Зараз, коли я вирішив розповісти про все, що відбулося за останні кілька тижнів, у моїй голові, як у калейдоскопі, прокручується безліч неймовірних епізодів. Це схоже на фантастичний трилер, де героя весь час підстерігають шалені випробування: сутички з підступними монстрами, миттєве переміщення в часопросторі та балансування на краю прірви. Один хибний крок і полетиш у бездонне провалля, а надія на порятунок світу зникне на його дні разом із тобою.

Якщо чесно, цього разу я навіть не знаю, з чого почати. Бо завжди, коли закінчувалася чергова операція «Антижаб», яку проводило наше Таємне Товариство, я, написавши звіт, ставив жирну крапку. І був певен, що врешті ми остаточно перемогли! Так було тоді, коли я вперше дізнався, що на Землю прилетів таємний десант хижих прибульців-синьомордів, представників ворожої цивілізації, яка володіє могутньою зброєю. Ці істоти, схожі на велетенських блакитних жаб із синіми мордами, хотіли заразити все людство вірусом страху, а потім захопити нашу планету.

Вступивши до ТТБ – Таємного Товариства Боягузів, яке очолювала Соломія Джура, геніальна вчена, винахідниця часольоту, а заодно й моя бабуся, я допоміг здолати космічних монстрів. Завдяки універсальному засобу від переляку № 9, створеному пані Соломією, члени ТТБ врятували людство від небезпечного вірусу. Ми провели операцію «Антижаб» і, нейтралізувавши агресивні інстинкти прибульців, відправили їх додому.

Проте виявилось, що синьоморди встигли завербувати на Землі агентів, які чекали їхнього повернення. Саме тому ТТБ, перейменоване на Таємне Товариство Брехунів, було змушене вдатися до хитрощів і обману. Наражаючись на смертельну небезпеку, ми захопили капсулу синьомордів разом з екіпажем та викинули їх за межі нашої галактики крізь просторово-часовий портал.

Але ми не підозрювали, що блакитні потвори залишили на Землі інкубатори, в яких дозрівали їхні ікрини. У точно визначений час ікрини мали перетворитися на пуголовків, а згодом і на синьомордів, готових підкорити «недорозвинених примітивних істот» – так вони називали людей. І знову над світом нависла страшна небезпека, врятувати від якої могли лише ми – члени ТТБ, яке тепер називалося Таємним Товариством Ботанів. Адже ситуація склалася так, що саме диваки, з яких сміялися однокласники і яких дражнили лузерами, пришелепками й заучками, допомогли знешкодити жабоподібних хижаків.

Однак і на цьому боротьба з синьомордами не закінчилася! Банькатий монстр на ім’я Тютя – єдиний, як нам тоді здавалося, представник своєї популяції, що залишився на нашій планеті, хитро втерся в довіру до моєї бабусі. Вона взяла його на перевиховання, і це була жахлива помилка! Підступна тварюка заволоділа архівами ТТБ, розсекретила справжні імена учасників нашого Товариства та організувала підпільну фабрику з виготовлення двійників – точних копій членів нашої команди. Здавалося, порятунку немає. Адже ми не могли відрізнити своїх товаришів від біороботів, що слухняно виконували накази Тюті. А ще синьоморд зібрав навколо себе цілу зграю поганців, які схотіли прислужувати космічним завойовникам і стали мутантами людьми-напівсиньомордами.

Але і з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації знайшовся вихід! Недаремно ж наше Таємне Товариство Близнюків (так ми його перейменували) очолювала видатна учена й винахідниця Соломія Джура! Хоча ми б навряд перемогли, якби не допомога МКБ – Міжнародного Клану Байбаків. Виявилося, представники цього давнього козацького роду роз’їхались по всьому світу, а шотландський мільйонер Мак-Байбак навіть став власником замку на березі озера Лох-Ойх, де живе справжнє чудисько – дракон Слинько. Саме цей лускатий улюбленець Мак-Байбака упіймав та обеззброїв Тютю!

– Ну то й що? – певно, запитають ті, хто прочитав мої попередні історії. – Так, то були класні пригоди, але ж ми вже дізналися про хепі-енд!

І будуть неправі. Бо у відповідь я скажу: – Пригоди ще не закінчилися! І ви навіть не уявляєте, який драйв чекає на вас попереду!!!

– Климе, ти на місці? — почувся голос бабусі у крихітному безпровідному навушнику.

– Так, часоліт приземлився у визначеній точці, але, здається, я запізнився. Тут нікого нема.

– Дивно, що ж могло статися? Розвідай обстановку і зв’яжися зі мною.

Не випускаючи з рук айфона, я виліз зі старого жовтого автомобільчика марки «Запорожець» – саме так замаскувала часоліт Соломія Джура – і почав озиратися на всі боки.

Після переміщення я опинився в центрі арени цирку-шапіто, де й мав зустрітися зі своїми друзями з Таємного Товариства – циркачами Жуком та Зайцем. Вони страшенно просили мене з’явитися на часольоті у точно визначений час і взяти участь у їхній новій цирковій програмі. З’ясувалося, що акробатичні вистави, які ще донедавна мали шалений успіх, почали набридати публіці. І тоді хлопці вирішили оновити програму і зв’язалися зі мною по скайпу.

У цей час я перебував у заповіднику в Шотландії, де на секретній базі проводила досліди Соломія Джура. Туди нас запросив пан Мак-Байбак. Адже після закінчення чергової операції «Антижаб» підступного Тютю разом з його помічниками-мутантами ізолювали від зовнішнього світу в заповіднику «Мармет»[1], де тепер бабуся намагалася повернути людську подобу тим істотам, які вже майже переродилися в синьомордів.

Супутниковий зв’язок у цій гірській частині Шотландії був досить поганий, тож коли хлопці врешті до нас пробилися, Заєць від хвилювання майже кричав:

– Музиканте, розумієш, раніше під час нашого виступу нервові тітоньки зривалися на ноги й голосно верещали! Ми з Жуком таке виробляли! Під самим куполом перестрибували з трапеції на трапецію! Та ще при цьому жонглювали запаленими факелами! А коли закінчувався номер, нам несамовито аплодували й кидали величезні букети! А тепер добре, якщо в нашому шапіто збирається нещасні пів залу...

– У нас з’явилися конкуренти! – вигукнув Жук – Ти ж знаєш, ми ніколи не використовуємо дресированих звірів, бо вважаємо це знущанням із живих істот. А ці садюги виробляють з тваринами страшні речі! Мавпи ще можуть здиратися по канатах і балансувати на карколомній висоті, вхопивши в лапи парасольки. Вони звикли перестрибувати у джунглях з ліани на ліану. Хоча тримати їх у неволі – злочин! Але одягати ведмедів, як кінчених дурбеликів, у куці штанці й засмальцовані піджаки, вкладати їм у лапи баяни, встромляти у пащу цигарки та змушувати танцювати «кадриль» – це вже справжня наруга! Ти маєш нам допомогти!

– Чим допомогти? Я ж ніколи не виступав у цирку! Хіба що співав пісеньку про байбачка у костюмі блазня, коли ми з вами вперше пробиралися у лігвисько синьомордів. Це ви так мене випробовували, чи підхожу я для спецоперацій. До того ж бабуся Соля, тобто президент ТТБ пані Соломія, ніколи не дозволить використовувати часоліт та ще й у цирку на очах сотень глядачів!

Однак я помилявся. Коли бабуся почула про нещасних тварин, яких примушують кривлятися й виробляти різні фокуси, щоб якісь негідники заробляли на цьому гроші, то одразу ж дозволила допомогти хлопцям. А ще пообіцяла покарати жорстоких дресирувальників, щойно закінчить свої досліди у заповіднику Мак-Байбака.

Щоб я вчасно втрапив на місце, бабуся допомогла мені з розрахунками. Маленький жовтий автомобільчик мав з’явитися точно у призначений час в самому центрі циркової арени, з нього вистрибував клоун (тобто я), одягнений у барвистий блазенський костюм, і співав пісеньку про сердешного байбачка, а потім так само миттєво зникав.

Це мало справити фантастичне враження. Усі сприйняли б мою появу як блискучий номер магів-ілюзіоністів. Запрошені на прем’єру вистави журналісти рознесли б сенсаційну новину по всьому світу, і до цирку, де виступають Жук і Заєць, побігли б цілі натовпи охочих подивитися на таке диво.

Але тепер було зрозуміло, що наш чудовий план з тріском провалився. Ні, не з тріском – зараз у цирку панувала цілковита тиша. Відчувалося, що публіка й актори тікали звідси у страшній паніці. Навколо валялися кольорові програмки, фантики від цукерок, смішні блазенські ковпаки з дзвіночками, накладні червоні носи та руді перуки. А високо під куполом повільно розгойдувався товстий канат. Було таке враження, що люди покинули цирк лише кілька хвилин тому.

Несподівано я почув за спиною шарудіння і різко обернувся. Те, що відкрилося моїм очам, просто не могло бути правдою. Я ще встиг натиснути на кнопку з’єднання в айфоні, який досі стискав у руці, і тут світ навколо мене закружляв так, ніби я опинився в центрі скаженої центрифуги. Я відчув, що лечу в безвість, підхоплений стрімким потоком повітря.

Отямився я в цілковитій темряві й відчув, що лежу на колючій підстилці, впираючись ногами, взутими в кросівки, у щось тверде. Судячи з нестерпного, огидного смороду, це було якесь звалище чи давно не чищений хлів. Запах був такий різкий, що у мене перехопило подих і на очах виступили сльози. А коли спробував підвестися, вдарився головою так, що аж засичав від болю.

Я простягнув руки і наштовхнувся на холодний метал. Це була тісна клітка з товстими металевими гратами, і я вже хотів закричати: «Що за ідіотські жарти?!» – але з мого горла вилетіло лише якесь жалюгідне скавчання. Голова зовсім не хотіла працювати. Я намагався зрозуміти, як потрапив у цю пастку, але останнє, що пам’ятав, було приземлення на часольоті посеред порожньої арени цирку-шапіто. Поліз до кишені – айфон і безпровідний навушник зникли.

Несподівано мене засліпило яскраве світло, я замружився, а коли розплющив очі, нарешті зрозумів, куди потрапив. Це був цирковий вагончик для перевезення тварин. Але зараз усі клітки крім тієї, в якій замкнули мене, були порожні. А від давно не чищених солом’яних підстилок ішов страшний сморід.

Двері вагончика з голосним рипінням відчинилися – на порозі стояла блакитна потвора з синьою мордою і шкірила зуби в огидній посмішці. І тут в голові у мене розвиднілося. Цього монстра я побачив у цирку перед тим, як вирубитися!

– Ну, як тобі мій фокус, сподобався? – пролунав у мене в голові гугнявий голос. – Невже не впізнаєш? І не пам’ятаєш, як я випробував на тобі пінобластер ще в першу нашу зустріч?

Синьоморд забулькав, заскреготав – так ці істоти сміялися – впритул наблизився до моєї клітки і шкрябонув пазурами по гратах.

– Але цього разу я знешкодив тебе не піною, а отруйною слиною, що миттєво відключає свідомість.

Я хотів відповісти, але думки плутались, у роті пересохло, і я не зміг вимовити жодного слова.

– А своїх друзів хочеш побачити? На них я теж не пожалів отрути.

Монстр ступив до сусідньої клітки, і з його пащеки вирвалися огидні переможні звуки: пронизливий скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і свист. То була мова хижих прибульців, яку на Землі розуміла лише одна людина. І цією людиною був я. У перекладі на людську це означало:

– Цього разу нікчемні людські істоти будуть підкорені! Ми проковтнемо недобитків їхньої таємної організації, як мух, і наша могутня цивілізація запанує по всьому Всесвіту!

У клітці, яка спершу здалася мені порожньою, щось заворушилося, і з купи брудного ганчір’я визирнуло обличчя мого товариша Жука, а з іншого кутка клітки вистромилася розкуйовджена голова Зайця. Хлопці почали розгублено озиратися на всі боки.

– Музиканте, що сталося? – вигукнув Жук.

– Звідки взялося це банькате монстрило? – вражено запитав Заєць.

Здається, хлопці все ще перебували під дією отруйної слини синьоморда і не могли зрозуміти, що відбувається. Тим часом синьоморд підскочив до дверей і тричі різко свиснув. Тієї ж миті до циркового вагончика застрибнули огрядний чоловік і рудоволоса жінка, вбрані у блискучі циркові костюми. Чоловік тримав у руках шкіряну нагайку, а рудоволоса стискала в долоні невеличкий предмет, в якому я впізнав електрошокер.

– Ну що, любі діточки, – промовив дядько фальшивим солоденьким голосом. – Ось ми нарешті й зустрілися. Ти ж пам’ятаєш нас, Климчику? Чи, Музиканте, так, здається, тебе називають?

Раптом я з жахом зрозумів, що й справді колись уже зустрічався з цим огрядним дядьком та з його рудою супутницею. На березі Червоного моря, коли ці двоє намагались мене схопити, щоб передати в лапи синьомордів. У дядька на лівому плечі було тату у вигляді блакитної жаби. А руда тітка носила великого персня з синім каменем у формі червоноокої банькатої ропухи.

Вони були агентами синьомордів і пізніше, виконуючи завдання космічних хижаків, підготували для них розкішний прийом на головній площі нашого міста. Туди мали прибути капсули з бойовим десантом чужопланетних монстрів. Та після поразки своїх господарів вони, здавалося, назавжди відмовилися від співпраці з хижими космічними прибульцями.

– Кінчай базар! – вигукнула жінка. 3aлишилося зовсім мало часу! Треба їх видресирувати перед вечірньою виставою! Сьогодні в нашому цирку буде аншлаг!

Рудоволоса спрямувала на мене електрошокер, набрала кілька цифр на кодовому замку, у клітці відчинилися невеличкі дверцята, крізь які я ледве зміг вилізти назовні. Тим часом гладун відімкнув клітку, де сиділи Жук і Заєць. Усе це агенти синьомордів проробляли під пильним наглядом бородавчастого монстра. З усього було видно, що він, у разі потреби, не вагаючись плюне на нас отруйною слиною або застосує пінобластер. Шансів на втечу не було. Але найбільше мене мучила одна думка: «Чи знайшов синьоморд наш часоліт?!»

Страшної наруги, яку нам довелося пережити того вечора, я не забуду довіку. І ніколи не пробачу цього синьомордам та їхнім прислужникам. Спершу нам зав’язали очі, а на руки начепили пластикові наручники. Потім повкидали, як мішки з картоплею, до кузова вантажівки і довго везли в невідомому напрямку. Час від часу ми чули писклявий голос гладкого дядька, який примовляв:

– Ви навіть не уявляєте, який сюрприз ми приготували для вас, любі діточки! А головне – для тієї відьми, яка посміла змагатися з Володарями Всесвіту! Якби не вона і не ваше кляте Таємне Товариство, Земля вже давно стала б колонією наймогутнішої цивілізації Квакожерів!

– Цить! – люто гаркнула рудоволоса тітка. – Не мели язиком, а швидше надягай на них електронні нашийники. Я купила найпотужніші, розраховані на бійцівських собак. Хай тільки спробують не виконати мою команду! Варто натиснути на дистанційний пристрій – і їх так вжарить струмом, що й крізь палаючі обручі стрибатимуть!

Я лежав скоцюрбившись на дні кузова і шукав вихід із цієї халепи.

Мені не раз доводилось рятуватися з ситуації, яка здавалася безнадійною, але вперше ми потрапили в пастку втрьох. Досі або я виручав своїх друзяк-циркачів Жука і Зайця, або вони приходили мені на допомогу.

– Ану, підніми головешку! – наказав підступний синьомордівський агент, відірвавши мене від сумних роздумів.

Я спробував перекотитися під борт кузова, та дядько щосили стусонув мене ногою під ребра, і за мить мою шию вже тісно облягав жорсткий нашийник. Те саме гладкий садюга проробив з моїми товаришами. Я чув, як вони викручувалися з його рук, але врешті ми всі були окільцьовані.

– Приїхали! – почувся з кабіни голос рудоголової. – Я мала телепатичний контакт з хазяїном і отримала точні інструкції. Ви будете виконувати всі мої вказівки, якщо не хочете, щоб ваші голови злетіли разом з нашийниками. Ану, підводьтеся і вистрибуйте з кузова!

Гладун грубо зірвав з наших очей пов’язки та відімкнув наручники. Я потер очі й побачив, що ми опинилися біля входу до величезного барвистого шатра, звідки лунала весела музика і чувся людський гамір. Над входом світився велетенський напис:

 ЛЮДИ І ЗВІРІ – НАВІКИ БРАТИ! ВСІ ЗАВІТАЙТЕ У ЦИРК ДОБРОТИ!!! 

– Хлопці, погляньте – свинки-скарбнички! – вражено вигукнув я.

– Пам’ятаєте, точнісінько такі стояли на головній площі нашого міста! – підтвердив Заєць. – Тоді, коли агенти синьомордів влаштували величезний карнавал. І так само збирали гроші, ніби для безхатьків, хворих дітей та безпритульних тварин. А насправді чекали прибуття з космосу своїх господарів...

– Ану, стули рота! – просичала люта тітка і піднесла руку з пультом керування нашийниками.

