Після визволення Нікарської імперії та жорстокої громадянської війни союзники Жинь зрадили її, залишивши помирати. Однак шаманка-спірлійка знаходить підтримку в мешканців південних провінцій, особливо жителів її рідного селища Тікані. Вона швидко розуміє, що справжня сила імперії — в руках мільйонів простих людей, які прагнуть помсти, а її шанують як богиню-спасительку. Жинь використає всю доступну їй зброю, щоб завдати поразки Республіці Дракона, колонізаторам-призахідникам та всім, хто несе загрозу шаманічним мистецтвам. Її сила і вплив зростатимуть, але як довго вона зможе опиратися п'янкому голосу фенікса, котрий підбурює спалити все навколо?
v1.0 — q4ma
Моїм дорогим читачам,
які дійшли до кінця цієї серії,
завбачливо прихопивши відерце для сліз.
— Нам не варто цього робити, — сказала Дадзі.
Багаття горіло неприродним пурпуровим вогнем, що іскрився й докірливо сичав, немовби відчуваючи її гризоту. Язики полум'я тяглися вгору, ніби чіпкі руки, й поступово перетворювалися на обличчя. Побачивши їх, навіть через стільки місяців Дадзі відчула, як усе нутро стиснулося від сорому. Вона відвернулася.
Однак померлі все одно стояли перед очима: широко роззявивши роти, приголомшені її зрадою. Їхнє шепотіння відлунювало їй у голові так само, як і щоночі в снах.
«Убивця, — казали вони. — Невдячна Хвойда».
Страх скував їй груди.
— Жиґа, не думаю, що...
— Запізно сумніватися, мила.
Жиґа стояв по інший бік багаття і з властивою йому грубою, беземоційною спритністю зв'язував непокірного оленя. Він завбачливо витягнув з тіл лучників-кетреїдів три зазубрені ножі і вже розклав їх навколо багаття, утворивши рівносторонній трикутник. Дадзі ще не торкалася свого клинка Надто боялася: блискучий метал здавався їй отруйним і лихим.
— Ми вже давно проминули точку неповернення, правда ж? — спитав Жиґа.
Олень вигнув шию, силкуючись вирватися з пут. Жиґа схопив його за роги і притиснув голову тварини до землі.
Полум'я рвонулося вище, шепотіння посилилося. Дадзі відступила.
— Усе це якось неправильно.
Жиґа пирхнув;
— І відколи це ти стала такою боягузкою?
— Я просто хвилююся. Цевері сказала...
— Та яка різниця, що вона там сказала? — Жиґа говорив нервово, немовби обороняючись.
Дадзі знала, що йому також соромно. Була впевнена, що якась частина його воліла б, щоб вони ніколи не ставали на цю стежку. Але він нізащо цього не визнав би, інакше б зламався.
Притиснувши шию оленя коліном до землі, Жиґа обмотав мотузкою його передні ноги. Олень розтулив рота, але замість крику з його горла вирвалося лише хрипке, моторошне скреготіння.
— Цевері завжди забивала собі голову всіляким лайном. Це ж треба, пророцтво. Не вір тій маячні Вона просто сказала те, що Сожцань Сіжа хотіла, щоб ми почули.
— Вона сказала, що це нас уб'є, — озвалася Дадзі.
— Не зовсім так.
— Але близько до суті.
— О, Дадзі. — Жиґа грубо смикнув мотузку, затягуючи останній вузол, і на мить завмер, щоб оцінити роботу. Потім підійшов і сів поруч із Дадзі Почав погладжувати їй спину повільними колами. Це мало б її втішити, але здавалося радше пасткою. — Невже ти думаєш, що я коли-небудь дозволю, щоб з тобою щось сталося?
Дадзі силкувалася дихати спокійно. «Роби, як він каже, — нагадала вона собі Саме так вони домовилися з Дзиєю. — Схили голову і корись, інакше Жиґа знайде спосіб позбутися тебе».
Вона мала б радіти цьому ритуалу. Він стане їй захистом, гарантією, що Жиґа не зможе вбити її, не вбивши й себе. Для них із Дзиєю він мав стати щитом.
Та все ж вона дуже боялася. А раптом це буде гірше за смерть?
Зрештою, вона змогла витиснути з себе:
— Мусить бути якийсь інший спосіб...
— Його не існує, — випалив Жиґа. — Так, як є, ми довго не протягнемо. Ця війна стала занадто великою. І ворогів у нас забагато. — Він змахнув ножем у бік лісу. — І якщо Дзия й далі так поводитиметься, то до завтра він може не дожити.
«Може не дожити, бо ти занадто тиснув на нього», — хотіла відповісти Дадзі. Але вона прикусила язика через страх, що ці слова можуть розгнівати Жиґу. Пробудити в ньому жорстокість.
«У тебе немає іншого вибору». Вона давно збагнула, що якщо хоче бути в безпеці, то мусить стати вкрай погрібною для Жиги. Незамінною, заякореною і зв'язаною з його життям.
— Агов, Дзия! — крикнув Жига, склавши долоні навколо рота. — Покінчимо з цим!
Дерева мовчали.
Жиґа крикнув голосніше:
—
«Може, він утік, — подумала Дадзі. — Кмітливий, гад».
Вона замислилася, як учинить Жиґа, якщо Дзия й справді спробує втекти. Звісно, кинеться навздогін і, цілком імовірно, таки його спіймає. Жиґа завжди був найсильнішим і найшвидшим з-поміж них. Покарання буде жахливим Але Дадзі могла затримати Жиґу на кілька хвилин і виграти для Дзиї трохи часу. І хай навіть це вартуватиме їй життя, принаймні один із них стане вільним.
Але вже через декілька секунд Дзия вийшов з лісу спотикаючись, наче п'яний У його очах застиг той приголомшений, нестямний вираз, до якого Дадзі за останній час уже звикла. Вона обережно потяглася до ножа.
Жиґа підвівся й підійшов до Дзиї, наче доглядальник до тигра: застережливо виставивши руки вперед.
— Як ти?
— Як я? — Дзия схилив голову набік. — Про що це ти?
Дадзі побачила, що на горлі в Жиґи пульсує жилка.
— Можеш підійти й сісти? — запитав Жиґа.
Дзия похитав головою й тихо гиготнув.
— Це не смішно! — гарикнув Жиґа. — Ходімо, Дзия.
— Дзия? — Дзия звів очі до неба. — А хто це?
Жиґа потягнувся до меча. Дадзі підняла свій ніж. Вони готувалися до цього всі троє, коли Дзия ще був свідомим Вони мусили завдати удару до того, як він відчинить ворота...
На обличчі Дзиї з'явилася страхітлива посмішка.
— Та я жартую.
Жиґа розслабився:
— Та пішов ти!
Дадзі повільно видихнула й спробувала заспокоїти шалене серцебиття.
Дзия сів біля багаття, схрестивши ноги. На зв'язаного оленя він поглядав з легким інтересом.
— А він напрочуд спокійний, так?
Дзия підняв з землі свій ніж і замахнувся ним перед мордою оленя. Полум'я виблискувало на зазубреному лезі. Олень лежав нерухомо, байдужий до всього навколо. Якби не важке, смиренне дихання, могло здатися, що він мертвий.
— Дадзі заштовхала йому в горлянку трохи опіуму, — сказав Жиґа.
— О, — Дзия підморгнув їй. — Розумна дівчинка.
Дадзі воліла б, щоб наркотик подіяв швидше. Воліла б, щоб Жига дав їм трохи більше часу. Але це вимагало б співчуття, а ця риса майже напевно йому не властива.
— Він ще наче живий, Дадзі, — Жиґа змахнув у її бік ножем. — Не затягуймо з цим.
Дадзі вклякла на місці На якусь мить вона навіть замислилася про те, щоб утекти. У неї тремтіли коліна.
«Ні Шляху назад немає». Вона мусила це зробити якщо не заради себе, то бодай заради Дзиї.
Він любив непристойні жартики і ніколи не був здатний на щось серйозне. Тільки його могла веселити перспектива з'їхати з глузду. Але її страх — її і Жиґи — був справжнім. Дзия балансував на межі розсудливості і божевілля вже багато місяців, і вони не знали, коли він остаточно провалиться в порожнечу. Лише так вони могли його повернути.
Але чого це їм вартуватиме?
— Підніміть ножі, — сказав Жиґа.
Вони підкорились. Олень під клинками лежав спокійно, очі розплющені, осклянілі.
Жиґа заговорив. Із кожним словом заклинання, заради якого вони брехали, катували і вбивали, багаття здіймалося дедалі вище, аж доки полум'я під нічним небом сягнуло трьох метрів. Коли Цевері промовляла ці слова, вони звучали як музика. З вуст Жиґи — радше як прокляття. Дадзі міцно замружилася, намагаючись відмежуватися від криків у голові.
Жиґа скінчив заклинання. Нічого не сталося.
Якийсь час вони просто сиділи перед багаттям, спантеличені, аж доки тишу не розітнув сміх Дзиї.
— Бляха, та що з тобою? — із натиском запитав Жиґа.
— Ти неправильно промовив заклинання, — сказав Дзия.
— Що ти верзеш?
— Вимова. Нічого не спрацює, якщо ти так спотворюватимеш слова.
— Тоді промов його сам, — Жиґа ледь чутно пробурмотів ще щось. Муґенське слово, лайку, яку підхопив ще дитиною. «Коханець коня».
— Я не знаю слів, — мовив Дзия.
— Ні, знаєш, — у голосі Жиґи чулася злість. — Вона тебе першого навчила.
Дзия напружився.
«Не роби цього, — подумала Дадзі — Убиймо його і тікаймо».
Дзия почав замовляння. Його голос із хрипкого шепотіння поступово переріс у крик, вольовий і плавний. Цього разу слова звучали ближче до того, як їх промовляла Цевері Цього разу в них крилася сила.
— Зараз, — прошепотів Жиґа, і вони підняли ножі, щоб стратити останню невинну жертву.
Коли все скінчилося, порожнеча закинула їх назад у матеріальні тіла й відчуття було таким, наче їх облили крижаною водою. Дадзі впала вперед, відсапуючись. Земля під її ногами здавалася такою твердою, а повітря — таким солодким. Знайомий світ зробився раптом дрібним: цілісним, прекрасним, загадковим. Дадзі горіла зсередини, тремтячи від чистої сили, що пульсувала в тілі.
Вона почувалася більш живою, ніж будь-коли раніше. Тепер вона мала три душі замість однієї, тепер була завершеною, тепер була чимось
Вони ще не повністю повернулися зі світу духів. Їхній зв'язок ще не розірвався. Вона досі читала душі Дзиї і Жиґи, а їхні думки звучали в її свідомості так гучно, що було важко виокремити серед них свої.
Від Дзиї вона відчувала холодний і неприкритий страх укупі з неабияким полегшенням. Він цього не хотів. Ніколи нічого цього не хотів. Він боявся того, ким може стати, але також був вдячний за звільнення від іншого варіанта. Він був вдячний за ці узи.
Від Жиги Дадзі відчувала водночас і запаморочливий захват, і приголомшливий натиск амбіцій. Він хотів більшого. Навіть не зауважив паніки, яку випромінював Дзия. Його думки були масштабніші. Він бачив їхню трійцю на полі битви, за столом перемовин, на трьох тронах.
Для Жиґи це було останньою перешкодою. Тепер вони йшли вперед, у майбутнє, яке він завжди для них уявляв.
Дадзі теж цього хотіла Просто не була впевнена, що вціліє.
Вона повільно розплющила очі. Під місячним сяйвом кров на руках здавалася чорною. Багаття майже догоріло, хоча від диму було нічим дихати. Дадзі мало не впала вперед, на жарини, мало не занурилась обличчям у попіл, і все б закінчилося.
Сильні пальці схопили її за плече й відтягай.
— Спокійно, — всміхнувся Жиґа.
Дадзі не поділяла його ейфорії.
Через роки, коли вона мордувала себе спогадами про те, як вони троє починали, як було до того, коли все пішло шкереберть, вона так і не могла згадати, що відчувала, коли вони тільки-но заякорилися. Не могла згадати тремтіння сили або страхітливого, хай навіть і захопливого відчуття відомості. Пам'ятала лише густий жах та впевненість, що колись за вкрадені таємниці їм доведеться заплатити кров'ю.
І Цевері. Дадзі так і не забула нещасного обличчя мертвої дівчини і чітко чула останнє попередження, яке та промовила перед тим, як Дзия вирвав їй серце.
Зап'ясток Жинь пульсував.
Ранок у засідці завжди особливий. Повітря немовби потріскувало від залишкових електричних розрядів, що пронизували Жинь та всіх солдатів навколо неї. Б'ючись за Республіку, Жинь не відчувала нічого схожого. Спочатку війська Їнь Вейсжі були зібраними професіоналами, похмурими й нещадними, ставили перед собою мету виконати завдання і покінчити з цим. А під кінець війни їх переповнював страх. І розпач.
Натомість солдати Південної коаліції були
Допомагало й те, що їхня війна — особиста Місто Кхудла не було для них рідним, але розташовувалося в їхній провінції. А у провінції Мавпи від муґенської окупації всі страждали однаково. Витіснення, грабунки, зґвалтування, вбивства, масові страти На цій землі відбувалися тисячі різанин, подібних до Голінь Ніїс, але ніхто цим не переймався, бо ж ані Республіці, ані Імперії не було діла до того, що коїлося на півдні.
Однак частина мешканців півдня зуміла вижити, щоб помститися за своїх померлих, і саме ці чоловіки та жінки належали до загонів Жинь.
З плином часу солдати наїжачувалися в передчутті бою, немов мисливські собаки, які натягують ланцюги Жинь поколювало в зап'ястку, наче там був провід. Щосекунди мільйони крихітних спалахів болю пронизували руку аж до ліктя.
— Не чухайся, — застеріг її Кітай. — Ти ж подразнюєш рану.
— Болить, — відповіла вона.
— Бо ти чухаєшся. Облиш рану, й вона швидше загоїться.
Жинь пройшлася пальцями по потрісканій, нерівній шкірі, що закривала кістку на зап'ястку там, де мала б бути права рука Вона зціпила зуби, намагаючись стримати бажання впитися нігтями у вже давно розтривожену плоть.
Руку їй ампутували тієї ж ночі, коли вони прибули в Анькхілуунь. До того часу, за два тижні в морі, пошкоджена долоня загнилася й перетворилася на суцільну гангренозну масу. Попри всі намагання лікарки з «Чорних лілій» стерилізувати рану, ушкодження було значним, і диво, що зараження не поширилося вище по руці. Операція була коротка. Особистий лікар Моаг відрізав Жинь руку, прибрав заражену плоть і зшив шкіру, акуратно накривши нею відкриту кістку.
Сама рана загоїлася достатньо чисто. Але коли Жинь припинила приймати лаунданум, зап'ясток перетворився на смолоскип нестерпного болю. Фантомний біль по декілька разів за годину пронизував пальці, яких вона більше не мала. Іноді він був такий сильний, що Жинь била рукою об стіну, аби здолати поколювання сильнішим болем, і лише потім згадувала, що в неї більше немає цієї руки. Біль був уявним. І вона не могла притлумити біль, що існував лише в її розумі.
— Ще трохи, і піде кров, — сказав Кітай.
Жинь мимоволі знову зачухалася. Вона обхопила пальцями культю й міцно її стиснула, намагаючись позбутися сверблячки завдяки різкому тиску, від якого шкіра німіла.
— Це доводить мене до сказу. І річ не лише у сверблячці, а й у пальцях. Немовби я досі можу їх відчувати і їх штрикають тисячею голок, а я ніяк не можу цьому зарадити.
— Мабуть, я розумію, — сказав Кітай. — Іноді теж це відчуваю. Слабеньке тремтіння мовби нізвідки. Але якщо подумати, то це дивно, бо ж у мене пальці є, але біль іде від тебе.
Перед операцією вони хвилювалися, що, відрізавши Жинь зогнилу руку, можуть нашкодити й Кітаю. Вони не знали, як далеко сягають межі їхнього якірного зв'язку. Знали лише, що смерть одного означатиме загибель обох. І відчували біль одне одного, а від ран одного на тілі другого лишалися бліді, ледь помітні шрами. Але вони й гадки не мали, чим усе обернеться в разі ампутації.
Однак за той час, що вони пливли до Анькхілууня, запалення Жинь стало таким сильним, що завдавало їм обом нестерпного болю, і, зціпивши зуби, Кітай заявив: якщо Жинь не відріжуть руку, він її відгризе.
На превелике полегшення для всіх, рука Кітая лишилася неушкодженою, Навколо зап'ястка, там, де Жинь зробили надріз, у нього на шкірі проступила біла смужка, схожа на браслет, але пальці працювали, хоч і зробилися менш гнучкими. Зрідка Жинь бачила, з якими зусиллями він тримає пензель для письма, і помічала, що тепер уранці він значно довше вдягається. Але Кітай мав руку, і хоча Жинь це тішило, мимоволі вона відчувала постійну, невсипущу заздрість.
— Ти її бачиш? — вона помахала перед Кітаєм зап'ястком. — Маленьку примарну руку?
— Прикріпи на неї гак, — сказав він.
— Я не кріпитиму до себе довбаний гак.
— Тоді клинок. Можливо, так ти нарешті почнеш тренуватися.
Жинь роздратовано зиркнула на Кітая.
— Звикну.
— Ніколи не звикнеш, — заперечив він. — Якщо так триватиме, то наступний раз, коли ти піднімеш меча, стане для тебе останнім.
— Мені не потрібно...
— Я знаю, на що ти здатна. Подумай, Жинь, що станеться, якщо...
— Не зараз, — різко відказала вона. — Не хочу говорити про це зараз.
Вона ненавиділа тренування з мечем. Ненавиділа незграбність лівої руки в тому, що правою рукою колись робила несвідомо. Від цього вона почувалася безпорадною, дурною, непотрібною, а ще вона вже довгий час намагалася переконати себе, що більше не безсила Коли вона вперше взялася за меча через тиждень після операції, ліва рука так сильно тремтіла від слабкості, що Жинь тієї ж миті бридливо кинула клинок додолу. Ще раз такого вона просто не пережила б.
— Я знаю, в чому проблема, — сказав Кітви. — Ти знервована.
— Я не знервована.
— Дурниця, Ти боїшся. Ось чому ти так метушишся. Ти налякана.
«Офігенний аргумент», — подумала Жинь.
Пульсування в зап'ястку — не проблема, а лише симптом. Вона шукала чогось, будь-чого, що йшло не за планом. Їхні позиці могли викрити. Муґенці могли дізнатися про те, що вони йдуть.
Або вони просто могли програти.
Вона вже була нездатна оборонятися так добре, як раніше. Муґенці у Кхудлі знали, що війська Жинь у дорозі. І мали багато часу вибудувати лінії захисту. А тепер вони ще й почали остерігатися нічних нападів, хоча навіть найвідчайдушніша армія не ризикнула б організувати таку складну операцію без достатнього світла. Це був би зовсім нелегкий, спустошувальний набіг.
Але сьогодні Жинь не могла облажатися.
Кхудла була перевіркою. Вона благала Воєначальника Мавпи про посаду в командуванні ще відколи вони втекли з Арлона, але їй знов і знов повторювали, що вона не зможе повести в бій ціле військо, доки не здобуде досвіду. Сьогодні їй нарешті доручили командування.
Звільнення Кхудли було її завданням, тільки її. Досі вона билася як одиначка, безжалісне полум'я,
Ці солдати билися під її командуванням. І це лякала А якщо вони під її командуванням загинуть?
— Ми відпрацювали все до дрібниць. Вартові змінюються що пів години, — сказав Катай. Вони вже проговорювали це десятки разів, але він повторював, щоб заспокоїти Жинь. — Ти знатимеш, коли зміняться голоси. Підберись якомога ближче до заходу сонця, а потім завдай удару під час аміни вартових Сигнали знаєш?
Жинь глибоко вдихнула:
— Так.
— Тоді нема чого непокоїтися.
Якби ж усе було так просто.
Хвилини повільно минали. Жинь спостерігала, як сонце хилиться до гір, неохоче опускається, немовби додолу, в долину, його тягне якась істота.
Після того як Жинь на острові Спір пробудила Фенікса й закінчила Третю Макову війну, Федерація Муґень офіційно так і не капітулювала. Імператор Рьохай і його нащадки перетворилися на обвуглені статуї під горами попелу. Жоден член муґенської імператорської родини не вижив, тож нікому було домовлятися про мир.
Не було ані перемир'я, ані якоїсь угоди. Жоден муґенський генерал не повідомив розташування своїх загонів і не склав зброю перед нікарським командуванням. Натомість усі солдати Федерації, які лишилися на материку, становили неабияку загрозу, добре підготовлені вояки, які блукали, не маючи ані місії, ані народу. Їнь Вейсжа, колишній Воєначальник Дракона і новообраний президент Нікарської республіки, давно міг остаточно покінчити з ними, але дозволив їм вільно мандрувати, вирізаючи його союзників, адже в довгостроковій перспективі це могло зміцнити його владу над розваленою Нікарською імперією. А тепер ці розрізнені загони об'єднались у декілька великих незалежних банд і тероризували південь. З точки зору намірів і цілей, нікарці і муґенці продовжували воювати. Навіть без підтримки з лукоподібного острова муґенці за лічені місяці, по суті, колонізували південь. І Жинь це допустила, бо ж була одержима повстанням Вейсжі, поки справжня війна розривала її батьківщину.
Одного разу вона вже підвела південь. І вдруге своєї помилки не повторить.
— Кадзуо казав, що кораблі досі прибувають, — промовив голос муґенською. Це був хлопчачий голос, високий і пронизливий.
— Кадзуо — дупоголовий телепень, — відповів його товариш.
Жинь і Кітай припали до землі в густій траві. Вони підповзли до табору муґенців досить близько, щоб чути, як вартові пліткують. Їхні стишені голоси лунали в спокійному нічному повітрі. Та все ж Жинь понад рік не користувалася муґенською, тож мусила напружитися, аби зрозуміти, про що вони говорять, «їхня мова схожа на комашине стрекотіння», — нарікав Неджа, ще коли вони були дурними дітлахами, які юрмилися в сінсґардській аудиторії. Коли вони ще не розуміли, що війна, до якої їх готували, стане реальною.
Жинь згадалося, що Неджа ненавидів заняття муґенськоі. Він ніяк не міг осягнути властивої їй швидкої вимови, а тому щодня, на кожному занятті, перекручував її і смішив однокурсників тарабарщиною, що дуже скидалася на справжні речення.
— Клац, клац, клац, — говорив він, стрекочучи. — Наче маленькі жуки.
«Наче жуки», — подумала Жинь. Вони почали так називати муґенську між собою. Жинь не знала, чи то нова назва, чи старе образливе прізвисько, що з'явилося ще до її народження. Останнє її не здивувало б. Історія циклічна — Жинь добре засвоїла цей урок.
— Кадзуо сказав, що кораблі почали прибувати в порти провінції Тигра, — мовив перший голос, який вона почула, хлоп'ячий. — Причалюють у сутінках і потрохи забирають нас назад...
Другий вартовий пхикнув:
— Маячня. Якби справді було так, ми знали б.
Запала коротка тиша. Хтось заворушився в траві. Жинь усвідомила, що вартові лежать. Можливо, дивляться на зірки. З їхнього боку це нерозумно і страшенно безвідповідально. Але вони такі юні. Говорять не як солдати, а як діти. Можливо, просто не знають?
— Тут місяць інакший, — з тугою промовив перший вартовий.
Жинь упізнала цю фразу. Вона знала її з Сінеґарда — то був давній муґенський вислів, афоризм із міфу про перевізника, який покохав жінку, що жила на віддаленій зірці. Заради неї він спорудив міст між двома світами, щоб вони нарешті змогли обійнятися.
«Тут місяць інакший». Це означає, що вартовий хоче додому.
Муґенці завжди говорять про повернення додому. Жинь чула про це щоразу, коли підслуховувала їхні розмови. Вони говорили про дім так, немовби він досі існував, немовби лукоподібний острів — то прекрасний рай, куди легко повернутися, варто лиш кораблям припливти до портів. Вони говорили про матерів, батьків, сестер і братів, які чекали на узбережжі, якимось дивом урятувавшись від потоків розпеченої лави.
— Краще звикай до цього місяця, — сказав другий вартовий.
Що більше вони говорили, то молодшими здавалися. Жинь уявила їхні обличчя: ці голоси породжували в її уяві довготелесих юнаків з пушком над верхньою губою. Вони не могли бути старшими за неї. Певно, їм ледь за двадцять, а то й менше.
Жинь згадала, як билася з хлопцем свого віку під час облоги в Кхурдалайні. Здавалося, це було цілу вічність тому. Згадала його широке кругле обличчя і м'які руки. Вибалушені очі, коли вона пронизала його мечем.
Він був такий наляканий. Можливо, боявся не менше за неї.
Вона відчула, як поруч напружився Кітай. «Вони теж не хочуть тут бути», — сказав він їй кілька тижнів тому. Кітай допитував одного з муґенських полонених і врешті почав їм співчувати, від чого Жинь почувалася ніяково. «Вони просто діти. Кожен четвертий — молодший за нас, і вони не підписувалися на цю війну. Більшість із них повитягали з домівок і кинули у виснажливі тренувальні табори, інакше їхнім родинам довелося б сісти до в'язниці чи голодувати. Вони не хочуть помирати, хочуть просто повернутися додому».
Але їхнього дому більше не існувало. Цим хлопчакам не було куди тікати. Якщо ворота до примирення колись відчинялися, якщо бодай колись була можливість повернути ворожі війська додому й повільно вибудовувати мирні відносини, Жинь уже давно її знищила.
Десь у глибині розуму Жинь кольнули докори сумління, її вірні друзі.
Відмахнулася від них. Вона доклала стільки зусиль, щоб поховати спогади. Лише так вона могла не збожеволіти.
«Діти можуть бути вбивцями, — нагадала вона собі. — Малі хлопчаки можуть бути чудовиськами».
Лінії зіткнення надто розмилися. Кожен муґенський солдат, який хоч раз одягав форму, — співучасник, і Жинь бракувало терпіння, щоб відокремити винних від невинних. Спірлійське правосуддя було абсолютним. Її відплата — остаточною. Їй було ніколи розмірковувати про те, що могло б бути. Вона мусила звільнити батьківщину.
Зап'ясток знову почав пульсувати. Жинь повільно видихнула, заплющила очі й подумки знов і знов повторювала план нападу, намагаючись угамувати хвилювання.
Провела пальцями по шрамах на животі. Дозволила їм затриматися на місці, де, наче тавро, лишився випалений слід Алтаневоі долоні. Уявила тих хлопчаків-вартових і перетворила їх на цілі.
«Я вже вбила мільйони таких, як ви, — подумала вона. — Тепер це просто рутина. Тепер це ніщо».
Сонце вже стало крихітною багряною цяткою, ледве видимою за верхівками гір. Вартові змінювалися. Поле наразі було безлюдним.
— Час настав, — пробурмотів Кітай.
Жинь підвелася. Вони стали обличчям одне до одного, взявшись за руки.
— На світанку, — сказала вона.
— На світанку, — погодився він.
Кітай поклав руки їй на плечі й поцілував у чоло. Тепер це стало для них звичним способом прощання. Так вони говорили все, чого ніколи не промовляли вголос «Бийся вправно. Бережи нас Я тебе люблю».
Кітаю кожне прощання давалося значно важче, бо щоразу, коли вона ступала на поле бою, він довіряв їй своє життя.
Жинь воліла б не мати цієї слабини. Якби вона могла відрізати частину душі, яка наражала Кітая на небезпеку (і яку міг наразити на небезпеку він сам), то неодмінно це зробила б. Але той факт, що його життя на кону, встановлював для неї межі в бою. Змушував бути різкішою, обачнішою, менше ризикувати й завдавати удару якомога сильніше і швидше. Вона вже не билася на чистій люті. Вона билася, щоб уберегти його, а це, як з'ясувалося, все змінює.
Кітай востаннє кивнув їй, а потім зник позаду шеренг солдатів.
— Він завжди лишається в тилу? — запитала офіцерка Шень.
Офіцерка Шень подобалася Жинь. Уродженка провінції Мавпи, ветеранка останніх двох Макових війн, Шень Сайнан була грубою, вправною і розсудливою. Жинь нехтувала фракційною політикою, і, напевно, саме тому Шень одна з небагатьох зголосилася піти за Жинь у перший бій, в якому вона виступала командиром. Жинь була вдячна за це.
Але Шень була занадто прискіпливою. Завжди ставила забагато питань.
— Кітай не б'ється, — сказала Жинь.
— Чому? — запитала Шень. — Він же вчився в Сінеґарді, хіба ні?
Бо Кітай — єдиний зв'язок Жинь з небесами. Бо Кітай має бути в безпечному й тихому місці, щоб його розум міг функціонувати як канал між нею і Феніксом. Бо щоразу, коли Кітай опинявся під ударом і був уразливим, для Жинь шанси загинути зростали вдвічі.
Це була найбільша таємниця Жинь. Якби Воєначальник Мавпи дізнався, що Кітай — її якір, то дізнався б єдиний спосіб її вбити. А Жинь не довіряла ані йому, ані Південній коаліції і не бажала давати їм таку можливість.
— Він стратег, який учився в Сінеґарді, — сказала Жинь. — А не рядовий солдат.
Схоже, Шень це не переконало.
— Він носить меча, як і всі.
— Так, але його розум значно коштовніший за меч, — різко відказала Жинь, зупиняючи обговорення. Вона кивнула в бік Кхудли: — Час настав.
Адреналін наповнив вени. Серце важко забухкало у вухах, немов запускаючи внутрішній відлік до різанини. По той бік селища на Жинь були спрямовані восьмеро пар очей, восьмеро командирів загонів на вигідних позиціях чекали, стежачи за її полум'ям.
Нарешті Жинь побачила шеренгу муґенських солдатів, які переходили поле Ось воно — зміна варти.
Вона підняла ліву руку й подала сигнал, випустивши тонкий струмінь полум'я, осяявши ним повітря натри метри над головою, а потім загасила його.
Поле збурилося. Солдати ринулися з північного і східного фронтів. Вони випливали з криївок біля берегів, вибігали з ущелин і лісів, немов комахи з мурашника. Жинь задоволено спостерігала за цим дійством. І що з того, що її загони менші, ніж оборона? Муґенці не знатимуть, куди дивитися.
Вона почула низку сигнальних посвистувань, чітких вказівок про те, що всі загони успішно дісталися позицій. Люди офіцера Шень ішли зі сходу. Люди офіцера Лінь — з півночі.
Південний бік Жинь мала захопити сама.
Муґенці були не готові. Більшість із них спали або готувалися до сну. Вони вилазили з наметів і бараків, протираючи очі. Жинь мало не засміялася від того, як виникав на їхніх обличчях однаковий вираз жаху, коли вони розуміли, чому нічне повітря раптом стало таким теплим.
Вона підняла руки. За плечима з'явилися крила, осяваючи все довкола на три метри вгору.
Колись Кітай закинув їй: мовляв, вона надто полум'яніє, жертвуючи дієвістю заради уваги. Але яка різниця? Критися зайве, адже всі знають, хто вона така. І Жинь чекала, доки цей образ закарбується в їхній пам'яті: останнє, що вони побачать перед смертю, — спірлійка і її бог.
Чоловіки розбігалися перед нею, наче сполохані кури. Один чи двоє спромоглися наставити на неї мечі. Їхні рухи були панічні, вони майже не цілилися. Жинь ішла далі, широко розставивши руки, вогонь перекидався на все, що вона бачила.
А потім пролунали крики, і вона відчула бурхливий захват.
Жинь довго ненавиділа те, що відчувала, коли горіла; ненавиділа свій вогонь і свого бога Але вже ні. Тепер вона могла визнати перед собою, що їй це подобається. Подобається дозволяти найбазовішим інстинктам брати гору. Вона тішилася цим.
Вона легко могла прикликати гнів. Варто лишень згадати трупи в Голінь Ніїс. Трупи в дослідній лабораторії. Алтаня, який горів на хвилерізі, стражденний кінець стражденного життя, яке вони йому дали.
Ненависть — дивна річ. Вона гризла її нутрощі, наче отрута. Змушувала кожен м'яз напружуватись, а кров — кипіти так гаряче, що здавалося, немов голова ось-ось лусне. І все ж ненависть розпалювала те, що Жинь робила. Була таким собі різновидом полум'я, і коли не лишалося нічого іншого, бодай могла зігріти.
Колись Жинь керувала полум'ям, наче тупим знаряддям, дозволяючи волі Фенікса направляти її, мов зброю і ніяк інакше. Колись вона знала лише як бути каналом для потоку божественного вогню. Але такі нестримні вибухи корисні тільки для здійснення геноцидів. Похід що має на меті звільнення територій, вимагає точності.
Жинь витратила багато тижнів з Кітаєм на відпрацьовування всіх складнощів прикликання вогню. Навчилася формувати з полум'я меч. Випускати його щупальцями, наче батіг. Навчилася надавати йому форми рухомих, танцюючих сутностей: левів, тигрів, феніксів.
Вона навчилася стільком способам убивства вогнем. Найбільше їй подобалося цілити в очі. Спопеляти кінцівки — надто довго. Людське тіло здатне витримувати горіння несподівано тривалий час, а Жинь хотілося покінчити з битвами якомога швидше. Усе обличчя — чудова ціль: волосся продовжує горіти, легкі рани на голові докучають солдатам більше, аніж будь-які інші. Але якщо вона цілилася в очі, то могла обпекти сітківку, запечатати повіки або вкрити шкіру довкола пухирями, а все це за лічені секунди засліплювало супротивників.
Жинь помітила рух праворуч. Хтось намагався атакувати її.
Фенікс завирував: «Яка відвага!»
За пів секунди до того, як солдат дістався до Жинь, вона розкрила долоню йому в обличчя.
Його очі луснули одне за одним. Липка рідина зацебеніла по щоках. Він розтулив вуста, щоб закричати, але Жинь метнула струмінь полум'я йому в горлянку.
Якби вона вважала суперників людьми, це могло здатися абсурдним Але для неї вони були не люди, бо Сінеґард і Алтань учили її катетеризувати й відокремлювати. «Навчись дивитись і бачити не людину, а тіло. У ньому немає душі. Тіло — це лише сукупність різних цілей, і всі вони горять так яскраво».
— Знаєш, звідки взялися муґенці? — колись запитав у неї Алтань. — Знаєш, до якої раси вони належать?
Тоді вони пливли вниз річкою Мужвей до Кхурдалайна. Третя Макова війна тільки-но почалася. Жинь щойно вийшла зі стін Сінеґарда, дурна й наївна учениця, яка силкувалась осягнути той факт, що тепер стала солдатом Алтань тільки-но став її командиром, і вона ловила кожне його слово, відчуваючи таке благоговіння, що не могла й говорити зв'язно.
Вона збагнула, що він чекає відповіді, тож сказала те, що перше спало на думку:
— Вони, гм, споріднені з нами?
— А знаєш, як саме?
Вона могла повторити йому будь-яку з причин, зазначених у підручниках. Міграція населення, спричинена засухою чи повінню. Вигнання аристократії. Міжусобиці часів Червоного Імператора. Її навчили багатьох теорій, і всі вони були однаково ймовірні. Але Жинь підозрювала, що насправді Алтаня не надто цікавить її відповідь, тож просто похитала головою.
Її здогадка виявилася правильною. Він хотів розповісти їй історію.
— Дуже давно Червоний Імператор мав домашнього улюбленця, — сказав він. — Це було бридке створіння, якась дуже розумна людиноподібна мавпа, знайдена в горах. Огидний, розпусний негідник. Ти про це колись чула?
— Ні, — прошепотіла вона. — Розкажи.
— Червоний Імператор тримав його у своєму палаці в клітці, — продовжив Алтань. — Зрідка виводив, щоб показати гостям, їм подобалося дивитися, як цей звір убивав. У клітку пускали свиней або півнів і спостерігали, як він розривав їх на шматки. Можу собі уявити, що для них це була неабияка розвага. Та одного дня звір вирвався з клітки. Він убив міністра голіруч, викрав доньку Червоного Імператора і втік із нею назад у гори.
— Я не знала, що в Червоного Імператора була донька, — здуру бовкнула Жинь.
Чомусь ця подробиця вразила її найдужче. Історія пам'ятала тільки принців — синів Червоного Імператора.
— Ніхто не знає. Після того, що сталося, він знищив усі згадки про неї Вона завагітніла від звіра, але той тримав її бранкою, тож вона не змогла знайти спосіб позбутися зародка, що ріс у її лоні Так вона й народжувала виродків-напівкровок і ростила їх у горах. Через багато років Червоний Імператор відіслав своїх генералів вигнати їх з Імперії, і вони втекли на лукоподібний острів.
Жинь ніколи не чула цієї історії, але в ній був сенс. Нікарці й справді порівнювали муґенців з мавпами. Напівкровки, як їх ще називали, вважалися маленькими й низькими. Хоча нарешті побачивши солдата Федерації на власні очі, Жинь не змогла б відрізнити його від нікарського селянина.
Алтань мовчав і дивився на неї, чекаючи. Але вона могла лише спитати, та не хотіла, бо знала, що Алтань не відповість.
«Якщо вони звірі, то як же вони вбивали нас?»
Хто вирішує, кого вважати людиною? Нікарці і спірлійців не сприймали за людей, століттями робили з них рабів-воїнів. Вороги не люди, гаразд Але якщо вони тварини, то мусять бути менш розвиненими. Однак якщо муґенці менш розвинені за нікарців, як же їм вдалося перемогти? І чи означає це, що для виживання в цьому світі треба бути звіром?
Або насправді звіром ніхто й не є. Це просто уможливлює вбивство. У Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях колись учив їх, що під час битви вони мають ставитися до своїх суперників як до речей, абстрактних і відокремлених частин, а не цілого, бо так легше пронизати мечем живе серце. Можливо, якщо вважаєш когось не річчю, а твариною, це дає право не лише вбити оком не змигнувши, а й отримати від цього задоволення.
— Мавпи ґвалтують людей. Напівкровки. Звірячі виродки. Дурні дикуни, — останні слова Алтань промовив з гіркотою, і Жинь подумала: може, це тому, що ці ж таки слова чимало інших людей використовували, описуючи його самого. — Ось звідки взялися муґенці.
Жинь пробила собі шлях через табір за лічені хвилини Муґенці майже не опиралися. Солдати, з якими вона стикалася в Сінеґарді й Кхурдалайні, були добре підготовлені і смертельно озброєні, мали шеренги блискучих мечів та безкінечний запас хімічної зброї, які вільно могли спрямувати в цивільні райони А ці тікали, а не бились і помирали з приголомшливою легкістю.
Усе це було надто просто, так просто, що Жинь сповільнилася, їй хотілося насолодитися цією невідповідністю сил. «Колись я була вашою жертвою, кричала, благаючи милосердя. А тепер ви тремтите від жаху переді мною».
Їй не варто було сповільнюватися. Бо щойно це сталося, вона помітила, які вони непідготовлені. Які зовсім не схожі на солдатів. Які молоді.
Хлопець перед нею тримав у руках меча, але так і не скористався ним. Він навіть не спробував відбитися, а лише позадкував, піднявши руки й благаючи милосердя.
— Будь ласка, не треба, — повторював він.
Він цілком міг бути вартовим, якого вона чула раніше. Його голос був такий самий високий і пронизливий.
—
Жинь зупинилася лише тому, що збагнула, що він говорить нікарською. Якусь мить вона поміркувала. Невже він нікарець? Полонений? Він не в муґенській формі і може бути невинним...
— Будь ласка, — сказав він знову. — Не треба...
Вимова вирішила його долю. Тони в ній були занадто короткі. Він був зовсім не нікарцем, а розумним муґенським солдатом, який вирішив, що обмане її й змусить бути милосердною.
— Гори, — сказала вона.
Хлопець упав навзнак. Вона бачила його розтулений рот, бачила, як спотворилось обличчя від жалібного крику, а вже за мить почорніло й затверділо; але не могла змусити себе перейматися цим.
Зрештою, вона завжди легко вбивала своє серце. Байдуже, що вони юні. Що зовсім не схожі на чудовиськ, із якими вона зіткнулася колись. У цій війні расової абсолютності все це не мало значення. Якщо вони муґенці, значить, не важливіші за цвіркунів, а це означає, що вона може розчавити їх підбором, і всесвіт заледве помітить цю втрату.
Колись Алтань змусив її дивитися, як він живцем палить білку.
Він спіймав її на сніданок за допомогою простенької пастки з сіткою. Білка була ще жива, коли він зняв її з дерева, і борсалася в його руках. Але замість того, щоб зламати їй шию, він вирішив дати Жинь урок.
— Ти знаєш, як саме вогонь убиває людину? — запитав він.
Вона похитала головою. І, мов зачарована, дивилася, як він прикликає полум'я в долоні.
Алтань мав неймовірний контроль над полум'ям Він був лялькарем, який без зусиль надавав йому наймиліших форм птаха в польоті, потім гнучкого дракона, потім людської постаті, що билася всередині клітки, яку він утворював власними пальцями, аж доки не стискав долоню.
Захоплена видовищем, вона спостерігала, як його пальці танцюють у повітрі Його питання заскочило її зненацька, і коли вона заговорила, слова були незграбні й дурні.
— Жаром? Ну тобто, гм..
Його вуста вигнулися в посмішці:
— Вогонь — дуже неефективний спосіб убивства. Чи знала ти, що мить смерті насправді порівняно безболісна? Полум'я поглинає навколо жертви все придатне для дихання повітря, й вона задихається.
Жинь кліпнула:
— А ти цього не хочеш?
— Нащо це мені? Якщо хочеш швидкої смерті, бери меч. Або стрілу. — Він спрямував струмінь полум'я між пальців. — Спірлійців не кидають у бій, якщо не бажають залякати. Ми хочемо, щоб жертви спершу страждали. Хочемо, щоб вони горіли, повільно.
Він підняв зв'язану білку і обхопив її тулуб. Білка не могла кричати, але Жинь уявила собі цей звук — тремтливі подихи, суголосні зі скрученими лапками.
— Дивися на шкіру.
Коли хутро вигоріло, Жинь побачила під ним рожеве тільце, що бралося пухирями, лопалося, обвуглювалося.
— Спершу вона закипає. Потім починає відлущуватися. Дивися на колір. Коли шкіра стане чорною і ця чорнота розійдеться, вже ніщо не допоможе.
Він простягнув їй білку:
— Голодна?
Жинь глянула на чорні оченята, вибалушені й осклянілі, і її раптом замлоїло. А ще вона не знала, що гірше: те, як смикалися лапки тварини в передсмертній агонії, чи те, що від печеної плоті линув страшенно смачний аромат.
Доки вона закінчила з південним фронтом, решта її солдатів зігнали вцілілих муґенців у куток у східному районі Кхудли. Усі розійшлися, щоб пропустити Жинь уперед.
— А ви не поспішали, — сказала офіцерка Шень.
— Захопилася, — відповіла Жинь. — Забагато розваг.
— Південна частина...
— Закінчена. — Жинь потерла пальці, струшуючи на землю почорнілі часточки крові — Чому ми не атакували?
— Вони тримають заручників у храмі, — сказала Шень.
Розумно. Жинь глянула на будівлю. Це був один із найкращих селищних храмів, які їй випадало бачити останнім часом, споруджений з каменю, а не з деревини. Його так легко не спалиш, і артилерія муґенців мала вигідну позицію з верхніх поверхів.
— Вони збираються нас перестріляти, — сказала Шень.
І, немовби доказ її слів, у них над головою пролетіла охоплена полум'ям ракета і вибухнула біля дерева за десять кроків від того місця, де вони припали до землі.
— То захопімо їх, — сказала Жинь.
— Ми боїмося, що в них може бути газ.
— Якби був, вони вже його використали б.
— Могли чекати вас, — зауважила Шень.
Логічне зауваження.
— Тоді ми їх спалимо.
— Ми не зможемо пробитися крізь камінь...
—
Полум'яний дракон танцював навколо її долоні. Вона покосилася на храм, міркуючи. Їй усе здавалося дуже простим. Вона може поширювати полум'я в радіусі п'ятдесяти метрів. Тож їй потрібно лише запустити вогонь крізь вікно. Щойно він промине камінь, знайде чимало здатного горіти.
— Скільки заручників? — уточнила Жинь.
— А це важливо? — запитала Шень.
— Для мене — так.
Шень довго мовчала, а потім кивнула.
— Може п'ятеро, шестеро. Не більше вісьмох.
— Вони важливі?
Жінки та діти могли померти без значних наслідків. А от місцеві керівники — ні.
— Наскільки мені відомо, ні. Люди Совдзі на іншому боці міста А родини він не має.
Жинь востаннє обдумала всі можливі варіанти. Вона ще мала загони, які могли ввірватися до храму, але це неминуче призвело б до втрат, а надто якщо муґенці й справді мали балони з газом. Південна армія не могла дозволити собі втрат, у них і без того було замало людей.
А ще важила ціна її перемоги. Це велике випробування. Якщо вона повернеться додому не лише з перемогою, а й з мінімальними втратами, Воєначальник Мавпи довірить їй військо. Отже, рішення очевидне: вона не повертатиметься лише з половиною загонів.
— Хто ще знає про заручників? — запитала вона у Шень.
— Лише ті, хто тут з нами.
— А що селяни?
— Ми евакуювали всіх, кого змогли знайти, — сказала Шень, що означало: «Ніхто не розповість про те, що ви зробили».
Жинь кивнула:
— Забери звідти своїх людей. Щонайменше на сотню кроків. Не хочу, щоб вони надихалися диму.
Шень зблідла:
— Генерале...
Жинь підвищила голос.
— Я не прошу.
Шень кивнула й кинулася бігти. Поле очистилося за лічені секунди. Жинь стояла у дворі храму сама, потираючи пальці.
«Кітаю, ти це відчуваєш? Знаєш, що я роблю?»
Часу на вагання не було. Вона мусила зробити це до того, як муґенці вирішать з'ясувати, чому все так затихло.
Вона розкрила долоню. Полум'я заревло. Вона спрямувала вогонь на замки дверей храму. Дивилася, як деформується метал, скручуючись у щось незрозуміле.
Певно, муґенці здогадалися, бо хтось закричав.
Жинь підсилила жар, і ревіння стало достатньо гучним, щоб заглушити крики, хоч часом вони все ж пробивалися крізь стіну шуму. Це був пронизливий, зболений крик. Жіночий або й дитячий. Звук був схожий на плач немовляти. Але все це було неважливо, вона знала, як може верещати дорослий чоловік.
Вона збільшила силу полум'я, змусила його ревти так гучно, щоб не чути власних думок Але крики однаково пробивалися крізь стіну вогню.
Вона міцно замружилась. Уявила, як падає навзнак у тепло Фенікса, у той віддалений простір, де вже ніщо не має значення, окрім люті Тонкий крик затремтів.
«Гори, — подумала вона, — заткнися і гори».
— Гарна робота, — сказав Кітай.
Жинь кинулася до нього і міцно обняла, дозволивши обіймам затягнутися. Вона вже мала б звикнути до їхньої недовгої розлуки, але з кожним разом лишати його ставало дедалі важче.
Вона спробувала переконати себе, що це не лише тому, що Кітай — єдине джерело її сили. Що це не лише її егоїстичні переживання: якщо з ним щось трапиться, вона стане непотрібною.
Ні, вона відчувала ще й відповідальність. Навіть
— Ти тремтиш, — мовила Жинь.
— Зі мною все гаразд, — відмахнувся він. — Дрібниці.
— Брешеш.
Навіть у тьмяному світлі світанку Жинь бачила, як сильно тремтять у нього ноги. 3 ним аж ніяк не було все гаразд — він заледве міг стояти Вони сперечалися так після кожного бою. Щоразу вона поверталась і бачила, що скоїла з ним, бачила бліде, змарніле обличчя й розуміла: для нього це було тортурами. А він щоразу це заперечував.
Вона обмежила б використання полум'я, якби він лишень попросив. Але він ніколи не просив.
— Зі мною все буде гаразд, — спокійно виправився він. А потім кивнув їй за плече: — І ти привертаєш увагу.
Жинь розвернулася і побачила вцілілих мешканців Кхудли.
Таке траплялося часто, тож вона знала, чого чекати.
Спершу вони трохи невпевнено підходили ближче. Допитливо перешіптувались, налякано тицяли пальцями. А потім, коли розуміли, що ця нова армія — не муґенці, а нікарці, не Міліція, а щось абсолютно нове і що солдати Жинь прийшли не для того, щоб зайняти місце їхніх гнобителів, вони сміливішали.
«Це спірлійка? — питали вони. — Ти спірлійка? Ти одна з нас?»
А потім шепотіння гучнішало, натовп більшав, і люди збиралися навколо неї. Вони називали її ім'я, її расу, її бога. Легенда про неї вже дійшла сюди, Жинь чула, як вона шириться полем.
Вони простягали руки, щоб торкнутися її.
Жинь стиснуло груди. Вона задихала частіше, а в горлі стала грудка.
Кітай міцніше стиснув її руку. Йому не треба було питати, що таке, — він знав.
— Ти... — почав був він.
— Усе гаразд, — пробурмотіла вона. — Усе гаразд.
Ці руки не належали ворогам. Їй ніщо не загрожувало. Вона це знала, але її тіло — ні. Жинь глибоко вдихнула і напустила на обличчя спокійний вираз. Вона мусила відіграти цю частину, здаватися не наляканим дівчиськом, як колись, і не втомленим солдатом, як зараз, а лідеркою, якої вони потребували.
— Ви вільні, — сказала вона їм. Голос тремтів від виснаження, і вона відкашлялася. — Йдіть.
Юрбою прокотилася хвиля шепоту, коли люди збагнули, що вона говорить їхньою мовою: не відшліфованою нікарською півночі, а повільним, переливчастим діалектом півдня.
Вони досі дивилися на неї з якимось благоговійним жахом. Але вона знала, що згодом цей жах переросте у любов.
Жинь заговорила гучніше, й цього разу її голос не тремтів.
— Йдіть і розкажіть своїм родинам, що ви врятовані. Скажіть їм, що муґенці вже не зможуть вам нашкодити. А коли вони запитають, хто розбив ваші кайдани, скажіть їм, що Південна коаліція крокує Імперією під проводом Фенікса. Скажіть, що ми повернемо нашу батьківщину.
Після сходу сонця Жинь почала звільнення Кхудли.
Це мала бути приємна частина, слід було б тішитися тим, як вона говорила вдячним селянам, що їхні колишні окупанти перетворилися на купи попелу.
Але на Жинь звільнення навівало жах. Прочісувати напівзруйноване селище в пошуках уцілілих означало лише на власні очі побачити розмах жорстокості Федерації. Вона радше знову вийшла б на поле бою, аніж втішала б стражденних. І байдуже, що вона вже бачила найгірше в Голінь Ніїс і що десятки разів ставала свідком найжахливіших діянь, які можна скоїти з людським тілом. Від того ніколи не легше.
Тепер вона вже знала; щоразу, коли муґенці скуповували місто, вони вдавалися до трьох кроків, трьох директив, таких чітких і детальних, що вона могла б написати цілий трактат про те, як підкорювати населення.
По-перше, муґенці страчували всіх нікарських чоловіків, які чинили опір окупації. Виводили їх у поле і або розстрілювали, або стинали голови. Обезголовлення було поширенішим, бо ж стріли — коштовний ресурс, який не завжди можна повернути неушкодженим. Вони не вбивали всіх місцевих чоловіків — лише тих, хто міг створити їм проблеми. Вони потребували робочої сили.
По-друге, муґенці або переробляли, або розбирали селищну інфраструктуру. Все придатне перетворювали на казарми, а все неміцне розбирали на дрова Коли деревина закінчувалася, вони забирали з домівок меблі, ковдри, коштовності та керамічний посуд і облаштовували свої помешкання. Вони спритно перетворювали селища на порожні оболонки. Жинь часто звільняла селян, які тіснились у свинарниках і сиділи впритул одне до одного, щоб бодай трохи зігрітися.
По-третє, муґенці асимілювали місцеве керівництво. Зрештою, як інакше, якщо не говориш місцевою мовою? Якщо не розумієш нюансів регіональної політики? Ви не знищуватимете місцеву систему самоврядування, бо це лише спричинить хаос. Ви прищепитеся на неї. А місцеві громили зроблять брудну роботу замість вас.
Жинь ненавиділа зрадників, які погоджувалися працювати на ворога. На її думку, їхні злочини були чи не гірші за те, що коїла Федерація. Муґенці хоча б цілилися на ворожу расу, а це природний інстинкт під час війни. А от зрадники допомагали муґенцям убивати, калічити й мучити свій народ. Цього вона збагнути не могла. І пробачити також.
Жинь і Кітай завжди мали різні думки про те, що робити з полоненими зрадниками. Кітай благав про поблажливість. Вони були у відчаї, наполягав він. Намагалися врятувати власні шкури. І вони могли рятувати й інших селян.
— Іноді згода співпрацювати рятує від болю. Співпраця могла врятувати нас у Голінь Нїїс.
— Дурниці, — відповідала Жинь.
Згода співпрацювати — це завжди боягузтво. А вона не мала поваги до тих, хто готовий радше померти, ніж битися. Вона хотіла спалити зрадників.
Але вирішували не вони. Селяни завжди розбиралися з цим самостійно. Протягом наступного тижня, якщо не наступного ж дня, вони витягували зрадників на площу, отримували від них зізнання, а потім живцем знімали з них шкіру, шмагали батогами, били або закидали камінням. Жинь ніколи й не мусила втручатися. Південь чинив власне правосуддя. У Кхудлі катарсис насильством ще не відбувся: для публічних страт було зарано, а селяни були надто зморені голодом і виснажені, щоб зібрати натовп. Однак Жинь знала, що вже невдовзі почує крики.
А тим часом вони мали знайти вцілілих. Вона шукала полонених. Федерація завжди брала полонених: політичних дисидентів, норовливих солдатів, які все ж були занадто корисні, щоб дозволити їм померти, або ж заручників, які, вони сподівалися, мали стримати можливих нападників. Іноді її загони знаходили зовсім свіжі тіла. Полонені або гинули від останнього акту відплати муґенських солдатів в облозі, або ж задихалися від диму, що клубочився від полум'я Жинь.
Однак дуже часто вона знаходила їх живими. Не можна вбивати заручників, якщо колись хочеш їх використати.
Кітай повів солдатів обшукувати східну частину селища, де були окуповані муґенцями будівлі, не постраждалі від штурму. Він мав винятковий дар знаходити тих, хто вижив. Сам кілька тижнів переховувався за цегляною стіною в Ґолінь Ніїс, припавши до землі та обіймаючи власні коліна, поки солдати Федерації витягали нікарських вояків з криївок і розстрілювали просто на вулицях. Він знав, які знаки шукати: брезент або купу уламків, які здавалися б недоречними, ледь помітні сліди в поросі, відлуння важкого дихання у сповненій страхом тиші.
Жинь узяла на себе згорілу частину.
Вона ненавиділа цю роботу: відтягувати потрощені дошки й знаходити понівечених, закривавлених, але ще живих людей. Надто часто їх було вже не врятувати. І в половині випадків ці руйнування спричиняла вона сама. Щойно полум'я розгоралося, його було важко спинити.
Та все ж вона мусила спробувати.
— Є тут хто? — постійно викрикувала вона.— Дайте знак. Будь-який шум. Я слухаю.
Вона перевіряла кожен підвал, кожну покинуту ділянку й колодязь, кликала вцілілих безліч разів й уважно прислухалася у лункій тиші. Лишитися прикутим, повільно помирати від голоду або задихнутися тоді, коли селян звільнили, але вцілілі забули про тебе, — страшна доля. У Жинь сльозились очі, коли вона обережно ступала задимленим підвалом для зерна. Сумнівалася, що зможе щось знайти, бо вже натрапила на понад два трупи, але зачекала мить перед тим, як піти. Про всяк випадок.
І її терпіння було винагороджене.
— Ззаду! — крикнув голос.
Жинь наповнила долоню полум'ям, щоб освітити дальню стіну підвалу. Побачила лише порожні мішки від зерна Підійшла ближче.
— Хто ти? — вимогливо запитала вона.
— Совдзі, — вона почула брязкання ланцюгів. — Схоже, що саме мене ти й шукаєш.
Жинь вирішила, що це точно не засідка Вона впізнала цей плинний сільський акцент. Його не змогли б удати навіть найкращі муґенські шпигуни. Їх учили говорити лише різким сінеґардським діалектом.
Жинь перейшла на інший край підвалу, зупинилась і підсилила свій смолоскип.
Першою ціллю для неї було звільнити Кхудлу. А другою — знайти Я на Совдзі, славнозвісного лідера повстанців та місцевого героя, який донедавна відбивався від муґенців у південній частині провінції Мавпи. Що ближче вона підходила до Кхудли, то більше легенд і чуток про нього чула. Ян Совдзі мав очі, здатні бачити на десять тисяч кілометрів. Умів розмовляти з тваринами і завчасно дізнавався про наближення муґенців, бо птахи завжди його попереджали. А його шкіра була невразлива до всіх видів металевої зброї: мечів, наконечників стріл, сокир і списів.
Чоловік, прикутий до підлоги, був зовсім не схожий на всі ці описи. Він видавався неочікувано молодим, щонайбільше років на п'ять старшим за саму Жинь. На шиї та підборідді в нього розрослася ріденька борідка, що приблизно вказувало на те, як довго він пробув прикутий, але він сидів рівно, розправивши плечі, а в очах іскрилося полум'я.
Жинь мимоволі подумала, що він несподівано привабливий.
— То ти сігірлійка, — сказав він. — Я думав, ти будеш вища.
— А я думала, ти будеш старший, — відповіла вона.
— Тоді ми обоє розчаровані, — він брязнув ланцюгами. — А ти довгенько. Невже тобі справді знадобилася ціла ніч?
Жинь присіла й узялася за замки.
— Навіть не подякуєш?
— І чим же ти тут зарадиш з однією рукою? — скептично запитав він.
Вона працювала шпилькою:
— Послухай, якщо ти збираєшся...
— Дай сюди, — він вихопив шпильку з її пальців. — Просто підніми замок так, щоб я міг його бачити, і трохи підсвіти... Ось так.
Вона спостерігала, як він працює із замком з винятковою праворукістю, і не могла стримати спалаху заздрощів. Їй досі допікало, як найпростіші завдання — відімкнути замок, одягтися, наповнити флягу — раптом стали такими до біса складними.
Вона втратила руку внаслідок дурного збігу обставин. Якби ж тоді вони мали ключ. Якби ж змогли викрасти той довбаний ключ.
Культя засвербіла. Жинь зціпила зуби й змусила себе не чухати її.
Совдзі зламав замок менш ніж за хвилину. Він скинув кайданки і зітхнув, потираючи зап'ястки. Потім нагнувся до ланцюгів на щиколотках.
— Так краще. Можеш трохи сильніше присвітити?
Жинь піднесла полум'я трохи ближче до замка, обережно, щоб не обпекти Совдзі. Вона помітила, що на правій руці в нього бракує верхньої фаланги середнього пальця. Не схоже на випадковість: на середньому пальці лівої бракувало цієї ж фаланги.
— Що в тебе з руками? — запитала вона.
— У матері двоє перших дітей померли ще немовлятами, — пояснив він. — Вона подумала, що це боги відібрали їх, бо вони були такі гарненькі. Тож коли я народився, вона відгризла мені перші фаланги на обох середніх пальцях, — він показав Жинь ліву руку. — Зробила менш привабливим.
Жинь пхикнула.
— Боги не хочуть пальців.
— А чого ж хочуть?
— Болю, — сказала вона — Болю і твого здорового глузду.
Совдзі відімкнув замок, позбувся ланцюгів і підвівся.
— Мабуть, тобі видніше.
Після того як всіх уцілілих врятували з руїн, загони Жинь повернулися на поле бою, наче стерв'ятники.
Коли новобранці Південної коаліції вперше збирали припаси після бою, то неохоче торкалися трупів. Вони були забобонні, боялися накликати на себе гнів мстивих привидів непохованих померлих, які не могли повернутися додому. Але тепер грабували тіла з жорсткою неповагою, знімаючи все, що мало бодай якусь цінність. Шукали зброю, шкіру, чисте полотно — муґенська форма була синя, але її легко перефарбувати, — та понад усе цінувалися черевики.
Військам Південної коаліції страшенно докучало неякісне взуття. Солдати билися в солом'яних сандалях і бавовняних, якщо вдавалося їх дістати, але це бавовняне взуття було радше капцями, які дружини, матері й сестри пошили для солдатів задовго до того, як вони пішли в бій. Більшість мали плетені сандалі, що розвалювалися під час походу, зісковзували з ніг у в'язкому болоті й зовсім не захищали від холоду.
Натомість муґенці перепливли Наріїнське море в шкіряних черевиках: міцних, цупких, теплих і водонепроникних. Солдати Жинь стали справжніми майстрами з розв'язування шнурівок, стягування черевиків із задубілих ніг і скиданням усього взуття на тачки, щоб згодом розібрати його за розмірами.
Поки солдати прочісували бойовище, Сондзі повів Жинь до колишнього кабінету селищного голови, в якому муґенці облаштували штаб. Дорогою він побіжно коментував руїни, мов невдоволений господар, який перепрошує, що в його домі панує такий безлад:
— Колись тут було значно красивіше. Кхудла була гарним селищем, із чудовою історичною архітектурою, доки вони не розібрали все на дрова. Це ми зводили барикади, — сказав він похмуро, показуючи на мішки з піском навколо штабу. — Вони їх просто відібрали.
Як для оборони звичайного селища барикади Совдзі були навдивовижу добре споруджені. Він розставив їх так, як це зробила б сама Жинь: вкопані в землю палі утворювали каркас для шарів мішків з піском. Цього методу її вчили в Сінеґарді. Жинь збагнула, що ці оборонні споруди збудували за директивами Міліції.
— Тоді як же вони зрештою пробилися? — запитала вона.
Совдзі скоса глянув на Жинь, наче на ідіотку.
— У них був газ.
Виходить, офіцерка Шень мала рацію. Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутися, уявивши дію отруйного жовтого газу на цивільних, які цього не чекали.
— Скільки?
— Лише один балон, — сказав Совдзі — Гадаю, вони сховали його, бо використали не одразу. Чекали аж до третього дня битви, коли ми всі зібралися на барикадах, а потім кинули балон на стіну. Після цього ми швидко відступили.
Вони дійшли до штабу. Совдзі штовхнув двері. Ті легко відчинилися: зсередини замикатися було нікому.
На столі посеред нарадчої кімнати була розкидана їжа. Совдзі підняв булочку, відкусив шматок і одразу виплюнув.
— Що? Занадто прісно?
— Ні Забагато солі. Їсти неможливо, — Совдзі кинув булочку на стіл. — Булочки не повинні бути солоними.
Рот Жинь наповнився слиною.
— У них була сіль?
Вона не куштувала солі вже кілька місяців. Більшість солі в Імперії завозили з бухт провінції Собаки, але ці торговельні мережі знищили під час громадянської війни Вейсжі. У східній частині провінції Мавпи, що не мала виходу до моря, військо Жинь виживало на ріденькій pисовій каші й варених овочах. Ходили чутки про декілька банок ферментованої соєвої пасти, сховані в кухнях Жуйдзіня, але якщо вони й існували, Жинь не бачила їх і не куштувала.
— У них була сіль. — виправив її Совдзі. Він нахилився, щоб оглянути вміст діжок. — Схоже, вони майже все з'їли. Лишилося декілька жмень.
— Заберіть усе на спільну кухню Пригостимо кожного.
Жинь схилилася кал столом командира. Він був завалений документами. Жинь знайшла записи про кількість солдатів та пайки, а також листи, написані нерозбірливим, неохайним почерком, який вона заледве могла прочитати. Розбирала лише окремі слова «Дружина». «Дім». «Імператор».
Жинь зібрала їх в акуратний стосик. Вони з Кітаєм розглянуть їх згодом і перевірять, чи немає там важливих новин про мугенців. Але ймовірно, що цим листам уже не один місяць, як і іншій кореспонденції, яку вони знаходили. Кожен мертвий мугенський генерал тримав на столі листи з острова, немовби ці муґенські письмена могли зберегти в собі зв'язок з утраченою батьківщиною.
— Вони читали Суньдзи? — Жинь підняла тонкий текст, нікарське видання, не переклад. — І Бодхідхарму? Де вони їх дістали?
— Це мої Поцупив колись із сінеґардської бібліотеки, — Совдзі висмикнув книжечку в неї з рук. — Я ношу їх із собою, куди б не йшов. Ці покидьки ні бельмеса не розуміли з написаного.
Жинь здивовано глянула на Совдзі:
— Ти випускник Сінеґарда?
— Не випускник. Провчився лише два роки. Потім почався голод, тож я поїхав додому. А коли повернувся, Дзіма не дозволила мені продовжити навчання. Але мені потрібні були гроші, тому я подався до Міліції.
То, виходить, він склав Кедзю. Для людини з його минулим — це рідкість, і Жинь мала б про це знати. Вона поглянула на Совдзі з новою повагою.
— І чому ж тебе не прийняли назад?
— Бо майстри вважали, що якщо я пішов раз, то зроблю це знову. Що для мене завжди буде важливішою родина, а не військова кар'єра. Гадаю, вони мали рацію. Я пішов з армії, щойно ми почули про вторгнення муґенців.
— І що тепер?
— Усі рідні загинули, — він говорив спокійно. — Померли минулого року.
— Співчуваю. Федерація?
— Ні. Повінь, — Совдзі стенув плечима, — Зазвичай ми могли передбачити наближення повені. Це неважко збагнути з погоди, якщо знаєш, на що звертати увагу. Але не цього разу. Ця повінь була рукотворною.
— Імператриця підірвала дамби, — бездумно промовила Жинь.
Чаґхань і Цара здавалися їй такими далекими спогадами, що ця брехня далася їй напрочуд легко. Краще Совдзі не знати про те, що Цике, її колишній загін, зумисне викликали повінь, яка вбила його родину.
— Зруйнувала дамби, щоб відтіснити ворога, якого сама ж і запросила, — у голосі Совдзі чулася гіркота. — Знаю. Я навчився плавати в Сінеґарді. А вони — ні. Від мого колишнього селища не лишилося нічого.
Жинь відчула докір сумління. І щосили намагалася його ігнорувати. Вона не мусила брати на себе провину саме за це звірство. Повінь була на совісті близнюків — метод використання довкілля для того, щоб сповільнити просування Федерації вглиб країни.
Хто ж знав, що не спрацює, і чи мало це тепер якесь значення? Що зроблено, те зроблено. Жинь знала, що єдиний спосіб жити з невдачами — відгородити їх у свідомості й кинути в прірву.
— Чому ти не могла просто їх підірвати? — різко запитав Совдзі.
Жинь здивовано глянула на нього:
— Що?
— Коли закінчила війну. Коли лукоподібний острів зник у хмарі диму. Що завадило тобі зробити те саме й на півдні?
— Розсудливість, — сказала вона — Якби я спалила їх, то і всіх інших також. Полум'я такого масштабу не розрізняє чужих і своїх. Величезний геноцид на нашій території призвів би...
— Нам не потрібен величезний геноцид. Вистачило б і невеликого.
— Ти не розумієш, про що просиш. — Вона відвернулася, не бажаючи дивитися йому у вічі. — Навіть невеликі пожежі шкодять тим, хто не повинен страждати.
Це питання починало її втомлювати. Кожен хотів знати: чому вона просто не клацнула пальцями і не спопелила муґенський табір так, як зробила це з островом? Якщо вона вже винищила цілий народ, чому не могла зробити це знову? Чому не могла покласти край цій війні за лічені хвилини? Невже цей крок не був очевидним?
Вона й сама воліла б мати змогу це зробити. Бувало, їй сильно кортіло накрити хвилею бурхливого полум'я весь південь, змітаючи муґенців, як селяни знищують поля зіпсованих зернових, незважаючи на побічну шкоду.
Але щоразу, коли виникало це бажання, вона бігла до пульсуючої чорної отрути, що затуманювала розум, прощального подарунка Су Дадзі, який відрізав їй доступ до Пантеону.
Можливо, це було благословення, що її розум так і лишився заблокований Печаткою і вона була змушена використовувати Кітая як канал для своєї сили. Кітай втримував її від божевілля З ним вона лишалася стабільною. Він дозволяв їй прикликати полум'я, але лише націленими, обмеженими спалахами.
Жинь лякало, що вона могла накоїти без Кітая.
— На твоєму місці, — зауважив Совдзі, — я позбувся б їх усіх. Один вибух — і південь чистий. До біса розсудливість.
Жинь скоса глянула на нього:
— Але тоді ти також загинув би.
— А як інакше, — сказав він так, немовби саме цей мав на увазі.
Жинь здалося, що минула вічність, доки сонце нарешті сіло. Добу тому вона вперше повела своє військо в бій. Удень звільнила селище А тепер у неї пульсував зап'ясток, тремтіли коліна, а очі застилала пелена головного болю.
Вона не могла притлумити спогади про крик у храмі Треба було його заглушити.
Повернувшись до намету, вона дістала з дна дорожнього мішка пакетик опіуму і заштовхала подушечку в люльку.
— Це обов'язково? — запитав Кітай.
Насправді то було навіть не запитання. Вони сперечалися про це вже безліч разів, і щоразу закінчувалось однаково. Він просто мусив висловити невдоволення. Вони вже промовляли ці фрази, навіть не задумуючись.
— Не твоє діло, — сказала вона.
— Тобі треба поспати Ти на ногах уже майже дві доби.
— Потім. Без цього я не зможу розслабитися.
— Запах жахливий.
— То йди спати деінде.
Кітай мовчки підвівся і вийшов з намету.
Жинь навіть не глянула на нього. Вона піднесла люльку до рота, запалила її, клацнувши пальцями, і глибоко вдихнула. А потім лягла на бік і підібгала коліна до грудей.
Через кілька секунд вона побачила Печатку; живу, пульсуючу сутність, яка так смерділа отрутою Зміївни, що Су Дадзі цілком могла стояти в наметі поруч із Жинь. Вона вже звикла до Печатки, звикла намарно битися об непорушну перепону отрути, що не зникала з розуму.
Але Жинь знайшла їй краще застосування.
Вона наблизилася до мерехтливих знаків. Печатка нахилилася до неї, розкрилася й поглинула її. На мить перед очима Жинь усе почорніло, і це була страшна темрява, але потім вона опинилась у темній кімнаті без вікон і дверей.
Отрута Дадзі була створена з бажання, з того, за що Жинь готова була вбити, з того, за чим сумувала так, що їй хотілося померти.
Алтань матеріалізувався одразу.
Жинь звикла боятися його. Вона відчувала легкий спалах страху щоразу, коли дивилася на нього і їй це
Але страх не зник Вона нічого не могла з ним удіяти, та й не хотіла.
Їй був потрібен хтось, хто ще міг її налякати.
— Ось де ти, — він простягнув руку, щоб погладити її по щоці — Сумувала?
— Відійди, — сказала вона. — Сядь.
Він підняв руки й підкорився, сівши зі схрещеними ногами на темну підлогу.
— Як скажеш, люба.
Жинь сіла навпроти нього:
— Минулої ночі я вбила десятки людей. Імовірно, частина з них були не винні.
Алтань осилив толову:
— І які це викликає в тебе відчуття? — він говорив абсолютно нейтрально, без осуду.
Але навіть так Жинь відчула, як їй стиснуло груди знайомою отрутою, немовби легені роз'їдала провина Вона видихнула, силкуючись лишатися спокійною. Алтань підконтрольний їй лише доки вона спокійна.
— Ти й сам так учинив би.
— І чому ж я так учинив би, дитино?
— Бо ти був безжальним, — сказала вона — Вибудовував стратегію за цифрами. Ти знав би, ідо мусиш це зробити. Ти не ризикував би своїми загонами. Солдати важливіші за цивільних, це прості підрахунки.
— Нехай так, — він підбадьорливо їй усміхнувся. — Ти вчинила так, як було потрібно. Ти героїня. Тебе це тішить?
Вона не брехала Та й чого брехати? Алтань — її таємниця, її фокус, і те, що вона говорить тут, більше ніхто й ніколи не дізнається. Навіть Кітай.
— Так.
— Покажи, — попросив Алтань. На його обличчі відбився голод. — Покажи мені все.
Вона дозволила йому побачити. Оживила все, секунду за секундою, кожну яскраву, полум'яну подробицю. Показала розполовинені тіла Белькотіння наляканих голосів, що благали про милосердя... «Ні, ні, будь ласка, не треба». Храм, що перетворився на стовп вогню.
— Добре, — сказав Алтань. — Це дуже добре. Покажи більше.
Вона прикликала спогади про попіл, про вибілені кістки, що стирчали з обвуглених стовпів. Їй ніколи не вдавалося спопелити кістки дотла, хоч скільки зусиль вона докладала Завжди лишалися якісь частинки.
Вона затрималася ще на хвилину, щоб дозволити собі відчути все: провину, каяття, жах. Вона могла відчувати їх лише в цьому просторі, де вони не ослаблювали її, де не викликали в неї бажання качатися по землі, роздираючи до крові передпліччя й стегна.
Потім вона облишала спогади. Захоронені тут, вони більше її не переслідували.
Після цього вона завжди почувалася такою чистою. Немовби світ заплямований і з кожним ворогом, якого вона спопеляє, він поступово чистішає.
Для неї це було водночас і виправданням, і покутою. Якщо вона карала себе, якщо знову і знову прокручувала в пам'яті скоєні звірства, доки образи не ставали беззмістовними, то цим ушановувала померлих. Більше вона нічого їм не завинила.
Жинь розплющила очі. Спогад про Алтаня мало не зринув у її думках, але вона заштовхала його назад. Алтань з'являвся лише тоді, коли вона це йому дозволяла, лише тоді, коли хотіла його бачити.
Колись спогади про Алтаня мало не довели її до божевілля. А тепер його товариство було одним зі способів, завдяки яким вона зберігала здоровий глузд.
Жинь ставало дедалі легше відмежуватися від нього. Вона навчилася ділити розум на охайні, зручні відсіки. Думки можна заблокувати. Спогади — придушити. Життя значно простіше, якщо вона барикадує ту частину себе, що страждає від скоєного. І доки вона триматиме ці частини своєї особистості окремо — ту, яка відчуває біль, і ту, яка воює, — з нею все буде гаразд.
— Гадаєш, вони приєднаються до нас? — запитав Кітай.
— Не впевнена, — відповіла Жинь. — Наразі вони не надто прихильно поставилися до всього. Невдячні.
Вони стояли, склавши руки на грудях, і спостерігали за тим, як чоловіки, які називали себе «Залізними вовками», розтягували з центру селища все, що ще можна врятувати.
«Залізні вовки» були групою Совдзі. Окупацію Кхудли пережило значно більше його людей, аніж; боялася Жинь: їх налічувалося щонайменше п'ять сотень. Це було полегшення. Південна армія відчайдушно погребувала нових солдатів, але придатних рекрутів в окупованих муґенцями селищах знайти було нелегко. Більшість молодих чоловіків, бодай трохи схильних до опору, вже поховали на полях смерті. А ті, кому пощастило вижити, були або занадто юні, або занадто старі, або занадто налякані, щоб стати гарними солдатами.
Але «Залізні вовки» Совдзі були сильними, здоровими чоловіками з неабияким досвідом у бою. Досі вони були мандрівними захисниками тилових позицій провінції Мавпи. Коли Кхудла впала, чимало з них утекли в ліси. А тепер поверталися цілими юрбами. З них вийшли б чудові солдати. Питання було лише в тому, чи вдасться переконати їх приєднатися до Коаліції.
Жинь була не певна «Залізні вовки» зовсім не поспішали дякувати своїм визволителям. Насправді рятувальна операція суттєво ускладнилася: люди Совдзі виявилися напрочуд норовистими і вкрай неохоче виконували накази, отримані не безпосередньо від Совдзі їх дратувало, що в справу втрутився хтось інший, відібравши в них титул рятівників. Кітаю вже тричі довелося давати раду сваркам через розподіл ресурсів між «Залізними вовками» і солдатами Південної коаліції.
— Що там коїться? — раптом запитала Жинь.
Вона показала рукою. До їхнього табору крокували двоє чоловіків із загону Совдзі з жовтими пов'язками. Обидва тягли позаду себе мішки з рисом.
— Бляха! — роздратовано скрикнув Кітай. — Невже знову!
— Агов! — Жинь підвелась і піднесла до рота складену долоню. — Агов, ви! Зупиніться.
Чоловіки продовжили йти, немовби зовсім її не чули. Жинь довелося підбігти до них і крикнути, аж доки вони нарешті не зупинилися.
— Куди ви тягаєте ці мішки? — вимогливо запитала вона.
Вони перезирнулися з неприхованим роздратуванням. Вищий заговорив:
— Совдзі наказав нам принести трохи рису до наметів.
— Ми організували спільну кухню,— Жинь змахнула рукою — Можете поїсти там. Саме туди відносять усю вцілілу їжу. Пошуковим командам наказали...
Її перебив нижчий:
— Бачте, ми не виконуємо ваших наказів.
Жинь спантеличено кліпнула:
— Це я звільнила селище.
— Дуже люб'язно з вашого боку, пані. Але тепер воно під нашим контролем.
Жинь приголомшило, що вони закинули мішки на плечі і, зневажливо глянувши на неї наостанок, зарозуміло покрокували геть.
«Я навчу вас слухати!» Її долоня розпашіла жаром. Жинь підняла кулак, націливши його їм у спини...
— Не смій, — Кітай перехопив її зап'ясток. — Зараз не час для вогню.
— Хай бояться!— не стрималася вона — Яка відверта непокора!
— Не можна злитися через дурість. Просто відпусти їх. Якщо хочеш, щоб вони стали на твій бік, то не можеш просто походжати табором, підсмажуючи їм горіхи.
— Та що за дурню Совдзі наговорив своїм людям?! — просичала вона — Він же знає, що командую тут я!
— Сумніваюся, що він про це взагалі говорив.
— Ну тоді їх чекає неприємна несподіванка.
— І хоча тут ти маєш рацію, але не солдатів тобі треба переконувати, — сказав Кітай. — Переконай Совдзі. Проблема в ньому.
— Варто було просто кинути його в тому підвалі, — не вгавала Жинь. — Або можемо вбити його зараз.
— Занадто складно організувати, — спокійно промовив Кітай. Жинь так часто пропонувала розв'язати проблему, вбивши когось, що він просто притінив реагувати. — І час убивства викличе забагато підозр. Тоді ми точно втратимо його людей. Ти можеш влаштувати все як нещасний випадок, але навіть так це видаватиметься надто сумнівним. Совдзі не з тих, хто випадково падає зі скелі.
— Тоді слід ослабити його, — сказала Жинь. — Скинути з п'єдесталу.
Але як? Якийсь час вона поміркувала Дискредитувати Совдзі буде важко. Ці люди його люблять. Такі узи не зруйнувати за одну ніч.
— Не обов'язково, — зауважив Кітай. — Не варто відрубувати змії голову, якщо можеш її заспокоїти. Просто переконай його, що це йому вигідно.
— Але як?
Він глянув не неї, і в його очах грали іскорки.
— О, переконувати ти й без мене вмієш.
Вона потерла культею кулак на здоровій руці.
— Піти погомоніти з ним, так?
Він зітхнув.
— Будь милою.
— Чим завдячую такій люб'язності? — запитів Совдзі. Він сидів біля багаття, порпаючись у мисці з гарячим білим рисом, значно запашнішим за ячмінну кашу на спільній кухні.
— Вставай, — сказала Жинь. — Підемо прогуляємося.
— Навіщо?
— Щоб позбутися зайвих вух.
Совдзі примружився. Певно, збагнув, до чого йде, бо ледь помітно кивнув «залізному вовку», який сидів найближче. Це означало; «Залиште нас Усе гаразд».
Усі чоловіки розвернулися й пішли. Совдзі підвівся.
— Ну гаразд, Принцесо. Я прогуляюся з тобою.
Жинь скривилася.
— Принцесо?
— Сінеґардська освіта? Колишня еліта Міліції? Для мене це королівські досягнення.
Це зовсім не звучало як комплімент. Жинь вирішила не відповідати. Вона не зронила й слова, аж доки вони не зайшли глибоко в ліс, де їх ніхто не міг почути. Вона могла дозволити Совдзі не втрачати гідності перед своїми людьми. Інакше він не так охоче віддавав би накази.
Спробувала почати дипломатично:
— Я впевнена, що ти вже зрозумів: у нас є люди і ресурси, яких немає в тебе.
— Годі, — він підняв руку.— Я знаю, чого ти хочеш. Ми не приєднаємося до жодної коаліції. Твоя війна — не моя проблема.
Жинь пхикнула:
— Учора ви охоче приймали нашу допомогу.
— Моєю проблемою були муґенці. І не вдавай, що річ лише у Федерації. Твоя Південна коаліція кидає виклик Республіці, і ти ідіотка, якщо думаєш, що зможеш втягти в це й мене.
— Невдовзі в тебе просто не буде вибору. Їнь Вейсжа...
Совдзі пустив очі під лоба:
— Вейсжі немає до нас діла.
— Буде,— наполягала вона. — Гадаєш, захопивши північ, Вейсжа зупиниться? Я зустрічалася з призахідниками, знаю їхні наміри. Вони не зупиняться, доки не збудують свою церкву в кожному нашому селищі..
Совдзі колупався у зубах нігтем мізинця.
— Церкви ніколи нікого не вбивали.
— Але вони підтримують режим ідеологій, які вбиватимуть.
— Та годі, ти хапаєшся за соломинку.
— Невже? Ти стикався з ними? Коли опинишся під правлінням призахідників, пожалкуєш про ці слова Я говорила з ними. Я знаю, як вони ставляться до нас Ані селища, ані люди, ані наша свобода — ніщо не виживе за світового порядку, який вони планують утвердити.
— Не говори мені про виживання, — випалив Совдзі. — Я не один місяць оберігав наших людей, поки ти гралася в мисливського собаку при дворі Вейсжі. І що це тобі дало?
— Була дурна, — відверто відповіла Жинь. — І я це знаю. Тоді я була дурна й мусила б помітити знаки. Але тепер я повернулася на південь і ми можемо зібрати армію, якщо ти поведеш «Залізних вовків»...
Він перебив її сміхом:
— Ні, Принцесо.
— Не думаю, що ти розумієш, — сказала вона — Це був наказ. А не прохання.
Совдзі простягнув руку й легенько вдарив по носі:
— Це ти не розумієш: ми не є і ніколи не будемо під твоїм командуванням.
Жинь кліпнула, приголомшена тим, як він посмів їй це сказати.
То он як усе обернулося.
— О, Совдзі, — вона прикликала в долоню полум'я. — Ти не розумієш, як усе влаштовано.
Вона кинулася до нього саме тієї миті, коли він потягнувся до свого меча Вона це передбачила Коли він замахнувся, вона ухилилася від клинка і сильно вдарила Совдзі в ліве коліно. Він зігнувся. Вона вибила з-під нього другу ногу й стрибнула йому на груди, коли він упав, міцно схопивши пальцями за шию. Стиснула.
— І ти не знаєш, із ким маєш справу, — вона нахилилася ближче, аж доки майже не торкнулася його шкіри вустами, аж доки її дихання не обпалило йому щоку. — Я не сінеґардська еліта Я дикунка, бруднокровна спірлійська сука, що стерла з лиця землі цілу країну. Й іноді, якщо мене занадто розізлити, я зриваюся.
Вона випустила з-під пальців тоненьку смужку полум'я. Совдзі вирячив очі Жинь сильніше впилася нігтями йому в шкіру.
— Ти повернешся разом зі мною в Жуйдзінь. Відтепер «Залізні вовки» битимуться під моїм командуванням. Ти лишаєшся їхнім лідером, але чітко поясниш встановлену ієрархію. А якщо спробуєш влаштувати заколот, ми продовжимо з того, на чому закінчили. Затямив?
У горлі Совдзі щось забулькотіло. Він слабко поплескав її поруці.
Вона стиснула сильніше.
— Тепер ти мій собачка, Совдзі. І мовчки робитимеш усе, що я попрошу. Якщо захочу, злизуватимеш бруд з моїх черевиків. Це зрозуміло?
Він кивнув, нестямно плескаючи її по зап'ястку.
Жинь навіть не ворухнулася. Під підборіддям у Совдзі налилися й луснули пухирі.
— Не чую відповіді.
— Так, — прохрипів він.
— Що «так»?
Вона ослабила хватку якраз достатньо для того, щоб він міг говорити.
— Так, я твій собачка Я робитиму все, що ти захочеш. Все. Просто... Будь ласка..
Вона відпустила його і дозволила підвестися. Від його шиї розходилися ледь помітні щупальця диму. З-під коміра виднівся сильний опік, виразний червоний відбиток її кістлявих пальців.
Опік швидко загоїться, але шрам лишиться назавжди. Совдзі зможе прикрити його коміром і сховати від своїх людей, але сам бачитиме його щоразу, коли дивитиметься на власне відображення.
— Чому б тобі не зробити компрес? — запитала вона — Не хочу, щоб у рану потрапила інфекція.
Він відсахнувся:
— Ти божевільна.
— Усі, хто воює за цю країну, божевільні, — сказала вона — Але в жодного з них шкіра не така темна, як у нас Я найменш кепський варіант з-поміж усіх доступних.
Совдзі довго не відводив від неї погляду. Жинь не могла зчитати виразу його обличчя, не могла збагнути, чи очі в нього блищать від гніву, чи від приниження. Вона стиснула кулак і напружилася, готова до ще одного раунду.
На її подивування, він засміявся:
— Гаразд Ти перемогла, клята суко.
— Не називай мене сукою.
— Ти перемогла, генерале, — він підняв руки, показуючи, ідо здається. — Я піду з тобою. Куди? Далянь? Хейждзян?
— Я вже говорила. Жуйдзінь.
Совдзі здійняв брови:
— Чому Жуйдзінь?
— Його збудували в горі. Там ми будемо в безпеці майже від усього. Чому ні?
— Я просто думав, що ти підеш кудись далі на південь. Ближче до провінції Півня, якщо, звісно, твоя мета — звільнити країну.
— Про що ти? Окуповані території — на кордоні Мавпи.
— Ні. Більшість із них — далі на південь, у провінції Півня.
— Там столиця? — спохмурніла Жинь.
Ця інформація не узгоджувалася з її розвідданими.
— Ні, ще далі на південь, — сказав Совдзі. — На відстані декількох тижнів від океану. Купка крихітних селищ, ти точно не знаєш
— Тікані, — мимоволі промовила вона.
Невеличке містечко, про яке й не чули Курне, посушливе місце без багатств і особливої культури Всього лише покірне населення, досі залежне від опіуму після другого вторгнення. Місце, куди Жинь сподівалася ніколи не повертатися.
— Ага, — Совдзі здивовано здійняв брову. — Це одне з них. А що? Ти там бувала?
Він сказав ще щось, але Жинь не почула.
Тікані Муґенці досі в Тікані.
«Ми дурні, — подумала вона — Весь цей час ми воювали не на тому фронті».
— Скажи своїм людям збиратися, — озвалася вона — Через дві години вирушаємо в Жуйдзінь.
Того ж вечора вони почали похід назад, до основного табору Південної коаліції. Жуйдзінь був розташований на околиці провінції Мавпи, на бідній і твердій землі, що роками потерпала від бандитів, чвар воєначальників, голоду й епідемій. Колись давно це місто було столицею провінції Мавпи, розкішним центром, що славився кам'яними гробницями, майстерно вписаними в довколишні бамбукові ліси.
А тепер це була руїна, наполовину зруйнована дощами, наполовину поглинута лісом.
І тому це була прекрасна криївка Мешканці провінції Мавпи століттями хизувалися вмінням зливатися з горами в неспокійні часи. Вони зводили будинки на стовпах або деревах, щоб уберегтися від тигрів. Прокладали звивисті стежки крізь темний ліс, яких ненатреноване око й не помітило б. У всіх давніх історіях мавп вважали гірським народом, боягузами, які ховалися на деревах і в печерах, перечікуючи світові війни. Але саме завдяки цим рисам вони змогли вижити.
— Куди ми йдемо? — ремствував Совдзі, бо вони вже тиждень без упину дерлися вгору й за цей час бачили лише безкінечні вибоїсті шляхи через горбистий ліс. — Тут нічого немає!
— Це ти так думаєш, — сказала Жинь.
Вона нагнулася, щоб перевірити мітку на стовбурі тополі — знак, що вони на правильному шляху, — і жестом показала колоні йти за нею.
Підйом видався легшим, ніж вона пам'ятала. Лід почав танути. І вона бачила чимало зелені, що пробивалася з-під ковдри снігу, хоча ще два тижні тому її не було. Всупереч усьому, Південна коаліція дожила до весни.
Зима в провінції Мавпи виявилася для Південної коаліції суворим випробуванням. Снігу було мало, зате йшов град. Від холодного, сухого повітря перехоплювало подих. Земля затверділа й кришилася під ногами. Нічого не росло. Вони опинилися за крок від голоду і, ймовірно, таки голодували б, якби на відібраній у муґенців території за шістнадцять кілометрів від них не знайшлося величезних запасів провізії.
Солдати не поділилися здобиччю. Жинь згадала обличчя селян, які вибралися зі сховків, худорляві й змучені, і як їхнє полегшення швидко змінилося жахом, коли вони усвідомили, що рятівники просто відбирають зерно.
Вона витіснила цей спогад з пам'яті. То була необхідна жертва. Майбутнє всієї країни залежало від Південної коаліції. Що могли змінити декілька життів?
— Ну, це дещо пояснює, — пробурмотів Совдзі, проштовхавшись уперед.
— Про що ти?
— Визволителі не ховаються в горах.
— Справді?
— Якщо намагаєшся відвоювати території, то заселяєш звільнені селища Розширюєш свою базу. Ставиш оборонні споруди, щоб упевнитися, що муґенці не повернуться. А ви — просто грабіжники. Звільняєте поселення, але лише заради данини.
— Щось я не чула скарг, коли звільняла тебе з підвалу.
— Як скажеш, Принцесо, — у голосі Совдзі чулись осуд і глузування. — Ти не визволителька півдня. Ти просто ховатимешся тут, доки все не заспокоїться.
Жинь спало на думку декілька уїдливих відповідей. Але вона прикусила язика.
Проблема в тому, що він мав рацію. Південна коаліція надто пасивна, надто повільна, щоб розпочати ширшу кампанію, необхідну для повної зачистки країни, і Жинь це неабияк дратувало.
Для керівників Жуйдзіня пріоритетом досі було просто виживання, а для цього їм треба було ховатися в горах і перечікувати, поки Республіка Вейсжі боролася за контроль над північними районами. У Жуйдзіні їм наразі ніщо не загрожувало, і саме тому місто повільно перетворювалося на могилу.
Хіба що Жинь зможе досягти свого. Хіба що вони відправлять усіх солдатів на південь.
— Це зміниться, — вона стукнула посохом об кам'янисту стежку і почала підніматися на крутий схил. — От побачиш.
— Ти заблукала, — дорікнув їй Совдзі.
— Зовсім ні.
Вона заблукала безнадійно. Знала, що вони вже близько, але й гадки не мала, куди йти далі. Після трьох місяців і десятків походів Жинь не могла відшукати входу в Жуйдзінь. Його зумисне облаштували так, щоби вхід лишався непомітним. Їй довелося випустити закручену полум'яну спіраль високо в небо і зачекати, доки з-під землі з'являться двоє вартових та проведуть їх до стежки, яка, раніше невидима, стала помітною. Жинь ішла вперед, не звертаючи уваги на самовдоволену посмішку Совдзі.
Через пів години ходу поміж дерев, немов оптична ілюзія, показався табір. Усе замаскували так майстерно, що іноді Жинь здавалося: кліпнеш — і все зникне.
Коли вони проминули стіну з бамбукових паль, побачили захоплену юрбу, що зібралася навколо чогось на землі.
— Що там таке? — запитала Жинь у вартового, який стояв найближче.
— Тигра нарешті вбито, — сказав він.
— Справді?
— Вранці знайшли труп. Збираємося зняти з нього шкуру, але не можемо вирішити, кому вона дістанеться.
Тигр докучав табору ще до того, як загони Жинь вирушили до Кхудли. Гарчав, вистежував солдатів у патрулях. Із запасів щоночі зникала сушена риба. А після того, як тигр витяг немовля з намету й кинув його понівечене, напівз'їдене тіло біля струмка, Воєначальник Мавпи наказав зібрати мисливську групу. Але мисливці повернулися ні з чим, виснажені, з подертими руками.
— Як їм це вдалося? — запитав Кітай.
— Ми отруїли коня, — сказав вартовий. — Кінь уже помирав від виразки, інакше ми не марнували б тварини. Впорснули в тушу опіум і блювотний корінь і лишили на поталу тигру. Знайшли покидька вранці. Закляклого, як дошка.
— Бачиш, — сказала Жинь Кітаю. — Це гарний план.
— Цей план ніяк не пов'язаний з тим, що хотіла зробити ти.
— Опіум убиває тигрів. Буквально і метафорично.
— Опіум коштував цій країні двох війн, — зауважив він. — Я не хочу називати тебе дурною, бо люблю тебе, але план дуже дурний.
— Ми маємо орні землі! Моаґ охоче купуватиме його в нас Якщо ми посіємо мак бодай у кількох районах, то матимемо вдосталь срібла...
— І ціле військо залежних. Не обманюймо себе, Жинь. Ти цього хочеш?
Жинь розкрила була рота, щоб відповісти, але її увагу привернуло дещо за спиною Кітая.
Трохи віддалік від натовпу стояв високий чоловік і спостерігав за нею, схрестивши руки на грудях. То був Ду Джудень — права рука ватажка бандитів Ma Лєня. Побачивши, що Жинь дивиться в його бік, він здійняв брову, а вона у відповідь кивнула. Він кивнув на ліс, розвернувся і зник поміж дерев.
Жинь торкнулася Кітаєвої руки:
— Я скоро повернуся.
Кітай також бачив Джуденя. Він зітхнув:
— Ніяк не заспокоїшся?
— Не бачу інших варіантів.
Якусь мить він помовчав.
— Я теж, — нарешті промовив він. — Але будь обережна. Місцеві стежать за тобою.
Жинь зустрілася з Джуденем на звичному місці: біля покрученої горобини за півтора кілометра від табору, при гирлі річки, що дзюркотіла достатньо гучно, щоб їх не могли підслухати.
— Ти знайшла Я на Совдзі? — промовив Джудень, сторожко роззираючись.
У Жуйдзіні всюди шпигуни Воєначальника Мавпи. Жинь не здивувалася б, якщо хтось простежив за нею з табору.
Вона кивнула:
— Довелося переконувати, але він тут.
— І який він?
— Зарозумілий. Нестерпний, — Жинь скривилася, згадавши самовдоволену, в'їдливу посмішку Совдзі.
— Тобто такий самий, як ти?
— Дуже смішно,— протягнула вона. — Хоча він розумний. Добре знає місцевість. Має сильні зв'язки з місцевими, тому, цілком імовірно, може мати кращу розвідувальну мережу, ніж ми. А ще він привів п'ять сотень досвідчених солдатів. Готових померти за нього.
— Гарна робота, — сказав Джудень. — Тепер треба подбати, щоб вони були готові померти за тебе.
Жинь осяйно всміхнулася.
Джудень був родом не з провінції Мавпи. Сирота війни з провінції Щура, він приєднався до банди Ma Лєня через звичне поєднання безпритульності, відчаю і рішучості робити
Він теж вважав, що в Жуйдзіні вони повільно вмирають. І хотів розширюватися далі на південь. І так само, як Жинь, вирішив ужити рішучих заходів, щоб розворушити Коаліцію.
— Як Ma Лєнь? — запитала Жинь.
— Гірше, — відповів Джудень.— Якщо відверто, він і сам може відійти, варто лише трохи зачекати, але ми не хочемо ризикувати, якщо є в нього бодай один шанс одужати. Хочемо діяти вже скоро. — Він передав їй крихітну пляшечку, наповнену в'язкою жовтуватою рідиною. — Обережно, не розбий.
Жинь узяла пляшечку за шийку й акуратно опустила в передню кишеню.
— Ти сам це добув?
— Ага. І не скажу, що це було приємно.
Вона поплескала по кишені:
— Дякую.
— Ти підеш зараз? — запитав він.
— Увечері Зараз я зустрінуся з Ґужубаєм. Востаннє спробую його переконати.
Вони обоє знали, що ця зустріч нічого не змінить. Вона вже не один тиждень сперечалася з Воєначальником Мавпи через одне й те саме. Вона хотіла піти з Жуйдзіня, а він — лишитися в горах, і його союзники з командування Південної коаліції підтримували це рішення. Вони переважали трьома голосами до одного.
Жинь збиралася це змінити.
Але ще не час. Не варто квапитися, інакше вона зарано покаже козирі. По одній справі за раз. Спершу вона дасть Воєначальнику Мавпи останній шанс, змусить його думати, що повернулася готова до співпраці й задоволена походом. Ще в Сінегарді вона навчилася стримувати свої поривання. Найкращі плани лишаються таємницею аж до виконання. Схований ніж ріже найглибше.
— З поверненням, — сказав Воєначальник Мавпи.
Лю Ґужубай сидів у своєму штабі в одній із небагатьох давніх архітектурних перлин Жуйдзіня, які ще збереглися: квадратному кам'яному храмі з трьома стінами, порослими мохом. Він обрав його через безпеку, а не зручність. Внутрішній простір храму був дуже скромний: кам'яна піч у кутку, два килими та простий стіл для нарад посеред холодної кімнати з протягами.
Жинь і Кітай сиділи навпроти нього, немов двоє учнів, що прийшли на урок додому до вчителя.
— Я принесла подарунки, — сказала Жинь.
— О, я бачив. Не стрималася й таки лишила невеличку мітку?
— Мені здалося,
— Ну, припускаю, ними командуватиме Совдзі, — Ґужубай здійняв брову. — Хіба що ти плануєш стяти йому голову.
Жинь ледь помітно всміхнулася, нестямно воліючи мати змогу поцілити йому в горлянку полум'яним кулаком.
Коли вона зі скаліченою рукою вибралася з Арлона на кораблі «Чорних лілій», то думала, що Воєначальник Мавпи буде не схожий на тих страшних чоловіків, з якими вона стикалася досі Що він дотримає слова. Що ставитиметься до неї не як до зброї, а як до союзниці Що дозволить їй командувати.
Як же вона помилялася.
Вона недооцінила Ґужубая. Він був неймовірним: єдиний вцілілий у жорстокій зачистці в Арлоні. Він розумів політичні сили так, як вона не зрозуміла б ніколи, бо займався цим усе життя. Гужубай знав, чому люди готові підтримувати його і чим можна завоювати їхню довіру й любов. І не поступався цією владою.
— Я думала, ми дійшли згоди, — трохи зверхньо промовила вона, — що якщо експеримент з Кхудлою буде вдалим...
— О, він був вдалим. Можеш лишити при собі той загін. Офіцери Шень і Лінь дуже задоволені твоєю роботою.
— Але я не хочу один загін, я хочу армію.
— Не вдавай, що зможеш упоратися з нею.
— Я щойно звільнила ціле селище з мінімальними втратами...
— Твій неймовірний талант до підпалів не робить з тебе гарного командира, — Ґужубай наголосив на останніх словах так, немовби інакше вона його не зрозуміла б. — Ти досі вчишся управлятися з передачею повідомлень і забезпеченням ресурсами. Не квапся, дитино. Дай собі трохи часу навчитися. Тут не Сінеґард і ми не посилаємо в бій непідготовлених дітей. Тим часом підшукаємо тобі інше заняття.
Від поблажливості в його голосі Жинь стиснула кулаки. Вона впилася поглядом у вени на його шиї. Ті випиналися так помітно, їх було так просто розітнути.
От якби... Та спірлійка вона чи ні, але якщо зашкодить Лю Ґужубаю, то не вийде з Жуйдзіня живою.
Кітай легенько штурхонув її під столом: «Не смій».
Вона скривилася:
Жинь була спірлійською чужинкою, Кітай — сінеґардською елітою, а Воєначальник Мавпи був чистокровним вихідцем із півдня: кремезним чолов'ягою з широченними плечима від років праці та блискучими, розумними очима, глибоко посадженими на обличчі, помережаному зморшками, наче ліс стежками.
Жинь поїхала з півдня за першої ж нагоди. Воєначальник Мавпи боровся і страждав на півдні все життя. Він бачив, як його бабця жебракувала на вулиці під час місячного Нового року, випрошуючи бодай жменю рису. Проходив кілометри, доглядаючи водяних буйволів, отримуючи всього мідяк на день. Бився в різношерстих провінційних загонах, що зібралися навколо Тріади під час Другої Макової війни. Він став воєначальником не завдяки спадковості або чистій амбіційності. Він повільно просувався рангами, навколо нього гинули солдати. Він підписався на тринадцятирічну службу в армії за обіцянку однієї срібної монети на місяць і залишився у війську на все життя.
Обидва його молодші брати загинули, воюючи проти Федерації. Його колись квітучий сільський рід занепав через опіумну залежність. Він пережив найгірші події минулого століття, тому виживання — найбільше його вміння. Він став солдатом з необхідності, але саме тому ніхто не сумнівався в його спроможності й праві на лідерство.
А ще важливіше, він звідси родом. Ці гори — в його крові. Усе це зчитувалося з його стомленої сутулості і важкого погляду.
Можливо, Жинь і сильніша, але Лю Ґужубай уособлював саму сутність півдня. І якщо вона нашкодить йому, провінція Мавпи розірве її на шматки.
Тож поки що вона мусить шукати компроміс.
— Я чула, що ситуація на півночі змінилася, — сказала вона, силкуючись тримати нейтральний тон. — Ви нічого не хочете мені показати?
— Є трохи новин.
Якщо Ґужубая й здивувала її раптова смиренність, то він не виказав цього. Натомість штовхнув через стіл стос листів:
— Твоя подруга відписала. Ось цей прибув учора.
Жинь схопила першу сторінку й спрагло почала читати рядки, а щойно переглянувши їх, передавала Кітаю. Новини з півночі завжди надходять невеликими спалахами: кілька тижнів може минути взагалі без звісток, а потім вони отримують несподіваний ковток інформації. Південна коаліція мала в Республіці нечисленних шпигунів, більшість із них — дівчата Моаґ. Декілька світлошкірих «Чорних лілій» вирушили до Арлона, ретельно замаскувавши свій акцент, і тепер працювали в чайних крамницях і гральних лігвищах.
Венка також поїхала на північ. Маючи бліде, гарненьке личко і бездоганну сінеґардську вимову, вона чудово вписувалася в товариство аристократів колишньої столиці. Спершу Жинь непокоїлася, що її впізнають, бо ж Венка — зникла донька колишнього міністра фінансів, а це неабияка підстава для розголосу. Але, судячи з листів Венки, вона повністю змінила зовнішність за допомогою перуки і декількох грудок косметики.
«На моє обличчя ніхто не звертає уваги, — написала Венка невдовзі після прибуття в Сінеґард. — Як виявилося, сінеґардські ляльки навдивовижу взаємозамінні».
Тепер у її повідомленнях не було нічого несподіваного. «Вейсжа досі воює за північ. Воєначальники та їхні наступники мруть як мухи. Довго не протримаються, вони вже на межі. Міста в облозі Вейсжа перетворив на табори смерті. Невдовзі все скінчиться».
Це були не новини, а запізніле підтвердження того, ідо вони знали давно. Призахідники Вейсжі спустошували країну на дирижаблях, лишаючи вирви й перетворюючи селища на розбомблене пекло.
— Є згадки про те, ідо Вейсжа прямує на південь? — запитала Жинь у Ґужубая.
— Поки ні. У тебе в руках усе, що ми маємо.
— Тоді на нас не звертають уваги, — сказала вона.
— А отже, нам поки щастить, — зауважив Кітай. — Проте де справа часу.
Велика демократія Воєначальника Дракона Їнь Вейсжі, демократія, заради якої він розграбував міста й зробив Мужвей багряним від крові, так і не утвердилася. Вейсжа цього й не планував. Через лічені дні після поразки імперського флоту в Арлоні він убив Воєначальників Кабана й Півня і оголосив себе одноосібним президентом Нікарської республіки.
Але він не мав країни, щоб правити. Чимало колишніх офіцерів Міліції, зокрема й не останній серед них, колишній улюбленець Імператриці генерал Дзюнь Ложань, уникнули зачистки в Арлоні й утекли на північ, до провінції Тигра А тепер об'єднані сили решток Міліції майже стали для призахідників викликом.
Жинь була вдячна за те, що Дзюнь виграв для них таку тривалу відстрочку. Але рано чи пізно Вейсжа зверне увагу й на південь. Мусить звернути, принаймні поки Жинь жива. Розплата неминуча. І коли прийде час, Жинь хотіла мати змогу наступати.
— Ви знаєте мою думку про це, — сказала вона Ґужубаю.
— Так, Жунінь, знаю. — Він дивився на неї, як втомлений батько — на неслухняну дитину. — І знову ж таки, я кажу тобі...
— Ми тут помремо. Якщо не підемо її наступ зараз, то це зробить Неджа Нам треба заскочити його зненацька і просто зараз...
— Я не єдиний, кого ти мусиш переконати. Ніхто з Південної коаліції не хоче опинитися під ударом. Ці гори — їхній дім. І коли приходять вовки, ти захищаєш те, що всередині, за стінами.
— Це дім лише для частини з вас.
Він стенув плечима:
— Ти вільна йти куди забажаєш.
Він міг так блефувати. Бо знав, що йти їй нікуди.
У Жинь роздулися ніздрі:
— Нам треба бодай обговорити це, Ґужубаю...
— Обговоримо на нараді, — з його тону було чітко зрозуміло, що зустріч завершено. — Ти знову можеш озвучити свої аргументи для інших, коли бажаєш. Хоча, якщо відверто, це починає трохи набридати.
— Я й далі про це говоритиму, доки хтось не почує, — випалила Жинь.
— Як хочеш, — відповів Ґужубай. — Ти так любиш ускладнювати.
Кітай знову штурхнув її під столом якраз за мить до того, як вони підвелися, щоб піти.
— Я знаю, — пробурмотіла Жинь. —
Коли вона підійшла до дверей, частинка її серця обірвалася. Вона воліла б, щоб Ґужубай сказав «так». Вона намагалася співпрацювати. Їй несила було терпіти те, що сперечається тільки вона Жинь і справді хотіла працювати з коаліцією. Усе було б значно простіше, якби він сказав «так».
Але якщо він не збирається ворушитися, тоді вона його змусить.
Вечеря минула швидко. Жинь і Кітай спорожнили свої миски за лічені секунди. Не тому, що були голодні. Якщо вони бездумно з'їдали свої порції, так легше ігнорувати цвіль, якою рясніли овочі, і крихітних личинок, що звивалися навколо рису. З кожним поверненням Жинь до Жуйдзіня їжа в спільних їдальнях гіршала Зрештою кухарі перестали виловлювати комах з діжок, підбадьорюючи всіх розмовами, що в них містяться страшенно необхідні поживні речовини. Тепер Жинь регулярно їла мурашкову вівсянку, і їй завжди доводилося стримувати блювотний рефлекс перед тим, як скуштувати страву.
Гнити не почав лише корінь шаню — крохмальний білий батат, що з кожним ковтком липнув до горлянки, наче клей. Бульби шаню мали виняткову стійкість до морозу й росли на гірських схилах чи не скрізь. Певний час вони навіть подобалися Жинь: корінь поживний, його легко готувати, він має солодкий присмак свіжоспеченого хліба.
Але це було давно. Відтоді смак сирого, смаженого, товченого й приготованого на пару шаню так остогид Жинь, що її млоїло навіть від самого запаху. Але це єдиний поживний продукт, який вона могла отримати. Тож вона змушувала себе його їсти.
Доївши, Жинь підвелась і підготувалася провідати ватажка бандитів Ma Лєня.
Кітай хотів був піти з нею, але вона похитала головою:
— Я можу зробити це сама. Тобі не обов'язково це бачити.
Він не став сперечатися. Вона знала, що він не хоче йти.
— Добре. Ліки у тебе?
— У передній кишені.
— І ти впевнена, що...
— Будь ласка, не треба, — перебила вона — Ми безліч разів про це говорили. У тебе є кращий варіант?
Кітай зітхнув:
— Просто зроби це швидко. Не зволікай.
— І чого б я зволікала?
—
— Добре, — вона поплескала Кітая по плечу й закрокувала до лісу.
Ma Лєнь облаштував собі помешкання в печері неподалік північного периметра Жуйдзіня. Для Жинь мало б бути майже неможливо наблизитися до його житла, не спіймавши в горлянку щонайменше трьох кинджалів, але останніми днями охоронці Ma Лєня змінили думку про те, кому варто бути відданими. Жоден не дивився їй у вічі.
Дружина і донька Ma Лєня сиділи біля входу до печери. Забачивши Жинь, вони підвелися, їхні очі були широко розплющені від страху і відчаю.
«Вони вже знають», — подумала Жинь. Дійшли чутки. Або хтось із вояків, можливо й сам Джудень, уже повідомив їм про те, що станеться, намагаючись урятувати їм життя.
— Вас не повинно тут бути, — сказала Жинь.
Дружина Ma Лєня схопила Жинь за зап'ясток, щойно та ввійшла до печери.
— Будь ласка! — заблагала вона. — Не треба!
— Обов'язок кличе, — Жинь відсмикнула руку. — Не намагайся мене зупинити.
— Ти можеш лишити його, він зробить усе, що ти скажеш. Ти не мусиш...
— Не зробить, — перебила її Жинь. — І я мушу. Сподіваюся, ви вже попрощалися.
Вони знали, що буде далі. Люди Ma Лєня також знали. І Жинь підозрювала, що на певному рівні Воєначальник Мавпи також знав. Можливо, навіть дозволяв. На його місці вона дозволила б. Що роблять, якщо один з генералів продовжує воювати у війні, в якій йому точно не здобути перемоги?
Миряться з неминучими втратами.
У печері тхнуло неприємною, нудотною сумішшю диму від гірких лікувальних трав і смороду старого блювотиння. Ma Лєнь захворів на криваву легеневу лихоманку ще до того, як Жинь вирушила до Кхудли. Час ідеальний. Того ранку, коли вона вирушала в похід, вони з Джуденем домовилися: якщо Ma Лєню не полегшає до її повернення, то малоймовірно, що він узагалі одужає, і вони ризикнуть.
Та все ж вона не очікувала, що Ma Лєнь так швидко ослабне. Він лежав на постелі, схудлий і змарнілий. У кутиках вуст запеклася кров. З кожним подихом печерою відлунювало огидне деренчання.
Ma Лєнь — уже напівтруп. За такого стану справ те, що задумала Жинь, навіть не можна назвати справжнім убивством. Вона лише прискорює неминуче.
— Вітаю, генерале, — вона сіла на край ліжка.
Він повільно розплющив очі, почувши її голос.
Їй розповіли, що хвороба пошкодила його голосові зв'язки. «Коли він намагається говорити, починається кровотеча, — сказав Джудень. — А якщо схвильований, починає задихатися». Від цієї думки Жинь відчула легке тремтіння. Він не може глузувати з неї, проклясти, покликати на допомогу. Вона ж може насміхатися з нього як тільки заманеться. А пін тільки лежатиме й слухатиме.
Жинь мала б просто зробити все і піти. Розумніша, розважливіша частина її волала, що треба йти, адже залишатися тут надто довго — ризиковано, як і говорити там, де шпигуни Ґужубая можуть її почути.
Але вона так довго чекала цієї зустрічі. Їй хотілося, щоб він знав кожну причину, чому помре. Хотілося насолодитися цією миттю. Вона це заслужила.
Жинь яскраво пригадала, як він кричав на неї, коли вона вперше запропонувала відправити загони до провінції Півня. Він називав її дикункою, сентиментальною, темношкірою сукою, яка розпалює війни. Дорікав Гужубаю за те, що той узагалі допустив дівчисько до воєнної ради.
Мабуть, він навіть цього не пам'ятав. Ma Лєнь із тих галасливих, балакучих типів. Завжди кидався образами. Завжди припускав, що його фізична сила й відданість його людей убережуть його від наруги.
— Ти пам'ятаєш, що сказав, коли я вперше попросила зробити мене командиром? — запитала Жинь.
У кутику рота Ma Лєня зібралася слина. Жинь підняла з підлоги закривавлену ганчірку й витерла її.
— Сказав, що я тупа сука без досвіду командування і з генетичним браком розважливості, — вона пхикнула. — Це твої слова Ти сказав, що я пустоголова дурепа, яка має величезну силу, але не може дати їй ради. Сказав, що я маю знати своє місце. Що спірлійці взагалі не мають права щось вирішувати й мусять тільки коритися.
Ma Лєнь самими губами промовив щось незрозуміле. Вона відкинула пасма волосся від його рота Він так сильно пітнів, що складалося враження, немовби його просочили олією. Бідолаха.
— Я повернулася на південь не для того, щоб знову стати чиїмось домашнім улюбленцем,— заявила Жинь. — Іти мав би це зрозуміти.
Вона дарувала свою відданість двом майстрам. І кожен віддячив зрадою. Довірилася спершу Дадзі, потім Вейсжі, і обоє продали її навіть оком не змигнувши. Відтепер Жинь сама вирішуватиме власну долю.
Вона потяглася до кишені й дістала пляшечку.
Ліси навколо Жуйдзіня кишіли товстими жовтими скорпіонами. Солдати навчилися відганяти їх від табору, підпалюючи сушену лаванду й майструючи пастки, але все одно не могли пройти далі десяти кроків у ліс, не наштовхнувшись на гніздо. Одного гнізда вистачило для того, щоб здобути цілу пляшечку отрути.
— Мені навіть не прикро, — сказала вона. — Даремно ти заступив мені шлях.
Жинь піднесла пляшечку до вуст Ma Лєня. Він борсався, намагаючись відкашляти отруту, але вона схопила його за щелепи, змушуючи їх зімкнутись, і затиснула носа між пальцями, аж доки рідина не стекла в горло. За хвилину він припинив опиратися. Вона відпустила.
— Ти помреш не одразу, — промовила Жинь. — Отрута скорпіонів паралізує. Сковує всі м'язи. — Вона витерла слину й отруту з його підборіддя. — Скоро тобі стане трохи важче дихати. Спробуєш покликати на допомогу, але усвідомиш, що щелепи не рухаються. Я впевнена, що дружина прийде перевірити, як ти, але вона знає, що вже нічим не зарадить. Вона знає, що я зараз роблю. І, мабуть, уявляє це. Але, можливо, вона любить тебе достатньо сильно, щоб лишитися з тобою до кінця. Або, якщо любить тебе по-справжньому, переріже тобі горлянку.
Жинь підвелась. У голові дзижчало дивне хвилювання. Тремтіли коліна. Вона відчула запаморочення й млість від химерного несподіваного припливу сил.
Це було не перше її вбивство. Але перше, скоєне зумисно й сплановано. Вперше вона вбила людину не з відчаю, а з холоднокровного, злісного розрахунку.
І це було...
Було
Їй не потрібна була люлька, щоб показати це Алтаню. Вона чула його сміх, такий гучний, немовби він стояв поруч. Вона почувалася божественно. Відчуття було таким, немовби вона може перестрибнути гори, якщо захоче. Але рука не переставала тремтіти. Пляшечка висковзнула з пальців і розбилася.
Жинь вийшла з печери, спантеличена тим, як бухкає серце в грудях і кипить кров від ейфорії.
— Хочу повести два загони до провінції Півня, — сказала Жинь. — За словами Совдзі, вони зібралися саме там, бо на рівнинній території легше пересуватися. Ми зміцнюємо позиції не на тому фронті. Вони не мають наміру рухатися в гори, бо їм це не потрібна Хочуть розширюватися далі на південь.
Командування Південної коаліції сиділо навколо столу в штабі Воєначальника Мавпи. Ґужубай, природжений лідер, сидів на чолі. Лю Дай, колишній окружний чиновник і давній союзник Ґужубая, — праворуч від нього. Джудень сидів праворуч від Лю Дая як заступник Ma Лєня, але за столом лишався порожній стілець як вияв поваги. Совдзі сидів ззаду в кутку ліворуч, схрестивши руки на грудях і самовдоволено посміхаючись, немовби вже розгадав, до чого йде.
— Якщо вдаримо швидко, — продовжила Жинь, — якщо захопимо основні вузли до того, як вони матимуть шанс перегрупуватися, то зможемо одним махом покінчити з усім.
— Сьогодні вранці ти хотіла повернути на північ, щоб дати відсіч Вейсжі, — сказав Ґужубай. — А тепер пропонуєш іти на південь. Ти не зможеш воювати на двох фронтах, Жинь. Котрий із них?
— Треба йти на південь, бо лише так ми зможемо здобути силу вистояти проти призахідників, — сказала Жинь. — Якщо повернемо південь, то матимемо тепло. Провізію. Доступ до річкових шляхів, озброєння, і хто знає, що ще можна буде відібрати в муґенців. Наше військо поповниться тисячами нових солдатів, ми зможемо організувати лінії постачання, щоб його утримувати. Але якщо спершу не виб'ємо муґенців, то опинимось у пастці в горах...
— У горах ми в безпеці, — перебив її Лю Дай. — Ніхто не нападав на Жуйдзінь століттями, місцевість надто несприятлива...
— Тут немає їжі, — сказала Жинь. — Джерела пересихають. Це не триватиме вічно.
— Ми розуміємо, — сказав Ґужубай. — Але ти забагато просиш від цієї армії. Половина хлопців лише два місяці тому вперше взялися за меч. Дай їм час.
— Вейсжа не дасть їм часу, — не стрималася Жинь. — І щойно він розбереться з Дзюнем, поховає нас.
Вона вже їх втратила. Вона бачила це з їхніх знуджених, скептичних облич. Знала, що все це марно. Що це лише повтор суперечки, яку вони вже мали десятки разів. Патова ситуація: вона лис полум'я, але все інше мають вони. А вони — досвідчені, загартовані війною чоловіки, які попри все, що заявляли на загал, зовсім не хотіли ділитися владою з дівчиськом, удвічі молодшим.
І Жинь це знала. Але за натурою не могла мовчати.
— З провінцією Півня покінчено, — сказав Ґужубай. — Муґенці захопили ті території, як мурахи. Наша стратегія зараз має ґрунтуватися виключно на виживанні. Ми можемо втримати провінцію Мавпи. Вони не виживуть у горах. Не відкидай цього, Жинь.
Він говорив так, немовби давно дійшов цього висновку. Жинь осяяла раптова підозра:
— Ви знали! Знали, що муґенці захопили провінцію Півня.
Ґужубай і Лю Дай перезирнулися.
— Жунінь...
— Ви весь цей час знали! — перейшла вона на крик Щоки горіли. Це не просто звичайна опіка, це відверта поблажливість. «Клятий покидьок». — Весь цей час знали і не розповіли!
— Це нічого не змінило б.
— Вони всі знали? — вона жестом обвела присутніх у кімнаті.
З кінчиків пальців мимоволі зривались іскорки. Члени коаліції відсахнулися, але це її не задовольнило. Вона почувалася надто збентеженою.
Про що ще вони їй не розповіли?
Ґужубай відкашлявся:
— З огляду на твої поривання, ми не вважали це розважливим...
— Та пішов ти! — вигукнула вона. — Я член цієї ради, я здобувала перемоги в боях заради вас,
— Але це не змінює того, що ти імпульсивна і безрозсудна, і це доводять твої постійні вимоги командування...
— Я заслуговую повного командування! Саме це мені обіцяли!
Ґужубай зітхнув:
— Ми не обговорюватимемо цього знову.
— Послухайте! — грюкнула вона кулаком по столу. — Якщо жоден з вас не хоче робити перший крок, відправте лише мене. Дайте мені дві тисячі людей. Лише вдвічі більше, ніж я повела до Кхудли. Цього вистачить.
— Ми обоє знаємо, чому це неможливо.
— Але це наш єдиний шанс вижити...
— Та ну? — запитав Ґужубай. — Невже ти справді віриш, що ми не виживемо в горах? Чи просто хочеш отримати шанс піти за Їнь Неджею?
Вона могла дати йому ляпаса. Але їй вистачило розуму не заковтнути наживку.
— Їні не дозволять нам вільно жити в цій країні, — сказала вона.
Жинь знала, як діє Вейсжа Визначає загрози — колишні, поточні, потенційні, — а потім терпляче відокремлює, захоплює і знищує їх. Він не пробачає помилок. І не лишає кінців. А Жинь, колись найкоштовніша його зброя, тепер була його найбільшим кінцем.
— Республіка хоче не просто розколоти територію, а стерти нас із мали. Тож вибачте за те, що, на мою думку, вдарити першими — це гарна ідея.
— Вейсжа прийде не за нами, — Воєначальник Мавпи підвівся. — Він прийде за тобою.
Значення цих слів зависло в повітрі між ними.
Двері відчинились. Усі присутні схопилися за мечі. До кімнати ввійшов табірний прислужник, захеканий.
— Пане...
— Не зараз, — різко відповів Воєначальник Мавпи.
— Ні, пане, — прислужник важко зглитнув. — Пане, Ma Лєнь помер.
Жинь повільно видихнула. Ось воно.
Ґужубай витріщився на прислужника, втративши дар мови.
Жинь заговорила раніше, ніж у будь-кого знайшлися слова:
— То в нас вакантне місце.
Лю Дай жахнувся:
— Май хоч трохи поваги!
Жинь проігнорувала його:
— Є вакантне місце, і я найкваліфікованіша людина, яка може його посісти.
— Ти заледве входиш у ланцюжок командування, — сказав Ґужубай.
Жинь пустила очі під лоба:
— Ланцюжок командування важливий лише для справжніх армій, а не бандитських таборів, які зачаїлися в горах, сподіваючись, що дирижаблі, пролітаючи над ними, нічого не помітять.
— Ці люди не коритимуться тобі, — сказав Ґужубай. — Вони заледве тебе знають...
Джудень уперше заговорив:
— Ми з дівчиною.
Ґужубай замовк на півслові, недовірливо витріщившись на Джуденя.
Жинь придушила самовдоволену посмішку.
— Вона має рацію, — погодився Джудень. — Тут ми помремо. Нам потрібно вирушати, поки маємо змогу воювати на своїх умовах. І якщо ти нас не поведеш, то ми підемо з нею.
— Ти не маєш влади над усією армією, — сказав Гужубай. — Ти збереш щонайбільше півтори тисячі людей.
— Дві тисячі, — заявив Совдзі.
Жинь вражено глянула на нього.
Совдзі стенув плечима:
— «Залізні вовки» теж ідуть на південь. Нам давно кортить почати цей бій.
— Ти ж казав, що тобі немає діла до Південної коаліції, — озвалася Жинь.
— Я казав, що мені немає діла до решти Імперії, — відповів Совдзі — А це інше. Це мій народ. І з того, що я бачив, ти єдина з достатніми яйцями, щоб піти за ними, а не сидіти тут, чекаючи смерті.
Жинь заледве стримувала сміх. Вона роззирнулася на присутніх за столом, високо піднявши підборіддя, чекаючи, чи стане комусь мужності кинути їй виклик. Лю Дай засовався. Совдзі підморгнув їй. Ґужубай, абсолютно розбитий, нічого не сказав.
Жинь була впевнена: він знає про те, що вона зробила. Це не таємниця. Вона визнала б це вголос, якби він запитав. Але він не міг довести цього, і ніхто не захотів би йому повірити. Серця щонайменше третини його людей відвернулися б від нього.
Нічого нового. Це лише підтвердило б чутки, які ходили дуже, дуже давно.
Джудень кивнув їй:
— Ваш хід, генерале Фан.
Їй так сподобалося, як прозвучали ці слова, що вона не стримала усмішки.
— Що ж, тоді вирішено, — вона глянула на присутніх. — Я забираю Третій підрозділ і «Залізних вовків» до провінції Півня. Виходимо на світанку.
— Коли прибудемо до Вулика, я хочу мати відпочилі загони, — сказала Жинь. — Якщо сповільнимося до чотирьох п'ятих звичайної швидкості, то все одно дістанемося за дванадцять днів. Час від часу змінюватимемо маршрут, щоб обійти відомі нам муґенські аванпост Це збільшить відстань, але я волію якомога довше зберігати елемент несподіванки. Так вони матимуть менше часу на підготовку.
Жинь говорила з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді їй здавалося, що її голос прозвучав незвично високо й пискляво, хоча заледве могла його розчути через бухкання крові у вухах. Тепер, коли вона нарешті отримала бажане, захват вивітрився і змінився водночас виснаженням і хвилюванням.
Минув перший день їхнього походу з Жуйдзіня. Вони зупинилися, щоб розбити табір у лісі Гурт — Кітай, Джудень, Совдзі та ще декілька офіцерів — сидів колом у наметі Жинь, захоплено спостерігаючи, як вона малює товсті чорнильні лінії на мапах, розстелених перед ними.
У неї тремтіла рука й на пергамент постійно бризкало чорнило. Було дуже важко писати лівицею. Вона почувалася так, немовби складала іспит, до якого не готувалася. Варто було б насолоджуватися миттю, але не вдавалося позбутися відчуття, що вона ошуканка.
«Ти і є ошуканка». Жинь ще ніколи не очолювала справжньої військової кампанії. За той короткий час, що вона командувала Цике, всі операції закінчувалися катастрофою. Вона не знала, як організувати матеріально-технічне забезпечення такого масштабу. А найгірше, що зараз вона описувала стратегію нападу, в якій не була впевнена.
Алтанів сміх відлунював у голові.
«Мала дурепка, — сказав він. — Нарешті отримала власну армію і тепер не знаєш, ідо з нею робити».
Жинь кліпнула, проганяючи примару.
— Якщо все піде за планом, — продовжила вона, — Лейян буде нашим уже за місяць.
Лейян був найбільшим містом на півночі провінції Півня. Жинь проїжджала через нього лише раз у житті — майже п'ять років тому під час далекої мандрівки караваном на північ, щоб почати навчання в Сінеґарді. Це був торговельний центр, сполучений з десятками менших селищ двома ріками й кількома широкими шляхами, такими давніми, що їх проклали ще в часи Червоного Імператора. Порівняно з будь-якою північною столицею, це був поганенький занедбаний базар на околицях пустки, але тоді Лейян здався Жинь найвелелюднішим ринковим містом, яке їй випадало бачити.
Кітай охрестив мережу навколо Лейяна Вуликом. Муґенські війська захопили контроль над усіма селищами на півночі провінції Півня, але, судячи з патрульних загонів і маршрутів, центральний вузол був саме в Лейяні.
У тому місті знаходилося щось важливе. Кітай вважав, що, найімовірніше, це високопоставлений генерал, який після загибелі батьківщини зберіг за собою владу в цьому регіоні. Або, як боялася Жинь, там розташовувався склад боєприпасів, про який вони не знали. У Лейяні могли зберігатися балони з жовтим газом. І вони не мали змоги дізнатися, чи це справді так.
У цьому й полягала головна проблема. Жинь мала обмаль розвідданих з Лейяна. Завдяки детальним описам довколишньої місцевості, які їй надав Совдзі, вона оновила мапи, але решта його інформації суттєво застаріла. Серед «Залізних вовків» знайшлося кілька вцілілих мешканців Лейяна, однак їхні доповіді про муґенські загони дуже різнились. Це аж ніяк не допомагало, навпаки. Ті, кому пощастило вижити й утекти, майже завжди були кепськими джерелами інформації: або перебільшували загрозу від жаху, або применшували її в надії, що зможуть умовити рятувальні загони допомогти їхньому селищу.
Жинь відіслала вперед декілька груп, але вони мусили діяти вкрай обережно. Усе, що могло вказати муґенцям на загрозу нападу, наробило б чималої біди. Це означало, що Жинь може розмірковувати скільки завгодно, але реальний розмах військ у Лейяні дізнається лише безпосередньо перед битвою.
— І як ти виб'єш їх з-за воріт? — запитав Джудень. — Ми не хочемо завдавати удару надто близько до цивільних.
«Це ж очевидно». Жинь не розуміла, чи він говорив із поблажливістю, чи зі звичайною обережністю. Їй раптом стало дуже важко не зчитувати все як сумнів у її авторитеті.
— Спробуємо попередити їх якомога раніше, не видавши свого місцеперебування. Совдзі має зв'язки з місцевими. Але насправді нам доведеться діяти за обставинами, — додала вона, добре знаючи, що вся ця балаканина не має значення.
Та кращої відповіді в неї не було. Запитання Джуденя було важливою стратегічною загадкою, яку їй так і не вдалося розв'язати навіть попри години роздумів, проведених разом з Кітаєм.
Проблема полягала в тому, що муґенські загони біля Лейяна не гуртувалися на одній території, де за допомогою гарно спланованого наступу їх можна було б зігнати на одне пожарище, а були розкидані по всій мережі селищ Жинь потрібно було знайти спосіб виманити муґенців на одне відкрите поле битви. У Кхудлі було легко мінімізувати втрати серед населення: більшість мугенських військ мешкали у відокремлених таборах. Але «Залізні вовки», яких вона опитала, розповіли, що в Лейяні муґенці повністю асимілювалися з містом. Вони створили химерну окупаційну систему грабіжницького симбіозу. А тому відрізнити цій від мирного населення значно складніше.
— Без нових розвідданих розв'язати цю проблему не вдасться, — сказала Жинь. — Наразі наш пріоритет у тому, щоб підібратися якомога ближче до Лейяна, не потрапивши на очі патрулям. Ми ж не хочемо, щоб усе місто перетворилося на заручників, — вона підняла очі. — Усе зрозуміло?
Присутні кивнули.
— Добре, — сказала вона. — Джуденю, признач людей на першу варту.
— Так, генерале, — Джудень підвівся.
Інші офіцери вийшли за ним. Але Совдзі лишився сидіти на підлозі, схрестивши ноги та відкинувшись назад на випростані руки. У кутику його рота дошкульно стирчала травинка, немовби докоряючи Жинь.
Вона з осторогою глянула на нього:
— Ще щось важливе?
— Твої плани нікуди не годяться, — сказав він.
— Перепрошую?
— Вибач, я мав би висловитися раніше. Просто не хотів, щоб ти втратила обличчя.
Жинь насупилася:
— Якщо ти лишився, щоб поскиглити...
— Ні, послухай. — Совдзі випрямився, нахилився вперед і постукав пальцем по зірочці, що позначала на мапі Лейян. — Для початку, ми не можемо провести твою армію цими манівцями. Вони розставили вартових не лише на головних шляхах, а й на всіх інших, а ти знаєш: у тебе замало людей, щоб пережити підготовлену оборону.
— Але, окрім цих манівців, іншого шляху немає, — сказав Кітай.
— Ну тоді ви просто не дуже винахідливі.
На обличчі Кітая промайнуло роздратування:
— Не можна тягти вози з провізією через густий ліс, це...
— Невже ви відмовляєтеся слухати тих, хто може порадити щось корисне? — Совдзі виплюнув травинку. Вона впала на малу, розмазуючи шляхи, які Жинь так ретельно вимальовувала. — Ви ж знаєте, я просто хочу допомогти.
— Але ми стратеги з сінеґардською підготовкою і знаємо, що робимо, — випалила Жинь. — Тож якщо тобі більше нічого сказати, крім «твої плани нікуди не годяться», тоді...
— Ти ж знаєш, що Воєначальник Мавпи хоче твоєї поразки, так? — перебив Совдзі.
— Не зрозуміла.
— Ти взагалі не подобаєшся Південній коаліції. Ґужубаю, Лю Даю, всій раді. Вони постійно про це говорили, коли тебе не було поруч. Бляха, я тільки-но прибув, а вони вже спробували налаштувати мене проти тебе. Це хлопчачий клуб, Принцесо, і ти в ньому зайва.
Жинь силкувалася втримати нейтральний тон:
— І що ж вони говорили про мене?
— Що ти дурепа, яка вважає, ніби три роки в Сінеґарді й кілька місяців у Міліції можуть замінити десятиліття бойового досвіду, — спокійно відказав Совдзі. — Що якби не твій гарненький фокус, ти не була б варта того, щоб тримати тебе поруч. І що, ймовірніше за все, ти помреш у Лейяні, бо занадто дурна, щоб розуміти, проти чого виступаєш; але так вони принаймні позбудуться однієї прикрості.
Жинь не зуміла стримати жар і відчула, як розпашіли щоки:
— Це аж ніяк не новина.
— Послухай, спірлійко, — Совдзі нахилився вперед. — Я на твоєму боці. Але де в чому Ґужубай таки має рацію. Ти не вмієш командувати, і ти справді недосвідчена, а надто в такій війні. А я знаю, як вести ці битви. І якщо моїх людей у них втягли, то ти мене, бляха, вислухаєш.
— Ти мені не наказуватимеш, — сказала Жинь.
— Якщо ви підете туди, керуючись цими планами, то загинете.
— Слухай, покидьку...
— Зачекай, — підняв руку Кітай. — Жинь, просто... послухай його бодай хвилину.
— Але він...
— Він пробув тут довше за нас Якщо в нього є інформація, треба почути її, — Кітай кивнув Совдзі: — Продовжуй.
— Дякую, — Совдзі відкашлявся, наче майстер перед тим, як виголосити лекцію. — Ви підходите до проблеми не з того боку. Ви не можете воювати так, немовби це війна між двома повноцінними арміями, відкритий бій і все таке. Це не те саме Тут ідеться про звільнення, а звільнення означає дрібну тактику і хитрість.
— Але у Кхудлі все спрацювало як треба, — пробурмотіла Жинь.
— Події у Кхудлі мене вразили, — визнав Совдзі. — Але, як я вже сказав, ми не зможемо перемогти на полі бою. Нас надто мало, і треба вдатися до дрібніших тактик А тобі варто повчитися на моїх помилках.
— То що ти пропонуєш? — з голосу Жинь зникла грубість. Тепер вона слухала.
— Іти через ліс, — сказав Совдзі. — Я проведу ваші коштовні вози з провізією. На цій території всюди є потаємні стежки, а я маю людей, здатних їх відшукати. Потім, перед тим як зайти до Лейяна, зв'яжемося з тамтешніми ватажками опору. Зараз у тебе просто замало людей.
— Замало людей? — повторила Жинь. — Я можу...
— Ти можеш власноруч спалити цілий загін, спірлійко, я про це добре знаю. Але від тебе є користь лише в твоєму радіусі дії, а цей радіус ніяк не може бути надто близько до цивільних. Треба, щоб місцеві не втручалися. Відділити муґенців від людей, яких ти намагаєшся врятувати. Зараз для цього в тебе замала армія, і, підозрюю, саме тому ти кривишся, коли дивишся на мапи.
Жинь неохоче визнала, що Совдзі надзвичайно проникливий.
— І ти володієш чарами, які це виправлять? — запитала вона.
— Це не чари. Я був у тих селян. У них є підпільні банди опору. Сильні чоловіки, які прагнуть битися. Треба лишень, щоб хтось підштовхнув їх до дій.
— Ти говориш про жменьку селян із вилами, — сказав Кітай.
— Я говорю про кілька додаткових сотень людей.
— Дурниця, — заперечила Жинь.
— Я родом з тієї території, — сказав Совдзі. — Маю зв'язки. І можу виграти для вас Лейян, якщо ви мені довіритеся. Зможете? — він простягнув їй руку.
Жинь і Кітай із сумнівом перезирнулися.
— Це не пастка, — роздратовано промовив Совдзі. — Та годі, ну ж бо. Я просто хочу повернутися додому, як і ви.
Жинь поміркувала над його словами, а потім потяглася, щоб потиснути його руку. Щойно їхні долоні торкнулися, хтось різко відкинув запону намету. Увійшов захеканий вартовий.
— Муґенський патруль, — видихнув він. — За три кілометри звідси.
— Усім сховатися, — наказав Совдзі. — Ліс тягнеться майже на кілометр в обидва боки, нехай усі збираються і йдуть.
— Ні.. Що? — Жинь скочила на ноги і заходилася збирати мапи. — Накази тут віддаю я...
Совдзі роздратовано зиркнув на неї:
— То накажи їм сховатися.
— Ще чого! — відказала вона. — Ми битимемося.
Це лише одна патрульна група. Не військо. Що тут обговорювати?
Але не встигла вона гарикнути наказ, Совдзі висунув голову з намету, вклав два пальці в рота і тричі поспіль свиснув так гучно, що Жинь немов кинджалом різонуло по вухах.
Реакція приголомшила її. «Залізні вовки» миттю підвелись і почали збирати речі. Менш ніж за дві хвилини вони згорнули намети, спакували спорядження і зникли з табору, розчинившись у лісі. Не лишили після себе жодних слідів: багаття зрівняли з землею, сміття прибрали. Навіть ямки від наметових кілків засипали. Пересічна людина нізащо не здогадалася б, що тут ще зовсім недавно стояв табір.
Жинь не знала, чи це її розлютило, чи вразило.
— Досі хочеш битися? — поцікавився Совдзі.
— Малий засранець.
— Краще ходи з нами.
— І не подумаю, в мене є бог...
— І щоб тебе заткнути, вистачить однієї стріли, Принцесо. Тепер тебе ніхто не прикриває. Я йду за своїми людьми.
Розпашіла від гніву, Жинь наказала людям Джуденя прибрати табір і відступити до дерев.
Вони бігли поміж гілками, що лишали тисячі крихітних порізів на відкритій шкірі, а тоді зупинились і залізли на дерева. Жинь ще ніколи не почувалася такою приниженою, як коли сиділа, скрутившись поруч із Совдзі на гілці, визираючи крізь листя, щоб не проґавити патруль.
План Совдзі зводився лише до того, щоб перечекати, поки муґенці пройдуть? Він же не збирався нападати на них? Бо це самогубство, і це суперечило всім передумовам наступу, які вони записували на заняттях стратегії: у них не було укріплених позицій для обстрілу, зрозумілої лінії передачі повідомлень, видимості для сигналів між рангами. Відступивши до лісу, вони розпорошилися, перетворившись на неорганізовану групу, а Жинь тепер опинилась у пастці бойової зони, де її полум'я легко може стати непідконтрольним.
Через декілька хвилин Жинь помітила муґенський патруль, який рухався головним шляхом.
— Ми могли б перебити їх на галявині, — просичала вона Совдзі — Навіщо...
Він затулив їй рота долонею.
—
Тепер Жинь добре бачила гуркітливий патруль. Вона нарахувала десь зо двадцять муґенців. Вони їхали верхи на лискучих бойових конях, без сумніву, нагодованих зерном, відібраним у селян. Солдати просувалися повільно, оглядаючи покинутий табір.
— Ну ж бо, — пробурмотів Совдзі. — Їдьте далі.
«Не вийде», — подумала Жинь. Її люди спритні, але не настільки. Десяти хвилин замало, щоб евакуювати табір, не лишивши жодних слідів.
І, звісно ж, уже за хвилину муґенський капітан щось крикнув і показав на землю. Жинь не знала, що саме він побачив: слід, ямку від кілка, загублений пасок, — але це не мало значення. Їх викрили.
— А тепер дивися, — Совдзі знову встромив пальці до рота і свиснув, цього разу двічі поспіль.
«Залізні вовки» випустили хмару стріл на галявину.
І поцілили. Половина муґенських солдатів попадали з коней. Друга половина кинулася навтьоки, але повітря розітнула ще одна хмара стріл, поціливши їм у шиї, скроні, роти й очі. Троє останніх помчали шляхом, але врешті впали, поцілені лучниками, які розташувалися за кілометр від схованки Жинь.
— І це останні — Совдзі зіскочив з дерева й простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися. — Невже все було так погано?
— Це було не обов'язково. — Жинь відштовхнула руку Совдзі й злізла самотужки. Ліва рука підігнулася від напруження. Жинь відпустила її й решту відстані пролетіла, мало не впавши простісінько на дупу. Вона квапливо вирівнялася. — Ми могли зустріти їх відкрито, не мусили ховатися...
