державі протистояли кочові протодержави печенігів та половців.

Геродот, будинок Австрійського парламенту, Відень

Після Батиєвої навали 40-х років ХІІІ ст. частина земель Київської Русі опинилася під контролем кочової імперії Золотої Орди. Землі ж нинішньої Правобережної України входили до складу відносно незалежного державного утворення, яке варто було б називати Руським королівством, але яке в літературі традиційно іменується Галицько-Волинським князівством. Остання назва є кабінетним терміном і не має серйозної документальної підстави. Руське королівство можна розглядати як наступника Русі Київської.

У середині ХIV ст. відбулася дезінтеграція Руського королівства. Його землі були захоплені Польським, Угорським королівствами, а також Великим князівством Литовським. На землях південно-східної частини цього державного утворення сформувалася Молдавська держава, де значну частину населення становили слов'яни, а державною мовою була руська мова на старослов'янській основі.

У ХV ст. відбулася дезінтеграція Золотої Орди. Її спадкоємцем стало Кримське ханство, територія якого розташовувалася в межах сучасної України. Ця держава опинилася під протекторатом Османської імперії. Сама ж ця імперія захопила землі на південних теренах сучасної України, створивши еялети Кефе, Сілістрійсько-Очаківський та Кам'янецький.

1569 р. за Люблінською унією відбулося об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Наслідком цього стало виникнення держави федеративного типу, яку називають Річчю Посполитою, тобто Республікою. Саме тоді більшість земель, населених етнічними українцями, увійшли до складу цієї держави як підпорядковані Королівству Польському.

Тоді на теренах Наддніпрянщини та Поділля, що були околицями Речі Посполитої, йшло формування нової соціальної спільноти — українського козацтва. У першій половині XVII ст. козаки заявили про себе в плані воєнно-політичному, піднявши кілька повстань і вимагаючи для себе більших привілеїв. Вони витворили військово-політичну структуру — Запорізьку Січ, яку дехто ладний трактувати як державу. Ця структура виникла поза Річчю Посполитою фактично в опозиції до неї. Вона стала зосередженням анархічних елементів, які не сприймали чинні тоді державні порядки.

У середині XVII ст. відбулося масове повстання українських козаків під проводом Богдана Хмельницького. Унаслідок цього виникла Українська Гетьманська держава. Щоправда, вона так і не стала повністю самостійною. Підсумком змагань кількох держав (Речі Посполитої, Московії, а також Османської імперії з васальним їй Кримським ханством) було розчленування Гетьманської держави, творення на її основі кількох автономних державних структур. Це Гетьманат на Лівобережній Україні (друга половина XVII — перша половина й середина XVIIІ ст.) під протекцією Московії; Гетьманат на Правобережній Україні (друга половина XVII ст.) під захистом Речі Посполитої; Ханська Україна (Ганьщина), яка існувала наприкінці XVII–XVIIІ ст. під протекцією кримських ханів й Османської імперії.

У другій половині XVIIІ — на початку ХІХ ст. відбулося переформатування українських земель між імперськими державами. Російська імперія анексувала Кримське ханство й відібрала в Османської імперії нинішні південноукраїнські землі. Також вона разом із Австрією й Пруссією розділили Річ Посполиту. Тому під владою Російської імперії опинилася більшість українських земель — Лівобережна Україна, південь разом із Кримом й частина Правобережжя (Київщина, Поділля, Волинь). Австрійській імперії залишилися землі Карпатської Русі, які раніше входили до Угорського королівства, а після його розпаду відійшли до Трансільванії (Семиграддя); Буковина, котра входила до Молдавського князівства; а також землі Галичини, що належали Речі Посполитій. Такий розподіл українських земель між зазначеними імперськими державами зберігався до кінця Першої світової війни.

Ця війна призвела до падіння Російської та Австро-Угорської імперій. 1917–1921 рр. на українських землях спостерігалися бурхливі процеси, які в нашій літературі мають назву «визвольні змагання» або «українська революція». Тоді на теренах України з'явилося кілька державних утворень, які могли б стати українськими національними державами. Це — Українська Народна Республіка, Українська Держава під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, Західноукраїнська Народна Республіка. Також кримські татари намагалися створити своє автономне державне утворення. Виникли тут і маріонеткові радянські республіки: Українська, Донецько-Криворізька, Таврійська та інші під керівництвом більшовиків. Окрім того, були й тимчасові формації, які заявляли про свій державний статус — різноманітні «республіки». Наприклад, відомою була Холодноярська республіка. Насправді ці формації часто не мали низки елементів, притаманних тогочасним «класичним» державам.

«Визвольні змагання» не дали можливості створити українську національну державу. Українські землі були захоплені різними державами. Найбільша їх частка відійшла більшовицькій Росії, яка створила на цих землях підпорядковану їй Українську Соціалістичну Радянську Республіку, яка 1922 р. увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Західну Волинь і Галичину анексувала Польща, Карпатську Русь-Україну — Чехословаччина, Буковину, Мармарощину й Бессарабію — Румунія. Перед початком Другої світової війни Закарпаття окупувала Угорщина, а на початку цієї війни Волинь, Галичину, Буковину й Бессарабію — СРСР.

Друга світова війна призвела до нового переформатування українських територій. Більшість із них опинилася в складі СРСР і адміністративно входила до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Щоправда, за межами останньої опинилося чимало етнічних українських земель. Так, до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки як основної складової частини СРСР увійшли заселені українцями східна частина Донбасу, Кубань, т. зв. Жовтий і Зелений Клини, Вороніжчина, Білгородщина, Стародубщина тощо. До складу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки — Берестейщина, до Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки — Придністров'я, де фактично домінувало українське населення. Ці землі, що опинилися за межами УРСР, але входили до Радянського Союзу, зазнали тотальної русифікації.

Деякі українські етнічні території після Другої світової війни не ввійшли до складу СРСР, а дісталися країнам т. зв. «соціалістичного табору». Південне Підляшшя, Холмщина, західна Галичина, значна частина Лемківщини відійшли до Польської Народної Республіки; Пряшівщина й південна частина Лемківщини — до Чехословацької Соціалістичної Республіки; Мармарощина й Південна Буковина — до Румунської Соціалістичної Республіки. Попри те, що в цих державах приділялася певна увага задоволенню культурних потреб українців, вони тут зазнали денаціоналізації.

Однак 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область, де українське населення становило незначну частину. Також у складі УРСР були території, де компактно проживало російське, румунське, молдавське, гагаузьке, угорське населення, представники деяких інших національних меншин.

1991 р. Україна вийшла зі складу Радянського Союзу й стала незалежною державою. Ця подія поставила крапку на існуванні СРСР. Відбувся загалом мирний демонтаж цієї держави.

Як бачимо, на українських землях протягом трьох тисячоліть виникали, формувалися й зникали різні державні утворення, які до того ж мали різне «етнічне наповнення». Держави, які сходили з історичної арени, все ж полишали після себе певні державні й правові традиції, передаючи їх своїм наступникам. Хоча закономірно далеко не завжди такий спадок приймався, а часто й свідомо відкидався. Адже новопосталі держави виникали як заперечення своїх попередників.

Та все ж імперії мирним шляхом не зникають. Російське керівництво спровокувало низку регіональних конфліктів на теренах колишнього Радянського Союзу, створивши свої проросійські анклави. Такими можна вважати Нагірний Карабах, Південну Осетію, Абхазію й Придністров'я. Із самого початку існування української незалежності були спроби відірвати в України Крим, де тоді вже переважало неукраїнське населення. Однак вони провалилися. І все ж це не означало, що Росія відмовилася від Криму й «російськомовних територій» Сходу й Півдня України.

Скориставшись ослабленням влади в Україні після Революції гідності, 2014 р. Росія анексувала Крим, а також створила проросійські маріонеткові Донецьку й Луганську «народні республіки». Терени Української держави де-факто зазнали переформатування, хоча й анексія Криму, і «народні республіки» не визнані більшістю країн світу.

Звичайно, змінність державних утворень протягом історії була притаманна й іншим землям. Однак для України характерний відносно високий динамізм цих процесів. Це зумовлювалося низкою чинників: відсутністю значних природних кордонів для цієї території, яке робило її «відкритою» для міграцій населення та експансії завойовників; поєднання на ній кількох природних зон, що визначало творення тут різних культур (в широкому розумінні), зокрема й культур політичних; детермінована згаданими вище чинниками «змішаність» населення, його відносна генетична й етнічна «строкатість»; значні зовнішні «різнобічні» культурні впливи, які робили українські землі «перехрестям цивілізацій».

У певному сенсі Україна — «неспокійна земля». Це не острівець стабільності. Вона не для тих, хто любить спокій. Проте в цій неспокійності, плинності є й своя перевага. Тут життя не застоюється…

Наявність державних утворень на землях України, як уже зазначалося, значною мірою зумовлювалося географічним положенням краю. Її терени можна розділити на кілька зон. На півночі маємо заліснені території, т. зв. Полісся. Те саме стосується Карпат на заході. З лісовими регіонами межує лісостеп. Значну частину українських земель на півдні займають степові простори. Ще одну природно-ландшафтну зону становив гірський Крим. Кожен із цих регіонів мав свою господарську спеціалізацію. Та все ж між ними існували певні взаємозв'язки.

Окремо можна говорити про узбережжя Чорного й Азовського морів. Тут велику роль відігравали морські акваторії, які були не лише годувальниками місцевих жителів. Море і в стародавні часи, і пізніше відігравало помітну роль у комунікації. На цьому узбережжі ще в часи античності з'явилося чимало факторій, з яких вивозили зернові, рибу, сіль, шкіру, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, а також рабів. Тут, власне, сходилися торговельні шляхи, що поєднували Європу й Азію. Натомість сюди завозили вино, оливкову олію, різноманітні ремісничі вироби, предмети розкоші й іншу продукцію, яка поширювалася на нинішніх українських землях.

Поряд з осілим населенням, яке, зокрема, займалося вирощуванням зернових, помітну роль в історії України відігравало населення кочове. Українські землі тривалий час були «місцем зустрічі» землеробської й кочової цивілізацій. Часто ці «зустрічі» не були мирними. І все ж між землеробами й кочівниками була не лише конфронтація, а й певна співпраця. Можна навіть говорити, що нинішнє населення України — це своєрідний результат синтезу землеробів і кочівників.

Українські терени заселялися ще з епохи палеоліту — давнього кам'яного віку. Найдавніші стоянки людей сягають тут часу майже 1 мільйона років тому. Одна з таких знайдена біля села Королево Закарпатської області на березі річки Тиси. На ній археологами були виявлені скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких становить близько 800 тисяч років. Окрім Закарпатської області, палеолітичні стоянки були знайдені також на теренах Житомирської області, у середній течії Дністра, на Донбасі й у Криму[4].

Протягом палеоліту відбувалися значні зміни в еволюції людських істот, а також змінювався й клімат. Нинішні природно-ландшафтні зони, про які йшлося вище, сформувалися порівняно недавно, у часи мезоліту (середнього кам'яного віку), близько 10–8 тис. років тому.

У часи неоліту (нового кам'яного віку), протягом VI–III тисячоліть до н. е. відбулася господарська революція в історії людства, яку називають неолітичною. Люди перейшли від збиральництва й полювання до обробітку землі та розведення свійських тварин. У них з'явилося значно більше харчових продуктів і навіть їх лишки. З одного боку, це призвело до значного зростання населення, з іншого — до структуризації суспільств: появи військових, своєрідних адміністраторів, служителів культу, які не займалися добуванням їжі. А внаслідок появи структурованих суспільств виникали ранні державні організми[5].

Однією з відомих археологічних культур періоду неоліту й мідного віку на теренах України була Трипільська культура[6]. Відома вона також під назвою культури Кукутені (від назви молдавського села, де чи не вперше були здійснені розкопки і знайдені предмети цієї культури).

Ця культура існувала протягом тривалого часу: орієнтовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках її територія охоплювала переважно терени нинішнього Поділля, Буковини та історичної Молдови й частково Румунії. Пізніше вона поширилась також на терени Волині, Київщини, причорноморських земель Буджаку. Загалом її територія сягала 350 тис. км², на якій, за різними оцінками, проживало від 400 тис. до 2 млн осіб. Для тих часів така кількість населення була великою.

Трипільська кераміка

Монета НБУ, присвячена Трипільській культурі

Поселення трипільців розташувалися переважно в низьких місцях біля річок. Щоправда, виявлені також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла представники цієї культури будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок. Зустрічалося й чимало наземних приміщень. Деякі поселення були достатньо великими й сягали 10–15 тис. жителів.

Трипільці переважно займалися землеробством і скотарством. Сіяли різні сорти пшениці, ячмінь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кіз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну.

На трипільських поселеннях знайдені залишки різноманітних знарядь праці, які, зокрема, використовувалися в землеробстві (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд) ліпили руками. З глини вироблялися також жіночі статуетки, моделі житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На ній могли бути й піктографічні написи. Орнаменти зустрічаємо також на більшості статуеток. Статуетки, глиняні моделі житлових приміщень та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. На вивчених археологами трипільських поселеннях іноді зустрічаються вироби з міді. Це переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо. У поселенні біля села Корбуни в Молдові знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, які датовані першою половиною V тисячоліття до н. е. Такий скарб дає підстави твердити про існування в трипільців потреби накопичення цінних речей, а, отже, й майнового розшарування.

Дехто з фахівців схильні порівнювати Трипільську культуру з давніми землеробськими цивілізаціями Єгипту й Межиріччя, де існували держави.

У трипільців могли бути певні державні утворення. На користь цього свідчить низка чинників.

По-перше, завдяки відносно розвинутому землеробству й тваринництву в представників цієї культури накопичувалися значні лишки продукції. Це також призводило до соціальної нерівності, до появи груп, які безпосередньо не займалися виробництвом, а виконували військові, адміністративні та релігійні функції. Така соціальна диференціація потребувала державного організму.

Трипільська кераміка

По-друге, наявність великих поселень у трипільців теж свідчить на користь існування в них держави. Адже, щоб такі поселення могли нормально функціонувати, потрібно, щоб вони мали своє управління, адміністрацію, певні закони співжиття (бажано фіксовані).

По-третє, між окремими поселеннями трипільської культури мусила існувати комунікація. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територію, яка до того ж поступово збільшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, які цю комунікацію забезпечували.

Зараз є намагання утвердити думку, що українці — це нащадки трипільців. І що елементи цієї культури (землеробство, гончарство, «трипільська естетика» тощо) перейшли до нас. Однак простежити «трипільську традицію» і пов'язати її з праукраїнським слов'янським населенням проблематично. Після падіння трипільської культури і до появи слов'ян на теренах України проживали різні етноси, які творили тут свої культури й державні утворення.

Однак сказати щось конкретне про історію трипільської культури та ймовірне існування у її носіїв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про їхні діяння до нас не дійшло.

Так само проблемно вести мову про спадок трипільців. Звичайно, культура, яка проіснувала на наших землях близько трьох тисячоліть (більше, аніж наша писемна історія), не могла зникнути безслідно.

Окрім племен трипільської культури, на українських землях у період неоліту та мідного віку існувало й інше населення, яке не було настільки розвинутим з погляду господарства. Ймовірно, трипільці, досягши високої стадії розвитку, «вичерпали себе», ставши об'єктом для експансії більш примітивних, зате енергійних племен. Такі речі не раз траплялися в історії людства.

У період бронзового віку (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) українські землі стали тереном численних міжплемінних війн, про що свідчать дані археології (знахідки кам'яної та металевої зброї). Хліборобів-трипільців почали витісняти рухливі кочові племена. Із заходу це були представники культури кулястих амфор[7], зі сходу — ямної культури[8].

Посуд племен шнуровоїкераміки. Берлінський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е.

Поширеною є думка, ніби то були давні індоєвропейські племена, які своєю прабатьківщиною мали степові терени між Дніпром та Уралом. У цих краях індоєвропейці приручили коня. Це робило їхнє пересування більш мобільним, а також давало можливість більш ефективно вести війни. Зі своєї прабатьківщини вони, здійснюючи експансію, освоїли значні простори від Західної Європи до Монголії та Індії[9].

Археологічними свідченнями того, що в індоєвропейських племенах була соціальна диференціація та влада вождів, є кургани, в яких ховали правителів. У цих похованнях часто знаходимо різні речі, якими за життя користувався небіжчик, зокрема, атрибут вождя — берл (скіпетр). Та знову ж таки відсутність писемних згадок не дають нам можливості сказати щось певне про ранні державні утворення індоєвропейців.

Поліські райони України заселили племена шнурової кераміки (бойових сокир), які вважаються предками германців, слов'ян та балтів. У районах, прилеглих до Карпат, тривалий час проживали племена, що належали до прафракійців та праіллірійців[10]. У степах, де була представлена зрубна культура[11], жили кочові племена іранського походження — ймовірні предки кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів. Виняток становили носії мар'янівської й бондарихівської культур північного сходу України. Схоже, вони були представниками фіно-угорських етносів.

Є певні підстави говорити, що в індоєвропейських племен відбулася соціальна диференціація й формувалися державні організми. До того ж війни, які вели індоєвропейці, здійснюючи експансію, потребували державних інститутів. Ще в давні часи в індоєвропейських спільнотах склався тричленний поділ суспільства: жерці, воїни й виробники (скотарі, хлібороби). Такий поділ знайшов відбиття в давньому українському фольклорі, законах Ману в Індії, у державному устрої Спарти, зрештою, навіть у теоретичній конструкції Платона, яку він запропонував у трактаті «Держава»[12].

У XV–XII ст. до н. е. настав відносний період стабільності на українських теренах. Суспільства бронзового віку саме тоді досягли розквіту, поєднуючи хліборобство з тваринництвом. Щоправда, господарство людності в районі Полісся розвивалося повільніше. Тут спостерігався застій. Натомість у Північному Причорномор'ї господарські новації поширювалися швидше, оскільки ці регіони були пов'язані з цивілізаціями Середземномор'я. Рівень заможності й соціальна диференціація населення, яке тут проживало, виявлялися чіткіше. Водночас це населення ставало об'єктом нападів бідніших, проте агресивніших етносів. Приблизно раз на три століття Північне Причорномор'я зазнавало нападів нових племен, а це призводило до змін археологічних культур.

ІX–VІІ ст. до н. е. — ранньозалізний вік. У той час помітно вдосконалилися знаряддя праці, що робило господарювання більш ефективним. Також ставало більше залізної зброї. Закономірно, почастішали війни, які давали можливість енергійним завойовникам захопити багатства мирних (і зазвичай багатших) племен.

Відтоді до нас дійшли певні письмові відомості про населення земель України. Зокрема, збереглися згадки про кіммерійців[13]. Схоже, вони були нащадками носіїв пізньозрубної та білозерської культур бронзового віку та володіли південною частиною України, ведучи кочовий спосіб життя.

Поширеною є думка, що вони належали до іранських племен. Поряд із ними проживали інші етноси. У Прикарпатті та Буковині жили відносно розвинуті фрако-іллірійські племена гальштатської культури. На Західній Волині — племена споріднених лужицької та висоцької культур, які вважаються праслов'янськими. Також на Правобережній Україні (Східній Волині, Поділлі й Подніпров'ї) проживали осілі землероби чорноліської культури, яка, ймовірно, з етнічного погляду була мішаною — праслов'яно-фракійсько-іллірійською.

Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів

Наприкінці VІІІ ст. до н. е. чорнолісців підкорили кіммерійці. Останні створили доволі сильну кочову державу, яка здійснювала походи на розвинуті країни Передньої Азії. Вони в середині VІІІ ст. до н. е. знищили Фригію, розгромили Урарту й Лівію. У зв'язку з цими походами їх згадували ассірійські писемні джерела, іменуючи державне утворення кіммерійців Ґіміра. Згадуються вони й у Біблії.

Кіммерійці IX–III ст. до Р. Х.

Походи кіммерійців у країни Передньої Азії, схоже, були викликані тим, що їх почали витісняти з Північного Причорномор'я племена скіфів. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історії» Геродота. Там наводиться така легендарна оповідь: «Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона відстоювала свою. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилась до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившись, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Проте думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатись царів, ні царі — більшості. Отже, перші вирішили без бою залишити країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали…»[14].

Важко сказати, наскільки ця легенда відповідає дійсності. Проте не могла вона виникнути на порожньому місці. І, ймовірно, зображує певні історичні реалії. З цієї легенди випливало, що в кіммерійців були царі, власне, військові ватажки. Однак останні не мали абсолютної влади. Важливі рішення приймалися колективно, коли люди (малися на увазі озброєні чоловіки) доходили до тієї чи іншої думки. Такий устрій можна назвати воєнною демократією, яка передбачала існування примітивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кіммерійці мали кочову воє— нізовану державу. Подібні державні утворення були поширені на теренах України як у часи стародавні, так і в період Середньовіччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проіснувало близько половини тисячоліття.

Щодо етнічної приналежності кіммерійців, то їх вважають іранським народом. На зміну їм у степах України прийшло інше іранське населення — скіфи, про яких маємо чимало писемних свідчень. Частина кіммерійців, як уже зазначалося, пішла походом на країни Передньої Азії, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед місцевого люду. Інша ж частина лишилася в Північному Причорномор'ї, давши початок такому етносу, як таври.

Історія кіммерійців — це діяння давно минулих днів, які майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кіммерійців як жорстоких вояків потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповідань і повістей про кіммерійця Конана-варвара. У цього автора з'явилися послідовники, які створили ще чимало творів про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творів у США створювалися комікси, кінофільми, серіал, відеоігри. Одним з акторів, який втілив на екрані образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукція попкультури надто далека від історичних реалій, є грою фантазії. Та все ж виявляється, що діяння давно минулих днів не минають безслідно.

Монети царів ДобруджськоїСкіфії

Вояки скіфів. Перемальовка з торевтики

Скіфи, заступивши кіммерійців, стали панівною людністю в степах України у VІ—ІІІ ст. до н. е.[15] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скіфи, створивши доволі потужне державне утворення, чимало «наслідили» в історії античних греків, народів Передньої Азії й навіть могутньої Персії. Геродот скіфам присвятив окрему, четверту, книгу своєї «Історії». Щоправда, у ній є легенди, які викликають сумніви. І все ж у цьому творі міститься чимало інформації, яка, схоже, правдиво зображувала життя й діяльність скіфів.

Загалом із грецьких джерел випливало, що скіфи не були однорідним народом. Вони, за Геродотом, розподілялися на царських скіфів, кочових скіфів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів. Ядро Скіфії становили царські скіфи й скіфи-кочівники, які проживали у причорноморських і приазовських степах. Належали вони до іранських етносів. Царські скіфи панували над скіфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали інших скіфів своїми невільниками»[16]. Наддніпрянщину заселяли скіфи-землероби, а на захід від них жили скіфи-орачі. І ті і ті займалися землеробством, але різнилися за способом веденням господарства і, ймовірно, за етнічними ознаками. Зі слів Геродота можна зрозуміти, що скіфи-землероби сіють пшеницю (зернові) для споживання. А скіфи-орачі її не їдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця інформація не зовсім точна. Сумнівно, що скіфи-орачі, сіючи зернові, не споживали їх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалік від грецьких міст-колоній, Ольвії зокрема, були, на відміну від скіфів-землеробів, більш зорієнтованими на товарно-грошові відносини, передусім на продаж зерна. Загалом складається враження, що Скіфія була конгломератом племен, між якими існували господарські й етнічні відмінності. Однак над цим населенням панувала одна елітарна верства — царські скіфи, які зуміли зосередити в своїх руках як владу, так і значні матеріальні цінності.

Скіфія, на відміну від держави кіммерійців, це держава вищого, фактично імперського типу. Вона різноетнічна. Проте на чолі її стоїть елітарний етнос, який зосереджує у своїх руках владу й експлуатує підвладне йому населення. Цей своєрідний етнос-клас спирається на військову силу. І йому повинні служити продуценти — землероби й скотарі.

У Геродота є свідчення про особливе шанування скіфських царів. Він розповідає, що коли хворіє скіфський цар, то кличе ворожбитів, які зазвичай говорять, що хтось зі скіфів порушив присягу біля царського вогнища. І, мовляв, це є причиною хвороби. Цього чоловіка і його синів, як ведеться, страчують, а їхнє майно забирають.

Також Геродот описує пишне поховання скіфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Після цього труп на возі везуть до підвладних цареві племен. І цей об'їзд супроводжується відповідними обрядами. Таким чином, на рівні символічному демонструвалася підвладність люду цареві. Під час поховання в могилу кладуть не лише речі, якими цар користувався, зокрема золоті чаші, а й спеціально вбитих його коней і слуг. А через рік влаштовувалися поминки по цареві. Тоді ж убивали п'ятдесят його слуг-воїнів. З опису такого поховання, а також інших свідчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символічний капітал».

На основі цих свідчень Михайло Грушевський дійшов висновку, що державний устрій скіфів мав «характер деспотичної монархії»[17].

Геродот спеціально наголошує, що в могили скіфських царів клали лише золоті речі, а не срібні чи бронзові. Такі речі й предмети розкоші привозилися з Греції. Натомість Скіфія стала експортером зерна в цю країну, її житницею. Царські скіфи, наскільки можна судити, контролювали торгівлю з греками, маючи з цього чималий зиск. Також джерелами їхніх доходів були завойовницькі походи, данина з підвладних племен, работоргівля — власне, те, що можна називати «грабіжницькою економікою».

В архаїчних суспільствах часто з військовими вождями конкурували служителі культу. Іноді вони навіть ставали провідною елітарною силою, як це, наприклад, бачимо в індійському ведичному суспільстві. Цього не скажеш про скіфів. Спеціальних служителів культу, які б здійснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, які так само служили царям, як й інші піддані. Коли ж ворожіння виявлялися «неправильними», ворожбитів страчували.

Однак, попри високий авторитет царів, траплялися випадки, коли скіфи виступали проти своїх правителів. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скіла, який почав переймати грецькі звичаї. Також є деякі свідчення про боротьбу за владу серед скіфської верхівки.

Вести мову про структуру Скіфської держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких поділялася на окремі племена, які мали певну автономію. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунікації в скіфів були обмежені. Немає перевірених даних про існування в них писемності. Не було в них і хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здійснювати централізоване управління великою територією, яку займали скіфи, було проблематично. Відповідно, населення й землі цієї держави мусило поділятися на окремі частини. Однак царські скіфи намагалися їх контролювати. І, наскільки можна судити, це їм вдавалося.

Фрагмент пектораліз ТовстоїМогили, VI ст. до н. е.

У такій державі існувало своє право — переважно, звичаєве. Про деякі звичаї, які фактично ставали правовою нормою, і пише Геродот. Хоча не виключено, що скіфські правителі, які мали відносно широкі контакти з греками, могли робити кроки до створення фіксованого на письмі права.

До звичаєвого права варто віднести правила шанування царів, про що йшлося вище. Чимало норм скіфського права були орієнтовані на те, щоб скіфські воїни досягали успіхів, воюючи зі своїми противниками. Геродот відзначає, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб'є скіф, він п'є його кров, а скільки інших він вб'є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється отримати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяється…»[18]. А ось як ще про один військовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п'ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба»[19]. Завдяки війську, де культивувалися жорстокі звичаї, царські скіфи й утримували владу.

Скіфія вийшла переможцем у деяких грандіозних битвах, про які говорили в античному світі. Передусім це стосується невдалого походу перського царя Дарія І Ахеменіда проти скіфів. Цей правитель зібрав величезне військо (ніби до 100 тис. осіб) і пішов 512 р. до н. е. в Північне Причорномор'я, щоб розгромити скіфів. Однак це йому не вдалося зробити, й він, фактично, зазнав поразки, полишивши землі своїх противників.

Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скіфами. Зазвичай вони скріплювалися присягою. Також говорить він і про суперечки між скіфами, що вирішувалися шляхом двобою «перед лицем царя».

Геродот спеціально зазначає, що скіфи «уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема еллінські звичаї»[20]. Історик наводить розповіді про царя Скіла та філософа Анахарсіса, який походив із царського роду. І той і той сприйняли звичаї й релігійні традиції греків, за що позбулися життя. Ймовірно, скіфська еліта розуміла: іноземні звичаї можуть розкласти їхнє суспільство.

І все ж чужоземні, передусім грецькі, культурні впливи давали навзнаки, особливо серед скіфської верхівки, яка охоче використовувала предмети розкоші, зроблені грецькими ремісниками. Принаймні скіфи чимало контактували з грецькими містами-колоніями на північних берегах Чорного моря, а також з елліністичним Боспорським царством. Також грецькі держави почали брати до себе на службу скіфів. Так, у середині V ст. до н. е. афіняни найняли триста скіфів, які виконували поліційні функції. Прикладом еллінізації скіфів можна вважати діяльність згадуваного Анахарсіса. Він зумів інтегруватися у давньогрецьке суспільство. Античні греки навіть вважали його одним зі своїх «семи мудреців». І хоча за таку інтеграцію йому довелося заплатити життям, все ж із часом усе більше скіфів наслідували його приклад. «Вірус еллінізації» давав усе більше про себе знати в скіфському суспільстві, яке ставало менш войовничим і яке в ІІІ ст. до н. е. здало свої терени агресивним, «не зіпсованих цивілізацією» сарматам.

Та все ж скіфська держава проіснувала близько половини тисячоліття, часто наводячи страх не лише на сусідів, але й на жителів віддалених територій. Навіть у Біблії є згадки про жорстоких скіфів[21].

Близько середини IV ст. до н. е. Скіфську державу очолив цар Атей. Він прагнув завоювати Фракію, проте зустрівся із протидією македонського правителя Філіппа, зазнав від нього поразки й загинув 339 р. А 331 р. до н. е. македонці послали до Скіфії своє 30-тисячне військо під командуванням полководця Зопіріона. Однак воно було розбите. Завойовникам так і не вдалося підкорити скіфів, як це вони зробили з персами.

У ІІІ—ІІ ст. до н. е. скіфів із Північного Причорномор'я витіснили сармати, на що була низка причин. Це не лише «втрата войовничості» під впливом еллінізації, про що йшлося вище. Були й інші чинники. Зміна кліматичних умов тоді створила проблеми для господарювання в степах України. До того ж після македонських завоювань головним постачальником зернових для античної Грації став Єгипет, заступивши Північне Причорномор'я. Усе це призвело до зменшення ресурсів скіфських правителів, які опинилися перед лицем грізного ворога — сарматів.

Проте навіть після витіснення сарматами скіфів зі степів Північного Причорномор'я, скіфські державні утворення збереглися. Одне з них — т. зв. Тавроскіфія — була розташована переважно на теренах сучасного Криму. У середині ІІ ст. до н. е. ця держава переживала піднесення за правління царя Скілура. Він зробив своєю столицею Неаполь Скіфський. Відібрав у грецького міста-держави Херсонеса Керкінітиду (сучасна Євпаторія) та Калос Лімен. Жителі Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мітридата VI. 110–109 рр. до н. е. понтійське військо завдало поразки скіфам. Фактично Тавроскіфія перестала існувати. Невдовзі після розгрому скіфів Мітридат VI посів престол Боспорського царства, яке мало володіння в Криму й на східному узбережжі Азовського моря. Цьому правителю підпорядкувалися грецькі міста-держави й варварські племена Криму. Скіфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскільки можна судити, мали свої автономні військово-політичні структури. Принаймні вони неодноразово заявляли про себе під час військових дій на півострові.

Інша скіфська держава з'явилася на теренах Добруджі, яку називали Малою Скіфією. Своє існування вона припинила десь на початку І ст. до н. е.

Однак, утративши державність, скіфи не зникли. Їхні поселення в складі різних держав зберігалися ще тривалий час. Про скіфів знали й далі говорили. Їх, наприклад, згадує апостол Павло в посланні до колосян. Там є такі слова: «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні варвара, ні скіфа, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому — Христос». Показово, що Павло згадує лише три народи: греків, юдеїв та скіфів. Про інші він не веде мову, хоча, зрозуміло, знав про їхнє існування. Із цього можна зробити висновок: скіфи залишалися помітним етносом у античному суспільстві у ранньохристиянські часи. Тоді ж виникла й існувала навіть Скіфська єпархія з центром у місті Томи (нинішня Констанца).

Кам'яна плита із зображенням скіфського царя Палака, сина Скілура. Одеський археологічний музей

Як уже говорилося, у ІІІ—ІІ ст. степи Північного Причорномор'я займають сармати[22]. Вони ніби «перебирають естафету» у скіфів. Власне, назва сармати стосується групи іраномовних племен, близьких і за мовою, і за культурою до скіфів. Археологам навіть важко іноді розрізнити культури скіфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладі з давньоіранської означає «той, хто носить меч». І справді, сарматські племена відзначалися сильною войовничістю.

Попередньо сармати проживали на степових теренах південного Подоння й Поволжжя, північного Передкавказзя та Прикаспію, ведучи кочовий спосіб життя.

Уперше про сарматів згадує Геродот. Він пише, що сармати виникли внаслідок шлюбів між скіфськими юнаками й войовничими жінками-амазонками. Звичайно, це легенда, як і багато інших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певні підстави. Роль жінки в сарматському суспільстві була більш значущою, аніж у скіфському соціумі. Жінки навіть опинялися на чолі сарматських державних утворень. Античний автор ІІ ст. н. е. Полієн розповідає про сарматську царицю Амагу, яка жила на межі ІІІ—ІІ ст. до н. е. Її чоловік, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державні справи. Амага начебто сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали. Коли ж скіфське військо оточило Херсонес і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона разом зі 120 добірними воїнами за добу подолала велику відстань і раптово з'явилася в стані скіфів. Ця войовнича цариця вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів. Ще один античний автор Помпоній Мела писав про сарматів, що вони є войовничими і жорстокими і що в них навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками.

Сарматський вершник. Рел'єф із Танаіса. Початок III ст. н. е. Мармур

Власне, про войовничість сарматів свідчило чимало античних авторів. Наприклад, Амміан Марцеллін, говорячи про сарматське плем'я аланів, відзначав, що в них щасливим вважається той, хто помирає в бою. Ті ж чоловіки, які помирають природною смертю, вважаються боягузами і над ними насміхаються.

Не дивно, що така войовничість і допомагала сарматам здобувати перемоги над противниками й завойовувати нові території.

Бій римлян із сарматами. (фрагмент з колони Траяна)

Загалом проблематично говорити про єдину державу в сарматів. Радше, можна вести мову про кілька їхніх ранньодержавних утворень, що виникали в окремих племен. Античний автор Страбон розміщував на теренах України племена язигів та роксоланів, які фактично мали тут свої держави.

Римський історик Корнелій Тацит (бл. 56–117 рр. н. е.) на сторінках своїх творів неодноразово згадує сарматів. Зокрема, повідомляє про напад сарматів-роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Також Тацит пише, що сармати наймалися на службу до германських правителів. Засланий до міста Томи 8 р. н. е. римський поет Овідій із жахом описував у своїх «Сумних піснях» діяння сарматських вояків під містом. Також сармати не гребували втручатися в міжусобну боротьбу, яка велася в Римській імперії.

У І—ІІ ст. н. е. спочатку язиги, а потім роксолани добилися того, що римляни виплачували їм данину за «охорону кордонів». 60–70-ми рр. ІІ ст. сармати вели жорстоку війну з Римом, яка виснажила обидві сторони. Зрештою, 179 р. язиги уклали мирний договір із імператором Марком Аврелієм. Тоді ж кінний загін сарматів кількістю 8 тис. осіб був взятий на службу римлянами. Їх відправили служити в Британію.

Проте відносини сарматів із Римом не були стабільними — мир змінювався війною і навпаки. При цьому сармати розселялися на окультурених і відносно багатих землях Римської імперії.

У ІІІ ст. на землі України прийшли германські готські племена зі Скандинавії, які завдали поразки сарматам. У IV ст. сармати приєдналися до гунів і здійснили разом із ними напади на Римську імперію. Після цього вони «розчинилися» серед інших етносів, зійшовши з історичної арени. Щоправда, у ранньомодерні часи в Україні та Польщі набув поширення сарматський міф[23]. Шляхтичі Речі Посполитої тоді розглядали себе як нащадків сарматів.

Щодо сарматських державних утворень, їхнього права, то свідчень про них дійшло небагато. На чолі цих держав стояли вожді-царі, які, як і в скіфів, мали великий авторитет. Сарматські держави — це держави кочові, де доросле чоловіче населення було воєнізованим. Закономірно, у них домінували чоловіки. Та все ж жінки відігравали вагому роль і навіть опинялися біля керма влади.

Щодо права, яке існувало в сарматів, то, ймовірно, воно не особливо різнилося від права скіфів. Адже ці два іранські етноси і з погляду культурного, і з погляду політичного були близькими. Це — звичаєве право, притаманне раннім кочовим державам, які були зорієнтовані на «грабіжницьку економіку». Для такого права характерним був авторитет вождів. Влада ж вождів, як правило зазвичай мала деспотичний характер, оскільки жорстке єдиноначалля необхідне було під час постійних воєнних походів. Також це право заохочувало військову доблесть. Ті чоловіки, які виявляли себе на ратному полі, вшановувалися і користувалися привілеями. Те саме стосувалося жінок, які в сарматському суспільстві долучалися до військової справи.

Окрім кіммерійців, скіфів та сарматів, які «увійшли в історію», маючи свої кочові держави, на теренах України в стародавні часи проживали й інші племена. Зокрема, це фракійські етноси Прикарпаття та праслов'янські Полісся. Рівень їхнього матеріального добробуту, як порівняти з іранськими кочівниками й землеробами степової зони, був нижчим. Вони не створили сильних і довготривалих державних утворень. До того ж часто ставали об'єктом нападів з боку агресивних кочівників, які грабували їх, забирали в рабство.

Держава даків за часи правління Буребісти, 82 р. до н. е.

Щоправда, були винятки. Фракійські племена (гети й даки) створили сильну державу на чолі із царем Буребістою[24], який правив 70–44 рр. до н. е. Про нього так писав римський історик Страбон:

Кіммерійці, скіфи, сармати, фракійці виглядали на фоні інших «варварських племен» України часів стародавнього світу як «відносно цивілізовані». Однак тут виникла низка держав, що належали до «справжнього» тодішнього цивілізованого світу. Це були грецькі міста-держави, а також Боспорське царство.

«Гет Буребіста, узявши в руки кермо влади над своїм народом, визволив його з великих знегод, породжених нескінченними війнами, і так далеко просунув в справі ремесел, що за короткий строк створив велику імперію, підпорядкував собі більшість сусідів. Навіть римляни його боялися, бо він безстрашно переправлявся через Істр і здійснював набіги на Фракію до самої Македонії й Іллірії. Щоб зміцнити свою владу, Буресбіста радився в справах з Деценеєм, знахарем, який перебував колись в Єгипті і знав багато прикмет, за якими він вгадував бажання богів. Вважалося, що Деценей, як свого часу і Замолксіс, був пройнятий божественним духом».

Ядром цієї держави стали землі на півдні нинішньої Трансильванії в районі Орештійських гір. Вони були добре укріплені. Звідси влада Буребісти поширювалася на терени, де проживали племена даків та гетів.

Буребіста здійснював завойовницькі походи. Територія його держави сягала Південного Бугу. Військо цього правителя захопило й знищило деякі грецькі міста-колонії на узбережжі Чорного моря. Вело також війни з кельтами й римлянами.

Держава, створена Буребістою, базувалася на військовій силі. Її армія, за свідченням Страбона, налічувала 200 тис. воїнів. Саме тому вагомий вплив у цій державі мала військова знать. Помітну роль відігравали й служителі культу, зокрема, згадуваний Деценей.

Як свідчив Страбон, Буребісту вбили під час заколоту. Ймовірно, це зробили знатні люди, незадоволені посиленням влади цього енергійного правителя. Хоча не виключено, що до цього приклалися і римляни, для яких існування потужної дако-гетської держави створювало чималі проблеми.

Після насильницької смерті Буребісти його держава розпалася на чотири частини. У цій ситуації даки й гети не становили для Риму значної загрози. З часом їхні терени були завойовані римлянами.

Уже в середині І тисячоліття до н. е. в Північному Причорномор'ї з'являються давньогрецькі поселення-колонії, які мали переважно торгово-ремісничий характер. Ці поселення мали державні утворення на зразок еллінських міст-держав (полісів)[25].

Заселення грецькими колоністами українських земель відбувалося в три етапи.

Перший припадає приблизно на середину VІІ ст. до н. е. Тоді засновуються поселення Борисфен (на сучасному острові Березань поблизу Очакова Миколаївської області) та Істрія в Подунав'ї.

Другий етап — перша половина та середина VІ ст. до н. е., коли Борисфен освоює територію по берегах Березанського та Бекшуйського лиманів. Тут виникають численні землеробські поселення. На березі Дніпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області) борисфеніти заснували Ольвію. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) виникають Пантікапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нині м. Тамань), Феодосія тощо.

Третій етап припадає на другу половину VІ — початок V ст. до н. е. Тоді грецькими переселенцями в Північному Причорномор'ї були закладені колонії Ніконій (с. Роксолани Одеської області), можливо, Тіра, поселення на узбережжі Дністровського та Бузького лиманів. В останній чверті VІ ст. до н. е. на західному узбережжі Криму засновується Керкінітіда (зараз м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього м. Херсонеса Таврійського (неподалік нинішнього м. Севастополя). На Боспорі Кіммерійському виникли міста Фанагорія (станиця Сінна на Таманському півострові), неподалік від Пантікапея — Тірітака, Німфей, Мірмекій, Пормфій та інші.

Переважно засновниками названих міст-колоній були вихідці з Іонії — одного з найбільш розвинених регіонів стародавньої Греції. Не іонійським був лише Херсонес.

Упродовж майже тисячолітнього існування заснованих у Північному Причорномор'ї грецьких міст тут періодично відбувалася внутрішня колонізація, спрямована на розширення сільських околиць. І лише як виняток засновувалися нові міста-держави.

Головними районами античної цивілізації в Північному Причорномор'ї стали Ольвія з численними довкільними дрібними поселеннями, група міст на берегах Керченської протоки, які з часом об'єдналися у Боспорське царство, а також Херсонес із приналежними йому землями Південно-Західного та Західного Криму.

АнтичніколоніїПівнічного Причорномор'я

Давньогрецькі міста цього регіону підтримували жваві економічні, політичні й культурні зв'язки з материнською Грецією. Античні діячі культури виявляли чималий інтерес до цих земель.

Повідомлення про північнопричорноморські території знаходимо в давньогрецьких описах, складених під час морських подорожей. Одними із найдавніших таких повідомлень є оповідь мореплавця Скілака Каріандського (VІ ст. до н. е.) і «Опис Землі» Гекатея Мілетського (бл. 546–480 рр. до н. е.). Завдяки їм відома точна дата заснування (647–646 рр. до н. е.) найпершої у Північному Причорномор'ї колонії — Борисфена. Велику увагу землям Північного Причорномор'я приділив Геродот у своїй «Історії». Цей автор міг побувати на цих землях, зокрема в Ольвії. Щоправда, достовірних відомостей про це не маємо. І все ж не викликає сумнівів те, що він був непогано поінформований про події в цьому регіоні.

Згадки про Північне Причорномор'я зустрічаємо також у «Історії рослин» Феофраста (бл. 374–284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Діодора Сицилійського (бл. 90–21 рр. до н. е.), «Географії» Страбона (бл. 64/63 — бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географічному пораднику» Клавдія Птолемея (бл. 90–160 рр. н. е.) та інших творах античних авторів.

Північнопричорноморська проблематика знайшла висвітлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384–322 рр. до н. е.). Зокрема, він звертав увагу на зв'язки між Афінами та Боспорською державою.

Руїни Ольвії

Своєрідним джерелом, в якому розглядаються деякі аспекти культури північнопричорноморських міст, є «Борисфенська промова» філософа-кініка Діона Хризостома, написана наприкінці І ст. н. е.[26]

Ольвія, наслідуючи грецькі міста-держави, сформувалася як рабовласницька республіка. Політичні права в ній мали вільні чоловіки-громадяни, які переважно були греками. Вони брали участь у загальних зборах, які мали законодавчий характер; обирали виконавчі органи: архонтів, стратегів, агораномів та інших.

Однією з головних грецьких колоній у Північному Причорномор'ї стала Ольвія (ця назва в перекладі з грецької мови означає щаслива)[27]. Також місто мало інші назви — Сабія, Борисфеніда, Ольвіополіс. Розташовувалася Ольвія у дельті Південного Бугу й Дніпра (на місці нинішнього села Парутиного Очаківського району Миколаївської області). Таке розташування робило місто важливим комунікаційним вузлом. Через Чорне море воно було пов'язане з античною Грецією, а через Південний Буг та Дніпро з багатьма теренами нинішньої Центральної й Правобережної України.

Ольвія була заснована вихідцями з іонійського Мілета 647–646 рр. до н. е.

На початковому етапі цей поліс був невеликим поселенням. Проте вже у другій половині VI ст. до н. е. тут з'являються, окрім жител (переважно землянок і напівземлянок), священна ділянка та головна площа (теменос і агора). У місті починають карбувати бронзову монету в формі дельфінчиків. Тоді ж навколо міста виникають невеликі поселення — близько сімдесяти. Тобто тоді Ольвія з довкільними землями формується як самостійне місто-держава.

На початку V ст. до н. е. кількість сільських поселень навколо міста скорочується. Жителі цієї держави зосереджуються в самій Ольвії. Саме ж місто розбудовується. Зокрема, поширюється будівництво кам'яних будинків.

Ольвія. «Зевсів курган»

Населення поліса, у якому проживали як греки, так і вихідці з місцевих племен, займалося рибальством, землеробством, скотарством, а також виноградарством. У самому ж місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткорізне, прядильно-ткацьке тощо. Водночас Ольвія була важливим торговим центром. Зі Скіфії, а потім Сарматії сюди постачалися продукти рослинництва й тваринництва. Важливим предметом торгівлі були раби. Ці товари частково залишалися в Ольвії, але значна частина вивозилася до «материнської» Греції. Якщо на початку головним торговим партнером Ольвії був Мілет, то після підкорення його та інших іонійських міст персами, ольвополіти налагодили торгівлю з Афінами, Коринфом, Родосом, Пергамом, а також елліністичним Єгиптом і грецькими державами Малої Азії. Звідти до Ольвії везли вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, інші предмети розкоші. Грецькі товари купувалися як ольвополітами, так і вивозилися далі до скіфів, сарматів та інших жителів тогочасної України. Також «варварам» ольвійські торгівці збували товари, що продукувалися в Ольвії.

Про розвиток торгівлі у полісі свідчить випуск місцевої монети, про яку вже йшлося.

Ольвійська держава провадила багатосторонню зовнішню політику. У V ст. вона уклала договір із «материнським» Мілетом про подвійне громадянство (ісополітію). У період піднесення Афін Ольвія входила до Афінського морського союзу.

Будучи тісно пов'язаною зі скіфами, зокрема щодо торгівлі, Ольвійська держава опинилася під їхнім протекторатом. Сталося це 40-ми рр. V ст. до н. е. Місто приваблювало скіфів, особливо багатих. Дехто з них оселився тут. Геродот, як уже говорилося, згадував скіфського царя Скіла, який жив у Ольвії, одружився з еллінкою й перейняв навіть деякі грецькі звичаї.

331 р. Ольвію хотіли захопити македонські війська під керівництвом згадуваного уже Зопіріона. Однак їм не вдалося це зробити. Македонці, про що вже йшлося, були повністю розбиті скіфами, які були протекторами ольвополітів. Таким чином Ольвія зберегла свою незалежність.

Жителі міста, щоб захиститися, змушені були будувати сильні оборонні мури. Так, у Ольвії був знайдений декрет на честь багатого торговця Протогена, який виділив значну суму на побудову оборонних укріплень.

Зміна господаря степів і втрата протекторату скіфів не могла не відбитися на становищі Ольвії. У ІІ—І ст. до н.е. вона постійно перебувала під загрозою варварських нападів. Ольвополіти з метою захисту пішли під протекторат понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. 48 рік до н. е. став трагічним для жителів Ольвії. Фракійське плем'я гетів, очолюване вождем Буребістою, захопило й зруйнувало місто. Здавалося, цьому полісу прийшов кінець. Однак вдале розміщення на перехресті торгових шляхів сприяло його відродженню. У І ст. н. е. місто було відбудоване. Проте воно займало лише частину колишньої Ольвії.

Та навіть тоді поліс своїми багатствами приваблював варварські племена. Водночас грецькі міста Причорномор'я цікавили римлян. Останні прагнули контролювати чорноморську торгівлю. У ІІ ст. н. е. Ольвія опинилася під владою римлян, які розмістили тут військову залогу. Це сприяло відродженню міста. Однак у ІІІ ст. воно зазнало нападів і руйнувань із боку готів, а в наступному столітті його знищили гуни. Після цього Ольвія вже не відродилася.

Місто Ольвія проіснувало тривалий час (близько тисячі років). Відігравало воно важливу роль у чорноморській торгівлі, ставши одним із «воріт» для давнього населення українських степів у античний світ.

Однією з найбільших грецьких колоній у західній частині Північного Причорномор'я стала Тіра (початкова назва Офіуза)[28], заснована наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. вихідцями з Мілету на правому березі Дністровського лиману. Зараз там розташований Білгород-Дністровський Одеської області — одне з найдавніших міст України та Європи. Попри руйнування, різні трансформації, воно проіснувало близько двох із половиною тисяч років. Відоме було також під назвами Альба, Білгород, Акерман.

У V ст. до н. е. Тіра вела торгівлю з Іонією, Хіосом, Істрією, Аттикою, іншими грецькими землями, а також із грецькими містами-державами Північного Причорномор'я. Вона досягнула помітного рівня розвитку Зберігся запис від 425–424 рр. до н. е. про сплату Тірою грошових внесків до каси Афінського морського союзу. Тоді ж у Тірі починають будуватися фортечні мури.

З другої чверті IV ст. до н. е. місто карбувало власну монету. Можна говорити, що воно стало «повноцінним полісом» із відповідними державними структурами й атрибутами.

Закономірно, Тіра контактувала з «варварським світом», передусім фракійськими (гетськими) та скіфськими племенами. На місці гетських поселень Нижнього Подністров'я й у скіфських курганах Дністро-Дунайського межиріччя знайдено чимало предметів грецького походження, які потрапляли сюди передусім із Тіри.

У IV ст. до н. е. Нижнє Подністров'я входило до могутньої Скіфської держави на чолі з царем Атеєм. Ймовірно, саме тоді Тіра опинилася під її протекторатом.

У ІІІ ст. цей поліс опинився в стані занепаду. Зокрема, це було пов'язано з частими нападами «варварського» племені галатів. Ймовірно, з кінця II ст. до н. е. Тіра потрапила в залежність від Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора.

Залишки міста Тіра

У середині І ст. до н. е. Тіра, як і Ольвія, зазнали руйнувань від гетських племен на чолі з Буребістою. На певний час місто припиняє своє існування.

Проте вже в І ст. Тіра відбудовується й стає найзначнішим античним полісом у Нижньому Подністров'ї. З 47 р. в місті відновлюють карбування монети. Тоді ж місто потрапляє в залежність від Римської імперії, що загалом позитивно відбилося на його розвитку.

У Тірі розміщувався римський гарнізон, на чолі якого стояв командир у чині центуріона. Окрім сухопутних підрозділів, у порту міста перебувала Мезійська ескадра римського флоту. Усе це давало можливість захистити місто від «варварських» нашесть.

У 60-х чи 70-х рр. ІІІ ст. римський гарнізон покинув Тіру. Саме ж місто було зруйноване готами. Проте наступного століття воно поступово відновлюється. І надалі залишається значним центром у Нижньому Подністров'ї.

Значним політичним, торговим і культурним осередком Північного Причорномор'я став Херсонес Таврійський[29]. Він не належав до іонійських колоній. Засноване це місто було в 422–421 рр. до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської, ймовірно, на місці уже існуючого грецького поселення. Розміщувався Херсонес біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Саме ж слово «херсонес» у перекладі з грецької означало півострів.

Розквіт поліса припав на IV–II ст. до н. е. Тут розвивалася торгівля, ремесла, рибний промисел, виноградарство. Тоді місто-держава карбувало свою монету. До його володінь входив не лише Херсонес, а й Керкінітида й значні терени на західному узбережжі Криму.

Руїни Херсонеса. Крим

Херсонес був рабовласницькою республікою з демократичною формою правління. Вищим органом влади у ньому, як і в багатьох інших грецьких полісах, були збори вільних громадян чоловічої статі, на яких приймали закони і розв'язували найважливіші питання. Повсякденним життям міста керували виборна рада та колегії, які спостерігали за всією діяльністю жителів міста. Для командування військом обиралася колегія стратегів, яких пізніше замінили архонти. Існували в Херсонесі також царі (базилевси), за якими, щоправда, зберігалися почесні релігійні функції. Охоронницею державного ладу була колегія деміургів.

У Херсонесі існував народний суд і спеціальні посадові особи — дікасти (судді). Судові рішення приймалися таємним голосуванням, яке здійснювалося за допомогою камінців. Подібна практика існувала в багатьох інших грецьких містах-державах.

У Херсонесі велика увага приділялася фінансовим питанням. Державна скарбниця перебувала у віданні різних осіб, які обиралися народними зборами й звітувалися перед ними про здійснені витрати. Так, агораноми спостерігали за порядком на ринку, астіноми — за точністю мір ваги та об'єму.

До найважливіших посадових осіб належали номофілаки, які мали право накладати покарання, призначати послів тощо. Як звичайно, такі посади існували в грецьких містах-державах, де були сильні впливи аристократії. Займали їх вихідці з аристократичних родин.

Мітрідат VI Евпатор

Існувала в Херсонесі навіть посада гімнасіарха, який займався питаннями фізичного виховання. Власне, таким питанням в античних полісах приділялася велика увага.

Збереглася низка пам'яток політичної думки, що виникли в Херсонесі й дають нам уявлення про його державний устрій. Це «Присяга херсонесців», «Договір Херсонеса з понтійським царем Фарнаком І», «Декрет херсонесців на честь Діофанта» та інші.

Херсонесцям, як і жителям інших міст-держав північного узбережжя Чорного моря, доводилося вести численні війни. Так, у II ст. до н. е. поліс вів тривалу війну зі скіфами. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який послав до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Останній розгромив скіфів. Проте після цього поліс потрапив у залежність від держави Мітрідата.

Після смерті цього правителя ситуація в басейні Чорного моря помітно змінилася. Херсонесці захотіли позбутися залежності від царів Боспорської держави, ставши під римський протекторат. Гай Юлій Цезар прийняв Херсонес під опіку Риму. Щоправда, пізніше римські імператори то підпорядковували поліс боспорським царям, які були їхніми союзниками, то надавали йому «свободу», якщо потрібно було стримати амбіції цих союзників.

Столиця Боспорського царства Пантікапей

З другої половини І ст. н. е. Херсонес став важливим осередком римських військ у Північному Причорномор'ї. Тут розташувалася значна військова залога, а в порту — велика флотилія римлян.

Після розпаду Римської імперії на західну й східну, Херсонес відійшов до східної, яку в літературі іменують Візантією. Саме в складі Візантії він пережив численні навали «варварських» племен, залишаючись одним із головних торгових і культурних центрів у Північному Причорномор'ї в період Середньовіччя.

У XIV столітті, коли торгівлю на Чорному морі монополізували генуезці, створивши тут свої осередки, Херсонес почав занепадати. Саме тоді його кілька разів спустошили татарські й литовські війська. Остаточно він був знищений 1399 р. темником Золотої Орди Едигеєм.

Окрім Херсонеса, на теренах Криму існували інші грецькі поліси, які з часом увійшли до Боспорського царства (Боспору Кіммерійського)[30]. Вважається, що ця держава виникла близько 480 року до н. е. внаслідок об'єднання грецьких міст, які тоді існували на західному побережжі Керчинської протоки (Пантікапей, Тірітака, Мірмекій) та східному (Гермонасса, Фанагорія). Його столицею став Пантікапей, який розташовувався на місці сучасної Керчі. А наприкінці V ст. до н. е. до складу Боспору ввійшов Німфей, що належав Афінській державі.

За часів правління царя Левкона І (389/388–349/348 рр. до н. е.) кордони Боспору помітно розширилися. Тоді було підкорено Феодосію. Держава охоплювала увесь Керченський, а також Таманський півострови, пониззя річки Кубані й Східного Приазов'я, які були населені місцевими «варварськими» племенами. У ІІІ ст. до нашої ери Боспор заснував у гирлі Дону місто Танаїс. Склад населення держави, де проживали греки й «варвари», уподібнювали Боспор до елліністичних держав, які виникли після завоювань Олександра Македонського.

Саме в ІV—ІІІ ст. до н. е. Боспорська держава досягає високого рівня економічного розвитку. Тут розвивалися різноманітні ремесла й сільське господарство. Особливу роль в економіці Боспору відігравала торгівля хлібом, яку вивозили до Греції.

Монета Пантікапей

У другій половині ІІ ст. до н. е. Боспорській державі почали загрожувати кримські скіфи. Не маючи змоги протистояти їм, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Проти цього вибухнуло повстання під проводом Совмака, яке придушили. Боспор увійшов до Понтійського царства.

Траяновівали на мапіз праціОлександра Вельтмана «Начертание древней истории Бессарабии» (1827)

Цар Мітрідат, ведучи боротьбу з Римом, намагався перетворити боспорські володіння на свою опорну базу. Однак, зазнавши поразки, цей правитель 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством у Пантікапеї. А Боспор опинився під римським протекторатом. У перші століття тут правили царі династії Тиберіїв, яких затверджували римські імператори. На межі ІІ—ІІІ ст. н. е., коли Боспором правив цар Савромат ІІ, держава стала більш незалежною від римлян. Проте навала готів у ІІІ ст. завдала їй тяжкого удару.

У 70-х рр. IV ст. Боспор, зазнавши нападу з боку гунів, реально припинив своє існування як державне утворення. Хоча на його руїнах продовжувалося життя. Адже географічно Боспор розташовувався у вигідному для торгівлі місці.

Загалом, розглядаючи державні утворення на теренах сучасної України періоду Античності (І тис. до н. е. — V ст. н. е.), можна виділити декілька їх типів.

На півночі та біля Карпат проживали праслов'янські й фракійські племена. Рівень їхнього розвитку був порівняно невисокий. У них спостерігалося соціальне розшарування. На користь цього свідчать хоча б скарби античних монет, цінних речей, що знаходять у цих регіонах. Закономірно, у цих племен виникали (нехай навіть примітивні) державні структури. Однак щось певне сказати про це ми не можемо. Практично писемних згадок про них не збереглося. Чи не єдиний виняток — згадки про дакійсько-гетську державу Буребісти.

Певну інформацію маємо про «варварські» держави кіммерійців, скіфів і сарматів. Це були воєнізовані держави кочового типу, для яких притаманною була «грабіжницька економіка», а в політичному плані сильна влада військових вождів (царів). Ці держави чинили напади як на сусідні «варварські» племена, так і на розвинуті регіони, де були кращі можливості поживитися. Однак існування цих держав не обмежувалося «грабіжницькою економікою». Їх правителі намагалися здійснювати контроль за торгівлею на своїх територіях, що приносило їм чималі доходи.

Поряд із цими «варварськими» державами на сучасних українських землях у античні часи існували й держави цивілізовані. Передусім це грецькі поліси, які виникли в Північному Причорномор'ї. Попри те, що їх населення займалося ремеслами й сільським господарством, ці міста-держави відігравали важливу роль у товарообміні між «варварами» й грецьким світом. У плані політичному в цих державах утвердилося демократичне правління, де велику роль відігравали народні збори. Хоча в деяких із них відчувалися помітні впливи аристократії.

У часи еллінізму на теренах Північного Причорномор'я виникає держава нового типу, в якій поєднується грецьке й «варварське» населення. Мається на увазі Боспор. Це вже була монархічна держава з відносно сильною царською владою. Зосередженість влади в руках одного правителя давало можливість більш ефективно давати відсіч зовнішнім ворогам й здійснювати експансію. Однак Боспорська держава наприкінці І ст. до н. е. опинилася під римським протекторатом, втративши частину своєї самостійності.

На початку нашої ери Північне Причорномор'я поступово прилучається до Римської імперії. Спочатку протекторат римлян був установлений над Херсонесом та Боспорським царством. Найбільших розмірів Римська імперія досягнула за правління Траяна. У двох війнах, які він вів 101–102 та 105–106 рр., йому вдалося перемогти даків та перенести кордон до Карпат і Дністра. Були спорудженні т. зв. Траянові вали для захисту від «варварських» племен. Розташовувалися вони на території Поділля, Бессарабії та Добруджі, тобто частково на нинішніх українських землях. Дещо пізніше римський протекторат поширився на Тіру й Ольвію. Отже, українські землі мали стосунок до цієї найбільшої держави античних часів і знали римську державну традицію.

Середньовічною державою, що з'явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви — Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.

Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина — XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису[89].

До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з'явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам'ятки.

Також є проблемною хронологія давньоруських літописів[90]. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди[91]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.

Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб'єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазвичай не вищий, ніж до наших літописів.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за відповідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».

У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розповідається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов'яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву»[92].

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташована на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов'язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.

Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов'яни, та інші племена цих земель платили данину.

У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Проте, як це часто трапляється в таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з'явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього міста[93].

У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) так розповідається про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами — отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами»[94].

Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов'янських племен. Це також угро-фінські (точніше прибалтійсько-фінські) племена.

Щодо слов'янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів'я Волги, Дніпра й Двіни[95]. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.

Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва радше вказувала на те, що словени — швидше пришле слов'янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни[96]. І їм важливо було вказати на свою слов'янську ідентичність.

Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки[97]. Поширеною є думка, що це були предки естонців[98].

Весь — це також фінське плем'я, яке проживало на схід від Фінської затоки, у районі т. зв. Міжозер'я (озер Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах розташовувалася Стара Ладога (Алдейгьюборг). Уважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[99].

Отже, тут живе фінське й слов'янське населення. Проте воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп: варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов'янського населення.

Під тим же роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»[100].

Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. нормандській теорії, суть якої зводиться до того, що Русь створили скандинави-нормани[101]. Щоправда, якщо проаналізувати «Повість минулих літ», то не все так однозначно виглядає.

За десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов'язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, — читаємо в «Повісті минулих літ», — коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102]. Тут само довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»[103].

Після цього запису дається детальна хронологія — скільки років минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Рюрик. Мініатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам'яті Рюрик не існував. Про таку пам'ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім'я Рюрик. А якщо так, то це ім'я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).

Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.

Літописні варяги — це не обов'язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, — писав цей дослідник. — Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»[105].

Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов'янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність, хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й зберіглася пам'ять про цього варязького князя.

У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна побачити початки державності. Однак ця держава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.

По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.

По-друге, ця держава «не мала території». Тобто, звичайно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які були навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тоді як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.

З навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, віск, хутро, а також раби. Работоргівля тоді давала значні прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабів на ринки тогочасної Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, віск, хутро й рабів, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу, особливо, якщо доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило опір варягам, які збирали данину.

По-третє, така держава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку державу нестійкою.

Під 6387-м роком (879 р. від Різдва Христового) в «Повісті минулих літ» є такий запис: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[106]. Запис цей викликає чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюрикові, що той довірив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолітній? Адже він, згідно з літописним свідченням, княжив у Старій Ладозі й Новгороді близько 17 років. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дітей. Щоправда, про сім'ю Рюрика літопис мовчить.

Та, певно, немає сенсу шукати відповідей на ці запитання. Літописний текст нам нічого не скаже. Мовчать також інші джерела. Звернемося краще до подальшої літописної розповіді, яка становить чималий інтерес. Отже, там читаємо:

Рюрик, малолітній Ігор й Олег. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] удвох Аскольд і Дір княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і], сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що: «Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. — І [тут] винесли Ігоря. — А се син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. А на тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила — за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю»[107].

Отже, маємо в цій оповіді розповідь про творення Русі Київської. Недаремно її завершальним акордом є слова Олега, що Київ тепер є матір'ю городів руських. Тобто, мовляв, центр Русі переноситься до Києва. Хоча не зовсім зрозуміло, яке ж місто раніше було матір'ю городів руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте ні одне, ні друге місто так не називаються.

Взагалі в цьому тексті, що не фраза, то запитання. Літописець нічого не говорить, чому Олег покинув насиджені місця на півночі й подався на незнаний йому південь, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.

Хто такі Аскольд і Дір? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У літописі перед цим говориться, що вони були Рюрикові бояри.

І взагалі навіщо їх було вбивати? Судячи з «Повісті минулих літ», їхній злочин полягав у тому, що вони княжили в Києві, не будучи князівського роду.

Якщо ж Аскольд і Дір були злочинцями, то навіщо було влаштовувати їх поховання, до того ж, судячи з літопису, урочисте?

Дещо незрозуміло виглядає й військова хитрість Олега. Якщо з ним йшла велика кількість воїнів, то для чого було обманювати Аскольда й Діра, говорячи, що Олег і його супровід є купцями. А, може, насправді ніякого «множества воїв» не було? Може, була купецька валка з відповідною військовою охороною? Тому Олег і вдався до хитрощів, підступно убивши Аскольда й Діра. Складається враження, що була це війна між двома військово-торговими корпораціями без залучення великої кількості воїнів.

Хоча події могли розвиватися не зовсім так, як це нам подає літописна оповідь. Можливо, справді, Олег вів із собою багато воїнів. І він, використовуючи переважаючу силу, підкорив Київ, знищивши місцевих князів.

