Минув рік відтоді, як разом з кількома десятками довірливих шукачів пригод я потрапив у хитру пастку, в яку мене заманили синьоморди. Ці представники позаземної цивілізації кілька разів висилали бойові десанти на Землю, намагаючись перетворити нашу планету на свою колонію. Той, хто читав мою попередню історію, певно, пам’ятає, як я вклепався в цю халепу, отримавши повідомлення на ФБ від моїх друзів з Таємного Товариства Боягузів – Жука і Зайця.

Хлопці запросили мене в табір «Екстремал», що розташувався на вершечку гори Підстава. Я миттєво зібрався і вирушив у дорогу, сподіваючись на шалені пригоди, без яких уже не уявляв свого життя. Насправді ж мене розвели, як довірливого цуцика. Лист був фальшивий, мої друзі-циркачі Жук і Заєць у цей час подорожували світом з мандрівним цирком-шапіто і не мали жодного уявлення про те, що зі мною відбувається.

Виявилося, що синьоморди перетворили гору Підстава на велетенський інкубатор, де вирощували ікрини, з яких мали вилупитись тисячі синьомордих пуголовків. А всіх нас, «недосконалих людських істот», що опинились у таборі «Екстремал», прибульці збиралися перетворити на слухняних прислужників, позбавлених власної волі. Ми мали доглядати їхнє потомство, аж поки у пуголовків повідпадають хвости і вони стануть дорослими хижаками, здатними захоплювати нові планети та підкоряти їх мешканців.

Якби я випадково не виявив, що начальник табору «Екстремал» на прізвисько Тютя – це замаскований синьоморд, то план космічних хижаків міг би здійснитися. І, звичайно, якби ми не об’єдналися з тими дівчатами і хлопцями, яких Тютя обзивав ботанами й лузерами, і не утворили Таємне Товариство Ботанів. Саме тому нам пощастило знешкодити синьоморда, замаскованого під начальника дитячого літнього табору, а потім проникнути в таємний синьомордівський інкубатор і захопити його.

А знаєте, що моя бабуся Соля, вона ж – геніальна винахідниця і мандрівниця в часі Соломія Джура, вирішила зробити із «закон-сервованими» у спеціальних капсулах синьомордами? Їх прибульці залишили на своїх секретних підземних об’єктах у різних куточках нашої планети. Вона розробила спеціальну операцію з перепрограмування цих хижих істот, наділених могутнім інтелектом, яку так і назвала: «Чи можна перевиховати синьоморда?».

Ми навіть взяли до себе на перевиховання синьоморда Тютю, якому я дав це прізвисько, ще коли він прикидався начальником табору «Екстремал». Відлітаючи на свою планету, синьоморди не схотіли забирати Тютю, вважаючи його винним у своїй поразці. Та й сам синьоморд хотів залишитись на Землі. Тепер він допомагає бабусі Солі по господарству. А щоб не лякати сусідів, щоранку натягає силіконовий камуфляж і стає схожим на качка, що переїв стероїдів. Правда, нещодавно Тютя почав сильно кашляти і бабуся вирішила, що йому може допомогти цілюще гірське повітря й відправила його на нашу секретну базу, розташовану на горі Треп.

Раптом я відчув, як чиясь рука лягла мені на плече, озирнувся і побачив, що бабуся читає на екрані те, що я написав, і усміхається.

– Климе, ти що, остаточно вирішив стати офіційним літописцем нашого Таємного Toвариства? І яку роль відведеш собі – невже головного рятівника людства чи Наполеона, що веде за собою армію непереможних вояків?

Я вже звик до того, що бабуся час від часу трохи дражнить мене – боїться, що я й справді вважатиму себе супергероєм.

У відповідь я грізно насупив брови, заклав праву руку між ґудзиків своєї потертої до білизни джинсової сорочки і процитував слова великого полководця:

– Успіх – ось що створює великих людей!

Бабуся засміялася певно, я дуже кумедно виглядав у ролі грізного імператора – і запитала:

– Тільки як ти тепер називатимеш наше Товариство? Товариством боягузів, брехунів чи ботанів?

Я замислився – і справді, яку назву має носити наше Товариство тепер? Під час першої секретної операції проти синьомордів, коли космічні прибульці хотіли заразити все населення Землі вірусом страху, боягузи, серед яких був і я, Клим Джура, об’єдналися у Таємне Товариство Боягузів. Ми розуміли, що саме від нас залежить доля всього людства, тому подолали свій страх і перемогли хижих прибульців.

Потім ми змушені були обманювати синьомордів та їхніх агентів, рятуючи нашу цивілізацію від загибелі. Тоді ми тимчасово змінили назву на Таємне Товариство Брехунів. Але після перемоги заприсяглися по можливості говорити чистісіньку правду. Особливо, коли справа стосується членів нашого Товариства.

А під час останньої операції мені разом з невеличкою групою хлопців і дівчат, яких усі вважали лузерами й ботанами, довелося знешкоджувати цілий інкубатор з блакитними ікринами синьомордів. Створивши Таємне Товариство Ботанів, ми й насправді поводилися, як супергерої. І перемогли!

Тому я відповів бабусі:

– Знаєш, кожна з цих назв правильна. Для зручності я називатиму нашу команду просто – ТТБ!

Бабуся на хвилину замислилась, потім торкнулася пальцями клавіатури і швидко набрала два слова: ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО... Але закінчити вона не встигла – пролунали знайомі звуки пісеньки про байбачка (це означало, що хтось з оперативної групи на горі Треп прислав повідомлення). Вона глянула на екран свого сріблястого айфона Х, швидко прочитала повідомлення, і на її чолі з’явилася глибока зморшка. Потім нахилилася над моїм ноутбуком і, натискаючи на клавіші одним пальцем, повільно дописала: БЛИЗНЮКІВ!

– Що? – вражено вигукнув я. – Яких ще близнюків? Ти жартуєш? – у цей момент я звертався до своєї лагідної бабусі Солі, яка вирощувала у горщиках на підвіконні фіалки, калачики та бегонію, пекла найсмачніші в світі пиріжки з м’ясом і любила співати пісню про сивогривого коника.

Щоправда, час від часу я чув, як вона переходила на пісні з репертуару групи «The Beatles» і з кухні долинали слова: «We all live in a yellow submarine, yellow submarine, yellow submarine...». І тоді згадував, що ця жінка, схожа на звичайну пенсіонерку, насправді – пані Соломія Джура, геніальна винахідниця часольоту і президент розгалуженої по всьому світу таємної організації, яку для зручності я вирішив називати ТТБ.

– На жаль, ситуація змінилася! – ці слова бабуся промовила вже зовсім іншим голосом, і погляд у неї став твердий та рішучий. – Збирайся, я щойно отримала тривожне повідомлення з нашої дослідницької бази в Шотландії. На горі Треп коїться щось незрозуміле.

– Невже синьоморди в морозильних капсулах прокинулися і спробували втекти?

– Ні, щось набагато гірше. На базі почали з’являтися... двійники.

– Двійники заморожених синьомордів? Як же вони могли... подвоїтись, якщо лежали в герметично закритих капсулах? Тим більше, що за ними весь час ведеться спостереження.

– Ти що, нічого не розумієш?! – пані Соломію явно дратувала моя сповільнена реакція. – По базі бігають двійники членів ТТБ! Уявляєш? Серед велетенських кам’яних брил-мегалітів сновигають точні копії наших товаришів. Такі собі близнюки, яких неможливо відрізнити від справжньої людини-прототипу. І ніхто не знає, звідки вони взялися...

– А від кого прийшло повідомлення? – захвилювався я, бо пам’ятав, як торік один із заморожених синьомордів несподівано прокинувся, розгерметизував камеру і накоїв багато шкоди.

– Від Археолога. Ти ж знаєш, твій тато, повідомляючи важливу інформацію, завжди користується псевдонімом. Так само, як і всі члени ТТБ.

– Дивно, вчора ввечері, коли ми розмовляли по скайпу, тато сказав, що на базі все добре. От тільки Тютя, якого ми послали на Треп, щоб він подихав гірським повітрям і нарешті перестав кашляти, кудись зник.

– Чому ж ти мені про це не сказав?! – обурилася бабуся. – Я ж попереджала, щоб з нашого синьоморда, хай його вважають прирученим і майже перевихованим, ока не спускали. У минулому на його сумлінні надто багато серйозних злочинів. До того ж, як ти пам’ятаєш, це не перша моя спроба змінити хижу вдачу жабоподібних прибульців. І щоразу мої експерименти нічого не давали. Трьох перших синьомордів, тих, які взяли мене в заручники, я загіпнотизувала, а потім зменшила до розміру звичайної жаби-ропухи. Але одного дня вони допалися до липучки з мухами, які діють на них як сильний наркотик, обжерлися і зникли у невідомому напрямку. Кажуть, у нашій околиці, на болоті, за якийсь час з’явилася нова порода жаб – блакитно-зеленкуватих. Вони не кумкають, а пронизливо верещать, свистять та скрегочуть, викликаючи жах у випадкових перехожих.

– Пам’ятаю, вони й у нас вдома так голосно репетували, що я зрадів, коли ці бородавчасті потвори втекли.

– Климе, а може, це ти нагодував їх мухами? – підозріливо глянула на мене бабуся.

На щастя, зараз у бабусі не було часу аналізувати деталі зникнення трьох огидних слизьких і галасливих ропух. Мені не хотілося згадувати і про жирного синьоморда, котрий мало не звалився мені на голову одного погожого літнього ранку, коли я відпочивав у гамаку в нашій сільській садибі. Підступна тварюка хотіла уколошкати мене, вистріливши впритул з пінобластера. І я не загинув лише тому, що хижий прибулець, помітивши муху, проковтнув її на льоту і через це схибив. Так що своїм порятунком я завдячую цій скромній комасі.

Приборкавши пузатого мухожера, бабуся Соля довго намагалася прилаштувати його до якоїсь роботи, бо вірила, що це вгамує його хижі інстинкти. Але все було намарно – ненажерливе монстрило втекло, перед цим знищивши весь запас бабусиного полуничного варення. Як виявилося, солодощі синьоморд любив також. Ми так і не дізналися про його подальшу долю. І мушу сказати, це мене зовсім не засмутило.

Ми швидко зібралися й вийшли на подвір’я. Бабуся щільно причинила вхідні двері й увімкнула сенсорний замок, який реагував лише на відбитки її або моєї правої долоні. Тепер жінка, яка ще півгодини тому годувала мене рум’яними сирниками, политими абрикосовим варенням, була зовсім не схожа на мою бабусю.

Зараз я йшов поряд із президентом ТТБ пані Соломією, вбраною не в зручний домашній халат і розтоптані капці, а у спеціальний еластичний костюм, який мав властивості хамелеона – миттєво маскувався під колір дерев, трави чи скель. У підошви кросівок були вмонтовані пристрої, що піднімали людину над землею і могли переносити на повітряних подушках на чималу відстань. У наплічнику, що висів у пані Соломії за спиною, лежав універсальний набір, який мандрівники в часопросторі завжди брали з собою на випадок непередбачених обставин. Я був споряджений так само і вже збирався скочити на переднє сидіння нашого часольоту, замаскованого під старенький жовтий «Запорожець», коли почув владний голос моєї супутниці:

– Климе, ходімо, допоможеш мені відправити повідомлення команді рятівників.

Пані Соломія попрямувала до старої комори, на горищі якої розташувалася метеликова ферма. Величезні жовтокрилі метелики кружляли по горищу, вмощувалися на дерев’яні перекриття під самою стріхою, і, здавалося, їхні яскраво-жовті крильця ледь чутно шурхотять у повітрі.

Ці метелики вміли розносити секретні повідомлення членам ТТБ так само, як у давнину спеціально навчені голуби доправляли пошту. Поштові метелики ніколи не помилялися, бо пані Соломія заклала в них програму точного орієнтування на місцевості. Найголовнішим було те, що наших метеликів не могла засікти й перехопити найдосконаліша ворожа техніка. Їхні крильця блокували будь-які сигнали і жовтокрилі поштарі долітали до місця призначення без жодних проблем.

– Якби хтось із сусідів побачив, як ми вкладаємо до поштових торбинок метеликів капсули з повідомленнями, то, певно, вирішив би, що в нас остаточно з’їхала стріха, – сказав я, спорядивши ще одного жовтокрила.

– Рада, що тебе це розважає, – досить різко обірвала моє базікання пані Соломія, – але ситуація кожної хвилини може вийти з-під контролю. Найдивніше, що я ніяк не можу зв’язатися з іншими базами. А раптом і там з’явилися двійники?

– Думаєш, це якась чергова синьомордівська пастка?

– Цілком можливо. Якщо прибульці перед утечею облаштували свої таємні схованки під древніми мегалітами по всій Землі, то могли запрограмувати й таку пастку для тих, хто знайде їхні капсули із законсервованими синьомордами.

– Справді, я десь читав, що так само робили давні єгиптяни, називалось це «помста фараона». Археологи чи звичайні грабіжники – ті, що проникали у піраміди, відкривали саркофаги й діставали мумії фараонів, згодом помирали від невідомої науці хвороби.

Промовивши останні слова, я здригнувся від жаху. Раптом усвідомив, у якій небезпеці опинились мої батьки і друзі, що працюють на горі Треп та на інших розсекречених об’єктах синьомордів.

Тим часом метелики по черзі підлітали до великої електронної мапи, прикріпленої до стіни комори, засікали світловий сигнал, що миготів саме в тому місці, куди треба було доправити повідомлення, а потім вилітали у невеличке віконце під стріхою. До речі, якщо ви не знаєте, то лускокрилі – це наукова назва метеликів... (Ну от, мабуть, бабуся Соля була права, щось мене знову заносить. Часом страшенно хочеться похизуватися, якщо не перемогами над космічними прибульцями, то хоча б знанням початкового курсу біології середньої школи.)

– Климе, скоріше сідай у машину, не можна гаяти ні хвилини, – скомандувала пані Соломія.

Я підхопив наплічник, швидко спустився з горища по хисткій драбині й за мить вже сидів у часольоті. Пані Соломія позначила точне місце призначення, а час прибуття перенесла на добу назад. Помітивши мій здивований погляд, вона пояснила:

– Потрапивши в учорашній день, ми зможемо непомітно спостерігати за всім, що відбувалося на вершечку гори Треп, коли ще жодних тривожних повідомлень звідти не надходило. Треба дізнатися, звідки з’явилися ці двійники. Сподіваюсь, незабаром ми це з’ясуємо.

Вона усміхнулася мені так, як це завжди робила моя бабуся Соля, коли не мусила перетворюватися на владну й рішучу пані Соломію, і поклала праву долоню на пульт керування. Адже часоліт починав працювати, лише зчитавши відбитки пальців на її чи на моїй руці.

Я знав: жодних світло-звукових ефектів, які так класно показують у фантастичних фільмах, зображуючи політ крізь час і простір, не передбачається. Та все ж замружився. А коли розплющив очі, наш жовтий автомобільчик уже стояв на невеличкій терасі, порослій густим чагарником. Тераса була розташована біля самого вершечка гори Треп, над якою сходило яскраво-помаранчеве сонце.

У наметовому таборі, що розкинувся біля стародавнього кромлеха – кам’яного кола, спорудженого з величезних кам’яних брил тисячі років тому, – панувала тиша. У цей ранній час учасники оперативної групи ТТБ, яка мала наглядати за підземною галереєю, де зберігалися прозорі капсули із «законсервованими» синьомордами, ще спали.

– А можна я зазирну до намету мами й тата? — прошепотів я, хоча добре знав, що пані Соломія не згодиться. – Я буду дуже обережним, страшенно хочеться їх побачити не по скайпу...

Бабуся знизала плечима й заперечливо похитала головою:

– Думаєш, я за ними не скучила? Але ризикувати не можна – поки ми все не з'ясуємо, нас ніхто не повинен помітити.

