Усю ніч мені снився сон, схожий на фільм жахів. Я біжу заплутаним лабіринтом вузьких вуличок і знаю, що мене от-от доженуть. А ще до мене повернулося відчуття липкого страху, якого я, здавалось, позбувся назавжди. Я ховаюсь в якомусь напівзруйнованому будинку, збігаю крутими сходами на горище, знаходжу купу старого мотлоху і заспокоююсь – тут мене не знайдуть!

Та раптом чую звук, від якого мороз пробігає по шкірі, - ляскання перетинчастих вологих лап кам’яними східцями, що ведуть нагору. А потім у голові вибухає ціла злива пронизливих звуків: свист, дзижчання, скрегіт і кумкання. Припадаю оком до щілини, що утворилася в моїй схованці, і бачу істоту, схожу на велетенську блакитну жабу з синьою бородавчастою мордою. Потвора принюхується і суне в мій бік. У цю мить з мого горла вириваються огидні звуки: скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і пронизливий свист.

І я з жахом розумію, що звертаюсь до блакитного монстра його мовою.

Прокинувся я від того, що рудоголовий сусід по намету торсав мене за плече і кричав, крутячи пальцем у себе біля скроні:

- Ти що, зовсім крейзанувся?! Верещиш уві сні, як поліцейська сирена! Знаєш, що з тобою зробить Ромчик Гунька, якщо ти хоч раз влаштуєш такий нічний концерт?

– І що ж він зі мною зробить, цей страшнючий Ромчик Гунька? Невже заспіває колискову? – спробував я пожартувати, хоча мені було зовсім невесело.

– Та ні, він просто зробить ось так, – рудоголовий невловимим рухом торкнувся якоїсь точки на моєму переніссі, і я з жахом відчув, що не можу поворухнутися.

– Так от, запам’ятай на майбутнє, Ромчик Гунька – це я! І співати тобі колискову я не збираюсь, просто залишу сидіти у вигляді манекена на цілий день. Щоб у тебя був час подумати. А зараз відімри і дай мені додивитись нормальний кольоровий сон – без дикого скреготу, свисту й вереску, – промовивши останні слова, Гунька плеснув у долоні перед моїм обличчям, і я знов зміг рухатись.

– Як ти це робиш? – вражено запитав я.

– Потім розповім, коли краще познайомимось, – він накрив голову подушкою і миттєво заснув.

Усе ще не отямившись від Ромчикового фокусу з «відключкою», я мовчки натяг дощовик і виліз із намету. Надворі періщив холодний дощ, який з хвилини мого прибуття безперервно поливав наш табір, що розкинувся на вершечку гори з дивною назвою Підстава.

Раптом позаду хтось ухопив мене за плече і прошепотів на вухо:

– Ну що, цуця, злякався? А піжамку не замочив? Щось таке страшне приверзлося, аж довелося тікати з теплого спальника під дощик? Тю!

Я рвучко озирнувся і побачив двометрового лисого дядька, накачаного, як Шварценеггер. Одягнений він був у майку з написом «ШЕФ» та в обтріпані спортивні шорти, а на ногах мав крокси поросячо-рожевого кольору. Усе його тіло від потилиці до п’ят вкривало неймовірно огидне тату.

– Ну що ж, будьмо знайомі, я – начальник цього чудового табору, – продовжував лисий качок. – А ти, наскільки знаю, новоприбулий учасник наших екстремальних пригод, який відгукнувся на запрошення. А тепер тремтиш, як заячий хвіст? Тю!..

Я мовчки дивився на «шефа» і ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Уже хотів непомітно вщипнути себе за руку, щоб переконатися, що не сплю. Але ж уві сні не відчуваєш, як холодні краплі дощу падають тобі на обличчя…

– Тю, ти що, від страху язика проковтнув? – лисе бурмило голосно зареготало, висолопивши при цьому язика, на якому тремтів золотий кульчик з яскраво-синім камінчиком посередині.

«Якщо це одоробло ще раз скажу свою улюблену примовку, я нагороджу його почесним прізвиськом «Тютя!»», – подумав я.

І він тут-таки виправдав мої сподівання – озирнувся, смачно сплюнув і глузливо протягнув своє:

– Тю, на прогулянку він зібрався! А ти знаєш, що рівно за десять хвилин розпочнеться урочиста лінійка?

Після цього татуйоване одоробло, прикриваючись великою чорною парасолею, посунуло в бік металевої рейки, привішеної до обідраної з усіх боків старої смереки. За мить над вершечком Підстави почулося голосне бамкання – починався черговий день у таборі «Екстремал». А я, безнадійно махнувши рукою, поплентався до свого мокрого намету № 13, щоб за кілька хвилин приготуватися до якогось збіговиська, про яке говорив Тютя.

Урешті я мав дізнатися – що за чортівня тут коїться?!..

* * *

– Прокидайся, – гукнув я, залізши до намету, і смикнув рудоголового за ногу.

– Відлипни, – пробурмотів він і хвицьнув мене п’яткою, як норовливий віслюк.

Я знизав плечима і залишив у спокої Ромчика, адже мені зовсім не хотілося знов відчути, як моє тіло застигає, ніби його миттєво заморозили.

Наблизившись до круглого майданчика, де на високу щоглу саме підіймали чорний прапор із зображенням вовчої морди з вишкіреними іклами, я приєднався до гурту незнайомих хлопців і дівчат. А наш таборовий начальник стояв, тримаючи над головою чорну парасолю, і хвилини три мовчки оглядав понурий натовп сонних «екстремалів». Зненацька він гаркнув так, що в мене аж вуха позакладало:

– Увага! Всім вишикуватись у дві колони! Хлопці – ліворуч! Дівчата – праворуч!

Наша юрба почала потроху розсмоктуватися, розділяючись на два загони. Галас стояв шалений – хтось перечепився об слизький камінь, когось збили з ніг, когось виштовхнули з уже вишикуваної колони, не дозволяючи знайти собі місце серед інших.

– Даю ще три хвилини! Хто не встигне стати в колону, переходить у нижчий клан і носитиме ім'я... – Тютя зробив промовисту паузу, а тоді люто прогарчав: – Бо-та-нів!

А тепер вгадайте, хто опинився серед купки переляканих істот, які стояли посеред витоптаного майданчика під зневажливими поглядами дівчачої і хлоп’ячої колон? А головне під знущальним поглядом лисого велетня, вкритого моторошним тату у вигляді переплетених щупалець, зміїних голів та зубастих пащек. Авжеж – це я, Клим Джура, потрапив у клан ботанів, приречених обслуговувати тих, хто знайшов своє місце в екстремальній боротьбі за власне місце в загоні обраних.

– Он скільки лузерів-ботанів я виявив за допомогою простого тесту! — зареготав на-чальник табору «Екстремал» і тут-таки додав свою коронну примовку: – Тю!

Але зараз мені чомусь не хотілося з нього сміятися було зрозуміло, що я втрачаю контроль над ситуацією. І те, що спершу видавалось якимось дурнуватим розіграшем, перетворилося на реальну підставу-пастку. А лисе одоробло, вкрите горою накачаних м’язів, стояло серед цілковитої тиші, що запанувала на майданчику, і мовчки нас роздивлялося. Ніби ми були піддослідними морськими свинками, над якими він збирався проводити наукові досліди. Потім Тютя натис на кнопку своєї здоровенної чорної парасолі, і вона з голосним клацанням закрилася. Тієї ж миті дощ, що безупинно поливав наші намети й голови, скінчився. Ніби його вимкнули.

– А тепер – слухай мою команду! Відсьогодні кожен учасник табору «Екстремал» носитиме на руці контрольний браслет, а на шиї — бейджик з порядковим номером та QR-кодом. Пересуватися територією можна лише з дозволу командира загону. Кожне порушення карається перебуванням в екокамері.

Промовивши останні слова, похмуре монстрило раптом ошкірилось, зареготало і показало вказівним пальцем, схожим на сардельку, у бік старезного дуба. Я напружив зір і раптом побачив, що з великого дупла дуба стирчить чиясь руда кудлата голова. Придивився пильніше й зрозумів, що звідти визирає мій сусід по намету Ромчик Гунька — це його я сьогодні на світанку розбудив своїм вереском, і через мене Ромчик проспав і спізнився на лінійку.

– Усі побачили? Це перший відвідувач нашої екокамери, так би мовити, пробний екземпляр. Він пробуде в дубовій камері лише півгодини. Наступні порушники відбуватимуть покарання залежно від штрафних балів.

Видно було, що Тютю так потішила демонстрація камери всередині дерева, що він не втримався й зареготав, висолопивши здоровезного червоного язика, на якому теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем.

І саме в цю хвилину я раптом подумав: «Ні, нормальна людська істота не може розмовляти, їсти й пити, маючи на язиці такий ідіотський пірсинг...»

Регіт Тюті раптом урвався, і він гаркнув:

– Розійтися! Даю на сніданок рівно півгодини. Хто спізниться... – Тютя хитнув лисою головою в бік старого дуба.

Усі, хто стояв на майданчику, прожогом кинулися до величезного шатра, де розташувалася таборова кухня. А я, ховаючись за кущами, побіг до густих заростів ялівця, що вкривали гору і де вчора, підіймаючись на вершечок Підстави, випадково натрапив на печеру. Відгорнувши купу сухих гілок, якими був замаскований вхід до криївки, проліз усередину, ввімкнув ліхтарика і почав розробляти план втечі.

Але спершу я маю розповісти, з чого все почалося...

* * *

Зараз мені самому важко повірити, але ще два роки тому я був повним лузером і боягузом. Мене так залякав Сашко Смик на прізвисько Кактус, хлопець із сусідньої квартири, що я навіть на вулицю виходив, сторожко озираючись на всі боки. А коли помічав свого ворога, то тікав від нього, як наполохана миша від шаблезубого тигра. Можливо, я й досі залишався б усе тим же Климом Джурою – самотнім мрійником і невдахою, коли б не трапилась та неймовірна історія. На Землю прибув десант хижих чужопланетян-синьомордів, які хотіли заразити все людство вірусом страху.

Тоді б я не дізнався про існування Таємного Товариства Боягузів. І не з’ясував, хто така моя рідна бабуся Соля, яку я вважав звичайною скромною пенсіонеркою, котра вирощує домашні квіточки і пече найсмачніші в світі пиріжки з м’ясом. Насправді виявилось, що Соломія Джура – видатна вчена, геніальна винахідниця часольоту, на якому мандрує крізь час і простір, оберігаючи нашу планету від непередбачуваних катастроф.

Кілька разів ситуація склалася так, що саме від мене та моїх товаришів – відчайдушних циркових акробатів Жука й Зайця – залежало майбутнє земної цивілізації. Після двох неймовірно небезпечних операцій, якими керувала Соломія Джура, людство було врятоване, а синьоморди знешкоджені й відправлені крізь часовий коридор на свою хижу планету.

– Ну от, нарешті наше Таємне Товариство може розсекретитись! Ми вийдемо з підпілля і розповімо всім, від якої страшної загрози врятували світ! – сказав мій вірний друзяка Жук, щасливо усміхаючись. Він, і справді, мав право на хвилину слави. Адже саме Жук виявився найспритнішим і найсміливішим з нас. Хоча спершу ми навіть підозрювали його у зраді.

Я усміхнувся йому у відповідь, підморгнув і сказав:

– А я дізнаюсь, як по-справжньому звуть тебе, Зайця, і всіх наших товаришів!

Розумієте, з метою конспірації всі члени ТТБ називали одне одного лише за вигаданими іменами. Так, наприклад, чорнявий кароокий хлопець з густими смоляними бровами й довгими віями мав псевдо Жук. А іншого нашого побратима називали Зайцем. Певно, через пухнасте русяве волосся й довгі передні зуби, що випиналися, як у куцохвостого. Я ж отримав секретний псевдонім Музикант, бо коли зустрівся з хлопцями вперше, тримав у руках футляр зі скрипкою, адже саме біг на урок музики.

Однак президент нашого Товариства Соломія Джура (моя бабуся Соля) вмить розвіяла наші мрії:

– Хлопці, послухайте мене уважно і запам’ятайте! Уся інформація про перебування на Землі космічних прибульців має залишатися засекреченою. Сучасні люди ще не готові до розуміння таємних знань, за допомогою яких нам вдалося відкрити часовий коридор і знешкодити синьомордів.

Отже, діяльність Таємного Товариства Боягузів (ТТБ), яке з ряду причин було тимчасово перейменовано на Таємне Товариство Брехунів, була призупинена, а всі його члени, зберігаючи секретність, зайнялися своїми звичними справами.

А от я опинився в досить дивній ситуації. Розумієте, переживши безліч небезпечних пригод, коли треба було миттєво приймати рішення, я цілком вилікувався від страху. Але після всіх цих шалених подій у мене з’явилася жахлива залежність тепер я просто не міг уявити свого життя без екстриму. Просив батьків, щоб взяли мене з собою в археологічну експедицію до Шотландії. Адже саме зараз мама й тато разом з британськими колегами – археологами та істориками – намагалися розгадати таємницю велетенських кам’яних споруд, які невідомі будівничі звели ще шість тисяч років тому на горі Треп. Але у відповідь батьки відбулися жартами.

– Климе, це тобі не переміщення в часі й просторі і не змагання з космічними монстрами. Адже для боротьби із синьомордами не потрібні жодні біометричні паспорти, візи й купа дозволів на проведення розкопок, – весело зауважив тато.

– Синку, мені здається, тобі варто пожити нормальним життям, – серйозно сказала мама. – Досить з тебе адреналінового драйву, без якого ти вже й жити не можеш! — І додала, по-змовницьки підморгнувши: – Випробуєш свої сили в селі на героїчному збиранні полуниці й екстремальній боротьбі з колорадами.

Ось чому я страшенно зрадів, коли тиждень тому, пізно ввечері, сидячи вдома і божеволіючи від нудьги, зазирнув на свою сторінку у ФБ і натрапив на повідомлення, що складалося лише з кількох речень:

«Музиканте, чекаємо на тебе на вершечку гори Підстава опівночі, у п'ятницю 13 червня. Кодове слово, яке маєш назвати після прибуття, — «Чудодій». Щойно прочитаєш цього листа, видали його. Вируби і залиш удома всі ґаджети – за тобою можуть стежити. І залиш записку, що будеш відсутній кілька днів.

До зустрічі.

Ж.З.»

До листа додавалась мапа з точними координатами місця майбутньої зустрічі.

У ту хвилину в мене не виникло жодних підозр.

* * *

У той момент, коли я відкрив і прочитав це повідомлення, мені й на думку не спало, які неймовірні випробування підстерігають мене попереду! Серце закалатало як шалене, – це була звістка від моїх друзяк Жука і Зайця, на яку я чекав вже більш як місяць. Зрозуміло, я тут-таки почав збиратися в дорогу, адже до призначеного часу залишалося якихось дванадцять годин.

І все було б просто, якби бабусин часоліт, замаскований під жовтий старий запорожець, стояв на своєму звичному місці – під дуплавою грушею в кутку нашого захаращеного подвір’я. Він за мить переніс би мене в потрібне місце. Але, за законом підлості, саме цього тижня бабуся вирушила у свою чергову секретну мандрівку, тож мені можна було розраховувати лише на автостоп.

Я швидко покидав у наплічник запасне взуття, светра й дощовик. Повісив на плече футляр зі своєю старою скрипочкою – на всяк випадок, для маскування. І, звичайно, захопив екстрим-набір, що складався з кількох хитрих приладів, які не раз визволяли мене з безвихідних ситуацій. Тож я надряпав на клаптику паперу кілька слів, щоб заспокоїти бабусю, коли вона повернеться і не застане мене вдома, і тихо вислизнув з квартири (не хотів зайвий раз привертати увагу наших допитливих сусідів).

Упевнено прямуючи в бік швидкісної траси, по якій день і ніч мчали автобуси, легковики й вантажівки, я розраховував, що хтось таки підкине мене якнайближче до місця призначення. Усе складалося ідеально – голосував я лише хвилин десять, коли біля мене загальмувала величезна фура з кумедним написом на кузові «Заморожені витребеньки». З височезної кабіни легко вистрибнув молодий смаглявий водій з довгим чорним чубом-оселедцем, замотаним навколо лівого вуха.

– Далеко зібрався? – запитав він весело й почав виробляти якісь дивні рухи руками й ногами, ніби боровся з невидимим супротивником. Певно, засидівся у своїй фурі під час довгого переїзду.

– Та ні, мені ось сюди, – я простяг карту, де червоною крапкою була позначена гора Підстава.

– Нічого собі назва! – зареготав він і на мить перестав вихилятися в різні боки й підстрибувати – А села Дракулівки там поблизу немає? Може, ти привидів зібрався ловити?

– Ні, – відповів я, підлаштовуючись під жартівливий тон водія. – Дракулівки там нема, є тільки озеро Вовкулака. А їду я... — на хвилину я замовк, бо ніяк не міг вигадати щось правдоподібне, але тут згадав про скрипочку, що теліпалась у мене на плечі, і додав: — ...на фестиваль магічної музики «Мольфар»!

