Марісса МаєрБезсердечна

РОЗДІЛ 1

ТРИ РОЗКІШНІ ЛИМОННІ ТАРТИ соковито виблискували до Кетрін із духовки. Дівчина простягнула рушник усередину, хоч жар обгортав її руки й палив щоки, й витягла деко з пічки. Сонцесяйна начинка затремтіла, ніби радіючи, що її вийняли з камінної камери.

Кет тримала деко шанобливо, ніби то королівська корона. Дівчина не відривала від пирогів очей, біжучи підтюпцем через кухню, аж поки деко із задоволеним стукотом не опустилося на пекарський стіл. Пироги були затремтіли, але за мить завмерли в усій бездоганній красі.

Прибравши рушник, Кетрін вибрала кілька скручених шматків зацукрованої лимонної цедри, що лежали на папері для випікання, і виклала їх у формі троянд у ще теплому центрі кожного пирога. Ніздрі дівчини вдихали аромат солодкого цитрусу й маслянистого пластівчастого тіста.

Вона відступила на крок, милуючись своєю роботою.

Випікання забрало в Кетрін увесь ранок. П’ять годин вона зважувала масло, цукор і борошно, змішувала, вимішувала й розкочувала тісто, збивала жовтки, потім підігрівала та проціджувала їх із лимонним соком, аж поки ті загустіли й набули кольору жовтцю. Вона обмазала корж глазур’ю й обтиснула краї, як мереживну серветку. Зварила ніжні смужки лимонної цедри й розтерла їх із кришталиками цукру на дрібну пудру, щоб було чим прикрасити пироги. Кортіло притрусити їх прямо зараз, але Кетрін утрималася. Спочатку пироги мають охолонути, бо інакше цукор розтане й лишить на поверхні бридкі калюжки.

Рифлені дека для випікання не знали жодного поспіху, жодного необережного дотику, не містили жодного зайвого інгредієнта. Вона ретельно продумала кожен крок. І вклала в ці печива власне серце.

Кетрін повільно розглядала роботу, прискіпливо зупиняючись на кожному дюймі поверхні, кожному завитку коржа, на кожній блискучій скоринці.

Нарешті дозволила собі всміхнутися.

Перед Кетрін стояли три довершені лимонні тарти, і кожному мешканцеві Королівства Чирвових Сердець — від пташок додо й до самого Короля — доведеться визнати її за найкращу пекарку країни. Навіть її мати муситиме з цим погодитися.

Тривога відпустила Кетрін, тож вона підстрибнула навшпиньках і заверещала в стиснуті долоні.

— Ви моя радість і вінець, — вигукнула вона, простерши руки над пирогами, немов посвячуючи їх у лицарі. — А тепер ідіть у світ, несіть лимонну смакоту й викликайте усмішку на кожних устах, які обдаруєте своєю присутністю.

— Знову розмовляєте з їжею, леді Кетрін?

— Ха! Не з абиякою їжею, Чешире. — Вона піднесла палець, не озирнувшись. — Дозволь відрекомендувати тобі найчудовіші лимонні тарти, які коли-небудь випікали в Королівстві Чирвових Сердець!

Навкруг її правого плеча обвився смугастий хвіст. А з-за лівого висунулася волохата вусата голова. Чешир замислено муркотів, і цей звук вібрував уздовж її спини.

— Я приголомшений, — сказав він тим тоном, який завжди змушував Кет сумніватися, чи не насміхається Чешир із неї. — Але ж де риба?

Кет обцілувала собі пальці, злизуючи з них кришталики цукру, і похитала головою.

— Риби нема.

— Риби нема? Тоді в чому сенс цього всього?

— У досконалості.

У неї зводило живіт від збудження щоразу, коли про це думала.

Чешир зник з її плеча і з’явився знову на столі, простягнувши над пирогами кігтисту лапу. Кет підскочила й відштовхнула його:

— Ану не смій! Вони для вечірки в Короля, йолопе!

У Чешира смикнулися вуса:

— У Короля? Що, знову?

Ніжки стільця заскрипіли об підлогу: Кет підтягнула його ближче до столу й усілася зверху.

— Думала зберегти один для нього, а решту можна подати на стіл гостям. Знаєш, Його Величність так радіє, коли щось йому печу. А щасливий король…

— …це щасливе королівство.

Чешир зівнув, не завдавши собі клопоту прикрити рота, а Кет, скривившись, простягла руку між ним і пирогами — ще бракувало зіпсувати їх бридким запахом тунця з його пащі.

— Щасливий король — це ще й найкраща рекомендація. Уяви собі: він призначає мене офіційною пекаркою королівства! Люди стоятимуть у довжелезних чергах, щоб спробувати мої тарти.

— Вони й пахнуть пікантненько.

— Вони пахнуть так, як і мають пахнути тарти.

Кет повернула одне деко так, щоб цедрова троянда посередині стояла в ряд із двома іншими. Дівчина завжди піклувалася про те, який вигляд мають її смаколики. Мері Енн говорила, що її випічка красивіша, ніж навіть у королівських кондитерів. А після сьогоднішнього вечора її десерти вважатимуть не лише за найгарніші, а й за найкращі з усякого погляду. Саме такого визнання вони з Мері Енн потребували, щоб відкрити власну пекарню. Після стількох років планування Кетрін відчувала, що мрія перетворюється на реальність.

— А хіба зараз сезон лимонів? — запитав Чешир, спостерігаючи за Кет, поки вона згрібала рештки цедри в марлю: садівники можуть використати їх проти шкідників.

— Та ні, — сказала вона й усміхнулася до себе, повернувшись подумки до того ранку. Згадала, як крізь мереживні фіранки пробивалося бліде світло. Як вона прокинулася від пахощів цитрини в повітрі.

Щось усередині хотіло зберегти цей спогад, як таємницю, біля грудей, але ж Чешир невдовзі про нього дізнається. Дерево, що виростає в чиїйсь спальні за одну ніч, — не той секрет, який легко приховати. Кет дивувало, що чуток ще й досі немає, хоч Чешир вправно збирає плітки. У нього, мабуть, часу ще не було, бо був зайнятий — байдикував увесь ранок. Або, ймовірніше, ходив до служниць, щоб пузо йому чесали.

— Я знайшла їх уві сні, — зізналася Кетрін, поки несла пироги до буфета, де вони мали остаточно охолонути.

Чешир усівся навпочіпки:

— Уві сні? — Він роззявив рота, виставивши зуби в широкій посмішці. — Ану розкажи.

— Щоб до ночі про це знало пів королівства? Ага, зараз. Наснився сон, а потім я прокинулась і побачила, що в спальні росте лимонне дерево. Це все, що тобі треба знати.

Вона зачинила буфет, ніби поставила крапку, щоб і собі замовкнути й уникнути додаткових запитань. Правда полягала в тому, що сон не давав дівчині спокою, відколи вона прокинулася, переслідував і дражнив її. Кет хотіла говорити про нього й водночас воліла зберегти його лише для себе.

Це був невиразний, але прекрасний сон, а в ньому був невиразний, але прекрасний хлопець. Одягнений у чорне, він стояв у лимонному саду, і в Кет виникло ясне відчуття, що в нього є щось, що належить їй. Дівчина не знала, що саме, а втім, хотіла це повернути, але щойно вона наближалася до хлопця, той відступав чимраз далі.

Кет відчула під сукнею тремтіння вздовж спини. Їй і досі було цікаво, аж груди розпирало, та й дуже хотілося наздогнати того хлопця.

Однак передусім вона не могла забути його очей. Жовтосяйні, ласкаві, іронічні й веселі. Його очі були яскраві, як цитрини, що от-от впадуть із дерева.

Вона відкинула невиразні спогади й обернулася до Чешира:

— Коли я прокинулася, то замість однієї зі стійок ліжка побачила гілку. Звісно, мама покликала садівників зрубати її, поки та ще чогось не пошкодила, але я встигла поцупити кілька цитрин.

— А я гадав, чого це всі зранку бігають-метушаться. — Чешир шмагнув хвостом по стільничці. — Ти впевнена, що ці лимони можна їсти? Якщо проросли зі сну, вони, може, ще та їжа.

Кет уважно подивилася на буфет, де за дротяними дверцятами ховалися тарти:

— Ти боїшся, що король може стати коротшим на зріст, якщо з’їсть шматок?

Чешир пирхнув:

— Навпаки, я боюся, що сам стану як бодня, якщо з’їм шматок. Стежу за вагою, щоб ти знала.

Кет захихикала, перехилилася через стіл і почухала кота під підборіддям.

— Ти ідеальний, хоч товстий, хоч ні, Чешире. Та лимони нешкідливі: я спробувала один, перш ніж почати пекти.

Вона міцно стиснула губи — спогад був кислий, неприємний…

Чешир почав мурмотіти: мовляв, йому вже не до неї. Кет прикрила рота вільною рукою, коли Чешир енергійно та збуджено перекинувся на бік, і тепер гладила його живіт.

— До речі, якби ти справді з’їв щось зіпсуте, я однаково вигадала б, що з тобою робити. Завжди хотіла карету, запряжену котами.

Чешир, примружившись, незворушливо розплющив око.

— А ще я повісила б перед твоїм носом мотки пряжі й рибні кістки, щоб ти рухався.

Він на мить припинив мурчати, а тоді заявив:

— Ти не така симпатична, як сама про себе думаєш, леді Пінкертон.

Кет стукнула Чеширові по носі й відступила на крок:

— Ти міг би виконати цей твій трюк зі зникненням, і всі подумали б: ой, леле, дивись, яка розкішна товста голова тягне вулицею карету! На цибулину схожа!

Тепер Чешир дивився на неї впритул.

— Я кіт, а не якась робоча худоба.

Роздратований, він розтанув у повітрі.

— Не сердься. Я просто дражнюся.

Кетрін зняла фартух і повісила його на гачок на стіні. На її сукні залишився ідеальний обрис фартуха в обрамленні слідів муки й засохлого тіста.

— Ну все, бувай, — знову долинув до неї його голос. — Тебе мати шукає.

— Чого вона мене шукає? Я тут від самого ранку.

— Саме так, а тепер ти запізнишся. Якщо не збираєшся сама зображати лимонний тарт, краще поквапся.

— Запізнюся? — Кетрін подивилася на годинник із зозулею, що висів на стіні: було рано пополудні, тож ще багато часу до…

Раптом у дівчини швидше забилося серце: вона почула тихеньке хропіння, що долинало з годинника.

— О господи! Зозуле, ти знову проспала? — Кет стукнула долонею по годиннику, і дверцята відчинилися; за ними було видно маленьку червону пташку, яка міцно спала. — Зозуле!!!

Пташка злякано змахнула крилами й прокинулася.

— Ой боже-боже, ой лишенько, — пропищала вона, протираючи очі крилами. — Котра година?

— А чого це ти в мене питаєш, дурна птице? — Змучено стогнучи, Кетрін вибігла з кухні, зіштовхнувшись на сходах із Мері Енн.

— Кет… леді Кетрін! Я саме йшла, щоб сказати… Маркіза…

— Знаю, знаю, спішить до балу. Я забулася і втратила лік часу.

Мері Енн окинула її швидким поглядом з ніг до голови й схопила за руку.

Краще приведи себе до ладу, поки вона тебе не побачила й нам обом голову не відірвала.

РОЗДІЛ 2

МЕРІ ЕНН ПЕРЕВІРИЛА, чи немає за рогом Маркізи, потім провела Кет у спальню й зачинила двері. Там уже була інша служниця, Ебіґейл, одягнена, як і Мері Енн, у скромну чорну сукню з білим фартухом; Ебіґейл бігала з віником за коником-гойдунцем, намагаючись прогнати його у відчинене вікно. Щоразу, коли вона промахувалася, коник іржав і тряс гривою, а потім знову злітав під стелю.

— Ці комахи мене просто вбивають! — пробурчала Ебіґейл до Мері Енн, витираючи піт із чола. Потім помітила Кетрін і присіла в кособокому реверансі.

Кетрін завмерла на місці:

— Ебіґейл!..

Однак її застереження запізнилося. Два маленькі коники затупотіли по капелюшку служниці, а великий гойдунець знову летів до стелі.

— Ах ти ж нахабна кобила! — заверещала Ебіґейл, розмахуючи віником.

Збентежена Мері Енн затягла Кетрін у туалетну кімнату й зачинила двері. На рукомийнику вже стояв повний глек із водою.

— Для ванни часу вже немає, але твоїй мамі ми про це не скажемо, — заявила вона, розшнуровуючи на спині Кетрін муслінову сукню, поки та змочувала в глечику рушник. Кет у розпачі почала стирати борошно з обличчя. І як воно потрапило за вуха?!

— Я гадала, що ти сьогодні йдеш до міста, — сказала вона, поки Мері Енн здирала з неї сукню й сорочку.

— Я й ходила, але там було напрочуд нудно. Усі говорять лише про бал, ніби Король і так не влаштовує вечірок щодня. — Вона взяла рушник і почала відтирати руки Кетрін, аж поки не порожевіла шкіра, а потім збризнула її трояндовою водою, щоб перебити стійкий запах тіста й вогню з духовки. — Багато було розмов про нового придворного блазня, у нього сьогодні дебют. Джек вихвалявся, що поцупить його ковпак і розіб’є всі дзвіночки — посвяту в блазні йому влаштує.

— Яка дитяча витівка.

— Я згодна. Джек такий пройдисвіт — валет і є валет. — Мері Енн допомогла Кетрін надягти нову сорочку, потім штовхнула дівчину на стілець і почала розчісувати щіткою її темне волосся. — А втім, я таки чула одну цікаву новину. Чоботар іде на покій і має звільнити свою крамничку до кінця місяця.

Кетрін різко обернулася, миска зі шпильками й щіпкою бджолиного воску та красивий шиньйон опинилися на її потилиці, а обличчя було в ореолі веселих кучерів.

— Чоботар? Той, що з Головної вулиці?

— Той самий. — Мері Енн обернула Кет до себе, понизивши голос до шепоту. — Коли я про це почула, то відразу подумала, яке це було б чудове місце. Для нас.

Кет розширила очі:

— Серденько моє чирвове, а ти ж маєш рацію. Поряд із крамницею іграшок…

— І під пагорбом, що на ньому та химерна біла каплиця. Уяви собі, скільки весільних пирогів ти напечеш.

— Ой! А на відкриття спечемо кілька коблерів[1] із різною начинкою — на честь чоботаря. Почнемо з класичних — коблер із лохиною, коблер із персиками — уяви, скільки можливостей: лавандово-нектариновий коблер сьогодні, бананово-карамелевий завтра, а зверху притрусимо крихтами із солодкого печива і…

— Припини! — засміялася Мері Енн. — Я ще не вечеряла.

— Маємо піти подивитися, як гадаєш? Перш ніж усі про це дізнаються.

— Я теж про це подумала. Може, завтра? Але твоя мати…

— Я їй скажу, що йдемо купувати стрічки. Вона не буде проти. — Кет підвелася навшпиньки. — Коли мама дізнається про пекарню, ми вже зможемо показати їй, які величезні можливості для бізнесу це відкриває, тоді вона не зможе нічого заперечити.

Мері Енн натягнуто посміхнулась:

— Вона дещо інше не схвалить, а не можливості для бізнесу.

Кет відмахнулася, відчуваючи занепокоєння, хоч знала, що Мері Енн має рацію. Її матері не сподобається, що єдина донька, спадкоємиця Бухти Скельних Мушель, іде в чоловічий світ бізнесу, ба більше — бере в партнерки скромну служницю, Мері Енн. А ще її мати сказала б, що випікання пирогів — то робота для прислуги. І її обурило б те, що Кет планує використати посаг, щоб започаткувати власну справу.

Але вони з Мері Енн так довго виношували цю мрію, тож Кет іноді забувала, що вона ще не стала реальністю. Слава про її випічку вже ширилася Королівством, сам Король був її великим шанувальником, і це, мабуть, стало єдиною причиною, чому мати взагалі схвалювала її хобі.

— Її дозвіл не матиме значення, — сказала Кет, намагаючись переконати не лише Мері Енн, а й себе. У неї кров холонула в жилах від думки, як розсердиться мати на це рішення, а то ще візьме й позбавить спадку. Ні, до цього не дійде. Принаймні Кетрін на це сподівалася.

Вона підвела голову:

— Ми продовжимо почате, схвалюють це мої батьки чи ні. У нас буде найкраща пекарня в усьому Королівстві. Ба більше, навіть Біла Королева приїде сюди, коли почує про наші вишукані шоколадні торти й божественно хрусткі булочки зі смородиною.

Мері Енн криво посміхнулася.

— До речі, я про дещо згадала, — вела далі Кет. — Зараз у буфеті стигнуть три тарти. Принеси їх сьогодні ввечері на бенкет, гаразд? А, ще їх треба присипати цукровою пудрою. Я лишила трохи пудри на столі. Зовсім трошечки — от стільки.

Вона стиснула пальці в щіпку.

— Звісно, принесу. А які тарти?

— Лимонні.

Обличчя Мері Енн розпливлося у дражливій посмішці.

— З твого дерева?

— Ти вже чула про це?

— Я вранці бачила, як садівник садив його під твоїм вікном, і запитала, звідки воно. Їм довелося добряче його порубати, щоб відмотати зі стійок твого ліжка, а йому ніби й нічого не було.

Кетрін стиснула руки, не розуміючи, чому їй так ніяково від розмов про дерево зі сну.

— Справді, мої лимони саме звідти, тож я впевнена, що приготувала найкращі тарти. До завтрашнього ранку про них говоритиме все Королівство, усі хотітимуть знати, коли можна буде купити наші десерти.

— Не кажи дурниць, Кет. — Мері Енн натягнула через голову Кет корсет. — Вони про це питають ще з минулого року, відколи ти спекла те печиво з кленовим сиропом і коричневим цукром.

Кет зморщила носа.

— Не нагадуй мені. Я його перетримала в духовці, пам’ятаєш? Воно було надто крихке на краях.

— Ти надто сувора до себе.

— Я хочу бути найкращою.

Мері Енн опустила руки на плечі Кет.

— Ти й так найкраща. А я ще раз усе підрахувала — очікувані витрати у зв’язку з крамничкою пана Гусені, щомісячні витрати, витрати на інгредієнти, усе з огляду на заплановане щоденне виробництво й ціни. Навіть беручи до уваги можливу помилку, однаково вважаю, що ми станемо прибутковими менш ніж за рік.

Кет затулила вуха долонями.

— Ти все псуєш своїми цифрами й математикою. Ти ж знаєш, що в мене від них голова йде обертом.

Мері Енн пирхнула й відвернулася, відкриваючи шафу.

— Тобі ж не складно підрахувати, скільки столових ложок крему та чашок муки слід покласти в тісто. Не така вже й велика різниця.

— Ні, велика, саме тому ти мені й потрібна в цій справі, моя блискуча, ах яка логічна партнерко.

Вона майже фізично відчула, як Мері Енн закотила очі.

— Я воліла б отримати це в письмовій формі, леді Кетрін. До речі, чи правильно пам’ятаю, що ми вибрали білу сукню для сьогоднішнього вечора?

— Вибирай сама, яку вважаєш за кращу.

Кет змусила себе відірватися від мрій про майбутню пекарню й заходилася прикрашати вуха перлами.

— Отже, — промовила Мері Енн і витягла із шафи панталони й нижню спідницю. — Хороший був сон?

Кет із подивом побачила, що в неї досі під нігтями тісто. Дівчина почала його виколупувати, низько схиливши голову, щоб не було видно, як вона вся почервоніла.

— Нічого особливого, — сказала вона, пригадуючи очі лимонного кольору.

Кетрін зойкнула і задихнулася, коли корсет раптом затягнувся, здавлюючи їй грудну клітку.

— Я знаю, коли ти брешеш, — сказала Мері Енн.

— Ну гаразд, гаразд. Так, це був хороший сон. Але ж усі сни чарівні, правда?

— Звідки я знаю? Мені ніколи нічого не снилося. А от Ебіґейл розповідала, що якось бачила сон про те, як у небі пливе великий сяйний місяць… а наступного ранку з’являється Чешир, усміхається, зуби в повітрі висять, і починає канючити блюдечко молока. Стільки років відтоді минуло, а ніяк його не позбудемося.

Кет хмикнула:

— Люблю Чешира, але сподіваюся, що мій сон усе-таки передвіщає щось чарівніше.

— Навіть якщо і не передвіщає, однаково завдяки йому ти отримала кілька гарних цитрин.

— Це правда. Маю бути задоволена.

Але вона не була задоволена. Зовсім.

— Кетрін!

Двері відчинилися навстіж, і в кімнату впливла Маркіза, її очі були широко розплющені, а обличчя — багряно-червоне, хоч вона недавно напудрилася. Мати Кетрін жила у стані постійного збудження.

— От ти де, моя люба! Що ти… як, ти ще не одягнута?

— Ой, мамо, Мері Енн саме мені допомагала…

— Ебіґейл, припини гратися з віником і йди сюди! Нам потрібна твоя допомога! У чому вона сьогодні буде?

— Міледі, ми подумали, що біла сукня, яку вона…

— Ні в якому разі! Червона! Ти будеш у червоній сукні.

Мати широко відчинила двері шафи й витягла пишну сукню з важкого червоного оксамиту з величезним турнюром та декольте, яке майже нічого не прикривало.

— Так, чудово.

— Мамо, будь ласка. Тільки не цю сукню. Вона мені замала!

Мати змахнула з ліжка лискучий зелений листок і розклала сукню на покривалі.

— Ні, ні й ще раз ні, вона не замала для моєї дорогоцінної крихітки. Це буде особливий вечір, Кетрін, і вкрай важливо, щоб ти мала якнайкращий вигляд.

Кет обмінялася поглядом із Мері Енн, яка знизала плечима.

— Але ж це лише ще один бал. Чому я…

— Цить, дитино.

Мати перебігла кімнату і взяла обличчя Кет в обидві руки. Вона була худенька, як пташка, але щипала й стискала щоки Кет без жодної делікатності.

— Сьогодні на тебе чекає страшенно приємний сюрприз, моя красунечко. — Очі її заблищали так, що Кет запідозрила недобре, а мати раптом гаркнула: — Ану повернись!

Кетрін підскочила та обернулася обличчям до вікна.

Її мати, яка стала Маркізою, коли одружилася, діяла так на всіх. Часто вона бувала теплою, люблячою жінкою, і Маркіз, батько Кет, обожнював її, але Кет були надто добре знайомі перепади її настрою. Ось вона радісно воркує, а за мить уже кричить на все горло. Попри тендітну статуру, мати мала гучний голос і вміла так глянути, що навіть у лева стиснулося б серце з переляку.

Кет думала, що мала б уже звикнути до темпераменту матері, але часті зміни настрою, як і раніше, заскочували її зненацька.

— Мері Енн. Затягни їй корсет.

— Але, міледі, я щойно…

— Тугіше, Мері Енн. Ця сукня не налізе на талію, товщу за двадцять два дюйми, хоча хотіла б я, щоб колись вона в тебе була двадцять. На жаль, у тебе батькові широкі кістки, й ми маємо пильнувати, щоб і фігура твоя не стала такою самою, як у нього. Ебіґейл, як твоя ласка, принеси мені рубіни зі скриньки з коштовностями.

— Рубіни? — застогнала Кетрін, поки Мері Енн розшнуровувала їй корсет. — Але ці сережки такі важкі!

— Не будь розмазнею. Це лише на один вечір. Тугіше!

Кетрін скривилася і зблідла, поки Мері Енн стягувала шнурки корсета. Вона видохнула повітря, скільки змогла, схопившись за край туалетного столика і воліючи лише, щоб в неї іскри з очей не летіли.

— Мамо, я не можу дихати.

— Що ж, сподіваюся, що наступного разу ти добре подумаєш, перш ніж їсти другу порцію десерту, як вчора ввечері. Не можна одночасно їсти як порося й одягатися як леді. Станеться диво, якщо сукня на тобі застібнеться.

— Ми можемо… надіти… білу…

— Сьогодні моя донька буде в червоній сукні, як справжня… не важливо, як хто. Тобі просто доведеться не обідати.

Кет застогнала, коли Мері Енн ще більше затягнула корсет. Мало того, що доводилося страждати через ці зав’язки, так ще й без обіду лишитися? Під час королівських вечірок вона найбільше чекала саме застілля, до того ж сьогодні з’їла лише одне варене яйце за весь день — надто була заклопотана випічкою, щоб думати ще про якусь їжу.

Її шлунок, скутий корсетом, забурчав.

— Як ти, в порядку? — прошепотіла Мері Енн.

Вона лише похитала головою, щоб не витрачати дорогоцінне повітря на розмову.

— Сукню!

Кет не встигла й дух перевести, а її вже здавлювали й втискували в червоне оксамитове страхіття. Коли служниці закінчили, Кет наважилася зазирнути в дзеркало і з полегшенням побачила, що хоч і почувалася як ковбаса в оболонці, але вигляд мала пристойний. Яскравий колір підкреслював рум’янець її вуст, світла шкіра здавалася ще світлішою, а темне волосся — темнішим. Коли Ебіґейл наділа їй на шию величезне намисто, а замість перлів встромила у вуха довгі рубінові сережки, Кетрін відразу відчула себе придворною дамою, розкішною й таємничою.

— Пречудово! — Маркіза обома руками стиснула долоню Кетрін, знову дивлячись на неї затуманеними вологими очима. — Я так пишаюся тобою.

Кетрін насупилася:

— Пишаєшся мною?

— Ой, ну не прискіпуйся.

Мати цмокнула язиком і поплескала Кетрін по руці, перш ніж відпустити її.

Кетрін знову подивилась у дзеркало. Чари швидко розвіювалися, і тепер вона почувалася беззахисною. Вона воліла б вдягтися в простору денну сукню, хай і виваляну в борошні.

— Мамо, ця сукня надто розкішна. Ніхто більше не буде так пишно вбраний.

Мати пирхнула:

— Саме так. Ти матимеш неповторний вигляд. — Вона змахнула сльозинку. — Я зараз розплачуся…

Попри всю незручність і сумніви, Кет мала визнати, що раптом відчула тепло в грудях. Голос матері завжди звучав у її голові, наказуючи відкласти виделку, випрямитися, усміхатися, але не так широко! Вона знала, що мати бажає їй найкращого, але як приємно хоч раз почути комплімент.

Мрійливо зітхнувши востаннє, Маркіза згадала, що треба перевірити, як там батько Кет, і випурхнула з кімнати, тягнучи за собою Ебіґейл. Щойно двері покою зачинилися, Кет відчула нестримне бажання впасти на ліжко від виснаження — так на неї впливала присутність матері, але дівчина була впевнена, що тоді на сукні розійдуться шви.

— Чи маю такий само безглуздий вигляд, як і почуваюся?

Мері Енн похитала головою:

— Ти неперевершена.

— Нісенітниця якась! Навіщо мені бути неперевершеною на цьому дурнуватому балі? Усі подумають, що я хизуюся.

Мері Енн стиснула вуста на знак вибачення:

— Це як перцю додати до супу.

— Будь ласка, припини, я й так голодна. — Кет покрутилася всередині корсета, намагаючись хоч трошки ослабити тиск каркасів, що впивалися в ребра, але він не зрушився ні на йоту. — Я хочу шоколаду.

— Вибач Кет, але в цю сукню не влізе навіть малесенький шматочок. Іди сюди. Допоможу тобі взутися.

РОЗДІЛ 3

БІЛИЙ КРОЛИК, церемоніймейстер, стояв на вершині сходів, випнувши груди й дурнувато посміхаючись, поки батько Кетрін простягав йому картку із запрошенням. — Вечір добрий, вечір добрий, Мілорде! Яка на вас сьогодні незрівнянна краватка, ідеально пасує до вашого волосся. Як снігопад на лисому пагорбі, я так сказав би.

— Ви так вважаєте, пане Кролику? — запитав батько Кет, задоволений компліментом. Він пригладив волосся на голові, погоджуючись із лестощами.

Погляд Кролика перекинувся на Маркізу.

— Люба леді Пінкертон, авжеж мої очі ніколи досі не бачили такої рідкісної краси, такої виняткової елегантності… Маркіза відмахнулася від нього:

— Робіть свою роботу, герольде.

— Так, звісно, ваш покірний слуга, Міледі.

Кролик збентежено підняв угору вуха і підніс до рота сурму. Лункий звук наповнив залу, і він виголосив:

— Його честь Велаґіґ Т. Пінкертон, благородний Маркіз Рок Тертл Коув, володар Бухти Скельних Мушель, з дружиною, леді Ідонією Пінкертон, Маркізою Рок Тертл Коув, і донькою, леді Кетрін Пінкертон!

Маркіз і Маркіза почали спускатися сходами в залу, а Білий Кролик перекинув погляд на Кетрін і вирячив рожеві очі на її простору червону сукню. Його ніс сіпнувся від жаху, але він швидко приховав його під ще одним догідливим посміхом.

— Ах, леді Пінкертон, ви маєте вигляд… е-е-е. Дуже помітний.

Кет спробувала видавити із себе усмішку й рушила вниз сходами слідом за батьками, але, щойно побачивши залу, охнула й відсахнулася.

Перед нею розкинулося чорно-біле море.

Кремові фраки й чорні високі бальні рукавички.

Світлі капелюшки химерних форм і краватки-метелики з воронового пір’я.

Панталони в чорно-білу клітинку. Маски зебр. Чорні оксамитові сукні, оздоблені кришталем і бурульками. Дехто з бубен придворних навіть наліпив собі на живіт чорні піки, щоб приховати знаки власної червоної масті.

Уже помітна, так помітна.

Зрідка в натовпі траплялася червона пляма — троянда в петлиці або бант на спині сукні, але лише Кет була вдягнена в червоне з голови до ніг. Наче самої сукні було недостатньо, вона раптом відчула, що в неї швидко червоніють шия та щоки. Вона бачила, як на ній зупиняються чужі очі, чула ахання й охання, ловила неприязні погляди. Як так сталося, що її мати не знала, що це один із чорно-білих королівських балів?

Вона швидко все збагнула.

Усе мати знала. Кет дивилася на пишну білу сукню матері й такий само білий смокінг батька і розуміла, що все вона знала від самого початку.

Знову просурмила сурма — їй здалося, що віддаля. Білий Кролик кашлянув, наблизившись до неї.

— Мені страшенно шкода, що мушу вас квапити, леді Пінкертон, але інші гості чекають на представлення…

Вона подивилася на чергу, що утворилася позаду. Благородне панство витріщилося на неї, виглядаючи з-за плеча одні в одних.

Відчуваючи жах усередині, Кетрін підхопила спідницю й попрямувала до зали, що нагадувала юрбу пінгвінів і єнотів.

Бальну залу в Чирвовому Замку від підлоги до галерей і величезних колон, що підпирали купол даху, колись давно витесали з гігантського шматка рожевого кварцу. Стелю розписали муралами із зображеннями різних краєвидів Королівства: Невідомих гір і Лісу Безвиході, Роздоріжжя, замку з угіддями, що розкинулися пагорбами в усі сторони світу. Над дверима, які вели до розарію, навіть була намальована Бухта Скельних Мушель.

Уздовж південного краю зали йшли великі вікна у формі сердець, вирізані з огранованого червоного скла. Бенкетний стіл, що ломився від фруктів, сирів і солодощів, простягався у всю довжину північної стіни поряд із перегородкою, встановленою між танцюристами й оркестром. На стелі колом розташувалися кришталеві люстри, зігріваючи стіни світлом, яке випромінювали тисячі білих свічок-конусів. Навіть стоячи на сходах, Кет чула, як кілька роздратованих свічок збуджено нарікали на протяг і вимагали, щоб там унизу хтось зачинив двері.

Погляд Кет зупинився на бенкетному столі — єдиному затишному місці в залі, хай навіть вона і не зможе хоч щось з’їсти через свою завузьку сукню. Кожен крок був випробуванням для її витягнутого в струну тіла, корсет стискав ребра, а важкий турнюр заважав іти сходами. Вона зраділа, коли нарешті відчула під ногами тверду підлогу зали.

— Моя люба леді Кетрін, я так сподівалася, що ви будете присутні сьогодні.

Її радість умить згасла. Звісно, Марґарет учепиться в неї, перш ніж вона зможе зробити хоч крок до столу.

Кетрін зобразила на обличчі захват:

— Це ви, леді Марґарет! Як ваші справи?

Марґарет Мірл, донька Графа Роздоріж, була нерозлучною подругою Кет від самого малку. На жаль, вони ніколи особливо не подобалися одна одній.

Марґарет мала нещастя бути винятково невродливою.

Вона не мала шансів колись перетворитися на гарного метелика, як поганенька гусінь, натомість її зовнішність викликала в усіх навколо відчуття безнадійності. У неї було гостре підборіддя, крихітні оченята, розташовані надто близько одне до одного, ще й затьмарені навислими бровами, й широкі плечі, незграбність яких підкреслював одяг, що погано сидів. Якби Марґарет не носила суконь, її приймали б за хлопця.

Причому непривабливого.

Хоча саме фізичні недоліки Марґарет були улюбленою темою для розмови в матері Кетрін («Вона не становила б такий жахливий випадок, якби тугіше шнурувала корсет»), але сама Кетрін вважала куди неприємнішим характер Марґарет, бо та з дитинства була переконана, що дуже, дуже розумна й дуже, дуже доброчесна. Значно більш розумна й доброчесна, ніж будь-хто інший. Марґарет досягла видатних успіхів у нагадуванні всім навколо, яка вона значно розумніша й доброчесніша, ніж усі решта.

З огляду на їхню винятково близьку дружбу, Марґарет завжди вважала за свій обов’язок вказувати Кетрін на її недоліки. Заради її власного блага. Як і належить справжній подрузі.

— У мене все гаразд, — сказала Марґарет, коли вони обмінялися реверансами. — Хоч мені й дуже прикро, але мушу повідомити, що ваша сукня надмірно червона.

— Щиро дякую, що помітили, ви така уважна, — сказала Кет із нищівною посмішкою. — Я щойно зробила таке саме спостереження.

Обличчя Марґарет скривилося, маленькі оченята примружилися.

— Маю попередити вас, люба Кетрін, що таке прагнення привертати до себе увагу може призвести до того, що людина на все життя залишиться зарозумілою й марнославною. Було б значно розсудливіше з вашого боку, якби ви дозволили внутрішній красі сяяти крізь одяг непримітних тонів, аніж намагатися ховати її під надмірностями в аксесуарах і вбранні.

— Дякую за цю пораду. Візьму її до уваги.

Кет утрималася, щоб не кинути іронічний погляд на вбрання Марґарет — сіро-чорну сукню і хутряний капелюх, від якого в п’яного вивітрився б увесь хміль.

— Дуже сподіваюся, що візьмете. Мораль її така: якщо народився золотою рибкою, то нею й помреш.

Кет ледве помітно посміхнулася кінчиками вуст. Ще однією з чарівних рис Марґарет було те, що вона являла собою живу енциклопедію моральних настанов, які Кет ніколи не могла зрозуміти й не знала, чи чергова мораль є відвертою нісенітницею, а чи це просто вона сама недостатньо кмітлива, щоб її осягнути. Марґарет, без сумніву, запевнила б її в останньому.

Не те щоб Кет збиралася її про це розпитувати.

— Гм… точно, — погодилася вона, пильно вдивляючись у юрбу гостей і шукаючи привід покинути Марґарет, поки та не набрала обертів. Від неї буде складно втекти, якщо Марґарет по-справжньому розійдеться.

Неподалік, біля льодяної скульптури, що зображала серце, пили наливку пан Сорока з дружиною, але Кетрін не зважувалася звернутися до них: може, це була лише уява, але її прикраси мали дивну властивість зникати, коли поряд було подружжя Сорок.

Батько Кет тим часом розважав придворних — бубнових панів Четвірку, Сімку й Вісімку. Коли Кет їх помітила, батько саме закінчував розповідати якийсь анекдот, а пан Четвірко впав навзнак й істерично реготав, дриґаючи ногами в повітрі. За мить стало зрозуміло, що сам підвестися він не зможе, і на допомогу йому, досі хихикаючи, поспішив пан Вісімко.

Кетрін зітхнула: їй ще не вдавалося вправно долучитися до спільних веселощів, коли анекдот уже наполовину розказаний.

Нарешті, серед гостей був шляхетний пан Піґмаліон Кабан, Герцог Тусканський. Кет завжди вважала його неприязним і холодним, та ще й жахливим співрозмовником. Коли їхні очі зустрілися, вона з подивом побачила, що він дивиться на них із Марґарет.

Вона не була певна, хто з них першим відвів погляд.

— Ви когось шукаєте, леді Кетрін? — Марґарет обережно підсунулася ближче — так близько, що Кет стало ніяково, — і поклала підборіддя їй на плече, стежачи за поглядом.

— Ні, ні, я лише…спостерігала.

— За ким?

— Що вам сказати… Гарний жилет на Герцогові сьогодні, як гадаєте? — запитала вона, намагаючись ввічливо відсунутися якомога далі від підборіддя Марґарет.

Марґарет гидливо скривилася:

— Кому цікавий його жилет? Коли дивлюся на нього, то бачу лише, як він перед усіма задирає носа, ніби бути Герцогом Тусканським — це якесь величезне досягнення.

Кет похитала головою:

— Гадаю, у нього ніс від природи задертий.

Кетрін притиснула палець до власного носа і зсунула його вгору, перевіряючи, як воно, і не відчула себе ані обраною, ані привілейованою…

Марґарет жахнулася:

— Як не соромно, Кетрін! Не можна так насміхатися з інших! Принаймні не привселюдно.

— Та я не хотіла нікого образити. Це просто така гримаса, от і все. У нього, мабуть, прекрасний нюх. Цікаво, чи вміє він із таким носом знаходити трюфелі під землею.

Сильний удар по плечу врятував Кет від дальших виправдань. Вона обернулася й побачила перед собою випнуті колесом широкі груди в чорній блузі. Її погляд піднявся вище до насупленого обличчя з пов’язкою на оці й зі скуйовдженим волоссям, що вибивалося з-під білого берета.

Це був Джек, Чирвовий Валет, якого посвятили в лицарі із жалю після того, як він втратив око під час гри в шаради.

Настрій в неї геть зіпсувався. Бал починався просто жахливо.

— Добрий день, Джеку.

— Леді Пінкертон, — промовив він, розтягуючи слова. З його рота тхнуло глінтвейном.

Він перевів погляд на Марґарет:

— Леді Мірл.

Марґарет схрестила руки на грудях:

— Переривати чужу розмову — неприйнятна неввічливість, Джеку.

— Я підійшов, щоб повідомити леді Пінкертон, що це чорно-білий бал.

Кет опустила очі й спробувала удати, що їй ніяково, хоча з кожним наступним нагадуванням вона щораз менше конфузилась і дедалі більше дратувалася.

— Схоже, сталося якесь непорозуміння.

— Ви маєте безглуздий вигляд.

Кетрін наїжачилася:

— Не бачу підстав для грубощів.

Джек пирхнув і знову оглянув її сукню:

— Ви й на половину не така гарна, як думаєте, леді Пінкертон. Навіть і не на чверть, і я бачу це своїм одним оком.

— Запевняю вас, що я й не…

— І всі так само вважають, просто не кажуть це вам в очі, як я. Але я вас не боюся, анітрохи.

— Я ніколи й не казала…

— Ви мені навіть не дуже й подобаєтеся.

Кетрін стиснула губи й глибоко вдихнула: вона має набратися терпіння.

— Так, здається, ти мені вже це казав, коли ми бачилися востаннє, Джеку. І передостаннього разу теж. І до того.

Ти весь час нагадуєш мені, як я тобі не подобаюся, відколи нам було шість років і ми наряджали травневе дерево, якщо правильно пам’ятаю.

— Так. Усе правильно. Тому що це правда. — У Джека почервоніли щоки. — А ще ти пахнеш, як стокротка. Як ота бридка, що смердить і має назву ромен.

— Звісно, саме як вона, — сказала Кетрін. — Боронь боже сприйняти це за комплімент.

Джек хмикнув, простягнув руку й смикнув Кет за локон.

— Ой!

Валет-пройдисвіт крутнувся на каблуках і пішов геть, перш ніж Кетрін встигла придумати якусь відповідь, хоч пізніше й шкодуватиме, що не дала йому доброго стусана.

— Ну й бовдур, — сказала Марґарет, коли він пішов.

— Авжеж, бовдур, — погодилася Кетрін, чухаючи потилицю і думаючи про те, як довго їй ще тут залишатися.

— Звісно, — докинула Марґарет, — надзвичайно прикро, що ви заохочуєте таку негідну поведінку.

Кетрін ошелешено обернулася до неї:

— Я не заохочую цього.

— Якщо так вважаєте, то, гадаю, ми повинні погодитися, що інші можуть з нами не погоджуватись і ми можемо їм не подобатися, — сказала Марґарет. — І мораль, яка випливає з цього…

Однак перш ніж вона встигла навести чергові божевільні докази чиєїсь поганої, на її думку, поведінки, у залі пролунав звук сурми. З висоти сходів Білий Кролик вигукнув гугнявим голосом:

ЙОГО КОРОЛІВСЬКА ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЧИРВОВИХ СЕРДЕЦЬ!

Білий Кролик ще раз дунув у сурму, потім заткнув інструмент за пояс і вклонився. Кет разом із рештою гостей повернулася в бік Короля, який з’явився на вершині своїх приватних сходів. Шахівниця аристократів замигтіла поклонами й реверансами.

Король був при всіх регаліях: у білій хутряній мантії, чорно-білих смугастих панталонах, начищених до блиску білих черевиках із діамантовими застібками, а ще тримав у руці скіпетр із наконечником у формі серця. На голові в нього була корона, оздоблена рубінами, діамантами та оксамитом, із серцем посередині.

Цей костюм мав би справляти сильне враження, але на хутрі біля коміра виднілася пляма чогось схожого на сироп, панталони збилися в складки на одному коліні, а корона (яка, на думку Кетрін, була заважка для крихітної голівки короля) сповзла набік. А ще Його Величність посміхався, як недоумок, коли Кетрін підвелася з реверансу.

Він посміхався до неї.

Кетрін заціпеніла, коли Король рушив сходами вниз, розштовхуючи юрбу. Натовп розступився, пропускаючи його, і перш ніж Кетрін встигла й собі відійти, Король уже стояв перед нею.

— Прекрасний вечір, леді Пінкертон!

Він підвівся навшпиньки, і його малесенький зріст став ще помітнішим. Король був майже на дві голови нижчий за Кетрін, попри чутки, що носив спеціальні черевики на дводюймовій підошві.

— Прекрасний вечір, Ваша Величносте. Як ваші справи? — Кетрін зробила ще один реверанс.

Білий Кролик відкашлявся з-за спини Короля:

— Його Королівська Величність запрошує леді Кетрін Пінкертон на першу кадриль.

Очі її широко розплющилися.

— Дякую, Ваша Величносте! Для мене це велика честь.

Кетрін присіла в третьому реверансі — це була її відпрацьована реакція на все, що говорилося в присутності Короля. Зовсім не тому, що він був страшною людиною. Навпаки. Король був старший за неї років на п’ятнадцять, мав кругленьке черевце, рожеві щоки й звичку хихикати в найменш доречні моменти. Кетрін намагалася поводитись якнайкраще саме тому, що він зовсім не був страшний, бо інакше можна було легко забути про те, що він її суверен.

Король Чирвових Сердець передав скіпетр Білому Кролику, взяв Кетрін за руку і вивів на середину зали. Кет подумала: яке щастя, що вдалося відкараскатися від Марґарет, але товариство Короля було не набагато приємніше.

Ні, це несправедливо. Король — дуже мила людина. Проста людина. І, що важливо, щаслива людина, а щасливий король — це щасливе королівство.

Просто він не дуже розумна людина.

Вони стали першими в ряду інших пар, коли Кет раптом відчула страх. Вона танцювала із самим Королем. На них спрямовані очі всіх присутніх, і всі подумають, що вона одягла цю сукню саме для того, щоб привернути його увагу.

— Маєте чарівний вигляд, леді Пінкертон, — сказав Король.

Він говорив радше їй у груди, ніж в обличчя — не через неввічливість, а через маленький зріст, проте в Кетрін однаково почервоніли щоки.

Ну чому, чому вона не спромоглася бодай раз піти проти волі матері?

— Дякую, Ваша Величносте, — сказала Кет напруженим голосом.

— Мені дуже подобається червоний колір!

— Кому ж він не подобається, Ваша Величносте?

Король хихикнув на знак згоди, а Кет зраділа, коли залунала музика й вони почали виконувати першу фігуру. Вони повернулися спинами одне до одного й пішли в різні боки вздовж першого ряду пар; відстань між ними була надто велика, щоб розмовляти. Корсет давив Кетрін під грудями, і вона притиснула долоні до спідниці, щоб не почати соватися й смикатися.

— Чудовий бал, — сказала вона, зустрівши Короля в кінці ряду. Вони взялися за руки. У нього вони були теплі й вологі.

— Ви так гадаєте? — просяяв він. — Я завжди дуже любив чорно-білі бали. Вони такі… такі…

— Нейтральні? — підказала Кетрін.

— Так! — Він замріяно позіхнув, не зводячи очей з обличчя Кетрін. — Ви завжди відгадуєте мої думки, леді Пінкертон.

Кет відвернулася.

Вони пірнули під здійняті руки наступної пари й знову роз’єднали долоні, щоб обійти пана і пані Борсуків.

— Я маю запитати вас, — почав Король, щойно вони знову взялися за руки. — Я тут подумав… може… чи ви випадком не принесли сьогодні щось смачненьке?

Він дивився на неї блискучими очима, його закручені вуса посмикувалися з надією.

Кет засяяла, коли вони піднесли руки над наступною парою. Вона знала, що Король увесь випнувся навшпиньках, але шанобливо не дивилася на нього згори вниз.

— Власне, сьогодні вранці я спекла три лимонні тарти, їх мала доставити до вашого святкового столу моя служниця. Мабуть, вони вже там.

Обличчя короля засяяло, він повернув голову і почав роздивлятися, що стоїть на довжелезному бенкетному столі, але вони були надто далеко, щоб розгледіти три маленькі пироги.

— Фантастично! — вигукнув він в екстазі, пропустивши кілька па й змусивши Кетрін простояти кілька секунд у замішанні, поки вони знову не підхопили перерваний танок.

— Сподіваюся, вони вам сподобаються.

Він знову зосередив увагу на ній, ошелешено хитаючи головою.

— Леді Пінкертон, ви справжній скарб.

Вона утрималася, щоб не поморщитися, ніяковіючи від його замріяного тону.

— Хоча мушу зізнатися, що маю таку саму слабкість до лаймових тартів, як і до лимонних. — У нього затремтіли щоки. — Знаєте, що люди кажуть? Шлях до серця короля лежить через лаймовий тарт.

Кет ніколи такого не чула, але покірно кивнула головою на знак згоди:

— Так і є!

Обличчя Короля іскрилося збудженою усмішкою.

У кінці танцю Кет ледве на ногах трималася — так утомилася вдавати веселощі й увагу; вона відчула полегшення, коли король делікатно поцілував її ручку й подякував за задоволення від танцю.

— Мушу піти й насолодитися вашими неперевершеними пирогами, леді Пінкертон, але сподіваюся, що ваш останній танець теж буде зі мною.

— Залюбки. Така честь!

Він хихикнув так, ніби раптом сп’янів, поправив корону й повальсував до бенкетного столу.

Кет була виснажена, але вдячна, що перша кадриль уже скінчилася. Може, батьки дозволять їй піти раніше, ніж почнеться останній танець? Водночас Кет почувалася трохи винною через ці думки, адже стільки дівчат були б у захваті від такої уваги з боку самого Короля.

Він не був неприємний кавалер, просто дуже нудний. Кетрін подумала, що на свіжому повітрі її щоки трохи відпочинуть після того, як довелося стільки часу зображати захоплено-щасливу усмішку, і попрямувала до балкона. Однак не встигла вона зробити й десятка кроків крізь юрбище чорних кринолінів і білих циліндрів, коли свічки на люстрах враз замерехтіли й згасли.

РОЗДІЛ 4

МУЗИКА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА скрипіння й замовкла. У юрбі гостей пролунав крик, і бальна зала занурилася в темряву.

Було чути затамоване дихання й шарудіння спідниць, у залі запанувала непевна тиша. Потім щось спалахнуло й замерехтіло. Коло світла від свічок зайнялося навкруг однієї з центральних люстр, і примарне сяйво потяглося по куполу стелі, накриваючи тінню гостей внизу.

Із запаленої люстри вертикально звисав обруч, якого, Кетрін була певна, раніше там не було.

На обручі, розкинувшись, як у шезлонгу, зручно вмостився Блазень.

На ньому були тісні чорні панталони, заправлені в потерті шкіряні чоботи, чорна туніка, перехоплена ременем на стегнах, і рукавиці, теж чорні, а не білі парадні, які носило панство. Його шкіра сяяла, як бурштин, у світлі свічок, а очі були так густо насурмлені, що здавалося, ніби на ньому маска. Спочатку Кетрін подумала, що в нього ще й довге чорне волосся, але потім зрозуміла, що це чорний капелюх із трьома вигнутими донизу гострими кінцями, прикрашеними маленькими срібними дзвіночками, хоча він сидів так нерухомо, що вони не дзвеніли. Коли свічки згасли, Кетрін не могла пригадати жодних звуків.

Коли і, головне, як він туди забрався?

Хлопець якийсь час висів у повітрі під пильними поглядами гостей унизу, а обруч повільно обертався. Кетрін затамувала дух, коли його пронизливі очі знайшли її в натовпі й затрималися. Він ледве помітно примружився, розглядаючи її яскраву червону сукню.

Кет знервовано здригнулася й відчула дивне бажання помахати йому рукою. На знак підтвердження: так, вона знає, що її сукня недоречна. Однак поки вона підводила руку, Блазень уже зосередив увагу на чомусь іншому.

Вона опустила руку й полегшено видохнула.

Коли обруч зробив повне коло, хлопець ледве помітно всміхнувся кінчиками вуст. Похитав головою. Дзвоники забриніли.

Юрба, що спостерігала за ним, затамувала дух.

— Шановні пані. Панове, — він говорив дуже чітко й виразно. — Ваша неперевершена Величносте.

Король підскочив навшпиньках, як дитина, що чекає різдвяного бенкету.

Одним плавним рухом Блазень підхопився на ноги й тепер стояв у середині обруча. Ліниво зробив ще один півоберт. Усі слухали, заворожені боязким скрипом мотузки, якою обруч кріпився до люстри.

— У чому різниця між круком і письмовим столом?

Обруч зупинився.

Слова Блазня заглушили шум зали. Запала мертва тиша. Хлопець знову дивився на Кетрін, і вона помітила вогники в його очах.

Натовп почав мурмотіти й перешіптуватися, зрозумівши, що їм загадали загадку. Гості пошепки повторювали її. У чому ж різниця між круком і письмовим столом?

Ніхто не пропонував відповіді.

Коли стало зрозуміло, що розгадку не знайдуть, Блазень простягнув над юрбою руку, міцно стиснуту в кулак. Люди внизу відступили.

— Бачте, один може видати кілька нот, а другий — кілька нотаток.

Він розтиснув кулак, і не кілька нот або нотаток, а ціла хуртовина чорно-білих папірців вирвалася з його долоні, як конфеті.

Юрба ахнула, відсахнувшись, поки вони роєм кружляли в повітрі, і їх було так багато, що здавалося, ніби стеля розсипалася на паперові цидулки. Що більше їх ставало, то більше воркотіла юрба. Дехто із чоловіків підставляв капелюха, щоб зібрати якомога більше папірців.

Сміючись, Кет підвела очі до стелі. Відчуття було таке, ніби вона потрапила в якусь теплу хуртовину. Дівчина розвела руки в боки й закружляла, насолоджуючись тим, як роздувається її червона спідниця, здіймаючи паперові кучугури.

Тричі обернувшись навколо себе, вона зупинилась і витягла з волосся папірець — тонкий цупкий білий сувій, не довший за її палець, з видрукуваним червоним серцем посередині.

Рештки конфеті опустилися на підлогу. Подекуди паперові замети були по кісточки.

Блазень із висоти свого обруча спостерігав за тим, що відбувається внизу. Поки всі метушилися, він зняв капелюх, і волосся його таки виявилося чорним і скуйовдженим, кучерявилося біля вух.

— Хоча слід визнати, — сказав він, коли шум у натовпі трохи стихнув, — нотатки на цих папірцях пласкі й нецікаві, треба підкинути чогось мажорного.

Дзвоники в нього на капелюху задзвеніли, і з них раптом постав величезний чорний птах, закаркав і злетів під купол. Гості скрикнули від несподіванки. Крук закружляв над залою, збурюючи клуби паперу гігантськими крилами. Описавши два кола, він усівся на люстру над Блазнем.

Гості зааплодували. Захоплена Кет навіть не помітила, як сама заплескала в долоні.

Блазень знову натягнув капелюха на голову, а потім зісковзнув з обруча й повиснув, тримаючись за нього затягнутою в рукавицю рукою.

У Кетрін тьохнуло серце. Він висів дуже високо й міг будь-якої миті впасти. Однак коли відпустив руку, то всі побачили, що він тримається за червоний оксамитовий шарф, прив’язаний до обруча. Повільно обертаючись навколо себе, Блазень почав спускатися додолу, а з-під його пальців по черзі з’являлися зв’язані між собою чорні й білі шарфи, аж поки він не опустився на землю, здійнявши вихор папірців.

Щойно його чоботи торкнулися підлоги, як коло світла від люстри розлилося всією залою: свічки займалися одна за одною, поки вся кімната не спалахнула.

Юрба зааплодувала. Блазень схилився в поклоні.

Коли він випрямився, то тримав у руці другий капелюх — кремовий берет, оздоблений сріблястою стрічкою. Блазень почав крутити його на кінчику пальця.

— Дуже перепрошую, але чи не здається вам, що хтось загубив капелюха? — запитав він, заглушаючи аплодисменти.

На мить гості знітилися, а потім пролунав ображений лемент.

Джек, стоячи посеред зали, обома руками обмацував скуйовджене волосся.

Усі сміялися, а Кетрін згадала слова Мері Енн, що Джек буцімто збирався поцупити в Блазня капелюха, щоб посвятити того в блазні.

— Мої найщиріші вибачення, — безсоромно докинув Блазень. — Не маю жодного уявлення, як цей капелюх опинився в моїх руках. Ось, заберіть його, будь ласка.

Джек у гніві продирався крізь натовп, обличчя його швидко червоніло, а гості навколо сміялися.

Проте, коли Джек простягнув руку до капелюха, Блазень, крутячи його на пальці, відступив і перевернув догори дном.

— Однак зачекайте. Здається, там усередині щось є. Сюрприз? Подарунок? — Він заплющив око й зазирнув у середину капелюха. — А! Схованка!

Блазень ледве не по плече засунув руку в капелюх — значно глибше, ніж сам берет, а коли витяг, то тримав у кулаку два довгі пухнасті вуха.

Юрба нахилилася ближче.

— О господи, вуха й вусики, — пробурмотів Блазень. — Як банально. Якби я знав, що це тільки кролик, то лишив би його там усередині. Але що зроблено, те зроблено…

Коли Блазень потягнув за вуха, виявилося, що вони належать нікому іншому, як самому церемоніймейстеру, Білому Кроликові. Він виліз із берета, відпльовуючись, із виряченими очима, не в змозі збагнути, як опинився там посеред балу.

Кетрін затулила рота рукою, щоб не пирснути вголос, бо леді так не поводяться.

— Та я… та я… ніколи, — забурмотів Кролик, затинаючись і перебираючи лапами, поки Блазень садив його на підлогу. Він випростався з рук Блазня, поправив блузу й засопів. — Яке нахабство! Я доповім Його Величності про цей кричущий вияв неповаги!

Блазень вклонився:

— Дуже перепрошую, пане Кролику. Я зовсім не хотів вас образити. Дозвольте мені загладити провину щирим подарунком. Безперечно, там має бути ще щось…

Джек знову потягнувся за своїм беретом, але Блазень безтурботним рухом висмикнув капелюх убік і потрусив ним біля вуха.

— Так, так. Згодиться. — Цього разу він витяг із капелюха дуже гарний кишеньковий годинник, навіть із ланцюжком. Широким жестом він простягнув годинник пану Кролику. — Ось, будь ласка. І зверніть увагу, що він уже настроєний на правильний час.

Пан Кролик презирливо пирхнув, але, помітивши блиск діаманта на циферблаті, вирвав годинник із рук Блазня.

— Гм… що ж. Я подумаю… побачимо… однак гарний годинник…

Він спробував на зуб гачок, яким годинник кріпився до ціпка і, вочевидь дійшовши висновку, що це справжнє золото, поклав його в кишеню. Кинув ще один невдоволений погляд на Блазня і зник у натовпі.

— А це вам, спритний Джеку. Поспішайте![2]

Блазень простягнув Джекові капелюха, а той вихопив його в нього з рук і насунув собі на голову.

Блазень стрепенувся й здійняв палець:

— Може, варто було б…

Джек вирячив очі й знову зірвав із голови капелюха. На голові в нього стояла запалена свічка в срібному свічнику. Полум’я вже встигло пропалити в береті дірку.

— Агов! Я намагаюся трохи поспати! — закричала свічка.

— Перепрошую. — Блазень простягнув руку і згасив полум’я пальцями в чорній рукавичці. Навкруг Джекової голови заклубочився дим, а його здорове око почало сіпатися.

— Цікаво. Я був упевнений, що це ви стрибатимете над свічкою, але насправді все догори дриґом.

Гості корчилися від реготу, дехто так сміявся, що не почув лункого каркання крука, який раптом зірвався з люстри й полетів до них. Кет злякано відступила, коли птах пронісся повз неї, ледве не зачепивши за вухо, і опустився Блазневі на плече. Блазень і оком не моргнув, коли воронові кігті впилися йому в блузу.

— Наостанок проявімо трохи мудрості й побажаймо всім доброї ночі. — Блазень зняв капелюх і показав його юрбі. — Завжди перевіряйте ваші капелюхи, перш ніж надягати. Ніколи не знаєш, що може ховатися всередині.

Дзвіночки задзвеніли, коли він розвернувся на підборах, щоб краще бачити всіх гостей.

Кетрін мимоволі випростала плечі, коли він повернувся в її бік і… здається, підморгнув? Та ні, мабуть, їй примарилося.

Його рот сіпнувся в кривій посмішці, а потім перед її очима його тіло повністю розчинилося в чорнильній темряві. За мить Блазень перетворився на крилату тінь — другого крука.

Два птахи зметнулися до вікна й зникли.

РОЗДІЛ 5

УСІ ТІЛЬКИ Й ГОВОРИЛИ, що про нового придворного блазня. Гості забули навіть про танці, коли помітили, що на папірцях, які вкривали підлогу, зображені не лише чирвові сердечка, але подекуди й чорні бубни, червоні піки, білі трефи. На декому був темний силует ворона. На решті — корона, скіпетр, крислатий блазенський капелюх. Дехто з гостей почав гру, хто назбирає більше різних картинок, і розшукував ті, яких ще не мав.

Кет ще ніколи не бачила, щоб Король-хихотун був такий веселий і щасливий. Навіть із протилежного кінця зали до неї долітав його пронизливий голос, який вимагав, щоб гості сказали, що це справді була найдивовижніша вистава в їхньому житті.

Кетрін відчула, як під корсетом бурчить у животі. Її так зачарував виступ Блазня, що вона зовсім забула про тісну сукню і про голод, який дедалі посилювався. Вона посовалася, пробуючи непомітно поправити тугий ліф, і почала обережно пробиратися до бенкетного столу. Кетрін помітила Мері Енн, яка саме ставила на стіл таріль із трюфелями, вирізняючись з-поміж решти служниць непомірним зростом і солом’яним волоссям, що вибивалося з-під капелюшка.

Помітивши Кетрін, Мері Енн оживилася, але відразу опустила голову й почала смикати кінець скатертини, нібито поправляючи її.

— Як тобі вистава? — прошепотіла вона.

Кет із тугою дивилася на блюда з їжею, нервово перебираючи пальцями.

— Я гадала, що придворні блазні лише розповідають непристойні анекдоти й кепкують із короля.

— Цікаво, які ще в нього козирі в рукаві… чи то пак у капелюсі. — Мері Енн схопила зі столу тацю й зробила реверанс. — Трюфелі, міледі?

— Ти ж знаєш, що мені не можна.

— Просто вдай, що вибираєш, аби я могла ще трохи тут постояти. Королівські слуги заставляють нас, чужих, увесь час носити їжу на стіл, а якщо мені доведеться знову спускатися в кухню, то там просто розтану. До того ж тут і так повно їжі, зважаючи на кількість сьогоднішніх гостей і швидкість, з якою вони її споживають, і більше їм не потрібно, хто б що не казав. Це було б жахливе марнотратство.

Кет склала разом кінчики пальців.

— Це карамельки, так?

— Схоже, що так.

— Як гадаєш, чи буде смачно, якщо шоколадну карамельку притрусити морською сіллю?

Мері Енн з огидою висолопила язика.

— Ти б ще перцю туди насипала.

— Та це я так, просто подумала, чом би й ні?

Кетрін прикусила нижню губу, не зводячи очей із шоколадок.

Так, морська сіль, а Мері Енн хай думає, що хоче. У коморі замку Бухти Скельних Мушель її завжди було повно, адже море зовсім поряд, і якось Кет, експериментуючи, додала дрібку собі до какао — несподівано було напрочуд смачно. До цих трюфелів цілком би пасувало: трошки солі, щоб відтінити солодкість, трошки хрумкої скоринки на гладенькій поверхні карамелі… а чи не приготувати їй шоколадний торт із солоною карамеллю? Це була б фірмова страва їхньої пекарні!

У неї забурчало в животі.

— Кет?

— М-м-м, що?

— У тебе такий вигляд, ніби ось-ось із рота слина потече. Дивись не забрудни сукню.

— Я нічого не можу вдіяти. Я така голодна! — Застогнала Кет й охопила руками живіт, коли крізь оксамит знову почулося бурчання.

Мері Енн співчутливо зморщилася, але наступної миті її обличчя посвітліло:

— Добре, що ти сьогодні в цій сукні. Ти ж бо танцювала в першій парі з Королем!

Кет утамувала наступний, ще глибший стогін. Звісно, її нарікання, що довелося танцювати з Королем, ніщо проти того, що Мері Енн змушена таскати важкі таці з їжею через задушливу кухню.

Її погляд зупинився на масивній неповороткій фігурі на протилежному боці столу, і Кет здригнулася:

— Хто це?

Мері Енн зазирнула їй через плече, але так само швидко відступила. Потім нахилилася ближче:

— Його звуть Пітер Піт[3], а крихітка поряд — то його дружина. Я не запам’ятала її імені.

— Крихіт… ох.

Дружина, що її згадала Мері Енн, насправді здавалася худесеньким дівчатком, майже непомітним на тлі масивної постаті чоловіка. У неї була зсутулена спина — від роботи, а не від віку, здогадалася Кет, — біла, як папір, шкіра і тонке та блякле світле волосся. Жінка мала нездоровий вигляд, одну руку тримала на животі й не виявляла жодного інтересу до страв, виставлених перед нею. На її обличчі виблискували крапельки поту.

Її чоловік, зі свого боку, мав вигляд страхітливий, як у троля. Він був набагато вищий за решту гостей, і поряд із ним навіть кремезний батько Кет ставав схожим на карлика. Він був одягнений у бриджі, в які ледве поміщався, та чорний сюртук для верхової їзди — матерія щільно обтягувала його бичачу спину. Кетрін підозрювала, що, якби він почав швидко рухатися, шви на одязі розійшлися б у кількох місцях. У нього було жорстке й кучеряве руде волосся, що потребувало як миття, так і гребінця, і сердито насуплені брови.

Ані Пітер Піт, ані його дружина не здавалися щасливими від того, що опинилися на королівському балі.

— Але хто вони такі? — прошепотіла вона.

— Сер Пітер — власник ділянки біля Лісу Безвиході, він там вирощує гарбузи. Одна кухарка мені розповідала, що їх нагородили титулом після того, як два тижні тому його дружина виграла конкурс із поїдання гарбузів. Кажуть, Джек посів друге місце і тепер вимагає повторного змагання. — Мері Енн хмикнула. — Хто б оце мене титулом нагородив за все, що з’їдаю.

Кетрін хихикнула. Ніхто б не подумав, подивившись на Мері Енн, що в неї апетит, незгірший за Кет. Вони й здружилися багато років тому через любов до їжі невдовзі після того, як Мері Енн найнялася до них у покоївки.

Її сміх раптом перервався, бо на них насувалася тінь. Товсті пальці простягнулися до таці в руках Мері Енн.

— Це що?

Мері Енн пискнула, Кетрін почервоніла, але сер Пітер, здавалося, не помічав жодної з них, запихаючи цілий трюфель до рота.

— Ем… це карамельні трюфелі, сер, — сказала Мері Енн.

— Несолоні, — додала Кет. — На жаль.

Зблизька вона розгледіла щетину на підборідді в сера Пітера й бруд під нігтями, наче він був надто зайнятий гарбузовою плантацією, щоб причепуритися до свого першого королівського балу.

— Сер Пітер Піт, чи не так? — пробурмотіла вона, затинаючись. — Я ще не мала приємності познайомитись із вами.

Його очі звузилися, поки він облизував брудні пальці.

Кетрін здригнулася.

Позаду неї Мері Енн, втупивши очі в землю, відскочила якомога далі від столу.

— Агов, зачекай-но!

Мері Енн зупинилася.

Сер Пітер проковтнув останній шматок, залишивши на зубах рештки шоколаду.

— Я з’їм ще такого. Оце все… як воно зветься? Безплатне частування від Короля, так?

Мері Енн ще раз присіла в реверансі.

— Звісно, сер. Ви можете пригощатися скільки завгодно. Може, вам ще щось принести?

— Ні.

Він схопив ще один трюфель і проковтнув його, не прожувавши.

Ховаючись у його тіні, леді Піт спостерігала, як трюфелі зникають у роті її чоловіка; позеленівши, жінка кинула несміливий погляд на Мері Енн:

— Може, у вас, — затинаючись, вона ледь не шепотіла, — є гарбузові тістечка? Учора вранці ми продали кілька гарбузів королівським кондитерам і чули, як вони казали, що напечуть їх до балу, але я ще не…

— Досить із тебе гарбузів! — гаркнув її чоловік, бризнувши слиною прямо на тацю з трюфелями. Кет і Мері Енн скривилися. — Наїлася вже.

Леді Піт відсахнулася. Кет прочистила горло і втиснулася між Пітером Пітом і трюфелями.

— Мері Енн, піди спитай Валета, чи не хоче він спробувати карамельок. Він так любить солодке.

Вона почула, як Мері Енн полегшено зітхнула, перш ніж піти, тримаючи в руках тацю.

Кетрін зробила реверанс.

— Я Кетрін Пінкертон, донька Маркіза Рок Тертл Коув, володаря Бухти Скельних Мушель. Я дізналася, що вас щойно нагородили лицарським титулом.

Його очі під колючими бровами потемніли.

— Може, і так, що з того?

— А це, мабуть, ваша дружина. Дуже приємно познайомитися, леді Піт.

Бідна жінка ввібрала голову в плечі. Замість того щоб усміхнутись або зробити реверанс, вона спробувала ухилитися від знайомства й знову почала розглядати страви на бенкетному столі, хоча Кет помітила, що її нудить від вигляду їжі.

Кетрін вдалася до ще однієї безпомічної спроби бути ввічливою:

— Чи добре ви почуваєтеся, леді Піт? Ви трохи бліда, а тут так тепло. Не хочете вийти зі мною на балкон?

— Вона в нормі, — огризнувся сер Пітер. Кетрін відступила на крок, вражена його гарячковим тоном. — Просто наїлася недавно гнилих гарбузів, а мала б думати головою.

— Зрозуміло, — сказала Кетрін, хоч нічого не розуміла. — Прийміть мої вітання з нагоди перемоги в конкурсі, леді Піт. Вам, мабуть, довелося дуже багато їсти. Останнім часом мені теж дуже хочеться приготувати гарбузовий пиріг.

Пітер Піт почав колупатися в зубах, і Кетрін знову відступила з дивним відчуттям, що він намагається придумати найкращий спосіб приготувати й з’їсти її саму.

— Вона їх їсть сирими, — повідомив він гордо. — Ви коли-небудь їли сирий гарбуз, леді… Пінкертон?

— Не можу такого про себе сказати.

Кілька разів вона вже пекла гарбузові пироги і якось зробила гарбузовий мус — запам’ятала не надто апетитний волокнистий м’якуш та слизьке насіння, які довелося вишкрябувати перед приготуванням. Дивлячись через спину сера Пітера, вона звернулася до його дружини:

— Я розумію, що після такої трапези можна почуватися погано. Шкода, що вам зараз недобре й ви не можете долучитися до королівського столу.

Леді Піт заморгала й схлипнула, а потім знову схилила голову. Жінка мала такий вигляд, ніби зараз її знудить прямо на пречудовий бенкетний стіл.

— Може, усе-таки сядете? — запитала Кетрін.

Леді Піт відповіла смиренним тоном:

— А точно десь тут немає гарбузових тістечок? Гадаю, мені стало б трохи легше, якби…

— Бачите? Нема сенсу з нею розмовляти, — сказав Пітер. — Вона тупа, як Джек-ліхтар.

Його дружина міцно обхопила себе руками навколо талії.

Кетрін закипіла від гніву. На мить вона уявила собі, що він давиться шоколадною карамелькою, а вони з його дружиною стоять поряд і сміються, але це видіння перервали бубнові Дев’ятко й Десятко, протиснувшись боком між ними.

— Перепрошую, — сказав пан Дев’ятко, простягаючи руку до інжиру в меду.

Кет радо відступила.

— А що, ці збіговиська завжди такі? — запитав Пітер Піт, дивлячись услід придворним.

Десятко обернувся до нього з радісною усмішкою й підніс келих вина на знак вітання.

— Зовсім ні, — сказав він. — Колись ми витримували марку й запрошували лише обраних.

Кет зблідла. Придворний умить зник, залишивши Пітера стояти із червоним обличчям і виряченими очима. Кет видавила із себе усмішку:

— Царедворці часом бувають трохи… зарозумілі. З тими, кого не знають. Упевнена, що він не хотів вас образити.

— Авжеж, хотів, — сказав сер Пітер, — і я впевнений, що він не один такий.

Він довго дивився на неї, а потім здійняв руку і зняв поношеного капелюха.

— Було приємно познайомитися, міледі.

Він уперше виявив ознаки якогось виховання, і в це було так само складно повірити, як і Герцогу Тусканському, коли він стверджує, що вміє літати.

Сер Пітер підхопив дружину під лікоть і потягнув до виходу. Кет не засмутилася, коли вони пішли.

РОЗДІЛ 6

КЕТРІН ДОЗВОЛИЛА СОБІ сердито пирхнути. Вона ледве не задихнулася від товариства сера Пітера та тісного корсета.

— Ох, уже приємно так приємно, приємніше не буває.

— От же ж бовдур, скажи?

Вона обернулася й побачила, що в повітрі над столом висить срібна таця, повна пиріжків із золотистою скоринкою, акуратно защипнутих з одного краю.

— А, Чешире, привіт, — сказала Кетрін, відчувши полегшення від того, що, може, хоч одна сьогоднішня зустріч не втомить її й не роздратує. Щоправда, коли йдеться про Чешира, всяке може статися.

— Ти хіба повинен тут бути?

— Та ні, не повинен.

Кіт постав перед її очима з тацею на пузі, вигнувши під собою смугастий хвіст, як крісло. Останньою з’явилася голова: спочатку вуха, потім вуса, ніс і, нарешті, широченна зубата усмішка.

— Ти маєш безглуздий вигляд, — протяжно промурмотів Чешир, узяв двома гострими пазурами пиріжок і відправив його у велетенську пащу. З-поміж його зубів випурхнула хмаринка ароматної пари, що пахла гарбузом.

— Ця сукня — мамина ідея, — сказала Кетрін.

Поклавши руку на живіт, вона вдихнула так глибоко, як тільки могла. У дівчини почала паморочитися голова.

— Це часом не з гарбузом пиріжки? Леді Піт про них питала. Пахнуть смачно.

— З гарбузом. Я тебе пригостив би, але не хочу.

— Який ти нечемний. До речі, якщо ти тут без запрошення, то краще поклади їх на місце й зникни, поки хтось не побачив.

Чешир безтурботно хмикнув.

— Я просто подумав, що, може, тобі було б цікаво знати… — Він перебільшено широко позіхнув. — …що Валет краде твої тарти.

— Що? — Кет закрутила головою, обводячи поглядом бенкетний стіл, але Джека ніде не було видно. Вона насупилася.

Коли вона обернулася, то побачила, що гігантські щоки Чешира розпирає, бо він набив туди цілу тацю пиріжків.

Кет закотила очі під лоба й зачекала, коли кіт прожує і проковтне, що він швиденько й зробив велетенськими зубами.

Чешир відригнув і встромив кіготь в отвір між молярами.

— Ой я тебе прошу, — сказав він, розглядаючи кіготь, на якому налип шматочок гарбузової начинки. — Ти ж не чекала, що ці тарти протримаються так довго, ледве не до кінця вечора, правда?

Цієї миті Кет помітила знайому тацю, що стояла скраю столу.

Від її тартів залишилося тільки кілька крихіток тіста, три порожні кола з цукрової пудри й жовтогаряча пляма начинки.

Побачивши пусту тацю, Кетрін відчула гіркувато-солодкий присмак у роті, як від чорного шоколаду. Вона завжди раділа, коли її десерти смакували, але цього разу після сну про лимонне дерево… дівчина хотіла б сама скуштувати бодай шматочок.

Вона розчаровано зітхнула.

— А ти їх хоч спробував, Чешире?

Кіт презирливо цокнув язиком.

— Я сам з’їв цілий тарт, дорогенька. Не міг утриматися.

— І чому ти не народився поросям? — Похитала головою Кет.

— Як вульгарно. — Він перевернувся в повітрі, гойдаючись, як колода на океанських хвилях, і зник, прихопивши із собою вже порожню тарілку.

— Ти щось маєш проти поросят? — сказала Кет у порожнечу. — Як на мене, маленькі поросята майже такі милі, як і кошенята.

— Я вдам, що цього не чув.

Вона ще раз обернулася. Кіт з’явився знову на протилежному кінці столу. Або радше з’явилися його голова та одна лапа, яку він почав облизувати.

— Хоч я впевнений, що лорд Кабан віддав би належне таким твоїм почуттям, — додав він.

— Ти не знаєш, чи Його Величність мав нагоду скуштувати мої тарти?

— Аякже! Я бачив, як він крадькома з’їв шматочок, а потім другий, а потім і третій, поки ви з Мері Енн балакали про поїдання гарбузів, — коли Чешир говорив, його тіло повністю матеріалізувалося. — І вам не соромно так пліткувати?

Кетрін здивовано підвела брову. Чешир був неперевершений пліткар. Це одна з причин, чому дівчині подобалося з ним теревенити, хоч вона й нервувала від цього. Кетрін не хотіла, щоб він коли-небудь почав плести плітки про неї.

— На себе подивися! Чиє б гарчало, а твоє б нявчало!

— Та нявчатиму, дорогенька, я ж кіт і, до речі, вельми щасливий.

— Узагалі-то… — Кетрін похитала головою. — Звісно, ти не чорний кіт, але, схоже, з тобою теж відбувається мутація[4]. Ти раптом став якимось помаранчевим.

Чешир вигнув хвіст, тепер і справді помаранчевий, і скосив на нього очі.

— Так і є. А мені пасує помаранчевий колір?

— На вигляд добре, але не відповідає кольорам сьогоднішнього вечора. Ми з тобою ще та парочка.

— Гадаю, це від гарбузових пирогів таке сталося. Краще б замість них була риба.

— Хочеш стати такого кольору, як риба?

— Ага, як райдужна форель. Подумай, чи не варто тобі було б додати рибу до випічки наступного разу. Я залюбки скуштував би тарт із тунцем.

— Може, тартар із тунця?

— Знаєш, якщо продовжуватимеш у тому самому дусі, то розсмішиш усіх курей в окрузі.

— Це буде вже не вперше.

— А от, до речі, до тебе вже дійшли чутки?

— Чутки… — Вона покопирсалася в пам’яті. — Ти маєш на увазі чутки, що пан Гусінь перебирається в меншу майстерню?

Голова Чешира перевернулася догори дриґом:

— Щось повільно ти думаєш сьогодні. Я про чутки про нового придворного блазня.

Вона оживилася.

— Ні, я нічого про нього не чула.

— І я теж нічого не чув.

Кетрін насупилася:

— Чешире, тоді це не чутки, а навпаки.

— Усупереч, якщо не навиворіт. Не маю жодного уявлення, хто він і звідки взявся. — Чешир облизав лапу і витер нею собі за вухом, а Кетрін подумала, як неввічливо робити так поряд з обіднім столом. — Кажуть, три дні тому він підійшов до воріт палацу, одягнений у блазнівське вбрання, і попросив аудієнції в Короля. Показав кілька фокусів: перетасував придворні бубни й запропонував Королю вибрати одну карту з колоди, щось таке… я не зрозумів усіх подробиць. Зрештою, його взяли на роботу.

Кетрін уявила собі, як Блазень ліниво гойдається в повітрі, сидячи на срібному обручі, ніби чекає, що королівські гості розважатимуть його самого, а не навпаки. Він був такий незворушний. Хоч раніше вона й не задумувалася над цим, але запитання Чешира збудили її цікавість. Королівство Чирвових Сердець маленьке. Звідки він з’явився?

— А інші чутки ти чула? — вів далі Чешир.

— Не знаю, не впевнена. Що за інші чутки?

Чешир перевернувся на живіт і підпер обличчя пухнастими лапами.

— Його Величність милостивий Король обрав собі наречену.

Вона широко розплющила очі.

— Та ти що! А кого?

Вона обвела поглядом кімнату. Не Марґарет, це точно. Може, леді Аделу з Лінгерфута або леді Віллоу з Лістер Гілла, або…

Або…

У неї перехопило дух.

По тілу пішли мурашки.

Ентузіазм матері.

Перша кадриль.

Нервовий сміх Короля.

Різким рухом вона повернула голову до Чешира. Його широченна посмішка здалася їй особливо глумливою.

— Не може цього бути.

— Чому не може? — Він уважно роздивлявся люстру. — Цілком собі може, я навіть упевнений, що не тільки може, а щонайменше так і є.

— Чешире, це не смішно. Король не може… він не буде…

Засурмила сурма, відбиваючись луною від рожевих кварцових стін.

У Кетрін запаморочилася голова.

— О ні…

— О так.

— Чешире! Чому ти мені відразу не сказав?

— Пані та панове, — вигукнув Білий Кролик. Його тоненький голос здавався зовсім тихим після гучних звуків горна. — Цього вечора Його Королівська Величність оголосить дуже важливу новину.

— Тебе прямо зараз поздоровити? — запитав Чешир. — Чи передчасні вітання приносять невдачу, як гадаєш? Ніяк не можу запам’ятати, що передбачає етикет у таких випадках.

Кетрін із голови до п’ят охопив жар. Їй здавалося, що хтось ще тугіше затягує шнурки її корсета мірою того, як дихання ставало дедалі коротшим.

— Я не можу. Ох, Чешире, я не можу.

— Чому б тобі не потренуватися давати якусь іншу відповідь, перш ніж туди йти?

Натовп зааплодував. Король вийшов на сцену в дальньому кінці зали. Кетрін оглянулася навколо, шукаючи батьків, і коли побачила, як її мати сяє усмішкою й змахує з очей сльозинку, її накрило відчуття реальності.

Король Чирвових Сердець збирається запропонувати їй шлюб.

Але… але цього не може бути. Досі він просто хвалив її випічку й запрошував до танцю. Він ніколи не залицявся до неї… але, може, королі не мусять залицятися? Вона не знала.

Вона знала лише, що все похололо в животі й сама думка про те, щоб одружитися з ним, здавалася повною нісенітницею.

Кетрін ніколи й подумати не могла, що цей дурник хоче від неї чогось більшого, ніж солодощів і печива. Авжеж не шлюбу і… о господи, не дітей.

По шиї стікали краплинки поту.

— Чешире, що мені робити?

— Гадаю, можна сказати «так». Або «ні». Мені однаково. А помаранчевий колір точно мені пасує?

Він знову почав роздивлятися свого хвоста.

У Кетрін стиснуло горло від відчаю.

Король. Дурненький, недоладний і вічно радісний Король.

Її чоловік? Єдиний на все життя? З яким вона ділитиме горе й радощі?

Вона стане королевою, а королеви…. Королеви не відкривають пекарні разом із найкращими подругами. Королеви не точать ляси з невидимими котами. Королевам не сняться сни про хлопців із золотими очима, і вони не прокидаються в ліжку, над яким нависає лимонне дерево.

Вона спробувала проковтнути клубок у горлі, але в роті все пересохло.

Король відкашлявся:

— Добрий вечір, мої вірні піддані! Сподіваюся, що вам сподобалися сьогоднішній бал і бенкет!

Знову залунали оплески, на що Король і собі стиснув долоні та кілька разів підстрибнув.

— Хочу оголосити новину. Добру новину, не хвилюйтеся. — Він хіхікнув, ніби над жартом. — Мені настав час вибрати собі дружину, а моїм підданим — шляхетну Королеву Чирвових Сердець! А також, — промовив Король і знову хихикнув, — якщо пощастить, принести нашому королівству спадкоємця!

Кетрін відступила від бенкетного столу. Вона не чула під собою ніг.

— Чешире?..

— Леді Кетрін?

— Я маю честь, — вів далі Король, — запросити на цю сцену даму, яку обрав супутницею мого життя.

— Будь ласка, — сказала Кетрін, — утни що-небудь, відверни увагу. Однаково що!

Чешир вильнув хвостом і зник. Лише його голос затримався і промурмотів:

— Залюбки, леді Кетрін.

Король розвів у боки руки.

— Прекрасна, чарівна й неперевершена леді Ке…

— Аааааааагх!

Гості, всі як один, обернулися. Марґарет Мірл верещала на все горло, відмахуючись від смугастого помаранчевого кота, який з’явився, згорнувшись калачиком під хутряним витвором на її голові.

Одна Кетрін повернулася в інший бік.

Вона вилетіла на балкон, бігла так швидко, як давали високі підбори й тісний корсет. Прохолодне нічне повітря трохи остудило розпашілу шкіру, але кожен подих давався важко.

Вона підхопила спідницю й злетіла сходами вниз у розарій.

Кетрін чула позаду дзвін скла та перелякані крики й гадала, що там витворяє Чешир, але озирнутися не наважувалася, навіть коли добігла до саду.

Світ навколо нахилився вбік. Дівчина зупинилася біля кованих воріт, схопившись за решітку, щоб не упасти. Перевела дух і, спотикаючись, пішла далі.

Уздовж зарослих конюшиною стежок між альтанками, увитими трояндами, і дзюркотливими фонтанами, повз підстрижені кущі, скульптури й став із лататтям. Вона спробувала дотягнутися до спини, відчайдушно намагаючись розстібнути застібки на сукні. Щоб хоч вдихнути. Але їй не вдавалося. Кетрін задихалася.

Її, мабуть, зараз знудить.

Або вона знепритомніє.

Раптом перед нею у відблисках яскравих вогнів замку виросла тінь, її силует простягався аж на газон для крокету.

Кетрін скрикнула, спотикнулась і завмерла. Вологе від поту волосся прилипло їй до шиї.

На неї насувалася тінь чоловіка в каптурі. Кетрін бачила, як він підіймає величезну сокиру, як на траві відбивається силует вигнутого леза.

Кетрін затремтіла й обернулася. Щось темне падало на неї з неба. Вона закричала й затулила себе руками, намагаючись захиститися.

Ворон каркнув, він пролетів так близько, що Кетрін відчула, як б’ються його крила.

— З вами все гаразд?

Вона ахнула й опустила руки. Серце шалено колотилося, коли вона вдивлялася у високий кущ, вкритий білими трояндами.

За мить вона розгледіла його в темряві. Блазень, ліниво відкинувшись, сидів на нижній гілці зі срібною флейтою в руках, хоча досі вона не помічала, щоб він на ній грав.

Кет закліпала очима. Половина волосся вибилася в неї з-під шиньйону й лежала на плечі. Обличчя горіло. Усе навколо крутилося в шаленому вихорі — лимонні тарти, невидимі коти, вигнуті сокири…

Блазень напружився й насупив брови:

— Міледі?

Світ навколо неї різко нахилився вбік, і настала темрява.

РОЗДІЛ 7

РАЗ УНОЧІ[5], думки похмурі відганяючи, в зажурі зблідла леді вийшла в сад, оступилася і впала… — долинув із темряви урочистий і печальний мелодійний голос. — Це ти точно підмітив, мій пернатий друже, — почувся ще один голос, вищий і живіший. — У нас часом десь не завалялася нюхальна сіль?

— У план твій із сіллю, друже, вкралася вада, тому я дам тобі таку пораду: щоб панночка оклигала мерщій, водою зимною її облий.

Щось важке стукнуло об землю поряд із Кет, після чого почувся тихий сплеск води.

— Ні, Вороне, ми не обливатимемо її з відра. Думай ще. Може, у нас є сир? Або трохи сіна? Королю завжди допомагає[6].

Щось зашаруділо, почулося бурмотіння, брязкіт і стукіт.

Подих.

Знаєш що? Нічого. Давай краще оце.

Зашелестіло листя, тріснула гілка. Щось ніжно залоскотало кінчик носа Кет.

Вона здригнулася й відвернула голову, вловивши слабкий аромат троянди.

— Ага, спрацювало.

Вона зморщила ніс. Розтулила очі, мружачись. Перед очима кружляли якісь темні тіні. Голова була важка, думки мішалися.

— Добрий вечір, — сказала розпливчаста тінь, перетворюючись на придворного блазня. Він забрав від її обличчя квітку троянди. — З вами все гаразд?

— Дарррма[7], — вимовив Ворон, умостившись на краю металевого відра.

Блазень уважно подивився на нього.

— Поводься чемно.

— Нема нечемності в примхливім привітанні, при першій зустрічі безглуздім запитанні. Не можна бути чемним повсякчас. Й подеколи задосить буде з нас.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Блазень. — Ти поводишся нечемно.

Ворон невдоволено каркнув. Розкинувши могутні крила, він злетів у повітря й опустився на верхню гілку трояндового куща.

Блазень знову обернувся до Кетрін. Він уже зняв крислатого капелюха, його хвилясте чорне волосся місцями сплуталося на голові, а подекуди стирчало в боки. Світло садового ліхтаря відбивалося золотом в його густо насурмлених очах. Він усміхнувся до неї: це була дружня усмішка, що розпливлася по всьому його обличчю, на щоках з’явилися ямочки, очі примружилися. У Кет тьохнуло серце. Під час виступу її зачарувала його магія, веселили його дотепи, але дівчина не усвідомлювала, що Блазень ще й вельми гарний.

— Я радий, що троянда допомогла, — сказав він, крутячи її в пальцях. — Підозрюю, що ця зустріч була б зовсім інша, якби нам таки довелося облити вас водою з відра.

Вона кліпнула очима, не в змозі усміхнутися, а в нього по обличчю пробігали тіні. Ні, це не просто світло ліхтаря. Його очі справді були кольору золота. Кольору соняшника, ірисок і лимонів, що звисають із гілок дерева.

Її очі розширилися.

— Це ви.

— Так, це я, — погодився він.

Схилив голову набік і знову похмурнів.

— Серйозно, міледі, ви… — він на мить завагався, — …вам загалом уже краще?

Вона знову відчула його, той внутрішній поштовх, який підказав, що в нього є якась річ, належна їй, і якщо вона хоче її повернути, то мусить наздогнати його.

— Міледі? — Відклавши троянду вбік, він торкнувся її чола тильною стороною руки. — Ви мене чуєте? Ви дуже гаряча.

Світ знову закрутився навколо неї, але цього разу це було чарівне відчуття, хотілося зупинити час.

— Може, покликати лікаря?

— Ні, дякую. Зі мною все гаразд.

У Кетрін ледве ворушився язик, пальці тремтіли, але вона встигла піймати його руку, перш ніж він підхопився. Блазень розгублено застиг на місці.

— Але я не відчуваю ніг, — зізналася вона.

Його уста скривилися в посмішці.

— Значить, загалом уже краще. Не скажемо Воронові, що він мав рацію, бо тоді буде нестерпний увесь вечір. — Блазень глянув униз. — Можу поручитися, що ваші ноги на місці, хоч і заховані під величезним стосом тканини. Можу пошукати їх, якщо хочете.

Він говорив щирим тоном із невинним виразом на обличчі.

Кетрін розсміялася.

— Дуже великодушно з вашого боку, дякую, але вже якось сама спробую їх знайти. Допоможіть мені сісти, будь ласка.

Досі тримаючи її долоню, Блазень просунув вільну руку під плечі й посадив її. Вона помітила, що його капелюх валяється неподалік, а навколо розкиданий якийсь дивний мотлох: скляні кульки, заводна мавпочка, носові хустки, пуста чорнильниця, різноманітні ґудзики, двоколісний велосипед із величезним переднім колесом, срібна флейта.

Кет поплескала себе по ногах, упевнившись, що вони на місці. Відчула поколювання в занімілих пальцях.

— У вас руки холодні, як бурульки. — Він узяв її пальці в долоню й почав розминати від кісточок до зап’ястя. — Вам стане краще, коли кров трохи розігріється.

Кет уважно дивилася на Блазня, на його скуйовджене волосся, на кінчик носа. Хлопець сидів, схрестивши ноги, на траві, схилившись над її рукою. Його дотик був несподівано теплий і щирий у порівнянні з тими, до яких вона звикла — з тими короткими ввічливими дотиками, коли руки зустрічаються під час вальсу або кадрилі.

— Ви лікар? — запитала вона.

Блазень знову глянув на неї зі своєю усмішкою, що може розтопити навіть кригу.

— Я блазень, міледі, а це значно краще, ніж лікар.

— Чому це краще, ніж лікар?

— А ви хіба не чули, що сміх — то найкращі ліки?

Кет похитала головою.

— Якщо це так, то тоді маєте розповісти мені якийсь жарт або загадати загадку.

— Як леді забажає. Чому блазень добре вміє гріти людям руки?

Вона затулила одне око, міркуючи, але швидко здалася.

— Не знаю. А чому?

— Ну як чому? Тому що він теплий і гарний.

Кетрін раптом розреготалася, голосно пирхнувши. Мері Енн частенько дражнила її за це, бо шляхетні панянки так не поводяться. Вихопила в нього руку й затулила рота, сконфузившись.

Обличчя Блазня просіяло.

— Не може цього бути! Правдива леді й такий сміх! Я думав, що цього не буває в природі! Зробіть так ще раз, як ваша ласка!

— Не зроблю! — пискнула вона, червоніючи. — Припиніть. Пожартували ви зовсім не смішно, та ще й глузуєте з мене.

Блазень зробив серйозну міну, хоч очі його й далі сміялися.

— Я не хотів вас образити. Такий сміх на вагу золота для людей моєї професії. Я готовий життя покласти на те, щоб ще раз його почути. Щодня, якщо можна. Ні, двічі на день, і щоб принаймні один раз перед сніданком. Королівський блазень має задовольняти найвибагливіші смаки.

У неї сильніше забилося серце. Двічі на день? І хоч один раз перед сніданком? Її щоки знову залилися рум’янцем.

Помітивши, як вона змінилася, Блазень відпустив її руку, майже ніяковіючи.

— Отже, це ви та сама… так?

Вона уважно подивилася на нього й побачила в його очах лимонне дерево, що за одну ніч виросло в її спальні, обвивши балдахін ліжка гілками, важкими від золотосяйних плодів.

— Та сама?

— Майбутня Королева Чирвових Сердець?

Її щасливе запаморочення зникло разом із болісним зітханням.

— Перепрошую?

— Не перепрошуйте. — На його обличчі промайнув сумнів. — Мабуть, мушу вибачитися. Я не мав бути таким відвертим. Просто на сьогоднішньому балі Король збирався просити руки в однієї з дам, а ви… у цьому вбранні… я й подумав, що…

Кет опустила голову. Спідниця обгортала її, як червоний кошмар.

— А він сказав, чиєї руки збирається просити?

— Ні, міледі. Знаю лише, що доньки якогось лорда, але це навряд звужує коло претенденток. — Блазень відкинувся назад, обпершись на руки. — А від чого ви тікали?

— Тікала? — Вона видавила із себе слабенький усміх. — Я просто хотіла вдихнути трохи свіжого повітря. У бальній залі буває дуже жарко в такі вечори.

Він втупив у неї погляд із виразом тривоги.

— Тобто, коли ви пішли, Король ще не оголосив свій вибір?

— Я нічого не чула.

Вона зіщулилася, але вини за брехню не відчула. Що ж відбувалося в залі? Чи Король виголосив її ім’я? Чи її шукають?

Кетрін озирнулася на замок, здивована тим, як далеко забігла. Здавалося, сад простягнувся на багато миль, а вікна зали сяяли на далекій відстані. Вона згадала про гуркіт, який чула, і сподівалася, що Чешир не потрапить у халепу.

Блазень почухав потилицю.

— То, може, це все-таки ви. Мабуть, мені варто супроводити вас назад…

— Ні! Ні! Гм. — Вона ніяково засміялася. — Я впевнена, що він збирався просити руки в когось іншого. Його Величність ніколи не виявляв до мене особливого інтересу.

— Щось мені складно це собі уявити.

— Це правда. — Вона відкашлялася. — Дозвольте вас про щось запитати, пане… е… Блазню…

— Джест. Мене звуть Джест. Міледі.

— А я Кетрін Пінкертон.

— Надзвичайно приємно, леді Пінкертон. Так про що хотіли мене запитати?

Кет мняла пальцями пишну червону тканину навколо ніг, щоб чимось зайняти руки, які свербіли й погано слухалися.

— Чи ми з вами раніше не зустрічалися?

— До сьогодні? — Він підпер рукою підборіддя. — Навряд.

— Я теж так подумала.

— Ви гадаєте, що вже десь мене бачили? — На його щоках знову з’явилися ямочки.

— У певному сенсі. Найцікавіше те, що, здається, я вас бачила вві сні.

У нього поповзли вгору брови.

— Бачили мене вві сні?

— Дивно, правда?

— Авжеж.

Він вимовив це ледве чутно, здивовано. Секунду здавався трохи знервованим, як тоді, коли вперше помітив її червону сукню в чорно-білому морі гостей. Його упевненість на якусь мить зникла.

— Може, ми знайомі в майбутньому, а ви все пам’ятаєте лише у зворотному напрямку.

Кетрін замислилася.

— Що скажете? — наполягав він.

Вона кліпнула очима.

— Що маю сказати?

— Гарний був сон?

— А, ви про це.

Вона склала губи в трубочку, міркуючи, але раптом зметикувала, що Блазень дражниться, і насупилася.

— Якщо чесно, він здався мені доволі нудним.

Ви знаєте, що означає ім’я «Кетрін»? Воно означає «невинна» й «безгрішна». Хіба може дівчина на ім’я Кетрін бути така нещира?

А от візьму і зміню його.

Він добродушно розсміявся.

Принаймні спогад про цей сон повернув колір на ваші щоки. Ви були білі, як сніг, коли знепритомніли. Вибачте, якщо Ворон вас налякав.

Вона здригнулася, згадавши, як на галявині перед замком над нею нависла гігантська тінь у каптурі із сокирою в руках.

— Ні, це був не Ворон. Це був… я думала, що побачила… нічого.

— Я весь час нічого не бачу.

— Я ж вам уже казала, що в залі було дуже жарко. І я майже нічого не їла цілий день.

— І звісно, це знаряддя тортур теж не надто допомогло, — він подивився на її корсет.

Кетрін ще більше насупилася.

— Дамська білизна — недоречна тема для бесіди.

Він підвів руки, ніби здаючись.

— Я суто теоретично, міледі. Упевнений, що в усьому значно більше винний брак їжі. Ось, тримайте. — Блазень потягнувся до мішечка на поясі й витяг звідти шоколадку. — Я приберігав її на потім і, схоже, зробив це для вас.

— Ах ні, я не можу. Я ще почуваюся трохи слабкою. Мене, мабуть, знудить.

— Дехто каже, що краще поїсти й втратити, ніж ніколи не їсти.

Кет спантеличено зсунула брови, але Блазень залишався щирим[8] .

— Це на той випадок, якщо вас таки знудить, і цукерка знайде шлях назовні.

— Який жах.

— Я знаю, що маю перепросити.

Замість вибачення він простягнув їй цукерку.