Рухаючись, мов безтілесні привиди, ми обминули наметовий табір і врешті увійшли всередину магічного кола, оточеного кам’яними брилами. Науковці ще й досі не розгадали таємницю цих дивовижних споруд. Але наші далекі пращури вірили – саме тут зосереджена могутня енергія Всесвіту, яка впливає на кожну живу істоту. Ось чому прибульці з далекої галактики, хижі істоти, схожі на велетенських жаб із синіми мордами, створили свої таємні бази саме там, де існували стародавні мегаліти – місця сили.

Рік тому одну з таких баз на горі Підстава, де також зберігся стародавній кромлех, нам вдалося знешкодити. Другу випадково виявили мої батьки-археологи, які в той час проводили розкопки на горі Треп. Про місцезнаходження решти синьомордівських криївок ми дізналися, коли захопили інкубатор з їхніми ікринами. Синьоморди були змушені надати нам цю інформацію в обмін на пуголовків, які встигли вилупитися з ікрин і одразу ж почали вимагати поживи.

– Можна про щось спитати? – звернувся я до своєї супутниці, хоча розумів, що зараз не зовсім слушний час, щоб морочити їй голову своїми запитаннями.

– Це якось стосується нашої розвідувальної операції? – бабуся іронічно глянула на мене, але я відчував, що нарешті можу запитати про те, що вже давно не давало мені спокою.

– Чому ти не хочеш перенестися в той час, коли якісь могутні істоти притягли на цю гору велетенські каменюки? І якщо це справді місце сили, то чому б тобі не отримати її і стати такою могутньою, що ніякі синьоморди з їхньою універсальною зброєю, паралізаторами й пінобластерами не будуть нам страшні?!

– А тому, що будь-яке втручання у події минулого може мати катастрофічні наслідки навіть у далекому майбутньому. Ну, наприклад, через кілька тисячоліть не народиться такий видатний приборкувач синьомордів, як Клим Джура, – пожартувала пані Соломія, а потім продовжила цілком серйозно: – Розумієш, тоді історія людства розігруватиметься зовсім за іншим сценарієм... До речі, ти помітив, що сьогодні на горі Треп не співає жодна пташка? Навіть не чути, як сюрчать коники чи дзижчать комарі. А минулого року їх тут цілі хмари літали.

Я прислухався – справді, тиша, що панувала на горі, була якась моторошна. Але замислюватись над цим і шукати пояснення не було часу. Ми вже підійшли до великої круглої брили, яка прикривала вхід у підземну галерею. Там хижі прибульці залишили своїх синьомордих представників, які перебували в анабіозі у спеціальних прозорих капсулах. У слушний час вони мали пробудитися й розпочати підготовку до вторгнення на Землю головних синьомордівських сил.

– Ти пам’ятаєш, що треба робити? – голос пані Соломії ледь захрип – чи то від прохолодного вранішнього повітря, чи то від хвилювання.

Я нічого не сказав, лише кивнув головою, швидко витяг з кишені невеличкий контейнер, у якому зберігалася силіконова плівка з відбитком перетинчастої лапи. Обережно натяг її на праву долоню і приклав до того місця на кам’яній кулі, де було вибито зображення лапи синьоморда. Я вже проробляв цю операцію рік тому, коли ми вперше проникли в цю секретну криївку, і знав, що буде далі.

Кругла кам’яна брила почала повільно від’їжджати вбік, а в отворі, що утворився в землі, з’явилися рухомі сходи, які успішно доправили нас до підземної галереї. При нашій появі спалахнуло яскраве світло, я на мить замружився, а коли розплющив очі, то подумав, що в мене почалися галюцинації.

Біля однієї з прозорих капсул стояло створіння, якого просто не могло існувати в реальному світі. Навіть у підземній криївці космічних прибульців. Це був дивний покруч – напівсиньоморд-напівлюдина. І що найдивніше – ця потвора когось мені нагадувала. Так, у монстра було обличчя мого давнього ворога й сусіда Сашка Смика на прізвисько Кактус.

– Не рухайся! – наказала пані Соломія, блискавичним рухом вихопила з потайної кишені свій останній винахід – універсальний біоблокатор – і спрямувала його на блакитного покруча. – Лише спробуй поворухнутись і перетворишся на хробака!

Кактус слухняно завмер, переводячи переляканий погляд з пані Соломії на мене. Видно було, що його страшенно налякав загадковий прилад, і він не сумнівається – пані Соломія, не вагаючись, виконає свою погрозу.

Я обережно наблизився до істоти, яка колись була моїм найзапеклішим ворогом. Зараз Сашко нагадував недоробленого персонажа з фільму жахів, якого не встигли як слід загримувати. Тулуб і лапи в нього були як у велетенської, вкритої бородавками блакитної жаби, а обличчя залишалося людським. Щоправда, набуло синього кольору. І волосся, за яке він колись отримав прізвисько Кактус, так само стирчало догори, але було таким ядучо-блакитним, що аж очі різало.

– Можна спробувати налагодити телепатичний контакт з цією... істотою. Ну, тобто... з тим, що залишилось від Сашка, – я запитально подивився на пані Соломію, але вона заперечливо похитала головою.

– Схоже, над ним проводили якісь експерименти, намагаючись перетворити на синьоморда. Проте, як бачиш, результат досить невдалий. Боюся, процес переродження зайшов надто далеко і від людини в ньому майже нічого не лишилося...

– Знаєш, як я ненавидів Кактуса, коли дізнався, що він став агентом синьомордів та допомагав прибульцям знищити ТТБ і заволодіти світом?! А тепер... мені його навіть шкода.

Я підійшов ближче, щоб краще роздивитися свого колишнього сусіда, і раптом помітив, що з його лівого ока викотилася велика блакитна сльозина. Покруч жалібно шморгнув носом і пустив ще одну сльозу... Аж раптом стріпнув головою, блискавично висолопив довгого синього язика і, вхопивши на льоту необачну муху, що кружляла над його головешкою, із вдоволеним бульканням проковтнув її...

Пізніше я намагався зрозуміти як це могло статися? Мабуть, несподівана зустріч із Кактусом, точніше з тим, у кого він перетворився, відволікла мою увагу. Я купився на його крокодилячі сльози, пожалів зрадника і потрапив у хитру пастку так само, як та нещасна муха, яку проковтнув мій колишній сусід.

Отямився лише тоді, коли відчув, що хтось боляче б’є мене по щоках. І вгадайте, кого побачив? Так, це був Кактус він задоволено шкірив зуби в глузливій посмішці й давав мені ляпаси своїми огидними перетинчастими лапами.

– Ну що, поганський Паганіні, нарешті я тебе впіймав! – язик у підступного покруча був явно задовгий, і слова він вимовляв повільно й невиразно. Але видно було, як приємно йому знущатися наді мною й називати цим прізвиськом. Колись, ще до вторгнення на Землю синьомордів, Сашко Смик саме так дражнився, лупцюючи мене й видираючи з моїх рук футляр зі скрипкою.

Я розгублено озирнувся навколо, намагаючись зрозуміти, де опинився. Я сидів на кам’яній підлозі, а мої руки й ноги були обмотані липкою гидотою. Рік тому, коли моїх тата й маму захопив синьоморд, що несподівано вийшов зі стану анабіозу й виліз зі своєї морозильної капсули, ми знайшли їх у цьому ж місці. Батьки були обмотані такою ж противною липучкою, яку не можна було відірвати без сторонньої допомоги. Я розумів, що й мені буде нелегко звільнитися, але зараз найбільше переймався питанням, куди поділася моя бабуся, вона ж пані Соломія, видатна винахідниця і президент ТТБ?

На щастя, проковтнувши муху, Кактус не заснув, а розбазікався. Адже тепер він майже повністю перетворився на синьоморда, а, як відомо, мухи, що їх так люблять хижі прибульці, вмить розв’язують їм язика.

– Ти що, думав я тебе не дістану? І твою бабку я теж вирубив, ги-ги! Коли ви розпустили соплі, побачивши, як «нещасна жертва нелюдських експериментів» плаче. – Кактус аж затрусився від нестримного реготу і вдоволено продовжив. – Я плюнув на неї отруйною слиною, і стара відьма гепнулася на підлогу так, що навіть свою пухкавку випустила з рук! Ги-ги, нічого, я з нею пізніше розберуся... Знаю, після того, як ваше галіме товариство змусило наш перший бойовий десант повертатися на свою планету, ви зі своєю скаженою бабкою розпитували у моїх батьків, куди я подівся.

– Але ж твоя мама сказала, що тебе відправили до родичів у село на перевиховання, бо ти останнім часом зовсім відбився від рук і зв’язався з поганою компанією...

– Ги-ги, «з поганою компанією»... Та що вона знає, ця примітивна людська істота, яка випадково народила мене, виконавця волі небесних прибульців?! Це вони, володарі Всесвіту, і справді мене пе-ре-ви-хо-ва-ли. – Кактус знову зайшовся реготом, і його велика блакитна пузяка заколихалася, як надута повітряна куля. – А з села я одразу ж утік, лишивши там свого двійника.

– Але ж торік ми знешкодили інкубатор синьомордів на горі Підстава і всіх дорослих прибульців разом з їхніми пуголовками відправили додому. Залишили одного з твоїх «володарів Всесвіту» – нещасного Тютю, який спершу прикидався начальником табору «Екстремал», натягнувши на себе маскувальний костюм лисого качка, вкритого жахливим тату. А потім синьоморди відмовилися брати його з собою, бо вважали зрадником. Та й сам Тютя не схотів вертатися з рештою синьомордівського десанту на свою планету. От його ми точно перевиховали. Він тепер допомагає бабусі по господарству. Шкода тільки, що він захворів на якусь дивну хворобу, довелося відправити його на лікування...

– Допомагає по господарству? – єхидно захихотів Кактус. – Які ж ви довірливі дурбелики! Та він весь цей час збирав інформацію: підслуховував усі ваші розмови, відстежував контакти та адреси ваших секретних груп. І всі відомості зливав нам!

Цієї миті двері рвучко розчахнулися, і на порозі з’явився вгодований синьоморд, в якому я ледве впізнав нашого, як нам здавалося, приборканого й перевихованого Тютю! Він наблизився до Кактуса і щосили шарпонув його за ядучо-блакитну чуприну. Потім роззявив пащеку, і з його горлянки вирвалися звуки, від яких будь-яка жива істота намагалася б утекти геть: скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і пронизливий свист – це й була мова хижих прибульців. Її розуміла єдина людина у світі. І цією людиною був я.

Дослівно перекласти на людську мову те, що Тютя проскреготав-провищав-просвистів Кактусу, витягаючи його за волосся з комірчини, я не можу. У нашій мові таких слів і понять просто не існує. Дуже приблизно це можна переказати так:

- Ти, нікчемний продукте вторинної переробки! Недороблена запчастино лівої лапи напівздохлої мухи! Мерзенний людський покидьку зі сміттєвим контейнером замість голови! Як ти посмів розголошувати таємну інформацію представнику ворожої популяції, який підлягає перетворенню на зомбі, що виконуватиме волю володарів Усесвіту?!

Сашко, цей синьомордівський напівфабрикат, який щойно вихвалявся своєю суперсилою, винувато скавчав, виправдовуючись і розмазуючи сльози, що струмочками стікали по його синій пиці. Як у клоуна в цирку, який, розважаючи публіку, натискає на приховану під одягом помпочку з водою. Сцена була такою кумедною, що я не втримався й засміявся. У відповідь Кактус кинув на мене такий лютий погляд, що я зрозумів – він ніколи не пробачить мені того, що я став свідком його приниження.

Двері кам’яної пастки заклацнулися, я опинився в цілковитій темряві. Треба було негайно шукати спосіб порятунку, але що я міг зробити? Руки и ноги в мене були склеєні в’язкою пінистою гидотою, і хоча у потайній кишені я мав мікронабір для надзвичайних ситуацій, дістати його не було жодної можливості. Я пригадав, як колись мені вдалося вивільнити руки за допомогою фокуса, який я опанував після довгого тренування. Для цього треба було вивернути кисті під неймовірним кутом – так, що вони вислизали з липкої піни. Але тепер піна вже застигла, і фокус із викручуванням рук не годився.

«Якби ж тут була хоч крапля рідини!» – в розпачі думав я, намагаючись розліпити намертво склеєні долоні. Справа в тому, що перший синьоморд, з яким я колись зустрівся, вистрілив у мене з пінобластера такою ж липкою речовиною, що вмить застигла. А потім спокійно залишив без нагляду, впевнений, що я нікуди не втечу. Мабуть, я тоді скидався на велетенський кокон гусені-шовкопряда і звільнився лише через те, що, звиваючись, як вуж, доповз до найближчої калюжі. Виявилося, що липка піна розчиняється у воді...

– З безвихідних ситуацій є щонайменше два виходи! проказав я вголос улюблену примовку своїх друзів-циркачів Жука і Зайця. Вони часто це повторювали, готуючись виконати шалений трюк під куполом цирку, чи коли ми разом вирушали на чергову небезпечну операцію.

Тієї миті я не дуже вірив у це твердження, але згадка про товаришів із Таємного Товариства мене підбадьорила. Я почав гарячково обмірковувати спосіб порятунку. Раптом пригадав, як кілька хвилин тому Кактус заливався сльозами, коли Тютя тяг його за ядучо-блакитного чуба до дверей моєї камери. На кам’яній підлозі, певно, утворилася ціла калюжа з його солоних сліз!

Згадавши свій попередній досвід, я почав вигинатися, викручуватися, звиватися, потроху просуваючись у бік дверей. Здавалось, я ніколи туди не доберуся, часом сили зовсім полишали мене. Тоді я повторював слова синьоморда Тюті, адресовані падлючому Кактусу, й голосно вигукував:

– Продукт вторинної переробки!!! Недороблена! Запчастина! Лівої! Лапи! Напівздохлої! Мухи!

Уявіть собі – це допомогло. Нарешті я доповз до калюжі й відчув, як липка речовина, що склеювала мої руки, зашипіла і почала розчинятися. Раптом двері відчинилися, і я почув знайомий голос:

– Климе, що з тобою?! Яка вторинна переробка? Яка ліва лапа і напівздохла муха? Синьоморди не вводили тобі якихось препаратів? Чи, може, встигли вживити чіп?

На порозі камери стояла моя схвильована бабуся Соля. Було видно, що вона страшенно перелякалася за мене й на хвилину вийшла з ролі президента ТТБ, уявивши, що синьоморди встигли зазомбувати її улюбленого внука.

– Не хвилюйся, бабусю, все ок! – усміхнувся я. А куди ти зникла? Я так боявся, що Кактус захопив і тебе. Він вихвалявся, що плюнув на тебе отруйною слиною і що тепер ти у відключці.

– І ти повірив?

– Звичайно, ні! Я ж пам’ятаю, який він боягуз і брехло. Ти ж знаєш, у нашому дворі він бився лише зі слабшими хлопцями, а потім вихвалявся своїми перемогами. Хоча, поки тебе не було, різні дурниці лізли в голову і я вже почав хвилюватися.

– Спробував би він мене захопити! Справді, обслинив мене якоюсь гидотою. Але ж перед кожною бойовою операцією я обприскуюсь універсальним протиотруйним спреєм. Тому його отрута діяла лише кілька секунд. А мій похідний костюм миттєво набув кольору й фактури кам’яних стін підземної галереї. Я стала невидимою для Кактуса і мала час, щоб цілком відновити сили й розібратися з тим, що тут відбувається. А ось ти обприскатися спреєм забув! Через те й попався...

– Та цей твій спрей смердить, як освіжувач повітря в туалеті! І потім не вивітрюється ще цілий тиждень, хоч сто разів мийся! А у нас призначена зустріч з усіма членами Таємного Товариства Ботанів на горі Підстава! Якраз на 13 червня. Ти ж пам’ятаєш, рівно рік тому в цей день ми знешкодили синьомордів і відправили їх додому разом з вилупленими з блакитних ікрин пуголовками.