Нелогічні моменти оповіді про завоювання Олегом Києва можуть дати основу для найрізноманітніших домислів та інтерпретацій. Однак сказати, як то «було насправді», ми ніколи не зможемо.

І все ж цей текст, попри свою легендарність, дещо пояснює. Принаймні дає можливість зрозуміти, чому варяги, т. зв. «русь», вирішують покинути північ і податися в південному напрямку.

Торговий шлях, який йшов із Балтійського моря, а далі по Волзі на Схід і на якому лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати своє значення. Відповідно, скорочувалися доходи варязької знаті, яка правила в цьому місті-факторії. Почався пошук нових доходних шляхів. Імовірно, з цим пов'язано те, що Рюрик, згідно з літописною оповіддю, покидає Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засновує нове місто-факторію — Новгород.

У Х ст. шлях «із варяг у греки» справді став важливою торговою артерією. Основними центрами на ньому були Київ і Новгород. Перший орієнтувався на торгівлю з Візантією. І саме це було одним із головних чинників розквіту цього міста, перетворення його в «матір городів руських».

Щоправда, ця подія (заснування Новгорода) помітно зміщена в часі. Не могло це місто з'явитися в ІХ ст. Археологічні розкопки показали, що виникло воно не раніше кінця Х — початку ХІ ст.[108] Саме тоді відбулося зміщення торгових шляхів на півночі Східної Європи: втрачав значення волзький шлях і ставав перспективним шлях дніпровський.

Новгород саме лежав на шляху, який із часом отримав назву «із варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгівлю з багатою Візантією, точніше — Константинополем, який саме тоді переживав підйом. Тому стає зрозумілим похід Олега на південь. Під час цього походу, згідно із літописним свідченням, Олег ніби підпорядковує Смоленськ і Любеч — дві важливі факторії на шляху «із варяг у греки». Проте його метою є Київ.

Ми не знаємо, чи насправді Олег назвав Київ «матір городів руських», чи це вже домислили літописців. Річ у тім, що «матір городів», власне міст, нагадує переклад із грецької терміну «митрополія». Та як би не було, але за часів Олега Київ став головним містом Русі.

Щодо Новгорода, то він був зорієнтований на балтійську торгівлю, яка тоді поступалася торгівлі візантійській. Через те Новгород ніби опиняється на другому плані після Києва.

У «Повісті минулих літ» описується шлях «із варяг у греки». Мається на увазі опис подорожі апостола Андрія Первозванного. Перед розповіддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, — свідчить літопис, — жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варяг у Греки, а із Греків [у варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до [ріки] Ловаті, а по Ловаті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»[109]. Інакше кажучи, описується Балто-Чорноморський простір, на якому утвердилася Руська держава. Своєю подорожжю Андрій Первозванний ніби освячує ці терени. Особливим місцем святості стають гори над Дніпром, де з часом мав постати Київ.

Починався цей шлях, як можна зрозуміти з «Повісті минулих літ», із Константинополя. Далі йшов через Корсунь у Криму. Відповідно на цьому шляху були Київ та Новгород. Запитання: де він завершувався? Такою точкою мало би бути місто на балтійських берегах.

Омелян Пріцак спробував з'ясувати, де ж закінчувався шлях «із варяг у греки». Такою точкою він вважав Волін (Юмне) — велике торгове місто в гирлі Одри (Одера), яке описав німецький середньовічний автор Адам Бременський (1050–1081/5). Останній відзначав, що Юмне — «жваве місце для зустрічі варварів та греків з далеких земель»[110]. Щоправда, в руських джерелах згадок про це місто немає. Нам видається, що, попри значення Воліна в балтійській торгівлі, це був не єдиний кінцевий пункт на шляху «із варяг у греки». Таких пунктів, з якими вів торгівлю Новгород, на берегах Балтики було декілька.

Чи правильна назва — шлях «із варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Константинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «із греків у варяги»? Напевно, ні. Торгівці й воїни зі Скандинавії та Русі прямували до Константинополя. Це була їхня мета. Хтось там збирався здійснити вдалу торгову операцію, а хтось найнятися на службу до візантійського імператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно — «із варяг у греки».

Пам'ятник Андрію Первозванному в Києві

Пам'ятник засновникам міста Києва

«Повість минулих літ», яка, імовірно, отримала кінцеву редакцію на початку ХІІ ст., не розглядала, як це декому здається, Новгород і північ Русі як землі, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для літописця (і це зрозуміло!) є Київщина. Недаремно він у своєму гранд-наративі перед тим, як описати закликання варягів, говорить про заснування Києва трьома братами, Києм, Щеком і Хоривом, а також їхньою сестрою Либіддю. Тож спеціально підкреслює, що всі вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Літописець, як уже говорилося, спеціально вказував: Кий був князем і навіть ходив на ромейського (візантійського) цесаря, щоправда, не відомо, на якого саме. Окрім того, Кий заснував місто Києвець на Дунаї[111]. І це показово. Адже на Дунаї жили слов'яни.

Звичайно, наведені в літописі розповіді про Кия є легендами, в яких важко виділити «зерно правди». Проте цікаво розглянути, як за допомогою цієї легенди провадиться ідеологія твору. У цьому сенсі слід порівняти Рюрика з Києм.

Враховуючи літописні дані й деякі додаткові джерела, можемо припустити, що в середині ІХ ст. в Києві й Київській землі сформувався державний організм, який не поступався, а то й, можливо, був кращим, ніж варязька держава на півночі Русі.

Рюрик, як і Кий, діє з двома братами (трійця братів — це фольклорний символ). Кий зі своїми кревняками у «Повісті минулих літ» постає як засновник Києва. Рюрик же з братами приходить на готове в Ладогу, Біле озеро та Ізборськ. Лише з часом цей варяг засновує Новгород.

Про діяння Рюрика ми практично нічого не можемо довідатися. Якимись подвигами він не уславився. Інша справа — Кий. Цей князь іде в похід на Візантійську імперію, засновує ще одне місто на Дунаї.

Загалом порівняння Кия і Рюрика не на користь останнього.

Історія полян, Київської землі, подається таким чином. Мовляв, їх утискували деревляни, тому вони сиділи в лісах і на горах. Тоді, як уже говорилося, з них захотіли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Після цього старці хозарські сказали, що недобра це данина, а поляни з часом будуть брати данину і з хозар, і з інших народів. І в майбутньому це збулося[112].

Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чужих князів, гідно поступають із хозарами, які хочуть їх обкласти даниною. Вони виглядають краще як порівнювати з мешканцями Словенської землі, які закликали до себе Рюрика та його братів.

Зрештою, як відзначалося, літописець фіксує під 852 роком (за десять років перед закликанням варяг!) похід Русі на Царгород[113].

З «Повісті минулих літ» можна зрозуміти, що 852 рік був для Русі більш важливою датою, ніж рік, коли закликали варягів. Адже, по-перше, тоді, як зазначає літопис, наша земля почала іменуватися Руською. А коли країна отримує назву, це можна трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, існування державного організму. Також із «Повісті минулих літ» стає відомо, що саме тоді Русь, осередком якої була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію. Для такої широкомасштабної акції потрібна була відповідна організація та існування хоча б елементарних державних структур.

Як свідчать візантійські джерела, тоді відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі[114]. А для такого хрещення потрібен був елементарний рівень державної організації.

«Повість минулих літ» дає певні натяки щодо формування Києво-Руської держави. Там розповідається про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд і Дір. «І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, — читаємо в літописі під 6390-м роком (862 р. від Різдва Христового), — і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею»[115].

У цьому повідомленні є суперечність. Адже літописець перед тим писав, що ще за десять років до того існувала Руська земля і тоді Русь ходила війною на Царгород. Тепер виявляється, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд і Дір їх увільнили від хозарської неволі.

Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повість минулих літ», літописець (чи літописці?) використовували різні уривки, які не завжди поєднувалися між собою. Не завжди їм вдавалося витворити на основі наявного літописного матеріалу «одну ідейну лінію». Це, зокрема, простежується в оповідях, коли йдеться про початок Русі.

Нині чимало дослідників вважає, що до приходу в Київ варяга Олега тут існувала місцева династія (можливо, також варязького походження). Представниками цієї династії, власне, були Аскольд і Дір.

Загалом, на нашу думку, зародження державних інституцій на Київщині відбувалося приблизно таким чином. Ця територія, так принаймні випливає із «Повісті минулих літ», опинилася в сфері впливу Хозарського каганату. Жителі Київщини платили хозарам данину, а місто Київ було торговою факторією на околицях цієї держави. Каганат мав вплив на державотворчі процеси на Київській землі — він міг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних державних інституцій.

Цілком імовірно, що внаслідок ослаблення Хозарського каганату на його околиці, в Полянській землі (Київщині), сформувалося своє державне утворення. Його теж можна розглядати як військово-торгову корпорацію, до складу якої належали активні представники різних етносів.

Зрештою, навіть «Повість минулих літ» вказує на поліетнічність Русі як державно-політичного об'єднання[116]. Проте в кінцевому підсумку перемогли слов'янські елементи і, відповідно, Русь отримала слов'янське обличчя.

«Повість минулих літ» розглядає полян як слов'янське плем'я. Щоправда, кидається в очі те, що літописець протиставляє його іншим слов'янським племенам, що живуть поряд із ним. Він намагається ідеалізувати полян, говорить про їхні добрі звичаї, хоробрість, розумність тощо[117]. Власне, вони постають як елітарне плем'я.

Ймовірно, у Києві формувалася своя військово-торгова еліта, яка з часом почала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цієї назви, то до сьогодення ведуться дискусії. Є прибічники як скандинавської, так і слов'янської версій її походження. І все ж більш переконливо виглядає скандинавська версія. Поготів, що вона підтверджується «Повістю минулих літ». Спочатку термін «Русь», схоже, використовувався варягами, які прийшли на північ Східної Європи. Це був своєрідний етнонім, яким позначали правлячу варязьку еліту. Під останньою, як уже говорилося, могли розуміти не лише представників скандинавських, а й слов'янських етносів. З часом цей етнонім почав набирати політичного характеру — під «Руссю» почали розуміти державно-політичне об'єднання, яке поширювалося на певну територію. Осереддям цієї державно-політичної землі стає Полянська земля з її столичним Києвом. Не даремно останній іменується «матір'ю городів руських». Тобто це столичний град, від якого залежать інші гради, що розкидані в різних землях і контролюють певні території.

Ця елітарна, власне, державно-політична Русь орієнтувалася на заможну Візантією. Звідси грандіозні походи на цю імперію, які здійснювали Аскольд і Дір. Візантія, зі свого боку, змушена була шукати порозуміння з молодою державою, що постала у Подніпров'ї. Звідси хрещення русів за часів константинопольського патріарха Фотія.

Однак динамічний розвиток новопосталої держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про діяння останнього чимало говориться в «Повісті минулих літ». Розповідається, зокрема, про його грандіозні походи на Царгород, укладення ним договорів із візантійцями тощо. Наскільки ця інформація правдива, можна дискутувати. Однак вона не з'явилася на порожньому місці й відбиває певні реалії.

Вбивство Аскольда іДіра Олегом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Прихід Олега в Київ — це був радше регрес, а не прогрес у творенні Руської держави. Варяги не могли запропонувати більш розвинуті суспільні й політичні відносини. Їм довелося чимало переймати від попередніх київських князів. Також варяги не захотіли приймати християнства й продовжували сповідувати традиційні для них вірування.

Схоже, вартим довіри є те, що Олег зумів убити київських правителів Аскольда й Діра й оволодіти Києвом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другій половині ІХ ст. занепадає торговий шлях із Балтійського моря через Волгу до мусульманських країн Сходу. Більш перспективним стає шлях із Балтики на Візантію («із варяг у греки»). Київ був одним із головних опорних пунктів на цьому шляху. Тому для варягів важливо було взяти це місто під свій контроль. До того ж багатство міста, його зв'язок із відносно близькими візантійськими землями робило його центральним у балто-чорноморській торгівлі.

Оволодіти Києвом варягам із півночі було проблематично. Якщо Аскольд і Дір могли організовувати масштабні походи на Візантію, то вони мали чимало війська. Завоювати місто, вступивши з ними у відкритий бій, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому він вдався до хитрощів. І саме завдячуючи їм, убив Аскольда й Діра, заволодівши Києвом. Принаймні таке можна стверджувати, проаналізувавши літописну оповідь.

Не виключено, що в захопленні Олегом Києва міг відіграти не останню роль релігійно-ідеологічний чинник. Аскольд і Дір, прийнявши християнство з Візантії, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинників, які воліли дотримуватися старих традиційних вірувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своїм, а то й навіть могли допомагати йому в захопленні Києва.

Напевно, «держава Аскольда й Діра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо інакше, ніж «держава Олега» та його наступників. Ця держава, напевно, була б зорієнтована в південному напрямку. І велику б увагу приділила витісненню свого головного конкурента — Хозарського каганату. Власне кажучи, ці тенденції були присутні й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також північний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «із варяг у греки».

Держава, створена князем Олегом та його соратниками на місці колишньої «держави Аскольда і Діра», загалом нагадувала нормандські військово-торгові корпорації. Однак у ній все більш значущим ставав збір данини з підкореного Руссю населення. Візантійський імператор Костянтин Багрянародний у своїй книзі «Про управління імперією» так описує це явище: «Зимовий же й суворий спосіб життя тих таки росів такий. Коли прийде місяць листопад, одразу ж їхні архонти виходять з усіма росами з Кіава й вирушають у полюддя, котре іменується «кружінням», а саме: у Славонії вервіанів, другувитів, кривичів, севеїв та інших слов'ян, котрі є пактіонами (данниками — прим. автора) росів. Годуючись так протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, повертаються до Кіава. Потім же, як було мовлено, узявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають до Романії (Візантії — прим. автора)»[118]. Звичайно, така діяльність руських князів була зорієнтована на «грабіжницьку економіку». Проте, з іншого боку, вона призвела до освоєння активними елементами територій, утягування їх (хай навіть насильницьким шляхом) у торгівлю, що мала «глобальний характер». Так відбувалося творення Руської держави — «кров'ю й залізом».

Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на початках свого княжіння в Києві, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»[119]. До речі, тоді хутро цінувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам[120]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хозарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх підкорити[122].

Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продовжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі[123]. Проте, схоже, він втратив інтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір'ю городів руських». Олег намагається підкорити слов'янські племена навколо цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами — племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.

Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які займали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов'янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.

Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тиверці[124]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваючись на поживу.

Населення Русі було не лише багатоетнічне, а й дотримувалося різних вірувань. Переважали дохристиянські язичницькі вірування. Проте й вони не були єдиними. Принаймні серед язичників можна виділити людей, які дотримувалися давніх слов'янських і скандинавських вірувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвідчив договір князя Ігоря з візантійцями.

Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олександром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями 912[125] і 945[126] років. Останній укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорів, то існують певні сумніви в їхній автентичності. Не вдаючись до їхнього детального аналізу, усе ж відзначимо кілька моментів.

По-перше, представниками князів Олега й Ігоря на переговорах є переважно люди зі скандинавськими іменами — Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуєфаст, Іскусев тощо. Переважно такі самі імена і в купців, які згадуються в договорі 945 р. Лише в останньому серед послів й купців з'являються поодинокі слов'янські імена. Так само скандинавськими були імена князів Олега й Ігоря. Те саме стосується й княгині Ольги. Тобто є всі підстави твердити, що еліта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.

По-друге, в цих договорах і в супутній інформації про них загалом окреслюються межі тодішньої Русі. Так, у договорі 907 р. згадуються основні руські городи (міста). Це Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорі 945 р. фігурують лише Київ, Чернігів та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основні її городи зосереджувалися переважно на півдні, у межах сучасної України.

Уже говорилося, представники яких етносів були залучені до походів на Константинополь. Це, власне, Русь та її союзники. Ведучи мову про похід Ігоря 944 р., літописець зазначає, що він залучив варягів, русів, полян, словен, кривичів, тиверців. До того ж, найнявши ще печенігів[127]. Тобто за часів правління Олега й Ігоря відбулося певне переформатування Русі в його південному напрямку. Як бачимо, у поході князя Ігоря не згадані фінські етноси. Чи випадково? А руси фігурують як окремий етнос. Вони відокремлюються як від варягів, так і від полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елітарний прошарок, який, фактично, давав своє ім'я новопосталій державі. Русь же загалом поставала як конгломерат етносів і субетносів, переважно слов'янських. Хоча еліта слов'янською не була. Також спостерігалася тенденція порозуміння з народами, які кочували в степах України. Так, князь Ігор залучив до походу на Візантію печенігів. А князь Олег зумів порозумітися з мадярами, які теж певний час кочували українськими теренами.

Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагічно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «Повість минулих літ»:

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»[128].

Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.

Княгиня Ольга. Федір Солнцев

Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо свого загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлянське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.

Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»[129]. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.

З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов'янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»[130].

Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»[131]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських правителів.

Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)[132]. Зрештою, у Х ст., попри існування певних відмінностей, християнство Візантії та римське християнство не були розділені.

Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.

По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.

По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов'янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.

Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.

Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив'язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.

Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов'язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в'ятичів, що проживали у верхів'ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в'ятичі платили данину[133].

Похід цього князя в Хозарію, як уже говорилося, мав на меті не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на київському престолі теж воювали з Хозарським каганатом.

Пам'ятник князю Святославу. СтаріПетрівці Київщина

З часом Святослав зосередив свою увагу на більш перспективному Дунайському басейні. У рік 6475-й (967 р. від Різдва Христового), читаємо в «Повісті минулих літ»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків»[134].

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Києві жити і що хоче він княжити в Переяславці на Дунаї, бо це є середина його землі. Проте цікаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединність». «Адже там, — говорив він, маючи на увазі свою нову столицю Переяславець, — усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — сéребро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь»[135]. Окрім того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаї, збирався збирати ще й данину з греків, тобто з Ромейської (Візантійської) імперії.

Як оцінити такі діяння Святослава? Власне кажучи, він відмовився від «проєкту Русі», який реалізовувався на шляху «із варяг у греки». Після смерті Ольги, як свідчить «Повість минулих літ», цей князь посадив у Києві Ярополка, а в деревлянах — Олега[136]. Отже, тодішня Русь охоплювала незначну територію: Полянську землю, власне Київщину, а також підпорядковану їй землю Деревлянську. Певно, деякі племена (сіверяни, радимичі, в'ятичі) платили київському князю данину, зберігаючи відносну незалежність. Щоправда, Київ ще контролював віддалені факторії на півночі. Ці терени були для руських князів малоцікавими. Туди, у Новгород, Святослав віддає на княжіння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозуміло, мав статус нижчий у князівському роді, ніж його брати[137].

Святослав руйнував основи попередньої Русі, можливість побудови держави на шляху «із варяг у греки», творячи свою Дунайську імперію. Однак цей проєкт, який був небезпечний для Візантії, князь так і не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у війні з Візантійською імперією, а потім смерть від рук печенігів, яких, імовірно, напоумили зробити це візантійці.

З уривку «Повісті минулих літ», де йдеться про розподіл Святославом княжих столів для синів, стає зрозуміло, що цей князь перетворював Русь у периферію своєї держави. Ця держава, і далі залишаючись переважно військово-торговою корпорацією, отримувала новий центр на Дунаї.

Державний проєкт Святослава видається не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однією з втрачених можливостей слов'янства. Державу на Дунаї у середньовічний період будували болгари. Однак візантійці зробили чимало для того, щоб ця держава так і не стала сильною. Власне, Святослав і воював із Болгарським царством. Після падіння Візантії Дунайський басейн під свій контроль спробували взяти турки-османи, що їм на певний час вдалося. У ранньомодерні часи проєкт Дунайської імперії реалізували, проте не слов'яни, а … німці, витіснивши з цього регіону турків. Мається на увазі імперія Габсбургів. Значну частину мешканців цієї імперії становили слов'яни. До того ж немало підданих Габсбургів походило з германізованого й мадяризованого слов'янського населення. Проте панівними елітами тут переважно були люди, які ідентифікували себе як німців та угорців. Вони здійснювали політику германізації та мадяризації слов'ян імперії. Це, зі свого боку, породжувало опір. Тому в ХІХ ст., у період націоналізму та «національних відроджень», у Австрійській імперії зародився рух слов'янофілів, який підняв на щит ідею розвитку слов'янських народів та їхньої єдності.

Після трагічної смерті Святослава його дунайський імперський проєкт був «закритий» київськими можновладцями. Настав час для «руського проєкту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тоді відбулася трансформація військово-торгової корпорації в територіальне утворення з певними державними інституціями. Власне, початки цього процесу можна спостерігати ще за часів князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихід до влади в Києві Володимира і на його діяльність у «матері городів руських». Відзначимо лише головні тенденції. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у віддалений Новгород, що не вважалося престижним для князівського сина.

Після смерті Святослава 972 р. починається боротьба між його нащадками за владу на Русі. Переможцем на певний час стає Ярополк, якого батько посадив княжити у столичному Києві. Ярополк вбиває свого брата Олега. Далі маємо його розбірки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі»[138].

Ярополку вдалося відносно легко оволодіти повнотою влади на Русі. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варягами, щоб ті надали йому військову допомогу. Починається міжусобна боротьба між братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи під рукою варязьке військо, Володимир вигнав із Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «із варяг у греки» він захоплює Полоцьк, де вбиває князя Рогволода і його синів. Бере собі за дружину дочку полоцького князя Рогніду. Хоча остання не хоче віддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти заміж за київського князя Ярополка[139]. Володимир же, беручи в жони (хай і насильно!) Рогніду, ніби підтверджує свій аристократичний статус. Він одружується з князівною, попри своє «рабське походження».

Далі Володимир захоплює з допомогою свого війська, в якому важливу роль відігравали варяги, Київ, убиває брата Ярополка й стає одноосібним правителем Русі.

Проте в нього виникає проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Київ, найманці, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей[140].

З літопису випливає: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирішив їх делікатно позбутися, відпровадивши у Візантію на службу до імператора. Щоправда, Володимир усе таки вибрав серед варягів «мужів добрих, і тямущих, і хоробрих», роздавши їм міста. У «Повісті минулих літ» не вказується, що це за міста. Проте з повідомлення можна зрозуміти, що Володимир намагався створити територіальну державу. Це був важливий крок у державотворенні. І в цьому державотворенні, як уже говорилося, помітну роль відігравали скандинавські елементи. Хоча почав набирати силу «слов'янський первень».

Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов'янською державою. Її столиця та великі міста були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну»[141].

Проте у цій «відносності» слов'янські елементи виявилися сильнішими. Цікаво, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов'янські. «Першим слов'янином» на київському столі став Святослав. Його ім'я типово слов'янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) теж слов'янські імена — Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім'я варязьке[142]. Володимир також своїм синам дає в основному слов'янські імена — Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав[143]. Те саме стосується Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, що руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. Проте вони широко використовували не християнські, а слов'янські імена. Присвоєння ж імен — це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації. Отже, руські князі переважно вважали себе слов'янами.

Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов'янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов'янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов'янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.

У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа[144]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»[145]. На той час Святославу було близько п'ятнадцяти — шістнадцяти років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опинялася жінка.

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п'яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам[146]. Виникає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю[147]. Проте чи насправді так було?

Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов'янське ім'я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своєму сину слов'янське ім'я?

А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов'янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів — і деревлянського князя Мала[148], і навіть візантійського імператора[149]. Від цього невідомого слов'янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов'янська революція».

Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов'янське ім'я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов'янську імперію на Дунаї.

Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов'я— нізувалася. Відповідно, Русь ставала слов'янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементація» Русі на слов'янській основі.

Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім'я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов'янську революцію».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповіді «Повісті минулих літ» про цього князя чимало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює кумирів, тобто язичницький ідолів, біля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»[150]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» — це переважно розповіді, як він вибирав християнство.

Однак спробуємо дистанціюватися від цього всього й знайти інформацію про те, що робив Володимир як князь — правитель Русі. Однією з перших його справ було те, що він поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгороді[151]. Це місто для князя, певно, мало немале значення. Тут він княжив певний період, звідси розпочав похід на «матір городів руських». Проте не лише такі «сентиментальні моменти» були важливі для Володимира. Новгород став важливою торговою факторією, який пов'язував Київ із Балтикою. Тому для київського князя важило те, щоб у цьому місті правила вірна йому людина, бажано родич. Таким і був Добриня.

Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.

Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) пішов «до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю»[152]. Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, що ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших серед них було місто Волинь[153].

Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в'ятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав»[154].

Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в'ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового)[155].

Чим був викликаний інтерес Володимира до території в'ятичів? Як уже говорилося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Святослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в'ятичі вийшли з його підпорядкування.

Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов'язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість минулих літ» фіксує цей похід[156].

З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам[157]. А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.

Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов'ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»[158].

У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх»[159]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з допомогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів[160]. Хоча це плем'я раніше платило київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.

Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.

Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів[161]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.

Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії[162]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора[163].

Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.

Перший напрямок — райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.

Другий напрямок — укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.

Третій напрямок — завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.

Можна виділити ще один напрямок — кримський, який мав на меті тиск на Візантію.

Завойовницькі походи — це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік — оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем'я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає[164]. Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані»[165].

Це повідомлення має певні елементи міфологізації. Літописець говорить про дванадцять синів Володимира. Тут відразу виникає біблійна алюзія з дванадцятьма апостолами. Враховуючи те, що у Володимира було багато жінок і наложниць, синів було більше.

Є певні сумніви, що акт відправлення синів на княжіння в різні сторони «держави Володимира» відбулося в один момент, відразу після хрещення.

Наведений уривок нам дає уявлення про тогочасну Русь. Центром її був Київ, де перебував великий князь. Важливим престолом вважався престол новгородський. За часів Володимирового батька, Святослава, такого ще не було. У Новгород Володимир відправляє свого найстаршого сина — Вишеслава. Важливими вважалися престоли в Полоцьку, Турові та Ростові. Перший із них розташовувався фактично на шляху «із варяг у греки» (нині це територія Білорусі).

Турів був у басейні Прип'яті, яка поєднувала Київ із Поліссям та Волинню, зокрема Червенськими містами на Західному Бузі. Ця земля стала об'єктом експансії Володимира. Не даремно він ходив на ятвягів, а також завоював Червенські міста. У наведеному повідомленні (щоправда, уже на другому плані) згадується престол у Володимирі. Безперечно, це нинішнє місто Володимир-Волинський, яке довгий час виконувало роль столиці Волинської землі.

Ще одним важливим престолом став Ростов. Це було місто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати Володимир. Згадується на другому плані престол у Муромі, який знаходився на річці Ока (у районі проживання в'ятичів) і мав стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянській землі, яка була тісно пов'язана з Києвом і вже тривалий час перебувала під владою «матері городів руських». Ще як один другорядний престол згадана Тмутаракань. Щодо цього престолу висловлювалися різні думки. Однак утвердилася версія, що Тмутаракань була розташована на теренах нинішнього Таманського півострова на місці колишньої грецької колонії Гермонаси[166].

Князь Володимир обираєвіру. Територія МАУП. Київ

«Держава Володимира» виглядала таким чином. Усі шляхи в ній вели до Києва, «матері городів руських». Це місто, яке донедавна було відносно невеликою факторією на околицях Хозарського каганату, тепер перетворилося у важливий торговий і політичний центр, пов'язаний із низкою земель.

Можна виділити кілька груп таких земель.

Перша група — це ближні території. До них варто віднести Полянську землю (Київщину), а також підвладну їй землю Деревлянську.

Друга група — передусім Словенська земля зі столицею в Новгороді. Вона, як і Київ, лежала на торговому шляху «із варяг у греки». До цієї ж групи можна віднести Полоцьку землю, яка теж була на цьому шляху.

Третю групу становили землі, які входили у Волзький басейн або межували з ним. Оскільки торговий шлях Волгою тоді був менш важливий, аніж шлях «із варяг у греки», відповідно, ці землі стали периферійними.

Четверта група — це Волинь і Полісся. Ці землі лежали на шляху між Києвом і Червенськими містами, а також землями білих хорватів. То не був важливий торговий шлях, хоча із часом він почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов'язував «матір городів руських» із центральноєвропейськими теренами. Міг він бути й «запасним шляхом» із Візантії в Балтику.

Русь за часів Володимира почалася формуватися як середньовічна держава, яка мала намір взяти під свій контроль певні території: передусім такі, які приносили доходи руській еліті. Це переважно були землі, через які проходили торгові шляхи.

Щодо п'ятої групи, Тмутаракані, сказати щось певне проблемно.

Русь (і це, зрозуміло) не була однорідною в етнічному сенсі, про що вже велася мова. Наскільки можна судити, у цій державі, яка не мала чітко окреслених кордонів, переважало слов'янське населення. До нього варто віднести полян, деревлян, жителів Полісся й Волині, а також Полоцької та Новгородської земель. Слов'янське населення було представлене й на північному сході. Маються на увазі в'ятичі.

Помітну групу в цій державі становили угро-фінські племена. Про окремі з них неодноразово згадувала «Повість минулих літ». Це чудь, меря, весь, ям і інші. Вони жили переважно на півночі й північному сході, межуючи зі словенами й в'ятичами.

Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.

Наприклад, печеніги, а пізніше половці часто чинили напади на руські землі. Спосіб життя тюркських племен, які були кочівниками, помітно відрізнявся від способу життя осілих русичів. І все ж певна інфільтрація тюркських елементів у руське середовище відбувалася. Наприклад, у пізніші часи половецькі хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло відбуватися і на «нижчому рівні»[167]. Деякі тюркські племена пізніше були «приручені» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобуків, які оселилися на півдні Русі й охороняли її кордони[168].

Щодо литовських племен, передусім ятвягів, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж інфільтрація представників цих племен у руське середовище відбувалася, щоправда, інтенсивною вона стала після зникнення Русі Київської, за часів існування Руського королівства[169]. Останнє охоплювало переважно землі Західної України.

Окрім «насиджених» етнічних елементів, які проживали на своїй території, до складу руського соціуму входили також мігруючі елементи. Це стосується неодноразово згадуваних варягів.

Певну роль у руському суспільстві відігравали й євреї. Про них говорять давньоруські писемні джерела. Так, одним із варіантів «вибору віри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганаті юдаїзму. Євреї, судячи з документів, займалися торгівлею на Русі, і вже через це мали вплив на руський соціум.

Після літописного повідомлення про прийняття християнства князем Володимиром і розподіл ним престолів на Русі між своїми синами йде ще одне цікаве повідомлення, яке засвідчує про державотворчу діяльність цього князя. Ось як воно звучить: «І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва». І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в'ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх»[170]. Подібне повідомлення йде майже відразу після нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей»[171].

Звичайно, ці городи-укріплення, про які йшлося в першому повідомленні, будувалися задля оборони від печенігів, щоб захистити ядро Руської землі — Київщину. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній України, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.

Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.

По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон'юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка потребувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.

По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називаємо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовували її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати їх тощо.

По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали людей із різних племен: як слов'янських (словен, кривичів, в'ятичів), так і фінських (чуді). Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проєкти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-політична спільнота, котра отримала назву Русь.

Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскільки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів[172].

Храмове будівництво не лише змінювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нагадувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунікації.

З храмами пов'язувалися деякі консолідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побудови Десятинної церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії»[173]. Бідним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовували київську громаду.

Пам'ятник Князю Володимиру Великому у Гданську

Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети[174]. Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.

За часів Володимира творена ним держава почала налагоджувати дипломатичні стосунки із Візантією та іншими сусідніми країнами. У «Повісті минулих літ» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою візантійських імператорів[175]. А в період Середньовіччя династичні шлюби якраз і були одним із засобів налагодження дипломатичних стосунків між державами. Літописець спеціально зазначає: «І жив він (Володимир — прим. автора) із князями навколишніми у мирі — з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба»[176]. Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирні відносини зі своїми християнськими сусідами на Заході. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичні відносини із сусідніми державами, але загалом це мало ситуативний характер. Тепер же ці відносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалізовувати «проєкт» територіальної Руської держави. Не без того, що певні передумови для цього «проєкту» були закладені ще раніше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоєний шлях «із варяг у греки», налагоджувався збір данини з певних територій, спостерігалися спроби встановити дипломатичні стосунки з Візантійською імперією. Окрім того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його візантійській версії.

У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший рівень — це столична еліта. Її представляли князі, члени князівської родини, їхні дружинники, із середовища яких походили «кращі мужі», представники княжої адміністрації, бояри тощо. Ця еліта намагалася контролювати не лише Київ із його торговим і ремісничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі посилалися спеціальні представники, серед них і члени князівської родини.

Культурною й інтелектуальною частиною еліти ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгині Ольги, але за правління Володимира цей процес став більш інтенсивним.

Звичайно, руська верхівка Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації. Проте часто прислані з Києва намісники шукали порозуміння з місцевими «кращими мужами», навіть налагоджували з ними родинні стосунки. Таким чином формувалися на Русі регіональні еліти. З часом це знайшло вияв у творенні місцевих князівств, які, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанціюватися від Києва. Щоправда, було це пізніше, уже після правління Ярослава Мудрого.

Нижній ступінь у руському суспільстві займало населення підкорених племен. Були різні ступені його залежності: починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.

Загалом же соціальна структура руського суспільства була доволі складна. Мала вона як світські елітарні верстви зі свою ієрархією, так і залежне від них населення, що теж було зовсім неоднорідним щодо соціальної стратифікації. Окремим соціальним станом стало духовенство, яке мало свою ієрархію.

Також, як про окрему групу, можна вести мову про міське населення, діапазон стратифікації якого був дуже великий. Серед нього можна виділити купців, які наближалися до елітарних верств; різних ремісників, статус яких, радше, був близьким до статусу залежного населення.

Складною була й етнічна структура руського суспільства. Загалом переважало слов'янське населення, яке утворювало окремі племена (чи племінні союзи). Ці племена можна розглядати як окремі етноси (іноді їх іменують субетносами). Іншу значну частину становило фіно-угорське населення півночі й північного сходу Русі, яке теж поділялося на окремі племена-етноси.

Водночас до складу руського населення були інфільтровані інші етнічні елементи: нормандські, греко-візантійські (особливо помітні вони були серед духовенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь ставала «казаном», де «переварювалися» ці етноси й етнічні елементи. І в цьому «переварюванні» далеко не останню роль відігравала церква, яка всіх намагалася зробити християнами, що користуються в богослужбових цілях церковнослов'янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацій, мовою культури та державного управління. Згодом таку трансформовану мову почали іменувати руською.

Однак «проєкт» Руської держави Володимира був лише заявкою. Його потрібно було ще реалізувати, довести до завершення. Це вже зробив його наступник на київському престолі — Ярослав Мудрий.

Спочатку його батько послав княжити у Ростов, потім — у Новгород[177]. Велике значення для молодого княжича стало його перебування в Новгороді, оскільки це місто тоді почало відігравати помітну роль у житті Руської держави. Новгород був тісно пов'язаний із варязьким світом. Саме від варягів допомогу отримав Володимир, щоб заволодіти київським престолом. Потім цей «сценарій» повторив Ярослав.

Хоча Володимир відправив своїх синів правити в різні землі держави, але це не означало, що в ній настав мир і порядок. Якихось традицій, чітких законів не існувало. Багато що залежало від суб'єктивного чинника — лояльності й пошани синів до батька. Проте не завжди ця лояльність виявлялася.

За повідомленням хроніста Тітмара Мерзебурзького, близько 1013 р. проти Володимира організував змову Святополк, який княжив у Турові[178]. Це показало, що Володимир, якому було вже за п'ятдесят років (тоді досить поважний вік!), не володів повністю ситуацією в своїй державі. Його сини-князі хотіли проводити самостійну політику.

Ослабленням влади батька вирішив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й відмовившись платити «уроки», власне, данину, що становила дві тисячі гривень.

«У рік 6523 [1015], — читаємо в «Повісті минулих літ», — коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п'ятнадцятий день»[179].

Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкція М. М. Герасимова з черепа

Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподівався, що його не покарають. До нього мала би доходити інформація, що Володимир слабко тримає владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Дві тисячі гривень (доволі велика сума), які становили дві третини доходів новгородського князя, він мусив надсилати до Києва. Лише третину залишав у себе. Таке надмірне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотів сам бути розпорядником цих грошей чи принаймні більшої частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбі між синами цього князя за київський престол. Не будемо переповідати її драматичних колізій. Відзначимо лише, що в кінцевому підсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали іменувати Мудрим. І саме з його діяльністю пов'язане остаточне оформлення Русі як середньовічної держави імперського типу.

Ярославу дістався непростий спадок. До кінця не сформована «держава Володимира» опинилася в стані дезорганізації. Влада київського князя не відзначалася міцністю. Дехто з місцевих правителів, які належали до «Володимирового племені», не особливо слухалися Ярослава. Деякі землі Русі, наприклад, Червенські міста, захопили іноземці.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, між якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була поділена на дві частини по Дніпру: Правобережна дісталася Ярославу, лівобережна — Мстиславу. Князі зуміли домовитися. Кожен мав свою частку володінь і не зазіхав на землі брата. Ярослав нарешті зміг спокійно сісти в Києві. Мстислав же княжив у Чернігові, намагаючись це місто зробити справді стольним градом. І справді, як уже говорилося, сіверська (чернігівська) земля була доволі розвиненою. Вона цілком могла претендувати на лідерство серед слов'янських етносів Східної Європи.

Проте амбітним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пішов він із життя. Під 6542-м роком (1034 р. від Різдва Христового) літописець зафіксував, що «Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер»[180]. Після цього Ярослав став єдиновладним правителем Руської землі. Збирання земель держави Володимира закінчилося.

Пам'ятник Ярославу Мудрому в Києві

Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІстоліття в Софійському соборі

Ярославу вдалося завдати сильної поразки кочівникам-печенігам, які здійснювали постійні напади на Русь.

Однією з турбот Ярослава було розширення Руської держави, відвоювання забраних і завоювання нових земель.

Основні вектори зовнішньої військової експансії Ярослава були спрямовані в кількох напрямках.

Пріоритетним для нього був напрямок західний. Він прагнув повернути Русі ті міста, які були забрані польським королем Болеславом Хоробрим. Передусім це стосувалося Червенських міст над Західним Бугом. Також Ярослав втручався в польські справи і став важливим гравцем у політичній боротьбі, яка велася в Польщі після смерті Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певні кроки в підпорядкуванні фіно-угорських племен, котрі жили на північно-східних теренах Європи.

Певну роль у зовнішній політиці Ярослава відігравала також експансія на терени, де проживали литовські племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традиційними для руських князів були походи на Візантію. Ярослав теж здійснює такий похід, посилаючи на цю війну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похід не був вдалим у військовому сенсі. Проте дозволив Ярославу отримати певні бонуси у відносинах із Візантійською імперією.

Однією із головних заслуг Ярослава стала розбудова столиці Русі — Києва.

У «Повісті минулих літ» під 6545-м роком (1037 р. від Різдва Христового) читаємо:

«Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини»[181].

Проведені археологічні дослідження дають підстави говорити про грандіозність будівництва Києва за часів Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався від «міста Володимира» і йшов у південний бік до нинішнього Майдану Незалежності, а звідти тягнувся до Золотих воріт. Далі вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал він виходив на теперішню Львівську площу, а вже звідти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валів «міста Володимира». У тих місцях, де вал проходив по відносно рівній поверхні, був викопаний глибокий рів.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрів. На ньому стояли дерев'яні заборола вистою до метрів п'яти. Ширина його була двадцять сім метрів, а протяжність три з половиною кілометра. На той час це були грандіозні фортифікаційні споруди, будівництво яких потребувало виконання величезного обсягу робіт[182].

Територія, яку оточували нові укріплення, у сім (!) разів перевищувала «місто Володимира». Становила вона понад 70 гектарів. Звичайно, Київ тоді ще не «дотягував» до колишніх столичних міст Білої Хорватії. Та все ж тоді це справді було велике місто.

В'їхати до «міста Ярослава» можна було через троє воріт — Золоті, Лядські та Жидівські. Залишки Золотих воріт[183] збереглися до наших днів. Своєю назвою вони, напевно, були зобов'язані константинопольським Золотим воротам. Останні слугували парадним в'їздом до візантійської столиці. Київські Золоті ворота так само були парадними.

Золоті ворота стали першокласною воєнно-інженерною спорудою. Взяти її приступом не вдалося жодному із завойовників. Не могли їх узяти й воїни Батия 1240 року. Лише захопивши Київ, вони зруйнували їх.

Головною спорудою часів Ярослава, безперечно, стала Софія Київська. Упродовж тривалого часу до Батиєвого погрому 1240 р., а також і певний період після нього вона була центром Київської митрополії. У її приміщенні відбувалися собори руських єпископів. Використовувалася Софія Київська й для здійснення світських обрядів. Тут ставили на велике княжіння, приймали іноземних послів, присягали на вірність тощо.

Тобто не варто розглядати Софію Київську як суто сакральний храм. І в його оздобленні, і функціонуванні було чимало елементів та моментів світського характеру. Щоправда, тоді у Русі Київській не існувало чіткої межі між профанним і сакральним. Світський князь мав частку своєї сакральності, його влада трактувалася як священна, він навіть міг втручатися в справи церковні. Натомість священики мали свою частку світськості, отримуючи доходи від мирян, і також втручалися в справи сімейні. Софія ж Київська ніби демонструвала єдність сакральності й профанності.

Софія Київська

Спорудження Софії Київської, а також інших будівель «міста Ярослава» було не лише наслідування константинопольських зразків, а виявом політичного суперництва з імперією. Реалізація будівельної програми Ярослава мала піднести авторитет держави й Руської православної церкви[184]. Храмове будівництво, подібне до київського, здійснювалося і в інших містах. 1045–1050 рр. був споруджений Софійський собор у Новгороді. Також подібний собор виріс у ті часи у Полоцьку[185].

За часів Ярослава Мудрого і за його сприянням набула поширена в країні християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецької мови. Були це і богослужбові книги, і різноманітні збірники. Книга стала відносно доступною, особливо для представників елітарних верств. Багато з них вміли читати й навіть писати. Усе це разом узяте сприяло появі оригінальних творів. Останнє, зокрема, засвідчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лідером у тому ареалі слов'янського світу, де утвердився східний обряд.

Християнська Церква за часів Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руської держави, будучи її основним інтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соціальну стабільність, соціальну комунікацію — горизонтальну й вертикальну.

Київ за часів Ярослава Мудрого перетворюється в сакральне місце. Він отримує не лише Софію Київську, яка є конкурентом Софії Константинопольської, а й також Печерський монастир, який у певному сенсі є «замінником» Афону. Складається враження, що за «рівнем сакральності» «матір городів руських» перевершує столицю Візантії.

Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство і здійснив певні кроки для християнізації Русі, все ж складно говорити про значне поширення цієї релігії в його державі. Проблематично вести мову й про структуру християнської церкви на Русі за часів Володимира. Вважається, що тоді було засновано кілька єпархій. Чи існувала тоді митрополія — це залишається під питанням. «Повість минулих літ» про митрополитів за часів Володимира нічого не говорить. Перша там згадка про київського митрополита відноситься до 6547 року (1039 р. від Різдва Христового). Називається його ім'я — Феопемпт[186]. Це були часи Ярослава, коли вже існувала Софія Київська. Щоправда, у Новгородському першому літописі є згадка про трьох київських митрополитів до Феопемпта. Їхні імена — Леонтій, Михаїл та Іоанн[187]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолі, — не відомо.

У «Повісті минулих літ» порівняно небагато говориться про християнські діяння Володимира. Маємо на сторінках літопису різні міфи про «вибір віри», а також суцільну апологетику, коли язичник, а, отже, грішник, Володимир протиставляється християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретні діяння князя на користь Церкви літопис говорить дуже мало.

Інша справа — Ярослав Мудрий. Про його християнські справи чимало йдеться на сторінках «Повість минулих літ».

Найважливішою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софії Київської, а також комплексу церков і митрополичих споруд біля цього храму. Подібні до Софії собори були побудовані в Новгороді та Полоцьку.

Одним із головних повідомлень «Повісті минулих літ», яке стосувалося церковної діяльності Ярослава Мудрого, є інформація про поставлення київським митрополитом Іларіона. Про це говориться під роком 6559 (1051 р. від Різдва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів»[188].

Із цього повідомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний ієрарх, а князь Ярослав, тобто він є фактичним главою Церкви на Русі. Князь збирає собор єпископів, які мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить єпископів на кафедри. Як це було, наприклад, із Лукою Жидятою, якого він зробив новгородським єпископом[189].

Акт поставлення князем Ярославом Іларіона на митрополичу кафедру трактується як «бунт» проти Візантії. Адже Іларіон не був висвячений константинопольським патріархом. Деякі автори говорять про антивізантійські настрої самого Іларіона, які він продемонстрував у своєму творі «Слово про Закон і Благодать»[190]. Справді, там є перелік християнських країн і їхніх вчителів, але чомусь із цього переліку випала Візантія.

З Ярославом Мудрим традиційно пов'язується становлення руського права. Є тут чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Проте безсумнівно одне: саме за цього князя почалася письмова фіксація права на Русі, принаймні у відносно широких масштабів.

Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Руської правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках ХV ст., які включені у Новгородський перший літопис молодшого ізводу під 1016 роком[191]. Там уміщена розповідь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві, а новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди»[192].

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам'ятки права переважно пов'язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам'ятці, він окреслив таку сцену її формування.

Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п'ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.

Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксовані в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.

Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс — «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення[193].

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Мудрого, а що з'явилося в ній після з'їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи.

Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили[194].

«Руська правда» не могла з'явитися в суспільстві, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошові відносини були зведені до мінімуму. Таке право радше зародилося у військово-торгових корпораціях, які були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «із варяг у греки». Пізніше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дієвим і прийнятним воно було у великих міських центрах — Києві, Новгороді тощо. У Новгороді взагалі розглядали текст «Руської правди» мало як не священний. На ньому навіть приносили клятви.

«Руська правда» — це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» — доволі прагматичний і …цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. Тож ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб'ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»[195]. За будь-який злочин можна відкупитися.

Окрім «Руської правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларіону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього документу, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами[196].

Маємо пізній список цього «Уставу…». У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам'ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з'явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого[197].

Справді, список «Уставу…» говорить про його редакцію часів Московського царства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з'явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.

Сам же «Устав…» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним — винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав…» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».

Отже, хоча маємо чимало нез'ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося на основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігнорувала.

На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в ХІІІ ст., у Східній Європі продовжувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називаємо ринковою.

Патронімічний тип держави — політичний устрій, за якого влада пануючої династії та підпорядкована їй територія розглядалися як нерозривно поєднані. За такого устрою право на владу мав кожен член панівного дому.

Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з'явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.

У Візантії існували спеціальні збірники церковних правил, які іменувалися номоканонами (від грецьких слів номос — закон, канон — правило). Особливо популярними там були два збірники. Один із них був складений у VI ст. антіохійським адвокатом, а потім патріархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невідомий автор у VIІ ст., а доповнений він був у ХІ ст.

Перший із цих номоканонів переклали старослов'янською мовою в Болгарії, а звідти він перейшов на Русь. Другий прийшов на наші землі безпосередньо з Візантії і був тут перекладений старослов'янською мовою.

На Русі номоканони отримали свою назву. Ці книги іменувалися Кормчими.

Руські Кормчі загалом наслідують візантійські номоканони, але мають свої особливості. Перша їх частина, як і у їх візантійських відповідниках, містить церковні правила. Фактично ця частина прийнята без змін.

Чого не скажеш про другу частину, яка ввібрала в себе візантійські закони, що стосувалися світського життя. Передусім туди ввійшли такі візантійські книги права, як Еклога і Прохірон. Перша була збіркою законів, виданих 741 р. імператором Левом Ісавром та його сином Костянтином. Другий збірник видав імператор Василь Македонянин приблизно за сто років після появи Еклоги. Щоправда, окремі положення цих збірників, які були неактуальними для Русі, у Кормчих були випущені.

Окрім того, у Кормчі ввійшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка візантійського права з метою пристосування його до життя слов'янських народів. Ба більше — до руських Кормчих увійшли також збірники руського права, наприклад, «Руська правда»[198].

Існування правничої системи, становлення якої, фактично, розпочалося за часів Ярослава Мудрого, було однією з головних ознак розвинутої держави.

Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неї з позиції дня нинішнього, застосовуючи критерії, характерні для сучасних держав, просто некоректно. Немає сенсу дискутувати, чия була ця держава: українців, росіян чи білорусів. А, може, фінів, шведів, норвежців?.. Передусім була це держава саме Ярослава Мудрого, його сім'ї. Він і його домочадці дивилися на неї як на свою власність. І нічого дивного в цьому не було. Так сприймали свої держави багато інших правителів у ті часи.

Існують свідчення про десять дітей Ярослава Мудрого. Вважається, що першим його сином був Ілля від першої дружини князя Анни. Проте ні про цю першу дружину, ні про її сина не маємо однозначно достовірних даних. Тому, пишучи про них, дослідники вдаються до гіпотез. Достовірні дані маємо про синів Ярослава від його другої дружини Інгігерди. Із літописних джерел відомі їхні імена — Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В'ячеслав та Ігор. Перший із них помер ще за життя батька. Інші сини відігравали помітну роль у політичному й культурному житті Русі після смерті Ярослава Мудрого.

Троє дочок князя — Анастасія, Єлизавета й Анна — були видані за трьох європейських монархів, відповідно, за угорського, норвезького й французького[199]. Кожен із цих шлюбів мав на меті певні політичні розрахунки володаря Русі.

Загалом шлюбні стратегії відігравали важливу роль як у внутрішній, так і зовнішній політиці «сім'ї-держави».

«Сім'я-держава» Ярослава Мудрого постає не лише на сторінках літописних джерел. У західній частині центрального нефа Софії Київської збереглися рештки урочистої композиції, де була зображена Ярославова родина[200]. Таке зображення в храмі світських осіб говорить, що ця «сім'я-держава» ніби отримувала сакральний статус. Її влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральності сприймали його владу. У одному з графіті Софії Київської, де говорилося про смерть цього князя, він названий царем, тобто імператором[201]. А імператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але і церкви.

Щоб продемонструвати свій високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срібні монети. Вони на одній стороні мали зображення святого Юрія — Ярославового патрона. На іншій — тризуб із написом «Ярославле серебро»[202]. Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русі. Це ще робив князь Володимир.

Наприкінці життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирішив скласти заповіт, розподіливши землі між своїми синами. Це робилося для того, щоб утримувати єдність «сім'ї-держави». Ось як про це написала «Повість минулих літ» під 6562 роком (1054 р. від Різдва Христового):

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — замість себе, — стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові»[203].

Тобто, як бачимо, автор заповіту мислить категоріями «сім'ї-держави». Він спеціально підкреслює, що брати-князі «від одного отця і одної матері». Держава, власне земля, яка їм передається, була набута «трудом великим» їхніх предків. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братній злагоді.

Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Відсутність чітких правил успадкування земель у «сім'ї-державі» вело до жорсткої конкуренції, яка часто набувала форми збройної боротьби. У літературі таку конкуренцію часто називають «феодальною роздробленістю».

Не вдаючись у перипетії цієї боротьби, зазначимо, що руські князі, яких у літературі називають Рюриковичами (хоча, насправді, їх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила співжиття, зокрема успадкування земель, у своїй «сім'ї-державі».

1097 р. Ярославові онуки зібралися на свій перший з'їзд у Любечі. На ньому був оголошений принцип, що кожен має тримати отчину свою. У той час серед нащадків Ярослава виділилося три лінії. Одна з них походила від Ізяслава, старшого Ярославого сина. Її представників іменували Ізяславовичам. Володіли вони Турово-Пінською землею. Друга лінія, яка походила від Ярославового сина Святослава, укорінилася на Чернігівщині. Її представників іменували Ольговичами — за іменем Святославового сина Олега. Третя лінія, Мономаховичі, які походили від Володимира Мономаха — сина Всеволода Ярославовича. Представники цієї лінії стали спадковими правителями на Волині й у Володимиро-Суздальській землі.

Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповідав, що його старший син має правити у Києві, а всі інші мають його слухатись. Справді, посідання київського князівського столу багато що означало. Принаймні київський князь вважався старшим серед князів, які були нащадками Ярослава. Тому за київський стіл велася запекла боротьба. Так, із середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на київському престолі князі змінилися майже п'ятдесят разів.

Щоправда, онуку Ярослава Мудрого — Володимиру Мономаху (1053–1125)[204] вдалося поширити свою владу як великого князя на більшість руських земель. Він, будучи правителем у Переяславському князівстві, яке межувало із землями половців, прославився походами на цих кочівників. 1113 р. Мономах зайняв київський великокнязівський престол. На той час він мав поважний вік — йому було 60 років.

Прихід Мономаха до влади відбувався в непростій ситуації. Саме тоді у Києві вибухнуло повстання міщан, які на вічі закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був піти на поступки міщанам. Він зменшив рези (відсотки) за позички, дещо полегшив становище закупів, скасував холопство за борги. Це знайшло відображення у розширеній редакції «Руської правди» в доповненні під назвою Статут Володимира Мономаха.

1117–1118 роках Мономах зосередив у своїх руках владу над більшістю руських земель. Проводив він також активну зовнішню політику.

Мономаху приписують твір «Повчання» — напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання»[205], «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха — князеві Олегу Святославичу. Усі складові частини «Повчання» пов'язує єдине ідейне спрямування.

«Повчання» є автобіографічним твором із помітними політологічними аспектами. Зокрема, Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя — князя, який гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.

Князь Володимир Мономах

У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на потребі дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, — тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовленості. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого порядку, за якого б ці домовленості дотримувалися.

Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих — як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення до духовних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога». Як християнин він розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси, — не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.

Час правління Мономаха став ніби останнім акордом єдності Русі. Вплив Києва зменшувався. Натомість зростало значення окремих князівств. На середину ХІІ ст. таких можна було виділити близько п'ятнадцяти. Вони практично були самостійними державними утвореннями і лише номінально визнавали владу київського князя. Реально Руська держава перетворилася в конфедерацію державних утворень.

Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що й свідчить його «Поучення». Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов'язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».

Створюваний Мономахом образ правителя випливав із реалій тогочасного життя Русі. Такий правитель передусім воїн, який перебуває в ратних трудах. Праця для князя — благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті правителя є його християнська віра. Зокрема, Мономах закликає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.

Та все ж можна говорити про відносну політичну єдність Русі. У її князівствах правили нащадки князів Володимира й Ярослава, «Володимирове плем'я». Між ними зберігалися родинні зв'язки. А конфлікти, що виникали між князями за володіння вотчинами, розглядалися як конфлікти сімейні. Хоча часто вони були доволі жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрім того, зберігався й певний економічний простір, обумовлений існуванням усталених торгових шляхів, зокрема шляхом «із варяг у греки». Існувала й релігійно-культурна єдність Русі: християнство східного обряду (православ'я), єдина Київська митрополія. Мовою церкви й водночас книжною елітарною мовою була мова церковнослов'янська. Зрештою, зберігалося значення Києва як «старійшого города» в Руській землі, тобто як політичного й релігійно-культурного центру. Хоча маємо й факти руйнування князями цієї столиці. Відомий погром Києва, здійснений військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р.

Подібні процеси були притаманні багатьом середньовічним державам Європи. Загалом Русь у політичному сенсі нагадувала Священну Римську імперію. Останніми роками її існування навіть з'являється політичний проєкт облаштування цієї держави-конфедерації за зразком згаданої імперії. Це проєкт князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об'єднав Волинь та Галичину, створивши під своїм управлінням велике державне утворення на теренах Західної України[206].

Дезінтеграція Русі-імперії, витвореної за часів князів Володимира та Ярослава, була явищем закономірним. Забезпечувати дієву комунікацію на величезних просторах цієї держави було проблематично. У київських князів не було ні достатньо ресурсів, ні структур, з допомогою яких можна було б здійснювати ефективне управління такою територією. А уявлення про «сім'ю-державу», де члени «Володимирового племені» можуть мати свої уділи, ідеологічно забезпечували усамостійнення окремих князівств.

З цим проєктом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свідченням Василя Татіщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика… вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв'язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон»[207].

Цей проєкт можна вважати яскравою пам'яткою політичної думки наших далеких предків. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхідність навести лад на теренах Русі, припинити усобиці й оборонити свої землі від чужинців.

Пропонувалося встановити виборність великого руського князя найбільш могутніми князями. Подібна система виборів верховного правителя практикувалася в Священній Римській імперії. Князь Роман Мстиславович був із нею ознайомлений, оскільки мав стосунок до справ у цій державі.

Схоже, у Романа Мстиславовича були наміри перетворити Русь у своєрідну «християнську імперію» в Східній Європі, яка б стояла на рівні зі Священною Римською імперією та Візантією. При цьому політичним взірцем для нього була саме західна Римська імперія.

Також у проєкті Романа Мстиславовича передбачалася взаємодія князів для оборони руських земель, порядок престолонаслідування в князівствах Русі.

Дезінтегрованість Русі стала одним із головних чинників падіння цієї держави-конфедерації в середині ХІІІ ст. Якщо перед тим руські князі могли протистояти кочівникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батиєм.

Якби вдалося реалізувати цей проєкт, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.

На жаль, проєкт Романа Мстиславовича так і не став реальністю. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов Роман Мстиславович підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проєкту, 1205 р., цей князь загинув.

У князівствах, що входили до складу Русі як конфедерації держав, виробилися свої системи управління, котрі в основних моментах були схожими. Хоча й існували певні відмінності, обумовлені місцевими особливостями[208].

Очільником держави вважався князь. Він здійснював військові, управлінські, законодавчі та судові функції. Також це була особа, наділена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втілення землі, її уособлена репрезентація.

Поряд із князем до вищих органів державної влади належало віче (народні збори). До його складу входили «ліпші мужі» — найавторитетніші представники громади столичного осередку землі. У більшості земель віче не було постійним. Князь, як правило, звертався до віча в неординарних випадках, коли він потребував легітимації неоднозначного рішення. Віче могло також закликати на правління князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль віча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородської землі, де віче, здебільшого, ставало знаряддям у руках місцевих бояр-олігархів. І воно тут помітно обмежувало владу князя. Натомість у північно-східних землях Русі, де була сильна влада князів, віча не грали помітної ролі.

Князь, здійснюючи управлінські функції, спирався на воїнів-дружинників, серед яких виділялися старші й молодші. Зі старших дружинників сформувався елітарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв'язував найважливіші питання політичного й військового характеру.

Осередком управління був княжий двір, на чолі якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дітей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшні, а також ключники й тивуни, які здійснювали управління княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору — дворяни.

Центральна адміністрація не мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також посадники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.

1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опинилися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.

Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політичні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.

Руська держава, попри те, що на початках її становлення помітну роль відіграли морські й річкові кочівники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осілим населенням. Центр її був на теренах сучасної України на Київщині. Проте охоплювала ця держава переважно північні й західні українські території: Полісся, передгір'я Карпат й частково Карпати, а також лісостеп.

Степ же й надалі перебував під владою кочівників. Вони створили тут свої державні утворення, базовані переважно на «грабіжницькій економіці». Не дивно, що кочівники часто нападали на руські землі, оскільки мали змогу тут поживитися.

Так, ще за часів князювання Олега в Києві певний час значну частину українських степів займали мадярські племена[209]. Їхня прабатьківщина була в районі Уральських гір. Звідти вони перекочували в степи Приазов'я й Причорномор'я, опинившись під владою хозар. Згодом із цих територій їх витіснили печеніги. У другій половині ІХ ст. сім мадярських племен кочували в межиріччі Дніпра й Дністра. Тут до них 881 р. приєдналися три хозарські роди.

Саме тут, на землях між Дністром і Дніпром виникла кочова держава, яку іменують Ателькузою, власне Межиріччям. Вона мала належну владну ієрархію. Її зверхником вважався нагфейделем — великий князь. Головнокомандувач усіх військ іменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське ім'я. Дьюлі підпорядковувався харкі — воєвода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла міг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош — батько Арпада, який заснував династію угорських правителів.

Одним із головних занять мадярів був грабіж. Вони здійснювали напади на слов'янські поселення, беручи місцевих жителів у полон. Далі продавали їх як рабів на невільничих ринках у країни Європи та Азії. Загалом нічого тут дивного немає. Работоргівлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов'янське населення. Цей «промисел» давав непогані доходи.

На військову потугу мадяр звернули увагу правителі Візантії й Великої Моравії, бажаючи використати цих кочівників. 894 р. візантійський імператор Лев Філософ залучив їх до війни з болгарами. Спочатку воєнна фортуна усміхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярів у великій битві на Південному Бузі. Натомість зі сходу мадяр почали тіснити печеніги.

Незадовго після цього мадяри з'являються під Києвом. У «Повісті минулих літ» маємо про це скупу інформацію: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як і половці»[210]. Тобто літопис трактує їх як кочівників. Далі говориться, що угри (мадяри) перейшли Угорські, власне Карпатські, гори і завоювали землі, де жили слов'яни й волохи.

Що відбулося під стінами Києва тоді, ми достеменно не знаємо. «Повість минулих літ» про це мовчить. Натомість угорський літопис Gesta Hungarorum («Діяння угорців») оповідає, ніби тут відбулася битва, в якій руси разом із половцями (?) зазнали поразки від угорських військ і змушені були ховатися за київськими мурами. Після переговорів мадяри начебто взяли заручників, їжу, одяг і наклали на русів данину. А після цього вже подалися на захід.

Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По-перше, воно з'явилося геть пізніше описуваних подій — десь у ХІ чи ХІІ ст. По-друге, його анонімний автор часто вдавався до фантазій, намагаючись подати діяння угорських вождів у якнайкращому світлі.

Взагалі сумнівно, що угорці підкорили русів і наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав їм одяг та їжу, щоб вони йшли собі далі. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах України. Натомість за Карпатами з'явилася нова держава — Угорщина, назва якої походить від імені гунів.

Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «із варяг у греки» на південь від Києва стала більш безпечною для русів. Принаймні можна було вже не боятися войовничих мадярів. Це також відкривало русам дорогу для походів на Константинополь. Тому незабаром після того, як мадярами пішли з-під Києва, князь Олег організував похід на столицю Візантії.

Загалом же з часів початку Русі до часів правління Ярослава Мудрого в степах сучасної України панували печеніги[211]. Перші згадки про них припадають на VIII ст. Печенізька мова належала до тюркської групи мов. Щоправда, археологічні дані свідчать, що серед печенігів переважали європеїди з невеликими домішками монгольської крові. Зовнішньо вони мало відрізнялися від русів. Це опосередковано підкреслюють літописні джерела. У «Повісті минулих літ» під 968 р. розповідається така історія. Того року печеніги взяли в облогу Київ. У місті не було ні князя Святослава, ні великого війська. І ось один київський хлопець погодився пройти через табір нападників і повідомити руському війську, що Київ у облозі. Він ніби вийшов із міста з вуздечкою, ходив серед печенігів і питав їхньою мовою: «Чи ніхто не бачив коня?». Печеніги сприймали його за свого. Потім хлопець кинувся в Дніпро й поплив на інший берег, щоб попередити руських воїнів[212].

Перемога Кожум'яки над печенігом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Опис цього епізоду багато про що говорить. По-перше, мешканці тогочасного Києва мало чим зовні відрізнялися від печенігів. А, по-друге, виявляється, що серед киян були люди, які знали печенізьку мову.

Отже, у русичів із печенігами існували певні відносини. Вони не лише воювали, а й вели торгівлю. Печеніги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомість отримувати від русів продукти землеробства чи продукцію «лісового господарювання» — хутро, мед тощо.

Вважається, що на теренах сучасної України печеніги з'явилися в Х ст. І однією з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслідок чого степи сучасної України стали «вільними» і тут запанували печеніги (хоча цей тюркський етнос за кілька десятиліть до того опинився на українських теренах). Тож поява печенігів 968 р. під стінами Києва — це не перший їхній похід на Русь.

Щоб здійснювати такі походи, потрібен був певний рівень державної організації. У печенігів існували свої військові ватажки (князі), про які пише «Повість минулих літ». Укладали ці вожді також угоди з іноземними правителями.

«Повість минулих літ» говорить, що печеніги мали стосунки з руським князем Ігорем. Під 915 р. читаємо: «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю»[213]. Щоправда, під 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенігів[214]. А 944 р. «печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях»[215]. За наказом Ігоря печеніги пустошили Болгарську землю[216].

Отже, із цих літописних свідчень випливає, що печеніги радше були союзниками, ніж ворогами Русі.

Розсварилися печеніги з русами за часів правління князя Святослава. Саме тоді 968 р. вони беруть в облогу Київ. Зрештою, печеніги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповідається в літописі: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазі Дніпрові пороги — прим. автора), і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього»[217].

Доволі поширеною є версія, що печеніги убили Святослава за намовою візантійців, які заплатили їм гроші. Справді, між Візантією й печенігами існували союзні відносини.

Однак стосунки між русами й печенігами, попри непорозуміння за часів Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава і його наступник на київському престолі Ярополк підтримував із печенігами дружні стосунки. У літописі розповідається, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утік перед військами Володимира з Києва, радив своєму панові податися до печенігів і привести звідти військо[218]. Очевидно, Ярополк міг звернутися до цих кочівників і ті б йому не відмовили. Загалом цей тюркський етнос «вписувався» в політичну систему Русі: декому з князів печеніги допомагали, а декому — шкодили. Пізніше приблизно так поводили себе половці.

