Кінець почався зовсім нещодавно — тоді, коли до нас прилетіли крилаї.

Я почула їх невдовзі після полудня. Тихо прокралася повз мою сонну родину, що, скублившись, нагадувала одного великого звіра.

Дейрни за своєю природою тварини не нічні — але ми вже давно не наважувалися виходити за дня. Ми боялися великих котів — фелівет, які полювали поночі. А ще дужче боялися браконьєрів і солдатів Мурдано — правителя Недарри.

Проте я не знаходила собі місця. Щось мені чулося знадвору: повітря, яке рухається під крилами, ніжними і потужними водночас.

Моя сестра Лір’я позіхнула й розплющила око:

— Я така голодна, Биш, що тебе з’їла б, — тихо промовила вона.

— Кістлява вона занадто, — зауважив найстарший брат Авар.

Я на їхні кпини не зважала. Звикла не звертати уваги на братів і сестер.

Нелегко було протиснутися надвір з нашого теперішнього тимчасового житла. Цей покинутий вулій меднів нагадував велике осине гніздо, яке впало на землю. Він був влаштований як стільник, чарунки в ньому мали розмір великого валуна й на світлі блищали, як сировий мед, а на дотик були тверді, мов камінь. Батько казав, що це гніздо зліплене з вулканічного попелу, сірки та піску, замішаних на булловій смолі.

Дейрни зазвичай стояли на рівнинах круглим табором або ж мостили гнізда на деревах, якщо кочували через ліс. Тепер ми вже цього не робили.

Як і багато інших звичних колись речей. Принаймні так розповідав наш учитель Дейлінтор, який зберігав пам’ять про давні часи. Він натякав на ті інші речі, але деякі частини історії дейрнів, за його словами, були не для дитячих вух.

Гніздо на дереві було занадто помітне й могло стати легкою мішенню для стріл. Тепер ми кочували з місця на місце, знаходячи прихисток у печерах чи ущелинах, у зарослих ожиною лісових хащах. Ми не лишали по собі слідів — ніяких натяків на гнізда чи табори. Ми спали під скелями, на пустельному морському березі, в покинутих оселях інших істот. Наша невелика зграя одного разу ночувала в покинутій колибі мисливців.

Ось тоді я й була найближче до людей — одного з шістьох панівних видів. Люди, дейрни, фелівети, натіти, тераманти й раптидони колись вважалися най-могутнішими істотами нашого краю. Але тепер усі вони — навіть люди — опинилися під тиранічною владою Мурдано.

Я зустрічалася лише з двома з інших великих панівних видів. Чула запах фелівет — величезних граційних котових, які плавно скрадаються найтемнішої ночі (ніколи нічиє вухо їх не чує). Бачила раптидонів — королів повітря, які ширяли в хмарах.

Однак натіта я ніколи не бачила.

Ніколи, на превелике щастя, не зустрічалася й зі зграєю терамантів.

І з людьми також.

Та про людей я знаю не так уже й мало. Дейлінтор розповідав нам, дейрненятам, про них, креслячи фігурки на сухому листку плаї. Він казав мені, що люди мають два ока, ніс і рот, повний тупих зубів. Дізналася, що вони вищі на зріст за нас, дейрнів, але не набагато. Дізналася багато про їхні звички, одяг, села й міста, їхню культуру і зброю, їхні мови й про те, як вони вимірюють час і відстань.

А головне, дізналася, що людям у жодному разі не слід вірити — їх завжди треба остерігатись.

Сонце стояло низько. Я вилізла з медневого гнізда.

Звук наближався, і я побачила їх над вулієм.

Крилаї!

Їх було четверо — кожне приблизно три хвости завширшки й завдовжки, і їхні яскраві крила забарвлювали проміння, що пробивалося крізь листя. Напевно, вони гадали, що медні досі тут живуть, адже крилаї — великі любителі меду, а до того ж — великі крадії.

Хоча віяв вітер, їм неважко було зависнути в повітрі, подібно до великих птахів-боривітрів.

— Биш! — у тихому стурбованому голосі звучав докір.

Я озирнулася й побачила, що мати теж вийшла надвір. Вона стомлена, її темно-золотисте хутро кошлате, а хвіст мляво опущений.

— Крилаї, Майє! — прошепотіла я.

Вона подивилася туди ж, куди і я.

— Які красиві. Летять, мабуть, на північ. У них час перельоту.

— Мені б теж хотілося з ними.

— Розумію, інколи нам так жити буває непросто, — вона погладила мене по спині. — Особливо вам, малятам.

— Я не маля!

Мати легенько штовхнула мене носом:

— А й правда, вже не така й мала.

Я зітхнула, прихилившись до неї. Вона була тепла й затишна, як сонячний куточок.

— Мені нудно, Майє. Я хочу погратися. Поганятися за хвостом. Повчитися чогось. Хочу піти шукати пригод і бути сміливою.

— Не варто спішити до сміливості, — тихо сказала вона. — Не варто спішити.

— Мене старші дражнять дрібнотою, писклям, — поскаржилась я. — Кажуть, я забагато про все питаю.

Було приємно себе жаліти.

— Мені не подобається бути такою, якою я є, — продовжила я.

— Биш, — відповіла мати. — Ніколи так не кажи. Ти така одна на весь великий світ. І мені надзвичайно подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося.

Вона трохи помовчала.

— Я тобі дещо скажу. Таке, чого решта дитинчат іще не знають.

Вуха в мене стали сторч.

— Дорослі вчора ввечері збиралися на раду. Сьогодні, як сяде сонце, ми вирушаємо. Підемо на північ, як ці крилаї. Нас поведе Майшо. Вона сказала, що нам уже годі обшукувати південні краї.

Майшо була наша провідниця. Вона мала найгостріший нюх та найкращі інстинкти в усій зграї, і вона багато мандрувала в пошуках інших дейрнів. Проте, хоча до нас і доходили чутки про зустрічі з дейрнами, наша зграя нікого з них не бачила. У зграї нас залишалося двадцять дев’ять.

— Це довгий перехід, — сказала мати. — Ми, як і ці крилаї, будемо переселятися. Виходимо на розшук Першої колонії.

— Але ж Дейлінтор казав, що там уже нікого немає.

Я пригадала те, чого нас учили про Першу колонію — групу дейрнів, які за давніх часів перебралися до Недарри. Нам треба було запам’ятати вірш про них — дуже довгий.

У нашій родині мені найдужче подобалося вчитись. Проте навіть я маю визнати, що цей вірш — найнудніший з усіх, які будь-коли складали:

З високого лісу я вийшла на витку стежку. Дерева не підступали до краю скелі, наче боялися висоти.

Трава була суха і тепла, майже крихка. На дотик зовсім не така, як уночі, — холодна, сира від роси.

Я набрела на залишки давньої будівлі — приземкуватої, поруйнованої. Можливо, вартова вежа. Дейлінтор трохи розповідав нам про людські житла. Деякі з них дивовижні. А деякі — навдивовижу потворні.

Я видряпалася великими, грубо обтесаними каменями, що утворювали подобу сходів. Угорі плющ заплітав отвір, коло якого, без сумніву, колись чатували лучники.

І звідти було видно його — море.

Воно виявилося зовсім не таким, як я уявляла.

То було не тихе побрижене озеро. Не швидкий співочий струмок. Море розкинулося без кінця — як небо, ні з чим не зрівнянне. На берег сунуло військо хвиль, люто кидаючись на нього й розбиваючись на білу піну. Чорні скелі, змережані сріблястими жилками, які — я колись почула це — називалися Акулячими Зубами, протинали воду, мов блискучі мечі.

Прибій оглушливо гудів і шумів. Я немов тонула в запахах — потужних і таємничих.

Вітер вирівнявся, посилився. Вуха в мене опустилися, в очах запекло. Я поглянула на небо й побачила, що здалеку суне стіна металево-сірих хмар. Наближалася гроза.

Праворуч від мене скеля вигиналася великою дугою — просто зазубрений камінь в облозі хвиль. Ліворуч дуга закінчувалася скельним виступом. На краю цього похилого півострова стояло покручене, безлисте дерево.

І лише тоді мені впав в око човен — і той, хто самотньо в ньому сидів.

Малий, майже іграшковий човник похитувався на сіро-зелених хвилях. Кожна з них дедалі ближче підсувала його до скель. Коли — чи якщо — він на них налетить, то розлетиться на друзки.

Лише примружившись, я розгледіла, що в човні справді хтось є. Хоч як я намагалася, але внюхати істоту не вдавалося (нюх точніший за зір — принаймні в нас так). Коли пробувала щось вловити з повітря, мій нюх забивали сильні аромати моря.

А проте хтось там у човні був. Хтось дрібний, коричневий — він намагався підгрібати лапою.

Невже... Я майже не сумнівалася: то був вобик!

«Що вобикові робити в човні?» — звернулася я ні до кого.

Прибій шумів дедалі сильніше, однак мені почувся й тихий, але відчайдушний крик про допомогу.

І це зрозуміло. Хоча мені було погано видно й чутно, хто сидить у тому суденці, одне можна було сказати напевне: вобик то чи ще хтось, але він приречений.

Поки я дивилася, загрозлива лапа води високо підкинула човен і жбурнула його разом із крихітною істотою до високої скелі.

Я затамувала подих. Я не хотіла на це дивитися. Не хотіла знати. Смерть була в лічених секундах від мене.

Але, на мій великий подив, море, яке штовхнуло човен, тимчасово змилостивилося й відвело його назад.

Проте недалеко. Чекати все одно лишалося недовго. Іще одна-дві хвилі, ну три — і вобик (я вже не сумнівалася, що це він) загине.

Одного разу, коли я була дуже мала, мати вполювала нам на обід вобика. Ми довго харчувалися травою та хробаками і дуже скучили за м’ясом. Якби ми не були такі голодні, навряд чи нам було б так смачно, але тепер від спогадів у мене потекла слина.

Хоча вобик і міг би стати малим, але корисним доповненням нашого одноманітного раціону, я не думала про те, щоб його з’їсти. Мені не хотілося, щоб він загинув. (По правді, мисливець із мене слабкий і занадто жалісливий. Власне, я нікого й не вбила, крім кількох комах.) Натомість я сама собі дивувалася, бо частина мого мозку вже була зайнята пошуком способів порятунку: прикидала кут, швидкість руху, навіть вагу малого створіння.

Поки я міркувала, вобик дивився на мене у відчаї, його рот відкривався і рухався.

Я чула тихе: «Рятуй!» Чи, може, той звук мені тільки уявлявся — але без усякої уяви мені було видно страх і гарячкові рухи лап.

— Не можу, — сказала я, і слова полетіли геть від мене за вітром, як сухе листя.

Я могла б скористатися літальними перетинками, які в нас є на боках, щоб планерувати на короткі відстані. Може, якщо розрахувати неймовірно точно, мені вдасться схопити вобика.

Але якщо не станеться диво, то нести його мені не вдасться.

Хоча ж недалеко. Кілька ярдів. Якраз вистачить...

Океан відступив, відкривши вузьку смугу піску в розколині між скель.

Ні, не встигну.

Вобик дивився на мене і щось казав. Я не чула, але він благав врятувати йому життя.

Мій батько мав приповідку: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Я часто це від нього чула Він мав на увазі: не квапся, а подумай.

Я так і зробила.

З одного боку, я можу загинути.

З другого боку, це була б чудова історія для вечірньої розмови біля багаття. Ото мої брати й сестри здивуються!

З третього боку... але тут я зупинилася.

Я була настільки зайнята нещастям вобика, що не одразу звернула увагу на нудотно-солодкавий запах свійських собак, за яким котився впізнаваний кінський сморід. А третій дух мене вразив — то був новий, незнайомий запах.

Знати я його не знала, але здогадатися могла.

Тільки один вид ходить у супроводі собак і коней.

Подушечками лап я відчувала стукіт копит. Я озирнулася до дерев і побачила, як над ними метнулися вгору злякані птахи. Як я могла не помітити такі запахи? Через сирість у лісі, сильний вітер, через те, що відволіклася на вобика, який може потонути?

Я почула попередження — пронизливе виття, яким ми подаємо сигнал про небезпеку.

Але дивно: цей звук видавав не дейрн. Тон не зовсім такий. Невже люди?

Гущина прорвалася — так гострі кігті рвуть шкуру, — і переді мною виникли коні. Верхи на них не міг сидіти ніхто, крім людей.

Люди були великі й міцні, кінцівки в них виявилися товщі, ніж мені здавалось, а крики — жаскіші.

Невже солдати Мурдано?

Мені раптово згадалося прислів’я, що його навчив нас Дейлінтор: «Де червоне і сріблясте — дейрна ждуть лихі напасті!»

Ці люди були вбрані в щось рябе, сіро-буре. Зброя в них була неоднакова. Двоє з коней везли не людей, а перев’язані мотузками тюки шкур.

Браконьєри!

Голос, той самий, що подавав сигнал небезпеки, кричав:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

Отаман браконьєрів із великим луком у лівій руці їхав на високому чорно-білому коні. І чоловік, і тварина дивилися на мене з небезпечною пильністю.

Правою рукою чоловік витяг стрілу із сагайдака. Миттєво наклав її на тятиву.

— Hi! — закричала я.

Моє серце було готове вирватися з грудей, збившись із ритму.

Сповнена жаху, дивилася я на те, як чоловік напружує м’язи й натягує тятиву.

Його очі бачили лише мене.

Я ж бачила тільки блиск наконечника стріли. Пальці, які розтислися. Відпущену тятиву.

І я стрибнула.

Літати дейрни не вміють.

Ми вміємо планерувати в повітрі, але побороти тяжіння землі не здатні. Можемо тільки зменшити його, перетворивши своє падіння на повільну дугу.

Я випростала передні лапи, розкривши перетинки. Уп’явшись тридюймовими кігтями задніх лап у сипкий камінь, відштовхнулася й метнулася в бік кипучих грозових хмар.

Стріли розтинали повітря, як смертельний дощ.

Я вловила вітер.

Гострий край одного з Акулячих Зубів черкнув мене по хвосту, коли порив вітру напнув мої перетинки й підкинув угору.

Змилені коні ставали дибки на краю скелі. Я бачила розлючені обличчя людей, які вдивлялися в мене. Гострі досвідчені очі прикидали політ нової стріли.

І вона просвистіла повз мене швидше, ніж раптидон, який кидається з-під хмар на жертву. Так близько, що я бачила колір її оперення, малюнок на древку, тризуб-наконечник. І тонку жилу, за яку мене можна було б підтягти.