Водій здивовано кліпнув, а тоді запропонував:

– А ти вшквар мені якусь класну пісню, я тебе тоді на шару підвезу. Тобто безкоштовно. Бо в наших гірських краях я кожного собаку знаю і до мене всі новини на трасі стікаються. А от про фестиваль «Мольфар» не чув зроду! – І хлопець хитро глянув на мене, певно, сподіваючись, що ось зараз впіймає мене на брехні.

Однак часи, коли я ніяковів і червонів, як помідор, давно минули. Умить скинувши на землю наплічника, я звичним рухом добув з футляра скрипочку і смичка й у скаженому темпі заграв свою улюблену пісеньку про байбачка, який разом зі своїм господарем мандрує світом. Граючи, я ще й пританцьовував, відбиваючи на асфальті ритм, і наспівував, весело підморгуючи недовірливому дальнобійнику:

По світу я попобродив,

І байбачок зі мною.

Побачив я чимало див,

І байбачок зі мною.

І мій завжди, і мій завжди,

Мій байбачок зі мною!

І мій завжди, і мій завжди,

Мій байбачок зі мною!!!

Моя кумедна пісенька так вразила хлопця з оселедцем, що він скомандував:

– Ану хутко застрибуй в кабіну! Це ж треба — я цю пісеньку про байбачка не чув років двадцять! Ми ж її ще в дитячому садку співали. Колись зі старшим братом вирішили заробити грошенят, щоб купити скейтборда. Тож крадькома втекли з дому, сіли в електричку, що їхала до сусіднього містечка, і ходили по вагонах я співав, а брат грав на сопілці. До речі, виходило в нас зовсім непогано. – І водій раптом стріпнув головою так, що його довгий чуб-оселедець вислизнув з-за вуха, мов довга чорна нагайка, і почав співати тоненьким дитячим голоском:

Співаю різні я пісні,

І байбачок зі мною.

Є і веселі, і сумні,

І байбачок зі мною.

За це в дарунок гривень п’ять,

І байбачок зі мною.

Усім музикам варто дать,

Бо з байбачком — нас троє...

Це було так несподівано й смішно, що я зареготав, а чубатий водій підморгнув і з гордістю сказав:

– Між іншим, ми з тим виступом в електричці мали шалений успіх. За одну поїздку заробили на півскейта! Звісно, живого байбачка в нас не було, але ми придумали – брали з собою заводного зайця, що бив у барабан. А коли нас питали, де ж той сердешний байбачок, про якого ми співаємо, то відповідали, що нашого напарника запросили на телебачення в програму «Ми шукаємо таланти». Тому замість нього на виступи в електричках довелося тимчасово брати іграшкового зайця.

– А скейт врешті купили?

– Та де там, — сумно похитав головою водій, – в останньому вагоні напоролися ми на молоденьку вчительку музики, у якої займався мій братик. Вона нас і здала з рук на руки батькам. І навіть не розповіла їм про те, що ми в тій електричці робили. А ми їй урочисто пообіцяли більше ніколи в житті не циганити в людей гроші, прикриваючись мистецтвом. І щоб ти знав, про байбака ми не зовсім брехали. Бо звуть мене... – Андрій Байбак, але всі друзі та знайомі називають Баком.

– А я – Клим Джура, — чомусь я відчув до цього хлопця таку довіру, що не схотів ховатися за якимось вигаданими ім’ям і прізвищем.

І, як потім з’ясувалося, зробив це недаремно...

* * *

Веселий Бак усю дорогу розважав мене побрехеньками про місцевих чаклунів та ворожбитів, які вміють замовляти нечисту силу, викачувати яйцем переляк і знають, як шукати старовинні скарби, заховані під землею. Розповів про дивовижні міражі, що траплялися йому на пустельних відрізках траси. Коли в мареві, що тремтіло над розжареним на сонці асфальтом, раптом виростали гострі дахи старовинних замків і високі оборонні вежі з бійницями для гармат, складені зі старої потрісканої цегли. І як моторошно було врізатися на швидкості в ці мури, що вмить танули й розліталися, мов туман.

Бак навіть намагався переконати мене в тому, що одного разу його мало не залоскотала до смерті русалка в зарослому очеретом озері. А я робив вигляд, що вірю, і вдавав, що лякаюсь. Врешті, коли ми надвечір під’їхали до перехрестя доріг, звідки вже видніла гора, на яку я мав здертися до опівночі, то попрощалися, як старі знайомі. Чубатий Бак потис мені руку, застромив у футляр моєї скрипочки свою візитівку, а потім дуже серйозно сказав:

– Слухай, Климе, якщо тобі потрібна буде допомога – не соромся, дзвони. Бо щось мені не подобається ота твоя Підстава. Чомусь я досі ніколи про таку гору не чув.

Подякувавши й потиснувши Бакові руку, я подумки посміявся зі свого нового знайомого: «Ага, вже розігнався просити в тебе допомоги! Ось лише зустрінуся з Жуком і Зайцем — разом ми подолаємо будь-яку, не те що земну, а й космічну небезпеку». І швидким кроком рушив до підніжжя гори, яку мав підкорити не пізніше опівночі.

Дивно, але ця гора з якоюсь неправильною назвою раптом нагадала мені про першу зустріч із синьомордами. Так-так, вона була схожа на ту піраміду, загублену посеред єгипетської пустелі,

куди два роки тому прибув десант космічних хижаків, котрі хотіли заразити все людство вірусом

страху. Наче якийсь оскаженілий велетень обтесав її з трьох боків, залишивши на кам’яних схилах лише кілька десятків покручених деревцят, що

де-не-де стриміли з розколин. Навіть вершечок Підстави, який виднів на тлі безхмарного неба, був так само зрізаний.

Я стріпнув головою і, відганяючи безглузді думки та неприємні спогади, глянув на годинника. Була дев’ята вечора, у мене залишалося три години на те, щоб здертися на верхівку гори і разом з Жуком та Зайцем кинутися у вир захопливих і небезпечних пригод. Схил, по якому я мав підійматися, був майже прямовисний, і мені довелося пересуватись по кам’янистій поверхні, як мусі, що повзе по віконній шибці. Добре, що захопив у дорогу стінолази – один із бабусиних винаходів, схожий на звичайні шкарпетки й рукавички з присосками.

Насправді ж, щойно ти натягав стінолази на ноги й руки, як вони щільно облягали кінцівки і ти відчував їх, наче власну шкіру. Тому, пересуваючись по стіні, я міг намацати кожну найменшу заглибину й тріщину, зупинитись, щоб перепочити і випити ковток води на крихітній терасі, не боячись шкереберть полетіти донизу. Уже майже на самій верхівці я випадково натрапив на печеру, вхід до якої був закиданий сухим гіллям. Звісно, я б зроду не помітив її, якби моя нога не провалилася у вузький отвір. Не знаю чому, але мені схотілося залишити в цій схованці свій екстрим-набір і скрипочку. Просто так, на всяк випадок. Тому я прослизнув крізь тісний прохід всередину, швидко скинув стінолази й окуляри, в яких добре орієнтувався в темряві, і разом зі скрипкою та рештою речей з екстрим-набору замаскував їх у найтемнішому закапелку печери.

Тепер до найвищої точки Підстави залишалося пройти лише кілька десятків метрів, тож прибув я вчасно. І за три хвилини до опівночі втомлений, але щасливий, уже стояв на пласкій верхівці загадкової гори й озирався на всі боки. Навколо панувала тиша, у світлі Місяця я побачив довгі ряди наметів, що оточували круглий майданчик, посеред якого стриміла висока щогла. Несподівано мене засліпив яскравий сніп світла, я мимоволі замружився і почув механічний голос:

– Назвіть пароль!

– Чудодій, — відповів я і всміхнувся, бо чекав, що ось зараз до мене кинуться мої друзяки Жук та Заєць і нарешті пояснять, що відбувається.

Та замість цього той самий байдужий механічний голос наказав:

– Іди туди, куди вказує промінь!

Збитий з пантелику, розгублено озираючись, я рушив за променем, що привів мене до намету, на якому світилася цифра 13. Ноги в мене тремтіли від утоми, і я ледве зміг залізти всередину. Рудоголовий хлопець, сонне обличчя якого визирало зі спальника, потер очі й пробурмотів:

– Привіт! Бачиш, он там у кутку твій спальник — розгортай його і лягай спати. А завтра розповіси, хто тебе так підставив...

У мене вистачило сил лише на те, щоб роздягтися й залізти в теплий спальник. Ще встиг почути, що надворі почалася злива – краплі дощу шурхотіли по стінках намету.

За мить я вже провалився в моторошний сон, з якого мене вирвав рудоголовий сусід. А що було далі ви вже знаєте.

* * *

І ось тепер я сидів у вологій печері, прислухався, як у кутку шарудить якийсь дрібний гризун, і намагався зрозуміти – чому я так по-дурному вскочив у цю примітивну пастку? Але ж повідомлення прийшло на мій приват. А секретне псевдо «Музикант» знали лише кілька членів ТТБ, включно з Жуком та Зайцем. Звісно, мені було відомо, що хлопці вирушили в піврічне закордонне циркове турне. Але, мабуть, мені так хотілося сторч головою кинутися у вир екстремальних випробувань, що я не дуже замислювався над цими дрібницями.

Найгірше, що всі свої ґаджети я залишив удома – як останній дурбелик точно виконав вказівку того, хто прислав запрошення в табір «Екстремал». Треба було діяти негайно, поки мені ще не причепили на руку бейджика чи не вживили в тіло якийсь хитрий чіп. Тоді сховатись від Тюті та його помічників (я розумів, що вони в нього точно є!) буде не можливо.

Раптом біля входу в мою схованку почувся тихий шурхіт, я швидко згасив ліхтарика і сидів, сторожко прислухаючись до кожного звуку.

– Ну, ми ще довго гратимемося в мовчанку? — в отворі, що вів до моєї печери, з’явилася голова, але я не міг розібрати, хто до мене звертається — дівчина чи хлопець. Адже в печері було зовсім темно, а увімкнути ліхтарика я не наважувався.

– Слухай, немає часу, я тебе ледве знайшла, мене прислали... наші ботани.

– Хто? – вражено запитав я.

– Ну, ті, хто не схотів за наказом цього лисого садюги ставати в колону до тих слухняних зомбі, – пояснила дівчина.

– Не схотів?!

– А ти як думав? Ми наперед домовилися бути разом. Слухай, а я що — так і буду перегукуватись з тобою, устромивши голову в печеру й тримаючи, гм, решту корпусу назовні? Чи ти мене все-таки запросиш всередину? А то якось некультурно виходить.

«Нічого собі витримка у цього дівчиська», – подумав я, увімкнув ліхтарик і пробурмотів: – Звичайно... заходь. Точніше... залазь.

За хвилину дівчина вже сиділа навпроти мене, склавши ноги по-турецькому, притиснувшися спиною до вологої стінки печери і говорила швидко й упевнено:

– Я тут уже третій день. Познайомилась майже з усіма, кого сюди заманили. Виявилося, кожному прислали в приват на ФБ повідомлення від людини, якій ти абсолютно довіряєш. Усі в цей час були вдома самі — дорослі кудись поїхали у справах. Усіх попередили, щоб не брали з собою жодних ґаджетів. Кожен мав залишити записку і набрехати щось правдоподібне — щоб батьки нас не розшукували. А головне, ті, хто все це замислив, звідкись знали, що ми страшенно нудьгували і будь-що хотіли відчути драйв. До речі, мене звуть Лі.

– Ліда? – перепитав я, вирішивши, що не розчув.

– Ні! Саме – Лі! Ненавиджу галіме ім’я, яким мене назвали. Лі-ле-я! Таке солоденьке, мімішне, аж губи злипаються, коли вимовляєш.

– Ну добре, називатиму тебе Лі, — усміхнувся я, — розуміючи, що сперечатися з новою знайомою не варто.

Хоча мені якраз здалося, що ім’я Лілея їй дуже пасує. Дівчина й справді була схожа на квітку – біле-біле пухнасте волосся і великі зелені очі кольору першого весняного листя.

– Ти чого замовк? – Лі смикнула мене за руку, повертаючи до реальності. – Треба негайно щось вирішувати.

Я стріпнув головою, відганяючи дивні думки про її ім’я, очі й волосся, і відповів, намагаючись говорити так само впевнено:

– Спершу я хочу з’ясувати, хто нас так підставив. Хто міг знати про наш скажений потяг до адреналінових пригод. І взагалі – кому знадобилося зібрати нас на цій горі. Мені здається, що Тютя не зміг би все це організувати сам. Тут попрацювали професійні хакери і спеціалісти, які вміють маніпулювати людською свідомістю. До речі, можеш називати мене Климом.

– Класне прізвисько! — засміялася Лі.

– Та ні, – трохи ображено заперечив я, — мене справді так звуть – Клим Джура.

– Я не про тебе, а про Тютю. Таке прізвисько страшенно підходить цьому голему, прикрашеному найогиднішим у світі тату. Справді, він тут майже всіх залякав, а сам схожий на карикатуру. Теж мені монстрило в рожевих кроксах!

Забувши про обережність, ми зайшлися від реготу. Та за мить наш сміх урвався. Бо крізь отвір у печеру простяглися дві величезні руки, на яких переплелися витатуювані змії, щупальця та ошкірені пащі. Розчепірені пальці загребли нас із Лі, як ковші екскаватора, і потягли з печери назовні. І хоч як ми викручувалися й чіплялися за вогкі кам’яні стіни ногами й руками, та вже за мить Тютя волік нас за собою в бік дуплавого дуба.

І я зрозумів, що драйву іноді буває забагато...

* * *

У вас ніколи не було такого відчуття, ніби ви знаєте, що має відбутися за мить? І ви програмуєте вчинки людей, їхні слова, рухи і навіть думки. А вони слухняно повторюють все, що ви замислили. Ніби маріонетки в ляльковому театрі, яких актори смикають за ниточки. Важко уявити, але зараз я думав саме про це, хоча сидів всередині величезного трухлявого дуба зі зв’язаними якоюсь липкою гидотою руками. Саме там, де начальник нашого табору – здоровезний садюга в рожевих кроксах облаштував в’язницю для тих, хто порушив його накази. У голові моїй, як на екрані, рухалися людські постаті, які покірно ставали в чергу перед якоюсь дивною металевою тумбою. І я з жахом розумів, що зараз має статися.

– Климе, ти чуєш мене? – почувся з темряви голос Лі. – Що відбувається?

– Точно не знаю, але здогадуюсь. Здається Тютя вирішив надягти на всіх, кого заманили в табір «Екстремал», свої контрольні браслети та бейджики. Як обіцяв на лінійці. Зараз спробую подивитись, що там робиться.

Після кількох невдалих спроб мені все ж пощастило звестися на ноги і визирнути надвір крізь дупло. На майданчику біля щогли з чорним прапором і справді стояла металева тумба, схожа на звичайний банкомат. Час від часу там спалахувала червона чи синя лампочка, відчинялися невеличкі дверцята, і тоді хлопець або дівчина відділялися від довгої черги, підходили до тумби і встромляли праву руку в отвір. А за мить на руці, яку вони висмикували з тумби так, ніби їм зробили заштрика, уже був надягнутий контрольний браслет з номером. У дівчат той браслет був яскраво-червоний, а у хлопців – синій.

Тютя спостерігав за процесом нумерування з явним задоволенням. У руках він тримав складену парасолю-тростину і вимахував нею в різні боки, як диригент паличкою, показуючи, кому саме треба підійти до тумби. Невеличкий гурт ботанів стояв трохи віддалік. Певно, Тютя вирішив їх помучити якнайдовше. Адже відомо, що найстрашніше в таких ситуаціях – очікування.

– Ну, що там відбувається? – нетерпляче запитала Лі.

– На слухняних діток надягають контрольні браслети, а ботанів поки що примушують чекати. Щоб більше боялися. Бейджиків ще не видають, мабуть, це ще попереду...

Лі хвилину помовчала, важко дихаючи, а тоді наказала:

– Ану, підстав мені руки і підсади так, щоб я могла вилізти крізь дупло на волю. Здається, я знаю, що нас може врятувати. Головне встигнути, поки цей садюга не закільцював ботанів. Тоді й решта мають шанс врятуватися!

Чомусь її пропозиція мене не здивувала, ніби я знав, що з дівчиною все буде добре і що саме вона має першою вирватися на волю з екокамери.

– Руки, – просичав я крізь зціплені зуби, бо намагався виборсатися з в’язкої тягучої гидоти, якою Тютя зв’язав мене.

Колись мої друзяки з Таємного Товариства Боягузів – Жук і Заєць – показали, як, потренувавшись, можна звільнитись від найміцніших пут. Зрештою мені це вдалося – я вивернув долоні під неймовірним кутом – так, що липка тягуча речовина зіслизнула додолу. Лі стала на мої руки, складені човником. Мить – і я щосили підкинув дівчину вгору, вона міцно вхопилася за край дупла, а потім обережно, щоб не помітив наш ворог, зіскочила на землю.