З печенігами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику — князю Ярополку. В одному місці літопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укріплення, по річках: Десні, Остру, Трубежу, Сулі, Стугні. Бо «була війна з печенігами»[219].

Місто Переяслав, яке з часом стало своєрідним південним форпостом Русі на межі зі степом, засноване було Володимиром на місці битви із цими кочівниками[220]. Князь навіть поставив Преображенську церкву у Василеві в подяку за те, що Бог допоміг йому врятуватися від печенігів[221].

Конфліктував із печенігами й син Володимира — Ярослав Мудрий. Натомість його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружніх стосунках із печенігами й ті допомагали йому[222]. Отже, тоді як якась частина руський князів, ведучи боротьбу за київський престол, зверталася до варягів, то інша частина — до печенігів.

У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Проте, якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів — негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, які орієнтувалися на допомогу варягів, натомість князі, які брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповідно, літописи писалися під диктовку переможців.

Літопис під 1034 р. подає інформацію, що Ярослав Мудрий учинив великий розгром печенігів під Києвом. І на цьому місці він, як уже говорилося, спорудив храм святої Софії[223]. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом поступилися половцям.

Щоправда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-поміж інших тюркських кочових племен, які мешкали на теренах сучасної України. Печеніги втратили своє самостійне значення. Іноді вони опинялися на службі в руських князів. Остання згадка про них у давньоруських літописах припала на 1169 р.[224]

Наприкінці ХІ — на початку ХІІ ст. кочова держава печенігів, фактично, зникає. Сильних ударів вона зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Балкани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна їх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищі.

На зміну печенігам у степи України прийшли половці. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів'я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. Належали вони до тюркських етносів.

У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор'я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і-Кипчак, або Поле половецьке[225]. Половці мали свої кочові державні утворення, очолювані ханами.

Тривалий час половці контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Уперше половці з'явилися на кордонах Русі 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030–1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир[226]. З 60-х років ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі напади на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[227]. А 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»[228]. Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027–1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був захоплений хан Шурукан[229].

Напад русів на половців. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

90-ті роки ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Причиною цьому стали, зокрема, усобиці між руськими князями. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»[230]. 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?–1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ[231]. А 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір[232]. Щоправда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050–1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там[233]. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.

Загалом походи руських князів на половців углиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко тікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. Тоді степи Північного Причорномор'я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі, тобто кочів'я на колесах, було перенесено на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. У таких умовах ці кочівники виявилися вразливими для руських воїнів.

На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах організували низку походів углиб степів. 1103, 1107 і 1111 роками половці зазнали значних поразок від руських князів. А 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин[234]. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Половецьківежі. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.

Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[235]. Тому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІ—ХІІ ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі[236].

Щоправда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович розбили Кобяка[237].

1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ[238].

З 90-х років ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090–1157) із дочкою хана Аєпи, а другого сина Андрія — з онукою Тугоркана.

Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича — героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною — дочкою хана Кончака, й дитиною[239]. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького роду[240].

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князівська еліта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам…»[241].

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці 1223 р., коли половці й руські князі зазнали поразки від татар[242]. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руський князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто тоді Русь та Дешт-і-Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то її половецька частина була «розвіяна».

Однак половці «знайшли себе». Поодинокі половецькі орди потрапили на терени Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії. Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті і 1279 р. навіть захопила тут владу[243]. Військово-політичною елітою цієї країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження[244].

Половці, що осіли в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли 1185 р. антивізантійське повстання, унаслідок чого з'явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження: Асєні (1185–1280), Тертери (1280–1323), Шишмани (1323–1396)[245]. У певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов'янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі: чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем проживання. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасної Румунії) 1330 р., був половецького походження. Принаймні його ім'я є тюркським[246]. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад ІІІ Дракула (1431–1476)[247]. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого зараз входить до складу України.

У середині ХІІІ ст. половці потрапили й до Угорщини. Зокрема, 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262–1290), мати якого була половчанкою, 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля називали Кун (половець). Автономія Куншага (щоправда, з перервою з 1711 до 1745 рр.) зберігалася до 1876 рр., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть більше прав, ніж інші угорські землі[248]. Тут практично не було кріпацтва. Половецька мова зберігалася на цих теренах до ХVІІІ ст. Половці Угорщини після себе залишили не лише пам'ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, увійшли до складу Золотої Орди. А половецька мова стала офіційною мовою й мовою міжетнічного спілкування цієї країни, й високі державні посади нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відіграли певну роль у етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башкирів, чувашів), а також росіян[249].

Частина половців увійшла до складу Руського королівства[250]. На початку 50-х років ХІІІ ст. король Данило Романович дарував ханові Тегаку та його підданим землі на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу від нападів ятвягів і литовців. Половці в цьому регіоні заснували близько сорока поселень і зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Тут до початку ХХ ст. існувала Половецька волость[251].

Осердям Половецької землі були переважно землі нинішньої Лівобережної України, передусім сучасних Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської областей. Тут зосереджена основна маса пам'яток половецького сакрального мистецтва, т. зв. кам'яні баби[252]. Омелян Пріцак писав: «Три головні політичні та економічні резиденції Половців лежали в доріччі Сіверського Донця, б[лизько] сьогоднішнього Харкова. Це головна столиця Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кінцеві станції сухопутного залозного шляху, що через Київ зв'язував Середню Європу і балканські країни з Половецькою державою»[253].

Значна частина доходів половецької верхівки забезпечувалася торгівлею. Через володіння половців, окрім згаданого Залозного шляху, проходили ще два важливі торгові шляхи: Соляний та Грецький. Усі вони були пов'язані з Руссю. Це теж певним чином забезпечувало симбіоз Русі й Дешт-і-Кипчак. Щоправда, половці не були торговим народом. Це радше був народ військовий, який контролював (і, відповідно, обороняв) торгові шляхи. На половецьких теренах торгівлею переважно займалися євреї, вірмени та іранці.

Цікаво, що на Галичині в XV–XVII ст. існував шляхетський рід Балабанів. Судячи з прізвища, він половецького походження. Представники цього роду відігравали помітну роль у церковному житті України. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичині. Іван Франко (1856–1916) назвав героя своєї відомої історичної повісті Захаром Беркутом. Інша річ, що Франко вважав слово «беркут» слов'янським. Тому й дав таке прізвище герою, який є главою слов'янського праукраїнського роду й хранителем давніх слов'янських традицій.

Загалом українці «не помічають» скільки в їхній мові та культурі є від половців. Наприклад, запорізькі козаки іменували свою структуру кошем. Відповідно, на чолі козаків стояв кошовий отаман. Звідси й українське прізвище Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочів'я) означало велику сім'ю, рід. Половецьке походження має й слово курінь. Воно слугувало для позначення племені, тобто об'єднання кількох родів. Також означало й військовий загін, полк. Адже роди в половців були воєнізовані[254]. Українські козачі мали територіально-воєнізовані структуру — сотні, полки. Хоча це не обов'язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цілком можливо, що тут дався взнаки й «половецький спадок». Напевно, половецьке походження мало слово отаман (атаман), яке означало батько людей, провідник. Принаймні воно поширене в тюркських етносів.

Схоже, половецький чинник відіграв певну роль у становленні українського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумільов[255]. Слово козак, а також низка основних суспільних термінів козацтва може мати половецьке походження.

Щоправда, іноді важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половців пізніше «стала татарами». Принаймні вважається, що половці відіграли помітну роль у становленні кримськотатарського етносу.

Відносно значне поширення в Україні мало прізвище «Половець». Також половці чимало «наслідили» в українській топоніміці[256]. Існувало й існує в Україні низка населених пунктів із назвами Половці, Половичі, Половецьке або похідні від них. На половецьке походження вказують також топоніми Куманів, Куманівка, Куманівці, Китайгород. Ймовірно, таке ж походження мають назви Умань (від куман), Зміїв, Ізюм. Найбільше половецьких топонімів зафіксовано на теренах сучасної Центральної України й Поділля.

Половецький кіш. Іван Білібін

Наведені вище факти дають підстави вважати, що половці відіграли помітну роль в етногенезі українців. Інша річ, що ця роль так і не вивчена й не осмислена. Хоча це осмислення є для нас актуальним. Адже Україна й досі розділена (передусім ментально) на «схід» і «захід». А проте це розділення майже накладається на межу між колишніми землеробськими й, відповідно, слов'янськими регіонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половці. Звісно, це розділення не варто абсолютизувати, але не варто його й недооцінювати.

Руси-слов'яни створили симбіоз із тюрками-половцями. І це колосальний досвід, який треба цінувати, яким треба пишатися і який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати і в Золотій Орді, і в мамлюцькому Єгипті, і в другому Болгарському царстві, і в Грузії за блискучих часів царя Давида Будівельника (1073–1125), і у часи становлення Волоської держави — предтечі Румунії.

Половці були енергійні й талановиті. Вони швидко «загорялися», могли творити дива. Так, їм не вистачало організованості, бажання доводити справу до завершення. Чи не такі й українці, які останніми роками зуміли здивувати світ своїми революціями, але так і не змогли завершити ці революції й скористатися їхніми результатами? Гармонізувати «східну» (енергійну та анархічну) та «західну» (консервативну, «закорінену») ментальності — це одне із завдань сучасної України.

На зміну половцям у степи сучасної України прийшли тюркські етноси, які іменувалися татарами й були складовою такого державного утворення, як Золота Орда. Зрештою, частиною з-поміж цих татар, як уже говорилося, були й половці.

У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, зокрема й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й до сьогодні.

Якщо його брати в загальних рисах, то він зводиться до такого. 1237–1240 рр. монголо-татари захопили Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва 1240 р.

Водночас зазвичай не береться до уваги, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформувалася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованими залишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й, фактично, зберігали свою самостійність, хоча їм і довелося підтримувати певні стосунки з татарами.

Проте повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представляється як велика трагедія для Русі. Воно затримало подальший економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.

Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої 1266 р. відокремилася її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою Ордою[257], називати «дикою» не випадає. Адже ця держава розташовувалася на землях від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територією й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні технології. Через цю імперію проходив «великий шовковий шлях», який пов'язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасних країн.

Власне, правителі Монгольської імперії й забезпечували нормальне функціонування цього шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імперія сформувалася на цьому шляху, як і Русь — на шляху «із варяг у греки». Монголи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це стосується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово-комунікаційних. Так, у Китаї у VIII—ІХ ст. вперше (!) в світі почали використовувати паперові гроші (спочатку як приватні грошові знаки, а потім як державні). У ХІІІ ст. в Монгольській імперії, поряд із карбованими монетами, використовувалися паперові й шкіряні гроші[258]. Останні, певно, були винаходом самих монголів. Усе це свідчить про розвинуті в імперії торгово-економічних зв'язки. У Європі вперше паперові гроші (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.[259] Ось і виникає запитання, хто у ХІІІ ст. був цивілізованіший: Європа чи Монгольська імперія?

Далі концепт «монголо-татарського іга» (принаймні в його російській і почасти українській інтерпретації) передбачає, що, мовляв, Московське князівство (згодом царство) змогло піднятися й стати на прю із Золотою Ордою. Одним із переломних моментів цієї боротьби стала Куликівська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба 1480 р., т. зв. протистоянням на річці Угрі.

Щодо Куликівської битви — є низка питань. Зрештою, її варто розглядати в контексті міжусобної боротьби, яка велася в Золотій Орді. Адже Московія не була самостійним державним утворенням, а входила до політичної системи цієї держави.

Щоправда, не всі дослідники поділяють концепт «монголо-татарського іга». Серед таких згадуваний Лев Гумільов. Він вважав, що «похід Батия по масштабах здійснених руйнувань можна порівняти з міжусобною війною…»[260]. На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернігова, Києва та інших міст була не феодальна роздробленість, а «тупість правителів і їхніх радників-бояр»[261]. Такі твердження видаються занадто категоричними. І суперечать літописному матеріалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському літописі розповідається про руйнування Києва:

«…прийшов Батий до Києва з [великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами…

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його»[262].

На сторінках літопису є й інші свідчення про руйнування ординцями руських міст. Ця інформація узгоджується зі свідченнями західних авторів, які побували в Золотій Орді, Плано Карпіні (1182?–1252) та Гільйома де Рубрука (1120?–1293)[263].

Звісно, можна говорити про перебільшення жахіть ординської навали в цих писемних матеріалах. Однак, як вважали дехто з авторитетних істориків, ці описи так чи інакше підтверджуються археологічним матеріалом. Зокрема, такої думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумільова. Він, спираючись на археологічний матеріал, указував, що внаслідок Батиєвої навали були зруйновані десятки міських центрів. Походи ординців виявилися для Русі катастрофою. Навала знищила військові резерви тих князівств, які здавна накопичували сили для боротьби зі Степом[264].

Бюст Батия в Музеї тюркської історії у місті Кейсарія, Туреччина

Насправді аргументи противників Гумільова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиєві ординці знищили військовий потенціал тих князівств, які боролися зі Степом. Адже перші їхні удари були спрямовані проти князівств північного сходу Русі, для яких боротьба зі Степом не стояла на першому місці. Лише пізніше Батиєві війська спрямували удари на південь.

Зрештою, цей південь на той час уже став «окраїною» Русі. Київ утратив своє столичне значення. Він належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут свого воєводу. Сам же цей правитель перебував на Волині, заснувавши тут свою нову резиденцію — місто Холм. Літописець говорить, що Батиєві орди взяли багато міст на теренах Волині й Галичини, з-поміж них Володимир та Галич. І все ж деякі міста взяти не вдалося, зокрема Крем'янець і Данилів[265]. Тут треба вказати, що Руссю, головною її частиною, тоді почали вважатися терени Волині й Галичини[266]. Тобто випливає, що Батий (1209?–1256) не зумів оволодіти «всією Руссю».

Завоювання Батия суттєво переформатувало політичну структуру Русі. До того часу Русь і Степ, який перебував під контролем половців, знаходилися в паритетних й союзницьких відносинах. Навіть, як уже говорилося, можна було вести мову про поліцентричну державу, що складалася з двох частин: руської та половецької.

Щодо археологічного матеріалу, який ніби підтверджує справедливість думки про великі руйнування ординцями руських міст, то тут теж не все однозначно. Принаймні розкопано чимало поселень, які були зруйновані під час Батиєвої навали, де не знайдено кістяків людей та цінних речей[267]. Ймовірно, населення цих міст завчасно втікало, ховаючись у незнаних для ординців місцях. Отже, немала частина людського потенціалу була збережена. Російський історик Михайло Погодін (1800–1875) висунув навіть теорію, що в Києві до Батиєвого погрому жили росіяни, точніше великороси, а після цієї трагічної події вони подалися на терени нинішньої Великоросії[268]. Ця теорія знайшла значне поширення в російській літературі. Щоправда, вона виглядає дещо дивно. Адже не зрозуміло, чому населення, зазнавши ординських наїздів, переселялося на терени, які раніше були підкорені воїнами Батия і опинилися під їхнім жорстким контролем.

Попри питання про наслідки Батиєвих завоювань Русі, концепт «монголо-татарського іга» викликає й інші запитання. Зокрема, дивно виглядає терміни «монголо-татарське» чи «татаро-монгольське» іго. Загалом монгольські етноси й тюркські, тобто татари, і мовно, і культурно різняться між собою. Якщо говорити про війська Батия, які здійснювали завоювання Русі, то, судячи з усього, вони переважно складалися з тюрків. Монгольською могла бути хіба що верхівка. Адже вважалося, що Батий належав до нащадків Чінгіз-хана (1155 чи 1162–1227), який ніби мав монгольське походження. Руські літописи називають завойовників Батия та його наступників переважно татарами. У Золотій Орді, яку створив Батий, державною мовою, як уже зауважувалося, була тюркська мова куманів-половців. Тому ми свідомо відмовляємося від термінів монголо-татари чи татаро-монголи, а вживатимемо термін татари. Це буде коректніше.

Які були реальні наслідки татарської навали на землі Русі, здійсненої Батиєм? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у російській і українській літературах? Чи це була «незначна подія», що мало чим різнилася від князівських усобиць, як вважають Лев Гумільов і його послідовники? Схоже, це дві крайнощі, між якими варто шукати «золоту середину».

Звичайно, татари Батия завдали сильного удару Русі, який аж ніяк не йде у порівняння з князівськими усобицями. Проте його не варто трактувати і як «знищення Русі». Взяття татарами Києва не стало кінцем цієї держави. Її «політичне ядро», яке ще до того часу перемістилося на Захід, продовжило своє існування. Князь Данило Романович, який почав іменуватися королем руським, попри татарські руйнування, зберігав владу на своїй території. До того ж, як уже зазначалося, деякі руські землі оминула татарська навала.

Після татарської навали відбулися кардинальні зміни. Поліцентрична держава Русі й Дешт-і-Кипчак перестала існувати, паритет Степу й Русі був порушений. Степ опинився під контролем татар (до їхнього складу влилася й значна частина половців), які захотіли встановити своє домінування на Русі. Звісно, дії татар відзначалися жорстокістю. Проте ця жорстокість, по правді кажучи, мала на меті паралізувати волю русів до відсічі завойовникам, а не їхнє винищення. Ті руські міста, які здавалися на милість переможців, як велося, не зазнавали руйнувань. Були регіони, які через політичні обставини, добровільно піддалися татарам. Зокрема, це стосується Болохівської землі, яка знаходилася на пограниччі південно-східної Волині й півночі Поділля. Болохівців навіть іменували «татарськими людьми»[269]. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв обидві сторони.

«Рівень підпорядкування» руських земель Золотій Орді був різним. Північно-східна Русь, завдячуючи протатарській політиці князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського; 1221–1263), опинилася під контролем Золотої Орди[270]. Правителі цієї частини Русі отримували ярлики, тобто дозволи на княжіння. Таким чином, північно-східна Русь, «корінна Росія», стала регіоном державного організму Золотої Орди. Правителі цього регіону, звичайно, за підтримки золотоординських ханів, претендували на інші руські землі, зокрема на Київ і Київську землю. Звідси панрусизм «ярликових правителів» північно-східної Русі. Власне, ці терени у ті часи Руссю не називалися. Їх часто іменували Заліссям. Термін Русь тут починає утверджуватися в XV ст. А панрусистські тенденції з часом почали давати взнаки серед московських князів.

«Справжньою Руссю» в середині ХІІІ ст. були землі Волині й Галичини, які в непростій боротьбі намагалися відстояти свою незалежність від татар. Щоправда, місцевим правителям доводилося йти на компроміси, їздити на поклон до татарських ханів, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович, виконувати вказівки ординських повелителів. І все ж правителі Русі, власне Волині й Галичини, були не підданими, а «молодшими союзниками» татарських ханів, зберігаючи певну самостійність.

У Галицько-Волинському літописі чимало говориться про відносини руських князів, передусім Данила Романовича, з татарами, їхню боротьбу й компроміси. Про це детально говоритиметься далі, коли розглядатиметься історія королівства Руського.

Загалом із середини ХІІІ — до середини XIV ст. ситуація виглядала таким чином. Правобережна Україна, передусім Волинь, Галичина, частково Закарпаття, Поділля, а також нинішні Буковина, Бессарабія й Молдова входили до складу Руського королівства. Останнє намагалося поширити свою владу на Київщину й навіть на Чернігівщину. Натомість Лівобережна Україна — південна степова частина — Подніпров'я контролювалися татарами Золотої Орди. Також під їхньою владою на певний час опинилися деякі лісові й лісостепові регіони: Київщина, частково Поділля, зокрема Болохівська земля. Водночас оплотом Візантії на півдні Криму залишався Херсонес.

Після смерті 1341 р. хана Узбека, за часів правління якого спостерігався підйом Золотої Орди, у цій державі деякий час велася боротьба за владу. У період правління хана Джанібека (1342–1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Битва на Синіх Водах, 1362 р. Артур Орльонов

Одним з епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах 1362 р.[271] У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, які володіли Поділлям. Вважається, що внаслідок цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296–1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда 1359–1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25 ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга»[272]. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, насправді, не дала старт звільненню «східнослов'янських народів». Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями й татарськими ханами.

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша 1380–1395 рр.[273] Однак 1395 р. емір Тімур (Тамерлан) (1336–1405) ущент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбургу. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва. Цю могутню державу кочівників розгромили не русько-литовські чи московські воїни. Вона сама себе «з'їла» через внутрішні усобиці. У ХV ст. відбувся розпад Золотої Орди. Виникли Сибірське (20-ті роки ХV ст.), Узбецьке (1428 р.), Казанське (1438 р.), Кримське (1441 р.), Казахське (1465 р.) ханства, Ногайська Орда (40-і рр. ХV ст.), інші. Щодо князівств північно-східної Русі, зокрема Московського, то вони перебували у васальній залежності від Золотої Орди[274].

1459 р. після смерті хана Кічі-Мухаммеда Золота Орда припинила своє існування. Її наступником стала Велика Орда, яка пережила деяке піднесення за часів правління хана Ахмата (1460–1481). Ніби тоді Московське князівство стало незалежним у результаті стояння на ріці Угрі 1480 р., коли Ахмат не ризикнув вступити в бій із московськими військами Івана ІІІ.

Щоправда, ця незалежність виглядає дещо умовною. 1502 р. Кримське ханство розгромило Велику Орду й почало вважатися володарем «золотоординського спадку». Територія цього ханства охоплювала не лише Крим, але й степові простори теперішньої України й деякі суміжні землі. Кримські хани як нащадки Чінгізідів вважали московських князів своїми підданими. І московити тривалий час платили їм данину[275]. Період ХVІ—ХVІІ ст. можна розглядати як час боротьби між Московським князівством, що почало іменуватися царством, із Кримським ханством. У контексті цього логічними й зрозумілим стає завоювання московитами Поволжя, колишнього осердя Золотої Орди, перетворення Волги в руську чи то російську ріку, потім завоювання Сибіру, власне, колишніх теренів Улусу Джучі.

Московія тривалий час була зорієнтована не на освоєння «руського спадку», а «спадку золотоординського». У цьому ж контексті стають зрозумілими походи кримських татар на Москву, які намагалися «поставити на місце» непокірних васалів. У кінцевому підсумку гору взяла Московія, прибравши свого «золотоординського конкурента» — Кримське ханство. Проте це сталося пізніше, у ХVІІІ ст. І сталося не без допомоги «українського ресурсу». Проте це вже окрема історія.

У ХІ—ХІІ ст. на теренах нинішньої Західної України починають формуватися Галицьке й Волинське державні утворення, які входили до політичної системи Русі[276].

Формування Галицького князівства пов'язане з діяльністю князя Ростислава Володимировича — онука Ярослава Мудрого. Це державне утворення з'явилося на розвинених у господарському сенсі землях білих хорватів. Його центром стало місто Галич[277] на річці Дністер, яка відігравала важливу роль у торгівлі. Вона пов'язувала чорноморську торгівлю з торгівлею в Центральній Європі й південній Балтиці. Галич був великим торговим центром. І володіння цим містом приносило чималі доходи його князю. До того ж у Галицькій землі були розташовані соляні промисли. А видобуток солі та торгівля нею були дуже прибутковою справою. Адже тоді сіль була чи не єдиним консервантом. Не дивно, що галицькі правителі, володіючи чималими ресурсами, відносно рано почали усамостійнювати свої володіння. Це сталося вже в 40-х рр. ХІІ ст.

Доволі розвинутою була також Волинська земля, яка почала формуватися як окреме князівство в середині ХІІ ст. Тут утвердилася одна з гілок Мономаховичів. Столицею цієї землі стало місто Володимир (на Волині).

Наприкінці ХІІ ст. енергійний волинський князь Роман Мстиславович здійснив похід на Галич і взяв це місто. Коли відбулася ця подія, писемні джерела не вказують. Однак більшість істориків вважають, що сталося це 1199 р. Таким чином під владою князя Романа опинилася значна частина земель нинішньої правобережної України. У перші роки ХІІІ ст. Роман встановив контроль за Києвом. Тобто він почав вважатися «самодержцем Русі». Тоді ж цей князь виступив із проєктом політичного облаштування руських земель, про який уже йшла мова.

Завчасна смерть Романа Мстиславовича в бою під Сандомиром 1205 р., здавалося б, перекреслила справу творення потужного державного організму на українських землях. Після кончини князя залишилося двоє його малолітніх дітей — Василько й Данило, які мали би успадкувати батькове князівство. Однак почалася довготривала боротьба за Романову спадщину.

У цій боротьбі далеко не останню роль зіграла друга дружина Романа Мстиславовича, яку Галицько-Волинський літопис просто іменує княгинею Романовою[278]. Ймовірно, вона була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела і мала ім'я Анна. За її часів на Волині починають з'являтися візантійські символи-реліквії. Син княгині Романової, відомий князь Данило, використовував як символ двоголового візантійського орла. Чи не вказував тим самим князь, що в його жилах тече кров візантійських імператорів? А свого первістка він назвав Іраклієм — типове візантійське ім'я. Саме своїм синам Данило починає давати імена, які були поширені серед візантійських імператорів, чого раніше серед руських князів практично не спостерігалося.

Княгині Романовій довелося вести складну дипломатичну гру, залучаючи до неї навіть угорського й польських королів, щоб зберегти за своїми синами спадщину їхнього батька. Було це непросто. Проте вона виявляла наполегливість. Водночас навчала синів, що вони мають повернути собі отчину Романа Мстиславовича. У 20-х роках ХІІІ ст. її діти вже самостійно включилися в боротьбу. 1230 р. їм вдалося повернути собі Волинь, де почав правити Василько Романович.

У 30-х роках ХІІІ ст. Романовичі, передусім Данило[279], вели боротьбу за Галичину. Була вона непростою. Тим паче, що на це багате князівство претендували угорці. Закріпитися в Галичі Данилові вдалося 1238 р. А наступного, 1239 р., він підпорядкував Київ, де посадив свого воєводу Дмитра. Проте 1240 р. Київ, як уже говорилося, був взятий і сплюндрований військами хана Батия.

У тому ж 1240 р. Данило закладає місто Холм, яке стає його резиденцією. Перебування у цьому місті князя робило його життя більш безпечним. Адже на Галич і далі претендували угорці. Небезпеки тут можна було чекати й від галицьких бояр. Зрештою, захопити це місто виявляли бажання татари.

До того ж Холм знаходився недалеко від міста Володимира, столиці Волині, де княжив Данилів брат Василько Романович. Романовичі діяли в унісон, підтримували один одного. У відновленій ними державі їхнього батька сформувався дуумвірат — правління двох князів.

Пам'ятник Данилі Галицькому у Львові

1245 р. відбулася грандіозна битва під Ярославом. У ній війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава Михайловича, який зазіхав на Галичину, а також його союзників — галицьких бояр, угорців і поляків. Ця битва завершила майже сорокарічну боротьбу за спадщину князя Романа Мстиславовича.

У літературі зараз це державне утворення, як звичайно, іменують Галицько-Волинським князівством. Проте це кабінетний термін, який не зафіксований у писемних джерелах. А втім він також має сумнівне ідеологічне навантаження[280].

На теренах Правобережної України постала велика за розміром і кількістю населення держава, що продовжила політичні традиції Русі Київської. Як і остання, вона була патримоніальною.

Згадуваний Роман Мстиславович іменувався в руських писемних джерелах не як галицько-волинський князь, а як цесар чи самодержець Руської землі. Держава, якою володіли його нащадки, у нас іменувалася Руссю чи Руською землею, а в латиномовних джерелах — Regnum Russiae, тобто Руська держава. Самого ж Романа ці джерела іменують rex Ruthenorum чи rex Russiae, тобто король Русі. Римський папа Інокентій IV 1246–1247 рр. звертався до сина Романа Данила, як до «найяснішого короля Русі» (regi Russiae illustri). Очолювану ним державу він називав королівством (Regnum). Зрештою, 1253 р. цей папа коронував Данила.

Не всіх правителів Руського королівства іменували королями. Іноді їх називали правителями держави, князями (dux). Так, син короля Данила Лев, на честь якого був названий Львів, іменувався князем. Проте вже син Лева Юрій, на своїй печатці вживав напис regis Rusie, ducis Ladimerie, тобто король Русі, князь Володимира. Його ж сини — Андрій та Лев, які були співправителями держави, іменувалися князями Руської землі, Галича й Володимира. Щоправда, наскільки відомо, їх стольним градом був Володимир. Останній правитель цього державного утворення Болеслав-Юрій ІІ хоча й мав титул князя, але його державу називали королівством Русі (Regni Russiae). Столицею держави тоді теж залишався Володимир.

Загалом правителі Руського королівства прагнули опанувати балто-чорноморський простір і торгові шляхи на ньому. Унаслідок цього вони б «замінили» Русь Київську, дещо видозмінивши шлях «із варяг у греки».

Ця держава нагадувала європейські королівства й де-факто входила до політичної системи тогочасної Європи. А її правителі вважалися суверенами. Територія цієї держави охоплювала не лише Волинь та Галичину. Влада її правителів розповсюджувалася на Полісся (Пінське князівство), Буковину, Бакоту, Поділля, межиріччя Пруту й Дністра, частково на Підкарпатську Русь, зокрема на місто Берег (нинішнє Берегове). У деякі часи поширювалася вона навіть на терени Київщини, Люблінщини і, можливо, Чернігівщини. Романовичі прагнули утвердитися і на литовських (нині білоруських) землях. Так, 1251–1261 рр. у Новогрудку правив Роман Данилович, а орієнтовно 1256–1285 р. Василько Романович — у Слонімі. 1264–1269 рр. Шварн Данилович займав великокняжий стіл цілої Литви.

Тому правильно було б іменувати державу, яку створив Роман Мстиславович та його нащадки, Руським королівством.

Це королівство перебувало в непростій геополітичній ситуації. Зі сходу на нього тиснула Золота Орда. На землі Карпатської Русі й Галичини претендувало Угорське королівство. Певні претензії на окремі терени цієї держави заявляли польські королі й тевтонські лицарі. Зрештою, на початку XIV ст. починається експансія литовських князів на її землі.

Протягом існування Руського королівства першорядними для його правителів були відносини із Золотою Ордою. У 40-ві роки ХІІІ ст. Данило Романович постає як противник татар. Галицько-Волинський літопис говорить, що цей князь здійснив похід на Болохівську землю, узяв там декілька городів (міст-фортець) — Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Цей похід, ймовірно, мав кілька причин. Данило прагнув відновити контроль над Болохівщиною, яка колись належала руським князям. Також він хотів убезпечити себе від наїздів болохівських князів. Проте була це й війна проти васала татар. І саме як антитатарську акцію представляє літописець похід Данила на Болохівську землю. Він це здійснив, «бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали»[281].

Після згадуваної битви під Ярославом 1245 р. на Данила Романовича почали тиснути татари, вимагаючи, щоб їм віддали Галичину. Під 1250 роком (насправді, 1245) у Галицько-Волинському літописі подається така інформація: «Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам». Далі йде детальний опис поїздки Данила до Батия в Золоту Орду. Там він порозумівся з ханом і залишився правителем Галичини. Щоправда, літописець завершує опис цієї поїздки в песимістичних тонах: «О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!..» Та попри те, звучать у літописця й нотки оптимістичні: «Пробув же князь у них днів двадцять і п'ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров»[282].

Галицький вершник

Отже, виходило так, що князь Данило змушений був піти на угоду з Батиєм і став його васалом.

Проте дослідники чомусь не звертають увагу на такий факт. На теренах тогочасної «справжньої Русі» правив дуумвірат Романовичів — Данила й Василька. Історики традиційно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут є сумніви. Чому цей нібито старший брат сидів не в стольному граді Романовичів — Володимирі, а намагався всістися в Галичі, де так і не зміг утвердитися? Зрештою, Данило зробив собі столицю на Волині, у Холмі, хоча й вважався князем галицьким. Хан Могучій, васал Батия, вимагає, щоб Данило віддав Галич, тобто Галицьке князівство. Про Володимирське, де княжив Василько, не йшлося. Тут позиції князя були досить сильними, на відміну від Галичини, де бояри постійно створювали проблеми князеві Данилу. Через це Галичина була «слабкою ланкою» «справжньої Русі», на відміну від Володимирії-Волині. Тому Могучій і натиснув на Данила, вимагаючи віддати Галич. Через те в Золоту Орду їде лише Данило, щоб домовитися з Батиєм. Василько, по правді кажучи, потреби їхати не мав. Він і так самостійний князь на своїй землі. А його городи можуть вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймні волинська частина «справжньої Русі» не була підкорена татарами.

Князь Данило не лише протистояв татарам. Він чимало перейняв від них, зокрема в сфері військової техніки. Описуючи його прибуття до угорського короля Бели, літописець зазначав: «Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди — в латах, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом»[283].

У одязі й зброї Данила ніби поєдналися Схід і Захід. Причому, схоже, тут більше було східного. Принаймні озброєння нагадувало татарське — «коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди — в латах», при ньому була шабля (не меч!). І це озброєння вважалося кращим «німецького», тобто західноєвропейського. У одязі князя було чимало «східного блиску». Одяг був цей багатим, показним. Тобто перед нами, радше, постає не стільки «західний», скільки «східний» правитель. Щоправда, на той час протиставлення Заходу й Сходу мало дещо інший характер, не такий, як тепер. Адже Схід часто давав фору Заходу, зокрема в сенсі технічному, культурному. Тому в озброєнні, одязі Данило віддає перевагу Сходу.

Давньоруські мечі

Проте не лише в одязі, зброї Данило поєднував Схід і Захід. Він також проводив «багатовекторну політику». Загалом його можна зрозуміти. З одного боку, вистояти йому перед татарським натиском було складно. З іншого — на нього тиснув католицький Захід. Відповідно, доводилося маневрувати.

Римський папа запропонував Данилу королівську корону. Під 1255 р. (насправді ця подія відбулася 1253 р.) у Галицько-Волинському літописі зазначено таке:

«Саме тоді прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], тоді не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих»[284].

Далі говориться, що Данило прийняв королівську корону. І сталося це в Дорогичині, коли він пішов війною проти ятвягів — литовського племені. Текст про коронацію Данила стверджує, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надію, що католицький Захід допоможе йому в цій справі. Прийнявши королівську корону, Данило входив у політично-культурний простір католицької Європи. І тим самим відступався від союзу з татарами.

Насправді коронація Данила мала й інші геополітичні аспекти, про які теж говориться в літописі. На його землі почали зазіхати тевтонські лицарі-хрестоносці. А суперник Данила — литовський князь Міндовг — установив зв'язки з Римом і прийняв королівську корону. Тому Данилу, щоб себе убезпечити, треба було йти на союз із католицьким Заходом[285].

Коронація Данила Галицького

Далі в літописі маємо повідомлення про війни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останній намагався взяти Кременець, однак це йому не вдалося[286]. Не взяв він і Луцька[287]. Натомість Данило і його син Лев здійснили наїзди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі і в районі Побужжя. Данилові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж)[288].

Аналізуючи Галицько-Волинський літопис, бачимо, що татарська небезпека, безперечно, становила проблему і для Данила, і для Василька. Проте це була далеко не єдина проблема для цих правителів Русі. Вони, судячи з літопису, не менше уваги приділяти боротьбі з ятвягами. Доводилося також залагоджувати стосунки із західними сусідами (угорцями й поляками), деякими руськими князями. Данило навіть вступив у війну за австрійську спадщину, намагаючись посадити на австрійському герцогському престолі свого сина Романа[289]. Тобто «політична палітра» королівства Руського тоді була різнобарвною і аж ніяк не зводилася до боротьби правителів цієї держави з татарськими ординцями.

Щоправда, під 1261 р. (хоча вважається ніби ці події відбулися 1259 р.) у літописі є запис, який говорить, що Романовичі змушені були прийняти деякі важкі вимоги татар[290].

Події тоді розвивалися приблизно таким чином. Данилу й Васильку вдалося відбити наїзди татар, які були під орудою хана Куремси (ймовірно, одного з молодших Чінгізідів). Останній діяв переважно на теренах нинішніх українських земель[291]. Військове щастя не особливо посміхалося Куремсі. Тому на теренах Руського королівства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замінили на Бурундая, якого призначили правителем (темником) захоплених татарами теренів нинішньої центральної України[292]. Бурундай був кращим полководцем і зумів під своїм керівництвом зорганізувати значні сили.

Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурундаєвого гніву, тікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців. Це, за бажання, можна сприймати як вияв слабкодухості й боягузтва. Хоча тут можлива й інша інтерпретація. Данило поїхав до західних сусідів шукати військової допомоги, щоб протистояти татарам. Та все ж літопис, радше, трактує це як вияв боягузтва.

Василько вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурундаєм, задобрює його. Татарський темник ладний трактувати Василька і його племінника Лева як спільників, тобто союзників, а не як васалів. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це саме ті фортеці, які чинили опір Куремсі — Кременець і Луцьк, а також ті, що були побудовані недавно й могли чинити опір татарам — Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці з'явилися неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Узяти їх татарам було проблемно. Те саме стосується Львова, який побудували на високій горі (нинішній Високий Замок). Василько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці Володимира. Безперечно, такі дії робили Руське королівство слабким перед татарами. Його опор— ні пункти виявилися для ординців «відкритими». Проте така дипломатія відвернула татарські наїзди.

Можливо, справді варто було піти на такі кроки, щоб врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі: «…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами». Бурундай вирішив не брати місто, а піти далі на польські землі: «І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»[293].

Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спрямував ординців із руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, у цьому тексті Василько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руській державі.

Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»[294]. Останні, судячи з усього, містилися в степах нинішньої України.

Замкова гора в Кременці. Наполеон Орда

З цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство виявилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурундай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не зруйнували. По-друге, переговори Бурундая і Василька все ж таки — це не перемовини пана й васала. Василько й Данило — самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурундай. Саме ці фортеці — певний гарант їхньої суверенності.

Отже, Волинь і Галичина, правду кажучи, не знали «монголо-татарського іга».

Руське королівство мало не менші проблеми з литовськими державними утвореннями. При цьому татари іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовцями. Так, під 1274 р. описуються такі події.

Литовський князь «Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.

Отже, не татари, а литовці чинять русам великі прикрощі. Знищують місто Дорогичин, який відігравав не останню роль у Руському королівстві. Це був важливий форпост на північно-західних землях цієї держави. І саме тут коронувався Данило Романович. У цій ситуації нащадок останнього, князь Лев, звертається по допомогу до татар.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] Брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, І багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській»[295].

Тоді владарем Золотої Орди був хан Менгу-Тімур (?–1282), який не лише зумів утвердити свою владу в цій державі, а й зробити її незалежною від Монгольської імперії. Менгу-Тімур був талановитим правителем. Він провів низку важливих реформ, зробивши Золоту Орду сильною потугою, яка контролювала значні території Східної Європи[296]. Під владою цієї держави перебували східні й південні землі нинішньої України.

Галицько-Волинський літопис дає зрозуміти, що у той період «всі князі були у волі в татарській». При цьому згадуються брянський та смоленський князь, князі задніпровські. Чи стосувалося це правителів Руського королівства, тобто Волині й Галичини? Певною мірою, так. У інших місцях літопису зустрічаються твердження, що руські князі, під якими переважно розумілися правителі Волині й Галичини, були у «волі» чи «неволі» татарській[297]. Літопис навіть називає деяких татарських ханів цесарями. Так іменуються хани Телебуга і Аглуй, які постають свідками переданяя землі князя Володимира Васильковича, сина Василька Романовича, князеві Мстиславу Даниловичу[298]. Згадується й «подать татарська»[299]. Щоправда, це згадка із Заповіту Володимира Васильковича. Там говориться, що ця данина має даватися князям, тобто вона ніби не йшла в Золоту Орду. І все ж ця згадка дає підстави вважати, що певний час ця данина діставалася татарам.

Цесарями, чи то царями, на теренах Русі раніше іменували візантійських імператорів. Русь у попередні часи входила в орбіту «візантійського світу». Проте завоювання хрестоносцями Константинополя 1204 р. призвело до деградації Візантійської імперії. Як така ця держава перестала існувати[300]. І цю «порожнину» заповнили татарські хани Золотої Орди, яких теж почали іменувати цесарями. Це ще один був результат татарського наїзду на руські землі. Золота Орда ніби підміняла Візантію. Тим паче, що татарські хани (передусім це стосується Менгу-Тімура) опікувалися православ'ям, надавши православному духовенству широкі права. Загалом Золота Орда могла перетворитися в «православну імперію».

Щоправда, Візантія деградувала ще до того, як з'явилися на Русі татари. «Візантійську спадщину» пробували перейняти князі Романовичі — Данило й Василько. Принаймні, як уже говорилося, це простежується на рівні символічному[301]. Інша річ, що Романовичі через різні обставини так і не змогли реалізувати «візантійський проєкт».

За часів правління дуумвірату Данила й Василька між королівством Руським і Золотою Ордою виробився тип відносин, який зберігався протягом тривалого часу (майже сто років). Початком цих стосунків варто вважати навіть не поїздку Данила в Золоту Орду, а той час, коли Романовичі виявили покору ханові Бурундаю й погодилися знищити низку своїх фортець. І все ж правителі королівства були відносно незалежними від золотоординських ханів. Принаймні немає відомостей, щоб останні надавали їм ярлики, тобто дозволи, на правління. Деякі з цих правителів користувалися королівським титулом. Це стосувалося не лише Данила, а й Василька[302]. Загалом королівство Руське мало із Золотою Ордою союзні відносини, в яких воно відігравало роль «слабшого партнера» (це були приблизно такі відносини, як між Руссю й Візантією). За потребою Золота Орда надавала військову допомогу королівству. Зі свого боку, останнє теж давало військові загони для походів золотоординських воєначальників.

Хан Менгу-Тімур

Князь Лев Данилович (близько 1228–1301), як уже говорилося, просив Менгу-Тімура про військову допомогу. І той йому надав. Звісно, за це доводилося платити. Взагалі Лев часто звертався по допомогу до татар, зокрема й для того, щоб узяти верх над іншими князями. Також татарський хан Ногай надав йому військо для організації походу на Польщу[303]. Складається враження, що саме цей князь представляв «татарську партію» на землях Руського королівства. Натомість йому протистояв його двоюрідний брат — князь володимирський Володимир Василькович (1249–1288). Останній, наскільки можна судити, намагався дистанціюватися від татар. При його дворі писався Галицько-Волинський літопис, в якому зустрічаємо багато антитатарських моментів. Ймовірно, цієї ж антитатарської лінії дотримувався князь Мстислав Данилович, який мав уділ у Луцьку.

Наприкінці ХІІІ ст. землі Руського королівства (Волині й Галичини) виявилися в основному розділені між синами Данила — Левом і Мстиславом, і сином Василька — Володимиром[304]. Непорозуміння, які виникали між ними, вели до дезінтеграції держави. Особливо шкідливими були військові авантюри Лева, котрий, як уже говорилося, часто спирався на татарську силу. Усе це разом узяте робило Руське королівство все більш залежним від татар. Показовим у цьому плані є епізод у Галицько-Волинському літописі, де описано, як хан Телебуга 1287 р. змусив волинських князів піти з ним на Польщу. Зокрема там сказано: «А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю раттю, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю»[305].

Взагалі, якщо проаналізувати текст літопису, то бачимо, що за часів Данила й Василька про помітну залежність від татар не йшлося. Однак за їхніх нащадків ця залежність посилилась. Ні один з них не іменується королем, тобто не пов'язує себе із західною політичною традицією. Ба більше, вони разом із татарами воюють проти західних сусідів. Якби так справи пішли далі, Волинь і Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотої Орди, подібно до східних земель колишньої Русі.

Певним чином правителів королівства Русі рятувало те, що в самій Золотій Орді політична ситуація була непростою. Після смерті хана Менгу-Тімура (близько 1280 р.) великого впливу набув хан Ногай (?–1299/1300)[306]. Спочатку на золотоординському престолі опинився онук Батия Туда-Менгу, а 1287 р. внаслідок палацових інтриг на його місце прийшов Телебуга, про якого вже йшлося.

Князь Лев у великокняжій короніна фоніЛьвова

Щодо Ногая, то він правив західними землями Золотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониззі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Візантії, Болгарії та Сербії. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224/5–1282), намагаючись підтримувати мирні відносини з Ногаєм, 1273 р. віддав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинію. У 80-х рр. ХІІІ ст. залежність від Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потім Відинське і Бранічевське князівства, а близько 1292 р. — Сербія.

1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги. Про конфлікти між цими можновладцями, до речі, писав Галицько-Волинський літопис[307]. Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тімура. Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни між цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, пішовши шляхом створення самостійної держави. Навіть він та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського літопису, хан Ногай підтримував із правителями королівства Руського союзницькі відносини (щоправда, постаючи в ролі «старшого союзника»). 1277 р. він посилав своє військо князям Леву й Мстиславу Даниловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву[308]. Також Ногай посилає 1280 р. частину свого війська для князя Лева, щоб той завоював для себе частину польських земель[309]. Зрештою, як уже говорилося, 1287 р. Ногай разом із Телебугою залучає князів Лева, Мстислава й Володимира для походу на Польщу[310]. Татарське військо тоді проходило землями Галичини й Волині. Воно ніби не чинило тут розорень, «пустошень». Проте постій цього війська призводив і до матеріальних, і до людських втрат[311].

Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270–1312). 1299 чи 1300 р. останній завдав поразки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, у степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий русином — одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зуміли зберегти створену ним державу. Тому «Ногайський проєкт» зазнав краху.

Князь Володимир-Іван Василькович

Звісно, татари, які входили до складу кочової держави хана Ногая, нікуди не зникли. Вони залишалися в складі Золотої Орди, а після її розпаду увійшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. Їх іменували ногаями чи ногайцями — вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов'янським населенням України і мали певний вплив на етногенез українців.

Хоча правителі Руського королівства наприкінці ХІІІ ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, яка, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний». При чому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям[312].

Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що, фактично, виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князеві Леву, діяльність якого мала протатарське спрямування, а «мирному» князеві Мстиславові, який, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель[313]. Нам же видається такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в сенсі дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.

На жаль, далеко не завжди державотворча діяльність Володимира Васильковича приймалася й оцінювалася. У певному сенсі, цей «філософ на троні» випередив свій час.

Варто зупинитися на особі волинського князя Володимира Васильковича (?–1288), якого Галицько-Волинський літопис навіть іменував філософом. У його особі маємо правителя, якого цікавили не завойовницькі походи, а розбудова своєї держави, її культури. Володимир Василькович приділяв увагу заснуванню й будівництву міст, церков та монастирів.

Цей князь надавав велике значення розвитку культури. За його часів і за його сприяння була укладена та суттєво відредагована основна частина Галицько-Волинського літопису. У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книг (деякі переписував сам Володимир Василькович). Це один із небагатьох літописних уривків (до того ж найбільш об'ємний), де йдеться про культурне життя Давньої Русі. Він дає можливість нам сформувати всебічне уявлення про елітарну культуру наших предків.

З Галицько-Волинського літопису випливало, що лад, порядок у державі, соціальна стабільність були для Володимира Васильковича важливими суспільними цінностями. Князь-філософ вважав, що в соціальному житті мають діяти правила, закони. Він виступав за чітке виконання домовленостей. У деяких випадках намагався їх письмово оформлювати і навіть визначити гарантів договорів. Після себе князь залишає письмово оформлений заповіт, який передбачав, як розпорядитися його спадком.

Залежність королівства Руського від татар зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257–1308). Останній використовував латинську титулатуру regis Russiae, principis Ladimiriae («король Русі, князь Володимирії»)[314]. Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру використовували і його нащадки, зокрема останній владар Руського королівства Болеслав-Юрій (бл.1310–1340)[315].

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької митрополії (точніше, митрополії Малої Русі), яка була заснована 1303 р.[316] Ця подія в історіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-на-Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок із Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питання було в іншому. Саме останніми роками ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, володарюючи в нинішніх степах України, контролював і Київ, і київського митрополита. Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, котрий збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений у «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі — міста, яке розташовувалося в межах впливу ханів Золотої Орди. Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який становив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхівка, зокрема константинопольський патріарх, «закрили очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Юрий I Львович

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував візантійців тим, що, якщо в його державі не буде створена митрополія, він звернеться по допомогу до Риму. Проте, які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже на ті часи поняття «Мала Русь» мала інше значення, ніж пізніше. Мала Русь — це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію — як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія — землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність королівства Руського, принаймні в духовному сенсі. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів королівства Руського наприкінці ХІІІ — у першій половині XIV ст., збереглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що тоді ця держава була більш зорієнтована в західному напрямку, ніж у східному.

На основі Галицько-Волинського літопису, а також деяких інших документів можемо реконструювати структуру державного управління в королівстві Руському[317]. Вища влада в цій державі належала королю (князю). Вона стосувалася законодавчої, виконавчої та судової сфер. Виконання адміністративних функцій король (князь) зазвичай доручав вищим урядникам, які належали до королівської (княжої) ради.

Важливу роль в управлінні належала дворському — управителю княжого двору. Він також у деяких випадках здійснював судові функції замість князя. Помітне місце при дворі належало «дядькові» («кормильцю») — вихователю княжих дітей, а також «стольнику», який, імовірно, здійснював управління княжими земельними маєтками. Місцеве управління перебувало в руках тисяцьких, яких у XIV ст. замінили воєводи. А місцевий присуд здійснювали тивуни, які також виконували низку інших функцій: передусім наглядали за княжим господарством.

Помітну роль у королівстві Руському відігравали бояри. Під ними розумілася земельна аристократія, найвищі урядники й дружинники. Особливо сильним вплив бояр відчувався на Галичині. Наприкінці ХІІІ — на початку XIV ст. для означення земельної аристократії з'являється титул пан (у латинських джерелах — барон).

Як бачимо, управлінська система королівства Руського багато в чому нагадувала таку ж систему Русі. Щоправда, були й деякі відмінності. Під впливом європейських католицьких країн у королівстві Руському з'являється уряд печатника, на збереженні в якого знаходилася печатка. Печатник, імовірно, складав тексти грамот і наглядав за їхнім написанням. Виконував він і важливі функції адміністративного характеру.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310–1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм — Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не збереглося жодних наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У підсумку тієї війни Польща відмовилася від слов'янських земель Сілезії та Помор'я, які культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію на Схід: спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке помітно розширило свої кордони шляхом приєднання Русі, переважно нинішніх українських земель.

Боротьбі за спадщину Руського королівства передували такі події. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше за невідомих обставин померли Андрій та Лев, які правили цією державою[318]. Існує кілька версій смерті цих князів: загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами за чоловічою лінією. Смерть Андрія та Лева могла б мати фатальні наслідки для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав — син мазовецького князя Тройдена з династії П'ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Проте він мав право унаслідувати престол за материнською лінією.

Правління Болеслава почалося в надто юному віці: йому, імовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства був у місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім'я Юрій на честь свого діда. Він також прийняв православ'я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русі[319].

Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283–1341)[320]. Робив спробу повернути Люблінську землю, яку 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною.

За правління Юрія II 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленості, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Навесні 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри[321]. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ захотів у своїй державі утвердити католицизм, і через це його вбили[322]. Однак такі твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ'я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

На нашу думку, ситуація з вбивством Юрія ІІ виглядала інакше. Король, ставши дорослим, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористався Казимир ІІІ. Він міг підговорити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції, за умови, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера (1512–1589). Від останнього українські літописці XVI–XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…» Далі перераховуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони[323].

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого спротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, утративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів тоді став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Це був регіональний центр на межі Галичини й Волині. Вести мову про його значну політичну роль не варто. Столицю ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова[324] (як звичайно, його ототожнюють із князем Данилом — засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитро Дедько відбив наїзд короля Казимира ІІІ[325]. Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.

Казимир III Великий. Марчелло Бачиарелл

Дмитро Дедько на деякий час, аж до своєї смерті 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держави. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дедько іменував «провізор або управитель землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie)[326]. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300–1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім'я Дмитра[327]. Є припущення, що він був одружений із княгинею місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було б прав на престол. Імовірно, Любарт-Дмитро отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями. Та й резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста — Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам'яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дедька 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дедько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою перебували галицькі терени. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства — Волинь. Саме тоді розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, які, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі участі не брала. Після смерті хана Узбека 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі. Під їхньою владою опинилися Полісся, Волинь, Поділля й Київщина.

Замок Любарта в Луцьку

Наприкінці XIV ст. землі королівства Руського були «розібрані» остаточно. Галичину захопила Польща й інкорпорувала цю землю до свого складу. Усі землі Карпатської Русі стали частиною Угорського королівства. Північна частина королівства опинилася в складі Великого князівства Литовського. Щоправда, правителі Литовської держави перебрали деякі політичні традиції русів.

Чи могло зберегтися королівство Руське? Звичайно, відповідаючи на це запитання, ми вступаємо в сферу альтернативної історії. І все ж видається, що якби збереглася династія Романовичів у цій державі, вона б продовжила своє існування й могла стати помітним гравцем на теренах Центрально-Східної Європи. Принаймні для цього королівство мало належний потенціал: економічний, військовий, політичний, етнічний. Щоправда, воно не перетворилося в станову монархію — і це великий мінус. Станові монархії, на відміну від патронімічних зазвичай були більш живучими. У перспективі Руське королівство могло би стати українською національною державою, адже до його складу входили близькі руські (українські) субетноси. Однак цього не сталося. Руси були «розпорошені» між різними державами. Хоча «ідея Русі», відновлення її як державного організму не зникла. І неодноразово давала знати про себе.

1340 р., як уже говорилося, король польський Казимир ІІІ напав на землі Руського королівства, поклавши початок майже столітньої боротьби за спадщину цієї держави. 1349 р. йому вдалося заволодіти землями Галичини: Сяноком, Белзом, Перемишлем, Львовом, Галичом та прилеглими до них територіями. Після смерті Казимира ІІІ 1370 р. ці землі перейшли до угорського короля Людовіка І Анжуйського, який правив до 1382 р. Той передав їх в управління польському князю Владиславу (1326/32–1401), який належав до польського королівського дому П'ястів. Владислав правив на галицьких землях 1372–1379 рр. і 1385–1387 рр.[375] Він «прославився» тим, що вивіз із Белза ікону Божої Матері, яка була намальована у Візантії і яка, ймовірно, була привезена сюди другою дружиною князя Романа Мстиславича. З часом ця ікона стала головною релігійною святинею Польщі, що відома під назвою Матері Божої Ченстоховської[376]. 1387 р. володарем галицьких земель став Ягайло, який іменувався королем польським, литовським і руським. Після його смерті 1434 р. галицькі землі були остаточно інкорпоровані до складу Польського королівства.

Белзька й Холмська землі стали ареною боротьби між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Зрештою, Холмщина була інкорпорована до складу Польщі 1434 р. А Белзька земля певний час, з 1387 по 1462 роки, належала мазовецьким князям. 1462 р. вона теж ввійшла до королівства Польського.

Подільська земля в другій половині XIV ст. опинилася під владою князів Коріатовичів, які належали до роду Гедиміновичів. Утвердження тут їхньої влади значною мірою сприяла згадувана битва на Синіх водах 1363 р. Коріатовичі зуміли розбудувати ці терени. За їхніх часів цей край переживав розквіт. Тут будувалися замки, укріплені міста, розвивалася торгівля[377]. Зокрема, вони розбудували фортецю Кам'янець, яка згодом стала своєрідною столицею Подільського краю. Коріатовичі навіть намагалися поширити на свою владу на інші землі — Молдавську державу, Волинь та Чернігівщину. Виглядало так, що Коріатовичі могли створити свою державу на нинішніх українських землях. Однак князь Вітовт наприкінці XIV ст. вигнав із Поділля Коріатовичів. Один із них, Федір, як уже говорилося, опинився в Угорській державі під опікою короля Сигізмунда Люксембурзького й став володарем Мукачівської та Маковицької доміній. Саме йому приписують будівництво замку Паланок у Мукачеві. Вважається, що він переселив на терени нинішнього Закарпаття значну кількість селян із Поділля, збільшивши тут частку руського (українського) населення.

За Поділля розгорілася боротьба між Угорським та Польським королівствами й Великим князівством Литовським. Завершилась вона 1430 р. поділом цієї землі на дві частини: західну й східну. Західна відійшла до Польського королівства, яке 1434 р. інкорпорувало її. Східна ж увійшла до складу Великого князівства Литовського[378].

Входження руських (українських) земель до Польського королівства не викликало особливого спротиву з боку місцевої соціальної еліти — князів, панів та бояр. Останні були зрівняні з польською шляхтою, яка зуміла вибороти собі відносно широкі права. На українських землях Корони Польської набув поширення Єдлинський привілей 1430 р. Це, зазначає Віктор Горобець, «створило сприятливі правові передумови для перетворення місцевого давньоруського боярства на повноправний нобілітет». Воно «отримало звільнення від виконання різноманітних повинностей і служб, окрім військової; право на формування органів шляхетського самоуправління та запровадження виборних шляхетських судів. Крім того, у політичне життя впроваджувалась практика скликання регулярних шляхетських з'їздів та генерального сейму для всіх шляхтичів регіону у Львові. Завдяки цьому місцева шляхетська верства долучалась до розв'язання найважливіших державних питань. А це пришвидшувало процеси консолідації різноманітних етнічних і конфесійних груп нобілітету коронних земель в єдиний політичний народ, коли руський шляхтич одночасно усвідомлював і свою етнічну належність до «руського племені», а відтак плекав любов до «милої Русі й старожитнього нашого народу руського», і водночас свою політичну належність до «польської нації»[379].

На інкорпорованих руських (українських) землях 1434 р. були створені воєводства: Руське (зауважте — саме Руське!), куди ввійшли Львівська, Перемишльська, Галицька й Сяноцька землі, а також Подільське. Згодом до першого була долучена Холмська земля. А 1462 р. було створене ще Белзьке воєводство.

На чолі воєводств стояли воєводи — королівські намісники, які також здійснювали керівництво місцевою шляхтою під час воєнних кампаній. Ще одним важливим урядом у системі місцевого управління був уряд каштеляна, який керував певним замком і підпорядкованої йому адміністративної одиниці. На руських (українських) землях Польського королівства каштеляни були у Львові, Галичі, Перемишлі, Сяноку, Холмі, Белзі та Кам'янці (Подільському). І воєводи, і каштеляни засідали в сенаті — одному з головних органів управління в Польському королівстві, а потім Речі Посполитої.

Місцеве управління здійснювали також генеральні старости, які зазвичай були королівськими намісниками в окремих повітах. Резиденцією старости був замок, на чолі якого стояв його заступник — бурграбій. Старостам належала виконавча й поліцейська влада, нагляд за правопорядком, виконання законів, урядових розпоряджень, а також керівництво королівськими маєтками.

За традицією, що існувала ще в Руському королівстві, зберігався уряд воєвод (не плутати з керівниками воєводств). Воєводи були заступниками старост. У їхньому підпорядкуванні були менші урядники — судді, тивуни, соцькі, десятники, писарі й дяки.

Поряд зі старостинською системою, яка підпорядковувалася королю, розвивалося місцеве шляхетське самоврядування. Одним із головних його органів став земський суд, до складу якого входили суддя, підсудок і писар. У компетенції земських судів переважно перебували маєткові справи шляхти.

Головним органом шляхетського самоврядування стали земельні сеймики, до компетенції яких належали вироблення та затвердження постанов, що стосувалися конкретної землі, обрання земських урядників та послів (депутатів) на загальнодержавний сейм. Останній складався з сенаторів та посольської ізби, куди входили обрані представники шляхетства.

Окрім того, у землях була низка почесних урядів, до яких належали: хорунжий, войський, чашник, підчаший, стольник, підстолій, ловчий, мечник і скарбник[380].

У першій половині й середині XVI ст. поширення в королівстві Польському набирає т. зв. екзекуційний рух (від латинського слова exsecutio — виконання, реалізація), активними учасниками якого були руські (українські) шляхтичі. Суть цього руху зводилася до обмеження королівської влади й закріплення за нобілітетом широких привілеїв. Так, 1504 р. на сеймі в Пьотркові тодішній король Олександр Казимирович змушений був погодитися на обмеження своїх прав. Йому заборонялося самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки без відповідної на те згоди сенаторів і лише тоді, коли цього потребують державні інтереси. Також на цьому сеймі було укладено постанову, яка забороняла поєднувати в одній особі високі державні посади. На Радомському сеймі 1505 р. шляхтичі добилися прийняття конституції (постанови) Nihil novi («Нічого нового»), яка передбачала, що нічого нового не можна прийняти без згоди на те сенаторів і земських послів. Таким чином, король не міг запроваджувати якісь зміни в державі самовільно. Звісно, це не подобалось королям, і вони намагалися ігнорувати конституцію Nihil novi. Однак шляхетський загал її вперто відстоював[381].

Під час екзикуційного руху з'явилися теоретики, які відстоювали права шляхти. Одним із найвизначніших серед них був Станіслав Оріховський (1513–1566)[382], який народився на Перемишлянщині та ідентифікував себе як русина. Він отримав прекрасну освіту за кордоном (в Австрії, Німеччині та Італії). Був одним із улюблених учнів Мартіна Лютера, хоча залишився католиком. Добре володів латинською мовою. Його латиномовні твори вважалися зразковими, а самого їхнього автора навіть іменували «рутенським Демосфеном».

Письменник постійно вказував на своє руське походження, на те, що його предки по лінії матері були русинами-українцями, що живе він на Русі, у руському місті Перемишлі, що Русь, а не якась інша земля є для нього вітчизною[383]. Важливе місце в творчості Оріховського займало питання захисту українських земель від татарських і турецьких нападників[384].

Оріховському належить низка творів переважно публіцистичного характеру, де він порушує актуальні на той час питання державного устрою й права. У них розглядає державу як світську інституцію, котра діє завдяки домовленостям між суспільними й політичними силами. Її він іменує республікою, тобто справою народу.

Причиною появи держави та підставою для її функціонування вважав потребу взаємної допомоги між людьми. Щастя народу трактував як найвище право, а державу розглядав як зібрання громадян, поєднаних спільною вигодою та узгодженим правом, яке повинно панувати в цивілізованій країні.

В особі Оріховського маємо одного з перших новочасних теоретиків природного права, під яким він розумів життя в злагоді із законами природи, що гарантує мир і спокій у державі. Підставою природного права вважав власність, а зазіхання на неї розглядав як причину чвар, насильства, зради тощо. Кожен громадянин держави має отримати те, що йому належить за правом: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення. Цікаво, що свободу він тісно пов'язує з верховенством права: «…справжню свободу, — пише Оріховський, — породжує такий лад, коли всі підпорядковуються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні»[385].

Станіслав Оріховський

Відсутність або свідоме порушення цього розглядалося ним як вияв тиранії чи навіть деспотизму. Тому він, наприклад, звертає увагу на моральну деградацію тиранічного режиму: «За тиранії під час розподілу посад мають значення гроші, улесливість; мають значення бенкети, учти й блуд, а особливо підлабузництво, на якому всяка тиранія тримається. Тиранам здається, що саме в цьому суть життя і що саме це сприяє їхньому добробуту й задоволенню нестримного бажання»[386].

Права, вважав Оріховський, повинен дотримуватися й король; закон — однаковий для всіх. У «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» мислитель багато говорить про це. Державна функція короля, вважав він, полягає в тому, щоб бути «сторожем»[387] — передусім сторожем законів: «…король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнув на віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить»[388]. Також бути «сторожем» — це піклуватися про добро своїх підданих і захищати їх.

Посада короля є виборною, і король має дотримуватися законів та домовленостей зі своїми виборцями: «…король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля»[389].

Оріховський малює образ ідеального монарха. Це розумна, освічена людина, яка шанує закони, прислухається до порад сенату, «вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час»[390]. «…ніхто з королів, — стверджує Оріховський, — хоч який розумний, не зможе добре правити іншими, якщо сам спочатку не навчиться прислухатися до своїх наставників»[391]. «Отож, — радить мислитель Сигізмунду Августу, — підбирай для себе людей не за титулами, а дивись на їхні справи, які справляють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей у давнину називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління, і поради, яких люди дослухалися в житті»[392]. Сам же король, вважав Оріховський, «має бути філософом»[393].

Мислитель вважає, що влада повинна бути розділена між королем і сенатом[394]. Там, де такого розділення немає, а сенату не існує або його роль зведена нанівець, там король перетворюється в тирана.

Окрім королівської влади і влади сенату, Оріховський вважає потрібним виділити ще незалежну судову владу. Необхідність такої влади обумовлена спорами щодо власності. Він пише: «Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку виникають суперечки та судові позови, які породжують ненависть. З ненависті пізніше виростають заколоти, а після заколотів неминуче настає крах держави»[395]. Щоб запобігти цьому, й повинен існувати незалежний суд.

Тут Оріховський звертається до історичних прикладів. Говорить, що незалежні судові органи існували в античній Греції. Існують вони і в деяких країнах Європи. Мають існувати і в Польському королівстві: «…треба встановити в державі суд із виборних суддів і передати туди всі суперечки з приводу приватних справ — щоб після цього ніхто не мав права оскаржувати. Хай їхня ухвала буде остаточною, що б вони не вирішили»[396].

Оріховський пропонував своєрідну модель «правової держави». Король Оріховського, як бачимо, це не монарх у середньовічному розумінні, який ототожнює своє «я» та державу, а, радше, президент країни, який перебуває на службі своїх громадян. Мислитель, фактично, пропонував модель президентської держави, в якій найвища посадова особа (у цьому випадку іменована королем) стає «гарантом права». До того ж мав ще існувати незалежний суд.