— Мушу наполягати, щоб ви поїли, попри весь ризик. Якщо знову зомлієте, перебуваючи під моєю опікою, то боюся, що не зможу втримати Ворона від використання того відра з водою.

Кетрін похитала головою і поклала руку на живіт.

Її пальці відчували кісткові пластини під ліфом.

Однак корсет уже не здавався таким тісним, як досі. Вечірнє повітря трохи збадьорило дівчину, навіть лишалося трохи місця, щоб дихати. Його було не надто багато, але, мабуть, достатньо, щоб туди помістилася одна-єдина шоколадка…

— Будь ласка, візьміть, — наполягав він.

— Це з бенкетного столу? — запитала Кетрін, бо добре знала, що невідому їжу куштувати не можна. Колись у дитинстві вона спробувала диких ягід і зменшилася до розміру наперстка, так два дні й проходила. Вона зовсім не хотіла, щоб щось подібне повторилося.

— З самого королівського.

Кетрін нерішуче взяла цукерку, пробурмотіла «дякую» й відкусила. Трюфель вибухнув на язику смаком ніжної карамелі та хрумкого шоколаду.

Вона задоволено застогнала.

Однак якби ж туди додати ще й дрібку морської солі… ах, божественно.

Вона проковтнула решту, провела язиком по зубах, щоб злизати те, що лишилося.

— Ну що, так краще? — запитав Джест.

— Значно краще. — Вона заправила за вухо пасмо волосся. — Так краще, що, здається, можу встати. Допоможіть мені, будь ласка.

Блазень підскочив на ноги з грацією антилопи, не чекаючи, поки вона замовкне.

— Дозвольте супроводити вас назад у бальну залу, — сказав він, допомагаючи їй підвестися.

— Ні, дякую. — Вона розгладила сукню. — Я дуже втомлена. Мабуть, викличу карету й поїду додому.

— Тоді пройдіть сюди, будь ласка.

Блазень підхопив із землі капелюха й натягнув на голову. Капелюх йому не пасував, і Кет зрозуміла, що саме блазенський костюм раніше приховував його красу. Однак тепер, коли дівчина все бачила, її вже не можна було не помічати.

Підвівши голову, Джест свиснув у гілки дерева.

— Вороне, ти не будеш проти?..

Ворон нахилив голову і дивився вниз крізь гілки, спостерігаючи за ними блискучим чорним оком.

— А я тут думав: де ж вона, твоя супутниця сумна?

Джест примружився.

— Чи це означає «так»?

Птах зітхнув.

— Гаразд, іду.

Він злетів із дерева і зник у чорному небі.

Джест запропонував Кетрін руку, і вона просунула пальці через його зігнутий лікоть. Дівчина була вражена й здивована тим, як легше стало дихати. Може, вона надто гостро зреагувала? Ні, не на майбутню пропозицію Короля, а на те, що сукня буцімто її душить.

Вони пройшли під арками саду. Трояндові кущі залишилися за спиною, їх змінили зелені загорожі, в яких яскравими блискавками спалахували світляки.

— Сподіваюся, ви зрозумієте, якщо попрошу вас бути стриманим, — сказала вона, бажаючи, щоб її серце припинило так калатати. — Для мене це була незвичайна зустріч.

— Я дуже далекий від того, щоб зазіхати на бездоганну репутацію шляхетної дами. А втім, уточніть, будь ласка, яка саме частина нашої зустрічі має залишитися нерозголошеною? — Джест дивився на неї скоса. — Та, коли ви впали непритомна у траву, а я героїчно повернув вас до життя? Чи та, коли простували садом у моєму товаристві без супроводу когось зі старших?

Він поцокав язиком, удаючи несхвалення.

— Або, може, та, коли зізналися, що я вам снився, і я буду останнім гульвісою, якщо сподіватимуся, що цей сон не був такий нудний, як стверджуєте?

Кет притулилася до його руки.

— Усе разом.

Вільною рукою Джест поплескав її по пальцях.

— Для мене величезна радість зберігати секрет разом із вами, міледі.

Вони перестрибнули через хвіст охоронця-грифона, який, як завжди, спав, притулившись до воріт саду. Його тихе хропіння доносилося до них, навіть коли вони вже наполовину перетнули галявину.

— Раз у нас тепер є спільна таємниця, — сказала вона, — можу запитати, як ви це робите? Маю на увазі фокус із паном Кроликом.

— Який фокус?

— Ну, коли ви витягли його з капелюха Джека.

Джест зсунув брови, вираз його обличчя був злегка стурбований.

— Мила леді Пінкертон, боюся, що за короткий час нашого знайомства ви збожеволіли.

Вона підвела на нього очі.

— Я збожеволіла?

— Уявити собі, що я витяг кролика з капелюха? — він нахилився ближче до неї й по-змовницьки прошепотів: — Це неможливо.

Вона стримала усмішку, намагаючись також зобразити на обличчі вираз лукавства.

— Так сталося, пане Джесте, що іноді ще зранку до сніданку я можу повірити у принаймні шість неможливих речей відразу [9].

Він раптом зупинився й обернувся до неї. Її усмішка зникла.

— Що сталося?

Джест, зіщулившись, уважно дивився на неї.

Кет злякано відсахнулася під його пильним поглядом.

— Що?

— Ви впевнені, що це не у вас закоханий Король?

Якусь мить вона мовчала, а потім пролунав її щирий і невимушений сміх. Те, що Король хоче одружитися з нею, — це одне, але думка про те, що він може бути закоханий у неї, здавалася нісенітницею, доведеною до повного абсурду.

— Запевняю вас, що не в мене, — сказала вона, досі всміхаючись, але Джест не здавався переконаним. — Що це має спільного з вірою в неможливі речі?

— Просто так могла б сказати королева, — відповів Блазень, знову пропонуючи їй руку. Кет завагалася, однак узяла її. — І, власне, неможливе — це мій фах.

Кетрін вдивлялася в його профіль, гострі риси обличчя, насурмлені очі.

— Що ж, — сказала вона, — я цілком вам вірю.

Здавалося, йому було приємно.

— Мені лестить, що ви так думаєте, леді Пінкертон.

Вони вийшли на бруковане подвір’я перед парадним входом замку, де десятки карет чекали на своїх хазяїв і хазяйок. На іншому боці двору група візників у лівреях курила люльки під смолоскипами. Один із них закричав, побачивши Кет і Джеста:

— Гей, ви там! Через що весь цей шум?

— Який шум? — запитав Джест.

— Останні пів години із замку тільки й чути, що охання та вереск, — сказав візник. — Я було подумав, що, може, якась бідова свічка підпалила замок, вони ж запальні, ці свічки, спалахують за мить.

Джест подивився на Кет, але вона лише знизала плечима.

— Напевне, це ажіотаж після вашого виступу.

До них під’їхала карета, поряд із візником сидів величезний крук. Мабуть, це він заздалегідь знайшов для неї екіпаж.

Один із лакеїв, деревна жаба в напудреній перуці й червоному сюртуку з двома рядами золотих ґудзиків, проскакав через подвір’я і відчинив для неї двері.

Джест простягнув їй руку, допомагаючи сісти в карету, і коли Кетрін ступила на другу сходинку, то з подивом відчула його вуста на своїх пальцях.

Вона обернулася.

— А! Ледве не забув! — Джест відпустив її, зняв капелюха, дзенькнувши дзвониками, і засунув руку всередину. Витяг звідти моток чогось білого.

Кет обережно взяла моток в руки.

— Що…

У неї перехопило дух. Рука зметнулася до спини, мацаючи сукню, торкнулася кістяних пластин, так… але де ж шнурівка? Корсет на її спині був розшнурований на ширину її долоні.

У неї спалахнули щоки.

— Як!?

Джест завальсував якомога далі від карети, ніби боявся, що вона його вдарить, а вона раптом саме про це й подумала. Ну й нахаба!

Він знову вклонився, мовби на завершення останнього виходу на біс.

— Зичу вам доброго вечора, леді Пінкертон. Сподіваюся, що дорогою додому ви з насолодою надихаєтеся досхочу.

Заціпеніла від обурення, але й неймовірно вражена, вона зійшла на верхню сходинку карети й зачинила двері.

РОЗДІЛ 8

КЕТРІН РОЗБУДИВ звук карети, у якій повернулися додому її батьки, цокіт кінських копит по подвір’ю, гучний і виразний на тлі приглушеного шуму океанських хвиль. Вона не знала, скільки годин уже минуло, але за вікном було ще темно, тож дівчина глибше зарилася під ковдру, натягнувши її аж до самого носа. Від туману та сну в неї паморочилася голова. Здавалося, ніби в неї вчепилися сонні мацаки з якогось далекого сновидіння. Ніби чиїсь руки опускають її на ложе з пелюсток троянди. Чиїсь пальці гладять контур її обличчя. На вустах завмирають поцілунки.

Кет зітхнула, збентежившись.

Він повільно поставав у її затуманеній уяві. Скуйовджене чорне волосся. Очі кольору золотавого бурштину. Ямочки на щоках, уста, розтягнуті в дражливій посмішці…

Вона раптом розплющила очі, залилася рум’янцем аж по саму шию. Їй наснився Блазень.

Знову!

Вона почула, як унизу з гуркотом відчинилися вхідні двері, й нічну тишу розколов невдоволений голос матері. Кет знітилася. Вона сердиться, бо Кет покинула бал, нічого їм не сказавши? Або тому, що знехтувала освідченням Короля?

А раптом… може… він усе-таки вибрав якусь іншу дівчину…

Окрилена надією, Кетрін відкинула ковдру й виглянула з-за фіранок балдахіна. У неї перехопило дихання.

Цього разу це було не лимонне дерево, а троянди. Білі, як лебедине пір’я, вони міцно обвивали стійки ліжка тернистими стеблами.

Кет обережно висунула руку з-під простирадла й потягнулася до найближчої квітки. У палець впився шип, дівчина здригнулася, відсахнувшись, і засунула палець у рота, щоб кров не забруднила сорочку.

Вона більше не намагалася зірвати троянду, натомість знову пірнула з головою під ковдру, щоб отямитися й перевести дух.

Що це все означає? Що ці сни хочуть їй сказати? Вона подумки пригадала все, що знала про Джеста.

Він був придворним блазнем, але ніхто не знав, звідки з’явився. Він мав друга Ворона.

Неможливе — його фах.

Те, як він доторкнувся до її руки, збудило в Кет досі незнайомі почуття. Запаморочливі, але водночас тривожні. Страшенно цікаві, але й трохи страшнуваті.

І якщо вірити цим снам, він дуже, дуже добре вміє цілуватися.

Кет знову стисло у грудях, і вона щільніше загорнулася в ковдру, раптом відчувши запаморочення. Хай його присутність у саду і була несподівана, і бентежила, але Кет — господиня власної уяви. Вона віддалася мріям про повільні поцілунки й білі троянди, шукаючи шляху назад до своєї такої маленької, такої невинної фантазії…

Двері у спальню із шумом розчинилися.

— КЕТРІН!

Кетрін перелякано відкинула ковдру й сіла. На стіни падало коло світла від світильника.

— Що?

Мати закричала, але це був крик величезної радості.

— Слава богу! Велаґіґ, вона тут! З нею все гаразд!

Стогнучи, вона кинулася через кімнату, зупинилася, щоб поставити світильник на тумбочку, впала на ліжко Кетрін і міцно стисла її в обіймах. Кет із подивом помітила, що її мати плаче.

— Ми так хвилювалися!

— Чому? — Кет намагалася випростатися з материних обіймів. — Я поїхала з балу раніше й відразу вернулася додому. Я не думала, що це вас так засмутить. Я недобре почувалася і…

— Ні, люба, ні, все гаразд, просто… — вона знову почала схлипувати, коли над ними виріс батько Кет, притискаючи руку до серця. На його обличчі був вираз розслабленого полегшення.

— Що відбувається? — запитала Кет, помітивши у дверях ще й Мері Енн. — Що сталося?

— Ми не знали, куди ти поділася, — заплакала мати, — а там… а там…

— Стався напад, — відповів батько урочистим голосом.

Кет утупилася в нього, намагаючись прочитати вираз його обличчя в тьмяному світлі лампи. — Напад?

— Не просто напад! — Мати відсунулась і стиснула Кет за плечі. — Це був Жербельковт!

Її очі розширилися.

— Він напав на замок, — сказав батько, який здавався напруженим і втомленим. — Розбив вікно й схопив двох придворних прямо в бальній залі. І полетів геть разом із ними…

Кет стиснула руки на грудях. Жербельковт був істотою з кошмарів і міфів, про нього при світлі свічника розповідали страшні казки маленьким дітям, щоб ті добре поводилися. Це був монстр, що буцімто жив серед ліан і хащ у Тримучім лісі десь далеко в Країні Шахів.

Як було відомо Кет, у Королівстві Чирвових Сердець уже кілька поколінь не бачили жодного Жербельковта. За переказами, багато століть тому на них полювали знамениті лицарі, аж поки останнього Жербельковта не вбив король, який володів міфічним Гостромечем.

— Він був т-такий в-величезний, — сказала мати, запинаючись, — такий страшний, а я не знала, де ти є!

Вона знову зайшлася в риданнях.

— Мамо, усе гаразд. — Кет міцно стиснула її в обіймах. — Я всю ніч була вдома.

— Та ще й знову бачила сни, як я розумію, — сказав батько.

Мати відскочила назад і витріщила очі на колючий кущ.

— Ні, тільки не ще один такий сон. Що взагалі відбувається у твоїй голові?

Кет позіхнула.

— Вибач. Я не знаю, звідки вони беруться.

Мати відкинула назад голову, витираючи сльози, які ще стояли в неї в очах.

— Господи, Кетрін. Якщо вже тобі обов’язково треба бачити сни, то хай вони будуть про щось корисне.

Кет замотала пальці в ковдру.

— Ну ми можемо зробити свіжу трояндову воду, а ще можу спекти трояндові макарони…

— Ні, ні й ще раз ні. Під «корисним» я мала на увазі не те, з чим печуть або готують, а щось справді корисне. Наприклад, корону!

— Корону?

Мати закрила обличчя руками.

— Ох, ця ніч мені зовсім розхитала нерви. Спочатку з’являється цей жахливий Чеширський Кіт, причому саме тієї миті, коли Король готується оголосити свою новину, потім ти кудись зникаєш, потім Жербельковт… — Вона здригнулася. — А тут ще й трояндовий кущ виріс у мене посеред хати. Ну чесно, Кетрін!

— Не хочу сперечатися, мамо, але для чого насправді потрібна корона? Яка з неї користь, крім як бути на голові? Ну хіба що блищить.

— Слухай, дитино, зосередься. Хіба не розумієш? Король збирався просити твоєї руки. Сьогодні!

Мері Енн охнула, а Кет вирішила, що сама вдала здивування трохи мляво.

— Та не може бути, це якісь дурниці! — сказала вона, пирхнувши від сміху. — Король? Звісно, ні.

Маркіз ніяково закашлявся, а Маркіза підскочила, замахала руками й кинулася до нього.

— Значить, так, любий, на сьогодні в нас усе, — сказала вона. — Іди спати. Мамі з донькою треба поговорити відверто.

Здавалося, батько був вдячний, що його проганяють. Коли він схилився над Кет, щоб поцілувати її в голову, донька помітила сині круги під його очима.

— Я радий, що ти в безпеці.

— Добраніч, папа?.

Мері Енн присіла в реверансі, коли він виходив, а потім збуджено посміхнулася до Кет.

— Може… принести чаю? — запропонувала вона. — Щоб заспокоїти нерви.

— Дякую, Мері Енн, — сказала Маркіза.

Мати зачекала, поки вони з Кет залишилися на самоті, і взяла її руки у свої.

— Кохана моя, чудова, дурненька дитинко, — почала вона, а Кет напружилася, збираючись захищатись. — Це зовсім не дурниці. Король справді хоче побратися з тобою. Значить, так: я дуже рада, що ти добре доїхала додому, але це ніяк не виправдовує твоєї відсутності, тим паче з такої нагоди. Ти де була?

У пам’яті Кетрін промайнули спогади про шоколадну карамельку і розшнурований корсет.

Вона з невинним виглядом закліпала очима.

— Я вже казала, що погано почувалася і подумала, що поїду додому, щоб не влаштовувати сцен. Я не хотіла турбувати вас із папа?, бо вам було так весело, тому взяла одну з королівських карет. До того ж я вважаю, що ти помиляєшся щодо Короля.

Обличчя матері почервоніло як морква.

— Я не помиляюся, дурне дівчисько. Ти зараз уже мала б бути заручена.

— Але Його Величність ніколи не виявляв до мене особливої уваги. Ну хіба що до моєї випічки. Але навіть якби виявляв, з його боку не було жодних залицянь. Нема часу для…

— Він Король! Навіщо йому залицятися? Він просить твоєї руки, ти кажеш «так», от і всі залицяння, — мати втомлено позіхнула. — Принаймні так могло б бути… Але ж ти зникла в найменш слушний момент, і хто тепер знає, що станеться з його почуттям до тебе? Він може вважати себе обдуреним, і його прихильність буде втрачена!

Кетрін стиснула вуста, намагаючись приховати спалах надії під виразом стурбованості.

— Якби Його Величність справді бажав просити моєї руки, то, гадаю, його прихильність до мене не була б такою нетривкою. Я й досі не впевнена в його справжніх намірах.

— Будь спокійна, його наміри тверді й незмінні. І буде краще, щоб такими і залишалися, бо інакше сидітимеш у своїй кімнаті під замком, доки не засвоїш, коли пристойно, а коли непристойно покидати бал! — Якусь мить вона вагалася. — Навіть якщо на ньому з’являються люті дикі звірі. Ти повинна все виправити, Кетрін!

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

— Я хочу, щоб ти перепросила за те, що зарано покинула урочистий вечір. Хочу, щоб ти була присутня наступного разу, коли тобі запропонують стати королевою. Ми маємо щось придумати, щоб не втратити прихильність Короля. Щоб він не передумав, не зараз, коли ми майже досягли мети!

— Але якщо я не… — вона змовкла, підтягнула коліна до грудей.

— Якщо ти не… що? Кажи прямо, дитино.

Вона проковтнула клубок у горлі. Завагалася. Обм’якла.

— А якщо я якийсь час не бачитимуся з Його Величністю? Ми ж не можемо просто так завітати до Короля, а запрошень не маємо, правда?

Мати вдоволено задерла носа.

— Власне, ми маємо запрошення. Нас запросили до післяобіднього чаювання в королівському саду, яке відбудеться за три дні. — Вона клацнула пальцями. — Придумала! Ти принесеш подарунок для Його Величності! Це буде ідеальний привід підійти до нього. Він любить твої десерти.

Вона встала й почала ходити по кімнаті, а її тінь неспокійно рухалася по стінах у світлі лампи.

— Що йому сподобається? Як гадаєш?

— Та все що завгодно, гадаю.

— Чому ти так поводишся? З тобою складно спілкуватися.

Кет знизала плечима.

— Я не навмисно, мамо. Може, все-таки спекти трояндові макарони?

— Так, так, чудово! Що таке трояндові макарони?

Кет зібралася пояснити, але мати вже відмахнулася від свого запитання.

— Це неважливо. Я впевнена, що вони згодяться. А тепер спробуй трохи поспати. Ти ж знаєш, що здаєшся надто гладенькою, коли не висипаєшся.

Вона сплеснула руками й вибігла зі спальні, ледь не врізавшись у тацю з чаєм, яку несла Мері Енн.

Коли Маркіза зникла, Мері Енн сковзнула всередину й зачинила ногою двері.

Вона дивилася на Кетрін широко розплющеними очима, залишивши тацю на тумбочці.

— Кетрін, це правда?

Кетрін упала на подушки.

— Я й сама не хочу в це вірити. Жербельковт у Королівстві! Це було, мабуть, жахливо!

Мері Енн здивовано завмерла, обмірковуючи такий поворот теми.

— Так, звісно. Усе сталося так швидко — я ледве встигла роздивитися звіра, а він уже летів геть, тримаючи по придворному в довжелезних пазурах… — Вона скривилася. — Ніхто не знав, що робити. У залі був хаос, усі хотіли рятуватися, але боялися опинитися надворі. І тут невідомо звідки виник Блазень (є в ньому щось загадково-моторошне, скажи?) і наполіг, щоб Король зібрав усіх у великій залі, поки не мине небезпека, і можна буде розійтися. От тоді ми й помітили, що тебе ніде немає, а Блазень спробував заспокоїти твою матір. Він сказав їй, що бачив, як дівчина в червоному сідала в карету, і впевнений, що ти в безпеці, але ми не могли послати гінця додому й застрягли в замку на кілька годин… — Її обличчя скривилося від хвилювання. — Я така рада, що з тобою все гаразд.

— Ну більш-менш. — Кет підвелася, спираючись на лікоть. — Блазень зібрав усіх у великій залі?

Мері Енн кивнула.

— Він тримався дуже спокійно, а от Король натомість був… ну ти сама його знаєш. — Вона розпливлася в усмішці. — А можна сказати, що він твій милий?..

— Звісно, що ні. — Вона знову впала на ліжко. — Я вже втомилася про це думати.

Мері Енн засміялася.

— Ну так. Мабуть, нелегко бути улюбленицею самого Короля.

— Ми говоримо про того самого чоловіка? Коротуна зі смішною завитою бородою? Того, що весь час смикається?

Мері Енн усілася на ліжко поряд із Кетрін.

— Не будь такою злою. Подумай: якби ти разом з усіма опинилася в пастці в замку, Король мусив би й тебе рятувати від того звіра. Або принаймні наказати трефам, щоб охороняли тебе, що значно практичніше, зважаючи на обставини. І це майже романтично! Власне, ми тепер обговорювали б твої заручини. — Вона лягла поряд із Кетрін, збивши подушку під головою.

Кетрін наполовину розплющила одне око.

— Не може бути, щоб ти справді так думала.

— Як?

Відкинувши простирадла, Кетрін зіскочила з матраца.

— Ти Короля бачила? — запитала вона, поправляючи нічну сорочку. — Практично? Романтично? Які дурниці! Я не піду за нього.

Мері Енн сіла, витріщивши очі.

— Чому ні? Ти стала б Королевою.

— Я не хочу бути Королевою! Я хочу… не знаю. Якщо колись піду заміж, то хочу, щоб це було з любові, з пристрасті. Хочу закохатися.

Кет налила собі чаю, дратуючись від того, як тремтять її руки. Вона вся горіла — від розмов про Короля, від новин про Жербельковта… але в глибині душі знала, що передусім через свій сон.

Романтичні почуття. Пристрасть. Кохання.

Нічого подібного Кет досі не знала, але в її уяві вони були такі, як у тому сні. Як коли Блазень усміхався або жартував. Дівчині здавалося, що вона могла б розмовляти з ним багато годин, днів, місяців і років і ніколи не втомлюватися.

Але…

Це був придворний блазень. Отже, усе це неможливо.

Кет тяжко зітхнула і спробувала повернутися з небес на землю.

— Усе це однаково не має значення, — сказала вона, звертаючись радше до себе. — Одружитися з Королем — ах, яка честь! А я лише хочу відкрити нашу пекарню. Я завжди цього хотіла!

Мері Енн підсунулася до краю ліжка.

— Я теж цього хочу, звісно, — сказала вона. — Але… Кет. Ми багато говорили про пекарню, але ця наша мрія завжди була несерйозна, правда ж?

Кет різко обернулася до неї, у словах Мері Енн їй почулася зрада.

— Несерйозна?

Мері Енн підвела руки, ніби здаючись.

— Я не те мала на увазі. Це гарна мрія. Правда, чудова. Але ми про це говоримо вже кілька років, а грошей як не було, так і не буде, якщо ти не продаси свій посаг. Нам ніхто не допомагає. Усі думають, що нам нічого не вдасться.

— Я ніколи не буду з цим згодна. Я найкраща пекарка Королівства, і кожен, хто куштував мою випічку, про це знає.

— Ти, схоже, не розумієш.

Кет відставила чашку, не зробивши й ковтка.

— Чого я не розумію?

— Ти донька Маркіза. Озирнися навколо. Подивися, скільки всього в тебе є, до якого життя ти звикла. Ти не знаєш, що таке щодня працювати, щоб прогодуватися й мати дах над головою. Ти не знаєш, що таке бути бідною. Бути служницею.

— Ми будемо діловими жінками, а не служницями.

— Або ти можеш стати Королевою.

У Кет перехопило дух.

— Я можу зробити скільки завгодно розрахунків, з усіх боків розглянути прибутки та збитки, але наша маленька скромна пекарня ніколи не зможе дати тобі стільки, скільки може дати Король — одяг, їжу, безпеку… — Мері Енн дивилася перед собою застиглим поглядом, і хоч її слова здалися Кет страшенно нудними, але дівчина розуміла, що Мері Енн уже не вперше розмірковує про те, як це — бути чимось більшим, ніж проста служниця.

— Так, — сказала Кет, — але тоді я буду одружена з Королем, а я ледве витримую п’ять хвилин вальсу в його товаристві, що вже й казати про ціле життя.

У Мері Енн був такий вигляд, ніби вона збирається встати на захист Його Величності, однак не наважується.

— Кумедний він, правда?

— Гірше.

— Тобто немає надії, що ти його покохаєш?

Кет подумала про Короля — низенького, щупленького, вертлявого, як метелик. Спробувала уявити себе його дружиною. Як вона нахиляється, щоб поцілувати його, а його завиті вусики лоскочуть їй вуста. Як чує його хихотіння, що розноситься замковими коридорами. Бачить дитячий вираз на його обличчі щоразу, як він виграє в крокет.

Кет здригнулася.

— Я впевнена, що не зможу.

Мері Енн зісковзнула з ліжка й налила собі чашку чаю.

— Що ж, у тебе є три дні, щоб подумати. Може, за цей час твоє серце пом’якшиться.

Кет заплющила очі, радіючи, що Мері Енн припинила розмову. Вона воліла б ніколи більше про це не думати, але знала, що доведеться. Її мати хоче, щоб через три дні вона пішла до замку на чаювання й принесла в подарунок Королю трояндові макарони. Через три дні вона має зустрітися з Його Величністю.

— Ти вчора сама додому повернулася? — запитала Мері Енн, насипаючи в кожну чашку цукор.

— Так.

— Як тобі вдалося зняти корсет?

Кетрін відвела погляд.

— Під час балу зав’язки ослабли. Після всіх цих танців… — вона замовкла, приймаючи з рук Мері Енн чай із цукром, і зволіла змінити тему. — Гадаю, завтра подивимося на крамницю чоботаря. Хочу побачити місце нашої майбутньої пекарні.

Мері Енн усміхнулася, але стримано.

— Чудова буде прогулянка, леді Кетрін.

Кет уперше зрозуміла: лише вона щиро вірить, що їхній план може здійснитися. Що він обов’язково здійсниться. Їй ніколи не спадало на думку, що доведеться переконувати в цьому Мері Енн.

Однак потім вона уявила, як перед нею стоїть Король і тримає за руку. Кетрін скривилася, згадавши липкий дотик його маленької долоні. Подумала про його пропозицію. Стати його нареченою. Його дружиною. Без пристрасті, без романтики, без кохання. Проте вона чітко бачила, як він, сповнений такої надії, усміхається до неї, такої нещасної.

Вона здригнулася.

Чи зможе вона коли-небудь погодитися на це?

Коли Кет зробила ковток чаю, їй раптом спало на думку, що куди важливіше інше запитання: чи зможе вона коли-небудь сказати «ні»?

РОЗДІЛ 9

«РОЗПРОДАЖ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, — повідомляла дерев’яна табличка у вітрині шевської майстерні. — ВСТИГНІТЬ ЗАЙТИ, ПОКИ ВЗУТТЯ НЕ ВСТИГЛО ПІТИ».

Кетрін і Мері Енн стояли вдвох під мереживною парасолькою Кет, милуючись крамницею з протилежного боку вулиці й набираючись сміливості зайти всередину.

Це просто ідеально, — прошепотіла Кет, першою порушивши мовчання.

Вона вказала на велике панорамне вікно.

— Там можна виставити кришталеві тарілки з весільними й іменинними пирогами, а ще з найкращими неіменинними. А в центрі поставити плетену підставку з фестонами, а на ній викласти зацукровані ягоди та квіти.

Мері Енн притулилася до неї.

— Я, звісно, поміряю розміри вікна, але, здається, у ньому можна буде відразу виставити цілу дюжину тортів. Це приверне увагу перехожих, а якщо ще й розклеїти оголошення в місті… Ох, Кет. Вибач, що назвала наш задум несерйозним. Невже це й справді наша пекарня?

— Авжеж, це вона. А на склі напишемо: СВІТ ЛАСОЩІВ І ТОРТІВ — НАЙКРАЩИЙ З УСІХ СВІТІВ: НАЙДИВОВИЖНІША ПЕКАРНЯ В КОРОЛІВСТВІ.

Вони одночасно зітхнули. Лакей-жаба, що проходив поруч, здивовано подивився на них, а потім висунув язика, облизав собі око й попростував далі.

Крамниця була розташована на затишній вуличці з ящиками для квітів та солом’яними стріхами, повз яку проїжджали карети, грюкаючи по бруківці. Був чудовий ранок, і надворі юрбилося більше народу, ніж зазвичай. Поблизу пропливали кошики з цибулею й ріпою із сусіднього ринку. Теслярі-мурахи насвистували під удари молотків: вони зводили нову школу за рогом. Було чутно уривки розмов, які рясніли новинами про Жербельковта, хоча це обговорювали радше як давню казку, ніж нещодавній кошмар, — так було заведено в мешканців Королівства Чирвових Сердець.

Кет охопило відчуття, що вона буде рада приходити сюди щодня. Жити тут на Головній вулиці, якомога далі від маєтку біля Бухти Скельних Мушель, якомога далі від Замку Чирвових Сердець.

Її увагу привернув музика на розі вулиці — риба-флейта, що грав для перехожих, збираючи монетки у відкритий футляр, виставлений перед його музикальним ротом. Зазвичай звуки цієї музики породжували в пам’яті Білого Кролика, але тепер Кет відразу згадала про Джеста та його срібну флейту.

Нова мрія непомітно й несподівано вкралася в її думки.

Вони з Мері Енн. Їхня пекарня і… він. Розважає покупців або повертається додому після того, як цілий день веселив мешканців і гостей замку.

Це була така нісенітниця, що вона відразу вилаяла себе за ті думки. Вона була ледве знайома з придворним блазнем і не мала жодних підстав думати, що він стане для неї чимось більшим, ніж кілька дивних снів.

І все-таки, якби вона була проста пекарка, а не дочка маркіза й обраниця Короля… тоді думка, що придворний блазень може стати для неї чимось більшим, уже не здавалася аж такою нездійсненною.

Може, то і є її майбутнє? Її доля?

Вона здивувалася тому, як її підбадьорила ця ідея.

— Кет?

Вона підскочила. Мері Енн, насупившись, дивилася на неї з-під парасольки.

— Ти його знаєш? — запитала Мері Енн.

— Кого?

— Рибу-флейту?

— Та ні, просто… подумала, що мелодія гарна. — Вона пошукала в сумочці монетку. — Пішли всередину, подивимось, як там, гаразд?

Кетрін не стала чекати, що скаже Мері Енн, кинула монетку у футляр музики й попрямувала до крамниці чоботаря.

Щойно дівчата відчинили двері, як хмара запашного диму огорнула їх і випливла на вулицю. Кет відмахнулася від неї й зайшла всередину. На дверній ручці висів дзвоник, але він міцно спав і далі хропів, навіть коли вони зачинили за собою двері.

Опустивши парасольку, Кет оглянула задимлену, наповнену курявою кімнату. Підлога була вкрита взуттям усіх розмірів і форм — від балетних пуантів і чобіт для їзди верхи до залізних підків і чохлів на плавники, що купами валялися під ногами. На пофарбованих у бежевий колір стінах подекуди висіли рекламні картинки із зображенням взуття, що вийшло з моди років тридцять тому. Освітлення було тьмяне, у повітрі клубочився пил, пахло ваксою, шкірою та брудними панчохами.

Пан Гусінь, чоботар, умостився на табуретці за стійкою і курив великий кальян. Він сонно кліпав на Кет і Мері Енн, поки вони пробиралися крізь мотлох. Перед ним на стійці височила пара чобіт на шкіряній підошві, й хоч здавалося, що чоботаря більше цікавить кальян, ніж взуття, Кет вирішила не відривати його від роботи й почала розглядати приміщення.

Вона уявила собі, що в цій маленькій темній кімнаті більше немає шевської майстерні. Подумки пофарбувала стіни у кремові й бірюзові смужки, як цукерки, вікно завісила фіранками кольору персикового морозива. Біля входу стоятимуть три столики з букетиками жовтих квітів у молочно-білих вазончиках. Замість вкритого плямами й пліснявою килима буде натерта воском мармурова плитка, замість старої дерев’яної шевської стійки — скляний прилавок, заставлений тортами, і пряниками, і пирогами, і штруделями, і шоколадними круасанами. На задній стіні висітимуть кошики, повні свіжого хліба. Вона бачила себе за прилавком у картатому рожевому фартушку, припорошеному мукою після ранкового випікання. Вона складає у вазу тістечка, а Мері Енн, теж у картатому жовтому фартушку, пакує у світло-зелену коробку пісочне печиво.

Кет глибоко вдихнула й відразу закашлялася, бо замість уявного аромату прянощів, шоколаду й теплих здобних булочок її легені наповнив дим кальяну. Вона прикрила рукою рота, намагаючись стримати приступ кашлю, і знову обернулася до чоботаря.

Він пильно дивився на них із Мері Енн. Чоботар навіть не торкнувся взуття на стійці, хоча зблизька Кет побачила, що сам він у що тільки не взутий — на його численних маленьких ніжках були черевики й капці найрізноманітніших стилів.

— Хто, — ліниво сказав він, — ви такі?

Кет спробувала всміхнутися якомога чарівніше — переконливо, як її вчила мати — і почала пробиратися крізь купи взуття.

— Мене звуть Кетрін Пінкертон. Ми зі служницею саме проходили повз вашу майстерню, коли помітили оголошення. Скажіть, будь ласка, що станеться з нею, коли виїдете? Буде страшенно прикро, якщо майстерня надовго залишиться порожньою.

— Не буде страшенно прикро, — сердито буркнув пан Гусінь, затягнувшись кальяном.

— Розумієте, я мала на увазі, що буде прикро для сусідів, для вашого кварталу. Завжди неприємно втрачати налагоджений бізнес, але ви, мабуть, нетерпляче чекаєте, коли… е-е-е… відійдете від справ, чи не так?

Чоботар так довго дивився на Кет, що дівчина засумнівалася, чи він узагалі збирається відповідати, чи вона його не образила, але все-таки сказав:

— Я купив ділянку землі в лісі. Нарешті житиму у спокої й на самоті.

— Кет зачекала, але здавалося, що він на цьому закінчив.

— Зрозуміло, — сказала дівчина. — Як чудово.

— Вона відкашлялася, прочистивши горло від диму.

— А ви також власник цього будинку?

— Ні, — сказав пан Гусінь. — Мені його завжди Герцог здавав.

— Герцог? Себто лорд Кабан?

— Ну так, той самий кнур-зануда. — Чоботар позіхнув, так, ніби йому набридла їхня розмова. — Втім, він мені подобається. Він тримається осторонь, не лізе в чужий горох, як усі ви решта.

Кет насупилася, але спробувала приховати невдоволення — не лише через несправедливу образу, а ще й тому, що досі сподівалася, що власником будівлі є хтось, з ким вона не має жодних стосунків. Хто не буде обговорювати її справи з рештою шляхетного панства або її батьками, поки все не владнається.

Кет досі не наважувалася попросити батька про позику, щоб відкрити пекарню, або дозволити їй витратити на це свій посаг.

Принаймні в одному пан Гусінь мав рацію. Лорд Кабан не здавався надто допитливим, тож, імовірно, можна сподіватися, що він не базікатиме про її плани.

Мері Енн підійшла ближче.

— Ви не знаєте, чи хотів би хтось орендувати приміщення після того, як виїдете?

Пан Гусінь повільно перевів на неї погляд.

— Ви хто?

Мері Енн склала руки.

— Я Мері Енн.

Пан Гусінь знову позіхнув.

— Оренда приміщення — клопіт Герцога, не мій.

— Зрозуміло, — сказала Мері Енн. — Але… як ви гадаєте, чи була б тут доречна пекарня? Скажімо, найдивовижніша пекарня в Королівстві?

Гусінь почухав щоку кінцем кальяну, розтягнувши шкіру ніби марципан.

— Лише якщо у вашій пекарні подаватимуть пудинг із родзинками, його я люблю більше за решту пудингів.

— Звісно, подаватимемо, — сказала Кет. — Навіть знайду мелясну криницю, щоб наш пудинг був найкращий з цієї сторони Задзеркалля.

Дівчина просяяла усмішкою, але Гусінь лише суворо подивився на неї й серйозно сказав:

— Мелясна криниця — це лише легенда.

Кет розгубилася.

— Так, звісно. Я просто пожартувала.

Це була стара легенда про те, що коли випити з мелясної криниці, то в людини загояться всі рани й вона почне молодіти. Просто ніхто не мав жодного уявлення, де шукати мелясну криницю. Казали, що криниця була десь у Дзеркальному лабіринті, але вона весь час пересувалася з місця на місце, тож, якщо спробувати її знайти, можна просто заблукати. Однак більшість людей говорила, як і чоботар, що її взагалі немає.

Гусінь буркнув:

— Ви несмішно пожартували.

— Я й не збиралася смішно жартувати.

— Тоді що збиралися робити?

Кет завагалася.

— Лише… пудинг із родзинками, якщо відкриємо пекарню.

Гусінь довго дивився на неї, перш ніж встромити кальян назад у рота.

— Ну що ж, — сказала вона. — Дякуємо, що допомогли нам.

Розвернувшись, вона схопила Мері Енн за лікоть і потягнула на вулицю під сонне хропіння дверного дзвоника.

Вони не зробили й десятка кроків, а Мері Енн вже зав’язувала стрічки свого капелюшка.

— Справжнє диво, що він так довго протримався в бізнесі, правда?

— Авжеж, — сказала Кет, хоч насправді вже забула про старого буркотуна. — Як гадаєш, Герцог погодиться здати нам приміщення в оренду?

— Складно сказати, — озвалася Мері Енн. — Сподіваюся, він вчинить як ділова людина, керуючись нашим ґрунтовним бізнес-планом і фінансовими розрахунками.

Кет похитала головою.

— Ніхто так не думає, крім тебе, Мері Енн. Здається, Герцог непогано до мене ставиться, принаймні незгірше, ніж до всіх решти. Однак він також знає, що я донька вельможі, яка має цікавитися пошуками чоловіка, а не орендою крамниці. Він може вирішити, що вступати зі мною в ділові стосунки — це конфлікт цінностей.

Вона підвела очі, уявляючи, як Герцог відвертає від неї носа.

— Але якби в нас був дозвіл твого батька…

— Так, якби був…

У Кет похолонуло в животі — як завжди, коли вона згадувала про те, що час порушити цю тему з батьками. У такі миті мрія та реальність відштовхувалися одна від одної, як олія та вода. Вона багато разів уявляла розмову з батьками, що скаже, щоб переконати їх вкласти гроші або принаймні дозволити їй відкрити пекарню… але вони ніколи не погоджувалися. Навіть у її фантазіях.

Вона однаково залишалася донькою маркіза.

А втім, поки вона робитиме, що може й без них, принаймні деякий час.

— Ми доволі скоро знатимемо відповідь. — Кет розкрила парасольку, поки дівчата прямували до карети. — Сьогодні ми завітаємо до Герцога з візитом.

* * *

ШЛЯХЕТНИЙ Пігмаліон Кабан, Герцог Тусканський, жив у гарному цегляному будинку на пагорбі. На даху височіло пів дюжини димарів, уздовж під’їзної алеї росли яблуні, а в повітрі стояв запах сіна, хоч Кетрін не розуміла, звідки він доносився. Знову лишивши лакея чекати в кареті, вони з Мері Енн попрямували до будинку. У руках Кет була візитівка, а в Мері Енн коробочка з тістечками, які Кет приберігала для таких випадків.

Двері їм відчинила економка.

— Добрий день, — сказала Кет, простягнувши візитівку. — Чи вдома Його Світлість?

Економка на мить розгубилася, ніби гості — це якась надзвичайна подія, хоча, може, для Герцога так воно й було.

— Я…я маю запитати, — сказала вона, заїкаючись, узяла візитівку і зникла всередині, залишивши їх на порозі.

За кілька хвилин економка повернулася і провела їх у вітальню з вазою, повною червоних яблук, обставлену хоч і старими, але зручними меблями. Кет сіла, а Мері Енн лишилася стояти як слухняна прислуга своєї господині.

— Чи не бажаєте чаю? — запитала економка. Тепер у неї сяяли очі, нерішучість, з якою вона зустріла їх у дверях, змінилася на схвильований ентузіазм. Здавалося, що вона дуже прагне догодити гостям, що були тут рідкістю, як здогадалася Кетрін.

— Це було б чудово, дякую.

Економка поспішно вийшла. Щойно за нею зачинилися одні двері, як відчинилися другі й в кімнату ввійшов Герцог.

На ньому був оксамитовий сюртук, а в одній ратиці він тримав візитівку Кетрін. Герцог подивився на Кетрін, потім на Мері Енн, і його напружені плечі трохи опустилися, так, ніби він був розчарований.

Кетрін підвелася й зробила реверанс.

— Добрий день, Ваша Світлосте.

— Леді Пінкертон. Яка несподіванка, — він жестом запросив її знову сісти, а сам умостився на стільці навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Я вже давно вас не відвідувала. Сподіваюся, це зручний для вас час.

— Як і будь-який інший.

Він поклав її візитівку у вазу поряд із собою. Ваза була схожа на ту, що стояла в передпокої маєтку у Бухті Скельних Мушель — гості складали в неї візитівки, хіба що їхня ваза була часто переповнена, а ця від початку порожня.

— Коли міс Чортл[10] принесла вашу візитівку, я подумав, що, може, ви прийшли… е-е-е… не одна.

— Не одна? — Вона схилила голову набік. — А! Моя мати зазвичай сама робить візити, але безперечно вона скоро вас відвідає.

Його плаский ніс сіпнувся.

— Ваша мати. Так. Як поживають Маркіз із Маркізою?

— Дуже добре, дякую. А як… — вона завагалася, — ваш маєток?

— У ньому доволі… — він теж завагався, — самотньо, якщо бути чесним.

Герцог супроводив цю заяву усмішкою, більш подібною до гримаси, і в його вигляді було щось таке, від чого в Кетрін стислося серце. Захотілося його пожаліти, але зрештою це саме він завжди стояв під стінкою на королівських балах, ніколи не воліючи танцювати, і саме він першим завершував будь-яку бесіду.

Проте скільки в такій відстороненості було погорди, а скільки сором’язливості? Вона з подивом подумала, що ніколи досі над цим не замислювалася.

— Чи не хоче ваша служниця присісти? — запитав Герцог, перш ніж Кет встигла придумати щось ввічливе у відповідь.

Мері Енн щойно опустилася на край маленької кушетки, коли повернулася економка з тацею, на якій стояв гарячий чайник і тарілка з булочками. У жінки трусилися руки, коли вона розливала чай, а сяйні очі так часто бігали між Кетрін і Герцогом, що вона двічі пролила гарячий напій. Герцог, скрививши рота під іклами, подякував їй і відправив геть, а потім сам почав додавати до чашок молоко й цукор. Коли Герцог схилився над тацею, Кет помітила в нього на шиї пов’язку, темну від засохлої крові.

Вона ахнула.

— Вас поранено, Ваша Світлосте?

Він зиркнув на неї і зніяковіло опустив голову.

— Лише подряпина, запевняю вас. Бойова рана з королівського балу.

— А! Так це вас поранив Жербельковт?

— Так. Вип’єте чаю? — Він простягнув чашку Мері Енн, яка з вдячністю взяла її.

— Мені дуже шкода, що ви постраждали, — сказала Кетрін.

— А я, — сказав він, — радий, що це був я, а не хтось із тендітніших гостей.

Він задиркувато всміхнувся, і Кет нічого не лишалося, як відповісти такою самою усмішкою, хоч вона й не розуміла, що це все означає.

Попри цікавість, Кетрін не хотіла розпитувати Герцога про те, що сталося, після всього, що він пережив, і спробувала знайти іншу тему для розмови.

— Я боюся, що наш візит завдає зайвого клопоту вашій економці. Вона здається трохи схвильованою.

— Ні, зовсім ні. — Герцог простягнув їй чашку з блюдцем. — До нас рідко навідуються гості, і… е-е-е… гадаю, вона переплутала вас із кимось іншим.

Його рум’яні щоки ще більше почервоніли, і він відвів погляд.

— Хочете булочку?

— Дякую.

Кет поклала частування на блюдечко. Вона була страшенно заінтригована. Їй було цікаво, кого саме чекала побачити економка, але це була не її справа, та й, зрештою, вона прийшла сюди не для того, щоб розводити балачки. Хоч їй почало здаватися, що господар цілком прихильно поставився б до такого приводу.

Її чашка дзенькнула об блюдце.

— Сьогодні ми з Мері Енн завітали до крамниці пана Гусені, — почала Кет. — Я дуже здивувалася тому, що він скоро переїжджає в інше приміщення. Цей квартал годі уявити без шевської майстерні.

— А, так. Ви, мабуть, знаєте, що пан Гусінь — мій орендар? Мені буде сумно, коли він виїде.

— Ви маєте якісь плани щодо приміщення, коли воно звільниться?

— Ні, ще ні. — Герцог відкашлявся. — Такий поворот розмови видається не надто цікавим для молодих леді. Може, поговоримо про інші речі, наприклад…

Він втупився у свій чай.

— Стрічки для волосся? — підказала Кет.

Герцог насупився.

— Я не надто добре знаюся на цій темі.

— Я теж. — Кет узяла маленьку трикутну булочку. — Однак я доволі добре знаюся на печиві. Вам відомо, що випікання — моє хобі?

Вона піднесла булочку до рота.

— Так, знаю, леді Пінкертон. Я мав приємність скуштувати ваш полуничний…

Кетрін смикнулась і хитнулася вперед, закашлявшись. Шматок булочки упав у чашку, здійнявши бризки.

Булочка була суха, як дерево, і мала смак чорного перцю.

— Що, — промовила вона, заїкаючись, — у цих… бу… було… булочкх-кх-ах!..

Вона кілька разів чхнула, здригаючись усім тілом. Чай вихлюпнувся з її чашки.

— Прошу вибачення! — сказав Герцог і простягнув Мері Енн носову хустку, яку та передала Кетрін, але дівчина вже ніби припинила чхати. — Я мав вас попередити.

Кет терла хусткою ніс — на кінчику ще й досі пекло, але присмак сирого перцю в роті вже почав зникати.

— Попередити? — пропищала вона, затиснувши носа. — Але ж…Ваша Світлосте, здається, ваша кухарка намагається нас убити.

Герцог потирав ратиці, притиснувши до голови маленькі вушка.

— О ні, леді Пінкертон, запевняю вас, що це не так. Річ у тім, що моя кухарка просто дуже любить перець.

Кет взяла з рук Мері Енн нову, поспіхом приготовану чашку чаю і з радістю почала промивати горло від перцю. Знову закашлялася.

— Лорде Кабан, чи відомо вашій кухарці, що є ще й інші інгредієнти? І що перець взагалі не кладуть у булочки?

Він безпорадно знизав плечима.

— Я намагався змінити її звички, але… з часом до цього звикаєш. Притупляється здатність відчувати інші смаки.

Вона зробила ще один великий ковток чаю.

— Це жахливо. Чому ви її не звільнили?

Герцог широко розплющив очі.

— Чому я її не звільнив? За що? За те, що вона погана кухарка? Але це була б така жорстокість!

— Але… вона ж кухарка.

— Так. І вона вміє куховарити. — Він ніяково сіпнувся. — Просто не дуже добре.

Кетрін знову прочистила горло.

— Зрозуміло. Ну що ж. Принаймні дякую за гостинність. — Вона поставила чашку на стіл поряд з огидною булочкою.

Герцог увесь зіщулився, будь-які ознаки впевненості, які він виявляв на початку цього візиту, зникли.

— Ви вже ідете? Так скоро? — Він здавався засмученим через таку перспективу.

— Я ще не збиралася, — сказала Кетрін. — Власне, сподіваюся, що не буде надто настирливо з мого боку, якщо попрошу вас про… послугу.

Його маленькі оченята ще більше зменшилися.

— Яку саме послугу?

— Нічого недобропорядного, запевняю вас. Я вже казала, що люблю пекти. По-справжньому пекти. — Вона з відразою подивилася на булочки. — Хочу думати, що мені це добре вдається, і я ніколи не використовую перець, клянуся.

Вона всміхнулася, намагаючись розрядити напружену атмосферу бесіди. Кивнула до Мері Енн, та встала й простягнула Герцогові коробку.

— Я приготувала для вас ці тістечка. Сподіваюся, вони вам сподобаються, — Кет завагалася. — Власне, я також сподіваюся, що ваші почуття ще не повністю притупилися і ви зможете оцінити їхній смак.

— Я… це дуже мило, леді Пінкертон, — сказав Герцог, відкриваючи коробку і роздивляючись тістечка, але не з вдячністю, а підозріло. — Однак чому ви їх принесли?

— Саме тому я й завітала до вас. Я багато думала про те, що Королівству бракує справді доброї пекарні, й вирішила, а чому б мені не відкрити її? І тоді я подумала про крамницю, яку звільняє пан Гусінь. Чи не погодитеся ви здати її мені в оренду?

Її тон був невимушений і впевнений, але коли Кет закінчила, то побачила, що обличчя Герцога спохмурніло. Щоб якось згладити це, вона всміхнулася ще привітніше.

— Що скажете?

— Зрозуміло, — промовив він, закрив коробку і поставив її на стіл поряд із собою. — Отже, це, зрештою, не просто дружній візит.

Він тяжко й розпачливо зітхнув. Кет чула, як Мері Енн здригнулася поряд із нею.

— Це зовсім не так, — сказала Кет і запнулася. — Я вже давно збиралася відвідати вас, просто…

— Усе гаразд, леді Пінкертон. Не продовжуйте. Я розумію, що не маю особливого успіху у вищім світі, а ваші візитівки авжеж потрібніші деінде.

У неї здавило в грудях.

— Пробачте, що образила вас.

Він відмахнувся від її вибачення і за мить випростався у своєму кріслі. На обличчі в Герцога виник той холодний вираз, який вона багато разів бачила на незліченних балах. Коли він заговорив, у голосі з’явилася напруженість, якої досі не було.

— Чи відомо Маркізу про ваші плани?

Вона хотіла збрехати, але передумала — навіщо?

— Ні, ще ні.

Герцог почухав подвійне підборіддя.

— Глибоко поважаю вашого батька. Я не хотів би образити його, узявши участь у справі, яку він не схвалює.

— Я розумію. Я збираюся вже найближчим часом поговорити з ним про це, але я подумала, що спочатку непогано було б мати якесь приміщення. Щоб краще пояснити йому мої плани.

Мері Енн нахилилася вперед.

— Наша пропозиція до вас передбачає укладення договору оренди, який встановлює справедливу ринкову ціну приміщення, визначену на підставі комплексного інспектування майна.

Кет ущипнула Мері Енн за ногу, щоб та замовкла, але Герцог уже кивав головою.

Майже, хай і не зовсім, усміхаючись на її втручання.

— Ну звісно, — сказав він. — Оце розумний підхід до справи.

Він закинув перчену булочку собі до рота. До його нижньої губи прилипла крихта. Герцог не дивився на Кетрін і заговорив лише, коли майже допив чай.

— Я матиму на увазі вашу пропозицію щодо оренди, коли пан Гусінь звільнить приміщення.

Кет здалося, що зараз вона злетить.

— О, дякую…

— Але теж хочу попросити вас про послугу, леді Пінкертон.

Подяка застрягла в горлі, яке й досі свербіло від перцю. Кет проковтнула її у відчайдушній надії, що Герцог зараз попросить її довіку забезпечити його свіжими булочками без перцю.

— Звісно, — сказала вона. — Як можу вам допомогти?

Маска впевненості знову сповзла з його обличчя, і, якби Герцог не був так схожий на порося, Кетрін подумала б, що у нього вигляд радше як у переляканого ягняти.

— Ви подруги з… — ікла ворухнулися, коли він ковтнув слину, — з леді Мірл, чи не так?

Вона здивовано подивилася на нього. «Подруги» — не найточніше визначення її стосунків із Марґарет Мірл, але…

— Так. Так, ми з нею досить близькі подруги.

— Чи не могли б ви… сподіваюся, що прошу не забагато… замовити за мене прихильне слівце?

Вона схилила голову набік.

— Перед… леді Мірл?

— Саме так. Розумієте, я… — Він зашарівся, а на його губах промайнула ніякова посмішка. — Вона мені дуже подобається.

Кетрін кліпнула очима.

— Леді Марґарет Мірл?

Герцог помітив би вираз недовіри на її обличчі, якби не був зайнятий тим, що роздивлявся стіну.

— Я знаю. Божевілля з мого боку думати, що можу бути вартим такого дивного створіння, або що вона коли-небудь поділить мої почуття. Просто… чарівніше й миліше од неї немає нікого у світі, ви згодні? Така розумна. Така доброчесна. І така, така… — Він ледве не зомлів. — Елегантна красуня.

Він наважився підвести очі.

Кетрін умить затулила рота і спробувала напустити на себе співчутливий вигляд.

Заспокоєний, Герцог знову відвернувся.

— А я навіть не можу наважитися заговорити з нею. Не уявляю, що вона про мене думає.

Прикусивши язика, Кет згадала про всі в’їдливі зауваження, які протягом багатьох років Марґарет робила на адресу Герцога, здебільшого про те, який він пихатий і зарозумілий. Вона теж колись бачила в ньому ці риси, але тепер більше не вважала, що сказане справедливе.

Це було складно уявити. Вона не пригадувала, щоб вічно самотній лорд Кабан коли-небудь виявляв прихильність до когось із дам, так само як не могла згадати жодного чоловіка, який виказував би інтерес до нестерпної й негарної Марґарет Мірл.

І… ось воно. Нарешті знайшли одне одного. Прямо перед її очима. Достоту як пудинг і пиріг.

Вона спробувала всміхнутися, сподіваючись полегшити відчай, написаний на обличчі Герцога.

— Я залюбки замовлю за вас прихильне слівце, Ваша Світлосте.

РОЗДІЛ 10

ДНІ, ЩО ПЕРЕДУВАЛИ королівському чаюванню, були суцільною мукою. Кет із жахом думала про те, як знову зустрінеться з Королем. Мати теж тривожилася, хоч вони й очікували від цієї зустрічі геть різного.

Це було схоже на шахрайство: пекти тацю макаронів, щоб завоювати серце Короля, коли Кет зовсім не хотіла завойовувати його серце. А втім, вона була рада приводу провести день на кухні, де не мала турбуватися про те, що їй накажуть вправлятися в чомусь малокорисному, наприклад у вишиванні.

Ох, якби ж то Король змінив ставлення до неї. Якби тільки йому стало так соромно через її втечу, що він не наважився б повторити свою спробу або принаймні цього разу освідчився б наодинці, а не при всіх.

Хоч і від цієї думки вона теж здригалася.

День чаювання наближався, тож її тривога зростала, і Кет дуже нервувала та хвилювалася. Вона намагалася не признаватися в цьому навіть собі, але нетерпляче чекала на цей день. Не заради Короля, ігор на галявині або навіть тістечок і сендвічів.

Вона сподівалася на ще одну зустріч із придворним блазнем.

Він більше не з’являвся в її снах, тож дівчина палко бажала знову спіткати його, уявляючи всі можливі подробиці їхнього наступного побачення.

Кет хотілося знову бачити його життєрадісну усмішку, викликати в нього веселий сміх, відчути дотик його пальців на своїй шиї.

Вона на мить задумалася, піднявши кондитерський мішок над листом для випікання, де п’ятнадцять кружалець тіста чекали перетворення на пухкі мигдалеві печива. Її шкіра розчервонілася, але не від духовки, а руки почали тремтіти, що неприйнятно для такої делікатної справи.

Кет заплющила очі й спробувала вгамувати думки, як завжди, коли вони починали відхилятися в бік недозволених пестощів. Її мати розірвалася б на шматки від гніву, якби знала, що в Кет виникають такі непристойні думки про королівського Блазня.

Заради бога! Їй належить мріяти про Короля!

Через усе це в неї зовсім розхиталися нерви.

Дівчина відклала вбік мішок і заприсяглася, що буде стримана під час чаювання. Вона леді, а він ніхто, королівська забавка. Якщо вони знову зустрінуться, що малоймовірно, вона обмежиться лише ввічливою бесідою. І не дозволить собі жодного флірту, як дотепер. Усе буде цілком пристойно.

Хоча Кет було цікаво, чи відчує вона такий самий потяг до Блазня, вдруге зустрівшись із ним, але в глибині душі дівчина все-таки сподівалася, що цього не станеться. Бо який вибір стояв би перед нею, якби вона знову це пережила? Батьки ніколи б не дозволили їй зустрічатися з ним. Кет ще й досі не вирішила, що робити з Королем. Найголовніше зараз — переконати батьків дозволити їй мати власну пекарню, адже саме ця мрія захоплювала Кетрін більше, ніж усі решта… принаймні поки не наснилося лимонне дерево.

— Боже милостивий, який неперевершений аромат!

Вона відскочила від столу. Замість циферблата на годиннику із зозулею розмістився Чешир, чи то пак його голова, а стрілки вказували на його ліве вухо й вуса, тобто пів на другу пополудні.

— Привіт, Чешире, — вона нахмурилася. — Сподіваюся, ти не з’їв зозулі.

Він зник, пихнувши, потім з’явився знову, цього разу повністю, і розтягнувся на підвіконні над столом. Помаранчевий колір від гарбузових пирогів на його хутрі поблякнув.

— Я не робив нічого подібного, — сказав кіт. — Хоч зараз розмірковую, скільки саме цих маленьких штук зможу з’їсти, щоб ти не помітила.

Кет підозріло подивилася на нього.

— Та гаразд, гаразд. Мені однаково, помітиш ти чи ні.

— Вони для короля.

Чешир закотив очі, його зіниці стрибали, як дитячий м’ячик.

— Усе завжди для Короля.

Усміхаючись, Кетрін узяла кондитерський мішок, витерла рушником надлишок тіста й продовжила викладати печиво на листі.

— Хотіла подякувати тобі за те, що відвернув від мене увагу тоді на балу. Це було дуже вчасно.

— Я все роблю вчасно.

— Гості дуже засмутилися через те, що трапилося?

— Здається, леді Мірл не надто сподобався мій трюк.

— Ні, маю на увазі мій від’їзд. Чи всі гості знали, що Король саме мене збирається оголосити… — вона запнулася, — …своєю нареченою?

— Не думаю, що це вже стало загальновідомою новиною, але лише тому, що більшість людей не вміє звертати увагу на потрібне.

Вона повільно перевела дух, завершила викладати останнє тістечко й постукала листом по столу, щоб розташувати їх рівномірно.

— Окрім того, — сказав Чешир, як завжди широко посміхаючись, — невдале освідчення Короля затьмарили дальші жахи. Гадаю, ти чула новину про Жербельковта?

Кет утерла рукавом вологе чоло.

— Чула. Мабуть, не варто мені весь час думати про якесь безглузде освідчення після того, що сталося. Я ж насправді дотепер не вірила в існування Жербельковта.

— Небезпечно зневірюватися в чомусь лише тому, що воно тебе лякає.

Кет поставила лист у духовку.

— А коли востаннє в нас бачили Жербельковта?

— Задовго до нашого з тобою народження. — Він ні на мить не припиняв посміхатися, що робило їхню бесіду ще більш моторошною. — Може, він нікуди й не зникав, а чекав слушного часу. А може, прийшов із Задзеркалля, хоч це малоймовірно. Сумніваюся, що ми коли-небудь дізнаємося всю правду, але монстр зараз тут, і ми ще почуємо про його звірячу лють.

Кет проковтнула гіркий присмак у роті.

— Що ж нам тепер із цим робити?

— Нам? Не маю жодних намірів щось робити.

— Гаразд, хай не ти, але хтось інший мусить якось діяти. Король має призначити лицаря, щоб розправитися з ним, як у давній легенді.

У Чешира з горла вирвався гортанний звук.

— І скількох лицарів у Королівстві ти знаєш?

Дівчина замислилася. Найбільш схожими на лицарів у них були трефи-охоронці, але навряд з когось із них буде більше толку, ніж із бубен-придворних.

— Хтось мусить щось зробити, — повторила вона, хоч запал її вже вщух.

— І це щось полягатиме в тому, щоб забути про жахливий випадок і вдавати, ніби нічого не трапилося. — Чешир облизнув лапу й розгладив нею вуса. — Як у нас і заведено.

У Кет стиснулося серце. Вона знала, що кіт має рацію, і хоч досі ніколи не мала справ із таким жахом, але знала, що всі навколо й справді вдаватимуть, що все добре, аби тільки не псувати собі приємне життя.

— А як же ці бідні придворні? — прошепотіла вона. — Що з ними буде?

На якусь мить здалося, що посмішка Чешира стала не такою широкою.

— Що з ними, уже відомо, люба Кетрін. Учора вранці біля Лісу Безвиході знайшли два клаптики картону.

Вона відсахнулася від нього.

— Ні… може, це не…

— Це вони. На одному з клаптиків було видно фрагмент зображення бубни.

Він скривився й відвернувся, щільно замруживши очі. Вона раптом відчула себе маленькою дитинкою. Дитинкою, яку покарали, хоч ніхто Кет не картав, крім неї самої. Два дні вона тільки те й робила, що боялася зустрічі з Королем і мріяла про Блазня, і весь цей час двоє придворних вже були мертві, а чудовисько розгулювало на волі.

— Я вчора навідалася до Герцога Тусканського, — сказала вона. — Жербельковт його поранив. Хтось іще постраждав?

— Здається, що ні, й це нам дуже пощастило. Бо ще однією жертвою ледве не стала леді Марґарет Мірл.

— Про що ти говориш?

— Коли монстр вломився у вікно, то… знаєш, не хочу, щоб здалося, ніби я надто високої думки про себе, але на вигляд було так, немовби він летить прямо на мене. А я, бачиш, усе ще сидів у дівчини на голові. Тому я зник…бо так підказав інстинкт, а зовсім не тому, що я боягуз, запевняю тебе.

— Ну звісно.

— Я знову з’явився в іншому кінці зали саме вчасно, щоб побачити, як лорд Кабан кинувся між леді Мірл і звіром.

Вона аж рота розтулила від здивування.

— Який героїзм!

— Хіба не дивно, як часто збігаються героїзм і безглуздя. У цього монстра були пазурі, як ножі, він ледве не відтяв Герцогові голови. Гадаю, йому пощастило, що рана лише поверхнева. — Чешир почухав за вухом. — Він буває упертий, як свиня.

— Але ж Жербельковт його не вбив.

— Ні. Він помітив бенкетний стіл і двох придворних біля нього. Схопив їх, знявся вгору й вилетів через балконні двері. Усе сталося дуже несподівано.

Кет втомлено притулилася до столу.

— Мені й уві сні не снилося, що таке може статися в нашому Королівстві.

Чешир примружив очі, затримавши на ній погляд на якусь мить. Потім почав розчинятися в повітрі, смуги на його хвості повільно танули одна за одною, починаючи з кінчика.

— Такі речі не трапляються в усіх снах, люба дівчинко, — сказав він, зникаючи по саму шию. — Вони трапляються лише в кошмарах.

Його голова закрутилася у спіраль, і Чешир щез.

РОЗДІЛ 11

ЩОЙНО КЕТ минула алею і вийшла на розлогу зелену галявину перед Замком Чирвових Сердець, вона почала шукати його.

Дівчина нічого не могла з цим удіяти, як не старалася. Її очі пробігали по юрбі гостей, виглядаючи серед дамських і чоловічих головних уборів крислатий блазнівський капелюх. Вона напружилася всім тілом і затамувала дух, чекаючи миті, коли побачить його — якщо він тут узагалі з’явиться, звісно. Чи блазні відвідують прийоми в королівському саду? Вона не знала.

Вона почувалася цілковитою ідіоткою, вітаючи лордів і баронів, леді й графинь, водночас розглядаючи кожного нового гостя, ловлячи кожен відблиск чорного серед барвистого вбрання знаті. Вона знала, що мала б шукати Короля. Мати категорично наполягала, щоб Кетрін привіталася з Королем, щойно прибуде. Вона мала вручити йому ніжні макарони зі смаком троянди, заховані в кишені спідниці, а потім не полишати його товариства аж до кінця прийому або поки на її пальці не з’явиться коштовна обручка.

Кет відчула полегкість, коли, обійшовши галявину, так і не знайшла Короля.

І розчарування, бо Джеста теж не було видно.

Дурні мрії. Дурні фантазії. Дурне лимонне дерево, і білі троянди, і…

А якщо він узагалі не з’явиться? Невже вона марно вдягла найкращу сукню сьогодні? Вона тільки щойно зрозуміла, що вибрала її саме для нього.

— Моя люба Кетрін, як доречно ви сьогодні вбрані.

Вона обернулася й побачила Марґарет Мірл, яка весело скакала по траві з двома бадмінтонними ракетками в руках. Вона була в усьому жовтому, як соняшник, а на її голові був декоративний капелюшок, схожий на велетенський бутон троянди, що от-от розпуститься.

Кетрін схилила голову набік. Сьогодні в Марґарет з’явилося щось нове. Щось таке, що складно пояснити. Якби Кетрін не знала її як облуплену, то подумала б, що сьогодні у цьому капелюшку, у цьому світлі Марґарет здається майже…

Ні, не гарненькою. Однак принаймні не осоружною для очей.

Може, Кетрін тепер бачила її в новому світлі, тому що знала, як вона подобається Герцогу.

— Добрий день, леді Марґарет, — сказала вона, присідаючи в реверансі.

— День справді добрий, напевно, — відповіла Марґарет, — хоча необґрунтований оптимізм не виправданий для тих, хто хоче уникнути розчарувань. А втім, сподіваюся, що принаймні сьогоднішній день буде кращий, ніж день балу. Ви чули, яке лихо зі мною трапилося?

Вона притиснула ракетки до грудей.

— О так, я знаю, що на вас напав Жербельковт. Уявляю, як це було жахливо! Я дуже рада, що ви не постраждали.

Вимовивши ці слова, Кетрін усвідомила, що говорить правду.

Однак Марґарет лише пирхнула у відповідь.

— Так, так, жахливо, але ви чули, що перед цим зробив ваш огидний кіт?

— Мій… кіт? Ви маєте на увазі Чешира? Я не сказала б, що він мій кіт.

— Хай там як, але він неприємна істота, яку не годиться терпіти в культурному товаристві. Сподіваюся, сьогодні ви лишили його вдома.

Кет нахилила голову, вдаючи, що нічого не знає.

— Що він зробив?

— Ах боже мій, складно повірити, що ви досі нічого не чули. Це був кошмар. Той покруч несподівано з’явився нізвідки, як зазвичай робить, і плюхнувся прямо мені на голову.

Марґарет здригнулася.

— Я впевнена, що Чешир не мав лихих намірів. Власне, мені здається, що ви йому подобаєтеся.

Марґарет надулася.

— Сподіваюся, що ні. Мене втішає лише одне — що всі були зайняті Жербельковтом, і це затьмарило мої муки… ах, мої страждання!

— Так, сподіваймося. — Кетрін стиснула руки й вирішила не згадувати бідних бубен-придворних. — А ви не знаєте, чи справді Король щось говорив на балу про… свою наречену?

— Він збирався просити чиєїсь руки, але все пішло шкереберть. Ви справді багато пропустили того вечора, леді Кетрін.

— Звісно, я дуже шкодую, що мене там не було. А чи багато було чуток про те, хто та наречена?

— Звідки мені знати? Я не з тих, хто пліткує. Плітки завжди закінчуються скислим молоком.

— Безперечно. Це чудове правило, на яке варто спиратися в житті.

Кет із поважним виглядом кивала головою, коли помітила лорда Кабана, який прогулювався галявиною в товаристві вдови Графині Раздватри. Графиня однією рукою спиралася на руку герцога, а у другій стискала тростину, яка весь час грузла у м’якій траві. Вона із запалом про щось говорила, але погляд Герцога перебігав із Марґарет на Кет, потім вниз на землю і знову на Марґарет. На його обличчі з подвійним підборіддям застиг вираз болісного занепокоєння.

Кет прочистила горло й по-змовницьки нахилилася до Марґарет.

— Розкажіть мені більше про Жербельковта, — сказала вона пошепки. — Вам було дуже страшно?

— Ах! Чи ми справді мусимо про це говорити? — Марґарет піднесла руку до чола. — У мене паморочиться в голові, як згадаю. Ви хіба не знали, що коли чудовисько вломилося у вікно, то кинулося прямо на мене? Не знаю чому. Напрошується думка, чи не відчуває істота з такими лихими нахилами природного потягу до когось доброчесного й високоморального, як-от я.

— Е-е… так, — сказала Кетрін. — Саме ця думка й напрошується.

— Воістину. До того ж кошмари переслідуватимуть мене аж до смертного одра. Навіть зараз бачу його ікла, щойно заплющу очі, й досі чую скрегіт гігантських пазурів.

Кетрін узяла її під лікоть на знак співчуття.

— Так, але… вас врятували, чи не так? Я чула про героїчний вчинок Герцога. Це правда, що він кинувся між вами й чудовиськом?

Марґарет засопіла.

— Радше він просто не встиг забратися з дороги. Цей чоловік так само зграбний, як дикий кабан.

Кетрін зіщулила очі:

— Власне, дикі кабани бувають доволі прудкі й сильні…

— А! Он він! Мерщій, махайте, а то він подумає, що це ми його обговорюємо. — З посмішкою, більше схожою на гримасу, Марґарет поворушила пальцями в бік Герцога та Графині.

Герцог одразу відвернувся, сховавши величезне підборіддя в зелену краватку.

— Яка зверхність, — пробурчала Марґарет.

— Я починаю думати, що він просто соромливий…

— Ми не повинні заохочувати таку негідну поведінку, Кетрін. Це однаково, що платити морквою за візок, перш ніж кінь отримає винагороду.

Кет спробувала відгадати, що це могло б означати, але швидко здалася.

— Я не здатна знайти жодної вади у вашій мудрості, Марґарет.

Марґарет презирливо посміхнулася.

— Як цікаво! Здається, Графиня фліртує з ним! Що за мерзенна жінка.

— Я не впевнена…

— Я теж могла б схопити за руку будь-кого з чоловіків, якби хотіла прикинутися, що маю кривий хребет.

— Чесно кажучи, у неї справді кривий хребет.

— Так, і, схоже, бажання примножити статки. Уявляєте, як це, вклонятися Її Світлості Герцогині Раздватри? Або Її Достойності Високоповажній Графині Тусканській? Кому потрібно стільки розлогих слів?

— Мені здається, що він просто допомагає старій дамі перетнути галявину.

Марґарет сердито подивилася на неї.

— Ви спостережливі, як мухомор, леді Пінкертон.

Кет спробувала спрямувати хиткий корабель їхньої розмови в безпечніше річище.

— Ну, навіть якщо Графиня і фліртує, гадаю, що насправді Герцог захоплений…

— О, ні. Вони йдуть сюди. — Марґарет повернулася до них спиною. — Вдамо, ніби граємо в бадмінтон, щоб вони не чіплялися до нас.

Марґарет тицьнула другу ракетку в руку Кетрін.

— А це не буде неввічливо?

Не звертаючи на неї уваги, Марґарет поспішно відбігла на достатню відстань, підкинула вгору волан — довгоносого колібрі — й вдарила по ньому в бік Кетрін. Кет інстинктивно пригнулася, щоб відбити удар, але схибила. Колібрі встромився носом у дерен.

— Вибачте, люба Кетрін! — радісно закричала Марґарет, так, щоб було чутно на половині галявини. — Вам справді треба більше тренуватися.

Кет нахилилась і висмикнула птаха з трави. Його тріпотливі крила дзижчали.

Вона глянула на Марґарет, яка вперто не дивилася на Герцога, тоді як Герцог, стоячи неподалік, не зводив із неї очей, тепер, коли йому не загрожувала небезпека бути викритим.

Поряд із ним Графиня й далі просторікувала, не помічаючи, що його увага блукає деінде.

— Нумо, Кетрін, — підганяла її Марґарет. — Парируйте.

Зітхнувши, Кетрін підкинула птаха в повітря і вдарила по ньому ракеткою в бік Марґарет. Вони зробили три передачі одна одній, і з кожним ударом Марґарет ставала дедалі завзятішою. Хоча Кетрін ніколи не вважала себе спортсменкою, але була у кращій формі, ніж супротивниця, яка скоро захекалася, пішла червоними плямами й морщилася від напруги. Проте брак вміння Марґарет зрівноважувала рішучістю і з третього удару спрямувала птаха над головою Кетрін. Кет пригнулася й розвернулася, щоб простежити за його польотом — саме назустріч величезному чорному ворону.

Кетрін ахнула.

Колібрі на мить застиг у повітрі, а тоді рвонув у протилежному напрямку, тріпочучи крильцями. Він завагався, не знаючи, що робити далі, а потім звернув до живого паркану.

Кетрін було байдуже. Її серце шалено калатало, а очі нишпорили по натовпу гостей. По сукнях і жилетах, циліндрах і капелюшках.

Вона розгледіла Блазня серед столиків, за якими дами обмахувалися віялами і сьорбали чай, сяючи до нього усмішками, а він награвав на мандоліні. У повітрі над ними закаркав Ворон, і Джест подивився вгору, далі граючи. Ворон пірнув униз й опустився йому на плече.

Спершу здавалося, що він її не помічає. Однак поки Кет дивилася на нього, не ховаючись, як дитина на перше свято в житті, він теж глянув на неї.

Їхні очі відразу зустрілися, ніби він точно знав, де вона.

Ніби певний час стежив за нею і чекав, коли вона його помітить.

Кетрін здалося, що навіть звіддаля вона побачила, як Джест ледь помітно усміхнувся до неї.

Вона заніміла. Більше не відчувала м’якої трави під ногами. Ані ракетки, затиснутої в долонях. Ані волосся, прилиплого до вологої шиї.

Ця мить дала відповідь принаймні на одне запитання. Кет відчула, що Блазень вабить її, як ніколи досі, хоч і не знала, чи це просто потяг, чи якась інша, могутніша сила, і не мала досвіду, на який могла б спертися.

Джест відвернувся. Зв’язок урвався, і Кетрін глибоко вдихнула, радіючи, що врятувалася від власної необачності.

Він дивився доволі довго, щоб роздмухати її цікавість, і доволі коротко, щоб її вже не можна було згасити.

Джест швидко зібрав юрбу глядачів. Навіть дехто з пік-садівників припинив працювати й слухав, як Блазень грає. Кетрін здивовано побачила серед публіки свою матір, яка так само радісно всміхалася, як і решта.

Пісня закінчилася, останні звуки долетіли до Кетрін із протилежного боку галявини, а за ними почувся захоплений гомін й оплески натовпу.

Джест засунув мандоліну за пояс і вклонився. Ворон знову знявся в повітря і полетів до грядок, де вирощували зілля.

— Кетрін! Припиніть валяти дурня. На що це ви витріщилися?

— Що? Я… — Вона знову стояла віч-на-віч із Марґарет, дряпаючи нігтями сітку ракетки. — Я задивилася… на Ворона. Ви його бачили? Здається, що… Блазень уже закінчив. О господи, Марґарет, що відбувається з вашим капелюшком?

Обличчя Марґарет засяяло, і вона обережно простягла руку до голови.

— А що з ним відбувається? Скажіть.

— Він… розквітає, — сказала Кет, дивлячись, як розкривається бутон троянди завбільшки з голову Марґарет.

Жовті пелюстки розгорталися в пишну квітку, яка набувала темно-золотого кольору в центрі. Краї пелюсток поблискували, ніби присипані кришталиками цукру, і до Кет долинав напрочуд ніжний, дивовижний аромат.

— Ах, який на вас гарний капелюшок, леді Марґарет.

Вони обернулись і побачили Графиню — це вона заговорила до них — і Герцога, який стояв трохи осторонь, почервонівши до кінчиків копит.

У Марґарет умить вивітрився весь запал, і вона задерла носа вгору.

— Дякую, — сказала вона не надто люб’язно.

— Чи ви часом не в новій крамниці його купили, що відкрилася на Роздоріжжі? — запитала Графиня. — Я багато про неї чула останніми тижнями й сама хотіла туди навідатися, хоч у мої літа вже важко кудись ходити, якщо лише поряд немає гарного дужого молодця, щоб допоміг.

Вона всміхнулася так, ніби сказала щось лихе, і обвила скрученими пальцями лікоть Герцога.

— Справді, я купила її саме там, — неохоче зізналася Маргарет, ховаючи голову в плечі. — Тобто… звісно, гріх гордині й… пиха… потрібна сильна воля, щоб… відкинути марнославство, аби не дати… такому прагненню уваги… взяти гору.

Вона ковтнула повітря.

— Амінь.

— Амінь, — повторили Кет, Герцог і Графиня.

Кет відкашлялася.

— Гадаю, леді Марґарет хоче сказати, якщо народився золотою рибкою, то нею й помреш.

Герцог наважився підвести очі, зачаровано милуючись Марґарет і її розквітлим капелюшком. Попри весь її гонор і кирпатий ніс, лорд Кабан дивився на неї так закохано, а капелюшок так духмяно пахнув, що вона знову здалася не такою вже й бридкою.

— Так, золотою рибкою й помреш, — зітхнув Герцог. — З цим просто неможливо не погодитися.

— Як приємно, що юні леді виконують фізичні вправи, — сказала Графиня, вказуючи тростиною на ракетки. — Я саме казала Герцогу, що сьогоднішнє чаювання значно краще, ніж чорно-білий бал. Я воліла б, щоб Король і надалі так само вимогливо ставився до вибору гостей. Щоб не запрошував такий… непотріб, як досі.

— О, так, — озвалася Марґарет. — Як той огидний Чеширський Кіт. Що цій тварині взагалі робити на королівському балі з усіма цими зникненнями та появами й сидінням у людей на голові? Це протиприродно.

— Це така зневага до порядних леді й джентльменів. — Графиня знову встромила тростину в траву. — Не кажучи вже про пана й пані Пітів.

Вона скорчила гримасу, як дитина, що вперше пробує варений шпинат.

— Жахливі люди. Буду рада, якщо наші шляхи ніколи більше не перетнуться.

— А от за що ми маємо бути вдячні, — втрутилася Кетрін, стискаючи в руках ракетку, — так це за те, що там були ви, Ваша Світлосте. Марґарет щойно розповідала мені про вашу мужність і жертовність — як ви кинулися між нею та Жербельковтом, щоб захистити невинну діву! Бачу, у вас і досі рана як доказ цього.

Вона показала на пов’язку над краваткою Герцога, а потім притиснула ракетку до грудей.

— Зовсім як у казці. Так романтично! Марґарет, ви згодні, що Герцог вчинив дуже хоробро?

У відповідь вона зустріла похмурий погляд Марґарет і була рада, що Герцог саме цієї миті зосередився на тому, що знову почав червоніти й нічого не помітив.

У їхнє коло вклинився новий голос, глибокий, іронічний, що бринів від сміху.

— Я щиро сподіваюся, — сказав Блазень, — що це не стане мірилом романтичних почуттів для всіх чоловіків Королівства Чирвових Сердець.

Кетрін так швидко повернула голову, що аж хруснула шия. Блазень зняв капелюх із дзвониками, вітаючи Герцога.

— Ви вступили у важкий поєдинок, лорде Герцог.

— Власне, я б не… — Герцог затнувся, сіпаючись писком. — Я… я хочу сказати, що будь-який чоловік на моєму місці… Леді Мірл була в небезпеці, і я… в цьому не було нічого надзвичайного, запевняю вас…

— Він ще й скромний! — сказав Джест, підвівши брови й по черзі дивлячись на Кетрін, Марґарет і Графиню. — На кого ж із вас трьох, милі дами, він намагається справити враження?

Прикусивши губу, Кет ледь помітно кивнула в бік Марґарет.

— А. Он як.

Якщо вибір Герцога і здивував Блазня, він не виказував жодних ознак цього й стояв перед ними, похитуючись на підборах.

Графиня закліпала очима від задоволення, що долучилася до тих, чиє серце треба завойовувати.

— У наші часи всі ви, молоді люди, вважаєте, що маєте якісь особливі чари. — Вона була явно захоплена. — Але запевняю вас, що більше не піду заміж. Мені цілком вистачило одного разу в житті.

— Це втрата для нас усіх, — сказав Джест, цілуючи Графині ручку, поки вона мліла від задоволення.

— А ви, мабуть, та сама великомудра леді Марґарет, про яку я стільки чув, — сказав він, цілуючи ручку і їй, а потім… — І… чарівна леді Пінкертон, якщо не помиляюсь?

Його увага була знов прикута до неї. Шкіра його рукавичок на її пальцях була тепла й м’яка, а легенький дотик вуст до руки навряд був вартий того жару, що залив її аж по самі вуха. Його насурмлені очі сміялися. Вони вдвох зберігали спільну таємницю.

— Дуже приємно, пане Блазню, — сказала Кет, радіючи, що її голос не тремтить.

Він усміхнувся ще ширше.

Лорд Кабан оправив жилет і розпрямив плечі, знову опанувавши себе.

— А як щодо вас, леді Мірл? Не пригадую, щоб я чув про які-небудь… пропозиції на вашу адресу.

Кет затремтіла. Вона розуміла, що Герцог зовсім не мав наміру сказати щось жорстоке, але в нього раптом змінився вираз обличчя, і сповнене надії запитання пролунало так, ніби він насміхається.

Звісно, саме це й почула Марґарет.

Спалахнувши, вона вирвала ракетку з рук Кетрін.

— Не бачу, як це вас обходить. Вас або будь-кого іншого, коли так. Однак, якщо хочете знати, я вважаю, що стою вище за такі дріб’язкові речі, як залицяння й лестощі. Волію радше присвячувати час удосконаленню інтелекту, посилено вивчаючи філософію і вшиваючи відповідні цитати та приклади в підкладку моїх суконь. А тепер перепрошую, але йду шукати свого колібрі.

Вона поправила капелюшок на голові й рушила туди, куди полетів птах, лишивши позаду приголомшеного Герцога і Графиню, яка нічого не помітила.

— Здається, я знаю відповідь на ваше запитання, — сказав Джест жартівливо, але не злостиво.

Він приязно всміхнувся до Герцога.

— Наступного разу вам більше пощастить, друже.

Зітхнувши, лорд Кабан вклонився Кетрін, зняв капелюха й повів Графиню геть, втративши будь-який інтерес до розмови, щойно Марґарет пішла.

— Перепрошую, що втрутився, — сказав Джест, хоча говорив він тихо, і вона ледве чула його крізь раптове шалене биття серця.

— Не треба вибачень, — сказала вона. — Боюся, що я зробила Герцогу ведмежу послугу, хоча хотіла допомогти.

— Так часто трапляється з добрими намірами. А сватати інших — це ваше постійне хобі, чи Герцогу просто пощастило бути випадковим одержувачем ваших послуг?

— Боюся, поки що мої послуги не дали ані щастя, ані користі, хоча, власне, це моя перша спроба. Герцог закоханий у леді Мірл, але, як ви, мабуть, помітили, не вміє цього висловити. Тому в нас із ним… взаємний обмін послугами. — Вона знизала плечима. — Це складно пояснити.

— Отже, ви торгуєте послугами. Матиму на увазі.

Він усміхнувся.

Вона теж усміхнулась у відповідь.

— До речі, про послуги, — сказав він, трохи вагаючись. — Ледве не забув. Мене послали за вами, леді Пінкертон.

— За мною?

Він зімкнув руки за спиною, вдаючи королівського зброєносця.

— Його Величність запрошує вас на розмову.

РОЗДІЛ 12

КЕТРІН ІШЛА З ДЖЕСТОМ і дедалі більше хвилювалася. Живіт зводило від думки про зустріч із Королем, але дівчина намагалася підготувати себе до того, що, як вона вважала, неминуче має скінчитися його освідченням.

Підготувати себе було нелегко, бо вона не знала точно, якою буде її відповідь. Щоразу, коли вона уявляла свій розпач, якщо погодиться, перед очима виникали її радісні батьки. Такі горді. А як вихвалятиметься мати…

Її почуття нагадували гойдалки, і приборкати їх аж ніяк не допомагав невимушений свист Блазня, який ішов трохи попереду, ні стрункий обрис його плечей, ні елегантна неспішна хода, від якої в Кетрін чомусь швидше билося серце.

У неї йшла обертом голова. Може, вона знову зомліє? Вона майже погодилася з цією думкою.

Джест привів її на подвір’я, оточене самшитом і дзвониками, що мелодійно дзвеніли. У центрі був фонтан, а Король балансував по його краю, витягнувши в боки руки, як линвоходець.

Джест кашлянув.

— Ваша Величносте, дозвольте представити леді Кетрін Пінкертон.

Король радісно заверещав і зіскочив із краю фонтана.

Кетрін вклонилася, проклинаючи себе за те, що не знепритомніла дорогою.

— Дякую, Джесте, дякую. Це все, можеш іти!

Король заплескав у долоні, а Джест вклонився по черзі йому й Кетрін. Здавалося, Блазень завагався, зустрівши її погляд, ніби побачив благання в її очах. «Будь ласка, будь ласка, тільки не кидай мене», — крутилося в її голові.

Він насупив лоба.

Кетрін опанувала себе й відвела очі.

— Я буду недалеко, — сказав Джест, — якщо знадоблюся.

Він сказав це Королю, але Кетрін підозрювала, що насправді Джест звертався до неї. Вона не підводила очей, аж поки на подвір’ї не стих легкий звук його кроків.

Кет лишилася сам на сам із Королем у романтичному саду. Він усміхався до неї так, ніби щойно отримав подарунок на день ненародження[11] , і подарунок виявився саме тим, що він просив.

— Ви хотіли бачити мене, Ваша Величносте?

— Так, хотів, леді Пінкертон.

Запанувала важка, гнітюча тиша, поки Король не прочистив горло.

— Як чудово сьогодні в саду, чи не так? Послухайте, як мелодійно дзвенять дзвоники.

Вона прислухалася. Переливи дзвоників були прекрасні й чисті. Однак музика не заспокоїла її.

Король запропонував їй руку, і нічого не залишалося, крім як узяти її й піти разом із ним садовими стежками між кущами герані, витким плющем і важкими жоржинами. Король був надзвичайно веселий, весь час підстрибував поряд, їй хотілося покласти руки на його плечі й наказати заспокоїтися, але натомість вона щосили вдавала, що її тішить його запал. Кетрін слухала, як Король без упину тріщить про те, які квіти садівники вибрали на наступний сезон, що придворний винороб збирається зробити цього року вино з бузини і з яким нетерпінням він чекає на Дні мушель, фестиваль, який щороку влаштовували Маркіз і Маркіза, і чи буде там і вона — авжеж, буде, вона ж їхня донька — і чи танцюватиме вона кадриль, і чи збирається вона спробувати щастя в полюванні на омарів.

Вона слухала надзвичайно ввічливо, але майже нічого не чула. Загорнуті в папір макарони відтягували кишеню вниз, як тягар. Вона спекла їх, щоб упевнитися, що не втратила прихильності Короля. Вона спекла їх, щоб спонукати короля запропонувати їй руку й серце.

Того ранку Кетрін намагалася залишити їх удома, удати, що забула, але мати не піддалася на цю хитрість.

Вона не хотіла дарувати їх Королю. Вона не хотіла давати йому надію.

А може, це не має значення? Король однаково проситиме її руки. Для чого ще він наказав привести її до себе в сад?

Кет намагалася глибоко дихати. Принаймні тут було краще, ніж у бальній залі, де її оточувала юрба гостей, кожного з яких вона знала все життя. А тут, у саду, вона все-таки має бодай якийсь шанс відмовити йому й не вмерти від почуття провини.

Вони пройшли крізь аркаду під шпалерами, оминувши квітник, а Король говорив і говорив про все й ні про що. Кетрін позіхнула. Краще б вона зараз грала в бадмінтон з Марґарет. Краще б вона пила чай і пліткувала з матір’ю та її подружками. І чому вона не додумалася щось з’їсти, коли тільки приїхала? У неї в животі ось-ось забурчить від голоду.

Вони звернули у ще одне подвір’я, і Кетрін знову помітила темне вбрання Джеста. Він був поряд, як і обіцяв, і тепер сидів, зігнувшись, на траві разом із Двійкою пік, молодим садівником, який дивився на нього з побожним захопленням.

Джест показував йому карткові фокуси.

Ноги Кет самі понесли її вбік, і дівчина не помітила, як зійшла зі стежки. Вона рушила до них, спостерігаючи, як Джест узяв колоду карт і розгорнув їх віялом в одній руці, а потім перевернув непомітним для очей рухом. Карти одна за одною опустилися йому на лікоть, як кісточки доміно. Вони танцювали й стрибали в його руках, пробігали живим ланцюгом між пальцями, розкладалися у формі зірок і сердець і знову складалися в колоду. Потім він запустив їх високо у повітря, як струмінь води з фонтану, і вони осипалися на голови, ніби дощ червоно-чорного конфеті.

Молодий садівник завмер й обірвав сміх, почувши різке каркання. Ворон опустився із сусіднього куща троянди й зловив дзьобом останню карту, яка не встигла приземлитися Джестові на рукав. Птах нахилив голову вбік і показав спійману карту.

Це була двійка пік.

Джест простягнув її молодому садівникові, який мав вигляд, ніби ніколи в житті не отримував такого рідкісного подарунка.

— Він вам подобається?

Кет підскочила. Вона зовсім забула про Короля. У дівчини спалахнули щоки.

— Н-ні… ні.

— Я вважаю його ідеальним.

Вона мовчала, стиснувши губи.

— Я гадаю, він міг би стати найкращим придворним блазнем, яке бачило це королівство, кращим навіть за Кантора Беррі та Прекрасного Комедіанта.

Кетрін гадки не мала, хто це, але була рада перевести дух. Звісно, Король питає її, чи подобається їй Блазень. Його трюки й жарти, фокуси й ігри.

Однак не він сам.

І він їй не подобається.

Не подобається як чоловік.

Вона його ледве знає, зрештою.

У неї перехопило дух.

— На нього… дуже цікаво дивитися, — зізналася вона.

— Ви бачили його виступ на балу?

Кет зчепила пальці.

— Так, Ваша Величносте. Це було дуже ефектно.

— Саме так, правда? — Король підстрибнув. — Ходімо, я не мав відпускати його так поспішно. Треба трохи розважитися!

— Що?.. Ні!

Однак Король уже пробирався крізь кущі.

— Джееесте, о Джееесте! — проспівав він.

Джест здригнувся. Ворон грався з молодим садівником, який пестив йому крила, але щойно вони побачили Короля, піка-садівник шанобливо упав лицем донизу, а птах злетів і зник серед дерев. Однак Король не помітив жодного з них.

Кетрін відстала, гадаючи, чи не сховатися їй за кущами.

— Ще один гарний день, — сказав Джест; його насурмлені очі зупинилися на Кетрін, у них стояло запитання.

Вона повільно випрямила зсутулену спину.

— Ми саме говорили про твій нещодавній виступ, — сказав Король, похитуючись на пальцях ніг. — Леді Пінкертон — твоя шанувальниця!

Кетрін здригнулася.

Джест подивився на неї, не приховуючи веселого інтересу.

— Я зворушений, леді Пінкертон.

— Сподіваюся, що не занадто.

По обидва боки його обличчя з’явились ямочки.

— Так ти будеш нас розважати? — сказав Король.

— О ні, це зовсім не обов’язково, — замахала руками Кет. — Адже у вас є інші гості… а заради лише двох людей…

Вона осіклася.

Джест допитливо дивився на неї, ніби приймаючи виклик.

— З великим задоволенням, Ваша Величносте, — сказав він, не зводячи очей із Кетрін. — Але спершу, мабуть, було б доцільно відпустити юного пажа.

Він покрутив пальцем у напрямку Двійка пік, який досі лежав на землі.

Король кліпнув очима — так, ніби щойно помітив молодого садівника.

— А! Так, так, звісно, можеш іти, — сказав він, поправляючи корону.

Піка-садівник скочив на ноги, швидко вклонився й мерщій вибіг із саду, притискаючи до грудей карту, яку йому дав Джест.

Кет шукала й не могла знайти жодного приводу, щоб і собі піти, а тим часом Король потягнув її і посадив на кам’яну лавку. Вона трималася на належній відстані від нього, але серце її однаково тріпотіло, як джмелині крила. Чи знає Джест, що Король збирається просити її руки? Чи його це обходить?

— Як саме ви хотіли б розважитися, Ваша Величносте? — запитав Джест.

— Однаково, однаково. Як забажає леді.

Кет відчувала, що Король дивиться на неї, і стиснула руки на колінах, вирішивши не відповідати на його погляд.

— Авжеж, ви самі краще знаєте свою справу. Що подобається вам, сподобається і нам.

Джест відповів невимушеною, трохи хитрою усмішкою на її розгублений погляд і заховав у рукав колоду карт.

— Нічого не радує більше, ніж коли мені вдається викликати усмішку на обличчі чарівної леді. Однак щось мені підказує, що сьогодні це завдання не буде для мене таким легким, як на балу.

Вона почервоніла.

— А вона вважає, що на балі ти виступав дуже ефектно, — втрутився Король. — Вона так мені й сказала.

— Справді? — сказав Джест. Здавалося, він був щиро здивований.

— Так, — зізналася вона, — хоча зараз шкодую, що не добирала слів ретельніше.

Він засміявся.

— Бути ефектним — моя робота. Зроблю все можливе, щоб не розчарувати вас.

Джест зняв крислатий капелюх, засунув у нього руку й витяг срібну флейту, на якій грав перед нею тієї ночі в саду. Усміхнувся ширше, коли побачив, що вона впізнала її, і прошепотів:

— Спробуйте не зомліти.

Кет схрестила руки на грудях, відчуваючи поряд нестерпну присутність Короля. Ось він дивиться. Слухає.

Король не розумна людина, нагадала Кет собі, уперше радіючи, що він такий недалекий. Король не розумна людина.

Джест знову надів капелюха і підніс флейту до вуст. Блазень облизнув губи, а Кет повторила його жест і відразу вилаяла себе, радіючи, що цієї миті Джест заплющив очі й нічого не помітив.

Залунала музика, і почалася магія.

Над Кетрін і Королем, над живими парканами та квітами закружилися в танці мелодії, ритми, ноти й фіоритури. Дзвоники замовкли, заслухавшись, вітерець більше не віяв, а зяблики не свистіли. Кетрін затамувала дух, відчуваючи, що музика ніби проникає під шкіру й заповнює собою кожну клітину її тіла.

Кетрін не знала цієї пісні. Її звуки були щасливі й водночас сумні, і вона уявляла собі, як з вологого весняного ґрунту знову розквітають квіти, на голих зимових гілках уперше розпускається листя, повітря пахне дощем, а ноги пестить волога трава. Мелодія співала про оновлення, пробудження, красу й вічність…

…і коли вона скінчилася, у Кет по щоках текли сльози.

Джест опустив флейту і розплющив очі, а Кет змахнула сльози, не в змозі дивитися на нього. Вона почала шукати в кишені носовичок, коли її рука натрапила на забутий пакунок із макаронами.

Король теж шморгнув носом і почав аплодувати.

— Браво! Браво, Джесте!

Джест вклонився.

— Ваша Величність ушановує мене великої честі.

До оплесків Короля долучилися всі решта, хто теж прийшов послухати. Витерши сльози, Кет примусила себе підвести очі. Вона очікувала побачити на його лиці самовдоволення, але натомість у його яскраво-золотих очах було запитання, сповнене надії. Воно швидко змінилося на усмішку — його справжню усмішку, як підозрювала вона. Джест був задоволений тим, що прочитав на її обличчі.

Король досі захоплено плескав у долоні.

— Це було чудово! Просто чудово! Леді Пінкертон, це було пречудово, правда?

Вона кашлянула й погодилася.

— Так, справді чудово. А що це за мелодія? Я вперше її почула.

— Я не знаю, міледі, — сказав Джест. — Вона щойно спала мені на думку.

Вона широко розплющила очі. Не може бути.

— Може, ви моя муза, — додав він, дражливий тон повернувся. — Я присвячу її вам, леді Кетрін Пінкертон, якщо забажаєте.

Король заверещав:

— О так, чудово! Ти знову зіграєш її на нашому…

Він раптово замовк.

Кет заціпеніла, стиснувши носовик у кулаку.

Джест знову дивився підозріло.