– І через це ти мало не зірвав операцію?! Добре, поговоримо про це пізніше... А затрималась я, бо натрапила на... – бабуся різко замовкла і перейшла на діловий тон. – Зараз не можна гаяти ні хвилини! Мерщій звільняйся від липучки на ногах і ходімо зі мною! До речі, як ти знайшов у камері воду?

– Якщо без подробиць, то цю калюжу сліз наплакав наш чудовий сусід Кактус.

– Чим же ти його так засмутив?

– Та, просто, проковтнувши муху, він розбалакався і необережно вибовкав деякі секрети. А його хазяїну Тюті це не сподобалось.

Я навмисне повідомляв ці сенсаційні новини так, ніби поява у підземеллі Тюті була цілком буденною подією. «Цікаво, – думав я, – як бабуся зреагує на моє повідомлення? Адже, як виявилося, синьоморд на ім’я Тютя, якого вона намагалася позбавити хижих інстинктів і який прожив у нашому домі майже рік, насправді – ворожий агент. Весь цей час він збирав секретну інформацію про діяльність ТТБ».

Проте пані Соломія ледь усміхнулася у відповідь і сказала:

– Я вже давно підозрювала, що Тютя прикидається. Хотіла вистежити, якими каналами він передає інформацію і сподівалася, що він виведе нас на тих, хто керує синьомордівським підпіллям. Але недооцінила його – Тютя виявився талановитим актором і симулював хворобу неймовірно переконливо. Однак тепер ми довідаємось про все. Іди за мною і будь готовий до нових і не завжди приємних сюрпризів.

– Зараз ти побачиш, з яким хитрим і завбачливим ворогом ми маємо справу, – пані Соломія провела мене до центру підземної галереї, під стінами якої стояли прозорі капсули.

У кожній із таких капсул завмерли синьоморди, що перебували в стані анабіозу. Представники ворожої цивілізації були загорнуті у блискучу тканину і, якщо чесно, нагадували бройлерних курок гриль, яких продають у кожному супермаркеті. Тільки збільшених разів у десять.

– І в чому ж тут хитрість? – здивувався я. – Ми ж цих законсервованих синьомордів бачили й торік, коли визволяли з цього підземелля маму й тата.

– А ще раніше ти з Жуком і Зайцем виявив величезну підземну залу в Єгипті, де в таких самих прозорих капсулах зберігалися істоти з головами давньоєгипетських богів...

– Так! І там був Сонячний Сфінкс, яким хотіли заволодіти синьоморди, щоб стати господарями не лише нашої планети, а й цілого Всесвіту... Але ж ТТБ вчасно їх зупинило! То як же цей підземний склад із замороженими монстрами пов’язаний з єгипетським саркофагом і бажанням синьомордів заволодіти світом?

– А ось як... – пані Соломія дістала з наплічника й увімкнула невеличкий плаский предмет, що нагадував звичайну мобілку. Насправді це був похідний універсальний просторовий сканер, скорочено – ПУПС.

Яскравий промінь описав коло на кам’яній підлозі підземелля і врешті зупинився на ледь помітному заглибленні. На невеличкому екрані ПУПСа з’явилося чітке зображення вже знайомої жаб’ячої лапи, і я зрозумів, що маю робити. Обережно натягнув на праву долоню силіконову рукавичку, яка вже вкотре стала мені в пригоді, нахилився і приклав руку до місця, позначеного на підлозі. Кам’яна плита під нашими ногами завібрувала і почала повільно опускатися.

У мене перехопило подих – не від страху, якого я вже давно позбувся, а від передчуття нових неймовірних пригод, якими супроводжувалися всі секретні операції ТТБ.

– Бачиш, галерея з капсулами має подвійне дно, – прошепотіла пані Соломія мені на вухо, – і, сподіваюсь, саме тут ми дізнаємося, звідки беруться оті близнюки – точні копії учасників нашої оперативної групи, що працює на горі Треп.

Нарешті спуск закінчився. Моя супутниця знаком показала, що треба робити, і ми обережно наблизилися до кам’яної арки – це був вхід до величезної зали. Тепер, причаївшись біля входу, ми змогли роздивитися, що ж так старанно приховували синьоморди та їхні агенти. Добре, що президент ТТБ пані Соломія, вона ж за сумісництвом моя бабуся, попередила, що на мене чекають сюрпризи, які не завжди будуть приємними. Бо зараз я ледве втримався від крику і проказав захриплим від хвилювання голосом:

– Це схоже на якусь велетенську фабрику з виробництва двійників!

– Так, і тепер я розумію, що робив Тютя у нас вдома! Він недаремно прикидався, граючи роль трохи пришелепкуватого, але старанного учня. Поки я знайомила його з найпростішими поняттями і вчила виконувати найпримітивнішу роботу, хитрий синьоморд зміг зламати захист у моєму комп’ютері і проник у таємний архів, де зберігаються дані про всіх членів ТТБ.

Тепер пригадую – кілька разів я наштовхувався на Тютю у твоєму кабінеті. А коли запитував, що він там робить, підступна тварюка витягала з кишені робочого комбінезона якусь пошарпану дитячу книжечку з картинками комах, починала щось белькотіти, тицяти пальцем у зображення мух, плямкати і повторювати: «ням-ням!». Ще й дурнувато усміхалася й облизувалася.

– То чому ж ти мені про це не сказав? Я ж категорично забороняю будь-кому наближатися до мого компа, коли на кілька днів відлучаюсь на секретний об’єкт! Для того й залишала тебе вдома, щоб ти не випускав Тютю з-під контролю! – обурилася бабуся.

– Ну як я міг подумати, що цей дурко – ворожий шпигун?

– А це ти бачиш? – бабуся махнула рукою в бік велетенського екрана, що висів на стіні.

Від хвилювання у мене перехопило подих – на моніторі з’являлися та зникали обличчя знайомих мені людей і тих, кого я бачив уперше. Але я розумів, що всі вони – члени нашої таємної організації, які вже багато років захищають Землю від вторгнення представників ворожої цивілізації. І тепер, через мою довірливість і необережність, про кожного з них знають синьоморди та їхні агенти.

Ми мовчки продовжували спостерігати за тим, як посеред підземного залу рухається широка металева стрічка, на якій лежать людські манекени. Навколо цього безкінечного конвеєра метушилися дивні створіння – напівлюди-напівсиньоморди. Усі вони були на різних стадіях переродження. В одних на обличчях ще можна було розрізнити людські риси, інші вже втратили людську подобу, але ще не встигли посиніти.

Страшні покручі знімали з рухомої стрічки все нових і нових манекенів, відносили їх на спеціальні столи, що стояли обабіч конвеєра, і надавали цим величезним лялькам подібності до їхніх людських прототипів. На спеціальних екранах, прилаштованих до кожного столу, висвічувалися 3D-зображення людей, яких мали «продублювати».

Раптом я побачив біля конвеєра ядучо-блакитне наїжачене волосся, що стирчало в різні боки, мов колючки. Так, це був Кактус! І завдання, яке він виконував, якраз підходило істоті, котру нещодавно так влучно назвали «недоробленою запчастиною лівої лапи напівздохлої мухи!». Бо зараз мій колишній хвалькуватий сусід і запеклий ворог Сашко Смик повзав по підлозі і складав до великої торби сміття, що падало зі столів, де виготовлялися все нові й нові копії людей.

На те, щоб знову піднятися з нижнього рівня підземелля до галереї, де зберігалися капсули з синьомордами, у нас пішло кілька хвилин. Кам’яна плита, в яку був умонтований потужний підйомний механізм, беззвучно стала на місце. І лише тоді пані Соломія заговорила:

– Климе, ситуація виявилася набагато складнішою, ніж здавалося. Я спробую заблокувати вихід з галереї на поверхню. Здається, Кактус не розповів Тюті, що бачив у підземеллі й мене.

– Чому ти так думаєш? Він же страшний підлабузник і будь-що хоче вислужитися перед «володарями Всесвіту», як він їх називає. Я бачив, як Кактус заглядав в очі Тюті й мало не плазував перед ним...

– Хіба не розумієш? Він добре знає – йому цього не пробачать. І тоді смиканням за чуба і стусанами наш колишній сусід не відбудеться. Бо те, що Кактус упустив президента ТТБ, може зруйнувати всі плани синьомордів. Адже саме завтра вони збиралися замінити двійниками учасників оперативної групи ТТБ на горі Треп. І, підозрюю, що такі ж підміни готувалися на всіх розсекречених базах синьомордів, де зараз працюють наші команди. До завтрашнього ранку в нас залишається доба – ми мусимо встигнути!

– Зажди, але ж іще зовсім недавно я запитував, чому не можна перенестися в той час, коли в різних частинах Землі були зведені мегаліти? І якщо це й справді місця сили, то чому не спробувати заволодіти нею, щоб захиститися від хижих прибульців? Ти ж відповіла, що будь-яке втручання у події минулого може призвести до катастрофічних змін у майбутньому. А тепер ти готова це зробити?

– Невже не зрозуміло?! Ти пропонував втрутитися в події, що відбувалися кілька тисячоліть тому. А зараз ідеться про часовий відрізок завдовжки в добу. І якраз тих хвилин, які ми витрачаємо на даремні балачки, може не вистачити, щоб змусити синьомордів та їхніх агентів забратися з нашої планети.

– Тоді все класно, а то я вже почав хвилюватися – дуже не хотілося б розчинитися у часопросторі й узагалі не з’явитися на світ. Як же я тоді дізнаюся, чи й цього разу членам ТТБ пощастило перемогти блакитних монстрів?!

Пані Соломія насупила брови, але очі в неї були веселі:

– Та ні, допустити цього не можна в жодному разі! Хто ж тоді, як не нащадок славетного козака-характерника Андрія Джури, читатиме думки синьомордів і перекладатиме їхні секретні повідомлення з синьомордівської мови на людську? Але все це ми відкладемо на потім, зараз треба заблокувати вихід із підземелля.

Щодо синьомордів, які перебували в стані анабіозу, ми не хвилювалися. Їхні капсули були надійно замкнені, а самі законсервовані представники ворожої цивілізації, скоріш за все, служили лише хитрою ширмою-прикриттям. Ця ширма мала відволікати увагу від того, що відбувалося на другому рівні. Від фабрики, де виготовляли штучних близнюків.

Нарешті рухомі сходи винесли нас на поверхню. Пані Соломія витягла з наплічника і встановила на пласкому камені невеличкий апарат, схожий на звичайний рефлектор. Насправді це був один з її останніх винаходів – універсальний поглинач, що мав створити над підземною галереєю потужне силове поле, яке блокувало будь-які сигнали.

– Ця невидима парасоля захистить підземний бункер не лише від грози, що ось-ось розпочнеться, – сказала президент ТТБ. – Головне – вона не дозволить Тюті та його помічникам надсилати й отримувати інформацію із зовнішнього світу.

– Треба скоріше сховатися до намету мами й тата! – вигукнув я, глянувши на велетенську чорну хмару, що нависла над нашими головами.

– Тепер зрозуміло, чому не було чутно пташок і комах. Вони поховалися, бо передчували наближення бурі. Біжи за мною, я знаю, як найшвидше пройти крізь кола кам’яного лабіринту.

Намагаючись утекти від дощу, ми щодуху мчали в бік наметового табору, обминаючи здоровезні каменюки. Я вже уявляв, як ми з бабусею зненацька заскочимо до намету батьків. І як вони зрадіють. А ми розповімо їм про зустріч із підступним Кактусом і про хитрого синьомордівського шпигуна Тютю, який прикидався дурником, а сам збирав секретну інформацію та готувався до чергового нападу. Як з’ясувалося, синьоморда перевиховати неможливо. Навіть тоді, коли за цю справу береться така видатна учена, як Соломія Джура.

Але найголовніше, що ми виявили фабрику з виготовлення людських копій, розташовану на другому рівні підземелля! Тепер, коли в лапах синьомордів опинився весь секретний архів з інформацією про членів ТТБ, усім нашим товаришам загрожує страшна небезпека. Синьоморди хочуть замінити справжніх людей їхніми копіями – штучними близнюками!

Саме цієї миті, коли ми з бабусею опинилися в самісінькому центрі кромлеха, небо розрізала вогняна блискавка, загуркотів грім і величезний камінь, повз який я пробігав, розколовся навпіл. Здавалося, у моїй голові вибухнув сліпучий феєрверк. Коли я прийшов до тями, то голосно вигукнув:

– Ти це бачила?!

Відповіді не було. Я почав розгублено озиратися і врешті зрозумів, що моя бабуся, вона ж президент ТТБ, зникла...

Не пам’ятаю, як довго я блукав серед кам’яного лабіринту, розшукуючи бабусю Солю. Дощ не вщухав, і навіть мій похідний костюм, пристосований до будь-яких погодних умов, почав промокати. Врешті я покинув марні пошуки і, ледь переставляючи ноги, поплентався до намету батьків. Мабуть, якби я не був у такому розпачі через зникнення бабусі Солі, то одразу помітив би, що з наметів, по яких стікають потоки води, ще й досі ніхто не виходив. Це було дивно – жодна найстрашніша гроза не могла змусити членів оперативної команди ТТБ сидіти у щільно закритих наметах серед дня.

Глянув на годинник – з часу нашого прибуття на вершечок гори Треп минуло лише дві години. Тоді обережно потягнув за бігунок змійки і зазирнув усередину. Намет був порожній! Я кинувся до сусідніх наметів, але й там нікого не було.

«Невже мені доведеться самому розплутувати це загадкове зникнення?» – запитував я себе, озираючись на всі боки у пошуках хоч якихось слідів. І тут мені на очі потрапив добре знайомий знак. Я мало не скрикнув від радості – це була викладена з дрібних камінців стрілка, що закінчувалася двома хитро закрученими літерами: Д і Ж. Саме так виглядав герб нашого далекого предка – козака-характерника Андрія Джури. Стрілка вказувала на плаский камінь, з-під якого виглядав клаптик паперу. Я нахилився і витяг записку, надряпану кострубатим батьковим почерком:

Я витяг з кишені айфон, який продовжував вібрувати. Руки мене погано слухались, і я довго тицяв пальцями не в ті цифри, поки набрав правильний код. Невже бабуся знайшлася?! Але на екрані висвітилося повідомлення, яке остаточно збило мене з пантелику: «Куди ти пропав?!». Я пропав? Що за нісенітниця! Це ж мені довелося облазити навколо кожної мокрої слизької каменюки, розшукуючи бабусю! Добре, що запрацював супутниковий зв’язок, зараз я все з’ясую. GPS-трекер миттєво визначив місце, звідки надійшло повідомлення. Це була саме та маленька тераса біля вершечка гори Треп, де ми кілька годин тому лишили свій часоліт.

Від радості серце у мене закалатало як скажене – з’явилася надія, що марні пошуки, блукання серед кам’яного лабіринту й моторошні видіння врешті припиняться. Ми зустрінемося і разом спробуємо зрозуміти, що ж відбувається на цій горі, назва якої в перекладі означає «пастка». Уже вкотре я подумав, що ця назва дуже влучна. Адже щоразу, опинившись у цьому місці, я мушу визволяти когось із хитрої пастки або сам шукаю порятунку.

Проте зараз розмірковувати над таємницями гори Треп було ніколи. Я уявив, як у підземеллі лютує підступний синьоморд Тютя, шукаючи способу вирватись на волю. Він хоче здійснити свій план – підмінити членів оперативного загону ТТБ їхніми точними копіями-близнюками. А ще у підземній фабриці повно напівлюдей-напівсиньомордів, які слухняно виконують команди космічних прибульців. І зупинити їх можна, лише втрутившись у минуле і змінивши хід подій.

На те, щоб домчати до нашого старенького обшарпаного «Запорожця», мені знадобилося не більш як п’ять хвилин. Я рвучко розчахнув пом’яті дверцята, застрибнув усередину й нарешті переконався, що це не черговий сон чи галюцинація. За пультом керування часольотом, що був замаскований під старий автомобільчик, сиділа президент ТТБ Соломія Джура власною персоною. Від радості я був готовий кинутися їй на шию, але суворий погляд зупинив мене:

– Я повторюю своє запитання: куди ти пропав?!