Браконьєрська стріла.

Я випустила повітря з-під перетинок, розігналася й пішла на ризиковане зниження.

Далеко внизу — і майже так само далеко попереду — в човні, махаючи лапами, стояв вобик із великими, нажаханими очима.

Човен підкинуло найбільшою хвилею. Я нахилилася ліворуч, спрямовуючись до рухомої цілі.

Я відчувала швидкий лет часу й відстані, коли човен врізався в підніжжя чорної скелі й розлетівся на тріски та дошки.

Вобик закричав. Тепер уже мені було добре його чути.

Він стрибнув уперед. Недалеко — адже вобики малі та опецькуваті створіння, — але цілком достатньо.

Мабуть.

Я летіла швидше, ніж будь-коли в житті. Між нас пролетіла стріла. Я проскочила під жилою, коли вобик почав падати.

Я ще скинула з-під перетинок повітря й метнулася, мов блискавка.

Вобик відчайдушно тягнувся до мене.

— Я тут! — крикнув він.

Я схопила його за лапу.

Від ваги вобика я немов налетіла на стіну. Дейрни не можуть нести в польоті нічого важкого.

Я перевернулася в повітрі. Захиталася, почала падати. Але за інерцією ми ще трохи пронеслися вперед, а море тим часом відступало — і ось ми опинилися на вузькій клиноподібній смузі піску.

Учепившись одне в одного, ми виривалися з лап прибою, який тягнув нас назад, немов бажаючи збити з ніг і забрати на глибину.

Але одна моя лапа змогла так-сяк упертися в мокрий пісок. Інша — на мій подив — ще трималася за лапу вобика.

Я поточилась — і ми впали в прибій. Мені в легені потрапила солона вода — і я закашлялася.

Подумала: чи не помру зараз?

Подумала: чи розсердяться на мене батьки, якщо помру?

Хвилі швидко верталися, набирали сили, щоб кинутися в скелю. Впали перші краплі дощу.

— Нагору! — тихо скомандувала я. — Лізь!

Перед нами була чорна скеля, яка за мить опиниться під водою, але ми щосили вчепилися в неї кігтями, дерлися нагору, виборюючи кожен дюйм, послизаючись, збиваючи суглоби.

Я штовхала вобика вгору перед собою.

Хвиля вдарила в мене. Я не мала сил її збороти. Вона підкинула мене й тримала, хоч як я загрібала лапами, втративши будь-яке чуття напрямку.

Ось так.

Ось так і мало скінчитися моє життя.

Мене накрило піною. Вода налилася в рот і намагалася пробитися глибше, в горло.

І тут я відчула.

Хтось схопив мене за шкуру на карку.

Лапа була мала, хватка слабка, а проте це виграло для мене мить.

І за ту даровану мить я змогла знайти опертя для передніх лап — а тоді й для задніх. Я шалено махала всіма лапами, нажахана, не помічаючи ран і синців, і голова моя то зринала над водою, то занурювалася.

Повітря. Ух. Повітря.

Я лізла на скелю. Просто переді мною підіймався туди вобик.

— Стережися! — крикнув він, і стріла врізалася в камінь так близько від мене, що зачепила шерсть біля вуха.

Мить, ще мить — і ми вже перемахнули вершину і з’їжджали другим боком скелі, недосяжні для жодних стріл.

Браконьєрам було нас не дістати — хіба що вони б пустили коней униз крутосхилом і через глибоку ущелину.

У небі сяйнула блискавка. Чорні хмари розверзлись — линув крижаний дощ.

Я подивилася на вобика. Вобик — на мене.

Ми віддихалися.

— Здрастуй, — сказав вобик. — Як добре, що ти мене врятувала, дякую!

Бобики відомі своєю бездоганною ввічливістю.

Мені було не до люб’язностей.

Я промокла, змерзла, тремтіла. І почувалася аж ніяк не в безпеці.

Я струснула головою. Спробувала зосередитися.

Скеля. Браконьєри. Стріли.

У моїй збуреній голові раз у раз прокручувався той шалений стрибок. Я відчувала, що він мені ще не раз насниться — від такого сну прокидаєшся, вкрившись потом, віддихуючись і тремтячи всім тілом.

Дощ заливав нас, блискавка врізалася в скелі. Грім перекрив гуркіт прибою.

Я зморгнула, скидаючи краплі з повік, і подивилася на вобика. Він був невеликий — може, утричі менший за мене — і смішний, особливо в такому промоклому вигляді. Його срібляста шубка була мокра й брудна, і всі три хвости теж. Довгасті округлі вушиська стирчали над головою, наче великі крила.

А все решта в нього було кругле: голова, помітне черевце, очі — великі й блискучі, як сливи. Навіть лапи — білі так само, як вуха й писок, — теж круглі, як листки латаття. Нижня половина його морди була трохи лисяча: чорний ніс, довгі вуса, рот із піднятими кутиками, наче йому весь час весело. Під величеньким пузцем вобик був підпоясаний шкіряним ременем, на якому висів маленький мішечок.

— Треба сховатися, — сказав вобик. — Вони можуть нас шукати.

Я зітхнула, зусиллям поставила на ноги обважніле від пережитого страху тіло. Вобик мав рацію. Треба було десь перейти.

Ми пішли понад скелями на піщану смугу.

— Ідемо тудою, де хвилі накочують, — сказала я. — Вони змиють слід.

Ми, дейрни, — майстри маскування.

— Перепрошую, чи можу... чи можу я поцікавитися: ти маєш план?

— Мій план — не потрапити під стріли!

Вобик притих і опустив голову. Мені стало трохи ніяково, чи не образила я його, тож додала:

— Ходімо отуди, де попереду стара глина. Вона тверда, слідів на ній не видно. Піднімемося там, де скеля обвалена, і далі лісом. Мені до своїх треба.

— За нами ніби нікого не видно.

— І запаху нема, — сказала я, відсапуючись. — Але дощ ховає і звуки, і запахи. Треба чимшвидше звідси вибиратися.

— Мене звати Тоббл, — сказав вобик. — Я глибоко тобі вдячний. І я не хочу тебе обтяжувати...

— Пізно! — напівжартома відказала я.

І нагадала собі: привів сюди мисливців не вобик.

З іншого боку — на човні в скелю врізався саме він.

— Іменем усіх Предків, як ти потрапив у той човен? — спитала я.

— Мене взяли в полон пірати.

Я вирячила очі:

— Як ти сказав?..

— Пірати, — повторив вобик.

— І як це так — вобик потрапив до піратів?

— Як зазвичай.

— Тобто «як зазвичай»? — ще дужче здивувалася я. — Як це — «зазвичай» потрапити в полон до піратів?

— Якщо наловити повний човник липасів, то... ну, піратам твій вантаж, ясно, сподобається, — відказав Тоббл, знизавши плечима. — Який пірат не любить печеного липася!

— Правда?

— Звісно! Мої брати встигли вискочити з човна, а я заплутався в неводі й лишився сам. — Схоже, бідолаху не дуже засмутило, що брати навіть не спробували йому допомогти. Але, побачивши осудливий вираз моєї морди, він додав: — Та я найменший. Брати часто на мене уваги не звертали.

Оце виявилося в нас спільне.

Тоббл уважно придивився до мене. Схилив голову набік, майже поклавши її на плече.

— Чи не ображу тебе, якщо спитаю, що ти за звір? Ти схожа на собаку, а ходиш дибки, говориш...

— На собаку? — повторила я. — Жартуєш?

— То який ти звір?

— По-перше, голодний. По-друге, холодний. І мокрий.

— І я голодний, а ще я — вобик.

— А я — дейрна. Хто ж іще! — відрекомендувалася я з усією гордістю, на яку спроможна.

Тоббл пискляво-верескливо засміявся. Навіть сміх у вобиків кумедний.

— Так, а я чотириголова лісова фея!

Він уважно примружився.

— Вовча рідня? Напевне. А шуба в тебе золотава, гарніша за вовчу. Гмм. І літаєш, як політуха. І сумка в тебе на животі. У тебе передні лапи — руки з пальцями, а задні — як у собаки. Ходиш рівно, жіночої статі...

— Дякую, що ствердив очевидне.

— І в повадках у тебе щось майже людське проглядається...

Ми йшли, і Тоббл при цьому оббігав навколо мене.

— З іншого боку, я щойно бачив, як люди хотіли тебе вбити, — знову схилив він голову набік. — Звісно, люди й одне одного, бува, нищать.

— Я — дейрна, — твердо повторила я. — А ти — вобик. І, щоб ти знав, дейрни їдять вобиків.

Тоббл пирхнув:

— Дейрнів не буває, — сказав він з такою певністю, наче стверджував, що вода мокра. На жаль, до того йшлося й насправді.

— Але ось я перед тобою — мокра, голодна й холодна. І я визнаю: нас тепер не так багато лишилося, як колись. Але запевняю тебе, я знаю, хто я.

Ми видерлися обваленою скелею на високий берег і нарешті пірнули в лісову тінь. Дощ тривав, але крізь гілки дерев лив на нас не так сильно.

— Не розумію, — продовжив Тоббл. — Дейрнів уже... не лишилося, — говорив він тихо, наче розповідав страшну казку перед сном. — Мені так батько казав. І дід. І прадід. Ви, перепрошую на різкому слові, вимерли.

Я зупинилася й піднялася на весь зріст над малим вобиком.

— Ну тепер я тебе точно з’їм!

— Ти врятувала мені життя. Ти мене не з'їси.

— З огляду на те, що мене немає і мене не стосуються жодні закони — то чого ж?

Я прошепотіла це занадто голосно й нагадала собі, що треба поводитися тихіше.

— Просто так не роблять. Це неввічливо, — Тоббл крутнув головою, підняв один із хвостів і став його вилизувати. — То хто це хотів тебе вбити?

— Браконьєри, — сказала я. — Що, тему змінив?

— Ну а тепер я подякую тобі за те, що ствердила очевидне, — всміхнувся Тоббл — До вобиків браконьєри справ особливих не мають.

— Може, тому, що ви на смак, як черепаха.

— Просто не знаю, ображатися чи радіти.

— Нас убивають заради хутра, — сказала я.

— Можна? — спитав Тоббл, вказуючи на мою передню лапу. Я не заперечила, і він обережно помацав моє плече. — Навіть коли ти мокра, — здивувався він, — ти надзвичайно м’яка!

Я знизала плечима.

— Батько каже, що нині весь світ намагається вбивати дейрнів.

Хруснула гілка — Тоббл схопив мене за лапу.

Ми застигли на місці.

Я принюхалася. Ліве вухо Тоббла закрутилося, як голова стривоженої сови.

— Отам! — показав він. — Ждуть!

Я жестом наказала вобикові припасти до землі, хоча в цьому й не було потреби: якщо навіть вобик стане на задні лапи, він усе одно буде нижчим за дейрна, який повзе навкарачках. Ведучи нас від стовбура до стовбура, я прораховувала кожен крок, щоб він був нечутний.

Дедалі сильніше пахло людиною, конем, собакою. Я напружила слух, але чула тільки биття власного серця.

Найдужче я боялася собак. Нюх вони мають майже такий самий гострий, як дейрни. Але вітер був нашим союзником: дув від них до нас і не давав їм нас унюхати.

Одна людина була ближче, я не мала в цьому сумнівів. Решта стояли віддалік із кіньми.

Рухаючись так обережно, що, певне, жоден хижак — не тільки людина — не помітив би нас, я просувалася вбік, у колючі зарості повилини.

І там був він.

Стояв на невеликій галявинці біля поваленого дерева — напружений, зосереджений. Висока, худа людина була вбрана в просту одіж селянина чоловічої статі: заношену брунатну сорочку, шкіряний жилет, сірий товстий накидач із відлогою, перев’язаний поясом, вовняні штани, високі чоботи з буйволячої шкіри.

Я майже нічого не знала про почуття людей, але все ж мені здалося: цей чоловік чимось стривожений.

Ні, більш ніж стривожений — розлючений.

— Гей ти, поводирю, побачив його знову?

Кричав не цей, худий, а хтось із лісу.

— Ні, пане, — відгукнувся чоловік на галявині. — Певне, він у морі потонув.

Я чула, як коні нетерпляче б’ють копитами. Неподалік підліском почулися кроки двох пар ніг — схоже, людських.

До чоловіка на галявині з різних боків підійшло двоє інших — на відміну від нього, бородатих. Один був невисокий і кремезний. Другий — високий і сухорлявий: я впізнала отамана браконьєрів. Обидва поверх шкіряних курток носили броню — панцир і наручні, які не поєднувалися між собою. Кожен був озброєний мечем, луком і двома ножами.

— Хто це, по-твоєму, був? — спитав отаман.

— Певне, вовк, може, пес, — сказав другий. — А що воно практично полетіло зі скелі — то, може, й дейрн.

— Ніколи сам дейрна не бачив і не зустрічав того, хто бачив би його... — отаман склав руки на грудях і прихилився до сосни. — А ти, хлопче, що думаєш?

— Не знаю, — відказав безбородий поводир. — Певне, ми й не дізнаємося...

— Кажуть, хутро дейрна — найм’якіше, найтепліше у світі. З однієї шкури ми б рік прожили — і ще б лишилося! — сказав кремезний чоловік у броні.

— Правда, — погодився поводир. — Але, може, ще більше нам приніс би живий дейрн — адже це такий рідкісний звір.

— Чортові тварюки, — сплюнув кремезний. — Мій дід малим двох таких бачив. Казав, у них носи зачаровані. Пукнеш — за сто ліг вчує.

Отаман пирхнув.

— То випадає сподіватися, що де один дейрн, там будуть і ще.

— Якщо ми ще такого зустрінемо, — звернувся до нього поводир, — будь ласка, не вбивайте його. — Зустрівши важкий погляд отамана, він на мить замовк і продовжив: — Я просто хочу сказати: якщо ми його зловимо живцем — він дасть нам більше!

— Та він і мертвий — золотий, а діла вдвічі менше, — буркнув отаман. — До речі, якщо я ще раз почую під час ловів «Не стріляйте!» — твою шкуру на базар повезу.

Поводир опустив голову.

— Так, пане.

— То, хлопче, якщо ти такий мудрий — куди нам тепер? — спитав отаман.

Поводир розвернувся й завмер на місці, придивляючись до дерев.

Він дивився в наш бік.