Король смикав застібку підбитого оксамитом плаща, його захоплення змінилося на сконфужене бурмотіння.

— На… е-е… королівському весіллі.

Кет хотілося провалитися крізь землю, чи то пак у кролячу нору.

— Залюбки, Ваша Величносте, — сказав Джест із напругою в голосі. — Я чув про ваше майбутнє весілля. Мені як Блазню дуже пощастило, що матиму королеву, для якої складатиму безліч балад і віршів.

Зібгавши носовик на колінах, Кет із зусиллям підвела очі на Короля, намагаючись набути якомога більш невинний вигляд.

— Я не знала, що ви вже вибрали собі наречену, Ваша Величносте. Нетерпляче чекаю нагоди щиро привітати нашу майбутню королеву.

Кругле личко Короля було червоне, як рубінове серце в його короні.

— Е-е… тобто… що ж… Я, власне, ще не освідчився… але оскільки ви тут, леді Пінкертон…

— Ах, який ви розумний! — сказала вона, здригнувшись усередині від власного пронизливого голосу.

Краєм ока вона бачила, як завмер Джест, а поряд із ним у Короля раптом округлилися очі.

— Дуже розсудливо з вашого боку не поспішати. Я впевнена, що ця дама серця буде вам вельми вдячна.

Король витріщився на неї.

— Е-е… Власне…

— Зрештою, ніхто не хоче поспішати, коли йдеться про такі речі. Залицятися й пропонувати шлюб варто повільно, якщо хочемо, щоб… хм… він закінчився щасливим подружнім життям. На мою думку, чоловіки іноді надто квапляться просити в дами руки, не розуміючи, що ми воліли б, щоб усе відбувалося… достатньо довго і з певними клопотами.

Король і далі дивився на неї.

— Звісно, леді Пінкертон має рацію, — сказав Джест; його голос був спокійний і виважений у порівнянні з її розпачливим тоном. Вона і Король знову обернулися до нього.

— Я маю рацію? — сказала Кет.

— Вона має рацію? — повторив за нею Король.

— Безумовно, але ви з вашою мудрістю й самі про це знаєте.

Джест засунув флейту собі за пояс.

— Е-е…так. Тобто так, звісно. З моєю мудрістю тобто. Але що маєш на увазі?

— Як сказала леді Пінкертон, усі дами насолоджуються залицянням, запалом нового кохання, передчуттям ще не звіданого щастя.

Він на мить замовк, ніби шукаючи потрібні слова, перш ніж продовжити.

— Час сватання і заручин — основа щасливого шлюбу, жоден по-справжньому закоханий не має з цим поспішати, навіть король.

Джест нахилив голову.

— Але ви й самі про це знаєте, Ваша Величносте.

— Т-так, — сказав Король, запинаючись.

Він мав спантеличений вигляд.

— Я завжди саме так і казав. Час сватання і заручин… це основа…

У Кет розпирало груди від полегкості, від вдячності. Джест глянув на неї й запитально підвів брови — так, ніби сумнівався, чи доречно втрутився.

Однак вона була дуже вдячна — більше, ніж могла висловити.

— Блазень усе прекрасно пояснив, — сказала вона. — Зрештою, пропозиції руки й серця не мають бути несподіванкою.

Вона засміялася, сподіваючись, що їм цей сміх не здався таким божевільним, як їй самій.

— Я бачу, що серед ваших талантів є вміння давати добрі поради.

Усмішка Джеста стала грайливою.

— Служити — сенс мого життя.

Раптом Король підхопився на ноги.

— Я знаю, що робити. — Він знову підбадьорився і тепер сяяв. — Нумо грати в крокет [12]!

— У крокет? — сказала Кет.

— Так! У крокет! Це мій улюблений спорт. Розумієте, я не дуже добре танцюю. І не вмію складати балади або вірші. Але… я подобаюся їжакам.

Це прозвучало радше як запитання, і Королеві очі сяяли, коли він глянув на Кетрін.

— Самі побачите, леді Пінкертон.

Він упевнено рушив до крокетного поля, високо здійнявши скіпетр, а за спиною розвивався підбитий хутром плащ.

Кет обернулася до Джеста. Якщо він і хвилювався так само, як вона, то цього не було помітно.

— Дякую, — сказала вона.

— За що?

Перш ніж вона встигла пробурмотіти щось у відповідь, Джест зняв капелюха і махнув ним услід Королю.

— Після вас, міледі.

РОЗДІЛ 13

КЕТРІН ДОЗВОЛИЛА улюбленому їжаку сісти собі на плече, якщо він поводитиметься спокійно й не колотиме їй шию голками.

Поряд стояв фламінго, підібгавши одну ногу собі під пір’я. У нього з дзьоба страшенно тхнуло креветками, і Кет намагалася триматися трохи осторонь.

Король, Марґарет Мірл і Джек одночасно били по своїх їжаках, створюючи тісняву на полі.

Джестів їжак кудись покотився з галявини, Кет бачила, як він зник за горбочками. Фламінго Марґарет гнувся, як локшина, і вона не припиняла кричати й трясти це нікчемне вайло, тому її досягнення були поки що вкрай повільні. А Джек був зосереджений головно на тому, щоб збивати з курсу чужих їжаків.

Король почав гру доволі вдало — він справді подобався своєму їжаку, але його фламінго за якийсь час став поводитися непередбачувано. Кет дивилася, як він уже втретє намагався вдарити по їжаку, але фламінго знову й знову останньої миті згинав довгу шию й хибив. Король роздратовано пирхнув і почав трусити свого фламінго, схопивши того за худі ноги.

— Ми ж тренувалися, паскудна курко! Знайшов час для нападу сценофобії!

— Його бідолашна Величність, — пробурмотіла Кет собі під ніс.

Фламінго поряд із нею кілька раз покрутив дзьобом і протяжно пробелькотів:

— У тебе плаття красіве, розове.

Кет кволо всміхнулася до нього й обсмикнула оздоблену мереживом ситцеву сукню такого самого блідо-рожевого кольору, як і пір’я птаха.

Ну й дурні ці фламінго.

Нарешті із четвертої спроби Король вгатив їжакові по задку, і той полетів через поле, ледве не зачепивши за ногу Шістку треф, але під його вигнуту спину не вкотився.

Король незадоволено тупцював на траві, стиснувши кулаки:

— Нікчема!

Кет, досі стоячи осторонь, подумала, що це добрий знак, і вона втілить свій задум. Один із треф-охоронців заснув, але стояв, зігнувшись, і вона підозрювала, що в нього буде легко влучити, якщо дістатися до нього раніше, ніж той розігнеться і впаде на траву.

Вона обернулася до їжака й підморгнула йому.

— Ну що, спробуємо?

— Змовляєтеся з обладунками, я бачу, — несподівано сказав Джест. Вона обернулась і помітила, що Блазень стоїть, прихилившись до садової скульптури й перекинувши свого фламінго через плече. — Я не впевнений, що правила це дозволяють, леді Пінкертон.

Вона розправила спідницю. У кишені захрумтіли загорнуті в папір макарони.

— Ви не любите програвати, пане Блазню?

Джест нахилив голову вбік.

— Хіба я програю?, леді Пінкертон?

Кет знизала плечима й оглянула галявину.

— Я навіть не знаю, чи ви взагалі ще граєте. Де ваш їжак?

— Он там. — Тримаючи фламінго за ноги, він вказав у дальній кут поля, де Марґарет марно намагалася влучити своїм їжаком по його.

До них долітав її вереск:

— Клята птице, ти що, не можеш хоч раз як слід прицілитися?

Вона замахнулася, і дзьоб фламінго сковзнув по їжакові, підкотивши його на кілька дюймів ближче до їжака Джеста.

— Мабуть, ви все-таки виграє?те, — задумливо сказала Кет.

— Бачу, не всі обладунки використані у грі. Ви не збираєтеся долучитися до нас?

— Я чекаю, коли поле буде пустим. Не хочу схибити. — Кетрін почухала їжачка під м’яким ворсистим підборіддям.

— Тоді залишаю вас наодинці з вашими задумами.

Вона була трохи розчарована, коли Джест попрямував назад на поле.

Марґарет дісталася до наступних ворітець, лишивши відкритим шлях для їжака Джеста. Він не став гаяти час, струснув фламінго, виставив їжака в лінію з ворітцями, замахнувся птахом і з глухим звуком ударив по їжакові, влучно запустивши його під двома зігнутими у ворітця трефами.

Він помітно хизувався, коли повернувся й знову став поряд із Кетрін, залишивши їжака там, де той приземлився.

— Гарний удар, — сказала вона.

— Зізнаюся, я не з тих джентльменів, хто легковажно дозволяє дамі виграти.

Вона так гучно й дзвінко розсміялася, що сполохала їжака, і одна з його голок штрикнула її за вухом. Дівчина відсахнулася.

— Спогад про шнурки від корсета змушує мене сумніватися, чи ви взагалі джентльмен, пане Блазню.

Він схопився за груди, вдаючи, що поранений.

— Якщо вже судилося мені бути гульвісою, то принаймні чесним. А от ви, леді Пінкертон, не були цілком відверті.

— Що ви хочете сказати?

— Ви переконали мене, що й гадки не мали, що Король у вас закоханий.

Вона спалахнула й підступила ближче, знизивши голос.

— Він не закоханий у мене.

Блазень підвів брову.

— Може, я й маю вигляд дурня, але запевняю, що я не дурень.

— Він, певно, хоче зі мною одружитися, або думає, що хоче, але це не те саме, що бути закоханим.

У нього змінився вираз обличчя.

— Згоден. Однак якщо не помічаєте, що подобаєтеся йому більше, ніж це потрібно для шлюбу з розрахунку, то ви так само неуважні, як і леді Мірл.

— Дивіться! — перервала його Кет. — Джек щойно вибив королівського їжака за межі поля. Час й мені долучитися до гри.

— Ви ухиляєтеся від відповіді.

— Ні, я граю в крокет.

Вона схопила свого смердючого фламінго й рушила на майданчик.

— Леді Пінкертон?

Вона завмерла й озирнулася через плече.

Джест дивився лагідно, але не всміхався.

— Я гадаю, ви йому справді небайдужі, принаймні наскільки це можливо в його випадку. Не треба бути надмірно скромною. Чимало присутніх тут дам були б у захваті, якби наш високошанований суверен поклав на них око.

Вона зіщулила очі.

— І ви ще дошкуляли мені тим, що буцімто граюся у сваху!

Вона відчувала, що все її тіло задерев’яніло, коли виходила на поле. Вона бачила, що троє треф, які зображали ворітця, покинули свій пост і роблять ставки на узбіччі галявини, але сподівалася, що вони повернуться, коли будуть їй потрібні. Король досі ганявся за своїм їжаком. Марґарет і Джек майже зрівнялися, а Джест, як і дотепер, був попереду. Стоячи на старті, вона помітила, що він теж повертається на поле, однак рухається вже не так пружно й самовпевнено.

Кетрін здула локон з обличчя. Вона була незадоволена власною поведінкою в останні дні. Усі ці сни, фантазії, запаморочення — і через що? Через хлопця, з яким ледве знайома, з яким майже не говорила і який, тепер це зрозуміло, зовсім не витрачав стільки часу на думки про неї. Який зовсім не був проти, щоб вона одружилася з Королем!

Він мав рацію. Може, він і носить вбрання дурня, але, здається, насправді цей титул належить їй.

Кет помітила, що до неї наближається Джек, стиснувши шию фламінго у величезному кулаку. Він дивився похмуро, і Кет насторожено завмерла, перш ніж Валет підійшов до неї.

— Ти ще й не починала! — заявив Джек. — Що ти робила весь цей час? З Блазнем балакала? Ти граєш чи ні?

— Не твоя справа, з ким мені розмовляти, — відказала вона. — І я саме збиралася зробити перший хід. Так що відійди-но вбік…

Джек сердито пирхнув, відвернувся й подивився на Блазня здоровим оком. Джест, однак, не звертав на них жодної уваги.

— Ти що, справді вважаєш, що він потішний, чи що?

Кет закотила очі.

— Як тобі сказати, Джеку. Він блазень.

— Я вважаю, що він має кумедний вигляд. — Джек знову повернувся до неї. — І ви також, леді Пінкертон!

Вона роздратовано махнула вільною рукою.

— Дякую, що все пояснив. А тепер посунься, будь ласка, щоб я могла зробити свій хід.

Його обличчя почервоніло, але він не поворухнувся.

— Ти принесла якісь солодощі?

Кет згадала про макарони в кишені, але похитала головою.

— Цього разу ні.

Якусь мить здавалося, що Валет вагається, залишитися йому чи піти, а до того ж ніби хоче щось сказати, але не може придумати, що саме.

Нарешті він показав їй язик і швидко пішов геть через поле.

Кет опустила плечі. Вона почувалася знесиленою, усередині кров закипала від роздратування на Джеста та Короля, а тепер і на Джека. Вона була рада зосередитися на грі.

Дівчина взяла їжака в руку.

— Отже, почнімо, — сказала вона, саджаючи його перед першими ворітцями — Дев’яткою треф. Їжак скрутився в клубок.

Кет підняла фламінго обличчям до себе, намагаючись не вдихати надто глибоко.

— Пропоную угоду. Ти допомагаєш мені виграти, а я, коли наступного разу прийду в палац, принесу тобі кокосові тістечка з креветками.

— Люблю креветки, — сказав фламінго.

— Я це відчуваю.

Зморщивши ніс, Кет перевернула фламінго вниз головою й узяла за ноги. Виставила його голову в одну лінію з їжаком. Прицілилася. Замахнулася.

Їжак проскочив через перші два ворітця, плавно перекотився направо через один із горбиків, ковзнув повз їжака Короля, що знайшовся саме тут і тепер, скотився назад вліво попід ще двома ворітцями і в кінці раптом зупинився на повній швидкості. Він перевернувся на живіт, усміхаючись до Кетрін.

Вона схвально кивнула йому, почуваючись уже краще.

— Браво, леді Пінкертон! — сказав Король.

Глядачі, що оточили поле, теж почали аплодувати, збагнувши, що це сподобається Королю.

— Головне не те, хто виграє або програє! — заверещала Марґарет. — Головне в тому, як залишитися собою!

— Чудово сказано, леді Марґарет! — вигукнув Герцог, що стояв осторонь решти глядачів.

— А вас ніхто не питав! — заволала вона у відповідь.

Не звертаючи на них увагу, Кетрін зробила другий хід, випередивши Джеста на полі.

— Чудовий удар, — сказав він, повторивши її останні слова, коли проходив повз неї.

Кет задоволено усміхнулася.

— Справді? Дякую.

— Побажайте мені удачі в наступному раунді, — попросив він. — Вона мені буде потрібна, якщо хочу виграти.

Кетрін глянула через плече.

— Нічого такого не робитиму.

Він позадкував до свого їжака.

— Ви сильна супротивниця.

Кет широко розплющила очі, коли він ледь не зачепив підборами одного з їжаків, здається, Джекового, але, навіть задкуючи, легко перестрибнув через нього. Блазень засміявся її здивуванню й відвернувся.

Кет похитала головою й крикнула:

— Бажаю вам, щоб ваш їжак упав у передчасну сплячку!

— Тим легше буде по ньому влучити, — закричав Джест у відповідь.

Погляд Кетрін зупинився на низенькій присадкуватій фігурі, що бігла до неї. Обличчя Короля розпашілося від збудження, чоло блищало від поту.

— Леді Пінкертон! — сказав він, витираючи лоба кінцем плаща.

Вона зібралася запропонувати йому носовичок, але вирішила натомість удати, що він не спітнів.

— Ви бачили?

— М-м-м, що саме?..

— Мій їжак проскочив — вжжух! — через три ворітця, — він показав рукою, як він крутився і скакав. — Це було грандіозно! Правда?

Кет поборола бажання погладити його по голівці й дати цукерочку за хорошу поведінку.

— Ви були неперевершені, Ваша Величносте.

Весь сяючи, Король розвернувся, щоб подивитися, як робить свій хід Джест. Кет втупилася в їжака Джеста, бажаючи йому схибити.

— А про що ви розмовляли з Джестом? — запитав Король.

— А. Ну… про вас, Ваша Величносте. Про вашу феноменальну…

Почувся глухий звук: Джест вдарив по своєму їжаку, і той покотився по просторій пустій галявині… пустій принаймні доти, доки три відсутні трефи не кинулися назад і швиденько не зігнулися в дуги саме вчасно, щоб їжак прокотився під ними.

— …гру в крокет, — закінчила Кет, сяючи усмішкою.

Король зітхнув із розчарованим виглядом.

— Що ж, схоже, мене перевершено.

Трьома змахами поспіль Джест загнав їжака в кінець поля. Ще один більш-менш пристойно зіграний раунд, і він переможе.

Блазень неквапливо попрямував до свого їжака, гойдаючи фламінго, як маятником.

— Молодець, Джесте, — вигукнув Король.

— Дуже дякую, Ваша Величносте.

Зціпивши зуби, Кет потягнула фламінго до свого їжака, усім тілом відчуваючи вперту рішучість. Ніколи не вважала вона себе азартною людиною, але це було… це було щось зовсім інше.

Це було щось дуже особисте.

Усього одна зустріч, і Джест заполонив її сни й заволодів думками наяву. Вона навіть впустила його у свої мрії про пекарню, хоч нікому в цьому не зізналася б, особливо тепер, коли знала, що Джест не проти, щоб вона одружилася з Королем.

Він був лише зухвалий нікчема, а вона дедалі глибше занурювалася у прірву з кожною його безсоромною усмішкою. Ну й кумедний вигляд вона, мабуть, має в його очах.

Та як він сміє?

Вона стала на своє місце поряд з їжаком й оглянула поле, їжак і фламінго чекали на неї, поки вона переводила погляд із зігнутих в арки карт, — кілька з них розігнулися, упали від втоми й тепер лежали навзнак на траві, — на останні головні ворітця — кінцеву ціль. Поки розглядала їжаків-суперників, що безладно розбіглися по полю, а гравці ганялися за ними або лаяли неслухняних фламінго.

Поки дивилася на Джеста, що прогулювався у траві.

Вона зіщулила очі й стала в стійку, опустивши голову фламінго до землі. Їжак згорнувся в клубок.

— Якщо підведеш мене, — прошепотіла вона до фламінго, — обмотаю твою шию навколо стовбура дерева, зав’яжу в гарний рожевий бантик і залишу там, поки тебе не знайде хтось із садівників.

Фламінго обережно вигнув шию і подивився на неї знизу вгору.

— Люблю красіві розові бантики.

Вона сердито струснула його, і фламінго знову випрямився.

Вона відвела фламінго назад, прицілилася в їжака, розмахнулася і…

Це був ідеальний удар, що влучив у їжака Джеста за мить до того, як той встиг його відбити. Вражений Джест відскочив, і його їжак прокотився попід його ногами і, підстрибуючи, викотився з поля.

Блазень кліпнув очима, зустрівшись поглядом із Кет через галявину.

Вона задоволено всміхнулася до нього, тішачись зі здивованого виразу обличчя, і покрутила своїм фламінго. Вона щойно подарувала перемогу Королю.

— Чорт забирай, — сказала вона з невинним виглядом.

Щаслива, Кет покинула поле, встромила фламінго ногами в м’який ґрунт і попрямувала до столів. Після такої чудової гри вона авжеж заслужила на шматочок торта і чашку чаю.

РОЗДІЛ 14

ЧОМУ В ЦЬОМУ СУПІ стільки перцю? — поскаржилася Маркіза, відсуваючи від себе тарілку. — Неможливо їсти.

— Пробачте, міледі, — сказала Ебіґейл, швидко прибираючи огидну суміш. — Це був новий рецепт — здається, його дав нам Герцог Тусканський, це фірмова страва його кухарки.

Маркіза скривилася.

— Дивно, що він ще не помер із голоду.

Вона розправила серветку на колінах, поки Кетрін із батьком без нарікань сьорбали свій суп.

Хоча Кетрін мусила визнати, що він і справді був страшенно гострий, тож у неї вже почало пекти в горлі.

— Отже, Кетрін, — сказала мати. — Як тобі сподобалося чаювання?

Кет завмерла, не донісши ложку із супом до рота. Мати дивилася на неї з чеканням і надією, і дівчина відповіла їй знервованою невинною усмішкою.

— На мій погляд, усе було так само, як минулого разу, і позаминулого, — збрехала вона й проковтнула ще одну ложку. — Передай сіль, будь ласка.

Підійшла Мері Енн і простягнула їй сіль, щоб її батьки не тягнулися поверх супниць і соусниць.

— Хай так, але ти ж поговорила з Його Величністю?

— А. Хм. Так, звісно. Ми з ним прогулялися садом. — Вона помовчала, щоб зібратися й не сказати чогось, що викличе осуд матері. — Ми зустріли нового придворного блазня, і він розважив нас прекрасною грою на флейті.

Настала тиша. Великий старовинний годинник, що стояв біля стіни, почухав хвилинною стрілкою під сивими дідівськими вусами. Кетрін подивилася на нього, гадаючи, чи не потрапив перець на меблі.

— Ну і що далі? — наполягала мати.

— О, він дуже талановитий. — Кет схилилася над тарілкою. — Навіть надто талановитий, як на мене. Це може здатися неприродним: грає на флейті та мандоліні, уміє показувати карткові фокуси, знає різні трюки й загадки, а ще кажуть, що він вельми вправний жонглер. Цього всього досить, щоб ми решта почувалися неповноцінними, і йому зовсім не обов’язково так цим хизуватися лише після двох виступів! До того ж у нього якийсь дивний капелюх, тобі не здається? Якийсь не зовсім…

Вона окреслила ложкою в повітрі уявний обрис крислатого капелюха.

— …просторово правильний. Мені від цього стає моторошно…

Кет подивилася на свою незворушну матір та спантеличеного батька і зрозуміла, що наговорила зайвого. Встромила в рот ложку із супом.

— Що ж, — сказала мати. — Усе це дуже цікаво. Що сталося після того, як Блазень закінчив вас розважати?

Вона проковтнула суп.

— А. Після цього ми грали в крокет.

— Ти і Блазень?

— Т-так. Ну і Король також. І ще дехто.

Мати полегшено відкинулася на спинку стільця.

— Сподіваюся, що ти дала йому перемогти.

— Власне, Король і справді виграв, — сказала Кетрін, відчуваючи гордість, що каже правду.

Коли суп забрали, Ебіґейл почала нарізати шматками ростбіф, викладений на тарілці зі смаженими кабачками.

Мати підвела брови.

— Ну а потім?

Кет задумалася.

— А потім… Я з’їла шматок торта. Хоча, якщо чесно, він був сухуватий. А, і ще Джест знову зіграв на флейті, коли гра закінчилася. Хвалько.

Прекрасна мелодія ще й досі переможно звучала в її вухах.

— Джест, — сказала мати, а Кетрін здригнулася, почувши його ім’я з її вуст.

— Вибач, — затнулася вона. — Це блазень. Так його звуть.

Мати поклала виделку на стіл так обережно, ніби збиралася запустити нею в кого-небудь.

— Яке нам діло до блазня? Розкажи нам про Короля, Кетрін. Що він сказав? Що він зробив? Він спробував твої макарони? Йому сподобалося? Ти заручена чи ні?

Кет зіщулилася, відчуваючи, як трояндові макарони досі відтягують їй кишеню. Вони, мабуть, усі геть розкришилися. Вона була вдячна, коли їй подали друге, і можна було схилитися над тарілкою. Дівчина встромила виделку у смажений кабачок.

— Здається, я забула подарувати йому макарони, — зізналася вона, відправляючи шматок до рота.

Вона застигла від несподіванки. Це був не просто кабачок, а пряний, ароматний маслянистий гарбуз, здобрений листям чебрецю і перцем, але цього разу в потрібній кількості.

Це було дуже смачно. Вона закинула до рота другий шматок, міркуючи, чи не пожовтіють вони від цього гарбуза, як Чешир. Це, звісно, краще, ніж вирости заввишки з дуб, як сталося одного разу, коли їхня кухарка купила зіпсованих гарбузів-акорнів [13].

Мати застогнала й відсунула свою тарілку.

— Як це мене виснажує! Подумати лише: я ледве не влаштувала заручини доньки, та ще й із самим Королем! — Вона приклала руку до грудей. — Моє серце не витримує цього. Цілий день я чекала, коли засурмлять сурми, коли буде оголошено, що Король попросив твоєї руки, а ти погодилася, що я доживу до того дня, коли моя донька стане королевою. Але нічого такого не сталося, хоч ти й гуляла садом з Його Величністю! І грала з ним у крокет! І тобі співали серенади! Тобто настрій був цілком романтичний. Хіба що… хіба що він передумав. О господи, що ж нам робити?

Кетрін глянула на Мері Енн, яка всміхнулася до неї по-змовницькому, але схвально. Вона усміхнулась у відповідь, але приховала усмішку за келихом із вином.

— Я не знаю, мамо, — сказала вона, опустивши келих. — Він не освідчився. Я не уявляю, чому. Ти пробувала гарбуз? Смакота фантастична. Ебіґейл, будь ласка, передай кухарці, що гарбуз просто фантастичний.

— Передам, міледі, — сказала Ебіґейл із легким реверансом. — Здається, він з городу сера Піта.

Кет підчепила виделкою ще один шматочок.

— Неймовірно, що така жахлива людина вирощує такий делікатес.

— Що ти верзеш? — заверещала мати. — Гарбузи! Сер Піт! Ми говоримо про Короля.

Вона грюкнула рукою по столу.

— Може, ти й не розумієш, чому він не освідчився сьогодні, але мені авжеж все зрозуміло. Він не впевнений, що правильно вибрав собі наречену, ось чому. Він чув, що тобі стало зле на балу, і тепер думає, що ти хвороблива дівчина, а цього не хоче жоден чоловік. Як ти могла так швидко поїхати?

— Чесно кажучи, я не знала, що Король збирається освідчитися, а ти дуже наполягала, щоб я натягла цю тісну сукню…

— Це не виправдання. Тепер ти все знаєш. І сьогодні ти теж усе знала. Я не маю слів, щоб описати, яка я розчарована. Я знаю, що ти здатна на більше.

Кет подивилася на батька, шукаючи підтримки.

— Ти теж так вважаєш?

Він підвів голову. Його тарілка з ростбіфом і гарбузом була вже на три чверті порожня. Спочатку він мовби збентежився, але вираз його обличчя швидко пом’якшав, він простягнув руку і поклав її Кет на зап’ястя.

— Звісно, люба, — сказав він. — Ти здатна досягти всього, що замислиш.

Кет зітхнула.

— Дякую, папа?.

Він любляче поплескав її по руці й повернувся до своєї тарілки. Кет посовалася на стільці, вирішила змиритися з розчаруванням матері й узялася нарізати м’ясо малесенькими шматочками на тарілці.

— А ще я так розраховувала на ці макарони, — вела далі Маркіза. — Я розумію, що не належить благородній дамі весь день гарувати на кухні, але Король так любить твої десерти, тож я подумала, що коли він скуштує їх, то відразу згадає, чому збирався просити твоєї руки. Як ти могла не впоратися з таким простим завданням?

Вона сердито глянула на тарілку Кет.

— Ти вже достатньо з’їла, Кетрін.

Кетрін підвела очі. Подивилася на перекошений рот матері, на батькову опущену голову, на Мері Енн з Ебіґейл, які вдавали, що не слухають. Поклала на стіл ніж і виделку.

— Так, мамо.

Маркіза ляснула пальцями, тарілки прибрали, навіть батькову, хоча він досі стискав у руці виделку, але незабаром покірно схилив голову.

Запала ніякова тиша, яку перервав Маркіз.

— Сьогодні на вечірці чув чудову історію, — сказав він, промокнувши серветкою кінчики вус, — про маленьку дівчинку, яка впала в кролячу нору неподалік Роздоріж, а коли стала вибиратися, її тіло почало падати вгору щораз вище й вище…

— Не зараз, любий, — сказала його дружина. — Хіба не розумієш, що ми обговорюємо майбутнє нашої доньки?

Потім пробурчала:

— Якщо від нього ще щось лишилося.

Маркіз схилив голову й поклав серветку на стіл.

— Звісно, люба. Ти завжди вмієш знайти правильну тему для розмови.

Кетрін насупилася. Вона хотіла б почути цю історію.

Невдоволено хмикнувши, Маркіза сказала:

— Хоч би хтось колись попередив, як складно мати доньку на виданні. А тут ще клопоти з фестивалем. Якби завершилися митарства з цим одруженням, я повністю присвятила б йому свій час, як роблю щороку, але зараз мушу розриватися у двох різних напрямах. Так я ніколи не зможу повністю зосередитися на фестивалі.

Кетрін помітила, що Мері Енн не втрималася й закотила очі під лоба. Хоча господарями фестивалю були Маркіз із Маркізою, але всю роботу виконували слуги.

— Мені дуже шкода, мамо, — сказала Кетрін.

— Найгірше те, що все королівство нині в нестямі через цього… Жербельковта.

Вона здригнулася.

— Це жахливо, — сказала Кетрін розсіяно, бо перед нею поставили хлібний пудинг, що пашів і соковито пахнув ваніллю та заварним кремом. Ковтаючи слинку, вона взяла десертну ложечку.

— О господи, ні, — сказала мати. — Не роби дурниць, Кетрін. На фестивалі всі подумають, що це не ти, а якийсь морж. Ебіґейл, забери це.

Кет схлипнула, дивлячись услід десерту, який поспішно виносили з кімнати. Вона притиснула долоню до живота, відчуваючи його під корсетом і гадаючи, чи має рацію її мати. Невже вона справді стає схожою на моржа? Їй майже завжди хотілося солодкого, але Кетрін дозволяла його собі ну, може, раз чи два на день. У цьому немає нічого незвичного, правда? І вона не відчувала, що погладшала, навіть якщо її корсети й свідчили про протилежне. Вона помітила співчутливу усмішку Мері Енн, яка доливала вино в келихи на столі.

— А в тебе є якісь думки з цього приводу, пане Пінкертоне?

Маркіз дивився, як зникає хлібний пудинг, із таким самим сумом, що й Кетрін.

— З приводу того, що ти звеліла винести десерт? — запитав він. — Так, маю, що сказати у зв’язку з цим.

— Ні, старий, я не про це. Хоча, знаєш, у неї це від тебе.

Кет наїжачилася.

— Взагалі-то я теж тут сиджу.

Мати відмахнулася від Кетрін.

— Я запитую, чи маєш ти якісь думки щодо шлюбних перспектив твоєї доньки. Перспектив, які стають дедалі більш непевними, поки ми тут сидимо й журимося.

— Я не журився б, якби зараз їв хлібний пудинг, — пробурмотів Маркіз.

Мати судомно позіхнула.

— Ти ж знаєш, що ми не мали жодних інших пропозицій. Ніхто не сватався. Ніхто!

Кет облизнула губи, і в її голові промайнула думка, що саме час розповісти їм про пекарню. Просто зараз. Кращої нагоди не буде, адже саме тепер увага їх обох звернена на неї.

Тут і тепер.

Попросити їх тут і тепер.

Вона випросталася на стільці.

— Власне, є одна перспектива, мама?. Та, яку я… збиралася обговорити з вами обома.

Мері Енн заклякла на місці, але Кет намагалася не дивитися на неї, бо знала, що лише більше нервуватиме від її присутності.

— Є одна річ, про яку я міркувала останнім часом. Ну насправді вже доволі давно. Однак мені не завадила б ваша допомога і… підтримка. І ти сам щойно сказав, папа?, що я здатна досягти всього, чого по-справжньому забажаю…

— Та кажи вже, дитино, — сказала мати, — ми не можемо чекати весь вечір.

— Це… стосується мого хобі. Моєї… випічки.

Мати здійняла руки вгору.

— Ах, твоя випічка. Ось воно що. Саме тому ніхто із чоловіків не хоче мати з тобою справу. Де це чувано, щоб донька маркіза пекла замість гаптувати або грати на фортепіано!

Кетрін перелякано глянула на Мері Енн, яка почала скручувати у вузлики зав’язки фартуха.

Вона знову обернулася до матері.

— Але… ти щойно погодилася, що це одна з причин, чому Король уподобав мене. Він любить мої десерти. Хіба ти не рада, що вмію щось добре робити?

Мати розреготалася, але батько схвально кивав до неї.

— Мені подобаються твої десерти, — сказав він. — Пам’ятаєш, який ромовий торт ти спекла до мого дня народження? З родзинками? Ти маєш ще раз його приготувати.

— Дякую, папа?. Залюбки спечу.

— Не потурай їй.

— Мама?, будь ласка. Послухай мене лише хвилинку… і спробуй не робити поспішних висновків.

Маркіз зацікавлено нахилився вперед. Маркіза пирхнула й схрестила руки на грудях, але принаймні уважно слухала Кет. Мері Енн стояла в кутку, мовчки рахуючи вузлики, які встигла нав’язати.

— Розумієте, — сказала Кетрін, — у місті є крамниця, яка ось-ось має звільнитися. Це майстерня чоботаря, що на Головній вулиці. Ну і я тут подумала…

— Вибачте, що перериваю, мілорде.

Кет замовкла і, обернувшись, побачила пана Пінгвіна, їхнього дворецького, який стояв на порозі їдальні, як завжди, одягнений у смокінг.

— До нас гості.

— О цій порі? — приголомшено сказала Маркіза. — Скажіть їм, щоб приходили завтра.

— Але, міледі, — сказав пан Пінгвін, — це Король.

РОЗДІЛ 15

У ЇДАЛЬНІ ЗАПАНУВАЛА ТИША. Минула мить, ще одна, і ще одна… перш ніж мати Кет підхопилася з-за столу.

— Велаґіґ! Чого ти чекаєш? Негайно йди й привітай його!

— Ем… так. Звісно, люба.

Маркіз кинув серветку на стіл і пішов у вітальню слідом за паном Пінгвіном.

— Ми зараз прийдемо! Не відпускай його!

Маркіза кинулася до Кетрін. Мати висмикувала пасма волосся з її зачіски й розкладала хвилястими локонами по плечах. Щипала Кет за щоки. Змочила серветку в найближчій склянці з водою, до якої дотягнулася, і терла їй вуста.

Кет спробувала ухилитися.

— Припини! Що ти робиш?

— Приводжу до ладу тебе! Король тут!

— Так, але він не просив у мене аудієнції.

— Звісно, він не просив у тебе аудієнції, але саме тому він зараз тут!

Мати взяла обличчя Кет в обидві руки, сяючи усмішкою.

— О, моя люба, дорогоцінна дівчинко! Я так пишаюся тобою!

Кет насупилася.

— Лише хвилину тому ти була…

— Забудь про те, що було хвилину тому, Король зараз тут.

Мати відступила від неї й замахала обома руками, виганяючи її з кімнати.

— Іди. До вітальні. На, пожуй.

Вона зірвала листок м’яти з букета на тумбі й запхала його Кетрін до рота.

— Мамо, — сказала Кет, випльовуючи непережований листок, — я не збираюся з ним цілуватися.

— Не будь такою песимісткою.

Кетрін сполотніла від самої думки про таку можливість.

Мати випхала її у двері, і Кетрін поспішно минула кабінет батька, увійшовши у вітальню, де стояв її батько в товаристві Короля, Білого Кролика, двох охоронців — П’ятірки й Десятки треф, а також…

У неї серце мало не вискочило з грудей, але дівчина тихо наказала йому вгамуватися, і воно опустилося на місце.

Джест стояв позаду королівського почту весь у чорному вбранні, заклавши руки за спину. Він розглядав портрет одного з далеких предків Кетрін, але виструнчився, коли Кетрін і її мати зайшли в кімнату.

У її грудях вибивав барабанний дріб. Вона ледве встигла перевести дух, як знову підскочила від несподіванки, коли на всю кімнату просурмила сурма.

Джест дивився на підлогу золотими очима.

Білий Кролик опустив сурму.

— Його Королівська Величність Король Чирвових Сердець!

— Ваша Величносте! — вигукнула Маркіза.

Кет слідом за матір’ю присіла в реверансі, щосили намагаючись зберегти самовладання.

— Ваш візит — висока честь для нас! Чи не вип’єте чаю? Ебіґейл! Принеси чаю!

Король прочистив горло, кілька разів стукнувши себе по грудях.

— Дякую, леді Пінкертон, ваш чоловік уже запропонував мені чай, а я відмовився від цієї гостинної пропозиції. Я не хочу забирати у вас багато часу.

Він, як завжди, усміхався, але це була не весела усмішка, до якої звикла Кет, а якась ніякова, нервова.

Він не дивився на неї.

Кет усю нудило, і вона була вряди-годи рада, що цього разу мати наказала забрати десерт.

— Але чи не бажаєте принаймні сісти, Ваша Величносте?

Маркіза вказала рукою на найкраще крісло в кімнаті — зазвичай це було місце Маркіза.

Відкинувши червоний плащ, Король вдячно кивнув і сів.

Маркіз і Маркіза одночасно опустилися на канапу навпроти. Кетрін здогадалася теж сісти, лише коли мати простягнула руку їй за спину й смикнула за спідницю.

Охоронці стояли, втупившись у стіну, притиснувши до боків списи з трефами-наконечниками. Білий Кролик зажурився, бо його не запросили теж сісти.

А Джест…

Джест був мовчазний і нерухомий, а Кет не могла відвести від нього очей. Хай він бешкетник і гульвіса, але всупереч здоровому глузду дівчина відчувала, що він вабить її, як ніколи досі. Вона крадькома поглядала на нього, ніби збирала жалюгідні недоїдки, сподіваючись знову зліпити їх у торт.

Король ніяк не наважувався заговорити, і тоді мати Кетрін, сяючи усмішкою, сказала:

— Як нам сподобалося сьогоднішнє чаювання, Ваша Величносте. Ви так нас балуєте, підданих вашого королівства.

— Дякую, леді Пінкертон. Це було чудове зібрання.

Король вирівняв корону на голові. Здавалося, він до чогось готується.

Кетрін сиділа прямо, незручно вмостившись на краю канапи, й теж готувалася.

Зараз він попросить її руки.

А її батько погодиться.

І мати погодиться.

Далі цього її думка не простягалася.

Ні, вона повинна все собі уявити. Це відбувається. Тут.

Король проситиме її руки.

Батько погодиться.

Мати погодиться.

А вона…

Вона скаже «ні».

У Кетрін запаморочилося в голові, коли вона дала собі цю мовчазну обіцянку, але згадала власну рішучість під час гри в крокет і спробувала відчути її знову.

Звісно, вона буде взірцем ввічливості. Відмовить йому зі співчуттям і добротою. Буде привітна, дасть зрозуміти, яка це для неї честь і як їй ніяково, пояснить, що не вважає себе здатною виконувати роль королеви. Скаже, що, безумовно, якась інша дівчина буде значно більш придатна для цієї ролі, й хоча вона безмежно вдячна за таку увагу, але не може із чистою совістю прийняти його пропозицію…

Ні, ні й ще раз ні.

Нічого з цього не буде, і хай як їй прикро, але вона й сама про це знає.

От сидять її батько і мати, і сердешний душка-Король, з надією дивляться на неї… немає сумніву, що вона скаже «так».

Вона відвела погляд від Джеста. Ніби її очі самі відмовлялися дивитися на нього. Їй було боляче, задушливо в одній кімнаті з ним.

— Мені було вельми приємно зіграти в крокет із леді Пінкертон на вечірці, — сказав Король.

— О так, вона саме розповідала нам про це, — сказала Маркіза. — їй теж було дуже приємно. Чи не так, Кетрін?

Їй перехопило горло.

— Так, мамо.

— Вона надзвичайно вправно грає в крокет.

Король захихикав.

— Лише гляне, і всі їжаки — вжух! — летять, куди їй треба!

Він і далі хихотав.

Батьки Кет і собі засміялися, хоч дівчина бачила, що батько не зовсім розуміє, з чого такі веселощі.

— Ми дуже пишаємося нею, — сказала Маркіза. — Вона стільки всього вміє — від гри в крокет до випічки.

Її погляд, сповнений материнської любові, зупинився на Кетрін.

Кет відвернулася і помітила світло-блакитні очі Мері Енн, що підглядали за ними крізь прочинені двері. Служниця підбадьорливо всміхнулася до неї.

— Ми з леді Пінкертон, м-м-м, також мали вельми змістовну розмову з моїм новим блазнем. Пам’ятаєте?

Король уперше подивився їй в очі, й Кет, заскочена його хвилюванням і згадкою про Блазня, відчула, що її підступно заливає ганебний рум’янець, який присутні авжеж зрозуміють неправильно.

Мати штовхнула батька ліктем.

— Так, Ваша Величносте, — сказала Кет. — Пам’ятаю.

— Так, дуже добре. Він… е-е-е… себто Джест дав мені кілька слушних порад, за що я вельми вдячний, і я подумав, що… ну…

Король стягнув із шиї комір хутряного плаща.

— Я маю до вас дуже важливе запитання, леді Пінкертон. І до… лорда і леді Пінкертон теж, звісно.

Маркіза схопила чоловіка за руку.

— Ми ваші покірні слуги, — сказав Маркіз. — Що можемо для вас зробити, Ваша Величносте?

Кет опустилася на канапу. Прощай, пекарне. Прощай, аромате свіжого хліба вранці. Прощайте, притрушені борошном фартухи.

Король засовався.

Його ноги билися об стілець.

— Я завітав до вас сьогодні, щоб… щоб…

По його скроні скотилася краплина поту. Кет стежила за нею очима, поки Король не витер її краєм плаща. Потім він почав говорити швидко, наче виголошував важливу промову, яку сотні разів відрепетирував.

— …щоб просити леді Кетрін Пінкертон зробити мені честь і погодитись офіційно зустрічатися зі мною.

І він відригнув.

Він зробив це дуже тихенько, бо нервувався, а може, його нудило. Кетрін, очманіла від хвилювання, ледве стрималася, щоб не пирхнути.

Джест, який стояв позаду Короля, сіпнувся, і Кет це помітила.

Він відшукав її поглядом.

Вона не могла сказати, смішно йому чи соромно за Короля, але хай там це було, воно швидко зникло. Їй здалося, що він змінився, коли дивився на неї. Його тіло виструнчилося на повний зріст, плечі розправилися, а очі ловили її погляд.

Кет не знала, чого він шукає і що знайшов. Їй здавалося, що вона божеволіє, і вона марила бажанням бути де завгодно, аби не тут.

— Зустрічатися? — сказала Маркіза.

Кет відірвала погляд від Джеста. Думки закрутилися в її голові, коли вона мимоволі почала розбирати слова короля.

Зустрічатися. Це те, що він сказав.

Король просив її зустрічатися з ним — саме те, що йому порадив Джест.

Він не пропонував їй шлюбу.

Її відразу охопила полегкість, як швидкий приплив серед скель морської бухти.

Кетрін поклала руку на серце, що вискакувало з грудей, і поглянула на матір, яка сиділа з роззявленим ротом.

— Що ж, — вигукнув Маркіз, — це велика честь для нас, Ваша Величносте. Я…

Він обернувся до дружини, ніби питаючи дозволу говорити.

Вона закрила рота й крадькома копнула його ногою по щиколотці.

— Я… даю сердечну згоду на ваші зустрічі, але, звісно, останнє слово за моєю донькою. Кетрін? Що скажеш?

У кімнаті запала тиша.

Король був переляканий, але сповнений надії.

Мати зблідла від хвилювання.

Батько із цікавістю чекав, що буде далі.

Мері Енн прочинила двері, щоб нічого не пропустити.

Білий Кролик із тугою і жадобою розглядав дорогу вазу.

І Джест. Незворушний. Разом з усіма чекає, що вона скаже.

— Я… мені дуже приємно, Ваша Величносте.

— Звісно, тобі приємно, дитино. — Цього разу мати копнула вже її. — Але не змушуй Його Величність чекати на відповідь. Що ти скажеш на таку ласкаву й щедру пропозицію?

Зустрічатися. Без жодних зобов’язань. Без жодних умов. Поки що.

І може, вона матиме час переконати Короля, що він насправді зовсім не хоче з нею одружуватися.

Так чи інакше, вибору в неї не було, принаймні справжнього, але тепер це не здавалося аж таким жахливим.

— Дякую, Ваша Величносте, — сказала вона, заздалегідь знесилена тим, що чекає попереду. — Для мене честь офіційно зустрічатися з вами.

РОЗДІЛ 16

КЕТРІН УСЯ ТРЕМТІЛА, коли повернулася до своєї кімнати, а голова в неї йшла обертом від візиту Короля. Мері Енн уже кілька годин як розпалила камін, і кімната була повна приємного тепла, але Кет це не тішило. Вона, стогнучи, опустилася на стілець перед трюмо.

Отже, вона тепер офіційно зустрічається з Королем. Або радше Король зустрічається з нею.

І скоро про це знатиме все королівство.

Вона здригнулася від стуку, але це була лише Мері Енн, яка зачинила двері й відразу до них припала.

— Кет!

Перш ніж Мері Енн встигла ще щось сказати, Кетрін жестом зупинила її.

— Якщо посмієш мене привітати, більше ніколи з тобою не розмовлятиму.

Мері Енн завагалася. Кет бачила, як перемішуються і міняються місцями думки в її голові.

— Ти…не рада?

— Так, я не рада. Пам’ятаєш, я вже казала, що не хочу йти за нього, не хочу бути королевою? Це правда.

Мері Енн розчаровано поникла.

— От тільки не треба так дивитися. Це велика честь. Знаю, чула.

— Може, ти ще передумаєш, поки ви зустрічатиметеся?

— Сподіваюся, що він сам передумає. — Кетрін потерла скроні. — Уявлення не маю, що робити, якщо він справді посватається. Коли він посватається.

— О, Кет… — Мері Енн перетнула кімнату й пригорнула її до себе однією рукою. — Усе буде добре. Ви ще не одружені. Ти ще можеш сказати «ні».

— Справді? А що потім? Тиранія й розчарування матері до кінця життя?

— Це твоє життя, не її.

Кетрін зітхнула.

— Не знаю, як сталося, що я дозволила цьому зайти так далеко. Я хотіла відмовити йому, але мама й тато були поруч, і вони так чекали, а Король був такий розгублений, що я просто… я не знала, що робити. А тепер усе ще більш заплуталося, ніж досі.

— Так, але поки що не сталося нічого такого, чого не можна виправити. — Мері Енн погладила її по голові. — Принести тобі чаю, щоб заспокоїти нерви? Або… може, хлібного пудингу?

У Кет полегшало на серці.

— Принеси, будь ласка. Але спершу допоможи мені розпустити волосся. Бо таке відчуття, що ці шпильки вже тиждень як сидять у голові.

Вона повернулася до Мері Енн, щоб та почала витягати шпильки, і її погляд упав на ромбоподібне сплетіння вікна. За склом на підвіконні лежала біла троянда.

У неї перехопило дихання.

Мері Енн і далі говорила, але Кет не чула ні слова. Волосся каскадами падало їй на плечі.

Кетрін відвела очі від квітки, але серце почало калатати.

— Ти гадаєш, що я поводжуся нерозумно? — запитала вона. — З Королем?

— Ми не можемо вибирати, до кого мати почуття, — сказала Мері Енн.

Вона склала шпильки на трюмо й почала стелити постіль, намагаючись не зачепитися за колючі гілки троянди, які ще й досі обвивали стійки ліжка. Мати Кет вирішила залишити їх на якийсь час, сподіваючись, що це перешкодить новим рослинам виростати в її снах.

— Хай там як, а я вважаю, що Король… дуже мила людина. І його почуття до тебе більш ніж очевидне.

Кет спостерігала за роботою Мері Енн, хоча не дивитися в бік вікна було справжньою мукою. Вона й так уже думала, що троянда їй примарилася, але все-таки не наважувалася глянути ще раз, бо боялася, що Мері Енн теж її помітить.

Як дивно все-таки, що вона так прагне тримати це в секреті. Вона ніколи в житті нічого не приховувала від Мері Енн. Але троянда була як щось сказане пошепки, як погляд, кинутий потайки в переповненій кімнаті. Щось дуже дороге, чим не можна ділитися. Щось таке, що практична Мері Енн навряд зрозуміє.

— Я передумала й більше не хочу ані пудингу, ані чаю. Не маю апетиту.

Мері Енн глянула поверх подушки, яку саме збивала.

— Ти що, захворіла?

Кетрін засміялася, сміх вийшов натягнутим і різким.

— Зовсім ні, просто мені потрібна хвилинка спокою. Я, мабуть, ще не лягатиму, трохи почитаю. Я не втомилася. Тобі не треба з усім цим морочитися.

— А. Хочеш, щоб я лишилася з тобою? Можемо зіграти в якусь гру або…

— Ні, ні. Дякую. Я… я хочу побути на самоті. Гадаю, мені потрібно обміркувати все, що сталося.

Обличчя Мері Енн пом’якшилося.

— Звісно. Добраніч, Кет.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері.

Кетрін намагалася вгамувати вихор почуттів і думок, прислухаючись до кроків Мері Енн, що віддалялися коридором. До скрипіння старого будинку навколо себе.

Вона змусила себе подивитися на вікно.

Їй нічого не примарилося. На підвіконні лежала біла троянда досконалої краси в обрамленні ромбоподібного сплетіння.

Серце калатало, коли вона підійшла до вікна й підняла стулку. Обережно, щоб не уколотися об шипи, узяла квітку двома пальцями.

У нічному повітрі стояв аромат цитруса, тож, виглянувши надвір, Кетрін побачила, що лимонне дерево, яке пересадили під її вікном, вже сягнуло другого поверху, а його темне гілля повне жовтих плодів. Вона обвела поглядом гілки, потім галявину й сад, але вночі було видно лише тіні.

Кетрін знову подивилася вгору й цього разу помітила двоє маленьких чорних очей. Вона відсахнулася, і троянда впала їй до ніг.

Ворон нахилив голову. Або так їй здалося. Його чорнильно-чорне пір’я було майже непомітне в темряві.

— І знову здрастуйте, — сказала вона, тремтячи від нічного холоду.

— Пробачте, леді, нерозважних нас, що в двері ваші стукають в цей час.

— Ну це не зовсім мої двері. Радше вікно.

Ворон закивав головою.

— Я вніс кілька змін заради рими.

— Зрозуміло. Що ж, прощення дарую вам обом за дивну зустріч цю у мене під вікном.

Раптом пролунав такий веселий і буйний сміх, що в Кетрін ледь не вискочило серце з грудей.

Джест сидів на гілці дерева, майже невидимий у чорному вбранні.

Він здавався загадковим та елегантним, золоті очі виблискували у світлі вогню з її спальні.

— Це було неймовірно, правда, Вороне? — сказав Джест. — Ця леді — природжена поетка.

— Що ви тут робите? — запитала Кетрін. — Я думала, ви пішли разом із Королем.

— Сьогодні я йому більше не потрібен, тож зараз вільний. Я подумав, чому б не прогулятися, роздивитися навколо. Я ще й досі новачок у цих краях.

— Але ви не гуляєте. Ви лазите по деревах.

— Це однаково фізичні вправи.

Кетрін нахилилася нижче над підвіконням.

— Офіційно зустрічатися — це ваша ідея, так?

Його усмішка згасла, у темряві Джест здавався майже розгубленим.

— Сподіваюся, я не перебрав міру, міледі. Просто після сьогоднішнього прийому виникло враження, що ви воліли б радше отримати пропозицію офіційно зустрічатися, ніж одружитися.

Вона стиснула губи.

— Хоча також складається враження, — співчутливо додав Джест, — що ви особливо не прагнете ні того, ні того.

— Ви, мабуть, вважаєте мене дурепою, що допускаю саму думку про відмову Королю.

— Міледі, я професійний дурень. Можу впевнено стверджувати, що не маєте жодних схильностей до того, щоб стати справжньою дурепою.

Вона всміхнулася.

— Ну слава богу. Мені полегшало.

— Справді? Ви щось маєте проти дурнів?

— Зовсім ні. Просто якби дурощі давалися мені так само легко, як поезія, я могла б спробувати обійняти ваше місце, але ж воно так вам пасує.

Блазень поворушився, ледве помітно розслабив м’язи, і вона зрозуміла, що він заспокоюється. Досі Кетрін не помічала, яке напружене його тіло.

— Так, пасує, — сказав він, — хоча, гадаю, капелюх сидів би краще на вас.

Він похитав головою, ледь-ледь, так, щоб задзвеніли дзвіночки.

Їхні усмішки зустрілися в темряві, несміливі й трохи сором’язливі.

Цієї миті з коридору долинув звук кроків. Кет ахнула й обернулася, її серце прискорено билося, але кроки вже віддалялися. Схоже, це її батько повертався до своєї бібліотеки, щоб провести вечір там.

Вона повільно видихнула, відчуваючи, як під руками тяжко стукає її серце.

Обернувшись, вона побачила, що Джест не зрушив із місця, хоча тіло його знову напружилося.

— Що ж, — сказала вона, намагаючись говорити невимушеним тоном, але голос її трохи тремтів, — хотіла я зустрічатися з Королем чи ні, але тепер я це маю. Дякую за вашу… участь, але вам, мабуть, краще піти, поки вас не помітили.

Вона простягнула руку до стулки, щоб закрити вікно.

— Зачекайте!

Джест зіскочив із гілки, на якій сидів, перестрибнув через кілька гілок і опинився на відстані витягнутої руки від неї. Здавалося, для нього це так само просто, як ходити по рівній землі.

— Чи є у вас хтось інший?

Вона відповіла не відразу.

— Перепрошую?

— Ви закохані в когось іншого?

Вона завмерла, ошелешена.

— Чому ви мене про це питаєте?

— Я подумав, що, може, саме тому ви так налаштовані проти Короля. Я подумав, а що як ви вже віддали комусь своє серце, але, може… може, це хтось, кого навряд схвалять ваші батьки.

Вона замотала головою.

— Ні, у мене немає нікого іншого.

— Ви впевнені?

Вона з подивом відчула досаду, як укол.

— Якби я віддала комусь своє серце, то авжеж би знала про це.

У нього опустилися плечі, хоча руками він досі тримався за гілку над головою. Здавалося, що він відчув полегкість, але водночас трохи розгубився.

— Ясна річ, знали б.

— Зрозумійте мене правильно, — сказала Кетрін. — Мені подобається Король. Просто…

— Ви не мусите нічого мені пояснювати, леді Пінкертон. Визнаю, мені теж подобається Король, хоча я знаю його зовсім недовго. А втім, гадаю, що розумію вас.

Це були великодушні слова, бо Кетрін почувалася цілковитою зрадницею через брак почуття до Короля.

— І ви мені також подобаєтеся, здається.

Вона розсміялася несподіваному компліменту. Або тому, що вона вважала за комплімент. Ці слова були недостатньо романтичні, щоб зійти за освідчення.

— Я?

— Так. Ви не схожі на решту дам і кавалерів. Авжеж будь-яка інша дівчина закричала б і почала кидатися камінням, якби я з’явився у вікні її спальні.

— У мене тут не дуже великий запас каміння.

Раптом їй до горла підступив теплий клубок, вона зрозуміла, що він каже правду. У вікні її спальні стояв хлопець. Уночі. Вони були самі, не зважаючи на його друга Ворона. Кетрін насупилася.

— Хоча якщо натякаєте на мої сумнівні моральні якості, то ви, на жаль, помиляєтеся.

Він широко розплющив очі.

— Я зовсім не… — Блазень замовк і раптом розсміявся. — Запевняю, я просто хотів сказати вам щось хороше.

Кет схрестила руки на грудях.

— У будь-якому разі гадаю, що ваші висновки хибні. Я така сама, як і всі. Я…

Він чекав.

Кет глибоко вдихнула, у неї почала сіпатися щока.

— І що ви взагалі хочете цим сказати? Коли кажете, що я не схожа на решту?

— Це правда. Я зрозумів це тієї самої миті, коли побачив, як кружляєте на балу, піднісши руки, ніби вам байдуже до всього на світі.

Вона кліпнула очима.

— З усіх цих дам і кавалерів ви були єдиною, хто кружляв.

— Ви це бачили?

— У тій сукні вас було складно не помітити.

Вона зморщила ніс.

— Її вибрала моя мати. Вона думала, що це буде бал на честь моїх заручин. Я, чесно кажучи, й гадки не мала.

— Тепер я це розумію.

Джест подивився на неї, зіщулившись, і розтулив рота, але нічого не сказав.

Кетрін затамувала дух.

— Ви не маєте тут бути.

— Не впевнений, що це правда.

Він опустився на гілку, як кіт, готовий до стрибка.

— Леді Пінкертон, ви коли-небудь відвідували справжнє чаювання?

— О, сотні разів.

— Ні, міледі, не таке чаювання, як сьогодні у замку. Я маю на увазі справжнє.

Запитання ставало дедалі яснішим і зрозумілішим, поки Кетрін перебирала в пам’яті всі вечірки, раути, зібрання, які відвідувала протягом років, не в змозі збагнути, про що він.

— Я… Я не знаю, не впевнена.

Він усміхнувся, трохи пустотливо.

— А хотіли б?

РОЗДІЛ 17

КЕТ ЗАСКОЧИЛА до вбиральні під тим приводом, що має поправити зачіску. Серце вистрибувало з грудей, поки вона розчісувала довгі локони й зав’язувала стрічку на потилиці. Вона й сама не знала, що собі думає. Мабуть, зовсім збожеволіла.

Кетрін відігнала від себе сумніви. Зараз уже пізно відмовлятися. Тобто ще можна, але вона знала, що не відмовиться.

Це лише одна ніч. І це буде лише раз. Вона просто хоче щось побачити, пережити, зробити власний вибір.

Кет поплескала себе по щоках, збризнула зап’ястя трояндовою водою і вже знову була біля вікна, поки ще вистачало духу.

Джест сидів на дереві й грався з колодою карт. Ворон чистив собі пір’я. Помітивши її, Джест підхопився й опустив карти в потаємну кишеню.

— Готові? — запитав він, і його обличчя просвітліло, від чого їй стало тепло й солодко на серці.

— Я не впевнена, що це чудова ідея.

— Тому що, мабуть, це дуже погана ідея.

Одним легким рухом він переступив на підвіконня й зіскочив на підлогу її спальні.

Її тіло пронизала дрож від усвідомлення, що вона в кімнаті одна з чоловіком. Без нагляду старших.

Таємно від усіх.

Вона нічого йому не сказала, лише відступила на пів кроку. Торкнулася підбором білої троянди, яку зронила.

Джест зняв капелюха і перевернув його.

— Це має спрацювати, — сказав він, запустивши руку в капелюх. — Але знадобиться трохи віри.

Він висунув із капелюха руку, у якій тримав чорну ажурну парасольку з ручкою зі слонової кістки. Розкрив її над їхніми головами.

— Що ми збираємось із цим робити?

— Зараз побачите.

Джест знову надів капелюх, ступив на підвіконня і простягнув їй вільну руку.

Поки рахував до трьох, Кет остаточно вирішила, що таки збожеволіла, а потім поклала свою руку в його, і він підняв її й поставив поряд із собою.

— Ви ж не кричатимете, правда?

Вона не намагалася приховати жах, зустрівши його погляд.

Джест насупився, наблизив до неї обличчя й відпустив її руку, натомість підхопивши за лікоть.

— І не зомлієте?

Вона похитала головою, хоч і без жодної впевненості. Наважилася подивитись униз на землю з висоти двох поверхів.

— Леді Пінкертон, — попередив він.

Вона знову підвела голову й простягла тремтячі руки до його туніки.

— Гадаю, не буде зовсім недоречно з мого боку, якщо триматимуся за вас.

— Краще саме так і зробіть.

Вона кивнула й обхопила його за плечі, опустивши обличчя йому на груди. Вчепилася в нього, як у буй в морі.

Джест напружився й обхопив її вільною рукою за талію.

На мить усе зупинилося навкруг них. Вона відчувала биття його серця поряд із власним, його дихання на своєму волоссі. У ньому було щось створене саме для неї, і від цієї думки в Кет запалало обличчя, ніби вона стояла біля вогню.

— От і добре, — сказав Джест, і вона помітила, що він схвильований, і подумала, що це, мабуть, її уява. — Тільки не кричіть.

Вона стиснула губи.

Джест ступив із підвіконня, потягнувши її за собою.

До горла підступив крик, але вона втамувала й заглушила його, зціпивши зуби. Від раптового відчуття польоту похололо в животі, й Кет почала падати, але повільно. Тремтячи, розплющила очі. Повернула голову й через плече Джеста дивилася на цегляні стіни та вікна свого дому, поки вони опускалися.

Усе закінчилося надто скоро.

Вони легко торкнулися землі. Кетрін не хотіла, не могла його відпустити, доки знову не відчула достатню силу в ногах, щоб стояти, але Джест не скаржився. Він міцно тримав її, аж поки дівчина сама не звільнилася, і не намагався утримати, коли вона відсторонилася.

Кетрін здивовано дивилася на вікно своєї спальні, освітлене вогнем каміна, а Джест поклав парасольку назад у капелюх.

— Як я повернуся назад?

— Не турбуйтеся, — сказав він і взяв її руку у свою обтягнуту рукавичкою долоню. Цей жест здався їй ледь не ще більш інтимним, ніж їхні недавні обійми. Вона не відсторонилася, хоча знала, що мала б.

— У мене є дещо й на цей випадок, леді Кетрін.

— У капелюсі?

Джест засміявся.

— Мій капелюх — не єдина чарівна річ, яку маю.

Вона лукаво всміхнулася, почуваючись упевненіше за межами свого дому.

— Я це добре знаю, — сказала вона. — Неможливе — ваш фах.

Його обличчя знову осяяла щира усмішка. Він свиснув, і Кетрін почула звук крил над головою. Ворон виринув із темряви, сів Джестові на плече, і той повів Кетрін до дороги.

— Де найближче Роздоріжжя? — запитав він.

— Під місточком через струмок.

Щойно вони минули галявину, Джест відпустив її долоню, і Кет спробувала приховати розчарування хоча б від себе. Однак Джест запропонував руку, і дівчина зімкнула пальці в нього на передпліччі, з подивом відчувши, що в нього більше м’язів, ніж могло здатися, зважаючи на його худорляву статуру.

До містка через Скрипливий струмок було недалеко. Там від дороги відгалужувалися сходинки, що вели вниз до дамби. Кет пішла попереду, вивела їх до берега і вказала на пофарбовані в зелений колір двері, вбудовані в підмурок мосту.

Джест зняв капелюха, вклонився і притримав для неї двері.

Роздоріжжя було місцем, яке з’єднувало всі куточки королівства. Це була довга низька зала з дверима, арками, вікнами та сходами.

Підлога була викладена чорно-білою плиткою, як шахівниця, а стіни видавалися в різні боки. Форма зали постійно змінювалася. Деякі стіни були земляні, з них проростали корені дерев. Інші вкривали вишукані позолочені шпалери. Крізь треті, скляні, було видно, ніби з акваріума, як коливається вода.

Джест підвів Кет до дуплистого стовбура з отвором, який, схоже, був прорублений сокирою. Він знову взяв її за руку і втягнув усередину.

З того боку Кет опинилася на ґрунтовій стежці, порослій мохом. Над головою височіли дерева, і крізь частокіл стовбурів Кет побачила пляму золотистого світла. Саме туди прямував Джест, пробираючись тінистою стежкою.

Ліс закінчувався галявиною, з якої було видно джерело світла — маленьку пересувну крамничку. Це був візок під брезентовим дахом із розхитаними колесами й зачепом попереду, у який уже давно ніхто не впрягав ні коней, ні мулів. З заднього боку крамниці розташувалися круглі двері, а над ними — вивіска, написана блискучими золотими буквами:

Дивовижна Крамниця Капелюшника Кепа[14]

Вишукані Капелюхи для Шляхетних Дам і Кавалерів

Кет нахилила голову вбік, наморщивши лоба.

— Ми йдемо в… капелюшну крамницю?

— У найкращу капелюшну крамницю, — поправив її Джест. — І запевняю вас, Капелюшник влаштовує найбожевільніші чаювання по цей бік Задзеркалля.

Він помовчав.

— Мабуть, навіть по обидва боки Задзеркалля, якщо подумати.

Думки Кет ставали дедалі більш неспокійними. Вона почала сміятися, дивуючись, як узагалі тут опинилася.

— Я не переконана, що хочу потрапити на божевільне чаювання.

Джест підморгнув до неї.

— Повірте мені, міледі. Хочете.

Він підійшов до крамниці із заднього боку й відчинив двері.

РОЗДІЛ 18

КЕТ ЗАВМЕРЛА НА ПОРОЗІ, приголомшена ароматом трав’яного чаю та пронизливим фальшивим співом якогось дуету. Зсередини крамниця була приблизно увосьмеро більша, ніж ззовні. У кутку в комині потріскував вогонь, а стіни були обвішані гачками й полицями з вишуканими головними уборами на будь-який смак і вибір: циліндри та котелки, капори та маленькі корони, солом’яні капелюшки та гостроверхі ковпаки. Тут були капелюшки, прикрашені живими польовими квітами, й пишним павиним пір’ям, і тріпотливими крильцями десятків коників, які час від часу тихенько іржали й викресали іскри крихітними срібними підковками.

Поки Кетрін роздивлялася навколо, Ворон знявся з плеча Джеста і влетів усередину. Вітер, що здійняли його крила, скуйовдив їй волосся, і його тінь на якусь мить простягнулася крізь дерев’яну підлогу крамниці. У Кет тьохнуло серце, коли вона згадала зловісну тінь, яка накрила її на галявині перед замком. Постать у каптурі із занесеною сокирою.

Вона на мить замружилася, і жахливий спогад зник. Це лише птах, ось він умостився на глиняному погрудді клоуна з дурнуватою посмішкою на обличчі, розмальованому чорними бубнами.

Джест підвів Кетрін до довгого столу в центрі крамниці. Його поверхня була застелена яскравими шматками різноманітних тканин і заставлена чайниками, чашками, молочниками, цукорницями, ложками зі срібла, золота й порцеляни.

Стільці навколо столу були так само різномасті: від крісел із високими бильцями до шкільних парт, від отоманок до чарівного маленького кріселка-гойдалки. У кінці столу стояв такий розкішний стілець, що на ньому не соромно було б сидіти самому королю.

Компанія за столом була не менш різношерста. Дикобраз штрикав голкою по тарілці з булочками; Хорт упівголоса розмовляв із маленькою сивою жінкою, яка щось в’язала спицями, перериваючись, щоб ковтнути чаю; дві Золоті Рибки плавали в акваріумі, наповненому чайною заваркою, виводячи вісімки одна навколо одної; гризун Сонько куняв, зарившись у гриву Лева, який тихенько розспівувався низьким голосом собі під ніс; Папуга сперечався з Какаду; Джміль гортав газету; Удав настроював скрипку; Хамелеон зосереджено мружився, намагаючись точно відтворити візерунок, вибитий на його кріслі; Черепашко вимочував у чаї бутерброд з огірком.

Основними дійовими особами всього цього були Шалений Заєць, який стояв на столі, й Білка, що примостилася на його голові. На обох були кумедні квітчасті капелюхи з дірочками, з яких стирчали вуха. Саме вони утворювали той гучний і вельми огидний фальшивий дует, від якого в Кет на початку ледве не лопнули барабанні перетинки.

У їхній пісні йшлося про морську зірку й зоряний пил, хоч обидва вже так захрипли та заплуталися, що годі було розібрати бодай слово, до того ж вони нестерпно фальшивили. Кетрін щулилась і ніяковіла весь час, поки тягнувся цей номер.

Джест узяв Кетрін за лікоть і підвів, обігнувши стіл, до трону в кінці кімнати, на якому сидів якийсь чоловік. На ньому був елегантний ліловий фрак і шовкова малинова краватка. Він ліниво водив пальцем по краю фіолетового циліндра. Чоловік був молодий, однак мав сріблясто-біле волосся, перев’язане оксамитовою стрічкою на потилиці, а кілька неслухняних кучерів спадали на вуха.

Він сидів, розвалившись, і явно нудився, поклавши ноги на стіл поряд із напівпорожньою чашкою чаю.

Раптом, помітивши Джеста, чоловік оживився, і його обличчя відразу освітила усмішка. Він скинув ноги зі столу.

— Та-а-ак, та-а-ак, наша зірка повернулася зі світу галантності й розкошів.

Він підвівся і швидко обійняв Джеста, потім відсторонився й узяв його за плечі. Усмішку змінив прискіпливий погляд.

— Здається, ти не надто змінився, — роздумливо додав чоловік, прикриваючи то одне, то друге око, поки розглядав Джеста з усіх боків. — Хіба що трохи схуд. Вони тебе взагалі годують у тому шикарному замку?

Він ущипнув Джеста за щоку, але той відштовхнув його.

— Годують як на забій, — сказав Джест, — але також змушують відпрацьовувати мою платню. Знаю, для тебе новина, що так буває.

— Я це називаю неприйнятним марнуванням таланту.

Капелюшник — Кет вирішила, що це, мабуть, він — раптом поморщився й кинув оком у бік Зайця й Білки на столі.

— Досить! Я більше не витримаю.

Він схопив тростину, притулену до стільця, і вдарив по ложці, що стирчала з вазочки з горішками; один горішок підскочив угору й полетів прямо в роззявлений рот Зайця.

Заєць остовпів. У кімнаті запала раптова тиша. Заєць стукав себе по грудях, давлячись і витріщивши червоні очі. Кетрін напружилася.

Удав заповз на стіл, обвився навколо Зайця й міцно стиснув його тіло. Горішок вилетів із його рота й плюхнувся в чашку Черепашка.

Кетрін була приголомшена, але решта гостей вже повернулася до перерваної бесіди й чаювання. Схоже, збентежилася лише вона одна.

— Що ти там притягнув із собою, Джесте?

Вона здригнулася. Тепер Капелюшник вивчав її. Вона помітила, що очі в нього були кольору ніжних фіалок, а риси обличчя так само делікатні й витончені. Він був дуже гарний, але водночас якийсь гарненький.

— Леді Кетрін, це мій дорогий друг Кеп. Кепе, знайомся, леді Кетрін Пінкертон.

— Надзвичайно приємно.

Вона зробила реверанс.

Кеп зняв капелюха і вклонився, але не всміхнувся.

— Пінкертон. Родичка Маркіза?

— Це мій батько.

Він гучно розреготався.

— Правдива леді, значить.

Він кинув на Джеста погляд, усіх відтінків значень якого Кет не була здатна зрозуміти.

— Чи все обмежується атласною білизною?

Щоки Кет спалахнули, але Джест не дав спіймати себе на гачок. Він відповів холодним тоном:

— Вона справжня леді, а ми справжні джентльмени. Не змушуй мене битися з тобою на дуелі, захищаючи її честь.

— На дуелі! Борони боже! Лише самі вітання, але ніяк не дуель!

Його прискіпливий погляд ковзнув по сукні Кет, і в неї виникло виразне відчуття, що він зважує, скільки коштувала тканина.

— Будь-яка супутниця Джеста — моя товаришка. Ласкаво прошу до моєї крамниці.

— Дякую.

— А це мій давній поплічник, сер Зай Єйтс, — сказав Капелюшник, вказуючи тростиною на Зайця, поки той злазив зі столу.

— Сер Заєць? — перепитала Кетрін.

— Зай Єйтс, — відповів Шалений Заєць. — Римується з «китаєць», але пишеться з двома «й».

Кетрін спантеличено кліпала очима, не розуміючи, чому «Заєць» пишеться з двома «й».

Перш ніж вона встигла щось запитати, Джест поклав руку їй на плече й прошепотів:

— Я поясню вам пізніше, як це правильно писати.

Вона ще раз зробила реверанс.

Кеп знову перевів очі на стіл і розглядав присутніх. Джміль зробив із газети три кораблики-оригамі, й тепер гості дивилися, як вони ганяються один за одним у величезній чайній чашці завбільшки з посудину для пуншу. Лев і стара дама робили ставки на те, який кораблик потоне першим, а Черепашко кидався в них цукром, щоб швидше потопити.

Кеп тричі вдарив тростиною об підлогу, потім покрутив нею в повітрі.

— Усім сюди! Звільніть місце для нашого блазня та його дами. І чия черга буде за ними?

Почалася метушня, усі відсунули стільці, наспівуючи «усім сюди, усім сюди», і почали перескакувати на інші.

Вони сідали або примірялися сісти, перестрибували через стіл, вскакували на нього, перелазили під ним, снували між стільцями, падали одне одному на коліна й висли на плечах, дрібніші тваринки знаходили собі затишні кубельця в пустих чашках.

Лише трон Кепа залишався нерухомим, поки всі не порозсідалися, лишивши вільними два місця по обидва боки від господаря для Джеста і Кетрін.

Кетрін почувалася так, ніби бере участь у грі, правил якої не знає. Вона зібралася сісти.

— Ні, міледі, сідайте сюди.

Джест присунув до неї стілець ліворуч від Кепа.

Кеп пирхнув і тростиною зсунув циліндр на потилицю, дивлячись на Кетрін, яка сіла на запропоноване місце, випрямивши спину, і розгладила спідницю на колінах.

— Джест не впевнений, що ви витримаєте товариство таких пройдисвітів і хуліганів, як ми.

Джест глянув на Капелюшника спідлоба. Проходячи за його троном, Блазень нахилився і сказав йому на вухо:

— Вона наша гостя. Я привів її сюди не для того, щоб розважати тебе.

Кетрін склала руки на колінах і спробувала бути люб’язною.

— Помиляєшся, Джесте, — сказав Кеп із глузливою посмішкою, не зводячи очей з Кетрін. — Тут усі для того, щоб розважати мене.

— Що ж, гаразд. Дозволь мені.

Джест зірвав капелюх у Кепа з голови і високо підняв, тримаючи в руці, поки Кеп намагався його забрати. Джест засміявся, став на стілець, а звідти на стіл. Дерево рипнуло під його чоботами, задеренчали чашки та блюдця.

Кеп невдоволено зітхнув, хоча кутки його вуст ледве помітно ворушилися, знову закинув ноги на стіл і взяв у руки свій чай. Кетрін помітила Ворона, який досі сидів на погрудді клоуна, майже невидимий у тіні. Він нахилив голову й дивився, як Джест дефілює по столу.

У кімнаті запанувала тиша. Кетрін усім тілом напружилася в очікуванні й нахилилася вперед, зціпивши пальці на колінах.

Обминувши розкиданий посуд, Джест зупинився в центрі стола. Він тримав циліндр високо, щоб бачили всі. Потім одним помахом закрутив його, як дзиґу, і опустив руки. Капелюх залишився висіти в повітрі.

Кетрін закусила губу й не наважувалася навіть моргнути.

Джест постукав себе по грудях і відкашлявся. Потім він заспівав, неабияк здивувавши Кетрін.

— Ти світи… мій кажанок[15].

Її уста мимоволі затремтіли від знайомих звуків колискової, хоча Джест сповільнив темп і змінив ритм так, що пісня стала більш схожою на серенаду.

Він співав упевнено, але тихо. Голос звучав сильно, але не всевладно.

— Найясніший між… — він стукнув пальцем по краю капелюха, який і далі крутився, і той перевернувся догори дном, — …зірок.

Зграя кажанів стрімко здійнялася в повітря. Кетрін пригнулася, коли вони неслися крізь кімнату. Їхній скажений писк заповнив крамницю, крила тріпотіли так, що здійнявся вітер і скуйовдив їй волосся.

Гамір перекрив голос Джеста.

— Тебе з неба виглядаєм…

Кажани закрутилися по кімнаті в шаленій круговерті, а в центрі цього живого циклону опинився стіл. Вихор почав згущатися навколо Джеста. Незабаром його вже не було видно за масою тіл, що билися, верещали й тиснули. Щільніше та щільніше.

У Кетрін здавило груди, коли торнадо кажанів розвернулося, як один, і ринуло до розчиненого вікна, залишивши позаду циліндр Кепа, що криво сидів на чайнику. Джеста натомість не було і сліду.

Її серце калатало. Гості за столом почали перешіптуватися. Вони шукали під столом, під циліндром і навіть у чайниках, але Джест зник.

— Яке нечуване нахабство! Отак покинути вас. Віддати мені на поталу.

Вона подивилася на Кепа.

Він поставив чашку на блюдце й підморгнув їй.

— Джест завжди мав слабість до головоломок.

Пригладивши волосся, скуйовджене кажанами, Кет намагалася приховати знервованість, яку викликав у ній Кеп.

— Ви давно знайомі?

— Багато років, серденько. Я порахував би, скільки саме, але я так заборгував перед Часом, що, напевно, підрахую все неправильно.

Вона наморщила лоб.

— Це головоломка?

— Так, якщо хочете.

Не знаючи, як відповісти, Кет простягнула руку до чашки, але побачила, що вона повна перламутрових ґудзиків.

— Джест загадав одну загадку на балу, — сказала вона. — У чому різниця між круком і письмовим столом?

Кеп розреготався, закинувши голову.

— Тільки не це! Іноді здається, що він навіть не намагається докласти хоч якихось зусиль.

— Я не знала, що це стара загадка. На балу її ніхто не знав, і нас усіх дуже розвеселила відповідь.

— За всієї поваги, міледі, щоб розвеселити шановне панство, потрібно дуже небагато.

Вона подумала, що він, мабуть, має рацію — передусім стосовно Короля. Однак Кеп сказав це так, ніби то була вада, за яку має бути соромно, але вона не вважала, що це правда.

— Скажіть, а яку відповідь він дав? — запитав Кеп.

— Перепрошую?

— У чому різниця між круком і письмовим столом?

— А! У тому, що один може видати кілька нот, а другий — кілька нотаток.

Вона пишалася тим, що запам’ятала, хоч була цілком захоплена виставою.

— І він засипав бальну залу конфеті. Маленькими папірцями з чарівними малюнками.

Кеп покрутив тростину.

— Мені завжди більше подобалася інша відповідь: бо один має чорнильні пера, а другий — пера для чорнил.

Кет здивувалася, що загадка, яку, здавалося, неможливо розгадати, має дві влучні відповіді. Вона подивилася на Ворона, який, схоже, спав, сховавши голову під крилом.

— Після такої відповіді довелося б довго прибирати бальну залу, — сказала вона.

Кеп розмішав цукор у себе в чашці, голосно брязкаючи ложкою об стінки.

— Мабуть, ви маєте рацію. Я сам останнім часом працював над однією загадкою. Хочете почути?

— Дуже хочу.

Він постукав ложкою по краю чашки й поклав її на блюдце.

— Коли мені радісно, я б’ю, як барабан. Коли мені сумно, я б’юся, як скло. Якщо мене в когось вкрали, то вже назад не повернеш. Що я таке?

Вона довго думала, перш ніж наважитися відповісти:

— Серце?

Очі Кепа потеплішали.

— Дуже влучно, леді Пінкертон.

— Дуже гарна загадка, — сказала вона, — хоча можна було б сказати ще точніше: Якщо мене комусь віддали, то вже назад не повернеш.

— Це означало б, що ми добровільно віддаємо комусь наше серце, а я не впевнений, що це так. Мабуть, варто запитати про це Джеста, коли він повернеться. Він добре знається на цих речах.

Кеп витяг із жилетки золотого годинника.

— Зазвичай він не зникає так надовго. Напевно, вже втомився від вашого товариства.

Кет настовбурчилася; вона вже зрозуміла, що він навмисно підбурює її, але не могла уявити, навіщо. Стиснувши кулаки під столом, вона знову оглянула гостей. Більшість уже повернулася до перерваної бесіди.

— «Ти світи» — це колискова, — сказала вона. — А не загадка.

— Як вона закінчується? Я не пам’ятаю.

Вона промугикала пісеньку від початку до кінця.

— «…тебе з неба виглядаєм, наче тацю з чаєм».

Кеп ляснув пальцями.

— Зай Єйтсе! Тацю! В небо!

Заєць, який уже зняв заквітчаний капелюшок, притиснув до потилиці довжелезні вуха й витріщився на Кепа. Потім високо підстрибнув, стрімко скочив зі столу, схопив тацю, розкидавши в різні боки купку канапок, і метнувся до відчиненого вікна. За мить усі гості, крім Кетрін і Кепа, пожбурляли стільці та чашки й скупчилися навколо нього.

Кетрін тягла шию, щоб краще бачити, бо леді не личить штовхатися між незнайомцями…

— Пішло все під три чорти, — нарешті промурмотіла вона, відсунувшись від столу, і підійшла до натовпу біля вікна.

Зай Єйтс жбурнув тацю, вона полетіла, кружляючи, до лісу і зникла в нічній пітьмі.

Вони чекали.

Десь далеко почувся брязкіт — таця пролетіла крізь хащі й вдарилася об землю.

Усі затамували дух.

Ніхто не говорив.

Сонько позіхнув і перевернувся на другий бік, згорнувшись калачиком у гриві Лева.

— Що ви всі намагаєтеся розгледіти?

Кетрін обернулася до столу.

Джест сидів праворуч від Кепа з недоїденим печивом в одній руці й із чашкою у другій.

Юрба зааплодувала й засвистіла.

Джест усміхнувся, не зводячи очей з Кетрін, і вона серцем відгукнулася на його усмішку. Намагаючись зберігати серйозний вираз, вона взялася в боки й через стіл подивилася йому в обличчя.

— Кеп мав рацію, — сказала вона з докором. — Страшенно неввічливо з вашого боку було покинути мене тут.

Джест злизнув крихту печива в кутку рота.

— Я знав, що ви відгадаєте.

Кеп узяв циліндр, який простягнув йому удав, діставши із центру столу, і пробурчав:

— Не перебільшуватимемо талантів юної леді, вона лише проспівала дитячу колискову.

Він схопив свою тростину, тричі стукнув нею об підлогу й закричав:

— Хто з вас, жалюгідна зграє, хоче бути наступним після нашого блазня? Всі сюди!

РОЗДІЛ 19

ЧАЮВАННЯ В КАПЕЛЮШНИКА було не так чаюванням, як цирком. Гості весь час мінялися місцями, і той, хто опинявся праворуч від Кепа, показував якийсь номер. Вони по черзі підводилися, вибирали один із барвистих головних уборів, що висіли по стінах, і розважали решту як хотіли. Папуга й Какаду зіграли гумористичну сценку про міма та імітацію. Лев бездоганно проспівав альтову арію зі знаменитої опери. Сива жінка всілася, схрестивши ноги, на столі й виконала ефектне соло на барабані, відбиваючи ритм в’язальними спицями по перевернутих догори денцях тарілок. Молодий Черепашко, затинаючись, прочитав тремтячим голосом любовний сонет. Під час виступу він раз глянув на Кетрін, спалахнув темно-зеленим рум’янцем і більше не наважився підвести на неї очі до кінця вечора.

Мабуть, щось було у чаї (вона нарешті отримала свою чашку й вирішила, що це найсмачніший чай, який куштувала в житті), бо коли Кетрін нарешті заспокоїлася, то виявилося, що вона не може припинити сміятися, аплодувати й відбивати ногами чечітку під столом. Вона зрозуміла, що Кеп полюбляє командувати всіма навколо, хоча більшість гостей не звертає на це особливої уваги. Вона тепер знала, що колись Сонько був найбадьоріший і наймоторніший з усієї компанії, але півтора року тому впав у сплячку і ще не прокинувся. Вона також дізналася, що Джест почувався винним, що через його трюк із кажанами в неї розтріпалася зачіска: він зізнався у цьому сам і поправив їй локон, а в Кет від його дотику побігли по спині мурашки.

Зніяковівши, вона відштовхнула його.

Щоразу, коли всі починали рухатися, Джест залишався поряд із нею, скеровував її серед загальної метушні, делікатно утримуючи якомога далі від крісла виконавця. Кетрін раділа, що не мусить бути в центрі уваги, але водночас сушила голову над тим, яким би талантом могла їх здивувати, їй у голову закралася думка, як добре було б вразити їх усіх, викликати ще більший захват, ніж Джест з його фокусами й трюками. Але що саме це може бути? Вона не вміла ані танцювати, ані співати, ані жонглювати. Вона не артистка. Вона лише леді.

Коли всі виступили, й Кеп знову скомандував «всі сюди», Джест першим кинувся до місця для виконавців, щоб Кетрін не мусила його зайняти.

Але він не встиг сісти, бо Кеп із розмаху опустив тростину на бильця.

— Не поспішай, друже. Здається, ми ще не мали задоволення бачити виступ твоєї дами.

Кеп перевів зверхній погляд на Кетрін.

Джест відсунув убік тростину.

— Вона наша гостя, тому тут не для того, щоб влаштовувати для тебе виставу.

Кетрін витримала погляд Кепа, не розгубившись.

Джест закотив очі й знову повернувся до Кетрін.

— Не дозволяйте йому знущатися із себе. Я охоче виступлю замість вас, якщо хочете.

— Однак це не надто щедро, — перервав Кеп, — весь час насолоджуватись чужими талантами й не пропонувати нічого від себе.

Його слова були сповнені осуду.

Джест уважно подивився на Кепа, потім повернувся до неї і прошепотів:

— Усе зовсім не так. Немає нічого соромливого в тому, щоб попросити когось виступити замість вас, особливо на першому чаюванні.

Він простягнув їй руку. Кет знала, що він хоче захистити її від натиску Кепа, але це трохи ображало. Хай там як, але чому він такий упевнений, що їй немає що показати?

Вона уважно подивилася на його руку з тонкими пальцями, не таку м’яку, як її, але й не загрубілу, як у садівника або слуги. Їй сподобалося, що Джест назвав це її першим чаюванням — отже, попереду будуть ще.

— Я виступлю. — Почула вона свій голос ніби здалеку.

Обличчя Кепа розпливлося в посмішці, але Кет не могла сказати, підбадьорливій чи насмішкуватій.

— Леді наступна! — гаркнув він, перш ніж вона встигла передумати, і махнув рукою до капелюхів на стінах. — Вибирайте капелюх, міледі. Це допоможе, самі побачите.

— Як саме допоможе?

Вона намагалася триматися невимушено, наближаючись до стіни з капорами, циліндрами, вуалетками й шовковими тюрбанами.

— Це як вдягтися в костюм. Або… або у вашому випадку радше в гарну сукню.

Кеп провів пальцями по крисах власного циліндра.

— Добре пошитий капелюх робить людину… сміливішою.

Кет була не зовсім згодна. Вона ніколи не почувалася сміливішою у своїх найкращих сукнях, але всі гості під час виступів надівали капелюхи, тож хто вона така, щоб сперечатися? Усі чекали, що вона вибере, але Кет просто тягнула час, торкаючись золотої пряжки або плюмажу зі страусового пір’я.

Авжеж вона мусить мати якийсь талант. Талант, за який не буде соромно.

Майже всі капелюхи в крамниці були значно більш екстравагантні, ніж ті, до яких Кет звикла. Їй особливо сподобався дивовижний рожево-зелений смугастий капелюх у вигляді каруселі з поні, що іржали та крутилися по колу. Однак його вже надягав Лев, коли співав арію, і вона з деяким розчаруванням помітила, що той його й досі ще не зняв.

— Можна запропонувати вам один із червоних? — запитав Кеп.

Вона здивовано обернулася до нього.

— Чому саме один із червоних?

Він знизав плечем.

— Він пасуватиме до кольору вашого обличчя, серденько. Як щодо цього?

Він вказав на крислатий капелюх, весь у рюшах та оборках із темно-червоного шовку, прикрашений пагонами білих і жовтих маків. Кет зморщила ніс. Це був чудовий капелюх, але зовсім не той, що вона вибрала б для себе.

Однак поряд висів білий кухарський чепець із широкими чорними стрічками. Кетрін зірвала його з дерев’яного гачка й надягла на голову, не встигнувши передумати.

— А, капелюх для несподіваних рішень. — У Кепа звузилися очі. — Цікавий вибір.

Коли вона наважилася поглянути на Джеста, він не звернув уваги на капелюх, а лише знову простягнув їй руку.

Кет затягнула чорні стрічки під підборіддям, і Джест допоміг їй зійти на стілець, а звідти на стіл.

Поки Кет вибирала капелюх, у крамниці панувала тиша, що разюче відрізнялося від хаосу, до якого вона вже звикла. Гості дивилися на неї, принишклі від цікавості.

Кет і самій було цікаво. У неї почали тремтіти руки.

Вона знайшла місце серед розбитого посуду та розкиданого печива і глибоко вдихнула, оглянувши застиглі в очікуванні обличчя. На неї дивилися вузькі зміїні очі, і ящерині з подвійними повіками, і вирячені риб’ячі. Поділ її спідниці був мокрий від розлитого чаю й увесь у крихтах печива.

— Заспівайте пісню, чарівна леді! — запропонував Лев. Над його гривою на каруселі гарцювали поні. — Заспівайте нам старовинну баладу!

— Ні, краще станцюйте. Може, якийсь балет?

— А чи вона вміє подавати чай, як гейша?

— Або малювати пальцями ніг?

— А перекидатися колесом?

— А ворожити?

— Язиком зав’язати черешок вишеньки у вузол?[16]

— Не кажи дурниць, це неможливо!

— Кетрін.

Вона обернулась і побачила, що досі тримає Джеста за руку. Він усміхнувся, але в його погляді було занепокоєння.

— Ви не мусите цього робити.

Вона подумала, чи йому, бува, не соромно за неї, або за себе, що привів її сюди. Даму. Шляхетну леді з тендітними ручками й пустою головою. Недостатньо божевільну, щоб бути гідною участі в Кепових чаюваннях.

Вона висмикнула руку й повернулася обличчям до Капелюшника. Його ноги знову були на столі, а пальці гралися з краваткою.

Її батько був відомий на все Королівство як майстерний оповідач. У її родині цей дар передавали з покоління в покоління, але він якось оминув її. І тепер Кетрін щосили намагалася пригадати одну з його оповідок. Таку, що могла б зачарувати цю свавільну зграю. Таку, від якої заплакали б хмари, а гори встали на коліна.

— Колись… колись давно… — почала вона, але зупинилася, бо слова застрягли в горлі.

Вона витерла вологі долоні об спідницю і відчула, як щось хруснуло в кишені.

У неї тьохнуло серце.

— Була собі… була собі дівчина. Вона була донька маркіза.

Кеп скривив рота.

— Хоч її виховували як леді, — продовжувала Кетрін, обводячи поглядом зачарованих гостей — або принаймні гостей, що хотіли й чекали зачарування, — і вчили всьому, чому належить вчити леді, по-справжньому добре їй вдавалося одне. Це не було щось особливе або важливе, і навіть не щось обов’язкове для леді, але те, що дуже, дуже їй подобалося.

Вона опустила руку в кишеню й витягла пакетик із макаронами. Вощений папір за день зім’явся, але пакунок, зв’язаний мотузкою, не розвалився. Гості за столом подалися вперед.

— Я… — вона вагалася. — Розумієте, я вмію готувати солодощі.

— Вона сказала «молодощі»? — пробурмотіла стара дама. — О господи, моя молодість збігла вже давно, авжеж раніше, ніж цього року.

Кет усміхнулася.

— Ні, солодощі.

Вона розгорнула папір і показала всім п’ять макаронів, які трошки розкришилися по краях, але залишилися цілими.

За столом запала тиша.

— Це справді несподівано, — протягнув Кеп, підозріло зсунувши брови. — Але що вони роблять?

Кетрін не опускала руку.

— Вони нічого не роблять. Від них ви не зменшитеся й не збільшитеся. Але… я дуже надіюся, що вони принесуть вам трохи радості. Це мав бути мій подарунок Королю, але… я відволіклася. Забула віддати їх йому.

Вона не наважувалася подивитися на Джеста.

— Подарунок Королю? — сказав Кеп. — Звучить обнадійливо.

Він махнув тростиною в бік Зайця, і той простягнув лапу та взяв у Кет макарони. Вона видихнула полегшено, коли віддавала їх. Вона досі тремтіла від хвилювання.

Зай Єйтс виклав макарони на тарілку й один за одним якомога акуратніше розрізав кожне тістечко. Вони кришилися й потріскували під ножем. Гості скупчилися впритул, спостерігаючи, як із них височується крем і прилипає до паперу.

Хтось смикнув Кетрін за спідницю. Дівчина обернулася й побачила Джеста, який знову простягав їй руку. Кет дозволила йому відвести її від столу.

— Це ви приготували? — прошепотів він.

— Звісно, я, — сказала вона і мимоволі додала: — і, як бачите, Кеп тут не єдиний, хто вміє робити чудові речі.

Його вуста вигнулися в усмішці. В очах з’явилася напружена увага, мовби Джест намагався розгадати головоломку.

Гості передавали одне одному тарілку з макаронами, навіть Ворону, який досі похмуро сидів на погрудді, запропонували шматок, хоч він тільки пирхнув і відвернувся. Останніх два шматочки дісталися Кетрін і Джестові, й на тарілці залишилися тільки крихти мигдалевого безе й масляні плями від крему.

Кеп підвівся і підняв догори свій шматок тістечка:

— Тост за леді Пінкертон, найвишуканішу з дам, які коли-небудь прикрашали собою наш стіл.

Крамницею прокотилися оплески й вітання, які, проте, швидко стихли, коли всі почали їсти.

Кетрін чула, як вони облизують пальці й прицмокують.

Джест знову зупинив на ній блискучі, як свічки, очі, облизнув палець. Здивовано кліпнув.

Кет просіяла й поклала до рота власний шматочок. Макарон був солодкий, вишуканий і ніжний із ледь вловним присмаком троянди, безе легенько хрумкнуло, усе разом створювало ідеальний смак і тануло в роті.

Вона слухала, як гості ахають, стогнуть, як хтось хрумтить папером, злизуючи крем, що випав із тістечка.

Ось чому вона так любила пекти. Гарно приготований десерт давав відчуття, що вона творить радість тут і тепер. Раптом гості за столом перестали бути чужими. Тепер це були друзі та близькі приятелі, а вона ділилася з ними своїми чарами.

— Молодець, леді Пінкертон, — прогудів Джміль.

Столом прокотилося гучне «ура». Хаос відновився, Сонько прокинувся й водив по кімнаті осовілими очима. Хтось залишив крихту на тарілці, тож він не вагаючись схопив її й кинув до рота. Прожував і проковтнув, замріяно всміхнувся і знову заснув, досі облизуючи губи.

Лише Капелюшник не веселився. Натомість він відкинувся на спинку стільця і закрив обличчя циліндром.

На якусь мить піднесення покинуло Кет. Її зневажають.

Однак коли Кеп опустив капелюх, Кетрін побачила, що він усміхається відкритою, щирою, гарною усмішкою, від якої сильніше забилося серце. Його бузкові очі заблищали, знайшовши її в натовпі, потім перекинулися на Джеста.

— Гаразд. Гаразд! — сказав він і здійняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, дозволю їй лишитися.

Кет опустилася в реверансі, досі розпашіла від успіху.

— Ви надзвичайно люб’язні, Капелю…

Раптом крамниця захиталася. Вона оступилася й ледве не впала, Джест підхопив її.

Гості скрикували й борсалися, намагаючись утримати рівновагу. Щось затупотіло по даху, почувся скрегіт, мовби величезні кігті дряпалися, намагаючись ухопити здобич. Крамниця знову хитнулася, купа посуду з’їхала в кінець столу, чай і печиво розлетілися по підлозі.

Пролунав пронизливий крик, від якого кров захолола в жилах і волосся встало дибки в Кет на голові.

Джест глянув угору, Кет теж кинула погляд на Ворона. Погруддя клоуна, на якому він сидів, змінилося, грайлива усмішка перетворилася на гримасу страху.

Ворон нахилив голову так, ніби його чорні очі могли бачити крізь перекриття стелі, й проказав урочистим речитативом: «Нічний кошмар швимких ясків, жах жасумнілих худоків, він жив в легендах весь цей час, але явився знов до нас, несе він смерть в наш мирний край. Це Жербельковт. Тікай!».

РОЗДІЛ 20

ДЖЕСТ ПОВЕРНУВСЯ ДО КЕПА.

— Треба бігти до Роздоріж. Звір надто великий, він не зможе переслідувати нас на тому боці.

Кет розтулила рота від несподіванки, серце її стиснулося. — Тобто ви пропонуєте нам вийти надвір?

Вона обернулася до Кепа, його обличчя було серйозне й стурбоване, зуби стиснуті.

— Хіба не розумніше залишатися на місці й зачекати, поки чудовисько втомиться? Авжеж воно занудиться і піде геть, якщо не зможе дістатися до нас.

Вікно в глибині крамниці розбилося вщент. Дикобраз і Хорт відскочили якомога далі від скалок.

У розбите вікно просунулися два пазурі. Скалки дряпали лускату шкіру, поки кігтисті пальці корчилися, шукаючи шлях усередину, з ран сочилася вугільно-чорна кров.

Кет затремтіла й притиснулася до Джеста.

— Воно не дістане нас тут… правда?

— Ці стіни — лише дерево та цвяхи, леді Пінкертон, — сказав Кеп тихим голосом. — Жербельковт не пролізе крізь ці двері, але він поза сумнівом може пробити для себе нові.