Але в цей час, заглушуючи її сичання, заспівала механічна свинка-скарбничка, яка стояла найближче до нас: 

Любі друзі, слава вам –Благодійникам-гостям!Ваші грошики, ням-ням,Я біднесеньким роздам:Діточкам, старим, недужим,До яких усі байдужі!Безпритульним цуценяткамПобудую теплу хатку.Тож радійте, любі друзі,Гроші тут –У свинки в пузі!

 – Ану, марш всередину! – перекриваючи спів механічної свинки, зарепетувала рудоголова.

А позаду ще лунала, наздоганяючи нас, весела пісенька:

Тож танцюйте і співайте,І про нас не забувайте!В кого зайві грошенята – Треба хутко їх віддати.В свинки пузо як барило – Жертвуйте на добре діло!

Ми проминули парадний вхід, і опецькуватий наглядач у блискучому цирковому костюмі погнав нас до службового входу, час від часу шмагаючи нагайкою по ногах, щоб швидше бігли. А коли врешті ми опинилися в гримерній, з нас вмить познімали забруднений у клітках одяг, протерли обличчя вологими губками, накинули на плечі яскраві блискучі пелерини і натягнули на голови блазенські ковпаки з дзвіночками. А тоді тицьнули до рук маленькі клоунські гармошки і виштовхали на арену.

І тут ми зрозуміли, про який «сюрприз» говорила наша мучителька. Ми опинилися посеред цілого гурту бурих ведмедів, одягнених у куці піджачки та широкі смугасті штані. На головах у клишоногих стирчали строкаті ковпаки, а в лапах кожна нещасна тварина тримала гармошку.Я помітив, що на їхніх шиях, так само, як і в нас, були надягнуті тугі електронні нашийники.

У цю хвилину на сцену вибігла рудоволоса тітка, вбрана, як порцелянова лялька, – з великим бантом на голові, у пишній пачці та золотих черевичках. Вона змахнула рукою, в якій тримала дистанційний пульт керування електронними нашийниками (тепер він був схований у золотистий футляр), і оркестр заграв польку. Ведмеді, притискаючи до грудей гармошки й перевалюючись з лапи на лапу, закружляли по колу. Я відчув, як по моїй шиї пробіг поки що слабенький електричний розряд, і пішов навприсядки. Щойно я збивався зі скаженого ритму, як струм вдаряв мене сильніше. Жук та Заєць, які досі розгублено тупцювали на місці, теж смикнули головами і почали підстрибувати й вихилятися в такт музиці.

Публіка, нічого поганого не підозрюючи, шалено аплодувала. Нас засліплювали спалахи фотокамер та блиск прожекторів. Видно було, що у велетенському шатрі, крім публіки, зібралися кореспонденти з усіх найвідоміших телеканалів. Отже, вже сьогодні ввечері весь світ побачить виступ дресированих ведмедів-танцюристів, а головне нашу з хлопцями ганьбу! Що про нас подумають друзі з ТТБ і пані Соломія Джура?!

Прокинувся я від того, що хтось смикав мене за носа. Вже збирався обурено закричати:

– Що за дурні жарти?!

Але мені завбачливо затулили рота. Потім почувся тихий голос:

– Музиканте, це я, Жук. Мовчи і слухай. Заєць зараз до нас приєднається. Він уже відімкнув твою і нашу клітки, а тепер намагається пробратися до трейлера, де тримають тих нещасних ведмедів.

– А чому ти шепочеш? – так само тихо запитав я. – Судячи з огидного смороду, ми все в тому ж вагончику. А в ньому, крім нас, нікого не було. Хоча я не пам’ятаю, як нас сюди привезли...

– Ти що, хочеш, щоб я горлав на повний голос? Давно тебе струмом не били? – Жук покрутив пальцем біля скроні. – Ти ж не пам’ятаєш, як вирубився з незвички після тих скажених танців? І проспав усю дорогу в кузові вантажівки. А коли ми сюди повернулися, гладкий синьмордівський агент наказав перенести тебе до вагончика. Ми ледве запхали тебе в клітку крізь ці вузенькі дверцята. Той садюга ще й шмагав нас нагайкою, щоб ми швидше ворушилися, і після цього замкнув у сусідній клітці.

– Як ви звільнилися?

– Розумієш, ми із Зайцем уже досить давно тренуємося. Вирішили стати ілюзіоністами. А в мистецтві ілюзії потрібні миттєва реакція і вміння відволікти увагу того, хто за тобою спостерігає. Ось тому, коли гладун набирав код на замку, я на кілька секунд перевів його увагу на себе. Чхнув, і з мого носа почали вистрибувати й розлітатися на всі боки мильні бульбашки. Про всяк випадок, я прихопив мило з циркового туалету, коли нас туди відвели після виступу. Люте бурмило задивилося на них, а я тим часом підгледів порядок цифр, які він набирав на замку. На щастя, виявилося, що код підходить не лише для твоєї і для нашої клітки, а й до вхідних дверей. А просунути руку крізь грати й набрати потрібні цифри – мені раз плюнути!

Я відчув, що наш товариш Жук знов уявив себе суперменом, який сам може перемогти найстрашнішого ворога, і спробував трохи його присадити:

– Слухай, а чому ти не пішов шукати ведмедів і не спробував сам їх урятувати? У тебе ж так класно все виходить.

Жук стріпнув головою, ніби відганяв якусь неприємну думку, і вже не так хвалькувато сказав:

– Ти ж помічав, наш Заєць з усіма може домовитись...

– Так, варто йому показати в усмішці свої довгі передні зуби, як усі навколо починають усміхатися. Але невже ти вважаєш, що він і з цими нещасними замученими тваринами зможе порозумітися?

– Не знаю... – було ясно, що Жук сильно в цьому сумнівається. план... – Але у мене з’явився

Проте розповісти про свій план мій товариш не встиг, бо до вагончика обережно прослизнув Заєць і, ніби на підтвердження моїх слів, продемонстрував свій фірмовий заячий усміх. Та одразу після цього його обличчя спохмурніло, і він пробурмотів:

– Ці гади так залякали бідолашних тварин, що вони вже нікому не вірять і не підпускають до себе. Як ми їх виведемо звідси, якщо не вдасться зняти з них електронні нашийники?

– Дуже просто! – вигукнув Жук. – Я ж сказав – у мене є план! Це може зробити Музикант! Якщо він зумів пролізти в голови синьомордів і читати їхні думки, то невже не налагодить контакт з нашими земними ведмедями?

– А що, це ідея! – зрадів Заєць. – Музиканте, ти ж успадкував від свого предка козака-характерника всі ті мольфарські штучки. Ми на власні очі бачили, як ти загіпнотизував перший розвідувальний десант синьомордів! Вони, як слухняні першокласники, взялися за лапи й дружними рядами пішли до своїх капсул. Ходімо скоріше, поки наші садюги-наглядачі та їхній синьомордий шеф дають хропака! Я проведу вас до ведмежого трейлера!

Я все ще вагався, але нічого кращого, ніж план, який запропонував Жук, придумати не зміг. Просто ці мої, так звані, надприродні здібності проявляються не завжди, а лише в мить найбільшої небезпеки. Щось спрацьовує у мене всередині, ніби вмикається якийсь механізм, і раптом я переходжу на мову прибульців. Або подумки віддаю їм накази, і ці величезні хижі потвори слухняно їх виконують!

Ми з хлопцями крадькома пробиралися до величезного трейлера, що стояв посеред пустирища, оточений меншими цирковими вагончиками. Місяць уповні світив так яскраво, що нас кожної хвилини могли засікти. І що ближче підходили ми до місця, де тримали ведмедів, то більше я сумнівався. Чи спрацюють і цього разу гени, що їх передав мені у спадок козак-характерник Андрій Джура?

– Стійте! – Заєць схопив мене за руку, я різко зупинився, і Жук, що йшов позаду, мало не збив мене з ніг.

– Чого ви гальмуєте?! – визвірився він. – Ми ж іще не дійшли до трейлера!

– Дивіться, в цьому вагончику світяться вікна – прошепотів Заєць.

Я підвів голову і помітив, що з-під фіранок, якими було затулене невеличке віконце циркового вагончика, і справді пробивається світло. Те, що ми побачили, зазирнувши всередину, нагадувало нашу першу зустріч із синьомордами. За круглим пластиковим столом сидів блакитний монстр, а перед ним стояв великий слоїк, повний мух.

По обидва боки столу завмерли руда агентка з довгим пінцетом у руці й гладун, що тримав напоготові носовичка. Час від часу синьоморд подавав знак лапою, жінка відкривала кришку і спритно хапала чергову комаху, що намагалася вилетіти з банки. Тієї ж миті велетенська бородавчаста потвора вистромляла довжелезного язика, злизувала з пінцета муху і, вдоволено плямкаючи, ковтала її. А гладун запопадливо вклонявся своєму господареві й витирав йому мордяку носовичком.

– Здається, цей мухожер ще довго бенкетуватиме, – прошепотів Заєць.

– Мабуть, збирається зжерти всіх упійманих комах, – погодився Жук. – Він так розжирів, що навіть не може сам на них полювати. Видресирував цих двох підлабузників, щоб вони пхали йому вечерю прямо до пащеки.

– А коли досхочу наїсться, то надовго зануриться в гіпнотичний транс, і я зможу прочитати його думки й вивідати плани. Але спершу біжімо до ведмедів!

За хвилину ми вже стояли біля трейлера, розмальованого веселими картинками, на яких були зображені ведмеді з баянами в лапах. Заєць швидко набрав потрібний код, замок клацнув, і двері відчинилися. Хлопці залишились назовні – пильнувати, щоб нас не заскочили зненацька, а я зробив крок усередину трейлера. Кілька тьмяних лампочок освітлювали ряди кліток, в яких лежали змучені тварини. У них навіть не було сил, щоб загарчати на мене.

Я зосередився і спробував налагодити з ними телепатичний контакт. Уявив, як відкриваю клітки, як ведмеді один за одним виходять з трейлера і слухняно йдуть за мною і хлопцями в бік лісу, що видніється за сусіднім пагорбом. На мить мені здалося, що ось зараз у мене все вийде, бо кілька тварин підвели голови, пильно глянули на мене і навіть спробували звестися. Але все було намарне – лапи їх не тримали, і вони знову падали на брудні підстилки.

Знадвору почувся тихий свист – так хлопці попереджали мене про небезпеку. Я зрозумів, що до трейлера хтось наближається і мені треба якнайшвидше ушиватися. Кілька секунд знадобилося для того, щоб вистрибнути назовні, двері за моєю спиною заклацнулися, я опустився навпочіпки і заліз під трейлер. Хлопці вже були там. Ми зачаїлися і чекали, що буде далі. Хто, крім агентів синьомордів, міг прийти сюди посеред ночі? Наскільки ми зрозуміли, цей пустир з цирковими вагончиками охороняли лише вони вдвох. А синьоморд, обжершись мухами, мав уже давно хропти.

Несподівано я почув голос, що тихо мугикав знайому мелодію. А коли той чоловік підійшов ближче, то вже можна було розібрати й слова пісеньки: «По світу я попобродив, і байбачок зі мною. Побачив я чимало див, і байбачок зі мною...»

– Хлопці, гаплик! Здається, у мене почалися слухові галюцинації, – поскаржився я друзям. – Чи ви також це чуєте?

Та хлопці не встигли мені відповісти, бо чоловік нахилився, зазирнув під трейлер і покликав:

– Климе! Ану швидко вилазь, я знаю, що ти там ховаєшся. Скоріше розповідай, в яку халепу ти знову вскочив?

Я полегшено видихнув повітря, обережно висунув голову з-під трейлера і побачив вусатого хлопця з довгим чубом-оселедцем, хвацько закрученим навколо лівого вуха. Так, це був мій давній друзяка Андрій Байбак на прізвисько Бак – водій-далекобійник, який вже не раз приходив мені на допомогу в найскрутніших ситуаціях. Ледь стримуючись, щоб не закричати від радості на все горло, я нарешті озвався:

– Слухай, а як ти мене знайшов? Синьоморд захопив мене зненацька так, що я не встиг передати бабусі жодного повідомлення.

– Знаю, тому пані Соломія мене й прислала. А знайшов я тебе дуже просто – у підошві лівої кросівки в тебе захований маячок! Ти що, забув?

– Хлопці, можете мені пояснити, що тут відбувається? – запитав Бак, коли ми всі троє вилізли з-під трейлера й обступили його.

– Зараз на це немає часу, треба рятувати ведмедів – вони ось тут, замкнені у клітках, – відповів я, показуючи на трейлер.

– А он у тому вагончику хропе пузатий синьоморд зі своїми двома агентами. Нам треба тікати, поки вони не прокинулися, – додав Жук, – і діяти дуже обережно, бо на ведмедів і на нас надягли електронні нашийники, а у рудої тітки, помічниці синьоморда, є дистанційний пульт, яким вона може послати такий електричний розряд, що нам голови повідриває.

– Оце так новини! Звідки ж беруться ці хижі прибульці? Ви ж наче всіх їх відправили додому, – здивувався мій друг-далекобійник. – Невже наша планета так припала їм до смаку?

– Це точно – припала до смаку! – сміючись сказав Заєць. – Наші комахи здаються їм найсмачнішими в цілому Всесвіті. Ці синьоморді потвори просто шизіють від комарів, ґедзів, метеликів, а найбільше – від мух! Але, здається, я знаю, що робити.

От за що я люблю Бака, то це за уміння миттєво включитися в найнебезпечнішу операцію. Він ненадовго відлучився, і незабаром ми почули шум мотора, що наближався. За хвилину з’явився потужний тягач, за кермом якого сидів усміхнений Андрій Байбак. Він визирнув з кабіни й сказав:

– Зараз я піджену свій тягач ближче, а ви, хлопці, спробуєте причепити до нього трейлер з ведмедями. Там дуже проста система, у вас вийде.

Ми саме закінчували прикріплювати трейлер до тягача, коли у нас за спинами пролунав наказ:

– Стояти! Повільно поверніться до мене обличчям і піднесіть руки вгору. Якщо хтось спробує поворушитись – умить перетвориться на курку-гриль!!!

Нам нічого не залишалося, як виконати наказ і завмерти з піднятими руками.

– Мадам дресирувальнице, я б не радив цього робити, – почувся спокійний голос Бака. – У мене теж є гарна цяцька. Нею можна приборкати навіть таких небезпечних хижачок, як ви.

Наш друг-далекобійник став навпроти рудоволосої, тримаючи напоготові дивну зброю, схожу на іграшковий водяний пістолет. Тітка ошкірила зуби в глузливій посмішці та вже замірилась натиснути на кнопку пульта, проте Бак випередив її. З його кумедного пластикового пістолетика вирвався потужний струмінь яскраво-зеленої рідини. За мить тітка завмерла з роззявленим ротом, схожа на статую гігантської сарани, готової пожирати все на своєму шляху. Але, на щастя, тепер вона вже не могла зашкодити жодній живій істоті.

– Ти що, вбив її? – вражено запитав Заєць.

– Та ні, просто на деякий час виключив цю крокодильшу в людській подобі з активного життя. Вона кілька тижнів перебуватиме у напівсонному стані. А коли дія цього заспокійливого засобу, винайденого пані Соломією Джурою, ослабне, то її шкіра все одно залишатиметься ядучо-зеленою. Це такий маркер, щоб нормальні люди, побачивши її, остерігалися і не підходили надто близько.

– Здорово! – зрадів Жук. – Виходить, ця садюга більше не зможе мучити ні людей, ні тварин!

– Сподіваюсь, так воно й буде. А тепер швидко в машину! – вигукнув Бак, сідаючи за кермо, а ми з хлопцями миттю зайняли місця у просторій кабіні потужного тягача. Виїхавши на трасу, Андрій розвинув таку швидкість, що нам довелося міцно триматися за поруччя, прилаштовані біля сидінь. За ведмедів я не боявся. Після того, що їм доводилося виробляти в цирку, така шалена гонитва не могла завдати їм шкоди, а, певно, видавалася лише легеньким погойдуванням. До того ж, їхні клітки були приварені до підлоги.

Нарешті Бак звернув з головної траси на бічну дорогу, а потім по широкій просіці ми заїхали на простору лісову галявину. Там стояла фура, яку він залишив, коли мусив терміново нас розшукати.

– Треба вирішити, що робити з ведмедями. На них досі ті нашийники. Не уявляю, як ми їх знімемо, – захвилювався Заєць, коли ми вилізли з кабіни.

– Спершу тварин треба заспокоїти, нагодувати й напоїти, – заперечив Жук. – І зробити це мусить Музикант, у нього має вийти.

Бак замислився, похитав головою, покопирсався в ящику з інструментами і дістав класну штуку, яку досі я бачив лише в кіно. Це були величезні обценьки із загнутими всередину загостреними кінцями і довжелезними ручками.

– Спробуємо перекусити ті кляті нашийники ось цим, – сказав наш рятівник. – Але спершу звільнимо від цієї погані вас.

За кілька хвилин Бак обережно розрізав остогидлі нашийники, що намуляли нам шиї. Після цього настав час зайнятися нещасними тваринами.

– До речі, он там стоїть фура, по вінця набита собачим кормом, – сказав Бак. – Я саме віз цей вантаж до одного собачого притулку, коли подзвонила пані Соломія. Так що ваші ведмеді не залишаться голодними.

– Добре, тоді я пішов на перемовини з клишоногими артистами, – пожартував я, підморгнув Бакові та хлопцям, і ми рушили до дверей трейлера.