— Як гадаєш, скільки в них було людей? — поцікавився Совдзі.
— Двадцять. Може, тридцять, я не...
— І скількох ми підстрелили?
— Ну, всіх, але...
— І скільки в нас поранених?
— Жодного, — пробурмотіла вона.
— А муґенці у Вулику знають, що ми йдемо?
— Ні.
— Саме так, — самовдоволено промовив він. — Розкажи, що було не обов'язково?
Їй хотілося збити цей вираз з його обличчя.
—
— І ідо, дати їм більше часу на укріплення оборони? Коли муґенський патруль відчуває наближення бою, то передусім відсилає назад завчасно визначеного солдата, щоб той про все доповів.
Жинь спохмурніла:
— Я про це не знала.
— Звісно, що не знала. Ти спалила б більшість із них на місці, добре. Але ти не можеш перегнати коня. Жоден з наших скакунів не скаче швидше за муґенських. Одна-єдина помилка може коштувати тобі всіх переваг елемента несподіванки.
— Але це ж смішно, — сказала вона — Ми не зможемо критися аж до Лейяна.
— Справедлива заувага. Але варто бодай спробувати не розкривати нашої кількості, принаймні доки не атакуємо наступні цілі. Подібні невеличкі припасування стратегії мають значення. Не думай про абсолютне, думай про деталі. Треба використовувати кожен день, кожну годину, за які ти можеш отримати інформаційну перевагу. Це і є різниця між двома пораненими і двадцятьма.
— Я зрозуміла, — стримано промовила вона.
Жинь була не настільки вперта, щоб не визнавати, коли помиляється. Її вжалили слова Совдзі, що, мовляв, вона обмірковувала стратегію з точки зору абсолютних величин. Вона так звикла до цього, бо ж деталі ніколи не мали значення, якщо її стратегії зводилися до повного знищення вогнем.
Розпашіла, Жинь струсила листя зі штанів, а потім пробурмотіла слова, яких, вона це знала, Совдзі від неї й чекав:
— Ти переміг, гаразд? Ти мав рацію.
Він задоволено всміхнувся:
— Я займаюся цим уже багато років, Принцесо. Але ти також можеш бути уважнішою.
Вони облаштували табір за три кілометри від місця, де побачили патруль. Крони дерев там були такі щільні, що розсіювали дим від їхніх багать до того, як він міг піднятися вище. Але навіть так Жинь встановила суворі обмеження: не більше одного багаття на сімох людей, і всі сліди треба засипати й ретельно замаскувати листям та багнюкою, яку вони зібрали вранці під час переходу.
На вечерю були крихітні булочки з кукурудзяного борошна і неприправлена рисова каша. Воєначальник Мавпи дозволив Жинь узяти з Жуйдзіня лише декілька мішків з припасами, аргументувавши це тим, що якщо вона провалить цей похід, то принаймні Жуйдзінь не помре з голоду. Жинь не наполягала, не бажаючи випробовувати долю.
А от «Залізні вовки» харчувалися підозріло добре. Жинь не знала, де вони знаходять продукти, але з їхніх киплячих казанків долинали чудові аромати. Поцупили припаси з Жуйдзіня? Совдзі цілком міг таке утнути, він той ще козел.
— Якщо це так тебе непокоїть, піди й запитай, — сказав Кітай.
— Це нерозумно, — пробурмотіла вона — Не хочу здіймати галас..
А Совдзі вже йшов до них, тримаючи в кожній руці по бамбуковій пароварці. Скосив очі на їхню їжу. Посміхнувся:
— Апетитно.
Жинь ревниво стиснула булочку в пальцях.
— Достатньо.
Совдзі сів навпроти них і поставив пароварки на землю.
— Ви не вмієте добувати собі харч?
— Звісно, вміємо. Просто на цій ділянці немає нічого їстівного.
— Та невже? — Совдзі підняв накривку пароварки. — Погляньте. Бамбукові паростки. Свіженька куріпка Приготуйте з дрібкою солі й оцту і матимете аж три страви.
— Але ж усього цього тут немає, — сказав Кітай.
— Правильно, ми зібрали все необхідне дорогою. Бамбук ріс просто біля підніжжя Жуйдзіня, хіба ви не бачили? Купа молодих пагонів. Щоразу, коли натрапляєте на щось їстівне, кладіть його в мішок. Перше правило походу, правда ж?
Від аромату м'яса в Жинь рот набрався слини. Вона заздрісно дивилася на пароварки.
— А як ви спіймали птахів?
— Просто. Маєш бодай дрібку кукурудзяного борошна — спорудити пастку можна майже з будь-чого. Ми виставили декілька минулої ночі й прокинулися від ляскання крил. Можу навчити вас.
Жинь показала на щось жовте й кашоподібне під бамбуковими паростками.
— А це?
— Банани бадзяо.
— Смачні?
— Ти не куштувала? — Совдзі вражено глянув на неї. — Вони ж ростуть тут повсюди.
— Ми думали, що вони можуть бути отруйними, — визнав Кітай. — У декого в Жуйдзіні від них болів живіт, тож відтоді ми їх не чіпаємо.
— О ні, це трапляється лише якщо їсти їх недозрілими. Як не розумієте з кольору — темно-брунатний, бачите? — то можна зняти шкірку й понюхати. Якщо запах кислий, покиньте. Ніхто з ваших людей про це не знав?
— У нашому таборі — ніхто.
— Неймовірно, — сказав Совдзі. — Припускаю, що після декількох століть ви починаєте забувати дрібниці.
Жинь показала на миску з чимось схожим на чорні хрусткі перерослі боби.
— А це що?
— Бджоли,— буденно відповів Совдзі. — Якщо обсмажити, вони дуже смачні. Треба тільки впевнитися, що повитягав усі жала.
Жинь витріщилася на нього:
— Не розумію, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.
— Не жартую, — він узяв одну бджолу й показав Жинь. — Бачиш? Найсмачніша частина — ніжки. Вони всотують усю олію, — Совдзі кинув комаху до рота й голосно пережував. — Дивовижно. Хочете?
— Я сита, — пробурмотіла Жинь.
— Ти родом з півдня. Думав, ви їсте що завгодно.
— У Тікані ніколи не їли жуків.
Він засміявся:
— Навряд чи Тікані можна назвати найбіднішим селищем півдня. Зате якщо ти ніколи не знала голоду, то це чимало чого пояснює.
Жинь мусила визнати: це правда. Вона лишалася голодною безліч разів, і в Тікані, і в Сінеґардській академії, але лише тому, що її позбавляли вечері, а не через відсутність їжі. Навіть після Третьої Макової війни, коли селяни по всій Імперії впадали в такий розпач, що починали їсти кору, Жинь завжди могла розраховувати на щонайменше дворазове харчування в армії.
Звісно. Коли ситуація погіршувалася, солдатів годували першими, а всіх інших кидали помирати. Жинь так довго жила на забезпеченні імперії, за яку воювала, що так і не навчилася добувати собі харч.
— Це не образа. Лише відвертість, — Совдзі простягнув їй миску з бджолами. — Хочеш спробувати?
Пахло напрочуд смачно. У животі Жинь до ніякового гучно забурчало.
— Їж, — пхикнув Совдзі. — У нас є зайві порції.
На світанку вони продовжили йти, тримаючись краю дороги, завжди готові відступити до дерев за першого ж сигналу розвідників, які йшли попереду. Порівняно з попереднім днем, вони трохи пришвидшили крок. Жинь хотіла вирушити просто до Вулика, але Совдзі намалював на її мапі зигзагоподібний маршрут, що давав змогу захопити всі місцеві силові вузли, аж до самого кінця уникаючи центрального.
— Але так вони знатимуть, що ми йдемо, — сказала Жинь. — Хіба суть не в тому, щоб зберегти елемент несподіванки аж до Лейяна?
Совдзі похитав головою:
— Ні, про те, що ми тут, вони дізнаються щонайбільше за п'ять днів. Довше нам не вдасться зберегти в таємниці, що ми вже близько. А тому, коли матимемо нагоду, зможемо завдати гарного удару.
— Тоді який сенс у всіх цих пересторогах?
— Думай, Принцесо. Вони знають, що ми йдемо. І це все, що вони знають. Їм невідомо, скільки нас Нас може бути банда з десяти осіб. А може — мільйонна армія. Вони й гадки не мають, до чого готуватися, а невідома загроза підриває оборону. Не забувай.
Звісно, в Сінеґарді Жинь навчилася стратегічного розрахунку настроїв ворога. Але вона завжди розглядала його лише в межах домінантної стратегії. З огляду на обставини, який варіант для них найкращий? І як до нього підготуватися? Проблеми, якими так захопився Совдзі, — страх, передчуття, тривога, безрозсудність — були деталями, над якими вона ніколи не розмірковувала всерйоз. Але тепер, у цій війні непевності й незбалансованих сил, вони стали першорядними.
Тому щоразу, коли Південна коаліція стикалася з муґенськими солдатами, Жинь наказувала всім сховатися на деревах і, якщо патруль нічого не помічав, перечекати, доки він пройде. Або ж вони вдавалися до тактики заманювання, яку «Залізні вовки» використали першого дня. І щоразу, коли натрапляли на окуповані селища, стратегія була однакова: обережне провокування в поєднанні з ударами невеликих загонів. Цього якраз вистачало для того, щоб досягти обмежених тактичних цілей, не допускаючи переростання у справленій бій.
Через вісім днів і після численних сутичок Жинь на власні очі побачила повний розмах улюбленої тактики Совдзі. Тепер вони майже повністю покладалися на хитрощі, й це їм чудово вдавалося. «Залізні вовки» полюбляли підстерігати групки муґенських солдатів, завжди вночі й ніколи двічі на одному місці. Коли муґенці поверталися з більшими загонами, партизанів уже там не було. Щоб відтягти напади муґенців, вони прикидалися жебраками, фермерами, сільськими п'яницями. Зумисне ставили несправжні табори, щоб збити з пантелику муґенські патрулі Улюбленою витівкою Совдзі було відправити гурт «Залізних вовків», самих лише молодих жінок, на поля неподалік муґенських стоянок Жінки вбиралися в найбарвистіший та найпровокативніший одяг, який для них могли дістати селянки. На них завжди нападали, без винятків. Але жінок з ракетами й ножами важче захопити, ніж звичних для муґенських солдатів жертв.
— Тобі подобається прикидатися слабким, — зауважила Жинь. — Невже це завжди спрацьовує?
— Майже завжди. Муґенців страшенно приваблюють легкі цій.
— І вони завжди потрапляють у цю пастку?
— Наскільки мені відомо, так Поглянь, вони ж бандити. Слабкість — ось що їм хочеться бачити. Вони переконані, що ми просто примітивні, боягузливі тварини, і ніколи не ставлять цього під сумнів. Вони не хочуть вірити, що ми можемо дати їм відсіч, тому й не віритимуть у це.
— Але ми ж насправді не даємо їм відсічі, — сказала Жинь. — Лише дратуємо.
Совдзі знав, що вона не в захваті від цієї експериментальної кампанії, від такого собі бою впівсили, провокування з тіні замість того, щоб зіткнутися з ворогом віч-на-віч. Це суперечило всім стратегічним принципам, яких її вчили. Її вчили перемагати, і то рішуче, щоб не допустити наступних контратак. А Совдзі загравав з перемогою, проте ніколи не брав трофеїв. Він лишав шахові фігури на дошці, наче пес, який закопує кістки, щоб поласувати згодом.
Але Совдзі наполягав, що вона досі розглядає війну зовсім не під тим кутом.
— У тебе немає повноцінної армії, — говорив він. — Ти не можеш увійти в Лейян і викосити всіх, як робила це, воюючи за Республіку.
— Ні, можу.
— Принцесо, тобі все вдасться в дев'яти випадках з десяти. А потім випадкова стріла чи снаряд поцілить у скроню, й на цьому твоє везіння скінчиться. Не випробовуй долю. Помиляйся обережно.
— Але мені остогидла ця постійна біганина..
— Це не біганина Ти не розумієш. Це підрив. Поміркуй, як змінилися б твої розрахунки, якби ти була на іншому боці. Ти змінювала б маршрути патрулів, щоб устигати за спорадичними нападами, але не змогла б передбачити, коли вони стануться. Твої нерви почали б здавати. Ти не могла б відпочити, заснути, бо не мала б упевненості в тому, що буде далі.
— То, виходить, твій план — засмикати їх до смерті, — сказав Кітай.
— Кепський бойовий дух — це велика зброя, — зауважив Совдзі — Не варто її недооцінювати.
— А я цього й не роблю, — сказала Жинь. — Але відчуття таке, немовби ми постійно відступаємо.
— Уся суть у тому, що відступати можеш тільки ти. А вони — ні Вони застрягли в окупованих селищах, бо не можуть їх здати. Спробуйте осягнути цей факт. Завчені моделі ведення війни більше не працюють. У Сінеґарді вас учили очолювати великі війська у великих битвах. Але військ у вас більше немає. Тепер ви можете виступати проти відокремлених загонів безліч разів і відстрочувати їхні підкріплення. Можете відсилати невеликі бойові загони, які матимуть змогу виконувати окремі завдання. А ще ви мусите прагнути якомога довше відкладати безпосередні бої на відкритій місцевості.
— Усе це маячня якась, — Кітай широко розплющив очі, на його обличчі була помітна легка паніка, яка з'являлася, коли його розум нестямно переварював нову ідею. Жинь майже бачила, як у його мозку обертаються коліщатка. — Це суперечить усьому написаному в класичних текстах про ведення війни.
— Не зовсім, — сказав Совдзі. — Що, за словами Суньдзи, є основоположною теоремою війни?
— Підкорюй ворога без бою, — навіть не замислюючись, відповів Кітай. — Але це не стосується...
Совдзі його перебив:
— І що це означає?
— Це означає, що ти підкорюєш ворога завдяки самій лише безмежній перевазі, — нетерпляче сказала Жинь. — Якщо не кількісно, то технологіями або позицією. Якщо змусити ворога усвідомити гірші позиції, він здасться без бою. Так ти врятуєш свої війська від битви, і бойовище лишиться чистим. От тільки вони аж ніяк не в гіршому становищі в жодній площині. Тому це не спрацює.
— Але Суньдзи не це мав на увазі, — Совдзі був нестерпно самовдоволеним, ніби вчитель, який чекає, доки дуже млявий учень додумається до правильної відповіді.
Кітаю урвався терпець:
— Невже половина тексту написана невидимими чорнилами?
Совдзі підняв руки:
— Послухайте, я також навчався в Сінеґарді. І знаю, як працюють ваші мізки Але вони натреновані на ведення звичайної війни, але зараз усе інакше.
— Тоді будь ласкавий, поясни, як усе зараз, — сказав Кітай.
— Ви не можете зібрати більше військо, а тому маєте діяти невеликими групами. Мобільними операціями. Нічними вилазками Хитрощі, несподіванка, всі ці веселощі, все, чим ми займаємося, ось як ви зосереджуєте оптимальне розміщення, чи якими там високопарними словами це називає Суньдзи, — Совдзі жестами показав, ніби щось затискає. — Ви мурахи, які атакують пораненого щура. Розтягуєте його дрібними укусами. Вам не вдасться перемогти в повномасштабній битві, а тому, бляха, ви просто виснажуєте їх. Проблема Сінеґарда в тому, що там вас учили битися з давнім ворогом. Майстри дивилися на все очима Червоного Імператора. Але цей метод ведення війни вже не працює. Він не спрацював проти муґенців, коли ви справді мали армію. Ба більше, Сінегард припускав, що ворогом буде зовнішній завойовник, — широко всміхнувся Совдзі. — Там не вчили, як організовувати повстання.
Попри внутрішній скепсис, Жинь мусила визнати, що тактика Совдзі працює. І продовжує працювати. Що ближче вони підходили до Лейяна, то більше припасів і розвідданих отримували, і все без жодних свідчень того, що муґенці в Лейяні знали про їхнє наближення. Совдзі планував свої напади так, що навіть уцілілі муґенці не могли доповісти про більше, ніж десять-двадцять помічених людей. Повний розмір їхньої армії лишався таємницею. А якщо Жинь прикликала полум'я, то ретельно дбала про те, щоб не лишати свідків.
Але врешті удача почала відвертатися від них. Дрібна тактика Совдзі була дієвою з невеликими цілями — селищами, де муґенських вартових налічувалося не більше п'ятдесяти. Але Лейян був одним із найбільших лист у провінції. З'являлося дедалі більше фактів, які підтверджували, що там зосередилося кілька тисяч муґенців.
Кількатисячну армію не ошукаєш спідницями й феєрверками. Рано чи пізно вони мусили зіткнутися з ворогом і дати бій.
На дванадцятий день походу, після безлічі змін маршруту й небезпечних лісових стежок, вони дісталися просторої рівнини, всіяної червоним цвітом сорго. На противагу перерослій дикості, нечисленним і майже всохлим деревам, що траплялися вздовж шляху, ці ретельно оброблені поля випиналися, немов червоний попереджувальний прапор.
Війська займаються полями лише тоді, коли мають на меті довгострокову окупацію. Вони дійшли до кордону Вулика.
Люди Жинь хотіли рушити до Лейяна тієї ж ночі. Останні два дні вони йшли неквапом, бо лісовими стежками швидше не виходило. Солдати були сповнені сил, відпочилі й люті. Їм хотілося крові.
Єдиною перешкодою був Совдзі.
— Спершу треба зв'язатися з місцевими ватажками.
Жинь підіграла йому:
— Гаразд. І де ж вони?
— Ну, — Совдзі почухав вухо. — Всередині.
— Ти здурів?
— Від твоїх звільнень найбільше страждають цивільні, — сказав Совдзі. — Чи ти не рахувала кількість загиблих і поранених у Кхудлі?
— Послухай, ми
— І спалили храм, у якому було повно цивільних, — перебив її Совдзі — Думала, що я про це не знаю? Треба їх попередити.
— Це надто ризиковано, — мовив Кітай. — Ми не знаємо, скільки серед місцевих зрадників, які співпрацюють із муґенцями. Якщо вас побачить хтось не той, то цивільні однаково постраждають.
— Про нас ніхто не доповість, — сказав Совдзі. — Я знаю цих людей. І їхня відданість сильніша за кров.
Жинь скептично глянула на нього:
— Волієш поставити на це життя всіх солдатів цієї армії?
— Ставлю на це життя всіх мешканців цього міста, — сказав Совдзі. — Я довів тебе аж сюди, спірлійко. Довірся мені ще трохи.
І разом із Совдзі Жинь пішла до центру Вулика в лахмітті селянки, без меча й підкріплення. Совдзі знайшов лазівку в патрулюванні північного боку міста, півхвилинну «кишеню» між зміною вартових, завдяки якій вони змогли пробратися полем і непоміченими пройти в міську браму.
Побачене в Лейяні вразило Жинь.
Вона ще не стикалася з окупованим муґенцями містом, де на кожному розі не було безладних куп зотлілих трупів. Де мешканці не були абсолютно, однорідно й жорстоко скорені.
Тут, у Лейяні, муґенці вдалися до такого собі окупаційного устрою. І це чомусь лякало ще більше.
Місцеві мешканці були худорляві, змучені, помітно пригнічені, але живі І не просто живі, а
Жинь не могла сформулювати запитання:
— Як?
— Колаборація, — сказав Совдзі. — Ось як більшість із нас вижили Муґенці швидко збагнули, що первісна політика знищення корінного населення діятиме лише за умови, що вони отримуватимуть припаси з острова. Острів знищено, тому розчищати простір стало зайвим Ба більше, їм потрібні ті, хто готуватиме й пратиме для них. Тому солдати без домівки утворили хворобливий симбіоз зі своїми жертвами. Муґенці злилися з нікарцями в суспільство якщо не зовсім ненасильницьке, то бодай стабільне.
Жинь знаходила свідчення обачного співіснування на кожному кроці. Вона бачила, як муґенські солдати їдять за нікарськими стійками. Як муґенські патрульні супроводжують гурт нікарських фермерів назад через міську браму. Без піднятих клинків, без зв'язаних рук. Так буденно. Вона навіть бачила, як муґенський солдат ніжно погладив по голові нікарського малюка, коли вони проходили вулицею.
Їй скрутило все нутро.
Вона не знала, що з цим робити. Так звикла до абсолютного нищення, до повної протилежності сторін у війні, що не могла осягнути цей химерний серединний стан. Як воно — жити з мечем, занесеним у тебе над головою? Як воно — дивитися цим людям в очі день за днем, добре знаючи, на що вони здатні?
Жинь ішла, тримаючись за Совдзі, коли вони просувалися вулицями, і знервовано роззиралася щоразу, коли вони повертали за ріг. Ніхто не доповів, навіть не звернув на них уваги. Часом, побачивши Совдзі, люди мружились у непевному впізнанні, але ніхто не промовив ані слова.
Совдзі йшов не зупиняючись, аж доки вони не дісталися віддаленого краю міста, де він показав на невелику хатину під солом'яним дахом, майже непомітну за деревами.
— Голову Лейяна звати Лєнь Вень. Його невістка родом із того ж селища, що й моя мати. Він чекає на нас.
Жинь насупила брови.
— Як?
— Я говорив тобі,— стенув плечима Совдзі — Я знаю цих людей.
Біля дверей сиділа худорлява дівчинка років семи й перетирала соргове зерно в маленькій кам'яній ступці. Щойно вони підійшли, вона підвелася й мовчки показала їм іти за нею до хатини.
Совдзі пропустив Жинь уперед:
— Ну ж бо.
Як для голови селища, помешкання Лєнь Веня було не дуже розкішним. У хатині заледве вмістилося б десятеро людей, ставши пліч-о-пліч, у центрі кімнати стояв квадратний чайний стіл, а навколо — триногі ослінчики. Жимі, присіла на найближчому. Шорсткі, подряпані ніжки хиталися щоразу, коли попа рухалася. Але, що дивно, це її заспокоювало: така бідність їй знайома.
— Зброю он туди. Батьків наказ, — дівчинка показала на надщерблену вазу в кутку.
Жинь смикнулася до ножів, схованих у сорочці:
— Але...
— Звісно, — Совдзі суворо глянув на Жинь. — Як голова Лєнь забажає.
Жинь неохоче опустила клинки у вазу.
Дівчинка вийшла, але вже за мить повернулася з тарілкою парових булочок з грубого борошна і поставила на столик.
— Вечеря, — сказала вона й відступила в куток.
Крохмалисте тісто пахло напрочуд добре. Жинь давно не бачила нормальних парових булочок У Жуйдзіні закінчилися дріжджі Вона потяглася була по булочку, але Совдзі відкинув її руку.
— Не смій, — пробурмотів він. — Тут більше, ніж вона з'їдає за тиждень.
— Тоді навіщо...
— Облиш. Якщо ти не торкнешся, вони залишать їжу на потім, але якщо візьмеш бодай одну й покладеш її, вони наполягатимуть, щоб ти забрала її з собою, коли йтимеш.
Відчуваючи, як забурчало в животі, Жинь поклала руку на коліно.
— Не думав, що ти повернешся.
У дверях стояв високий, широкоплечий чоловік. Жинь не могла визначити його віку: зморшки біля очей і біла борода могли означати, що він годиться їй у дідусі, але чоловік стояв прямо й з піднятим підборіддям, тож його тіло ще пам'ятало десятиліття боїв.
— Голова Лєнь, — Совдзі підвівся, склав руки й низько вклонився.
Жинь квапливо зробила те саме.
— Сідайте, — буркнув голова Лєнь. — Хатина замала для цієї метушні.
Жинь і Совдзі повернулися на місця. Голова Лєнь заледве проштовхався біля них і сів на брудну підлогу, схрестивши ноги. Жинь раптом відчула, як по-дитячому сидить навпочіпки на ослінчику.
Голова Лєнь схрестив руки на грудях.
— Виходить, саме ви й збаламутили північ.
— Винні, — всміхнувся Совдзі. — А на черзі...
— Годі, — озвався голова День. — Мені байдуже, що там на черзі. Забирайте свою армію, йдіть звідси й не повертайтеся.
Совдзі замовк, на його обличчі промайнула образа. Жинь це могло б здатися кумедним, якби вона не була така спантеличена.
— Вони думають, що це роблять наші люди, — сказав голова Лєнь. — Після зникнення першого загону патрульних вони вишикували старших селян і сказали, що стрілятимуть їх одного за одним, доки винні не зізнаються. Ніхто не вийшов наперед, тож мало не до смерті побили мою матір. Це сталося тиждень тому. Вона не одужує, їй пощастить, якщо вона переживе сьогоднішню ніч.
— У нас є лікар, — сказав Совдзі. — Ми приведемо його до тебе або можемо віднести її до нашого табору. У полях у нас є люди, можемо почати діяти вже цієї ночі...
— Ні, — твердо відповів Лєнь. — Ви розвернетесь і зникнете Ми знаємо, як закінчиться ця історія, і не будемо страждати від наслідків. Ми ще живі тільки завдяки покірливості...
—
— Наше місто зберегло своїх мешканців, — сказав голова Лєнь.
— Тоді ви маєте солдатів, — мовила Жинь. — І повинні битися.
Голова Лєнь заледве глянув на неї втомленими, старечими очима.
Запала тиша, і Жинь помітила шрами на його руках. Ще кілька рубців виднілися збоку на шиї. То не були шрами від батога. Такі шрами лишаються від леза.
Під його поглядом вона почувалася такою крихітною.
Нарешті він запитав:
— Ти знала, що вони забирають найбільш смаглявих дівчат, яких тільки можуть знайти, і спалюють живцем?
Жинь відсахнулася:
— Що?!
Та потім ЇЙ спало на думку пояснення, повільне й жахливе, а вже за мить голова Лєнь промовив його вголос:
— Муґенці говорять про тебе. Вони знають, що сталося на лукоподібному острові. Знають, що це зробила смаглява дівчина з червоними очима. І вони знають, що ти близько.
«Звісно, знають». Двадцять років тому вони вирізали спірлійців. Звісно, легенда про смагляву червонооку расу, здатну прикликати полум'я, передавалася між поколіннями. І вони точно чули поголоски, які ходили на півдні. Муґенські солдати, які розуміли нікарську, підхоплювали розповіді про втілення богині, через яке вони ніколи не повернуться додому. Їм кортіло знати більше. А тому вони дуже швидко дізналися, кого треба шукати.
Але вони не змогли знайти Жинь, тому взялися за тих, хто бодай трохи схожий на неї.
Провина ножем різонула нутро Жинь. Вона почула раптовий скрегіт сталі об сталь. Підстрибнула, обернулася. Дівчинка, яка досі сиділа в кутку, почала перебирати їхню зброю.
Голова День озирнувся через плече й промовив:
— Не чіпай.
— Усе гаразд, — заспокійливо промовив Совдзі — їй треба вчитися вправлятися зі сталлю. Тобі подобається цей ніж?
— Так, — сказала дівчинка, перевіряючи баланс ножа на одному пальці.
— Лиши собі Він тобі знадобиться.
Дівчинка примружилася й глянула на них:
— Ви солдати?
— Так, — відповів Совдзі.
— Тоді чому на вас немає форм?
— Бо в нас немає грошей, — Совдзі широко їй усміхнувся. — Хочеш пошити нам форми?
Дівчинка проігнорувала це запитання:
— У муґенців форми є.
— Це правда.
— То, виходить, у них більше грошей, ніж у вас?
— Ні, якщо ми з твоїм татком дамо цьому раду, — Совдзі повернувся до Лєня. — Будь ласка, пане. Просто вислухайте нас.
Лєнь похитав головою:
— Я не ризикуватиму, наражаючи своїх людей на помсту.
— Не буде ніякої помсти...
— Як ви можете це гарантувати?
— Бо все, що про мене розповідають, правда, — перебила Жинь.
Навколо її рук і плечей затанцювали язички полум'я, яких було саме вдосталь, щоб на обличчя впали довгі тіні. Щоб вона здавалася чимось нелюдським.
Жинь помітила, як на обличчі Лєня майнуло здивування. Вона знала, що, попри чутки, досі він не вірив по-справжньому в те, хто вона І вона це розуміла. Важко повірити в богів — справді повірити, — доки вони не зазирнуть тобі у вічі.
Вона змусила повірити муґенців. І його змусить.
— Вони вбивають тих дівчат, тому що бояться, — сказала вона — І недарма Я знищила лукоподібний острів. Я можу знищити все навколо в радіусі п'ятдесяти метрів. Коли ми вдаримо, це не буде схоже на попередні спроби. Поразка неможлива, і розплати за неї не буде, бо я не можу програти. У мені бог. Мені лише треба, щоб ви вивели цивільних з-під ураження. А ми подбаємо про решту.
Обличчя Лєня втратило вперту нерухомість. Вона перемогла й знала це. Бачила це в його очах: уперше він обмірковував щось, окрім покори. Думав про те, як може смакувати свобода.
— Ви можете атакувати їх з північного краю, — нарешті сказав він. — Там живе небагато цивільних, та й тих можемо евакуювати. Очерет там достатньо високий, щоб ви могли сховатися. Лише на тому полі можна розмістити зо п'ять сотень людей. Муґенці не знатимуть, що ви там, аж доки себе не розкриєте.
— Зрозуміло, — сказав Совдзі. — Дякую.
— Ви матимете обмаль часу, щоб зайняти позиції. Що декілька годин вони відсилають загони з собаками й палицями, щоб відстежувати всіх, хто може ховатися в полях.
— Вичісують вошей, — додала дівчинка. — Так вони кажуть.
— Тоді ми будемо розумними вошами, — сказав Совдзі. На його обличчі ясно читалося полегшення. Це вже були не просто перемовини. Тепер ішлося про розміщення сил. — Ви знаєте, скільки в них людей?
— Зо три тисячі, — сказав голова Лєнь.
— Дуже точна цифра, — озвалася Жинь. — Звідки вам про це відомо?
— Вони беруть у нас зерно. А ми знаємо, скільки вони їдять.
— І ви підрахували кількість солдатів за самим лише зерном?
— Це простий підрахунок, — сказав голова Лєнь. — Ми ж не дурні.
Жинь відкинулася назад, вражена.
— Ну гаразд Три тисячі.
— Можемо відвести їх метрів на двісті від міста, якщо розділимо своє військо й поведемо їх у поля, — сказав Совдзі. — Це більше за радіус ураження Жинь...
— Ні, — сказав голова Лєнь. — Чотириста.
— Це майже неможливо, — заперечила Жинь.
— То зробіть це можливим, — відповів Лєнь. — Відведіть бій від цього міста.
— Розумію, — сказала Жинь. Її голос пожорсткішав. — Ви хочете звільнення, не страждаючи від наслідків.
Голова Лєнь підвівся. Повідомлення було зрозумілим: зустріч закінчилася.
— Якщо ви програєте, вони прийдуть по нас. А ви знаєте, на що вони здатні.
— Це неважливо, — сказала Жинь. — Ми не програємо.
Голова Лєнь не відповів. Коли вони виходили з хатини, він мовчки провів їх оцінювальним поглядом. Його донька в кутку щось буркнула і продовжила шкребти сталлю по сталі.
— Пройшло добре, — пробурмотіла Жинь.
— Навіть чудово, — Совдзі аж сяяв від захвату.
— Чому ти так радієш? Через нього наше завдання тепер удесятеро складніше, а натомість він нам нічого не дав...
— Це не так Він дав нам дозвіл.
— Дозвіл? Та кому ж він, бляха, потрібен...
— Дозвіл завжди потрібен. — Совдзі зупинився. Усмішка на його обличчі потьмяніла. — Щоразу, коли ти приносиш у селище бій, наражаєш на небезпеку життя кожного мешканця. І твій обов'язок — попередити їх.
— Послухай, якби кожна армія робила так, як ти кажеш, то..
— Це ти послухай. Ти б'єшся не за землю, а за людей. І якщо навчишся завойовувати їхню довіру, вони стануть твоєю найкращою зброєю. Вони будуть твоїми очима й вухами. Стануть природним продовженням війська. Але ніколи й нізащо не наражай їх на небезпеку супроти їхньої волі. Зрозуміла?
Він не відводив від неї погляду, доки вона не кивнула.
— Добре, — сказав він і швидко закрокував до воріт.
Опанувавши себе, Жинь подалася слідом.
У тінях на них хтось чекав.
Жинь наповнила долоню полум'ям, але Совдзі схопив її за лікоть.
— Не треба. Це свої.
Чоловік біля воріт і справді був нікарцем Мусив бути нікарцем: зношений і вицвілий одяг висів на його сухорлявій постаті Муґенські солдати не голодували.
Він був юним, майже хлопцем І, схоже, страшенно тішився тим, що побачив їх. Він глянув на Жинь, і його обличчя просяяло.
— Ти спірлійка?
Щось у ньому здалося їй знайомим густі брови, широкі плечі Він поводився наче природжений лідер, упевнений і рішучий.
— Ти син голови Лєня, — сказала Жинь. — Так?
— Спіймала, — відповів він. — Лень Цінень. Приємно познайомитися.
— Ходи-но сюди, телепню, — Совдзі схопив Ціненя за руку й потягнув його в міцні обійми. — Батько знає, що ти тут?
— Батько думає, що я досі ховаюся в лісах, — Цінень повернувся до Жинь.— То ти справді спірлійка? А ти нижча, ніж я очікував.
Жинь напружилася:
— О, та невже?
Він виставив поперед себе руки:
— Ні, ні, я не хотів... Я... ого, — він декілька разів кліпнув. — Вибач. Я просто багато про тебе чув, чекав... Я не знав, чого чекати. Як добре зустрітися з тобою.
Жинь збагнула, що він не хотів бути грубим Він
— Так, я спірлійка. А ти тут для...
— Я ваш союзник, — Цінень швидко потягнувся, щоб потиснути їй руку. Його долоні були липкі від поту. Він витріщався на неї, злегка роззявивши рота, немов бачив, як вона спускається з небес хмарними сходинками. А потім він кліпнув і відкашлявся. — Ми хочемо допомогти вам у бою. У мене є люди, готові вийти за вас, тільки скажіть, і ми...
— Нічого ви не зробите, — сказав Совдзі. — Ти знаєш вимоги свого батька.
Цінень зневажливо скривився:
— Мій батько — боягуз.
— Він просто намагається зберегти тобі життя, — сказав Совдзі.
— Життя? — Цінень сердито глянув на нього. — Він прирік нас на існування в пеклі Він думає, що покірливість означає поблажливість, але не прислухається до повідомлень із селищ довкола нас. Він не знає, що вони роблять із жінками. Або йому нема до того діла, — хлопець стиснув кулаки. — У селищі за п'ятдесят кілометрів звідси спробували сховати дівчат у шахтах. Коли муґенці дізналися, то запечатали всі виходи й кинули їх задихатися. На цілих три дні Коли вони нарешті дозволили селянам дістати трупи, у мертвих дівчат були переламані й закривавлені пальці від спроб видряпатися нагору. Але батько не розуміє. Він... Відколи помер мій брат, він... — у горлі юнака забулькотіло. — Він помиляється. Ми тут не в безпеці й ніколи не були Дозвольте битися разом з вами. Якщо загинемо, то принаймні дозвольте нам померти людьми.
«Річ не в дозволі», — збагнула Жинь. Совдзі помилявся. Цінень битиметься незалежно від того, дозволять йому це чи ні. Ішлося про утвердження. Після всього, що Цінень бачив, він потребував виправдання провини, що лишився живий, і отримати його міг, ризикнувши власним життям. Жинь розуміла це почуття.
— Ви з друзями — не солдати, — тихо промовив Совдзі.
— Ми можемо ними стати, — сказав Цінень. — Думаєш, ми просто лежали й чекали, доки нас урятують? Я радий тебе бачити, брате, але ми почали цей бій без вас Ми вам потрібні. Ми вже все підготували, вже заклали для вас фундамент...
— Що? — Совдзі різко глянув на нього. — Що ви зробили?
— Все, чого мій батько боявся, — Цінень гордовито випнув підборіддя. — Ми відстежили маршрути їхніх патрульних до хвилини. Записали все кодом, який вони не зможуть прочитати. Розіслали сигнали, тож селяни точно знатимуть, коли бігти чи ховатися. Подбали, щоб у кожному господарстві була зброя. Ножі, зроблені з кілків, або сільськогосподарські знаряддя, які ми тягали з сараїв по одному за раз. Ми готові до цієї битви.
— Якби вони дізналися, то вбили б вас, — сказав Совдзі.
— Нас це не налякало, — пхикнув Цінень. — Бачили мою меншу сестру?
— Дівчинку в хатині? — запитала Жинь.
Він кивнув:
— Вона теж із нами. Муґенці залучили її до роботи в їдальні, саме там вони змушують працювати дітей. Так от, вона щоразу підсипала в їхні страви трохи цикути. Шкода від неї незначна. Часом викликає нудоту й діарею, але це ослаблює їх, а малу ніхто й не запідозрив.
Спостерігаючи за обличчям Ціненя — серйозним, розгніваним, розпачливим, — Жинь мимоволі і поважала його, і жаліла. Його хоробрість її вражала. Ці цивільні ворушили драконове гніздо, щодня ризикуючи життям, готуючись до повстання, у якому не могли перемогти.
Чого, на їхню думку, вони могли досягти? Самі фермери й діти, їхні дрібні вияви опору могли розлютити муґенців, але це їх не лякало.
Жинь подумала, що, можливо, за таких обставин цей опір, хай навіть і марний, — єдиний спосіб вижити.
— Ми можемо допомогти вам, — наполягав Цінень. — Лише скажіть, де бути і коли.
Безжальній частині Жинь хотілося сказати «так». Вона могла використати Ціненя. Легко зробити з них гарматне м'ясо. Навіть геть недосвідчений командир може виграти секунди, а то й хвилини, просто кидаючи солдатів на ворога.
Але вона не могла забути виразу очей голови Лєня.
Тепер вона знала, чого коштувало принести війну на південь.
Вона зчитувала вираз обличчя Совдзі: «Ти не посмієш».
І знала, що якщо зараз відповість неправильно, то втратить підтримку і голови Лєня, і «Залізних вовків».
— Совдзі має рацію, — вона потяглася, щоб торкнутися руки Ціненя. — Це не ваша битва.
— Аякже! — випалив Цінень. — Це мій дім.
— Я знаю, — вона спробувала говорити так, щоб справді вірити в те, що каже. — І найкраще, що ти можеш зробити, — це подбати, щоб односельці були в безпеці, коли ми атакуємо.
Цінень був пригнічений.
— Але це ж дрібниця.
— Помиляєшся, — сказав Совдзі. — Це найголовніше.
До табору Жинь і Совдзі повернулися вже поночі. І аж до світанку планували майбутній напад. Спершу хотіли вдарити одразу під покровом темряви й доки не встигли просочитися новини про їхнє прибуття. Але вирішили зачекати до наступного вечора. Голові Лєню потрібен був час, щоб організувати евакуацію селян, а Південній армії ще треба було розвідати місцевість і якомога вигідніше розставити загони на полі бою. Протягом наступних декількох годин командири просиділи над мапами, позначаючи на них лінії входу.
Відпочити їх розпустили вже далеко після опівночі. Коли Жинь повернулася до свого намету, то помітила тонкий сувій, акуратно вмощений на її дорожньому мішку.
Вона була потяглася за ним, завмерла й відсмикнула руку. Це неправильно. Ніхто у таборі не отримував особистих повідомлень. Південна коаліція мала тільки одного поштового голуба, і його натренували лише для листування з Анькхілуунем. Усі інстинкти Жинь горлали, що це пастка. Сувій могли змастити отрутою: у давнину чимало нікарських генералів вдавалися до цієї хитрості.
Жинь схилилась і випустила в долоню невеликий вогник, щоб ретельно підсвітити сувій з усіх боків. Не побачила нічого небезпечного: ані тонких голок, ані темного сяйва на краю пергаменту. Але про всяк випадок зубами натягла рукав на пальці і лише потім узяла сувій і розгорнула. А вже за мить мало не впустила.
На восковій печатці виднілася емблема з драконом дому Їнь.
Жинь повільно видихнула, намагаючись сповільнити шалене серцебиття. Певно, це жарт. Мабуть, хтось вирішив влаштувати їй дуже несмішний розіграш, і вона подбає, щоб винні поплатилися.
Усередині було послання, написане нерівним дитячим почерком. Знаки були такі розпливчасті й неакуратні, що Жинь довелося примружитися, щоб їх прочитати.
— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під носа.
Але вона знала, що
Решту повідомлення було закреслено товстими чорнильними лініями.
Жинь згорнула сувій і вибігла з намету. Заговорила до першого-ліпшого вартового:
— Хто це приніс?
Він спантеличено глянув на неї:
— Приніс що?
Жинь помахала перед ним сувоєм:
— Ось це було на моєму дорожньому мішку. Хто це тобі передав?
— Н-не...
— Ти бачив, що хтось порпався в моїх речах?
— Ні, але моя зміна тільки почалася. Запитайте Ґіньсеня. Він був тут три години і мав бачити... Генерале, з вами все гаразд?
Жинь тремтіла.
Неджа дізнався, де вона. Неджа знає, де вона спить.
— Генерале? — знову запитав вартовий. — Усе гаразд?
Жинь стиснула сувій у кулаці:
— Поклич до мене Кітая.
— Бляха, — Кітай опустив листа.
— Знаю, — озвалася Жинь.
— Він справжній?
— Це ти про що?
— Про те, чи є бодай один шанс на те, що це підробка? Що насправді це писав не Кесеґі?
— Не знаю» — визнала Жинь. — Гадки не маю.
Вона не знала» чи справді то почерк Кесеґі. Якщо відверто, вона не була впевнена навіть у тому, що Кесеґі вміє читати. Її зведений брат рідко ходив до школи. Не знала вона і того, чи такий стиль письма притаманний Кесеґі. Звісно, могла уявити, як це прозвучало б його голосом або як він з кайданами на зап'ястках сидів за столом і писав, як тремтіло його схудле обличчя, коли Неджа диктував слова. Але звідки знати напевне? За ці роки вона заледве кілька разів розмовляла з Кесеґі.
— А якщо ні? — запитав Кітай.
— Гадаю, нам не варто відповідати, — промовила Жинь найспокійнішим тоном, на який спромоглася. — Хоч би що.
Вона обмірковувала всі можливості протягом того часу, який знадобився Кітаю, щоб дістатися до її намету. Зважувала ціну життя свого зведеного брата і вирішила, що може дозволити собі його втратити.
Кесеґі — не генерал, навіть не солдат. Неджа не міг катувати його, щоб добути інформацію. Кесеґі не знав нічого важливого ані про Південну коаліцію, ані про Жинь. Він знав лише біографію дівчинки, яку вона вбила вже давно в Сінеґарді — наївної тіканійської продавчині, що існувала лише в придушених спогадах.
— Жинь, — Кітай поклав їй руку на плече.— Хочеш піти за ним?
Жинь ненавиділа цей його погляд: очі широко розплющені від жалю, немовби вона ось-ось розплачеться. Від цього погляду вона почувалася такою вразливою.
«Але саме цього Неджа й хоче». Вона не дозволила цій думці заплутати її. Неджа вже маніпулював нею за допомогою почуттів. Через її почуття загинули Цике.
— Проблема не в Кесеґі, — сказала вона — А в розміщенні загонів Неджі У його довбаній досяжності... Я про те, що він, бляха, підклав листа в мій намет, Кітаю. Невже ми це просто проігноруємо?
— Жинь, якщо тобі потрібно...
— Нам потрібно поміркувати, чи війська Неджі на півдні.
Вона мусила говорити далі Вони мусили продовжувати розмовляти про щось інше, бо інакше її лякало те, як стискалися в неї груди.
— Сумніваюся, що це можливо... Венка писала, що він очолив військо свого батька в провінції Тигра Але якщо вони на півдні, то ховаються так добре, що жоден наш розвідник не помітив ані військ, ані дирижаблів, ані возів з припасами.
— Не думаю, що вони на півдні, — сказав Кітай. — Гадаю, він просто дратує тебе. Збирає інформацію. Просто хоче перевірити, як ти відповіси.
— Він не отримає відповіді. Ми на це не купимося.
— Можемо це обговорити.
— Тут нема чого обговорювати, — випалила вона — Цей лист — підробка А умови Неджі сміховинні.
Вона стиснула сувій. Решту повідомлення було написано акуратним, вишуканим почерком Неджі.
Його умови були прості й неприйнятні. Перемир'я, повномасштабна демобілізація і роззброєння, а в обмін на це Кесеґі неушкодженим повернеться до Жинь. Південна коаліція зможе або лишитися вільною, або ж за бажання приєднатися до Республіканської армії. Неджа не уточнив, що станеться з самою Жинь. Вона підозрювала, що це передбачає значні дози лаундануму та операційний стіл.
— Я не божевільна, ясно? — заявила вона — Ти ж розумієш, що це пастка?
— Не впевнений, — сказав Кітай. — Гадаю, що світ, у якому Неджа воліє, щоб ти лишилася живою, таки існує. Він не дурний, знає, що ти можеш бути йому корисна. Може спробувати вмовити тебе перейти на його бік...
— Призахідники нізащо не дозволять мені бути вільною.
— Якщо вірити словам Неджі, він намагається кинути виклик призахідникам.
Жинь пхикнула:
— Ти справді думаєш, що він на це здатний?
— Не знаю. Їні... Дім Їнь співпрацював із чужоземцями значно більше, аніж будь-який інший лікарський лідер. Саме тому вони купаються в сріблі. Вони цілком можуть миритися з думкою про те, щоб лишитися помічниками блакитнооких дияволів. Але Неджа..
— Неджа — шаман.
— Так.
— І ти вважаєш, що призахідники про це знають.
— Я думаю, Неджа знає, що не зможе існувати в світі, в якому домінуватимуть призахідники, — сказав Кітай. — Це світ, який таврує його як мерзенність. Їхнє бачення порядку вимагає вашої смерті.
Це Неджа й намагався сказати поміж рядків? Що він змінив свою думку про шаманів? Що, якщо вона стане на його бік, він розіб'є батьків союз?
— Але я вже сперечалася про це з Неджею, — сказала Жинь. — І на його думку, вони мають рацію. Що ми і справді мерзенні і що нам ліпше померти. От тільки він померти не може.
— Виходить, ми повернулися до початку. Ми й гадки не маємо, який сенс у цьому листі І в нас жодних підстав довіряти Неджі.
Жинь зітхнула:
— То який наш наступний крок?
— Думаю, спершу треба вирішити, що робити з твоїм братом.
— Моїм названим братом, — виправила вона — І я вже сказала, що ми нічого не робитимемо.
— Чому ти не хочеш цього бодай обговорити?
— Бо він лише мій брат, — вона безпорадно глянула на нього — А я найбільша надія півдня. Як на твою думку, мене засудить історія, якщо я пожертвую всією країною заради однієї людини?
Кітай розкрив був рота, завмер і закрив його. Жинь знала, що в його голові рояться думки. Він намагався знайти спосіб урятувати Кесеґі, спосіб загнати Неджу в глухий кут або виправдати те, чому одне життя може вартувати більше, ніж тисячі інших.
Але це неможливо. Вона це знала. І цінувала, що він бодай пробував.
— Будь ласка, — сказала вона. — Будь ласка, просто облиш.
Вона була вдячна, що він не сперечався.
— Тоді в нас попереду битва, яку слід виграти, — він віддав їй сувій від Неджі. — І, гадаю, ми обоє розуміємо, що, показавши це іншим, ми нічого не досягнемо.
Жинь розуміла, що Кітай має на увазі Південна коаліція не повинна про це дізнатись. Ані Совдзі, ані Джудень, тим паче не Ґужубай. Пропозиція напрочуд приваблива, навіть їй вона видалася спокусливою, хай навіть і довелося б пожертвувати собою. От тільки вона дуже добре знала, що за всім цим стоїть величезна брехня.
Якщо про це дізнаються інші, розгориться нова суперечка. Воєначальник Мавпи чимало навчив її про південну політику. Пропозиція повинна лишитися її таємницею.
— Звісно, — сказала Жинь.
Вона прикликала в долоню полум'яну кулю й піднесла її під сувій. На мить Неджині слова спалахнули яскравим багряним кільцем. Краї пергаменту почорніли, зіщулились, а потім скрутилися, наче ніжки мертвого павука.
У наступні кілька годин Жинь намагалася бодай трохи поспати, але щоразу прокидалася від короткого гарячкового сну. Вона не знала, чому намагалася, бо ж ніколи не могла заснути перед битвою. Зрештою облишила спроби й походжала останні години перед світанком, а потім спостерігала, як над табором сходить сонце. Їй несила було сидіти на місці з такими думками. Вона не могла й далі мучити себе можливими варіантами: а чи Кесеґі ще живий, а чи Неджа писав правду, а чи варто їй було відповісти на лист замість того, щоб його проігнорувати?
Потрібно відволіктися. Їй потрібен цей бій.
Жинь була впевнена в їхніх позиціях. Вони поділили військо на чотири загони. Той, який очолила вона, був вістрям атаки і мав гнати муґенських солдатів уперед до сортових полів, а тим часом два менші обійшли б муґенців з флангів, затискаючи їх у трикутник, щоб відокремити селище від поля битви. Четвертий загін, «Залізні вовки» Совдзі, мав пробити діри в лавах ворога ззаду, закривши йому шлях до зони виведення цивільних.
З плином дня приготування йшли за планом. Завдяки Лєню вони мали значно більше інформації, ніж вона могла застосувати на бойовищі. Вона точно знала, де муґенці сплять. Коли їдять. Де і коли проходять патрулі. Це ніби стратегічна задачка з підручника, питання на іспиті, який вона складала в Сінеґарді.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Жинь роздала останні вказівки, а потім відпустила командирів загонів на позиції. Їхній план був пропрацьований до дрібниць. Знаючи, коли пройдуть патрулі, вони могли легко їх уникнути. Вказівки на мапах бездоганно узгоджувалися з реальним ландшафтом. Усі командири загонів добре розуміли свої сигнали і розклад.
Єдиною проблемою була форма.
Голова Лєнь попросив їх одягти форми, щоб вирізнятися з-поміж селян. Жинь заперечила, бо ж форми вони не мали.
— Байдуже, — сказав голова Лєнь. — Або знайдіть форму, або битви не буде.
Вони зійшлися на пов'язках — тонких смугах тканини на чолі Але за годину до виходу командири загонів почали доповідати, що їм бракує тканини. Їхні солдати вже були вбрані в зношені речі й не могли відрізати від них бодай клапоть. Джудень запитав Жинь, чи варто їм починати відривати смужки від холош.
— Забудьте, — буркнула Жинь. — Просто відішліть їх як є.
— Не можна, — наполіг Совдзі. — Ти обіцяла.
— Та це ж дурня якась! Кого обходитиме форма посеред ночі?
— Муґенців, — сказав Кітай. — Убивство робочої сили суперечить симбіотичним відносинам. Дрібниця, але це найменше, що ти можеш зробити. Бо ця дрібниця може означати, загине десятеро людей чи тисяча.
Зрештою всі солдати вимазали обличчя яскравою червоною глиною зі ставка неподалік. Від неї лишалися багряні плями на одязі, а на шкірі вона засихала іржавими смугами, які не відтиралися без води.
— У нас дурнуватий вигляд, — Жинь оглядала своїх солдатів. — Ми наче діти, які граються перед вечерею.
— Ні, наче глиняна армія, — Совдзі протягнув два пальці по щоці, лишаючи широку, дуже помітну смугу. — Військо Червоного Імператора було найкращим, випалене саме з південної багнюки.
За пів години до заходу сонця Жинь припала до землі серед сортових паростків. У повітрі висів важкий аромат олії: дві тисячі вояків позаду неї тримали смолоскипи, готові запалити їх за її сигналом.
Солдатів Південної коаліції готували до боїв у темряві ще перед Кхудлою. Це зменшує поле зору, так, але психологічна перевага чимала. Ворожі війська під наступом серед глухої ночі панікували, ніяковіли й боягузливо відступали.
Але сьогодні Жинь хотіла, щоб поле бою було яскраво освітлене У хаотичній темряві муґенці могли атакувати селян. Їй потрібно було виманити їх на поле, а це означало, що треба показати, де саме заліг ворог.
«Ти готова, маленька войовнице?»
У глибині розуму заспівав Фенікс, спрагло, в очікуванні Жинь відпустила давній гнів, знайомий і теплий, наче домашнє вогнище, дозволила йому просочитись аж до кінчиків пальців, подумки перебираючи видіння руйнувань.
О, як вона жадала цієї битви.
«Готова».
— Жинь!
Вона різко розвернулася. Крізь паростки сорго до неї пробирався Совдзі, розчервонілий і захеканий.
Їй усе нутро похололо. Його не повинно тут бути. Він мав бути на східному фланзі з «Залізними вовками», на позиції, готовий атакувати.
— Що ти робиш? — процідила вона.
— Зачекай, — він зігнувся, відсапуючись. — Не подавай сигналу. Щось не так.
— Про що ти торочиш? Ми готові, час настав...
— Ні Поглянь. — Він понишпорив у кишенях, дістав підзорну трубу й простягнув їй. — Дивись уважно.
Жинь піднесла трубу до ока й глянула на мури міста. Але в темряві розгледіти бодай щось було важко.
— Нічого не бачу.
— Рухайся на захід. Якраз над полем.
Жинь перевела трубу. Але те, що вона побачила, було безглуздим.
Муґенські солдати зібралися навколо мурів. І щосекунди їх більшало. Вони знали про напад. Хтось або щось їх видало.
Але муґенці не кидалися вперед. Їхні клинки були націлені всередину міста. Вони навіть не стали в оборонні формації, чого Жинь очікувала від армії, на яку наступають.
Ні, вони наставили зброю на міську браму. Вони не мали на меті затримати нападників ззовні — вони стримували мешканців, не дозволяючи вийти.
А потім Жинь збагнула їхню стратегію.
Вони не збиралися вести чесний бій. І взагалі не планувати стикатися з Південною коаліцією.
Вони просто брали весь Лейян у заручники.
Жинь схопила за руку найближчого польового офіцера й процідила:
—
Той миттю побіг до табору.
— Бляха, — Жинь вдарила себе кулаком по коліну. — Бляха... Як?
— Не знаю, — уперше за весь час із обличчя Совдзі злетіло самовдоволення. Він був наляканий. — Навіть гадки не маю, не знаю, що вони збираються робити...
Що ж їх видало? Вони готувалися до цього наступу з подвійними застережними заходами. Патрулі ніяк не могли їх помітити, вони працювали за графіком вартових з точністю до хвилини. Невже хтось бачив, як вони з Совдзі виходили з міста? Це можливо, але звідки муґенці дізналися, на коли заплановано наступ? І що атакуватимуть з півночі?
Тепер це не мало значення. Навіть якщо серед них були шпигуни, зараз Жинь не могла цього вирішити. Зараз вона мала нагальніші проблеми.
Муґенці тримали мешканців Лейяна під прицілом.
Невелика група муґенських солдатів почала просуватися до лінії наступу. Один змахнув червоним стягом. Вони хотіли перемовин.
Жинь нестямно обмірковувала всі можливі варіанти того, чим це могло закінчитись, і їй на думку не спадав жоден, у якому і цивільні, і Південна армія вціліли б. Муґенці мусили подбати про те, щоб війська Жинь ніколи не повернулися.
Вони зажадають кривавої жертви. Найімовірніше, виріжуть солдатів Жинь, по одному за кожного вцілілого цивільного.
Жинь не знала, чи може заплатити таку ціну.
— Що відбувається?
Кітай, нарешті. Жинь повернулася до нього, намагаючись не зісковзнути на панічне белькотіння, коли почала пояснювати, що сталось, але щойно розвернулася, то побачила як на обличчі Совдзі промайнув жах і він показав пальцем на селище.
За мить Жинь почула, як повітря розітнули стріли.
Прапороносець муґенців упав на землю.
Інстинктивно вона завертіла головою, шукаючи солдат із луками, тремку тятиву, того, хто це скоїв, безголового дурня, який...
— Мої боги, — пробурмотів Совдзі. Він досі не відводив очей від селища.
Жинь повернулася й спершу подумала, що в неї галюцинації. Бо як інакше пояснити величезну колону, що виходила з брами? Натовп, завбільшки зі справжню армію?
Вона знову піднесла трубу до ока.
Цінень. Це мусив бути Цінень. Він мобілізував групу опору. Ні, з усього видно, він мобілізував ціле МІСТО. У колоні були не лише боєздатні чоловіки Лейяна. І літні жінки, і навіть трохи дітей. Вони несли смолоскипи, плуги, мотики, кухонні ножі й кийки, очевидно, зроблені з ніжок стільців.
Вони підготувалися.
Вони знали, що ціна цієї битви — їхні життя. Жинь не могла наступати, доки їх тримали заручниками. Вони знали, що муґенці змусять її обирати.
І вирішили замість неї.
Муґенські лучники повернулися до міста, щоб почати різанину, їхній командир віддав наказ. Тіла цивільних падали перед колоною, наче підкошені. Але селяни продовжували йти, переступаючи через померлих, невблаганно просуваючись уперед, наче мурахи. Ще один залп стріл. Ще одна лінія тіл. Селяни йшли далі.
Муґенські солдати не могли стріляти достатньо швидко, щоб стримати їх Тепер це було протистояння сталі і тіл, украй нерівний бій. Солдати Федерації вирізали селян, щойно ті підходили. Вибивали зброю з їхніх рук, легко пронизували шиї й груди, бо їхніх жертв не вчили відбивати удари.
Селяни продовжували йти.
Тіла нагромаджувалися на полі бою. Нажахана, Жинь бачила, як клинок розітнув плече старій жінці. Але жінка підняла тремтливі руки й схопила нападника за зап'ясток, утримуючи його достатньо довго, щоб стріла знайшла його голову.
Селяни продовжували йти.
Совдзі поклав руку Жинь на плече. Його голос здався їй здушеним хрипом:
— Чого ти чекаєш?
Вона потяглася вглиб свідомості, через канал Кітаєвої душі, до бога, який терпляче чекав.
«Помстись за це», — наказала вона.
«Як скажеш», — відповів Фенікс.
І Жинь кинулася вперед сортовим полем, розриваючи світ вогнем. Вона вбивала без розбору. Спопеляла всіх — і цивільних, і ворогів. Лейянці вітали її полум'я з усмішками.
Це був їхній вибір. Їхня жертва.
Її загони піднялися навколо неї, клинки виблискували в полум'яній ночі. Вони зламали стрій, але стрій уже не важив. Важили лише тіла, кров і сталь.
«Ось як ми виборемо південь», — подумала вона, коли все навколо розпливлося в мареві жару. Так було легше рухатися вперед. Вона не бачила облич, не бачила болю. Бачила лише силуети. «Не клинками, а тілами».
Вони відвоюють південь самою лишень кількістю. Муґенці й Республіка сильні, але південь численний. І якщо вихідці з півдня — багнюка, про що свідчать легенди, то вони битимуть ворогів приголомшливою силою землі, аж доки навіть подих не стане для тих недосяжною мрією. Вони поховають їх під власними тілами. Потоплять у власній крові.
Після цього лишалося тільки зробити зачистку.
Приголомшена, Жинь ішла сорговим полем, що перетворилося на щільну ковдру сірого попелу. Від її одягу здіймалися повільні, мляві хмарки диму. Відколи вони вирушили в цей похід, вона навіть не торкалась опіуму. Але зараз була під кайфом знайомої ейфорії, п'янкого гудіння, що починалося в кінчиках пальців і линуло через груди до серця.
Улітку Тікані завжди захоплювали мурахи. Божеволіючи від спеки, надокучливі червоні створіння нападали на все, що траплялося на шляху, навіть малих дітей і тварин. Від одного укусу лишався рубець, десяток міг стати фатальним. Селяни відплачували комахам кислотою, обливаючи мурашники з банок за допомогою довгих палиць. Жинь згадалося, як дитиною вона припадала до землі з порожньою банкою в руці, спостерігаючи, як знищені цивілізації піняться й горять на сонці.
Вона завжди затримувалася довше, ніж треба їй подобалося слухати сичання кислоти, що затікала в найглибші мурашині тунелі Подобалося бачити, як мурахи нестямно вилазили нагору, потрапляючи простісінько в калюжки кислоти, які вона ретельно наливала навколо мурашника Подобалося спостерігати, як смикаються крихітні ніжки, ішли комахи починали пінитися, розчиняючись.
Цієї миті Жинь відчувала схоже задоволення, садистську радість від загублених життів і розуміння, що це зробила вона Розуміння, що вона має
«Та що це зі мною?!»
Вона відчула таке ж химерне, бентежне піднесення, як те, що охопило її під час отруєння Ma Лєня. Цього разу не відмахалася. Вона всотала його. Її сила живилася гнівом, а те, що вона відчувала зараз, було іншим боком монети — відплатою.
Лейян не було втрачено повністю. Коли солдати Жинь шукали серед руїн селян, які ще мали повітря в легенях, то з'ясувалося, що вцілілих навдивовижу багато. Муґенці атакували бездумно, керуючись радше шаленою панікою, ніж жорстоким розрахунком. Вони без розбору били сталлю в будь-яку відкриту плоть, що траплялася на очі, замість того щоб цілитися в життєво необхідні органи.
Місто Лейян загинуло. Люди голови Лєня більше не могли тут жити. Їх було замало, а їхні домівки й пожитки знищило полум'я, їм доведеться йти на південь разом з армією Жинь і спробувати влитись у селища, які згодяться їх прийняти.
Але вцілілі мешканці Лейяна були вільні. А це того варте.
Цінень якимось дивом вижив. Жинь пішла до нього, щойно почула, що він притомний.
Жменька лікарів Південної коаліції розгорнула сортувальний центр у бійні — одній з небагатьох будівель у центрі Лейяна, яка не вигоріла дотла Вони обробили внутрішню частину будівлі як могли, але так і не позбулися слідів горілих свинячих нутрощів. До вечора повітря всередині зробилося густим від гарячого, різкого запаху крові людей і тварин.
Жинь знайшла Ціненя надворі. Він лежав на розгорнутих простирадлах, куди лікарі відсилали всіх пацієнтів, які не потребували негайної операції. Вигляд у нього був жахливий. Опіки на правій половині тіла так сильно понівечили шкіру, що він заледве міг говорити хрипким, спотвореним шепотінням. Очі розплющені, але запалені, праве затяглося каламутною білою плівкою. Жинь не була впевнена, що він її бачить, аж доїси його обличчя не розітнула моторошна, зболена усмішка.
— Вибач... — почала була вона, але він простягнув руку й стиснув її зап'ясток з несподіваною силою.
— Я ж казав, — прохрипів він. — Я ж казав, що ми битимемося.
Банда опору Ціненя діяла не сама. Схожі групи повстанців існували по всьому Вулику. Жинь дізналася про це тоді, коли один за одним селища навколо Лейяна почали звільнятися з приголомшливою швидкістю.
Без центрального командування в Лейяні решта муґенських солдатів опинились ізольованими, відрізаними від усіх зв'язків, ресурсів чи підкріплення. Селяни, озброєні ножами й мотиками, скористалися шансом відбитися. Почали надходити повідомлення про те, що селяни по всій провінції Півня піднімаються, беруться за зброю і звільняють свої селища від колишніх гнобителів.
Після того як Жинь відправила загони Джуденя Вуликом, щоб пришвидшити процес, битва за довколишні території тривала менше двох тижнів. Деякі муґенські загони відбивалися, вдаючись до вибухів, жовтого газу, сталі й крові. Інші вирішували випробувати долю й здатися, благаючи про вигнання чи помилування, але їх неминуче страчували селищні комітети.
Мандруючи Вуликом, Жинь на власні очі побачила, як провінцією котиться хвиля насильства.
У деяких поселеннях цивільні вже зітнули голови муґенським вартовим і вивісили їх на міських брамах, наче низку святкових ліхтарів. В інших селищах Жинь прибувала саме в розпал страт. Вони розтягувалися на декілька днів, перетворюючись на спотворений парад, основною розвагою якого була оргія насильства.
Винахідливість селян вражала Жинь. Звільнені вихідці з півдня гнали оголених, закованих у ланцюги муґенців вулицями, а глядачі тягайся до них з ножами, щоб різонути по живій плоті. Вони змушували муґенців годинами стояти на битій цеглі з жорнами на шиях Закопували живцем, рубали їх на шматки, стріляли, душили і скидали трупи на брудні, гнилісні купи.
Жертви не обмежувалися муґенцями. Найжорстокіші покарання переможців-визволителів призначалися зрадникам; суддям, торговцям і делегатам, які не встояли перед правлінням Федерації. В одному селищі майже за п'ять кілометрів на південь від Лейяна Жинь приголомшила привселюдна церемонія, під час якої трьох чоловіків прив'язали до стовпів голих і з кляпами в роті, щоб приглушити крики. У кутку дві жінки тримали над багаттям довгі ножі Клинки зловісно виблискували помаранчевим.
Жинь здогадалася, що скінчиться кастрацією. Вона повернулася до Совдзі:
— Ти знаєш, що коїли ці чоловіки?
— Звісно, — сказав він. — Продавали дівчат.
— Що?
Совдзі пояснив:
— Вони домовилися з муґенцями, щоб ті не хапали жінок на вулицях. Щодня брали кількох жінок, зазвичай біднячок або сиріт, яких нікому захистити, і вели до помешкання муґенського генерала. А на світанку поверталися, забирали дівчат, відмивали їх як могли і відправляли додому. Юнок і вагітних не чіпали, але сумніваюся, що ті жінки, яких вони обирали, дуже цьому тішилися. — Він спостерігав не кліпаючи за тим, як дівчина, не старша років чотирнадцяти, піднялася сходами і вилила чоловікам на голови цебро киплячої олії. — Вони кажуть, що робили це заради добробуту селища От тільки, схоже, ніхто з цим не згодний.
Гучне сичання змішалося з криками. У Жинь забурчало в животі від оманливої думки, що вона відчуває аромат смаженого м'яса Вона обхопила себе за плечі й відвернулася, стримуючи нудоту.
Совдзі здушено пхикнув:
— Що сталося, Принцесо?
— Я просто... — Жинь не знала, як висловити збентеження так, щоб з її боку це не здалось очевидним лицемірством. — Хіба це вже не занадто?
— Занадто? — пирснув він. — Та невже? І це ти кажеш?
— Це інше, ніж...
Вона не договорила Бо ж у чому різниця? Яке вона мала право засуджувати цих жінок? Чому їй зараз соромно й бридко, якщо біль, якого вона постійно завдавала на полі бою, був утисячократ сильніший?
— Це інше, коли так роблять цивільні. Це...
— А як було, коли ти прикликала Фенікса на Сігірі?
Жинь ухилилася від відповіді.
— А яке це має значення?
— Було добре, еге ж? — Совдзі криво всміхнувся. — О, це було жахливо, я впевнений. Певно, душевний шрам лишився завбільшки з цілий кратер. Але водночас ти нічого кращого не відчувала за все життя, правда ж? Це було так, немовби ти повернула всесвіт на місце. Немовби врівноважила шальки терезів. Хіба ні?
Він показав на чоловіків на підвищенні. Вони вже не кричали. Лише один досі смикався.
— Ти не знаєш, що скоїли ці чоловіки. Можливо, в них цілком невинні нікарські обличчя, але тебе не було тут під час окупації і ти не знаєш, якого болю вони завдали. Південь не спалює своїх без причини. Ти й гадки не маєш, які рани мусять загоїти ці селяни. Тож не забирай цього в них.
Його голос погучнішав.
— Ти не виправиш кривд, удаючи, що їх ніколи не було. Стався до них як до інфікованої рани. Глибоко вдарити розпеченим ножем і вирізати зогнилу плоть, а потім, можливо, матимеш шанс на зцілення.
Тому, коли південь повертався до життя в морі крові, Жинь цього не зупиняла. Вона могла лише спостерігати, як спалах насильства серед селян переростає в справжню лихоманку, не впевнена, що здатна її контролювати, навіть якби захотіла. Ніхто не волів визнавати вголос, як приємно це. Селяни вдавали, що то необхідний ритуал, а не потурання власним бажанням, але Жинь бачила голодний блиск у їхніх очах, коли вони пиячили під крики.
То був катарсис. Їм потрібно було проливати кров, як потрібно було дихати. Звісно, вона розуміла це поривання. Уночі, на самоті з люлькою, вона знову й знову подумки відтворювала ці криваві сцени для Алтаня, щоб, поки він спрагло всотував їх, її розум міг знайти бодай якусь подобу спокою. Щоб рухатися далі, вихідці з півдня потребували відплати. Як вона могла позбавити їх цього?
Лише Кітай продовжував заклики покласти край заколотам. Він міг заплющити очі на смертні кари, але хотів порядку, хотів привселюдних, не вдаваних судів і більш розважливих вироків, аніж страта.
— Деякі з цих людей невинні, — говорив він. — Деякі з них просто намагалися вижити.
— Маячня, — сказав Совдзі. — Вони зробили свій вибір.
— Ти розумієш, який вибір вони мали? — Кітай тицьнув пальцем на інший бік двору, де вже три дні висів чоловік, підвішений за литки вниз головою. — Він сім місяців виконував обов'язки їхнього перекладача Чому? Бо муґенці схопили його дружину й доньку, а йому сказали, що він може служити їм або ж спостерігати, як їх поховають живцем. Вони почали катувати його доньку в нього на очах, щоб змусити його. Як гадаєш, що він обрав?
Совдзі навіть не ворухнувся.
— Він допомагав їм убивати інших нікарців.
— Усі допомагали їм убивати інших нікарців, — наполягав Кітай. — Ідеологічна чистота — це добре й прекрасно, але дехто просто намагався вижити.
— Знаєш, моїй сестрі муґенці дали вибір, — сказав Совдзі. — Вона могла стати однією з їхніх подвійних агентів і здавати своїх односельців, бо інакше вони її зґвалтують і вб'ють. І знаєш, що вона обрала?
Щоки Кітая спалахнули:
— Я ж не кажу...
— А ти знав, що муґенцям подобалося грати в ігри, щоб виконати квоти на вбивства? — поцікавився Совдзі.
— Знав, — відповів Кітай. — У Голінь Ніїс..
— Я знаю, що вони робили в Голінь Ніїс, — у голосі Совдзі чулася сталь. — Хочеш знати, що вони робили тут? Загнали натовп селян на дахи найвищих будівель, які їм вдалося знайти. Потім вирвали сходи, підпалили нижні поверхи і відійшли, ставши колом, щоб спостерігати за криками селян. Ось до чого доклали руку зрадники. А тепер скажи мені, що ми маємо їм пробачити.
— Кітаю, — тихо сказала Жинь. — Облиш.
Але Кітай продовжив:
— Але вони страчують не лише муґенців і зрадників...
— Кітаю, будь ласка...
— Вони страчують усіх, кого бодай
— І що з того? — стенув плечима Совдзі. — Погнавшись за щуром, ти неодмінно розіб'єш декілька тарілок. Це революція, а не довбане чаювання.
У мовчазному виснаженні вони крокували назад до Лейяна. Захват від перемоги давно вивітрився. Після двох тижнів криків і тортур, незалежно від того, хто жертви, всі були змучені й зблідлі.
Вони пройшли вже пів дня, аж раптом на шляху з'явився вершник у каптурі Офіцери Жинь кинулися вперед з піднятими списами і крикнули вершникові зупинитися. Вершник завмер, піднявши руки, щоб показати, що не тримає зброї.
— Униз! — наполягав Джудень. — Хто ти?
— О, та заради небес — Венка відкинула з обличчя каптур і зіскочила з коня. Рушила вперед, відкинувши вістря списів, немовби відганяла рій мошкари.— Жинь, що це за фігня? Відклич цих дурнів.
— Венко! — Жинь вибігла вперед і обійняла Венку, але майже одразу відпустила; сморід був нестерпний. Від Венки смерділо, немов від дубильні, охопленої вогнем — Велика Черепахо, коли ти востаннє купалася?
— Бляха, могла б і не чіплятися, — сказала Венка. — Я ж рятувалася втечею.
— Проте мала час освіжити фарбу на обличчі, — зауважив Кітай.
— У Сінеґарді всі це роблять. У мене лишилося трохи в сумці. Легше дістати, ніж мило, ясно?
Жинь могла лише сміятися. Чого вона чекала? Сжин Венка була манірною, розпещеною сінеґардською принцесою, а стала смертоносним солдатом, згодом скалічена, але дивом уціліла. Звісно, вона з'явилася на фронті з червоною фарбою на вустах: їй так подобається.
— Та й ви не квапилися повертатися, — промовила Венка. — Я на цьому шляху від учора. Мені сказали, що ви зупинилися в Лейяні.
— Так і було, — сказала Жинь. — Є. Треба було трохи прибрати.
— Що сталося? — запитав Кітай. — Ми думали, у тебе в Республіці все гаразд.
Венка награно зітхнула;
— Втратила прикриття. Найдурніше, що могло статися. Ось я майже невидима прислужниця в обійсті судді, а вже наступного дня господині здалося, що я намагаюся спокусити її чоловіка й вона викинула мене на вулицю.
— А ти.. — почав Кітай.
Венка в'їдливо зиркнула на нього:
— Звісно, ні Я ж не винна, що той довбень не міг відвести очей від мого заду.
Кітай стривожився:
— Я лише хотів запитати, чи тебе впізнали.
— О. Ні, але до того було недалеко. Його дружина звільнила мене, а потім сказала всім, щоб мене не наймали й в інші маєтки. А це привертало забагато уваги. Тому я посеред ночі зібрала все спорядження, вмовила конюха позичити мені коня і рушила на південь. — Вона перелічила все так буденно й легковажно, немовби обговорювала нові віяння сінеґардської моди. — У Жуйдзіні сказали, ідо ви пішли на південь, тому я рушила за вервечкою трупів. І вже скоро відстежила вас.
— Ми, гм, розділилися з Жуйдзінем, — сказала Жинь.
— Я так і зрозуміла, — Венка кивнула на солдатів. — Як же ти вибила армію в Ґужубая?
— Створила вакантне місце. — Жинь озирнулася на свої загони. Совдзі та інші стояли посеред дороги й допитливо їх розглядали.
— Вона союзниця, — сказала їм Жинь. — Рушаймо далі.
Колона відновила рух до Лейяна. Жинь стишила голос, звертаючись до Венки, і роззирнулася, щоб переконатися, що Совдзі її не почує:
— Слухай, а Неджа відправляв когось на південь?
Венка здійняла брову:
— Нічого про це не чула. А що?
— Ти впевнена?
— Імовірно, він досі відпочиває в палаці. Насправді, подейкують, що він заслаб. Кілька тижнів не показувався на людях.
— Що? — випалила Жинь. Її серце раптом забилося дуже швидко. — І що це означає?
Кітай допитливо глянув на неї. Вона проігнорувала його.
— Він поранений? — запитала Жинь.
— Сумніваюся, — сказала Венка. — Він давно не був у бою. Вейсжа відкликав його з провінції Тигра минулого місяця. Він багато часу проводить з призахідниками, веде перемовини з їхніми делегатами. Але, гадаю, найбільше чуток про те, що він захворів. Мовляв, змарнів, під очима темні кола. Важко сказати, чутки це чи факти, бо ж ніхто з моїх знайомих не мав нагоди добре його роздивитися, але, схоже, все справді серйозно.
Жинь відчула дурний, інстинктивний спалах тривоги, залишкове хвилювання. І придушила його.
— Думаєш, він помирає?
— Не впевнена, — сказала Венка. — Кажуть, що з ним працюють усі найкращі призахідницькі лікарі, хоча це може означати більше шкоди, ніж користі. Сумніваюся, що найближчим часом він зможе очолити військо.
Тобто Жинь у безпеці? Клятий Неджа просто загравав з нею? Але його хвороба не заперечує того факту, що в її таборі він має шпигунів, що він знав, де вона щоночі прихиляє голову. Але якщо Венка має рацію і Неджа та його батько й справді досі зайняті північчю, то, може, їй і не варто непокоїтися стосовно майбутнього нападу?
Ця відстрочка буде недовгою. Але Жинь використає кожен зайвий день.
— Що сталося? — запитала Венка. — Тебе щось налякало?
Жинь із Кітаєм перезирнулися. Вони дійшли мовчазної згоди не розповідати Венці про листа Що менше людей знатиме, то краще.
— Нічого, — сказала Жинь. — Я лише... лише хотіла переконатися, що ми не діємо наосліп.
— Повір мені, — пхикнула Венка — Сумніваюся, що він здатен ходити.
Якийсь час вони їхали мовчки. Жинь побачила на горизонті обриси Лейяна: звідси туди вели тільки прямі дороги.
— То хто з шістдесяти чотирьох богів тут побував? — запитала Венка трохи згодом. — На шляху сюди я проминула декілька селищ. Вони всі абсолютно збожеволіли.
— Судоми перемоги, — сказала Жинь. — Труднощі зростання.
— Вони живцем знімають з людей шкіру, — сказала Венка.
— Бо ті люди продавали дівчат заради зайвих пайків.
— О. Ну, справедливо, — Венка струсила з зап'ястка невидиму порошинку. — Сподіваюся, вони їх ще й каструють.
Трохи згодом того ж дня, коли Жинь вирушила на поле, щоб наглянути за базовими тренуваннями, до неї звернулася кістлява стара жінка, яка тягла за собою двох дівчаток.
— Ми чули, що ви берете дівчат, — сказала вона — Підійдуть?
Жинь була така приголомшена її нахабністю, що замість того, щоб спрямувати жінку до стійки запису добровольців, зупинилась і втупилася в неї поглядом Побачене її спантеличило. Дівчатка були худорляві, навіть кістляві, їм точно було не більше п'ятнадцяти років, і вони ховалися позаду старої, немовби боялися, що їх помітять. Вони аж ніяк не могли бути добровольцями: кожна жінка, яка стає до лав Південної армії, робить це з гордістю й за власним бажанням.
— Ви берете дівчат, — гнула своє стара жінка.
Жинь вагалася:
— Так, але..
— Вони сестри. Можете забрати їх за два срібняки.
Жинь кліпнула:
— Перепрошую?
— Один срібняк? — нетерпляче запропонувала жінка.
— Я ні за що не платитиму, — Жинь спохмурніла. — Це не те, що...
— Вони гарні дівчатка, — сказала жінка. — Швидкі. Слухняні. І обидві незаймані...
—
Жінка глянула на неї, мов на божевільну:
— Мені сказали, що ви берете дівчат. Для армії.
Отоді все стало на місця. У Жинь усе нутро скрутилося вузлом.
— Ми не наймаємо
Жінку це не зупинило:
— Один срібняк.
— Забирайся звідси! — випалила Жинь. — Інакше тебе кинуть у в'язницю.
Жінка сплюнула грудку слини під ноги Жинь і кинулася геть, тягнучи дівчат за собою.
— Зачекай, — сказала Жинь. — Залиш їх.
Жінка зупинилася, немовби воліючи заперечити. Тому Жинь випустила струмінь полум'я, який витончено сковзнув їй між пальців і обгорнувся навколо зап'ястка.
— Це було не прохання.
Жінка квапливо пішла геть, не промовивши більше ні слова Жинь повернулася до дівчат. За весь цей час вони заледве поворухнулися. Жодна не піднімала очей. Стояли спокійно, звісивши руки по боках і байдуже опустивши голови, наче слуги, які чекають наказу господарів.
Жинь відчула дивну спокусу вщипнути їх за руки, перевірити м'язи, підняти підборіддя й розкрити роти, щоб поглянути, чи гарні в них зуби.
«Та що це зі мною?!»
Воліючи мати змогу сказати щось краще, вона запитала.
— Хочете стати солдатами?
Старша дівчинка мигцем глянула на Жинь, а потім бездумно стенула плечима Друга не від реагувала зовсім. Вони знову втупилися в порожнє місце перед Жинь.
Жинь спробувала інакше:
— Як вас звати?
— Піпадзі, — відповіла старша дівчинка.
Молодша не підводила очей.
— Що з нею? — запитала Жинь.
— Вона не розмовляє, — різко відповіла Піпадзі.
Жинь помітила в її погляді раптовий спалах гніву, різку захисну реакцію, і збагнула, що все життя Піпадзі оберігала сестру від інших дітей.
— Розумію,— сказала Жинь.— Тоді говори замість неї. Як її звати?
Ворожість на обличчі Піпадзі ослабла.
— Дзюто.
— Дзюто і Піпадзі, — сказала Жинь. — А прізвище ви маєте?
Тиша.
— Звідки ви родом?
Піпадзі похмуро зиркнула на неї:
— Нізвідки.
— Розумію. У вас теж відібрали дім, еге ж?
Піпадзі мляво стенула плечима, немовби це запитання здалося їй неймовірно дурним.
— Послухайте, — сказала Жинь. Їй уривався терпець. Кортіло бути на полі зі своїми солдатами, а не вмовляти відлюдькуватих дівчат. — Мені ніколи з вами морочитися. Ви вільні від тієї жінки, тож можете робити що заманеться. Якщо хочете, можете приєднатися до цієї армії...
— Нас годуватимуть? — перебила Піпадзі.
— Так. Двічі на день.
Піпадзі поміркувала, а потім кивнула:
— Добре.
З її тону було зрозуміло, що інших запитань у неї немає. Жинь глянула на них, потім знизала плечима і змахнула рукою.
— Гаразд Казарми он там.
Через два тижні вони дісталися Тікані.
Жинь приготувалася битися за рідне місто. Але коли її війська підійшли до східних мурів Тікані, скрізь було тихо. Окопи виявилися порожніми, ворота — широко розчиненими, й ніде ані сліду вартових. Це був не оманливий спокій очікування нападу, а байдужа тиша пустки. Муґенські загони, які тероризували Тікані, пішли. Жинь безперешкодно зайшла крізь північну браму до міста, якого не бачила, відколи поїхала звідси п'ять років тому.
І не впізнала його.
Не тому, що забула. Хай як їй того хотілося, вона не змогла стерти з пам'яті образ цієї місцини: хмари червоної куряви, що здіймаються на вулицях у вітряні дні, вкриваючи все тонким шаром багрянцю; закинуті усипальниці в храмах на кожному розі — нагадування про більш марновірні часи; хиткі дерев'яні будівлі, що стирчать із землі, наче запалені, помітні шрами. Вона знала вулиці Тікані як свої п'ять пальців, знала тутешні вулички, потаємні тунелі й місця опіумних закладок, знала найкращі схованки, куди могла піти, коли вдача тітоньки Фан переростала в насильства.
Але Тікані змінилося. Все місто здавалося порожнім, вихолощеним, немовби хтось випустив йому нутрощі ножем і жадібно їх поглинув, лишивши тільки крихку, понівечену оболонку. Тікані ніколи не було одним з видатних міст Імперії, але в ньому буяло життя. То був, як і низка інших південних міст, осередок такої собі автономії, зухвало викарбуваний у твердій землі.
Федерація перетворила його на місто мертвих.
Більшості старих будівель не стало: їх або давно спалили, або розібрали. А те, що лишилося, муґенці перетворили на просторий військовий табір. Від бібліотеки, відкритого майданчика для виступів і школи — єдиних місць у Тікані, які бодай колись тішили Жинь, — лишилися самі каркаси, й було очевидно, що їх зруйнували зумисне. Жинь припустила, що муґенці розібрали стіни заради деревини для багать.
У районі задоволень уціліли тільки борделі.
— Зберіть групу з дванадцяти осіб, за можливості жінок, і обшукайте кожну з цих будівель — раптом там є вцілілі, — наказала Жинь офіцерові, який стояв до неї найближче. — Покваптеся.
Вона вже знала, що вони знайдуть. Знала, що мала б піти туди сама. Але їй забракло мужності для цього.
Вона рушила далі. Ближче до центру міста, до магістрату й зали для публічних церемоній, побачила свідчення привселюдних страт. Мостини підвищень були заляпані брунатними плямами місячної давнини. На недбало встановлених стовпах, там, де колись, ціле життя тому, вона прочитала свої результати Кедзю і збагнула, що їде в Сінеґард, тепер висіли батоги.
Але вона не бачила трупів. У Голінь Ніїс їх складали купами на кожному розі Вулиці Тікані були порожні.
Не дивно. Коли твоя мета — окупація, доводиться прибирати трупи. Інакше вони смердітимуть.
— Велика Черепахо, — ледь чутно присвиснув Совдзі, наздогнавши Жинь. Він стояв, сховавши руки в кишені, й споглядав спустошення, наче дитина на ярмарку. — А вони добряче тут попрацювали.
— Стули пельку, — сказала Жинь.
— Що таке? Зруйнували твою улюблену чайну?
— Я сказала; стули пельку.
Їй була нестерпна думка заплакати перед ним, однак вона заледве могла дихати через тягар, що тиснув груди. У голові страшенно паморочилось, у скронях пульсувало. Жинь впилася нігтями собі в долоню, щоб стримати сльози.
Вона вже бачила такі масштабні спустошення, і це мало не зламало її. Але тут було гірше, ніж у Голінь Ніїс, бо там усі принаймні були мертві Вона воліла б радше бачити трупи, аніж тих, кому пощастило вижити, і тепер вони виповзали зі сховків у вцілілих будинках, розглядали її з затуманеним спантеличенням тварин, які надто довго прожили в темряві.
— Вони пішли? — запитали ці люди в неї. — Ми вільні?
— Ви вільні, — відповіла вона, — Вони пішли. Назавжди.
Люди всотували ці слова зі страхом і сумнівом на обличчях, немов очікували, що муґенці повернуться будь-якої миті й ударять їх за таку зухвалість. А потім вони сміливішали. Дедалі більше містян з'являлися з халуп, хатин і сховків. Більше, ніж Жинь сміла сподіватися побачити живими. Містом-примарою пішов поголос, і поступово вцілілі мешканці почали сходитися на площу, юрбитися навколо солдатів, підходити до Жинь.
— Ти? — питали вони.
— Так, — відповідала вона.
Жинь дозволяла їм торкатися себе, щоб бони знали: вона справжня. Вона показала їм своє полум'я, здійнявши його вгору вишуканими спіральними візерунками, безмовно передаючи їм слова, яких не могла сказати вголос.
«Це я. Я повернулася. Співчуваю».
— Їм треба помитися, — сказав Кітай. — Майже в усіх воші Треба розібратися з цим, доки наші люди не заразилися. А ще їх треба добре нагодувати. Нам варто організувати роздачу їжі..
— Ти впораєшся з цим? — запитала Жинь. Власний голос здався їй дивним, немовби долинав з-за товстих дерев'яних дверей. — Я хочу... мені треба ще пройтися.
Кітай торкнувся її руки:
— Жинь...
— Зі мною все гаразд, — сказала вона.
— Не роби цього сама.
— Зроблю. Тобі не зрозуміти.
Вона відійшла на крок. Кітай знав кожну частинку її душі, але цього не міг розділити. Йшлося про коріння, про багнюку. Він був нетутешній і не міг збагнути, як то.
— А ти... подбай про тих, хто вижив. Відпусти мене. Будь ласка.
Він стиснув її руку і кивнув:
— Просто будь обережна.
Жинь вибралася з натовпу і зникла на бічній вуличці, поки ніхто не бачив, а потім закрокувала туди, де колись жила.
Вона не завдавала собі клопоту зайти до помешкання Фанів. Там для неї не було нічого. Знала, що дядько Фан помер. Знала, що тітонька Фан і Кесеґі, найімовірніше, загинули в Арлоні. А окрім Кесеґі, всі її спогади, пов'язані з тим будинком, були лише про страждання.
Вона одразу пішла до будинку вчителя Фейжика.
Там було порожньо. Не знайшлося жодного його сліду в порожніх кімнатах, немовби він узагалі там не жив. Книжки зникли, всі до останньої. Навіть книжкові полиці забрали. Лишився тільки ослінчик. Вона припустила, що муґенці кинули його, бо він був з каменю, а не з дерева.
Вона пам'ятала той ослінчик. Безліч вечорів просиділа на ньому дитиною, коли слухала розповіді вчителя Фейжика про місця, яких, вона думала, ніколи не побачить. Сиділа на ньому в ніч перед іспитом, ридала, затуливши обличчя долонями, а він лагідно гладив її плечі й бурмотів, що все буде гаразд «З такою, як ти? З тобою завжди все буде гаразд».
Він ще міг бути живий. Міг завчасно втекти, за перших ознак небезпеки. Міг бути одним із біженців у таборах на півночі Якщо вона докладе зусиль, то втримається за ілюзію, що він десь є, в безпеці, щасливий, просто їхні шляхи розійшлися. Вона спробувала втішити себе цією думкою, але невизначеність, а радите навіть неможливість дізнатися напевне, лише завдала більшого болю.
Вона відчула солоний присмак на губах і збагнула, що обличчя мокре від сліз. Різко, нестямно витерла їх.
«Чому ти так хочеш його знайти? — почула вона запитання голосом Алтаня. — Якого біса це так важливо?»
За ці роки Жинь заледве й згадувала вчителя Фейжика. Викреслила його з думок так само, як відмежувалася від шістнадцяти років життя в Тікані, по-зміїному скинувши шкіру, щоб із сироти війни стати ученицею і солдатом. А тепер вона чіплялася за цей спогад з якоюсь жалюгідною, боягузливою ностальгією. Учитель Фейжик був єдиним реліктом, нагадуванням про часи, коли їй жилося легше, коли вона була дівчинкою, котра намагалася завчити класичні тексти, а він — добрим учителем, який показав їй єдиний спосіб вибратися.
Жинь шукала життя, якого більше не матиме. І надто добре знала, що ця ностальгія може її вбити.
— Знайшла щось? — запитав Кітай, коли вона повернулася.
— Ні, — відповіла Жинь. — Тут нічого немає.
Жинь вирішила влаштуватися в помешканні муґенського генерала. Частково тому, що відчувала за собою це право як визволителька, а частково тому, що це було найбезпечніше місце в таборі. Перед тим як перебратися туди, вони з Совдзі обшукали всі кімнати, перевіряючи, чи не причаївся десь найманець.
Знайшли лише неприбрані кімнати, завалені брудним посудом, формою та кинутою зброєю. Муґенці немовби просто зникли, лишивши всі речі. Навіть основний кабінет був у такому стані, наче генерал просто вийшов до сусідньої кімнати випити чаю.
Жинь оглянула стіл генерала, витягла стоси нотаток, мап і листів. В одній шухляді знайшла зв'язку паперів із вугільними замальовками однієї жінки. Вочевидь, генерал вважав себе художником. Замальовки були не такі вже й кепські: генерал наполегливо намагався зобразити очі коханої, нехтуючи анатомічною точністю. Під кожною замальовкою були однакові муґенські знаки, що лікарською означали «метелик». Муґенської вимови Жинь згадати не змогла. Це було не справжнє ім'я, радше ніжне прізвисько.
«Він сумував», — подумала вона. Що він відчув, дізнавшись, яка доля спіткала лукоподібний острів? Дізнавшись, що кораблі більше не попливуть через Наринське море?
Жинь знайшла згорнутий аркушик із запискою, вкладений між двома останніми замальовками. Муґенський рукописний шрифт не дуже відрізнявся від нікарського (Федерація запозичила чимало нікарських знаків, хоча вимова була абсолютно інакшою), але їй знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати недбалий, нерозбірливий почерк і зрозуміти написане.
Це був шматок, відірваний від довшого листа. Решти Жинь не знайшла.
Вона почувалася химерно винною за те, що порпається в речах генерала. А ще абсурдно почувалася непроханою гостею. Вона так довго намагалася з'ясувати, як убивати муґенців, що від самої думки, що вони можуть бути людьми, мати особисте життя, кохання, надії та мрії, її млоїло.
— Поглянь на ті стіни, — сказав Совдзі.
Жинь простежила за його поглядом. Генерал мав детальний настінний календар, заповнений акуратним дрібним почерком. Значно зрозумілішим, ніж у листі. Жинь перегорнула на першу сторінку.
— Вони прибули сюди всього три місяці тому.
— Три місяці тому вони почали вести календар, — сказав Совдзі. — Повір, вони пробули на півдні значно довше.
Його невисловлене звинувачення повисло в повітрі між ними. Три місяці тому вона могла прийти на південь. Могла зупинити це.
Жинь давно змирилася. Знала, що це її провина. Вона могла прикінчити Імператрицю того дня в Лусані, могла придушити повстання Вейсжі в зародку й привести війська одразу на південь. Але замість цього вона гралася в революцію і здобула від цього лише шрам через усю спину і зболений обрубок там, де мала б бути права рука.
Вона ненавиділа те, якою до болю прозорою була стратегія Вейсжі від самого початку, але ще більше ненавиділа себе, бо не побачила цього. Озираючись назад, вона так чітко розуміла, чому південь повинен був згоріти, чому Вейсжа зволікав із допомогою, коли південні воєначальники благали про неї біля його ніг.
Він легко міг покласти край цій різанині. Він знав, що йому на допомогу пливе призахідницький флот. Він міг відрядити половину своєї армії у відповідь на благання конаючого народу. Але він зумисне ослабив південь. Йому не довелося б боротися за політичну владу з південними Воєначальниками, якби він просто дозволив муґенцям виконати всю брудну роботу замість нього. А потім, коли дим розвіявся б, коли Імперія розпалася б на частини і її охопив би хаос, він прийшов би з Республіканською армією і випалив би муґенців дирижаблями й аркебузами. Але до того часу незалежність південних провінцій здавалася б сміховинною. Усі вцілілі мусили б упасти навколішки й славити свого рятівника.
«А якби він тобі сказав? — якось запитав її Алтань, тобто галюцинація Алтаня. — Якби зробив тебе повноправною спільницею? Чи змінила б ти свої пріоритети?»
Жинь не знала. Тоді вона нехтувала вихідцями з півдня. Ненавиділа власний народ з тієї миті, коли побачила в таборах. Ненавиділа їхню смаглявість, пласку селюцьку вимову і залякані, безглузді погляди. Було так легко сплутати абсолютний жах із тупістю, а вона так відчайдушно прагнула вважати їх тупими, бо ж знала, що вона не тупа, і потребувала підстави відокремити себе від них.
Тоді її відраза до себе вкоренилася в ній так глибоко, що якби Вейсжа розповів їй увесь свій план, його підступність могла здатися їй невимовною розважливістю і вона засміялася б. Якби він не продав її призахідникам, можливо, вона досі була на його боці.
Усе нутро стиснуло гнівом. Вона зірвала календар зі стіни й вдарила по ній кулаком.
— Я була дурепа з Вейсжею! Не варто було покладатися на його чесноти. Але він не врахував, що я виживу.
Коли вони дійшли думки, що помешкання генерала безпечно використовувати як базу, Жинь пройшлася містом до будинків розпусти. Вона цього не хотіла, вона була голодна і втомлена, очі й горло пекли від придушених сліз, і все, чого їй кортіло, — це скрутитися в куточку з люлькою.
Але вона була генералом Фан, спірлійкою, і заборгувала це вцілілим містянам.
Венка вже була там. Вона взялася за нелегке завдання розміщення жінок з будинків розпусти. На холодній кам'яній підлозі виднілися калюжі й перевернуті відра, вказуючи, що жінки там мились, а поруч Жинь помітила густі, темні купи заражених вошами локонів з тільки-но поголених голів.
Венка стояла посеред квадратного двору, склавши руки за спиною, наче сержант у тренувальному таборі. Жінки з'юрмилися біля неї похмурим колом, накинувши на кістляві плечі ковдри. Їхні очі були осклянілі й несфокусовані.
— Поїж, — казала Венка. — Не піду, доки не побачу, як ти ковтаєш.
— Не можу!
Дівчині, яка стояла перед Венкою, могло бути від тринадцяти до тридцяти. Її шкіра була так сильно натягнута на крихких, пташиних кістках, що Жинь не могла визначити віку.
Венка схопила дівчину за плече однією рукою, а другою піднесла гарячу булочку так близько до її обличчя, що на мить Жинь здалося: вона почне проштовхувати її дівчині в губи.
— Їж!
Дівчина міцно стиснула вуста і, скиглячи, спробувала вирватися.
— Та що з тобою? — крикнула Венка. — Їж! Подбай про себе!
Дівчина таки вирвалась і позадкувала, в очах їй забриніли сльози, а плечі зіщулилися, немовби вона очікувала удару.
— Венко! — Жинь заквапилася вперед і відтягла Венку за руку. — Що ти робиш?
— Бляха, а ти як думаєш? — Від гніву Венка зробилася біла, мов крейда. — Усі вже поїли, а ця мала сучка вважає себе занадто гарною для нашої їжі!..
Одна з жінок обняла дівчину за плечі:
— Вона досі в шоці. Облиште її.
— Заткнися! — Венка недобре зиркнула на дівчину. — Ти хочеш померти?
Після довгої паузи дівчина ледь помітно похитала головою.
— Тоді їж, — Венка кинула в неї булочкою. Вона вдарилася в груди дівчини й упала на землю. — Зараз ти, бляха, найщасливіша дівчина у світі. Ти жива У тебе є їжа Тебе врятували від голодної смерті І тобі лишень треба покласти ту булочку в свій клятий рот.
Дівчина розплакалася.
— Припини, — наказала Венка — Не будь жалюгідною.
— Ти не розумієш, — схлипуючи, промовила дівчина — Я не... ти не можеш...
— Ще й як розумію, — рішуче сказала Венка — Те саме трапилося зі мною в Голінь Ніїс.
Дівчина підняла очі.
— Тоді ти також хвойда І ми обидві маємо померти.
Венка замахнулася й дала дівчині сильного ляпаса.
— Венко, припини! — Жинь схопила Венку за руку і потягла її геть із двору.
Венка не опиралася, йшла, спотикаючись, мов у тумані. Жинь збагнула, ідо та не злиться. Навпаки, здавалося, що Венка ось-ось упаде.
Ішлося не про їжу. Глибоко в душі Жинь знала, ідо Венка відвернулася від своєї рідної провінції і приєдналася до Південної коаліції — повстання людей зі шкірою на кілька відтінків темнішою за її — не зі справжньої відданості їхнім мотивам. Вона зробила це через те, що з нею сталося в Голінь Ніїс. Бо Воєначальник Дракона Їнь Вейсжа свідомо допустив жахіття, які спіткали Голінь Ніїс, допустив усе, що сталося на півдні, й пальцем не поворухнув, щоб це спинити.
Венка взяла на себе обов'язок воювати в цих битвах. Але, як вони з Жинь з'ясували, битви — справа легка. Знищувати завжди легко. Важка частина настає потім.
— З тобою все гаразд? — тихо запитала Жинь.
Венчин голос тремтів:
—
— Знаю, — сказала Жинь. — Але не всі такі сильні, як ти.
— Тоді їм краще стати такими, інакше вони не протягнуть більше декількох тижнів.
— Вони виживуть. Муґенці пішли.
— О, гадаєш, на цьому все закінчується? — Венка з гіркотою засміялася. — Думаєш, на тому й кінець? Щойно вони йдуть?
— Я не хотіла...
— Вони ніколи не йдуть. Зрозуміло? Вони далі приходять до тебе у снах. Тільки там вони привиди, а не реальні люди, і втекти від них не можна, бо вони живуть у твоєму розумі.
— Венко, мені прикро, я не...
Венка продовжила, наче й не чула Жинь:
— Ти знала, що після Голінь Ніїс кожна друга жінка, котра вижила в тому будинку насолоди, випивала луг? А хочеш знати, скільки з тих дівчат повісилися? Вони не могли дозволити собі слабкості, Жинь. Не мали часу на те, щоб бути в шоці. Це не варіант. Саме тому вони й померли.
— Я розумію,— сказала Жинь. — Але ти не можеш вибити з них це лайно. Ти тут, щоб захищати. Ти солдат. Поводься відповідно.
Оті Венки розширилися. На мить Жинь здалося, що вона і її вдарить. Але мить минула, Венчині плечі осунулися, немовби з неї разом вийшов весь запал.
— Добре. Тоді нехай ними опікується хтось інший. Я тут закінчила, — вона змахнула рукою на будинки розпусти. — І спали тут усе дотла.
— Не можна, — сказала Жинь. — Це одні з небагатьох будівель, які ще мають стіни. Доки ми не відбудуємо бодай якісь укриття...
— Спали! — гарикнула Венка. — Інакше я дістану нафти й зроблю це власноруч. От тільки палійка з мене не дуже. Тож ти можеш або створити контрольовану пожежу, або мати справу зі справжнісіньким пеклом. Обирай.
Прихід розвідника врятував Жинь від нелегкої відповіді.
— Знайшли, — повідомив він. — Схоже, що тільки одна.
У Жинь скрутило нутро. Тільки не це. Тільки не зараз. Вона не готова. Після будинків розпусти їй хотілося лише згорнутися клубочком і десь сховатися.
— Де?
— Майже за кілометр від міста. Там брудно. Перевзуйтеся в грубші черевики. Лейтенант Чен сказав мені передати, що він уже прямує туди. Провести вас?
Жинь вагалася:
— Венко...
— На мене не розраховуй. Не хочу цього бачити. — Венка крутнулася на п'ятах і, озирнувшись, крикнула через плече: — Щоб до світанку від будинків розпусти лишився самий попіл, інакше я знатиму, що робити!
Жинь хотілося піти за нею. Хотілося схопити Венку за зап'ясток, міцно обійняти і тримати, аж доки вони не заплачуть, аж доки їхні схлипи не стихнуть. Але Венка сприйняла б це за жалість, а жалості Венка не терпіла понад усе. Вона вважала жалість образою, підтвердженням того, що після стількох місяців усі досі вважають її тендітною і ламкою, мовби вона ось-ось розпадеться на шматки. Жинь не могла так учинити з нею.
Вона вирішила, що спалить будинки розпусти. Вцілілі якось переживуть кілька ночей просто неба У неї вдосталь полум'я, щоб їх зігріти.
— Генерале? — тихо запитав розвідник.
Жинь кліпнула. Вона досі не зводила очей з постаті Венки, яка віддалялася.
— Дай мені хвилинку. Зустрінемося біля східної брами.
Вона повернулася до помешкання генерала, щоб перевзутись, а потім пройшлася наметами, розпитала, чи не позичить їй хтось зайву лопату. А потім Жинь рушила за розвідником на поле смерті.
Вони дійшли туди значно швидше, ніж Жинь сподівалася.
Вона відчула, що поле вже близько, ще за кількасот метрів від нього. Збагнула за запахом — гнилісним смородом з-під тонкого шару пороху; за величезними комахами, якими скрізь аж кишіло; за стерв'ятниками, які повсідалися на вибілених кістках, що стирчали з ґрунту. Вона впізнала знебарвлену і перекопану землю, рештки волосся й одягу, що виднілися в тих місцях, де муґенці навіть не потурбувалися закопати їх як слід.
Жинь зупинилася за кілька метрів від могили. Потрібно було вдихнути, перш ніж зробити ще бодай крок.
— Нехай це зробить хтось інший, — Кітай поклав їй руку на плече. — Ти можеш повернутися.
— Ні, — сказала вона. — Не можу. Я мушу бути тут.
Вона мусила, бо це була її провина Вона була зобов'язана глянути Мусила від дати померлим бодай краплю поваги.
Їй хотілося поховати це все, накидати цілий насип на цій могилі, що вже встигла просісти Хотілося підгорнути землю лопатами, а потім прогнати по ній вози, щоб розрівняти це місце, щоб воно розчинилося в ландшафті, аж доки одного дня вони не зможуть вдати, що його ніколи й не існувало.
Але вони мали упізнати тіла. Надто багато вихідців з півдня опинилися в пастці страшної невизначеності, не знаючи, чи їхні близькі загинули, і ця невизначеність завдавала сильнішого болю, аніж скорбота. Щойно вони знайдуть тіла, то принаймні зможуть оплакати померлих.
А потім тіла треба було помити, оскільки поховальні ритуали на півдні дуже важливі У мирний час похорони в Тікані розтягувалися на цілий день Юрби плакальниць, іноді включно з найманицями (якщо родина померлого могла собі це дозволити), стогнали й ридали, йдучи за труною з міста до ретельно підготовлених спадкових ділянок Померлих треба було належним чином вкласти в могили, щоб вони упокоїлися й не переслідували живих. Це вимагало постійних підношень спалених паперових богів та пахощів, щоб вмовити їх лишитися в потойбічні.
Жинь і гадки не мала, яке воно, загробне життя. Знала, що це не таке собі гарне примарне місто в паралельній реальності, де пожертви зі спаленого паперу можуть перетворюватися на реальні скарби. Але все ж негоже кидати тіло близької людини гнити на видноті.
Вона відмовилася від більшої частини свого спадку з провінції Півня. Позбулася вимови й манер. Ще з першого року в Академії вдягалася й говорила як сінеґардська еліта. Вона не вірила в південні забобони й тепер не хотіла вдавати, що це не так.
Але смерть священна. Смерть вимагає поваги.
Кітай був сіро-зелений, немов його ось-ось знудить.
Жинь потяглася до його лопати.
— Якщо не можеш, то не лишайся. Це не твій народ.
— Ми ж зв'язані — Він висмикнув лопату з її рук і втомлено, зболено всміхнувся. — Твій біль завжди буде моїм.
Разом вони взялися копати.
Це було неважко. Муґенці поховали свої діяння лише під тонким шаром ґрунту, якого заледве вистачило, щоб присипати сплетіння рук і ніг під ним. Щоразу, коли Жинь знімала достатньо землі, щоб відкрити верхній шар трупів, вона зупинялась і переходила далі, не бажаючи пошкодити вже м'які, зогнилі тіла.
— На півночі ми спалюємо своїх померлих, — сказав Кітай десь за годину. Він підняв руку, щоб витерти піт із чола, і лишив на шкірі бруд. — Так чистіше.
— Отже, ми варвари, — сказала Жинь. — І що з того?
Вона не мала сил, щоб виправдовувати те, чим вони займалися. Поховання в землі — найдавніший південний звичай. Вихідці з півдня є людьми землі і їхні тіла й душі належать саме їй — родовій землі, яку позначили, якою володіли і яку населяли поколіннями впродовж усієї історії провінції. А раптом це і зробило їх брудношкірими покидьками Імперії? Земля незмінна, невмолима Земля здіймається й ковтає загарбників цілком.
— Половину цих тіл навіть не вдасться впізнати, — сказав Кітай. — Вони надто сильно розклалися, поглянь...
— Але на них досі є одяг. Прикраси. Волосся. Зуби. Їх знайдуть.
Вони копали далі. Хоч скільки облич відкривалося їхньому зору, неглибокій могилі, здавалося, не було кінця.
— Ти шукаєш когось? — запитав Кітай трохи згодом.
— Ні, — сказала Жинь.
Вона справді не шукала. На мить їй сяйнула думка пошукати вчителя Фейжика. Спробувала пригадати виняткові риси, за якими його можна впізнати. Зріст і тілобудова — надто пересічні. Вона не могла шукати його за бородою, бо ж, мабуть, у Тікані жили сотні чоловіків з такими бородами. Його одяг завжди був невиразним. Можливо, в передній кишені він носив щасливу гральну кістку, але Жинь була нестерпна сама думка про те, щоб проходжуватися й перевіряти кишені кожного трупа з бородою.
Вона більше не побачить вчителя Фейжика. Вона це знала.
Зрештою Жинь наказала всім зупинитися. Вони копали вже три години. Сонце висіло низько над горизонтом, і невдовзі стало б надто темно, щоб зрозуміти, чи їхні лопати прорізають ґрунт, а чи плоть.
— Назад до поселення, — прохрипіла вона. Їй конче треба було випити води. — Завтра на світанку повернемося...
— Зачекайте, — крикнув солдат трохи віддалік від них. — Тут щось рухається.
Спершу Жинь подумала, що ледь помітний рух, який вона побачила, — це лише гра світла, відблиск на закопаному металі, або, можливо, стерв'ятник, що дзьобає мертвечину. А потім вона підійшла ближче й збагнула, що то рука, сухорлява рука, просунута в щілину в купі тіл, яка слабенько махає.
Її люди квапливо взялися відтягувати трупи. Коли вони прибрали шість тіл, нарешті показався власник руки: худорлявий, повністю вкритий засохлою кров'ю хлопець, який відкашлювався.
Він був при тямі, коли його витягли з могили. Спантеличений, глянув на своїх рятівників. А потім його очі заплющились, а голова завалилася набік.
Жинь відправила посланця по лікаря. А тим часом хлопця поклали на траву і як могли, використавши воду з фляг, стерли з нього засохлі бруд і кров. Жинь оглянула груди хлопця. Вони були закривавлені, незрозумілого кольору, з лусочками засохлої крові та синцями, але все ж здіймалися й опускалися в рівномірному, стабільному ритмі.
Коли прибув лікар і протер тулуб хлопця спиртом, з псувалося, що джерело крові неглибоке: рана була лише порізом на лівому плечі зо п'ять сантиметрів завглибшки. Достатньо, щоб завдати сильною болю, але не вбити. Земля відіграла роль припарки, зупинивши кровотечу, яка інакше його вбила б.
— Тримайте міцно, — сказав лікар. Він відкоркував пляшку рисового вина й полив на рану.
Хлопчина отямився й смикнувся, скрикнувши від болю. Його очі різко розплющились, і він утупився в Жинь.
— Все добре, — сказала вона, притискаючи його руки до землі. — Ти живий. Будь мужнім.
Хлопчина вибалушив очі. На міцно стиснутих щелепах пульсувала вена, коли він корчився під їхніми руками, але з вуст так і не вирвався крик.
Він не міг вижити тут довше декількох днів. Інакше інфекція і відсутність води вбили б його. А це означало, що поле смерті зовсім свіже. Муґенці перебили всіх лише за декілька днів до приходу Південної армії.
Жинь спробувала збагнути, що це означає.
Навіщо вирізати все місто перед тим, як вивести армію?
Щоб знецінити перемогу Жинь? Щоб бризнути отрутою у військо, яке їм не під силу здолати? Лишити останнє жорстоке повідомлення?
Ні Боги, ні, будь ласка, це не може бути правдою.
Але іншого розумного пояснення вона знайти не могла. Кров бухкала їй у скронях, коли вона побачила, як очі хлопця закотилися. Вона боялася стояти. Бо думала, що теж може знепритомніти.
«Ти це зробила, — глузувала братська могила. — Це ти змусила нас їх убити. Ми покинули б місто, якби ти не прийшла. Але ти прийшла, і тому це ти винна».
Жинь відіслала солдатів попереду себе в місто. А сама затрималася, чекаючи заходу сонця. Їй хотілося декілька хвилин тиші Хотілося постояти наодинці біля могил.
— Тут не лишилося нічого живого, — сказав Кітай. — Ходімо.
— Йди, — сказала вона. — Я одразу за тобою.
Він зупинився:
— Так ти почуватимешся ліпше?
Він не пояснив, але вона знала, що він має на увазі.
— Не пропонуй такого.
— Але я маю рацію, — наполягав він. — Так легше.
Вона не могла заперечити. А він знав, що вона не здатна визнати це вголос. Він міг читати її розум, наче розгорнуту книжку.
— Будь ласка, — сказала вона. — Просто облиш мене. Прошу, просто йди.
Він знав, що сперечатися марно. А тому кивнув, стиснув її руку й пішов разом з іншими.
Кітай мав рацію. Він знав, якої абсолютності вона шукала на полі смерті. Він знав, що їй треба лишитися, бо якщо вона на власні очі бачила, що накоїли муґенці, якщо вдихала запах напівзотлілих трупів, якщо нагадувала собі, що має підстави ненавидіти і триматися за цю ненависть, то їй легше змиритися з тим, що вона зробила з лукоподібним островом.
Хай як пронизливо кричали муґенські хлопчаки, які помирали в її снах. Вони все одно були чудовиськами, безсердечними й заслуговували на все, що вона зробила і ще зробить з ними.
Це мусило бути правдою, інакше вона зламалася б.
Вона не знала, як довго стояла там. Але коли нарешті розвернулася, щоб повернутися до табору, сонце зникло за горизонтом, а розрита могила справила таке глибоке враження на її розум, що навіки закарбувалася в пам'яті до найменшої деталі. Купа кісток. Те, як вони вигиналися й складалися одна навколо одної. Як виблискували під останніми променями згаслого сонця.
«Ти не забудеш, — запевнив її Алтань. — Я не дозволю».
Жинь міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, а потім повернулася до міста.
Зробила два кроки й зупинилася. Щось змусило її затриматися. Жинь примружилась і глянула на дерева Так, їй не здалося: миттєвий рух, який вона помітила першого разу. Хтось біг у ліс.
Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й кинулася навздогін.
— Зачекай!
Вона продиралася між деревами, руки охопило полум'я, осяваючи темряву навколо гарячим світлом.
А потім Жинь спіткнулася. Її ціль зупинилася. Це був не солдат, не шпигун, а дівчинка, що припала до землі в ярку, охопивши ноги руками й опустивши голову. Однак її вуста ворушилися так, немовби вона щось рахувала.
Хтось навчив її цього. Хтось натренував. Жинь засвоїла цей урок ще малою дівчинкою: якщо за тобою женуться і ти не можеш їх перегнати, знайди схованку і рахуй, доки вони не підуть.
— Агов. — Вона підійшла повільно, простягнувши поперед себе руки й розставивши пальці на лівій руці у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті. — Усе гаразд.
Дівчинка похитала головою і продовжила рахувати, міцно заплющивши очі, немовби якщо не бачити Жинь, то та
— Я не муґенка, — Жинь затягувала голосні, намагаючись відтворити давно втрачену вимову. — Я з провінції Півня. Одна з вас.
Дівчинка розплющила очі. Повільно підняла голову.
Жинь підійшла ближче:
— Ти сама?
Дівчинка похитала головою.
— Скільки вас?
— Троє, — прошепотіла дівчинка.
Жинь побачила в темряві ще одну пару очей, широко розплющених і наляканих. Та щойно вони помітили, що Жинь на них дивиться, одразу сховалися за деревом.
Жинь швидко випустила велике кільце полум'я в повітрі навколо себе, якраз достатньо для того, щоб освітити галявину. Побачила двох змарнілих дівчаток, які дивилися на неї з неприкритим зачаруванням. Їхні очі здавалися величезними на виснажених обличчях.
— Що ти робиш? — пролунало.
У хащах почулися кроки. Жинь різко обернулася. Третя постать — мати дівчаток або старша сестра, хтозна — вийшла на галявину й схопила тих за зап'ястки, відтягуючи їх від Жинь.
— Ти здуріла? — жінка захопилася трясти вищу дівчинку за плечі. — Про що тільки думала?
— Її огортало полум'я, — сказала дівчинка.
— Що?
Дівчинка не зводила очей із Жинь.
— Я хотіла подивитися.
— Вам нічого не загрожує, — швидко сказала Жинь. — Я нікарка, родом із Тікань з провінції Півня. Я тут, щоб вас захистити.
Але вона вже знала, що не треба нічого пояснювати. Очі жінки розширилися від упізнання, і, схоже, вона лише тепер збагнула, що полум'я, яке осяює галявину, йде не від смолоскипа, а від шкіри Жинь.
Жінка прошепотіла;
— Спірлійка?
— Так.
Вуста прибулої безгучно ворушилися декілька секунд, а тоді з них зірвалося:
— Тоді ти... а вони...
— Так, — сказала Жинь. — Вони пішли.
— Справді?
— Так. Вони всі мертві. Ви у безпеці.
Вона не побачила на обличчі жінки радості — лише закляклу, заціпенілу недовіру. Придивившись ближче, Жинь збагнула, що та не така стара, як їй здалося. Жінка була змарніла і страшенно брудна, але під шаром бруду ховалося обличчя, не надто старше за саму Жинь.
— Що ви робите в лісі? — запитала в неї Жинь.
— Втекли, — відповіла жінка. — Коли почули, що йдуть муґенці Я чула, що вони роблять з нікарськими жінками. І не хотіла... Я маю на увазі, вони не...
— Це твої сестри?
— Ні Просто двоє дівчаток, які жили на моїй вулиці. Я намагалася переконати й інших піти. Але вони не схотіли.
— Ти вчинила мудро, — сказала Жинь. — Як ви виживали весь цей час?
Жінка вагалася. Жинь могла зчитати брехню, що спліталася в її думках. Жінка мала відповідь, просто не була впевнена, чи варто її промовляти вголос.
Підвелася найменша дівчинка:
— Пані у хижі.
Обличчя жінки напружилось, а це означало, що дівчинка сказала правду.
— Що за пані?
— Вона захищає нас, — сказала дівчинка. — Знає дещо. Каже нам, коли ховатись, і які корінці можна їсти, і де поставити сильця на пташок. Вона каже, що доки ми її слухаємося, то будемо в безпеці.
— Тоді вона мала б забрати вас кудись далеко звідси, — сказала Жинь.
— Вона не може. Вона звідси не піде.
Жинь відчула раптову пекучу підозру стосовно того, хто ця пані.
— І чому ж вона не може піти? — запитала вона.
— Цить, — сказала жінка дівчинці, але мала продовжила.
— Бо каже, що втратила доньку в палаці Короля Драконів і чекає, доки та повернеться.
Жинь відчула, як рот наповнюється присмаком крові. У неї підігнулися коліна.
«А вона що тут робить?!»
Жінка обережно торкнулася ліктя Жинь:
— Ти... з тобою все гаразд?
— Вона тут, — пробурмотіла Жинь. Слова здалися їй щільними й металевими.
Їй треба йти. Вона не мала вибору. Ніби муха, яка залетіла в павутину, ніби загіпнотизована миша, що повзе просто в зміїну пащу. Вона не могла піти зараз, не дізнавшись, чого хотіла Су Дадзі.
Жинь пішла за дівчатами звивистою стежкою в глибокому лісі. Місячне сяйво не пробивалося крізь запону з крон, а поміж дерев немовби кишіли загрози, що, причаївшись у тінях, сичали й гули. Жинь підтримувала в руці невеликий вогник, який слугував їй за ліхтар, але дерева нависали так низько, що вона остерігалася збільшувати полум'я, щоб гілля часом не спалахнуло.
Вона воліла б, щоб її серце не билося так швидко. Вона ж не якась там налякана дівчинка і не боїться темряви.
Але не вдавалося придушити жах перед тим, що там ховалося.
— Сюди, — сказала жінка.
Жинь пірнула під низьким гіллям з буйним листям і проштовхалася крізь підлісок, скривившись, коли колючий кущ дряпнув по колінах.
«Що я роблю?»
Якби тут був Кітай, то назвав би її ідіоткою. Запропонував би підпалити ліс, і на тому все. — Тріаду було би знищено. Натомість Жинь ішла просто в лігво Дадзі, наче приголомшена, зачарована жертва Ішла до жінки, котра чималу частину минулого року докладала всіх зусиль, щоб закатувати її, поневолити, маніпулювати нею.
Але Дадзі не хотіла її вбивати. Не зробила цього раніше, не зробить і тепер. Жинь була впевнена Якби Дадзі хотіла смерті Жинь, то вбила б її ще під Червоними скелями. Простромила б артерію гострим уламком і спостерігала б із посмішкою на вустах, як Жинь стікає кров'ю на піску біля її ніг.
Жинь вижила біля Червоних скель лише тому, що Дадзі так захотіла. Зміївні досі щось від неї потрібно і Жинь мусила принаймні з'ясувати, що саме.
— Прийшли, — сказала жінка.
Жинь обережно збільшила полум'я, щоб підсвітити все довкола. Вони зупинилися перед хижкою з гілок, виноградної лози та оленячих шкур. Усередині заледве вмістилося б більше двох людей.
Жінка гукнула в бік хижі:
— Моя пані, ми повернулися!
— Я чула чотири пари кроків, — долинув ізсередини слабкий, тремтливий голос. — Кого ви мені привели?
— Гостю, — сказала Жинь.
Запала пауза.
— Зайди одна.
Жинь опустилася навколішки й заповзла в хижу.
Колишня Імператриця Нікані сиділа в темряві Без суконь і коштовностей. Недоглянута, брудна, в лахмітті, так щільно заліпленому брудом, що Жинь навіть не могла розпізнати первісного кольору. Її волосся втратило сяйво, а з очей зник дражливий блиск. За ці декілька місяців вона немовби постаріла років на двадцять. І річ була не лише в ціні війни, не лише в хвилюваннях через боротьбу за виживання, поки нація розпадалася на шматки. Зовнішність Дадзі підточувало щось надприродне, воно невмолимо роз'їдало її красу так, як не змогли час і труднощі.
Якийсь час отетеріла Жинь стояла й розмірковувала, а чи не помилилася вона раптом перед нею не Зміївна, а просто якась стара лісова відьма?
Але потім Дадзі втупилася в Жинь здоровим оком, і її потріскані губи вигнулися в аж надто знайомій посмішці:
— Довго ж ти.
Кров прилила Жинь до голови й забухкала в вухах. Вона озирнулася на вхід до хижі, надвір, де лишилися чекати дівчата.
— Залиште нас, — наказала вона.
Дівчата навіть не ворухнулися. Натомість глянули на Дадзі, чекаючи її вказівок.
— Ідіть, — сказала Дадзі. — Повертайтеся в селище. Біжіть.
Ті кинулися бігти. Наступної миті Жинь висмикнула з-за пояса ніж і притиснула лезо до м'якої плоті під підборіддям Дадзі:
— Зламай Печатку.
Дадзі лише розсміялася, бліде горло пульсувало під вістрям клинка:
— Ти мене не вб'єш.
— Присягаюся богами...
— Ти вже це зробила б, — Дадзі відбила ніж, наче кошеня, що спіймало муху. — Годі цієї вистави. Я потрібна тобі живою.
Жинь міцно тримала ножа.
—
Перед очима їй стала червона пелена Доводилося зосереджуватися, щоб рука не тремтіла й випадково не різонула по шкірі. Вона так часто фантазувала про те, що робитиме, якщо Дадзі колись опиниться в її владі. Якщо вона змусить Дадзі розблокувати її свідомість, то більше не доведеться покладатися в цьому на Кітая. Вона більше не просинатиметься серед ночі з пересохлим ротом від жахіть і з видіннями про його смерть перед очима Більше не бачитиме свідчень того, як сильно йому шкодить щоразу, коли прикликає вогонь: примарно-блідого обличчя, слідів від нігтів на долонях.
— Це вбиває тебе, так? — Дадзі схилила голову, вивчаючи Жинь з лінивою, задоволеною посмішкою. — Він страждає?
—
— А що, Сожцань Сіжа не змогла?
— Ти ж знаєш, що не змогла! — гарикнула Жинь. — Ти її створила, це твоя мітка, і ти єдина, хто може її зламати.
Дадзі стенула плечима:
— Яка прикрість.
Жинь сильніше притиснула лезо до шкіри Дадзі. Скільки ще тиснути, доки піде кров? Можливо, не цілитися в шию: так легко влучити в артерію, і Дадзі сплине кров'ю раніше, ніж зробить бодай щось корисне. Жинь пересунула гостре, сяйливе вістря до ключиці Дадзі:
— Можливо, певні прикраси тебе переконають. Який обираєш бік?
Дадзі ледь стримала позіхання:
— Тортури тобі не допоможуть.
— Не думай, що я цього не зроблю.
— Я знаю, що не зробиш. Ти не Алтань.
— Бляха, не випробовуй мене, — Жинь випустила струмочок вогню по краю клинка, якраз достатньо гарячий, щоб обпекти. — Я не житиму все життя на прив'язі.
Дадзі довго не відводила погляду. Розпечений метал шкварчав біля її ключиці, лишаючи темні знаки на шкірі, але Дадзі навіть не скривилася. Нарешті вона підняла руки в благанні:
— Я не знаю як.
— Брешеш.
— Миле дитя, присягаюся, що не можу.
— Але ти... — Жинь не стримала нетерплячості. — Чому?
— О Жунінь, — Дадзі співчутливо глянула. — Невже ти думаєш, що я не пробувала? Що я не намагалася ще до вашого народження?
Вона говорила правду. У голосі не чулося поблажливості Це було щире зізнання, і смуток у ньому виказував істинну вразливість.
Жинь воліла б, щоб Дадзі насміхалася з неї.
— Я зробила все, щоб зламати Печатку, — прошепотіла Дадзі. — Намагалася не одне десятиліття.
Вона говорила не про ту Печатку, яку наклала на Жинь. Про власну.
Жинь опустила ножа. Її полум'я ослабло.
— Тоді нащо ти це зробила?
— Ти намагалася мене вбити, дорогенька.
— Не зі мною. З ними.
— Я не хотіла. Але думала, що вони повбивають одне одного. А я не хотіла вмирати, — Дадзі глянула їй у вічі. — Ти ж розумієш.
Жинь розуміла. Вона не знала всієї історії — ніхто, крім Дзяна й Дадзі, не знав, а вони обоє приховували, що сталося насправді, з невідомих їй причин. Та все ж вона знала достатньо. Колись давно Дадзі прокляла інших двох членів Тріади — Імператора Дракона і Хранителя Воріт. — Печаткою, яка поневолила всіх трьох. І не змогла її зламати. Одна сварка, одна загадкова сварка два десятиліття тому з причин, яких ніхто в Імперії не розумів, — і Тріади не стало, бо Дадзі не змогла зруйнувати Печатку.
«Один помре, — сказала Цевері, дівчина з племені кетреїдів, за мить до того, як Тріада вирвала їй серце з грудей. — Один правитиме, а один засне навічно».
Зрештою Цевері таки помстилася за свою смерть.
Жинь опустилася додолу. Раптом увесь її запал вивітрився. Вона мала б гніватися. Хотіла гніватися, хотіла зітнути Дадзі голову в немислимій люті. Але все, що вона могла відчувати, дивлячись на це давнє й відчайдушне створіння, — це гіркий, втомлений жаль.
— Я маю тебе вбити, — ніж випав з її руки. — Чому я не можу?
— Бо я тобі ще потрібна, — лагідно промовила Дадзі.
— Навіщо ти прийшла сюди?
— Щоб дочекатися тебе, звісно ж, — Дадзі простягла руку й погладила Жинь по щоці двома пальцями. Жинь навіть не здригнулася. Цей жест був не жорстоким, не поблажливим Він здавався якимось химерним, наче спроба втішити. — Я говорила серйозно тоді, в Лусані. Дозволь допомогти тобі. Нас лишилося так мало.
— Але звідки ти...
— Звідки знала, що ти прийдеш у Тікані? — Дадзі зітхнула й прицмокнула. — Бо ви, спірлійці, всі однакові. Відчуваєте зв'язок зі своїм корінням, саме це вас і вирізняє. Ти думала, що зможеш повністю перебудувати себе в Сінеґарді і вбити дівчинку, якою колись була. Але ти не можеш зарадити тому, що тебе тягне на батьківщину. Спірлійці такі. А ти з їхнього племені.
— Моє плем'я мертве, — сказала Жинь. — Тут не моє плем'я.
— О, ти знаєш, що це неправда, — вуста Дадзі вигнулися в співчутливій усмішці. — Ти тепер південь. Провінція Півня — частина твоєї легенди. Тобі потрібно тут бути. Бо нічого іншого в тебе не лишилося.
— Це божевілля, — сказав Кітай.
— Ну, ми не можемо розмістити її деінде, — відповіла Жинь.
— І ти триматимеш її тут? — Кітай здійняв руки, обводячи кабінет генерала в нестямному жесті. — Ми тут спимо!
— Ну то вона спатиме в іншій кімнаті...
— Бляха, ти знаєш, що я не про це. А Совдзі ти плануєш розказати? А Джуденю?
— Звісно, що ні, і тобі не варто...
— Це якір? — запитала Дадзі з порога. Вона впилася поглядом у Кітая, всотувала його обриси, немовби він був соковитим ласим шматочком. — Ти з ним спиш?
Кітай позадкував. Жинь глянула на Дадзі, надто отетеріла, щоб відповісти:
— Я... що?
— Спробуй якось. Завдяки узам це стає особливим. Дадзі ступила декілька кроків уперед, з гримасою продовжуючи вивчати Кітая. — О, а я тебе пам'ятаю. З Академії. Учень Ірдзяха. Розумник.
Кітай смикнувся до ножа, закріпленою на паску:
— Ще крок, і я тебе вб'ю.
— Вона нам не ворог, — квапливо сказала Жинь. — Вона хоче допомогти.
Кітай глухо засміявся:
— Та чи ти здуріла?
— Вона нам не нашкодить. Якби хотіла нашкодити мені, то зробила б це біля Червоних скель. Тепер розклад сил змінився, у неї немає причин...
— Через цю суку, — повільно промовив Кітай, — помер мій батько.
Жинь вагалася.
— Мені так прикро, — сказала Дадзі. Химерно, але, схоже, це справді було так: її погляд зробився серйозним, а з вуст зникла глузлива посмішка. — Міністр Чен був відданим слугою. Я воліла б, щоб війна його не забирала.
Кітай був приголомшений тим, що вона посміла заговорити до нього.
— Ти чудовисько.
— Я три роки прожила з кетреїдами і знаю безмежно більше про Пантеон, ніж будь-хто з вас, — сказала Дадзі. — Я єдина, хто вів війну проти призахідників і проти Їнь Вейсжі, а це чогось та варте І якщо хочете мати бодай шанс пережити те, що насувається, то я вам потрібна. Тож краще годі погрожувати мені, хлопчику. Це найповніші розвіддані, які ви маєте?
Дадзі різко повернулася до Кітаєвого столу і почала розглядати його ретельні мапи. Кітай хотів був їй завадити, але Жинь заступила йому шлях.
— Просто вислухай її, — пробурмотіла вона.
—
— Просто
— Я волів би зробити це зараз.
Дадзі підвела очі від столу.
— Ти програєш.
— А тебе хтось питав? — не стримався Кітай.
Дадзі постукала кінчиками пальців по мапах:
— Усе так очевидно. Ви можете розбити муґенців. Знаю, ви ще не закінчили кампанію, вам треба піти за ними на південь, щоб завадити перегрупуванню. Але тепер ви рухатиметеся за інерцією. Добре натренуйте цю маленьку армію селюків, і, цілком імовірно, переможете. Але щойно Республіка поверне на південь, Вейсжа зітре вас на порох.
Тон Дадзі різко змінився, коли вона заговорила. Слабке старече тремтіння зникло, а тембр поглибшав. Слова звучали чітко, сухо і впевнено. Вона говорила так, як звикла це робити. Говорила як правителька.
— Ми й самі непогано даємо собі раду, — сказав Кітай.
Дадзі пхикнула:
— Ви ледь вижили на одному фронті. Не звільнили Тікані, а зайняли цвинтар. Та й проти Республіки у вас жодного захисту. Невже ви думаєте, що вони про вас забули? Щойно ви виб'єте Федерацію замість них, вони завдадуть удару, жорстко і швидко, а ви навіть не знатимете, що у вас поцілило.
— Наша армія тисячократ зміцніла і продовжує збільшуватися, — сказав Кітай.
— Ти ж наче розумник чи ні? Супроти дирижаблів і аркебуз вам знадобиться вп'ятеро більше людей, ніж ви маєте зараз, — Дадзі здійняла брову. — Або вам потрібні шамани.
Кітай пустив очі під лоба.
— У нас є шаманка.
— Маленька Жунінь — один солдат з обмеженим радіусом дії на полі бою й очевидними слабкостями, — Дадзі зневажливо змахнула рукою в бік Кітая. — А ти не можеш ховатися під час кожної битви, любчику. Якщо Жинь не спричинить катастрофу такого ж масштабу, як зробила з Федерацією, то проти Їнь Вейсжі і його армії у вас жодних шансів.
— Я поховала бога, — сказала Жинь. — І з дирижаблями теж якось упораюся.
Дадзі засміялася:
— Повір, не зможеш. Ти ніколи не бачила повного флоту дирижаблів у дії. А я бачила. Їхні бойові судна легкі й швидкі, наче птахи. Вони й самі могли б прикликати богів. Ти можеш породжувати полум'я, але вони поховають тебе під ракетами! — вона вдарила розкритою долонею по мапах. — Вас катастрофічно переважають кількісно, ви значно слабші за супротивника, а тому треба негайно вжити заходів, щоб це виправити.
Жинь бачила, як вираз на обличчі Кітая змінюється з обуреного на зацікавлений. Він розумів логіку Дадзі: хоч яким він був розгніваним, він був ще й надто розумним, щоб відкидати правду, якщо її бачив. І він розумів, як і сама Жинь, що на жаль, Дадзі має рацію.
Питання було в тому, що з цим робити.
Жинь знала відповідь. Вона бачила, як Дадзі вичікувально дивиться на неї, чекаючи, доки вона промовить уголос свої висновки.
— Нам потрібно більше шаманів, — сказала вона.
— Правильно, люба Потрібна ціла армія.
Це твердження було таким абсурдним, що якийсь час Жинь і Кітай могли тільки мовчки витріщатися на Дадзі. Але разом із тим Кітай уже мав заперечення, Жинь знала напевне, що він заперечуватиме, вже зрозуміла це з його виразу обличчя, а сама намагалася уявити світ, у якому цей план може спрацювати.
— Цього й хотів Алтань, — пробурмотіла Жинь. — Завжди хотів звільнити Чулуу Корікх, хотів підняти армію безумців...
— Алтань був ідіотом, — зневажливо сказала Дадзі. — Не можна повертати тих, хто опинився в кам'яній горі. Їхній розум пошкоджений.
— Тоді як..
— Та ну, Жунінь. Це просто. Ти можеш підготувати нових.
— Але на це нема часу, — недоладно пробурмотіла Жинь, бо це, з-поміж усіх можливих заперечень, було найлегше пояснити.
Дадзі стенула плечима:
— А скільки часу тобі потрібно?
— Ця розмова нереальна, — безпорадно сказав Кітай до стіни. — Цього просто не може бути.
— Мені знадобилися роки, щоб усвідомити існування Пантеону, — сказала Жинь. — А ми маємо заледве декілька тижнів, ми не можемо...
— Ти впоралася б і за декілька тижнів, якби Дзян так наполегливо не вибивав Фенікса з твого розуму, — сказала Дадзі. — І половина твоїх проблем полягала в тому, щоб стерти вже сформоване уявлення про світ. Твій розум не допускав можливості існування шаманізму. А тепер таку упередженість знищено. Нікарці розуміють, що це світ, у якому боги крокують землею в тілах людей. Вони бачили, як ти гориш. І вони вже вірять, — Дадзі простягла руку й постукала Жинь по чолу тонким, блідим пальцем. — Тобі лишень треба дати їм доступ.
— Ти хочеш, щоб ми створили армію таких, як я.
Жинь знала, що це прозвучало тупо, адже вона знову й знову повторює очевидне, однак мусила промовити це вголос, щоб осягнути до кінця.
Вона розуміла недовіру Кітая. Це рішення жахливе. Таке нелюдяне, таке страшенно легковажне, що за весь час, поки тікала від призахідників, вона ніколи всерйоз його не обмірковувала. Звісно, такий варіант спадав на думку, але вона завжди майже одразу відмахувалася, бо...
Бо що?
Бо це небезпечно? Будь-який наступний крок небезпечний. Вони вже підняли шлюз: уся імперія горіла у війні між трьома сторонами, одна з яких правила небесами і володіла силою, здатною спопелити землю дотла за лічені секунди. І якщо Жинь якимось чином не виправить невідповідність сил, і швидко, то з таким же успіхом може просто відправити себе Неджі в труні.
Бо це звірство? Але вони на війні, де кожне рішення — так чи інакше звірство, і єдине питання лише в тому, завдяки якому з них вони виживуть.
— Це так просто, дитино, — сказала Дадзі. — Поверни цій країні релігію. Покажи призахідникам правду про богів.
Вона вже не зверталася до Кітая. Його немов узагалі не було в кімнаті.
Жодна з них не визнала б його заперечень. Дадзі говорила безпосередньо до Жинь як шаманка до шаманки.
— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитала Дадзі. — Впродовж усієї цієї війни ти обороняєшся. Досі мислиш як утікачка. Настав час почати мислити як правителька.
— Ти ж не обмірковуватимеш цього всерйоз, — промовив Кітай.
Дадзі не було, її розмістили в кутовій кімнаті будівлі, виставивши біля дверей вартових. Ця пересторога була значною мірою просто вдаванням, бо Жинь не сумнівалася, що Дадзі змогла б вкласти цілий ескадрон, якби захотіла; але вартові мали при собі сигнальні роги. І якщо щось станеться, вони принаймні могли зчинити тривогу.
Жинь лишилася в кабінеті разом із Кітаєм. Її голова була важкою, переповненою можливостями, яких Жинь ніколи навіть не обмірковувала. Декілька хвилин минули в тиші. Кітай занурився в якесь шалене, безмовне заціпеніння, а Жинь сторожко спостерігала за ним, побоюючись, що він вибухне.
— Ти навіть не обміркуєш цього варіанта? — запитала вона.
— Та ти, певно, жартуєш, — відповів він.
— Дадзі може мати рацію. Це врівноважило б сили...
— Знущаєшся? Жинь, невже ти це серйозно? Вона маніпулює тобою, ось що вона робить. А ти просто їси лайно з її простягнутої руки.
Жинь припустила, що може бути й таке. Можливо, Дадзі намагалася підлаштувати загибель Жинь, і це був найбільш садистський спосіб це зробити. Але вона спостерігала за обличчям Дадзі, коли та говорила про призахідників. І бачила в ньому проблиск дівчини, не набагато старшої за себе, яка отримала завелику силу й не могла дати їй ради, дівчини, яка тільки-но виборола свою країну і боялася, що її знову можуть відібрати.
— Ставки змінилися, — сказала Жинь. — Вона вже не Імператриця. Ми потрібні їй не менше, ніж вона нам.
Кітай схрестив руки на грудях:
— Та вона тебе зачарувала.
— Що ти верзеш?
— Верзу, що Зміївна дивно на тебе впливає. Ні, Жинь, не заперечуй, я знаю, що так і є. Поруч із нею ти не можеш поводитися розважливо, ніколи не могла Вічно надто бурхливо на все реагуєш, чиниш зовсім не так, як диктує здоровий глузд...
— Що? Ні, я не...
— А що було в Лусані? А біля Червоних скель? Ти двічі мала можливість убити її і не вбила Чому, Жинь?
— Убила б! Але вона була сильніша..
— Хіба? Чи це ти їй дозволила? — голос Кітая змінився з розлюченого на небезпечно тихий. Жинь ненавиділа, коли це траплялося. Вона воліла б, щоб він кричав. — Зміївна штовхає тебе на абсолютно незбагненні вчинки, і я не знаю, чи це тому, що вона досі тебе гіпнотизує, чи тут дещо інше, але думай тверезо. Вона спокусила тебе, і я знаю: ти не настільки дурна, щоб цього не розуміти.
Жинь кліпнула. Він має рацію? Невже Дадзі й справді лишила в її розумі отруту? Невже вона гіпнотизує Жинь через Печатку?
Якийсь час Жинь просто стояла мовчки, намагаючись спокійно все обміркувати. Об'єктивно. Так, якщо вона буде відверта з собою, Дадзі й справді справляє на її психіку дивний і сильний вплив. Коли Жинь опинялася поруч зі Зміївною, їй важко дихати. Руки починали тремтіти, полум'я згасало, і її аж трусило від бажання задушити її,
Або стати нею.
Ось воно. Жинь хотіла те, що мала Дадзі Хотіла мати її легку впевненість, спокійний вплив. Хотіла мати її владу.
— Не заперечуй, що в одному Дадзі таки має рацію, — сказала вона. — Південний фронт — лише відволікання. Наша найбільша проблема в тому, як упоратися з Неджею.
Кітай зітхнув:
— Створивши армію таких, як ти?
— Невже це так неправильно? — Жинь було дедалі важче знайти переконливе заперечення. Дадзі подала цю ідею, наче сяйливу коштовність, і тепер Жинь не могла не прокручувати цю думку в голові, обмірковуючи можливі варіанти.
«Уяви армію шаманів, — прошепотів голос у її свідомості. Алтанів голос — Уяви чисту вогневу міць. Уяви повернення Цике. Уяви другий шанс".
— Треба це бодай обговорити, — сказала вона.