Хоча повилина й росла густо, в мене було відчуття, що він нас побачив.

Люди стояли тихо.

Поводир заплющив очі.

— Знову слід бере, — сказав перший бородань.

— То заткни пельку й дай йому взяти слід!

Поводир розплющив очі. Навіть із цієї відстані я розгледіла — вони були чорні, задумливі, з густими віями.

— Беремо на північ! — гукнув він усім. — Я зараз осідлаю коня — і вас наздожену.

Старші чоловіки пішли. Хлопець мовчки постояв, придивився. А тоді теж зник.

Проте, йдучи геть, він спинився й озирнувся на нас І мені здалося — хоча цілковитої впевненості не було, — що він усміхнувся.

Щойно небезпека минула, у животі в мене завило, наче він чекав часу, коли скаржитися буде безпечно.

Тоббл здригнувся.

— Що це?

— Мій живіт. Я їсти хочу.

— У мене в животі бурчить, коли я голодний.

— А в нас — виє.

Я зупинилася й уважно принюхалася, чи дійсно браконьєри подалися геть.

— Їхній поводир, — сказала я, — він же точно нас побачив.

— А чому нічого не сказав?

— Не знаю, — я похитала головою. — Зовсім не розумію.

І тут я відчула, що зовсім виснажилася. Шалений стрибок зі скелі, неймовірний політ, борсання в солоній воді, дощ, холод, страх — я просто хотіла додому, в затишне родинне кубло, де немає ніякої небезпеки.

На сьогодні я вже надосліджувалася далі нікуди.

Я подивилася на Тоббла і замислилася, що ж робити з ним. Про полювання я знала мало. Але відчуття було таке, що той, з ким розмовляєш, — усе-таки не здобич.

Тоббл, здається, відчув мої думки.

— Ти розумієш, що не можеш з’їсти мене, доки я не віддячу, врятувавши тобі життя?

Я мимоволі всміхнулася.

— Ти зібрався мене рятувати?

— Чого мені бракує в тілі, того в духу надмір, — Тоббл обтрусив бруд з огузка. — До того ж такий Закон вобиків. Ти врятувала мене — я маю врятувати тебе тричі.

— Чому тричі?

— Бо такий закон.

— А чому такий закон?

— Бо в нас три хвости.

Я насупилася:

— Нічого не розумію.

— Я законів не придумую. Я їм корюся.

Удалині почулося щось схоже на гуркіт грому. Ми обоє здригнулися: раптом то ознака не гніву небес, а того, що вершники повертаються?

— Не треба мені дякувати, — сказала я. «Особливо, — подумки додала. — з огляду на те, що за інших обставин я б тобою радо пообідала».

— То куди тепер? — спитав Тоббл.

— Тобі зі мною зараз не можна. Моя зграя вже кілька тижнів харчувалася самою корою та черв’яками — вони тебе вмить зжеруть.

— Але ж я мушу ризикнути.

— Зі мною не можна, — твердо сказала я, з подивом упізнаючи тон, яким часто зі мною розмовляли батьки.

— А проте я мушу.

Я вирішила звернутися до його здорового глузду:

— Ти мене сповільниш. І будеш дуже шуміти.

— Якщо ти вважаєш, що я шумітиму на землі, то, може, повези мене на спині. У твоїй сумці я не вміщуся, — Тоббл наставив на мене благальну мордочку. — Три рази, — сказав він. — Закон вобиків. Ти мене так просто не позбудешся.

— Якщо з’їм — позбудуся, — тихо прогарчала я, намагаючись звучати загрозливо.

Не встигла я нічого додати, як Тоббл уже виліз мені на спину.

— Сподіваюся, ти не проти, — сказав він.

— Щоб у мене на спині сидів волохатий обід? — спитала я. — Здається, проти.

— Здається, я забув спитати, як тебе звуть, — промовив Тоббл, не звертаючи уваги на мій тон.

Я зітхнула — гучно й значуще.

— Я — Биш.

— Биш, — повторив він. — Гарне ім’я для гарної дейрни.

Він нахилився мені до вуха й шепнув:

— Якщо ти справді з них.

Я озирнулась і зробила люту гримасу.

— Жартую, — широко всміхнувшись, запевнив він. — Не зважай.

— Мабуть, важко на тебе не зважати.

Додому довелося йти довшим, кружним шляхом — я хотіла добре замести сліди, щоб не привести браконьєрів до медневого вулія.

Небо було затягнуте хмарами, і до заходу сонця вже було недалеко. Я пішла на схід, потім на північ, а тоді попростувала до свого тимчасового житла й постійної сім’ї.

Тоббл був неважкий, але питання, що з ним робити, коли дістануся до вулія, мене не відпускало. Принаймні він відволіче всіх від питання серйознішого — чому я так далеко забрела.

Хай там як, а дейрни — звірі культурні, навіть коли голодні. Якщо я скажу, що Тоббл — друг, то ніхто з моєї зграї не стане його їсти. Хоча почнуть цікавитися, чого це я подружилася з потенційною здобиччю.

Я спробувала ще раз.

— Пора тобі вже злізти з мене та йти додому.

— Розумію, що ти переймаєшся. — Тоббл пригнувся, коли я пробігала під колючими кущами. — Але я сам про себе подбаю.

— Як? — я майже сподівалася, що звірятко має якусь особливу таємничу силу.

— Своєю рішучістю, — впевнено промовив Тоббл. — Одне скажу: у гніві я жахливий.

— Пам’ятатиму, — відказала я, намагаючись не розсміятися.

— То куди ми йдемо? До тебе додому?

— Так. Ні. У нас по-справжньому домівок немає, ми кочуємо. Довго на одному місці не засиджуємося.

— А я думав, ви на деревах гнізда робите. Мені так розповідали.

— Раніше було так. Зараз — ні. Але мене батьки навчили мостити гніздо. Це треба вміти. Їх плетуть із павутини кругломережників, болотяного очерету, вербового гілля, а потім вистеляють мохом і будяковим пухом.

— Я вражений. Напевне, ваші пальці тут стають у пригоді.

— Так, вони дуже корисні, — я поворушила ними в повітрі.

— Але ти просто хвастаєш, — сказав Тоббл. — Певне, не вмієш.

Я озирнулася й побачила: його вушиська крутилися, як два маленькі вихори, — згорталися й розгорталися.

— А для чого ти це робиш? — поцікавилася я.

— Просто так, — усміхнувся Тоббл.

За кілька хвилин я зупинилася перевірити, чи не чути в повітрі чогось нового. У мене було дивне відчуття, ніби щось негаразд, хоча вітер нічого нового не приносив. Пахло сосновою смолою, пріллю. Верболозом і квітами імбиру. Було чути, як червона сова ворушиться в гнізді у розвилці старої ялини.

— Чути що-небудь? — спитала я.

— Ні, — відказав Тоббл. — А вуха в мене чують все.

Я знову зосередилася. Нічого. Немає про що казати. Звичайно, таке відчуття в мене часто виникало тоді, коли я робила неправильний вибір. Усвідомлення, чим я ризикувала, приходило вже потім.

Здебільшого мої вилазки бували дуже обережними. Навіть сторожкими. Але сьогодні я зайшла надто далеко. Я зовсім не раділа перспективі пояснювати батькам, чому і куди ходила. Але все одно хотіла чимшвидше повернутися додому. Я зробила велику помилку — дуже велику. І ще одну робити дуже не хотілося.

— Ми живемо під землею, — обізвався Тоббл, можливо, щоб відволікти мене від хвилювань. — У нас чудові тунелі. На багато ліг під землею тягнуться. У мене там своя кімната. Величезна. Розкішна.

— Чудово, — сказала я й рушила з місця, прискоривши крок.

— Я там живу з братами: Блекстоном, Рупавортом і Піддлкомбом.

— Гм.

— А ще Макґупперсом, Джеллігорном і Брібблсом, — потім Тоббл помовчав. — Так що це не зовсім моя власна кімната.

І я знову спинилася. Щось було негаразд. Щось у повітрі.

Шерсть у мене стала дибки. У носі защипало.

Я здригнулася, хоча вже встигла зігрітися.

Я ледве пленталася, мене знемагала втома.

— Тримайся, — сказала я Тобблові.

Тоді впала на всі чотири й поскакала щодуху.

Я мчала між дерев, тоді смугою голого каміння, поцяткованого дрібними фіолетовими квіточками. Двічі спотикалась, але Тоббл міцно тримався лапками за мою шию.

— Пильнуй! — сказала я, віддихуючись.

— Буду, Биш, — відказав Тоббл із серйозністю, яка викликала тривогу, і ми обоє замовкли.

Хмари над нами розходилися — вітер гнав їх углиб суходолу. Небо, де-не-де відкрите, світилося зловісним сяйвом; вечоріло.

Я бігла до вулія меднів з іншого боку, але нехай. Я знаків не потребувала.

Мене вів інстинкт, спрямовував мій ніс додому, додому, додому.

Я перескочила струмок — і різко спинилася.

— Що таке? — спитав Тоббл.

Я застигла на місці, як мене вчили батьки, й прислухалася, принюхалася. Щоб дійти, поспішати не обов’язково.

Спереду, з північного сходу, було чути запах людини. Може, то поводир? Коні, собаки й усі решта були вже далі.

Попереду, у двох хвилинах швидкого бігу, чекав мій дім.

— Тут щось не те, — сказала я, мотаючи головою, ніби в суперечці сама з собою.

— Що там?

— Тихо!

Я прислухалася, Тоббл теж.

Тих звуків, яких я очікувала, ще не було. Хіба з цієї відстані мені не має бути чутно своїх? Дейрни вже повинні б збиратися в дорогу. Вони, певне, мене шукають. Чи дерева такі густі, що не пропускають звуків?

У нас попереду далекий перехід. Збирання має бути в розпалі. Харчі загортають у пунанове листя, складають знаряддя, якісь пам’ятні дрібниці ховають у сумки.

Та я не чула звуків. Лише відсутність звуку. Порожнечу.

Я намагалася вловити з повітря запах. Його практично не було — я не могла нічого вирізнити. Вітер тут мені не дуже допомагав, але з темних глибин розуму здіймалося прадавнє відчуття.

Страх.

Я сіла на землю, і Тоббл з’їхав зі спини.

— Мені треба йти, — сказала я і, не встиг Тоббл відповісти, кинулася бігти.

Я мчала, перечіпаючись через гілки, що лежали на землі, послизаючись на мокрому листі.

Обминала перешкоди. Бігла навпростець. Пробивалася крізь підлісок, ні на що не зважаючи, примружившись, щоб гілля не било в очі.

І знову зупинилася.

Заблукала. Я заблукала.

Я тяжко віддихувалася, проклинаючи свої короткі ноги й слабкі легені, що ніколи не давали мені відчути тієї радості, яку відчувають найшвидші бігуни.

Прилетів підступний вітер — і кинувся мені в ніс.

Запах, жирний і жахливий, полився мені в горло, мов лава.

Я відчула все ще до того, як зрозуміла.

— Ні! — прошепотіла я.

Увесь світ затих — тільки десь далеко Тоббл хоробро біг до мене, намагаючись наздогнати.

Я побачила пагорб: упізнала його за великою самотньою сосною на верхівці. За тим пагорбом — наш табір.

Я хекала, відсапувалася, лізла вище й вище — і там, де звук вже не притлумлювала ця купа землі, тиша відступила.

Я почула.

Виття, крик.

Смертельну муку.

Біль, для якого немає слів.

Жах і відчай.

Я кинулася бігти.

Бігла я цілу вічність. І все одно та мить, коли все стало зрозуміло, настала занадто швидко.

Вискочивши на рідколісся, я побачила людей у сріблястому й червоному, їхні стріли та палаші, їхніх змилених коней і собак, що стікали слиною.

То був хаос То була кров. То була тьма.

Не браконьєри — це інші люди. їхній одяг не був строкатим, озброєні й споряджені вони були всі як один. Поверх кольчуг одягнені в однакові червоно-сріблясті безрукаві одежі. На головах мали гостроверхі шоломи з вузькими прорізами для очей. На їхніх чоботях блищали шпори. На поясі висіли палаші. У руках були списи.

То були не браконьєри. Солдати Мурдано.

Вулій меднів — як кількаповерховий дім заввишки і завширшки — став золотавим і слизьким від дощу. У ньому вирувало полум’я. З кожного отвору виривався чорний дим.

Один солдат зіскочив з коня й ткнув списом у якусь купу хутра.

То був Дейлінтор — наш старійшина. Сивомордий, але мудрий і обізнаний з повадками людей.

Проте його мудрості тут не вистачило.

І тут я побачила їх.

Усіх.

Батька.

Матір.

Сестер.

Братів.

Вони лежали купою на землі, як гора шкур, спливали кров’ю — білою, перламутровою, вона просякала листя, їхні розплющені очі скляніли, роти лишалися відкритими. Убиті, знищені.

Наче вони скупчились і не встигли розбігтися. Батьки лежали зверху — немовби й зараз намагаючись захистити дітей, затулити їх своїми тілами.

Я кинулася бігти.

Хотіла шматувати, калічити, мститися — це бажання разом з утробним риком здійнялося з якоїсь такої глибини мого єства, про яку я навіть не підозрювала.

Я вже майже вискочила з лісу, коли мене щось штурхнуло в бік. Перекинуло на спину, сплутало ноги.

Не вірячи очам, побачила тризубий наконечник, що врізався в мій правий бік. До стріли була причеплена майже невидима жила — проте настільки міцна, що могла б стримати й самця-вука. За жилу тягли.

Я намагалася вирвати стрілу, але наконечник був зазубрений. То була не вбивча, а ловча стріла.

Зубами я схопила нитку, намагаючись її перегризти. Я лютувала й упиралася.

— Та вгамуйся, дурненький! — почулося з-за дерева.

Не вгамовувалася. Не мала наміру здаватися. Я піду до матері, до батька. До братів, до сестер, до моєї зграї, до моїх...

Я почула кроки, але розвернулася надто швидко — і відчула удар в потилицю.

Але відчувала я це коротку мить — а тоді все поглинув темний вир.

У думках я рухалась, але в дійсності не могла.

Я бачила.

Відчувала запах.

Чула.

Але не могла поворухнутися. Мене щось тримало на місці.

Я висіла вниз животом, перекинута через спину неосідланого коня. Мене гойдало туди-сюди: звір ступав кам’янистою стежкою. Чомусь я не падала. Може, мене прив’язано до нього?