На щастя, Тютя не дивився в наш бік. Він саме підштовхував чергову жертву до металевої тумби. Тому Лі, швидко подолавши відстань від місця нашого ув’язнення до майданчика, де людей перетворювали на зомбі, непомітно сховалася всередині тісного гурту ботанів. Я знав, що зараз станеться – у мене в голові, як у сповільненій зйомці, продовжувало крутитися дивне кіно, де всі ролі були наперед розподілені. Ось білява голова Лі нахилилася до мого сусіда – рудоволосого Ромчика Гуньки. Ось вони почали сперечатися, вимахуючи руками. Потім хлопець ствердно хитнув головою і почав обережно просуватися в бік металевої тумби. Відділившись від гурту ботанів, Ромчик у два стрибки наблизився до Тюті, який саме тягнув до тумби опецькувату дівчинку в смішних окулярах з червоними скельцями.

Високо підскочивши, хлопець блискавичним рухом наніс ребром долоні легкий удар по Тютіній головешці. Точніше, не вдарив, а лише ледь торкнувся, поціливши прямісінько в роззявлену пащеку зміюки, витатуйованої на його потилиці. Дивно було спостерігати, як величезне накачане монстрило вирубалося від єдиного доторку невисокого тендітного Ромчика й гепнулося на землю, гублячи свої рожеві крокси й довгу чорну парасолю-тростину.

Проте я точно знав – це лише початок шалено цікавої, але неймовірно небезпечної пригоди.

* * *

Дивне кіно, що крутилося в моїй голові, випереджаючи реальні події, раптом «вимкнулося». Я виліз із дупла, щоб приєднатися до розгублених учасників табору «Екстремал», які оточили нерухомого Тютю.

– Послухайте, поки це одоробло ще не отямилось, треба якось його знешкодити, – запропонував Ромчик Гунька. – Пам’ятаєте, як

ліліпути зв’язали сонного Гуллівера? Ану тягніть сюди всі мотузки, ремені, шнурівки – усе, чим можна обмотати нашого колишнього шефа від потилиці аж до п’ят.

– А може, він прикидається? Ось підійдеш до нього ближче, спробуєш зв’язати руки-ноги, а він схопить тебе за шкірки і вкине всередину того страшного дуба, – сказала пухкенька, як булочка, дівчинка в червоних окулярах, яку Тютя недавно силоміць тягнув до страшної тумби.

– Зараз ми це перевіримо, – заспокоїла дівчинку Лі.

Вона нахилилася над Тютьою, провела долонею по його лисій голові... і раптом із жахом відскочила. Бо огидні плазуни, витатуйовані на тілі велетня, несподівано почали звиватися, смикатися, а вся його шкіра зморщилася і сповзла на землю, як стара шкаралупа. Перед нами лежала істота, яку ніхто з присутніх, окрім мене, не бачив ніколи в житті. Та й не міг побачити. Адже це був типовий представник ворожої чужопланетної цивілізації – синьоморд.

Космічний хижак мав яскраво-блакитне забарвлення, лише морда в нього була синя і вкрита огидними бородавками. Монстр чимось скидався на земну жабу, от тільки розміри його були разів у двадцять більші. Окрім того, на відміну від наших жабок, прибульці мали розвинений інтелект і володіли суперпотужною зброєю – пінобластерами, що паралізували будь-яку живу істоту. А от проти них діяв лише один засіб. І, на щастя, він був мені відомий.

Думки в моїй голові крутилися з шаленою швидкістю – як це могло статися?! Адже під час операції «Антижаб-2», яку Соломія Джура підготувала і провела рік тому, весь потужний десант синьомордів на моїх очах зник у часовому коридорі! Члени ТТБ були впевнені, що назавжди звільнили Землю від страшної загрози – вірусу страху, яким синьоморди хотіли заразити всіх мешканців нашої планети.

– Климе, треба щось робити! – Лі в розпачі дивилася на те, як перелякані хлопці й дівчата кидаються врозтіч, подалі від страхітливого монстра, якого ще донедавна вважали начальником табору «Екстремал».

Ті, кому на руки вже встигли прикріпити контрольні браслети, рухалися повільно, як механічні ляльки. Ті ж, хто не дочекався своєї черги і не встромляв руку в отвір металевої тумби, тікали стрімголов, збиваючи намети й зіштовхуючись одне з одним. Урешті, заплутавшись у мотузках, якими намети кріпилися до землі, втікачі утворили гігантський живий клубок, з якого стирчали руки, ноги й голови, що кричали на різні голоси:

– Ряту-у-у-у-йте!!!

– Мама!!!

– Заберіть мене додому!!!

Біля розпростертого на землі Тюті, що виявився синьомордом, лишився стояти лише невеличкий гурт ботанів і та пухкенька дівчинка в червоних окулярах. Саме через те, що качок у рожевих кроксах на хвилину втратив пильність, коли тягнув її до тумби, Ромчику Гуньці вдалося завдати свого коронного удару йому в потилицю.

До речі, лише кілька людей не розгубилися серед цього сум’яття й паніки – я, Лі, Ромчик та ще одна дівчинка з довгим чорним волоссям і по-східному ледь розкосими чорними очима. Рудоголовий хлопець витяг з кросівок довгі шнурівки і намагався зв’язати ними передні кінцівки жабоподібного створіння. Але синьоморд з голови до перетинчастих лап був укритий липким слизом, тому шнурівки весь час сповзали. Тим часом Лі разом з чорноокою дівчинкою бігали навколо живого клубка, що зойкав, стогнав та верещав, і відчайдушно кидалися на допомогу, висмикуючи звідти то одного, то іншого «екстремала». Я ж вирішив зайнятися синьомордом.

– Облиш це, – сказав я, підійшовши до Гуньки й дивлячись на його марні спроби, – цю почвару можна вгамувати зовсім в інший спосіб.

– А ти що – фахівець з приборкання мутантів?

– Так, фахівець. Ось тільки приборкую я не земних мутантів, а прибульців. І прибульців саме цієї породи.

Ромчик вражено глянув на мене, потім перевів погляд на синьоморда і раптом зареготав.

«Ну все, гаплик нашому героїчному Гуньці. Здається, від усіх сьогоднішніх божевільних подій у нього поїхала стріха», – подумав я. Але Ромчик, усе ще давлячись сміхом, ледве зміг вимовити слова, які я запам’ятав назавжди:

– Оце і є... справжній... екстремальний... відпочинок!

* * *

Зрозумівши, що з головою в Ромчика все гаразд, просто від нервового напруження в нього почався приступ невтримного нервового сміху, я звернувся до нього, спокійно й чітко вимовляючи кожне слово:

– Замовкни і слухай мене уважно. Навіть якщо все, що я скажу, спершу здасться тобі повною дурнею. Повір, це – правда! Я вже мав справу з цими істотами, можу спілкуватися з ними телепатично і навіть знаю їхню мову. Сьогодні вночі, коли розбудив тебе отим жахливим вереском і скреготом, я розмовляв з синьомордами уві сні.

Рудоголовий хлопець похмуро дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову.

– Ну, добре, тоді доведеться показати тобі один фокус.

Я різко викинув вперед руку і схопив велику зелену муху, яка саме летіла повз мене, поспішаючи у своїх справах. Певно, хотіла поживитися недоїдками від таборового сніданку. За мить вона вже дзижчала в моєму кулаці. Обережно наблизившись до синьоморда, я нахилився над ним і випустив муху прямісінько в його роззявлену пащеку. Почулося огидне плямкання, вдоволене булькання, пронизливий свист, скрегіт та вереск, і врешті губи потвори розтяглися в щасливій посмішці.

– Зараз він увійде в транс – наші комахи викликають у цих чужопланетян сильні галюцинації. Тоді я спробую вступити з ним у контакт і дізнатися, звідки на цій горі взялися прибульці й що вони збираються зробити з усіма нами.

Але Ромчик мене не слухав, він вражено дивився в інший бік – туди, де стояв наш намет № 13. На його місці раптом утворилася заглибина, а з

неї на поверхню почали вистромлюватися велетенські чорні пластини із загостреними кінцями, схожі на гігантські пелюстки якоїсь фантастичної хижої квітки. На наших очах ця конструкція почала змінюватися – ніби то був велетенський трансформер, що набував все нових і нових обрисів.

Металеві пагони-щупальця, що виростали з металевої квітки, поповзли по землі в різні боки, аж поки досягли крутих схилів гори. Там вони почали з’єднуватися й переплітатися між собою. І раптом я зрозумів – синьоморди хочуть оточити верхівку Підстави суцільною стіною, крізь яку не проникне жодна людська істота.

– Треба негайно ушиватися, поки табір не загородили з усіх боків, – Ромчик помахав рукою Лі та спритній, як пантера, смаглявій дівчинці.

Вони все ще намагалися допомогти тим, хто заплутався в мотузках і звалився на землю, і через це й досі не помітили дивної споруди, що виросла на місці намету з нещасливим номером 13, і тому не розуміли, чому Гунька так наполегливо їх кличе.

– А ще необхідно зібрати загін ботанів, – схвильовано заговорив я, – лише вони не схотіли підкорятися Тюті, а отже, зможуть протистояти й решті синьомордів. Тільки їм з усіх тих, кого заманили до цього фальшивого табору, можна довіряти.

Ромчик похитав рудою головою і суворо запитав:

– Скажи, а чому я маю довіряти, наприклад, тобі?! Може, через те, що ти нагодував гігантську блакитну ропуху мухою? І наплів купу усілякої дурні про прибульців, про телепатичний контакт, в який ти з ними вступаєш, і навіть похвалився, що знаєш їхню мову?

– Тому, що в тебе нема іншого виходу! – розлютився я. – Ще трохи посперечаємося, то синьоморди пронумерують і нас. Тоді взагалі жодного шансу врятуватись не залишиться. Так що, гадаю, тобі варто ризикнути.

Лі з чорноокою помічницею, врешті помітивши дивну металеву конструкцію, що наче виросла з-під землі, миттєво зорієнтувались у ситуації. Вони швидко зібрали всіх ботанів, приєдналися до нас і тепер уважно прислухались до нашої суперечки.

– Якби не Клим, я б з того дупла зроду не вилізла, – сказала Лі. – А ти, Гунька, сам не зміг би непомітно підкрастися до цього блакитного слизького монстра, що прикидався суперменом, і вирубити його. Весь загін ботанів тобі допоміг...

Однак Лі не встигла договорити, бо в цей момент над табором залунав механічний голос – той, що я почув минулої ночі, коли прибув до табору «Екстремал»:

– Увага! Всім залишатись на своїх місцях. Розпочинається операція «Реванш». Вас відібрали й заманили сюди, у Центр Переробки Недосконалих Людських Істот, для того, щоб ви змогли виконувати накази представників вищої цивілізації, які віднині й назавжди стають вашими господарями.

Я зрозумів синьоморди переходять у наступ, і розраховувати ми можемо лише на власні сили.

* * *

Було зрозуміло, що на роздуми в нас зовсім не залишилося часу. Треба було приймати блискавичні рішення і діяти негайно. Ромчик, Лі та я, не домовляючись, взяли на себе командування. Адже необхідно було замаскуватися так, щоб не лише самим врятуватися від страшної «переробки», про яку повідомив механічний голос. Ми мали визволити і тих учасників табору «Екстремал», які підкорилися Тюті й тепер перебували під цілковитим контролем синьомордів.

– Пропоную сховатися в печері, – запропонував я, – вона біля самого вершечка Під-стави, сподіваюсь, ми туди зможемо пробратися. Здається, синьоморди протягли металеву загорожу трохи нижче.

– Це класна ідея, – підтримала мене Лі, – я там була. А от як нам перетягти в печеру це сонне слизьке жабисько? – дівчинка з огидою глянула на синьоморда, який перебував у повній відключці, лише зрідка ворушив лапами, вдоволено скреготав, а з його пики не сходила огидна посмішка.

– Справді, залишати його тут не можна – він вистежив нас із Лі в печері й одразу ж розбовкає своїм, де нас шукати. – Я нахилився і почав примірятися, в який спосіб зрушити з місця цю слизьку драглисту масу, що непорушно лежала посеред таборового майданчика.

– Можна спустити зі щогли прапор, – запропонувала дівчинка в червоних окулярах, схожа на рум’яну булочку, – покласти на нього ось... цього, а потім волочити його по землі.

За хвилину чорне полотнище з ошкіреною вовчою мордою, яке ще недавно наганяло жах на мешканців табору «Екстремал», валялося у нас під ногами, мов стара ганчірка, а ми з кількома хлопцями перекочували туди синьоморда. Відчуття при цьому було таке, ніби під моїми долонями тремтить і вислизає напівзастигле желе. І хоч досі я страшенно любив цей солодкий десерт, та після сьогоднішнього транспортування синьомордого Тюті зрозумів, що більше ніколи не доторкнусь до цих ласощів.

Наш невеличкий загін обережно просувався в бік печери, невдовзі ми вже були біля входу в підземну криївку. Але тут мою увагу привернули пронизливі звуки, що долинали з того місця, де я провів минулу ніч. Страшна металева конструкція, що вилізла з-під землі на місці нашого з Ромчиком намету, знову почала трансформуватися, розпадаючись на окремі сегменти. З гігантської квітки-хижака вона на наших очах почала перетворюватися на рухомі сходи, що закінчувалися широкою платформою. І по тих сходах на поверхню піднімалися й піднімалися синьоморді почвари, озброєні пінобластерами.

– Климе, здається ти таки казав правду... – голос Гуньки трохи тремтів.

Нарешті мій недовірливий сусід зрозумів, що один синьоморд ще міг бути якимось страшним мутантом – жертвою нелюдських генетичних експериментів. Але ціла армія синьомордів, що лізли й лізли з глибини гори Підстава, кого завгодно здатні були переконати в тому, що на нашу планету вторглися прибульці. І що наміри в цих космічних гостей далеко не миролюбні.

– Швидше розширюй вхід до печери, бо крізь цей вузький лаз ми синьомордого Тютю не протягнемо – він застрягне в ньому, як Вінні-Пух, який об’ївся медом і згущенкою в гостях у Кролика.

Промовивши останні слова, я подумки обізвав себе дурбиськом і почервонів. Бо зрозумів, що просто хочу показати дівчинці з білявим волоссям і зеленими, як перше весняне листя, очима, який я відчайдушний і хоробрий. Особливо тепер, коли Ромчик Гунька, який досі випереджав мене за всіма показниками, явно розгубився і злякався. Але ніхто не звернув уваги на мої жарти – треба було якнайшвидше ховатися в печері й замаскувати вхід так, щоб синьоморди нас не виявили. А головне, ми мали виробити чіткий план дій і дати завдання кожному з членів нашого невеликого загону.

– Слухай, а що це говорив про тебе Ромчик? Ти справді знаєш мову прибульців? – Лі якось дивно глянула на мене – чи то з цікавістю, чи то з острахом.

Я вже хотів пояснити їй, хто такі синьоморди, як я з ними познайомився, вступив у телепатичний контакт та почав розмовляти їхньою мовою. А ще я мав розповісти про наш козацький рід Джур, в якому з покоління в покоління народжувалися характерники – люди з надприродними здібностями. Та в цей час нас покликав рудоголовий Гунька:

– Ну от – все готово! Тепер можете затягати наш перший воєнний трофей до майбутнього штабу, – цього разу голос у нього був набагато впевненіший.

І справді, за лічені хвилини він за допомогою уламка дерева розширив прохід у підземну криївку настільки, що ми разом з кількома найміцнішими хлопцями, ухопившись за краї чорного полотнища, затягли синьомордого Тютю всередину. Невдовзі весь наш невеличкий загін, що складався з п’ятьох хлопців і трьох дівчат, включно зі мною, Ромчиком та Лі, зібрався в печері. Лі останньою прослизнула до нашої криївки, перед тим акуратно замаскувавши вхід до неї сухими гілками.

Я розумів, що тепер усі чекають від мене пояснень – навіщо я їх сюди привів? Навпомацки, торкаючись до вологих стін, я пробрався до того закапелка, де завбачливо сховав екстрим-набір і скрипочку. Потім увімкнув ліхтарика, що освітив моїх нових товаришів, які понуро мовчали, позираючи то на мене, то на Ромчика Гуньку, то на біляву дівчинку Лі. Тоді зосередився, набрав повні груди повітря і, чітко вимовляючи кожне слово, запитав:

– Хто з вас хоче вступити до Таємного Товариства Ботанів?

* * *

– Ти що, знущаєшся?! – визвірився на мене Ромчик. – Тобі не досить того, що це синьоморде одоробло, яке прикидалося крутим начальником суперкрутого табору, обзивало нас лузерами й ботанами?