Заєць набрав шифр на кодовому замку, двері безшумно відчинилися, і я обережно ступив усередину. Як же переконати нещасних звірів, що небезпека минула і їх більше ніколи не будуть мучити? Раптом я зрозумів, що треба робити, зосередився і почав уявляти, як наш товариш Андрій Байбак наставляє пістолет на агентку синьомордів, як вона шкіриться і підносить дистанційний пульт.

Ведмеді заворушилися у клітках і загарчали. Тоді я відчув – телепатичний контакт встановлено! І одразу ж подумки показав ту сцену, коли з Бакового пістолета вирвався ядучо-зелений струмінь і вкрив з ніг до голови підступну дресирувальницю. У відповідь я отримав таку хвилю полегшення і радості, що не зміг стримати щасливої усмішки.

Я ходив між клітками і гладив волохаті ведмежі голови, і шепотів у їхні вуха якісь заспокійливі лагідні слова. А вони тихенько скавчали, ніби хотіли розповісти про все, що їм довелося пережити у цьому жахливому Цирку доброти.

Зробити решту справ було зовсім нескладно. Бак та хлопці ходили між клітками, наливали воду в пластикові миски і насипали виснаженим звірам цілі гори собачого корму. Коли ж ведмеді вгамували спрагу і голод, я взяв до рук обценьки й звільнив їх від жахливих електронних нашийників.

А після цього виникло найскладніше питання – що тепер робити з цілим трейлером ведмедів?

Наші ведмеді поснули. Можливо, вперше відтоді, як потрапили до цього страшного цирку, вони спали, не боячись, що їх у будь-який момент можуть вдарити струмом або відшмагати нагайкою. А я ходив навколо трейлера і думав – що робити далі? Де вони житимуть, і як їх переправити у безпечне місце? Наш тягач із причепом викличе підозру в першого ж зустрічного поліцейського. І що ми йому скажемо? Що трейлер належить нам, а ведмеді, які сидять у клітках, – наші актори? У це зроду ніхто не повірить. Тоді що – просто відкрити клітки і випустити їх на волю у незнайомому лісі?..

Я все ще ламав голову над цією проблемою, коли в небі над нашими головами почувся гуркіт вертольота. Він покружляв над галявиною, а потім пішов на посадку.

– Ну, нарешті! – вигукнув Бак. – Це пані Соломія! Ми домовились зустрітися саме на цій галявині.

І не чекаючи, коли велетенський гвинт зупиниться, побіг до вертольота.

Коли гвинт перестав гнати повітря, дверцята кабіни розчахнулися, і по маленькій драбинці на землю швидко спустилася моя бабуся, вона ж Соломія Джура, президент ТТБ. За нею слідом вийшов пан Мак-Байбак, на ходу знімаючи шолом пілота.

– Ну що, хлопці, нарешті я дізнаюся, що сталося? – навіть не привітавшись, запитала бабуся. – Чому ваш чудовий план провалився з таким тріском? А ще, як мені повідомив Бак, ви потрапили у полон до синьоморда та його агентів. Хто почне?

Наперед вийшов Заєць і усміхнувся бабусі своєю безпрограшною «заячою» посмішкою, виставивши довгі передні зуби.

– Добре, ми готові все розповісти, але ті садюги за весь час жодного разу нас не нагодували. А їсти собачий корм, якого у нас тут повна фура, мені чомусь не хочеться...

Я бачив, що бабуся Соля намагається стриматись, та все ж вона розсміялася і сказала зовсім іншим тоном:

– Невже ви думали, що я прилечу з порожніми руками? У мене в кабіні вертольота ціла торба пиріжків з м’ясом.

Після того, як ми з шаленою швидкістю ум’яли всі пиріжки, кожен з нас розповів свою версію подій останньої доби. Жук і Заєць говорили по черзі, але раз у раз перебивали одне одного. Виявилось, що прем’єру їхньої нової вистави, на яку хлопці покладали стільки надій, зірвав пузатий синьоморд.

Першим, ще дожовуючи останній пиріжок, заговорив Заєць:

– Розумієте, саме в той момент, коли ми показували свій коронний номер, то зникаючи, то знову з’являючись на очах у враженої публіки, і чекали на прибуття Музиканта, раптом по всьому залу прокотився крик жаху.

– Hi, – перебив його Жук, – спочатку всі завмерли, і кілька секунд панувала мертва тиша! А потім зарепетували і кинулися навтьоки, збиваючи одне одного з ніг і гублячи речі.

– Ми нічого не розуміли, а коли озирнулися, то побачили, що посеред арени стоїть і шкірить зуби величезна бородавчаста блакитна потвора з синьою мордою!

– Ця баньката тварюка спрямувала на нас свій пінобластер, і я ніби кудись провалився...

– І я так само – ніби полетів у бездонну прірву, – підтвердив слова Жука Заєць.

– А отямились ми вже у клітці, коли почули, як синьоморд про щось верещав своєю жахливою мовою. Як же огидно це звучало! – Жука аж пересмикнуло від згадки про вищання, скрегіт, свист та інші нелюдські звуки, що виривалися з пащеки чужопланетного монстра.

– З моєї голови наче хтось витер шматок пам’яті, – пробурмотів Заєць. – Щойно я хотів пригадати, як потрапив у цей смердючий вагончик, думки починали плутатись і я впадав у якийсь ступор.

– Гм, схоже на амнезію, – задумливо промовила пані Соломія. – Ну, тепер майже все зрозуміло, за винятком окремих деталей. Залишилося знайти кілька частинок пазла, щоб я могла скласти всю картину. Але найбільше мене хвилює доля часольота, – бабуся скрушно похитала головою і поглянула на мене. – Якщо мій винахід потрапив до лап тієї підступної істоти, це може призвести до непередбачених наслідків.

– Думаю, часоліт залишився в цирку-шапіто, – пробурмотів я. – Синьоморд та його агенти, мабуть, вирішили, що жовта машинка – частина циркового реквізиту, – говорячи це, я дуже хотів, щоб саме так і було.

– Гаразд, скоро все з’ясується. А зараз, коли ви наїлися і розповіли про свої небезпечні пригоди, на вас чекає несподіванка.

Бабуся обернулася до вертольота і голосно сплеснула в долоні. Тієї ж миті у пасажирській частині гелікоптера відчинилися двері й звідти вистрибнула Зізі – вихованка Луни, нашої товаришки з ТТБ. Цю дивовижну істоту дівчина викрала з інкубатора прибульців, коли та ще була ікриною, виростила і передала їй деякі риси своєї вдачі.

Точніше, виявилося, що від того, хто першим доторкнеться до сяючої блакитної кулі-ікрини, майбутній пуголовок переймає частину свідомості та емоцій, хоча Зізі мала багато власних талантів. Як завжди, синьомордиха була вбрана у квітчасту сукенку, а її голову прикрашав елегантний капелюшок. Зізі була страшенною модницею, чим відрізнялася від своєї виховательки Луни.

– Рада вітати вас, друзі! – промовила синьомордиха й усміхнулася. – Разом зі мною прилетіли й десять моїх подружок-клоночок.

Зізі кокетливо змахнула лапою, в якій тримала мереживну хусточку, і з вертольота на землю почали вистрибувати блакитні жабоподібні створіння – точні копії свого прототипа Зізі.

Поки наші ведмеді спали, ми зібралися на оперативну нараду. Пан Мак-Байбак, незважаючи на те що був мільйонером, володів старовинним замком у Шотландії і купував найсучасніші моделі вертольотів та літаків, зовсім не хизувався своїм багатством. Він радо приєднався до нашої команди, разом з Баком вони швидко обладнали штаб, з якого Соломія Джура мала керувати операцією «Антижаб-5».

Під широким тентом нашого оперативного штабу зібралася класна компанія. Навколо «столу для засідань», за який правив стовбур старого поваленого дуба, на кріслах, які перенесли сюди з салону вертольота, сиділи: президент ТТБ пані Соломія Джура, мої друзі-циркачі Жук та Заєць, я, Клим Джура (таємне псевдо «Музикант»), пан Мак-Байбак, а також його далекий родич, член Міжнародного Клану Байбаків Андрій Байбак (на прізвисько Бак). Доповнювала нашу оперативну групу синьомордиха Зізі, зі своїми десятьма клонами.

– По-перше, у зв’язку із зміною діяльності нашого ТТБ, вважаю, що його слід перейменувати з Таємного Товариства Близнюків, на Таємне Товариство Блазнів.

– Чому блазнів? – здивувався Бак. – Тоді вже краще назвати його Таємним Товариством Байбаків. Бо ми оце порадилися з Маком і хочемо запропонувати усім членам МКБ вступити до вашого товариства. За кожного я ручаюся, якщо не головою, то своїм тягачем!

– Цікаво, а хто ж тоді очолить наше ТТБ? – запитав Жук, пильно глянув на Бака й насупився.

– Як хто? Ясно – пан Мак-Байбак! Це ж він розшукав усіх нащадків славного роду Байбаків і налагодив з ними контакт. Знаєте, скільки Байбаків розкидано по всьому світу! Та вони можуть добути будь-яку інформацію, виручити з найстрашнішої халепи і просто доправити людину в потрібне місце. Адже Байбаки одвіку були чумаками, моряками й мандрівниками. А в наш час найбільше Байбаків стало професійними гонщиками, льотчиками та водіями-далекобійниками! – було зрозуміло, що ця ідея страшенно захопила нашого друга Бака.

Вислухавши хвалебну промову, Жук ще дужче набурмосився, почервонів і вже хотів сказати Бакові щось образливе. Я добре знаю вибухову вдачу свого товариша і розумів, що ця суперечка затягнеться надовго. До того ж, я теж не уявляв, що хтось може замінити на посту президента ТТБ мою бабусю – геніальну винахідницю й мандрівницю в часі й просторі. Але тут озвався сам пан Мак-Байбак:

– Хлопче, ану трохи пригальмуй! Я радо допомагатиму пані Соломії та Товариству, яке вона очолює, але змагатися з синьомордими прибульцями не наважусь! Не певен, що зміг би їх подолати, навіть, якби задіяв усі свої гроші, всю наземну і повітряну техніку! Навіть весь наш байбачиний клан був би тут безсилим.

Мак-Байбак на хвилину замовк, а потім підморгнув і додав:

– Хіба що мій домашній дракон Слинько міг би позмагатися з цими космічними монстрами. Хоча у нього такий вишуканий смак, що навряд бородавчасті синьопикі жаби припадуть йому до вподоби.

Усі зареготали, і перший конфлікт було подолано раніше, ніж він розрісся і зашкодив нашій операції. Я звернув увагу, що клони чи клоночки, як їх лагідно називала Зізі, засміялися одночасно з синьомордихою, тому їхній дзвінкий сміх луною рознісся на всю галявину. Я навіть злякався, що вони розбудять наших ведмедів. Але клишоногі артисти спали без задніх лап.

Бабуся глянула на годинника, посуворішала і вже без всяких жартів сказала:

– Тоді вирішено – поки приймемо до ТТБ лише Мака. А Бак, як ви знаєте, приєднався до Товариства ще під час наших минулих операцій. Що ж до решти Байбаків, то вони нам просто допомагатимуть. До речі, пане Мак-Байбаче, ви не образились, коли я назвала вас Маком?

Мак був не проти. Він усміхнувся і ствердно хитнув головою.

– Отже, відсьогодні наша організація називатиметься Таємним Товариством Блазнів. Пізніше ви зрозумієте, чому. А тепер про головне. Ведмедів слід негайно транспортувати в заповідник «Мармет». Нещасні звірі потребують невідкладної медичної допомоги.

– А як же ми їх перевеземо через кордон без жодних документів? – запитав Бак. – Мій тягач з трейлером, повним ведмедів, зроду не пропустять. Ще й затримають за знущання над тваринами!

– А хто сказав, що їх треба везти? Вони полетять! На вертольоті, разом із Маком, – спокійно відповіла бабуся.

– Я не проти, але чи згодяться з вами ведмеді, шановна пані президентко ТТБ?

Було зрозуміло, що Мак сприйняв бабусину пропозицію як жарт.

– Ось побачите, Музикант все зробить! Я був свідком – він уже двічі з ними домовлявся! – долучився до розмови Заєць.

– Що? Домовлявся з ведмедями?! – Мак похитав головою й насупився. Певно, йому здалося, що мій товариш просто глузує з нього.

– Тихіше, чуєте – вони прокинулись? – пані Соломія показала рукою в бік трейлера, скрушно похитала головою і додала: – От бузувіри, таке виробляти з сердешними тваринами! Климчику, ти ж їм допоможеш?

Зараз зі мною говорила не президент ТТБ Соломія Джура, а моя рідна бабуся Соля. В її голосі було стільки співчуття і жалості, що у мене клубок підкотився до горла, і я ствердно кивнув головою.

Справді, ведмеді прокинулись і почали ревіти, гарчати і стогнати. Я схопився на ноги і кинувся до трейлера. Те, що я побачив усередині, мало не довело мене до відчаю. Здавалося, всі попередні телепатичні сеанси, що я провів із тваринами, пішли нанівець. Якщо раніше вони лежали на дні кліток і просто не могли стати на лапи через слабкість, то тепер, наївшись досхочу і виспавшись, ведмеді стояли у клітках, вчепившись пазурами у залізні ґрати.

Я відчув, що до мене повертається давно забутий страх. Боявся я не за себе. Справді, з цими ошалілими розлюченими звірами впоратись міг лише я. Однак де гарантія, що й цього разу все спрацює? І тут я згадав, як колись відправляв додому космічних прибульців, проникнувши в їхню свідомість. Зараз треба було так само уявити щось неймовірно важливе для тварин – те, що миттєво їх перепрограмує! Воля – ось, що було для них найголовнішим.

Я зустрівся очима з ведмедем, що стояв у найближчій клітці, й мене накрила хвиля такого лютого гніву, що я ледве стримався, щоб і собі не заревіти на все горло. А потім, вгамувавши цей спалах гніву, уявив, як двері кліток відчиняються, як ми виходимо з-за ґрат, як без поспіху рухаємося в бік вертольота. Врешті, один за одним піднімаємося східцями і заходимо всередину пасажирського салону.

Коли ревіння стихло, я зрозумів, що ми налаштувалися на одну хвилю. Тоді почав відмикати клітки і побачив, що тварини, які ще хвилину тому лютували, спокійно посунули до виходу з трейлера, слухняно виконуючи все те, що я їм показав в уяві. На щастя, Зізі вчасно зорієнтувалася в ситуації. Вона дала команду своїм клоночкам, і ті встигли повернути до салону вертольота крісла, на яких ми сиділи під час оперативної наради.

Діяли двійники неймовірно злагоджено, і я мимоволі пригадав, як на горі Підстава синьомордихи у цьому ж складі, взявшись за лапи, виконували танок маленьких лебедів з балету Петра Ілліча Чайковського «Лебедине озеро». Цей спогад так мене розсмішив, що я аж зайшовся від реготу і мало не зірвав транспортування ведмедів. Та врешті все завершилось успішно. Тварини за моєю вказівкою піднялися сходами до салону, зручно вмостилися у кріслах і захрумкотіли сухим собачим кормом, залишеним у мисочках біля їхніх сидінь. До кожної порції ми завбачливо додали ще й таблетку транквілізатора, тож невдовзі звірі захропли і спокійно проспали аж до посадки в заповіднику «Мармет».

Не встиг вертоліт зникнути за хмарами, як бабуся знову перетворилася на владну пані Соломію, керівницю небезпечної операції «Антижаб-5».

– Тепер у нас розв’язані руки – в заповіднику цих тварин вилікують і в потрібний час випустять на волю. Тому негайно приступаємо до наступного етапу – викриття та знешкодження хижих космічних потвор. Прошу точно виконувати всі мої розпорядження. Зараз треба якнайшвидше потрапити до цирку-шапіто та знайти часоліт. Я встановила на ньому потужний захист, тож при спробі проникнення туди чи то людської істоти, чи чужопланетного прибульця, машина негайно заблокує всі системи. Але його могли викрасти або просто знищити.

– Гадаю, Зізі й цих... клоночок краще розмістити не в цирковому трейлері, а в моїй фурі, – озвався Бак. – Бо якщо нас зупинить поліція й побачить, що у причіпному вагончику з намальованими на стінах ведмедями сидять ці, гм, синьоморді дівчата, то проблем нам не уникнути.

– Перепрошую, але як ви це собі уявляєте? – голос Зізі тремтів від обурення. – Чому ми маємо їхати разом із собачим кормом? Це просто якась дискримінація через колір шкіри!

Далекобійник, почувши звинувачення в дискримінації від блакитної жабоподібної істоти, хай навіть убраної в жіночу сукню й мереживний капелюшок, так розгубився, що не міг вимовити й слова. Замість Бака заговорила пані Соломія:

– Зізі, заспокойся! Ніхто не збирався тебе принижувати, і колір твоєї шкіри тут ні до чого. У фурі вам буде зручно, адже ведмеді були такі голодні, що з’їли не один мішок собачого харчу. Там тепер повно місця.

– Я поїду з вами! – запропонував я розгніваній синьомордисі.

До речі, пам’ятаючи нашу першу зустріч на горі Підстава і те, що Зізі має дивовижні телепатичні здібності, я поставив блок і тепер синьомордиха не могла читати мої думки. А от решта присутніх навіть не здогадувалася, що ця вихованка Луни-Лі бачить їх наскрізь.