Мордою я билася в кінський бік. Мене душив його запах — сморід поту, гною та втоми.

Я була тушею — так мертва миша звисає із зубів лісового кота.

Що робиться? Думки в голові були повільні, в’язкі, мов болото.

Голова теліпалася з кожним кроком коня. Коли я намагалася її підняти, то бачила гілки булл і сосон на землі — їхня пахуча глиця черкала коня по ногах.

Раптово я зрозуміла і жахнулася: вже світить сонце. Минули і вечір, і ніч. Невже я так довго була непритомна?

Перед очима в мене проходила втоптана земля і гостре каміння.

Я бачила, як золотаво-чорні шерстинки ворушилися над ребрами коня.

Бачила вкриті тканиною ноги, взуті в шкіряні чоботи, що ступали попереду. Юнак. Я його згадала — чи мені здалося.

Хлопець — поводир браконьєрів.

На мене шуліками налетіли згадки. Браконьєри і стріли. Вода і жах. Химерний малий вобик.

І ще щось... щось таке, про що й подумати страшно. Таке жахливе, що думки на цьому просто спинилися й не рушали далі.

Юнак щось тихо пробурмотів — і кінь спинився.

Поводир притримав мене рукою за плече. Трохи підняв, щоб роздивитися мою морду.

Високо вгорі гілля протинали списи світла. Я відчувала спиною їхнє тепло. Бачила тіні — короткі, полуденні.

Я повернула голову, в якій і досі гупало, і побачила мотузку, що втримувала мене на місці, товстий вузол. Повернула голову в інший бік — побачила, як кінь пряде вухами. У його гриві перепліталися золотаві й чорні пасма.

Поводир підніс до мого рота міх із водою. Зміг тільки змочити губи — ковтнути в такому положенні мені не вдавалося. Він лагідно витер краплі, що стікали по моїй щоці. Набрав води в долоню, і я хлебтала з неї, як собака. Мене пекла спрага.

— Коли ти вже отямився, то треба з тебе стрілу витягти, — сказав хлопець.

Розмовляв він загальною говіркою — як купці й мандрівники. У ній змішані слова і вирази з десятьох різних мов. Дейлінтор нас малими навчив добре нею володіти, хоч у зграї ми розмовляли тільки по-дейрнськи.

— Отрута вже розвіялась, і, напевне, заніміння теж зараз минає.

Він мав рацію. Я відчувала гострий холод трьох вістер і тупий біль. Стріла, залишивши синець, застрягла в моєму тілі.

Поводир покрутив головою туди-сюди. Він прикидав, чи немає десь небезпеки, прислухався. Принюхувався своїм слабким людським носом.

Крекнувши, він зняв мене з коня і поклав на мохову купину під розлогим в’язом. Я наважилась подивитися на поранений бік. Древко стріли було обламане — залишився шматок із палець довжиною. Кров, яка раніше біліла перламутром, тепер засохла брунатною кіркою.

Я придивилася до поводиря, намагаючись дізнатися з його очей, на що очікувати. Спробувала згадати все, що залишилося в моїй хворій голові зі знань про людей: вірші, мої уроки, мої...

Мої...

Це впало на мене, мов важка скеля, — і від того знання вже було не втекти.

Мати. Батько. Брати і сестри.

Я згадала все решту.

Як палав вулій.

Солдатів зі списами.

Я згадала все.

Заплющила очі — й почула крики. Відчула солоний дух крові, сталі й заліза, мечів і броні.

Побачила, як чобіт зі срібною шпорою пхає мертві тіла, жалюгідну купу хутра.

У мені здійнявся шалений гнів.

Захотілося зробити комусь боляче. Цьому хлопцеві.

Я хотіла шматувати його тіло зубами. Хотіла, щоб він сплинув кров’ю, як мої рідні.

— Не брехатиму, — сказав він. — Буде боляче.

Ну нехай. Хай болить, подумала я. Хай краще я відчуватиму справжній, тілесний біль.

Поводир зібрав трохи хмизу, додав жмут сухої трави. Витяг кресало. Іскра торкнулася трави, здійнявся димок.

— Уночі палити багаття тут не можна, — пояснив він.

Химерний у нього був голос. Він мав два голоси. Один — грубий, хрипкий баритон, а з-під нього пробивався другий голос — вищий, м’якший.

— Димити дуже не будемо, а сонце світить просто в очі тому, хто міг би за нами гнатися.

Він витяг ніж.

Важко вдихнув.

Але не вдарив мене. Підніс лезо до вогню.

— Мені загребельниці казали: гарячим лезом краще лікувати, — сказав він.

Мені було все одно. Не хотілося лікуватись. Хотілося вбити чи вмерти — і ці дві речі в думках сходилися докупи.

Усі загинули. Усі.

Усі мої.

— Треба зробити три невеликі надрізи, — пояснив поводир.

Я чула його слова, але вони були мені мов безглуздий шум.

Моя сім’я. Моя зграя. Усі мертві.

Пекуче лезо прорізало мою шкіру, і я мимоволі здригнулася. На щастя, поводир мав швидку й тверду руку.

Біль був сильний, але я не видала ні звуку.

Я не покажу цій людині своєї слабкості.

Другий надріз був тяжчий. Я стиснула зуби, аж мені здалося, що вони зламаються.

Третій був уже легший. Я звикала до болю.

Йому все одно було не зрівнятися з тим болем, який мучив мене зсередини.

— Тепер я трохи посмикаю за стрілу, — попередив поводир, — щоб витягти.

Він так і зробив, і було боляче — але стрілу витяг швидко. Юнак відрізав наконечник від древка, витер з нього кров і вкинув тризуб у кишеню на сагайдаку.

Я оглянула його зброю.

Лук і стріли.

Іржавий меч — не на його зріст, заважає йому присідати.

Ніж у халяві.

Поводир відкрив шкіряну торбинку на поясі й витяг якесь товчене листя. Приклав до рани в моєму боці.

— На хутрі не дуже добре тримається, але зарости допоможе, — мовив він, примотуючи листя шматком тканини. — Стріла мала би влучити в ногу, але ти в останній момент ворухнувся, — додав хлопець, ніби просячи пробачення.

— Краще б одразу в серце, — буркнула я, сама здивувавшись, що можу скласти докупи слова. — Щоб до своїх піти!

Поводир вражено дивився на мене. Це були перші слова, які він почув від мене, і, схоже, замислився над відповіддю.

— Добре, що ти лишаєшся в живих, — промовив нарешті.

Я відвела очі.

— А мені не добре.

Юнак зітхнув, розкидав і притоптав вогнище, присипав землею.

— Час рушати, — сказав він.

Хоча рук мені не розв’язав, так і лишив їх за спиною, але зняв мотузку із задніх ніг. Знову підняв мене над силу — і посадив верхи на коня. Тепер я вже була не вантажем, а вершником.

Легко й плавно він заскочив на коня позаду мене, взяв вуздечку, і ми рушили далі швидким клусом.

Виїхали на світло з лісової тіні. Місць я не впізнала. То був і не ліс, і не лука, і не морський берег. Навколо нас лежав сухий, кам’янистий, скелястий, де-де порослий низькими чагарями простір.

Юнак вів коня так, щоб той тримався каміння, аби не залишати слідів.

Я постановила уважно стежити за всім, щоб потім знайти шлях для втечі.

Намагалася зосередитися на тому, куди ми прямуємо.

Але що з того?

Хоч куди я дивилася, перед очима ставали гора трупів і незрячі погляди всіх, кого я в житті любила.

Ми рухалися далі. Поволі краєвид змінювався. Місцевість ставала більш кам’янистою, шлях — небезпечнішим. Негустий сосняк праворуч рідшав — і врешті скінчився. Кожен крок і коню, і поводиреві давався важко.

Поводир, схоже, стомився. Проте вперто вів коня понад блискучими скельними виступами, так близько, що і мені, і йому доводилося відхилятися, щоб не подертися об них.

Я вишукувала у вітрі чого-небудь знайомого, відомого — і не знаходила. Вітер шепотів, стогнав, але нічого не казав про те, де я і куди мене везуть.

Рана в боці боліла й пекла. Груба перев’язка не давала віддихатися.

Ми проминали співучий струмок, і я зрозуміла, що й далі дуже хочу пити.

Я почула шепіт вітру, дзюрчання струмка і, може — невже? — ще щось.

Моє ім’я у вітрі.

— Биш.

Я почекала і знову почула:

— Биш!

Я щосили прислухалась, але більше нічого не почула. Чи це було якесь відлуння материного голосу? Чи вона й зараз мене кличе — з краю померлих? Але чулося мені тільки стукотіння кінських копит по каменю й дихання поводиря.

«У тебе думки плутаються, — сказала я собі. — Тобі вчувається».

І тут знову:

— Биш!

Я, можливо, чула те, що хотіла почути: хтось шукає мене, гукає. Хтось, кого я знаю, лишився в живих.

Вітер шепотів свою моторошну пісню, і знову з пам’яті сплив непрошений спогад. Мої батьки тихо перемовляються: це було лише кілька днів тому. Вони сиділи в далекому кутку нашого тимчасового пристановища в медневому вулії й шепотілися про нас. Про мене, братів і сестер.

Вони гадали, що ми спимо.

А ми не спали.

Коли йдеться про дитячий сон, батьки на диво схильні до самообману.

— Якщо прийде лихо... — тихо промовила мати.

— Коли прийде лихо... — виправив батько.

— Коли прийде лихо, — продовжила вона, — я за них усіх хвилююсь. А особливо боюся за Биш.

Почувши своє ім’я, я здригнулася. Проте очей не розплющила й намагалася дихати рівно. Я найкраще вмію вдавати, що сплю.

— Чому за Биш, кохана? — спитав батько.

— Вона така маленька. Така дрібненька, — материн голос тремтів. — Мені снився сон, жахливий сон. Вони прийшли по нас. Мені наснилося, що вона загине першою.

— Першою... — батько доволі довго помовчав.

Я пам’ятаю: він лежав тихий, нерухомий, ледве дихав — чекав, чи не розповість вона щось іще.

— І мені теж снився сон, — урешті зітхнув він. — У дечому ще гірший. Мені снилося... — батько затнувся, йому перехопило подих, — що вона залишилася в живих останньою.

— Ні, — сказала мати, і мені було чути, що вона тихо плаче. — Навіть не думай про таке.

— Кажуть, у людей є таке слово: останник, останниця.

Мати гірко розсміялася:

— Аякже, звичайно, вони знають, як це назвати!

Мій брат Ріпхіс, який спав унизу тієї купи, якою ми скублилися на сон, штовхнув мене ногою:

— Не хвилюйся, Биш, — сказав він. — На таку дрібноту, як ти, вони стріл не марнуватимуть. З тебе ніякого наїдку.

— Нас убивають не заради їжі, — сердито шепнула найстарша сестра. Вона була найрозумніша з нас — можливо, тому, що найкраще вміла підслуховувати дорослі розмови. — їм від нас треба хутро. Так каже Дейлінтор.

Нам ці чутки були вже знайомі. Але слухати їх від того легше не ставало.

— Ви спите? — звернулася до нас мати.

Ми розумно промовчали. Батьки притихли, і ми теж.

— Бишко! — прошепотів мені брат Джакс. Здається, йому теж не спалося.

— Що? — тихо спитала я.

— Не хвилюйся. Хай там що, а я тебе захищу!

Джакс був на рік від мене старший. Він був добрий і дурненький, і очі в нього були різні — одне зелене, друге фіолетове. Я його найдужче любила, а він — мене.

— А я захищатиму тебе! — відгукнулася я.

Якби я таке сказала комусь іншому з братів і сестер, то вони б тільки пирхнули. А Джакс — ні.

Він узяв мене за руку.

Коли я через кілька годин прокинулася, він усе ще міцно тримав мене.

Ми зупинилися. Поводир щось сказав коню — якесь коротке, хрипке слово невідомою мені мовою. Кінь поворушив ногами, обережно розподіляючи вагу.

У повітрі тепер стояв моховий запах мокрого каміння, а вітер стогнав, наче старий звір, якому важко дихати.

Поводир знову звернувся до свого коня, уже загальною говіркою.

— Побудь тут, Валліно.

Валліно його послухався. Зупинився, опустив свою граційну голову і став щипати траву, стеблини якої де-не-де визирали між каміння.

Я спробувала вивільнити зв’язані руки, але користі з того не було. Ловець умів в’язати вузли.

Невдовзі він повернувся й важко, із зусиллям зняв мене з Валліно. Мої ноги, тихо гупнувши, торкнулися землі. Поводир обережно провів мене понад прямовисною скелею. Я вчула сире повітря, яким тягло з печери.

Пробувала вирватись, але користі з того не було. Спотикаючись, я зайшла до печери, і щойно ми завернули, світло від входу практично зникло. Я намагалася щось розгледіти в суцільній темряві.

— Тепер уже досить далеко, — сказав поводир знов-таки загальною говіркою.

Він посадив мене на сідниці — дейрнові так сидіти не дуже зручно.

— Зачекай тут, — наказав він, наче я мала вибір, що робити. — Я по Валліно сходжу.

Цокіт копит відлунював від стін. У замкненому просторі кінь непокоївся, поводився сторожко. Я розуміла, як він почувається. Темрява була така, як сліпота. Я насилу помітила поводиря, коли він уже опинився зовсім поруч.

Юнак обережно зняв з мене пов’язку й лікувальне листя.

— Добре, — мовив. — Кров зупинилася.

Ну й голос. Колись, іще зовсім маленькою, я чула здалеку людські голоси. Ми випадково підійшли занадто близько до села, так що почули крики й сопіння людей, які кинулися нам навздогін. От і вчора теж я чула схожі голоси — гортанне, грудне гарчання.

А в юнака голос був не такий. У ньому ховалася своя музика — так жайворон щебече з далекого дерева.

Він дістав міх із водою й покривало з-під сідла.

— Валліно не проти, — сказав поводир, хоча кінь сердито форкнув.

Я вловила зблиск білих зубів і подумала, чи не всміхнувся поводир, але певності не мала.

Він обгорнув мене ковдрою, вкутав плечі й ноги.

— Холодно в печерах, — пояснив хлопець, а тоді підняв міх і спрямував струмінь прохолодної води в мій спраглий рот.

Мені хотілося відкинути ковдру — із запахом коня я вже непогано познайомилась, — але без тепла в той час не могла. Мене трусило, як загнаного бурундучка.