Решта дівчат і хлопців також обурено загомоніли. Адже кожен із них був добре знайомий із цим зневажливим прізвиськом. Навіть Лі скривилася і покрутила пальцем біля скроні. Лише її чорнокоса помічниця зберігала цілковитий спокій і пильно стежила за тим, що відбувається.

– Заждіть, зараз я все поясню! Розумієте, те, що в цій печері опинилися саме ви, зовсім не випадковий збіг обставин. Ми – неправильні! І врятувалися лише через те, що поводились не так, як це запрограмував Тютя і ті, хто підготував хитромудру операцію, щоб заманити сюди нас – недосконалих людських істот - на переробку. Ми не вписуємося в їхню програму.

– А я сюди потрапила якраз тому, що хотіла стати, як усі, –озвалася дівчинка в червоних окулярах. – Ледве здерлася на цю височезну круту гору. Думала, що справді стану екстремалкою спритною, сміливою і... стрункою, – ледь чутно додала вона. – Знаєш, як мене в школі називають?

Я заперечливо похитав головою.

– Свинка Пеппа!

– Самі вони свині, твої однокласники, – обурилась Лі. – І ти це терпиш? Даремно! Хочеш покажу тобі кілька прийомів?

– Хочу, але ж у мене окуляри...

– Ну то й що? До речі, давно хотіла спитати – а чому вони з червоними скельцями?

– Це секрет. Може, я потім тобі скажу, – прошепотіла Булочка (так я її подумки називав) і почервоніла.

Тут почулися голоси:

– І мене дражнять, називають Мікробом, бо я найменший у класі, – сказав низенький худий хлопець, підстрижений «під нуль». Це підкреслювало його й без того відстовбурчені вуха.

– Я – Голум, бо проковтнув перстень нашої вчительки, – пробурмотів похмурий ботан з ямочкою на підборідді та довгим чубом, що спадав йому мало не до очей.

- А я – Спінер, бо весь час кручусь. Просто не можу цілий урок всидіти за партою. – І ніби на підтвердження своїх слів, довготелесий хлопець із зеленими, як у кота, очима почав крутитися на всі боки, розглядаючи печеру і всіх, хто в ній опинився.

– Ну то й що? Мене, наприклад, мій сусід Сашко Смик дражнив поганським Паганіні, бо я вчусь грати на скрипці. І я від нього тікав, як останній боягуз. А потім, коли на Землю прибув перший десант синьомордів, щоб заразити все людство вірусом страху, я вступив у ТТБ – Таємне Товариство Боягузів. Виявилось, що боротися з цими потворами можуть тільки ті люди, які здатні подолати свій страх, – колишні боягузи. І ми їх перемогли!

Раптом з темного кутка почувся в’їдливий голос Ромчика Гуньки:

– Перемогли? То що ж тоді ці блакитні монстри з синіми мордяками роблять тут? Між іншим, наш колишній шеф заворушився. Ти як знавець прибульців не скажеш, що з ним робити?

– Звідки на Підставі взялися синьоморди, поки що не знаю. А от що робити з синьомордом зараз покажу. – І додав таким самим уїдливим тоном: – Це ж елементарно, Гунька!

Я нахилився, відкрив футляр, де лежала моя вірна скрипочка-четвертинка і почав обмацувати оксамитну підкладку, шукаючи зовсім маленьку річ, від якої, можливо, залежав не лише наш порятунок, а й майбутнє Землі. Врешті мої пальці намацали невеличкий металевий предмет, схожий на підківку з тонкою пластинкою посередині. Це був старовинний музичний інструмент – дримба, що передавалася в родині Джур із покоління в покоління. Потім вона зникла на кілька століть, аж поки мій тато несподівано знайшов її під час нашої першої зустрічі з синьомордами в єгипетській піраміді. Як виявилось, один з наших далеких пращурів-характерників побував і там. Саме в піщаній пустелі Таємне Товариство Боягузів провело успішну операцію зі знешкодження хижих прибульців «Антижаб-1».

Наблизившись до синьоморда, що вже почав кліпати банькатими червоними очима й крутити бородавчастою головою, я затис дримбу зубами і кілька разів вдарив по пластинці. Вона завібрувала, і в печері залунали дивні звуки, схожі на дзюркотіння струмка, свист вітру і на пронизливе тоненьке дзижчання.

– Ти що, сказився? Вирішив, що саме зараз час влаштувати концерт самодіяльності?! Сподіваєшся, Тютя зараз підхопиться і вшкварить посеред печери гопака? – обурився Гунька.

Решта команди також дивилася на мене з осудом. Навіть Лі похитала головою й здивовано знизала плечима. Та я продовжував грати і врешті почув, як до мелодії, що я видобував із дримби, приєднується все більше й більше звуків. То було голосне дзижчання сотень комарів. Я нахилився над хижим прибульцем, і ціла хмара комах закружляла над ним.

Мені вже не раз доводилося бачити, як синьоморди реагують на наших мух, комарів, ґедзів та жуків. Але всі, хто зараз перебував у підземній криївці, вражено завмерли. Тютя з такою швидкістю висолоплював свого довгого язика, ловлячи одночасно десятки комарів, а потім із задоволеним плямканням поглинав їх, що за кілька хвилин в печері не залишилось жодної комахи. Особливо огидним було те, що на язику в синьоморда й досі теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем, тож він раз у раз клацав об зуби ненажерливого монстра. Нарешті комахожер наситився і знову провалився у солодке забуття.

А я опустив руку з дримбою і подумав, що музика це й справді велика сила.

* * *

До мене підійшла Лі й запитала, невідривно дивлячись на Тютю, який плямкав уві сні й час від часу скреготав зубами так, наче хтось дряпав гвіздком по склу:

– Здається, ти казав, що можеш прочитати його думки?

– Так, можу, але не зараз. Тютя так обжерся комарами, що спатиме щонайменше добу. Головне, він нам не заважатиме й не подасть сигнал своїм родичам.

– То як же ми дізнаємось про плани прибульців? – приєднався до розмови Ромчик Гунька і гостро зиркнув на мене. – Ти ж наче збирався організовувати якесь товариство...

Але його перебила дівчинка в червоних окулярах:

– А я пропоную спершу... щось поїсти! – вигукнула вона, з викликом глянувши на Гуньку. – Бо я так зголодніла, що дивлячись, як прибулець ковтає комарів, навіть позаздрила йому.

Почувши це, уся наша команда голосно засміялася, і це зняло неприємне напруження, що досі панувало в печері.

– Добре, тоді давайте повечеряємо, а по-тім вирішимо, що робити далі. Але спершу нам варто познайомитись. За правилами будь-якої таємної організації, кожен її учасник повинен мати секретне псевдо. Зараз той, хто вирішить вступити до Таємного Товариства Ботанів, сам собі обере ім’я. І назавжди відмовиться від прізвиська, яким його дражнили у школі чи у дворі. Ви згодні?

Усі, крім Ромчика, ствердно закивали головами. Та я не звернув на це уваги, зрозумівши, що рудий Гунька ніяк не може змиритися з тим, що тепер не він, а я стаю лідером нашого загону.

– До речі, може, ви вже здогадалися, мене звуть Музикант, – я усміхнувся і показав на футляр зі скрипочкою.

– А мене Фродо Беґґінз, – ніяковіючи сказав той хлопець, якого дражнили Голумом. – А можна просто Фродо!

– Я – Котигорошко, – повідомив колишній Спінер і продовжив намотувати кола, стукаючись об стіни печери.

І я мимохіть подумав, що прізвисько «Спінер» пасувало йому більше.

– Хочу, щоб мене називали... Бетмен, – тихо пробурмотів капловухий хлопчик, якого однокласники дражнили Мікробом.

– А я обираю ім’я Саламандра, – промовила дівчинка зі смаглявим обличчям і чорними, як смола, очима. Сказала це так спокійно, ніби ми зустрілися в якійсь інтернет-кав’ярні та збираємося позмагатися у комп’ютерній грі.

– Якщо ми негайно не поїмо, то я з’їм когось із вас! – огрядна дівчинка, яка раніше здавалась сором’язливою й нерішучою, сердито поглянула на мене. – Я все одно ні про які псевдо зараз думати не можу. Ось повечеряю – тоді щось вигадаю.

Зрозумівши, що тягти з вечерею далі не можна, я заліз у наплічник, витяг звідти свій незамінний екстрим-набір і дістав невеличку щільно закриту коробочку, поділену на кілька відділень.

– Будь ласка, вибирай, що тобі подобається, – запропонував я простягаючи коробочку дівчинці, яку однокласники дражнили свинкою Пеппою. – На кожному відділенні є наліпки, ось бачиш: пиріжки з м’ясом, голубці зі сметаною, картопля з грибами і вареники з вишнями. Вибір, звичайно, невеликий, але брати з собою у похід більше страв не випадає.

– Т-т-и що, з-з-нущаєшся?! – закричала вона, затинаючись від гніву, і мало не вибила коробочку в мене з рук. У цю хвилину вона й справді була схожа на розлючену свинку Пеппу.

– Та ні, просто це винахід моєї бабусі – харчові таблетки. Ось візьми, наприклад, пиріжок із м’ясом. – Я знову обережно простяг дівчинці коробочку, цього разу міцно стискаючи її, щоб розлючена й голодна Пеппа не вибила її у мене з рук.

– Ну, добре, давай сюди свій «пиріжок», – останнє слово дівчинка вимовила з такою зневагою, що мені стало образливо за бабусю Солю.

Та варто їй було покласти таблетку до рота, як вираз її обличчя вмить змінився. Тепер воно сяяло! Побачивши це, до мене кинулися всі, хто був у печері. Я роздавав «голубці», «вареники» й «картоплю з грибами», однак найбільшим попитом користувалися «пиріжки». Певно, на популярність цих бабусиних харчових таблеток вплинула щаслива усмішка на обличчі дівчинки в окулярах з червоними скельцями. Попросивши добавки і проковтнувши ще два «пиріжки», вона впевнено заявила:

– Я вирішила – тепер мене зватимуть принцеса Лея!

– Що?! – не втримався я від здивованого вигуку, а дехто з присутніх засміявся.

Справді, уявити опецькувату, кругловиду й рум’яну, як здобна булочка, дівчинку в ролі прекрасної принцеси Леї з фільму «Зоряні війни» було не можливо.

– Так, принцеса Лея! І я доведу, що це ім’я мені підходить, ось побачите!

– Усе правильно, ми ж домовились, що кожен має право обрати ім’я, яке йому подобається, – Лі підійшла до колишньої свинки Пеппи і обійняла її за плечі. – А я буду Луною – це моя улюблена героїня з «Гаррі Поттера».

– Музиканте, я обираю псевдо Мамай, – гордо промовив Ромчик Гунька, який досі стояв у темному закапелку печери й мовчки спостерігав за тим, що відбувається. – Кажуть, цей козак був неперевершеним майстром двобою і знав такі прийоми, що міг перемогти будь-якого ворога.

Я зустрівся поглядом з Ромчиком і побачив, що він зверхньо посміхається. Справді, Мамай звучало набагато героїчніше, ніж просто Музикант.

* * *

Над Підставою шаленіла гроза. Навіть у глибині печери, де розташувався наш невеличкий загін, було чутно, як гуркоче грім, а спалахи блискавок освітлювали підземну криївку при-марним блакитним світлом. Виявилось, що в низькому склепінні нашої схованки хтось проробив круглі отвори, крізь які на нас текли цілі потоки води.

– Може, тут у давнину ховалися опришки і проробили вгорі оці дірки, щоб дихати свіжим повітрям? – припустив Котигорошко-Спінер, клацаючи від холоду зубами й виписуючи кола по печері.

– Звичайно, а ще для того, щоб приймати душ, прати свої кептарики й мити підлогу в цьому розкішному барлозі, – озвався Ромчик, якого віднині всі називали Мамаєм. – Усе ж, гадаю, нам треба пошукати якийсь сухий куток, бо я вже мокрий, як хлющ. Цікаво, що про це думає наш головний знавець синьомордих прибульців?

Якщо чесно, мене вже дістали наїзди Ромчика-Мамая. І це після того, як я привів їх у безпечне місце, приспав синьоморда Тютю та ще й нагодував харчовими таблетками, від яких і досі в

роті зберігався чудовий смак. Правда, спершу була проблема з водою, про яку ніхто не подумав, тікаючи від синьомордів. Але дощові потоки, що стікали крізь дірки в склепінні нам на голови, допомогли. Я налаштував похідний міні-фільтр, приладнаний до водонепроникного мішка, який при транспортуванні можна було згорнути в маленький клубочок, і всі мої нові товариші втамували спрагу. Бабуся завбачливо поклала в екстрим-набір і цей свій винахід, він не раз рятував членів ТТБ від зневоднення. Адже навіть посеред пустелі міні-фільтр вбирав у себе росу, що випадала вночі, і перетворював її на чисту прозору воду.

Я вже хотів сказати Ромчику все, що про нього думаю, та несподівано кам’яна підлога під нашими ногами затремтіла і, ніби розколовшись навпіл, почала розходитися в різні боки. На тому місці, де ми щойно стояли, утворилася глибока розколина, з якої на поверхню повільно виринув прозорий контейнер ущерть заповнений яскраво-синіми кулями.

На щастя, команда ботанів зреагувала блискавично, спритно відскочивши у темний закапелок печери – туди, де лежав занурений у транс синьоморд Тютя. Ми завмерли, напружено роздивляючись цю дивну конструкцію. І раптом я здогадався – це була ікра синьомордів! Адже прибульці з далекої хижої планети і справді скидалися на жаб. А, як відомо, ці земноводні відкладають ікру, з якої потім вилуплюються хвостаті пуголовки. І зараз їх підставили під дощовий душ саме задля того, щоб у гігантських ікринах почався процес трансформації. Вони мали перетворитися на бійців могутнього війська синьомордів.

– Я зрозуміла, — прошепотіла Саламандра – це їхній інкубатор. Тільки невідомо, коли з ікрин почнуть вилуплюватись...

– Будь ласка, тільки не тут і не тепер, – невідомо кого попросила пухкенька принцеса Лея.

– Та замовкніть ви! – люто просичав Мамай – А раптом з цієї щілини зараз полізуть синьоморди? Як там, нагорі, де раніше був намет номер 13?

Ми стояли мовчки, притулившись одне до одного, і тремтіли – чи то від холоду, чи то від переляку.

А знаєте, вони... гарні, – раптом порушила тишу Лі, яку тепер треба було називати Луною, але я ніяк не міг до цього звикнути. – Я ще ніколи не бачила такого глибокого синього кольору. Ці ікринки ніби світяться зсередини.

Мамай люто зиркнув на дівчину, приклав палець до губ і просичав:

– Ц-с-с-с, – як справжня зміюка, що от-от кинеться і вкусить.

Але Луна-Лі не зважала на нього. Вона заворожено дивилася на гігантські ікрини, і в її очах не було й сліду страху. Потім вона повільно наблизилася до контейнера й обережно поклала одну ікрину, яка й справді випромінювала світло, собі на долоню. А за хвилину, не відводячи від сяючої кулі очей, так само обережно повернула її на місце.

І я зрозумів, що лише ця тендітна білява дівчинка нічого й нікого не боїться.

* * *

Нам пощастило, контейнер постояв під струменями дощової води ще кілька хвилин і почав повільно опускатися вглиб розколини. Щойно синьомордівський інкубатор зник з наших очей, як кам’яні брили стали на місце. І, якби я не був свідком цього дивовижного купання, то нізащо не здогадався, що під нашими ногами схована лабораторія, де розмножуються чужопланетні створіння.

– Нічого не скажеш, затишну печерку ти для нас вибрав, Музиканте! – звісно, це озвався наш відважний Мамай, який ще кілька хвилин тому боявся й голос подати, а тільки сичав, як гадюка, щоб змусити нас замовкнути.

– А в тебе є інші пропозиції? – усміхнулася Саламандра, зблиснувши сліпучо-білими зубами.

Несподівано я уявив її в широкому кімоно і з бойовим японським мечем-ніхонто, затиснутим у руці. Справді, мовчазна смаглява дів-чина була схожа на майстра східних двобоїв – скрадливі рухи, тихий голос, в якому відчувалися сила й упевненість, а головне, пильний погляд ледь примружених очей, в яких майже не видно зіниць, такі вони темні.

– Є! Я пропоную зробити підкоп під металеву огорожу, якою синьоморди оточили верхівку гори. Якщо копати по черзі цілу ніч, то під ранок можна вибратись на волю. Спустимося до найближчого села, повідомимо в Центр з надзвичайних ситуацій про загрозу, сюди пришлють вертоліт з оперативною групою десантників, звільнять учасників табору «Екстремал», захоплених у полон, і розберуть-ся з цими космічними терористами.

– Класний план, – встряг у суперечку тендітний Бетмен (колишній Мікроб), який ледве сягав Мамаєві-Ромчику до плеча, – от тільки нас здадуть у найближчий відділок поліції як пришелепкуватих брехунів, які втекли з дому, а тепер хочуть прикритися казочкою про чужопланетян із синіми мордяками. Бачив я такі історії в американських блокбастерах.