– А ми можемо показати вам кілька простеньких фокусів і навчимо їх робити! – сказав Заєць. – Знаєте, вийшов би класний номер, якби ми виступили разом. Це була б справжня сенсація.

– Але ж цих, гм, синьомордих панночок, не можна нікому показувати. Особливо після паніки, яку зчинив той пузатий монстр, коли з’явився під час останньої вистави й розігнав усю публіку! – заперечив Жук.

– Шановні члени Таємного Товариства Блазнів, годі базікати! – суворо промовила пані Соломія. Ви часом не забули, що лише сьогодні вночі дивом вирвалися з лап хижого синьоморда та його агентів. Здається, вони дресирували вас за допомогою електричного струму? І ми ще не знаємо, які капості вони влаштують, коли отямляться і побачать, у що Бак перетворив руду садюгу-дресирувальницю. Вирушаємо негайно! Зізі з клонами, Музикант, Заєць і Жук розміщуються у фурі. А я їхатиму з Баком у кабіні й визначатиму курс за супутниковою картою.

До цирку-шапіто ми добралися, вже коли почало сутеніти. На щастя, по дорозі нас жодного разу не зупинили. Ніхто не перевіряв документів і не зазирав усередину фури, аби подивитися, що за вантаж везе Бак. На швидкісній трасі, якою ми їхали, курсувало безліч вантажівок, і наш тягач із причепом не викликав жодних підозр.

А нам з хлопцями було цікаво й весело в компанії Зізі та її клоночок. Ми зручно влаштувалися на мішках із собачим кормом і почали розповідати анекдоти. Адже фура так гойдалася, що жоден фокус тут би не вийшов. Як виявилося, синьомордихи мали непогане почуття гумору, тож у нашій фурі час від часу лунали вибухи сміху. Правда, коли Жук зовсім недоречно згадав старий анекдот про жабу, яка виправдовується: «Не дивіться, що я така слизька, бородавчаста й лупата. Це все через хворобу. А взагалі – я біла й пухнаста!» – наші супутниці на хвилину завмерли і втупилися в мого товариша банькатими червоними очиськами. Та за мить Зізі підморгнула Жукові й тихенько захихотіла, до неї приєдналася й решта синьомордиць. Однак я сумнівався, що той сміх був щирим.

Усі ми намагалися приховати хвилювання, коли під’їхали до цирку-шапіто й почали обережно підкрадатися до входу. Проте навколо панувала тиша і жодної людини не було помітно біля великого шатра з кольоровим куполом. Сторожко озираючись, ми зайшли всередину й побачили, що на арені та між рядами крісел так само валяються зіжмакані фантики від цукерок, циркові програмки з іменами акторів, руді перуки, червоні накладні носи та блазенські ковпаки з дзвіночками.

– Нам пощастило, – промовила пані Соломія, – поява синьомордого монстра страшенно налякала публіку. Мабуть, чутки про жахливе чудисько вмить розлетілися по всіх усюдах, тому досі до шапіто ніхто так і не наважився увійти. Ти, Климе, був правий – синьоморд та його помічники вирішили, що поява старенького «Запорожця» це частина циркової вистави.

І справді, жовтий автомобільчик, схожий на іржаву консервну бляшанку, стояв на тому ж місці, де я його залишив. Бабуся відчинила дверцята, сіла на переднє сидіння і приклала праву долоню до пульта керування. Адже часоліт реагував лише на відбиток її або моєї долоні. Мить – і машина завібрувала, а на пульті замиготіли різнобарвні лампочки. Я почув знайомий механічний голос, що привітався й замовк в очікуванні наказів. Бабуся обернулася до нас, усміхнулася і сказала:

– Я ненадовго відлучуся – злітаю на нашу експериментальну базу на горі Підстава та до підземної дослідної лабораторії на горі Треп. У мене з’явилося кілька цікавих ідей, але знадобиться допомога багатьох членів ТТБ. Для здійснення мого плану стане у пригоді досвід твоїх, Климе, друзів, з якими ви колись створили Товариство Ботанів. А ще знання тих, хто зараз досліджує організми прибульців, які перебувають в анабіозі у підземній галереї на Трепі. І, звичайно, ми не обійдемося без Клану Байбаків, які можуть доправити сюди потрібних людей та необхідні речі з будь-якої точки Землі.

– А що ж робити нам? – стурбовано запитав Заєць.

– Готуйте якомога більше блазенських костюмів! Show must go on![2] Вашим командиром на час моєї відсутності я призначаю Андрія Байбака.

Щойно пролунали ці слова, як часоліт разом з бабусею зник.

Після того, як бабуся відбула на своєму часольоті, ми почали готуватися до ночівлі. Усі були настільки втомлені подіями минулого дня, що навіть вечеряти ніхто не схотів. На щастя, у шапіто знайшлися різні речі з циркового реквізиту, які могли замінити нам постіль. Зізі зі своїми клоночками схотіла спати на свіжому повітрі, тим більше, що цирк був розташований посеред чудового парку. Синьомордихи швидко спорудили курінь, влаштували собі затишні кубельця, і за кілька хвилин з куреня почало долинати синхронне сопіння Зізі та десятьох її копій.

– Оце так дисципліна! – схвально прокоментував злагоджені дії команди синьомордиць Бак. – Хлопці, і вам вже час лягати. Сьогодні вночі підходи до цирку охоронятиму я, а завтра встановимо чергування.

Спати мені хотілося страшенно, я бачив, що у Зайця та Жука теж злипаються очі. Мабуть, це була не лише втома – на нас все ще діяла отруйна слина синьоморда, бо ми були ладні лягти просто на голу землю й одразу ж заснути. Та все ж знайшли затишний закапелок углибині шатра, де в кутку валялася ціла купа килимків, блискучих плащів, надувних матраців та циркових костюмів. Навіть не роздягнувшись, ми попадали на матраци, накрилися – хто плащем, хто килимком, а хто про-сто шматком брезенту – і вмить позасинали.

Однак проспав я зовсім недовго. Прокинувся, відчувши, що хтось торсає мене за плече. Навколо панувала темрява, отже, до світанку було ще далеко.

– Климе, що з тобою? – почув я схвильований голос Андрія Байбака. Він посвітив мені в обличчя ліхтариком і почав пильно розглядати так, наче вперше бачив.

– Що ти робиш?! – скрикнув я, замружився від яскравого світла і затулив очі рукою.

– Хотів переконатися, що це насправді ти, – похмуро відповів Бак.

Я здивовано глянув на свого друга-далекобійника, не розуміючи, що його так схвилювало.

– А хто ж тут міг спати? Наш знайомий синьоморд? – спробував я пожартувати. – Так ти б його сюди не пустив – сам же вирішив цілу ніч нас охороняти.

– А ти не смійся, я на хвилину так і подумав, коли почув, як ти верещиш, свистиш і скрегочеш. Дивуюсь, як це хлопці не прокинулись... Гаразд, завтра розберемося, що з тобою коїться. Може, той прибулець встиг тебе заразити якоюсь хворобою?

Я нічого не відповів Бакові, лише заперечливо похитав головою. Він знизав плечима, ще раз пильно глянув мені в очі, потім махнув рукою і пішов до виходу з шапіто, підсвічуючи собі ліхтариком. А я впав на купу мотлоху, в який перетворилася моя постіль – певно, уві сні я страшенно крутився і з жахом зрозумів, що крізь сон кричав мовою синьомордів.

Невже знову повертаються ті жахливі сни, які переслідували мене щоразу після зустрічі з космічними потворами? Я пам’ятав, як на горі Підстава, куди мене заманив синьоморд на прізвисько Тютя, вночі я теж горлав крізь сон по-синьомордівськи. Тоді сусід по намету Ромчик Гунька мало не уколошкав мене, вирішивши, що до нас влізла якась хижа тварюка. Марно силкуючись пригадати, що ж мені привиділося, я непомітно заснув.

А вранці неприємна нічна подія видалась мені чимось випадковим і незначним. Спочатку ми поснідали смачним кулішем, який, розіклавши багаття біля свого куреня, приготувала Зізі разом зі своїми помічницями. Однак після сніданку в нашій досі дружній команді несподівано спалахнула сварка.

Річ у тім, що у мого розумного й сміливого товариша по ТТБ Жука є одна неприємна риса. Він страшенно любить давати цінні вказівки, навіть коли його про це не просять, і командувати. Саме так він повівся, коли Бак зібрав нас, щоб обговорити план дій на найближчий час. Жук раптом виступив уперед і заявив:

– Я все обміркував. По-перше, ми маємо розбити нашу команду на два підрозділи. Перший, хлоп’ячий, назвемо... – Жук на хвилину замислився, стріпнув своєю чорною чуприною і вигукнув: – байдами! А другий, умовно кажучи, гм... дівчачий, – балеринками!

– Які ще байди?! – визвірився Заєць. – Хіба ми байдикувати сюди приїхали?

– Які ще балеринки? – обурилася Зізі. – Ми що, танцювати тут зібралися?!

Відчувалося, що вчора вона все ж образилася на той анекдот про жабу, який так недоречно розповів у трейлері наш товариш. І зараз Зізі вже не сумнівалася: обізвавши їх «балеринками», Жук хотів познущатися з неї та її клонів. Решта синьомордиць щільно обступили її, ніби намагаючись захистити від кпинів.

А Бак різко проказав:

– Слухай, Жуче, я знаю, що ти крутий циркач-акробат і вмієш робити різні фокуси. Але пані Соломія за головного лишила мене. Поки ми їхали сюди, вона дала мені чіткі інструкції. Ви сьогодні ж мусите розпочати репетиції. І мені байдуже, чи розіб’ється наша команда на два підрозділи, чи називатимемо ми Зізі та її дублікатів балеринками, а себе байдами. Головне, щоб до повернення пані Соломії вистава була готова! Тож беріться до роботи.

– А як ти собі це уявляєш? – зухвало запитав Жук. – Ну, я жартома запропонував називати наших синьомордиць балеринками. Просто це прикольно звучить. Та невже ви думаєте, що їх справді можна показувати публіці? Що вони можуть? Показувати акробатичні номери? Чи танцювати у балетних пачках? – промовивши останні слова, Жук не втримався і голосно зареготав.

З усієї нашої команди спокійним залишався тільки я. Бо вже не раз переконувався, що найдивніші бабусині ідеї виявляються найправильнішими. Тому, поки Бак сперечався з Зізі, Жуком та Зайцем, я вирішив обстежити всі закапелки цирку. Може, знайду якісь уже готові костюми? Здається, бабуся говорила про блазенське вбрання. Повернувшись до комірчини, де ми спали з Жуком і Зайцем, я став розгрібати купу циркового манаття.

Нарешті докопався до кумедного клоунського ковпака з дзвіночками і почав приміряти його на свою голову. Та що це? Раптом мою щоку обпекло гострим болем. Я зрозумів, що випадково дряпнув себе по обличчю. Глянув на свої пальці і скрикнув від жаху мої нігті перетворилися на гострі закручені пазурі, точнісінько такі, які я бачив на лапі синьоморда, коли він шкрябонув по гратах клітки, у якій мене замкнули.

Я застиг над розкиданими цирковими костюмами. На голові в мене стирчав клоунський ковпак з дурнуватими дзвіночками, а я ніяк не міг отямитись від шоку, який щойно пережив. Тепер було зрозуміло, чому цієї ночі я скреготав, свистів та верещав так, що Андрій Байбак вирішив, ніби до цирку вдерлися хижі прибульці. У пам’яті спливла вдоволена пика агента синьомордів, коли він говорив про сюрприз, який вони зі своїм господарем приготували для ТТБ і для «тієї відьми» – моєї бабусі.

Досить довго я роздивлявся огидні пазурі на своїх руках, а потім глибоко засунув їх у кишені джинсів і замислився. Що робити? Розповісти Бакові та хлопцям? Як вони це сприймуть? А Зізі та її клони? І чому процес переродження з людини в синьоморда почався лише у мене, а Жук і Заєць залишились такими, як завжди?

Раптом у мене над вухом почувся тихий голос Жука:

– Музиканте, у нас проблема, треба по-радитись. Виберись із шапіто тихо, щоб тебе ніхто не бачив, і залазь у трейлер. Там нас вже чекає Заєць.

– А Бак і Зізі нас не шукатимуть?

– Ні, вони саме знімають мірки з синьомордиць. Наш хитрий друг-далекобійник переконав цих банькатих бородавчастих істот, що костюми, вкриті блискітками, їм дуже личитимуть. Іди за мною, я покажу, де в цирку запасний вихід.

Вислизнувши крізь невеличкий отвір із протилежного боку від входу в шапіто, ми непомітно пробрались у трейлер і зручно вмостилися на мішках із собачим кормом. Тільки глянувши на Зайця, я зрозумів, що сталося щось жахливе. Ще ніколи не бачив свого друга в такому розпачі. Він сидів, опустивши плечі, і в його очах був відчай та безнадія.

– Хлопці, що за секрети? Можете пояснити, чого ви мене сюди притягли?

Заєць нічого не відповів – він мовчки простяг уперед руки з випростаними долонями, і я побачив на його пальцях гострі, закручені на кінцях пазурі темно-синього кольору. Жук теж підняв руки з такими ж потворними кігтями.

– Музиканте, ми випадково це помітили під час наради! Ті гади не просто нас викрали, – похмуро промовив Жук. – Вони прищепили нам якийсь вірус чи вживили свої стовбурові клітини. Пам’ятаєш покручів – напівлюдей-напівсиньомордів, яких ми накрили у підземній фабриці? Вони там виготовляли копії членів ТТБ. Ті мутанти були на різних етапах переродження, але в них усіх я помітив точно такі пазурі.

– Добре, хоч на тебе це не подіяло, – ледь чутно пробурмотів Заєць.

– Не подіяло?! – вигукнув я і підніс до їхніх облич свої руки з огидно загнутими синіми пазурами. – Хлопці, боюсь, якщо ми негайно щось не придумаємо – нам гаплик!

Жук і Заєць якусь мить вражено мовчали, втупившись у мої долоні. Потім Жук нервово стріпнув головою і заговорив, раз у раз спиняючись, ніби добираючи потрібні слова:

– Треба негайно зв’язатися з пані Соломією... Ми ж не знаємо, як швидко відбувається процес переродження... А вона в останні місяці досліджувала... в лабораторії заповідника «Мармет»... твого колишнього сусіда... Кактуса... та інших перевертнів... Тих, що пішли на службу... до синьомордів.

– Так, пані Соломія нас вилікує, – з надією промовив Заєць і, помовчавши, додав: – А я все не міг зрозуміти, куди зникли з моєї пам’яті спогади про те, як нас викрали з цирку. Ніби хтось стер цілий епізод мого життя. Просто натиснув «delete» на клавіатурі комп’ютера, а відновити вже нічого не можна...

Раптом у моїй голові ніби щось клацнуло, перед очима з’явилася стаття з Вікіпедії під назвою «Амнезія». І я почав уголос «зчитувати» текст:

«Амнезія – це патологічний стан, клінічний симптом, що полягає в ослабленні або втраті пам’яті на ґрунті різних уражень головного мозку. Амнезію можуть спричиняти захворювання, зокрема психічні, а також травми мозку. Амнезія може виникнути внаслідок шоку та при багатьох патологічних станах, що супроводжуються розладами свідомості.

При частковій амнезії з пам’яті випадають лише певні види знань та уявлень. При ретроградній амнезії з пам’яті випадають події певного відрізку часу. При антероградній амнезії втрачається здатність згадувати події, що відбувалися під час гострого розладу свідомості. При прогресуючій амнезії настає поступове спустошення пам’яті; передусім втрачаються недавно засвоєні знання.»

– Музиканте, ти що, зовсім крейзанувся?! – повернув мене до дійсності крик Жука. – Навіщо ти визубрив напам’ять статтю з Вікіпедії? І нащо нам знати часткова, ретроградна чи ще там якась у нас із Зайцем амнезія? Провали в пам’яті – це ще не так страшно. Найстрашніше, якщо ті нелюди нас перепрограмували!

– Або якщо вони проникли до нас усередину, як у фільмі «Чужий»?! – з відчаєм простогнав Заєць.

Однак за мить його весела вдача перемогла і він, хитро примруживши очі й виставивши вперед два своїх «фірмових» передніх зуби, проскреготав, копіюючи синьомордівську мову:

– Не встигнемо опам’ятатися, як посиніємо, вкриємося бородавками, вилупимо червоні баньки і почнемо жерти мух!

Але у той момент мені чомусь зовсім не хотілося жартувати. Я відчував, що попереду на нас чекає ще багато «сюрпризів», про які говорив гладкий агент синьомордів, на лівому плечі котрого була витатуйована огидна блакитна жаба з червоними баньками.

– Хлопці, знаєте, зі мною справді останнім часом щось дивне відбувається. Раптом видаю інформацію так, наче моя голова перетворилася на комп, підключений до Інтернету. Все почалося ще під час операції «Антижаб-4», коли я блукав у центрі кромлеха на вершечку гори Треп. Тоді нас накрила буря, і блискавка розколола навпіл величезну брилу, біля якої я стояв. Здалося, що в голові у мене вибухнув сліпучий феєрверк. А потім я просто вирубився – на якийсь час випав з реальності. А коли отямився, зрозумів, що став іншим. Не знаю, як це вам пояснити...

Друзі-циркачі глянули на мене зі співчуттям. Мабуть, подумали, що в мене остаточно поїхала стріха, і навіть на хвилину забули про власні проблеми.