Коли надворі зовсім споночіло, печеру освітили слимаки-місячата. Вони цятками обсіли стелю й стіни печери і ледь ворушилися. їхні прозорі черепашки поволі пульсували світлом від блідо-рожевого до темно-помаранчевого: це було схоже на крихітні мандрівні заходи сонця.

Поводир повернувся до Валліно і став порпатися в шкіряній торбі. Витяг полотняну торбинку з кормом і повісив на морду коневі, потім почистив йому шерсть. Повибиравши реп’яхи з чорно-золотавої гриви, юнак підняв кожне копито по черзі та обережно вичистив з них ножем застряглі камінці й засохлу грязюку.

Лише доглянувши Валліно, поводир сів навпроти мене. У нього був невеликий шмат сушеного м’яса, і він відірвав частину мені. Я була б відмовилась, і хотіла відмовитись, але ж для втечі ще потрібно набратися сил. Він нарвав тверде буре м’ясо на дрібні шматочки й годував мене, як дитинча.

— Якби ще й багаття розкласти, — майже вибачаючись, промовив він, — але в цих місцях люди Мурдано можуть помітити дим із печери.

Поводир придивився до мене, а я — до нього.

Імовірно, він ніколи не бачив дейрна. Я була б рада ніколи не бачити людей.

Його позбавлена хутра шкіра була світло-брунатної барви. Єдине, що він мав із волосяного покриву, росло у вигляді чорних хвиль і було зв’язане в тугий хвіст за допомогою шкіряного шнура. Темні очі були доволі схожі на мої, хоча в такому химерному світлі легко помилитися. Морда була пласка. Повні губи то закривали, то відкривали маленькі зуби, якими ніяку здобич не загризти.

— Отже, — звернувся він, — ти дейрн.

— А ти — самець людини, — огризнулася я.

На обличчі поводиря з’явилася широка усмішка.

— Отже, мені вдалося обдурити навіть тебе.

— Обдурити мене?

— Атож, — раптом низькувата хрипота, яка в цьому голосі мені здавалася неприродною, зникла. У поводиря голос був вищого тону — серйозний, але не похмурий.

І тут мене як блискавкою вдарило.

— То ти — самиця!

— Правда, — пролунав той самий веселий, але водночас серйозний голос. — А я гадала, що славетний нюх дейрна мене вже викрив. Та зараз, після кількох тижнів на ловах у лісі, від мене, мабуть, тхне, як від найбруднішого мужика.

— Вибач, — перепросила я. Адже мене виховували в повазі до всякої істоти, а назвати будь-кого не тією назвою — вияв неповаги. — Я мало знаю людей. — Мій гнів повернувся, і я додала: — Бодай би їх узагалі не знати.

— А я по-справжньому ніколи не стикалася з дейрнами, — була відповідь. — Ти — перший.

— То це ти подала сигнал тривоги дейрнів біля скелі?

— Тобі було чути? Так, це була я. Я роками дізнавалася про вас усе, що можна. Один браконьєр навчив мене цього поклику, — із задоволенням розповів він... ні — розповіла вона, схиливши голову набік. — І як у мене вийшло?

— Тон не такий.

— Може, ти мене навчиш.

— Щоб ти ще ловила дейрнів? — у мене аж горло стислося. — Якщо ще хоч один із нас лишився...

Він, ні, вона схилила голову.

— Мені дуже шкода твоїх... усіх тих.

Я відчула, як у мені закипає жовч. Я не могла вимовити слово «сім’я». Не могла сказати «брат» чи «сестра». «Батько» чи «мати».

Від такого болю я б задихнулася.

Натомість я зосередилася на пам’яті чуттів. Пригадала запахи браконьєрів і солдатів Мурдано, порівняла їх із запахом дівчини. Визначила різницю й запам’ятала. Тепер уже не переплутаю чоловіка з жінкою.

— Чи ти маєш ім’я? — спитала дівчина.

— А ти?

— Мене звати Кхарассанде, але всі називають Кхарою: це може бути і чоловіче, і жіноче ім’я. А взагалі мене кликали «хлопець», «поводир» чи «гей ти там».

— Люди такі дурні, що не здогадалися, що ти жінка?

— Люди бачать те, чого очікують. Якщо я вдягнена як хлопець і розмовляю як хлопець, то їм і бачиться, ніби я хлопець.

— Але чому? — моя природна цікавість брала своє.

— Чому я перевдяглась у хлопця? — Кхара відірвала ще шматок м’яса й поклала мені в рот. — Дівчатам не можна ходити на лови. Дівчатам узагалі багато чого не можна. Майже всього.

Щось химерне, але на той час я мало знала про людей. Тільки відчувала, що вона каже правду.

Дейрнам брехати безглуздо. Фальш ми відчуваємо завжди. Дейрни можуть перебільшувати чи розповідати казки, можуть жартувати чи гратися словами, але ми не брешемо одне одному, як більшість істот.

Іноді це добре. Іноді — ні.

— А ти хто? — невимушено спитала Кхара.

— Я самиця, — сказала я. — І не маю причин нею не бути.

Вона кивнула:

— Щастить тобі.

— Якось не відчуваю особливого щастя.

— Розумію.

Кхара уважно подивилася на мене. Її людське обличчя було багато в чому чуже й незнайоме, а от погляд — розумний і допитливий, майже дейрнський.

— Якби ми зіткнулися не з тими людьми, — обережно промовила Кхара, — то я б могла постраждати через те, що я жінка, — вона помовчала. — А могли б і вбити мене.

Раптом я зрозуміла, що вона робить. Вона ділиться зі мною небезпечним знанням.

Я їй не довіряла. І не збиралася довіряти.

Але вже не страшилася.

Я подивилася їй у вічі й сказала:

— Мене звати Биш.

Посеред ночі я раптово розплющила очі. Принаймні мені здалося, що то середина ночі. У глибокій печері важко стежити за часом.

Мою увагу привернули два незвичні звуки.

Перший — химерне дихання Кхари. На кожному вдиху вона видавала здушенне хрокання, десь таке, як болотяна жаба.

Напевне, всі люди так сплять.

Другий звук був такий, наче кам’яною долівкою печери ліз щур. Але ніс одразу виправив це враження. То був не щур і не миша.

То був вобик.

Моє серце тьохнуло.

Я напружила слух. Шкряб, шкряб — тиша. Шкряб, шкряб — тиша.

А ось і він.

Тоббл.

Він широко всміхнувся. У слабкому сяйві місячат його чорні очі поблискували. Я приклала палець ноги до губ, закликавши до тиші. Ми не мали розбудити Кхару.

Я перекотилася на бік, показуючи Тобблу мотузку, яка ще стягувала мої зап’ястя. Його лапки й зубки взялися до справи. У моїх руках забриніла довгоочікувана свобода.

Я вдячно погладила Тоббла. Йому, схоже, було приємно, і він зафурчав — видав звук, трохи тихший і мелодійніший за важке дихання Кхари.

Ми обережно, дюйм за дюймом, посунули до виходу, Тоббл попереду. Валліно, звичайно, нас почув. Він був звіром розумним, а у стадних тварин до того ж гострі чуття. Він би міг нас виказати іржанням чи пирханням, але промовчав.

Напевне, Валліно не сподобалося нести мене на спині на додачу до Кхари. Тож його моя втеча, може, навіть порадувала.

Невдовзі ми вже вийшли надвір, під всіяне зорями небо й рушили геть від печери чимшвидше, але так, щоб нас не було чути.

— Як я тобі вдячна! — прошепотіла я. — То це ти мене гукав тоді на стежці?

— Так. Я хотів дати тобі надію.

— А я думала, що марю.

— Ти поранена, — Тоббл вказав на мій бік. — Маєш сили йти?

— Зі мною все гаразд.

Тоббл кивнув до печери.

— Ця дівчина хотіла вбити тебе?

— А ти зрозумів, що вона дівчина?

— Аякже, — сказав Тоббл. — А ти хіба ні?

— Ні, — зізналася я. Інколи чесність дейрна може бути незручною.

— То вона хотіла тебе вбити?

— А чому ти питаєш?

— Щоб знати, чи врятував тобі життя.

— А. Ну ти, звичайно ж, мене врятував, — запевнила я. — І дуже тобі дякую. А що вона собі думала і чи хотіла мене вбити, точно не знаю.

Вобик із досадою буркнув:

— То виходить, що це не рахується за порятунок життя...

— Та ні ж бо, рахується!

Тоббл мотнув головою.

— Це ж закон, Биш. Не можна сперечатись із Законом вобиків.

Я відчула, що тут суперечка справді зайва.

— Отже, — сказала я, змінюючи тему, — як ти гадаєш, де ми зараз?

— Ну, наскільки можу сказати, ми на краю гір, що лежать між Нулльським лісом і Терійськими болотами.

— Нулльський ліс?

Про нього чуло й найменше дейрненя. Там відбувалися події багатьох вечірніх казок. Таких, у яких діють люті звірі, чудовиська й хижі рослини.

Тоббл поважно кивнув. Навіть коли вобик робить поважний вигляд, він усе одно трохи смішний.

— Ніколи не була на болотах, — зізналася я.

— І я не був, — відказав Тоббл.

Я намагалася пригадати уроки географії.

— А що там далі, як ти гадаєш?

Тоббл поплескав себе по підборіддю.

— Рівнини. Столиця. Річки, гори. Ще всяке. А тоді — уже зовсім інша країна. Дрейландія.

— Десь так, — сказала я. — Щось не дуже добре я вчила географію.

— Ну, одне тобі скажу: нам точно не треба дуже близько підходити до кордону.

— Наче ми туди так просто дійдемо! — відказала я. — А чому не треба?

— Кажуть, що Мурдано готує похід, щоб завоювати Дрейландію.

— Звідки ти знаєш? — спитала я.

— Ми, вобики, в море ходимо, знаємо, — гордо вишкірився Тоббл. — Багато знаємо про дещо, і дещо знаємо майже про все!

— То, може, ти б мені допоміг вирішити, куди прямувати.

— Ну це вже тобі вирішувати.

Як вирішувати? «Якби ж то, — у відчаї подумала я, — тут були мої батьки й підказали». Майшо, Дейлінтор, хтось із братів-сестер — у них інстинкт гостріший за мій. Що там я знаю? Я ж дрібнота. Найменш поважна тварина у зграї.

Я нічого не знала.

Ні, не зовсім так. Я знала, що наразі треба якнайдалі відійти від Кхари.

Я подивилася в довірливу, очікувальну мордочку Тоббла.

— Ну що ж — болота так болота, — промовила я, намагаючись говорити рішуче.

Тоббл указав на північ. Ми вирушили туди з тією швидкістю, яку задавали його коротенькі ніжки. Раптово до мене дійшло, що Тоббл, напевне, біг сюди бігом цілий день і велику частину ночі, аби не відставати від Валліно, — і мені стало трохи соромно.

Він біг мене рятувати.

— Ти, мабуть, дуже втомився. Може, я тебе понесу?

— Навіть слухати не буду! Ти поранена! — відказав Тоббл. — Та й узагалі, ми, вобики, маємо небувалий обмін речовин. У мене колись було так, що я біг шість днів поспіль, не спавши, не ївши й не пивши.

Дейрнський інстинкт підказав мені, що ці слова дещо перебільшують дійсність. Але я промовчала. Хай там як, я все одно б не побігла стрімголов без нього. Тоббл важив життям заради мене. Я цього забувати не збираюся.

Болота дихнули на нас своєю сирістю задовго до того, як ми підійшли до першої сіруватої, схожої на губку купини з пониклою травою. Пахло гниллю й розпадом, а над цим запахом зависла якась нудотна солодкавість: наче тут щось живе повільно помирає.

Але ми рухалися вперед, і, волочачи ноги по грузькому багну, я всміхалася сама до себе: може, Кхара й пішла б за нами сюди, але Валліно — точно ні.

— Трохи ще пройдемо, а тоді беремо на південний захід, — сказала я.

— Це як — звідки прийшли, чи що?

Від цього питання я різко спинилася. Невже мені зараз треба йти до спаленого вулія меднів?

Навіщо? До мерців? Що я там робитиму?

Я завагалася.

— Я б могла вчинити заупокійне замовляння, — нарешті промовила я.

Тоббл прийняв мою відповідь, але це мене не задовольнило.

Невже мені й справді немає куди йти?

Від цієї думки мене охопив розпач. Ось я стою посеред сморідного болота — і не маю куди йти.

Родини немає. Дому немає. І повертатися випадає лише тому, що нема куди прямувати.

Тепер у мене немає місця. Я — нічия.

Увесь час, скільки себе пам’ятаю, я належала до чогось більшого, ніж просто «я».

До сім’ї.

До зграї.

До виду.

І що я таке тепер?

Ти й зараз — дейрна, сказала я собі. Сьогодні ти сама. Але ж це не означає, що ти все життя будеш сама.

Майшо збиралася вести нашу зграю на північ. Напевне, вона гадала, що там іще живуть дейрни.

Коли вона цього сподівалася — то варто сподіватися й мені.

Раптом мені защемило в серці: я згадала материні слова, коли ми востаннє розмовляли: «Сподіватися — ніколи не погано, Биш». Хоча вона й казала: «Якщо це не суперечить правді».

— Биш! — обізвався Тоббл. — Зтобою все гаразд?

Я кивнула. Може, я тепер — єдиний дейрн на всі південні краї. На всю Недарру. Може, й на весь світ.

Я не знаю правди, не маю гадки, що буде далі.

Поки що.

Та й, мабуть, я не зовсім самотня. Ось тут зі мною цей малий вобик.

Ми брели далі. Ставало важко рухатися вперед. Похмурий пейзаж тепер був поцяткований широкими мілкими калюжами й мокрими купинами. Із кожним кроком треба було висмикувати ногу з баговиння, яке так уперто намагалося нас затримати, аж здавалося мало не живим.

Місяць, мов жовтий кіготь, висів низько над обрієм. Попереду в його світлі маячили дерева, схожі на кістяки. Листя на них не було, і вузлувате коріння заривалося в багнюку, немов тисячі покручених пальців.

— То болотяні чортовники, — сказав Тоббл. — Може, під ними відпочинемо?

— Ого. А завтра, мабуть, на цвинтарі отаборимося.

Ми вмостилися на поблизькому сухому місці — на плетиві коріння.