— Ні, — рішуче відповів Кітай. — Ми відкидаємо цей варіант і наразі, і на майбутнє.
— Але чому...
— Бо не можна робити
— Як на мене, то зі мною все гаразд.
—
— Я функціоную, — сказала вона — А більшого й не треба.
— Заледве, — промовив він найжорстокішим тоном, на який тільки спромігся. — І тебе до цього готували. Але Дзяна не стало, а Сожцань Сіжа мертва Якщо ти зробиш це з кимось, то підпишеш йому смертний вирок.
— Цике якось же жили, — зауважила Жинь.
— І ти хочеш приректи людей на долю Цике?
Жинь здригнулася.
Для Цике було лише два можливі варіанти: смерть або Чулуу Корікх. Жинь безліч разів чула ці застереження, відколи приєдналася до Химерних Дітей, і бачила, як вони знову і знову справджувалися, неминуче й жорстоко. Вона бачила, як Алтаня поглинуло полум'я. Бачила, як Бадзі розірвали кулі. Бачила, як Суні й Фейлень опинилися в полоні власного розуму разом з демоном, якого не могли вигнати. Вона й сама мало не поступилася цій долі.
Чи могла вона змусити до цього когось іще?
Так. Якщо це їхня єдина надія вистояти проти дирижаблів, то, безперечно, так. Заради майбутнього південної частини Нікарської імперії, заради тих, хто вижив, — так.
— Таке вже робили, — сказала вона.
— Але не ми. Ми — ніколи. Ти не можеш вчинити так з іншими людьми, — голос Кітая тремтів. — Я в цьому участі не братиму.
Жинь заледве стримала сміх:
— Це та моральна межа, якої ти не перетнеш? Та годі, Кітаю.
— Ти не розумієш, як воно? Поглянь, що сталося з Неджею. Ти змусила його прикликати бога, і...
— Я ніколи його не змушувала! — випалила Жинь.
— Не обманюй себе. Ти підштовхнула його вийти за межі можливого, знаючи, що для нього це мука; і поглянь, чим це закінчилося: шрамом завбільшки з гору Тяньшань у тебе на спині.
Жинь відсахнулася:
— Та пішов ти!
Це був ниций удар. І Кітай це знав, точно знав, де їй болить найдужче, але все одно вдарив і провернув клинок.
Він не вибачився. Натомість підвищив голос.
— Якщо ти бодай на секунду відкинеш шалені мрії про завоювання, якщо перестанеш усотувати саму присутність Зміївни, то збагнеш: це найгірше, що можна з кимось зробити.
— О, наче ти щось про це знаєш.
— А думаєш, не знаю? — його очі розширилися від невіри. — Жинь, я був у Голінь Ніїс, але коли Фенікс проривається крізь мій розум, це найжорстокіша тортура, яку я переживав.
Це заткнуло їй рота їй хотілося вдарити себе, бо ж вона геть забула, що може прикликати вогонь лише тому, що він це дозволяє. Кожнісінького дня він дозволяє її злому богові прогризатися крізь його розум у матеріальний світ. Він мовчки все терпів, бо не хотів, щоб вона хвилювалася. Так добре терпів, що вона й зовсім забула.
— Вибач, — сказала вона і потяглася до його плеча. — Вибач, я не подумала..
— Ні, Жинь, — Кітай відмахнувся від її руки. Він не заспокоївся, він ще не закінчив говорити. І далі розмова не зайде, принаймні поки. — Ти ніколи не думаєш.
Жинь гуляла вулицями Тікані на самоті. Кітай лютував десь у генеральському комплексі, й вона не завдавала собі клопоту його шукати.
Це була вже не перша їхня сварка. Після битви біля Червоних скель вони сварилися не так часто, але з періодичністю в декілька тижнів між ними спалахувала та сама суперечка, провалля, через яке вони ніяк не могли перекинути міст. Усе завжди зводилося до одного глухого кута з сотнею різних варіацій. Кітай вважав її бездушною. Приголомшливо легковажною до людського життя, як він колись сказав. А вона його — слабким, надто невпевненим для рішучих дій. Вона завжди була переконана, що він не готовий ризикувати й досі чіпляється за дивну, миролюбну надію на дипломатію. Але чомусь після цих сварок вона завжди почувалася винною і несподівано присоромленою, наче дитина, яка погано поводилася в класі.
«Та пішло воно все», — подумала вона. Забути Кітая. Забути його повчання Треба пам'ятати про те, що на кону.
Її загони спорудили на міській площі спільну кухню. Солдати роздавали миски з рисовою кашею і тушкованим коренем шаню довгій черзі цивільних Помічники ходили вздовж черг і нагадували селянам не їсти занадто швидко: якщо в когось заболить у животі, треба негайно зупинитися. Після тривалого голодування, розірваний від переїдання шлунок міг спричинити смерть.
Жинь влізла без черги й схопила дві миски, доверху засипані коренем шаню, спритно балансуючи однією на зігнутому правому лікті.
Наметовий комплекс у північній частині Тікані не можна було назвати справжнім лазаретом. Він радше скидався на сортувальний центр невідкладної допомоги, споруджений з уламків того, що колись було ратушею. Обтягнуті тканиною бамбукові циновки лежали розкладені акуратними рядами біля хірургії, а заклопотані помічники розносили поміж ними антисептичні засоби і знеболювальне тим, чиї рани гноїлися місяцями.
Жинь підійшла до найближчого лікаря і запитала про хлопця з поля смерті.
— Отам у кутку, — сказав він. — Поглянемо, чи зможете ви змусити його поїсти. Він ані крихти до рота не взяв.
Тулуб хлопця був обмотаний пов'язками, і він був так само блідий і змарнілий, як і коли його знайшли в могилі. Але сидів, насторожений і при тямі.
Жинь сіла на землю поруч із ним.
— Привіт.
Він по-совиному кліпнув, глянувши на неї.
— Я Жунінь, — підказала вона.— Жинь. Я витягла тебе з могили.
Його голос здався їй радше хрипінням:
— Я знаю, хто ти.
— А як тебе звати? — лагідно запитала вона.
— Джень, — почав був він і закашлявся. Хлопець притиснув руку до грудей і скривився. — Джень Дулінь.
— Схоже, тобі дуже пощастило, Дуліню.
Він лише пхикнув.
Жинь поставила одну миску на землю, а іншу простягла йому:
— Голодний?
Він похитав головою.
— Якщо замориш себе голодом, то дозволиш їм перемогти.
Він стенув плечима.
Вона спробувала інакше:
— Із сіллю.
— Марення, — сказав Дулінь.
Жинь мимоволі всміхнулася. На півдні провінції Мавпи вже давно не куштували солі, у мирний час цю приправу всі сприймали як належне, але після декількох місяців на незасмачених овочах сіль стала на вагу золота.
— Я не брешу, — вона помахала мискою в нього під носом — Скуштуй.
Дулінь повагався, але зрештою кивнув. Вона обережно вклала миску в його тремтливі пальці. Він підніс ложку парового шаню до рота і лизнув самий кінчик. А вже за мить його очі розширились і він навіть покинув ложку, жадібно заковтуючи їжу так, немовби Жинь могла відібрати її будь-якої миті.
— Повільніше, — застерегла вона — їжі вдосталь. Зупинися, якщо відчуєш судоми в шлунку.
Він не говорив, аж доки не доїв майже все, що було в мисці. Потім зупинився, повільно й глибоко вдихнув, прикривши повіки.
— Я вже й забув смак солі.
— Я теж.
— Ти знаєш, у якому ми були відчаї? — він опустив миску додолу. — Зчищали білі відклади з надгробків і варили їх, бо смак був схожий. З могил! — у нього тремтіли руки. — З батькової могили!
— Не думай про це, — тихо промовила Жинь. — Просто насолоджуйся.
Вона дозволила йому якийсь час їсти в тиші. Нарешті він відклав порожню миску й зітхнув, склавши руки на животі. Потім повернувся до неї обличчям;
— Чому ти тут?
— Хочу, щоб ти розповів мені, що сталося, — сказала вона.
Хлопчина здригнувся:
— Ти про...
— Так. Будь ласка Якщо пам'ятаєш. Скільки зможеш.
— Навіщо?
— Бо я мушу це почути.
Він довго мовчав, задивившись кудись удалину.
— Я думав, що помер, — нарешті промовив він. — Коли мене вдарили, біль був такий сильний, аж усе навколо почорніло і я подумав, що це і була смерть. Пригадую, як радів, що все нарешті скінчилося. Я більше не хотів боятися. Але потім я...
Він замовк. Усе його тіло тремтіло.
— Можеш зупинитися, — сказала Жинь, раптом присоромлена. — Вибач, не варто було тебе змушувати.
Але Дулінь похитав головою і продовжив:
— Але потім я отямився на полі, побачив яскраве сонце вгорі й збагнув, що вижив. А за мить вони скинули на мене тіла, і я не хотів, щоб вони зрозуміли, що я живий. Тому лежав і не рухався. А вони все скидали й скидали нові тіла, одне за одним, аж доки я заледве міг дихати. А тоді засипали все землею.
Жинь відчула раптовий спалах болю в долоні й збагнула, що глибоко впилася нігтями в шкіру. Змусила себе розслабитися до того, як піде кров.
— Тебе так і не помітили? — запитала вона.
— А вони й не дивилися. Не перевіряли. Їм було байдуже. Вони просто хотіли покінчити з цим.
Звісно, було зрозуміло, що Дулінь міг бути не єдиним. Найімовірніше, були й інші поранені, але не мертві, які впали в передчасну могилу й повільно задихалися під вагою землі і тіл.
Жинь видихнула.
Десь у глибині її свідомості Алтань заспокоївся. Це її відповідь. Це виправдовує все, що вона зробила. Ось яке обличчя її ворога.
Кітай міг і далі провадити своє про етику. Їй начхати. Їй була потрібна помста. І вона хотіла мати свою армію.
Плечі Дуліня почали опадати. Він схлипував.
Жинь простягнула руку й ніяково поплескала його по плечі:
— Агов. З тобою все гаразд, усе добре.
— Ні Я не мав бути єдиним, я мав померти...
— Не кажи такого.
Його обличчя спотворилося.
— Але це не мав бути я.
— Колись я теж ненавиділа себе за те, що лишилася живою, — сказала вона. — Думала, це несправедливо, що вижила саме я. Мовляв, замість мене померли інші.
— А це і є несправедливо, — прошепотів Дулінь. — Я мав би бути в землі разом з ними.
— І ще будуть дні, коли ти жалкуватимеш, що це не так. — Жинь не розуміла, чому їй конче потрібно втішити цього незнайомця. Вона знала лише те, що хотіла б, щоб колись хтось сказав їй те саме. — Нічого не зникне. Ніколи. Але коли болить, використай цей біль Значно важче жити далі. Це не означає, що ти не заслуговуєш життя. Це означає, що ти маєш для цього мужність.
Того вечора Тікані ожило.
Жинь рано повернулася до генеральського комплексу, маючи намір заснути, щойно обличчям торкнеться матрацу. Але потім у двері постукали, і, відчинивши їх, вона побачила не вартового чи посланця, як очікувала, а гурт жінок, які сором'язливо опустили очі й штурхали одна одну, немовби спонукаючи набратися мужності й заговорити першою.
— Що сталося? — сторожко запитала Жинь.
— Ходіть з нами, — сказала ланка, котра стояла попереду.
Спантеличена, Жинь кліпнула:
— Куди?
Обличчя жінки розпливлося в усмішці.
— Танцювати.
І Жинь згадала, що, попри все, це день звільнення, який варто відсвяткувати. Тому вона пішла за ними в центр міста, де безмісячної ночі вже зібралося кількасот людей з бамбуковими смолоскипами та плавучими ліхтарями. Барабани били без упину, до них приєднувалися ритмічні звуки флейти, що линули мовби нізвідки; а феєрверки, які спалахували кожні кілька секунд, були ніби музичною пунктуацією.
Посеред площі кружляли танцівниці. Їх було десятки, здебільшого молоді, всі рухалися без чіткої хореографії та порядку. Ніхто не проводив репетицій. Їх і не могло бути. Кожна танцівниця рухалася з пам'яті, сплітаючи докупи уривки виступів минулих часів, рухаючись із чистої радості від того, що вона жива й вільна.
Це мало б бути абсолютним безладом. Але було найпрекраснішим, що Жинь коли-небудь бачила.
Жінки благали Жинь приєднатися. Але вона відмовилася, воліючи сидіти на перевернутій діжці й спостерігати. Коли вона жила тут, то ніколи не брала участі в танцях. Танці були для заможних дівчат, радісних дівчат, чий шлюб був подією, яку святкують, а не якої бояться. Вони не були сиротами війни. Жинь завжди тільки дивилася. Їй відчайдушно кортіло приєднатися до них, але вона боялася, що не знатиме рухів.
Барабанний бій пришвидшився. Танцівниці перетворилися на гіпнотичне видіння, ноги й руки рухалися дедалі швидше, аж доки не стали розмитими у світлі багать, рухаючись у ритмі, суголосному з серцебиттям Жинь. Вона кліпнула і на мить побачила інший танець, почула іншу пісню. Вона бачила смагляві тіла, які танцювали біля багаття, співали слова, які вона чула дуже давно, мовою, якою не могла говорити, але майже пам'ятала.
Це видіння вона бачила, відколи вперше зустрілася з Феніксом Вона знала, що воно закінчується смертю. Але цього разу танцівники не перетворилися на скелети, а лишилися шаленими, рішучими, живими. «Ось ми, — говорили вони. — Дивись, які ми круті. Ми втекли від минулого і тримаємо майбутнє в руках».
— Агов!
Жинь кліпнула, і видіння зникло. Перед нею стояв Совдзі з двома кухлями просового вина. Один він простягнув їй.
— Не заперечуєш, якщо я сяду поруч?
Жинь посунулася, щоб звільнити йому місце. Вони дзенькнулися кухлями і вилили. Жинь перекочувала вино на язику, насолоджуючись міцністю й кислуватим присмаком.
— Я здивована, що ти не зник у провулку разом з однією з них, — Жинь кивнула на танцівниць.
Жінок тягнуло до Совдзі, наче метеликів на полум'я. Відколи вони пішли з Жуйдзіня, Жинь бачила, як він заходив до намету щонайменше з вісьмома різними супутницями.
— Ніяк не можу обрати, — сказав Совдзі. — А де твоя краща половина?
— Точно не знаю. — Вона шукала поглядом Кітая відколи прийшла, але так і не помітила — Мабуть, спить.
Вона не розповіла Совдзі про сварку. Вони з Кітаєм — самі проти цілого світу, не треба іншим знати про їхні суперечки.
— А він чимало пропускає, — Совдзі відхилився назад, спостерігаючи за танцівницями, задоволений і розімлілий. Жинь бачила, що він уже добряче напився, його рухи зробилися повільними й необережними, а щоразу, коли він говорив, до неї долинала хмарка кислого подиху. — Це воно, Принцесо. Добре як є. Насолоджуйся, поки можеш.
Вона глянула на ватри й спробувала дотриматися поради Совдзі, загубитися в музиці, в сміхові й барабанах. Але глибоко всередині.
Її мучила надокучлива темрява, важкий вузол страху, що не розсмоктувався, хоч як широко вона всміхалася.
Жинь не могла почерпнути з цього радості.
Невже таким і має бути визволення? Не може бути. Свобода повинна означати безпеку. Вона має почуватися так, мовби більше ніхто й ніколи їй не зашкодить.
Ні, це було дещо більше.
Їй хотілося повернутися. За останні два роки вона не пам'ятала миті, коли не боялася заплющити очі. Якби пішла далі за цим спогадом, він привів би її до Академії, коли весь світ обмежувався для неї книжками та іспитами, коли війна була лише розігруванням того, чого може ніколи не статися.
І вона знала, що більше ніколи не зможе повернути собі це відчуття.
Але могла отримати дещо схоже. Безпеку. Захищеність. Однак це вимагає абсолютної перемоги.
Байдуже, чи хотіла вона війни. Республіка принесе їй війну, переслідуватиме її, доки вона не помре. І єдиний спосіб відчути себе в безпеці — вдарити першою.
«Твоє життя тобі не належить», — колись сказав їй Вейсжа і повторював це безліч разів у наступні тижні. Ти не маєш права на щастя, якщо володієш такою силою.
«Зачувши крик, біжи на нього». Його дослівна цитата. Він намагався нею маніпулювати, і тепер вона це знала. Але слова однаково правдиві.
А де крик зараз?
— Що таке? — запитав Совдзі.
Жинь кліпнула і виструнчилася:
— Гм-м?
— У тебе такий вигляд, наче хтось спаплюжив могилу твоїх предків.
— Я не знаю, просто... — Жинь силкувалася висловити тривогу, що мучить її. — Усе це якось неправильно.
Совдзі пхикнув:
— Що? Танці чи, може, музика? Не знав, що ти така перебірлива.
— Вони щасливі. Всі занадто щасливі, — вона випльовувала слова дедалі швидше, пришпорена просовим вином, що горіло в шлунку. — Танцюють, бо не знають, що насувається. Бонн не бачать усієї картини, бо це ж не кінець війни, а лише початок, і...
Совдзі накрив її руку своєю. Отетеріла, Жинь опустила погляд. Його долоня була грубою і мозолястою, але теплою, і цей дотик здався їй несподівано приємним. Жинь не відсахнулася.
— Навчися відпочивати, Принцесо, — він гладив її долоню великим пальцем. — Ти сама обрала таке життя, і подібних митей у ньому буде небагато. Але такі ночі, як ось ця, дають сили жити. Ти думаєш лише про тих, проти кого воюєш. А ось це, — він змахнув кухлем у бік танцівниць, — те, заради чого ти воюєш.
За кілька годин Совдзі був такий п'яний, аж Жинь засумнівалася, що він самотужки знайде генеральський комплекс. Вони йшли темною кам'янистою стежкою разом, його рука важко лежала в неї на плечах. На півдорозі на пагорб він спіткнувся об камінь і нахилився вперед, обхопивши її рукою навколо талії, щоби втриматися на ногах.
Цей фокус був такий очевидний. Жинь пустила очі під лоба й вирвалася з його рук Він потягнувся до її грудей. Вона відкинула його руку:
— Не намагайся провернути зі мною це лайно. А то спалю тобі яйця, я вже таке робила.
— Та годі, Принцесо, — сказав Совдзі. Він знов обхопив її за плечі й притягнув ближче. Його шкіра на дотик здавалася страшенно гарячою.
І мимоволі Жинь усвідомила, що цей жар огортає її.
— Тут нікого немає, — він мазнув вустами по її вуху. — Чому б нам трохи не розважитися?
Бентежним було те, що вона й справді відчувала певну зацікавленість, слабке, незнайоме поколювання внизу живота. Вона відмахнулася: «Бляха, не будь дурепою».
Совдзі хотів не її. Совдзі аж ніяк не вважав її вродливою. Він міг обирати з безлічі охочих у таборі і, порівняно з Жинь, усі вони були привабливіші і з ними було б легше розібратися вранці.
Ішлося не про хіть, а про владу. Ішлося про володіння. Він хотів просто домінувати над нею, щоб згодом використати цей козир.
А от Жинь, відверто кажучи, відчувала спокусу. Без сумніву, Совдзі привабливий і досвідчений. Він би знав, що робити з їхніми тілами, навіть якщо вона й гадки не мала. Він міг показати їй, як робити все те, про що вона лише чула, що лише уявляла.
Але вона буде дурною, якщо піде з ним у ліжко. Коли про це підуть чутки, ніхто не дивитиметься на неї як раніше. Вона достатньо довго прожила між солдатів, щоб знати, як це працює. Чоловік отримує привід хизуватись. А жінка, ймовірно, єдина в своєму загоні, перетворюється на табірну хвойду.
— Іди в ліжко, — сказала вона.
— Тобі це буде тільки на користь, — Совдзі не прибрав руки з її плеча. — Ти надто напружена. Весь цей стримуваний гнів. Тобі ж краще, якщо відпустиш його бодай на трохи, Принцесо. Якщо розважишся.
Він погладив її ключицю. Жинь здригнулася.
— Совдзі, годі.
— Що таке? Ти незайманка?
Він запитав про це так грубо, що Жинь просто отетеріло витріщилася на нього.
Він здивовано здійняв брови:
— Ні Невже, Принцесо?
Вона скинула його руку:
— Не твоя справа.
Але він знайшов її слабину. І знав це. Він широко всміхнувся, блиснувши зубами в місячному світлі:
— Це правда, що в тебе немає матки?
— Що?
— У таборі про це ходять чутки. Мовляв, ти випалила собі матку ще в Сінеґарді. Мене це не дивує. Насправді, дуже розумно. Хоча прикро для спірлійців. Тепер ти остання. Ти колись жалкувала про своє рішення?
Жинь процідила крізь зуби:
— Я ніколи про це не жалкувала.
— Прикро, — він поклав руку їй на живіт. — Ми могли б наробити гарненьких смаглявих діточок. Мої мізки, твої вміння. Королі півдня.
Це вже було занадто. Вона відсахнулася від нього, виставила стиснутий кулак уперед і зігнула коліна:
— Ще раз торкнешся мене, і я тебе вб'ю.
Совдзі лише пхикнув. Він ковзав поглядом по її тілу, немов оцінював, скільки сили потрібно, щоб притиснути її до землі.
Жинь перехопило подих.
Та що це з нею? Вона починала і закінчувала війни. Вона поховала бога. Дотла випалила країну. На всій планеті не було живої істоти, яка могла б зійтися з нею в чесному бою й перемогти. Жинь була впевнена у своїй силі, вона пожертвувала всім заради певності, що більше ніколи не почуватиметься безпорадною.
То чому ж їй так страшно?
Нарешті він здійняв руки, здаючись:
— Я ж лише запропонував. Не треба так.
— Відійди від мене! — Її голос розітнув пітьму, гучніше, ніж їй хотілося. Хтось може підслухати. Або саме цього вона й прагне: когось, будь-кого, хто кинувся б навтьоки. — Негайно, Совдзі!
— Ти завжди така? Велика Черепахо, це пояснює, чому...
Жинь перебила його:
— Ти це чуєш?
Їй здалося, що вона почула на віддалі слабке, приглушене дзижчання, схоже на бджолиний рій, але з кожною секундою звук гучнішав.
Совдзі замовк, насупившись.
— Що ти...
— Заткнися, — цикнула Жинь. — Просто слухай.
Так, тепер дзижчання було чітким. Цей шум — не лише в її голові Вона панікує небезпідставно. Все насправді.
Очі Совдзі розширилися. Він також це чув.
— Лягай, — видихнув він і кинувся на неї за мить до вибуху першої бомби.
Вони впали разом. Лікті Совдзі боляче впилися Жинь під ребра. На коротку мить запала тиша, а потім їй у вухах моторошно задзвеніло. Стогнучи, вона визирнула з-під Совдзі, що завалився на неї саме тоді, коли Тікані осяяло помаранчевим спалахом.
А потім посипалися нові бомби, нескінченно гуркочучи.
Совдзі скотився з Жинь. Вона невпевнено звелася на ноги.
«Кітай». Перед очима все пливло, відчуття рівноваги також порушилось, і, плентаючись до генеральського комплексу, вона раз у раз заточувалася, наче п'яна «Треба знайти Кітая».
Позаду почулося пронизливе, розпачливе голосіння. Вона розвернулась. У заграві розрізнила лише обличчя молодого офіцера, одного з людей Джуденя, чийого імені вона так і не дізналася. Він лежав горілиць на землі за кілька метрів від неї. Якийсь час вона, абсолютно спантеличена, дивилася на нього. Досі вони з Совдзі були на вулиці самі. Усі інші офіцери лишилися біля ватри, а туди було добрих п'ять хвилин ходу.
Вибух? Невже силою вибуху його могло відкинути аж сюди?
Але з офіцером усе було гаразд: голова, плечі й тулуб не ушкоджені, не закривавлені. Навіть не обгорілі. Чому ж тоді він...
Чорні плями перед очима Жинь повільно прояснились, і вона побачила те, що спершу лишалося прихованим за димом і пітьмою. Офіцерові відірвало ноги.
Він дивився на неї. О боги, він досі був притомний. Потягнувся до неї тремтливою рукою. Заворушив вустами. Але з них не вирвалось ані звуку, принаймні вона нічого не почула, та все зрозуміла.
«Будь ласка».
Жинь потяглася до ножа, пристебнутого до паска, але пальці незграбно зісковзнули з піхов.
— Я це зроблю, — голос Совдзі пролунав для її вух гучно, наче гонг.
Він наче повністю протверезів, млявість від спожитого спиртного випарувалася від такого ж викиду адреналіну, що пульсував і в її венах. Схоже, він контролював себе значно краще, ніж вона Совдзі висмикнув ножа з її руки з грубою спритністю, а потім схилився над офіцером і розітнув йому горлянку.
Жинь не відводила погляду, силкуючись устояти на ногах.
«Ми були не готові».
Вона думала, що має більше часу. Знищуючи послання Кесегі, знала, що Неджа наступає на п'яти, але вважала, що ще матиме шанс підготувати новобранців з Південної армії, поки Республіка завершуватиме кампанію на півночі. Вона вважала, що після падіння Вулика вони матимуть час, щоб вдихнути на повні груди.
Не знала, що Неджа, курво, вже стояв на порозі.
Повітряні гармати били безупинно, суголосні з гуркотінням двигунів дирижаблів. «Небесний оркестр», — мимоволі подумала Жинь. Боги грають їм похоронну пісню.
Вона чула крики з центру міста Знала, що там немає оборонних споруд, а отже, в них ані шансу відбитися від повітряної атаки, її військо святкувало перемогу і влаштувало гулянку. Вони виставили лише основну варту біля міської брами, бо ж думали, що бодай на якийсь час загроза минула.
А кляті ватри... О боги, певно, ватри палали, мов маяки, виказуючи їхнє місцеперебування.
Крики погучнішали. Вулиці наводнив охоплений панікою розрізнений натовп, що біг подалі від багать. У бік Жинь бігла маленька дівчинка, яка не припиняла кричати, і Жинь не мала часу гукнути їй; «Ні, зупинися, лягай» перед тим, як пролунав ще один вибух і крихітне тільце огорнуло полум'я.
Той таки вибух збив Жинь із ніг. Вона перекотилася на слину й застогнала, затискаючи ліве вухо здоровою рукою. Бомби розривалися так часто, що вона вже не чула пауз між вибухами, а лише безперервне гуркотіння. Шалене помаранчеве полум'я палало скрізь, куди б вона не глянула.
Жинь сперлася рукою об землю і змусила себе встати.
— Треба забиратися звідси, — Совдзі схопив її за зап'ясток і потягнув до лісу.
Вибухи лунали так близько, що вона відчувала їхній жар на обличчі, але ліс дирижаблі не обстрілювали. Вони цілилися тільки у ватри — у незахищених, уразливих селян.
— Зачекай, — сказала вона. — Кітай...
Совдзі не відпустив її руки.
— Ми рушимо глибше між дерев. Біля лісу вони не матимуть видимості. Ми триматимемося гірських стежок і відійдемо якнайдалі до того...
Жинь пручалася:
— Ми мусимо знайти Кітая!
— Він вибереться самотужки, — сказав Совдзі. — А ти загинеш за лічені секунди, якщо не...
— Я впораюся!
Вона не знала, як можна збити дирижаблі, бо ж, схоже, вони не мали слабких місць, які їй вдалося б легко підпалити, але вона могла поцілити полум'ям у стернові механізми, кошик з боєприпасами, бодай у щось. А йти без Кітая вона не могла Він досі в генеральському комплексі чи пішов на центральну площу? Комплекс на пагорбі стояв неушкоджений, схований під покровом темряви, а от площа перетворилася на пекло.
Його не могло серйозно поранити, бо вона це відчула б, а зараз вона не відчувала нічого, що означало...
— Зачекай, — Совдзі міцніше стиснув її зап'ясток. — Усе припинилося.
Небо затихло. Дзижчання зникло.
«Вони приземлилися», — збагнула Жинь. Це вже наземний штурм. Дирижаблі не хотіли знищити все Тікані з повітря. Вони хотіли захопити полонених.
Але хіба вони не розуміли небезпеки наземного штурму? Нехай у них і є аркебузи, але в неї є
Хіба що...
Хіба що.
Крижаний холод поповз по венах.
Тепер вона збагнула. Призахідники не хочуть розбомбити її. Вона — їхня улюблена піддослідна миша. Вони не хочуть, щоб її розірвало на шматки. Вони хочуть схопити її живою, доставити цілою і зв'язаною до лабораторій Сірого товариства, тому привели сюди єдину людину, яка може вистояти в ближньому бою з нею і перемогти.
Неджа, чиї рани затягуються майже одразу.
Неджа, який черпає сили з моря.
— Біжімо! — сказала вона Совдзі, але вже наступної миті їх відкинуло одне від одного новим вибухом.
На секунду весь світ навколо затих.
Усюди була темрява, а потім кольори почали повертатися: спершу лише червоний, червоний повсюди, куди вона дивилась, а потім безладні грудки багрянцю й зелені. Жинь не знала, як їй вдалося підвестися, але однієї миті вона лежала на землі, а вже наступної пробиралася лісом, переходячи від дерева до дерева, бо втратила чуття рівноваги і не могла стояти прямо. Вона відчула смак крові на вустах, але не розуміла, куди її поранили, а біль скидався на саван, з кожним новим кроком пульсуючи в усьому тілі.
— Совдзі?
Відповіді не було. Жинь навіть не була певна, чи правильно вимовляє звуки, бо ж власного голосу не чула, окрім дивного, нерозбірливого відголоску в черепі.
— Совдзі?
Однаково нічого.
Вона непевним кроком ішла вперед, розтираючи, очі, щоб бодай трохи краще сприймати довколишній світ і повернути інші чуття, окрім болю,
У повітрі війнуло знайомим запахом. Чимось нудотно, нездорово солодким, від чого замлоїло в шлунку, а вени шпигонуло болем від жадання.
Республіканці скинули опіумні бомби.
Вони знали її слабкість. І намірилися поневолити її.
Жинь глибоко вдихнула і прикликала в долоню полум'яну кулю. Вона мала сильнішу стійкість до опіуму, ніж більшість людей. Такий собі подарунок від багатомісячної опіумної залежності й невдалого відновлення. Усі ті ночі, які вона провела під кайфом, блукаючи в глибинах власного розуму та розмовляючи з галюцинацією Алтаня, могли виграти їй кілька додаткових хвилин до того, як її відріже від Фенікса.
А це означало, що вона мусить негайно знайти Неджу.
— Ну ж бо, — пробурмотіла Жинь.
Випустила полум'я вгору й навколо себе. Неджа не зможе опиратися такому спалаху. Вогонь — це маяк. Неджа шукав її. Він прийде.
— Де ти? — крикнула вона.
У відповідь повітря розітнула блискавка А потім почалася раптова злива такої сили, що мало не збила Жинь із ніг.
Цей дощ не був природним. Ще мить тому небо було чистим, без натяку на хмари, і навіть буря не змогла б прийти так швидко, так доречно...
Але відколи Неджа отримав здатність прикликати дощ?
У певному страшному розумінні це логічно. У міфах дракони мають владу над дощем. Навіть у Тікані, де релігія давно скотилася до дитячих казочок, під час багаторічної засухи судді курили пахощі драконам — володарям річок, щоб прикликати рясні опади.
Але це означає, що територія Неджі не обмежується річкою, а охоплює всю воду навколо нього. І якщо він може прикликати та контролювати її...
Якщо цей дощ — його творіння, він став значно могутнішим, ніж вона боялася.
— Генерале?
Жинь обернулася. Навколо зібралася купка вояків. Новобранці, яких вона не впізнавала На щастя, вони вижили і тепер гуртувалися біля неї, навіть попри те, що в них на очах щойно розірвало на шматки їхніх побратимів.
Відданість цих вояків вразила Жинь. Але їхня смерть буде марною.
— Геть звідси! — наказала вона.
Вони не ворухнулися. Вояк попереду заговорив:
— Ми битимемося разом з вами, Генерале.
— Навіть не намагайтеся, — сказала вона. — Він переб'є вас усіх.
Колись вона вже бачила Неджу на піку його можливостей. Він підняв ціле озеро, щоб уберегти свої кораблі. Якщо відтоді він удосконалив свої вміння, то жоден з цих вояків не протягне й хвилини.
Це вже не війна людей. Це війна богів. І вона закінчиться між нею і Неджею: шаман проти шамана.
Жинь могла лише мінімізувати втрати.
— Допоможіть селянам, — сказала вона. — Виведіть їх якнайдалі, якомога більше. Скористайтеся прикриттям пітьми і не зупиняйтеся, аж доки вийдете поза зону дощу.
Вони підкорилися, лишивши її саму в грозі. Злива приголомшувала. Жинь не бачила жодного республіканського, нікарського чи призахідницького солдата, а це означало, що Неджа також відіслав підкріплення.
Він зробив це з благородства. Як типово. Він завжди був справедливим правителем, благородним аристократом. Жинь уявляла, як він віддає наказ зарозумілим, самовпевненим тоном; «Лишіть її мені».
Навколо її тіла спалахнуло полум'я, але майже одразу згасло під нещадним дощем. Вода лупила так сильно, що Жинь немов били пласким краєм меча. Вона силкувалася встояти на ногах. Пальці тремтіли на руків'ї клинка.
А потім вона нарешті побачила як він біжить крізь дощ, що начисто розходився навколо нього за кожним його рухом.
Нерівний шрам на попереку пронизало болем. Спогади вп'ялися в її свідомість кинджалами. Дотик, шепіт, поцілунок. Вона міцно стиснула щелепи, щоб вони не тремтіли.
Неджа здавався старшим, хоч від їхньої останньої зустрічі минуло лише кілька місяців. Вищим. І рухався інакше: його хода стала впевненішою, просочена новим відчуттям влади. Оскільки Дзіньджа загинув, Неджа став коронованим принцом Арлона. Юним маршалом батькової армії, ймовірним спадкоємцем Нікарської республіки. Неджа мав отримати цілу країну, і на його шляху стояла тільки Жинь.
Вони глянули одне на одного, і ця мить немовби розтяглася на цілу вічність. Між ними завис тягар їхнього спільного минулого. Жинь відчула раптовий спалах ностальгії, складного поєднання жадання і жалкування, й не змогла його відігнати. Вона так довго билася на його боці, що тепер мусила нагадати собі, як його ненавидіти.
Неджа стояв близько, і Жинь змогла розгледіти його страхітливу посмішку, спотворені брижі, що тяглися по лінії шрамів на лівій половині обличчя. Його щоки і щелепа, колись бездоганних обрисів, тепер скидалися на розбиту порцеляну. Потріскану черепицю. Мапу країни, що розпадалася на шматки.
Венка стверджувала, що Неджа хворий. Але він аж ніяк не видавався хворим. У тому, як він тримався, Жинь не помітила ані натяку на слабкість. Він готувався до бою не на життя, а на смерть.
— Привіт, Жинь! — крикнув він. Голос став глибшим, жорстокішим. Він говорив майже як його батько. — Що з твоєю рукою?
Жинь розкрила долоню. Полум'я з ревінням ударило його в обличчя. Неджа змахнув рукою, і струмінь дощу загасив вогонь задовго до того, як той його торкнувся.
— Це не обов'язково мусить бути важко, — сказав він. — Ходи спокійно, і ніхто не постраждає.
Вона вперлася п'ятами в землю:
— Ти поїдеш додому в труні.
Він стенув плечима. Дощ полився ще сильніше, луплячи її так сильно, аж підгиналися коліна.
Жинь зціпила зуби, силкуючись стояти прямо.
Вона не стане перед ним навколішки.
Треба прорватися крізь цей дощ, бо він аж надто добре виконує роль щита Але рішення просте. Вона засвоїла його ще в Сінегарді. Стільки років минуло, а основна модель їхніх боїв незмінна Неджа сильніший за неї. Його кінцівки довші. І тоді, і тепер у неї є шанс лише зблизька де його зона ураження не має значення.
Жинь зробила випад Неджа пригнувся, замахнувшись мечем. Але вона цілилася нижче, ніж він очікував. Не в голову, а в центр ваги Він зігнувся легше, ніж вона сподівалася. Тож коли вони впали, Жинь боролася за контроль. Вона була значно легша за нього, тож могла притиснути його до землі, лише захопивши під потрібним кутом, але він хльоснув її навідліг, і, втративши рівновагу, вона скотилася додолу.
Він важко впав зверху. Жинь брикалася. Неджа вдарив мечем, але замість її обличчя двічі вцілив у землю.
Жинь розкрила рота і виплюнула струмінь вогню.
Якийсь неймовірний час полум'я пожирало його обличчя. Вона бачила проблиск кісток А потім на них упала стіна води, знищуючи полум'я, і їм перехопило подих.
Жинь отямилася перша Вдарила Неджу коліном у сонячне сплетіння. Він упав навзнак. Вона вилізла з-під нього й припала до землі.
«Дощ припинився», — збагнула Тиск зник, а на ліс опустилася тиша.
Але разом із тим її кінцівки почали тремтіти, а до скронь приплинула гаряча кров.
Ось воно. Опіум надто глибоко просочився в кровоплин. Вона більше не мала вогню, і її єдина перевага — те, що він витратив воду. Тепер це питання клинків, кулаків і зубів.
Вона дістала ножа Протистояння тривало лише секунду.
Байдуже. Вона знала, що не зможе здолати його з клинками. Щойно Неджа вибив руків'я ножа з її долоні, вона щосили поцілила йому в зап'ясток.
Спрацювало. Він випустив меч. Тепер вони мали лише кулаки. Яке полегшення. Це значно простіше, точніше і жорстокіше. Вона вчепилася йому в очі. Він відбив руку. Вона вкусила його за лікоть. Він ударив її в зуби. Її голова смикнулася назад.
Кров залила їй очі й затуманила зір. Вона наосліп розмахувала руками Неджа робив те саме. Його удари були занадто швидкими, щоб вона могла ухилитися чи відбити їх, але й вона не пасла задніх, завдаючи йому не менше ударів, аж доки не згадала, що не має правої руки, якою могла б бити Замахнулася культею. Він заблокував її ліктем Сильний, сліпучий біль пронизав праву половину її тіла На мить вона навіть забула, як дихати.
Неджа вивільнився з її захвату, скочив на ноги і копнув Жинь під ребра Вона скрутилася в клубок, надто захекана, щоб кричать. Він наступив їй на скалічену руку. Перед очима все побіліло.
Він бив її в бік, знову і знову, аж доки вона не перевернулася на спину, надто приголомшена, щоб відбиватися, тож лише хапала ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Він спіткнувся, важко дихаючи. А потім опустився навколішки їй на груди і притиснув її руки над головою.
— Я ж сказав, — зауважив він, — іди спокійно.
Вона сплюнула кров йому в обличчя. Він ударив її кісточками в праве око. Її голова гупнулася об розмочену землю. Він витер тильний бік долоні об її сорочку, а потім замахнувся знову, цього разу вдаривши в ліве око. Жинь приймала удари, наче маріонетка, — мовчки, без відповіді. Він ударив п'ять, шість, сім разів. Вона збилася з ліку. Біль і опіум так одурманили, що удари скидалися на краплі дощу.
Але те, що він її бив, дещо означає. Те, що вона не мертва, щось та означає. Зараз вона вже мала б бути мертва. Він мав би просто простромити їй серце чи перерізати горлянку, так було б простіше. Неджа не садист, він не має схильності катувати безцільно.
«Він не збирається мене вбивати», — збагнула вона. Неджа хотів її живою. Хотів поневолити. А зараз — лише завдати болю.
Ось у чому різниця між ними.
— Варто було вбити мене в Арлоні, — просичала вона.
Удари припинилися. Неджа потягся до її шиї і почав стискати.
Вона нестямно хапала його за руки. Алтань навчив її уникати задушливих захватів: руки сильні, а от окремі пальці — не дуже, тож треба розділяти їх.
Неджа не відпускав.
Тоді альтернативний варіант. Вона потяглася великим пальцем йому до очей. Він відвернувся. Вона впилася нігтями йому в щоку і компенсувала невдачу, натиснувши так сильно, що виступила кров. Три багряні смуги розітнули шкіру з правого боку аж до щелепи.
Його захват ослаб, але лише трохи і лише на мить. Саме цього вона й потребувала.
Вона потяглася, борсаючись, щоб знайти клинок. Вона бачила, куди він його кинув, і тепер зброя мусила бути десь поруч... Але спершу її пальці зімкнулися не на руків'ї, а навколо каменюки, важкої й загостреної, завбільшки з долоню.
Згодиться.
Жинь зацідила каменем Неджі в скроню. Камінь увійшов у кістку з приємним хрускотом. Неджа відпустив її. Жинь зібрала всю свою міць до краплини, вклала її в ліву руку і знову вдарила його по голові. У рані під його правим оком зібралася кров, немовби вагаючись, але потім зацебеніла щільною цівкою.
Він хитнувся вбік.
Вона вилізла з-під нього. Він упав на землю.
Оце й усе? Вона вирубила його? Так просто? Вона обережно схилилася над ним, занісши камінь у руці для третього й останнього удару.
А потім, вражена, завмерла.
Кров уже не текла. Шкіра Неджі збиралася докупи, багряне місиво затягувалося світлою шкірою, немовби час повернули навспак.
Жинь не вірила очам. Неджа міг відновлюватися після ударів зі страхітливою швидкістю, вона про це знала, але раніше на це знадобилося б декілька годин. А тепер його тіло гоїло рани за лічені секунди.
Незадовго до цього вона його обпалила. Сильно. Але від опіків і сліду не лишилося.
А якщо вона вирве йому серце з грудей? Невже виросте ще одне? А якщо вона штрикне меча йому між ребра, просто в серце?
Був лише один спосіб це з'ясувати. Вона підібрала меча з землі й стала над Неджею навколішки, притиснувши його додолу.
Неджа слабко застогнав. Його повіки тріпотіли.
Жинь високо підняла ліву руку, націливши клинок Неджі в груди. У неї тремтіла рука, пальці незграбно тримали руків'я. Але вона не могла промахнутися під таким кутом. Жинь мала нерухому жертву і чисту, відкриту ціль. Вона ніяк не могла облажатися.
Один сильний удар у груди. Усе, що потрібно. Один удар, можна ще прокрутити про всяк випадок, і все скінчиться.
Але вона не могла опустити руку. Щось стримувало. Її рука скидалася на чужорідний предмет, який рухається за власною волею. Вона зціпила зуби і спробувала знову. Клинок так і лишився занесений у повітрі.
Вона розпачливо скрикнула, роблячи випад над нерухомою постаттю Неджі, але однаково не змогла наблизити лезо до його плоті.
Неджа розплющив очі тієї ж миті, коли над їхніми головами почулося дзижчання.
Жинь глянула вгору. До них наближався дирижабль, зі страхітливою швидкістю спускаючись на галявину. Вона кинула меча й підвелася з грудей Неджі.
Дирижабль приземлився всього за кілька метрів. Кошик заледве торкнувся землі, а солдати вже вистрибнули, вигукуючи слова, яких Жинь не розуміла.
Вона кинулася до дерев. Протягом наступних хвилин вона в розпачі бігла крізь кущі, не звертаючи уваги на колючки та гілки, що дряпали очі й впивалися в шкіру.
Вона все чекала, доки крики за спиною наздоженуть її. Чекала холодної сталі в шиї.
Але цього не сталося.
Нарешті, коли легені вже горіли вогнем, а серце ось-ось мало розірватися в грудях, вона зупинилася і обережно глянула назад.
Дирижабль повільно піднімався. Вона спостерігала з важким серцебиттям, як він здіймається над деревами. На мить зависнув, мовби не впевнений, що робити далі, а потім різко смикнув ліворуч і відлетів.
Вони її не знайшли. І навіть не намагалися.
Жинь спробувала підвестись і впала. М'язи не корилися. Вона не могла навіть сидіти. Усі удари наздогнали її одночасно мільйонами ран і синців, що тримали її на землі, міцно притискаючи додолу.
Вона лежала, скрутившись на боці, безпорадна, нерухома, і кричала від розпачу. Вона змарнувала свій шанс І більше його не матиме. Неджу забрали, а вона сама в багнюці, пітьмі й димі.
Жинь отямилася, захлинаючись багнюкою. Непритомна, вона перекотилась, і тепер нижню половину обличчя вкривав щільний шар бруду. Вона не могла дихати й нічого не бачила, тож схвильовано обмацувала очі, ніс та рот, налякана, що їх могло зірвати вибухом. Бруд відлущувався гострими, липкими шматками, лишаючи шкіру неприкритою, уразливою, але паніка відступила.
Жинь трохи полежала спокійно, глибоко дихаючи, а потім повільно підвелася.
Вона не могла стояти, не хитаючись. Опіумний дурман вивітрився. Вона знала цю стадію відкату, заціпенілу сухість язика і тьмяне дзижчання в скронях, що спантеличує. Знадобиться декілька годин спокою, перш ніж розум очиститься повністю, але принаймні вона може йти.
Усе боліло. Вона не хотіла зупинятись і оглядати рани. Не хотіла знати повний перелік того, що з нею не так. Вона може рухати всіма чотирма кінцівками. Може бачити, дихати, чути і йти. Цього достатньо. Решта зачекає.
Жинь пошкандибала назад до селища, кривлячись від болю на кожному кроці.
Сонце тільки-но почало сходити. Напад стався якраз після опівночі А це означає, що вона пролежала в лісі щонайменше п'ять годин. Поганий знаю якщо її армії вдалося вижити, то передусім вони мали б шукати її, свого генерала, свою спірлійку.
Але ніхто не прийшов.
Жинь знала, що вони програли. Це очевидний висновок: найперше, вони навіть не мали оборони від наземно-повітряного штурму. Але наскільки кепські втрати?
Міська площа зустріла її тишею. Невеликі осередки полум'я досі тріскотіли на кожному розі, тліючи у вирвах від бомб. Жменька солдатів рухалася вулицями, прочісуючи руїни й витягуючи тіла з-під завалів. Лише деякі рухалися. Лише деякі були цілі. Жинь повсюди бачила відірвані частини: тут руку, там безголовий тулуб, пару маленьких ніжок на стежці просто попереду неї.
Вона навіть не знайшла в собі сил, щоб виблювати. Досі немов у тумані, зосередилася на тому, щоб дихати, зберігати спокій і придумати, що робити далі.
Їм варто сховатися? Чи вона має зібрати вцілілих і відправити до найближчих печер? Чи тепер, коли дирижаблі відлетіли, вони на певний час у безпеці? Кітай знав би, що робити.
Кітай?
А де Кітай?
Коли вона потяглася до Фенікса, то побачила лише глуху стіну. Спробувала придушити хвилю паніки. Якщо чорний вхід не працює, це означає лише те, що Кітай спить або непритомний. Це не означає, що він помер. Він
— Де Кітай? — питала вона в кожного, хто траплявся на шляху. Трусила виснажених солдатів і напівпритомних уцілілих та кричала це їм в обличчя. Але ніхто не міг відповісти Вона бачила лише вражені, осклянілі погляди.
Вона годинами кликала його на ім'я по всьому Тікані, накульгуючи, оглядала ряди поранених тіл, шукала серед завалів бодай натяк на його кучеряве, надміру відросле волосся й тонкі веснянкуваті руки Коли знайшла Венку, яка дивом не постраждала, вони взялися шукати разом, перевіряючи кожну вулицю, кожен провулок і тупик, навіть у віддалених від епіцентру бомбардування районах.
Він мусив бути тут. Мусив бути в порядку. Вона вже шукала його так у Голінь Ніїс, де шанси на його виживання були значно гірші Та все ж тоді він відгукнувся, і Жинь сподівалася, що відгукнеться знову й вона почує його дзвінкий голос, який знову пролунає в нерухомому повітрі.
Вона знала, що він живий. Знала, що він не мав дуже серйозних ран, принаймні серйозніших, ніж у неї, бо інакше вона це відчула б.
Вона просто...
Усе її тіло затремтіло...
О боги.
— Його немає, — нарешті Венка промовила вголос те, що вони обидві вже знали. Вона міцно обхопила Жинь за талію, немов боялася, що та може собі нашкодити, якщо ворухнеться. — Його забрали. Він не помер, його забрали.
Жинь похитала головою:
— Треба продовжувати пошуки...
— Ми двічі обійшли кожен квадратний метр у радіусі кілометра, — сказала Венка. — Його тут немає. Жинь, слід подбати про інше.
— Але Кітай.. Ми не можемо...
— З ним ще може бути все гаразд, — Венка говорила незвично лагідно, докладаючи неабияких зусиль, щоб утішити Жинь. — Тіла ми не знайшли.
Звісно, не знайшли. Якби Кітай помер, то й Жинь тут не стояла б, тож лишався тільки один варіант.
Неджа забрав його в полон.
А Кітай і справді цінний полонений, заручник, вартий своєї ваги в золоті. Такий розумний, такий до чорта розумний, що це робить його вразливим перед будь-ким, хто має бодай найменше уявлення про те, ким він є і на що здатен його розум. Королева піратів Моаґ якось замкнула Кітая в будинку під охороною і доручила навести лад у бухгалтерських книгах Анькхілууня. А Їнь Вейсжа зробив його головним стратегом.
Для чого його використає Неджа? Наскільки жорстоким він буде?
Це її провина. Вона мала вбити Неджу, але
— Заспокойся, — Венка схопила її за плечі. — Ти вся тремтиш. Ходімо, проведу тебе до лікаря...
Жинь вирвалася з рук Венки різкіше, ніж хотіла:
— Не торкайся мене!
Приголомшена, Венка відступила. Жинь позадкувала. Вона воліла б утекти, але ліва литка пульсувала болем щоразу, коли вона рухалася. Жинь неохоче зробила крок уперед, намагаючись дихати, намагаючись стримати сльози. Байдуже куди, їй просто треба забратися від цих тіл: від диму, жарин, від тих, хто при смерті, й тих, хто вже помер.
Венка не пішла за нею.
Жинь була на півдорозі до поля смерті, сама на курній долині. Ніде ані солдатів, ані шпигунів, ані свідків.
Вона закинула голову до неба, міцно заплющила очі й потяглася за вогнем.
Звісно, вогонь не прийшов. Вона знала, що він не прийде, і намагалася лише тому, що прагнула впевнитися в цьому, як коли штрикають дірку в хворому зубі, щоб оцінити обсяг ушкодження. Коли вона обмацувала порожнечу, прагнучи злетіти до Пантеону, як легко робила вже безліч разів, Жинь не відчула нічого.
Лише Печатку, як завжди приховану й отруйну. Алтанів сміх відлунював усе гучніше, суголосний з її відчаєм.
«Кітаю!» Вона пробувала передати йому свої думки. Якірний зв'язок так не працює. Вони не могли спілкуватися телепатично, лише відчували біль одне одного. Але навіть на відстані їхні душі досі зв'язані, невже це нічого не означає?
«Будь ласка!» Вона кидалася думками об бар'єр у своїй свідомості й молилася, щоб слова якимось чином дійшли до нього. «Будь ласка, ти мені потрібен! Де ти?»
Приголомшлива тиша.
Жинь схопилася за голову, вона тремтіла й дихала важкими, нестямними подихами. А потім, коли збагнула, що це означає, її охопив чистий і абсолютний жах.
Вона не має вогню.
Кітая забрали, справді забрали, а без нього вона уразлива Безпомічна Дівчина без робочої руки й шаманічних можливостей, які компенсували б її нездатність захиститися мечем. Не спірлійка, не солдат, не богиня.
Яка армія піде за нею?
У відчаї вона схопила ножа і вирізала нерівний знак запитання на верхній частині стегна, достатньо глибоко, щоб лишити шрам, який з'явиться тонкими лініями на шкірі Кітая. Вони вже раніше спілкувалися в такий спосіб. Це мусить спрацювати знову. Вона вирізала ще знак. Потім ще один. Різала своє стегно по живому. Але Кітай так і не відповів.
Коли Жинь повернулася з поля, Тікані огортала страхітлива тиша. Схоже, ніхто не знав, що робити далі. То тут, то там Жинь бачила безцільні спроби порятунку постраждалих і відбудови. Сортувальний центр створили на попелищі, де бомби завдали найбільшої шкоди, але Жинь помітила лише двох лікарів і одного помічника — замало для того, щоб упоратися з рядами поранених, які тягайся через усю площу. То тут, то там вона бачила, як солдати розтягували уламки, або намарно намагалися створити тимчасові укриття на порожніх вирвах, де колись стояли будівлі Але більшість вцілілих, цивільні й солдати, просто стояли і роззиралися довкола, немовби досі не могли повірити в те, що сталося.
Ніхто не віддавав наказів.
Жинь припускала, що їх має віддавати вона.
Але й вона просто блукала в безнадії. Не знала, що сказати. Кожен наказ, кожна дія, яку вона могла зробити, здавались абсолютно марними. Як вони відродяться після такого?
Вона не могла повернути час назад. Не могла воскресити померлих.
«Не будь жалюгідною, — сказав би Алтань. Вона чула його голос, гучний і чіткий, немовби він стоїть поруч. — Досить бути такою шмаркачкою. Так, ти програла Але ти жива Збери себе докупи і з'ясуй, як почати заново».
Жинь глибоко вдихнула, розправила плечі і спробувала бодай вдавати, ніби знає, що робить.
Назад до основи. Треба дізнатися, які ресурси в неї лишились, а що вона втратила Визначити, які в неї бойові можливості. Треба зібрати офіцерів.
Жинь стиснула руку першого ж зустрічного «залізного вовка»:
— Де Совдзі?
Її не здивувало б, якби він сказав, що не знає. Більшість «Залізних вовків» просто тинялися містом, такі ж розгублені й дезорієнтовані, як усі. Але вона не була готова до жаху, який майнув на його обличчі.
У нього був такий вираз, немовби Жинь погрожувала його вбити.
Він відповів не одразу;
— О, не тут, пані...
— Це я помітила! — випалила Жинь. — Знайди його. Скажи, що я хочу його бачити. Негайно.
«Залізний вовк» немовби намагався щось вирішити. У його погляді було щось дивне, чого Жинь не розуміла до кінця. Зневага? Просто спантеличення? Вона розтулила рота, щоб запитати знову, але він коротко кивнув їй і закрокував до руїн.
Жинь повернулася до генеральського комплексу — однієї з небагатьох будівель, які не постраждали завдяки міцному кам'яному фундаменту. Сіла за стіл, дістала з шухляди стос планів і розклала перед собою. А потім почала думати.
Опіум майже вийшов з її крові. Ясність розуму повернулася. Розум знову вибудовував холодний, логічний план, у якому стратегія існує поза складнощами війни. Це знайоме, це заспокоювало. Це їй під силу. До цього її готували.
На мить вона забула про травму, яку щойно пережила, забула про мільйони подряпин і ран на тілі й зайнялася обмірковуванням наступних кроків. Вона почала з завдань, для яких не потребувала присутності Совдзі. Передусім зібрала кількох надійних помічників і наказала якомога швидше оцінити втрати. З'ясувала, скільки в неї лишилося людей, відштовхуючись від звітів із сортувального центру й кількості трупів. Написала перелік найнеобхіднішого, що знадобиться війську для відновлення, пошуку чи будування впродовж наступної доби, а це означало перевезення, продукти й укриття. Перечитала звіти шпигунів про останні відомі позиції загонів Республіки. Очевидно, що ці дані застарілі, але вони можуть допомогти з'ясувати, у чому ж прогалини.
Потім вона спробувала вигадати спосіб знищити ті кляті дирижаблі.
Вона могла впоратися з аркебузами; то в принципі просто швидші й смертельніші арбалети. Але довбані повітряні кораблі змінили весь ландшафт бою і додали новий вимір, у якому вона битися не могла їй потрібен був спосіб опустити їх на землю.
Жинь почала з того, ідо якомога детальніше спробувала згадати їхню будову. Вона воліла б, щоб їм вдалося приземлити бодай один для вивчення, але наразі й спогадів було достатньо. Образи в пам'яті були розмиті. Вона мусила зосереджуватися крізь дим і грім, щоб пригадати, де розташовувалися гармати і як пасажирські кошики кріпилися до куль.
Вона знала одне: повітряні кораблі до нестерпного чудово спроектовані. Вони мали серйозну броню знизу, без видимих прогалин, куди можна поцілити, а ще літають занадто високо, щоб до них дістати стрілами чи снарядами. Кулі, які втримують дирижаблі у повітрі, є значно перспективнішими цілями. Якщо вона зможе пробити таку, то опустить весь корабель. Але схоже, що вони вкриті якимось легким металом, достатньо міцним для того, щоб відбити вістря стріли, а гарматний вогонь не дістає так високо, і Жинь на власні очі не бачила, що стається, коли вони стикаються.
Може, ракети? Чи вдасться правильно розрахувати траєкторію? Скільки вибухової сили потрібно таким ракетам? І як вона зможе організувати такі наземні артилерійські точки?
У розпачі вона зім'яла схему. Подібні проблеми — спеціальність Кітая. Він був її інженером і знаходив рішення для будь-чого. Вона складала основні схеми, а Кітай дбав про деталі. Він уже розв'язав би цю задачку, уже почав би складати докупи дурнуватий винахід який усе ж якимось дивом
Груди пронизав біль, який не мав нічого спільного з пораненнями, впиваючись у серце немовби гаками. Вона важко видихнула, а потім затулила рота рукою.
Сльози лилися між пальцями. Вона не може зробити цього сама. Господи, їй так сильно його бракує.
«Годі, — наставляв Алтань. — Бляха, годі поводитися як дитина».
Кітая забрали. Істерикою і скиглінням цього не змінити. Тепер вона могла зосередитися лише на тому, як його повернути.
Вона відклала креслення. Зараз їй не розв'язати цієї проблеми. Треба думати про базове виживання, зібрати серед ночі те, що лишилося від війська. А для цього потрібен Совдзі, але він досі не з'явився.
Жинь нахмурила брови. Чому? Минуло більше години. Вона не бачила його ще від нападу, але, звісно ж, він не загинув і не потрапив у полон, інакше вона про це знала б. Вона підвелась і закрокувала до дверей. І мало не підстрибнула від несподіванки, коли побачила за дверима того ж таки «залізного вовка», якого зустріла раніше. Він підняв руку, немов збирався постукати. Совдзі не було видно.
— Де він? — вимогливо запитала вона.
«Залізний вовк» відкашлявся.
— Совдзі просить, щоб ви зустрілися з ним у його наметі.
Це пробудило в Жинь підозри. Совдзі розмістився в генеральському комплексі як і решта вищих чинів. Якого біса він робить у своєму наметі?
— Він жартує? Я вже чекаю на нього понад годину, а він думає, що отак просто може викликати мене до себе?
Вираз обличчя «залізного вовка» лишався зумисне незбагненним.
— Це все, що він сказав. Можу провести вас, якщо хочете.
На мить Жинь замислилася про відмову. Та ким Совдзі себе вважає? Вона вища рангом. Він носить на шиї мітку її влади. Та як він сміє змушувати її чекати, як сміє...
Вона прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зопалу.
«Не будь ідіоткою!» Зараз вона не може продемонструвати силу. Кітая забрали, а з ним зник і вогонь. Вона не має важелів впливу. Не час блефувати Хоч цього разу треба бути дипломатичною.
— Гаразд — натягнуто промовила вона й вийшла з кабінету вслід за «залізним вовком».
Але в наметі чекав не Совдзі.
Жинь завмерла, щойно переступила поріг.
Воєначальник Мавпи підвівся з крісла.
— Вітаю, Жунінь.
— Що ви.. — різко видихнула вона, але потім опанувала себе. — Забирайтеся геть!
— Чому б тобі не присісти? — він жестом показав на стіл. — Нам чимало треба обговорити.
— Забирайтеся геть! — повторила вона.
Гнів відтіснив збентеження. Жинь не розуміла, чому Ґужубай тут, але їй байдуже — хай піде. Він не заслуговував бути тут. Це не його перемога, його люди не проливали кров у Лейяні, і вже сама його присутність у провінції Півня, де люди гинули, поки він переховувався в Жуйдзіні, була просто нестерпною. Якби вона ще мала вогонь, то спопелила б його на місці.
— Радій, що ми прибули саме зараз, — сказав він. — Не помітила, що мої загони очолили рятувальні операції? Без нас ваших загинуло б значно більше.
Жинь зайшлася сміхом:
— То це ваш план? Переховуватись у горах, поки я перемагаю в битвах, простежити за нами, а потім присвоїти нашу перемогу?
Ґужубай зітхнув:
— Я не назвав би це перемогою.
Запона намету розійшлась, і Жинь не встигла навіть відступити. Ввірвався Совдзі, а за ним — троє «залізних вовків» і кілька молодших офіцерів Джуденя.
Жинь здивовано глянула на них. Цих офіцерів вона чекала стільки ж, скільки й Совдзі. Невже саме тому вони не відгукнулися? Невже весь цей час вони були разом? Для чого?
— О, добре, — сказав Совдзі. — Усі на місці.
— Де вас усіх носило? — запитала Жинь. — Я відіслала за вами ще опівдні.
Совдзі зітхнув і похитав головою:
— О, Жинь.
— Що? — наполягала вона. — Що відбувається?
Жоден офіцер Джуденя не дивився їй у вічі. Совдзі винувато їй усміхнувся, перебираючи пальцями на руків'ї меча.
— Досі не зрозуміла?
Жинь запізно збагнула, що вона сама.
Сама і без вогню.
Вона потяглася до ножа Совдзі кинувся до неї. Жинь витягла клинок із піхов, незграбно замахнулась — і не протрималася й трьох секунд. Він вивернув ножа з її руки одним рухом, відомим навіть мечникам-початківцям, а потім відкинув його подачі.
— Ну і де ж твій вогонь? — поглузував він.
Жинь кинулася на нього. І знову він легко пересилив. На піку тренувань вона могла б дати йому гарну відсіч, могла б видряпати очі або добряче і жорстко стиснути промежину. Але Совдзі був більший, важчий, а ще мав обидві руки. За два рухи він притиснув її до землі.
— То це правда, — зауважив він. — Ти втратила його.
Жинь кричала й брикалася.
— Ш-ш-ш, — Совдзі обхопив її горло і стиснув. — Не так голосно. У мене й без того вуха болять.
— Що ти робиш? — видихнула вона. — Якого біса ти...
Ґужубай підвищив голос:
—
Він читав із сувою. Жинь приголомшено подивилася на нього. Її розум був такий затуманений панікою, що вона не одразу впізнала ці слова Де ж вона їх читала?..
О.
О ні.
—
— Зміюко! — просичала вона.
Певно, він дізнався про це від своїх шпигунів, клятих всюдисущих шпигунів, які підслуховували скрізь, хоч куди вона йшла, навіть після того, як її загони вирушили в похід із Жуйдзіня. Хто це був? Вартові? Охоронець біля її намету? Він розгорнув і скопіював сувій ще до того, як вона про нього дізналася?
Жинь вважала, що переграла його, нарешті утвердившись у владі А він весь цей час вів довгострокову гру.
— Коли ти збиралася розповісти нам про пропозицію перемир'я? — поцікавився Ґужубай. — До чи після того, як пожертвувала б нами в непотрібній війні?
— Неджа — брехливий покидьок! — прохрипіла вона. — Він не хоче перемовин...
— Навпаки, — промовив Ґужубай. — Схоже, він у захваті від нашої пропозиції. Розумієш, ми не хочемо помирати. І без вагань пожертвуємо тобою, а надто з огляду на те, що ти так охоче готова була зробити це з нами.
— Та чи ви здуріли? Я вам потрібна..
— Ти була потрібна нам на півдні, — сказав Ґужубай. — Ми маємо південь. А тепер ти лише необхідність і єдина перешкода для припинення вогню з Республікою.
— Якщо ви вважаєте, що укладаєте мир, то ви такий дурний, що заслуговуєте смерті, — виплюнула Жинь. — Їні не тримають слова. Присягаюся богами, якщо ви віддасте мене, ви всі трупи.
— Ми всі трупи, якщо цього не зробимо, — промовив Ґужубай. — Ми ризикнемо. Совдзі?
Совдзі сильніше стиснув їй шию:
— Вибач, Принцесо.
Жинь сіпнулася сильно, Совдзі нахилився вперед, і вона використала його вагу, щоб притиснутися спиною до землі. Так його зап'ясток опинився дуже близько до її рота. Вона вишкірилась і вкусила його. Прокусила шкіру, відчула на язиці металевий і солонуватий присмак Совдзі скрикнув. Її шию більше ніщо не стискало. Щось ударило в голову.
Вона впала навзнак, у скронях дзвеніло, кров цівкою стікала з підборіддя.
Вона побачила двох Совдзі, що височіли над нею, обидва такі люті, що Жинь не стримала сміху.
— А ти смачний, — сказала вона.
Він відповів їй ударом в обличчя. Потім ще одним Удари жалили, наче блискавки, у голові все пливло, у вухах дзвеніло, тож вона могла лише лежати й приймати їх, наче труп.
— Уже не така говірка, еге ж?
Вона пробелькотіла щось нерозбірливе. Він заніс кулак, і це останнє, що вона побачила.
Отямилася Жинь на тій самій підлозі. Усе боліло. Коли вона перевернулася, то відчула смугу синців на спині — синців від ударів, яких вона не пам'ятала. Совдзі продовжував бити її навіть після того, як вона знепритомніла.
Дихання завдавало страшенного болю. Їй довелося вчитися вдихати повітря маленькими, задушливими, недостатніми подихами, що розширювали легені, не зачіпаючи вочевидь зламаних ребер.
Через декілька секунд страх поступився спантеличенню.
Вона уже мала б бути мертва.
Чому вона досі не мертва?
— Ось і все, — голос Совдзі. Вона побачила його черевики за метр від себе. — Думаю, нам не обов'язково підтверджувати її особу.
До кого він говорить? Жинь спробувала повернути шию, щоб побачити, але опухлі очі обмежували поле зору, а підняти голову вище ніж на тридцять градусів не вдавалося. Вона лежала, скрутившись на боку. Бічний зір обмежувався брудною підлогою і стіною намету.
Кроки почулися біля голови. Хтось поставив черевик їй на шию.
— Юний маршал хоче тебе живою, — промовив незнайомий голос.
Жинь напружилася. «Юний маршал». Цей чоловік — посланець Неджі.
— За його наказом ми маємо забрати її живою, якщо зможемо, і мертвою, якщо вона відбиватиметься, — повідомив посланець. — Припускаю, ми таки матимемо справу з опором. Я бачив, на що вона здатна при тямі.
— Можемо накачати її, — промовив ще один голос з іншого боку кімнати. — Опіуму в нас удосталь. Це зробить її безпорадною.
— Ви готові поставити на це власні життя? — запитав Совдзі. — Уперед, натисніть трохи сильніше. Жоден із нас навіть не пискне.
Жинь замружилася, приготувавшись до натиску. Але нічого не сталося... Черевик раптом зник з її шиї, кроки віддалилися від її голови. Вона почула, як зашелестіла запона намету.
— Ви не можете її вбити.
Її очі розширилися.
— Хто ця відьма? — запитав Совдзі. — Викиньте її геть.
Повітря війнулося від різкого руху, почулося брязкання сталі, а потім гуркіт, з яким зброя попадала на підлогу.
— Не торкайтеся мене, — сказала Дадзі дуже повільно, дуже спокійно. — А тепер відійдіть.
У наметі запала тиша.
— Її обрано втіленням богів, — голос Дадзі погучнішав, коли вона перетнула намет і підійшла до Жинь. — Її тіло — це міст між цим світом і Пантеоном. Якщо ви нашкодите їй, то її бог прорветься у повній силі в наш вимір. Ви колись стикалися з Феніксом? І кліпнути не встигнете, як обернетеся на попіл.
«Це неправда, — спантеличено подумала Жинь. — Це так не працює». Якщо вони нашкодять їй зараз, без Кітая, фенікс нічим не допоможе.
Але жоден із них цього не знав. Жоден не заперечив. Чоловіки мовчали, всотуючи кожне слово Дадзі.
Жинь могла уявити, що відбувається. Вона вже відчувала на собі гіпноз Зміївни. Очі Дадзі паралізують: ті яскраві, жовті зміїні очі, які захоплюють і ваблять, ті зіниці, що перетворюються на ворота в пітьму, приємні видіння крил метеликів і туги. Зміївна змусила її бажати. Прагнути. Відчувати біль.
Коли Совдзі нарешті заговорив, його голос звучав інакше — невпевнено, плутано:
— Тоді що ж нам робити?
— У провінції Змії є гора, — сказала Дадзі. — Недалеко звідси. По землі було б далеко, але...
— У нас є дирижабль, — сказав один із посланців Неджі. Він говорив палко, немов намагався вразити. Якби Жинь не була така налякана, то розсміялася б. — Є пальне. Можемо долетіти туди менш ніж за день.
— Дуже добре, офіцере, — промуркотіла Дадзі.
Ніхто не заперечив. Дадзі добряче зачарувала цих чоловіків, влаштувавши їм справжню пастку. «Добре, — подумала Жинь. — А тепер випусти їм кишки».
Але Дадзі не ворухнулася.
— Я чув про цю гору, — сказав Совдзі після паузи. — Її неможливо знайти.
— Лише тим, хто не знає, куди йде — сказала Дадзі. — А я бувала там багато разів.
— Але хто ти? — запитав Совдзі.
Це запитання прозвучало викликом Він говорив розгублено, радше як той, хто тільки-но прокинувся від глибокого сну й усвідомив себе в незнайомому лісі. Совдзі пробирався крізь туман, відчайдушно намагаючись віднайти ясність розуму.
Дадзі тихо прицмокнула:
— Лише стара жінка, яка бачила багато світу.
— Але ти не... — Совдзі не договорив. Його запитання розсіялося в ніщо. Жинь хотілося б бачити його обличчя.
— Юний маршал захоче спершу її побачити, — сказав перший з посланців Неджі, той, хто поставив черевик Жинь на шию. — Він захоче знати, що вона...
— Ваш Юний маршал буде задоволений вашим звітом, — плавно промовила Дадзі. — Ви його віддані лейтенанти. Він повірить вашому слову. Що довше зволікатимете, то більше ризикуєте, що вона прокинеться.
— Але нам доручили...
— Їнь Неджа слабкий і хворий, — сказала Дадзі. — Зараз він не вистоїть проти спірлійки. Що, по-вашому, він робитиме, якщо вона завдасть удару? Вона спалить його у власному ліжку, і вас запам'ятають як тих, хто привів цього монстра до його лігва Хочете вбити власного генерала?
— Але він сказав, що вона втратила вогонь, — сказав солдат.
— І ви вірите цьому чоловіку? — гнула своє Дадзі. — Ви довірите життя Юного маршала словам командира повстанців?
— Ні, — пробурмотів солдат. — Але ми...
— Не думай, — прошепотіла Дадзі. Її голос скидався на прозорий шовк. — Навіщо думати? Не тривож себе думками. Значно легше коритися, пам'ятаєш? Лише роби те, що я кажу, і знайдеш спокій.
Кімнату знов огорнула смиренна тиша.
— Добре, — промуркотіла Дадзі. — Хороші хлопчики.
Під таким кутом Жинь не могла бачити очей Дадзі, але навіть вона відчула сонливість, яку наганяли лагідні, підбадьорливі нотки в її голосі.
Дадзі схилилася над Жинь і прибрала волосся з її обличчя. Пройшлася пальцями по відкритій шиї.
— А тепер ви хочете приспати її для мандрівки.
Мандрівки.
Виходить, це була не лише відмовка. Вони й справді відвезуть її до Чулуу Корікх. Кам'яної в'язниці, пекла всередині гори, місця, де збожеволілих шаманів замикали в камені й вони навічно опинялися в пастці, не здатні прикликати своїх богів чи померти.
Господи, ні. Тільки не туди.
Жинь уже раз була в Чулуу Корікх. Від самої думки про те, щоб повернутися туди, вона почувалася, немовби тоне.
Вона спробувала підняти голову. Спробувала щось сказати, щось зробити. Але нашіптування Дадзі стерли всі її думки, немов холодний чистий потік.
— Не думай.
Жинь уже майже не розрізняла слів, чула лише музику, дзвінкі нотки, що заспокоювали розум, наче колискова.
— Поступися, люба. Повір, так легше. Значно легше.
— Ще до появи людей на землі бог води і бог полум'я посварилися та розкололи небеса, — сказав Жиґа. — Уся сяйлива блакитна кераміка тріснула і впала на Землю. І Земля у своїй зелені опинилася беззахисною перед темрявою, мовби жовток усередині розбитого яйця. Гарний образ, правда?
Дадзі обережно підійшла до нього, розчепіривши пальці, немовби наближалася до дикого звіра. Вона не знала, чого від нього чекати. Жиґа став зовсім непередбачуваним, і нині вона вже не розуміла, коли він її поцілує, а коли вдарить.
Її менше здивувало б, якби він кричав, кидався речами чи жбурляв людей об стіни, бо все пішло не за планом, і вже давно.
Але Жиґа читав. Усе збудоване за останні кілька років, кожен камінь у їхньому замку розпадався навколо них, а він стояв біля вікна з книжкою дитячих міфів, ліниво гортав сторінки і, бляха,
Дадзі заговорила тихо, щоб не сполохати його:
— Жиґа, що там відбувається?
Він проігнорував запитання:
— Здається, я зрозумів, звідки в тобі стільки праведності, — він повернув книжку, щоб показати їй мальовані ілюстрації. — Нюйва заштопала небеса. Ти ж чула цю легенду, так? Чоловіки руйнують світ, а жінка збирає докупи. Богиня Нюйва залатала тріщину, яку вони створили в небесах, камінь за каменем, і світ знову став цілим.
Дадзі пильно дивилася на нього, нестямно розмірковуючи, що відповісти.
Вона вже не розуміла, про що він. Не знала, коли почалися ці зміни — можливо, після Лусаня, а може, ще від Внутрішніх держав. Усе відбувалося так поступово, немовби ледь помітні брижі на воді, що зрештою прорвали дамбу, і Жиґа став зовсім іншою людиною. Він зривався, шкодив усім навколо, а ще з захватом мордував її загадками, на які, він це знав, вона не могла дати відповіді.
Раніше він спрямовував силу на інших. А тепер вона стала тією, чий страх тішив його найдужче.
«Повернися до мене!» — хотілося їй закричати щоразу, коли вони говорили. Щось між ними зламалося, була якась невидима рана. Усе почалося зі смерті Цевері й розросталося немов гангренозне гниття, а тепер бовваніло за кожним їхнім словом, кожним наказом.
Один помре, один правитиме, а один засне навічно.
— Ти мелеш якусь дурню, — сказала вона.
Він лише засміявся.
— Хіба ж це не очевидно? — він кивнув на вікно. — Історія рухається по колу. Класики передбачили, чим усе це закінчиться. Ми з Дзиєю зруйнуємо світ. А ти збереш його докупи.
Зі свого місця Дадзі бачила узбережжя, охоплене полум'ям. Вона не потребувала потужних астрологічних приладів генерала Цоліня, аби збагнути, що відбувається на іншому боці протоки. Вистачило й звичайної підзорної труби.
Спалахи помаранчевого осяювали ніч. Якби вона не знала, то подумала б, що там запускають феєрверки.
Вона мимоволі замислилася, чи змогли вибратися з острова бодай діти, яких не забрав Шіро? Чи батьки всадовили їх у човни й сказали веслувати не озираючись? Але вона знала, що на це не варто сподіватися. Муґенці діють дуже ретельно.
Вона знала, що до ранку з острова ніхто не вибереться живили.
«Жиґа прирік нас».
Це кінець. Вона знала цю основоположну істину, непорушну, як те, що Земля обертається навколо Сонця. Вони дуже пошкодують про жертву спірлійської крові. Таке зло не може лишитися безкарним, боги цього не допустять.
Все, за що вони боролися, все, що збудували, розвіялося з димом. Через якусь дурну, дуже дурну авантюру.
— Тобі подобається те, що бачиш? — Жиґа підійшов до неї з-за спини і поклав їй руки на стегна.
Невже йому це здається еротичним? Так і є.
Дадзі опустила підзорну трубу, намагаючись приховати, як важко калатає її серце. Вона обернулась і спробувала всміхнутися. Жига значно більше подобалося, коли вона всміхалася.
— Дзия вже знає? — запитала вона.
— Зовсім скоро буде тут, — сказав Жиґа. — Я впевнений, він не захоче це пропустити.
— Це жорстоко.
Жиґа стенув плечима;
— Це піде йому на користь. Він занадто розм'як, ми мусили підточити вістря.
— А що, як це вістря обернеться проти тебе?
— Ніколи, — Жиґа стиснув її за талію і прицмокнув. — Він нас любить.
Двері розчахнулися. До кімнати ввірвався Дзия, наче знав.
— Що відбувається? — вимогливо запитав він. — Кажуть, Спір атакують.
— О, Спір уже атакували, — Жиґа змахнув на вікно. — А це просто відголоски.
— Це неможливо! — Дзия вихопив з рук Дадзі підзорну трубу. Спробував налаштувати її на узбережжя, але руки занадто тремтіли, щоб припасувати її як слід. — Де були кораблі Вейсжі?
Самовдоволений Жиґа не відповів.
Дадзі торкнулася руки Дзиї:
— Тобі варто...
— Де
— Та годі, Дзия, — зітхнув Жиґа. — Ти знаєш, що ми мусили це зробити.
Вуста Дзиї безгучно змикалися й розмикалися. Дадзі бачила, як він переводив погляд з обличчя Жиґи до вікна і назад.
Бідолашний Дзия. Він завжди був у такому захваті від Ханелай. Часом вона боялася, що він може спробувати одружитися з тією палкою спірлійкою-генералом. Звісно, Жиґа не дозволив би, адже він завжди був затятим прихильником чистоти нікарців і до Ханелай відчував огиду. Але Дзия міг наполягати.
Помилкове кохання. Заздрісні друзі. Їй бракувало тих часів, коли це було їхніми найбільшими проблемами.
— Я мушу дістатися Спіру, — сказав Дзия. — Мушу знайти її.
— О, та годі. Ти знаєш, що там знайдеш, — Жиґа велично змахнув у бік охопленого полум'ям узбережжя. — Острів і звідси добре видно. Вони всі мертві, всі до єдиного. Комар носа не підточить. Усе скінчилося. Хоч які там зараз бої, це вже просто зачистка. Ханелай мертва, Дзия. І я говорив, що відпускати її було дурістю.
У Дзиї був такий вигляд, немов Жиґа витяг кинджал і провернув йому в серці.
Жиґа поплескав його по спині:
— Це на краще.
— Ти не мав права, — прошепотів Дзия.
Жиґа засміявся глибоким, жорстоким сміхом:
— І коли це ти встиг відростити хребет?
— Їхня кров на твоїх руках. Це ти їх убив.
— «Це ти їх убив», — перекривив Жиґа. — Не говори мені про вбивство комах Хто піднявся на плато Скаріґон? Хто вирвав серце Цевері з грудей?
— Я не винен у тому, що сталося з Цевері...
— О, ти завжди не винен, — вишкірився Жиґа, — Ти просто втрачаєш контроль, і люди
— Ненавиджу тебе, — сказав Дзия. — Я волів би, щоб ми всі померли.
Жиґа замахнувся й цілком буденно вдарив його в обличчя. Ляскіт луною розійшовся по кімнаті.
Я звільнив тебе з кайданів, — Жиґа насувався на принишклого Дзию, повільно витягаючи меч. — Я витяг вас обох з окупованої території. Я знайшов вихідців із Внутрішніх держав, відвів нас до гори Тяньшань і підніс вас до Пантеону. І тепер ти смієш суперечити мені?
Повітря тремтіло, загуснувши від чогось могутнього, задушливого і страшного.
«Просто схили голову, — Дадзі хотіла закричати Дзиї. — Схили голову, тим і скінчиться».
Але вона мовчала, заклякнувши від страху.
Дзия також не ворушився. Видовище химерне: дорослий чоловік зіщулився, наче дитина; але Дадзі знала, що його змусило це зробити.
Страх впечатався в кістки Дзиї, так само як і в її. Удар за ударом, поріз за порізом за понад десятиліття, відколи вони були дітьми, Жиґа подбав про це.
Дадзі збагнула, що вони дивляться на неї Вимагають відповіді Але яким було запитання? І що вона може зробити, щоб усе виправити?
— Нічого? — вимогливо запитав Дзия.
— Вона нічого не скаже, — пхикнув Жиґа. — Маленька Дадзі знає, що для неї найкраще.
— Боягузка! — гарикнув їй Дзия. — І завжди була!
— О, не дражни її...
— Та пішов ти! — Дзия гупнув палицею об підлогу. Від гуркоту Дадзі аж підстрибнула.
Жиґа засміявся:
— Хочеш зробити це зараз?
— Не треба, — пробурмотіла Дадзі, але слова скидалися радше на наляканий писк. Жоден із них не почув.
Дзия кинувся на Жиґу. Жиґа розкрив долоню, і Дзия одразу впав додолу, стогнучи від болю.
Жиґа награно зітхнув:
— Невже ти піднімеш на мене руку, брате?
— Ти мені не брат, — видихнув Дзия.
Позаду них у повітрі розчахнулася порожнеча. Одне за одним тінисті створіння рвонулися крізь діру. Дзия показав пальцем Вони помчали вперед, але Жиґа розтинав їх, немов паперових, швидше, ніж вони наближалися.
— Будь ласка, — сказав Жиґа. Усмішка не сходила з його вуст. — Ти здатен на більше.
Дзия високо підняв палицю. Жиґа замахнувся мечем.
Дадзі раптом віднайшла силу рухатися. Вона кинулась у простір між ними за мить до того, як вони напали одне на одного з достатньою силою, щоб кам'яна підлога взялася тріщинами, з силою, яка розбила б їхній світ, наче яєчну шкаралупу. Через десятки років вона замислювалася, чи розуміла тоді, що робила, коли притисла долоні їм до грудей і промовила заклинання. Чи знала, якими будуть наслідки, і чи приймала їх? А чи зробила це ненароком? Чи було все, що сталося потім, нещасливим збігом обставин?
Тієї миті вона знала лише те, що всі звуки й рухи спинилися. Час завмер у вічності. Дивна отрута, щось, чого вона ще ніколи не прикликала, просочилася крізь повітря і вкоренилася у свідомості всіх трьох, а потім розгорнулася у форму, якої вони ще не бачили і не відчували. Потім Жиґа впав на підлогу, а Дзия заточився назад Можливо, вони кричали, але крізь бухкання крові у вухах Дадзі чула лише примарне відлуння холодного, безрадісного сміху Цевері.
Закритий меморандум щодо Нікарської республіки, раніше знаної як Нікарська імперія або Імперія Нікань, до Міністерства закордонних справ Призахідної республіки.
Відкрита торгівля на нікарських територіях продовжує виявляти активи, що виправдовують інвестиції Консорціуму, а заходи, спрямовані на здобуття цих активів, здійснюються без проблем, як і передбачалося. Консорціум отримує гарантовані права на декілька важливих покладів корисних копалин із неочікувано незначними зусиллями (якщо відверто, мені здається, нікарці навіть не здогадуються про багатства під їхніми ногами). Окрім чаю та мінералів, наші агенти знайшли чимало місцевих товарів, які матимуть значний попит удома. Нікарська порцеляна блиском і напівпрозорістю цілковито перевершує наші домашні вироби. Нікарські різьблені статуетки з нефриту, без сумніву, приваблять покупців, які шукають нових інтер'єрних оздоб (див. ящик 3, додається).
Місцеве текстильне виробництво вражає, а надто з огляду на відсутність автоматизованих ткацьких верстатів: їхні ремісники винайшли напрочуд розумні механізми, щоб приборкати силу води для сукання ниток зі значно більшою швидкістю, аніж це під силу одному ткачеві (я переконаний, що скоро наші пані гулятимуть вулицями в шовкових сукнях і з парасолями!).
Сіре товариство, представники Церкви Божественного Творця, зіткнулося з більшими труднощами. Несхильність місцевого населення до розмови доводить тернистість шляху (див. доданий лист від сестри другого витка Петри Іґнатіус). Здобутки тут незначні через релігію, що опирається заміщенню: насправді, більшість уродженців ніби й зовсім байдужі до питання релігії, але через соціальну дисципліну, яку релігія спричиняє. Щотижневе вшанування вони вважають гаянням часу і обурюються, коли їх ведуть до каплиці. Вони звикли до злиднів та забобонів і, схоже, нездатні прийняти очевидний доказ вищості Творця, навіть коли його повільно пояснюють їм рідною мовою. Але ми й надалі докладатимемо зусиль, хай повільно, але певно. Наш обов'язок перед Архітектором — принести порядок у кожен куточок світу, без винятків.
Ми вважаємо мінімальним ризик того, що корінні нікарці зчинять організоване збройне повстання. Наше вивчення Імперії давно вказує, що їхня стратегічна культура пацифістська і застійна — як імперії без схильності до територіального розширення. Республіка ніколи не вирушить у морську експедицію, щоб завоювати іншу націю. Окрім підкорення острова Спір, Республіка лише всотувала агресію загарбників. Тепер, коли Їнь Вейсжа остаточно придушив залишки режиму Су Дадзі на півночі, очікуємо, що за п'ять наступних років внутрішньої війни зникне й решта.
Наразі найбільшу загрозу становлять місцеві партизанські рухи на півдні, бази яких зосереджені в провінціях Півня і Мавпи їхнім козирем є спірлійка Фан Жунінь, чиї піротехнічні прояви переконали
Їхні так звані боги їх не врятують. Сестра Петра запевняє мене, що на додачу до вдосконалених опіумних ракет, які мають доведену здатність придушувати шаманічні вміння, ведуться дослідження, щоб знайти методи плавної протидії, і що за кілька тижнів матимемо зброю, яку не зможе перевершити навіть спірлійка (див. додаток 2 «Дослідницькі нотатки про Їнь Неджу"). Південь впаде, коли впаде Спірлійка. За відсутності божественного втручання ми вже зараз можемо робити з цим варварським народом усе, що забажаємо.
Коли Жинь отямилася, голова була важка, рот — немовби забитий коконами шовкопряда, а пульсування болю від шрамів на спині розповзалось у кожний м'яз нижньої половини тіла. Вона чула таке гучне ревіння, що воно немов огортало її, забивало думки, змушуючи кістки тремтіти від реверберацій.
Усередині все обірвалося: підлога хиталася. Вона що, у дирижаблі?
Щось холодне і мокре торкнулося чола. Вона змусила себе розплющити тремтливі повіки. Поступово очі сфокусувалися на обличчі Дадзі. Та протирала обличчя Жинь ганчіркою.
— Нарешті, — промовила Дадзі. — Я вже почала непокоїтися.
Жинь сіла і роззирнулася. Зблизька дирижабль виявився більшим, ніж їй завжди уявлялося. Вони сиділи самі в кімнаті розміром з корабельну каюту, певно, одній з багатьох, але республіканських солдатів поблизу не було видно.
— Забери від мене руки!
— О, цить, — Дадзі скептично скривилась і продовжила стирати бруд зі щік Жинь. Ганчірка швидко зробилася іржаво-брунатною від засохлої крові. — Я щойно врятувала тобі життя.
— Я не збираюся... — Жинь силкувалася зібратися з думками, намагаючись згадати, чому була така налякана. — Гора.
— Їж, — Дадзі втиснула їй у руку черству булочку. — Тобі знадобляться сили. Інакше не переживеш замурування.
Жинь безпорадно витріщилася на неї. Вона не підняла булочки, в пальцях заледве стало сили зімкнутися навколо неї.
— Навіщо ти це робиш?
— Рятую нас обох, — сказала Дадзі. — А може, ще й твою зародкову південну імперію, якщо припиниш істерити й
— Армія...
— Армія покинула тебе. А віддані офіцери були не в тому становищі, щоб допомогти. Південна коаліція вигнала тебе, і ти не можеш прикликати вогонь, — Дадзі заправила волосся Жинь за вуха. — Я гарантувала нам безпечний перехід до Чулуу Корікх.
— Але навіщо...
— Бо тепер моєї сили замало. Мені потрібен союзник. Сердечний друг, який, наскільки мені відомо, наразі проводить вічність у горі.
Жинь кліпнула. Вона розуміла слова Дадзі, але не могла збагнути, що та
А потім її осяяло.
Вона майже рік навіть не згадувала про Дзяна. Не дозволяла собі згадувати, бо ж спогади завдавали надто сильного болю. Він був не лише її вчителем, а й майстром. Вона вірила йому, він обіцяв, що з нею все буде гаразд А потім, щойно її світ розірвала війна, просто її покинув. Покинув і запечатався в довбаній каменюці.
— Він не піде, — хрипко сказала Жинь. — Він надто боїться.
Вуста Дадзі викривилися в посмішці.
— Ти справді так думаєш?
— Він хоче сховатися. Він не вийде. Він... Щось не так...
— Його Печатка розпадається,— палко промовила Дадзі. Її здорове око блиснуло. —
— Це не має значення, — Жинь слабко похитала головою. — Він не піде.
— О, піде, — Дадзі заходилася витирати Жинь скроні. — Він мені потрібен.
— Але він і мені був потрібен, — сказала Жинь.
Вона відчула гострий спалах болю в грудях, дошкульну суміш розчарування і відчаю, які дотепер так добре вдавалося придушувати. Їй хотілося щось ударити, хотілося плакати. Як після стількох місяців старі рани можуть так сильно боліти?
— Може, й так, — Дадзі з жалем глянула на Жинь. — Але Дзия — не твій якір. А мій.
Решта мандрівки могла тривати лічені хвилини або години. Жинь не знала Вона поринула в зболене марення, зісковзуючи в безпам'ятство і опритомнюючи, коли тіло мучилося від численних забоїв. Дадзі не зронила більше ні слова, остерігаючись, що їх можуть підслухати. Нарешті ревіння двигунів сповільнилося до жалібного скавучання, а потім затихло. Жинь смикнулася, різко прокинувшись, коли дирижабль торкнувся землі під кутом і заскреготів днищем від того, що його протягло ще кілька метрів до повної зупинки. А потім республіканські солдати зайшли до каюти, переклали її на дерев'яні ноші і винесли на крижане гірське повітря.
Жинь не опиралася. Дадзі хотіла, щоб вона вдавала безпорадну.
Вона знала, що вони дісталися провінції Змії Впізнавала обриси цих гір. Вона вже мандрувала цим шляхом. Але якась частина розуму не могла прийняти того, що вони справді, реально в горах Кукхонінь.
Відколи Совдзі зрадив її в Тікані, минуло менше дня. За цей час вони перетнули пів країни. Але це не може бути правдою — така мандрівка мала розтягтися на кілька тижнів. Жинь бачила, як дирижаблі літали, вона знала, що вони рухаються швидко, але це абсурдно. Це шматувало всі її уявлення про час, простір і відстань.
Призахідники постійно так подорожують? Вона спробувала уявити просторове сприйняття з їхньої точки зору. Яким є суспільство, якщо воно може перетинати цілий континент за лічені дні? Якби вона могла вранці прокинутися в Сінеґарді, а вже ввечері заснути в Арлоні?
Не дивно, що вони поводяться як володарі всього світу. Певно, їм він видається таким малим.
— Куди? — запитав солдат.
— Угору, — відповіла Дадзі. — Вхід біля вершини. Там ніде посадити судно. Доведеться йти пішки.
Жинь прив'язали до нош так міцно, що вона заледве могла й голову підвести. Вона не бачила, як далеко їм треба йти, але підозрювала, що похід розтягнеться на години. Єдина стежка, що вела до Чулуу Корікх, загрозливо вужчала з висотою. Посадити щось таке велике, як дирижабль, можна було не більш ніж на третині підйому.
Принаймні йти їй не довелося. Поки солдати несли її на гору, розхитування нош заколисало. У голові зробилося легко й туманно. Вона не знала, чи дали їй заспокійливе, чи тіло відмовляло від травм. Жинь занурилась у напівсвідомий стан, затуманений достатньо для того, щоб синці від черевиків Совдзі віддавали притлумленим, майже приємним болем.
Вона не розуміла, що вони дісталися Чулуу Корікх, аж доки не почула скреготу, з яким відчинилися кам'яні двері.
— Нам потрібне світло, — сказала Дадзі.
Жинь почула потріскування: хтось запалив смолоскип.
«Зараз», — подумала Жинь. Наступної миті Дадзі точно повернеться до солдатів. Вона отримала бажане, здобула їм безпечну мандрівку до Чулуу Корікх, і тепер їй лишалося тільки загіпнотизувати їх, заманити до прірви й штовхнути.
— Проходьте, — сказала Дадзі. — Тут нічого боятися. Тут лише статуї.
Солдати понесли Жинь у гнітючу пітьму. На неї навалився невимовний тягар, немовби закривши рота й носа невидимою рукою. Перехопило подих, Жинь вигнула спину на ношах. Вона хапала ротом великі ковтки повітря, але воно було розріджене й не могло розвіяти чорні плями, що почали затьмарювати зір по краях. Вона могла дихати так важко, що пошматувала б собі легені, але цього однаково було б замало. Внутрішній простір Чулуу Корікх був такий
Це гірше, ніж тонути.
Жинь заледве витримала цей тиск, коли вперше прийшла сюди з Алтанем. Тепер було значно гірше, бо ж вона тривалий час жила й дихала з божественністю, що була лише на відстані думки. Фенікс став її частиною, постійною підбадьорливою присутністю в її свідомості Навіть за відсутності Кітая вона досі відчувала тоненьку ниточку зв'язку зі своїм богом, але тепер зникла й вона Тепер вона почувалася так, немов тягар гори міг розбити її зсередини.
Солдат попереду вдарив її кісточками по чолі.
— О, та змовкни вже.
Жинь навіть не усвідомлювала власного крику.
Хтось заштовхав їй у рота ганчірку. Від цього їй ще більше стало нічим дихати. Раціональні думки зникли. Вона забула, що все це — вдавання, частина плану Дадзі. Як же це витримувала Дадзі —
— Усі вони були шаманами? — солдат, що ніс її ноги, присвиснув, низький звук пройшовся луною по всій горі. — Велика Черепахо! Як давно вони тут?
— Відколи живе ця Імперія, — сказала Дадзі. — І будуть тут ще довго після нашої смерті.
— Вони не можуть померти?
— Ні їхні тіла вже не смертні Вони стали відкритими посудинами для богів, а тому замкнені тут, щоб не знищили світ.
— От же срань, — солдат прицмокнув. — Це жорстко.
Солдати зупинились і опустили ноші з Жинь на підлогу. Той, що стояв біля її голови, нахилився до неї, його зуби жовтіли в сяйві смолоскипів:
— Твоя зупинка, спірлійко.
Вона дивилася повз нього на ряди за рядами порожніх постаментів, що тяглися вглиб гори, доки ставало погляду. І нетямилася від страху. Жинь безпорадно борсалася, поки солдати відв'язували її від нош, а потім піднесли до найближчого п'єдесталу.
Вона глянула на Дадзі, мовчки благаючи про допомогу.
Але Дадзі просто
Жинь сяйнула жахлива думка.
Дадзі не просто блефувала.
Дадзі потребувала безпечного переходу до Чулуу Корікх. Їй був потрібен майстер Дзян. Але для цього плану не була потрібна Жинь.
О боги.
Треба вибратися звідси. Їй не втекти: у такому стані вона ніяк не зможе випередити їх, дістатися до дверей і спуститися з гори, адже її ноги так міцно зв'язані. Але вона може доповзти до краю коридору. Може стрибнути.
Що завгодно ліпше за вічність у камені.
Вона перестала опиратись і обм'якла в солдатів на руках, удаючи, що знепритомніла Спрацювало. Їхня хватка ослабла, якраз достатньо для того, щоб вона вивільнила тулуб. Жинь пірнула в них під руками і ринулася до виступу. Зі зв'язаними ногами вдавалося лише човгати, але вона була так близько — всього пів метра, можна вислизнути від них всього за два кроки...
Та коли Жинь дійшла до краю і побачила бездонну прірву, ноги перестали слухатися.
«Стрибай!»
Вона не змогла.
Хоч і знала, що вічність у Чулуу Корікх гірша за смерть. Вона однаково не могла цього зробити. Вона не хотіла вмирати.
— Та годі, — сильні руки обхопили її за тулуб і відтягай від краю. — Так легко ти не відбудешся.
Солдати підняли їй ноги вгору, тож тепер несли, як мішок з рисом. Разом вони перевернули її й поставили на п'єдестал.
— Зупиніться! — скрикнула Жинь, але з ганчіркою в роті це було нерозбірливо. — Зупиніться, будь ласка, не треба... Дадзі!
Дадзі не дивилася їй у вічі.
— Переконайтеся, що ноги стоять по центру, — спокійно сказала вона, немовби даючи вказівки слугам, куди поставити стіл. — Підніміть її так, щоб вона стояла прямо. Решту зробить камінь.
Жинь випробувала все, щоб утекти: брикалася, борсалася, корчилася і обм'якала. Вони не відпускали. Були надто сильні, а вона — надто слабка, зморена голодом, поранена, зневоднена.
Їй не вибратися. Вона опинилася в пастці й навіть померти не могла.
— Що тепер? — запитав один солдат.
— А тепер гора виконає своє завдання, — Дадзі почала промовляти щось кетреїдською, і каміння ожило.
Жинь нажахано дивилася на підніжжя п'єдесталу. Спочатку його рух здався їй грою світла від смолоскипів, але потім вона відчула крижаний доторк каміння навколо литок, коли постамент поповз угору, пожираючи її та перетворюючись на нерухому оболонку поверх шкіри. Вона не мала часу на боротьбу: за лічені секунди камінь дістався колін. Солдати міцно тримали її за руки й відсахнулися, коли камінь дістався до талії. Тепер верхня частина її тулуба була вільна, але це не мало значення, адже вона не могла вирватися з каменю, що сковував ноги. Менш ніж за хвилину він дістався до грудей, знерухомив лікті так, як вона їх зігнула, і підібрався до шиї. Вона закинула голову вгору, відчайдушно прагнучи прибрати носа якнайдалі. Це не мало значення. Камінь огорнув обличчя. Зімкнувся поверх очей.
А потім вона не бачила нічого. Не чула нічого. Не відчувала каменю на собі — він став її частиною, природною оболонкою, завдяки якій вона стояла абсолютно спокійно.
Вона не могла рухатися.
Вона не
Натиснула на камінь, але не зсунулась ані на міліметр, натомість нерви сповнилися таким неспокоєм, що Жинь напружувалася дедалі сильніше, а всередині розгоралася паніка, посилюючись щосекунди без можливості послаблення.
Вона не могла дихати. Спершу була навіть вдячна за це: звісно ж, без повітря вона невдовзі знепритомніє, а потім ця тортура скінчиться. Вона відчувала, як роздуваються легені, горять болем. Невдовзі вона вирубиться. Скоро все скінчиться.
Але нічого не сталося.
Вона тонула, вічно тонула, але
Їй кортіло закричати, але вона не могла. Так нестерпно хотілося борсатися й відбиватися, що серце мало не вистрибнуло з грудей, і так було б навіть ліпше, бо вона померла б, але натомість вона заклякла в нескінченній миті, що розтяглася на цілу вічність.
Знання, що це може тривати і триватиме далі, днями, сезонами впродовж років, було невимовною мукою.
«Варто було стрибнути, — подумала вона. — Якби ж я померла».
Ця думка прокручувалася в голові знову і знову, єдиним зціленням супроти її нової і страхітливої реальності.
Сама думка про забуття стала фантазією. Жинь уявляла,
Вона не могла вічно лишатися в стані паніки. Зрештою тривога відступила, змінившись тупою, порожньою безпорадністю. Тіло нарешті змирилося з правдою: їй не втекти. Не померти. Вона так і стоятиме тут, напівмертва і напівжива, у свідомості й у вічних роздумах.
Їй не лишилося нічого, окрім власного розуму.
Колись Дзян учив її медитувати, звільняти розум на години, поки тіло лишалося в спокійному заціпенінні порожньої посудини. Без сумніву, саме завдяки цьому вмінню він вижив тут так довго, саме тому він з власної волі сюди й прийшов. Жинь воліла б мати це вміння. Але їй не вдалося досягти внутрішнього спокою. Розум бунтував проти нудьги. Її думки завжди десь блукали.
Їй не лишалося нічого, крім як розважити себе перебиранням спогадів. Вона зосереджено вивчала їх, сортувала, розтягувала і насолоджувалася ними, смакуючи кожну подробицю. Вона згадала Тікані. Згадала ті приємні темні дні, які проводила в кімнаті вчителя Фейжика за обговореннями деталей останньої книжки, яку він їй позичав, і як простягала руки по нову. Згадала, як гралася з маленьким Кесеґі у дворі, прикидаючись усіма відомими почварами з Імператорського звіринцю, як гарчала й сичала, щоб розсмішити його. Згадала тихі, вкрадені хвилини в темряві, короткі перерви, коли вона була зовсім сама, вільна від крамниці й тітки Фан, маючи змогу вдихнути на повні груди без страху.
Коли Тікані вже не задовольняло її, вона подумки повернулася до Сінеґарда — жорстокого, страшного місця, де, хоч як парадоксально, тепер зберігалися всі її найщасливіші спогади. Вона пригадала, як разом з Кітаєм вчилась у прохолодних підвалах бібліотеки Академії. Як спостерігала за тим, як він просовував тонкі пальці крізь сплутане волосся, розгортаючи сувій за сувоєм. Пригадала, як щоранку билася з Дзянем у саду вірувань, відбивала його удари з пов'язкою на очах.
Їй добре вдавалося вивчати глибини власного розуму, відкопувати спогади, про які вже й забула Спогади, які вона не дозволяла собі визнавати аж донині через страх, що вони її зламають.
Жинь згадала, як уперше побачила Неджу і як дивилася на нього всі рази після того.
Їй було боляче бачити його. Дуже боляче.
Колись вони були такі невинні. Для неї було невимовною мукою пригадувати, яким його обличчя було ще рік тому; вродливим, зарозумілим і нестерпним водночас, то усміхнене від захвату, то зі сміховинним вишкіром схвильованого цуценяти. Але вона замкнена тут на вічність. Ті спогади — єдине, що вона тепер має, і біль — єдиний спосіб ще бодай щось відчути.
Вона відстежила історію їхніх стосунків від першої зустрічі в Сінеґарді аж до моменту, коли відчула, як клинок простромив їй спину. Вона пам'ятала, яким по-дитячому вродливим він колись був, як її водночас і вабило, і відштовхувало гордовите, точене обличчя. Згадала, як Сінеґард перетворив його з зіпсованого, розпещеного князька на зміцнілого й тренованого солдата Згадала, як вони вперше бились і вперше виступили пліч-о-пліч проти ворога в бою, як ворожість і взаємопідтримка здавалися природним поєднанням, немовби ковзання загубленої рукавички і знаходження її пари.
Вона згадала, наскільки вищим він став, коли подорослішав, як її голова діставала йому до підборіддя, коли вони обіймалися. Згадала його темні очі під місячним світлом тієї ночі в доках. Тоді, коли вона думала, що він її поцілує Тоді, коли він встромив ножа їй у спину.
Блукати в цих спогадах було так боляче. Так принизливо було згадувати, як охоче вона вірила в його брехню. Почувалася такою дурепою через те, що повірила йому, що любила його. Через те, що думала, наче будь-яка з крихітних спільних митей за той недовгий час, який вони провели в армії Вейсжі, означала, що він дійсно, по-справжньому дбає про неї, хоча насправді Неджа лише маніпулював нею, як і його батько.
Вона так часто оживлювала ці зустрічі, що вони почали втрачати значення. Їхня пекучість потьмяніла до тупого опіку, а потім і зовсім зникла Жинь закостеніла до їхньої важливості. Вона починала нудитися від власного болю.
Тому звернулася до останнього, що ще могло допекти Жинь пішла шукати Печатку і з'ясувала, що вона досі там, у глибині її свідомості, готова й в очікуванні, коли Жинь насмілиться в неї зайти.
Жинь на мить замислилася, чому Печатка не зникла Вона є результатом магії богині Нюйви, а в Чулуу Корі юс не існує зв'язку з богами. Але, можливо, коли Дадзі принесла цю магію в світ, зв'язок порушився і якимось чином отрута залишилася навіть після смерті змії.
Жинь була вдячна за це. Тут вона принаймні могла відволіктися від власного розуму. Мала з чим погратися, пофліртувати. Для в'язнів в одиночних камерах навіть ніж — сяка-така забавка.
Що станеться, якщо вона доторкнеться до Печатки зараз? Вона може ніколи не повернутися. Тут, де ніщо з реальною світу її не відволікає, вона може навічно опинитися в пастці отруєної брехні.
Але іншого вона не мала. Реальність не повернеться, вже не кажучи про давні спогади.
Вона нахилилася вперед і провалилася крізь ворота.
— Привіт, — сказав Алтань. — І як це ми тут опинилися?
Він стояв занадто близько. Їх розділяли лише декілька сантиметрів.
— Відійди, — сказала вона. — Не чіпай мене.
— А я думав, ти хотіла мене бачити, — не звертаючи уваги на її наказ, він простягнув руку, обхопив її підборіддя та закинув їй голову. — Що з тобою сталося, люба?
— Мене зрадили.
— «Мене зрадили», — перекривив він. — Нафіг цю маячню! Ти все зіпсувала. Ти мала армію. Взяла Лейян. Ти мала південь на долоні — і облажалася, коростявий, брудношкірий шмат лайна...
Чому вона так боїться? Вона знає, що контроль у її руках. Алтань — витвір її уяви. Алтань
Він підійшов ще ближче. Жинь відчула спалах паніки. Де його ланцюги? Чому він не кориться їй?
Він самовдоволено посміхнувся їй:
— Ти не можеш наказувати мені, що робити.
— Ти не реальний. Ти існуєш лише в моїй свідомості...
— Моя люба, я і є твоя свідомість. Я — це ти. Я все, що в тебе лишилося. Тепер є тільки ти і я, і я нікуди не зникну. Ти не хочеш спокою. Ти хочеш звітності. Ти хочеш знати, що саме накоїла, і не хочеш цього забувати. Тож почнімо, — він міцніше стиснув її підборіддя. — Визнай, що ти зробила.
— Я втратила південь.
Він ударив її долонею в скроню. Вона знала, що удар нереальний, що всі її відчуття — лише галюцинація; але все одно було боляче. Вона дозволила, щоб було боляче. Це її уява, і вона вирішила, що заслуговує покарання.
— Ти не просто
— Не знаю.
— Я знаю.
Ще лункий удар, цього разу в ліву скроню. Голова Жинь смикнулася вбік. Алтань стиснув їй горло, впиваючись нігтями в шкіру навколо гортані. Біль був страшенний.
— Бо ти жалюгідна. Бо тобі потрібно бути чиєюсь собачкою. Потрібно лизати комусь черевики.
У Жинь кров похолола в жилах: не від жалю до себе, а від щирого, неконтрольованого страху. Вона не знала, до чого йде, не могла передбачити, що її розум зробить далі. Хотіла спинитися. Не варто було взагалі чіпати Печатку.
— Ти слабка, — виплюнув Алтань. — Ти дурна, сентиментальна, зарюмсана шмаркачка, яка зрадила всіх навколо себе, бо не змогла впоратися зі шкільним захопленням. Невже думаєш, що він тебе любив? Невже справді віриш, що він колись тебе любив?
Він знову замахнувся кулаком. Крізь печатку проривалося дрижання. Образ Алтаня гойднувся, немов віддзеркалення на озерному плесі, потурбованому камінцем. Ще хвиля неспокою. Алтань зник. А потім Жинь збагнула, що це не була галюцинація: щось билося об камінь за лічені сантиметри від її обличчя.
Утретє вона це відчула — тремтіння, що з'явилося біля носа й вібрацією розійшлося по всьому тілу. У неї цокотіли зуби.
Рух. А це означає...
Четвертий струс. Камінь розлетівся на шматки. Жинь упала з постаменту, сильно вдарившись об кам'яну підлогу. Біль пронизував коліна, і це було прекрасно. Вона виплюнула ганчірку. Повітря в горі, затхле й вологе, як і раніше, здалося смачним. Ядуха, яку вона відчувала доти, зникла. Порівняно з замуруванням відкрите повітря смакувало, наче різниця між середньою вологістю і перебуванням під водою. Вона довго просиділа навколішки з опущеною головою і просто
Вона розігнула пальці. Торкнулася обличчя, провела по щоках. Від щастя цих дотиків, від самої змоги рухатись хотілося плакати.
— Велика Черепахо, — промовив голос, якого вона не чула так давно. — А хтось так і не навчився медитувати.
Жинь знадобився час, щоб звикнути до світла від смолоскипа Над нею височіли дві постаті. Ліворуч — Дадзі. А праворуч стояв Дзян, вкритий з голови до п'ят сірим порохом. Він широко всміхався у вітанні, немовби вони бачилися лише вчора.
— У тебе бруд у волоссі, — він нагнувся, щоб розв'язати їй ноги. — О боги, він повсюди. Доведеться відмивати тебе у струмку.
Жинь відсахнулася від його доторку;
— Заберіть від мене руки!
— З тобою все гаразд, дитино? — він говорив так легко. Так буденно.
Вона вражено подивилася на нього. Його не було понад рік. І цей термін здався їй десятиліттями Як він міг поводитися так, немовби все нормально?
— Агов? — Дзян помахав рукою їй перед носом. — Ти отак і сидітимеш тут?
До неї повернулася мова.
— Ви мене покинули.
Його усмішка потьмяніла.
— О, дитино...
—
Його зболений вираз іще дужче її розізлив. Це здалося глузуванням. Дзян не закінчить цю розмову так, як закінчував усе, уникнувши відповідальності, вправно прикидаючись божевільним, У що всі вірили Він ніколи не був таким божевільним, як усі вважали І вона не купиться на це тепер.
— Ви були потрібні мені... Були потрібні Алтаню... А ви лише..
Дзян говорив так тихо, що вона заледве його чула.
— Я не міг урятувати Алтаня.
Її голос надломився:
— Але могли врятувати мене.
Схоже, її слова його зачепили. Цього разу він не мав дотепної відповіді, виправдання чи відмовки.
Вона думала, що він вибачиться. Але натомість він нахилив голову набік і його вуста знову розпливлися в усмішці:
— Навіщо? Щоб зіпсувати тобі всі веселощі?
Колись почуття гумору Дзяна максимум дратувало, а мінімум пом'якшувало жахливе оточення. Колись він був єдиним, хто постійно її смішив.
А тепер їй перед очима стала червона пелена.
Вона не думала Кинулася на нього, і її пальці зігнулися в кулаки вже на півдорозі до його обличчя. Він швидко витяг руку з рукава Перехопив її за зап'ясток, відвів удар з більшою силою, ніж вона очікувала.
Вона завжди забувала, який сильний Дзян. Усю цю силу, запечатану всередині гнучкої, дивакуватої постаті.
Він тримав її кулак між ними.
— Тобі поліпшає, якщо мене вдариш?
— Так.
— Справді?
Вона якусь мить дивилася на нього, важко дихаючи. А потім опустила руку.
— Ви втекли, — сказала вона.
Це було несправедливе звинувачення. Вона знала Але якась частина її досі була ученицею. Та частина була налякана і потребувала, досі потребувала його заступництва.
— Ви пішли, — вона не могла стримати тремтіння в голосі. — Лишили мене саму.
— О Жинь, — його голос став лагідним. — Невже це місце здається тобі прихистком?
Жинь не хотіла пробачати. Хотіла й далі гніватися. Вона надто довго плекала в собі цю образу. І не могла так просто її відпустити: почувалася так, немовби в неї відібрали те, на що вона мала повне право.
Але жах від замурування був надто свіжим Жинь щойно втекла з кам'яної в'язниці. І ніщо,
— Тоді чому ви це зробили? — запитала вона.
— Щоб захистити тебе, — сказав він. — Щоб захистити всіх навколо. Вибач, але я не придумав кращого способу це зробити.
На це вона не знайшла що відповісти. Його слова налякали її. Якщо Дзян вважав це пекло ліпшою альтернативою, то чого ж він боявся?
— Мені прикро, дитино, — Дзян простягнув руку в заспокійливому жесті. — Дуже прикро.
Вона відвернулася й похитала головою, обхопивши себе руками. Вона не могла пробачити так легко. Їй потрібен був час, щоб дозволити люті вигоріти дотла. Вона не дивилася йому у вічі й тішилася, що світло від смолоскипа надто тьмяне, щоб він зміг побачити її сльози.
— То що змінилося? — запитала вона, витираючи щоки. — Ваша Печатка зруйнувалася. Ви не боїтеся того, що пройде крізь неї?
— О, я нажаханий, — сказав Дзян. — Я й гадки не маю, до чого приведе моя свобода. Але лишатися в підвішеному стані — не вихід. Ця історія мусить закінчитися, так чи інакше.
— Ця історія закінчиться, — Дадзі мовчки спостерігала за їхньою розмовою, а тепер її вуста вигнулися в незбагненному виразі. Тепер її холодний голос розтинав повітря ножем. — Так, як і повинна була закінчитися.
Дзян поклав руку на плече Жинь:
— Ходімо, дитино. Подивимося, як сильно зруйнувався світ за час моєї відсутності.
І знову він простягнув їй руку. Цього разу вона її прийняла. Разом вони закрокували до відчинених дверей, до кола сліпучого світла.
Яскрава білість сонця на снігу завдавала невимовного болю. Але Жинь насолоджувалася тим, як пекли від цього очі, й тішилася холодному вітру в обличчя, камінню і підталому снігу під ногами. Вона розтулила рота й зробила великий ковток крижаного гірського повітря. Тієї миті це було найсмачніше, що вона коли-небудь куштувала.
— Приготуйся йти, — сказала Дадзі. — Я не вмію літати на тому повітряному судні. Нам доведеться йти пішки, доки не знайдемо коней.
Жинь озирнулася на неї, а потім кліпнула, приголомшена.
Стара відьма з Тікані зникла. Цілі десятиліття зійшли з обличчя Дадзі. Зморшки навколо очей зникли, шкіра навколо пораненого ока розгладилася і загоїлася, а саме очне яблуко якимось дивом зцілилося.
Дзян також був жвавішим, ніж будь-коли. Не просто молодшим Це було не нове. — Дзян завжди мав невизначений вік, немов існував поза часом. Але тепер він став цілісним. Могутнім. У його очах з'явився новий вираз: менш дивакуватий, менш благодушно розважений і зосереджений, як ніколи.
Цей чоловік воював у Макових війнах. Цей чоловік майже правив імперією.
— Щось не так? — запитав він.
Жинь похитала головою і кліпнула.
— Нічого. Я просто... Гм, а де люди Неджі?
Дадзі стенула плечима:
— Я розібралася з ними, щойно вони замурували тебе в горі.
Жинь обурилася:
— А не могла звільнити мене трохи раніше?
Дадзі осяяла її крижаною усмішкою:
— Я подумала, що ти маєш пізнати, як воно.
Тієї ночі вони знайшли прихисток під невеликим альковом біля підніжжя гори. Мугикаючи щось, Дзян розводив багаття. Дадзі зникла поміж дерев і через двадцять хвилин повернулася з разком мертвих щурів, яких потім оббілувала кинджалом.
Жинь притислася спиною до стовбура дерева, намагаючись не заплющувати очей. Абсурдність цієї сцени вразила б її, якби лишилися на це сили. Вона сиділа біля багаття з двома наймогутнішими постатями в нікарській історії, які для більшості людей існували лише у виставах лялькових театрів тіней, і спостерігала, як вони готують вечерю. Будь-хто інший на її місці завмер би з відвислою щелепою від благоговіння.
Але Жинь була надто виснажена навіть для того, щоб думати. Спуск із гори не був важкий, але Чулуу Корікх витягла всі сили. Вона почувалася так, немовби ледь пережила падіння з водоспаду. Вона вже майже поринула в сон, коли Дзян штурхнув її в живіт палицею.
Жинь підскочила:
— Що?
Він штурхнув її знову;
— Ти аж надто затихла.
Вона розтирала бік.
— Просто хотіла посидіти хвилинку. Спокійно. Можна?
— Ну, тепер ти просто грубіяниш.
Вона підняла слабку руку й мазнула його в підборіддя.
Він проігнорував цей випад і сів поруч.
— Нам треба обговорити наступні кроки.
Жинь зітхнула:
— Тоді говоріть.
— Отже, Дадзі переповіла мені лише частину, — він потер долоні одну об одну й підніс їх до полум'я. — Для мене цей день видався дуже напруженим.
— Для мене також, — пробурмотіла Жинь.
— Але з того, що я зрозумів, ти пішла й розколола країну навпіл.
— Це не моя провина.
— О, знаю. Їнь Вейсжа завжди був спраглим до крові малим гремліном, — Дзян їй підморгнув. — То що нам робити тепер? Зрівняти Арлон із землею?
Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього, чекаючи, що він засміється, але потім збагнула, що Дзян говорив цілком серйозно. Його погляд був щирим Вона й гадки не мала, на що здатний цей новий Дзян, але мусила вірити на слово.
— Ми не можемо цього зробити, — сказала вона. — Спершу треба відфільтрувати їх. У них... у них дехто є.
— Хто?
Дадзі втрутилася з іншого боку багаття:
— Її якір.
— У неї є якір? — Дзян вигнув брову. — І відколи це? Могла б і сказати.
— Я лише сьогодні дістала тебе з каменю, — сказала Дадзі.
— Але це
— Кітай, — випалила Жинь. — Чен Кітай. Він був у моєму класі в Сінеґарді Неджа забрав його з Тікані, і нам треба його повернути.
— Пам'ятаю його, — Дзян потер підборіддя. — Худорлявий малий? Великі вуха, волосся наче перерослий ліс? Занадто розумний, щоб бути щасливим?
— Саме так.
— Республіка знає, що він твій якір? — запитала Дадзі.
— Ні. — Окрім Чаґханя, усі, хто знав про її якір, померли на озері Боян. — Ніхто не знає.
— І в них немає причин шкодити йому? — наполягала Дадзі.
— Неджа не стане цього робити, — сказала Жинь. — Вони друзі.
— Друзі не відсилають дирижаблі-бомбардувальники за друзями, — сказав Дзян.
— Головне, що Кітай живий, — виснажено промовила Жинь. — І спершу нам треба його повернути.
Дзян і Дадзі обмінялися довгими багатозначними поглядами.
— Будь ласка, — сказала Жинь. — Я виконаю будь-який план, який ви забажаєте, але мені потрібен Кітай. Інакше користі від мене ніякої.
— Ми повернемо його, — запевнив її Дзян. — Є бодай найменша можливість, що ми зможемо дістати тобі армію?
Дадзі пхикнула.
Жинь знову зітхнула:
— Мої люди зрадили мене, віддавши Республіці, а їхній ватажок, вочевидь, бажає моєї смерті.
— Не дуже добре, — сказав Дзян.
— Ага, — погодилася Жинь.
— А хто ж тоді очолює армію опору?
— Південна коаліція.
— Тоді саме з нею ми й матимемо справу. Введіть мене в курс їхньої політики.
Якщо Дзян не збирався дозволити їй поспати, Жинь вирішила, що може розважити його.
— Воєначальник Мавпи Лю Гужубай контролює ядро армії. Ян Совдзі командує «Залізними вовками». До своєї смерті Ма Лєнь очолював другу за розміром групу — бандитські загони. Джудень був його заступником. Певний час вони були віддані мені, аж доки... ну, вони думали, що обміняють мене на імунітет.
— І хто ж командує зараз?
— Без сумніву, Ґужубай. І Совдзі.
— Ясно.— Дзян поміркував якийсь час, а потім піднесено промовив: — Тоді, звісно ж, ти мусиш їх усіх убити.
— Перепрошую, що?
Він відкинувся назад до стовбура, простягнувся і закинув ногу на ногу.
— Коли зустрінешся з коаліцією, якомога швидше завдай удару. Прикінчи їх уві сні. Іноді легше зробити це в бою, але тоді можна справити кепське враження на публіку. Погане виконання і все таке.
Жинь витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. Вона не знала, що вразило її більше: його пропозиція чи безцеремонний тон, з яким він її промовив. Дзян, якого вона знала, заради розваги любив видувати бульбашки через соломинку в струмку. А цей Дзян обговорював убивство так, немовби це рецепт вівсянки.
— Що, на твою думку, станеться, коли ти повернешся? — запитала Дадзі.
— Не знаю. Я думаю, що, можливо... можливо, вони збагнуть, що я їм потрібна...
Далі Жинь ніщо не спадало на думку. Раніше в неї було напівсформоване розуміння того, що вона могла б звернутися до їхніх чеснот, коли вони дізналися, що вона мала рацію стосовно Республіки.
Але тепер, обміркувавши все, вона замислилася, чи не пристрелять її одразу.
— Ти в цьому геть не розбираєшся, — сказав Дзян. — Це мило.
— Не можна вести війну на декількох фронтах. — Дадзі проштрикнула тоненьку гілочку крізь тушки щурів, а потім піднесла їх над тріскотливим полум'ям. — Коли до тебе доходять чутки про розбіжність поглядів у твоїх лавах, поклади їм край. З усією необхідною силою.
— Так ви чинили? — запитала Жинь.
— О так! — радісно промовив Дзян. — Постійно. Звісно ж, публічні страти проводив я. Жиґа мусив лише назвати ім'я, а я випускав створіння, щоб розірвало їх від голови до п'ят. — Він кивнув на Дадзі: — А вона дбала про все, що ми хотіли зберегти в таємниці Гарні були часи.
— Але вас ненавиділи, — сказала Жинь.
Про правління Тріади вона знала небагато — лише те, що розповідав Вейсжа. Але знала, що їх усі зневажали. Тріада домоглася політичної підтримки жорстокістю. Їх ніхто не любив, але всі боялися. Після зникнення Жиґи дванадцять Воєначальників не скинули з трону Дадзі лише тому, що ненавиділи одне одного ще сильніше.
— Еліта з прихованою зацікавленістю завжди тебе ненавидітиме, — сказала Дадзі. — Це неминуче. Але еліта — то таке, важливі маси. Просто оточи себе міфом. Смерть твоїх ворогів стає частиною твоєї легенди. Зрештою, ти так віддаляєшся від реальності, що правильне і хибне тебе вже не стосуються. Твоя ідентичність розколюється на частини і зливається з ідеєю самої нації. Тебе любитимуть, хоч би що ти робила.
— Мені здається, ти недооцінюєш громаду, — озвалася Жинь.
— Що ти маєш на увазі?
— Ніхто не стає легендою за одну ніч. Люди не сліпі. Я не шанувала б таку ікону.
— Хіба ти не шанувала Алтаня? — запитала Дадзі.
Дзян присвиснув крізь зціплені зуби:
— Підступний удар.
— Та пішли ви! — промовила Жинь.
Дадзі лише всміхнулася:
— Людей вабить влада, люба Вони нічого не можуть із цим вдіяти. Влада спокушає. Доклади зусиль, продемонструй її, і вони підуть за тобою.
— Я не можу просто змусити людей дати мені бажане, — сказала Жинь.
— Та невже? — Дадзі закинула голову. — А як ти отримала командування загонами Ma Лєня?
— Дозволила йому померти, — сказала Жинь.
— Перифраз, — озвалася Дадзі.
— Ну гаразд. Я його вбила. — Було навдивовижу приємно сказати це вголос Вона повторила. — Я вбила його. І не шкодую про це. Він був гівняним лідером, нерозважливо командував загонами, принижував мене, і я мусила прибрати його з дороги...
— А хіба з іншими не так само? — наполягала Дадзі.
Жинь замовкла. Наскільки важко буде вбити всю верхівку півдня: Совдзі, Ґужубая, Лю Дая? Вона обмірковувала деталі. Що з їхніми охоронцями? Як прикінчити їх усіх заразом, щоб вони не попередили інших?
Її лякало, що питання вже не в тому, чи варто це робити, а в тому, як.
— Ти не можеш очолити комітет, — сказала Дадзі. — І кривава історія цієї країни тому яскравий доказ. Ти бачила раду Воєначальників. І знаєш, що самотужки вони не впораються. Тобі відомо, з чого розгоралися постійні війни? Один з улюблених генералів Червоного Імператора зажадав, щоб суперник віддав йому групу музикантів із Внутрішніх держав, яких схопили на кордоні. Суперник відправив йому музикантів, але перед цим побив усі їхні інструменти. Перший генерал перерізав музикантів, щоб помститись, а потім розв'язав війну, яка затяглася майже на століття. Ось яким недолугим може бути багатофракційне управління. Позбав себе головного болю, дитино. Перебий суперників одразу.
— Але це не... — Жинь замовкла, намагаючись сформулювати суть свого заперечення. Чому так важко знайти аргументи? — Вони цього не заслуговують. Якби вони були республіканськими офіцерами, інша річ, але вони воюють за південь. Це неправильно...
— Люба дівчинко, — Дадзі важко зітхнула. — Годі прикидатися, що тобі не байдуже до етики. Це соромно. Рано чи пізно тобі доведеться переконати себе, що ти вища за правильне і хибне. Мораль тебе не стосується.
Вона прокрутила рожен зі щурами над багаттям, підставляючи необсмажені черевця язикам полум'я.
— Затям собі. Якщо хочеш бодай колись правити, будь рішучішою. Ти вже не дівчинка і не просто солдат. Ти борешся за трон, і на твоєму боці бог. Ти хочеш повного командування над цією армією? Цією країною? То бери його.
— І як же, — втомлено промовила Жинь, — ви пропонуєте це зробити?
Дадзі і Дзян перезирнулися. Жинь не зрозуміла їхніх поглядів, і їй це не сподобалося. То були погляди десятиліть спільної історії з таємницями й алюзіями, які їй годі збагнути. Раптом вона відчула себе дитиною поруч із ними — селянською дівчинкою серед легенд, смертною серед богів, страшенно недосвідченою і зовсім не на своєму місці.
— Легко, — нарешті промовила Дадзі. — Ми повернемо твій якір. А потім розбудимо свій.
Наступного ранку вони вирушили в саме серце ворожої території. Вирішили, що, найімовірніше, Кітая тримають у військовій штаб-квартирі Республіки. Неджа і Вейсжа мусили бути на передовій, і якщо вони збиралися використати Кітая, як це зробив би будь-хто на їхньому місці, то й він був десь поруч із ними.
За короткий час лінія зіткнення відсунулася далеко на захід. Вони пройшли провінцію Змії й перетнули північний край провінції Дракона, а потім знайшли місце перетину Західного і Південного Мужвею в провінції Зайця, де вкрали пліт, щоб пришвидшити мандрівку до провінції Кабана. Кожний кілометр, де Жинь не знаходила ознак опору Південної коаліції, був для неї наче ніж у серце. Це означало, що Неджа вже відтіснив їх значно далі вглиб країни. Це могло означати, що Коаліцію вже знищили.
Вони докладали всіх зусиль, щоб дорогою уникати зустрічей із цивільними. То було нескладно. Ця смуга центральної Нікані скидалася радше на спустошену війною клоаку, і частина їхнього шляху лежала біля зруйнованої Дамби Чотирьох ущелин. Біженців тут лишилося небагато, а ті декілька вцілілих бідолах, яких вони помітили, воліли й самі триматися від них якнайдалі.
Жинь дивилася на берег, поки їхній пліт просувався вглиб провінції Кабана, і намагалася уявити, яким цей район був ще рік тому. Колись тут процвітали цілі селища, містечка, міста. А потім дамбу несподівано прорвало і сотні тисяч селян або потонули, або втекли на південь, до Арлона А коли вцілілі повернулися, то побачили, що їхні селища досі затоплені і що річка поглинула землі, які споконвіку передавалися їм у спадок через десятки поколінь.
Район досі не відновився. Поля, колись
Мине чимало часу, доки цей район знову розквітне містами. Руйнування дамби було не єдиним джерелом спустошення. Мужвей, і без того доволі мінлива річка, часто виходив з берегів у неочікувано дощові роки, але, знищивши в цій місцевості всю рослинність, страшна повінь позбавила район природного захисту. А до того, маршируючи вглиб країни, муґенські солдати скосили й спалили стільки полів, що гарантували місцевим багаторічний голод. У Жуйдзіні Жинь чула розповіді про дітей, які грались у полях і натрапляли на поховані під землею снаряди, про дітей, які ненароком знищували пів селища, бо з цікавості відкривали каністри з газом.
Скільки ще тих каністр і досі сховані в полях? Хто зголоситься їх шукати?
Щодня після закінчення Третьої Макової війни Жинь дізнавалася, що її перемога на Спірі важить дедалі менше. Коли Імператор Рьохай загинув на лукоподібному острові, війна на тому не скінчилася. Війна не скінчилася, коли армія Вейсжі розгромила Імперський флот біля Червоних скель.
Вона була дурна, коли вважала, що, покінчивши з Федерацією, покладе край стражданням Війна ще не скінчилася. Вона продовжила завдавати нових ударів, що нашаровувались один на одного, аж доки не відкрилися наново болючими ранами.
Лише коли вони дісталися серця провінції Кабана, вдалося знайти сліди недавніх битв.
Ні, не битв.
Це доводило, що громадянська війна ще не скінчилася. Жинь мала рацію: Вейсжа не винагородив південь за те, що вони її зрадили. Певно, він повернув свої дирижаблі проти Південної коаліції, щойно Жинь і Дадзі відлетіли до Чулуу Корікх. Він переслідував їх до провінції Кабана, і, певно, провінція Кабана піднялася в повстанні. Ці люди не мали причин вірити Республіці: їхнього воєначальника безцеремонно стратили в Арлоні за лічені дні після поразки Дадзі. Вони мусили стати на бік Південної коаліції.
Усе вказувало на те, що Вейсжа жорстоко покарав їх за таку зухвалість.
Жинь присвиснула:
— Що тут сталося?
Вони повернули вигином річки до дивного берега: територія, де мали б рости дерева, була випалена і вирівняна, немовби полум'яний велетень протупотів тут у бездумній люті.
— Те саме, що й минулого разу, — сказала Дадзі. — Вони приводять бомбардувальники і, якщо не знаходять ворога, атакують усіх без розбору. Зрівнюють місцевість, щоб повстанцям було важче ховатися.
— Але це не сліди від бомбування, — сказала Жинь, досі спантеличена — І вирви від бомб не всюди.
— Ні, це напалм, — промовив Дзян.
— Напалм?
— Саме його вони використали минулого разу. Його винайшло Сіре товариство в своїх вежах. Ця речовина загоряється, коли торкається будь-чого живого: рослин, тварин, людей. Ми так і не з'ясували, як її знешкодити, а вода і накривання безрезультатні Доводиться чекати, доки вона повністю вигорить. А на це потрібно дуже багато часу.
Значення цих слів жахнуло Жинь. Це означало, що призахідники не лише правлять небесами, а й мають полум'я, здатне конкурувати з її вогнем.
Спустошення тут було значно гіршим, аніж руїни в Тікані Певно» провінція Кабана нестямно боронилася, бо тільки це могло призвести до такої відплат Але вони мусили б знати, що не переможуть Як то — коли небеса розверзаються невмирущим вогнем? Як то — воювати з самими небесами? Вона спробувала уявити мить, коли цей ліс перетворився на шахівницю з зеленого і чорного, зеленого і чорного, коли налякані цивільні бігли поміж дерев, що перетворювалися на смолоскипи й чадили задушливим димом.
— Насправді, повітряні кампанії дуже розумна стратегія, — Дадзі ліниво провела пальцями по воді. — Скидаєш бомби на густозаселені території без оборонних споруд, щоб вони вважали себе надзвичайно уразливими. Потім ведеш дирижаблі над якомога ширшою територією, аби люди знали, що хоч би де вони сховалися, в безпеці не будуть.
Жинь збагнула, що Дадзі не просто розмірковувала. Вона ділилася досвідом. Кілька десятиліть тому Дадзі воювала в такій самій війні.
— Повітряні судна випускаєш без чіткого графіка, — продовжила Дадзі. — Іноді вдень і вночі, аж доки місцеві почнуть боятися й носа поткнути надвір, попри те що їм було б безпечніше там, де будинки не заваляться на голову. А потім відбираєш у них усе. Сон, їжу, затишок, безпеку. Ніхто не сміє діяти відкрито, тож ти відрізаєш канали спілкування й зупиняєш промисловість.
— Годі, — Жинь більше не хотіла чути. — Я зрозуміла.
Дадзі проігнорувала її:
— Ти доводиш їх до абсолютного занепаду. Страх перетворюється на відчай, відчай — на паніку, а паніка переростає в безвідмовну покору. Це неймовірно, але це сила ведення психологічної війни. І знадобиться лише декілька бомб.
— Тоді що ви робили? — запитала Жинь.
Дадзі повільно кліпнула, немовби відповідь була очевидною.
— Серденько, ми пішли до Пантеону.
— Після цього стало значно легше, — сказав Дзян. — Я вихоплював їх з небес, як комарів. Ми з Жиґою зробили це грою. Рекорд — чотири судна за п'ять секунд.
Він сказав це так буденно, що Жинь лише витріщилася на нього. А вже за мить у Дзяна біля вуха задзижчав комар і він швидко повертів головою й відвернувся.
Той, хто вийшов із Чулуу Корікх, не був тим, кого вона знала в Сінеґарді. Майстер Дзян у Сінеґарді нічого не пам'ятав про Другу Макову війну. А цей Дзян постійно згадував ті події, але потім швидко повертався до стану апатії, немовби лише кінчики пальців вмочував в океан спогадів, щоб перевірити, як воно, й одразу ж задкував, бо вода надто холодна.
Але в Дзянові її турбували не провали в пам'яті. Відколи вони вийшли з Чулуу Корікх, вона спостерігала за ним, відстежувала його рухи і мовленнєві шаблони, щоб знайти відмінності. Він був підбадьорливо знайомим і вкрай інакшим водночас, часто в межах одного речення. Вона не могла спрогнозувати зміни в тембри його голосу чи раптову різкість погляду. Іноді він був привітним диваком. А іншим разом поводився немовби чоловік, який воював і перемагав у війнах.
Жинь знала, що Печатка руйнується. Але що це означає? Це відбуватиметься поступово? По одному спогаду за раз, допоки він не збере все втрачене? Чи цей процес мінливий і непередбачуваний, як і все інше в Дзянові?
Та найбільше її спантеличувало, коли Дзян майже повністю повертався в колишньою себе, коли поводився зовсім як учитель, якого вона колись знала, і на короткий час вона майже забувала, що відтоді все дуже змінилося.
Він дражнився з її волосся, так нерівно підрізаного біля скронь, немовби вона виросла в дикій природі Підколював її через культю («Кітай мав рацію, тобі варто прикріпити до неї клинок»), через Південну коаліцію («Втратити пасок — це одне, але втратити цілу армію — зовсім інше»), через Алтаня («Ти навіть згадати про нього не можеш, не почервонівши, безнадійна ти дитино»), про Неджу («Ну, про смаки не сперечаються»). Ці жарти могли б її образити, якби їх промовляв хтось інший, але коли це робив Дзян байдуже й відсторонено, якимось чином це змушувало її сміятися.
Упродовж довгих, нудних днів спуску порожньою річкою він закидав голову до чистого неба й горланив непристойні пісеньки, від яких Дадзі пхикала, а Жинь червоніла. Зрідка навіть ставав з нею до бою, ганяючи Жинь по нестійкому плоту й навчаючи її психологічних хитрощів збереження рівноваги, штурхаючи в бік палицею, допоки вона правильно не виконувала форму.
У такі миті Жинь знову почувалась ученицею, затятою і щасливою, котра вчиться в майстра, якого обожнює. Але його усмішка неминуче згасала, плечі напружувались, сміх в очах тьмянів, ніби привид того, ким він був, раптом відлітав.
Лише раз за майже три тижні їхньої мандрівки, коли Дадзі заснула під час вартування Дзяна, Жинь зібралася з мужністю, щоб запитати його про це.
— Покінчімо з цим, — сказав Дзян, щойно вона розтулила рота.
— Гм... Перепрошую, з чим?
— Відколи ми вийшли з гори, ти витріщаєшся на мене, наче закохана селючка, — сказав він. — Ну ж бо. Освідчуйся.
Їй хотілося водночас і розсміятись, і вдарити його. Жинь відчула, як все її нутро пронизала ностальгія і всі запитання розсипалися, так і не зірвавшись із язика. Вона не могла згадати, про що хотіла його запитати. Навіть не знала, з чого почати.
Вираз на його обличчі пом'якшав.
— Ти намагаєшся зрозуміти, чи пам'ятаю я тебе? Знаєш, пам'ятаю. Тебе непросто забути.
— Я знаю, що пам'ятаєте, але..
Вона була збентежена й не могла дібрати слова, як часто траплялося за ті роки, що вона провела ученицею Дзяна, намацуючи правду про богів, ще навіть не розуміючи, що насправді шукала. Відсутність знання скидалася на порожнину всередині неї. Але Жинь ніяк не могла сформулювати запитання, не могла окреслити межі того, чого їй бракує.
— Мабуть, я хотіла знати... Ну, Печатка, Дадзі сказала, що...
— Ти хочеш знати, що Печатка зробила зі мною, — у голосі Дзяна почулися жорсткіші нотки. — Тобі цікаво, чи я той самий чоловік, який тебе навчав. Ні, не той.
Жинь здригнулася від непроханих спогадів, що заповнили розум: спалахи видіння, яке їй колись показала Сожцань Сіжа, нічні жахіття про скалічені трупи й маніакальний сміх.
— Тоді виходить, що ви...
— Хранитель Воріт?— Дзян нахилив голову.— Права рука Жиги? Той, хто розбив муґенців? Ні Сумніваюся, що це також про мене.
— Не розумію.
— Як я це описав би? — Він замовк, постукуючи пальцем по підборідді. — Це схоже на споглядання викривленого відбиття у дзеркалі Іноді ми однакові, а іноді — ні. Іноді він рухається разом зі мною, а іноді діє з власної волі. Іноді я вихоплюю уривки з його минулого, але дивлюся на них здалеку, як безпорадний спостерігач, і це...
Він не договорив, скривившись, і притиснув пальці до скронь. Жинь спостерігала за тим, як минає головний біль, — вона вже бачила такі судоми. Вони не тривають довше кількох секунд.
— А іншим часом? — спонукала вона, коли зморшки навколо його очей розслабилися.
— Іншим часом я бачу ці спогади своїми очима, але мовби переживаю їх уперше. Для нього це спогад. Він уже знає, що станеться. Але для мене це ніби спостерігати за розвитком історії, але я не знаю, чим вона скінчиться. Єдине, що я знаю з абсолютною певністю, — це зробив я. Я бачу тіла і розумію, що це я скоїв.
Жинь спробувала осягнути це і не змогла. Вона не розуміла, як хтось може жити з двома наборами спогадів, які належать двом різним особистостям, і не втрачати здорового глузду.
— Це боляче? — запитала вона.
— Знати, що я зробив? Так, боляче. Не схоже на будь-що, що ти можеш уявити.
Жинь не мусила уявляти. Вона чудово знала, як то, коли бездонна прірва провини пожирає твою душу; як намагатися заснути, коли безодня мстивих душ нашіптує, що це через неї вони там опинились і що вона заслуговує смерті.
Але вона мала власні спогади. Вона знала, що зробила, і мирилася з цим. А який зв'язок між Дзяном і його злочинами? Як він може нести за них відповідальність, якщо не ототожнює себе з людиною, яка їх скоїла? І якщо він не може поглянути у вічі власному минулому, не може навіть осягнути його як
Наступне запитання вона сформулювала дуже ретельна Розуміла, що штовхає його до межі: блідий і норовистий, він був готовий зірватися з гачка, коли вона скаже щось не те. Жинь згадала навчання в Академії, коли їй доводилося добирати й поєднувати слова так, щоб Дзян не міг їх викривити, відмахнутися чи просто вдати, що вона взагалі нічого не говорила.
Зараз вона розуміла, чого він боявся.
— Як гадаєте... — Вона зглитнула, похитала головою і почала знову: — Як гадаєте, ви знову станете тим, ким мали бути? До Печатки?