– Музиканте, ти не переживай, пані Соломія з усім розбереться. Просто набери її скоріше.

Я слухняно витяг із задньої кишені джинсів айфон, який разом з іншими необхідними речами бабуся привезла мені після того, як Бак визволив нас із полону, і почав по пам’яті набирати її номер. Але у відповідь почув: «Абонент перебуває поза зоною досяжності».

Ми стояли, втупившись в екран айфона, я безперервно набирав бабусин номер, але той самий байдужий голос повторював, що мій абонент недосяжний.

– Хлопці, ви відчуваєте в собі якісь зміни? Ну... крім цих синіх пазурів? – запитав Заєць.

– Поки що ніби ніяких. Але мені весь час хочеться перевірити, чи не виріс у мене язик, – відповів Жук і висолопив цілком нормального рожевого язика.

– Не хвилюйся, якби він виріс, ти б уже ганявся за комашнею, – вирішив я пожартувати, щоб заспокоїти друга. – Але можна перевірити. Он бачиш, на стелі сидить кілька зелених мух. Тобі не хочеться їх проковтнути?

Як виявилось, Жук любив лише власні жарти. Він почервонів і вже був готовий накинутись на мене з кулаками, коли ми почули, що хтось смикає замкнені двері трейлера. Я приклав палець до губ, ми завмерли, не знаючи, що робити. Якщо це Бак, що ми йому скажемо? Адже ми так і не вирішили, чи можна розповідати про те, що з нами сталося. І тут почувся знайомий голос президента ТТБ:

– Ану, швидко відчиняйте! Ви у небезпеці. Часу, щоб вам допомогти, залишилось зовсім мало. Я знаю, що з вами сталося.

Ми кинулися до дверей, відімкнули їх і по-вистрибували з трейлера з такою швидкістю, наче за нами гналася ціла зграя синьомордів.

– Бабусю, де ти поділася? Я тебе набирав разів сто, а там весь час: «поза зоною» та «поза зоною»!

– Заспокойся, зі мною й справді неможливо було зв’язатися – я переміщувалась не лише у просторі, а й у часі. Бо коли дізналася, що після викрадення у вас з’явилися провали у пам’яті, зрозуміла, на яку небезпеку ми наражаємось. Запрограмувала часоліт на той час, коли Клим прибув до цирку, і тепер знаю, що з вами зробили. Зараз ви самі це побачите.

– Ви хочете і нас туди перенести? – запитав Заєць.

– Ні, це зайве і надто довго. Ходімо до часольота, я все записала за допомогою ПУПСа[3] і зараз покажу вам цей запис. До речі, ви вже помітили якісь зміни?

Ми з хлопцями перезирнулися й одночасно простягли вперед руки.

– Усе ще гірше, ніж я припускала, – похитавши головою, сказала президент ТТБ, – на відновлення піде більше часу. Хлопці, вам обом доведеться кілька днів провести в лабораторії заповідника «Мармет». А Климові я доручу досить складне завдання. Якщо, звичайно, він погодиться. Бо, крім нього, ніхто цього не зможе зробити.

Я здивовано глянув на бабусю. Невже вона збирається лікувати лише Зайця та Жука, а мене хоче відправити на якесь небезпечне завдання, навіть не прибравши цих огидних пазурів? При цьому ще невідомо, що в мене за цей час може вирости чи відвалитися. Не кажучи вже про зміни у моїй свідомості!

Проте зараз не було часу це з’ясовувати – здалеку почулися голоси нашого тимчасового командира Андрія Байбака та Зізі. Вони, певно, закінчили обмірювати клоночок і жваво обговорювали, якими мають бути циркові костюми синьомордих «балеринок».

– За мною! – наказала пані Соломія і кинулася в бік куреня, збудованого синьомордицями.

Виявилося, неподалік від нього, серед густих кущів акації, бабуся замаскувала свій часоліт. Коли ми, уникнувши зустрічі з Баком та Зізі, добігли до місця, де мав стояти жовтий автомобільчик, то спершу нічого не побачили. Просто це диво техніки за потреби миттєво набувало такого ж забарвлення, як навколишній краєвид. Бабуся називає це ефектом хамелеона.

«Дарма я не скористався цією функцією супер-«Запорожця», коли приземлився посеред циркової арени», – подумав я. Та зараз не було часу цим перейматися. Тим більше, що з часольотом нічого не сталося.

Ми вмостилися на зручних сидіннях, пані Соломія увімкнула ПУПС і приєднала його до свого ноутбука, щоб ми побачили все на більшому екрані. Нарешті ми могли дізнатися, що ж відбувалося в той проміжок часу, який був стертий з нашої пам’яті.

Я знімала це з чималої відстані, тому не все буде видно достатньо чітко, – зауважила пані Соломія, зручно розташувавши ноут на горизонтальній пластині перед пультом керування.

Спершу ми побачили, як з цирку в паніці вибігають люди, потім на екрані з’явилося синьоморде чудисько. Монстр спрямував на хлопців-циркачів пінобластер, з якого вирвався сліпучий сніп світла, і вони, мов підкошені, впали посеред арени. Синьоморд нахилився над Жуком і приклав кістляву лапу з довгими закрученими кігтями до його грудей. Раптом все тіло гігантської жабоподібної істоти засвітилося, в ньому запульсувало сліпуче блакитне сяйво, яке почало перетікати в груди Жука. Це тривало кілька секунд. Потім баньката потвора наблизилась до Зайця, і все повторилося.

Агенти синьоморда не знали його мови, тому я зрозумів, що хазяїн спілкується з ними телепатично або за допомогою жестів. Руда тітка і гладун слухняно перенесли непритомних хлопців до вантажівки й кинули їх у кузов. А коли на арені цирку з’явився «Запорожець» і звідти вийшов я, це сприйняли як черговий фокус циркачів-ілюзіоністів. Вирубивши мене пінобластером, синьоморд провів наді мною той самий жахливий експеримент.

– Я точно знаю, що зараз синьоморди активізувалися і вживлюють свої стовбурові клітини сотням, а може, й тисячам людей. Тому кількість представників цієї ворожої цивілізації на Землі постійно зростає, – промовила бабуся. – І відбувається це саме у цирку, там, де глядачі почуваються абсолютно безпечними. Коли публіка регоче, спостерігаючи за виступами дресированих мавп, завмирає, коли приборкувач вкладає голову в роззявлену пащеку тигра, або, затамувавши подих, стежить за карколомними трюками акробатів під самісіньким куполом цирку.

– Розумію, – похмуро озвався я, – сині кігті, що виросли у нас на руках, – перше свідчення того, що експеримент пройшов успішно. Звісно, не для нас із хлопцями.

Після перегляду цього моторошного відео, яке більше скидалося на епізод із фільму жахів, нас наче заклинило. Найприкрішим було те, що огидна тварюка захопила нас, як останніх дурбеликів. Ми навіть не чинили опору, коли синьоморд вирубив нас. Хоча це можна було пояснити. Після того, як під час останньої операції «Антижаб» ми захопили і знешкодили підступного Тютю та його помічників – напівлюдей-напівсиньомордів, здавалося, що небезпека минула назавжди.

Не знаю, скільки б іще ми прокручували в голові щойно побачені кадри, якби нас не повернула до дійсності президент ТТБ. У такі хвилини з лагідної та співчутливої бабусі Солі вона перетворювалася на владну й рішучу пані Соломію Джуру.

– Гаразд, думаю, нам треба зникнути звідси, не прощаючись. Зараз надішлю Бакові повідомлення. Поясню, що мала негайно задіяти вас у спецоперації, бо знадобились акробатичні навички Жука та Зайця і надприродні властивості Клима. Тому без пояснень миттєво перенесла вас на місце події.

– А що Бак робитиме без нас із Зізі та купою її клонів? – здивувався Жук. – Ми ж наче мали готувати їх до виступу. Хоча я особисто дуже сумніваюся в їхніх акробатичних можливостях.

– І даремно сумніваєшся. Ти навіть не уявляєш, якими дивовижними властивостями наділені ці високорозвинені мислячі істоти. А завдяки тому, що Зізі потрапила до рук Луни, ще коли була ікриною, вона та її десять копій повністю позбавлені хижих інстинктів. На відміну від решти синьомордів. До речі, Жуче, у клоночок уже є готовий номер. Зізі його підготувала, коли ми мали перевезти групу синьомордиць через кордон під виглядом механічних ляльок до маєтку пана Мак-Бака. Клим бачив це на власні очі.

– Так, бачив і не забуду це видовище довіку! – перед моїми очима знову постала неймовірна картина: Зізі та її десять близнючок-синьомордиць, взявшись за лапи, починають ритмічно підстрибувати й дриґати перетинчастими лапами, виконуючи танець маленьких лебедів.

І раптом на мене напав дикий приступ сміху. Мабуть, це була реакція на жахливі події останнього часу. Я намагався затулити рота руками, кігті дряпали мене по щоках, і через це я досить швидко вгамувався. Тоді я ще не здогадувався, що сміятися наступного разу мені доведеться нескоро.

Тим часом пані Соломія визначила маршрут, приклала долоню до пульта керування, і не встигли ми оком змигнути, як опинилися біля дивовижної споруди. Це був науково-дослідний центр, розташований посеред заповідника «Мармет», що зовні нагадував велетенського Байбака. Так, пан Мак-Байбак, власник старовинного замку в горах Шотландії, голова Міжнародного Клану Байбаків, замовив у найкращих архітекторів проект, якого досі не існувало ніде у світі.

Я знав тут кожен закапелок, бо в цьому центрі вже не перший місяць працювала моя бабуся. Адже у місцевих лабораторіях проводилися експерименти, за допомогою яких Соломія Джура та її помічники намагалися повернути людську подобу колишнім прислужникам синьомордів. А от хлопці-циркачі потрапили сюди вперше. Я уявляв, скільки несподіванок чекає на моїх друзів у заповіднику «Мармет», але не мав нагоди їх про це попередити.

– Нічого собі байбачок! – вражено вигукнув Заєць, роздивляючись велетенську споруду.

– Мабуть, панові Мак-Байбаку справді нікуди мільйони дівати, якщо він може собі дозволити такі архітектурні приколи, – похмуро зауважив Жук.

– Справа не у приколах, а в тому, що ми хотіли замаскувати наш дослідний центр під парк розваг, – пояснила бабуся. – І, як бачите, недаремно. На жаль, ми недооцінили ворога. Лише тепер з’ясувалося, що агентурна мережа, яку хижі прибульці залишили на Землі, набагато потужніша, ніж ми припускали.

– Пані Соломіє, невже тут справді працюють атракціони, гральні автомати й американські гірки? – здивувався Заєць.

– І це – поруч із секретними лабораторіями – обурився Жук.

Бабуся усміхнулася й заспокоїла хлопців:

– Запам’ятайте, найменш помітне те, що стирчить у вас під самісіньким носом! Запевняю, агентам, які нишпорять по всіх усюдах, не спаде на думку шукати наш таємний центр всередині парку розваг, крізь який щодня проходять тисячі людей!

– Але ж тут нікого, крім нас немає, – озираючись на всі боки, заперечив Жук.

– Не хвилюйся, урочисте відкриття парку «Марметленд» відбудеться за три дні. А тим часом з вами попрацюють мої асистенти. У них вже є досвід роботи з жертвами імплантації синьомордівських стовбурових клітин. Незабаром ви самі у цьому переконаєтесь.

Ми піднялися широкими сходами до брами великої споруди, збудованої у формі байбака. Вхід до неї містився якраз посередині черева гігантського гризуна. Бабуся притулилася обличчям до біометричного замка, який ідентифікував її за сітківкою ока, і ворота безшумно розчинилися.

Те, що ми побачили, увійшовши до «Марметленду», змусило нас забути, навіщо ми сюди прибули. Посеред величезної зали на високому постаменті сиділо величезне страховисько, яке чимось скидалося на чудисько озера Лох-Ойх: могутній тулуб, вкритий зеленою лускою, довга шия, страшна зубата морда та жовті очі, що світилися хижим блиском.

– Оце так розважальний центр! Уявляю, як відвідувачі тікатимуть звідси, щойно глянуть на це монстрило! – єхидно промовив Жук.

Раптом луската звірюка підняла догори хвіст, закрутила ним, мов пропелером, розгорнула крила, схожі на китайські віяла, і злетіла у повітря. Спершу чудисько, піднявшись під самісіньке склепіння, закружляло над нашими головами, потім роззявило пащеку і почало знижуватись. Я мимоволі замружився й затулив обличчя долонями, бо зрозумів – зараз цей дракон почне бурхати полум’ям. Однак замість язиків вогню на нас полетіла... ціла злива кольорових кульок. Вони падали на кам’яні плити підлоги, підстрибували і вмить перетворювались на маленьких різнобарвних дракончиків. Ці кумедні трансформери розбігалися на всі боки, лунко цокаючи по камінню кігтями й вигукуючи писклявими голосами: «Злови мене – злови мене – злови мене!»

– А що ти тепер скажеш? – усміхнувшись, запитала бабуся в Жука. – Втечуть наші гості чи кинуться ловити дракончиків? До речі, кожен пійманий дракончик – це квиток на черговий атракціон.

– Пані Соломіє, чому ж ви нас не попередили? – засмутився Заєць.

Він марно намагався спіймати за хвоста останнього дракончика – решта вже поховалися. Наш товариш лише встиг шкрябнути закрученими пазурами по стіні, коли механічне звірятко прослизнуло у невеличкий отвір.

– Ловитимете дракончиків за три дні, коли позбудетеся синіх пазурів та інших можливих мутацій. За цей час, обіцяю, у «Марметленді» з’явиться багато цікавого. А тепер не відставайте!

Ми наблизились до постаменту, бабуся витягла з кишені пульт, схожий на звичайний айфон, і натисла кілька кнопок. Прямокутна брила зсунулася, відкриваючи потайний вхід до вертикального тунелю, що вів у підземелля. Я помітив світло, яке швидко наближалося знизу, і за хвилину до нас піднялася прозора кабіна. Ми з хлопцями зайшли всередину, а пані Соломія перед тим, як приєднатися до нас, набрала на пульті потрібний код. Коли брила почала рухатися, затуляючи вхід до тунелю, механічний дракон підлетів і вмостився на своє звичне місце.

Опускалися ми хвилин десять. Було зрозуміло, що підземна лабораторія надійно захищена від нападу синьомордівських агентів та мутантів-перевертнів. Подумавши про це, я раптом вжахнувся. Адже зараз клітини космічних монстрів носимо в собі ми – я й мої друзі. І невідомо, які зміни з нами відбулися. Бабуся, ніби щось відчувши, подивилася з таким співчуттям, що жорсткий клубок підкотився мені до горла.

Звісно, плакати я не збирався, але мене страшенно діставало те, що я опинився у якомусь невизначеному становищі. З Жуком та Зайцем наче все зрозуміло. Їх залишать у дослідному центрі, вилікують, і за три дні вони вже ганятимуться за хвостатими дракончиками й розважатимуться на розкішних атракціонах парку «Марметленд». А от які плани має президент ТТБ Соломія Джура щодо свого онука, тобто мене, невідомо!

Але в цю хвилину кабіна зупинилася, і я облишив невеселі роздуми щодо свого майбутнього. Ми вийшли у просторий, яскраво освітлений хол, з якого в усі боки розходилися широкі коридори.

– Зараз ви побачите результати нашого найвдалішого експерименту, – сказала пані Соломія, і ми попрямували центральним коридором, у який виходили двері з прикріпленими до них номерами.

Проминувши дванадцять дверей, ми нарешті спинилися біля кімнати № 13. Я почув, що там хтось намагається грати на скрипці, і здивовано поглянув на бабусю.

– У вас що – примушують займатися музикою?

– Чому «примушують»? Цей пацієнт сам схотів навчитися грати. І вимагав, щоб йому дістали скрипку, – відповіла бабуся і прочинила двері до кімнати з нещасливим номером.

Я з цікавістю зазирнув туди, щоб побачити цього любителя музики. Він затято терзав смичком струни нещасного інструмента, видобуваючи страхітливі звуки, що нагадували пронизливе котяче нявчання. Придивившись пильніше, я обурено вигукнув:

– Бабусю, ти що, віддала цьому партачу мою скрипку?!

– Климе, заспокойся! Іншого виходу не було. Перед цим піддослідний об’єкт розтрощив кілька дорогих інструментів. А от твоя старенька скрипочка припала йому до душі. І результати відновлення людських рис та поведінки у нього щодня стають помітнішими. Без сумніву, на зворотне переродження – з синьоморда в людську істоту – впливають не лише медичні засоби, а й мистецтво.

Я підійшов до нездари-скрипаля ближче й зазирнув йому в обличчя. Кого б ви думали я побачив? Кактуса! Так, посеред яскраво освітленої кімнати стояв, притуливши до плеча скрипку-четвертинку, мій колишній сусід та найзапекліший ворог Сашко Смик. З нашої останньої зустрічі в ньому і справді відбулися разючі зміни. Якщо раніше тулуб і лапи в нього були як у велетенської бородавчастої жаби, то зараз Кактус мав цілком нормальні кінцівки й фігуру.

Щоправда, колір обличчя та «фірмова» зачіска-ірокез, через яку він одержав прізвисько Кактус, у нього все ще залишалися блідо-синіми, а очі мали, хоча вже й не пронизливо-червону, та все ж ядучо-рожеву барву. Язик зменшився, однак не дуже слухався Сашка. Бо коли він, упізнавши мене, схотів щось сказати, з його рота вирвалось якесь нерозбірливе белькотання та сичання.