– Точно, – озвався Котигорошко-Спінер, – або одразу відвезуть в дурдом. А тоді мені гаплик – учителька й без того весь час посилає на перевірку до лікаря. Ну, такого, що б’є молоточком по колінах і вимагає, щоб я тицяв собі в носа пальцем. Тоді й справді почуваєшся так, ніби в тебе остаточно поїхала стріха... Ні, бігти до поліції й повідомляти про те, що робиться на Підставі, не можна. Але валити звідси треба якнайшвидше. Це точно!

– І я за те, щоб тікати, – підтримала хлопців огрядна принцеса Лея, – там хоча б нагодують людською їжею... Хоча й твої таблетки були зовсім непогані, – додала вона, озирнувшись на мене, – але наскільки ж їх вистачить?

У цю хвилину почувся тихий голос Луни-Лі:

– Цікаво, а про тих, кого прибульці готують до «переробки», ви часом не забули?

Усі замовкли, і хоча мій ліхтарик з екстрим-набору не міг яскраво освітити велику печеру, я помітив, як почервоніли ті, хто пропонував рятуватися втечею. Навіть самовпевнений Ромчик, який називав себе Мамаєм, зніяковів. Я також відчув, що мої щоки горять, хоча зовсім не збирався тікати, покинувши отих нещасних «екстремалів», яких пронумерували і надягли їм на зап’ястя контрольні браслети.

Треба було якось припинити цю безглузду суперечку. Я розумів – усі чекають на моє рішення. Зрештою, вони мали на це право. Адже я обіцяв їм дізнатися про плани синьомордів, вступивши в телепатичний контакт із Тютьою й вивідавши плани блакитних прибульців. Ніби підслухавши мої думки, Тютя заворушився, забулькав, заскреготав і закліпав банькатими очима. І раптом я побачив, як його передня лапа повільно потяглася до чорної парасольки-тростини.

Ми навіщось забрали її разом з непритомним синьомордом, коли тягли його до печери, поклавши на широкий чорний прапор з намальованою на ньому ошкіреною вовчою пащекою.

* * *

Я не встиг перехопити лапу синьоморда. I не відомо, що б з нами сталося, якби Саламандра, котра стояла майже впритул до блакитного монстра, миттєво не вихопила парасолю з його лапи. Мабуть, Тютя ще не зовсім отямився від сеансу галюцинацій, навіяних сотнями зжертих комарів, тому ворушився повільно й невпевнено. На жаль, цілої хмари з’їдених комах вистачило ненадовго – певно, поживи від цих крилатих кровопивців було зовсім мало. Я нахилився над синьомордом і, поки він все ще перебував під впливом галюцинацій, проник у його свідомість. Думки цього чудовиська виявилися хаотичними й уривчастими, але те, що я зрозумів, змусило мене здригнутися від огиди й жаху.

– Заволодіти паралізуючим пристроєм, за-маскованим під парасолю... мухи... комарі... ґедзі... Увімкнути режим «блокування волі» піддослідного об'єкта... ловити... жерти... ковтати... Транспортувати цінний біоматеріал до решти аборигенського стада... висолопити язика... хапати на льоту... жуки... метелики... мурахи... Піддати примітивних істот, що виявили непокору, тортурам, після чого віддати на переробку третього ступеня з подальшою ліквідацією пам’яті та особистих прикмет...

Відчувалося, що Тютя ось-ось остаточно прокинеться, і тоді вгамувати його буде нелегко. Ну що ж, спробую застосувати проти цього садюги його власну зброю! Я подав знак Саламандрі, і вона передала мені велику Тютіну парасолю. Пильно обстеживши це диво ворожої техніки, я виявив на

масивній ручці цілий пульт управління, схожий на той, що додається до побутових приладів.

На одному значку були зображені краплі дощу, на другому ці краплі були перекреслені. Так само позначалися й з десяток інших функцій небезпечної парасольки: фігурка людини, що лежала, задерши догори кінцівки, а на сусідній картинці ця людина рухалася, понуро опустивши голову; перекреслена муха, яку синьомордам суворо заборонялося ловити під час виконання службових обов’язків; контейнер з гігантськими ікринами, з яких вилуплюються банькаті й ротаті істоти. Решту позначок мені ніколи було роздивлятися.

Я спрямував загострений штир, яким закінчувалась парасолька, на Тютю і, затамувавши подих, натиснув на потрібну позначку. Синьоморд почав повільно підніматися, хапаючись за стіну, біля якої лежав. Урешті зіп’явся на задні лапи і, понуро опустивши голову, завмер, явно чекаючи якоїсь команди.

Я озирнувся на своїх товаришів з Таємного Товариства Ботанів і пояснив:

– Ось що Тютя хотів зробити з нами – перетворити на слухняних біороботів, які б не мали ні власних думок, ні бажань.

– Ага, тому він і не розлучався з цією парасолею, – вигукнув Котигорошко-Спінер, оббігши навколо завмерлого синьоморда і нарешті наважившись роздивитися блакитне монстрило як слід.

Тепер зрозуміло, чому хлопці й дівчата, яких він розділив на два загони, так слухняно виконували всі його команди, – озвалася Луна-Лі.

– Слухай, а дай мені на хвилину цю парасолю, – попросив міні-Бетмен і глянув так благально, що я не міг йому відмовити.

Просто я по собі знаю – іноді варто ризикнути і довіритись людині в найнебезпечнішій ситуації. Навіть якщо колись цю людину зневажали і дражнили Мікробом. Хлопець уважно роздивився всі позначки на пульті небезпечного приладу, а тоді рвучко підніс парасолю догори і натис на якесь зображення. Тієї ж миті дощ, що поливав нас цілу ніч, пробиваючись крізь численні отвори в склепінні печери, припинився!

– Ану, дай сюди! – Ромчик сказав це так владно, ніби й справді був крутезним козаком Мамаєм і збирався на битву з ворогами. – Хочу нагадати, що це я вирубив Тютю, і саме тоді, падаючи, він випустив її з рук. Тобто з лап. Тому вважаю, що парасоля може згодитись мені, як бойовий трофей.

– Я так не думаю, – тихо промовила Саламандра і спритно висмикнула парасолю з рук розгубленого міні-Бетмена.

Здається, хлопець усе ще не міг повірити, що в нього вийшов цей фантастичний фокус із дощем.

* * *

До Саламандри підійшла Луна-Лі, стала біля неї впритул і, пильно дивлячись на Ромчика-Мамая, заперечила:

– Правда? А ти не пам’ятаєш, хто спустив з Тюті фальшиву шкіру? То що, мені тепер треба взяти на пам’ять клаптик його камуфляжу? Там, де тату зі зміїним кублом? Чи, може, цілу шкіру собі забрати – вийде непоганий прикид, – дівчина презирливо всміхнулася, дивлячись на Ромчика, який зараз зовсім не нагадував легендарного Мамая.

Несподівано з темного закапелка почулось голосне схлипування – це ридала наша принцеса Лея, витираючи долонями сльози, що котилися по її рум’яних щоках. Я звернув увагу, що навіть тепер вона не зняла свої кумедні червоні окуляри. Першим до дівчинки підбіг Фродо, про якого, як і про Лею, за суперечками, усі забули. Він обережно взяв її за руку і повільно повів до нас, роблячи якісь дивні рухи вільною рукою. Певно, хотів, щоб ми нарешті перестали сваритися і заспокоїли нашу бідолашну принцесу.

Було зрозуміло, якщо ми негайно не зупинимось і продовжимо з’ясовувати, хто головніший, то синьоморди візьмуть нас голими руками – точніше, лапами – уже найближчим часом. Якби ж тут була моя бабуся Соля – вона ж президент Таємного Товариства Боягузів Соломія Джура! Ну чому, чому їй треба було саме зараз вирушити на своєму часольоті невідомо куди? І головне, я не міг з’ясувати, чи вона вже повернулась зі своєї подорожі в часі та просторі. Бо, як останній йолоп, залишив усі засоби зв’язку вдома, повіривши, що на Підставу мене покликали вірні друзяки – Жук і Заєць. Адже в листі, який нібито прислали вони, було чітко сказано: «Вируби й залиш удома всі ґаджети – за тобою можуть стежити».

Я стріпнув головою і вже відкрив рота, щоб запропонувати свій план, але мене випередила Лея. Час від часу схлипуючи, вона розпачливо простогнала:

– Я так і знала! У нас нічого не могло вийти, бо ми... справжні ботани! І в цей табір потрапили саме тому, що синьомордам були потрібні такі кінчені лузери, як ми. А ви ще зібралися когось визволяти з полону! Мені просто смішно це чути, – промовивши останні слова, сердешна Лея-Пеппа, замість того, щоб розсміятися, знову гірко заплакала.

І знову нас виручив Фродо, він витяг з кишені харчову таблетку, яку, певно, зекономив, коли ми вечеряли, і простягнув її Леї.

– Ось, візьми, це, здається, картопля з грибами.

Сльози на очах Леї вмить висохли, і вона по-діловому поцікавилася:

– А пиріжків з м’ясом у тебе часом не залишилось?

Фродо винувато знизав плечима. Сцена була настільки кумедна й безглузда, що цього разу засміялися всі, хто був у печері. Звичайно, за винятком синьомордого Тюті, який стовбичив на тому ж місці, де я його залишив. Час від часу він піднімав то одну, то другу перетинчасту лапу і був готовий іти, куди йому накажуть.

Я відчув – зараз нарешті настав слушний момент – і запропонував:

– Засідання Таємного Товариства Ботанів оголошую відкритим. Пропоную залишитись на горі Підстава і за допомогою цього синьомордівського приладу спробувати звільнити всіх, кого прибульці хочуть переробити на біороботів. Тепер, коли ми знаємо, де розташований їхній інкубатор, можна захопити його і запропонувати обмін заручниками. Якщо кожну ікрину з іще невилупленими синьомордячими пуголовками вважати за повноцінного прибульця, то на нашому боці буде величезна кількісна перевага.

Першим, звичайно, озвався Ромчик-Мамай:

– І як ти збираєшся здійснити цей божевільний план? Ти ж бачив, скільки їх повилазило з тієї діри, де раніше стояв наш намет? Який обмін заручниками, ти що – сказився? Уявив себе великим дипломатом? Варто нам вилізти на поверхню з цієї дірявої печери, під якою схований їхній інкубатор, як прибульці всіх нас проковтнуть і не подавляться. Точнісінько так, як Тютя ковтав комарів, коли ти йому награвав на своїй залізячці. Для апетиту, – промовивши останні слова, Ромчик зухвало глянув на мене і посміхнувся.

– А навіщо нам вилазити з печери? – відповів я, намагаючись не звертати уваги на нахабну посмішку мого колишнього сусіда по намету. – Краще ми спустимось углиб – туди, де зберігається ікра синьомордів. І зробити це дуже просто, якщо хочеш, я продемонструю.

Підійшовши до Луни й Саламандри, я обережно взяв з рук чорнокосої смаглявки парасолю і знайшов на пульті значок із зображенням контейнера з гігантськими ікринами. Потім спрямував штир парасолі на те місце, де в кам’яній підлозі ховався вхід до таємної лабораторії синьомордів, і рішуче натиснув на кнопку.

* * *

Найскладніше було вчасно зупинити дію механізму, що піднімав кам’яні плити підлоги, відкриваючи вхід до нижнього рівня печери, де дозрівала ікра синьомордів. Я не збирався витягати на поверхню прозорий контейнер з ікринами. Треба було знайти спосіб, як, не залишаючи слідів, проникнути до ворожої лабораторії, а потім спробувати обміняти майбутніх, ще не вилуплених синьомордів на хлопців і дівчат, яких захопили хижі прибульці.

На щастя, мені вдалося розтулити плити саме настільки, щоб крізь отвір могли пройти члени новоутвореного Таємного Товариства Ботанів. Синьомордого Тютю ми, звісно, теж взяли з собою. Адже диво-парасоля трансформувала його свідомість, перетворивши колишнього начальника табору «Екстремал» на слухняного біоробота.

– А можна я піду першим? – раптом запитав Фродо і завмер, чекаючи на мою відповідь.

Щиро кажучи, я розгубився – цей дивний хлопець аж ніяк не скидався на героя. Досі він нічого героїчного не зробив, якщо не вважати подвигом те, що проковтнув перстень своєї вчительки. За що й отримав у школі прізвисько Голум. Адже саме так звали огидне створіння з книжки «Володар перснів», яке стало рабом персня Влади і перетворилося на потвору.

– Не треба! – стривожено скрикнула Принцеса Лея і зашарілася так, що навіть у сутінках печери було видно, як палають її й без того рум’яні щоки.

– Справді, першим має спускатися Тютя, – підтримав я Лею. – Гадаю, він там бував не раз, і навіть, якщо в лабораторії є хтось з його синьомордих родичів, він їм однаково нічого про нас не скаже – його пам’ять заблокована.

На жаль, після того, як я знешкодив Тютю за допомогою його диво-парасолі, усі мої спроби налагодити з хижим прибульцем телепатичний зв’язок були марними. Тому, перейшовши на мову синьомордів, я наказав Тюті спускатися донизу. Понурий блакитний монстр, покірно нахиливши голову, наблизився до отвору й почав повільно переставляти перетинчасті лапи по щаблях вузької металевої драбини, поступово зникаючи з наших очей.

Озирнувшись на своїх товаришів, я зрозумів, що синьомордівська мова справила на них жахливе враження. Лише двоє людей з усієї команди ботанів зберігали спокій. Ромчик-Мамай навіть кривив губи в посмішці, бо вже чув, як минулої ночі з мого горла виривалися ці огидні звуки: скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і пронизливий свист. Саме тоді, коли мені снився моторошний сон про синьомордів. Саламандра також цілком володіла собою, лише її примружені очі ніби хотіли просвердлити в моїй голові дірку, щоб зрозуміти – як цей дивний покруч опинився в одній компанії з цілком нормальними людьми і яких сюрпризів можна від нього чекати.

Найприкрішою була реакція Луни-Лі – дівчина дивилася на мене з відразою і водночас зі співчуттям. Як на безнадійно хвору потвору, яку вже ніщо не зможе врятувати. А от принцеса Лі завмерла з роззявленим ротом і не могла вимовити ані слова. Фродо-Голум і Бетмен-Мікроб намагалися не дивитися в мій бік і явно думали про те, чи варто мені довіряти. У цей час Котигорошко-Спінер за звичкою намотував безкінечні кола по печері й потроху наближався до вузького лазу, що вів назовні.

Певно, вирішив тікати.

Мене взяло таке зло, що я стріпнув головою, вишкірив зуби в нахабній посмішці й гаркнув:

– Ви що, ботани, ніколи іноземної мови не чули?!

Лея-Пеппа, яка нарешті вийшла зі ступору, пробелькотала:

– Іноз-з-земної?

– Ну, не іноземної, а інопланетної, яка різниця?

– І що ти йому сказав? – відводячи погляд убік, спитала Луна-Лі.

– Наказав подивитись, чи є там хтось, крім твоїх улюблених сяючих ікрин, і повернутися нагору з донесенням.

Щойно я це сказав, як з отвору в підлозі вигулькнула синя бородавчаста головешка Тюті.

Він заскреготав-засвистів-задзижчав з такою силою, що в мене вуха позакладало. А що вже казати про решту товариства, не звиклого до таких нелюдських звуків. Але новини, які приніс «перероблений» синьоморд, мене потішили – крім прозорого контейнера-інкубатора внизу нікого не було. Отже, можна було спускатись у лабораторію й розпочинати операцію «Антижаб-3». Я вирішив нікого не умовляти й не переконувати. Дав розпорядження синьоморду, і той слухняно знову

поліз донизу. І я сам, відкинувши вагання, ступив на сходинку вузенької драбини, не чекаючи, чи хтось піде зі мною. Ясна річ, що з собою я захопив екстрим-набір та парасолю-тростину – це диво ворожої техніки, за допомогою якого можна було впливати не лише на свідомість живих істот, а й на природні явища.

Вирушаючи в цю ризиковану експедицію, я був готовий до всіляких несподіванок, але те, що побачив, опустившись метрів на двадцять, змусило мене завмерти на місці. Цього просто не могло існувати в реальності! Всередині гора Підстава була... порожня. Ніби якийсь божевільний велетень випатрав її, як впійманого в океані гігантського кита. Тобто від неї лишилася тільки зовнішня оболонка. А велетенський темний внутрішній простір пронизувала безліч труб, рейок та канатів, по яких у різні боки рухалися освітлені зсередини капсули, контейнери й платформи. І цей простір, здавалося, був безмежний.

Драбина, на якій я завмер, впиралася в металеву конструкцію – сховище для прозорого контейнера з ікринами, що випромінювали яскраво-синє сяйво. Тепер я зрозумів, як працювала хитра синьомордівська техніка. Коли надходив потрібний час, драбина, по якій я зараз спускався, перетворювалася на рейки, що піднімали «інкубатор» в печеру, де майбутні, ще не вилуплені синьоморди приймали дощовий душ.