— Таким ти хочеш, щоб я став? — поцікавився він.
— Я думаю, саме такий чоловік нам зараз потрібен, — сказала вона. Наступні слова Жинь промовила до того, як ослабла її сміливість: — Але Сожцань Сіжа сказала, що той чоловік був чудовиськом.
Дзян довго не відповідав. Він відкинувся назад і дивився на берег, водячи пальцями по темній воді. Жинь не розуміла, що відбувається за цими блідими, тьмяними очима.
— Сожцань Сіжа мала рацію, — нарешті мовив він.
Жинь припускала — насправді, сподівалася — що, опинившись від Кітая на достатньо близькій відстані, почне відчувати його присутність, теплу знайомість, яка поступово сильнішатиме, коли вона наближатиметься. Але не думала, що це станеться так раптово. Якось уранці вона прокинулася, тремтячи й хапаючи ротом повітря, а всі нерви дзвеніли так, немовби вона у вогні.
— Що сталося? — різко запитала Дадзі.
— Нічого, я... — Жинь декілька разів глибоко вдихнула, намагаючись збагнути, що змінилося. Вона почувалася так, немовби повільно тонула, сама того не розуміючи, аж доки одного дня несподівано не виринула по ковток повітря. — Гадаю, ми близько.
— Твій якір. — Це було не запитання, Дзян говорив ствердно. — Як почуваєшся?
— Це немовби... немовби я знову цілісна.
Вона силкувалася описати це відчуття. Не схоже на те, якби вона змогла читати думки Кітая або відчувати його емоції. Вона досі не отримувала від нього повідомлень, навіть шрами на шкірі не з'являлись. Але знала, була абсолютно певна, що він уже близько, як не сумнівалася в тому, що сонце опуститься за обрій.
— Це немовби... Знаєте, коли довго хворієш, то забуваєш, як воно — бути здоровим? Звикаєш до дзвону в голові, погіршення слуху, закладеного носа, тож навіть не помічаєш, що з тобою щось не так. Аж доки не видужаєш.
Жинь не була впевнена, чи це має сенс її слова прозвучали так по-дурному, зірвавшись із язика. Але Дзян і Дадзі кивнули.
Звісно ж, вони розуміли. Вони єдині могли зрозуміти.
— Скоро ти почнеш відчувати його біль, — сказала Дадзі. — Якщо біль йому дошкуляє. Це дасть нам підказку, як до нього ставляться. І відчуття дедалі сильнішатиме, поки ми наближатимемося. Зручно, так? Наш власний поштовий голуб.
Їхні підозри виявилися правильними: Кітая тримали просто на передовій Республіки. Наступного ранку після довгих тижнів шляху, що складався з нескінченних вирв від бомб і селищ-примар, Нове місто замайоріло перед ними на горизонті, наче яскрава пляма на випаленому тлі.
Республіка не випадково вирішила створити свою базу саме тут, в одному з найбільш закривавлених міст у нікарській історії. Нове місто, колись знане як Арабак, слугувало військовим бастіоном ще з часів кампаній Червоного Імператора. Первісно воно було низкою оборонних фортів, за які воєначальники воювали так довго, що кордон між провінціями Кабана і Зайця став залитим кров'ю. Війна машин вимагала робочої сили й таланту, тож з роками містяни — лікарі, фермери, ремісники, майстри — разом з родинами перебрались у фортеці й ті поступово розросталися, щоб розмістити людей, які займалися лише тим, що воювали.
А тепер Нове місто було передовим вузлом Республіканської армії та повітряною базою призахідницького флоту дирижаблів. Старше військове командування республіканців розташувалося за цими стінами, а отже, там був і Кітай.
Жинь, Дзян та Дадзі мусили бути винахідливими, коли наблизилися до міста Вони почали мандрувати лише ночами, і навіть тоді це були короткі, обережні вилазки, під час яких вони ховалися в підліску, щоб уникнути дирижаблів, які кружляли над містом у регулярних патрулюваннях, осяваючи землю внизу неприродньо потужними ліхтарями. Вони змінили зовнішність; Дадзі заправила коротке волосся за вуха, Жинь почала ховати очі за скуйовдженими пасмами, а Дзян пофарбував біле волосся в насичений каштановий за допомогою горіхової шкарлупи й вохри, які він відшукав так легко, що Жинь припустила; він уже робив це. Вони домовилися про історію прикриття на випадок, якщо їх зупинять вартові: вони родина біженців, Жинь — їхня донька, і вони прийшли з провінції Змії до брата Дадзі, дрібного чиновника з провінції Дракона.
Жинь цей задум здався сміховинним;
— Хто повірить, що я ваша донька?
— А чому? — запитав Дзян.
— Бо ми не схожі! Для початку, ваша шкіра значно біліша..
— О, серденько, — він погладив її по голові. — А це твоя провина Що я казав тобі про тривале перебування на сонці?
За пів кілометра від брами вони побачили юрби. Як виявилося, справжні біженці сотнями прибували до Нового міста. Фортеці були єдиним місцем у радіусі багатьох кілометрів, що гарантувало безпеку від бомбардувань.
— І як же ми потрапимо всередину? — запитала Жинь.
— Так само, як зайшли б у будь-яке місто, — відповіла Дадзі, немовби це було очевидним. — Простісінько через браму.
Жинь із сумнівом глянула на черги, що зміїлися від воріт навколо мурів.
— Більше нікого не пускають.
— Я вмію бути дуже переконливою, — сказала Дадзі.
— А не боїшся, що тебе впізнають?
Дадзі весело глянула на неї:
— Ні, якщо накажу їм забути.
Звісно, все не може бути так просто. Збентежена, Жинь пішла за Дадзі, коли та повела їх просто до брами, не зважаючи на обурені крики з черги, і сміливо зажадала, щоб їх пропустили. Жинь була впевнена: їх пристрелять на місці.
Але солдати лише кліпнули, кивнули й відійшли.
— Цього ніколи не було, — сказала Дадзі, проминаючи їх.
Вони кивнули, і їхні очі оскляніли.
— Ви ніколи не бачили мене й гадки не маєте, як я виглядаю.
Вона жестом показала Дзянові й Жинь іти за нею. Приголомшена, Жинь підкорилася.
— Ти чимось стурбована? — запитав Дзян.
— Вона просто сказала їм, що робити, — пробурмотіла вона. — Просто сказала, навіть не... Ну тобто вона навіть не намагалася...
— О так, — Дзян захоплено глянув на Дадзі. — Ми ж казали, що вона вміє бути переконливою.
Слово
Це тому, що тепер Дзян звільнився з Чулуу Корікх? Сили Дадзі зросли, коли її якорі посильнішали? А якщо так, то що станеться, коли вони розбудять Жиґу?
За стінами Нове місто скидалося на удар в обличчя.
Так сильно Жинь не панікувала, відколи поїхала з Тікані. На другий день мандрівки до Сінеґарда вона прокинулася, коли її караван від'їхав уже достатньо далеко, щоб довкілля здавалось абсолютно чужим. Їй знадобилося багато днів, аби звикнути до мінливою ландшафту, обрисів гір та страшної реальності того, що коли вона піде спати вночі на тонкому матраці в фургоні каравану, земляні стіни Тікані більше її не захищатимуть.
Відтоді вона мандрувала Нікарською імперією. Мало не загубилася в приголомшливому галасі Сінеґарда, ходила настилом плавучого міста Анькхілуунь, увійшла в Осінній палац у розкішному королівському Лусані. Вона вважала, що збагнула розмах міст імперії — від курної бідності Тікані до звивистої невпорядкованості халуп прибережного Кхурдалайна і сапфірово-синіх каналів Арлона.
Але Нове місто було чужим у зовсім інакшому масштабі. Призахідники пробули тут лише кілька місяців, вони не могли розібрати й збудувати його на нікарських кам'яних фортецях, які простояли тут століття. І все ж, схоже, архітектурний кістяк сильно змінили: старі фортеці розширили численними новими прибудовами з безглуздим відчуттям порядку, перетворивши міський пейзаж на рівні лінії замість кривих, звивистих провулків, до яких Жинь так звикла.
Також зникло й усе оздоблення в нікарському стилі Вона не бачила ані ліхтарів, ані плакатів на стінах, ані пологих пагод чи ґратчастих вікон, які мали б з'явитися в цьому напрочуд прагматичному військовому місті Натомість, куди б не глянула, скрізь бачила скло — прозоре на більшості вікон, а також кольорові візерунки на більших будинках, пістряві ілюстрації сцен, яких вона не впізнавала.
Ефект був приголомшливий. Арабак, місто з понад тисячолітньою історією, немовби просто стерли.
Не вперше Жинь бачила призахідницьку архітектуру. Кхурдалайн і Сінеґард також перебудовували за часів окупації чужоземців. Але ці міста від початку будувалися на нікарському корінні й згодом повернулися до нікарців. А тут західна архітектура була цікавим пережитком минулого. З іншого боку, здавалося, немовби Нове місто було частиною Призахідної республіки, яку просто вирізали й перенесли в Нікань.
Жинь спіймала себе на тому, що витріщається на речі, про існування яких навіть не мріяла. На кожному розі вона бачила миготливі вогники всіх мислимих кольорів, які живилися не вогнем, а якимось невидимим їй джерелом енергії. Бачила те, що скидалося на потворний чорний фургон, який рухався по сталевих коліях, важко пихкаючи брукованими вулицями й пускаючи з голови тонкі цівки пари. Його ніщо не штовхало і не тягло — ні люди, ні коні. Вона бачила мініатюрні дирижаблі, що дзижчали по всьому місту, такі бездоганно малі, що спершу вона помилково сприйняла їх за галасливих пташок. Але їхнє дзижчання ні з чим не сплутаєш: тонша, вища версія гуркоту двигуна повітряного судна, що тепер асоціювалося в неї зі смертю.
Ними ніхто не керував. Ніхто не тягнув за нитки і навіть не вигукував команд. Мініатюрні повітряні кораблі немовби мали власний розум. Вони цілком самостійно опускались і вклинювалися між будівлями, спритно залітаючи у вікна, щоб доставити листи й пакунки.
Жинь розуміла, що не варто так витріщатися. Що довше вона стояла, роздивляючись на мільйони нових і приголомшливих речей, то більше виділялася з натовпу. Але не могла зрушити з місця, спантеличена, розгублена, мовби її висмикнули з Землі й закинули в зовсім інший всесвіт. Вона чималу частину свого життя прожила з відчуттям, що їй тут не місце, але вперше по-справжньому відчула себе
Шість місяців. Шість місяців, і призахідники перетворили прибережне місто на отаке.
Скільки часу їм знадобиться, щоб змінити всю націю?
Увагу Жинь привернуло дзижчання, вочевидь від самокерованого латунного фургона по інший бік вулиці, і, вкрай здивована, вона навіть не помітила, що стоїть на двох тонких металевих рейках Не помічала, що безкінний чорний екіпаж безшумно ковзає в її бік, аж доки він не опинився за кілька метрів від неї, неухильно наближаючись.
—
Дзян збив її з ніг. Екіпаж проїхав повз них, байдуже рухаючись за визначеним маршрутом.
Жинь звелася на ноги, її серце шалено бухкало в грудях.
— Та що це з тобою? — Дадзі смикнула її за зап'ясток і відтягла від головної дороги. Вони привертали увагу перехожих Жинь побачила, що призахідницький вартовий уважно стежить за ними, погладжуючи аркебузу. — Хочеш, щоб нас упіймали?
— Вибачте. — Проминувши юрби цивільних, вона пішла за Дадзі до вузькою провулка. Їй страшенно паморочилося в голові Вона прихилилася до холодної темної стіни й глибоко вдихнула. — Просто... Це місце, я не...
На її подивування, Дадзі була співчутлива:
— Знаю. Я також це відчуваю.
— Не розумію, — Жинь не могла дібрати слів, щоб описати своє збентеження. Їй заледве вдавалося вдихнути. — Не знаю, чому...
— Я знаю, — сказала Дадзі. — Це усвідомлення того, що тобі немає місця в майбутньому.
— Годі пустих балачок, — безцеремонно, майже холодно промовив Дзян. Жинь зовсім його не впізнавала. — Ми гаємо час. Де Кітай?
Жинь спантеличено глянула на нього:
— А я звідки знаю?
Він нетерпляче сказав:
— Ти ж, мабуть, відправила йому повідомлення.
— Але не... — забелькотіла вона. — О, я зрозуміла.
Вона роззирнулася провулком. Він був вузький, радше схожий на щілину між двома квадратними будівлями, аніж на прохід.
— Прикриєте мене?
Дадзі кивнула:
— Тільки швидко.
Вони рушили пильнувати по обидва боки провулка. Жинь присіла біля стіни й дістала з-за паска ніж. Для проби спрямувала в глибини власної свідомості запитання, несміливо і з надією: «Ти там?»
На її подив, у долоні спалахнуло крихітне полум'я. Вона мало не скрикнула від полегшення. Міцно стиснула клинок пальцями, чекаючи, доки вістря стане помаранчевим. Їй потрібен був шрам, а не каліцтво: зі швидким опіком це легше, аніж із кривавою раною.
Але Дадзі похитала головою:
— Притисни сильніше. Пусти кров. Інакше він навіть не відчує.
— Добре.
Жинь занесла вістря над м'ясистою частиною лівої литки, але побачила, що не може впоратися з тремтінням рук.
— Хочеш, я зроблю? — запитала Дадзі.
— Ні.. Ні, я сама.
Жинь зціпила зуби для певності, що не прикусить язика. Глибоко вдихнула. А потім проштрикнула шкіру ножем.
Литка спалахнула болем. Інстинкти наказували відвести руку, але вона продовжувала заганяти метал у власну плоть.
Вона не змогла стримати тремтіння пальців. Ніж із брязкотом упав додолу.
Вона підняла його, присоромлена й не здатна зустрітися поглядом із Дадзі.
Ну чому біль раптом став такий сильний? Вона вже завдавала собі й гірших ран. На руках досі виднілися білі шрами від опіків з тих часів, коли доводилося крапати на шкіру розтоплений віск, щоб не заснути. Нерівні, зарубцьовані сліди вкривали стегна там, де вона колись колола себе, щоб утекти від галюцинацій.
Але ті рани були наслідком розпачливих, гарячкових нападів. А тепер вона твереза, спокійна, з ясним розумом. І при повному глузді їй було значно важче свідомо завдати собі болю.
Вона міцно замружилася.
«Опануй себе», — сказав Алтань.
Вона пригадала ту мить, коли ракета збила її з неба над Червоними скелями. Коли Дадзі привалила її щоглою. Коли Кітай розтрощив їй руку, а потім протягнув скалічені рештки крізь залізну кайданку. Її тіло переживало значно гірші травми, аніж глибокий поріз від гострого леза Це був невеликий біль. Це було ніщо.
Вона впилася металом під шкіру. Цього разу її рука була непохитна, поки вона чіткими, впевненими рухами вирізала одне-єдине слово:
«Де?»
Минали хвилини. Кітай не відповідав.
Жинь щосекунди дивилася на руки, пильнуючи тьмяні шрами, які не з'являлися.
Вона намагалася не панікувати. Існує мільйон причин, чому він Ще не відповів. Може спати. Може бути під дією наркотиків. Може побачити послання, але йому бракує засобів для відповіді, або ж він не може відповісти, бо перебуває під наглядом. Йому потрібен час.
А їм лишалося тільки чекати.
Дадзі хотіла лишитися в прихистку провулка, але Дали запропонував прогулятися Новим містом. Так вони могли зібрати більше інформації. Він хотів продумати шляхи відступу й розвідати пости вартових, щоб, якщо і коли Кітай відповість, вони могли легко витягти його.
Але Жинь підозрювала, що Дзяну, як і їй, хотілося дослідити Нове місто суто з хворобливого зачудування ним. Щоб побачити, як багато змінилось, і повністю осягнути, на що здатні призахідники.
— Минули десятки років, — сказав він Дадзі, коли вона запротестувала. — Ми мусимо знати, з чим боремося.
Тож, прикривши обличчя хустинами, вони ризикнули повернутися на головну вулицю.
Першим Жинь у вічі впало те, що в Новому місті
І вона швидко збагнула чому. На стінах висіли укази, надруковані на величезних полотнищах пергаменту призахідницькою і нікарською. Не мочитися на вулиці. Не викидати з вікон сміття. Не продавати спиртне без ліцензії. Не випускати на вулиці худобу. Не запускати феєрверків, не грати в азартні ігри, не сваритися, не битися, не кричати.
Жинь уже бачила подібні укази: нікарські судді часто вивішували схожі оголошення в марних спробах зробити свої некеровані міста чистими. Але тут правил
— Погляньте. — Дзян зупинився біля металевого диска, прикріпленого до вуличного ліхтаря, на якому виднілися викарбувані написи нікарською і призахідницькою.
Далі був перелік правил для «Підтримання громадського порядку».
Порушення гігієни
Далі перелік налічував ще вісім рядків.
— Це огидно! — Жинь раптом закортіло зірвати правила зі стовпа, але лискуча пластина була велика й офіційна, і вона побоялася, що котрийсь із мініатюрних дирижаблів атакує її.
— А що не так із миттям рук? — запитав Дзян. — Як на мене, це слушно.
— Так, просто... — Жинь не договорила, не знаючи, як висловити збентеження. Вона почувалася дитиною, якій наказують доїсти рис. Вона ненавиділа не саму гігієну, а припущення, що нікарці — відсталі варвари й призахідникам доводиться нагадувати їм величезними, чіткими текстами не поводитися як тварини. — Я про те, що ми все це вже знаємо.
— Справді? — прицмокнув Дзян. — А ти бувала в Сінеґарді?
— Усе в Сінеґарді було нормально!
Жинь не знала, чому взялася захищати колишню нікарську столицю. Сінеґард був бридким. Коли вона тільки-но переїхала на північ, її попередили нічого не їсти з брудних і дешевих вуличних яток, оскільки ті робили соєвий соус з людського волосся й сечі Та все ж із якоїсь причини вона відчувала свою належність до нього. Сінегард — це столиця. Сінеґард — це сяйливий захват, і вона охоче віддала б перевагу його метушливому галасу, а не цій дивакуватій подобі міста.
— Ходімо далі, — сказала Жинь.
Коли вони заглибились у Нове місто, збентеження не відступило. Воно стало ще сильнішим. Щоразу, коли вона повертала за ріг, то бачила щось — нове оздоблення, нові технології, нове вбрання, — що підсилювало
Навіть фоновий шум затих. Вона так звикла до звуків своєї країни Іншого ніколи не знала. Крики на узбіччі, скрипучі колеса, балакучі торговці й тупіт натовпу були для неї звичні. Вона знала мову Нікані й очікувала почути певні комбінації голосних і приголосних з вокальними інтонаціями. Але шум Нового міста звучав у зовсім іншому регістрі. З чайних і від вуличних музикантів вона чула нові мотиви, бридкі й несуголосні. Забагато голосів, які розмовляли призахідницькою або з акцентом намагалися нею розмовляти.
Нікарські міста були шумні, але їхня гучність була інакшою: місцевою, уривчастою, непостійною. А Нове місто звучало немовби вічним механічним серцебиттям, дзижчанням тисяч машин, безкінечним гудінням і скреготом. Відколи Жинь зауважила ці звуки, вже не могла їх позбутися. Вона й уявити не могла, як жила б у такому середовищі, і шум доводив її до сказу. Як хтось може
— З тобою все гаразд? — запитав Дзян.
— Що? Звісно...
— Ти пітнієш.
Жинь глянула на себе і збагнула, що спереду її туніка промокла наскрізь.
Та що це з нею? Вона ще ніколи не відчувала такої паніки — цієї низької, наростаючої гризоти поступового удушення. Вона почувалася так, немовби її, засліплену, кинули в казковий вимір. Їй не хотілося тут бути. Хотілося вибігти за ці мури до лісу, куди завгодно, аби подалі від цього безнадійного, бентежного відчуження.
— Минулого разу ми теж так почувалися,— тон у Дадзі був незвично лагідний. — Вони прийшли, перебудували наші міста й видозмінили за своїми принципами, і ми майже не витримували цього.
— Але в них є свої міста, — сказала Жинь. — Чого їм треба тут?
— Вони хочуть стерти нас. Це їхнє божественне права Хочуть зробити нас кращими, вдосконалити, перетворивши на віддзеркалення себе Призахідники вважають культуру прямою лінією,— Дадзі провела пальцем у повітрі — Одна початкова точка й один пункт призначення. І вони на другому кінці лінії. Муґенці подобалися їм тому, що наблизилися до них. Але будь-яка культура чи держава, що не відповідає цьому уявленню, обов'язково нижча за них. Ми нижчі, допоки говоримо, вдягаємося, діємо і вшановуємо не так, як вони.
Це вжахнуло Жинь. Досі вона сприймала призахідників як загрозу з точки зору грубої сили: через спогади про повітряний флот, задимлені аркебузи й вибухові снаряди. Вважала їх ворогом на полі бою. Вона ніколи не замислювалася, що ця інша форма — м'яке стирання — може бути значно гіршою.
А якщо нікарці
Як усе могло змінитися так швидко? Колись кожен нікарець на континенті тікав, лишень забачивши блакитнооких дияволів. Вони століттями ставали об'єктом ненависті через чутки й стереотипи. Через розповіді, в які Жинь вірила лише наполовину, доки не зустріла призахідників у плоті.
Але, схоже, нікарці в Новому місті любили нових сусідів. Кивали, всміхалися й салютували призахідницьким солдатам, коли ті проходили поруч. Вони продавали призахідникам їжу з яток, притулених уздовж вулиць: тверді, наче камінь, коричневі булочки, тугі жовті кружальця з різким запахом і різноманітні види риби, такої смердючої, що Жинь не здивувалася б, якби вона виявилася зіпсутою. Вони — принаймні вищий клас — почали наслідувати призахідницьке вбрання. Торговці, чиновники й офіцери розгулювали вулицями у тісних штанях, цупких білих шкарпетках, підтягнутих до колін, і дивних куртках, що застібалися на поясі, але ззаду на сідницях тяглися, немов качині хвости.
Вони навіть почали вчити призахідницьку. Вона звучала поганенько — рваний, мішаний діалект, що поєднував дві мови, роблячи їх дивним чином взаємозрозумілими Іншомовні фрази приправляли розмови між крамарями і покупцями, солдатами і цивільними: «Добридень. Скільки? Котрі? Дякую».
Але попри намагання й потуги, вони не були рівнею призахідникам. І не могли бути через свою расу. Це Жинь помітила вже невдовзі Це було зрозуміло з того, як нікарці кланялися й шаркали ногами, улесливо киваючи, коли призахідники наказували їм щось робити. Не дивно. Таке уявлення призахідників про природний соціальний лад.
У пам'яті Жинь зринули слова сестри Петри: «Нікарці — нація надзвичайно стадна. Ви добре слухаєтеся, але незалежне мислення для вас заважке
— Погляньте, — пробурмотів Дзян. — Вони почали привозити своїх жінок.
Жинь простежила за його поглядом і побачила високу світловолосу жінку, яка виходила з безкінного екіпажу. Її талія була загорнута у величезну купу зібганої тканини. Жінка простягла руку в рукавичці. Прислужник-нікарець підбіг допомогти, а потім відійшов, щоб узяти її сумки.
Жинь не могла відвести очей від спідниць жінки, що вигиналися з її талії у неприродній формі перевернутої чашки.
— Вони...
— Дерев'яна рама, — сказав Дзян, розуміючи її спантеличення. — Не хвилюйся, під низом є ноги. Вони вважають це модним.
— Але чому?
Дзян стенув плечима:
— Це вище мого розуміння.
Досі Жинь ніколи не бачила звичайних призахідницьких цивільних. Призахідників, які не були солдатами і не належали до Сірою товариства Призахідників, які не мали жодних офіційних справ у Нікані, окрім як складати товариство своїм чоловікам. А тепер вони прогулювалися вулицями Нового міста, немовби так і мало бути.
Жинь здригнулася від думки про те, що це означає. Якщо призахідники перевозять сюди дружин, то мають намір лишитися.
Раптом вона відчула різкий біль у лівій литці Вона опустилася на коліно й підтягла штани, палко сподіваючись, що болітиме й далі.
Кілька секунд вона нічого не відчувала А потім її знову штрикнуло болем, таким різким, немовби плоть пронизали голкою наскрізь і витягли її з іншого боку. Вона притлумила тихий стогін полегшення.
— Що сталося? — різко запитала Дадзі.
— Кітай, — прошепотіла Жинь. — Він відписує, погляньте...
— Не тут! — сикнула Дадзі.
Біль ширився дедалі вище лівою ногою Жинь, посилюючись щосекунди Імовірно, Кітай не мав доступу до гострого, прямого леза Напевно, він роздряпував плоть гвіздком, шматком деревини чи гострою друзкою розбитої вази Можливо, йому довелося видряпувати нігтями довгі нерівні штрихи, що тяглися різкими спалахами на її шкірі, створюючи шрами, які їй так кортіло побачити.
Байдуже, як сильно боліло. Це було
Нарешті вони дісталися безлюдного закутка. Дадзі відпустила руку Жинь.
— Що там?
Жинь підкотила холошу штанів до коліна. Кітай відписав чотири слова, тепер викарбувані тьмяними білими лініями на внутрішній частині її литки.
— Три, шість, — сказала Жинь. — Північний схід.
— Координати, — здогадався Дзян. — Певно, що так. Перетин Третьої і Шостої вулиць. Це має сенс, бо місто впорядковане, наче сітка.
— Але котра з них — вертикальна координата? — запитала Дадзі.
Жинь поміркувала мить.
— Як ми читаємо позиції у віккі?
— У настільній грі? — Дзян замислився. — Спершу вертикально, потім горизонтально, перша точка на південному заході Він...
— Так, — сказала Жинь. — Він її любить.
Кітай до нестями захоплювався стратегічними іграми. У Сінеґарді він завжди намагався вмовити інших учнів пограти з ним, але ніхто не погоджувався. Програвати Кітаю було надто прикро; збиваючи з поля фішки супротивника, він читав йому цілу лекцію про всі стратегічні помилки, яких той припустився.
Жоден із них не міг визначити своє місцеперебування відносно сітки, тож довелося спершу знайти південно-західний кут міста, а потім порахувати квартали, йдучи на північний схід На це знадобилася добра година Через якийсь час Дзян ледь чутно поскаржився:
— Дурнуваті вказівки, хлопче. У перехрестя чотири боки, він може бути в будь-якому з них, він мав додати
Але опис їм не знадобився. Коли Жинь повернула за ріг Шостої вулиці, місцеперебування Кітая стало очевидним.
Величезна будівля здіймалася над усім кварталом перед ними. На відміну від решти будівель, де призахідницькі добудови зводилися на нікарському фундаменті, цю, без сумнівів, побудували з нуля. Червона цегла виблискувала Вітражні вікна тяглися вздовж кожної стіни, зображуючи різні знаки: сувої, терези, драбини.
По центру був символ, який Жинь надто добре знала: складне коло, заповнене малюнком годинника з механізмом, що замикався в симетричний візерунок. Символ Сірого товариства Бездоганний задум Архітектора.
Дзян присвиснув:
— Ну, це не в'язниця.
— Гірше, — сказала Жинь. — Церква.
— Нехитре діло, — сказав Дзян. Вони стояли на іншому боці вулиці, прихилившись до стіни чайної, і дивилися на масивні двері церкви. — Ми просто вб'ємо кількох із цих місіонерів і прикинемося ними. Затягнемо трупи в куток, знімемо їхні сутани...
— Не вийде, — сказала Жинь. — Ви нікарець. А в Сірому товаристві лише призахідники.
— Гм-м, — Дзян пошкріб підборіддя. — Напрочуд слушна заувага.
— Тоді, може, вхід для слуг? — запропонувала Дадзі. — Вони завжди тримають нікарців під рукою, щоб замітати підлогу, а я можу заговорити їх, поки ти шукатимеш Кітая.
— Занадто ризиковано, — сказав Дзян. — Ми не знаємо, скільки їх, і нам треба виграти на пошуки більш ніж п'ять хвилин.
— Тоді я розпитаю в них про все, що треба, а потім заколю голками.
Дзян простягнув руку, щоб заправити пасмо волосся їй за вухо:
— Люба, люди звертатимуть на тебе менше уваги, якщо ти не лишатимеш за собою вервечки трупів.
Дадзі пустила очі під лоба.
Жинь озирнулася на церкву. А потім її осяяло: усе було так сліпуче очевидно, що вона заледве стримала сміх.
— Нам усе це не потрібне, — вона показала на чергу нікарських цивільних, що вишикувалися перед будівлею. І ніби за сигналом, важкі подвійні двері розчахнулись, і вийшов брат із Сірого товариства, широко розвівши руки, щоб привітати паству. — Ми можемо просто зайти.
Вони опустили голови й почовгали до церкви, покірно йдучи слідом за рештою натовпу в одиночній черзі. Жинь напружилася, коли вони проминали священика в сірій сутані біля дверей, але він лише поклав їй руку на плече й тихо пробурмотів вітання, запрошуючи її, як і всіх попереду. Він навіть не глянув на її обличчя.
Усередині церква виявилась одним просторим приміщенням із високою стелею, заповненим низенькими лавами, що стояли акуратними подвійними рядами. Сонячне світло пробивалося крізь вітражні вікна, кидаючи на гладеньку дерев'яну підлогу кольорові, химерно прекрасні візерунки. Попереду здіймався подіум, де в очікуванні стояли кілька призахідників у сірому вбранні, владно спостерігаючи за тим, як нікарці розсаджуються.
Жинь роззирнулася, намагаючись знайти двері, що могли вести до потаємних кімнат чи коридорів.
— Отам, — Дзян кивнув на інший бік зали, де Жинь помітила двері, прикриті завісою. Перед ними стояв лише один священик. У нього на поясі висіла велика зв'язка ключів.
— Зачекайте тут, — Дадзі вибилася з черги і впевнено закрокувала кімнатою.
Очі священника розширилися від подиву, коли вона підійшла, але розфокусувалися, щойно Дадзі заговорила. Через лічені секунди священик передав ключі в руки Дадзі, відчинив двері, а потім відійшов у протилежному напрямку.
Дадзі обернулась і нетерпляче помахала Жинь, щоб та приєдналася до неї.
— Йди, — вона втиснула ключі в долоню Жинь. — Ці відчиняють двері камери. Розберися за півтори години, а потім влийся в натовп, коли всі виходитимуть.
— А хіба ви не...
— Ми прикриємо вас звідси, — Дадзі штовхнула Жинь до дверей. — Поквапся.
Нікарці вже майже розсілися, лише жменька людей лишилися стояти. Дадзі швидко повернулася до Дзяна, і вони сіли в останньому ряду.
Жинь мало не розсміялася від абсурдності цього видовища. Вона прибула до Нового міста з двома наймогутнішими шаманами в нікарській історії, істотами з міфів і легенд, і ось вони вклоняються лжебогові.
Гучне скреготіння луною прокотилося, коли подвійні двері зачинилися, замикаючи їх, ніби в пастці. Із шаленим серцебиттям Жинь ковзнула крізь двері.
За дверима були звивисті сходи, що вели в темний коридор. Жинь прикликала вогник у долоню й виставила поперед себе, наче смолоскип. Справді, весь підвал перетворили на в'язницю, камери тяглися обабіч коридору. Жинь прикрила обличчя, коли йшла, роззираючись у пошуках Кітая. Але не варто було тривожитися. В'язні звертали на неї мало уваги. Більшість забилися в кутки своїх камер і або спали, або дивилися в нікуди. Дехто тихо постогнував, але ніхто не виказав ані натяку на те, що бодай помітив її.
«Як завбачливо», — подумала Жинь. Не дивно, що призахідники тримають грішників і вірян під одним дахом. Сірому товариству подобається симетрія. Божественний Архітектор проти Хаосу. Світло проти темряви. Віряни нагорі, а грішники — внизу, невидимий бік безжального, нещадного, складного шляху від варварства до гарно організованої цивілізації.
Камера Кітая була наприкінці наступного коридору. Вона збагнула це одразу, щойно завернула за ріг. У своєму тьмавому світлі бачила лише вигин його плечей і обриси голови, відвернутої від ґрат. Але вона знала. Усе тіло гуло від палкого передчуття, мовби магніт, який тягло до протилежного полюса. Вона
Вона кинулася бігти.
Коли дісталася до його камери, він спав, скрутившись на ліжку і підтягнувши коліна до грудей. Здавався таким малим. Холоша на лівій нозі була наскрізь просякнута кров'ю.
Жинь незграбно забрязкотіла ключами, випробувавши декілька, доки не знайшла той, що підійшов до замка. Сильно смикнула двері Вони розчахнулися з гучним металевим скреготом, що луною прокотився по коридору.
Кітай сіпнувся й різко сів, виставивши кулаки, готовий до бою.
— Це я, — прошепотіла вона.
Він затуманено кліпнув, мовби не впевнений, чи йому це не сниться.
— О, привіт.
Жинь кинулася до нього. Вони впали на його ліжко. Він почав був підводитися, щоб привітатись, але вона збила його назад, міцно обхопивши руками його кістляву постать. Треба було потриматися за нього, відчути його вагу, знати, що він, реальний і цілий, зовсім поруч. Болюча порожнеча в грудях, яку вона відчувала ще з Тікані, нарешті розтала.
Вона знову почувалася собою. Цілою.
— А ти довго, — пробурмотів він їй у плече.
— Ти знав, що я йду?
— Відчув тебе вчора, — він відсторонився, широко всміхаючись, — Я прокинувся, і мене ніби облили холодною водою. Я ще ніколи не був щасливішим.
Він мав кращий вигляд, аніж вона боялася. Звісно ж, був худий, але він до болю схуд ще з Жуйдзіня, тож тепер ключиці проступали не більше, ніж раніше. Руки й ноги не сковані, за винятком залізної кайданки на лівій литці, від якої тягнувся ланцюг, достатньо довгий, щоб він міг вільно пересуватися камерою. Не схоже, що його катували. На блідій шкірі не було видно ані порізів, ані швів, ані синців. Єдиними свіжими ранами були подряпини на нозі.
На вказівному пальці виднілася засохла кров. Він зробив це нігтем.
Вона потяглася до його ноги:
— Ти...
— Все гаразд. Кровотеча спинилася. Згодом почищу рани. — Кітай підвівся. — З ким ти прийшла?
— З двома третинами Тріади.
Він не схвилювався.
— З котрими?
— Зміївна і Хранитель Воріт.
— Ну звісно. А коли ми познайомимося з Імператором Дракона?
— Обговоримо це потім, — вона брязнула перед ним ключами. — Спершу витягнемо тебе звідси. Замок?
Приголомшений, він повертів литкою.
— Як ти...
— Дадзі вміє бути переконливою, — Жинь піднесла вогонь до замка і почала перебирати ключі, щоб знайти той, який до нього підійде. — Досить із нас зламаних кісток.
Він пхикнув:
— Дякувати богам.
І щойно вона знайшла срібний ключ, який здався їй потрібного розміру, раптом почула впізнаваний скрегіт дверей, а за тим — ледь чутні кроки в коридорі. Вона завмерла. Дадзі обіцяла їй півтори години, і Жинь планувала ховатися внизу, доки не скінчиться ритуал в основній залі. Нагорі щось сталося?
— Ховайся! — просичав Кітай.
— Куди?
Він показав на своє ліжко. Жинь не розуміла, як це вийде: то була тонка, вузька споруда, заледве сантиметрів шістдесят завширшки, зі схрещеними дерев'яними ніжками, де й заєць не сховався б.
— Лізь сюди, — Кітай смикнув ковдру. Бавовняне простирадло, тонке, однак рівномірно непрозоре, звисало з краю ліжка, торкаючись підлоги.
Жинь заповзла під ліжко й зіщулилася, силкуючись дихати безшумно. Вона почула, як засувка стала на місце, коли Кітай зачинив двері камери.
Спантеличена, вона висунула голову з-під ковдри.
— Зажди-но, чому нам просто не...
— Цить, — прошепотів він. —
Кроки в коридорі все гучнішали, а потім зупинилися якраз перед камерою.
— Привіт, Кітаю.
Жинь уп'ялася нігтями в долоню, до нестями зціпивши зуби, щоб не шуміти Вона знала лише одну людину, котра може говорити з таким поєднанням упевненості, поблажливості і вдаваної прихильності.
— Добрий вечір, — у голосі Кітая чулися легкість і бадьора байдужість. — А ти саме вчасно. Я щойно прокинувся.
Двері зі скреготом відчинилися. Жинь не сміла і вдихнути.
Якщо він бодай посунеться до ліжка, вона його вб'є. Вона мала дві переваги: елемент несподіванки й вогонь. Цього разу вона не вагатиметься. Перший струмінь полум'я — в обличчя, щоб приголомшити та осліпити його, а потім чотири розпечені пальці зімкнуться навколо шиї. Вона розірве йому артерію до того, як він бодай усвідомить, що сталося.
— Як поживаєш? — Неджа стояв просто над нею. — Досі задоволений умовами?
— Мені не завадили б нові книжки, — сказав Кітай. — І лампи для читання потьмяніли.
— Я подбаю про це.
— Дякую, — холодно відповів Кітай. — А тобі як живеться в ролі лабораторного щура?
— Не будь таким зухвалим, Кітаю.
— Мої вибачення, — повільно протягнув Кітай. — Мене завжди вражала іронія, як швидко ти погодився приректи Жинь на таку долю.
— Послухай, йолопе...
— Чому ти їм дозволяєш це робити? — запитав Кітай. — Мені просто цікаво. Ясно, що тобі
— Це не боляче, — тихо озвався Неджа. — Лише в ці хвилини не боляче.
Запала пауза, що розтягнулася у тривалу ніякову мовчанку.
— Я так розумію, рада досі тебе дістає? — нарешті запитав Кітай.
Жинь почула якесь вовтузіння. Неджа сідав.
— Вони божевільні. Всі.
Кітай прицмокнув:
— Хоч у чомусь наші думки сходяться.
Жинь вразило, як швидко вони перейшли до приязних теревенів. Ні..
Але хіба це так несподівано? Ностальгія вгризалася в груди Жинь від самого голосу Неджі. Їй також хотілося повернути близьке знайомство з ним. Хай навіть пів хвилини тому вона була готова його вбити. Від голосу, від самої його
— Північні союзники більше не надсилатимуть загонів до Арабака, доки не отримають послаблення, — сказав Неджа. — Вони вважають, що я тут качаюся в сріблі, що я просто приховую його, але, бляха, Кітаю, вони не розуміють. Казна порожня.
— І куди ж поділися гроші? — запитав Кітай.
Він промовив це легко, але точно задля того, щоб дошкулити. Неджа різко відказав:
— Та як ти смієш звинувачувати мене...
— Ти отримуєш забагато допомоги від призахідників, щоб твоя армія мала таке кепське спорядження. Хтось витягує з тебе всі соки. Та годі, Неджо, ми вже це проходили. Наведи лад у своєму домі.
— Твої звинувачення необгрунтовані...
— Я просто озвучую те, що в тебе під носом, — сказав Кітай. — І ти знаєш, що я маю рацію. Бо ти не тримав би мене тут, якби не вважав корисним.
— Тоді скажи щось корисне, — Неджа промовив це так гугняво й доскіпливо, так схоже на те, як він говорив у перший рік в Сінеґарді, що Жинь заледве стримала сміх.
— Я казав тобі такі очевидні речі, що їх і дитина помітила б, — сказав Кітай. — Твої генерали розтринькують кошти, призначені для покращення ситуації. Можливо, спускають їх на свої літні палаци, тож перевір це передусім. Ось у чому проблема з усім тим призахідницьким сріблом. Твоя основа наскрізь корумпована. Почни боротися з хабарництвом.
— Але щоб мати їх на своєму боці, їх треба підкупити, — розчаровано промовив Неджа — Інакше вони не створять об'єднаний фронт, а якщо ми не матимемо об'єднаного фронту, то призахідники просто перехоплять владу, мовби нашого уряду ніколи й не існувала.
— Бідолашний Неджа,— сказав Кітай. — У тебе зв'язані руки так?
— Блін, це так тупо. Мені потрібне об'єднане командування військом. Потрібна свобода встановлювати будь-які пріоритети на південному фронті, і я хочу відвести війська з півночі, щоб розібратися з Жинь без усіляких там компромісів. Я просто не розумію, чому...
— Я знаю чому. Ти не ґранд-маршал, ти
Жинь не знала, що здивувало її дужче: відвертість Кітая, за яку Неджа досі його не покарав, чи те, що все сказане Кітаєм могло бути
Хтозна-що. Вона припускала, що вся влада в руках у Неджі. Що весь флот дирижаблів у його розпорядженні. Коли він атакував Тікані, то здавався таким владним, що вона була переконана: за ним стоїть уся Республіка.
А ось перша ознака того, що Неджа тримається не так добре, як вона думала. Тут, у підвалі, наодинці з колишнім однокласником і в'язнем, можливо, єдиним, з ким він може бути відвертим, Неджа здавався просто наляканим.
— Припускаю, що з Таркветом справи не ліпші, — сказав Кітай.
— Він зверхній довбень! — випалив Неджа. — Знаєш, на що він списав невдачу в останній кампанії? На брак бойового духу. Мовляв, нікарці за своєю природою
— Ну, смілива заява з огляду на нашу історію.
Неджа не засміявся:
— Проблема не в наших військах. Вони дуже добре підготовлені, вправні на полі бою, а от реструктуризовані та об'єднані загони...
— Що тепер?
— Це ще одна з ідей Тарквета, — Неджа сплюнув його ім'я, наче отруту. — Призахідники хочуть скоординовані команди повітряного і наземного штурму.
— Цікаво, — сказав Кітай. — Я думав, що вони птахи занадто високого польоту, щоб ризикувати власними задами.
— Це не повноцінне злиття. Вони хочуть, аби ми тягли їхні вози з вугіллям, куди їм заманеться. Це означає, що ми для них лише тупо мули...
— На полі бою існують і гірші ролі.
— Ні, якщо ми колись збираємося завоювати їхню повагу.
— Гадаю, ми обидва знаємо: твої шанси завоювати повагу призахідників давно спливли за водою, — зневажливо промовив Кітай. — То на кого ти далі скидатимеш бомби? Провінція Кабана капітулювала?
У голосі Неджі почулася нотка роздратування:
— Я розповім, якщо погодишся допомогти мені з плануванням.
Кітай зітхнув:
— На жаль, я ще не так відчайдушно прагну залишити цю камеру.
— Так, схоже, неволя припала тобі до душі.
— Мені до душі знати, що слова, які злетять з мого язика, не призведуть до смерті людей, які почали мені подобатися. Це називається етика. Якось і тобі не завадить спробувати.
— Ніхто не мусить помирати, — сказав Неджа. — Ніхто ніколи й не мусив. Але Жинь переконала тих дурнів поставити власні життя на все або нічого.
Цього разу Жинь відсахнулася від звуку свого імені, коли його промовив він. У голосі було стільки жорстокості.
— За цим стоїть не Жинь, — обережно промовив Кітай. — Жинь мертва.
— Дурниця. Якби вона померла, про це гула б уся країна.
— О, то ти вважаєш, що твої прекрасні повітряні судна зуміли її проґавити?
— Вона не могла померти, — наполягав Неджа. — Вона просто десь переховується, тільки так. Тіла не знайшли, а південь так запекло не відбивався б, якби її не стало. Вона єдине, що тримає їх разом. Без неї в них не лишилося б надії. Вони склали б зброю.
Жинь почула шурхіт тканини. Певно, Кітай стенув плечима.
— Ну, тобі видніше.
У камері знову запала мовчанка. Жинь лежала абсолютно нерухомо, серце билося так гучно, що їй навіть стало дивно, як її досі не знайшли.
— Я не хотів цієї війни, — нарешті промовив Неджа. Його голос прозвучав несподівано надломлено, ніби він виправдовувався. Жинь не знала, що це означає. — Ніколи не хотів. Чому вона просто не могла цього зрозуміти?
— Ну, ти всадив їй клинок у спину.
— Я не хотів, щоб усе обернулося так.
— О боги, не починаймо цього знову.
— Ми віддали б їй південь, якби вона просто сіла за стіл. Боги свідки, ми тільки вдячні їй за те, що вона позбулася муґенців. І вона гарний солдат. Найкращий. Ми радо прийняли б її на свій бік, зробили б генералом у самому серці...
— Схоже, ти маєш мене за дурника, — сказав Кітай.
— Кітаю, це трагедія, що ми опинилися по різні боки. І ти це знаєш. З нас трьох вийшов би прекрасний союз.
— Між нами і
— Можна почати все заново, — наполягав Неджа. — Так, ми облажалися... я облажався, визнаю. Але подумай про те, чого могла б досягти Республіка, якби ми справді взялися за те, щоб вона запрацювала. Ти занадто розумний, щоб ігнорувати такий потенціал...
— Ти досі не облишив це лайно? Будь ласка, не починай знову, Неджа.
— Допоможи мені! — благав Неджа. — Разом ми зможемо покласти цьому край за лічені тижні, незалежно від того, жива Жинь чи мертва. Ти найрозумніша людина, яку я коли-небудь зустрічав. Якщо ти матимеш доступ до наших ресурсів...
— Послухай, важко сприймати тебе серйозно, коли ти робиш щось на кшталт скидання бомб на невинних дітей.
— Той штурм був помилкою...
— Проспати перекличку — оце помилка, — випалив Кітай. — Не подбати про те, щоб мені вчасно приносили їжу, — оце помилка. А те, що зробив ти, — це холоднокровне вбивство. І ми з Жинь знаємо: якщо приєднаємося до тебе, то це станеться знову, бо ми і південь для тебе — витратний матеріал. Ти і твій батько вважаєте, що ми інструменти, які можна обміняти чи викинути, коли вам зручно, що, власне, ти й зробив.
— Я не мав інших варіантів...
— У тебе була тисяча варіантів. Ти підвів риску в Арлоні. Ти почав цю війну, і я не винен, що тобі бракує мужності її закінчити. Тож передай Вейсжі, що він може навіть стяти мені голову, бо тоді її принаймні можна буде використати як прикрасу.
Неджа нічого не сказав. Жинь почула шурхотіння одягу, коли він підвівся. Він ішов. Його кроки по кам'яній підлозі чулися важкими й гнівними. Хотіла б вона побачити його обличчя. Вона сподівалася, що він відповість, скаже що-небудь, просто щоб вона розуміла, дістав його Кітай чи ні. Але вона почула лише скрегіт, коди він зачинив за собою двері, а потім клацання замка.
— Вибач, я не мав часу тебе попередити, — Кітай стягнув ковдру з ліжка й допоміг Жинь звестися на ноги. — Просто подумав, що тобі варто це почути.
Вона передала йому ключі.
— Як часто він тут буває?
— Щодня, відколи я тут. Насправді, сьогодні він ще гарно поводився, бачила б ти його в найгірші дні! Він перепробував мільйон варіантів, щоб зламати мене, — Кітай нахилився відімкнути кайданки. — Але хай пам'ятає, що йому це не до снаги. Ані в Сінеґарді, ані тим більше тепер.
Жинь відчула болісний спалах гордощів. Вона й забула, яким упертим може бути Кітай. Отак глянеш на нього — архетипно худорлявого й неспокійного вченого — і не скажеш, але труднощі він приймав із залізною витримкою. Сінеґард його не розчавив. Навіть Голінь Ніїс його не знищив. Тож Неджі його тим паче не зламати.
«Ні, — прошепотів тихенький голосок у її голові, надто схожий на Алтанів. — Єдина людина в цілому світі, здатна його зламати, — це ти».
— Позаду, — раптом промовив Кітай.
Жинь обернулася, очікуючи побачити солдата Але це був лише один із братів Сірого товариства —молодий чоловік у сутані, який ніс тацю з їжею.
Коли він її побачив, у нього відвисла щелепа Спантеличений, він швидко закліпав, переводячи погляд між нею і Кітаєм, мовби намагаючись осягнути прийнятну кількість людей в одній камері.
— Ти...
Кітай крутнув ключем і смикнув двері.
Запізно — місіонер кинувся навтьоки. Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й побігла за ним. У нього були значно довші ноги, й він мав усі шанси втекти, але заплутався у власній сутані, коли повертав за ріг. Чоловік загнувся лише на секунду, але цього вистачило. Жинь схопила його за руку, шарпнула, щоб він утратив рівновагу, а потім ударила під коліна Він упав. Вона прикликала полум'я в долоню. Воно повернулося так швидко, так природно, немов гарно підігнана рукавичка, що сковзнула на підставлені пальці.
Вона вчепилася йому в горло. М'яка плоть поступалася під її нігтями, охопленими вогнем, немов тофу під натиском сталі. Легко. Усе було скінчено за лічені секунди. Він помер, навіть не скрикнувши. Вона обрала ціллю саме горло, бо не хотіла, щоб він кричав.
Жинь підвелася, видихнула й витерла руку об стіну. Вона ще не розуміла скоєного. Усе сталося так швидко, що навіть не здавалося реальним. Вона не вирішувала вбити місіонера, навіть не думала про це. Їй просто треба було захистити Кітая. Усе решта було лише інстинктом.
Вона відчула раптове химерне бажання розсміятися.
Жинь нахилила голову, роздивляючись багряні смуги на мармурі, вологі та чіткі. З якоїсь причини це навівало запаморочливий захват, той самий бентежний екстаз, який вона пережила, коли отруїла Ma Лєня.
Ішлося не про насильство.
Ішлося про
Це не було так само добре, як убити Неджу, але близько. На шалений, нестямний момент вона замислилася про те, щоб провести закривавленими пальцями по стіні й намалювати йому квітку.
Ні. Ні. Занадто нерозсудливо. Вона не має часу. Хвиля запаморочення минулася. Вона отямилася й контролювала себе.
«Зосередься».
— Ходи сюди! — крикнула вона далі коридором. — Допоможи затягти його в твою камеру. Покладемо його на ліжко і вкриємо ковдрою, це виграє нам трохи часу.
Кітай ступив два кроки з камери, зігнувся навпіл і виблював.
Утеча з церкви минула навдивовижу легко. Жинь і Кітай чекали біля дверей до підвалів, прислухаючись крізь дерево до призахідницької церемонії, аж доки почули, що нікарські цивільні підвелися з лав. Потім вони відчинили двері з ледь чутним скрипом і вислизнули до головної зали, щоб злитися з натовпом. Дзян і Дадзі приєдналися до них, щойно всі вийшли надвір, але ніхто не говорив ще декілька хвилин, аж доки вони не дісталися іншого кінця вулиці.
— А ти підріс, — сказав Дзян Кітаю, щойно вони завернули за ріг. — Радий знову тебе бачити.
Якийсь час Кітай пильно дивився на нього, мовби не знаючи, що відповісти.
— То ви Хранитель Воріт.
— Так, я.
— І весь цей час ви переховувалися в Сінеґарді.
— Трохи розум втратив, — сказав Дзян. — І лише почав його повертати.
— Зрозуміло, — слабко промовив Кітай.
Жинь подумала, що, з огляду на все, він непогано все сприйняв.
— Запитання потім, — Дадзі кинула Кітаю брунатну туніку, значно менш підозрілу, аніж пошарпані ганчірки, які він носив ще з Тікані. — Одягай і ходімо далі.
Вони виїхали з Нового міста в кінному фургоні з білизною. Реальний візник мав перепустку через браму, щоб возити речі піхотинців до річки на прання. Дадзі зачарувала його, щоб він віддав і фургон, і перепустку. Поки Дадзі впевнено правила фургоном вулицями міста, Жинь, Кітай і Дзян ховалися під купами білизни, складеної так високо, що їм ледь було чим дихати. Жинь сіпалася від спеки й сверблячки, намагаючись не думати про коричневі плями навколо. Вона відчула, що фургон спинився лише раз. Дадзі відповіла на запитання вартового дуже переконливим суржиком призахідницької, а потім вони виїхали за браму.
Дадзі правила далі. Вона ще годину не дозволяла їм вилазити з-під білизни, доки від Нового міста не лишилася крихітна смужка на горизонті позаду них, а звук дирижаблів затих. Тепер їх оточувало лише безперервне цокотіння цикад.
Жинь із полегшенням зітхнула, коли Нове місто зникло з очей. Якби це залежало від неї, ноги її більше ніколи там не було б.
Того вечора, смакуючи сушеним коренем шаню і поцупленою буханкою твердого призахідницького хліба, який потребував тривалого жування, Дадзі і Дзян випитували в Кітая всі крихти інформації, які він мав про Республіку. Він не знав чітких даних про розміщення військ чи плани кампанії (Неджа згодовував йому небагато, щоб отримати пораду, не створюючи відповідальності), але й ті краплини, які він знав, були неймовірно корисними.
— Вони вже на завершальній фазі війни, але вона затяглася довше, ніж мала б, — сказав Кітай. — Як ти й передбачала, Вейсжа повернувся проти Південної коаліції, щойно вони не змогли надати твоє тіло. Але Воєначальник Мавпи — ну, насправді це, ймовірно, робота Совдзі — зібрав несподівано міцну оборону. Вони швидко навчилися будувати непогані прихистки від бомб. Коли Вейсжа збагнув, що повітряні судна не здатні впоратися з цим, то відправив сухопутні війська. Зараз південців відтіснили в кут провінції Кабана. Вони засіли під горами і змушені сидіти на місці вже декілька тижнів, тож ось чому всі зібралися в Арабаку.
— Новому місті, — виправила Жинь.
Кітай похитав головою:
— Воно досі Арабах. Ніхто з місцевих не називає його так, окрім призахідників та нікарців у їхніх лавах.
— То облога — це лише наслідок особливостей місцевості? — запитала Дадзі. — А що ж Юний маршал? Подейкують, ледь на ногах тримається.
Жинь здивовано глянула на неї:
— Де ти це почула?
— Дві баби пліткували на лаві позаду нас, — сказала Дадзі. — Сказали, що якби Їнь Дзіньджа був за головного, то всіх південних повстанців винищили б ще кілька місяців тому.
— Дзіньджа? — Дзян нахмурився, колупаючись мізинцем у вусі. — Старший син Їнь?
— Так, — відповіла Дадзі.
— Здається, я вчив його в Сінеґарді. Кінчений придурок. І що ж ним сталося?
— Йому пощастило, — сказала Дадзі. — Я зробила з нього фарш і відправила назад Вейсжі в кошику з пельменями.
Дзян вигнув брову:
— Любонько, що ти, бляха, зробила?
— Неджа виснажений, — Кітай швидко повернувся до теми розмови. — І це не лише його вина Призахідницькі радники продовжують висувати божевільні вимоги, які він не здатен виконати, а Республіканська рада тягне його в двадцяти різних напрямках, тож він навіть не знає, у який бік падати.
— Не розумію, — сказала Жинь. — Досі я вважала, що йому має житися краще з такими перевагами.
— Усе не так просто. Це досі війна на кілька фронтів. Республіка підкорила значну частину півночі. — Дзюнь, до речі, мертвий, кілька тижнів тому його привселюдно оббілували живцем. Але кілька провінцій ще тримаються.
— Справді? — не стрималася Жинь. Це вперше за довгий час вона почула гарні новини. — Є провінції з військом?
— Провінція Бика наразі чинить найсильніший опір, але вони всі трупи вже за декілька тижнів, — сказав Кітай. — Їм бракує організації. Вони розбилися на три фракції і не спілкуються між собою, що насправді поки їм на користь, бо Неджа ніколи не знає, що окремий батальйон зробить далі. Але це нежиттєздатна оборонна стратегія. Неджі просто треба зайнятися ними по черзі. А ще є провінція Собаки, яка завжди була такою периферійною для Імперії, що ніхто й не думає перейматися нею. Однак це змусило їх цінувати свою незалежність. Тож тепер вони навряд чи скоряться Вейсжі, бо призахідники хочуть перетворити весь їхній регіон на вугільні шахти.
— І скільки ж у них людей? — запитала Дадзі.
— Люди їм наразі ще не потрібні. Республіка навіть не відсилала делегатів для перемовин. Поки їх навіть немає на мапі Неджі, — Кітай зітхнув. — Але щойно з'являться, їм кінець. Вони надто розселені територією провінції, їм забракне військ, щоб пережити навіть першу хвилю нападів.
— То треба приєднатися до них! — скрикнула Жинь. — Це ж ідеально: ми виведемо наших людей з блокади, відправимо вартових уперед, а потім зустрінемося з Воєначальником Собаки...
— Непроханим гостям не раді, — сказала Дадзі.
— Раді будуть, якщо інший гість тримає ножа біля горла господаря, — заперечила Жинь.
— Щось я не зрозумів цієї аналогії, — озвався Дзян.
— Це не найгірша ідея, — промовив Кітай. — Неджа переконаний, що Совдзі та Ґужубай збиралися просити провінцію Собаки про допомогу. Тож це прогнозований варіант, але для нас ще й єдиний. Нам потрібно заручитися підтримкою всіх можливих союзників. Поодинці ми трупи.
Жинь нахмурилася. Щось у голосі Кітая її стурбувало, хоча вона не могла збагнути, що саме. Він не говорив так упевнено й палко, як на стратегічних нарадах. Його слова звучали монотонно, ніби він цитує на іспиті не до кінця завчену відповідь.
Що ж з ним сталося в Арабаку? Фізично його не катували, але він багато тижнів провів із Неджею. Невже він відвернувся від неї? Невже зараз лише прикидається її союзником? Від цієї можливості їй мороз пішов поза шкірою.
Але Кітай не зумів би приховати такої брехні. Їхні душі зв'язані Вона це відчула б. Принаймні сподівалася, що відчула б.
Але чому ж тоді він говорить так, немовби вже програв цю війну?
— Тоді провінція Собаки. Цікаво, — Дзян повернувся до Дадзі. — Що скажеш? Шлях до їхньої столиці лежить неподалік гір Тяньшань, тож було б добре мати принаймні частину тієї території.
— Гаразд, — стенула плечима Дадзі. — Але я не розумію, навіщо нам для цього Південна коаліція.
— Це тисячі теплих тіл.
— Тисячі, які треба перетягти через гори. І більше, вони зрадили її, — Дадзі кивнула на Жинь. — Вони заслуговують, щоб їх покинули.
— Це провина лідерів. Маси піддатливі, ти ж знаєш.
— Це буде складно.
— Я тільки-но вийшов з кам'яної в'язниці. Дай трохи простору, люба. Позайматися. Це добре для розуму.
— Слушно, — зітхнула Дадзі. — Отже, провінція Собаки.
— Вибачте, — Кітай переводив погляд між ними. — Я щось пропустив?
Жинь також була спантеличена Розмова між Дадзі і Дзяном була така швидка, що вона заледве встигала стежити. Ці двоє часто говорили уривчасто, приправляючи слова алюзіями зі спільного минулого, кодами, через які Жинь почувалася зайвою під час мандрівки до Арабака Це було постійне нагадування, що хоч якою силою вона володіє, Тріада має за плечима десятиліття історії, яку Жинь вважала казками. Вони бачили значно більше. Робили значно більше.
— Вирішено, — сказала Дадзі.— Ми заберемо вашу армію й відведемо на північ. Згода?
Кітай був приголомшений:
— Але... Як же блокада?
Дзян простяг руки над головою, позіхаючи:
— О, ми її розіб'ємо.
Кітай кліпнув, не розуміючи:
— Як ви збираєтеся це зробити?
Дадзі здушено захихотіла. Дзян здивовано глянув на Кітая, немовби зовсім не очікував такого запитання.
— Я ж Хранитель Воріт, — просто сказав він, немовби це все пояснювало.
Ніч видалася приємно теплою, тож, повечерявши, вони куняли біля багаття, домовившись по черзі спати у фургоні. Кітай зголосився вартувати першим Жинь не відпочивала ще зі світанку — була страшенно втомлена, а в скронях досі пульсувало від чуттєвого шоку Нового міста, — але відклала сон на кілька хвилин, щоб мати змогу посидіти біля нього. Їй хотілося побути з ним ці миті наодинці.
— Я рада, що ти тут, — сказала вона.
Порожні слова й порожні сентименти аж ніяк не висловлювали те, що вона відчувала.
Але Кітай просто кивнув. Він розумів. Вона відчувала іскри тепла від кожного їхнього доторку; від своєї долоні, покладеної на його, від його руки, що обіймала її за талію, від голови, яку примостила між його підборіддям і плечем. Вона прагнула відчувати його шкіру. Кожен дотик слугував доказом того, що він реальний, живий і що він
Вона посовалася біля нього.
— Про що думаєш?
— Ні про що, — він досі говорив тим пласким, виснаженим тоном. — Просто втомився.
— Не бреши мені.
Їй хотілося поговорити щиро. Вона не витримала б і хвилини такої дивної відчуженості Кітая. Їй була нестерпна думка про те, що в ньому існує частина, якої вона не розуміє.
— Що тебе непокоїть?
Він довго мовчав, перш ніж заговорити.
— Просто... Я не знаю, Жинь. Арабак був...
— Огидний.
— Не обов'язково огидний, просто дивний. І я пробув там так довго, а тепер вибрався, але досі не можу припинити думати про призахідників.
— Про що саме?
— Не знаю, я просто... — Він постукував пальцями по коліну. Було ясно, що силкується дібрати слова, щоб висловити все, що хотів сказати. Але ніщо не змогло б підготувати її до того, що він промовив далі: — Тобі не здається, що вони й справді можуть бути просто
— Кітаю! — Вона розвернулася, щоб глянути на нього. — Що це за фігня?
— Коли Неджа тільки-но привіз мене в Арабак, то перші два дні проводив екскурсії містом, — сказав він. — Показував мені все, що вони збудували лише за декілька тижнів. Пам'ятаєш, яким нестерпним він був, коли ми тільки-но приїхали до Арлона? Безперестанку вихвалявся військово-морськими інноваціями і всіляким таким Але цього разу все, що я побачив, і справді було дивовижним. Куди б я не глянув, бачив те, про існування чого й не мріяв.
Жинь схрестила руки на грудях:
— І що з того?
— То як вони все це побудували? Як створили об'єкти, які суперечать усім відомим законам природи? Їхні знання в стількох галузях — математиці, фізиці, механіці, технологіях — дуже затьмарюють наші. Усе, що ми відкриваємо на горі Юелу, вони вже знають століттями. — Він заламував пальці. — Чому? Що в них є такого, чого немає в нас?
— Не знаю, — сказала вона. — Але це не означає, що вони просто від природи
— А може, так і є? Кожен представник Сірого товариства, якого я зустрічав, вірить, що вони просто від народження, біологічно вищі за нас А ще вони кажуть це не з жорстокості чи зверхності Вони вважають це фактом Науковим фактом, так само простим, як і те, що океан солоний, а сонце щоранку сходить. — Він не припиняв заламувати пальці. Жинь раптом схотілося вдарити його. — Вони вважають еволюцію людини сходами, і вони на верхівці чи принаймні так високо, як можливо на цей час А ми — нікарці — чіпляємося за найнижчий щабель. Ближчі до тварин, аніж до людей.
— Це маячня.
— Хіба? Вони будують дирижаблі. Вони не лише можуть літати, а
Жах скрутив усе нутро Жинь. Вона не хотіла чути цих слів від Кітая. Це гірше за зраду. Це ніби раптом збагнути, що її найкращий друг став абсолютним незнайомцем.
Вона збрехала б, сказавши, що ніколи не ставила собі цих запитань. Звісно ж, ставила. Питала себе про це всі тижні, коли переживала безкінечні огляди в кабінеті сестри Петри, віддаючи своє оголене, беззахисне тіло призахідникам, дозволяючи вимірювати його й записувати результати, пояснювати холодним і беззаперечним тоном, що мозок у Жинь дрібніший, статура нижча, а очі бачать менше через її расу.
Звісно ж, вона замислювалась, і то нерідко, чи мали при західники рацію. Але їй було нестерпно те, як Кітай говорив, немовби вже вирішив, що таки мали.
— Вони можуть страшенно помилятися стосовно нас, — сказав він. — Але праві стосовно майже всього іншого, інакше не могли б будувати те, що будують. Поглянь, яке місто вони звели за лічені тижні! Порівняй його з найрозвинутішими містами Імперії. Невже ти не можеш бодай спробувати збагнути, до чого я веду?
Жинь подумала про чисті вулиці Нового міста, чітке планування, схоже на сітку, швидкі, дієві засоби перевезення. Нікарці ніколи не будували нічого схожого. Навіть у Сінеґарді, столиці Червоного Імператора і перлині Імперії, нечистоти безперешкодно лилися вулицями, немов дощова вода.
— Можливо, це їхній Творець, — вона спробувала додати в голос трохи легковажності. Кітай втомився, вона втомилася. Можливо, вранці, коли вони посплять, уся ця розмова здасться жартом. — Можливо, їхні молитви працюють.
Він не всміхнувся.
— Річ не в їхній релігії. Можливо, це пов'язано з нею, адже Божественний Архітектор, безперечно, ближчий до наукового дослідження, аніж будь-який із наших богів. Але я сумніваюся, що їм взагалі потрібні божества. Вони мають машини, ймовірно, потужніші, аніж будь-що, що вони здатні прикликати. Вони переписують сценарій світу, зовсім як ти. Але не мусять жертвувати заради цього здоровим глуздом.
Жинь не знайшлася, що на це відповісти. Дзян мав би відповідь. Дзян, такий упевнений у тому, що Пантеон знаходиться в центрі Всесвіту, колись застерігав її не ставитися до матеріального світу як речі, яку можна механізувати, опанувати й використати як зброю. Він непохитно вірив у те, що призахідницьке і мугенське суспільства давно забули свою цілковиту тотожність зі світовим буттям і, як наслідок, духовно загубилися.
Але Жинь ніколи не цікавила космологія чи теологія. Вона цікавилася богами лише через силу, яку вони можуть їй дати, і не могла сформулювати ті крихти, які пам'ятала з безладних наставлянь Дзяна, у бодай якусь подобу чіткого заперечення.
— І що? — нарешті запитала вона. — Що це означає для нас?
Вона вже знала, якого висновку дійшов Кітай. Просто хотіла почути, як він промовить це вголос, щоб перевірити, чи посміє він це зробити. Бо логічний висновок жахав. Якщо вони так глибоко відокремлені через свою расу, якщо призахідники від народження розумніші, більш здібні й сильні, то який сенс опиратися? Чому світ не повинен належати їм?
Він вагався.
— Жинь, я просто думаю...
— Ти думаєш, що нам треба здатися, — дорікнула вона. — Що нам краще поступитися їхньому правлінню.
— Ні, — сказав він. — Але я думаю, що це може бути неминучим.
— Це не неминуче. Ніщо не є неминучим, — Жинь показала на фургон, у якому спали Дзян і Дадзі. — Вони були дітьми на окупованій півночі. Не мали ані аркебуз, ані повітряних суден — і вони вигнали призахідників та об'єднали Імперію...
— А всього лише через два десятиліття знову її втратили. І не схоже, щоб удруге ми мали кращі шанси.
— Цього разу ми будемо сильнішими.
— Жинь, ти ж знаєш, що це неправда. Як країна, як народ ми слабші, ніж будь-коли. Якщо ми їх розіб'ємо, то це станеться внаслідок неймовірного везіння і чималою ціною людських життів. Тож не звинувачуй мене за роздуми, чи боротьба того варта.
— Знаєш, яким Сінеґард був для мене? — раптом запитала вона.
Він спохмурнів:
— Чому це...
— Ні, послухай. Ти знаєш, як то — бути селюцькою дурепою, яку всі вважали майже неосвіченою через мою пласку вимову й темну шкіру, через те, що я не знала, що наприкінці кожного заняття майстрам треба вклонятися?
— Я не кажу...
— Я думала, що зі мною щось не так,— сказала вона. — Що я народилася бридкішою, слабшою і не такою розумною, як всі інші навколо мене. Я думала так тому, що всі мені про це говорили. І ти заперечуєш, а це означає, що я не мала права кидати їм виклик.
— Але я не це мав на увазі.
— Однак це аналогічна ситуація. Якщо призахідники
— Ти знаєш, що я ніколи такого не казав, — промовив Кітай.
— Це випливає з твоєї логіки, — сказала вона. — А я цього не прийму. Не зможу.
— Але це не має значення. — Він підтягнув коліна до грудей. Він здавався таким малим, значно меншою версією Кітая, якого вона завжди знала. — Невже ти не розумієш? Немає стежки, що привела б нас до перемоги. Як гадаєш, що станеться, коли ми прийдемо в провінцію Собаки? Ми зможемо якийсь час переховуватися від повітряних суден, але як нам їх здолати?
— Просто, — мовила вона. — У нас є план.
Він тремтливо, безпорадно засміявся:
— Хотілося б почути його.
— Зараз ми маємо проблему з невідповідністю сил, — сказала вона. — А це означає, що ми переможемо, лише якщо війна відбуватиметься в три етапи. Спершу — стратегічний відступ. Це те, що відбувається зараз, зумисне чи ні Друге — тривале затишшя. А потім, нарешті, контрнаступ.
Він зітхнув:
— І як же ти збираєшся здійснити цей контрнаступ? У тебе назбирається заледве десята частина потрібної чисельності війська.
— Все гаразд. У нас є боги.
— Ти не зможеш виграти цю війну зі жменькою шаманів.
— Я здолала Федерацію самотужки, хіба ні?
— Ну, вчинивши геноцид...
— Ми можемо здолати їх шаманізмом, підлаштувавши його до озброєних супротивників на полі бою, — наполягала вона. — Так само, як зараз відстежуємо муґенців.
— Можливо. Але є лише ти, Дзян і Зміївна, цього не...
— Достатньо? вона підняла підборіддя. — А якщо нас буде більше?
— Ти не посмієш відчинити Чулуу Корікх, — сказав Кітай.
— Ні, — вона здригнулася від думки про те місце. — Ми не повернемося до тієї гори. Але Дзян і Дадзі хочуть іти на північ. Піднятися на гору Тяньшань.
— Так, я чув, — у його очах застиг скептичний вираз. — І що ж на горі Тяньшань?
— Та годі, Кітаю. Ти можеш здогадатися.
Його погляд ковзнув до Тріади. Очі розширилися, коли він подумки склав усе докупи.
— Ти божевільна, — сказав він.
— Можливо.
Він безшумно ворушив губами декілька секунд, перш ніж промовити:
— Але... історії... я хотів сказати, що Імператор Дракона мертвий.
— Імператор Дракона спить, — сказала Жинь. — І спить дуже давно. Але Печатка руйнується. Дзян згадує, ким він був, що колись робив, а це означає, що Жиґа ось-ось прокинеться. І коли це станеться, коли він возз'єднається з Тріадою, ми покажемо Призахідній республіці, що таке справжня божественність.
Лінія зіткнення під горами Баолей була незбагненною.
У долинах панував спокій. Дирижаблі не дзижчали, мечі не брязкали, а повітря не сповнював їдкий сморід паленого пороху. Жинь не бачила і не чула ознак активного бою, принаймні за ті сім днів, протягом яких вони діставалися до передової.
І лише коли вони наблизилися, вона збагнула чому. Південна коаліція опинилася в пастці. Республіка притисла їх до гірських схилів за рядом саморобних укріплень, зведених через кількасот метрів одне від одного й оточених рядами гармат і кінноти з аркебузами напоготові, щоб прикінчити кожного, хто спробує вирватися з глухого кута Укріплення були тимчасовими, однак суціль цегляними. Обкладені мішками з піском, ці мури стали непробивними, за винятком крихітних щілин, розрахованих на те, щоби просунути в них дула аркебуз. Безперечно, лучники були безсилі супроти цих укріплень і Жинь припускала, що примітивні гармати, які були в розпорядженні Південної коаліції, теж не мали особливої користі.
Але й Республіка не могла захопити гірський схил. Ущелини й печери вздовж південної частини хребта Баолей слугували природними бомбосховищами, а це означало, що тривалі атаки з дирижаблів — лише марнування боєприпасів. Підземні території не можна було розгледіти з повітря, а це давало південцям суттєву оборонну перевагу. Жинь припустила, що це й було єдиною причиною, чому Республіка досі не розпочала наземний штурм.
Південна коаліція не мала людських ресурсів, щоб пробитися. Республіка не хотіла марнувати війська, щоб придушити опір Коаліції. Обидві сторони лишалися на своїх позиціях Але це затишшя мало скінчитись, як і кожна облога, коли південці вичерпають запаси їжі та води.
— На біду, твій колишній однокласник дуже гарно вміє вести війну в умовах облоги, — сказала Дадзі. Вони цілий ранок кружляли по периметру блокади в пральному фургоні, шукаючи способу непомічено прослизнути повз республіканців. — Він виставив пости на кожному важливому перехресті. Легко пробратися повз ці споруди не вдасться, хіба що ми влаштуємо виставу.
— Я гадала, що ми й хочемо влаштувати виставу, — мовила Жинь.
— Ні, це коли вириватимемося, — зауважив Кітай. — А треба спершу потрапити всередину й зібрати війська. Ми не знаємо, в якому вони там стані Вистава суттєво зменшить час для мобілізації південців.
Отже, питання залишалося: як пробратися повз найбільший військовий вузол, який тільки випадало бачити цьому континенту?
— Можемо запливти, — запропонував Кітай після паузи. — Здається, я бачив річку за кілометр-два звідси.
— Вони пристрелять нас у воді, — сказала Жинь.
— Вони охороняють річки, що витікають звідти, — зауважив Кітай. — І не надто переймаються тими, хто хоче прослизнути. Візьмемо бамбукові стебла, пірнемо на глибину, де вода каламутна, а ще краще зробимо це, коли йтиме дощ Так ми отримаємо максимальне прикриття.
Він роззирнувся фургоном. Дадзі мовчки стенула плечима.
— Отже, ми попливемо, — сказала Жинь, оскільки ліпшого плану ні в кого не було. — І що далі?
— Треба пробратися до старих шахтових тунелів, — заговорив Дзян.
Жинь отетеріла. Він увесь ранок мовчав, безтурботно озираючись лінію зіткнення, немов прогулюючись ботанічним садом. А тепер його погляд раптом став сфокусованим, голос — рішучим і впевненим.
— Під землею ви пробудете недовго, лише доки вийдете з іншого боку в лісі Це не ідеальний шлях для відступу, оскільки тунелі неосвітлені, і, ймовірно, дехто впаде в яму й зламає шию. Але іншого способу врятуватися від дирижаблів немає.
І знову ж таки, зміна в його поведінці була разючою. Дзян поводився ніби досвідчений генерал, буденно складаючи план, наче планував подібні напади вже сотні разів. Це був не він. Це був стратег.
— Реальна складність у тому, щоб переконати південців іти за тобою, — продовжив він. — Тобі доведеться діяти потайки. Якщо Совдзі вже раз спробував видати тебе Вейсжі, то може зробити це знову. У коаліції є хтось, кому ти ще можеш довіряти?
— Венка, — миттю озвалася Жинь. — Ще Цінень, мабуть, якщо він живий. Можемо спробувати перетягти на свій бік офіцерів Джуденя, однак їх доведеться переконувати.
— Венка зможе мобілізувати принаймні половину армії? — запитала Дадзі.
Жинь замислилася над цим. Вона не знала, яку підтримку вдасться здобути Венці Та не надто популярна серед місцевих Вона різка, жорстка, світлошкіра північанка з виразним сінеґардським акцентом і ніяк не вписується в спільноту південців. Але коли вона хоче, то вміє бути чарівною. Вона може спробувати з'ясувати, чи відчуває ще хтось прихильність до Жинь. Це якщо Совдзі давно не вбив Венку.
Жинь вирішила бути оптимісткою:
— Можливо. Можемо відправити її підбурити натовп, а як почнеться бій, підтягнеться й решта.
— Гадаю, кращого варіанта нема, — Дзян показав на Жинь і Кітая. — Йдіть уперед і знайдіть своїх Зберіть скільки зможете за наступну добу і скажіть триматися шахти, що виходить на захід, щойно ми розіб'ємо фронт. Якщо вас розкриють до того, просто випусти струмінь вогню, і ми почнемо прорив раніше.
— На лінії зіткнення щонайменше дві тисячі республіканських вояків, — сказав Кітай.
Дзян оглянув укріплення, а потім похитав головою:
— О ні Мінімум удвічі більше.
Кітай нахмурив брови:
— Тоді як ви збираєтеся...
— Я ж сказав, ми розіб'ємо фронт, — дуже спокійно промовив Дзян.
Кітай кліпнув — йому явно забракло слів.
— Просто довірся йому, — пробурмотіла Жинь.
Вона пригадала верескливі завивання, пітьмаві силуети, що кублилися нізвідки. Подумала про приголомшене обличчя Цевері, коли скручені пальці Дзяна пробили її грудну клітку.
Вона не довіряла цьому новому, впевненому і спритному Дзяну. Вона й гадки не мала, хто він і на що здатний. Але вона боялася його, а це означало, що й Республіці варто боятися.
— Добре, — Кітай досі був отетерілим, але не наполягав. — А який ваш сигнал?
Дзян просто захихотів:
— О, гадаю, ви зрозумієте.
— Та ви знущаєтеся, — сказала Венка.
Вигляд у неї був жахливий. Вона добряче схудла. Була виснажена й змучена, гострі вилиці виступали під запалими, обрамленими синцями очима.
Її було нелегко знайти. Жинь і Кітай вилізли з річки у, здавалося, давно покинутому військовому таборі Найближчі пости вартових були безлюдні, подекуди валялися кілька непотрібних мішків з піском. Жинь припустила б, що Південна коаліція вже втекла, та обвуглені балки біля гірського схилу виказували недавно залиті водою багаття, а від нужників відчутно тягнуло свіжим лайном.
Схоже, вся армія пішла під землю.
Жинь і Кітай ризикнули ввійти в тунелі й захопили першого-ліпшого солдата, зажадавши, щоб він привів їх до Венки. Тепер він сумирно сидів у кутку тьмяної кімнати з мотузкою в роті й роззирався нажахано і збентежено.
— І тобі привіт, — Кітай підійшов до купи мап на підлозі й почав їх переглядати. — Це оновлені? Не проти, якщо я погляну?
— Роби що хочеш,— слабко промовила Венка. Вона навіть не глянула на Кітая. Її очі, досі розширені від невіри, були зосереджені на Жинь. — Я думала, тебе повезли до тієї гори. Совдзі постійно торочив про це, сказав, що ти застрягла в камені й що так буде краще.
— Давні друзі витягли мене, — сказала Жинь. — А от тобі, схоже, значно гірше.
— Боги, Жинь, це якийсь кошмар, — Венка притиснула долоні до скронь. — Щиро кажучи, я не знаю, у чому зараз полягає план Совдзі Починаю думати, що нас тут і поховають.
— То командує Совдзі? — запитала Жинь.
— Вони з Ґужубаєм разом, — Венка була присоромлена. — Ти, ох... можеш почути про дещо, що я говорила. Ну, після Тікані вони й за мене взялися, тож я...
— Я впевнена, що ти сказала все необхідне, щоб тобі дали спокій, — сказала Жинь. — Мені до того нема діла. Просто розкажи, що сталося.
Венка кивнула:
— Через кілька днів після першого повітряного штурму Республіка здійснила ще один напад. Совдзі повів нас відступати на північ — ідея полягала в поверненні до Жуйдзіня. Але Республіка продовжувала тіснити нас на схід, тож ми опинилися в пастці біля цих гір. Ми звемо це Ковадлом, бо вони продовжують бити по нас, а нам нема куди тікати. Упевнена, з дня на день вони завдадуть останнього удару. Вони знають, що в нас майже скінчилися припаси.
— Я вражений, що ви взагалі змогли дістатися до гір, — Кітай підняв очі від мап. — Як же, в біса, вам вдалося так довго утримувати їх?
— Завдяки їхній артилерії, — сказала Венка. — Вони продовжують стріляти собі в ногу. Буквально. Неджа спорядив свою армію новими призахідницькими технологіями, але солдати не вміють ними користуватися — гадаю, їх відправили до того, як вони пройшли належну підготовку. Тому, намагаючись підстрелити нас, у половині випадків вони підриваються самі.
Не дивно, що Неджа був такий роздратований, коли скаржився на об'єднання сил. Жинь не стримала посмішки.
— Що смішного? — запитала Венка.
— Нічого. Просто... пригадуєш ту ніч на вежі, коли Неджа торохкотів про те, як призахідницькі технології допоможуть нам здобути Імперію?
— Так, а вони стають нам каменем у черевику, — сухо сказала Венка. — На жаль, навіть невдало випущений снаряд болить не менше.
Кітай підняв малу й постукав по стрілці, що звивалася на південь:
— Так ви збиралися розбити їх? Натиском на південний кордон?
— Так планував Совдзі, — відповіла Венка. — Це здавалося найкращою ставкою для нас Неджа не мав людей на тому кордоні, який під повним контролем нового Воєначальника Бика Бай Ліня. У провінції Мавпи біля кордону значні поклади вольфраму і Гужу бай запропонував дозволити розробляти їх, якщо він висіче нам коридор для втечі.
— Це не спрацює, — сказав Кітай.
Венка роздратовано глянула на нього:
— Ми планували це багато тижнів.
— Це зрозуміло, але я знаю Бай Ліня. Він часто приїздив до нашого маєтку в Сінеґарді, щоб пограти в віккі з моїми батьками. У того чоловіка немає хребта. Батько називав його найбільшою шісткою Імперії. Він нізащо не ризикне накликати на себе гнів Вейсжі. Дозволить Неджі стратити вас і відправить робітників, щоб самотужки видобувати вольфрам.
— Гаразд, — Венка випнула підборіддя. — Тоді запропонуй щось краще.
Кітай постукав по північному краю блокади:
— Треба пройти через старі шахтові тунелі. Це виведе нас на інший бік хребта Баолей.
— Ми перевіряли ті тунелі, — сказала Венка. — Вони заблоковані.
— Тоді проб'ємо собі шлях, — промовив Кітай.
Схоже, Венку його слова не переконали:
— Нам знадобиться чимала вогнева міць.
— О, люба, — протяжно промовила Жинь. — Аж не знаю і як нам це вдасться.
Венка пхикнула:
— Жоден із цих печерних тунелів не веде до шахт. Нам треба пробитися через мертву зону кілометр-два завдовжки. Неджа виставив зовні половину своєї піхоти. Зараз у нас дві третини тієї чисельності, яку ми мали в Тікані, а ще нема захисту від повітряних атак. Це не спрацює.
— Спрацює, — сказав Кітай. — У нас є союзники.
— Хто? — стрепенулася Венка. — Скільки їх?
— Двоє, — сказала Жинь.
— Ви йолопи...
— Жинь привела Тріаду, — пояснив Кітай.
Венка примружила очі й глянула на них:
— Що? Як у ляльковому театрі тіней?
— Справжню Тріаду, — промовила Жинь. — Принаймні двох із них. Імператрицю і майстра Дзяна. Вони Зміївна і Хранитель Воріт.
— Ти кажеш, — повільно протягла Венка, — що викладач вірувань Дзян, який тримав у Сінеґарді
Кітай почухав підборіддя:
— Цілком імовірно.
— Він наймогутніший шаман у Нікані, — сказала Жинь. — Ну тобто ми так думаємо. Світові ще бракує Імператора Дракона.
У Венки був такий вигляд, немовби вона не знала, плакати чи сміятися. Під лівим оком смикалася вена.
— Коли я востаннє бачила Дзяна, він намагався відрізати мені волосся садовими ножицями.
— Зараз він майже такий самий, — сказала Жинь. — Але може прикликати істот, здатних за лічені секунди стерти з лиця землі цілі взводи. Якщо в цій історії є бодай крапля правди, нам лишається небагато роботи.
— Я не... просто... знаєте що? Гаразд Звісно. Це навіть могло б спрацювати, — Венка затулила обличчя руками й застогнала. — От же фігня, Жинь. Якби ти з'явилася хоч на кілька днів раніше. Для появи ти обрала найгірший час.
— Це чому? — запитала Жинь.
— Завтра сюди приїде Вейсжа, щоб перевірити свої війська.
— Перевірити? — повторив Кітай. — Хіба командує не Вейсжа?
— Ні, командує Неджа. Вейсжа сидить в Арлоні й править своїм новим королівством, граючись у люб'язності з призахідниками.
«Ну звісно», — подумала Жинь. А вона чекала іншого? Вейсжа веде громадянську війну зі своєї тронної зали в Арлоні, відправляючи Жинь, наче покірного мисливського собаку, а сам тим часом у тилу отримує нагороди. Вейсжа ніколи не бруднить рук. Він перетворює людей на зброю, а потім викидає.
— Він приїздить в Арабак кожні три тижні, — сказала Венка. — А потім летить сюди, щоб оцінити війська перед від'їздом Церемонія гуртування — це нестерпно. Ми з'ясували розклад, бо вони завжди починають стріляти в повітря, коли він тут.
— І чому це проблема? — запитав Кітай. — Це ж нам лише на користь.
Венка наморщила носа:
— Чому? Це означає, що весь фронт буде повністю озброєний і напоготові, а ще ми муситимемо мати справу з особистою охороною Вейсжі.
— Але водночас це змусить їх оборонятися, — сказав Кітай. — Бо вони матимуть кого захищати.
— Але ж ви не... — Венка перевела погляд між ними. — О. О, ви ж це не всерйоз. Який у вас план?
Жинь не обирала Вейсжу за ціль, аж доки Кітай не промовив цього вголос Це ж логічно. Якщо найважливіша особа Республіки опиниться на передовій, то варто цілити в неї. Це відволіче увагу Республіканської армії, а якщо ті метушитимуться навколо Вейсжі, то відтягнуть людей від шляху втечі Південної коаліції.
— Він це заслужив, — сказала вона. — Чому б не зараз?
— Я... звісно, — Венка проминула етап невіри і тепер наче просто змирилася. — Ти
— Ми подбаємо про те, щоб розбити фронт, — відповіла Жинь. — А ти займися евакуацією. Скільки тут людей, які тебе послухають?
— Ймовірно, чимало, якщо я скажу, що ти з нами, — озвалася Венка. — Солдати зараз не надто прихильні до Совдзі й Ґужубая.
— Добре, — сказала Жинь. — Передай усім офіцерам, яких знайдеш, щоб ішли на північ клином, коли на кордоні все почне вибухати. Коли прибуває Вейсжа?
— Зазвичай вранці. Саме тоді вони й влаштовували паради, щонайменше під час двох останніх візитів.
— На світанку? — запитав Кітай.
— Трохи пізніше. Хвилин через двадцять.
— Тоді ми проб'ємося до шахт за двадцять хвилин після світанку. — Жинь повернулася до солдата з кляпом, що сидів у кутку. — Допоможеш?
Він нестямно закивав головою. Вона підійшла до нього й витягла мотузку з рота. Він відкашлявся.
— Я й гадки не маю, що відбувається, — промовив він зі сльозами в очах. — І переконаний, що ми всі загинемо.
— Все буде гаразд, — сказала Жинь. — Поки робитимеш те, що я кажу.
Решту ночі Жинь ішла за Венкою через печери й тунелі, шепочучи всім, хто волів слухати, однакове повідомлення: «Спірлійка повернулася. Вона привела союзників. Збирайте речі й будьте напоготові Передайте іншим. На світанку вирвемось».
Але в останню годину у тунелях панував гнітючий спокій. Жинь передбачала таке. Південна коаліція — обшарпана армія на дуже скромних пайках. Люди виснажені. Навіть ті, хто щиросердно вірив у неї, не мали сил, щоб вести за собою. Вони страждали від загальної проблеми з дієвістю: кожен сподівався, що перший крок зробить хтось інший.
Жинь була готова його зробити.
— Якщо вони не мобілізуються, дай їм добрячого копняка, — сказав їй Дзян. — Приведи пекло прямо до їхнього порога.
Тож через двадцять хвилин після сходу сонця, щойно спокійне ранкове повітря розітнули перші звуки параду з Республіканської лінії, Жинь вийшла поперед печер, простягла руку до неба і прикликала стовп яскраво-помаранчевого вогню.
Полум'я сягнуло небес Маяк, запрошення. Вона стояла з заплющеними очима й простягнутими руками, насолоджуючись, як гаряче повітря пестить шкіру, гріючись у його приголомшливому ревінні За хвилину крізь марево жару вона побачила купки чорних цяток: то підіймалися дирижаблі, щоб привітати її.
А потім південці висипали з печер і тунелів, немовби мурахи з-під землі. Вони бігли повз неї з нашвидкуруч складеними торбами на плечах, тупочачи босоніж по землі.
Жинь нерухомо стояла в центрі шаленого виру.
Час немовби сповільнився. Вона знала, що їй варто влитися в натовп. Знала, що мусить згуртувати їх, використати своє полум'я, щоб спрямувати їхнє збентеження в зосереджений напад. Через секунду вона це й зробить.
Але зараз хотілося насолодитися миттю.
Нарешті ця війна знову підконтрольна їй. Вона обрала цю битву. Визначила час і місце. Вона заговорила, і її слово привело до дій.
То був хаос, але в цьому хаосі вона була на своєму місці. Світ миру, спокою і припинення вогню — не для неї. Тепер вона розуміла, що слід зробити, аби втримати владу: занурити світ у хаос і викувати собі владу зі зламаних шматків.
Республіканська армія чекала на них на північному фронті.
Піхота стояла позаду кількох рядів гармат, аркебуз і лучників — трьох видів артилерії, поєднання нікарських і призахідницьких технологій, створених, щоб розривати плоть на відстані. Шість дирижаблів зависли в небі над ними, немов божества-хранителі.
У Жинь тьохнуло серце, коли вона оглянула горизонт. Дзяна не було видно. Він обіцяв безпечний прохід. Це смертельна пастка.
«Де ж він?»
Її рот наповнився смаком попелу. Це її провина Попри його очевидну психічну нестабільність, вона йому довірилася. Передала власне життя й долю півдня в його руки з наївністю студентки Сінеґарда. І він знову, вже вкотре, її підвів.
— Виходить, це самогубство,— у голосі Венки не чулося й краплі страху, що заслуговувало на повагу. Вона потяглася до меча, немовби це чимось могло допомогти проти неминучої повітряної атаки. — Гадаю, колись це таки мало скінчитися. Було весело, дітлахи.
— Зачекайте, — Кітай показав на лінію фронту саме тієї миті, коли мов нізвідки вигулькнув Дзян, з'явившись у вільному просторі між двома арміями.
Він не мав зброї й не прикривався щитом. Буденно крокував полем, зсутулений, з руками в кишенях, немовби щойно вийшов з дому для спокійної прогулянки. Він не зупинявся, аж доки не дійшов до самого центру ряду дирижаблів. А потім повернувся до них обличчям, схиливши голову набік, наче замилована дитина.
Жинь уп'ялася нігтями в долоню.
Їй стало нічим дихати.
Ось воно. Вона поставила життя всіх з Південної коаліції на те, що мало статися далі. Доля півдня залежала від одного чоловіка, одного явно нестабільного чоловіка, і Жинь не могла щиросердно сказати, чи вірить вона Дзянові.
Дирижаблі трохи спустилися до нього, немов хижаки, що вистежують здобич. На диво, вони не відкрили вогонь.
Невже вирішили проявити милосердя? Невже хочуть відпустити Південну коаліцію, аби захопити всіх живими, мордувати й допитати? Чи вони такі спантеличені й вражені цим самітником, самогубним дурнем, що хотіли підпустити його ближче, щоб роздивитися?
Вони хоч уявляють, хто він?
Певно, хтось на республіканському фронті віддав наказ, бо вся артилерія повернула дула, націлившись у Дзяна.
Щось невидиме пульсувало в повітрі.
Дзян не рухався, але щось у світі змінилося, трохи притлумивши його звуки й кольори. На руці Жинь волосся стало дибки. Вона почувала надзвичайну, смачну легкість у голові. Дивна, п'янка енергія пульсувала просто під шкірою — неймовірне відчуття
Дзян підняв одну руку. Розчепірив пальці. Повітря навколо нього мерехтіло й викривлювалось. А потім небеса розчахнулися тінню, немовби на пергамент перекинулася пляшечка з чорнилом.
Жинь побачила наслідки раніше, ніж причину. Тіла впали. Вся шеренга лучників повалилася. Найближчий до Дзяна дирижабль накренився й врізався в сусіда, а потім вони обидва впали додолу, охоплені вогнем.
Лише після того, як стовп диму розвіявся, Жинь побачила джерело руйнування: у повітрі зміїлися чорні, схожі на туман примари, однаково легко пробиваючи тіла, зброю і щити. Часом вони завмирали, на мить вона могла приблизно визначити їхні обриси — лев, дракон, цілінь, — а потім вони знову зникали в безформній тіні Закони фізичного світу були над ними не владні Метал проходив крізь них, немовби вони нематеріальні, а от їхні ікла розривали плоть легко, як гострющі мечі.
Дзян прикликав усіх істот Імператорського Звіринця, і вони проривалися в матеріальний світ, наче сталь крізь папір.
Інші чотири дирижаблі так і не відкрили вогонь. Зграя чорних тіней, схожих на птахів, пошматувала кулі, що тримали їх у повітрі акуратними, чіткими лініями пробивши центр і вилетівши з іншого боку. Кулі здулися. Кошики дирижаблів з приголомшливою стрімкістю полетіли вниз, де істоти Дзяна продовжували сіяти хаос серед сухопутних військ Республіканські солдати нестямно відбивалися від примар, у розпачі розмахуючи клинками в шаленому натиску, але з таким же успіхом вони могли боротися з вітром.
— От же срань! — Венка стояла з відвислою щелепою, опустивши руки по боках. Вона мала б вести людей до шахт, але ні вона, ні Південна коаліція не зрушили з місця. Вони могли лише спостерігати.
— Я ж казала, — пробурмотіла Жинь. — Він шаман.
— Я не думала, що шамани аж такі могутні.
Жинь обурено глянула на неї:
— Ти ж бачила, як я прикликала полум'я!
Венка показала на Дзяна Він був у мертвій зоні, такий відкритий, такий вразливий. Але, схоже, жодна куля не могла пробити його шкіру, а кожна випущена стріла намарно падала на землю задовго до того, як діставалася до нього. Куди він показував, там одразу щось вибухало.
— Ти, — благоговійно промовила Венка, — не здатна на
Вона мала рацію. Спостерігаючи за тим, як Дзян керує своїми примарами, наче музикант, як кожен помах його руки супроводжується ще одним вибухом примарного хаосу, Жинь відчула, як її кольнуло заздрощами.
Вона думала, що знає межі шаманічних руйнувань. Вона вже змітала тисячі тіл на своєму шляху. Вона стерла з лиця землі цілу
Але те, що вона зробила з лукоподібним островом, було одиничним випадком божественного втручання. Це не може — і не повинно — ніколи повторитися. У звичайному бою, де розрізнення союзників і ворогів має значення, проти Дзяна вона не вистояла б. Вона могла спалити жменьку солдатів за раз, десятки, якщо має чітку, згуртовану ціль. Але Дзян розбивав цілі ескадрони самим порухом руки.
Не дивно, що раніше він поводився так безцеремонно. Для нього це не бій, а дитяча забавка.
Жинь хотілося такої сили.
Тепер вона розуміла, як Тріада стала легендою. Саме так вони вирізали кетреїдів. Саме так вони об'єднали країну, оголосивши себе її правителями, і дали відсіч і Призахідній республіці, і Федерації.
То як же сталося так, що вони її втратили?
Нарешті Південна коаліція отямилася. Під керівництвом Венки й Кітая вони почали затято просуватися до розбитої блокади.
За лінією фронту лишилися тільки Жинь і Дзян.
Це ще був не кінець. Зі сходу швидко наближався другий флот дирижаблів. Оглушливий гуркіт розітнув небеса Повітря раптом наповнилося снарядами. Жинь кинулася на землю, замружившись, коли над нею прогуркотіли вибухи.
Республіканські загони збагнули, що це їхня єдино можлива стратегія. Вони помітили обмеження сили Дзяна його істоти могли збивати снаряди в повітрі, але їхня чисельність зводилася до купи завбільшки з невелике поле. Вони не могли одночасно і терзати сухопутні війська, і оборонятися від дирижаблів. Дзян був не здатний прикликати нескінченну орду.
Жинь підняла голову саме тоді, коли три повітряні судна відділилися від флоту й попрямували до шахт. Вона миттєво збагнула їхній план: вони не могли розраховувати не те, щоб зняти Дзяна, тож вирішили зупинити Південну коаліцію.
Вони збиралися обстріляти Кітая.
«Бляха, ні».
«Твоя черга, — сказала Жинь Феніксові. — Покажи їм усе, що ми маємо».
Бог радо відповів.
Її світ вибухнув помаранчевим. Жинь ще ніколи не прикликала такого великого полум'я в бою. Вона завжди обмежувала його десь двадцятиметровим радіусом, адже далі ризикувала завдати шкоди союзникам і цивільним. Але тепер вона мала чіткі цілі на порожньому полі бою. Тепер могла спрямовувати гуркітливі стовпи вогню на п'ятдесят метрів у небо, могла огорнути кошики дирижаблів полум'яним саваном, могла спалити людей усередині та підсмажувати кулі, аж доки ті вибухнуть.
Один за одним дирижаблі падали.
Це було надзвичайно приємно. Не лише свободою люті, дозволом нищити без обмежень. Усе було так легко. Вона не прикликала полум'я, а
Це зробив Дзян. Він відчинив ворота до порожнечі, щоб впустити істот, і тепер стіна між світами стала ще тоншою. Від бурхливого космосу безмежних можливостей їх відділяли лише уламки реальності, і тому матеріальний світ був такий гнучкий. Це дало відчуття божественності.
Жинь помітила ще один дирижабль, що летів у протилежний бік від флоту. Його гармати не стріляли, а маршрут здавався нечітким: вона не знала, чи дирижабль пошкоджений, чи щось не так із командою. Він піднявся трохи вище решти флоту, погойдався хвилину, а потім повернув у напрямку Нового міста.
І Жинь зрозуміла, хто на тому дирижаблі. Той, хто конче потребує захисту. Той, кого негайно забирають від битви.
— Майстре! — гукнула вона, вказуючи на дирижабль. Її полум'я не дістало б так високо, але, можливо, це вдалося б його істотам. — Опустіть той корабель!
Дзян не відповів. Вона навіть не була певна, чи він почув. Його тьмяні очі повністю побіліли, він немов опинився в полоні судом власної симфонії руйнування.
Але потім групка тіней відокремилася від решти й ринула вгору, впавши на кулю, наче зграя лютих вовків. Уже за мить судно почало стрімко знижуватися.
Від падіння струснулася земля. Жинь кинулася до уламків.
Більшість команди загинула від удару. Жинь швидко роззирнулася, шукаючи вцілілих. Двоє призахідницьких солдатів, хитаючись, ступили вперед, коли побачили, що вона наближається. Один мав аркебузу, тож його вона прикінчила першим, огорнувши йому голову й плечі кулею полум'я, перш ніж він устиг натиснути на спусковий гачок.
Другий мав ножа. Але він травмувався під час падіння, його рухи були комічно повільні. Жинь підпустила його до себе, вивернула руків'я з його долоні і всадила лезо йому в шию так сильно, що вістря вийшло крізь око.
А потім вона взялася розкопувати уламки.
Їнь Вейсжа був ще живий. Вона знайшла його, приваленого під уламком кошика і трупами двох охоронців. Він хрипко дихав, намагаючись вибратися. Його очі розширилися, коли він побачив її. Спалах страху промайнув на обличчі. Потім воно знову стало звичною маскою спокою, але Жинь помітила ту мить. І відчула шалену радість від того.
Він потягся до ножа, що висів на поясі. Вона підчепила ніж ногою під руків'я й відкинула так, щоб Вейсжа не дістав. Потім сіла і стала чекати, що він витягне ще якусь зброю, але, схоже, він лишився беззбройний. Йому лишалося тільки корчитися від болю.
Легко. Це було так легко. Вона могла вбити його на місці, могла заколоти його власним ножем без церемоній, як різник свиню. Але це аж ніяк її не вдовольнило б. Їй хотілося витиснути цю мить на повну.
Жинь підлізла під уламок дирижабля і вперлася ногами в землю. Уламок виявився важчим, ніж здавався. Ці штуки були такими вишуканими й легкими в повітрі, а тепер їй знадобилася вся сила, щоб вивільнити ноги Вейсжі.
Нарешті він таки зумів вибратися з-під трупів. Жинь відпустила уламок.
— Підведися, — наказала вона.
На її подив, він підкорився. Повільно зіп'явся на ноги. Стояти йому було страшенно боляче, вона розуміла це зі згорбленості плечей і того, як він кривився, коли ліва нога під ним затремтіла Але він не зронив ані слова заперечення.
Ні, перший президент Нікарської республіки мав для цього забагато гідності.
Якусь мить вони мовчки стояли лице до лиця. Жинь зміряла його поглядом, закарбовуючи в пам'яті кожну подробицю. Їй хотілося запам'ятати цей момент якомога повніше.
Він і справді був вилитим Неджею — старшою, жорстокішою версією, тривожним попередженням про те, яким судилося стати Неджі Не дивно, що вона так охоче принесла йому свою відданість. Її вабило до нього й тепер, вона могла собі в цьому зізнатися, бо це вже не мало значення. Він більше її не принижуватиме. Тепер вона могла визнати, що ще зовсім недавно їй хотілося, щоб нею командував і володів хтось схожий на Неджу.
Боги, яка ж вона була дурна.
Кожного дня після втечі з Арлона вона замислювалася, що скаже Вейсжі, якщо колись побачить його знову. Що зробить, якщо він колись опиниться в її ласці. Вона стільки разів фантазувала про цей момент, але тепер, коли він стояв перед нею, слабкий і вразливий, забракло слів.
Нічого було говорити Вона не отримає від нього відповідей чи пояснень. Вона чудово знала, чому він її зрадив. Розуміла, що він вважав її радше твариною, аніж людиною. Їй було не потрібне його визнання чи повага їй взагалі нічого від нього було не потрібна.
Він просто мав зникнути з рівняння, з шахівниці.
— Ти ж розумієш, що вони тебе знищать, — сказав він.
Вона підняла голову.
— І це твої останні слова?
— Ти лише переконуєш їх, що не повинна існувати.
Кров цебеніла з його вуст. Він знав, що йому не жити, тож міг лише спробувати роздратувати її:
— Щоразу, коли ти прикликаєш полум'я, нагадуєш Сірому товариству, чому тебе не можна лишати на волі. Зараз ти стоїш тут лише тому, що корисна на півдні. Але скоро вони за тобою прийдуть, моя люба. Це твої останні дні. Насолоджуйся ними.
Жинь навіть не моргнула. Якщо він думав, що зможе вивести її з рівноваги, то помилявся. Звісно, колись він маніпулював нею за допомогою улесливих розмов, похвали і наруги, мов глиною в його руках. Колись вона всотувала все, що він казав, бо була слабка і розгублена, тож прагнула вхопитися бодай за якусь твердь. Але тепер жодне його слово не могло її збурити.
Побачивши його, вона не відчула раптової зміни почуттів, на яку сподівалася. Вона так довго вважала Вейсжу чудовиськом. Цей чоловік обміняв на владу все: південних союзників, власних синів і саму Жинь. Але вона усвідомила, що не може звинувачувати його в цьому. Як і вона, як і Тріада, Вейсжа з безжалісною і цілеспрямованою рішучістю просто намагався втілити своє бачення Нікані Єдина відмінність між ними полягала в тому, що він програв.
— Знаєш, яка твоя найбільша помилка? — м'яко промовила вона. — Варто було поставити на мене.
І перш ніж Вейсжа встиг відповісти, вона стиснула його підборіддя й підтягла його вуста до своїх. Він спробував вирватися. Вона обхопила його за потилицю і продовжила притискати до свого обличчя. Він відбивався, але був такий слабкий. У розпачі він вкусив її за губи. Її рот наповнився смаком крові, але вона лише дужче притиснула його до своїх вуст.
А потім спрямувала полум'я йому в рота.
Просто вбити його було замало. Вона мусила принизити і скалічити його. Мусила проштовхнути пекло йому в горлянку й випалити його зсередини, відчути, як його обпалена плоть поступається під її пальцями. Їй хотілося більшого, ніж просто вбивство. Вона мусила перетворити його на купу чогось негнучкого, невпізнаваного.
Це не змінить минулого. Не поверне Суні, Бадзі, Жамсу, не зітре всі тортури, які вона пережила під його командуванням. Не прибере шраму з її спини і не відновить втраченої руки. Але це було приємно. Помста не для зцілення. Суть у тому, що насолода, хай навіть і тимчасово, притлумлює біль.
Вейсжа обм'як, схилившись на неї. Вона відпустила його тіло, він упав грудьми до колін, немовби вклоняючись їй.
Жинь глибоко вдихнула, втягуючи дим від його обпалених нутрощів. Вона знала, що цей екстаз буде недовгим. За лічені хвилини він вивітриться і їй схочеться більшого. Вона майже хотіла, щоб Вейсжа воскрес і вона змогла вбити його ще раз, а потім ще, пережити цей захват від споглядання жалюгідного страху в його очах перед тим, як полум'я згасило в них світло.
Цієї миті вона почувалася так само, як і коли знищила муґенців. Вона знала, що помста — це наркотик. Знала, що не зможе насолоджуватися нею вічно. Але просто зараз, поки вона на хвилі, поки адреналін не вивітрився і свідомість не затопив жах від скоєного, поки вона важко дихала над обвугленими рештками людини, яка знищила майже все, що вона любила, це було приємніше понад усе в світі.
Вона не бачила, що останній дирижабль спустився крізь дим до Дзяна, аж доки не стало запізно.
—
Дзян упав, немов маріонетка, якій підрізали нитки. Його істоти зникли. Дирижабль вичікувально гойднувся назад, немовби намагаючись оцінити пошкодження, перед тим як завдати другого удару. Жинь закинула голову й закричала вогнем. Єдиний струмінь полум'я пронизав кулю повітряного судна. Кошик по спіралі впав на землю й вибухнув.
Жинь кинулася під дощем уламків до Дзяна.
Він лежав без руху там, де впав. Вона притиснула пальці до його шиї. Відчула пульс, сильний і наполегливий. Добре. Поплескала долонею по його тілу, намагаючись оцінити серйозність ран. Але крові не було видно, одяг був сухий.
Вони й далі були в небезпеці. Навколо загуркотіли аркебузи Дзян не встиг прикінчити республіканську артилерію.
— Піднімай його! — Дадзі з'явилася немовби нізвідки. Її очі були нестямні й шалені, а волосся та одяг почорніли від вогню. Вона підсунула руки Дзяну під пахви і підтягла його в сидячу позицію. — Поквапся.
— Що з ним? — запитала Жинь. — Він навіть не...
Дадзі похитала головою, але вже наступної миті гуркіт аркебуз луною пройшовся навколо нього. Вони пригнулися.
— Швидко! — просичала Дадзі.
Жинь закинула одну руку Дзяна собі на плече. Дадзі взяла другу. Разом вони важко здійнялися на ноги і побігли в укриття, а Дзян тягнувся між ними, немовби п'яничка.
Якимось чином їм таки вдалося дістатися неушкодженими до тилової варти Південної коаліції. Венка та шеренга захисників стояли біля підніжжя гір, відстрілюючись від республіканців, а цивільні з'юрмилися навколо заблокованих входів до тунелі а.
— От зараза, ось ви де. — Венка опустила лук, щоб допомогти їм прихилити Дзяна до фургона. — Він поранений?
— Не можу сказати. — Жинь допомогла Дадзі підняти Дзянові ноги на віз.
Він не
Жинь несила було дивитися на нього. Це неправильно, дуже неправильно. Нутро стиснулося від суміші жаху і сорому. Її нудило.
— Жиґа, — раптом прошепотів Дзян. Він перестав гигикати. Він сидів абсолютно спокійно, задивившись у щось, чого Жинь не бачила.
Дадзі відсахнулася, немов від удару.
— Жиґа? — повторила Жинь. — Що...
— Він тут, — сказав Дзян. Його плечі затремтіли.
— Його тут нема, — Дадзі страшенно зблідла, налякана. — Дзия, послухай мене...
— Він нас уб'є, — прошепотів Дзян.
Його очі закотилися. Він тремтів, аж зуби цокотіли. А потім завалився на бік і завмер.
Шахтові тунелі скидалися радше на могилу, аніж на шлях до втечі. Після того як Жинь пробила входи за допомогою полум'я і кількох вдало розміщених барилець із порохом, Південна коаліція щільною колоною заповнила прохід, достатньо широкий лише для того, щоб три людини могли йти пліч-о-пліч. Тунель розтягся вглиб гір на кілометри Навколо були тільки холодний камінь, затхле повітря й гнітюча пітьма, що немовби тільки згущувалася, коли вони протискалися в черево глибин.
Вони човгали в темряві, обмацуючи стіни тунелів і пробуючи підлогу попереду на випадок неочікуваних обривів. Жинь ледь це витримувала, хотілося запалити кожен сантиметр свого тіла й стати людиною-смолоскипом, але вона знала, що в такому велелюдному просторі вогонь їх задушить. Колись Алтань їй показував з голубом у скляній вазі, як швидко полум'я може поглинути все повітря. Вона добре пам'ятала спрагле зачарування в його очах, коли він спостерігав, як крихітна шия голуба шалено запульсувала, а потім завмерла.
Тож вона йшла на чолі колони, підсвічуючи шлях крихітним вогником, що палахкотів у її зігнутій долоні, натомість хвіст шеренги просувався в повній темряві.
Через годину шляху солдати позаду Жинь почали благати зупинитися. Всім хотілося перепочити Вони були виснажені Чимало йшли з необробленими відкритими ранами, скрапуючи кров'ю в куряву. Люди наполягали, що під землею дирижаблі їх не дістануть. Звісно, що на двадцять хвилин вони точно в безпеці.
Жинь відмовляла. Може, вони з Дзяном і розбили передові загони Республіки, але Неджа точно ще живий, і вона не довіряла йому настільки, щоб зупинитися. Він давно міг викликати підкріплення. Сухопутні війська могли готуватися ввійти до тунелів, доки вони йшли. Неджа просто зараз міг використати вибухівку й отруйний газ, щоб викурити їх, як щурів, а потім Південна коаліція зникла б під землею зі здушеними криками, і єдиним доказом її існування будуть вибілені кістки, що через мільярди років вийдуть назовні, коли гора зруйнується.
Вона наказала йти далі, аж доки вони не вийдуть з іншого боку. Її приємно здивувало, що загони скорилися, не ставлячи запитань. Вона очікувала почути принаймні незначний спротив, бо ж тільки-но об'єднала їх, без пояснень і вибачень, а потім повела у зону бойових дій, розверзнуту богами.
Але вона вивела їх з Ковадла. Вона зробила те, чого Південній коаліції не вдавалося місяцями. І просто зараз її слово було божественним наказом.
Нарешті через цілу вічність вони вийшли в дивовижний витвір природи; печеру, склепіння якої розділяла нерівна тріщина, відкриваючи небо. Жинь зупинилася й закинула голову до зірок. Провівши цілий день під землею, намагаючись щосекунди переконати неспокійне серце, що її не поховали живцем, вона почувалася так, немовби піднялася з глибини, щоб ковтнути повітря.
Невже нічне небо завжди таке яскраве?
— Відпочиньмо тут, — Кітай показав на кряж у протилежній стіні Жинь примружилась і побачила сходи, вибиті в камені вузькі, круті, ймовірно збудовані шахтарями, які не заходили до цих тунелів роками. — Якщо тунелями хтось почне просуватися, матимемо вихід.
— Гаразд. — На Жинь раптом накотила хвиля виснаження, яку досі стримували адреналін і страх. Вона досі боялась. Але не могла ще дужче напружувати себе і свою армію, інакше вони просто попадають з ніг. — Лише до світанку. Рушимо, Щойно зійде сонце.
Тунелями прокотився колективний стогін полегшення, коли вона віддала наказ. Південці опустили сумки, розійшлися печерою та прилеглими тунелями, а потім розгорнули на підлозі матраци Понад усе Жинь хотіла скрутитися десь у кутку й заплющити очі.
Але тепер вона головна і має обов'язки.
Вона йшла поміж безладного натовпу солдатів і цивільних, оцінюючи, скільки людей у неї лишилося. Запалювала їхні смолоскипи й зігрівала їх своїм полум'ям. Щиро відповідала на кожне питання про те, де вона була: розповіла про Чулуу Корікх, про повернення Тріади та втечу з Арабака.
На свій подив, вона знайшла чимало нових облич не з провінцій Мавпи чи Півня, а з півночі, переважно молодиків і чоловіків середнього віку з натрудженою робітничою статурою.
— Не розумію, — сказала вона Вен ці. — Звідки вони?
— Це шахтарі, — відповіла Венка. — Призахідники організували вольфрамові шахти по всьому хребту Даба, щойно отримали Арлон. У них є ці бурові машини, що вгризаються в гірську породу, як ти й не уявляєш. Але їм потрібні і живі люди для небезпечної роботи: проповзати в тунелі, навантажувати вагонетки, перевіряти каміння. Північан змусили працювати.
— Я так розумію, їм це не сподобалося, — сказала Жинь.
— А чого ти чекала? Ніхто не тікає з гарної роботи до бандитів-повстанців. З того, що я чула, ті шахти — справжнє пекло. А машини — смертельні пастки. Декому з чоловіків днями не дозволяли побачити сонця. Вони приєднувалися до нас, щойно ми наближалися.
Жинь знадобилося майже дві години, щоб обійти тунелі Усім хотілося поговорити з нею, почути голос, торкнутися. Вони не вірили, що вона повернулася і що вона жива. Вони хотіли побачити її вогонь на власні очі.
— Я справжня,— запевняла вона знову і знову.— Я повернулася. У мене є план.
Сумніви і збентеження швидко перетворилися на зачудування, а потім на вдячність і чисту, непохитну відданість. Що більше Жинь говорила з людьми, то краще розуміла, як минуле відігралося на їхній свідомості. Вони опинилися на межі винищення, замкнеш на довгі тижні в тунелях без достатньої кількості їжі та води, чекаючи неминучої смерті від куль, спалення чи голоду. А потім з явилася Жинь, повернулася з кам'яної гори майже неушкоджена, ще й з двома союзниками з Тріади, змінила їхню долю всього за один хаотичний ранок.
Для них те, що сталося, було божественним втручанням.
Можливо, раніше вони ставилися до неї з недовірою. Але зараз від недовіри не лишилося й сліду. Вона довела без тіні сумніву, що Совдзі помилявся: Республіка ніколи не виявить до них милосердя, саме вона, Жинь, — найкраща надія півдня на виживання. Ідучи
Дзяну не кращало.
Невдовзі після того, як вони дійшли до печери, він опритомнів, але відтоді не промовив жодного зрозумілого слова. Він ніяк не показував, чи помітив Жинь, коли вона підійшла до матраца, де він сидів, мов дитина, підтягнувши коліна до грудей. Він ніби загубився всередині себе, стурбований і наляканий, і хоча Жинь могла зрозуміти з того, як смикалися його вуста й бігали очі, що він бореться, аби пробити собі шлях назад, вона й гадки не мала, як достукатися до нього.
Вітаю, майстре, — сказала вона.
Дзян мовби її не почув. Він бездумно перебирав пальцями край сорочки. Його обличчя було примарно блідим, а сапфірові вени виднілися під шкірою, немов акварельна каліграфія.
Жинь опустилася навколішки поруч із ним.
— Гадаю, ми маємо подякувати вам.
Вона поклала свою долоню на його, сподіваючись, що фізичний контакт його заспокоїть. Він відсмикнув руку. І глянув просто їй у вічі. Жинь побачила в його очах страх, не миттєвий спалах, а глибокий, пронизливий жах, від якого він не міг звільнитися.
— Він такий уже не одну годину, — сказала Дадзі. Вона прихилилася до стіни метра за півтора й гризла смужку сушеної свинини. — Ти не отримаєш від нього іншої реакції. Облиш його, з ним усе буде гаразд.
Жинь не вірилося: який байдужий її тон!
— Не схоже, що гаразд.
— Він упорається. Таке вже траплялося.
— Навіть не сумніваюся, що ти в курсі. Це ти з ним зробила.
Жинь знала, що поводиться жорстоко. Але вона й хотіла завдати болю. Хотіла, щоб її слова були гострі, немов кинджали, бо зболений вираз, який вони викликали на обличчі Дадзі, був єдиним послабленням для тривожного страху, що його вона відчувала, дивлячись на Дзяна.
— Він ще живий лише завдяки мені, — твердо промовила Дадзі. — Я зробила те, що мусила, щоб дати йому єдиний шанс знайти спокій.
Жинь глянула на Дзяна, який тепер згорбився й шепотів якусь маячню в зігнуті пальці.
— І оце ти називаєш спокоєм?
— Тоді розум його вбивав, — сказала Дадзі. — Я змусила його замовкнути.
— У нас проблема, — повідомив Кітай, підходячи до стіни печери. — Зроби щось із Совдзі та Ґужубаєм.
Жинь застогнала:
— От же срань.
Від початку прориву вона навіть мигцем не бачила Совдзі чи Ґужубая. І не думала про них. Вона так захопилася збудженням від утечі, єдиною ціллю порятунку півдня, що геть забула: не всі тут раді її поверненню.
— Вони каламутять воду, — продовжив Кітай. — Кажуть своїм загонам, що, коли знайдемо вихід, треба розділитися. Ми можемо розібратися з цим сьогодні або вранці мати справу з дезертирством чи заколотом.
— Хлопець правий, — сказала Дадзі. — Ти маєш діяти зараз.
— Але нічого ж... О! — Стомлений розум Жинь нарешті збагнув, що Дадзі має на увазі. — Я розумію.
Вона підвелася.
— Що? — Кітай переводив погляд з неї на Дадзі і назад. — Ми не... Що ти...
— Страта,— мовила Жинь.— Легко і просто. Ти знаєш, де вони?
— Зачекай, — Кітай кліпнув, приголомшений таким раптовим поворотом. — Це не означає... Ну тобто ти щойно врятувала їм життя...
— Ці двоє продали її Республіці без вагань, — протягнула Дадзі. — Якщо ти вважаєш, що вони не зроблять цього знову, то ти дурень, який не заслуговує життя.
Кітай пильно глянув на Жинь:
— Це вона придумала?
— Це ваш єдиний варіант, — сказала Дадзі.
То тепер вона керує? — поцікавився Кітай. — Убиває кожного, хто з тобою не згоден?
— Звісно, — безтурботно промовила Дадзі. — Дієвого командування не вийде, якщо маєш двох відступників з таким впливом. Жиґа мав чимало ворогів. Ми з Дзяном завжди усували їх. Саме так нам вдавалося зберігати нікарський фронт згуртованим.
І все ж довго це не протрималося.
—
— Ми вже це робили, — сказала Жинь Кітаю. — Ma Лєнь...
— Ma Лєнь був на смертному ложі, — випалив Кітай. — І то інше. Тоді ми діяли з позиції слабкості, не мали іншого вибору...
— Зараз ми його також не маємо, — сказала Жинь. — Може, наразі люди мені й коряться, але їхня відданість нестабільна. Принаймні там, куди ми йдемо. А Гужу бай і Совдзі надто розумні. Мають харизму, якої мені ніколи не здобути, а з огляду на час і простір вони знайдуть спосіб усунути мене.
— Та хтозна, — мовив Кітай. — Якщо відкинути помилки, вони гарні лідери. Ти могла б працювати з ними.
Це був слабкий аргумент, і Жинь розуміла, що Кітай це знав. Усі вони знали, що ця ніч закінчиться кров'ю. Жинь не могла й надалі ділити владу з коаліцією, яка на кожному кроці кидає їй виклики, чинить перешкоди і зраджує. Якщо вона має намір очолити південь, то слід робити це на власний розсуд Самій і без опозиції.
Кітай покинув спроби сперечатися. Вони обоє розуміли, що він нічого не міг сказати. У них лише один варіант, і Кітай занадто розумний, щоб його не бачити. Можливо, він і ненавидить це, але пробачить їй, як завжди. Він завжди пробачав їй з необхідності.
Дадзі спокійно дістала ножа з піхов і передала його руків'ям Жинь.
— Мені це не потрібно, — відповіла Жинь.
— З клинком тихіше, — сказала Дадзі. — Вогонь завдає невимовного болю. А ти ж не хочеш, щоб їхні крики потурбували сплячих.
Спершу Жинь розібралася з Воєначальником Мавпи.
Ґужубай знав, що вона йшла за ним. Він стояв у тунелі разом зі своїми офіцерами. Схоже, вони єдині в печері не спали, а щось тихо обговорювали, але коли побачили її, то затихли, хоча до зброї не потяглися.
— Залиште нас, — сказав Ґужубай.
Його офіцери пішли, не зронивши ані слова. Проминаючи Жинь, вони опустили голови, жоден на неї навіть не глянув.
— Вони гарні солдати, — сказав Жинь Ґужубай. У тебе немає підстав шкодити їм.
— Знаю, — погодилася вона. — І не шкодитиму.
Вона говорила серйозно. Без керівництва Гужубая жоден з його офіцерів не мав причин зраджувати її. Вона знала тих чоловіків. Вони не мали амбіцій захопити владу. Вони здібні, раціональні солдати. Переймалися долею півдня і тепер збагнули, що вона — їхній найкращий шанс на виживання.
Ґужубай якийсь час розглядав її.
— Ти мене спалиш?
— Ні, — вона витягла ножа, якого їй дала Дадзі. — Ти заслуговуєш на краще.
Ґужубай підняв руки. Він не потягся до зброї. Жинь збагнула, що він змирився з долею. У ньому не лишилося спротиву. Він невідворотно програв. Його загнав у гори і мало не заморив голодом малолітній генерал, а потім єдиним порятунком стала спірлійка, яку, на його переконання, він продав ворогу. Якби його ставка зіграла, якби Вейсжа і Республіка дотримали слова, тоді Ґужубай став би національним героєм Рятівником півдня.
Але цього не сталося, тож він мав померти як ганебний зрадник. Примхи історії жорстокі.
— Ти найгірше, що траплялося з цією країною, — сказав Ґужубай. У його голосі не було ані гніву, ані в'їдливості, лише смиренність. Він не намагався її образити. Він виголошував останню промову. — Ці люди заслуговують кращого, ніж ти.
— Я саме те, чого вони заслуговують, — заперечила Жинь. — Вони не хочуть миру, а прагнуть помсти. І я саме нею і є.
— Помста не створить стабільної нації.
— Які боягузтво, — сказала вона. — Ось на чому ти оступився. Ти завжди воював лише заради виживання, Ґужубаю. А я — заради перемоги. Історія не любить стабільності, вона обирає ініціативу.
Вона націлила клинок йому в серце і рвонула руку вперед одним швидким, чітким ударом Він вирячив очі. Вона висмикнула лезо і відступила на крок якраз перед тим, як він упав, схопившись за груди.
Вона погано прицілилась. Усвідомила це,
Ґужубай корчився біля її ніг, але не видав ні звуку. Ані криків, ані стогонів. Вона це поважала.
— З тебе вийшов би чудовий лідер у мирний час, — сказала вона. Він був щирий з нею, тож вона могла відповісти тим самим. — Але зараз мир нам не потрібен. Потрібна кров.
Позаду почулися кроки. Вона розвернулась, а потім розслабилася: то був лише Кітай. Він вийшов уперед і став над мовчазною, скрученою постаттю Ґужубая, скривившись від відрази.
— Бачу, ти почала без мене, — сказав він.
— Не думала, що ти захочеш прийти, — її голос прозвучав немов окремо від тіла.
Її рука тремтіла, коли вона помітила, як кров Ґужубая заливає кам'яну підлогу. Усе
Та що це з нею?
Вона відчувала нервовий екстаз, коли вбила Ma Лєня. Коли вбила священика в Арабаку. Усі три рази, коли вбивала не вогнем, а власними руками. Вона була здатна на жорстокість навіть без сили Фенікса, і це водночас і захоплювало її, і лякало.
Ґужубай схопив Кітая за литку. Кров забулькотіла в нього з рота.
— Не будь жорстокою, Жинь, — Кітай узяв у неї з рук ножа, присів біля Ґужубая і провів вістрям уздовж артерії на шиї. Кров бризнула на стіну печери. Ґужубай востаннє нестямно затремтів, а потім перестав рухатися.
Совдзі Жинь перехопила, коли той намагався втекти.
Хтось із табору Ґужубая його попередив. Але запізно. Поки Совдзі й «Залізні вовки» пробралися до західного виходу з печери, Жинь уже чекала на них у тунелі.
Вона помахала йому:
— Кудись зібрався?
Совдзі спинився. Звична впевнена усмішка зісковзнула з йот вуст, змінившись відчайдушним, небезпечним виразом вовка, загнаною в кут.
— З дороги! — вишкірився він.
Жинь провела в повітрі вказівним пальцем. Вогники зірвалися з кінчика й пробігли вздовж тунельних стін.
— Як бачиш, — сказала вона, — я повернула собі вогонь.
Совдзі дістав меча. Жинь здивувало, що «Залізні вовки» не вчинили так само. Вони не юрбилися позаду Совдзі, як віддані послідовники. Ні, якби вони були віддані, то вже стали б пліч-о-пліч із ним.
А вони відійшли, вичікуючи.
Жинь зчитала їхні погляди — однакові вирази продуманої непевності — і зробила дуже ризиковану ставку.
— Заберіть у нього зброю, — наказала вона.
Вони миттю підкорилися.
Совдзі кинувся на Жинь. «Залізні вовки» смикнули його назад. Двоє з них силою змусили його стати навколішки. Один висмикнув меча з його рук і відкинув кудись у тунель. Третій закинув його голову, щоб він був змушений дивитися на Жинь.
— Якого біса ви коїте? — крикнув Совдзі. — Відпустіть мене!
Жоден із «Залізних вовків» не проронив ні слова.
— О Совдзі, — Жинь підійшла до нього і схилилася, щоб скуйовдити йому волосся. Він клацнув зубами, немов собака, але не дістав до її пальців. — Як гадаєш, що станеться далі?
Її серце шалено калатало від запаморочливої невіри. Усе пройшло чудесно, до смішного гладенько. Вона й уявити не могла кращого розвитку подій.
Вона поплескала його по голові.
— Якщо хочеш, починай благати.
Він плюнув їй під ноги. Вона вдарила його носаком черевика в живіт. Він завалився на бік.
— Відпустіть його, — наказала Жинь.
«Залізні вовки» кинули Совдзі. Жинь продовжила бити.
Вона не поводилася з ним грубо, як він з нею. Вона завдавай впевнених ударів у живіт, по стегнах і промежині. Вона не цілилася так, щоб зламати ребра чи розтрощити колінні чашечки Ні, їй було потрібно, щоб він зміг стояти перед натовпом.
Але було так приємно чути тихі, дівчачі зойки, що виривалися з його горла. Це підтримувало той нервовий екстаз, що пульсував у її венах.
Їй не вірилося, що колись, хай навіть і на мить, вона замислювалася над тим, щоб з ним переспати. Вона згадала вагу його руки навколо своєї талії, жар від його дихання на своєму вусі. Вдарила сильніше.
— Курво, — видихнув він.
— Мені подобається, як ти зі мною говориш, — проворкувала вона.
Він спробував напасти знову, але вона вдарила його ногою в обличчя. Відчула, як черевик розбив губу об зуби. Вона ще ніколи не калічила суперника грубою силою. Звісно, безліч разів робила це вогнем. Але це був зовсім інший різновид задоволення, як-от приємність, яку вона відчувала, почувши розрив тканин.
Людське тіло таке крихке, дивувалася вона Таке м'яке. Саме м'ясо на кістках.
Вона стримувалася, щоб не пробити йому череп. Їй було потрібно, щоб обличчя Совдзі лишилося цілим. Можливо, побитим, але впізнаваним.
Вони з Кітаєм вирішили не вбивати його зараз. Його смерть мусила стати публічною стратою, видовищем, що утвердило б її владу і перетворило переворот із таємниці на загальновизнаний факт.
Дадзі, яка часто чинила подібне, наголосила на важливості привселюдної страти:
«Не просто дозволь їм боятися, — сказала вона. — Покажи їм».
— Зв'яжіть його, — наказала Жинь «Залізним вовкам». Вона точно знала, що може їм довіряти. Ніхто не хоче згоріти. — Охороняйте його змінами всю ніч. І вранці покінчимо з цим.
На світанку Жинь стояла в центрі печери, під єдиним променем сонячного світла, що пробивався крізь тріщину в кам'яній стелі. Вона розуміла, яким безглуздо символічним це може видатися збоку: її шкіра виблискувала, немов відполірована бронза, і вона була найяскравішою постаттю в темряві. Байдуже, що натовп перед нею розуміє навмисність цього. Образ навічно вріжеться їм у пам'ять.
Совдзі стояв біля неї навколішках, зі зв'язаними за спиною руками Засохла кров вкривала кожен сантиметр його відкритої шкіри.
— Ви можете запитати, де я була останні кілька місяців. Чому зникла після нападу на Тікані. — Вона показала на схилену голову Совдзі. Він не ворушився, напівпритомний. — Цей чоловік влаштував мені засідку і відправив пінти в Чулуу Корікх. Він зрадив мене Юному маршалу. І зрадив вас усіх.
У печері запала така тиша, що у відповідь Жинь почула лише відлуння власних слів.
Натовп був з нею. Вона бачила це в їхніх похмурих обличчях і холодній люті в очах. Кожна людина в цій печері хотіла побачити, як Совдзі помре.
— Цей чоловік загнав вас у пастку Ковадла. Він намагався вбити єдину людину, здатну вас врятувати. Чому? — Жинь сильно копнула Совдзі під ребра Він смикнувся вперед і здушено застогнав. Він не міг висловитися на свій захист: йому заткнули рога ганчіркою. — Бо заздрив. Яну Совдзі було нестерпно бачити спірлійку на чолі його людей. Йому потрібно було самому стати головним. Він хотів прибрати до рук Південну коаліцію.
Жинь не знала, звідки бралися слова, але вони лилися з дивовижною легкістю. Вона почувалася актрисою на сцені, промовляючи рядки з якоїсь класичної п'єси, і кожна драматична фраза підсилювалася глибоким, владним голосом, зовсім не схожим на її.
Коли вона навчилася так грати? Глибоко всередині частина її боялася, що будь-якої миті ця оболонка злетить, голос затремтить і люди побачать лише налякану дівчинку, якою вона й була.
«Зіграй роль, — подумала вона. Це також була порада Дадзі. — Тобі лише треба протриматися в цій шкірі достатньо довго, щоб вона стала частиною тебе».
— Тепер Південній коаліції кінець, — оголосила вона її слова юрба зустріла мертвою тишею. Ніхто не реагував. Вони чекали.
Вона підвищила голос.
Ян Совдзі та Воєначальник Мавпи — доказ провалу коаліційної політики. Вони мало не знищили вас внутрішніми суперечками. Вони не мали стратегії. Вони зрадили мене і збили вас зі шляху. Але я повернулася. Я — ваше звільнення. І тепер лише я прийматиму рішення для цієї армії. Хтось має заперечення?
Звісно ж, ніхто не заперечував. Вони були в її руках. Вона — їхня спірлійка, єдина, хто раз за разом рятує їх від неминучої смерть.
— Добре.
Вона показала на Совдзі. Вона знала, що ніхто й не спробує його захистити. Жодна людина не стала на його захист. Вони зібралися не для того, щоб поглянути, чи вона його вб'є. Їм хотілося побачити, як вона це зробить.
— Ось що стається з тими, хто йде проти мене, — вона глянула на одного з «Залізних вовків». — Витягніть кляп.
«Залізний вовк» підійшов і дістав зібгану ганчірку з рота Совдзі Совдзі нахилився вперед, відсапуючись.
Жинь приставила вістря ножа йому під підборіддя й змусила його глянути на натовп.
— Зізнайся в своїх гріхах.
Совдзі огризнувся й пробурмотів щось незрозуміле.
Жинь притиснула клинок трохи дужче до плоті Совдзі, з насолодою спостерігаючи, як його горло напружується від доторку сталі.
— Просто зізнайся, — лагідно промовила вона. — А потім усе скінчиться.
Кітай не хотів, щоб вона вибивала зізнання. Бо вважав, що Совдзі збунтується й зірветься, що його передсмертні слова їй лише нашкодять. Але Жинь не могла дозволити Совдзі померти з честю, бо тоді її ганьбителі могли знайти розраду в пам'яті про нього.
Вона мусила розтоптати його. Жинь знала, що зрада була не лише його рішенням: усі присутні в цій печері так чи інакше були причетні до відступництва Але вона не могла стратити всіх. Совдзі мусив стати офірним цапом Його тіло мусило прийняти тягар спільної провини Ця зміна командування вимагала публічною катарсису, а Совдзі був жертовним ягням.
Вона ще раз натиснула на лезо. Кров зацебеніла по вістрю.
—
— Ти продав мене Неджі, — сказала вона — І загнав їх у цю гору помирати.
Це була не зовсім правда Совдзі завжди прагнув лише захищати південь. З того, що вона знала, Совдзі приймав найкращі стратегічні рішення, з огляду на приголомшливу перевагу Республіки Без сумнівів, Совдзі вважав, що лише завдяки йому Південна коаліція протягнула так довго. Можливо, він навіть мав рацію.
Але логіка не важила в цьому ритуалі. Важили лють і обурення.
— Кажи, — наполягала вона. — Ти мене продав. Ти їх зрадив.
Він повернувся до неї обличчям:
— Тобі місце в тій горі, курво.
Жинь лише розсміялася. Вона не випустила полум'я, хоч як сильно кортіло. Вона мусила підтримувати зовнішню байдужість і спокій, щоб підсилити різницю між ними: він лютий, озлоблений вовк, якого загнали в глухий кут, а вона — крижаний голос холоднокровної влади.
— Ти мене продав, — повільно повторила вона. — Ти їх зрадив.
— Ти доведеш їх до погибелі, — сказав Совдзі. — Я зробив те, що мусив, щоб урятувати їх від тебе.
— Тоді нехай люди вирішують, — Жинь повернулася до натовпу. — Чи вважає хтось, що цей чоловік вас урятував?
І ніхто не заговорив.
— Неджа сказав, що хоче лише спірлійку, — звертаючись до натовпу, Совдзі заговорив голосніше. Його голос надломився від страху. — Він пообіцяв, що це і все, він сказав...
Жинь перебила його:
— Невже хтось вірить, що цей чоловік достатньо дурний, щоб припуститися такої ганебної помилки?
Підтекст був зрозумілий. Вона щойно звинуватила Совдзі в співпраці з ворогом. Звісно ж, це була брехня, але вона й не мусила надавати докази. Навіть не треба було наводити справжні аргументи. Вистачило й натяку. Ці люди прийняли б будь-яку ідею, яку вона їм дала б, бо хотіли нагодувати свій гнів. Вирок було винесено ще до початку суду.
— Покажіть йому, — Жинь тицьнула на Совдзі, наче мисливець, який вказує ціль зграї собак. — Покажіть йому, що південь робить зі зрадниками.
Вона відступила. Запала коротка попереджувальна тиша. А вже за мить натовп ринув уперед, і Совдзі зник під масою тіл.
Вони не просто били його. Вони рвали його плоть на шматки. Певно, він кричав, але Жинь не чула. І не бачила. Вона лише мигцем помітила відблиск крові в натовпі. Справді неймовірно, як легко юрба ослаблених, зморених голодом чоловіків і жінок може відривати кінцівки від тулуба Вона бачила, як шматки форми Совдзі підлетіли в повітря. Під ногами в натовпу перекочувалося щось схоже на очне яблуко.
Жинь не приєдналася до них. Їй це було не потрібно.
— Це хаос. — Кітаєве обличчя зробилося хворобливо сірим.
Це небезпечно.
— Не для нас, — сказала вона.
Це була жорстокість, але не хаос Ця лють була абсолютно контрольована, налаштована і правильно спрямована — колосальний викид сили, підвладної тільки їй.
І вона розпалювалася не лише образою на Совдзі. По суп, це взагалі було не про нього. Ішлося про демонстрацію зміни відданості, жахливе вибачення від усіх, хто колись виступав проти неї. Це була кривава жертва новому лідеру.
Якщо хтось досі сумнівався в її лідерстві, то крики глибоко вкоренять у їхніх серцях страх. Усі відступники тепер розуміли, чого коштує опозиція. Через любов чи ненависть, обожнювання чи страх вона так чи інакше їх отримає.
Дадзі, яка стояла в самому кінці натовпу, перехопила погляд Жинь і всміхнулася.
У Жинь важко бухкало серце, вона заледве чула, що відбувалося навколо. Тепер вона збагнула, що Дадзі мала на увазі Можна стільки всього досягти, просто продемонструвавши силу. Лише треба стати символічним втіленням влади і звільнення, й вона зможе вбивати людей, просто вказавши на них. Вона може змусити зробити цих людей що завгодно.
«На твоєму боці бог. Хочеш народ? Отримуєш».
Поступово шал ослаб. Натовп розійшовся з центру печери, немов зграя вовків відступила, коли м'ясо скінчилось, а кістки оббілували.
Совдзі помер давно. Не просто помер — його понівечили. Труп був такий спаплюжений, що жодна частина тіла не здавалася людською. Натовп розтерзав тіло і цим продемонстрував неприйняття всього, що Совдзі відстоював: підступного поєднання партизанського опору і розумної політики, яка за інших обставин могла стати успішною. За інших обставин Ян Совдзі міг би звільнити південь.
Але такі вже виверти долі. Совдзі був мертвий, його офіцери навернулися до Жинь, і переворот здійснився.
Ґрунт у печері був занадто твердий, щоб викопати могилу, тож Жинь і Кітай склали останки Ґужубая та Совдзі по центру в одну безладну піраміду, облили їх олією й відступили, спостерігаючи, як вони горять.
Знадобилося майже пів години, щоби трупи розпалися. Жинь хотіла була пришвидшити процес власним полум'ям, але Кітай не дозволив. Він наполягав, щоб вони пильнували перед поховальним багаттям, натомість південці розійшлися без них. Жинь вважала це страшенним гаянням часу, але Кітая було не переконати. Він вважав, що вони в боргу перед своїми жертвами і що інакше Жинь скидатиметься радше на жорстоку вбивцю, аніж на справжнього лідера.
Через двадцять хвилин він явно про це пожалкував. Його щоки зробилися сірими, як попіл, і здавалося, його ось-ось знудить.
— Знаєш, до чого я ніколи не звикну? — запитав він.
— До чого? — озвалася вона.
— Що запах так сильно схожий на свинину. І від цього мені хочеться їсти. Ну тобто... Зараз я не зможу з'їсти й крихти, навіть якщо спробую, але рот усе одно наповнюється слиною. Хіба це не огидно?
— Не огидно, — сказала Жинь, подумки зітхнувши з полегшенням. — Я думала, що це лише я така.
Але вона
Потім вона підвелася й приєдналася до своєї армії.
Коли вони вийшли з іншого боку шахтових тунелів, то продовжили рух через ліс, тримаючись так, щоб гора була позаду. Жинь сказала південцям, що вони йдуть на північ зустрітися з Воєначальником Собаки та його повстанцями і створити останній в Імперії організований осередок супроти Республіки, Вони матимуть кращі шанси вижити, якщо об'єднають сили. Вона не брехала. Вона й справді жадала допомоги Воєначальника Собаки. Якщо чутки про те, що він має мечі і людей, правдиві, то нерозумно їх ігнорувати.
Але про план піднятися на гору Тяньшань вона розповіла лише Кітаєві. Тепер вона знала: завжди слід мати на увазі, що хтось у її лавах шпигує для Республіки. Переворот, який влаштував Воєначальник Мавпи, був яскравим підтвердженням. Останнє, чого їй хотілося, — щоб призахідники побували на горі Тяньшань раніше за неї.
А ще їй хотілося притримати правду зі значно важливішої причини. Їй було потрібно, щоб солдати вірили в свою важливість. У те, що їхні кров і піт — єдине, що може переламати хід історії. Так, вона мала намір перемогти в цій війні за допомогою шаманів, але без людських сердець їй нізащо не втримати контроль над країною. Для цього їй була потрібна їхня віра в те, що саме вони пишуть книгу Всесвіту. Вони, а не боги.