На мене ця зустріч справила дивне враження. З одного боку, я мав би радіти – істота, яка цькувала мене, лупцювала й обзивала Поганським Паганіні, зараз повертає собі людську подобу за допомогою моєї скрипки! Та якщо подивитись з іншого боку, – хіба міг зрадник і добровільний прислужник синьомордів змінити свою підлу натуру? Я відчував, що бабуся вже вкотре готова повірити цьому недолюдку.

А от мої друзі-циркачі, які уважно спостерігали за Кактусом, явно зраділи. Адже в них з’явився реальний шанс на швидке одужання.

Перед тим, як залишити Зайця та Жука у секретному дослідному центрі ТТБ, бабуся провела нас по лабораторіях, де її помічники намагалися повернути напівлюдям-напівсиньомордам первісний вигляд. Усі вони перебували на різних стадіях регенерації, але у багатьох колишніх перевертнів уже можна було розпізнати людські риси. Як виявилося, не всі жертви мутацій пішли на службу до космічних хижаків добровільно. Деяких пацієнтів центру синьоморди захопили зненацька і, заблокувавши свідомість, вживили їм свої стовбурові клітини. Ця екскурсія могла тривати не одну годину, але часу на це не було – мої товариші самі мали стати пацієнтами і негайно пройти обстеження.

– Нарешті ми залишились удвох і можемо поговорити про завдання, яке на тебе чекає. Звісно, якщо ти погодишся, – сказала бабуся, коли, попрощавшись із хлопцями, ми вийшли з «Марметленду».

– Ти що, не довіряєш Жуку і Зайцю? – здивувався я.

– Довіра тут ні до чого. Просто тепер ми знаємо, що синьоморди можуть проникати у свідомість будь-якої людини. Можна лише здогадуватися, наскільки поширилася ця пошесть. Кого ще вони перетворили на слухняних зомбі, готових виконувати будь-які накази. І зрозуміти, як це діє, зможе лише той, хто перетвориться на таку саму істоту, – промовивши останні слова, бабуся пильно глянула мені в очі.

Я був вражений. Невже це говорить людина, яку я знав і любив усе своє життя?

– Ти це серйозно? Справді хочеш, щоб твій онук перетворився на хижого монстра? Збираєшся провести на мені ще один сміливий експеримент і зробити геніальне відкриття? А раптом щось піде не так, і я назавжди залишуся бородавчастою потворою? Що тоді – замість пиріжків з м’ясом готуватимеш мені салат з комарів та мух під майонезом? – у мене перехопило подих, і я замовк, бо від хвилювання не міг вимовити ні слова.

– Заспокойся і спробуй зосередитися, – зараз зі мною говорила не моя лагідна бабуся Соля, а президент ТТБ пані Соломія Джура, від рішень і дій якої часом залежала доля всього світу. – А тепер пригадай, що сталося з тобою того дня, коли на горі Треп ти опинився в центрі кромлеха під час бурі.

– Ну, пригадав. У величезну брилу, біля якої я стояв, влучила блискавка, і я на який час вирубився.

– А що було потім?

– Та нічого особливого. Просто гуля на лобі вискочила. Потім щось дивне ввижалося, якась маячня... А чого ти про це питаєш? Зараз у мене ніби є інші проблеми. Ось, наприклад, сині пазурі виросли. А скоро, напевно, й перетинки між пальцями з’являться. І обличчя перетвориться на морду й посиніє. Чи ти саме цього й чекаєш? Аби мати під рукою об’єкт для досліджень?

На підтвердження своїх слів я простяг уперед руки, щоб продемонструвати потворні закручені кігті. Але з подивом побачив, що бабуся усміхається. Перевів погляд на свої пальці – нігті на них були цілком нормальні.

– Як бачиш, на тебе синьомордівські щеплення не діють. Твій організм сам бореться із впливом чужорідних клітин, знищує їх і відновлюється. Тому я й не залишила тебе разом з хлопцями у центрі. І розмову про той випадок на горі Треп я почала невипадково. Ти ж знаєш, синьоморди розмістили свої таємні бази саме в тих місцях, де існують прадавні мегаліти, або кромлехи, – дивні споруди, які знаходять по всьому світу. Їх призначення викликає безліч запитань у дослідників, хоча старовинні легенди розповідають про те, що тут концентрується колосальна космічна енергія. Однак мало хто у це вірить, вважаючи, що то просто химерні казки. Під час бурі на Трепі ти потрапив у самісінький центр магічного кола, в яке поцілила блискавка. І повір, гуля на лобі – це лише зовнішній прояв. Пригадуєш напис, вирізьблений на розколотій блискавкою брилі, який розшифрував твій батько?

– Так, пам’ятаю, – знизав я плечима. – Та хіба можна ставитись до цього надто серйозно?..

– Повтори, що там було написано! – наказала бабуся.

– Добре, – я хотів перевести все у жарт, але суворий погляд пані Соломії зупинив мене, і я промовив слова, які врізалися мені у пам’ять: «Кожна жива істота, що потрапить до цього місця в мить, коли вогняна блискавка розколе камінь, осягне таємницю цієї споруди і змінить світ». Здається, тато тоді ще вагався – як правильніше перекласти: «змінить світ» чи «врятує світ».

– Климе, два дні тому, коли тебе і хлопців захопив синьоморд, я отримала повідомлення від твоїх батьків. Працюючи на розкопках кромлеха, вони знайшли ще кілька старовинних написів. А знаєш, хто їм допоміг зробити це важливе відкриття?

– Їхні шотландські колеги-археологи?

– Зовсім не вони, а добре тобі знайомий синьоморд Тютя! При цьому він ще висунув вимогу – в обмін на цінну інформацію схотів, щоб його помістили в капсулу, залишену першим десантом хижих прибульців, і ввели у стан анабіозу. Мовляв, представники могутньої цивілізації синьомордів рано чи пізно повернуться на Землю, колонізують її, а його знайдуть, реанімують і призначать управителем усієї нашої планети.

– Він що – остаточно сказився? – вражено запитав я.

– Важко сказати, я не дуже розбираюся у психічному здоров’ї синьомордів. Головне, Тютя виконав усі свої обіцянки – показав кам’яні таблиці з написами, заховані у підземній галереї на горі Треп. Ну, а ми виконали свої – поклали його у капсулу, ввели в стан анабіозу і залишили в тому місці, яке він вказав.

– І що ж було написано на цих таблицях? – запитав я схвильовано, бо відчував, що це напряму стосується мене.

Невже я нарешті дізнаюся, що насправді сталося під час грози на вершечку гори Треп, коли блискавка розколола брилу в центрі кромлеха, повз яку я пробігав? Бабуся вже зібралася відповісти, коли почувся гуркіт потужного мотора, і над нашими головами завис вертоліт пана Мак-Байбака.

Я задер голову і побачив, що господар заповідника «Мармет» висунувся з кабіни вертольота і робить нам якісь знаки.

– Дивно, чому він весь час прикладає до вуха долоню? – спитав я бабусю.

– Ясно, Мак хоче, щоб я взяла айфон. Певно, намагався до мене додзвонитися, а я вимкнула звук, щоб ніхто не заважав нам з тобою поговорити.

Бабуся набрала номер Мак-Байбака та увімкнула голосний зв’язок.

– У нас непередбачені обставини з ведмедями. Терміново потрібна ваша допомога. Пані Соломіє, ви зможете піднятися по мотузяній драбині? І головне, з нами обов’язково має летіти Клим!

– Кидайте драбину! – звеліла бабуся і, коли кінець довгої мотузяної драбини опустився біля наших ніг, спритно схопилася за її край і почала впевнено підніматися вгору.

Я ледве встигав за нею та уявляв, що було б з мешканцями нашого міського будинку, якби зараз вони побачили свою сусідку-пенсіонерку, яка здирається по мотузяній драбині, мов професійний каскадер.

У кабіні вертольота ми нарешті дізналися, що сталося. Виявляється, після того, як ведмедів доправили в заповідник, місцевий лісник вирішив оселити їх на невеличкому острові, розташованому посеред озера Лох-Ойх. Це затишна місцина, поросла соснами, березами й осиками, а головне, там повно малини, чорниці й ожини – ягід, за якими так скучили клишоногі тварини. Адже досі їм доводилося харчуватися лише недоїдками зі столу своїх мучителів, які дресирували цих бідолах за допомогою електричного струму.

– Розумієте, я боявся, що випущені на волю ведмеді можуть бути агресивними, нападатимуть на слабших тварин, – схвильовано розповідав Мак-Байбак. – Але такого уявити просто не міг.

– Чого ви не могли уявити? – поцікавився я.

– Зараз все побачите на власні очі. І я дуже сподіваюсь, знайдете вихід з цієї безглуздої ситуації. Бо особисто я не знаю – сміятися чи викликати групу рятувальників. А тепер прошу мене не відволікати, треба спробувати посадити вертоліт на невеличкий клаптик берега.

Те, що Мак-Байбак – пілот найвищого класу, я зрозумів, коли побачив, на яку крихітну латочку суходолу ми приземлилися. Щойно велетенський гвинт перестав обертатися, і ми повистрибували на вологий прибережний пісок, Мак махнув рукою в бік лісу, що оточував берег, і вигукнув:

– Бачите, що виробляють ваші волохаті циркачі?!

Я придивився – дерева виглядали якось дивно, а коли ми всі втрьох підбігли до смуги лісу, то побачили, що на верхівках високих сосон сидять ведмеді й, обхопивши лапами стовбури, жалібно скиглять, як малі загублені цуценята. Спершу я не міг зрозуміти, що так налякало волохатих велетнів. Аж тут помітив під деревами цілу зграю невеличких приземкуватих тваринок. Вони нагадували м’які дитячі іграшки: видовжений опецькуватий тулуб, вкритий темно-сірою шерстю, довгасті гострі мордочки в чорно-білі смужки і коротенькі лапи, якими вони шкрябали кору дерев, де сиділи наполохані ведмеді. З усього було видно, що борсуки, а це були саме вони, чимось страшенно розлючені.

Ситуація була настільки дикою та комічною, що я не втримався і голосно зареготав. Мак кинув на мене суворий погляд, смикнув себе за довгий чуб-оселедець і запитав:

– Ну, і що нам тепер робити з цими боягузами? Вони вже кілька годин сидять на деревах, і ніякими силами їх не можна звідти забрати.

– А чого від них хоче ця люта зграя? – поцікавився я.

– Як виявилось, на цьому острові віддавна живе колонія борсуків. У них тут величезне підземне місто з багатоярусними норами. Ваші полохливі велетні, мабуть, зацікавилися невеличкими отворами у землі й почали їх розкопувати. А коли борсук захищає свій дім і свою родину, страшнішого від нього звіра годі й уявити. Кілька малих відчайдухів учепилися зубами в носи непроханих гостей, а що сталося далі, ви самі бачите.

– Так, напевно, борсуки вважають себе господарями цього острова і нахабних зайд не потерплять. Тим більше, що ведмеді, хоч і вдесятеро більші від них, виросли в неволі й боронитися навіть від таких малих, але безстрашних нападників, не вміють, – погодилася бабуся. – Климе, мабуть тобі знову доведеться вести перемовини. Цього разу з борсуками.

Я вже й сам це зрозумів і почав обережно наближатися до дерев, під якими метушилися захисники своєї території. Пригадав, як кілька днів тому встановив телепатичний контакт з ведмедями, що шаленіли у замкнених клітках. Звернув увагу на те, що вся зграя починає атаку лише після того, як вперед кидається їхній ватажок – огрядний борсук із сивою шерстю на спині та лапах.

Уявив, що це я зараз дряпаю кігтями стовбур сосни і вгризаюся в дерево гострими зубами, готовий напасти на цього нікчемного боягузливого велетня, що сидить на вершечку сосни. Хай тільки звалиться на землю! Я гнатимусь за ним, поки не забереться геть з мого острова. Водночас я відчував себе наляканим ведмедем, єдиним бажанням якого було якнайшвидше тікати звідси, і передав ці відчуття борсукові.

Раптом у моїй голові пролунало:

– Жалюгідне волохате бурмило, ти наступив мені на хвоста, коли тікав від моєї нори! Я цього ніколи не пробачу! – сивий борсук підняв догори гостру морду і люто засичав.

– А ти вчепився мені в носа! Він досі страшенно болить, – ведмідь, що сидів на сосні, завив так жалібно і пронизливо, що борсуча зграя на чолі зі своїм ватажком завмерла.

Зрозумівши, що треба негайно цим скористатися, я чітко уявив, як борсуки повільно відступають від сосон. І тієї ж миті ведмеді, хапаючись за гілки та тріщини в корі, сповзають по стовбурах донизу та біжать до вертольота, що стоїть на краю берега. Сконцентрувавши на цьому всю увагу, я передавав сигнал на відступ старому борсукові та водночас наказував ведмедю припинити виття і почати обережно спускатися на землю.

Першим на мій сигнал зреагував ведмідь. Напевно, тому, що після втечі з циркового вагончика переконався, що мені можна вірити. Він почав повільно сповзати донизу, щосили чіпляючись за дерево та залишаючи на сосновій корі глибокі подряпини. Помітивши це, сивий борсук трохи відступив від сосни, а за ним, мов по команді, відступила вся зграя.

Решта ведмедів також припинили скавчання і, обережно переставляючи лапи, посунули донизу. Малі господарі острова, оточивши свого ватажка, напружено спостерігали за тим, що буде далі. А коли борсуки побачили, що клишоногі зайди, спустившися з дерев, прожогом кинулися до вертольота й один за одним піднялися по драбині всередину салону, то вмить зникли у гущавині лісу.

Вже у кабіні вертольота до мене долетів наказ старого ватажка:

– І щоб жоден клишоногий нахаба сюди не повертався! Загриземо!!!

Так завершилась ця унікальна рятувальна операція, яка могла увійти у світову історію, якби всі її учасники та свідки не зберігали це в суворій таємниці.

– Закинете мене до «Марметленду»? – попросила бабуся пана Мака так, ніби це була попутна автівка, яку вона спинила десь на трасі. – Мені треба забрати свого «Запорожця» і заскочити ще в кілька місць.

– Гаразд, пані Соломіє, звичайно, вас я доправлю в заповідник. А от що робитимемо з нашими волохатими велетнями? Хто б міг подумати, що ці боягузи, які втекли від крихітних борсуків аж на верхівки дерев, тепер спокійнісінько спатимуть у моєму вертольоті, як у власному барлозі, – промовивши це, наш шотландський друг-мільйонер на мить відірвався від керування й озирнувся на салон, де в зручних кріслах голосно хропли ведмеді.

– А знаєте, їх можна випустити на горі Треп! – запропонував я. – Зараз там мої батьки досліджують стародавні написи на кам’яних плитах кромлеха. Я за ними страшенно скучив. А заодно дуже хочеться поглянути на Тютю. Просто не віриться, що він сам схотів зануритись у безстроковий сон, чекаючи на повернення бойових кораблів синьомордів. Підозрюю, що цей його анабіоз – якась чергова хитрість.

– Гарна ідея, – погодилась бабуся. – На схилах Трепу повно ягід, є невеличка гірська річка, де наші циркачі швидко навчаться ловити рибу, а в кам’яних печерах вони зможуть сховатися на час зимової сплячки.

– Я домовлюсь з ведмедями, щоб не наближалися до табору археологів, і час від часу зустрічатимусь з ними, коли прилітатиму на Треп провідати маму й тата.

– Мені здається, зоологи будуть у захваті, коли виявлять на Трепі наших клишоногих артистів. Адже бурі ведмеді зникли в Шотландії ще тисячу років тому! – зрадів пан Мак і хвацько стріпнув чубом-оселедцем.

З усього було видно, що нащадок славного козака на прізвисько Байбак чекає нових пригод. Він успадкував від свого предка винахідливість, відчайдушність та завзяття і був готовий прийти на допомогу ТТБ за першим покликом.

Бабусю ми висадили біля розважального центру, збудованого у вигляді гігантського байбака. Аби не гаяти часу, вона спустилася на землю по мотузяній драбині. А наш вертоліт взяв курс на гору Треп.

Приземлилися ми на широкій терасі біля верхівки гори, де колись готувалися до операції «Антижаб-4». І лише тепер наші ведмеді почали прокидатися. Я знову, вже вкотре, подумки передавав їм команди, уявляючи в усіх подробицях те, що вони мають робити.

З Мак-Байбаком ми домовилися, що він не виходитиме з кабіни вертольота, щоб знову не викликати паніки серед тварин, як це сталося на острові, де їх так налякали борсуки.

– Ідіть за мною! – передав я подумки команду, і ведмеді слухняним ланцюжком почали повільно спускатися з тераси.

У мої попередні візити на гору Треп я обстежив усі закапелки та заглибини навколо вершини гори, тож у мене на прикметі була простора печера, куди могла вміститися ведмежа компанія.

– Ще трохи і будемо на місці! – посилав я час від часу заспокійливі повідомлення, аж поки не побачив зарослий чагарником вхід до криївки.

Не зважаючи на колючки, я розчистив прохід і заліз всередину. Витяг крихітний похідний ліхтарик, який завжди лежав у мене в потайній кишені, й освітив печеру. Місця тут було вдосталь, змучені тварини одразу ж почали вмощуватися по кутках, нагрібаючи собі під боки м’який мох та сухе листя, що вкривало дно печери. А я, запевнивши клишоногих, що з самого ранку повернуся до них зі сніданком, побіг до вертольота, де на мене вже чекали батьки.