– Це ти пропала! – вигукнув я обурено. – Я був певен, що з тобою сталося щось жахливе. Після того, як блискавка розколола камінь, що стирчав посеред кромлеха, ти ніби крізь землю провалилася!

Пані Соломія заперечливо похитала головою і співчутливо промовила:

– Климе, ти помиляєшся, блискавка розколола камінь, і, мабуть, якийсь уламок, відлетівши, влучив тобі в голову. А коли ти впав між камінням, у твоєму костюмі спрацював ефект хамелеона і ти став непомітним. Через те я й не могла тебе знайти, хоч обходила кам’яний лабіринт вздовж і впоперек.

– Але ж я отямився зовсім в іншому місці – під старим дуплавим деревом! А перед тим мені ввижалася всяка маячня. Просто якийсь містичний трилер! Добре, що вампірів із закривавленими іклами не було. Але ось тебе я бачив. Тобто, не тебе, зараз я розумію, що це була оптична ілюзія, твоя точна копія. І ти наказувала мені негайно йти до часольоту. А потім просто розчинилася в повітрі!

– Можливо, від удару в тебе затьмарилась свідомість, ти не розумів, що робиш. Блукав під дощем, мов сновида, аж поки наштовхнувся на ту стару модрину, впав і заснув під нею.

Бабуся співчутливо торкнулася мого чола, на якому надималася чимала гуля. Я тільки зараз відчув, як вона болить, і запитав:

– А куди поділися мама, тато й усі члени оперативної групи?

– Як це – куди поділися? Їх викликали на Міжнародну конференцію дослідників мегалітів. У твого тата є сенсаційне повідомлення – він розшифрував стародавні написи на камені, що стояв у центрі кромлеха. Після грози супутниковий зв’язок відновився і ми з ним усе об. говорили.

– А хто ж буде стерегти Тютю, Кактуса й усіх тих недороблених синьомордів? Раптом вони вирвуться з підземелля і випустять механічних двійників?

– Не хвилюйся, поки над підземною галереєю висить силове поле, жодного зв’язку із зовнішнім світом Тютя та його помічники не матимуть. Та й вихід із підземелля я надійно заблокувала.

Я слухав бабусю і все ніби ставало на свої місця. Мабуть, і справді, якийсь час я перебував у відключці і блукав по вершечку гори Треп на автопілоті, як сновида. Хоча я не міг зрозуміти одного: якщо все це були якісь божевільні глюки, то чому я й досі стискаю у правій руці вологий клаптик паперу – все, що залишилось від татової записки... Я вже хотів розповісти про герб нашого предка Андрія Джури та стрілку, яка підказала мені місце, де тато залишив записку. Але в голові у мене макітрилося і я не міг розібратися – що ж зі мною сталося насправді, а що привиділося? Поки вагався, бабуся рішуче натисла потрібні клавіші на пульті керування і наш героїчний «Запорожець» приготувався до стрибка крізь час і простір.

Я кинув прощальний погляд на верхівку гори Треп і побачив велику пухнасту хмару, що повільно пливла небом. І раптом хмара почала змінюватись, набуваючи обрисів гігантської жаб’ячої мордяки з банькатими червоними очима і велетенською ротякою.

Зненацька ця мордяка ошкірилася в глузливій посмішці й показала мені довжелезного язика!

Переміщення з верхівки гори Треп, із самого серця Шотландії, на Підставу, з якою в мене також були пов’язані не найкращі спогади, відбулося успішно. Наш старенький «Запорожець», як і було заплановано, опинився в невеличкій печері біля самої верхівки гори. Цю печеру я виявив ще під час мого першого перебування на Підставі, і вона стала для мене та моїх друзів-ботанів криївкою.

Ми з бабусею замаскували вхід до печери сухими гілками і піднялися на пласку верхівку гори, що нагадувала давню єгипетську піраміду. Її краї були стрімкі, кам’янисті й майже голі. Хоча я з подивом помітив, що за той час, поки мене тут не було, схили гори вкрили густа трава, кущі та молоді дерева.

Піднятися від підніжжя до вершини було страшенно важко. Я знав це з власного досвіду. Але вся команда моїх товаришів – тих, з ким рік тому ми об’єдналися в Таємне Товариство Ботанів, – вирішила знову зустрітися в цьому місці. Цього разу тут мали відбутися чесні змагання з екстремальних видів спорту. Ми мріяли про це цілий рік, перемовляючись по скайпу й обмінюючись короткими повідомленнями. Що не кажіть, але, при всій зручності новітніх технологій, ніщо не може замінити розмов біля багаття після важких підйомів на найвищі вершини, шалених сплавів по гірських річках та небезпечних переправ через глибокі провалля.

– Климе, що з тобою? Може, тобі варто повернутися додому? – почувся співчутливий голос бабусі.

– Та ні, все нормально, – я винувато стріпнув головою, потер лоба, на якому стирчала чимала гуля, і роззирнувся навкруги.

– Ти тільки не дивуйся, я тут трохи пофантазувала. Після того, що з Підставою зробили синьоморди, перетворивши її на інкубатор для вирощування ікрин та вигодовування пуголовків, хотілося, щоб гора ожила.

Я крутив головою на всі боки і не вірив своїм очам. Це місце неможливо було впізнати. Замість крихітних наметів, що стояли на витоптаній землі, в яких колись ночували учасники табору «Екстремал», на горі з’явилися дивні споруди. Вони були схожі на старовинні сільські хатки. Але, коли я придивився, то зрозумів, що ці будиночки були... живі. Так-так, не дивуйтесь, гілки рослин так щільно переплелися, що утворювали суцільні стіни. А їхні крони, вкриті густим листям, захищали від негоди краще за будь-який бляшаний дах.

– Але ж це неможливо! Таких дерев просто не існує в природі... Хіба можна змусити дерево рости за твоєю вказівкою?

Бабуся усміхнулася і похитала головою:

– Справді, змусити не можна, але я спробувала їх... переконати. Зробила так, що їм схотілося стати нашою оселею. Розумієш, вони нас полюбили.

– Нас? – здивувався я. – А тобі що, хтось допомагав?

– Так, сама б я не впоралась. І ти його добре знаєш. Пригадуєш, хто передав мені твоє повідомлення, коли ви з командою ботанів опинилися всередині Підстави і виявили там синьомордів та інкубатор з ікринами?

– Бак?! Водій-далекобійник Андрій на прізвище Байбак? Той, що співав зі мною пісеньку про сердешного гризуна? – я засміявся, бо не міг повірити, щоб цей відчайдушний хлопець, який підібрав мене торік на трасі і довіз аж до самої Підстави, насправді вирощував разом з моєю бабусею ці дивовижні дерева-будинки.

– Привіт, Музиканте! – почувся у мене за спиною знайомий голос.

Я озирнувся і побачив вусате усміхнене обличчя з довгим чорним чубом-оселедцем, закрученим навколо правого вуха, і веселими карими очима.

– Привіт! А я думав, що такі серйозні хлопці-далекобійники, як ти, садівництвом не займаються, – усміхнувся я у відповідь і міцно потис руку, яку простягнув Бак.

– Ще й як займаються! Особливо, коли під час довгої дороги нанюхаєшся смердючої солярки і надивишся, як на очах лисіють наші гори. Ніби якийсь скажений чортяка хапає в руки велетенську косу й під корінь викошує смерекові ліси, букові гаї й діброви, перетворюючи їх на мертві колоди. А може, то ваші хижі прибульці постаралися? Може, не всіх ви відправили до дідька? – промовивши це, він хитро підморгнув.

– Та ніби всіх, – понуро пробурмотів я і запитально глянув на бабусю – чи можна розповісти Бакові про фабрику двійників, про Тютю, Кактуса та решту напівлюдей-напівсиньомордів, яких ми виявили на горі Треп?

Я був певен, що можна. Не знаю, чи з вами таке траплялося, але у мене є кілька знайомих людей, котрі з’являються саме в той момент, коли без їхньої допомоги тобі кінець. Простіше кажучи – гаплик! І Бак належить саме до цієї категорії рятівників.

Хоча при нашій першій зустрічі він справив на мене враження балакуна, фантазера і хвалька. Я пригадав, як Андрій запевняв, що одного разу його мало не залоскотала справжня хвостата русалка. А ще казав, що особисто знайомий з чаклуном-мольфаром, який може викликати грозу, а потім, на замовлення глядачів, розігнати дощові хмари. Пізніше я зрозумів, що Бак навмисно вдає легковажного базікала, щоб незнайомий попутник, якого він підібрав на дорозі й посадив до себе в кабіну, втратив пильність і виявив свої справжні наміри.

Пані Соломія на хвилину замислилась, а потім кивнула головою. Це був знак, що Байбакові можна сказати про все. І я вже розкрив рота, щоб розповісти, як зустрів у підземній галереї свого колишнього ворога Кактуса і як, пожалівши недоробленого синьоморда, в черговий раз уклепався в страшну халепу. Та раптом відчув на собі чийсь пильний погляд.

А коли повернув голову, то побачив, що до нас наближається істота, яку я аж ніяк не сподівався тут зустріти. Це був, точніше, була синьомордиха, вбрана у квітчасту рожеву сукню, на голові в неї тріпотів модний мереживний капелюшок такого самого кольору, як її банькаті червоні очиська.

Я потер ґулю на лобі, відчув біль і зрозумів, що мені це не ввижається. Так, до нас прямувала блакитна істота з синьою мордякою, яка належала до ворожої чужопланетної цивілізації. Колись ми, члени Таємного Товариства Боягузів, уперше зіткнувшись із цими хижими потворами, прозвали їх синьомордами. Але чому це чудисько натягло на себе рожеву сукню і червоний капелюшок з широкими крисами?! Хотіло замаскуватися? Але ж не побачити синю жаб’ячу мордяку, вкриту бородавками, та яскраво-блакитні перетинчасті лапи було неможливо. І зброї в лапах синьомордихи я також не помітив.

– Це що, якийсь розіграш? – запитав Бак, переводячи розгублений погляд з мене на бабусю – А може, тут знімається фантастичний блокбастер і ця чарівна незнайомка грає роль царівни-жаби? Цікаво, яку роль ви відведете мені – принца, який має поцілувати жабу, щоб вона перетворилася на красуню?

– Сподіваюсь, до цього не дійде, – усміхнулась пані Соломія. – Це наша вихованка Зізі, вона зовсім безпечна.

Бабуся помахала синьомордисі рукою, і та слухняно посунула в наш бік, притримуючи пазуристою лапою свій кумедний капелюшок, щоб його не здуло вітром. Картина була настільки безглуздою, що я не втримався і голосно зареготав.

– І не треба з неї сміятися. Зізі дуже вразлива і може образитись.

– Образитись? Оце синьопике чудовисько?

– Зараз я все поясню, – заспокоїла мене пані Соломія. – Але спершу представлю тих, хто допомагає мені здійснити цей важливий експеримент. Пробач, Климе, я не могла про це розповісти навіть тобі – надто відповідальною була ця робота, і будь-який витік інформації міг звести всі наші зусилля нанівець.

– Зажди, я нічого не розумію, звідки взялася ця Зізі? Адже рівно рік тому ми відправили всіх синьомордів та їхніх пуголовків додому. А секретну базу всередині гори, де вони вирощували свої ікрини, використовуючи космічну енергію кромлеха, законсервували.

Пані Соломія нічого не відповіла, вона лише усміхнулася й показала рукою на одну зі своїх «живих» хатинок. Звідти по черзі вийшли всі члени Таємного Товариства Ботанів.

Отож, це були:

Лі – вона ж Луна, своє справжнє ім’я Лілея дівчина не любила і забороняла себе так називати. Таких сміливих, спритних і розумних дівчат, як Лі, я ніколи не зустрічав.

Ромчик Гунька – він же Мамай, мій сусід по намету № 13. При нашій першій зустрічі рік тому в таборі «Екстремал» він вирубив мене майстерним прийомом, коли почув, як я розмовляю крізь сон мовою синьомордів.

Свинка Пеппа – вона ж принцеса Лея, примхлива, балакуча, кумедна, але дуже щира людина, котра за будь-яких обставин уміє досягати поставленої мети.

Голум – він же Фродо, дивакуватий хлопець, якого в школі дражнили Голумом за те, що він проковтнув перстень учительки. Дуже вірний і надійний товариш.

Саламандра – смаглява чорноока дівчина, яка у найнебезпечніших ситуаціях залишалась спокійною і приймала миттєві рішення. Вона так і не сказала нам свого справжнього імені.

Спінер – він же Котигорошко, хлопець, який рухався з шаленою швидкістю і при цьому перевертав і ламав усе, що траплялося на його шляху. Часом ламалося саме те, що нам у цей момент загрожувало.

Бетмен – він же Мікроб, який отримав це глузливе прізвисько через те, що був найменшим у класі. Але у критичних обставинах цей нерішучий і сором’язливий хлопець міг перетворитися на супергероя Бетмена.

Я кинувся назустріч друзям, з якими цілий рік обмінювався повідомленнями через фейсбук, навіть не здогадуючись, що вони проводили якісь секретні експерименти, не сказавши мені про це ні слова.

– Музиканте, привіт, – звернулась до мене Луна-Лі, за звичкою називаючи мене підпільним псевдонімом. – Зараз я все поясню. Це почалося через мене. Розумієш, торік я викрала з підземного інкубатора пуголовка. Просто відчувала, що мушу його залишити у себе. Він був зовсім не такий, як решта синьомордівських личинок – ніколи не намагався вкусити чи відірвати хвоста у сусіда, як це робили всі його родичі. А коли ми переправляли контейнер із синьомордівським молодняком на космічні капсули, в яких прибульці відлітали на свою планету, він сам стрибнув мені до рук.

– І ти нікому нічого не сказала? – обурено запитав я.

– Ну і щоб із того вийшло? Ви б з мене просто посміялися і змусили віддати його в лапи отим синьомордим монстрам. А от коли Зізі виросла і перетворилася на дорослу синьомордиху, я виявила у неї здібності до мов, математики та мистецтва. І тоді все розповіла пані Соломії.

– Цікаво, як ти це виявила? Мабуть, вчила Зізі грати на піаніно і читала їй вірші? А якою мовою ви з нею розмовляєте, чи вона у тебе поліглотка? – запитав я глузливо, але насправді мені було страшенно прикро через те, що Лі приховала від мене історію з викраденням пуголовка.

– Моя синьомордиха розуміє всі мови, бо вміє читати думки на відстані. – Лі не зреагувала на мій уїдливий тон і говорила дуже спокійно. – Пам’ятаєш, як ми вперше побачили контейнер з ікринами і я взяла до рук одну? Саме тоді між нами відбувся контакт. Як виявилося, ці істоти зчитують інформацію в ту ж мить, коли з’являються на світ. І стають назавжди залежними від того, хто доторкнувся до них першим. Саме тому, перетворившись з ікрини на пуголовка, Зізі схотіла залишитися зі мною.

– Розумію, – вже серйозно сказав я. – Тоді в мене останнє запитання. Чому вся команда Таємного Товариства Ботанів, крім мене, бере участь у цьому секретному експерименті? Ви що, не довіряєте мені?

– Климе, невже ти не розумієш? Усі, кого синьоморди заманили торік у табір «Екстремал», живуть зовсім поруч з горою Підстава. Лише ти приїхав іздалеку. Ми збиралися тут у вихідні й працювали разом з пані Соломією в підземній лабораторії. І при цьому зовсім не користувалися інтернетом, адже наші повідомлення могли перехопити.

– А тебе я залишала вдома стежити за Тютею, – долучилася до розмови бабуся, яка підійшла до нас разом із Зізі. – Я вже давно помітила, що наш слухняний помічник прикидається і навмисне підкидала йому дезінформацію. На жаль, Тютя виявився хитрішим, ніж я припускала.