Творячи модель «ідеальної держави», Оріховський виходив із реалій тодішнього Польського королівства, а також напрацювань ренесансної думки. В обґрунтуванні своїх поглядів посилався на античних авторів, передусім на Платона й Аристотеля. Водночас створена ним модель держави — це вже держава модерного типу з верховенством закону і обмеженням владного свавілля.

Подібні погляди на верховенство права в державі з часом були прийняті європейською думкою, заклавши основи концепції «правової держави». Ці погляди лягли в основу першої чинної американської конституції, а також конституцій європейських держав.

Приклад Оріховського, погляди якого мали помітне поширення як у Польщі, так і в Європі, показує, що шляхтичі-русини не лише сприймали Польське королівство як свою державу, а й брали участь у її розбудові, реформуванні.

Далеко не останню роль вони відіграли в її трансформації, коли відбулося укладення Люблінської державної унії 1569 р., наслідок якої більшість українських етнічних земель опинилася в складі королівства Польського.

Саме ж укладення цієї унії не було простим процесом. Ще в січні 1569 р. в Любліні був скликаний спільний сейм королівства й Великого князівства Литовського задля об'єднання цих державних організмів. Значна частина литовських послів чинили опір укладенню унії, намагаючись зберегти самостійність своєї держави. Однак вони змушені були йти на унію, оскільки зазнавали загрозу з боку московитів і потребували допомоги з боку Польщі.

У ніч на 1 березня 1569 р. більшість литовських послів покинула сейм. Це розлютило тодішнього польського короля й великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа (1520–1572). На вимогу польського сейму він 5 березня приєднав до Польського королівства Підляшшя, південна частина якого була українською етнічною територією, 27 травня Волинь та Східне Поділля (Брацлавщину), а 6 червня — Київщину. Відповідно, до складу Польського королівства увійшли Підляське, Волинське, Брацлавське й Київське воєводства. А 1618 р. після укладення Деулінського перемир'я з Московією до Польського королівства ввійшло ще одне руське (українське) воєводство — Чернігівське.

Новоприєднаним воєводствам гарантувалося збереження їхньої територіальної цілісності. Вони отримували широкі права, зокрема права релігійні. Вищі посади в них мали обіймати лише представники місцевого нобілітету (князів та шляхти). Офіційною мовою діловодства них була руська мова. У Коронній канцелярії була створена окрема Руська канцелярія, де документи, які стосувалися інкорпорованих воєводств записувалися до Руської метрики. Можна сказати, що ці воєводства творили своєрідну автономію.

Хоча литовські посли просили повернути ці воєводства до складу князівства, король Сигізмунд ІІ Август на це не пішов. Зрештою, 1 липня 1569 р. в Любліні урочисто було проголошено акт державної унії. У ньому говорилося: «Корона Польська і Велике князівство Литовське є єдиним неподільним тілом і не окремішньою, а спільною Річчю Посполитою: вона зрослася й об'єдналася з двох держав і народів в один народ». На чолі цієї держави стояв король польський, який був і великим князем литовським. Велике князівство зберігало певну автономію в складі єдиної держави — мало свої урядові структури, фінанси й війська[397]. Ця автономія існувала до прийняття Конституції 3 травня 1791 р.

Невдовзі після Люблінської унії відбулося перенесення королівської столиці. Резиденція польських королів розташовувалася в Кракові. Тоді як столицею Великого князівства Литовського було Вільно. 1526 р. припинило своє існування Мазовецьке князівство, ставши частиною королівства Польського. Колишня столиця цього князівства — Варшава — почала відігравати в королівстві помітну політичну роль. З 1529 р. тут почали відбуватися сейми. До того ж Варшава була приблизно посередині між Краковом і Вільном. Королівський двір перемістився до Варшави 1596 р. за часів правління Сигізмунда ІІІ Вази (1566–1632). Цьому сприяло не лише те, що географічно Варшава була приблизно в центрі земель Речі Посполитої. Згаданий правитель походив із шведської королівської родини й претендував на шведський престол. Боротися за шведську корону йому було зручніше з Варшави, а не з далекого Кракова. Проте Краків і далі залишався місцем коронації польських королів.

Руський (український) нобілітет не чинив опору приєднанню Підляшшя, Волині, Брацлавщини й Київщини до Польського королівства. Місцева шляхта отримала широкі права, якими володіли шляхтичі цієї держави. Поліпшилося становище й місцевої руської аристократії, князівських родів. Князі й магнати доволі швидко прилаштувалися до політичної системи королівства. Вони, займаючи високі урядові посади у «своїх» воєводствах, що давало їм немалі преференції, не лише зберегли, а й примножили політичну, економічну й військову могутність. Наприкінці XVІ ст. — на початку XVІІ ст. спостерігався спалах князівської потужності на українських землях. Деякі князі навіть володіли більшими багатствами й військовими контингентами, ніж сам король. «Велетенські земельні обшири лише номінально підлягали державному контролю, — справедливо зазначає Віктор Горобець. — По суті, це були своєрідні квазідержави, де дієвою була лише влада магната, забезпечена власною адміністрацією, військами, фіскалами, потужними зв'язками при королівському дворі, сенаті, можливостями впливати на ухвали сейму»[398].

Найбільш заможні руські князівські династії (Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких[399] та ін.) цілком могли з часом перетворити свої володіння в суверенні чи напівсуверенні держави. Однак вони не пішли цим шляхом. В умовах Речі Посполитої руські аристократи могли добиватися високих урядових посад, що відкривало перед ними широкі можливості. Наприклад, представник дому князів Вишневецьких, Михайло-Корибут, навіть став королем. Через це руські аристократи хоча іноді й конфліктували з вищою владою Речі Посполитої, але зберігали до неї лояльність.

Незадовго після Люблінської унії в Речі Посполитій сформувався політичний устрій, який можна вважати олігархією. Після смерті короля Сигізмунда ІІ Августа 1572 р., на якому скінчилася династія Ягеллонів, наступив період виборних королів.

Першим обраним королем став Генріх (1551–1589) із французького королівського дому Валуа. Під час його обрання 1573 р. шляхтичі поставили вимогу, щоб він прийняв засадничі закони, які стосувалися їхніх прав. Це т. зв. «Генріхові артикули», які підтверджували й інші обрані королі. Згідно з ними новообраний король, окрім збереження чинних прав і привілеїв, гарантував вільний вибір наступного монарха та зрікався претензій на спадкове управління. Ці артикули також підтверджували засади віротерпимості, проголошені Варшавською конфедерацією 1573 р., та ставили короля під контроль сенаторів-резидентів, що їх обирали на кожному сеймі і без відома яких монарх не мав права видавати жодної ухвали у важливій справі[400].

Найвищим законодавчим органом Речі Посполитої був з'їзд шляхти, який іменувався сеймом[401]. Саме сейм ухвалював закони й обирав короля. Складався він із сенату, куди входили високі посадові особи (католицькі ієрархи, воєводи, каштеляни тощо) й палату (ізбу) послів (депутатів), яких обирали на місцевих шляхетських сеймиках. У період між сеймами король керував державою разом з обраною сеймом радою сенаторів-резидентів. Під час ухвалення рішень сеймом існувало право «ліберум вето», згідно з яким кожен із його учасників міг накласти вето на прийняття певного рішення, вимовивши слова «не дозволяю». Це право давало можливість лише одному депутату зірвати сейм. І такі випадки справді траплялися.

Герб Речі Посполитої

Реально державою, використовуючи механізми шляхетської демократії (сейми та сеймики), правили олігархи-магнати. Під час загострення боротьби їхніх угрупувань за владу, вони створювали конфедерації (своєрідні політичні об'єднання, що висували певні вимоги). Відкриті виступи конфедератів проти короля іменувалися рокошами.

Главою виконавчої влади у державі був король, який формував свій апарат управління. Він призначав маршалка, гетьманів, канцлера, підскарбіїв королівства й Великого князівства Литовського та їхніх заступників; також призначав регіональних урядників — воєвод, каштелянів і старост; вибирав суддів зі списку, поданого сеймом або сеймиками. Також король затверджував ієрархів у католицькій, православній та уніатській церквах. Окрім того, володів коронними маєтками, які займали близько однієї шостої території держави. Король мав право видавати деякі укази. У судових справах він разом із сеймом виконував роль найвищого апеляційного суду. У його компетенції були зовнішні справи.

Мав король і вплив на сейм. Зокрема, скликав сейми, подовжував терміни їхніх повноважень і розпускав. Він же керував програмою сеймових дебатів. І лише королівський підпис перетворював постанови сейму в чинні документи.

Роль короля можна порівняти з роллю президентів у пізніших президентських республіках.

У Речі Посполитій сформувалася складна судова система. Суди мали переважно становий характер. Деякі з них формувалися державними органами. Існували окремі суди для певних етно-конфесійних груп населення, наприклад, юдеїв. У цій системі сфери судів нерідко пересікалися. До того ж далеко не завжди забезпечувалося виконання судових рішень. Це, звичайно, породжувало немало проблем, своєрідний «правовий хаос». А у тім, цей «хаос» влаштовував багатьох шляхтичів, які ним користувалися.

Система шляхетської демократії, яка утвердилася в Речі Посполитій, часто характеризується як «політична анархія». Хоча така характеристика видається не зовсім справедливою. З одного боку, шляхетська демократія не дала можливості утвердитися сильній центральній владі. Це стало однією з причин того, що Річ Посполита з часом стала жертвою сусідніх централізованих держав, про що йтиметься далі. Проте, з іншого боку, шляхетська демократія, яка охоплювала близько 10 відсотків населення держави (а саме такий високий відсоток шляхти був у державі) давала можливість значній частині люду брати участь у політичних процесах. Демократичність Речі Посполитої її нобілітет сприймав як одну з найбільших цінностей. І саме це було одним із головних чинників консолідації багатоетнічної й поліконфесійної магнатерії та шляхти Речі Посполитої.

Зрештою, був період, коли Річ Посполита, у якій утвердилася система шляхетської демократії, досягнула значних успіхів. Принаймні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. вона була однією з найпотужніших держав Європи, яка успішно розвивалася в економічному сенсі. Хоча уже тоді брак сильної центральної влади давав знати про себе.

Саме у часи піднесення Речі Посполитої в цій державі виник серйозний конфесійний конфлікт, який мав для неї значні наслідки. І цей конфлікт був пов'язаний передусім саме з українськими землями. Мається на увазі Берестейська унія 1596 р., яка призвела до різкої конфронтації між католиками й прихильниками унії, з одного боку, та православними традиціоналістами — з іншого, про що буде далі вестися мова.

Загалом же Річ Посполита формувалася як поліконфесійна держава, в якій існувала віротерпимість, що гарантувалася згадуваною Варшавською конфедерацією 1573 р. Шляхта ж розглядала свободу сповідування віри як одне із засадничих своїх прав. Однак треба враховувати, що церкви в період Середньовіччя й раннього Модерну відігравали важливу роль у консолідації населення. До того ж вони не були відділені від держави. Між державними й церковними структурами існував тісний взаємозв'язок.

Домінуючою церквою в Речі Посполитій була церква католицька. Її вірними переважно були поляки й литовці. Однак у XVI ст. серед німецького населення цієї держави, представники якого проживали на Помор'ї й великих містах, набуває поширення протестантизм, зокрема лютеранство. Натомість серед польського, руського й литвинського шляхетства популярними стали такі течії протестантизму, як кальвінізм та соцініанство. Існували також етноконфесійні групи юдеїв, татар-мусульман, вірних Вірменської апостольської церкви. Проте значний сегмент віруючих становили православні, які ідентифікували себе як русини.

У зв'язку із протистоянням Речі Посполитої з Московською державою та Османською імперією наприкінці XVI ст. проблема православних постала досить гостро. Адже і в Московії, і в Туреччині проживали православні. До того ж на теренах Османської імперії розташовувалися основні центри православ'я — східні патріархати. У такій ситуації Туреччина й Московія могли використати православних у боротьбі з Річчю Посполитою. З цією метою правителі останньої здійснили кроки, щоб відокремити «своїх» православних від їхніх одновірців у Московії й Османській імперії.

1596 р. була укладена т. зв. Берестейська церковна унія[402]. Власне, суть цієї унії зводилася до того, що митрополит київський і, відповідно, ієрархи Київської митрополії, яка охоплювала терени України й Білорусії, виходили з підпорядкування константинопольського патріарха і визнавали своїм главою римського папу. Проте (принаймні на перших порах) зовсім не йшлося про зміну обрядовості й традицій. Для основної маси вірян прийняття унії не було помітним явищем. Стосувалося воно переважно церковних і пов'язаних із ними світських еліт.

Безперечно, в унії були зацікавлені й римський папа, і державні структури Речі Посполитої. Завдяки цій акції православні цієї держави долучалися до католицької Європи. Однак це прилучення відбувалося не безпроблемно. Прихильники унії не змогли залучити провідних представників еліти з православного табору Речі Посполитої, зокрема князя Василя-Костянтина Острозького (1526–1608). Це створювало серйозну конфліктну ситуацію. Православна Русь, власне, значна частина руської (української та білоруської) шляхти, була проти.

Цю ситуацію в своїх цілях намагалися використати турецькі правителі. Вони контролювали східних православних патріархів, православні осередки на Сході і завдяки цьому мали серйозні важелі впливу на православний світ. Хоча не все тут було однозначно. Турецькі султани, як і загалом турецька еліта, були мусульманами. Православних вони сприймали як людей «другого сорту». І не дивно, що ті зазнавали гноблення з боку влади Османської імперії. Православне населення цієї держави, а також їхніх церковних ієрархів не влаштовував такий стан речей. Однак із ним вони мусили миритися.

Турецька влада була не проти використати православних патріархів, а також православне духовенство в своїх геополітичних іграх. Вона працювала на те, щоб не виник спільний християнський фронт проти Османської імперії. Тому турки використовували конфесійні суперечності, які існували в християнській Європі. І православний чинник відігравав у цій справі не останню роль.

Наприкінці XVI ст. високопоставлені православні священнослужителі, серед них і патріархи, починають приїздити в Україну й намагаються встановлювати тут свої порядки. Константинопольські патріархи, у підпорядкуванні яких перебувала Київська митрополія, надають церковним братствам, монастирям право ставропігії, тобто виводили їх з-під влади місцевих єпископів і підпорядковували безпосередньо собі. Варто нагадати, що поставлення православних єпископів на їхні посади відбувалося з санкції короля. Закономірно, влада Речі Посполитої з підозрою ставилася до такої діяльності іноземних священнослужителів, навіть декотрих із них звинувачувала в агентурній роботі на користь турків. Так, протосингела (представника) константинопольського патріарха на Берестейському соборі Никифора звинуватили в шпигунстві[403]. Наскільки такі й подібні їм звинувачення відповідали дійсності — це дискусійне питання. Однак те, що конфесійний конфлікт між католиками й православними був корисним для турків, можна не сумніватися.

Василь-Костянтин Острозький

На жаль, влада Речі Посполитої не зуміла конструктивно розв'язати цей конфлікт і порозумітися з православними. Звичайно, для можновладців цієї держави важливим було не допустити впливу на їх православних підданих інших країн: чи то Османської імперії, чи то Московії. Оптимальним було б створити на теренах Речі Посполитої свою православну церкву з патріархом, як це зробили в себе московити 1589 р. Проте урядовці Речі Посполитої не виявили щодо цього питання ні належного інтересу, ні політичної волі. Хоча з боку православних шляхтичів та магнатів такий інтерес був. Певні кроки до створення такої осібної православної церкви робив згадуваний князь Василь-Костянтин Острозький. На користь цього свідчить його релігійно-культурна діяльність — заснуванні Острозької академії, видання Острозької Біблії, інших потрібних для православної церкви книг, розбудова церковних структур. Однак можновладці Речі Посполитої вирішила піти іншим шляхом, здавалося б, більш надійним. Це був шлях унії, точніше підпорядкування Київської православної митрополії римському папі. До того ж це підпорядкування робилося без згоди значної частини православної шляхти й магнатерії.

Берестейська унія 1596 р. лише загострила конфлікт між католиками й православними. На захист старожитнього православ'я стала частина руських шляхтичів на чолі з князем Василем-Костянтином Острозьким. Згодом активними противниками унії стали запорозькі козаки.

Попри те, що верховна влада Речі Посполитої не визнавала «нез'єднану», неуніатську церкву, православній шляхті все ж вдалося дечого добитися. Так, на березневому сеймі 1603 р. в обмін на підтримку православними послами запропонованого королем Сигізмундом ІІІ податку на ведення війни в Лівонії, король дозволив обирати Києво-печерського архімандрита з числа православних. І саме Києво-Печерський монастир став одним із головних осередків православ'я в Україні.

На сеймах 1607 та 1609 років було прийняте рішення про право православних відправляти богослужіння та надавати маєтки православним церквам і монастирям. Таким чином визнавалося існування в Речі Посполитій двох церков східного обряду. Проте становище їх було неоднаковим. Уніатська церква підтримувалася урядом, її ієрархія поновлювалася й визнавалася королем. Православна ж обмежувалася в правах і опинилася на межі втрати власної ієрархії.

Король не надавав православним номінації на єпископські кафедри. Православним у такій ситуації не лишалося нічого іншого, як здійснити висвячення ієрархів без санкції короля. Це і було зроблено, коли 1620–1621 рр. єрусалимський патріарх Феофан перебував на українських землях. Висвята ієрархів відбулася під захистом запорізьких козаків. Важливу роль у цьому відіграв такий козацький лідер, як Петро Конашевич-Сагайдачний[404].

Острозька Біблія

Більшість висвячених Феофаном ієрархи православної церкви зазвичай не ризикували виїздити з Києва та інших «козацьких теренів». Вони знали, що їх можуть у будь-яку хвилину арештувати. Щоправда, і урядовці Речі Посполитої не робила різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Адже вони шукали порозуміння з козацтвом. І, попри демонстративне невдоволення ієрархами Феофанового свячення, не чіпали їх. Адже це було козацьке дітище.

За визнання православної ієрархії вели боротьбу православні шляхтичі й козаки. Під їхнім тиском на сеймі 1633 р. були прийняті «Пункти для заспокоєння коронних і Великого князівства Литовського обивателів руського народу, які сповідують грецьку релігію», що були підтверджені тодішнім новообраним королем Владиславом IV (1595–1648)[405]. Цей документ легалізував у Речі Посполитій православну церкву та її ієрархію.

І все ж конфесійний конфлікт на теренах України й Білорусії не був знятий. Ідею захисту православної віри почали активно використовувати козаки, зокрема переслідуючи політичні цілі. Цей конфлікт стимулював козацькі виступи проти влади. Принаймні в українській свідомості Берестейська унія стала «поворотним пунктом», який розсварив українців і поляків. Таке розуміння, зокрема, знаходимо у вірші Тараса Шевченка «Полякам»:

Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вольними ляхами,Пишались вольними степами,В садах кохалися, цвіли,Неначе лілії, дівчата.Пишалася синами мати,Синами вольними… Росли,Росли сини і веселилиСтарії скорбнії літа…Аж поки іменем ХристаПрийшли ксьондзи і запалилиНаш тихий рай. І розлилиШироке море сльоз і крові,А сирот іменем ХристовимЗамордували, розп'яли…Поникли голови козачі,Неначе стоптана трава,Украйна плаче, стогне-плаче!За головою головаДодолу пада. Кат лютує,А ксьондз скаженим язикомКричить: «Te Deum! Алілуя!..»Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили[406].

Маємо тут, щоправда, як певну ідеалізацію відносин між поляками й українцями-козаками в доберестейський період, так і деяке перебільшення значення Берестейської унії. Та все ж ця подія стала символічно резонансною.

Ударом для Речі Посполитої стало повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке започаткувало козацьку революцію середини й другої половини XVII ст. У наслідку цієї революції Лівобережна Україна відійшла від Речі Посполитої й перейшла до Московії, що було закріплене Андрусівським миром 1667 р., про що окремо йтиметься далі.

Після козацької революції й «шведського Потопу» починається занепад Речі Посполитої, який, у кінцевому підсумку, призвів її до краху. Ця держава так і не змогла впоратися зі своїми вадами, що обезсилювали її. І не могла адекватно реагувати на зовнішні загрози.

Поряд із козацькою революцією ще одним ударом для Речі Посполитої став т. зв. «шведський Потоп» (1655–1550)[407], коли значна частина теренів цієї держави була зайнята шведськими військами. Шведи, власне, скористалися ослабленням Речі Посполитої через козацьку революцію. Тоді проти цієї держави склалася широка коаліція, куди ввійшли Швеція, Московія, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Волощина, а також Військо Запорізьке.

1655 р шведські війська зайняли Познань, Варшаву і Краків. А московське військо й українські козаки — землі Білорусії, Волині, вступили на території Галичини, взявши в облогу Львів. Велике князівство Литовське визнало владу шведського короля Карла Х Густава (1622–1660). Тодішній польський король Ян II Казимир (1609–1672) втік до Сілезії.

У цій ситуації влада Речі Посполитої вдалася до дипломатії. Московському цареві Олексію Михайловичу було запропоноване перемир'я, пообіцявши польську корону після смерті бездітного Яна ІІ Казимира. 1656 р. у Вільні підписали таке перемир'я. Таким чином Річ Посполита була врятована від розгрому. Того ж року московський цар оголосив війну шведському королю. Також проти Швеції розпочали війну Данія й Норвегія. Це змусило Карла Х Густава вивести війська з території Речі Посполитої.

У цій ситуації Богдан Хмельницький розгорнув активну діяльність зі створення коаліції європейських держав, яка мала б розв'язати «польське питання». До неї входила Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Волощина й Велике князівство Литовське. Учасники цієї коаліції сподівалися розділити землі Речі Посполитої. Як бачимо, уже тоді постало питання про поділ земель цієї держави. Тож Хмельницький сподівався стати на чолі створеного на українських землях Руського князівства в статусі спадкового правителя. Однак ці плани не вдалося реалізувати. Король Ян ІІ Казимир зумів відстояти свою владу. Річ Посполита вистояла.

Щоправда, під час і після козацької революції та «шведського Потопу» ця держава ще залишалася значною політичною потугою. Були також спроби певним чином реформувати її, зробити більш ефективною. Зокрема, король Ян ІІ Казимир намагався посилити центральну владу, розставляючи на вищих посадах вірних собі людей. Це викликало незадоволення в шляхетському середовищі, яке бачило в таких діях монарха наслідування практики абсолютизму, що утвердився у Франції.

«Речником народу» в цій ситуації став великий коронний канцлер Єжи Любомирський. 1664 р. він закликав до рокошу. Упродовж 1665–1666 рр. у країні розгорілася громадянська війна між королем і рокошанами. Останніх підтримувала як польська шляхта, так і шляхтичі з українських земель Руського воєводства. Ян ІІ Казимир змушений був піти на угоду з бунтівними шляхтичами. Зрештою, на сеймі 1668 р. він зрікся престолу і виїхав до Франції.

Після цього настає період правління «королів-земляків». Попередні ж королі — Ян ІІ Казимир, Владислав IV та Сигізмунд ІІІ — належали до шведського королівського роду Ваза. «Королі-земляки» були за своїм походженням напіврусинами-українцями. До того ж народилися вони на українських землях. Щоправда, їхні українські предки були покатоличені й зазнали полонізації. І, зрозуміло, ці королі розглядали себе як представників польської аристократії.

19 червня 1669 р. за підтримки шляхти, опозиційної до магнатів, королем обрали Михайла Корибута Вишнівецького (1640–1673)[408] — сина руського князя Яреми Вишневецького, який уславився своєю боротьбою з Богданом Хмельницьким. Правління цього короля не було ні довгим, ні щасливим. У внутрішньому житті країни так і не настала стабілізація. Тривала боротьба між різними партіями, яка могла вилитися у збройні конфлікт. І це при значній зовнішній загрозі. 1672 р. Річ Посполита, зазнавши поразок із боку Османської імперії, змушена була поступитися цій державі Поділлям та правобережним Подніпров'ям.

Хотинська битва 1621 року

Турецька експансія була припинена внаслідок битви під Хотином 11 листопада 1673 р., за день до якої король помер. Лаври переможця в цій битві справедливо дісталися Яну Собеському (1629–1696)[409] — тодішньому коронному гетьману. Цей талановитий полководець користувався значним авторитетом серед нобілітету Речі Посполитої. 20 травня 1674 р. його попри протидії магнатів Великого князівства Литовського обрали королем.

Вважається, що Собеські походили з люблінської шляхти. Їм вдалося помітно зміцнити своє становище, зокрема й завдяки вдалій шлюбній стратегії. Батько Яна Собеського, Яків, займав високі посади, зокрема, був каштеляном краківським, белзьким і руським воєводою. Одружився з Софією Теофілою Данилович, яка походила з руського (українського) магнатського роду. Від Даниловичів Якуб Собеський отримав Олеський замок, де й народився його син Ян. Принаймні по лінії матері цей майбутній польський король мав українські корені.

З часом у польській літературі утвердилася думка, що Ян ІІІ Собеський зумів відновити воєнну славу Речі Посполитої. Це частково так. Великою перемогою цього короля став розгром турецьких військ під Віднем 1683 р. Ця битва стала переломним моментом у протистоянні Османської імперії та європейських, передусім католицьких, держав. Європейці поступово почали витісняти турків зі своїх теренів. Однак, незважаючи на значущість Віденської битви 1683 р., вона небагато дала Яну ІІІ Собеському. Щоправда, Річ Посполита зуміла повернути собі частину українських територій. Проте Кам'янець-Подільський та Західне Поділля залишалися під турецькою владою.

Хоча Ян ІІІ Собеський мав здобутки у воєнній сфері, але в царині внутрішньої політики йому не вдалося дістати успіхів. Польський історик Анджей Камінський не безпідставно зазначає: «Протягом двадцятилітнього правління Яна ІІІ Собеського позиції і короля, і Посольської ізби послабилися коштом зростання обсягу влади сенаторів і міністрів. Утім, навряд чи можна говорити про зміцнення статусу сенату загалом, адже йому не вдалося здобути широких, ніж доти, повноважень. Натомість зросла підозрілість сеймиків, які не довіряли ні королю, ні сенатові, оскільки монарх не зумів підпорядкувати собі більшість його членів. Мішана форма політичного устрою, яка в теорії мала би полегшувати співпрацю між королем, «народом шляхетським» й аристократами, наприкінці XVII ст. остаточно занепала, привівши до паралічу влади. На тлі дедалі виразнішого ослаблення центральних органів управління, зросла вага олігархічних кланів, які мали у своєму розпорядженні широку мережу клієнтел. Тож не дивує, що саме тоді поширюється фаталістична зневіра в можливість «направи» внутрішнього становища Речі Посполитої»[410].

Кризові явища, які охопили цю державу, знайшли вияв у творчості українського політичного діяча й поета Данила Братковського (?–1702)[411], який був страчений польською владою за співробітництво з козаками-повстанцями під проводом Семена Палія. Він є автором польськомовної книги «Світ, розглянутий по частинах» — своєрідного суспільно-політичного трактату, викладеного в поетичній формі.

Книга вийшла з присвятою тодішньому польському королю Августу ІІ, який 1697 р. (рік виходу книги) вступив на престол. Братковський, як і чимало шляхтичів Речі Посполитої, пов'язував із новим правителем сподівання на поліпшення державних справ у Речі Посполитій. Ця присвята також засвідчує «державний патріотизм» цього автора.

Братковський засуджує ту «безмежну» вільність, яку мала шляхта. Украй негативно він ставиться до політичної корупції, що панувала в цій державі і певним чином обумовлювалась шляхетською свободою. Шляхом підкупу, вважав поет-мислитель, обирають сеймових послів (депутатів):

… Як тільки сеймик, пан щедро частує,Нічого від шляхти не потребує.Однак у час наш інакше буває,Коли в пана фляки з шафраном з'їдають.Як пляшку вина пили в нього гості,То треба таки обрать йогомостяПослом до сейму, а чи депутатом,А ні — не буде надалі він братом[412].

Не дивно, що на сеймових засіданнях, для прийняття сеймових постанов значення мають передусім гроші. Ось як це звучить у вірші «Сеймик»:

Із сеймика хлопець вернувся до хати.Що діялось там — хоче пан його знати.«Про кого найбільше там розмовляли?»«Калитку, мосьпане, усі вихваляли».«Хто добру мав мову?», «Калитка, мосьпане».«На чому же стали?», «Калитка покаже».«Хто ж річ якусь мудру й розумну порадив?»«Калитка, мосьпане, найліпше провадив[413].

Окрім того, сеймові посли, яких часто обирають, споюючи виборців, самі п'яними приходять на засідання:

У польськім світі біда процвітає,На сеймику п'яний огидно волає,Іще набереться у себе в господіТа прийде на сеймик — кива воєводі.Де ж отой розум? І правди немає,А вільність шкідлива шалено гуляє[414].

Звичайно, у такій атмосфері політичної корупції та пияцтва на сеймових засіданнях не до правди й розумних конструктивних рішень:

Як правду на сеймику хтось каже ясно,Закричать часто — й неборак згасне[415].

Братковський вважав, що політична корупція, поєднана зі шляхетською вільністю, можуть мати трагічні наслідки. В одному з віршів під назвою «Сейм» поет стає пророком загибелі Польщі:

Сейм при свободі зірвуть в злій годині,Велику неволю собі, Польщо, чиниш.Легше, що треба, заладить у мирі,Вільність ж загине в кривавому вирі.Війна сувора і ворог жорстокий,Згоди немає, клейнот впаде злотий[416].

Ці слова можна вважати пророчими. Не мине й сто років, як Річ Посполита буде поділена більш сильними її сусідами — Росією, Пруссією й Австрією.

17 червня 1696 р. помер Ян ІІІ Собеський. На цьому скінчився епізод правління «королів-земляків». Останні роки правління цього короля збігали в придворних інтригах, змовах, боротьбі між магнатами. Після кончини Яна ІІІ Собеського популярною стала ідея зміцнити Річ Посполиту вибором іноземного правителя. Були різні претенденти з аристократичних родин Європи. Переможцем у цьому непростому змаганні, застосувавши військову силу, став герцог Саксонії Фрідріх Август (1670–1733) із династії Веттінів — один із найпотужніших правителів Священної Римської імперії (у польській традиції він знаний як Август ІІ Сильний)[417]. 15 вересня 1697 р. він був коронований. Тож новообраний король зрікся протестантизму, прийнявши католицьке віровизнання. Так було започатковане правління в Речі Посполитій саксонської династії, яке тривало з 1697 по 1763 рр. У наслідок чого склалася династична унія з Саксонією, яка давала шанс Речі Посполитій вестернізуватися. Однак ця унія так і не стала «повною», як між Польщею та Великим князівством Литовським. Так само неповною була й вестернізація Речі Посполитої.

Август II

З новообраним королем пов'язувалися значні сподівання, про що, зокрема, свідчить і присвята цьому королю згадуваної книги Братковського. Була надія, що значною підмогою для Речі Посполитої стане добре організована саксонська армія. Магнати і шляхта не бажали збільшувати податки на потреби війська своєї держави. Не бажали вони й удосконалення системи управління, створення «добре організованої держави» за саксонським зразком, оскільки це обмежувало шляхетські вільності. Були також сподівання, що унія з Саксонією пожвавить економічні зв'язки між Польщею та німецькими землями.

Частково ці сподівання були реалізовані. Август ІІ зумів добитися на початку свого правління певних успіхів. Зокрема, 1699 р. Річ Посполита повернула собі Кам'янець-Подільський і Західне Поділля. У короля також були плани утвердити свою владу в Молдавії.

Однак помилкою цього правителя стало залучення 1698–1699 рр. Саксонії й, відповідно, Речі Посполитої до коаліції з Данією й Московією проти Швеції. Це мало негативні для Речі Посполитої наслідки, яка виявилася втягнена у Велику Північну війну 1700–1721 рр.

У липні 1701 р. шведське військо окупувало Курляндію і увійшло до Литви. У травні 1702 р. воно ввійшло до Польщі, практично без бою взяло Варшаву, а в серпні цього ж року — Краків. Шведський король Карл ХІІ (1682–1718) вимагав детронізації Августа ІІ й розірвання унії між Річчю Посполитою й Саксонією.

Певну роль у цих подіях відіграв і український чинник. Карл ХІІ обіцяв шляхті повернення Речі Посполитій Смоленська й Києва, які планував відібрати в московитів. Тим часом 1702 р. на Київщині та Поділлі вибухнуло велике козацьке повстання під проводом Семена Палія й Самуся. Його центром стала добре укріплена Біла Церква. Палій готовий був пристати під протекцію московського царя. Однак тодішній правитель Московії Петро І не поспішав йти на допомогу повстанцям. Він робив ставку на короля Августа ІІ.

Північна війна

А тим часом Карл ХІІ, військо якого контролювало Річ Посполиту, шукав претендента на королівський престол. 1704 р. у Варшаві під контролем шведів був обраний королем познаньський воєвода Станіслав Лещинський. Фрідріх Август оголошувався детронізованим. Проте із цим не погодилася частина шляхти, яка організувала Сандомирську конфедерацію. «Сандомиряни» уклали угоду з Петром І, котрий обіцяв їм фінансову підтримку для організації війська, придушення повстання Семена Палія, а також відвоювання Лівонії й Риги. Натомість 1705 р. Станіслав Лещинський уклав Варшавський договір, який де-факто підпорядковував Річ Посполиту Швеції.

Московити кинули на балтійські землі значні війська. Натомість козацьке військо під проводом гетьмана Івана Мазепи вирушило на терени Правобережної України. Семена Палія арештували й вислали до Тобольська. А Мазепа зайняв фортеці, контрольовані повстанцями Палія, і просувався в бік Варшави й Сяну. Він сподівався стати гетьманом по обидва боки Дніпра.

Під час Великої Північної війни, як і під час «шведського Потопу», Річ Посполита була на грані краху. Цілком міг відбутися розподіл її території. Проте в цих двох випадках вона все ж вистояла. Однак нобілітет цієї держави так і не зробив висновків, виступаючи проти зміцнення центральної влади. Це могло в перспективі призвести до краху Речі Посполитої, що й сталося за дещо інших обставин.

Таким чином, Річ Посполита опинилася в складній ситуації. Її землі стали місцем воєнних дій іноземних армії — шведської й московської. Існувало два королі, які мали своїх прихильників серед нобілітету цієї держави. До того ж 1706 р. Август ІІ під тиском шведів змушений був відмовитися від королівської корони, а Петро І ладний був затіяти вибори угодного йому короля. Відсутність єдності серед нобілітету, фактично, вела до збройних сутичок між його групами й ставила державу на межу громадянської війни. З'явилося дві конфедерації — згадувана Сандомирська, яка підтримувала Августа ІІ, й Варшавська на підтримку Станіслава Лещинського. Окрім того, давав про себе знати український чинник, який привів до встановлення контролю козацького війська, очолюваного гетьманом Мазепою, над частиною земель Правобережної України.

Улітку 1708 р. Карл ХІІ рушив зі своїм військом на землі Речі Посполитої. Він уклав таємну угоду з гетьманом Мазепою. Натомість Петро І вирішив підтримати Августа ІІ. Воєнна фортуна усміхнулася московському цареві. 1709 р. в битві під Полтавою він розгромив шведські війська та українських козаків, що стали союзниками шведів. Після цього Август ІІ з допомогою саксонських і московських військ зумів відновити свою королівську владу. А Станіслав Лещинський мусив тікати до Франції.

Однак прихід саксонських військ на землі Речі Посполитої і засилля саксонців в уряді короля викликали незадоволення серед частини шляхти. Цього разу теж спрацював руський (український) чинник. 26 листопада 1711 р. в місті Тарногруд Руського воєводства була проголошена конфедерація. Очолив її кременецький підкормій Станіслав Ледухівський, який походив із полонізованого руського (українського) шляхетського роду. Це породило чергове політичне протистояння, яке тривало до кінця 1716 р. Посередниками між королем та його прихильниками стали московські дипломати. Зрештою, московські війська поводилися, ніби в себе вдома. Угода між прихильниками Тарногрудської конфедерації та королем і його прихильниками була досягнута 3 листопада 1716 р. Потім вона була затверджена 1 лютого 1717 р. на одноденному сеймі, який отримав назву «німий», оскільки на ньому не було жодних дискусій. Під час його проведення делегати були оточені московськими солдатами. І тому змушені були прийняті умови, продиктовані Петром І. Зокрема, обумовлювалася численність військ, яка не повинна була перевищувати 26 тисяч. Реальна ж численність армії коливалася від 12 до 16 тисяч осіб і була помітно меншою, ніж армія Росії. Обеззброєна Річ Посполита опинилася під контролем російських монархів.

Власне, плани Фрідріха Августа запровадити в Речі Посполитій політичну систему «добре впорядкованої держави» зазнали фіаско. Державні структури й далі залишалися корумпованими: посади купувалися й продавалися. Так само купувалися голоси під час сеймових засідань. Слабкість державного апарату обумовлювало те, що на місцях шляхтичі, щоб захистити маєтності, створювали власні озброєні загони. Малоефективною лишалася судова система.

Власне, Велика Північна війна заклала певні передумови для подальшого поділу цієї держави. По-перше, під час цієї війни володар Бранденбургу й герцогства Пруссія, що до 1657 р. був ленником польського короля, 1701 р. отримав повну незалежність і проголосив себе королем. Надалі Пруссія втручалася в справи Речі Посполитої й стала однією зі сторін, яка взяла участь у її поділі.

По-друге, Річ Посполита втратила Лівонію, поступившись нею Росії. Для останньої це була важлива територія, що забезпечувала їй «вікно в Європу».

І, по-третє, Росія фактично взяла під свій контроль Річ Посполиту.

Все ж наприкінці Великої Північної війни, зокрема, після «німого сейму» настала певна стабілізація в Речі Посполитій. Дещо сильнішими були позиції короля. Тож аж до його смерті 1 лютого 1733 р. всі сейми зривалися. Тим часом посилився вплив т. зв. Фамілії, клану магнатів Чорторийських і Понятовських, які підтримували Августа ІІ.

Після років воєнних руйнувань і чималих людських втрат почало налагоджуватися господарське життя. Німецькі впливи, що йшли із Саксонії, сприяли позитивним зрушенням у ремеслах, торгівлі та військовій справі.

На 25 серпня 1733 р. був призначений елекційний сем, де мав би відбутися вибір короля. Попри певні позитиви правління Августа ІІ, більшість сеймиків і сеймових послів були проти того, щоб королем став син Августа ІІ, саксонський герцог Фрідріх Август. Вони робили ставку на Станіслава Лещинського, який, опинившись у Франції, породичався з французьким королем. Французи зі своїми прусськими союзниками виступали за цю кандидатуру. Натомість росіяни ладні були підтримати саксонця. 12 вересня 1733 р. більшість учасників елекційного сейму обрала королем Станіслава Лещинського. Проте прихильники саксонського претендента, яких було менше, скориставшись підтримкою російських військ, 5 жовтня того ж року проголосили королем Фрідріха Августа, який далі правив під іменем Августа ІІІ (1696–1763)[418]. Останній на чолі саксонської армії рушив на терени Речі Посполитої і вже 17 січня 1734 р. був урочисто коронований у Кракові. Станіслава Лещинського та його прихильників вдалося з допомогою військової сили витіснити, й він знову змушений був тікати до Франції.

Події, пов'язані з утвердженням влади Августа ІІІ, показали, чого насправді вартує шляхетська демократія. Вирішальними були не воля виборців і сила права, а право військової сили. Також ці вибори показали, що влада в Речі Посполитій не є самостійною, а залежить від іноземних держав, передусім Росії.

Август ІІІ, як монарх епохи Просвітництва, прагнув до уніфікації держави шляхом запровадження рівності мешканців перед законом, уведення єдиної державної мови й стандартизованої освіти. Централізм, уніфікація та регулювання мали б разом із розвитком економіки призвести до розквіту держави, яку б захищала досить сильна професійна армія, що утримувалася б за кошти належних податкових надходжень. Проте цей «просвітницький ідеал» держави не міг бути реалізований через «анархізм шляхти», її небажання поступатися своїм становищем і привілеями.

Останні роки правління Августа ІІІ важко назвати успішними. Почалася Семилітня війна. 1756 р. прусський король Фрідріх ІІ окупував Саксонію. Август ІІІ змушений був покинути свою столицю Дрезден і перебратися зі своїм двором до Варшави, де він перебував майже до своєї смерті 1763 р. Це нещастя короля стало своєрідним щастям для польської столиці. Сюди прибув не лише король, а й заможні пани із Саксонії зі своєю обслугою. Почалася перебудова палаців і резиденцій, пожвавилося економічне й культурне життя.

З часом у польській свідомості набуло поширення уявлення, що за часів саксонської династії, зокрема Августа ІІІ («круля саса»), жилося добре, заможно. Після раптової смерті цього правителя 5 жовтня 1763 р. чимало шляхтичів і магнатів були не проти продовження династичної унії із Саксонією й обрання на польський престол нащадка попереднього короля. До того ж саксонського кандидата підтримували Франція та Австрія.

Однак Фамілія ще за життя Августа ІІІ готувалася до перевороту, маючи домовленості з російською імператрицею Катериною ІІ. Скориставшись російською військовою підтримкою, вони зуміли 7 вересня 1764 р. обрати свою кандидатуру — литовського стольника Станіслава Антонія Понятовського (1632–1698)[419], який потім користувався іменем Станіслава Августа. Цей кандидат до того ж був коханцем Катерини ІІ, що теж відіграло певну роль у підтримці його кандидатури росіянами.

Понятовського також можна вважати «королем-земляком», який мав українські корені. Народився він у селі Вовчин[420], що на Берестейщині. Це були українські терени. По материнській лінії його предками були князі Чорторийські (Чарторийські), які належали до полонізованої української аристократії, хоча й вважали себе нащадками Гедиміновичів.

Демонструючи лояльність до російської імператриці Катерини ІІ, Станіслав Август Понятовський провів свою коронацію в день її іменин 25 листопада 1764 р. І відбулася ця коронація не в Кракові, як це було доти, а у Варшаві. Новообраний король визнав імператорський титул російської правительки і королівський титул правителя Пруссії. Проте в його особі й Фамілії, ставлеником якої він був, не варто бачити простих маріонеток Катерини ІІ. Новообраний король і його прихильники не дали згоди на протекцію Російської церкви над православними мешканцями Речі Посполитої, а також відкинули вимогу російської сторони про відновлення прав некатоликів (православних і протестантів), що зазнали обмежень за правління саксонської династії.

Також Станіслав Август Понятовський і його прибічники намагалися обережно провести реформи, які б зміцнили центральну владу в державі. Його діяльність викликала неоднозначну реакцію. З'явилося чимало прихильників старовинних вольностей, котрі не хотіли змін. Росія вміло грала на цих протиріччях, підтримуючи консерваторів, що вело до дезорганізації суспільно-політичного життя. Тим часом у середовищі шляхти росло невдоволення щодо втручання росіян у справи Речі Посполитої.

1768 р. сейм прийняв закони, що сприяли зменшенню політичної анархії, зокрема обмежували «ліберум вето». Того ж року під тиском російського уряду Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах із католиками православних і протестантів. Значна частина шляхти Речі Посполитої, вбачаючи в католицизмі «свою віру», була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Речі Посполитої з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі 29 лютого 1768 р. була організована конфедерація[421], яка користувалася чималою підтримкою серед польського шляхетства. Це не могло не викликати занепокоєння з боку правлячих кіл Російської імперії.

Станіслав Август Понятовський

Барські конфедерати протягом 1768–1772 рр. вела запеклу боротьбу проти короля. Вони спровокували на теренах України повстання гайдамаків, відоме під назвою Коліївщина. Оскільки це була українська подія, яка вплинула на долю Речі Посполитої, їй варто приділити увагу.

Так, відповідно з Андріанопольським та Карловицьким трактатами 1713 і 1714 років, Правобережна Україна залишалася в складі цієї держави, зокрема й правобережне Подніпров'я (Київщина), де свого часу починалася Хмельниччина. Саме на цьому пограниччі державна влада була найслабшою. У першій половині XVIII ст. тут поширилась гайдамаччина (турецьке слово «гайдамака» означало розбійник). Із запорізьких володінь, які, фактично, залишалися нічийною територією, ватаги гайдамаків переходили на Київщину, де переважно базувалися в Чорному лісі — великому лісовому масиві між Смілою, Кам'янкою та Чигирином. Звідси вони разом із селянами здійснювали напади на володіння шляхтичів та євреїв-орендарів. Після цих наїздів із награбованою здобиччю тікали на Запоріжжя, а то й навіть у степові володіння, що належали Кримському ханству.

На Київщині, завдячуючи широкому поширенню гайдамаччини, існувало достатньо «революційних елементів», які легко піддавалися на виступи. Потрібно було лише дати певну ідеологію, провести пропаганду й закликати людей повстати.

Як і в часи Хмельниччини, тут такою ідеологією стало «зневажене православ'я». Тоді на Правобережжі уже домінувало уніатство. Щоправда, зберігалися й анклави православ'я, серед яких варто виділити Мотронинський монастир поблизу Чигирина. Саме з цієї обителі й почалася Коліївщина. Ігуменом цього монастиря був Мельхіседек Значко-Яворський[422] — доволі своєрідна постать. Народився він на Лівобережжі 1716 р. Походив із козацької родини. Батько його був осавулом Лубенського полку. Освіту Значко-Яворський здобув у Києво-Могилянській академії. У віці 22 років опинився в Мотронинському монастирі. 1745 р. став його ігуменом. А 1761 р. переяславський єпископ Гервасій Лінцевський визначив Мельхіседека своїм намісником на Правобережжі. Саме цей єпископ, призначений 1757 р., розгорнув активну агітацію за православ'я в цьому регіоні. Мельхіседек на посаді єпископського намісника розпочав свою діяльність із розповсюдження сфабрикованих новин про прихожан латинського обряду та обіцяв винагороди за навернення з унії на православ'я наддніпрянських парафій. Він зумів загітувати близько 150 священиків перейти у православ'я. Зрозуміло, це викликало негативну реакцію з боку польської влади. Мельхіседек навіть на певний час був під арештом.

Мотронинський Монастир. Тарас Шевченко, акварель, 1845 рік

Те, що цей ієрарх мав тісні контакти з представниками російської влади, поза сумніву. Контактував навіть із царицею Катериною ІІ. Зрештою, варто мати на увазі, що тоді православна церква в Російській імперії була синодальною, підпорядковуючись державному апарату. Якби Мельхіседек не виявляв лояльності до російської влади, його б не призначили намісником переяславського єпископа на Правобережжі. Тому виглядає так, що цей ієрарх виконував вказівки, які йому давали з Санкт-Петербурга.

Можна зустріти думку, що Мельхіседек не освячував ножів гайдамаків у Мотронинському монастирі 18 травня 1768 р. — події, від якої почалася Коліївщина. Проте, якщо це справді так (бо ніби Мельхіседек тоді перебував у Санкт-Петербурзі), це не означає, що він не брав участі в підготовці Коліївщини. Ігумен та його ченці здійснювали не лише ідеологічну підготовку повстання, а й займалися його організацією.

Ще 1767 р. в Мотронинський монастир прибув запорожець Максим Залізняк із 18 козаками[423]. Усі вони, аби замаскувати свою діяльність, стали послушниками. Ці козаки неподалік монастиря облаштували укріплений військовий табір. Про це знали ченці й допомагали козакам.

Ймовірно, Росія розраховувала втрутитися у внутрішні справи Речі Посполитої. А приводом для повстання могла б стати «православна проблема». Не виключено, що ченці Мотронинського монастиря за допомогою козаків планували спровокувати конфлікт, щоб потім вести мову про переслідування православних.

Як уже говорилося, у Мотронинському монастирі 18 травня 1768 р. відбулося освячення ножів для гайдамаків. Тобто вбивство поляків, передусім барських конфедератів, а також інших неправославних розглядалося як «свята справа». Так почалася Коліївщина.

Гайдамаки, принаймні їхня верхівка, декларували звільнення від польського поневолення, захист православ'я, а також відновлення на Правобережжі козацького гетьманату. У певному сенсі, Коліївщина це ніби було повторення, «калька» Хмельниччини. Максим Залізняк, який опинився на чолі гайдамаків зі своїми повстанцями розгорнув діяльність на теренах Київщини, захопивши низку міст: Лебедин, Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Швайки, Камінний Брід, Межин, Лисянку. Апогеєм Коліївщини стало здобуття добре укріпленого міста Умані. Під цим містом на бік гайдамаків перейшов Іван Гонта, який зі своїми надвірними козаками, які служили полякам, мав захищати Умань. Це стало однією з важливих причин падіння міста. 10 червня 1768 р. Умань опинилася в руках гайдамаків.

Захоплення цих міст, Умані зокрема, супроводжувалося вбивствами католиків та юдеїв. Власне кажучи, нічого тут нового не було. У літературі, зокрема польській, можна знайти інформацію про жахіття гайдамаччини, називаються просто фантастичні цифри загиблих. А взяття Умані іменується не інакше, як «Уманською різаниною». Насправді, така інформація про жахіття гайдамаччини помітно перебільшена.

Табір гайдамаків. Юліуш Коссак

11 червня в Умані повстанці проголосили Гетьманат. Під час проголошення було заявлено, що панщина й шляхетство ліквідовуються, усі українці стають вільними козаками. Гетьманом було обрано Максима Залізняка, головним комендантом збройних сил — Івана Гонту. Країну, як і за часів Хмельниччини, було поділено на полки та сотні[424].

Коліївщина не лише сприяла дезорганізації суспільного й політичного життя в Речі Посполитій. Вона дала привід для введення російських військ у цю країну. Наслідком цих процесів і став перший поділ Речі Посполитої 1772 р., який був затверджений на сеймі.

Однак російській владі, яка втручалася в справи Речі Посполитої, зовсім не було цікаво, щоб Коліївщина розросталася. Адже вона могла перекинутися й на російську частину України. Гайдамаки зробили свою справу: вони потіснили барських конфедератів, провели від них «зачистку» на теренах Київщини, також серйозно налякали своїми репресіями польську шляхту. Тепер у гру мала вступити російська армія.

25 червня два російські полки підійшли під Умань, де розташувався табір гайдамаків, і почали «братання» з ними. Гайдамаки вірили, що росіяни є їхніми щирими союзниками. Тим паче, що серед гайдамаків поширювався міф про «золоту грамоту» цариці Катерини ІІ, яка ніби була дана повстанцям. Ймовірно, «золота грамота» — це фальшивка. Проте цій фальшивці вірили, і вона виявилася дієвою. У ній був заклик разом з єдиновірними росіянами громити поляків та євреїв. «Золота грамота», буцімто, була прочитана під час посвячення ножів гайдамакам.

«Братання» з росіянами під Уманню вилилося у велику пиятику, після якої захмелілі гайдамаки опинилися в російському полоні. Багато з них зазнали катувань. Іван Гонта як підданий Речі Посполитої був переданий полякам, які його стратили. Максим Залізняк опинився в Сибіру[425]. Щоправда, ні переяславський єпископ Гервасій Лінцевський, ні його підопічний Мельхіседек Значко-Яворський не зазнали переслідувань. Перший і надалі залишався ієрархом православної церкви, другий виїхав у Росію.

Після розгрому гайдамаків під Уманню окремі їхні загони продовжували діяти в Україні. За такої умови вони воювали як із поляками, так і з росіянами. Проте невдовзі рух гайдамаків був придушений.

Черговою спробою реформ у Речі Посполитій стала робота Чотирьохлітнього сейму, що працював 1788–1792 рр[426]. Польські прогресивно налаштовані діячі, серед них і король Станіслав-Август Понятовський, вважали, що це хороший час для проведення реформ. Адже сусідні з Річчю Посполитою держави мали тоді інші проблеми. 1787 р. Росія та Австрія почали війну з Туреччиною. Згодом проти Росії виступила Швеція. У Європі ж виникла антиросійська коаліція в складі Пруссії, Англії та Голландії. У такій ситуації Росії було не до польських справ. Хоча імператриця Катерина ІІ та її двір намагалися тримати в полі свого зору ситуацію в Речі Посполитій і, за можливості, стримувати реформи. В одному з приватних листів Катерина ІІ писала: «Слід відкласти усі особисті наміри короля і його міністрів, зберігши таку конституцію (мається на увазі державний устрій країни — прим. автора), яка зараз є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною»[427].

Взяття Умані

Конституція 3 травня намагалася зробити управління державою керованішим. Зокрема, ліквідовувалося пресловуте liberum veto. Сейм же залишався найважливішою політичною інституцією держави. «Добробут народу залежить від справедливих законів, результат — від їх виконання», — говорилося в Конституції. Тобто малося на увазі, що сейм приймає «справедливі закони», а виконавча влада має втілювати їх у життя. Відповідно, Ustawa rząndоwa зміцнював виконавчу владу й позиції короля.

Однією з головних реформаторських дій Чотирьохрічного сейму стало прийняття 3 травня 1791 р. Конституції. Цей процес відбувався непросто. Прихильники реформ на сеймі не мали переважної більшості. Тому їм довелося піти на певні хитрощі. Так, засідання сейму, коли приймався цей документ, відбулося відразу після Великодніх свят. Призначивши таку дату, король і реформатори попередили письмово своїх прихильників, щоб вони прибули на засідання. Водночас був розрахунок, що противники реформ, яких, зокрема, було чимало серед сенаторів, на засідання сейму не приїдуть. Власне, так і сталося. Щоправда, на засіданні, на якому приймалася Конституція, було лише 185 послів та сенаторів — менше половини складу.

Прийняття Конституції відбувалося бурхливо. Дебати тривали понад шість годин, під час яких тричі виступав король, наполягаючи на прийнятті цього документу. Зрештою, він і учасники сейму склали присягу на вірність Конституції. Голосування ж за цей документ не було. Усе це разом узяте викликало запитання щодо законності прийняття Конституції 3 травня.

Прийнята Конституція офіційно мала назву Ustawa rząndоwa. Це можна перекласти як «закон про владу» чи «закон про управління», зрештою, як «основний закон». Справді, цей документ постає як основний закон, «закон над законами». У ньому говориться, що всі законодавчі акти, які йому суперечать, відміняються.

Творці цього документа свідомо уникали назви «конституція», щоб їх не звинуватили в революційності. Тоді це слово часто асоціювалося з революцією. Однак у самому тексті документа неодноразово звучить слово «конституція». Тож мається на увазі саме Ustawa rząndоwa.[428]

Перша стаття Конституції називалася «Панівна релігія». Такою проголошувався римо-католицизм. Це була релігія не лише переважаючої частини населення, а й (що важливо!) панівної еліти. Перехід із католицизму в якусь іншу релігію Конституцією заборонявся. І все ж в країні значна частина населення була некатолицькою. На теренах України й Білорусії мали поширення уніатство й православ'я. Також в окремих регіонах Речі Посполитої зберігали певні позиції протестанти. На ці реалії довелося зважати творцям Конституції. У ній, зокрема, зазначалося: «…усім людям будь-яких інших віросповідань ми уможливлюємо та гарантуємо свободу віри, урядову опіку та свободу у проведенні обрядів»[429]. Інше питання, наскільки дієвими були ці гарантії. Загалом же Конституція мала на меті закріпити й посилити позиції католицизму, який ставав державною релігією.

Велика увага в Конституції приділялася соціальним станам — шляхті, міщанству й селянству.

Найбільші права мала шляхта. Вона становила близько 10 відсотків населення Речі Посполитої. «Усю шляхту, — зазначалося в Конституції, — визнаємо рівною між собою, не лише стосовно клопотань про владу та про виконання послуг Батьківщині, честі, слави, що приносять користь, але й стосовно однакового використання привілеїв та виключних прав, що послуговують шляхетському станові, понад усе права особистої безпеки, особистої свободи та земельної й рухомої власності…»[430].

Варто мати на увазі, що шляхта в соціальному сенсі була далеко не однорідною. Існували багаті магнатські роди. Був певний прошарок заможної шляхти. І все ж основна маса шляхтичів не відзначалася особливими статками. Визнання рівності шляхти (принаймні декларативне) можна визнавати прогресивним моментом. Адже, як уже зазначалося, вона становила немалий відсоток населення. І мала можливість брати участь в управлінні державою. Щоправда, право участі в сеймиках було відібране у безземельних шляхтичів. Це обумовлювалося тим, що представники цього прошарку, будучи підкуплені магнатами, ставали знаряддям у руках останніх. Такий «недемократичний підхід» мав на меті обмежити вплив магнатерії на політичне життя країни.

Конституція 3 травня. Ян Матейко

Певні права отримали й міщани. Вони також долучалися до державного управління, мали змогу надсилати до сейму своїх послів (делегатів). Хоча роль останніх була обмеженою.

У Конституції знаходимо чимало гарних слів на адресу селян. Зокрема, там зазначалося: «Люд селянський… є джерелом найбільших багатств країни і… становить найчисельнішу частину народу і є найбільш дієвою силою…» Та все ж Конституція залишала статус кво, зберігаючи підпорядкування селян поміщикам. Однак зазначалося, що селяни приймаються «під опіку права і національного уряду»[431].

Варто вказати, що в Конституції 3 травня знайшли втілення поширені в епоху Просвітництва ідеї народного суверенітету й розподілу влади. Зокрема, у ній зазначалося: «Будь-яка влада у людському суспільстві починається з волі народу»[432]. Інша річ, що розумілося під народом. Для авторів Конституції — це була лише частина суспільства, яка включала духовенство, шляхтичів-землевласників і заможних міщан. Про селян, найбільш численну частину населення, не йшлося взагалі. Жінки ж (навіть якщо вони належали до елітарних верств) виборчими правами не наділялися й політичних прав не мали. Однак подібне розуміння «політичного народу» було поширене в тогочасній Європі й Північній Америці.

Оригінал Конституції 3 травня

Щодо розподілу влад, то в Конституції 3 травня читаємо таке: «Щоб забезпечити однаковою мірою державну цілісність, громадянські свободи та порядок у суспільстві, уряд польського народу повинен складатися з трьох влад, і з волі нинішнього закону завше складатиметься, а саме: законодавча влада, представлена об'єднаними станами, найвища виконавча влада, зосереджена в руках короля та Сторожі, й судова влада — юрисдикції, уже встановленої, або які ще мають встановити»[433]. Тут варто вказати, що під Сторожею розумівся уряд, який призначався королем, але на який міг впливати сейм. Причому, іменуючи вищий орган виконавчої влади Сторожею, малося на увазі, що урядовці повинні стояти на сторожі законів, прийнятих сеймом.

Ustawa rząndоwa перетворювала Річ Посполиту в спадкову конституційну монархію. Відповідно, установлювався династичний принцип престолонаслідування. Польським королями мали стати представники саксонської династії. Ось як у Конституції говорилося про королівську персону: «Особа короля є святою та недоторканою для всіх. Сам від свого імені нічого не виконуючи, він ні за що не матиме відповідальності перед народом. Він повинен бути не самодержцем, а головою та батьком народу, і це його право визнається і підтверджується Конституцією»[434]. Загалом у Конституції 3 травня королівській владі приділено чимало уваги. Король же ставав главою виконавчої влади. Подібна модель управління існувала в тогочасній Англії.

Конституція 3 травня не встигла виявити себе повною мірою. Вона діяла лише близько року. До того ж її реалізація зазнала як всередині країни, так і ззовні. Скасування Конституції відверто вимагала Росія. І не даремно. Дієздатна Річ Посполита їй була не потрібна. Їй потрібно, щоб у цій державі й далі зберігалася політична анархія.

Говорячи про Конституцію 3 травня, варто відзначити, що це передусім Конституція польська. Водночас Ustawa rząndоwa мала відношення до України. У її написанні й прийнятті брали участь вихідці з українських земель, люди, яких можна вважати полонізованими русинами-українцями.

Гуго Коллонтай

Важливу роль у створенні Конституції 3 травня відіграв тодішній польський король Станіслав Август Понятовський, який, як уже говорилося, походив з українських етнічних теренів. Також помітну роль у підготовці цього конституційного акту відіграв Гуго Коллонтай (1750–1812)[435], який народився в містечку Великі Дедеркали (зараз село Шумського району Тернопільської області). Його предки належали до волинської шляхти, яка спочатку була православною, а потім — уніатською. Однак сам Гуго Коллонтай, отримавши відповідне виховання в католицьких навчальних закладах і ставши католицьким священиком, належав до «людей польської культури», навіть виступав за полонізацію українського населення. Коллонтай був одним із найбільш видатних польських мислителів епохи Просвітництва, відіграв важливу роль у реформуванні Краківського університету, перетворенню його в світський навчальний заклад вищого типу. Цей діяч став одним із організаторів Вищої Волинської гімназії (Кременецького ліцею), що належав до значних осередків польської культури на українських землях.

Ще одним діячем, який мав причетність до появи Конституції 3 травня, був Юліан Урсин Нємцевич (1757–1841)[436], який відомий не лише як політик, але і як письменник. Народився він у полонізованій заможній шляхетській родині в українському селі Скоки біля Бреста. Цікавився українським фольклором, який знайшов певне відображення в його творчості. Так, саме Нємцевич чи не одним із перших почав використовувати термін «думи» для визначення жанру своїх поетичних творів. Пізніше цей термін почали використовувати Кондратій Рилєєв, Тарас Шевченко, а також деякі інші українські автори. Нємцевич був автором резонансної політичної комедії «Повернення посла» (1791), в якій піддав критиці шляхетських консерваторів, які вважали, що «найкраще так є, як було раніше». Нємцевич був послом на Чотирьохрічний сейм, де виявив себе як оратор й прихильник реформ. Також він брав участь у створенні Конституції 3 травня.

Конституція 3 травня поширювалася на частину українських земель. Принаймні тоді більшість теренів Правобережної України входила до складу Речі Посполитої.

Зрештою, Конституція 3 травня викликала зацікавленість в українських культурних діячів періоду «національного відродження». У «Книзі битія українського народу», що поширювалася серед членів Кирило-Мефодіївського товариства, читаємо таке: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав усю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світі слов'янському. І одізвався він, той голос України, в Польщі, коли 3 мая постановили поляки, щоб не було панів і всі були рівні в Речі Посполитій; а того хотіла Україна за 120 літ до того»[437]. Звісно, тут маємо романтичну ідеалізацію Конституції 3 травня. Бо говорити, що Ustawa rząndоwa проголошувала рівність різних станів, проблематично.

Усе це дає підстави розглянути Конституцію 3 травня як юридичний документ, що мав стосунок до України.

Зрештою, на українських землях почався рух за ліквідацію цієї Конституції, пов'язаний зі створенням у місті Торговиці (зараз село Кіровоградської області) конфедерації 1792 р., серед учасників якої було чимало полонізованих українських шляхтичів. Очолили її подільські магнати Францішек Ксаверій Браницький, Станіслав Щасний Потоцький і Северин Жевуський[438].

Торговицька конфедерація, як і конфедерація Барська, призвела до дезорганізації суспільного й політичного життя в Речі Посполитій і знову дала змогу Росії втрутитися у справи цієї держави. 1793 р. Росія разом із Пруссією здійснили другий поділ Речі Посполитої, який теж був затверджений сеймом.

Проте з таким станом речей не хотіли миритися патріотично налаштовані діячі цієї держави. 1794 р. вони підняли повстання, спрямоване передусім проти Росії. Очолив його герой боротьби за американську незалежність і учасник Великої французької революції Тадеуш Костюшко. Останній походив з українських етнічних земель на Берестейщині. Аналізуючи дані про народження Костюшка, родину й рід, до яких він належав, варто вважати, що за етнічним походженням він був українцем. Представники роду Костюшків протягом багатьох століть (починаючи не пізніше середини ХV ст.) жили на українській етнічній території, де були їхні родові маєтки. Родичалися вони переважно з представниками місцевої еліти, які теж довгий час були православними, потім уніатами й вважали себе русинами. Інша річ, що Костюшки зазнали покатоличення й полонізації. І, закономірно, Тадеуш Костюшко вважав себе патріотом Польщі[439].

Повстання почалося у Кракові. У березні 1794 р. сюди прибув польський генерал Антоній Мадалинський зі своєю кінною бригадою кількістю 1200 осіб. Російський гарнізон, який розташовувався тут, покинув місто. 24 березня Костюшко прийняв присягу на краківській ринковій площі, що буде захищати цілісність кордонів держави, відстоювати самовладність народу і всезагальну свободу. Костюшко надихався ідеалами американської боротьби за незалежність та французької революції. Під народом він розумів не лише шляхту, а й більш широкі верстви населення — міщанство й навіть селянство. Костюшко та його прихильники проголосили не конфедерацію, що характерно було для шляхти, а повстання. Сам же Костюшко носив титул «начальника повстання». Він став харизматичною особистістю, своєрідним символом незалежності Речі Посполитої.

На перших порах повстанці добилися певних успіхів. 1 квітня 1794 р. Костюшко повів повстанську армію, яка швидко розросталася, на Варшаву, залучаючи до війська простолюд. 4 квітня повстанці розбили російські війська під Рацлавицями. З польського боку немалу роль у цій битві відіграли селяни. 7 квітня Костюшко обнародував Поланецький універсал, який звільняв селян від особистої панської залежності й обмежував розмір панщини. Судячи із відозв і дій Костюшка, він збирався суттєво розширити права простолюду, залучивши його до політичного життя.

16 квітня литовське військо, розквартироване в Шауляї, виступило проти росіян. А 17 квітня повстала Варшава. На вулицях міста загинуло близько 4 тисяч російських солдатів. У ніч з 22 на 23 квітня повстало Вільно. Основні центи Речі Посполитої були охоплені повстанням.