– Климе, ти дуже вчасно прилетів! – навіть не привітавшись, вигукнув тато.

– Так, ведмеді страшенно втомилися після атаки борсуків, і їм треба було відпочити, – згодився я, хоча не розумів, чому батько так хвилюється.

Але тут до нього приєдналася мама і пояснила:

– Тютя зник!

– Як це? Ви ж ніби помістили його у спеціальну капсулу і занурили у стан анабіозу?

– Так, ввели і занурили, але ця хитрюща тварюка знову нас обдурила, – у тата від хвилювання тремтів голос.

– Синку, зараз сам усе побачиш, – мама вхопила мене за руку, і ми, здершись на верхівку Трепа, побігли крізь кам’яний лабіринт до входу в підземну галерею.

Тато та Мак-Байбак не відставали від нас, і за кілька хвилин ми вже спускалися рухомими сходами до великої підземної зали. Під стінами, де раніше стояв ряд прозорих капсул, в яких завмерли блакитні жабоподібні істоти з синіми мордами, тепер були розставлені кам’яні плити з вирізьбленими знаками.

– Тютя пояснив, що синьоморди так хитро заховали ці таблиці з таємною інформацією спеціально, щоб ніхто не мав до них доступу. Поставили зверху прозорі вакуум-камери, в яких залишили своїх представників, – тато поглянув на кам’яну підлогу підземної зали, по якій ми не раз ходили, не уявляючи, які скарби лежать у нас під ногами.

– А ще прибульці завбачливо заблокували свідомість цих жабоподібних заморожених істот, – пояснила мама. – Тому всі експерименти з налагодження контакту і перепрограмування агресивних інстинктів космічних хижаків виявились невдалими.

Зараз під стіною стояла лише одна капсула, порожня, – ще донедавна в ній у стані анабіозу перебував Тютя, який нібито хотів дочекатися повернення на Землю своїх синьомордих родичів. Я придивився до прозорої кришки капсули і раптом помітив видряпане на ній зображення огидної бородавчастої мордяки з лупатими очиськами, що показувала мені язика.

Мама, помітивши прощальний Тютін малюнок, зауважила:

– Між іншим, він останнім часом виявив себе досить здібним художником. Видряпував гострим кігтем на кам’яній підлозі та стінах цілі картини з життя синьомордів на своїй планеті та окремі епізоди їхнього перебування на Землі. Хоча найулюбленішою темою його малюнків залишалися комахи...

На кам’яних плитах підземелля було видно вологі сліди від Тютіних перетинчастих лап.

«Ага, зрозуміло, це з нашого Тюті заморозка після анабіозу стікає», – подумав я, дивлячись, як волога на очах випаровується, і ми можемо не встигнути простежити, крізь який секретний хід синьоморд вислизне на волю цього разу.

Ми бігли довгим покрученим тунелем, підсвічуючи собі ліхтариками, і врешті зупинилися біля глухої стіни. Тато спробував намацати якісь приховані кнопки чи важелі, за допомогою яких можна було б відкрити замаскований потайний хід, та все було марно.

– Зрозуміло, це брехливе монстрило запрограмувало камеру на автоматичне вимкнення в той час, коли у підземній галереї нікого немає, – сказав тато, обмацуючи найменші тріщини та заглибини у стіні. – Я спустився сюди випадково, через те, що ніяк не міг розшифрувати один знак у тексті, який перефотографував з кам’яної таблиці.

– Тату, а можна мені спробувати? – попросив я, намагаючись налаштуватися на одну хвилю з утікачем.

І раптом здригнувся, як від потужного удару струмом. Я ніби вліз у шкуру синьоморда, відчував кожен його рух і сприймав кожну думку. Здавалося, це мої лапи ляскають по холодних плитах вузького покрученого коридору, я знав, куди маю повернути, щоб вирватись із підземелля і захопити вертоліт. Бо розумів це мій єдиний шанс на порятунок. Водночас я опустився на підлогу біля глухої стіни і дивився застиглим поглядом на маму, яка термосила мене за плече, та не відповідав на татові крики:

– Климе, що з тобою?! Ти мене чуєш?!

Я не реагував на запитання Мак-Бака:

– Скажи, що робити? Зв’язатися з пані Соломією? Сказати, щоб вона негайно сюди прилетіла?

У мене вистачило сил лише на те, щоб прошепотіти:

– Я знайшов Тютю. Бабуся все зрозуміє. Вийду на зв’язок, коли проникну на секретну базу прибульців. Зустрінемось у Цирку доброти під час вистави. Передаватиму інформацію на циркових афішах.

За ті кілька хвилин, відколи я проник у свідомість синьоморда, мені вдалося отримати таку кількість страхітливої інформації, що на мить я відключився, не розуміючи, хто я тепер – людина чи космічний монстр, готовий знищити земну цивілізацію. Головне, що синьоморд не відчував присутності у своїй голові чужого. Він виконував свій хитрий план, впевнений у перемозі. Головною метою Тюті було якнайшвидше дістатися до секретної бази – туди, де на пустирищі стояли циркові вагончики і куди після викрадення нас завезли пузатий синьомордий монстр та його агенти.

Тютя виліз на поверхню в центрі кромлеха крізь отвір, розташований під розколотою брилою, і помчав до тераси, де Мак-Бак залишив свій вертоліт. Понишпоривши в кабіні, він знайшов Маків комбінезон, натяг його на себе, взув на лапи кросівки, на голову насунув крислатого ковбойського капелюха і впевнено підняв машину в повітря. Я зрозумів, що ми летимо до найближчого морського порту. Далі все відбувалось, як у прискорених зйомках. Блискавично перетнувши Ла-Манш на даху потяга, який курсував по Євротунелю, й опинившись на території материкової Європи, хижий прибулець почав поводитись як герой американського бойовика. Він викрадав машини, застрибував на повному ходу в поїзди, чіплявся пазурами у дно трейлерів, коли треба було нелегально перетнути кордон.

Тютя діяв так упевнено і спритно, що на місце ми дісталися вже вранці наступного дня. Хижий монстр ледве тримався на лапах від утоми, але був задоволений і готовий до дії. Однак те, що він побачив, зазирнувши у вікно вагончика, де жив пузатий синьоморд та його прислужники, викликало у хижого прибульця такий спалах гніву, що двері вагончика, які він щосили шарпонув, відірвалися разом із петлями. Шалений вереск, скреготання, свист та металеве ляскання, що вирвалися з Тютіної горлянки, можна було перекласти на людську мову так:

– Мерзенний пожирачу мух! Ходячий шлунку з мозком, меншим від комариного жала! Нікчемний виродку, не здатний висолопити язика, щоб на льоту вхопити найповільнішого жука-смердюха! Щоб ти вдавився дохлими колорадськими жуками!

Обурення Тюті можна було зрозуміти. Адже, зазирнувши до розчиненого вікна вагончика, він побачив ту ж картину, яку ми з хлопцями спостерігали позаминулої ночі. Пузатий синьоморд сидів за обіднім столом, а по обидва боки від нього стояли його прислужники. Садюга-дресирувальниця, яка тепер нагадувала гігантську зелену сарану, підносила пінцетом до пащеки хазяїна чергову впійману муху, а гладун із синім тату на лівому плечі витирав хусточкою слиняву бородавчасту морду мухожера. І це після того, як Тютя розгерметизував капсулу, де перебував у стані анабіозу, здійснив відчайдушну втечу з підземелля на горі Треп і здолав тисячі кілометрів, готовий перетворити все людство на покірних рабів, які служитимуть Володарям Всесвіту – синьомордам!

Тютя застрибнув до вагончика, викинув звідти позеленілу дресирувальницю та гладуна і почав приводити до тями пузатого ненажеру, який, з’ївши кількасот комах, впав у транс і перебував у глибокій відключці.

Треба визнати, що лише тепер, коли я міг спостерігати за Тютею, так би мовити, ізсередини, стало зрозуміло, чому він раз у раз вводив в оману мене та моїх батьків. І чому цьому неймовірно хитрому, підступному й розумному синьоморду вдалося втертися в довіру навіть до президента ТТБ Соломії Джури. Насправді, це він, а не пузань-мухожер від самого початку керував бойовими операціями синьомордів. І щоразу, коли здавалося, що ми назавжди позбулися космічних прибульців, Тютя виривався на волю і переходив у наступ. А зупинити цього страшного ворога міг лише я.

Не знаю, що було написано на кам’яних таблицях, про які не встигла розповісти бабуся, та це точно було пов’язано з дивними змінами, які в мені відбулися. Мабуть, і справді, після того удару блискавки, що розколола брилу в центрі кромлеха, я здобув силу, яка змогла заблокувати прищеплені мені стовбурові клітини синьомордів. А ось тепер без жодних проблем вліз у шкуру найнебезпечнішого космічного хижака, який навіть не відчуває моєї присутності.

Від цих думок мене відірвало люте пронизливе вищання, скреготання і свист Тюті:

– Скільки комах я дозволив тобі споживати на добу?

– Десять, – ледь проскрипів пузатий мухожер, який нарешті вийшов з трансу.

– А скількох мух, ґедзів, метеликів та комарів ти зжер?

– Не пам’ятаю! – раптом визвірився ненажерливий пузань. – У мене був стрес! Усе полетіло шкереберть! Ці примітивні людські істоти втекли і забрали з собою ведмедів. Та ще перетворили мою прислужницю на зелене одоробло. Як вона зможе виступати в цирку – без ведмедів та ще й у вигляді гігантської сарани?! Наш план зірвався... Стара відьма знову перемогла...

Тютя люто засичав, з розмаху вдарив мухожера по бородавчастій пиці, залишаючи глибокі подряпини від пазурів, і проскреготав:

– Мовчати! Ця планета перетворила тебе на жалюгідного тюхтія! Ти зледачів так, що сам вже не годен ловити комах – їх постачають і пхають тобі до рота наші агенти. Що я казав під час останнього телепатичного зв’язку перед тим, як зануритись в анабіоз?

– Що я маю заманити у пастку двох циркачів з Таємного Товариства та прищепити їм свої стовбурові клітини. Я так і зробив. А коли на арені звідкись узявся ще отой недомірок на старій машині, прихопив і його. Бачиш, я зробив навіть більше, ніж ти наказував.

– Більше?! – аж затрусився від гніву Тютя. – То чому ж вони втекли, поки ти обжирався мухами?! Зараз я б із задоволенням запхав тебе в одну з кліток, де ви тримали ведмедів. І не випускав би до кінця операції, яка має відбутися завтра ввечері в Цирку доброти. Але, на жаль, ти мені потрібен. Та, якщо побачу, що ти проковтнеш ще хоч одну комаху, вкину тебе в басейн з голодними крокодилами!

Він вхопив за шкірки все ще осоловілого синьоморда і потяг з вагончика, на ходу зробивши знак позеленілій дресирувальниці та гладуну йти за ним. Уся компанія розмістилася в суперсучасному джипі – останній модифікації Форда F-500, що мав назву «Карлманн Кінг». Я добре роздивився це диво сучасної техніки, коли Тютя нахабно, як професійний викрадач, поцупив його просто з випробувального полігона. Саме на цьому розкішному авто ми здолали останній відрізок шляху до криївки пузатого мухожера. А зараз із шаленою швидкістю мчали вже знайомою мені вибоїстою дорогою до Цирку доброти. Я відчував – саме там я нарешті розгадаю страхітливі наміри Тюті та його поплічників і, сподіваюся, встигну вчасно передати інформацію президентові ТТБ.

Як виявилось, до цієї операції синьоморди готувалися довго і ретельно. Перебуваючи під наглядом у секретному центрі, замаскованому під парк розваг «Марметленд», Тютя телепатично передавав команди своїм підданцям і тримав під контролем кожну найдрібнішу деталь хитромудрого плану. Цирк, в якому я пережив найбільшу ганьбу, коли руда садюга змусила мене та хлопців танцювати, б’ючи нас електричним струмом, тепер мав стати гігантською пасткою для сотень глядачів. І глядачі ці були непрості. Адже Тютя замислив зібрати в Цирку доброти найвпливовіших людей з усього світу, провести сеанс колективного гіпнозу, ввести їх у транс і здійснити свій страхітливий план.

Увесь жах полягав у тому, що люди мали піти на це добровільно. Адже чудернацькі істоти, подібні до велетенських блакитних жаб із синіми мордами, що підходитимуть до них у темному залі й пророблятимуть під музику якийсь магічний ритуал, публіка сприйме як виступ циркових акторів-ілюзіоністів. Під виглядом благодійної вистави, гроші від якої мають піти на порятунок рідкісних тварин, кожному з присутніх вживлять стовбурові клітини синьомордів!

Коли ж мутація завершиться, і уряди наймогутніших країн очолять агенти синьомордів, весь світ врешті підкориться космічним прибульцям!

Опинившись у Цирку доброти без електронного нашийника, я нарешті міг спокійно роздивитися цю розкішну величезну споруду. У цей ранковий час тут, крім Тюті та його помічників, не було нікого. Грандіозна вистава мала розпочатися ввечері, а зараз Тютя віддавав команди, позначаючи місця, де мали сидіти ВІП-персони та їхні охоронці.

– Ці йолопи шукатимуть під кріслами вибухівку та пропускатимуть публіку крізь спеціальні рамки-металошукачі на вході. Однак вони й гадки не мають, що існує зброя набагато досконаліша за їхні пістолети й автомати. Хай навіть це буде найсучасніший ґлок-17 чи беретта-92! Примітивні істоти, що населяють Землю, сьогодні вони побачать, як без жодного пострілу можна знищити людину, просто проникнувши в її тіло та мозок.

Синьомордий пузань, який уже майже прийшов до тями, віддано заглядав у банькаті Тютіні очі, слухняно повторюючи його накази:

– Зустрічаємо нашу оперативну групу. Проводимо крізь потайний хід. Даємо чіткі інструкції. Розміщуємо в кріслах позаду об’єктів, що будуть піддані імплантації. Після виступу дресированих крокодилів проводимо підготовчий сеанс масового гіпнозу і... і... – несподівано комахожер застиг із роззявленою пащекою, з якої вилетіла муха.

– Ах ти ж поганцю! – просичав Тютя. – Думав, я не помічу?!

Але пузань не реагував. Було зрозуміло, що з ним щось не так. Тютя наблизився до застиглого синьоморда і щосили штурхонув його в пузо. Раптом той закашлявся, і над його головою закружляв цілий рій ґедзів. Позеленіла садюга-дресирувальниця та її напарник вражено дивились, як з ротяки їхнього господаря вилітають усі проковтнуті ним комахи: метелики, комарі, кузьки усіх кольорів та розмірів. Поступово весь цирк сповнився дзижчанням, комариним писком та шелестом метеликових крилець.

– Перетягніть цей мішок, набитий мухами, у підсобку, – наказав Тютя двом розгубленим агентам. – Пізніше я вирішу, що з ним робити. Можливо, розберу цього жалюгідного виродка на запчастини. А зараз мені треба підготувати урочисту зустріч гостей.

Проскреготавши-просвистівши останні слова, синьоморд глибше натягнув на голову ковбойського капелюха, надяг дзеркальні сонячні окуляри Мак-Байбака, які поцупив з кабіни вертольота, вдоволено потер лапи і вишкірив зуби у зловісній посмішці.

А я зрозумів, що негайно маю передати добуту інформацію президентові ТТБ і чимскоріше повернути власне тіло. Однак для цього треба було здійснити чергову пересадку – вистрибнути зі шкури Тюті й переміститися до одного із синьомордівських агентів. Уявити, що я опинюся всередині дресирувальниці, яка тепер нагадувала гігантську зелену сарану, було настільки огидно, що я обрав для цієї мети її напарника – гладкого дядька з тату на лівому плечі у вигляді синьої жаби. Хай він був останньою падлюкою, та все ж не бив мене електричним струмом і не обіцяв відірвати голову.

Процес переміщення відбувся легко й непомітно – ні Тютя, ні гладун не відчули жодних змін у своїй свідомості й тілі. А змусити синьомордівського прислужника виконувати мої накази було зовсім просто. Коли вони вдвох із позеленілою тіткою перетягли бородавчастого мухожера в комірчину, де стояли відра, швабри та купа мийних засобів, гладун за моєю командою заговорив:

– Люба, я на хвилинку забіжу до вбиральні, щось мені недобре.

– Що, сцикло, боїшся нового хазяїна? А я можу йому розповісти, як ти запропонував оцьому мухоману, щоб ми самі ловили комах і пхали йому в пельку. І щодня збільшував дозу! Якби його не розтрусило в машині дорогою до Цирку доброти і не удар по пузу, то він би, мабуть, луснув, як повітряна куля.

Та ми з гладуном побігли до туалету, ігноруючи погрози позеленілої садюги. Опинившись у вбиральні, я помітив відчинене віконце під стелею і скомандував: «Ану, ставай на унітаз і вилазь крізь вікно!».

Гладун слухняно подерся вгору, вчепився в край вікна і спробував вилізти назовні. Та ба – я не врахував чималі розміри тіла, в якому зараз перебував. Пузатий агент синьомордів застряг у вікні, як Вінні-Пух, що вилазив з кролячої нори. А у двері вже гатила зелена тітка, схожа на гігантську сарану й репетувала:

– Ти що, закаляв штанці з переляку?