Несподівано я помітив, що синьомордиха пильно дивиться на мене своїми банькатими червоними очиськами, і в моїй голові чітко прозвучали слова: «Я знаю, як обдурити Тютю!».

Скажу чесно, коли червоноока вихованка Луни-Лі передала мені телепатичне повідомлення, я не зрадів. Так, синьомордиха довела, що має надзвичайні здібності. Але мені було страшенно прикро. Розумієте, досі я вважав себе єдиною людиною у світі, яка може читати думки космічних прибульців, і, щиро кажучи, дуже цим пишався. Я навіть помічав, що дехто з дівчат із команди ботанів захоплюється мною. І цей «дехто» – Луна-Лі. Вона ще з першої зустрічі вразила мене, бо без вагання кидалась на допомогу кожному, хто цього потребував. Навіть, коли це була ікрина чи пуголовок хижого синьоморда. А крім того, у неї було класне почуття гумору.

– Климе, ти що, знову завис? – почув я стурбований голос бабусі.

Вона поторсала мене за плече й зазирнула в очі.

– Та ні, все ок, просто мені тут прийшло цікаве повідомлення...

– Яке повідомлення? Ти ж мені скаржився, що айфон розрядився ще на горі Треп, коли ти випав з реальності й тобі ввижався мій двійник. Той, що перетворився на привида і розтанув у повітрі, – промовивши це, бабуся усміхнулася, явно натякаючи на те, що з головою у мене проблеми.

– Навіщо про це згадувати, я вже в нормі, – зупинив я пані Соломію і швидко перевів розмову на іншу, цікавішу тему.

Мені дуже не хотілося, щоб Луна-Лі почула, що свою гулю я заробив не в героїчному двобої з синьомордом Тютею чи зрадником Кактусом, а просто тому, що мені на голову впав уламок кромлеха.

– Чому ж тоді ти стоїш із роззявленим ротом і застиглим поглядом? – допитувалась бабуся.

– Чому? Бо щойно отримав телепатичне повідомлення від вашої Зізі. Вона запевняє, що може обдурити Тютю.

– От бачиш, я ж казала! – вигукнула Луна-Лі й почухала синьомордиху за вушком. І ця огрядна бородавчаста істота раптом замружилась від задоволення і закумкала, як справжня болотна жаба.

– Це вона від місцевих жаб навчилася, – озвався рудоголовий Ромчик Гунька, підходячи до мене і простягаючи руку для привітання. – Зізі вміє абсолютно точно відтворювати будь-який звук: наслідує голоси не лише пташок і звірів, яких хоча б раз почула, а й імітує людські голоси.

– А ще вона дуже спритна і має блискучу реакцію, – додав Спінер, який не міг ні хвилини встояти на місці й намотував кола, прислухаючись до нашої розмови. – Зараз переконаєшся!

Промовивши це, Спінер високо підстрибнув на своїх цибатих, як у чаплі, ногах, і кинув убік Зізі маленьку скляну кульку. Синьомордиха, не припиняючи вдоволено кумкати, зробила блискавичний рух, і кулька опинилась в її правій лапі.

– Я ж тобі казав – просто феноменальна реакція! – Спінер різко змінив траєкторію руху і з розгону налетів на тендітного Мікроба-Бетмена, мало не збивши з ніг товариша, який ледве діставав довготелесому Спінеру до плеча. Але невеличкий хлопець спритно ухилився, відскочивши вбік, і крикнув навздогін бігуну:

– Котигорошку! Причепи собі клаксона! Будеш сигналити на бігу, попереджати про небезпеку! – видно було, що небезпечні пригоди на горі Підстава, учасником яких він був, примусили хлопця забути про зневажливе прізвисько Мікроб. Тепер він і справді був схожий на Бетмена. А його великі загострені вуха підкреслювали подібність до людини-кажана.

До нашого гурту приєднався Бак, він нарешті отямився після шоку, який пережив, побачивши гігантську синьоморду жабу в рожевій сукенці і з модним капелюшком на голові. Захриплим від хвилювання голосом далекобійник сказав:

– Пані Соломіє, пам’ятаєте, як я допомагав рік тому, коли ви попросили розвезти по домівках дітлахів, яких хитрощами заманили у табір «Екстремал»? Ви навіть запропонували мені стати членом якоїсь таємної організації, яка бореться з космічними монстрами.

– Звісно, пам’ятаю. Без тебе і твоїх товаришів-далекобійників ми б не змогли так швидко повернути викрадених дітей додому.

– А знаєте, я ж тоді не повірив, що тих дітей насправді захопили хижі прибульці. Подумав, може, вам загрожують члени якоїсь могутньої секти, котрі зомбують дітей і примушують їх працювати на себе. От ви й вигадали казочку про космічних монстрів. Тому жодного разу не прийшов на збори вашого таємного товариства. Думав, там якісь диваки зустрічаються. Ну, ті, що вірять у летючі тарілки або впарюють по телевізору різну дурню про те, як їх викрали космічні прибульці.

– Якщо ти вважав, що я тебе надурила, то чому ж допомагав мені вирощувати дерева-хатини? Привозив саджанці, які я замовляла, і наносив на вершечок Підстави цілі гори чорнозему?

– Та як же я міг не допомогти?! – обурився Бак. – Ви ж цими деревами можете цілий світ урятувати! А якщо не світ, то хоча б наші краї! Бо скоро тут буде гола пустеля. А серед неї стирчатимуть лисі гори. Але тепер я не знаю... Оця п-п-отвора баньката... Невже все це правда? Нас можуть захопити п-п-прибульці?! – від хвилювання Бак навіть почав затинатися.

Зненацька Зізі перестала кумкати, повернула синю мордяку в бік Бака і повторила приємним баритоном, точно копіюючи голос та інтонації водія-далекобійника:

– Сам ти п-п-отвора вусата!

Бак зойкнув, похитнувся і почав повільно осідати на землю.

У відключці Бак перебував лише кілька хвилин. Потім він розплющив очі, стріпнув головою, відганяючи неприємні спогади, і пружно скочив на ноги.

– Тепер я готовий! Після того, як ця велетенська жаба, ну, тобто, ця... Зізі, заговорила моїм голосом... у цьому житті мене вже нічого не здивує! Пані Соломіє, кажіть, що треба робити. Бо я відчуваю, що моя допомога знадобиться не лише у вирощуванні живих будинків.

Гаразд, у зв’язку з форс-мажорною ситуацією приймаю тебе до нашої таємної організації ТТБ без перевірки. Вважай, що ти її вже пройшов. А псевдо обереш собі пізніше, зараз на це немає часу. До речі, дерева, з яких ти допомагав мені вирощувати хатини, були призначені саме для того, щоб замаскувати нашу секретну лабораторію. Зараз ми всі побачимо результати цих багатомісячних експериментів.

Бак завмер в очікуванні. А бабуся взяла за лапу Зізі, яка, здавалося, сприймала все, що відбувається, як веселу гру, і вони попрямували до найбільшого дерева-будинку. Раптом до мене дійшло – цей живий будинок виріс саме на тому місці, де колись стояв намет № 13. Рік тому, потрапивши до табору «Екстремал», ми удвох з Ромчиком Гунькою в ньому спали, не підозрюючи, що під нами, у глибині гори, розташоване ціле підземне синьомордівське місто.

Тим часом мене тісним колом оточили друзі з Таємного Товариства Ботанів. Я страшенно за ними скучив і, мріючи про зустріч (особливо з Луною-Лі), уявляв це зовсім по-іншому.

Першою озвалася завжди мовчазна і стримана Саламандра:

– Слухай, Музиканте, все вийшло не так, як ми планували, – цього разу вона говорила швидко і схвильовано, такою я цю смагляву дівчину з чорними, як смола, очима ще ніколи не бачив. – Розумію, як тобі прикро. Але ж ми сподівалися зробити тобі сюрприз. Уявляєш піднявся б ти на Підставу, щоб взяти участь у змаганнях з екстремальних видів спорту, а тут на тебе чекає несподіванка – Зізі та її...

– Зажди, зараз Музикант сам усе побачить! – зупинила Саламандру струнка дівчина з величезними волошковими очима. Я ледве пізнав у ній вічно голодне, опецькувате й примхливе створіння, якому в школі дали прізвисько свинка Пеппа. Тепер їй дуже пасувало ім’я принцеса Лея, яке вона собі обрала, вступаючи до Таємного Товариства Ботанів.

– Так, і це буде справжній екстрим, набагато крутіший за всі спортивні змагання! – підтримав Лею її вірний друг Фродо, який тепер зовсім не нагадував нещасного Голума персонажа фільму «Володар перснів». Зараз він і справді був схожий на свого улюбленого кіногероя Фродо Беґґінза. Тобто на актора Елайджу Вуда.

– Ви дійсно вважаєте, що на сьогодні мені ще не вистачає драйву?!

– Ти навіть не уявляєш, скільки драйву на тебе чекає, – загадково усміхнувся Мікроб-Бетмен і поглянув на будинок-дерево, куди щойно зайшли пані Соломія та Зізі.

– Приготуйся і нічого не бійся, ми поруч, – озвався мій вічний суперник, рудий Ромчик Гунька, він же Мамай. – У разі чого, я тебе захищу!

Він явно випендрювався, як завжди намагаючись принизити мене перед Лі. А от вона, єдина з усіх моїх друзів-ботанів, мовчала і не дивилась на мене. Щось вона знала таке, про що не здогадувався ніхто з цієї веселої компанії. І мені раптом здалося, що Лі не готова до того, що незабаром відбудеться. І хвилюється не за себе, а за мене. Чому? Цього я тоді не зрозумів.

Чесно кажучи, мене вже почала дратувати ця таємничість і довга підготовка до обіцяного сюрпризу. І от нарешті це сталося. Несподівано дах будинку-дерева почав розсуватися. Гілки, вкриті широким темно-зеленим листям, переплетені так щільно, що не пропускали крізь себе жодної краплини дощу, повільно піднялися вгору. Потім і стіни розсунулися, і на моїх очах почало повторюватися те, що відбувалося на цьому ж місці рік тому. Те, що так часто ввижалося мені у нічних мареннях, схожих на фільми жаху.

З-під землі виповзла металева конструкція-трансформер, яка швидко перетворилася на рухомі сходи, якими на поверхню почали підніматися гігантські блакитні жаби – точні копії синьомордихи Зізі. Щоправда, платтячок та капелюшків на цих монстрах не було, вони постали перед нами в усій своїй природній красі: пузаті, бородавчасті, з перетинчастими лапами, що закінчувалися довгими пазурами. На щастя, пінобластерів у їхніх лапах цього разу не було...

Єдине, що відрізняло цих істот від хижих прибульців-синьомордів, з якими мені не раз доводилося зустрічатися, – це вираз їхніх морд. З усього було видно, що ці близнюки Зізі були налаштовані цілком миролюбно. І у кожної жабоподібної істоти на пузі був витатуйований номер: від одиниці до десяти. Я чув, як у мене за спиною важко дихає далекобійник Бак. Певно, як кожна нормальна людина, він думав про втечу. Однак ніхто із присутніх не виявляв ознак паніки, тож і Бак залишався на місці.

А у мене в голові раптом пролунало чергове повідомлення від Зізі – улюбленої вихованки Луни-Лі: «Климе, знайомся – це мої близнюки-клони. Пані Соломія спеціально виростила кожного з них із моєї клітини. Щоб ми з тобою врятували світ».

Пізніше, коли я згадував той «сюрприз», що мені підготували бабуся та друзі-ботани, то раз у раз прокручував у голові різні варіанти подій, які могли статися того безкінечного дня. Наприклад, що було б, якби мене не розбудила дитяча пісенька про байбачка, яку виспівував мій айфон на горі Треп? І якби я не отямився після моторошних видінь? А якби не знайшов бабусю, котра чекала мене в часольоті?... Але все склалося так, що я опинився у потрібний час у потрібному місці. І мав виконати те, чого ніхто, крім мене, зробити не міг.

Проте тієї миті я стояв у колі своїх друзів-ботанів, за спиною у мене нервово хекав Андрій Байбак, а синьомордиха Зізі нахабно читала думки в моїй голові й передавала мені телепатичні повідомлення.

– Ну що, Климе, тепер ти розумієш, чим ми тут займалися? – запитала пані Соломія, яка наблизилась до нас у супроводі цілого почту.

Попереду поважно виступала Зізі у своєму дурнуватому прикиді, який страшенно мене дратував. А за нею колоною йшли близнюки-клони. Мабуть, вони старанно відпрацьовували цю урочисту процедуру, бо блакитні жабоподібні істоти дотримувалися дисципліни і рухалися за порядковими номерами. Першим сунув клон під номером 1, а за ним, чітко карбуючи крок по кам’янистій поверхні Підстави, виступала решта членів клонованої команди.

– Ну, здається, можна починати, – пані Соломія пильно оглянула всіх, хто зібрався в центрі стесаної верхівки гори Підстава, і продовжила: – Так от, я маю повідомити вам про дуже небезпечну ситуацію, що склалася... через мою помилку.

Навколо запала мертва тиша. Навіть Спінер на мить завмер і вражено дивився на людину, яку він, як і решта членів ТТБ, вважав мало не ідеальною. А мені стало страшенно прикро за бабусю Солю. Зараз, стоячи посеред майданчика, оточеного вирощеними нею будинками-деревами, вона зовсім не була схожа на владну і рішучу пані Соломію, геніальну винахідницю часольоту та президента таємної організації, що вже не раз рятувала світ від загибелі.

– Кожен може помилитися! – вигукнув я – Адже Тютя так майстерно прикидався повним дурбеликом!

– Прошу не перебивати! – різко обірвала мене пані Соломія, і я прикусив язика.

– Більшість із вас знає, що я взяла до себе на перевиховання хижого космічного прибульця на ім’я Тютя. Минулого року, він, натягнувши на себе силіконову оболонку, вкриту огидними тату, маскувався під начальника літнього табору «Екстремал». Йому вдалося заманити на гору Підстава велику групу дітей, яку синьоморди збирались перетворити на слухняних зомбі. На щастя, серед них були ви – семеро підлітків-утікачів, котрі змогли захопити і знешкодити синьоморда, якому дали ім’я Тютя. Згодом троє дівчат та четверо хлопців об’єдналися в команду, створили Таємне Товариство Ботанів і врешті виявили секретну лабораторію, де зберігалися ікрини синьомордів. А коли з ікрин вилупилися пуголовки, їх вдалося обміняти на дітей-заручників і змусити космічних хижаків забиратися на свою планету.

– Пробачте, може, я чогось не розумію, – подав голос Андрій Байбак, – але навіщо ж ви взяли до себе отого бузувіра? Самі ж кажете, що він хотів занапастити дітей.

– А я вважаю, що пані Соломія зробила правильно! Завжди хочеться вірити, що в кожній істоті є щось хороше. Навіть, коли у неї синя морда й огидні бородавки! Ой, пробач Зізі, я не хотіла тебе образити... – Лі замовкла й почервоніла.

Ромчик Гунька махнув рукою і зауважив:

– Справа не в кольорі морди чи в бородавках. Ми ж тоді всі повірили, що Тютя переродився, побачивши, як ми рятуємо синьомордівських пуголовків. Мені його навіть шкода стало, він плакав і просив пробачення. Хоч я добре пам’ятав, як він з нас знущався, коли прикидався начальником табору. Справжній садюга-качок із потворним тату та ще й у рожевих кроксах!

– Все, обговорення взуття Тюті відкладемо на потім, а зараз про головне, – пані Соломія знову заговорила владно і впевнено. – На жаль, коли хитрий синьоморд прикинувся тяжкохворим, я відправила його на Треп, лікуватися гірським повітрям. Насправді ж він симулював хворобу і невдовзі після прибуття на нашу базу проник у підземелля, де, як виявилося, існував цілий підпільний центр синьомордів. Там діяла фабрика з виготовлення двійників – точних копій усіх членів ТТБ. Ситуація на Трепі критична. І наше завдання – не допустити, щоб агенти синьомордів випустили з підземної фабрики на горі Треп двійників, виробництво яких зараз іде повним ходом.