У неї пересохло в роті.

Пазур зник із вікна. Крамниця знову здригнулася й захиталася, коли монстр рушив в інший бік даху. Він чогось шукав. Крізь щілину в портьєрах Кет помітила, як повз вікно сковзнув довгий хвіст.

Страх скував її тіло.

Вона зараз помре. Тут, серед незнайомців, посеред ночі. Її з’їсть Жербельковт, і ні батьки, ні Мері Енн ніколи не дізнаються, що з нею сталося.

Раптовий струмінь повітря згасив вогонь у комині в кутку кімнати. Запахло димом і золою.

Кеп, єдиний, хто сидів, відштовхнувся від столу, ніжки його імпровізованого трону заскреготіли по підлозі. Він схопив тростину й насунув на голову капелюха, а потім обвів очима гостей. Його погляд зупинився на Джесті.

— Уяви собі, що ти вдома, друже, — сказав він. — Ми із Зайцем підемо першими, щоб відвернути увагу ворога. Ви з Вороном підтримаєте нас із флангів. Прикривайте решту, поки вони бігтимуть до Роздоріж.

Його погляд упав на Кет, і на мить здалося, що він бачить щось кумедне в їхньому становищі.

— Як завжди, мусимо охороняти Королеву.

Джест знітився, його пальці міцно стиснули її руку.

Через стіл пролунав глибокий голос:

— Я прикрию тил.

Кет повернулася до Лева, який стояв, царствений і величний в сяйві свічок, у помаранчевому німбі гриви, хоча враження дещо послаблював капелюх-карусель на його голові. Лев бив хвостом, оглядаючи решту гостей — усі вони були менші за нього.

— Я не увійду в Роздоріжжя, поки ми всі не будемо в безпеці.

Кеп зняв капелюха.

— Ти хоробрий солдат.

Над головою знову закричав Жербельковт. Потім почувся тріск, як від рубання дров, і скрегіт цвяхів. Стіни затремтіли.

— Усі на позиції, — закричав Кеп. — Приготуйтеся бігти до входу в Роздоріжжя. Діємо всі як один.

Джест відступив і схопив Кет за плечі. На насупленому обличчі читалися страх і провина, але Кетрін зупинила його, перш ніж він встиг заговорити.

— Я сама вирішила піти з вами, — прошепотіла вона. — Ви не могли знати, що таке трапиться.

У нього затремтіло підборіддя.

— Я поверну вас додому цілою та здоровою.

Дівчина кивнула: попри страх, що пронизував її тіло, вона вірила йому.

— Неможливе — ваш фах.

Його погляд помякшав, хоч і не приховав тривогу.

— Так і є.

— Усі готові? — запитав Кеп.

Він підійшов до дверей і приготувався відчинити їх. Заєць стояв напроти нього, його великі вуха тріпотіли.

Кет озирнулася навколо. Стара леді видерлася на спину Хортові, стиснувши в руках в’язальні спиці як кинджали. Білка схопила акваріум із Золотими Рибками, які забилися під перевернуту цукерницю, що впала всередину. Удав тримав у пащі задріманого Сонька. Папуга й Какаду приготувалися до бою, Хамелеонка набула кольору трави й лугових квітів, що росли надворі, Джміль потрясав жалом, Дикобраз настовбурчив колючі голки, а Черепашко сховав голову у панцир.

Кет з острахом дивилася на них, лише кілька хвилин тому таких веселих і безтурботних.

— Біжіть швидко, — прошепотів їй на вухо Джест. — Прямуйте одразу до Роздоріж, тримайтеся всередині гурту, якщо зможете, — так безпечніше.

— Чому? — запитала вона. — Моє життя нічим не цінніше, ніж будь-яке інше.

У Джеста потемніли очі, й вона подумала, що він збирається заперечити, але Джест, схоже, передумав. Нарешті він сказав:

— Просто біжіть швидше й не озирайтеся. Я буду відразу позаду вас.

Кет затамувала страх і кивнула.

Він відпустив її плечі. Ворон метнувся до них і вмостився на плечі у Джеста.

Чорнильно-чорне пір’я птаха й чорнильно-чорне вбрання Джеста злилися в одну живу тінь.

— Рахую до трьох, — сказав Кеп.

Скрегіт на даху посилився. Пролунав ще один крик монстра нагорі.

— Раз.

Джест підштовхнув Кет уперед до решти гостей. Її ноги тремтіли, але дівчина опанувала себе й стала між Дикобразом та Хортом. Сива дама зустрілася з нею очима й кивнула — певно, намагаючись заспокоїти, хоч Кет здалося, що вони обмінялися поглядами як солдати, що йдуть на бій.

— Два.

Почувся тріск, наче хтось рубав дерева: звір зривав дах із кроков.

Позаду натовпу заричав Лев.

— Три!

Кеп рвучко розчинив двері, й вони із Зайцем кинулися вперед, перестрибнувши через дерев’яні сходинки. Їхні ноги затупотіли по траві в різних напрямках: Зай Єйтс щодуху помчав до Роздоріж, потужні ноги швидко несли його лугом, а Кеп метнувся до найближчого переліска. Він насадив капелюх на тростину і підніс над головою.

У крамниці зчинився хаос. Звірі кинулися у двері щільною зграєю. Кет підхопила спідницю й усвідомила, що біжить, лише коли відчула під ногами м’яку землю. Попереду вона бачила Зайця, який махав до них із чагарників, спрямовуючи до входу в Роздоріжжя.

Лугом прокотився пронизливий крик, почувся шум крил, схожий на гуркіт грому. Кет уявила, як Жербельковт зривається з даху крамниці й летить слідом за ними, але озирнутися не наважилася.

У відповідь на крик монстра почулося каркання ворона — ні, двох — і протяжний, розкотистий рев Лева, Кеп теж щось кричав, але вона не могла розібрати, що саме.

Кет задихалася від бігу, ноги тремтіли так сильно, що вона боялася впасти, не добігши до чагарнику. Однак цього не сталося. Вона вилетіла на стежку слідом за Хортом і вмить почувалася в безпеці під покровом дерев.

Зай Єйтс стояв біля дерева й показував, де вхід у Роздоріжжя. Однак двері були вузькі, й після спішної втечі з капелюшної крамниці всі з розгону зупинилися й скупчилися біля дверей.

Білка та Золоті Рибки першими зникли в темряві. Слідом прослизнув Удав. Хорт перестрибнув через поріг, сховавшись в укритті разом із підопічною.

Раптом до Кет донеслося скиглення, і вона обернулася.

Черепашко застиг і весь сховався в панцир, не добігши до кінця просіки. Вона чула, як усередині відбиваються луною його схлипи.

Над ним нависла тінь, трави схилилися під ударами крил чудовиська.

Кет принишкла в кущах, її серце шалено калатало, але вона наважилася підвести очі на монстра, який колись являвся їй у нічних кошмарах. Слизька та гнучка вигнута шия. Палахкотливі вуглі замість очей. Чудовисько являло собою чорнильно-чорні тіні, вогонь і м’язи, сховані під цупкою лускатою шкірою.

Навколо нього вилися два птахи, намагаючись відвернути увагу чудовиська від тих, хто внизу. Вони кидалися на нього згори, драли кігтями, потім стрілою злітали на безпечну відстань.

Ворон і… Джест.

Кеп стояв на протилежному кінці просіки з нестямним виразом в очах, його капелюх досі стирчав на тростині. Те, що він спочатку придумав, щоб відвернути увагу чудовиська, тепер було забуте.

— Вставай! — заволав Лев, калатаючи лапою по панцеру Черепашка. — Ти майже добіг. Не зупиняйся!

— Я… надто… повільний, — заплакав Черепашко. — Я… не зможу!

— Ти мусиш спробувати! — крикнув Лев.

— Міледі!

Кет обернулася. У дверях стояв Зай Єйтс і махав їй лапою, перелякано вирячивши червоні очі. Усі решта вже були в укритті.

— Ходімо, швидше!

У Кет перехопило дух.

Над її головою знову залементував Жербельковт. Здавалося, він кричить від голоду. Несамовитого голоду.

Він кинувся вниз і знову сів на дах крамниці, яка почала розгойдуватися на хитких колесах. Навіть у темряві Кетрін бачила страшні руйнування, які він залишив на даху.

Щось сповзло Кет на очі, вона відсунула його назад. Вона зовсім забула про кухарський чепець, який вибрала в крамниці Кепа. Саме той, що для несподіваних рішень.

Вона глибоко вдихнула й обмацала землю поряд із собою. Знайшла й схопила довгу палицю.

— Міледі! — знову закричав Заєць, але Кет не звернула на нього уваги й кинулась геть із чагарників, прямуючи до Лева та Черепашка.

Жербельковт закричав, і Кет зрозуміла, що чудовисько помітило, як вона біжить через луг.

— Ні! — волав Кеп. — Сюди! Я тут!

Закаркав ворон.

Лев із широко розплющеними очима в паніці дивився, як вона зупинилася поряд із Черепашком. Вона підсунула палицю під його панцир й із силою штурхнула.

Черепашко заскиглив від болю і із зусиллям посунувся вперед, дряпаючи землю.

— Бігом, ворушись, ворушись! — кричала Кет, знову й знову штовхаючи, підганяючи його під зойки та ниття. Він дістався стежки. Затупотів лапками по опалому листю.

— Міледі! — волав Зай Єйтс.

Крик Жербельковта різонув їй вуха. У неї серце ладне було вискочити з грудей. Вона схопила палицю як меч і замахнулася, і цієї миті побачила, що на неї несеться тінь чудовиська.

Кетрін напружилася всім тілом, бачила витягнуту шию, вишкірені ікла та язик звіра, що висолопився на неї з пащі…

Раптом перед її очима промайнув помаранчевий спалах, змішавшись із лютим ревом та іржанням крихітних конячок. Лев кинувся перед Кетрін, здійнявши велетенську лапу так, ніби збирався збити Жербельковта з неба на землю.

Чудовисько закричало й відкинуло назад голову, витягнувши до них гігантські пазури.

Кет почула звук удару. Розлетілися в різні боки шматки м’яса, кісток і м’якого ґрунту, пролунав крик болю, почулося ляскання крил і тріумфальний лемент. А потім Жербельковт знову злетів. Він тримав у пазурах здобич, у повітрі позаду нього гойдався лев’ячий хвіст.

РОЗДІЛ 21

КЕТ ДОСІ ДИВИЛАСЯ ВСЛІД Жербельковту, тримаючи палицю в тремтячих руках, коли під плескіт крил і дзенькіт дзвіночків із неба впала тінь. Джест схопив її за плечі. М’яке чорне пір’я вже знову перетворилося на шкіряні рукавички.

— З вами все гаразд? — запитав він, задихаючись.

— Н-ні, — відповіла вона тремтячим голосом. У її очах ще й досі стояв безкрайній горизонт, за яким зникає неживе тіло Лева, колись таке граційне й сильне, але раптом скорене. Кеп теж був тут, Кетрін помітила його краєм ока.

— Ходімо, — наказав він, підштовхуючи їх у бік лісу. — Треба сховатися в безпечному місці, якщо чудовисько повернеться.

— Лев… — схлипнула Кет.

— Я знаю, — сказав Кеп. — Я бачив.

Кеп провів її повз Зайця, у якого очі блищали від сліз. Вона чула позаду них биття воронових крил. Помітила панцир Черепашка за дверима Роздоріжжя. Усі чекали їх на тому боці, скупчившись на чорно-білих плитах підлоги. Почали відводити перелякані очі, зрозумівши, що втратили товариша.

Після всіх жахів, що трапилися в долині, Роздоріжжя здавалося надто тихим і буденним, надто безпечним.

— Він загинув, — сказала Кет тремтячим голосом. — Він… урятував мене.

— Він був король серед звірів, — сказав Джест.

Його слова прозвучали як епітафія.

— Саме так, — сказав Кеп. — А дехто, може, скаже, що це був шах і мат.

* * *

КЕТ НЕ СПЕРЕЧАЛАСЯ, коли Джест запропонував відвести її додому. У Роздоріжжі, з його різномастими дверима й виходами в усі кутки королівства, панувало відчуття безпеки, але щойно вони вийшли на берег Скрипливого струмка, як Кет охопив той самий жах, що й напередодні.

Королівство Чирвових Сердець було в небезпеці. Жербельковт насправді існує, він тут, і вони всі тепер у небезпеці.

— Міледі, — похмуро й тихо сказав Джест.

Вони ще й словом не перемовилися після того, як решта гостей розбіглася по домівках. Навіть Ворон, здавалося, охоче покинув їх і полетів кудись у невідомий куток королівства.

— Мені дуже, дуже шкода. Я наразив вас не небезпеку. Я…

— Ви не могли зупинити Жербельковта.

Вона замовкла й подивилася йому в обличчя. Було чутно, як за її спиною дзюрчить струмок.

— Правда ж?

Вони трималися за руки всю дорогу, але це вже не здавалося таким романтичним, як тоді, коли вони покидали її дім увечері. Натомість крізь кінчики пальців у ній пульсувала потреба в дотику. У безпеці. Їй було затишно поруч із ним, дозволено це чи ні.

— Якби не я, ви зараз спокійно спали б у власній постелі, і вам не довелося б стати свідкою такої страшної події.

Вона подивилася на їхні руки. Її пальці були такі бліді на тлі чорної шкіри його рукавички.

— Може, завтра, коли отямлюся, то вирішу, що ця ніч була помилкою. Однак зараз я так не думаю. — Кет глибоко вдихнула й знову підвела на нього очі. — Попри всі страхіття, мені було дуже приємно взяти участь у першому в моєму житті справжньому чаюванні.

У кутках його рота промайнула тінь усмішки.

— А мені було дуже приємно запросити вас на нього. Попри всі страхіття.

— Тоді не говоритимемо наостанок про жахи, — сказала вона, хоч і відчула, як шпигнуло її відчуття провини за ці слова, — хіба можна бодай на мить забути, що сталося з відважним і шляхетним Левом? — Але їй було приємно згадати музику, капелюхи, чаювання, усе, що було перед цим.

— Як забажаєте, міледі, — сказав Джест.

Здавалося, що Джест теж волів би думати про щось приємне. Він потягнув її на берег струмка.

— Я не мав нагоди поздоровити вас із вдалим виступом. Макарони були пречудові, як ви й казали.

Кет стиснула вуста, щоб не розпливтися в гордій усмішці, й знизала плечима.

— Дякую, мені приємно, сер Блазню.

— Де ви навчилися пекти?

Дівчина задумалася. Це стало частиною її життя так давно, що було складно пригадати, коли вона ще не знала, яка це насолода — занурити пальці в миску із сумішшю муки, яєць і цукру або в тепле тісто, що підходить.

— Мене ще в дитинстві почала вчити наша кухарка, але здебільшого я вчилася сама — читала кулінарні книжки та експериментувала з різними рецептами. Мені подобається взяти щось саме собою неапетитне — прісну на смак просту муку, маслянисті яєчні білки або гіркий чорний шоколад — і зробити з цього неймовірну смакоту. Може, це схоже на божевілля, але іноді здається, що інгредієнти розмовляють зі мною. — Вона почервоніла. — Усе це дурниці, звісно.

— Мені дуже подобаються дурниці. А що ви ще вмієте готувати?

— Майже все, що завгодно, тільки-но побачу рецепт. Пироги. Тарти. Печива. Кекс із насінням кмину — може, пану Ворону таке сподобається? Я помітила, що макарони його не особливо зацікавили… — Вона завагалася й підозріло покосилася на Джеста. — Або, може, ви самі хотіли б спробувати кекс із кмином? Бо не зовсім розумію, людина ви чи птах.

Джест розсміявся.

— Якщо Ворон скуштує вашого кексу і йому сподобається, це, на жаль, може зруйнувати його неперевершену здатність поринати в похмурі роздуми. — Він торкнувся пальцем руки Кет. — Щодо мене, то, гадаю, мені сподобається все, що приготуєте, якщо вважати мірилом ваші макарони.

Вона наважилася кинути на нього несміливий погляд. Джест теж подивився їй в очі й вів далі:

— Король згадував про тарти, які ви принесли на бал. Я тоді не надав цьому особливого значення — вирішив, що їх приготувала ваша кухарка, але тепер…Я розумію, чому ви так його приваблюєте. Ви не лише талановита, але і… ви знаєте, коли говорите про солодощі, то стаєте особливо гарною. Вам відомо, що добре це вмієте й від того починаєте ніби світитися.

Кет почувалася беззахисною й змушена була відвести погляд. Вона була і приємно вражена, і водночас розгублена, і…

Знову нещаслива.

Дівчина весь вечір не згадувала про Короля, бо поряд був Джест із його жартами, гості, була вечірка і… те, що сталося потім.

Однак він більше не був просто Королем. Він її офіційний кавалер.

Тепер, коли вечір добігав кінця, коли все можливе й неможливе лишилося в минулому, її вчинки здалися нестерпно безглуздими. Що вона собі думала, коли потайки втекла з дому з придворним блазнем? Її батьки вжахнулися б, якби дізналися. Її репутація була б знищена.

— Це лише пусте хобі, — пробурмотіла вона, коли вони звертали в під’їзну алею маєтку Скельних Мушель. Її підбори лунко цокали по бруківці, й вона намагалася йти навшпиньках. Джест, зі свого боку, рухався беззвучно, як сніг, що падає.

— Однак приємно бути в чомусь вправною. Це не те, чого чекають від мене батьки, але все-таки хоч щось. — Вона зітхнула. — А ви, здається, вправні в усьому.

— Не в усьому, — сказав він. — Уявіть собі, у житті я не тримав у руках навіть віничка для яєць.

— Який скандал!

Він лукаво всміхнувся до неї, а вона з подивом усвідомила, що дуже хоче розповісти йому про пекарню, яку вони з Мері Енн збираються відкрити. Палке бажання поділитися з ним своєю мрією спалахнуло зненацька, вона була готова розказати йому навіть про те, що там було місце й для нього. Однак вони з Мері Енн ніколи нікому не говорили про свої плани, за винятком Герцога, та і йому лише тому, що була потреба, і викласти все Джесту видавалося зрадою давньої дружби. Тому вона промовчала.

— Не обов’язково проводжати мене до самого дому, — сказала Кет і зрозуміла, що з кожним кроком іде щораз повільніше.

— Дурниці й нісенітниці. Після такої ночі не може бути й мови, щоб лишити вас одну, перш ніж ви дістанетеся ваших дверей. Або вікна.

Кетрін не хотіла сперечатися. Вони перетнули галявину, вологу і м’яку від роси. Невже це ранкова роса? Уже й ніч промайнула, а здається, що вона тільки-но покинула свою спальню.

Її погляд упав на гілки лимонного дерева, а звідти на її вікно. За склом була непроглядна темрява. Вогонь у каміні згас уже багато годин тому.

— Гадаю, у вас зараз виростуть крила, і ми злетимо туди?

— На жаль, мої крила недостатньо великі й не допоможуть за цих обставин.

Він стиснув щелепи, в очах з’явилася напружена невпевненість.

— Ви питали мене, людина я чи птах, леді Пінкертон, але я ні те, ні друге.

Він глибоко вдихнув, повернувся до неї й подивився прямо в очі.

— Я Офіцер, як і Ворон. А ще я Крук.

Вона нахилила голову.

— Хіба крук не птах?

— Так, у країні Сердець.

Його пальці міцно стиснули її руку.

— У країні Шахів ми охоронці Білої Королеви.

Вона пильно дивилася в очі, намагаючись зрозуміти його слова, гадаючи, чи це не чергова головоломка.

— У країні Шахів?

Його голова схилилася в ледве помітному кивку.

— Ми з Вороном походимо звідти.

— З країни Шахів.

Вона вимовила ці слова ледве чутно, з подивом та острахом. Країна Шахів. Земля Чорної та Білої Королев.

Вона ніколи не знала нікого з країни Шахів.

Ширилися чутки, що з однієї землі у другу можна мандрувати, але між ними був лабіринт, і ніхто не знав, як до нього потрапити, а ще казали, що двері туди охороняє сама доля.

Але Кетрін завжди вважала, що все це казки.

— Якщо ви охоронець Білої Королеви, — сказала вона, — що робите тут?

— Це… складно пояснити.

Здавалося, він намагається знайти слушні слова.

— Королева послала нас сюди з важливою місією. Місією, від якої залежить доля країни Шахів. Яка може покласти кінець війні між нею та Чорною Королевою, війні старій, як сам Час.

Кет дивилася на нього, широко розплющивши очі від подиву, і не могла уявити, що колись бачила в Джестові лише блазня, лише витівки й трюки.

Він був із країни Шахів.

Він виконував важливе завдання, яке могло покласти край війні.

Він був охоронцем королеви.

У Кет раптом здавило серце, і вона здивувалася, як це боляче.

— Тож як довго ще будете в країні Сердець? — запитала, не зважаючи на те, як несподівано гірко прозвучали її слова.

Джест широко розплющив очі від здивування, потім його обличчя пом’якшало. Він накрив вільною рукою їхні зчеплені пальці.

— Я не знаю. Щойно наша місія завершиться… у мене може з’явитися привід повернутися і залишитися.

— Хіба… — у Кет перервався голос, і вона мусила прочистити горло, перш ніж продовжити. — Хіба ви не будете потрібні вашій Королеві?

— Вона призначила інших офіцерів на час нашої відсутності.

Джест подивився кудись через плече Кет і спохмурнів.

— Братів-близнюків на прізвисько Круть і Верть [17]. Дивні чоловічки, весь час б’ються через якісь брязкала, але… гадаю, вони справляються. Може, я більше їй не знадоблюся, ні я, ні Ворон.

Він озирнувся і додав зі ще більшим сумнівом:

— Якщо мені буде навіщо залишатися.

— Так, звісно.

У Кет пересохли губи, і вона машинально облизнула їх.

Джест глибоко вдихнув і відпустив її руку, відступивши на пів кроку назад. Потер потилицю.

— Прошу пробачення, леді Пінкертон. Я забрав у вас забагато часу.

— Ні, я… — Вона притиснула руки до грудей, дивуючись, чому так швидко замерзли пальці. — Дякую, що розповіли мені про себе. Обіцяю, що збережу вашу таємницю.

Вона завагалася.

— Принаймні, якщо це таємниця. А Король знає?

— Ніхто не знає. Лише ви і Ворон, ну і, звісно, Кеп і Заєць.

Вона широко розплющила очі.

— Вони теж із країни Шахів?

Джест похитувався на підборах.

— Можна сказати, що так, але не мені переповідати їхні секрети.

Кет кивнула на знак згоди, але всередині в неї все скребло від цікавості.

— У будь-якому разі, оскільки я охоронець, моя місія не буде виконана, доки ви не повернетеся до своїх покоїв.

Джест зняв крислатого капелюха і надів їй на голову.

— Потримайте це, будь ласка.

— Я мала здогадатися, що капелюх ще відіграє роль.

— Власне, наразі він просто заважає. Крім того, я мав рацію. Він справді пасує вам значно більше, ніж мені.

Джест здійняв руку, ухопився за одну з низько навислих гілок, підтягнувся й опинився на дереві. Кет відступила, щоб краще бачити його в тіні. На нього було приємно дивитися, Джест був спритний і прудкий.

Схилившись із нижньої гілки, він простягнув Кетрін руку.

— А тепер дайте мені руку.

Вона з острахом перевела погляд з гілля дерева на своє вікно.

— А як же магія? Закінчилася?

— Деякі речі зручніше робити без магії. Наприклад, лазити по деревах. Вашу руку, міледі.

Кетрін криво посміхнулася.

— Ви не розумієте. Я… не така, як ви.

Його рука опустилася.

— Не така, як я?

— Не граційна. Не сильна.

Погляд Джеста потеплішав.

— Ви, напевно, здивуєтесь, як часто мене порівнюють із моржем. А моржі не лазять по деревах.

На цих словах усмішка зникла з його обличчя. Якусь мить Джест вагався, ніби йому відібрало мову, потім прибрав руку.

— З усіх дурниць, які я чув сьогодні, ця найгірша. Втім, як знаєте.

Він умостився верхи на гілці, бовтаючи ногами в чоботах.

— Якщо хочете, ідіть через парадні двері. А я тут зачекаю.

Кет глибше насунула капелюха на голову і ще раз оглянула гілля. Вона вже обміркувала його пропозицію й навіть подумки почула добре знайомий гучний скрип вхідних дверей.

З шумом видихнула повітря і простягнула до нього руки.

Джест знову хитро посміхнувся й усівся зручніше.

Коли він зчепив руки на її зап’ястках, Кет раптом охопила паніка: а що, як вона заважка для нього й він не зможе її підняти? Але за мить Джест уже тягнув її нагору без помітних зусиль. Він відпустив її, тільки коли переконався, що Кет надійно стоїть на ногах і тримається рукою за гілку.

Лізти вгору було легше, ніж вона очікувала, хоч основну роботу виконував за неї Джест. Він підказував, куди стати, за яку гілку хапатися, як розподілити вагу. Кет знову почувалася ніби мала дитина, що видирається на дерева, уявляючи себе мавпочкою. Мусила затамувати сміх, щоб не розбудити нікого в будинку.

Вікно її спальні досі було відчинене. Джест першим ступив всередину і обернувся, щоб допомогти їй переступити на підвіконня. Це був найскладніший момент, коли довелося покладатися на власні ноги, щоб подолати відстань, і Кет тамувала дихання, аж поки не стала на підвіконня, де Джест обхопив її руками за талію й притягнув до себе.

Кетрін ахнула і впала прямо на нього, дзвіночки на капелюсі задзвеніли. Джест підхопив дівчину, зімкнувши навколо неї руки. Кет висіла в його обіймах, міцно вчепившись у плечі, однією ногою досі стоячи на підвіконні, а другою шаркаючи по килиму. Її серце танцювало, стукаючи їм обом у груди, а прохолодну ранкову тишу от-от загрожував порушити сп’янілий від чаю сміх.

Джест широко всміхався, і хоч у темряві не було видно його очей, Кет уявляла, якого вони кольору.

Вона стримала хвилювання, зняла капелюх і повернула його на голову Джестові.

— Дякую, — тихо промовила Кет, сподіваючись, ніби він знає, що вона вдячна не лише за те, що допоміг їй видертися на дерево й залізти у вікно. Це була вдячність за все. За захопливі пригоди, сміх і таємниці, якими він поділився. Тієї ночі Кетрін зазнала паніки та жаху, але це також була ніч, коли вона не мусила бути донькою маркіза.

Джест не опустив її на підлогу. Він не відпускав її.

— Коли ми знову побачимося? — прошепотів він.

У неї залоскотало всередині.

Він знову хоче зустрітися.

Відчуття щастя розлилося по всьому її тілу.

Може, саме заради неї він залишиться у країні Сердець. І вона цього хоче.

Однак разом із цією думкою з новою силою повернулося болісне усвідомлення її становища.

Тут, у Королівстві Чирвових Сердець, він не був Офіцером. Він придворний блазень, а вона — суджена Короля.

Кет поставила обидві ноги на підлогу й вивільнилася з його обіймів. Він не намагався втримати її, і це було, мабуть, найгіршим розчаруванням.

Вона притулилася до перевитої трояндами стійки ліжка, її ноги досі тремтіли.

— Ми не можемо більше бачитися, — сказала вона, а потім додала:

— Я не можу.

Ямочки на його щоках зникли.

Вона заговорила знову.

— Сьогоднішня ніч була…

Прекрасною. Дивовижною. Чарівною.

Але також жахливою й небезпечною.

— Сьогоднішня ніч не може повторитися.

Його крива посмішка повернулася, цього разу вона була трохи саркастична.

— Я знаю. Так поводиться Час.

Вона похитала головою.

— Мені дуже шкода. Вам краще піти.

Вона гостро й болісно усвідомлювала, що їхні голоси чутно крізь стіни. Скоро прийде Мері Енн, щоб розпалити камін і набрати води в умивальник. Джест мав піти, він ніколи більше не зможе повернутися до неї під вікно, і вона ніколи й нікому не зможе розказати про цю ніч.

Вона була на справжньому чаюванні. Вона знайшла друзів, які не належали до шляхетного панства. Вона ледве врятувалася від смерті й бачила, як чудовисько забрало бідного Лева.

Але вона ніколи не зможе розповісти про це. Тепер і в неї є власна таємниця, яку треба зберігати.

— Може, ми побачимося на Фестивалі мушель? — запитав Джест. — А, може, й на інших вечірках у королівському саду?

Він говорив невимушено, але трохи натягнуто. Ніби намагався зберігати оптимізм.

Кет знизала плечима, дедалі більше напружуючись.

— Я буду на фестивалі. Зрештою, це наше родинне свято.

Джест здивовано озирнувся навколо, роздивляючись вишукану ліпнину на стінах, срібні свічники й гаптовані портьєри ліжка.

— Точно, — пробурмотів він. — Ви ж донька Маркіза.

Він сказав це так, ніби забув.

— За звичаєм я починаю танці. Танцюватиму омарову кадриль. Гадаю… гадаю, що танцюватиму з Королем.

Кет з огидою висунула язик.

Обличчя Джеста пожвавилося.

— А я гадаю, що виступатиму перед ним.

Він також висунув язик, передражнюючи її.

Кет мимоволі пирснула, видавши один із ганебних для леді звуків, і відразу заховала обличчя в долонях.

— А що, як… — почав Джест.

Вона опустила руки. Він зробив крок до неї.

— Ви танцюватимете кадриль, я жонглюватиму мушлями, але ми обоє удаватимемо, що ховаємось у потаємній морській печері, де не треба думати ані про королівські залицяння, ані про секретні місії, ані про що, крім нас.

— Це було б чудово, — сказала вона, намагаючись пригадати, чому це поганий задум. Будь-який його задум був поганий, але…

— Тоді побачимося на фестивалі?

Вона захитала головою, намагаючись бути твердою й наполягти, що все це, хай чим воно є, не може тривати після цієї ночі, цього ранку, цієї самої хвилини.

— Джесте…

Він підвів брови. Здавалося, йому було приємно почути своє ім’я з її вуст. Без жодних «пан» або «сер».

— Тобі час іти, — сказала вона, затинаючись.

За дверима почулися кроки, ніби вона сама їх накликала.

Кет обернулася. Ручка дверей смикнулася.

Позаду неї почувся тихий стукіт і шелест листя. Коли вона повернула голову, Джеста вже не було.

РОЗДІЛ 22

ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ, на порозі стояла Мері Енн; її силует в уніформі служниці вимальовувався на тлі дверного отвору, у руках дівчина тримала відро з хмизом і довгі камінні сірники.

Мері Енн зробила кілька кроків, направляючись до каміна нечутною ходою служниці, аж раптом помітила Кетрін, що стояла у світлі відчиненого вікна.

Мері Енн закричала.

Відро впало на підлогу і зі стуком перекинулося, сірники розсипалися по килиму.

— Заспокойся! Це лише я!

Кетрін кинулася до неї, замахала руками. Мері Енн затиснула рот долонею і притулилася до дверної рами.

— Господи! Кет! Що ти… Боже милостивий, у мене серце ледве з грудей не вискочило! Я думала, що це Жербельковт лізе у вікно!

Кетрін здригнулася, її накрили спогади про чудовисько. Вона спробувала відігнати їх.

— Тобі здається, що я схожа на монстра?

Вона шмигнула повз, глянула в коридор, побачила, що батьки ще не підняли тривогу, і зачинила двері.

— Що ти робила біля вікна? — тремтячим голосом запитала Мері Енн. — Тут страшенно холодно. Ти застудишся і помреш. І… що це на тобі? Ти досі вдягнена?

— Цить, Мері Енн. Ти весь будинок перебудиш, якщо ще не перебудила.

Мері Енн опустилася на підлогу й почала збирати все, що розлетілося з відра, а Кет поспішно кинулася до нічного столика і запалила каганець.

Навіть склавши все у відро, Мері Енн лишилася стояти на колінах, притиснувши руки до грудей. Кет відчула себе винною, що так перелякала її, але водночас раділа, що це не Ебіґейл.

— Чому ти не в ліжку о цій порі? — нарешті запитала Мері Енн вже без істеричних ноток у голосі.

— Я гадала… Мені здалося, що я щось почула. Надворі.

У Мері Енн знову округлилися очі. Вона встала й підійшла до вікна.

— А ще ти поводишся зі мною, як із переляканою дитиною. Але, знаєш, це справді міг бути Жербельковт.

Вона висунулась у вікно й оглянула затінені дерева.

— Або єнот — вони такі хитрі, ці маленькі бандити.

— Може, — пробурмотіла Кет, гадаючи, чи Джест ще й досі ховається неподалік.

Мері Енн зачинила вікно, обернулася й подивилася на сукню Кет. Це була та сама сукня, у якій вона напередодні ходила на королівській прийом у саду, але тепер весь поділ був у плямах від чаю, мокрий від роси, а коліна в багнюці, яка налипла, коли дівчина пробиралася крізь зарості, щоб урятувати Черепашка. Кет опустила очі й побачила, що за її мереживну манжету зачепився блискучий лист.

Вона висмикнула його. Закусила губу. Знову зустрілася поглядом із Мері Енн.

— То ти щось почу-у-у-ула? — протягнула Мері Енн зі скепсисом у голосі. — Мабуть, тобі наснився ще один сон.

— Мабуть? Ти мені не віриш?

Мері Енн схрестила руки на грудях.

Кет почала тремтіти, міцно обхопила себе руками.

— Тут справді досить свіжо…

Ще одна довга мить минула в напруженому мовчанні, перш ніж Мері Енн випросталася на повний зріст і підкреслено повільно попрямувала до каміна.

Вона ні на хвилину не зводила з Кетрін підозрілого погляду.

Кет знервовано ковтнула слину.

— Дякую, Мері Енн.

Вона почала перебирати пальцями в’юнкі троянди, слухаючи, як Мері Енн відсуває камінну решітку й розкладає хмиз. За кілька хвилин вогонь спалахнув і запалав.

Погляд Кет упав на білу троянду на довгому стеблі, яку Джест поклав на підвіконня. Тепер вона лежала, забута, на підлозі. Пелюстки вже зів’яли. Вона не знала, чи Мері Енн теж її помітила і що подумала. Мабуть, вирішила, що це черговий уривок одного зі снів Кет.

Вона нерішуче озирнулася на найдорожчу подругу. На обличчі Мері Енн мерехтіли помаранчево-золотисті відблиски багаття, щелепи були роздратовано стиснуті, й Кет стало соромно.

Тихо ступаючи, вона підійшла до Мері Енн й опустилася на коліна поряд із нею.

— Я збрехала, — сказала вона.

Мері Енн міцніше стулила губи й далі ворушила кочергою та чавунними щипцями дрова у вогнищі.

— Я нічого не почула надворі. Я не збиралася розгадувати жодних таємниць.

Вона глибоко, повільно вдихнула, відчувши запах золи й диму, і подумки згадала все від самого початку.

Раптом її зсередини охопило почуття неймовірної радості, піднялося до грудей і спалахнуло усмішкою на вустах. Вона обхопила себе руками, намагаючись втриматись, щоб не дати волю легковажному збудженню, яке хотіло вирватися назовні.

Тепер Мері Енн дивилася на неї вже не роздратовано, а розгублено.

— Кет?

— Ох, Мері Енн, — прошепотіла вона, боячись заговорити, прокинутись і дізнатися, що все це був ще один сон. — У мене була така ніч. Навіть не знаю, з чого почати.

— Я радила б із початку.

Кетрін пригадала все — фіранки, і стіни, і Роздоріжжя, і, нарешті, маленьку капелюшну крамничку, повну веселощів і співів… і долину, де ожили нічні кошмари.

Вона похитала головою. Вона не хотіла лякати Мері Енн всією правдою й вирішила, що розкаже лише про радісне, щоб подруга не хвилювалася.

— Мене запросили на чаювання.

Кет почувалася так, ніби їй на долоню опустилася мильна бульбашка — боялася, що розповість забагато, надто швидко або сполохне щось важливе.

— На чаювання? З… з Королем? — обережно запитала Мері Енн.

Кетрін застогнала.

— Ні, господи, ні. Я не хочу навіть думати про Короля.

— Тоді з ким?

— З придворним блазнем.

Вона зіщулилася, ніби захищаючись.

— Я була на чаюванні з придворним блазнем.

Запала тиша; було чути, як у каміні потріскують дрова і як догоріла й розсипалася купа хмизу, здійнявши в димохід сніп іскор. Кетрін стояла, опустивши плечі, готова до будь-якої реакції Мері Енн — здивування, розчарування чи навіть суворого прочухана.

— З блазнем?

— Його звуть Джест.

— Ти хочеш сказати… Я не… Ти пішла з ним сама?

Кет розсміялася й сіла, довго дивилася на Мері Енн сяйними очима, потім розпласталася на підлозі. Вона розкинула руки на килимі й скинула черевики, з насолодою відчула тепло багаття в змерзлих пальцях. Стежила за тінями на плитках стелі й з подивом думала, що не пам’ятає, коли востаннє лежала на підлозі. Це ж непристойно. Це не личить молодим леді.

Однак саме ця поза здавалася їй найдоречнішою для розповіді.

Вона розказала Мері Енн усе, принаймні все, на що зважилася. Як знепритомніла в саду. Як грала в крокет. Розповіла про троянду, і Ворона, який говорить римами, і про дивовижну капелюшну крамницю. Про Кепа та його гостей. Про Джеста, і сни, і його лимонно-золоті очі.

Вона не стала розповідати про Жербельковта й хороброго Лева.

Вона не сказала їй, що Джест — Офіцер Білої Королеви, ані що він виконує секретне завдання, яке має покласти край війні, ані що вона плекає надію стати тим приводом, який поверне його в Королівство Чирвових Сердець, коли його місія буде завершена.

Коли Кет закінчила, їй здалося, що її серце виросло більшим за тіло. Стало завбільшки з будинок. Або з ціле королівство.

Однак Мері Енн не всміхалася їй у відповідь. Наморщивши лоба, вона складала на підлозі решітку із сірників.

Від її виразу в Кет почало танути відчуття щастя. Вона знала цей вираз. Вона готова була битися об заклад, що з таким самим виразом Мері Енн дивилася б на Джеста, коли він стояв посеред цієї самої спальні й питав, чи побачить її на Фестивалі мушель.

Хай якою захопливою була ця ніч, але вона не мусила повторитися.

Кетрін сперлася на лікті.

— Я знаю, що ти думаєш, і знаю, що ти маєш рацію. Король запропонував мені офіційно зустрічатися, і я погодилася. Моя репутація була б знищена, якби хтось дізнався про сьогоднішню ніч, і я… Цього більше не повториться. Я не дурна. Або… Я більше не буду такою дурною. Припиню сьогодні ж. Прямо зараз.

— Це зовсім не те, що я думала, — сказала Мері Енн. — Хоча ти говориш правду. Був би такий скандал — ганьба не лише для тебе, а й для Маркіза і всіх решти, зі слугами включно.

Кет відвела очі.

— Але я насправді думала про те, що ти говориш про нього так… так, як про смачнючий шоколадний торт.

Кет, не втримавшись, голосно розреготалася.

— Він не схожий на шоколадний торт! Він узагалі не подарунок.

— Ні, але я вже бачу, що ти чекаєш наступної зустрічі з ним, і ти так само загоряєшся й усміхаєшся, як і тоді, коли чимось повністю задоволена. І… твоя мати заборонила б і те, і те.

Кет проковтнула слину, настрій її відразу зіпсувався.

— Шкода, що ти не маєш таких почуттів до Короля.

— Я не можу.

— Я знаю.

Кет зітхнула.

— Усе це не має значення. Я не зможу нічого зробити, поки це сватання чимось не закінчиться. — Вона похитала головою. — Нічого не змінилося. Це була лише одна ніч, весела ніч. Я хотіла дізнатися, як це бути… кимось іншим, бодай один раз.

Вона нахилилася, взяла Мері Енн за руку й притягнула до себе на підлогу. Навіть після стількох років дружби її дивували мозолі на руках подруги.

— Найважливіше те, що всі, хто був там сьогодні, стануть завзятими шанувальниками нашої пекарні. Їм страшенно сподобалися мої макарони, усім до одного. Саме про це потрібно зараз думати, а не про королів, блазнів і чаювання.

Після цих слів запала напружена тиша, а потім Мері Енн повернулася до неї і ніжно стиснула руку.

— Це правда, що не можна бути одночасно пекаркою і шляхетною дамою, або пекаркою і королевою… але ніде не сказано, що не можна бути пекаркою й чиєюсь дружиною. Якщо Блазень і справді припав тобі до серця, може, усе не так безнадійно.

Вона насупила брови.

— Тобто… якщо він захоче одружитися з тобою, коли вже не будеш спадкоємицею Бухти Скельних Мушель.

— Як не соромно, Мері Енн! Ти хочеш сказати, що його може більше цікавити мій посаг і титул, коли я сама така чарівна?

Кет сказала це жартома, хоч у глибині душі її вжалила здогадка про власну наївність. Як їй досі не спадало на думку, що причиною його уваги могли бути статки її родини?

Ні, Кет у це не вірила. Вона подобається йому. По-справжньому, щиро подобається. Джест навіть натякнув, що може залишитися в країні Сердець заради неї… але також знав, що вона зустрічається з Його Величністю. Він знав про людей, які вважають, що вона стане наступною Королевою Чирвових Сердець.

І однаково наважився попросити її про ще одну зустріч.

Він хоче бути з нею чи хоче чогось від неї?

Вона похитала головою, відганяючи думки. Джест поділився з нею великою таємницею. Чому вона мала сумніватися в ньому?

— Я хочу сказати, — уточнила Мері Енн, — що я його не знаю. І хай як мило й залюбки ти з ним амурничала серед ночі, я не впевнена, що ти сама його знаєш.

Кет хмикнула, думаючи про свій сон. Як віддалялося від неї його усміхнене обличчя з ямочками на щоках. Як виникло відчуття пустки в грудях. Як руки тяглися за ним, намагаючись повернути те, що він вкрав, але не могли дотягнутися.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я й справді його зовсім не знаю.

Блазня. Офіцера. Крука. Загадку.

Може, вона й не знала його, але дедалі більше переконувалася, що страшенно хотіла б знати.

РОЗДІЛ 23

НАСТУПНІ ДНІ виявилися найнестерпнішими в житті Кет.

У неї розвинулася звичка перевіряти, чи немає на підвіконні білих троянд, а серед гілок дерев чорних воронів, однак жодних слідів Джеста та його супутника ніде не було. Блазень більше не намагався виманити її на нічне побачення. І у двері не стукав, щоб поговорити з її батьком і спробувати пояснити йому, чому Кет варто дозволити зустрічатися з ним.

Звісно, з практичного погляду це було добре. І все-таки вона не могла припинити весь час уявляти собі, що саме це він і робить, а її батько якимось дивом погоджується.

З другого боку, Король почав залицятися до неї по-справжньому, а це також означало, що її безперестанку пиляла мати. Чому Його Величність не запросив її на ще один прийом? Чому Кетрін не намагається частіше траплятися перед його очі? Коли він попросить її руки? Які квіти їм вибрати для весільного букету? І так увесь час.

— Ще одна посилка для леді Кетрін, — сказав пан Пінгвін, дворецький. Його було складно помітити за величезним кошиком із квітами, з-під якого виднілися лише перетинчасті ноги та чорні фалди фрака.

Кет зітхнула й відклала читану книжку. Тиждень тому вона дивилася б на квіти з надією — чи вони, бува, не від Джеста? Чи думає він про неї хоча б наполовину стільки, скільки вона про нього?

Однак подарунки ніколи не були від Джеста, і їй достатньо було одного погляду на червоні троянди, червоні гвоздики й червоні жоржини, щоб зрозуміти, що це черговий презент від її закоханого залицяльника.

Досі Король поводився досить невибагливо передусім тому, що Кет уникала його. Вона відмовилася від кількох прогулянок у палацовому саду в супроводі однієї зі старших дам, походів до опери та запрошень на чаювання. Королю повідомили, що її вже тиждень мучить головний біль, і Кет сподівалася, що він скоро вирішить, ніби вона надто хвора, щоб продовжувати стосунки.

Її кавалер (так його називала мати) надолужував брак спілкування за допомогою безперервного потоку подарунків. Кет приймала їх із жахом, бо знала, що Король ніде не знайшов би менш вдячний об’єкт для своєї щедрості, ніж вона. Мати, зі свого боку, була в захваті від кожної посилки.

Кет отримувала торти, пироги й тістечка від королівських кондитерів і намагалася не ставитися до них надто прискіпливо… у тих рідкісних випадках, коли мати взагалі дозволяла їй спробувати десерт. Вона отримувала діамантові сережки, рубінові брошки та золоті кулони, всі, за традицією, прикрашені сердечками, ніби наміри Короля й без цього не були досить очевидні. Вона отримувала тонкі шовкові рукавички, музичні шкатулки, а якось навіть завитий локон жорсткого білого волосся, перев’язаний червоною оксамитовою стрічкою. Цей особливо жахливий подарунок супроводжувався віршем:

Троянди як сонце, фіалки як небо

Я навіть вуса підріжу для тебе!

Кет мимоволі запам’ятала коротку строфу, і відтоді ці слова багато разів викликали в неї нудоту.

Найгірше було, коли вона відчувала, що до якогось подарунка причетний Джест. Це міг бути вірш, від якого ставало тепло на душі. Або зворушливий лист. Слова, сказані голосом Джеста в її уяві, може, навіть написані його рукою… але в кінці завжди стояв підпис Короля.

Кет знала, що Король радився з Джестом щодо стосунків із нею, і кожна картка з віршами була для неї голкою в серце. Вона уважно перечитувала слова й уявляла, що Джест виписував їх із думкою про неї і що кожне слово було правдою.

Болісна гірко-солодка реальність. Джест освідчується їй у коханні, але лише від імені Короля.

— Наш дім починає пахнути як квіткова крамниця, — пробурмотіла вона, виймаючи з новенького букета картку з цупкого паперу.

— Чи бажаєте, щоб я поставив це разом із рештою, леді Кетрін?

— Так, будь ласка, пане Пінгвіне. Дякую.

Дворецький вийшов, забравши із собою кошик, який поніс у кімнату матері, де букетом могла б милуватися єдина особа, що була за нього вдячна.

Кетрін зламала воскову печатку й розгорнула листа. Щоразу, отримавши чергову посилку, дівчина сподівалася знайти лист від Короля, у якому він перепросить і, визнає, що їхні стосунки не виправдали очікувань, тож змушений розірвати їхню домовленість.

Однак їй не варто дозволяти собі такий оптимізм. Принаймні це не був один із тих листів, від яких вона починала тремтіти, уявляючи, як його вголос читає Джест. Цей повністю належав Його Величності.

«Моїй найдорожчій солоденькій Любоньці.

Ваші очі схожі на стиглі зелені яблука, присипані корицею.

Ваша шкіра блищить, як глазур із вершкового крему.

Ваші вуста — стигла малина. Ваше волосся — чорний шоколад, що розтанув на замковому мосту в спекотний день. Ви пахнете краще, ніж вранці свіжий хліб. Ви прекрасніша за іменинний торт. Ви солодша за ванільно-медову суміш ванілі й меду. Притрушену цукром.

З найпалкішим привітом, з найщирішим захопленням, ковтаючи слинку в передчутті зустрічі…

Підпис Короля і постскриптум були написані іншим почерком, як і на більшості карток, що він їй надсилав. Вона уявила Джеста з пером у руці, а Король диктує йому листа. Уявила, як Джест час від часу здригається від особливо кучерявих і несподіваних зворотів, але ввічливо помовкує.

Король Чирвових Сердець

(Не те щоб поряд були ще якісь королі.

Особливо королі, що називають вас своєю солоденькою Любонькою. Принаймні я на це сподіваюся!)

(Хі-хі-хі!)

P.S. Можна мені ще тартів?

Давлячись від нудоти, Кет впала на диван і сховала лист між сторінками книжки, сподіваючись, що він там навіки й лишиться, коли з конверта випала ще одна цидулка — білий папірець із вибитим на ньому червоним серцем. Він нагадав Кет про клаптик конфеті, який вона спіймала в бальній залі, здавалося, уже сто років тому.

У Кет тьохнуло серце, коли вона розгорнула його. Цидулка була написана тим самим вишуканим почерком, що й лист Короля.

Шановна леді Пінкертон!

Не будьмо дорікати Його Величності за добрі наміри, а лише за неспроможність висловити словами свої жадання. Ваші чари, поза сумнівом, здатні перетворити навіть найкрасномовніших чоловіків на недоладних дурнів. Благаю вас зглянутися на наші недолугі спроби улестити ту, кого можна оспівати лише мовою океанських хвиль і піснею далекої громовиці.

Ваш покірний і скромний слуга,

Блазень

P.S. Можна мені ще макаронів?

Кет розсміялася, щоки в неї порожевіли. Вона поклала записку назад у конверт і закрила книжку, сховавши обидва листи між сторінками.

— Ти збираєшся відповідати на лист свого суверена?

Вона здригнулася, але це був лише Чешир, який розвалився на підвіконні над її головою. Вона повільно видихнула.

— Ти обов’язково мусиш завжди отак підкрадатися до мене?

— Ви собі лестите, леді Кетрін. Я до всіх так підкрадаюся.

Чешир задер задню лапу й почав умиватися у досить непристойний спосіб, властивий котам.

Кет закотила очі й знову опустилася на диван, гортаючи книжку в пошуках місця, де зупинилася.

— Ні, я не збираюся відповідати на лист мого суверена. Я намагаюся не заохочувати виявів його уваги мірою можливості.

— Ну і чи дієвий цей метод?

— Не надто, але я налаштована рішуче.

— Здається, і він теж. Що читаєш?

Його широченна посмішка з’явилася над коліном Кет, він вигнув смугастий хвіст і перевернув книжку обкладинкою вгору. Дівчина сердито прикрикнула на нього, але кіт удав, що не чує.

— «Подорожі Галлібела» [18]? Ніколи не чув.

Кет рвучко закрила книжку, а кіт ледве встиг вчасно висмикнути хвіст.

— Ти тут навіщо, Чешире?

— Власне, я залюбки випив би чашку чаю. Якомога більше вершків і можна без чаю. Дякую.

Кет знову зітхнула, відклала книжку й попрямувала на кухню.

Коли дівчина там з’явилася, Чешир уже чекав на неї. Він почав мурмотіти, щойно Кет дістала з льодовника пляшку з вершками.

— Як просуваються офіційні зустрічі з Королем?

— Та ось так: він шле мені подарунки, я віддаю їх матері. Все.

— Дуже романтично.

Чешир узяв блюдце обома лапами й одним ковтком перехилив до дна.

Кет стояла, притулившись до стільниці, й чекала, коли Чешир закінчить облизуватися.

— Мені не потрібна романтика, — сказала вона, а потім додала тихим голосом: — принаймні від Короля.

— Так, я чув, що на твоєму горизонті можуть з’явитися інші кандидати, хоч і не очікував, що ти так захопишся.

Кет заніміла.

— Що ти маєш на увазі?

— Учора я пречудово провів час за чашкою молока в товаристві Зай Єйтса. Це Заєць, причому шалений, але він згадав, що на останньому чаюванні в Кепа зустрів чарівну дівчину, яку привів не хто інший, як придворний блазень. Ти не повіриш, але вона принесла із собою найсмачніші макарони, які Заєць коли-небудь пробував. Благаю, скажи, хто це могла б бути?

Якусь мить Кет збиралася все заперечувати, але Чешир був не з тих, з ким варто сперечатися. Хоч він і був пліткар, але також завжди намагався отримувати надійну інформацію для своєї фабрики чуток.

— Ти ж нікому не розкажеш, правда?

Чешир встромив пазур між передніми зубами, наче турбувався, що там могли залишитися вершки.

— Кому можу про це розказати?

— Усім. Ти можеш розповісти про це всім, але прошу тебе не робити того. Будь ласка, Чешире. Мої батьки…

— Будуть у розпачі, й Король теж. Блазень, найімовірніше, втратить роботу, а твоя репутація буде зруйнована, разом з усіма надіями на гідного жениха.

— Мене не турбує моя репутація, але не хочу образити батьків, ані Короля, ані… Джеста.

— Ти маєш дбати про свою репутацію. Ти ж знаєш людей. Хай які смачні твої десерти, але ніхто зі шляхетних пань і панів ніколи не опуститься до того, щоб відвідувати пекарню, яка належить пропащій жінці.

Вона відсахнулася.

— Чешире, прошу тебе.

— Не дивися не мене очима цуценяти. Ти ж знаєш, що терпіти не можу собак. Я нікому нічого не скажу, хоч за решту гостей Кепа не поручуся. Я з’явився лише для того, щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

Вона здригнулася.

— Значить, Зай Єйтс розповів тобі про Жербельковта.

— Так, моя люба. І як пожертвував собою хоробрий Лев, найблагородніший із котячих.

Кет заплющила очі: щоразу, коли вона згадувала про останні хвилини життя Лева, її охоплював смуток. Вона чула його відчайдушний рик. Бачила його золоте тіло, що кинулося між нею та монстром.

— Жербельковта потрібно зупинити, — сказала вона. — Спочатку придворні, а тепер ще й це. Авжеж Король намагається щось зробити?

— О так, Король нині дуже, дуже зайнятий. Цілими днями пише любовні листи й усе таке.

Вона роздратовано пирхнула.

— Ці напади не припиняться самі собою. Невже ми нічого не можемо вдіяти?

— Мені байдуже, кого маєш на увазі під цим царственим «ми», проте раджу тобі уникати дальших нічних екскурсій.

Загибель Лева — трагічна втрата, але я не знав його особисто. Тоді як за тобою, леді Кетрін, я, може, буду змушений сумувати.

— Який ти милий, Чешире. Обіцяю, що буду обачніша. Більше жодних чаювань.

Вона ковтнула повітря.

— І жодних блазнів. Принаймні поки не вирішу, що робити з Королем.

Чешир дивився на неї, примружившись і виставивши напоказ численні зуби.

— Що? Чого смієшся?

— Ти й справді захопилася ним, так?

— Не знаю, про що ти говориш. Як тобі відомо, я вже зустрічаюся з іншим.

— А що, Король точно саме той, з ким ти хотіла б зустрічатися?

— Що я хотіла б, здається, не має значення.

Кет поставила вершки назад у льодовник.

— Не має значення ні те, з ким я хотіла б зустрічатися, ні те, яким хотіла б бачити своє майбутнє.

— У тебе є нагода стати королевою, Кетрін. Чого тобі ще треба?

— Ох, Чешире, хоч ти не починай. Я не хочу бути Королевою Чирвових Сердець. І не розумію, як так сталося, що лише я не бачу в цьому жодних принад.

— Однак якщо будеш Королевою, то, може, зможеш упіймати обох зайців, себто і тортик з’їсти, і на трон сісти.

Вона нахилила набік голову.

— Про що ти?

— Я лише кажу, що ти могла б стати дружиною Короля, але хто сказав, що водночас ти не можеш мати прихованих стосунків із Блазнем?

Вона розтулила рота від несподіванки й за мить була поряд із ним, промчавши через кухню.

— Ах ти розбещене котяро! Та як ти смієш таке радити!

Кет замахнулася на кота, але він зник, і її рука зустріла лише повітря. Її обличчя було полуничного кольору, коли дівчина обернулася й побачила Чешира, який ширяв над поличкою з пательнями.

— Заспокойся, люба, це була лише пропозиція.

Щоб підкріпити свою заяву, він широко позіхнув.

— Це було грубо з твого боку, і я більше не потерплю такої зневаги.

Вона вперлася руками в боки.

— Якщо мені судилося бути з кимось у шлюбі, то буду чесною дружиною. — Кет підвела очі до стелі. — Ти зовсім не розумієш мене, Чешире. Я не хочу йти за Короля не лише тому, що я… що я… як ти кажеш, трохи захопилася Блазнем…

— Хіба це не очевидно?

— Благаю, не повторюй цього. — Вона поморщилася. — Я не бажаю йти за нього, бо королеви не відкривають пекарень. А це те, чого я хочу, завжди хотіла, як тобі відомо.

— Ах, так, так, сумнозвісна пекарня, найдивовижніша в Королівстві.

Чешир поворушив вусами.

— Та сама пекарня, що, як я не помиляюся, тепер не ближче до свого відкриття, ніж була тоді, коли ти вперше почала розмови про неї — скільки вже років тому?

Кет зціпила зуби, стримуючись.

— Вона скоро відкриється. Ми скоро відкриємося.

— Значить, Маркіз дав на це згоду?

Кетрін відвернулася — щоки в неї досі палали — і віднесла порожнє блюдце Чешира до купи посуду, що лишився після сніданку.

— Він дасть згоду, — запевнила вона, стоячи спиною до кота, — щойно його попрошу.

— Продовжуй переконувати себе в цьому. Може, незабаром сама в це повіриш.

Насупившись, вона витерла руки об рушник.

— До речі-речі, у мене є ще одна новина, яка може зацікавити тебе і цю твою служницю.

Кет знову подивилася на Чешира. Він почав зникати, тепер лише його велика кругла голова плавала в повітрі над пательнями. За мить перед обличчям Кет з’явилася поодинока лапа з гострим кігтем, на який був настромлений шматок потертого паперу. Це була афіша.

Вона схопила її і розгладила на пекарному столі. Потім пирхнула.

— Не повіриш, Чешире, але мені вже давно відомо про підготовку до Фестивалю мушель.

— А розклад заходів ти теж уже бачила?

Вона проглянула перелік: огидна омарова кадриль, турнір із бадмінтону, біг чотирма парами…

Вона ахнула.

— Конкурс випічки?

— Перший річний.

Чеширова лапа знову зникла — як здогадалася Кет, щоб долучитися до решти невидимого тіла.

— Будь ласка, скажи, що приготуєш до конкурсу тарт із тунцем. Ну будь ла-а-а-аска.

— А ти знаєш, які будуть призи?

— За перше місце — блакитна стрічка.

— І все?

— Що маєш на увазі? Стрічки гарні. Не такі приємні, як клубок пряжі, але й не привід вернути носа.

Кет закусила губу.

— А, ледве не забув! Там ще було щось про якийсь гаманець. З двадцятьма золотими кронами, якщо не помиляюся.

— З двадцятьма кронами!

У неї закалатало серце.

Якщо в Кет буде двадцять крон, не потрібно буде продавати свій посаг. Їй не знадобиться позика або дозвіл батьків…

Хоча взяти участь варто було б і заради самого визнання. Вона уявила велику блакитну стрічку у вітрині пекарні, а поряд нагородну грамоту в рамці:

ГРАН-ПРІ

ПЕРШОГО ЩОРІЧНОГО

КОНКУРСУ ВИПІЧКИ

«ДНІ МУШЕЛЬ»

— До речі, я глибоко засмучений тим, що мене не запросили бути суддею.

— Може, не варто весь час просити тарти з тунцем.

Кет склала афішу й сховала її в кишеню сукні.

— Що ж приготувати? Може, яблучний пиріг, або пудинг з ягодами, або… а! знаю! Приготую щось із гарбузом. Вони тепер у моді, й зараз саме сезон гарбузів.

Вона постукала пальцем по губах.

— А хто судді?

— Дай пригадаю. Здається, Джек — один із них.

— Тьху, тільки не цей Валет-пройдисвіт. Він мене ненавидить.

У Чешира округлилися очі.

— Ти впевнена?

— Він мені це каже щоразу, коли бачить.

У кота з горла вирвався якийсь невиразний звук, а Кет стало цікаво, як таке можливо, адже у нього зараз немає горла.

— Ну, як скажеш. Ще буде Герцог Тусканський і чоботар, пан Гусінь.

— Цей старий буркун? Дивно, що він ще здатен відчувати хоч якийсь смак, бо не випускає з рота цей свій кальян.

— Хай там як. Хто ще? О, буде представник черепах, звісно. Приятель Зайця та Грифона. Ти, мабуть, бачилася з ним на вечірці?

— Так, бачилася. Дуже милий молодий черепашко. Він мені сподобався й оцінив мої макарони.

— А останній суддя, за щасливим збігом обставин, один із твоїх найбільших шанувальників.

— Правда?

— Власне, найпалкіший. Ну, а ще він, може, один із твоїх найдрібніших шанувальників, але це не впливає на його видатні суддівські здібності.

Її ентузіазм почав згасати.

— Ні.

— Так.

Кет поникла. Звісно, це Король. Та сама людина, якої вона найбільше хотіла уникнути.

РОЗДІЛ 24

Я НЕ ХОЧУ ТУТ БУТИ, — шепотіла Мері Енн, поки лакей допомагав їм виходити з карети.

Кет дивилася на високі чорні залізні ворота з химерними ґратами й гострими зубцями шпилів. На вершині воріт на стовпах було настромлено кілька Джеків-Ліхтарів, чиї гротескні обличчя, вирізані з гарбузів, дивилися вниз на дорогу, а під ними на ґратах виднілися патьоки засохлого гарбузового соку.

З протилежного боку воріт розкинулися баштани темної землі, вкриті лозою, листям і гарбузами, здебільшого золотисто-помаранчевими, але подекуди траплялися й білі, як привиди, жовто-зелені або в багряних цятках. Тут були гарбузи завбільшки з вухо Кетрін, а були й розміром із карету. Були гарбузи гладенькі й шершаві, товстенькі й вузенькі, були витягнуті й довгі, що лежали в багнюці, як викинуті на морський берег кити.

З сусіднього лісу насувався туман, укриваючи землю сірою імлою. Хоча Кетрін закуталася у свою найтеплішу шаль, але промерзла до кісток, поки розглядала похмурі грядки.

— Я вже й сама починаю сумніватися, — зізналася вона.

— Ходімо звідси, — сказала Мері Енн, з ентузіазмом ухопившись за вагання Кетрін. — Купимо гарбузи на базарі, як усі люди. Вони, певне, й дешевші будуть. А ще краще взагалі не робити гарбузовий десерт. Чому не приготувати щось із персиків? Персики всі люблять.

— Зараз сезон гарбузів, найкращі десерти завжди виходять із того, на що тепер сезон. І всі як один кажуть, що цукрові гарбузи сера Піта найсолодші в Королівстві.

— Гаразд, але… а чому не зі смородини? На смородину зараз теж сезон. Або з яблук? У тебе дуже смачний яблучний пиріг…

Кетрін задумливо прикусила нижню губу.

— Так, у мене смачний яблучний пиріг, — погодилася, потім зітхнула й суворо похитала головою. — Дурниці говоримо. Ми вже тут, я вже вибрала рецепт, тож чому б нам не закінчити те, що почали. Він фермер, так? Він буде радий продати те, що нам потрібно.

— Ти впевнена? Він не дуже привітний.

Мері Енн подивилася на Джеків-Ліхтарів.

— Власне, йому не завадив би радник із бізнесу.

— Шкода, що твої послуги вже зайняті. Ходімо, покінчимо з цим швиденько, щоб і колібрі не встиг крилом змахнути.

Кет обережно наблизилася до воріт. Вона побачила невеличкий будиночок, розташований у північній частині ділянки. З комина здіймався в небо дим, крізь вікна було видно, як виблискує багаття в каміні.

— Здається, вони вдома.

Кет відчинила ворота, вони заскрипіли на непіддатливих петлях.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотіла Мері Енн. — Зачекай хвилинку, піду візьму капелюх.

Вона побігла до карети.

Кетрін зчепила руки й ступила на стежку, що оточувала грядки з гарбузами. Вона вдихнула свіжий запах розораної землі й рослин, але за свіжістю відчувала щось схоже на плісняву та гниль. Вона скривилася. Годі було уявити, що з цієї землі може вирости щось приємне, але чутки про знамениті гарбузи сера Піта, безумовно, були правдою.

По-справжньому хороша випічка починається з найкращих інгредієнтів. А Кет мусила перемогти в цьому конкурсі.

— У мене таке відчуття, ніби ми сюди вдерлися незаконно, — сказала Мері Енн, зачиняючи за ними ворота.

Кет майже погодилася, але, глянувши на неї, застигла на місці. На Мері Енн був капелюх, якого вона ніколи досі не бачила. Він був простий, але гарний, з цупкого блакитного мусліну, що пасував до її очей, зі стрічками кольору соняшника.

— У тебе новий капелюшок.

— Так, учора купила. У Дивовижній Крамниці Капелюшника Кепа.

Мері Енн зав’язала стрічки бантом.

Кет широко розплющила очі.

— Не може бути! — сказала вона, намагаючись уявити, як Мері Енн розглядає товар у крамниці, де пила чай, виступала, стоячи на столі, й тремтіла від страху перед чудовиськом.

— А що такого? — запитала Мері Енн, хитро всміхаючись. — Я просто мусила там побувати після того, як ти мені розповіла про чаювання. Крім того, це зовсім не секрет.

Усе місто тільки й говорить, що про неймовірну нову капелюшну крамницю. Тепер і в нас з’явилася людина, яка вміє привернути увагу клієнтів. Ну, що скажеш?

— Вона… чудова, — відповіла Кет. — І ти в ній дуже гарна.

Мері Енн скромно знизала плечима.

— Це в жодному разі не найдивніший капелюх із тих, що там продають, але щойно його побачила, то зрозуміла, що саме він мені потрібен. Коли його надягаю, то відчуваю себе майже…

Вона замовкла, добираючи слова. Замовкла надовго.

— Ну? То як саме? — допитувалася Кет.

Мері Енн відвела очі.

— Примхливою, — пробурмотіла вона.

Кет не відразу зрозуміла, що її подруга зашарілася.

Мері Енн ніколи не шарілася.

— Примхливою, — повторила Кет.

— Я знаю, що це дурниці. Однак тобі завжди сняться сни про троянди й лимонові дерева, а в Маркіза така буйна уява, коли він розповідає свої історії, і навіть Чешир обожнює тунця й вершки. А моє життя — це лише логіка та цифри. Прибутки та збитки. Доцільність і безпека. І я подумала, що було б непогано дозволити собі… трохи помріяти. Бодай один раз.

Мері Енн теребила жовту стрічку.

— Мені здалося, що це можливо, якщо матиму цей капелюх. Власне… — Її очі засяяли. — Сьогодні вранці навіть примарилося, що я самотужки звела бюджет королівської скарбниці, й усі в королівстві почали вважати мене героїнею.

Спантеличена Кет похитала головою.

— Що, якийсь лиходій розвів бюджет у різні боки?

— Річ не в тім. Найважливіша частина була про мій героїзм. Я ніколи в житті не уявляла, що можу бути кимось ще, крім служниці, вважала, що це все, на що я годжуся.

— Ох, Мері Енн.

Кет пригорнула її до себе.

— Я ніколи не думала, що ти таке переживаєш. Я всіма своїми снами з тобою поділилася б, якби могла.

— Я знаю, Кет. Ти й ділишся. Ти поділилася зі мною найважливішою мрією… нашою мрією.

Кет усміхнулася.

— Так, і вона починає втілюватися. З цих гарбузів, конкурсу випічки та двадцяти золотих крон. Звісно, моя блискуча партнерка має пояснити, що з цими кронами робити, коли ми їх отримаємо. Бо якщо діятиму на свій розсуд, то авжеж накою жахливих помилок.

— Це точно, — погодилася Мері Енн упевнено. — Але не бійся. Попри новий капелюх, я ще не розучилася рахувати.

— Гаразд. Тоді ходімо шукати найкращі гарбузи на цих грядках.

Вони попрямували до будиночка, загрузаючи в багнюці по самі щиколотки. Праворуч від них був частокіл, або радше те, що колись було частоколом, бо тепер це більше скидалося на ряд нерівних напівпрогнилих дощок із потрісканою, облупленою фарбою. Він оточував меншу ділянку, розташовану на віддалі від основної садиби, зі слідами недавньої пожежі, досі пропахлу димом. Обвуглені лози нагромаджувалися одна на одну, на землі валялися обгорілі рештки чогось схожого на гарбузи, фарба на паркані здулася в тих місцях, куди сягнуло полум’я. Цей куток городу здавався покинутим і занедбаним.

Ближче до будинку ґрунтова стежка змінилася на гравій, порослий бур’янами. Він скрипів під їхніми кроками в моторошній тиші.

Кет зобразила на обличчі дружню усмішку й постукала у двері. Дівчата чекали, притулившись одна до одної, щоб зігрітися, але зсередини долинало лише потріскування вогню в каміні. Кет знову постукала, цього разу сильніше, але відповіддю була тиша.

Постукавши втретє, вона почала підозрювати, що зрештою Пітера Піта та його дружини немає вдома. Вона відступила й оглянула вікна, але їх закривали переплетені гілки гарбузової лози.

— Схоже, вони не вдома, — сказала Мері Енн полегшено.

Кетрін обвела поглядом грядки. Гарбузи були схожі на різдвяні кулі, що зникають у тумані. Їй дуже захотілося зірвати кілька з них і втекти.

— Ти це чула? — запитала Мері Енн.

Кетрін нахилила голову й прислухалася. До неї долинув слабкий звук — схоже, хтось щось пиляв, було чути, як зубці розрізають деревину, зі скрипом рухаючись вперед-назад.

— Ходімо подивимося.

Вона відскочила від дверей будинку.

— А це обов’язково? — заскиглила Мері Енн, однак пішла слідом за Кет, продираючись крізь плетива лози, що розрослися за межі гарбузових рядків і лежали на розмоклій багнистій стежці.

Кет обігнула будиночок і помітила два ліхтарі на гілках дерев у лісі, що щільно обступав садибу. У їхньому світлі виднілися обриси двох велетенських гарбузів.

Це були найбільші гарбузи, які вона коли-небудь бачила. Їхні обрубані стебла були завтовшки зі стовбури дерев, а самі помаранчеві плоди сягали даху будинку. Гарбуз, що розташувався далі від них, навіть мав вигляд будинку: у ньому були вирізані маленькі квадратні вікна, а зверху стирчала залізна труба, як димар.

Пітер Піт стояв на хиткій драбині, приставленій до другого гарбуза, і пропилював його шкірку. На чоловікові був брудний комбінезон, Піт спітнів, кожен його мускул напружувався, коли він водив пилою туди-сюди, туди-сюди. З місця надрізу сочилася помаранчева рідина й стікала по боках гарбуза.

Щоб не налякати його, Кетрін і Мері Енн зачекали, поки він закінчить пиляти. Пітер Піт повісив пилку на гачок, прибитий до драбини, натиснув на шкірку гарбуза й проштовхнув довгий тонкий шматок м’якоті всередину плоду. На його місці лишилося віконце завширшки не більше долоні Кетрін. Крізь нього було видно товсті волокна й насіння, що звисали зі стелі. Їх огорнув запах свіжозрізаних гарбузів.

Кет кашлянула, прикривши рота рукою.

Пітер Піт обернувся так швидко, що ледве не впав із драбини, але встиг ухопитися за лозу, яка звисала вздовж стінки гарбуза.

— Що ви тут робите? — гаркнув він.

— Добрий день, сер Піте, — сказала Кетрін і зробила реверанс. — Вибачте, що турбуємо вас, але я мала надію купити кілька ваших знаменитих цукрових гарбузів. Завтра під час Фестивалю мушель я збираюся взяти участь у конкурсі на кращу випічку й дуже хочу приготувати гарбузовий торт із прянощами.

Пітер Піт пильно дивився на них, і Кет раптом здалося, що він зараз розпилить їх обох на шматки.

Кетрін затремтіла. Мері Енн подивилася на неї скоса, тож подруга всміхнулася якомога радісніше, щоб приховати страшні думки, які пронеслися в її голові.

Пітер Піт схопив пилу й так швидко зіскочив на землю, що Кет здивувалася, як він не звалив драбину в багнюку. Його очі перебігали з неї на Мері Енн, чоловік роздивлявся їх з неприємною пильністю, ледь стримуючи гнів. Кетрін і Мері Енн злякано позадкували.

— Я вас сюди не запрошував! Вам тут не раді, і я не збираюся мати справу з такими розбещеними зарозумілими шльондрами, як ви. Гадаєте, ви кращі за мене? А нічого, що сам Король посвятив мене в лицарі, незгірше за будь-кого іншого? Хочете цукрового гарбуза, то виростіть його самі, не бійтеся хоч раз забруднити ваші пещені ручки.

У Кетрін серце мало не вискакувало з грудей. Вона відступила ще на один крок, потягнувши за собою Мері Енн. Кет не могла відірвати погляд від пили та її іржавих зубів.

— Я… Я попрошу вас, — пробурмотіла Мері Енн, затинаючись і почервонівши до цеглястого кольору від власного героїзму, — не говорити з м-моєю пані в такому…

Кетрін міцно стиснула лікоть Мері Енн, щоб та замовкла. Мері Енн полегшено принишкла.

— Мені шкода, що я порушила ваш спокій, шановний пане, але якщо я виявила недостатню повагу до вас, то лише через вашу власну ганебну поведінку.

Хоч в неї й тремтіли ноги, але Кетрін трималася твердо, не дозволяючи залякати себе грубощами та поганими манерами.

— У мене було враження, що ви вирощуєте гарбузи на продаж, і якщо поводитиметеся пристойно, я хотіла б стати вашою клієнткою.

Піт вишкірився на неї, і вона й справді трохи злякалася.

— Я… я не хочу забирати у вас багато часу, але готова заплатити ту ціну, яку ви самі призначите, якщо лише покажете, де ростуть цукрові гарбузи. Ми могли б зірвати один із них самі…

Її перервав гучний звук, схожий на удар. Вона підскочила й подивилася повз Пітера Піта на гарбуз, у якому вже були прорізані віконця. За ударом почулося скрипіння, ніби хтось вганяв цвяхи в гнилу деревину. Звук нагадав Кетрін, як Чешир точить кігті об оббивку найкращих меблів її матері.

Поряд із нею тоненьким голосом схлипнула Мері Енн.

— Що це було? — запитала Кет.

— Що саме? — запитав Пітер, хоча Кет і була впевнена, що він теж усе чув.

Після його слів з-під гарбузової шкарлупи донеслося фиркання, наче кінь закусив вудила.

— Там щось?..

Кетрін зробила крок до гарбуза, але Піт заступив їй дорогу. Він стояв перед нею, великий і нерухомий, як камінна брила.

— Невже я такий неосвічений, що мої слова не зрозумілі для вас із вашим модним вихованням? — промовив він. — Здається, я сказав вам забиратися геть із мого маєтку.

— Але…

— Кетрін. — Мері Енн тягнула її за лікоть. — Він не хоче нічого нам продавати. Ходімо звідси.

Кет зціпила зуби й дивилася прямо в очі Пітеру. З одного боку, їй хотілося відштовхнути Мері Енн і дати ляпаса цьому грубіянові за таку нечемну поведінку, а з другого, вона була вдячна, що Мері Енн втрутилася і в них є привід піти геть.

Вона ще раз подивилася на великий гарбуз, з якого більше не лунало жодних звуків. Вона ледве помітно кивнула, намагаючись залишатися в межах ввічливості.

— Вибачте, що потурбувала вас. Будь ласка, передайте леді Піт привіт від мене.

— Нічого я не передаватиму, — огризнувся він, але Кетрін удала, що не почула, і вони з Мері Енн почали пробиратися назад гравійною стежкою, залишаючи позаду розкидані камінці та сполоханих жуків.

Лише коли вони знову завернули за ріг будинку, Мері Енн перевела дух. Вона заходилася в’язати вузлики на жовтих стрічках нового капелюшка.

— Ти мене притягла сюди вперше й востаннє, — сказала вона. — Уперше й востаннє.

— Не хвилюйся, більше не притягну. Який гидкий, огидний чоловік. І цей дивний шум — як гадаєш, що це могло бути?

— Мабуть, якась тварина, — сказала Мері Енн, хитаючи головою. — Цей гарбуз із прорізаними віконцями нагадав мені клітку. Однак навіщо тримати домашню тварину у велетенському гарбузі?

Вони минули обгорілий частокіл, коли Кетрін помітила серед згарища помаранчеву пляму. Вона зупинилася.

Мері Енн озирнулася.

— Що сталося?

— Здається, я побачила… — Вона вагалася. — Зачекай тут.

Паркан був не дуже високий, і вона змогла перелізти, коли підкотила спідниці.

— Кет! — Мері Енн оглянулася на будинок. — Що ти робиш?

— Лише хвилинку зачекай.

Вона почала пробиратися через попелище, хлюпаючи по вогкій багнюці й оминаючи витки обгорілої лози. У кутку лежала купа хмизу, порубані лози та мертве листя. Вони розсипалися на попіл у її руках, коли вона відсунула їх убік. З-під них показався маленький помаранчевий гарбузик, який вона помітила раніше.

Цукровий гарбузик з яскравою ідеально гладенькою шкіркою без жодних наростів. Сліпучий красень, що вцілів серед руїн.

Сяючи усмішкою, вона витягла з чобітка кухонний ніж — вона заздалегідь приготувалася зірвати гарбуз сама, якщо не зможе домовитися з Пітером Пітом — і перерубала товсту зелену лозу, що зв’язувала гарбуз з його понівеченими родичами.

Притиснувши до себе заляпаний багном гарбуз, Кетрін знову пробралася крізь згарище й перелізла через паркан.

— Ти збожеволіла? — запитала Мері Енн. — Він нас уб’є, якщо помітить, що гарбуз пропав.

— Він не помітить. Цю ділянку вочевидь хотіли знищити. Але лише подивись.

Вона простягнула до неї гарбуз у слабкому світлі, що пробивалося крізь туман.

— Він ідеа… ай!

Щось тверде й гостре штрикнуло її в ногу крізь тонку підошву чобітка.

— Що це було?

Мері Енн нахилилася, стала навколішки й з хлюпом висмикнула щось із багнюки. Це було щось маленьке, воно уміщалося в Мері Енн на долоні.

Вона підняла його вгору.

— Це… поні?

Кет нахилилася ближче, намагаючись не переносити вагу на забиту ногу. Широко розплющила очі. Це був крихітний поні, настромлений на металевий гачок, під шаром бруду ще виднілися рештки позолоти.

— Поні з каруселі, — прошепотіла вона, не в змозі дивитися в очі Мері Енн. Вона впізнала його, ще б пак.

Це була конячка з каруселі, що прикрашала капелюх Лева, той, що був на ньому під час чаювання в Кепа. Той, що був на ньому, коли Жербельковт уніс його в ніч.

РОЗДІЛ 25

КОЛИ КЕТРІН ПРОКИНУЛАСЯ в день фестивалю, то побачила в себе під нігтями засохле тісто, а за вухом знайшла ляпку сиропу.

Було вже далеко за північ, коли гарбузовий торт нарешті остигнув, і його можна було вкрити глазур’ю.

Звісно, вона хвилювалася перед конкурсом, але не боялася. Напередодні вони з Мері Енн спекли торт із гарбуза, купленого на базарі, і цей перший торт був саме такий, як вона сподівалася, — м’який і соковитий, із присмаком суміші мускатного горіха з коричневим цукром і запеченим гарбузом, що аж танув у роті, вкритий ніжним і вишуканим на смак вершковим сиром, який Кетрін з якогось натхнення ще й притрусила хрусткою кокосовою стружкою, додавши йому особливої солодкості.

Вона була задоволена цим пробним тортом і впевнена, що після ще кількох незначних доповнень до рецепта кінцевий результат буде неперевершений. Кетрін не могла дочекатися миті, коли побачить обличчя суддів після того, як вони його спробують. Навіть обличчя самого Короля.

Перевдягатися в парадну сукню було непотрібно, оскільки фестиваль відбувався на піщаному березі моря серед скель, і під кінець вона авжеж змерзне й промокне. Однак господарями свята були її батьки, тому їй довелося надіти корсет і вовняну сукню з пишною спідницею, яку вибрала мати; сукня була смарагдового кольору і з більшим декольте, ніж їй хотілося б. Кетрін постаралася трохи прикрити його мереживним покривалом, яке накинула на плечі й застібнула на шиї бурштиновою брошкою. Подивившись на себе у дзеркало, Кетрін мимоволі згадала Джеста, бо бурштинова брошка була майже такого самого кольору, що і його очі.

Кетрін із батьками приїхала на фестиваль, коли він уже був у самому розпалі. Їхня карета зупинилася на вершині білих скель, з яких відкривався вид на берег, де проходило свято. Пляж був заставлений величезними парусиновими наметами, картатими, смугастими і в ромбах, із прапорцями, що майоріли на вітру. У наметах продавали глиняний посуд і картини, перлові намиста й заводні іграшки, мереживні панчохи й саморобні книжки, чиї сторінки назавжди скрутилися на солоному морському вітру.

З вершини скелі вона бачила, як на березі розспівується квартет китів-білух, чималий натовп чекає початку перегонів морських коників, а гример-восьминіг розмальовує обличчя вісьмом гостям одночасно. А ще тут були намети, які найбільше подобалися Кет: у них продавали їжу. Вона вже чула запахи олії, часнику й диму вогнища, розпаленого з яблучних дров. У животі забурчало. Вона навмисне не стала снідати, бо мріяла насолодитися улюбленими святковими делікатесами: пряним м’ясним пирогом, пеканами, смаженими з корицею, і здобними булочками, що танули в роті й залишали на губах присмак меду з товченими волоськими горіхами.

Сходи, що вели до моря, були вельми ненадійні, тим паче, що Кетрін увесь час вдивлялася в натовп, замість того щоб бути обережною під час спуску. Її очі швидко пробігали повз омарів, крабів, морських зірок, моржів, пташок додо, фламінго, жаб, саламандр і голубів. Вона дивилася лише на людей. Вона шукала у юрбі чорну туніку й крислатий блазенський капелюх. Вона прислухалася, чи не доноситься з берега ні на що не схожий передзвін маленьких дзвіночків. Вона очікувала, що подивитися на виступ Блазня збереться юрба, зачарована й вражена захопливим видовищем.

Кет уже спустилася на піщаний берег, проте Джеста ніде не було. Власне, не видно було й Короля. Певне, вони прибудуть разом.

Маркіз і Маркіза пішли вітати високородних гостей, а Кет лишилася біля наметів. Передусім вона купила собі м’ясний пиріг, сподіваючись трохи вгамувати нерви. Це вдалося: щойно вона надломила крихку скоринку і вдихнула духмяну пару, як відразу відчула себе спокійніше. Це був ейфорійний спокій, від якого текла слинка.

День на березі видався прохолодний і сірий, вітер тріпав її накидку, але всі присутні мешканці Королівства здавалися веселими й щасливими. Напередодні Маркіза страшенно нервувалася. Після того як Кетрін розповіла Чеширу, що знайшла конячку з капелюха Лева, звістка про це поширилася дуже швидко, тож на пошуки слідів Лева й Жербельковта відрядили загін, який прочесав околиці ферми, але нічого не знайшов. Висловлювали припущення, що Жербельковт ховається в Лісі Безвиході, а поні впав на землю, коли чудовисько з Левом у пазурах пролітало над гарбузовими грядками.

Розповіді про Жербельковта поновилися з новою силою, тож Маркіза хвилювалася, що народ замкнеться в домівках замість піти на фестиваль, але її страхи виявилися марними. Юрба шуміла й вирувала. Кетрін усміхалася знайомим обличчям у натовпі, але думки її були далеко, її очі шукали того єдиного, кого вона хотіла побачити.

Її не зацікавила жодна прикраса або забавка, хоч у гаманці в неї було повно монет, які їй видав уранці батько. Навіть крамничка зі спеціями, повна екзотичних ароматів і рідкісних прянощів, не викликала такого захоплення, як зазвичай.

Щоб відвернути увагу, Кетрін попрямувала до найбільшого намету, де мав бути конкурс. Мері Енн принесла торт ще вчора, коли приходила сюди разом із рештою слуг для останніх приготувань, і Кетрін із вечора не бачила свого витвору.

На трибунах для глядачів майже всі місця були порожні, лише кілька гусей відпочивали тут після довгого перельоту, який здійснили, щоб встигнути на фестиваль. Кетрін пройшла крізь ряди стільців до шафи, де зберігалися представлені на конкурс десерти, і там, на другій полиці, третім ліворуч стояв її гарбузовий торт; глазур фестонами обвивала його з боків і спліталася зверху у формі кошика. У заметах кокосової стружки сидів маленький білий гарбуз, схожий на привид, — вигадка Мері Енн.

Вона роздивилася вироби суперників. Це були переважно різноманітні фруктові пироги, один шоколадний торт, два пудинги й маленький тортик із написом З’ЇЖ МЕНЕ, викладеним з ягід смородини. Жоден не був такий гарний, як її, але це нічого не говорило про їхній смак.

— Вірю в тебе, мій маленький тортику, — прошепотіла вона до свого творіння. — Вірю, що ти найкращий.

Кетрін помовчала, вагаючись.

— Я вірю, що ми найкращі.

Радше стривожена, ніж заспокоєна, Кет поспішно покинула намет. Щойно звернувши до головного ряду крамничок, вона відчула, що в ній прокинулася ласунка, яка мріє про смажені горішки з корицею. Цієї миті чиясь рука схопила край її капелюха і зірвала його з голови. Капелюх повиснув у неї за спиною на стрічках, зав’язаних під підборіддям.

Дівчина різко обернулася, але інший, важчий капелюх опустився їй на голову.

Кеп зробив крок назад і схрестив руки на грудях, дивлячись не на неї, а на капелюх на її голові. У строгому синьому костюмі та смугастому помаранчево-ліловому жилеті він мав надто елегантний вигляд серед промоклого й забризканого багном натовпу. З-під циліндра, так само помаранчево-лілового, вибивалося біле волосся. Він задумливо кривив рота, з якого стирчала паличка від льодяника.

— І знову здрастуйте, — сказала Кет.

Він вклонився, торкнувшись краю свого циліндра, і пересунув цукерку в інший кут рота.

— Міледі.

Кетрін потягнулася до широкого краю капелюха на своїй голові, але Кеп зупинив її.

— О ні, — сказав він, схопивши Кетрін за руку, і разом із нею попрямував по сходах вгору. — Тут є дзеркало.

Кетрін із подивом зрозуміла, що перебуває в крамниці Кепа, у тому самому хиткому фургончику, який бачила у лісі, з написом ДИВОВИЖНА КРАМНИЦЯ КАПЕЛЮШНИКА КЕПА. Вона не могла збагнути, чому досі не помітила його серед решти наметів.

Вона побачила, що одне вікно досі розбите після нападу Жербельковта. Тепер його закривали нерівні дошки, прибиті залізними цвяхами.

Крамниця, як і раніше, здавалася просторішою всередині, ніж ззовні, але, замість довгого столу й різномастих стільців, тут тепер стояли вітрини, вішалки та манекени, двоє з яких вели суперечку про модні намиста-камеї. Кількість капелюхів збільшилася набагато. Тут були циліндри з отворами для кролячих вух; водонепроникні капелюхи для дельфінів; пляжні капелюхи для ящірок, капелюхи для білок, у які можна збирати жолуді; вуалетки, прикрашені страусовим пір’ям; скромні капорці, оздоблені штучними діамантами; і навіть один капелюх із сіткою, яка могла обгортати тіло людини, ніби гігантська пташина клітка.

Крім химерних і дивних тут були також прості й гарні речі: вишукані золоті діадеми, оздоблені перлами; крисаті садові капелюхи, вкриті м’яким мохом і квітами дзвоників, що бриніли; шовкові капелюшки, прикрашені дивовижно переплетеним павутинням.

Поки Кетрін ходила між вітринами, милуючись ними, Кеп простягнув руку до зав’язок її капелюшка і стягнув його з її шиї. Дівчина помітила велике дзеркало, що стояло в кутку, сяючи у світлі ліхтаря на стіні.

Кетрін перетнула кімнату, стала перед дзеркалом і відразу розреготалася.

Кеп змайстрував для неї точну копію трояндового макарона. Два тістечка-безе були із жовтавого мусліну, усіяного рожевими блискітками, а солодка кремова начинка — з кількох шарів стягнутого у брижі мережива.

Він був недоладний і непривабливий. Кет відразу закохалася в нього.

— Боже мій, Кепе. А я вирішила, що вам не подобаюся.

— Мої подарунки не рівнозначні приязні, міледі.

Вона побачила в дзеркалі, що Кеп насупився.

— Я радше сказав би, що мене надихнув ваш виступ.

Вона обернулась і подивилася йому в обличчя.

— Тобто я вам усе-таки не подобаюся?

— Загалом подобаєтеся.

Його лілові очі зблиснули.

— Ви мені подобаєтеся більше, коли на вас один із моїх капелюхів. Ну, що скажете?

Вона подивилася на себе в дзеркало і, не втримавшись, знову розсміялася.

— Я ніколи в житті не носила нічого схожого.

Кет підвела руку й натиснула на нижнє тістечко. Воно було м’яке і легко здавлювалося.

— Власне, мені він дедалі більше до душі.

— Гаразд. Він ваш.

— Ні, ні, я не можу…

Кетрін стягнула капелюх із голови, здивувавшись, який він легкий, хоч і великий.

Кеп презирливо пирхнув.

— Якщо я сказав, що він ваш, значить, він ваш. Якщо його комусь віддали, то вже назад не повернеш. А тепер надягніть його знову, поки голова не змерзла. Терпіти не можу непокриті голови.

— Якщо наполягаєте.

Вона стримала усмішку, надіваючи капелюх-макарон назад на голову. Згадала про гроші в гаманці й запитала:

— Можу я хоча б заплатити вам за нього?

— А це вже просто нечемно з вашого боку. Вважайте це вибаченням за те, що мій скромний бенкет скінчився так жахливо, леді Пінкертон. Зазвичай я намагаюся відпустити гостей додому, не наражаючи їхні життя на небезпеку.

— Але ж напад стався не з вашої вини.

Він пильно подивився їй в очі, перш ніж відповісти:

— Я дуже радий, що ви добре дісталися додому, леді Пінкертон.

— Саме так. Дякую за подарунок, Кепе. Я берегтиму його.

Вона ще раз подивилася у дзеркало. І всміхнулася.

— Про ваші витвори багато говорять останнім часом. Здається, ви завойовуєте прекрасну репутацію.

— Репутація — це пусте. Прибутки — ні.

Кет хитро всміхнулася.

— Щось подібне могла б сказати моя служниця.

Кетрін подивилася йому в обличчя.

— Вражає те, що ви так швидко досягли успіху. Це все, що хочу сказати. Ваші капелюхи справді дивовижні.

— Дякую за комплімент. Маю зазначити, що країна Сердець надто довго не мала по-справжньому доброго капелюшника.

— Схоже, це правда.

Кет обвела поглядом різноманітні капелюхи, що висіли на стінах. Капелюхи всіх кольорів веселки, всіх можливих фасонів, усього розмаїття тканин і матеріалів. Кожен із них здавався майже чарівним.

— Я ніби пригадую, що багато років тому, ще в моєму дитинстві, у Королівстві жив один добрий капелюшник. Моя мати постійно купувала в нього капелюшки. Цікаво, що з ним сталося.

— Він збожеволів, — сказав Кеп, не роздумуючи ні секунди. — А потім наклав на себе руки. Убив себе праскою для капелюхів, якщо правильно пам’ятаю.

Кетрін роззявила рота від подиву. Кеп дивився на неї з непроникним виглядом.

— Хіба ви не чули виразу «божевільний, як капелюшник» [19]? — запитав він. — Це прикра спадкова риса, яку передають із покоління в покоління.

Кет розтулила рота, але так і не спромоглася вимовити ані запитання, ані вибачення, хоч і те, і те крутилося на язику.

Нарешті Кеп цикнув на неї:

— Не стійте з таким трагічним виглядом, моя люба. Це трапилось із моїм батьком, і з батьком мого батька, і з усіма батьками незліченних попередніх батьків. Усі вони були рафіновані джентльмени й прекрасні капелюшники й усі збожеволіли. Але, — його рот скривився в єхидній посмішці, — я знаю одну таємницю, якої не знали вони, тож, може, моя доля не така вже й безнадійна.

Кет змусила себе затулити рота. Після того, що він їй розповів, дівчина пригадала оповідь про капелюшника, який наклав на себе руки багато років тому. Напевно, Кеп був тоді ще хлопчик. Однак, як і всі трагедії в Королівстві Чирвових Сердець, цю історію приховали й постаралися забути, принаймні більше ніколи про неї не говорили.

Кет ще сильніше збентежилася, коли згадала, що їй розповідав Джест. Вона вважала, що Кеп теж із країни Шахів, але як можна бути одночасно і із Шахів, і з Королівства Сердець?

— Ви розкриєте мені цю таємницю? — запитала вона.

Здавалося, що він приголомшений таким проханням.

— Хіба не знаєте, що розкрита таємниця перестає бути таємницею?

— Я про це здогадувалася.

У неї промайнула думка, що, може, таємниці взагалі немає і те, що він переконує себе в її існуванні, свідчить про спадкове божевілля.

Може, він уже збожеволів? Вона уважно роздивлялася Кепа з новою цікавістю. Він не здавався божевільним. Принаймні не більше, ніж будь-хто з тих, кого вона знала. Не більше, ніж вона сама.

Вони всі були трохи божевільні, як говорити відверто.

— Що ж, — сказала вона, намагаючись знову налаштуватися на нормальну розмову, — я рада, що ваша крамниця процвітає. Бажаю вам усього найкращого.

— Бажання мають ціну, леді Пінкертон. Я дуже вам вдячний. — Він здійняв капелюха. — Сподіваюся, не буде надто зухвало з мого боку порадити вам надягти макарон під час конкурсу випічки. Гадаю, ви одна з учасниць.

— Так, власне.

— Гаразд.

Він нахилився ближче до неї.

— Ви коли-небудь помічали, яка суб’єктивна пристрасть? Її складно втілити в головному уборі. Натомість харизма універсальніша. Вважаю, що спромігся зробити щось справді надзвичайне. Хтось навіть скаже, що ви неперевершені в цьому капелюсі, як і делікатес, який надихнув мене створити його.

Він підморгнув, хоч Кет не зовсім зрозуміла, що це означало.

— Я не впевнена, що помітила, — зізналася вона.

Кеп знизав плечима.

— Запевняю вас, що всі все помітять.

Його промову обірвав звук сурми, що долинув із берега, нагадавши Кет, що це все-таки сімейне свято і вона має виконувати відведену їй роль доньки Маркіза.

Тривога знову повернулася, збільшившись удесятеро.

— Пробачте, але мушу йти танцювати омарову кадриль.

— А, так, звісно.

Кеп помахав рукою в повітрі.

— Обов’язки важким тягарем лежать на плечах шляхетних осіб.

Кет не знала, насміхається він із неї чи ні.

— Важчим, ніж можете собі уявити. Ще раз дякую за подарунок.

— А під час танців ви теж будете в ньому? Упевнений, що будете в центрі уваги, а увага не завадить жодному бізнесменові.

Кет щільніше насунула капелюх на голову.

— Кепе, гадаю, що взагалі ніколи його не зніму.

Він вклонився.

— Тоді ідіть. І якщо побачите Його Величність, будь ласка, передайте йому мої вітання.

Вона зупинилася на півдорозі до дверей.

— Його Величність?

Фіалкові очі Кепа зблиснули.

— Короля Чирвових Сердець, моя люба. Я думав, ви знайомі, але ви так здивувалися, що я, схоже, помилився.

Він молитовно склав руки.

— У будь-якому разі, найімовірніше, ваш шлях перетнеться з його швидше, ніж мій, і я не був би проти, якби добра згадка про мене дійшла до вух нашого суверена.

Його посмішка стала насмішкуватою.

— Зрештою, я амбітна людина, леді Пінкертон.

РОЗДІЛ 26

ДЕНЬ ПОТЕПЛІШАВ, і гості фестивалю почали спускатися на берег ближче до пінистих хвиль та скупчень скель. Кет розуміла, що вже спізнилася на церемонію відкриття, і намагалася проскочити між височенними мушлями рапанів, які стояли на вологому березі, та натовпом, що рухався до моря, лишивши позаду барвисті намети з тріпотливими прапорцями.

Вона помітила, що багато гостей вбрані у вироби Кепа. Їх було добре видно в натовпі: вони виділялися елегантними обрисами й химерними прикрасами. Вона згадала розповідь Мері Енн про те, якими модними стають його капелюхи і як була не готова в це повірити. Тоді їй здавалося, що Дивовижна Крамниця — це її відкриття, її особистий спогад, але чутки про неї швидко ширилися серед модників і модниць Королівства.

На помості, збудованому в центральній частині пляжу, стояв її батько, Маркіз. Він уже встиг розповісти половину історії про те, як виник Фестиваль мушель. Кетрін дуже любила цю історію, а ще більше їй подобалося те, як її оповідав батько. Дівчині стало сумно, що вона не почула її від самого початку.

Ця легенда стверджувала, що, коли її прапрабабуся була молодою й бідною красунею, вона одного разу привела танцювальну трупу черепах та омарів до тронної зали тодішніх Короля й Королеви Чирвових Сердець. Під наглядом дівчини ці створіння виконали незграбний і смішний балет, але завдяки оповіді, якою вона супроводжувала цей танець, вдалося перетворити його на незабутнє видовище. У балеті йшлося про омара та черепаху, які покохали одне одного, хоч не могли бути разом. Вони подолали численні випробування й перешкоди й, нарешті, здобули довічну любов і радість.