Треба було негайно повертатися, шукати якихось інших шляхів і рішень. Може, й справді, спробувати прорватись крізь загорожу? Зв’язатися нарешті з президентом ТТБ Соломією Джурою – моєю геніальною бабусею? Адже вона, мандруючи крізь час і простір, на-вчилася знаходити вихід навіть з безвихідних ситуацій, відвертати неминучі катастрофи і перемагати наймогутніших ворогів.

Я підвів голову вгору і зрозумів, що шляху до відступу не залишилось. Уся команда ТТБ – Таємного Товариства Ботанів – один за одним спускалася по вузенькій драбині, обережно переставляючи ноги зі щабля на щабель.

Нарешті вони мені повірили. Але я не був певен, що їхнє рішення – слушне.

* * *

Мені не залишалось нічого іншого, як спускатися до інкубатора синьомордів, мало не наступаючи на голову Тюті. Здавалося, подорож із печери до сховища, де зберігалася ікра, триває нескінченно довго. Та врешті весь наш загін, включно з приборканим синьомордом, опинився всередині просторої лабораторії. Проникнути туди виявилося зовсім нескладно – синьоморди явно не сподівалися, що хтось із примітивних істот, якими вони вважали землян, наважиться на такий відчайдушний крок.

Мої товариші сторожко озиралися на всі боки, роздивляючись дивні експонати, що заповнювали майже весь простір лабораторії. Це були збільшені в десятки разів муляжі земних комах: велетенські мурахи й хрущі, таргани й богомоли, мухи й комарі, ґедзі й джмелі. Треба сказати, що в збільшеному вигляді вони мали страхітливий вигляд.

– А знаєте, це мені нагадує природничий музей, – озвалася Луна-Лі, з цікавістю придивляючись до знайомих земних істот, які зараз були схожі на персонажів якогось фільму жахів.

– Нічого собі музейчик! – єхидно зауважив Ромчик-Мамай. – А раптом ці симпатичні комашки зараз оживуть, почнуть рухатись і відчують гострий напад люті чи голоду.

– Прошу, замовкніть! – зойкнула наполохана Принцеса Лея і зацьковано поглянула на мене, ніби я міг чимось зарадити.

Але, як видно, Фродо розумів полохливу Лею краще. Він підійшов до дівчинки і простягнув бідоласі тоненьку пластинку жувальної гумки в яскравій обгортці:

– Ось, візьми – це полунична, випадково завалялася в кишені куртки.

Лея-Пеппа в черговий раз почервоніла, вихопила з його рук жуйку, поклала її до рота і з вдячністю глянула на Фродо.

У цей час Котигорошко-Спінер розгублено тупцяв на місці, не знаючи, де в цьому приміщенні, щільно заставленому муляжами велетенських комах, можна покружляти, витрачаючи накопичену енергію. Міні-Бетмен впритул наблизився до гігантського комара і, задерши голову, розглядав довжелезний, як у слона, хобот кровопивці. Лише Саламандра, як завжди, зберігала цілковитий спокій, не зводячи з мене очей.

А я не уявляв, що маю робити. Однак розумів, що зізнаватися в цьому й сіяти паніку серед членів ТТБ не маю права.

У центрі лабораторії стояв великий прозорий контейнер з гігантськими синіми ікринами, але зараз мене зацікавили не вони. Неподалік від інкубатора я побачив масивний чорний куб, на верхній площині якого були зображені контури розчепіреної лапи, схожої на жаб’ячу. Я поглянув на Тютю, який завмер, понуро опустивши голову, і наказав підійти до загадкового куба. Блакитна потвора слухняно наблизилась, а я, долаючи огиду, міцно вхопив синьоморда за слизьку вологу лапу й приклав її до зображення на кришці куба.

Чорна поверхня раптом засвітилася синьою барвою, верхня частина куба відскочила, як на пружині, і я зміг зазирнути всередину. Важко було повірити в таку удачу, але, здається, доля нарешті нам усміхнулася! Нутрощі загадкового куба були вщерть набиті планшетами, мобілками, айфонами й смартфонами. Я перевірив по черзі кожен ґаджет, але всі вони були розряджені. Усе ще не втрачаючи надії, я підвів голову і запитав:

– Слухайте, я тут знайшов скарб – цілу гору телефонів! От тільки, чи не завалявся в когось підзарядник?

Уся команда ТТБ, що досі уважно стежила за моїми незрозумілими діями, кинулася до мене, ледве не перекидаючи муляжі комах.

– Обережно! – скрикнула Луна-Лі, але було запізно.

Котигорошко-Спінер, у якого врешті з’явилася можливість побігати, стрімголов помчав до мене, наштовхнувся на прозорий контейнер, і звідти, немов у сповільненій кінозйомці, почали сповзати й падати додолу прозорі сліпучо-сині ікрини.

* * *

Дивно, але всі, хто перебував в приміщенні інкубатора, зреагували на цю подію блискавично. Навіть якби ми відпрацьовували цей фокус років десять, навряд чи змогли б діяти злагодженіше, а головне, точніше. На льоту підхоплюючи ікрини, які котилися й котилися з полиць контейнера, члени ТТБ перекидали їх одне одному, як досвідчені жонглери. Мушу визнати, що я був не такий спритний. як решта команди. Щоправда, мені разом з Луною-Лі пощастило втримати прозорий контейнер, коли він вже ось-ось мав перекинутись.

Зате Саламандра та Ромчик-Мамай показували справжній клас – удвох вони впіймали найбільше ікрин. До речі, й інші учасники цієї рятувальної операції, не змовляючись, поділилися на пари. Міні-Бетмен рятував майбутніх синьомордиків разом із Котигорошком-Спінером – винуватцем цієї аварії. А принцеса Лея, забувши про свої образи, сумніви та бажання щохвилини з’їсти щось смачненьке, кидалася за кожною ікриною, як професійний воротар за м’ячем. І зловивши, перекидала її просто в руки вірного Фродо. Найдивніше, що при цьому її червоні

окуляри не падали з кирпатого веснянкуватого носа.

Урешті, коли кожна врятована ікрина була вкладена у свою чарунку, ми полегшено перевели подих і вражено подивились одне на одного. Я був певен, що в цю хвилину всі подумали про те, що ми стали справжньою командою.

– А пам’ятаєте, як Тютя, коли ще прикидався начальником табору й був одягнений у ту розцяцьковану зміями шкіру, робив тест на виживання? – запитав я товаришів і усміхнувся.

– Звичайно, пам'ятаю, – сказала Луна-Лі й стріпнула головою, ніби відганяючи неприємні спогади, – він тоді обізвав нас лузерами й ботанами і перевів до найнижчого клану. Теж мені – Коннор Маклауд синьомордий знайшовся! – на обличчі дівчини з’явилася усмішка.

– Представник клану безсмертних! – зареготав досі завжди набурмосений Ромчик-Мамай.

– Горець! – і собі тоненько захихотіла Лея, забувши про те, що не снідала.

– Якби на нього шотландський кілт надягти… – не зміг стримати сміху Фродо.

– І маленьку сумочку-спорран причепити спереду, – і собі зайшовся реготом міні-Бетмен.

– Йому б дуже пасувало! – приєднався до загальних веселощів Котигорошко-Спінер, позираючи на похнюпленого Тютю, що стояв біля велетенських муляжів комах і, здається, не звертав уваги на наш регіт та жарти.

Я помітив, що лише одна людина з команди ТТБ була серйозною. Чорнокоса смаглявка, котра обрала собі ім’я Саламандра, напружено вдивлялася в темний простір. Колись ця гора стриміла із землі кам’яним монолітом, а тепер була всередині порожньою. Хижі синьоморди заволоділи нею, перетворивши на свою секретну базу, і готувалися так само заволодіти цілим світом.

Несподівано сміх урвався, ми раптом зрозуміли, наскільки недоречні наші веселощі. А Саламандра обвела всіх присутніх поглядом і тихо сказала:

– Не хочу нікого засмучувати, але, здається, у нас гості.

Я простежив за поглядом чорнявої дівчини і побачив, що до лабораторії впритул наблизилася прозора капсула з десятком синьомордів, які спрямували на нас пінобластери.

– До речі, у мене випадково зберігся підзарядник. Коли Тютя забирав у всіх ґаджети, то просто не помітив його. – Саламандра розстебнула потайну кишеньку на рукаві куртки, дістала невеличкий плаский підзарядник і простягла мені.

– Сподіваєшся, тут, вглибині гори, він працюватиме? – захриплим від хвилювання голосом спитала Луна-Лі.

Я не відповів, бо ніяк не міг потрапити в гніздо айфона, який першим потрапив мені до рук. «А раптом цей підзарядник не підійде?!» – у розпачі думав я. Нарешті в мене вийшло, екран засвітився зеленим, я побачив, що покриття є, і швидко набрав номер бабусі Солі. Затамувавши подих, чекав, аж поки почув механічний голос: «Абонент знаходиться поза...».

Далі не слухав, набрав номер Жука, потім Зайця – той самий голос повідомив, що абонент не може прийняти мій дзвінок. Ще одна спроба – дзвінок до батьків. Хай вони далеко, на розкопках на горі Треп у Шотландії, але зможуть зв’язатися з котримось із членів ТТБ. Але й цього разу мені не пощастило. Інших номерів людей, котрі б повірили в дику історію про прибульців та ще й змогли б допомогти, я не знав. Уже майже ні на що не сподіваючись, я витяг з кишені візитівку того веселого хлопця, що підвіз мене до Підстави і пропонував звертатися в разі якихось непередбачених обставин. Швидко набрав номер мобіли й зачаїв подих. Нарешті! Я почув веселий голос Байбака, якого друзі називали Баком.

– Баку, це Клим. Я вклепався в погану історію, якщо можеш, додзвонись до моєї бабусі. Номер я ось зараз надсилаю тобі есемескою, – прокричав я. Перекажи їй – рівень небезпеки першого ступеня. Я розпочинаю операцію «Антижаб», але потрібна підтримка всіх членів ТТБ.

Кілька секунд Бак помовчав, а потім заговорив по-діловому, без звичних жартів та примовок:

– Климе, що за дурня? Супутник показує на карті місце твого перебування... всередині тої гори, яку ти називав Підставою. Ти заблукав у печері? І що за операція «Антижаб»? І бабуся, яка має тебе виручати, – ти й справді хочеш, щоб стара жінка здиралася на ту крутезну гору? Хлопче, ти там часом не обкурився?

Зрозумівши, що розраховувати ми можемо лише на власні сили, я все ж відправив Байбакові номер бабусиного телефону. А раптом спрацює? А тоді приєднався до своїх товаришів, які сховалися за прозорим контейнером із врятованими ікринами, сподіваючись, що синьоморди не наважаться стріляти у власний інкубатор.

* * *

Ми сиділи на підлозі, притулившись до теплої стінки контейнера, в якому постійно зберігалася комфортна для ікрин температура, і шукали виходу з безвихідної ситуації. Мушу сказати, що члени новоутвореного Товариства Ботанів дивували мене все більше, я не почув від них жодних нарікань ні від дівчат, ні від хлопців. Хоча це ж я наполягав на тому, щоб захопити інкубатор, а потім обмінювати ікрини на тих, хто перебував у синьомордівському полоні. Справді, ця ідея була божевільною, але іншого виходу я не бачив. Щоправда, Ромчик-Мамай пропонував тікати з Підстави, проривши під загорожею підкоп, але наша команда на це не погодилась.

– Я заблокував верхній люк, поки ти говорив по мобілі, – по-діловому повідомив мій колишній сусід, стріпнувши рудим чубом. – Між іншим, міг би сказати, про що ти там домовився. Здається, ти просив, щоб сюди на допомогу прибула твоя бабуся? – я бачив, що вимовивши останні слова, Ромчик-Мамай ледве стримався, щоб не додати щось уїдливе.

– Не знаю, – чесно признався я, – єдина людина, до якої я додзвонився, це дальнобійник з кумедним прізвищем Байбак, який підвіз мене до Підстави. У дорозі ми з ним подружилися, бо, як виявилося, обидва любимо співати жалісну дитячу пісеньку про байбачка. Тому на прощання Бак дав мені свою візитівку. Коли ж зараз я пояснив, у чому справа, він, здається, вирішив, що в мене поїхала стріха.

Рум’яна й схвильована принцеса Лея, стримуючи сльози, запитала:

– Музиканте, як ти думаєш, що вони з нами зроблять, коли доберуться до інкубатора?

Однак відповісти їй я не встиг – несподівано почувся різкий звук, ніби луснула повітряна кулька, велетенські муляжі мурашок і хрущів, тарганів і богомолів, мух, комарів, ґедзів та джмелів задрижали так, ніби хотіли розлетітися й розповзтися по всій лабораторії, а потім з гуркотом попадали на підлогу. За мить серед уламків гігантських комах стояв... маленький жовтий автомобільчик марки «Запорожець», схожий на іржаву консервну бляшанку, з якого вистрибнули мої вірні друзяки – Жук і Заєць. Я прожогом кинувся до машини, і все ще не вірячи, що це відбувається в реалі, відчинив передні дверцята. Звідти, ледь кивнувши мені головою, вийшла моя бабуся Соля. Вона ж – геніальна винахідниця часольоту, замаскованого під старий «Запорожець», а також президент Таємного Товариства Боягузів пані Соломія Джура.

Швидко оглянувши лабораторію, бабуся на якусь мить затримала пильний погляд на контейнері з яскраво-синіми ікринами. Потім поглянула на завмерлого під стіною Тютю і врешті помітила синьомордів, що зависли в темному просторі, упритул наблизивши свою бойову капсулу до зовнішньої стіни лабораторії, й тримали нас під прицілом десятка пінобластерів.

– Ну що ж, здається, ми прибули вчасно, – спокійно промовила бабуся і подала ледь помітний знак Жуку й Зайцю.

Ніби виконуючи черговий цирковий номер, хлопці одночасно скинули руки догори, і з їхніх долонь вилетіли тонкі, майже невидимі нитки. Вони були схожі на павутину, що плавно піднімалася вгору, спліталася в усе густіше й густіше мереживо, яке зрештою перетворилося на суцільну невагому матерію й, застигнувши, огорнуло внутрішній простір лабораторії.

Пані Соломія, котра керувала цією блискавичною операцією, використала свій останній винахід захисне поле, що складалося з безлічі тонких, як павутинка, ниток. Вони набували будь-якої наперед запрограмованої форми, миттєво застигаючи й перетворюючись у надміцну речовину.

Владна, модно вбрана жінка, що стояла перед командою ботанів, зараз зовсім не нагадувала мою лагідну бабусю, котра пекла найсмачніші в світі пиріжки з м’ясом, вирощувала у вазонах свої улюблені калачики і вишивала хрестиком рушники.

– А тепер можна й познайомитись, – промовила вона. – Я – Соломія Джура, бабуся ось цього юнака, котрий зник із дому в невідомому напрямку, залишивши записку дивного змісту. Підозрюю, тут не обійшлося без якоїсь синьомордівської провокації. Але спершу треба розібратися, як ці космічні хижаки змогли знову проникнути на Землю...

У цей момент я перехопив на собі вражений і навіть винуватий погляд Ромчика-Мамая. Певно, він пригадав, як хотів посміятися з мене за те, що я покликав нам на допомогу свою бабусю.

– А мене звуть принцеса Лея, – промовила дівчинка в червоних окулярах, ніяково поглядаючи на пані Соломію. – У мене до вас кілька запитань. Дуже коротких. По-перше, у вас є з собою харчові таблетки? По-друге, як нам звідси втекти? По-третє, це не сон? Адже цього просто не може бути! Звідки з’явилася тут іржава стара машинка і ви з хлопцями? І ця павутина, що розповзлася по кімнаті й застигла, як каменюка? Може, синьоморди пустили в лабораторію якийсь отруйний газ і тепер у нас галюцинації...

Бабуся пильно глянула на Лею й усміхнулася:

– Гаразд, я відповім на твої запитання, але чи не могла б ти спершу зняти свої окуляри?

Принцеса Лея заперечливо похитала головою, показуючи, що знімати окуляри не збирається.

– Ну що ж, хай буде по-твоєму. Відповім так само лаконічно. По-перше, харчових таблеток у мене нема. По-друге, шанси на порятунок у нас є. По-третє, це не сон і не галюцинація. А про павутинку, що сама росте і стає твердою, як камінь, я розповім згодом. Зараз на це немає часу.

І моя чудова бабуся по-змовницьки підморгнула Леї, яка зашарілася і знову почала страшенно нагадувати симпатичну анімаційну героїню на ім’я Пеппа.

* * *

Я чекав, що решта команди ботанів одразу ж почне розпитувати про ті неймовірні речі, свідками яких вони щойно стали. Але всі мовчали. Певно, через те, що лише для мене ця жінка була улюбленою бабусею Солею. Зараз перед нами стояла Соломія Джура, президент Таємного Товариства Боягузів, яка щойно розпочала операцію «Антижаб-3».