Я почала паличкою обчищати зі шкури грязюку. Тоббл теж трохи причепурився, бурмочучи щось нерозбірливе, а тоді миттєво заснув.

Може, й на краще. А я могла посидіти на чатах.

Я позіхнула, струснулася, знову позіхнула.

«Не спи, — казала я собі. — Потім поспиш. Не спи».

Знову позіхнула.

Не спи, по...

Я прокинулася перед світанком, відчувши на собі щось слизьке.

— А-а-а! — крикнула я, але мене притиснуло до землі щось важке — важке й рухливе.

Важке, рухливе й живе.

— Змії! — закричала я, і Тоббл заверещав:

— Змії!

Чорна зміїна голова метнулася переді мною, смакуючи нічне повітря роздвоєним язиком. Смакуючи запах... мене.

Я опиралася, але з кожним рухом велетенська змія міцніше й міцніше скручувалася навколо мене. Її шкіра — чорна із зеленими й жовтими смугами — поблискувала в блідому світлі.

— Ану відпусти! — крикнула я, звертаючись до зміїної голови, навіть більшої за мою.

Змії було байдуже.

Я відбивалася, але ноги влучали просто в нічне повітря. Намагалася вивільнити руки, але сила велетенської змії була незрівнянно більша за будь-які мої потуги. Повільно, проте невпинно вона посувалася, тисла, огортала мене кільцями свого довжелезного тіла.

Я нічого не могла вдіяти. «Не панікуй, — казала собі. — Не панікуй. Не панікуй».

Але що більше я намагалася себе заспокоїти, то дужче трусилася від жаху.

Я підвела голову й побачила, що гілля на дереві ворушиться. Там були інші змії.

Десятки. Може, й сотні.

— Я врятую тебе, Биш! — закричав Тоббл.

Він стрибнув мене рятувати, вчепився зубами в змію, що душила мене, — але раптом малого вобика щось відсмикнуло геть, немов на мотузці. Одна змія звісилася й спіймала Тоббла, обплівшись навколо його грудей.

— Рятуйте! — закричала я, хоч і розуміла, що нас ніхто не почує.

Змія була холодна, мов труп.

— Ой-йой-йой! — верещав Тоббл. — Як неприємно!

— Рятуйте! — знову закричала я. — Хто-небудь, будь ласка, врятуйте нас!

— Що, справді треба рятувати? — я впізнала цей голос, цю м’яку іронію в ньому.

Я знала, хто це. І зраділа всім серцем.

Кільце змії вже наполовину затуляло мені морду, товсте, немов стовбур молодого дерева, затикало рот, затуляло око.

— Так! — тільки й змогла я відказати.

Змія посилювала хватку, і я відчувала, як мені не стає повітря.

— Чи клянешся всім, що маєш, що більше не тікатимеш від мене?

Торгуватися не випадало.

— Так! Так! Тільки врятуй!

— Ну, — спокійно відказала Кхара, — якщо ви так просите...

До моїх вух долинув металевий звук зброї — і який же то приємний був звук!

Кхара здійняла меч, а я вражено спостерігала за нею одним оком.

Меч був давній, іржавий, з вигнутою ґардою й простим, обгорнутим шкірою руків’ям Але в цю мить сталося неможливе — його ефес засяяв коштовним камінням, а лезо заблищало, немов щойно викуване й загартоване Кхара рубонула зміїний хвіст.

Я почула, як задзвеніла сталь і розітнулося м’ясо.

Змія засичала, позирнула дрібними очицями на Кхару. Проте мене не випускала.

Кров гупала в голові. Всі лапи віднялися. В єдиному оці, якому бодай щось було видно, світ звужувався й пульсував.

— Я не сварилася зі зміїним родом, — попередила Кхара, — але зараз зітну тобі голову!

Я побачила над нею якийсь рух. Я хотіла крикнути, попередити її — але мені не ставало дихання, я могла тільки застогнати.

З дерева просто над Кхарою звісилася велетенська змія.

Вона розрубала її надвоє в повітрі — і дві половини важко впали на землю. Трохи позвивалися й завмерли.

Тепер зміям уже стало не до жартів.

Вони полізли до нас звідусюди, звиваючись, майже зливаючись із корінням, яке плелося по землі.

Сотнями рушали з дерев, випливали з води.

Якусь мить Кхара дивилася на них, прикидаючи, що робити.

А тоді взялася до справи.

Вона крутилася в повітрі, стрибала, перекидалась, і її блискучий меч лишав за собою золоті відблиски, мов падуча зоря.

Я відчувала, як мене поривчастим дощем обдають струмені зміїної крові. Але величезна змія, найбільша, не відпускала мене. Вона здійняла голову й відкрила свою огидну пащу, показуючи смертоносний вигин двох довгих чорних зубів.

«Будь ласка, — подумала я, — якщо це смерть, то хай вона буде швидка».

Блискавично зміїна голова метнулася до мене. Уже моя голова опиняється в її смердючій пащі, вуха торкаються ікл.

Мій череп не пройшов би їй у горло, але змія хотіла зробити так, щоб Кхара могла вбити її, лише вбивши мене.

Слина, огидний віддих, ікла з краплями отрути на кінцях — моя голова наче була силоміць втиснута в якийсь жахливий, смердючий шолом.

І задихалася. Цього смороду я знести не могла.

Але вибору в мене не було. Я не могла поворухнутися навіть на волосок.

Краєм ока я помітила, як лезо Кхариного меча описує красиву дугу. Горизонтальний змах.

Просто в бік моєї голови.

Лезо врізалося в тіло.

На щастя, не в моє.

Змія обм’якла і послабила хватку.

Кхара розрубала зміїну голову надвоє — і спинила меч на відстані кігтя від моєї морди.

Змії хором засичали — наче безмовна суперечка швидко скінчилася.

Тоббл, нарешті вільний, упав з дерева просто в грязьку калабаню біля ніг Кхари. Змії повільно розповзалися.

Коли змія припинила мене душити, я частково вивільнилася з її мертвих кілець. Проте її жахлива паща й далі міцно трималася в мене на голові. Я ніяк не могла її позбутися.

— Хто б мені тут допоміг? — сказала я, але Кхара, здається, була зайнята Тобблом.

— Ти хто такий? — суворо спитала вона, присівши перед тремтячим вобиком.

— Я? — писнув Тоббл. — Я тут, щоб рятувати Биш.

— Щось ти припізнився, — зауважила Кхара. — Чи маєш ім’я?

— Я — ніхто... — пропищав знічений Тоббл.

Кхара встала.

— Тоді назвемо тебе сніданком.

— Ні! Він — друг! — закричала я.

— Гмм, — відгукнулася Кхара. — Ну тоді, певне, зміючкою обійдемося.

— Ми йдемо до Кори ді Сколи.

Ми з Тобблом перезирнулися. Ні, про таке місце ми не чули.

— І що ж це? — спитала я.

— Місто на острові. Насправді воно зветься Урсіна. Але його прозивають Кора ді Скола — тобто «Серце науки».

— А чого його так називають? — спитав Тоббл.

— У нього форма така, як у людського серця. А живуть там учені й студенти. Там Імператорська академія алхімії, астрономії, теургії й науки.

Над кожним словом мені довелося поміркувати окремо.

Алхімія, як пояснював нам Дейлінтор, — то є мистецтво змішувати речовини й створювати з них щось нове, наприклад ліки. Астрономія — це, мабуть, щось про зірки. Теургія — це про заклинання й піснеспіви. А що то за «наука», що саме вона вивчає? Мабуть, щось дуже велике і поважне. Й «Імператорська» — величне слово, але тут я згадала...

— Імператорська — це що, як Мурдано?

— Його імператорська величність, Мурдано Недаррський, захисник істини, оборонець праведних, миротворець над народами, і так далі, і таке інше, — промовила Кхара, змахнувши рукою.

— Але... але якщо це солдати Мурдано...

— На острові солдатів майже немає, — промовила Кхара. — Там солдати ні до чого. Там люди вчаться.

— Але ж воно називається «Імператорська».

— Ну так Мурдано — імператор, то в країні все, виходить, його. Він і календар переробив. І словник переписав. Він володарює над усім у Недаррі, зокрема й над великими панівними видами, — пояснила дівчина і пошепки додала: — Принаймні він так гадає.

— А навіщо ти нас туди ведеш? — допитувалася я.

Я пам’ятала про свою обіцянку ніколи більше не намагатися втекти. І ще краще пам’ятала, що сталося, коли спробувала. Проте йти на смерть я не бажала, навіть якщо в Кхари це було на думці.

— Треба, — наполягала Кхара. — У нас немає вибору.

— Мені це не подобається, — заперечила я. — Я ніколи не була в людському місті. Це дуже ризиковано.

— І мені теж не подобається, — погодився Тоббл.

Кхара підняла долоні до нас.

— У вас немає вибору.

— Я не піду, — заявила я.

— Ти розумієш, що я могла віддати тебе на смерть — чи браконьєрам, чи людям Мурдано... — Кхара замовкла й відвела очі.

Я відчула ножі в серці. У моїй уяві постали картинки, від яких печаль перетворилася на повільний жар гніву.

— Мені не слід було так казати, — промовила Кхара, і я відчула, що вона говорить щиро. Вона потерла очі. — Я втомилася і не стежу за словами, як варто було б. Пробач.

Я мовчки кивнула. Не мала чого казати.

Минали хвилини. Чути було тільки, як Тоббл завзято жує.

Я не хотіла говорити. Але в моїй голові кипіло безліч питань. Мені були потрібні відповіді.

— Отже, — нарешті промовила я, намагаючись говорити спокійно, — ти збираєшся здати мене Мурдано?

— Xa! — похмуро засміялася Кхара. — Я не дуже дружу з Мурдано і його солдатами. Ні, я передам тебе людині знання — відомому вченому. Мудрецю. Його звати Ферруччі-ґхарі.

— А що таке «ґхарі»? — спитав Тоббл.

— Це поважне звання. Так називають тільки найкращих учених. Це люди, які знають усе, що можна знати про зірки чи про те, який із себе світ, про тварин, про історію. Ферруччі — добрий і чесний, — Кхара знизала плечима. — Я колись приносила йому незвичайні знахідки.

— Знахідки? — повторила я.

— Рідкісних тварин, рослини. Ферруччі вивчає, як їх захистити. Я хочу повести тебе до нього й спитати поради. Він знає, що робити з дейрном.

— А для чого ти берешся за таку непросту справу? — поцікавився Тоббл. — Що тобі з цього буде?

— Я хочу допомогти Биш, — спокійно сказала Кхара. — Але якщо Ферруччі вирішить винагородити мене за зусилля, то я буду не проти.

— То ось що ти збираєшся зробити. Твій намір — продати Биш? — Тоббл підскочив на ноги, його вуса тремтіли. — Биш — моя подруга, і я дуже сподіваюся, що ти розумієш: я її скривдити не дам!

— Я ж сказала, — відповіла Кхара. — Нічого кращого я придумати не можу.

— Але вважаю за свій обов’язок попередити, — промовив Тоббл. — Вигляд розлюченого вобика тебе не порадує! Ми в гніві страшні. Особливо я відомий своєю лютою вдачею!

— Дякую, Тоббле, — сказала я. — Але...

— Удома мене прозивали Тобблом Грізним.

Кхара опустила очі. Мені було важко сказати, чи вона ховає усмішку.

— Отже, справді мене продати? — спитала я. — Тому, хто дасть найбільше?

— Ви думаєте, в мене є вибір, — прошепотіла Кхара, — а в мене його немає. Я не знаю іншого способу допомогти Биш. І якщо це допоможе не тільки їй, а й мені, то так тому й бути. Моїй сім'ї потрібні гроші.

Я різко на неї подивилася. Уперше Кхара завела мову про свою сім’ю.

— А чому меч не продаси? — спитав Тоббл.

Кхара висунула меч із потертих шкіряних піхов на кілька кігтів.

— Оцей, іржавий?

— А коли ти змій шаткувала, то він був не такий, — зауважив Тоббл.

Кхара подалася вперед, уважно дивлячись на нас.

— Оцей меч, — повільно промовила вона, — вже багато поколінь у моєму роді, і я — перша жінка, якій його довірено, — вона знову сховала лезо. — Я маю його берегти, хай навіть ціною життя.

Тоббл підняв лапи:

— Ну гаразд. Якщо тобі оця іржава залізяка дорожча за мою подругу Биш, то хай так.

— Усе не так просто, Тоббле, — промовила Кхара. — Світ непросто влаштований. Дейрнів у цій частині світу неспроста так мало. Їх майже винищили заради хутра...

— Воно дивовижно м’яке, — перебив її Тоббл.

— Але тут є ще щось, те, чого я не зовсім розумію... — Кхара замислилася, гризучи ніготь. — Оте, що солдати Мурдано творили біля вулія меднів, — вона поглянула на мене й відвела очі, — це якесь жахливе безглуздя. Вони вбивали заради вбивства. Не розумію чому. Що я точно можу сказати — те, що Ферруччі принаймні цінуватиме Биш як живу істоту. Він учений, а не вбивця. Так у Биш буде найкращий шанс лишитися в живих. Маєте мені повірити.

— Віра — в одну шкуру міра, — буркнула я.

— Що ти сказала? — перепитала Кхара, витягнувши шию.

— Це прислів’я дейрнів. Якщо довіришся людині — то швидко залишишся без шкури.

— А проте у вас немає вибору.

Запала незручна мовчанка. Кхара обізвалася першою, і голос у неї був тихий.

— Биш, — сказала вона, — і ти, Тоббле, теж, — вона глибоко вдихнула, — ви любите свої сім’ї, правда?

— Краще сказати — любила, — тихо промовила я.

Кхара стримано кивнула.

— От і я люблю свою сім’ю. І моя справа — допомогти їй пережити важкі часи. За будь-яку ціну.

Вона уважно подивилася мені в очі. Я побачила темні, глибокі озера печалі. Чи то був її власний погляд, чи відображення мого, я не розуміла.

— Зараз моїй сім'ї дуже непросто, — промовила Кхара. Її голос на мить змінився — такого надламаного звуку я від неї ще не чула. Так тонка зимова крига на озері тріскає під ногою.

— Мої рідні часто голодують, — продовжила вона. — Хворіють. Іноді взагалі зневірюються. Коли можу, то пересилаю їм кілька монет, заощаджених із поводирського заробітку. Знайшовши Биш, я маю справжній шанс допомогти їм — уперше в житті дійсно підтримати. А також я допоможу Биш, — вона знизала плечима. — Принаймні сподіваюся.