Небо над ними було ясне і спокійне. Наразі Неджа та його повітряні судна трималися на віддалі, хай і тимчасово. Жинь не знала, скільки триватиме ця перерва, але не збиралася сидіти й чекати, доки вона скінчиться.
Коли вони йшли вздовж передгір'я, нерви були на межі. Її військо було надто незахищене і вразливе, а ще вони рухалися до болю повільно. І виною тому була не погана дисципліна. Її солдати, ослаблені місяцями облоги, тягли на собі вози зі зброєю, медичним спорядженням і незначними запасами харчів. А під невблаганним дощем, що почався того дня мжичкою, але швидко переріс у щільну зливу, дороги перетворилися на суцільну багнюку.
— З таким темпом сьогодні ми не здолаємо й п'ятнадцяти кілометрів, — сказав Кітай. — Слід розвантажити людей.
Тому Жинь наказала покинути стільки припасів, скільки вони могли дозволити собі втратити. Їжа й медикаменти безцінні, але від майже всього іншого довелося відмовитись. Усі обрали собі дві зміни одягу, а решту лишили. Здебільшого це були легкі літні туніки, які не вберегли б від гірського снігу. Також вони позбулися значної частини зброї та спорядження: їм просто бракувало людей, щоб тягти за собою арбалети, ящики з порохом і запасні панцирі, взяті ще аж із Жуйдзіня.
Жинь не подобалося це рішення. Всім іншим також. Бачити стільки змарнованих ресурсів було нестерпно. Вигляд зброї, зваленої на купи й готової для підпалу лише заради того, щоб Республіка її не знайшла і не змогла використати для своїх потреб, завдавав майже фізичного болю.
— Коли почнуться фінальні битви, йтиметься не про мечі й алебарди, — сказала Дадзі Жинь. — Доля цього народу залежить від того, як швидко ми дістанемося гори Тяньшань. Усе решта неважливе.
Коли покинули припаси, темп суттєво збільшився. Але невдовзі після того сильний дощ змінився шаленою, стрімкого зливою, що впродовж дня не ослабла ані на хвилину. Багнюка стала для них жахіттям. На деяких ділянках вони вгрузали в чорне болото мало не по коліно. Тонке бавовняне й солом'яне взуття не витримувало таких умов, і ніхто не мав потрібного вбрання для такого вологого клімату.
Розум Жинь панічно метався, поки вона міркувала, які це може мати наслідки. Така багнюка — не просто незначна перешкода, а серйозна загроза здоров'ю її армії. Лише дехто мав черевики, тож рано чи пізно всі підхоплять інфекції. А потім у них загниватимуть і відпадатимуть пальці на ногах і їм доведеться сідати на узбіччя, чекаючи смерті, бо ж далі йти вони не зможуть. І навіть якщо вони вбережуться від інфікування ніг, може початися гангрена від ран, отриманих під час виходу з блокади, бо їм страшенно бракувало медичних припасів, щоб обробляти їх як слід. Або вони могли просто померти з голоду, бо Жинь навіть не уявляла, де вони братимуть харчі на такій висоті. Або...
Її дихання пришвидшилося. Перед очима все затяглося туманом. Їй так запаморочилося в голові, що вона мусила на мить зупинитись і вдихнути, притискаючи здорову руку до пульсуючих грудей.
Вона почала розуміти справжній розмах їхньої мандрівки. Тепер, коли ранішній адреналін вивітрився, коли вона вже не мала запалу від поєднання божевільної впевненості і п'янкого захвату, вона усвідомила ставки, які зробила для південців.
І дуже ймовірно, що всі вони помруть.
Величезні втрати неминучі. Шанси на виживання непевні. Якщо вони ризикнуть, то можуть викреслити себе з історії так докорінно, немовби їх і зовсім не існувало.
Але залишившись там, де є, вони точно загинуть. Якщо почнуть перемовини про капітуляцію, їм кінець. Якщо випробують долю, виступивши проти Неджі зараз, із трьома шаманами та ослабленою армією супроти об'єднаних сил Республіки й заходу, вони трупи. Але якщо вони таки зможуть дістатися до гори Тяньшань, якщо розбудять Імператора Дракона, тоді гральне поле дуже, дуже сильно зміниться.
Це могло перервати їхню історію або почати в ній славетний розділ. І зараз Жинь лишалося тільки зціпити зуби й тягти південців через гірський хребет.
Саме погода, а не дирижаблі швидко стала для них найбільшою перешкодою. Вони піднялися на хребет Баолей посеред періоду танення пізнього літа, а це означало шалені річкові потоки, ковзкі від багнюки дороги і страшенні зливи, які часом тривали кілька днів. На декількох переходах багнюка сягала їм до пояса і вони змогли перебратися, лише вирубавши довгі бамбукові балки й спорудивши тимчасовий міст, щоб бодай вози з припасами не потонули.
Уночі вони знаходили укриття в печерах, якщо могли їх відшукати, і так мали захист від дощу й постійної загрози повітряного нападу. Але, як швидко з'ясувала Жинь, вони не могли захиститися від комах і паразитів: роздутих павучих гнізд, малих змій, що збиралися в жахливі рухомі кулі, і гострозубих щурів завбільшки майже з хатніх котів. Люди так рідко користувалися цим маршрутом, що кількість шкідників немовби збільшилася вдвічі, щоб це компенсувати. Якось увечері Жинь тільки-но розгорнула циновку, як раптом до неї рвонув скорпіон завдовжки з її долоню, задерши хвоста й смикаючи туди-сюди отруйним жалом.
Вона заклякла, надто налякана, щоб закричати.
Стріла влучила в землю всього за кілька сантиметрів перед скорпіоном. Він відповз і зник у розщелині печерної стіни.
Венка опустила лук:
— З тобою все гаразд?
— Ага, — видихнула Жинь. Її голова була легка, порожня. — Велика, сука, Черепахо.
— Підпали трохи лаванди й тунгової олії. — Венка витягла з кишені мішечок і віддала Жинь.— А потім увітри залишок у шкіру. Вони терпіти не можуть цей запах.
Жинь підпалила суміш у долоні й розтерла навколо шиї.
— Де ти такого навчилася?
— Тунелі Ковадла аж кишіли цими істотами, — сказала вона. — Ми й не знали про це, аж доки декілька солдатів не прокинулися розпухлі і з ядухою, а потім ми почали спати позмінно й щовечора чистити стіни з пахощами. Вибач за це. Хтось мав тебе попередити.
— Все одно дякую, — Жинь простягнула Венці руку.
Венка стерла залишки олії з її долоні й поплескала себе по ключицях. А потім розклала свій килимок біля килимка Жинь, сіла і затиснула скроні долонями.
— Це був пекельний тиждень, — простогнала вона.
Жинь сіла поруч на свій килимок.
— Ага.
Якийсь час вони просто сиділи мовчки, повільно дихаючи й дивлячись на тріщину в стіні — на той випадок, якщо скорпіон повернеться. У печері було тісно, а холод проймав до кісток, тож вони підсунулися ближче одна до одної, хмарки їхніх подихів змішувалися в морозному повітрі.
Було добре мати Венку поруч. Кумедно, як люди змінюються, подумалося Жинь. Вона ніколи й не мріяла, що Венка, Сжин Венка, гарненька розніжена сінеґардійка, перетвориться на невибагливого лютого вояка, ставши їй підтримкою.
Ще зовсім недавно вони ненавиділи одна одну з затятістю, на яку здатні лише школярки. Жинь зціплювала зуби, коли чула високий, дратівливий голос Венки, фантазуючи, як вийме їй очі нігтями. Якби вони так сильно не боялися виключення, то билися б у дворі Академії, наче дикі кішки.
Але все це вже не мало значення. Вони вже не дурні дівчатка. Вже не студентки. Війна перемінила їх у цілковито інакших, неймовірних істот, змінились і їхні стосунки. Вони й не помітили, як це сталося. Але й не мусили того. Їхні узи викувалися з необхідності, болю і спільного, глибокого розуміння пекла.
— Скажи мені правду, — пробурмотіла Венка. — Куди ми оце поперлись?
— У провінцію Собаки, — позіхнула Жинь. Після цілого дня підйому вона вже майже спала, а ноги мовби налилися свинцем. — Я думала, що чітко це пояснила.
— Але це ж неправда? — наполягала Венка. — Насправді армії Воєначальника Собаки там немає, так?
Жинь замовкла, розмірковуючи. Розповісти Венці правду було ризиковано. Тепер було небезпечно ділитися таємницями будь з ким, кому про них знати не конче необхідно. Але, на диво, Венка — одна з найвідданіших людей, яких вона знала. Венка з готовністю відвернулася від власної родини, щоб разом із гуртом південців повстати проти рідної їй провінції. Відтоді вона жодного разу не озирнулася. Венка могла бути груба, жорстока, але в її тілі не було жодної зрадницької кістки. Вона була прямолінійна і відверта, часто навіть занадто, але натомість вимагала щирості й до себе.
— Я не шпигунка, блін! — сказала Венка, коли мовчанка Жинь затяглася.
— Знаю, — швидко відповіла Жинь. — Просто... ти маєш рацію. — Вона роззирнулася, переконуючись, що їх не підслуховують. — Я без поняття, що там у провінції Собаки.
Венка здійняла брови:
— Тобто?
— Це правда. Я не знаю, чи є в них армія. Може бути легіон. Достатній для того, щоб відбитися від Республіки. Або всі вони можуть бути скалічені, навіть мертві. Мої розвіддані базуються на інформації Кітая, а він отримав її зі спонтанних коментарів Неджі під час розмов кількатижневої давності.
— Тоді що там на півночі? — гнула своє Венка. — Куди ви прямуєте? Мені байдуже, що ти сказала всім іншим, Жинь, але мені скажи правду. — Якийсь час вона повивчала обличчя Жинь.
Ви хочете розбудити третього, так?
Жинь здивовано кліпнула:
— Як ти здогадалася?
— А хіба це не очевидно? — запитала Венка. — Ти притягла майстра Дзяна та Імператрицю. Хранителя Воріт і Зміївну. Бракує лише одною, і ніхто так і не підтвердив, що він мертвий. То де він? Припускаю, що десь на хребті Баолей?
— У горах Вудан, — машинально відповіла Жень, збентежена впевненим тоном Венки. — Спершу нам треба пройти через провінцію Собаки. Але як... ну тобто як ти до цього ставишся? Тобі це не видається божевіллям?
— Упродовж минулого тижня я бачила й химерніші речі, — сказала Венка. — Ти володієш вогнем, немовби мечем. Дзян... Я хотіла сказати, майстер, бляха, Дзян, найбільший йолоп Сінеґарда, просто пошматував цілий флот з повітря.
— Ні, — мовила Жинь. — Уявлення не маю.
Вона говорила щиро. Вона й гадки не мала, на що здатний Імператор Дракона. Дадзі й Дзян до болю обачно висловлювалися з цього приводу. Дадзі, коли Жинь питала, давала лише туманні описи: «Він могутній, він легендарний, такого ти ще не бачила». А Дзян часто поводився так, немовби ніколи й не чув імені Жиґа. Жинь лишалося покладатися на їхню непохитну впевненість у тому, що Імператор Дракона, прокинувшись, зрівняє Республіку з землею.
— Я знаю лише, що Дзян його боїться, — сказала вона Венці. — А те, що лякає
У наступні дні їхні прикрощі посилилися, бо вони піднялися високо, де все скувало кригою.
Спочатку Жинь це зовсім не стривожило. У неї з'явилася напівсформована думка про те, що вона полегшить їхній шлях самою силою полум'я. Попервах це спрацьовувало. Вона перетворилася на людину-смолоскип і розтоплювала слизькі дороги, аж доки їх не вкривала придатна для ходи сльота. Солдати отримували гарячу воду для пиття, Жинь запалювала багаття, лише тицьнувши пальцем, і підтримувала тепло, походжаючи серед людей.
Але після двох днів такого безперервного горіння з'явилося заціпеніле виснаження і вона збагнула, що їй дедалі важче дотягуватися до сили, яка ослаблює її і мордує Кітая.
Вибач, — говорила вона щоразу, коли знаходила його у фургоні, де він тремтів, примарливо блідий, притискаючи пальці до скронь так сильно, що від них лишалися вм'ятинки.
Я в нормі, — щоразу відповідав він.
Але вона знала, що він бреше. Вона продовжувала штовхати його до межі, яка знищить їх обох. Вона почала прикликати полум'я лише на декілька годин у день, а потім — лише задля того, щоб розчистити шлях. Тепер солдати могли покладатися тільки на власні, небагаті запаси для смолоскипів. Обмороження й переохолодження проріджували військо. Засинаючи, дехто вже не прокидався.
А Дзяну тим часом швидко гіршало.
Цей похід убивав його. Не існувало способу це описати. Він схуд і зблід, нічого не їв. Уже навіть не міг іти сам, тож його довелося везти за собою у фургоні. Але і ясність розуму не повернулась. Іноді він був напрочуд спокійний, поступливий і слухняний, немов дитина Та значно частіше заглиблювався в себе, опиняючись у полоні якихось страшних видінь, яких ніхто інший не бачив, і відштовхував усіх, хто намагався йому допомогти. Потім він став небезпечним. А потім почали згущуватися тіні.
За порадою Дадзі, вони часто тримали його під дією заспокійливого — поїли чаєм з лаунданумом, і він прихилявся до стінки фургона в заціпенінні Жинь ставало зле, коли вона бачила його осклянілий, несфокусований погляд і те, як слина стікає з кутика його рота; але кращого варіанта придумати вона не могла Вони мусили підтримувати його стабільним, доки не дістануться гори Тяньшань.
Вона не знала, на що здатний Дзян, якщо дати йому волю.
Але вони не могли постійно поїти його заспокійливим, не завдавши невідворотної шкоди розуму. Він потребував регулярних періодів тверезості, і цей час був таким болісним і принизливим, що Жинь несила було терпіти.
Якось Дзян перебудив увесь табір таким змученим криком, що Жинь миттю зірвалася до намету, в якому він спав, і підбігла до нього.
— Майстре? — вона стиснула його руку. — Що таке?
Його очі розплющилися. Він дивився на неї широкими, світлими очима й на мить навіть здався спокійним.
— Ханелай?
Жинь напружилася. Вона вже чула це ім'я. Лише раз, лише на мить, але ніколи його не забуде. Вона пам'ятала, як упала навколішки в морозному лісі, як тремтіли в неї ноги, коли тітка Чаґханя, Сожцань Сіжа, схопила її за обличчя й промовила ім'я, що змусило наїжачитися всіх кетреїдів довкола: «Вона схожа на Ханелай».
— Майстре... — Жинь важко зглитнула. — Хто...
— Я знаю, куди ми йдемо. — У Дзяна жахливо тремтіла рука Жинь стиснула її міцніше, але, схоже, цим лише підсилила його хвилювання. — І я не... ми не можемо...
— Ви про Жиґу? — обережно запитала вона.
Жинь не була готова до реакції на це ім'я. Дзян поглянув на неї з неприхованим жахом:
— Він втілення зла.
— Про що ви? — наполягала вона. — Він ваш якір, чому ж...
—
Він боляче впився нігтями в її плоть. Жинь смикнулася, але хватка Дзяна була залізною.
— Ви робите мені боляче, — сказала вона.
Він не відпускав. Дзян утупився в неї, його очі були шалені й нестямні, якими вона їх ще ніколи не бачила Щось за ними було втрачено. Щось було зламано, придушено, і воно відчайдушно намагалося продерти собі шлях назовні.
— Ти не розумієш, що збираєшся зробити, — стривожено промовив Дзян. — Не йди на ту гору. Спершу вбий мене. Вбий її.
Його хватка ослабла У Жинь в очах стояли сльози від болю, але вона не відсмикнула руки. Надто боялася його сполохати.
— Майстре, будь ласка...
— Поклади цьому край, доки не почалося! — просичав він.
Жинь не знала, що зробити чи сказати. Та де ж чортова Дадзі?
Лише вона знала, як заспокоїти Дзяна. Лише вона могла прошепотіти правильне поєднання слів, щоб зупинити його марення.
— Що на горі Тяньшань? — запитала вона. — Чому ви боїтеся Жиґу? Хто така Ханелай?
Дзян розслабив пальці. Його очі розширилися лише трохи, і Жинь здалося, що вона помітила, як уламок раціональності й розуміння осяяв його обличчя. Він розтулив рота. Але саме тієї миті, коли вона думала, що він ось-ось відповість, він закинув голову й розсміявся.
«Мені варто піти», — подумала Жинь з раптовим страхом, їй взагалі не варто було підходити до нього. Вона мала б просто лишити його кричати, допоки він не затихне. Піти, втекти, а коли настане ранок, Дзян знову буде спокійним, усе стане як раніше і вони більше ніколи про це не говоритимуть.
Вона знала, що він намагався щось їй сказати. Була в цьому якась прихована правда, щось бридке й жахливе; але вона не хотіла знати. Хотілося тільки втекти і заплакати.
— Алтань, — раптом промовив Дзян.
Жинь завмерла, зігнувшись, бо так і не підвелася до кінця.
— Вибач, — Дзян дивився на неї, звертався до
— Годі, — Жинь похитала головою. — Будь ласка, майстре, годі..
— Ти не розумієш, — Дзян потягнувся до її зап'ястка. — Вони нашкодили мені і сказали, що нашкодять тобі ще більше, тож я мусив тебе відпустити, хіба ти не розумієш...
—
Дзян відсахнувся, мовби вона його вдарила. Усе його тіло затремтіло, аж вона злякалася, що він і справді розіб'ється, мов порцелянова ваза, але потім він раптом затих. Він не дихав, груди не здіймалися й не опадали. Довгий час він сидів із опущеною головою та заплющеними очима. А коли нарешті їх розплющив, вони були яскраво, жахливо білі.
— Ти не маєш тут бути.
Жинь не знала, хто саме говорив його вустами, але то був не Дзян.
А потім він посміхнувся, і нічого жахливішого Жинь не бачила.
— Невже ти ще не зрозуміла? — запитав він. — Він хоче вас усіх убити.
Він підвівся й підійшов до неї. Вона звелася на ноги і зробила один непевний крок назад. «Тікай, — прошепотів тихий голос у голові. — Тікай, ідіотко». Але вона не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від його обличчя. Заклякла, настрахана і зачарована водночас.
— Жиґа вб'є тебе, коли знайде. — Він знову засміявся. Це був високий і бентежний звук. — Через Ханелай. Через те, що Ханелай зробила. Він уб'є вас усіх.
Він схопив її за плечі й сильно струснув. Жинь відчула крижаний холод, уперше за весь час збагнувши, що їй тут небезпечно,
Дзян нахилився ближче. Він був без зброї. Але Жинь знала, що він її ніколи й не потребував.
— Ви всі непотріб, — глумливо посміхнувся він. — І я повинен був просто зробити те, чого він, курва, від мене хотів.
Жинь потяглася за полум'ям.
— Дзия, зупинися!
У намет забігла Дадзі Жинь відступила, серце шалено калатало в грудях від полегшення. Дзян повернувся до Дадзі, його обличчя досі розпливалося в страшному посміху. На мить Жинь здалося, що він ударить жінку, але Дадзі схопила його за руку, не встиг він і ворухнутись, а потім загнала голку йому у вену. Він завмер, гойдаючись на ногах. Вираз змінився спокоєм, а потім він упав навколішки.
—
— Засинай, — сказала Дадзі. — Просто засинай.
Дзян промовив ще щось, але слова були сплутані й позбавлені сенсу. Однією рукою він бив об землю (Жинь подумала, що він тягнеться до голки, і приготувалася до бою), але потім нахилився вперед і впав долілиць.
— Геть звідси! — Дадзі виштовхала Жинь із намету в холодне нічне повітря.
Спотикаючись, Жинь відійшла, занадто спантеличена, щоб протестувати Щойно вони вийшли на крижаний виступ, де їх уже не могли почути з основного табору, Дадзі розвернула Жинь і трусонула її за плечі, наче неслухняну дитину:
— Що ти тільки собі думала?! Та чи ти здуріла?!
— Що це було? — скрикнула Жинь. Вона нестямно витирала щоки Гарячі сльози стікали по обличчю, але вона не могла їх спинити. —
Дадзі похитала головою і притисла долоню Жинь до грудей. Жинь не одразу збагнула, що Зміївна не просто прикидається. Щось було не так.
— Полум'я, — вимогливо прошепотіла Дадзі. Її губи страшенно потемніли, майже посиніли.
Жинь запалила в долоні вогонь і простягла його між ними.
— Ось.
Дадзі згорбилася над теплом. Вона простояла так довго, заплющивши очі й скоцюрбивши пальці на вогником. Поступово її обличчя знову порожевіло.
— Ти знаєш, що то було, — нарешті промовила вона. — До нього повертається розум.
— Але... — Жинь зглитнула, намагаючись осягнути купу запитань, що роїлися в її голові, упорядкувати їх так, щоб вони мали сенс. — Але це ж був не він. Він не такий, він ніколи не був
— Ти й не знала справжнього Дзяна Ти знала тінь, що від нього лишилася. Підробку, імітацію. То був не Дзян, ніколи.
— А
— Він пристосовується, — Дадзі не відповіла на її запитання. — Він просто... спантеличений, і все це...
—
— Ні! — Дадзі шалено захитала головою. Її очі виблискували в місячному сяйві, а з розпатланим волоссям і голодним, розпачливим виразом вона здавалася не менш божевільною за Дзяна. — Шляху назад нема Я занадто довго цього чекала.
— Срати я хотіла на те, чого ти там хочеш.
— Ти не розумієш. Я мусила наглядати за ним усі ці роки, дбати, щоб його тримали в Сінеґарді, знаючи, що зробила його дивакуватим дурником, — голос Дадзі тремтів. — Я відібрала в нього глузд. А тепер він має шанс його повернути. І я не можу позбавити його цього шансу. Навіть якщо зараз він щасливіший.
— Але ти не можеш, — сказала Жинь. — Він такий наляканий.
— Байдуже, що собі думає цей Дзян. Цей Дзян несправжній. Треба, щоб повернувся
А потім Жинь побачила, як на щоках Дадзі заблискотіли сльози. Дадзі, Зміївна, колишня Імператриця Нікані, плакала. Зміївна, щоб його, плакала!.
Жинь була надто засмучена, щоб поспівчувати їй. Ні. Ні, Дадзі не має цього робити, не має стояти тут і рюмсати, немов вона не винна в жахливому психічному розладі, який вони щойно бачили на власні очі, бо ж Дзян зламався лише через Дадзі.
— Тоді тобі не варто було запечатувати його, — сказала Жинь.
— Думаєш, я не відчула, що накоїла? — Очі Дадзі почервоніли. — Ми зв'язані. Я відчула, яким розгубленим він був, відчула, як він бився об закутки власного розуму, шукаючи чогось, витрату чого навіть не усвідомлював. Відчула так гостро, бо
— Тоді навіщо ти це зробила? — стражденно запитала Жинь.
Що могло статися такого жахливого, такого руйнівного, що.
Дадзі ризикнула власним життям і крихкою душею Дзяна, щоб це зупинити?
«Вони посварилися», — колись сказала їй Дадзі.
Через що?
Дадзі просто похитала головою. Її бліда шия пульсувала.
— Ніколи не питай про це.
— Я маю право знати.
— Нема в тебе ніякого права, — холодно проказала Дадзі. — Вони посварилися. Я їх зупинила. Це все, що...
— Маячня! — голос Жинь повищав разом із полум'ям, що потяглося небезпечно, загрозливо близько до шкіри Дадзі. — Є щось більше, чого ти мені не кажеш.
— Жунінь!
Очі Дадзі блиснули зміїним жовтим. Кінцівки Жинь раптом заціпеніли. Вона не могла відвести погляду від обличчя Дадзі. І миттю збагнула, що це виклик — битва божественної сили волі.
«Та як ти смієш?)»
Колись Жинь могла б битися. Могла б подужати Дадзі — вона вже це робила. Але зараз вона була виснажена, зморена від постійної потреби день за днем витягати Фенікса крізь зболений розум Кітая. Вона не могла прикликати лють після того, що тільки-но бачила. Почувалася тонкою крижинкою, яку міг розбити навіть найлегший рух.
Вона втягла полум'я назад у долоню.
Зіниці Дадзі знову стали нормальними, приємно темними. Жинь обм'якла, звільнена від їхньої сили.
— На твоєму місці я припинила б непокоїтися, — Дадзі вже не плакала. Червонуватість також зникла з її очей. Як і надломлена нотка з голосу, змінившись холодною, відстороненою впевненістю. — Напади Дзяна гіршатимуть. Але він не помре. Він не може померти, це вже ти мені повір. Але що більше ти намагатимешся лізти в його розум, віднайти те, що, на твою думку, втратила, то більше мордуватимеш себе. Відпусти того, яким ти його пам'ятаєш, Ти більше його не повернеш.
Разом вони знову пішли до намету Дзяна. Жинь сіла поруч із ним і спостерігала. Серце стискалося від жалю. Він здавався таким стражденним, навіть у цьому морфіновому сні, позбавленому сновидінь. На його обличчі проступала стурбована похмурість, а пальці так сильно стискали ковдру, немовби він хапався за край скелі.
Вона збагнула, що не востаннє бачить його страждання. Йому ставатиме гірше й гірше, що ближче вони підходитимуть до гори. Він мучитиметься, аж доки хтось не поступиться і не з'явиться та особистість, яка переможе в битві за його розум.
Невже вона була здатна з ним так вчинити?
Було б легше, якби Дзян, котрого запечатали, і справді був вторинним, якби він був блідою тінню іншої, справжньої особистості. Але Дзян, якого вона знала в Сінеґарді, був цілісною особою з власними правами, зі своїми бажаннями, спогадами та прагненнями.
Той Дзян був такий наляканий тим, ким він був раніше,— тим, ким він мав стати знову. Він знайшов прихисток у відокремленому розумі Як вона могла забрати це в нього?
Вона спробувала уявити, якою мала б здаватися Дзянова Печатка за всі ці роки, що він прожив у Сінеґарді. А якби вона опинилася відрізаною не лише від Пантеону, а й від власних спогадів? Якби опинилася в пастці за стіною власного розуму, корчачись у мовчазному стражданні, поки незграбний дурник контролював би її кінцівки та язик?
Звісно, на його місці їй також хотілося б звільнитися.
Але що, якби хтось зміг стерти спогади про всі її діяння?
Більше жодної провини. Жодних нічних жахіть. Вона не мала б сліпучих кишень у пам'яті, схожих на свіжі рани, яких боляче торкатися. Не чула б криків, коли намагалася заснути. Не бачила б охоплених полум'ям тіл, коли заплющувала очі.
Можливо, це притулок для боягузів. Але вона теж хотіла б собі такий.
Наступного ранку Дзян повернув собі певну ясність розуму. Сон, хай навіть і примусовий, допоміг з-під його очей позникали кола, а обличчя вже не здавалося нажаханим, знову набувши виразу безтурботного спокою.
— Вітаю, майстре, — сказала вона, коли він прокинувся. — Як почуваєтеся?
Він позіхнув:
— Боюся, не знаю, про що ти.
Вона вирішила випробувати долю:
— У вас видалася кепська ніч.
— Хіба?
Його подивована байдужість дратувала її.
— Ви назвали мене Алтанем.
— О, невже? — він пошкріб потилицю. — Вибач, це було страшенно грубо. Я знаю, що ти бігала за ним із сяйливими, щенячими очима.
Вона відмахнулася від цієї шпильки. «Заткнися, — промовив тоненький голосок у її розумі. — Годі цих балачок. Іди собі». Але вона ще не закінчила. Їй хотілося натиснути на нього, перевірити, як багато він пам'ятає.
— А ще ви просили мене вас убити.
Вона не зрозуміла, чи його сміх нервовий, чи то Дзян так завжди сміявся — високо, тривожно і по-дурному.
— Мої боги, Жунінь, — він простягнув руку, щоб поплескати її по плечі. — Я вчив тебе кращого, аніж дратуватися через такі дрібниці.
Порада Дзяна була легковажною. Але зі збільшенням висоти і розрідженості повітря Жинь бракувало душевних сил думати про щось, крім щоденних нагальностей походу. Її полум'я заледве вистачало, щоб зробити гірські переходи стерпними. Крига бралася майже одразу після того, як вона її топила. Уночі, коли температура знижувалася небезпечно, солдати почали спати змінами лише по годині, щоб ніхто не замерз на смерть, поступившись спокусливій пітьмі.
Не Республіка, а довкілля створювало їм більшу частину проблем. Перші кілька днів походу Жинь не зводила очей з тьмавого сірого неба, очікуючи побачити темні обриси, що будь-якої миті могли матеріалізуватися з хмар. Але флот не прилетів. Кітай висловлював чимало теорій про те, чому їх не переслідували: призахідникам бракує палива, туманна гірська місцевість робить польоти наосліп небезпечними, або ж флот так сильно пошкоджений у Ковадлі, що призахідники не дозволили відправити решту кораблів за ворогом, який може прикликати тіні нізвідки.
— Вони просто побачили, на що ми здатні, — сказав він офіцерам. Його тон був сповнений такої несправжньої впевненості, що це чулось одразу. — Вони знають, що йти за нами — самогубство. Вони можуть стежити, де ми. Але напасти не ризикнуть.
Жинь молилася всім богам, щоб він мав рацію.
Минув ще тиждень, небо лишалося чистим, але зовсім не наблизило її до спокою. Раптом Неджа вирішив потримати їх живими ще якийсь час? А завтра може передумати. Він міг діяти під внутрішнім тиском заради швидкої перемоги. З огляду на місцевість, їх буде неважко знищити, тож він може вирішити, що йти за ними через гори не варте витрат палива і ресурсів, надто значних, щоб виправдати викурювання тих осередків шаманізму, які він міг знайти.
Вона добре розуміла, що кожен крок робила під загрозою безпосереднього знищення. Республіка могла за лічені секунди спричинити масову загибель. Вони могли покінчити з цим у будь-який час. Але вона могла лише рухатися вперед і сподіватися, що буде запізно, коли Неджа збагне, що вже давно мав її вбити.
Після повітряної мандрівки до Чулуу Корікх світ здавався Жинь таким малим. Але перехід через гірський хребет Баолей ніби став нескінченним, а гори, що досі були для Жинь лише крихітними позначками на мапі, тепер немовби розтяглися на територію, більшу за цілу Імперію. Виснажливі тижні переросли в пекельні, монотонні місяці, тож після такого тривалого походу їм почало здаватися, що не було такого часу, коли б вони не дерлися вгору, а щоденні жахіття, з якими вони стикалися, тепер сприймалися за рутину.
Вони навчилися долати підступні вузькі переходи за допомогою мотузки і ножів, які заганяли в крижані схили. Навчилися лити теплу воду на геніталії, коли справляли потребу, бо інакше через украй низькі температури ризикували обмороженням. Навчилися постійно пити киплячу воду з перцем чилі, бо це єдине, що могло їх зігріти; але саме тому їм по пів ночі доводилося просиджувати навпочіпки через діарею.
Вони дізналися, якою страшною може бути снігова сліпота, коли очі червоніли й пекли, а зір зникав на довгі години. Навчилися зосереджуватися на тьмяно-сірих стежках під ногами, а не на снігу, що оточував зусібіч. Опівдні, коли сліпуче сонце так осяювало білі вершини, що в людей починала боліти голова, вони спинялися й сиділи в затінених наметах, допоки яскравість не тьмяніла.
Вони пристосувалися і навіть більше. Вони вирішили: якщо найкращі технології призахідників їх не вбили, то й горам це не під силу, а тому навчилися десяткам способів виживати на території, що намірилася їх поховати.
Дзян не одужав, але й суттєво гірше йому також не стало. Здебільшого він покірно сидів у фургоні, вирізьблюючи фігурки спотворених тварин із напівзамерзлої кори за допомогою тупого, старою ножа, бо Жинь і Дадзі не довіряли йому гостріші предмети.
Його блукання тривали. Вони переросли в щось більше, порівняно зі звичними нісенітницями, які він белькотів. Коли Жинь навідувалася на нього, він скочувався до обурених розповідей про людей і події, про які вона ніколи не чула. Знову і знову він називав її або Алтанем, або Ханелай. Лише зрідка міг звернутися на ім'я. А ще рідше він взагалі дивився на неї, бо значно частіше він говорив до снігу, бурмочучи щось із притишеною палкістю, немовби Жинь — лише хроністка, яка має записати історію, що швидко висковзує від нього.
Дадзі, як і раніше, відмовчувалася, коли Жинь тиснула на неї, спонукаючи розповісти про обставини, що призвели до запечатування Дзяна Але вона погоджувалася відповідати про інші його вислови. Щоночі, коли вони о влаштовували табір, вона сідала поруч із Жинь і Кітаєм та розповідала історії, яких Жинь ніколи не знаходила в бібліотеках Сінеґарда Ці обговорення набували аж вигляду допиту. Жинь засипала Дадзі питаннями, а Дадзі відповідала на все, що могла, часто дуже детально, наче, описуючи кожен незначний випадок, вона могла відволікти Жинь від важливих запитань.
Жинь розуміла, що робила Дадзі. Знала, що її обманюють у
— Чому Жиґа такий схожий на представників дому Їнь? — запитала вона.
— Бо він один з них, — відповіла Дадзі. — Це мало б бути очевидним. Його батьком був Їнь Дзесю, молодший брат Воєначальника Дракона.
— Брат Вейсжі?
— Ні, дядько. Тоді Воєначальником Дракона був Їнь Важа Батько Вейсжі.
Отже, Неджа — племінник Жиґи. Жинь замислилася, чи їхня сила передається по крові, як спірлійська спорідненість із Феніксом. Хоча Їні мали інакші стосунки з Драконом. Жиґа був справжнім шаманом, побував у Пантеоні й став посудиною з силою, яку вільно віддавав і вільно отримував. А Неджа був рабом чогось спотвореного і нечистого, істоти, якої ніколи й не мало б існувати в матеріальному світі.
— Дзесю судилося стати Воєначальником Дракона, — сказала Дадзі. — Він був природженим лідером. Переконливим, безжалісним і здібним Важа був найстаршим, але дитиною. Смиренний, боявся відкритої конфронтації. Завжди вклонявся тим, кого боявся, схиляючись через страх зламатися. Через кілька років окупації призахідники вирішили, що хочуть організувати транспортні перевезення муґенського опіуму в затоку Червоних скель. Важа погодився і відіслав молодшого брата супроводжувати призахідницькі вантажні кораблі через канал. Замість цього Дзесю нашпигував затоку вибухівкою і потопив муґенський флот.
— Дзесю мені подобається, — зауважила Жинь.
— Коли я вперше почула його ім'я, він уже був мертвий, — сказала Дадзі. — Але Жиґа багато про нього розповідав. Він завжди поважав батька Той був страшенно запальним, імпульсивним. Не міг терпіти образ. Ви чудово поладнали б за умови, що спершу не повбивали б одне одного.
— Я так розумію, його вбили призахідники, — сказала Жинь.
— Вони дуже цього хотіли б, — відповіла Дадзі. — Але відкрита війна ще не розгорілася, тож вони не хотіли провокувати її вбивством члена елітної родини. Натомість Важа вислав Дзесю до окупованої території на півночі провінції Коня, відправивши всю родину і відрізавши його від продовження роду. Ось чому ти ніколи не знайдеш його портрета в Арлонському палаці. Коли ми зустрілися, Жиґа був сиротою. Муґенці закатували його батька до смерті в робітничому таборі, й лише боги відають, що сталося з його бідолашною матір'ю. Коли я вперше його побачила, Жиґа був жалюгідним, самі шкіра й кістки. Він перебивався крадіжками їжі зі смітників.
— Виходить, ви познайомилися дітьми, — озвався Кітай.
— Ми всі виросли на окупованій півночі. Ми з Дзяном могли бути місцевими. Або дітьми біженців, — Дадзі стенула плечима. — Тепер уже й не пригадаєш. Ми всі рано втратили батьків, ще до того, як вони могли б розповісти нам, з яких провінцій ми родом. Можливо, саме тому ми так згуртувалися. Ми були родом нізвідки, тож хотіли правити скрізь.
Було дивно уявляти Тріаду дітьми. В уяві Жинь вони з'явилися в цьому світі повністю сформованими, могутніми й божественними. Вона рідко думала про те, що був час, коли вони були всього лише смертними, як колись і вона. Юними. Наляканими. Слабкими.
Вони росли в найскладніший період нікарської історії. Жинь знала країну в стані відносного миру перед третьою війною, а Тріада народилась у непрості часи. Вони росли, не знаючи нічого, окрім пригноблення, приниження і страждань.
Не дивно, що вони коїли такі звірства. Не дивно, що знаходили спосіб повністю виправдати свої дії.
— Як вам вдалося вибратися? — запитала Жинь.
— Муґенці переймалися дорослими солдатами, а не дітьми. Нас не помічали. Насправді, найскладнішим виявилося провести мене повз господинь будинків розпусти, — на обличчі Дадзі майнули незрозумілі емоції, вона стисла губи й смикнула бровою, але все швидко зникло. — Ми не знали, куди йшли, лише те, що хотіли вибратися. Щойно перетнули кордон, то днями блукали в степу й мало не вмерли від голоду, перш ніж нас знайшли кетреїди Вони взяли нас до себе. Навчили нас.
— А потім ви їх убили, — промовила Жинь.
— Так, — зітхнула Дадзі. — Це був нещасливий збіг обставин.
— Вони й досі ненавидять вас за це, — сказала Жинь лише задля того, щоб побачити реакцію Дадзі.— Хочуть твоєї смерті Ти ж про це знаєш, так? Вони просто шукають способу цього домогтися.
— Хай ненавидять, — Дадзі стенула плечима. — Тоді вся наша стратегія ґрунтувалася на придушуванні розбіжності поглядів. Хоч би де ми її знаходили. У такі часи не можна лишати сплячих загроз. Мені прикро, що Цевері померла. Я знаю, Дзян її любив. Але ні про що не шкодую.
Як виявилося, Дадзі коїла до страшного чимало речей, про які мала б жалкувати. Жинь цікавили подробиці. Вона змусила її розповісти про всю брехню. Про суперників, яких вона вбила. Про невинних, якими пожертвувала в кривавій стратегії. У розмовах, що тривали дні, а потім тижні, Дадзі змальовувала картинку Тріади, значно безжальнішої і сильнішої, аніж Жинь бодай колись уявляла.
Але й цього було замало. Дадзі завжди розповідала лише цікаві історії, до найменших подробиць. Вона жодною разу не заговорила про день, коли запечатала своїх якорів. І без спонукання ніколи не мовила про самого Жиґу. Вона відповідала на будь-яке запитання Жинь про його минуле, але про вміння чи характер відбувалася найзагальнішими, найтуманнішими деталями.
— Який він був? — запитала Жинь.
— Неймовірний. Прекрасний.
Жинь роздратовано пхикнула;
— Ти описуєш картину, а не чоловіка.
— Не існує іншого способу його описати. Він був чарівний. Усе, чого можна хотіти від лідера, і навіть більше.
Жинь цим не вдовольнилась, але знала, що низка запитань лише викличе ті самі відповіді.
— Тоді чому ти його приспала?
— Ти знаєш чому.
Жинь спробувала заскочити її зненацька;
— Тоді чому ти його боїшся?
Голос Дадзі набув обережного, крижаного спокою:
— Не боюся.
— Маячня. Ви обоє...
— Я
— Принаймні Дзян. Він кричить ім'я Жиґи вві сні. І зіщулюється, коли я згадую про нього. Схоже, він переконаний, що ми тягнемо його на ту гору на смерть. Чому?
— Ми любили Жиґу, — спокійно відповіла Дадзі. — І якщо колись боялися його, то лише тому, що він був видатним, а видатні правителі завжди пробуджують страх у серцях слабких.
Розчарована, Жинь знову змінила тактику;
— Хто така Ханелай?
Ну хоч цього разу Дадзі була вражена.
— Де ти почула це ім'я?
— Відповідай на запитання.
Дадзі вигнула брову, не виказуючи нічого:
— Ти перша.
— Колись Сожцань Сіжа сказала, що я схожа на Ханелай. Ти її знала?
У виразі Дадзі сталася якась зміна Жинь не змогла як слід зчитати її. Подив? Полегшення? Вона немовби була ближче до межі, ніж хвилину тому, але Жинь не знала, що змінилося.
— Ханелай не варта твоєї уваги. Ханелай мертва.
— Хто вона? — наполягала Жинь. — Спірлійка? Ти її знала?
— Так, — сказала Дадзі. — Знала І так, вона була спірлійкою. Насправді, генералом. Вона билася пліч-о-пліч із нами у Другій Маковій війні. Вона була гідна поваги. Дуже смілива і дуже дурна.
— Дурна? Чому...
— Бо стала проти Жиґи, — Дадзі підвелася, явно завершуючи розмову. — Якщо людині не бракує клепки, вона не кидатиме йому виклик.
На цьому розмова обірвалася. Жинь багато разів намагалася повернутися до цієї теми, але Дадзі нічого не розповіла Вона більше й словом не обмовилася, що саме зробив Жиґа Ані про те, що Жиґа скоїв із Дзяном, ані про ту ніч, коли Дзян втратив розум, ані про те, як такий видатний і могутній шаман міг не помітити нападу на Спір. Цих прогалин для Жинь вистачило, щоб скласти докупи хиткі теорії, хоча їй страшенно не подобалося, до чого вони хилять.
Вона не хотіла, щоб це виявилося правдою. Значення цієї правди завдало б їй надто сильного болю.
Вона знала, що Дадзі про щось їй бреше, але частина її не хотіла знати, про що саме. Вона хотіла просто продовжувати йти у стані придушеної невіри й сподіватися, що ця війна закінчиться, коли вони розбудять Імператора Дракона Але минуле шкрябало її розум, немовби язиком по відкритій рані, й мука незнання та нерозуміння стала нестерпною.
Нарешті Жинь вирішила отримати відповіді від Дзяна.
Це було складно. Вона мусила опинитися з ним наодинці. Але поруч із ним день і ніч була Дадзі. Вони спали, йшли та їли разом. У таборі вони часто сиділи, прихилившись одне до одного головами й бурмочучи щось, про що Жинь могла лише здогадуватися. Щоразу, коли Жинь намагалася поговорити з Дзянем, Дадзі була десь поруч так, щоб усе чути.
Вона мусила вибити Дадзі з гри, хай навіть лише на кілька годин.
— Можеш дістати мені сильну дозу лаундануму? — запитала вона в Кітая. — Потайки?
Він стурбовано глянув на неї:
— Навіщо?
— Не для мене, — квапливо відповіла вона. — Для Зміївни.
Його обличчя осяяло розуміння:
— Ти граєш у небезпечну гру.
— Байдуже, — сказала вона. — Я мушу знати.
Дадзі виявилася навдивовижу нестійкою до дії наркотику. Можливо, вона й була пильною, мов орлиця, але труднощі походу виснажували її так само, як і всіх. Вона однаково мусила спати. Жинь треба було лише пробратися до намету Дадзі й на півтори хвилини накрити її рот рушником, просоченим лаунданумом, — і її обличчя повністю розслабилося. Жинь кілька разів клацнула пальцями біля вуха Дадзі, щоб перевірити, чи та справді знепритомніла. Дадзі навіть не ворухнулася.
А потім вона розбудила Дзяна.
Він був у полоні чергового кошмару. На скронях виблискували намистини поту, коли він смикався вві сні, благаючи щось незрозумілою мовою, схожою на поєднання муґенської та кетреїдської.
Жинь ущипнула його за руку, потім накрила долонею рот. Він різко розплющив очі.
— Не кричіть, — сказала вона. — Я просто хочу поговорити. Кивніть, якщо розумієте мене.
На диво, страх злетів з його обличчя. І, на її велике полегшення, він кивнув.
Дзян підтягнувся, сів. Потім обвів тьмяними очима намет, затримавшись поглядом на нерухомій постаті Дадзі. Його вуста задоволено вигнулися, коли він здогадався, що саме зробила Жинь.
— Вона ж не мертва, так?
— Просто спить, — Жинь підвелася й показала на двері. — Ходімо. Надвір.
Він слухняно пішов за нею. Щойно вони відійшли достатньо, щоб їх не чули, туди, де завивання вітру глушило все сказане, вона повернулася до Дзяна і вимогливо запитала:
— Хто така Ханелай?
Його обличчя осунулося.
— Хто така Ханелай? — палко повторила Жинь.
З його виразу вона знала, що в неї лише хвилина-дві ясності його розуму, тож треба було якомога краще скористатися цим вікном. Вони з Кітаєм цілий день міркували, про що запитати передусім. Це було немовби намагатися розвідати нову територію в абсолютній пітьмі. Вони забагато не знали.
Зрештою вони зійшлися на Ханелай. Коли Дзян забував Жинь, то, крім Алтаня, найчастіше називав її Ханелай. Він постійно бурмотів це ім'я або вві сні, або ж під час денних гарячкових галюцинацій. Без сумніву, вона асоціювалася в нього з болем, страхом і жахом. Ханелай пов'язувала Тріаду зі спірлійцями. У тому, що Дзян приховував від них, Ханелай була ключем.
Її підозри виявилися слушними. Дзян здригнувся від звуку імені.
— Не роби цього, — сказав він.
— Чого?
— Будь ласка, не змушуй мене згадувати.
Його очі були мов у дитини, величезні від страху.
«Він не невинний», — нагадала собі Жинь. Він таке саме чудовисько, як вона і Дадзі. Він жорстоко вбив доньку Сожцань Сіжі та винищив половину кетреїдського клану з посмішкою на вустах, хоч і вдавав, що цього не пам'ятає.
— Ви не повинні забувати, — сказала Жинь. — Хоч би що ви скоїли, ви не заслуговуєте на забуття. Розкажіть мені про Ханелай.
— Ти не розумієш, — він нестямно похитав головою. — Що більше ти тиснеш, то ближчим стає той, інший...
— Він однаково повернеться, — випалила вона. — Ви просто фронт. Ви ілюзія, яку самі ж і створили, бо занадто сильно боялися поглянути на те, що накоїли. Але ви не можете й далі ховатися, майстре. Якщо у вас лишилася ще бодай крапля мужності, то розкажете мені Ви завинили переді мною. Завинили перед нею.
Останні слова вона виплюнула з такою силою, що Дзян відсахнувся.
Вона почала хапатися за соломинку, шпурляючи в нього фразами, щоб перевірити, яка ж влучить. Вона не знала, що саме Ханелай означала для Дзяна. Не знала, як він зреагує. Але, на її подив, схоже, це таки подіяло. Дзян не втік. Не закрився, як часто бувало раніше, коли його очі скляніли, а розум відступав углиб себе. Дзян довго Дивився на Жинь, не наляканий, не спантеличений, а
Уперше за довгий час він був схожий на того, кого Жинь знала в Сінеґарді.
— Ханелай, — він промовив ім'я повільно, кожен склад із зітханням. — Вона була моєю помилкою.
— Що сталося? — запитала Жинь. — Ви її вбили?
— Я... — Дзян зглитнув. Наступні слова полилися з нього швидко й тихо, немовби він спльовував отруту, яку тримав під язиком. — Я не хотів... Я цього не вирішував. Жиґа вирішив без мене, а Дадзі нічого мені не казала, доки не стало запізно, але я намагався попередити її...
— Зачекайте, — промовила Жинь, приголомшена. — Попередити про
— Я мав зупинити Ханелай, — він продовжив говорити, ніби й не чув її. Це вже була не розмова, він звертався не до неї, а радше до себе, вивільняючи потік слів, немов боявся, що якщо не промовить їх зараз, то вже не матиме такої нагоди. — Вона не мала б йому говорити. Вона хотіла допомоги, але ніколи її не отримала б, і я це знав. Вона мала б піти, якби йшлося не про дітей...
— Дітей? — повторила Жинь.
— Таких дітей, як Алтань? Як я?
— Алтань? — Дзян кліпнув. — Ні, ні... Бідолашний хлопчик, він так і не вибрався...
— Не вибрався
Але мить минула. Дзян витріщився на неї, його тьмяні очі були порожні Той, хто мав відповіді, зник.
—
Він відсахнувся.
— Вибач, — стиха промовив він. — Я не можу... Не роби мені боляче...
— От же сука!
Їй несила було бачити його таким боягузом, дорослого чоловіка, який поводився мов дитина їй хотілося виблювати від сорому.
Вона схопила його за руку і потягла назад до намету. Він мовчки корився, смиренно вклавшись на ковдру, й навіть не глянув на скручену постать Дадзі.
Перш ніж піти, Жинь змусила його випити чашку лаунданумового чаю. Його сон буде мирним і без сновидінь. А завтра, якщо Дзян спробує розповісти комусь про те, що сталося, вона легко вдасть, наче все, що він каже, — це просто його звична нерозбірлива балаканина.
— Оце й усе, що він сказав? — Кітай перепитував уже чи не всоте. — «Якби йшлося не про дітей»?
— Це все, що мені вдалося з нього витягти, — Жинь простягла одну ногу поперед іншої і штовхнула себе вперед, щоб піднятися.
Після світанку вони пройшли лише годину, але вона була вже така виснажена, що навіть не уявляла, як переживе день. Вона не змогла заснути, бо слова Дзяна знову й знову відлунювали в голові. Зараз у них було не більше сенсу, аніж коли він уперше їх пробурмотів. Її тисяча запитань без відповідей лише приросла ще тисячею нових.
— Він не сказав чиїх, він не сказав де...
— Я про те, що, певно, це спірлійські діти,— сказав Кітай.— Правда? Якщо до цього була причетна Ханелай, то інакше й бути не могло.
Він уже це говорив. Вони бились об ту саму стіну цілий ранок, але це був єдиний висновок, якого їм вдалося дійти з бодай якоюсь упевненістю. Дзян був якось причетний до Ханелай і спірлійських дітей, і провина за це досі роз'їдала його зсередини.
Але
— Усе це марно, — заявив Кітай після паузи. — Забагато невідомих. Ми не можемо скласти докупи історію, відштовхуючись лише від припущень. Ми й гадки не маємо, що сталося двадцять років тому.
— Хіба що зробимо це знову, — сказала Жинь.
Він скоса глянув на неї:
— Ти й справді хочеш зробити це знову?
Не встигла Жинь відповісти, як до неї наперед колони проштовхалася розчервоніла Венка. Таке траплялося рідко. Зазвичай Венка йшла ближче до кінця, наглядаючи за тилом та відстежуючи відсталих і дезертирів.
— Жинь, є проблема.
Жинь жестом вказала людям спинитися.
— Що сталося?
— Дві дівчинки, — на обличчі Венки застиг дивний вираз. Солдати... Ох, я хотіла сказати, вони...
— Вони до них торкнулися? — різко запитала Жинь.
Вона чітко пояснила свою політику стосовно сексуальної наруги. Перших двох солдатів спіймали на тому, що вони серед ночі затиснули молоду жінку в кутку. Жинь і Венка їх кастрували і лишили спливати кров'ю в багнюці, встромивши їхні члени їм до рота Більше подібного не траплялося.
— Річ не в тім, — швидко сказала Венка — Але вони організувалися проти них. І хочуть покарання.
Жинь нахмурила брови.
Венка почувалася дуже незатишно.
— За наругу над тілами.
Жинь заквапилася за Венкою в хвіст колони. Пробившись крізь юрбу, вона побачила труп. Жинь упізнала одного з колишніх офіцерів Воєначальника Мавпи. Його тіло лежало на снігу, руки й ноги широко розкинуті, немовби його підготували до розтину. Але з тулуба ведмідь немовби відгриз два великі шматки: один біля грудей, інший ближче до живота.
Потім Жинь побачила дівчат, обидві навколішках зі зв'язаними за спиною руками їхні руки були в крові Вуста й підборіддя також.
У Жинь усе нутро скрутилось у вузол, коли вона збагнула, що сталося.
— Їх треба спалити!— крикнув солдат, ще один із людей Ґужубая.
Він стояв над вищою дівчинкою, тримаючи руку на мечі, немовби готовий стяти їй голову просто тут і зараз.
— Вони його вбили? — швидко запитала Жинь.
— Він був мертвий, — вища дівчина рвучко підняла голову, у її очах горіла зухвалість. — Він уже був мертвий, він був хворий, ми не...
— Стули пельку, мала хвойдо! — солдат копнув її в поперек.
Дівчина міцно стиснула зуби, її очі розширилися від болю, але вона навіть не скрикнула.
— Розв'яжіть їх, — сказала Жинь.
Солдати не зрушили з місця.
— Це що, суд? — Жинь підвищила голос, намагаючись наповнити його тим звучанням, яке легко далося їй у печері. — Справедливість — моя турбота, а не ваша Розв'яжіть і відпустіть.
Вони похмуро підкорились, а потім повернулися до колони. Жинь присіла перед дівчатами. Спершу вона їх не впізнала, але тепер побачила, що це ті, яких вона завербувала у Вулику: бліда, вродлива бродяжка та її сором'язлива, травмована сестра їхні обличчя схудли й осунулися, але вона впізнавала цей важкий, кремінний погляд.
— Піпадзі? — нарешті вона згадала їхні імена. — Дзюто?
Вони не виказали того, що почули її. Піпадзі розтирала руки.
Дзюто, вгамовуючи схлипи сестри притлумленим шепотінням.
— Ви його їли,— промовила Жинь, не впевнена, що ще їй сказати.
Це було надто дивно, надто неочікувано. Вона не знала, як чинити далі.
— Я вже сказала, він був мертвий. — Якщо Піпадзі й боялася, то вміло це приховувала. — Коли ми знайшли його, він не дихав.
Дзюто поруч із нею облизала пальці.
Приголомшена, Жинь витріщилася на них.
— Не можна такого робити. Це не... Ну тобто це насильство. І це огидно.
— Це їжа, — Піпадзі знуджено глянула не неї. То був виснажений, байдужий погляд, причиною якого може стати лише голод. «Ну ж бо, — говорили її очі. — Вбий мене. Я навіть цього не відчую».
А потім Жинь помітила, що труп не був спаплюжений так сильно, як здалося спочатку. Таке враження склалося через криваві плями на снігу. Дівчата зробили лише два акуратні надрізи. Один — над серцем, другий — над печінкою. Вони одразу взялися за органи, які дали б найбільше насичення, а отже, вони й раніше добували м'ясо з тіл. А тепер стали вправними в цьому, тобто це їх лише вперше спіймали.
Але що Жинь мала з цим робити? Змушувати голодувати? Вона не могла наказати їм харчуватися лише пайком. Цього було замало, щоб вижити. Звісно, Жинь харчувалася нормально. Вона була генералом, спірлійкою, єдиною в цій колоні, кому не можна голодувати. А от Піпадзі та Дзюто не були важливі, навіть не були підготовленими солдатами. Жодної користі від них.
Чи може вона карати цих дівчат за бажання вижити?
— Візьміть усе, що хочете, і покладіть до сумки, — нарешті сказала вона Жинь заледве вірила, що ці слова й справді зірвалися з її язика, але тієї миті вони здалися їй єдино правильними. — Загорніть у листя, щоб кров не підтікала їжте лише коли ніхто не бачитиме. Якщо вас спіймають іще раз, то розірвуть на шматки, і я не допоможу. Зрозуміло?
Піпадзі висунула язика, щоб облизати кров з кутика нижньої губи.
— Вам зрозуміло? — повторила Жинь.
— Як скажеш, — пробурмотіла Піпадзі. Вона кивнула Дзюто.
Не промовивши більше й слова, вони схилилися над тілом і заходилися спритно витягувати органи.
Піпадзі й Дзюто були не єдині, хто почав їсти людську плоть. Просто вони були першими. Що довше розтягувався похід, то очевиднішим ставало, що їхніх припасів не вистачить. Пайок для солдатів скоротили до однієї порції засоленої риби майя та чашки рисової каші на день. Вони збирали все, що могли Дехто з солдатів навіть почав ковтати кору, щоб притлумити голодні судоми, але на такій висоті рослинність була бідна, та й тварин ніде видно не було.
Тому Жинь не здивувалася чуткам, що трупи — зазвичай жертв обмороження чи голоду — розбирали і з'їдали сирими, печеними чи припасали частини на дорогу.
— Нічого не кажи, — порадив їй Кітай. — Якщо ти це дозволиш, то вжахнеш їх. Якщо засудиш, вони обуряться. А якщо мовчатимеш, отримаєш правдоподібне заперечення.
Жинь не бачила іншого вибору. Вона знала, що цей похід буде важким, але їхні перспективи з кожним днем здавалися дедалі тьмянішими. Бойовий дух, на початку мандрівки такий сліпучий і незламний, почав вигорати. У колоні стали скаржитися й перешіптуватися стосовно Жинь. «Вона не знає, куди йде». «Тренована в Сінеґарді, а не може знайти шлях через кляту гору». «Вона веде нас на смерть». Порядок порушувався. Загони постійно ігнорували або не чули її наказів. Вранці потрібна була майже година, щоб табір зібрався й вирушив далі. Спершу дезертирів налічувалася лише дрібка, а потім їх стало десятки.
Венка запропонувала відправити пошукові групи, щоб вистежити їх, але Жинь не бачила в тому сенсу. Яка користь? Дезертири прирікали себе на смерть: на самоті вони за лічені дні замерзнуть або помруть від голоду. Їхня кількість неважлива для її кінцевої перемоги або поразки.
Важлива була лише гора Тяньшань. Тепер їхнє майбутнє було білим або чорним: або вони розбудять Жиґу, або помруть.
Дні почали зливатися в один. Не існувало різниці між одним моментом монотонних страждань і наступним. Жинь, стомлена до неможливості, стала почуватися дуже відсторонено. Була немов спостерігачкою, а не учасницею, ніби дивилася лялькову виставу про прекрасну й самогубчу боротьбу, що вже сталася в минулому і збереглась у вигляді міфу.
Вони були не людьми, а історіями, картинами, що змальовували їхній шлях на настінних сувоях. Поступово земля навколо них змінювалася, ставала яскравішою, різкішою, гарнішою, немовби викривлення було суголосне з міфічним статусом їхньої мандрівки. Сніг виблискував найчистішою білістю. Туман погустішав, а гори, огорнені ним, здавалися менш цільними й розмитішими по краях. Небо набуло блідішого відтінку блакиті, не радісної барви сонячної літньої днини, а тьмяного відтінку акварельної фарби, яку неуважно розтягли по полотні товстим пензликом з кролячого хутра.
Вони бачили багряних птахів із хвостами втричі довшими за тіло. Бачили людські обличчя, викарбувані на корі дерев, не вирізьблені, а первісно вирощені — спокійні, блаженні вирази, що спостерігали за ними без тривоги чи образи. Вони бачили білого оленя, який стояв абсолютно спокійно, поки вони наближалися. Достатньо спокійно, щоб Жинь пройшлася долонею по його м'яких вухах. Вони спробували вполювати його задля їжі, але намарно: він утік, щойно побачив сталь. І потайки Жинь цьому тільки зраділа, бо їй здавалося неправильним нищити таку красу.
Жинь не знала, чи то не були галюцинації від гарячкової втоми. Але якщо й так, тоді це була групова галюцинація, спільне видіння гарної, міфічної нації на етапі становлення.
Було чудово згадати, що ця земля ще може бути такою приголомшливо прекрасною, що в серці дванадцяти провінцій вшито більше, аніж кров, сталь і багнюка. Після століть війни ця країна досі була полотном для богів, і їхня небожительська сутність просочувалася в тріщини між світами.
Можливо, само тому призахідники так сильно хотіли привласнити Нікань. Жинь могла уявити їхню країну лише за покинутими колоніальними будівлями, але їй уявлялося похмуре місце, сіре і брудне, як їхні сутани. І можливо, саме тому вони мусили споруджувати ЦІ позбавлені смаку міста сліпучого світла й верескливою шуму: щоб заперечити той факт, що їхній світ від початку не мав у собі божественного.
Можливо, саме так вони керували й Федерацією. Бо ж нащо муґенці вбивали б дітей і тримали цілу країну заручників, як не заради обіцянки навчитися говорити з богами? Великі імперії невсипущою світу настільки божеволіли, що забували про рішення вирізати єдиний народ, який ще міг мріяти.
Саме це змушувало Жинь іти далі, коли ноги так сильно ціпеніли від холоду, що вона заледве їх відчувала, витягуючи зі снігу; коли скроні пульсували так сильно від сліпучої білості, що яскраво-червоні спалахи застилали зір, — думка про обіцяне виживання й визначену наперед перемогу, бо ж правда всесвіту на їхньому боці. Бо лише хаотичний і незбагненний Пантеон міг пояснити неосяжну й химерну красу їхньої землі, і призахідникам з їхнім нав'язливим, відчайдушним прагненням порядку цього ніколи не збагнути.
Тож Жинь ішла, бо знала, що наприкінці мандрівки на них чекає божественний порятунок. Вона йшла, бо знала, що кожен крок наближає їх до богів.
Вона йшла, аж доки одного ранку Кітай різко не зупинився за кілька кроків попереду неї. Вона напружилася, її серце вже шалено калатало від жаху, але коли він обернувся, Жинь побачила, що Кітай усміхається.
Він показав на щось, і, простеживши за його поглядом далі стежкою, вона побачила одну-єдину блакитну орхідею, що невпевнено пробилася крізь сніг.
Жинь видихнула й заледве стримала сльози.
Орхідеї не можуть рости на такій висоті. Вони ростуть лише на нижчих висотах, у долинах і передгір'ях.
Вони зайшли в провінцію Собаки. Вони почали спуск. Віднині вони йтимуть лише донизу.
З-поміж усіх дванадцяти провінцій провінція Собаки була найбільшою пусткою в Імперії.
Провінція Щура мала бідну землю, провінція Мавпи зовсім не підходила для сільською господарства, а провінція Кабана була беззаконною долиною, що кишіла бандитами. А провінція Собаки була віддалена, гірська і мала таке нещільне заселення, що кількість яків у ній переважала кількість людей. Вочевидь, саме тому Республіка досі її не захопила.
Коли Жинь зі своїми людьми спустилася з гір на кордоні плато Скаріґон, вони не побачили жодних слідів людської цивілізації.
Було б нерозумно сподіватися, що Воєначальник Собаки разом зі своєю армією чекатиме на них з розкритими обіймами біля підніжжя хребта Баолей. Ця зустріч завжди була порожньою мрією, брехнею, яку вона сказала південцям на початку походу, щоб дати їм причину йти далі. Відколи вони втекли з Ковадла, минуло стільки часу, що вона й сама почала в цю брехню вірити.
Вони ще можуть знайти союзників. Провінція Собаки була просторою, відкритою територією, а вони дісталися лише її південно-східного кордону. Можливо, їм ще вдасться знайти кочові отари овець і яків, якими славилася провінція Собаки. Але Жинь знала, що якщо постійно вдивлятиметься у віддалені рівнини, сподіваючись, що на обрії з'являться силуети, це зведе її з розуму.
Вони не могли розраховувати на допомогу. Єдиним варіантом було йти далі до гори Тяньшань на самоті.
Перехід через плато був значно простішим, аніж їхня мандрівка горами. Вони досі були виснажені, їхня чисельність меншала через голод і хвороби. Але тепер земля не була підступно ковзкою під ногами, а повітря не кусало достатньо сильно, щоб убити, тож вони долали втричі більшу відстань за день, аніж на хребті Баолей. Бойовий дух зміцнів. Перешіптування стихли. А коли віддалені обриси хребта Тяньшань з кожним днем ставали ближчими — вже не розмитою лінією на обрії, а чіткими, гострими силуетами на північному небі, — Жинь дозволила собі надію на те, що в них і справді може вийти. Що їхні плани, розмови про Тріаду, які вони вели донині і які здавалися радше туманною фантазією, справді можуть стати реальними.
От тільки вона не могла збагнути, що робитиме, якщо це справді буде так.
— Жинь, — Кітай торкнувся її плеча. — Поглянь.
Вона спіткнулася, затуманена й у напівсні від утоми.
— Що?
Він підняв її підборіддя, щоб вона підвела очі від землі І показав.
— Он там.
Вона не вірила тому, що бачила, але потім колоною прокотилося радісне збентеження, і це підтвердило, що всі помітили те саме — обриси селища, дуже помітного в степу. Густі хмари диму зміїлися з дахів круглих хатин, які обіцяли притулок, тепло і гарячу вечерю.
Колона закрокувала швидше.
— Зачекайте, — сказала Жинь.— Ми не знаємо, чи вони дружні.
Кітай косо глянув на неї. Навколо південці йшли, тримаючи в руках зброю.
— Не думаю, що запрошення зараз щось важить.
— А ти нижча, ніж я думав, — сказав Воєначальник Собаки Цюань Чолан.
Жинь стенула плечима:
— Останнього, хто так про мене сказав, я віддала натовпу на розтерзання.
Вона не добирала слів. Була надто заклопотана жуванням усього розкладеного перед нею на килимку, жорсткої сушеної баранини, шорстких парових булочок, каші з ягнятиною і холодного кислого молока яків у склянці, яким усе це запивала. За будь-якими мірками це було несмачно: провінції Собаки часто дорікали за грубу, несмачну їжу. Але після довгих місяців у горах її язик прагнув будь-яких інших смаків, аби лише не виснажливого печіння киплячої води з перцем чилі.
Вона розуміла, що поводиться грубо. Але доки ніхто не спробує її вбити, вона їстиме.
Жинь висмоктала рештки соковитого мозку з баранячої кістки, глибоко й задоволено вдихнула, а потім витерла руки об штани.
— Я вас зовсім не впізнаю, — відверто сказала вона. — Зміна командування?
Колись вона зустрічалася з Воєначальником Собаки, ненадовго, під час післявоєнної ради Імператриці в Лусані. Він не справив на неї враження. Вона ледь пам'ятала його риси, та зрозуміла, що чоловік, з яким вона зараз вечеряє, худорлявіший, вищий і значно молодший. Але також вона вловила й певну родинну схожість у рисах: Чолань мав такі самі довгі, вузькі очі й високе чоло, як і в чоловіка, якого Жинь вважала його батьком.
Чолань зітхнув:
— Я казав батькові не відповідати на поклик Вейсжі. Він мав би здогадатися, що Воєначальник Дракона хоче не просто поговорити.
— Це було нерозумно, — погодився Кітай. — Вейсжа надіслав його голову?
— Вейсжа ніколи не був таким співчутливим, — голос Чолана пожорсткішав. — Він надіслав мені низку сувоїв з погрозами живцем зняти з батька шкіру й прислати мені її вичиненою, якщо провінція Собаки не капітулює.
Тон Кітая був абсолютно нейтральний, без осуду:
— І ви дозволили батькові померти.
— Я знав, якою людиною був мій батько, — сказав Чолан. — Він радше загинув би від власного клинка, аніж вклонився б. Вейсжа надіслав посилку. Я так її й не відкрив. Я її поховав.
Його голос затремтів — лише трохи, — коли він закінчив говорити Він юний, збагнула Жинь. Чолан тримався по-генеральськи, і було очевидно, що його люди саме так до нього й ставились, але голос виказував вразливість, якої не могли приховати обвітрена шкіра й пишна борода.
Він був такий, як вони. Молодий, наляканий і навіть не уявляв, що робить, але щосили намагався вдавати, що це не так.
Кітай жестом обвів табір:
— Я так розумію, це не постійна столиця?
Чолан похитав головою:
— Гожулань — прекрасне місце. Храми, вибиті в гірських схилах, великі статуї заввишки з будівлі на кожному кроці. Ми покинули його, щойно вони надіслали те, що, я припускаю, було головою мого батька в кошику. Я не надто хотів, щоб мене закололи в моєму ж ліжку.
— Схоже, досі вам вдавалось уникнути страти, — сказала Жинь.
Чолань стривожено глянув на неї:
— Лише тому, що ми ніколи не були достатньо великою фігурою на нікарській шахівниці. Ніхто достеменно не знає, що з нами робити.
Це була правда. Провінція Собаки завжди була на периферії імперської політики. Вони були занадто віддалені від центрів влади, щоб відчувати гніт будь-якого режиму, але жоден правитель ніколи не намагався встановити більший контроль над цією територією, бо на неосяжному, посушливому плато було дуже мало вартого того, щоб його контролювати. Собаки розводили худобу для існування, але не торгували. Їхню землю було марно розорювати, бо ж на яловому, кам'янистому ґрунті не росло нічого, окрім трави.
— Але ж ви знаєте, що Республіка не ігноруватиме вас вічно, — сказала Жинь.
— Ми це чудово розуміємо, — зітхнув Чолан. — Передбачаю, що йтиметься про принцип. Зміна режиму вимагає абсолютного домінування. Інакше, маючи тріщини у фундаменті ще до початку правління, створюєш поганий прецедент.
— Річ не тільки в цьому. Ваші мінерали. Неджа говорив мені, що призахідники їх обговорювали. Вони вважають, що під цим плато є вугілля, вольфрам і срібло. І вони просто в захваті від цього й готують усілякі машини, щоб пробуритися під поверхню землі, щойно знатимуть, що заходити сюди безпечно.
Було не схоже, що Чолана здивувала ця новина.
— Я так розумію, що
— Тією чи іншою мірою, — сказав Кітай.
— Тож ми на одному боці! — палко промовила Жинь. Можливо, надто палко — вона чула неприхований голод у власному голосі, але Південна армія пройшла такий довгий шлях, маючи лише крихітну надію, що вона відчайдушно прагнула зміцнити цей союз. — Ви нам потрібні. А ми — вам. Ми приймемо всю гостинність, яку ви можете нам дати. Мої солдати змучені голодом, але дисципліновані. А потім ми можемо підрахувати, скільки маємо війська...
Чолан підняв руку, щоб перервати її:
— Тут ти не знайдеш союзників, спірлійко.
Вона вагалась:
— Але Республіка — ваш ворог.
— Республіка обклала санкціями це плато, ще коли почався ваш похід, — у голосі Чолана не було ворожості, лише обережна відмова. — Ми заледве самі тримаємося на плаву. І в нас немає оборони, щоб повстати. Наше населення завжди було більш роздробленим, аніж в інших провінціях. У нас немає іншої зброї, окрім луків та фермерського знаряддя. І вже точно не знайдеться пороху. Можемо запропонувати вам добру страву й нічний перепочинок. Але якщо вам потрібна армія, тут ви її не знайдете.
Жинь це знала Вона помітила очевидну бідність табору Чолана Тож могла здогадатися, що армія провінції Собаки обмежується його незначною особистою охороною. Вона знала, що це не та база, з якої можна розпалити повстанський рух: надто голо, надто відкрито, надто уразливо для повітряних атак. Вона знала, що тут нема війська, особливо такого, яке б здолало орду дирижаблів.
Але вона прийшла сюди не заради армії.
— Ідеться не про чисельність, — сказала вона. — Просто проведіть нас до гір.
Чолан примружився:
— Куди ви намагаєтеся дістатися?
Вона кивнула на віддалений хребет.
Його очі розширилися:
— Гора Тяньшань?
— Угорі є те, що допоможе нам перемогти, — сказала Жинь. — Але проведіть нас туди.
На його обличчі застигла недовіра.
— І ви плануєте сказати мені, що це?
Жинь перезирнулася з Кітаєм, пін похитав головою.
— Буде краще, якщо ви не знатимете, — відверто сказала вона. — Навіть мої офіцери не в курсі.
Чолан мовчав, вивчаючи її. Жинь розуміла його вагання. Він — новопризначений Воєначальник, який прийняв спадок убитого батька й намагається зробити так, щоб його люди вижили, коли інших варіантів просто не лишилось. І ось з'являється вона, втікачка, на яку в Республіці полюють найбільше, і просить його знехтувати обережністю й допомогти піднятися на віддалену гору заради чогось, чого він не розуміє.
Це прохання було безглуздим. Але після смерті батька він мусив знати, що це його єдиний варіант. Зухвалість — безглузда.
— Про ту гору ходять чутки, — нарешті озвався він.
— Які? — запитала Жинь.
— Тумани там щільні, як стіни, — сказав Чолан. — Стежки не такі, якими годиться бути стежкам: вони вигинаються й замикаються в себе, змушуючи вас блукати колами. Якщо загубите шлях, то вже ніколи його не знайдете. І ще жоден із тих, хто ризикнув піднятися на вершину, не повернувся живим.
— Троє повернулися, — сказала Жинь. — І схоже, тепер їх стане четверо.
Чолан гостинно прийняв їх у своєму поселенні на ніч.
— Тут небагато прихистку, — вибачився він. — Це тимчасова стоянка, тож буде не дуже зручно. І в нас ніде розмістити всіх. Але можемо нагодувати вас, дати ковдри й відправити наших лікарів обробити ваші рани. Якщо хочете, моє помешкання — ваше.
Спершу Жинь відмовилася з ввічливості, наполягаючи, що вистачить і її намету. Але потім Чолань запросив їх з Кітаєм до своєї круглої хатини, навдивовижу міцної, яка могла забезпечити значно кращий прихисток від різких нічних вітрів, аніж тонкі, потерті наметові стінки, й вона одразу погодилася.
— Влаштовуйтеся, — сказав Чолан. — Сьогодні я посплю під зірками.
Жинь уже давно не пропонували такої простої доброти, не очікуючи нічого натомість, тож вона не одразу знайшлася, що відповісти.
— Дякую вам. Щиро дякую.
— Гарного відпочинку, спірлійко, — він розвернувся, щоб піти. — На світанку вирушаємо до гори Тяньшань.
Посеред хатини лежав підбитий матрац для сну щонайменше сантиметрів у п'ять завтовшки. Від самого погляду на нього в Жинь віддалися болем плечі й спина. Після тижнів спання скрученою на холодній, жорсткій землі це здавалося неймовірною розкішшю.
— А тут непогано, — сказав Кітай, відлунюючи її думкам. — Хочеш, щоб я вартував першим?
— Ні, йди і спи, — розпорядилася вона. — Я хочу подумати.
Жинь знала, що він втомлений. Доки вони розмовляли з Чоланом, вона не раз бачила, як у нього злипалися очі. Вона сіла біля матраца, схрестивши ноги й чекаючи, доки Кітай умоститься під ковдрами, а потім узяла його за руку.
Він переплів її пальці своїми.
— Жинь.
— Що?
У темряві його голос прозвучав дуже тихо.
— Сподіваюся, ми знаємо, що робимо.
Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула і стиснула його пальці.
— Я теж.
Це була безглузда, неважлива розмова, яка навіть близько не відбивала ані тривоги, що турбувала їхній розум, ані жахливості того, що мало статися далі. Але вона зрозуміла, що він мав на увазі Розуміла його збентеження, його страх і глибокий жах, що пробирав до кісток від того, що хороших варіантів у них не лишилося. Вони йшли в джунглях, які аж кишіли зміями, тягли на плечах тягар майбутнього всього півдня, й один невдалий крок міг усе знищити.
Вони зібралися розбудити Жиґу.
Після численних суперечок упівголоса на цьому вони й зійшлися. Розрахунки не змінилися.
Вони не були дурнями. І розуміли ризики й таємничі перестороги Дзяна. Вони знали, що Тріада не буде такою доброзичливою, як стверджувала Дадзі, і що хоч яким був Жиґа, та, коли він прокинеться, може стати небезпечнішим за Неджу чи навіть Республіку.
Але Тріада була нікарцями. Їнь Жиґа, на підміну під свого племінника, ніколи не вклонився б призахідникам. Можливо, вони й коїли жахіття, можливо, коїтимуть знов, але їхній режим принаймні був анафемою для вторгнення призахідників.
Підняти збройне повстання без них було самогубством, а капітулювавши перед Республікою, вони прирекли б себе на долю, гіршу за смерть. Тріада — це чудовиська, і Жинь точно знала, що ними вони стануть знову, але саме чудовиськ вона й потребувала на своєму боці. Що лишалося?
Та навіть попри необхідність легше не стало. З кожним кроком до гори Тяньшань Жинь почувалася тваринкою, що йде в пастку. Але вони зробили свій вибір і тепер уже нічого не могли вдіяти, окрім як іти вперед і сподіватися, що вдасться вижити.
Вона нерухомо сиділа в темряві, міцно тримаючи Кітая за руку, аж доки його подихи нарешті набули повільного, легкого ритму.
— Не панікуй.
Жинь скочила на ноги. Полум'я огорнуло все тіло. Вона пригнулася, готова до стрибка. Їй довелося б битися вогнем, бо ж меч лишився з іншого боку матраца, занадто далеко, щоб дістати.
«Я мала б здогадатися, — роїлися думки. — Не варто було так легко довірятися Чолану, я мала б знати, що він нас продасть..."
— Не панікуй, — повторив непроханий гість, простягнувши руки перед собою.
Цього разу його голос змусив її завмерти. Жинь упізнала голос. А потім упізнала також і обличчя чоловіка, щойно він вийшов уперед і його риси можна було розгледіти в тьмяному світлі полум'я.
— От зараза, — не стримавшись, вона розсміялася. — Це ти.
— Привіт, — сказав Чаґхань. — Можна вкрасти тебе для розмови?
— Звідки ти дізнався, що я буду тут? — запитала Жинь.
Вони вільно пройшли табором Чолана. Вартові опустили голови, щойно вони наблизилися до периметра, й без зайвих питань випустили їх.
Отже, Чолан у курсі, що Чаґхань тут. Ба більше, певно, саме він дозволив йому ввійти до своєї хатини, не попередивши її.
«Придурок», — подумала Жинь.
— Я стежив за тобою, відколи ти вийшла з Арабака, — сказав Чаґхань. — До речі, вибач, що заскочив зненацька Не хотів оголошувати про свою присутність.
— Як тобі вдалося переконати Чолана впустити тебе в табір?
— Сотня кланів має міцні зв'язки з прикордонними провінціями, — відповів Чаґхань. — У часи Червоного Імператора Сінеґард відсилав сюди своїх найгірших випускників, щоб нас убити.
— Я так розумію, відтоді все дуже змінилося.
— Коли ти на фронті сам, починати нічим не спровоковану війну — це останнє, чого ти хочеш, — сказав Чаґхань. — Ми дуже давно започаткували міцні торговельні відносини. Нам подобаються солдати провінції Собаки. Ми провели неофіційні кордони й домовилися їх не перетинати, допоки вони не вторгатимуться на нашу територію. І досі це діяло.
Поки вони йшли, Жинь постійно зиркала на нього, вражена, яким інакшим він став. Значно щільнішим. Раніше він був схожий на привида, ефемерного духа, що рухався у світі, немовби світло, яке пронизує повітря, — присутній, але завжди не зовсім на своєму місці. А тепер, коли вони йшли, скидалося на те, що він і справді лишав по собі сліди.
— Ти так уважно дивишся, — сказав він.
— Мені цікаво, — озвалася вона. — Ти якийсь інакший.
— Я почуваюсь інакше. Тепер, коли полишаю матеріальну площину, з іншого боку мене вже не тягне назад. Довелося навчитися самому собі бути якорем. І це...
Вона не питала, як воно — сумувати за Царою щосекунди, щодня. Їй не треба було уявляти цю прірву болю, гнітючу втрату. Вона розуміла.
Їй сяйнула думка.
— То виходить, ти...
— Ні Я помираю, — різко відказав він. Не схоже, щоб це хоч трохи його турбувало. Він промовив це так буденно, немовби повідомляв, що наступного тижня збирається на ринок. — З кожним разом мені важче... Ну, тобто важче дотягуватися до богів. Я вже не зможу заходити так далеко й лишатися так надовго, як раніше. Принаймні якщо хочу знову прокинутися. Але я не можу постійно бути в цьому вимірі, це жахливе... цілісне місце, — він зневажливо змахнув на степ. — Тож я не можу зупинитись. І колись зайду надто далеко. І не знайду шляху назад.
— Чаґханю, — Жинь зупинилася. Вона не знала, що сказати. — Я...
— Я не надто цим переймаюся, — сказав він, начебто серйозно. — І дуже хотів би поговорити про щось інше.
Вона змінила тему;
— Як тобі велося після повернення додому?
Коли вона бачила Чаґханя востаннє, він мчав на північ на бойовому коні, переслідуючи банду вбивць свого двоюрідного брата Бектера. Тоді вона боялася, що він поїхав назустріч смерті. Але, схоже, він вийшов із тієї боротьби за владу неушкодженим, переможцем та ще й із чималими загонами та ресурсами.
— Непогано, — сказав Чаґхань. — Як розумієш, Бектер — уже не проблема.
Жинь була вражена, якщо не страшенно здивована.
— І як тобі це вдалося?
— Вбивство і таємна змова Звісно ж, звичайними засобами.
— Аякже. То тепер ти очолюєш кетреїдів?
— Прошу тебе, Жинь, — він ледь помітно їй усміхнувся. — Я очолюю Сотню кланів. І вперше за століття ми об'єдналися, тож я тут говоритиму від їхнього імені.
Він кивнув на щось перед ними. Жинь підняла очі. Вона припускала, що вони просто відходили подалі від поселення Чолана, щоб їх не підслухали, але коли вона простежила за поглядом Чаґханя, то побачила багаття й стрункі силуети в місячному сяйві. Вони підійшли ближче, й вона розгледіла десятки тканинних наметів, розсідланих коней і вартових із луками напоготові. Армійський табір.
— Ти привів усе військо, — сказала вона.
— Звісно, — озвався Чаґхань. — Я не виступив би проти Тріади з меншим.
Жинь зупинилася. Дух товариства між ними розсіявся. Вона зімкнула долоню в кулак, готуючись до бою.
— Чаґханю...
— Я прийшов як друг. — Він простяг руки, щоб показати, що в них нема зброї, хоча Жинь знала, що з Чаґханем це не має значення. — Але я знаю, що ти намірилася зробити, і нам конче треба поговорити. Присядеш?
Я хочу, щоб усі твої лучники опустили луки й сагайдаки на купу поруч мене, — сказала вона. — І щоб ти прися гнувся материною могилою, що я безпечно повернуся до південців до світанку.
— Жинь, та годі. Це ж я.
Вона лишалася непохитною:
— Я не жартую.
Вона трималася з Чаґханем на дружніх умовах. Вона знала, що їхні інтереси, принаймні стосовно Республіки, однакові. Але не мала певності, що ані Чаґхань, ані хтось із кетреїдів не поцілить їй у чоло, якщо вважатиме загрозою. Вона вже мала справу з кетреїдським правосуддям і знала, що уникла його лише тому, що Сожцань Сіжа вважала її корисною.
— Як забажаєш. — Чаґхань подав знак своїм людям, які неохоче підкорилися. — Присягаюся могилою Калаґан з наймадів, що ми тобі не зашкодимо. Так ліпше?
— Значно. — Жинь сіла, схрестивши ноги. — Продовжуй.
— Дякую. — Чаґхань сів навколішки навпроти неї. Розгорнув свою сумку й дістав флакон з кобальтово-синім порошком, відкоркував і запропонував їй. — Лизни кінчик пальця й приклади до язика Одного разу має вистачити. І вмощуйся зручніше. Діє швидко, ти ж пам'ятаєш...
— Зачекай-но, — вона не торкнулася флакона. — Розкажи, що відбувається, перед тим як я відпущу свій дух разом з тобою в прірву. До якого богами підемо зараз?
— Не до богів, — сказав він. — До мертвих.
Її серце здригнулось.
— Алтань? Ти його знайшов?
— Ні, — на обличчі Чаґханя майнула тінь занепокоєння. — Він не.. Я ніколи... ні Але вона спірлійка Більшість духів розсіюються після смерті Саме тому так важко спілкуватися з мертвими. Вони вже зникли з виміру свідомих речей. Але твоя раса затримується. Вони зв'язані люттю і богом, який її підживлює, а це означає, що часто вони не можуть піти. Вони голодні привиди.
Жинь облизала кінчик вказівного пальця, вмочила у флакон, повертіла ним, доки м'який, пухкий порошок не обгорнув шкіру до першого суглоба.
— Ми говоритимемо з Теардзою?
— Ні, — Чаґхань узяв флакон і зробив те саме. — З деким більш нещодавнім. Не думаю, що ви зустрічалися.
Вона підвела очі:
— З ким?
— З Ханелай, — різко підказав Чаґхань.
Жинь без вагань вклала пальця в рот і обсмоктала порошок.
Кетреїдське багаття миттю розмилось і розвіялося, немов фарба у воді. Жинь заплющила очі. Вона відчула, як її дух помчав угору, полишаючи важке тіло, той незграбний мішок із кістками, органами й плоттю, і злетів до небес, мов пташка, звільнена з клітки.
— Зачекаємо тут, — сказав Чаґхань. Вони разом зависли в темному просторі — долині не зовсім пітьмавій, а радше огорнутій туманним присмерком. — Коли я збагнув, що ви йдете до Тяньшаню, я почав шукати. Мені потрібно було розуміти ризики. Я знав, що серед живих не лишилося нікого, хто міг би зіштовхнути тебе з обраного шляху, — він кивнув на червону кулю світла в порожнечі, віддалену зірку, що більшала, наближаючись. — Але вона може.
Зірка перетворилася на стовп полум'я, а потім на жінку, яка зупинилася перед ними, палаючи багрянцем, немовби горіла зсередини.
Жинь втупилася в неї поглядом, їй забракло слів.
Вона знала це обличчя. Знала гостре підборіддя, точену щелепу і ці пильні, похмурі очі Вона бачила це обличчя, коли воно дивилося на неї з дзеркала.
— Вітаю, Ханелай, — сказав Чаґхань. — Це подруга, про яку я так багато тобі розповідав.
Ханелай повернулася до Жинь, її очі владно блукали по ній, немовби в королеви, яка вивчає свою річ. Серце Жинь стиснулося від цікавого відчуття, якогось дивного, незнаного прагнення. Вона вже почувалася так два роки тому, коли торкнулася Алтаневої долоні й зачудувалася тим, яка схожа їхня темна шкіра. Вона й не думала, що колись відчує це знову.
Жинь підозрювала про свою спорідненість із Ханелай. Підозрювала вже давно. А тепер, дивлячись на це обличчя, вона зрозуміла, що то беззаперечно. Вона знала це слово, але ніколи не промовляла його ні до кого. Вона не посміла сказати його вголос.
Однак Ханелай не виказала ані натяку на впізнавання.
— Ти та, хто мандрує з Дзяном Дзиєю? — запитала вона.
— Так, — сказала Жинь. — А ти...
Ханелай загарчала Її очі спалахнули червоним. Її полум'я стрибнуло й розгорнулося, немов вибух, завмерши в часі, смертельні помаранчеві щупальця нависли над Жинь.
— Не бійся, — швидко сказав Чаґхань. — Мертві не можуть тобі нашкодити. Це полум'я нереальне, лише проекція.
Він мав рацію. Ханелай злилася й огризалася, викрикуючи щось незрозуміле, і полум'я вистрілювало з кожної частини її тіла. Але вона так і не наблизилася до Жинь. Її полум'я не пекло, хоча звивалося й вирувало, сутінкова площина лишалася такою ж нейтрально прохолодною, як завжди.
І все ж вона боялася. Жинь знадобилася вся сила волі, щоб не відсахнутися.
— Що з нею?
— Вона мертва, — сказав Чаґхань. — І мертва вже давно. А коли душі не тьмяніють у безодні, їм потрібна прив'язка, тривала ненависть, що втримує від переходу. Вона вже не людина. Вона — чиста лють.
— Але я вже бачила Теардзу. Теардза не була...
— Теардза контролювала себе, — сказав Чаґхань. — Її лють була менша, бо вона сама обрала обставини власної смерті. А Ханелай — ні.
Жинь глянула на Ханелай. Тепер її пульсуюче полум'я й лютий погляд не здавалися такими страшними. Вони здавалися нещасними.
Як довго Ханелай дрейфує в своєму гніві?
— Тобі нема чого боятися, — мовив Чаґхань. — Вона хоче поговорити з тобою, просто не знає як. Якщо заговориш до неї, вона відповість. Уперед.
Жинь знала, що запитати. Це був її шанс нарешті відкопати правду: таємницю, що так довго гноїлася між нею, Дзяном і Дадзі. Вона не хотіла її знати, боялася знати. Це було ніби копирсатися ножем в отруйній рані, щоб забрати отруту, — біль страшенний. Але навіть якщо ця таємниця її знищить, вона мусила її почути. Треба дертися на гору з ясним поглядом.
Вона глянула просто в розлючене, зболене обличчя Ханелай.
— Що він з тобою зробив? — запитала вона Ханелай застогнала.
Голоси літали над Жинь, немов залп стріл, — не всі вони належали Ханелай, не всі були дорослими. Уривки сотень образ жалили її, наче мозаїка болю, складаючись у деталі картини, яку досі вона бачила лише звіддаля.
—
— Розумію, — сказала Жинь.
Вона не розуміла до кінця, але почула достатньо, щоб скласти загальну картину, і цього було досить. Вона більше не могла цього слухати. Не могла думати такого про Дз
Але голоси не змовкали, а крики перекривали крики з нестерпною гучністю:
—
—
— Годі, — сказала Жинь. — Я не можу...
— Не можеш? — голос Чаґханя розітнув її розум, немов гостра крижина. — Чи не хочеш знати?
Голоси злилися воєдино.
— Зрадник, — хрипко верескнула Ханелай, підлітаючи до Жинь. — Дурний, імперіаліст, жалюгідний зрадник...
Її голос спотворився до глибокого подвійного тембру, що потім знову розбився на хор. Коли Ханелай говорила, її вуста рухалися не лише від неї, а й від імені натовпу покійників. Жинь майже бачила їх — орду спірлійців позаду Ханелай, усі плювали їй люттю в обличчя.
— Ти вислухала наші свідчення і відмовляєш нам, ти паплюжиш могили своїх предків, ти та, хто втекла, ти та, хто носить у собі нашу кров, як ти смієш називати себе спірлійкою,
— Досить! — сказала Жинь. — Змусь її замовкнути...
— Вислухай її, — запропонував Чаґхань.
Усередині Жинь розгоралася лють.
— Я сказала:
Щоразу, коли вона використовувала цей наркотик раніше, Чаґхань проводив її назад зі світу духів, тягнучи її нестямну, налякану душу на землю живих. Але Жинь уже не блукала, немов загублена дитина І не збиралася дозволяти Чаґханю маніпулювати собою за допомогою примар і тіней.
Щойно її душа різко повернулася в тіло, висмикнувши її в свідомість, немов плавця на поверхню, Жинь підвелася навколішки й схопила його за плечі:
— Що це, в біса, було?
— Ти мусила дізнатися, — сказав Чаґхань. — І якби це розповів хтось інший, ти не повірила б.
— То що, ти хотів відлякати мене цими довбаними привидами?
—
— Спірлійців винищили муґенці...
— А Жиґа їм це дозволив. Ти чула Ханелай? Це повна історія. Це те, чого Зміїв на тобі ніколи не збиралася розповідати. Федерація викрала спірлійських дітей і в обмін на них вимагала таємниці шаманізму. Жиґа знав, що Ханелай розповість усе муґенцям, знав, що вона більше переймалася цими двадцятьма дітлахами, аніж долею материкової країни, а тому винищив її народ. Він вважав спірлійців тваринами. Яких можна легко позбутися. Гадаєш, до тебе він ставитиметься інакше? Твоїм предкам було б гидко. Алтань не став би...
— Не треба, — грубо відказала вона. — Не говори мені про Алтаня. Ти чудово знаєш, що зробив би Алтань.
Чаґхань розтулив рота, щоб відповісти, але, побачивши вираз її обличчя, змовчав. Зглитнув.
— Жинь,
— Жиґа — наш найкращий і єдиний шанс перемогти в цій війні, — рішуче промовила вона.
— Можливо. А що буде потім? Хто правитиме Імперією? Ти чи вони?
— Не знаю. І яка різниця?
— Ти ж не настільки недалекоглядна, — роздратовано сказав він. — Звісно, ти обмірковувала боротьбу за владу. Йдеться не лише про ворога. Йдеться про те, яким світ буде потім. І якщо хочеш командувати й надалі, то краще почни оцінювати свої шанси супроти об'єднаних сил Тріади. Гадаєш, ти зможеш їх здолати?
— Не знаю, — повторила Жинь. — Але в одному я впевнена. Без них у мене жодних шансів вистояти проти Республіки і призахідників. А зараз то єдині суперники, якими треба перейматися.
— Це неправда. Призахідницька окупація буде нелегкою. Але її можна пережити...
— Ти зможеш її пережити, — пхикнула вона, — лише тому, що ховаєшся в пустельних землях, таких посушливих і мертвих, що нікому й на думку не спаде захопити вашу територію. Не говори тут зі мною про ставки, Чаґханю. Тобі пречудово житиметься на півночі в твоїй гівняній дірі, хоч би що трапилося.
— Стеж за язиком, — різко промовив Чаґхань.
Жинь недовірливо глянула на нього. Тепер вона згадала, чому завжди так його не любила, чому їй завжди кортіло збити цей самовдоволений всезнаючий вираз із його обличчя. Через неприховану поблажливість. Він завжди говорив так, немовби знає краще, немовби читає лекцію дурним дітлахам.
— Я вже не та дівчинка, яку ти зустрів у Кхурдалайні, — сказала вона. — Я не поганий командир Цике. Тепер я знаю, що роблю. Ти намагаєшся захистити свій народ. І я це розумію. Але я намагаюся захистити свій. Я знаю, що тобі заподіяла Тріада, і знаю, що ти хочеш помсти, але зараз вони мені потрібні. І не наказуй мені.
— Твоя впертість тебе погубить.
Вона вигнула брову.
— Це погроза?
— Не починай, — роздратовано мовив він. — Жинь, я прийшов сюди як друг.
Вона прикликала іскорку полум'я в долоню:
— Я також.
— Я не битимуся з тобою. Але ти маєш точно розуміти, на що йдеш...
— Я чудово це розумію, — голосно сказала вона. — Точно знаю, що за людина Дзян, точно знаю, що планує Дадзі, і
Вона підвелася. Кетреїдські лучники повернулися до неї, стривожені, але вона не звертала уваги. Вона знала, що вони не посміють вистрілити в неї.
— Але ти не можеш, так? Бо і в тебе зв'язані руки. Бо ти знаєш, що коли призахідники покінчать з нами, то прийдуть за тобою. Ти знаєш про їхнього Творця і їхній погляд на світ. І ти знаєш, що їхнє бачення майбутнього цього континенту не передбачає в ньому тебе. Ваша територія зменшуватиметься й зменшуватиметься, аж доки призахідники не вирішать і вас прибрати з магій. Я потрібна тобі в цій боротьбі. Сожцань Сіжа це знала. Без мене ви приречені.
Вона підібрала з землі свого ножа. Зустріч скінчилася.
— Завтра я вирушаю на гору Тяньшань. І ти нічим мене не зупиниш.
Чаґхань оцінювально дивився на неї, примруживши очі.
— Мої люди будуть біля гори, готові пристрелити будь-кого, хто з неї вийде.
— Тоді цільтеся гарно, — сказала вона. — Доки вашою ціллю буду не я.
Через сім днів Жинь разом із Дзяном і Дадзі стояла біля підніжжя гори Тяньшань, готуючись до останнього сходження. Дзян ніс на плечах оленя, зв'язавши його кістляві ноги мотузкою. Жинь намагалася не дивитися в ті великі, миготливі очі. Вона знала, ідо у витіканні життя є сила. Заклинання, необхідне для того, щоб зламати Печатку, вимагає смерті.
Гора височіла над ними, облудно прекрасна, з буйною зеленню й латками чистого снігу, огорнута славнозвісними туманами, такими густими, що Жинь ледве бачила стежку на пів кілометра вперед. Заввишки гора була понад сім з половиною кілометрів, ідо робило її найвищою в усій Імперії.
Однак Небесний Храм розташовувався лише на двох третинах її висоти. І все ж їм знадобився б цілий день, щоб туди піднятись, і, цілком імовірно, вони не дісталися б храму аж до заходу сонця.
— Що ж, — Жинь повернулася обличчям до Кітая. — Побачимося ввечері.
Він з нею не йшов. Попри його заперечення, вони згодилися на тому, що на горі він лише заважатиме і що йому безпечніше лишитися в долині в оточенні людей Чолана.
— До вечора, — погодився він, нахилившись, щоб міцно й коротко її обійняти. Мазнув вустами по її вуху. — Не облажайся.
— Нічого не можу обіцяти, — криво всміхнулася Жинь. Вона мусила сміятися, щоб замаскувати погане передчуття кепським гумором, інакше зламалася б під страху. — Це всього лише день, мій любий, не дуже сумуй за мною.
Він не засміявся.
— Повернися, — сказав пін, раптово посмутнівши. Його пальці міцніше стиснули її долоню. — Послухай, Жинь. Мені байдуже, що там станеться. Але ти до мене повернешся.
Дорога на Тяньшань була священним шляхом.
Згідно з усіма міфами, саме з гори Тяньшань спустилися боги. Саме там стояв Лей Ґон, коли посохом висік блискавку на небесах. Саме там Королева-Мати Заходу ростила персикове дерево безсмертя, що прирекло Місячну Діву Чан'є на вічні муки. Саме звідси впала Саншенму, сестра мстивого Ерлана Шеня, коли її вигнали з небес за кохання до смертного.
Було зрозуміло, чому боги обрали це місце: розріджене повітря тут було прохолодне й солодке, а квіти обабіч стежки цвіли так яскраво, що здавалися неземними. Стежка, якою ходили рідко, майже зникла, і, поки вони йшли, навколо було тихо. Ніхто не говорив. Окрім їхніх кроків, Жинь не чула нічого: ані цвірінькання птахів, ані дзижчання комах. Попри природну красу, здавалося, гора Тяньшань позбавлена іншого життя.
Дирижаблі з'явилися ближче до полудня.
Спершу Жинь подумала, що гуркіт їй мариться — таким невиразним він був. Подумала, що приглушене дзижчання — лише спогад, який у ній спричинили страх, тривога й сильна втома.
Але потім Дадзі мов уклякла на місці, й Жинь збагнула, що й та це чує.
Дзян глянув на небо і застогнав:
— От же чортівня!
Повітряні судна повільно з'являлися зі стіни густого білого туману, одне за одним. Чорні фігури, наполовину сховані в хмарах, скидалися на чудовиськ, що зачаїлися для стрибка.
Жинь, Дзян і Дадзі досі були нижче за них, відкриті на білому снігу, три цілі, дуже помітні для стрільців.
Як давно Неджа знає, де вона? Відколи вони дісталися провінції Собаки? Чи відколи вона почала похід? Певно, він відправив за південцями розвідувальні машини, що, непомічені, ховалися за горизонтом, відстежуючи їхнє пересування через хребет Баолей, аби побачити, куди вони йдуть, наче мисливець за оленям іде до всього стада. Певно, він розумів, що вони вирушили на захід у пошуках порятунку. А після спустошливої поразки в Ковадлі, конче потребуючи перемоги, щоб дати раду призахідникам, він, схоже, вирішив зачекати з повним придушенням опору в зародку.
— Чого чекаєш? — просичала Дадзі. — Удар по них.
Дзян похитав головою:
— Вони поза зоною досяжності.
Він мав рацію. Повітряні судна несміливо кралися крізь туман, ніби терплячі хижаки, вичікуючи, куди ж їхня здобич метнеться далі. Але вони зависли на такій віддалі, що здавалися лише розмитими обрисами в небі, куди тіні Дзяна точно не дістали б. Вони не наближалися. І не стріляли.
«Неджа знає», — подумала Жинь. Вона була впевнена: це єдине пояснення. Якимось чином Неджа збагнув, що вона намагалася зробити, чи принаймні мав стосовно цього припущення. Він ще не був готовий убити Тріаду. Він мусив з'ясувати заради призахідницьких наглядачів, що саме в тій кімнаті.
— Тоді поквапмося, — різко відказала Дадзі, знову глянувши на стежку. —
Їм лишалося тільки йти за нею слідом.
Жинь видерлася на ковзкий камінь, усі думки з її розуму вибив абсолютний крижаний страх. Тепер її сумніви стосовно Тріади не мали значення. Хоч би що там скоїв Дзян, хоч би що він від неї приховував, хоч ким були ті діти — все це не має значення. До неї підкрався Неджа, готовий стерти її на порох одним-єдиним наказом Вона мала лише один шанс вижити, і це був Жиґа.
Можливо, вона й збиралася розбудити чудовисько. Але їй було байдуже.
На височині стежка губилася в такому густому тумані,
Вона досі чула флот дирижаблів, але тепер машини повністю сховалися з очей. Дзижчання також притлумилося, немовби флот спершу наблизився до гори, а потім відступив.
Чи бачили призахідники їх? Певно, що ні, бо ж якщо цей туман такий небезпечний для тих, хто підіймався на гору, для повітряного судна він мав би становити подвійну загрозу. Мабуть, вони відлетіли до чистішого неба, чекаючи, доки вдасться з'ясувати точне розташування своїх цілей.
Скільки часу вони їм дадуть? Години? Хвилини?
Дихати ставало дедалі важче. За час походу вона звикла до розрідженого повітря, але вони рідко сходили на таку висоту. Втома сковувала руки та ноги, посилюючись до болючого печіння. Кожен крок перетворювався на муку. Вона сповільнилася до третини від початкової швидкості, вкладаючи кожну краплину енергії, яку могла витиснути зі своїх м'язів, у те, щоб просто переставляти ноги.
Вона не могла зупинитися. Спочатку вони домовилися отаборитися на півдорозі, якщо швидко стомляться, але тепер, з дирижаблями над головою, про це навіть не йшлося.
«По одному за раз», — сказала вона собі. Один крок. Потім ще один. А потім ще, аж доки нарешті крута стежка не поступилася пласкому каменю. Жинь упала навкарачки, відчайдушно прагнучи бодай секундного перепочинку. Її груди важко здіймалися й опадали.
— Он там, — прошепотіла Дадзі в неї за спиною.
Жинь підняла голову, примружилася, а вже за мить з туману показався Небесний Храм — велична дев'ятиповерхова пагода з червоними стінами й похилими кобальтовими дахами, що виблискувала так недоторканно, немовби її побудували лише вчора.
У храму не було дверей. Квадратний отвір пробили просто в стіні там, де вони мали б бути, а за отвором зяяла пітьма. Ніщо не захищало храм від вітру й холоду. Те, що лежало в цих стінах, не потребувало захисту: зсередини пульсувала якась темна, іскриста сила. Жинь відчувала її в повітрі, а коли підійшла, відчуття стало ще щільнішим — ледь уловиме напруження, від якого шкіра бралася сиротами.
Тут межа світу богів і світу людей розмивалася. Це місце благословенне. Це місце прокляте. І вона не знала, чого тут більше.
Вхід до храму вабив, запрошував. Жинь охопило раптове, нагальне бажання втекти.
— Ну от, — сказала Дадзі позаду неї. — Ходімо.
Жинь зглитнула і переступила високий поріг, випускаючи в темряву полум'я, щоб підсвітити собі шлях. У приміщенні на першому рівні не було тепло. Але й холодно теж не було. Там узагалі не було нічого, відсутність температури — місце з бездоганними умовами, щоб лишити його недоторканним. Повітря не рухалося. Жодного пилу. Простір, викарбуваний на кордоні матеріального світу, кімната поза часом.
Її очі поступово звикли до тьмавого освітлення.
У Небесному Храмі не було вікон. Стіни всіх дев'яти рівнів були з цільного каменю. Навіть стеля, на відміну від стель в інших пагодах, які доводилося бачити Жинь, була закрита від неба, тож єдиним джерелом світла тут було червоне сяйво в її долоні.
Жинь обережно підняла й розширила вогонь, намагаючись яскраво освітити кожен куточок кімнати, нічого не підпаливши Угорі вона помітила обриси шістдесяти чотирьох богів. Це були статуї на постаментах, точнісінько таких, як вона завжди бачила в Пантеоні. Полум'я спотворювало їхні тіні, і на високих кам'яних стінах вони здавалися великими, загрозливими.
Так, безсумнівно, боги тут. Вона не просто відчувала їх, а
Посеред кімнати стояв вівтар.
— Велика Черепахо, — озвався Дзян. — І ти справді з ним заморочилася.
Імператор Дракона лежав на ложі з чистого нефриту, смиренно склавши руки на грудях. Не схожий на того, хто провів у комі, без їжі та води два десятиліття. Він взагалі не скидався на живу людину. Він немовби став частиною храму, нерухомий і вічний, як камінь. Його груди не здіймались і не опадали. Жинь не знала, чи він ще дихає.
Схожість із Їнями була очевидна. Його обличчя було немовби виліплене з порцеляни: виразні брови, прямий ніс, приємне поєднання гострих кутів. Довге вороново-чорне волосся вишукано спадало на плечі. Жинь запаморочилося в голові, коли вона ковзнула поглядом по його благородній сплячій постаті. Вона немовби споглядала труп Неджі.
— Не затягуймо, — сказала Дадзі. — Дзия?
Дзян рухався швидко. Не встигла Жинь і оком змигнути, як він опустив оленя на кам'яні кахлі й встромив йому в шию клинка.
Олень нестямно хапав повітря, але навіть не скрикнув. З його рота виривалися лише передсмертне булькотіння й неймовірний потік крові.
— А тепер швидко, поки він не здох. — Дадзі відтягла Жинь із дороги, коли Дзян потягнув оленя, який ще борсався, до підніжжя вівтаря.
Олень захлинався власною кров'ю болісно довго. Нарешті його корчі сповільнилися до хвилини тремтіння, поки кров розливалася підлогою, спікаючись у чіткі, рівні потічки на стиках кам'яних плит. Увесь цей час Дадзі простояла навколішки над ним, одну руку притиснувши йому до боку й ледь чутно щось бурмочучи.
Печеру сповнило тріскотіння, довгий, тривожний гуркіт грому, що дедалі гучнішав, аж доки Жинь не почало здаватися, що пагода ось-ось вибухне. Вона відчувала в повітрі силу. Забагато сили: вона застрягала в горлі, душила. Жинь відсахнулася, раптом вжахнувшись.
Дадзі говорила дедалі швидше, нерозбірливі слова палко злітали з її вуст. Дзян був абсолютно спокійний. Його обличчя спотворилося в якійсь дивній і незнайомій гримасі. Жинь не розуміла, чи він наляканий, чи в шаленстві.
А потім спалахнуло яскраве світло, а за ним прогуркотів удар грому. Жинь не розуміла, що її збило з ніг, аж доки не вдарилася спиною об дальню стіну.
Перед очима їй розпливалися плями. Біль був просто нестерпний. Жинь хотілося згорнутися калачиком і гойдатися туди-сюди, доки він не вгамується, але страх усе ж переважив. Страх змусив її підвестися навколішки, відкашлятися і примружитися, бо ж вона хотіла, щоб до неї повернуся зір.
Дзян стояв спиною до стіни навпроти, нерухомий і з порожнім виразом на обличчі Дадзі впала біля підніжжя вівтаря. Цівка крові цебеніла їй з рота. Жинь кинулася була вперед, щоб допомогти.
Їй підвестися, але Дадзі похитала головою і показала на вівтар, де вперше за понад двадцять років підвівся Їнь Жиґа.
Очі Імператора Дракона були чистим, сяйливим кобальтом. Сідаючи, він повільно обвів поглядом кімнату, всотуючи вигляд пагоди.
Жинь не могла рухатися. Вона не могла навіть говорити: усі слова здавалися недоречними. Немовби якась сила міцно стиснула їй щелепи, якесь тяжіння, що зробило повітря в храмі щільнішим за камінь.
— Ти мене чуєш? — Дадзі підвелася з колін і взяла Жиґу за руку. — Жиґа?
Він довго не відводив від неї очей. А потім прохрипів голосом, схожим на хрускіт гравію:
— Дадзі.
Дзяну немовби стало нічим дихати.
Жиґа на мить глянув на нього, а потім знову перевів погляд на Дадзі:
— Як довго я тут пробув?
— Двадцять років,— Дадзі прокашлялася. — Зна... знаєш, де ти?
Жинь якийсь час сидів мовчки, нахмуривши брови.
— Я плив, — сказав він. Принаймні говорив він зовсім не як Неджа: голос був хрипким від років мовчання і схожим на скрегіт іржавого ножа по камінню. — Не знаю де. Було темно, а боги мовчали І я не міг повернутися. Не міг знайти шляху. І я все думав, хто ж... — Раптом його очі знову сфокусувалися на Дадзі, немовби він лише тепер усвідомив, що говорить уголос. — Я згадав. Ми посварилися.
Бліда шия Дадзі затріпотіла.
— Так.
— І ти це зупинила.
Його погляд затримався на обличчі Дадзі ще довше. Щось промайнуло між ними, чого Жинь не розуміла, щось сповнене каяття, жадання, образи Щось небезпечне.
Жиґа різко відвернувся.
— Дзия! — скомандував він. Його голос став плавнішим, гучнішим і відбивався від стін пагоди.
Дзян підвів голову.
— Так.
— Підійдеш чи як? — Жиґа зіп'явся на ноги, відмахнувшись від простягнутої руки Дадзі. Він був значно
Дзянове обличчя лишалося непроникним.
— Радий бачити тебе знову.
Жиґа повернувся до Жинь:
— А це що таке?
Жинь досі не могла говорити. Спробувала відступити, але, на свій жах, збагнула, що заклякла. Погляд Жиґи був немовби сталеві цвяхи, що тримали її ноги при землі, паралізуючи її мовби зовсім без зусиль.
— Як цікаво, — Жиґа нахилив голову, змірюючи поглядом її постать, немовби вивчав худобу на ринку. — А я думав, їх усіх перебили.
Жинь спробувала дістати ножа. Рука не слухалася.
— На коліна, — спокійно промовив Жиґа.
Вона миттю скорилася. Його голос немовби мав у собі якусь фізичну силу, здатну поставити її навколішки й змусити опустити очі до землі. Він вібрував у її кістках. Відбивався у самому фундаменті пагоди.
Жиґа повільно підійшов.
— А вона нижча за інших. Нащо це?
Ніхто не відповів. Він гмикнув:
— А я вважав Ханелай низькою. Вона виконує накази?
Нарешті Жинь спромоглася заговорити:
—
— Жинь, мовчи, — різко сказала Дадзі.
Жиґа лише розсміявся:
— Я вражений, Дзия. Ти знайшов собі ще одну, так? Ти завжди вважав їх своїми домашніми тваринками.
— Я не його
— О, воно говорить.
Жиґа відхилився й посміхнувся їй широкою, страшною посмішкою. А потім простягнув руку, схопив її за комір і підняв у повітря одним плавним, легким рухом. Жинь видихнула, коли його пальці боляче впилися їй у шию. Вона відбивалася ногами, але оскільки висіла над землею, то могла лише мазнути Жиґу по колінах. Борсання мало не більше користі, аніж у дитини, що вередує. Жиґа підтягнув її до себе, їхні очі опинилися на одному рівні, а обличчя стали так близько, що вона відчула жар його подиху на своїх щоках, коли він заговорив.
— Я проспав дуже довго, мала спірлійко, — прошепотів він. — І я не в гуморі для суперечок.
— О, відпусти її, — сказала Дадзі. — Так ти її вб'єш.
Жиґа пильно глянув на неї.
— А я дозволяв тобі говорити?
— Вона корисна, — наполягала Дадзі. — Вона сильна, допомогла нам дістатися сюди...
— Та невже? Смішно. Раніше ви самі вміли це, — вуста Жиґи задоволено вигнулися. — Що це? Дзия і її трахнув? Мушу сказати, стандарти в нього падають.
— Нічого такого, — швидко сказала Дадзі. — Вона ж дитина Жиґа, не шкодь їй...
— Що це, люба? — Жиґа низько захихотів. — Нарешті пробудила в собі совість?
Дадзі перейшла майже на крик.
— Жиґа, послухай мене,
Жиґа розімкнув пальці.
Жинь упала додолу й безгучно схопилася за горло. Ноги Жиґи бовваніли над нею. Вона припала до землі, готуючись до шаленого удару, але він просто переступив через неї, немовби через ослінчик.
Він крокував до Дадзі.
— Жиґа... — почала була Дадзі.
Але вже наступної миті Жиґа замахнувся й ударив її в обличчя. Голова Дадзі смикнулася вбік Вона скрикнула і схопилася за щоку.
— Заткнися! — сказав Жиґа і вдарив її знову.
А потім ще раз і ще раз, аж доки на паперово-білій щоці Дадзі не з'явився чіткий багряний відбиток долоні.
— Стули пельку, довбана хвойдо!
Приголомшена, Жинь спостерігала за ними, не підводячись. Тривалий час вона вважала Дадзі — Су Дадзі, Зміївну, колишню Імператрицю Нікані — наймогутнішою істотою на планеті. І з першої миті знайомства її боялася. Вона страшенно хотіла
А тепер Дадзі стояла перед нею з опущеними плечима, мовби намагаючись зіщулитися в ніщо, а Жиґа бив її, як собаку. І вона
— Думаєш, я забув? — сипло запитав Жиґа. — Ти, підступна сучко, думаєш, я не знаю, хто вклав мене сюди?
Він підняв руку ще вище. Дадзі відсахнулася до стіни й стиха зойкнула.
— О, тільки не починай. — Жиґа підніс пальці під підборіддя Дадзі і змусив її підняти голову. Зітхнув. — Раніше ти була такою гарненькою, коли плакала. Відколи це ти перестала бути такою гарненькою?
Жинь нудило. Звісно, Дадзі йому цього не подарує. Звісно, вона дасть відсіч. Звісно, Дзян стане на її захист.
Але вони лише відвернулися: Дадзі втупилась у власні руки, а Дзян — у землю. Обоє тремтіли. А потім Жинь збагнула, що в цьому для них немає нічого нового: це відпрацьована реакція на жах, у якому вони жили роками. Жах такий нестерпний, що тепер, через двадцять років, після цілого життя свободи від чоловіка, якого вони ненавиділи, вони досі смиренно схиляли перед ним голови, наче вишмагані пси.
Жинь була не здатна це осягнути.
Та що Жиґа з ними зробив?
І якщо вона зведе його з гори, що він зробить з
«Вбий його, — сказав Фенікс. — Вбий його зараз же».
Жиґа стояв до неї спиною. Вона могла покінчити з цим за лічені секунди, вистачило б швидкого стрибка, випаду й удару. Вона стиснула руків'я ножа, якомога нечутніше зіп'ялася на ноги і вперлася п'ятами в землю. Вона могла прикликати Фенікса, але іноді сталь швидша за полум'я...
Ні Ні Якщо вона зашкодить Тріаді, то лишиться сама. Вона зайшла так далеко. Він її остання, найбільша надія, і вона не може її змарнувати.
Жинь знала, що розбудила чудовисько. Але вона знала це від початку, знала, що їй потрібні чудовиська поруч.
— Я тобі не ворог, — сказала вона. — І не слуга. Я остання спірлійка. І прийшла по твою допомогу.
Жиґа не розвернувся, але прибрав руку від підборіддя Дадзі Він стояв дуже спокійно, схиливши голову набік. Дадзі відступила на крок, розтираючи щелепу, і глянула на Жинь широко розплющеними від подиву очима.
— Я знаю, що ти зробив, — голос у Жинь тремтів, як дівчачий, вона не могла цьому зарадити. — Я все знаю. І мені байдуже. Минуле не має значення. Нікань у небезпеці
Жиґа обернувся. Його очі були широкі, рот дещо розтулений у недовірливій усмішці.
— Ти знаєш?
Він рушив до неї, його кроки були низькі й плавні, мовби у тигра, який підкрадається до здобичі.
— І що ж, по-твоєму, ти знаєш?
— Спір. — Жинь інстинктивно відступила на крок. Усе в ньому випромінювало небезпеку, а від посмішки хотілося розвернутись і втекти. — Я бачила... знаю... знаю, що ти його віддав. Я знаю, що ти їм дозволив.
— То он що ти думаєш? — він нахилився до неї. — Тоді чому ж тобі не хочеться вбити мене, дитино?
— Бо мені байдуже, — видихнула вона. — Бо на наших теренах є інший ворог, удесятеро гірший за тебе, і мені треба, щоб ти його знищив. Зі Спіром ти зробив необхідний вибір. Я розумію. Я також жертвувала життями.
Жиґа довго мовчки дивився на неї. Жинь докладала всіх зусиль, щоб дивитися йому у вічі, її серце так шалено калатало, аж вона боялася, що воно розірветься.
Жинь не могла зчитати його вираз, тому й гадки не мала, про що він думає. Щось не спрацювало, щось пішло не так — вона розуміла це з наляканого обличчя Дадзі, — але вона не могла втекти, не побачивши все на власні очі.
А потім Жиґа закинув голову й засміявся. Його регіт був жахливим, як у Неджі, і водночас ошаліло жорстоким.
— Ні чорта ти не знаєш!
— Мені байдуже, — у розпачі повторила вона. — Призахідники тут, Жиґа. Вони просто зовні, працюй зі мною...
Він підняв руку:
— О, заткнися.
Невидима сила звалила її на підлогу. Коліна спалахнули пекельним болем. Вона стояла навкарачках, марно намагаючись підвестися.
Жиґа присів перед нею та обхопив її обличчя руками:
— Дивися на мене!
Жинь міцно замружилася.
Це не допомогло. Жиґа так сильно впився нігтями їй у скроні, що на мить Жинь здалося: він розчапить їй череп голіруч. Жорстока, холодна присутність прорвалася в її розум, розкопуючи спогади з грубою байдужістю, висмикуючи все, від чого Жинь пересихало в роті під страху. Тітонька Фан, викручування шкіри до почервоніння під одягом, щоб ніхто не побачив. Шіро, недбале поштрикування голок у її венах зі звірячою силою. Петра, відчуття холодного металу на її голому тілі, тонкі вуста, що вигиналися в зачудування щоразу, коли Жинь кривилася.
Це тривало цілу вічність. Жинь не розуміла, що кричить, аж доки горло не зсудомило від напруження.
— О, — сказав Жиґа. — Що ми маємо.
Спогади перервалися. Вона усвідомила, що лежить на підлозі, відсапуючись, а з рота стікає слина.
— Дивися на мене! — повторив Жиґа.
Цього разу вона змучено підкорилася. У ній не лишилося сил на боротьбу. Вона просто хотіла, щоб це скінчилося. Якщо вона просто зробить так, як він сказав, це скінчиться?
— Це ти хочеш бачити? — поцікавився Жиґа.
Його обличчя змінилося Алтаневим Він широко всміхнувся.
А потім нарешті Жинь зрозуміла, що Дадзі мала на увазі, сказавши, що в основі сили Жиґи лежить страх.
Він не просто лякав грубою силою. Він лякав чистою, приголомшливою
Тепер вона зрозуміла, що пов'язує Дзяна, Дадзі і Жиґу. Саме з цієї причини її колись вабило до Алтаня. З Алтанем усе завжди було так просто. Ніколи не треба було думати. Він шаленів, а вона йшла слідом, сліпо й без питань, бо зачаруватися його метою було простіше, ніж вигадати свою. Він лякав її. Заради нього вона померла б.
— Алтань Тренсинь, — вражено промовив Жиґа. — Пригадую це ім'я. Племінник Ханелай, так, Дзия? Гордість острова?
Розум Жинь заполонили нові образи. Вона бачила хвилі, що розбивалися об нерівне узбережжя. Бачила хлопчика, який брів через мілину. Дуже малий, років чотирьох-п'яти. Він стояв на пляжі сам, з тризубом у руці і, зосереджено звузивши очі, спостерігав за хвилями. Його чорнильне волосся спадало м'якими кучерями навколо засмаглої, бронзової шкіри, а обличчя було напружене від зрілого, сильного зосередження, що належало комусь значно старшому. Повільно, не відводячи погляду від води, він підняв тризуб, завівши руку у відпрацьованій стійці, яку Жинь бачила стільки разів.
Вона раптом збагнула, що дивиться на Алтаня.
— Ходімо, — сказав голос, голос Жиґи з її рота, бо це був його спогад і вона переживала те, що Жиґа вже робив у своєму тілі.
Двадцять років тому Їнь Жиґа підійшов до Алтаня Тренсиня і сказав:
— Ходімо зараз же. Твоя тітка чекає.
Жиґа простягнув руку. І Алтань узяв її без жодних запитань чи вагань.
Вона почула, як сміх Жиґи задзвенів їй у вухах. «Тепер розумієш?»
Нажахана, Жинь запнулася, відступивши, але вона досі була в полоні видіння, змушена дивитися стільки, скільки того хотів Жиґа, і не мала змоги отямитися. Вона не могла повернутися до свого тіла, не могла знов опинитися на горі Тяньшань, лише продовжувала спостерігати, як Жиґа веде Алтаня до судна, що чекало біля берега. Судна під кольорами Федерації.
Інші діти чекали на палубах. Десятки дітей. І серед них був один худий, хирлявий чоловік, який швидко перебирав руками по дитячих плечах і чиї вузькі очі танцювали з допитливою радістю, коли він дивився на них так само, як колись — на Жинь. Його вузьке обличчя з гострим підборіддям нависало над нею в найгірші миті її життя і навіть зараз переслідувало в кошмарах.
Шіро.
Двадцять років тому доктор Еїмчі Шіро взяв Алтаня за руку й провів на човен.
І все склалося докупи Останній, жахливий шматочок мозаїки став на місце. Федерація не викрадала спірлійських дітей. Це була Тріада. Це зробив Жиґа Жиґа передав дітей Федерації. Жига натиснув на Ханелай, коли їхні погляди розійшлись, і спостерігав, як її острів здіймається з димом, коли вона зробила неправильний вибір.
— Правду кажеш, — Жиґа прибрав руки з її скронь, лишаючи її навколішках відсапуватися. — Я приймав важкі рішення. Я робив те, що мусив. Але я не працюю зі спірлійцями. Я намагався з Ханелай. Та сучка спробувала перечити моєму слову. Ваше поріддя не служить, ви лише створюєте проблеми. І з тобою інакше не буде.
У Жинь пульсувало в голові. Вона важко хапала ротом повітря, втупившись у підлогу, аж доки перед очима все не припинило обертатися. Цим вона намагалася виграти собі кілька секунд.
Вона сильно помилялася. Домовитися з Жиґою неможливо. Вона не може благати про союз із тим, хто навіть не вважає її людиною.
Йшлося не про приниження.
Йшлося про виживання.
І ставки стали неймовірно чіткими.
Вона так відчайдушно сподівалася на інший розвиток подій. Видерлася на цю гору, воліючи зробити для Тріади що завгодно. Вона знала, що вони скоїли чимало ганебного. І заплющила б на це очі, якби це дало їй змогу скористатися їхньою силою. Якби це означало перемогу над Республікою, вона пробачила б Тріаді мало не все.
Але не це.
Вона підняла голову.
— Дякую.
Вуста Жиґи викривилися в посмішці:
— За що, дівчинко?
— Зате, що все полегшив.
Вона заплющила очі, зосередившись крізь біль на одному моменті люті А потім розкрила долоню.
Полум'я спалахнуло лише на дві секунди, та встигло перекинутися на одяг Жиґи й випалити його дотла.
Фенікс не зник. Жинь досі відчувала зв'язок із богом, у Небесному Храмі чіткіше, ніж будь-коли. Але Фенікса відтіснили, він шкрябався й боровся проти ворога, якого Жинь не розуміла.
Десь у духовній площині між богами розгорілася війна.
Тоді лишається ближній бій.
Жинь витягла меч. Жиґа взяв клинок з вівтаря за мить до того, як вона кинулася на нього, й відбив її удар з такою силою, що крізь її руку прокотилася хвиля віддачі.
Він був неочікувано повільним. Химерно незграбним. Робив правильні рухи, але завжди на частку секунди запізно, мовби ще не до кінця згадав, як перетворювати думки в дії. Після двадцяти років сну Жиґа ще не звик до фізичного тіла, і лише завдяки цьому Жинь була ще жива.
Мало того, він погано володів мечем. Але вона ніколи не тренувала ліву руку. Не мала відчуття рівноваги. Повільна, як і він, вона могла лише тримати темп, і вже за лічені секунди він пробився крізь її оборону. Вона й думати не могла про те, щоб відбиватися, адже була зосереджена лише на тому, щоб уникати його клинка.
Жиґа підняв меч над головою. Вона рвонула свій угору якраз вчасно, щоб відбити удар, який мав її розполовинити. Її плече осунулося від цього. Вона напружилась, очікуючи удару збоку, але Жиґа не піднімав свого меча з її зброї. Він натискав дедалі сильніше, аж доки перехрещена сталь не опинилася за кілька сантиметрів від обличчя Жинь.
— На коліна! — сказав він.
У Жинь затремтіли ноги.
— Я буду милостивий, — сказав він. — Дозволю тобі служити. Лише стань на коліна.
Її рука не витримувала Він ковзнув униз. Вона пірнула ліворуч, заледве уникнувши його меча, а свій випустила з онімілих пальців на підлогу. Жиґа підчепив її клинок за руків'я й ногою відкинув на інший бік кімнати.
— Дзия, — він озирнувся через плече. — Позбудься цієї проблеми.
Дзян досі стояв там, де вкляк, коли Жиґа зійшов з вівтаря. Від звуку свого імені він підняв голову, спантеличено насупивши брови.
— Майстре, — видихнула Жинь. — Будь ласка..
Дзян повільно підійшов до меча, нахилився, щоб його підібрати, а потім завагався. Його очі зупинилися на Жинь, і він нахмурився, примружившись, мовби намагався згадати, де вже бачив її раніше.
— Ходи-но сюди, Дзия,— мовив Жиґа знуджено. — Не лінуйся.
Дзян кліпнув, а потім підняв меч.
Жинь квапливо зіп'ялася на ноги, потягнувшись рукою до ножа й лише потім згадавши, що тягнеться фантомними пальцями, що правої руки
Вона зробила випад до ніг Жиґи. Якщо вдасться збити його, повалити на землю...
Він помітив її наближення. Відійшов убік і вдарив її коліном у тулуб. Щось хруснуло в її грудній клітці. Жинь упала на підлогу, не здатна навіть глибоко вдихнути.
— Може, досить? — Він схилився, схопив її за комір і підтягнув обличчям до себе. А потім ударив кулаком у живіт.
Вона відлетіла назад і вдарилась об стіну. Її голова стукнулася об камінь. Перед очима спалахнули іскри. Жинь осіла на підлогу, відкашлюючись. Вона не могла дихати. Не могла рухатися. Не могла сприймати щось, окрім пульсуючих, розпечених спалахів болю.
У неї не було ні зброї, ні щита, ні вогню.
Уперше за весь час спало на думку, що вона може не вийти з цього храму живою.
— Нестерпно, що доводиться це робити. — Жиґа приклав вістря клинка їй до шиї, немовби відпрацьовуючи удар перед тим, як завдати. — Вбивати останню представницю вашого поріддя. Це кінець. Але ви, спірлійці, ніколи не лишали мені вибору. Завжди були страшенно
Він відвів меч. Жинь міцно замружилась і чекала, доки лезо торкнеться її тіла.
Цього не сталося.
Вона почула тріскотіння. Розплющила очі. Між нею і Жиґою стояв Дзян. Його палиця була розламана, а багрянець заплямував і його тіло, і клинок Жиґи Дзян обернувся. Їхні погляди зустрілися.
— Тікай, — прошепотів він.
Жиґа знову вдарив мечем. Щось чорне розітнуло повітря, й клинок Жиґи впав додолу.
— Я забув, — вишкірився Жиґа. — Ти завжди був м'якотілий до спірлійців.
Він поцілив різким ударом у рану Дзян а. Дзян зігнувся навпіл. У кутку Дадзі шумно вдихнула й схопилася за живіт, її обличчя спотворилося від болю.
Жинь вагалася, розриваючись між Дзяном і виходом.
— Він не може мене вбити, — просичав Дзян. —
Вона зіп'ялася на ноги. Вихід був метрів за п'ять від неї. Дрібниця. Так сильно боліли ноги, усе боліло, але вона зціпила зуби й змусила себе рухатися вперед. Два метри...
Позаду щось вибухнуло. Вона спіткнулась і впала.
—
Жинь відчула запах крові. Хотілось озирнутися, але вона знала, що не можна, знала, що мусить іти далі. Метр. Вона так близько.
— Клич їх! — крикнув Дзян. — Покінчи з цим!
Жинь точно знала, що він мав на увазі.
Надворі вона спинилася в тумані.
Вона відмовлялася відчувати провину. Це був її єдиний варіант. Саме того хотів Дзян. Він зробив свій вибір, а тепер вона мусить зробити свій. Вона повернула розкриту долоню до неба.
Цього разу Фенікс прийшов. Дракон відволікся, борючись проти Хранителя Воріт, тож її бог був вільний. Полум'я пройшло крізь її руку вгору, в імлу, ставши яскравим маяком на сірому тлі.
Фенікс пронизливо крикнув від захвату. Тієї миті Жинь відчувала його божественну присутність ближче, особистіше, ніж будь-коли; синхронність, що перевершила навіть пережиту на Спірі Тут межа між людиною і богом розмилась і їхні волі наклались, вони стали не окремими сутностями, коли одна транслюється крізь іншу, а єдиною істотою, що проривалася крізь матерію світу, щоб переписати історію.
Вогонь пронизав густий туман, закручуючись у стовп такий високий і яскравий, що Жинь здалося: його побачить весь світ. Хмари, які огортали гору Тяньшань, розступилися, відкриваючи пагоду на голому камінні.
Неджа мусив це бачити Жинь на це розраховувала. Він пройшов за нею аж сюди, і тепер вона дає йому все, чого він і призахідники хотіли усі наймогутніші в світі шамани зібралися в одному місці, відкриті цілі в пастці на верхівці гори.
«Це твій шанс, Неджа. Не проґав його».
Один за одним повітряні судна з'явилися з-за хмар, розмиті чорні обриси летіли на її маяк, якого неможливо було не помітити. Вони зависали, чекали, вишукуючи ціль. І тепер вони її мали.
Вони летіли півколом, оточуючи пагоду зусібіч. З такої відстані Жинь не бачила Неджі, але уявляла, що він у центрі строю й дивиться на неї. Вона підняла руку і помахала.
— Всім привіт, — пробурмотіла вона. — Ласкаво прошу.
А потім загасила своє полум'я і кинулася бігти якраз тієї миті, коли всі дирижаблі в небі повернули свої гармати до гори і вистрілили.
Вибухи розітнули небо. Вони не затихали. Прокочувалися невпинним громом, стаючи дедалі гучнішими, Жинь уже не чула власних думок. Вона не знала, чи її збили на землю. Рухала ногами, але не відчувала під собою нічого, крім сильної вібрації, що віддавалася в кістки.
Вона рухалася так, немовби пливла, рятуючись у заціпенілому приголомшенні, що притлумило весь біль.
У повітрі щось пульсувало. Не шум, а
Вона ризикнула озирнутися. З пагоди ринули істоти — не ті спотворені, тінисті сутності, яких Дзян прикликав раніше, а цілісні створіння — в безмежній кількості, різноманітних кольорів, розмірів і форм, немовби Дзян і справді розчахнув ворота Імператорського Звіринця й випустив усіх до єдиного кігтистих, ікластих, крилатих і верескливих створінь у світ смертних.
Вони без кінця змінювали форми. Жинь бачила, як фенікс став цілінем, а потім левом, крилатим
Призахідники відстрілювалися. Гуркіт став таким, що вся гора двигтіла.
«Добре, — подумала Жинь. — Бийте по них усім, що маєте».
Нехай це буде останнім випробуванням. Нехай доведе, що найлегендарніші шамани нікарської історії не вистоять проти машин Божественного Архітектора.
«Ти бачиш це, сестро Петра? Це переконливий доказ?»
Їй хотілося стояти й дивитися, милуватися руйнуваннями, що хоч цього разу не були від її рук. Як малим дітям, що радо розорюють пташині гнізда, їй хотілося просто поглянути, який шраму матерії світу можуть витворити дві самопроголошені наймогутніші сили на землі.
Лесь над головою вибухнув снаряд. Жинь рвонула вперед якраз тієї миті, коли позаду звалився валун. Осколки, розпечені добіла, бризнули їй на ноги.
«Бляха, опануй себе, — почувся Алтанів голос, коли вона випросталась, а її серце билося десь аж у горлі. — І забирайся к чортам із цієї гори».
Їй потрібен був швидший спосіб спуститися. Снаряди ще не поцілили в неї', але неодмінно поцілять, бо коли дирижаблі стріляють одночасно, то не обирають цілей.
Вона завмерла, розглядаючи флот.
Повітряні судна не збиралися приземлятися. Це було б нерозумно. Але вони мусили підлетіти ближче. Не могли як слід прицілитись у пагоду здалеку, їм довелося б спуститися, щоб добре бачити Тріаду.
А це давало Жинь єдиний очевидний вихід.
Вона різко видихнула: «От же срань».
Бачила лише один дирижабль, до якого могла дострибнути, й абсолютної впевненості, що їй вдасться, не мала. У бойовому стані вона навіть не розмірковувала б. Але зараз вона була виснажена Кожна частина тіла побита й боліла До ніг немовби прив'язали якорі, а легені горіли від кожного подиху.
Найближчий дирижабль піднімався. Якщо він злетить надто високо, їй нізащо не дістати — вона не могла стрибати з такою траєкторією.
Думати не було часу. Зараз або ніколи. Вона низько пригнулася, відштовхнулася від землі й прикликала кожну краплину сили, яка лишалася в ній, щоб зістрибнути зі скелі.
Жинь схопилася за залізний прут на днищі кошика Дирижабль небезпечно накренився, смикнувшись під її раптовою вагою. Жинь зімкнула пальці міцніше, бо інший зап'ясток намарне гойдався в повітрі. Дирижабль відновив рівновагу. Певно, пілот збагнув, що вона внизу, бо рвонувся вперед-назад, намагаючись її струсити. Тонкий метал впився в плоть, мало не зрізаючи її з кісток Жинь закричала від болю.
Щось — одна з істот Дзяна, хибно випущений снаряд чи уламок, Жинь не бачила, що саме, — вдарилося в кошик з іншого боку. Дирижабль смикнувся, підкидаючи Жинь. Вона напружилася, щоб не відпустити прут. Тверді тут нема, і якщо вона відпустить, то розіб'ється на смерть.
Жинь дарма глянула вниз. Під нею була прірва. Серце здригнулось, і вона міцно заплющила очі.
Дирижабль продовжував підніматися. Жинь відчула, як він повернув від гори, відступаючи на безпечнішу відстань. Смикання припинилося.
Пілот збагнув, хто вона така. І хотів узяти її живою.
Ні. О ні, ні, ні...
Щось верескнуло над головою. Жинь підвела очі. Щось пронизало дирижабль — куля зменшувалася, повітря з пронизливим свистом виходило з пробоїни.
Дирижабль почав рухатися нестабільно, однієї миті гойдаючись у напрямку до гірського схилу, а наступної смикаючись в інший бік. Жинь щосили намагалася втриматися, але руки зробилися липкі від поту, а великий палець, онімілий, зісковзнув з прута, тож тепер від прірви її відділяли лише чотири пальці.
Пілот втрачав контроль. Дирижабль почав кренитися вперед.
Але — дякувати богам — вони кренилися
Жинь помітила скелясту поверхню, намагаючись зберігати спокій. Треба стрибнути, щойно вона опиниться достатньо близько, перш ніж повітряне судно розчавить її своїми уламками.
Кам'яний схил був усе ближче й ближче.
Вона глибоко вдихнула.
«Три, два, один». Жинь видихнула й відпустила.
«Я померла?»
Світ був чорний. Тіло пекло вогнем, вона нічого не бачила.
Але смерть не така болісна Смерть легка, Жинь стільки разів наближалася до неї, що тепер знала вмирати — це ніби падати навзнак у чорну прірву затишної порожнечі. Смерть змушує біль відступати. А її біль лише посилювався.
«О, Жинь, — Алтанів голос дзвенів у скронях, втішений, глузливий. — Як завжди, дивуєш».
Цього разу вона не відсахнулася від його присутності. Була вдячна за товариство. Воно їй було потрібне, щоб продертися крізь жах.
«Щось не так?»
— Тепер я єдина, — сказала вона. — Вони... вони не... Я єдина.
«Бути єдиною непогано».
— Але я хотіла мати союзників.
Він лише засміявся: «Невже ти так нічого й не навчилася?»
І він мав рацію — вона вже мала б зрозуміти, що не варто вкладати власну долю в руки значно могутніших людей. Після стількох помилок пора затямити: всі, кому вона присягала на вірність, неминуче її використовували й знущалися з неї.
Але вона
«Забудь про тих йолопів, — сказав Алтань. — Ми й самі впораємося».
Вона пхикнула, відчувши на вустах присмак крові.
— Ага.
Через довгий час вибухи припинилися. Доти зір Жинь повністю повернувся. Спершу вона бачила лише плямки кольору — великі спалахи червоного на білому небі, що розквітали з кожним гуркотом.
Потім її зір прояснився й вона змогла розрізнити стовпи диму й полум'я, яке його спричинило.
Вона лежала на спині, закинувши голову до небес, і сміялася.
Вона це зробила!
Бляха, вона це зробила!
Одним ударом позбулася Тріади і флоту призахідників. Дві наймогутніші сили Імперії зникли, стерті з лиця землі, від них лишився тільки попіл. Рівновага у світі змінилася. Подумки вона бачила, як змінюється розстановка сил.
Вона так довго билася в божевільній, безнадійній, відчайдушній війні І тепер мала всі шанси в ній перемогти.
Навіть у глибині власного розуму, хай навіть приглушеного та обмеженого духовним чорним ходом через свідомість Кітая, вона почула, що й Фенікс сміється — то було низьке, хрипке ґелґотання божества, яке нарешті отримало все, чого хотіло.
Та пішли ви всі до біса] — прошепотіла вона клубам диму, що розходилися в дедалі густішому тумані. Показала непристойний жест. — Це вам за Спір.
Якби в Небесному Храмі ще був хтось живий, вона помітила б. Побачила б рух. Вона пильно вдивлялась, і гірська імла обманювала очі, змушуючи думати, що там ледь помітний силует, постать, яка повільно виходить з нагоди. Але щоразу, коли вона придивлялася ближче, бачила лише дим.
Знадобилося декілька хвилин, щоб її раціональний розум знову запрацював.
Спочатку — основне Спочатку — зійти з цієї гори. Потім їй потрібна медична допомога. Відкриті рани були неглибокі, більшість уже не кровили, але безліч інших речей — удари, зламані ребра, забиті органи — могли вбити її, якщо вона не поквапиться.
Кожен рух завдавав невимовного болю. Коліна підгиналися на кожному кроці. Ребра протестували з кожним подихом Вона зціпила зуби і змусила себе йти вперед. Але спромоглася лише на жалюгідне човгання. Біль у ногах посилився — щось там зламане Це не мало значення. Унизу чекав Кітай. Вона просто мусила повернутися до Кітая.
Підніжжя гори Тяньшань перетворилося на мовчазне побоїще Там були не тільки уламки дирижаблів — бомбардувальники Неджі знищили загони Чолана. Вона бачила рештки гармат упереміш із корпусами повітряних суден. У землі виднілися жахливо акуратні півкруглі вирви.
Вона постояла хвилину в тиші, вдихаючи попіл. Ніщо не рухалося. Вона єдина вціліла, доки ставало зору.
А потім вона почула — спотворений гул, жалібне завивання зламаного двигуна. Вона різко обернулася. Глянула вгору.
У місячному сяйві Жинь помітила лише чорний силует — невеликий, але він наближався просто до неї. Не вийде. Хоч би що то летіло, воно було зламане — вона бачила дим позаду, густі клуби.
Але судно досі стріляло.
От зараза.
Жинь упала на землю.
Кулі намарно прошили випалений ґрунт. Пілот не цілився, йому просто треба було знищити що-небудь перед тим, як його життя вислизне. Дирижабль випустив останній гарматний залп, а потім урізався в гірський схил і вибухнув полум'яною кулею.
Жинь підвелася, неушкоджена.
— Промазав! — крикнула вона на гору, туди, де опадали уламки останнього дирижабля. — Ти довбаний мазило!