Повстанці сподівалися на певну допомогу ззовні, зокрема від революційної Франції. Також у них були сподівання на невтручання Пруссії та Австрії. Однак ці держави стали союзниками Росії. З 27 липня російські й прусські війська почали облогу Варшави, обороною якої керував Костюшко.

Під час повстання спостерігався терор проти прихильників Росії, зокрема, проти прихильників Торговицької конфедерації. Чимало людей, які вважалися зрадниками, були страчені.

10 жовтня 1794 р. польський військовий загін на чолі з Костюшком зазнав поразки під Мацейовицями від росіян. Сам «начальник повстання» потрапив у полон. Це стало сильним ударом для повстанців. Вони втратили не лише провідника, а й свій символ. Правду кажучи, Костюшка не було ким замінити. І хоча Варшава продовжувала чинити опір росіянам, це вже нагадувало агонію. 9 листопада 1794 р. столиця Речі Посполитої капітулювала. Повстання остаточно було придушене російськими військами.

1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, здійснений Австрією, Пруссією й Росією. Результати цього поділу не затверджувалися сеймом. Як держава Річ Посполита перестала існувати. 25 листопада король Станіслав Август Понятовський зрікся престолу[440].

У наслідку цих поділів значна частина українських земель відійшла Росії й Австрії. Росії відійшли Київщина, Поділля й Волинь, Австрії — Галичина. Подальша доля цих теренів була пов'язана з історією цих двох імперій.

Російська імперія, як уже говорилося, виникла шляхом трансформації Московського царства, яке сформувалося внаслідок дезінтеграції Золотої Орди. Московські правителі вважали себе правонаступниками Римської й Візантійської імперій, підтримуючи ідею «Москва — третій Рим». Підставою для цього, зокрема, служив шлюб московського князя Івана ІІІ (1462–1505) з представницею візантійського імператорського дому Софією Палеолог, що відбувся після падіння Візантії і який нібито передавав династичну естафету цієї держави Московії[644]. Московія, а потім Російська імперія, взяла герб Візантії — двоголового орла. Хоча тут давала знати про себе не лише і, можливо, не стільки візантійська, скільки золотоординська традиція. Так, хан Узбек, який правив майже за сто років перед Іваном ІІІ, одружився з дочкою візантійського імператора Андроніка ІІ Палеолога. На мідних монетах Золотої Орди, що карбувалися за часів правління цього хана, почали зображувати двоголового орла. Самих же ханів цієї держави в Московії іменували царями, власне імператорами.

Реально Московія протягом тривалого часу (XV–XIX ст.) освоювала переважно золотоординські й тюркські терени. Візантійські ж землі освоїла інша імперія — Османська. Це було «дивне віддзеркалення»: християнська (православна) Московія, принаймні на початку, підпорядковувала собі терени, де жило переважно тюркське ісламізоване населення; а Османська імперія, якою керували турки-магометяни, освоювала території, населені значною мірою християнізованими етносами, серед яких помітну частку становили етноси індоєвропейські, зокрема греки та слов'яни.

Зрештою, у XVIII–XIX ст. Російська імперія починає претендувати й на колишні візантійські терени: вона здійснює експансію на землі Північного Причорномор'я, на Балкани під гаслом допомоги православним, зокрема слов'янським, «братам», навіть намагається реалізовувати авантюрний проєкт «Новогреція», мріючи захопити Константинополь (Стамбул), посадивши там правити представника російського царського дому Романових.

Виникнення Російської імперії — ще один «поворот» зі Сходу на Захід московських правителів. Цього разу в бік Західної Європи. Здійснений він був на початку XVIII ст. у період царювання Петра І, який певний час перебував у Західній Європі, звідки взяв чимало речей для наслідування, зокрема і щодо державного устрою.

Унаслідок Великої Північної війни (1700–1721), яка велася зі Швецією, Московія захопила Естонію, частину Латвії та землі по річці Неві. Це дало їй змогу вийти до Балтійського моря, стати важливим гравцем у балтійській торгівлі. Навіть столицю держави з Москви, яка розташовувалася на землях, що колись були підвладні Золотій Орді, було перенесено 1712 р. до Санкт-Петербурга, заснованого 1703 р. на берегах Фінської затоки.

Таке перенесення мало як реальне, так і символічне навантаження. Столиця на берегах Балтії вказувала, що ця держава претендує, якщо не на весь, то принаймні на частину балтійського простору, де велася інтенсивна торгівля з країнами Західної Європи. Переорієнтація Московії на Балтію відбувся після перебування Петра І в Голландії. Голландські купці, які вели торгівлю в балтійському регіоні, не були зацікавленні в тому, щоб тут утвердилася Швеція, яка створювала для них конкуренцію. Ця держава претендувала на статус імперії як на землях Скандинавії, так і в Центральній Європі.

Петро I у 1709 році Малюнок середини XIX ст.

Існує навіть конспірологічна теорія, що Петра І під час перебування в Голландії підмінили. Замість нього на московському престолі з'явилася інша людина. Не вдаючись до дискусій щодо правдивості цієї теорії, варто відзначити, що Петро І після своєї поїздки до Голландії помітно змінився. Він відмовився від старих московських традицій, зокрема тих, які стосувалися державного управління. Почав демонструвати нігілістичне ставлення до православ'я. Зрештою, реформував православну церкву своєї держави за допомогою Феофана Прокоповича в дусі протестантизму. Нагадаймо, що в Голландії утвердився протестантизм. Також Петро І відкрив широкий доступ до Московії іноземцям із Західної Європи, чого раніше не було. Тоді ж іноземці отримали змогу займати високі посади.

Петро І також переорієнтував геополітичний вектор своєї держави. До поїздки в Голландію він зацікавлений був у тому, щоб утвердитися на берегах Чорного моря й потіснити турків у чорноморській торгівлі, яка давала чималі вигоди. Для цього здійснювалися азовські походи 1695–1696 рр. На берегах Азовського моря спеціально в останні роки XVII ст. розбудовувалося місто Таганрог, яке стало опорною базою Московії в цьому регіоні. Чи не могло б воно в перспективі перетворитися в столицю Російської імперії замість Петербургу? Проте це вже питання альтернативної історії.

Петро І замість Чорного моря вибирає Балтійське, веде тривалу війну зі Швецією 1700–1721 рр., намагаючись потіснити її на теренах Балтії. У цьому був голландський інтерес, точніше інтерес голландських купців, з якими, як уже говорилося, конкурували шведи.

Верховна влада в імперії зосереджувалася в руках царя-імператора. Саме він видавав укази, тобто був владою законодавчою. У його руках знаходився управлінський апарат — виконавча влада. А окрім світської влади, імператор поєднував ще духовну.

Перенесення столиці з Москви до Санкт-Петербургу мав і символічне значення. Це ніби був розрив зі старим золотоординським спадком. Держава Петра І відмовлялася від Сходу й спрямовувала свій погляд на Захід. Нова столиця мала не угро-фінську, татарську і навіть не слов'янську назву, а німецьку (цілком у західноєвропейському дусі) — «місто святого Петра». Лежала вона на «європейських теренах». До європейських міст Балтії звідси було не далі (а часом навіть ближче), ніж до Москви.

Московське царство офіційно 1721 р. стало Російською імперією. Назва ж ця виглядала цілком по-європейськи. Росія — це грецька назва Русі. А імперією (не царством!) в Західній Європі іменували «глобальний» державний організм. Для європейців це була стара Римська імперія, Священна Римська імперія і навіть імперія ромеїв (т. зв. Візантія), на зміну якої прийшла Османська імперія. Тепер до цих імперій збиралася приєднатися імперія Російська, одягнувши на своє золотоординське тіло європейський костюм.

За Петра І відбулася докорінна перебудова державного устрою країни. Було ліквідовано боярську думу, яка виконувала роль «дорадчого парламенту» і прикази, що функціонували як міністерства. Замість них створили 1711 р. Сенат, а 1718–1722 рр. — колегії. 1708 р. країну було поділено на губернії. Установлювалася ієрархія посад у війську та на цивільній державній службі, що знайшла відображення в «Табелі про ранги». Були створені регулярні армія й флот, які комплектувалися на основі рекрутської повинності.

Здійснені були значні реформи в культурній сфері. Виникли школи різних типів, запроваджена спрощена абетка, юліанський календар, 1724–1725 рр. створена Академія наук тощо.

Особливе значення мала церковна реформа, унаслідок якої ліквідовувався інститут патріаршества, що міг становити конкуренцію імператору. 1721 р. був прийнятий законодавчий документ «Духовний регламент», який регулював діяльність православної церкви в імперії. Її керівництво здійснював Священний синод, що підпорядковувався імператору. Церква ж стала частиною державного апарату.

У становленні Російської імперії помітну роль відіграла козацька старшинська еліта Лівобережної України — Гетьманщини, яка увійшла на правах автономії до складу Московської держави після Переяславської ради 1654 р. Для цієї еліти, попри конфлікти з царською владою, Московія, а потім Російська імперія, були «їхніми державами». Особливо такий погляд був поширений серед православного духовенства України. Адже московський цар був «свій», православний. Він поставав як захисник православних русинів-українців від іновірців: католиків, уніатів, протестантів, мусульман. Відповідно, він би мав правити українськими землями, а українці бути у складі його держави.

Феофан Прокопович

Таке розуміння зустрічаємо в роботі «Синопсис», яка була написана в Києві й вперше побачила світ 1674 р.[645] Автором цього твору вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Хоча «Синопсис», радше, був колективним твором, а зазначений церковний ієрарх благословив його. «Синопсис» у концентрованому вигляді давав схему російської історії, відповідно з якою відбулося «перетікання» столиці Русі з Києва до Москви, а московські царі законно перебрали києво-руський спадок. Перехід же Києва під владу Москви, що відбувся в результаті повстання під проводом Богдана Хмельницького й подальших подій, зображений у панегіричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася під руку нащадків київських князів, які правлять у Московії. «Синопсис» став доволі популярним твором. Він витримав 29 видань. І довгий час виконував роль підручника історії в Московії й Російській імперії.

Чимало для становлення Російської імперії зробив гетьман Іван Мазепа. Він допоміг Петру І зайняти московський престол, сприяв експансії Московської держави на землі Північного Причорномор'я, посилав козаків на будівництво Санкт-Петербургу тощо. Мазепа належав до освічених людей. І певним чином орієнтувався на Європу. Як наближений до Петра І, націлював його на здійснення проєвропейських кроків.

Зрештою, Гетьманщина, яка входила до складу Московії, була «більшою Європою», ніж інші землі цієї держави. Не дивно, що вихідці з України протягом XVIII ст. зробили чимало для становлення культури імперії, її ідеології. Деякі з них опинилися на вищих щаблях імперської ієрархії.

Тут варто вказати на таку постать, як Феофан Прокопович (1677–1736)[646]. Навчався він у Києво-Могилянській академії, потім студіював у Володимирі (Волинському), Львові, Кракові та Римі. Відвідав протестантські університетські центри Німеччини: Лейпциг, Галле, Єну. Деякий час викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію в Києво-Могилянській академії.

1716 р. Прокоповича викликав цар Петро І до Петербургу, де він спочатку був проповідником, а потім став єпископом псковським, нарвським та ізборським. 1721 р. Прокопович — віце-президент синоду, 1725 р. — архієпископ Великоновгородський та великолукський. Він чимало зробив для розвитку освіти в Росії. За його безпосередньої участі була заснована Петербурзька Академія наук. Зумів Прокопович також об'єднати навколо себе низку інтелектуалів, очоливши т. зв. «вчену дружину», представники якої формували імперську культуру.

Прокопович став ідеологом церковної реформи в Росії. Він схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток інженерної та архітектурної справи, побудову промислових підприємств. «Чи хочемо бачити користь?.. — говорить він у одній із похвал Петру І. — Дивись… на заводи мінеральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й суконні мануфактури, на предивні паперові млини, на різних кораблів купецьких будування й на інші численні, у нас раніше не бувалі мистецтва і для зручності з місця на місце пересування зведені перекопами ріки й прокопані канали»[647]. Подібні ідеї мали поширення в часи просвіченого абсолютизму.

Саме в дусі останнього Прокопович творив свою теорію держави. Він виходив з того, що держава виникла на певному етапі розвитку людства. Був час, коли люди жили, не знаючи державної влади. Говорячи про додержавне життя, мислитель не ідеалізував його, вважав, що у ньому були мир і війна, любов і ненависть, добро і зло. Та все ж для людини більш природним є творення добра, яке є даром природи. До цього добротворення людину спонукає совість.

Ведучи мову про природні закони, Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. На перше місце ставив турботу батьків про дітей, що, на його думку, притаманне для всього живого.

Сама ж влада потрібна, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувалося людське зло й оберігалося співжиття людей. Якби не це, вважав Прокопович, земля б давно уже лежала пусткою і зник рід людський.

Щоб не допустити загибелі, люди, домовившись між собою, передають свою волю одній особі — монарху. Віддавши волю правителю, народ уже не може її забрати. Тому повинен у всьому коритися своєму повелителю, слухатися його. Що б правитель не чинив, народ не має права засуджувати свого зверхника. Не повинен він також вказувати володареві й повставати проти нього. Також мусить народ підпорядковуватися спадкоємцям влади.

Виходячи з таких теоретичних міркувань, Прокопович засуджує свого колишнього благодійника Мазепу, який повстав проти Петра І. Засуджує і запорозьких козаків, які підтримали бунтівного гетьмана. «Ні що інше вже було Запоріжжя, — пише він, — тільки нестримне розбійництво та люди свавільні, що без будь-якого остраху жити і злодіювати хочуть… Зборище те заслуговувало давно яко домашнє государеве зло викорененим бути, але самі вони безсовісною зрадою змусили до того Росію»[648]. До речі, таке засудження Запорізької Січі знайшло чимало прихильників навіть серед української козацької старшини.

Щодо обов'язків верховної влади, то вона, вважав Прокопович, має турбуватися про народну користь. Цар повинен опікуватися про добробут підданих, забезпечувати правочинність та державну безпеку, належний рівень освіти. Водночас мислитель зазначає, що цар може чинити навіть те, що народу не сподобається, аби воно «не шкідливим й волі божій несуперечливим було»[649].

Найкраще забезпечити народну користь, вважав Прокопович, може лише держава сильна своєю єдністю. У Російської імперії таку єдність гарантує спадкоємна монархія.

Виходячи зі своїх монархічних поглядів, Прокопович став одним із творців традиційної схеми історії Росії, яка залишається чинною понині в російській історіографії. Історіософська концепція, котру він запропонував для осмислення минулого Росії, виглядає таким чином. Він трактує російську історію як перехід від початкової цілісності до розчленування з наступним відтворенням втраченої єдності. Мовляв, біди Росії почалися після того, як князь Володимир розділив свою державу між синами на дванадцять князівств: «Бо Росія і розділом на дванадцять князівств значно послаблена, а ще й князями тих областей, що їх між дітьми своїми ділити, на маленькі шматочки розірвалась, від чого скрізь розбрат і міжусобиці почались. І замість того, щоб усім одностайно обороняти кордони вітчизни своєї від нашестя чужоземців, самі на утробу свою накинулись і взаємно себе не перестаючи знищували»[650]. Прокопович вважав, що саме через роздробленість, різного роду усобиці ослаблена Росія зазнала нападів татар, німецьких, шведських, польських та литовських завойовників. Відповідно, мислитель високо цінував московських князів, які об'єднали російські землі в одну державу. Серед них відзначає Івана Грозного, який, ніби «первісну силу російську, розбратом омертвлену, союзом відродив і оживив»[651].

Бувши апологетом абсолютної монархії, Прокопович виступав проти обмеження влади імператора як олігархами, так і вищим православним духовенством. Критика олігархів звучить у його праці «Історія про вступ на трон імператриці Анни Іоаннівни». Відповідно, мислитель виступав і за те, щоб підпорядкувати духовенство світській владі.

Окрім Феофана Прокоповича, можна назвати й інших українських культуртрегерів тодішньої Російської імперії: відомого агіографа, ростовського митрополита Дмитра Туптала; Стефана Яворського, який був деякий час місцеблюстителем патріаршого престолу; тобольського митрополита Іоанна Максимовича, автора численних творів, інших.

Культура Російської імперії зазнала значної українізації. Тому для вихідців з України вона була «їхньою». Натомість у плані політичному українці за часів Петра І та його наступників зазнали помітних втрат.

Костянтин Харлампович у спеціальному дослідженні «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя» вказував, що перші праці з граматики старослов'янської мови, словники, твори історичного характеру та інші зразки літератури прийшли в Москву з України. Московити користувалися книгами, друкованими на українських землях. Чимало культурних діячів Росії, що діяли за часів Петра І і його наступників, або походили з цих земель, або перебували під впливом «київської шкільної науки»[652].

Ідеолог російського євразійства, князь Микола Трубєцкой навіть писав таке: «Цар Петро поставив завдання європеїзувати руську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури… і виявляла тенденцію до дальшої еволюції в цьому напрямку. Навпаки, великоруська редакція руської культури з виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення не тільки не годилася для цілей Петра, але прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому Петро цю великоросійську редакцію руської культури постарався зовсім викорінити і знищити, і єдиною редакцією руської культури для дальшого розвитку зробив українську редакцію. Таким чином, стара великоруська, московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури»[653]. Незважаючи на певні зміщення акцентів, ці міркування Миколи Трубєцкого адекватно відображували процеси, що відбувалися в культурному житті Російської імперії.

Після смерті Петра І до 1762 р., тобто приходу до влади Катерини ІІ, в імперії спостерігалася боротьба між дворянськими угрупуваннями, яка супроводжувалася палацовими переворотами. У цей час простежувалися як консервативні, так і модернізаційні тенденції. Так, 1728 р. радники царя Петра ІІ вмовили його перенести столицю держави назад у Москву й відновити «старі порядки». Однак ця консервативна реакція тривала недовго. За правління імператриці Анни Іоаннівни (1730–1740) столицю знову перенесли до Санкт-Петербурга. Тоді ж у державі посилилися прозахідні тенденції. На високих посадах опинилося чимало іноземців, зокрема курляндських німців. Великим впливом у імперії користувався фаворит Анни Іоаннівни Ернст Йоганн фон Бірон.

У період правління Петра І та після його смерті, як уже говорилося, відбувалося обмеження автономії Гетьманщини, яка, зрештою, була ліквідована. Також була ліквідована автономія козацьких полків на Слобожанщині й Запорізька Січ за часів правління цариці Катерини ІІ, яке тривало з 1762 по 1796 рр. Ця імператриця прагнула здійснювати керівництво державою відповідно до просвітницьких принципів раціональності та уніфікації законодавства. Різноманітність давніх звичаїв та привілеїв, притаманних середньовічним державам, мала замінити система впорядкованих й однорідних бюрократичних норм.

1763 р. старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. Зі свого боку, Кирило Розумовський, який, до речі, сприяв приходу до влади Катерини ІІ, звернувся, як уже говорилося, з пропозицією до імператриці зробити посаду гетьмана спадковою, закріпивши її за його родиною. У цьому цариця побачила небажані спроби сепаратизму. Вона наказала Кирилу Розумовському зректися гетьманської посади, що він і зробив. А 10 листопада 1764 р. цариця взагалі скасувала гетьманство. Саме тоді був опублікований царський маніфест, у якому повідомлялося про звільнення Розумовського від «тяжких гетьманських обов'язків». Відновлювалася Малоросійська колегія, на чолі якої був поставлений Петро Румянцев, який успішно проводив політику ліквідації української автономії[654].

Кирило Розумовський, гетьман Війська Запорозького

Водночас, як уже говорилось, 1763–1765 рр. відбувалася ліквідація козацьких полків на території Слобожанщини. На місці розформованих козацьких полків були створені регулярні Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. На теренах Слобожанщини почали функціонувати російські державні установи. Козаків було перетворено на т. зв. військових обивателів, які за соціальним становищем прирівнювалися до державних селян. Козацьку ж старшину зрівняли з російським дворянством. І хоча це викликало незадоволення серед козацтва, навіть відбувалися виступи, однак влада швидко зуміла розправитися з бунтівниками[655].

У такій ситуації настала черга Запорізької Січі, яку, як уже говорилося, насильно ліквідували з допомогою російських військ 1775 р.[656] А землі, що належали запорожцям на півдні України, увійшли до складу імперії. Вони спеціально заселялися прийшлим людом, зокрема вихідцями з Балкан й німцями. У результаті цього з'явилися т. зв. Нова Сербія, чи Слов'яно-Сербія, а також німецькі колонії. Натомість значна частина запорожців була виселена на Кубань. 1792 р. Катерина ІІ видала відповідний указ про таке переселення. На Кубані із запорожців було сформовано Чорноморське військо, яке проіснувало до 1860 р. і мало певну автономію.

На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію, центром якої став Харків. Тобто на цих землях був проведений експеримент із ліквідації полкового устрою й козацької автономії, котрий потім був повторений на Гетьманщині.

Остаточно, як уже говорилося, полковий адміністративний устрій Гетьманщини скасували 1781 р. На її землях були утворені намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Разом вони утворили Малоросійське генерал-губернаторство. А 1783 р. скасовувалося козацьке військо, замість якого створювалися регулярні полки. Таким чином, була поставлена крапка на автономії Гетьманщини. Причому 3 травня 1783 р. у ній та на Слобожанщині запроваджувалося кріпосне право.

Здійснюючи політику уніфікації, імператриця вважала, що землі Російської імперії не повинні мати якихось автономних прав і їх необхідно русифікувати. Незадовго перед ліквідацією українського гетьманату Катерина ІІ написала генерал-прокурору Сенату Олександру Вяземському: «Малоросія, Лівонія і Фінляндія — це провінції, що користуються дарованими їм привілеями, і було б неправильно їх порушувати, скасовуючи їх всі одразу. Назвати їх іноземними та вирішити це питання з таким підходом буде не просто помилкою, це абсолютна дурість. Ці провінції, так само, як і Смоленськ, потрібно русифікувати якомога більш обережно і поступово, щоб вони припинили дивитися в ліс, як вовки… Коли гетьманат у Малоросії зникне, необхідно докласти всіх зусиль, щоб знищити саму згадку про цей період і про гетьманів, не кажучи вже про можливість кому-небудь зайняти цю посаду»[657].

За часів правління Катерини ІІ значно зміцнилися позиції дворян. 1785 р. вона видала «Жалувальну грамоту дворянства», за якою репрезентантам цього стану надавалися широкі права. Ці права отримали також представники козацької старшини, які могли довести своє «благородне походження». На думку Євгена Маланюка, ця грамота влила «нашу козацьку шляхту» у «безобличні шереги… чисто урядового «служилого дворянства» московського, що, силою речей, жадною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини»[658]. Однак таке «влиття» загалом імпонувало новопосталому малоросійському дворянству. Тим паче, що його представники отримали можливість обіймати високі посади в адміністративному апараті, зокрема в імперському уряді. Наприклад, за часів правління Катерини ІІ, з 1781 р. зовнішньою політикою Російської імперії керував українець Олександр Безбородько (1747–1799), який чимало зробив для поділів Речі Посполитої. За часів правління Павла І він став чи не найбільш впливовою особою в державі. Те саме можна сказати про українця Петра Завадовського (1738–1812). Останній мав вплив за часів правління Катерини ІІ й Павла І, став першим міністром народної освіти в Росії у період царювання Олександра І. Ще одним впливовим українцем при імператорських дворах Катерини ІІ, Павла І та Олександра І був Дмитро Трощинський (1749–1829), який також посідав високі адміністративні посади. Останні роки свого життя він провів у селі Кибинцях на Полтавщині, де займався благодійною діяльністю. Трощинський надавав допомогу українським культурним діячам, зокрема Василю Гоголю — батьку Миколи Гоголя. На його утриманні знаходилася низка пенсіонерів у Полтавському будинку бідних дворян, що тривалий час очолював видатний український письменник Іван Котляревський[659].

Можна називати ще чимало інших українців, які, обіймаючи високі урядові посади, служили імперії. І мали від цієї служби чималий зиск. Для них ця держава, звичайно, була «їхньою».

На початку ХІХ ст. більшість земель України, за винятком Галичини, Закарпаття й Буковини, увійшли до складу Російської імперії. На той час остання після наполеонівських війн і Віденського конгресу 1814–1815 рр., який установив нову систему міжнародних відносин, стала одною з провідних держав у Європі й світі.

Унаслідок війн з Османською імперією й Кримським ханством наприкінці XVIII ст. до Російської імперії відійшли землі нинішньої Південної України. Особливо важливим у цьому плані стала анексія Кримського ханства 1783 р.

Зрештою, унаслідок згаданих другого й третього поділів Речі Посполитої (відповідно 1792 і 1795 рр.) до Російської імперії ввійшла значна частина земель Правобережної України: Київщина, Поділля й Волинь.

1806–1812 рр., як уже говорилося, Росія вела чергову війну з Османською імперією. Наслідком цієї війни стало укладення Бухарестського договору, за яким Росії відходила Бессарабія, де проживало чимало українського населення.

На той час на українських землях утвердився адміністративний поділ, установлений імперською владою. Вони ввійшли до складу низки губерній: Бессарабської (створеної 1873 р., до того часу, з 1812 по 1873 рр., вона існувала як Бессарабська область, губернський центр знаходився в Кишиневі; українське населення в цьому адміністративному утворенні проживало в різних повітах поряд із молдавським), Волинської (спочатку, 1793–1795 рр., існувала як Заславське намісництво з центром у Заславі, нинішньому Ізяславі; потім з 1795 по 1797 рр. — як Волинське намісництво з центром у Звягелі, нинішньому Новограді-Волинському; 1797 р. це намісництво було перейменоване в губернію, а його центром стало місто Житомир), Гродненської (існувала під такою назвою з 1801 р. з губернським центром у Гродно; на півдні до її складу входили українські землі, зокрема Брестський та Кобринський повіти), Катеринославської (створена 1801 р. з губернським центром у Катеринославі, сучасне м. Дніпро, на базі колишньої Новоросійської губернії, що існувала з 1764 р.), Київської (створеної 1797 р. з центром у Києві з повітами на Правобережній Україні; до того часу існувало Київське намісництво із землями на Лівобережжі), Подільської (створена в грудні 1796 р. з губернським центром у місті Кам'янці-Подільському), Полтавської (створена 1802 р. з центром у Полтаві внаслідок розділення Малоросійської губернії, яка існувала з 1764 р.), Таврійської (створена 1802 р. з центром у Сімферополі; охоплювала територію Криму й південну частину Степової України); Харківської (з 1765 по 1780 рр. існувала як Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові; з 1780 по 1796 рр. як Харківське намісництво; з 1796 по 1835 рр. — знову як Слобідсько-Українська губернія; а з 1835 р. уже як Харківська губернія), Херсонської (створена 1803 р. із губернським центром у Херсоні на базі Миколаївської губернії, яка виникла 1802 р. внаслідок розподілу колишньої Новоросійської губернії); Холмської (створеної 1912 р. з губернським центром у Холмі шляхом виділення східних частин Люблінської та Сідлецької губерній, де переважно проживали українці), Чернігівської (створеної 1802 р. з губернським центром у Чернігові шляхом розділення Малоросійської губернії). Окрім того, на Кубані, заселеній українцями, 1860 р. з'явилася Кубанська область.

Також на українських землях російським імперським урядом створювалися генерал-губернаторства, де їхні очільники отримували широкі, фактично, диктаторські військові повноваження. Тривалий час існували Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого входили Чернігівська, Полтавська, а з 1836 р. й Харківська губернії (функціонувало воно з 1802 по 1856 рр.); Київське генерал-губернаторство в складі Київської, Подільської й Волинської губерній (функціонувало з 1832 по 1914 рр.), Новоросійське генерал-губернаторство, що поєднувало Катеринославську, Таврійську й Херсонську губернії (функціонувало з 1802 по 1873 рр.). Під час Першої світової війни, 1914–1917 рр., на окупованій російськими військами території Галичини й Буковини було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство.

Василь Васильович Капніст. З гравюри N.N. Лит. А. Мюнстера

Губернський поділ передбачав адміністративну уніфікацію Російської імперії. Губернії, до складу яких входили українські землі, попри свої особливості, не мали якоїсь автономії. До того ж цей поділ був зроблений часто без урахування етнічного складу населення. Так, наприклад, у Бессарабській, Гродненській і навіть Таврійській губерніях українське населення становило меншість, хоча компактно проживало в окремих регіонах.

Незважаючи на ліквідацію Гетьманщини та надання багатьом представникам козацької старшини дворянства, все ж серед новопосталих малоросійських дворян мали поширення ідеї автономізму. Так, 1791 р. відбулася таємна поїздка українського дворянина Василя Капніста до Прусського королівства. Капніст діяв за дорученням групи українських змовників-дворян, які хотіли підняти антиросійське повстання. Він сподівався, що воно буде підтримане Пруссією. Щоправда, ця місія закінчилася безрезультатно.

Своєрідним маніфестом українських автономістів став твір «Історія Русів»[660]. Перша згадка про нього припадає на 1828 р. Він поширювався в рукописних копіях. 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов'янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору, покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з'явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

«Історія русів» намагалася дати широку картину діянь українського народу, починаючи з найдавніших часів. Відповідно до історіософської концепції твору, Давньоруська держава — це держава русів-українців. Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Русь (Україна), вважає автор, втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади. Думка загалом не нова для української ранньомодерної історіософії. Далі в «Історії…» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була з'єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Однак Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на їх оборону стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. І саме цій історії приділена найбільша увага.

Однією з центральних фігур «Історії русів» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком, що визволив русів-українців від польського ярма.

Щодо Переяславської Ради, то ставлення автора «Історії русів» до неї не є однозначним. З одного боку, він дає їй позитивну оцінку як акту визволення від польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими: «І цар… виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним»[661]. Тут маємо якраз спробу видати бажане за дійсне. Автору «Історії русів» як малоросійському дворянину потрібно було представити акт приєднання України до Московії як возз'єднання «рівного з рівним» й, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.

Проте, з іншого боку, Переяславську угоду автор «Історії…» трактує як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйозно зміцніла Московія, перетворившись на могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише таке: «Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій»[662].

Розглядаючи геополітичне становище українців, автор «Історії русів» говорить, що ця земля немає захищених кордонів, через що часто стає іграшкою в руках невідомої долі і сліпих випадків, потрапляючи під владу іноземних завойовників. Так, у наведеній у творі прокламації Івана Мазепи, в якій він звертається до козаків, виправдовуючи необхідність повстання проти московитів, говориться: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну… Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала»[663].

Серед двох деспотів, короля шведського й царя російського, останнього Мазепа (а, можливо, й автор) вважає страшнішим. Цар російський вдається до тиранства й насильств. Ось як про це говориться в прокламації: «А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що він хоч походить од коліна, вибраного народом од Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен»[664].

У цих словах маємо певне уявлення про державу. На її чолі має стояти спадковий монарх, рід якого свого часу був обраний представниками еліти — дворянством. Він не повинен правити свавільно, має шанувати народ, його добро й свободу. Це своєрідний державний ідеал. У такій державі козаки б охоче жили й не чинили бунтів. На жаль, такою «ідеальною державою» не були ні Польща, ні Московія, яка перетворилася в Російську імперію.

Автор «Історії…» дає тонку характеристику менталітету правлячої еліти Московської (Російської) держави. Указує на її жадібність до владолюбства та пиху. Говорить про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, обумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Саме ці речі є важливими для нормального функціонування суспільства й державних інститутів.

«Історія русів» мала значне поширення в середовищі малоросійських дворян, формувала в їхній свідомості уявлення про українську державу (хоча б на правах автономії).

Одним із покровителів українських автономістів, як не парадоксально, став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778–1845), який з 1816 по 1834 роки був малоросійським генерал-губернатором і якому підпорядковувалися терени колишньої Гетьманщини[665]. Він намагався відстоювати права місцевого дворянства. Проте особливо заслуговує на увагу його діяльність щодо відновлення козацтва як військової та суспільної верстви України. Рєпнін-Волконський відстоював право козацтва вільно розпоряджатися землями та успадковувати їх. Він подав до Сенату спеціальний рапорт про права козаків, які підтверджувалися історичними документами. Генерал-губернатор застерігав, що «заборона історичних прав малоосвіченого, але мужнього народу, який дбайливо ставиться до своєї власності, може викликати непередбачувані наслідки».

1830–1831 рр. Рєпнін-Волконський здійснив спробу відновити козацтво як військову одиницю. Князь передбачав не лише створення козацьких військових формувань, а й те, що козаки матимуть обмежену форму самоврядування. Проте цей проєкт не став реальністю. Через кілька років, 1834 році, Рєпнін змушений був піти у відставку. Тут були різні причини. Проте показово, що як одну з причин називали автономізм малоросійського генерал-губернатора. До речі, його дружина походила з родини Розумовських. А деякі автономісти ладні були навіть бачити в особі Рєпніна-Волконського гетьмана України.

Саме за часів генерал-губернаторства цього діяча з'являється й набуває поширення на теренах колишньої Гетьманщини згадувана «Історія русів». Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко. Проте проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могла сприяти і виникненню, і поширенню «Історії…». Показово, що в «Короткій записці про малоросійських козаків», написаній Репніним-Волконським, він посилається на «Історію русів».

Рєпніну-Волконському ми завдячуємо появою першої систематичної праці з історії України. Він 1816 р., ставши малоросійським генерал-губернатором, умовив Дмитра Бантиш-Каменського поїхати до Гетьманщини для написання цієї роботи. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів.

Звичайно, Рєпнін-Волконський знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна.

Рєпнін-Волконський, фактично, дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербургу. Адже попри всю свою «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.

Також Рєпнін-Волконський усіляко сприяв розвитку культурних інституцій на території колишньої Гетьманщини, передусім у Полтаві, де знаходився центр генерал-губернаторства. За його підтримки почав активно розвиватися Полтавський театр, директором якого певний час був Іван Котляревський. Останній, як відомо, написав для Полтавського театру дві п'єси — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». З цих п'єс почалася історія нового українського театру. Котляревський підтримував тісні стосунки з Рєпніним-Волконським, листувався з ним, повідомляв князя про справи Полтавського театру. Князь також відіграв важливу роль у викупі відомого українського актора Михайла Щепкіна з кріпацтва.

Завдяки Рєпніну на теренах колишньої Гетьманщини в першій третині ХІХ століття пожвавилося українське культурне життя. Не без його участі тут сформувалася атмосфера, яка сприяла поширенню українофільських ідей.

Рєпнін-Волконський контактував із Миколою Гоголем. Останній часто гостював у нього за кордоном, у маєтку в Яготині й Одесі. Особлива тема — стосунки Рєпніна-Волконського та його сімейства з Тарасом Шевченком. Кобзар неодноразово 1843–1845 рр. відвідував Рєпніних у їхньому маєтку в Яготині, затримуючись на тривалий період. Перебуваючи там, Шевченко мав можливість більш тісно познайомитися з освіченими українськими діячами колишньої Гетьманщини, які виношували ідеї автономізму. Це не могло не вплинути на поета. Ймовірно, що чимало патріотичних ідей він почерпнув саме тут.

Однією з перших українських національно-культурних організацій стало Кирило-Мефодіївське братство[666], на діячів якого й вплинули ідеї українського автономізму. Вважається що його засновниками були чиновник при київському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822–1899), колишній студент Київського університету Василь Білозерський (1825–1899), а також видатні діячі української культури Микола Костомаров, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш. Останні зробили чимало для становлення новочасного українського національного руху, яке часто називається «національним відродженням». Вони в своїх творах (особливо на ранньому етапі) зверталися до козацького минулого України, представляючи його як «славу», зразок для наслідування. Це стосується ранньої поезії Шевченка, яка мала чималу популярність. Історія козаччини знайшла висвітлення в першому романі в українській літературі «Чорна рада», написаному Кулішем. Костомаров звертався до козацької проблематики в низці своїх творів, зокрема в популярній монографічній роботі «Богдан Хмельницький».

До складу Кирило-Мефодіївського братства входили представники української інтелігенції — чиновники, учителі, студенти. Організоване в грудні 1845 року воно проіснувало до березня 1847 року, коли були арештовані провідні діячі цієї організації.

Своєрідним маніфестом братчиків стала «Книга битія українського народу»[667]. Щоправда, цей документ довго не оприлюднювався. Його знайшли 1917 р. в жандармських архівах Петрограда, а вперше опублікували 1921 р. Та все ж ідеї «Книги битія…» виявлялися у творах кирило-мефодіївців. Деякі з них, наприклад, простежуються в поезіях Шевченка «Тризна» та «І мертвим, і живим…»

«Книга…» була знайдена жандармами в Костомарова і саме його вважають автором цього твору. Вона написана в біблійному дусі. Автор (чи автори) ніби імітують Біблію. А історія України осмислюється ними в біблійно-християнському контексті.

Апеляція до «козацької слави» давала можливість «пригадати» діяння козаків, їхніх державних утворень. Відповідно, так чи інакше виникало питання про їхнє відродження.

На початку твору говориться, що Бог створив людей, поділивши їх «на коліна і племена» і кожному з них дав край для життя. Проте народи вчинили дві речі, через які почалися різноманітні негаразди. Перша річ — перестали вірити в єдиного Бога й почали поклонятися різним богам. Друга річ — те, що відмовилися від рівності й завели в себе панів та царів.

Єдиний народ, який зберіг істинну віру в Бога та дотримується божих заповідей — це слов'яни. Щоправда, вони мають два лиха: незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов'яни попереймали королів та панів. Та все ж їхні можновладці не є слов'янами. Переважно вони є німцями.

Тому слов'яни попали в неволю. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов'янське, бо Господь поставновив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла». І ось цим наріжним каменем має стати саме Україна. У «Книзі битія…» звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного…»

Поляки й москалі знищили козацтво. Та Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятати одного Бога Ісуса Христа…»

Закономірно, саме Україна має порятувати слов'янщину і увесь світ: «І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа… І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла».

Якщо виходити з таких поглядів, то держава з її правителями, владною ієрархією не є потрібною. За рівності людей сенсу в її існуванні немає. Проте таке «антидержавництво» можна зрозуміти. Коли українці втратили козацьку державу, вони мріяли про «ідеальне суспільство», в якому була б рівність. Таким була для них Запорізька Січ.

Попри таке мрійництво, у середині ХІХ ст. зустрічаємо й прагматичні спроби відновити українську козацьку державність. Зокрема, це стосується діяльності Михайла Чайковського (відомий також під іменем Садика-паші) (1804–1886)[668]. Не вдаючись до його багатої біографії, зазначимо лише, що походив він із полонізованої козацької старшинської родини. Чайковський узяв активну участь у польському Листопадовому повстанні 1830–1831 рр. Розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емігрував до Франції. Його маєток конфіскували, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон грата.

У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції, співпрацює з Адамом Чарторийським, який очолював польський еміграційний уряд[669].

Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. 1837 р. побачила світ його перша художня книга польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837–1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Вони були відомі в Україні. Зокрема, їх використовував Тарас Шевченко.

Зустрівшись із певним нерозуміння в польському еміграційному середовищі, Чайковський поступово дистанціюється від нього й починає шукати для себе нових покровителів[670]. Не останньою причиною цих непорозумінь було й те, що його козакофільство негативно сприймалося серед значної частини емігрантів. 18 грудня 1850 р. Чайковський приймає іслам і бере собі ім'я Мехмеда Садика, тобто Мехмеда Вірного[671]. Тоді ж розпочинає переговори з турками про формування козацьких загонів («казак алай»). В умовах загострення російсько-турецьких стосунків це було якраз на часі.

Михайло Чайковський (Садик-паша).

Чайковський, чи то вже Садик-паша, отримує чин міріміан-паші, що рівнялося чину бригадного генерала. Він мріяв воскресити Січ. Зрештою, як уже говорилося, Задунайська Січ, що мала певні автономні права, на теренах Османської імперії існувала до кінця 20-х рр. ХІХ ст. Вільна Україна для Чайковського була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Європи. Він навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує європейську цивілізацію. Тут мимоволі напрошуються паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чайковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов'янофільства, допускаючи можливість слов'яно-турецького співіснування — добровільного об'єднання слов'янського світу під егідою турецького султана. Тож Україна мислилась під протекторатом Османської імперії. Тим паче, що досвід такого протекторату існував у часи минулі. Себе ж Чайковський бачив гетьманом відновленої козацької України.

1853 р. почалася т. зв. Кримська або Східна війна, яка велася за панування в районі Чорноморського басейну і на Балканах[672]. Проти Росії в цій війні воювали Османська імперія, Велика Британія, Франція та Сардинське королівство. Особливу позицію займала Австрійська імперія, яка загалом була на боці противників Росії. Воєнні дії велися не лише в Криму. Театром воєнних дій стали також Дунайські князівства (Валахія й Молдавія), що на той час перебували під протекторатом Росії.

20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом переформатували в дивізію, а ще пізніше — у корпус. До складу цієї військової формації входили поляки, болгари, румуни, угорці, українці, росіяни-некрасівці, турки, євреї тощо. Офіційною мовою полку, за наполяганням Садика-паші, була мова українська, яку розуміли й поляки, й балканські слов'яни. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. Їм надали старе гетьманське знамено, яке колись ніби належало Петру Дорошенку. У формування «казак алай» вступило понад тисячу бійців[673]. Наприкінці Кримської війни корпус «козаків отоманських» налічував близько двох тисяч осіб[674].

У певному сенсі, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати козацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася. Найактивніше формування «казак алай» виявило себе 1854 р. під час зняття облоги Сілістри та зайнятті Бухареста в лютому того року. Чайковський же став управителем Валахії. Він сподівався зі своїм козацький військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на українських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому цього зробити. Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть у Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі. Там справді проживало близько шести тисяч нащадків колишніх запорізьких козаків, проте вони не поспішали підтримувати «казак алай»[675].

1856 р. закінчилася т. зв. Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити, принаймні на найближчі часи.

Кримська війна, що велася на теренах України, стала сильним ударом для Російської імперії. Остання помітно здала свої позиції в Європі й світі. Поразка Росії в цій війні стала наслідком економічної й політичної відсталості держави, де зберігалося кріпосне право. Було зрозуміло, що Росія потребує реформ. Такі були проведені за часів правління царя Олександра ІІ в 60-х рр. ХІХ ст.

Корпус «козаків оттоманських» проіснував у різних варіантах до 70-х років ХІХ ст. З 1867–1868 рр. в ньому почали вводити турецьку мову. 1870 р. Чайковський подався у відставку, зрікшись командування «казак алай»[676]. Пізніше це формування брало участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. на боці Османської імперії. Таким чином, ідея відродження Української козацькою держави під турецьким протекторатом закінчилася фіаско.

Найважливішою з цих реформ було скасування кріпосницького права («Маніфест» і «Положення» від 19 лютого 1861 р.), яке здійснювалось поступово. Селяни отримали особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю після завершення викупної операції, що здійснювалася в інтересах поміщиків.

1864 р. була проведена земська реформа. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи). Вони обиралися на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. Щоправда, на Правобережній Україні, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де був сильний вплив польської й полонізованої шляхти, земська реформа була відтермінована. У правобережних українських губерніях земські установи були запроваджені лише 1911 р.

Найбільш послідовною була судова реформа, що розпочалась 1864 р. Замість станового суду встановлювався суд присяжних, а для розгляду дрібних громадянських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення й захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, які призначалися за жеребом.

Загалом же в Росії наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. ХІХ ст. здійснювалася лібералізація суспільного життя. За таких умов український національний рух отримав певні можливості для розвитку. Відновили діяльність і почали публікувати свої твори колишні члени Кирило-Мефодіївського братства, які створили в Петербурзі т. зв. громаду. 1861 р. почав виходити перший у Росії український часопис (журнал) «Основа», у якому, зокрема, публікувалися твори Пантелеймона Куліша й Миколи Костомарова. Хоча часопис проіснував лише 22 місяці, але він відіграв важливу роль у розвитку українського національного руху.

За прикладом петербуржців представники молодого покоління української інтелігенції створили громади в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. Вони також засновували недільні школи, займалися дослідженнями в сфері етнографії, історії, філології.

Однак російський уряд дуже швидко почав вдаватися до утисків щодо представників цього руху. Не останню роль у цьому відіграло польське повстання 1863 р. Воно породило підозру в царських чиновників, що український рух — то польська інтрига. Адже польські повстанці, як і під час повстання 1830–1831 рр., дійсно розраховували на підтримку українців. І справді, окремі українці взяли участь у цьому повстанні. Хоча це, радше, було винятком, ніж правилом.

Російська влада усвідомлювала небезпеку для імперії становлення української мови як мови культури й широкого спілкування. З цього приводу Пантелеймон Куліш писав: «Пам'ятне бо нам слово московського оракула: польське повстання єсть ніщо, як порівняти його з повстанням літературної України. Там, рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провінція від Імперії; а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе Імперію на самій серцевині».

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних та педагогічних публікацій. Українською мовою дозволялося друкувати лише художньо-літературні видання. Часопис «Основа» був закритий, громади розпущені, багатьох їхніх діячів було заслано у віддалені райони Російської імперії.[677]

Та все ж на початку 70-х рр. ХІХ ст. громадівський рух починає відновлюватися. У Києві створюється «Стара громада», яка діяла таємно. До її складу ввійшли відомі українські діячі Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Тадей Рильський, Михайло Старицький, Павло Чубинський та інші. Легальним осередком діяльності громадівців стало засноване в Києві 1873 р. південно-західне відділення Російського географічного товариства. Під його егідою почали виходити архівні матеріали з української історії, засновується музей та бібліотека. 1875 р. старогромадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетворивши її в свій орган.

Розгортання українського національного руху викликало серйозне занепокоєння з боку російського уряду. 1876 р. імператор Олександр ІІ, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емсі, видає указ, згідно з яким заборонялося публікувати й ввозити книги українською мовою. Почався черговий виток репресій проти українських діячів.

Одним із чільних представників громадівського руху і найбільш впливовим українським мислителем другої половини ХІХ ст. був Михайло Драгоманов (1841–1895)[678]. Через свої проукраїнські й соціалістичні погляди він зазнав переслідувань. 1876 р. його, звинувативши в «соціалістичній тенденції» та «українському сепаратизмі», звільнили з Університету святого Володимира в Києві, де він викладав.

Драгоманов вимушений був емігрувати. Перед від'їздом Київська громада визнала його своїм посланцем на Захід, обіцяючи підтримати матеріально. 1876–1889 рр. Драгоманов плідно працював у Женеві як політик, науковець, видавець та публіцист, видавав часопис «Громада» (1878–1882), серії брошур і книг українських та російських авторів, які через цензуру не можна було опублікувати в Росії. Європейський резонанс викликали його доповіді на літературних конгресах у Парижі (1878) та Відні (1881), де він виступив на захист української літератури, переслідуваної російським царизмом.

У своїх поглядах Драгоманова орієнтувався на наукове тлумачення світу, яке базувалося на позитивістських засадах. Однією з центральних ідей його світогляду є ідея суспільного прогресу. У своїх роботах він неодноразово акцентував увагу на тому, що відбуваються постійні прогресивні зміни, немає нічого постійного, статичного; натомість відбуваються переміни (еволюція), рух (динаміка). Критерієм же прогресу, на його думку, є утвердження прав людини, а рушієм — не окремі («історичні») народи, а все людство. Відставання на полі прогресу пов'язане з великими ризиками для того чи іншого народу. «Треба нам тільки трішечки впинитись на однім місці, — писав Драгоманов, — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на кілька часу не дуже менше, ніж неволя».

Михайло Драгоманов

Гасло Драгоманова виглядало таким чином: «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм». Його суспільним ідеалом став т. зв. громадівський соціалізм, котрий трактувався як «безначальство», анархічний лад. На думку Драгоманова, основою всіх можливих соціальних порядків має стати індивід із його волею. Власне, громадівський соціалізм випливає із визнання індивіда (атома всіх соціумів) фундаментом соціального та міжнародного порядку. Для такого ладу притаманним є обмеженням до мінімуму елементів примусу. Порядок повинен утримуватися не системою державного управління, а вільними громадами, які сформовані індивідами. Громада ж — самодостатня суспільна одиниця, яка може найкраще знати потреби та здібності своїх людей. Маючи самостійність, громади мають перебувати одна з одною в федеративних зв'язках.

Можна говорити про те, що ця теорія була спробою реалізувати соціальний ідеал українського козацтва в умовах модерного суспільства.

Громадівський соціалізм Драгоманов поєднував із розв'язанням українського національного питання. Мислитель вважав, що одним із головних завдань українства є усвідомлення єдності народу, розділеного між різними державами. Чи не головним на цьому шляху він бачив культурну діяльність, розвиток освіти, які мають здійснюватися українською свідомою інтелігенцією. Це мало би привести до еволюційних змін.

У контексті громадівського соціалізму Драгоманов осмислював питання націй, сукупність яких, на його думку, і становить людство. Нації він розглядає як історичні утворення. Вони підлягають змінам і є результатом історичного розвитку етнічної спільноти. Основа ж націй — громади, а бажаною формою їхнього політичного об'єднання є федеративна спілка вільних самоврядних громад. Також Драгоманов був проти національної замкненості, яка протиставлялася вселюдськості, «космополітизму». Гаслом мислителя було: космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах.

Щоправда, Драгоманов не відкидав можливості й змін революційних, зокрема в сфері соціальній. Тож суспільна й національна емансипації, на його думку, в українців мали б поєднуватися, оскільки їхня нація є позбавлена привілейованих верств. У цьому мислитель був продовжувачем ідей кирило-мефодіївців, які вважали українську націю «безпанською». Тому для Драгоманова поганий той радикал в Україні, який не став «свідомим українцем».

Загалом же ідея «безелітарності» й «безбуржуазності» української нації була прийнята багатьма діячами українського руху того періоду й стала важливим моментом «українського соціалізму». Мала вона й практичне втілення. Тогочасна українська література, попри деякі винятки, в основному була зорієнтована на селянське середовище, незаможні верстви населення. Українська історіографія отримала народницький характер. Під час визвольних змагань 1917–1920 рр. «соціалісти», які домінували в українському русі, цілком свідомо намагалися відсторонити від цього руху «нетрудящі класи».

Не можна сказати, що ця ідея була безпідставною. Справді, українці через різні політичні обставини втрачали елітарні верстви, перетворюючись у «націю плебеїв». Хоча цей момент не варто було абсолютизувати. Все ж таки вони й у найгірші часи мали свою еліту, навіть якщо цей елітарний шар був дуже тонким. Відкидання ж елітарності, на жаль, під час визвольних змагань часто оберталося їм на шкоду.

Після реформ у Російській імперії пожвавилися суспільні рухи, що мали революційне спрямування. Виникли підпільні організації «Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ», які обрали терор одним із методів боротьби з самодержавством. Зокрема, внаслідок замаху, здійсненого членом революційної організації «Народна воля» Ігнатієм Гриневицьким був убитий цар Олександр ІІ 1881 р. Організації народовольців діяли в деяких містах України, зокрема в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині інших.

Також наприкінці ХІХ ст. в Російській імперії набувають поширення ідеї марксизму. Тут першим популяризатором поглядів Карла Маркса став Микола Зібер (1844–1888)[679], мати якого була українкою. Деякий час Зібер працював на посада доцента в Університеті святого Володимира в Києві. Він також належав до Київської громади, південно-західного відділення Російського географічного товариства, підтримував дружні стосунки з Драгомановим.

В умовах наростання революційних настроїв редикалізовується український національний рух. У середовищі українських діячів з'являється ідея державної незалежності України. Уперше вона була публічно висловлена юристом Миколою Міхновським (1873–1924)[680]. 1900 р. у Львові він опублікував брошуру «Самостійна Україна»[681]. В основі тексту була промова, яку Міхновський у лютому того року виголосив у Полтаві й Харкові. Ця брошура стала своєрідною програмою для Революційної Української Партії, в організації якої й брав участь цей діяч.

У «Самостійній Україні» автор вказував на порушення з боку росіян домовленостей з українцями, укладених у Переяславі 1654 р. Вони передбачали, на думку Міхновського, створення конфедеративної держави. Натомість російська сторона знищила українську державність й почала проводити русифікаторську політику. Міхновський запитував: «…Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон із 17 травня 1876 року (мається на увазі Емський указ — прим. автора), що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян (москалів) або змоскалізуваних ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»[682]

Тобто Міхновський вважав, що Росія керує українськими землями протиправно. На його думку, кінець ХІХ ст. — це доба визволення націй, які прагнуть мати свою державу. Українці не є винятком.

1905–1907 рр. в Російській імперії вибухнула революція. Під впливом революційних подій 17 жовтня 1905 р. цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи, власне парламенту. На початку 1906 р. в імперії була здійснена реформа державного управління. Відбулися вибори в Думу, яка стала законодавчим органом і обмежувала владу монарха.

В умовах революційних змін у імперії Міхновський розробив проєкт Конституції України, який був опублікований у вересні 1905 р. на сторінках часопису «Самостійна Україна», що вийшов у Львові[683]. Україна за цією Конституцією поставала як «спілка вільних і самоправних земель». Усі українські землі від Сяну по Кубань мали ввійти до складу цієї держави на федеративних правах. У Конституції прописувалися широкі громадянські права: недоторканність особистості, недопустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку понад 24 години; недоторканність житла; свобода совісті, свобода слова, відокремлення церкви від держави, а держави від церкви; вільне розірвання шлюбу; право на освіту; свобода друку; свобода зібрань, утворення спілок і будь-яких інших організацій; право на звернення до влади з індивідуальними чи колективними петиціями; таємниця листування; право на рідну мову при визнанні офіційною української; право на звернення до суду тощо.

Державна влада поділялася на законодавчу, виконавчу й судову. Законодавчу мав здійснювати виборний парламент, що складався з двох «хат» — Ради представників та Сенату. Виконавчу ж владу здійснював Президент. Суди, за конституцією, мали бути гласними й демократичними.

Конституція Міхновського залишилася лише на папері. Проте це є цікава пам'ятка української правничої думки, яка засвідчила, що ідея української державності мала поширення в середовищі освічених українців. Вона не виникла на порожньому місці. Принаймні за нею стояла традиція української козацької державності.

Микола Міхновський

Революція 1905–1907 рр. хоча й призвела до помітних змін у державному управлінні, однак не розв'язала чимало проблем. Зокрема, й проблем національних. Росія й далі, за великим рахунком, залишалася «тюрмою народів», хай тепер уже дещо лібералізованою. Під час цієї революції та після неї український національний рух отримав певні можливості для свого розвитку, серед усього й в легальній сфері. Зокрема, з'явилися українські громадські інституції. Так, 1905 р. виникли перші українські організації під назвою «Просвіта» в Катеринославі й Одесі. Вони наслідували подібні інституції, що існували на той час на Галичині. Згодом «Просвіти» почали діяти в Києві, Миколаєві, Чернігові та інших містах. Виникли й інші українські громадські організації й політичні партії.

З'явилися українські періодичні видання, які до того часу в Російській імперії були під забороною. Періодичним органом, навколо якого гуртувалися свідомі українці в Російській імперії, стала щоденна газета «Рада»[684], яка виходила 1906–1914 р. Офіційним її видавцем став письменник Борис Грінченко. Газета видавалася за фінансової підтримки Євгена Чикаленка й деяких українських меценатів.

Частина депутатів, обраних від України в Державну Думу Російської імперії, створювали там українські думські громади. Так, у І Думі, яка діяла з 27 квітня по 8 липня 1906 р., сформувалася така громада в складі 45 чоловік. Її головою став громадський діяч і адвокат Ілля Шраг (1847–1919)[685], член чернігівської «Просвіти».

Ідейним натхненником української громади в І Думі був відомий історик Михайло Грушевський. Він підготував проєкт конституції Росії, в основі якого лежала ідея національно-територіальної децентралізації Росії. Передбачалося утворення загальнодержавного парламенту й територіальних сеймів. Останні мали займатися справами культури, місцевої адміністрації й призначенням суддів. Також Грушевський підготував декларацію про автономію України.

Друкованим органом тодішньої української думської громади став тижневик «Украинский вестник». Однак 8 липня 1906 р. І Дума була розпущена. Припинив свою діяльність і друкований орган української думської громади.

1907 р. були проведені вибори до II Державної Думи, яка діяла з 20 лютого по 3 червня 1907 р. У її складі теж діяла українська громада, що нараховувала 47 учасників. Вона видавала часопис «Рідна справа — вісти з Думи», де друкувалися промови членів Думи, висвітлювалася їхня діяльність. Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах автономію.

З червня 1907 р. цар Микола II розпустив ІІ Думу, видавши новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі цього представницького органу поміщикам і представникам буржуазії. У III (1907–1912) і IV (1912–1917) Думах офіційно українських громад не існувало. Однак серед депутатського корпусу було близько тридцяти депутатів, які позиціонували себе захисниками національних інтересів України. Вони на засіданнях III і IV Дум порушували питання про функціонування української мови і виділення Холмщини в окрему російську губернію. Останнє було реалізоване 1912–1913 рр.

До речі, головою ІІІ (з 1911 р.) та IV Дум був катеринославський поміщик Михайло Родзянко (1849–1924), який походив з українського козацького роду. Саме він очолив Тимчасовий комітет Державної думи, якому після Лютневої революції 1917 рр. цар Микола ІІ передав верховну владу. Себе Родзянко ідентифікував малоросом, хоча у виступах давав зрозуміти, що не ототожнює поняття малорос і українець.

Перша світова війна 1914–1918 рр. стала початком кінця Російської імперії. Хоча росіянам і вдалося досягнути певних успіхів на її початку, а також 1916 р., однак країну в зв'язку із війною охопила криза. В кінцевому підсумку це призвело до Лютневої революції 1917 р., яка, власне, й поставила крапку в існуванні імперії. Почався розпад цієї держави, який супроводжувався глибокими потрясіннями.

Показово, що українці (Іван Мазепа, Феофан Прокопович) стояли як при витоках створення Російської імперії, так і при її краху. Це стосується не лише згаданого Родзянка[686]. Одним із ключових міністрів Тимчасового уряду, який виник після відречення від влади Миколи ІІ, став Михайло Терещенко (1886–1956). Він займав пост міністра фінансів, а потім був міністром закордонних справ. Терещенко, як і Родзянко, походив із козаків. Проте і один, і другий, кажучи правду, не підтримували український рух, хоча й пам'ятали про своє українське походження.

Як би там не було, але українці, які ідентифікували себе представниками «всеросійської спільноти», відігравали значну роль у генезисі й розвитку Російської імперії, її культури (тут варто пригадати Миколу Гнєдича, Нестора Кукольника, Миколу Гоголя, Федора Достоєвського, Петра Чайковського, Памфіла Юркевича, Володимира Вернадського, Іллю Рєпіна та інших). І хоча ці люди усвідомлювали своє малоросійське (українське) походження, вони загалом служили імперії й «російській справі».

29 серпня 1526 р., як уже зазначалося, відбулася битва під Могачі між угорсько-чеськими й османськими військами, унаслідок якої перші зазнали поразки й почалася дезінтеграція Угорського королівства. Водночас відбувається становлення монархії Габсбургів[687]. Це, зокрема, було пов'язане з тим, що австрійський ерцгерцог Фердинанд І (1503–1564) 23 жовтня 1526 р. став чеським королем і почав претендувати на угорську корону. 17 грудня цього самого року в Пресбурзі (нинішня Братислава) Фердинанд І став також королем Угорщини. Незадовго після цього він зайняв частину угорських земель (переважно на заході). Протягом майже трьох століть Габсбурги розширяли межі свого державного утворення. Це був конгломерат держав, що охоплювали придунайські землі. В основному їх населяли слов'яни. Князь Святослав, як уже говорилося, навіть хотів утворити тут свою слов'янську імперію, проте візантійці не дозволили йому це зробити. Освоїти дунайський регіон прагнули правителі Болгарського царства, і теж невдало. У XVI ст. змагання за ці землі розпочали османи, з якими й конкурували австрійські Габсбурги. Дунай же був важливою торговою артерією Європи. Тому, закономірно, було чимало охочих контролювати його.

Можна сказати, що мрію князя Святослава створити слов'янську імперію на Дунаї реалізували Габсбурги. У цій державі проживали чехи, словаки, лужичани, хорвати, словенці, серби, русини-українці та інші слов'янські етноси й субетноси. Проте, окрім слов'ян, жили тут й інші народи, зокрема німці та угорці. Саме вони попри свою меншість, стали провідною силою держави. Зрештою, частина слов'янського населення зазнала як германізації, так і мадяризації.

Габсбурги були не лише правителями своєї Дунайської держави, а й з 1439 по 1806 роки (з невеликою перервою 1740–1745 рр.) займали престол Священної Римської імперії німецької нації. Це вирізняло їх серед інших монархів Європи. І давало певні бонуси для нарощування могутності своєї держави.

Інтенсивний розвиток монархії Габсбургів відбувся в середині й другій половині XVIII ст. На той час за правління імператриці Марії Терезії (1740–1780) та її сина Йосифа ІІ (1780–1798) в цій державі відбулися реформи в дусі освіченого абсолютизму. Це дозволило перетворити монархію Габсбургів, яка загалом у політичному й економічному сенсі тривалий час була відсталою країною, у досить розвинуту державу й важливого гравця на політичній арені Європи. Саме в цей період відбулося значне розширення теренів монархії Габсбургів, зокрема тоді до неї ввійшли українські землі Галичини й Буковини.

Марія Терезія у внутрішній політиці зосереджувала свою діяльність на впорядкування фінансів, поліпшення судових порядків і законодавства, на реорганізацію військових сил. Реформи цієї правительки торкнулися переважно німецьких й чеських земель і не зачепили Угорського королівства, до складу якої входили землі Карпатської України. Угорські землевласники відзначалися консервативністю й не хотіли змін. Марія Терезія ж, діючи обережно, не ризикнула йти з ними на конфлікт, бажаючи збереження єдності своєї держави.

За часів правління Марії Терезії влада поміщиків була обмежена, стала більш контрольованою з боку державних структур. Чимало уваги імператриця звертала на поліпшення землеробства, на поширення нових рослин, зокрема картоплі, на підтримку ремесел і промислів, розвиток фабричного виробництва, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, на відкриття нових портів, місць збуту тощо.

Чимало було зроблено для відокремлення судової влади від виконавчої, а також унормування законодавства. 1753 р. почалися роботи з вироблення загального цивільного зводу законів, який мав би замінити місцеве звичаєве право. Для цього була скликана комісія, напрацювання якої мали велике значення для розвитку австрійського законодавства. Так, 1767 р. був виданий Терезіанській кодекс, який стосувався кримінального законодавства. Він передбачав суворі покарання за злочини, а також застосування катувань. Правда, 1776 р. останні були відмінені.

На відміну від своєї матері Марії Терезії, яка демонструвала обережність у реформаторській діяльності, її син Йосиф ІІ вдавався до більш радикальних кроків. Він прагнув створити абсолютистську державу із сильним централізованим правлінням й уніфікацією, ліквідуючи місцеві особливості й традиції.

Йосиф II

Знищуючи привілеї магнатів і встановлюючи рівність громадян перед законом, Йосип ІІ визнавав нобілітовану шляхту (дворянство) лише як служилий стан. Проте допускав залучення представників інших станів до лав чиновництва.

Йосиф ІІ також здійснював політику германізації своєї держави, сприяв поширенню німецької мови заохочував німецьку колонізацію Угорщини, Трансільванії та Галичини.

13 жовтня 1781 р. Йосиф ІІ видав знаний указ про віротерпимість. До того ж ліквідував монастирі й духовні ордени, які не займалися справами освіти і не піклувалися про хворих. Хоча католицька церква лишалася панівною в державі, однак вона була поставлена у залежність від держави. Представники інших віросповідань (православні, протестанти та юдеї) отримали більш широкі права й можливості для своєї діяльності. З 1782 р. перехід із панівної католицької віри в іншу перестав вважатися злочином.

Однією з головних реформ Йосифа ІІ стала ліквідація кріпосного права. 1 листопада 1781 р. він скасував його в Богемії (Чехії), потім поширив цю реформу на інші землі. До того ж заохочувався викуп селянських наділів.

Відміна кріпосного права, германізація, здійснення централізаторської політики, інші реформи викликали незадоволення діяльністю Йосифа ІІ. Помітна протидія спостерігалася в окремих регіонах, зокрема в Угорщині, загрожуючи єдності держави.

Австрія офіційно постала як імперія 11 серпня 1804 р. під час правління Франца ІІ. До цього часу її правителі, як уже зазначалося, були імператорами Священної Римської імперії. Поява імперії Австрійської стала відповіддю на проголошення імператором Наполеона Бонапарта, який претендував на «спадок» Священної Римської імперії, поширивши свій вплив на низку німецьких земель.

Наступник Йосифа ІІ, Леопольд ІІ, який правив протягом 1790–1792 рр., застав державу в дезорганізованому стані. Він зумів справитися із сепаратистськими тенденціями й відновити її єдність. Проте пішов на скасування деяких реформ, зокрема поновив кріпацтво.

Закономірно, Австрія та деякі її німецькі спільники виступили проти Франції. На боці Австрії опинилася також Російська імперія. Союзниками ж Наполеона стали деякі німецькі держави Священної Римської імперії. Франція разом зі своїми сателітами вчинила розгром Австрії та її союзників у битві при Аустерліці на початку грудня 1805 р. Австрійський імператор Франц II змушений був піти на підписання в грудні 1805 р. Пресбурзького миру, унаслідок якого Австрія втратила низку територій. Власне, зміни, передбачені цим договором, означали кінець австрійської переваги у Священній Римській імперії. 12 липня 1806 р. виник Рейнський союз у складі шістнадцяти німецьких держав під протегуванням Франції. Це, власне, й поклало кінець Священній Римській імперії. 6 серпня 1806 р. Франц II проголосив її скасування.