— Сподіваєшся? — суворо спитав Тоббл.

— Ферруччі — хороша людина, Тоббле. Так, він, імовірно, заплатить мені за те, що я приведу йому одну з останніх дейрнів. Але він також і захистить Биш, — Кхара потерла очі. — Якщо десь є для неї безпечне місце, то саме Ферруччі може його знайти.

Кхара простягла руку до Тоббла й торкнулася його плеча — як мені здалося, винувато.

— Я не можу знайти таке місце для Биш, Тоббле, — прошепотіла вона. — І ти теж не можеш.

— Я можу спробувати! — сказав Тоббл. — Це буде краще, ніж те, що робиш ти!

Кхара повільно зітхнула. Ми не дивилися одна одній в очі.

— У мене до тебе інше питання, — врешті звернулася я до Кхари. — Коли ми прибудемо на острів, що той ґхарі зробить із Тобблом?

— Ну, вобики нікому особливо не потрібні, — сказала Кхара, вибачливо кивнувши до Тоббла. — Вони — середники.

Тоббл пирхнув.

— Хто це такі — «середники»? — зацікавилась я, бо такого слова з уроків не пам’ятала.

Кхара здивувалася. Здається, вона не вірила моїй необізнаності.

— Ось, є шість панівних видів: люди, раптидони, фелівети, тераманти, натіти і дейрни. Так записано в Давніх сувоях перших коїмарі. Ці істоти можуть розмовляти...

— Я розмовляю, — втрутився Тоббл.

— ... можуть розмовляти, створювати знаряддя, навчатися й передавати знання, здатні до теургії.

— Так нечесно! — образився Тоббл. — Подумаєш, теургія. Дурні закляття. Зілля всілякі. Безглузді видіння.

— Не знаю, — відказала Кхара. — За законом теургії можна вчитися лише з п’ятнадцяти років.

— Дейрни не дуже займаються теургією, — сказала я. — Дейлінтор називає... називав її втраченим мистецтвом.

— Жінкам не дозволяється її вивчати, — промовила Кхара. — Принаймні зараз уже ні.

— Уже ні? — повторила я.

— До того як Мурдано захопив владу, жінкам інколи дозволяли вивчати теургію. Моя мати трохи її знала.

— А хто ж такі середники? — знову спитала я.

— Середники не здатні навіть до слабкої теургії. Це такі види, як вобики, старлони й горелі, — продовжила Кхара. — Вони можуть спілкуватися з людьми та використовувати знаряддя, але не мають магічних здібностей.

Тоббл гучно зітхнув.

— Зовсім нечесно!

— Шістьом панівним видам, як пишуть у Сувоях, заборонено полювати одне на одного. Принаймні так написано. Чи тримаються цього припису — то вже інша історія. Особливо тоді, коли йдеться про наш вид.

— А поки що — хоч їжте мене, — буркнув Тоббл.

— Нижчими за середників вважаються всі види, які не можуть спілкуватися з людьми, використовувати знаряддя чи займатися магією, — мовила Кхара.

— «Нижники», — прокоментував Тоббл.

— Ага, — кивнула Кхара. — Шимпанзе, кити, ворони, цвіркуни і так далі.

Вона встала і взялася руками в боки.

— Ну поки що досить. Треба відпочити. Дуже не хотілося гаяти день, але до подорожі ви зараз не готові.

— У мене ще є питання, — сказала я. — Багато.

— Аякже, — відказала Кхара. Вона подивилася на мене з химерною сумішшю досади і співчуття. — Але ти поспи. Нам іти далеко. Вирушаємо завтра перед світанком.

— «Поспи»! — буркнула я.

Хіба можна заснути, почувши таке? Але коли я поглянула на Тоббла — він уже міцно спав.

Я подумала, чи не є особливим даром вобиків здатність спати де завгодно в будь-яких обставинах.

Кхара вкутала його ковдрою і дала мені іншу.

— Якби я могла зробити для тебе ще щось! — тихо промовила вона. — Якби ж могла...

Наскільки я відчувала, вона говорила щиро. Але мене це не надто втішало.

Може, є ще якийсь спосіб, сказала собі я. Як уникнути Ферруччі, втекти з Тобблом, знайти інших дейрнів...

І я заснула під крутіння планів у голові — жоден із них не видавався кращим за те, що на мене чекало.

Весь день я спала неспокійними уривками. Пообідали знову зміїним м’ясом, а Тоббл пожував листя й жуків, але розмов ми вже не вели. Кхара здавалася замисленою і занепокоєною. Багато часу вона походжала біля входу до печери.

Уночі я змусила себе спати, але щоразу, заплющуючи очі, бачила ті жахи, пам’ять про які була аж надто свіжа. Загибель моєї зграї. Огидні змії. А що ж далі?

Здавалося, тільки щойно мене обіймала мати, вгорі лопотіли барвистими крилами крилаї.

— Биш? — звернувся до мене Тоббл пізно ввечері. — Спиш?

— Ні.

Тоббл підповз ближче, тягнучи за собою ковдру.

— Страшно?

— Так, — відказала я, бо неправда мені не властива. Та й мені хотілося, щоб іще хтось знав правду.

— А мені ні, — сказав Тоббл, і його голос ледь затремтів. Він скоса поглянув на мене. — Ти як скажеш — я збрехав чи ні?

— Давай я просто скажу, що неправда буває різна, — лагідно мовила я. — Ти сьогодні був дуже сміливий, Тоббле. Ти вкусив величезну змію. Що собі думав?

Він усміхнувся й поворушив величезними вухами.

— А я не думав.

— Я така вдячна, що ти намагався мене врятувати.

— Спроба не рахується.

— А як на мене — рахується.

Тоббл перевернувся на живіт і підклав лапу під підборіддя.

— Це ти смілива, Биш. Я навіть повірити не міг, що ти стрибнула з тої гори.

— І я не могла, — мимоволі всміхнулася я. — Правду кажучи, мені трохи допомогли. За мною гналися люди, які хотіли мене вбити.

— А як воно — літати? — спитав Тоббл.

— Я рада була б літати, — зізналася я. — Але дейрни радше повільно падають, — я розкинула лапи, показавши перетинки. — Та все одно доволі гарно.

— Я іноді вві сні літаю, — сказав Тоббл. — А ще я вві сні зазвичай велетень. Із великими гострими зубами. І нічого не боюся.

Я лагідно поплескала малого вобика по плечі.

Його шерсть, хоча де-не-де ще брудна, була довга й пухнаста, сріблясто-блакитна, мов місяць-молодик.

— Ти був дуже-дуже хоробрий, Тоббле. Я думаю, тобі варто спробувати повернутися додому. А де, власне, твій дім?

У Тоббла затремтіло підборіддя, і на мить мені здалося, що він готовий заплакати.

— У Боссипі. На північно-західному березі. Далеко.

— Мабуть, за тебе вдома дуже хвилюються.

— Може бути. Хоча мої батьки нас легко губили, — Тоббл печально всміхнувся. — Та й можна зрозуміти: коли я востаннє лічив, у мене було сто двадцять сім братів і сестер.

— Сто двадцять...

— Бобики народжують вісім разів на рік. І здебільшого ми лишаємося на місці. Не перебираємося нікуди. Просто риємо нові тунелі, — він хитнув головою. — Бачила б ти нас на стибіляріях!

Кхара, яка дрімала біля багаття, знову видала свій жаб’ячий звук. Ми з Тобблом весело перезирнулися.

— А що це таке — стибілярія? — спитала я.

— Це, мабуть, те, що у вас називається обрядом. У нас таке влаштовують тим, кому виповнилося сорок три, але тільки в тому разі, якщо вобик здійснив якийсь хоробрий вчинок. Це означає, що ти дорослий. Тоді влаштовують велике свято і, звичайно, з пошаною заплітають хвости.

— Ти про ваші три хвости?

— Їх не можна сплітати докупи до своєї' стибілярії. А стибілярії не буде, доки не здійсниш щось на доказ своєї сміливості.

Я підтягла ковдру до підборіддя.

— Ну то ти її вже більш ніж довів!

Тоббл перевернувся на спину, і ми обоє задивилися на місячат, які пульсували світлом на стелі печери.

— Мабуть, ти за всіма скучаєш, — сказала я.

— Скучаю. Але я знаю, що вони чекатимуть мого повернення, — і тут Тоббл спохопився й замовк. — Ой, пробач, будь ласка, Биш.

— Ти тут не винний, Тоббле, — промовила я. Намагалася приховати біль за силуваною усмішкою, але він, певне, помітив, як у мене тремтять губи.

У мене цього вже ніколи не буде. Мене ніхто не чекатиме. Ніхто за мною не скучатиме.

— Поки що, — я врешті спромоглася на слово, — мій єдиний дім — тут. З тобою. Але, Тоббле, хай які наміри має Кхара щодо мене, не тобі з ними боротися.

— Та як же! Три рятунки, Биш. Закон...

— ...вобиків. Ну так, я знаю. А все-таки...

— Дещо я збирався дати тобі, Биш.

Тоббл сів і сунув лапу в свою шкіряну торбину на поясі. Дістав звідти кілька жмутів якихось трав і відклав убік, шукаючи щось на дні. — Ось. Я забув про них — тільки за сніданком згадав, як торбу відкрив.

Він дістав повну жменю різних предметів і розклав на долівці.

— Я це знайшов, коли біг твоїм слідом. Це все лежало на землі біля вулія. Сам не знаю, навіщо я підібрав. Подумав, може, щось тут тобі... знадобиться...

Я подивилася на ці речі. Уламки, шматочки мого старого життя.

Поламана мушля в рожеву смужку. Забавка — дейрненя, сплетене з очерету. Плаский камінець із написом. Пом’ятий листок плаї.

Одну за одною я складала ці дрібнички в сумку. Узяла листок плаї. Його краї були потерті, десь і обгоріло, але навіть у світлі місячат я зрозуміла, що переді мною.

— Моя мапа! Mana нашої Першої колонії! — тремтливою рукою я піднесла обтріпаний листок до очей.

— Отже, це твоє? — спитав Тоббл.

Я насилу розібрала власний почерк, і не лише тому, що в очах стояли сльози. Дейрнська абетка проста, ми всі її вже змалечку знаємо. Але, оскільки ми завжди кочували з місця на місце, письмом користувалися мало й не дуже його потребували. Почерк у мене був нерозбірливий.

Тоббл поправив ковдру й згорнувся біля мене.

— Що це таке? — спитав він.

— Мапа, укладена за давнім віршем. Вважається, що там висадилися перші дейрни, — я вказала на цятку, позначену на малому острівці. — Це Дейрнгольм. Моя зграя збиралася туди, коли...

— Шукати інших дейрнів?

— Принаймні така надія була.

Я повільно почала читати вірш напам’ять. Коли дійшла до слів «На Дейрнгольм-живоострів, вартий слави», то поглянула на Тоббла. Його очі були заплющені, дихав він рівно. Я подумала, що він знову заснув, але, на мій подив, вобик простягнув до мене лапку. Я міцно взялася за неї. Вона була майже кругла, з чорними шорсткими подушечками й маленькими, але дуже гострими кігтями. Я здивувалася, яка вона легка і тепла.

Мимоволі пригадалося, як ми з братом Джаксом узялися за лапи тоді вночі, пообіцявши захищати одне одного.

І, на жаль, у нас нічого не вийшло.

— Краще б я була там, — тихо промовила я. — Краще б я з ними вмерла.

— Не кажи так, Биш, — Тоббл стиснув мою лапу.

— Якби ж то я могла їх порятувати! — сказала я, притискаючи мапу до грудей. — А я й сама себе врятувати не можу.

— Не сумуй, Биш, — прошепотів Тоббл. — Ми врятуємо одне одного.

Коли Кхара розбудила нас за кілька годин, я все ще тримала Тоббла за лапу.

Незадовго до світанку ми з Кхарою і Тобблом пішли набрати в міхи води з близького струмка. Кхара попередила, що пройти треба далеко і на те, що нам трапиться дорогою вода, розраховувати не випадає.

У голові в мене гуло, як у розбурханому бджолиному гнізді: юрмилися питання, плани втечі, можливості, неможливості. Але все геть безглузде. Ніщо не годилося для втілення в життя. Невже доведеться так і прийняти те, що Кхара задумала щодо мене?

«Що б зробив на моєму місці Джакс? — спитала я себе. — А Майшо? А мій хоробрий батько? Моя смілива мати? Як би вчинив Дейлінтор, якби перед ним поставало таке майбутнє?»

Ти — дрібнота, з досадою нагадала я собі. Я не виконала своє єдине в житті завдання: зробити все можливе, як усі дейрни, щоб жити тихо й непомітно.

Із власної вини мене спіймано. Я сама винна, що не зустріла смерть разом зі своєю зграєю.

Немає звитяги в тому, щоб залишитися в живих останньою. Тільки приниження й провина, що проймає до глибин єства.

Ми залишили Валліно і свої скромні запаси в печері. Шлях до струмка був занадто кам’янистий, коню там важко пройти.

Вволю напившись холодної води, ми набрали її по вінця в Кхарині міхи. Сонце, рум’яне, мов стиглий персик, показалося з-за обрію, коли ми повернулися. Уже біля печери я вчула в повітрі якийсь запах, що його там раніше не було, і різко зупинилася.

— Що таке? — спитала Кхара й миттєво лівою рукою витягла з халяви ніж. Права її рука лежала на руків'ї меча, який знов-таки здавався іржавим брухтом.

— Хтось там є, — прошепотіла я. — Людина. Чоловічої статі.

Тепер я вже не помилюся.

Я принюхалася знову.

— І собака. Теж чоловічої статі.

Кхара жестом показала нам: за мною. Тулячись до скелі, ми крадькома посунули вперед.

Біля великого каменя в заростях зачепихи дівчина зупинилася.

— Слухайте, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ховайтеся в кущах. Биш, якщо тебе раптом побачать, мовчи. І ходи на чотирьох. Щоб не видно було сумку. І пальці. І... — вона зітхнула. — Ну, просто зроби, щоб тебе не бачили, гаразд?

Говорила вона тоном, який свідчив про те, що сперечатися й ставити питання немає коли. Я зрозуміла її слова: якщо мене раптом побачать, поводитися як собака, а не як дейрн.

Ми з Тобблом сховалися за каменем. Сховок був так собі; на шерсть начіплялися дрібні реп’яшки з трави, проте ми намагалися зіщулитися й не потрапляти на очі.