Звісно, ніхто не відповів. Її голос, тонкий і хрипкий, потьмянів без відлуння в холодному повітрі.
Але вона закричала знову, а потім знову і знову. Було так добре повідомляти всьому світу, що вона вижила, що вона, бляха, нарешті перемогла, і їй було байдуже, що кричить вона до трупів.
Арлон, за дев'ять років до того.
— Неджа, — Їнь Вейсжа поманив його пальцем. — Підійди.
Неджа в захваті підбіг до батька. У нього саме був важкий урок класики, але вчитель уклонився й вийшов, щойно Воєначальник Дракона з'явився на порозі.
— Як навчання? — запитав Вейсжа. — Стараєшся?
Неджа проковтнув нестримне бажання забелькотіти, натомість ретельно обмірковуючи відповідь. Вейсжа ніколи не ставив йому таких запитань.
Він ніколи не виказував особливої зацікавленості до будь-кого зі своїх дітей, окрім Дзіньджі. Неджі не хотілося виставити себе перед батьком хвальком чи дурнем.
— Учитель Чау каже, що в мене непогані успіхи, — обережно сказав він. — Я опанував основи давньонікарської граматики, а ще можу розповісти напам'ять сто двадцять два вірші династії Їнь. Наступного тижня ми...
— Добре. — Вейсжа не був ані зацікавлений, ані задоволений. Він розвернувся. — Йди за мною.
Трохи пригнічений, Неджа вийшов услід за батьком зі східного крила до головної зали для прийомів. Він не знав, куди вони йдуть. Арлонський палац був величезний, холодний, наповнений здебільшого порожнім повітрям і довгими коридорами з високими стелями та гобеленами, що зображали історію провінції Дракона з часів падіння династії Червоного Імператора.
Вейсжа зупинився перед детальним портретом Їнь Важі, колишньою Воєначальника Дракона перед Другою Маковою війною. Неджі ніколи не подобався цей гобелен. Діда він не знав, але суворе, худорляве обличчя Важі змушувало його почуватися маленьким і нікчемним, коли пін проходив повз нього.
— Ти колись хотів правити, Неджа? — запитав Вейсжа.
Спантеличений, Неджа насупив брови:
— Чого б то мені цього хотіти?
Йому не судилося правити. Дзіньджа, первісток, мав успадкувати титул Воєначальника Дракона, а з ним і всі обов'язки. Неджа був лише другим сином. Йому випала доля стати солдатом, найвідданішим генералом свого брата.
— Ніколи про це не думав?
У Неджі зародилося відчуття, немовби він провалив іспит, але він не знав, що ще сказати.
— Це не моє місце.
— Не твоє, — Вейсжа помовчав. А потім запитав: — Хочеш почути історію?
— Так, — обережно промовив він. — Хочу.
Вейсжа глянув на нього згори вниз:
— Знаєш, чому ми не дозволяємо вам ходити до тих гротів?
Неджа стрепенувся:
— Через чудовиськ?
Це буде історія про чудовиськ? Він сподівався, що так. Неджа відчув, як у ньому розгоряється захват. Його няньки знали, що найдужче він любить розповіді про міріади створінь, які, за чутками, чаяться в гротах: дракони, краби-канібали, жінки-риби, які змушують чоловіка їх покохати, а потім топлять його, щойно він підходить занадто близько.
— Чудовиськ? — гмикнув Вейсжа. Неджа ще ніколи не чув такого гмикання від батька. — Тобі подобаються історії про гроги?
Неджа кивнув:
— Дуже.
Вейсжа поклав руку йому на плече. Неджа ледь стримався, щоб не здригнутися. Він не боявся батькового доторку — Вейсжа ніколи не був жорстоким з ним. Але й ніколи не проявляв такої ніжності. Обійми, поцілунки, підбадьорливі доторки — усе це було за матір'ю Неджі, леді Сайкхажі, яка мало не душила своїх дітей обожнюванням.
Неджа завжди вважав батька схожим на статую: віддаленим, знудженим, недоторканним. Для нього Вейсжа більше скидався на бога, ніж на людину. Був бездоганним ідеалом в усьому, яким виховували й самого Неджу. Кожне слово Їнь Вейсжі було чітке й лаконічне, кожна дія — ефективна, обміркована Він ніколи не виказував до дітей прихильності, більшої за дивний, похмурий кивок на знак схвалення. Ніколи не розповідав їм казок.
То що ж відбувається?
Неджа помітив, що батькові очі трохи осклянілі і що говорить він значно повільніше, ніж зазвичай. А його подих... Щоразу, коли Вейсжа говорив, Неджі в обличчя бив різкий, кислий запах. Цей сморід Неджі був знайомий. Уперше він відчув його біля кімнат слуг, коли вештався після відбою там, де не мав би, а вдруге — в кімнаті Дзіньджі.
Він зіщулився під рукою Вейсжі. Раптом стало дуже незатишно. Він більше не хотів слухати історію. Закортіло повернутися до уроку.
— Розповім тобі історію про грот, — сказав Вейсжа. — Ти знаєш, що Арлон постав як південна сила за десятиліття війни після смерті Червоного Імператора. Але в останні роки його правління, після того як він покинув провінцію Дракона, щоб побудувати нову столицю в Сінеґарді, Арлон вважали проклятим місцем. Ці острови лежать у долині смерті, бурхливих хвиль і постійно підтоплюваних берегів. Жоден корабель не міг уціліти, пропливаючи повз Червоні скелі. Усі розбивалися об каміння.
Слухаючи, Неджа не смів і ворухнутися. Він ніколи не чув цієї історії. І не був певний, що вона йому сподобається.
— Зрештою, — продовжив Вейсжа, — чоловік на ім'я Ю вивчив шаманічні мистецтва, прикликав дракона, Володаря Західної річки, і благав його допомогти контролювати течію. За ніч Арлон змінився до невпізнаваності. Води заспокоїлися. Повені відступили. Арлонці збудували канали й рисові поля поміж островами. За кілька років провінція Дракона перетворилася на перлину Нікарської імперії, землю краси й достатку. — Вейсжа помовчав. — А от Ю продовжував страждати.
Вейсжа поринув у марення, говорячи не до Неджі, а до гобеленів, немовби розповідав про походження роду в безмовній залі.
— Гм, — зглитнув Неджа. — Чому...
— Природу не можна змінити, — сказав Вейсжа. — Лише стримати. Лишалася небезпека, що води Арлона вирвуться й люто затоплять нове місто. Ю мусив проживати життя в стані шаманічних галюцинацій, постійно звертаючись до Дракона, постійно чуючи його нашіптування у вухах. Після кількох десятиліть таких мук Ю відчайдушно прагнув покінчити з таким життям. Але коли бог переміг, коли Ю вже не міг померти, він хотів ув'язнити себе в Чулуу Корікх. Але знав: якщо знайде спокій, хтось інший мусить узяти на себе його ношу. Ю не міг бути таким жорстоким, таким егоїстичним. І що ж сталося?
Неджа не знав. Він складав усе докупи, наче шматочки пазла, як його вчили, готуючи до іспиту Кедзю.
Батько сказав, що це історія про грот. Історії про гроти завжди про чудовиськ.
— Ю змінився, — сказав Неджа. — Він став чудовиськом.
— Не чудовиськом, Неджа. — Вейсжа заправив пасмо волосся синові за вухо. — Рятівником. Заради Арлона він пожертвував усім. Але Арлон одразу забув про нього. Люди побачили його нову страхітливу подобу, його звивисті кільця та гостру луску й поставилися до нього не вдячно, а зі страхом Навіть власна дружина його не впізнала. Глянула на нього й закричала. Її брати кидали в нього камінням і вигнали з селища, відтіснили до гротів, де він десятиліттями молився про їхній захист. Він...
Вейсжа не договорив.
Неджа підвів очі:
— Батьку?
Вейсжа мовчки дивився на гобелени. Спантеличений, Неджа простежив за його поглядом На жодному з гобеленів не зображувалась історія, яку він щойно почув. Усі вони були династійними портретами, безкінечним рядом гарно вишитої подібності давно спочилих предків Неджі.
Що батько хоче йому сказати?
Яку жертву мусив принести дім Їнь заради Арлона?
— Вчителі сказали мені, що ти хотів побувати в гротах, — несподівано промовив Вейсжа.
Неджа напружився. То річ у цьому? У нього неприємності? Так, він просив, значно частіше, ніж мав би. Благав, скиглив, торгувався, що триматиметься на мілководді чи навіть на протилежному березі річки, якщо йому тільки дозволять підійти й хоч одним оком зазирнути в печери.
— Вибачте, батьку, — сказав він. — Я більше не проситиму. Мені просто було цікаво...
— Що?
— Я думав... ну тобто я чув про скарби і подумав...
Неджа не договорив. Його щоки пашіли. Слова прозвучали по-дурному і по-дитячому, коли він промовив їх уголос. Подумки він прися гнувся більше не перечити батьковій волі.
Але Вейсжа не сварив його. Він просто довго-довго дивився на Неджу з незбагненним виразом обличчя. Нарешті, він поплескав сина по плечі.
— Не ходи до тих гротів, Неджа, — мовив батько дуже втомлено. — Не бери на себе тягар усього народу. Він заважкий. Тобі він не до снаги.
— Якщо я правильно розрахував, вибухи на горі Тяньшань знищили майже дві третини призахідницького флоту в Нікані, — сказав Кітай. — А це... чимало.
— Всього дві третини? — запитав Чолан. — Не весь?
— Неджа не відправляв на захід весь флот, — сказав Кітай. — З останнього, що я чув, Консорціум довірив йому сорок вісім повітряних суден. Шість ми знищили в Ковадлі. Біля гори я бачив ще тридцять. А як ми знаємо, ще два дирижаблі втекли.
— Ото пощастило, якщо Неджа був не на них, — пробурмотіла Венка.
Жинь потерла зболені очі, надто виснажена, щоб засміятися. Четверо — вона, Чолан, Кітай і Венка — стояли навколо столу в хатині Чолана. Усі вони були бліді й нервові від утоми, але ця нарада ніби наповнила їх нагальною, пекучою енергією. Спокійною, небувалою впевненістю, смаком надії, якої жоден із них не відчував уже багато місяців.
У цьому й полягала відмінність між рятуванням власних життів і плануванням нападу. Вони чудово розуміли, якого розмаху це могло набути Це було божевілля. Це було захопливо.
— Як швидко, на твою думку, призахідники відправлять заміну? — запитала Жинь.
— Не впевнений, — сказав Кітай. — Імовірно, вони засумніваються. Коли я був в Арабаку, то постійно чув розмови, що Консорціум переглядає інвестування. Що більше часу знадобиться Неджі, щоб об'єднати південь, то більше вони обмірковуватимуть надання військової допомоги. Консорціум — цікаве об'єднання: щоб відправити війська в чужу країну, їм потрібно зібрати неанонімні голоси з усіх країн, які мають членство. А їхні члени не надто схвалюють втрату життів — і вартість повітряних суден, що важливіше, — заради сили, якої не розуміють.
— Виходить, вони боягузи, — сказав Чолан. — Паперові тигри. Охоче приходять перемагати замість нас у наших війнах, але щойно їм стає страшно, задкують?
— Усе не закінчиться так просто, — сказала Жинь. — Вони давно мають плани на цей континент. І нам не відлякати їх самими погрозами. Доведеться зробити ці погрози реальними, — вона зглитнула і підняла підборіддя. — Якщо хочемо покласти цьому край, то мусимо захопити Арлон.
Ніхто не розсміявся.
Дивовижно, як це просте речення, що ще тиждень тому прозвучало б жорстоким жартом, тепер здавалося цілком реальним. Розбити Республіку більше не було нездійсненною мрією. Було питанням часу.
Тривалий перехід через гори пережила лише незначна частина армії. Числа, які зібрав Кітай, пригнічували. Половина солдатів, які вийшли з Ковадла, тепер були або мертвими, або зниклими. Число поранених серед цивільних сягнуло двох третин.
Але Жинь однаково командувала тими, хто вижив. І просто зараз вона мала найбільшу військову перевагу від початку війни.
Призахідники були збентежені. Неджа щойно пережив поразку епічного масштабу. Замість того щоб розбомбити її на відкритій території, він простежив за Жинь до гори Тяньшань і втратив значну частину флоту.
Ця катастрофа лягла на його плечі, Консорціум це добре знав. Тепер південці мали реальний шанс розбити Республіку. Але щоб скористатися моментом, вони мусили вирушити якомога швидше.
— Слід атакувати з двох фронтів, — Жинь стиснула два пальці. — Двобічна стратегія з півночі й з півдня, як та, яку муґенці застосували під час Третьої Макової війни.
— Але в них вона не дуже спрацювала, — зауважила Венка.
— Якби не я, то спрацювала б, — сказала Жинь. — Вони думали в правильному напрямку: змусили Імперію розпорошити підкріплення вздовж двох уразливих фронтів. Ба більше, Неджа знає, що в нього лишилося не так багато людей. Він кине на нас усе, що має, якщо зосередимося на одному фронті. Не хочу так ризикувати. Я радше виснажу його до кінця.
— Тоді ми вдаримо з південного заходу і південного сходу, — Кітай легко підхоплював думки Жинь і розвивав їх уголос у зрозумілий план. — Можемо відправити першу колону через провінції Щура, Барана й Тигра А потім основні сили вдарять по центру, саме тоді, коли він розпорошить свої війська, намагаючись утримати щойно захоплені території. Якщо ми діятимемо швидко, то зможемо здійснити задумане за пів року.
— Зачекайте, — сказав Чолан. — З якою армією ви збираєтеся цього досягти?
— Ну, — промовив Кітай, — з вашою.
— На горі Тяньшань я втратив вісімдесятьох солдатів, — мовив Чолан. — Я більше нікого не відсилатиму на певну смерть.
— Якщо ви залишитеся тут, вам кінець, — сказала Жинь. — Невже думаєте, що Неджа дасть вам спокій тепер, коли ви чітко дали зрозуміти свою позицію? Ви вже ходячі трупи. Питання лише в тому, коли і як.
— Ви можете виграти декілька місяців, доки він займатиметься нами, — додав Кітай. — Але якщо Республіка нас розіб'є, тоді точно не матимете шансу. Запитайте себе, чи варті цього декілька місяців життя в наметах у долині.
Чолан не відповів.
— Ви не зможете заперечити, — поінформувала його Венка. — Кітай продумує п'ять аргументів наперед.
Чолан спохмурнів:
— Тоді продовжуй.
— Ясно, що південно-східний фронт буде підступом — результату він не визначить, але ми однаково зможемо здобути суттєву матеріальну перевагу, якщо вдаримо швидко, — сказав Кітай. — Там бази воєнної промисловості: озброєння, кораблі тощо. Навіть якщо Неджа не сприйме нас усерйоз на півночі, це однаково виграшна ставка. — Він кивнув Венці: — Підеш із Чоланом. Візьміть пару сотень людей із Південної армії. Вибери сама.
Я не відмовляюся від призначення, — сказала Венка, — але раптом ти помилився в розрахунках і ми підемо простісінько на криваву баню?
— Цього не буде, — запевнив її Кітай. — На півночі Неджа не має відданої місцевої бази. Вони лише нещодавно схилилися перед Республікою, й цивільним буде однаково, хто переможе. Вони втратили Імператрицю, втратили Дзюня Ложаня, і правління Арлона для них не менш нестерпне, ніж для нас Для них це вже не ідеологічне питання.
— Але це північ, — сказала Венка. — Частина їхньої ідеології ненависна до вас Вони не схиляться перед селюками.
— Тоді добре, що ми можемо відіслати туди Сжин Венку, — сказав Кітай. — Ти ж сінеґардська принцеса з порцеляновим личком.
Венка захихотіла;
— Ну гаразд.
— Але що ви робитимете з південно-східним фронтом? — запитав Чолан. — Ми лишимо вам уламок, а не армію.
— Нічого, — сказала Жинь. — Ми маємо шаманів.
— Яких шаманів? — запитав Чолан. — Ти єдина лишилася.
— Не обов'язково.
Вона немовби підпалила снаряд посеред столу. У кімнаті запала мовчанка. Кітай напружився. Венка і Чолан здивовано дивились на неї, роззявивши роти.
Жинь не дозволила цим поглядам себе збентежити. Вона не сперечатиметься: це лише виказало б невпевненість. Вона міркувала над тим, як подати цю пропозицію, ще відколи спустилася з гори. А потім усе стало очевидним; щоб божевілля здавалося нормальним, просто треба говорити про нього так, немовби це здоровий глузд Просто розширити їхнє уявлення про
— Су Дадзі говорила правильні речі, — спокійно продовжила вона. — Єдиний наш шанс проти призахідників — протиставити їхньому Творцю наших богів. Тріада це могла. Дотепер вони могли б захопити всю Імперію, якби я дозволила і Жига вийшов. Але вони були деспотами З часом завдали б більше шкоди, ніж добра.
А тепер найважливіший стрибок логіки.
— Проте якщо ми не маємо їх, то нам потрібні власні шамани Є сотні солдатів, які готові ними стати Просто треба їх навчити. Ми плануємо кампанію на шість місяців. Я зможу привести рекрутів у бойову форму за два тижні.
Вона глянула на присутніх, чекаючи, що хтось заперечить.
Усе залежало від того, що станеться далі. Після фундаментальної зміни сил Жинь випробовувала межі своєї влади. Це було зовсім не схоже на той час, коли вона вперше ввійшла до командування, лише за декілька місяців після того, як зверталася до людей Ма Лєня з пересохлим ротом і тремтінням колін. Тоді вона була налякана й хапалася за соломинку, зневажаючи себе за відсутність стратегії та вдавану хоробрість.
А тепер вона точно знала, що робити. Просто змусити всіх зійти на одну сторінку. У неї було уявлення про майбутнє — в чомусь страхітливе, в чомусь величне. Та чи могла вона втілити його в життя.
— Але коли... — Венка розтулила рота, стулила його, потім розтулила знову. — Жинь, я просто... Ти колись сказала мені, що...
— Я усвідомлюю ризики, — сказала Жинь. — Тоді я не вважала, що воно того варте. Але ти бачила, що сталося на горі. Тепер зрозуміло: шанси є. У призахідників досі щонайменше чотирнадцять дирижаблів, а це дає їм перевагу, якій нам нічого протиставити. Навіть враховуючи... Ну,
Знову запала мовчанка.
А потім Чолан похитав головою і зітхнув:
— Послухай. Якщо хтось із моїх людей зголоситься, я їх не зупинятиму.
— Дякую, — сказала Жинь.
Непогано. Це навіть більше схвалення, ніж вона розраховувала отримувати. Поки Чолан не намагатиметься зупиняти її, байдуже, наскільки йому буде незручно.
Вона глянула праворуч:
— Кітаю?
Треба було почути, що він скаже, перш ніж продовжити. Вона не чекала дозволу — його дозвіл їй ніколи не був потрібен, — але хотіла почути його згоду. Вона хотіла, щоб ще хтось, хтось, чий розум працює значно швидше, ніж її мозок, оцінив сили в грі й життя на кону та сказав: «Так, розрахунки слушні Ця жертва необхідна. Не ми збожеволіли. А світ».
Кітай довго стояв нерухомо, втупившись у стіл, нервово барабанячи пальцями по дерев'яній стільниці. А потім глянув на неї. Ні, крізь неї. Його розум був уже деінде. Він думав далі цієї розмови.
— Лише декілька...
А більше нам і не потрібно, — запевнила вона його. — Щонайбільше троє — якраз достатньо, щоб ми могли розподілити атаку в декількох площинах.
— По одному на кожен основний напрямок, — пробурмотів він. Бо вплив буде експонентний, якщо...
— Гаразд, — сказала вона. — Я вже зробила чимало. Однієї мене недостатньо. Але навіть один шаман знесе оборонні споруди так, як годі й уявити.
— От же бляха, — сказала Венка. — І довго ти вже маєш це на думці?
Жинь не здригнулася.
— Ще з Тікані.
Вона досі не переконала їх до кінця. Бачила сумніви в їхніх очах — можливо, вони й не заперечували відкрито, але їм це точно не подобалося.
Вона відчула спалах розчарування. Ну як змусити їх
— Захід не вважає цю війну протистоянням матеріального, — сказала вона. — Йдеться про розбіжність у трактуванні божественності. Їм уявляється, що оскільки вони коряться Божественному Архітектору, то можуть розчавити нас, як мурах. Ми щойно довели їм, що вони помилялись. І зробимо це знову.
Вона нахилилася вперед, притискаючи долоню до столу.
— Зараз у нас є шанс повернути цю країну, і цілком можливо, що він буде єдиним. Республіка відступила, але вони оговтаються. Слід завдати удару до того, як це станеться. І цей удар не може бути упівсили. Мусимо бути нищівними. Треба налякати союзників Неджі так, щоб вони втекли на свою півкулю, підібгавши хвости, й ніколи не сміли навіть думати повертатися сюди.
Ніхто не заперечив. Вона знала, що заперечувати вони не стануть. Іншого варіанта не існує.
— А який у тебе план на випадок, коли вони втратять контроль? — тихо запитав Кітай.
Він сказав
— Не втратять, — сказала вона. Наступні її слова різали мов по живому, відкриваючи знайомі болісні шрами. У цих словах був весь тягар провини, яку вона так довго намагалася придушити. Тепер ці слова стали частиною спадку, вона це знала. Вона не мала іншого вибору, окрім як зіткнутися з ними. — Бо ми Цике. А перше правило Цике — ми самі себе відбраковуємо.
Коли Жинь вийшла з хатини Чолана, світ здався їй інакшим.
Вона бачила той самий непродуманий армійський табір, як і коли заходила. Проминала ті ж таки недоладні ватри, що палахкотіли під різким степовим вітром, ті самі групки схудлих солдатів і цивільних, які мали надто мало їжі, питва і одягу, ті самі худі, виснажені й голодні очі.
Але Жинь не бачила тут слабкості.
Вона бачила відновлення армії. Кування нації. Боже, це захоплювало її. А чи розуміють вони, ким стануть?
— Поглянь, — сказав Кітай. — Вони вже переповідають про тебе легенди.
Жинь простежила за його поглядом Жменька молодих солдатів спорудили сцену посеред табору, зсунувши два столи. Між двома палями натягли біле простирадло, а за ним запалили невелику лампу, що відкидала на полотно викривлені тіні.
Жинь зупинилася, щоб подивитися.
Вигляд полотна оживив у ній спогади, такі солодкі, що було навіть боляче: чотири літні дні серед гарячого, липкого натовпу Сінеґарда; полегшення від прохолоди мармурової підлоги в родинному маєтку Кітая, п'ятиразовий бенкет із розкішної їжі, якої вона ніколи не куштувала до того й не торкалася відтоді. Ця лялькова вистава не була поставлена так професійно, як та, яку вона дивилася гад час Літнього фестивалю в Сінеґарді, де ляльки рухалися плавно, а прутики й нитки були такі невидимі, що Жинь майже повірила, що по той бік танцювали маленькі істотки. Тут лялькарі були помітні за сценою, з неакуратними, нашвидкуруч зшитими іграшками на руках, що віддалено нагадували людей.
Доки вистава не почалася, Жинь не розуміла, що безформна блакитна постать попереду — то Неджа.
— Я Юний маршал! — лялькар намагався говорити носовим, хрипким голосом невдоволеної дитини. — Батько сказав, що ми мали перемогти в цій війні!
— Ти привів наш флот до катастрофи! — інший актор говорив гортанною, ламаною нікарською, тому в ньому вгадувався призахідницький солдат. — Ідіоте! Навіщо ти відкрив вогонь по Тріаді?
— Я не знав, що вони можуть ударити у відповідь!
Наступні сцени були не менш кепські — рядок за рядком грубого, дурного гумору. Але після гори Тяньшань південці хотіли саме грубого гумору. Вони тішилися приниженню Неджі. Завдяки цьому вони вірили, що зможуть перемогти в неминучій битві.
— Ходімо, — Кітай рушив далі. — Тут одне й те саме.
— А що ще вони кажуть? — запитала Жинь.
— Яка різниця?
— Мені байдуже, що вони кажуть про Неджу. А про мене?
— О.
Він зрозумів, про що насправді вона питає. «Що вони знають?»
— Ніхто не знає, що ти виступила проти Тріади, — сказав він після паузи. — Вони знають, що ти пішла на гору Тяньшань у пошуках допомоги і що шамани в храмі пожертвували собою, щоб урятувати нас від флоту дирижаблів. Це все, що їм відомо.
— Виходить, вони вважають, що Тріада загинула героями.
— А ти припустила б не те саме? — Кітай здійняв брову. — Збираєшся їх просвітити?
Вона це обміркувала й усвідомила, що опинилась у становищі, коли треба визначити історичний наратив усього народу.
Чи дозволить вона вижити спадку Тріади?
Вона могла знищити їх. Вона
Але героїчний наратив був напівправдою. Один з Тріади справді помер із честю. Принаймні один з них заслужив на те, щоб його пам'ятали гарною людиною. І це створює прекрасний міф: шамани попередньої величної нікарської доби віддали життя заради початку нової.
Жинь покінчила з Тріадою. Вона могла дозволити їм одну смерть, якщо рішення за нею. Їй подобалося, що вона має владу вибору.
— Ні, — вирішила вона. — Нехай живуть у легенді.
Вона могла бути великодушною до привидів Тріади. Хай стануть легендами, якими завжди й були. Попри мрії Жиґи, Дзяна й Дадзі про велич, їхня історія мала скінчитись у Небесному Храмі. Вона дозволить їм зайняти цю маленьку прелюдію в історії. А в неї — значно приємніше завдання: формувати майбутнє. А коли вона закінчить, ніхто вже й не пам'ятатиме імен Тріади.
Перед сном Жинь мала ще одну зустріч.
Вона вийшла сама, щоб зустрітися з Чаґханем у його таборі. Кетреїди збирали речі. Їхні багаття вже не горіли, а сліди засипали землею. Юрти й ковдри згорнули і навантажили на коней.
— Не затримаєшся? — запитала вона.
— Я зробив те, заради чого приходив.
Чаґхань не питав, що сталося на горі. Було очевидно, що він уже це знав. Він привітав її, осяйно всміхаючись і хитаючи головою:
— Гарна робота, спірлійко. Це був розумний хід.
— Дякую, — сказала вона, мимоволі відчувши задоволення.
Чаґхань ще ніколи її не хвалив. Упродовж майже всіх їхніх стосунків, від того дня, коли вони вперше зустрілися в Кхурдалайні, він ставився до неї як до норовливої дитини, не здатної на раціональні рішення.
А тепер, уперше за весь час, він поводився так, наче справді поважав її.
— Думаєш, вони мертві? — запитала вона. — Ну, я про те, чи є бодай шанс...
— Абсолютно, — сказав він. — Вони були могутніми, але їхні якірні узи тримали їх у полоні тіл, а це означає, що вони завжди були смертними. Вони відійшли. Я це відчув. Гарна відплата.
Вона полегшено кивнула:
— Її я тобі заборгувала За Цевері.
Його вуста вигнулися:
— Не вдавай, що зробила це, щоб відплатити кровний борг.
— Це й був кровний борг, — сказала вона. — Але не твій. І тепер ти вже, певно, знаєш, що я мушу зробити далі.
Він повільно видихнув:
— Здогадуюся.
— І не спробуєш мене зупинити?
— Ти плутаєш мене з моєю тіткою, Жинь.
— Сожцань Сіжа вбила б мене на місці.
— О, вона вбила б тебе давно. — Чаґхань ніжно провів рукою по шиї свого коня.
Жинь упізнала тварину: це був той самий вороний бойовий кінь, якого Чаґхань осідлав у лісах біля озера Боян, коли вона бачила його востаннє. Говорячи, він припасовував сідло, підтягуючи кожен вузол відпрацьованими рухами.
— Сожцань Сіжа була категорично проти відродження лікарського шаманізму. Вважала, що це накличе кінець світу.
— А ти ні?
— Світ уже котиться до свого кінця. Розумієш, Сотня кланів знає, що час рухається по колу. Не буває нових історій, просто старі переповідаються знову і знову, коли всесвіт проходить цикли цивілізації й кришиться в безнадії. Ми знову на межі доби хаосу, нам цього не спинити. Я просто волію ставити в цих перегонах на певних коней.
— Але збираєшся спостерігати з безпечної відстані, — сказала Жинь.
Вона говорила не всерйоз. Їй ставало розуму не просити Чаґханя лишитися й допомогти. Вона не така егоїстична Нікарці вже достатньо експлуатували його народ.
Та якщо відверто, Жинь хотіла, щоб Чаґхань пішов на південь з нею. Раніше вона його не терпіла, бо він нагадував їй про Цике. Про Суні, Бадзі, Жамсу і Цару. Про Алтаня. З-поміж усіх Химерних Дітей лишилися тільки вони, і обоє мають діяти незалежно, щоб об'єднати свої роздроблені нації. Якимось чином Чаґхань усе ж досягнув мети Жинь відчайдушно хотіла б, аби він позичив їй трохи своєї сили.
Але вона вже стільки в нього відібрала. І не могла вимагати більше.
— З тобою я навчився триматися подалі від непередбачуваних наслідків. — Чаґхань затягнув останній вузол і погладив коня за вухами. — Щасти тобі, спірлійко. Ти божевільна, але не настільки, як був Тренсинь.
— Вважатиму це компліментом.
— На мою думку, лише так ти можеш перемогти.
— Дякую, — здивовано промовила Жинь. — За все.
Він прийняв подяку, ледь помітно всміхнувшись.
— І поки ти не пішла, ще одне. Я не просто хотів попрощатися. Нам треба поговорити про Неджу.
Вона напружилася:
— Так?
Кінь, немовби відчувши збентеження господаря, схвильовано заіржав і вдарив копитом об землю. Чаґхань квапливо передав віжки найближчому вершникові.
— Сядь, — сказав він.
Вона послухалася. Серце бухкало дуже важко.
— Що ти хочеш знати?
Він сидів навпроти, схрестивши ноги.
— Я почав розвідувати про Їнь, відколи почув, що трапилося біля Червоних скель. Було важко викристалізувати правду з легенди, бо ж дім Їнь огортають чутки, а ще вони добре вміють стерегти свої таємниці. Але я, мабуть, краще збагнув, що відбулося з Неджею. Чому він такий, як є, — Чаґхань нахилив голову. — Що тобі відомо про те, звідки Неджа дістав свої вміння?
— Якось він розповів мені історію, — сказала вона. — Це... дивно. Я вважала, що шаманізм працює не так.
— І як же? — наполягав Чаґхань.
Чому їй раптом у голові ніби все попливло? Жинь уп'ялася нігтями в долоню, намагаючись сповільнити дихання. Говорити про Неджу не мало б бути так важко. Вона місяцями обговорювала з Кітаєм, як його вбити.
Але запитання Чаґханя відродило в ній спогади про Арлон, рідкісні миті вразливості й різкі слова, про які вона жалкувала. Вони змушували її відчувати. А відчувати вона не хотіла.
Жинь змусила голос вирівнятися.
— Коли нам потрібні боги, ми їх кличемо. А Неджа ніколи не шукав дракона Він розповів мені, що зустрівся з одним, кали був ще малий, і говорив про це як про... реальне.
— Усі боги реальні.
Реальне в
— Ясно, — Чаґхань почухав підборіддя.— Так. Саме так я й думав.
Але... це... вони таке можуть?
— Це не є таким уже й неймовірним. У цьому світі існують «кишені», де межа нашого світу і світу духів тонша, — Чаґхань стиснув долоні, щоб продемонструвати. — Гора Тяньшань — одна з них. Спірлійський храм — ще одна, Грот Дев'яти Вигинів — третя. Та печера — джерело всієї сили Неджі. Їні давно пов'язані з Драконом. Води Арлона давні, а ті скелі могутні, бо мають у собі історію мертвих. Магія плавно тече тими водами. Ти колись замислювалася, чому Арлон такий багатий, такий розкішний, навіть коли довколишні провінції — пустка? Божественна сила захищає той район століттями.
— Але як...
— Ти була на Мертвому острові. Ти бачила, що там нічого не росте. Замислювалася чому?
— Я думала.. Ну тобто хіба це не наслідки хімічної зброї муґенців? Хіба вони просто не отруїли ту землю?
Чаґхань похитав головою:
— Не тільки. Крізь острів пульсує аура Фенікса, як вода пульсує через Арлон.
— То виходить, Дракон...
— Дракон. Якщо можна так його назвати, — Чаґхань бридливо скривився. — Радше бідолашне закляте створіння, що колись було Лобстером, морською зіркою чи дельфіном Певно, запливло в павутину справжньої магії Дракона і незалежно від власної волі стало фізичним утіленням океану, що бажає...
— Знищувати?
— Ні Знищення — це імпульс Фенікса Океан бажає топити, володіти. Скарби великих цивілізацій неминуче падають у його темні глибини, а Дракон прагне заволодіти ними всіма Йому подобається колекціонувати прекрасні речі.
Він того, як Чаґхань це промовив, Жинь пішов мороз поза спиною.
— І він забрав Неджу до своєї колекції.
— Це гарний евфемізм Але слово надто м'яке. Дракон не просто хоче
Жинь до горла підкотилася грудка від спогаду про те, як тремтів Неджа, коли говорив про Дракона.
«Що я з ним зробила?»
Уперше за весь час вона відчула укол провини за те, що штовхнула Неджу до межі, назвала боягузом, коли він відмовився пробудити силу, що могла їх врятувати.
Тоді вона думала, що Неджа просто поводився як вередливий егоїст. Не розуміла, як він міг відчувати огиду до своїх дарів, якщо вони такі корисні. Ненавиділа його за те, що він назвав їх обох мерзенними.
Жинь навіть на думку не спадало, що, на відміну від неї, він не сприймав свого болю за належне. Він не міг отримати від нього задоволення, як вона, бо для нього це не була необхідна ціна. Для нього це була лише мука.
— Його вабить до того створіння, — зауважив Чаґхань. — І до того місця. Він фізично заякорений. Це джерело його сили.
Жинь глибоко вдихнула. «Зосередься на важливому».
— Це однаково не каже, як мені його вбити.
— Але каже, куди завдати удару, — сказав Чаґхань. — Якщо хочеш покінчити з Неджею, йди до джерела.
Вона зрозуміла.
— Я мушу взяти Арлон.
—
Коли наступного ранку Жинь вийшла з хатини Чолана, то побачила такий велелюдний натовп, що йому й кінця не було.
За день до того Кітай пустив поголос про пошук добровольців, чітко визначивши, що кандидатами зможуть стати лише солдати від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. Жинь хотілося мати рекрутів приблизно свого віку. Їхня лють мала бути всеосяжна й непомірна. Їй потрібні були солдати, готові кинути власні душі в прірву безодні без стриманої боязливості, яку відчували б чоловіки, вдвічі чи втричі старші за неї.
Але стало ясно, що на вікові обмеження ніхто не зважав. У натовпі були й цивільні за шістдесят, і діти, молодші семи років.
Жинь вийшла перед юрбою і дозволила собі уявити, лише на мить, що сталося б, якби вона зробила шаманами їх усіх. Реальною така можливість не була, лише жахливою, зверхньою фантазією. Вона уявила пустелі, що змінювалися б, наче водоверті. Океани, які здіймалися б, мов гори. Вона бачила, як увесь світ перевернувся з ніг на голову, збиваючись у піну в первісному хаосі, і якась темна частина її тішилася знанням, що якби вона того побажала, то так і було б.
«Ти мною так пишався б, Алтаню. Саме цього ти завжди хотів".
— Вимога була від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти, — сказала вона до натовпу. — Коли я повернуся, то не хочу бачити тут нікого, хто їй не відповідає.
Вона зайшла назад до хатини.
— І що тепер? — звеселено запитав Кітай. — Письмовий іспит?
— Змусимо їх чекати, — сказала вона. — Перевіримо, хто насправді цього хоче.
Вона лишила їх на кілька годин. З плином дня дедалі більше людей відсіювалися, переглянувши своє рішення під сліпучим сонцем і безжальним вітром. Більшість із них — ті, хто, за підозрою Жинь, зголосилися лише з тимчасової, нетривкої та показної хоробрості, — пішли в першу годину-дві. Вона
Але навіть так лишався натовп осіб із п'ятдесяти. Ще забагато.
Майже надвечір, коли сонце почало хилитися до горизонту, Жинь вийшла й звернулася до них:
— Устроміть кинджал під ніготь безіменного пальця від кінчика й аж до ложа, — наказала вона. Це була гарна перевірка терплячості до болю. Від Алтаня вона дізналася, що такі рани легко гояться й рідко інфікуються, але
Натовпом прокотилася хвиля перешіптувань. Якусь мить ніхто не рухався, немовби всі намагалися вирішити, жартує вона чи ні.
— Я не жартую, — сказала Жинь. — Якщо потрібно, у мене є ножі.
Восьмеро добровольців увіткнули ножі собі під нігті, як вона й попросила. Темно-червоні краплі впали на землю. Двоє закричали, шестеро інших притлумили зойки, міцно стиснувши щелепи.
Жинь розпустила всіх інших і провела шістьох мовчунів до хатини.
Серед них вона впізнала лише двох. Тут був Дулінь — хлопець, якого вона знайшла живцем похованого в Тікані. Вона зраділа, що він пережив похід. А ще, на її подив, прийшла Піпадзі.
— Де твоя сестра? — запитала Жинь.
— З нею все гаразд, — відповіла дівчина без подробиць.
Жинь якийсь час мовчки дивилася на неї, а потім стенула плечима й звернулася до інших:
— Хтось із вас починав похід разом з родиною?
Двоє кандидатів кивнули — це були два хлопці, у яких лише перший пушок почав пробиватися над верхньою губою.
— Ви їх любите?
Вони знову кивнули.
— Якщо я зроблю це з вами, ви більше ніколи їх не побачите, сказала Жинь. Це була не зовсім правда, але вона мусила перевірити їхню рішучість. — Це надто небезпечно. Ваша сила буде мінлива, і мені бракує досвіду, щоб допомогти приборкати її цивільним. А отже, вам дозволять проводити час лише з іншими солдатами з цього загону. Ретельно обміркуйте.
Після довгої, ніякової тиші обидва хлопці підвелися й вийшли. Лишилося четверо.
— Усвідомте, яку жертву ви робите, — сказала Жинь.
Вона знала, що торочить одне й те саме. Але була зобов'язана повторити застереження якомога більше разів. Їй були не потрібні четверо шаманів. Вона потребувала загону, який не розгубить рішучості серед навчання й не відлякає інших.
— Я прошу вас ризикнути здоровим глуздом. Якщо ви підете у порожнечу, на тім боці знайдете чудовиськ. І вам може забракнути сили видряпати собі зворотний шлях. Мої майстри померли до того, як встигли навчити мене всього, що знали. Тож я лише наполовину вправна провідниця.
Ніхто не зронив і слова Вони надто налякані, щоб говорити, чи їм просто байдуже?
— Ви можете втратити контроль над тілом і розумом, — сказала вона — І якщо таке станеться, мені доведеться вас убити.
Знову жодної реакції.
Дулінь підняв руку.
Жинь кивнула.
— Так?
— Ми зможемо робити те, що й ти? — запитав він.
— Не зовсім, — відповіла вона — І все не так просто. Я до цього звикла Для вас це буде боляче.
— Наскільки?
— Гірше за все, що вам колись доводилося переживати, — вона мусила бути відвертою, бо не могла вплутати їх у те, чого вони не розуміли. — Якщо ви не впораєтеся, то навіки втратите глузд. Якщо все вийде, то вже ніколи не матимете повної влади над власним розумом Житимете на межі божевілля. І постійно боятиметеся. Випити лаунданум стане для вас єдиним способом добре поспати. Ви можете вбити невинних навколо себе, бо не розумітимете, що коїте. Ви можете вбити себе.
Її слова наштовхнулися на байдужі погляди. Жинь чекала, повністю готова до того, що всі вони підведуться й вийдуть.
— Генерале? — Дулінь знову підняв руку. — З усією повагою, може, годі цих довбаних балачок, нарешті перейдемо до справи?
Так Жинь узялася за творення шаманів.
Перший вечір вони провели, сидячи колом на підлозі хатини, немовби селищні дітлахи, які вчаться писати перші знаки. Спочатку Жинь запитала їхні імена. Ляньхва була тонкостанною дівчиною з широкими очима, родом із провінції Собаки. На руках, ключицях і вниз до грудей, доки Жинь могла бачити, вона мала страшні шрами. Дівчина не пояснила, звідки вони, й ні в кого не вистачило мужності запитати.
Щодо неї Жинь мала сумніви. Ляньхва здавалася такою крихкою — навіть говорила тремтливим, ледь чутним шепотом. Але Жинь уже надто добре знала, що за тонкою оболонкою може критися сталь. Ляньхва або доведе, що гідна сили, або ж зламається через два дні й не марнуватиме її час.
Мерчі, високий і широкоплечий, на кілька років старший за Жинь, був єдиним досвідченим солдатом серед них. На час вторгнення муґенців він служив у Четвертому підрозділі Імперської Міліції, а після загибелі лукоподібного острова входив до сил звільнення на південному узбережжі й на власні очі бачив кінець Голінь Нїїс Він був у перших лавах у битві за Сінеґард.
— Я був у місті, коли ти мало не випалила його дотла, — сказав він Жинь.—Тоді ходили чутки про спірлійку. Ніколи не подумав би, що опинюсь тут.
Єдине, 140 пов'язувало всіх, — це невимовний жах. Усі вони бачили найгірше, що могло статися в цьому світі, і це пережили.
Це було важливо. Якщо не маєш якоря, знайди щось, що допоможе повертатися зі світу духів, щось абсолютно смертне й людське. Алтань мав свою ненависть. Жинь — бажання помсти. А ці четверо рекрутів мали несамовите, незламне прагнення вижити навіть за неможливих обставин.
— І що тепер? — запитала Піпадзі, коли вони закінчили опитування.
Тепер я дам вам релігію, — сказала Жинь.
Вони з Кітаєм цілий день намагалися вирішити, як представити Пантеон новачкам. У Сінеґарді Жинь знадобився майже рік, щоб підготувати розум до осягнення богів. Під керівництвом Дзяна вона розв'язувала загадки, годинами медитувала й читала десятки текстів з теології та філософії — все заради того, щоб прийняти той факт, що її уявлення про матеріальний світ засновані на ілюзіях.
Її новобранці такої розкоші не мали. Вони мусили прогризти собі шлях на небеса.
Необхідна, фундаментальна зміна лежала в парадигмах матеріального світу. Призахідники та більшість нікарців вважали всесвіт повністю розділеним між тілом і розумом. Вони вважали матеріальний світ окремим, непорушним і постійним. А прикликання богів вимагало базового розуміння, що світ плинний, що саме існування плинне і що невсипущий світ — усього лише текст, який можна переписати, якщо вони знайдуть потрібний пензель; візерунок, який вони можуть виткати зовсім різними кольорами, якщо зрозуміють, як працює ткацький верстат.
Найважчою частиною підготовки Жинь була віра Але повірити легко, коли бачиш докази надприродної сили просто перед собою.
— Ми віримо, що сонце сходитиме щоранку, навіть якщо не знаємо, що його рухає, — сказав їй Кітай. — Просто покажи їм сонце.
Жинь розкрила долоню перед новобранцями. Тоненька смужка полум'я танцювала між пальцями, звиваючись, наче короп між очеретом.
— Що я зараз роблю? — запитала вона.
Жинь не очікувала, що хтось із них знатиме відповідь, але їй треба було чітко зрозуміти їхні упередження.
— Творите магію, — сказав Дулінь.
— Це не допоможе.
Вагаючись, вони перезирнулися.
— Прикликаєте богів на допомогу? — ризикнула Піпадзі.
Жинь зімкнула кулак.
— А що таке боги?
Ще більше вагання. Жинь відчувала, як серед новобранців булькотить роздратування. Вона вирішила пропустити наступний етап опитування. Їй завжди хотілося від Дзяна конкретних відповідей, а він місяцями зволікав з ними. Їй не обов'язково повторювати це розчарування.
— По-перше, прийміть те, що боги існують. Вони реальні й відчутні, присутні й видимі, як будь-хто з нас. Можливо, навіть більше. Ви можете в це повірити?
— Звісно, — сказав Дулінь.
Інші кивнули на знак згоди.
— Добре. Боги живуть у площині поза межами цієї. Ви можете вважати її небесами. Наше завдання як шаманів — прикликати їх сюди, щоб вплинути на перебіг справи. Ми виступаємо в ролі посудин — воріт для божественної сили.
— А що воно таке — небеса? — запитала Піпадзі.
Жинь помовчала, розмірковуючи над поясненням. Як це колись описав Дзян?
— Єдине місце, яке можна вважати реальним. Місце, де ніщо не вирішено. Місце, куди ви навідуєтесь уві сні.
Це викликало спантеличені погляди. Жинь збагнула, що це нікуди не веде. Тож вирішила почати знову, намагаючись дібрати правильні слова, щоб пояснити ідеї, які тепер їй стали такі ж знайомі, як і дихання.
— Перестаньте думати про наш світ як про єдиний справжній, — сказала вона. — Цей світ непостійний. Об'єктивно його не існує, хоч би що це означало. Великий мудрець Джвандзи колись сказав, що не знав напевне, чи то йому наснилося, що вночі він перетворився на метелика, а чи він завжди жив у метеликовому сні? Цей світ — сон метелика Цей світ — сон богів. А коли ми бачимо богів у снах, це означає, що ми просто прокинулися. У цьому є сенс?
Новобранці були збентежені.
— Анітрохи, — сказав Мерчі.
Слушно. Жинь і сама чула, якою тарабарщиною здаються її слова, хай навіть і повністю вірила в їхню істинність.
Не дивно, що колись вона вважала Дзяна божевільним. Як же, в біса, пояснити космос і мати вигляд особи при здоровому глузді?
Вона спробувала підійти з іншого боку.
— Не думайте над цим забагато. Просто обміркуйте все під таким кутом. Наш світ — це лялькова вистава, і те, що ми вважаємо об'єктивно матеріальним, — насправді лише тіні Усе постійно змінюється, постійно в потоці. А боги зачаїлися за сценою і водять цих ляльок.
— А ви хочете, щоб ми захопили лялькарів, — сказала Піпадзі.
— Правильно! — озвалася Жинь. — Добре. У цьому й суть шаманізму. У видозміненні реальності.
— Але навіщо їм нам це дозволяти? — запитала Піпадзі. — Якби я була богом, то не хотіла б просто так ділитися з кимось силою.
— Боги не переймаються таким Вони не думають як люди, вони не егоїстичні актори. Вони... вони
— Яка воля твого бога? — запитала Піпадзі.
— Палити, — легко відповіла Жинь. — Пожирати і стирати. Але всі боги різні. Мавпячий бог хоче хаосу. Дракон прагне володіти.
— І скільки там богів? — не вгавала Піпадзі.
— Шістдесят чотири, — відповіла Жинь. — Шістдесят чотири боги Пантеону, усі протилежні сили, які створили цей світ.
— Протилежні сили, — повільно повторила Піпадзі. — Отже, в усіх них різні інстинкти І всі вони хочуть різного.
— Так! Чудово.
— А як нам обрати? — запитала Піпадзі. — Чи це вони нас обирають? Бог вогню обрав тебе, бо ти спірлійка, чи...
— Зачекайте, — втрутився Мерчі. — Можна перевести це з абстрактного рівня? Боги, Пантеон — це все чудово, нехай. Але як ми маємо їх прикликати?
— По одному за раз, — сказала йому Жинь. — Ми ще не здолали й основної теорії...
— Ключ у наркотиках, так? — запитав Мерчі. — Принаймні я таке чув.
— Ми до цього дійдемо. Наркотики дають вам доступ, так, але спершу треба розуміти, до чого саме...
— Тобто ці вміння ти маєш завдяки наркотикам? — знову перебив Мерчі. — Що це за наркотики? Гриби-сміхуни? Макове зерня?
— Це не... ми не... Ні. Ти мене взагалі слухаєш? — Жинь раптом закортіло вдарити його в скроню, як робив Дзян щоразу, коли вважав, що вона надто нетерпляча Тепер вона починала розуміти, якою, певно, нестерпною студенткою була. — Наркотики не дарують умінь. Не роблять нічого, крім того, що дозволяють бачити світ таким, який він насправді. Силою володіють боги. Вони і є силою. Ми можемо тільки пропустити їх крізь себе.
— Чому в тебе немає потреби вживати наркотики? — запитала Піпадзі.
Це заскочило Жинь зненацька.
— Звідки ти знаєш?
— Спостерігала за тобою під час походу, — сказала Піпадзі. — Ти тримала полум'я в руці день і ніч, але завжди здавалася такою тверезою. Ти ж не могла постійно ковтати макове насіння. Інакше просто зірвалася б з кручі.
Інші новобранці нервово захихотіли. Але Піпадзі вичікувально дивилася на Жинь так пильно, що їй навіть стало незатишно.
— Я перетнула цю межу, — сказала Жинь.
Схоже, Піпадзі це не переконало.
— Звучить так, наче ти там, куди ми маємо дійти.
— Зовсім ні Ви цього не хочете. І ніколи не хотітимете.
— Але чому...
— Бо тоді бог завжди буде у вашій голові, — відказала Жинь. — Він завжди кричатиме до вас, намагатиметься скорити своїй волі Намагатиметься
Вони перестали хихотіти.
Пізно ввечері того ж дня, після ще кількох годин точного описування, як то воно — входити в Пантеон, Жинь дала своїм новобранцям перші дози макового насіння.
Майже нічого не сталося. Всі вони подуріли й очманіли, спіймавши кайф. Качалися підлогою, виводячи в повітрі візерунки, й постійно белькотіли щось нерозбірливе про найглибинніші почуття, від чого Жинь хотілося видряпати собі очі. Ляньхва заходилася писклявим сміхом щоразу, коли хтось до неї говорив. Мерчі бив землю й бурмотів щось про те, яка вона м'яка. Піпадзі та Дулінь сиділи абсолютно нерухомо, міцно заплющивши очі від, як сподівалася Жинь, зосередження, аж доки Дулінь не захропів.
Зрештою всі вони отямились, і їх знудило.
— Не подіяло, — простогнала Піпадзі, розтираючи почервонілі очі.
— Це тому, що ви не намагалися побачити, — відповіла Жинь.
Вона й не сподівалася, що хтось із них досягне успіху з першої спроби, але надіялася бодай на
— Там нема чого
— Це тому, що ти не зосередився.
— Я намагався.
— Ну, недостатньо, — роздратовано сказала Жинь. Наглядати за купкою прудконогих дурників заледве можна назвати веселим заняттям, коли вона єдина твереза в кімнаті. — Ви могли принаймні
— Я багато думав про нього, — різко відказав Мерчі. — Це ти могла б дати нам чіткіші вказівки, аніж «накачатись і прикликати бога».
Жинь знала, що він правий. Помилка була в її навчанні. Вона просто не знала, як пояснити ще чіткіше. Вона воліла б, щоб з нею досі був Чаґхань, який знав всесвіт і його таємниці так добре, що міг легко розбити його на зрозумілі їм ідеї. Вона воліла б мати Дадзі чи навіть Сожцань Сіжу, які могли вкласти видіння в їхні розуми, і це розбило б їхні уявлення про реальне і нереальне. Їй потрібно було якось зламати логіку власного мозку, як Дзян зробив із нею. Але вона й гадки не мала як відтворити річний план менш ніж за два тижні.
Жинь простягла руки над головою. Вона багато годин просиділа, й у неї страшенно затерпли плечі.
— Повертайтеся до своїх наметів і поспіть, — сказала вона. — Вранці спробуємо знову.
— Можливо, це була тупа ідея, — визнала вона перед Кітаєм після того, як її новобранці втретє поспіль безрезультатно спіймали кайф. — Їхній розум наче скеля. Я нічим не можу пробитись, і вони вважають все, що я кажу, дурницями.
Він співчутливо погладив її по плечу:
— Поглянь на все їхніми очима. Ти й сама вважала це дурницями, коли тільки-но вступила на вірування. Ти думала, що в Дзяна остаточно від'їхав дах.
— Але це тому, що я не розуміла, що за хрінь ми робимо!
— Ти ж мала якісь уявлення.
Він був правий. Наприкінці другого року навчання вона ще не знала справжньої особистості Дзяна, але знала, що він здатний робити те, чого робити не мав би. Вона бачила, як він без жодного поруху прикликав тіні. Відчувала, як за його командою дув вітер і текла вода Вона знала, що він мав силу, і так спрагло хотіла її здобути, що їй було байдуже, через які ментальні перешкоди він змушував її перестрибувати. І все одно їй знадобився майже рік.
Але переважна більшість того часу пішла на нескінченні Дзянові запобіжні заходи, щоб вона не стала тією, ким врешті таки стала Жинь не мусила перейматися безпекою чи довготривалою стабільністю. Їй просто потрібен був загін тих, кого вона могла використати щонайбільше впродовж декількох місяців.
— Дай своєму розуму перепочинок, — запропонував Кітай. — Немає сенсу битися головою об стіну. Ходи-но поглянь, над чим я працюю.
Вона вийшла за ним із намету. Кітай облаштував собі майстерню надворі за десять хвилин ходу від табору. Там було декілька інструментів, розкиданих по землі, схеми, притиснуті каменями, щоб їх не віднесло безжальними високогірними вітрами, а також одна величезна споруда, прикрита важким брезентом. Кітай потягнувся і зірвав брезент обома руками, відкриваючи дирижабль, що лежав на боку, розкритий посередині. Його нутрощі виднілися, немов у випатраної тварини.
— Ти не єдина, хто вирівнює невідповідність сил, — сказав він.
Жинь підійшла ближче, щоб оглянути внутрішню будову двигуна, і торкнулася пальцями зовнішньої оболонки корпусу. Він був зроблений з незнайомого їй матеріалу: не деревина, не бамбук, але й не важкий метал Рушійні механізми здавалися чужорідним, складним і замкненим набором взаємозалежних важелів і гвинтів, відроджуючи спогад про невеликий круглий годинник сестри Петри, бездоганно складний механізм, який призахідники вважали беззаперечним доказом того, що світ створив великий архітектор.
Цей єдиний лишився відносно неушкодженим, — сказав Кітай. — Решта — вигорілі, понівечені уламки. А цей, певно, втратив тягу лише у відносній близькості до землі. Його механізми досі працюють.
— Зачекай! — різко сказала Жинь. Вона думала, що Кітай лише вивчає, як вони працюють, а не як ними керувати. — Ти кажеш, що ми можемо
— Можливо. Мені ще кілька днів до тестового польоту. Але так, щойно ми скріпимо кошик, теоретично, я зможу підняти його...
— Тигрячі цицьки!
У Жинь аж серце забилося частіше від самої думки про те, що це може означати. Якщо вони матимуть справний дирижабль, то їм відкриються всі різновиди тактичних маневрів. Розібратися з призахідницьким флотом у повітрі їм буде не під силу через чисельну перевагу ворогів, але вони можуть використати подорожі повітрям для стількох цілей...
— Це стільки всього вирішує! Об'ємні перевезення. Швидке постачання припасів. Перетин річок...
— Не так швидко. — Кітай постукав по мідному циліндру, що обертався серед хаосу нутрощів машини. — Я нарешті з'ясував джерело живлення. Дирижабль спалює вугілля, але дуже неефективно. Ці штуки збудовані з найлегшого матеріалу, але все одно страшенно важкі. Вони не можуть лишатися в повітрі довше одного дня і додаткового вугілля також із собою взяти не можуть, інакше впадуть.
— Зрозуміло, — сказала вона, розчарована.
Це частково розкривало основну таємницю: чому Неджа задіював свій флот так обмежено впродовж переходу через гори Баолей. Дирижаблі швидко впали б під вагою снігу. Але навіть з ними призахідники однаково не отримали повної влади над небом. Вони досі залежали від наземної підтримки з паливом.
— Це краще, ніж нічого, — сказав Кітай. — Протягом наступного тижня я спробую його підняти.
— Ти неймовірний, — пробурмотіла Жинь.
Кітай завжди був таким чудесно розумним. Його винаходи вже й не мали б її дивувати після того, як він знайшов спосіб змусити її
— І ти все з'ясував, просто поглянувши на нього?
— Я розібрав частини, які здавалися знімними, а потім довго роздивлявся деталі, зняти які не вийшло. — Він прочесав пальцями чуб, вивчаючи двигун. — Основні принципи доволі прості. І я ще багато чого не знаю.
— Але тоді... тоді як? — Вона кліпнула, дивлячись на складні металеві механізми. Вони здавалися до страшного складними. Вона не знала б, де й почати. — Ну тобто, як ти з усім розібрався?
— Я й не розібрався, — він стенув плечима. — Не можу. Я не знаю призначення половини цих речей, того, що вони роблять. Вони для мене загадка і такими й залишаться, аж доки я не знатиму основ цієї технології, а їх я не знатиму, допоки не вивчу креслення в Сірих вежах.
— Але якщо ти не знаєш навіть основ, тоді як..
— Мені вони не потрібні, розумієш? Це неважливо. Ми не будуємо дирижаблів самотужки, просто маємо навчитися піднімати в повітря ось цей. Мені лише треба поштурхати його, аж доки я не відтворю початкові робочі обставини.
Жинь завмерла.
— Що ти сказав?
— Сказав, що мені лише треба поштурхати його, допоки.. — він не договорив і якось дивно глянув на неї. — З тобою все гаразд?
— Так, — приголомшено промовила вона.
Кітаєві слова відлунювали в її розумі, наче калатання дзвонів «Початкові робочі обставини».
Велика Черепахо, невже все так просто?!
— Трясця! — сказала вона. — Кітаю, я зрозуміла!
Нарешті Жинь могла силою витягти своїх новобранців до Пантеону.
Це таке просте рішення. Чому вона не бачила його раніше? Вона мала почати звідси, з відтворення початкових робочих обставин її власної зустрічі з божественним.
Уперше вона прикликала Фенікса аж за рік до того, як Дзян привів її до Пантеону. Вона не знала, що робить. Пам'ятала лише, що била Неджу на рингу, мало не вибивши з нього життя, бо він дав їй ляпаса і вона не змогла
Того дня вона не прикликала полум'я. Але торкнулася Пантеону. І це стало каталізатором для всього, що сталося потім: коли вона зустрілася з богами, це прорвало діру в її світі, яку могли заповнити лише постійні зустрічі з божественним.
Що привело її до богів ще навіть до того, як вона дізналася їхні імена?
Гнів. Горіння, невсипуща лють.
І страх.
— Що найгірше вам доводилося переживати? — запитала Жинь у своїх новобранців.
Як зазвичай, вони відповіли спантеличеним ваганням.
— Ти ж не... — Піпадзі вагалася. — Ти ж не хочеш, щоб ми й справді про це
— Хочу, — сказала Жинь. — Розкажіть. Опишіть найгірше, що вам випало на долю. Щось, чого ви більше ніколи не хочете пережити.
Піпадзі здригнулася:
— Бляха, я не...
— Я знаю, відкривати душу важко, — сказала Жинь. — Але біль — це найшвидший шлях до Пантеону. Знайдіть свої шрами. Проведіть по них ножем. Натисніть на себе. Який спогад щойно сплив у пам'яті?
На обличчі Піпадзі з'явилися дві червоні плями. Вона дуже швидко закліпала.
— Гаразд Подумай хвилинку про це, — Жинь повернулася до Дуліня. — Як довго ти пробув у поховальній ямі?
Він запнувся:
— Я...
— Два дні? Три? Ти вже майже почав розкладатися, коли ми тебе знайшли.
Голос Дуліня прозвучав здушено:
— Я не хочу думати про це.
— Ти
— Легко, — заявив Мерчі. — Я бачу сраного жука.
— Добре, — сказала Жинь, хоча й знала, що це лише напускна хоробрість, а не руйнівна образа, якої вона потребує від них. — І що ти зробив би з ними, якби міг? Роздушив би?
Коли це викликало зніяковілі погляди, вона додала в голос жорсткості:
— Не поводьтеся, наче ви шоковані. Ви тут для того, щоб навчитися вбивати, саме тому й зголосилися. Не для самозахисту, не з благородства. Кожен із вас хоче крові.
— Я хочу, щоб вони були такими ж безпорадними, як була я! — випалила Піпадзі. — Хочу стояти над їхніми обличчями і плюватися отрутою їм в очі. Я хочу, щоб вони вмирали від мого доторку.
— Чому?
— Бо вони торкалися мене, — сказала Піпадзі. — І від цього мені хотілося вмерти.
— Добре, — Жинь передала їй миску з маковим насінням. — А тепер спробуй ще раз.
Піпадзі досягла успіху першою.
Останні рази, коли Піпадзі вживала наркотик, то качалася по землі й хихотіла з жартів, чутних лише їй. Але цього разу вона сиділа абсолютно спокійно кілька хвилин, а потім раптом завалилася навзнак, немовби лялька, якій підрізали нитки. Її очі лишалися розплющеними, але були лячно білими: зіниці повністю закотилися.
— Допоможіть! — Ляньхва схопила Піпадзі за плечі. — Допоможіть, я думаю, вона...
Але Піпадзі різко підняла руку, розчепіривши пальці в рішучому й недвозначному жесті:
Піпадзі скрючила пальці, немовби кігті, хапаючись за землю й протягуючи довгі борозни. З її горла виривався низький, гортанний стогін.
— Їй боляче, — наполягав Мерчі. Він підняв її з підлоги й вклав собі на коліна, нестямно плескаючи дівчину по щоках. — Агов.
Вуста Піпадзі рухалися дуже швидко, бурмочучи потік складів, які не належали до жодної знайомої Жинь мови. Кінчики брудних пальців зробилися фіолетовими. А коли вона різко розплющила очі, Жинь побачила під віями лише темні озера, всуціль чорні.
Голос Мерчі ослаб:
— Піпадзі?
Піпадзі підняла тремтливу долоню до його обличчя.
— Я...
Її лице зсудомило, і воно розпливлося в широкій посмішці зі змученими очима, немовби щось у ній, що не розуміє людського виразу, натягло її шкіру, ніби маску.
— Назад, — прошепотіла Жинь.
Інші новобранці вже відступили до протилежного краю хатини. Мерчі опустив очі, й на його обличчі промайнуло нерозуміння Скрізь, де його руки торкалися Піпадзі, на шкірі проступили чорні смуги.
Піпадзі кліпнула і сіла, роззираючись, немовби щойно прокинулася від надзвичайно глибокого сну. Її очі досі були тривожно обсидіанові.
— Де ми?
— Мерчі,
Мерчі відштовхнув Піпадзі. Вона безладно впала на підлогу, її руки й ноги тремтіли. Він відсахнувся, нестямно розтираючи передпліччя, немовби міг відчистити шкіру. Але чорнота розходилася далі Здавалося, кожна вена в тілі Мерчі проступила на поверхні, ущільнюючись, як потічок перетворюється в річку.
«Треба допомогти йому, — подумала Жинь. — Це я зробила, це я винна
Але вона не могла змусити себе поворухнутися. І не знала, що зробила б, якби могла.
Мерчі вирячив очі. Розтулив рота, щоб виблювати, але потім завалився на бік у корчах агонії.
Піпадзі задкувала, затуляючи долонями рота Різкі, нерівномірні подихи виривалися з-під її пальців.
— О боги, — шепотіла вона знову і знову. — О
Дулінь і Ляньхва відійшли до протилежної стіни. Ляньхва позирала на двері, немов обмірковуючи, як утекти. Схлипування Піпадзі зросли до верескливого ридання. Вона схилилася над Мерчі й трясла його за плечі, намагаючись оживити, але лише пробивала глибокі ямки в його висушеній плоті щоразу, коли пальцями торкалася шкіри.
Нарешті Жинь отямилася.
— Відійди в куток, — наказала вона Піпадзі. — Підсунь руки під себе. Нікого не торкайся.
На її неабияке полегшення, Піпадзі підкорилася. Жинь глянула на Мерчі. Його корчі затихли до ледь помітного посмикування, і тепер кожен сантиметр неприкритої шкіри вкривали чорні й фіолетові плями, а вени під ними набухли так, немовби кристалізувалися в камінь.
Вона й гадки не мала, чим лікарі Чолана можуть йому допомогти, але мусила бодай спробувати.
— Допоможіть мені підняти його, — наказала вона.
Ані Дулінь, ані Ляньхва навіть не поворухнулися. Вони вклякли на місці від шоку. Вона мусила витягати Мерчі самотужки. Він був зависокий, щоб закинути його на плечі, тож Жинь лишалося тільки тягти його за ногу. Вона схилилась і схопилася за литку, стежачи за тим, щоб не торкатися відкритої шкіри. Її плече запульсувало від його ваги, коли вона тягла, але викид адреналіну перекрив біль, і якимось чином вона знайшла в собі сили витягти його з хатини й рушити до лазарету.
— Тримайся, — сказала вона йому. — Просто дихай. Ми це виправимо.
З таким же успіхом вона могла звертатися до каменя. Коли вона глянула на нього через декілька хвилин, щоб перевірити, як він, його очі вже були осклянілі, а плоть розклалася так сильно, що він скидався на триденний труп. Він не відповів, коли вона його потрусила. Пульсу не було. Вона не зауважила, коли він перестав дихати.
Жинь продовжила човгати далі Але розуміла, ще навіть не діставшись лазарету, що тепер їй потрібен не лікар, а трунар.
Коли Жинь повернулася до хатини, Піпадзі там не було.
— Де вона? — вимогливо запитала Жинь.
Дулінь і Ляньхва сиділи скручені, прихилившись до стіни там, де вона їх лишила. Було очевидно, що вони плакали. Очі Дуліня були червоні й несфокусовані, а Ляньхва досі тремтіла, розтираючи очі кулаками.
— Утекла,— мовив Дулінь. — Сказала, що більше не хоче тут бути.
— І ти їй дозволив? — Жинь хотілося вдарити його, просто заради того, щоб збити цей отупілий, байдужий вираз його обличчя. — Ти знаєш, куди вона пішла?
— Може, до пагорбів. Вона сказала..
Жинь кинулася бігти.
На щастя, Піпадзі було легко вистежити: її тонкі сліди були дуже помітні на свіжому снігу. Жинь знайшла її на виступі пагорба на висоті шести метрів. Вона зігнулася навпіл, відкашлювалася від виснажливого бігу.
— Ну й куди ти зібралася? — крикнула Жинь.
Піпадзі не відповіла Вона випросталась і стала обличчям до виступу, простягнувши струнку литку, немовби перевіряючи порожнечу перед тим, як стрибнути.
— Піпадзі, відійди звідти!
Жинь оцінила відстань між ними. Якщо вона кинеться в біг, то може перехопити Піпадзі за ноги до того, як та зістрибне, але лише якщо Піпадзі завагається. Схоже, дівчина вже була готова зробити останній ривок — будь-який раптовий рух міг налякати її, і вона зірвалася б.
— Ти спантеличена, — Жинь говорила спокійно і лагідно, простягнувши поперед себе руку, немов наближалася до дикого звіра. — Ти приголомшена, я розумію, але це нормально...
— Це жахливо, — Піпадзі не оберталася. — Це... Я не... я не можу...
Вона зволікала. Дівчина не знала напевне, чи хоче померти. «Добре».
Жинь помітила, що пальці Піпадзі вже не фіолетові. Вона знову повернула собі контроль. Тепер торкатися її було безпечно.
Жинь зробила випад і схопила Піпадзі за зап'ясток. Вони попадали в сніг. Жинь підвелася, відтягнувши Піпадзі від краю за сорочку, хоч та й не опиралася. А потім притиснула коліно їй до живота, щоб дівчина не змогла втекти.
— Хочеш стрибнути? — запитала Жинь.
Вузькі груди Піпадзі важко осіли.
— Ні.
— Тоді підводься. — Жинь встала і простягла Піпадзі руку.
Але та лишилася на землі, її плечі шалено трусилися, а обличчя скривилося в риданні.
— Годі плакати. Поглянь на мене!
Жинь нахилилась і схопила Піпадзі за підборіддя. Вона не знала, що змусило її це зробити. Вона ніколи так не поводилася. Але колись Вейсжа вчинив так із нею і це подіяло, щоб привернути її увагу, хай навіть лише завдяки страху, що розгорявся в глибині її свідомості.
— Хочеш здатися?
Піпадзі мовчки дивилася на неї, сльози цівками текли по її щоках. Схоже, вона була така приголомшена, що їй відібрало мову.
— Бо ти можеш здатися, — сказала Жинь. — Зараз я даю тобі це право, якщо саме цього ти хочеш. Ніхто не змушує тебе бути шаманом. Ти більше ніколи не піднімешся до Пантеону. Ти можеш піти з армії, якщо бажаєш. Можеш повернутися до сестри і знайти собі домівку в провінції Собаки. Ти цього хочеш?
— Але я не... — Схлипи Піпадзі затихли. Вона видавалася нестямною. — Я не знаю. Я не знаю, хто я така...
— Я знаю, — сказала Жинь. — А ще знаю, що ти не хочеш здаватися. Бо це так приємно, правда? Коли приводиш бога? Оця лихоманка від сили — найкраще, що ти коли-небудь відчувала, і ти це знаєш. Як добре розуміти, на що ти
— Вона сказала мені... — Піпадзі глибоко, судомно вдихнула. — Ну тобто богиня... вона сказала, що я більше ніколи не боятимуся.
— Це сила, — сказала Жинь. — І ти ніколи не відмовишся від неї. Я тебе знаю. Ти така сама, як і я.
Піпадзі втупилася не зовсім у Жинь, а радше в порожній простір позаду неї. Вона немовби поринула у власний розум.
Жинь сіла біля Піпадзі, тож тепер вони були пліч-о-пліч і разом дивилися з виступу вдалечінь.
— Що ти бачила, коли ковтнула макове насіння?
Піпадзі прикусила губу й опустила очі.
— Розкажи.
— Я не можу, це...
— Поглянь на мене.
Жинь підняла сорочку. Верхня частина її тулуба була туго забинтована, ребра досі зламані там, куди її вдарив Жиґа Але чорний відбиток Алтаневої долоні, окреслений так само чітко, як і того дня, коли він його лишив, був помітний трохи нижче груднини. Жинь дозволила Піпадзі дивитися достатньо довго, щоб збагнути форму відбитка, а потім повернулася боком, щоб показати набряклий, нерівний рубець там, куди Неджа вдарив її ножем у поперек.
Від такого видовища Піпадзі зблідла.
— Як...
— Обидва ці шрами я отримала від чоловіків, яких, мені здавалося, я любила, — сказала Жинь. — Один із них мертвий. Інший скоро таким стане. Я розумію, що таке приниження. Не розкривай своїх таємниць, якщо не хочеш. Але ти не скажеш нічого такого, що змусить мене тебе зневажати.
Піпадзі довго дивилася на відбиток долоні Алтаня. Коли вона нарешті заговорила, це був такий низький шепіт, що Жинь довелося нахилитися ближче, щоб розчути його за вітром.
— Ми були в будинку розпусти, коли вони прийшли. Вони почали підніматися сходами, і я сказала Дзюто сховатися. Вона.. — голос Піпадзі надломився. Вона тремтливо вдихнула, а потім продовжила: — Вона не встигла б вийти через двері, тож сховалася під ковдрами. Я накрила її. Купами й купами зимових ковдр. І сказала їй не рухатися, не створювати ані звуку, хоч би що відбувалося, хоч би що вона почула А потім вони зайшли, знайшли мене. І вони... вони... — Піпадзі зглитнула. — А Дзюто не рухалася.
— Ти захищала її, — лагідно промовила Жинь.
— Ні, — Піпадзі нестямно захитала головою. — Це не так. Бо... бо коли вони пішли, я відчинила шафу. І зняла ковдри. А Дзюто не рухалася, — її обличчя спотворилося гримасою болю. — Не рухалася. Вона задихалася, їй, бляха, не було чим дихати, і вона все одно не ворухнулася, бо я їй так сказала. Я думала, що вбила її Але ні, бо вона знову задихала, але це через мене...
Вона стиха застогнала і затулила обличчя руками. Не продовжила. Але це було зайвим. Жинь могла й сама скласти докупи решту історії.
Це пояснювало, чому Дзюто скрізь супроводжує сестру. Чому Піпадзі донині ніколи не залишала її саму. Чому Дзюто не розмовляє — не
Жинь хотіла обійняти Піпадзі за тремтливі плечі, міцно її стиснути і сказати, що їй нема чого соромитись і нема в чому каятись. Що вона вижила, і вже цього достатньо. Жинь хотіла сказати їй піти до сестри, втекти з цього місця і більше не згадувати про Пантеон. Хотіла сказати Піпадзі, що все скінчилося.
Але вона промовила найжорсткішим голосом, на який тільки спромоглася:
— Годі плакати.
Приголомшена, Піпадзі підняла голову.
— Ти живеш у країні, де точиться війна, — сказала Жинь. — Ти вважаєш себе особливою? Думаєш, ви єдині постраждали? Роззирнися. Ти хоча б
Вона чула у власному голосі сталеві, безжальні нотки, яких раніше не бувало. Це був голос незнайомки. Але вона точно знала, звідки він узявся: усе сказане — відлуння того, що колись сказав їй Вейсжа, єдиного істинного дару, який він їй дав.
«Зачувши крик, біжи на нього».
— Усе, що ти тільки-но мені розповіла, — це і є ключ до богів. Тримай це на думці й ніколи не забувай того, як почуваєшся заразі Саме це дає тобі силу. І саме це допоможе лишитися людиною.
Жинь стиснула пальці Піпадзі. Тонкі, брудні, пошрамовані Зовсім не такі, якими мали б бути пальці юної дівчини. Це були пальці зламаного тіла. Як і в неї.
— Ти наділена силою отруювати кожного, кого торкаєшся, — сказала Жинь. — І можеш подбати про те, щоб більше ніхто не страждав так, як ти і твоя сестра.
Після успіху Піпадзі інші здійснили прорив значно швидше. Через два дні Ляньхва застогнала й завалилася на бік. Спершу Жинь злякалася, що вона отримала завелику дозу і зомліла, але потім помітила, що шрами на її руках і ключицях зникли — ділянки, раніше понівечені лезом, тепер вкривала гладенька, здорова шкіра.
Що ти бачила? — запитала Жинь, коли Ляньхва отямилася.
Вродливу жінку, — пробурмотіла дівчина. — В одній руці вона тримала квітку, а в другій — кілька очеретяних трубок. Вона всміхнулася мені й сказала, що може мене полагодити.
Як гадаєш, ти зможеш допомагати лагодити інших? — запитала Жинь.
— Думаю, так, — сказала Ляньхва. — Вона щось вклала мені в руки. Воно було біле й гаряче, і ще я бачила, як воно сяяло крізь пальці, ніби... ніби я тримала саме сонце.
«Велика Черепахо, — серце Жинь підстрибнуло від значення цих слів. — Ми можемо це використати».
Коли Ляньхва зуміла прикликати свою богиню у свідомому стані, Жинь перевірила її вміння на кількох поранених тваринах — білках зі зламаними лапами, птахах з перебитими крилами, кролику, обпеченому до півсмерті. Ляньхві вистачило розуму не питати, звідки ті тварини бралися. Коли вона повністю вилікувала всіх істот без, здавалося, будь-яких побічних ефектів, Жинь дозволила Ляньхві поексперементувати з її тілом.
— Ось ці два ребра завдають мені неабияких прикрощів, — сказала вона, задираючи сорочку. — Пов'язки теж треба зняти?
— Не думаю.
Ляньхва провела пальцями над смугами тканини так легко, що Жинь стало лоскотно. А потім вона відчула жар, який поступово наростав до межі полегшення і муки. Через кілька секунд ребра перестали боліти. Уперше після повернення з гори Тяньшань Жинь змогла вдихнути, не скривившись від болю.
— Велика Черепахо! — зачудована, Жинь повертіла тулубом туди-сюди.
— Хочеш... — пальці Ляньхви зависли в повітрі над правою рукою Жинь, ніби чекаючи дозволу, і вона не зводила погляду з культі, — я спробую?
Це питання заскочило Жинь зненацька. Вона навіть не задумувалася про спробу відновити втрачену руку. Вона кліпнула, не відповівши, застигнувши між очевидним «так, будь ласка, спробуй» і страхом дозволити собі цю надію.
— Не знаю, чи зможу, — швидко мовила Ляньхва. — Ну тобто... якщо не хочеш...
— Ні... Ні, вибач, — квапливо сказала Жинь. — Звісно, хочу. Так. Вперед.
Ляньхва підтягла рукав, відкрила культю і поклала холодні пальці туди, де зап'ясток Жинь закінчувався гладенькою опуклістю. Минуло кілька хвилин. Ляньхва сиділа нерухомо, міцно заплющивши очі в зосередженні, але Жинь не відчувала нічого — ані жару, ані поколювання; лише фантомне пощипування там, де мала бути рука. Хвилини спливали, але це пощипування, якщо воно було реальним, так і не переросло в щось більше.
— Годі, — сказала вона. Їй несила було продовжувати. — Достатньо.
Ляньхва винувато зіщулилася:
— Мабуть, гм, є обмеження. Але, можливо, я зможу спробувати знову, якщо...
— Не переймайся. — Жинь обсмикнула рукав, щоб прикрити зап'ясток, і сподівалася, що Ляньхва не помітила дрожу в її голосі Ну чому ж так поважчало в грудях? Вона знала, що це не подіє, це було нерозумно, тупо навіть для фантазії. — Все гаразд. Є те, чого ти виправити не можеш.
З точки зору видовищності Дулінь переплюнув їх усіх. Через тиждень, після стількох невдалих спроб, що Жинь уже подумувала покінчити з його стражданнями, він узяв додаткову дозу макового насіння з упертою рішучістю на обличчі й одразу прикликав Велику Черепаху.
В усіх міфах, які розповідали Жинь, Черепаха була терплячою, доброзичливою і дбайливою істотою. Вона була темною охоронницею землі, втіленням довголіття й родючого ґрунту. Селяни в Тікані носили нефритові підвіски у формі черепахового панцира, щоб привабити удачу й стабільність. У Сінеґарді великих кам'яних черепах часто виставляли перед могилами, щоб вони стерегли духів померлих.
Дулінь не робив нічого такого. Він розчахував у землі провалля.
Це ставалося без попередження. Однієї миті земля під їхніми ногами була непохитна, а вже наступної посеред хатини з'явилася яма завширшки майже півтора метра, прірва незрозумілої глибини. Лише дивом ніхто з них туди не впав. Тремтячи, Піпадзі й Ляньхва відійшли від краю.
Яма закінчувалася просто біля ніг Дуліня. Вона перестала розширюватись, але ґрунт і каміння по краях досі падали вниз, відлунюючи в порожнечі.
Жинь заговорила повільно, намагаючись не налякати Дуліня, щоб він ненароком не поховав їх усіх.
— Дуже добре. А тепер подумай: можливо, ти зможеш закрити цю яму?
Він спантеличено дивився на провалля, мовби намагаючись переконати себе, що воно не просто існує, а саме він його створив.
— Не знаю.
Він тремтів. Жинь обережно поклала руку йому на плече.
— Що відчуваєш?
— Воно... воно
— Більше чого?
— Більше... відкритості. Воно хоче бачити сонячне світло, — він запнувся. Жинь легко здогадалася, який спогад пробудився в ньому, коли він дістався Пантеону. Вона знала, що він не забув, як бути похованим заживо. — Воно хоче стати вільним.
— Справедливо, — сказала Жинь. — Але принаймні спробуй робити це, коли будеш на достатній відстані від нас.
Дулінь важко зглитнув, а потім кивнув. Прірва загуркотіла.
— Генерале Фан? — озвалася Піпадзі з іншого боку ями. — Гадаю, нам знадобиться більша хатина.
Наступного дня Жинь та її новобранці зібралися ще до світанку, щоб перейти на безлюдне плато, де те, що вони могли прикликати, не нашкодило б нікому в поселенні Чолана.
— Як далеко ви підете? — запитав Кітай.
— Вісім кілометрів, — сказала вона.
— Недостатньо. Йдіть щонайменше на п'ятнадцять.
— Тоді я буду поза межами твоєї досяжності!
— Ну десять, — сказав він. — Але відведи їх якомога далі звідси. Не варто знищувати нас раніше за Неджу.
Тож Жинь зібрала дорожній мішок із запасом харчів на чотири дні й достатньою дозою наркотиків, щоб убити слона, а потім повела своїх новобранців до просторої рівнини плато Скаріґон. Вони йшли значну частину ранку й не зупинялися, аж доки
— Тут добре, — вирішила Жинь.
Рівнинний посушливий степ простирався в усіх напрямках, доки ставало зору. Поблизу не було ані дерев, ані валунів чи пагорбів, що могли б дати прихисток, але це було саме те, що потрібно. Вони взяли брезенту на два намети, але небо не обіцяло опадів щонайменше на кілька днів.
Жинь зняла мішок і опустила його на землю.
— Усі напийтеся води, а потім візьмемося за роботу.
Піпадзі вже жадібно пила зі своєї фляги. Вона гикнула й витерла рот тильним боком долоні.
— І що саме ми робитимемо?
Жинь осяйно всміхнулася:
— Відійдіть.
Вони відступили на кілька кроків, сторожко дивлячись на неї.
— Далі.
Вона зачекала, доки вони не відійшли щонайменше на двадцять кроків. А потім простягла руку до неба і прикликала полум'я.
Воно прорвалося крізь неї блискавицею. Воно було смачним. Жинь потягла ще, тішачись вивільненню колосальної сили, необачному задоволенню, що дарувало відлуння чистого екстазу, який вона відчувала на горі Тяньшань.
Вона побачила їхні обличчя — широко розплющені очі від поваги й захвату — і засміялася.
Жинь потримала стовп жару ще кілька прекрасних секунд, а потім втягла полум'я у своє тіло.
— Ваша черга, — сказала вона.
Наступні кілька годин Жинь спостерігала, як Піпадзі та Ляньхва відточували свої вміння одна проти одної. Піпадзі сідала навколішки і притискала руки до землі. За лічені секунди всі різновиди створінь — черв'яки, змії, довгоногі степові щури, птахи, що мостили гнізда в норах, — виривалися на поверхню, корчачись і дряпаючись, відчайдушно шкрябаючи чорні вени, що проступали на їхніх роздутих тільцях.
— Годі, говорила Жинь, і Ляньхва квапливо починала зворотний процес, зцілюючи істот одну за одною, допоки гниття не зникало.
Обмеженість умінь Ляньхви швидко стала очевидною. Вона могла змусити за лічені хвилини зникнути штучні рани; могла зростити зламані кістки й зупинити внутрішню кровотечу, якщо їй дати трохи більше часу; але, схоже, їй було до снаги впоратися лише з пораненнями, які не несли загрози життю. Більшість цілей Піпадзі опинялися на порозі смерті за секунди, і, навіть докладаючи всіх зусиль, Ляньхва не могла їх урятувати.
Межі сили Піпадзі були менш зрозумілі. Спершу Жинь думала, що їй потрібен прямий контакт із відкритою шкірою жертв, але потім стало ясно, що вона може просочити отруту крізь землю, досягаючи організмів на глибині до метра.
— Спробуймо з водоймою, — запропонувала Жинь. Їй сяйнула жахлива, захоплива думка, але вона не хотіла озвучувати її, доки не матиме підтвердження. — Погляньмо, чи пришвидшить це поширення.
— Вода потрібна нам для пиття, — запротестував Дулінь. — А наступне джерело за кілометри звідси.
— То наповнюйте фляги зараз, а потім, щойно Піпадзі закінчить, перенесемо табір до іншої водойми, — сказала Жинь.
Вони підкорилися. Щойно всі фляги були повні, Піпадзі схилилася над ставком, зосереджено нахмуривши брови, а потім умочила кінчики пальців у воду. Нічого не сталося. Жинь сподівалася побачити чорні смуги, що розходяться водним плесом, але вода лишилася каламутною й зеленувато-брунатною. А потім на поверхню почала спливати риба, черевом догори, роздута й знебарвлена.
— От же трясця, — озвався Дулінь. — Я так розумію, вечерю ми ловитимемо деінде.
Жинь нічого не сказала. Вона так міцно стиснула кулак, що аж кісточки побіліли.
Ось воно. Ось як вона переможе Неджу.
Неджу не можна вбити, бо Дракон завжди його захищає, гоїть його рани за лічені секунди після того, як їх завдають. Але Чаґхань сказав їй, що джерело його сили — річка, яка тече крізь гроти Арлона.
А що, як вона нападе на саму річку?
— Я можу припинити? — запитала Піпадзі. Риби, жаби, пуголовки та комахи досі спливали на поверхню води навколо неї. — Це, гм, занадто.
— Добре, — пробурмотіла Жинь. — Припиняй.
Піпадзі підвелася з виразом огиди на обличчі й швидко витерла пальці об штани.
Жинь не могла відвести очей від водойми. Вода зробилася чорного, наче чорнильниця з трупами.
Неджа ніколи не бачив Піпадзі. Він і гадки не матиме, хто вона і на що здатна. Побачить лише худорляву привабливу дівчинку з довгими оленячими віями, яка на полі битви здаватиметься зовсім недоречною, аж доки не перетворить його вени на мул.
Далі Жинь зосередила увагу на Дуліні. Він мав схильність створювати провалля: після першого дня міг легко викликати їх за командою, будь-якого розміру чи форми в межах триметрового діаметра. Але ями все одно провалювалися просто біля його ніг. Він мусив стояти на краю прірви.
Це створювало проблему. Звісно, провалля мають чудовий потенціал для тактичного руйнування, але лише в тому випадку, якщо Дулінь стоїть просто на лінії вогню.
— Ти можеш робити з землею ще щось? — запитала вона в нього. — Якщо можеш створити провалля, то чи можеш його закрити? Пересунути? Викликати коливання?
Жинь не знала напевне, що саме має на увазі. На думці була лише туманна картинка великих стовпів землі, що пронизують повітря, наче гадюки Або землетруси — цим можна збити ворога з пантелику і розсіяти лінії оборони без значних втрат серед цивільних.
— Я спробую. — Він опустив підборіддя, зосереджено нахмуривши брови.
Жинь відчула тремтіння під ногами, спершу таке невловиме, що здалося примарним. А потім поштовхи посильнішали. Їй спало на думку, що, може, варто відійти назад, але вже наступної миті її підкинуло в повітря.
Вона впала, вдарившись спиною об землю. Голова опустилася слідом з глухим гупанням. Жинь втупилася в небо, хапаючи ротом повітря, наче риба. Вона не відчувала пальців. Ні на руках, ні на ногах.
Вона почула крик. Над нею з'явилися обличчя Дуліня й Ляньхви. Піпадзі щось кричала, але голоси були притлумлені, майже нечутні. Жинь відчула, як Ляньхва водить руками під сорочкою, проштовхує їх угору, до ребер, а потім чудесний, пекучий жар розлився тулубом і головою, аж доки крики Дуліня не викристалізувались у зрозумілі слова:
— Що з тобою?
— Все добре, — видихнула вона. — Я в нормі.
Коли Ляньхва прибрала руку, Жинь перекотилася на бік і засміялася. Вона не могла стриматися. Сміх лився з неї водоспадом, нестримний і п'янкий.
Ляньхва була дуже стурбована:
— Генерале, ви...
— Ми переможемо, — хрипко промовила Жинь. І не розуміла, чому сміється лише вона А інші чому не поділяють із нею цей захват? — О боги. О довбуча чортівня. Це воно. Ми
Останні два дні вони витратили на відпрацювання швидкості реакції, обмежень і необхідних доз. Вони визначили, скільки часу потрібно після вживання насіння для того, щоб піднестися: двадцять хвилин для Піпадзі й Ляньхви, десять для Дуліня. Дізналися, як довго вони можуть бути корисними під кайфом (не більше години для кожного) і як довго відходять від безпорадного, отупілого стану.
Їхні вміння лишалися небездоганними — за два тижні вони нізащо не змогли б досягнути військової ефективності первісних Цике. Але вони достатньо призвичаїлися дотягуватися до своїх богів, тож могли відтворити свої результати на полі бою. Саме це вони й ставили собі за мету.
Жинь сказала всім повертатись у базовий табір без неї. Вона хотіла ще трохи помандрувати сама. Вони не питали, куди вона йде, а вона не сказала.
Вона йшла, доки не знайшла усамітнену ділянку біля пагорба, звідки на віддалі було видно гору Тяньшань.
Вона зібрала найбільші камені, які тільки могла знайти, і виклала їх круглою купою в напрямку заходу. Такий собі пам'ятник, але він не розсиплеться. Навряд чи комусь спаде на думку йти до цієї гори. Час, вітер, сніг і бурі зітруть кожен слід на цьому камінні, але наразі вистачить і цього.
Дзян не заслуговував багато. Але
Вона бачила вираз його обличчя, коли тікала з храму. Він чудово розумів, що коїв. Тієї миті він був цілісним і свідомим, примирений зі своїм минулим і повністю себе контролював. І він обрав урятувати її.
— Дякую, — сказала вона. Голос прозвучав хрипко і надто тихо супроти холодного, сильного вітру. Груди нещадно стиснуло.
Колись вона любила його як батька.
Він навчив її всього, що знав. Привів її до Пантеону. А потім покинув, повернувся до неї, зрадив і врятував.
Він дозволив померти стільком людям — дозволив померти її народу; але її врятував.
І от, чорт забирай, що робити з таким спадком?
Гарячі сльози полилися з її очей. Роздратована, вона витерла їх. Вона прийшла сюди не плакати. Дзян не заслуговує її сліз. Ішлося не про скорботу, а про висловлення пошани.
— Прощавай, — пробурмотіла вона.
І не знала, що ще сказати.
Ні, не так Щось іще кололо її розум таке, що вона не могла лишити несказаним. Вона так і не насмілилася сказати це йому в обличчя, коли він був живий, хай і думала про це багато разів. А тепер вона не могла мовчати. Вона копнула купу каміння і знову зглитнула, але грудка, що підкотила до горла, не зникла. Вона відкашлялася, сльози струменіли по щоках.
— Ти завжди був таким боягузливим гадом.
— Виходимо, — сказала вона Кітаю, коли повернулася.
Жинь метушилася у хатині, збираючи речі в дорожній мішок: дві сорочки, пара штанів, ножі, торбинка з маковим насінням. Вона йшла шість годин поспіль, але якимось чином почувалася сповненою енергії.
— Я скажу Чоланові, — продовжила вона, — підготувати своїх людей до виходу вранці Дирижабль готовий?
— Так, але... Зачекай, притримай коней, Жинь, — у Кітая був стурбований вигляд. — Так скоро? Справді?
— Треба йти зараз, — сказала Жинь.
Вона більше не могла лишатися в поселенні Чолана, столиці ледачкувато-довбаного нічого на плато Скаріґон. Розум двигтів від можливостей для майбутньої кампанії. Ще ніколи вона не мала таких гарних карт. У Республіки один шаман Неджа проти чотирьох шаманів Жинь, а їхні найкращі оборонні механізми — опіумні бомби, що роблять недієздатними війська з обох боків.
Звісно, новобранці Жинь ще могли б з тиждень потренуватися. Звісно, було б чудово, якби вони мали час удосконалити вміння, навчитися послідовно витісняти богів зі свого розуму, коли голоси ставали занадто гучними. Але також Жинь знала, що кожен день, який вони зволікали з виходом, був ще одним днем підготовки для Неджі.
Зараз Неджа зализує рани. Їй треба захопити якомога більшу територію до того, як він буде готовий дати відсіч. Армії вийдуть так чи інакше, і вона хотіла бути першою.
— Хоч раз час на нашому боці, — сказала вона І ми не змарнуємо такого шансу знову.
— Ти впевнена, що вони готові?
Жинь стенула плечима:
— Такі ж готові, як і я колись була.
Кітай зітхнув:
— Ти знаєш, ця думка мене зовсім не заспокоює.
Першою великою ціллю Жинь на території Республіки стало Дзіньджоу — Золоте місто, заможна перлина нікарського середнього сходу. Після тритижневого походу воно постало над кронами дерев високими стінами і тонкими, просторими пагодами. Сині прапори з емблемою дракона майоріли на верхівках сторожових башт, неначе яскраве запрошення до нападу.
Дзіньджоу мало й інше, менш привабливе прізвисько — Хвойда Воно розмістилося квадратом на перетині трьох провінцій і завдяки близькості до багатих шовковичних ферм, що постачали фургони з коконами шовкопрядів, а також до одних із найбільших покладів вугілля в Імперії могло дозволити собі платити податки всім трьом Натомість Дзіньджоу отримувало втричі більшу військову допомогу під час Макових війн. За сучасну історію його жодного разу не розграбовували, а лише передавали від одного правителя іншому, обмінюючи поступливість і багатства на захист.
Жинь намірилася покласти цьому край.
Військовий стратег Суньдзи колись писав, що найкраще захоплювати ворожі міста неушкодженими. Тривалі, нищівні кампанії не на користь нікому. Дзіньджоу, яке забезпечувало потенційну податкову базу й мало чудове розміщення на численних транспортних маршрутах, ліпше слугувало б як підтримувальна ресурсна база, аніж зруйнована пустка, покинута після підйому Південної армії.
І знов-таки Жинь вчинила всупереч порадам Суньдзи.
На півдні вона билася за те, щоб відібрати територію у Федерації. Це була визвольна війна. Але тепер її армія не мала домівки і воювала за територію, де вони ніколи не жили. А доки контроль буде в руках Федерації, вони не зможуть спокійно повернутися в рідні провінції. Намагаючись утримати територію, вона лише розпорошила б свої війська, доручивши їм нагляд за відвойованими районами. І саме тому Неджа був приречений на поразку, він мусив розділити своїх людей між північним і південним фронтами.
З огляду на все це, Дзіньджоу не мало особливої цінності.
Жинь не переймалася збереженням цього міста. Вона не хотіла заволодіти економікою Дзіньджоу. Їй хотілося відрізати Неджу від його багатств.
«Те, чого не можу мати я, не дістанеться і йому».
Дзіньджоу було яскравою демонстрацією сили. Дзіньджоу було посланням.
Коли її війська підійшли до товстих кам'яних брам міста, Жинь не відчула того знервованого захвату, який завжди відчувала перед боєм. Вона не тривожилася про результат, бо це не було протистоянням стратегії, чисельності чи правильного вибору часу. Це не була випадкова битва.
Цього разу перемога була гарантована. Вона бачила, на що здатні її шамани, і знала, що байдуже, наскільки гарну оборону має місто, — їм нема чого протиставити армії, здатній зрушити саму землю.
Доля Дзіньджоу була наперед визначена Жинь просто було цікаво побачити, як сильно вона може його понівечити.
Але спершу вони мусили розібратися з етикетом на полі бою. Розважливість перемогла, бо переміг Кітай. Жинь не змогла б прогодувати й одягти свою армію, якби не зібрала достатньо ресурсів по ходу, а зі спаленого і спаплюженого міста отримати припаси значно важче.
— Я знаю, ти рвешся в бій, — сказав Кітай. — Але якщо почнеш руйнувати стіни, не давши їм навіть шансу здатися, то ти будеш просто дурною.
— Перемовини дадуть їм час підготуватися до оборони, — заперечила вона.
Від цих слів він пустив очі під лоба:
— Яка оборона вистоїть проти тебе?
Перший посланець, якого вони відправили, повернувся майже одразу.
— Капітуляції не буде, — доповів він. — Вони, гм, розсміялися мені в обличчя.
— Нехай, — Жинь підвелася. — Виходимо о п'ятій. Покличте хтось Дуліня й Піпадзі...
— Зачекай, — озвався Кітай. — Ми не дали їм чесного застереження.
— Чесного застереження? Ми щойно запропонували їм здатися!
— Вони вважають нас армією нечесаних селюків з іржавими мечами й навіть без натяку на артилерію, — Кітай суворо глянув на неї. — Вони не знають, на що себе прирікають. А це нечесно.
— Суньдзи казав...
— Гадаю, ми обоє погодимося, що підручник Суньдзи давно перестав мати стосунок до цієї війни. І коли Суньдзи писав про збереження інформаційної невідповідності, щоб ворог тебе недооцінював, він говорив про чисельність військ і припаси. А не про божественні сили на кшталт розчахування землі. — Кітай розгладив на столі шматок пергаменту. Він навіть не чекав, доки вона відповість, перш ніж почати писати ще один офіційний лист. — Ми дамо їм ще один шанс.
Вона незадоволено пхикнула:
— Що? Отак просто розкриєш їм нашу нову зброю ще до того, як вони побачать перший бій?
— Мене трохи бентежить, що ти вважаєш людей зброєю. І ні, Жинь, я лише скажу їм, хай обміркують, скільки невинних життів опиняться під загрозою. У деталі не заглиблюватимуся. — Кітай якийсь час продовжував писати, а потім підняв очі й потягнувся до чола, щоб смикнути пасмо волосся. — Хоча це підтверджує одну річ Неджі в місті немає.
Жинь спохмурніла:
— Звідки ти знаєш?
Вони гадали: шанси на те, що Неджа залишиться особисто обороняти Дзіньджоу, п'ятдесят на п'ятдесят. З одного боку, в цьому місті зосередилося багато коштовних ресурсів, і слабко вірилося, що Республіка погодиться так просто його здати,— самого лишень запасу вугілля вистачило б для того, щоб дирижаблі літали вічно. З іншого боку, з кожного отриманого звіту ставало зрозуміло, що Неджа втік якомога далі на схід. І Дзіньджоу, хоч і заможне, не мало сильних оборонних споруд. Це місто було засноване на торгівлі, а торговельні міста збудовані так, щоб запрошувати зовнішній світ, а не відгороджуватися від нього. З боку Неджі було б нерозумно розміщувати тут основні позиції.
— Ми знаємо, що його тут немає, бо якби був, суддя неодмінно згадав би його ім'я, — сказав Кітай. — Або він прийшов би на перемовини особисто. Тепер уся країна знає, на що він здатний. І знають, що він слугував би значно кращим залякуванням, аніж будь-що, на що вони спромоглися б.
— Можливо, він намагається влаштувати нам засідку, — сказала Жинь.
— Можливо. Але Неджа спирається на принципи Суньдзи ще більше за тебе. Не тисни там, де вже є опір, не виснажуй війська, якщо вже опинився в невигідному становищі, — Кітай похитав головою. — Ми не можемо бути впевнені. Але на місці Неджі я б не намагався вбити тебе тут. Замало доступу до води. Ні, я думаю, що це місто він тобі віддасть.
— Як романтично, — вишкірилася вона. — Тоді змусьмо його про це пожалкувати.
На якийсь час вони розбили табір за стінами Дзіньджоу, передаючи підзорну трубу туди-сюди, поки чекали на повернення своєї делегації. Минали хвилини, потім години. Зрештою Жинь стало нудно, й вона повернулася до свого намету, де на підлозі колом сиділи її новобранці, чекаючи на виклик.
— Вони не збираються здаватися, — сказала вона. — Всі готові?
Ляньхва кусала губу. Дулінь тремтів і розтирав лікті, немов страшенно змерз. Вони так скидалися на знервованих сінегардських студентів перед складанням іспиту, що Жинь мимоволі відчула легкий спалах веселощів. Лише Піпадзі здавалась абсолютно, беззаперечно спокійною, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях, як власниця чайної, яка чекає, доки її обслужать.
— Пам'ятайте, це інакше, коли є тіла, — сказала Жинь.
Вони вже багато разів обговорювали, як усе зміниться в жерлі бою, як безпечна передбачуваність практики буде зовсім не схожа на реальну битву; але їй хотілося ще раз втовкмачити це їм у голови. Вона хотіла, щоб це було останнім, що вони матимуть на думці перед тим, як побачать бій.
— Вигляд крові приголомшить вас. І стане значно важче, коли ви почуєте крики. Боги будуть у захваті. Вони ніби дикі пси, що відчувають страх: щойно внюхають хаос, пересилити їх стане значно важче.
— Ми вже бачили тіла, — сказала Піпадзі.
— Все інакше, коли це ви їх ламаєте, — заперечила Жинь.
Дулінь зблід.
— Я не намагаюся вас налякати, — швидко сказала Жинь. — Просто хочу, щоб ви були готові. Але ви зможете. Ви до цього готувались і знаєте, чого чекати, а тому втримаєте контроль. Що ви робитимете, якщо відчуєте, що бог бере гору?
Вони заскандували в унісон, наче школярі:
— Розжуємо подушечки.
У кожного в кишені було вдосталь опіуму для смертельного передозування. Вони точно знали, скільки проковтнути, щоб вирубити себе до непритомності.
— А що ви робитимете, якщо ваші побратими перестануть себе контролювати?
Піпадзі розім'яла пальці:
— Розібратися з ними до того, як вони розберуться з нами.
— Гарна дівчинка, — сказала Жинь.
Двері різко розчинилися. Всі вони мало не підскочили.
Це був розвідник.
— Із Дзіньджоу надіслали звістку, генерале. Капітуляції не буде.
— Для них же більше втрат, — Жинь змахнула своїм підводитися. — Ходімо й покажемо їм, на що ви здатні.
На другий рік навчання в Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях навчав групу Жинь грати в давню гру під назвою сянці. Раніше він уже не раз змушував їх грати в звичайні стратегічні ігри: аіккі для далекоглядності й рішучості, маджонг для дипломатії та використання інформаційної асиметрії. Але з сянці Жинь мала справу вперше. Перелік основних правил складав три буклети, і це не враховуючи численних додаткових сувоїв з описами стандартних вступних маневрів.
Кітай був єдиним із курсу, хто бодай колись грав у сянці, тож майстер Ірдзях обрав його на допомогу з демонстрацією. Перші двадцять хвилин вони витратили на перетягування випадкових плиток, визначаючи кількість кісточок, які позначали війська, спорядження, зброю й територіальний розподіл Коли всі кісточки нарешті опинилися на малі, майстер Ірдзях і Кітай сіли один навпроти одного за стіл і втупилися в гральну дошку. Жоден не промовив ані слова. Решта класу спостерігала, поступово знуджуючись і дратуючись від того, що перегляд затягнувся майже на годину.
А потім Кітай зрештою зітхнув, штовхнув фігуру імператора пальцем і похитав головою.
— Що відбувається? — вимогливо запитав Неджа. — Ви ж навіть не грали.
Але вони грали. Жинь усвідомила це лише в п'ять останніх хвилин гри. Партія відбувалася через мовчазні підрахунки в умі, сторони обмірковували баланс сил, утворений випадково розподіленими ставками. Зрештою Кітай дійшов висновку, що не зможе виграти.
— Ведення війни рідко буває таким, — промовив Ірдзях, згрібаючи кісточки. — У справжній битві туман війни перекриває все. Навіть найкращі плани стають жертвами випадку й удачі Лише ідіоти вважають ведення війни виключно питанням розумних стратагем.
— Тоді який сенс цієї гри? — поскаржилася Венка.
— Ця асиметрія таки має значення, — сказав Ірдзях. — Невдахи часто можуть знайти вихід, але не завжди. А надто якщо сильніша сторона це передбачила, хоча, з огляду на наявну інформацію, цілком можливо, що все
— А якщо гравці не зійдуться в тому, на чиєму боці перевага? — запитав Неджа. — Якщо ніхто не здасться?
— Тоді ви граєте, допоки хтось не визнає поразку, — сказав Ірдзях. — Але тоді це буде подвійним приниженням для невдахи, який мав від початку спрогнозувати результат. Суть у тому, щоб навчити ваш розум бачити всі стратегічні можливості водночас, щоб ви могли зрозуміти, коли перемогти не в змозі.
Сянці виявилась єдиною стратегічною грою, якої Жинь так і не опанувала. Упродовж року вони багато разів грали у неї" в класі, але вона так і не змогла змусити себе здатися. Вона починала зі слабкої позиції, відколи себе пам'ятала. Безглуздо здаватися, просто визнавши поразку, немов майбутнє не пропонує навіть найменшого шансу повернути удачу на свій бік. Саме на такі ледь помітні шанси вона покладалася все життя.
Але тепер, стоячи зі своєю армією біля воріт Дзіньджоу, вона перебувала на іншому боці столу. Тепер шалена перевага за нею, і питання лише в тому, як одна людина переважить трьох, здатних переписати реальність звичайної битви і не повбивати всіх навколо.
Перемога вже була їй гарантована. І тепер вона переймалася лише тим, щоб зачистити кінці.
Це одна з тих загадок, які Алтань постійно намагався розгадати, коли командував Цике. Як перемогти в шаховій партії, якщо твої фігури сильніші, а в суперника самі пішаки? Коли метою вже є не просто перемога, а перемога з якнайменшою кількістю постраждалих?
Жинь і Кітай наперед погодилися, що в цій битві ставитимуть на Дуліня. Про залучення Ляньхви не йшлося: після бою вона матиме в лазареті роботи не на один день, а на полі битви їй не місце. Піпадзі смертоносніша на близькій відстані, а от Дулінь мас ширшу зону ураження. Він може викликати землетруси і провали в радіусі десяти метрів навколо себе, а от Піпадзі мусить заходити в саму гущавину бою, щоб задіяти свою отруту. Це тягне за собою надто великі ризики: Жинь потрібно, щоб Піпадзі лишалася неушкодженою, аж доки вони не дістануться Арлона.
Але Жинь не була до кінця певна, як розбити опір Дзіньджоу з самим лише Дулінем.
— Маєш два основні удари, — сказала вона йому. — Обидва просто на початку бою. Наш перший залп. Спершу вони подумають, що це химерна витівка природи або якась надпотужна звичайна зброя. Але вже за мить збагнуть, що ми маємо шамана.
Після цього наші війська змішаються надто сильно, і ти не зможеш завдати вибіркового удару.
Мені не обов'язково бути в гущавині бою, — сказав Дулінь. — Тобто хіба я не можу просто націлитися на місто?
— І що тоді? — різко запитав Кітай. — Винищиш усіх невинних цивільних усередині?
Щоки Дуліня спалахнули рум'янцем. Було очевидно, що це навіть не спадало йому на думку.
— Я не...
— Я знаю, не подумав, — сказав Кітай. — Але мисли чітко. Те, що ти здатний змінювати світ з неймовірним розмахом, не означає, що звичайні підрахунки вже нічого не важать. Раптом що, тепер ти повинен бути вдвічі обережніший. Розумієш?
— Так, пане, — Дулінь був як слід присоромлений. — Де ви хочете провалля?
— У Дзіньджоу шість стін,— сказав Кітай.— Обирай на свій смак.
Через годину загін із менш ніж п'ятдесяти солдатів вийшов з лісу в напрямку західних воріт Дзіньджоу. Жинь і Кітай чекали поміж дерев разом із рештою армії, спостерігаючи крізь підзорні труби, як їхні люди квапляться до високих мурів.
Цей перший напад був приманкою. Очільники Дзіньджоу мали розуміти, на що здатна Жинь. Після битви біля Червоних скель її вміння були не просто страхітливими чутками, а добре відомим фактом. Тож якщо міський суддя Дзіньджоу відкинув її поблажливу пропозицію здатися, там мають абсолютну впевненість в обороні проти її вогню. Жинь стало розуму не встрявати в бій, допоки вона не дізнається, які козирі є в Дзіньджоу.
Створити опудало для проби було нескладно. Шаманічний вогонь симулювати найлегше. П'ятдесят солдатів за лічені секунди підняли смолоскипи, порох і просякнуті олією прапори, щоб створити хвилю пекучого полум'я, яка, підхоплена вітром, здійнялася майже так само високо, як її могла прикликати Жинь.
Оборонці Дзіньджоу зреагували майже одразу. Передусім пустили звичний залп стріл А потім посипався град снарядів — бомб, які не вибухали полум'яними кулями, а випускали повільний, зеленуватий дим, щойно торкалися землі.
— Опіумні бомби, — зауважив Кітай. — І це все, що вони мають?
Він був розчарований. Жинь також не могла стримати швидкоплинного незадоволення. Дзіньджоу відмовилося від перемовин із такою впевненістю, що Жинь усерйоз замислювалася, навіть сподівалася, що вони продемонструють якусь секретну, інноваційну оборону, щоб цю впевненість підкріпити.
А вони просто підписали собі смертний вирок.
Загін-приманка розходився. Їм дозволили відступати — вони мали лише спровокувати артилерію, а не розбивати оборону Дзіньджоу. Хвиля полум'я розпалася на десятки окремих смолоскипів, що згасали, коли солдати кидали їх додолу.
Відступ здавався хаотичним, але з загоном усе було гаразд. Вони пішли підготовлені, з ганчір'яними масками, змоченими водою. Це не зупиняло дію опіуму, але вигравало їм достатньо часу для розсіяння й відступу.
Жинь повернулася до Дуліня. Він нерухомо тримав підзорну трубу біля обличчя. Праву руку зімкнув у кулак, вистукуючи хаотичний ритм на коліні.
«Хвилювання перед боєм, — подумала Жинь. —
— Твоя черга, — сказала вона. — Ходімо.
Вони вийшли з-за дерев і зустріли хвилю стріл. Оборонці Дзіньджоу не були такими дурними, щоб подумати, що пробна вилазка і була всією атакою Жинь. Вони укріпили всі шість стін артилеристами, а ще більше людей квапилися до східної стіни, коли затопи Жинь почали вибігати з лісу.
Південці зімкнули щити над головами, просуваючись до воріт згуртованою лавою. У Жинь тремтіла рука від того, що в шматок деревини, який відділяв сталь від шкіри, раз за разом влучали стріли А потім вона оніміла. Жинь зціпила зуби й крокувала вперед, не зводячи очей з великих мурів попереду. Під час тренувань вона визначила, що Дулінь може відкрити провалля з відстані дев'яти
Ліворуч почувся гуркіт. Кров і кістки злетіли в повітря, тіла попадали додолу. Жинь рухалася далі, переступаючи поранених. Шістдесят метрів.
— Чортзна-що,— прошепотів Дулінь. — Чортзна-що, я не можу...
— Заткнись і рухайся, — сказала Жинь.
Сорок метрів. Щось завищало над головою. Вони пригнулись, але продовжили бігти. Снаряд вибухнув позаду, а вже за мить залунали крики. Десять метрів.
Жинь зупинилася.
— Достатньо близько для тебе?
Солдати зімкнули щити в захисній мушлі над Дулінем, який стояв нерухомо, міцно замружившись. Жинь спостерігала за його скривленим обличчям, чекаючи.
Наступні секунди здалися їй вічністю.
«Він надто боїться, — раптом їй стало тривожно на душі. — Він не може зосередитися, тут забагато...» Снаряди і стріли падали навколо них несподівано близько. Насправді, їм шалено пощастило протриматися так довго — в них досі не влучили. Але тепер вони були відкриті, нерухомі цілі, тож один із залпів неминуче впаде на них...
А потім земля задвигтіла, взявшись брижами так, як ґрунт не повинен рухатися. Кам'яні стіни завібрували, і це було так абсурдно, що Жинь на мить подумала: це, певно, вона сама тремтить, а не масивна споруда; але потім зі стін цівками посипалися порох і камінці, згодом перетворившись на справжні потоки.
Мур опустився.
Він не впав. Не вибухнув. Не було брудного, каскадного обвалу каміння, що розліталося в ланцюговій реакції, поступово просідаючи під власного вагою, як буває, коли
Повітря було спокійне. Постріли стихли.
Приголомшений, Дулінь упав навколішки.
— Молодець, — сказала йому Жинь.
Вигляд у нього був такий, немовби його ось-ось знудить.
«Усе з ним буде гаразд, — подумала вона. — Зруйнує ще декілька міст, і це здаватиметься йому рутиною». Їй було ніколи гратися в няньку — треба захопити місто. Вона підняла ліву руку як знак починати, і Південна армія рвонула вперед крізь прогалину в мурі.
Загони розійшлися на північ і на південь, щоб пробитися крізь оборону Дзіньджоу, а сама Жинь тим часом узялася за центральний сектор. Наблизившись, вона почула крики. Коли полум'я лизнуло плечі, вона почула, що її цілі кличуть підкріплення: високі, пискляві голоси знову й знову кричали, щоб їм принесли опіумних бомб, але було пізно. Занадто пізно. Вони спрямували опіумні снаряди на західний мур, і доки їх принесуть бодай трохи ближче, цей бій уже скінчиться.
Тепер усі солдати Дзіньджоу мали лише звичайну зброю, а вона була жалюгідно неефективною. Руків'я мечів розжарювалися добіла в їхніх руках. Усе, що вони випускали в неї, — стріли, списи, ракети — перетворювалося на попіл у повітрі. Ніхто не міг підійти ближче ніж на три метри, бо її зусібіч оточував непроникний стовп полум'я.
Вони падали перед нею, наче палички.
Жинь закинула голову назад, роззявила рота й пропустила полум'я через горло.
Боги, це звільнення було таким приємним. Вона навіть не усвідомлювала, як сильно їй цього бракувало. Такого нестямного захвату вона досягла на горі Тяньшань, а потім — на тренувальному майданчику на плато, коли дозволила нестримному полум'ю з ревом пронизати своє тіло. Відтоді кожна мить неспання здавалася притлумленою, стриманою. А тепер вона отримала бажане — бездумне, легковажне, нестримне руйнування.
Але щось було не так. Десь глибоко всередині її підточувала якась незрозуміла гризота, провина, що посилювалася з наростанням криків і збільшенням кількості тіл навколо неї, що згиналися, чорніли і всихали.
Вона не відчувала гніву. Це не мало нічого спільного з помстою. Солдати їй нічого не заподіяли. Вона не мала причин їх ненавидіти Це здавалося не доброчесністю, а
Полум'я провисло, а потім втяглося всередину Жинь.
Та що це з нею? Зазвичай вона так легко пірнала в цей рапсодичний простір, де лють знаходить мету. Раніше ніколи не виникало труднощів з пошуками люті. Вона носила її в собі, мов тепле вугілля, що ніколи не згасає.
Вона вже повертала свій вогонь супроти співвітчизників. З такою легкістю робила це біля Червоних скель, без зайвих роздумів підпалювала цілі кораблі. Але вперше за весь час вона палила ворога, який не атакував її першим.
Це був не самозахист чи помста. Це була проста й однозначна агресія.
«Але це їхній вибір, — нагадала вона собі. — Ми двічі давали їм можливість здатись, і вони відмовилися. Вони знали, хто я така Самі викопали собі могилу».
Вона потяглася до темної безодні всередині себе, й стовп вогню здійнявся вгору наново, цього разу сліпучий, підсилений шаленою енергією.
Тепер вона мала інше полум'я: сильніше, голодніше, яке хотіло палити не через страх чи біль, а з люті, що аж бриніла
Цей вогонь був пекучі ший. Темніший.
Жинь здригнулася від усвідомлення, що їй подобається це відчуття.
Вона так наблизилася до неуразливості, як тільки доступно людям, і Дзіньджоу ось-ось мало впасти до її ніг.
«Ніколи не деріть кирпу, — любив повторювати Ірдзях. — Реальна війна ніколи не йде за планом».
О, але це не так, якщо сили в грі такі нерівні, що навіть неминучість не здатна пересилити безмежної нерівності богів і людей. Жинь спостерігала за розгортанням битви, бездоганно бачачи її на своїй уявній шахівниці. Фігури падали, збиті клацанням пальців, і це тому, що вона так забажала. Міста розколювалися на шматки.
Вона далеко не одразу помітила, що брязкання сталі давно стихло, що в неї вже ніхто не стріляє і ніхто не кидається в бій. Лише відкликавши полум'я, вона побачила білі прапори, тепер почорнілі по краях, що майоріли з кожних дверей кожної будівлі Місто давно здалося Південній армії. Вона єдина продовжувала бій.
Битва закінчилася десь через годину після початку. Жинь прийняла капітуляцію Дзіньджоу, і її солдати перемкнулися з нестямного запалу бою на розважливу окупацію. І все ж, хай навіть наказом було захопити місто, земля продовжувала тремтіти, здригаючись від серії віддалених поштовхів, таких сильних, що в Жинь цокотіли зуби.
Дулінь втрачав контроль.
Але вона чекала цього. Це був найгірший і найбільш імовірний розвиток подій. І вона підготувалася. Якщо Дулінь не зміг самотужки прикликати ясність розуму й заспокоїтися за допомогою опіуму, вона змусить його це зробити.
Жинь крутнулася на п'ятах і кинулася через спустошене місто до прогалини в мурі. Її полум'я зблиснуло і зникло — тепер вона надто панікувала, щоб зосередитися на люті, — але ніхто й не думав на неї нападати. Цивільні й солдати з обох боків тікали з міста, де земля двигтіла під ногами, маневрували й ухилялись, коли величезні брили каміння відривалися від будівель і падали додолу.
Гуркіт погучнішав. Землею почали розходитися широкі тріщини, мовби відкриті рани, залишені невидимою істотою. Жинь побачила, як попереду двоє чоловіків із криками зникли, коли земля розверзлася просто під ними. Уперше від початку кампанії крізь її спокій пробився кинджал страху. Велика Черепаха розсмакувала свободу. І хотіла більшого. Якщо так триватиме й далі, Дулінь пустить під землю все місто.
Але земля дивовижним чином ставала тим спокійнішою, чим ближче Жинь підходила до східного муру. Вона збагнула, що поштовхи ширяться колом, а сила руйнування зростає зі збільшенням діаметра, а не навпаки. Епіцентр — земля під ногами Дуліня — була спокійною.
Звісно ж. Велика Черепаха хотіла звільнення. Хотіла бачити небо. Вона могла поховати все у відносній близькості до себе, але не зачепила б свого смертного носія.
Дулінь схилився там, де Жинь його й лишила, обхопивши голову руками. Він кричав. Жинь помітила Піпадзі, яка припала до землі за кілька метрів від нього, ставши навколішки, мовби не могла вирішити, стрибати на нього чи ні. Її очі розширилися, коли вона побачила Жинь.
— Мені..
— Поки ні, — Жинь відштовхнула її з дороги. — Відійди.
Неспокій Дуліня означав, що він ще бореться. Велика Черепаха ще не взяла гору, Жинь може його повернути. На мить вона замислилася, чи не нагорлати на нього, як стільки разів робив із Суні Алтань.
Але Дзіньджоу обвалювалося. Вона не мала на це часу.
Жинь кинулася вперед, опустила голову й вдарила його в тулуб.
Він без опору впав на землю. Жинь забула, який він насправді слабкий, кволий підліток, ще й стільки місяців недоїдав. Він борсався під нею, але марно. Вона втримувала його самими колінами.
Гуркіт наростав. Вона знову почула оглушливий звук із міста Ще одна будівля провалилася. Вона квапливо намацала в кишені мішечок з опіумом, розірвала його зубами і висипала вміст на землю.
Дулінь вигнув спину, викручуючись під нею. З його горла вирвалося жахливе булькання. Його очі тріпотіли, змінюючись із карих на сяйливо-чорні щоразу, коли він кліпав.
— Лежи спокійно, — просичала Жинь.
Він зосередив на ній погляд. Її кольнув страх, коли щось давнє й чужоземне вбурилося в її душу. Обличчя Дуліня спотворилось у виразі абсолютного жаху, і він почав викрикувати гортанні слова мовою, якої вона не впізнавала.
Жинь підібрала опіумні крихти й заштовхала йому до рота.
Дулінь вирячив очі. Вона нахилилася вперед і міцно закрила йому рота рукою, щосили стиснувши щелепи. Дулінь відбивався, але Жинь стиснула сильніше, натискаючи культею на шию, ніби важелем, допоки нарешті не побачила, як його горло видулося від ковтання. Через кілька хвилин, щойно опіум просочився в його кров, земля нарешті затихла.
Жинь відпустила щелепи Дуліня й потяглася до його шиї, щоб відчути пульс. Слабкий, але рівний. Його груди здіймались і опускались. Добре, їй не доведеться душити його.
— Приведи Ляньхву! — гукнула вона зіщуленій Піпадзі.
З кутиків липких Дуліневих губ виступила піна, і Жинь приблизно прикинула, як швидко отруєння опіумом може вбити людину.
— Поквапся!
Поки Дзіньджоу падало, міський суддя збагнув, що поразка, найбільш імовірно, означатиме його смерть, і втік через чорний хід, сховавшись під свинячими тушами у возі з худобою. Він покинув вагітну дружину й трьох дітей, які забарикадувалися в кімнаті свого будинку, й через декілька годин з'ясувалося, що вони задихнулися під обвалом.
Але про все це Жинь дізналася, коли її солдати швидко та спритно перехопили командування містом.
— Усі, кого ми опитали, підтвердили, що він попрямував на схід, — сказала командирка Міpara. Це була жорстка, вправна молода жінка, підлегла Чолана з провінції Собаки, яка швидко стала однією з найкращих офіцерів Жинь. — Він має союзників у сусідній провінції. Як хочете вчинити?
— Знайдіть його, — наказала Жинь. — Вистежіть усіх, хто втік з міста, і не полишайте переслідування, допоки не затягнете їх у темниці. Я не хочу, щоб хтось за стінами Дзіньджоу знав, що тут сьогодні трапилося.
З-поміж усіх уроків Совдзі найдужче їй запам'ятався той, що в кампаніях руху опору інформаційна невідповідність найважливіша Тепер гральне поле змінилося, але Жинь досі не хотіла, аби Неджа знав, що в її армії з'явилися нові шамани, поки Дуліня й Піпадзі ще можна приховувати. Вона знала, що довго шила в мішку не втаїш, але не варто давати Неджі додатковий час на підготовку.
— Убити чи захопити? — наполягала Мірага.
Жинь помовчала, розмірковуючи.
Це запитання було найбільшою проблемою з окупацією Дзіньджоу. Більшість громадянських війн, як-от кампанія Вейсжі, велася за переділ кордонів. Землі ворога важко утримувати, тож покластися на місцеві владні структури — найлегший спосіб захопити повний контроль над містом, не руйнуючи функціонування суспільства. Якщо Жинь хотіла, щоб Дзіньджоу повернулося до звичного існування, то мусила спробувати зберегти життя якомога більшій кількості чиновників-утікачів. Але вона зосередилася на захопленні ресурсів, а не території: їй бракувало людей, щоб розміщувати їх у кожному місті на шляху до Арлона.
Звісно, це не стратегія підтримання довгострокового управління. Але наразі Жинь її й не мала на думці. Вона хотіла смерті Неджі, падіння Республіки, звільнення півдня та вигнання призахідників. Її не надто хвилювало те, що станеться з центральними територіями Нікані в цей час. Імовірно, регіон охопить тимчасовий хаос, доки місцеві владці або не поновляться на посадах, або не стануть жертвами переворотів. Можливо, почнуться міжусобиці Зросте бандитизм.
Жинь мусила відкласти всі ці проблеми на потім. Після того як вона розіб'є Республіку, відновити контроль буде неважко. Вона буде єдиним варіантом. Хто кине їй виклик?
Захопити, якщо зможете, — сказала вона. — Але докладати для цього забагато зусиль не варто.
Решту дня війська Жинь розтягували багатства Дзіньджоу.
Вони робили це якомога ввічливіше, з мінімальною жорстокістю. Жинь віддала солдатам чіткий наказ не чіпати наляканих цивільних та їхні помешкання. Навіть при тому, що деякі будівлі зруйнував землетрус Дуліня, Дзіньджоу мало стільки розкоші, що руйнування заледве надщербили її: склади, комори й крамниці досі були переповнені товарами, яких армії вистачило б на довгі тижні. Війська Жинь вантажили вози мішками з рисом, зерном, сіллю, сушеним м'ясом, поповнювали запаси бинтів і настоянок, замінили іржаві поламані вози новими фургонами з колесами й осями, що виблискували на сонці сріблом.
Наразі найкращою знахідкою були численні рулони лляної та шовкової тканини, складені величезними купами на текстильних складах. Тепер вони могли зробити пов'язки. Тепер могли підрихтувати собі взуття, що після переходу через Баолей перетворилося на таке лахміття, що чимало солдатів Жинь ішли в бій у Дзіньджоу босоніж. І тепер уперше за свою недовгу історію Південна армія отримає форму.
Донині вони билися у тому ж ганчір'ї, яке носили в Південній провінції. У бою розрізняли одне одного за смугами багнюки, як запропонував Совдзі, коли вони відбивали Вулик, або ж налягаючи щось окрім синього, сподіваючись, що їх не вб'є дружній вогонь. Але тепер Жинь мала тканину, фарби та налякану гільдію вправних швачок Дзіньджоу, які з готовністю виконали б будь-яке її прохання.
Швачки попросили її обрати колір. Вона зупинила вибір на коричневому, передусім тому, що коричневі фарби найдешевші: їх легко можна знайти в корі дерев, мушлях і жолудях. Але коричневий — ще й цілком доречний колір. Першою формою Південної армії була багнюка з берега річки. Коли Богиня Равликів Нюйва створила перших людей, вона з любов'ю виліплювала аристократів з найкращої червоної глини, але потім їй забракло терпіння, й решту вона поквапом сформувала з багнюки. У Сінеґарді Жинь так часто називали брудношкірою селючкою, що
«Нехай вважають нас багнюкою», — подумала Жинь. Нею вона і є. Багнюкою є її армія. Але багнюка звичайна, всюдисуща, терпляча і необхідна Ґрунт дає життя країні. Земля завжди бере своє.
— Велика Черепахо! — озвався Кітай. — А ти думала, що
Вони стояли в головній залі для нарад у ратуші Дзіньджоу, просторому приміщенні з високими стелями, вишукано різьбленими кам'яними стінами і триметровими гобеленами з каліграфією, що висіли в кожному кутку. На стінах виднілися довгі золочені полиці з рядами антикварних ваз, мечів, медалей і зброї, датованої ще часами Червоного Імператора. Дивовижно, але всі вони пережили землетруси.
Жинь почувалася приємно винною, коли уважно вивчала кімнату і її скарби. Вона була ніби вередлива дитина, яка копирсається в батьківській шафі. Не могла позбутися відчуття, що їй тут не місце і що все це їй не належить.
«Належить, — нагадала вона собі. — Ти їх підкорила. Ти завоювала це місце. Ти перемогла».
Звісно ж, усе це вони продадуть. Вони прийшли сюди по скарби, які можна було б обміняти на срібло на торговельних шляхах Моаґ. Пройшовшись пальцями по шовковому віялу, Жинь на мить уявила, як обмахується ним, убрана в гаптовані шовки, як ті, що носила Дадзі; уявила, як її несуть крізь захоплений натовп у золоченому паланкіні.
Вона відмахнулася від видіння. Віяла носять імператриці Генерали носять мечі.
— Поглянь, — сказав Кітай. — Хтось явно надто високої думки про себе.
Крісло судді в кінці кімнати було до сміху надмірно оздоблене. Воно радше личило б імператору, аніж міському чиновнику.
— Мені цікаво, як він проводив тут наради, — сказала Жинь. Крісло було прибите на платформі, на висоті кількох сантиметрів під підлоги. Щоб глянути на когось, доводиться витягувати шию.
Кітай пхикнув:
— Може, він просто був дуже низького зросту.
Зацікавившись, Жинь вилізла й сіла в крісло. Супроти очікувань, сидіння було створене для значно вищої людини, ніж вона. Її ноги по-дитячому звісилися з краю, навіть близько не торкаючись підлоги. І все ж вона не могла позбутися відчуття легкого захвату від того, що споглядає золочену кімнату і довгий стіл для нарад, на чолі якого сидить. Вона уявила, що всі місця зайняті людьми: солдати, радники й чиновники уважно слухають її настанови.
Як то воно — день у день правити? Як було Неджі сидіти в лазурових залах Арлона на іншому боці країни?
Вона дуже добре знала смак абсолютної, панівної сили. Але, сидячи на завойованому троні й споглядаючи порожні сидіння внизу, вперше пізнала смачну владу, що йшла разом з нею. Цей смак вона не успадкувала від Алтаня, бо Алтань завжди вважав себе знаряддям відплати, силою кари. Алтань не мріяв про трон.
А Жинь могла горіти і горіла значно яскравіше за Алтаня.
Не дивно, що Неджа обрав Республіку, а не її. Вона зробила б те саме.
«Тішся своєю Республікою, — подумала вона, стиснувши холодний підлокітник. — Тішся, поки можеш, Юний маршале. Добре надивися на свій блиск і запам'ятай, як воно. Бо я йду, щоб випалити все під тобою».
У «Принципах війни» стратег Суньдзи докладно описав ідею, яку назвав
Перемога Жинь у Дзіньджоу була поштовхом, що зрушив перший камінь. Після того все стало легко. Неджа не мав достатньо військ, щоб обороняти віддалені території, тому швидко відступав на південний схід, лишаючи позаду гори Ціньлін і Даба, які слугували Арлону природним захистом Потерпаючи від нападів з двох фронтів, він прийняв єдино можливе стратегічне рішення — зосередити війська в провінції Дракона, а решту Республіки лишити відбиватися власними силами.
Дорогою через провінцію Барана війська Жинь знаходили лише випалені поля й покинуті селища — свідчення того, що цивільним наказали швидко зібрати речі та відступити до гір або йти разом з Республікою. Усе, що біженці не могли забрати, вони кидали гнити на сонці. Південна армія не раз наштовхувалася на величезні купи туш худоби. Мухи дзижчали над зарізаними свинями, м'ясо яких було придатним ще два-три дні тому.
Це класичний принцип нікарської війни: коли ворог наступає, вичищай місцевість і споруджуй високі стіни. Коли ситуація гіршала, нікарські лідери знищували села й перевозили їжу, людей і припаси в міста, оточені мурами, щоб вони не стали активами ворога. Те, що не можна перевезти, спалювали, труїли або закопували. Це була найстаріша практика нікарської військової традиції, що посилювала страждання невинних. Хтось хоче вас завоювати, я інший хтось не хоче допустити, щоб нас зробили активом, тож вам непереливки з обох боків.
Від муґенців таке марнування було б зухвалим виявом неповаги. Але від Неджі, який мусив правити провінціями і оберігати їх, це абсолютна ознака слабкості. Це означає, що призахідницькі союзники покинули його. Він знає, що не зможе завадити південцям увійти в провінцію Дракона, тож йому лишалося тільки спробувати їх затримати.
Але Південна армія мала
Зміни вражали. Ще кілька місяців тому Жинь вела відчайдушну колону людей через гори, ризикувала тисячами життів заради примарного шансу на виживання. А тепер вона йшла в наступ, а Неджа втратив майже все, що її в ньому лякало. Він — молодий король, що накульгує, спираючись на норовливого союзника, який оцінює його з тихих небес, і мусить ретельно переглянути свої зобов'язання. А тим часом Жинь має армію, що роздувається від упевненості, досвіду й припасів. Ба більше, вона має шаманів.
І вони показали себе просто дивовижно. Після того як у Дзіньджоу Дулінь мало не зламався, Жинь не плекала надій, що його вистачить надовго. Думала, від них буде щонайбільше кілька тижнів користі, доки вони неминуче не загинуть у бою або ж їй не доведеться їх убити. Найбільше вона хвилювалася через Ляньхву, яка після зміни в лазареті постійно поринала в кататонічні транси, часом на цілий день. Це так сильно налякало Піпадзі, що невдовзі вона почала боятися прикликати свою богиню і її довелося усунути від участі в наступних декількох боях.
Але з часом усі троє стали стабільнішими. За винятком прикрого випадку, коли Дуліню поцілили стрілою в плече і він ненароком викликав землетрус, що розчахнув поле бою триметровим проваллям, більше контролю він не втрачав. Транси Ляньхви скоротилися до одного на тиждень, а потім і зовсім припинилися. Піпадзі спромоглася опанувати себе і через три тижні після Дзіньджоу пробралася в селище як біженка й прикінчила всіх оборонців за ніч, пройшовшись серед них і мазнувши пальцями по відкритій шкірі.
Кожен із них навчився давати собі раду по-своєму. Дулінь почав медитувати вночі, годинами сидячи на землі зі схрещеними ногами. Ляньхва наспівувала за роботою, щоб заземлитися, перебираючи різноманітні народні балади й частівки навдивовижу приємним сопрано. Піпадзі невдовзі після вечері почала постійно зникати з табору й рідко поверталася до світанку.
Якось, трохи стривожена, Жинь простежила за нею. І зітхнула з полегшенням, побачивши, що Піпадзі просто стоїть у лісі, оточена деревами й без жодної душі навколо, і дихає.
— Ти не дуже вмієш ховатися, — сказала Піпадзі трохи згодом.
Жинь вийшла на галявину;
— Я не хотіла тебе потурбувати.
— Все гаразд, — Піпадзі видавалася трохи присоромленою. — Я тут ненадовго. Просто хотілося вийти кудись, де спокійно. Де не буде нікого, кому я можу нашкодити. Це, гм, розслабляє.
Жинь відчула дивний біль у грудях.
— Це розважливо.
— Можеш лишитися, якщо хочеш.
Жинь здійняла брови, трохи зворушена:
— Дякую.
Якийсь час вони просто стояли одна біля одної й прислухалися до стрекотання цвіркунів. Жинь погодилася, що це дивним чином і справді розслабляє.
— Ти не повертаєшся до норми, — різко промовила Піпадзі.
— Гм?
— Я помітила твої очі Вони завжди червоні Наші очі стають нормальними. А твої ні Чому?
— Бо я занадто далеко зайшла, — сказала Жинь. Це лише частково була брехня. — Я вже не можу цього загасити.
— Тоді що повертає тебе? — вимогливо поцікавилася Піпадзі. — Чому ти не губишся як... як ми?
Жинь подумала про те, щоб розповісти їй про якірний зв'язок. Але який сенс? Для Піпадзі ця можливість ніколи не стане реальністю, тож розкривати її просто жорстоко. І що менше людей знатиме про Кітая, то краще.
Піпадзі їй подобалась, але Жинь була не готова довірити цій дівчині власне життя.
— Я уклала угоду зі своїм богом, — сказала вона після паузи. — І з часом навчаєшся лишатися.
— Ти нам про це не розповідала.
— Бо це найменш імовірний розвиток подій, — пояснила Жинь. — Ти знала, як усе скінчиться. Було марно давати вам надію.
Її слова прозвучали рівно і холодно. І на думку не спадало нічого підбадьорливого, і вона підозрювала, що Піпадзі й не хоче цього слухати. Усі її новобранці знали, що це для них скінчиться одним з двох: смертю або Чулуу Корікх. Вона безліч разів попереджала їх про це, переконувалася, чи розуміють вони, що, зголосившись, підписують собі смертний вирок.
— Я не переживу цієї війни, — сказала Піпадзі після тривалої мовчанки.
— Ти цього не знаєш, — озвалася Жинь.
Піпадзі похитала головою:
— Я недостатньо сильна. Ти мене вб'єш. Тобі доведеться мене вбити.
Жинь співчутливо глянула на неї. Яка користь від брехні?
— Хочеш, щоб я сказала, що мені прикро?
— Ні, — пхикнула Піпадзі. — Ми знали, на що підписуємося.
Цього вистачило, щоб заспокоїти сумління Жинь. Вона не зробила нічого поганого, якщо вони обрали це самі. Дулінь, Ляньхва і Піпадзі досі тут, бо вирішили, що це того варте. Вони передбачили і прийняли свою смерть. Вона запропонувала їм зброю, єдину зброю, достатньо сильну для того, щоб змінити їхній стражденний світ, і вони її прийняли. Війна не лишає інших варіантів.
Через декілька тижнів вони окупували портове містечко на Західному Мужвеї, на кордоні провінцій Барана і Зайця, і облаштували табір, чекаючи на зустріч із давнім другом.
— Ти ба, тільки поглянь на себе! — Чіан Моаґ, королева піратів Анькхілууня, зійшла зі сходні й ступила на хвилеріз, широко всміхаючись. — Поглянь, що ти з собою зробила!
— Вітаю, Моаґ, — сказала Жинь.
Якийсь час вони мовчки дивились одна на одну. А потім, оскільки Моаґ не спробувала встромити їй ножа в спину, Жинь махнула двадцятьом лучникам у сховках, які чекали наказу пробити тій голову стрілою.
— Як мило, — сказала Моаґ, побачивши, як вони відходять.
— У тебе навчилася, — озвалася Жинь. — Ніколи не можна бути впевненою, на якому ти боці.
Моаґ пхикнула:
— О, називаймо все своїми іменами. З Республікою покінчено. Цей милий хлопчик, якого вони всадовили на трон в Арлоні, без таткової допомоги не зміг дати ради й одному селищу. Я знаю, на кого ставити.
Вона говорила переконливо, але Жинь ставало розуму не сприймати її слова на віру. Моаґ була і завжди буде відданою обов'язку. Вона й справді прихистила Жинь після втечі з Арлона, але відколи Жинь вирушила на південь, навіть пальцем не поворухнула, щоб їй допомогти. Упродовж усієї війни Моаґ ховалася в Анькхілууні, збираючи флот, щоб вистояти проти очікуваного нападу призахідників. Моаґ зважувала ставки, вичікуючи, щоб побачити, чи їй ліпше опиратися Республіці, чи грати за її правилами.
Зараз сила була на боці Жинь. Але якщо щось піде не так, Моаґ, цілком імовірно, продасть її Арлону. Вона вже таке робила.
Наразі Жинь воліла прийняти цей ризик. Вона потребувала боєприпасів — усього пороху, снарядів і ракет, яких не могла дістати деінде. Мобільні тактики ведення війни працювали непогано в містах з майже відсутньою обороною, звідки Неджа квапливо відкликав свої війська. Але щоб пробитися до лігва дракона, їй була потрібна справжня артилерія.
— Приємно бачити, що командуєш ти, — Моаґ поплескала великою долонею по плечі Жинь.— А що я тобі казала? Тобі не судилося прислужувати, тим паче таким зміям, як Вейсжа. Такі жінки, як ми, не повинні виставляти свої послуги на продаж.
Жинь засміялася:
— Рада тебе бачити.
Вона говорила серйозно. Жинь завжди поважала грубий і неприкритий особистий інтерес королеви піратів. Моаґ піднялася від повії до правительки єдиного вільного міста в Нікані завдяки безжальному, дивовижному прагматизму, і хоча Жинь дуже добре знала: це означає, що Моаґ не віддана нікому, — все одно поважала її за це.
Що ти маєш для мене? — запитала вона.
Поглянь сама. — Моаґ встромила два пальці в рота й свиснула своїй команді. — Трохи старих іграшок, трохи нових. Гадаю, тобі сподобається.
Упродовж наступної години команда Моаґ і солдати Жинь разом розвантажували десятки ящиків на берег. Моаґ відімкнула і відкинула накривку, показуючи чотири труни, акуратно складені в ряд.
— І це діє? — запитала Жинь.
— Так, якщо говорити, що там жертви чуми.
Моаґ махнула одному зі своїх. Він витяг найближчу труну з ящика, просунув під віко прут і натиснув — віко злетіло. На сонці блиснула щільна купа пороху, гарного й сяйливого. Жинь відчула смішне бажання скупатися в ньому.
— Давній трюк контрабандистів, — сказала Моаґ. — Навдивовижу дієвий. Усі розважливі, але нікому не хочеться вмирати.
— Розумно, — вражена, промовила Жинь.
— Збережіть труни, — запропонувала Моаґ. — З них вийдуть гарні дрова для багать.
Решту дня вони обмінювали труни з мечами, щитами, снарядами й порохом на скарби, зібрані військом Жинь у провінції Барана. Усе це відбувалося на березі річки. Жинь не хотіла підпускати Моаґ до табору — що менше Моаґ довідається про її сили, то краще, — а Моаґ не хотіла занадто далеко відходити від своїх кораблів. Берег річки був буфером, що пом'якшував їхню взаємну недовіру.
Моаґ була ретельною. Вона оглядала кожну річ у кожній скриньці з прикрасами, розтираючи більші частинки між пальцями, щоб визначити їхню цінність, а лише потім схвально кивала своїм солдатам, даючи дозвіл вантажити на борт.
Жинь спостерігала за двома паралельними шеренгами солдатів, які утворилися в процесі обміну. У цьому був приємний символізм. Усі скарби заплилого жиром міста в обмін на вдосталь холодної сталі й пороху, щоб підкорити інші.