Судячи з цього мовчання ви, мабуть, чекаєте пояснень від мене, – озвалася врешті пані Соломія. – Так от, ця жовта машинка марки «Запорожець» насправді – часоліт, який я створила вже досить давно. А замаскувала його так навмисне, щоб нікому й на думку не спало, що це апарат, на якому можна переміщуватися у часі й просторі. Ці двоє хлопців – мої помічники. Псевдо чорнявого – Жук, а русявого називають Зайцем.

Жук і Заєць поважно вклонилися і зробили такі кумедні міни, що всі розсміялися. Напруга, що досі панувала в лабораторії, вмить зникла.

– Не дивуйтеся, вони працюють у цирку, тому не можуть вийти з ролі, навіть коли беруть участь у небезпечній операції. За браком часу, цієї інформації поки що достатньо. А тепер я хочу знати, як ви тут опинилися?

На пояснення знадобилося хвилин десять. Як виявилось, кожен з колишніх учасників табору «Екстремал» потрапив сюди через те, що хотів відчути смак справжніх пригод і довести собі й іншим, що він не лузер. Пані Соломія почула про «тест на виживання», який влаштував Тютя, про те, як ми опинилися в клані ботанів, як захопили в полон начальника табору, який виявився синьомордом, і створили Таємне Товариство Ботанів.

Найбільше президента ТТБ зацікавила розповідь про металеву тумбу, в яку Тютя змушував встромляти руки дівчат і хлопців, щоб надягти на них контрольні браслети. Вона похитала головою і сказала, стривожено дивлячись на мене:

– Ситуація виявилась ще небезпечнішою, ніж я передбачала. Хоча після того, як чоловік, що назвався Байбаком, передав твоє повідомлення, я вважала, що з цим можна буде досить легко впоратись.

– А ще, коли я вирубив Тютю, а Луна випадково спустила з нього фальшиву шкіру і всі побачили цього блакитного монстра з синьою мордою, почалася паніка. І тоді на місці, де стояв наш з Музикантом намет номер 13, раптом із землі виросла дивна конструкція-трансформер, – сказав Ромчик-Мамай.

– Так, спершу це нагадувало величезну чорну квітку з гігантськими пелюстками. З неї виросли довгі пагони-щупальця, що розповзлися по вершечку гори і загородили наш табір суцільною стіною, – подала голос досі мовчазна Луна-Лі.

- А потім ця квітка трансформувалася у рухомі сходи, що закінчувались платформою... – додав міні-Бетмен.

– Звідти почали вистрибувати синьоморди! Ось так! Ось так! Ось так! – примовляючи останні слова, Котигорошко-Спінер високо підстрибував, зображуючи, як синьомордівське військо з’являлося з-під землі.

– З пінобластерами! Музикант пояснив нам, яка це страшна зброя, – Фродо здригнувся, пригадавши появу космічних монстрів. – І механічний голос наказав усім залишатись на місцях. Сказав, що починається операція «Реванш» і що нас, недосконалих людських істот, вони заберуть до якогось центру переробки.

– Вони захопили всіх, крім нас. Тому ми сюди й проникли – щоб обміняти ікрини синьомордів на людей. Поки ще не пізно, – пояснила Саламандра, і я вперше побачив, як в очах завжди спокійної дівчини з’явилася тривога.

Президент ТТБ Соломія Джура, замислилась, обмірковуючи щойно почуту інформацію, а тоді звернулася до Ромчика-Мамая:

– А хто ставив той тринадцятий намет?

– Я, Музикант прибув до табору лише вночі. Поки я вбивав кілки, щоб натягнути мотузки, намучився страшенно – там, під тонким шаром землі, лежали великі кам’яні брили. Наче хтось навмисно розіклав їх по колу.

– Зрозуміло, отже, на цій горі існував стародавній кромлех — кам’яне коло, споруджене з величезних кам’яних брил тисячі років тому. Наші давні пращури вважали, що в таких місцях зосереджена могутня сила, що впливає на кожну живу істоту, котра перебуває поблизу кромлеха.

– Невже вершечок Підстави – місце сили? Таке, як у Шотландії, де зараз мама й тато ведуть розкопки на горі Треп!? – вигукнув я, вражено дивлячись на бабусю.

– Цілком можливо, але треба це перевірити. Синьоморди, які заволоділи Підставою і влаштували тут свою базу, так само могли розмістити інкубатори й вирощувати ікрини в різних частинах світу. Доведеться нам ненадовго звідси відлучитися.

* * *

Перед тим, як ми мали миттєво перенестися до Шотландії на місце розкопок кромлеха, пані Соломія заспокоїла команду ботанів і дала останні вказівки:

– Не хвилюйтесь, я огорнула лабораторію міцним коконом суперпавутини так, що жоден синьоморд до нашого повернення сюди не проб’ється. Перекрити доступ повітря або пустити отруйний газ вони не наважаться, бо тоді загинуть і їхні ікрини. Воду ми вам залишимо – бабуся подала знак, і Жук витяг із «Запорожця» велику баклагу з водою. З обідом, щоправда, доведеться зачекати. Але ми обов’язково добудемо щось їстівне.

– А можна мені з вами? – несподівано запитала Саламандра.

– Пробач, але ти маєш залишитись – до нашого повернення призначаю командиром тебе.

Я побачив, як Ромчик-Мамай спохмурнів. Хлопець явно сподівався, що тепер лідером нашої команди стане він.

Пані Соломія критичним поглядом обвела лабораторію і звернула увагу на Тютю, який досі непорушно стояв серед уламків гігантських муляжів комах.

– Климе, накажи йому сісти, бо врешті ваш колишній начальник табору і справді перетвориться на одного з цих експонатів.

Наблизившись до приборканого космічного прибульця, я проскреготав-просвистів-продзижчав йому на вухо по-синьомордівськи:

– Сидіти!

Блакитний монстр опустився на підлогу і завмер, підібгавши під себе пазуристі перетинчасті лапи. Він не звертав жодної уваги на те, що відбувається навколо, і на якусь мить мені стало навіть шкода це безпорадне створіння, котре з жорстокого хижака перетворилося на слухняного манекена. І коли до Тюті раптом підбіг Жук і почав по-блазенськи тиснути йому праву лапу, я розсердився на свого товариша і сказав:

– Знаєш, я ще розумію, коли глузують з підступного й небезпечного ворога, а знущатися над переможеним супротивником якось негарно.

Та Жук лише хитро підморгнув і втік, задоволено потираючи долоні.

Глянувши на прощання на своїх товаришів з Товариства Ботанів, я помітив, що Луна-Лі пильно придивляється до врятованих ікрин – так, ніби хоче побачити всередині маленьких, ще не вилуплених синьомордів. Фродо розповідає принцесі Леї щось цікаве, можливо, історію про подорож сміливого гобіта до казкових країв. А Спінер і міні-Бетмен обговорюють якісь спільні плани. Картина була настільки мирна, що я спокійно сів у часоліт поруч із Зайцем і Жуком.

Пані Соломія так лагідно усміхнулась мені, займаючи місце спереду, що знову стала схожа на мою рідну бабусю Солю. Потім її погляд посуворішав, вона нахилилася над пультом, ввела координати місця призначення – і ми помчали крізь час і простір. Власне, про те, що ми «мчали крізь час і простір» я написав тому, що саме так це показують у фантастичних фільмах. Насправді, усе було просто.

Не встиг я й словом перемовитись з Жуком і Зайцем, як наш часоліт вже перемістився до Шотландії, майже на самий вершечок гори, що мала назву Треп. Я згадав, скільки часу й сил мені довелося витратити, щоб здертися на Підставу, і вже вкотре оцінив бабусин винахід. На пласкому вершечку гори Треп було важко знайти захищене від сторонніх очей місце. Але, готуючись до переміщення, бабуся за допомогою супутникової карти відшукала невеличку, порослу густими чагарниками терасу, розташовану біля самого верхів’я. Там ми й залишили наш «Запорожець».

Ступивши на порослий ялівцем кам’янистий вершечок гори, ми нарешті побачили кромлех. Видовище й справді було фантастичне – гігантські обтесані брили, розставлені концентричними колами, справляли досить похмуре враження. А уявити, як стародавні мешканці цих країв могли звести таку колосальну споруду, було не можливо. Здавалося, це зробили представники якоїсь могутньої позаземної цивілізації. Адже навіть надсучасна земна техніка була неспроможна підняти на високу гору ці багатотонні блоки, а потім створити з них лабіринт. Найдивнішим було те, що біля цих мегалітів ми не помітили ні моїх батьків, ні будь-кого з членів археологічної експедиції.

– Пані Соломіє, пробачте, але ви впевнені, що ми втрапили в потрібне місце? – не втримався Заєць і висловив те, що крутилось у мене на язиці.

– Справді, я думав, що тут кипить робота... – Жук здивовано озирався, шукаючи сліди присутності людей. – А де ж викопані ями, в яких археологи знаходять уламки давньої цивілізації, обмітають їх спеціальними щіточками, вивчають і передають у музей?

– У тебе досить примітивне уявлення про роботу археологів, – відповіла бабуся, яка вже знову перетворилася на ділову і владну пані Соломію Джуру. Але видно було, що й вона здивована і занепокоєна.

А в мене в голові наче щось клацнуло – нарешті я зрозумів, чому назва цієї гори здалася мені дивною.

– Слухайте, а ви знаєте, як перекладається з англійської слово «треп»?

Хлопці заперечливо похитали головою, а бабуся заклопотано звела брови й відповіла:

– Треп – це пастка!

* * *

– Здається, у синьомордів є почуття гумору, хоча й досить своєрідне, – промовила бабуся, оглядаючи велетенські брили, що були розставлені концентричними колами й утворювали лабіринт. – Назви Підстава і Пастка цілком відповідають тому, що вони влаштували, хитро заманивши нас у свої тенета.

– Мама й тато не могли не залишити якихось знаків. Пам’ятаєте, як ми розшукали їх у пустелі, неподалік від єгипетської піраміди, коли синьоморди вперше прибули на Землю? Тоді тато залишив на піску таємні знаки роду Джур і подавав сигнали за допомогою світлової абетки.

– То чого ж ми чекаємо? Ходімо на пошуки. – Жук глянув на мене зі співчуттям.

А Заєць, як завжди, підбадьорливо усміхнувся, показавши два довгі передні зуби, за що, власне, й отримав своє прізвисько.

Обшукавши всю плескату, мов млинець, поверхню гори Треп і не знайшовши жодних слідів, ми зрозуміли, що час заглибитись у таємничий кам’яний лабіринт. Тепер мене не цікавили жодні археологічні знахідки й відкриття, про які я так мріяв, коли просив батьків взяти мене з собою на розкопки. Головне було якнайшвидше розшукати маму, тата та їхніх колег, які безслідно зникли.

– Заходимо до лабіринту разом і весь час тримаємо одне одного в полі зору. Не вистачає ще й нам загубитися! – наказала пані Соломія і рішуче ступила всередину кромлеха.

Ми йшли і йшли, намотуючи коло за колом, переходячи з одного кам’яного кільця в інше – вужче і тісніше, але жодного знаку, який могли залишити батьки, так і не помітили. Урешті, коли наш невеличкий загін досяг центру лабіринту й ми знесилено опустились на землю, щоб хоч хвилину перепочити, Жук вигукнув:

– Дивіться, біля того каменя щось мерехтить!

Першим біля великої, обтесаної з усіх боків каменюки опинився я і не зміг втриматися від радісного крику:

– Оберіг!

Бо справді, під круглу брилу був підкладений мамин оберіг, який бабуся подарувала їй на минулий день народження. Це був невеличкий камінь медового кольору, що випромінював ніжне сяйво і дуже пасував до маминих очей. Мама носила оберіг на срібному ланцюжку на шиї і ніколи з ним не розлучалася. Я підняв камінець за тонкий ланцюжок, придивився і раптом помітив, що світло в ньому пульсує з певними проміжками. Так, це була світлова абетка, якою досконало володіла моя мама!

Бабуся взяла в долоню пульсуючий світлом камінець і швидко розшифрувала послання:

- Не зрушуйте камінь з місця... там провалля... прикладіть жаб’ячу лапу до зображення... відкриється прохід у підземну галерею...

– Ось цей знак, – я вказав на контур жаб’ячої лапи, вибитий зверху на круглій каменюці, – точно такий, як я бачив у синьомордівському інкубаторі, коли знайшов куб із захованими ґаджетами.

Але тоді поруч був Тютя і, приклавши його лапу до кришки, я зміг добратися до айфона й передати повідомлення бабусі. А зараз я в розпачі дивився на хитрий синьомордівський замок. І несподівано помітив, що Жук... сміється.

– Ти що, сказився?!! – гаркнув я, і мені страшенно схотілося вдарити по його нахабній пиці.

– Візьми, – хлопець, так само усміхаючись, простягав мені прозору плівочку, що нагадувала обриси жаб’ячої лапи. – Ти ж бачив, як я тиснув лапу твоєму бідолашному Тюті. Ти ще визвірився на мене. Саме тоді я й зняв силіконовий відбиток з його лапи. Про всяк випадок. Ти ж знаєш, у мене ціла колекція відбитків. Серед них, між іншим, і твій є.

– Не ображайся на Жука – це він просто ще не відійшов від нашого останнього виступу. Він там грав кінченого дурбелика, який всіх дістає. І робив це, балансуючи на канаті під самим куполом цирку. – Заєць усміхнувся, продемонструвавши свої «фірмові» передні зуби.

Пані Соломія похитала головою і нагадала:

– Хлопці, на жаль, це не циркова вистава, ми ще не знаємо, які несподіванки чекають на нас у підземній галереї. Може, почнемо серйозно працювати?

Обережно натягнувши на праву долоню липку силіконову плівку, я приклав руку до зображення пазуристої жаб’ячої лапи, вибитого на шерехатій

поверхні круглої брили. Ледь гойднувшись, вона плавно зрушила з місця і перекотилася на кілька метрів убік. З отвору, який утворився в землі, почали підніматися рухомі сходи, що закінчувалися широкою платформою. І я пригадав, як на місці нашого з Ромчиком намету з нещасливим номером 13 з’явилися точнісінько такі сходи, по яких з-під землі піднімалися синьоморди, озброєні пінобластерами.

* * *

Першими на рухомі сходи застрибнули Заєць і Жук. Зробили вони це так легко й весело, що я, не вагаючись, піднявся на платформу і став на ескалатор, який повіз мене в підземну галерею. За мить до мене приєдналася пані Соломія Джура, яка під час наших таємних операцій нагадувала відчайдушну каскадерку, готову виконати найнебезпечніший трюк. Спустившись до підземного тунелю, ми разом з хлопцями рушили в бік освітленої галереї, сторожко озираючись на всі боки й готові до будь-яких несподіванок. Але те, що ми побачили у великій яскраво освітленій підземній залі, змусило нас завмерти на місці.

– Пані Соломіє, – ледь чутно прошепотів Жук, – ви теж це бачите? Чи у мене від надмірної дози адреналіну почалися збої в програмі? Музиканте, скажи, ти також це впізнаєш?

Так, це ж точна копія тієї підземної галереї на узбережжі Червоного моря, в яку ми потрапили рік тому. Погляньте, під стінами стоять такі ж прозорі капсули. От тільки всередині них не ті дивовижні істоти, яких давні єгиптяни вважали своїми богами, а дорослі вгодовані синьоморди. І загорнуті вони, як курчата бройлер, в якусь блискучу тканину, схожу на фольгу. Лише сині мордяки видно крізь прозору поверхню капсули.

– Вони що – сплять? – вражено запитав Заєць, сторожко підступаючи до найближчої капсули. – Слухайте, а ця капсула відкрита і... порожня. Лише срібляста тканина валяється на підлозі. А ще є сліди синьомордівських лап з пазурами й перетинками.

– Скоріш за все, ці космічні прибульці перебувають в анабіозі, і вже досить давно, – промовила президент ТТБ, роздивляючись капсули. – Гадаю, ми потрапили на одну з їхніх секретних баз, де вони залишили своїх представників у законсервованому, так би мовити, стані. Щоб у разі потреби повернути їх до життя і дати бойові завдання.

– А де ж тоді мама й тато? І чому одна капсула виявилась порожньою?

– Заспокойся, Климе, зараз ми все з’ясуємо.

Певно, бабуся відчула, що я ось-ось можу зірватися й наробити дурниць, шукаючи в підземній галереї батьків. Тому вперше назвала мене справжнім ім’ям, і в голосі її було стільки співчуття й любові, що я враз отямився.

– Чуєте, там наче хтось кричить, – Заєць хитнув головою в бік невеличкої ніші в стіні.

Я кинувся туди, але бабуся зупинила мене. Вона знову перетворилася на владну й рішучу Соломію Джуру, президента Таємного Товариства Боягузів. Блискавичним рухом витягши з кишені дистанційний паралізатор, вона швидко підійшла до ніші й освітила її ліхтариком, вмонтованим у цей дивовижний пристрій (невеличкий паралізатор мав не менше різних функцій, ніж улюблена парасоля нашого Тюті).