Бабуся розповідала цю історію так щиро й зворушливо, що під кінець балету Король із Королевою розчулилися до сліз. Вони так сильно плакали, що тронну залу затопило, потік хлинув зі скель, і так виникла Бухта Скельних Мушель.

На радощах Королева дарувала дівчині маєток і титул Маркізи.

Відтоді оповідальний дар передавали від покоління до покоління тих, хто зростав у маєтку Бухти Скельних Мушель, розважаючи численних королів і королев, що сиділи на троні в Королівстві Чирвових Сердець. Батько Кет не був винятком. У дитинстві Кет він щовечора перед сном розповідав їй різні історії. Це були історії про далекі краї, казкових істот, небезпечні пригоди зі щасливим кінцем. Підростаючи, Кетрін намагалася навчитися батькового мистецтва. Спочатку тренувалася на ляльках, на подружжі Равликів у саду й на Чеширі. Дівчинка була впевнена, що стане чудовою оповідачкою, як усі її предки до неї.

Коли Кетрін уперше розповіла батькові одну зі своїх історій, він розплакався. Не тому, що її оповідь була така зворушлива, а тому, що Кет надто жахливо її переказувала.

Біль від батькового розчарування переслідував її аж два роки, поки одного ранку Кетрін випадково не потрапила на кухню й не побачила, як їхня кухарка готує пиріг із солодкою картоплею. Тоді Кет і відкрила своє справжнє захоплення.

— …історія Маркізи Пінкертон, земля їй пухом чи то пак шматком торта, — промовляв зі сцени батько, і його голос розносився над берегом, перекриваючи шум хвиль і викликаючи захват у публіки, — почала ширитися королівством. І люди, і живі істоти приходили звідусіль, щоб послухати розповідь Маркізи про черепаху та омара. Про їхні таємні стосунки. Про їхній неможливий союз. Про кохання, яке стало початком ери миру між усіма мешканцями суші та моря.

Кетрін озирнулася навколо, не дивуючись, що бачить сльози на очах тих, хто стояв поряд. Вона сама так часто плакала над цією історією в дитинстві, що іноді розчулювалася від самого слова «омар».

Однак не сьогодні. Сьогодні це слово означало, що наближається перший танець. Її тривога посилилася.

— Народу прибувало щораз більше, і тоді серед усіх тих, хто вже почув сумну й дивовижну розповідь Маркізи, запанували єдність та гармонія, а ті, хто отаборився в Бухті Скельних Мушель, почали влаштовувати нічні святкування. Вони співали, і танцювали, і веселилися, і розпалювали багаття, і так щоночі! Люди ділилися одні з одними їжею та спогадами, і між усіма царили дружба і приязнь.

Кет почула, як поряд хтось схлипнув, і озирнулася. Вона стрепенулася, упізнавши Черепашка, з яким познайомилася на чаюванні в Кепа. На ньому був той самий котелок, що й тоді, прикрашений зеленою атласною стрічкою. З очей Черепашка котилися сльози.

Кет дістала із сумочки носовичок і простягнула бідному звірятку; він подякував і втягнув голову назад у панцир, лишивши капелюх зверху. Невдовзі з панцира почулося гучне сякання.

Їй захотілося нахилитися до Черепашка й пошепки сказати, як вона рада, що з ним усе гаразд, рада, що він добіг до Роздоріжжя тієї ночі, коли на них напав Жербельковт, але Черепашко вже був такий засмучений, що Кет вирішила не нагадувати йому про ті жахіття.

— Минали роки, — вів далі батько, — і Маркізі спало на думку віддати шану тим, хто збирався на березі Бухти Скельних Мушель. Вона призначила день для святкування, день, коли всі мешканці Королівства Чирвових Сердець приходитимуть на морське узбережжя, щоб згадати про кохання двох таких несхожих створінь і про щастя, яке це кохання принесло країні.

Батько закінчив, публіка зааплодувала.

Черепашко знову висунувся з панцира і спробував віддати Кет її носовичок, але дівчина всміхнулася й запропонувала йому залишити носовичок собі, якщо знову йому знадобиться.

Кет набралася сміливості, щоб витримати те, що чекало попереду. У горлі пересохло так, ніби вона з’їла жменю піску. Зробила кілька вдихів і видихів, щоб утамувати хвилювання.

— Отже, омарову кадриль [20], наш перший сьогоднішній танець, відкриває моя любов і радість — моя кохана донька Кетрін. Прошу любити й жалувати.

Кет вийшла з натовпу. Усі навколо щось збуджено лопотіли, але вона намагалася не дивитися на обличчя тих, повз кого проходила. Коли вона зійшла на дерев’яну сцену, батько здійняв руки, закликаючи всіх до тиші.

— Прошу звільнити берег, щоб почати танці! Прошу всіх учасників зайняти свої місця!

Глядачі відступили, пропускаючи танцюристів, хоч більшості морських створінь не потрібні були зайві нагадування, коли вони поспішали туди, де мали бути. Оркестр теж уже розмістився під скелями. Залишалося тільки прибрати медуз, з чим за лічені секунди впоралася бригада моржів із лопатами в руках.

Кетрін дуже любила фестиваль і легенду про нього, але саме цю традицію терпіти не могла. Мати переклала цей обов’язок на Кетрін, коли їй було одинадцять років, і тепер, як і щороку, вона та її партнер будуть єдиними людьми, які танцюватимуть серед тюленів, крабів і дельфінів.

Кетрін не цуралася танців, але ненавиділа бути першою, коли всі на неї дивляться, коли її оцінюють. Дівчина завжди була впевнена, що під час будь-якого па будь-якої миті може виставити себе дурепою. Вона досі пам’ятала, як зводило живіт, коли виступала на фестивалі вперше. Як у неї, попри холод, спітніли долоні.

З кожним роком ставало щораз гірше, особливо коли вона почала дорослішати й мусила танцювати з імовірними претендентами на її руку, а не з милими старими придворними, які сміялися до неї, як добрі дідусі, кружляючи в танці.

На березі лишалося кілька медуз, коли вона відчула легкий дотик чиїхось пальців на зап’ясті.

Кет підскочила й обернулася, але Джест уже відступив. Він зосереджено натягав на руки чорні рукавички, ніби не помічаючи її.

— Добрий день, леді Пінкертон, — сказав він підкреслено невимушено.

Джест був у звичному вбранні, а на щоці під насурмленими очима виднілося намальоване чорне серце, як сльоза. Якби не ледь помітний рум’янець на обличчі, вона подумала б, що дотик лише примарився, але Кет знала, що це не так. По всій її руці ще досі бігали мурашки.

— Добрий день, пане Блазню, — сказала Кетрін, і в неї раптом перехопило дух.

Куточки його вуст здригнулися, він зустрівся з нею поглядом, а потім перевів очі на капелюх-макарон.

— Я так розумію, що ви вже зустрічалися з Кепом сьогодні.

Вона простягнула руку і ще раз помацала капелюх. Кетрін дедалі більше подобалося, який він легкий і м’який і як прилягає їй до голови.

— Він дуже кмітливий.

— Йому, безумовно, подобається так вважати.

Джест раптом ковтнув повітря, і вона помітила тривогу в його очах, поки блазень досі дивився на капелюх.

— Кеп сказав вам, що він робить?

— Капелюх? Я не певна, що він має щось робити.

Кетрін схилила голову набік, але капелюх щільно прилягав до її голови й не зсунувся з місця.

— Хіба що навчите мене фокуса з Білим Кроликом…

Він похитав головою, але ледве помітно.

— Усі витвори Кепа незвичайні. А ви…

Він вагався.

Кет підвела брови й дивилася, як рухається адамове яблуко на його шиї.

— Сьогодні ви здаєтеся такою…

Вона склала руки на спідниці перед собою й терпляче чекала. Бачила, що він намагається стриматися, щоб не сказати зайвого. Нарешті Джест промовив:

— Просто на вас приємно дивитися, от і все, леді Пінкертон.

Він кивнув головою кудись убік через плече Кет, виказуючи розчарування на обличчі.

— І немає сумніву, що ваш кавалер також це скаже.

— Мій ка… а, ну так.

Кет спочатку почула Короля, який голосно заливався сміхом, перекриваючи гомін юрби, і до неї повернулося відчуття тривоги. Дівчина обернулася й побачила, що Король Чирвових Сердець, підстрибуючи, прямує через піщаний пляж.

У неї швидше закалатало серце. Вона не бачила Короля, відколи він запропонував офіційно зустрічатися. Їй хотілося розвернутися і втекти, але Король уже помітив її, заметушився й поспішно видерся на сцену.

— Доброго дня найпрекраснішій, найприємнішій і най… най…

— Найприблизнішій? — підказав Джест.

— Найприблизнішій дамі країни!

Король на мить замовк, не зовсім упевнений, чи цілком доречний такий опис.

Кет холодно подивилася на Блазня. Він усміхнувся.

Король швидко подолав усі сумніви.

— Мушу зазначити, що на вас сьогодні дуже гарний капелюшок, леді Пінкертон. Власне, вас просто хочеться з’їсти, моя солоденька!

Його обличчя сяяло грайливим рум’янцем, і в Кетрін в голові знову закрутилися всі бридкі віршовані рядки, які він надіслав за останній тиждень.

Вона зробила реверанс і спробувала відчути задоволення.

— Ви надто добрі, Ваша Величносте. Вам подобається фестиваль?

— Дуже!

Він пританцьовував на місці, а обличчя його було сповнене радісного передчуття.

— Тут дуже, дуже весело. Гадаю, це саме те, що зараз потрібно королівству.

Кетрін трохи нахилила голову.

— Гаразд, коли можна хоч трохи розважитися в такі скрутні часи. Авжеж ви чули, що напади Жербельковта не припиняються.

Вона затремтіла, згадавши про іграшкового поні на гарбузових грядках.

— А його остання жертва, хоробрий Лев…

Король здійняв руки й позадкував від Кетрін, ніби це вона була якимось чудовиськом.

— Будь ласка, благаю, не будемо про це. У мене сверблячка починається щоразу, коли згадую цю жахливу істоту.

Король відігнув комір плаща й показав висип, який щойно з’явився на його шиї.

Кет насупилася.

— Але ж ви вдаєтеся до якихось дій, правда? Може, варто було б найняти лицаря або іншого переможця чудовиськ. У старих розповідях завжди знаходився сміливець, готовий убити Жербельковта, і, судячи з балад, про це написаних, йому це зазвичай добре вдавалося. Тобто для Жербельковта не добре, але якщо взяти до уваги…

— Дивіться, дивіться! — Заплескав у долоні Король. — Зараз почнеться омарова кадриль! Від самого ранку на неї чекаю!

Кет помовчала.

— Так, підозрюю, що ось-ось почнеться.

Король обливався потом і уникав дивитися їй в очі. Кет зрозуміла, що йому соромно, але це лише дратувало її. Дурний чи розумний, він був Король Чирвових Сердець. Він мав робити щось, щоб знешкодити Жербельковта, хіба ні?

Дівчина зітхнула.

— Ви дивитиметеся, як танцюють кадриль, чи не так, Ваша Величносте?

— Я не хотів би її пропустити, — сказав він, щасливий, що Кетрін більше не намагається говорити з ним про напади чудовиська, тож тепер можна дивитися на неї. Його очі блищали.

Вона позаздрила страусам, бо теж залюбки сховала б голову в пісок.

Вона мовчала, і на обличчі Короля з’явився майже благальний вираз.

— А ви вже… вибрали партнера? Для кадрилі?

Її охопило відчуття провини. Воно було важке, як наскрізь просякнута морською водою сукня. Кетрін увесь час стежила за Джестом краєм ока, спокуса запросити його до танцю була така сильна, як свіже ванільне морозиво в спекотний день, але вона із зусиллям відвернулася.

— Ще ні, Ваша Величносте.

Його очі знову просіяли.

На мить — лише на одну мить — Кетрін уявила, як підходить до Джеста й простягає йому руку, запрошуючи зробити їй честь і станцювати омарову кадриль.

Вона уявила збентежені обличчя батьків, здивований гомін юрби, упевнені руки Джеста на своїй талії і прикусила язика, щоб не розреготатися вголос.

— Ваша Величносте! Яке неймовірне задоволення бачити вас тут!

Її видіння вмить розсипалося на друзки: між нею та Королем втиснулася її мати.

Кет відсахнулася.

— Добрий день, леді Пінкертон!

Вони обмінялися обов’язковими вітаннями, причому мати опустилася в значно глибшому реверансі, ніж Кет. Кетрін уважно вивчала власні ноги, знаючи, що підвести очі — це все одно, що подивитися на Джеста, він вабив її до себе дедалі сильніше.

— Моя люба Кетрін, ми готові починати танці.

Вона пильно подивилася на збуджене, сповнене нетерпіння обличчя матері.

— Ти вже вибрала собі партнера, люба донечко?

Кет похитала головою.

— Ні, мамо. Ще ні.

— Що ж. — Мати пронизливо глянула на неї. — Тоді вибираймо швидше, правда? Навіщо змушувати всіх чекати?

Маркіза склала зціплені руки на поясі, а Кет глибше засунула стиснуті кулаки у кишені важкої вовняної спідниці. Мати пильно й безцеремонно дивилася на неї.

Кетрін вдихнула й зустріла погляд Короля. Він дивився на неї з такою надією, що дівчині стало майже боляче, і вона перевела погляд на Джеста.

На Джеста. Придворного блазня. Який, здається, сміється з неї.

Ну… не буквально, але він стиснув тремтячі уста, вочевидь ледве стримуючи сміх.

У неї здавило груди від обурення. Джест знав, що Король страшенно хоче, щоб вона його запросила. Знав, що Маркіза страшенно хоче, щоб Кет запросила Короля. А ще він знав, що Кет так само страшенно цього не хоче.

Їй знову здалося, що Блазня забавляє її відверта розгубленість.

Кет задерла підборіддя й обернулася до Короля, але відразу опустила голову, щоб піймати його погляд.

— Ваша Величносте, — сказала вона, — ви зробите мені велику честь, якщо будете моїм партнером в омаровій кадрилі.

Король зойкнув.

— Так, так, я буду дуже радий, леді Кетрін. Мушу сказати, я дуже люблю кадриль!

Вона відчула полегкість від свого рішення, хай яке воно було, і взяла Короля під руку.

Не встигла зійти з помосту, як Джест витягнув до неї шию й прошепотів на вухо:

— У нього добрі наміри, леді Пінкертон.

Вона дивилася на нього досить довго, щоб помітити, що Джест більше не був ані веселий, ані самовпевнений. Цієї миті він здавався вразливим, навіть розчарованим, хоч і намагався всміхатися. Намагався підбадьорити її.

— Приємної кадрилі, — сказав він, злегка вклонившись і піднявши капелюха.

У неї всередині все обірвалося.

Вона знову вибрала Короля. Це її вибір. Може, вона не відразу зрозуміла, але це так.

Цього не можна змінити, але…

— А я не танцюватиму омарову кадриль, — прошепотіла вона у відповідь. — Буду в таємній морській печері. Пам’ятаєш?

Його очі проясніли, але Кет відвернулася, не встигнувши переконатися, що він не забув про свою обіцянку. Про слова, які він прошепотів, стоячи в її кімнаті після тієї неможливої ночі.

Вона танцюватиме омарову кадриль. Він жонглюватиме мушлями. І весь час вони уявлятимуть, що ховаються в таємній морській печері, не цікавлячись ніким, крім них самих.

Вона була впевнена, що весь світ зараз помітить пристрасний вираз на її обличчі, але світ зосередився на її руці у вигині королівського ліктя.

Вони порівнялися з морськими створіннями, що вишикувалися у два ряди, кожне в парі з омаром. Король був надто збуджений і не помічав, яка Кетрін розсіяна й неуважна.

Що сталося б, якби замість Короля вона запросила до танцю Джеста?

Що сталося б, якби вона вибрала його?

Чи був би такий вибір справді поза цариною можливого або їй просто так здавалося, бо такий вибір ніколи досі не виникав?

Коли почали танцювати, Кетрін рухалася механічно, як маріонетка, її тіло виконувало всі па незалежно від неї. Вони то йшли вперед, то відступали. Її спідниця обвивалася навколо ніг. Підбори грузнули в піску. У Короля були вологі долоні, вітер обпікав їй щоки, омарів навколо них час від часу відносило до моря, і їхні партнери мусили пірнати за ними у воду. Усі сміялися, плескалися, крутили сальто в такт з музикою. Навіть король, захопившись, кинувся у прибій, занурившись у воду по литки. Сміючись, він обернувся до неї.

Лише Кетрін стояла одна над хвилями із застиглою усмішкою. Подумки вона була десь далеко в морській печері, а Джест усміхався до неї, і на його щоках з’являлися ямочки. Він манив її до себе, і вона йшла.

У цю мить Кетрін знала, що піде до нього, якщо Джест тільки попросить. Вона буде з ним, якщо він захоче.

— О ні, — прошепотіла вона, і її усмішка розтанула й зникла перед незаперечною, неминучою, неможливою правдою.

Вона закохалася.

РОЗДІЛ 27

ГОСТІ ШАЛЕНО ЗААПЛОДУВАЛИ, коли Кет поклала долоню на руку Короля, і вони разом пішли вздовж берега. Король увесь промокнув, за підбори його черевиків зачепився пучок водоростей, і він так радів, ніби це був не фестиваль, а день ненародження, влаштований сюрпризом на його честь.

Натомість у Кет плуталися думки, і вона намагалася не зводити очей з білих скель, що нависли над берегом, аби не піддатися спокусі відшукати Джеста в юрбі. Кет була впевнена, що він зрозуміє все, про що вона думає, щойно побачить.

Оркестр заграв вальс, і Кетрін зрозуміла, що Король набирається сміливості, щоб запросити її до наступного танцю, тому вона гаряче подякувала за кадриль і зникла в натовпі, перш ніж він встиг дібрати слова.

Гості навколо неї почали шикуватися парами, готуючись до наступного танцю. Кет уникала чужих поглядів, бо не хотіла розмов або запрошень, метушні й порожньої балаканини, які триватимуть до кінця свята, поки всі не розійдуться. Кет боялася, що її застане темрява, коли королівством блукає чудовисько, шукаючи здобич.

Її думки перервав звук її власного імені, що раптом зазвучало у вухах. На Кет насувався натовп гостей. Жінки обговорювали чутки про її заручини з Королем, чоловіки цікавилися, чи лишилося місце в її бальній книжці, й відразу відступали, жартома вдаючи, що не хочуть образити Короля. Чиїсь руки торкалися рукавів її сукні, перед її обличчям пропливали усмішки, незгірші за Чеширову.

— Леді Кетрін, як чудово ви танцювали кадриль.

— Ви тепер у фаворі в Короля, чи не так, леді Кетрін?

— Ви були така гарна на сцені — просто царствена.

— Кетрін…

Опустивши голову, Кет намагалася проштовхнутися крізь скупчення гостей, благаючи, щоб її пропустили. Думки кружляли й стрибали в її голові, а юрба дедалі щільнішала, звідусіль линули привітання, компліменти та схвальні вигуки. Сяяли усмішки незнайомців, які не бачили її розпачу, а лише гарненьке личко, гарненький одяг, гарне життя…

Раптом з-під ніг здійнялася хмара білого диму, навколо залунали перелякані крики та зойки. Кетрін застигла на місці. За мить дим став таким густим, що вона не бачила власних простертих рук.

Потім відчула, що тримає чиюсь руку в рукавичці, їхні пальці сплелися, і її понесло вперед. Джест.

Вона підкорилася йому без вагань, збентежена натиском тіл розгублених гостей.

Дим розсіювався мірою того, як вони наближалися до гряди пощерблених білих каменів, де вузька стежка вела вздовж моря до ніші, що ховалася під скелями. Джест обернувся, прагнучи впевнитися, що з нею все гаразд, і повів її за стіну розкиданих уздовж берега валунів. Їхні поверхні виблискували вкрапленнями кварцу.

Це місце не було таке відлюдне, як морська печера, але тут було спокійно, і вони принаймні на деякий час лишилися на самоті. Кетрін захекалася і розгарячилася від бігу, але в затінку було затишно, і вона вже почала дихати рівніше.

— З вами все гаразд? — запитав Джест, узявши її за руку й дивлячись на неї з тією самою тривогою, як коли вона опритомніла в саду.

Вона кивнула.

— Уже краще, дякую.

— Я думав, що ви знову зомлієте. Ви щось їли сьогодні?

Вона проковтнула слину.

— Т-так. М’ясний пиріг. Уранці, коли щойно приїхала.

Він усміхнувся.

— Прекрасний вибір.

Попередні кілька хвилин збігли, минули, і от Кет знову стояла у прибої, дивилася на море і з несподіваною очевидністю усвідомлювала, що її серце тепер належить цьому фіґляру.

Вона вихопила в нього руку і, відвернувшись, подивилася крізь пролом у скелях. Дим на березі швидко розсіювався, залишаючи тільки тоненький серпанок над ошелешеними глядачами. Однак оркестр і далі грав, і загальна розгубленість уже поступалася місцем наступному танцю.

Джест поправив локон на її плечі.

— Ви не любите танцювати?

Кет заплющила очі. Його пальці затрималися на її оголеній шиї, і дівчина насолоджувалася його дотиком.

— Усі не можуть бути видатними акторами й танцюристами.

— Але ви чудово танцюєте.

Джест стояв так близько, що, попри холодний вітер, Кет відчувала тепло його тіла.

— Поряд із вами навіть Король мав майже пристойний вигляд. Зрозуміло, чому він хоче, щоб ви стали його королевою.

У неї похололо в животі. У його тоні не було жалю. Кет не розуміла чому. Якби вони помінялися ролями, й Джест зустрічався з іншою дівчиною, це краяло б їй душу незгірше за ніж, яким ріжуть лимон.

Вона відступила від нього й розплющила очі, не відриваючи рук від блискучого білого каменю.

— Ви не повинні торкатися мене, — сказала Кет здавленим голосом під прискорений стукіт серця.

Джест притулився до каменя.

— Ви маєте рацію. Вибачте.

Вона не розуміла, чи він справді так думає, чи щирий із нею.

Вона тягнулася до нього всім серцем. Вона шкодувала, що відійшла так далеко від нього. Їй хотілося, щоб він пригорнув її до себе.

— Скажіть мені, пане Офіцере, ви з усіма дамами Королівства Шахів теж так поводилися?

— Яку саме поведінку маєте на увазі? Мої вишукані манери, мої чарівні дотепи, мій неповторний шарм…

— Я мала на увазі вашу рішучу налаштованість на те, щоб змусити мене червоніти з єдиною метою — щоб згодом посміятися з мене.

Він зблід, а потім зробив крок до неї. Кет чула, як скрипнули його шкіряні чоботи.

— Повірте, коли пізніше згадуватиму цю розмову, то не сміятимуся.

Кет опустила очі, вона вся тремтіла.

— Мені пора вертатися. Батьки хвилюватимуться.

Кет відвернулася.

— Зачекай.

Це було прохання, а не вимога, і вона лишилася. У її грудях жевріла безглузда надія.

— Звісно, я не маю права, але…

Ледь стримуючи сльози, вона обернулася до нього. Джест зняв рукавички й щосили стискав їх у кулаку. Вираз його обличчя був спокійний, але руки свідчили про протилежне.

— Король… — почав він, а Кет зіщулилася, радіючи, що, зосереджений на рукавичках, він не помітив цього. — Він має справжнє почуття до тебе. Гадаю, він щиро хоче зробити тебе щасливою.

Кет чекала продовження, але Джест мовчав, а отже, це все, що він хотів сказати.

— Ти хочеш сказати, що мені варто піти за нього?

— Ні, — сказав він, затнувшись. — Я кажу, що, якби ти пішла за нього, я зрозумів би. Я був би щасливий за тебе.

Вона стиснула кулаки.

— Як втішно, що хоча б один із нас був би щасливий.

Джест знову підвів на неї очі, насупившись.

— Щось трапилось там на березі, — сказав він, кидаючи рукавички на камінь. — Коли закінчилася кадриль, у тебе був такий вигляд, ніби ти побачила привида.

— Не знаю, про що ти.

Вона схрестила руки на грудях, наче захищаючись.

— Я беру участь у конкурсі на кращу випічку й принесла торт. Гадаю, я хвилююся.

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Не вірю.

— Що ти про це знаєш? Так, я можу нервуватися, якщо захочу.

Він знизав плечима.

— Ми обоє знаємо, що ти переможеш.

— Я не знаю цього напевно.

Кет випросталася.

— Гадаю, що виграю, так. Але це не те саме. До речі, щоб ти знав, це не такий уже комплімент із твого боку.

— Я не збирався робити тобі комплімент, але якщо хочеш, хай буде…

Його погляд потеплішав.

— Ти неперевершена в цьому кумедному капелюсі. Абсолютно, беззаперечно неперевершена. Я так розумію, що Кеп саме це ставив собі за мету, але він навряд знає, як добре йому це вдалося, інакше не дозволив би тобі покинути його крамницю в такому вбранні.

Джест помовчав і відкашлявся, ніяковіючи.

— Це те, що я весь час хотів тобі сказати.

Вона хмикнула, але серце билося прискорено.

— Ти здатний будь-кого довести до сказу.

— Ти не перша, від кого це чую.

Його несміливість вмить змінилася на дратівливу посмішку.

Вона щільніше стиснула руки, ніби досі захищаючись, але водночас наче намагаючись втриматися від того, щоб кинутися йому на груди.

— Ти поводишся так, ніби знаєш мене, але насправді це не так. Ти не знаєш, що мені подобається, ані чого я хочу, ані про що мрію.

— Ти про мене мрієш, якщо не помиляюся.

— Не треба було тобі про це розповідати.

Його очі зблиснули.

— А про тебе я знаю лише, що ти прокрадаєшся у спальні до дівчат посеред ночі й крадеш у них зав’язки від корсетів, коли вони непритомні, а ще, здається, хочеш, щоб я вийшла заміж за Короля, але водночас кажеш, що я неперевершена, і торкаєшся мене, коли не годиться. І весь час глузуєш з мене, а також виконуєш якесь секретне завдання Білої Королеви, але не маю жодного уявлення, що це означає, і не знаю, що правда, а що ілюзія, і… і мені треба вертатися.

Кет різко відвернулася від нього.

— Дякую, що врятував мене від юрби, але я справді мушу повертатися.

— Я теж весь час думаю про тебе, леді Пінкертон.

Вона не встигла зробити хоч крок, коли відчула, як ноги грузнуть у піску. Цього разу вона не наважилася обернутися. Та їй і не треба було. За мить він сам опинився перед нею, цього разу не торкнувшись, але стоячи досить близько, щоб зробити це, якщо захоче.

Він дивився на неї так, що всі її внутрішні гальма почали одне за одним руйнуватися. Та як він сміє набувати такого вигляду, ніби хвилюється або боїться, коли це в неї серце вискакує з грудей?

— Я цього не говорила, — прошепотіла вона.

— Я знаю, але надіюся, що ти це мала на думці.

Він облизнув губи — легким, але безжальним рухом, від якого в неї теж затремтіли вуста.

— Я весь час думаю про тебе, леді Пінкертон з Бухти Скельних Мушель. Я намагався припинити, але марно. Ти зачарувала мене, відколи побачив тебе в тій червоній сукні, й не знаю, що з цим робити, крім як усіма доступними мені засобами пробувати причарувати й тебе.

У скелях свистів вітер, на березі тихо плескалися хвилі, а Кетрін не знала, що сказати.

Він опустив очі долу, і Кет спромоглася хоч вдихнути ковток повітря.

Джест доторкнувся до скроні й ніби здивувався, натрапивши на свій крисатий капелюх; хлопець зірвав його з голови, дзвіночки забриніли; його волосся було скуйовджене і сплутане, а сам він дивився вбік майже боязко, хоча їй було це складно збагнути.

Джест був водночас і боязкий, і нахабний, він і чарував, і бісив, а Кетрін дедалі більше закохувалася.

— Його Величність постійно питає в мене порад.

Джест знову підвів очі зі стражденним виразом.

— Здається, він вважає мене за знавця того, як із тобою поводитися. Що говорити, які подарунки надсилати.

Він помовчав, вагаючись.

— Звісно, я допомагаю йому, тому що… мушу. Однак часом уявляю, що це я, а не він. Я раджу йому робити те, що зробив би сам, якби був… гідний тебе.

У неї калатало серце.

— Ти хочеш сказати, якби ти був шляхетний пан.

— Я хочу сказати…

Він спробував усміхнутися, але його очі залишилися серйозними.

— Я думав про твої слова, що таких ночей, як… у ніч чаювання, більше не мусить бути. І ти маєш рацію. Страшним нахабством із мого боку було отак виманити тебе з дому, і я розумію, як це могло тобі нашкодити. Не лише через Жербельковта, але і… твоїй репутації, стосункам із Королем, а також… я повівся як егоїст.

— Не приписуй собі всі заслуги.

У голосі не було стільки запалу, як вона хотіла б.

— Це також було й моє рішення.

— Згоден.

Кет так хотілося простягнути до нього руку, доторкнутися до нього, що аж свербіли пальці. Однак вона стрималася.

— Присягаюся, я не легковажна. Я не хочу зустрічатися з Королем. Просто…

Вона сумно засміялася.

— Я не знала, що буде так важко, але як відмовити королю? Не кажучи вже про моїх батьків. Мою матір. Ах… — Вона тяжко зітхнула. — Вона так цього хоче. Вона з таким задоволенням говорить про мої стосунки з Королем, що мені страшно навіть подумати, як вона буде розчарована.

Кет поморщилася й провела руками по скуйовдженому волоссю, заклавши його за вуха.

Те, що подумають і відчують її батьки, якщо вона відмовить Королю, не можна буде назвати розчаруванням, особливо коли Кет ще й скаже їм, що натомість закохалася в придворного блазня.

— Я хочу, щоб вони пишалися мною, — сказала дівчина, — але в нас такі різні погляди на те, яким має бути моє майбутнє. Таке відчуття… що якби я достатньо любила їх, то, напевно, навчилася б любити й Короля. Принаймні так вважає моя мати. Вона вирішила б, що я не здатна виконати найпростіший з обов'язків — бути слухняною донькою й одружитися з Королем, щоб вони могли пишатися мною.

— Ти говориш так, ніби кохання роздають як призи на святі. Напевно, вони просто хочуть, щоб ти була щаслива.

— Авжеж вони хочуть, щоб я була щаслива. Просто вони думають, що я буду щаслива з Королем, а я знаю, що вони помиляються. І ніколи не зможу бути з ним щаслива. Саме тому…

Кет випростала плечі.

— …коли він попросить моєї руки, я… я відмовлю. Повір мені.

Він довго, дуже довго дивився на неї, а потім сказав:

— Я вірю, що ти в це віриш.

Кет насупилася. Не таку відповідь вона хотіла б почути, але розуміла його. Досі вона майже нічого не зробила, щоб відмовити Королю в його домаганнях.

— Я знаю, коли подарунки й вірші від тебе, а не від нього.

Він криво всміхнувся.

— Сподіваюся, що це так.

Кет відвела очі.

— Джесте…

— Леді Пінкертон.

Вона схвильовано мовчала, не в змозі знайти слова, які хотіла сказати. Не певна, що має відвагу взагалі щось сказати, прикусила губу.

Він підступив ближче.

— Я розумію, як багато Король може запропонувати тобі і як мало проти нього маю я. Зрозумію, якщо погодишся на шлюб із ним.

— Джесте…

— Справді. Він найкращий кандидат у всьому.

— Та не в усьому.

— Будь ласка, не давай мені марної надії.

Його голос урвався, і Кет знову подивилася йому в очі. Серце шалено калатало.

— Я не можу змагатися з королем і не буду змагатися з людиною, яка дала мені роботу та місце при дворі, хоч і не мала в цьому потреби. Я не хочу робити твій вибір складнішим, ніж він уже є. Король — добра людина. Гадаю, він зробить усе, щоб бути хорошим чоловіком.

У Кетрін пересохло в роті. У грудях ніби щось зламалося, ніби там усе ось-ось розірветься на шматки.

— Але, — сказав він лагідно й тихо, — якщо ти вирішиш йому відмовити…

Кет кліпнула, щоб розігнати імлу в очах.

— …тоді сподіваюся, що не вчиню нікому образи, якщо…

Джест вагався. Його тіло знову напружилося, обличчя раптом стало розгубленим.

— …відвідаю тебе з візитом. Або… твого батька.

— Мого батька, — прошепотіла вона.

— Гадаєш… чи є бодай якась надія, що він дозволить тобі зустрічатися зі мною? Я лише бідний блазень, але мої наміри чесні та щирі.

У неї стислося серце. Від прихованої надії в його голосі. Від благання в його очах. Від усіх згадок про те, як мати штовхала її в обійми Короля.

— Я не знаю, — сказала вона. — Офіцер — це високий титул у країні Шахів?

Він стиснув губи, обдумуючи запитання.

— Власне, — сказав він, — це титул, рівний із маркізом.

Вона випросталася, здивована його відповіддю.

Подумати тільки, а її батьки авжеж вважають його лише безрідним блазнем!

— Однак, — сказав Джек, напевне, побачивши забагато надії в її обличчі, — ми не в країні Шахів.

— Так, я знаю. Якщо попросиш дозволу зустрічатися зі мною, мої батьки… ну… вони, мабуть…

— Вжахнуться? — припустив він. — Образяться? Здивуються, що хтось на кшталт мене сміє думати, що вони погодяться на такі стосунки між ним і їхньою донькою?

Вона уривчасто вдихнула.

— Так. Усе разом.

Між ними знову запанувало мовчання. Вона боялася дивитися йому в очі, бо якби подивилася, то могла б сказати неправду. Вона могла б сказати йому, що насправді її батьки можуть погодитися на їхні зустрічі. Є надія на те, що вони поставляться до нього прихильно.

Навіть гірше — вона могла сказати, ніби для неї все це не має значення, але вона знала, що насправді має.

Джест зітхнув.

— Я так і думав. Гадаю, мені доведеться знайти інший спосіб зробити неможливе можливим.

Він засміявся вельми непереконливо.

— Я, мабуть, візьму участь у наступному змаганні з поїдання гарбузів, щоб Король посвятив мене в лицарі.

У неї сіпнулася щока.

— Побажаю вам удачі в такій благородній справі, пане Джесте.

— Щиро сподіваюся, що ви справді так думаєте, міледі.

РОЗДІЛ 28

НЕРВИ В КЕТ БУЛИ НАТЯГНУТІ, ЯК струни, поки вона прямувала назад повз ряди тріпотливих наметів. Її вже не цікавили ані ярмаркова їжа, ані гарненькі цяцьки. У її думках панував Джест і те, що сама вона боягузка. Невже вона так боїться засмутити батьків і Короля, що готова поступитися власним щастям заради їхнього задоволення?

— Кет! Ось ти де!

До неї бігла Мері Енн, стиснувши в кулаках чорну спідницю, її волосся вибилося з-під синьо-жовтого капелюшка. — Я тебе всюди шукаю!

— Що трапилося?

Кет озирнулася навколо й уперше помітила, що берег спорожнів.

— Поки що нічого. Однак конкурс уже десять хвилин як почався, і ось-ось прийде черга твого торта, але ти маєш бути присутня, якщо хочеш перемогти!

— Кон…? Ах так! Конкурс!

Мері Енн кинула на неї сердитий погляд.

— Ти що, забула?

— Ні, звісно, просто… я…

Мері Енн схопила її за руку.

— Сподіваюся, що це так. Я весь ранок тільки й думаю про ці двадцять крон, усе уявляю, що ми з ними зробимо, як відкриємо нашу пекарню.

Заспокоївшись, вона широко всміхнулася до Кет і показала на свій капелюшок.

— Я справді вважаю, що є щось особливе в цьому чепчику. А твій теж із Дивовижної Крамниці? Він чарівний.

— Ну так, він…

Кетрін замовкла, простягнувши руку до пухких крисів кумедного макарона. Вона раптом із подивом зрозуміла, що її мати, яка мусила б зробити доньці сцену через такий несмак, нічого не сказала. Навіть, здається, нічого не помітила.

Що там казав Кеп? Щось про втілення харизми в головних уборах, але що це означає?

Вона згадала, як на королівському чаюванні Марґарет Мірл була майже гарненька у своєму трояндовому бутоні. Подумала про те, як раптом почали розквітати мрії Мері Енн. Згадала й кухарський чепець, який зняла зі стіни в капелюшній крамниці, а Кеп зауважив, що він для несподіваних рішень, і за мить їй спало на думку запропонувати макарони як свідчення свого таланту.

Кет усміхнулася, радіючи дивовижному відкриттю.

Кеп торгував особливими, чарівними капелюхами.

Мері Енн втягнула Кет у намет, де були встановлені трибуни. Усі місця були зайняті, ще більше гостей скупчилося позаду. П’ять суддів сиділи на сцені за накритим тканиною столом: Король, Чирвовий Валет, Герцог Тусканський, пан Гусінь і Черепашко — той, кому Кет віддала носовичок. Перед кожним із них лежало по тістечку в блакитній глазурі з малиновими кришталиками цукру, і вони колупали їх виделками. Усі, за винятком Черепашка, на чиїй тарілці лишалися самі блакитні крихти. Більшість цукрових кристаликів прилипла до його випнутої верхньої губи.

Білий Кролик стояв на подіумі збоку від сцени. Щойно всі судді закінчили дегустацію тістечок, він заволав:

— А зараз судді виставлять оцінки дуже ягідним тістечкам, приготованим Товариством Лоз і Квітів!

На помості для учасників стояли три рослини в горщиках і тримали одна одну за листя.

— Ягоди добрі! — крикнув Король.

— Ягоди з’їли! — крикнув Черепашко.

— Можна було б притрусити зверху перцем, — зауважив Герцог, на що Кетрін кинула на Мері Енн недовірливий погляд, а та у відповідь прошепотіла одними губами:

— Перцем?!

Пан Гусінь витяг із рота кальян і пустив хмару диму через стіл. Інші судді ввічливо закашлялись і відсторонилися.

Джек, Валет, кинув виделку поряд із тістечком, скуштувавши лише один шматок.

— Гидота, — пробурчав він.

Квітки закивали одна до одної квітучими голівками, задоволені оцінками суддів. Троє лакеїв знесли їхні вазони з помосту, а інша група придворних винесла наступний десерт — нарізаний квадратними шматками неперевернутий ананасовий торт від леді Марґарет Мірл.

Марґарет зайняла місце на помості для учасників і розправила доволі широкі плечі. У Герцога, що сидів за суддівським столом, шкіра з ніжно-рожевої стала вогненно-червоною. Він спробував усміхнутися до Марґарет, оголивши випнуті ікла.

Марґарет презирливо пхикнула і з гордим виглядом відвернула підборіддя.

Герцог зіщулився.

Намагаючись угамувати тремтіння всередині, Кетрін оглянула юрбу й побачила батьків у передньому ряду. Ті й гадки не мали про її участь у змаганні, і Кетрін не знала, як вони до цього поставляться.

Позаду батьків сиділи Пітер Піт із дружиною, яка вже не була така бліда, як під час попередньої зустрічі з Кет, хоч її очі, як і досі, сяяли нездоровим блиском. Вона жадібно дивилася на шафу, де були виставлені десерти.

Кет відірвала від них погляд, поки не помітив сер Піт, сподіваючись, що він нічого не запідозрить через її гарбузовий торт. І чого б це? Він не єдиний, хто вирощує гарбузи в країні Чирвових Сердець. У нього немає підстав думати, що вона вкрала гарбуз із його ділянки.

Принаймні вона на це сподівалася.

Її погляд сковзнув далі й впав на Кепа. Він вештався в глибині намету, стрічка на його циліндрі тріпотіла на вітру з берега. Він помітив її й кивнув у її бік, натякаючи на капелюх-макарон. Але перш ніж вона встигла кивнути у відповідь, Кеп відвернувся, і вся його постава змінилася. Замість похмурої міни на обличчі з’явилася рідкісна для нього дружня усмішка. Потім поряд із ним виник Джест і стиснув йому плече, вітаючись.

У Кетрін тьохнуло серце, вона ще не отямилася після їхньої останньої розмови.

Білий Кролик прочистив горло, і Кетрін змусила себе зосередитися на тому, що відбувається на сцені.

— Що скажуть судді про витвір леді Марґарет?

— Ананасик приємний! — крикнув Король.

— І його вже з’їли! — крикнув Черепашко, зіскрібаючи з тарілки рештки торта.

— Було б краще, якби це був перевернутий торт, — сказав Джек, відкинувшись на спинку крісла і втупившись у стелю.

— Бути перевернутим зручно, — погодився пан Гусінь.

Він зняв пару капців і запхав босі підошви у свій шматок торта.

— Я сам чимало часу провів у перевернутому стані.

Герцог нервово відкашлявся, почухав вухо і сказав:

— Що ж… Гадаю, це було пречудово. Ідеальна кількість ананасів і… торт перевернутий саме так, як треба, я вважаю. Молодець, леді Мірл. Не можу уявити смачнішого десерту!

Кетрін закотила очі, але Марґарет ледве помітно всміхалася, поки йшла з помосту на своє місце.

— Наступний! — вигукнув Білий Кролик.

У повітрі з’явилася голова Чешира, і перед суддями поставили шматки пирога з тунцем. Кет з огидою сіпнулася й відвернулася. Знову прикипіла очима до Джеста.

Він спостерігав за нею з протилежного боку намету.

Вони обидва швидко відвели очі, й Кетрін сподівалася, що почервоніла не лише вона одна.

— Рибка фе… фе… феєрична, — сказав Король, затинаючись і позеленівши.

— Феєричну рибку з’їли! — крикнув Черепашко з-поза знову вже порожньої тарілки.

Решта троє суддів відмовилися пробувати творіння Чешира, і за кілька хвилин після того, як пиріг прибрали зі столу, він уже наминав його за сценою.

— Наступним, — сказав Кролик, — буде пряний гарбузовий торт від леді Кетрін Пінкертон із Бухти Скельних Мушель.

Пальці Мері Енн переплелися з її і міцно стиснулися.

— Ходімо, — сказала Кет і потягнула її за собою. — Ми переможемо разом.

Вони пройшли між рядами глядачів і зайняли місце перед сценою. На суддівський стіл винесли п’ять шматків торта. Кет ризикнула глянути на батьків: батько зацікавлено підвів густі брови, але мати вся почервоніла від такої ледве не зради. Кет боязко всміхнулася й подивилася на суддів. Король увесь сяяв, Черепашко також упізнав її, і його обличчя просвітліло.

— Дівчина з макаронами! — збуджено прошепотів він.

Кетрін привітала його, торкнувшись свого капелюха.

Черепашко нахилився до Валета, штовхнувши того своїм твердим панциром.

— Я вже пробував її випічку, — сказав він. — Вона дивовижна. А ще вона хоробра… така хоробра.

У Кет по тілу забігали мурашки. Найвиразнішим її спогадом про напад Жербельковта була трагічна загибель Лева, але дівчина також могла пишатися тим, що принаймні Черепашко залишився живий. Вона допомогла врятувати йому життя.

Джек чи то не помітив, як їй приємно, чи то йому було однаково, але він пирхнув. Його обличчя почервоніло, як помідор.

— Дивовижна — це перебільшення. Вона нормальна. Можливо. У гарні дні.

Він подивився на Кетрін та її капелюх і ще більше надувся.

— Не знаю, що такого всі в ній бачать, чи то смачні пироги, чи то невинні очі, як у лані, а може, неприродно блискуче волосся.

Він схрестив руки на грудях і задер ніс.

— Леді Пінкертон дуже переоцінюють, як на мене.

Пан Кролик прочистив горло.

— Прохання до суддів утриматися від упередженого ставлення до учасників.

Черепашко нахилив голову і запхав у рот перший шматок гарбузового торта, але Король і далі сяяв очима до Кетрін. Вона ніяково переминалася з ноги на ногу.

Поряд із ним Черепашко стогнав у солодкому екстазі, а котелок зсунувся йому на саму маківку голови. Інші судді взяли в руки виделки, коли Король раптом відштовхнув свій стілець і встав.

— Я не можу вважати себе неупередженим суддею, високоповажний пане Кролику, наш мудрий церемоніймейстере!

Його очі блищали, він ледве стримував радість.

У Кет усередині все опустилося. Вона замотала головою, але Король додав:

— Я дуже, дуже упереджений. Я сама упередженість! Адже цей гарбузовий торт, що стоїть перед нами, приготувала незрівнянна леді Кетрін Пінкертон, дівчина, що колись стане моєю нареченою!

Кет усю обдало холодом, ноги наче примерзли до помосту, на вустах застигла перелякана посмішка.

Король дивився на неї з незрозумілою гордістю.

— Отже, на будь-якому конкурсі, в якому вона бере участь, я завжди скажу: так! Вона мусить бути переможницею! Вона перемагає все і всіх, моє серденько, моя радість!

Кетрін відчувала, як у неї втупилися сотні очей, але вона наче скам’яніла, не в змозі відвести погляд від Короля.

Це був справжній кошмар.

— Ах, якою королевою ви будете, леді Пінкертон, майстрине випічки й господине мого серця! Ах, ах, запишіть це, хто-небудь! Джесте… а, от ти де! Запиши ці слова! Я включу їх у наступний вірш!

Король схопився за живіт, його розпирало від реготу.

Юрба сколихнулася. Намет наповнився перешіптуваннями. Кет відчувала, як несамовито радіє її мати. Вона уявляла, як із цього маленького свята на узбережжі рознесуться по всій країні плітки, наче круги на воді від кинутого у ставок камінчика.

Її охопив розпач.

Я ще не сказала «так», хотіла вона крикнути їм усім. Я ще не погодилася. Я не його наречена, хай там що він каже.

Кет розтулила рот, її трусило, вона хотіла протестувати. Цієї миті намет сколихнув крик.

РОЗДІЛ 29

КЕТРІН ЗАКРУТИЛА ГОЛОВОЮ, намагаючись зрозуміти, звідки цей крик, а навколо запанував суцільний безлад: було чути, як падають і ламаються стільці, як тупотять ноги й плескають крила, утікаючи від когось або від чогось…

Її погляд упав на Черепашка, чарівного, найзавзятішого із суддів. Він упав зі стільця під стіл, і, якби Джек, рятуючись, випадково не зачепився за скатертину й не зірвав її зі столу разом з усіма десертами, Кетрін його не побачила б. Однак тепер він опинився повністю на виду в переляканих глядачів. Черепашко перекинувся на спину, виставивши напоказ м’яке черевце, розмахуючи руками й ногами. Він стогнав хрипким від болю голосом і притискав ласти до живота, вилупивши перелякані очі.

Зі свого місця на помості для учасників Кетрін бачила, як Черепашко почав змінюватися. Спочатку в нього під шкірою з’явилися пузирі, які рухалися й здималися хвилями. Луска стала відпадати, а замість неї на всіх чотирьох кінцівках витягувалася нова шкіра. Крики перейшли в хрипле булькання, а голова почала перетворюватися на щось дивне. Щось страшне.

Кет притиснула руку до рота, щоб стримати нудоту. Хтось запропонував віднести Черепашка до моря, де його міг би оглянути один із лікарів-Осетрів [21], але ніхто не насмілювався доторкнутися до бідного створіння.

Жоден із гостей не відводив від Черепашка очей, поки судоми й корчі не почали потроху слабшати, а крики звелися до схлипів. Його голова ще сіпалася, і під нею утворилася калюжка сліз.

Однак голова більше не була головою черепахи.

Замість гострого носика й запалих очей з’явилася скорчена мордочка теляти з роздутими рожевими ніздрями і м’якою рудуватою шерсткою.

Панцир, черевце й верхні ласти Черепашка залишилися такими, як були, але нижні кінцівки тепер стали копитцями, а хвостик витягнувся й зігнувся, і на кінці в нього виріс пучок хутра. Хвіст теж перетворився на телячий.

— Це неможливо, — сказав хтось, і від цих слів у Кетрін по спині пішли мурашки.

Гості дивилися, роззявивши роти, хоча декого з дітей вдалося відвести якомога далі від жахливого видовища. Черепашко голосно плакав рясними сльозами, марно намагаючись перевернутися, і до Кетрін раптом дійшло, який він вразливий. Йому було соромно й боляче, і він не мав жодного уявлення, що з ним відбувається. Крізь ридання стали пробиватися слова:

— Що сталося? Що коїться зі мною? Що діється? Допоможіть мені, рятуйте, рятуйте…

Кетрін змусила себе розігнути ноги й кинулася вперед.

— Хто-небудь, допоможіть йому! — кричала вона, кидаючись на коліна, щоб заповзти під стіл. Вона нахилилася до Черепашка й поклала руку йому на ногу, трохи вище від новенького копитця. Нога була вкрита тоненьким шаром ніжної шерстки й мокра від поту.

— Усе буде добре, — прошепотіла вона.

Черепашко, ридаючи, бурмотів нісенітницю та ікав.

— Принаймні загалом добре. Сподіваюся. Ми зараз тебе перевернемо. Не рухайся.

Вона подивилася на ошелешених глядачів. Король був блідий і приголомшений, Валет кривився від огиди, Герцог здавався майже хворим, а Гусінь дивився на Черепашка як на несподіваний результат наукового експерименту. Білий Кролик зіскочив зі сцени й тепер зазирав рожевими очима через її край. Мері Енн зняла капелюшка — мабуть, розгубилася від того, що її мрії про конкурс випічки так швидко перетворилися на справжній кошмар.

— Допоможіть мені! — заволала Кет.

Ніхто не ворухнувся, але дещо інше раптом привернуло її увагу. З натовпу на неї гнівно дивилися двоє пронизливих очей. Обличчя Пітера Піта було перекошене від люті, з розтуленого рота вищирилися вискалені зуби. Він дивився прямо на неї.

Кет зіщулилася під його ненависним поглядом. Вона не відразу збагнула, чому її охопив жах, коли раптом глянула на суддівський стіл із п’ятьма тарілками на ньому.

На чотирьох із них лежали цілі шматки гарбузового торта, а на п’ятій самі крихти.

Почувся дзенькіт дзвіночків, веселий, майже глузливий, і юрба розступилася, пропускаючи вперед Джеста і Кепа.

Обидва здавалися так само приголомшеними, як і всі решта, але також і стурбованими; вони зійшли на сцену і встали навколішки поряд із бідним створінням, що билося в істериці.

— Усе гаразд, хлопче, — сказав Кеп.

Він підібрав котелок, який упав під час перетворення Черепашка, і засунув його собі під пахву. Потім поклав вільну руку бідоласі на панцир.

— А тепер заспокойся. Усе не так погано, як здається.

Однак його насуплені брови й стиснуті губи Джеста говорили протилежне. Черепашко все ридав і ридав.

Вони перевернули його назад на живіт, але ця поза вже не була для нього природна: з-під панцира стирчали копитця. Натомість, задихаючись і схлипуючи, Черепашко із зусиллям підвівся на хиткі тоненькі ніжки, його ласти сумно висіли спереду.

— Я черепаха, — рюмсав він, з огидою розглядаючи те, на що перетворився. — Я справжня черепаха. В-ви ж мені вірите, правда?

Кетрін затремтіла.

— Звісно, ти черепаха.

Однак це була неправда.

Бідолашна тваринка змінилася. Спотворилася. Кет не могла збагнути як, але він просто перед їхніми очима перетворився на Фальшивого Черепашка [22].

* * *

ФЕСТИВАЛЬ, ЯКИЙ ПОЧИНАВСЯ так піднесено й радісно, закінчився похмуро: у всіх у пам’яті залишилися схлипування Фальшивого Черепашка й водночас загроза нападу Жербельковта. Гуляння, які зазвичай тривали до глибокої ночі, завершилися ще до сутінків. Конкурс випічки перервався, частину десертів так і не скуштували й не оцінили, усі втратили як апетит, так і відчуття свята. Кет так і не наважилася запитати про приз.

Вона сіла в карету разом із батьками. У дорозі було нестерпно. Кетрін дивилася у вікно й знову бачила перед собою несамовите обличчя сера Піта. Вона відчувала провину, але не тому, що вкрала в нього гарбуз. Вона вважала себе відповідальною за те, що трапилося, але як таке могло статися?

Це був лише гарбузовий торт. Так, вона знала про цукерки, від яких людина зменшується у розмірі, й про гриби, від яких вона, навпаки, росте, але ніколи не чула, щоб щось лихе траплялося від гарбуза.

Тремтячими пальцями Кетрін стягнула з голови капелюх-макарон і поклала собі на коліна. Він більше не тішив її, як кілька годин тому.

Її батько зітхнув. Він зітхав увесь час, відколи вони поїхали з узбережжя.

— Його вже називають Фестивалем Фальшивих Мушель, — сказав він, коли карета повернула на під’їзну алею. — Глузують. Скоро й мене почнуть кликати Маркізом Фальшивих Мушель.

— Не роби з цього трагедію, — сказала мати. — Про цю катастрофу забудуть за кілька днів, ось побачиш.

Однак вона сама говорила невпевнено, і те, що в дорозі жодного разу не згадала Короля, наводило Кетрін на думку, що мати стурбована більше, ніж хоче показати.

Щорічні фестивалі були великим внеском їхньої родини в життя Королівства Чирвових Сердець: їхнє місце серед інших шляхетних родів певною мірою залежало від цього свята, воно було тим, що впродовж багатьох поколінь відрізняло їх від решти знаті.

Однак Кетрін лише мимохіть подумала про те, як усе це вплине на репутацію її сім’ї. Бо найбільше постраждав бідолашний Черепашко — нещасне, змучене створіння.

Щойно вони прибули додому, Кетрін одразу втекла на кухню. Вогонь у каміні давно згас, і вона далі куталася в шаль.

Поставила на стіл світильник, схопила стопку кулінарних книг і розклала їх перед собою. Почала гортати сторінки, проглядаючи назви страв, які протягом багатьох років готувала їхня кухарка.

На берегах було багато приміток: «Масло спочатку розтопити, бо воно решту інгредієнтів перемішає й зіб’є з пантелику» або «Помідори не тушкувати надто довго, бо вони стануть гіркими та образяться».

Нарешті знайшла рецепт, який шукала.

Фальшивий черепаховий суп [23].

Схилилася над потертими, заляпаними юшкою сторінками й стала читати.

Починати з фальшивої черепахи середнього розміру. Узяти гострий різницький ніж, відтяти телячу голову.

Фальшиві черепахи помирають повільно, тому пам'ятайте, що голова ще кілька хвилин мукатиме, а тіло намагатиметься відповзти. Коли тіло припинить рухатися, покласти його у великий казан з окропом. Під час варіння м'ясо відокремиться від панцира. Витягти фальшиву черепаху з води, зчистити шкіру і панцир, перш ніж…

Кетрін закрила книжку, її нудило.

Вона ніколи більше не їстиме фальшивий черепаховий суп.

На сходах почулися легкі кроки, Кет обернулась і побачила, що в кухню спускається Мері Енн з тюком брудних скатертин у руках.

Її волосся сплуталося, а під очима лягли темні круги від утоми.

Кет відштовхнула стілець і відкрила скриню для брудної білизни, що чекала прання.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Мері Енн застогнала:

— День був такий довгий, такий утомливий, навіть для мене.

Кет підсунула їй стілець.

— Люди говорили про бідолашного Черепашка після того, як ми пішли?

Мері Енн упала на стілець, зняла гарненький капелюшок і кинула його на стільницю.

— Усі тільки про це і говорять. Ніхто не може второпати, чому таке сталося. Знову й знову повторюють, який це був жах.

Вона зітхнула.

— Фальшива черепаха. Що могло до такого призвести?

Кет знову подумала про сера Піта. І про єдиний з’їдений шматок торта.

— Я не знаю, — сказала вона і почала збирати кулінарні книги. Замислившись, обернулася й побачила, що Мері Енн схилила голову собі на руки. Зазвичай її подруга була зразком працьовитості. Було дивно бачити, як її наздогнала втома.

— Чи буду я поганою людиною, якщо запитаю про те, хто виграв конкурс випічки?

— Будемо поганими людьми разом, — сонним голосом відповіла Мері Енн, ткнувшись носом собі в лікоть. — Мені самій цікаво, але я не наважилася запитати, хоч і бачила пана Кролика, коли ми розбирали трибуни.

Вона трохи підвела голову, щоб подивитися Кет в очі.

— Вони не завершили конкурс, тож не знаю, як вони можуть обрати переможця. Мабуть, приз повернуть до королівської скарбниці або передадуть на якесь інше свято.

— Я так і подумала.

Кет умостилася на другий стілець, шкодуючи, що не почала пекти хліб замість того, щоб шукати жахливі рецепти. Вимішування тіста заспокоїло б її.

Мері Енн заплющила очі.

— Кажуть, пан Гусінь ось-ось виїде зі своєї майстерні. Вже скоро…

Вона не закінчила, та в цьому й не було потреби. Невдовзі хтось інший займе їхню крамничку, якщо вони самі будуть до цього не готові.

— Гаразд, — прошепотіла Кет, набравшись сміливості. — Більше жодних зволікань. Маю попросити в батьків гроші або дозволу продати мій посаг. Іншого виходу немає.

— Ох, Кет.

Мері Енн знову зі стогоном відірвала голову від ліктя.

— Я обожнюю твій оптимізм, завжди ним захоплювалася, але вони скажуть «ні». Ти про це знаєш незгірше за мене.

У неї скривився рот; здавалося, що її думки блукають десь далеко, коли вона додала:

— У нас не буде пекарні без грошей, а грошей не буде без інвесторів, а хто вкладатиме гроші в бідну служницю й доньку маркіза? Мабуть, нам час визнати, що це не вдасться, подивитися правді в очі й скоритися нашій справжній долі.

Вона із зусиллям усміхнулася до Кетрін.

— Принаймні я й уявити не могла, що буду служницею королеви, так що все не так погано.

Заскреготавши зубами, Кет схопила блакитний капелюшок, натягла його на голову Мері Енн і швидко зав’язала жовту стрічку під її підборіддям.

— Ану припини говорити дурниці. Саме тепер настав час по-справжньому мріяти, Мері Енн. Я прямо зараз іду до батьків і вимагатиму, щоб вони зі мною поговорили, і мушу знати, що ти мене повністю підтримуєш. Ти хочеш відкрити зі мною пекарню чи ні?

Мері Енн розтулила рота, щоб відповісти, але завагалася, замислившись. Вона втягнула голову в плечі, на блакитні очі навернулися невиплакані сльози.

— Хочу, Кет. Головою розумію, що цього ніколи не станеться, але серце каже…

— Іноді тільки до серця й варто дослухатися.

Кет розправила плечі, готуючись.

— Хтозна? Може, вони будуть такі втомлені після фестивалю, що вже не матимуть сил, щоб сваритися.

— Твоя мати і без сил, щоб сваритися? Бажаю тобі удачі, Кетрін, чесно, але боюся, що на сьогодні ліміт неможливого вже вичерпаний.

РОЗДІЛ 30

МАРКІЗ І МАРКІЗА пили лікер у бібліотеці, коли Кетрін постукала у відчинені двері. Вони були так само втомлені, як і Мері Енн, та хоча Кет розуміла, що батьки весь день розважали гостей і спілкувалися, а зовсім не тяжко працювали, як Мері Енн та інші слуги, але однаково дуже їм співчувала.

Фестиваль мушель став випробуванням для всіх.

Попри песимізм Мері Енн, Кетрін сподівалася, що батьки будуть надто засмучені, щоб сперечатися з нею. Може, вони з більшим розумінням поставляться до її страшних і незрозумілих задумів після того, як щойно зруйнувалася багаторічна сімейна традиція.

І їй було совісно через такі надії.

— Уже йдеш спати? — запитав батько, побачивши її у дверному отворі. — Я тебе розумію, дитино. Підійди й поцілуй мене на ніч.

Кет примусила себе всміхнутися, підійшла до батька й поцілувала його в наморщене чоло.

— Власне, — сказала вона, відступаючи, — я думала, що у вас знайдеться хвилина, щоб поговорити.

Вона глянула на матір, що напівлежала на дивані.

На ній ще й досі була святкова сукня, на подолі якої висихав налиплий пісок.

— Я хочу поговорити з вами обома.

Мати підвела голову, раптом уже не така втомлена, сіла й усміхнулася.

— Ах, Кетрін. Авжеж ми дамо згоду, не треба так хвилюватися. Але сідай і розкажи нам усе. Нехай цей жахливий день завершиться радістю.

Кетрін широко розплющила очі, готова переповнитися неймовірним щастям, коли зрозуміла, що мати, звісно, говорить про Короля.

— Дякую, мамо, але я не…

Мати жестом вказала на порожній стілець напроти них.

— Не треба соромитися, люба. Ми з батьком чекали сімнадцять років на таку чудову новину, і зараз саме час для неї. Сподіваємося, що всі так радітимуть майбутньому весіллю, що забудуть про сьогоднішню неприємність.

Мати притиснула руку до чола, ніби щось пригадуючи, а потім її очі знову проясніли.

— Він попросив твоєї руки під час кадрилі? Ти здавалася такою щасливою. Навіть закоханою, якщо не помиляюся. Ах ти, мала пустунко, як тобі лише вдалося приховати від нас цю таємницю!

Кетрін міцно зціпила руки.

— Ти не зрозуміла, мамо. Король не просив моєї руки. Під час конкурсу він оголосив про заручини передчасно.

У неї сіпнулася повіка.

— Чесно кажучи, мене дратує те, що він був такий необережний, адже наші зустрічі — це приватна справа.

Мати насупилася.

— Значить, ти ще не заручена?

— Ні, не заручена.

Кет умостилася на краєчку камінного крісла, яке запропонувала їй мати.

Крильця по боках його спинки спробували обійняти її, але дівчина їх відштовхнула.

— Я хотіла поговорити з вами про дещо інше.

Мати досі мала спантеличений вигляд.

— Про дещо інше? Не про Короля?

— Боюся, що Король займає мої думки значно менше, ніж твої, мамо.

Мати остовпіла, і Кет стало соромно за свою зухвалість, але тут подав голос батько, і вона трохи заспокоїлася. Маркіз нахилився вперед, сховавши чарку з лікером у величезних долонях.

— Що ж, розповідай. Що в тебе на думці?

— Значить, так.

Вона сховала пальці у тканину спідниці, щоб не тремтіли.

— Ви знаєте, що сьогодні ми з Мері Енн подали торт на конкурс випічки. Гарбузовий торт, який судді пробували саме тоді, коли…

— Так, ми помітили, — сказала мати, примруживши очі. — Я розумію, що Королю подобаються твої солодощі, але коли до тебе вже нарешті дійде, що не годиться весь час проводити на кухні… або брати участь у конкурсах! Донька Маркіза, яка долучається до змагання на фестивалі, господарем якого є сам Маркіз! Тобі не спало на думку, який це матиме вигляд?

— Я хотіла перемогти, — сказала вона. — Я хотіла виграти гаманець із грошима, який був частиною головного призу.

Батько здивовано підвів густу брову.

— Навіщо? Якщо тобі потрібні гроші…

— Саме про це я й хотіла з вами поговорити. Мені справді потрібні гроші, тому що я… я хочу відкрити пекарню.

Кетрін замовкла, щоб перевести дух, потім заговорила спокійніше, зрозумівши, що починає нервуватися.

— Ми з Мері Енн хочемо відкрити пекарню.

Батьки дивилися на неї, роззявивши роти. Цього разу вони обоє втратили дар мови.

Вона через силу вела далі:

— Ми вже кілька років про це говоримо. Я знаю, що ви не вважаєте це достойним. На вашу думку, то просто смішне хобі, яке ви відверто не схвалюєте. Однак я дуже люблю пекти й знаю, що наша пекарня буде найкраща в королівстві. Мері Енн буде прекрасною партнеркою, вона вміє рахувати й має чудові задуми, як залучати клієнтів. Вона каже, що це називають маркетингом. До того ж незабаром звільняється одне приміщення на Головній вулиці. Це там, де зараз майстерня чоботаря. Воно належить Герцогові, але я впевнена, що зможу переконати його…

— Пекарня! — заволала мати, так, що Кет аж підскочила, гадаючи, чи не було все, що вона сказала, марною тратою слів. — Навіщо тобі відкривати пекарню? Ти будеш Королевою, Кетрін!

У Кет напружилися плечі: вона хвилювалася.

— Король ще не просив моєї руки, а я ще не погодилася піти за нього.

Мати пирснула сміхом, ляскаючи пальцями в повітрі. Вона вмить заспокоїлася. Завжди готова перейти від роздратування до веселощів.

— Але ж він ще попросить твоєї руки. Крім того, лише уяви собі: ти — і хазяйка пекарні! Та ти перетворишся на слона! Ти й так ледве стримуєшся, коли бачиш солодке.

Вона потерла руки, ніби хотіла вимити їх після такої безглуздої розмови.

— Досить всього цього. Ходімо спати. Уже пізно, а завтра вранці все буде краще.

У Кетрін стиснулося серце від докорів матері. Від її зневаги. Від власних сумнівів: а що як мати має рацію?

Але й від гніву.

Вона всім тілом повернулася до батька, утупивши в нього погляд, удаючи, ніби не чула слів матері.

— Будь ласка, допоможи мені. Я ніколи нічого не просила, але дуже, дуже цього хочу. Тобі навіть не потрібно давати мені гроші. Я можу витратити свій посаг, якщо дозволиш.

— Що? — знову озвалася мати. — Твій посаг! Звісно, ні, я ніколи…

Маркіз здійняв руку й лагідно сказав:

— Досить, Ідоніє.

На подив Кет мати закрила рота.

У Кетрін з’явилася надія, але це тривало недовго: батько співчутливо подивився на неї й сказав:

— Я радий, що ти звернулася з цим до нас, Кетрін. Але мушу погодитися з твоєю матір’ю.

Маркіза голосно прокашлялася й схрестила руки на грудях, рішуче кивнувши головою.

— Але, тату…

— Не личить благородним дамам вести власну справу, а спадкоємицю Бухти Скельних Мушель чекає в житті щось значно більше, ніж порпання в яйцях та борошні.

— А що таке це «щось більше»? Бути чиєюсь дружиною — не мій вибір. І авжеж я не хочу бути королевою. Це все мрії мами, не мої.

— Це й мої мрії, — сказав батько, і Кет здригнулася від його твердого тону. — Це наші мрії. Про тебе і твоє життя. Ти ще молода, люба, і незалежно від того, що зараз думаєш, ми бажаємо лише твого щастя. Ми знаємо, як краще.

У Кетрін залоскотало в носі від розпачливих сліз, але вона стрималася.

— Ні… ви думаєте, що знаєте, як краще, але помиляєтеся. Це те, чого хочу я. Це те, що принесе мені щастя.

Мати скинула руку в повітря, застогнавши з огидою, але батько дивився спокійно й твердо. Власне, Кетрін ніколи не бачила його таким незворушним. Дівчина збентежилася, і в неї затремтіли губи від його погляду.

— Ти не розумієш, про що просиш. Ти говориш про тяжке трудове життя. Про нескінченні години праці, постійні труднощі — ось що таке життя тих, хто має власну…

— Звідки ти знаєш? — вигукнула вона, обвівши рукою обклеєні шпалерами й заставлені книжковими шафами стіни старовинної бібліотеки. — Ти народився серед усього цього. Ти нічого не знаєш про те, що таке мати власну справу, тоді як ми з Мері Енн роками складали плани, дізнавалися та вчилися. Я прекрасно знаю, про що прошу. Мені байдуже, успадкую я твій титул чи ні. Не хочу, щоб мене видавали заміж — за Короля або за будь-кого іншого. Пекарня — це те, чого я насправді хочу, і несправедливо з твого боку вважати, ніби знаєш бажання мого серця краще, ніж я сама.

— Моя відповідь — ні, Кетрін.

Батько поставив на столик свою чарку. Він міцно стиснув кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

— Я не дам тобі грошей, і ти й пальцем не торкнешся посагу, поки не настане час передати його чоловікові, якого схвалимо ми з твоєю матір’ю. На цьому розмову скінчено.

У Кет потемніло в очах. Вона підхопилася на ноги.

— Тобто ви відмовляєте мені навіть у тому, щоб бодай подумати над моїм проханням?

— Гадаю, я щойно відповів на це запитання. Якщо знову згадаєш про нього, буду змушений звільнити Мері Енн із роботи в цьому домі.

Кетрін відсахнулася. Крильця крісла знову спробували втішити її, але вона, не дивлячись, відмахнулася від них.

— Що?

— Вона служниця, Кетрін. Не подруга. Не партнерка. Очевидно, вона багато чого вбила тобі в голову, і я більше цього не потерплю. Зрозуміло?

Донька дивилася на нього, розтуливши рота, не в змозі хоч щось сказати.

— Можеш іти, Кетрін.

Спалахнувши від обурення, вона стулила рота і вперлася кулаками в боки.

— Так, Мері Енн — служниця, але я ні. Я піду сама, з власної волі. Дякую.

Вона розвернулася на підборах і помаршувала з кімнати, грюкнувши дверима. На очах виступили гарячі сльози. Їй хотілося кричати: тиради доводів та образ, дитячі істерики, здавалося, розірвуть її голову зсередини.

Вона подумки докоряла батькам, які вони несправедливі та старомодні. Казала, що вже не дитина й сама вирішуватиме, що їй робити. Говорила, що знайде спосіб утілити свою мрію і без їхнього благословення.

Вона була така хоробра, обурена й сердита… але передусім сердилася на себе. Хіба вона не знала від початку, що вони скажуть? Хіба весь час не очікувала саме цього? Хіба не тому так довго уникала цієї розмови?

Кетрін не могла вдавати, що все відбулося інакше, ніж вона очікувала, навіть якщо дуже того хотіла.

Спальня була порожня, і Кет це втішило. Вона не була готова розповісти Мері Енн про свою невдачу. Кет була ненависна сама думка про те, що вона зруйнує мрію подруги, коли та почала нарешті мріяти.

Їй потрібно було отямитися. Може, навіть вигадати якийсь новий план. Адже це не може бути кінцем усього, чого вони так прагнули.

Її погляд упав на капелюшок-макарон, що вмостився в кутку платтяної шафи.

Шквал переживань, який вирував усередині, раптом сплівся в одне ціле.

Вона найкраща пекарка у країні Сердець, і всі, хто куштував її десерти, про це знали. Лише маленький шматочок її макарона навіть Кепа надихнув створити цей химерний капелюх.

Кепа, який робив чарівні капелюхи.

І його крамниця процвітала. Сьогодні на фестивалі він, мабуть, заробив більше, ніж убогий пан Гусінь за всі роки існування своєї майстерні на Головній вулиці.

Кетрін сіла за стіл, витягла аркуш паперу, розкрутила ковпачок чорнильниці й почала обдумувати свою пропозицію.

РОЗДІЛ 31

ДИВОВИЖНА КРАМНИЦЯ КЕПА повернулася на своє місце на лісовій галявині: ветхий візок стояв у тіні розлогих густих дерев. Однак, коли Джест приводив сюди Кетрін раніше, стежка, що вела з Роздоріжжя до крамниці, була пуста й забута посеред ночі в безлюдному куточку королівства.

Тепер усе змінилося.

Кетрін зустріла більш ніж десяток покупців, які поверталися з крамниці до Роздоріжжя: птахів, звірів і гадів, усміхнених, з вигадливими капелюхами на головах; за деякими з них пленталися слуги зі ще більшою кількістю яскравих капелюшних коробок.

Слава про Кепа росла й ширилася вусібіч, як повітряна куля.

На дверях висіла новенька цупка табличка з написом «Відчинено». Замість вікна, яке розбив Жербельковт, встановили нове.

Кет увійшла, не постукавши. Перед дзеркалом стояли дві сови, приміряючи різні капелюхи й ухаючи одна до одної, але більше в крамниці нікого не було. Кімната залишилася майже такою, як на березі моря під час свята, тільки посередині знову стояв довгий стіл, тепер заставлений інструментами й матеріалами для шиття, оброблення та оздоблення головних уборів. Тут були не лише ножиці, нитки, стрічки та мереживо, але й дивні маленькі прикраси, які так прославили Кепа: відшліфовані водою крихти морського скла, риб’яча луска, кігті, довгі гострі зуби невідомих істот, різноманітні мушлі, досі липкі від меду стільники, сім’янки кульбабки, гілочки чорниці й біла кора берези.

У глибині кімнати були завішені фіранкою двері, яких Кетрін досі в крамниці не бачила. Вона підійшла до них і тихо постукала.

— Заплатіть за покупку грошовому дереву [24] біля входу, — почувся втомлений голос Кепа.

Кетрін набралася мужності й відсунула фіранку: побачила маленький захаращений кабінет і Кепа, який закинув ноги на письмовий стіл.

— Я прийшла не за покупками, — сказала вона.

Кеп підвів очі, й кутки його рота відразу опустилися.

— Леді Пінкертон, — протягнув він, — не скажу, що це приємна несподіванка.

Кетрін боком просунулася крізь фіранку.

— Доброго дня і вам, Кепе. Я не знала, що знову вам не подобаюся.

— Чого ви хочете? Я зайнятий.

— Може, я зайду пізніше?

— Ні, не треба.

У неї почала смикатися ліва повіка.

— Не знаю, чим я викликала ваш гнів цього разу, але прийшла до вас із пропозицією, Кепе.

Він голосно розреготався.

— З пропозицією! Ну ви й примхлива штучка! Скільки чоловіків плануєте заманити у свої тенета?

Вона напружилася.

— Значить, це заява Короля налаштувала вас проти мене?

— Перепрошую, вельмишановна леді, але ви ще не королева, тож не маю часу на ваші забаганки. Як бачите, я працюю.

Він зовсім не був схожий на людину, яка працює, але Кет стрималася й проковтнула звинувачення.

— Я не заручена з Королем, хай що ви собі думаєте…

Він пирхнув.

— А навіть якби була, це не стосується нікого, крім мене та Його Величності. У вас немає підстав дорікати мені.

— Не стосується нікого, крім вас, Його Величності та ще одного невдахи, який готовий стрибнути вище голови, аби справити на вас враження. Втім, Джест добровільно взяв на себе роль потішної забавки для королівського двору, тож чому маєте ставитися до нього якось інакше?

У неї закалатало серце.

— Джест був, коли Король запропонував мені офіційно зустрічатися. Я нічого не приховувала від нього, тому не розумію, що вас обурює. А тепер спробуйте бути чемним, якщо можете, бо я прийшла до вас у справі, що стосується вашого бізнесу. Мені потрібна лише хвилинка часу.

— Ви не уявляєте, як мало в мене лишилося вільних хвилин.

Кеп скинув ноги зі столу.

— Крім того, мій бізнес — це винятково моя справа. Бажаю вам хорошого дня.

Вона зціпила зуби, намагаючись приховати дедалі більше роздратування.

— Як я вже сказала, я прийшла до вас із про… пропозицією. Гадаю, справді кмітлива ділова людина вислухала б мене.

В його лілових очах було таке презирство до неї, якого Кетрін ніколи не від кого досі не бачила.

— Ви могли б запропонувати мені хоч королівську корону, але й про неї я не хотів би нічого чути від вас.

У неї перед очима замерехтіли червоні плями.

— Я не зробила нічого, щоб заслужити таку неповагу.

— Ви не граєте за правилами! — заволав він, стукнувши кулаком по столу так гучно, що Кет підскочила.

Кеп різко вдихнув і відвернувся. Здавалося, він намагався опанувати себе, а може, соромився, що божевілля, ця ненависна спадкова риса, почало виходити назовні.

Кетрін набралася сміливості й знову заговорила, цього разу обережніше:

— Я не знала, що ми граємо в якусь гру, шановний пане.

Він кілька разів глибоко вдихнув, а потім сказав:

— Ні, це не гра. Я не взяв до уваги справжнього стану речей.

Він прочистив горло і знову втупився в неї. Його обличчя стало не таким сердитим.

— Ви збираєтеся заміж за Короля, леді Пінкертон, тож бажаю вам щастя і всього найкращого. Однак мені соромно, що я став свідком того, як ви вдавали, ніби вас цікавить мій друг. Усі ці усмішки й загравання, але весь цей час ви знали, що вже націлилися на корону. Маю віддати вам належне, це великий крок від капелюха з брязкальцями.

— Я не…

Кет замовкла. Уп’ялася нігтями в долоню й додала вже спокійніше:

— Я нічого не вдавала, але, як уже сказала, це справа Джеста, Короля і моя, ви тут ні до чого.

— Він мій давній і найкращий друг. — Кеп дивився на неї, як на бур’ян, який треба виполоти. — Не хочу, щоб йому робили боляче.

У неї горіло обличчя від ненависті до себе. Цієї миті її погляд упав на котелок із зеленою стрічкою, що лежав у кутку столу.

— Звідки це у вас?

Кеп опустив на капелюх очі й підвів брову, знову подивившись на неї.

— Може, ви не помітили, але я виготовляю капелюхи.

Кет замотала головою й простягнула руку до котелка, але Кеп відштовхнув її. Дівчина насупилася.

— Це капелюх Черепашка, він був у ньому, коли… коли… під час фестивалю.

— Ви дуже спостережливі.

Кетрін дивилася на Кепа. Чекала.

Він теж дивився на неї.

Кетрін задерла підборіддя.

— Цей капелюх якось пов’язаний із трагедією, яка трапилася?

— Уточніть, про що ви.

— Ви прекрасно знаєте, про що я! Цей капелюх… Кепе, ваші капелюхи небезпечні?

— Небезпечні! Яка нісенітниця!

Його тон був в’їдливий, різкий, глузливий. За мить він уже обходив стіл і прямував до зали, мимохідь кишнувши на двох сов. Побачивши його обличчя, вони поспішно й не нарікаючи випурхнули у двері, а Кеп повернув табличку написом «Зачинено» назовні. Зачинив двері й рвонувся назад у кабінет. Кетрін не поворухнулася.

— Значить, це правда? — вела вона далі. — Ваші капелюхи… вони змінюють тих, хто їх носить, так?

— Ви поняття не маєте, про що говорите.

Він ніби між іншим ляснув пальцями, і це ще більше розлютило Кетрін.

— Тоді поясніть мені.

Кеп пирхнув.

— Оце так! Я й не пригадаю, коли востаннє мною так командували. Ви будете прекрасною королевою.

— Я не буду Королевою! — вигукнула вона й спалахнула гордістю, помітивши, як Кеп здригнувся від її крику.

Холодно й незворушно додала:

— Король ще не просив моєї руки, але якщо попросить, то збираюся відмовити йому.

Кеп недовірливо втупився в неї очима.

— Не вірю.

— Вірте у що хочете, але не уникайте відповіді на запитання. Ці капелюхи… завдяки своєму капору Мері Енн почала мріяти, Марґарет вочевидь змінилася, коли надягла той трояндовий бутон, а тепер Черепашко… бідолашний Черепашко…

— Фальшивий, ви хотіли сказати. Називайте його тим, ким він є.

— Він був справжньою черепахою, перш ніж надів оце! — Вона вказала на котелок. — Як ви можете бути таким бездушним? Якщо ви це зробили…

— Капелюх не мав жодного стосунку до його перетворення. Він зараз у мене лише тому, що Черепашко приходив сьогодні вранці просити про допомогу. Я зробив, що міг, але це мені не під силу. Він тепер дуже нещасний, проте не в розпачі.

— Ви збиралися дати йому інший капелюх, щоб знову перетворити його на звичайну черепаху?

Кеп змахнув рукою в повітрі.

— Ви так нічого і не зрозуміли. Утім, це не ваша справа.

— Однак ваші капелюхи справді змінюють людей. Я бачила це на власні очі. Я це відчула. Вони небезпечні, Кепе. Ви мусите припинити!

Вони дивилися одне на одного, як вороги на полі бою, Кет чула биття свого серця в напруженій тиші.

Кеп першим відвів погляд. Він розвернувся, підійшов до свого стільця і впав на нього, склавши руки на животі.

— Мої капелюхи цілком безпечні, і я не дозволю вам поширювати такі ганебні чутки.

Його губи витончилися в нитку.

— Але вони особливі. Вони не схожі на жодні інші капелюхи в Королівстві Чирвових Сердець. Крім того, я вже казав, що походжу з давнього роду дуже вправних капелюшників.

— Мені не цікава реклама вашого бізнесу.

— Ви поставили запитання. Я на нього відповідаю.

— Будь ласка, робіть це лаконічніше.

Він зверхньо посміхнувся.

— Що ж. Гаразд. Так, вони змінюють людей. Вони роблять їх кращими. Однак це не означає, що мій капелюх винний у тому, що сталося із Черепашком. Ви задоволені?

— Анітрохи. Як ви це робите?

— Нічого я такого не роблю. Просто майструю мої витвори з… особливих матеріалів.

— Особливих?

Кеп так довго дивився на Кет, що вона почала сумніватися, чи збирається він узагалі відповідати на запитання. Нарешті Капелюшник сказав:

— Усі матеріали, з яких виготовлені мої капелюхи, походять із земель Чорної й Білої Королев.

По її спині пробіг дрож.

— Ну звісно. Ви ж із країни Шахів, як Джест із Вороном.

У нього звузилися очі.

— Це він вам розповів?

— Так. Тому що він довіряє мені.

У Кетрін зірвався голос, і вона помітила спалах роздратування на обличчі Кепа.

Він стиснув щелепи, але, здається, вирішив не давати волю гніву. Відкинувся на спинку стільця й змахнув ворсинку із жилетки.

— Певен, що він мав причини розповісти вам так багато. Але я родом із країни Сердець. Зростав у капелюшній крамниці батька, поки його передчасний кінець не спонукав мене шукати щастя деінде, щоб самому уникнути подібної долі. Я знайшов його у країні Шахів.

— Але… як? Як ви туди потрапили?

Він знизав плечима.

— Через лабіринт, дзеркало, колодязь… до того ж нестерпний розпач. Це все не так важливо. Важливо те, що під час подорожі я дізнався, як уникнути божевілля, цього прокляття мого роду, а також як стати найвидатнішим із капелюшників, які будь-коли жили по обидва боки Дзеркала.

Кеп почав розглядати свої нігті.

— Там я зустрів Джеста, а він представив мене Білій Королеві й познайомив із Зайцем. Я був бідний та одинокий, але Білий Король дарував мені титул пішака й призначив нас із Зайцем своїми гінцями [25]. Ми почали обходити кордони бойовища й передавати листи від одного Королівства до другого. Під час наших подорожей я знаходив різні речі та матеріали, з яких, повернувшись, створював капелюхи для Білої Королеви. Я збирав камінці, і квіти, і кістки, і поступово завойовував собі ім’я. Я став не просто пішаком і гінцем, а капелюшником. Найкращим із капелюшників.

— Я не розумію, — сказала Кет. — Ви втекли туди, щоб уникнути долі вашого батька й не збожеволіти. Тож навіщо ви знову стали капелюшником?

Кеп підніс палець.

— У цьому вся й штука. Розумієте, у країні Шахів Час плине інакше.

Він витяг із кишені годинник і тримав його над письмовим столом, гойдаючи, як маятник.

— Іноді Час іде вперед, а іноді назад, інколи він плине швидко або повільно, а тоді взагалі зупиняється. Однак доки я рухаюся, завжди рухаюся в напрямку, протилежному тому, куди рухається Час, він не може мене знайти, а отже, я не можу зустріти свою долю.

Його голос звучав дивно, майже суголосно з тихим тіканням годинника, і Кет укотре подумала, що Кеп, мабуть, уже збожеволів, попри всі свої слова.

Вона відігнала ці думки, вирішивши дослухати його розповідь до кінця.

— Але тепер ви повернулися до країни Сердець.

— Так, повернувся.

Він схопив годинник у кулак і засунув назад у кишеню.

— Джестові й Ворону був потрібен провідник через Дзеркало, а Королю з Королевою — посланець, щоб повідомляти про хід їхньої…

Він замовк, вагаючись.

— Місії, — підказала Кет. — Джест розповів мені, що вони тут із місією, яка має зупинити війну.

Вираз Кепового обличчя на мить знову став невдоволеним.

— А Джест розповів вам, у чому полягає ця місія?

Вона всім серцем бажала сказати «так», але не змогла.

Просто похитала головою.

— Слава богу, що так, — промовив він, потім зітхнув. — У будь-якому разі я єдиний, хто знав дорогу, отже, ми із Зайцем зголосилися допомогти. Я не знав, що тут, у домі мого дитинства, на мене чекає таке приємне відкриття. З цього боку Дзеркала всі зібрані дрібнички вже були не просто камінчиками чи кістками. З них тепер вдаються незвичайні капелюхи.

— Вони небезпечні.

— Вони дивовижні. Тепер капелюх доповнює не вбрання — він доповнює вас. Я роблю велику послугу мешканцям країни Сердець і ввійду в історію як найвидатніший капелюшник, якого знало це королівство, а позаяк можу повернутися у країну Шахів, коли забажаю, мені не доведеться втрачати розум.

— Але що вони роблять, ваші капелюхи?

— Будь-що. Усе що завгодно. Вони можуть зробити вас трошки сміливішими, трошки сильнішими, чарівнішими, цікавішими, розумнішими…

— Або можуть перетворити вас на інгредієнт для супу! — заволала вона. — Ви знаєте, що ваші капелюхи змінюють людей, тож чому так упевнені, що цей котелок не змінив Черепашка?

Кеп потер скроню.

— Моя репутація — той фундамент, на якому ґрунтується цей бізнес. Я ніколи не зробив би нічого, що могло б їй зашкодити.

Він провів пальцями по стрічках, ґудзиках і пір’ї, розкиданих на столі.

— Зрештою, не всім щастить бути судженою Короля.

Кетрін пропустила його випад повз вуха, натомість роздивлялася предмети на столі. Капелюхи були химерні, вигадливі й гарні — кожен на свій дивний лад. І тепер вона знала, що вони навіть більш дивовижні, ніж стверджувала вивіска надворі. Кепа визнають за видатного капелюшника, ще й справжнього митця, але лише якщо в нього лишиться бездоганна репутація.

Це було трохи схоже на те, чого вона сама бажала досягти в пекарні. Кетрін мало хвилювало багатство, але вона хотіла заробляти на життя своїм ремеслом. Хотіла, щоб люди поважали її не за гарненьке личко або родинний титул, а за те, що вона вміє робити руками.

— Вибачте, якщо образила вас, Кепе, — сказала Кетрін, не роздумуючи. — Я прийшла сюди не для того, щоб сперечатися. Хочу про щось із вами домовитися.

— А, ну так. Ваша пропозиція.

Нервуючись, дівчина витягла із сумочки пропозицію, яку вони з Мері Енн писали й переробляли всю ніч.

— Даю вам слово, що нікому не розповім про країну Шахів і про сумнівні властивості ваших капелюхів. За двох умов.

Кеп потер перенісся, але не зупиняв її.

— По-перше, ви мусите впевнитися, що ваші капелюхи можна носити, не наражаючись на небезпеку, і негайно припинити продавати їх, якщо отримаєте свідчення протилежного.

— Жоден бізнес ніколи не процвітатиме, якщо пропонує неякісний товар. Я не потребую ваших нотацій, щоб це розуміти.

— Гаразд. Однак моє друге побажання може здатися вам дещо несподіваним.

Вона зробила крок уперед.

— Я хочу попросити у вас позику.

Кеп завмер на місці.

— Позику? Себто… гроші?

— Так. Як ділова людина діловій… жінці. Я починаю власну справу, але мені потрібен… інвестор.

Він гучно розреготався.

— Цікаво, що буде далі. Продовжуйте.

Вона поклала складений лист на стіл перед Кепом, натиснувши на нього пальцем.

— У цьому листі моя пропозиція щодо крамниці «Світ ласощів і тортів — найкращий з усіх світів: найдивовижніша пекарня в Королівстві».

Він хмикнув.

— Вельми вигадливо.

— Ви пробували те, що я вмію робити. Ваші особисті почуття до мене можуть бути будь-які, але прошу вас як ділову людину: подивіться й подумайте про це. Люди приходитимуть з усіх куточків країни, щоб скуштувати найсмачніших тортів, найсолодших пирогів і наймякішого хліба в їхньому житті.

Він довго дивився на неї з непроникним виразом на обличчі. Нарешті сказав:

— Ви збираєтеся відкрити пекарню.

— Саме так.

— І вам потрібна моя допомога.

— Мені потрібна комерційна позика. Тут усе викладено: як ми повертатимемо гроші, як сплачуватимемо відсотки, усе.

Вона почувалася дуже розумною, коли говорила це, і була рада, що не витримала й попросила Мері Енн допомогти їй скласти пропозицію.

Настала ще одна довга пауза, а потім Кеп запитав:

— А скажіть мені, леді Пінкертон, хіба в королеви є час працювати в пекарні?

Вона наїжачилась і відповіла, старанно й чітко вимовляючи слова:

— Я не королева.

— Ні, — відповів він. — Поки що ні.

У неї ще сильніше сіпнулася брова.

Тепер уже Кеп притиснув палець до конверта й присунув його до себе через стіл, але не відкрив.

— Ваша кмітливість подобається мені більше, ніж хотів би визнати. Ви трохи нагадуєте мене.

Кетрін знову настовбурчилася.

— Але ні, не думаю, що буде мудро з мого боку допомагати вам, адже не вірю, що ваш почин буде успішний.

Їй ніби дали ляпаса — такою рішучою й безжальною була відмова.

— Як ви можете таке казати?

— Макарони були винятково смачні, але ви поспішили звинуватити мене в прикрому випадку на фестивалі, водночас прогледівши іншу його ймовірну причину. Інше можливе звинувачення, яким навряд буде легко знехтувати. Власне, мені цікаво, чи не тому ви так наполегливо шукаєте моєї вини в тому, що сталося, що вам є що приховувати?

— Я не розумію, про що ви.

— Черепашко, цей милий бідолашко, перед самим перетворенням з’їв цілий шматок вашого торта.

Кетрін заклякла на місці.

Перш ніж вирішити, що справа могла бути в капелюху, вона найбільше боялася саме цього, хоч і сподівалася, що більше такого збігу ніхто не помітить. Їй не хотілося думати, що Кеп може мати рацію: якщо звалити всю вину на капелюхи, це означало б, що сама вона до цього не причетна.

Тому що це був просто торт. Лише пряний гарбузовий торт.

— З п’яти суддів, — вів далі Кеп, — лише він скуштував ваш десерт. Звісно, люди спитають, чи, бува, не ваш торт спричинив його прикру зміну.

Її серце гучно билося.

— Я спекла десятки — ні, сотні тортів, і нічого схожого ніколи не траплялося.

— Для такого досить лише одного торта.

Кеп узяв листа Кет і почав розривати його на смужки, навіть не зламавши сургучної печатки. До болю зчепивши зуби, вона дивилася, як роздирається на шматки результат її багатогодинної кропіткої праці.

— Крім того, — сказав Кеп, жбурнувши в неї подрібнені папірці, які закрутилися, затріпотіли й почали липнути до її спідниці, — у мене є одне особисте правило: я не маю справ із безхребетними істотами. Зі зміями. Зі слизькими вуграми. А тим паче з легковажними жінками. Можете скільки завгодно вдавати скромницю, леді Пінкертон. Можете навіть чіплятися за віру у власну невинність. Але ви незгірше за мене знаєте, що розіб’єте принаймні одне серце, перш ніж усе це завершиться, і я більше не хочу мати з вами нічого спільного.

РОЗДІЛ 32

КЕТРІН ПРОКРАЛАСЯ через задні двері, палаючи від гніву та образи. У кухні вона ледве не зіштовхнулася з Ебіґейл, яка поспішала до сходів із тацею бутербродів з огірками.

Ебіґейл ахнула.

— Леді Кетрін! Слава богу. Мері Енн щойно покликали нагору, і вам теж краще туди піти, поки Маркіза не довела себе до нестями.

— Чай? Так рано?

Ебіґейл махнула головою, мовчки вимагаючи, щоб Кетрін ішла, куди їй сказали, причому швидко.

Пам’ятаючи про батьківську погрозу звільнити Мері Енн, Кетрін повісила на гачок шаль і побігла нагору, стрибаючи через дві сходинки. Зазвичай батько пив чай у бібліотеці, але зі сходового майданчика вона почула голоси, що долинали з парадної вітальні — цю кімнату використовували лише для того, щоб приймати та розважати гостей.

Її пробрав дрож від самої думки про якісь розваги та світські бесіди.

Кетрін подумала, чи не вдати, що її немає вдома, сховавшись у своїй кімнаті, але не встигла нічого вирішити, бо з вітальні висунула голову мати. Її обличчя кривилося в божевільній посмішці.

— Кетрін! Ось ти де! Мені здалося, що я тебе почула, кохана дівчинко!

Кохана дівчинко?

На Кет знову навалився страх.

— Я не знала, що ми чекали гостей. Я не вдягнена як слід…

Мати заметушилася, пригладила Кет волосся й поправила комір сукні, потім підштовхнула доньку до вітальні.

— Не кажи дурниць, люба. Не можна змушувати наших гостей чекати…

— Але…

— Ось вона, Ваша Величносте! — заволала мати, заштовхуючи Кетрін у кімнату. — Забарилася в коридорі, наша скромниця!

Король і Маркіз враз підхопилися на ноги. Король знову привів із собою Білого Кролика, що весь час смикався, Джеста й охоронців.

Джест знову стояв біля дальнього вікна в чорному вбранні, тож його силует у капелюсі з навислими краями вимальовувався в полуденному світлі. Блазень шанобливо мовчав, склавши руки за спиною, але цього разу підкреслено дивився не на неї, а на стіну.

У протилежному кінці кімнати Мері Енн припинила розливати чай і кинула на Кетрін допитливий погляд. Кет відвела очі: надто вже було соромно через невдалу зустріч із Кепом.

Король заплескав у долоні, аплодуючи своєчасній появі Кетрін.

— Ось вона, ось вона! — сказав він. — А ось і я — сюрпризом!

Кет вимучено всміхнулася тремтячими вустами.

— Добрий день, Ваша Величносте. Чим ми завдячуємо такій честі?

— Ах, моя кохана, — сказав Король, сяючи від своїх слів і не помічаючи гримаси Кет, — сьогодні в театрі «Лобос» [26] дають грандіозний спектакль на мою честь — «Короля Чіра»! Я сподівався…

Він прокашлявся.

— Я сподівався, що з дозволу Маркіза ви погодитеся долучитися до мене, моя… моя мила.

Він зчепив руки, його соромливість була б зворушлива, якби Кет не кипіла від гніву.

— Ах, як чудово, Ваша Величносте, — сказала Маркіза. — Хіба це не чудово, Кетрін?

Кет мимоволі кинула погляд на Джеста, але його обличчя не виражало нічого, як стояча вода у ставку.

— Мені дуже приємно, Ваша Величносте, але для такої події знадобиться супровід, а я не знаю, чи зараз можемо знайти…

— Візьми Мері Енн, — сказала мати.

Мері Енн замерла з ложкою цукру в руці, який саме насипала в чашку.

— Мері Енн, кидай усе і йди перевдягатися. Вставай, швиденько!

Мати ляскала пальцями, підганяючи Мері Енн, і та поспішно вибігла з кімнати, ледве встигнувши здивовано глянути на Кет, а Маркіза взялася розливати чай сама.

— І ти теж, Кетрін. Іди приведи себе до ладу. Театр «Лобос» — дуже гарне місце, якщо правильно пам’ятаю, бо пан Пінкертон водив мене туди вже багато років тому, чи не так, пане Пінкертоне?

Маркіз усміхнувся, дивлячись на неї закоханими очима.

— Так, любов моя, добре пам’ятаю. Ти була неперевершена того вечора, я дивився радше на тебе, ніж на сцену. Давали «Приборкання норовливої юшки», чи не так?

Маркіза хихикнула.

— Але, мамо, — почала Кетрін, — а як же Жербельковт? Адже це небезпечно…

Досі щаслива мати відразу насупилася.

— Не каже дурниці, дитино. Ти будеш із Королем! Оточена охоронцями! Нічого з тобою не станеться.

— Але я лише щойно повернулася додому і…

— Кетрін. Його Величність запросив тебе на цю неймовірну виставу. Ми не розчаруємо його, правда?

Що, як розуміла Кет, означало «тільки спробуй розчарувати мене Кетрін».

Вона ледь помітно кивнула.

— Я так і думала. А тепер іди й перевдягнися у щось пристойне.

Маркіза знову засіяла усмішкою до Короля.

— Ви казали, що п’єте чай із молоком, чи не так, Ваша Величносте?

Кетрін закусила губу й повернулася до дверей. Вона наважилася востаннє подивитися на Джеста, але в його вигляді нічого не змінилося, хіба з’явилася крихітна зморшка між бровами. Ніби відчувши її погляд, Блазень повільно зітхнув, але й далі дивився на стіну навпроти.