Ставши австрійським імператором, Франц ІІ фактично відмовився від «німецького простору». Він і його наступники уже розбудовували «Дунайську імперію», яка, як уже говорилося, була переважно «простором слов'янським». Франц ІІ, також взяв титули короля Угорщини, до складу якої входили слов'янські землі Словаччини й Карпатської Русі, Богемії (Чехії), Хорватії, Славонії, Іллірії, Далмації, а також Галичини й Лодомирії (Володимирії). Імперія загалом була унітарною структурою, хоча певну автономію мали Угорщина й Тіроль.

Хоча австрійці зазнали чимало значних поразок від французьких військ, але в складі шостої й сьомої антифранцузьких коаліцій вийшли переможцями в Наполеонівських війнах. Саме у Відні, столиці Австрійської імперії, 1814–1815 рр. відбувався конгрес європейських держав, який здійснив «облаштування Європи» й створив систему міжнародних відносин, що проіснувала майже 100 років. На Віденському конгресі, зокрема, були визначені кордони Австрійської імперії, які з невеликими змінами проіснували протягом ХІХ ст. до початку ХХ ст.

1848 р. в багатьох європейських країнах відбулися революційні події, що отримали назву «весни народів». Охопили вони й різні частини Австрійської імперії. Проте тут революційні рухи мали часто національно визвольний характер. 13–15 березня 1848 р. в столиці держави Відні вибухнуло повстання.

Одним із вогнищ революційного руху в Австрійській імперії стала Угорщина. Там виникла своя революційна армія, яка боролася за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії. Однак угорських революціонерів не підтримували в слов'янських регіонах Угорського королівства, зокрема в Карпатській Русі-Україні. Адже угорські революціонери були адептами жорсткої мадяризації. І це, закономірно, викликало незадоволення з боку слов'янського населення.

Йдучи назустріч революційним елементам, імперський уряд удався до розроблення конституції, яка б передбачала демократизацію суспільного життя. 25 квітня був опублікований її проєкт, розроблений комітетом під керівництвом барона Франца фон Піллерсдорфа. Австрія оголошувалася конституційною монархією (без Угорщини та володінь в Італії), визнавалася свобода совісті, друку, зборів, петицій, спілок, рівність громадян. Створювався двопалатний рейхстаг, представники нижньої палати якого мали обиратися народом, верхньої — частково призначатися імператором з-поміж принців Габсбургського дому, частково обиратися великою аристократією. Законодавча влада належала імператору й рейхстагу. Причому закони повинні були набирати чинності лише після затвердження обома палатами й імператором.

Проєкт конституції викликав незадоволення з боку радикальної частини революціонерів, які вимагали обрання двох палат рейстагу народом. 5 травня 1848 р. імперський уряд пішов у відставку, а новий кабінет очолив Піллерсдорф, який 11 травня опублікував виборчий закон, який запроваджував двоступеневі вибори в палату представників, відсторонивши від участі у виборах робітників і студентів. Також новий уряд здійснив кроки, спрямовані проти революційних елементів, зокрема проти створеної ними національної гвардії. Це викликало новий сплеск революції. 15 травня 1848 р. почалися масові виступи у Відні. Імператор Фердинанд I утік до Інсбрука, а пізніше відрікся від престолу.

1 червня був оприлюднений новий виборчий закон, відповідно до якого парламент ставав однопалатним, і виборчі права були надані більшій кількості станів суспільства (хоча збережена двоступенева система виборів). Це не спинило революційних виступів. Зі столиці вони перекинулися на різні землі держави.

Під час цих революційних подій навесні й улітку 1848 р. відбулося скасування панщини в Австрійській імперії, зокрема на землях Галичини, Карпатської України й Буковини.

У грудні 1848 p. на трон Австрійської імперії вступив 18-річний племінник Фердинанда I Франц Йосиф I, якому вдалося стабілізувати ситуацію в державі. Так, 1849 р. була придушена революція в Угорщині. І сталося це за підтримки російських військ.

У країні встановлювалася реакція, скасувалося чимало проведених під час революції реформ, відновлювалася абсолютна монархія, що спиралася на потужний бюрократичний апарат. Попри реакцію, національні рухи в імперії продовжували існувати, вимагаючи федералізації держави.

21 грудня 1867 р. Франц Йосиф I затвердив австро-угорську угоду й конституцію держави. Угорщина отримала значну політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. Відтоді почала активно розбудовуватися столиця Угорщини Будапешт. Це місто виникло 1873 р. внасліок об'єднання двох міст — Буди й Пешта. І почало конкурувати з імперським Віднем. Так, 1885–1904 рр. у Будапешті побудували помпезне приміщення Угорського парламенту. Тут також з'явилася низка інших пишних споруд.

Після поразки Відня в австро-прусській війні 1866 р. виникла загроза її існуванню. Для самозбереження імперський центр вирішив вдатися до трансформації держави. 1867 р. Відень пішов на компроміс з угорцями. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину монархію — Австро-Угорщину. Вона поділялася на австрійські землі (Ціслейтанія) та угорські (Транслейтанія).

На чолі Австро-Угорщини стояв імператор із дому Габсбургів, який водночас титулувався королем Угорщини. Його влада була обмежена Райхсратом у Австрії та угорським Сеймом.

Райхсрат був двопалатним парламентом, який складався з Палати панів і Палати депутатів. До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати довічних членів.

Довічними членами Палати панів двопалатного парламенту Австро-Угорської імперії були митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.

Щодо палати депутатів, то вона формувалася за допомогою виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом, а також куріальною системою. Лише 1907 р. було запроваджено загальне виборче право для чоловіків віком від 24 років і ліквідовано куріальну систему виборів.

Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин імперії здійснювалася спеціальними делегаціями (по 60 делегатів від Райхсрату та Сейму), які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, які регулювала спеціально укладена угода.

Однак австро-угорська угода 1867 р. не розв'язала низку національних протиріч. Особливо незадоволеними були Чехія й Хорватія, які претендували також на особливий статус у імперії.

На початку ХХ ст. розроблявся проєкт перетворення імперії в Сполучені Штати Великої Австрії, яким займався наступник австрійського престолу Франц Фердинанд. Держава мала складатися з автономних штатів, кожен з яких представляв одинадцять націй імперії. Проте вбивство Франца Фердинанда, яке стало приводом для початку Першої світової війни, «закрило» цей цікавий проєкт. 1918 р., коли закінчилася ця війна, Австро-Угорська імперія розпалася й перестала існувати як держава. На її уламках виникла низка державних утворень, серед яких і Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок третього поділу Речі Посполитої 1795 р. до держави Габсбургів було приєднано українські землі Холмщини, Південного Підляшшя, а також Краків та частину земель над Віслою, які отримали назву Західної Галичини. Щоправда, невдовзі ці терени стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією.

Як уже говорилося, до складу держави Габсбургів увійшли деякі українські землі. Першою серед цих земель стала Карпатська Русь-Україна (Закарпаття)[688]. 1699 р. вона разом зі східною частиною Угорського королівства перейшла до цієї держави. Хоча на початку XVIII ст., 1703–1711 рр., тут відбулося антигабсбурзьке повстання, центром якого стали, власне, землі Карпатської Русі. Значну частину повстанців становили саме русини-українці. Після цього повстання, яке зазнало поразки, землі Карпатської Русі-України остаточно ввійшли до держави Габсбургів. Домінували тут угорські землевласники. Поділялася Карпатська Русь на чотири адміністративні регіони (комітати), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Адміністративна, судова, військова й фінансова влада в комітатах зосереджувалася в руках призначених із Відня управлінців, що, як зазвичай, походили із заможних місцевих землевласників. Більшість представників русинської (української) еліти прийняли католицизм і мадяризувалася, через що вони отримали ті самі привілеї, що й угорські шляхтичі.

Землі Галичини, а також частина Волині ввійшли до складу держави Габсбургів унаслідок першого поділу Речі Посполитої. Перемовини щодо цього поділу відбувалися у Петербурзі з січня 1772 р. Катерина ІІ не хотіла віддавати австрійцям Галичину, плануючи, що її землі опиняться в Російській імперії. Проте вона мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, який, забравши в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату, приєднавши до неї Львова й Галичину.

Зрештою, 5 серпня 1772 р. повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі акт поділу земель Речі Посполитої. До держави Габсбургів увійшла територія воєводства Руського (без більшої частини Холмщини), воєводство Белзьке, Червоногородський повіт Подільського воєводства та місто Збараж з околицями, яке раніше належало до Волині.

Відповідно до мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у віденському палаці Шенбрунн, Австрійська імперія втратила Західну Галичину, яка ввійшла до створеного Наполеоном Варшавського князівства. Також Росія отримала Тернопільський і Заліщицький округи. Претендуючи водночас на всі східногалицькі землі. Однак Наполеон був проти.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. Австрійській імперії були повернуті Тернопільський та Заліщицький округи, а кордон між нею й Російською імперією почав проходити по річці Збруч.

На галицьких землях було утворено коронний край, який іменувався Королівство Галичини і Лодомерії[689]. Його центром стало місто Львів. Краків теж увійшов до цього краю, але лише 1846 р. Перед тим він був «вільним містом». Край поділявся на українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Він мав вісімнадцять округів (дистриктів), з яких дванадцять становили українську частину. Такий адміністративний поділ існував до середини ХІХ століття. Потім цей край поділили на 74 повіти, з яких 50 було у Східній Галичині.

На Галичину було поширено загальноімперську систему управління. Уся адміністративна влада в краї належала губернаторові (згодом — наміснику), якого призначав імператор; у повітах — старостам, призначеним губернатором; у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали старости. У другій половині ХІХ ст. їх заступили громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких призначала імператорська адміністрація. Лише з другої половини ХІХ ст. в містах та повітах почало утверджуватися самоврядування.

Також наприкінці XVIII ст. до складу держави Габсбургів відійшла Буковина, що перед тим входила до Молдавії, яка була васалом Османської імперії. Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., який завершив війну між Російською та Османською імперіями, яка велася 1768–1774 р., російські війська змушені були залишили Молдовське князівство. 31 серпня 1774 р. австрійські війська, скориставшись цим, зайняли Чернівці, а до жовтня того самрого року Буковину. У краї був організований т. зв. Чернівецький генералат.

Вищим представницьким органом у краї був Сейм, домінуючі позиції в якому посідала польська шляхта. Щоправда, повноваження Сейму були обмеженими, а його діяльність контролювалася імперською адміністрацією.

Після довгих переговорів Османська імперія погодилась віддати Габсбургам Сучавську та Чернівецьку землі, власне південну й північну Буковину. 7 травня 1775 р. у Константинополі був підписаний договір, за яким буковинські терени було передано Габсбургам. Чернівецький генералат було реорганізовано в дистрикт Буковина. 12 жовтня 1778 р. у Чернівцях в урочистій обстановці відбулася присяга буковинців Габсбургам.

1783 та 1786 роками імператор Йосиф ІІ відвідав Буковину. Він висловив свої зауваження й пропозицій щодо реформування краю, який помітно відставав від багатьох земель монархії Габсбургів. 1786 р. Йосиф ІІ, перебуваючи у Львові, прийняв рішення про об'єднання Буковини з Королівством Галичини та Лодимирії, в якому створювався окремий Буковинський округ. 29 вересня 1790 р. імператор Леопольд ІІ надав цьому округу певну самостійність.

На Буковині панівне становище належало волоським (румунським) боярам-землевласникам. Більшість Руського (українського) населення становили селяни. Щодо руської шляхти, то вона зазнала румунізації.

1848 р. відбулися зміни правового статусу Буковини. 4 березня того самого року край вилучили з управління галицької адміністрації. Він отримав деяку автономію у розв'язанні внутрішніх питань. У січні 1849 р. імператор Франц-Йосиф надав Буковині статус окремого коронного краю й утворив Герцогство Буковина. А 29 вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю, де стверджувалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії.

У підросійській Україні, особливо це стосується Лівобережжя, існував елітарний прошарок із колишніх нащадків козацької старшини — малоросійських дворян, які стали провідною силою «національного відродження». На Галичині, Буковині й Карпатській Русі такого прошарку не було. Місцевий руський (український) нобілітет зазнав денаціоналізації: полонізації, румунізації, мадяризації. Роль еліти, яка могла тут стати промотором національного руху, могло відігравати переважно духовенство. Так було на Галичині. Щодо Буковини й Карпатської Русі, то тут духовенство не виявилося достатньо активним у плані національному.

Австрійська влада була зацікавлена в розбудові Буковини, що знаходилася на східній околиці держави. Було зроблено чимало для розвитку столичного міста краю — Чернівців, які стали своєрідною «копією Відня». Місто активно розбудовувалося. 1875 р. тут було відкрито університет[690].

Загалом на землях, що входили до монархії Габсбургів, виникли кращі можливості для розгортання українського національного руху, аніж на українських землях Російської імперії.

Значним культурним осередком Галичини став Львівський університет, відкритий австрійською владою 1784 р.[691] 1787 р. при теологічному факультеті цього навчального закладу був створений т. зв. Руський інститут (Studium Ruthenorum)[692]. Сталося це на прохання львівського єпископа Петра Білянського, який звернувся до імператора Йосифа ІІ, щоб читання дисциплін для українців, які навчаються в університеті, здійснювалося також руською (тогочасною українською книжною) мовою. Ця просьба була підтримана мукачівським та перемишлянським греко-католицькими єпископами. 24 липня 1786 р. імператор розпорядився, щоб для русинів (українців) моральна й пасторальна теологія, а також догматика читалися руською мовою. А 9 березня 1787 р. імператор дозволив для українців цією мовою викладати навчальні дисципліни на філософському й теологічному факультетах. Таким чином постав Руський інститут.

В Інституті навчалися діти греко-католицьких священиків, які в майбутньому планували робити духовну кар'єру. Навчання мало богословське спрямування, а необхідною його складовою стало вивчення філософських предметів.

Однак доля Руського інституту виявилася незавидною. Він не знайшов належної підтримки з боку українців Галичини. Ні викладачі цього закладу, ні студенти не виявляли зацікавленості в його існуванні. Ба більше, вони відчували свою меншовартість на фоні інших студентів, для яких викладання велося латинською чи німецькою мовами. Треба мати також на увазі, що тогочасна українська книжна мова, не зазнавши реорганізації, фактично, стала мертвою мовою, складною для розуміння. Вузькою також була сфера її вжитку. Простолюд зазвичай користувався рідними діалектами, а представники греко-католицького духовенства все частіше (навіть у побуті!) користувалися польською мовою.

Після тимчасового припинення функціонування Львівського університету 1805 р. викладання руською мовою ще відбувалося на теологічному відділені ліцею, створеному на університетській базі. Так тривало кілька років, але 1808 р. студії руською мовою були ліквідовані й замінені латинськими.

Першою організацією національного спрямування на Галичині стала «Руська трійця», створена 1833 р. Її лідерами були Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагилевич (1811–1866) та Яків Головацький (1814–1888)[693]. Сама ж організація, яка об'єднувала переважно студентів Львівської греко-католицької семінарії, нараховувала близько 20 осіб. Це були люди, що так чи інакше були ознайомлені з ідеями німецького романтизму (часто через чеське посередництво).

1834 р. члени «Руської трійці» підготували до друку збірник «Зоря», який містив твори розмовною народною мовою. Однак така діяльність викликала незадоволення вищого греко-католицького духовенства, яке стояло на консервативних позиціях і воліло використовувати стару українську книжну мову. Шашкевич та його прихильники навіть зазнали переслідувань.

Тут маємо яскраво виражений конфлікт між романтиками, які в дусі нових віянь були зорієнтовані на звернення до народної культури, в якій бачили велику цінність, та консерваторами, для яких ця культура не становила цінності, ба більше — сприймалася як антикультура.

Переслідування не зупинили діячів «Руської трійці». Унісши певні зміни до «Зорі» та перейменувавши її в «Русалку Дністрову», вони наприкінці 1836 р. видали альманах у Буді. Іван Франко оцінив вихід «Русалки…» як явище «наскрізь революційне». І мав для цього підстави.

Справа не тільки і не стільки в тому, що в «Русалці…» була використана народна мова. Уживання цієї мови (хай навіть епізодичне) маємо з XVI ст. Однак така практика сприймалася здебільшого як виняток, а не як правило. «Русалка…» ж цілком у дусі романтизму заявляла претензію на те, що народна мова може бути літературною. Тож, твори цією мовою, зокрема фольклор, мали стати предметом зацікавлень для освіченої публіки.

Шашкевич, Вагилевич та Головацький чимало уваги приділяли фольклористичним студіям. Так, Вагилевичу належать етнографічні дослідження «Гуцули, мешканці східного Прикарпаття» (1837), «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839), «Лемки, мешканці західного Прикарпаття» (1841). Незавершеною лишилася його монографія про символіку в слов'янських народних піснях. Головацький видав у трьох частинах (чотирьох книгах) «Народні пісні Галицької та Угорської Русі» (1878).

Лідери «Руської трійці» також зверталися до вивчення народної мови, прагнули її унормувати. Так, Шашкевичу належать мовознавчі студії «Азбука і абецадло», «Словник руської мови». Він також опрацював «Читанку» для навчання дітей у школах. Щодо Вагилевича та Головацького, то вони уклали свої граматики «руської», власне української, мови.

В умовах розгортання національного руху намітився конфлікт між русинами-українцями й поляками, які конкурували в королівстві Галичини й Лодомирії. До того ж цей конфлікт мав і соціальний характер. Поміщиками переважно були поляки й полонізовані русини-українці, натомість більшу частину селянства становили українці. 1846 р. вибухнуло найбільше селянське повстання на Галичині, спрямоване проти польських поміщиків. Тоді було розгромлено 474 панські двори, убито 728 поміщиків і управителів[694].

Революційні ж події «весни народів» 1848–1849 рр. помітно активізували українське національне життя на Галичині. 2 травня 1848 р. у Львові виникла українська політична організація Головна Руська Рада, яка репрезентувала русинів-українців[695]. Очолив її Григорій Яхимович. У своєму маніфесті від 10 травня ця Рада заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Також пропонувала утворити зі Східної Галичини, Буковини та Карпатської України окремий коронний край у складі Австрійської імперії.

Обкладинка Русалки Дністрової

У руках москвофілів опинилося чимало українських інституцій. До того ж москвофільство мало політичну, моральну й фінансову підтримку з боку Росії. Тому скоро після «весни народів» український рух опинився в стані депресії. А 30 червня 1851 р. Головна Руська Рада припинила своє існування.

Як антипод Головній Руській Раді 23 травня полонізованими українськими поміщиками була створена організація «Руський Собор». Також поляки створили у Львові Польську Національну Раду. Загалом же польська еліта на Галичині була більш організованою й впливовою, аніж українська.

Намагаючись спинити розгортання революції, тодішній галицький губернатор Франц фон Стадіон скасував панщину. Згодом до Львова ввели імперські війська. Революція була придушена. Губернське правління було замінене намісництвом, а з 1849 р. своїми намісниками імператор почав призначати поляків.

Загалом же ситуація, що склалася під час революції в Австрійській імперії, здавалось би, сприяла розгортанню українського руху. У Львівському університеті була створена кафедра української філології, з'явилися перші періодичні видання українською мовою. Однак українці Галичини не змогли реалізувати повністю свої можливості як у сфері політичній, так і в сфері культурній. На це були різні причини: несприятлива політика Відня, намагання польських націоналістів, які вважали Галичину своїм краєм, обмежити діяльність українських організацій, слабкість українського руху, його невизначеність щодо мовних питань, зараження москвофільством, яке апелювало до староруських традицій.

Надалі український рух у цьому краї мав свої спади і підйоми. Особливості його розвитку часто визначалися боротьбою з польськими націоналістами, а також боротьбою з москвофілами. Після австро-угорської угоди 1867 р. й перетворення держави в дуалістичну Австро-Угорську імперію польська аристократія Галичини почала добиватися автономії для краю. З 1873 р. королівство Галичини й Лодомирії, фактично, стало автономною провінцією. Офіційними мовами в ній стали польська і (меншою мірою) українська. Германізація населення була припинена. Хоча німецька мова й надалі широко використовувалася, зокрема, у сфері адміністративній. Галицький Сейм і провінційна адміністрація отримали значні повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах. Цим переважно скористалися поляки.

І все ж українці Галичини створили кілька відносно впливових культурних організацій. Їм не вдалося опанувати Ставропігійний інститут, Галицько-Руську матицю, Народний дім, оскільки тут взяли гору москвофіли. Зате 1868 р. українці Галичини створили організацію «Просвіта», яка мала на меті підняти освіченість селян[696]. Вона не лише видавала книжки, а й мала численні філії в містах та хати-читальні в селах. 1885 р. національно орієнтовані галицькі українці створили свою політичну організацію Народна Рада. Її прихильників називали народовцями, які протистояли москвофілам. Згодом з'явилися засновані українцями різноманітні господарські, спортивні та інші товариства.

Через те українські діячі підросійської України, які зазнавали утисків, намагалися провадити свою діяльність на терени Галичини. Так, на Галичину намагався перенести свою діяльність Пантелеймон Куліш, тривалий час у Львівському університеті працював Михайло Грушевський. За сприяння й фінансової допомоги вихідців із підросійської України 1873 р. у Львові з'явилося Товариство імені Шевченка. 1892 р. воно було реформоване і перетворилося з культурної інституції в інституцію наукову. Фактично це Товариство стало українською академією наук[697].

Окрім того, у Галичині з'явилися українські кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» та інші, які отримали також певне поширення на Буковині й Закарпатті. Тобто можна говорити про формування в Галичині українського громадянського суспільства. Саме із членів українських спортивних організацій 1914 р. був сформований Легіон Українських Січових Стрільців, який відіграв помітну роль в українських визвольних змаганнях 1918–1920 рр.

Також українці Галичини створили політичні партії (радикальну, національно-демократичну, соціал-демократичну), представники яких були і у Віденському Рейхсраті, і у Галицькому Сеймі. Найбільш впливовою була національно-демократична партія, яка мала виражену проукраїнську спрямованість. На початку своєї програми, прийнятої 1902 р., ця партія заявляла: «Ми, галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами: культурними, економічними і політичними»[698].

Одним із головних громадсько-політичних і культурних діячів Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст. став Іван Франко (1856–1916)[699]. Він активно працював на ниві художньої літератури, публіцистики, літературознавства. Співпрацював із Науковим Товариством імені Шевченка. Займався науковою, видавничою та редакційною роботою, брав участь у громадсько-політичному житті, балотувався до парламенту (правда, безуспішно).

Після себе Франко залишив величезну літературну спадщину. Є в ній праці, які стосуються державно-правових питань. Це твори «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», «Що таке поступ?», «Мислі о еволюції в історії людськості», «Наука і її становище щодо працюючих класів», «Про соціалізм», «Католицький панславізм», «Соціалізм і соціал-демократизм» тощо.

Варто відзначити, що Франко, як і багато інтелектуалів того часу, виявляв прихильність до ідей соціалізму, принаймні в молоді роки. Він читав праці Карла Маркса в оригіналі, навіть писав передмови до перевидань праць цього теоретика соціалізму. І все ж Франко не належав до сліпих послідовників марксизму. Його «неортодоксальність» щодо окремих моментів марксистського вчення поступово вилилася в системну і навіть різку критику цієї теорії. Франко, зокрема в роботі «Що таке поступ?», вів мову про шкідливість чи навіть небезпечність застосування теорії марксизму. Він чи не першим звернув увагу на те, що практичне втілення засад цієї теорії призведе до створення тоталітарної держави. На його думку, прихильники марксизму бачать майбутній соціалістичний устрій «по-воєнному зорганізованим». А їхнім ідеалом є «казарма, армія праці, дисципліна і субординація», коли людей позбавляють «свободи, ініціативи і солідарності». За такого устрою запанує влада соціалістичних функціонерів, які будуть жорстко правити суспільством. Т. зв. «народна держава» марксистів, на думку Франка, має стати «всевладною панею над життям усіх горожан»[700].

Іван Франко

Натомість у зрілі роки він проповідував ідею національного самовизначення українців. Це знаходило вияв і в його творах, і в політичній діяльності. Зокрема, в одному зі своїх кращих творів, поемі «Мойсей», Франко писав, маючи на увазі український народ:

Невже тобі на таблицях залізнихЗаписано в сусідів бути гноєм,Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Попри всі страждання, які пережили українці, Франко все ж оптимістично дивиться в їхнє майбутнє. Зокрема, у його поемі звучать такі слова:

О ні! Не самі сльози і зітханняТобі судились! Вірю в силу духаІ в день воскресний твойого повстання[701].

Франко певний період брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Був засновником Русько-української радикальної партії. 1895, 1897 і 1898 роках вона висувала його на посла (депутата) до Райхсрату (Віденського парламенту) й Галицького краєвого сейму. Однак через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників він так і не був обраний.

1899 р. Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців узяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, яка мала помітний вплив на політичне життя в Галичині.

Галичина наприкінці ХІХ ст. стала регіоном, де був найбільш розвинений український національний рух. На неї дивилися як на своєрідний «П'ємонт», звідки почнеться створення новочасної Української держави.

Франку також належить ініціатива вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» (як традиційно іменували себе галичани). Принаймні цей термін почав широко використовуватися в цьому регіоні, що, зокрема, стало виявом єдності галицьких земель із землями Наддніпрянщини й Лівобережжя, де цей етнонім здебільшого утвердився.

Щодо Буковини, то тут розгортання українського національного руху відбулося з певним запізненням. На відміну від Галичини, «весна народів» 1848–1849 рр. не призвела в цьому краї до «національного пробудження» українців. Натомість у 40-х рр. ХІХ ст. в Північній Буковині розгорнувся широкий селянський рух, очолюваний Лук'яном Кобилицею (1812–1851)[702], що мав деякі національні аспекти. Учасниками цього руху були селяни-українці, які (гуцули) боролися проти румунських поміщиків. 1848 р. за активної підтримки селян Кобилицю обрали до Рейхстагу (Віденського парламенту), де він усіляко намагався відстоювати інтереси земляків. Кобилиця підтримував революційні виступи у Відні, а також в Угорщині. 1849 р. революція в Австрійській імперія була придушена. Поразки зазнав і селянський рух на Буковині, очолюваний Кобилицею. Останнього заслали в Південну Буковину, де він помер за загадкових обставин (ймовірно, був отруєний румунськими поміщиками). Однак Кобилиця став народним героєм, і про нього складали пісні.

Власне, на Буковині український національний рух заявив про себе лише в 70–80-х рр. ХІХ ст.[703] Тут довелося протистояти не лише традиційному для західноукраїнських земель москвофільству, але й змагатися з румунськими націоналістами. 1869 р. тут почала діяти українська культурницька організація «Руська бесіда». Вона виконувала приблизно таку саму роль, як і «Просвіта» на Галичині. Існувала тут і політична організація українців — «Руська Рада», створена 1870 р. членами «Руської Бесіди».

Щоправда, спочатку ці організації були в руках москвофілів. Лише 1885 р. керівництво їхнє перейшло до національно орієнтованих українців-народовців.

Окрім названих організацій, на Буковині 1875 р. виникла студентська організація «Союз», а 1884 р. — «Руський народний дім», який займався побудовою в Чернівцях осередку українства — Українського народного дому, який був споруджений наприкінці ХІХ ст.

Українці краю видавали свої часописи: «Буковина», «Руська Рада» та інші.

1903 р. саме українські посли (депутати) Буковинського сейму на чолі з Миколою Васильком організували ліберальну групу «Вільнодумний союз», яка стала противагою «румунській групі», що представляла інтереси поміщиків і не визнавала прав інших національних громад краю на самовизначення. До складу «Вільнодумного союзу» увійшли представники національних груп Буковини: не лише українці, але й євреї та німців. Увійшли туди навіть деякі демократично налаштовані румунські депутати

На позачергових 1904 р. виборах до Буковинського сейму «Вільнодумний союз» добився перемоги над румунським угрупуванням великих землевласників. Це дало можливість прийняти низку законопроєктів, які допомогли здобути культурну автономію національним групам краю, демократизували вибори до представницьких органів влади, сприяли соціальному й економічному розвитку.

Як уже зазначалося, 1875 р. в Чернівцях був відкритий університет. Хоча на теренах Буковини домінувало українське, а також молдавське й румунське населення (на той час молдаван та румун не розрізняли), університет мав німецький характер. Мовою викладання в ньому була німецька. Щоправда, з самого початку в університеті були створені кафедри української та румунської філології. Щодо етнічного складу студентів університету, то тут теж були помітні диспропорції, якщо порівняти його з етнічним складом краю. Українці серед студентів становили не більше ніж 20 відсотків. Те саме можна сказати про румун і молдаван. Натомість домінували етнічні меншини краю: німці та євреї.

Андрій Бачинський. Єпископ Мукачівський

Хоча українці та українознавчі студії опинилися на маргінесі, усе ж у Чернівецькому університеті українські інтелектуали отримали певні можливості для самореалізації. Першим ректором університету був українець Костянтин Томащук. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на ректорські посади обирали й інших українців. Як зазначалося, в університеті функціонувала кафедра української філології і викладалася українська мова й література. На теологічному факультеті вивчалася церковнослов''янська мова. Проте, на цьому факультеті переважно навчалися румуни й молдавани, українці ж становили меншість.

Розгортання на Буковині українського національного руху, створення в Чернівцях університету — усе це сприяло появі в краї діячів, які зробили помітний внесок у розвиток української культури. Зокрема, у Чернівецькому університеті певний час працював Клим Ганкевич (1842–1884), який першим порушив питання про існування української філософії й потребу розробити українську філософську термінологію. Буковина дала українській літературі відому письменницю Ольгу Кобилянську (1863–1842), яка в своїх творах показала різноманітні аспекти життя свого рідного краю.

Непростою була ситуація в Карпатській Русі-України. За часів правлііння Марії Терезії та Йосифа II були зроблені кроки для полегшення становища селян краю, однак цьому чинили опір угорські землевласники. Тоді ж були проведені певні реформи, зокрема у релігійній та освітній сферах.

На межі ХVІІІ—ХІХ ст. у краї спостерігалося культурне піднесення. Пов'язане воно було певною мірою із суб'єктивним чинником — активною діяльністю мукачівського греко-католицького єпископа Андрія Бачинського (1732–1809)[704], який був призначений на посаду 1772 р. Урочиста церемонія висвячення новопризначеного ієрарха відбулася в травні 1773 р. в імператорській каплиці у Відні. На ній була присутня імператриця Марія-Терезія, що свідчило про високу довіру до Бачинського з боку віденського двору.

Маючи таку підтримку, єпископ використав її не на особисте збагачення, а для поліпшення становища духовенства своєї єпархії. Зумів звільнити парохів від податків, військової повинності, захистив від свавілля поміщиків. За часів єпископства Бачинського зріс матеріальний добробут греко-католицького духовенства, яке поступово перетворювалося на провідну верству українського населення краю. Тож він турбувався про належну освіченість священиків.

1775 р. Бачинському передали колишню єзуїтську колегію в Ужгороді, костел при ній, єзуїтську бібліотеку та Ужгородський замок Другетів. 1778 р. до цього замку з Мукачева була перенесена богословська школа, яка існувала ще з 1744 р. Єпископ реорганізував її в духовну семінарію з чотирирічним строком навчання. Займався він також і видавничою діяльністю. 1804–1805 рр. видав у Буді п'ятитомну церковнослов'янську Біблію. Під його керівництвом побачили світ різноманітні шкільні підручники руською (українською книжковою) мовою.

Адольф Добрянский

Завдячуючи Бачинському в Карпатській Русі-Україні була створена густа мережа початкових, парафіальних і «тривіальних», шкіл. Загалом їх у краї налічувалося близько трьохсот. Викладання в них велося руською (українською) мовою. Єпископ вимагав, щоб усі хлопчики віком від шести до чотирнадцяти років отримували освіту. Найбільш талановиті з них мали можливість продовжувати навчання. Відповідно до освітньої реформи 1774 р., окрім «тривіальних» шкіл, існували також «нормальні» чотирикласні школи, де викладання велося німецькою мовою. Однак 1791–1792 роках починається в краї активний процес мадяризації освіти. Школи почали переводити на угорську мову навчання.

На початку ХІХ ст. в школах Карпатської України працювали достатньо освічені вчителі. Вони зазвичай володіли чотирма мовами: руською (українською книжною), угорською, латинською і німецькою. Завдяки такій мовній освіті ці вчителі мали можливість знайомитися не лише з рідними східнослов'янськими культурними набутками, а й набутками Західної Європи.

«Освітня ситуація», що склалася в краї наприкінці XVIII ст. — на початку ХІХ ст., сприяла появі тут низки видатних діячів культури, які, щоправда, часто виявляли себе не стільки на «малій батьківщині», скільки за її межами. До найбільш знаних серед них варто назвати Петра Лодія (1764–1829), викладача Львівського, Краківського й Петербурзького університетів, філософа, правника й письменника; Михайла Балудянського (1769–1847), викладача Пештського університету й першого ректора Петербурзького університету, правника й економіста; Івана Орлая (1771–1829), директора Ніжинського й Одеського Рішельєвського ліцеїв, медика й педагога, інших. Проте деякі видатні культурні діячі з Карпатської України лишалися в своєму краї, працюючи на благо земляків. До таких, зокрема, належав Василь Довгович (1783–1849) — поет, який писав українською, латинською й угорською мовами, а також був філософом-кантіанцем. Його навіть обрали членом Угорської академії наук[705].

«Весна народів» мала також відгомін у Карпатській Русі-Україні. Тут були симпатики угорської революції, зокрема й серед русинів (українців). Однак шовіністичний характер угорського руху відштовхував від нього слов'ян та вів до союзу з імперським Віднем.

Одним із активних діячів того часу в Карпатській Русі став політик і публіцист Адольф Добрянський (1817–1901)[706]. У квітні 1849 р. він відстоював перед Головною Руською Радою у Львові ідею об'єднання Галичини й Карпатської Русі в окремий автономний коронний край у складі Австрійської імперії. А згодом очолив делегацію карпатських українців до імператора Франца Йосифа І, яка запропонувала створити в межах Угорщини «Руське воєводство» з національно-територіальною і культурною автономією.

Добрянський та інші карпатські українські діячі отримали певну підтримку Відня. Їх призначили на високі адміністративні посади в карпатських комітатах. Однак цим діячам не вдалося скористатися цією ситуацією. Карпатська Русь так і не отримала автономію. Попри поразку угорців у революційних подіях 1848–1849 рр., у краї й далі продовжувалася мадяризація.

Особливо цей процес набув розмаху після перетворення імперії Габсбургів у дуалістичну Австро-Угорську державу 1867 р. Скромні здобутки, які мали карпатські українці після «весни народів», були ліквідовані. Навіть греко-католицька церква, що сприяла збереженню їхньої етнічної ідентичності, поступово стала знаряддям політики денаціоналізації українського населення, яку проводила угорська аристократія.

У цій ситуації карпатські українці шукали зовнішню підтримку. Не знайшовши її у Відні, вони почали звертати свій погляд на Росію. Адже саме російські війська придушили 1849 р. угорську революцію. І чимало представників карпатської української інтелігенції сприймали їх як визволителів. Це сприяло поширенню й розвитку в Карпатській Україні москвофільства. Важливим чинником цього було й те, що представники місцевого греко-католицького духовенства використовували руську (українську) книжну мову, яка все частіше почала ототожнюватися з російською. Окрім того, посилення мадярських впливів серед верхівки греко-католицької церкви краю викликало спротив із боку духовенства й вірян. Серед них набуває певного поширення рух за повернення до православ'я, до того ж саме в російському варіанті. Зрештою, москвофільський рух мав серйозну підтримку з боку російської влади.

Тому по-своєму зрозуміло, що чимало українських діячів краю стали прихильниками москвофільства. Таким, зокрема, був згадуваний Добрянський, який мав авторитет серед карпатських українців і словаків. До того ж цей діяч отримував фінансову підтримку від росіян[707].

У Пряшеві 1851 р. та Ужгороді 1866 р. виникли культурні організації русинів-українців, т. зв. «літературні общества», які мали відверто москвофільський характер.

На позиціях москвофілів опинився і один із «національних будителів» у Карпатській Україні Олександр Духнович (1803–1865)[708]. Він був греко-католицьким священником. Водночас активно займався громадськими справами, звертаючи основну увагу на просвітницьку діяльність. Надрукував буквар для місцевих українців («Книжиця читальная для начинающих»), опублікував руську граматику, заснував у Пряшеві «Дружество народной лититературы», що видало 12 книжок.

Духнович вважав русинів (українців) свого краю одним народом із українцями Галичини й Наддніпрянської України. Співпрацював із Головною Руською Радою. Йому навіть належить вірш «Голос радості», в якому йдеться про єдність українців:

Бо свої то за горами — не чужі:Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,Помнит, що ми также братя-Русь жієм!А жієм тут тим же серцем і душой,З тим же словом і во вірі той самой,Так, що єсли хто боліє як-нибудь,Нашой братьи біль такий же тисне грудь[709].

Однак, як і Добрянський, Духнович після «весни народів» перейшов на позиції москвофільства. Був проти вживання розмовної народної мови в літературі, а в останні роки життя почав вживати т. зв. язичіє — суміш церковнослов'янізмів із русизмами, якою користувалися москвофіли на Закарпатті та Галичині.

Хоча проукраїнські сили в Карпатській Русі-Україні до Першої світової війни не були дуже впливовими, з часом вони почали ставити політичні завдання.

Початок ХХ ст. позначився в Карпатській Україні посиленням мадяризації. Шкільні закони 1902 р. і 1907 р. вводили угорську мову до церковних шкіл, унаслідок чого було мадяризоване все шкільництво. 1910 р. із 663 церковних шкіл Карпатської Русі лише 66 вивчали руську (українську) мову. А серед 831 учителя цих шкіл ідентифікували себе русинами лише 97 чоловік[710]. Також мадяризація розгорталася в церковній сфері. 1912 р. з частини парафій Мукачівської й Пряшівської єпархій було створено Гайдудорозьку єпархію, де введено угорську мову як мову богослужіння. На той час лише незначна частина греко-католицьких священиків (близько 15 %) вважали себе русинами (українцями). Тоді ж спостерігалися спроби впровадити до українських публікацій угорську абетку. Наприклад, 1916 р. з'явилася русинська газета «Наше отечество» цією абеткою.

Попри поширення в Карпатській Україні москвофільства, усе ж на початку ХХ ст. в краї починає давати про себе знати проукраїнський рух. Одним із його представників був Василь (Ласло) Чопей (1856–1934) — автор «Русько-мадярського словаря» (1883), який базувався на живих народних говорах. У великій передмові до цього твору автор доводив незалежність української мови, відносячи до неї говори Карпатської Русі. Він чітко розмежовував російську та українську мови[711]. Видатним проукраїнським діячом став греко-католицький священик Августин Волошин (1874–1945), який у перші роки ХХ ст. опублікував низку підручників і книжок для народу.

Попри зазначені проблеми, український національний рух все ж розвивався на землях підавстрійської України. І він дав про себе знати на початку ХХ ст., у часи і Першої світової війни, й під час визвольних змагань 1917–1921 рр.

Версальська система міжнародних відносин виявилася недостатньо дієвою. Між державами-переможцями й переможеними зберігалися значні протиріччя. В окремих країнах, які зазнали поразки в Першій світовій війні, спостерігалося наростання реваншистських настроїв. Зокрема, це стосується Німеччини й Угорщини, які претендували на розширення територій своїх держав. Також на це претендував Радянський Союз — трансформований наступник імперської Росії.

1938 р. Версальська система практично перестала діяти. Того року були зроблені певні кроки, які, власне, й призвели до Другої світової війни. 30 вересня 1938 р. в Мюнхені очільники Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії уклали договір, за яким був даний старт розділу Чехо-Словаччини[783]. Судетська область передавалася нацистській Німеччині. Також, згідно з цією угодою, Чехо-Словаччина мала задовольнити територіальні претензії Угорщини та Польщі, віддавши їм певні території, де проживало, відповідно, угорське й польське населення.

Керівництво Чехо-Словаччини змушене було не лише погодитися з територіальними втратами, а й піти на федералізацію своєї держави. Тепер вона складалася з трьох частин: Чехії, Словаччини й Підкарпатської Русі (Карпатської України)[784]. 8 жовтня 1938 р. було створено перший уряд (Рада міністрів) Підкарпатської Русі, який очолив Андрій Бродій. Місцем його перебування став адміністративний центр краю — Ужгород. Офіційне затвердження уряду Підкарпатської Русі центральною владою у Празі відбулося 11 жовтня 1938 р. Однак він довго не проіснував. Бродій мав проугорську орієнтацію. І вів переговори з керівництвом Угорщини про приєднання до неї Карпатського краю. 26 жовтня 1938 р. Бродія усунули з посади голови уряду. І того ж дня його арештувала чехословацька поліція за «державну зраду і шпигунство».

Августин Волошин, Президент Карпатської України

Новим очільником уряду Карпатської України став лідер Християнсько-народної партії, греко-католицький священик Августин Волошин, який мав проукраїнську орієнтацію. Уряд Волошина дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» найменування «Карпатська Україна». Однак остання виявилася неприйнятною для чехословацьких урядовців. Тому вони наполягали на вживанні старої назви.

Згідно з рішенням першого Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. північно-західна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти) з найбільшими містами краю Ужгородом, Мукачевом і Береговим були передані Угорщині. У такій ситуації столицю Карпатської України 10 листопада перенесли до Хуста.

Уряд Волошина здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Зокрема, налагоджувалася робота промисловості, транспорту й торгівлі. Здійснювалася українізація державної адміністрації, системи освіти й видавничої справи. Особливо активізувалося культурно-мистецьке життя. До Хуста приїхали такі письменники, як Олег Ольжич і Улас Самчук. Тут почав працювати театр «Нова сцена».

Для захисту автономної республіки було сформоване парамілітарне формування «Карпатська Січ»[785], допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Чимало свідомих українців покладали великі надії на Карпатську Україну. Вони сподівалися, що це державне утворення стане осередком, який дасть можливість їм із часом відновити Українську державу. Противником Карпатської України була не лише Угорщина, яка претендувала на її землі, а й також Польща і Радянський Союз. Польське й радянське керівництво боялися, що Карпатська Україна дасть поштовх для боротьби українців за свою незалежність.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до вищого законодавчого органу Карпатської України — Сойму. На них абсолютну більшість голосів (92,4 відсотків) здобули кандидати від Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р., в умовах остаточного розпаду Чехо-Словаччини, Сойм проголосив незалежність Карпатської України. Тоді ж була прийнята конституція цієї держави. Президентом її обрали Волошина.

Однак Карпатська Україна зазнала вторгнення з боку Угорщини. Ще в ніч з 13 на 14 березня угорські війська почали захоплення її території. Їм допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. «Карпатська Січ» не мала змоги ефективно протистояти добре озброєній угорській армії. До того ж чеські війська, що залишалися на теренах Карпатської України, часто діяли проти «Карпатської Січі».

Найбільший бій між угорськими військами й українськими воїнами відбувся на Красному полі неподалік Хуста. 16 березня 1939 р., зазнавши втрат, угорці захопили це місто. Керівники молодої держави змушені були емігрувати. 18 березня більшу частину земель Карпатської України окупували угорські війська. Щоправда, у гірських районах загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими окупантами до кінця травня 1939 р. 7 липня 1939 р. угорці анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Тисячі членів «Карпатської Січі» були або розстріляні, або потрапили в концентраційні табори й тюрми. Знищені були українські організації, зокрема «Просвіта». Натомість угорці пропагували серед українського населення краю русинство. Вони дозволили видавати часопис «Зоря», що друкувався «русинською мовою». Це робилося для того, щоб утвердити думку про окремішність населення Карпатської України, його відмінність від українців.

На землях Карпатської України відбувся перший серйозний збройний конфлікт напередодні Другої світової війни. Його можна розглядати як її передвісника.

Власне, вважається, що Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р., коли війська нацистської Німеччини напали на Польщу за підтримки Радянського Союзу. Напередодні цих подій, 23 серпня 1939 р., між керівництвом Німеччини й СРСР був укладений пакт Молотова-Ріббентропа, який передбачав розподіл земель Цент— рально-Східної Європи між цими державами[786].

17 вересня, коли німецькі війська, фактично, розбили польську армію, Червона армія вступила на територію східних земель Польщі, зайнявши Галичину й Західну Волинь. Попри деморалізацію, окремі польські військові загони намагалися чинити опір радянським військам, але без якогось значного результату.

На теренах Західної України встановлювалася радянська влада, яка супроводжувалася масовим терором. Переслідування зазнали колишні представники польської влади, політичні й громадські активісти, заможні власники. Об'єктом терору стали також національно свідомі українці, особливо члени ОУН. Протягом 1939–1941 рр. здійснювалися масові репресії, а також депортації населення із Західної України до Сибіру, Казахстану і на Далекий Схід. Відбувалася націоналізація підприємств, конфіскація землі й власності представників заможних верств населення.

Водночас радянська влада здійснила українізацію цих теренів. Українська мова стала широко вживатися в адміністрації, шкільництві, мас-медіа, театрі, кіно тощо. Львівський університет, де в міжвоєнний період викладання велося польською мовою, став україномовним.

Щоб легітимізувати анексію західноукраїнських земель, відбулися вибори під контролем органів радянської влади до т. зв. Народних зборів Західної України. 26 жовтня 1939 р. це зібрання ухвалило приєднати Західну Україну до УРСР. На цих землях у кінці листопада — початку грудня 1939 р. було створено шість областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Станіславівську (з 1962 р. Івано-Франківська), Тернопільську й Ровенську (з 1991 р. Рівненську).

Згідно з таємними домовленостями під час підписання пакту Молотова-Ріббентропа, Радянський Союз також мав отримати землі Буковини й Бессарабії, що належали Румунії. У 1940 р. СРСР цій державі висунув ультиматум щодо повернення окупованих нею 1918 р. територій. Румунська армія не могла протистояти Червоній армії. 28 червня 1940 р., після Бессарабсько-буковинського походу радянських військ, румуни залишили Північну Буковину й Бессарабію. Ці землі стали частиною УРСР.

2 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку область, до якої увійшли території Північної Буковини та Хотинський повіт, що вважався частиною Бессарабії. 7 серпня 1940 р. з'явилася Акерманська (7 грудня цього ж року перейменована в Ізмаїльську) область, яка складалася з Акерманського та Ізмаїльського повітів. Припинила своє існування Молдавська автономна радянська соціалістична республіка (МАРСР). Натомість з'явилася Молдавська радянська соціалістична республіка. До неї ввійшло також переважно українське Придністров'я. Проте деякі землі на сході МАРСР все ж відійшли до УРСР, ставши північною частиною Одеської області.

На анексованих територіях Північної Буковини й Бессарабії проводилися такі ж «соціалістичні перетворення», як на Галичині й Західній Волині. Відбувалися репресії проти «небажаних елементів», конфіскація власності й земель у заможних людей.

Водночас бачимо українізацію цих теренів. Так, до кінця 1940 р. в Чернівцях були засновані індустріальний та текстильний технікуми, музичне й педагогічне училище, де викладання велося українською мовою. Був реорганізований Чернівецький університет, який перевели на українську мову навчання. З'явилися україномовні мас-медіа. Схожі перетворення відбувалися й на території Ізмаїльської області.

Хоча Радянський Союз і нацистська Німеччина на початку Другої світової війни були союзниками, проте 22 червня 1941 р. між ними почалася війна. До цієї війни готувалися одна й друга сторони, сподіваючись захопити значні території. Німецькі нацисти випередили Радянський Союз і нанесли удар першими. Хоча є чимало свідчень, які говорять, що в липні 1941 р. СРСР готувався напасти на Німеччину[787]. Союзниками Німеччини в цій війні були, зокрема, Угорщина й Румунія, під контролем яких опинилася частина українських земель.

Нанісши несподіваного удару, німецькі війська вже влітку 1941 р. захопили Правобережну Україну, а 19 вересня ввійшли до Києва, завдавши величезних втрат Червоній армії. У жовтні німці оволоділи Лівобережжям, а в середині листопада — Кримом. Більшість українських територій до кінця 1941 р. були окуповані. Виняток становили лише деякі райони східної частини Донбасу, які були зайняті німцями влітку наступного 1942 р.[788]

Ярослав Стецько

Керівники радикального крила ОУН (бандерівців), які на початку німецько-радянської війни співпрацювали з німцями, сподівалися, що ті дадуть змогу створити Українську державу. 30 червня 1941 р. вони у Львові проголосили її створення й формування українського уряду, на чолі якого став Ярослав Стецько — заступник Степана Бандери. Однак німецьке керівництво загалом негативно сприйняло такі дії (хоча серед нього були люди, які прихильно ставилися до створення Української держави). Представники бандерівського крила ОУН зазнали переслідувань з боку німецької окупаційної влади. Восени 1941 р. німці арештували близько 2 тис. та розстріляли кілька сотень бандерівців. Деякі керівники радикального крила ОУН були арештовані й потрапили в концентраційні табори. Зокрема, два брати Степана Бандери загинули в цих таборах.

Німецька окупація основної частини українських земель тривала до 1944 р. Вони були поділені на кілька зон, у кожній з яких були свої особливості. Деякі землі Лівобережної України (Донбас, Слобожанщина й Чернігівщина) перебували у прифронтовій зоні й підпорядковувалася військовому командуванню. До цієї зони входив і Крим.

Подніпров'я, частина півдня України (від Дніпра до Донбасу), більша частина Поділля, Волинь, волинське й київське Полісся, а також Берестейщина й Мозирщина ввійшли до складу рейскомісаріату Україна. Утворений він був за наказом Адольфа Гітлера 20 серпня 1941 р. Райхскомісаром, тобто керівником цього адміністративного утворення, було призначив гауляйтера і верховного президента Східної Пруссії Еріха Коха. Центром райхскомісаріату стало Рівне, хоча до складу цього утворення входив Київ. Обираючи центром рейхскомісаріату провінційне місто, яке до того часу навіть не було серйозним регіональним центром, німецька окупаційна влада давала зрозуміти, це не якесь українське національне утворення, а лише адміністративна одиниця.

Офіційно рейхскомісаріат існував із зазначеної дати його створення до 15 листопада 1944 р. Він мав становити незалежний від Росії край з українським урядом, але із забезпеченням німецького контролю у політичній, економічній та військовій сферах. Проте до цього не дійшло. Керівні становища в рейскомісаріаті Україна займали виключно німці. Щоправда, тут використовувалися деякі елементи, які надавали цьому утворенню певного національного забарвлення: визнання української мови як офіційної поряд із німецькою, запровадження місцевої валюти — карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо.

Еріх Кох. Очільник рейскомісаріату Україна

Насправді ж окупаційний режим у рейхскомісаріаті працював над тим, щоб українці втратили своїх провідників-інтелігентів і перетворилися на робочу силу, яка б служила німецьким господарям. Тому тут були закриті українські культурні інституції (академія, театри, музеї, філармонії тощо), освітні установи (за винятком початкових чотирьохрічних шкіл), здійснювалося розграбування українських культурних цінностей, розпалювалися чвари між автокефальною та автономною православними церквами, українцями й поляками. Чимало українських інтелігентів зазнали переслідувань і були розстріляні.

Створювалися важкі умови для населення. Забиралися харчі в селян. Брак продовольства відчувався в містах, обмежена була санітарно-медична обслуга, постійно здійснювалися екзекуції мирних людей за їхню реальну чи уявну підтримку загонів Української Повстанської Армії (УПА) й червоних партизан. До того ж масово вивозилася молодь на роботу в Німеччину (загалом таких було близько півтора мільйона осіб).

Жорстокий окупаційний режим призвів до посилення антинімецьких настроїв в рейхскомісаріаті. Одним із безпосередніх наслідків цього стало розгортання на його території українського націоналістичного та радянського партизанського руху. Загони УПА й червоних партизан контролювали значну частину території райхскомісаріату, перешкоджаючи постачанню техніки й харчів для німецьких військ. Окремі керівники націонал-соціалістичної партії Німеччини навіть мали намір віддати Еріха Коха під партійний суд за розладнання тилу, що стала однією з важливих причин поразки німецьких військ на східному фронті.

Загалом особа Коха викликає чимало питань. Цей нацистський діяч відзначався особливою жорстокістю, керуючи рейхскомісаріатом Україна. Його товариші по націонал-соціалістичній партії навіть іменували його «другим Сталіним».

Після падіння нацистської Німеччини Кох опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами СРСР на теренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, Кох їх не цікавив. Проте у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Англійці передали ката України радянській адміністрації.

І тут почалися дива. Коха раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії» (Кох справді, як уже говорилося, обіймав цю посаду, а також був і керівником рейхскомісаріату Україна). Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Польщі». Проте ж частина цієї землі відійшла також до СРСР (зараз це Калінінградська область Російської Федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Проте чомусь судили у Польщі.

Власне, до суду справа йшла довго, хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише 1958 р. над Кохом почався суд. Під час судового засідання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до СРСР і ставив собі в заслугу те, що… протидіяв створенню Української держави.

Зрештою, 1959 року Коха засудили до страти. Проте вирок не виконали… через слабке здоров'я засудженого.

Попри нібито слабке здоров'я, Кох прожив ще 27 з половиною років. Помер на дев'яносто першому році життя. Утримувався він у польській в'язниці в Барчево у винятково гуманних умовах[789]. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки з-за кордону.

Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських злочинців? Є підозри, що Кох був радянським агентом. Логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого», за що й отримав нагороду у вигляді комфортабельної в'язничної камери.

Завдяки таким, як Кох, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше — з усіма українцями. І не допускала створення Української держави, яка, власно кажучи, могла б виникнути під протекторатом нацистської Німеччини.

Окрім прифронтової окупаційної зони й рейхскомісаріату Україна, частина західноукраїнських теренів ввійшли до Генерал-губернаторства для окупованих польських земель. Це була тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, створена 12 жовтня 1939 р. із центром у Кракові. Вважалося, що Генерал-губернаторство є частиною Німецької держави (рейху). І тут не було такого жорстокого окупаційного режиму, як у рейхскомісаріаті Україна. Влада у Генерал-губернаторстві була більш контрольована німцями. Офіційною мовою тут була німецька мова.

З самого початку існування Генерал-губернаторства до його складу ввійшли такі українські етнічні території, як Холмщина, південне Підляшшя, Лемківщина й частина Посяння. Після того, як німці окупували Галичину, вони 1 серпня 1941 р. створили на цих землях окремий дистрикт (область) Генерал-губернаторства. Центром дистрикту Галичина був Львів.

На півдні він межував із Карпатською Україною, яка, як уже говорилося, була загарбана Угорщиною в березні 1939 р.

Низку українських територій окупувала Румунія. Останній Гітлер як компенсацію за втрачену Трансільванію, яку передали Угорщині в серпні 1940 р., дозволив окупувати не лише Буковину й Бессарабію, а й частину Поділля та землі на півдні України.

22 липня 1941 р. був підписаний наказ про організацію території Буковини. Унаслідок чого була створена Буковинська губернія з центром у Чернівцях, до складу якої, поряд із землями південної Буковини, яка належала Румунії, увійшла північна Буковина й Хотинщина. Румунська влада провела масові судові процеси проти українських діячів, відновила насильницьку румунізацію краю. Організовувалися концентраційні табори, в яких опинилися «ненадійні елементи». Також румунська влада здійснювала на Буковині винищення євреїв, які становили значну частку населення Чернівців та інших буковинських міст.

1 серпня 1941 р. на окупованій Румунією території Молдавської РСР та Ізмаїльської області було створено губернаторство Бессарабія з центром у Кишиневі, що проіснувало до 22 серпня 1944 р. На цих теренах, які румуни вважали своєю історичною територію, теж активно здійснювалася румунізація.

Румунії були передані Німеччиною в тимчасове користування українські землі між Дністром і Південним Бугом, де сформувалася румунська провінція Трансністрія. Спочатку її центром став Тирасполь, потім — Одеса. Вона проіснувала з серпня 1941 р. до січня 1944 р. Адміністрація Трансністрії формувалася з вихідців із Румунії. У краї діяли спеціальні комісії «румунізації й колонізації». Офіційними мовами в Трансністрії були румунська, російська й німецька.

На відміну від рейскомісаріату Україна, у цьому регіоні створювалися умови для нормального функціонування шкільництва (з-поміж інших працювали й українські школи), для роботи культурних інституцій: театрів, музеїв тощо. У Одесі працював університет.

Водночас Трансністрія стала полігоном винищення євреїв. Сюди спеціально звозили їх для ліквідації як із земель Трансністрії, так і Буковини й Бессарабії.

Німецький окупаційний режим (особливо це стосувалося рейхскомісаріату Україна), як уже говорилося, породжував негативну реакцію населення, яке почало організовувати осередки опору.

Уже влітку 1941 р. в селі Немовичі Сарненського району отаман Тарас Бульба (Боровець) видав наказ про початок боротьби й створення Української повстанської армії (УПА) «Поліська Січ»[790]. Остання тоді нараховувала близько 10 тис. осіб. Бульбівська УПА воювала як проти німецьких окупантів, так і проти радянських військ. Наприкінці 1941 р. — на початку 1942 р. повстанці контролювали частину Полісся в районі Олевська, проголосивши Олевську республіку.

У липні 1943 р. через конфлікт із бандерівцями бульбівці, щоб відмежуватися від бандерівської Української повстанської армії (УПА), почали іменувати свою військову структуру Українською Народною Революційною Армією. Проте, у зв'язку з арештом німцями Бульби (Боровця) та ув'язненням його в концтаборі Заксенгаузен у листопаді 1943 року, вона не набула розвитку. Останніх її учасників заарештували працівники НКВС 1948 р.

Загалом на теренах рейхскомісаріату Україна ситуація не була стабільною. Окрім німецьких окупаційних сил, які переважно зосереджувалися в містах, тут діяли різноманітні загони, що складалися з колишніх радянських військових, а то й просто озброєні бандитські утворення. Усі вони вдавалися до грабунків сільського населення. Тому в деяких населених пунктах (особливо на західній Волині й Волинському Поліссі) стихійно почали виникати групи самооборони. Власне, як своєрідна самооборона й постала УПА «Поліська Січ». Керівники ОУН (бандерівці й мельниківці) розуміли, що рано чи пізно якесь політичне угрупування очолить цю стихію. Тому вони вирішили сформувати свої загони Української повстанської армії (УПА)[791].

Основним осередком діяльності УПА була західна Волинь. Отримала вона своє поширення й на Галичині. Були спроби поширити її діяльність у різних регіонах України, аж до Донбасу. Однак говорити про те, що вона стала помітною силою за межами західної Волині й Галичини, не доводиться.

Тарас Боровець — отаман «Поліської Січі»

Офіційною датою створення цієї «армії без держави» вважається 14 жовтня 1942 р., коли польовий командир Сергій Качинський (псевдо «Остап») створив перший збройний відділ ОУН (бандерівців) у місті Сарни. Щоправда, ця дата є дещо пропагандистською. Адже 14 жовтня припадає на православне свято Покрови, яке начебто в давні часи дуже шанувалося українськими козаками. 1943 році загони ОУН (бандерівців) почали офіційно іменуватися Українською повстанською армією (УПА). Ряди цієї структури поповнювалися добровольцями з-поміж ідейних націоналістів. Тоді ж велика кількість українців, які служили в допоміжній поліції рейхскомісаріату на Волині, поповнили лави УПА. Їхні місця зайняли переважно поляки. Частково загони УПА поповнювалися й червоноармійцями, які опинилися на окупованих територіях. Здійснювалася також мобілізація населення до цієї армії, формування допоміжних (господарських, пропагандистських, медичних та інших структур, які обслуговували збройні відділи).

Своїм основним завданням УПА проголошувала підготовку повстання, яке мало б розпочатися в момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні. Це повстання мало б призвести до створення Української держави, яка б включала етнічні українські землі. Власне, воно розгорнулося на Волині впродовж весни — осені 1943 р. Проти УПА німці кинули значні військові сили. У своїх документах вони цю акцію називали повстанням[792]. Так само ці події називалися й у радянських документах. Наприклад, у телеграмі вищого керівника СС і поліції України обергрупенфюрера СС Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 р. вказані події іменувалися «українським національним повстанням на Волині». А командир радянських партизанів Петро Вершигора 4 березня 1944 року писав, звертаючись до Українського штабу партизанського руху, що «не можна допустити в Польщі тієї помилки, яку ми зробили на Волині, віддавши керівництво народним повстанням проти німців у руки контрреволюційних угрупувань націоналістів».

Антинацистське повстання на Волині підтримували не лише українці, а й представники інших народів, які проживали в цьому краї. Зокрема, це стосується чехів, які мали тут окремі села.

На жаль, у такій ситуації польське населення Волині, представники якого служили у польській допоміжній поліції, нерідко опинялося на боці німецьких окупантів. Поляки-поліцейські разом із німецькими військами здійснювали каральні акції проти УПА й українських сіл. Це також призвело до відповідної реакції УПА. Нападаючи на польські поселення-пляцувки, поліцейські відділи, які переважно були польськими, українські повстанці захищали себе й мстилися за вчиненні насильства. Розгорнулося українсько-польське протистояння на Волині, жертвами якого стали не лише військові, а й багато мирних жителів з обох сторін.

Унікальним явищем в історії Волинського повстання стало створення Колківської республіки, яка існували з квітня до листопада 1943 р. і охоплювала контрольовані бандерівською УПА терени нинішніх Маневицького, Ківерцівського й Рожищенського районів Волинської області. Центром цієї республіки стало містечко Колки, де зосереджувалися не лише військові, а й різноманітні господарські й культурно-освітні структури. У Колках тоді проходили навіть зібрання українських вчителів, видавалася різноманітні література, зокрема українознавчі підручники для шкіл.

Повстанціз Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Волинське повстання 1943 р. стало незвичним явищем на той час. Подібних повстань тоді Європа ще не знала. Пізніше вже було Варшавське, Словацьке повстання… Проте Волинське повстання було першим! Та й масштаби його вражали.

1944 р. стала зрозумілою поразка Німеччини в Другій світовій війні. Тим часом радянські війська витісняли німців з українських теренів. Тоді за ініціативою УПА був створений представницький орган українського народу — Українська головна визвольна рада (УГВР). Перший великий збір цього органу відбувся 11–15 липня 1944 р. в Карпатських лісах неподалік села Скрипня на Самбірщині. У політичній платформі УГВР стверджувалося, що вона бореться за українську самостійну державу в союзі з усіма поневоленими народами Європи й Азії[793]. До складу Ради ввійшли представники різних політичних сил, які представляли різні регіони України. Її президентом обрали Кирила Осьмака — уродженця Східної України, що в минулі часи був членом Української Центральної ради, а пізніше, в радянський період, проходив за справою Спілки Визволення України. УГВР, на думку організаторів, мала б стати проводом повстанської боротьби, яка б і призвела до створення незалежної України. Проте на заваді цьому стала зміна німецького окупанта радянським, який мав за плечима великий досвід боротьби з українським національним рухом.

Протягом 1944 р. радянські війська повністю зайняли українські території. Цей процес у нас за радянських часів і навіть у часи незалежної України іменувався «визволенням від німецько-фашистських окупантів». Звичайно, велика частина населення України, зокрема рейхскомісаріату, були «ситі» німецьким окупаційним режимом і ладні були вітати «радянських визволителів». Проте прихід радянських військ також нерідко супроводжувався насильством над мирним населенням. Почалася жорстока розправа не лише з людьми, які співпрацювали з окупаційною владою, а й з учасниками українського націоналістичного підпілля та осіб, пов'язаним із ним. Загалом же на людей з окупованих територій радянська влада дивилася як на людей «другого сорту», як на таких, яким не дуже варто довіряти. Навіть задовго після Другої світової війни в СРСР під час заповнення різноманітних анкет був пункт, де треба було відповісти, чи ти або твої рідні перебували на окупованих територіях. Чоловіків з окупованих земель забирали до радянського війська. До того ж їх часто, використовуючи як «гарматне м'ясо», кидали на найбільш проблемні ділянки фронту, де ті масово гинули.

У таких умовах УПА продовжувала свою діяльність, активна фаза якої тривала до 1947 р. 1950 р. був убитий головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Його з 1950 р. до 1954 р. заступив Василь Кук. На початку 50-х років УПА згорнула свою діяльність. Тим часом радянська влада утвердилася навіть у проблемних районах Західної України.

Роман Шухевич (ліворуч) ікрайовий провідник ОУН Львівщини Йосип Дьяков.

Попри величезні втрати українців під час Другої світової війни, вона мала для України й певні позитивні наслідки. Більшість українських земель опинилися об'єднаними, хай навіть під владою тоталітарного Радянського Союзу. Про це так писав відомий український кінорежисер Олександр Довженко: «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, яким би грізним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі і крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, вочевидь, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед»[794].

Незадовго до закінчення Другої світової війни, 4–11 лютого 1945 р., відбулася зустріч глав держав США, Велико Британії та СРСР (Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Йосип Сталін) у Лівандійському палаці неподалік Ялти. На цій зустрічі, яка отримала назву Ялтинської конференції, розглядалося питання про подальше ведення війни і повоєнний устрій у Європі та світі[795]. Зокрема, питання про західні кордони СРСР, які, відповідно, стосувалися УРСР. Так, кордон між СРСР та Польщею мав проходити по лінії Керзона, яка дещо співпадала з етнічним розмежуванням поляків та українців, з незначними відхиленнями на користь Польщі. Загалом же під Польщею лишалися деякі українські етнічні землі на Підляшші, Холмщині, західній Галичині й Лемківщині. Натомість Польща як відшкодування мала отримати німецькі території на заході й півночі.