– Але ж ти встигла перекрити вихід з підземної галереї і створила силове поле, яке блокуватиме будь-які сигнали, що надходитимуть від їхніх спільників. Хіба зможе Тютя зі своїми помічниками вирватися на волю і випустити двійників? – запитав я.

– Хто знає, до яких хитрощів може вдатися цей підступний ворог! Один раз Тюті вдалося мене перехитрувати, але іншого шансу я йому не дам. Ми поб’ємо ворога його власною зброєю. Синьомордівські агенти хочуть замінити всіх членів ТТБ копіями-двійниками? Hy що ж – тоді й ми замінимо їх на точні копії синьомордів!

– Але клонів Зізі лише десять, а копій членів ТТБ сотні. Ми ж бачили, як все нові й нові двійники сходять з конвеєра. І їм приробляють силіконові маски, зроблені за допомогою 3D-технологій, які неможливо відрізнити від облич справжніх людей.

Ти помиляєшся, клонів Зізі набагато більше. Просто вони розкидані по всьому світу – допомагають нам виявляти прихованих синьомордівських агентів. Але завтра всі клони Зізі мають прибути на вершечок гори Треп. Так само, як і всі учасники операції «Антижаб-4», яким я розіслала чіткі інструкції метеликовою поштою. З цього моменту я затверджую нову назву нашого товариства. Тепер ТТБ буде розшифровуватися як Таємне Товариство Близнюків!

Важко уявити масштаби операції «Антижаб-4», до якої були залучені всі члени щойно перейменованого Таємного Товариства Близнюків. Ясна річ, спершу прибути на вершечок гори Треп мала лише оперативна група. Але по цілому світі люди, які досі ніколи не бачили одне одного, робили все можливе, щоб учасники операції опинилися на світанку 13 червня у потрібному місці.

Найбільше допоміг нам Андрій Байбак. Я не очікував, що звичайний водій-далекобійник має такі фантастичні знайомства в усіх куточках Землі. Одразу після зборів Бак підійшов до мене й запропонував:

– Климе, треба скласти план дій. Хай пані Соломія скаже, звідки і кого треба забирати – ми все зробимо!

– Хто це «ми»? – здивувався я.

– Як хто? Байбаки! Щоб ти знав, представники нашого роду живуть на всіх континентах. До речі, кілька років тому наш шотландський родич-мільйонер Мак-Байбак запросив усіх представників роду Байбаків до свого маєтку, що стоїть на березі озера Лох-Ойх. Ми прожили в старовинному замку тиждень, добре познайомилися і заснували МКБ – Міжнародний Клан Байбаків.

– Слухай, а від цього Лох-Ойха далеко до гори Треп? – я витяг з кишені свій айфон, відкрив Google Maps і швидко знайшов на карті потрібне озеро.

Бак зазирнув у карту і сказав:

– Та це зовсім поруч! Мак свій хлопець, дарма, що мільйонер. У нього в замку можна розмістити групу підтримки і, в разі надзвичайної ситуації, швидко прийти на допомогу. У Мака навіть власні вертольоти є...

– Може, ти скажеш, що у твого шотландського родича і власне чудисько в озері Лох-Ойх водиться? – пожартував я, бо ця історія з мільйонером викликала в мене сумніви. Дуже вона скидалася на чергову Бакову побрехеньку.

– А що, цілком можливо, Лох-Несс там по сусідству. Може, те чудисько й до нашого озера перепливає. Ти що, не чув? Лох-Несс і Лох-Ойх з’єднані Каледонським каналом, – відповів він дуже серйозно. Але одразу ж додав звичним жартівливим тоном: – А ти здогадуєшся, яка пісня стала офіційним гімном МКБ? – Бак хитро підморгнув. – Звісно, «І байбачок зі мною...». Вона ж починається словами: «По світу я попобродив...», а це – про нас! Бо у мене й в усіх моїх родичів є якийсь особливий мандрівний ген, що тягне нас у дорогу.

– То, виходить, ти й водієм-далекобійником став через цей ген?

– Вгадав, – усміхнувся Бак, – і мої друзі з клану водіїв-далекобійників нам також допоможуть. Головне, щоб в усіх, кого вони везтимуть через кордони, були потрібні документи.

– З цим проблем не буде, документи з відкритими британськими візами вже готові, – почувся голос пані Соломії, яка щойно підійшла і розглядала мапу, по якій ми визначали відстань між маєтком Мак-Байбака та горою Треп.

– Добре, що нам з тобою ніяких віз не потрібно! – сказавши це, я зрозумів, що зморозив щось зайве. Адже Бак не знав про те, що пані Соломія подорожує особливим видом транспорту часольотом, замаскованим під старенький жовтий «Запорожець».

– А як же ви до Шотландії доберетесь?! – захвилювався Андрій.

– Я згодом все поясню, зараз на це немає часу. Треба залишити чіткі інструкції команді ботанів, а тобі дати координати всіх, кого ти і твої друзі мають доправити на Треп.

– Заждіть, а як же ми транспортуватимемо Зізі та її клонів з Підстави? І що робити з іншими клонами, які зараз розкидані по різних секретних об’єктах? – вжахнувся я, розуміючи, що всі наші плани можуть полетіти шкереберть. – Адже у них жодних документів немає! Та й які можуть бути документи у цих істот? Як їх там назвуть: нова порода гігантської жаби-бройлера?!

– Не хвилюйся, я все передбачила, – заспокоїла мене бабуся. – Цим займуться наші циркачі – Жук і Заєць. Їхній цирк-шапіто завжди перевозить безліч реквізиту. І хоча в їхній програмі немає дресированих тварин, вони перевезуть наших блакитних клонів під виглядом механічних ляльок, які виступають з оригінальним номером програми. Думаю, жодної небезпеки немає – хто повірить, що це живі істоти? Та ще й схожі одна на одну, як дві краплі води.

І раптом Зізі, яка весь цей час уважно прислухалася до нашої розмови, почала тихенько, а тоді все голосніше наспівувати знайому мелодію. Потім синьомордиха подала знак своїм клонам-близнюкам. І враз пузаті бородавчасті істоти слухняно взялися за лапи і почали злагоджено підстрибувати вгору й ритмічно дригати перетинчастими лапами.

І тут до мене дійшло! Гігантські блакитні жаби виконували танок маленьких лебедів з балету Петра Ілліча Чайковського «Лебедине озеро»!

Наступного дня я прокинувся на світанку і спершу не міг зрозуміти, де опинився. Приміщення, в якому, судячи з усього, я провів цю ніч, було мені зовсім незнайоме. Зручне ліжко з пружним матрацом, що ледь погойдувався при кожному моєму рухові. Запах свіжоскошеної трави і м’яти. Я помацав подушку – під пальцями у мене зашелестіли ніжні пелюстки. І тут я зрозумів – це ж бабусин живий будинок-дерево, що перетворилося на людську оселю.

Як пояснила Луна-Лі, коли вчора пізно ввечері знайомила мене з особливостями будинку-дерева, всі меблі тут також... виросли. Тобто набули потрібної форми: ліжка, стільця чи шафи. Але, мабуть, тоді моя свідомість була надто перевантажена інформацією. І лише зараз, виявивши, що під головою у мене замість подушки невеличка клумба з дрібними пахучими квіточками, я зрозумів, куди потрапив.

Попереду на мене, як і на решту членів Таємного Товариства Близнюків, чекав неймовірно важкий день. Усі були попереджені про операцію «Антижаб-4». Одні отримали повідомлення метеликовою поштою, іншим передали звістку численні родичі Андрія Байбака. Ще хтось приєднався до цирку-шапіто, де зі своїми акробатичними номерами виступали мої друзі Жук і Заєць. Саме на них було покладено складне завдання – перевезення через кордон під виглядом механічних ляльок численних клонів Зізі. До речі, ці гігантські блакитні жаби мали відіграти в нашій операції вирішальну роль. Але ми з президентом Таємного Товариства Близнюків, керівницею операції «Антижаб-4» мусили переміститися на гору Треп першими.

Натягнувши еластичний комбінезон, пристосований для роботи в екстремальних ситуаціях, я вийшов з будинку-дерева і побачив, що пані Соломія вже зібралася в дорогу і чекає, коли я буду готовий.

– Доброго ранку, Климе! Ну, і як тобі спалося? – усміхнулася вона, дивлячись, як я витрушую з волосся дрібненькі пелюстки.

– Привіт! Спалося класно, але, здається, я трохи попсував твої квіточки. Просто не звик, коли у мене під головою не подушка, а квіткова клумба.

– Гаразд, я над цим попрацюю, але трохи згодом. Спершу треба владнати справу з двійниками. Ти як, хвилин за десять будеш готовий?

Я кивнув головою і побіг до того місця, де мої друзі-ботани, обстежуючи верхівку гори, виявили джерело. Швидко вмився, почистив зуби, а потім, зазирнувши у маленьку ковбаньку, де зібралася джерельна вода, скорчив смішну міну й показав своєму зображенню язика. Є у мене така дивна звичка – перед складним і небезпечним завданням трохи подуріти, прикидаючись, що все це просто весела гра.

І раптом почув у себе за спиною якісь дивні звуки, схожі на кумкання. Різко обернувся, і щоки мої запалали від сорому – неподалік від мене стояла ціла зграя клонів на чолі з Зізі. Вилупивши червоні банькаті очиська, синьоморді близнюки єхидно кумкали, показуючи на мене перетинчастими лапами.

«Все, гаплик моїй репутації! Так осоромитись перед цими бородавчастими потворами!» – думав я, наближаючись до будинку-дерева, біля якого на мене чекала бабуся Соля. Мабуть, вона відчула різку зміну в моєму настрої, бо заклопотано спитала:

– Якісь проблеми?

Розповідати бабусі про свою зустріч із Зізі та її клонами я не збирався, тому сказав перше, що спало на думку:

– Та ні, все ок! Просто згадав, як рік тому саме на цьому місці вперше побачив начальника табору «Екстремал». Уявляєш, виліз я з намету, надворі страшенна злива, а назустріч мені суне двометрове бурмило, вкрите огидним тату. Та ще й одягнене в майку з написом «Шеф», в обтріпані спортивні шорти, а на ногах у нього рожеві крокси! Помітив мене, одразу почав чіплятися і повторювати мало не на кожному слові: «Тю!». Я й не здогадувався, що це замаскований синьоморд. До речі, саме тоді я й приліпив йому прізвисько Тютя.

– Так, уявляю! Бо цю історію разів сто від тебе чула! Може, ти забув, але ми ніби збиралися світ рятувати? – досить уїдливо запитала пані Соломія.

Я ніяково всміхнувся, стріпнув головою, підхопив свій наплічник, і ми рушили до печери, де був схований наш «Запорожець». Дивно, але сухі гілки, якими ми замаскували вхід до печери, були розкидані. Я поглянув на пані Соломію, однак вона спокійно зайшла всередину і наблизилась до маленького автомобільчика, схожого на стару консервну бляшанку. І тут я зрозумів, що там уже хтось є.

– Я вирішила, що варто взяти ще кількох помічників, – пані Соломія відчинила передні дверцята і сіла біля пульта керування часольотом.

А я підійшов до часольоту з іншого боку, щоб зайняти своє звичне місце біля неї. Але виявив, що там вже хтось сидить.

– Климе, сьогодні тут сидітиме Зізі, ззаду їй буде тісно. А ти влаштовуйся біля Сімки і П’ятірки.

Бабуся поклала долоню на пульт, в салоні часольоту спалахнуло світло і я побачив вдоволену синьомордиху Зізі, яка зручно вмостилася на передньому сидінні. Що мені лишалося робити? Я зітхнув, закинув наплічник до багажника і примостився біля блакитної жабоподібної істоти, на пузі в якої була витатуйована велика цифра 5. На животі у її сусідки я побачив велику сімку.

«Класна компанія підібралася, – промайнуло у мене в голові, – три синьоморді страховища, яких звуть Зізі, Сімка і П’ятірка, та ще ми з бабусею Солею».

Я схаменувся, але було вже пізно, Зізі явно встигла прочитати мої думки. Вона озирнулася, хитро примружила лупаті очиська й докірливо похитала головою.

Наше переміщення з гори Підстава на верхівку Трепа відбулося миттєво. Як і було заплановано, ми перенеслися в ранок того дня, коли бабуся отримала тривожне повідомлення про появу на горі Треп двійників – точних копій членів нашої оперативної групи. Тепер ми мали пересвідчитися, наскільки успішним було наше втручання в минуле. Чи допомогло те, що вихід з підземної галереї був заблокований. Крім того, над криївкою синьомордів пані Соломія встановила потужне силове поле, яке не пропускало в підземелля жодних сигналів.

Свій непоказний автомобільчик ми залишили на терасі, порослій густими чагарниками, і рушили на розвідку. Попереду йшли ми з бабусею, за нами сунули Сімка і П’ятірка, а Зізі замикала наш невеличкий загін. Ми швидко опинилися на верхівці Трепа. Незважаючи на ранню годину тут вже кипіло життя. Я побачив, як тато несе сухі гілки, щоб підкинути їх до багаття, а мама готує сніданок. Певно, варить у казанку нашу улюблену страву – козацький куліш, рецепт якого передається в роду Джур з покоління в покоління. Решта їхніх товаришів поралися біля наметів, готуючись до чергового робочого дня.

– Ну от, бачиш, вся наша підготовка до складної операції виявилася непотрібною! – зрадів я. - Добре, що ми встигли прибути якраз на сніданок. Ти ж знаєш, який смачний куліш варить мама.

Я вже збирався бігти до батьків, але бабуся раптом міцно вхопила мене за руку й потягла за собою назад, у зарості чагарника. Зізі та її клони також відступили і запитально дивилися на пані Соломію.

– Що сталося? Хіба ти не бачиш – жодної небезпеки немає! – я хотів висмикнути руку, однак пані Соломія сказала спокійно, але твердо:

– Климе, ми не встигли. Це пастка! Ті, кого ти зараз бачиш і до кого хотів бігти, не люди. Це двійники твоїх батьків. Решту нашої команди також підмінили фабричними копіями. Пам’ятаєш, як вони сходили з конвеєра на секретній фабриці синьомордів?

– Звідки ти знаєш?!

– Знаю! Придивись, як вони рухаються ніби в уповільненій зйомці. І раз у раз повторюють ту ж саму сцену.

І справді, глянувши в бік польової кухні, я побачив, що тато знову несе хмиз до багаття, а мама так само мішає ложкою в казанку.

– Куди ж тоді поділася вся наша оперативна група? І де мама з татом?

– Сьогодні вони мали виступати на Міжнародній археологічній конференції у Глазго. Але, якщо зараз тут, на вершечку гори Треп, уже хазяйнують їхні дублери-близнюки, то, певно, щось пішло не так.

– Ми з П’ятіркою і Сімкою можемо розвідати ситуацію, – озвалася Зізі, яка досі мовчала й уважно прислухалася до нашої розмови. – Головне, щоб хтось показав нам дорогу до підземелля, де працює та фабрика з виготовлення близнюків. На нас ніхто не зверне уваги – ви ж казали, що у підземній галереї і на фабриці повно істот, які вже майже перетворилися на синьомордів. Вони просто вирішать, що у нас трьох процес переродження завершився.

Я з подивом виявив, що синьомордиха вільно розмовляє людською мовою. Адже досі Зізі спілкувалася зі мною лише телепатично. А чув я її тільки раз, коли вона смішно передражнювала Бака. Її манера говорити і голос трохи нагадували Луну-Лі.

– Отже, я проведу Зізі та її... – бабуся на хвильку замислилась, мабуть, вирішила, що клонами П’ятірку і Сімку називати незручно, – та її помічниць до підземної галереї і на місці розберуся, як Тюті вдалося розблокувати вихід та переправити двійників на поверхню гори.