– Ідіть сюди, мені потрібна допомога, – сказала вона озирнувшись.

Разом з Жуком і Зайцем ми підбігли до заглибини в стіні, зробили кілька кроків вперед і опинились у тісній комірчині, на підлозі якої сиділи мої батьки з обмотаними липкою гидотою руками й ногами. Так само мої руки обмотав Тютя,

коли кинув усередину старого дуплавого дуба разом із білявою зеленоокою дівчинкою на ім’я Лі.

Я підбіг до мами й тата, щоб спробувати звільнити їх, але перечепився об якийсь клунок і шкереберть полетів на кам’яну підлогу. Поки Заєць допомагав мені підвестися, бо сам я цього зробити не міг – ноги заплутались у якійсь в’язкій речовині, бабуся ввімкнула ліхтарик на повну потужність. Нарешті ми могли як слід роздивитися це приміщення і тих, хто в ньому перебував. З’ясувалося, тут, крім моїх батьків, була іще одна істота – синьоморд, який спав, задерши лапи, і об якого я, виявляється, спіткнувся. На підлозі біля блакитного монстра валявся пінобластер.

– Заждіть, зараз я розчиню цей синьомордівський суперклей.

Бабуся перемкнула паралізатор на режим «універсальний розчинник», спрямувала його спершу на мамині, потім на татові руки й ноги, і вже за кілька хвилин мої батьки були вільні.

Тато, який умів зберігати спокій у найкритичніших ситуаціях, весело глянув на мене й пожартував:

– От бачиш, Климе, тобі все ж вдалося побувати на розкопках стародавнього мегаліту – без будь-яких паспортів, віз та дозволів. Та ще й зустрітися зі своїми давніми знайомими синьомордами.

– А як ви тут опинилися? – здивовано запитала мама і буцнулась своїм чолом об моє – ми з нею так віталися, особливо тоді, коли довго не бачились і страшенно скучали одне за одним.

– Ні, спершу послухаємо вашу історію і розберемося з цим синьомордим хижаком, поки він не прокинувся, – запропонувала пані Соломія. – Це ж він захопив вас у полон?

– Розумієте, ми й не підозрювали, що під цим майже недослідженим мегалітом синьоморди облаштували своє кубло, – тато говорив схвильовано й швидко, ніби й справді боявся, що хижий прибулець от-от прокинеться.

– Наші колеги мали терміново їхати на розкопки іншого кромлеха – там з’явилася якась сенсаційна знахідка. Уявляєте, нарешті таємниця цих прадавніх мегалітів може буди розгадана! А ми залишились охороняти табір і обстежувати ще не вивчені об’єкти, – мама зробила театральну паузу, щоб її розповідь справила на слухачів більший ефект, але ініціативу перехопив тато:

– Аж тут де не взявся наш банькатий супергерой з пінобластером у лапах, затяг нас у свій підземний палац, замотав руки-ноги так, що ми й поворухнутися не могли, а тоді гепнувся на підлогу й захропів. Ось загалом і все, що з нами трапилось.

– Ну от, зіпсував всю історію, – образилася мама.

– Справді, я ж зовсім забув сказати, що якби моя чудова дружина не здогадалася залишити під круглим каменем оберіг з повідомленням, то все могло скластися набагато сумніше.

Мама нарешті усміхнулася і дала татові щигля по носі.

* * *

Із синьомордом, який продовжував спати, ми розібралися досить легко – разом перетягли його до галереї, загорнули у блискучу сріблясту тканину і помістили в прозору капсулу.

– Після того, як завершимо операцію «Антижаб-3», я обов’язково сюди повернусь і розберуся з тим, на який час цих синьомордів занурили в анабіоз. І чому єдиний з них передчасно прокинувся. А поки що, присплю цього хижака за допомогою власного надійного засобу.

Пані Соломія швидко перепрограмувала паралізатор на інший режим і навела його на сонного синьоморда. Сніп яскраво-жовтого світла змусив жабоподібну істоту на мить розплющити червоні банькаті очі, після чого прибулець відключився і завмер точно так, як його синьоморді родичі, що перебували в сусідніх капсулах.

Тепер найголовнішим було закрити вхід до підземної галереї, де спочивали, занурені в анабіоз, представники ворожої цивілізації. Тож коли ми нарешті піднялись рухомими сходами на поверхню, бабуся натягла на долоню силіконовий відбиток Тютіної лапи й обережно приклала її до зображення на круглій брилі. Ми напружено чекали, чи це спрацює, але наші побоювання виявилися марними. Рухомі сходи повільно опустилися під землю і масивна кругла брила безшумно перекотилася на попереднє місце, щільно прикривши вхід до підземелля. А бабуся, скинувши силіконовий відбиток жаб’ячої лапи, передала його моїй мамі.

Нарешті я зміг розповісти батькам про те, що відбувається на горі Підстава. Як синьоморди влаштували хитромудру пастку й заманили в табір «Екстремал» десятки шукачів пригод – підлітків, котрі не уявляли свого життя без драйву. Як керівник табору виявився замаскованим синьомордом. Як мені та ще сімом «екстремалам», тим, хто не витримав «тесту на виживання», вдалось утекти й сховатися в печері, захопивши в заручники синьоморда Тютю. Як решту дівчат і хлопців синьоморди забрали в Центр Переробки Недосконалих Людських Істот.

– Саме для того, щоб врятувати наших товаришів, ми об’єднались у Таємне Товариство Ботанів. А коли виявили, де зберігається ікра синьомордів, проникли в інкубатор, щоб обмінювати синьомордівські ікрини на дівчат і хлопців, яких синьоморди збирались перетворити на слухняних зомбі. Не відомо, чим би закінчився наш відчайдушний план, але, на щастя, я зміг передати бабусі повідомлення і вона разом з Жуком та Зайцем негайно прибула на часольоті, щоб провести операцію «Ан-тижаб-3».

– Ось чому ми прилетіли до вас. Адже з’ясувалося, що на вершечку Підстави також існував кромлех. Так само, як тут, на Трепі. Цілком можливо, що синьоморди використовують енергію, що акумулюється в так званих місцях сили – там, де розташовані мегаліти, – підсумувала мою розповідь Соломія Джура.

– Не хвилюйтеся, ми тут за синьомордами наглядатимемо, – запевнила мама. – На цю гору рідко хто піднімається, надто вона крута. А наші колеги ще нескоро повернуться – кожному хочеться бути причетним до сенсаційного відкриття.

– Добре, що вони не здогадуються, яка пузата синьоморда сенсація спить без задніх лап у них під ногами, – зареготав Жук.

– Уявляю обличчя ваших друзів-археологів, коли б замість вас їх тут зустріла зграя синьомордів з пінобластерами, – засміявся й собі Заєць.

Але ніхто не підтримав їхніх веселощів – треба було поспішати на Підставу. Я ще встиг обійняти маму й тата і разом з бабусею та своїми друзями-циркачами швидко рушив до тераси, де стояв наш часоліт.

Коли ми вже приготувалися до переміщення, бабуся зітхнула і сказала:

– Ну от, виходить не виконала я своєї обіцянки – за цими синьомордівськими проблемами зовсім забула дістати якихось харчів. Доведеться вашій принцесі Леї ще трохи зачекати. А нам скоріше розпочати операцію «Ан-тижаб-3».

І знову бабуся Соля, перетворившись на владну й рішучу Соломію Джуру, нахилилася над пультом управління, набрала потрібні координати, і за мить наш старенький жовтий «Запорожець» уже стояв посеред уламків муляжів гігантських комах.

Напевно, якщо я скажу, що ми здивувалися, коли вийшли з часольоту, буде неправдою. Ми просто остовпіли, не в змозі вимовити й слова. Посеред лабораторії-інкубатора метушилися члени Товариства Ботанів, вигукуючи:

– Ось іще один!

– А тут вже троє з’явилося!

– Дивіться, у них є хвостики, як у наших пуголовків!

– Нам терміново потрібна вода – вони хочуть плавати!

Ви вже, певно, здогадалися – за час, коли ми були відсутні, з яскраво-синіх ікрин, якими так любила милуватися Луна-Лі, повилуплювалися малі синьоморди.

* * *

З моменту, коли ми повернулися в лабораторію блакитних прибульців, минуло якихось десять хвилин. Але події розвивалися з такою шаленою швидкістю, що, здавалось, збігло вже кілька годин.

Пані Соломія, побачивши, як у прозорому контейнері ворушаться сотні синьомордівських пуголовків, а навколо них метушиться команда ботанів, дуже тихо попросила припинити гамір і зупинитися. Дивно, але її тихий голос почули всі й у лабораторії запанувала тиша.

– Найперше, що нам потрібно, – це басейн з водою. Ви ж бачите, як ця малеча хоче плавати, – бабуся показала на інкубатор, де з кожною хвилиною з’являлося все більше блакитних пуголовків. – У кого є пропозиції?

– Там нагорі, у печері, де ми ховалися, крізь дірки в стелі текла вода, коли йшов дощ. Туди спеціально підіймали контейнер, щоб ікрини приймали дощовий душ, – видно було, що Луна-Лі будь-що хоче вберегти пуголовків.

– Я знаю, як підняти контейнер нагору – в цій парасолі є така програма, – пояснив я.

Пані Соломія на хвилину замислилась і сказала:

– Тоді ми з дівчатами перемістимося нагору в часольоті, а хлопці, після того, як переправлять контейнер у печеру, піднімуться туди по сходах. Але спершу треба обговорити з синьомордами умови обміну. Климе, здається, у тебе найкраще виходить порозумітися з прибульцями. Тому саме ти підеш на переговори. Адже ти, єдиний з нащадків характерника Андрія Джури, вмієш читати думки чужопланетних прибульців.

– А що я маю їм сказати?

– Запам’ятовуй. По-перше, синьоморди повинні привести всіх дітей, які перебувають в їхньому Центрі Переробки, до входу в печеру

протягом найближчих п’ятнадцяти хвилин. По-друге, вони повинні негайно розпочати підготовку до евакуації і відлетіти на свою планету впродовж найближчих трьох годин. По-третє, я маю отримати координати всіх криївок, де зберігаються капсули з синьомордами, зануреними в анабіоз.

– Звідки ти знаєш, що прибульці погодяться на наші умови? – схвильовано запитав я.

– А ти поглянь, скільки їх тут зібралося і як вони стежать за кожним рухом вилуплених пуголовків. Судячи з усього, наші земні кромлехи – ідеальне місце для продовження синьомордівської раси. А у них, як видно, з цим проблеми. Саме тому вони так рвуться на Землю і саме через те створили для свого інкубатора ціле місто всередині Підстави. Дітей вони заманили в табір «Екстремал», щоб після так званої переробки, вони обслуговували все нові й нові інкубатори, доглядаючи за ікринами й вирощуючи пуголовків. Підозрюю, що згодом, активізувавши свої «законсервовані» центри, вони б і там влаштували щось подібне.

– То, виходить, я недаремно прийняв запрошення і прибув до табору «Екстремал»? Інакше, як би тоді ми дізналися про синьомордівські плани? І як би врятували всіх тих, кого синьоморди заманили на Підставу?

Бабуся похитала головою і сказала:

– Климе Джуро, про це ми поговоримо потім, коли повернемось додому. А зараз розпочинаємо операцію «Антижаб-3».

* * *

Ну що ж, якщо зараз ви читаєте цю історію, то вже, мабуть, здогадалися, що переговори з синьомордами пройшли успішно. Усі наші вимоги хижі прибульці виконали, хоча ті думки, які я читав в їхніх головах, тут наводити не буду. Вам не варто знати, що вони б зробили зі мною та з рештою «недосконалих людських істот», які перебували на вершечку гори Підстава, якби могли до нас допастися.

Вас, певно, цікавить, як усі, хто так необачно кинувся у вир пригод і мало не перетворився на біоматеріал для синьомордівських експериментів, потрапили додому. У цьому нам допоміг дальнобійник Бак. Після того, як операція «Антижаб-3» була успішно завершена, бабуся особисто запросила його стати членом ТТБ і розповіла про те, що насправді відбулося на вершечку гори з дивною назвою Підстава. Отож Бак домовився зі своїми колегами-водіями, і вони порозвозили всіх дівчат і хлопців по домівках. Історія, яку бабуся заклала в їхню пам’ять, стерши ті жахіття, які їм довелось побачити в таборі «Екстремал», усіх задовольнила. Щоправда, батьки трохи посварили своїх неслухняних діток за те, що вони без дозволу поїхали на пікнік з друзями, але невдовзі все забулося.

З усіма членами Таємного Товариства Ботанів я постійно спілкуюся на ФБ. Справді, Фейсбук – це чудова штука. Особливо, коли знаєш, що жоден синьоморд не напише до тебе в приват і не заманить у пастку. А ще ми домовилися 13 червня наступного року зібратися на вершечку гори Підстава і провести змагання з екстремальних видів спорту. Не знаю, чи щось з того вийде, але спробуємо. Адже ми так і не встигли як слід познайомитись.

Ось, наприклад, мені не відомо, чому Фродо-Голум проковтнув перстень своєї вчительки? Звідки Саламандра знала, що Тютіна парасолька – це небезпечна зброя, яку будь-що треба передати в надійні руки? Я так і не розпитав у Ромчика Гуньки на прізвисько Мамай про прийоми, за допомогою яких він перетворив мене на безвладного нерухомого манекена й одним ударом вирубав Тютю. До речі, при обміні заручниками, синьоморди не схотіли забирати колишнього начальника табору «Екстремал» із собою. Тепер він допомагає бабусі Солі по господарству. А щоб не лякати сусідів виглядом чужопланетного прибульця, монстру доводиться щоранку надягати прикрашений тату та пірсингом камуфляж.

Отримавши від синьомордів карти з точними координатами всіх законсервованих об’єктів, які прибульці розташували серед старовинних мегалітів, ми встановили над ними постійний контроль. Пані Соломія Джура, геніальна вчена й винахідниця, почала проводити дослідження над залишеними у капсулах представниками ворожої цивілізації. Можливо, колись їй пощастить перепрограмувати хижацькі синьомордівські інстинкти. Але це вже зовсім інша історія.

І останнє. Адже вам страшенно хочеться дізнатися, чому принцеса Лея (в минулому свинка Пеппа) ніколи не знімала своїх червоних окулярів? Я теж знемагав від цікавості, тому перше, що зробив, коли ми спустилися з гори додолу, запитав у неї про це. І що ж ви думаєте? Це фантастичне дівчисько гордо випросталося, струснуло своїми кумедними хвостика-ми і сказало:

– Я завжди хотіла стати вродливою, стрункою й упевненою в собі. А ще мріяла, щоб зі мною почав дружити найкращий хлопчик. І ось тепер, коли все це здійснилося, я можу це зробити.

Вона рішуче зняла окуляри з червоними скельцями, і я побачив її величезні сині-сині очі. Чесно, я таких ніколи не зустрічав.

– От бачиш, це зветься – сила контрасту! – вона відкинула червоні окуляри кудись у зарості ожини, усміхнулась і пішла назустріч вірному Фродо, який терпляче чекав на свою принцесу, простягаючи їй цілу жменю стиглих суниць.

КІНЕЦЬ

Розділ 1. Хто ж мене так підставив?

Розділ 2. Я провалюю тест на виживання

Розділ 3. Як лузер перетворився на шукача екстремальних пригод.

Розділ 4. Як я став мандрівним музикантом і познайомився з Байбаком

Розділ 5. Екстрим-набір стає у пригоді

Розділ 6. Коли драйву буває забагато.

Розділ 7. Ромчик Гунька демонструє свій «фірмовий» удар

Розділ 8. То ось ким насправді виявився Тютя

Розділ 9. Сюрприз, що був прихований під наметом № 13.

Розділ 10. Рятівна печера та перший воєнний трофей.

Розділ 11. Що таке дримба, і як вона може стати у пригоді.

Розділ 12

Ми обираємо собі нові псевдо, і свинка Пеппа перетворюється на принцесу Лею

Розділ 13

Як наша підземна криївка перетворилася на... інкубатор

Розділ 14. Ну хто ж повірить у синьомордих прибульців?

Розділ 15. Фокус із дощем та інші дива.

Розділ 16. Чи можна людей обмінювати на ікрини?

Розділ 17. Чи можна знайти вихід з безвихідної ситуації?

Розділ 18. Наші шанси на порятунок катастрофічно зменшуються

Розділ 19. Тютя в ролі Коннора Маклауда?!

Розділ 20. Це не сон і не галюцинація!

Розділ 21. Вершечок Підстави – місце сили?

Розділ 22. Як перекладається назва гори Треп?

Розділ 23. Мама залишає нам повідомлення

Розділ 24. Найкращий той синьоморд, що перебуває в анабіозі

Розділ 25. А про харчі ми, виявляється, забули

Розділ 26. Ситуація виходить з-під контролю, але...

Замість епілогу