Підіймаючись нагору, щоб перевдягнутися, Кетрін думала, хто з них менше хотів би зараз бути тут.

* * *

ЇХАТИ В КАРЕТІ було ще нестерпніше. Два місця в королівському екіпажі тепер займали Кетрін і Мері Енн, тож Білий Кролик мусив сісти поряд із візником і через це мав такий засмучений вигляд, що Кетрін ледве не запропонувала йому помінятися місцями.

Вона зрештою пошкодувала, що не зробила цього, бо довелося тіснитись у крихітному візку з Королем і Джестом на протилежному сидінні.

На щастя, Король не помічав незручностей. Він радісно щебетав про палацовий сад і про те, як добре було б спорудити будиночок для ігор на одному з дерев, коли вони виростуть досить великими.

Погляд Джеста був прикутий до вікна, попри опущені фіранки.

Щоразу, коли Король вимовляв щось особливо докучливе, Кетрін притулялася до Мері Енн, і та почала робити так само, співчуваючи, як могла. Незабаром вони вже сиділи, притиснувшись плечима одна до одної так міцно, що в Кетрін стало поколювати пальці.

Кет була рада, коли вони нарешті доїхали до театру — архітектурного дива з трибунами, які майже повністю огинали сцену.

Після прибуття Короля п’ять бубен-придворних попадали перед його каретою вниз лицем, а сорочками вгору, як килим, що вів до входу, витесаного у формі двох здійнятих кролячих вух. Лупатий жаба-лакей допоміг Кетрін і Мері Енн вийти з екіпажу.

Джест схопив блазенський скіпетр із сидіння візника, високо підняв його й рушив попереду них. Він ще не встиг зайти в театр, коли з неба спустився величезний чорний ворон і вмостився на скіпетрі, як на сідалі. Джест ішов, не сповільнюючи ходи, але Ворон повернув голову і глянув на Кет чорними непроникними очима. Він нахилив дзьоб до вуха Джеста і щось сказав, але Кет не почула, що саме. Джест у відповідь різко похитав головою.

Кетрін зрозуміла, що дивиться на нього. Дівчина не зводила з Блазня очей, відколи вони покинули Бухту Скельних Мушель.

Якщо Джест і подивився на неї хоч раз, вона цього не відчула.

Король, як завжди, нічого не помічав; він запропонував їй руку, і Кет прийняла пропозицію, стримуючи розчарування. Мері Енн ішла слідом, перепрошуючи у придворних за те, що наступає на них.

У фоє було повно гостей, які чекали, щоб зайняти свої місця. Джест і Ворон уже загубилися серед метушні, коли ввійшли Кетрін із Королем. Їх зустріли поклони, реверанси й стільки поздоровлень, ніби вони вже були заручені. Кетрін щосили намагалася вдати, що здивована та збентежена, приймаючи вітання, але у відповідь бачила так само здивовані погляди й незабаром зрозуміла, що програє цю битву. Після заяви Короля на фестивалі всі жителі країни Сердець вважали їх нареченими, і Кетрін нічого не могла зробити, щоб спростувати ці чутки тут, у театрі, під руку з Королем.

За одну добу її життя перетворилося на справжній вир, що затягував у себе.

Вони привіталися з Марґарет Мірл, що дивилася зверхньо й удавала, ніби їй байдуже, що Кетрін — тепер королівська фаворитка, а також із Герцогом, який намагався приховати заздрість до любовних успіхів Короля.

Кет зрозуміла, що була так захоплена власними сердечними справами, що ганебно підвела Герцога. Він просив її допомогти завоювати прихильність Марґарет, але Кет не могла придумати нічого, крім як струсонути їх обох і наказати забути про гордість та соромливість, поки не пізно.

Раптом хтось схопив Кетрін за руку й потягнув убік. Вона обернулася і з подивом побачила перед собою змарніле обличчя леді Піт, яка тримала її так міцно, що було незрозуміло, звідки в тієї жінки стільки сили.

— У вас є ще? — сказала леді Піт, перш ніж Кет встигла привітатися.

Вона говорила пошепки, але шепіт був майже так само голосний, як крик серед натовпу.

Кет нахилилася ближче до неї, не впевнена, що почула правильно.

— Ще?

Леді Піт кивнула, її очі були широко розплющені й налиті кров’ю. Вона обвела поглядом фоє, а потім притягнула Кет до себе. Тепер їхні обличчя були зовсім близько одне до одного, і Кет бачила її жовтуваті зуби та гострі вилиці. На верхній губі в леді Піт виступив піт.

— Скажіть мені, — благально промовила вона, — будь ласка, скажіть мені, що у вас є ще. Я зроблю все, що захочете, заплачу скільки завгодно…

У неї зірвався голос.

— Тобто в мене небагато грошей, але можу заплатити ґрунтом, або послугами, або…

— Леді Піт, будь ласка. Я не знаю, про що ви.

Леді Піт знову понизила голос.

— Про торт.

Кетрін роззявила рот від подиву.

— Перепрошую?

Леді Піт роздратовано скривилася й почала копатися в кишені сукні. Кет упізнала ту саму муслінову сукню, у якій вона була на чорно-білому королівському балі, і хоч це було лахміття проти вбрання решти дам, але Кет подумала, що то, мабуть, найкраща сукня леді Піт.

Від цієї думки її пронизав жаль, тож Кет запитала себе, чи буде зовсім неввічливо з її боку подарувати леді Піт одну зі своїх суконь. Їх у Кет було вдосталь, хоча, звісно, доведеться доволі багато вшити, щоб було по ній, та й серу Піту навряд сподобається така доброчинність…

Її думки урвалися, коли леді Піт витягла з кишені руку з брудною полотняною серветкою. Жінка розгорнула її й показала Кет розчавлені рештки гарбузового торта: начинка і глазур змішалися в якусь незрозумілу масу.

Кілька крихт ледве не впали із серветки, й леді Піт ахнула, нахилилася та підхопила їх ротом.

Вона тремтіла всім тілом, коли знову підвела на Кет очі, загортаючи серветку й ховаючи її у кишеню.

— Після фестивалю я забрала все, що не доїли, але тепер у мене лишився тільки цей шматок. Скажіть мені, що маєте ще.

Кет замотала головою.

— Ні, я… мені дуже шкода. Я спекла лише один торт.

Кет не стала згадувати про пробний торт — навіщо? Він прожив не довго: вони з Мері Енн з’їли його відразу.

Вираз обличчя леді Піт змінився. Це було навіть не розчарування, а якесь божевільне страждання. Вона знову потягнулася до Кет і цього разу вчепилася їй в обидві руки.

— Але де ви взяли гарбуз?

Кет розтулила губи. Вона вагалася.

Зізнатися в крадіжці було неможливо, тим паче перед дружиною людини, у якої вкрали гарбуз.

— Будь ласка! — пронизливо крикнула леді Піт.

Вона ще міцніше стиснула руки Кет. Та ахнула, упевнена, що лишаться сінці.

— Я помру без нього. Будь ласка.

Помре?

Невже вона помирає? Вигляд у неї був доволі нездоровий.

Кет заговорила, затинаючись:

— Він був із вашої… з ділянки вашого чоловіка. Вибачте, будь ласка. Я не мала його брати, але той гарбуз покинули…

— Брехня!

— Ай!

Кет вирвала руки й розгублено дивилася на них: вони були в кривавих подряпинах від нігтів леді Піт. Дівчина відступила, співчуття змінилося на потрясіння.

— Він знищив їх усі, — сказала леді Піт; її обличчя було змучене та бліде, як кістка. — Спалив усі до одного. Він не розуміє, як вони мені потрібні, так потрібні…

На них насунулася тінь, і Кет відчула ледве не полегкість, побачивши сера Піта. Він схопив дружину за руку, а потім кинув сердитий погляд на Кетрін.

— Що тут відбувається?

— Нічого, — швидко відповіла леді Піт, знову перетворюючись на покірну боязку дівчину, яку Кет бачила на балі. — Просто намагаюся завести знайомства, як ти мені сказав…

— З леді Пінкертон це марна справа. Вона вважає нас нижчими за себе, — вимовив він, а Кет подумала, що це несправедливо, хоч Піти не викликали в неї жодного захоплення. — Вистава вже починається.

Леді Піт не сперечалася, коли чоловік потягнув її геть, але весь час шукала поглядом Кет. Ніби благала. Благала.

Щойно вони пішли, Кет глибоко вдихнула. Потерла зап’ястя, радіючи, що рани неглибокі й уже не кровоточать, хоч і жахливо печуть.

Обвела поглядом юрбу, на мить розгубившись, не в змозі пригадати, де вона і що тут робить. Помітила Короля, який розмовляв із вдовою Графинею Раздватри: він стояв на сходинці, щоб бути одного зросту з Графинею, попри її згорблену спину.

Кет не відразу пригадала, що вона тут із Королем. Він її кавалер. І багато хто вважає, що вони заручені.

Лише тоді вона зрозуміла, що весь час у нестямі шукала Джеста.

Хвилюючись, попрямувала через спорожніле фоє. Король просіяв, побачивши її, відразу попрощався з Графинею й потягнув Кет сходами нагору.

Вона йшла за ним зі щораз більшою тривогою крізь розкішну залу, майстерно оздоблену гіпсовою ліпниною, що зображала вуха різних істот — від маленьких мишачих до гігантських відстовбурчених слонячих. На скульптури падало тепле сяйво світильників у формі смолоскипів.

Королівська ложа розташувалася в бельетажі, вид на сцену з неї був такий собі, зате її могли добре бачити всі глядачі. Білий Кролик розсунув перед ними оксамитові фіранки.

У Кет серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли вона побачила, що в ложі на них чекає Джест, мовчки прихилившись до билець. Ворон досі сидів на скіпетрі й чистив пір’я.

Але коли Джест навіть не повернув голови в їхній бік, у Кет знову опустилося серце.

— Сюди, сюди, будь ласка! — сказав Король, ведучи її в перший ряд.

Кет почула, як Джест затамував дихання, коли протискалася повз нього. Хлопець відступив від неї, уникаючи дотику, а їй самій довелося стиснути руки в кулаки, щоб випадково чи навмисно не торкнутися його руки.

Вона та Король зайняли місця в першому ряду, а Мері Енн сіла позаду. Джест і Кролик лишилися стояти біля дверей. Кет не відводила погляду від сцени з опущеною завісою, чекаючи початку вистави, щоб можна було заплющити очі й уявити себе деінде.

— Вам добре видно, леді Пінкертон? — запитав Король.

— Прекрасно, — сказала вона, подолавши бажання запитати, чи потрібна йому додаткова подушка, щоб сидіти трохи вище.

— Може, чогось хочете? Келих кларету? Сиру?

— Дякую, Ваша Величносте, мені нічого не потрібно.

— Вам не жарко? Кролику, візьміть у леді Пінкертон шаль…

— Ні, дякую, Ваша Величносте.

Король вагався, на його обличчі було бажання догодити, потім він заспокоївся і всівся зручніше. А за мить уже перехилився через перила, й Кет відчула дивне бажання штовхнути його вниз, хоч їй відразу стало соромно через такі думки. Дівчина нагадала собі, що цей чоловік не винен у тому, що трапилося.

Звісно, було б добре, якби він не робив хибних висновків або жахливих заяв на фестивалі, але, зрештою, Кет сама погодилася зустрічатись із ним. Вона сама не мала допускати, щоб усе тривало так довго, принаймні якщо справді збиралася відмовити йому.

Вона мусила йому відмовити. Обов’язково мусила.

Проте від однієї думки про це в неї починала боліти голова.

Король знову обернувся до Кролика.

— Скільки часу до початку вистави?

За спиною Кетрін почулося шарудіння, потім тікання кишенькового годинника — вона подумала, що це, мабуть, той самий годинник, який Джест подарував йому на балі, але не обернулася, щоб подивитися.

— П’ять хвилин, Ваша Величносте, — відповів пан Кролик.

Король обернувся, перебираючи ногами.

— Джесте, ми з леді Пінкертон занудилися. Розваж нас, будь ласка.

Кет різко підвела голову.

— У цьому немає потреби. Власне, мені зовсім не нудно.

Джест подивився на неї — нарешті. Вона спробувала всміхнутися йому як співучасникові, який усе розуміє, але Блазень одразу відвів очі вбік.

Кет теж почала дивитися вниз, в амфітеатр.

— Мені подобається спостерігати за людьми. А! Невже це пані Перепілка? Я чула, що кілька місяців тому вона знесла ціле гніздо яєць, і, здається, з них уже вилупилися пташенята. Яке миле сімейство!

Король глянув туди, куди вона вказувала.

— Так, саме так!

Він склав руки під підборіддям.

— Обожнюю малюків, а ви? Такі маленькі янголятка, такі гарненькі дзьобики й пухкенькі тільця.

Король зітхнув, а Кет мусила погодитися, що перепелята були чарівні. Дівчина нарахувала їх тринадцять, вони займали весь ряд.

— А ви скільки хочете? — запитав Король, поставивши лікті на поручень і поклавши підборіддя на долоні.

Кет скосила на нього очі.

— Скільки чого? Яєць? Чи перепелят?

— Дітей.

Його обличчя почервоніло, як рубін, але очі мрійливо блищали, коли він глянув на Кет крізь опущені повіки.

— Я хотів би колись мати цілий десяток.

Жар обпік їй шию й розквітнув рум’янцем на щоках. Годі було не почути, як закашлявся Джест, і цей звук став для неї ніби ніж у живіт.

— Я… я поки що не думала про це, — сказала вона із зусиллям.

Це було не зовсім правдою. Вона вважала, що було б добре колись мати сім’ю.

Однак не з ним. О боже, тільки не з ним.

Джест грюкнув скіпетром по підлозі, так, що вона затремтіла під ногами Кет. Ворон каркнув і на мить стрепенувся, потім знову завмер.

Кетрін і Король обернулися.

— А от я, мабуть, вип’ю кларету, — сказав Джест, зухвало дивлячись на Короля: мовляв, тільки спробуй мені відмовити, мій суверене. — Чи потрібно щось щасливій парі, поки мене не буде?

У Кет тьохнуло серце.

— Ви вже йдете?

Вона подумки продовжила своє запитання: ти залишаєш мене саму? З ним?

Кет здивувалася, як це боляче. Зрештою, Джест сказав, що не змагатиметься з Королем за її прихильність. Джест не втручатиметься, поки вона сама не вирішить, що їй робити.

У присутності обох Кет із кожною хвилиною дедалі більше почувалася безхребетною боягузкою, але однаково не хотіла, щоб Джест пішов.

Боягузка, боягузка, боягузка.

Король почав підстрибувати на стільці.

— Ага! Бачиш, Джесте, вона насправді хоче розважитися!

— О ні, я не те мала на… о господи. Тут доволі жарко, чи не так?

Джест трохи розслабився.

— Дозвольте мені, — сказав він, кинувся вперед і зняв шаль з її плечей, перш ніж Кет встигла отямитися. Його руки в рукавичках ніжно торкнулися її шкіри. Вона затремтіла.

— Звісно, я буду радий розважити леді, якщо вона цього бажає, — сказав Джест, повісивши шаль на вішалку в глибині ложі. — Можу запропонувати поетично-косметичні процедури для личка прекрасної дами, ніжного, як вершкова глазур. Або низку компліментів її волоссю, схожому на розтоплений шоколад.

Короля зовсім не збентежило те, що Джест цитував їхнє «приватне» листування, натомість він весело бовтав ногами.

— Це було в одному з листів, які я вам надсилав, пам’ятаєте? Джест мені трохи допоміг із ним.

Він поправив корону на голові.

— Я був страшенно голодний, коли закінчив його писати.

— Добра література й справді збуджує апетит.

Джест більше не намагався приховати іронію в голосі, але блазневі нічого не загрожувало: Король не помічав, що з нього глузують.

Кетрін стиснула ручку крісла; вона все ще сиділа, обернувшись до Джеста. Мері Енн спостерігала з кутка, вдаючи із себе невидимку.

— Чесно кажучи, цей ваш лист не дуже мені сподобався. Зрештою, я дама, а не десерт.

У Джеста сіпнулася щока. Кет не звертала уваги на Короля.

— Насправді, — вела вона далі, — хоч поезія та подарунки мають значення, але мені більше до душі вияви уваги, у яких є щось від дурощів, натяк на неможливе.

У ложі запала тиша. У Джеста витончилися губи. Він теж глянув на неї й міцніше стиснув у руках скіпетр. Очі наповнилися тихим розпачем.

Кет сказала забагато, але навіть якби взагалі нічого не сказала, авжеж її почуття були написані на обличчі.

— Моя мила, — прошепотів Король.

Вона поморщилася й підготувалася до того, що мало б покласти край цьому вечору і цьому вигаданому роману. Наважилася подивитися Королю в обличчя, готова погодитися з його рішенням припинити їхні зустрічі. Однак не помітила ані ознак розбитого серця, ані роздратування, ані навіть розгубленості. В очах Короля була сама радість.

Він узяв її за руку. Кет підскочила, спина в неї заклякла.

— Я відчуваю так само, — сказав він із таким виглядом, ніби зараз заплаче. Її рука в його долонях була як млява риба, але Король тримав її, наче коштовність.

— Е-е… Ваша Величносте…

Позаду них Джест зірвав із голови блазенського ковпака. Дзвіночки забриніли.

— Я ще не встиг привітати вас із заручинами, — сказав він, уклонившись. — Ви, здається, ідеальна пара, тож щиро бажаю вам обом радості й щастя.

Кетрін спробувала похитати головою, вона була на межі істерики.

Люстри почали гаснути, й Джест знову надів капелюха на голову.

— Приємної вистави, Ваша Величносте, Леді Пінкертон, — він обернувся до заднього ряду, — міс Мері Енн.

Кет вчепилася в ручку крісла, намагаючись дати зрозуміти, що дуже хоче, щоб він залишився, що віддасть все, щоб бути поряд із ним, а не з Королем.

Джест відвів від них погляд і вислизнув із ложі разом із Вороном, який досі сидів на скіпетрі.

Знесилена й пригнічена, Кет повернулася обличчям до сцени. Її рука була холодна, але Королева гаряча та волога. Він не відпускав її. Краєм ока Кет час від часу помічала його задоволену фізіономію.

Завіса почала підійматися. Затрубив оркестр, і на сцені почався перший акт. Публіка аплодувала, а найголосніше аплодував Король.

РОЗДІЛ 33

КЕТРІН ВІДЧУВАЛА ВТОМУ — усюди, у всьому тілі, від голови до пальців ніг, взутих у її найкращі чобітки. Вона мріяла про те, щоб піти додому, заповзти під ковдру й не вилазити звідти, поки не проспить так довго, як ніколи в житті. Це бажання було таке сильне, що Кетрін ледве не плакала від туги.

Судячи із частих вигуків та оплесків глядачів, вистава була добра, але Кет ледве вдавалося тримати розплющеними втомлені очі, що вже й казати про те, щоб дивитися на сцену, тому дівчина швидко заплуталась і вже не стежила за сюжетом.

Лише коли на сцені з’явився блазень, вона змусила себе зосередитися. Але то був не Джест, а лише актор у знайомому чорному вбранні; він робив сальто й безперервно вигукував сороміцькі жарти, які доводили публіку до істерики. Він сміявся з короля, заглядав під спідниці актрисам, що проходили повз нього, і весь час махав капелюхом, аж поки Кет уже нічого не чула, крім дзвону дзвіночків у своїй голові.

Щойно публіка вчергове вибухнула сміхом, Кет підхопилася на ноги.

— Мені потрібно до вбиральні.

Король не помітив, коли вона прослизнула повз нього, захоплений грою блазня з вистави, але Мері Енн підвелася, щоб іти з нею. Кет жестом зупинила подругу.

— Зі мною все гаразд. Я зараз повернуся.

Сходи до фоє відізвалися луною під її ногами, коли Кет почала поспішно спускатися вниз у партер, тримаючись за бильця, щоб не спіткнутися об спідницю. Лише ступивши з останньої сходинки, вона обігнула бильця й почула Джеста, який щось комусь пояснював, а потім йому відповів високий зарозумілий голос Марґарет Мірл.

Кетрін позадкувала і сховалася за колоною.

— …і так само впертий! — говорила Марґарет.

— Влучний опис, — погодився Джест, хоч голос його був втомлений, — але наполегливість не завжди хиба, особливо у справах кохання.

Марґарет голосно розреготалася.

— Кохання?

— Так, кохання, принаймні так мені здається. Бачили б ви, як він ні на мить не зводить із вас очей. Хай вони в нього й маленькі, як намистинки, але однаково сповнені почуття. — Джест відкашлявся. — Мораль тут, звісно, така: «Краса в очах того, хто дивиться», себто «Кожен бачить по-своєму» [27].

— Ніколи не чула такої моралі, а ви, я впевнена, добре знаєте, що я надзвичайно обізнана в питаннях моралі.

— Здається, я прочитав це в якійсь книжці.

— Що ж.

Марґарет довго мовчала, вагаючись.

— Гадаю, ця мораль доволі пристойна.

— Там була ще одна мораль. Щось про товщину шкіри… боюся, що не така слушна.

— Він і товстошкірий, і туполобий.

— Дві сильні риси Герцога. Я ще додав би, що він бездоганно вдягається.

Марґарет недовірливо хмикнула.

— А ще він сміливий, — продовжував Джест, — що й довів, коли встав між вами та Жербельковтом на балу. І відданий, і чуйний, навіть зі слугами — я чув, що він відмовляється звільняти кухарку, хоча мені казали, що вона готує жахливо.

— Однак я чогось не розумію. Він завжди так грубо зі мною поводився. Я ніколи в житті так не відчувала, що мене оцінюють й осуджують, як у його присутності, коли Герцог дивиться на всіх цим зверхнім поглядом, а ще й задирає носа.

— Може, леді Мірл, ваші судження про нього не зовсім справедливі? І те, що називаєте грубістю, насправді нездатність до невимушеної бесіди з дівчиною, якою він захоплюється?

— Ви справді вважаєте, що Герцог це відчуває?

— Він сам мені про це сказав, леді Мірл. Навіщо мені вводити вас в оману?

— Просто все це так… так несподівано.

— Запевняю, що це визрівало довше, ніж ви думаєте. Ось що він просив передати вам.

Кет почула шелест паперу.

— Що це?

— Запрошення долучитися до нього сьогодні в його особистій ложі, якщо захочете, звісно, із супроводом. Він сказав, що збереже для вас місце, і сподівається, що ви погодитеся.

Марґарет задоволено вигукнула «ох». Знову зашарудів папір.

— Я… що ж. Гадаю, нічого не трапиться, якщо… це лише на один вечір… зрештою, я не з тих, хто вагається і зволікає, зустрівшись із добрими намірами й захопленням з боку чоловіка.

— Я ніколи не насмілився б припускати щось подібне, леді Мірл. Сподіваюся, що вам сподобається решта вистави.

Кетрін притулилася до колони, обережно просуваючись до її протилежного краю, коли почула, як до неї наближаються кроки Марґарет. Кет сховалася за бильцями сходів, коли Марґарет промчала повз неї, і збиралася перевести дух, аж раптом в обличчя налетів шквал пір’я, а у вухах пролунало голосне каркання. Кетрін відскочила від колони й притиснулася до стіни, відбиваючись від оскаженілого птаха.

Ворон крутнувся і злетів, потім опустився на погруддя якогось суворого на вигляд драматурга.

— Вороне! — сердито крикнув Джест. — Це було дуже нечемно.

— Ні, ні, я заслужила на це, — сказала Кет, пригладжуючи волосся. — Я не мала підслуховувати.

Ворон відвернув голову, його дзьоб застиг у повітрі, й стало зрозуміло, що тепер він поділяє невисоку думку Кепа про неї. Зрештою, вона була шарлатанка, яка мала Джеста за дурня, водночас зустрічаючись із Королем.

— Так чи так, не треба було її лякати, Вороне. Ти повинен перепросити.

— Даррррма! — сказав Ворон.

— Вороне!

— Нічого. Це я мушу перепросити, що ховалася.

Кет обійшла сходи й побачила, що Джест притулився до стіни, тримаючи в одній руці капелюх, а у другій — скіпетр із чорного дерева. Його волосся в багатьох місцях сплуталося, тож Блазень був схожий на безхатченка, що оселився в театрі. Якби не барабанний дріб, що долинав крізь зачинені двері, могло здатися, що в приміщенні немає нікого, крім них.

— Дякую за те, що ти щойно сказав Марґарет, — почала вона. — Ти не мусив мені допомагати.

Джест знову натягнув капелюх на голову.

— Уявімо, що я зробив це не заради тебе, а заради справжнього кохання.

Він знизав плечима. Йому не вдавалося удавати безтурботність так, як, мабуть, хотів.

— Я мав честь розмовляти з Його Світлістю під час чаювання — королівського чаювання, і гадаю, що йому дуже подобається леді Мірл.

Його очі звузилися, коли він подивився на сходи, якими Марґарет щойно зійшла нагору.

— Я не зовсім розумію чому.

— Мене це теж дивує. Але… як гадаєш, що трапиться, коли вона дізнається, що ти сказав неправду? Звісно, у тебе достойні наміри, але це може мати більше шкоди, ніж користі.

Джест схилив голову набік.

— Чому ти вважаєш, що я сказав неправду?

— Ну… просто Герцог…

Вона завагалася. Хоробрий, благородний Герцог. Завжди бездоганно вдягнений, хоча це іноді й непомітно через його габарити та незграбність. Кетрін насупила брови.

— Я знаю його все життя, уявляєш? Як могло статися, що ти познайомився з ним ближче, ніж я, та ще й так швидко?

Джест почав розглядати свій скіпетр, ліниво проводячи пальцями по полірованій поверхні навершя.

— Повертайтеся на місце, леді Пінкертон. Ідіть до свого кавалера.

— Будь ласка, не називай його так.

— Як мені його називати?

— Можна просто Королем.

Джест не дивився на неї. Хоч вони стояли за десять кроків одне від одного, здавалося, що між ними багато миль.

— Усе не так, як я гадав, — сказав Джест, і Кетрін не зрозуміла, говорить він із нею чи із собою, а може, навіть із Вороном. — Я гадав, що все буде набагато, набагато простіше.

— Ти про свою місію? — наважилася запитати вона, понизивши голос. — Ту, що доручила Біла Королева?

Ворон здивовано каркнув, але Джест не звернув на нього уваги. Їй він теж не відповів.

— Знаєте, Його Величність скоро попросить вашої руки. Гадаю, може, навіть сьогодні.

Кет глянула на балкони, рада, що не сидить у темній ложі, удаючи, ніби їй весело. Чекаючи, коли Король запропонує їй шлюб.

— Якщо запитуєш мене, чи змінилися мої почуття, — сказала вона, — то відповім, що ні, не змінилися.

— Ну це й так зрозуміло.

Джест почухав чоло під крисами капелюха.

— Пробач, що був такий холодний із тобою сьогодні. Знаю, що він тобі не подобається, але коли бачу тебе поряд із ним, то починаю шалено ревнувати.

У неї ледве серце не вистрибнуло з грудей.

— Справді?

Джест криво всміхнувся й нарешті подивився їй в очі.

— Не вдавай, що здивована.

Кетрін стрималася, щоб не почати танцювати від задоволення.

Ворон гидливо пирхнув і злетів на одну з люстр. Там він почав чистити пір’я, наче відмиваючись від бруду.

— Тобі треба повертатися, — сказав Джест. — Хтось може прийти сюди. Ми ж не хочемо, щоб нас… Бо подумають, що…

У Кетрін затремтіли вуста. Було дивно бачити, що йому бракує слів.

— Усе так, — сказала вона, відступаючи від нього.

Кет обігнула бильця сходів, поклала руку на поручень і подивилася вгору. Її серце почало опускатися, наче до нього прикували якір.

Час вертатися до Короля. До її кавалера.

Театром прокотився галас, тож вона подивилася на зачинені двері.

— Леді Пінкертон? — сказав Джест.

Кетрін обернулася до нього.

— Ти вирішила, що скажеш, коли Король попросить твоєї руки?

Усередині театральної зали знову почулися вигуки й аплодисменти, ще гучніші, ніж досі. Ворон пронизливо каркнув.

— Невже думаєш, що зможу сказати «так»? — запитала Кетрін, бо цієї миті їй справді здавалося, що це неможливо.

Якусь секунду обличчя Джеста не виражало нічого, а потім скривилося, мов від болю, сурма навколо його очей зібралася в зморшки.

— Гадаю, тобі треба погодитися, — прошепотів він, ніби благав її про щось, але його слова вразили в саме серце, як стріла.

Кетрін зробила пів кроку до нього, але знову зупинилася.

— Чому, Джесте? Чому ти весь час так робиш? Кажеш, що ревнуєш, що зачарований, або що можу дати тобі привід залишитися в Королівстві Сердець, але вже наступної миті вмовляєш мене погодитися вийти за Короля. Я не розумію тебе.

Його обличчя було сповнене болю, коли Джест розтулив рот, щоб знову заговорити, але раптом будівля здригнулася. Кет підскочила, потім пригнулася, почувши віддалений дзвін розбитого скла.

Двері на балконі злетіли з петель. У фоє ввірвалася гаряча хвиля разом із запахом диму.

Кетрін хитнулася, але Джест уже був поряд і підхопив її. Вона зрозуміла, що звуки, які вона прийняла за радісні вигуки, насправді були наляканими криками, а оплески — тупотом ніг.

Двері на балконі задимилися від жару, і крізь них у фоє ввірвалася потвора, вкрита чорною лускою, з лютими темними очима.

Кет заціпеніла.

Це був Жербельковт.

РОЗДІЛ 34

КЕТРІН ОХОПИВ НЕСТРИМНИЙ ДРОЖ, поки вона, не відриваючись, дивилася на гігантського звіра. Хоч він і нажахав її в долині біля крамниці Кепа, тоді було надто темно, і дівчина як слід не розгледіла його. Однак тепер він височів над нею, випустивши кігті, блищав лускою, під якою перекочувалися м’язи. Кетрін бачила, як з його ікл стікає слина. Чула його гнилий подих.

— Кет, відступай, повільно, — прошепотів Джест.

Чудовисько втупило в них палахкотливі очі й зашипіло.

Кет позадкувала, а Джест швидко встав між ними.

— Тікай.

Вона вчепилася в бильця, але не могла поворухнутися. Жербельковт поповз до неї на масивних лапах. З його ніздрів, свистячи, виривалася пара.

У Жербельковта забулькало в горлі, він стрибнув уперед, його щелепа відвисла. Кетрін закричала. Джест весь зібрався й приготувався до битви.

Пролунав пронизливий крик, зашумів вихор чорного пір’я. Згори впала чорнильна краплина: Ворон, швидкий як стріла, всадив дзьоб у вогненне око монстра. Жербельковт завищав і звівся на диби. Коли він опустився на землю, весь театр захитався, і Кет побачила, що одна з вуглин у його очах згасла. По правій щоці текла вугільно-чорна кров.

Він знову заревів і здійняв кігті, але Ворон уже відлетів доволі далеко й бив крилами у стелю будівлі.

— Тікай! Бігом! — кричав Джест, тримаючи скіпетр як зброю.

Блазень стрибнув на балюстраду сходів і кинувся до звіра, як по косо натягнутій линві. Крутив скіпетром. Відштовхнувся шкіряним чоботом від мармурової статуї. Перекинувся в повітрі, приземлився на загривок довгої шиї звіра і схопив один із довгих тонких вусів, що росли з його голови, наче повід. Рвонув голову чудовиська назад. Жербельковт завищав і почав вириватися, але Джест тримав його міцно.

Кет тремтіла, прикипівши до сходів.

Ворон знову метнувся до монстра, націлившись на друге око, але Жербельковт ухилився й відкинув Ворона кігтистою лапою.

— Кет! Тікай!

Вона спромоглася відірвати від них очі й обернулася, але встигла зробити лише один крок, коли зачепилася ногою за пишну тканину сукні. Кет закричала й хитнулася, відчула, що падає, і покотилася по сходах, заплутавшись в атласі та нижніх спідницях.

У неї хруснула щиколотка.

Її крик загубився в безладному галасі й тупотінні ніг. Фоє наповнилося гостями, вони бігли вниз сходами, перестрибували через балконне поруччя, неслися до виходу. Кетрін згорнулася калачиком у своїх спідницях, в очах потемніло від болю, тож дівчина молилася, щоб її не затоптали.

— Пінкертон?

Кет підвела очі й крізь каскад сплутаного волосся побачила Джека, який стояв за кілька футів від неї, притулившись до тієї самої колони, за якою вона ховалася.

— Джеку! Допоможи… моя нога… здається, я її… — вона стримала ридання.

Роздуваючи ніздрі, Джек зробив крок до неї, але зупинився, почувши ще один несамовитий крик Жербельковта. Він глянув угору і зблід. Якусь мить вагався, потім похитав головою.

— Навіть ви цього не варті, леді Пінкертон! — вигукнув він, розвернувся й кинувся до виходу разом з очманілим від паніки натовпом.

— Джеку! Зараз же повернися, негіднику, валете нещасний!

Однак він уже зник, загубився в загальному хаосі.

Зціпивши зуби, Кетрін перевернулася на спину, намагаючись не зачепити щиколотку. Гострий біль став нестерпним, але крові вона не бачила.

З її очей летіли іскри, проте Кетрін наважилася підвести голову. Джест стискав шию Жербельковта скіпетром, а пазури Ворона залишили подряпини між шкірястими крилами чудовиська.

Кет вчепилася пальцями у власну сукню і згадувала всі розповіді, які чула в дитинстві. Казки, в яких чудовисько вбивають, зносять його страшну голову з плечей як жахливий трофей.

— Відтяти йому голову, — прошепотіла вона до себе, обводячи фоє безтямним поглядом.

Має бути якась зброя, щось гостріше, ніж Джестів скіпетр зі шліфованого дерева.

— Ми мусимо відтяти йому голову.

Кет говорила так тихо, що ледве чула сама себе серед безладу, але цієї миті на бильця приземлився Ворон і схилив убік голову, вдивляючись у дівчину непроникними очима.

Джест напружено застогнав, його обличчя скривилося від зусиль утримати Жербельковта. Звір раптом випростався. Джест розтиснув руки й зірвався вниз, потрапивши під удар хвоста чудовиська.

Блазень перекинувся в повітрі й приземлився на ноги, лише трохи оступившись.

Жербельковт забив гігантськими крилами. У всьому фоє замерехтіло й згасло полум’я свічок.

Проте з одним крилом звіра щось трапилося.

Воно було перебите.

Ворон відірвав погляд від Кетрін і злетів, націлившись на неушкоджене око чудовиська. Жербельковт клацнув щелепами і вхопив зубами перо з пташиного хвоста. Ворон із криком відсахнувся.

З пащі Жербельковта вирвався клекіт. Він злетів до люстри, але промахнувся й упав на підлогу фоє. Ті, хто ще лишався в театрі, кинулися врозсип. Плити на підлозі тріснули від удару. Стіни здригнулися.

Потвора тяжко дихала й булькотала, металася палахкотливим оком по руїнах. З ніздрів виривалися звивисті струмені пари.

Око монстра знову втупилося в Кетрін, наче хижак, що вибирає найслабшого в стаді. Здригаючись і виваливши з пащі язик, він підвівся на всі чотири лапи.

Кет відсахнулася, її долоні ковзнули по тканині сукні. Вона була в пастці, заплутавшись у власному вбранні, й від однієї думки про те, щоб стати на поранену ногу, до горла підступала паніка.

Звір насувався на Кетрін, і з його зубів капали величезні краплі слини.

— Ні! — закричав Джест. — Ти б’єшся зі мною, смердюче чудовисько! Дай їй спокій!

Джест злетів із балкона, схопився за люстру й стрибнув униз. Свічки ще колихалися, розбризкуючи віск по підлозі, коли він приземлився між крилами потвори. Його чоло всіяли краплини поту, по щоках стікали патьоки сурми, а проте все це чомусь було схоже на балетну виставу.

Кет здавалося, що вона в цирку. Бачила все крізь сповнене болем марення. Наступний номер виконують Джест і Жербельковт, оплески найкращому акробатичному дуетові країни Сердець!

Вона зайшлася істеричним сміхом.

Ворон розкинув крила, далі дивлячись на неї.

Жербельковт звивався у гніві, намагаючись скинути Джеста, але той вчепився у м’яку шкіру там, де зі спини росли крила, і підняв скіпетр, готовий до удару. Кет подумала, що він не зможе убити звіра дерев’яним дрючком. Може, виб’є ще одне око. Авжеж поранить і покалічить. Однак зуби Жербельковта скоро знайдуть Джеста й покладуть кінець видовищу.

Вона відчула биття крил на своєму волоссі. Закричала й відсахнулася, але це був лише Ворон. Він опустився на землю поряд із нею, його груди тремтіли від частого дихання. У пазурах був капелюх Джеста, дзвіночки тихо лежали на розбитій підлозі.

Він пильно подивився на Кетрін і підштовхнув капелюха до неї.

Кет схопила його. Тканина була зношена та м’яка — вочевидь не нове придбання. Вона засунула руку всередину, дзвіночки забриніли.

Не намацала ні обшивки, ані потертих швів. У капелюсі була порожнеча, глибока й безмежна.

Дівчина просунула руку аж по саме плече, випростала пальці й тягнулася, поки не натрапила на щось прохолодне та тверде.

Висунула руку й ахнула.

Її пальці стискали руків’я меча.

Не простого, а Гостромеча. Вона відчула це всім єством. Його лезо сяяло сріблом у теплому світлі театру, а руків’я прикрашали зуби й кістки істот, яких колись ним убили.

Вона пригадала старі оповіді. Про хороброго короля, який знайшов Жербельковта в лісі й вбив його благородним Гостромечем.

Кетрін подивилася вгору. Джест досі чіплявся за спину чудовиська. Він помітив її, і його очі округлилися.

— Кетрін!..

Жербельковт брикнув. Цього разу Джест упав на землю, приземлився на бік і застогнав. Його скіпетр полетів у юрбу тих небагатьох глядачів, що скупчилися біля дверей до зали, надто перелякані, щоб бігти до виходу. Вони стояли, збившись у групи, дехто сховався в залі, решта зібралася під сходами, шукаючи бодай якогось захисту.

Жербельковт знову обернувся до Кетрін, так, наче Джест був лише докучливою мошкою, а вона справжньою ціллю. Наступною здобиччю.

Звір побачив меч у її руці й завмер.

Зброя виблискувала, ніби теж почула жертву.

Кетрін ковтнула слину й дозволила собі схлипнути. На єдину коротку мить промайнула панічна думка, що нізащо й ніколи вона не стане на зламану ногу, не візьме чарівного меча й не вийде на прю з монстром.

Потім зціпила зуби й щосили рвонула спідницю у себе з-під ніг, не чуючи, як тріщить тканина сукні. Оперлася спочатку на здорову ногу, кожен рух віддавався болем у пораненій щиколотці. Стискаючи меч в одній руці, другою схопилася за бильця сходів, підтягнулася і встала. Дихала уривчасто, шкіра спітніла. Голова паморочилася від зусилля встояти на ногах.

Однак вона змогла.

Видихнувши, відпустила поруччя й оперлася на поранену ногу. Ледве стримала крик, але не зігнулася. Обіруч обхопила руків’я меча й підняла вгору, хоч руки й тремтіли.

Жербельковт підповз ближче, насторожившись. Він принюхався, ніби відчув запах сталі або, може, крові, яка колись її вкривала.

Потім повільно підкрався ще ближче, спираючись на чотири лапи.

Кетрін хотіла ковтнути повітря, але подряпане горло не слухалося.

Ще ближче.

Вона уявила, як уб’є його. Як щосили розмахнеться мечем, розтинаючи сухожилки та хребет. Уявила, як голова потвори зі стукотом котиться через фоє.

Вона уявляла це знову й знову.

Відтяти йому голову.

Ці слова крутилися в її голові.

Чудовисько наблизилося ще на крок. Потім на два.

Солона крапелька поту скотилася з чола й обпекла їй око. Кетрін змигнула її.

— Кетрін…

Голос Джеста звучав напружено.

Жербельковт дивився на неї єдиним палахкотливим, як вуглина, оком, а по протилежній щоці досі стікала чорна кров. У розтуленій пащі на гігантських щелепах вишикувалися зуби. Ряди ікл, таких величезних, що було незрозуміло, чи зможе він закрити рота, якщо захоче.

Кетрін теж вишкірилася.

Відтяти йому голову. Відтяти йому голову. Відтяти…

Раптом Жербельковт здригнувся й відвернувся. Він метнувся через фоє, скрегочучи пазурами по підлозі, й склав крила на спині, щоб протиснутись крізь відчинені двері. У прохолодному сутінковому повітрі мерехтіли вогнями порожні вулиці.

На ґанку Жербельковт розкинув крила. Ліве крило спочатку затремтіло, але одним помахом звір здійняв тіло в небо. Струмінь повітря увірвався у фоє, і чудовисько зникло, залишаючи по собі тінь на дахах і крики болю, що стихали в ночі.

РОЗДІЛ 35

КЕТРІН ВИПУСТИЛА МЕЧ ІЗ РУК, він упав, лунко задзвенівши.

Її враз пронизав біль, щиколотку пекло вогнем, усе тіло горіло. Кетрін безсило опустилася у складки сукні. Її пульс калатав як молот, пальці були гарячі від припливу крові.

Натовп знову ахнув. Потім перелякано замовчав. Ніхто не знав, що робити. Було зрозуміло, що всі чекають, коли хтось інший на щось зважиться. Зробить перший крок.

Усі чекали правителя, лідера, короля.

Однак Король Чирвових Сердець стояв серед них, так само блідий і похнюплений, як і будь-хто з його підданих.

Кет зрозуміла, що плаче. Текло з носа, але вона не стала витиратися. Нехай вони все бачать — подряпану закривавлену шкіру, розірвану сукню, сльози й шмарклі — все, що буває після такого жаху. Нехай дивляться.

До неї нетвердим кроком підійшов Джест, не зважаючи на глядачів. Він кульгав, і це було ще більш дивно, ніж розмазана по обличчю сурма.

— Кетрін, Кетрін.

Він схилився над нею, його очі налилися кров’ю.

— Де болить? Нога?

Кетрін зціпила зуби й кивнула — від цього легкого руху її відразу занудило. Упала на спину, і Джест зник із її поля зору, але дівчина відчула, що він підняв поділ її сукні, зовсім трохи. Достатньо, щоб усе побачити.

Кет засміялася пронизливим істеричним сміхом.

— Власне… це навряд… пристойно, — промовила вона, затинаючись і ковтаючи сльози, що котилися на скуйовджене волосся. — Чорт забирай… мені боляче.

Джест доторкнувся до її щиколотки, і Кетрін закричала. Перед очима зароїлися спалахи яскравого світла. Він прибрав руку.

— Л-л-леді Пінкертон?

Вона застогнала. Голова впала набік, і вона побачила Короля, Білого Кролика та Мері Енн, що бігли, спотикаючись, по сходах. Мері Енн була бліда від страху, затисла в кулаках фартух, гарненький капелюшок з’їхав убік.

— В-ваша Величносте, — сказала Кет.

Їй хотілося, щоб вони всі пішли й дали їй спокій. Їй хотілося забутися, знепритомніти.

— Жербельковт…

Це все, що Кетрін встигла сказати, перш ніж її знову пронизав гострий біль. Король збіг зі сходів, опустився на коліна біля неї і взяв її руку у свої.

— Ви були неперевершені.

Він витяг носовик звідкись із надр вбрання, але замість дати його Кетрін, почав витирати собі блискуче від поту чоло. Потім задер голову й обвів поглядом безмовний завмерлий натовп.

— Усі погляньте сюди! На скарб мого серця! Хранительку Гостромеча! Найхоробрішу й най… най… найрозумнішу леді Кетрін Пінкертон! Перед вами ваша майбутня королева!

— Ні, — прошепотіла вона, але за шумом оплесків її ніхто не почув. Голова похилилася, і Кетрін відчула, що її обережно підтримує чиясь рука. Лагідні пальці гладили вигин її вуха.

— Я не… меч… він не…

— Ваша Величносте, — сказав Джест, перекриваючи радісний галас юрби. — Вона поранена. Їй потрібна допомога.

Король перелякано обернувся. В його очах була паніка.

— Ох. Т-так. Звісно.

Король подивився на її ногу й позеленів.

Кет міцніше зціпила зуби, намагаючись зосередитися, у неї розколювалася голова.

— Якщо я неперевершена… і розумна… і хоробра… — вона ледве стримала крик, — то ви нікчема!

Джест застиг на місці. Король відсахнувся.

— Жербельковт тероризує нас уже кілька тижнів! І що ви зробили? Що ви робите, щоб зупинити його?

Король пискнув і втягнув голову в плечі, сховавшись між складками оксамитового плаща.

— Ви Король! Ви мусите щось робити!

— Кетрін.

Джест поклав руку їй на чоло, пригладив розкуйовджене волосся.

— Бережи сили, Кет… леді Пінкертон.

З-за плеча Короля визирнула Мері Енн. Вигляд у неї був спантеличений, поки вона не побачила ногу Кет і не затулила рота рукою. Однак це тривало лише мить. Вона опанувала себе та обернулася до Короля.

— Біль доводить її до нестями, Ваша Величносте. Хтось мусить відвести її до Осетрів. Я зараз же викличу карету…

— К-карету, так, — сказав Король.

У нього трусилася голова, вуса смикалися від кожного подиху, груди здіймалися.

Здавалося, його от-от занудить, але Король пересилив себе.

Кет знову плакала, у неї паморочилося в голові від болю.

— Чудовисько треба зупинити, перш ніж ще хтось постраждає.

— Я подбаю про неї, — сказав Джест. — Так буде швидше.

Мері Енн вагалася.

— Швидше, ніж карета?

— Так.

Він зустрів погляд Кет, його очі були схвильовані, живі й дуже, дуже золоті. Вона бачила, як Джест судомно ковтнув, а потім сказав:

— Ми майже в розпачі.

Відвернувся, схопив Гостромеч і засунув його назад у капелюх, який потім натягнув на голову. Дзвіночки були надто яскраві, надто радісні, пронизливо лунали у вухах Кет.

Джест підсунув під неї руки.

— Це безглуздя! Ви її не донесете! — закричала Мері Енн.

— Запевняю вас, що донесу, — сказав він, і решта протестів потонули в гулі землетрусу під їхніми ногами, у тріску й гуркоті підлоги, що вибухнула навколо них і під ними.

Угору знялася кам’яна вежа, у центрі якої опинилися Джест і Кетрін. Затаївши дихання, вона дивилася на довколишні стіни, а далеко-далеко над собою бачила, як віддаляються зубчастий парапет і люстри театру. Вони падали вниз, але якби не підземний гул, дівчина подумала б, що вони взагалі не рухаються.

— Як? — видихнула вона, упевнена, що марить. — Як ти це?..

Джест зсунув брови й уважно подивився їй в обличчя.

— Я Офіцер. І крук, — сказав він так, ніби це все пояснювало.

Потім прошепотів:

— Пробач мені за це.

Він підняв її на руки.

Кетрін відразу пронизав біль, ніби в ногу встромили розпечене залізо. Дівчина закричала…

У голові паморочилося, у пораненій нозі бився пульс, усе тіло кололо. Кет отямилася, заплакана й розгублена. Замість твердої підлоги театрального фоє під ногами тепер була м’яка прохолодна трава. Відчула солоний присмак у роті, рештки сліз на щоках.

Її оточували зарості, над головою здіймалися величні дерева. Пахло ґрунтом і молодими паростками, а також чимось солодким, схожим на теплу мелясу та імбирне печиво.

Вона почула рипіння мотузки й скрегіт коловороту, але жодних інших звуків не долинало. Ні пташиного співу, ні скрекоту цвіркунів, ні людського гомону.

Голова хилилася набік, тож Кет із зусиллям розплющила очі.

Вона лежала на лісовій галявині, скроні кололи гострі стебельця трави. Світ довкола завмер — не було чути ані шепоту вітерця серед лісових квітів, ані щебету птахів у деревах. Коли вони прибули до театру, був вечір, але тут сяяло червонувато-золотисте світло, мовби застигле між днем і ніччю.

Через туман в очах вона розгледіла старовинний колодязь, що стояв у центрі лощини, крізь його кам’яні стіни пробився мох, а біля однієї з опор виросла ціла сім’я грибів. Поряд із ним стояв Джест. Його капелюх лежав на краю колодязя, рукава були закасані за лікті, шкіра над рукавичками засмагла. Він тягнув угору прив’язане до мотузки відро, яке підіймалося щораз вище з кожним обертом коловорота. Час від часу у Джеста виривався стогін: чи то відро було дуже важке, чи то колесо дуже старе, чи, може, його руки дуже, дуже втомилися.

Адже він приніс її сюди.

Куди? Чи це далеко?

Кет не мала жодного уявлення, де вона і скільки часу минуло.

Дівчину охопив ще один приступ болю, вона скривилася й схлипнула.

— Уже скоро, Кетрін, — промовив Джест, важко дихаючи. Він відв’язав мотузку і зняв відро з гачка. Кет почула сплеск рідини.

— Усе, готово.

Джест попрямував до неї, похитуючись. Щось перелилося через вінця відра, і Кет побачила на його стінках багаторічні нашарування чогось липкого кольору карамелі. Не води.

— Ми не на узбережжі, — сказала вона, пробуючи зосередитися на чомусь ще, крім болю. — Ти мав відвести мене до…

— Тут краще.

Джест поставив відро поряд із нею.

— І все буде набагато швидше, ніж в Осетрів, ось побачиш. Ти можеш сісти?

У голові паморочилося, поки Джест допомагав їй підвестися, і Кетрін уперше подивилася на свою ногу.

Джест зрізав з її ноги чобіток. Панчоха теж була відрізана на литці, а щиколотка оголена й зовсім не схожа на щиколотку, бо набрякла й посиніла. Стопа вивернулася під дивним кутом, а збоку утворилася величезна пухлина — схоже, що кістка ще трохи й пробила б шкіру. Кетрін знову схлипнула. Усвідомлення свого становища спричинило в неї новий напад болю.

— Ось, візьми, — сказав Джест, простягнувши руку до дерев’яного кухля у відрі.

Джест наповнив його і витяг із відра. Темна тягуча рідина хлюпала та стікала по стінках, як мед.

— Випий це.

— Що це? — запитала вона.

— Меляса.

— Меляса? Отже, це…

— Пий, Кетрін.

Джест сів поряд, а Кетрін узяла кухоль ослаблими руками, пальці липли до стінок. Джест сидів дуже близько, його коліно впиралося в її стегно, він був готовий будь-якої миті простягнути руки й підхопити її, якщо буде потрібно.

Мелясна криниця [28]… Ще одна неможлива казка. Місце, де з підземних глибин підіймається й надимається солодкий напій, що має міфічну цілющу силу.

І Джест його знайшов. Джест знав, де він. Але як?..

У її голові туманилося. Кетрін почала пити просто тому, що не бачила жодної причини не пити, хоч меляса була така густа, що пити її довелося довго, ніби ложка за ложкою, ковтаючи в’язкий, солодкий, насичений сироп.

Це було дуже смачно.

Ох, скільки б Кет віддала, щоб спекти з нею мелясовий пиріг із пеканом!

Або той пудинг з родзинками, щоб довести пану Гусені, що він помилявся, і мелясна криниця все-таки існує.

Сироп наповнював її шлунок і теплом розливався по тілу. Він усотувався в її органи, ставав дедалі гарячішим, наче розжарював м’язи. Це було теж боляче, але зовсім не так, як роздроблена нога.

— Допомагає, — сказав Джест.

Кетрін майже нічого не відчувала. Ні того, як повільно випрямляється суглоб, ні як зменшується пухлина, ні як поступово спадає набряк на шкірі.

Біль був стерпний, потім перейшов у трохи неприємне відчуття і, нарешті, зник. Вона нахилилася вперед, зігнувшись.

Джест прибрав пасмо волосся з її чола.

— Як тепер почуваєшся?

Вона потерла ногу, спочатку обережно, потім сміливіше: болю не було. Уявила собі, як збентежилася б мати, якби таке побачила: сидить її донька невідомо де наодинці із чужим чоловіком і тре оголену ногу…

— Уже краще, дякую.

— Гаразд.

У цьому єдиному, простому слові чулося полегшення, безмежне, як океан.

Джест встав і відніс відро назад до колодязя, повісив його на гачок.

— Дякую, — сказав він. — Чим вам заплатити?

З дна колодязя долинув смішок, від якого Кет обдало холодом і побігли мурашки по шкірі.

Потім почувся високий замріяний голосок, як у маленької дівчинки. Вона проспівала:

— Для Елсі черевичок, розрізаний надвоє. Для Тіллі та панчішка, що ти забрав із собою. А ніжний поцілунок, захований у сні, збережений у серці, — віддай його мені.

Обличчя Джеста було незворушне, він лише стиснув щелепи, потім кивнув і знову сів поряд із Кет. Не дивлячись на неї, узяв пошматований чобіток і відрізаний низ панчохи.

— Хто там унизу? — прошепотіла Кет.

— Сестри, — сказав він так, ніби це був високий титул. — Ми повинні заплатити їм за мелясу, але не хвилюйся. Вони просять тільки те, у чому в нас немає потреби.

Він відніс чобіток і панчоху до колодязя і кинув їх у нього, хоча сплеску внизу й не було чутно. Потім із колодязя висунулася бліда рука з худеньким зап’ястям. Джест нахилився і поцілував її в долоню.

Щойно він розігнувся, її пальці склалися в кулак, і рука зникла в колодязі, забравши із собою винагороду. Кет здалося, що вона знову почула тихий сміх, потім усе затихло.

Джест схопив капелюха й попрямував назад до того місця, де на галявині серед лісових квітів досі сиділа Кет. Він зітхнув й опустився навпочіпки, майже на рівень її обличчя, і зблизька дівчина побачила, скільки втоми в його очах, як знесилено опустилися його плечі. Після того, як він бився із Жербельковтом, а потім ніс її сюди, вона дивувалася, що Джест узагалі тримається на ногах.

— З тобою все гаразд? — запитала Кет.

На його вустах промайнула тінь посмішки, але кривої, ямочки на щоках були майже непомітні.

— Загалом так, міледі.

Вона всміхнулася, згадавши їхню першу зустріч, але тепер, коли її думки більше не плуталися від болю, одне за одним почали виникати запитання.

— Як ми сюди потрапили? Я… я пам’ятаю камінну стіну навколо нас…

У Кетрін туманився розум. Усе було радше схоже на сон, ніж на реальність.

— Я Офіцер. І Крук, — сказав Джест. — Я можу пересуватися швидше за будь-який екіпаж і знаю різні ходи.

Кетрін розтулила рот, але відразу закрила його. Вона нічого не розуміла, але відчувала, що він пояснив усе, що міг. Тоді почала знову:

— Отже, мелясова криниця справді є.

Він кивнув.

— Як ти гадаєш… як гадаєш, вона могла б допомогти Черепашку?

Здавалося, Джеста здивувало її запитання, але він швидко опанував думки.

— Кеп уже спробував, але бідолаха відмовився йти сюди з ним. Він насправді не був у розпачі.

— У розпачі?

Вона пригадала, що Кеп теж щось говорив про розпач.

— Так. Безумовно, він був розгублений і нещасний, але цього не досить. Боюся, що тепер він так і залишиться Фальшивим Черепашком.

Джест відкинувся назад і, ніби побоюючись інших запитань, які приготувала для нього Кет, сказав:

— Якщо можеш іти, я відведу тебе додому. Міс Мері Енн хвилюватиметься. Власне, вже всі, мабуть, хвилюються.

Кетрін озирнулася навкруги.

— Скільки часу минуло, відколи ми покинули театр?

— Година або дві, гадаю, але тут не працює жоден годинник.

— Цього не може бути. Уже ось-ось почне світати.

Його очі весело й хитро блиснули.

— Або сутеніти. Тут ніколи не буває ні дня, ні ночі. Принаймні так мені казав Кеп. Я тут був лише раз, і тоді було так само.

— Ніколи не буває ні дня, ні ночі, — повторила Кетрін, роззираючись навколо на залиті золотим світлом трави. — Хіба це можливо?

— Підозрюю, що на цій галявині ніколи не ступала нога Часу. Напевно, він не хоче платити ціну, яку вимагатимуть Сестри.

Джест понизив голос.

— Або він просто ще не був у розпачі, от і не може знайти її.

Кет занурила босу ногу у м’яку траву.

— А ви як її знайшли? Ви з Кепом.

Джест опустив плечі й сів поряд із Кетрін, ніби зрозумівши, що вона не збирається йти звідси незалежно від того, скільки минуло часу. Стягнув рукавички й відклав їх убік разом із блазенським капелюхом.

— Це місце можуть знайти лише ті, хто в розпачі. Кеп знайшов його, коли в розпачі шукав способу уникнути долі свого батька. Я приніс тебе сюди, бо тобі було так боляче, що я в розпачі хотів це припинити.

Серце виривалося з грудей, але Кетрін спробувала втиснути його на місце.

— А як ти потрапив сюди вперше?

Він озирнувся на колодязь і довго, дуже довго дивився на нього, потім знову перевів погляд на неї. Джест мав такий вигляд, ніби довго вагався й тепер здався.

Нарешті він сказав:

— У розпачі я намагався виконати наказ моєї королеви, а мелясова криниця розташована між часами і землями.

Він глибоко вдихнув.

— Ми стоїмо на порозі країни Шахів.

РОЗДІЛ 36

КЕТ КЛІПНУЛА ОЧИМА.

— Ти, мабуть, помиляєшся, Джесте.

Він здивовано підвів на неї очі, а вона опустила руку в зарості лісових квітів.

— Не може бути, щоб ми стояли на порозі країни Шахів. Зрештою, ми не стоїмо, а сидимо.

Цього разу в нього на обох щоках з’явилися ямочки.

— Саме так.

Джест указав на стіну чагарників на іншому боці галявини. Кет зрозуміла, що їх повністю оточує живий паркан, у якому вона не бачила жодного просвіту.

— Зараз цього не видно, але це вхід у величезний лабіринт. Якщо Сестри дозволять, він відчиняється, і тоді можна пройти крізь нього до Дзеркала. А за ним…

Кет розглядала стіну зелені, дикого гілля та блідих лісових квітів. Вона уявила його. Вузькі коридори, що петляють туди-сюди, живі стіни, які грають в ігри з утомленими мандрівниками. А в самому центрі Дзеркало, двері до…

— …країни Шахів, — сказала вона. — Дзеркало веде в землі Шахів.

Він кивнув.

— У Чорне та Біле Королівства.

Вона знову уважно дивилася на нього, розглядала його обличчя — гострий ніс, розмазану по щоках сурму, неслухняне темне волосся.

— Чому ти тут, Джесте? Чому Біла Королева послала тебе сюди?

Він спохмурнів і знову відвернувся від неї.

— Будь ласка, не питай мене про це.

Кет відсторонилася, ще більше заінтригована.

— Чому?

— Тому що тепер усе змінилося. Ти все змінила.

Вона закусила губу й задумалася, а потім запитала:

— Що ти маєш на увазі? Що я змінила твою місію? Або те, як до неї ставишся?

— І те, і те.

Він перебирав руками травинки, обдумуючи слова. Зірвав стебельце блакитної квітки й крутив його між пальцями.

Ти живеш у мирному королівстві. Може, країна Сердець завжди була така. Однак у Шахах все інакше. Ми розриваємося між двома королівськими домами, ми в пастці цієї війни з… незапам’ятних часів, як я знаю. І щоразу, коли починає здаватися, що одна сторона нарешті перемогла й війна має закінчитися… Час ніби запускається заново, і ми починаємо все спочатку. Ми робимо це знову й знову. Знову й знову. Ми в тенетах вічної війни між чорними та білими. Я бачив стільки смертей на полі битви. Я стількох убив сам — переважно пішаків Чорної Королеви, але замість них завжди кидали нових солдатів. Це ніколи не закінчується.

— Це жахливо, — видихнула Кет.

Джест подивився на неї, але нічого не відповів на її слова.

— Я служу Білій Королеві. Завжди служив. Однак вона вельми схожа на вашого Короля — недоладна, трохи незграбна, часом полохлива й дуже боїться конфліктів. Вона не сильна і не хоробра…

Джест тяжко зітхнув, обриваючи нервовими пальцями м’яке листя зі стебла квітки.

— Я не знаю, чи зможе вона коли-небудь виграти цю війну. У неї забракне сили духу, якого потребуємо, щоб раз і назавжди перемогти Чорну Королеву, і наш Король із цим згоден. Ця місія — його задум.

Він зосереджено накручував тоненьке стебло на палець.

— Нам сказали, що у країні Сердець є королева. Сказали, що вона велика правителька, сильна, рішуча та пристрасна.

Він знову замовчав, вагаючись, розтуливши губи. Зронив квітку на землю між своїх ніг.

— Нас із Вороном послали сюди, щоб знайти її і… вкрасти її серце.

Джест говорив так тихо, що Кет не була впевнена, що правильно розчула його. Потім він задер голову і подивився їй в очі сповненим муки поглядом.

— Я тут для того, щоб украсти твоє серце.

Серце Кет закалатало від його слів, майже перелякано, але вона замотала головою.

— У країні Сердець немає королеви.

— Я знаю. Гадаю, Час пожартував із нас, або, може, Сестри зарано привели нас сюди. Але вже скоро в Королівстві Чирвових Сердець з’явиться королева, і… Кетрін, гадаю, що нею призначено бути тобі. Саме таку, як ти, ми сподівалися знайти. Ти сильна і рішуча, і пристрасна, і хоробра…

— Я? Та я не здатна дати відсіч власній матері!

— Ти дала відсіч Жербельковту.

Кет стрималась і не стала заперечувати. Тоді вона була в гарячці, у нестямі. Вона не почувалася хороброю або рішучою й сильною, але добре пам’ятала раптове полегшення, коли чудовисько відмовилося битися й утекло.

— А ще є Гостромеч, — сказав Джест, перш ніж вона встигла щось додати. — Його передавали з роду в рід у королівській родині Шахів. Не знаю, як він опинився в мене в капелюсі або як ти зуміла його звідти витягти. Кажуть…

Джест замовк, знову опустивши плечі.

— Кажуть, ним може заволодіти лише людина, у жилах якої тече королівська кров.

Кет замотала головою. Ні. Ні. Це не її майбутнє. Це не її доля. Вона цього не допустить.

— Я не королева, — прошепотіла вона, бажаючи, щоб так насправді й було. — І я ніколи не буду королевою. Це неможливо.

У Джеста потепліли очі.

— Біла Королева якось сказала мені, що бувають дні, коли вона ще до сніданку встигає повірити в шість неможливих речей відразу.

Обличчя Кет напружилося.

— Але… це сказала я.

— Я знаю.

Він облизнув губи.

— Я відразу зрозумів це, Кетрін, щойно зустрів тебе. Щойно побачив. Ти та, за ким ми прибули сюди, кого шукаємо, і можеш скільки завгодно цьому опиратися.

Кет розтулила рота, щоб усе спростувати, запевнити, що не має бажання носити корону, що знайде спосіб відмовити Королю, але завагалася, бо, крім заперечень, у неї раптом виникла інша думка.

Щось зненацька здавило груди, витісняючи повітря з легенів.

— Ти намагався вкрасти моє серце.

У Джеста смикнулася щока, і він відвів погляд.

У Кет враз пересохло в роті, вона піднесла руку до грудей, відчула розмірений стукіт під шкірою.

— Тож… усе було заради цього? Чаювання, листи, твої слова на фестивалі… усе було лише спробою вкрасти моє серце, щоб віддати його твоїй королеві?

— Украсти щось легше, — пробурмотів Джест, — коли це віддають добровільно.

Вона зрозуміла, що так воно і є. Він уже мав би її серце, якби лише попросив: вона сама була готова його віддати.

Однак натомість Джест розповідав їй усю правду.

Вона судомно вдихнула повітря.

— Тоді чому ти його не взяв? Ти ж знаєш… я впевнена, що ти зрозумів…

Кет запнулася, слова зізнання душили її. Вона кохала його. Принаймні колись кохала. Вона й досі хотіла його кохати, хоч більше й не знала напевно, чи не було все лише загадками й трюками.

Коли Джест заговорив, то здавався пригніченим і досі не дивився на неї.

— Ти ще не королева, а мене послали за серцем королеви.

Сльози туманили їй очі.

— Ось чому ти наполягав, щоб я пішла за Короля, а тим часом…

Вона схлипнула й підвелася на ноги, радіючи, що щиколотка більше не болить. Однак ледве не втратила рівновагу, коли боса нога вгрузла в м’яку землю. Вона обернулася обличчям до Джеста, хоч бачила лише його потилицю, чорне волосся спадало йому на чоло, плечі опустилися, він здавався пониклим і переможеним.

— Як ти посмів? Я повірила, що ти справді хочеш зустрічатися зі мною. Ти вдавав, що хочеш залишитись у королівстві заради мене. Моє серце — не іграшка, ним не можна гратися й викинути, коли заманеться.

Він підвів голову на ці слова, золоті очі були повні болю.

— Це правда. Не іграшка. Але я живу, знаючи, що одного дня загину на службі моїй королеві, й усі, кого коли-небудь любив, теж загинуть, і це не матиме значення. Наші жертви нічого не варті, бо це не закінчується і ніколи не скінчиться. Я вважав…

Він провів рукою по волоссю, похитав головою.

— Я вважав, що це єдиний спосіб зупинити війну. Я й досі так вважаю.

Вона склала руки на грудях.

— Тоді мені дуже шкода, пане Блазню, чи то пак Офіцере, чи як вас там. Ваша місія провалилася. Я ніколи не буду Королевою Чирвових Сердець.

Він поморщився. Від болю. Однак із надією.

— Ти не уявляєш, як хочу, щоб це була правда.

Вона насупилася.

— Чому? Ти хочеш зазнати поразки?

— Тому що не хочу зробити тобі боляче.

Він благально простягнув до неї долоні.

— Невже ти не розумієш? З тієї першої ночі в саду я більше не можу виконувати своє завдання. Я не хочу, щоб ти йшла за Короля. І навіть якби я міг якось здобути твоє серце, навіть коли розповів тобі, як жорстоко і несправедливо повівся з тобою, я не зможу віддати його Білій Королеві. Кетрін, я не хочу, щоб твоє серце належало комусь іще, крім мене.

Стогнучи, він відкинувся на траву й затулив обличчя обома руками.

— Цього не мало статися. Кеп із Вороном усе зрозуміли раніше за мене. Вони намагалися попередити мене, просили берегти моє власне серце, та було вже пізно: я все зруйнував; але якщо це означає врятувати тебе, то, здається, мені вже байдуже, що станеться з нашою місією.

Вона зціпила зуби, чіпляючись за свій гнів, свою образу. Зробила крок ближче і, насупившись, дивилася на нього зверху вниз.

— Звідки мені знати, що ти не говориш мені все це лише для того, щоб знову завоювати мою довіру?

Він засміявся, але зовсім сумно. Торкнувся рукою трави. Джест здавався майже беззахисним, коли отак лежав перед нею. Вона здригнулася від абсурдної й непрошеної думки про те, як добре було б згорнутися калачиком поряд із ним, притулитися всім тілом і залишитися так назавжди.

— Ти не можеш цього знати, — сказав він, спершись на лікті. — Не віддавай мені свого серця, Кетрін. Я на нього не заслуговую. Але…

Його голос став напруженим.

— Не віддавай його й Королю. Він заслуговує на це ще менше.

— Справді? — гнівно вигукнула вона. — Принаймні Король завжди був чесний зі мною.

— Це правда. Але я впевнений, що його почуття значно слабші за мої.

Вона витримала його погляд і повільно, дуже повільно видихнула, склавши руки на грудях, як щит. Нарешті, знову опустилася на землю, накинувши спідницю на схрещені ноги.

— Тоді тобі нема чого боятися. Я не збираюся заміж за Короля. Я збираюся відкрити пекарню.

Джест сів, підібгавши під себе довгі ноги, й подивився їй в обличчя.

— Пекарню?

— Так. Ми з Мері Енн уже багато років це плануємо, і скоро наша мрія стане реальністю.

Це було лише почасти неправдою. Хоча досі всі її спроби закінчувалися нічим — ні призу на конкурсі, ні грошей за посаг, ні позики від Кепа, — Кет тепер була впевнена, як ніколи, що мусить знайти вихід. Вона не дозволить долі обдурити себе й позбавити цієї мрії.

— Отже, ти марно витрачаєш на мене сили. Гадаю, тобі доведеться зачекати, поки Король вибере якусь іншу дівчину, і причаровувати вже її.

Вона навіть не намагалася приховати в’їдливий тон своїх слів. Джест сіпнувся, а вона сама здивувалася, як приємно було бачити цей ледве помітний рух.

— Пекарня, — повторив він. — І твої батьки згодні?

— Звісно, ні. Однак вони мене не зупинять. Зрештою, це моє життя.

— Але… ти більше не будеш благородною дамою. Тобі доведеться відмовитися від усього.

Вона подивилася спідлоба.

— Не думай, що можеш сказати мені щось, чого ще не знаю. Я значно більше думала про це, ніж ти.

Він дуже уважно дивився на неї, ніби шукав недоліків у її плані. Він наче онімів від її слів.

Мовчання затягнулося, і Кет почала побоюватися, що розкаже йому все: про сварку з батьками, про угоду з Герцогом, навіть про те, як звернулася до Кепа по допомогу, що тепер, коли стали відомі всі його приховані мотиви, здавалося до болю наївним. Натомість Кетрін випросталася й через силу вимовила:

— А зараз прошу відвести мене додому. Ти сам сказав, що всі хвилюватимуться, а в тебе авжеж повно справ. Треба знайти ще одне серце, щоб вкрасти, зупинити війну й таке інше.

Втім, вона не ворухнулася.

Він теж.

Натомість Джест сказав так, ніби нічого не сталося, ніби після її зізнання не минуло кількох довгих хвилин:

— Коли в тебе буде пекарня, і ти будеш у безпеці від… від мене. Чи можна буде сподіватися, що…

У неї забилося серце, але вона намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Чекала, не наважуючись на надію. Не впевнена навіть, чи варто надіятися.

Джест облизнув губи.

— Я зрозумію, якщо зненавидиш мене назавжди, але що як знову зможеш мені повірити? Щоб більше не було ні брехні, ні хитрощів…

У Джеста побіліли кісточки пальців, коли він стиснув руками коліна. Кет не могла відвести погляду від цих рук. Тонкі й напружені, вони говорили більше, ніж обличчя або слова.

Кет надіялася, досі надіялася, попри все.

Дівчина схилила голову набік, їй хотілося здаватися безтурботною, але це не вдавалося.

— Ви хочете сказати, що досі бажаєте зустрічатися зі мною, пане Блазню? Зі скромною пекаркою, яка ніколи не стане королевою?

— Понад усе на світі, леді Пінкертон.

Її серце підступно затремтіло.

— А як же ваша місія?

— Немає королеви — немає й місії.

— А якщо Король одружиться з кимось іншим?

— З іншою дівчиною з таким серцем, як твоє? Такої не існує, принаймні тут, у країні Сердець. Я переконаний у цьому.

Вона звела брови.

— А як же Біла Королева? А війна?

Джест безпорадно знизав плечима.

— Досі ми нічого не змогли зробити, не можемо й зараз.

Його плечі опустилися.

— Кет, у мене там нічого немає. Лише нескінченна війна. І майже неминуча смерть. Якщо досі я сумнівався, то зараз справді так вважаю. Якби в мене був привід залишитися тут, у королівстві Сердець, я залишився б. Кеп і Ворон, мабуть, мене зненавидять, а може, і собі залишаться, не знаю. Але хочу залишитися. Заради тебе. Якщо хочеш бути зі мною. Якщо…

— Я хочу бути з тобою.

Джест замовк, його губи рухалися: він готувався сказати щось іще.

У неї прискорилося дихання. Тіло тремтіло від збудження, від невпевненості, яка охопила її знову, але слів назад не повернеш, та й вона не була певна, що хоче цього.

— Ти маєш моє серце, Джесте. Не знаю, гідний ти цього чи ні. Я не знаю, ти герой чи розбійник, але, здається, це не важливо. Так чи так, моє серце належить тобі.

Він приголомшено дивився на неї, широко розплющивши палкі очі. Її серце не припиняло калатати. Слова застигли в просторі між ними.

Нарешті Джест прошепотів:

— Тепер, після цих слів, ти мусиш пообіцяти, що відмовиш Королю.

— Обіцяю, — сказала вона, не вагаючись.

Сповнений полегшення, Джест встав на коліна й простягнув до неї руки. Кет охоче подала йому свої, і він по черзі торкнувся вустами кожного її пальця.

— Кетрін, — сказав він, видихнувши це ім’я в її долоні. — Люба Кетрін, я хотів поцілувати тебе відтоді, як ти прокинулася в саду під трояндою.

Вона облизнула губи — ненароком, як наслідок сотень мрій. Сотень мрій про нього.

На галявині було тихо, лише її серце гучно билося. Кет уявляла собі все. Його губи, його руки. Його тіло, яке притискає її до м’якої трави, золоте світло вічного дня, що каскадами ллється на них.

Вона переплела свої пальці з його.

— Тоді поцілуй мене.

Кет не опиралася і впала на коліна, коли Джест притягнув її до себе, затиснувши переплетені пальці між двома тілами. Їхні обличчя торкнулися одне одного.

— Моє серце належить тобі, — прошепотіла вона й відчула, як по спині пробіг мороз.

Куточки її губ піднялися в очікуванні, в радості.

— Бережіться, пане Блазню, — сказала вона, пригадавши загадку Кепа, — коли серце вкрали, то назад уже не повернути.

— Я знаю, — сказав він і поцілував її, спочатку дуже обережно. — Але віддаю його тобі добровільно.

Ще один поцілунок, нерішучий, але вже сміливіший.

— Кетрін, — прошепотів він, — ти на смак як меляса.

Кетрін усміхнулася, знову занурюючись у марення, і потягнула його за собою на траву.

РОЗДІЛ 37

У КЕТРІН ПАМОРОЧИЛОСЯ В ГОЛОВІ, коли Джестова таємнича кам’яна вежа принесла їх до Роздоріжжя. Вони трималися за руки, розчервонілі й радісні. Її волосся скуйовдилось і сплуталося, пальці на босій нозі змерзли, а ще Кет тепер знала, що таке щастя. Здавалося, що все її тіло всміхається. Вона відчувала, що може відштовхнутися від картатої підлоги й злетіти вище, і вище, і ще вище, якщо не буде обережна.

Вони знайшли вихід до маєтку Скельних Мушель, і Джест відчинив перед нею дверцята з вишуканим поклоном. — Після вас, міледі.

Вона зробила реверанс.

— Дуже дякую, шляхетний пане, — сказала вона, вальсуючи крізь двері до берега річки. Над ними похмуро й тихо височів міст, повітря було нерухоме, крім скрекоту цвіркунів і тремтіння світляків.

Джест зачинив дверцята під мостом і пішов слідом за нею до стежки. Кетрін відчула лагідний дотик його пальців на спині, й ці пестощі пройняли її до кісток.

Вона всміхнулася до Джеста й побачила, як її втіха відбилася на його обличчі.

Один легесенький дотик, і вона знову була в його обіймах.

Щойно їхні уста торкнулися, як пролунало застережне каркання, і Кет здригнулася. Вона ахнула й закрутила головою. Помітила Ворона серед гілок дерев.

Джест схопив її за лікоть.

— Кет…

Нічну тишу розірвало брязкання обладунків і командні крики.

Кет закричала, коли Джеста відірвали від неї — її шкіра палала там, де щойно була його рука. Кет обернулася і встигла побачити, як Двійка та Сімка треф силоміць ставлять Джеста на коліна. Позаду них розгорнувся загін палацових охоронців зі здійнятими булавами та списами.

— Що ви робите? — закричала вона, вчепившись Джестові у плече.

Охоронці стояли непорушно.

— Відпустіть його!

— Кетрін! Дякувати богу!

Вона різко обернулася. З-за кущів вибігли її батьки. Король теж був із ними, і від його вигляду в Кет похолола кров у жилах, а потім мати почала душити її в обіймах.

— Моя люба дівчинко! Кохана дитино! Ти вдома! Ти в безпеці!

— Звісно, я в безпеці. Що все це означає?

— Тобі більше не потрібно боятися. — Маркіза гладила її волосся. — Ми все знаємо про напад Жербельковта: я обожнюю Його Величність, але навряд пробачу, що він наразив тебе на таку небезпеку!

Вона сказала це дещо задиристо, знаючи, що Його Величність стоїть неподалік і що, звісно, вона вже його пробачила.

— Нам сказали, що ти поранена, і що… цей лихий блазень повіз тебе до Осетрів! Ми кинулися туди, твій батько, я і Мері Енн, але тебе ніде не було, і ніхто нічого не знав, Осетри сказали, що ти до них не зверталася, а я лише про одне думала — що ти безпорадна, перелякана й поранена, а цей негідник викрав тебе і десь сховав, і робить із тобою щось мерзенне й жахливе, і…

Вона ридала, голосно схлипуючи, і в Кет скрутило живіт від жалю та сорому.

За спиною матері почувся звук, схожий на сирену. Її батько сякався в носовик, очі в нього були червоні та втомлені.

Вона помітила Мері Енн і Ебіґейл, які нерішуче тупцювали біля дерев.

Обидві були бліді й з круглими очима. Мері Енн дивилася на неї з полегшенням, притиснувши руки до грудей.

— Він не…

Мати судомно ковтнула.

— Він не скривдив тебе?

— Що? Ні!

Кет замотала головою, щойно склала докупи слова матері. Вивільнилася з її обіймів.

— Він… нічого такого не зробив. Це непорозуміння.

Вона знову обернулася до охоронців.

— Відпустіть його. Він не зробив нічого поганого!

— Тепер усе гаразд, — сказав батько, підійшовши й поправляючи пасмо волосся на голові Кет. — Його вже схопили. Не треба боятися. Його Величність запевнив нас, що більше нічого подібного не станеться.

Приголомшена Кетрін із жахом подивилася на Джеста. Він міцно стиснув губи, але, крім цього, його обличчя нічого не виражало. Від пережитої радості та захоплення не лишилося й сліду. Він переводив погляд, тепер лукавий та обережний, з Короля на охоронців, а з них на Ворона, що вмостився десь нагорі. Він не дивився на неї.

І вигляд він мав не надто невинний.

Кет насупилася і взяла руки в боки.

— Ви всі надто розхвилювалися. Джест просто допомагав мені. Ми були… — Вона вагалася, але лише мить. — Ми були біля мелясної криниці. Він знав, де вона, і подивіться! Моя нога загоїлася!

Вона підняла поділ сукні.

— Кетрін!

Мати вдарила її по руці, й поділ упав, але Мері Енн раптом затулила рота рукою. Вона бачила її поранену ногу в театрі. Вона знала, що сталося диво.

Кет насмілилася поглянути на Короля. Свого кавалера. У неї на мить стиснуло горло, але сором через розтріпане волосся та припухлі вуста був як укус комашки й відразу вщух.

— Ваша Величносте, будь ласка. Ви не можете його заарештувати. Він не зробив нічого поганого.

Король сховав підборіддя у складках плаща. Корона почала сповзати з його голови.

— Нічого поганого! — гаркнула мати, розмахуючи руками. — Він тебе викрав! Двічі!

У Кетрін перехопило дух.

— Не можу уявити, чим причарував тебе цей чоловік, — додала мати, — але викрасти тебе… один раз — прямо з-під носа твого нареченого…

Він не мій наречений.

— А ще з нашого будинку, з твоїх покоїв!

Вона голосила. Знову заплакала. Батько пригорнув її, але мати відштовхнула його, спрямувавши весь гнів на Джеста, який досі стояв на колінах, затиснутий між охоронцями.

— Мерзотник! Негідник! Як ти посмів!

Джест витримав її погляд, його щелепа тремтіла, але обличчя було непроникне.

— Мамо, припини! — Кетрін вчепилася їй у руку. — Усе не так, як ти думаєш. Він… Він…

Вона раптом замовкла й завмерла.

Її батьки знали. Вони знали, що Джест був у її покоях. Вони знали, що вона втекла з ним посеред ночі.

Вона перевела погляд на Мері Енн, у грудях защемило від зради.

Мері Енн дивилася в її очі, у сльозах, стиснувши руки. «Пробач» — беззвучно промовили її губи.

— Ми чекали вимоги викупу, — сказав батько хриплим голосом. — Ми не знали, чи побачимо тебе знову.

— Але я тут, — сказала Кет, досі приголомшена. — Мене не викрали. І викупу ніхто не вимагав. Я можу все пояснити.

— Він викрав тебе просто з цього будинку! — заревів батько. — Одну! Без супроводу! Могло трапитися все що завгодно!

— Але нічого не трапилося…

— Ти хочеш сказати, — його голос спохмурнів, ніби на горизонті над океаном збиралися грозові хмари, — що моя донька, мій ангел, пішла з ним із власної волі?

У неї спалахнули щоки.

— Я… Тату…

— Отже, моя донька, — сказав батько, повільно й немов із зусиллям вимовляючи кожне слово, — потайки викралася з мого дому посеред ночі, одна, разом із придворним блазнем, і долучилася до збіговиська чужинців, пройдисвітів і ще хтозна-кого?

Вона з такою силою видихнула повітря з легенів, що стало важко дихати. Які ще секрети видала Мері Енн?

Це був її останній шанс, і вона про це знала. Усе заперечити. Звинуватити Джеста в усьому, перекласти всі наслідки на його плечі. Зберегти ставлення й повагу батьків.

Вона подумала про те, як це було б просто.

І неможливо.

Ні, вона не могла його зрадити.

Вона стиснула кулаки й розтулила рота, але натомість пролунав інший голос.

— Ні.

Усі повернулися до Джеста. Його голова була задерта, але очі опущені. Він не дивився на Кет, ані на її батьків, ані на Короля.

— Вона пішла зі мною не з власної волі, хоч і вважає, що так.

Її серце затремтіло й завмерло.

— Джесте!

Комахи припинили стрекотати, і якусь мить було чути лише дзюрчання струмка позаду них. Джек підвів очі й зустрів її приголомшений погляд, його обличчя було похмуре та рішуче.

— Я наклав на неї чари, щоб змусити піти зі мною. Це був обман.

— Він бреше. Це не…

— Леді Пінкертон невинна. Вона не відповідає за те, що трапилося.

Маркіза полегшено і вдячно опустила плечі: її віра у справедливість світу відновилася.

— Але чому? — пискнув із темноти Король, затинаючись.

Кет не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила його таким засмученим, таким нещасним, таким зрадженим. Їй стало соромно.

— Чому ти це зробив, Джесте?

Джест непроникно подивився на Короля.

— Я служу Білому Королю й Королеві з країни Шахів. Мене послали сюди, щоб вкрасти серце вашої королеви й повернутися разом із ним. Я намагався звабити її, щоб її серце дісталося мені, щойно ви одружитеся.

Король відсахнувся, притиснувши руку до грудей, так, ніби Джест ударив його ножем.

— Як ти міг так вчинити з леді Пінкертон?

Кет напружилася.

— Джесте, не…

— Притримай язика, дочко моя.

Батькова рука рішуче опустилася їй на плече.

— Зрозуміло, що він і досі тримає тебе під якимись чарами.

Погляд Джеста перекинувся на неї.

— Це правда. Я робив усе, що знаю і вмію, щоб заворожити її.

По її тілу пішли мурашки.

Джест володів її серцем, а вона — його. І ніщо цього не змінить.

Ніщо…

Однак він вдавав із себе злочинця. Перед її батьками. Перед Королем. Перед усією країною Сердець.

І заради чого? Щоб урятувати репутацію, до якої щохвилини їй ставало дедалі менше діла?

Мати кивнула головою.

— Бачиш? Він зізнався у злочинах, ми всі цьому свідки. Яке щастя, що ми дізналися про це зараз, поки все не зайшло надто далеко. Слава богу, що Мері Енн отямилась і звернулася по допомогу.

Кетрін почало судомити. На очі набігли сльози, вона зморгнула їх і знову обернулася до Мері Енн. Її найближча подруга стояла біля заростей дерев із пригніченим і дуже, дуже винуватим виглядом.

У Кет усередині все стислося від гніву.

Мати помітила її погляд і махнула рукою служницям.

— Ебіґейл, Мері Енн, повертайтеся в будинок і підготуйте теплу ванну для Кетрін. Їй довелося багато пережити сьогодні.

Вони швидко присіли в реверансі.

— Я дуже рада, що все гаразд, Кет… леді Кетрін, — сказала Мері Енн ледве чутно й попрямувала до будинку слідом за Ебіґейл.

Кет здригнулася від ще більшого спалаху гніву. Гаразд? Ні, аж ніяк не гаразд.

— Сподіваюся, що цього злочинця доправлять у в’язницю? — запитав Маркіз.

— Авжеж, і негайно! — крикнула Маркіза. Вона бризкала слиною, одна крапля попала Джестові на щоку, але він навіть не ворухнувся.

— Заради безпеки нашої доньки! Віднині нехай чарує тюремних щурів!

— З-з-звісно!.. — почав заїкатися Король, намагаючись теж втиснутись у їхнє коло.

Він заламував руки, і Кет бачила, як нестерпно йому хочеться, щоб усе нарешті закінчилося й забулося.

— Я не здатен передати, як шкодую й каюся через… через усе, що сталося.

Його брови зійшлися на переніссі, коли він вказав рукою на Джеста.

— Він здавався цілком достойним довіри.

Кет презирливо посміхнулася.

— Ви всі ідіоти.

— Кетрін! — накинулася на неї мати.

Маркіз обійняв дружину за плече.

— Заспокойся, кохана. Вона зараз сама не своя, хіба ти не бачиш?

Кетрін схрестила руки на грудях.

— Тоді чия, як гадаєш?

— Гм… отже.

Король прочистив горло, перш ніж змінити тему.

— З Блазнем ми… хм… розберемося.

Він відсунув від горла комір плаща.

— А після того забудемо про всі ці негаразди!

Кет повернулася до Джеста. Він не відвів очей, ніби наполягаючи на чомусь поглядом. Може, він хотів сказати, що так буде на краще, але Кет відмовлялася цьому вірити.

Раптом Король збуджено заплескав у долоні.

— Знаю, що ми тепер зробимо! Влаштуймо свято!

Кетрін різко повернула до нього голову.

— Свято!

— Ви все дуже слушно сказали в театрі, моя люба, — мовив Король, і Кетрін зіщулилася. — Я Король і зобов’язаний зробити так, щоб жителі країни Сердець почувалися в безпеці. Більше жодних дурниць про Жербельковта й викрадення. Ми влаштуємо чудовий маскарад, ми будемо танцювати, їсти і веселитися, забудемо про все погане, що коли-небудь траплялося, забудемо назавжди.

— Яка жахлива ідея! — заверещала Кетрін. — Хіба ви не пам’ятаєте? Жербельковт напав під час останньої вечірки, яку ви…

Рука матері затулила їй рота, перервавши гнівну промову.

— Геніально, Ваша Величносте! Просто геніально!

Король підстрибнув навшпиньках, задоволений її похвалою.

— Тоді збираємося завтра ввечері! І… і… — Король раптом зашарівся, у нього почервоніли щоки під завитими вусами. — І може, я повідомлю важливу новину.

Він поворушив бровами до Кетрін, і якби не міцні руки матері, вона закричала б.

— А тепер, — прощебетав Король, — усі повертаємося до замку. Ведіть в’язня. Підйом, бігом!

Охоронці почали шикуватися, коли Джест відкашлявся, закликаючи до уваги.

— Перепрошую, Ваша Величносте, я хотів би дещо сказати.

На галявині запанувала тиша. Усі дивилися на Джеста насторожено, і лише Кет з острахом і надією.

В його обличчі не було більше ані злості, ані жодних ознак невдоволення або досади. Він обернувся до Короля з найчарівнішою усмішкою і сказав:

— Ви були добрі до мене, Ваша Величносте.

Король випнув груди і поправив хутряну оторочку плаща.

— Справді? Що ж, дякую, Джесте.

— Саме тому мені так сумно й боляче, що я зрадив вас, а зараз зраджу знову.

Його погляд знайшов Кетрін, золоті очі були переповнені невимовленими словами.

Тіло Джеста розтануло, стало тінню, помахом крила, жмутком чорнильно-чорного пір’я. Ворон каркнув і зірвався з дерева, двоє однакових чорних птахів зникли вночі.

РОЗДІЛ 38

КЕТРІН ЛЕДВЕ СТРИМУВАЛА задоволену усмішку, поки її вмовляли повернутися в будинок — звісно, заради безпеки, а тим часом Короля всадили в карету й повезли геть, поки охоронці розробляли план обшуку місцевості та арешту Джеста.

— Його знайдуть, — знову й знову повторював Маркіз, поки Кет заводили в передпокій їхнього будинку. — Не хвилюйся. Я знаю, що його знайдуть.

— Ні, не знайдуть, — сказала вона, плавно й повільно підіймаючись сходами. — І я цьому рада. А ви всі помиляєтеся щодо нього.

— Ану стій, юна панянко, — гримнула мати, і ноги Кет слухняно зупинилися на першому сходовому майданчику.

Вона повернулася до батьків. Їхнє полегшення змінилося на якесь виснажене роздратування. На батьковому чолі лежала тінь, у матері сіпався куток рота.

— Я не знаю, що цей хлопець зробив із тобою, — сказала вона, узявши руки в боки, — але тепер усе скінчилося, і ми більше ніколи про нього не згадаємо. Ми житимемо так, ніби нічого не сталося, а ти почнеш хоч трохи цінувати все, що ми для тебе зробили, й виявляти вдячність Його Величності!

— Вдячність! За що маю бути йому вдячна?

— Він зберіг твою честь, ось за що! Більшість чоловіків негайно відмовилися б від офіційних зустрічей, почувши, що тебе двічі викрадав хтось інший. Його Величність робить нам велику ласку, Кетрін. Ти це поважатимеш, і, коли завтра побачиш його, я чекаю, що віддячиш йому за таку великодушність.

— Мені не потрібна його великодушність, ані його ласка, ані інші милості!

Мати іронічно посміхнулася.

— Значить, ти дурепа.

— От і добре. Мені подобаються дурепи. І дурні.

— Досить! — рявкнув Маркіз.

Кетрін міцно стулила губи й замовкла: вона не звикла до спалахів батькового гніву. У нього почервоніло обличчя. І хоча батько стояв у передпокої й дивився на Кетрін знизу вгору, під його поглядом вона почувалася нікчемною, як розтоптана комашка.

Маркіз заговорив повільно, зважуючи кожне слово.

— Ти більше не ганьбитимеш нашу родину. Ти вже зганьбила її достатньо.

На очі Кетрін набігли сльози сорому та провини. Батько ніколи досі не дивився так на неї й ніколи так із нею не говорив.

Ніколи вона не бачила його таким засмученим і невдоволеним.

— Ти зробиш те, що скаже мати, — вів він далі. — Ти виконаєш свій обов’язок як наша єдина донька. Ти більше не осоромиш нас. І якщо Його Величність попросить твоєї руки, ти погодишся.

Кетрін замотала головою.

— Ви не можете примусити мене.

— Примусити? — закричала мати. — Що з тобою, дитино? Це ж дар! Хоч ти й не зробила нічого, щоб його заслужити.

— Ви не розумієте, — вигукнула Кетрін. — Якби лише ви зустрілися з Джестом за інших обставин… якби ви поговорили з ним, то побачили б, що він не…

Батько скинув нагору руки.

— Я не хочу цього чути. Той хлопець наробив достатньо шкоди на одну ніч, і поки не почнеш тверезо мислити й поводитися як леді, якою тебе виховували, цю розмову закінчено.

Маркіз зірвав із себе сюртук і накинув його на вішалку біля дверей.

— Ти зробиш так, як ми сказали, Кетрін, або можеш вважати, що більше не належиш до цієї родини.

Кетрін стиснула щелепи, в очах стояли сльози. Думки проносилися в її голові, били у скроні, але вона міцно стискала рот.

Після зізнання Джеста їй уже ніхто не повірив би. Тепер вона нічого не могла їм пояснити, не мала жодного доводу, який їх переконав би, що вона не потрапила під дію якихось чар, що Джест не злочинець.

Що вона його кохає. Вона вибрала його.

Розвернувшись, Кетрін вибігла з передпокою, щоб не вчинити дитячу істерику.

Кинулась до своєї спальні, грюкнула дверима й припала до них. Почула, як у коридорі зірвалася з гачка якась картина і, тихо скрикнувши «ох!», упала на підлогу.

Нахилившись, Кет схопила поли спідниці, притиснула її до обличчя і щосили закричала.

— Кетрін?

Вона здригнулася, почувши несміливий голос, і відірвала спідницю від обличчя. Перед нею стояла Мері Енн, крізь сльози Кет бачила розмиті контури її чорно-білої уніформи.

— Вибач мені, — сказала вона, затинаючись, перш ніж Кет встигла опанувати думки.

Кет витерла долонями очі.

— Ти їм усе розповіла! Як ти могла?

— Я мусила. Ти його не знаєш, Кет. Ніхто його не знає, а мені було так страшно…

— Я знаю його! Я вірю йому! Але ти все зруйнувала. Тепер він у розшуку, він злочинець. Усьому кінець, і все через тебе!

— Я думала, що ти в біді. Його закляття, коли ви зникли з театру… я такого в житті не бачила. Ми всі так перелякалися, але ж я думала, що блазень тебе поніс на узбережжя, а коли виявилося, що тебе там ніхто не бачив… я подумала, що ти в небезпеці. Тебе не було кілька годин, а Жербельковт досі на волі, і я не знала…

Кет відштовхнулася від дверей і розчинила їх навстіж.

— Я нічого не хочу чути. Ти не мала права розповідати їм усе.

— Кет…

— Забирайся геть!

— Будь ласка, зачекай. Послухай мене, Кетрін. Здається, я бачила… коли ми були в театрі, можу присягнути, що…

— Мені байдуже! — закричала Кет. — Мені байдуже, що тобі здається і що ти бачила. У нас був план, Мері Енн. У нас було майбутнє, а тепер ти його зруйнувала!

По її щоках полилися сльози.

— Я більше не хочу тебе бачити, ніколи. Можеш піти в посудниці, мені однаково!

Не чекаючи, коли Мері Енн піде, Кетрін розвернулася, швидко покрокувала до вбиральні й замкнулася на ключ. Схлипуючи, опустилася на кахельну підлогу, міцно обняла коліна, сховала обличчя в складки спідниці. Намагалася ще раз пригадати запахи луки й лісових квітів, руки та вуста Джеста, і як тоді все було дуже, дуже добре.

Вона не могла збагнути, чому так швидко все стало дуже, дуже погано.

* * *

КОЛИ КЕТРІН ПРОКИНУЛАСЯ наступного ранку, то побачила, що зі стійки її ліжка проріс ще один кущ. У кімнаті пахло ґрунтом, металом та сумом, і крізь припухлі повіки вона, немов у тумані, вона бачила плями червоних квітів.

Лози звисали з балдахіна, квіти сипалися на ковдру.

Її оточували сотні й сотні маленьких ніжних сердець, і всі вони кровоточили.

Кетрін доторкнулася до найближчого бутона, відчула його м’яку плоть, на пальцях лишилася крапля теплої крові. Кожна кривава квітка була ніжна та прекрасна, але водночас примарна й тривожна.

Вона розчавила квітку в кулаку, кожною клітиною відчуваючи вологий слід на долоні.

Мері Енн так і не прийшла розпалити вогонь. Ебіґейл не принесла сніданок. Кетрін залишалася в ліжку аж до вечора, її ніхто не турбував. Почувалася, як випотрошений гарбуз, з якого зробили Джека-Ліхтаря. Їй було цікаво, чи знайшли й заарештували Джеста, але вона також знала, що ні. Він був для них надто розумний, надто швидкий, надто неможливий.

Вона час від часу поглядала на вікно, сподіваючись, що побачить за склом білу троянду, що манить її до себе. Однак за вікном було пусто. Джест не повертався до неї.

Ніколи в житті не була вона така самотня.

Вона уявляла, що Мері Енн не зрадила, і її батьки та Король ні про ще не дізналися. Гадала, що було б, якби Джест з’явився на маскараді й вона підійшла б до нього, вдягненого в чорне вбрання та капелюх із дзвіночками, і поцілувала перед усіма. А потім повідомила про відкриття пекарні й покинула замок, високо піднісши голову, щоб почати нове життя поряд із Джестом.

Однак то була лише примарна мрія. Якщо колись це й було можливо, то вже точно не зараз. Джеста вважають злочинцем, і, як попереджав Чешир, ніхто не піде в пекарню, що належить пропащій жінці, хай як смачно вона готує. Навіть якби їм вдалося повернути Джестові добре ім’я, вони однаково назавжди лишилися б у злиднях і ганьбі. Без нічого.