– Це можу зробити я!

– Ні, Климе, у тебе буде інше завдання. Зараз часоліт перенесе тебе до замку Мак-Байбака, де ти побачишся з усіма, хто братиме участь в операції «Антижаб-4». Це найдосвідченіші члени ТТБ – ті, хто вже не раз зустрічався з синьомордами і знає, чого від них чекати. Головне — транспортувати на вершечок Трепа всіх близнюків Зізі. Сподіваюсь, наш друг-далекобійник не помилився і в його родича-мільйонера справді є власні вертольоти. Без цього здійснити мій план буде неможливо.

Я розумів – діяти треба швидко й рішуче, часу на суперечки немає. І хоча мені страшенно не хотілося залишати бабусю в товаристві цих трьох жабоподібних істот, кивнув головою і рушив до часольоту. Зайнявши місце водія, поклав долоню на пульт керування. Потім ввів точні координати і запрограмував переміщення так, щоб перед приземленням мій старенький жовтий «Запорожець» завис у повітрі над маєтком Мак-Байбака і я міг вибрати зручне місце посадки.

За лічені хвилини я вже оглядав шотландське володіння нащадка славного роду Байбаків. Величний старовинний замок, що стояв на березі озера Лох-Ойх, нагадав мені улюблені лицарські романи, дія яких відбувалася саме в таких місцях. Здавалося, на галявині перед замком зараз з’являться вершники, закуті в лати, з шоломами на головах і помчать назустріч одне одному, піднісши вгору гострі, мов бритва, мечі.

Проте часи лицарських поєдинків давно минули. Біля замку я побачив кілька десятків трейлерів, що перевозили цирк-шапіто. А неподалік від озера на злітному майданчику стояло аж три вертольоти марки Robinson. Там, недалеко від величезних гелікоптерів, схожих на гігантських комах-бабок, я й залишив у заростях шипшини свій непоказний старенький автомобільчик. Прямуючи до замку Мак-Байбака, я намагався уявити, як виглядає заможний родич мого друга Бака.

Наближаючись до замку Мак-Байбака, я помітив, що на великій галявині виростає цирк-шапіто. Кілька десятків робітників, одягнених в однакові комбінезони, спритно лазили по металевому каркасу, натягаючи на нього смугасте червоно-жовте шатро. Мені схотілося зазирнути всередину, але треба було негайно розшукати Жука, Зайця і Бака та разом з ними придумати, як закинути на вертольотах наш повітряний десант на гору Треп. Пані Соломія, Зізі та її блакитні клони чекали нашої допомоги.

Я озирався на всі боки, але поки що нікого із членів ТТБ не бачив. І раптом помітив, що на широких сходах біля гостинно розчинених дверей замку стоїть високий чоловік і махає мені рукою. Перестрибуючи через три сходинки, я швидко піднявся по сходах і застиг, розкривши від подиву рота.

Вбрання цей кремезний дядько мав надзвичайно екзотичне – я вперше побачив на сучасній людині справжній шотландський костюм. На його накачані плечі та груди був накинутий плед у чорно-червону клітинку. На голову він начепив вовняний берет-балморал з червоним помпоном зверху та двома шовковими стрічками ззаду. Замість звичних джинсів надяг картату спідничку-кілт. Спереду на пояс причепив маленьку сумочку-спорран, а на ноги натягнув білі вовняні гольфи-хоси. Я знав, що в давнину войовничі шотландці ховали в середину хосів гострі кинджали. Щоправда, із взуттям любителю традиційного шотландського одягу явно не пощастило. З-під блакитних бахіл, які він, певно, натяг, щоб не забруднити розкішну дубову підлогу в замку, просвічувало щось рожеве.

Я був настільки вражений, що на хвилину забув, нащо сюди прилетів. Цей чудернацький і для когось просто смішний одяг захопив мене не випадково. Розумієте, якось я знайшов у найдальшому закапелку татового робочого столу потерту на кутиках картонну коробку з написом «Горець». Всередині лежала відеокасета – майже викопна реліквія, що дійшла до нас з минулого тисячоліття. Виявилось, що горець Коннор Маклауд із клану Маклаудів – найулюбленіший батьків герой ще з часів дитинства. Часом, коли вони з мамою повертаються з довгої археологічної експедиції, тато вмикає старий відеомагнітофон, і ми, зачаївши подих, уже всоте передивляємося всі серії цієї дивовижної історії.

Насолодившись моєю реакцією, нащадок шотландських горців вклонився і жестом запросив мене заходити до замку та йти за ним. Ми мовчки проминули довгий коридор, кілька разів повертали у вузенькі проходи, підіймалися крутими сходами вгору, а потім, круто змінивши напрямок, спускалися на кілька маршів донизу. А мій провідник все йшов і йшов, спираючись на дивну палицю з масивною ручкою і гострим шпичаком на кінці.

Нарешті це мені набридло. Невже саме так, ганяючи вгору-вниз по сходах, у Шотландії зустрічають гостей? Я зупинився і досить різко запитав:

– Where are we going[1]?!

Чоловік у кілті повільно обернувся і відповів

українською без жодного акценту:

– Не хвилюйся, ми вже прийшли.

При цьому губи у нього розтяглися в улесливій посмішці, і він показав на ледь помітні двері у стіні.

– А де господар замку пан Мак-Байбак? І де мої друзі – ті, що приїхали разом з цирком?

– Зараз буде тобі Мак-Байбак, будуть тобі друзі, буде тобі й цирк з фокусами! – з цими словами фальшивий шотландець вхопив мене за руку, щосили смикнув до себе, а потім, відчинивши двері у стіні, заштовхнув усередину.

Очі мені різонуло сліпуче світло, яке випромінювала кришталева люстра, і я на мить замружився. А коли розплющив очі, побачив величезну залу, посеред якої стояв стіл, заставлений наїдками і напоями, які мені доводилося бачити хіба що в кіно. Однак цікавили мене не вишукані страви, а гості, що сиділи навколо столу, завмерши в неприродних позах.

Тут була вся команда ботанів. Луна-Лі піднесла до губ кришталевий келих, по вінця повний гранатового соку, який зараз крапля по краплі скапував на підлогу. Принцеса Лея по-змовницьки нахилилась до вуха подруги, ніби намагалася повідомити їй важливу новину. Саламандра сиділа рівно, її погляд був осмислений і спокійний.

А от хлопці в останню мить, певно, зрозуміли, що насувається небезпека, але нічого вдіяти не змогли. Ромчик Гунька виставив руку вперед, ніби намагався нанести удар невидимому ворогу. Спінер-Котигорошко підняв угору обидві руки, Мікроб-Бетмен зіщулився, і його майже не було видно за високою спинкою стільця. Лише вірний Фродо почав підводитись – мабуть, хотів кинутись на допомогу принцесі Леї, але так і застиг на зігнутих у колінах ногах. Решта гостей, серед яких я впізнав багатьох знайомих членів ТТБ, також сиділи нерухомо, як манекени. На щастя, я не помітив серед них ні далекобійника Бака, ні своїх друзів-циркачів Жука і Зайця.

– Ну то що, все сталося майже так, як ви запланували? От тільки ми помінялися ролями.

– Про що ви? – крикнув я, не розуміючи, що верзе цей здоровило.

– Як це – про що? Про те, як торік на горі Підстава ви, лузери й ботани, захопили мене, використавши мій власний паралізатор. І знущалися над представником наймогутнішої цивілізації, бо вважали, що перетворили його на жалюгідного недоумка.

Я пильніше придивився до «шотландця» і серце у мене завмерло. Знайомим рухом він зірвав з голови берет з кумедним помпоном і пожбурив його на підлогу. На лисині, вкритій огидним тату, засяяли відблиски кришталевої люстри.

– А пригадуєш, як ви реготали й обзивали мене синьомордим Коннором Маклаудом?! Тю! Казали, що одягнете на мене цю картату шмату. Добре, що стара відьма – твоя бабуся була певна, що перетворила мене на слухняну домашню тваринку. Тю-у-у-у!!! Та я знав кожен ваш крок! І нарешті зміг здійснити те, про що мріяв весь цей час.

Тютя, а це, звісно, був він, скинув кілт, здер із себе білі гольфи й опинився в таких знайомих мені кроксах поросячо-рожевого кольору. Потім оскаженілий прибулець ухопив себе за шкіру на потилиці й силіконова оболонка сповзла з нього, як стара подерта шкарпетка.

Тепер переді мною стояв величезний синьоморд. У правій лапі він тримав універсальний паралізатор, замаскований під парасолю. Ця страшна синьомордівська зброя безслідно зникла під час попередньої операції «Антижаб-3». Саме на паралізатор, як на палицю, він спирався, ведучи мене сюди довгими коридорами замку. А перед тим, заманивши всіх членів ТТБ на урочистий бенкет, паралізував їх за допомогою цієї ж «парасолі»...

Бородавчаста потвора спрямувала на мене гостре вістря паралізатора і поклала лапу на пульт керування, вмонтований у масивну ручку. Видно було, що синьоморд насолоджується цією хвилиною, розуміючи, що шансів на порятунок у мене немає. Нарешті пазуристий палець натис на кнопку.

Я похитнувся і, не маючи опори, впав на підлогу, прикривши обличчя руками. Розправившись зі мною, Тютя роззявив величезну пащеку, і з неї вирвалися страхітливі звуки, що нагадували скрегіт іржавого заліза, пронизливий свист потяга і сичання розлюченої гадюки. Це була переможна пісня космічного хижака, що збирався підкорити цілу планету. І я був єдиною людиною на Землі, яка могла прочитати думки синьопикого монстра.

Тютя прокручував у голові останній етап своєї багатоходової операції, до якої готувався цілий рік, мешкаючи в нашому домі й прикидаючись слинявим недоумком. Насправді це був підступний, розумний і безжальний ворог. Ось, що я вивідав, скануючи його свідомість: «Все іде за планом! Головні сили ТТБ вже в моїх лапах. Залишилось приборкати стару відьму, через яку ми й досі не підкорили цю планету. За донесенням моїх рабів, вона на Трепі. Лишилось викрасти вертоліт і злітати туди, щоб паралізувати її і доправити в замок».

Що Тютя заміряється робити після того, як захопить президента ТТБ, я не дізнався. Бо синьоморд ще раз поглянув на застиглих навколо столу членів нашого Товариства, копнув мене ногою і вибіг із бенкетної зали, тримаючи в лапах парасолю-паралізатор.

Пересвідчившись, що кроки синьоморда віддалилися, я підхопився на ноги. Адже мій похідний костюм, крім властивостей хамелеона, мав іще й безліч інших переваг. Зокрема, в разі потреби, навколо нього виникало силове поле, яке захищало людину, мов потужна броня. Тому, коли Тютя навів на мене паралізатор, я непомітно торкнувся ґудзика на лівій кишені куртки й увімкнув функцію «захист».

Перше, що я зробив, – це підійшов до Луни-Лі, обережно вивільнив з її пальців кришталевий келих і випив гранатовий сік одним духом. Бо коли Тютя заштовхнув мене до бенкетної зали і я побачив, що він зробив з Луною та рештою членів ТТБ, у мене пересохло в роті і я мріяв хоча б про ковток води. Так завжди буває, коли я хвилююсь.

Втамувавши спрагу, я почав діяти. Спершу переконався, що всі, хто сидить навколо довжелезного столу, дихають. Своїм паралізатором Тютя ввів їх у стан летаргії, але не встиг повністю заблокувати свідомість – на це у синьоморда просто не було часу. Я швидко попрямував до дверей. Треба було якомога скоріше розшукати моїх друзів Жука та Зайця, далекобійника Бака і, звичайно, власника замку Мак-Байбака. Лише разом ми могли зупинити Тютю, врятувати бабусю, Зізі та її клонів і продовжити операцію «Антижаб-4».

Вже виходячи з бенкетної зали, я озирнувся, щоб кинути прощальний погляд на своїх застиглих товаришів, і раптом сам завмер на місці, не вірячи власним очам. У вікно зазирало гігантське страховисько – точна копія легендарного чудиська озера Лох-Несс. Покрутивши головою на довгій лускатій шиї, чудисько оглянуло залу і застиглих у дивних позах людей, а потім наблизило морду впритул до шибки і спинило погляд своїх сліпучо-жовтих очей на мені.

– Хто ти такий і що зробив з моїми гостями?! – почувся у мене за спиною владний чоловічий голос.

Відірвавши погляд від палаючих очей чудиська, я хотів обернутися, щоб зрозуміти, хто до мене звертається, але чоловік різко мене зупинив:

– Один необережний рух, і від тебе залишиться лише пара кросівок. Мій Слинько не любить їсти спортивне взуття.

– Добре, я стоятиму, як стовп, – заспокоїв я нервового дядька. – Але поясніть, що це за потвора гіпнотизує мене крізь вікно і хто такий Слинько, який хоче мене з’їсти?

– Ця потвора і є Слинько – чудисько озера Лох-Ойх і охоронець мого замку.

– То ви родич мого товариша Андрія Байбака – пан Мак-Байбак? – зрадів я, та все ж повертатися не наважився.

– Ти знаєш Андрія? А навіщо ж тоді уколошкав усіх моїх гостей?

– По-перше, це не я, а по-друге, вони живі, просто перебувають у відключці. Їх вирубив космічний прибулець, синьоморд на ім’я Тютя, – промовивши останні слова, я зрозумів, що жодна нормальна людина мені не повірить.

– А, то ти Клим Джура? Так би одразу й казав! – промовив дядько і, вхопивши мене за плечі, розвернув обличчям до себе. Мак-Байбак був страшенно схожий на мого друга-далекобійника – такий самий чуб-оселедець, хвацько закручений за правим вухом, чорні вуса і пильні карі очі. Але шотландський родич був старший за Бака і набагато кремезніший за нього.

– Дай я на тебе подивлюсь. Андрій останнім часом тільки й говорить, що про твою бабусю, про тебе та про синьомордих прибульців. Розповів, що на сьогоднішній ранок ви запланували висадку десанту на горі Треп. І попросив, щоб я дозволив розмістити у своєму замку вашу групу підтримки. Он вони шатро натягають, влаштують у ньому цирк-шапіто. Це, щоб не викликати підозри у місцевих мешканців. Бо до Слинька вже всі давно звикли, а ті блакитні бородавчасті жаби завбільшки з ведмедя можуть зіпсувати мої стосунки з сусідами.

– А як могло статися, що замість вас членів ТТБ зустрів синьоморд, замаскований під шотландського горянина? Он його спідниця-кілт, берет і сумочка на підлозі валяються. А поруч – силіконова людська оболонка, в якій він заманив до бенкетної зали моїх друзів і вирубив їх за допомогою потужного паралізатора.

– Дуже просто – я отримав на месенджер повідомлення від лісничого. Про те, що в моєму заповіднику рідкісних звірів та реліктових рослин страшна пожежа. Помчав туди разом зі Слиньком, він у таких екстрених випадках просто незамінний. А коли прибув на місце, виявилось, що мене надурили. Хитрістю виманили з дому. А далі ти все знаєш.

– Тоді час підключати до операції «Антижаб-4» групу гігантських блакитних жаб, яких привезли сюди разом з цирком, і летіти на гору Треп. Цих істот клонували з клітин Зізі – першої представниці синьомордівської популяції, вирощеної на Землі, яка цілковито позбавлена хижих інстинктів. Тепер головне випередити синьоморда Тютю! Адже він замірявся викрасти один з ваших гелікоптерів Robinson, щоб захопити на Трепі президента ТТБ пані Соломію Джуру та трьох її помічниць – Зізі, Сімку та П’ятірку...

Мак-Байбак швидко підійшов до величезного, на всю стіну, вікна, відчинив його, нахилився до Слинька і віддав якусь команду, показавши рукою в бік злітного майданчика. Тієї ж миті гігантська і, на перший погляд, неповоротка тварина блискавично розвернулася на дев’яносто градусів і помчала туди, звідки долітав гуркіт вертольота. Ми також кинулися до виходу, адже треба було будь-що перехопити Тютю.