– У ме-ме-мене ді-ді-ді-арея! – простогнав гладун, намагаючись пропхатися крізь вузьке вікно.

– А щоб ти там втопився разом зі своєю діареєю!

Скажена тітка додала ще кілька слів, які я тут не можу навести, і побігла коридором, голосно цокаючи підборами. Саме в цю мить гладун втягнув пузо, і ми вивалилися просто на газон. Треба було негайно ушиватися, доки Тютя не дізнався про нашу втечу. Але спершу, сторожко озираючись, ми підійшли до величезної афіші з оголошенням про сьогоднішню виставу, і я, намацавши в кишені рукою синьомордівського агента олівця, написав у правому кутку афіші зашифроване повідомлення для бабусі. Я знав, що мою інформацію вчасно розшифрують, бо перед тим, як влізти у шкуру Тюті, сказав, щоб члени ТТБ стежили за афішами Цирку доброти, на яких я залишатиму повідомлення. Зробити це було легко – адже біля кожного білборда цього фальшивого цирку стояли камери відеоспостереження і не було жодної проблеми скачати їхні записи.

Усе, синьомордівський агент виконав моє завдання і міг повертатися до своєї оскаженілої напарниці. Перед тим, як покинути його тіло, я витер з пам’яті гладуна спогад про втечу з туалету, шепнувши на прощання лише два слова: «Діарея! Амнезія!».

Я побачив, що до Цирку доброти наближається Тютя, оточений цілою юрбою синьомордів, замаскованих під людей. Виглядали вони як шпигуни зі старих фільмів – довгі чорні плащі з піднятим коміром, на голові у кожного глибоко насунуті крислаті капелюхи, а на мордах сині дзеркальні сонцезахисні окуляри.

Отже, час було вертатися у шкуру небезпечного, підступного й безжального ворога, на дії якого я не міг впливати, зате міг дізнатися про всі його наміри.

До вечірньої вистави, а головне, до операції, яку так ретельно готував синьоморд Тютя та решта прибульців, розкиданих по всіх куточках нашої планети, залишалось пів години. Фантастична феєрія, про яку вже цілий місяць розповідали в головних новинах по всьому світу, мала розпочатися о десятій годині. Адже цього вечора до Цирку доброти була запрошена лише доросла публіка. Одночасно з Тютею, позираючи на великий годинник, стрілка якого невблаганно наближалася до цифри 10, я почав по-справжньому хвилюватися. Усе залежало від того, чи встигла вчасно отримати моє зашифроване послання бабуся Соля, вона ж – президент ТТБ пані Соломія Джура.

Поважні гості вже почали заповнювати простору глядацьку залу. Їх супроводжували охоронці, які безперервно крутили на всі боки головами і були готові миттєво кинутись на кожного, хто зробить необережний рух. Якби ж вони знали, що боятися слід не озброєних терористів, а клоунів з намальованими усмішками на масках, які прикривали їхні сині бородавчасті мордяки! Одягнені у кумедні блискучі костюми, з блазенськими ковпаками на головах, вони бігали між рядами, подзенькуючи дзвіночками й пильнуючи, щоб кожна ВІП-персона сіла на визначене Тютею місце. Незабаром ці веселі блазні наблизяться до безтурботних людей, які чекають обіцяного дива. Голови урядів, мільярдери, керівники найвідоміших ІТ-компаній, медіамагнати та найвпливовіші військові от-от потраплять у смертельно небезпечну пастку.

Тепер я добре розумів, чому синьоморди обрали саме цирк для здійснення свого страхітливого плану. Опергрупа, яку вранці зустрів Тютя, вже давно поскидала дурнувате вбрання у стилі старих шпигунських трилерів. Зараз бородавчасті бойовики з перетинчастими пазуристими лапами удавали фокусників-ілюзіоністів, яких у старовину називали чудернацьким словом «престидижитатор». Вони гордо походжали у циркових костюмах та масках, не викликаючи жодних підозр і приміряючись до того, як спритніше знешкодити охоронців, вибивши у них з рук зброю.

Я все ще розпачливо чекав якогось знака від президента ТТБ чи від когось із моїх друзів, коли вдарили литаври й оркестр голосно заграв марш клоунів. На арену вибігли учасники вистави – це були блазні у широких картатих комбінезонах-коті з ковпаками-клошами на головах. Деякі натягли яскраві руді перуки та причепили червоні носи. У всіх на ногах були величезні черевики, якими вони чіплялися за килим, розстелений на підлозі, навмисне падали, переверталися в повітрі, ходили на руках, дриґаючи в повітрі ногами. Глядачі вибухали голосним сміхом, спостерігаючи за блазенськими фокусами, аж врешті оркестр припинив грати, клоуни втекли з арени, звільнивши місце для наступного номера.

І тут я побачив знайому парочку – садюга-дресирувальниця прикрила своє позеленіле обличчя латексною маскою, надягла фіолетову перуку й убралася в пишну золотаву сукню. В одній руці вона тримала добре знайомий мені пульт дистанційного керування, а в іншій шкіряну нагайку. Серед мертвої тиші, яка запанувала в залі, ляскання нагайки прозвучало як постріл, і на арену почали виповзати крокодили з електронними нашийниками, що оперізували їхні зубасті пащі.

– Але-гоп! – вигукнула тітка у фіолетовій перуці, піднесла вгору пульт і почала вимахувати рукою, ніби диригент паличкою. Оркестр заграв вальс Штрауса «На прекрасному голубому Дунаї», крокодили підняли голови, звелися на лапи і почали кружляти по арені, вимахуючи хвостами в такт музиці. Особисто я ніколи не відчував симпатії до цих небезпечних хижаків, але зараз мені було їх шкода. Адже я добре пам’ятав, як дресирували за допомогою ударів електричним струмом нас із хлопцями та бідолашних ведмедів. Але публіка, не підозрюючи, в який спосіб крокодилів навчили танцювати, захоплено аплодувала.

Я поглянув на гладуна, який стояв позаду дресирувальниці, тримаючи напоготові нагайку, і раптом почув, що він тихенько наспівує собі під ніс ті два слова, які я промовив, перестрибуючи з його тіла до Тютіного: «Ам-ам-ам-незія, ді-ді-ді-арея...» При цьому мордяка у нього була щаслива й безтурботна.

І раптом щось пішло не так. Після номера з крокодилами мав розпочатися сеанс колективного гіпнозу. А потім, ввівши публіку в транс, синьоморди збиралися прищепити присутнім у залі ВІП-персонам свої стовбурові клітини. Саме так, як вони це зробили, захопивши у цирку-шапіто Зайця, Жука і мене. Але замість фокусників-ілюзіоністів на арену вибігли десять синьомордочок на чолі з чарівною Зізі. Усі вони вбралися у балетні пачки, на головах у них сяяли корони, а лапи були взуті у балетні туфельки-пуанти. Оркестр заграв танець маленьких лебедів з балету Петра Ілліча Чайковського «Лебедине озеро», і синьоморді балеринки, перехрестивши верхні кінцівки, вхопили одна одну за лапи і почали синхронно підстрибувати, злагоджено вимахуючи нижніми кінцівками.

Я відчув: Тютя, який досі спокійно спостерігав за всім, що відбувається у залі та на арені, напружився і почав озиратися. Його план, блискуче підготовлений і продуманий до найменших дрібниць, на очах почав розвалюватись, як картковий будиночок. Звідки взялися ці дурнуваті танцівниці? Чому оркестр грає неправильну музику? Адже зараз за програмою має погаснути світло і розпочатися головна частина операції, заради якої було влаштовано всю сьогоднішню виставу.

І раптом синьоморд зрозумів – це зробила вона, та відьма, що раз у раз нищить всі його задуми, розгадує найхитріше розставлені пастки і щоразу зупиняє його – представника наймогутнішої цивілізації – за крок до перемоги!

3 горлянки синьоморда вирвалося таке скажене гарчання, скрегіт, виття та пронизливий свист, що глядачі, охоплені жахом, затулили вуха руками, посхоплювалися з крісел і кинулися навтьоки. На ходу вони збивали з ніг синьомордів, переодягнених у блазенські костюми.

Першими отямилися охоронці, які почали пробивати дорогу до виходу ВІП-персонам, захищаючи їх своїми накачаними тілами. Лише одна група глядачів не піддалася загальній паніці й спокійно сиділа на своїх місцях. І раптом я ошалів від радості, впізнавши бабусю Солю, яку оточували мої друзі з Товариства Ботанів.

Тут була білява зеленоока Луна-Лі, яка подавала якісь таємні знаки своїй вихованці Зізі та її клоночкам, котрі все ще стояли на арені та з цікавістю спостерігали за сум’яттям, що панувало навколо них.

Біля Луни сиділа вся класна команда ботанів. Ромчик Гунька, він же Мамай, – мій сусід по намету № 13, який при першій нашій зустрічі в таборі «Екстремал» мало не уколошкав мене, коли почув, як я кричу крізь сон по-синьомордівськи.

Свинка Пепа, вона ж принцеса Лея, – примхлива, балакуча, але дуже добра і щира людина, здатна за будь-яких обставин досягти поставленої мети.

Голум, він же Фродо, – дивакуватий хлопець, якого у школі дражнили через те, що він проковтнув перстень вчительки, і який насправді виявився чудовим товаришем.

Саламандра – смаглява чорноока дівчина, яка в найнебезпечніших ситуаціях вміла приймати миттєві рішення, але так і не назвала свого справжнього імені.

Спінер, він же Котигорошко, – хлопець, що рухався з шаленою швидкістю, ламаючи все, що траплялося на його шляху. Часом він нищив саме ті предмети, які у той момент нам загрожували.

І, нарешті, Бетмен, він же Мікроб, який отримав це глузливе прізвисько через те, що був найменшим у класі. Але у критичних обставинах цей сором’язливий хлопець перетворювався на справжнього героя.

А от одного хлопця, що завмер у кріслі з придуркуватим виразом обличчя, я ніяк не міг упізнати. Поки врешті не зрозумів – це ж я! Цього разу мені не довелося докладати жодних зусиль, щоб переміститися з тіла Тюті у своє власне.

– Привіт, бабусю! – тихо промовив я і помітив, як очі президента ТТБ засяяли радістю.

– Климе, нарешті ти знайшовся! – вигукнула вона і лагідно провела рукою по моєму обличчю.

Це було чудове відчуття, адже, перебуваючи то у шкурі Тюті, то пролазячи разом з гладким синьомордівським агентом крізь вузьке віконце, я переживав не найкращі моменти свого життя.

«Але чого не зробиш заради порятунку людства!» – хвалькувато подумав я і зрозумів, що, мабуть, встиг заразитися від Тюті манією величі.

– Привіт, Музиканте! – почув я знайомий голос Жука.

– Як здорово, що ти встиг нас попередити! – вигукнув Заєць і поплескав мене по плечу.

Хлопці були одягнені у клоунські костюми, але на їхніх ковпаках виднілися жовті стрічки.

Заєць помітив мій погляд і пояснив:

– Це для того, щоб відрізнити членів ТТБ від замаскованих синьомордів. Поглянь, скільки тут наших.

Я озирнувся і побачив, як по всьому залу виникають сутички – клоуни із жовтими стрічками на ковпаках здирають маски з синьомордів. Хижі монстри люто вищать і вириваються, намагаючись прорватися до виходу із цирку.

– Дивіться, Тютя тікає! – закричав Жук і кинувся навздогін синьоморду, перестрибуючи через ряди крісел.

Заєць поспішив за ним, на ходу зриваючи з себе клоунське вбрання.

– Він біжить до таємного виходу! – попередив я хлопців.

Ми мало не перехопили втікача, але він встиг вистрілити з пінобластера отруйною піною і зник за потайними дверима. На щастя, цього разу пані Соломія захопила з собою антидот. Тож, отримавши порцію неймовірно смердючих ліків, за лічені секунди ми прийшли до тями і змогли продовжити переслідування.

Недаремно я так довго пробув у шкурі цього небезпечного й дуже розумного хижака. Зараз я знав – він будь-що намагатиметься вислизнути на волю, покинувши решту синьомордів напризволяще. І єдиний шанс на втечу – це остання модифікація Форда F-500 – чорний «Карлманн Кінг», який він викрав із випробувального полігона і на якому прибув сьогодні вранці до Цирку доброти разом зі мною, пузатим мухожером та двома синьомордівськими агентами. Я знав, де Тютя сховав це фантастичне авто, яке могло змагатися у швидкості з найсучаснішими гоночними болідами.

Коли ми кинулися до приземкуватої споруди, де стояли старі порожні клітки, звідти вже чувся гуркіт мотора. Із широко розчинених воріт складу повільно виїжджав розкішний чорний автомобіль, що от-от мав розвинути шалену швидкість і зникнути разом з нашим найлютішим ворогом.

Та все ж ми встигли! Заєць на ходу розчинив дверцята і застрибнув на переднє сидіння, Жук і я заскочили в машину крізь задні дверцята.

Після страшної штурханини Тютя намагався втекти, відкривши верхній люк і видершись на дах автомобіля. Та я різко крутонув кермо – цього фокуса мене колись навчив мій друг – суперводій Андрій Байбак.

Машину різко занесло вбік, потім кілька разів перекрутило на місці, і хоча синьоморд чіплявся пазурами за гладеньку поліровану поверхню, його липкі перетинчасті лапи все ж спорснули з даху, і він шкереберть полетів на землю. До нас уже підбігала команда ботанів, і разом ми змогли замотати Тютю у страхувальну сітку, перетворивши космічного хижака на велетенський кокон метелика-шовкопряда.

На цьому, власне, й закінчується ця шалена пригода, в якій мені довелося побувати не лише у власній шкурі, а й проникнути під шкіру небезпечного космічного прибульця. Сподіваюсь, Тютя та решта синьомордів врешті-решт дадуть спокій нашому Таємному Товариству. Адже зараз вони перебувають на горі Треп, ізольовані від зовнішнього світу на найнижчому рівні підземної галереї. Там, де колись Тютя організував підпільну фабрику з виготовлення двійників – точних копій усіх членів нашого Таємного Товариства, яке за час свого існування п’ять разів змінювало назву.

Залежно від зовнішніх обставин, ми називали себе: Боягузами, Брехунами, Ботанами, Близнюками та Блазнями. Хоча, ви ж, певно, розумієте, що кожна з цих назв мала подвійне дно. Бо всі члени ТТБ мають класне почуття гумору, без якого так важко жити. Особливо, коли знаєш, скільки небезпек підстерігає тебе У цьому дивовижному, шаленому, страшному, чудовому, доброму й непередбачуваному світі!

Що ж до окремих епізодів цієї історії, то вам, мабуть, цікаво дізнатися, чи остаточно позбулися Жук та Заєць синьомордівських стовбурових клітин? Так, результати лікування у секретному центрі «Мармет» повернули їх до попереднього, абсолютно людського стану.

До речі, й решту мутантів вдалося врятувати й адаптувати до нормального життя.

Особисто мене дуже цікавило, чи вдалося хлопцям-циркачам після одужання взяти участь у полюванні на крихітних динозаврів-трансформерів. Як виявилось, мої хлопці стали абсолютними чемпіонами змагання і зловили по сотні крихітних утікачів. На гроші, отримані за кожного динозаврика, Жук і Заєць організували притулок для колишніх циркових тварин. Звісно, не без фінансової підтримки пана Мак-Байбака.

Щороку 13 червня ми зустрічаємося на вершечку гори Підстава з усіма членами Товариства Ботанів, згадуємо шалені пригоди, які нам довелося тут пережити, і проводимо змагання з екстремальних видів спорту. Луна-Лі разом зі своєю вихованкою Зізі та нашими друзями-ботанами проводять у дослідній лабораторії дивовижні експерименти. Вони займаються з десятьма клонами здібної синьомордихи за спеціальною системою, розробленою Соломією Джурою, і ці заняття дають блискучі результати. Зараз інтелект цих нащадків ворожої чужо планетної цивілізації вже сягнув рівня 200 IQ[4].

У ведмедів, яких ми переселили на гору Треп, усе склалося чудово. Клишоногі почуваються там, як удома, у теплу пору року об’їдаються ягодами, ловлять у гірській річці форель і час від часу намагаються поласувати медом диких бджіл. Хоча поки що безрезультатно.

Я тепер часто приїжджаю до батьків, і ми разом вивчаємо таємничі написи на стародавніх кам’яних таблицях. Я не раз просив бабусю Солю зазирнути у ті часи, коли були написані ці знаки, і врешті розгадати таємницю послання. Але вона навідріз відмовилась, мотивуючи це тим, що будь-яке втручання у минуле може призвести до непоправних наслідків.

Тому я досі не знаю, наскільки можна вірити всім тим фрагментам напівстертих написів, які переклав мій тато. Поступово я повертаюсь до звичного життя. Бабуся впевнена, що це піде мені на користь. А досвід, який я отримав під час останньої операції «Антижаб-5», можливо, стане мені у пригоді, коли я писатиму наступні фантастичні книжки.

Від англ.: marmot - байбак.

З англ.: Шоу має тривати!

ПУПС – Похідний Універсальний Просторовий Сканер, один із численних винаходів Соломії Джури. Багатофункціональний прилад для сканування на відстані будь-яких об’єктів, зовні схожий на айфон. Можна використовувати як відеокамеру.

Від англ.: IQ – коефіцієнт інтелекту.