Передбачалося скликати в квітні 1945 р. в США конференцію зі створення Організації об'єднаних націй (ООН). Погоджено, що засновниками цієї організації будуть не лише суверенні держави, а й дві республіки СРСР: УРСР та БРСР).

Рішення Ялтинської конференції були закріплені на Потсдамській конференції, яка відбулася після падіння нацистської Німеччини, з 17 липня до 2 серпня 1945 р.

1945 р. Радянський Союз уклав договір із Польщею, який стосувався польсько-радянського кордону. Останній загалом збігався з лінією Керзона[796]. Потім, 1951 р., цей кордон, відповідно до нового договору, був дещо змінений, але не суттєво. Польща отримала низку українських етнічних територій. Доля українців цих земель була непростою.

Під час Другої світової війни ці землі, як уже говорилося, входили до Генерал-губернаторства. Передбачалося, що ця територія буде германізована. Тому українців виселяли з їхніх рідних земель і намагалися оселити тут німецьких колоністів. Щоправда, ця колонізація через різні причини не набула масового характеру.

Загроза ж для українців була з іншого боку. Починаючи з 1942 р. проти них розпочинає терор польське підпілля. Спочатку це були поодинокі вбивства українських інтелігентів, адміністраторів, а також священиків. Однак із перших місяців 1943 р. польські підпільники, передусім Армія Крайова, починає знищувати українські села і вбивати мирних людей.

Не дивно, що деякі українці Закерзоння, зокрема холмщаки, позитивно сприйняли прихід радянських військ. Деякі з них сподівалися, що їх прилучать до території УРСР. Окремі села Холмщини навіть зверталися з відповідними відозвами до уряду СРСР. Проте радянське керівництво вирішило по-своєму. Холмщину й Підляшшя було вирішено передати Польщі. Також їй передали Перемишлянщину й Лемківщину, де основну частину населення в сільській місцевості становили українці. Тоді ж українцям було запропоновано переселитися з цих земель на терени УРСР. Настала черга нової депортації, яка тривала 1945–1946 рр. Чимало українців добровільно погодилися на неї, сподіваючись, що в радянській Україні знайдуть мир і спокій. Проте частина з них опинилася на незвичних для них теренах півдня України, де їм важко було виживати.[797]

Спірною територією була також Карпатська Україна, яку анексувала Угорщина, але на яку претендувала Чехо-Словаччина. Восени 1944 р. ці терени зайняли радянські війська. Чехо-словацька адміністрація відновилася лише частково й тимчасово. Цей край був швидко радянізований. Комуністами, які мали значний вплив у регіоні, був організований з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України, який відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві[798]. Там було висловлене бажання приєднати Закарпаття до УРСР. Крайове управління наприкінці 1944 р. здійснювалося Народною Радою, створеною на означеному з'їзді, а з січня 1946 р. — обласними органами радянського управління. 29 червня 1945 р. між чехословацьким урядом і СРСР було укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини і приєднання до України[799]. Нова влада провела в перші ж повоєнні роки націоналізацію підприємств, а 1949–1950 рр. — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано 1945 р. Ужгородський державний університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку радянської влади, а в 1949 р. її ліквідували.

Щодо приналежності до СРСР (у складі УРСР) земель північної Буковини й Бессарабії, то це питання було врегульоване договором між Румунією та СРСР, який уклали 10 лютого 1947 р.

Можна стверджувати, що більшість українських земель у повоєнний період опинилися в складі СРСР. Хоча не всі. Як уже говорилося, Польщі залишили низку українських етнічних територій, що були зачищені від українців. У складі Чехословаччини лишилася Пряшівщина (східна частина нинішньої Словаччини), переважно заселеної українцями. За Румунією лишилися такі українські етнічні землі, як південна Буковина й південна Мармарощина. Також у складі Радянського Союзу було чимало українських земель, котрі не ввійшли до УРСР. Так, під час встановлення післявоєнного радянсько-польського кордону до СРСР відійшли етнічні українські землі Берестейщини і Пінщини. Незважаючи на те, що в цих регіонах населення висловлювало бажання бути в складі УРСР, ці терени віддали Білоруській радянській соціалістичній республіці, якій також належали деякі українські землі на Східному Поліссі. У складі Російської Федерації лишалися українські землі на Курщині, Вононіжчині, Білгородщині, східному Донбасі, Кубані, заселені українцями окремі регіони в Західному Сибіру й на Далекому Сході.

Друга світова війна завдала Україні не лише величезних людських, але і матеріальних втрат. Окрім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було розорено сільське господарство. Промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26 відсотків від рівня 1940 р. Україні самій доводилося відбудовувати свою економіку. Низка евакуйованих у глибину СРСР підприємств так і не були повернуті в Україну. 1946 р. Україна зазнала чергового голоду, який переважно охопив східні й центральні регіони УРСР. Натомість на заході України, де переважав приватний сектор у сільському господарстві, голоду не було. Однак після цього в Західній Україні була проведена колективізація, яка помітно посилила контроль радянської влади за сільським населенням. Це також дало можливість репресивним органам більш ефективно боротися з УПА.

Паралельно із цим наприкінці 40-х рр. ХХ ст. була здійснена чергова чистка в КП(б)У під знаком боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». А на початку 50-х рр. почався тиск на українську радянську інтелігенцію. 1951 р. московська газета «Правда» «викривала націоналістичні ухили» у творах українських авторів, зокрема в поезії Володимира Сосюри «Любіть Україну».

Однак смерть Сталіна 1953 р. пригальмувала ці переслідування. Натомість 1954 р. в СРСР широко відзначалося 300-ліття возз'єднання України з Росією. Звичайно, цей ювілей трактувався в проросійському радянському дусі. Українців представляли «молодшими братами» росіян, які «споконвічно» вели боротьбу за возз'єднання зі «старшими братами». Цей ювілей дав можливість «реабілітувати» українську козацьку тематику в історичній науці, літературі, мистецтві, що в кінцевому підсумку сприяло розвитку української національної свідомості.

Також у цей ювілейний рік очільники СРСР вирішили «подарувати» Кримський півострів Україні, який входив до складу Російської Федерації. Передісторія цього «дару» така.

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар[800]. З Криму виселили близько 200 тис. представників цієї національності переважно в Узбекистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Також на Кримському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім'я кримських татар перестало вживатися в офіційних документах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар? Звичайно, це не був роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників кримськотатарського народу. На те були причини прагматичного характеру. Керівництво Радянського Союзу планувало включити в сферу свого впливу не лише землі Центральної Європи, а й просунутися на південь. Тому передбачалася війна з Туреччиною. З цією метою відбувалася «зачистка тилу». Уже з кінця 1943 р. починається депортація тюркських народів, які проживали на теренах Кавказу. Також виселяли ті етноси й етнічні групи, яких підозрювали в протурецьких симпатіях і які переважно сповідували іслам[801]. Рано чи пізно черга мала дійти до кримських татар. Адже вони мали велику діаспору в Туреччині. Чимало серед них було й туркофілів. Інша річ, що до війни Радянського Союзу з Туреччиною не дійшло. Тому зачистка від кримських татар півострова, на перший погляд, виявилася марною.

Проте, якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи, то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істеблішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був ліквідований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. 1945 р. він став областю, яка входила до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового флоту. Він отримав статус міста державного підпорядкування. Радянська пропаганда його позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому навіть присвоїли звання міста-героя[802]. Відповідно, Севастополь розглядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискурсі ці поняття були майже ідентичні) місто.

Кримські татари по прибуттідо міст вигнання.

Агітаційне оголошення для переселенців до Криму

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало проблем, передусім економічних. Втрата величезної частини працездатного населення призвела до деградації сільського господарства, інших сфер економіки. Переселенці, яких направляли сюди з «корінної Росії», тут не приживалися. Їм було важко займатися сільським господарством в умовах степу й субтропіків. Вони виявляли невдоволення навіть перед високими партійними чиновниками, як, наприклад, перед Микитою Хрущовим, який відвідав Кримський півострів[803].

Проте господарювати в Криму могли українці…

Після 1954 р. «відповідальною» за Крим стала Україна. Не без того, що чималі кошти на відбудову півострова виділялися із загальносоюзного бюджету. Проте УРСР мусила теж витрачати частину своїх ресурсів на цю справу. Відбувався відтік частини трудових ресурсів з України до Криму. Хоча українці, потрапивши на півострів, як звичайно, русифікувалися і ставали «втраченими для України».

І тоді, 1954 р., відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР до складу тодішньої УРСР увійшли Кримська область й місто Севастополь[804]. Це передання супроводжувалося політичною демагогією. Воно на позір трактувалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям. Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Микита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча тоді цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передання Криму Україні було не одноосібним, а колективним.

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінювало. Півострів як був, так і залишався в складі Радянського Союзу. До того ж його цілеспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче поселяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, які виходили на пенсію.

Окрім того, приєднання Криму — території, де переважало російськомовне населення — «прив'язувало» Україну до Росії. До речі, литовцям тричі (!) 1945, 1963 та 1987 роками пропонували передати до складу Литовської Радянської Соціалістичної Республіки Калінінградську область, звідки було депортоване німецьке населення і куди цілеспрямовано переселяли росіян і російськомовних. Однак керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж погодилось на приєднання Криму, проковтнувши «наживку»[805].

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Після смерті Сталіна новопостале радянське керівництво, де на перше місце з часом висунувся Микита Хрущов, пішло на здійснення низки реформ. З часом період кінця 50-х — початку 60-х рр. почали іменувати «відлигою». Зокрема, на ХХ з'їзді КПРС 1956 р. був засуджений «культ особи Сталіна». Розпочався процес реабілітації осіб, яких ув'язнили за «антирадянську діяльність». Здійснювалося масове повернення таких людей із таборів. Значною мірою це стосувалося українців, які були засуджені за співробітництво з УПА чи навіть за участь у цьому збройному формуванні.

Радянське керівництво здійснило низку кроків, щоб поліпшити рівень життя основної частини населення в СРСР. Зокрема, взятий був курс на збільшення продукції зернових. З цією метою побільшувалися колгоспи. 1954 р. був оголошений план освоєння цілинних земель Сибіру й Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях було мобілізовано близько 100 тис. осіб, переважно молоді. Колгоспам надавалися деякі пільги. 1958 р. скасовувалися машинно-тракторні станції (МТС), більша частина техніки яких опинилася в колгоспах. Проводилася кампанія за збільшення посіву кукурудзи й збільшення використання хімічних добрив. Однак ці зміни не дали очікуваних результатів. Загалом і надалі зберігалася проблема харчового забезпечення населення.

Відбувалися також зміни в сфері промисловості. Її реорганізація здійснювалася в напрямку децентралізації управління. В УРСР було створено кілька союзно-республіканських міністерств, зокрема чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості. Частка промислової продукції республіки, що контролювалася всесоюзним міністерством у Москві, зменшилася з 64 відсотків 1953 р. до 24 відсотків 1956 р. З травня 1957 р. економічне управління й планування перейшло до господарських районів, якими керували ради народного господарства (раднаргоспи). Таких в УРСР спочатку було 14, пізніше — 7. Децентралізація економіки призвела до т. зв. «місницьких» тенденцій, власне, до переважання місцевих і республіканських інтересів перед загальносоюзними. Це не могло не турбувати вище радянське керівництво, яке «дало задній хід». 1962 р. було розпочато рецентралізацію. Після ж усунення від влади Хрущова 1965 р. була відновлена централізована система управління економікою.

У період «відлиги» утвердився адміністративний поділ УРСР, який без помітних змін зберігався до кінця існування СРСР. Після ліквідації 1959 р. Дрогобицької області й приєднання її до Львівської республіка була поділена на 25 областей. На початку 60-х рр. відбулося побільшення районів областей.

Іван Дзюба.

Попри певну децентралізацію та лібералізацію у СРСР (і в УРСР зокрема) спостерігалися певні тенденції русифікації. Також широких масштабів набула боротьба з релігією. Це було пов'язано з прийняттям третьої програми Комуністичної партії Радянського Союзу на її ХХІІ з'їзді, яка ставила мету в недалекому майбутньому (орієнтовно протягом двадцяти років) «побудувати комунізм». Ця побудова передбачала поступову нівеляцію національних відмінностей («зближення та взаємозбагачення» націй та їхніх культур) і створення «безрелігійного суспільства».

1957–1962 pp. активно велася антирелігійна боротьба, унаслідок якої було знято з реєстрації близько половини православних громад й дві третини монастирів у республіці. Закриті також були дві з трьох православних духовних семінарій в УРСР[806].

Водночас лібералізація в СРСР сприяла появі в Україні руху шістдесятників (від 60-х рр. ХХ ст.)[807]. Його представники виступали за оборону української мови, культурної спадщини, виявляли інтерес до української історії, зокрема до історії козацтва. Цей рух набув популярності серед молодої літературної генерації, представників інтелігенції. Своєрідним маніфестом шестидесятників стала робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», де автор, виступаючи проти політики русифікації, яка реалізовувалася в СРСР, намагався показати, що вона не відповідає «ленінській національній політиці». Ця праця була засуджена керівництвом УРСР, а сам автор зазнав переслідувань[808]. Робота ж «Інтернаціоналізм чи русифікація» розповсюджувалася нелегально.

Поширення літератури в формі самвидаву, неофіційні відзначення роковин перепоховання Тараса Шевченка, протести з приводу підпалу фонду рукописів бібліотеки Академії наук УРСР, створення неформальних груп тощо викликали занепокоєння з боку радянських органів.

Ще 16–20 травня 1961 р. у Львові відбувся таємний судовий процес над сімома юристами (Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою та іншими), які створили таємну організацію Українську Робітничо-Селянську Спілку. Підсудних звинувачували в тому, що вони хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Хоча насправді підсудні збиралися лише мирно агітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 Конституції СРСР 1936 р. Лук'яненка, звинувативши у «зраді батьківщині», засудили до розстрілу, інших підсудних — до тривалих термінів ув'язнення[809]. Щоправда, Верховний суд УРСР замінив Лук'яненку смертний вирок на 15 років тюрми. Проте такі процес не були поодинокі.

А втім першими роками «застою» керівництво УРСР, очолюване першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом[810], намагалося відстоювали перед Москвою деякі господарські права республіки, а також певну культурну автономію. Це не подобалося вищому радянському керівництву, яке стверджувало, що керівники УРСР не можуть розправитися з дисидентами. У січні — квітні 1972 р. з санкції Москви була проведена чергова хвиля арештів інакодумців в Україні. Взагалі серед ув'язнених дисидентів у Радянському Союзі пальма першості належала українським. У травні 1972 р. Шелеста усунули з посади першого секретаря ЦК КПУ за написану ним книгу «Україно наша радянська», в якій знайшли «національні ухили». Розпочалася кадрова чистка в республіці. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який загалом слухняно провадив лінію вищого радянського керівництва.

З 1965 р. була проведена перша хвиля арештів дисидентів у Києві і в Західній Україні. Це був час, коли від влади був усунутий Хрущов. Лібералізація радянського режиму скінчилася. Почався період «застою», який у політико-ідеологічному сенсі супроводжувався поверненням до оновленого, більш м'якого варіанту сталінізму. Масові репресії як такі були відсутні. Проте інакодумці (передусім у середовищі інтелігенції) зазнавали переслідувань.

Проте хвиля арештів 1972 р. не зупинила дисидентського руху. Розпочата між Заходом і СРСР політика «розрядки» навіть посприяла його активізації. Після підписання 1975 р. кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво у листопаді 1976 р. виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Очолив її письменник Микола Руденко, ветеран «Великої Вітчизняної війни», колишній комуніст. До неї приєднався відомий дисидент, генерал Петро Григоренко. 1977–1980 pp. Групу було майже ліквідовано. Останню її голову Оксану Мешко заарештували 1980 р.[811]

Тоді ж економічна ситуація СРСР із середини 1970-х pp. погіршилася. Темпи річного приросту сповільнилися із 8,5 відсотків 1970 до 3,2 відсотків 1981 р. Кілька неврожаїв спричинили продовольчу кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість зернових. Водночас радянське керівництво продовжувало витрачати значні ресурси на озброєння та дорогі космічні дослідження. Дорого коштували радянській економіці чималі видатки на допомогу країнам «соціалістичного табору» та країнам «третього світу», які були союзниками СРСР.

За таких умов була прийнята 1977 р. нова Конституція СРСР, положення якої відповідно були продубльовані в конституціях союзних республік, зокрема й УРСР. Конституція УРСР була прийнята сьомою (позачерговою) сесією Верховної Ради республіки 20 квітня 1978 р.

Більшість статей цієї Конституції мали декларативний характер і не підкріплювалися відповідними законами. Зокрема, гарантувалися права і свободи; УРСР проголошувалася суверенною державою й ніби мала право зносин з іншими державами. У неї також було право вільного виходу з СРСР, хоча закону і відповідного механізму цієї процедури не існувало. До того ж шоста стаття Конституції встановлювала політичну монополію у державі єдиної комуністичної партії. Створення ж інших партій вважалося незаконним і вело до кримінальної відповідальності.

Конституція змінила назву рад депутатів трудящих на народних депутатів, затвердила державну символіку, що зазнала певних змін у кінці 40-х років ХХ ст., а також адміністративний устрій у складі двадцяти п'яти областей.

Ця Конституція діяла не лише в останні роки існування УРСР, а й у перші роки незалежної України, зазнавши певних змін (всього їх було зроблено двадцять чотири, з яких шість до проголошення незалежності). Чинною ця Конституція залишалася до 28 червня 1996 р.

Кризові явища, які намітилися ще у другій половині 70-х рр. у СРСР, особливо дали про себе знати у 80-х роках. Спроби реформувати радянську економіку й зробити деякі косметичні зміни в політичному устрої належного ефекту не дали. Наприкінці 80-х рр. у країні почалися процеси, що призвели до розвалу СРСР. І тут головна роль належала Україні.

Сучасна Українська держава виникла внаслідок розпаду Радянського Союзу на основі його колишньої частини — Української РСР. Саме структури цього автономного державного утворення, зазнавши відповідної трансформації, були перетворені в структури незалежної України. Тому нинішня Українська держава мала (і має) чимало «родимих плям» колишнього радянського спадку. Проте важливу роль відіграли й традиції українського державотворення ХХ ст. Прихильники незалежності України, які останніми роками існування СРСР отримали можливість відносно вільно діяти, зверталися до державотворчого досвіду українців ХХ ст., передусім до діяльності УНР. Принаймні актуалізована пам'ять про українське державотворення як у ХХ ст., так і в більш ранні часи, стала важливим чинником (принаймні ідеологічній сфері) для становлення Української держави.

Розпад Радянського Союзу по-своєму був логічним. Ця країна не витримала змагання з країнами Заходу. Падіння цін на нафту, яка для СРСР була основним джерелом золотовалютних ресурсів, у 80-х роках ХХ ст. призвело до глибокої економічної кризи в країні. Радянський Союз уже не мав ресурсів, щоб утримувати в сфері свого впливу політичних сателітів із «соціалістичного табору». Також в країні почалися пошуки ефективнішої моделі економічних відносин, яка б дала можливість (хоча б частково) компенсувати втрати, викликані кризою.

Започаткована в другій половині 80-х років у СРСР т. зв. Перебудова в кінцевому підсумку призвела до демонтажу соціалістичної моделі господарювання. Паралельно з цим почався демонтаж комуністичної ідеології, яка виправдовувала існування Радянського Союзу як «інтернаціональної соціалістичної» держави. Відповідно, у різних регіонах СРСР активізувалися національні рухи, які, взявши на озброєння національні гасла, вимагали ліквідації чи принаймні трансформації «інтернаціонального» СРСР.

Першими про себе заявили республіки Балтії (Естонія, Литва, Латвія), які вимагали реальної незалежності. Тим паче, що західні країни розглядали «радянську Прибалтику» як незаконно окуповану територію. Рух за незалежність набув значного розвитку і в республіках Закавказзя. Дещо повільніше ці процеси відбувалися в Україні[812]. Однак і тут вони набували обертів, особливо це стосувалося західноукраїнських земель, передусім Галичини.

1989 р. виникла громадсько-політична організація Народний Рух України за перебудову (НРУ), що мала відносно широку підтримку й була зорієнтована на суверенізацію України. Установчий з'їзд цієї організації відбувався 8–10 вересня 1989 р. в актовому залі Київського політехнічного інституту[813]. Організація об'єднувала широкий спектр людей: від націонал-комуністів до радикально налаштованих націоналістів.

Під час виборів 1990 р. до Верховної та місцевих рад представники НРУ добилися чималих успіхів. У Верховній Раді ними була створена група Народна Рада. У областях Західної України й Києва виникли рухівські фракції, а в обласних радах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прихильники НРУ та близькі до них депутати становили більшість[814].

У такій ситуації Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет[815], яка стала заявкою на незалежність України. Незважаючи на опір комуністів-консерваторів, уряд УРСР робив певні кроки на шляху усамостійнення України. Бажаючи зупинити процес дезінтеграції СРСР, радянське керівництво 17 березня 1991 р. провело всесоюзний референдум щодо збереження СРСР. За наполяганням НРУ паралельно з референдумом проводилося республіканське консультативне опитування, де звучало запитання: «Чи згодні ви, щоб Україна була в складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет?». Позитивно на нього відповіло понад 80 відсотків опитаних.

Тим часом ситуація в СРСР усе більше «розхитувалася». 19 серпня 1991 р. в Москві комуністи-консерватори спробували здійснити державний переворот, щоб відновити владу партійної номенклатури й припинити процес суверенізації республік. Після провалу перевороту 24 серпня 1991 р, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України[816]. Останній підтримало 90,32 відсотків населення України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.[817]. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких впевнено переміг тодішній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук[818]. Усе це стало одним із головних чинників розпаду СРСР. Адже суверенітет проголосила друга за кількістю населення й економічного потенціалу республіка. 8 грудня у Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті тодішні лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розвал СРСР, створивши Співдружність незалежних держав (СНД).

Така легкість розвалу Радянського Союзу обумовлювалася тим, що тимчасово збіглися інтереси російської, власне московської, партійно-господарської номенклатури і національних номенклатур на місцях. Щодо московської номенклатури, лідером якої був Президент Росії Борис Єльцин, то вона була зацікавлена в тому, щоб остаточно усунути від влади загальносоюзну номенклатуру на чолі з Михайлом Горбачовим. Після невдалого серпневого путчу 1991 р., а також змін, що відбулися після цього в національних республіках, це було зробити нескладно. Загальносоюзна номенклатура швидко втрачала і владу, й популярність. Також російська (московська) номенклатура розраховувала, що, взявши владу в «своїй» республіці, яка мала величезні сировинні ресурси, їй не треба буде ділитися багатствами з іншими республіками СРСР. Тим паче, що ціна цих ресурсів після падіння цін на нафту помітно зменшилась. Щодо номенклатур союзних республік, то їм було цікаво стати повноправними господарями на «своїх» територіях. Проте цей двосторонній рух російської та національних номенклатур тривав недовго[819].

Дуже швидко політика Росії, яка розглядала себе як наступника СРСР, зосередилася на тому, щоб зберегти свій домінуючий вплив на пострадянському просторі. Це зрозуміло. Імперії просто так не вмирають. Як і зрозуміло те, що найголовнішою ланкою в цій політиці було збереження впливу на Україну. На те існувала низка причин. Адже Україна була не лише найбільшою за чисельністю після Росії республікою колишнього СРСР, країною з великим індустріальним, аграрним і науково-технічним потенціалом, чималими природними ресурсами. Україна — і це, певно, найголовніше — була і залишається основним людським донором Росії. Українці зараз не лише працюють у Москві, Петербурзі, інших регіонах Російської Федерації. Вони достатньо добре представлені в науці, освіті, мистецтві, армії, церкві, зрештою, на вищих щаблях влади. Якби не українці, Росія давно б позбулася свого «слов'янського обличчя». Отже, для Росії втрата України — це, правду кажучи, втрата самої себе.

Леонід Кравчук, 1-й Президент Украини (ліворуч), Станіслав Шушкевич, Голова Верховної Ради Білорусі (у центрі) та Борис Єльцин, Президент Россії (2-ий праворуч) після підписання Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав у Біловежській пущі Білорусь

Буквально відразу після проголошення української незалежності московські керівники, очолювані Єльциним, давали зрозуміти, що низка територій України є російськими і вони, власне, мали би належати Росії. Це Крим, деякі східноукраїнські регіони й південь.

Росія не пішла тоді на відверту конфронтацію з Україною, яка тоді володіла атомною зброєю. До того ж тоді Росія мала чималі проблеми з Чечнею, що проголосила незалежність і вела війну з російськими силовиками.

Особливо проблемним для України став Крим. 1989 р. кримські татари отримали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатріації лягла на плечі української влади, яка тоді поступово дистанціювалися від Москви.

Ще до проголошення незалежності України, 20 січня 1991 р., у Кримській області відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», закладена під Україну 1954 р., тепер мала спрацювати. Московський центр почав підривати подібні «міни» в республіках, де розгорталися національні рухи. Варто згадати Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Придністров'я. Криму ж відводилося чільне місце.

Референдум і створення «соціалістичної автономії» мало би законсервувати на півострові «радянський заповідник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення автономії. Щоправда, значна частина з тих, хто голосував «за», не зовсім розуміли, за що вони голосують. До того ж це голосування відбувалося в умовах інформаційної блокади та шаленої прокомуністичної пропаганди. Місцева влада в Криму, яка перебувала в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо— й телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискредитації всього українського[820].

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт із кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. в Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автономії прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Поготів, що на референдумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай із невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57, 07 %, у Кримській Автономії — 54, 19 %[821]. Кримський півострів увійшов до складу України як Автономна Республіка Крим.

Проте тут не припинялися спроби проросійських сил проголосити «незалежність», а фактично — приєднати Крим до Росії. Такі спроби були 1992 і 1994 роками. І в пізніші часи на півострові активно діяли проросійські сили. Чи не найголовнішим вогнищем цих сил став Севастополь, де розміщувалася база російського Чорноморського флоту.

На жаль, проукраїнські сили в Криму не були активними. Хоча українці на півострові становили другу за чисельністю етнічну групу (вони складали близько 20 % від загальної кількості українського населення), проте, зазнавши сильної русифікації, у переважній більшості не відзначалися вираженою українською національною свідомістю. Можливо, це виглядало парадоксально, але найбільш дієвою проукраїнською силою в Криму стали кримські татари. 1991 р. вони відновили свої представницькі органи — Курултай та Меджліс, які мали представляти їхні інтереси перед владою. Не можна сказати, що українська влада перешкоджала діяльності кримських татар, але й не надавала їм великої допомоги. Для неї вони були, радше, пасинками, а не синами.

Саме в умовах незалежної України кримські татари мали можливість не лише повернутися до Криму, а й відроджувати свою культуру. Їхні політичні лідери отримували підтримку з боку національно орієнтованих українських політичних сил.

Україна, маючий значний промисловий та сільськогосподарський потенціал, у перші роки незалежності пережила глибокий економічний спад. З 1991 до 1999 рр. вона втратила 60 відсотків валового внутрішнього продукту. Проте Україна пережила найвищу інфляцію в Європі. Катастрофічно понизився рівень життя населення. Водночас почався процес депопуляції населення: смертність почала переважати над народжуваністю. Відбулася й деградація збройних сил молодої держави. Україна, маючи третій у світі ядерний потенціал, відмовилась від нього, підписавши 5 грудня 1994 р. Будапештський меморандум, який гарантував їй безпеку з боку Росії, США й Великої Британії. Насправді він виявився недіючим документом. Тим часом Україна передала своє ядерне озброєння Росії. Це була своєрідна плата за незалежність.

Говорячи про економічні й соціальні проблеми в Україні в 90-х рр. ХХ ст., варто вказати на кілька чинників. Дещо подібні процеси, як звичайно, переживали колишні країни «соціалістичного табору», які переходили від командно-адміністративної системи економіки до ринкової. Така трансформація вела до певної деіндустріалізації: закриття підприємств, які виявилися неконкурентноздатними на ринку. Окрім цього, сильним ударом для економіки України став розпад економічних зв'язків, які існували в СРСР. Це вело до того, що чимало українських підприємств не могли нормально функціонувати, втрачали свої ринки збуту. Також економічно сильна Україна не була потрібна Росії, яка розглядала її як конкурента. Не дивно, що вона утруднювала трансформацію української економіки. У цій ситуації Захід, який надавав економічну й політичну підтримку більшості країн колишнього «соціалістичного табору» Центральної Європи, не поспішав допомагати Україні. Зрештою, немалу роль відігравав і суб'єктивний чинник. При владі в незалежній Україні опинилася колишня комуністична партійно-господарська номенклатура, яка не здатна була здійснювати ринкову трансформацію економіки. До цього треба додати низький рівень національної свідомості комуністичних номенклатурників, які опинилися при владі, їхню корумпованість. Ця номенклатура, передусім керівники підприємств, почали будувати олігархічний капіталізм.

Попри економічний розвал, галопуючу інфляцію, Кравчуку в період його президентської каденції (1991–1994) все таки вдалося зберігати стабільність і цілісність країни, не втягнути її у воєнні й міжетнічні конфлікти. Поступово формувалися інституції незалежної держави.

Однак почалися шахтарські виступи на Донбасі. Хто реально стояв за ними здогадатися неважко. Російські спецслужби, які скористалися соціальним невдоволенням шахтарів. Результатом цих виступів стали дострокові президентські вибори 1994 р., на яких Кравчук програв Леонідові Кучмі. Останнього відверто підтримувала Росія. Зрештою, й сам Кучма демонстрував проросійські настрої, обіцяв, що зробить російську другою державною мовою в Україні.

Схоже, Кучма мав зіграти таку роль, як Олександр Лукашенко в сусідній Білорусі. Перетворитися в «диктатора-господарника», який через своє диктаторство є ізольованим від Заходу і змушений вести державу в фарватері політики Росії. Однак цей план був реалізований лише частково. У силу різних причин, класичним диктатором Кучма не став.

Леонід Кучма, 2-й Президент України

За час десятилітнього правління Кучми в Україні відбулися значні соціально-економічні й політичні трансформації.

1995 р. почалася сертифікатна приватизація, що дозволила формально роздержавити значну частку економіки країни. 1996 р. відбулася реформа аграрного сектора. Завдячуючи їй колишні колгоспні землі було розпайовано між селянами, що працювали на них. Співпраця з західними фінансовими організаціями та стабілізації ситуації в економіці дозволили приборкати інфляцію. Це створило умови для проведення у вересні 1996 р. грошової реформи, коли була введена національна валюта — гривня.

З 2000 р. почало відбуватись зростання економіки, у середньому на 7 відсотків щорічно.

28 червня 1996 р. була ухвалена Конституція України[822]. Це сприяло стабілізації політичної системи, зосереджуючи більшість владних повноважень у руках президента Леоніда Кучми.

Творення системи олігархічного капіталізму призвело до різкого суспільного розшарування, кричущої соціальної несправедливості. У руках кількох десятків людей зосереджувалася абсолютна більшість національного багатства. Відбувалася маргіналізація дрібних і середніх власників, яких свідомо витісняли з економічного життя. Це не давало змоги створити дієвий «середній клас», який є соціальною базою демократії

Згідно з Конституцією, Україна стала унітарною президентсько-парламентсько республікою з багатопартійною політичною системою. Основними інститутами державної влади були Президент, законодавча, виконавча і судова влади. Президент, відповідно до Конституції, став главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав та свобод громадянин. Єдиним законодавчим органом стала Верховна Рада України. Виконавчу ж владу представляв за Конституцією Кабінет Міністрів (уряд), центральні органи виконавчої влади та органи виконавчої влади на місцях. Судова влада була представлена Конституційним Судом України й системою загальних і спеціалізованих судів різних інстанцій.

У час правління Кучми і за його сприяння на українському ринку почали формуватися фінансово-промислові групи, на базі яких згодом виникли бізнес-структури олігархів. Власне, тоді в Україні оформився олігархічний капіталізм, тобто капіталізм великих власників, які здійснюють контроль за економічним і, відповідно, політичним життям країни. Такий тип капіталізму є логічним продовженням соціалістичної системи, яка існувала в СРСР. Його прихід, як уже говорилося, передбачав Павло Скоропадський. Адже в період соціалізму в СРСР ставка робилася на велику індустрію. Спеціально будувалися великі підприємства, які вважалися рентабельними. Дрібне виробництво свідомо занедбувалося. Також йшло нищення середніх і дрібних власників. Домінував великий власник — держава, управління якою було в руках партійно-господарської номенклатури, яка була соціальною й політичною елітою. Коли почався демонтаж соціалістичної економіки, ця еліта з допомогою різних схем та махінацій почала привласнювати колишню «соціалістичну власність». Проте вона могла бути збережена як велика з відповідними навичками управління. Такі навички мав «червоний директорат», колишні керівники підприємств. Власне, до цього директорату й належав Кучма.

Натомість, олігархи, заволодівши мас-медіа, отримали змогу маніпулювати суспільною свідомістю. Особливо актуальною ця маніпуляція ставала під час виборчих кампаній, коли необхідно було мобілізувати електорат. З політичного поля були витіснені ідеологічні партії. Замість них прийшли партії без ідеології, котрі є політичними проєктами для обслуговування певних олігархічних груп. Така політична система творить видимість демократії. Хоча, насправді, велика політика в Україні обслуговує переважно великих олігархів. Широкі верстви населення, фактично, опиняються поза політикою. І в такій ситуації для простого виборця найбільш раціональною дією є просто якомога дорожче продати свій голос.

Не варто драматизувати те, що існують відмінності між регіонами України, переважно західними й східними. Проте й не можна закривати очі на них. Це не лише відмінності через різні державні традиції у цих регіонах, відмінності культурного характеру — мовні, релігійні тощо Це також відмінності, пов'язані з «економічною ментальністю».

Попри негативні моменти олігархічного капіталізму, він мав і позитиви. В умовах України, як і загалом на більшості територій СРСР, саме такий тип капіталізму міг забезпечити відновлення економіки і навіть економічне зростання. Дрібнобуржуазний капіталізм, який є важливим елементом економіки Заходу, у нас цього не зміг би зробити, оскільки тут він є нерозвинутим і не відіграє помітної ролі в господарстві. Тому саме за часів другої каденції президентства Кучми, коли сформувався олігархічний капіталізм, відбувався процес стабілізації й зростання економіки.

Українська олігархія виросла переважно в тих районах України, які були найбільш індустріалізовані. Це Донбас, Дніпропетровська й Харківська області. Натомість, у західних районах України, що були менш радянізовані, олігархічний капіталізм так інтенсивно не розвивався. Тут, попри труднощі, розвивався середній і дрібний бізнес. У цих регіонах, менш «зіпсованих» радянською владою, в людей ліпше збереглися навички дрібного господарювання. Також варто враховувати, що в західноукраїнських областях, які переважно залишалися аграрними, значну частину доходів людей становили доходи від підсобного господарства. «Типовий» житель Західної України, який мав дещо скептичне ставлення до радянської влади і звик сам собі давати раду, в умовах олігархічного капіталізму намагався створити власний бізнес, іноді заробляючи первинний капітал за кордоном, переважно в країнах Центральної й Західної Європи. Тоді як «типовий» олігарх створював свій первинний (і не лише первинний!) капітал шляхом приватизації колишньої соціалістичної власності за демпінговими цінами. Західна Україна, правду кажучи, не дала нам «класичних олігархів», хоча й тут є доволі заможні люди. Зате в Західній Україні маємо чимало дрібних і середніх власників.

Житель індустріалізованих регіонів Сходу України звик (точніше, його привчили за радянських часів) працювати на заводі, фабриці, у колгоспі. Для нього ці господарські структури були «рідними», оскільки вони його «годували», створювали відповідне коло спілкування, давали можливості для кар'єрного росту. Житель цих регіонів звик себе мислити найманим робітником, який підпорядковувався начальнику: директору, голові колгоспу. Тепер начальниками стали олігархи та їхні менеджери. Як раніше найманий робітник слухався свого начальника, так і зараз він слухається нових господарів життя. Тому і ладний голосувати за ті політичні проєкти (партії), на які вкажуть ці нові господарі.

Ранок першого дня Помаранчевоїреволюції

Щодо жителів Західної України, то тут психологія найманого робітника поширена менше. Житель цих регіонів звик бути господарем, ґаздою, навіть якщо господарство це є мізерне. Для нього його власне підсобне господарство з коровами, свинями, кількома сотками огороду було важливішим, ніж робота на заводі—фабриці—колгоспі. Зрештою, робота на «соціалістичних підприємствах» не давала для неблагонадійних «западенців» великих можливостей для кар'єрного росту, особливо по «радянській» та партійних лініях. Їм радянська влада не довіряла. Виходець із Західної України міг стати начальником низової чи середньої ланки. Високими начальниками в Західній Україні, як звичайно, ставили росіяни чи вихідці із східноукраїнських областей. Особливо це характерним було для перших років існування радянської влади в цих регіонах.

В Україні, як і в Росії, на відміну від Білорусії, формувався олігархічний плюралізм: коли не один, а кілька олігархічних груп контролювали й економічне, і політичне життя країни. Це передусім обумовлювалося тим, що Росія й Україна мали набагато більші ресурси, які після розпаду СРСР зуміли прихопити новопосталі олігархи. Натомість, Росія все ж зуміла піти білоруським шляхом. Після правління президента Бориса Єльцина, коли в країні уже існував олігархічний плюралізм, до влади прийшов Володимир Путін, який зробив спробу узурпувати владу й витіснити неугодних йому олігархів. Щоправда, на це в нього пішло багато часу, але він досягнув поставленої мети. У Росії, як і в Білорусії, утвердилася одноолігархія.

За подібним сценарієм намагався діяти також Кучма. Однак утвердити одноолігархію він не зміг з кількох причин.

По-перше, в Україні витворилося кілька сильних олігархічних груп, які до того ж мали підтримку з Росії. Іноді навіть складається враження, що деякі, нібито українські за походженням олігархи, насправді, є представниками російського капіталу в Україні. Кучма реально теж став олігархом, поставивши на чолі своєї олігархічної групи зятя Віктора Пінчука. Він зумів відтіснити одного з найсильніших своїх конкурентів — Павла Лазаренка, який мав шанси створити сильну дніпропетровське олігархічне угрупування. Та все ж Кучмі не вдалося витіснити інші олігархічні групи: «київську» (Григорій Суркіс і Віктор Медведчук), а особливо «донецьких» (Рінат Ахмєтов, «Індустріальний союз Донбасу»). З ними президенту довелося шукати порозуміння. Не все так просто було і з «дніпропетровськими». Їхній політичний проєкт (партія «Громада») трансформувався в партію «Батьківщина», яка згодом стала головною опозиційною силою до режиму Кучми.

По-друге, окрім олігархічних груп, певну роль в Україні відігравав середній і дрібний бізнес, який становив значний сегмент «середнього класу». Хоча цей клас не є політично організований, але його не варто скидати з рахунку. Він, зокрема, здатний на масову мобілізацію для захисту опозиційних сил, від яких чекає кроків на свою підтримку. До того ж цей клас в основному утримує відносно сильні позиції в Західній і почасти Центральній Україні.

По-третє, Кучма хоча й забезпечив собі перемогу на президентських виборах 1999 р., але забезпечив її переважно за підтримки «неолігархічних» регіонів Західної України. Однак реальних кроків назустріч цим регіонам він не зробив. Тож Кучму звинуватили в фактах, які відразу обвалили підтримку його електорату. Мається на увазі «касетний скандал» 2000 р., коли були викладені записи компроментуючих розмов Кучми. Не будемо гадати, хто реально стояв за цим скандалом. До сьогодні залишається чимало неясностей. Однак є фактом, що цей скандал став одним із чинників виникнення широкого руху «Україна без Кучми», який розгорнувся 2001 рр.[823] Загалом тоді Кучма опинився в складній ситуації. А ще 2003 р. між Росією й Україною відбулося протистояння навколо острова Тузла в Керченській протоці. Особливою зоною став Донбас, де вирощений місцевий олігархат залежав від Росії.

Останніми роками правління Кучми хиткий внутрішній консенсус було порушено. На Кучму також чекала зовнішня ізоляція. Через політику «багатовекторності» ним не були задоволені ні Захід, ні Росія, пред'являючи Президенту України свої претензії. Через усе це режим Кучми виявився занадто розхитаний.

У цій ситуації президент пішов на союз із донецькими олігархами, представник яких, Віктор Янукович, очолив уряд. Тоді ж був обраний російський вектор зовнішньої політики.

Після завершення другої каденції президентства Кучми 2004 р. Українська держава пережила низку динамічних політичних змін. Президентські вибори восени 2004 р. іспірували подію, яка отримала назву Помаранчевої революції[824].

Які були реальні її причини?

Уже говорилося, що за часів правління Кучми відбулася економічна стабілізація. Можна говорити й про зростання реальних доходів громадян. До Помаранчевої революції призвело зовсім не погіршення становища населення. І говорити, що тут спрацювала відома ленінська формула «низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть жити по-старому» не варто. Далися взнаки дещо інші чинники.

По-перше, союз Кучми з донецькими олігархами викликав тривогу в середовищі інших олігархічних груп, особливо серед младоолігархів (Петра Порошенка, Давида Жванії, Євгена Червоненка, Миколи Мартиненка та інших), які почали групуватися навколо опозиційного лідера Віктора Ющенка, що претендував на президентське крісло. Існував острах, що «донецькі» їх маргіналізують і вони втратять свої капітали. Тому їм важливо було не допустити обрання Януковича президентом, протиставивши «донецькому» претенденту свого «народного» претендента на найвищий державний пост.

По-друге, незадоволений Кучмою був дрібний і середній бізнес, який вимагав сприятливих умов для своєї діяльності, а також правового захисту. Ці бізнесмени особливо боялись «донецьких», вважаючи, що ті можуть їх поглинути.

Нарешті, по-третє, проросійською політикою Кучми, а також «призначеного» ним наступника Януковича був незадоволений Захід. Адже така політика могла призвести до перетворення України в «другу Білорусь». В Україні працювали різноманітні західні інституції, які готували «мирних революціонерів». Зокрема, такими революціонерами мали стати активісти організацій «Пора» (жовтої й чорної). Насправді, говорити про ефективність цих революціонерів не варто. Нерідко вони використовували зарубіжні дотації не стільки на революційну діяльність, а на своє збагачення. Більш ефективною видається підтримка на міжнародному рівні країнами Заходу Помаранчевої революції. Хоча її не варто перебільшувати.

Указані причини не обов'язково мали б призвести до революційного вибуху й перемоги революціонерів. Однак в Україні сталася така ситуація, що вони спрацювали. Це було пов'язано з тим, що, як уже зазначалося, режим Кучми був розхитаний. Мас-медіа його достатньо скомпрометували. Він втратив підтримку з боку інтелектуалів. До того ж президентські вибори створювали ситуацію «владної непевності».

Помаранчева революція пройшла за класичною схемою.

Перша фаза — «повстання», яке тривало з 22 листопада до 23 грудня 2004 р. Це була кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори, організована й проведена прихильниками Віктора Ющенка після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Янукович. Активними учасниками «повстання» були переважно вихідці із західних та центральних областей України. Це надавало революції проукраїнського характеру, тобто можна говорити про певні її національні аспекти.

Результатом революції було призначення Верховним Судом повторного другого туру президентських виборів, що не було передбачене законодавством. У цьому можна вбачати нелегітимний момент Помаранчевої революції.

Водночас після призначення повторного другого туру виборів, 8 грудня 2004 р. були внесені радикальні зміни до Конституції, завдяки яким Україна стала парламентсько-президентською республікою. Ці зміни отримали назву конституційної реформи. Вони зменшили повноваження президента. Щоправда, ці зміни були прийняті з порушеннями, що в майбутньому дало підстави Конституційному Суду відмінити цю реформу.

У повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Відбулася зміна правлячої еліти України, а також змінився зовнішньополітичний курс держави, що став більш прозахідним.

Друга фаза Помаранчевої революції, коли йшов процес пошуку порозуміння між поміркованими революціонерами й консерваторами, почалася 23 січня 2005 року. У цей день Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України. Датою закінчення другої фази можна вважати 18 грудня 2007 р., коли Юлія Тимошенко була вдруге призначена прем'єр-міністром.

Віктор Ющенко. 3-й Президент України

На початку цього періоду прем'єром стала Тимошенко, яка репрезентувала радикальні революційні сили (період її прем'єрства тривав з 24 січня до 8 вересня 2005 р.). Саме вона здійснила низку кроків, що обмежували владу олігархів. Це викликало негативну реакцію з боку «консервативних революціонерів», власне младоолігархів, з оточення Ющенка. Після відставки Тимошенко уряд очолив «поміркований» Юрій Єхануров, який загалом влаштовував Ющенка та його оточення. Однак останні не мали достатньої політичної підтримки й вирішили піти на союз із донецькими олігархами. Щоб виправдати цей крок, Ющенко ініціював 3 серпня 2006 р. підписання т. зв. Універсалу національної єдності. Наступного дня, 4 серпня, прем'єром України став Янукович, який на цій посаді перебував до 18 грудня 2007 р.

Прем'єрство цього діяча сприяло поверненню до влади представників старої еліти часів Кучми. Помаранчева революція могла би «пропустити» третій етап і відразу перейти до «термідору». Однак цього не сталося. Януковичу та його оточенню забракло сил, щоб це здійснити.

Натомість, після того, як закінчилось прем'єрство Януковича і почалося друге прем'єрство Тимошенко з 18 грудня 2007 р., можна говорити про настання третьої радикальної фази Помаранчевої революції. Він тривав до березня 2010 р. — часу, коли Янукович зайняв президентський пост. Діяльність Тимошенко стримувалася Ющенком. Іноді їй навіть доводилося йти на порозуміння з Януковичем. Тому прем'єрка не вдавалася до справді радикальних дій. Загалом цей етап не особливо різнився від другого, і його варто трактувати як поверховий.

Тимошенко, судячи з її дій, готувалася здійснити «революційний термідор». Вона (навіть в умовах економічної кризи, яку тоді переживав світ) вдалася до низки кроків, які її противниками були означені як популістські і які спрямовувалися на поліпшення життя відносно широких верств населення. Ці кроки певним чином обмежували апетити олігархів. Звичайно, Тимошенко сподівалася, що такими своїми діями вона наростить свій рейтинг і зможе виграти президентські вибори, а в перспективі стати повновладним господарем країни.

«Революційний термідор» аж ніяк не влаштовував олігархів: не лише «старих» із оточення Януковича, але також Ющенка і нових олігархів, які виросли за часів його правління.

Перед президентськими виборами 2010 р. відбулася мобілізація олігархів, щоб не допустити до влади тодішню прем'єрку. «Донецькі», фактично, діяли в унісон з олігархічним оточенням Ющенка. Особливо це було видно під час проведення другого туру виборів. Ющенко хоча й не закликав голосувати за Януковича, проте давав зрозуміти, що не можна віддавати свій голос за Тимошенко. У кінцевому підсумку переміг Янукович.

Віктор Янукович, 4-й Президент України

Настала четверта фаза — олігархічний «термідор». Усе, здавалося, вернулося на круги своя — майже так само, як при правлінні Кучми. Був сформований Кабінет Міністрів на чолі з Миколою Азаровим, який у період правління Кучми займав відповідальні посади Голови державної податкової адміністрації й міністра фінансів. І президент, і прем'єр-міністр відверто орієнтувалися на Росію. 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд прийняв рішення про скасування змін до Конституції 2004 р., унаслідок чого відбулося повернення до президентсько-парламентської республіки й посилення президентської влади.

У внутрішній політиці спостерігалося намагання здійснювати тиск на малий бізнес. Тож влада робила ставку на силові структури, представники яких могли собі багато чого дозволити, ігноруючи закон. Невдоволення політикою Януковича вилилося у численні акції протесту, зокрема Податковий майдан, протести у Врадіївці тощо. Тимошенко опинилася в тюрмі. До речі, перша її «ходка» була саме за Кучмівських часів. Революційні елементи вдалося маргіналізувати. Почалася «стабільність», пов'язана з олігархічним процвітанням.

Здавалося, Януковичу «світять» довгі й щасливі роки правління. Адже він мав сильну олігархічну підтримку всередині країни. На міжнародній арені підтримувала його Росія. Принаймні новообраний президент вважався проросійським політиком. Найняті українськими олігархами лобісти забезпечували йому підтримку на Заході. Він і його оточення навіть робили прозахідні кроки.

Економічна й політична ситуація, що склалася в Україні 2013 р., багато в чому повторювала передпомаранчеву ситуацію десятилітньої давними. Спостерігалася тенденція монополізації економіки в руках однієї олігархічної групи, що, зрозуміло, викликало протидію «ображеного» олігархату. Незадоволеними залишалися представники «середнього класу», а також проукраїнськи налаштовані елементи. Їхнє незадоволення в часи правління Януковича наростало. Незадоволений Януковичем був і Захід, оскільки той наприкінці свого правління відверто переорієнтувався на Росію.

Проте Янукович вирішив піти шляхом Лукашенка й Путіна, намагаючись стати одноолігархом. На цей шлях він ступив 2012 р., коли його син Олександр і т. зв. «сім'я», власне олігархічний клан Януковича, почали поступово витісняти українських олігархів.

Усередині 2013 р. Янукович раптом став «великим євроінтегратором» й готувався до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Однак у листопаді цього року політика керівництва України щодо цього питання змінюється. Відмова уряду 21 листопада 2013 р. від підписання угоди про асоціацію України з ЄС, запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства у Вільнюсі, спричинила до акцій протесту, які стали масовими й отримали назви Євромайдан і Революція гідності[825]. Протестувальники вимагали відставки уряду Азарова й самого президента. Ескалація конфлікту досягла свого піку 18–20 лютого 2014 р. Тоді під час протистояння протестувальників і силовиків у центрі Києва загинуло понад сотні людей, півтори тисячі було поранено, а сотні вважаються зниклими безвісти. Президент Янукович утік із столиці України. 22 лютого Верховна Рада відсторонила його від виконання обов'язків Президента. Були відновлені зміни до Конституції 2004 р. й Україна знову стала парламентсько-президентською республікою. Також Верховна Рада призначила дострокові президентські вибори на 25 травня 2014 р.

Українська держава опинилася в непростій ситуації. У Харкові під керівництвом Михайла Добкіна 22 лютого зібрався з'їзд депутатів усіх рівнів південно-східних областей, Севастополя й Криму. На ньому мав виступити Янукович, заявити, що відбулося незаконне захоплення влади в Києві, що лише він репрезентує легітимну владу і просить, заради миру й спокою, увести російські війська в Україну, принаймні в південні й східні області. Делегати від цих областей мали б цю ініціативу «гаряче підтримати».

Це дозволило б взяти під контроль, якщо не всю територію України, то хоча б частину (Крим, Схід, Південь і, можливо, Центр). Щоб «зацементувати» Україну під владою Росії, вочевидь, планувався парад «федеральних суверенітетів». Україна мала прийняти нову Конституцію як федеративної держави, де суб'єкти федерації отримували б дуже широкі права. Високопоставлені представники Росії постійно озвучували проєкт такої Конституції, подаючи його як вихід з української кризи.

Анексія Криму призвела й далі буде вести до дистанціювання України від Росії. Ця подія нарешті розвіяла в Україні міф про Росію як про «братню слов'янську державу». Ми отримали шанс розірвати радянську пуповину, яка пов'язувала нас із Росією.

Однак у Харкові цей «геніальний» план дав тріщину. Янукович так і не виступив на з'їзді депутатів Півдня і Сходу. Позбавлений влади Президент опинився на Донбасі, далі в Криму й, зрештою, виїхав до Росії. Сам же з'їзд не прийняв якихось важливих рішень.

Тим часом Росія вирішила здійснити окупацію Криму, яка почалася 23 лютого 2014 р. Російське керівництво використало стару, апробовану ще за часів СРСР тактику, яка застосовувалася в Афганістані, деяких інших країнах «третього світу». Якщо відкинути деталі, то вона виглядала приблизно так. Спочатку вводиться «обмежений контингент» військ без розпізнавальних знаків. Ці «нічийні» війська з допомогою спецслужб установлюють «нову владу». Остання проводить необхідні зміни, а за потреби закликає війська СРСР або його союзників.

Цей сценарій був використаний і в Криму. Спочатку ввійшли російські війська без розпізнавальних знаків, які під виглядом «самооборони» захопили Верховну Раду Криму і Кабінет Міністрів. Далі з'явилася нова влада. Щоб закріпити ситуацію, з санкції Державної думи Російської Федерації вводилися російські військові частини, які блокували українські війська на Кримському півострові. Під час сутичок загинула низка українських військовослужбовців й громадських проукраїнських активістів. Також росіяни блокували кораблі Військово-морських сил України в Криму і в'їзди на півострів суходолом. 16 березня був проведений незаконний референдум, який мав легітимізувати входження півострова до Російської Федерації. 18 березня Російська Федерація офіційно анексувала Крим.

Російські військові в Криму, березень 2014

Анексія Криму призвела до міжнародної ізоляції Росії. Про це яскраво свідчить голосування Генеральної асамблеї ООН щодо цілісності України, різкі заяви НАТО. Фактично, Захід розпочав проти Російської Федерації нову холодну війну, яка ведеться на фронтах політичному, воєнному, економічному.

Щоправда, Росія, точніше її президент, у зв'язку з анексією Криму отримали деякі плюси. Російська Федерація у Криму розгорнула свою військову присутність, посилила базу Чорноморського флоту в Севастополі. Ще один плюс — чисто символічний. У свідомості росіян Крим — це «їхня земля», Севастополь — «місто російської слави» тощо. Словом, з Кримом пов'язаний певний сегмент російської міфології.

Безперечно, анексія Криму — великий удар для українців. Окупант порушив територіальну цілісність нашої держави. Проте, давайте спробуємо відійти від патріотично-символічної риторики й реально подивитися на ситуацію.

Анексія Криму — це шанс-виклик, відповівши на який, ми зможемо суттєво оздоровити ситуацію в Україні. Траплялося, що поразки мобілізовували народи й вели до того, що ці народи, які мали здорове начало, потім досягали великих успіхів. Таких прикладів у історії є достатньо. Зараз історія з Кримом дала нам шанс, яким необхідно скористатися.

По-перше, завдяки анексії Криму ми, без перебільшення, опинилися в центрі уваги світової спільноти. І загалом симпатії на нашому боці, а не на боці Росії. Питання лише в тому, щоб ми вміло скористалися цими симпатіями і відповідним чином їх «конвертували».

По-друге, анексія Криму значною мірою зруйнувала в нас проросійські ілюзії. Усе більше українців починають усвідомлювати, що нашим ворогом № 1 є не «гнилий» Захід, НАТО, а Росія.

По-третє, кримська окупація, пов'язана із загостренням відносин із Росією, змусить нашу економіку переорієнтуватися. Підприємці так чи інакше покидатимуть «дикий» і корумпований російський ринок і шукатимуть нові ринки, зокрема на Заході. Це створює певні можливості для «цивілізування» нашої економіки.

Нарешті, по-четверте. Втративши Крим, ми втратили проблемний для нас регіон: і в економічному, і політичному, і криміногенному та і в інших аспектах. Це, зрештою, теж може посприяти оздоровленню ситуації.

Українцям треба зробити адекватні висновки з «кримської війни», не концентруватися на негативі, а максимально використати позитиви, які дала нам ця «війна».

Після анексії Криму російське керівництво з квітня 2014 р. намагалося втілювати на землях східної й південної України подібний до кримського сценарій. Уже на початку цього місяця були захоплені державні установи у Донецьку й Луганську, аналогічні спроби відбулися і в деяких інших містах, зокрема, у Харкові — 7 квітня і в Одесі — 22 квітня. 12 квітня російські бойовики, користуючись підтримкою деяких місцевих можновладців, захопили міста Слов'янськ і Краматорськ. Були також спроби захопити Маріуполь. Тодішній виконуючий обов'язки Президента України Олександр Турчинов проголосив початок антитерористичної операції (АТО). На контрольованих проросійськими терористами територіях були проведені незаконні референдуми. 6 квітня відбулося самопроголошення Донецької народної республіки (ДНР), а 27 квітня — Луганської народної республіки (ЛНР). Вони були повністю контрольовані Москвою, яка організувала постачання сюди зброї й бойовиків.

Попри розхитану ситуацію в країні, усе ж український народ і тодішні керівні структури зуміли зберегти державу від розпаду. 25 травня 2014 р. відбулися президентські вибори, де в першому турі переміг Петро Порошенко. Це легітимізувало нову владу, яка прийшла після Революції Гідності. Відбулася низка кроків для нормалізації ситуації в країні.

Звичайно, Порошенко репрезентував «опозиційні» олігархічні групи, яким вдалося усунути Януковича і його клан. Саме він належав до найбільших олігархів України, який зумів наростити свої капітали за часів правління Ющенка й навіть Януковича. Між олігархічними групами були досягнуті певні домовленості. І це стало далеко не останнім чинником у збереженні єдності Української держави. Так, тоді очільником Дніпропетровської державної адміністрації став олігарх Ігор Коломойський, а Донецьку державну адміністрацію очолив Сергій Тарута — один із керівників «Індустріального союзу Донбасу».

Петро Порошенко, 5-й Президент України

Остаточне закріплення влади олігархів-«революціонерів» відбулося завдяки виборам до Верховної Ради 2014 р. Майже половину депутатських мандатів отримали представники двох олігархічних партій-проєктів: Блок Петра Порошенка й Народний Фронт.

Протягом травня — серпня 2014 р. Збройним силам України разом із добровольчими батальйонами вдалося звільнити значну територію на Донбасі від сепаратистів, яким надавала підтримку Росія, і майже оточити Донецьк. Проте пряме вторгнення збройних сил Російської Федерації під Іловайськом наприкінці серпня дало змогу Кремлю врятувати ДНР та ЛНР і заморозити конфлікт.

Власне, замороженню цього конфлікту сприяли т. зв. Мінські угоди (домовленості). Перша серед них — це Мінський протокол, який передбачав тимчасове перемир'я у війні на сході України. Підписаний він був на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 р. послом від Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) Гайді Тальявіні, від України колишнім президентом Леонідом Кучмою, від Росії послом Російської Федерації в Україні Михайлом Зурабовим. Крім того, під Мінським протоколом стоять підписи Олександра Захарченка, тодішнього очільника проросійської маріонеткової ДНР та Ігоря Плотницького, який тоді вважався главою ЛНР.

Другою Мінською угодою вважається Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу, узгодженого на саміті в Мінську 11–12 лютого 2015 р. тодішніми главами держав Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки» і підписаного контактною групою (Тальявіні, Кучма, Зурабов, а також Захарченко і Плотницький). Існує також «Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки та Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод, прийнятого 12 лютого 2015 року», під якою стоять підписи означених лідерів держав.

І Мінський протокол, і Комплекс заходів щодо його виконання дають сторонам конфлікту на Сході України широке поле для маневру й інтерпретацій. Зрештою, це, радше, не юридичні, а політичні документи. Вони не ратифіковані ні російською, ні українською сторонами як міжнародні правові договори.

Ці документи не зупинили війну на Донбасі. Просто вона стала «замороженою» й перетворилася в окопну. Незважаючи на різноманітні заяви українських політиків про можливість припинення війни на Донбасі в минулому й тепер, вона триває. Оскільки її припинення залежить від російського керівництва, яке зацікавлене в існуванні цього конфлікту.

Олександр Лукашенко і «Нормандська четвірка» в Мінську. 11 лютого 2015 року

«Розхитаність» держави після Революції Гідності, анексія Криму, війна на Донбасі призвели до падіння рівня життя широких верств населення. Серйозною проблемою для українців стало підняття тарифів на комунальні послуги. Україна, згідно з офіційними даними, за рівнем життя перетворилася в найбіднішу (чи принаймні однією з найбідніших) країн Європи. Хоча, насправді, левова частина економіки нашої держави перебуває «в тіні». Тому рівень життя в нас дещо вищий, ніж це подає офіційна статистика.

Роздратування породжували також реформи, які були недостатньо продуманими, а то й мали імітаційний характер. Невдоволення викликала й кадрова політика президента Порошенка і його команди. На високих владних позиціях опинялися люди без належного досвіду, діяльність яких не відзначалася компетентністю.

Незадоволений є дрібний і середній бізнес, представники якого відіграли чималу роль у повстанні проти влади Януковича. Відбувається спроба витіснити національно-патріотичні сили, що породжувало додаткову напругу в суспільстві.

Нарешті, у середовищі олігархів України знову виникли непорозуміння. Між ними розпочалася не дуже цивілізована боротьба, яка усе загострюалась. Зокрема, один із впливових олігархів Ігор Коломойський, який 2014 р. відіграв помітну роль у протидії російській експансії на сході й півдні України, змушений був піти з посади голови Дніпропетровської державної адміністрації, а потім взагалі покинути Україну. Однак він «пішов, щоб лишитися», зберігаючи в країні сильні позиції.

Незважаючи на негативи ситуації, що склалися після Революції Гідності, все ж варто відзначити й чимало позитивів. Зокрема, була відновлена боєздатність Української армії й стабілізована ситуація на лінії розмежування війсь на Донбасі.

2014 р. була підписана угода про асоціацію України з Європейським Союзом, яка, попри немалі труднощі, вступила в дію з 1 вересня 2017 р. З червня 2017 р. для українських громадян почав діяти безвізовий режим із більшістю країн ЄС, які входять до Шенгенської зони. Це були важливі кроки для євроінтеграції України.

Намітилися певні позитивні зрушення в економічній сфері. Якщо 2014 і 2015 рр. спостерігався економічний спад, то починаючи з 2016 р. почалося економічне зростання.

Україна почала дистанціюватися в інформаційному та культурно-ідеологічному аспектах від Росії. У державі був обмежений вплив російських інформаційних ресурсів, окремих культурно-пропагандистських продуктів. Була здійснена декомунізація, яка мала на меті відмову від російсько-радянського минулого. А 15 грудня 2018 р. у помісному соборі шляхом об'єднання українських православних юрисдикцій утворилася автокефальна церква України, яка отримала томос (визнання) від Вселенського (Константинопольського) патріарха.

Зрозуміло, таке дистанціювання від Росії викликало й викликає спротив із боку значної частини жителів України, на яких тривалий час впливала радянська і проросійська пропаганда.

Однак ці позитиви не змогли перекрити негативів у очах більшості населення України. Під час виборів 2019 р. чинний президент Порошенко зазнав поразки. 21 квітня цього року в другому турі його переміг актор Володимир Зеленський, отримавши 73,22 % голосів. Переможець під час передвиборчої кампанії позиціонував себе як альтернативу старій політичній системі та старим політикам. Багато у чому висока підтримка його кандидатури зумовлювалася переконанням більшості виборців, що після Революції Гідності країна рухається в неправильному напрямку, а також розчаруванням у фігурах політичної еліти, які були при владі останні два десятиліття.

До того ж чимало колишніх виборців Януковича голосували за Зеленського, убачаючи в його особі альтернативу «революціонеру» й «націоналісту» Порошенку. Немалу роль відіграла «розкрутка» Зеленського у мас-медіа, що контролювалися «ображеним» олігархом Коломойським. Зокрема, кандидатура Зеленського в очах немалої частини виборців ототожнювалася із зіграним ним персонажем серіалу «Слуга народу» вчителем історії Василем Голобородьком, який став «президентом із народу». Цей серіал демонструвався на телеканалі «1+1» з 2015 р. і став своєрідною політичною рекламою для Зеленського.

Володимир Зеленський, 6-й Президент України

Також варто відзначити, що передвиборча кампанія Зеленського була доволі ефективною, а сам кандидат у президенти не скупився на різноманітні популістські обіцянки, заявляючи, що він поліпшить матеріальне становище більшості людей, припинить війну на Донбасі тощо. На хвилі підтримки Зеленського 21 липня 2019 р. відбулися позачергові вибори до Верховної Ради України, де впевнено перемогла «партія Зеленського» «Слуга народу», отримавши понад половину місць у парламенті й створивши монобільшість. Попри те, що Зеленський і представники його партії у Верховній Раді позиціонують себе як нові й молоді політичні обличчя, за ними так само стоять олігархічні групи, як і за «старими обличчями» в політиці.

Позитивом виборів 2019 р. можна вважати те, що відбулося значне оновлення й омолодження політичної еліти як у центрі, так і на місцях. На багатьох державних посадах опинилися амбітні й енергійні молоді люди. Інша річ, що ці «нові обличчя» часто не відзначаються ні професійністю, ні патріотизмом. Багато в чому нова влада повторює помилки Порошенка та його команди. Це не лише призначення непрофесіоналів на відповідальні державні посади, а й намагання домовлятися з Росією про припинення війни на Донбасі, певний тиск на патріотичні сили тощо.

Та, певно, не варто драматизувати ситуацію. 2014 р. Україна зуміла пройти непростий іспит на збереження державності. Своя держава для українців стала важливою цінністю, за яку вони ладні боротися. І це вселяє надію.

Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. К., 1988. С. 112.

Беринда П. Лексикон славеноросскій. К., 1627. С. 29.

Пересторога. Українська література XVII ст. К., 1987. С. 27.