Перестрибуючи через три сходинки, я, задихаючись, кричав Мак-Байбаку:

– Якщо Тютя раніше за нас добереться до Трепа, то захопить бабусю, Зізі та Сімку з П’ятіркою! Після цього випустить з підземної фабрики зграю напівлюдей-напівсиньомордів, які слухняно виконають усі його накази. А тоді за допомогою двійників, які є точними копіями членів ТТБ, зірве операцію «Антижаб-4». Бо відрізнити їх від справжніх членів ТТБ буде неможливо!

– Без паніки! – заспокоїв мене родич Бака. Здається, ми встигли.

І справді, гуркіт мотора припинився, а коли ми нарешті вибігли на злітний майданчик, то побачили фантастичну картину. Велетенська тварина, схожа на доісторичного плезіозавра, вхопила Тютю за шкірки зубатою пащекою і почала підкидати вгору, спритно ловлячи його в повітрі. Синьоморд безпорадно дриґав перетинчастими лапами й несамовито верещав, свистів та сичав. Він намагався видобути з чохла парасолю-паралізатор, але небезпечна зброя випала з його розчепірених лап і покотилася по землі.

– Привіт, Музиканте! – усміхнувшись, сказав Заєць, який щойно підбіг до нас. – До речі, з цього вийшов би класний акробатичний номер.

– Так, але спершу треба знайти охочого синьоморда, який згодиться, щоб ним жонглювали, як пляжним м’ячем, – приєднався до нього Жук.

– А може, обговоримо вашу циркову програму згодом? – обурено запитав я. – Нам негайно треба летіти на Треп. Там зараз пані Соломія з... трьома помічницями, – пояснювати моїм друзям-циркачам історію Зізі та двох її клонів не було часу.

– Справді, хлопці, де це ви були? Бо ми із Слиньком ненадовго відлучилися, а тим часом цей синій жабун проліз до замку й познущався з моїх гостей. Вони й зараз сидять у бенкетному залі застиглі, наче воскові фігури з Музею мадам Тюссо.

– Климе, поясни, що сталося? Які воскові фігури і звідки тут взявся Тютя? – Жук заговорив уже зовсім серйозно. Нас лише півгодини не було – зустрічали чергову партію блакитних клонів.

– Воскові фігури – це члени ТТБ, ті, кого мали перекинути на вершечок Трепа на вертольотах. Тютя ввів їх у стан летаргії своїм паралізатором-парасолею, яку минулого року сховав і чекав слушного моменту, щоб використати. А як він сюди потрапив, я й сам не знаю. Розберемося потім, коли закінчимо операцію «Антижаб-4». А зараз я мушу повернутися до замку. Сподіваюсь, я не забув, як ця хитра штука діє.

Підхопивши з землі Тютіну парасолю, я кинувся до замку. Тепер все залежало від того, чи вдасться мені використати цей багатофункціональний прилад. Адже торік саме завдяки паралізатору нам з групою ботанів вдалося захопити у полон Тютю і змусити його провести нас до секретної лабораторії синьомордів. Туди, де у спеціальному інкубаторі дозрівали їхні ікрини.

На другий поверх замку, де містилася бенкетна зала, я добіг за лічені хвилини. Як виявилось, хитрий синьоморд, замаскований під шотландського горянина, навмисне водив мене заплутаними коридорами, щоб я втратив пильність і став легкою здобиччю.

Сліпуче сяйво кришталевої люстри так само освітлювало розкішну залу, де панувала мертва тиша. Я наблизився до столу, навколо якого застигли члени ТТБ, і натис маленьку кнопку на металевому стрижні. Парасоля зашурхотіла і відкрилася. На її масивній ручці засвітився пульт дистанційного керування з численними позначками, які я мав розшифрувати. Пильно вдивляючись у ці значки, я врешті звернув увагу на дві клавіші, розташовані поруч. На одній була зображена істота, що лежала, задерши догори кінцівки, на іншій ця ж істота стояла і виглядала цілком живою та здоровою.

Щоб заспокоїтись, я набрав повні груди повітря, а потім дуже повільно видихнув. Рука моя була твердою, коли я спрямував паралізатор на завмерлі постаті своїх друзів. Зупинивши погляд на обличчі Луни-Лі, я натиснув на потрібну (як мені здавалося) клавішу. Парасоля у моїй руці завібрувала, гострий штир на її кінці повільно розкрився і застиглі фігури освітилися пульсуючими синіми променями. Це тривало кілька секунд, після чого вібрація припинилася. Потужний багатофункціональний прилад повільно склався, перетворившись на звичайну, на перший погляд, парасолю-тростину.

– Знову ти граєшся цією небезпечною парасолею? – раптом почувся голос мого вічного суперника Гуньки-Мамая. – А куди шотландського богатиря подів?

– Чому в нас тарілки порожні? – озвалася й собі Пеппа-Лея, до якої після летаргійного сну, певно, знову повернувся скажений апетит.

– Климе, а чому ти в замку? – запитала Луна-Лі, стріпнувши світлим пухнастим волоссям, яке робило її голову схожою на кульбабку. – Ви ж зранку мали розпочати на Трепі операцію «Антижаб-4»?

– Виникли деякі ускладнення. І з вами також. Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Луна заперечно похитала головою. Решта присутніх, які щойно отямились від дії Тютіного паралізатора, також розгублено оглядали залу.

– Я пізніше все поясню. А зараз прошу гостей розпочати бенкет. Пригощайтеся, господар замку пан Мак-Байбак скоро до вас приєднається. А Товариству Ботанів ще треба завершити деякі справи на горі Треп.

За мить уся наша команда: Луна-Лі, Саламандра, Бетмен-Мікроб, Спінер-Котигорошко, Гунька-Мамай, Голум-Фродо і навіть зголодніла Пеппа-Лея вже стояли біля мене, готові до чергових небезпечних пригод.

Замкнувши синьоморда Тютю у цирковому вагончику і залишивши його під пильним наглядом Слинька, господар замку приєднався до гостей у бенкетній залі. Нарешті члени ТТБ могли познайомитися зі справжньою шотландською гостинністю! Водій-далекобійник Бак допомагав родичу-мільйонеру розважати присутніх – він сипав дотепами й веселими примовками, підливаючи в келихи вишукані напої. І невдовзі в залі почувся радісний гомін, а зустріч із космічним монстром відійшла в минуле, стерлася з пам’яті, як страшний сон.

А тим часом наша команда ботанів розпочала другий етап операції "Антижаб-4". Першими на верхівку Трепа перемістилися ми з Жуком і Зайцем. Наш часоліт стояв на знайомій маленькій терасі серед заростів чагарника. З наметового містечка до мене долинали голоси мами й тата, і на мить мені знову схотілося бігти до них. Хоча я добре знав, що насправді це розмовляють не мої батьки, а їхні двійники, схожі на них, як близнюки.

– Музиканте, треба скоріше йти до підземної галереї! Ти зможеш непомітно провести нас крізь кромлех? – Жук, як завжди, підганяв мене і намагався командувати.

– Звичайно, зможе! Він у цьому мегаліті кожну каменюку знає, як власну кишеню. Он навіть ґулю набив, шукаючи найкоротший шлях до підземелля, – Заєць по-змовницьки підморгнув мені й закинув на плечі рюкзак.

– Ходімо, я вас проведу. Тут є стежка, по якій пані Соломія, Зізі та клони сьогодні зранку туди пішли.

До великої круглої брили, що прикривала вхід до криївки синьомордів, ми дісталися без пригод. Мені навіть не довелося натягати на долоню силіконовий відбиток жаб’ячої лапи, щоб каменюка відкотилася, – прохід був відкритий. З отвору виглядали рухомі сходи, вони ніби запрошували нас спуститися до підземелля.

– Слухайте, а може, не будемо чекати вертольотів з клонами і самі спустимося вниз? Уявляєте, який драйв там на нас чекає? – очі Жука горіли знайомим вогнем, а це означало, що мій друг-циркач ось-ось може вклепатися в чергову небезпечну авантюру.

– Ти сказився?! – різко обірвав товариша Заєць і глянув на годинника. – До прибуття повітряного десанту залишилося три хвилини!

А я схопив Жука за руку, бо він вже збирався стрибати на рухомі сходи і мчати назустріч шаленим пригодам. От що буває з людиною, яка захворіла на небезпечну хворобу пригодоманію. І саме цієї миті повітря розірвав гуркіт гвинтокрилих машин. Над вершечком гори Треп зависло три вертольоти. Вибравши зручний майданчик посеред наметового табору, гелікоптери приземлилися, і з них, мов горох, на землю посипалися клони.

– Ось тепер можна починати! – вигукнув я, дивлячись на юрбу однаковісіньких блакитних жабоподібних істот з синіми мордами.

І тут почувся голос Луни-Лі, яка скомандувала:

– Група номер один – оточити наметовий табір і знешкодити двійників!

За планом, який ми розробили, готуючись до висадки на Трепі, перша група, яку очолював Ромчик Гунька, блискавично оточила наметовий табір, відрізавши двійникам шлях до відступу. Двоє штучних близнюків кинулися до Ромчика, але він кількома невловимими рухами вирубив нападників. Їх, разом із рештою двійників, розмістили в наметах під пильним наглядом клонів.

– Група номер два – залишається охороняти вертольоти!

І команда клонів на чолі з Бетменом стала на варті біля гелікоптерів.

– Групи номер три, чотири і п’ять – за мною! – промовивши останні слова, Луна-Лі приєдналася до Саламандри, Фродо, Леї та Спінера, і вони разом з колоною синьомордих клонів рушили до входу в підземну галерею.

Треба сказати, що Жук недаремно хотів потрапити до підземелля. Бо драйву там вистачило на всіх. Спустившись рухомими сходами до підземної галереї, ми виявили, що величезні капсули порожні. Синьоморди, що досі перебували у стані анабіозу, зникли. Сліди їхніх перетинчастих лап обривалися біля круглого отвору в кам’яній підлозі. Саме крізь цей отвір, задіявши спусковий механізм, ми з бабусею минулого разу проникли на фабрику, де виготовлялися двійники членів ТТБ.

– Ну, і як ми туди спустимося? – схвильовано запитала Лея і розгублено глянула на свого вірного товариша Фродо.

Але відповів їй не він, а Луна-Лі, яка віддала команду:

– Змійка!

На наших очах клони витяглися в суцільну лінію і кожен вхопився за лапи того, хто стояв попереду. Ця довжелезна блакитна змія почала плавно опускатися донизу. Тривало це доти, доки останній клон синьомордихи Зізі зник в отворі. І враз я почув, як із підземелля пролунав голос моєї бабусі:

- Ну, нарешті! А ми тут вас зачекалися! Скоріше спускайтеся, бо конвеєр ми самі не зупинимо.

Пані Соломія задіяла підйомний механізм, і невдовзі вся команда ботанів разом з моїми друзями-циркачами Жуком та Зайцем опинилася внизу. Посеред підземного залу так само, як минулого разу, рухалася широка металева стрічка. Хоча зараз напівлюди-напівсиньоморди, які мали знімати з конвеєра безликих манекенів і приробляти їм людські обличчя, завмерли біля своїх столів. А весь простір підземної фабрики затопило ціле море клонів Зізі.

Вихованка Луни-Лі, яка знову начепила на голову червоного капелюшка й одягла квітчасте плаття, віддавала чіткі накази своїм клонам. Цього разу вбрання Зізі мене не дратувало – я розумів, що без нього вона б злилася із загальною масою блакитних жаб. Їй допомагали П’ятірка та Сімка, яким врешті вдалося зупинити безкінечний конвеєр. У залі запанувала тиша, і пані Соломія голосно проказала:

– Серед вас є істота, яку в той час, коли він був людиною, називали Сашком Смиком?

Напівлюди-напівсиньоморди, які перебували на різних стадіях переродження, продовжували стояти мовчазною юрбою, і ніхто з них не відгукнувся.

– Кактусе, ти втрачаєш останній шанс. Не можу обіцяти напевно, але, можливо, я поверну тобі людську подобу...

І раптом юрба недороблених синьомордів заворушилася і звідти вистромився ядучо-блакитний ірокез.

Власне, з того моменту, як Кактус вирішив піти на співпрацю з Таємним Товариством Близнюків, результат операції "Антижаб-4" можна було передбачити. Дізнавшись, що ми захопили Тютю, Кактус був готовий розкрити будь-які синьомордівські таємниці. Так ми довідалися про існування потайного виходу з підземної фабрики двійників, яким користувався Тютя, щоночі непомітно проникаючи в підземелля.

Саме крізь цей прохід він вивів на поверхню Трепа групу двійників, коли мої батьки з усією командою, що працювала на розкопках кромлеха, вирушили на Міжнародну конференцію дослідників мегалітів до Глазго. А до маєтку Мак-Байбака хитрий синьоморд добрався, використавши дельтаплан мого тата. Адже батьки здавна захоплювалися цим видом спорту, а над верхівкою Трепа завжди можна було вловити потужні повітряні потоки й летіти у потрібному напрямку.

Проникнувши в замок Мак-Бака під виглядом шотландського горянина, Тютя виманив господаря, приславши йому повідомлення про пожежу в його заповіднику. Головною його метою було знищення всієї нашої організації, члени якої вже тричі рятували Землю від хижих космічних прибульців. За допомогою парасольки-паралізатора він ввів у стан летаргії найдосвідченіших членів ТТБ і команду Таємного Товариства Ботанів. Адже нас він ненавидів найбільше і хотів помститися за те, що минулого року ми захопили синьомордівський інкубатор і завадили космічним хижакам знищити людську цивілізацію.

Того ж дня ми перевезли всіх прибічників Тюті до маєтку Мак-Байбака і тимчасово розмістили їх у циркових вагончиках. Згодом їх мали перевезти до заповідника, де у Бакового родича-мільйонера була дослідницька база. Саме там моя бабуся, вона ж видатна учена та винахідниця Соломія Джура, збиралася вести спостереження за мутаціями цих істот і, по можливості, повернути їм людську подобу.

Робота на горі Підстава також мала продовжитись. Адже Луна-Лі та команда ботанів твердо вирішили створити популяцію синьомордів, цілковито позбавлених хижих інстинктів. Як стверджує Луна-Лі, її вихованка Зізі – найкращий приклад того, що це можливо. І називати їх синьомордами вона категорично відмовляється. До речі, я також долучуся до своїх друзів-ботанів, бо впевнений, що попереду на нас чекають фантастичні відкриття та шалені пригоди!

Здається, це майже все, про що я хотів розповісти, виконуючи роль літописця Таємного Товариства Близнюків. Хоча, ні! Забув сказати про подальшу долю наших штучних близнюків. Вони тепер живуть, тобто зберігаються, у сільській садибі бабусі Солі й дуже їй допомагають по господарству.

Ну, і, напевно, ви б хотіли дізнатися, про що ж ішлося в написі, який мій тато знайшов на камені посеред стародавнього кромлеха-мегаліта на горі Треп? Так от, якось сидячи у замку Мак-Байбака у тій самій бенкетній залі, куди мене колись заманив підступний синьоморд Тютя (ми тепер часто там гостювали), батько сказав:

– На кам’яній брилі було написано: «Кожна жива істота, що потрапить до цього місця у момент, коли вогняна блискавка розколе камінь, осягне таємницю цієї споруди і змінить світ».

Дивлячись у вікно і спостерігаючи, як чудисько озера Лох-Ойх на ім’я Слинько хлюпається у воді, бавлячись синім надувним м’ячем, тато запитав:

– А ви не знаєте, хтось був у центрі кромлеха, коли лютувала та страшна буря і блискавка розколола брилу?

Я непомітно потер ґулю на лобі, ми з бабусею перезирнулися і промовчали. Навіщо поширювати інформацію, до якої людство ще не готове...

3 англ.: Куди ми йдемо?