Уже минув час вечірнього чаю, коли серед квітів, що стікали кров’ю, з’явився Чешир, згорнувшись у кутку балдахіна.

Кетрін дивилася на нього без подиву. Вона чекала його появи цілий день. Не міг головний пліткар королівства залишитися осторонь.

— Я подумав: тобі буде цікаво знати, — сказав Чешир замість привітання, — що всі говорять лише про те, як ти врятувалася від підлого блазня. Яка ти таланиста й героїчна особа.

— А я подумала, що тобі буде цікаво знати, — відповіла вона, — що це ахінея. Джест не викрадав мене.

Вона вимовила це спокійно, бо знала, що може сказати Чеширу або будь-кому іншому все що завгодно, але це не матиме значення. Більшість однаково вважатиме так, як їй зручно, а зараз зручно думати, що наречену Короля, майбутню Королеву, викрадали проти її волі.

Чешир виколупав кігтем сірчану пробку з вуха.

— Я боявся, що ти саме так і скажеш. Розумієш, тоді ця історія стає не такою цікавою, хоча я залюбки подивлюся, як уся королівська кіннота й уся королівськая рать [29], лізтиме зі шкури, аби його докупи зібрать [30] чи то пак знайти.

— Вони ніколи його не знайдуть, — промовила вона, хоча щоразу вірила в це дедалі менше.

Зрештою, Королівство Чирвових Сердець невелике. Куди йому йти? Назад у країну Шахів?

Може, і так, але це не втішало. Це означало, що вона більше ніколи не побачить Джеста.

— Його Величність не тямить себе від переживань, — вів далі Чешир. — Не думаю, що він бодай приблизно уявляє, що робити з усім цим божевіллям, бо тут тобі і Жербельковт, і Блазень, і змова, щоб викрасти серце майбутньої королеви… Він не звик до справжніх зрад, хіба ні?

— Тоді тим паче він не мусить витрачати сили на те, щоб переслідувати невинну людину і через що? Через власну вражену гордість?

— Яка ще гордість? — Чешир склав лапи, зціпивши кігті в замок. — Наш Король — жалюгідний ідіот.

На її устах промайнула квола посмішка.

— Саме так.

— Звісно, у наших краях, здається, вирує ціла епідемія жалюгідного ідіотизму. — Чешир почав танути в повітрі. — Отже, йому не буде самотньо.

Він зник, і тієї самої миті у двері спальні постукали. Ебіґейл просунула голову всередину.

— Вибачте, леді Кетрін, але час перевдягатися до маскараду.

Вона прошмигнула в кімнату, як боязка мишка.

Кетрін зітхнула й зіскочила з ліжка, не сперечаючись.

Однаково цього вечора не уникнути.

Вона покірно дозволила щипати себе за щоки, щоб повернути їм трохи кольору, а Ебіґейл нічого не сказала про те, як висохла від сліз її шкіра.

— Ах, леді Кетрін, — пробурмотіла Ебіґейл, — усе буде гаразд. Король — хороша людина. От побачите.

Кет насупилась і промовчала.

На ній тепер була біла крепова сукня в широку бордову смужку, а обличчя закривала вишукана маска зі слонової кістки, прикрашена стеклярусом. Поки Ебіґейл прибирала розкидану білизну, Кетрін подивилася на себе у дзеркало. Вона була схожа на ляльку, хоч бери й став на полицю.

Нарешті Ебіґейл додала останній штрих — діадему, оздоблену діамантами й рубінами.

Коли прикраса опустилася їй на голову, Кетрін подумала, що вже не схожа на ляльку.

Тепер вона мала вигляд королеви.

Губи її розтулилися, і Кетрін глибоко зітхнула.

Вона пообіцяла Джесту, що відмовить Королю. Так, пообіцяла.

Однак цю обіцянку давала дівчина, яка досі збиралася відкрити пекарню разом із найкращою подругою. Дівчина, якій було байдуже, буде вона шляхетною дамою чи ні, аби прожити свої дні з тим, кого кохає.

Цю обіцянку давала дівчина із зовсім іншою долею.

Примруживши очі, вона простягнула руки й поправила діадему на голові.

Мері Енн видала її таємницю. Джест прирік себе на вічне вигнання.

Але, може, усе це було не марно.

Кет підвела підборіддя й уперше насмілилася уявити себе королевою.

РОЗДІЛ 39

ЙОГО ЧЕСТЬ Велаґіґ Т. Пінкертон, Маркіз Рок Тертл Коув, володар Бухти Скельних Мушель, — оголосив Білий Кролик, — з дружиною, леді Ідонією Пінкертон, Маркізою Рок Тертл Коув, і донькою, леді Кет…

Кет запхала гаптований трояндами носовичок Кроликові до рота. Кролик здригнувся й витріщився на неї круглими очима.

Батьки, які вже спустилися на три сходинки, зупинилися й обернулися. Кет всміхнулася до них одними губами.

— Ідіть, — сказала вона. — Гадаю, буде доречніше, якщо мене оголосять окремо.

Вона перевела холодні очі на церемоніймейстера.

— Як личить майбутній Королеві Чирвових Сердець, ви згодні?

Маркіз із Маркізою обмінялися здивованими, але задоволеними поглядами й далі спускалися сходами.

Кролик витяг із рота носовичок. На його обличчі змагалися вирази роздратування й самовдоволеності, він відкашлявся.

— Звісно, леді Пінкертон, ви абсолютно праві.

Він випнув груди, намагаючись повернути собі поважний вигляд, і знову засурмив.

— Леді Кетрін Пінкертон з Бухти Скельних Мушель!

— Ось так краще, — сказала вона й рушила вниз до зали, розправивши плечі.

Вона знала, що здається стриманою та холоднокровною, але в роті був кислий присмак, як від несвіжого фруктового торта.

Кет уникала дивитися в очі гостям і була рада, що можна вдавати, ніби за коштовними масками й костюмами складно впізнати знайомих. До неї спробувала наблизитися пара скунсів, тож у неї виникла підозра, що вони хочуть завоювати прихильність майбутньої королеви, жалюгідні підлабузники. Кет сковзнула повз них, перш ніж ті встигли привітатися. Вона не вдаватиме, що хоче або потребує схвалення придворних лестунів.

— Кетрін!

Чиясь волога рука схопила її за лікоть, розвернула до себе.

Марґарет Мірл зробила реверанс, вітаючись. Її рот застиг в усмішці, ніс ховався за блідо-рожевою поросячою рийкою.

— Ви чули чудову новину?

Кет не змогла всміхнутися у відповідь, попри радість на обличчі Марґарет.

— Ні, не думаю, — сказала вона без особливого ентузіазму.

Марґарет замріяно зітхнула.

— Герцог звернувся до мого батька за дозволом офіційно зустрічатися зі мною. Зі мною!

— Мені складно в це повірити.

— Однак це так. Завтра після обіду він уперше відвідає мене. Ах, леді Кетрін, я просто переповнена задоволенням.

Вона взяла Кет під руку й почала обмахувати віялом розпашіле обличчя.

— Мораль цього, звісно, полягає в тому, що замкнена в клітці пташка не їсть із рук гадів.

Кетрін вирвала руку й повернулася до неї обличчям.

— Дурниці та нісенітниці, Марґарет.

Марґарет кліпнула очима.

— Перепрошую?

— Що це взагалі означає? «Замкнена в клітці пташка не їсть із рук гадів»? У гадів немає рук. І чи справді пташка воліла б сидіти в клітці замість ризикнути заради когось, хто здається небезпечним, але… насправді зовсім не такий? Може, гад просто хоче поділитися з нею кормом! Ви не подумали про це, коли вигадували вашу недолугу мораль?

Марґарет відступила.

— Але… не думаю, що ви правильно зрозуміли…

— Усе я правильно зрозуміла. Ваші так звані моралі — це тільки привід вдавати, що ви краща, ніж решта з нас. Поводитися так, ніби ми не такі розумні або не такі доброчесні, як ви, хоча насправді ви лише намагаєтеся приховати власну невпевненість у собі! Ви поводитеся по-дитячому й недостойно, і я терпіла це аж надто довго.

Щоки Марґарет набули такого самого кольору, як і пристебнутий до її носа п’ятачок.

— Але я… це несправедливо. Я ніколи… — Вона засопіла. — Це неприйнятно, леді Пінкертон. Я сподівалася, що ви, як ніхто інший, радітимете за мене, але тепер бачу, що затаїли стільки заздрості, що вас вже не заспокоїти. Так, я справді завжди дотримувалася вищих моральних принципів, ніж ви, але, попри все, всіляко намагалася ставитися до вас прихильно. Допомагала вам піднятися до мого рівня, щоб ви усвідомили власні хиби та гріхи.

— Годі вже, дайте мені спокій, будь ласка.

Очі Марґарет ковзнули повз неї й округлилися.

— Ах! Чудовий вечір, мілорде!

— Вітаю і я вас, міледі.

Кетрін обернулась і побачила, що до них підійшов лорд Кабан, його оченята мерехтіли від радості. На ньому була така сама маска-пятачок, як і на Марґарет, хоч його обличчя від цього майже не змінилося.

Вона з огидою закотила очі.

— Як ваші справи, леді Пінкертон? — запитав він.

— Гірше, ніж у декого, я сказала б.

— Леді Пінкертон, — сказала Марґарет, — сьогодні не в гуморі.

— Мені дуже шкода це чути. Власне, я хотів би поговорити з вами, хоча, — він прочистив горло, і його голос пом’якшав, — лише після того, як леді Мірл скаже мені, чи лишилися в неї вільні номери в танцювальній карті.

— Щось мені підказує, що можете вибирати будь-який, хоч усі, — пробурчала Кетрін, але Марґарет і Герцог не помітили образи й далі збуджено фліртували, аж поки Марґарет не згадала, що треба попудрити ніс, і не заквапилася йти геть. Складки сукні колихалися за її спиною, коли Марґарет увійшла у круговерть фраків і спідничок, а Герцог дивився на неї осовілими, як у фламінго, очима.

— Полотном дорога, — буркнула їй услід Кетрін.

— Перепрошую, леді Пінкертон? — сказав Герцог.

Вона глузливо посміхнулася.

— Який сором, Ваша Світлосте! Хіба можна підслуховувати, що дівчата бубонять собі під ніс?

— Так, звісно, прошу пробачення.

Герцог потер підборіддя.

— Будь ласка, думайте й далі.

Кетрін схрестила руки на грудях. Марґарет була егоїстка й зануда, і, попри всі свої недоліки, Герцог міг би знайти собі достойнішу пару. Однак яке їй до того діло?

Мабуть, ніякого, хоча це й наповнювало її огидою. Марґарет, хто міг би подумати! Хитра, нещира, нестерпна Марґарет зустрічається з чоловіком, який її обожнює. Їм не потрібно ані ховатися, ані соромитися, і всі радісно благословлятимуть їх і бажатимуть багато дітей з п’ятачками замість носиків.

— Чи я вже можу говорити?

— Гаразд, говоріть, — пробурчала вона.

— Мені дуже шкода, що вам так недобре, леді Пінкертон, — сказав Герцог. — Я хотів подякувати вам. Мені невідомо, як саме ви долучилися до того, щоб переконати леді Мірл стати прихильною до мене, але… що ж, послуга за послугу — здається, ми так домовлялися.

Він усміхнувся з-під ікл.

— Крамниця тепер пустує, якщо ви не знали. Я зрозумію, якщо вас вона більше не цікавить, зважаючи на… стосунки з Королем…

У нього блиснули очі, й Кет на мить злякалася, що Герцог зараз їй підморгне, але він цього не зробив.

— Але якщо досі хотіли б орендувати в мене будівлю, я навряд зможу вам відмовити.

Вона так міцно зціпила зуби, що заболіла щелепа.

Крамниця була її.

Тепер, коли розбилися всі надії на згоду батьків, на хоч шилінг з її посагу, на малу крихту поваги від сусідів і знайомих, якщо вона посміє відмовити Королю.

Тепер, коли розбилася її дружба з Мері Енн.

— Це все?

Герцог насупився.

— Ну… так, я гадаю. Хіба ви не раді?

Вона глибоко і роздратовано вдихнула носом повітря.

— Ні, не рада, хоча в цьому немає вашої вини, — вона змусила себе розслабити плечі й притиснула долоні до своєї важкої спідниці. — Дякую, Ваша Світлосте, але, гадаю, вам не варто тримати крамницю для мене. Пекарня завжди була неможливим задумом, а зараз тим паче. Будь ласка, забудьте, що ми колись про це говорили і… йдіть потанцюйте з вашою дамою. Вона вже забагато вальсів пропустила, стоячи під стінкою.

Кетрін пішла, не чекаючи, коли стане зовсім боляче від його щастя, але не встигла відійти далеко, як хтось схопив її за лікоть, стиснувши так міцно, що вона ледве не задихнулася. Грубий голос прогарчав їй у вухо:

— Що ви з ним зробили?

Її обдало теплим диханням, що пахло гарбузом.

Кет крутнулася назад. Пітер Піт стискав її руку, лишаючи на шкірі вм’ятини від пальців. У нього під очима лежали фіолетово-сірі кола, на щоці зяяла глибока рана, ніби хтось напав на нього з ножем. Хоча вона вже загоювалася, але від такого вигляду в Кетрін все перевернулося всередині.

Він був одягнений у брудний робочий одяг і без маски, ніби не знав, що на королівському маскараді є правила.

— Що ви з ним зробили? — знову загарчав він.

— Що ви… відпустіть мене зараз же!

Він міцніше стиснув її руку.

— Відповідайте.

— Я не знаю, про що… ох! Знаєте, вам і вашій дружині не завадило б навчитися хоч якимось манерам, коли йдеться про…

Він рвонув її ближче до себе, і Кет ахнула й відчула себе зовсім маленькою поряд з його масивними плечима. Потім він несподівано відпустив її. Кетрін терла руку, серце прискорено билося.

— Я не знаю, що ця ваша служниця побачила або вирішила, що побачила, — сказав він погрозливим голосом, який було ледве чути крізь музику та сміх, — але я не дам вам скривдити її. Я радше згодую вас червам, ніж дозволю це. А тепер кажіть, що ви з ним зробили.

— Я не знаю…

Кетрін замотала головою, але відразу зупинилася. Пітер Піт говорить про гарбуз, який вона вкрала? Про торт, який вона спекла і який так хотіла з’їсти його дружина?

— Я… вибачте, — вимовила вона, затинаючись. — Я просто приготувала з нього торт, лише один торт. Я не думала, що він комусь зашкодить, і це був лише один гарбуз, а ви були… такі зайняті, а я лише хотіла…

Він знову схопив її руку, тож Кет зойкнула.

— Я все це вже знаю, — гаркнув він. — Я був на фестивалі. Я бачив, що трапилося з тим Черепахом, а тепер моя дружина…

Він судомно вдихнув повітря, його ніздрі роздулися.

— Я не знаю, що ви задумали, але я не ідіот. Усе королівство бачило вас із тим мечем. А тепер кажіть, що ви з ним зробили!

У неї перехопило дихання від подиву.

— З мечем? Ви хочете сказати… з Гостромечем? — думки роїлися в її голові. — До чого тут гарбузовий торт?

Його очі спалахнули, й він знову струснув її. Кетрін зашипіла крізь зуби, впевнена, що на руці залишаться синці.

— Я знищу вас, леді Пінкертон. Затямте собі, якщо з нею щось станеться, перш ніж я все владнаю…

— Досить, сер Пітере! — сказала Кет і підвищила голос, пригадавши, яку роль заприсяглася грати сьогодні ввечері.

Усі вважають її майбутньою королевою, а отже, вона не дозволить, щоб якийсь убогий фермер, вирощувач гарбузів, так розмовляв із нею.

— Вимагаю, щоб ви відпустили мене…

— Перепрошую, що втручаюся.

Голос, що пролунав між ними, був теплий і заспокійливй, як розтоплений шоколад.

У Кет по спині пробіг дрож. Вона замовкла з розтуленим ротом.

— Якщо картка дами ще не заповнена, — продовжував голос, — чи вона не удостоїть мене честі запросити її до наступного танцю?

М’яка шкіра рукавички торкнулася її плеча. Вона дивилася, як рука в рукавичці відриває від неї пальці Піта, один за одним. Боялася підвести очі. Боялася побачити власника голосу й зрозуміти, що помилилася.

Він не може бути тут. Попри всю відвагу, він не міг тут з’явитися.

Адже це… неможливо.

РОЗДІЛ 40

КЕТ ПОВІЛЬНО ПОВЕРНУЛА ГОЛОВУ й насмілилася підвести очі на… ні, не блазня. На джентльмена.

На ньому був добре скроєний чорний фрак із шовковою краваткою, чорний циліндр і маска, вкрита шовковистим вороновим пір’ям. Лише очі контрастували з його темним вбранням. Яскраві, як сонце, золоті, як лимонні тарти.

Звільнивши її руку з Пітових лабетів, Джест провів долонею у шкіряній рукавичці по тому місцю, де лишилися синці, ніби хотів очистити шкіру від слідів Пітових пальців. Від його дотику по тілу бігли мурашки.

Піт втиснувся між ними, і рука Джеста впала. Він був ледве не на голову нижчий за дебелого фермера, але в погляді не було й натяку на переляк, коли їхні очі зустрілися.

— Ми з леді розмовляємо, — гаркнув Піт. — Тож чому б вам не зайнятися своїми…

— Досить, сер Піте, — сказала Кет, намагаючись говорити так само владним тоном, як її мати.

Кет помітила, що всі навколо дивляться на них, причому, мабуть, відтоді, як Піт підійшов до неї. Зрештою, він був білою вороною в їхньому чистенькому світі.

Однак жоден гість не спробував втрутитися або захистити її: всі авжеж сподівалися, що все якось розв’яжеться саме собою.

— Власне, моя картка майже пуста, — сказала вона ще голосніше і взяла Джеста під руку.

Джест вклонився Піту і, не чекаючи дальшої суперечки, повів Кет на середину зали. Стукіт серця випереджав ритм музики: дівчина досі була розлючена через те, як повівся Пітер, а ще боялася, що Джеста можуть будь-якої миті впізнати. Однак передусім вона відчувала піднесення.

Джест був тут. Він прийшов за нею.

Який дурень.

Кет подивилася йому в обличчя. Їхні руки з’єдналися, і почався вальс. Вона автоматично виконувала знайомі рухи, але музику ледве чула.

Вони танцювали перед усіма.

У юрбі не було паніки. Ніхто не вислав варти, щоб заарештувати його. Ніхто не перешіптувався й не обговорював його присутність.

У цій бальній залі, повній гостей у масках, ніхто не знав, що це він. Було легко повірити, що це такий само шляхетний пан, як і будь-хто з них. Не артист, не блазень, не втікач. Він був такий само рафінований джентльмен, як і решта гостей.

Вони взялися за руки й уже майже описали півколо, коли Джест скористався нагодою, нахилився до неї й сказав:

— Ти, здається, здивована, міледі.

Вона стримала сміх й обернулася до сусідньої пари, закружилася навколо себе, на мить схопила за руки кавалера і знову опинилася в обіймах Джеста, який уже чекав її.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона. — Тебе…

Він усміхнувся.

— Шукають?

Вона пірнула під здійняті руки наступної пари. Розвернулася. Присіла в реверансі.

— Саме так, — сказала Кет, коли її долоня знову знайшла руку Джеста.

— От і добре, — відповів Джест, і на його щоках з’явилися ямочки. — Я надіявся, що ти досі відчуваєш саме це.

Вони мовчки завершили танець, і під кінець Кет знала, що має вигляд здивований і дурненький, але нічого не могла вдіяти. Джест нахилився й поцілував їй пальці, і вона відчула клаптик паперу в долоні.

Джест відійшов, спостерігаючи, як вона розгортає зіжмаканий папірець, точно такий, як ті, що він колись розсипав по бальній залі.

На ньому було зображення маленького червоного сердечка.

Вона стиснула його в долоні й підвела голову. Глибоко вдихнула, набравшись сміливості.

— Я збираюся вийти заміж за Короля.

Джест завмер. Запало нестерпне мовчання, вони довго, дуже довго дивилися одне на одного, а потім його обличчя потемніло. Він підійшов ближче, носки його черевиків торкнулися подолу її сукні. Кет трохи відхилила голову, щоб і далі дивитися в його очі.

— Ти обіцяла, — прохрипів він. — Ти обіцяла, що відмовиш йому.

— Це було до того, як ти зруйнував будь-які шанси, що наш союз визнають — мої батьки, королівський двір і вся країна. Усі вважають тебе брехуном і пройдисвітом. Усі думають, що ти злочинець.

— Я намагався врятувати твою репутацію, — прошепотів він у відповідь. — Крім того, на фестивалі ти чітко дала зрозуміти, що твої батьки ніколи не погодяться, щоб ми зустрічалися, хай що робитиму.

Вона облизнула губи. Стежила очима за танцями, хоча всередині все так болісно тремтіло, що було складно стримуватися.

— Усе правильно, ніколи. Саме тому мушу піти за Короля.

На його обличчі були біль та образа, на лобі зібралися глибокі зморшки.

— Кетрін…

— І коли потім віддам тобі моє серце, воно справді буде серцем королеви.

Він глибоко вдихнув і замотав головою, але вона додала:

— І ти зможеш забрати його із собою у країну Шахів і закінчити війну. Ти ж для цього прибув сюди, правда?

— Але…

Кет підступила так близько, що на неї тепер падала його тінь.

— Мабуть, немає таких чар, які уможливили б це, — прошепотіла вона йому в обличчя.

Джест тремтів, але Кет помітила це лише тоді, коли підійшла зовсім близько.

— Якщо мені не судилося бути щасливою, то дозволь послужити добрій справі. Дозволь віддати тобі моє серце королеви.

Кетрін бачила, як він намагається стримати хвилювання, відчувала тепло його дихання на своїй щоці.

Потім відступила й відвернулася. Джест потягнувся до неї, щоб схопити за руку, але вона відвела її вбік і скочила у вир масок і танцюристів.

Її серце калатало. Вона хотіла, щоб Джест покликав її, щоб зупинив, майже так само сильно, як щоб дав їй покінчити з цим, поки є мужність.

На всю залу пролунала сурма. Поверх голів благородних гостей Кетрін побачила Білого Кролика поряд із троном.

— Пані та панове, Його Величність Король Чирвових Сердець!

Юрба зааплодувала й посунулася до помосту. Кет зім’яла папірець у кулаку, потім не втрималась й озирнулася на Джеста… але його вже не було.

Вона закрутилася, шукаючи чорний циліндр і золоті очі серед масок із пір’я та стеклярусу.

— Кетрін.

Від голосу матері раптом зупинився шалений вихор її думок. Чиясь рука обійняла її за плечі й підштовхнула до сцени.

— Час настав, — сказала Маркіза високим від радості голосом. — Моя люба дівчинко, нарешті це станеться!

Вона проштовхнулася крізь натовп. Кетрін відчувала, як німіє тіло з кожним кроком, що наближає її до Короля, який уже почав промову, але вона його не чула. Не відчувала й пальців матері, що стискали її руку. Не помічала цікавих поглядів, коли проходила повз людей.

Час настав.

Вона погодиться одружитися з Королем.

Вона стане Королевою Чирвових Сердець.

Вона ще кілька разів озирнулася, але натовп замкнувся за ними, і Джеста не було видно ніде. Так, ніби його присутність їй примарилася.

Кет глибоко вдихнула й спробувала подолати біль. Якби в них було більше часу, чи вмовив би він її відмовитися від цього плану? І чи вона йому це дозволила б?

Ні. Це те, чого вона хоче. Кетрін хоче дати йому те, за чим він прийшов.

Її серце однаково належало йому, не важливо, це серце пекарки чи королеви. Принаймні тепер воно послужить вищій цілі, більшій за її маленьке пересічне життя.

Кетрін почало здаватися, що вона стоїть над усім цим і дивиться на себе згори, як на незнайомку. Ось її виштовхнули на поміст. Ось гості аплодують, але вона нічого не чує; ось Король бере її за руку й веде до центру сцени. Це якась інша дівчина стоїть там, бліда й оніміла. Інша дівчина жертвує щастям заради чогось більшого, ніж вона сама.

Інша дівчина погоджується з тим, що є речі, яким не судилося відбутися.

Її серце стиснулося, зморщилося, як чорнослив.

— Як вам усім відомо, — говорив Король, підскакуючи навшпиньки, — за останні тижні наше королівство спіткали жахливі речі, але в ці с-с-страшні часи маю честь відвернути ваші думки й натомість дати нам усім привід для веселощів.

Він сяяв.

— Перед вами дама, яка показала себе сміливою й відважною, і я… — У нього заблищали очі, коли подивився на Кетрін і стиснув їй руку. — Я захоплююся нею і водночас обожнюю.

Кетрін раптом повернулася у своє тіло, ніщо вже не було далеке. У залі стояла задуха.

Вона задихалася від паніки й сумнівів. Наказала собі бути сильною, але це було складно: вона не могла повірити, що це стає реальністю.

Невже лише вчора вони з Джестом були біля мелясної криниці? Лише вчора він цілував її до нестями?

— Леді Кетрін Пінкертон із Бухти Скельних Мушель, — говорив Король.

Він був сама ніжність і радість. Його голос гучно відлунював у її голові. Король став перед нею на коліна. У нього були вогкі й товсті пальці.

— Зробіть мені честь і станьте моєю дружиною та королевою.

Натовп радісно ахнув.

Відірвавши погляд від Короля, Кетрін подивилася на юрбу людей, яких знала все життя. Вони всі були такі щасливі, такі захоплені.

Кетрін раптом гостро усвідомила, що Король мав рацію. Він хотів вдавати, що нападів не було, що жахливого Жербельковта не існує. Він хотів, щоб його піддані спокійно й щасливо спали вночі у своїх ліжках, тож відволікав і заспокоював їх своїм сватанням. Весіллям. Молодою королевою — королевою, яка билася із Жербельковтом і залишилася живою.

Це був вчинок боягуза, але він спрацював.

Кетрін думала про те, що станеться з країною Сердець, коли Джест здобуде винагороду. Коли він забере її серце й віднесе у країну Шахів, а в її королівстві лишиться порожня оболонка замість королеви.

Вона думала про те, як вони обоє житимуть далі, як удаватимуть, що нічого не змінилося. Вдаватимуть, що все гаразд, як завжди робили.

Країні Шахів вона була потрібна. Країні Сердець — ні.

Кетрін розгорнула плечі й повернулася обличчям до Короля, який досі стояв на колінах, тримаючи її руку у вологих долонях. Дивився на неї весело й щиро. Він не заслуговував на невдячну дружину, з якою потрапить у пастку на все життя.

Вона теж подивилася йому в очі й розтягнула губи в усмішку:

— Так, Ваша Величносте.

Не встигла вона замовкнути, як натовп вибухнув радісними оплесками. Жінки навколо витирали носовичками куточки очей, ніби стали свідками чогось прекрасного. Чоловіки знімали капелюхи й розкланювалися. Оркестр оглушливо заграв якусь бадьору пісню.

Кетрін відшукала в натовпі батьків. Маркіз стояв поряд із матір’ю, обійнявши її за плечі. Обоє мали щасливий і гордий вигляд.

Кет здалося, що вона їх зовсім не знає.

Її погляд пробігав по натовпу, вишукуючи, виглядаючи, але вона не бачила Джеста. Вона хотіла знати, чи йому так само погано, як і їй. Вона хотіла знати, чи він розуміє, навіщо вона це робить. Вона хотіла знати, чи вдячний він їй за цю жертву або розгніваний за порушену обіцянку.

Юрба почала заповнювати сцену. Жінки, з якими вона роками й словом не перекидалася, хапали її за плечі й тягнули в обійми, торкалися поцілунками її щік, ніжно стискали їй руки. Вона чула, як вдова Графиня Раздватри розповідала непристойний жарт про шлюбну ніч, а двоє придворних билися об заклад на те, коли в королівстві з’явиться перший принц або принцеса.

У вухах дзижчали вітання.

Ви така щаслива дівчина…

Маркіз і Маркіза, мабуть, раді понад усяку міру…

Якою гарною королевою ви будете…

Вона провела руками по цупкій тканині своєї спідниці, ніби стираючи з них усі непрохані чужі дотики. Це було її рішення, нагадала вона собі. Вона зробила вибір.

Хтось запропонував почати танці, й усюди знову залунали оплески. Її і Короля провели з помосту на середину бальної зали. Вона встала напроти нього, дивилася зверху вниз на його завиті вуса, блискучі очі й невимовно щасливу усмішку.

— Ах, леді Пінкертон, моя шоколадко, — сказав Король, і сльози навернулися йому на очі. — Завдяки вам я найщасливіший із людей!

Кет відчула, як у грудях ворухнулося почуття вини.

Її зараз знудить.

Скільки ще вона зможе прикидатися, що їй весело? Вона й до кінця вечора не витримає, що вже й казати про все життя.

Оркестр знову заграв, і Король потягнувся до її рук. Вона із зусиллям стримала бажання сказати щось глузливе й простягла до нього долоні.

Однак танець не встиг початися, бо залою рознісся гуркіт: масивні двері розчинилися навстіж і вдарилися об кварцові стіни. Налетів вітер і єдиним поривом загасив люстри, зануривши гостей у темряву.

Смуга світла з розчинених дверей прорізала залу, а разом із нею на підлогу впали дві довгі тіні, сягнувши майже того місця, де стояли Кет і Король. Одну з них вона запам’ятала з тієї першої ночі в саду: чоловік у каптурі, що тримає в руках величезну сокиру з вигнутим лезом.

На другій тіні був крисатий капелюх із дзвониками.

Джест стояв у дверях, знову вдягнений у блазенське вбрання, маску з пір’я замінила сурма і крапля-сердечко на щоці. На плечі сидів Ворон.

Король пискнув:

— Джесте?

— Джесте, — видихнула Кет у відповідь, вивільняючись із його рук.

Вона майже не бачила Джестового обличчя в темряві, але знала, що він дивиться на неї. Тільки на неї одну.

— Я знаю спосіб, — сказав він; його спокійний голос прорізав приголомшену тишу. — Я знаю, що робити, Кетрін. Ми можемо бути разом і врятувати Шахи, а потім матимеш свою пекарню і все решта.

Її губи розтулилися, вона не наважувалася надіятися.

— Тобі доведеться відмовитися від усього цього, — сказав він, обводячи рукою бальну залу й маскарадну юрбу, — але, здається, ти вже була до цього готова.

Джест на мить замовк і вдихнув, вагаючись.

— Я знаю інший спосіб, міледі.

— Цей… цей чоловік! — пролунав у тиші пронизливий вереск Маркізи. — Це він обманув мою кохану доньку, це він хотів зробити з вашої майбутньої королеви повію. Він підступний і лихий, його потрібно зупинити!

Маркіза вийшла з натовпу й замахала руками до короля.

— Ваша Величносте, зробіть що-небудь!

— Т-так, звісно! Варта! Варта! — заволав Король до треф, що вишикувалися вздовж зали. — Схопити його!

Минула ще мить, поки охоронці отямилися від розгубленості й почали тупати чоботами по кахляній підлозі.

Джест не зводив очей із Кет.

— Що ти вибираєш? — прошепотів він, і хоча стояв далеко, вона чула все.

Надія і бажання, стільки бажання.

Охоронці підняли зброю й рушили до нього, пробиваючи собі шлях крізь переляканий натовп.

— Тебе, — прошепотіла вона у відповідь, і хоч сама ледве чула свій голос, але побачила, як заблищали його очі. — Понад усе вибираю тебе.

Він усміхнувся й рушив до сходів.

Кет підхопила спідниці й рвонулася до нього, не звертаючи уваги на сполохані крики юрби, вереск матері й гучний тупіт охоронців. Вони добіжать до нього раніше, ніж вона, хоча Джест уже летів униз по сходах. Вартові змінили курс. Націлили списи.

Кет кинулася бігти. Вона бачила, що наближається сутичка, і не знала, чи встигне дістатися до нього раніше солдат, Король кликав її на ім’я, батько наказував негайно зупинитись, а Ворон зірвався з плеча Джеста й кружляв нагорі.

Щось зайнялося під її ногами. Повітря згустилося від диму.

Охоронці застигли на місці.

Кет спіткнулася, але руки Джеста вже обхопили її, як пташині крила, і несли геть.

РОЗДІЛ 41

ПРОБАЧ МЕНІ, ПРОБАЧ МЕНІ, — говорила вона, уткнувшись Джестові в плече й обхопивши його шию руками, як лещатами.

Кет не знала, куди він несе її. Відчувала вечірнє повітря гарячою шкірою. Чула його важке дихання: він біг, а вона була в нього на руках, у важкому криноліні.

— Я думала, що здатна це зробити. Думала, що можу одружитися з ним і дати тобі те, чого хочеш, але це не те, чого хочу я, Джесте, і ти повинен про це знати…

— Усе гаразд, Кет. Усе буде добре.

Він зупинився й опустився на коліна, пригорнувши та колишучи її.

Кет опустила руки й подивилася на нього. На свого Блазня. Свого Офіцера. Притиснула руки йому до обличчя і відразу побачила — щирість та лагідність в його очах.

— Я вибираю тебе, — повторила вона.

Ці слова були солодкі на смак, як цукор.

У Джеста сіпнулися губи, і він вільною рукою обхопив її пальці й міцніше притиснув їх собі до обличчя.

— Кет, ти маєш бути цілком упевнена в цьому.

Його голос був хрипкий, здавлений.

— Ворон мені це підказав. Я сам не здогадався б, і я… я гадаю, тобі не сподобається те, що мушу тобі сказати. Ще не пізно. Вони однаково вважають, що я наклав на тебе якісь чари, їх буде легко переконати…

— Зачекай, — руки Кет сковзнули по його щоках вниз на комір туніки. — Ти сказав, що можемо бути разом. Що можемо врятувати країну Шахів, що я відкрию пекарню…

Він кивнув.

— Саме так. Я гадаю, нам вдасться.

— Ти думаєш?

Джест нахилився до неї, уткнувся обличчям у її шию. Він тремтів так само, як і вона.

— Буде непросто. І ти ще можеш передумати. Король однаково захоче з тобою одружитися, я знаю, що захоче, а я дам тобі спокій, тобі й твому серцю, обіцяю. Я однаково не зміг би це зробити, Кет. Я не зміг би забрати його в тебе.

Від цих слів у Кет защемило в грудях. Вона відвела очі, й погляд упав на кущ білих троянд, біля якого вперше побачила його тої ночі. Джест приніс її в палацовий сад.

За ними гнатимуться. Мабуть, охоронці їх уже шукають. Вона сумнівалася, що потрібно багато часу, щоб їх знайти.

У неї всередині все переверталося. Вона відштовхнула Джеста й випросталася з його обіймів. Спробувала підвестися, але ноги ослабли, й Кет знову впала на траву.

— Ти дав мені вибір, і я його зробила. Як можеш навіть припускати, що я тепер передумаю?

Джест підніс руку, щоб пригладити волосся, але натрапив на блазенський капелюх. Він зірвав його й кинув на землю. Дзвіночки понуро дзенькнули й замовкли.

— Тому що маєш бути повністю впевнена. Бо якщо пошкодуєш, для мене буде гірше смерті знати, що ти відмовилася від усього, що міг дати Король, і в цьому винен я.

Вона переривчасто дихала, холодне повітря обпалювало їй горло. Зціпивши зуби, Кет щосили штовхнула його. Джест упав боком на траву.

— Ти ідіот. Я його не хочу, ні його, ні всього, що Король може мені дати, й ніколи не хотіла. Не хочу бути ніякою королевою!

— Я знаю. Я знаю це, Кет. Саме тому ти й можеш про все пошкодувати.

Вона замотала головою, розтуливши рота.

— Нас скоро знайдуть. Просто скажи мені. Що там Ворон тобі підказав?

Джест задер голову, і Кет із подивом помітила Ворона серед троянд.

— У країні Шахів є закон, — сказав Джест, і Кет знову подивилася на нього, — що пішаки, яким вдалося пройти крізь територію противника аж до кордону, можуть замінити королеву.

Вона наморщила лоб.

— Ходімо зі мною.

Джест знову став на коліна і взяв Кет за руки.

— Ми доведемо тебе до кордону — Кеп, Ворон і я, — а ти принесеш нам перемогу, Кет, я це знаю.

— Але…

У неї знову пересохло в горлі, стало важко говорити.

— Але ти сказав… що в мене буде пекарня…

Джест засміявся теплим сміхом, який здивував Кет. Міцніше стиснув їй руки.

— У тім-то й річ. Коли війна закінчиться, Біла Королева зможе повернутися на трон — зрештою, навіщо нам дві королеви? — а ти робитимеш, що забажаєш. І ми з тобою…

Його перервав звук маршування, що долинав від замку. Кет напружилася й озирнулася, помітила, що по сходах спускаються два ряди треф-охоронців. На чолі загону стояв Трефовий Туз, викрикуючи команди розійтися й обшукати територію.

Джест уважно дивився на неї, коли вона знову обернулася до нього.

— Я знаю, що ти ніколи не хотіла бути королевою, — сказав він, ніби вибачаючись.

У неї вирвався невеселий сміх.

— Здається, мені все-таки судилося стати королевою.

Кет забрала в нього одну руку й провела великим пальцем по сердечку на його щоці.

— Я кохаю тебе, Джесте. Хочу бути з тобою, байдуже як.

Від його дихання в повітрі утворювалися кришталики.

Чоботи гупали по гравійній стежці. У них над головою попереджально каркнув Ворон.

Джест схопив її зненацька, притиснувши свої вуста до її. Кет обхопила його шию руками, її серце росло, розпускалося й ставало таким великим, ніби хотіло поглинути їх обох.

— І я тебе кохаю, — прошепотів він у перерві між поцілунками. — Я теж тебе кохаю.

Це було неможливо, і вона в це цілковито вірила.

Вони знову цілувалися, коли поряд голосно кашлянув Ворон.

— Вони ідуть. Не можна зволікати.

Кет і Джест подивилися вгору крізь гілки.

— А рима де? — сказала Кет.

— А час іде!… — огризнувся Ворон.

— Звісно, він має рацію, — сказав Джест, усміхаючись. — Хоч ця маленька пауза будь-кого до екстазу доведе.

Джест схопив капелюха й допоміг Кет підвестися.

Кивнув Воронові, й той злетів униз і долучився до них; саме цієї миті Кет почула тупіт чобіт: охоронці бігли через сад. Ворон ледве встиг опуститися на плече Джестові, як земля затремтіла, з глибини вирвалася кам’яна вежа й поглинула їх.

* * *

КЕТ НЕ ЗНАЛА, як назвати ці чари — вежею, тунелем, мостом або ще чимось неможливим, але відчула полегшення, коли їх винесло на галявину перед крамницею Кепа. Вона тремтіла, але Джест і Ворон мали такий вигляд, ніби в підземних мандрівках немає нічого незвичайного.

— Ви тільки подумайте, — видихнула вона, підводячись на тремких ногах, — а я стільки років морочилася з каретами, коли є такий практичний спосіб подорожувати.

Джест широко й радісно всміхався, коли взяв її руку, і їхні пальці переплелися.

— Це улюблений трюк у нас, Офіцерів і Круків, — сказав він. — Ти звикнеш до нього.

Вона пирхнула й поправила сукню.

— Це ми ще подивимося.

Вони наблизилися до Дивовижної Крамниці, міцно тримаючись за руки. З вікон фургона лилося тепле золоте світло, але в лісі було тихо.

Джест потягнувся до ручки на круглих дверях крамниці, але натомість у його руках опинився пишний смугастий хвіст. Кіт завив.

Джест відстрибнув, умить згрупувавшись і прикриваючи тілом Кет.

Відразу по тому з’явилася голова Чешира, він широко всміхався, хоч примружені очі сердито виблискували. Облизнув свій постраждалий хвіст.

— Що ж, — сказав він, — це було вельми грубо.

— Чешире, що ти тут робиш? — запитала Кетрін.

— Зализую рани. Боюся, що він наставив мені синців.

Вона вперлася кулаком у бік.

— Відповідай, Чешире. Ти за нами стежив?

Кіт припинив лизати, й хвіст зник; на тому місці, де мала бути дверна ручка, лишилася тільки товста опукла голова.

— Стежив? Та я був тут раніше за вас, любонько!

Кетрін підвела брову.

Чеширова бадьора усмішка стала ще ширшою.

— До мене дійшли чутки, що ти втекла з балу-маскараду разом із найнебезпечнішим злочинцем, оголошеним у розшук. Власне, єдиним, який у нас у розшуку. Я хотів сам у цьому переконатися.

— Ну що, переконався? А тепер посунься вбік.

Очі Чешира звузилися, вдивляючись кудись удалину.

— Цей птах… він друг чи їжа?

Кет і Джест озирнулися. Ворон усівся на нижній гілці дерева. Він розпушив пір’я так, що став завбільшки з Чешира. Або принаймні такого самого розміру, як Чешир, якби той матеріалізувався повністю.

— Друг, — сказала Кетрін, знову обертаючись до нього. — Чого тобі треба?

Чеширова голова перевернулася догори дриґом.

— Гадаю, ти й уявлення не маєш, що сталося сьогодні ввечері. Ти ж була страшенно зайнята: освідчення, заручини тощо. Хочеш послухати?

— Не надто. Я тут маю власні клопоти, як ти міг помітити.

— Це стосується гарбузоїда.

Їй стало моторошно. Вона майже забула про те, як сер Піт кинувся на неї на маскараді.

— Яке мені до нього діло?

— Це стосується і Мері Енн. І навіть Жербельковта. Це дуже пікантна новина, що може виявитися ще скандальнішою, ніж та, що наречена Короля втекла з Блазнем. Я просто мусив із кимось нею поділитися. — Його очі нагадували срібні монети, які кладуть на повіки покійникам. — І я відразу подумав, що саме тобі буде цікаво.

Мороз пробіг по її спині. Вона відчувала на собі погляд Джеста, уявляла, який він схвильований і розгублений, але власну розгубленість і цікавість залишила лежати на дні душі, поряд із гнівом на Мері Енн за її зраду.

— Ти помилився. Мені не цікаво. Іди деінде зі своїми плітками й дай нам спокій, інакше наставлю тобі синців не лише на хвості.

Його очі звузилися й знову сердито заблищали.

— Зрозуміло, — повільно промурмотів він. — Здається, я помилявся щодо вас, леді Кетрін. Після всіх цих років.

Кіт перевів погляд на Джеста.

— Він досить гарний, звісно…

Вуха, очі й ніс зникли, лишилася сама посмішка; вона висіла в повітрі, перевернута, сердита й невдоволена.

— Якщо це взагалі ще когось цікавить…

Потім він зник.

Джест досі дивився на неї.

— Усе гаразд, — промовила вона. — Він нікому не скаже, де ми.

Кет не знала, чи це правда, але сподівалася, що вони вже будуть далеко звідси, коли щось зможе їм завадити.

Коли кіт зник, Ворон злетів із дерева й долучився до них. Джест відчинив двері. Усередині більше не було ані кімнати для чаювання, ані крамниці, натомість тепер тут розташувалася капелюшна майстерня. На столі лежали купи стрічок, пір’я, шматків фетру, ґудзиків, голок і ниток. Десяток манекенів у різноманітних незакінчених капелюшках вишикувалися в ряд, кліпаючи сонними від нудьги очима на новоприбулих.

На столі спав Сонько, загорнувшись у блакитну стрічку. Він був схожий на подарунок.

Шалений Заєць нанизував на нитку різноколірні ґудзики й вішав їх собі на шию, як стоси намиста. Їх було так багато, що вони нагадали Кетрін зашморг.

Кеп сидів на своєму троні в ліловому циліндрі, перекинувши одну ногу через бильце крісла й підперши підборіддя кулаком. Перед ним на голові манекена сидів незакінчений дамський капелюшок, частково оздоблений жовтим стеклярусом, а частково — морськими мушлями, але його погляд був спрямований на Джеста, Кетрін і Ворона.

Він оглянув чорне вбрання Джеста й зверхньо посміхнувся.

— Отже, досі граєш роль королівського дурня. А може, це так діє на тебе дівчина, яка вельми спритно обкрутила тебе навколо пальця.

Джест підняв капелюха, ніби вітаючись, навколо його обличчя задзвеніли дзвоники.

— Дурнів усі завжди недооцінюють.

Кеп махнув їм рукою.

— Заходьте, заходьте. Зай Єйтсе, припини возитися з тими ґудзиками й піди постав чайник.

— Не треба. Ми ненадовго.

Джест обвів Кетрін навколо столу, ніби боявся відпустити її.

Очі Кепа затрималися на їхніх зімкнених руках довше, ніж, на думку Кет, було потрібно.

— Куди поспішаєте? Якщо вірити чуткам, то єдине місце, де зараз мусиш бути, — це королівська в’язниця. — Він зіщулив очі. — До речі, щодо Його Величності, чи йому відомо, що ти тепер у товаристві його прекрасної леді?

Джест підсунув Кетрін стілець. Вона була надто збуджена, щоб сидіти, але однаково сіла.

— Сьогодні Король освідчився Кетрін і попросив її руки, — сказав він, сівши між нею й Кепом на стілець, який у ніч чаювання ставав місцем для чергового виконавця.

Погляд Кепа перекинувся на неї, і він підняв чашку над блюдцем, як тост. Її вінця вкривали плями від чайних патьоків, і їй стало цікаво, коли її востаннє мили.

— Мабуть, настав час поздоровлень, Ваша Ясновельможна Королівська Величносте.

Вона насупилася.

— Ви вітаєте мене чи себе? Знаю, що ви не менше за всіх хотіли бачити мене Королевою, хоча тепер розумію, що дбали зовсім не про моє благо.

На мить запала тиша, чашка повисла в повітрі. Потім Кеп вибухнув реготом і грюкнув чашкою об стіл. Вона була пуста.

— Якщо знаєте про це, то знаєте й про те, що не один я брав участь у цій змові. — Він змахнув ногу з бильця крісла й нахилився до них. — Вона як троянда, Джесте. Милує очі, так, але й про шипи не можна забувати. Її місце в королівському саду, не у твоєму.

Ніби щось пригадавши, він злегка кивнув до Кетрін.

— Без образ, міледі.

— Зовсім без образ? — відповіла вона незворушно.

Він зневажливо знизав плечем, від чого в Кет закипіла кров у жилах.

— Я кохаю її, Кепе, — сказав Джест. — Я не збирався закохуватися в неї, але так сталося.

Вона стиснула його руку під столом.

Кеп знову перевів погляд на Кетрін. Вона витримала його, хоч і почувалася в його присутності такою само нікчемною, як під час їхньої першої зустрічі. Однак вираз його обличчя не був жорстокий. Радше злегка зацікавлений. Так, ніби він намагався визначити, що такого Джест у ній побачив.

— І в цьому проблема, чи не так?

— Я теж його кохаю, якщо вас цікавить саме це.

Він похитав головою.

— Ну це очевидно. — Кеп провів пальцем по нижній губі. — Підозрюю, що ви не для того тут з’явилися, щоб поділитися зі мною вашими взаємними почуттями.

Джест зняв капелюха й кинув його на розкидані на столі речі.

— Кет не піде за Короля, а ми не крастимемо її серце.

— Я так і думав, що все йде до цього.

Кеп кинув швидкий погляд на Шаленого Зайця, який спостерігав за ними, як за захопливим тенісним матчем.

— Приготуйся, Зай Єйтсе. Буде не надто весело, коли доведеться повідомити Білого Короля, що наш любий Джест зазнав фіаско.

— Я не зазнав фіаско. — Джест кивнув головою на Ворона. — Ворон нагадав мені закон про звеличення.

У Кепа ледь помітно розширилися очі.

— З пішки в королеви, — пробурмотів він.

Він дуже уважно роздивлявся на Кет.

— Навіщо красти серце королеви, коли можна вкрасти саму королеву?

— Вона ще не королева, — сказав Джест. — Але може нею стати. Це усе розв’яже, Кепе.

Кеп відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, наморщивши лоб.

— Не все, — сказав він, але так тихо, що Кет подумала, ніби він, мабуть, розмовляє сам із собою.

Капелюшник знову підвів на них очі й похитав головою.

— Ми — компанія ідіотів. І смертників…

— Ні, — тихо сказав Джест. — Це було б несправедливо.

— Саме так. — Кеп втягнув носом повітря і знову скосив очі на Зайця. — Що скажеш, Зай Єйтсе?

Заєць дивився на Кетрін, його ніс сіпався.

— Ми впевнені, що вона зможе це зробити?

— Законне питання. — Кеп нахилився вперед. — Щойно пройдемо крізь Дзеркало, ви вже не будете донькою маркіза, а лише пішкою, як ми із Зайцем. Якщо не зможете перемогти Чорну Королеву, попереду на вас чекатимуть довгі роки життя в рабстві. Ви готові ризикнути, леді Пінкертон?

— Вона не… — почав Джест, але Кет перервала його.

— Я готова ризикнути. У мене тут нічого не лишилося.

Кеп подивився на Джеста.

— Насправді було б значно простіше діяти за планом.

— Цьому вже не зарадиш, — сказав Джест.

— Згоден, уже ні. — Кеп потер собі скроні й ще раз глянув на Шаленого Зайця. — Отже. Хто з нас приходить, а хто йде?

Заєць притиснув вуха до спини й глибше забився у крісло.

— Я ходив минулого разу, — сказав він тремтячим голосом. — І до речі-речі, хіба ти щойно не сказав, що тобі треба зібрати ще аксесуарів для капелюхів? Тобто, звісно, я не боюся, зовсім ні.

Він почесав шию й насправді здавався дуже переляканим.

— Просто піклуюся про твій бізнес, от і все.

Кеп пирхнув і кінцем тростини підштовхнув до Зайця чашку.

— Та не переживай ти так. Я сам піду. — Він тяжко зітхнув. — По цей бік Дзеркала Час однаково вже минає.

Заєць полегшено опустив плечі, хоч і лишився сидіти за столом: його було видно тільки наполовину, і він тремтів.

— Чого боїшся? — запитала його Кет, насупившись на його ледве видні вуха. — Зайцю?

Його налиті кров’ю очі знову з’явилися над столом. Він подивився спочатку на Джеста, а потім на Кетрін.

— Нічого, — випалив він.

Кеп підвівся, взяв пальто й рукавички.

— Щодо Сестер, — сказав Джест. — Коли ми з’явилися там, перш ніж ти… мені здалося, що тобі незатишно поряд із ними.

— Незатишно? — гаркнув Кеп і щосили вдарив тростиною по столу.

Зайця вже зовсім не було видно.

— А тобі затишно поряд із ними, Зайцю?

— Не зовсім, — донісся голос Зайця з-під столу. — Поряд із ними радше хочу втопитися в патоці.

— Чому? — Кет подивилася на Джеста. — Що з ними не так?

Джест похитав головою.

— Вони трохи дивні, от і все.

Заєць так трусився, сидячи під столом, що затремтіли чашки.

— Трохи дивні? — сказав Кеп. — Ти, мабуть, перетнув поріг в один із тих днів, коли вони були в доброму гуморі, любий Джесте. Запевняю тебе, Зай Єйтс має на думці те, що каже, і каже те, що має на думці.

Кеп поправив рукава і криво посміхнувся в бік Кетрін.

— Але що можна зробити, щоб їх оминути? Нічого, ось що. — Він схопив тростину і крутнув нею в повітрі. — І потім не кажіть, що вас не попередили.

РОЗДІЛ 42

КЕП ВІДШТОВХНУВ КРІСЛО від столу, встав і поправив циліндр.

— Ви впевнені, що справді до розпачу хочете йти з нами, леді Пінкертон? — запитав капелюшник, не зводячи з неї очей. — Ви впевнені, що не бажаєте залишитися й жити в розкоші до кінця днів?

Кет теж встала, дивлячись йому в обличчя поверх розкиданих квітів та обривків тканини.

— Навіщо розкіш, якщо живеш у брехні? Я не зможу повернутися. Моє життя тепер належить Джестові.

У Кепа ворухнулися повіки, але він відвернувся й підійшов до великого дзеркала, перед яким Кет колись милувалася капелюхом-макароном. Він стягнув його зі стіни й крутнув на скрипучих коліщатах. Зворотна сторона була така сама: ще одне дзеркало в полірованій дерев’яній рамі, тільки…

Кет обігнула стіл, торкаючись пальцями різномастих стільців.

У дзеркалі більше не відображалася капелюшна крамниця. Натомість у ньому було видно зарослу травою й лісовими квітами галявину та мелясну криницю, що світилася в сутінках.

— Тоді проходьте, — сказав Кеп; у його голосі чулося застереження. — Сестри знатимуть, чи справді ви в розпачі.

Кет обернулася до Джеста, але той підбадьорливо кивнув. У його очах не було сумніву, на відміну від Кепа, і це додало їй упевненості. Вона знала, що це рішення вже не змінити. Однак хіба в неї залишався вибір?

Вона сказала те, що думала.

Королівство Чирвових Сердець більше не було її країною.

Вона більше не побачить батьків. Ані Чешира. Ані Мері Енн. Кет спало на думку, що варто було б залишити їм лист із поясненням, куди вона поділася. Може, Ворон погодився б доставити його. Однак, коли задумалася, що написати, їй відразу стало гірко на серці. Попри гнів на батьків, Кет не хотіла, щоб це була для них остання звістка від неї. Ні… Кеп був гінцем, тож постійно мандрував крізь Дзеркало. Коли все заспокоїться, і вона знову буде щаслива, коли врятує країну Шахів, і вони з Джестом відкриють пекарню… тоді Кет напише батькам лист і повідомить, що все гаразд.

А до того часу нехай хвилюються. Зрештою, саме вони погрожували позбавити її спадщини.

Шляху назад не було.

Вона була в розпачі, але не втрачала надії.

Підібравши пишні спідниці, Кет підійшла до дзеркала, глибоко вдихнула й ступила всередину.

Вона знову опинилася на галявині, з усіх боків оточена високим живим парканом. Траву всіяли багряні й золоті блискітки, легені наповнив солодкий запах меляси.

Щойно Кет ступила вперед, як почула позаду кроки: це були Джест із Вороном на плечі й Кеп.

Кеп підвів брову й подивився на неї, трохи здивувавшись: зрештою, вона все-таки була в розпачі. Однак сказав лише:

— У вас хіба немає чогось теплішого, леді Пінкертон?

Кет глянула на бальну сукню, на голі руки.

— Я не чекала, що матиму сьогодні пригоди, й віддала шаль придворним у замку.

Кеп хмикнув, ніби це було непереконливим поясненням, і ковзнув повз неї в бік колодязя.

Джест узяв її за руку. Дзвоники на капелюсі дзвеніли особливо голосно в повній тиші.

Кеп тричі стукнув тростиною по краю колодязя, а потім нахилився і з усмішкою подивився в чорну безодню.

— Привіт, Тіллі.

Над поверхнею колодязя з’явилися дві маленькі ручки, а за ними худеньке дитяче личко.

Вона була схожа на привід, років шести, не більше, зі сріблястим волоссям і шкірою кольору молока, розведеного водою. Натомість очі мала вугільно-чорні й надто великі для її личка.

— Де ти був, Кепе? — запитала Тіллі; вона видряпалася на стіну колодязя і всілася, підібгавши коліна.

На ній була біла муслінова сукня, вкрита брудом, ніби… ніби вона щойно вилізла з колодязя.

— Ми сумували за тобою.

— Вибач, люба. Я був дуже зайнятий. А де твої сестри?

— Вони на дні, пускають наввипередки човники, які зробили з двох половинок чобітка дами.

Вона всміхнулася. У неї не було двох передніх зубів.

— А це Джест? Ах, і Ворон також. Як ваші справи?

— Привіт, Тіллі.

— Дарррма, — привітався Ворон.

Тіллі перевела погляд на Кетрін.

— А ви та сама дівчина, яку він уже приводив сюди. Яку він потім увесь час цілував.

Кет почервоніла, але, здавалося, цього ніхто не помітив.

Кеп скинув очі вгору.

— Я волів би цього не знати, люба.

Тіллі схилила голову на плече й пильно дивилася на спідницю Кетрін.

— Ваша нога загоїлася.

— Так. Дякую за мелясу, — сказала Кетрін, затинаючись.

— Вона не моя — Тіллі дивилася їй в очі. — Але й не ваша, хай ви й заплатили за неї.

У неї розтягнулися губи, але посмішка не торкнулася непроникних очей. Кет подумала, що це юне личко, мабуть, незнайоме зі справжньою усмішкою.

У ній було щось моторошне. Дитина, що носить у собі тугу старості.

— Тіллі, — сказав Кеп, — нам знову потрібно проникнути крізь Дзеркало. Ти відкриєш для нас лабіринт?

— Знову, знову Дзеркало, — проспівала Тіллі. — Скільки разів ти вже пройшов туди й назад, Кепе?

— Забагато. Я втратив лік, люба. Однак зараз це важливо.

— Ти говорив це стільки разів, що я теж втратила лік. — Вона надула губки. — Завжди хтось приходить і хтось іде, але ніхто ніколи, ніколи не залишається. Чому б тобі не спуститися з нами на дно й не погратися з човниками? Я приготую тобі чашку свіжої гарячої меляси.

— Дякую за запрошення, але мені доведеться прийняти його іншим разом. Зараз мусимо пройти крізь лабіринт.

— Усі четверо? — запитала Тіллі.

Кеп кивнув.

— Так, усі ми четверо.

Дитина тяжко, глибоко зітхнула.

— Мої сестри і я хворі, Кепе. Ми вже давно помираємо й мусимо просити плату, щоб відновити сили.

— Я розумію. Яку плату хочеш за те, щоб пропустити нас?

Тіллі схилила голівку набік, її чорні очі дивилися на нього, наче вона в трансі.

— Для Лейсі — чорне пір’я, похмуре, наче тінь. Для Елсі — три дзвіночки, які бринять «дінь-дінь». Для мене, любий Кепе, твій час — лиш п’ять хвилин.

Кеп обернувся до них, а потім запитав:

— А від леді нічого?

Пустий погляд Тіллі впав на Кетрін, і та із зусиллям стрималася, щоб не відсахнутися. Дитина повільно похитала головою.

— У неї немає того, чого хочемо. Поки що немає.

Потім вона знову показала моторошну беззубу посмішку.

Кет мовчки стояла осторонь, поки вони платили данину. У колодязь полетіли перо Ворона і три дзвіночки з капелюха Джеста. Кеп був останній, він дістав кишеньковий годинник і перевів стрілки вперед на п’ять хвилин. Він не здавався щасливим, але й не скаржився.

Щойно розрахунок був закінчений, Тіллі кивнула і зникла в колодязі. Кет напружено чекала, але не почула знизу ані крику, ані сплеску.

— Твої хвилини спливають, Кепе.

Вони обернулися. На поваленому дереві, вкритому мохом, сиділа ще одна дівчинка. Вона була дуже схожа на Тіллі, з такою самою восковою шкірою й чорними очима, але її сріблясте волосся було коротко підстрижене і схоже на дике листя.

— Я знаю, Елсі, — сказав Кеп. — Ти завжди забираєш їх у мене.

Вона пильно дивилася на нього, не мигаючи, цілу мить, а потім усміхнулася стиснутими губами.

— Як довго ще тікатимеш від Часу?

— Скільки зможу.

Третій голос проспівав:

— Час ніколи не знайде тебе тут.

Кет знову обернулася. Біля живої огорожі стояла третя дівчинка, точна копія сестер, лише осяйне волосся сягало їй до щиколоток. Через галявину на них дивилися величезні бездонні очі.

У живому паркані позаду третьої Сестри тепер були двері — величезна брама на чорних залізних петлях. Поряд стояла Тіллі, зарившись босими ногами в ґрунт, і трималася за її велетенську ручку.

— Знаєш, ти міг би лишитися з нами, — сказала третя дівчинка.

Кеп похитав головою:

— Вибач, Лейсі, але не можу.

— А вони? — запитала Тіллі, вказуючи підборіддям на Кет і Джеста з Вороном.

Кет була рада, коли Джест відповів, бо сама вона не могла говорити.

— Вибач, але мусимо повертатися у країну Шахів. Ми мусимо зіграти одну важливу роль.

— Ах, так, — сказала Елсі. — Два Офіцери, Пішак і Королева. Це початок загадки, але як вона закінчиться?

Вона засміялася.

Кет затремтіла.

— Побачимо, яку роль вам доведеться зіграти, — сказала Тіллі.

— Щойно опинитеся на тому боці, — додала Лейсі.

Тіллі відчинила старовинні двері. Залізні петлі зарипіли, дерево заскреготало по вкритому мохом камінню. Кет не бачила попереду нічого, крім чагарників.

Сестри промовили в унісон:

— Ми всі привітаємо долю на тому боці.

Кет зробила обережний крок уперед, Джест стискав її руку, а Кеп ішов зовсім поруч.

Коли вони наблизилися до дверей, дівчина побачила по той бік сходи, кілька крихких кам’яних щаблів, що вели вниз до ще однієї лісової галявини. По обох боках сходи заросли чагарником і були надто вузькі для них із Джестом.

Вона пішла слідом за Кепом, піднявши спідницю, щоб не спіткнутися на нерівних каменях. Листя чіплялося за поділ. З боків насувалися тіні.

Щойно вони минули прохід, як масивні двері зачинилися з таким гуркотом, що Кет підскочила. Джест стиснув їй плече, сама його присутність зігрівала, розганяючи холод, що пронизував до кісток.

Вони спустилися вниз, і Кет зупинилася. Наморщила лоб.

Кет озирнулася, але сходи зникли. Вона дивилася на пусту стіну, зарослу гігантським живим парканом без дверей або проходів.

Вона знову обернулася, серце шалено калатало. Вони були на тій самій лісовій галявині з мелясною криницею.

Однак цього разу Три Сестри вже чекали на них.

РОЗДІЛ 43

ЕЛСІ, ЛЕЙСІ ТА ТІЛЛІ сиділи на краю колодязя й пили чай із порцелянових чашок. Вони, як і досі, були вдягнені в прості білі сукні, хоч тепер на галявині було холодніше, і Кетрін подумала, що вони, мабуть, змерзли в такому легкому одязі.

Найдивнішим було те, що обличчя трьох дівчаток ховалися за масками — сови, єнота й лисиці, — зав’язаними стрічками за їхніми головами. Крізь круглі прорізи виднілися лише їхні величезні очі, чорні й бездонні, як отвори в нікуди.

Кетрін із вдячністю відчула, як Джест знову знайшов її руку, їхні пальці переплелися.

Чудне це було відчуття — дивитися на трьох маленьких дівчаток на тихій лісовій галявині й знати, що вона ступила на поле бою.

— Привіт, — сказав Кеп; він говорив спокійно, але його плечі напружилися. — Тіллі. Елсі. Лейсі.

Дівчатка не поворухнулися. Вони тримали чашки в одній руці, а блюдця у другій, відставивши мізинчики вбік під однаковим кутом.

— Ми вправлялися, — сказала Сова.

— Ми рисували, — сказав Єнот.

— Ми багато чого побачили, — сказала Лисиця.

Вони одночасно відсьорбнули чаю.

— Я віддав вам п’ять хвилин свого часу, — сказав Кеп. — Покажіть нам усе, щоб ми могли продовжити путь.

Ці слова здавалися завченими, ніби він утомився вкотре їх повторювати.

Якийсь час Сестри мовчали, лише дивилися порожніми очима, а потім Лейсі-Лисиця відставила вбік чашку і встала. Її довге волосся липло до литок, коли дівчинка відходила від колодязя. Його сріблясті кінці були в мелясі.

Джест і Кет розімкнули руки, і Лейсі пройшла між ними, роз’єднавши їх, ніби сокира, що розрубає поліно. Вона підійшла до живого паркану й просунула руки в чагарник. Щось ухопила і потягнула.

Листя й лози опали, відкривши кам’яну стіну, вкриту рисунками. Деякі з них вицвіли й розпливлися, інші ще досі виблискували вологим чорнилом. Лисиця зробила крок назад і жестом поманила їх до себе.

Кет підступила ближче, розглядаючи ряди рисунків. Квітка чорнобривця. Комар. Менора. Пляшка молока. Гілка омели. Мишоловки, дзеркала і пам’ять.

— Бачите наші нові роботи? — запитала Лисиця Лейсі, вказуючи на групу рисунків, і Кет помітила за її вухом Воронове перо, з якого на шию капало чорнило. На її пальцях також виднілося свіже чорнило, хоч Кет була впевнена, що досі вони були чисті.

Кетрін глянула туди, куди вказала дівчинка, і відчула, як кров стигне в жилах.

Рисунок зображав двох чоловіків. Один розпростерся на землі в темній плямі, схожій на калюжу крові. Його голова була відтята від тіла. Поряд із ним на землі лежав блазенський капелюх.

Другий чоловік стояв осторонь — величезний, на голові каптур, як у ката. У руках тримав закривавлену сокиру.

Її раптом пронизав спогад. Це була та сама зловісна тінь, що переслідувала її на галявині перед замком у ніч, коли вона зустріла Джеста. Тінь, що завжди супроводжувала Ворона.

Вона відсахнулася, затиснувши рот рукою.

— Чому? — вимовила вона, затинаючись.

Джест був тут, поряд із нею, живий і здоровий, а Ворон — його друг, він ніколи не скривдить його. Але звідки вона знає? Рисунок був такий точний і виразний, що в її думки вкралися сумніви.

— Чому ви намалювали такий жах?

— Кет, — голос Джеста звучав здавлено.

Він дивився на інший рисунок. Кет простежила за його поглядом і побачила…

Себе. На троні, у короні Королеви Чирвових Сердець, зі скіпетром у руках, що мав наконечник у формі серця. Її обличчя було холодне, як камінь.

У неї пересохло в роті.

— Що це?

— Це… це ти, — сказав він.

Вона замотала головою.

— Це просто рисунки. Жахливі рисунки.

Під її зображенням було ще одне — Кепа. Він сидів за довгим столом, заставленим розбитими чашками і тріснутими тарілками. Поряд не було друзів, ані музики та сміху, всі стільці були пусті. Зі скуйовдженим волоссям, у капелюху, що з’їхав убік, з темними кругами під очима, він посміхався, як божевільний.

— Чому ти це нам показуєш? — хрипко й гнівно запитав Джест, стискаючи кулаки.

Лисиця склала руки й почала декламувати:

Комусь вбивати, комусь бути вбитим,

Комусь царювати, комусь навісніти.

— Останнє — про мене, — сказав Кеп.

Він зняв циліндр і тепер бавився зі стрічкою, що його прикрашала. Здавалося, капелюшник жодного разу навіть не поглянув на стіну.

— Завжди та сама доля, те саме попередження. Однак, розумієте, я ще не збожеволів.

Він сказав це так, ніби намагався довести, що рисунки — просто невинні витівки. Кет хотіла в це вірити, але Кеп здавався більш враженим, ніж хотів би визнати.

Ми покидаємо країну Сердець, сказала вона до себе.

Вона не зможе стати Королевою Чирвових Сердець, коли вони підуть звідси.

Може, вона й царюватиме — зрештою, Джест хоче, щоб вона стала новою Білою Королевою. Може, саме це мають на увазі Сестри.

Однак корона на рисунку була увінчана прикрасою у формі серця.

— Ваше майбутнє написане на камені, але не в ньому.

Кетрін обернулася. Елсі-Єнот стояла неподалік і дивилася на неї пустими очима з-під незворушної безликої маски.

— Отже, це просто побіжне попередження?

— Це правда, — сказала Елсі-Єнот. — Але одна з багатьох.

— З багацько-багатьох, — промовила Тіллі-Сова сумною треллю. — Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…

— Вибирайте двері, будь-які двері, — промовила Елсі. — Вони всі ведуть до цієї правди. Це доля, а доля невідворотна.

Кетрін похитала головою.

— Якщо всі вони ведуть до цього, тоді як його уникнути?

Тіллі хихикнула.

— Час не може наздогнати вас тут, отже, він не зможе погнатися за вами й переслідувати до кінця і коли вийдете звідси. Інакше кажучи, ви не повинні проходити крізь двері.

Усі три Сестри розсміялися пронизливо та дзвінко. Це був жахливий звук.

— Гаразд, ми не заходитимемо в жодні двері, — сказав Кеп. — Чи ми вже можемо йти?

— Терпіння, терпіння, — сказала Елсі.

— Не втрачай голови, — сказала Тіллі.

Вони нахилили головки одна до одної й пирхнули.

— Колись давно-давно ми також намалювали твою бабусю, — сказала Елсі-Єнот, підсуваючись ближче до пишної спідниці Кет. — Першу Маркізу Фальшивих Черепашок. Хочеш її побачити?

— Ти хочеш сказати, Маркізу Бухти Скельних Мушель, — сказала Кет, хитаючи головою, але однаково подивилася туди, куди вказувала Лейсі.

Вона побачила гарну дівчину в оточенні черепах та омарів. Свою пра-пра-пра-прабабусю, яку упізнала за портретом, що висів у батьковій бібліотеці.

Скільки років було цим дівчаткам? Як довго вони тут живуть, малюючи майбутнє?

— У нас ще є одна хвилина, — сказала Тіллі.

Її сестри підійшли ближче й оточили Кет, не відриваючи від неї очей.

— Розкажи нам якусь історію, будь ласка.

У Кет перехопило горло.

— Я не вмію так добре розповідати історії, як батько, або бабуся, або… Вибачте. Вам не сподобається.

— Тоді ми самі її розповімо, — сказала Тіллі.

Елсі зробила реверанс.

— Це буде подарунок від нас, який візьмеш із собою в Задзеркалля.

— Це ще одна правда, яку ми побачили, — додала Лейсі. Вони почали декламувати таємничим голосом, хором, рухаючись одночасно, як маріонетки:

Пітер Піт, гарбузоїд,

З’їв гарбуза на обід,

Всі гарбузи позривав,

Жінку в шкірку заховав.

Гарбузи ростуть на грядках,

А на них сидить звірятко.

Пітер Піт її піймав,

Теж у шкірку заховав.

Він хотів звірятка мати,

Та нема, чим годувати.

Добра діва лісом йшла,

Хатку Пітера знайшла.

Він забрав її додому,

Що із нею, невідомо.

Коли вони закінчили, Кет і Джест чемно поплескали в долоні, хоч Кет пісенька стривожила. Дівчина ніколи досі її не чула, і від думки про сера Пітера все зводило всередині.

Кет глянула на Кепа, який досі притискав до себе криси циліндра. Нетерпляче барабанив по них пальцями. Їй стало цікаво, чи таке з ним відбувається завжди, коли Кеп подорожує крізь Дзеркало. Чи щоразу дарує їм п’ять хвилин свого часу, дивиться на їхні рисунки, слухає розповіді й розважає їх, як уміє?

Зараз йому явно не хотілося їх забавляти, але Кет також знала, що і їй це теж набридло б згодом. Важко зберігати ввічливість, коли хочеться втекти якомога далі.

— Ви впевнені, що хочете піти звідси? — запитала Тіллі-Сова, схиливши на бік голову.

Кет весь час здавалося, що зараз маски оживуть, усміхнуться або заплачуть, але з ними нічого не ставалося, лишалася сама порожнеча.

— Або, може, хочете погратися? — сказала Лисиця.

— Можемо приготувати вам теплої меляси, — додала маска-Єнот.

Джест похитав головою.

— Ми мусимо йти. Але дякуємо за… за вірш і за те, що показали нам рисунки.

— Гаразд, — сказала Елсі-Єнот, засмучена тим, що вони відмовилися від їхньої гостинності. — Ми відкриємо для вас лабіринт. Ідіть направо. Направо завжди правильно. Звісно, за винятком того, коли правильно наліво.

— Ти пам’ятаєш дорогу, Кепе? — запитала Сова.

Кеп вклонився їй, здійнявши капелюха.

— Незгірше за дорогу до моєї крамниці, Тіллі.

Тіллі нахилила голову. З величезними очима вона справді була схожа на сову.

— Твоя крамниця на колесах, — сказала вона просто.

— Не заблудися, Кепе, — попередила Лейсі-Лисиця.

— Не загуби себе, Кепе, — додала Елсі з-під маски Єнота.

— Або ще когось, — промовила Тіллі з таємничим сміхом. — Може, намалювати вам карту лабіринту, поки ви ще тут?

Кеп похитав головою.

— Я знаю дорогу.

Дівчатка кивнули й знову заговорили в унісон.

— Тоді прощайте. На все добре. Добраніч. Вбивця. Мученик. Монарх. Божевільний.

Кет заплющила очі, її майже судомило. Хотілося опинитися якомога далі від них — майже до розпачу так само, як спочатку хотілося потрапити сюди. Вона знайшла руку Джеста й стиснула її, була вдячна, коли він потиснув їй руку у відповідь.

Потім до неї долинув дзвін трьох блазенських дзвіночків. Кет здивовано розплющила очі, але ні дівчаток, ні дзвоників вже не було. На галявині було тихо. Жодного руху, жодного подиху.

Стіна з рисунками теж зникла, замість неї відкрився вхід до лабіринту. Він був із живоплоту, чиї живі стіни височіли над Кет, утричі вищі за неї.

Кеп утомлено зітхнув.

— Дякую, любі, — сказав він із щирою вдячністю, ніби, як завжди, сумнівався, пропустять його чи мучитимуть довіку.

Він підійшов до входу в лабіринт, рухаючись уже зовсім не так пружно, як досі. Коли проходив повз Кетрін, вона почула, як Кеп тихенько бурмоче:

— Хоча якщо я збожеволію, ми всі знатимемо, хто в цьому винен.

Кет хотіла всміхнутися, але була ще й досі надто схвильована. Вона пішла слідом за Кепом і, вирішивши, що треба бути чемною, прошепотіла до порожньої галявини:

— Дуже дякую.

Лише коли минула першу стіну, у вуха долинув примарний шепіт трьох моторошних дитячих голосів:

— Будь ласка, Ваша Величносте.

РОЗДІЛ 44

СТІНИ ЛАБІРИНТУ були з переплетеного мертвого віття та лаврового листя, подекуди між ними проглядалися ділянки старої кам’яної стіни. Кетрін почувалася безпорадною, відколи вони переступили через поріг і зазирнули у перший нескінченний прогін сходів. Лабіринт простягався в усі боки, наскільки вона могла бачити, гублячись у клубах туману вдалині. Сам прохід був вкритий м’яким покровом в’юнких рослин із білими квітками, вологим від роси.

— Що ж… — сказав Джест, відкашлявшись.

Це був перший звук, що порушив похмуре мовчання, яке охопило їх, коли Сестри зникли.

— Усе було не зовсім так, як коли ти приводив нас до Сестер уперше.

— Хіба ні? Я стільки разів тут бував, що всі мої подорожі сюди здаються однаковими.

Кеп зверхньо посміхнувся й почав розстібати ґудзики пальта.

— А чим ви їм тоді заплатили?

— Ворон задекламував їм один класичний шаховий вірш, — сказав Джест, — а я дав зерня лимона.

Кет стрепенулася, згадавши лимонне дерево, що виросло з її ліжка.

Джест не зрозумів її здивування й безтурботно всміхнувся:

— Того дня я пив чай із лимоном, і одне зернятко застрягло між зубів. Увесь день я намагався його дістати, але, щойно вони попросили про нього, зернятко само вискочило. Я був радий його віддати.

Кет досі роздумувала про лимонне зерно та свій сон — чи було це якимось збігом? — коли відчула, що хтось накинув їй на плечі щось важке й вовняне. Вона глянула вниз, схопилася вільною рукою за лацкан. Пальто було бездоганне, без жодної ворсинки.

Кет обернулася до Кепа.

— Навіщо це?

— У нас попереду довга дорога у вогкій траві, леді Пінкертон. Не хочу, щоб ви застудилися.

Кеп розвернувся й попрямував лабіринтом по всіяній дикими квітами стежці.

— Дякую, — не зовсім упевнено сказала Кет, і вони з Джестом поспішили слідом за капелюшником.

Вона засунула руки в рукава пальта. Підкладка була шовковиста, тепла й пахла трав’яним чаєм.

— Так, дякую, Кепе, дуже мило з твого боку, — додав Джест; у нього самого не було для неї пальта.

Кеп махнув на них рукою, не озираючись.

— Краще б вона наділа капелюх, коли ми ще були в крамниці. Для мене загадка, як узагалі опинився в товаристві особи, що швендяє лабіринтами й криницями з непокритою макітрою.

У нього сіпнулися кутки вуст.

Джест запропонував Кет руку, а вона радо взяла її. У теплому пальті Кепа і в товаристві Джеста дівчина поступово відходила від гнітючого холоду, який охопив її від зустрічі із Сестрами.

Вони відійшли зовсім недалеко. Навколо почали згущатися тіні, нагадавши Кет, що ніч ще не скінчилася, попри золоте світло галявини. Джест зняв капелюх — було дивно й бентежно, що він більше не дзвенить — і витяг із нього вже запалений каганець. Той відкидав коло привітного світла на стіни лабіринту, яке мерехтіло в чорних очах Ворона.

— Коли ти вперше проходив крізь Дзеркало, вони теж малювали такі жахливі картинки? — запитала Кет, поки вони брели за Кепом.

— Так, малювали, але тоді я не особливо над цим замислювався. — Джест на хвилину задумався, пестячи пальцем руку Кет. — Ти пам’ятаєш, що це були за картинки, Вороне?

Ворон, що сидів у нього на плечі далі від неї, нахилив голову й подивився на Кетрін через голову Джеста:

— Чорнилом написана карусель, з каменю звір постав, і гінець, що наробив помилок і відтоді безумним став.

— Так, справді, — сказав Джест замислено і тихо.

Більше не всміхаючись, він подивився вслід Кепу, який віддалявся від них.

— Кеп був гінцем. Я тепер пригадую.

Кет завмерла на місці.

— І вони намалювали звіра? Такого, як Жербельковт? І карусель? Як ту, що прикрашала капелюх Лева, коли…

Джест уважно дивився на неї, сповнений тих самих думок, того самого жаху.

Якщо це були пророцтва, то принаймні два з них справдилися.

В її голові крутилися слова Сестер. Вбивця, мученик, монарх, божевільний…

— Не входьте у двері! — закричав до них Кеп.

Не сповільнюючи ходи, він швидко зникав у тінях лабіринту.

— Вони нас попередили, тепер просто треба бути обережними.

Кет здригнулася й обмінялася з Джестом стривоженими поглядами, але вертатися було вже запізно, до того ж нічого не змінилося. Вони йдуть у країну Шахів, наближаються з кожним кроком.

Вони поспішили за Кепом, поки той не втік, а світло каганця стрибало й колихалося на стінах. Хоча в лабіринті не було нічого радісного, Кеп почав насвистувати, крутячи тростиною, ніби диригував маршовим оркестром. Вони швидко знайшли перший поворот — просвіт у паркані ліворуч від них. Кеп підстрибнув і клацнув підборами, потім нахилився, щоб увійти.

Не відчуваючи жодної радості, Кетрін обережно наблизилася до проходу. Гілки нагорі зімкнулися, як арка, утворивши отвір, якому, здавалося, вже тисяча років.

— Скільки часу потрібно, щоб пройти через лабіринт? — запитала вона.

— А що? — відповів Кеп. — Ви кудись запізнюєтеся?

Джест винувато насупився.

— Він буває нестерпний, але не зважай. Коли проходили раніше, це тривало майже всю ніч.

Він глянув униз.

— Якщо стане важко йти, я понесу тебе.

Вона похитала головою, бо не хотіла бути тягарем.

— Зі мною все буде гаразд. Я просто хочу якомога швидше пройти крізь Дзеркало.

Джест переплів свої пальці з її й підніс до вуст її руку. Поцілунок був сумний, дотик заспокійливий, але його очі затуманилися, коли Джест знову підвів їх, і Кет зрозуміла, що він думає про рисунки. Про власне зображення з відтятою головою. Про постать у каптурі, що височіла над ним із сокирою в руках. І про неї, Королеву Чирвових Сердець, на пошуки якої його колись послали.

Кет не вдавалося відігнати цей спогад, хоч як вона старалася. Вона буде вдячна, коли ця подорож залишиться позаду.

— Будь ласка, скажи, якщо передумаєш, — промовив він. — Після тієї вистави біля криниці я налаштований бути шляхетним і великодушним, як істинний лицар.

— Справді? — відповіла вона, намагаючись говорити безтурботно. — Мабуть, доведеться знайти для тебе обладунки.

Вона простягнула руку й торкнулася однієї з крисів його капелюха. Її чомусь здивувало й напружило, що немає дзвіночків.

— Може, один усе-таки десь тут затаївся? Як гадаєш?

Він засміявся.

— Доведеться запитати Кепа. Це його витвір.

Кет глянула в бік Кепа. До нього ледве сягало коло світла від каганця, тож капелюшник досі насвистував, але, мабуть, міг чути кожне їхнє слово. Хоча, може, намагався не зважати на них.

— І що він робить? Усі його капелюхи щось роблять, правда?

Пальці Джеста міцніше стисли її руку.

— Сподіваюся, що не розчарую тебе, якщо скажу, що саме цей капелюх робить мене таким неможливим.

Вона підвела брову, згадала, як він цілував її, як смішив, як бився з Жербельковтом, щоб захистити її. Усміхнулася.

— Може, так було задумано, але не вірю, що це правда.

Він скривив рота й похмуро кивнув.

— Ти маєш рацію. Підозрюю, що це просто комора для речей, яку чомусь назвали капелюхом.

Після похмурого, повного подій вечора жарт пролунав так несподівано, що Кет пирхнула від сміху, не встигнувши стриматися. Попереду них Кеп припинив свистіти й здивовано озирнувся на неї.

Кет затулила рот рукою, щоб стишити сміх, і штовхнула Джеста ліктем у бік. Він крекнув, але лише міцніше стиснув її руку.

— Я не жартую, — сказав він. — Зрештою, ти знайшла в ньому Гостромеч. Я не здивувався б, якби там були ще й обладунки.

Кет кинула на нього грайливий погляд.

— Я не про це говорила. Запевняю, що не капелюх робить тебе неможливим, Джесте.

Його очі заблищали, й Кет зраділа цьому блиску, пригадуючи, яким пригніченим Джест був на галявині із Сестрами. Попереду Кеп знову почав насвистувати, цього разу голосніше.

Джест нахилив голову до Кет, щоб вона могла його почути, і прошепотів:

— Не можу тобі передати, як чекаю на життя поряд із тобою й на всі ті неможливі речі, у які змушу тебе повірити.

У Кет швидше забилося серце, коли раптом звідти, де був Джест, до неї донісся незадоволений голос. Вона забула про Ворона.

— Бажаю вам всіляких благ, здоров’я, щастя і розваг. За них ніхто вас не осудить в ці дні похмурі і сумні. Але набридли ви мені. Від цього флірту мене нудить.

Він із клекотом знявся в повітря й долучився до Кепа.

У Кет спалахнули щоки, але Джест лише розсміявся.

— Іноді Ворона складно зрозуміти, — сказав Джест, — але, гадаю, він хоче сказати, що ти йому подобаєшся.

Вони пішли далі, світло від каганця мерехтіло на гілках живоплоту. Золотисте сяйво галявини вже давно згасло, тепер вони прокладали собі шлях у нічній темряві. Пальці Джеста, сильні й легкі, залишалися сплетеними з її. Ворон зручно вмостився на циліндрі Кепа, хоча Кет дивувалася, чому він не летить попереду. Вона подумала, що з нього був би чудовий провідник.

А може, й ні. Може, йому забракло б слів, що римуються з «праворуч» і «ліворуч», щоб довести їх до кінця.

Крім того, Кеп вважав, що знає, куди йти, і тримався так упевнено, що Кет мусила повірити.

Минула година, потім дві, потім три й чотири. Кет не уявляла, хто міг би пройти крізь цей лабіринт і запам’ятати дорогу, але Кеп не виказував жодних сумнівів. Наліво, наліво, потім направо і знову наліво. Кожен відрізок шляху був такий самий, як решта, і хоч вона шукала якихось дороговказів — скупчення квіток або гілку, що стирчить, — але нічого не знаходила. Незабаром Кет вирішила, що вони ходять по колу.

Ніч ставала холоднішою. Кет притиснулася до Джеста, шукаючи тепла його тіла крізь підкладку Кепового пальта. Джест обійняв її за плечі й потер вовняний рукав, щоб угамувати озноб.

Кет кілька разів спотикалася. Пальці в чобітках були холодні, як лід. Ноги боліли. Вона відчувала, що натерла великий палець на лівій нозі.

Кеп не збавляв швидкості.

Її повіки обважніли, і вона подумала, що, мабуть, зможе заснути, ідучи. А що, як вона вже спить, а все це їй сниться, і, прокинувшись, побачить, що маєток у Бухті Скельних Мушель заріс лаврами?

Вони й далі блукали, і здавалося, що це ніколи не скінчиться. Джест намагався розважити Кет жартами, фліртуванням і загадками. Вона щосили пробувала розвеселитися, його старання породжували тепле почуття, ба більше, попри його зібраність, було видно, який Джест втомлений.

Якоїсь миті навіть Кеп припинив свистіти. Ворон, здавалося, заснув на його голові.

У Кет скінчився весь запал. Вона ледве рухалася, спотикаючись на кожному кроці. Їй хотілося пити, у животі бурчало. Подумала, що ніч, мабуть, добігає кінця, але за межами кола світла від каганця лишалася чорна пітьма.

Потім раптом щось сталося.

Джест зупинився першим, вона завмерла поруч.

Вони разом стояли на вкритих мохом сходах, які вели до невеличкої галявини, повної лісових квітів і раптового золотого сяйва сутінків.

Посеред галявини був колодязь, що пахнув солодкою густою мелясою.

Кеп розправив плечі й глибоко вдихнув.

— Ласкаво просимо до входу в лабіринт.

Запала похмура напружена тиша, а потім Кетрін закричала:

— До входу? Ми йшли всю ніч!

— Або, може, ніч лише починається? — незворушно зауважив Кеп, потім утомлено усміхнувся до Кет. — Не хвилюйтеся, люба. Я не збив вас зі шляху. Поки що.

Він підійшов до колодязя невпевненою, важкою від втоми ходою. Кет і Джест пішли слідом за ним, і дівчина з кожним кроком міцніше стискала руку коханого.

Лише підійшовши впритул і нахилившись над колодязем, вона побачила, що це більше не колодязь, а сходи, які ведуть вниз, у глибини землі.

РОЗДІЛ 45

ЗІ СТІН КОЛОДЯЗЯ стікала меляса, і в Кет ноги прилипали до сходинок. У повітрі висів такий само густий солодкий запах. Зазвичай Кетрін мріяла б про мелясові печива й торти, але запах був усеосяжний, і навіть у неї почало вивертати шлунок від його нудотної щільності. Кетрін уявила, як той дух наповнює її легені, і вона тоне.

Після їхньої нічної подорожі вона не могла уявити, що на них чекає на дні колодязя. Мелясовий фонтан? Кораблик, зроблений з її старого чобітка? Лисиця, сова та єнот, які запросять їх на чай?

Вона не очікувала, що на дні колодязя опиниться в круглій кімнаті з чорно-білою картатою підлогою й маленьким скляним столиком у центрі. Кімната здавалася просторою, затишною і… знайомою.

Кетрін обернулася навколо себе.

Вони були на Роздоріжжі, яке вело до країни Сердець, в оточенні багатьох дверей. Хай куди вона поверталася, усюди були тільки двері.

У Кет спітніли долоні, у вухах пульсувала кров.

Дівчина обійшла кімнату: авжеж це якась помилка. Вона чогось не розуміє. Через величезну замкову щілину було видно узбережжя Бухти Скельних Мушель. У тонованому відкидному вікні впізнала Головну вулицю з порожньою майстернею чоботаря. Здогадалася, що двері у формі серця приведуть до навісного мосту замку Чирвових Сердець.

У неї опустилося серце.

— Це не країна Шахів.

— Цікава загадка, правда? — сказав Кеп, спираючись на бильця в підніжжі сходів і схрестивши ноги. — Вибирайте двері, байдуже які — усі вони ведуть до жахливого кінця. Потім вони закидають вас у кімнату з безліччю дверей.

Голос його був невеселий.

Кет обернулася до нього.

— Вони закинули нас назад у країну Сердець. Я думала, ви ведете нас у країну Шахів!

Він усміхнувся до неї, але погляд був недобрий.

— Я сказав, що приведу вас до Дзеркала, що я і зробив.

Кетрін похитала головою, усередині все вирувало від гніву, розчарування та виснаження. Вони блукали всю ніч. Розважали цих жахливих дітей, роздивлялися їхні жахливі рисунки, слухали їхні жахливі вірші. У неї пусто в животі, ноги натерло, а майбутнє таке само непевне, як і тоді, коли вони з Джестом втекли із замку.

Це мав бути початок чогось нового. Вона і Джест мали разом вирватися в нове життя. А Кеп сміє глузувати з них.

— Кет, — тихо й заспокійливо сказав Джест.

Він поклав руки їй на плечі й відвів від Кепа. Мабуть, вона мала вигляд людини на межі вбивства, що він так стривожився, однак Кеп здавався байдужим.

— Усе гаразд. Як він і казав, це загадка. Відповідь стане зрозумілою, коли її розгадаємо.

Вона зціпила зуби й ткнула пальцем у Кепа.

— Він уже знає відповідь! Він грається з нами!

— Я хочу переконатися, що ви достойні, — сказав Кеп.

— Достойні чого?

— Усього, — огризнувся капелюшник. — Життя складається із жертв, леді Пінкертон. Я мусив пройти випробування, щоб мене пустили до країни Шахів, а ви тепер хочете з’явитися там і стати королевою, нічим не пожертвувавши? Чому це має бути для вас легко?

— З жертв! — крикнула вона, навіть не помітивши, що накинулася на Кепа, поки не відчула, як Джест схопив її і тримає. — Я покидаю все! Мій дім! Мою сім’ю! Залишаю позаду все моє життя!

— Тому що у вас немає іншого вибору.

— Ні. Тому що кохаю Джеста. Я вибрала його. Хто ви такий, щоб судити мене, щоб сумніватися в мені? Хто ви такий, щоб розпоряджатися нашим життям?

Він криво посміхнувся.

— Люба дівчинко, я той, хто знає розгадку.

Кет знову обурено скрикнула й рвонулася до нього, але Джест обхопив її руками і тримав. Його обійми поглинули її, дівчина чула спиною, як стукає його серце.

— Гаразд! — крикнула вона у відповідь, випрямляючись і кілька разів глибоко й заспокійливо вдихнувши. — Ми розгадаємо цю дурнувату загадку. Ми з Джестом.

— Може, ви пам’ятаєте, що я провів вас через лабіринт. Гадаю, що заслуговую хоч на якусь вдячність.

Вона вивернулася з рук Джеста.

— Ви не зробили нічого, крім того, що водили нас по колу.

Вона зірвала із себе елегантне пальто Кепа й кинула йому під ноги. Кеп насупився.

— Що ж, і за це теж не варто було чекати подяки, — сказав він.

Важко й сердито дихаючи, Кет подивилася знизу вгору на гвинтові сходи. Нагорі був дерев’яний люк і жодних ознак того, що за ним золотистий світ, який вони щойно покинули.

Ще одні двері. Усюди двері.

— А ти теж мусив розгадати загадку, коли прибув сюди? — запитала вона Джеста.

Джест похитав головою.

— Ми зустрілися із Сестрами й потрапили в лабіринт, у кінці — чи на початку, однаково — було таке саме Дзеркало, як у Кеповій крамниці. Ми пройшли крізь нього й опинилися тут, на Роздоріжжі, у країні Сердець. Не було ні загадки, ні попередження про двері.

— Іноді вони не заважають, якщо хочуть, щоб ви досягли мети, — зітхнув Кеп. — А іноді вони не бажають, щоб ви йшли від них. Сестри не безкорисливі створіння.

Кет зчепила зуби й оглянула кімнату.

Ворон із царственим виглядом зайняв місце на круглому столику в центрі кімнати. Столик був із суцільного скла, навіть ніжки, тому здавалося, що птах застиг у повітрі.

Поряд із ним стояли кришталева пляшка та срібне люстерко. Досі Кет їх не помічала.

Вона підійшла й узяла в руки пляшку. До горла був прив’язаний шматок паперу з написом великими буквами:

ВИПИЙ МЕНЕ

— А як щодо цього? — запитав Джест.

Він стояв на колінах і вдивлявся в довгий чорний тунель, виритий у землі.

— Схоже на кротову нору. Її, мабуть, не можна вважати дверима, так?

— Не знаю, — відповіла Кет, показуючи йому пляшку, — але підозрюю, що відповідь якось пов’язана ось із цим.

Кеп мовчав.

Кет знала, що, попри ставлення до неї, Кеп дуже любить Джеста. Вона сподівалася, що, коли вони дійдуть хибного висновку, Кеп їх зупинить.

Однак поки що вона старанно вдавала, що не помічає його.

Кет відкоркувала пляшку й понюхала.

— Це не меляса, — вимовила й знову понюхала.

Вловила запахи вишні й заварного крему, ананасу, індички, ірисок і гарячого бутерброду з маслом.

— Це еліксир зменшення. Я в цьому впевнена.

Джест підійшов до неї й прочитав напис на папірці.

— Я про таке чув, — сказав він, — хоча у країні Шахів цього немає.

Кет закусила нижню губу. Якщо вони вип’ють еліксир з пляшки й зменшаться в розмірах, то що трапиться? Як це їм допоможе?

Її погляд упав на люстерко, і вона ахнула:

— Ось воно що! Зрозуміла!

Вона взяла люстерко й піднесла до обличчя. Почала уважно вдивлятися. Вуста розтягнулися в усмішці. У люстерку, поза її відображенням, перед очима мелькали круті жовті пагорби, смарагдові ліси й засніжені пурпурні гори. Країна Шахів.

— Дзеркало! Це маленьке люстерко лише з нашого боку!

Джест обійняв її за талію, радісно всміхаючись.

— Але еліксир нас зменшить, тож зможемо пройти крізь нього.

Ворон схилив убік голову. Кеп нічого не сказав, навіть коли Кет і Джест запитально подивилися на нього. Лише зухвало підвів брову.

Джест ледве помітно знітився.

— Слухай, Кепе. Чому ти так поводишся? Ми виконуємо доручене завдання, навіть якщо робимо це не так, як збиралися. І в будь-якому разі в нас немає причини залишатися тут.

Кеп ще більше насупився, і Кет зрозуміла, що це не те, що він хотів почути. Однак потім на його обличчі з’явилося щось подібне до усмішки, хай і сумної.

— Бажаю вам усіляких благ, — сказав він, цитуючи Ворона.

Він перевів погляд на Кетрін.

— Крім того, можете віддячити мені за допомогу булочками й тортиками — щоразу, як завітаю в гості.

Кет принишкла, здивована тим, як швидко йому вдалося вгамувати її гнів.

— Сподіваюся, ви відвідуватимете нас часто.

Кеп щось пробурчав собі під ніс. Ніяких зобов’язань.

— Я завжди кудись приходжу й кудись іду, люба. Зрештою, це єдиний спосіб випереджати Час. — Він вказав підборіддям на стіл. — Отже, вирушайте. Десь там біла корона чекає на свою королеву.

Кет і Джест дивилися одне на одного, удвох тримаючи пляшку. Його очі сяяли. Вона тремтіла.

Їм це вдалося.

Вони пройдуть крізь Дзеркало. У них попереду країна Шахів і спільне майбутнє.

— Не випийте все, — нагадав Кеп, коли Кет піднесла пляшку до вуст. — Ми з Вороном незабаром наздоженемо вас. Наші долі трохи кращі за ваші, якщо пам’ятаєте.

Вбивця, мученик, монарх, божевільний.

Кет кивнула й знову приготувалася зробити ковток, коли раптом почула крик.

Вона завмерла й опустила пляшку.

Кеп поморщився, але мав такий вигляд, ніби чекав цього. Кет була певна, що крик пролунав з-за дверей позаду нього — з-за зловісної залізної брами. Крізь ковані ґрати повз густий туман, огортаючи ноги Кепа.

— Що це було? — запитала вона, обережно наближаючись до нього.

Кеп похитав головою. Не обернувшись і не подивившись.

— Це, — сказав він голосом, що бринів від люті, — ваша причина лишитися.

Кет віддала пляшку Джестові й підійшла до дверей, але Кеп перегородив дорогу.

— Не робіть цього, леді Пінкертон. Джест сказав, що у вас немає причини залишатися, але він помилився. Завжди є причина, щоб залишитися. Або повернутися. Краще її не знати й навіть не намагатися вгадати. Розверніться. Випийте еліксир. Пройдіть крізь Дзеркало й ніколи не оглядайтеся.

Кет спробувала зазирнути йому через плече, але Кеп схопив її за лікоть, зупиняючи.