Федака С. Давні цивілізації на території України. Ужгород, 2018. С. 13–20.

Див. Давня історія України: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.

Про Трипільську культуру див. Енциклопедія Трипільської цивілізації: у 2-х томах. К., 2004.

Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.

Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.

Павленко Ю. Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.

Свешніков І. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III — на початок II тисячоліття до нашої ери. К. 1974.

Срубная культурно-историческая общность (проблемы формирования и периодизации). Куйбышев, 1985.

Платон. Держава. К., 2000.

Треножкин А. Киммерийцы. К., 1976.

Геродот. Історії в дев'яти книгах. К., 1993. С. 183.

Див.: Граков Б. Скіфи. К., 1947; Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К., 1968; Рыбаков Б. Геродотова Скифия. М., 1979.

Геродот. Історії в дев'яти книгах. С. 185.

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.

Геродот. Історії в дев'яти книгах. С. 194.

Там само. С. 195.

Там само.

Крисаченко В. Про згадки про скіфів на сторінках Біблії. Україна віковічна: знакові постаті минулого. К., 2016. С. 20–26.

Симоненко О. Сармати північного Причорномор'я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія: автореферат дис. на здобуття наук. ст. док. іст. наук. Київ, 1999; Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России. М., 2008.

Кресін О. Український сарматизм. Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996. С. 136.

Про Буребісту див.: Crișan I. H. Burebista și epoca sa. București, 1977.

Про це див.: Античная культура Северного Причерноморья в первые века новой эры. К., 1984; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяєва А. С. Античні держави Північного Причорномор'я. К., 1998; Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.

Греки на українських теренах. К., 2000. С. 28; Скржинская М. В. Античные писатели о Северном Причерноморье. Николаев, 1997. С. 10–11; Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004. С. 53; Дион Хризостом. Борисфенитская речь, прочитанная в Отечестве. Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 230, 232.

Про Ольвію див.: Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование. М., 1989;.Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004.

Про Тіру див.: Крышковский П., Клейман И. Древний город Тира. К., 1988.

Про стародавній Херсонес див.: Сорочан С., Зубарь В., Марченко Л. Жизнь и гибель Херсонеса. Харьков, 2001; Сорочан С., Зубарь М., Марченко Л. Херсонес, Херсон, Корсунь. К., 2003; Херсонес Таврический в третьей четверти VI–I вв. до н. э. Очерки истории и культуры. К., 2005.

Про Боспорське царство див.: Гайдукевич В. Боспорское царство. М.-Л., 1949; Молев Е. Политическая история Боспора VI–IV вв. до н. э. Нижний Новгород, 1998; Молев Е. Боспор в эпоху эллинизма. Нижний Новгород, 1995; Талах В. Рожденный под знаком кометы: Митридат Эвпатор Дионис. Одесса, 2006.

Про готів на українських землях див.: Войтович Л. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття. Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 11. Львів, 2008. С. 35–64; Вольфрам Х. Готы: от истоков до середины VI в. М., 2003; Глушко Ю. Омріяна країна дітей Одина. К., 2008; Иордан. О происхождении и деяниях гетов. СПб., 2001.

Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 145.

Див.: Пиоро И. Крымская Готия. Очерки этнической истории Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. К., 1990.

Про пошуки Данпрастадіра і різні версії щодо його локалізації див.: Відейко М. Україна: від антів до Русі. К., 2009. С. 53–54.

Waitz G. Über das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchstücke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Hannover, 1840. P. 77.

Про гунів див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європі. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.

Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.

Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.

Етнонім авари має різні тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтівники або руйнівники. Див. Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 131.

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 68–69.

Лавренюк В. Авари (обри). Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 19.

Tzsykiewicy L. A. Słowianie i Awarowie. Wrocław, 2009.

Літопис руський. К., 1989. С. 7.

Labuda G. Pierwsye państwo słowiańskie. Państwo Samona. Wodyisław Sląski, 2009.

Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm

Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.

Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, серед інших індоєвропейські. Однак унаслідок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 66.

Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення України та східні слов'яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернівці, 2001.

Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат — правитель Великой Болгарии и Кетрадес — персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.

Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. СПб., 1997.

Цукерман К. Про дату навернення хозар до іудаїзму й хронологію князювання Олега та Ігоря. Ruthenica. К., 2003. Т. ІІ. № 2. С. 54–84.

Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. К., 2005. С. 154.

Публікацію листа і його інтерпретацію див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. Ленинград, 1932.

Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 162–163.

Заходер Б. Каспийский свод сведений о Востояной Европе. М., 1962. С. 140–143.

Гумилев Л. Открытие Хазарии. С. 310.

Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. С. 156.

Літотис руський. С. 10–11.

Там само. С. 12.

Там само. С. 38.

Там само.

Там само. С. 85.

Там само. С. 125.

Там само. С. 160.

Там само. С. 52.

Уперше питання про існуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим 1862 р. Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами — незаперечний історичний факт. Див: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. Записки Императорской Академии наук. СПб, 1862. Т. 1. Прил. 3. С. 105–106.

Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2010. Т. 4. С. 19–20.

Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2009. Т. 3. С. 47–48.

Тисяча років українській суспільно-політичній думці. К., 2001. Т. 1. С. 209.

Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI–XIV вв. К., 1966. С. 49–52.

Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 176.

Про антів та їхню державність див.: Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 15–18, 39–50.

Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 176.

Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 140.

Прищепа Б. Погоринські міста в Х-ХІІІ ст. Рівне, 2016. С. 41–54.

Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. Український історичний журнал. 2009. № 5. С. 12–34.

Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. Рівне, 2016. С. 18.

Річинський А. Старий город Волинь. Наша Батьківщина. 1938. Ч. 2. С. 38–49.

Головко В. Володимир-Волинський. Енциклопедія історії України: в 10 т. К. 2003. Т. 1. С. 620.

Возник І. Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х — XIV ст. К.-Чернівці, 2009. Ч. 1–2; Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 13–54; Михайлина М. Слов'яни VІІІ — ІХ ст. між Дністром і Карпатами. К., 2007; Тимощук Б. Східні хорвати. Матеріали до археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1995. С. 214–218.

Корчинський О. Ранньосередньовічне місто на Верхньому Дністрі. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2008. Вип. 12. С.267–282.

Мицько І. Пліснеськ — батьківшина княгині Ольги. Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006. С. 61–81; Филипчук М. Оборонні споруди Плісненська. Стародавній Іскоростень і слов'янські гради./Збірка наукових праць. Коростень, 2008. Т. І. С. 220–229.

Літопис руський. С. 68.

Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 224.

Літопис руський. С. 4–6.

Там само. С. 31.

Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 207.

Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К., 1998. С. 14–15; див. також: Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст. К., 2005.

У книзі у разі посилання на давньоруські літописні джерела використовується традиційне для них літочислення від «початку світу». Натомість паралельно зазначаються роки за літочисленням «від Різдва Христового».

Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М., 1977. С. 250–257.

Літопис руський. С. 12.

Войтович Л. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 199.

Літопис руський. С. 12.

Дермант А. Кривичи (историко-этнографический очерк). Предыстория белоруссов с древнейших времён до ХІІІ века. Минск, 2010. С. 211–241

Санкина С.Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. СПб., 2000.

Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь). Этнонимы. М., 1970. С. 194–203.

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 264.

Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х-ХІІІ вв. М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь (по материалам поселения Крутик ІХ-Х вв.). Петрозаводск, 1991.

Літопис руський. С. 12.

Про дискусії між норманістами й антинорманістами див.: Пріцак О. Походження Русі. Т. 1. С. 67–71; Клейн Л. С. Спор о варягах. М., 2009.

Літопис руський. С. 11.

Там само.

Там само.

Пріцак О. Походження Русі. К., 1997. Т. І. С. 90.

Літопис руський. С. 13.

Літопис руський. С. 13.

Пріцак О. Походження Русі. К., 2003. Т. ІІ. С. 564.

Літопис руський. С. 3.

Пріцак О. Походження Русі. К., 2003. Т. ІІ. С. 883.

Літопис руський. С. 4–6.

Там само. С. 10–11.

Там само. С. 11.

Рапов О.М. Русская церковь в ІХ — первой трети ХІІ в. Принятие христианства. М., 1988. С. 77–90.

Літопис руський. С. 12.

Там само. С. 6.

Літопис руський. С. 4–5, 8, 10–11.

Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.

Літопис руський. — С. 13.

Там само. С. 13–14.

Там само. С. 14.

Там само.

Там само. С. 13.

Там само. С. 16.

Там само. С. 18.

Там само. С. 26–29.

Літопис руський. С. 25.

Літопис руський. С. 30.

Там само. С. 35.

Толочко О. П, Толочко П. П., Київська Русь. К., 1998. С. 81.

Літопис руський. С. 35.

Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х — первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.

Літопис руський. С. 38.

Там само.

Там само. С. 39.

Літопис руський. С. 40.

Там само. С. 40–41.

Літопис руський. С. 45.

Там само.

Там само. С. 46–47.

Брайчевський М. Вибрані твори. К., 1999. С. 356.

Літопис руський. С. 40.

Літопис руський. С. 67.

Там само. С. 34.

Там само. С. 38.

Там само. С. 40.

Королев А. С. История международных отношений на Руси в 40–70-е годы Х века. М., 2000. С. 151–173.

Літопис руський. С. 31

Там само. С. 35.

Там само. С. 49.

Там само. С. 48.

Літопис руський. С. 49.

Ляска В. Червен та «Червенські гради»: історіографічні міфи на тлі труднощів археології. Археологічні дослідження Львівського університету. Львів, 2014. Вип. 18. С. 167–211.

Літопис руський. С. 49.

Там само.

Там само. С. 81.

Там само.

Пріцак О. Походження Русі. К., 2003. Т. 1. С. 30–31.

Літопис руський. С. 49.

Там само. С. 81.

Там само. С. 68.

Там само. С. 61–62.

Немировський О. О. Печеніги. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.

Літопис руський. С. 68–73.

Літопис руський. С. 67.

Чхеїдзе В.М. Тмуторокань. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 104.

Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1987. С. 159–179.

Котляр М. Ф. Клобуки чорні. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2007. Т. 4. С. 354.

Руське королівство — фактично офіційна назва державного утворення, яке існувало на Правобережній Україні з середини ХІІІ — до середини XIV ст. У літературі це державне утворення переважно називається Галицько-Волинським князівством. Щоправда, цей термін є кабінетним терміном.

Літопис руський. С. 67.

Там само.

Літопис руський. С. 70.

Там само.

Там само. С. 71.

Там само. С. 63.

Там само. С. 71.

Літопис руський. С. 67.

Плахонін А. Г. Болеслав І Хоробрий. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 331.

Літопис руський. С. 74

Літопис руський. С. 74.

Літопис руський. С. 89.

Раппорт П. А. Очерки истории русского военного зодчества Х — ХІІІ вв. М.-Л., 1956. С. 96–97.

Івакін Г. Ю. Золоті ворота в Києві. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2005. Т. 3. С. 379.

Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 1996. С. 148.

Раппорт П. А. Архитектура. Древняя Русь. Город, замок, село. М., 1985. С 156.

Літопис руський. С. 92.

Там само.

Там само. С. 95.

Там само. С. 88.

Алпатов М. А. Русская историческая мысль и западная Европа ХІІ-XVII вв. М., 1973. С. 115.

Список згаданого літопису дійшов до нас із середини XV ст.

Вілкул Т. Л. Руська правда. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 391.

Зимин А. А. Правда русская. М., 1999. С. 70–98.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. 1. С. 179.

Там само.

Оригінальний текст «Устава князя Ярослава про церковні суди» див.: Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 2002. С. 258–268.

Толочко П. Ярослав Мудрий. С. 256–257.

Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56–58.

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 305–322.

Щоправда, існує версія, ніби це зображення сім'ї князя Володимира. Проте, навіть якщо це так, то подібне зображення також є свідченням концепту «сім'ї-держави» й поширення його в тодішньому руському суспільстві.

Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 270.

Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.

Літопис руський. С. 98–99.

Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П'ять великих таємниць історичної психології. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.

Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладі сучасною українською мовою див.: Літопис руський / переклав Леонід Махновець. С. 454–464.

Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. К., 2001: Кралюк П. М. Роман Мстиславович, князь волинський і галицький. Луцьк, 1999.

Цит. за виданням: Татищев В. Н. История Российская. М.-Л., 1964. Т. 3. С. 328–329.

Про систему управління в давньоруських князівствах див.: Малиновський І. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Острог, 2016. С. 21–55; Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. К., 2011. С. 17–37.

Про це див.: Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 39–56.

Літопис руський. С. 14.

Про печенігів див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. М., 2013; Плетенева С. Печенеги. Исчезнувшие народы: Сборник статей. М., 1988. С. 35–46; Пріцак О. Печеніги. Український історик. 1970. № 1–3. С. 95–101; Pálóczi-Horváth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenvölker im mittelalterlichen Ungarn. Budapest, 1989.

Літопис руський. С. 39.

Літопис руський. С. 24.

Там само.

Там само. С. 25.

Там само. С. 26.

Там само.

Літопис руський. С. 46.

Там само. С. 67.

Там само. С. 68–70.

Там само. С. 70.

Там само. С. 82–83

Там само. С. 88–89.

Там само. С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.

Кудряшов К. Половецкая степь: Очерки исторической географии. М., 1948.

Літопис руський. С. 99.

Там само. С. 100.

Там само. С. 104.

Там само. С. 106.

Літопис руський. С. 133.

Там само. С. 133–134.

Там само. С. 140–141.

Там само. С. 140–141.

Літопис руський. С. 176.

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218.

Пріцак О. Половці. Український історик. 1973. № 1–2. С. 114.

Літопис руський. С. 332.

Квітницький М. Половці. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 350.

Літопис руський. С. 346.

Половець В. Половці. Чернігів, 2007. С. 41–43.

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 222.

Літопис руський. С. 379–381.

Пріцак О. Половці. Український історик. 1973. № 1–2. С. 114.

Про мамлюків та їхній султанат див.: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300–1600. К., 1998. С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.

Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186–1460). София, 1985; Пріцак О. Половці. … С. 117.

Vásáry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185–1365. Cambridge, 2005. P. 149–155.

Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. М., 2011.

Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. Budapest, 2004. P. 18–22.

Квітницький М. Половці. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 8. С. 350.

У літературі Руське королівство переважно відоме, як Галицько-Волинське князівство. Хоча останнє є «кабінетним терміном». Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності. Корона, або Спадщина королівства Руського. К., 2017. С. 26–37.

Алексюк М. Палавецкія паселіщчы на Беларусі. Помнік гісторыі і культуры Беларусі. 1978. № 1. С. 33–35; Леонюк В. Словник Берестейщини. Львів, 1996. С. 250.

Про ці пам'ятки більш детальніше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. М., 1974.

Пріцак О. Половці. Український історик. 1973. № 1–2. С. 116.

Половець В. Половці. С. 34.

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 466.

Пріцак О. Половці. Український історик. 1973. № 1–2. С. 117–118.

Термін «Золота Орда» доволі пізнього походження і не є самоназвою держави. Уперше він з'являється в московських писемних пам'ятках, коли вже Золотої Орди не існувало, зокрема в історико-публіцистичному творі «Казанська історія», в якій обґрунтовувалося завоювання Московією Казанського ханства. Вважається, що ця пам'ятка була написана 1564–1566 рр. (інша версія щодо датування — 1626–1640 рр.). У різних пам'ятках часів Золотої Орди для означення цієї держави вживалися інші назви. Найчастіше — Улус з різними додатками, наприклад іменами ханів. Навіть вживалася назва Дешт-і-Кипчак, яка раніше використовувалася для означення Половецької землі. У ХІХ ст. термін «Золота Орда» закріпився в російській історіографії й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучі зі столицею в Сараї (пізніше — Новому Сараї). Розуміючи умовність цієї назви, ми вирішили її використовувати, щоб уникнути термінологічних непорозумінь.

Степанченко О. Паперові гроші Золотої Орди. URL: http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyi-ordy

Крот В. Банкноти, банківські білети. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 178.

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. С. 351.

Там само. С. 344.

Літопис руський. С. 395–397.

Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. М., 1997; Рубрук В. де. Подорож у східні краї. Львів, 2018.

Рыбаков Б. О преодолении самообмана. Вопросы истории. 1974. № 3. С. 153–159.

Літопис руський. С. 397–398.

Плохій С. Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. К., 2015. С. 73.

Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия. Древняя Русь и славяне. М., 1978. С. 76–82.

Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. М., 1856. Т. VII. С. 420.

Дашкевич Н. Болоховская земля и её значение в русский истории. К., 1976. С. 54.

Плахонін А. Олександр Невський. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2010. Т. 7. С. 572.

Шабульдо Ф. Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти. Український історичний журнал. 1996. № 2. С.3–15.

URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_Синіх_Водах

Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. СПб.,2012. С. 155–177.

Сафаргалиев М. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960.

Почекаев Р. Дары или дань? К вопросу о «золотоордынском наследии» в отношениях Московского царства с тюрко-татарскими ханствами. Средневековые тюрко-татарские государства. Казань, 2012. Вып. 4. С. 200–203.

Про Галицьке й Волинське князівства та їхнє об'єднання в державний організм див.: Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999.

Пастернак Я. Старий Галич. Львів — Краків, 1944.

Див.: Кралюк П. Жінка і тягар влади. Доля великої княгині Романової. Корона, або Спадщина Королівства Руського. К., 2017. С. 82–88; Полонська-Василенко Н. Княгиня Романовая Анна. Визвольний шлях. 1954. Кн. 3. С. 21–28.

Про князя Данила Романовича див.: Головко О. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. К., 2006.

Про це більш детально див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності. Корона, або Спадщина Королівства Руського. С. 26–37.

Літопис руський. С. 399.

Там само. С. 414–416.

Літопис руський. С. 408–409.

Літопис руський. С. 412–413.

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Чому князь Данило прийняв королівську корону? День. 2011. 22 листопада.

Літопис руський. С. 413.

Там само. С. 418.

Там само. С. 416.

Боротьба за австрійську спадщину досить добре описана в Галицько-Волинському літописі. Див.: там само. С. 416.

Там само. С. 421–422.

Плахонін А. Куремса. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2009. Т. 5. С. 519.

Головко О. Бурундай, Бурондай. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 413.

Літопис руський. С. 422.

Там само. С. 423.

Літопис руський. С. 428–429.

Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. С. 34–46.

Літопис руський. С. 234, 435, 437.

Там само. С. 437.

Там само. С. 439.

Острогорський Г. Історія Візантії. Львів, 2002. С. 365–389.

Про це більш детально див.: Кралюк П. Руські спадкоємці могутніх імператорів. Візантійські реліквії руського королівства. Корона, або Спадщина Королівства Руського. С. 76–81.

Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець, 2017. С. 18.

Літопис руський. С. 432.

Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. С. 18.

Літопис руський. С. 435.

Про хана Ногая та пов'язаних із ним золотоординських ханів див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. … С. 47–73.

Літопис руський. С. 436.

Там само. С. 430.

Там само. С. 432.

Там само. С. 435.

Там само. С. 436.

Там само. С. 430.

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. К., 1993. Т. ІІІ. С. 107–108.

Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225–1301). Львів, 2014. С. 87.

Гречило А. Українські територіальні та національно-державні символи. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія та кордони України. Харків, 2016. С. 283–284.

Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ—XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. Львів, 2010. С. 195.

Про це більш детально див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і Раннього Модерну: структура та влада. С. 41–65.

Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 511.

Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 48.

Саме за хана Узбека Золота Орда досягла піку своєї могутності. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. … С. 88–107.

Про Юрія ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар галицько-волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті. Минуле і сучасне. Ч. 7. Краків, 1940. С. 23–30.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. К., 1997. С. 75.

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. К., 1971. С. 99.

Про князя Данила Острозького див.: Кралюк П. Родоначальник дому Острозьких. Як відроджувалося королівство Руське. Корона, або Спадщина Королівства Руського. С. 185–191.

Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. К., 2012. С. 113–114.

Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. К., 1993. Т. ІV. С. 28–30, 430–433.

Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. … С. 37–40, 42, 73, 511–512, 562, 614 та ін.

Про боротьбу Угорщини за руські землі й використання угорськими королями «руської титулатури» див.: Волощук М. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ — друга половина ХIV ст.: суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. Івано-Франківськ, 2014. С. 112–125

Злато слово. М., 1986. С. 54, 56.

Gesta Hungarorum. Літопис Анонімуса про діяння угорців під час пошуків та віднайдення Батьківщини / Переклад з латинської та угорської Каміла Найпейєра. Ужгород, 2005.

Літопис руський. С. 14.

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1992. Т. ІІ. С. 487.

Літопис руський. С. 68.

Gesta Hungarorum. Літопис Анонімуса про діяння угорців під час пошуків та віднайдення Батьківщини / Переклад з латинської та угорської Каміла Найпейєра. С. 25–26.

Грушевський М. Історія України-Руси. … Т. ІІ. С. 487–488

Волощук М. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ — друга половина ХIV ст.: суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. С. 390.

Там само. С. 391.

Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 192–193.

Про структуру управління в Угорському королівстві і місце в ній руських елементів див.: Волощук М. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ — друга половина ХIV ст.: суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. С. 126–141; Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 187–217.

Про формування Молдавської держави див.: Полевой Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII–XV веков. Кишинёв, 1979; його ж. Раннефеодальная Молдавия. Кишинёв, 1985.

Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 161–183.

Стати В. Штефан Великий, Господарь Молдовы. Кишинёв, 2004.

Zilynskyj O. Stara ukrainska pisen o vojwodovi Stefanovi a jeji vyznam pro dejiny slovanske lidove pisne. Slavia. Praha, 1960. T. 29. № 1. S. 76–103.

Див.: Кралюк П. Молдавська держава — один із нащадків Руського королівства?. Корона, або Спадщина королівства Руського. С. 177–184.

Про формування Литовського князівства див.: Эйдинтас А. и др. История Литвы. Вильнюс, 2013. С. 23–44; Пашуто В. Образование Литовского государства. М., 1959.

Краўцэвіч А. Жыццёпіс Вялікіх Князёў Літоўскіх. Міндоўг. Пачатак вялікага гаспадарства. Мінск, 2005.

Котляр М. Ф. Шварно Данилович. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 603.

Dąbrowski D. Powieść o Wojsiełku. Szkic historiograficzny. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės istorijos šaltiniai. Faktas. Kontekstas. Interpretacija. Vilnius, 2007. S. 31–66.

Русина О. Гедимін, Гедимінас. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2004. Т. 2. С. 64.

Полное собрание русских летописей. М., 1975. Т. 32. С. 38–39.

Про входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та їхню історію див.: Климовський С. та ін. Україна: литовська доба. 1320–1569 / Видання друге, перероблене. К., б/р в.

Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. К., 2016. С. 262.

Там само. С. 266.

Про Вітовта див.: Чаропко В. К. Великий князь Витовт. Минск, 2010.

Див.: Шабульдо Ф. Кревська унія 1385. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2008. Т. 5. С. 311.

Див.: Русіна О. В. Острівська угода 1392. Енциклопедія історії України: у 10 т. … Т. 7. С. 678.

Див.:Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-і –1394 рр.): соціальна структура князівського оточення. Український історичний журнал. К., 2009. № 5. С. 34.

Климовський С. та ін. Україна: литовська доба 1320–1569 / вид. друге, перероблене. К. без р/в. С. 12.

Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. … Т. ІV. С. 141.

Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. С. 302.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. К., 2008. С. 140–141, 167, 188–189, 192.

Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. С. 241.

Полное собрание русских летописей. М.—Л., 1962. Т. 27. С. 338.

. Шабульдо Ф. Ворскла, битва на річці 1399. Енциклопедія історії України: у 10 т. … Т. 1. С. 637–638.

Садовнік Т., Бірюліна О., Баран В. Європейський з'їзд 1429 року в Луцьку. Луцьк, 2006.

Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. С. 234.

Див.: Грушевський М. С. Твори: у 50 томах. Львів, 2003. Т. 5. С. 53–61; текст «Похвали князю Вітовту» див.: Старвжытная беларуская літаратура (XII–XVII стст.). Мінск, 2007. С. 107–109.

Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. С. 291.

Скеп'ян А. та ін. Князі Олельковичі-Слуцькі. К., б/р в.

Мицик Ю. Оршанська битва 1514. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2010. Т. 7. С. 641.

Див.: Дзярнович О. та ін. Князі Острозькі. К., б/р в.

Мицько І. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. К., 1990; Острозька академія: історія та сучасність культурно-освітнього осередку. Енциклопедичне видання. Острог, 2019.

Про систему управління у Великому князівстві Литовському див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. … С. 105–157.

Литовські статути і про них див.: Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. (4 кн). Одеса, 2002–2004; Гурбик А. О. Статути Великого князівства Литовського. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 834; Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийский народ К., 1879; Максименко Н. Источники уголовных законов Литовского Статута. К., 1894; Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. К., 1894.

Sperka J. Władysław książę opolski, wieluński, kujawski, dobrzyński, pan Rusi, palatyn Węgier i namiestnik Polski (1326/1330 — 8 lub 18 maja 1401). Kraków, 2012.

Charkiewicz J: Tobą raduje się całe stworzenie. Ikonografia Matki Bożej w prawosławiu. Warszawa, 2007.

Михайловський B. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення. Український історичний журнал. 2009. № 5.— С. 34–47.

Про інкорпорацію українських земель у склад Польського королівства див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 69–71.

Горобець В. Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. К., 2009. С. 12–13.

Про систему управління в Польському королівстві див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 71–101.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. К., 2011. С. 28–54.

Див. про С.Оріховського: Сумцов Н.Ф. Станислав Ореховский. Киевская старина. 1888. Т.ХХІІІ; Наливайко Д. С. Станіслав Оріховський як український латино мовний письменник Відродження. Українська література ХVІ—ХVІІІ ст… та інші слов'янські літератури. К., 1984. С.161–185; найбільш важливі твори С.Оріховського з латини були перекладені українською мовою В.Литвиновим, див.: Українські гуманісти епохи Відродження. К., 1995. Ч. 1.

Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про самого себе. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч.1. С. 405–406.

Оріховський С. Напученні польському королеві Сігізмунду Августу. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. С. 24.

Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово перше. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. С. 65.

Його ж. Напученні польському королеві Сігізмунду Августу. Там само. С.45

Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово перше…. С. 30–31.

Там само. С. 34.

Там само. С. 33.

Там само. С. 35.

Там само. С. 25.

Там само. С. 43.

Там само. С. 25.

Там само. С. 26.

Там само. С. 37.

Там само.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 55–65.

Горобець В. Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. С. 98.

Про князів Вишневецьких див.: Чуманська І. та ін. Князі Вишневецькі. К., б/р в.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 67–69.

Про українські землі в складі Речі Посполитої та управління ними див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 221–255.

Про Берестейську церковну унію та її політичні аспекти див.: Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестепйської унії. Львів, 2000; Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні. К., 2005.

Куракин Ю. Н. Политический процесс над Константинопольским экзархом Никифором (Парасхесом — Кантакузином) в истории Брестской унии 1596 г. Славяне и их соседи. Вып. 4. М. 1992. С. 122–144; Теплова В. А. Экзарх Никифор Кантакузин и Брестский церковный Собор 1596 г. URL: http://sobor.by/nikifor.htm.

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Петро Конашевич-Сагайдачний — творець української нації? Харків, 2019. С. 129–148.

Сас П. Пункти для заспокоєння руського народу. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 61.

Шевченко Т. Зібрання творів: у 6 т. К., 2003. Т. 2. С. 48.

Про «шведський потоп» див.: Rzeczpospolita w latach Potopu / pod red. J. Muszyńskiej i J. Wijaczki. Kielce, 1996.

Про Михайла Вишневецького див.: Przyboś А. Michał Korybut Wiśniowiecki 1640–1673. Kraków, 2007.

Про Яна ІІІ Собеського див.: Wójcik Z. Jan III Sobieski. Warszawa, 1991.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 151.

Про життя Данила Братковського див.: Шевчук В. Про Данила Братковського — поета та людину. Братковський Д. Світ, по частинах розглянутий. Фототипічне видання. Переклад. Джерела. Студії. Луцьк, 2004. С. 5–32.

Братковський Д. Світ, по частинах розглянутий. Фототипічне видання. Переклад. Джерела. Студії. С. 54.

Там само. С. 80.

Там само. С. 146

Там само. С. 310.

Там само. С. 282.

Про Августа ІІ див.: Staszewski J. August II Mocny. Wrocław Warszawa Kraków, 1998

Про Августа ІІІ див.: Staszewski J. August III. Kurfürst von Sachsen und König von Polen. Eine Biographie. Berlin, 1996.

Про Станіслава Августа Понятовського див.: Ген Ю. Мій приятель Станіслав Август. К., 2015.

Зараз село Вовчин належить до Брестської області Білорусії. Коли в 1939 р. ці терени були приєднані до Радянського Союзу, жителі цього села заявляли радянській адміністрації, що вони не білоруси, а українці. Див.: Леонюк В. Словник Берестейщини. Львів, 1996. С. 89.

Про спроби реформ у Речі Посполитій та її перший поділ див.: Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 203–218.

Див.: Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. — Нью-Йорк, 1973. — С. 256–264.

Там само. — С. 75.

Там само. С. 77–82.

Там само. С. 85–87, 215–240.

Про роботу Чотирьохлітнього сейму див.: Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 221–228.

Цит. за: Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів, 2002. С. 238.

Закон про управління. Стецюк П. Перша Конституція Польщі (1791). Спроба правового аналізу. Львів, 2010. С. 88.

Там само. С. 84.

Там само. С. 85.

Там само. С. 86.

Там само. С. 86.

Там само. С. 86.

Там само. С. 89.

Хинц Х. Ф Коллонтай. М., 1978

Majchowski S. O Julianie Niemcewiczu opowiesc biograficzna. Warszawa, 1982.

Костомаров М. Книга Битія Українського Народу. Вивід прав України. Львів, 1991 С. 58.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. С. 228–232.

Кралюк П. Тадеуш Костюшко: поляк, білорус чи українець? День. 2007, 8 грудня.

Камінський С. А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795.

Аналіз літератури, де розглядаються різні теорії походження козацтва, поданий у розвідці Любомира Винара «Огляд історичної літератури про початки української козаччини». Див.: Винар Л. Козацька Україна. К. — Львів — Нью-Йорк — Париж, 2003. С. 466–497. Див. також: Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. К.; Запоріжжя, 1997.

Куліш П. Чорна рада. Харків, 2017. С. 102.

Брехуненко В. А. Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVI ст. К., 2011.

Макарушка О. Словар українських виразів, перейнятих з мов тюркських. Записки Наукового Товариства Шевченка. 1895. Т. 5, кн. 1; Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 рр. К., 2010.

Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. 2. K. 4–5. S. 882.

Литовская метрика. Вильнюс, 1992. Кн. 5. С. 66.

Сборник Русского исторического общества. СПб., 1882. Т. 35. С. 290.

Сергійчук В. Дмитро Вишневецький. К., 2003.

Гетьмани України. Харків, 2007. С. 33–35.

Про організацію реєстрового козацтва див.: Винар Л. Козацька Україна. С. 161–170.

Архив Юго-Западний России. К., 1863. Ч. 3. Т. 1. С. 4.

Про Івана Підкову див.: Щербак В. О. Підкова Іван. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 236.

Про Дмитра Вишневецького див.: Винар Л. Козацька Україна. С. 93–160; Сергійчук В. Дмитро Вишневецький. К., 2003. Див. також: Кузнецов О. Ю. Рыцарь Дикого поля. Князь Д. И. Вишневецкий. М., 2013.

Про Томаківську Січ див.: Гурбик А. О. Томаківська Січ. Історія українського козацтва: Нариси: у 2 т. К., 2011. Т. 1. С. 536–537.

Про Базавлуцьку Січ див.: Щербак В. О. Базавлуцька та Микитинська Січі. Історія українського козацтва: Нариси: у 2 т. Т. 1. С. 548–553.

Наливайко С. Лист до Короля Зигмунда Третього. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. К., 2008. Т. ІІІ. С. 38.

Там само.

Там само. С. 38–39.

Про Й. Верещинського див.: Радишевський Р. Йосип Верещинський — єпископ київський, письменник і сенатор. Хроніка-2000. К., 1998. Вип. 27–28. С. 82–83; Сас П., Оріховський С.. Й. Верещинський: політико-правові концепції державного устрою. Польсько-українські студії. К., 1993 р. Т. 1. С. 62–68; Andrzejowski Z. Biskup kijowski Józef Wereszczyński i jego pisma polityczne. Pamiętnik kijowski (Londyn), 1959. Т. 1. S. 125–127.

Верещинський Й. Зголошення… Хроніка-2000. Вип. 27–28. С. 85.

Верещинський Й. Спосіб осадження нового Києва… Хроніка-2000. Вип. 27–28. С. 89.

Там само. С. 90.

Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий виказ…. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. Т. ІІІ. С. 29.

Там само. С. 32.

Про це більш детальніше див.: Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у трьох томах / з російської переклав І. Сварник. Львів, 1991. Т. 2. С. 118–124.

Боплан Г. Л. Опис України. К., 1990. С. 74.

Мустафа Наїма. Гюсейнові городи у витягу історій із Заходу та Сходу (Повідомлення про Україну) / переклад з османсько-турецької О. Галенка та О. Кульчинського. К. 2016. С. 43.

Цит. за: Шудря М. А. Січ-мати. К., 2008. С. 176.

Сакович К. Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / переклав Шевчук В. Українська поезія XVII ст. (перша половина). К., 1988. С. 172.

Сас П. Полководець Петро Сагайдачний. К., 2014. С. 91–93.

Там само. С. 114–120.

Раставицька комісія між польським урядом і Військом Запорозьким 1619 р., Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. Т. ІІІ. С. 74.

Таїрова-Яковлева Т. Г. Гетьмани України. Історії про славу, трагедії та мужність. К., 2015. С. 26.

Сас П. Полководець Петро Сагайдачний. С. 160–161.

Раставицька комісія між польським урядом і Військом Запорозьким 1619 р. … С. 72.

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). К., 2009.

Ганновер Н. Глибокий мул. К., 2010.

Про Богдана Хмельницького див.: Костомаров М. І. Богдан Хмельницький: Історична монографія. Дніпропетровськ, 2004; Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. К., 2003; Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki. Wrocław — Warszawa — Kraków, 2007.

Brinton C. The Anatomy of Revolution. Cambridge, 1938.

Літопис Самовидця / підг. Я. І. Дзира. К., 1971. С. 45.

Літопис Самовидця… С. 46.

Там само.

Мицик Ю. Дипломатичне листування Османської імперії як джерело з історії Визвольної війни середини XVII ст. Международные отношения и государственные структуры в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в XIV–XVIII вв. Запорожье, 1993. С. 44–45.

Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною. Український археографічний щорічник. К., 1993. Вип. 2. С. 180.

Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 рр. К., 2010. С. 97–109.

Документи Богдана Хмельницького (1648–1658). К., 1961. С. 626–627.

Мицик Ю. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме… URL: http: www.spas.net.ua/index.php/library/article/96.

Берестецька битва. Устами літописців, учасників та очевидців. Броди, 1999; Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві: (наук. збірник). Рівне, 2001; Мицик Ю. Берестецька битва 1651 року очима її учасників. Пам'ять століть. 2001. № 2. С. 28–36; Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. Львів, 1992.

Памятники, изданные Киевской комиссиею для разбора древних актов. Т. І-II. К., 1898. C. 598–602.

Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. К., 2003.

Турецький дослідник Галіль Іналджик, спираючись на османські джерела, відзначав таке: «…існувало декілька автономних провінцій, що відрізнялися від тих, які перебували під безпосереднім османським управлінням. Такими були сальянні та урядові так звані гюкуметні провінції, християнські васальні князівства Молдавія, Валахія, Трансільванія, Дубровик, Грузія, Черкесія та у XVII ст. козацький гетьман…» (Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600 / пер. з англ. О. Галенка. К., 1998. С. 118).

Договірні статті із російським царем Олексієм Михайловичем від 13 березня 1654 року. Україна. Антологія пам'ятників державотворення Х-ХХ ст.: у десяти томах. К., 2008. Т. ІІІ. С. 211–217.

Див.: Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. К., 2009.

Про Івана Виговського див.: Костомаров Н. Преемники Богдана Хмельницкого. К., 2007. С. 5–108; Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. К., 2003.

Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1997. Т. 9. Ч. 2. С. 1367.

Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. … С. 8.

Уривок із «Віршованої хроніки» (1682), поданий у перекладі Юрія Мицика в книзі: Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. … С. 78.

Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. … С. 9.

Там само. С. 16–17.

Грушевський М. С. Історія України-Руси. К., 1996. Т. 9. Ч. 1. С. 391–392.

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII–XVIII ст. К., 2014. С. 164.

Про Юрія Хмельницького див.: Костомаров Н. Преемники Богдана Хмельницкого. … С. 111–207; Мицик Ю. Юрій Хмельницький. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. К., 1994. С. 237–252.

Подібні міркування зустрічаємо в роботах Валерія Шевчука. Див.: Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. К., 1995. С. 51–87. Потім вони набули поширення в згадуваних роботах Валерія Смолія та Валерія Степанкова, а також у інших авторів.

Принаймні про це свідчать перші документи Богдана Хмельницького, які з'явилися на початку повстання під його проводом. Див.: Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657. К., 1998. С. 75–87.

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографической комиссией. СПб., 1861. Т. 3. С. 509, 541–542, 595–597, 601–603.

Комісія Гадяцька. 1658 року. Україна. Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст. Т. ІІІ. С. 250–255.

Є багато літератури (переважно польської й української) про Гадяцький договір та його укладення. Див.: Перналь А. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648–1659 рр. / пер. з польської Ю. Мицика за участі Інни Тарасенко. К., 2013. С. 278–307. Якщо в польській історіографії переважають позитивні оцінки цього договору, то в українській вони більш стримані. Зокрема, українські історики звертали увагу, що цей договір давав козакам менше прав, ніж Березневі статті 1654 р., а також пункти Гадяцького договору були помітно відредаговані польською стороною на свою користь.

Про обставини укладення Гадяцького договору та його аналіз див.: Кралюк П. Чорна рада. Харків, 2018. С. 89–100.

Комісія Гадяцька. 1658 року. Україна. Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст. Т. ІІІ. С. 243.

Там само. С. 243–244.

Комісія Гадяцька. 1658 року… С. 244.

Там само.

Комісія Гадяцька. 1658 року…. С. 244–245.

Там само. С. 245.

Там само. С. 247.

Комісія Гадяцька. 1658 року….. С. 246.

Там само. С. 247.

Комісія Гадяцька. 1658 року…. С. 247–248.

Цит. за: Перналь А. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648–1659. С. 280.

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. Т. 10. К., 1998. С. 316.

Ратифікація Гадяцького договору відбулася більш, ніж за 8 місяців після його підписання — наприкінці травня 1659 р. Затягування ратифікації цього документу також створило проблему в його реалізації.

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII–XVIII ст. С. 176.

Перналь А. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648–1659. С. 259.

Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К., 2009.

Сокирко О. Тріумф в час Руїни. Конотопська битва 1659 р. К., 2008.

Хмельницький Ю. Статті, прислані князю Трубецькому від 1659 р. Україна. Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст. Т. ІІІ. С. 277–280.

В оригіналі так цей документ не називався. Цю назву, яка стала загальноприйнятою в історичній літературі, ввів Дмитро Бантиш-Каменський.

Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. М., 1858. Ч. 1. С. 142–144.

Горобець В. «Волимо царя східного…» Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. С. 252–253.

Смолій В., Степанкова В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). С. 353.

Див.: Енґлунд П. Полтава: Розповідь про загибель однієї армії. Харків, 2018.

Шевченко Т. І мертвим, і живим…. Зібрання творів: у шести томах. К., 2003. Т. І. С. 352.

Там само. С. 351.

Видання Конституції Пилипа Орлика та про неї див.: Конституція Української гетьманської держави. 1710 р. (староукраїнською, латинською, українською та англійською мовами) / упорядкування, переклад з латин. та прим. Трофимука М. С. К. — Львів, 1997; «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення). Львів, 2011; Орлик П. Вивід прав України: З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції зі вступом і примітками видав І. Борщак. Львів, 1925; Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. К., 1993; Лукашевич О., Манжул К. «Конституція» Пилипа Орлика — історико-правова пам'ятка XVIII ст. Харків, 1996; Оглоблин О. Бендерська конституція 1710 року. Вісник Організації Оборони чотирьох свобід України. 1960. Ч. 5 (139); Трофимук О. Пилип Орлик: Гетьман в еміграції, бароковий поет, автор першої Конституції. Львів, 2008.

[Пилип Орлик]. Угода й Конституція. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. К., 2008. С. 27.

Там само. С. 30.

Там само. С. 31.

[Пилип Орлик]. Вивід прав України. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. С. 56.

Там само. С. 58.

Там само. С. 56.

Там само. С. 57.

Однією з найбільш відомих робіт російських авторів про Кримське ханство див.: Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. СПб., 1887. Після російської окупації Криму в Росії була підготовлена й видана колективна монографія про історію півострова, яка подавалася у відверто проросійському дусі. Див.: История Крыма. М., 2015.

Громенко С. Крим. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України. Харків, 2016. С. 270–271.

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. Симферополь, 2012. С. 8–12, 21–23.

Гулевич В. «Київська трагедія» 1482 р.: міфи й факти. Український історичний журнал. 2013. № 5. С. 89–101.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення. Харків, 2016. С. 210.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату…. С. 101.

Див. католог татаро-турецьких нападів на українські землі в XV — першій половині XVII ст.: Ворончук І. Населення Волині в XVI–XVII ст.: родина, господарство, демографічні чинники. К., 2012. С. 577–603.

Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. С. 50.

Там само. С. 60.

Там само. С. 61–62.

Kolodztjczyk D. Slave hunting and slave redemption as a business interprise: the northern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries. The Ottomans and Trade. Oriente Moderno. 2006. XXV. P. 149–159.

Поліщук В. «Пам'ять» волинської шляхти про битви з татарми останньої чверті XV–XVI ст. в контексті стародубської війни 1534–1537 рр… Острозька давнина: Науковий збірник. Остріг, 2016. № 5. С. 107–139.

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т, 12 кн. К., 1995. Т. VII. С. 50.

Кулаковський П. Князь Януш Острозький як організатор боротьби з татарськими нападами на початку XVIІ ст. Острозька давнина: Науковий збірник. Остріг, 2016. № 5. С. 107–139.

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. С. 57–66.

Кондараки В. Универсальное описание Крыма. Николаев, 1873. Ч. 1. С. 214.

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. К., 2006. С. 566–567.

Про полонених татар і торгівлю ними на Степовому Кордоні див.: Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. С. 394–404.

Про це більш детальніше див.: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. С. 54–71.

Кондараки В. Универсальное описание Крыма. … Ч. 1 С. 116.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. С. 191–192.

Там само. С. 192.

Громенко С. Крим. С. 272.

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. С. 50.

Фаиз С. Тугра и Вселенная. М. — Бахчисарай, 2002. С. 16.

Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. С. 53.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. С. 209.

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. С. 27.

Кримські татари поділялися на три етнічні групи: ногаї, які жили в степовій місцевості; ялибойлу, які заселяли райони узбережжя; а також тати — мешканці гірських районів.

Про культуру Кримського ханства, див.: Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. … С. 143–153; Якубович М. Філософська думка Кримського ханства. К., 2016.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. С. 192.

Мицик Ю. Іван IV, Іван IV Васильович Грозний (25/08/1530 — 18/03/1584). Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2005. Т. 3. С. 394.

Ostrowski D. Simeon Bekbulatovich's Remarkable Career as Tatar Khan, Grand Prince of Rus, and Monastic Elder. Russian History. Vol. 39 (2012). No. 3. P. 293–295.

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. С. 192–193.

Цит. за.: Golębiowski S. Czahin Giraj i Koyacy Biblioteka. Warszawska. Wars., 1852. T. 2. S. 19.

Грушевський М. історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. К., 1995. Т. 7. С. 513–518.

Громенко С. Як козаки з кримськими татарами від турків Крим боронили. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. К., 2016. С. 13.

Брехуненко В. «Я бусурманин, але своєї присяги дотримуюсь»: про стереотипи сприйняття українських козаків і татар у середині 1620-х рр. Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. К., 2007. С. 88–90.

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. Т. 7. С. 517.

Фаизов С. Первый крымско-запорожский военный союз в статейном списке русских посланников Осипа Прончищева и Рахманина Болдырева (1625). Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.) К., 2005. Вип. 5. С. 208.

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. … С. 434.

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. Харків, 2016. С. 60–61.

Слепенчук Р. «Заклятые» друзья или братья по крови? Дуслык. 2014. Сентябрь. С. 35–38.

Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. Харків, 2017. С. 209.

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. … С. 442–443.

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII–XVIII ст. С. 205–206.

Про Ханську Україну див.: Грибовський В. Ханська Україна. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. С. 16–20; Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. Одеса, 2015. С. 97–137.

Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 рр. К., 2010. С. 186, 196–197.

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. С. 98–99.

Чухліб Т. Гетьмани України. Війна, політика, кохання. К., 2016. С. 402–409.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк-Київ-Львів-Острог-Торонто, 2003. С. 183–190; Станіславський В. Іваненко Петро (Петрик) Іванович. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 3. С. 396.

Текст договору див.: Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Йвановича Багалія. К., 1927. С. 741–744.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. С. 326–334.

Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. К., 1993.

Пилип Орлик. Трактати миру, укладені між Кримом і Військом Запорозьким. Україна. Антологія пам'яток державотворення Х-ХХ ст.: у 10 т.. К., 2008. Т. IV. С. 46.

Станіславський В. Прутський похід 1711. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 52.

Його ж. Прутський трактат 1711. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 9. С. 53.

Чухліб Т. Андріанопольський мирний договір 1713. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 1. С. 42.

Гуржій О. Олешківська Січ. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 7. С. 584.

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. Одеса, 2015. С. 69.

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст…. С. 106–107.

Поповский Н. История Молдавской («бессарабской») церкви. Кишинев, 1931. С. 31.

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст…. С. 23.

Там само. С. 23–27., 300.

Грибовський В. Ханська Україна. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. С. 16–20.

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. С. 100.

Грибовський В. Запорожці та завоювання Криму Російською імперією. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. С. 21.

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. С. 392.

На початку історії ця держава іменувалася «Османський рід». Повна її назва — «Висока Османська держава». Також для її означення використовувалися назви «Держава, що існує вічно», «Захищена країна», «Висока Порта» або «Висока Брама», тобто урядовий палац, звідки здійснювалося управління країною.

Галенко О. Студії над повідомленнями Хроніки Наїми з історії України. Наїма М. Гюсейнові городи у витягу історій із Заходу та Сходу (Повідомлення про Україну). К., 2016. С. 254–256.

Про Сілістрійсько-Очаківський еялет, який часто називався Озі, детальніше див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. С. 15–56.

Кресін О. Очаківсько-Сілістрійський ейялет. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2010. Т. 7. С. 711.

Сас П. Хотинський договір (1621). Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 423.

Степанков В. Белградський мирний договір 1739. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 248.

Кресін О. Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2009. Т. 5. С. 550.

Симоненко Р. Айнали-Кавакська конвенція. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 1. С. 49.

Чухліб Т. Ясський мирний договір. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 10. С. 764.

Симоненко Р. Бухарестський мирний договір 1812. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 1. С. 417.

Шеремет В. Турция и Андрианопольский мир 1829 г.: Из истории восточного вопроса. М., 1975.

Кульчицький С. Паризький мирний договір 1856. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 66.

Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі. URL: http://textbooks.net.ua/content/view/907/17/

Про українське козацтво після зруйнування Запорізької Січі див.: Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорізької Січі (1775–1905). К., 2016.

Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. Запоріжжя, 1998. С. 16.

Цей термін походить від слова «бутка». У кипчацьких мовах, до якої належать ногайська й кримськотатарська, воно означає кашу з пшеничної крупи. Татари Кримського ханства буткальськими козаками, тобто козаками-кашоїдами, такими, що їли кашу-куліш, називали саме українських козаків. Детальніше про це див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. С. 58.

Про задунайське козацтво див.: Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775–1828 рр.: Історико-документальний нарис. Одеса, 1994; Бачинська О. А. Козацтво в «післякозацьку добу» української історії (кінець XVIII–XIX ст.). Одеса, 2009; Історія українського козацтва. К., 2007. ІІ. С. 320–337.

Мільчев В. Запорожці на військовому кордоні Австрійської імперії 1785–1790 рр. Запоріжжя, 2007.

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775–1905). К., 2016. С. 115–116.

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі… С. 117–118.

Там само. С. 119–120.

Там само. С. 202–216.

Про Йосипа Гладкого та його діяльність див.: Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий (Матеріяли до біографії). Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. Київ, 1928. Т. І. С. 295–305.

Про Семена Климовського див.: Нудьга Г. Козак, філософ, поет. Львів, 2002.

Прач И. Собрание народных русских песен с их голосами. СПб., 1790.

Народні пісні в записах Степана Руданського. К., 1972; URL: http://nashe.com.ua/song/5664

Брюховецька Л. «Запорожець за Дунаєм» і колоніальний міф. URL: http://www.ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=784

Коцюбинський М. Вибрані твори. Львів, 1978. С. 21–78.

Kolodziejczek D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672–1699. Warszawa, 1994.

Гуцал П. Бучацький мирний договір. Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Т. 1. С. 208.

Чухліб Т. Журавненський мирний договір 1676. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 3. С. 176.

Станіславський В. Карловицький конгрес 1698–1699. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 4. С. 114.

Кресін О., Чухліб Т. Кам'янецький ейялет. Енциклопедія історії України: у 10 т. Т. 4. С. 54–55.

Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. С. 136–140.

Плохій С. Загублене царство. Історія «русского мира» з 1470 року до сьогодні. Харків, 2019. С. 9–28.

Лаврський альманах. К., 2002. Спецвипуск 2: Синопсис Київський.

Див. філософські твори Ф.Прокоповича та про нього: Прокопович Ф. Філософські твори: у 3 т. К., 1979–1981; Барсов Н. Личность Феофана Прокоповича. СПб., 1879; Гуревич Г. Д. «Правда воли монаршей» Феофана Прокоповича и ее западноевропейские источники. Юрьев, 1915; Морозов П. О. Феофан Прокопович как писатель. СПб., 1880; Ничик В. М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII вв. К., 1978; Ничик В. М. Феофан Прокопович. М., 1977; Петров Л. А. Философские вигляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. Иркутск, 1957; Чистович И. А. Феофан Прокопович и его время. СПб., 1868.

Прокопович Ф. Сочинения. М.—Л., 1961. С. 136.

Його ж. История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. М., 1788. С. 3.

Його ж. Правда воли монаршей в определении наследника державы своей. М., 1726. С.26

Його ж. Предисловие к доброхотному читателю. Книга Устав морской. СПб., 1720. С.2.

Там само. С. 3.

Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914.

Трубецкой Н. К украинской проблеме. Евразийский современник. Париж, 1927. Кн. 5. С. 166.

Коробков Н. М. Фельдмаршал П. А. Румянцев-Задунайский. М., 1944.

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Харків, 1993. С. 86–88.

Джерела про зруйнування Запорізької Січі. Львів, 2005.

Цит. за: Плохій С. Загублене царство. Історія «русского мира» з 1470 року до сьогодні. С. 57.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992. С. 62.

Котляревський І. П. Повне зібрання творів. К., 1969. С. 325–327.

Істор ярусів / переклад І. Драча. К., 1991.

Там само. С. 169.

Істор ярусів…. С. 169.

Там само. С. 257.

Там само. С. 258.

Більш детальніше про діяльність Миколи Рєпніна-Волконського див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці і епігони. Харків, 2016. С. 201–210.

Кирило-Мефодіївське братство: у 3-х т. К., 1990.

Костомаров М. Книга битія українського народу. Вивід прав України. Львів, 1991. С. 50–58.

Про Михайла Чайковського див.: Лисяк-Рудницький І. Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей. Історичні есе Т. 1. С. 251–264; Цьолик Н. М. Козацька історія у творчості Михайла Чайковського. Київські полоністичні студії. Т. VII. К., 2005. С. 345−354; Цьолик Н. М. Козацька минувшина і польсько-українське співіснування в творчості М. Чайковського. Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. № 17. Житомир, 2007. С. 81–91; Chudzikowska J. Dziwne życie Saduka Paszy. O Michale Czajkowskim. Wars., 1971; Kijas J. Michał Czajkowski pod urokiem Mickiewicza. Krakow, 1959.

Шарова Кр. Славянското дружество в Париж и неговият вестник „La Pologne“ за балканските народи (1848–1851). Векове. 1983. № 3. С. 6–9.

Там само. С. 95–97.

Badem C. Sadyk Pasha in the Light of Ottoman Archives, 1848–1871. The Crimean War1853–1856. Colonial Skirmish or Rehearsal for World War? Warzsawa, 2011. Р. 95.

Кульчицький С. Кримська війна 1853, Східна війна 1853–1856. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2009. Т. 5. С. 351.

Златанов А. Казак-алаят на Садък Паша. Известия на Института исторически изследования. София, 2015. Т. ХХХІІ. С. 69.

Полторак В. Список іменний корпусу козаків оттоманських 1857 р. Чорноморська минувшина: записки відділу історії козацтва на Півдні України. Одеса, 2011. Вип. 6. С. 114–128.

Златанов А. Казак-алаят на Садък Паша. … С. 70–71.

Badem C. Sadyk Pasha in the Light of Ottoman Archives, 1848–1871. Р. 101.

Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції. Хроніка-2000. К., 2009. Вип. 78. С. 158.

Твори Михайла Драгоманова та про нього див.: Драгоманов М. П. Вибране: …мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. К., 1991; Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). Львів, 1998; Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. Чернівці, 2001; Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: зб. наук. праць / відп. ред. М. І. Лук. Київ, 1995.

Твори Миколи Зібера див.: Зибер Н. И. Избранные экономические произведения: в 2-х т. М., 1959.

Про Миколу Міхновського див.: Турченко Ф. Микола Міхновський: життя і слово. К., 2006.

Міхновський М. Самостійна Україна. Вивід прав України. С. 78–83.

Там само. С. 80.

Див.:URL: https://constituanta.blogspot.com/2011/08/1905_05.html

«Рада». Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. Буенос-Айрес, 1963. Т. 6. С. 1551.

Про Іллю Шрага див.: І. Л. Шраг: документи і матеріали / Упор. В. М. Шевченко, Т. П. Демченко, В. І. Онищенко. Чернігів, 1997.

Михайло Родзянко навіть написав книгу, де йшлося про крах Російської імперії. Див.: Родзянко М. В. Крушение империи: (Записки председателя Русской Государственной Думы). Харьков, 1990.

Про становлення й розвиток монархії Габсбургів див.: Цьольнер Е. Історія Австрії. Львів, 2001. С. 182–477.

Нариси історії Закарпаття. Ужгородський держ. ун-т та ін.; редкол.: І. Гранчак, (відп. ред. і керівник авт. кол.), Е. Балагурі, М. Бабидорич та ін. Ужгород, 1993. Т. 1.

Про Галичину в складі Австрійської імперії див.: Настасяк І. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772–1848). К., 2006.

Про Буковину в складі імперії Габсбургів див.: Жуковський А. Історія Буковини. Чернівці, 1993. Ч. 2.

Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка: [довідк. вид.]: у 2 т. Львів, 2011.

Марискевич Т. «Studium ruthenum» у Львівському університеті. Проблеми та перспективи розвитку економіки і підприємництва та комп'ютерних технологій в Україні: збірник тез за матеріалами VIII Науково-технічної конференції науково-педагогічних працівників, 26–31 березня 2012 р. Національний університет «Львівська політехніка», Інститут підприємництва та перспективних технологій. Львів, 2012. С. 238–239.

Шах С. О. Маркіян Шашкевич і галицьке відродження. Париж — Мюнхен, 1961.

Полянський О. Західна Україна у двох революціях. Тернопіль, 1998. С. 7.

Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія, упорядн. У Кришталович та І. Сварник. Львів, 2002.

Малюта О. В. «Просвіти» і Українська Державність (друга половина XIX — перша половина XX століття). К., 2008.

Жуковський А. Нарис історії Наукового товариства імені Шевченка в Європі. Львів — Париж, 2000.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. К., 2008. Т. 7. С. 120.

Про Івана Франка див.: Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. К., 1956; Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К., 1955; Грицак Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). К., 2006; Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. К., 1913; Луців Л. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. Ню Йорк, 1967.

Франко І. Вибрані твори: у 3-х томах. Дрогобич, 2004. Т. ІІІ. С. 468–473.

Франко І. Зібрання творів: у 50-ти т. К., 1976. Т. 5. С. 201.

Про Лук'яна Кобилицю див.: Шевченко. Ф. П. Лук'ян Кобилиця. К., 1958.

Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX — початку XX ст. Чернівці, 1999.

Про Андрія Бачинського див.: Федака С. Ужгород крізь віки: нариси з історії Ужгорода. Ужгород, 2010. С. 92–98.

Про Василя Довговича див.: Кралюк П. Історія філософії України. К., 2015. С. 372–373.

Віднянський С. В. Добрянський Адольф. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2004. Т. 2. С. 423.

Белей Л. Русинський сепаратизм: націєтворення in vitro. К., 2017. С. 22.

Федака Д. Олександр Духнович: сходинки у безсмертя. Ужгород, 2013.

Духнович О. Твори. Пряшів, 1968. Т. 1. С. 337.

Гапак П. Внески до історії українців Угорщини у другій половині ХІХ і початком ХХ століть. Дукля. 1957. № 3. С. 59.

Чопей Л. Русько-мадярский словарь. Будапешт, 1883. С. XXIII.

Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч.1–3. Київ — Відень, 1920; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Без м. в.: вид-во «Прометей», 1950. Ч. 1–2.

Солдатенко В. Українська революція: історичний нарис. К., 1999.

Самчук У. Волинь. Харків, 2019. Ч. 2: Війна і революція.

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. 23 лютого: чи святкувати цей день? Історія, міфи, стереотипи. Львів, 2004. С. 6–18.

Про діяльність Центральної Ради див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада. К., 1997.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. VI. С. 244.

Там само. С. 244–245.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у 2 т. К., 1996. Т. І. С. 101–105.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. VI. С. 275–279, 28–286.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали….. С. 164–166.

Там само. С. 398–401.

Всероссийское Учредительное собрание. 1917 год в документах и материалах. М.—Л., 1930.

Ромавнчук О. Ультиматум. К., 1998. С. 18–20.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. VI. С. 341–345.

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). К., 2007. С. 87–88.

Скоропадський П. Спогади. К. — Філадельфія, 1995. С. 55.

Тисяча років української суспільно-політичної думки…. Т. VI. С. 353–355.

Там само. С. 355–358.

Там само. С. 387.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст.: у 10 т. К., 2008. Т. 7. С. 341.

Там само. С. 332.

Чикаленко Є. Щоденник. К., 2004. Т. ІІ. С. 113.

Павличко Д. Відродження української державності. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … С. 25.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С. 352–353.

Там само. С. 356–359.

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). С. 107.

Винниченко В. Відродження нації. К.-Відень, 1920. Ч. ІІІ. С. 66.

Винниченко В. Відродження нації. … Ч. ІІІ. С. 158–159.

Скоропадський П. Спогади. К.-Філадельфія, 1995. С. 184.

Про діяльність Директорії див.: Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. К., 1999.С. 559–858.

Гай-Нижник П. «Самостійна» УСРР: хронологія виникнення маріонеткової псевдодержави та її «добровільного» вступу до СРСР. День. 2011. 27 грудня.

Тищик Б. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). Львів, 1970.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С. 364–368.

Там само. С. 381–383.

Винниченко В. Відродження нації. … Ч. ІІІ. С. 293.

Винниченко В. Відродження нації. … Ч. ІІІ. С. 352.

Див. відозву Симона Петлюри про недопустимість єврейських погромів. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С.408–410.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1920. Без м. в.: вид-во «Прометей», 1950. Ч. 1. С. 118.

Про Гуцульську республіку див. спогади її президента: Клочурак С. До волі. Нью-Йорк, 1978.

Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). К., 1992.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С. 420–424.

Верстюк В. Ризький мирний договір 1921 р. і завершення боротьби за Українську Народну Республіку. Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років. К., 2011. Вип. 6. С. 337–366.

Скоропадський П. Спогади. …. С. 146.

Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен, 1968.

Мамай А. За Сибирью, где солнце сходит, или почему не состоялась в Зеленом Клине вторая Украина. Зеркало недели. 1999. 23 окт.

Ясь О.В. Сірий Клин, Сіра Україна. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 583.

Про діяльність ЗУНР див.: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С. 429.

Там само. С. 430.

Там само. С. 435–436.

Балей Л. Русинський сепаратизм: націєтворення in vitro. К., 2017. С. 328–335.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. … Т. 7. С. 447–448.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. К., 1994. Т. 2. С. 50.

Кулинич І. Версальська система міжнародних відносин. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 486.

URL: http://zhnyva33.narod.ru/europe.html

Про початковий етап існування УСРР див.: Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). К., 1996.

Виленский Б. В. Образование Молдавской Советской Социалистической Республики. К., 1951

Мартин Т. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939). К., 2013. С. 15–16.

Про українізацію 20–30-х рр. ХХ ст. див.: там само. С. 107–170.

Єфремов С. Щоденники. 1923–1929. К., 1997. С. 155.

Мовчан Р. На смертній грані. Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. К., 2008. Т. 8. С. 14–15.

Спілка Визволення України: збірник. Мюнхен, 1953.

Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 рр. К., 1994. Т.1.

Кульчицький С. В. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид. К., 2007; Мейс Д. Свічка у вікні. К., 2013.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т… Т. 8. С. 134.

URL: https://uk.wikipedia.org/wiki / Марш_українських_націоналістів_(пісня).

Донцов Д. Націоналізм. К., 2012.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст.: у 10 т. … Т. 8. С. 474–486.

Про діяльність ОУН див.: Дзьобак В. В. та iн. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. К., 2005.

Ільїн О., Мазур П. Нариси історії Береза-Картузького концтабору (липень 1934 — вересень 1939). Тернопіль, 2019.

Про західноукраїнські землі в міжвоєнний період див.: Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. К., 1996. С. 186–203.

Віднянський С. Мюнхенська угода. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2010. Т. 7. С. 141.

Про Карпатську Україну див.: Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти. Ужгород, 2004.

Вегеш М. Карпатська Січ: сторінки історії (1938–1939 рр.). Ужгород, 1996.

Про пакт Молотова-Ріббентропа та його реалізацію див.: Галушка А., Брайлян Є. Змова диктаторів: Поділ Європи між Гітлером і Сталіним, 1939–1941. Харків, 2018.

Суворов В. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну? М., 2001.

Про окупацію Німеччиною українських земель і національний український рух на них див.: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993.

Гриневич В. Кох Еріх. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2009. Т. 5. С. 243.

Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. К., 2011.

Про УПВ див.: Українська повстанська армія. Історія нескорених. Львів, 2007.

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Як означити події 1943-го? «Волинська різанина», «волинська трагедія» чи Волинське повстання. День. 2016. 1 листопада.

Літопис Української Повстанської Армії. Львів, 1992. Т. 8. С. 34–38.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. К. 2008. Т. 9. С.624.

Лисенко О., Дерейко І.І. Кримська конференція 1945, Ялтинська конференція 1945. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2009. Т. 5. С. 358.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. Т. 9. С. 193–194.

Акція «Вісла». Документи / Впорядкування і редакція Євгена Місила. — Львів-Нью-Йорк, 1997.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст. — Т. 9. — С. 181–182.

Там само. — С. 191–192.

Овчаренко П. Депортація кримськотатарського народу 1944. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2004. Т. 2. С. 339.

Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселяв давні етноси Криму. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. К., 2016. С. 231–232.

Верменич Я. Севастополь, місто АРК. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 491.

Аджебей А. Как Хрущёв Крым Украине отдал. Новое время. 1992. № 6. С. 21.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. Т. 9. С. 339–340, 343.

Громенко С. Кримський якір: Що стояло за передачею півострова у 1954 році. Наш Крим: неросійські історії українського півострова. С. 265–272.

Про розвиток України в 50–60-ті рр. див.: Баран В. Україна у 1950–1960-х рр. Львів, 1996.

Дроздовський Д. І. Код майбутнього. Філософія українського шістдесятництва. К., 2006.

Україна: антологія пам'яток державотворення, Х — ХХ ст. Т. 9. С. 482–483.

Там само. С. 384–388; Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників. К., 1991.

Про Петра Шелеста див.: Шелест П.: «Справжній суд історії ще попереду». К., 2011.

Українська Гельсінкська Група 1978–1982. Документи і матеріяли. Торонто — Балтимор, 1983.

Бойко О.Д. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. К., 2002.

Три дні вересня вісімдесят дев'ятого. Матеріали Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову. К., 2000.

Про початковий період діяльності Народного руху України див.: Ковтун В. Історія Народного руху України. К., 1995.

Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 31. С. 429.

Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 38. С. 502.

Андрощук О. В. Референдум першого грудня 1991. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012 Т. 9. С. 181.

Про Леоніда Кравчука див. Чемерис В. Президент. К., 1994.

Про процес розвалу СРСР див.: Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Харків, 2019.

Сергійчук В. Український Крим. К., 2016. С. 323.

Там само. С. 326.

URL: https://www.president.gov.ua/documents/constitution

Сирінська О. «Україна без Кучми». Політична енциклопедія. К.: Парламентське видавництво, 2011. С.727–728.

Кульчицький С. Помаранчева революція 2004. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 412.

Про Революцію гідності див.: Кошкіна С. Майдан. Нерозказана історія. Головне розслідування Революції Гідності. К., 2015.