— Отже. — Моаґ підвелася, щойно останній ящик вивантажили з її вітрильника. — Тепер до питання оплати.
Жинь здивовано глипнула на неї:
— Про що це ти?
Моаґ показала їй цифри в гросбуху:
— Я щойно відвантажила вдвічі більше озброєння, ніж отримала платні.
— За якими це стандартами? — запитала Жинь. — То ціни зі стелі. Вся твоя система ціноутворення — просто пшик, і зараз ми єдині твої покупці. Навряд чи ти зможеш домовитися з Арлоном.
— Це правда, — сказала Моаґ. — Але міські судді завжди купують. І я впевнена, є чимало місцевих загонів, які шукають способів удосконалити свої оборонні споруди тепер, знаючи, що на них насувається.
— Якщо спробуєш провернути це лайно, — дуже спокійно мовила Жинь, — я тебе вб'ю.
Запала довга мовчанка. Жинь не могла зчитати виразу обличчя Моаґ. Вона була налякана? Розлючена? Розмірковувала, куди завдати удару?
Жинь глянула на пляж, розраховуючи можливі шляхи для відступу. Першим її кроком буде спопелити Моаґ на місці, але доведеться виступити проти «Чорних лілій», кожна з яких може прикінчити її прицільним ударом отруєної шпильки. Якщо вона розширить радіус ураження, то захопить і «Лілій», але ті стоять упереміш із південцями, майже напевно зумисне. Якщо вона вб'є Моаґ, то матиме щонайменше десяток загиблих.
Вона зімкнула пальці в кулак. Жинь може дозволити собі ці втрати, ніхто їй і слова не скаже. Але вона мусить завдати удару першою.
А потім Моаґ голосно й надривно розреготалася, приголомшивши Жинь.
— Тигрячі цицьки! — Моаґ поплескала її по плечу, широко всміхаючись. — І коли це ти встигла відростити такі величезні яйця?
Жинь відчула неймовірне полегшення й натягла на скривлене обличчя усмішку.
Але
— Прибуток? — Жинь наморщила носа. — Я ж тут не для того, щоб займатися підприємництвом...
— Правильно. Ти ось-ось очолиш націю, — на обличчі Моаґ майнула знайома Жинь співчутлива жалість. Таким наставницьким поглядом вона дивилася на неї завжди, коли вважала Жинь страшенно наївною. — А націям потрібне срібло, дівчинко. Війна — дороге задоволення. Ти мусиш якось платити солдатам. А потім доведеться розплачуватися з величезною кількістю тих, чиї домівки ти тільки-но зруйнувала. Де їм, по-твоєму, жити? Що їсти? Тобі потрібні матеріали для відбудови поселень. Потрібне зерно, щоб не допустити голоду, бо гарантую: цьогорічний урожай буде гівняний. Ніхто не доглядає полів, коли війна. Люди заклопотані тим, що вони, ну знаєш, біженці.
— Я... — Жинь не знала, що сказати. Вона визнавала, що це реальні проблеми і їй доведеться з ними зіткнутись, але ці труднощі здавалися їй такими віддаленими, що Жинь ніколи по-справжньому не думала про них. Це такі гарні проблеми, бо ж коли це стане важливим, це означатиме, що вона перемогла. Але який сенс мріяти про імперію, коли Неджа досі править південно-східними територіями. — Я не...
— О, не лякайся, — Моаґ підбадьорливо штурхнула її плечем. — Досить скоро ти сидітимеш на троні зі скарбів. Це я тобі й намагаюся сказати. Консорціум хоче бути тут не без причини. Усі ці шовки? Порцеляна? Поклади вольфраму? Антикварні вази? Вони хочуть мати це лайно і платять за нього добрі гроші.
— Але вони не збираються з нами торгувати, — сказала Жинь. — Хіба ні? Ну тобто, якщо ми переможемо, хіба вони не влаштують нам блокаду?
— Влаштують, на папері, відмовившись торгувати з Нікарською імперією, — Моаґ розвела руки у великодушному жесті. — Але в мене вдосталь кораблів, і я знаю достобіса шляхів замаскувати торговельні канали, тож товари не надходитимуть безпосередньо від тебе. Ти завжди можеш знайти спосіб продати те, на що є попит. І звісно ж, собі я братиму певну частку.
Жинь досі була спантеличена.
— Але якщо вони купуватимуть нікарські товари, хіба вони не знатимуть...
— Звісно, знатимуть, — сказала Моаґ. Вона похитала головою, знову співчутливо всміхнувшись. — Усі знають. Але в тому-то й суть мистецтва управління державою. Нації піднімаються й падають, але апетити не змінюються. Повір мені, спірлійко, ти возитимеш призахідницьке зерно за лічені тижні після того, як даси їм копняка зі своїх берегів, а натомість відсилатимеш їм скарби з Арлона. Світом править торгівля. Відправ посланця, коли будеш готова почати.
Бої стали важчими, коли Південна армія просунулася на схід. Жинь цього очікувала. По суті, тепер вона стукала Неджі в двері Вони були лише за кілька місяців ходу від Арлона, і кожне велике місто на їхньому шляху займали добре підготовлені республіканські солдати. Тепер Жинь постійно мала справу з артилерійськими формуваннями, які мали опіумні снаряди, й це змушувало її виявляти дедалі більшу винахідливість у тому, як і коли використовувати шаманів. У половині битв вона взагалі не відсилала Піпадзі чи Дуліня на поле бою, покладаючись на звичайні військові способи розбиття супротивника Здебільшого вона була єдиним шаманом у дії, бо мала вищу терпимість до опіуму, ніж інші. Вона могла витримати двадцять хвилин у безпосередній близькості від диму й за цей час завдати незліченних пошкоджень, перш ніж буде змушена відступити.
Бої стали запеклішими. Оборонці вже не здавалися так швидко і значно частіше билися на смерть, намагаючись забрати з собою якомога більше південців. Кількість загиблих і поранених серед солдатів Жинь, що колись обраховувалася десятками, тепер зросла до тризначних цифр.
Але Жинь тішилася, що війська Неджі такі страшенно повільні. Зовсім не мобільні Це були стаціонарні оборонці: вони застрягали за мурами й захищали їх як могли, але навіть не намагалися завдати удару з тилу, що могло б спричинити Південній армії справжні труднощі.
— Мабуть, це тому, що вони обтяжені тоннами призахідницького спорядження, — припустив Кітай. — Колісні аркебузи, численні гармати, всі ці важезні штуки. Їм бракує транспортної підтримки, щоб везти це з собою, тому вони завжди прив'язані до місця.
Це перетворювало війська Неджі на нерухомі цілі й компенсувало технологічну нерівність: його солдати лишалися в окопах з важкими машинами, а загони Жинь були швидкі, рухливі й завжди наступали. Це була ніби боротьба черепахи і вовка — одна відступала в дедалі менший панцир, другий чатував на кордонах, чекаючи першої-ліпшої слабкості, щоб напасти.
Це було Жинь до вподоби. Зрештою, їх з Кітаєм і Неджею вчили ще з першого року в Сінеґарді, що завжди,
Попри все сильніший опір, тиждень за тижнем вони продовжували відвойовувати території, а землі Неджі скорочувалися.
Жинь знала, що поразки Неджі — не зовсім його провина. Він успадкував Республіку розрізненою, сповненою образи на його батька. Тим паче, величезна, неповоротка армія Неджі була виснажена боротьбою в громадянській війні, яка мала швидко скінчитися. Його внутрішнє коло ставало все меншим, скоротившись тепер до призахідницьких аташе, які сипали в'їдливими коментарями про те, як Неджа ось-ось втратить країну, а також колишніх радників Вейсжі, які нарікали, що він — не батько. До Жинь доходили чутки, що після подій на горі Тяньшань Неджі довелося розбиратися вже з двома спробами державного перевороту, і хоча він швидко кинув винних за ґрати, кількість недоброзичливців зростала.
Що важливіше, він втрачав підтримку народу.
Більшість нікарської еліти — аристократи, провінційні чиновники, міські бюрократи — лишалися відданими Арлону. Але селяни не мали міцної прихильності до Республіки. Вони не отримували фінансової вигоди від нової торговельної політики Неджі, а тепер, скуштувавши життя під призахідницькою окупацією, були схильні підтримувати єдину альтернативу.
Як наслідок, коли Жинь рушила на південь, то зіткнулася з неабиякою розвідувальною мережею. У сільській місцевості всі тісно пов'язані одне з одним. Базарні чутки — основа для важливої інформації. Байдуже, що її нові джерела не були учасниками розмов на високому рівні і що ніхто з них не бачив мапи з розташуванням військ. Вони на власні очі бачили події.
«Три колони перетнули річку дві ночі тому» — повідомляли вони.
«Ми бачили юзи з порохом, які сьогодні вранці вирушили на схід».
«Вони будують тимчасові мости через річку на цих двох перехрестях».
Значна частина цих наземних, наочних розвідданих була марною. Селяни не були підготовленими шпигунами й не вміли малювати точних мап, а ще часто прикрашали свої розповіді для драматичного ефекту. Але вони брали обсягом інформації. Коли Жинь отримувала повідомлення щонайменше від трьох різних джерел, вони з Кітаєм могли скласти їх докупи в доволі точну й вичерпну картину того, де Неджа розташовує оборону і де він планує завдати удару.
І знов-таки це підтверджувало те, в що Жинь вірила ще від початку кампанії: нікарські вихідці з півдня слабкі, але численні, а ще згуртовані, й вони можуть руйнувати імперії.
— Неджа не може робити це зумисне, — промовив Кітай якось увечері після того, як ще одне місто в провінції Зайця, навіть не пискнувши, впало до рук південців. — Наче й не намагається.
Жинь позіхнула:
— Не виключено, це все, що він може.
Кітай насторожено глянув на неї:
— Не дери кирпу.
— Так, так.
Жинь знала, що насправді не слід сприймати їхню перемогу як належне. Вони обоє чудово розуміли, що численні успіхи південці здобули значною мірою тому, що Неджа просто не міг розпоряджатися такою ж кількістю військ і ресурсів.
Вони припускали, що на цьому етапі основною стратегією Неджі було осісти в Арлоні й зосередити там війська. Але, звісно ж, він розумніший і не став би складати всі яйця в один кошик. Арлону пощастило з кількома природними лініями оборони, але примирення з облогою так рано просто кричало або про відчай, або про безрозсудство.
— Він упевнений у чомусь, — збентежено промовив Кітай. — Інакше єдине можливе пояснення всього цього — в тому, що він збожеволів, у нього мусить бути якийсь козир у рукаві.
Жинь спохмурніла:
— Гадаєш, більше дирижаблів?
Але це здавалося малоймовірним. Якби Неджа отримав додаткову допомогу від призахідників, то вже скористався б нею для повітряних атак, поки вони ще були на відкритій, віддаленій місцевості, а не неподалік його любої столиці.
— Може, він ставить усе на Дракона? — припустила Жинь. — Або якусь нову військову технологію, смертоноснішу навіть за шаманізм?
— Або військову технологію, здатну протидіяти шаманізму, — сказав Кітай.
Жинь різко поглянула на нього. Він промовив це надто швидко — це була не здогадка.
— Тобі щось відомо?
— Я, гм, не впевнений.
— Неджа про щось розповідав? — наполягала Жинь. — У Новому місті, коли Петра.. Ну тобто... невже він...
— Він не знав, — Кітай знічено смикав себе за волосся. — Петра нічого йому не розповідала Він проходив її... ну, тести. Призахідники давали йому зброю. Таку запропонували угоду, і він пристав на неї. Вони не вважали, що він мав право знати, що саме вони досліджували.
— Він міг брехати.
— Міг. Однак я бачив, як Неджа бреше. І це було не воно. Це був просто відчай.
— Але Петра нічого такого винайти не могла, — гнула своєї Жинь. — У них нічого немає. Їхня теологія хибна. Їхнього Творця не існує. Якби в них було якесь антишаманічне знаряддя, вони використали б його для захисту свого флоту, але ні. У них є лише звичайна зброя — порох і опіум, а цьому ми протидіяти вміємо. Чи не так?
Кітай вагався:
— Це з того, що ми знаємо.
Розчарована, Жинь схрестила руки на грудях:
— Обери бік, Кітаю. Ти щойно сказав, що немає доказів...
— Але й доказів відсутності такої зброї також немає. Я просто міркую про таку ймовірність, бо ми мусимо її враховувати. Якщо в Неджі немає в рукаві нічого такого, то досі його стратегія була абсолютно безглуздою. А ми не можемо рухатися далі, припускаючи щодо нього найгірше.
— Тоді що? Хочеш змінити маршрут з Арлона?
Кітай поміркував.
— Ні. Я не вважаю, що нам слід змінювати загальну стратегію. Ми продовжимо відвойовувати землю. Продовжимо накопичувати ресурси. І з огляду на наявну інформацію, візьмемо Арлон за розкладом. Але я кажу, що нам треба бути обережними.
— Ми завжди обережні.
Він втомлено поглянув на неї:
— Ти розумієш, про що я.
На цьому вони й розійшлися. Говорити більше не було про що: без доказів вони нічого не могли вдіяти.
І Жинь вважала Кітая параноїком.
А якщо Неджа не має якоїсь таємної зброї? Якщо йому просто судилося програти? Вона не могла позбутися відчуття, що, можливо — лише можливо, — закінчення цієї історії неминуче. Зрештою, останні декілька місяців прояснили: її не можна розбити. Бій за боєм, перемога за перемогою вона дедалі більше переконувалася, що їй суджено правити Імперією. Бо як інакше пояснити низку нечуваних, неймовірних перемог і порятунків? Вона пережила Спір. Голінь Ніїс. Лабораторію Шіро. Провела армію через тривалий похід. Вийшла переможницею з гори Тяньшань. Вона перехитрила й пережила муґенців, Тріаду і Вейсжу. І тепер має здолати Неджу.
Звісно, вона не могла лишити все на розсуд долі Не могла припинити ретельно готуватися до кожної битви лише тому, що ще не програла жодної. У нікарській історії було повно дурнів, які уявляли себе королями. А коли удача від них відверталася, вони помирали, як і всі.
Саме тому вона ніколи не говорила про ці відчуття Кітаю. Знала, що він сказав би: «Та годі, Жинь. Ти втрачаєш відчуття реальності Боги не обирають собі переможців. Усе влаштовано не так».
І хоча раціональною частиною розуму вона це розуміла, Жинь однаково знала, що
Найбільше в південно-східній кампанії Жинь подобалось, як Південна армія повільно присвоює, опановує військові технології призахідників. Вона навіть гру вигадала: основним правилом було те, що загін, який повертався з активного завдання з найбільшою кількістю справного призахідницького спорядження, отримував подвійну порцію їжі.
Спорядження, яке вони отримували, здебільшого мало дрібні вдосконалення порівняно з тим, яке в них уже було: точніші компаси, міцніші планки для лікарів, надійніші осі для возів. Часто знаходилися й штуки, з якими вони й гадки не мали, що робити: маленькі лампи без ґноту, які вони не знали, як запалити; кулі, що цокотіли й скидалися на годинники, але стрілки на них вказували на незрозумілі літери й цифри; стрекотливі міні-дирижаблі, які Жинь вважала поштовими, але не могла підняти в повітря. Вона почувалася дурепою, знову й знову крутячи прилад у руках, не здатна знайти контрольні панелі, щоб його запустити. Кітаю це вдавалося трохи краще — він зрештою визначив, що лампи активуються комбінацією доторків, — але навіть він зневірювався з машинами, які немовби працювали на самій магії.
За майже п'ять кілометрів від Бобая, нещодавно покинутої республіканської позиції, вони знайшли під тонким шаром землі нашвидкуруч поховані ящики зі справними аркебузами.
— Та щоб мене, — пробурмотів Кітай, коли вони зняли кришку з першого ящика. — Вони ж майже новісінькі.
Жинь узяла аркебузу з купи й зважила в руці. Вона ще ніколи не тримала їх у руках — не сміла. Сталь була крижаною на дотик. Аркебуза виявилася важчою, ніж Жинь уявляла, і вона відчула приплив поваги до призахідницьких солдатів, які волочать їх за собою під часу бігу в битві.
Вона глянула на Кітая, який стояв навколішках і з відвислою щелепою оглядав зброю. Вона знала, про що він думає.
Це все змінює.
Вони могли здійснити задумане з мінімальною кількістю постраждалих. У лавах Південної армії було лише кілька десятків лучників, і їхня чисельність не збільшувалася. Новачку знадобилося б декілька тижнів, щоб навчитися стріляти з лука як слід, а ще місяці, якщо не роки, — щоб стріляти з потрібною точністю. Лучництво вимагає колосальної сили в руках, а надто якщо стріли повинні пробивати броню.
Найкращим, що вони мали після стріл, були полум'яні списи нещодавній винахід республіканців, про який Кітай почув, коли був у Новому місті, а потім винайшов наново. Це були трубки з шістнадцяти шарів тонкого паперу, трохи довші за півтора метра, набиті вербовим вугіллям, сіркою, селітрою та уламками заліза Списи могли вистрілювати полум'ям майже на три метри після запалювання, але для активації однаково потребували готового джерела вогню, а ще могли легко вистрілити не в той бік і часто вибухали в руках стрільців.
А от аркебузи потребували менше сили в руках, аніж луки, і були надійнішими за полум'яні списи. Як багато часу потрібно, щоб навчити солдатів стріляти? Тижні? Можливо, дні, якщо вони більше ні на що не витрачатимуть часу? Якщо Жинь вдасться отримати всього двадцятьох-тридцятьох солдатів, які бодай наполовину вмітимуть вправлятися з аркебузами, це відкриє для них чимало нових стратегій, про які раніше південці могли лише мріяти.
— Як гадаєш, ти зможеш з'ясувати, як ними користуватися? — запитала вона в Кітая.
Він прицмокнув, провівши пальцями про металевих дулах:
— Дай мені час до заходу сонця.
Ще навіть не вечоріло, а Кітай уже покликав її на галявину, порожню, за винятком десятка розібраних аркебуз, розкладених на траві Крихітні світлі виїмки поцяткували стовбури всіх дерев поблизу.
— Насправді все доволі просто, — говорячи, Кітай показував на різні частини аркебузи. — Я припускав, що доведеться допитати когось із призахідницьких полонених, але насправді сама будова розкриває її функціонування Дуже розумний винахід. По суті, це мініатюрна гармата — заштовхуєш трохи пороху в ствол, і сила вибуху виштовхує свинцеву кульку.
— А як працює спусковий механізм?— запитала Жинь — Щоразу потрібна іскра?
Їй це здалося незручним, навіть неправдоподібним, бо ж призахідники стріляли без намацування кременя.
— Ні, не потрібна,— сказав Кітай. — Вони вигадали дещо розумне з сірниками. Тут уже є плавкий запобіжник — його можна запалити до виходу на поле А потім, коли ти готова стріляти, натискаєш на оцей важіль, і він занурює сірник у порох. Клац, бух... — він потягся до цілих аркебуз. — Ось, я зарядив оцю. Хочеш спробувати?
Вона змахнула культею:
— Не впевнена, що зможу.
— Я прицілюся замість тебе.
Він став позаду Жинь і обхопив її руками за тулуб, направляючи дуло в товсте дерево на іншому боці галявини.
— Готовий, коли ти готова.
Вона стиснула пальці навколо металевого запору:
— Мені просто натиснути?
— Ага. Переконайся, що міцно стоїш: буде віддача в плече. Пам'ятай, це мініатюрний вибух гармати. І натискай із зусиллям, спусковий гачок доволі тугий, щоб не допускати випадковою вогню.
Жинь зігнула коліна, як показав Кітай, глибоко вдихнула і натиснула на гачок.
Галявину розітнув постріл. Рушницю відкинуло назад їй у груди, і вона відсахнулася, але міцна хватка Кітая врятувала її від зламаних ребер. З дула курився дим. Вона відвернулася, відкашлюючись.
— Це один з недоліків, — сказав Кітай, холи дим розвіявся. — Не одразу бачиш, чи поцілив у щось.
Жинь закрокувала до дерева по той бік галявини, де в повітрі клубочився дим, ніби маленькі дракони. Кулька поцілила чисто, глибоко врізавшись у центр стовбура Жинь просунула палець у жолобок. Він занурився в деревину аж до третього суглоба, доки вона вже не змогла штовхати його далі, але навіть так не відчула кульки.
— От же офігенно, — сказала вона.
— Знаю, — відповів Кітай. — Я спробував вистрілити і по броні Ми бачили, що ці штуки роблять із плоттю, але вони пробивають і сталь.
— Бля. Скільки часу потрібно на перезарядження?
— Зараз мені треба пів хвилини, — сказав Кітай. — Буде швидше, коли наб'ю руку.
Отже, це означає три, а то й чотири постріли за хвилину. Навіть близько не така швидкість, на яку спроможна Венка за такий час, але суттєво вища смертоносність аркебуз це з надлишком компенсує.
— Скільки з твоїх пострілів лягали бодай трохи близько до цілі? — запитала вона.
Кітай сором'язливо стенув плечима:
— Ох. Один із шести влучав у стовбур. Я це поліпшу.
— А скільки цих куль ми зайшли?
— Три коробки. Десь дві сотні куль у кожній.
Жинь зсунула брови:
— Кітаю.
Він зітхнув:
— Я знаю. Нам не вистачить.
Вона замислилася на мить, щоб подумки підрахувати. Тридцять солдатів з аркебузами, які стріляють з амбітною швидкістю три постріли на хвилину, вичерпають запас боєприпасів менш ніж...
— За шість-сім хвилин, — сказав Кітай. — Кулі в нас закінчаться за шість-сім хвилин.
— Я саме рахувала.
— Звісно, рахувала, просто я подумав, що можу трохи пришвидшити розрахунки. Так, це проблема, — він потер підборіддя. — У тому місті, яке ми проминули минулого тижня, були зброярні Ми могли б виготовити снаряди, розплавити непотрібний метал...
— Який непотрібний метал? — запитала Жинь.
Їм уже бракувало мечів, і вони обоє знали, що нерозумно обмінювати мечі на кулі, якщо переважна більшість їхніх солдатів значно дієвіші в ближньому бою.
— Тоді треба їх якось отримати, — сказав Кітай. — Або викрасти боєприпаси. Але це буде важко. Досі їм непогано вдавалось охороняти свою зброю, а ці аркебузи — радше щаслива знахідка...
— Зачекай! — Їй дещо спало на думку.— Майстер Ірдаях колись давав нам таку загадку. Майже
— Яку?
— А ти не пам'ятаєш? Що ти робиш, коли потребуєш боєприпасів ворога? — вона штурхнула його ліктем. — Ну ж бо!
Він похитав головою.
— Жинь, це спрацювало б зі
— Чого? Принцип той самий.
— Сталеві кулі — це інше, — наполягав він. — Вони деформуються від сили пострілу. Не можна просто зібрати їх і засунути назад у дуло.
— Тоді ми їх переплавимо, — не здавалася вона. — Чому це так неймовірно? Призахідники люблять постріляти. Їх буде неважко спровокувати, нам просто треба дати їм привід. А ще ми ось-ось вдаримо по данниках, а це означає...
— Це не спрацює, — перебив її Кітай. — Та годі. У них кращі підзорні труби, ніж у нас Солом'яні цілі будуть надто очевидні, вони зрозуміють, що то опудала.
— А ми, — сказала вона, — просто використаємо дещо справжніше.
Тож через три дні вони вже прив'язували трупи до щогл і перил опіумного вітрильника. Жинь збагнула, що найголовніше — поєднання цвяхів і мотузки. Мотузка чудово виконувала свою функцію, але була надто помітна навіть для неозброєного ока. А цвяхи вона могла загнати крізь плоть і легко сховати під шарами одягу. Кожен, хто достатньо довго спостерігав би за вітрильником у підзорну трубу, збагнув би, що то трупи, але Жинь сподівалася, що республіканські артилеристи надто тішитимуться нагоді натиснути на спусковий гачок.
Заповнивши верхню палубу достатньою кількістю трупів, щоб вітрильник здавався керованим, вони відправили його вниз річкою з єдиним стерновим, перед яким стояло завдання не допустити, щоб судно врізалося в берег. Вони обрали широкий, стрімкий потік з достатньо швидкою течією, яка б понесла вітрильник за межі зони ураження республіканців до того, як хтось спробує взяти його на абордаж.
— Чорт, — Жинь витерла руки об туніку, спостерігаючи, як вітрильник зникає з очей. — Цей сморід не вивітриться й за декілька днів, правда ж?
— А яка різниця? — сказав Кітай. — Нам ще вирізати кулі.
Коли вони нарешті підійшли до південного кордону провінції Зайця, то побачили, що на них там чекає посланець із листом від Венки. Вони з Чоланом надсилали оновлення впродовж усієї кампанії. Як і передбачалося, вони доволі легко просувалися на північ. Роботи в них було небагато. Схоже, Неджа підкликав свої війська і зі сходу, і з півночі, зосередивши єдиним фронтом у провінції Дракона. Досі в посланнях Венки містилися радісні новини стосовно захоплених міст, поставок історичних артефактів, які вона знаходила в суддівських маєтках, а також зрідка до листа додавався ще ящик зброї від відомих ковалів з провінції Тигра.
Коли обидва підрозділи Південної армії наблизилися до центру, листи від Венки надходили чимраз швидше. Тепер Венка і Чолан були на відстані якогось тижня верхи — достатньо близько, щоб зійтися біля Арлона в спільній атаці.
— Цьому листу шість днів, — посланець передав Жинь сувій. — Вона хоче швидкої відповіді.
— Зрозуміло, — сказала Жинь. — Зачекай надворі.
Посланець коротко кивнув і вийшов з командного намету. Жинь перевірила, чи відійшов він достатньо далеко, щоб не чути їхньої розмови, а потім зубами розірвала печатку на сувої.
— Драґаб? — запитала Жинь. — Це де?
— Невеликий аванпост на південь від Сюджоу, — Кітай читав сувій через плече Жинь. — А саме в Сюджоу, я гадаю, нас і збирається зустріти Республіка.
— Але це...— Жинь не договорила, намагаючись розставити на уявній карті позиції південців і республіканців. Не виходило. Ввесь цей час вони припускали, що Неджа триматиме солдатів у самому місті, де Червоні скелі й канали дають йому очевидні переваги. — Чому він вирушив на північ?
— Можу назвати три ймовірні причини, — сказав Кітай. — По-перше, Сюджоу розташоване над низьким гірським переходом, що обмежує поле бою до протилежної скелі та широкої ущелини під нею. По-друге, зараз сезон мусонів, і коли почнуться зливи, вода перекриє перехід І потрете, це наш єдиний шлях до Арлона.
— Неправда, — сказала вона. — Ми можемо зрізати, є шляхи через ліс...
— Так, але з такими розбитими дорогами, що ми не зрушимо жоден віз із важкою артилерією, а потім однаково доведеться спускатися з гір, і ми будемо відкриті для їхніх лучників. Неджа знає, що ми йдемо за ним. І намірився задушити нас у горах, де твої шамани не зможуть вдарити прицільно, а тому бій переросте у звичайну бійню.
То це не останній, розпачливий крок, — сказала Жинь. — Це запрошення.
І якого ж біса Південна армія має його прийняти?
Ще навіть коли це питання не злетіло з її вуст, відповідь стала очевидною. Вони повинні зробити наступним бойовищем Сюджоу лише тому, що це не Арлон.
Сила Неджі зростає, що ближчий він до джерела води. Під Червоними скелями, де Мужвей розливається на канали, які оточують кожен сантиметр Арлона, він майже непереможний. Він буде просто біля гроту Дракона. Сюджоу — їхній останній і найкращий шанс перемогти Неджу, відділивши його від бога.
Жинь бачила, як Кітай стиснув вуста, й збагнула, що він усвідомив те саме. Може, Сюджоу й основна стратегія Неджі, але і їхня також.
Він кивнув на сувій:
— Дамо йому те, чого він хоче?
Жинь ненавиділа це формулювання. Вибір був нестерпним. Неочікуваним їй не подобалася думка про зустріч із суперником на території, яку обрав він, за найменш вигідних стратегічних умов.
І все ж глибоко всередині вона відчувала пекучу іскру захвату. Досі це була не справжня війна, а низка сутичок із боягузом, який відступав. Досі кожна перемога не означала нічого, крім палива для тієї миті, коли вони нарешті зустрінуть істинний опір. Це було останнє випробування. Жинь хотіла виступити проти найкращої стратегії Неджі й побачити, хто переможе.
— А чому ні? — нарешті промовила вона. — Неджа нарешті виставив фігури на дошку. То зіграймо.
Вона вийшла з намету, щоб покликати посланця. Він простяг руку, очікуючи письмової відповіді, але вона похитала головою.
— Я говоритиму стисло. Перекажи Венці якомога швидше вирушати до Драґаба Ми чекатимемо.
— Бачу, ти знайшла швачок, — Венка ковзнула поглядом по акуратних брунатних формах Південної армії, щойно спішилася й потиснула Жинь руку в привітанні. — А мені таку видадуть?
— Звісно, — озвалася Жинь. — Вона вже чекає на тебе в наметі.
— З генеральською стрічкою і всім іншим?
— Це ти так просиш про підвищення? — запитав Кітай.
— Я щойно передала вам у руки північ, — сказала Венка. — А це, зауваж, половина цієї довбаної країни. Звання «генерал Сжин» трохи затримується, тобі не здається?
— Якщо відверто, — сказала Жинь, — я думала, що ти вже й сама призначила собі це звання.
— Якщо відверто, — повторила за нею Венка, — призначила.
Вони всміхнулися одна одній.
Війська Венки і Чолана влилися в табір південців у Драґабі, спрагло накинувшись на свіжу їжу біля багать. З північної експедиції вони повернулися майже з тією ж чисельністю — а це виняткове досягнення з огляду на те, що міліція провінції Собаки впродовж усієї історії заробляла на життя в битвах проти значно гірше підготовлених загарбників із Внутрішніх держак А ще вони привезли дари — багато возів з обладунками, мечами й щитами, викуваними в кузнях провінції Тигра.
Поївши, Венка та Чолан приєдналися до Жинь і Кітая на підлозі командного намету, схилившись над розстеленою між ними малою, щоб скласти докупи розвіддані.
Це дивна гра, — Венка позначила республіканські загони блакитним чорнилом уздовж східного краю ущелини Сюджоу. — Я справді не розумію, чому він просто не зібрав усю оборонну міць в Арлоні, а надто якщо йому підвладна та срана річка.
— Згодний, — сказав Кітай. — Але ми вже про це думали. Він хоче викинути з рівняння Фенікса.
— Навіщо? Лише заради того, щоб ми зійшлись у ближньому бою? — запитав Чолан.
— І через дощ, — сказала Жинь. — Він може прикликати дощ, може зробити його такою сильною зливою, як йому лише заманеться. Спробуй підтримувати полум'я, коли з неба ллє мов з відра.
Декілька секунд усі мовчки роздивлялися малу.
Битва за Сюджоу мала стати грою у воєнну тактику і вкрай цікавою головоломкою, чого Жинь не могла не визнати. Ніби екзаменаційне запитання, яке вона могла отримати від майстра Ірдзяха. Сюджоу — місце бою. Обмежувальні умови відомі. Дощ не на користь обом арміям, оскільки не лише гасить полум'я, а й мочить порох. У Неджі численніша армія, кращі артилерійські ресурси, а також свіжіші солдати, бо їхній похід був коротший. Неджа має дощ. А Жинь має шаманів, про яких Неджа не знає, і вона може дістатися до Сюджоу першою.
За таких обставин усе це складалося в переможну стратегію.
Через хвилину Венка зітхнула:
— Тоді до чого це все? Лише заради виснаження? Чи ми просто битимемося в багнюці до останнього?
Цього ніхто не хотів. Жоден гарний командир не покладатиметься на чисту, бездумну боротьбу. Цілком імовірно, що основний удар припаде на мечі, списи й щити, але треба знайти якийсь козир, приховану перевагу, про яку не подумав Неджа.
Раптом Кітай здушено захихотів.
— Що? — запитала Жинь. Вона щось пропустила — він побачив щось, чого вона не помітила. Але це не мало значення. Кітай розгадав загадку, і саме це їй потрібно.
— Це дуже розумно, — сказав він. — Віддай Неджі належне. Він скоротив кількість факторів у грі, щоб єдино важливими стали ті, де він має перевагу. Він прибрав із шахівниці майже всі фігури.
— Але? — наполягала Жинь.
— Але про одну річ він забув, — Кітай постукав себе пальцем по лобі. — Я завжди розгромлював його в шахових партіях.
Сюджоу було містом могил. Червоний Імператор побудував його як імперський цвинтар, останній притулок для улюблених генералів, радників, дружин і наложниць. Він доручив найталановитішим скульпторам, архітекторам і садівникам збудувати на гри території величний пам'ятник його режиму, і з плином десятиліть те, що задумувалося як єдине кладовище, розрослось у меморіал завбільшки з ціле місто. Сюджоу стало місцем, де всім заправляє смерть: тут мешкали ремісники, які підтримували чистоту на могилах, курили пахощі, розігрували ритуальні вистави для упокоєння мстивих привидів і виготовляли з паперу складні будинки, одяг і меблі, які потім спалювали як підношення, щоб померлі отримали їх у загробному житті. Навіть після падіння режиму Червоного Імператора доглядальники не втратили роботи, а платив їм той чи інший правитель з пошани до померлих.
— Можете собі уявити, наскільки давня цивілізація все це побудувала? — Кітай пройшовся пальцями по надзвичайно добре збереженому вапняку, коли вони йшли центром цвинтаря, вишукуючи вигідні позиції для своїх артилеристів. — У них не було нічого схожого на сучасні інструменти. Та вони заледве оволоділи
— Тоді як їм це вдалося? — запитала Венка.
— Чиста людська праця. Коли не можеш щось подужати розумом, то просто кидаєш на це тіла, — Кітай показав на віддалений кінець цвинтаря, де з ущелини бовваніла дванадцятиметрова статуя Червоного Імператора. — У тій статуї — кістки. Насправді, кістки, мабуть, є в усіх статуях. Червоний Імператор вірив, що людські душі вічно зберігатимуть будівлі структурно непорушними, тож коли робітники закінчили вибивати його обличчя в камені, він наказав їх зв'язати і кинути в порожню серцевину.
Жинь здригнулася:
— Я вважала, що він не був релігійним.
— Він не був шаманом. Але страшенно забобонним, — Кітай махнув на пам'ятники навколо них. — Уяви, що ти живеш на землі почвар і спірлійців. Чому б тобі не повірити й у закляття?
Жинь підняла голову, щоб роздивитися Червоного Імператора Його обличчя трохи затерлося під дією вітрів і дощів, але достатньо добре збереглося, щоб вона могла розрізнити окремі риси. Він був такий самий, як на копіях офіційних портретів, які вона бачила суворий, неусміхнений чоловік, у чиєму погляді не було доброти. Жинь припускала, що, певно, він був жорстоким. Той, хто намірився згуртувати розрізнені, ворогуючі частини Нікані в єдину імперію, мусив володіти залізною волею. Він не міг схилитися чи зламатися. Не міг іти на компроміси — він витворював світ відповідно до своїх уявлень.
Його перша дружина стояла на протилежному краю гробниці. Зимова Імператриця славилася вродою й сумовитістю. Вона народилася з такою неможливою, божественною красою, що Червоний Імператор викрав її ще дитиною і тримав при своєму дворі. Там постійні ридання лише посилили її красу, бо її брови й губи вигиналися так звабно, що Червоний Імператор дивився, як вона плаче, зачарований і пробуджений.
За легендами, вона була прекрасною, коли страждала, і ніхто не розумів, що вона згорає від серцевої хвороби, аж доки одного дня вона не впала в саду, марно хапаючись скоцюрбленими пальцями за білі груди. У давніх оповідях це вважалося романтичним.
Але Жинь упізнала кам'яне обличчя на іншому боці гробниці І це не була,
— Це Теардза, — вражена, пробурмотіла вона.
— Спірлійська королева? — Венка наморщила носа. — Про що це ти?
Жинь показала.
— Поглянь на шию. Бачиш кулон? Спірлійський.
Вона вже бачила цей півмісяць у снах. Бачила його на шиї в Алтаня. Вона знала, що їй не здалося, — ці видіння навічно закарбувалися в розумі.
Чому ж Червоний Імператор назвав Теардзу своєю Імператрицею?
Невже це правда, що вони були коханцями?
Але в усіх легендах ішлося, що він намагався її вбити. Що він відправив найманців одразу після їхнього знайомства Він безліч разів намагався стяти їй голову на полі бою. Так боявся її, що сховався на острові, зусібіч оточеному водою. А коли вона померла, перетворив її острів на колонію, а її народ зробив рабами.
І все ж Жинь підозрювала, що й коханці могли виявляти таку жорстокість одне до одного. Хіба Жиґа не кохав Дадзі? А Дзян — Цевері?
Хіба Неджа колись не кохав її?
— Якщо це Май'жиннень Теардза, — сказав Кітай, — то це історія, яку ніхто й ніколи не записував.
— Лише тому, що Червоний Імператор викреслив Теардзу з історії, — сказала Жинь. — Викреслив так ретельно, що ніхто навіть не впізнає її обличчя.
Вона не могла не поважати цього чоловіка. Коли підкорюєш так абсолютно й цілковито, можеш змінювати хід усього. Можеш визначати, що люди розповідатимуть про тебе поколіннями.
«Коли вони співатимуть про мене, — вирішила вона, — Неджа не удостоїться навіть згадки».
Під її керівництвом Південна армія закінчила підготовку до прибуття Неджі. Вони сховали гармати за кожною статуєю. Викопали траншеї й тунелі. Обклали укріплення мішками з піском. Визначили цільові точки для Дуліня, знайшовши слабкі місця в камені, через які вся споруда могла обрушитися на республіканську армію.
А потім залягли в очікуванні.
Злива почалася того ж вечора і не вщухала всю ніч. Великі краплі барабанили невмолимою стіною, що перетворювала землю під ногами на таку ковзку багнюку, що довелося підпирати вози камінням, аби колеса намертво не вгрузли. Жинь сподівалася, що такий сильний дощ до ранку спустошить хмари, але барабанення лише посилювалося. На світанку сіра пелена над Сюджоу нітрохи не потоншала.
Жинь спробувала трохи поспати, але за такого стукоту дощу по намету це було неможливо. Вона облишила намагання й перечікувала ніч, сидячи зовні й не зводячи очей з гробниці під статуєю Теардзи.
Неджа правий, атакувавши в сезон мусонів. Сьогодні від її полум'я небагато користі, воно може хіба що зігріти її саму. Жинь перевіряла це всю ніч, випускаючи полум'яні арки в нічне небо. Вони з шипінням згасали за лічені секунди. Вона ще могла спопелити будь-кого в безпосередній близькості, але в запеклому бою це не допомогло б. Гармати й аркебузи за такої погоди також не матимуть і половини своєї ефективності: запали загорятимуться вічність. Для обох сторін це означало використання передусім грубої, примітивної, знайомої зброї: мечів, стріл і списів.
Сьогодні переможця визначатиме стратегічна майстерність. І Жинь мимовільно вже не могла дочекатися миті, коли побачить, із чим же до неї прийде Неджа.
Сонце вже високо піднялося в небо. Солдати Жинь були бадьорі, озброєні й готові до бою, але від вартових не надходило жодних звісток. Вони ще годину чекали в напруженому передчутті. А потім дощ раптово посилився від гучного стукоту до шаленого гуркоту.
Це могла бути просто витівка природи, але Жинь сумнівалася. Все сталося надто раптово. Хтось прикликав той дощ із небес.
— Він тут, — вона підвелась і помахала своїм офіцерам. — Готуйте стрій.
За декілька секунд вартові помітили те, про що вона вже знала, і над гробницею відлунням рознеслися кілька сигналів горна.
Республіканська армія показалася на іншому боці ущелини, збираючись біля ніг Червоного Імператора.
Жинь роздивлялася передову в підзорну трубу, аж доки помітила Неджу, який ішов на чолі свого війська. Він мав дивне, гібридне вбрання: на грудях виднілася тканина знайомого синього кольору з пластинчастим обладунком Армії Дракона, але руки й ноги були обгорнуті якоюсь бронею з металевих пластин, що накладались одна на одну. Вони здавалися незручно важкими. Плечі Неджі, зазвичай так зарозуміло розпрямлені, немовби осунулися.
— Що то в нього навколо зап'ястків? — запитав Кітай.
Жинь примружилась і глянула в підзорну трубу. Вона лише туманно розгледіла золоті браслети навколо обох зап'ястків Неджі Ці прикраси не виконували жодної функції, що могла її стривожити, — вони не здавалися частиною його обладунку, і вона навіть уявити не могла, як їх можна використати в бою.
Вона опустила підзорну трубу. Ще одна пара золотих браслетів виднілася поверх його черевиків.
— Вони були у нього в Арабаку?
— Та наче не пам'ятаю, — сказав Кітай. — Але пригадую, що якось помітив ці дивні шрами, просто навколо...
— Він нас побачив, — різко промовила Жинь.
Неджа також дістав підзорну трубу. І дивився просто на них.
Жинь приголомшила симетричність цієї сцени. Вийшла б непогана картина: два ворожих війська під статуями, які могли б бути їхніми богами-охоронцями. Теардза і Червоний Імператор, спірлійка проти завойовника, нові учасники в конфлікті минулих століть, який не згас, а продовжився, відлунюючи крізь історію.
Донині. Допоки хтось із них не покладе йому край, на краще чи на гірше.
Неджа підняв руку.
Жинь напружилася. Кров бухкала у вухах, знайома, п'янка адреналінова лихоманка бриніла в тілі.
То он як усе почнеться. Ані обміну люб'язностями, ані обов'язкової спроби перемовин — лише битва. Неджа опустив руку» і його військо рушило вглиб ущелини, тупаючи по землі.
Жинь повернулася до командира Міраги;
— Відсилай черепах.
У нікарській історії зазвичай на обстріл лучників було заведено реагувати, відправляючи передові загони під щитами, щоб вони прийняли основний удар на себе. Десятки гарантованих смертельних поранень вигравали час, щоб інші воїни врукопашну пробилися крізь лінію ворога Але Жинь не мала десятків вільних тіл, якими можна пожертвувати.
Тому задіяли черепах. Це був один із нещодавніх винаходів Кітая. Надихнутись броньованими, закритими човнами республіканського флоту, він спроектував невеликі транспортні засоби, схожі на вози, що могли витримати майже будь-який обстріл. Кітай не мав ані часу, ані ресурсів збудувати щось складне, тож зібрав черепах із дерев'яних столів, мокрих бавовняних ковдр і уламків призахідницьких обладунків, і все це вкупі стримувало більшість випущених снарядів.
Одну за одною вони викотили їх із гробниць в ущелину. І, ніби за командою, лучники Неджі пустили залпи, і стріли цяткували поверхню черепах, аж доки ті не стали схожими на їжаків.
— Вигляд у них дурнуватий, — пробурмотіла Жинь.
— Заткнися,— озвався Кітай.— Свою функцію вони виконують.
Республіканські снаряди влучно вдарили в ціль двічі, піднявши двох черепах у повітря, немовби полум'яні кулі Інші броньовані машини безстрашно повзли далі. Повітря наповнила симфонія свистячих звуків, коли Південна армія почала відстрілюватися. Значною мірою це було лише заради видовища — більшість їхніх пострілів намарно зісковзували з металевих щитів республіканців, — але залпи змусили республіканських артилеристів пригнутись і створили момент для просування черепах. Загони Венки, розміщені з луками дальнього ураження на виступі ближче до середини ущелини, завдавали найбільшої шкоди, знімаючи гарматників Неджі прицільними пострілами шворнями.
У гуркоті дощу Жинь лише ледь-ледь розрізнила виразне, низьке рокотання, що луною пронеслося над ущелиною. Вона нахилилася, приклала руку до землі, яка двигтіла, і усміхнулася.
Дулінь саме вчасно.
Під час тренування вони з'ясували, що він не міг викликати землетруси за межами триметрового радіуса, а це означало, що він не мав змоги суттєво вплинути на умови бою всередині ущелини, якщо його не закинуть у самий центр. Жинь не могла тримати його там довго. Черепахи не були неуразливими — половина з них уже перетворилися на обвуглені рештки, знищені прицільним ударом ракети.
Але Дуліню й не потрібно було лишатися там упродовж усієї битви Він мав лише стерти республіканські артилерійські позиції вищого рівня. Тепер він був так близько, хай навіть його позначена черепаха й зупинилася, втикана шворнями та стрілами.
«Ну ж бо».
Скелі завібрували Жинь підняла підзорну трубу на артилерійські позиції. Каміння зісковзувало зі схилу, немов пудра, каскадом падаючи на шеренгу лучників. Виступ змістився й упав, збиваючи з ніг республіканських солдатів в ущелині.
«Уже майже, просто доведи до кінця...»
Ракета вибухнула перед черепахою Дуліня, підкинувши машину в повітря.
Жинь хрипко скрикнула.
Кітай стиснув її руку.
— Усе гаразд, він у нормі, поглянь...
Він мав рацію. Скелі досі двигтіли, артилерійські позиції були поховані під камінням. Дулінь був живий і досі пропускав крізь себе Черепаху. У підзорній трубі Жинь побачила, як Дулінь виліз із перевернутої машини й перескочив до найближчої черепахи. Солдати одразу висунулися, щоб затягти його в броньоване черево. А потім віз рушив назад, почав відступати за піхоту, що очікувала своєї черги.
Загони Неджі його не переслідували. Як і всі інші, Неджа був заклопотаний битвою в ущелині, що, як і передбачалося, тепер перетворилася на безлад. Під дощем ніхто не міг як слід прицілитися. Випущені стріли погода збивала з траєкторії, й вони марно падали в багнюку або рикошетили від скель. Зрідка комусь вдавалося втримати вогонь достатньо довго, щоб підпалити запал, але поле бою було надто багнистим для чистого пострілу. Гарматні ядра, мінометні міни й ракети без розбору влучали і в союзників, і у ворогів. Але разом з тим колісні аркебузи Неджі стали непотребом, загрузнувши в багні, тож їхній радіус ураження обмежувався лише середньою частиною ущелини.
Чотири черепахи ще продовжували просуватися вперед, а за ними йшла й піхота Південної армії. Вони просунулися недалеко. Передова Неджі була озброєна алебардами, виставивши їх у гострому вітанні.
Але черепахи й не мусили розбити шеренгу. Їм лише треба було підібратися достатньо близько, щоб скинути саморобні бомби. Кожен загін мав таку, нашпиговану вугільною сумішшю всередині бляшанки. За три метри від ліній Неджі вони підпалили запали бомб і викинули їх з люків нагорі кожного воза.
Минуло кілька секунд. Жинь напружилась. А потім передові загони Неджі розлетілися, наче розірваний папірець і піхота Жинь ринула в бій.
Тепер битва перетворилася на звичне криваве зіткнення. Мечі, алебарди, щити брязкотіли в нестямному зіткненні тіл. Це мала бути різанина — солдати Неджі були краще підготовлені й озброєні, — але через дощ і багнюку було неможливо що-небудь розгледіти, тож селянська піхота Жинь отримала шанс протриматися значно довше, ніж мала б.
Але вони й не мусили стояти там вічна Просто достатньо довго.
Раптом Жинь відчула химерну відірваність, спостерігаючи за різаниною на іншому боці ущелини.
Але адреналіну, отого шаленого сплеску енергії, що супроводжує непереборний страх смерті, не було. Ось вона стояла, спостерігаючи за всім з безпеки, і Кітай стояв поруч. Жоден снаряд до неї не дістане. Жоден меч не торкнеться. Єдиним справжнім суперником для неї був Неджа, а він ще не вступив у гру. Як і вона, вичікував у вигідній позиції, спокійно споглядаючи хаос, що розігрувався внизу.
Насправді це була не битва. Не одна з тих безцеремонних бійок, від яких вони так фанатіли в Академії. За своєю суттю, ця битва була протистоянням ідей. Неджа поставив на середовище — дощ і ущелину. А Жинь — на божевільні козирі, що відволікають увагу.
І скоро вони дізнаються, чия ставка краща.
Стріла вдарилася в землю за три метри. Жинь глянула вниз, виринувши з задуми. Древко стріли було обмотане червоною стрічкою — сигнал Венки «Твій вихід».
Кітай теж її помітив.
— Черепахи готові за третьою колоною, — сказав він, опускаючи підзорну трубу. — Хутко, доїси він не помітив.
Жинь ринулася в ущелину. Останній черепашачий віз чекав на неї неподалік передової з солдатами напоготові. Вони схопили її за руки і затягли всередину, де вона скрутилася, склавши руки на колінах. Двоє солдатів побігли, штовхаючи віз із гірки, аж доки той розігнався.
Жинь обіймала себе в тісному, темному коробі, смикаючись із боку в бік, коли віз підкидало на вибоїнах. Вона чула гучний стукіт, коли стріли влучали у віз. Вістря наконечника пробилося крізь стінку просто перед нею, вклинившись у щілину між обшивкою.
Вона міцніше обійняла коліна. «Майже на місці».
Усе, що відбувалося досі, — обвал Дуліня, перший запуск черепашачих возів, саморобні бомби, наступ піхоти — було лише відволіканням уваги. Жинь знала, що не переможе в цьому бою проти Неджиних військ. Вона просто виставила фронт, вдаючи, що намагається.
Неджа власноруч викопав собі могилу цією погодою, щоб нейтралізувати фенікса. Кривава битва внизу відбувалася лише тому, що через дощ Жинь не могла спопелити всіх у синій формі.
Але що робити, коли природа є найбільшою перешкодою?
Як переламати саму природу?
Черепашачий віз смикнувся й зупинився. Жинь визирнула з люка Примружившись, розгледіла товсті чорні мотузки, натягнуті над ущелиною, і величезний шмат брезенту, призначеного для бойового корабля, який тепер повільно розгортали з одного боку скель до іншого.
Її солдати, які знали, що слід чекати розгортання брезенту, уже відступали, зімкнувши щити за собою. Республіканці стояли спантеличені. Дехто нерішуче кинувся навздогін, а дехто відступив, немовби передчуваючи неминучу катастрофу.
За лічені секунди брезент дістався іншого краю проходу, закріплений з обох боків загонами Венки. Дощ гучно барабанив по тканині, але крізь неї не пробивався. Несподівано середина ущелини неймовірним та дивовижним чином висохла.
Жинь вилізла з черепахи й потяглася до бога, що вже чекав на неї. «Твій вихід».
Фенікс рвонув уперед, теплий і знайомий. «Нарешті!»
Жинь розкинула руки. Полум'я струменем вибухнуло в прохід, півкруглою аркою з ревом упало на солдатів Неджі.
Його передова одразу розпалася. Жинь просувалася без перешкод, переступаючи тіла, почорнілі під розпеченими обладунками. Її полум'я мерехтіло навколо, формуючи щит непроникного жару. Стріли опадали попелом, навіть не долітаючи. Колісні аркебузи й гармати Неджі розжарилися, викручуючись і спотворюючись так, що їх уже не можна було застосувати. Південна армія йшла позаду неї, з натягнутою тятивою, зарядженими гарматами й полум'яними списами, націленими вперед і готовими до бою.
Вона мала лише декілька хвилин. Жинь тримала полум'я сконцентрованим і низьким в ущелині, але за такого жару брезент прогорить від його близькості, а це означає, що вона мусить швидко покінчити з усім.
Крізь стіну помаранчевого вона помітила постать Неджі — він стояв сам, без охорони, викрикуючи накази своїм людям, які тікали. Він не відступав попереду своїх загонів, а чекав, доки всі до останнього солдати опиняться в безпеці. Неджа не покидав своєї армії.
Як завжди, благородний. Як завжди, дурний.
Вона отримала його. Вона перемогла в цій грі ідей, вона бачила його, і він був у зоні ураження. І цього разу вона не вагатиметься.
—
Їй хотілося бачити його обличчя.
Він обернувся. Тепер вони стояли достатньо близько, щоб вона могла роздивитися кожну деталь на його прекрасному, понівеченому обличчі, схожому на розбиту порцеляну. Його вираз змінився, коли їхні погляди зустрілися, — не від страху, а від обачного, стомленого смутку.
Він розумів, що ось-ось помре?
Жинь не раз уявляла мить, коли нарешті по-справжньому його вб'є, і він завжди в її уяві горів. Але він стояв за декілька кроків від краю брезенту, тож це доведеться зробити залізу і сталі А якщо його тіло й далі гоїтиме рани, то вона відрізатиме шматок за шматком і спалюватиме дощенту, і сам Дракон не зможе зібрати його докупи.
Вона кивнула армії, що чекала наказу, й подала сигнал рукою:
— Вогонь!
Жинь втягла полум'я і присіла. Ущелину розітнув оглушливий гуркіт, коли снаряди всіх видів пролетіли в неї над головою.
Неджа підняв руки. Повітря навколо нього взялося брижами, а потім, вочевидь, ущільнилося. Час сповільнився: стріли, снаряди й гарматні ядра зависли в польоті, не здатні просунутися вперед. Жинь не одразу збагнула, що вони опинилися всередині бар'єра — стіни прозорої води.
І знову вона змахнула рукою:
— Вогонь!
Ще одна хвиля стріл просвистіла ущелиною, але навіть до того, як віддала наказ, Жинь зрозуміла, що це нічого не змінить. Неджин щит тримався міцно. Її солдати випустили ще залп, потім ще один, але все, чим вони стріляли в Неджу, поглиналося бар'єром.
«Чорт! — хотілося закричати Жинь. — Ми просто скидаємо зброю в річку!»
Вона знала, що він може контролювати дощ. Бачила, як він робив це в Тікані. Тоді це було схоже на тисячі кулаків, що молотили по ній, коли він прикликав його дедалі сильнішим. Але вона не знала, що він може маніпулювати водою з таким розмахом, але витиснути з неба всю воду й утворити навколо себе бар'єр, міцніший за сталь.
Вона й не уявляла, що його зв'язок з богом тепер може зрівнятися з її зв'язком.
Раніше Неджа боявся Дракона більше, ніж ворогів. Раніше він прикликав свого бога лише тоді, коли його притискали до стіни, і щоразу, коли це робив, то була мука.
Але тепер він і вода рухалися як єдине ціле.
«Це нічого не означає», — подумала вона Неджа може скільки завгодно піднімати щити. Вона їх просто випарує.
— Назад! — наказала вона солдатам.
Щойно вони відступили на десять метрів, вона випустила в ущелину ще одну параболу полум'я й довела цей жар до найбільшої інтенсивності, пірнаючи дедалі глибше в мріяння Фенікса, аж доки весь її світ не став червоним. Жар розпікав повітря. Брезент над нею зіщулився й осипався попелом.
Жинь штовхнула параболу вперед. Дві стіни зустрілися по центру переходу — синя і червона, Фенікс і Дракон. Будь-яка нормальна вода вже давно б випарувалася. Цей божественний жар міг випарити озеро.
Та бар'єр стояв непорушно.
«Пали! — нестямно молилася Жинь. — Що ти робиш, пали!.."
Відповідь Фенікса її приголомшила: «Дракон надто сильний. Не виходить».
Полум'я знову втяглося в її тіло. Жинь дивилася на Неджу крізь товщу води. Він самовдоволено їй посміхнувся. Його армія повністю відступила. Її військо ще могло кинутися за ними навздогін, але як їй оминути Неджу?
А потім Жинь осяяло зі спустошливою ясністю.
Неджа ніколи не мав наміру вести основний бій у Сюджоу. Відіслати людей до ущелини було хитрістю, щоб довідатися про нові можливості Жинь — і шаманічні, і звичайні — з мінімальними втратами для власних сил. Він прийшов не битися, він прийшов принизити її.
Він виставив свого бога проти її. І він
Неджа опустив руки Бар'єр опав, важко плюснувшись об каміння. Хмари відновили нещадну зливу. Жинь сплюнула воду, її обличчя пашіло жаром.
Неджа легко, глузливо їй помахав.
Він був сам, але Жинь додумалася не переслідувати його. Вона знала, як працює його розум, і могла точно передбачити, що він робитиме, якщо її війська ринуться вперед.
«Тільки спробуй. Побачимо, що дощ зробить із ними».
І хоча ці слова немовби розривали її зсередини, вона повернулася до Південної армії й віддала єдино можливий наказ:
— Відступаємо.
Солдати вагалися, спантеличені, вони не зводили очей з беззаперечно уразливого Неджі.
Відступаємо! — крикнула вона.
Цього разу вони підкорились. Іскри гніву від такого приниження злітали з її плечей, коли вона пішла за ними, а вода з її обладунку здіймалася густим, задушливим туманом. «Паскудство».
Він був у її руках.
Він
Вона не відчувала такого оскаженіння, такого обурення ще з Сінеґарда. Йшлося не про солдатів, йшлося про гордість. І тієї миті вони знову стали учнями, які гамселять одне одного на рингу, і він щойно розсміявся їй в обличчя.
— Що сталося? — вимогливо запитав Чолан. — Що то було?
— У нього бог. — Жинь походжала туди-сюди перед генералами, її щоки пломеніли від приниження. Вони мали б святкувати. Вона пообіцяла їм гучну перемогу, а не цю бентежну безвихідь. — Арлонський Дракон, повелитель морів. Я ще ніколи не бачила, щоб він піднімав щит із дощу. Певно, став сильніший. Мабуть, він... мабуть, тренувався.
Вона говорила тихо, щоб їх не почули. Ззовні намету Південна армія чекала в спантеличеній тривозі, їхнє розчарування дзвеніло від дедалі сильнішого страху.
Вона знала, що серед солдатів про Неджу пішли чутки. «Боги прихильні до Юного маршала, — говорили вони. — Республіка прикликала небеса, і вони дарували їй сили вистояти проти нас».
— Тоді чому ми просто сидимо тут склавши руки? — запитала Венка. — Ми надерли їм зад, то чи не варто кинутися навздогін...
— Якщо ми кинемося навздогін, то потонемо, — випалила Жинь.
Сюджоу розташовувався лише за кілька кілометрів на північ від Західного Мужвею. Будь-який подальший наступ буде марним. Жодних сумнівів, Неджа розмістився на берегах річки, і щойно південці спробують її перетнути, він огорне їх потоком, мов кулаком, і затягне в каламутні глибини.
Жинь чудово пам'ятала, як це — тонути. І цього разу Неджа її не врятує Цього разу він власноруч притисне її до дна і триматиме, допоки її борсання не стихнуть, а легені не заповняться водою.
«Мені його не здолати».
Вона мусила поглянути у вічі цій неприємній, невисловленій істині. Фенікс недвозначно дав це зрозуміти. Просто зараз вона не могла зійтися з Неджею в бою сам на сам і перемогти. Хоч скільки солдатів мала, хоч контролювала тепер удвічі більше території, ніж він. Якщо вони знову зустрінуться на полі бою, він зможе легко вбити її тисячею різних способів, бо, зрештою, море і його темні глибини завжди здолають вогонь.
І вона знала, що Неджа сильнішатиме, що ближче вона підходитиме до Арлона Він створив із дощової води надійний щит, щоб відгородитися від куль. Їй було навіть уявити страшно, на що він здатний у річці, такій широкій, що вона схожа на океан.
Ще кілька днів тому вона мала всі стратегічні переваги. Як же сталося так, що весь її успіх за мить просто зник?
Якби вся керівна верхівка зараз не дивилася на неї, Жинь закричала б.
— Іншого виходу немає, — тихо сказав Кітай. — Треба прислухатися до поради Чаґханя. Повернутися до початкового плану.
Жинь глянула йому у вічі. Мовчазне порозуміння блиснуло між ними, і шматочки очевидної, неминучої стратегії миттю стали на місце.
Це її вжахнуло. Але їм не лишалося іншого вибору. Вони мусили йти лише вперед, і тепер це було лише питання логістики.
— Ми триматимемося сухопутних маршрутів, допоки буде можливо, — сказала вона.
— Добре, — озвався він. — Перейдемо річку. І спустимося просто з гір до столиці.
— А коли дістанемося Червоних скель...
— Знайдемо грот. І вб'ємо його в джерелі.
Так. Це воно. Жинь була дурною, вважаючи, що зможе перемогти в цій кампанії, не торкнувшись Арлона, адже саме він весь час був осередком Неджиної сили.
Неджа впаде, якщо не встоїть Арлон. Неджа помре, якщо загине Дракон. І ніяк інакше.
— Не розумію, — Венка перезирнулася між ними. — Що ми намагаємося зробити?
— Ми йдемо до гроту Дев'яти Вигинів, — видихнула Жинь. — І збираємося вбити дракона.
Жинь наказала всім, окрім Кітая, вийти з намету.
Вони обоє знали, без висловлення вголос, що далі мусить бути дуже ретельне й таємне планування. До Арлона вели багато доріг, але лише на одному шляху її армія не постраждає. Колись Алтань учив її, що аматори одержимі стратегією, а професіонали — логістикою. Тепер логістика означала різницю між десятками постраждалих і тисячами, тож вони не могли дозволити собі витоку інформації.
Жинь зачекала, доки кроки надворі стихнуть, і лише після цього заговорила:
— Ти знаєш, що нам треба зробити.
Кітай кивнув:
— Ти хочеш приманку.
— Я думаю про декілька таких. Усі йтимуть до різних перехресть, не знаючи про інші, лише про місце зустрічі.
Це був єдиний спосіб. Неджа контролював усю річку, а це означало, що він має всі переваги, крім однієї. Він не знав, де і як Жинь її перетинатиме.
А тим часом перед Жинь стояла проблема — перевести величезну колону через річку там, де цього не очікуватиме Неджа. Вона вже не працювала зі швидкими, крихітними ударними групами, тож не могла скористатися перевагою несподіваних вилазок, як раніше.
Ба більше, вона мусила зважати й на те, що Неджа мав шпигунів серед її солдатів. Можливо, не у внутрішньому колі, але точно серед офіцерів. На війні це неминуче — вона мусила планувати кожну операцію, враховуючи, що щось таки може витекти. Питання в тому, чи зможе вона обмежити те, як багато вони дізнаються. Якщо Чоланові й Венці вона довіряти могла, тоді могла й розбити план на частини та дати своїм генералам обмежену, але достатню інформацію.
— Ми розділимо армію на сім частин, — сказала вона. — Неджі може пощастити з вибором наздогад якщо ми розділимося надвоє чи натроє. З сімома здогадатися буде значно важче.
— І звісно ж, як наслідок, ти відсилаєш щонайменше сьому частину своєї армії на неминучу загибель, — сказав Кітай.
Жинь помовчала, а потім кивнула. Їм знадобився якийсь час, щоб перетравити це. Вони мусили змиритися з тим, що втратять не лише солдатів, а й гарних офіцерів, бо ж очевидна невідповідність у розподілі сил викличе забагато підозр.
Іншого шляху не було. Вони мусили прийняти цей ризик і сподіватися, що інші шість загонів дістануться місця зустрічі неподалік Арлона.
— Припустімо найгірше, — продовжив Кітай. — Припустімо, Неджа зрозуміє, що ми влаштували підступ, і відповідним чином розділить і своїх людей. Припустімо, що на місці зустрічі ти матимеш лише три загони. Як ти виставиш їх супроти сил Арлона?
— Нам і не треба захоплювати Арлон, — сказала Жинь. — Ми просто маємо отруїти грот. А для цього не потрібно шість загонів — вистачить і одного.
— Добре, — похмуро кивнув він. — Тож з'ясуймо, як доставити туди бодай один.
Наступні три години вони прокладали маршрут на найдетальніших мапах, які змогли відшукати. Один загін під командуванням Венки мав перетнути річку бродом Мудреця. Саме цього від них очікуватиме Неджа — це було наймілкіше місце для переходу, де їм не знадобилося б зводити мости. Але очевидності цієї стратегії вкупі з відсутністю Жинь, що одразу впаде у вічі, вистачить, щоб Неджа не завдав найсильнішого удару по Венці. Три інші загони вони вирішили відправити до широких мостів, один до вужчого броду, а ще один до ділянки Мужвею, де переходу не було взагалі.
Упродовж довгого походу Кітай розробив хитромудрий самопідтримувальний міст, який можна спорудити за лічені хвилини з переносних дерев'яних хрестовин. У горах вони такі не використовували, щоб не додавати собі зайвого вантажу, але тепер мали вдосталь заготівок. Якщо мосту не було, вони могли його побудувати.
— А де переходитимемо ми? — запитав Кітай.
— Де завгодно, — Жинь штурхнула фігурки на карті. — Яка різниця? Шанс один із семи незалежно від того, куди ми підемо.
Він похитав головою:
— Один із семи — забагато. Мусить бути спосіб знизити ризик до нуля.
— Але його не існує.
Жинь розуміла його перфекціонізм, знала, що Кітай непокоїтиметься, якщо не прорахує все до останньої змінної, але також їй ставало розуму не недооцінювати Неджу вдруге. Якщо їхні розвіддані точні, вони мають гарні шанси уникнути зіткнення зі значними лініями оборони республіканців, і взагалі, один до семи — таки непогано.
— Підемо через вузький міст на Стані Нюйви, — вирішила вона. — Наш загін не візьме важкої артилерії, тож обмежена ширина переходу не матиме значення.
— А як ти плануєш перейти? — запитав він.
— Про що ти? Там міст.
— Але припустімо, вони завчасно підірвуть його, — сказав Кітай. — Або ж виставлять навколо солдатів. Що тоді?
Жинь збагнула, що ці запитання риторичні. Кітай відкинувся назад, дивлячись на неї зі знайомою попереджувальною усмішкою.
— Ти ж не переправлятимеш мене на повітряному змії, — сказала вона.
Кітай осяйно всміхнувся:
— Я думаю про дещо більше.
— Ні, — одразу відповіла Жинь. — Ти так і не зміг підняти ту штуку в небо. І я не помру в призахідницькій смертельній пастці.
Кітай усміхнувся ще ширше:
— Та годі тобі, Жинь. Довірся мені. Колись я вже подарував тобі крила.
— Ага, і саме так я отримала оцей шрам!
Він простягнув руку й поплескав її по плечі.
— Тоді добре, що ти ніколи не переймалася власною зовнішністю.
Наступного ранку шість загонів розійшлися до місць перетину річки, розкиданих у радіусі понад п'ятнадцять кілометрів. У більшості були непогані шанси переправитися на той берег. Увечері Кітай відправив групи солдатів до підставних переправ, щоб вони порубали бамбук у лісі. Бамбук — гарний матеріал для тимчасових мостів чи переходів убрід. Розвідники Неджі побачать вирубані стебла і, за певної удачі, припустять, що саме там заплановане спорудження мостів, які насправді південці споруджувати не планували.
Жинь, Дулінь і Піпадзі разом із достатньою кількістю солдатів, щоб тягти дирижабль на трьох возах, попрямували на південь.
За вісім кілометрів від табору в Сюджоу було мілководдя, яке називали Станом Нюйви, бо річка там різко вигиналася на схід. Міст і справді розібрали, але води там було лише по коліно. Попри повноводні, наповнені мусонами потоки, добре підготовлені солдати з плавальними мішками змогли б перейти річку вбрід і їх не знесло б течією.
Це був нудний план. Достатньо гарний,
Біля Стану Нюйви вони відділилися від підставного загону і продовжили йти ще три кілометри на південь, де річка була ширша і мала стрімкішу течію. Трохи раніше того ранку Кітай розібрав дирижабль і навантажив частинами на три юзи. Дві години вони збирали його на березі під уважним керівництвом Кітая. Поки працювали, Жинь відчувала кожну секунду так, немовби її відраховував якийсь внутрішній годинник, і нервово озиралася на інший берег, очікуючи появи республіканських загонів. А Кітай насолоджувався часом, милуючись кожним шворнем і смикаючи кожну мотузку, аж доки не був повністю задоволений.
— Усе гаразд, — він підвівся, відтираючи з рук олію. — Більш-менш безпечно. Усі всередину.
Шамани стояли позаду і з сумнівом поглядали на кошик.
— Ця штука нізащо не полетить, — пробурмотів Дулінь.
— Звісно ж, полетить, — сказала Піпадзі. — Ти ж бачив, як вони літають.
— Я бачив, як літають
Жинь мусила визнати, що ремонт Кітая не вселяє і в неї впевненості Оригінальний балон повітряного судна був страшенно пошкоджений внаслідок вибуху на Тяньшані. Він залатав її волячими шкірами, і тепер, повністю надута, вона скидалася на жахливу, наполовину оббіловану тварину.
— Швидше! — роздратовано промовив Кітай.
Жинь проковтнула сумніви й ступила в кошик.
— Ходімо, дітлахи. Це недовга мандрівка.
Плавний і легкий політ їм і не був потрібен. Вони просто мали піднятися в повітря. А якщо впадуть, то принаймні на тому березі.
Піпадзі й Дулінь неохоче пішли слідом. Кітай сів у стерновій рубці й смикнув декілька важелів. Двигун загуркотів, оживаючи, а потім з нього почулося рівномірне, оглушливе дзижчання. Звіддаля шум двигуна завжди нагадував бджолиний рій. А зблизька Жинь не так чула гудіння, як відчувала його, бо ж воно вібрувало в кожній кістці її тіла.
Кітай різко обернувся, замахав руками над головою і крикнув:
—
Балон над ними зі свистом роздувався. Кошик сильно накренився праворуч, схилившись до землі, а потім вирівнявся: Кітай шалено працював, щоб стабілізувати політ. Жинь вчепилась у поруччя й намагалася не виблювати.
— Ми в нормі! — вигукнув Кітай, перекрикуючи рев двигуна.
— Народ! — Піпадзі показала кудись убік. — Ми не самі.
Не встигла вона договорити, як щось просвистіло в неї над головою. Мотузка біля її руки луснула, перебита невидимою стрілою. Піпадзі відсахнулася й скрикнула.
— Пригніться, — наказала Жинь.
Це було зайве — всі й так припали до дна кошика, накривши голову руками, поки над ними свистіли кулі.
Жинь переповзла на віддалений край кошика і притиснулася оком до тріщини. Вона побачила групу солдатів у синій формі, які бігли берегом річки, націливши аркебузи в небо.
«Зараза». Певно, Неджа виставив загони вздовж усієї річки, збагнувши, що Південна армія роздробилася на частини. А тепер їхнє повітряне судно помітне здалеку, чистою ціллю зависнувши посеред неба.
Ще один залп вогню прогуркотів над кошиком. Хтось скрикнув від болю. Жинь озирнулася через плече й побачила, що один з її солдатів схопився за ногу: його стопа нижче литки перетворилася на криваве місиво.
— Використайте гармати! — крикнув Кітай, натискаючи важелі Йому вдавалося кермувати, хай і не дуже вправно — дирижабль різко змінив курс на схід, і всі покотилися ближче до протилежного краю кошика й нападників. — Вони заряджені.
— Я не знаю як! — крикнула Жинь. Але все ж пірнула поруч із ним і заметушилася з гарматами.
«Винахідливо», — спантеличено подумала вона Ручки дозволяли повертати дула майже на 360 градусів, націлюючись у що завгодно, крім себе.
Примружившись, вона навела одну гармату, як змогла, на загін на землі й спрямувала струмінь полум'я у ствол.
Віддачею її відкинуло до стінки кошика. Вона підвелася навколішки, підповзла вперед і схопилася за ручку другої гармати. Усе те саме. Цього разу вона вже знала, що треба пригнутися перед тим, як її відкине силою вибуху. Жинь не бачила результату, бо припала до підлоги, але гуркіт і крики свідчили, що вона таки влучила.
Кошик смикнуло ліворуч. Вона перекотилася до Кітая.
— Балон, — хрипко промовив Кітай. Він облишив важелі. — Вони його пробили, падаємо...
Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але вже наступної миті вони знову нахилились і їх смикнуло в інший бік.
— Вибирайся! — різко сказав Кітай.
Вона зрозуміла. Разом вони видерлися з рульової рубки до основного кошика. Уже жодних надій керувати машиною, їм просто треба було втримати її на льоту, доки вони опиняться достатньо близько до землі. Ближче,
Жинь вистрибнула з кошика, приземлившись із зігнутими колінами й сподіваючись, що це розподілить силу удару по всьому тілу. Не спрацювало. Біль, що пронизав литки, був такий сильний, що вона зігнулася навпіл на кілька секунд і заверещала, аж доки змогла себе опанувати.
— Кітаю...
— Я тут, — він підвівся навколішки, відкашлюючись. У кучерявому волоссі виднілися сліди від опіків. Він показав на щось позаду неї. — Подбай про...
Жинь простягла руку. Вогонь вибухнув, дугою оперізуючи їх, і ринувся вперед спочатку на двадцять, потім на тридцять метрів. Жинь вклала в пекельне полум'я всю свою лють, зробила його нестямно, спустошливо гарячим Якщо хтось із республіканців пережив гарматний вогонь із дирижабля, тепер він став попелом.
— Достатньо, — Кітай торкнувся її руки. — Цього достатньо.
Жинь відкликала полум'я.
Піпадзі й Дулінь вилізли з кошика, відкашлюючись. Піпадзі накульгувала, тримаючись за плече Дуліня, але схоже, серйозно ніхто з них не постраждав. Позаду з дирижабля вискочили декілька солдатів.
Жинь дозволила собі зітхнути з полегшенням. Перед падінням вони не встигли піднятися надто високо. Усе могло скінчитися значно гірше.
— Генерале! — Піпадзі показала на уламки позаду неї. — Талл... там хтось є...
Один солдат не зміг вибратися. Його привалило під двигуном. Хлопець іще був притомний —стогнав, обличчя спотворене від болю. Під вагою понівеченої сталі його ноги перетворилися на місиво.
Жинь упізнала його. Це був один із друзів Ціненя, молодик зі щетиною на підборідді, який без вагань ішов за нею з Лейяна до гори Тяньшань.
Вона з соромом збагнула, що не може згадати його імені.
Солдати разом натиснули на край дирижабля, але так і не зрушили його. Та й який сенс? Він розчавив більше половини тіла бідолашного. Жинь бачила уламки стегнової кістки, розкидані по випаленій землі. Їм нізащо вчасно не доставити його до Ляньхви. Після такого не одужують.
— Будь ласка, — промовив солдат.
— Розумію, — сказала Жинь і стала навколішки, щоб перерізати йому горло.
Колись вона завагалася б, а тепер навіть оком не змигнула. Його агонія була очевидною, а смерть необхідною. Вона різко провела ножем по його яремній вені, зачекала декілька секунд, доки витече кров, а потім опустила повіки солдата.
Вона підвелась. У Дуліня були широко розплющені очі Піпадзі затиснула рота рукою.
— Ходімо, — коротко сказала Жинь. — Час убити дракона.
Від розбитого дирижабля їм довелося пройти майже п'ять кілометрів через гори до краю скель, що сходилися в Арлоні, наче мушля. Коли вони нарешті продерлися крізь стіну густого лісу, на обрії розкинулася велика й широка річка Мужвей, нескінченна, мов океан. Попереду виднілися славнозвісні арлонські Червоні скелі, виблискуючи в полуденному сонці, немов багряніли свіжою кров'ю.
Жинь зупинилася на виступі, роздивилась протилежну стіну і знайшла ряд знаків, викарбуваних на кам'яному схилі так, що вони ставали помітні, лише коли на них падало світло.
Це був відомий вислів майже незрозумілою давньонікарською, вибитий на Червоних скелях останнім міністром, відданим Червоному Імператору якраз перед тим, як його вороги ввірвались у столицю й вивісили його оббіловане тіло над дверима палацу.
«Ніщо не вічне». «Світ не існує». Неджа і Кітай перекладали цей вислів зовсім по-різному. Обидва помилялись, і обидва мали рацію. Їхні переклади були двома гранями однієї правди: світ — це сон наяву, крихкий і мінливий, розмиття кольорів, створене примхами божеств.
Коли Жинь була тут востаннє — рік тому, а здається, що відтоді минула ціла вічність, — вона була засліплена відданістю й любов'ю. Вона ширяла між цих скель на крилах, напнутих вогнем, воюючи за Республіку Їнь Вейсжі, засновану на брехні. Вона билася, щоб урятувати Неджі життя.
За вузьким каналом вона ледь могла розрізнити обриси столиці. Тому дістала з кишені підзорну трубу й оглянула периметр міста, аж доки не помітила рух біля кожної брами — її загони рухалися, немов шахові фігури, розділившись на акуратні групи. З того, що вона бачила, щонайменше чотири підставні групи змогли переправитися через Мужвей. Колона Венки, на її полегшення, була серед них.
Жинь спостерігала, як вони поступово спускаються з північно-східного схилу. Двох інших загонів видно не було, але тепер вона могла про них не хвилюватися. За лічені хвилини розпочнеться наземне вторгнення в Арлон.
Ця частина наступу була просто шумною. Чотири колони навколо Арлона були озброєні найгучнішими снарядами в їхньому арсеналі: подвійними ракетами, масивними гарматами близької дії, а також переробленими феєрверками, начиненими шрапнеллю. Усі вони повинні були привернути увагу Неджі, змусити його думати, що наземний наступ значно важливіший, аніж насправді. Жинь знала на основі цифр, що не змогла б перемогти в тривалій битві або затяжній облозі. Неджа не один місяць працював над обороною, і всі козирі та зброя Республіки ховалися за цими стінами.
Але вони й не повинні були перемагати, їм лише треба було здійняти галас.
— Щасти тобі, — сказав Кітай. Він лишався в тилу на вершині Червоних скель — достатньо близько, щоб на власні очі бачити все крізь підзорну трубу, але й достатньо далеко від небезпеки. Він стиснув її зап'ясток. — Не роби дурниць.
— Бережи себе, — відповіла Жинь.
Вона змусила голос прозвучати буденно. Грубо. Зараз вона не мала часу на емоції. Вони вже знали, що спроба може бути невдалою, і попрощалися ще ввечері.
Кітай глузливо відсалютував їй:
— Передавай Неджі мої вітання.
Гарматні постріли з того боку каналу відокремили кожне його слово. Димові сигнали Венки яскраво майоріли на сірому небі. Останнє вторгнення почалось. Арлон повнився вибухами, а Жинь зі своїми шаманами спускалася з гір, щоб раз і назавжди з цим покінчити.
Жинь хвилювалася, що грот може бути важко відшукати. Вона лише пам'ятала уривки з однієї з найболісніших розмов, які їй випадали, і вони відлунювали в голові низьким, змученим голосом Неджі: «Кілометра за півтора від входу до каналу є грот, підводна кристалічна печера».
Та щойно вона спустилась у тінь Червоних скель, перебрівши те ж мілководдя, де так давно Неджа грався з братами й сестрою, вона збагнула, що шлях до Дракона очевидний. Лише один бік каналу був весь у зівах печер. І якщо вона хоче знайти драконове лігво, треба йти за коштовним камінням.
Воно лежало на річковому дні, виблискуючи й сяючи під спокійною водою. Скарби височіли тим більшими купами, чим ближче вони підходили до печер: нефритові келихи, золочені нагрудники, сапфірові кольє та золоті браслети, розкидані поверх сліпучих срібних зливків. Не дивно, що Неджа з братом колись безрозсудно ризикнули зайти до гроту. Байдуже, скільки разів їх застерігали триматися від нього якнайдалі. Як дитина може опиратися такій спокусі?
Жинь відчувала, що вона вже близько. Вловлювала силу, яку випромінював грот: повітря загусло від енергії, пронизане постійним, нечутним потріскуванням, дуже схожим на ту атмосферу, яку вона відчувала на горі Тяньшань.
Межа смертного і божественного тут була вкрай тонкою.
Жинь зупинилася на мить, вражена химерним відчуттям, що вже тут бувала.
Просто біля входу до гроту коштовності поступилися місцем кісткам. Ті були дивовижно прекрасні, вибілені водою до такої міри, що навіть набули власного тьмаво-зеленуватого сяйва. Це був не результат гниття чи розкладання. Хтось —
— Велика Черепахо! — пробурмотів Дулінь. — Чому б нам просто не підірвати це місце?
Жинь похитала головою:
— Ми надто далеко.
Вони ще навіть не бачили Дракона. Їм потрібно було підібратися значно ближче — якби вони запалили ракети зараз, то лише сполохали б вартових Неджі.
— Притримайте погонь, допоки не побачите, як він ворушиться.
Вони хоробро крокували вперед, намагаючись не звертати уваги на гострі кістки під ногами. Жинь розкрила долоню, коли вони ввійшли в темну печеру, але її полум'я осявало її лише метр-два. А далі пітьма немов поглинала світло. Жинь провела пальцями вздовж стіни, щоб щось її вело, а потім різко відсмикнула руку, збагнувши, де вони опинились. Усе її нутро перевернулося.
Стіни були викладені обличчями — прекрасними, симетричними обличчями всіх розмірів і форм: дорослі чоловіки і маленькі дівчатка, обличчя без волосся, без очей, без виразу. Гниття не торкнулося первісної, безкровної шкіри. Ці голови висіли в просторі поза межами часу, зараз і вічно.
Жинь здригнулася.
Океану подобається зберігати свої скарби. Океан не знищує. Океан збирає.
Колись давно Неджа підійшов до цього гроту разом із братом. Він знехтував незліченними застереженнями, бо Мінджа так благав, а Неджа ні в чому не міг йому відмовити. Вони не усвідомлювали небезпеки, і ніхто їх не зупинив. Звісно ж, ніхто не зупинив — бо Вейсжа його відпустив, зумисне відправив туди, адже знав, що одного дня йому знадобиться чудовисько, яким стане його син.
Тепер Жинь збагнула, чому грот видавався їй таким знайомим. Він був зовсім не схожий на гору Тяньшань. Небесний Храм — то легкість, ясність і повітря. А це місце несло в собі тягар історії. Це місце було заражене плямами смерті, просякнуте болем і смутком. Воно було свідченням того, що трапляється, коли смертні сміють боротися з богами.
Колись, цілу вічність тому, в найгірший день свого життя вона вже відчувала таку божественність.
Тієї миті вона могла б стояти в храмі на Спірі.
— Генерале!
Відлуння крику розітнуло печеру. Жинь різко розвернулася. Її солдати вказували на річку, де невеликий лискучий сампан неухильно наближався до них. Такої швидкості неможливо було досягти за допомогою вітрил чи гребних коліс.
На тому човні був Неджа.
— Зараз, — наказала вона Дуліню.
Він упав навколішки й притиснув руки до долівки гроту. Під ногами Жинь прокотилися вібрації, відлунюючи далі в неосяжних глибинах печери. Зі стелі посипався порох і полилася вода, огортаючи їх потоками бруду.
Але двигтіння не зросло до грізного землетрусу. Грот не завалився.
— Що ти робиш? — просичала Жинь. — Поховай цю штуку.
На скронях Дуліня випнулися вени.
— Не можу.
Сампан уже був на середині річки, за лічені секунди він дістанеться до них. «Тоді звичними методами». Жинь кивнула солдатам:
— Вогонь!
Вони виконали наказ, здійнявши піки з ракетами. Прицілились, і Жинь випустила цівку вогню для запалів. Вісім пік із наконечниками з потужної вибухівки полетіли всередину печери. Вона не бачила, як далеко вони дісталися, але вже за мить почула притлумлений удар, а потім низький, рокітливий стогін, майже схожий на людський.
А потім річка здійнялася вгору, а разом з нею й Неджа.
Жинь нагнулася, приготувавшись до прямого удару. Але його не сталося.
Неджа зійшов із сампана, рухаючись так буденно, немовби просто прибув на чаювання. Він був не сам. Його ноги не тонули, коли торкалися води, а міцно ступали на водне плесо, немовби воно було мармуровим.
Наблизившись, він не підняв щита. Йому це було не потрібно. Тут, у власних володіннях, він був упевнений у своїй силі, захищений зусібіч неосяжними водними просторами. Він міг без зусиль відбити будь-яку її атаку.
Жинь добре знала: вона встояла на ногах лише тому, що йому цікаво.
— Вітаю, Жинь, — сказав він. — І що це ти тут робиш?
— Запитай себе про це! — вона кивнула на Арлон. — Місто горить.
— Я помітив. То чому ж ти не там?
— Подумала, що впораються й без мене.
Її погляд ковзнув до Піпадзі, яка непомітно стояла позаду Дуліня. Її очі були заплющені, а губи безгучно ворушилися від того, що вона впадала в транс. Навколо литок з'явилася чорна хмарка, що спочатку невпевнено пульсувала, а потім почала розходитися до Неджі щупальцями диму, клублячись під водою.
«Гарна дівчинка». Жинь лише треба було виграти тій кілька зайвих секунд.
— Скажи мені, — озвався Неджа, — що ти збиралася робити, знайшовши грот?
— Дещо придумала, — відповіла Жинь. — Як завжди.
Неджа навіть не глянув на Піпадзі. Його погляд був прикутий до Жинь. Він повільно підійшов, погладжуючи руків'я меча. «Зловтішається», — збагнула Жинь. Вважає, що бачить її план наскрізь. Думає, що переміг.
Дарма він дозволив собі таку легковажність.
Чорнильні щупальця дісталися води під ногами Неджі.
Жинь різко втягла в себе повітря.
Неджа кліпнув і затнувся, відступаючи. Отрута наздогнала його, піднімаючись по ногах і далі під одяг. Чорні смуги з'явилися з-під коміра й рукавів. Там, де вони торкалися золотих браслетів, чулося сичання.
Піпадзі видала нелюдський, гортанний стогін. Її очі спалахнули темно-фіолетовим, а вуста викривились у такій злостивій посмішці, якої Жинь ніколи не бачила.
— Розпадись, — прошепотіла вона.
Але Неджа не впав. Так, йому було страшенно боляче — він корчився там, де стояв, смуги отрути огортали його тіло кублом чорних змій. Але шкіра не всихала, руки й ноги не гнили і не розпадалися. Зазвичай жертви Піпадзі вмирали за лічені секунди. Але щось під шкірою Неджі відганяло темні смуги, відновлюючи ушкодження.
Піпадзі спантеличено глянула на свої пальці, немовби перевіряючи, чи вони досі чорні.
Неджа перестав корчитися. Він випростався, розтираючи шию. Чорнота вже сходила з його шкіри.
— О Жинь, — він театрально зітхнув. — Це подіяло б Але ти зарано виклала козирі.
Він зімкнув кулак і вдарив ним навідліг. Позаду Піпадзі здійнявся стовп води і зніс її в річку. Піпадзі, відпльовуючись, спробувала підвестись. Але вода здіймалась і опадала, знову й знову збиваючи її з ніг.
Піпадзі закричала. Чорнота з її пальців поширилася на руки. Під водою розквітли нові чорнильні хмари, рвучись до Неджі, наче морські істоти. Неджа перевернув долоню й зімкнув пальці чашею. Вода під ногами Піпадзі піднялася, відкидаючи її на кілька метрів назад Цього разу дівчина лишилася лежати. Темні смуги зникли.
— І це найкраще, що ти можеш показати? — вишкірився Неджа. — Ти прийшла по мене з
Жинь не могла говорити. Паніка туманила розум. Вона нічого не могла ані сказати, ані зробити. Навіть Фенікс був наляканий і неохоче віддавав полум'я, вже передбачаючи програну битву.
Неджа простяг до Піпадзі пальці. Жинь думала, що дівчина померла — навіть
— Годі! — верескнула вона. — Годі, благаю, помилуй...
Річка зімкнулася навколо її обличчя. Крики враз стихли. Неджа підняв руку до неба. Піпадзі високо зависла над річкою, полонена у височенному стовпі води. Вона нестямно борсалася, намагаючись випливти, але вода випиналася, поглинаючи її зусилля. Дулінь дістав меч і нестямно рубав колону, як дерево, але Неджа смикнув пальцями, і вода вибила клинок із його рук.
Піпадзі в розпачі широко розтулила рота. Жинь могла читати по її губах.
«Допоможи!»
Без роздумів Жинь прикликала вогонь і зробила випад.
Неджа змахнув зап'ястком. Перед нею здійнялася хвиля й відкинула її спиною об стіну. Неджа зітхнув і похитав галовою:
— І це все?
Коли Жинь підвелася, жах стиснув груди. Так легко. Для нього це
— А тепер ти, — Неджа наставив кулак на Дуліня.
Дулінь не мав шансів. Жинь не бачила, що саме зробив Неджа. Вона досі силкувалася підвестися, прокліпуючись від води, що заливала очі. Відчула лише сильний ривок, ніби тимчасову течію, а потім падіння води. Коли вона нарешті випросталася, Дуліня вже не було.
— Розповім тобі одну цікаву річ про океан, — Неджа розвернувся до Піпадзі. — Якщо зануритися надто глибоко, тиск тебе вб'є.
Так само буденно він стиснув кулак. Піпадзі вибалушила очі. Неджа поворухнув рукою, немовби щось кидав. Колона води смикнула Піпадзі, як ганчір'яну ляльку. Обм'якла, вона впала долілиць на мілину. Лишилася на поверхні, але не гребла.
Жинь перекотилася до неї й випустила ревуче полум'я Неджі в обличчя. Він змахнув рукою. Вода піднялася, щоб загасити вогонь. Але це виграло Жинь кілька цінних секунд, за які вона встигла звестися на ноги, пригнутись і стрибнути.
Вона мусила повалити його на землю. Віддалені атаки не подіяли б, його щити надто міцні. І єдиною надією було вдарити зблизька. На коротку мить, коли вона опиниться біля нього, боги не матимуть значення — йдеться лише про них двох, смертних людей, які качаються й борсаються в річці. Він ударив її коліном у стегно. Вона обмацувала його обличчя, намагаючись вичавити очі. Його руки міцно обхопили її за шию і стиснули.
Вода стіною впала на них, тиснучи донизу, втримуючи під поверхнею. Жинь відбивалась і хапала ротом повітря, але намарно. Пальці Неджі дедалі сильніше стискалися на її шиї, ламаючи гортань.
«Допоможи мені! — Жинь нестямно спрямовувала свої думки Феніксу. — Допоможи!»
Вона почула відповідь бога притлумленим, віддаленим відлунням; «Дракон надто сильний. Не вийде...»
Вона вчепилася в їхній зв'язок. Сіпнула його. «Мені байдуже!»
Жар заструменів венами. Вона притиснулася ротом до вуст Неджі. Полум'я вибухнуло під водою, і річка навколо здибилася. Хватка Неджі ослабла Вона бачила пухирі, що проступають на його шкірі, лишають рожеві мітки на обличчі.
Жинь вирвалася на поверхню, шумно вдихаючи Світ немовби заволокло чорним туманом. Вона зробила декілька хрипких, глибоких вдихів. Перед очима прояснилось, і бічним зором вона помітила, як Неджа підводиться.
Жинь пригнулася, готова до другого раунду. Навколо неї іскрилося полум'я.
Але Неджа не дивився на неї. Він силкувався стояти рівно, одяг висів обпаленим лахміттям під обладункам, а обличчя було червоне від пухирів, що дуже швидко зникали. Його очі, розширені від жаху, зосередилися на чомусь позаду неї.
Вона обернулася.
Глибоко в гроті щось рухалося.
Неджа стиха застогнав від жаху.
— Жинь, що ти
Вона не відповіла Прикипіла до підлоги від невимовного страху, здатна лише дивитись у зачарованому ознобі, як арлонський Дракон виповзає з лігва.
Він рухався повільно, важко. Жинь силкувалася розібрати його форму, але він був такий величезний, що вона навіть обрисів розгледіти не могла, лише розмах. Коли він висунув голову, вона затьмарила їх усіх — Жинь, Неджу і її солдатів — тінню, немов від гори.
Дракони в нікарських міфах були вишуканими створіннями, мудрими, величними володарями річок і дощів. Але цей Дракон був зовсім не схожий на лискучих лазурових плазунів, зображених на картинах по всьому арлонському палаці. Він лише трохи нагадував змію, товсту й звивисту, його темне, розширене тіло закінчувалося гострою, нерівною головою. Здавалось, ожило саме нутро океану.
«Дракон колекціонує прекрасні речі». Це тому, що море забирає все, чого торкається? Бо воно таке неосяжне й бездонно глибоке, що шукає яку завгодно прикрасу, щоб набути її форми?
Дракон нахилив величезну голову і заревів — цей звук вони радше відчули, аніж почули. Вібрація немовби могла роздерти світ.
— Лишайтеся на місці, — сказала Жинь солдатам, щосили намагаючись говорити спокійно. Вона не боялася.
Дракон здійнявся. На неабияку честь солдатів, вони навіть не здригнулися. Тримали зброю високо й намарно аж до самого кінця.
Все скінчилося за лічені секунди. Різкий рух, крики, а потім швидкий відступ. Жинь не бачила, як рухалися його щелепи. Вона бачила лише покинуту зброю, червоні смуги, що розпливалися на поверхні, а також уламки обладунків, які плавали в бурхливих хвилях.
Дракон відповз назад, схилив голову набік, вивчаючи іншу здобич.
Неджа різко підняв руки. Річка здійнялася бар'єром між ним і Драконом, блакитна вода сягнула на кілька метрів у небо. Дракон заворушився, немов клацнувши батогом. Щось велике й темне розітнуло воду. Бар'єр розсіявся, розірваний, немов аркуш тонкого паперу.
«Дозволі» мені, — наполягав Фенікс. Його голос дзвенів у її розумі гучніше, ніж будь-коли, на мить заглушивши її власні думки. — Дай мені контроль».
Жинь вагалася. Її заперечення сформулювалося лише частково. «Кітай...»
«Хлопець не буде перешкодою, — сказав Фенікс. — Якщо ти того побажаєш».
Жинь глипнула на Дракона. Що ще їй лишалося?
«Бажаю».
Фенікс вивільнився на повну. Полум'я полилося з її очей, носа й рота. Світ вибухнув багрянцем — нічого іншого вона просто не сприймала. Жинь не знала, чи Неджа в безпеці, чи вона палить його живцем самою близькістю. Навіть якщо так, вона однаково не могла цього спинити.
Тепер вона не є засобом і не має контролю, не прикликає вогню, а просто є посудиною для нього — пошарпаними й покірними воротами, крізь які він з ревінням виривається в матеріальну площину.
Звільнившись, Фенікс нестямно заґелґотів.
Жинь похитнулася, приголомшена подвійним баченням, що виникло, коли духовна площина наклалася на матеріальний світ. Вона бачила пульсуючі божественні енергії, яскраво-червону супроти лазурово-синьої. Річка вирувала й парувала На поверхню піднімалась ошпарена риба Щось спалахнуло в свідомості Жинь, а вже за мить річка й гроти зникли з очей.
Тепер вона бачила лише неосяжну чорну долину і дві сили, які рвалися й боролися в ній.
Вона не відчувала Кітая. На мить він здався їй таким віддаленим, немовби вони взагалі не заякорені.
«І знов привіт, пташечко». Голос Дракона скидався на гуркітливий стогін, глибокий, знуджений і задушливий. Саме його звучання було схоже на потоплення. «А ти наполегливий».
Фенікс зробив випад Дракон відступив.
Жинь силкувалась осягнути сутичку богів. Вона не могла простежити за їхньою дуеллю: ця битва відбувалась у занадто складній площині, тож розум просто не міг її сприйняти. Бачила лише натяки: колосальні вибухи звуку і кольору неймовірних відтінків та регістрів, коли сили вогню і води сплелися, достатньо потужні, щоб знищити цілий світ, і кожна врівноважувала іншу.
«Як же ти можеш перемогти?» — нестямно подумала вона Боги не особистості, а основоположні сили творення, складники самого існування. Що означатиме для однієї здолати іншу?
Жинь здалося, що в цьому шумі вона почула крик Неджі.
А потім жар у ній сягнув апогею, розпікшись так сильно, аж вона злякалася, що випарується. Схоже. Фенікс брав гору — тепер у площині духів переважали вибухи багрянцю і Жинь туманно вирізняла величезний полум'яний вир навколо темної постаті Дракона.
Їм вдалося? Вони
Її полум'я не завдало Драконові шкоди.
Фенікс мовчав. Жинь відчувала, як бог відступає з її розуму, цятка жару зникає, ніби гаснуча зірка, холоднішає і віддаляється, аж доки зовсім не щезла.
Вона лишилася сама. Безпорадна.
Дракон підняв голову, немовби питаючи: «І що тепер?»
Жинь спробувала підвестись і впала. Ноги здавалися колодами у воді й не корилися. Вона потяглася назад, онімілими пальцями намагаючись схопити меч. Але він був такою крихітною, ламкою річчю. Чи може смужка металу бодай подряпати це створіння?
Дракон підвівся на всю довжину, затемняючи річку своєю тінню А коли він рвонувся вперед, їй лишалося тільки заплющити очі.
Потім вона відчула імпульс, гуркіт, від якого земля задвигтіла і задзвеніло у вухах. Але вона не померла. Навіть не була поранена. Спантеличена, Жинь розплющила очі, а потім глянула вгору. Над нею здіймався величезний щит із води. Позаду стояв Неджа, простягнувши руки до неба.
Його вуста ворушилися. Лише через декілька секунд його крики стали чутними крізь дзвін у її вухах.
— ...довбана
— Думала, що зможу вбити його, — пробурмотіла Жинь, приголомшена. —
— Ти хоч знаєш, що накоїла?
Він кивнув на місто. Жинь простежила за його поглядом. А потім збагнула, що вони досі живі лише тому, що Дракон зайнятий значно більшим трофеєм.
Величезні хвилі важко здіймалися з річки, неприродно високі, й неприродно повільно повзли каналом. Сірі хмари почорніли, згустившись за лічені секунди в неминучу бурю. З такої відстані Арлон здавався таким крихким. Крихітним піщаним замком, таким неміцним,
— Допоможи мені підвестися, — прошепотіла вона. — Я майже це зробила, я можу спробувати ще раз...
— Не можеш. Ти заслабка, — Неджа говорив без зневаги чи дошкульності Це була не образа, а просто факт.
Він спостерігав за темною фігурою, що рухалася під товщею води до міста, з застиглим виразом на пошрамованому обличчі Неджа опустив водний бар'єр — тепер він був уже не потрібний — і закрокував до Дракона.
Жинь інстинктивно потяглася до його руки, а потім відсахнулася, спантеличена таким поривом.
— Що ти...
— Не висовуйся, — сказав він. — А коли матимеш шанс, тікай.
Вона була надто спантеличена, тож лише кивнула. Жинь ніяк не могла осягнути того, наскільки це дивно: як вони так швидко облишили спроби вбити одне одного, як сталося так, що після всього вони знов опинилися на одному боці? Вона не могла збагнути, чому Неджа її врятував. Не розуміла й того, чому її серце стискається, коли вона бачить, як він крокує вперед з розведеними руками, такий уразливий, пропонуючи себе чудовиську.
Вона пам'ятала цю позу. Пам'ятала, як дуже давно бачила: Алтань ішов до збаламученого Суні без страху та зброї, спокійно говорячи, немов теревенив з давнім другом. Немов бог у розумі Суш, дивакуватий і норовливий, не посмів би зламати йому шию.
Неджа не намагався боротися з Драконом. Він хотів його вгамувати.
Мінджа! — він кричав це слово знову і знову, розмахуючи руками, щоб привернути увагу Дракона.
Жинь не одразу збагнула, що воно означає — Їнь Мінджа, менший брат Неджі, четвертій спадкоємець дому Їнь і перший загиблий із синів Вейсжі.
Дракон завмер, а потім піднявся з води, нахиливши голову до Неджі.
— Пам'ятаєш? — крикнув Неджа. — Ти зжер Мінджу. Ти був такий голодний, ти не забрав його для своєї печери. Але ти хотів мене. Завжди хотів мене, правда?
На диво, Дракон опустив голову й пригнувся, його очі опинилися на одному рівні з очима Неджі. Неджа ступив уперед, щоб погладити його по носу. Дракон не ворушився. Жинь затисла рота рукою від невимовного жаху.
Він здавався таким
— Я піду, — сказав Неджа. — Піду в той грот. Ти вже не будеш сам-один. Але зупинись. Дай цьому місту спокій.
Дракон був дуже спокійний. А потім так само повільно вода почала осідати.
Дракон ледь помітно рушив до Неджі, ніби в химерній прихильності. Не відводячи очей, з роззявленим ротом Жинь дивилася, як Неджа приклав долоню до тіла Дракона.
«Я піду».
Цим єдиним жестом він запобіг сотням тисяч смертей. Угамував бога, якого вона пробудила, запобіг масовій загибелі, яка була б на її совісті, і він кидав цю перемогу їй.
— Неджа, — прошепотіла вона, — ну на
Вона запізно почула тьмяне впізнаване дзижчання.
Повітряне судно з'явилося з-за скелі й пірнуло, швидко і низько, просто до гроту. Воно було менше, ніж дирижаблі-бомбардувальники, які переслідували Жинь у горах. Кабіна могла вмістити лише одну людину. Дивним також було і днище: знизу кошика, де мали бути гармати, виднівся довгий блискучий дріт, розкиданий на кілька зігнутих гілок, немов пазурі.
Жинь глянула на Неджу. Він закляк, очі розширилися від жаху.
Але призахідники — його союзники. Чого ж він так боїться?
Вона притягла погонь у долоню, вагаючись, куди вдарити. Раніше не вагалася б. Але якщо дирижабль прибув здолати Дракона...
Дирижабль різко гойднувся до неї. «Ось тобі й відповідь". Вона поцілила долонею в кабіну. Але не встигла випустити струмінь полум'я, як тонка блискавка, прекрасна і дивовижна, розітнула блакитне небо. Уже за мить Жинь побачила сліпуче біле сяйво. А потім нічого.
Вона не була поранена. Не відчувала болю. Вона досі стояла, могла чути, рухатись і відчувати. Хоча зір розмився, та вже за декілька секунд перед очима все прояснилось. Але щось змінилося в світі. Він немовби втратив свій блиск і став безжиттєвим: кольори потьмяніли, синь і зелень змішалися до сірих відтінків, а звуки стихли до шорсткого пошкрябування.
Фенікс змовк.
Ні, Фенікс
Жинь потяглася вглиб свідомості, в розпачі обмацуючи безодню, щоб протягти бога крізь розум Кітая до свого, але не схопила нічого. Безодні не було. Воріт не було. Пантеон не існував у зоні її досяжності, його просто
А потім вона закричала.
Вона знову була в Чулуу Корікх. Тонула в повітрі, запечатана і задушена, цього разу полонена не в камені, а у власному важкому смертному тілі, безпорадно молотила по стінках власного розуму, і це була така нестерпна мука, аж вона ледь помічала, що блискавка досі пронизує її тіло, від чого зуби цокотять і волосся обгоряє.
«Ти всього лише знаряддя Хаосу, — голос сестри Петри незвано пролунав у її думках — голодний, беземоційний, з непохитною впевненістю, що донині завжди здавалася сумнівною. — Ви не шамани, ви жалюгідні й зіпсовані. І я знайду спосіб стримувати вас».
Вона знайшла його.
«Дитино». Жинь почула голос Фенікса. Неможлива І все ж полум'я повернулося: теплий жар огорнув її тіло, втішаючи, захищаючи.
Тепер блискавка била в Неджу.
Він стояв спиною до неї, розкинувши руки, як від нестерпного болю, смикався й корчився, а іскриста сяйливість рикошетила по його тілу. Іскри розліталися від золотих браслетів, що немовби підсилювали електрику перед тим, як вона глибоко занурювалася в його плоть.
Розряди пощільнішали, подвоїлися, посилилися. З горла Неджі виривалися хрипкі стогони. Дракон також немовби вигинався від болю. Це було схоже на дуже дивний танець: голова смикалася, тіло звивалося, розгойдуючись взад-вперед у повітрі так, що це могло б бути кумедно, якби не було так страхітливо.
Рот у Жинь наповнився жовчю.
«Зосередься, дитино, — гнув своєї Фенікс. — Удар зараз».
Жинь перевела погляд з Дракона на дирижабль.
Вона знала, що має лише один шанс атакувати, але яку ціль? Неджа врятував її від дирижабля, дирижабль — від Дракона. Хто тепер її ворог?
Вона підняла ліву руку. Дирижабль відлетів на кілька метрів, мовби передчуваючи її наміри. Вона розкрила долоню й випустила щільний струмінь полум'я в його балон, проштовхуючи його швидше і вище, нестямно сподіваючись, що їй стане радіуса ураження.
Небо розітнуло тріскотіння, немовби щось розірвалося. Балон дирижабля спалахнув помаранчевим на мить, луснув, а потім зник. Кошик полетів до скель, блискавки згасли.
Неджа впав.
Першим поривом Жинь було кинутися до нього. Вона зробила два кроки, потім спинила себе, безмежно здивована З якого дива вона має йому допомагати? Бо він щойно її врятував? Але це була його помилка, а не її... Вона не мусить цим перейматися, слід просто дати йому померти...
Адже так?
Вода навколо її ніг закрижаніла. Вона відчула хвилю спустошливого жаху.
Але Дракон не нападав. Неймовірно, але він був наче наляканий. Він повернув голову до гроту і вдивлявся в пітьму. Раптом повітря зробилося не таким важким Сірі хмари розійшлись, і сонце знову відбивалось у сяйливих хвилях. Сила тяжіння знову взяла гору над річкою, і здійняті води з лунким плюскотом упали.
«Треба дістатися берега».
Думка декілька разів сяйнула Жинь, ніби мантра, і врешті спонукала тіло до дій. Похитуючись і спотикаючись, немов п'яничка, вона побрела до берега. Почувалася відділеною, немовби хтось інший незграбно контролює її тіло, поки розум силкується дати раду міріадам питань.
Що сталося? Що зробив Неджа? Це капітуляція?
Вона
Але жодна її мрія про перемогу навіть трохи не була схожа на це.
Жинь почула невиразне, жалісливе булькотіння. Обернулася. На піску трохи віддалік лежала Піпадзі в позі ембріона. Її обличчя ледь трималося над водою — Жинь не розуміла, як та досі не потонула. Але вузькі плечі Піпадзі здійнялися й опустилися, а пальці шкрябали крихітні, розпачливі візерунки у багнюці. Вона стогнала.
Жинь заквапилася до неї.
— О боги. — Вона підняла Піпадзі на руки й постукала кулаком по нижній частіші спини дівчини, намагаючись звільнити її легені від води. — Піпадзі, ти мене чуєш?
Вода цівкою стікала з рота Піпадзі — спершу дрібненькою, а потім її плечі важко піднялись і з рота полився цілий потік річкової води та жовчі. Піпадзі судомно смикнулась і слабко опала Жинь на груди, дихаючи нерівними, розпачливими ривками.
— Тримайся.
Жинь перекинула праву руку Піпадзі собі на плече й підняла її на ноги. Незручна позиція, але Піпадзі була худорлява, легка, і Жинь з неймовірною легкістю зрушила їх обох уперед, крок за кроком.
— Тільки тримайся, з тобою все буде гаразд, ми просто відведемо тебе до Ляньхви.
Вони ступили десять кроків берегом, коли Жинь почула, як хтось шалено відкашлюється. Вона обернулася через плече Неджа зігнувся навколішки на мілині, його плечі важко осунулися.
Вона зупинилася.
Він був лише за кілька метрів. Так близько, що вона могла роздивитися кожну рису його обличчя: крейдяну блідість, почервонілі очі, ледь помітні шрами на порцеляновій шкірі Вона й не згадала б, коли вони востаннє стояли так близько, не намагаючись убити одне одного.
Якусь мить вони просто дивились одне на одного, розглядаючись, мов незнайомці.
Погляд Жинь ковзнув до золотих браслетів на його зап'ястках. Усе нутро перевернулося, коли вона збагнула, що то таке. Не прикраси. Провідники. Вони не випадково притягли блискавки. Вони були створені для цього.
А потім її осяяло, що, певно, пережив Неджа за той рік, відколи вона втекла з Арлона Після зникнення Жинь Петрі був потрібен шаман для експериментів.
А оскільки Цике вбили, в Республіці шаман лишався тільки один.
Шкіра навколо його зап'ястків і щиколоток помітно змінила колір на крапчасті відтінки синюшно-фіолетового й червоного. Від такого видовища їй стиснулося в грудях. Вона бачила, як тіло Неджі затягує рани, які миттєво мали б його вбити. Бачила, як його шкіра відновлюється від опіків, які її обвуглювали. Вона думала, що сили Дракона можуть загоїти що завгодно. Але цього зцілити вони не могли.
Колись Жинь була абсолютно певна в тому, що Пантеон — це сама суть творіння. Що не існує вищої сили. Що призахідницька релігія, їхній Божественний Архітектор, не більше ніж зручна оповідка.
Тепер такої певності вона не мала.
Повільно, зболено Неджа підвівся й витер рота тильним боком долоні. На ній лишилася кров.
— Вона жива?
Жинь була така розгублена, що не збагнула його слів. Неджа кивнув на Піпадзі й повторив:
— Жива?
— Не... не знаю, — озвалася Жинь, отетеріла. — Вона... Я спробую.
— Я не хотів... — Неджа знову закашлявся. На його підборідді блиснув багрянець. — Це не її провина.
Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але жодного слова так і не вимовила.
Не через те, що їй нічого було сказати. Сказати їй хотілося забагато, і вона не знала, з чого почати, бо все, що спадало на думку, здавалось абсолютно недоречним.
— Варто було вбити мене, — нарешті сказала вона.
Він довго не зводив з неї очей. Вона не могла зчитати його виразу. А те, що, як їй здалося, побачила, її спантеличило.
— Але я ніколи не хотів твоєї смерті.
— Тоді чому?
Цих двох слів було замало. Усього, що спадало їй на думку, замало. Тепер прірва між ними була надто широка і тисяча запитань у її голові стали неважливими, надто дріб'язковими, щоб промовляти їх уголос.
— Обов'язок, — сказав він. — Тобі не зрозуміти.
Вона не знайшлася, що на це відповісти.
Він мовчки дивився на неї, його меч намарно гойдався на
Його було так легко вбити. Він ледве стояв
Але вона не могла прикликати полум'я. Для цього їй був потрібен гнів, а вона не могла витягти з себе навіть найтуманнішого гнівного спогаду. Не могла проклинати, кричати або робити будь-що з мільйона речей, які, їй уявлялося, робила б, якби мала шанс зіткнутися з ним, як ось зараз.
«Скільки ще шансів, — запитав Алтань, — ти збираєшся змарнувати?»
«Щонайменше один», — подумала вона і проігнорувала його презирливий сміх.
Якби вона могла згадати, як ненавидіти Неджу, то вбила б його. Але натомість розвернулася до нього спиною й дозволила йому відступити, тим часом відступаючи сама.
Піпадзі помирала.
Її стан стрімко погіршився за ті пів години, у які Жинь відтягла її до основного війська в місті й доручила солдатам знайти і привести Ляньхву. Коли вклала її на березі на сухий брезент, серцебиття дівчини стало слабким і Жинь навіть подумала, що та вже померла, але підняла повіки Піпадзі й побачила, що очні яблука загрозливо миготять між карим і чорним.
Вона спробувала дати їй опіум. Жинь завжди тримала пакетик у потаємній кишені, а відколи почала відправляти шаманів у бій, носила подвійну дозу. Не подіяло. Піпадзі покірно вдихала дим, але її стогони не змовкали, а фіолетові вени, що лячно випиналися зі шкіри, тільки потовщали.
Богиня здобувала дедалі більший контроль.
«Велика Черепахо». Жинь дивилася на біле обличчя Піпадзі й намагалася не панікувати. Шаманів, які поступаються своїм розумом богам, не можна вбити. Вони опиняються в пастці власного тіла, що стає божественним, і приречені жити аж до кінця світу.
Жинь не могла приректи Піпадзі на таке.
Але це означало, що вона мусить її вбити, поки очі ще стають карими, поки дівчина ще чіпляється за уламок смертності.
Жинь потяглася тремтливою рукою до горла Піпадзі.
— Я маю опіум! — крикнула Ляньхва, підбігаючи до них пляжем. Вона схилилася над Піпадзі, важко відсапуючись. — Ти...
— Вже пробувала, — сказала Жинь. — Не подіяло. Вона втрачає контроль, вона на межі — біль не допомагає, їй болить усередині, Неджа щось зробив із нею, я не розумію, але гадаю, в неї внутрішня кровотеча, і мені потрібно, щоб ти...
Ляньхва, яка тепер стала навколішки над Піпадзі, відсмикнула руки.
— Торкайся її через одяг, — порадила Жинь. — І стеж за піском. Будь обережна. Вона себе не контролює.
Ляньхва кивнула. До її честі, вона не була налякана, радше просто зосереджена. Вона видихнула, заплющила очі й розчепірила пальці над тулубом Піпадзі. Слабке сяйво підсвічувало подерту форму дівчини.
Повіки Піпадзі затріпотіли. Жинь затамувала подих.
Можливо, це ще не кінець. Можливо, проблема лише в болю, можливо, дівчина повернеться до них.
— Піпадзі?
Жинь підвела очі й ледь чутно вилаялася. Менша сестра — Дзюто — бігла пляжем і кричала.
Хто її сюди пустив? Жинь була ладна його придушити.
— Відійди!
Коли Дзюто наблизилася, Жинь простягла руку, щоб відгородити ту від сестри. Дзюто була тендітна, але налякана й в істериці, тож нестямно відбивалася від Жинь і врешті впала навколішки біля сестри.
— Не... — крикнула Жинь.
Але Дзюто вже відштовхнула Ляньхву. Вона припала до сестри й схлипувала.
— Піпадзі!
І щойно Жинь і Ляньхва потяглися, щоб забрати Дзюто, Піпадзі підвела голову.
— Не треба.
Її очі розплющилися. Вони були нормальні, приємно карі.
Жинь вагалася, досі тримаючись лівою рукою за комір Дзюто.
— Все гаразд, — Піпадзі підняла руки, погладила сестрине волосся. — Дзюто, заспокойся. Я в нормі.
Ридання Дзюто миттєво стихло до наляканих схлипів. Піпадзі погладжувала колами сестру по спині, втішаючи її шепотінням на вухо.
Жинь глипнула на Ляньхву.
— Вона...
Ляньхва заклякла з розпростертими руками.
— Я не впевнена. Я зростила ребра, але решта... Ну тобто є щось іще...
Піпадзі поверх плеча Дзюто глянула Жинь у вічі. На її обличчі була гримаса неспокою.
— Вони такі гучні.
У Жинь серце обірвалося.
— Хто гучний?
— Вони кричать, — пробурмотіла Піпадзі. Її очі потемніли. — Вони такі... Ох.
— Зосередься на нас, — стривожено сказала Жинь. — На сестрі...
— Не можу. — Руки, якими Піпадзі досі обіймала Дзюто за плечі, почали смикатися. Вони скоцюрбились у пазурі, дряпаючи повітря. — Вона вже тут, вона..
— Забери її! — наказала Жинь Ляньхві.
Ляньхва одразу все зрозуміла Вона обхопила Дзюто за талію й потягла Дзюто відбивалася, верещала, але Ляньхва не відпускала Вона потягла Дзюто геть із пляжу до лісу, аж доки схлипи дівчинки не стихли на віддалі.
— Лишайся зі мною, — сказала Жинь Піпадзі. — Піпадзі,
Піпадзі не відповідала.
Жинь не знала, що робити. Їй хотілося обійняти Піпадзі, втішити, але Жинь боялася до неї торкатися. Навколо ключиць Піпадзі розквітла велика фіолетова хмара, здіймаючись до шиї й перетворюючи очі на яскравий гладенький фіолет. Піпадзі вигнула спину. Вона безгучно хапала ротом повітря, борючись проти якоїсь невимовної сили.
Жинь позадкувала, їй раптом стало дуже страшно.
Піпадзі повернула голову до Жинь. Той рух був страхітливо неприродним, а її руки й ноги хтось мовби смикав за невидимі нитки, як маріонетку.
— Будь ласка, — сказала вона Її очі блиснули до тьмяно-карого. — Поки я ще тут.
Приголомшена, Жинь витримала її погляд.
«Смерть або Чулуу Корікх». Чотири простих спустошливих слова Жинь знала їх від початку. Лише такі два варіанти судилися Цике: смерть або замурування. Командир мусив подбати про те, щоб це був перший. «Командир відбраковує».
— Зосередься, — Жинь говорила зі спокоєм, якого насправді не відчувала Вона не могла перекласти відповідальність на когось, мусила зробити це сама І під таким кутом це була милість. — Борися. Не можна мене отруїти.
— Не отрую, — прошепотіла Піпадзі.
— Дякую.
Жинь простягла ліву руку, підсунула її під голову Піпадзі, вперлася коліном їй у плече, щоб мати важіль, а потім смикнула.
Хрускіт був гучніший, ніж вона очікувала Жинь розпрямила пальці, зосередившись на болю, щоб не дивитися на осклянілі очі Піпадзі. Вона ще ніколи не ламала ший. Цього методу її навчали в теорії, вона відпрацьовувала його безліч разів на манекенах у Сінеґарді. Але досі не усвідомлювала, скільки сили насправді треба щоб переламати хребет.
На тому все скінчилося.
Жинь увійшла до міста пішки. Ніхто не оголосив про її присутність, її не супроводжували музики чи танцівники. Її заледве хтось і помітив: місто було занадто поглинуте власним безладом Виснажена вона помітила лише метушливий рух, обгорілі та закривавлені тіла вносили в місто на ношах, юрби людей витікали з воріт Арлона, тягнучи за собою лантухи й гублячи одяг, родові коштовності та срібло; тіла набилися на рештки арлонського флоту, тікали на декількох кораблях, які не потонули в люті Дракона.
Туманно вона розуміла що перемогла.
Арлон знищено. Призахідники втекли. Неджа і його командування квапливо відступали каналом. Жинь дізналася ці факті і впродовж наступних кількох годин, захоплені офіцери переповідали їх знову і знову, але вона перебувала в затуманеному стані, така втомлена й спантеличена, що думала, ніби вони жартують.
Бо як це можна назвати перемогою?
Вона знала, що таке перемога. Перемога була, коли вона змітала ворожі загони з бойовища божественним вогнем, а її солдати гуртувалися навколо неї й кричали, відвойовуючи те, що належало їм по праву. Перемога здавалася заслуженою.
А це шахрайство — ніби її суперник десь у від'їзді, а її випадково оголосили переможцем, і це перетворювало всю ситуацію на дуже сумнівну. Це перемога, яку в неї можуть вирвати з рук будь-якої миті й з будь-якої причини.
— Не розумію, — повторювала вона Кітаю. — Що сталося?
— Все скінчилося, — говорив він їй. — Місто наше.
— Але як?
Він терпляче відповідав, як і впродовж усього дня:
— Дракон знищив місто. А потім ти прогнала Дракона.
— Але я цього не робила, — вона визирнула на затоплені канали. — Нічого не робила.
Вона лише розбурхала істоту, з якою не змогла впоратися. Вона лише лежала горілиць, до чорта налякана, поки Неджа й призахідницький пілот вели бій блискавок, якого вона не розуміла Вона втрутилась у сили, яких була не здатна контролювати. Мало не затопила ціле місто, мало не потопила всіх людей у цій долині, і все тому, що думала, наче може розбудити Дракона і перемогти.
— Можливо, він побачив, які вони, — припустив Кітай, коли вона розповіла йому про те, що сталося в річці. Було абсолютно безглуздим, що Неджа просто здався, відступив, коли міг убити Жинь і зупинити Дракона одним ударом. — Я про призахідників. І можливо, він не хотів позбавлятися єдиної сили, здатної їх зупинити.
— Це якесь запізніле усвідомлення, — пробурмотіла Жинь.
— А можливо, це було самозбереження. Можливо, ситуація гіршала.
— Можливо, — непереконано промовила вона. — І що, по-твоєму, він тепер робитиме?
— Не знаю. Але в нас є нагальніші проблеми, — Кітай кивнув на палацові ворота. — Ми щойно скинули правителя половини цієї країни. А тепер ти мусиш представити себе як його заміну.
Вона мала виступити перед солдатами. Виголосити промови. Окупувати місто й заявити права на країну.
Жинь здригнулася від утоми. Вона не почувалася правителькою, вона заледве почувалася переможницею. Найменше їй зараз хотілося виходити до натовпу й прикидатися.
— Завтра, — сказала вона. — Дай мені цей день. Мені дещо треба зробити.
У Тікані глибоко в лісі був невеликий цвинтар, так захований за хащами тополь і бамбуковим гаєм, що чоловіки нізащо випадково на нього не натрапили б. Але кожна жінка в Тікані знала його розташування. Вони ходили туди зі своїми матерями, свекрухами, бабусями, сестрами. Або йшли туди самі, зблідлі й в сльозах, притискаючи до грудей стражденну ношу.
Це був дитячий цвинтар. Дівчатка, задушені одразу після народження, бо їхні батьки хотіли синів. Хлопчики, які померли надто рано і лишили матерів згорьованими й наляканими, що
Жинь припускала, що й в Арлоні було таке. Кожен населений пункт потребує місця, де можна сховати сороміцькі смерті його дітей.
Венка знала, де воно.
— Трохи менше кілометра повз евакуаційні скелі, — сказала вона. — Поверни на північ, коли побачиш канал. Там у траві є стежка. Її помітно не одразу, але як розгледиш, вона приведе тебе куди слід.
— Підеш зі мною? — запитала Жинь.
— Тати, бляха, знущаєшся, — сказала Венка. — Я більше ніколи туди не піду.
Тож на заході сонця Жинь загорнула урну з прахом Піпадзі в кілька шарів тканини, сховала в сумку і вийшла до скель із заступом, прив'язаним до спини.
Венка мала рацію: якщо знати, що шукати, потаємна стежка ставала ясною як день. Могили позначені не були, але висока трава росла цікавими вихорами, викручуючись і вигинаючись, немовби уникаючи колись і комусь дорогих кісток у землі під нею.
Жинь оглянула галявину. Скільки тіл тут поховано за всі ці десятиліття? Як далеко треба зайти, щоб не наштовхнутися пальцями на крихітні кісточки, коли вона копне землю?
У неї тремтіли руки. Вона роззирнулася, переконавшись, що сама, а потім сіла й дістала з кишені люльку. Вона не взяла достатньо опіуму, щоб вирубитися, лише саме вдосталь, щоб рука була твердою і могла міцно тримати заступ.
«Нелегко, еге ж?»
Краєм ока вона побачила Алтаня, який ішов за нею між рядами непозначених могил. Його постать затримувалася, лише коли вона дивилася деінде, а коли зосереджувалася там, де, як їй здавалося, він стояв, Алтань щезав.
— Вони були наче діти, — сказала вона. — Я не... не хотіла...
«Ти не хотіла їм шкоди, — Алтань говорив лагідніше, ніж будь-коли, лагідніше, ніж вона колись дозволяла своєму спогаду. — Але ти мусила. Мусила провести їх крізь пекло, бо лише так усі інші могли вижити».
— Я звільнила б їх, якби могла.
Хоч раз він не кепкував. Він говорив просто сумовито:
«Я також».
Нарешті вона знайшла місце, де земля здавалася непотривоженою, а трава росла рівно. Вона відклала загорнутий глечик додолу, міцно стиснула заступ і почала копати, а Алтань мовчки спостерігав з тіні.
Минуло кілька довгих хвилин. Попри вечірню прохолоду, піт коптився по шиї.
Земля була кам'яниста і тверда, заступ вислизав з руки Зрештою вона знайшла нестійку рівновагу, рукою скеровуючи заступ, а ногою вдавлюючи його глибше.
— Гадаю, тепер я тебе зрозуміла, — сказала вона після довгої мовчанки.
«О? — Алтань підвів голову. — І що ж ти зрозуміла?»
— Чому ти так сильно тиснув на мене. Чому завдавав болю. Я не була для тебе особистістю, я була зброєю і тобі було потрібно, щоб я працювала.
«І все ж зброю можна любити, — сказав Алтань. — Можна бити її, формуючи, а потім спостерігати, як вона знищує себе, і знати, що все це було конче необхідно, але це не означає, що ти не можеш іще й любити».
Їй не треба було копати надто довго чи над то глибоко — ніхто не потурбував би цих могил, — але щось у важкому, повторюваному русі заспокоювало її, навіть попри те, що плече боліло дедалі більше. Це була спокута.
Нарешті, коли яма стала такою глибокою, що згасаюче світло вже не діставало дна, коли земля з брунатної й кам'янистої" змінилася м'якою і мулистою глиною, вона зупинилась і обережно опустила прах Піпадзі в могилу.
Вона воліла б мати можливість поховати й Дуліня. Але попри багато годинні пошуки в каналі, так і не знайшла навіть клаптика його форми.
— Хоч колись стане легше? — запитала вона.
«Що? Відправляти людей на смерть? — Алтань зітхнув. — Якби ж. Боліти ніколи не перестане. Вони вважатимуть, що тобі байдуже. Що ти безжальне чудовисько з однією метою — перемогти. А тобі не байдуже. Ти любиш своїх шаманів, як власну родину, і щоразу, коли бачиш, як один із них помирає, в твоєму серці немов провертається ніж. Але ти мусиш це робити. Мусиш робити вибір, якого не зробить більше ніхто. Смерть або Чулуу Корікх. Командири відбраковують».
— Я не хотіла, щоб це була я, — сказала вона. — Я заслабка для такого.
«Ні».
— Це мав бути ти.
«Це мав бути я, — погодився він. — Але вибралася ти. Тож іди до кінця, дитино. Це найменше, що ти заборгувала мертвим».
Кітай чекав на неї біля підніжжя скель, тримаючи в одній руці жмуток ароматичних паличок, а в другій глечик із сортовим вином.
— І що це таке? — запитала вона.
— Цінміндзє, — відповів він. — Нам треба лишатися на ногах.
— Він лише через два тижні, — сказала вона.
— Річ не в тім Нам треба лишатися на ногах.
— Навіщо?
— Щоб ти перемогла в цій війні, загинули тисячі людей. Йдеться не лише про твоїх шаманів. Це були солдати, чиїх імен ти навіть не знала. Ти вшануєш їх. І не спатимеш.
Жинь була така втомлена, що вже готова була просто піти геть. Який сенс у цьому ритуалі? Мертві не можуть їй нашкодити. Годі, на сьогодні вистачить з неї покути.
Але потім вона побачила вираз обличчя Кітая і збагнула, що тут не може відмовити йому. Вона мовчки спустилася з ним до долини.
Поля трупів уночі такі тихі — вона й не здогадалася б, що на цій землі був бій. Усього кілька годин тому це місце було сповнене криками, вибухами, брязканням сталі й димом. А тепер вистава скінчилася, нитки маріонеток підрізали, всі завмерли в мовчазному спочинку.
— Так дивно, — пробурмотіла вона. — Мене тут навіть не було.
Вона не командувала цією битвою. Не бачила на власні очі, як вона розгорталась, і не знала, яка сторона поступилася першою, не знала, як усе склалося б, якби Дракон не підняв Мужвей. Вона була зайнята зовсім іншою битвою, надто заклопотана виміром духів і блискавками, щоб узагалі пам'ятати про звичайний бій, аж доки перед нею не постали його наслідки.
— Що тепер? — запитала вона.
— Не впевнений, — Кітай нерішуче підняв палички, немовби тільки-но збагнув, яке це недоречне рішення. Вони й не бралися порахувати трупи в долині. Усі пахощі світу не змогли б спокутувати цієї жертви.
— У Тікані ми палимо папір, — озвалася Жинь. — Паперові гроші Паперові будинки. Іноді паперових дружин, якщо це були молоді чоловіки, які загинули до шлюбу...
Вона замовкла. Усе це зайве. Вона просто белькоче щось із остраху перед тишею.
— Не думаю, що має значення папір, — сказав Кітай. — Гадаю, нам просто треба..
Його голос обірвався, а очі розширилися, коли він зосередився на чомусь поверх її плеча. Вона теж почула запізно — хрускіт кроків на випаленій траві й кістках.
Коли обернулася, то побачила в пітьмі лише один силует.
Неджа прийшов сам. Неозброєний.
У місячному світлі він завжди здавався таким інакшим. Шкіра сяяла блідістю, а риси обличчя ставали м'якшими й менше нагадували різкий вираз його батька, а більше — приємну тендітність матері. Він здавався молодшим. Юнаком, якого вона знала в Академії.
Жинь на мить замислилася, чи прийшов він на смерть.
Тишу порушив Кітай:
— Ми принесли вино.
Неджа простягнув руку. Кітай передав йому глечик, щойно той підійшов. Неджа навіть не понюхав, чи раптом немає у вині отрути. Просто перехилив й важко ковтнув.
Цей жест підтвердив зачарування — призупинення реальності, якого всі вони так хотіли. У повітрі зависли неписані правила, підсилюючись кожною хвилиною, за яку не проливалася кров. Ніхто з них не підняв зброї. Ніхто не бився і не тікав. Лише цієї ночі, лише цієї миті вони ввійшли в граничний простір, де їхнє минуле і майбутнє не мали значення, де вони могли бути дітьми, як колись.
Неджа дістав жменьку аромапаличок:
— Вогник маєте?
Якось вони осягнули, що сидять мовчазним трикутником, огорнуті щільним, пахучим димом. Глечик від вина лежав між ними, порожній. Неджа випив його майже весь сам, а Кітай допив. Кітай першим простягнув пальці, а потім вони всі взялися за руки: Неджа і Жинь по обидва боки від Кітая. Це відчувалось і здавалось абсолютно, страшенно неправильним, і все ж Жинь не хотілося їх відпускати.
Отак колись почувалися Дадзі, Дзян і Жиґа? Якими вони були на зорі своєї імперії? Любили одне одного так нестямно, так відчайдушно?
Певно, що так. Хоч як сильно вони нехтували одне одним згодом, аж прирекли себе на смерть — колись вони одне одного любили.
Вона підвела обличчя до низького багряного місяця. На Цінміндзє мертві мали б говорити до живих. Мали б проходити крізь місяць-браму, заціпенілі від пахощів і феєрверків. Але коли Жинь дивилася на поле бою, то бачила лише трупи.
Вона замислилась: а що сказала б, якби могла дотягтися до своїх померлих?
Сказала б Піпадзі й Дуліню, що вони молодці.
Суні, Бадзі та Жамсі — що їй шкода.
Алтаню вона сказала б, що він мав рацію.
А майстрові Дзяну подякувала б.
А ще вона пообіцяла б їм усім зробити так, щоб їхня жертва була того варта. Бо саме цим були померлі для неї — необхідними жертвами, шаховими фігурами, втраченими, щоб просунутися далі, вибором, який, якби вона мала шанс повернути все назад, зробила б знову.
Вона не знала, як довго вони так сиділи. Це могли бути хвилини. Могли — години. Ця мить немовби випала з часу, втекла з невблаганного ходу історії.
— Я хотів би, щоб усе склалося інакше, — сказав Неджа.
Жинь і Кітай напружилися. Він порушив правила Вони не могли підтримувати цю крихку ілюзію, цю поступку ностальгії, якщо він порушує правила.
— Усе могло бути інакше,— у голосі Кітая чулася жорсткість. — Але ти пішов і став мудаком.
— Твоя Республіка мертва, — озвалася Жинь. — І якщо ми побачимо тебе завтра — що ж, це твій вибір.
Після цього ніхто більше не зронив ні слова.
Тієї ночі не було перемир'я чи перемовин. Тієї ночі була позичена доброчесність, невинність майбутнього. Вони сиділи у стражденній, розпачливій тиші, бажаючи і шкодуючи, а кривавий місяць торував свій нелегкий шлях небом. Коли зійшло сонце, Жинь і Кітай підвелися, струснули біль з кісток і побрели назад, до міста Неджа закрокував у протилежному напрямку. Вони не стежили, куди він пішов. Вони поверталися до Арлона, не зводячи очей з напівзатопленого міста, руїни якого сяяли в мерехтливому світанку.
Вони перемогли у своїй війні. І тепер мали країну, якою треба правити.
Арлон упав одразу після відступу Неджі. Того ранку Південна армія прочісувала вулиці, поки призахідники й Республіка завершували останні евакуації. Вони виявили розгублене, неоднорідне місто — половину його районів досі заселяли нікарці, яким більше не було куди податись, а друга половина перетворилася на пустку. Казарми й житлові комплекси, які колись займали призахідницькі солдати, стояли покинуті. У розбитих верфах величезні ангари, де, мабуть, колись тримали дирижаблі, тепер стояли порожні, а на підлозі валялися розкидані інструменти й запчастини.
— Дозволяю грабунок до розумної межі, — сказала Жинь своїм офіцерам. — Беріть усе, що хочете. Але цивілізовано — не сваріться через трофеї й тримайтеся заможних районів. Найбідніших не чіпайте. Спершу прямуйте до призахідницьких будівель — вони більше нічого не зможуть забрати. Зброя, прикраси, одяг — усе ваше. Але харчі повертаються до палацу для перерозподілу.
— Як бути з озброєним опором? — запитала командирка Мірага.
— Наскільки можливо, уникайте кровопролиття, — сказав Кітай. — Затримуйте, а не вбивайте: нам потрібні їхні розвіддані. Усіх солдатів ведіть до підземелля, а ще тримайте призахідників і республіканців нарізно.
Республіканські солдати, які не змогли втекти на кораблях, відчайдушно намагалися змішатися з цивільними. На вулицях було повно покинутих форм, а через годину після окупації Жинь повідомили про цілий загін голих чоловіків, які випрохували в містян ношений одяг, щоб замаскуватися. Вона сміялася хвилин п'ять, а потім наказала закувати їх і змусити до кінця дня так і стояти голяка на підвищенні перед палацом.
Воно на користь бойовому духу, — сказала вона Кітаю, коли той запротестував.
Це занадто, — не погодився він.
Це якраз потрібний обсяг публічного приниження. Підпільний опір, напевно, таки здобуде прихильність містян, — вона показала на чоловіків, які тремтіли. — Але точно не вони.
Кітай не став сперечатися.
Поки її загони прочісували вулиці, Жинь пішла до Червоних скель, щоб на власні очі побачити, як останні евакуаційні кораблі швидко виходять з вузького каналу.
Вона згадала той день майже рік тому, коли вперше побачила призахідницький флот, який плив до нікарських берегів. Яке вона тоді відчула полегшення. Яку вдячність. Білі вітрила символізували надію й виживання. Божественне втручання.
Але вони з'явилися, лише коли Республіка мало не сплинула кров'ю. Вони могли ще на початку за лічені хвилини покласти край усій громадянській війні. Могли врятувати країну від довгих місяців голоду й кровопролиття. Але до останнього вичікували необов'язкової трагедії, коли змогли просто виступити й оголосити себе героями.
Їхній відхід не був навіть близько таким помпезним.
— Кляті боягузи, — сказала Венка — І ти ось так просто їх відпустиш?
— Не знаю. — озвалася Жинь. — Потопити всі ті кораблі в затоці може бути весело.
Кітай зітхнув:
— Жинь.
— Я серйозно, — сказала вона.
— Окупувати місто — це одне, — відповів Кітай. — А наразити цивільних на вогонь — зовсім інше.
— Але це було б так весело.
Вона жартувала лише наполовину. Жинь відчувала приплив темної, мстивої радості, спостерігаючи за безладною втечею кораблів. Якби вона захотіла, то могла перетворити колене судно в тому каналі на попіл Бона мала таку силу.
— Будь ласка, Жинь, — Кітай з осторогою глянув на неї. — Не будь дурною. Зараз призахідники відступають, бо виснажені, розтратили все на війну на континенті, до якого їм байдуже. Тепер вони просто зализують рани. Але якщо ти відправиш полум'я навздогін
— Вічно ти псуєш задоволення, — сказала Венка.
Жинь зітхнула:
— Як же я ненавиджу, коли ти маєш рацію.
Тож вона дозволила кораблям спокійно вийти з затоки. Дозволила призахідникам думати, принаймні поки, що її новий режим не готує проти них підступних планів. Що її пріоритети зосереджені в межах Нікані. Вона дозволила їм думати, що вони в безпеці.
А потім, коли вони втратять пильність, поринувши в самовдоволення, коли почнуть думати, що, можливо, ці брудні, тупі, низькі нікарці — не така вже й загроза... отоді вона завдасть їм удару.
Наступним завданням Жинь було зайняти палац.
У будівлі панував хаос. Величезні фарбовані двері лишили розчахнутими навстіж, у коридорах валялися друзки розбитих ваз, що попадали з нашвидкуруч навантажених возів. У просторій залі в центрі палацу бракувало майже всіх меблів, лишилися тільки гобелени на стінах — надто важкі й громіздкі, щоб їх зняти і забрати з собою.
На дальшій стіні висів родинний портрет Їнь. Жинь якийсь час постояла перед ним, вдивляючись в обличчя людей, які вважали, що можуть правити Імперією.
Тому, хто його виткав, вдалося відтворити Їнів з неймовірною точністю. Коли вони стояли поруч, схожість стала ще очевиднішою. Усі вони мали однакові високі вилиці, вигнуті надбрівні дуги й точені, кутасті щелепи. Жоден не всміхався — навіть діти, які споглядали порожню залу з однаково зарозумілими й пихатими виразами.
Спершу Жинь сплутала Дзіньджу з Неджею, але потім збагнула, що, певно, праворуч від батька стояли близнюки-первістки — Дзіньджа і Муджа. Неджа стояв сам, похмурий і сумовитий, ліворуч від батька Мабуть, цей гобелен створили багато років тому — Неджу зобразили ще зовсім дитиною, заввишки ледве батькові до пояса Трохи віддалік праворуч стояла леді Їнь Сайкхажа з немовлям на руках. То мав бути Мінджа — молодший брат Неджі, який загинув ще зовсім малим. Це його забрав Дракон.
Така прекрасна родина, знищена всього за рік. Дзіньджу захопили в полон на озері Боян і перетворили на начинку для пельменів. Обвуглені останки тіла Вейсжі невпізнані лежали серед згорілих решток його флоту. Муджа, як повідомили Жинь, потонула під час нападу Дракона на Арлон. А Неджа був зламаний і переможений, став рабом для своїх призахідницьких господарів.
Зі спалахом мстивої ненависті на мить Жинь захотілося самій покінчити з цим сімейством.
Але леді Сайкхажа уникла її правосуддя. Вона кинулася з найвищої вежі палацу, коли побачила знамена південних військ, які ввійшли в місто. Її ламкі кістки розбилися, немов порцеляна, об платформу для страт перед палацом, і вона приєдналася до довгої традиції благородних жінок, які помирали разом зі своїми династіями.
З доповідей Жинь знала, що мешканці Арлона в останні дні зненавиділи Сайкхажу. Не секрет, що дім Їнь добряче нажився на громадянській війні попри те, що це кинуло за межу бідності все населення поза межами їхніх територій. Сестра Неджі, Муджа, розбагатіла, виступаючи посередницею для призахідницьких торговців і могутніх купців, що налізли в правління Республіки.
Коли леді Сайкхажа повернулася з тривалої світської мандрівки до Призахідної республіки, з'ясувалося, що вони з Муджею скидали величезні обсяги нікарських товарів на спраглі призахідницькі ринки, поки всі інші запасалися харчами і в паніці розкуповували все попри швидке зростання цін.
Думка загалу закликала Неджу покарати матір і сестру, але він лише виключив їх зі свого кабінету. Так прізвисько Неджі змінилося з Юного маршала на Маминого дурника, а його матір удостоїли титулу Західна хвойда. Упродовж минулого тижня вулиці так гучно вимагали її покарати, що якби Південна армія не ввірвалася в арлонську браму, натовп запросто міг би й сам розірвати її на клапті.
— Думаєш, вона могла б вибратися з призахідниками? — промовив Кітай, коли вони вийшли на балкон на третьому поверсі, спостерігаючи, як слуги відтирають зі сходів кров Сайкхажі. Її тіло лежало за кілька метрів, безцеремонно загорнуте в шмат тканини. Жинь планувала обтяжити його камінням і кинути в затоку на корм рибам. — Мені здавалося, вони її любили.
— Я думаю, вони її покинули, — сказала Жинь. — Їм довелося рятувати власні шкури.
Так і було. Зіткнувшись із бурхливим потоком громадської ненависті, призахідники не посміли б спробувати вивезти з міста зневажену Сайкхажу.