— Але… цей крик. Голос знайомий. Я…

— Згадайте рисунки. Вони стануть вашою долею, якщо ввійдете в ці двері. Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Пам’ятаєте?

Кеп і справді скидався на божевільного, його лілові очі сяяли від запалу.

Вона стиснула губи. Крик знову й знову лунав у її голові.

— Я не збираюся входити у двері, — сказала вона. — Я просто хочу подивитися.

Вона висмикнула руку і, ухилившись від нього, підійшла до чорної брами. Схопилася руками за ґрати й зазирнула за них. Туман клубочився, і в неї побігли мурашки по оголеній шкірі — чи то від холоду, чи, може, від знайомого краєвиду по той бік ґрат.

Гарбузові грядки.

На відстані виднілася хатинка сера Піта, а ліворуч від неї — два гігантські гарбузи, у яких він вирізав отвори того дня, коли вони з Мері Енн приходили сюди. Тільки тепер один із гарбузів розбився, у багнюці були розкидані величезні шматки помаранчевої шкірки й запліснявілої м’якоті.

Другий гарбуз мав два крихітні віконця. У них світилися вогники свічок, як маячки в тумані.

Крізь одне віконце просунулася рука, намагаючись знайти й ухопитися хоч за щось, будь-що. Кет почула жіночий голос, який плакав. Молив: будь ласка, випустіть мене. Будь ласка!

Її охопив жах, пронизуючи все тіло.

За мить рука зникла, й у віконці з’явилося обличчя. На щоках патьоки сліз. Перелякані очі. Саме те, чого так боялася Кет.

Це була Мері Енн.

Увагу привернув металевий скрегіт з іншого боку гарбузових грядок, і Кет побачила в тіні лісових дерев якусь фігуру. Хоча було туманно й темно, упізнала Пітера Піта, який щось зосереджено робив. Було схоже, що він гострить якийсь інструмент. Або зброю.

Вона розвернулася назад до Роздоріжжя.

— Це відбувається насправді? Це не ілюзія, не трюк?

Кеп заплющив очі.

— Це все насправді, — прошепотів він.

Її кров пульсувала.

— Я мушу піти туди. Я мушу допомогти їй!

— Ні. — Кеп схопив її за руку. — Ви мусите пройти крізь Дзеркало. Згадайте, що з вами станеться — з нами всіма!

Кет подивилася на Джеста, який був так само приголомшений, як і вона.

Вона згадала рисунок. Його спотворене тіло. Калюжу крові. Капелюх, що безсило валяється поряд з його відітнутою головою.

Перекинула погляд на Ворона. Як завжди, той дивився на неї. Мовчазний. У чеканні.

Невже він стане вбивцею? Невже зможе скривдити Джеста?

Це був завеликий ризик.

— Ви не можете йти зі мною, — сказала вона. — Жоден із вас.

Джест похитав головою.

— Ти не підеш одна.

— Я мушу.

Вона вирвала руку в Кепа й простягнула її Джестові, міцно стиснувши.

— Усе буде гаразд. Ті рисунки — лише рисунки. Дивні рисунки дивних маленьких дівчаток.

— Кет…

— Я знаю. Для тебе це завеликий ризик, але мушу піти. Я піду і врятую її, а потім знову знайду криницю. Я знайду Сестер. Прийду в країну Шахів і знайду тебе. Але я… я не можу просто покинути її.

— Гаразд, але якщо підеш туди, то піду і я.

— Ні, Джесте. Якщо будеш там, то я не зможу думати ні про що, крім тієї жахливої картинки. Мені потрібно знати, що ти в безпеці.

У Кет калатало серце.

— Або… гаразд. Залишайся тут і чекай на мене. Поки що не йди у країну Шахів, просто зачекай у безпеці, і я повернуся. Я обов’язково повернуся.

— Я не можу…

Кет обвила його руками й затулила рот поцілунком, зануривши пальці в його волосся. Капелюх упав з його голови і з глухим звуком приземлився на кахель підлоги. Його руки притиснули її ближче, їхні тіла злилися воєдино.

— Ви не повернетеся.

Моторошні слова Кепа пронизали її відчаєм: цей поцілунок не може, не має бути останнім, прощальним.

Вона із зусиллям відірвалася від Джеста й подивилася на Кепа.

— Ви коли-небудь залишалися після того, як почули пророцтво Сестер?

Кеп стиснув губи.

— Ніколи.

— Тоді звідки ви знаєте, що воно справжнє? Як можете знати, що станеться, а що ні?

Вона знову обернулася до Джеста, не бажаючи чути від Кепа жодних пояснень. Піднесла його руку до вуст і поцілувала долоню.

— Залишайся тут, — сказала вона. — Чекай на мене. Кет відступила, стала перед масивною брамою, обхопила руками ґрати й штовхнула.

РОЗДІЛ 46

ЇЇ НОГИ ВІДРАЗУ ЗАГРУЗЛИ в багнистому ґрунті гарбузової грядки. Навколо клубочився туман, лип до шкіри.

Грядки були схожі на місце, що ніколи не знало ані світла, ані тепла. Кет пошкодувала, що не має із собою пальта Кепа, що дала волю гніву, хай він і був нестерпний тієї миті.

Ліворуч вона бачила величезний гарбуз із вирізаними в ньому віконцями. Мері Енн уже не кричала, але Кет чула її схлипи, що розносилися над мовчазними грядками.

Будинок праворуч цього разу не пах димом вогнища, і його вікна не сяяли привітним світлом. Він здавався покинутим.

Піта більше не було видно на віддалі.

Підібравши спідниці, Кет продиралася крізь зарості лози, поспішаючи до гарбуза, де була ув’язнена Мері Енн, перелякано озираючись на кожен звук: на порив вітру, на шелест листя, на хлюпання й чавкання багнюки під її найкращими чобітками.

Її переслідувала пісенька Сестер.

Він хотів її піймати,

Та нема, чим годувати.

Добра діва лісом йшла,

Хатку Пітера знайшла.

Він забрав її додому,

Що із нею, невідомо.

Вона раптом спіткнулася і впала, розпростершись у багнюці. Руки провалилися у вологий ґрунт по самі зап’ястки, бруд заляпав сукню. Якусь хвилину Кет просто сиділа, важко дихаючи, відчувала, як у венах шалено пульсує кров. У неї цокали зуби. Знову ставши на коліна, вона озирнулася навколо й спробувала перевести дух.

Піта досі не було видно.

Потім очі опустилися на нерівну землю, на якій вона спіткнулася.

Кетрін відсахнулася, не вірячи власним очам, але… Так, це був гігантський слід, залишений у багнюці, яка засохла й потріскалася по краях. Мабуть, він був тут уже кілька днів або навіть тижнів, перш ніж Кетрін на нього натрапила.

У багні відбилася лапа з трьома пазурами, які лишили в землі глибокі ями. Гарбузи й лози розчавила під своєю вагою якась гігантська істота.

У Кет калатало серце. Вона схопилася на ноги і, як могла, витерла руки об зіпсовану сукню.

Ридання Мері Енн змінилися тихими схлипами і уривчастим диханням.

Кет підняла спідниці й пробігла решту шляху.

— Мері Енн, — зашепотіла вона, кинувшись до вікна з гарбузовими віконницями. — Мері Енн! Це я!

Схлипи припинилися, і у вікні з’явилася Мері Енн із червоними від сліз очима.

— Кет?

Мері Енн простягнула до неї руку крізь ґрати.

— Це Піт. Він замкнув мене тут, і в нього… в нього, — у неї перервався голос, — Жербельковт.

Жербельковт.

Кет уже здогадалася про це: потворний слід, намагання Піта забрати в неї Гостромеч, конячка з капелюха Лева.

Пітер Піт, гарбузоїд…

Кет замотала головою, намагаючись відігнати пісеньку, що лунала в голові.

— Як мені тебе звідси витягнути?

— На даху є двері, які відкриваються, — сказала Мері Енн, вказавши пальцем угору.

Кет відступила й почала обходити гарбуз, поки не побачила маленький квадратний пропилений отвір поряд із колючим стеблом.

— Кет? — сказала Мері Енн, поки Кет озиралася навколо, шукаючи чогось, що допомогло б дістатися до дверей.

Драбина. Їй потрібна драбина…. або пила, щоб перерізати ґрати на вікні й Мері Енн могла пролізти крізь нього.

— Що? — запитала вона, натиснувши долонею на стінку гарбуза.

Шкірка, мабуть, майже у фут завтовшки, але якщо знайти досить гостре лезо…

— Це його дружина.

Вона зустрілася поглядом із Мері Енн крізь вікно.

— Що?

— Жербельковт. Це леді Піт. Я бачила в театрі, як вона заходила до вбиральні, й вигляд у неї був такий, ніби їй зле, а потім… звідти виповзло чудовисько.

Кет насупилася, згадавши немічну жінку, яка так розпачливо просила ще гарбузового торта.

— Ти впевнена?

Мері Енн кивнула, її обличчя було напружене.

— Більше у вбиральні нікого не було, я впевнена. А ще… гарбузи…

Кет здригнулася.

— Гарбузи, — прошепотіла вона.

Леді Піт виграла конкурс із поїдання гарбузів. І в театрі вона так хотіла гарбузового торта, який приготувала Кет, торта, від якого…

У Кет перехопило дух.

— Черепашко теж змінився.

Мері Енн схлипнула, її розпач і тривога змішалися з почуттям провини.

— Ми не мали красти той гарбуз. Ми самі винні. Я прийшла сюди, бо сподівалася знайти якусь протиотруту або докази, які могла б показати Королю. Жінка вона чи Жербельковт, її треба спинити.

— Ти прийшла сюди сама? — запитала Кет. — Про що ти думала?

Блакитні очі Мері Енн наповнилися сльозами.

— Я знаю. Це зовсім не логічно, але я подумала… я подумала, що, може, вчиню щось героїчне. Я вважала, що зможу зупинити Жербельковта. Я сама. І що тоді попрошу Короля про милосердя… про те, щоб він помилував твого блазня. І може, тоді ти мені пробачиш.

Її голос потонув у нових риданнях.

— Але Пітер піймав мене, і тепер… тепер він хоче згодувати мене їй, Кет. Він збирається мене вбити.

— О, Мері Енн.

Її погляд упав на брудний капелюшок на голові у Мері Енн.

Капелюшок, який зробив Кеп. Той, що перетворює логіку на мрії.

Раптом вона відчула обурення разом зі страхом і панікою, а також потребою їм обом негайно забратися якомога далі звідси.

— Я пробачаю, чесно. Однак зараз заспокойся. Зніми капелюх і спробуй бути якомога розсудливішою, якщо можеш. Ми повинні знайти спосіб витягти тебе звідси.

Мері Енн розв’язала стрічки капелюха і стягнула його з голови.

Кет струснула ґрати, але якщо Мері Енн не змогла їх відчинити, то їй і поготів не вдасться.

— Мені потрібна драбина. Або щось, чим можна перерізати ці ґрати.

Мері Енн, шморгаючи носом, вказала в дальній кут гарбузового поля.

— З другого боку будинку є сарай. Може, там щось знайдеш.

— Гаразд. Зараз вернуся.

— Будь обережна, — крикнула Мері Енн услід Кет, коли та розвернулась і побігла до темного будинку. Вона вся вкрилася гусячою шкірою, сукня була важка від багнюки. Очі в розпачі бігали по грядках, шукаючи, чи не видно поруч Піта або Жербельковта.

У вухах промайнув шепіт, і Кет на мить заціпеніла. Пульс калатав, поки вона обходила будинок.

Шепіт почувся знову, але цього разу Кет була до нього готова. Від знайомих слів усе похололо всередині.

Всі гарбузи обірвав…

Вона із зусиллям проковтнула слину.

Жінку в шкірку заховав…

Вона озирнулася навколо, ноги тремтіли. Шкодувала, що не взяла із собою Джестів скіпетр або Кепову тростину, бодай якусь зброю.

Знову обернулася й помітила розбиту шкірку одного з гігантських гарбузів. Вони з Мері Енн бачили його раніше, це був гарбуз, з якого доносилося дивне скреготіння. Тепер величезні шматки його шкірки були розкидані по грядках, ніби його зсередини розірвав якийсь звір.

Звір. Такий, як Жербельковт.

Кет рушила вперед. Що швидше вона забере звідси Мері Енн, то швидше зможе повернутися до Джеста й почати нове життя якомога далі від Королівства Чирвових Сердець.

— Він і тебе схопить.

Кет зойкнула. Тепер голоси звучали ближче, прямо біля її ніг. Вона відскочила й побачила гарбуз, що сягав їй до коліна й лежав на узбіччі. Поки Кет дивилася на нього, його шкірка відігнулася, з’явилися два трикутні ока й щербатий рот.

— Тікай, — сказав їй гарбуз пошепки, його вирізані очі бігали сюди-туди. — Тікай.

— Тікай, поки він тебе не знайшов, — попередив ще один Джек-Ліхтар, що лежав через два рядки.

— Ви… живі, — сказала Кет, затинаючись.

— Він уб’є тебе, — сказав перший гарбуз, — щоб нагодувати ненажерливого Жербельковта.

— Він убив наших братів, звинувативши нас у тому, що з нею сталося.

— Але ми не винуваті.

— Ми не винуваті.

— Це були ті інші гарбузи. Злі гарбузи.

— Ті, що прибули із Задзеркалля.

— Це вони винні, але за це постраждаємо ми всі.

— Тікай, ти людина, маєш ноги, тікай…

Вона поспішила геть, якомога далі від них та їхніх лячних слів, але й зважаючи на ці застереження. Вона згадала Джеків-Ліхтарів, нанизаних на ковану огорожу, і до горла підкотила нудота. Кет пересилила її й завернула за ріг будинку.

Ні драбини. Ні пилки. Ні сокири.

Неподалік був дров’яний сарай із широко розчиненими дверима, з яких падали чорні тіні. Кетрін підібрала спідниці й побігла до нього. Її очі почали сльозитися від задушливого страху.

Щось схопило її й притиснуло спиною до стіни будинку так сильно, що не лишилося повітря в легенях. Крик застряг у горлі.

Над нею схилився Пітер Піт; його очі палали, а в руках чоловік тримав сокиру.

РОЗДІЛ 47

ОТЖЕ, ВИ ПОВЕРНУЛИСЯ, щоб закінчити те, що почали? — загарчав Піт; його губи кривилися, оголюючи жовті зуби.

Кет відсахнулася від запаху гнилого гарбуза з його рота, але Піт міцно притискав її до стіни будинку.

— Я… я прийшла по Мері Енн, — затинаючись, промовила вона, намагаючись здаватися хороброю, але натомість вийшов ледве чутний писк. — Б-будь ласка, відпустіть нас. Ми не бажаємо вам нічого поганого… Ми просто…

— Де він? — сказав Піт, не звертаючи уваги на її благання, і почав обмацувати величезними руками її пишну спідницю. — Де меч?

Кет втиснулася у стіну.

— У мене його немає, клянуся. Я просто хочу забрати Мері Енн і піти, тож ви більше ніколи нас не побачите, обіцяю!

— Дай його мені! — закричав Піт, бризкаючи слиною Кет в обличчя.

Краєм ока вона помітила чорну фігуру, потім пролунав крик: Джест кинувся до них і затиснув скіпетр під Пітовим підборіддям.

— Відпусти її!

Може, вплинув наказ чи скіпетр або, може, просто через несподіванку, але Піт і справді випустив її з лап. Кет сповзла по стіні, схопившись за забите плече.

Ні. Ні, Джест не може тут бути.

У голові промайнув спогад про чорний рисунок.

Піт був на голову вищий і вдвічі ширший за Джеста, ревучи, Піт схопив скіпетр вільною рукою й перекинув Джеста через плече.

Однак Джест — безтурботний, чарівний — перекинувся в повітрі через голову й легко приземлився на ноги. У серці Кет промайнула надія, але тут її погляд упав на іншу темну постать. Це був хтось великий і незнайомий, кожен його крок ніс у собі загрозу. Високий худорлявий чоловік у каптурі, який ховав обличчя. За шкіряним поясом, що підперізував чорну туніку, була засунута масивна сокира з кривим лезом.

Як на чорнильному рисунку. Постать у каптурі. Сокира, занесена над обезголовленим тілом Джеста.

Кет закричала.

— Джесте! Бережись!

Піт стрибнув уперед, готовий замахнутися сокирою.

Джест ухилився. Він глянув на постать у каптурі, що простувала до них.

— Усе гаразд, Кет, — вимовив захекано, знову відскакуючи від Пітера. — Це лише Ворон.

Її серце колотилося, і це ніяк не допомагало вгамувати паніку. Вбивця, мученик….

Джест підхопив із землі скіпетр, куди його кинув Піт, і танцювальним рухом відскочив якомога далі. Кет зрозуміла, що Джест відманює Піта від неї. Захищає її.

— Він тобі не зашкодить! — знову закричав Джест, не зводячи очей із Піта. — Він просто на вигляд загрозливий, тому що…

Джест пригнувся. Крутнувся.

— …служив катом у Білої Королеви.

Кетрін озирнулася на чоловіка в каптурі. Дивилася, як він кладе величезну руку в шкіряній рукавиці на руків’я сокири.

Не за свою долю вона боялася.

Кетрін змусила себе відірватися від стіни будинку і, спотикаючись, попрямувала до Ворона, щоб перехопити його, щоб він не наблизився до Джеста, не втрутився в бійку. Джест був швидкий, спритний, розумний, а Піт — безумний і неповороткий.

Кет мусила вірити, що з Джестом усе буде гаразд. Але якщо справдиться пророцтво сестер…

— Вороне! — закричала вона, стискаючи його руку.

У тіні каптура блищали чорнильно-чорні очі. Крім них, Кетрін нічого не могла розгледіти — ні обличчя, ні постави. Лише пустий каптур і чорні очі, що дивляться з порожнечі.

— Вороне, — знову сказала вона. — Будь ласка…Ти мусиш допомогти Мері Енн.

Каптур ворухнувся, і Кет радше відчула, ніж побачила, що він дивиться на неї.

— Піт замкнув її у гарбузі, і я не знаю, як її звідти витягнути. Але в тебе є сокира… ти міг би… Будь ласка, Вороне. Він збирається згодувати її Жербельковту!

Він перевів погляд на Джеста. Роздумував. Розмірковував.

— Вороне, — прошепотіла Кет у розпачі, — подумай про рисунок Сестер. Ми не можемо цього допустити. Ти не повинен тут бути. Жодному з вас не можна було вертатися сюди.

У нього здійнялися груди та плечі: він глибоко вдихнув. Каптур ворухнувся, коли він кивнув.

Кет полегшено опустила плечі.

— Вона за будинком.

Він глибше натягнув каптур на обличчя й відступив, зникаючи в тумані.

Кет знову обернулася до того місця, де точилася сутичка. Джест лежав на землі, скрутившись, із перекошеним обличчям, спутане волосся впало на чоло. Блазенський капелюх упав із голови під час бійки й опустився на одного з Джеків-Ліхтарів. Він стискав у руці скіпетр, але той був розщеплений навпіл і скидався на жалюгідно коротеньку палицю, тоді як Піт досі тримав у руках сокиру.

Здавалося, що Джестові боляче — Кет не знала, куди саме його поранено, — але він однаково був пильний і зібраний. Водночас Піт, більший і краще озброєний, тяжко дихав.

Погляд Кет знову упав на капелюх. Її раптом рикошетом пронизала одна-єдина думка.

Меч.

— У цьому немає потреби, — бездоганно ввічливо сказав Джест. — Відпустіть нас і більше ніколи нас не побачите. Ми тут лише заради Мері Енн.

— Ви прийшли, щоб убити її, — заревів Піт.

Джест наморщив лоба.

— Кого?

Піт із бойовим криком кинувся на нього й замахнувся, але Джест відскочив убік на безпечну відстань, прикриваючись розбитим скіпетром як щитом.

— Я не дозволю вам торкнутися її! — волав Піт.

— Ми нікому не бажаємо зла…

Піт стояв спиною до Кет. Вона не відводила погляду від блазенського капелюха. Зціпила зуби, обома руками підхопила брудні спідниці й кинулася бігти.

Багнюка хлюпала й розбризкувалася під її ногами, підбори в’язнули в ґрунті, але Кет не зупинялася. Думала лише про капелюх і про зброю, яку може знайти всередині.

Меч. Джест значно краще захистить себе мечем…

Раптом пролунав жахливий пронизливий вереск, Кет спіткнулася й затулила вуха руками. Під ударами велетенських крил заклубилися опале листя та засохла лоза.

Жербельковт завалився на землю, загородивши їй шлях.

Кет похитнулася й відскочила назад.

Звір витягнув зміїну шию в небо й захропів, випускаючи пару з ніздрів. У неї йде пара з ніздрів, подумала Кет, уявляючи собі тендітну жінку. Жертву отруєних гарбузів.

Праве око Жербельковта загоїлося й затягнулося шкірою, закрившись навіки, але ліве досі горіло як чорна вуглина. Чудовисько нахилило голову набік і дивилося на Кет, дряпаючи землю велетенськими пазурами.

— Кет! — заволав Джест, а потім іще голосніше, з надією: — Кепе!

Його крик перервали звук удару і хриплий стогін. Кет розвернулася саме вчасно, щоб побачити, як Джест упав на бік. Гарбуз, який кицув у нього Піт, розбився об землю поряд. Кет закричала від жаху. В одному з уламків шкірки вона побачила трикутне око.

З Джестом було все гаразд. З ним мусило бути все гаразд. Він стогнав, притиснувши руку до голови. Кет зробила крок до Джеста, але Жербельковт рвонувся вперед, тож дівчина спіткнулася й упала.

Цієї миті вона помітила Кепа, який щодуху біг до них, його яскрава сорочка особливо впадала в очі на тлі похмурих грядок. Його погляд перебігав із Жербельковта на Джеста, потім на Піта, і з кожним разом ставав дедалі нажаханішим.

Піт помітив його й заричав. Він міцніше стиснув руки на сокирі.

— Це ти!

Жербельковт підповз ближче до Кет, язик чудовиська звивався між гострими, як леза, зубами, на землю стікала слина. Кет відсунулася назад.

— Кепе, — сказала вона тремтячим голосом. — Капелюх Джеста. Там може бути меч.

Кеп хитав головою, ніби не вірив тому, що відбувалося, ніби шкодував, що покинув затишну крамницю.

— Не треба було нам повертатися, — пробурмотів він, але наступної миті вже біг до капелюха, підхопивши його із землі.

Жербельковт метнувся до Кетрін. Вона скрикнула й відстрибнула. Один пазур зачепив її брудну сукню, розідравши спереду важкі спідниці, ледве не зачепивши коліна. Кетрін не знала, чи їй пощастило, а чи звір просто грається зі здобиччю, перш ніж зжерти її.

Кеп вилаявся, досі риючись у капелюсі. Навколо росла купа різноманітних блазенських дрібничок. Яскраві жонглерські м’ячі. Колода карт. Клубок зв’язаних між собою шарфів. Срібні обручі. Петарди й бенгальські вогні. Димові шашки. Опудало кролика. Біла троянда з висохлими пелюстками.

— Його тут немає!

Він витяг руку і зім’яв капелюх у кулаку.

— Це мусиш зробити ти сама!

Його очі втупилися в Кет з-під простертого крила Жербельковта.

— Він слухається лише королівських осіб, люба.

— Але я не…

Кеп кинув їй капелюха. Той приземлився за кілька ярдів від неї. Вона не могла дотягнутися до капелюха, не наблизившись до Жербельковта.

— ЦЕ ТИ!

Піт заревів так раптово й гучно, що навіть Жербельковт повернув голову в його бік.

Скориставшись нагодою, Кет метнулася до капелюха. Вона підхопила його із землі й просунула всередину руку, не припиняючи бігти. Як і раніше, її пальці обвилися навколо унизаного кістками руків’я, і дівчина витягла блискуче лезо.

Кет зупинилась і повернулась обличчям до чудовиська.

Жербельковт загарчав і втягнув голову між м’язистими лускатими плечима. Відступив на крок, не зводячи єдиного палахкотливого ока з меча, уважно розглядаючи його, як споконвічного ворога.

Кет підняла меч обома руками. Він був важкий, але рішучість зміцнила її руки. Енергія відваги пульсувала в жилах.

Звір відступив ще на один крок.

Кет насмілилася глянути на Джеста, боячись, що вже пізно, що побачить те, що бачила на рисунку…

Однак ні, він був живий, навіть спромігся звестися на ноги. Притискав одну руку до голови. Здавався трохи оглушеним. Переступав непевно, ніби не міг втримувати рівновагу. Якщо він і помітив Кет із Гостромечем, то не виявляв жодних ознак того, що впізнає її.

— Як ти смів явитися сюди?! — заволав Піт.

Його обличчя палало, ніздрі роздувалися від люті.

— Я теж дуже радий вас знову бачити, — сказав Кеп, на позір не здивувавшись, що фермер готовий розірвати його шматки. — Як ідуть справи?

Піт із розмаху вдарив сокирою в землю, відрубавши ще одного Джека-Ліхтаря від лози. З гортанним криком схопив гарбуз і жбурнув його в Кепа. Той ухилився, пригнувшись. Гарбуз розбився об землю.

— Це твоїх рук діло, — сказав Піт. — Це ти і твоє чортове насіння. Воно закляте!

Кеп стиснув щелепи, й Кет зрозуміла, навіть не знаючи, про що вони говорять, що для Кепа ці обвинувачення не новина.

— Ви знайомі, — сказала вона.

У неї тремтіли руки, й вона наважилася опустити меч — лише на кілька дюймів. Жербельковт обдав її струменем пари.

— Звідки ви знаєте один одного?

— Цей диявол приніс мені зіпсуте насіння, — сказав Піт. — Я його навіть брати не хотів, бо не знав, якої воно якості, але він кинув його на мої грядки, й подивіться, що сталося. Поглянь, що ти зробив з моєю дружиною!

Піт витяг із багнюки сокиру і вказав нею на Жербельковта.

Кеп голосно розреготався.

— Ви справді думаєте, що ми повіримо, що це… ця істота…

Кеп раптом осікся, округливши очі, коли чудовисько поглянуло на нього, і його єдине око спалахнуло впізнанням так само, як коли воно впізнало Гостромеч.

— Цього не може бути.

— Ти приніс йому насіння? — затинаючись, запитала Кет. — З країни Шахів?

Гарбузи.

Фальшива Черепаха.

Жербельковт, Джест і Гостромеч.

Усе це починалося по той бік Дзеркала.

Як воно пов’язане між собою?

Кеп.

Це насправді справа рук Кепа.

Однак то Пітер Піт полонив Мері Енн. Це він намагається тримати в себе чудовисько й згодовувати йому невинних людей.

— Я вб’ю тебе за те, що ти з нею зробив! — заволав Піт. — І повішу твою голову на своїй брамі!

Руки Кет міцніше обхопили меч.

— Припиніть, — сказав Джест, важко дихаючи. — Хай там що зробив Кеп, це була помилка. Звідки він міг знати, що може вирости з того насіння? І ця… істота більше не ваша дружина, сер Пітере. Мені дуже шкода, але мусите це зрозуміти.

— Не вона? Справді?

Це був Кеп. Він сперечався із ним. Кет гаркнула на нього:

— Кепе!

Однак він знизав плечима, обводячи поглядом темне лускате тіло й жилаві крила потвори.

— Хіба Фальшивий Черепашко більше не черепаха? Звідки знаємо, що леді Піт більше не живе в тілі цього чудовиська?

— Вона їсть людей! — закричала Кет. — Якщо вона в цьому тілі, то вона вбивця!

— Ви перетворили її на це, — сказав Піт, знову обертаючись до неї. — Я знищив ті закляті гарбузи. Вона вже видужувала. Але щойно побачила той торт, то вже не могла втриматися. А тепер вона не здатна знову перетворитися на людину. Вона моя дружина, і це ви зробили з нею таке!

— Вона чудовисько!

Жербельковт став на задні лапи й пронизливо закричав у небо. Потім кігті потвори вдарилися об землю з такою силою, що в Кет забриніли зуби.

Усе сталося швидко.

Очі чудовиська налилися люттю.

Воно закинуло голову назад, як отруйна змія.

Розтулило величезну пащу, тож Кет бачила, як на рядах гігантських зубів виблискує світло.

Потвора кинулася на Кепа.

У голові Кет лунали голоси сестер. Вбивця, мученик…

Кеп спіткнувся, задкуючи…зараз він помре… Пудинг й пиріг — і Бог не зберіг…

Горло Кет розірвав крик, вона кинулася вперед, розмахуючи мечем, скільки вистачало сили в руках.

Удар був швидкий і точний. Лезо пройшло крізь тіло потвори легко, як крізь масло.

Голова Жербельковта від’єдналася від довгої гнучкої шиї. Тулуб завалився на занедбані гарбузові грядки. Голова впала і, стукаючись об землю, підкотилася Кепові до ніг, а той із криком відскочив. Темна кров бризнула на землю, як чорнило з розбитої чорнильниці.

Світ завмер.

Навкруг клубочився туман.

Пітове обличчя раптом змарніло.

Кет дивилася на скривавлений меч, серце шалено билося об груди. Вона була приголомшена й нажахана. Дихала полегшено.

Вона вбила Жербельковта.

Підвела очі, шукаючи Джеста. Її легені знову почали наповнюватися повітрям.

Вона вбила Жербельковта. Вона це зробила. Чудовисько мертве. Країна врятована.

Усе тепер позаду.

Вони відведуть Мері Енн в безпечне місце, а Пітер Піт лишиться оплакувати дружину. Уранці Кет, Джест, Кеп та Ворон будуть уже далеко звідси, і жодне — жодне! — з пророцтв Сестер не збудеться.

Джест дивився на неї розгублено й гордо. Його очі поступово прояснялися, хоча він був ще слабкий після бою.

Стояла тиша. Кет змусила себе глянути на Піта. Той стояв, опустивши руки. Обличчя було спотворене стражданням, коли він дивився на мертве чудовисько.

Несподівано серце Кет наповнилося співчуттям. У його обличчі був розпач. В очах стояла пекельна туга. Здавалося, він зараз упаде на землю й заплаче над тілом потвори, яку кохав.

Однак минали секунди, а Піт і далі стояв. Його верхня губа кривилася. Його очі заблищали.

Він подивився на Кетрін.

З відразою. Як убивця.

Вона ковтнула повітря й стиснула руків’я меча.

Піт підняв сокиру.

Рушив до неї. Зробив крок. Потім другий. На руках грали м’язи, тіло напружилося.

— Будь ласка, — прошепотіла Кет. — Це може скінчитися зараз. Просто відпустіть нас.

На її подив, Піт завагався. Його увагу привернуло щось на віддалі, і Кет наважилася глянути через плече.

До них наближався Ворон. Мері Енн теж була поряд, але непомітна в тіні його зловісної постаті. Блискуча сокира в його руках була мов дзеркальне відображення тієї, яку тримав Піт. Темний плащ огортав його плечі, каптур закривав чоло. Кат Білої Королеви, як сказав Джест.

Він скидався на погрозу або обіцянку. Або правосуддя.

Кет повернула голову, і вираз Пітового обличчя знову змінився. Тепер на ньому з’явився страх і щось схоже на вагання.

Він ще раз глянув на Кетрін з такою чистою, прозорою ненавистю, що її раптом пронизав жах. Вона бачила його розпач. Вона відчувала його рішучість.

З гортанним криком Піт обернувся і змахнув сокирою.

Усе було скінчено, перш ніж Кет зрозуміла, що сталося. Почувся тихий зойк, потім скрик, а потім плеск крові, що бризнула на землю. Як чорнило зі зламаного пера.

Як рисунок, викарбуваний на камені.

Перш ніж вона збагнула, що трапилося, Піт уже тікав. Він кинув сокиру. Зник у лісі. Віддаля почулося плескання крил: це Ворон знову перетворився на птаха й гнався за ним. Вихор чорного пір’я. Крик відчаю та люті. Потім тиша.

Кет затамувала дух.

Чекала, щоб те, що бачили її очі, стало ілюзією. Ще одним магічним трюком. Неможливим, яке стало можливим.

Тому що це було не насправді. Цього не могло бути. Це нічний кошмар, від якого вона скоро прокинеться. Це просто рисунок чорнилом, виписаний до останньої жахливої деталі. Це просто…

Джесте.

Понівечений. Розчленований. Мертвий.

Вона зробила крок і впала. Меч вислизнув із рук.

— Меляса, — прошепотіла вона.

Цілюща меляса. Життєдайна меляса.

— Принесіть йому меляси. Ідіть! Швидше! Меляса допоможе… Меляса…

— Ні, люба, — сказав Кеп уривчастим голосом. — Його вже ніщо не врятує.

— Не кажи так!

Вона встромила руки в багнюку, чавила її між пальцями.

— Ми мусимо його врятувати! Ми мусимо… Джесте!

Чиясь рука прибрала волосся з її чола, потім долинув голос, до болю лагідний.

— Кет…

— Не торкайся мене! — закричала вона люто, вириваючись від неї. — Я повернулася по тебе! Якби не прийшла сюди, якби не дала себе впіймати, нас тут не було б. Цього всього не сталося б, якби не ти!

Мері Енн подалася назад.

Не дивлячись на неї, Кет спробувала відповзти вперед, тягнучи спідниці крізь багнюку.

— Має бути якийсь вихід. Ми можемо щось зробити. Знайти щось у капелюху, що його врятує, або… або… Сестри. Доля. Час. Мусить бути хтось, хто може…

Її рука впала у щось, що не було холодною землею, у щось тепле й вологе. Щось, що здавалося реальним. Надто реальним.

— Це неможливо, — сказала вона. — Він нічого не зробив… він був невинний. Він…

Ридання застрягло в горлі.

— Це правда. Він був невинний, — сказав Кеп так тихо, що Кет ледве почула. — Як і всі мученики.

Мері Енн відтягнула Кет від тіла й калюжі крові, що ставала дедалі більшою, пригорнула її. Кет майже не відчувала обіймів. Дихала дедалі коротше. Губи кривилися і стискалися. Вона подивилася через плече Мері Енн на темні дерева. Туди, куди побіг Пітер Піт.

Ридання завмерли в її горлі, задушені люттю, яка билася, кричала, вимагала виходу.

Вона вб’є Піта.

Вона знайде його і вб’є.

Вона відітне йому голову.

РОЗДІЛ 49

КЕТ РАПТОМ ПРОКИНУЛАСЯ від тонкого пронизливого сміху й шелесту гілок. Вона швидко розплющила очі. Її ніздрі затремтіли від всюдисущого різкого аромату цитрини.

Постіль була збита й розкидана навколо — схоже, знову снилися кошмари з монстрами, вбивцями й каруселями, і вона лежала розпростерта на ліжку, а шкіра була мокра від холодного поту. Підвела очі на балдахін, на воскове листя, що проросло за ніч. З гілок звисали зелені плоди.

Руки були важкі, коли Кет потягнулася за одним із нижніх фруктів і зірвала його з гілки. Дерево зашелестіло. Лайм був завбільшки майже з її долоню.

Згори знову долинув сміх, вона підвела голову й побачила серед листя двоє чорних очей.

Кет підскочила й вищирилася:

— Чого тобі треба?

Тіллі відсунула вбік гілку, і Кетрін побачила її вузеньке личко та блискуче волосся, що сплуталося з листям.

— Ми казали тобі, що це станеться, — промовила вона моторошним голоском. — Вбивця, мученик, монарх, божевільний.

В очах усе почервоніло від пекучої ненависті. З гортанним криком Кет щосили жбурнула в дівчинку плодом.

Тіллі ухилилася. Фрукт пролетів крізь гілки дерева і впав на килим, не завдавши їй шкоди.

— Це було нечемно.

Кет обернулася, шукаючи поглядом власницю другого голосу. Елсі стояла поряд, притулившись до однієї зі стійок ліжка, її коротке волосся було скуйовджене.

Третя дівчинка звісилася вниз головою з балдахіна. Довге волосся Лейсі торкалося подушок.

— Власне, — сказала вона, — королеви так не поводяться.

— Забирайтеся геть! — закричала Кет. — Це ви винні, що він мертвий! Ви нас закляли! Геть!

Три Сестри спокійно дивилися на Кетрін, ніби вона запропонувала їм чашку чаю.

— Не ми замахнулися сокирою, — сказала Тіллі.

— Не ми вбили Жербельковта, — сказала Елсі.

— Не ми ввійшли в ті двері, — завершила Лейсі.

Сльози знову бризнули в Кетрін з очей, гарячі від ненависті.

— Це було ваше пророцтво. Ви вбили його, ви… — вона схлипнула. — Ідіть геть. Дайте мені спокій.

Лейсі почала розгойдуватися, зачепившись колінами за балдахін, її довге волосся лоскотало Кет плече.

— Ми багато чого бачимо, — сказала вона. — Нам відомо багато доль. Ми прийшли, щоб укласти з тобою угоду.

Кет витерла очі. На якусь мить у ній ожила надія. Жорстока, крихка надія. Вона ледве наважилася видихнути слова, що крутилися на язику.

— Ви можете… можете повернути його?

Дівчатка одночасно засміялися, ніби Кет пожартувала. Тіллі похитала головою й знову розсунула гілки, тепер вона на повний зріст височіла над ліжком. Одна з гілок подряпала їй щоку, з ранки виступила кров, але здавалося, що дівчинка цього не помічає. Було дивно бачити червону кров на тлі її білої шкіри й порожніх чорних очей.

— Ми не можемо повернути мученика, але можемо дати тобі щось інше, чого хочеш.

Кет почала тремтіти.

— Що?

— Помсту, — відповіли вони хором.

— Пітера Піта ніколи не знайдуть, — сказала Елсі. — Твій Ворон — убивця, але не мисливець, і ніхто його навіть не шукає. Король хоче, щоб усе припинилось і забулося.

— Але Пітер Піт у розпачі, — сказала Лейсі. — Його дружина мертва, а життя зруйноване. Він прийде до нас, бо захоче почати нове життя у країні Шахів.

Тіллі посміхнулася, показавши щілину між зубами.

— Ми можемо привести його до тебе, і зможеш звершити правосуддя.

У Кет пересохло в роті, губи злиплися.

Може, вони мають рацію? Ворон загубив його слід, і Кет знала, що жалюгідний Король не здатен знайти ані викрадача, ані вбивцю.

Їй було відомо, що Мері Енн вигадала якусь історію, яка пояснювала, що трапилося тієї ночі, зробила все, щоб урятувати репутацію, до якої Кет більше не було діла. Мері Енн розказала всім, що дізналася про злочини Піта й вирішила зупинити Жербельковта, а Кет і Джест прийшли її врятувати.

Джест був повністю виправданий посмертно і став героєм.

Однак Кет це не виправдовувало. Вона втекла із замку відразу після того, як погодилася стати дружиною Короля. Її перед усіма викрав інший чоловік. Король був ображений. Він хотів би радше вдати, ніби взагалі нічого не сталося.

У Кет такого вибору не було. Вона знала правду, вона не могла від неї сховатися й ніколи її не забуде.

Піт заслуговував на покарання. Він заслуговував на смерть.

Вона вперше відтоді, як впала в багнюку на гарбузових грядках, відчула, що у грудях ворухнулося серце.

— Що ви за це хочете від мене?

Лейсі розгойдалася, впала на ліжко й усілася, схрестивши тоненькі ніжки.

— Ми хворі. Ми вже давно помираємо. Нам потрібна плата, щоб підтримувати сили.

Елсі крутнулася навколо стійки ліжка.

— Серце допомогло б нам підтримувати сили тривалий час. Сильне серце, повне пристрасті й відваги.

Тіллі потягнулася вперед і провела брудним нігтем по ключиці Кет.

— Ми хочемо серце королеви.

Кет відсахнулася, притиснувши пальці до грудей, по руках побігли мурашки.

— Я не королева.

Тіллі знову посміхнулася.

— Поки що ні.

Тоді Сестри повторили слова, які так часто лунали в голові Кет…

— Вбивця, мученик, монарх, божевільний.

Вона похитала головою.

— Усі вважають, що я травмована істеричка. Король більше ніколи не захоче одружитися зі мною.

— Ти впевнена, що не захоче?

Лейсі зірвала з гілки лайм і простягнула його Кет, тримаючи в крихітних долонях.

Кет дивилася на плід, не переконана, що ці дівчатка не винні в тому, що трапилося. Однак вони казали правду. Не вони замахнулися сокирою.

Вона по черзі подивилася кожній із них у непроникні бездонні очі.

— Ви приведете сера Піта до мене? І я сама вирішуватиму його долю?

— Звісно, — сказала Елсі. — Зрештою, ти ж будеш Королевою.

Вони захихикали.

Кетрін стиснула щелепи й вирвала лайм із рук Лейсі.

Раптом прокинулася від високого пронизливого сміху й шелесту гілок. Швидко розплющила очі. Три Сестри зникли, але дерево лишилося: над її головою звисали важкі зелені плоди.

РОЗДІЛ 50

КОРОЛІВСЬКІ ЛАКЕЇ насторожено спостерігали, як Кетрін стрімкою ходою входила в тронну залу. Навіть свічки злякано мерехтіли, коли вона йшла повз них, задерши, як лебідь, голову, у чорній жалобній сукні, позаду якої коливався довгий шлейф. У руках несла коробочку, обгорнуту червоним папером і перев’язану червоним оксамитовим бантом.

Тронну залу прикрашали люстри, інкрустовані рубінами, рожеві позолочені вікна й колони з рожевого кварцу. Килиму в проході не було, і луна від її кроків відбивалася від стін і здіймалася аж під склепінчастий купол стелі.

Вона не відривала погляду від Короля Чирвових Сердець, який совався на троні й судомно стискав пальці на кожен лункий стук її підборів.

Кетрін добре знала, який має вигляд, з голови до п’ят вдягнена в чорну жалобу, у чорній мереживній вуалі, що частково закривала обличчя. Вона бачила себе у дзеркалі, перш ніж піти, бліду, як привид, із шаленими, налитими кров’ю очима. Їй було однаково.

Вона знала Короля. Вона знала, як отримати від нього те, що хотіла.

У Білого Кролика тремтів голос, коли він представляв її.

— Л-леді Кетрін Пінкертон з Бухти Скельних Мушель просить аудієнції в Його Величності Короля Чирвових Сердець.

Вона трохи зачекала, а потім повернулася до найближчої придворної особи — Бубнової Дами — і сунула їй у руки пакунок у червоній обгортці. Дама ахнула й ледве встигла підхопити коробочку, поки та не розбилася об підлогу.

Знову обернувшись до Короля, Кетрін розтягнула губи в якомога ширшій усмішці й присіла у найглибшому реверансі.

— Дякую, що погодилися прийняти мене, Ваша Величносте.

— Л-леді Кетрін. Д-добрий день, — затнувся Король, почухавши вухо. — Ми чули про ваше прикре недо-недо-недомагання. Дуже приємно бачити вас… тут.

— Мені лестить ваше занепокоєння, Ваша Величносте.

Король нахилився вперед.

— І ч-чим я м-можу вам допомогти, леді Пінкертон?

Вона стояла, пряма та струнка, як лезо, у пишній чорній сукні.

— Я прийшла, щоб перепросити. Я повелася жахливо у відповідь на вашу пропозицію одружитися. Сподіваюся, ви знаєте, що це було наслідком тимчасового божевілля, а зовсім не зневага. Ви зробили мені велику честь, коли попросили моєї руки, а я не відповіла вам так, як належить благородній леді.

Кетрін завершила заздалегідь завчену промову, ще раз вигнувши в усмішці уста.

Король відкашлявся.

— Хм… у цьому немає потреби, леді Пінкертон. Звісно, я щиро п-приймаю ваше вибачення.

У Короля тремтіли губи. Він досі нервувався. Було зрозуміло: він хотів, щоб Кет на цьому закінчила. Щоб пішла.

Однак вона не йшла.

— Гаразд.

Її посмішка зникла.

— Тепер, коли всі ці неприємності в минулому, я хотіла б офіційно погодитися стати вашою дружиною… знову.

Кров відлила від обличчя Короля.

— О… ох, — сказав він. — Невже… невже й справді?

Його очі перебігли на Білого Кролика, ніби прохаючи церемоніймейстера відповісти замість нього.

Кетрін на це чекала. Жоден чоловік, навіть дурненький, пустоголовий чоловік, не захоче одружуватися з дівчиною, яка ним знехтувала. Навіть принизила його. З дівчиною, про яку всі знали, що вона схибнулася.

Однак Король був покірний і безхребетний.

Тож вона чекала, поки Король вдивлявся в обличчя придворних і вартових, шукаючи виходу. Такого виходу, щоб йому не треба було відмовляти їй, бо він не любив відмовляти.

Вираз його обличчя став безпорадним.

— Що ж. Звісно… хм.

Він знову відкашлявся.

— Бачите, леді Пінкертон, річ у тому, що… я… хм.

— Я розумію, Ваша Величносте. Я й не сподівалася знову заслужити вашу милість після того, як повелася з вами. Однак також знаю, що ви чуйна, добросердна людина.

У нього почервоніли щоки під завитою бородою й торчкуватими вусами.

— Але я не знаю, чи це…

— Саме тому я принесла вам подарунок. Символ моєї відданості.

У Кетрін урвався голос, але вона подолала біль, загнала його якомога далі вглиб. Обернувшись до Бубнової Дами, вона звела вгору брову.

Перелякана жінка не відразу второпала, що відбувається, потім зробила крок уперед, тримаючи пакунок у руках.

Кетрін клацнула пальцями в бік Короля.

Почервонівши, жінка неохоче зійшла на поміст і поклала подарунок у руки Королю, потім повернулася на своє місце серед інших придворних.

Король з напруженим та переляканим обличчям розв’язав бант і розгорнув пакунок. Його рухи були обережні, ніби він боявся, що подарунок візьме й спалахне на його колінах.

Підняв кришку. Усі присутні в залі нахилилися вперед — усі, крім Кетрін, яка дивилася порожніми очима.

Король верескнув:

— Л-лайм?

— Так, лаймовий пиріг, Ваша Величносте. Зрештою, це ж ви колись сказали мені, що шлях до серця короля лежить через лаймовий десерт.

Він облизнувся, очі стали голодними. Позаду Чирвовий Валет став навшпиньки, намагаючись розгледіти пакунок з таким самим жадібним виразом на обличчі.

Кет опустила вії.

— Гадаю, ми знайдемо спільну мову, і я залюбки й гордо даруватиму вам багато таких делікатесів. Бо знаєте, що мені завжди подобалося пекти.

У Кетрін тремтіло в грудях, але вона стиснула щелепи. Трималася. Знала, що він зараз здасться. Знала, що вона переможе.

Якомога далі вглиб, якомога далі.

— О, так, — сказав Король. — Ви… гм.

Він витріщився на Кетрін, потім на пиріг. Облизнув губи.

— Багато таких делікатесів… ви сказали?

— Стільки, скільки захочете, — Кетрін підвела підборіддя. — Не бачу причин зволікати, тому пропоную зіграти весілля за два тижні.

У нього округлилися очі.

— За два тижні?

Вона кивнула головою.

— Дуже слушна думка, Ваша Величносте. Буде значно доречніше зробити це за тиждень.

Він щось незв’язно забурмотів. Юрба заворушилася, придворні й охоронці почали обмінюватися стривоженими поглядами.

— Що ж, якщо так наполягаєте, — промовила Кетрін. — Три дні нічим не гірший строк за будь-який інший.

Кетрін обернулася до молодого пажа, Трійки Бубен, що ховався за колоною.

— Занотуй: весілля Короля Чирвових Сердець і доньки Маркіза Рок Тертл Коув, володаря Бухти Скельних Мушель, буде за три дні. Запрошуємо все королівство. Ви згодні, Ваша Величносте?

— Я… так, я гадаю…

— Чудово. Я дуже рада.

Кетрін зробила ще один реверанс.

Король обхопив руками коробочку, що торувала шлях до його серця, і притиснув її до себе.

— Через т-три дні. Я… себто… це велика честь для мене, леді Пінкертон.

Її уста ворухнулися — не улесливо, а глузливо.

— Я впевнена, що ця честь належить передусім мені.

Розвернувшись на підборах, Кетрін швидко вийшла з тронної зали, не озирнувшись. Зраділа, коли солодко-кислий аромат лайма нарешті розтанув за її спиною.

У кареті дорогою додому вона весь час думала про рисунок Сестер.

Кетрін на троні в королівській короні. Вона спробувала пригадати жах, який відчула тоді. Як рішуче відмовлялася вірити, що це може коли-небудь статися.

Ті відчуття лишилися десь далеко.

— Я Королева Чирвових Сердець, — сказала вона в порожнечу карети. — Я Королева Чирвових Сердець.

РОЗДІЛ 51

КУЩ БІЛИХ ТРОЯНД буйно квітнув. Його було видно з вікна покоїв у замку, куди Кетрін привели для останніх весільних приготувань. Квіти були схожі на білі ліхтарі, що сяяли в зеленому листі саду.

Вона не могла відірвати від нього очей.

У грудях горіла вуглина. Лють ще більше зросла відтоді, як Кетрін бачилася із Сестрами, як погодилась одружитися з Королем.

Три дні були суцільною мукою. Вона хотіла, щоб усе швидше скінчилося. Хотіла стати Королевою, щоб Сестри могли виконати свою частину угоди.

Ворон сидів на її плечі, його кігті впивалися їй у шкіру крізь тканину весільної сукні. Він тепер став її постійним супутником, хоча вони рідко розмовляли. Саме йому Кетрін розповіла про угоду із Сестрами й спочатку думала, що він почне відмовляти. Навіть коли цього не сталося, їй знадобився цілий день, щоб зрозуміти, що Ворон прагне помсти майже так само палко, як і вона.

Джест був його другом, соратником, товаришем-Круком. — Уже скоро, — прошепотіла вона і до Ворона, і до себе. — Уже скоро.

Ворон нічого не сказав, лише глибше встромив у неї кігті. Дівчина навіть не ворухнулася, хоча й подумала, що на білій парчі можуть лишитися криваві плями.

Позаду неї відчинилися двері.

— Кет? — почувся боязкий голос Мері Енн. — Я прийшла зробити тобі зачіску.

Кет обернулася до неї й кивнула, потім відійшла від вікна. Сіла перед трюмо.

Мері Енн виждала хвилину, ніби чекаючи іншого прийому, потім зітхнула й перетнула кімнату. Ворон забив крильми й сів на дзеркалі трюмо.

Мері Енн працювала мовчки, встромляла вмілими пальцями шпильки Кет у волосся, прикрашала його перлами та бутонами червоних троянд.

— Ти не мусиш цього робити.

Кет зустріла в дзеркалі погляд Мері Енн.

— Король відпустить тебе, якщо попросиш, — додала служниця. — Скажи йому, що передумала.

— І що тоді? — запитала Кет. — Стати Маркізою Бухти Скельних Мушель? Померти одинокою старою дівою в товаристві напіввидимого кота?

Мері Енн стала перед нею й притулилася до трюмо.

— А як же ми? Наша мрія, наша пекарня?

— Моя мрія, — відрізала Кет. — Це була моя мрія, лише моя. Вона стала твоєю, лише коли хитрий капелюх обманом розбудив у тобі уяву.

Мері Енн здригнулася.

— Це неправда. Я завжди…

— Я не передумала. — Кет встала й поправила спідницю. — Я отримую саме те, чого хочу.

— Несправжній шлюб без кохання?

Кет подивилася на своє відображення. Обличчя в дзеркалі було як у трупа, безкровне й байдуже. Однак від сукні перехоплювало подих: пишна спідниця, мереживо та стрічки, ліф, розшитий червоними трояндами.

Вона нічого не відчувала, дивлячись на весільну сукню, уявляючи себе на троні, або в ліжку Короля, або в оточенні десятка дітей, що ганяють по крокетному полю.

Її майбутнє існувало як безплідна пустеля з єдиною яскравою плямою на горизонті. Це було все, чого вона хотіла. Останнє, чого ще прагнула на цьому світі.

Голову Пітера Піта.

— Так, — сказала вона незворушно. — Це те, чого хочу.

У Мері Енн опустилися плечі, й Кет помітила, що служниця втрималася й не сказала того, що збиралася. Нарешті Мері Енн тихо відійшла від трюмо.

— Маркіз і Маркіза хотіли побачити тебе перед церемонією. І… Кет? Ти не запросила мене бути твоєю служницею тут, у замку.

Кет на мить заплющила очі, чекаючи, щоб ці слова всоталися в її затьмарені думки.

Ти мусила померти замість нього, хотіла сказати вона. Якби ти не пішла до садиби Піта, нічого б не сталося. Потрібно було дати тобі померти. Потрібно було залишити тебе там.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не запросила.

— Кет, будь ласка, — прошепотіла Мері Енн. — Я знаю, що тобі боляче, що ти в розпачі. Однак ти моя найкраща подруга. Ти повернулася по мене. Ти врятувала мене.

Краще б ти померла замість нього.

— Білий Кролик шукає покоївку, — сказала Кет. — Може, ти знайдеш там нову роботу.

Запало гнітюче мовчання.

Кет узяла рубінове намисто, яке надіслав їй Король під час свого безглуздого сватання. Надягла його. Камені тяжко лягли на шию.

— Якщо ти так хочеш, — прошепотіла Мері Енн.

Кет не подивилася їй услід. Не обернулася навіть тоді, коли за нею зачинилися двері.

Мабуть, десь у замку вже почали збиратися жителі королівства.

Грає музика. Король роздумує про те, чи не припускається він помилки, чи ще не пізно все зупинити.

Вона дивилася на дівчину в дзеркалі — дівчину, яка, здавалося, не знає, що таке усмішка. Щойно вона подумала про це, як у її відображення піднялися кутики уст, склавшись у навіжену посмішку під похмурими очима.

Кет насупилася.

— Ти, схоже, намагаєшся побажати мені щастя в такий спосіб. Даремно.

Очі її відображення пожовтіли й звузилися.

— Тобі взагалі відомо, що сьогодні день твого весілля? — сказав Чешир.

Його обличчя з’явилося повністю разом із пухнастими щоками й довгими вусами.

— Такий сумний вигляд — це якийсь абсурд.

— Я не в настрої. Іди геть.

— За всієї поваги, Твоя Майбутня Величносте, але ти тепер завжди не в настрої. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь бачив тебе з таким пустим виразом на обличчі.

Його голова зникла, залишивши тільки хутряний обрис із гострими вухами й довгі вуса.

Кетрін відштовхнулася від трюмо.

Чешир з’явився знову.

— Не обов’язково бути такою холодною з Мері Енн. Вона переживає за тебе. Як і всі ми.

— Про що тут переживати? Я буду королевою. Мені пощастило більше, ніж будь-кому з дівчат країни Сердець.

У нього сіпнулися вуса.

— А вже як нам усім з тобою пощастило, якщо зважити, на яку жалюгідну нікчему ти перетворилася.

— Запам’ятай, Чешире: вижену тебе з королівства, якщо дратуватимеш мене.

— Пустопорожня погроза пустопорожнього дівчиська.

Вона різко обернулася до нього, вишкіривши зуби.

— Я не пустопорожня. Мене по вінця переповнює жага вбивства й помсти. Ця жага ось-ось виплещеться назовні, й не думаю, що зрадієш, якщо вона виллється на тебе.

— Були часи. — Чешир позіхнув. — Коли з тебе виплескувалися веселі фантазії й цукрова пудра. Та Кетрін подобалася мені більше.

— Та Кетрін була дурна.

Кет замахнулася на кота. Чешир зник, перш ніж вона встигла його вдарити.

— Ти знав, що я ніколи не відкрию пекарню. Ти знав, що мене або позбавлять спадку, або віддадуть заміж за ідіота-Короля, і всі інші надії даремні.

— Так. Це правда.

Вона обернулася й побачила, що Чешир плаває в повітрі біля дверей.

— Але, — сказав він, — саме надія зрештою робить неможливе можливим.

Кет закричала, схопила вазу з білими трояндами й запустила її в голову Чеширові.

Двері відчинилися. Кіт зник.

Ваза пролетіла прямо між вухами Білого Кролика й розбилася в коридорі.

Кролик застиг на місці, його рожеві очі стали великими та круглими, як блюдця.

— Л-леді Пінкертон? З вами все гаразд?

Кет випросталася.

— Ненавиджу білі троянди!

Кролик зіщулився й позадкував.

— Я… я перепрошую. Я… накажу прислати вам щось інше, якщо хочете…

— Не турбуйтеся, — огризнулася вона, підійшовши до вікна і тицьнувши пальцем в освинцьовану шибку. — Хочу, щоб садівники зрубали той кущ.

Білий Кролик нерішуче наблизився до неї.

— Кущ?

— Кущ білих троянд біля аркади. Хочу, щоб його негайно зрубали.

У Кролика сіпнувся ніс.

— Але, міледі, цей кущ посадив пра-пра-пра-прадідусь Короля. Це надзвичайно рідкісний сорт. Ні, гадаю, буде краще, якщо залишимо все, як є.

Він прочистив горло і витяг із кишені годинник. Той самий, який дав йому Джест на чорно-білому балі. Побачивши цей годинник, Кет відчула, як кров кинулася їй в обличчя.

— Отже, скоро прибудуть ваші батьки, щоб супроводити вас на церемонію, але я хотів упевнитися, що маєте все необхідне, перш ніж…

— Пане Кролику.

Він підвів очі й відразу присів під її пронизливим поглядом.

— Цей кущ має зникнути до ночі. Якщо того не станеться, я знайду сокиру й сама його зрубаю, а слідом за ним настане черга й вашої голови. Зрозуміло?

Його руки в рукавичках почали тремтіти, стискаючи годинник.

— Т-т-так. Звісно. Кущ. Огидне видовище, я й сам не раз це казав…

— Власне, — вела вона, оглядаючи сад унизу, — я хочу, щоб до весни були знищені всі білі троянди. Відтепер якщо садівники й садитимуть якісь троянди, то лише червоні.

— Звичайно, Ваша Ве… міледі. Червоні троянди. Прекрасний вибір. Авжеж у вас бездоганний смак.

— Не можу передати, як я рада, що ви згодні, — сказала вона незворушно, швидко проходячи повз нього.

Зупинилася біля трюмо, Ворон зістрибнув із дзеркала і знову всівся на її плечі, перш ніж Кетрін стрімким кроком вийшла в коридор.

Знову зупинилася.

Її батьки стояли над розбитою скляною вазою й пониклими трояндами, чекаючи на доньку, щоб супроводити її на весільну церемонію. Вони невпевнено всміхалися.

— Моя кохана дівчинко, — сказала Маркіза, зробивши крок уперед.

Завагалася. Глянула на Ворона. Потім підійшла ближче та обійняла Кетрін.

— Ти така гарна наречена.

— Ти впевнена? — сказала Кет, досі розгнівана через троянди, годинник і зухвалість Чешира. — Поглянь ще раз. Може, дійдеш висновку, що насправді я схожа на моржа.

Мати приголомшено відсахнулася.

— Що ти маєш на увазі?

Кет прикусила губу, щоб не закотити очі догори.

— Нічого.

— Кетрін, — сказав Маркіз, опускаючи одну руку на плече Кет, а другу — на плече дружини. — Ми знаємо, що останнім часом тобі довелося пережити… труднощі.

Гарячий гнів затуманив її очі, запульсував у скронях.

— Але ми хочемо бути впевненими… абсолютно впевненими, що це саме те, чого хочеш. — Маркіз насторожено дивився на доньку з-під густих брів. — Ми хочемо, щоб ти була щасливою. Ми завжди хотіли тільки цього. Це справді те, що зробить тебе щасливою?

Кет витримала його погляд, відчуваючи кігті Ворона на плечі, важкі рубіни на горлі, дотик спідниць до стегон.

— Усе могло б бути зовсім інакше, — сказала вона, — якби ви здогадалися запитати мене про це раніше.

Вона відштовхнула його руку й протиснулася між ними. Не озирнулася.

РОЗДІЛ 52

ПЕРЕСУВНА КАПЕЛЮШНА КРАМНИЦЯ була порожня, коли Кетрін просунулася крізь двері в розшитій червоними сердечками сукні — порожня, як не рахувати самого Кепа. Щойно Кетрін переступила поріг, як дерев’яні стіни затряслися від гучного реготу. Вона випросталася на повен зріст, пишна спідниця фалдами спадала їй до ніг. На переможний сміх Кепа відповіла мовчанням, міцно стиснувши губи.

Він сидів на своєму троні, закинувши ноги догори й сховавши обличчя під пурпурним циліндром. На всіх стільцях були розставлені манекени в химерних капелюхах. Жоден із них більше не шепотів. Вони мовчки дивилися на розмаїття стрічок, шматків фетру й напівпорожніх чашок.

— Добрий день, Кепе.

Він підняв циліндр і насунув його на біле волосся, яке конче потребувало гребінця. Його краватка розв’язалася, пальто зім’ялося. На носовичку, абияк запханому в нагрудну кишеню, виднілася загадкова пляма.

— Невже тепер уже шоста? — сказав він, беручи зі столу кишеньковий годинник. — Та ні, ледве полудень. Не може бути. Виставлю, мабуть, на шосту й так і залишу, щоб завжди був час чаювання. Чай уранці, чай посеред ночі. І я завжди буду гостинним господарем. Це вас влаштує з вашим раннім візитом, леді Пінкертон? Або тепер маю казати «Ваша Величносте»?

Кет зачинила двері крамниці.

— Отже, я прийшла зарано? Не знала, що ви на мене чекаєте.

— Я завжди на когось чекаю. Хтось завжди приходить і йде, приходить і йде.

Він кинув годинник на стіл, той дзенькнув, кришка розкрилася, і Кет почула, що годинник цокає надто голосно й надто швидко, ніби шалено відбиває зворотний час. Але якщо Кеп це теж помітив, то не подав знаку.

— Сподіваюся, ви не за моїм благословенням сюди прийшли.

— Мені не потрібно чиєсь благословення, а тим паче ваше.

— Авжеж, любонько. Ви просто зразкова королівська суджена. Скажіть, а легше від того, що ви заздалегідь знали, що цей союз був визначений наперед? Вам усе розповіли рисунки, викарбувані на камені й писані чорнилом. Вам навіть не треба було нічого самій вирішувати, просто робити те, що від вас хотіла доля.

Вона підійшла ближче до столу, її очі звузилися.

— Жорстоко з вашого боку так говорити після того, як у мене забрали мій єдиний вибір.

— Це з вашого боку жорстоко так говорити після того, як вам від початку дали вибір.

Вона насупилася.

— Чого вам треба, леді Пінкертон?

— Я прийшла дізнатися, як поживаєте.

— Брехня.

Його білі зуби зблиснули в саркастичній посмішці.

— Ви прийшли дізнатися, чи я вже збожеволів. Ви хочете бути впевненою, що ви не єдина, хто став жертвою пророцтва Сестер.

— Мене більше не турбує пророцтво Сестер.

— Як зручно, — огризнувся він, — адже це ви притягли нас сюди.

Вона стиснула кулаки. Потім поволі розтиснула, розгладила долонями цупку тканину спідниці.

— Де Заєць?

— Пішов по чай.

Кеп узяв тростину, просунув її кінець крізь ручку чайника й підняв його над столом. Кришка з брязкотом упала на блюдце. З носика витекло кілька самотніх крапель.

— Як бачите, він у нас закінчився.

Вона повільно видихнула.

— Я думала, що ви повернетесь у країну Шахів.

Чайник зісковзнув назад на стіл і розбився, впавши на тріснуту порцелянову чашку.

— Без обох Офіцерів і без серця, за яким нас посилали? — Його рот скривився в глузливій гримасі. — Вам є чого боятися, леді Пінкертон. Ви тепер королева.

Він показав пальцем їй на груди.

— Це має свою ціну.

— Я не боюся вас. Нагадайте мені вашу загадку, Кепе, і відповім вам, що моє серце неможливо вкрасти, лише купити, а моє вже продано.

У нього почала сіпатися щока.

— Хочете почути загадку? Я знаю одну дуже добру загадку. Вона починається так: У чому різниця між круком і письмовим столом? Або радше що між ними спільного?

Кетрін задерла підборіддя.

— Ви вже збожеволіли, Кепе? Я не зовсім розумію.

— Бачите, вони обидва сповнені поезії. Темряви й фантазій, кошмарів і пісень.

— Кепе…

Він по-змовницькому зашепотів.

— Я все розгадав, леді Пінкертон.

Вона стиснула губи й сковтнула.

— Що ви розгадали?

— Усе. Піт. Жербельковт. Фальшивий Черепашко. Ми обоє винні, ви і я.

Кетрін вхопилася за край столу, втупившись у нього поверх хаосу. Манекени мовчали.

— Розумієте, багато років тому, — сказав Кеп, ніби відповідаючи на її запитання, — я приніс із країни Шахів гарбуз. Я збирався зробити з нього капелюх — беззубого усміхненого Джека-Ліхтаря, який світився б зсередини. О, це мало бути дивовижно.

Він проспівав дивовижно, відкинувши голову на спинку стільця.

— Але гарбуз ріс і ріс. Я не міг його зупинити. Він став завбільшки з козу і вже не годився на капелюх, тому я розрізав його й виколупав насіння. Я поніс його на сусіднє гарбузове поле і запитав господарів, чи воно їм не потрібно. Ці невдячні нікчеми, чоловік і його хвороблива дружина, сказали, що не потребують подачок чи щось подібне, і зачинили двері просто перед моїм носом. Тоді я викинув насіння в кутку їхньої ділянки.

Він криво посміхнувся.

— Відтоді я більше про це не думав.

— А потім вони почали рости, — сказала Кет.

— Так, почали рости. Ви знаєте, що леді Піт виграла конкурс із поїдання гарбузів? Кажуть, з’їла цілих двадцять два. Двадцять два бісові гарбузики. А потім вона перетворилася на чудовисько.

Його губи скривилися в глузливій посмішці. Кет тепер бачила, що в глибині його аметистових очей затаїлася істерика.

Вона згадала зруйнований куточок гарбузової плантації. Пітер Піт намагався знищити їх усі, але одна насінина вціліла, проросла й визріла.

— А я спекла гарбузовий торт, — сказала вона, — отже, я винна в тому, що сталося із Черепашком, і ви теж, і, мабуть, навіть Піт.

— Пітер Піт гарбузоїд, — проспівав Кеп, — з’їв гарбуза на обід…. Всі гарбузи позбирав… жінку в шкірку заховав.

Кет здригнулася. Вона обвела поглядом безладне нагромадження оздоб та іграшок на столі.

— Що ще? Про які ще небезпечні речі, що ви привезли, маю знати?

— Лише про Джеста, люба. Він був небезпечний для нас обох.

Від звуку його імені в серці Кет знову відкрилася рана, якої вона не відчувала вже кілька днів. Кетрін закусила губу й зачекала, поки біль вгамується та знову притупиться.

Потім рушила навколо столу.

— Ви збрехали мені. Ваші капелюхи небезпечні. Ми не можемо довіряти нічому, що ви привезли з країни Шахів.

Вона схопила стілець праворуч від Кепа й потягнула його з-під столу, але капелюшник ударив тростиною по його ручках. Тростина розтрощила голову глиняного манекена в шифоновому капелюшку. Кетрін відскочила.

— Не будьте нечемною, леді Пінкертон, — процідив Кеп крізь зуби. — Озирніться навколо. Для вас немає місця за цим столом.

Її вразила ця ворожість. Кет глибоко вдихнула.

— Ви були недостойні його.

В його очах з’явився жорстокий блиск. Кеп дивився на неї так, ніби хотів побачити, які звинувачення будуть для неї особливо болісні.

— Я радий, що Джест не може бачити вас зараз. Я радий, що він ніколи не дізнається, як швидко ви впали в обійми Короля. Ви навіть не дочекалися, коли його тіла торкнуться черви.

Вона стиснула кулаки.

— Я уклала угоду, щоб помститися за нього. Я зробила це для нього, і можете думати що завгодно. Я кохала його. Я досі його кохаю.

— Якщо вважаєте, що маєте монополію на кохання до нього, то вам краще було б стати клоунесою Короля, а не дружиною.

Кетрін уважно подивилася на Кепа.

Думки одна за однією проносились і змагалися в її голові. Спочатку були безлад і розгубленість. Потім настало розуміння.

Вона випрямилася.

— Він знав?

— А це хіба має значення?

Різко засміявшись, Кеп скинув ноги зі столу і встав.

— Він прибув сюди для того, щоб здобути ваше серце, але вже з тої ночі, коли привів вас на чаювання, було зрозуміло, що натомість втратить своє.

Його голос був хрипкий, Кеп ліниво підійшов до стіни і зняв з полиці один із капелюхів.

Ні, це був не капелюх. Це була корона.

Він кинув її на стіл.

Зубці корони були зроблені із зубів Жербельковта, вищерблених і гострих, стягнутих докупи пурпуровою оксамитовою стрічкою з дорогоцінним камінням, як жахлива насмішка над справжньою короною, яку вона лишила в замку.

— Це вам, — сказав він. — Вважайте це весільним подарунком від вашого найпокірнішого слуги. Від божевільного капелюшника його монархині.

У Кет запекли очі.

— Ви ще не божевільний. І не мусите ним стати.

Він поставив тростину на землю й оперся на неї.

— Це в мене у крові, леді Пінкертон. Як у мого батька, і в його батька, і в батька його батька до нього. Хіба не розумієте? Я завжди приходжу й завжди йду, але Час шукає мене й підкрадається дедалі ближче. Ви мене закляли, коли ввійшли в ту браму. Ви нас усіх закляли.

— Ви не мусили йти за мною.

Він вищирився.

— Я мусив іти за ним.

Кеп почав ходити вздовж столу.

— Ви прийшли сюди за покупками, Ваша Величносте? Вибирайте найдивовижніший капелюх, і він вам коштуватиме небагато — лише все.

Простуючи повз манекени, Кеп збивав із них капелюхи кінцем тростини, й вони падали на стіл. Деякі манекени теж падали, стукаючись лобами об край столу.

— Капелюх, який дасть вам мудрість або, може, навчить вас милосердя, якщо все-таки взялися виконувати вашу королівську роль? А як щодо капелюха, який навіює забуття, — хочете? Хочете забути все, ніби цієї трагедії ніколи не було? Або, може, ви марнославні, леді Пінкертон, і забажаєте вічної юності? Невмирущої краси? Знаєте, а я можу зробити так, щоб це сталося. Усе можливо, якщо знаєш шлях у Задзеркалля!

Він почав розмахувати тростиною, як ракеткою, з такою силою збиваючи капелюхи, що вони літали по кімнаті й билися об стіни.

— Досить!

Кеп завагався, тростина застигла, готова до ще одного змаху.

— Усе НЕ можливо, — прошипіла вона. — Якби це було так, ви вже повернули б його.

Кеп відступив. Очі стали безтямними. Годинник на столі стукотів дедалі голосніше, його цокання перейшло в безперервне дзижчання.

Кетрін вирвала в Кепа тростину. Він не опирався.

— Кажіть що завгодно, але ці ваші витвори протиприродні. Я більше їх не потерплю.

— Перепрошую?

— Віднині, від цієї самої миті, будь-які подорожі до країни Шахів або звідти суворо заборонені за наказом Королеви.

У нього звузилися очі.

— Ви це почали, граючись із речами, які не розуміли. Ви породили монстра, і це ви винні, що Джест мертвий. Ви привели його сюди, ви принесли гарбуз, ви дали Мері Енн той капелюх, це все ваша провина!

Кеп різко вдихнув.

— Так. Саме так.

Кетрін відсахнулася, здивована тим, як легко він з нею погодився.

— Я знаю, що це так, і заплачу за це розсудком — так, як сказали Сестри. Я теж бачив рисунки, леді Пінкертон. Я бачив їх усі.

У неї кипіла кров.

— Якщо повернетеся у країну Шахів, то краще там і лишайтеся, бо не потерплю, щоб бодай піщинка знову потрапила сюди через той лабіринт.

Його колись вродливе обличчя перекосила глузлива посмішка.

— Ви не можете заборонити мені приходити і йти. Це мій бізнес. Це те, з чого я живу. І поки Час не знайде мене…

— Я королева, Кепе, і можу робити все, що захочу. Я ув’язню Сестер. Я зруйную мелясову криницю. Я дотла спалю лабіринт, якщо буде потрібно. Ви мене зрозуміли?

Вона витримала його погляд, чекаючи, чия воля переможе.

У Кепа почала сіпатися щока. Спочатку злегка, але потім сильніше, аж доки край рота не розтягся в гіркій кривій посмішці.

— У чому, — прошепотів він, дивлячись на неї скляними очима, — у чому все-таки різниця між круком і письмовим столом?

Похитавши головою, Кетрін жбурнула тростину на стіл, відчула задоволення від брязкоту розбитої порцеляни та срібла.

— Дуже шкода, Кепе. Справді. Божевілля вам не личить.

— Авжеж, личить, — зареготав він. — Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Це в мене спадкове. Це в мене в крові. Хіба не пам’ятаєте? Я знаю, що пам’ятаєте.

Годинник тепер цокав так швидко, ніби ось-ось вибухне, розлетиться на шматки, й усі його гвинтики та механізми розсиплються по столу.

— Прощавайте, Кепе.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей, але в спину їй нісся його безтямний сміх. Пронизливий регіт. Надривний схлип.

— Але в чому? У чому різниця між круком і письмовим столом?

Її рука опустилася на дверну ручку.

— Її немає, — гнівно кинула вона, рвучко відчинивши двері. — Це лише дурна загадка. Самі дурниці й нісенітниці!

Раптом годинник замовк.

Обличчя Кепа поникло. На чолі виступив піт.

— Дурниці й нісенітниці, — прошепотів він, затинаючись. — Більше й більше нісенітниць і дурниць, знову знову… Ми всі тут божевільні, хіба ви не знаєте? Це в мене спадкове, це в мене в крові, а Час нарешті знайшов мене, і я…

Його голос урвався. Очі горіли.

— Я не маю найменшого уявлення, Ваша Королівська Величносте. Я просто не можу пригадати, у чому різниця між круком і письмовим столом.

РОЗДІЛ 53

КЕТРІН ВТРАЧАЛА ТЕРПІННЯ. Ненависть палила її зсередини й щодня ставала дедалі палкішою. Лють кипіла під шкірою, часом виривалася назовні в несподіваних нападах гніву. Слуги почали уникати її. Король у її присутності перетворювався на жалюгідного лепетливого ідіота. Усі вельможі країни, що відразу після весілля душі в ній не чули, тепер припинили з’являтися при дворі.

Кет особливо ненавиділа дні судових засідань. Вона була Королевою й чекала, що всі жителі країни Сердець почують і затямлять її залізне слово. Закони будуть виконувати, а порушники нестимуть покарання.

Натомість у залі суду панували безглуздя й безлад. Присяжні лише квакали й кудахкали одні до одних і весь час переривали засідання. Це були чаплі, борсуки, птахи ківі, видри та їжаки, і жоден із них не мав ані краплі здорового глузду.

Не те щоб це мало значення, зважаючи на розглядувані справи. То миша судилася з власним братом, бо вважала несправедливим, що в нього довший хвіст; то лелека вбачав дискримінацію за видовою належністю в тому, що в усьому Королівстві лише він розносив немовлят тощо й тощо. Вона ледве витримувала судові дні.

Кетрін співчутливо подивилася на Ворона, який сидів на бильцях, що огороджували трони. Він втягнув голову в плечі, з огидою стиснувши дзьоб.

Кролик затрубив у сурму.

— Запрошуємо до суду Його Світлість Піґмаліона Кабана, Герцога Тусканського, і леді Марґарет Мірл, доньку Графа та Графині Роздоріж.

Підвівши брову, Кетрін спостерігала, як Марґарет наближається до неї під руку з Герцогом. Вони обоє здавалися знервованими. На Марґарет був той дурнуватий капелюх — трояндовий бутон.

Вони вклонилися. Марґарет метнула очима на Кетрін і знову опустила погляд.

— Добрий день, — защебетав Король. Він здавався особливо безглуздим у величезній напудреній суддівській перуці під короною, що з’їхала набакир. — У чому полягає ваше звернення?

— Ваша Величносте, — сказав Герцог, — ми просимо одружити нас.

Натовп здивовано заворушився.

Король радісно засовався на троні.

— Ах, як мені таке подобається!

Він напустив на себе майже серйозний вигляд і нахилився вперед, відкашлявшись.

— Чи перебуває леді під опікою батька?

— Так, Ваша Величносте, — сказала Марґарет.

— І що він відповів на ваше звернення?

— Він благословив наш союз.

— А з якої причини ви бажаєте одружитися? — запитав Король.

Герцог усміхнувся, вишкіривши ікла.

— Бо ми кохаємо одне одного.

Король просіяв. Публіка мліла від розчулення.

Кет закотила очі.

— Що на це скаже леді?

Марґарет схопила Герцога за лікоть і підвела голову. Її очі сяяли від хвилювання, але й від радості. Цієї миті вона здавалася не просто гарненькою, а майже вродливою.

— Він каже правду. Я дійшла розуміння, що лорд Кабан — єдиний чоловік, якому можу довірити захист моїх найзаповітніших чеснот, чоловік, який відповідає найсуворішим критеріям, які розглядаю як найвищу цінність, і за це його дуже люблю. Ми дуже любимо одне одного.

Кетрін пирхнула, але на неї ніхто не звернув уваги.

Король жестом запросив Марґарет підійти до нього. Коли вона наблизилася, Король прошепотів:

— Вам відомо, що він свиня, правда?

Вона роззявила рота від обурення.

— Ваша Величносте! Як можна таке припускати! Як грубо!

Запала довга незручна тиша, потім Король захихикав, ніяковіючи.

— Е-е-е… я помилився! Але це нічого!

Він змахнув руками, відсилаючи її назад до нареченого.

— Оскільки не бачу причин відхилити ваше звернення, оголошую вас…

Кетрін підхопилася на ноги.

— Зачекайте.

З юрби глядачів донісся нервовий зойк, кілька менших створінь зістрибнули зі своїх стільців і сховалися під ними. Марґарет зблідла.

— Марґарет Мірл, я знаю вас протягом усього життя, і впродовж цього часу неодноразово чула, як ви називали Герцога грубим, зарозумілим і нестерпно нудним. Тепер ви хочете, щоб ми повірили, ніби ви бажаєте з ним одружитися. Не через його статки або титул, а тому, що, як кажете, кохаєте його.

Марґарет дивилася на неї, роззявивши рота, уся в червоних плямах від жаху.

Кет нахилилася вперед.

— Знаєте, яка в цьому мораль, леді Мірл?

Стиснувши губи в нитку, Марґарет ледве спромоглася похитати головою.

— Мораль, — Кетрін різко вдихнула повітря, — полягає в тому, що не можна судити про книжку за її обгорткою.

Марґарет довго мовчала, ніби чекаючи, що ще скаже Кетрін. Нарешті невпевнено зсунула брови.

— За всієї поваги, Ваша Величносте, але це схоже на нісенітницю.

— Це і є нісенітниця, — сказала Кетрін. — Гадаю, я мала на увазі, що ви підходите одне одному.

Марґарет досі супилася, ніби чекала, що Кетрін відмовить їм в одруженні. Однак коли публіка зааплодувала і Кет знову сіла, на обличчі Марґарет з’явилася усмішка. Вона подивилася на Герцога, і вони обмінялися поглядами, які здавалися майже магічними.

Майже неможливими.

Кетрін дивилася вбік, коли був проголошений їхній шлюб.

Молодята поспішно покинули залу під гучні оплески, спотикаючись одне об одного від радості. Коли вони пішли, у Кетрін поникли плечі.

Веселощі вщухли, й усі звірі повернулися на свої місця, хоча багато хто з них досі всміхався й вітав одне одного без жодних підстав.

Кет помітила, що Ворон дивиться на неї.

— Що таке? — роздратовано запитала вона.

Ворон захитав головою, але припинив і розпушив пір’я. Коли він заговорив, його голос був печальний, навіть більш меланхолійний, ніж зазвичай.

— Я був слугою короля в далекій стороні, готовий вбити, щоб лише перемогти в війні. Розбите серце бачу я, яке шукав давно. Даррррма чекати, що колись загоїться воно.

У Кет роздулися ніздрі.

— Так, дарма. Таке серце не може загоїтися. Сподіваюся, що мені не доведеться надто довго зберігати в себе таку непотрібну річ.

Білий Кролик засурмив у свій ріжок, і гіркий присмак, що підкотився до горла Кет, послабнув.

— Наступним запрошуємо до суду сера Мілтона Малро…

Двері в кінці зали розчинилися навстіж, і в кімнату увірвався холодний вітер.

У розчахнутий отвір влетіла сова і, розпростерши крила, сіла в проході. У дверях з’явилися ще три силуети: лисиця з гладеньким лискучим хутром і хитрий єнот, що тримали ланцюг, прикутий до обшарпаної постаті, яка стояла між ними.

У Кет закалатало серце. Вона не пам’ятала, як підвелася з трону, але стояла на ногах, поки прибулі рухалися проходом. У неї стискалися груди. Дихання прискорилося.

Вийшовши на середину зали, звірі повалили бранця на підлогу. Він здавався меншим, ніж пам’ятала Кет, був весь у синцях і багнюці.

Усередині пульсувала лють, заповнюючи собою порожнечу, до якої Кет уже звикла.

Нарешті. Пітера Піта знайшли.

Три викрадачки, усі як одна, одночасно потягнулися до своїх облич і скинули маски й хутра, як Кет могла б скинути із себе шубу. Перед нею стояли Три Сестри, стискаючи в маленьких рученятах кайдани, в які був закутий сер Пітер, і пильно дивилися чорними очима на Королеву.

— Ми уклали угоду, — сказала Тіллі.

— Ми домовилися, — сказала Елсі.

Бліді губи Лейсі розтягнулися в посмішці.

— Ми прийшли забрати те, що нам належить.

— Що ц-ц-це? — ледве вимовив Король, дивлячись на Сестер, як на нічний кошмар, що став дійсністю.

— Це сер Піт, — відповіла Кет.

Його ім’я залишало в роті присмак заліза та бруду.

Пітер Піт вищирився на неї.

Пан Гусінь, один із присяжних, випустив клубок диму, що закружляв над головами Сестер.

— А ви хто? — запитав він.

Елсі склала руки, ніби готуючись читати вірш.

— Були собі Три Сестри, що жили в колодязі. Вони були дуже хворі.

— Вони помирали, — уточнила Лейсі.

Тіллі кивнула:

— Вони помирали вже дуже давно й довго.

— Але вони знали, — додала Елсі, — що одного дня зустрінуть королеву, якій більше не потрібне її серце. Таке серце могло б дати їм сили.

— Королева тут, — сказала Тіллі. — Цей день настав.

Дівчатка протяжно промовили в унісон:

— Ми принесли тобі твою помсту, а за це заберемо твоє серце.

Кет не зводила очей з Пітера Піта.

— Забирайте. Ви самі сказали, що воно мені більше не потрібне.

Обличчя сестер засяяли зловісними посмішками, й Лейсі зробила крок уперед, її довге біле волосся коливалося біля щиколоток. Вона витягла зазубрений ніж — Кет не знала звідки.

Король, задихаючись, відштовхнув трон, намагаючись відсунутися якомога далі. Однак Кет не ворухнулася. Вона витримала погляд Лейсі й слухала, як кров шумить у вухах.

Лейсі з грацією лисиці забралася на подіум, де стояв трон Королеви. Вона сіла навпочіпки, обхопила дерев’яне поруччя брудними босими ногами. Кет чула запах меляси на її шкірі.

Лейсі підняла ніж і встромила його Кет у груди.

Кетрін ахнула, і хоч у залі лунали крики, вона ледве чула їх за реготом Трьох Сестер.

Від леза по її тілу розлився холод, подібного якому Кет ніколи не знала. Він розтікався по її венах, потріскував, як лід на замерзлому зимовому озері. Він був такий холодний, що аж обпікав.

Лейсі висмикнула лезо. На його вістрі було серце, що билося. Розбите серце, яке майже точно навпіл перерізала почорніла тріщина, повна пилу й попелу.

— Куплено та сплачено, — сказала Сестра.

Потім вона заскімлила й кинулася назад на підлогу зали. До неї долучилися сестри, які, регочучи, з’юрмилися навколо серця Королеви. За мить Лисиця, Єнот і Сова вже мчали геть, лишаючи позаду відлуння переможного сміху.

РОЗДІЛ 54

КЕТ ДИВИЛАСЯ НА ДВЕРІ, досі розчинені навстіж. Її тіло було холодне й водночас горіло, у грудях зяяла порожнина. Пуста й оніміла, їй більше не було боляче. Це розбите серце вбивало її, і от воно зникло.

Горе. Втрата. Біль. Усе зникло.

Лишилася тільки лють, шалений гнів і несамовита жага помсти, яка скоро, вже скоро здійсниться.

— Що т-трапилося? — затинаючись, запитав Король. — Що вони зробили?

— Вони звільнили мене, — прошепотіла Кет.

Вона перевела погляд на бранця, який стояв на колінах на підлозі із закутими в кайдани руками, але його вже ніхто не втримував. Лише Пітер Піт не здавався нажаханим тим, що зробили Сестри. Піт був розгніваний і розчарований, бо його піймали. Привели сюди. Бо він стоїть на колінах перед Королевою Чирвових Сердець. Кет скривила губи в посмішці.

— Вони виконали обіцянку.

— Але… твоє серце… — почав Король.

— …воно було мені більше не потрібне, і я дуже рада тому, що мені принесли натомість.

Кетрін звузила очі.

— Добрий день, сер Піте.

Вона майже виплюнула його ім’я, гнів клекотів, пінився, закипав у неї всередині, заповнюючи всі порожнечі. Її руки стискали бильця так сильно, що побіліли кісточки пальців.

— Цей чоловік — убивця придворного блазня Королівства Чирвових Сердець. Він відтяв тому голову, а потім утік у ліс. Це злочинець.

Досі, уявляючи собі цю мить, Кетрін боялася, що заплаче, коли знову побачить убивцю Джеста. Однак її очі були сухі, як просіяне борошно.

Оніміння вже зникало. Тепер її тіло палало.

Король нерішуче підвівся з трону.

— Тобто… так. Так, власне. Радий, що ви долучилися до нас, сер Піте. Гадаю, це потребує…

Король почухав потилицю під короною.

— І що тепер?

— Суд, Ваша Величносте? — підказав Білий Кролик.

— Так! Суд. Буде дуже цікаво. Прекрасна розвага. Так, так. Присяжні, збирайтеся. Запишіть обвинувачення Королеви.

Присяжні зашаруділи й витягли грифельні дошки, на яких почали писати крейдою нотатки. Пітер Піт і далі стояв на колінах, але підвів голову й пронизував поглядом Кетрін. Вона подивилася на нього у відповідь, але більше не боялася. Її переповнювало бажання якомога швидше побачити, як на підлогу бризне його кров.

— Присяжні хотіли б викликати свідка, Ваша Величносте.

Король заплескав у долоні.

— Так, так, прекрасно. Кого ж ми покличемо?

— Ми хотіли б викликати придворного блазня.

Кет загарчала. Присутні почали перешіптуватися й перезиратися. Здавалося, всі чекали, що зараз у срібному обручі зі стелі спуститься Джест.

— Він мертвий, — процідила вона крізь стиснуті зуби їй довелося відігнати картину, що спливла в уяві: як вона наказує відрубати голову кожному із цих недоумків.

— Ах так, так, справді, — забурмотів Борсук, знервовано засміявшись.

— Я ваша свідка, — сказала Кет. — Я там була і вже розповіла, що трапилося. Це вбивця, який заслуговує на покарання.

Усі ніяково захихикали, розгублені від того, що молода королева порушує судові традиції.

— Мабуть, — сказав Кролик, — якщо інших свідків немає, присяжні можуть винести вирок?

По лаві присяжних прокотилася хвиля радості, Кет чула бурмотіння — «невинний», «винний», «потребує ванни», — коли Пітер Піт голосно відкашлявся.

— Я маю щось сказати.

Його голос захрип, але Кетрін здавалося, що він гримить, як величезна морська хвиля. Перед очима забігали білі плями. Вона хотіла, щоб Піт замовк навіки.

Король, який і гадки не мав, як кипить у неї кров, постукав молотком.

— Убивц… обвинувачений бажає говорити!

До Пітера Піта підійшли двоє вартових, підхопили його під лікті й звели на ноги. Кайдани, забуті Сестрами, брязнули об підлогу.

Ворон перестрибнув на поруччя ближче до Кет, щоб вона могла його бачити. Тепер поряд із нею був вірний наперсник, ще один свідок того, що трапилося тієї ночі, той, хто все знав. Він єдиний не ворухнувся, коли Сестри забрали серце Кетрін. Колись він сам збирався зробити з нею те саме. Колись і Джест хотів це з нею зробити.

Однак тепер це не мало для неї значення. Таке серце було нічого не варте, хоч хто і що казав. Від нього не було жодної користі.

Сер Піт розставив ноги, щоб стояти без допомоги вартових. Нечесаний і брудний, він однаково справляв грізне враження. Його очі перебігали з Короля на присяжних, потім на придворних та охоронців і, нарешті, зупинилися на Кетрін.

— Я справді вбив його, — проричав він. — Але я захищав свою дружину.

Присяжні записали щось на дошках.

Піт зробив крок уперед.

— Ці люди — служниця, Блазень і ви — загарчав він на Кетрін, — вони незаконно проникли в мої володіння. Я нікого з них до себе не запрошував. Ці пронирливі мерзотники хотіли побачити «чудовисько», «звіра».

Він сплюнув.

— Але це була моя дружина! І ви її вбили. Вбили перед моїми очами. Це ви чудовисько. Не я. І не вона!

— Вона була Жербельковтом! — закричала Кет.

Натовп ахнув.

— Це те, про що він вам не говорить. Дружина, яку він захищав, була Жербельковтом. І він збирався віддати Мері Енн їй на поживу.

— Їй не треба було приходити на моє поле. Порушники! Вбивці!

— Це ви убивця!

— І ви теж, ще й крадійка! Ви украли в мене той гарбуз, я знаю, що це ви. Їй уже ставало краще. Закляття слабшало, але потім вона побачила той торт і захотіла його з’їсти, а потім почала знову перетворюватися… і… і не змогла знову стати людиною, і в цьому винні ви!

Король стукав молотком, і кожний удар дзвоном відбивався у скронях Кет.

— Гаразд, гаразд, — сказав Король, обливаючись потом. — Гадаю, присяжні хотіли б почути одне маленьке роз’яснення…

Він відкашлявся й поправив напудрену перуку.

— Сер Піте, ви стверджуєте, що Жербельковтом була ваша дружина?

Присутні заворушилися, і Кет почула, як кілька присяжних пригадали, що дружина Піта була на чорно-білому балі. Така хвороблива жінка. Зовсім не схожа на чудовисько.

— Вона отруїлася, — сказав він. — Отруїлася гарбузами. Я бачив, як вона їх їла і не могла зупинитися. Потім їй стало погано. Я думав, що це від переїдання, але… вона почала змінюватися.

Його чоло перерізала глибока зморшка.

— Це трапилося вперше, коли ми пішли з вашого балу, після того як придворні говорили з нами, ніби ми не заслуговуємо там бути. Після того, як ви, — сказав він і показав пальцем на Кет, — дивилися на нас так, ніби ми бруд на ваших черевиках. Я дивився, як вона перетворюється на Жербельковта. Бачив це на власні очі.

Він стиснув кулаки.

— Навіть коли вона знову стала собою, то однаково не могла впоратися з цим потягом до їжі. Їла все помаранчеве — думала, що це хоч якось угамує голод. Та нічого не допомагало.

Кет так міцно стискала щелепи, що було боляче. Казали, що тієї першої ночі Жербельковт кинувся на Чешира й Марґарет — після того, як у Чешира хутро забарвилося в помаранчевий колір, і, мабуть, він досі пахнув гарбузовими печивами.

І тоді на лузі чудовисько схопило Лева з його золотисто-помаранчевою гривою. Хоча воно, мабуть, з’явилося там у пошуках Кепа, гінця, який приніс із країни Шахів перший отруєний гарбуз.

А в театрі звір прийшов за нею. За її гарбузовим тортом.

— Коли вона перетворилася вдруге, — закричав Піт, і його обличчя потемніло, — гарбузи поплатилися за це.

— Якщо правильно пам’ятаю, — протягнув пан Гусінь, — Жербельковт був вельми докучливий. Тому полотном дорога.

— Я намагався зупинити її, — сказав Пітер Піт. — Клянуся. Я навіть побудував клітку, але не міг її втримати.

На його обличчі виник вираз несамовитого відчаю.

— Але це була не її вина. Це все гарбузи зробили!

Кет стиснула бильця до болю в пальцях.

— Усе це не виправдання. Ви вбили Джеста. Відтяли йому голову, і я те бачила.

— Ви вбили мою дружину!

— Ви збиралися згодувати їй Мері Енн!

— Її взагалі не мало бути на моєму полі!

ТУК.

Їхню суперечку перервав звук королівського молотка, і Кет втягла голову в напружені плечі.

— Д-дякуємо, сер Піте, за вашу… розповідь.

У Короля тремтів голос.

— Ми щойно почули свідчення обвинуваченого. Присяжні, який ваш вирок?

Присяжні скупчилися над грифельними дошками й почали перешіптуватися. Кетрін не чула, що вони говорили. У вухах дзвеніло, з голови не йшов образ Джеста, що лежить у багнюці, йому на горло падає сокира, а її серце розколюється навпіл.

— Ми винесли вирок, Ваша Величносте!

Це встав і заговорив присяжний-жаба, стискаючи дошку в перетинчастих пальцях. На ній він намалював Пітера Піта, що стоїть на величезному гарбузі й усміхається.

— Ми, присяжні, визнаємо Пітера Піта невинним!

Оплески оглушили її. Жителі країни Сердець навколо обіймалися і щось захоплено вигукували. Навіть Король полегшено хихикав.

Королівство Чирвових Сердець ніколи досі не бачило такого жахливого, ганебного судилища, а всі радіють, що воно скінчилося.

Пітер Піт невинний. І тепер усі вони можуть і далі жити своїм нікчемним, безглуздим життям.

Усі, крім Кетрін. Краєм ока вона бачила, як Ворон розпушив пір’я.

Вона вирвала молоток із рук свого чоловіка.

— ТИХО! — закричала вона, так сильно вдаривши по бильцях, що поліроване дерево тріснуло.

Метушня вмить вщухла.

Усі присутні в залі розгублено дивилися на свою Королеву. На її почервоніле обличчя, на запалені гнівом очі. Черепаха сховалася в панцир. Опосум згорнувся в клубок. Страус марно спробував сховати голову в начищену кварцову підлогу.

— Я скасовую вирок присяжних, — випалила вона. — Як Королева Чирвових Сердець оголошую цього чоловіка винним. Винним у вбивстві. Винним у злодійстві, у викраденні й у всьому іншому, а як покарання вимагаю відтяти йому голову. Вирок має бути виконаний негайно!

Її слова луною прокотилися по залі, приголомшені обличчя присутніх затьмарилися. Ніхто не наважувався навіть дихнути.

Кетрін дивилася лише на сера Піта: його обличчя в патьоках бруду було сповнене люті, зуби вищирилися.

Вона знову почала ціпеніти.

— Ви не заслуговуєте на милосердя, — сказала вона.

Піт знову сплюнув.

— Я нічого не хочу від тебе.

— А-але, л-люба, — почав Король.

Тихий, терплячий, переляканий. Його пальці торкнулися її руки, але Кетрін її вирвала.

— Ми… ми ніколи… У країні Сердець ми не… Мила, ми навіть не маємо ката.

У неї сіпнувся куточок рота. Очі зупинилися на Вороні.

— Маємо.

Ворон підвів голову.

— Ти служив катом у Білої Королеви, — сказала вона, — а тепер служитимеш мені. Будь сумлінним і відданим, і ми здійснимо нашу помсту.

Він довго мовчав, нерухомий, мов статуя. Потім розкинув крила й злетів із трону. Як крапля чорнила, що впала на камінь, Ворон перетворився на постать у каптурі. Обличчя було в тіні, руки в рукавицях стискали сокиру з блискучим лезом. Тепер, у світлі зали, Кетрін бачила, що його плащ і каптур зшиті з воронового пір’я.

Вартові відступили, залишивши Пітера Піта одного в центрі зали. Він тримався стійко й не просив помилування, але Кетрін бачила, що Піт почав тремтіти.

Тінь Ворона простягнулася по всій довжині зали. Убивця здавався маленьким поряд із нею. Кат закинув сокиру на плече.

— За вбивство Джеста, придворного блазня країни Сердець, засуджую цього чоловіка до смертної кари.

Кетрін говорила, нічого не відчуваючи, вільна від любові, мрій і болю розбитого серця. У країні Сердець починався новий день, а вона була Королевою.

— Відтяти йому голову.