Байдуже, що леді Сайкхажа вільно розмовляла призахідницькою, поклонялася їхньому Творцю і половину життя робила з себе призахідницьку жінку. Все одно вона була нікаркою, представницею нижчої раси, а призахідники дбали лише про своїх.
Прилеглі коридори були завалені багатствами, не зрівнянними навіть зі скарбами Дзіньджоу. Жинь безліч разів бувала в цих коридорах, завжди прямуючи до кабінету Вейсжі, але ніколи не сміла зупинитися й роздивитися їх. Тоді від самої їх близькості переповнювало благоговіння: ті артефакти були сяйливими свідченнями історичної еліти, до якої її чомусь запросили приєднатися.
Тепер іти цими коридорами було зовсім інакше, бо вона знала, що все виставлене на стінах належить їй.
— Поглянь,— Кітай зупинився перед дуже давнім, дуже лискучим шоломом.— Тут сказано, що ця річ належала Червоному Імператору.
— Та не може бути.
— Прочитай підпис.
Шолом не видавався аж настільки давнім Жинь бачила крихітні нефрити, інкрустовані на чолі. Вона залізла у вітрину, дістала шолом і приміряла. Він був незручно холодний і надмірно важкий. Вона швидко зняла його.
— Не знаю, як у цьому взагалі можна битися.
— Імовірно, він церемоніальний, — сказав Кітай. — Сумніваюся, що Імператор і справді одягав його в бій. Тут повно такого мотлоху. Поглянь, ось його нагрудник, а он там давній чайний сервіз.
Він завмер, затеши пальці над реліквіями, немовби відчував надто сильне благоговіння, щоб їх торкнутись. Але Жинь, роззирнувшись залою, була вражена глибоким жалем Червоний Імператор — найвидатніша постать у нікарській історії, людина така відома, що колена дитина в Імперії знає його ім'я до того, як вчиться говорити. Легендами про нього можна заповнити цілі полиці, що, власне, й робиться. Він уперше за весь час об'єднав країну. Приніс із собою вогонь і кровопролиття небаченого доти масштабу. Побудував міста, які лишались інтелектуальними, культурними і торговими центрами Імперії.
А тепер, через тисячоліття, від усього того лишилися тільки шолом, нагрудник і чайний сервіз.
Його династія не пережила й одного покоління. Після його смерті сини одразу повстали один проти одного, і через кілька століть міжусобиць Імперія розпалася на систему провінцій, якої Червоний Імператор не створював і не задумував. Його рід перервався, а спадкоємці згасли вже за перші двадцять років громадянської війни, яку самі ж і почали. Якщо хтось і заявляв своє кровне право на трон, його не визнавали.
Він був правителем-одноденкою. На коротку мить опинився в центрі всесвіту. Заради чого?
«Йому варто було одружитися з Теардзою», — подумала Жинь. Він повівся як дурень, зробивши шаманів своїми ворогами. Він мав би долучити їх до свого режиму. Мав би посадити спірлійку на трон, і тоді Імперія існувала б вічно. І до цього часу його спадкоємці підкорили б весь світ.
— А на цьому — твоє ім'я, — крикнув Кітай з дальнього краю коридору.
— Що?
— Поглянь, — показав він.
То був меч — близнюк того, який вона втратила у воді під час битви за Червоні скелі, другий, який викували з переплавленого тризуба Алтаня.
Вони зберігали його як трофей. «Спірлійський мінерал, — зазначалося на табличці, — востаннє належав Фан Жунінь».
Вона витягла меч із вітрини і здмухнула з леза пил. А думала ж, що він навічно потонув у річці.
Її табличка була така маленька. Ані додаткових подробиць, ані згадок про її звершення — лише ім'я і матеріал зброї. Вона пхикнула. У цьому був весь Вейсжа. Якби йому все вдалося, вона лишилася б побіжною згадкою в історії.
«Коли моєму режиму будуватимуть музеї, Вейсжа, про тебе я навіть не згадаю».
Майже половини артефактів у вітринах бракувало. Схоже, їх викрали нещодавно, ймовірно, верхівка Республіки: пил ще не осів на обрисах, що від них лишилися. З написів на табличках Жинь не могла зрозуміти, чому щось забрали, а щось лишили. Зниклі предмети були абсолютно різними цінностями чи не кожної доби, і здавалося, що їх пакували випадковим чином.
Одна порожня вітрина стояла на видноті — полиця, що виступала зі стіни, оздоблена золотом по краю, щоб привернути увагу глядача.
Жинь підняла табличку.
«Імперська печатка Червоною Імператора».
Жинь мало її не впустила Вона читала про цю печатку в Академії. Перед смертю Червоний Імператор заявив, що його печатка може перейти разом з його божественним мандатом лише наступному повноправному правителю Імперії. Її викрали наступного ж ранку після його похорону. Протягом наступних століть печатка передавалася між принцами, генералами, кмітливими наложницями й найманцями, а за нею скрізь тягнувся кривавий слід Через триста років вона нарешті зникла з історичних записів, хоча провінційні Воєначальники зрідка стверджували, що замкнули її в особистих скарбницях.
Отже, дім Їнь увесь цей час тримав її в себе.
Звісно, Неджа забрав її з собою. Жинь це здалося страшенно кумедним. Він втратив країну, але забрав мандат правителя.
«Тримай його, йолопе», — подумала вона Неджа міг забрати печатку й будь-який інший сяйливий непотріб, який його челядь завантажила у вози. Нехай ці скарби визначальні для нікарської історії. Ця історія для Жинь не мала значення. То опис рабства, пригноблення, поганого управління й корупції. Вона не хотіла володіти родовими коштовностями своїх попередників. Вона не несла в собі їхнього спадку. Вона мала намір збудувати дещо нове.
Трон Вейсжі лишився в кінці коридору, надто важкий, щоб його винести. Жинь відчула себе дуже малою, коли підійшла до нього. Це був значно більший трон, ніж той, на якому вона сиділа в Дзіньджоу. Справжній трон імператора — оздоблене сидіння з високою спинкою на підвищенні зі сходинками. На мармуровій підлозі виднілася детальна мапа Імперії, намальована чорним чорнилом. Той, хто сидів на цьому троні, споглядав увесь світ.
Кітай кивнув на трон:
— Приміряєш?
— Ні, — сказала Жинь. — Він не для мене.
Стоячи в цьому темному, холодному палаці, вона знала, що ніколи не зможе зробити це місце своїм. Тут їй ніколи не буде затишно, тут мешкають примари дому Їнь. Але це нічого не змінює. Трон в Арлоні ніколи не правив усією Імперією. Це був будинок зрадників, самозванців і лицемірів, чий трон був приречений впасти. Вона не стане наступною самозванкою, яка правитиме з провінції Дракона.
Це лише тимчасова база, з якої вона зміцнить контроль над рештою країни.
У палаці раптом стало нестерпно холодно. «Нам стільки всього треба зробити», — подумала Жинь. Перед нею стояло таке колосальне завдання, що воно видавалося майже нездійсненним. Вона розірвала матерію світу, створила один величезний розрив від гори Тяньшань до гроту Дев'яти Вигинів. А тепер треба зашити його.
Відновити порядок у провінціях. Прибрати трупи з вулиць. Забезпечити на столах людей удосталь їжі. Повернути цю країну, що розпадалася в усіх мислимих значеннях, до норми.
О
Стукіт у важкі двері зали відлунням пронісся порожнім похмурим простором.
Жинь кліпнула, виринувши з задуми:
— Увійдіть.
До зали зайшов молодший офіцер. Це був один із людей Чолана Жинь пам'ятала його обличчя — вже бачила його в командному наметі, — але не ім'я.
— Командирка Мірага відправила мене повідомити вам, що ми її знайшли.
— Де? — різко запитала Жинь.
— У віддаленому кінці призахідницьких помешкань. Ми її оточили, але ще не почали. Ніхто не заходив і не виходив. Вони чекають ваших наказів.
— Добре. — Жинь довелося постояти трохи, перш ніж вона змогла рухатися. Вона не розуміла, чи п'янка лихоманка в кінцівках була від захвату, чи від втоми. Коли зробила крок, відчуття було таким, немовби вона пливла в повітрі. — Зараз прийду.
Вона відмахнулася від стурбованою погляду Кітая й покрокувала з палацу за офіцером. Вони вже дійшли висновку в цьому обговоренні. Він знав, що вона задумала І вони погодилися, що це необхідно.
Вагатися було ніколи. Час спливав.
Коли Жинь востаннє наблизилася до призахідницьких помешкань, то вбила чоловіка, спопеливши його геніталії. Її найяскравіші спогади про це місце були просякнуті страхом і панікою — про те, як вона нестямно тягла тіло до сампана, гребла до затоки та обтяжувала труп камінням, перш ніж хтось помітив би її й випустив декілька куль.
Але тоді всі її спогади, пов'язані з призахідниками, були переплетені зі страхом. Навіть попри те, що до Арлона вони прибули передусім як союзники і пів року номінально воювали на їхньому боці, для Жинь призахідники асоціювалися передусім з неземною вищістю: сильні руки, що обмацували її, сталеві інструменти й холодна байдужість.
Лабораторія сестри Петри займала квадратну одноповерхову будівлю навпроти казарм. Солдати Жинь оточили периметр, озброєні й готові. Мірага відсалютувала Жинь, щойно та підійшла.
— Її замкнено зсередини, — доповіла вона. — Без сумніву, там хтось є.
— Ви з ними спілкувалися? — запитала Жинь.
— Ми кричали їм виходити, але вони не відповіли. Чули якийсь стукіт — вони готуються відбиватися.
Жинь знала, що більшість місіонерів уже втекли з міста. Бачила їхні сланцево-сірі сутани на перших човнах, що виходили з гавані: їх легко було розрізнити навіть з іншого берега каналу. Сіре товариство поважали на заході, як королівських осіб, тож останні призахідницькі солдати особисто виводили їх з міста.
А це означало, що той чи та, хто забарикадувався в лабораторії, лишився чи лишилася там зумисне.
Біля дверей стояли четверо солдатів Мірага, тримаючи напоготові оббитий залізом колісний таран завбільшки з невеликий намет.
Це вже трохи занадто, — сказала Жинь.
Ми принесли найкраще, що маємо, — пояснила Мірага. — Готові за наказом.
Зачекайте, — Жинь окинула солдатів поглядом і помітила в одного з них алебарду. — Дай мені.
Вона обгорнула лезо покинутим призахідницькими прапором, міцно зав'язала й підпалила. Потім віддала солдатові.
Підеш першим. Нехай вона думає, що то я.
Солдат стривожився:
— Але... генерале, тоді...
— З тобою все буде гаразд, — суворо промовила Жинь. Блискавка, чим би вона не була, не завдала тривалих пошкоджень ані їй, ані Неджі. А на людину, котра не є шаманом, вона взагалі може не здійснити впливу. — Просто будь готовим до удару.
Її вразило, що він не заперечив. Міцно стиснув охоплену полум'ям алебарду і коротко, смиренно кивнув.
— Починайте, — сказала Жинь Міразі.
Мірага віддала наказ. Її солдати протягли таран декілька метрів, а потім з розгону ударили ним об двері.
Дерев'яні двері розчахнулися всередину від такої сили удару. Солдат з алебардою кинувся вперед, розмахуючи смолоскипом у тьмавій будівлі, але нічого не сталося. Кімната була порожня. Коли Жинь зайшла, то побачила лише перекинуті стільці й порожні столи... а ще невеличкий лаз у кутку.
Вона показала:
— Спустимося туди.
Солдат з алебардою поліз першим, Жинь — за ним на декілька кроків позаду. Імпровізований смолоскип скидався на цілком правдоподібну імітацію: його полум'я мерехтіло й звивалося, наче живе, кидаючи спотворені тіні на стіни.
Раптом блискавка дугою пронизала пітьму. Солдат скрикнув і впустив алебарду. У короткому яскравому спалаху Жинь помітила на іншому боці кімнати силует — зігнуту постать за чимось схожим формою на колісну гармату. Цього було достатньо. Полум'я вирвалося з її долоні й з ревом метнулося вперед. Вона почула високе механічне виття, а потім побачила, як увсебіч полетіли іскри, рикошетом відбиваючись по кімнаті, немов гроза, зосереджена в банці.
Схожий на гармату пристрій вибухнув. Блискавка зникла. Коли дим розвіявся, полум'я Жинь, що рівно танцювало навколо її рук і плечей, слугувало такою собі лампою, осяваючи купу понівечених металевих частин і обм'яклу постать, що скрутилася в кутку.
«Надто просто», — подумала Жинь, перетинаючи кімнату. Якби цей напад спланував солдат, вони б з такою готовністю не застосовували блискавку. Вони знали б, що матимуть лише один шанс, тому вичікували б, доки Жинь опиниться на лінії вогню.
Але сестра Петра Іґнатіус була вченою, а не солдатом.
Жинь копнула Петру під ребра, перевертаючи її на спину.
— Якщо хотіла зустрічі, могла просто попросити.
Петра корчилася під її черевиком. Цівка крові стікала по лівій половині обличчя, де шрапнель розітнула скроню. Яскраво-червоні сліди від опіків виднілися й на руках і шиї, але в іншому вона здавалася неушкодженою. Очі розплющені. Вона притомна. Може говорити.
Жинь повернулася до сходів, де Мірага чекала разом із солдатами:
— Залиште нас.
Мірага вагалася:
— Ви впевнені?
— Вона неозброєна, — сказала Жинь. — Вистав два загони охороняти виходи, а решту відправ назад до центру міста.
— Так, генерале, — Мірага піднялася крізь лаз услід за своїми солдатами.
Єдиний стовп сонячного проміння згас, щойно вони опустили за собою ляду.
Жинь і Петра лишилися самі в тьмяно освітленому полум'ям підвалі.
— І це все, що ти мала? — Жинь підтягла стілець від робочого столу Петри й сіла. — Аматорський напад?
Петра стиха застогнала, підтягуючись, щоб сісти.
— Що це таке? — вимогливо запитала Жинь, Вона підібрала з землі один з уламків машини. Метал був обкручений дротом, холодний на дотик. — Що вона робить?
Петра відповіла настороженим мовчанням. Вона відкинула голову до стіни, її гранітно-сірі очі ковзали по постаті Жинь то вгору, то вниз, немовби оцінюючи дику тварину.
«Ну гаразд», — подумала Жинь. Тоді їй лишалося тільки вдатися до тортур. Вона такого ще не робила — лише бачила, як Алтань витягував інформацію прицільними садистськими спалахами полум'я, — але основні принципи їй здавалися доволі простими. Вона знала, як завдати болю.
А потім, зовсім недоречно, Петра розсміялася:
— Наче ти здатна збагнути, — вона підняла руку, щоб витерти кров з очей. — Що? Ти справді вважала, що зможеш створити протидію? Теорія, що лежить в основі моїх машин, на століття випереджає твою здатність осягнути її. Я можу показати тобі кожну складову, колене креслення своїх розробок, і ти однаково не зрозумієш. Тобі просто бракує
Вона зіп'ялася на ноги. Жинь напружилася, готуючись до удару. Але Петра лише почовгала до стільця навпроти й сіла, манірно склавши руки на колінах у якійсь хворобливій імітації вчительської лекції для учня.
— Це лякає тебе, так? — вона глумливо всміхнулася. — Що твої боги — це ніщо?
«Спали її, — сказав Фенікс. — Змусь кричати».
Жинь відтіснила це поривання. Треба скористатися цим шансом отримати інформацію. Помститися вона може й згодом.
Вона знову простягнула металеву котушку й повторила запитання:
— Що вона робить?
— А ти не відчула? — закривавлені вуста Петри викривилися в посмішці Уперше, відколи її зустріла, Жинь побачила в очах «сірої» сестри маніякальний блиск, тріщину в її надприродно спокійному фасаді. — Вона втишує твого бога.
— Це неможливо, — мимовільно заперечила Жинь. — Боги — основоположні сили, вони створили цей світ, і їх не можна просто відрізати якимось шматком металу, це не...
— Послухай себе, — проникливо мовила Петра. — Навіть зараз чіпляєшся за свою поганську маячню. Твої боги — не що інше як обман. Хаотичне гниття у твоїх мізках, що століттями мучило твою країну. Але я знайшла ліки. Я виправила того хлопця і тебе також виправлю.
Тепер вона зловтішалася. Вона була не проти пояснити — хотіла пояснити, бо навіть зараз бажала кинути власну вищість в обличчя Жинь. Та збагнула, що тортури не знадобляться. Петра збиралася розповісти їй усе, чого вона забажає, бо знає, що так чи інакше помре, тож їй лишилося тільки зловтішатися.
— Принцип простий. У Країні Призахідного Сонця ми маємо шокову терапію для душ, які втратили зв'язок з реальністю. Електрика гамує їхнє божевілля. Виганяє з мозку Хаос І коли я усвідомила, що ваш шаманізм — це просто божевілля в крайньому вияві, рішення прийшло легко. Хаос проточує собі шлях до матеріального світу крізь ваш розум. Тож мені лише треба було вимкнути його.
Вона нахилилася вперед. Кров знову скрапнула їй у ліве око, але Петра лише кліпнула, не змахуючи її.
— І як воно? Знати, що твої боги — ніщо перед Божественним Архітектором? Ми вгамували Дракона Вгамували твого так званого Фенікса Без шаманів, без твоєї непідготовленої армії, відсталого натовпу дурних селюків, які ніколи й нізащо...
— Не завоюють Арлон? — перебила її Жинь. Їй не варто було втручатися, вона мала б дозволити Петрі говорити далі, але вона просто не витерпіла цієї
Петра розреготалася:
— І ти думаєш, що
Жинь мовчала.
Петра провокувала її. Вона хотіла, щоб Жинь втратила контроль, вибухнула й розгнівалась і цим ще раз підтвердила її переконання, що спірлійці не кращі за тварин. Упродовж багатотижневої експедиції на північ Петра завжди зберігала такий безмежний спокій, коли змушувала Жинь стогнати, корчитись, кричати. То був поблажливий контроль жінки, яка в усьому вважала себе вищою.
Але цього разу контроль був у Жинь. І вона не збиралася його марнувати.
Спершу вона думала була спалити Петру живцем. Коли посланець Міраги прибув до палацу, в Жинь перед очима миттю стало фантастичне видіння: Петра кричить і борсається на підлозі, благаючи милосердя, а полум'я пожирає її білу плоть.
Але тепер усе це здавалося таким банальним, таким простим. Петра не заслуговувала на мирську смерть. Тілесних мук замало. Жинь спало на думку дещо краще, таке смачно жорстоке, аж якась частина її була приголомшена, вражена власною вигадливістю.
— Я тебе не вбиватиму, — сказала вона, вкладаючи в ці слова весь спокій, на який спромоглася. — Ти на це не заслуговуєш.
Уперше за весь час на обличчі Петри промайнув страх.
— Підводься, — наказала Жинь. — Лягай на стіл.
Петра лишилася сидіти, її тіло було напружене, немовби вона не могла вирішити, тікати чи опиратися.
—
Тремтячи, Петра підвелася, вилізла на оглядовий стіл і лягла.
Жинь потяглася до протилежного краю столу за ременями. Лівою рукою вправлятися з пряжками було незручно, але вона таки спромоглася провести їх крізь металеві кільця збоку столу й міцно їх затягти. Петра весь час лежала нерухомо. Жинь бачила вени, що випнулися в неї на щелепі від того, як міцно вона зімкнула рота, намагаючись приховати страх. Але коли Жинь затягла ремені навколо зап'ястків Петри, припнувши її руки по боках, з горла сестри вирвався ледь чутний стогін.
— Заспокойся, — Жинь втішливо поплескала її по щоці. Це чомусь було навіть приємніше, ніж ляпас. — Скоро все скінчиться.
Рік тому Петра прив'язала її голою до столу і прочитала цілу лекцію про недорозвиненість її мозку, недосконалість тіла й генетично визначену відсталість її раси. За місяці відтоді, ймовірно, вона робила те саме з Неджею. Напевно, стояла там, де зараз Жинь, байдуже спостерігаючи, як блискавка пронизує його тіло, і щось ретельно занотовуючи, поки її піддослідний корчився від болю. Ймовірно, вона і йому читала лекції про те, чому все це задум Божественного Архітектора. Чому ці приниження й насильство необхідні для повільного священного маршу до цивілізації та порядку.
Тепер Жинь звернулася до проповідництва:
— Пригадуєш той раз, коли ти виточила з мене кров? — вона пригладила волосся Петри пальцями. — Заповнювала нею цілі глечики. Так багато тобі було не потрібно, ти сама мені сказала. Ти просто хотіла мене покарати. Злилася, бо хотіла доказів Хаосу, а я не могла показати тобі своїх богів.
Повітря наповнив різкий сморід. Жинь опустила погляд і побачила темну пляму, що розходилася під сутаною Петри. Вона сходила під себе.
— Не бійся. — Жинь потяглася до потаємної кишені й дістала мішечок з маковим насінням. — Я дам тобі те, чого ти так хочеш. Покажу тобі богів.
Вона розкрила мішечок зубами, висипала його вміст на долоню і затисла нею Петрі рота.
Солдат міг би опиратися — можливо, затримав би дихання, вкусив би Жинь до крові чи затримав насіння під язиком і виплюнув, щойно вона відпустила б. Але Петра не вміла відбиватись. У Призахідній республіці Сіре товариство було недоторканним, тож такої потреби в неї не бувало. Вона намарно смикалася під натиском Жинь, але звільнитися не могла. Жинь затулила їй носа культею, обмежуючи доступ повітря, аж доки тій не лишалося нічого, крім як розкрити рота і вдихнути.
Жинь побачила, як вона ковтнула насіння. А потім, через декілька довгих хвилин, Жинь помітила, що заплющені повіки Петри затріпотіли, коли наркотик просочився в кров.
— Гарна дівчинка. — Вона прибрала долоню (порожню, що добре) і витерла об штани. — А тепер почекаймо.
Вона не була певна, що це подіє. Петра ніколи навіть не допускала можливості існування Пантеону, вже не кажучи про те, щоб туди піднятись. А Жинь — не Чаґхань, вона не може пурхати туди-сюди між вимірами, тягаючи за собою душі, немов пастух.
Але вона могла прикликати богів, а її богом був бог помсти.
Вона підтягла стілець до столу, сіла й заплющила очі.
Фенікс відгукнувся одразу. Він здавався задоволеним. «Ти це серйозно, мала?»
«Приведи її до мене, — подумала Жинь. — І витягни нас до своїх побратимів».
Фенікс заґелґотів: «Як забажаєш».
Навколо згустилася пітьма. Кабінет потьмянів. Жинь відчула, як її засмоктує в порожнечу, закручує крізь міст у розумі, наче стрілу, пущену просто в небеса.
— Де ми? — Присутність Петри хльоснула, мов батогом, вона панікувала, — Що це таке?
Жинь відчувала її страх, немов припливну хвилю, — бурхливий потік нажаханого, випущеного відчуження. Те саме Жинь пережила в Новому місті, лише в граничному вимірі: різке усвідомлення того, що світ не такий, як вона вважала, і все, у що вона вірила, всі її переконання — хибні.
Петра не просто боялася — вона розпадалася на частини.
— Це божественність, — радісно сказала їй Жинь. — Роззирнися.
Несподівано Пантеон став видимим, коло постаментів оточувало їх, ніби глядачі навколо сцени. Вони підповзали ближче, жорстокі й допитливі, одна і ще шістдесят три сутності, зачаровані присутністю душі, що відмовлялася визнавати їхнє існування.
— Це сили, що формують наш світ, — сказала Жинь. — У них немає наміру. Немає плану, вони не тяжіють до порядку. Понад усе вони хочуть бути такими, як є. І їм байдуже.
Петра щось тихо й налякано бурмотіла, якийсь повторюваний наспів мовою, що звучала майже як призахідницька, але не зовсім. Прокляття? Молитва? Хай би що то було, Пантеон цим не переймався, бо Пантеон, на відміну від Творця, реальний.
— Відведи мене назад! — благала Петра Вона розгубила всю гідність, втратила віру. Без Творця від неї лишилося розгублене й налякане ядро, що нестямно розмахувало руками, прагнучи вчепитися за щось. — Відведи...
Боги натиснули.
Звуку у вимірі духів насправді не існувало. Те, що Жинь сприймала як слова, було переданими думками, рівнозначними за гучністю попри відстань чи інтенсивність. Вона знала це в теорії. Розуміла це: тут насправді ніхто не міг кричати.
Але інтенсивність відчаю Петри загострилася.
— Поверни мене, — сказала Жинь Феніксу. — Я тут закінчила.
Вона повернулася в своє тіло різко. Розплющила очі.
Сестра Петра лежала на столі. Її очі були широкі. Зіниці метушливо сіпалися, не зосереджені ні на чому. Жинь довго спостерігала за нею, розмірковуючи, чи вдасться тій знайти шлях до власного тіла, але єдиним її рухом було спорадичне тремтіння плечей. З горла вирвався здушений шепіт.
Жинь штрикнула Петру в плече.
— Що таке?
З кутика рота в тієї стікала слина. Петра пробелькотіла щось нерозбірливе, а потім змовкла.
— Мої вітання, — Жинь поплескала її по плечі. — Ти нарешті віднайшла релігію.
У безпеці міцної будівлі за казармами, під надійною охороною тієї ночі Жинь спала так добре, як не спала вже багато років. Щоб відрубитися, їй не знадобився лаунданум. Вона не прокидалася безліч разів уночі, спітніла й тремтлива, силкуючись розчути атаку дирижаблів, яка насправді тільки примарилася. Не бачила ні Алтаня, ні Цике, ні Спіру. Щойно лягла, одразу поринула в глибокий сон без сновидінь і прокинулася, лише коли теплі сонячні промені ковзнули на обличчя.
Їй був двадцять один рік, і вперше в житті вона змогла зімкнути очі без страху.
Уранці вона встала, пальцями розчесала сплутане волосся й придивилася до свого відображення в дзеркалі. Жинь напружувала і розслаблювала м'язи обличчя, аж доки воно не набуло спокійного виразу. Впевненого. Готового. Лідери не можуть виказувати сумніви. Коли вона вийде за двері, то буде їхнім генералом.
«А далі що? — запитав Алтанів голос. — Станеш їхньою Імператрицею? Їхнім Президентом? Королевою?» Жинь не знала. Вони з Кітаєм ніколи не обговорювали, яким режимом замінять Республіку. Весь цей час вони — наївно, як вона тепер розуміла, — припускали: переможуть, і життя в Імперії одразу нормалізується.
Але не нормалізувалося. За цей рік вони зруйнували все, що лишалося
Жинь вирішила, що тепер буде просто генералом Фан. Вона ще не мала королівства, яким могла б правити. Принаймні доки призахідників остаточно не розбито.
Вона вийшла з будівлі. Зовні біля дверей чекали п'ятеро охоронців, готових супроводжувати її містом. Діставшись до палацу, Жинь мусила зупинитися й нагадати собі, що не спить. Ще від початку кампанії з Жуйдзіня вона так багато розмірковувала: а що ж станеться, якщо вона буде головною? І тепер, коли вона справді стояла тут, здавалася нереальною сама ідея про те, що всі важелі впливу нарешті в її руках.
І байдуже, що вчора вона вже була тут, знімала артефакти зі стін, ніби привласнюючи це місце, бо ж вона й справді тепер
— Все добре? — запитав Катай.
— Ага, — видихнула Жинь. — Просто... Намагаюся цього не забути.
Вона переступила поріг. Кров приплинула до голови Вона почувалася невагомою, мовби не йшла, а пливла. Масштаб докорінно змінився. Декрети, які вона писатиме в цьому палаці, розійдуться країною. Правила, які вона запровадить, стануть законами.
За ніч вона так наблизилася до бога, як це лише під сичу смертному.
«Я вийшла за межі полотна, — подумала вона — І тепер пензель у моїх руках».
Жинь керувала своєю адміністрацією не з величної порожньої зали — та кімната була занадто схожа на печеру, занадто гнітюча, — аз меншого воєнного кабінету Вейсжі, де з меблів були лише широкий стіл та кілька незручних стільців із твердими спинками Вона не могла сісти на палацовий трон: він був надто великий, надто загрозливо офіційний. Вона ще не була готова до ролі Імператриць А в цій тісній кімнаті без оздоб почувалася затишно. Жинь уже вела воєнні кампанії з цього кабінету, і робити це знову здавалося найприроднішим, що могло бути, Сидячи за цим столом із Кітаєм по праву руку і Венкою по ліву, вона не почувалася такою самозванкою. Просто значно приємніша версія її намету.
«Це неправильно, — промовив тихий голосок у глибині розуму. — Це божевілля».
Але що за минулі два роки не було божевіллям? Вона стерла цілу країну з лиця землі. Знищила Тріаду. Командувала армією. За всіма намірами й цілями вона стала богом у плоті.
Якщо це їй до снаги, то чому ж вона не зможе керувати країною?
Першим питанням порядку денного того ранку було вирішити, що робити з Неджею. Шпигуни Жинь доповіли, що він утік разом із найближчими офіцерами та радниками, запакувавшись на всі до останнього торгові судна й рибальські човни, які Республіці вдалося зібрати.
— Куди вони попливли? — запитала Жинь. — До Анькхілууня? Моаґ їх не прийме.
Кітай відклав останню сторінку повідомлення:
— Трохи далі на схід.
— Не на лукоподібний острів, — озвалася Жинь. — Повітря там досі отруйне.
Кітай якось дивно глянув на неї:
— Жинь, він на Спірі.
Вона не стрималася й відсахнулася.
Виходить, Неджа знайшов укриття на Мертвому острові.
Логічно. Він не міг відпливти аж до Призахідної республіки, це було б однаково, що здатись. Але й не міг не знати, що на континенті йому ніде не буде безпечно. Якщо він хотів лишитися живим, то потребував, щоб між ними був океан.
— Мило, — сказала вона так спокійно, як тільки спромоглася.
Вона бачила, як Кітай і Венка дивляться на неї, і не могла дозволити їм думати, що їй страшно. Жодних сумнівів, Неджа обрав Спір, щоб насолити їй. Вона вже чула глузування в його голосі: «Може, ти й прибрала все до своїх рук, але в мене — твій дім У мене — останній шмат території, який ти не контролюєш».
І вона справді відчула спалах роздратування, гостру шпильку приниження в спині, там, де він колись провернув клинок Але більше нічого, лише роздратування. Ані страху, ані паніки. Втекти на Спір — дошкульний крюк, але водночас це ще й явний вияв слабкості. У Неджі не лишилося козирів. Він втратив столицю, флот. Він правив лише самою назвою Республіки, а тому вирушив на проклятий пустельний острів, де ніщо не живе і заледве щось росте. Він тільки й може, що глузувати.
Навіть більше, згідно зі звітом розвідників, він втратив довіру союзників. Призахідники більше його не слухають. Консорціум вирішив підчистити кінці.
— Після падіння Арлона він не отримує підкріплень, — прочитала Венка. — І призахідники позбавили його права командувати сухопутними військами. Тепер у його розпорядженні — тільки нікарська піхота, а після Арлона третина цієї армії дезертирувала. — Вона підвела очі від сувою. — Неймовірно. Гадаєте, з Консорціумом покінчено?
— Можливо, наразі... — почав був Кітай, а Жинь одночасно з ним промовила.
— Аж ніяк.
— Вони відкликали своїх людей, — сказав Кітай.
— Вони повернуться, — гнула своєї Жинь.
— Можливо, через кілька місяців. Але, як на мене, вони зазнали значно більших втрат, аніж...
— Це не має значення, — сказала Жинь. — Вони повернуться за першої ж нагоди. Це може бути через кілька днів або тижнів. Але вони завдадуть удару у відповідь, нещадного, і ми мусимо бути готові Я розповіла вам, що сказала Петра. Вони вважають нас не просто... перешкодою для торгівлі Ми для них не лише якась там незручність. Вони вважають нас загрозою всьому сущому. І не зупиняться, доки не зітруть на порох. — Вона позирнула на присутніх. — Ми ще не скінчили цього бою. Ви ж розумієте? Вони не просили перемир'я. Не відсилали дипломатів. Ми не отримали миру — це лише відстрочка, і ми не знаємо, як довго вона триватиме Ми не можемо просто сидіти склавши руки й чекати. Треба вдарити першими.
Якби Жинь могла чинити по-своєму, то решту дня займалася б ремобілізаціею війська. Їй хотілося розпочати набір новобранців. Хотілося організувати тренувальні табори в полях, щоб відібрати в Арлона призахідницькі військові технології та почати вчити своїх людей ними користуватися.
Але пріоритетом для неї мала бути відбудова цивільних районів Армії живляться з міст, а це місто ось-ось могло розпастися.
Вони розгорнули в Арлоні справжній вихор відбудови. До пляжів відправили робочі групи для операцій порятунку помешкань, затоплених Драконом. По всьому місту організували сортувальні центри, щоб дати раду цивільним, пораненим у бою або під час окупації. Перед громадськими кухнями вишикувалися черги вздовж каналів — страхітливий натовп з тисяч і тисяч людей, яких Жинь тепер мусила годувати.
Порівняно з командуванням армією, управління державою вимагало абсолютно інших умінь і навичок, і Жинь володіла дуже небагатьма з них. Вона нічогісінько не знала про громадське адміністрування — аж ось раптом мільйони цивільних завдань потребують її негайної уваги. Переміщення населення, чиї домівки опинилися під водою. Посилення закону проти мародерства і грабунків. Пошук піклувальників для дітей, чиї батьки загинули або вважаються зниклими. Просте відновлення міста до мінімального рівня функціональності перетворилося на колосальне завдання, складність якого зумовлювалася ще й тим, що чиновники, які зазвичай відповідали за підтримання діяльності міста, були або мертві, або ув'язнені, або втекли з Неджею на Спір.
Жинь приголомшувало те, що вони ще нічого не зробили. І вже точно їй було не здолати цей перший ранок без Кітая, якого мовби й зовсім не бентежила нездійсненність їхньої місії і який спокійно викликав людей і розподіляв обов'язки, ніби точно знав, де що знаходиться і що потрібно зробити.
І все ж той ранок здавався їй просто нереальним Ніби сон. Уже те, що вони втрьох керують містом, —
Ближче до обіду їй схотілося скрутитись і заплакати: «Я не хочу, я не можу!» Скинути свої обов'язки на дорослих.
«Але ти вела цю війну, — нагадав їй Алтань. — Ти хотіла стати головною. І тепер стала. Не облажайся».
Щоразу, впорядковуючи думки, Жинь згадувала, що на кону не лише Арлон, а вся країна.
А проблеми Арлона тьмяніли порівняно з тим, що коїлося по всій Нікані. Республіка трималася купи гірше, ніж їй здавалося. Зерна бракувало в усіх провінціях. Скотарства майже не існувало: вторгнення муґенців завдало значної шкоди, а наступна громадянська війна знищила шанси на відновлення. Риби, основного товару на південному сході, було дуже мало, оскільки рік тому Дадзі отруїла річки. Рівень інфекційних захворювань злетів до небес. Майже кожен район страждав від епідемій тифу, малярії, дизентерії, а також — у віддаленому селищі в провінції Щура — безпрецедентних випадків прокази. Сільське населення потерпало від цих хвороб циклічними періодами, але шал війни витіснив цілі спільноти і змусив величезну кількість людей, чимало з яких раніше ніколи не контактували одне з одним, жити в тісному, заюрбленому просторі. Як наслідок, виникли спалахи інфекцій. Певною мірою стримувати їх допомагала призахідницька медицина Але цей варіант уже був недоступний.
Окрім цього, вони мали справу ще й зі звичайними наслідкам війни. Масовим переселенням Зростанням бандитизму. Торговельні шляхи більше не були безпечними, цілі економіки перестали функціонувати. Звичний потік товарів, ота вкрай важлива циркуляція, що підтримувала роботу Імперії, зупинився, і на те, щоб його відновити, потрібні місяці, якщо не роки.
Жинь не знала б і половини цих проблем, якби не прочитала про них в особистих записах Неджі — стосику акуратних, напрочуд вичерпних звітів про кожне звернення до уряду за останні пів року, ретельно заповнених вишуканим, химерно жіночним почерком. І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, вони були їй дуже помічними. Вона годинами вивчала сувої, виписуючи його роздуми й пропоновані рішення. Це були думки того, кого готували до управління державою, відколи він навчився читати. Чимало його пропозицій були кращі за будь-що, до чого могли додуматися вона чи Кітай.
— Повірити не можу, що він усе це лишив, — сказала вона. — Папери ж неважкі. Він міг завдати значно більшої шкоди, якби забрав усе з собою. Як гадаєш, тут може критися якийсь підступ?
Кітай засумнівався:
— Можливо.
Ні, вони обоє знали, що це неправда Нотатки були надто детальні. Без сумніву, їх вели протягом місяців важкого правління, а не зібрали за одну ніч. А ще забагато попереджень Неджі — наприклад, про важливість відбудови дамби чи пильний нагляд за пересуванням каналами — зумисне були підкреслені.
— Або, — ризикнув Кітай, — він намагається допомогти тобі випливти. Ну чи принаймні звести катастрофу в місті до мінімуму.
Жинь це пояснення було зовсім не до душі. Їй не хотілося навіть думати про таку щедрість з боку Неджі. Бо це змальовувало його зовсім в інакшому світлі — не порочним лизоблюдом призахідників, проти якого вона боролася всю цю кампанію, а лідером, який щиро робив усе, що в його силах. Це змушувало її думати про втомленого хлопця в клітці. Наляканого хлопця в річці.
А так їй було значно важче зосередитися на плануванні його смерті.
— Нехай, — коротко відказала вона. — Неджа не втримав власне місто, не кажучи вже про країну. Тепер це наші проблеми. Передай мені он ту сторінку.
Перерву на обід вони зробили майже надвечір, і то лише тому, що в Кітая так бурчало в животі, що не відволікатися на цей звук було неможливо. Жинь заглибилась у документи Неджі й не помічала голоду, аж доки молодший офіцер не поставив перед ними тарелі з паровими цибулевими булочками, вареною рибою з перцем і тушкованою капустою. Лише тієї миті вона збагнула, що голодна як вовк.
— Зачекай, — спинив її Кітай, щойно Жинь потяглася за булочкою. — Хто це приготував?
— Палацові слуги, — відповів офіцер, який приніс їжу.
— Вони досі працюють на кухнях? — запитала Венка.
— Ви сказали залишити всіх працівників на посадах, якщо вони схочуть перейти на наш бік, — сказав офіцер. — І вони переконані, що їжа безпечна Ми виставили вартових, щоб вони стежили за процесом приготування.
Приголомшена, Жинь дивилася на тарілки. Насправді доти їй навіть на думку не спадало, що вона править Ніканню.
Але, схоже, Кітай зовсім не поділяв її захвату. І щойно вона піднесла шматочок риби до рота, він вибив палички з її руки:
— Не їж!
— Але він сказав...
— Мені байдуже, що він там сказав, — Кітай стишив голос так, щоб офіцер не почув. — Ти не знаєш, хто це приготував. Ти не знаєш, як ця їжа потрапила сюди. І ми точно не замовляли обіду, а це означає, що або слуги на кухні напрочуд швидко змінили переконання, або хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас нагодувати.
— Генерале? — офіцер переступив з ноги на ногу. — Ви щось...
— Приведи нам тварину, — сказав йому Кітай.
— Що, пане?
— В ідеалі собаку або кота Будь-яку хатню тварину, яку знайдеш. Але швидко.
Через двадцять п'ять хвилин офіцер повернувся з пухнастим білим створінням невеликого розміру. Песик мав жваві оченята, і його голова аж вгиналася під вагою нашийника, оздобленого золотом і нефритом. Жинь подумала, що, певно, ця порода була дуже популярною серед нікарської аристократії. Тваринка була дуже схожа на цуциків, яких вона колись бачила в маєтку Кітая.
Схоже, Кітай теж це помітив. Він здригнувся, коли офіцер опустив собаку на підлогу.
— Слуги сказали, що раніше вона належала леді Сайкхажі, — озвався вартовий. — Її звати Біньбінь.
— О боги, — пробурмотіла Венка. — Не називайте її імені в нашій присутності.
Усе сталося швидко. Песик з апетитом накинувся на варену рибу, але заледве проковтнув кілька шматочків, як позадкував і жалісливо заскиглив.
Кітай рвонув уперед, але Жинь зупинила його:
— Воно може вкусити.
Вони лишилися сидіти, спостерігаючи, як песик завалився на підлогу» важко дихаючи. Товстенькими передніми лапками він дряпав роздутий живіт, немовби намагався видерти паразита, що вгризався в нутрощі. Поступово його рухи ослабли, а потім стали дуже млявими. Він раз застогнав і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він перестав сіпатися.
Жинь відчула шалену нудоту. Від голоду не лишилося й сліду.
— Слуг із кухні взяти під варту, — спокійно наказав Кітай. — Розведіть їх по окремих кімнатах і тримайте ізольовано, доки ми знайдемо час їх допитати.
— Так, пане.
Офіцер пішов. Двері зачинилися. Кітай повернувся до Венки:
— Це міг бути...
— Знаю, — коротко озвалася Венка. — Я подбаю про це.
Вона підвелася, взяла зі столу свій лук і вийшла з кімнати — вочевидь, щоб простежити, чи виконає офіцер наказ, чи втече.
Жинь і Кітай сиділи в лункій тиші. Тимчасовий спокій Кітая випарувався — тепер він дивився на тарілки, кліпаючи дедалі швидше, з наполовину розтуленим ротом, ніби не знав, що сказати Жинь також: почувалася розгубленою, в тумані паніки Зрада була така раптова, така неочікувана, але найгучнішою думкою була лють на власну
Її намагалися вбити. Вбити найочевиднішим способом з-поміж усіх можливих, і це майже вдалося.
А потім вона збагнула, що більше ніколи не зможе почуватися в безпеці у власному кабінеті.
Двері зі скрипом відчинилися.
Жинь аж підстрибнула:
— Що таке?
Це був посланець. Він завагався, помітивши їхні стурбовані обличчя, але потім невпевнено простягнув сувій Жинь:
— Тут, гм, офіційний лист.
— Від кого? — запитав Кітай.
— Печатка дому...
— Неси сюди, — різко промовила Жинь. — А потім забирайся геть.
Щойно двері зачинилися, вона зубами розпечатала сувій. Вона не розуміла, чому її серце так гучно калатає, чому вона досі відчуває спалах боязкого передчуття навіть попри те, що Неджа
«Заспокойся, — сказала вона собі. — Це нічого. Він ніщо. Просто формальність від переможеного ворога».
— От зверхнє лайно, — пробурмотіла Жинь.
— Зачекай, — Кітай уже читав другу сторінку. Він проглянув її до кінця, кліпнув, а потім передав їй. — Читай далі.
Жинь пересохло в роті. Він не міг цього знати. Звідки дізнався?
Жинь опустила листа їй раптом стало важко дихати, стіни немовби насувалися, а з повітря зник кисень.
«Хтось шпигує за нами».
Неджа не на Спірі, — сказала вона. — Він
Не може бути, — озвався Кітай. — Наші розвідники доповіли, що він відплив...
Це нічого не означає. Він міг пробратися назад. Кітаю, цей гад керує водами, то невже ти гадаєш, що він не зміг би припливти сюди річкою за ніч? Він
— Йому нема куди йти, — сказав Кітай. — Це самогубство. Та годі, Жинь. Невже ти справді думаєш, що він заліг десь у місті? І чатує на тебе за рогом?
— Він знає про запаси зерна, — її голос повищав на декілька октав. — Знає, сука, про
— Бо це найлегша здогадка у світі, — сказав Кітай. — І він знає про запаси зерна, бо це ті самі проблеми, які він розв'язував місяцями. Доки ми не прийшли, прогодувати країну було
Жинь недовірливо глянула:
— Ти переоцінюєш його здогадливість.
— А я думаю, що це ти страшенно переоцінюєш бажання Неджі померти, — мовив Кітай. — Він не ховається в місті. Це точно самогубство. У нього є шпигуни, так, але, бляха, ми в його столиці, звісно ж, люди доповідатимуть йому.
— Тоді він
— Так, знатиме. Нам просто треба діяти з поправкою на те, що Неджа буде в курсі наших планів. Це неминуче з владою: не можна довго тримати операції в таємниці, забагато людей залучено до справ. Але, зрештою, то таке. У нас багато переваг. Не змарнуй їх через якусь примху.
Вона змусила себе зробити кілька глибоких, нерівних подихів. Поступово серцебиття сповільнилося. Темрява, що підповзла до країв зору, відступила. Вона міцно замружилася, намагаючись упорядкувати думки, відсортувати проблеми.
Вона знала, що в Арлоні є вороги. Знала ще від початку. Їй не лишалося нічого іншого, крім як просити багатьох колишніх адміністративних працівників лишатися на посадах просто тому, що в неї немає навчених людей, які могли б їх замінити. Вона не знала, як керувати країною, а тому мусила найняти республіканців, що знали Звісно ж, номінально всі вони перейшли до її режиму, але як багато серед них планують проти неї змову? Скільки таких, хто досі листується з Неджею? Скільки дрібних пасток він лишив по собі?
Її дихання пришвидшилося. Паніка повернулася, перед очима все почорніло. Жинь відчувала низький, повзучий жах, поколювання під шкірою, немовби по її тілу повзали мільйони мурашок.
Відчуття не зникало. Упродовж дня воно посилювалося, навіть після того, як вони допитали слуг із кухні й стратили головного кухаря. Воно перейшло в серйозніші симптоми: виснажливу втому, пульсуючий головний біль, що посилювався, коли вона зосереджувала погляд на чомусь і бачила тіні там, де їх не існувало.
Палац уже не здавався порожнім майданчиком. Він став домом нескінченної пітьми з тисячами ворогів, яких вона не може розгледіти й передбачити.
— Я знаю, — говорив Кітай щоразу, коли вона висловлювала свої страхи. — Мені також страшно. Але це правління, Жинь. Завжди буде той, хто не хоче бачити тебе на троні. А ми просто мусимо йти далі. Не можна пустити все на самоплин. Окрім нас, більше немає кому.
Минали дні. Повільно, неймовірними зусиллями справи з управління містом уже не здавалися лихоманковим сном і стали радше знайомим обов'язком, рутиною: вони прокидалися за годину до світанку, вранці переглядали звіти розвідників, удень перевіряли проекти розпочатої відбудови міста і гасили полум'я, що спалахувало впродовж дня.
Вони не повернули Арлон до норми. Навіть близько. Більшість цивільного населення досі були переміщені, мешкали в тимчасових притулках там, куди Вейсжа колись зігнав усіх біженців з півдня. Скорочення харчів становило найнагальнішу проблему. На спільних кухнях їжа завжди закінчувалася раніше, ніж її отримувала остання людина в черзі. Їм просто бракувало пайків, і Жинь навіть не уявляла, де взяти більше за такий короткий час. Їхньою найбільшою надією було зачекати офіційного листа від Моаґ і сподіватися, що вона зможе обміняти човни, повні нікарської старовини, на контрабандне призахідницьке зерно.
Але якимось чином, коли дні перетворилися на тижні, їхній контроль над містом наче стабілізувався. Цивільне адміністрування, яке здійснювали південні солдати без досвіду й республіканські чиновники під постійною охороною, стало напівфункціональним і самостійним. У місті відновилася бодай подоба порядку. На вулицях уже не спалахували бійки й заколоти. Республіканські солдати, які не втекли, тепер або вже не намагалися створювати проблеми, або їх спіймали й замкнули у в'язниці. Арлон не те щоби привітав південь з розкритими обіймами, але, схоже, неохоче прийняв новий уряд.
А це вже суттєвий прогрес. Ну або брехня, яку собі повторювали Жинь і Кітай, аби уникнути нищівного тиску того факту, що вони ще діти, без підготовки й потрібних знань, і балансують на верхівці будівлі, яка будь-якої миті може завалитися.
Жинь, Кітай і Венка засиджувались у воєнній кімнаті довго після заходу сонця. А коли на небо сходив місяць, вони підводилися з-за столу, розправляли зсутулені плечі, всідалися на підлозі, а згодом і лягали, потягуючи з пляшок соргове вино, знайдене в особистих підвалах Вейсжі. У такі миті навіть видимість роботи зникала.
Усі троє почали постійно пити. Для них це стало нав'язливою ідеєю: наприкінці дня спиртне здавалося їм таким же обов'язковим, як їжа чи вода. Лише так вони могли відсунути межі виснажливої напруги, що пульсувала в їхніх скронях. У такі години вони схилялися до протилежності тривоги. На якийсь час потайки вони ставали мегаломаніяками. Фантазували про все, що змінять в Імперії, коли встановлять у ній свій порядок Майбутнє було сповнене піщаних замісів, туманних перспектив знищувати й відбудовувати за власною волею.
— Ми заборонимо дитячі шлюби, — заявила Жинь. — Сватання стане незаконним, доки обом сторонам не виповниться хоча б шістнадцять. Освіту зробимо обов'язковою. І, вочевидь, нам знадобляться офіцерські школи...
— Хочеш відновити Сінеґард? — запитала Венка.
— Не в Сінеґарді, — сказав Кітай. — Там забагато історії. Ми збудуємо нову школу десь південніше. А ще переглянемо навчальну програму: більший наголос на стратегії, лінгвістиці, менший — на бою...
— Ми не можемо позбутися бою, — сказала Венка.
— Ми можемо позбутися бою в тому вигляді, в якому його викладав Дзюнь, — зауважила Жинь. — Бойовим мистецтвам місце не на полі, а на сцені. Слід викладати, зважаючи на сучасні методи ведення війни. Артилерія — аркебузи, гармати, повний ряд...
— Я хочу відділення дирижаблів, — сказала Венка.
— Тоді ми тобі його організуємо, — пообіцяв Кітай.
— Я хочу десяток машин. Усі обладнані новітніми гарматами.
— Як забажаєш.
З плином ночі їхні ідеї завжди переростали зі сміливих до жаданих і навіть абсурдних. Кітай хотів випустити стандартизовані рахівниці, бо кісточки завбільшки з боби приємніше цокотітимуть. Венка прагнула заборонити складні, високі зачіски, яких вимагали від аристократок, оскільки вони надто напружують шию, а також чорні головні убори з лопатями-крильцями, які так полюбляли північні бюрократи. Вона вважала їх бридкими.
Останні пропозиції були дріб'язкові і явно не варті їхнього часу. Але вони все одно були в захваті й висловлювали ідеї, немовби мали силу втілити їх у життя, лише промовивши вголос А потім згадували, що так воно і є, що, в біса, так і є, бо ж тепер країна належить їм і всі мусять робити те, що накажуть вони.
— Хочу безкоштовного навчання в усіх гуманітарних академіях, — сказала Жинь.
— А я хочу, щоб за примус до сексу карали кастрацією, — сказала Венка.
— А я хочу, щоб з кожного давнього тексту в архівах зробили безліч копій, які потім розіслали до всіх найкращих університетів, щоб запобігти знищенню знання, — сказав Кітай.
І вони могли все це отримати. Бо ж, бляха, тепер вони головні хоч яким неймовірним це здавалося, вони сидять на троні Арлона, і їхнє слово —
— Я — сила творення, — пробурмотіла Жинь, дивлячись у стелю й спостерігаючи за її кружлянням. Соргове вино Вейсжі горіло кисло-солодким присмаком на язику, хотілося хильнути ще просто для того, щоб відчути, як пектиме всередині. — Я — кінець і початок Світ — це полотно, і я тримаю пензель. Я — бог.
Але неминуче приходив ранок, а з ним і гострий головний біль похмілля. Поверталися виснаження, роздратування й дедалі більший відчай від спроб полагодити країну, яка більшу частину своєї історії була у війні.
Всі успіхи, яких вони досягай в Арлоні, ніби постійно перекреслювалися поганими новинами з інших регіонів. Зростала кількість бандитських нападів. Епідемії розгоралися все дужче. Вакуум влади з'являвся по всіх південно-східних провінціях, завойованих армією Жинь, а оскільки їй бракувало людей, щоб розмістити по всій території імперії та зміцнити свій режим, формувалися десятки «кишень» із місцевими повстаннями, які рано чи пізно доведеться придушувати.
Найбільшою проблемою була їжа. Вони сперечалися про це у воєнній кімнаті. Скорочення запасів зерна було темою кожного офіційного листа, який вони отримували з віддалених міст, і причиною майже кожного заколоту, який загони Жинь мусили придушити. Досі Арлон годували регулярні поставки призахідницьких припасів, а тепер їх не стало.
Навіть Кітай не міг знайти рішення. Жодні хитромудрі витівки, дипломатія чи продумана реорганізація не могли приховати того, що зерна нема де взяти.
Моаґ, яка була найліпшим варіантом Жинь, відповіла коротким листом, спопеливши їхні надії.
Противагою неминучому голоду було те, що кількість добровольців зростала, оскільки лише рекрути гарантовано отримували дворазове харчування. Але знов-таки, коли про це стало всюди відомо, навколо казарм почали спалахувати бійки й протести через таку несправедливість.
Жинь збагнула, що це страшенно влучна метафора її розладу з містом. Бо чому ж армії
Кожна безкінечна нарада, кожна затягнута розмова про те, як прогодувати місто, вселяла в них дедалі більшу зневіру, бо Жинь не могла позбутися відчуття, що все це просто відволікання. Що вона гає час, намагаючись відновити розбиту країну, а все вказує на те, що їй варто зосередитися на прагненні перемогти.
Вона була так близько до кінця, що майже відчувала його смак.
Ще одна кампанія. Ще одна битва. А потім лишиться тільки вона, сидітиме на троні півдня й почне перебудовувати пошматовану країну на власний розсуд.
Але це були не лише її особисті амбіції. Йшлося про загрозу, про вічну загрозу, ще страхітливішу за голод, але чомусь інші цього не розуміли.
Призахідники повернуться.
А чому б і ні? І чому їм не завдати удару
Жинь не мала артилерії, здатної збити дирижабль. У неї лишилася половина солдатів від початкової кількості, бо ж Чолан і його люди повернулися до провінції Собаки. У неї не було шаманів для наступу: Тріади не стало, Дулінь і Піпадзі загинули. Щоб зупинити захід, у неї не було нічого, крім вогню, і вона не знала, чи самої її для цього вистачить.
Їй снилися дирижаблі: рокітлива орда, що затуляє собою небо, так багато, що й не злічити. Вони на повній швидкості прямували до нікарських берегів, кружляли над нею. Жинь бачила обличчя пілотів: однаково бліді, демонічні блакитні очі, що сміялися з неї, коли вона спрямовувала в їхній бік гармати.
І перш ніж вона здіймала руки до неба, вони відкривали вогонь. Світ вибухав розкиданим ґрунтом і помаранчевим полум'ям. І попри всю напускну хоробрість, вона могла лише схилити коліна до землі, обхопити руками голову і сподіватися, що смерть буде швидкою.
— Жинь, — Кітай потрусив її за плече, —
Вона відчула в роті смак крові Прикусила язика? Жинь повернулася на бік, сплюнула і скривилася від багряних бризок на постій.
— Що? — запитала вона, раптом злякавшись. — Це була..
— Нічого не сталося, — сказав Кітай. А потім відтягнув нижню губу. У нього в роті виднілися запалені рубці. — Але ти робиш мені боляче.
— Боги, — її шпигонула провина. — Вибач.
Усе гаразд, — Кітай потер щоку й позіхнув. — Просто... спробуй знову заснути.
Жинь раптом збагнула, який він страшенно втомлений, який зіщулений і слабкий і як сильно це відрізняється від упевненої, владної особистості, якою він стає вдень.
Це її налякало. Це було наче фізичний доказ того, що все це зрештою просто фарс Вони — ошуканці на троні, які вдають обізнаних керівників, а перемога вислизає крізь пальці.
Імперія розпадається. Їхні люди голодують. Призахідники повернуться, і нема чим їх зупинити.
Вона потяглася до його пальців:
— Кітаю.
Він стиснув її долоню в своїй. Такий юний. Такий наляканий.
— Розумію.
Але найгіршим було те, що листи не припиняли надходити. Вони були невблаганні. Вочевидь, Неджа намагався вести психологічну війну, просто закидаючи їх сувоями Вони з'являлися біля їхніх кімнат. Якимось чином вони опинялися серед доповідей розвідників. Листи приносили з їжею. Жинь так часто змінювала слуг на кухні, що якість їжі тепер була вкрай низькою, але опівдні кожного дня сувій неминуче з'являвся, підсунутий під її миску з вівсянкою.
Одного ранку лист опинився в неї на подушці, й Жинь негайно почала полювання на посланця. Але навіть ретельний обшук усіх казарм не дав результату. Зрештою вона перестала позбуватися підозрюваних, бо це вимагало заміни майже всього особового складу, натомість вирішила рвати і спалювати Неджині сувої.
Але лише після того, як читала їх. Вона завжди спершу мусила їх прочитати Жинь знала, що насправді їй варто палити їх одразу, розуміла, що читати їх означає грати в його гру. Але нічого не могла з собою вдіяти Вона мусила знати те, що відомо йому.
Їй ніколи не вдавалося до кінця осягнути тональність листів. Іноді вони бували глузливі й зверхні: Неджа знав, що їй бракує навичок адміністрування, і помітно цим тішився. А іноді листи були щиро помічними.
Він постійно метався між глузуваннями і точною, важливою інформацією. Жинь ніяк не могла збагнути, що ж він задумав. Невже просто грається з нею? Якщо так, то це працювало: глузування множили її розчарування, змушували її лютувати, бо ж, виходить, їхні помилки такі очевидні, що їх можна розгледіти навіть з іншого боку протоки. А поради завдавали ще більшої муки, бо вона не знала, чи сприймати їх як вартісні, й багато часу витрачала на обмірковування Неджиних зауваг, намагаючись розгадати приховані мотиви. І в результаті робила менше, ніж якби взагалі їх не читала.
Свої листи він завжди завершував однаковою пропозицією:
Це ніколи не здавалося Жинь навіть трохи привабливим. Що більше листів вона отримувала, то поблажливішими вони ставали.
«Лиши зерно собі, — хотіла вона відписати. — Я радше повішусь, аніж дозволю тобі мене годувати Радше помру з голоду, аніж візьму щось із твоїх рук».
Але вона придушувала в собі це бажання. Якщо вона відправить Неджі хоч якусь відповідь, він знатиме, що вона читає його послання.
Але, схоже, він все одно про це знав. Кожний лист був до лячного обізнаний Він так чітко визначав, над якими саме проблемами вони б'ються в той час, ніби стояв позаду них у воєнній кімнаті Жинь розуміла, що він просто намагається звести її з глузду, але це
— Припини їх читати, — сказала Венка.
Жинь не зводила очей з останнього послання, витріщаючись на написане, аж доки знаки мовби відпечаталися під її повіками, неначе вона могла розшифрувати наміри Неджі, якщо достатньо довго дивитиметься на його лист.
Поклади його, Жинь. Він просто знущається з тебе.
Зовсім ні, — зауважила Жинь. — Поглянь. Він знає, що ми намагались отримати контрабандне зерно через Моаґ. Він
— Ну звісно ж, знає, — відповіла Венка. — Це очевидно, бо які ще варіанти нам лишаються? Ти дозволяєш йому перемагати тим, що читаєш його писанину. Він просто збиткується з тебе, бо змушений жити на острові бозна-де і тільки й може, що тупотіти ногами, аби привернути увагу.
— «Тупотіти ногами, аби привернути увагу», — Жинь опустила сувій. — Яка цікава фраза.
Запала ніякова мовчанка Кітай підвів очі від стосу торговельних звітів і здійняв брови.
Венка кліпнула.
— Що?
Якийсь час Жинь просто витріщалася на неї з порожнім виразом на обличчі, поки її розум нестямно формулював висновок, якого вона щойно дійшла.
Все зійшлося. Вона хвилину тому прочитала ці самі слова в Неджиному листі. Вони впали їй в око:
Хіба що.
У кімнаті немов потемнішало. Жинь примружилась:
— А звідки ти дізналася, що Неджа зібрався розмістити війська в Сюджоу?
У Венки запульсувала жилка на горлі:
— Про що це ти?
— Відповідай на запитання.
— Я ж казала: ми перехопили їхніх посланців...
— Тобі це дуже добре вдається, — відповіла Жинь.
Вона бачила, як працюють м'язи на Венчиному обличчі, ніби та не може вирішити, чи всміхатися, сприйнявши це за комплімент. Венка налякана. Чи означає це, що вона бреше? Певно, що так, бо інакше чому б їй боятися?
— Скажи-но мені ось що, — Жинь підвелася. — Як, по-твоєму, Неджа дізнався, що ми намагалися дістатися до Тріади?
Якусь мить Венка просто безгучно розтуляла і стуляла рота.
— Не розумію.
— А я думаю, що чудово розумієш, — Жинь підступила до неї. У вухах дзвеніло. Її голос стих до шепоту. — Тобі відомо, скільки людей знали про той план? П'ятеро. Я, Кітай, майстер Дзян, Зміївна і ти.
Венка позадкувала:
— Я не знаю, що ти...
— Жинь, — втрутився Кітай. — Не роби цього. Обговорімо все.
Жинь не звернула на нього уваги:
— У мене є ще одне запитання. — Вона не дасть Венці можливості зібратися з думками й вигадати собі виправдання. Їй хотілося озвучити всі підозри разом, щоб вибудовувати звинувачення зусібіч, і хай Венка зламається від тиску. — Чому ти не повідомила нам, що Неджа збирається розбомбити Тікані?
Венка вражено глянула на неї:
— А яким бісом я мала про це дізнатися?
— Ти змусила нас думати, що коли ми візьмемо Вулик, то будемо в безпеці. Ти сказала мені, що Неджа навіть не наблизився до того, щоб ударити по півдню. Сказала, він хворий.
— Бо так і
Кітай стиснув Жинь за лікоть:
— Досить...
Жинь висмикнула руку.
— І все ж за два тижні він опинився в Тікані, дивовижним чином видужалий. Скажи-но, Венко, чому тобі зберегли життя в Ковадлі? Південна армія була в облозі кілька місяців, але чудово все пережила Чому?
Щоки Венки побіліли, мов стіна.
— Маячня.
— Відповідай на запитання.
— Ти думаєш, що я шпигунка?
Чому ти тієї ночі покинула Арлон? — наполягала Жинь.
Венка здійняла руки:
— Якої ще ночі?
В Арлоні. Коли ми втекли. Ми всі мали на це причини, ми всі тікали, щоб зберегти собі життя. Всі, крім тебе. Тебе ніхто не переслідував. Чому ж ти пішла?
— Ти що, бляха, знущаєшся?! — випалила Венка. — Я пішла заради
— І навіщо ж? — гнула своєї Жинь. Тепер усе було так очевидно, усе сходилося. Раптова зміна поглядів Венки, неправдоподібність її мотивації — суперечності були такі разючі, що Жинь вразило, як вона не помічала їх раніше. — Я тобі ніколи не подобалась. У Сінеґарді ти мене
— Та ти офігенна! — виплюнула Венка.
— Ні, офігенно те, що сінеґардська аристократка вирішує ризикнути головою заради південних повстанців. Як довго це триває? Чи ти від початку звітуєш Неджі?
Кітай грюкнув кулаком по столу:
— Жинь, бляха, стули пельку!
Жинь була така приголомшена його запальністю, що мимоволі замовкла.
— Ти виснажена, — Кітай висмикнув сувій з її руки і почав несамовито дерти його на крихітні, а потім ще менші клаптики. — Більше ти їх не читатимеш. Ти даєш Неджі точнісінько те, чого він бажає...
— Або просто знайшла його крота, — сказала Жинь.
— Не будь смішною! — випалив Кітай.
— Ти читав сувій, Кітаю, ти бачив ті слова..
— Це просто, сука, мовний зворот... — почала була Венка.
— Зворот, який уживаєш лише ти, — Жинь тицьнула в неї пальцем. — Бо це ж ти написала, так? Ти весь час писала ці листи, сміялася з нас, спостерігаючи, як ми пітніємо...
— Та ти здуріла.
— О, я впевнена, що саме це ти й хотіла, щоб я думала, — різко відказала Жинь. — Ви з Неджею...
Раптом вираз обличчя Венки змінився:
— Лягай.
А потім вона стрибнула на Жинь, простягнувши руки їй до талії, немовби хотіла повалити її на землю.
Жинь не встигла осягнути почуте. Вона побачила наближення Венки, і перед очима стала червона пелена, замикаючи її в бойовій реакції, завдяки якій вона досі виживала, і замість того щоб викрутитись і пригнутися до землі, вона схопила Венку за плечі й змусила стати навколішки.
Згодом вона мордувала себе роздумами, чи це була її провина Вона перебирала список усього, що мала б зробити. Мала б збагнути, що останні слова Венки — попередження, а не погроза. Мала б помітити, що Венка неозброєна і що її руки тягнуться не до голови чи шиї, як було б, якби Венка справді хотіла їй нашкодити. Мала б побачити на обличчі Венки страх, а не гнів.
Мала б зрозуміти, що Венка намагається врятувати їй життя.
Але тієї миті вона була переконана, що Венка — зрадниця, що Венка
Жинь запізно побачила постать у вікні.
Ще один шворінь просвистів у повітрі. Жинь стежила за ним поглядом, безпорадна й налякана, але стрілець промахнувся в Кітая на метр. Кітай пірнув під стіл, а шворінь вгризся в одвірок.
Жинь виставила долоню до вікна Заревло полум'я, скло вибухнуло. Крізь заграву вона побачила постать у темному, яка сторчма полетіла додолу.
Жинь вибралася з-під тіла Венки й кинулася до вікна Найманець приземлився на три поверхи нижче. Він не ворушився. Жинь було байдуже. Вона спрямувала руку вниз, і потік полум'я рвонув до землі, спрагло облизуючи труп.
Вона ущільнила полум'я, змусила його горіти так гаряче, як тільки могла, аж доки вже не бачила тіла, лише густі, скаламучені хвилі помаранчевого під мерехтливим повітрям. Вона не хотіла зберігати тіло найманця. Знала, хто його підіслав: або Неджа, або Сіре товариство, або ж вони діяли разом. Не таємниця, тож від допиту вона не отримала б нічого корисного. Було б розважливо бодай спробувати, але тієї миті вона лише хотіла дивитися, як щось горить.
Наступного ранку Південна армія вирушила до Тікані.
Жинь не могла правити з провінції Дракона. Це мало стати очевидним ще від початку: то не її батьківщина, вона не знає внутрішнього устрою міста і не має підтримки місцевого населення. В Арлоні вона була чужоземкою, яка боролася зі столітніми упередженнями проти південців. Смерть Венки стала останньою краплею — доказом того, що якщо Жинь хотіла утвердити своє правління, то мусить робити це з дому.
У долині зібрався невеликий натовп цивільних, щоб подивитися, як ітимуть колони. З їхніх похмурих виразів Жинь не розуміла, чи вони проводжали Південну армію з поваги, тішилися, дивлячись їм у спини, а чи просто боялися, що вона забирає з собою їхню їжу.
У місті вона лишила мінімальні сили — всього триста людей, найбільше, що могла собі дозволити, щоб підтримувати окупацію. Ймовірно, їм це не вдасться. Арлон міг не витримати невимовного браку ресурсів, його мешканці могли масово емігрувати або ж скинути південні загони в повстанні. Байдуже. Арлон — невелика втрата. Колись це місто належатиме їй по-справжньому, вільне від розбіжностей поглядів, позбавлене скарбів і перетворене на покірний, смиренний ресурсний вузол для її режиму.
Але спершу треба навести лад на півдні.
Жинь зосередилася на Тікані, на поверненні додому, і намагалася не думати про те, що їхній відхід схожий на поразку.
Значну частину шляху вони з Кітаєм здолали в мовчанні. Нічого було обговорювати. На четвертий день вони вичерпали всі теми про те, які ресурси в них лишилися, скільки людей вони мають і яку основу їм треба збудувати в Тікані, щоб підготувати військо, здатне взяти захід. Усе інше на цьому етані було порожніми балачками.
Про Венку говорити не виходило. Вони намагались, але, розтуляючи рота, не могли вимовити й слова, нічого, крім важкої докірливої тиші. Кітай вважав, що смерть Венки її виправдала. Жинь досі була переконана, що Венка могла бути інформаторкою, але було безліч інших варіантів. Венка не єдина мала доступ до інформації, на яку натякав Неджа. Деякі молодші офіцери запросто могли передавати розвіддані в Республіку під час їхнього походу. Після смерті Венки сувої перестали надходити, але це могло бути пов'язане виключно з тим, що вони пішли з Арлона Венка лишилася загадкою, зрадницею і союзницею водночас, і лише так Жинь могла її пам'ятати.
Їй не хотілося знати правду. Навіть розмірковувати про це. Жинь просто не хотіла надто довго думати про Венку, бо тоді в її грудях починав прокручуватись і пульсувати невидимий ніж, а легені стискалися так, немовби вона під водою. Розгублений, докірливий вираз на обличчі Венки часом зринав у пам'яті, але Жинь не дозволяла йому затримуватися, бо починала тонути, і позбутися цього відчуття могла, лише випаливши його зсередини.
Значно легше було зосередитися на гніві Крізь спантеличену скорботу чітко пробивалась одна-єдина думка: бій ще не скінчився. Призахідна республіка хоче її смерті і вже йде по неї.
Жинь уже не мріяла про смерть Неджі. Тепер це прагнення здавалося їй таким дріб'язковим, а думка про його поламане тіло вже зовсім не тішила Вона мала шанс знищити його і не скористалася ним.
Ні, Неджа їй не ворог, а лише одна з численних маріонеток. Тепер Жинь збагнула, що її війна не громадянська, а світова. І якщо вона хоче миру — справжнього, тривалого, — то мусить покінчити із заходом.
За два тижні дорога до Тікані перетворилася на мозаїку людських страждань.
Жинь не знала, чого очікувала, коли входила на південь. Точно не радісних криків звільнених — вона була не настільки наївною. Вона знала, що на ній лежить відповідальність за зруйновані міста, понівечені роками постійної війни. Знала, що зрештою їй таки доведеться зіткнутися з проблемами масового переселення, занепаду сільського господарства, голодом і бандитизмом, але відсувала їх на задній план свідомості, вважаючи значно нагальнішою проблему неминучого нападу призахідників.
Але коли вони побачили все на власні очі, ігнорувати це стало значно важче.
Південна армія тільки-но перетнула кордон провінції Півня, коли біля дороги їх почали зустрічати прохачі. Схоже, селами розлетілися чутки про повернення Жинь, і коли її колона ввійшла в саме серце півдня, всюди почали з'являтися величезні натовпи.
Але в цій мандрівці Жинь не зустріла тих, хто вітав її. Натомість вона на власні очі побачила наслідки своєї громадянської війни.
Перше зіткнення з голодом приголомшило. Вона бачила тіла майже всіх видів пошкоджень: обгорілі, розчленовані, розсічені, роздуті. Але ще ніколи не була свідком такого страшного голоду. Тіла, що підходили до її фургону, —
— Зупинися! — наказала вона візникові.
Той стурбовано глянув на натовп:
— Генерале...
— Я сказала
Він смикнув віжки, зупиняючи коней. Жинь вилізла з фургона.
Вихудлі цивільні почали збиратися навколо неї. Вона відчула раптовий спалах страху: їх було так багато, а їхні обличчя здавалися такими неприродно порожніми й були так сильно обліплені брудом, що люди скидалися на почвар, — але швидко відтіснила його вглиб свідомості. Це не почвари, а її народ. Вони страждають через її війну. І потребують її допомоги.
— Ось, — сказала вона, витягуючи з кишені смужку в'яленого м'яса.
Озираючись назад, вона мала б розуміти, як нерозумно пропонувати їжу натовпу голодних людей, якщо харчу в неї замало, щоб нагодувати всіх.
Вона не думала Бачила стражденний, гризучий голод і хотіла полегшити його. Вона не очікувала, що вони кинуться бігти, відштовхуючи одне одного на землю, босими ногами ламаючи крихкі кістки, ринувшись уперед. За мить до неї тяглися десятки рук, і вона була така приголомшена, що впустила м'ясо і позадкувала.
Люди накинулися на їжу, немов акули.
Налякана й присоромлена власним жахом, Жинь залізла назад у фургон.
Не ставлячи запитань, візник підхльоснув коней. Фургон смикнуло від швидкого руху. Змучені голодом тіла не пішли слідом.
Із шаленим калатанням у грудях Жинь підтягла коліна до грудей і проковтнула бажання виблювати.
Вона відчула на собі погляд Кітая. Не посміла глянути йому у вічі. Але він був милостивим і нічого не сказав. Коли вони зупинилися того дня на вечерю, їжа смакувала їм, наче попіл.
Юрби прохачів на узбіччі стали щоденним видовищем, коли вони наблизилися до Тікані. Фургони не зупинялися, вони не роздавали їжу в простягнуті руки, бо й у самих запаси харчів були вкрай обмежені. Вони мали якраз вдосталь мішків із зерном і рисом, щоб прогодувати армію три місяці, їм нічим було поділитися. Солдати навчилися крокувати, дивлячись лише вперед, мов і не бачили й не чули прохачів. Але юрби однаково тиснули, простягаючи руки й бурмочучи благання тремтливим шепотінням, бо не мали сил кричати.
На дітей дивитися було найважче, їхні тіла спотворені найбільше. У них були такі роздуті животи, що вони здавалися вагітними, а інші частини тіла зробилися завтовшки з очеретину. Голови гойдалися на тоненьких шиях, немов у дерев'яних іграшок, які Жинь колись бачила на базарі. Єдине, що в них не зсохлося, — очі Прохальні, сумовиті очі виступали з висохлого черепа, ніби, якщо забрати кінцівки, від них лишаться тільки розпачливі погляди.
Поступово завдяки численним розмовам зі змученими голодом селянами, які ще мали сили говорити, Жинь і Кітай склали повну картину того, наскільки серйозний голод охопив південь.
Ішлося не просто про неврожайний рік. Їжі не було зовсім. Першим зникло свіже м'ясо, потім спеції та сіль. Зерна вистачило ще на декілька місяців, а потім голодні селяни перейшли на все, що могло здатися поживним: полову, кору, комах, падло, корінці й дикі трави. Дехто навіть почав виловлювати зелене жабуриння зі ставків заради білків, що містились у водоростях. А дехто вирощував планктон у діжках з власною сечею.
Найгірше було те, що Жинь не могла списати це на жорстокість ворога. Ці жахливі тіла були спотворені не внаслідок тортур. Голод не був провиною солдатів Федерації: крокуючи півднем, вони різали й палили, але не в тому масштабі, щоб спричинити аж такий голод. Причина крилася не в республіканцях чи призахідниках. Виною всьому були лише паскудні, дуже паскудні результати тривалої громадянської війни, того, що сталося, коли вся країна погрузла у втраті робочої сили і масових переселеннях, бо ж безпечно не було ніде.
Усі просто робили все можливе, щоб вижити, а це означало, що ніхто не сіяв. Через пів року не стало чого їсти.
І Жинь не мала що їм дати.
З їхніх обурених поглядів вона знала: їм відомо, що вона притримує харчі для себе. Вона змушувала себе відвертатися. Це було неважко, з огляду на страждання. Для цього вона не потребувала виняткової сили духу. Потрібна була лише постійна, безнадійна відкритість.
Вона вже бачила такий відчай. Пам'ятала, як вони повільно пливли Мужвеєм до Лусаня на «Нещадному», військовому кораблі Вейсжі, споглядаючи біля поруччя натовпи переселенців на болотистих берегах, де колись були їхні села. Вони дивилися, як Воєначальник Дракона — багатий, могутній, впливовий Воєначальник Дракона — пливе, не кинувши їм і срібняка. Тоді бездушність Вейсжі її приголомшила.
А Неджа виправдовував батькове рішення. «Срібло їм не допоможе, — сказав він їй. — Вони нічого не зможуть за нього купити Найкраще, що ми можемо зробити для цих біженців, — це досягти Лусаня і вбити жінку, яка розпалила війну, внаслідок якої вони тут опинилися».
Тоді така логіка здалася їй вкрай холодною і байдужою, безсердечною, порівняно з реальними свідченнями страждань у неї перед очима.
Але тепер, коли Жинь і сама опинилася на місці Вейсжі, вона зрозуміла його міркування. Глибоко вкорінені проблеми не можна розв'язати тимчасовими рішеннями. Вона не може дозволити, щоб кожна схожа на скелет дитина відволікала її, якщо остаточна причина їхніх страждань така очевидна і досі чатує десь там.
Жинь втішала себе і своїх солдатів нагадуванням, що довго так не триватиме. Вона це виправить, уже скоро все виправить. Вона нагадувала собі про це щоразу, коли бачила ще одне вихудле, кістляве обличчя, бо лише так могла стерпіти натовпи південців, які помирають, і не спорожнити свої фургони з харчем.
Просто треба протриматися ще трохи.
Це стало мантрою, єдиним, що могло зміцнити її витримку. Ще трохи, і вона закінчить цю війну. Вона підкорить захід. А потім вони матимуть стільки мішків золотого, сяйливого зерна, скільки захочуть. Матимуть так багато зерна, що давитимуться ним.
— Жинь, — Кітай поштурхав її в плече.
Вона заворушилася:
— Гм-м?
Був білий день, але вона заснула, заколисана ритмічним погойдуванням фургона їхній похід тривав уже чотири тижні, й тепер на останньому відрізку від порожньої монотонності, годин мовчання й урізаного харчування її очі заплющувалися щоразу, коли вона не чергувала.
— Поглянь, — показав він. — Он там.
Вона сіла, потерла очі й примружилася.
На горизонті з'являлися ряди за рядами багрянцю. Спершу їй здалося, що це гра світла, але потім вони під'їхали ближче й стало очевидно, що дивовижне червоне сяйво, яке вкриває поле, — це не відображення сонця на заході, а багатий відтінок цвіту.
Макові квіти буяли скрізь навколо Тікані.
У Жинь відвисла щелепа.
— Що за...
— Фігня, — озвався Кітай. — Люта фігня.
Жинь вистрибнула з фургона й кинулася бігти.
До поля вона дісталася за лічені хвилини. Квіти були вищі за будь-які, що вона бачила, й сягали їй майже пояса. Вона взяла одну квітку в долоню, заплющила очі й глибоко вдихнула.
Безрозсудний захват заполонив чуття.
Вона ще мала ось це. Інше — байдуже. Зрада Венки, її вороги в Арлоні, насильство, що роздирає країну, — ніщо не мало значення. Все інше може зникнути, але вона однаково матиме ці поля, бо зможе обміняти їх у Моаґ. Колись, місяці тому, Моаґ сказала їй, що це і є рідке золото, потрібне їй, щоб отримати призахідницькі ресурси.
Ті поля варті вдесятеро більше, ніж усі скарби Арлона. Ті поля врятують її країну.
Вона впала навколішки, притулившись чолом до колін, і засміялася.
— Не розумію, — Кітай став поруч. — Хто...
— Вони слухали, — пробурмотіла вона. — Вони знали.
Жинь стиснула його руку і підвела до пласких, непоказних обрисів селища на горизонті.
Біля воріт збирався натовп. Вони бачили, що вона вже близько, і вийшли її привітати.
— Я тут, — сказала вона їм.
А потім, оскільки вони не могли її почути з такої відстані, вона випустила полум'я: величезного, хвилеподібного фенікса, який повільно розгорнув крила, переливаючись у блакитному небі, щоб довести: вона повернулася.
Попри всі ймовірності, Тікані вижило. Попри голод і бомбування, чимало мешканців залишилися, значною мірою тому, що їм більше не було куди йти. З плином часу селище стало центром власного вулика, коли жителі з менших зруйнованих сіл переходили з пожитками й припасами, завантаженими на вози, оселитися в сусідньому, і те розросталося до розмірів містечка. Голод не вдарив по Тікані так, як по інших частинах Імперії. Під час окупації муґенці запаслися неймовірною кількістю рису, і вцілілі мешканці селища розважливо розподіляли його місяцями.
Жинь де-факто дізналася від місцевої влади, що рішення посіяти опіум було ухвалене після Неджиного бомбування. Зернові не надто добре росли в провінції Тікані, на відміну від опіумних квітів, а мак у такій кількості в країні, де всім потрібен рятунок від болю, — на вагу золота.
Вони знали, що вона повернеться. Знали, що їй знадобиться важіль впливу. Від Тікані найменше з-поміж усіх місць можна було чекати, що воно не втратить віри й поставить своє майбутнє на перемогу Жинь.
Тепер вона стояла перед гуртом селян на міській площі — кількома тисячами худорлявих облич, які передавали їй ключі до останнього етапу війни, — й любила їх аж до сліз.
— Перемога в цій війні — за нами, — мовила вона.
Жинь споглядала море облич, оцінювала їхню реакцію. У горлі пересохло. Вона відкашлялась, але грудка нікуди не зникла, важко тиснучи на підготовлені слова.
— Юний маршал утік, і то не абикуди, а на Мертвий острів, — промовила вона. — Він знає, що на нікарських землях більше не буде в безпеці. Консорціум втратив віру в Республіку і за крок до того, щоб повністю відступити. Нам лише потрібно дати їм останній поштовх до цього. Ми просто... просто маємо протриматися ще трохи.
Вона мимовільно зглитнула, а потім закашлялася. Її слова пливли, ніякові й невпевнені, в сухому повітрі.
Вона нервувалася. Чому так сильно? У цьому не було нічого нового. Вона вже виступала перед громадами. Викрикувала образи про Вейсжу й Республіку під схвальні крики тисяч людей. Колись вона довела натовп до такого шаленства, що він розірвав людину голіруч, і тоді слова зривалися з язика так легко.
Але в Тікані навіть повітря здавалось інакшим, не зарядженим п'янким захватом бою чи ненависті, а мертвим від виснаження.
Вона кліпнула. Це неправильно. Вона повернулася додому, зверталася до людей, які пішли за нею до пекла і назад, до селян, які заради неї перетворили поля на багрянець. Заради неї. Вони вважали її божеством. Обожнювали її. Заради них вона винищила муґенців, заради них підкорила Арлон.
Але чому ж тоді вона почувається такою ошуканкою?
Вона знову відкашлялася. Спробувала вкласти в свої слова трохи сили:
— Ця війна...
Хтось із натовпу перебив її криком:
— Я думав, ми перемогли в цій війні!
Приголомшена, Жинь замовкла. Раніше її не перебивали.
Вона ковзала поглядом по площі і не могла знайти джерело голосу. Він міг належати будь-кому з цих облич — усі вони були однаково черстві, однаково обурені. Здавалося, вони погоджувалися з мовцем.
Вона відчула раптовий спалах нетерплячки. Невже вони не усвідомлюють загрози? Невже їх тут не було, коли Неджа скинув сотні тонн вибухівки на неозброєних цивільних, які лише святкували?
— Перемир'я немає, — сказала вона. — Призахідники досі намагаються мене вбити. Вони спостерігають з небес, чекаючи нашої невдачі й сподіваючись на нагоду розбити нас одним ударом. Те, що станеться далі, буде великим випробуванням для нікарського народу. Якщо ми скористаємося цим шансом, то матимемо майбутнє. Призахідники слабкі, непідготовлені і нажахані тим, що ми зробили в Арлоні. Лише підтримайте мене в цій останній сутичці...
— До біса призахідників! — крикнув інший голос. — Спершу нагодуй нас!
Жинь знала, що гарний лідер не відповідає юрбі. Лідер вищий за якихось там зухвальців, а відповідаючи на такі запитання, вона лише даруватиме їм незаслужене визнання.
Жинь повернулася до того, на чому закінчила, намагаючись висловити думку до кінця:
— Цей опіум стане паливом...
Вона не договорила. Натовп вибухнув галасом. Спершу здалося, що це знову просто зухвальство, але потім почувся брязкіт сталі, а за ним — нова хвиля криків, що гучнішала й розходилася.
— Злазь звідти! — Кітай схопив її за зап'ясток і стягнув зі сцени.
Вона опиралася лише мить, збентежено глянувши на натовп, але люди вже не звертали на неї уваги. Вони всі повернулися до джерела неспокою, що розходилося, наче крапля чорнила у воді, розгортаючись хмарою хаосу, який затягував усіх поблизу.
Кітай смикнув сильніше:
— Тобі треба забратися звідси.
— Зачекай! — Її долоня була гаряча, готова випустити полум'я, хоча Жинь і гадки не мала, що збирається робити. У кого цілитись? У натовп? У свій
— Ти нічим тут не зарадиш, — він квапливо потяг її подалі від заколоту.
Тепер люди кричали. Жинь озирнулася через плече й побачила, як у повітрі блискає зброя, тіла падають, метаються списи, а руків'я мечів вдаряють об незахищену плоть.
— Зараз — нічим, — додав він.
— Та що це за хрінь з ними? — вимогливо запитала Жинь.
Вони відступили до генеральського комплексу, де вона була в безпеці й не на видноті і де їх не могли підслухати, а солдати тим часом закінчували наводити лад на площі. Її приголомшення вивітрилося. Тепер вона була просто зла,
— Вони виснажені, — тихо промовив Кітай. — І голодні. Вони думали, що війна закінчилась і ти повернулася з трофеями. Навіть не підозрювали, що ти збираєшся втягти їх у ще одне протистояння.
— Чому ж усі вважають, що війна скінчилася? — Жинь у розпачі заламувала пальці. — Невже я єдина, хто має очі?
Отак почуваються матері, коли їхні діти починають істерити? З чистої, зараза,
— Призахідники мали рацію! — випалила вона. — Вони довбані вівці Усі.
Не дивно, що Петра вважала нікарців меншовартісними. Тепер Жинь це розуміла. Не дивно, що Тріада правила таким чином, з кривавими ріками й безжальною сталлю. Як ще підбурити маси, якщо не страхом?
Як нікарці можуть бути такими короткозорими? На кону стоять не лише їхні шлунки. Вони опиняться на межі чогось значно більшого, аніж повноцінна вечеря, якщо просто
— Вони не вівці Звичайні люди, Жинь. І вони втомилися страждати. Вони просто хочуть, щоб це скінчилося.
— Я також! І я пропоную їм таку можливість! Чого вони від нас хочуть? — вимогливо поцікавилася вона. — Щоб ми почепили мечі на стінку, відклали щити й чекали, доки нас переб'ють у власних ліжках? Скажи мені, Кітаю, вони справді
Спробуй зрозуміти, — спокійно промовив він. — Важко вважати головною загрозою ворога, якого не бачиш.
Жинь пхикнула:
— Якщо для них усе й справді так, то вони не заслуговують на життя.
Не варто було цього говорити. Щойно слова злетіли з язика, вона збагнула, що помилялася. Вона говорила не від гніву, а від паніки, від крижаного страху, що стискав усі нутрощі.
Усе розвалювалося. Тікані мало стати твердинею її опору, базою, з якої вона розпочне останній наступ на захід. Символічно, географічно Тікані та його мешканці були їй
«Тебе або боятимуться, або любитимуть, — колись сказала їй Дадзі. — Але не дозволяй їм єдиного — зневажати тебе. Тоді нічого не матимеш. Тоді ти програла».
Ні. Ні. Вона притисла долоню до чола, намагаючись сповільнити дихання. Це лише тимчасова заминка, вона ще не програла. Вона спробувала нагадати собі про всі активи, які мала: Моаґ, опіумні поля, чималий резерв військ по всій Імперії, хай навіть їм ще треба пройти підготовку. Вона мала фінансові ресурси всієї країни, просто треба вилучити їх. І в неї ще ж є
Чому ж вона почувається так, ніби перебуває за крок від поразки?
Її війська голодують, маса ненавидить її, а серед наближених повно шпигунів, про яких вона не знає. І Неджа глузує з неї на кожному кроці, провертаючи свій ніж там, де болить найдужче. Її режим, хитка споруда, яку вони вибудували в Арлоні, тріщить по швах, і їй бракує сили тримати все вкупі.
— Генерале?
Вона різко обернулася:
— Що?
Помічник був наляканий. Його рот розкрився декілька разів, але звуку так і не було.
— Кажи вже! — випалила Жинь.
Широко розплющені очі кліпнули. У горлі йому забулькотіло. А коли він нарешті заговорив, голос був таким боязким хрипінням, що Жинь змусила його повторити сказане двічі, аж доки нарешті розчула все як слід:
— Поля, генерале. Вони горять.
Жинь знадобилося кілька довгих секунд, щоб збагнути, що вона не спить і що червоні хмари на віддалі, які до нереальності яскраво сяють на тлі безмісячного неба, насправді не ілюзія.
Опіумні поля охопило полум'я.
Жар наростав, поки вона спостерігала, і здіймався зі страхітливою швидкістю. За лічені секунди вогонь перекинувся на всі поля. І Жинь могла лише стояти, широко розплющивши очі й силкуючись осягнути те, що бачила перед собою, — знищення її єдиного козиря.
Немовби в тумані вона чула, як Кітай віддає накази, закликаючи евакуювати всіх із хатин неподалік полів. Краєм ока бачила навколо себе метушливий рух, коли солдати почали діяти, шикуючись вервечкою від джерел, щоб передавати відра з водою.
Вона не могла рухатися. Ноги немовби приросли до землі А навіть якби могла, що зробила б? Ще одне відро з водою не допоможе. Всіх клятих відер у Тікані було б замало. Жар випалив уже понад половину полів, а вода лише здіймалася парою, зливаючись із хмарами диму, що тепер клубочилися на горизонті.
Вона не могла прикликати бога, щоб це зупинити. Фенікс може лише розпалювати полум'я. Але не загасити.
Вона знала, що ті поля не могли спалахнути випадково. Ні, випадкові пожежі починаються з одного джерела, а цей вогонь мав їх декілька — щонайменше три точки загоряння, чий радіус поступово сходився, коли полум'я розгоралося дедалі ширше.
Це зробив Неджа.
Це саботаж, а винні давно зникли в пітьмі.
«Це ти привела їх сюди, — промовив Алтанів голос. — Це ти привела їх у своїй колоні, бо не змогла викорінити шпигунів, і це ти показала їм, куди саме завдати удару».
Хвиля відчаю накрила її з такою силою, що це здалося майже кумедним. Бо звісно ж, бляха, звісно ж, наприкінці, коли все звелося до єдиної надії, вона втратила і її. Це не була несподіванка, а просто кульмінація низки невдач, які почалися з моменту окупації Арлона і закручувалися спіраллю, коли вона й не помічала Раптовий, непередбачуваний поворот колеса фортуни, завдяки якому вона перед тим виборола південь.
Вона не могла зупинити це. Не могла виправити.
Їй лишалося тільки дивитись. І якась хвора, відчайдушна частина її хотіла дивитися, знаходячи порочну радість у тому, як квіти марніли й осипалися попелом, бо тепер їй хотілося перевірити, як далеко зайде безнадія. А ще тому, що руйнування було приємним — безпричинне стирання життя й надії здавалося приємним, навіть якщо надія, що розвіювалася з димом, — її власна.
— Поговори з Республікою, — сказав Кітай.
Вони були самі, вдвох у кабінеті. Усіх помічників і вартових відіслали, щоб ті не чули їхньої розмови. Усім кортіло відповідей, наказів і гарантій, а Жинь нічого не могла їм дати. Спалені поля стали останнім ударом. Тепер Жинь не мала ні плану, ні допомоги і запропонувати своїм людям їй було нічого. Вони з Кітаєм мусять якось це вирішити й не вийдуть з кімнати, доки не знайдуть вихід.
Але, на її подив, першою його пропозицією було здатися.
З того, як він сказав, це здавалося неминучим висновком. Немовби він знав, що так і буде, знав ще місяці тому і лише тепер потурбувався їй про це повідомити.
— Ні, — сказала вона. — Нізащо.
— Жинь, та годі...
— Цього вони й хочуть.
— Звісно, хочуть! Неджа пропонує допомогу харчами. Від початку пропонував. Ми мусимо погодитися.
— Ти працюєш на них? — вимогливо запитала вона.
Він відсахнувся:
— Ні... Що ти...
— Я знала Бляха, я так і знала.
Це пояснювало все: чому він загнав її в болото бездумних, виснажливих завдань в Арлоні, чому постійно відволікав від військового фронту, чому так охоче ігнорував неприховану загрозу в безперервних листах від Неджі.
— Спершу Венка, а тепер і ти? То он воно як?
— Жинь, це...
— Не називай мене божевільною.
— Ти і є
Вона розтулила рота, щоб відповісти, але він перебив її, виставивши перед її обличчям долоню, немовби вона була неслухняною дитиною:
— Ми маємо справу з голодом, не з чимось циклічним, не з чимось, що можемо перечекати, а з найгіршим голодом у сучасній історії. У всій країні не лишилось ні фіга, ні зернини, бо Дадзі отруїла половину півдня, а в центральній частині були заклопотані порятунком власних життів і не обробляли поля. Наші річки розлились, у нас видалася неприродно холодна й суха зима, що зменшила сезон вирощування зернових, а тому тим, хто бодай намагався щось вирощувати, стало вдвічі тяжче.
Коли він говорив, його дихання стало нерівним. Він випльовував слова з такою швидкістю, що Жинь заледве розуміла їх.
— Жодних споруд для зрошування чи контролю повеней. Ніхто не наглядає за зерносховищами, тож якщо вони ще існують, дотепер їх розграбували. У нас немає важелів впливу, немає запасних варіантів, немає грошей, нічого...
— То ми битимемося за це, — сказала вона. — Ми
— Це божевілля.
— Божевілля? Божевіллям буде дати їм те, чого вони хочуть. Ми не можемо зупинитися на цьому, ми не можемо просто все віддати їм, ми не можемо дозволити їм перемогти...
—
— А ти себе? Ти хочеш здатися!
— Не хочу, — сказав він. — Але це єдиний варіант, що в нас лишився. Люди голодують.
Вона заледве стримала крик.
Усе не так мало піти. Вона перемогла. Таж перемогла, блін, захопила Неджине місто, знищила своїх ворогів, завоювала нікарський південь, вона
Раптом її лють розвіялася. Вона не могла злитися на Кітая: якщо вона кричатиме на нього, це не змінить фактів.
— Вони не можуть зробити цього зі мною, — отупіло промовила вона. — Я мала перемогти.
— Ти й перемогла, — сумно відповів він. — Уся країна твоя. От тільки, будь ласка, не губи її через свою гордість.
— Але ми збиралися перебудувати цей світ, — сказала вона.
Вона вимовила ці слова, й вони прозвучали жалібно, немов дитяча фантазія. Але саме так вона й почувалася, саме в це й вірила, бо інакше заради якого біса все це було?
— Ми мали стати вільними. Збиралися
— І ти ще можеш це зробити, — наполягав він. — Поглянь на все зроблене. Де ми опинилися. Ми збудували цілу націю, Жинь. Не можна дати їй зруйнуватися.
— Але вони прийдуть по нас..
— Обіцяю, не прийдуть, — він обхопив її обличчя долонями. — Поглянь на мене. Неджа розбитий. У ньому не лишилося спротиву. Він хоче того, чого й усі ми: перестати вбивати власний народ. Ми ще можемо мати світ, за який воювали. Хіба не бачиш? Він так близько, просто на обрії. Буде незалежний південь, буде світ без війни, і для цього тобі лише треба
Але не за такий світ вона воювала, подумала Жинь. У тому світі, заради якого вона боролася, головна вона і лише вона.
— Ми сказали людям, що вони будуть вільними, — розпачливо промовила вона. — Ми перемогли.
— Співпрацювати не означає вклонятися.
Жинь пхикнула.
— Це майже те саме.
— Це довгий шлях до звільнення, — заперечив він. — І не так легко, як палити ворогів. Жинь, ми перемогли в нашій війні. Ми недарма пролили ріки крові Але ідеологічна чистота — це бойовий клич, а не надійна основа для згуртованої країни. Нація нічого не важить, якщо не може забезпечити своїх людей. Ти маєш діяти так, як краще для них. Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся.
Ні, в цьому він помилявся. Жинь
Теардза мала вбити Червоного Імператора Ханелай мала вбити Дзяна, коли ще був шанс Але вони не змогли зашкодити тим, кого любили.
А Жинь може вбити кого завгодно.
Вона може скинути кайдани з країни. Може досягти успіху там, де всі інші зазнавали поразки, бо лише вона готова заплатити цю ціну.
Вона думала, що й Кітай розуміє необхідну жертву. Думала, що він як ніхто інший знає, чого вимагає перемога.
Але якщо вона помилилася — якщо він занадто слабкий, щоб осягнути цю революцію, — то вона зробить усе сама.
— Жинь?
Вона кліпнула.
— Що?
— Скажи мені, що й ти це бачиш, — він стиснув її плечі. — Будь ласка, Жинь. Скажи, що ти розумієш.
У його голосі чувся такий відчай.
Вона зазирнула йому в очі й не впізнала людини, яку в них побачила.
Це був не Кітай. Це був хтось слабкий, легковірний і зіпсований.
Вона його втратила Коли він став їй ворогом? Вона не помітила як це сталося, але тепер усе стало очевидним. Він міг відвернутися від неї в Арабаку. Міг планувати, що врешті зрадить її, ще відколи вони вийшли з Арлона Він міг увесь цей час працювати проти неї, стримуючи її, не дозволяючи горіти так яскраво, як вона могла б. Він від початку міг бути заодно з Неджею.
Лише в одному вона була впевнена Кітай більше не з нею. І якщо вона не може повернути його, то решту мусить робити сама.
— Будь ласка, Жинь, — спонукав він. —
Вона вагалася, обачно підбираючи слова, перш ніж відповісти.
Треба діяти розумно. Не можна допустити, щоб він зрозумів, що вона бачить його наскрізь.
Якою була б правдоподібна брехня? Вона не може просто погодитися. Він збагне, що вона прикидається, — вона нізащо так легко не поступилася б щодо цього.
Треба вдати вразливість. Зробити так, аби він повірив, що для неї це важкий вибір, що вона зламана, якою він і хотів її бачити.
Я просто... — вона дозволила своєму голосу тремтіти. Широко розплющила очі, щоб Кітай подумав, наче вона налякана, а не норовлива. Кітай повірить. Кітай, щоб його, завжди хотів бачити в людях найкраще, а це означає, що він купиться на що завгодно. — Мені страшно, що я не зможу повернутися.
Він ближче пригорнув її до себе. Вона заледве спромоглася не зіщулюватися від його обіймів.
— Повернешся. Я приведу тебе назад. Ми в цьому разом, ми зв'язані...
Жинь розплакалась. І в цьому їй не довелося прикидатися.
— Добре, — прошепотіла вона. — Добре.
— Дякую.
Він стиснув її міцніше. Вона відповіла йому тим самим, притискаючись головою до його грудей, а її розум тим часом шалено працював, розмірковуючи, що робити далі.
Якщо вона не може розраховувати на своїх людей, не може покластися навіть на Кітая, треба покінчити з усім самій. Вона мала єдиного потрібного їй союзника — бога, здатного поховати цілі країни А якщо Кітай спробує завадити, вона просто його зламає.
Вона знала, що їй це під силу. Завжди знала ще від того дня, коли вони стояли навколішки перед Сожцань Сіжею і сплітали свої душі Тоді вона могла його стерти. І майже стерла, адже просто була значно сильнішою. Вона стрималася лише тому, що любила його.
І досі любила. І ніколи не перестане. Але це не мало значення.
«Ти відвернувся від мене, — подумала вона, коли він полегшено схлипував їй у плече. — Думав, що зможеш обманути мене, але я знаю твою душу. І якщо ти не зі мною, то я спалю й тебе».
Неджа мав зустрітися з ними сам через три тижні на Спірі. Без охорони, без делегатів, без загонів напоготові і без призахідників. Жинь і Кітай представлятимуть Нікань, а Неджа говоритиме віл імені Республіки та Консорціуму. Якщо Жинь помітить бодай натяк на ще чиюсь присутність на острові, припиненню вогню кінець.
Таких умов вона зажадала в першій і єдиній відповіді на листи Неджі Вона була приголомшена, коли він та Консорціум погодилися без зайвих питань.
Але призахідники не розуміли сили, прихованої під пісками Мертвого острова Вони думали, що нікарські забобони — це продукт слабкого, нецивілізованого розуму, що її контроль над вогнем не більше ніж спалах Хаосу. Вони не могли знати, що в Спірі закарбовані історія та кров, сила тисяч мстивих мерців, які чатують у кожному його куточку.
У світі існують місця, де кордони між богами і смертними тоншають, колись сказав їй Чаґхань. Де реальність розмивається, де боги стають майже матеріальними.
Спірлійці зробили одне з таких місць своєю домівкою, оселившись на межі смертності і божевілля, а Фенікс карав їх і благословляв водночас.
Спадок Мертвого острова був у крові Жинь. І вона поверталася додому, щоб завершити почате, щоб довести помсту до кінця. Коли вона повернеться на острів, то опиниться в священній обителі Фенікса, на крок ближче до божественності.
Колись вона вже знищила з того острова цілу націю. І не вагаючись зробить це знову.
Вони перетнули канал у рибальському човнику. Жинь сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і тремтіла від океанського бризу, а Кітай метушився біля вітрил. Вони не розмовляли. Нічого було казати. Усе покотилося в прірву тієї ночі, коли в Тікані горіли поля, і тепер між ними запала тиха, виснажена смиренність. Співчуття й підбадьорювання тут не зарадили б. Жинь знала, що станеться далі, а Кітай думав, що знає. Їм лишалося тільки чекати.
Коли Мертвий острів з'явився на горизонті сірим, попелястим курганом, який спершу не можна було вирізнити в тумані, Кітай потягнувся і потер великим пальцем її зап'ясток.
— Усе буде гаразд, — пробурмотів він. — Ми все виправимо.
Вона натягнуто йому всміхнулась і, нічого не сказавши, відвернулася обличчям до острова.
Коли їхній човен вийшов на мілину, Неджа чекав на пляжі. Було не схоже, що він має зброю, та й неважливо. Жоден із них не був далеко від своєї армії. Військо Жинь чекало на кораблях на узбережжі провінції Змії, наставивши підзорні труби на горизонт, вичікуючи перших проблисків її полум'яного сигналу. Вона припускала, що підкріплення Неджі робить те саме.
Ні, розраховувала на це.
— Боїшся? — поцікавилася вона, ступивши на пісок.
Він відсторонено їй усміхнувся:
— Ти ж знаєш, я не можу померти.
— Ми намагаємося домовитися тут про мир. — Кітай перекинув якір через борт човна, а потім вийшов за Жинь на берег. — Не починаймо з погроз смертю, згода?
— Слушно. — Неджа жестом обвів пляж, де Жинь побачила підготовлені три стільці та квадратний чайний столик із чорнилом, пензлями й чистим пергаментом. — Після вас.
Пляжем вони йшли мовчки. Жинь мимоволі потайки глипала на Неджу, йдучи поруч із ним.
Втомлений, Неджа досі поводився як генерал Плечі, як завжди, розпрямлені, а голос жодного разу не затремтів. Але все ж усе в ньому було ніби менше, схудле, змарніле. Пошрамований рот, колись вигнутий в один бік у презирливій посмішці, тепер немовби зімкнувся у виразі болю.
Вона очікувала, що пін глузуватиме з неї, насміхатиметься через їхню капітуляцію, але було не схоже, щоб це його тішило. Він був виснажений. Схожий на людину, яка хоче померти.
Вони відсунули стільці й сіли. Жинь мало не засміялася, коли передусім Неджа ввічливо й зосереджено налив кожному повну чашку гарячого чаю. Це додало якоїсь урочистості, нормальності перемовинам, що стали можливими після океану крові.
Ані вона, ані Кітай не торкнулися чашок. Неджа випив свою одним ковтком.
— Що ж, — він вмочив пензель у чорнило й заніс його над пергаментом. — З чого почнемо?
— Озвуч нам їхні остаточні умови, — попросила Жинь.
Неджа завагався. Він не чекав, що вона одразу перейде до справи.
— Ти про...
— Викладай усе як є, — сказала вона. — Перелічи все потрібне, щоб призахідники відчепилися. Ми сюди не заради ігор прийшли. Просто скажи, чого нам це коштуватиме.
— Як забажаєш. — Він прочистив горло. У нього не було паперів, в які можна зазирнути, він знав напам'ять усе, чого хотіли призахідники. — Консорціум готовий відкликати свої війська за умови підписання перемир'я, а також надасть достатню кількість зерна, сушеного м'яса та крохмалю, щоб країна змогла дожити до наступного врожаю.
— Велика Черепахо! — видихнув Кітай. — Дякую...
Жинь перебила його:
— А що натомість?
— По-перше, повна амністія всім солдатам і командирам, пов'язаним із Республікою, — відповів Неджа. — Вам це також на користь. Вам потрібні люди, щоб підтримувати функціонування країни Дозвольте їм повернутися додому, гарантувавши безпеку, і вони працюватимуть на вас За це я ручуся. По-друге, Консорціум хоче визначити договірні порти — щонайменше по одному в кожній провінції, що має вихід до океану. По-третє, вони бажають повернути собі місіонерські привілеї. Сірий орден здійснюватиме прозелітизм, маючи імунітет, і кожного, хто посміє бодай пальцем торкнутися їх, висилатимуть до Призахідної республіки для визначення покарання.
А що зі мною? — наполягала вона.
Він простягнув руки. Золоті браслети яскраво виблискували навколо світлої шкіри, здертої до живого. Зблизька стало ясно, що вони ідеально припасовані до товщини його зап'ястків. Вона не знала, чи він їх колись знімає і чи взагалі може зняти.
— Ти одягнеш ось це. І більше ніколи не прикликатимеш Фенікса. Ти не передаватимеш свої знання про те, як працює шаманізм, у будь-якій формі жодній живій душі, а також співпрацюватимеш у відстеженні всіх у Нікані, кого підозрюватимуть в обізнаності про Пантеон. Ти зможеш вільно жити на півдні — навіть правити, якщо захочеш, — доки лишатимешся корисною.
— Корисною в чому? — запитав Кітай.
Неджа зглитнув:
— У тому ж, що і я.
На стіл опустилася гнітюча тиша Неджа не дивився їм у вічі. Але й очей не опустив — він дивився просто перед собою, так само розправивши плечі, приймаючи їхню жалість із мовчазним викликом, коли вони глянули на його браслети.
— Чому? — нарешті запитала Жинь.
Вона не зуміла приховати надламу в голосі. Їй раптом стало нестерпно бачити ці браслети. Хотілося зірвати їх з його зап'ястків, накрити рукавами — та що завгодно, аби лишень вони зникли.
— Неджа, ну якого біса..
— Бо в них уся сила, — тихо сказав він. — Бо це досі саме так.
Приголомшена, вона похитала головою:
— Невже в тобі не лишилося гордості?
— Йдеться не про гордість, — він прибрав руки. — А про жертву. Я обрав призахідників, бо розумію, що вони випереджають нас у всіх можливих аспектах навіть не на десятиліття, а на
— Саме в ціні ми й різні, — холодно сказала вона.
— Жинь, ти бачила лише один їхній бік. Бачила їх у найгіршому вияві, але разом із тим ти відстоюєш усе, чого вони не стерплять. А якби це було не так? Я знаю, вони зверхні. Знаю, вони не вважають нас людьми. Я знаю... — У нього запульсувала жилка на горлі. Він відкашлявся. — Знаю глибину їхньої жорстокості. Але вони захотіли співпрацювати зі мною. І наблизилися до того, щоб мене поважати. І якби я просто...
— І що для цього треба? — різко відказав Кітай. — Щоб вони тебе поважали?
Неджа не вагався:
— Ваша смерть.
У його голосі не було злості. Це була не погроза, а просто констатація факту. Неджа не зміг привезти труп Жинь, попри безліч можливостей її вбити, і саме тому позбувся народу.
Кітай ледь помітно кивнув, немовби саме такої відповіді й чекав:
— А що треба, щоб вони поважали нас?
— Вони ніколи вас не поважатимуть, — невиразно промовив Неджа. — Ніколи не бачитимуть у вас більшого, ніж подобу людини. Вони обережно працюватимуть з вами, бо бояться вас, але ви завжди будете на межі. Ви завжди муситимете вклонитися, щоб отримати бажане. Республіка мого батька була єдиним режимом, який вони охоче підтримали, і все одно вони ніколи по-справжньому мені не повірять, якщо не принесу їм ваші голови.
Жинь пхикнула.
— Тоді це глухий кут.
— Та годі Ти знаєш, що я прийшов сюди не заради цього, — він притиснув пальці до скронь. — Ти перемогла, Жинь. Справедливо. Я не заявляю прав на трон Просто намагаюся зробити це не таким болісним для всіх причетних.
— Ти такий переконаний у тому, що з мене вийде кепська правителька.
— Це не образа Я просто вважаю, що ти взагалі не зацікавлена в тому, щоб правити. Тобі немає діла до управління державою. Ти не керівник, ти солдат.
— Генерал, — виправила вона.
— Ти генерал, який рішуче стирає всіх інших з мали, — сказав він. — Ти перемогла, гаразд Ти мене розбила Але твоя роль — принаймні ця роль — скінчилася. Більше не лишилося війн, у яких ти можеш воювати.
— Ти знаєш, що це неправда.
— Це може бути правдою, — наполягав він. — Призахідна республіка не хоче війни. Війна продовжиться, якщо ти приведеш її до них. Але якщо співпрацюватимеш із ними, якщо дозволиш їм повірити, що ти не загроза, вони й не ставитимуться до тебе як до загрози. Якщо ти підеш на поступки, якщо завоюєш їхню прихильність...
— Це все маячня, — перебила вона. — Я вже чула схожу логіку. Су Дадзі почала Третю Макову війну, бо вважала, що втратити половину країни — краще, ніж втратити її всю. І що сталося потім, Неджа? Як ти дістав отой шрам на обличчі? Як ми дожили до Голінь Нїїс?
— Те, що робиш ти, — тихо сказав Неджа, — буде в тисячу разів гірше за Голінь Ніїс.
— Ні, якщо ми переможемо.
Він насторожено глянув на неї:
— Це мирні перемовини.
— Ні, — м'яко промовила вона. — Ти знаєш, що це не так.
Він примружився:
— Жинь...
Вона відштовхнула стілець і підвелася. Годі цього вдавання. Вона прийшла сюди не для того, щоб підписати мирну угоду, і він також.
— Де флот? — запитала вона.
Він напружився:
— Не розумію, про що ти.
— Клич їх, — вона дозволила полум'ю сковзнути про плечах. — Ось заради чого я прийшла А не задля цих ігор.
Кітай підвівся:
— Жинь, що ти робиш?
Вона не звернула на нього уваги.
— Клич їх, Неджа Я знаю, що вони ховаються. І ще раз я не проситиму.
Неджа перемінився на лиці. Приголомшений, він перезирнувся з Кітаєм, і вже від самої зверхності цього жесту її полум'я зробилося вдвічі вищим.
— Гаразд, — сказала вона. — Я зроблю це сама.
А потім вона повернулася до океану й випустила в небо сліпуче полум'я.
На горизонті одразу з'явився флот дирижаблів.
«Я мала рацію». Жинь відчула гарячу хвилю задоволення. Призахідникам забракло мужності сховати свої повітряні судна на Спірі — розумно, бо інакше вона їх спопелила б, — але вони тримали їх напоготові біля узбережжя провінції Змії.
Забагато як для припинення вогню з боку Неджі. Це підтверджувало всі її підозри. Призахідників не цікавив мир, як і її. Обидві сторони лише хотіли з цим покінчити. Вони прибули, щоб напасти, а вона щойно розкрила їхній блеф.
Неджа підвівся:
— Жинь, вони не...
— Брехун! — гаркнула вона. — Вони
— Це підкріплення, — сказав він. — На випадок...
— На який такий випадок? — вимогливо запитала вона. — На той випадок, якщо ти не впораєшся з завданням? Ти хотів покінчити з цим, тож покінчімо. З'ясуймо це раз і назавжди. Виставімо їхнього бога супроти мого. І погляньмо, котрий виявиться реальним.
Її маяк здійнявся ще вище, полум'яний стовп був такий сипучо-яскравий, що відкидав помаранчевий відблиск на весь берег. Флот наближався. Вони вже дісталися середини каналу, за лічені секунди будуть на Спірі.
Жинь дивилася на горизонт і чекала.
Колись вони з Кітаєм визначили максимальний радіус її дії. Відколи вони заякорилися, це завжди було п'ятдесят метрів у всіх напрямках. Їй ніколи не вдавалося вдарити далі так, щоб Кітай не зомлів і вона не втратила доступ до Фенікса.
Але зараз вона на Спірі На Спірі все змінюється.
Коли перші повітряні судна підлетіли достатньо близько, щоб можна було розгледіти гармати, вона метнула полум'я у височінь. Гармати так і не вистрілили, дирижабль почав стрімко падати в океан, наче камінь.
Решта флоту безстрашно просувалася далі.
«Ну ж бо, ближче, — у захваті думала вона. — Я розіб'ю вас усіх».
Ось воно. Настала та мить, коли вона перепише історію. Призахідницький флот зібрався в небі, немов грозові хмари, і вона знищить його за лічені хвилини. Це буде більше, аніж нищівна перемога. Це буде демонстрація сили — беззаперечна, безсумнівна демонстрація божественної влади.
А потім призахідники, яким вона дозволить вижити, втечуть, і цього разу назавжди. Вони більше не повернуться до східної півкулі. Ніколи не посміють погрожувати її народу. А коли вона зажадає золота й зерна, не насміляться відмовити.
Ось на що Спір завжди був здатний, ось що побоялася зробити королева Май'жиннень Теардза Остання спірлійська королева допустила, щоб її домівка перетворилася на острів рабів, бо вважала, що, вивільнивши Фенікса, може випалити світ. Вона мала все, але їй забракло
Жинь не повторить її помилки.
— Я не хотів цього, — туманно, крізь ревіння полум'я вона почула, як Кітай благає Неджу. — Це не те, що вона...
— Зупини її! — вигукнув Неджа.
— Не можу.
Неджа підвівся, відкинувши стілець на землю. Жинь посміхнулася. Коли він зробив випад, вона була до цього готова. Бачила, як випиналася його сорочка там, де він сховав ножа. Вона знала, що коли ініціатива на його боці, він любить завдавати удару правою рукою у верхню частину тулуба. Вона вивернулася вбік Його клинок пронизав повітря. Коли він спробував схопити її, вона віддзеркалила його рух і повалилася разом із ним додолу.
Здолати його було так легко.
Це мала б бути боротьба Неджа переважав у рукопашному бою — був вищий і важчий, його кінцівки були довші, і щоразу, коли вони билися, якщо Жинь не хитрувала, він міг притиснути її до землі самою лишень грубою силою.
Але щось було не так.
Грізних умінь не стало. Сила, швидкість — усе зникла Його удари були жорсткі й незграбні. Вона не бачила ран, але він кривився за кожного руху, мовби невидимі ножі впивалися в його плоть.
Він не прикликав Дракона.
Чому він не прикликав Дракона?
Якби Неджа більше займав її розум, вона помітила б, як золоті браслети бриньчать за кожним його рухом і як темніє шкіра навколо зап'ястків і щиколоток. Але вона про нього не думала. Він був лише перешкодою, великим, незграбним предметом, який їй треба прибрати зі свого шляху. Тієї миті Неджа був запізнілою думкою.
Її розум був у небесах, уся увага прикута до флоту.
То це так Дзян завжди почувався на полі бою, стинаючи цілі шеренги солдатів мало не самою силою думки? Різниця масштабу була немислима. Це був не бій. У цій сутичці не було боротьби, зусиль. Вона просто переписувала реальність. Вона
Її зір похитнувся, загострився, розширився. Коли вона знищила Федерацію, то була під землею, сама в кам'яному храмі, і все ж, пробудивши сплячий вулкан, вона почувалася так, немовби пролітала над архіпелагом, чудово розуміючи, що під нею — мільйони сплячих душ, які спалахують, наче сірникові голівки, а вже за мить раптово, неминуче гаснуть.
А тепер знов-таки вона бачила матеріальний світ — тонку штуку, крихку й тимчасову — очима бога. Бачила повітряні судна так детально, немовби стояла просто під ними. Бачила гладеньку поверхню їхніх балонів. Час розтягувався, коли вона спостерігала, як вогонь спалахує навколо них, прориваючись усюди, де їхні нутрощі заповнював газ, такий
— Жинь,
Вона кілька секунд дивилася, як рухаються Неджині вуста, перш ніж збагнула, що він кричить. Він уже навіть не відбивався — усі його спроби були б марні, бо удари заледве поцілювали куди слід, а відбиви були занадто повільними.
Вона зацідила йому коліном у бік, штовхнула лівою рукою в плече і важко повалила на землю.
Він ударився головою об кут столу. Завалився на бік, широко розкривши рота. І вже не підвівся.
Вона повернулася до флоту.
Пляж перед її очима затягло пеленою. Вона бачила лише те, що бачив вогонь: не тіла чи кораблі, а просто
Аж доки не затихло.
Від приголомшення вона аж заточилася.
Небо було дуже блакитним і яскравим, повітряні судна — віддаленими. Вона знову була просто дівчиною, без вогню. Фенікс зник, і коли вона потяглася, щоб відшукати його, то побачила лише мовчазну, байдужу стіну.
Вона обернулася на Кітая:
— Що ти...
Він заледве тримався на ногах, схопившись за стіл для підтримки. Його обличчя смертельно зблідло. Піт градом котився зі скронь, а коліна підгиналися так сильно, що Жинь не була впевнена, чи він не впаде.
— Ти не можеш, — прошепотів він.
— Кітаю...
— Без моєї допомоги. Без мого дозволу. Такою була наша угода.
Приголомшена, вона дивилася на нього з розтуленим ротом.
Він відрізав її.
Кітай був її чорним ходом, її містком, її єдиним каналом до Фенікса. Відколи вони заякорилися, він завжди тримався вільним для неї, дозволяв їй використовувати його розум, щоб спрямовувати стільки вогню, скільки вона хотіла. Він ніколи не перекривав цього каналу. Вона майже забула, що він узагалі це може.
— Я теж думав, що не зможу, — сказав він. — Думав, що ні в чому не зможу тобі відмовити. Але я можу, завжди міг, просто ніколи не пробував...
— Кітаю...
— Припини! — наказав він. Судома прокотилася його тілом, і він нахилився вперед, скривившись, але втримався за край столу, не впав. — Інакше більше ніколи не зможеш прикликати полум'я.
Ні Ні, все мало скінчитися не так. Вона зайшла так далеко не для того, щоб їй завадили дурні вагання Кітая. Він не може відібрати в неї силу, наче поблажливий батько, який тримав іграшки так, щоб вона не дістала.
Жинь побачила в його очах непокору, і її серце розлетілося на шматки.
«І ти?..»
Вона не напала першою. Якби Кітай не завдав удару, можливо, в неї забракло б волі вдарити його. Попри його зраду, це був
Але він ударив.
Він нахилився вперед, націлившись кулаками їй в обличчя, і щойно він це зробив, усе розбилося, немов шибка. Наступної миті, коли вона переспрямувала свою лють на нього, її вже ніщо не стримувало: ані сентименти, ані докори сумління.
Вона ще ніколи не била Кітая.
Вона збагнула це, коли вони боролися на землі — похмурою, скороминущою заувагою, яка насправді не могла не вразити, бо так чи інакше всі на її курсі в Сінеґарді рано чи пізно сходилися в бою. Вона безліч разів ставала на двобій із Венкою та Неджею. У перший рік доклала стільки зусиль, щоб убити Неджу, що їй це майже вдалося.
Але вона ніколи, жодного разу не торкалася Кітая. Навіть на тренуваннях. Кілька разів, коли їх ставили в пару, вони знаходили відмовки, щоб отримати іншого напарника, бо для них навіть думка про те, щоб нашкодити одне одному, навіть удавано, була просто нестерпна.
Жинь не усвідомлювала, наскільки він сильний. Кітай у її уяві був ученим, стратегом. Кітай не бачив бою ще від експедиції Вейсжі на північ. Він завжди перечікував бої на віддалі, під охороною цілого ескадрону.
Вона й забула, що його також тренували як солдата І він був у цьому дуже, дуже вправний.
Кітай був не такий сильний, як Неджа, і не такий швидкий, як вона. Але він бив із чіткою, смертоносною точністю. Його удари поцілювали з максимальною силою, зосередженою в найменшій точці впливу — ребром долоні, виступом кісточки, опуклим коліном. Він ретельно обирав цілі. Він знав її тіло краще за будь-кого, він розумів, де їй болітиме найдужче: в ампутованому зап'ястку, шрамах на спині, двічі зламаних ребрах. І атакував ці місця з грубою прицільністю.
Вона програвала. Виснажувалася, сповільнена сукупним болем десятків точних ударів. Він від початку тримав наступальний ритм. А їй не вдавалося навіть відбивати, їй не протриматися й хвилини.
Здавайся, — важко видихнув він. — Здавайся, Жинь, усе скінчено.
— Та пішов ти, — огризнулася вона і зробила випад кулаком йому до ока.
У своїй люті вона забула, що кулака не існує, що випнутих кісток на його обличчі торкнуться не виставлені кісточки, а обрубок зап'ястка, зболений і уразливий, захищений лише шаром тонкої, запаленої шкіри.
Біль був пекучий, виснажливий. Вона скрикнула.
Кітай позадкував, виходячи з зони її досяжності, а потім підібрав із землі Неджин ніж.
Жинь відсахнулася, інстинктивно змахнувши руками, щоб прикрити груди. Але він наставив клинок не на неї.
Бляха.
Вона зробила випад і перехопила його за зап'ясток до того, як він увігнав лезо собі в груди. Їй забракло сили, вістря вп'ялося йому в шкіру й ковзнуло вниз, розтинаючи плоть по ребрах Вони боролися, Жинь щосили відтягувала ніж, а він притискав його до себе, гострий клинок тремтів за кілька сантиметрів від його грудей.
Їй не перемогти.
Їй його не здолати. Він сильніший. Він має обидві руки.
Але вона й не мусила перемагати його фізично, їй лише потрібно було зламати його волю. І один невисловлений факт вона знала напевне, одну правду, що підкреслювала їхній зв'язок, ще відколи вона його зустріла.
Її воля значно сильніша, ніж його. Завжди була.
Вона діяла. Він ішов слідом. Наче дві руки на мечі, вона визначала напрямок, а він вкладав силу, вона була візіонеркою, а він її готовим катом. Він завжди мусив робити те, чого вона хотіла. І не перечитиме їй зараз.
Вона зосередила всі свої думки, спрямовуючи їх до Фенікса крізь слабкий бар'єр розуму Кітая.
«Я знаю, що ти там, — мовчки молилася вона — Я знаю, що ти зі мною».
— Здавайся, — сказав Кітай. Але піт градом котився з його чола він зціпив зуби від напруження. — Ти не зможеш.
Жинь заплющила очі й подвоїла зусилля, хапаючись за порожнечу, аж доки не знайшла крихітну нитку, слабесенький натяк на божественну присутність. Цього було достатньо.
«Зламай його», — сказала вона Феніксу.
Вона почула дзенькіт у розумі, немовби порцелянова чашка розбилася об камінь.
Побачила спалах червоного. Пляж зник.
Вони були самі в площині духів, стояли на протилежних краях великого кола, обоє голі і повністю відкриті. Усе було там, лежало перед ними. Уся притлумлена лють, мстивість, жага крові і провина. Її жорстокість. Його співучасть. Її відчай. Його шкодування.
Вона дивилася на нього через коло, знаючи, що якби хотіла його підкорити, то досить лише подумати про це. Колись вона вже майже це зробила — тієї миті, коли вони заякорились, у перші хвилини після того, як вона відновила свої узи з Феніксом, вона мало не стерла його. Вона могла прорвати силу бога крізь його розум, немовби він — лише тонесенька сітка.
І він це знав. Жинь відчувала його смиренність, його жалюгідну капітуляцію.
Капітуляцію, але не згоду. Тепер вони вороги, і вона може підкорити його своїй волі, але вже ніколи не матиме його серця.
І все ж щось — сентиментальність, глибокий сум — підбивало її спробувати.
— Кітаю, будь ласка..
— Не треба, — озвався він. — Просто... йди далі. Але цього не треба.
Його тіло обм'якло. Світ духів зник. Жинь отямилася саме тієї миті, коли Кітай упав, важко опустившись їй у руки. А потім якимось чином вона опинилася навколішках над ним, піднісши руку йому до шиї, її великий палець спочивав на випуклому горлі.
Їхні погляди зустрілися. Її різонуло жахом.
Вона впізнала те, як він дивився на неї. Так вона колись сама дивилася на Алтаня. Так Дадзі дивилася на Жигу — то був погляд нещасної, відчайдушної й докірливої відданості.
Він промовляв: «Зроби це».
«Бери, що хочеш, — говорив той погляд. — Я зненавиджу тебе за це. Але любитиму тебе вічно. Нічого не зможу вдіяти, але любитиму.
Знищ мене, знищ нас, і я тобі це дозволю».
Вона майже сприйняла це за дозвіл.
Але якщо так, вона проб'ється крізь його душу й отримає все, чого хоче...
Вона ніколи не зупиниться. Не буде межі її силі. Вона ніколи не припинить використовувати його, роздираючи його розум і огортаючи вогнем щогодини, щохвилини, щосекунди, бо ж завжди потребуватиме полум'я. І якщо вона це зробить, то її війна перекинеться на весь світ і її вороги примножаться — завжди буде хтось такий, як Петра, хто намагатиметься прогнати її бога і знищити її народ, або такий, як Неджа, хто намагатиметься роздмухати повстання зсередини.
І якщо вона не повбиває їх усіх, ніколи не почуватиметься в безпеці, а її революція не стане успішною, тож їй доведеться продовжувати, аж доки вона не спопелить решту світу, аж доки не залишиться єдиною.
Аж доки не залишиться сама.
Це і є мир? Це і є звільнення?
Вона могла уявити свої перемоги. Могла уявити обгорілі руїни на призахідницьких берегах. Вона бачила себе посеред пожарища, що поглинало світ, випалювало його, очищувало, пожирало зогнилі підвалини...
Але вона не бачила, чим усе закінчиться.
Вона не бачила, коли зникне біль — не для світу і не для Кітая.
— Ти робиш мені боляче, — прошепотів він.
І це було ніби відро холодної води. Отямившись, вона різко схлипнула й прибрала руку від його шиї.
Дзижчання в неї над головою зросло до оглушливого ревіння.
Жинь запізно підняла очі. Блискавка огорнула її тіло десятками болючих арок світла, втисячократ яскравіших за сонце. Фенікс замовк. І гнів також, зникли й багряні видіння світу у вогні. Блискавка стерла її божественність, і лишився абсолютний жах від того, що вона мало не скоїла.
Кітай застогнав, торкнувся двома пальцями скроні та обм'як. Жинь схопилася за груди, приголомшена, і розхитувалася взад-вперед.
— Жинь, — прохрипів Неджа.
Вона обернулася. Він сидів. Кров цебеніла з голови, а очі були затуманені, несфокусовані. Він із роззявленим ротом витріщався на електричні розряди, що танцювали навколо тіла Жинь. Потім повільно підвівся, але вона знала, що він не збирається нападати. Тієї миті він був для неї найменшою загрозою. Просто юнак, наляканий і розгублений, який зовсім не знав, що робити.
«Він нічим не зарадить», — збагнула Жинь. Ані Неджа, ані Кітай не могли вплинути на те, що станеться далі. Просто були недостатньо сильні.
Цей вибір мусила зробити вона.
Жинь побачила це в спалаху абсолютної ясності. Вона знала, що їй робити. Єдина стежка, єдиний шлях уперед.
Ця стежка була їй до болю знайома. Тепер усе здавалося таким очевидним. Світ — сон богів, а боги снять послідовностями, симетрією, шаблонами. Історія повторюється, і вона була просто останнім повторенням тієї ж сцени на гобелені, витканому задовго до її народження.
До неї на краю цієї прірви стояло безліч інших.
Май'жиннень Теардза, спірлійська королева, яка вирішила радше померти, аніж вклонитися ненависному королю.
Алтань Тренсинь, хлопець, який горів занадто яскраво, ставши собі поховальним багаттям.
Дзян Дзия, клинок Імператора Дракона, чудовисько, вбивця, її наставник, її спаситель.
Ханелай, яка пішла на смерть, але не схилилася на коліно.
Вони володіли нечуваною силою, неуявною і невідповідною силою, здатною переписати історію. І вони себе з неї викреслили.
А тепер вони знову були тут: троє людей — насправді навіть дітей, надто юні й недосвідчені для ролей, які успадкували, — тримали в своїх руках долю всієї Нікані. І Жинь могла отримати імперію, якої так прагнув Жиґа, лише ставши такою жорстокою, як він.
Але яким імператором став би Жиґа? І наскільки гіршою — вона?
О, але історія рухається такими порочними колами.
Жинь бачила майбутнє, і його обриси вже були намальовані, наперед визначені шаблонами, задів ними ще до її народження, — шаблонами жорстокості, дегуманізації, придушення і травми, що тягли її навпростець туди, де колись стояла Тріада І якщо вона це зробить, якщо зламає Кітая так, як Жиґа — Дзяна, вона лише відтворить цей шаблон, бо завжди буде опір, буде кров, і усунути цю можливість можна, лише випаливши світ дотла.
І все ж одне рішення могло відбитися від течії, могло відхилити історію від обраного курсу.
«Це довгий шлях до звільнення», — сказав Кітай.
«Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся».
Нарешті вона збагнула, що це означало.
Вона знала, що робити далі. І йшлося не про те, щоб відступитися. Йшлося про довгострокову гру. Йшлося про виживання.
Вона підвелася, потяглася до руки Неджі та обхопила його пальцями руків'я ножа.
Він напружився.
— Що ти...
— Завоюй їхню повагу, — сказала вона. — Скажи їм, що це ти мене вбив. Скажи їм усе, що вони хочуть почути. Скажи все, що буде треба, аби лиш вони тобі повірили.
— Жинь...
— Це єдиний шлях уперед.
Він розумів, чого вона від нього хоче. Його очі стривожено розширились, і він спробував висмикнути руку, але вона міцніше стиснула його пальці.
— Неджа.
— Ти не можеш зробити цього заради мене, — заперечив він. — Я не дозволю.
— Це не заради тебе. Це не послуга Це найжорстокіше, що я можу зробити.
І вона справді так думала.
Помирати легко. Жити далі значно складніше — це найважливіший урок, якого її навчив Алтань.
Вона глянула на Кітая.
Він отямився, на обличчі застигла рішучість. Він похмуро кивнув Це все, що їй треба було побачити. Це був дозвіл.
Вона не могла його відпустити. Жоден із них не знав як. Але вона знала, так чітко, немовби він сказав це вголос, що він намірився йти за нею до кінця. Їхні долі були зв'язані, скуті однаковою провиною.
— Ну ж бо, давай, — вона обплела своїми пальцями Неджині. Стиснула обидві його руки навколо холодного, дуже холодного руків'я, а блискавки вигиналися навколо них і між ними. Перевернула клинок. — Цього разу як слід.
— Жинь... — Неджа був таким наляканим Кумедно, як страх змусив його стати значно молодшим, як округлив його очі й стер жорстоку гримасу зарозумілості — і тепер, лише на мить, він став зовсім такий, яким вона зустріла його в Сінеґарді. — Жинь, не...
— Виправ усе, — наказала вона.
Неджині пальці ослабли в її руці. Вона стиснула сильніше, у неї було вдосталь витримки для них обох. Коли дирижаблі почали знижуватися над Спіром, вона піднесла Не джину руку до своїх грудей і ввігнала клинок собі в серце.
Вона була така маленька.
Неджа не помітив здавленого булькотіння в її горлі, осклянілої паніки в очах чи тепла її крові, що бризнула йому на долоні. Він не міг, інакше зламався б. Поки Жинь спливала кров'ю на пісок, єдиною думкою в його свідомості було те, яка вона маленька, яка легка, яка крихка в його руках.
А потім смикання припинилось, і вона відійшла.
Кітай нерухомо лежав поруч. Він знав, що Кітай також відійшов, що Кітай помер безкровною смертю тієї миті, коли клинок простромив серце Жинь, бо Жинь і Кітай були зв'язані узами, яких він ніколи не розумів, і не існує світу, в якому Жинь померла б, а Кітай уцілів. Бо Кітай — третя сторона, посередник, вага, що схиляє шальки терезів,— вирішив піти за Жинь у загробне життя, покинувши Неджу. Самого.
Самого і з невимовним тягарем їхнього спадку на плечах.
Він не міг рухатися. Заледве міг вдихнути. Коли він опустив погляд на тендітне тіло в своїх руках — таке обм'якле й безжиттєве, таке абсолютно не схоже на мстивий людський ураган, яким він знав Фан Жунінь, — він міг лише тремтіти.
«Ох ти ж і сука, — подумав він. — Клята сука».
Туманно він розумів, що мав би радіти її смерті. Він мав би, бляха, бути в захваті. І раціонально, розумово так і було. Жинь була чудовиськом, убивцею, руйнівницею світів. За нею тягнувся лише слід із крові й попелу. Без неї світ буде кращим, безпечнішим і значно більш мирним місцем Він у це вірив. Мусив вірити.
І все ж.
І все ж, коли він дивився на зламане тіло, йому хотілося лише кричати.
«Чому?!» Він хотів нагорланити на неї. Хотів трусити її, штурхати, аж доки вона не відповіла б. «Жинь, якого біса?»
Але він знав чому.
Він знав, чому вона зробила саме такий вибір і якою була її мета. І тому все — ненавидіти її, любити її,
«Виправ це».
Він нахилив голову. Коліна тремтіли від хвилі виснаження, що прокотилася кінцівками, він глибоко, тремтливо вдихнув, споглядаючи непідйомне завдання, що стояло перед ним.
Виправ це? «Виправ це?» Що ж йому для цього лишилося? Вона зламала все, що могла.
Але їхня країна завжди була зламаною. Вона ніколи не була згуртованою по-справжньому. Її завжди стягували докупи сталь і кров, створюючи фасад удаваної єдності, але всередині завжди лишався ризик, що частини розпадуться. Жинь витягла це напруження на поверхню, а потім довела до критичної межі. Вона змусила Нікань зіткнутися з найбільшою брехнею про неї — що колись існувала об'єднана Нікарська імперія.
І все ж вона заклала для нього основу. Випалила все зогниле, зіпсоване. Йому не доведеться реформувати систему воєначальників, бо вона її замість нього знищила. Йому не доведеться мати справу з невдоволенням зіпсутої системи феодальної аристократії, бо вона вже її зламала. Вона начисто стерла мапи минулого. Скинула з шахівниці всі фігури.
Вона була богинею. Вона була чудовиськом Вона мало не знищила цю країну.
А потім дала їй останній, непевний шанс на життя.
Він знав, що вона зробила це не заради нього. Ні, вона не була до нього такою милостивою. Вона знала, що його майбутнє — те, на яке вона щойно його прирекла, — сповнене жахіття. Вони обоє знали, що єдиний шлях Нікані лежить через Призахідну республіку — через жорстокий, зверхній, експлуатаційний союз, який, безсумнівно, спробує переробити й переформувати їх, аж доки останні сліди нікарської культури не лишаться поховані в минулому.
Але Нікань уже переживала окупацію. Якщо Неджа правильно розіграє карти — якщо схилиться там, де буде потрібно, якщо дасть відсіч у правильний час, — тоді, можливо, вони зможуть пережити окупацію знову.
Він не знав, чи зможе вплинути на те, що відбуватиметься далі, але мусив бодай спробувати.
Він завинив їй цю спробу.
Неджа опустив тіло Жинь на землю, підвівся, розправив плечі й чекав на прибуття флоту.
Ї
Дзян Дзия: Хранитель Воріт, прикликає істот із Імператорського звіринця.
*
* Померлі
Чотири роки, три книжки і безліч спогадів. Ми почали цю мандрівку, коли мені було дев'ятнадцять, і тепер, у двадцять три, мені досі не віриться, що ми справді це зробили. Історія Жинь і цей розділ моєї письменницької кар'єри добігли кінця. І я маю подякувати багатьом людям за те, що довели мене аж сюди.
Я дуже вдячна команді «Harper Voyager», яка здійснила просто фантастичну роботу, видаючи ці книжки: Девіду Померіко, Наташі Бардон, Міреї Чірібоґа, Джеку Реннінсону, Памелі Джаффі та Анджелі Крафт. «Jung Shan Ink» продовжує засліплювати мене найпрекраснішими ілюстраціями, про які тільки може мріяти письменник. Ханна Бовман, найкраща та найспритніша агентка в цьому бізнесі, від початку вірила, що ця трилогія може з'явитися, навіть коли в це не вірила я сама. Гевіс Довсон, Джоанна Феллерт і решта команди «Liza Dawson Associates» і надалі доносять мої книжки до світу. Дякую всім вам, що до останнього не втрачали віри в мене.
Всім моїм учителям, наставникам і викладачам: Жанні Кавелос, Кідж Джонсон, Кену Лю, Фонді Лі, Мері Робінетт Коваль, Адаму Мортарі, Говарду Спендлоу, Керол Бенедикт, Джону Мак-Нілу, Джеймсу Міллворду, Гансу ван де Вену, Гізер Інвуд і Аарону Тіммонсу — дякую. Завдяки вашим підказкам я стала трохи більше схожою на вас у тому, як думаю, пишу і ставлюся до інших.
Друзям і родині, які допомагали мені почуватися живою і спонукали писати далі аж до останньої сторінки: мамі, тату, Джеймсу, Грейс, Джеку-Джеку, Тіффані, Бенові, Крістін, Крісу, Коко, Фарі, Джошу, Ліндені й Пабло — дякую за постійну любов і підтримку.
«Marshfam» і всім; Джоані, Мартіну, Кобі, Кевіну, Ненсі, Кейті, Акті, Сарі, Джуліусу, Тейлору, Ноаму, Бенові, Рею й Девіду — дякую за те, що осяяли моє життя і подарували два роки в Англії, сповнені сміху, домашніх кулінарних витворів і настільних ігор.
Коледжу Маґдалини (Кембридж) та Оксфордському університету: дякую за те, що ви такі чарівні місця для письменства, місця, які мені пощастило називати домом.
«Vaults & Garden Café»: під вашим дахом було вбито значно більше персонажів, ніж ви уявляєте. Дякую за пшеничні коржики.
І Беннету, який супроводжував мене в цій мандрівці від початку; з нетерпінням чекаю, куди ми вирушимо далі разом.
РЕБЕККА КВАН — китайсько-американська письменниця, перекладачка. Здобула ступінь магістра китаєзнавства в Кембриджі та магістра сучасного китаєзнавства в Оксфорді. Нині працює над докторською дисертацією в Єльському університеті.
Дебютний роман авторки, перша книга однойменної трилогії «Макова війна» (2018), отримав престижні літературні нагороди — «Compton Crook Award 2019» та «IAEA William L. Crawford Fantasy Award 2019», а також став фіналістом премій «Nebula», «Locus», «Campbell» і «World Fantasy Award». Наступні дві книги «Республіка Дракона» (2019) та «Полум'яний бог» (2020) вийшли у фінал премії «Goodreads Awards», а вся трилогія 2021 року була номінована на нагороду «Hugo Award for Best Series» і потрапила до короткого списку найкращих.
2022 року вийшов новий фентезійний роман Ребекки Кван у стилі «темної академії» — «Babel».
ПРИГОЛОМШЛИВИЙ ФІНАЛ ЕПІЧНОЇ ТРИЛОГІЇ РЕБЕККИ КВАН «МАКОВА ВІЙНА»
Неймовірне завершення™ Китайські історичні паралелі, теми війни, політики, колоніалізму — все це збалансоване в незвичайних, неідеальних персонажах та дивовижній світобудові.
Ностальгійно аж до щему... «Полум’яний бог» — найсильніша частина трилогії- Місце дії й головна героїня — виняткові для фентезійної літератури.
У пронизливому фіналі складної й багатогранної трилогії «Макова війна» Кван яскраво висвітлює страшну ціну та жертовну звитягу, яких вимагає війна від усіх учасників.