Кхара нечутно пішла далі стежкою.

Вона саме мала завернути за скелю, як на неї налетіло щось велике, брудне й смердюче і збило з ніг.

Кхара лежала й не рухалася.

— Вона непритомна! — прошепотів Тоббл.

Ми вискочили з кущів, забувши про всі обіцянки. Були вже на півдорозі до Кхари, коли я зрозуміла: ми біжимо рятувати людину, яка тримає мене в неволі.

І саме тієї миті Кхара з глибоким вдихом отямилася. Вона моргнула, побачивши тварину, яка стояла в неї на грудях лапами, і підняла ніж, готуючись всадити його нападнику в бік. Але не встигла вона поворухнутись, як тварина висунула слинявий рожевий язик і лизнула її в ніс. Тільки одна істота на світі має такі ідіотські звички.

Собака.

— Стій! — почувся низький голос. — Він не кусається!

З-за повороту вибіг юнак із над’їденою грушею в одній руці й вуздечкою Валліно в іншій. Великий кінь ішов за ним.

Кхара зусиллям скинула з себе собацюру і звелася на ноги. Пес помчав до господаря.

— Злодій! — крикнула Кхара, змінивши голос, і показала ножем на Валліно.

— Ну, виходить, що так, — спокійно відказав хлопець. — Він твій? — спитав, киваючи на коня.

— Ну, виходить, що так, — дуже точно повторила його тон Кхара. Одним рухом вона насадила грушу на кінчик свого ножа й приставила його до горла незнайомцеві. — Поясни, що це значить, бо зараз ця груша в тебе мимо рота в живіт потрапить.

Незнайомець залишався на диво спокійним.

— Я йшов стежкою, а мій пес зачув твого коня. Побіг у печеру, а я за ним. Я подумав, може, господар коня помер.

— Помер, значить?

— Нy, приміром, зі скелі впав. Чи його фелівети заїли. Хіба може людина просто залишити отакого коня і піти?

Кхара закотила очі.

— Ну, піти по харчі, наприклад. Або по воду. Або...

— До вітру? Напевно, ти...

— Я збирався сказати, — суворо перебила його Кхара, — "по траву для коня".

Вона трохи відставила ніж від шиї незнайомця і зняла з нього грушу. Валліно з надією стежив за плодом.

— І про собак, до речі, — молодик кивнув на мене. — Який у тебе вчений пес! Він не втомлюється ходити цілий день на задніх лапах, як ведмідь на цепу? Він у тебе, може, ще й жонглює?

Кхара озирнулася й побачила нас із Тобблом на стежці.

— Я ж вам... — почала вона й загнулася.

Ми з Тобблом безпорадно перезиралися. Що, мені вже пізно собаку зображувати? Я стала на чотири й склала руки в кулаки. Висолопила язик і захекала Навіть помахала хвостом.

Справжній пес, худющий, бурий, обшарпаний, побіг до мене. Якщо він помітив, що я не з його родичів, то нічим цього не показав. Він так розмахався хвостом, що мені здалося, наче той скоро відірветься і злетить у небо.

Тварина рішуче взялася мене обнюхувати. Голову, ноги, зад, хвіст... усе. Це було принизливо, але я розуміла: казати нічого не можна.

Коли я вже не витримала, то тихо загарчала, сподіваючись, що це подіє.

Пес подивився на мене з глибокою образою в очах.

— Собако! — гукнув його молодик. Пес помчав до хазяїна і з гидкою демонстративністю облизав йому руку.

— Ти назвав свого пса Собака? — спитала Кхара.

— А правда ж, йому пасує?

— Можу тільки припустити, що ти відгукуєшся на ім’я Злодій.

— Не без того, але можеш звати мене Ренцо. А як звати тебе і твоїх друзів?

— Я — Тоббл, — відказав вобик. — А це...

— Не твоє діло, — закінчила за нього фразу Кхара.

Дівчина дала надкушену грушу Валліно, який узяв її зубами, не бажаючи більше з нею розлучатися.

Проте все одно Кхара не зводила очей із чоловіка.

Він був вищий на зріст, мав золотаве волосся й розумні сині очі. З собою мав щонайменше три ножі: два в халявах чорних чобіт і один на поясі. Він видався мені трохи старшим за Кхару, але, оскільки то лише друга людина, яку я бачила зблизька, це був просто здогад.

— Я лишу тебе в живих, Ренцо, — провадила Кхара зміненим голосом, — але тільки тому, що мені вже цього тижня остогидло вбивати.

— Красно дякую! — Ренцо повів бровою в бік печери. — Знаєш, здається, ми із Собакою ще не насолодилися сніданком.

— На жаль, — відказала Кхара, — вам доведеться насолоджуватися ним без нас.

— Справді, жаль, — відказав Ренцо, загалом не дуже дивуючись. — Але перш ніж прощатися, маю до тебе питання: чи не продаси мені свого меча? Він хоча й не дуже показний, але свій я програв у закладі, а таки меча потребую. Яких тут тільки негідників і лиходіїв не вештається. Обережність не завадить.

— Мій меч не продається.

— Я можу за нього заплатити більше, ніж він вартий, — мовив Ренцо, гладячи Собаку по голові.

— Я вже відповів.

Ренцо зітхнув.

— Ну, може, тоді собаку — скільки за нього просиш?

Я постаралася не виказати тривоги. Кхара тримає мене в полоні, проте навряд чи Ренцо покращив би моє становище.

— Собака теж не продається.

— А шкода. Моєму Собаці було б не нудно в подорожі.

— Та в мене то така собака, — Кхара з посмішкою озирнулася на мене, — неслухняна й примхлива.

Я зайнялася покусуванням хвоста.

Ренцо взяв свій костур і шкіряну торбу на довгому ремені. Перекинув торбу через плече, зняв шапку, подивився на Кхару, наморщивши лоба, і поволі всміхнувся.

— Ну то прощавайте, — він на мить замислився, — любий сер. Я на північ. А ви?

Кхара просто мовчки дивилася на нього, впершись руками в боки.

— Якщо ти теж туди, то обережно, — попередив Ренцо. — Шпигуни Мурдано всюди. Кажуть, він збирається йти на Дрейландію.

— Ну, так далеко ми не зайдемо, — відказала Кхара.

— Отже, нам по дорозі. Може, наші стежки ще перетнуться.

— Не перетнуться, — запевнила Кхара, — якщо тобі жити не набридло.

Ренцо пішов, і його собацюра, проминаючи нас, зупинився, щоб торкнутися зі мною носами. Від нього тхнуло дохлим скунсом, білячим послідом і ще всяким, про що мені думати не хотілося.

— Гайда, Собако, — гукнув його Ренцо. — Не хочуть вони з нашим братом гратися.

Ми провели їх очима, доки вони зникли за поворотом.

— По-моєму, цілком безкривдний, — сказав Тоббл.

— Про його собаку я б так не сказала, — пробурмотіла я, встаючи й розгинаючи пальці.

Кхара знову сунула ніж у халяву й узяла в руки вуздечку Валліно.

— І люди, і собаки, доки ми не прийдемо на місце, — мовила вона, кинувши ще один погляд на стежку, — можна сказати, всі — і це не жарти — бажають вам зла.

Швидко під’ївши, ми вирушили.

Я йшла поряд із Кхарою, і моя голова опинялася на рівні її ніг, що звисали з боків Валліно. Тоббл, якого, здається, переповнювала радість життя, часто забігав наперед. Він швидко навчився не йти назирці за Валліно. Коні інколи відкладають за собою «подаруночки».

Ми йшли весь ранок. Кхара вела нас на північний захід в обхід Терійських боліт.

— Так повільніше, — зауважила вона, — зате принаймні в багно не вліземо.

— Ще й змії там! — додав Тоббл.

Приблизно опівдні ми зупинилися біля струмка й поїли трохи в’яленого зміїного м’яса з тонко накраяною цибулею, якої накопав Тоббл.

Я позичила в Кхари ніж, примотала його до палиці й похвалилася своєю дейрнською майстерністю в риболовлі. Не одразу, але загарпунила дві рибини — невеликого пструга і трохи більшу кущицю. Загалом здобич не надто видатна — будь-хто з моїх братів і сестер міг би наловити більше.

Ми рухалися вперед, і я відчувала, що Кхара боїться значно менше, хоча в неї наростає якась нова тривога. Вона й далі перевіряла, чи ми не лишаємо по собі помітних слідів, час від часу питала мене, чи не чую я яких-небудь незвичайних запахів. Але відчувалося, що думками й надіями дівчина лине вперед.

На ніч отаборилися в низовині посеред гірської долини.

Ми з Тобблом назбирали хмизу, і Кхара запалила багаття. Повечеряли ми печеною рибою (я і Кхара), жуками-вертячками (Тоббл) і ягодами (всі).

Після вечері я лягла на спину й задивилася на те, як зорі заселяють нескінченні небеса. Відчувала химерну полегкість, мене заколисувало тихе місце, яке не будило в мені питань. Довгі хвилини я не згадувала минулого й не турбувалася майбутнім. Не питала себе, чи погляну колись в очі іншому дейрну.

Я просто наслухала мірне бриніння пісні цвіркуна — ніби биття серця самої землі.

Кхара й Тоббл теж наче заспокоїлися. Вони сиділи біля багаття, задивлялися на гіпнотичний танок полум’я. Я гадала, про що ж вони думають, і нарешті цікавість мене перемогла, хоч як не хотілося мені переривати свій супокій.

— Здається, ти вже не турбуєшся щодо браконьєрів, — сказала я Кхарі.

Дівчина здивовано звела брови.

— Чому ти так вважаєш?

— Мабуть, дейрнське чуття.

— Ну, виходить, що ти маєш рацію. Браконьєри у всьому королівстві поза законом. Але, по суті, що ближче до заселеного краю, то в більшій вони небезпеці.

— То ми вже близько?

Кхара махнула рукою на схід.

— Отам у кількох лігах — об’єднання селищ Долґрейт. — Вона розвернулася й показала на північний захід. — А отуди — місто-держава Вільноторг за кілька ліг. Нам і далі треба пильнувати, щоб не натрапити на людей Мурдано, але солдати не скрадаються й не ховаються. Ми їх легко почуємо, якщо вони будуть близько.

— То ти добре знаєш ці місця? — спитала я.

— Доволі добре.

Я повагалася, чи ставити наступне питання, з огляду на те, як мені самій було його чути. Проте про цю дівчину мені треба було ще чимало дізнатися.

— У тебе тут неподалік є... родичі?

Кхара подивилася на мене без особливого виразу.

— Можна сказати.

— А друзі?

— У мене немає друзів.

Тоббл зробив великі очі:

— Але ж у всіх є друзі!

— У мене не було, — сказала я. — Тобто моїми друзями, мабуть, були брати й сестри.

— Друзі — це розкіш, яку ми не завжди можемо собі дозволити, — незворушно промовила Кхара.

Я хотіла ще її розпитати, але починала розуміти, чому Кхара небагатослівна. Вона говорила, коли хотіла, а решту часу мовчала. Жодними вмовляннями я не добудуся від неї того, чого вона не готова сказати.

Дівчина взяла мене в полон — але я для неї виявилася не надто зручною полонянкою. У мене до Кхари тисячі питань. А в неї навіть на одне відповісти не завжди є охота.

Мама казала: «Мені дуже подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося».

Хоч інколи питання не мають відповіді. А коли відповідь і є, то вона може бути не для наших вух.

Повівав легенький вітерець, повний знайомих ароматів меду й лаванди — запахів з мого минулого, з життя, в яке ще не прийшла біда.

Я заплющила очі, стримуючи сльози, — на мене холодною, гіркою хвилею накотила туга за домівкою.

Ми йшли ще два дні. Коли в Тоббла чи в мене втомлювалися ноги, Кхара підвозила нас на спині Валліно. А ми, зі свого боку, збирали ніжні запашні квіти бджо-ляниці край дороги й частували ними коня.

Іноді він вдячно торкався нас носом чи задоволено іржав. Здається, особливо йому сподобався Тоббл.

— Цікаво, про що Валліно цілий день думає? — промовив якось Тоббл, їдучи на спині великого коня на другий вечір нашого переходу.

— Гадаю, в нього є дві думки, — сказала я. — Перша: «Я голодний».

— А друга? — спитала Кхара.

— «Я не голодний».

— Ти таке кажеш, бо належиш до панівного виду, — зауважив Тоббл. — А це не означає, що Валліно не здатний міркувати над важливими філософськими питаннями.

Немов у відповідь на це Валліно підняв хвіст і відклав на стежку свій дуже пахучий «подаруночок».

— Та нехай, — сказав Тоббл, і ми з Кхарою засміялися.

Коли стежка перейшла в битий шлях, дівчина промовила:

— Ну що, пора мені знову перетворюватися на хлопця.

— Чому? — спитав Тоббл.

— Скоро ми почнемо зустрічати інших подорожніх. А будь-що простіше владнати, якщо ти чоловік, — пояснила йому Кхара, зав’язуючи волосся на потилиці.

— Так нечесно, — сказав Тоббл. — Такі речі не мають залежати від того, чоловік ти чи жінка.

— Нечесно, — погодилася Кхара. — Але в цьому житті дуже рідко щось буває чесно. — Вона уважно огледіла мене. — Тобі теж треба трохи змінитися, Биш.

— Тому що я дейрна.

— Так. Ти рідкісне створіння. А все рідкісне привертає зайву увагу.

— А як? — спитала я, переминаючись із ноги на ногу.

Хоча, звичайно, розуміла, про що йдеться.

Кхара усміхнулася.

— Якщо будеш ходити на чотирьох, не розмовлятимеш і вряди-годи помахаєш хвостом...

Я важко зітхнула.

— Розумію. Але дозволю собі нагадати: я — не собака.

— Та знаю, — відказала Кхара. — Коли б ти була собакою, то я би з тобою тут розмов не вела.

— А я ніколи не любив собак, — докинув Тоббл. — Вони вобиків ганяють. І їдять нас.

— Тут така річ, — промовила я. — Раніше слово «собака» було для дейрнів образою. Я не хочу сказати, що ми зневажаємо собак. Ми їх любимо...

— Це тебе голодний псюра на дерево не заганяв — отоді послухав би я, що ти думаєш про собак, — перебив мене Тоббл.

— Але в історіях давніх часів, — продовжила я, — коли люди і дейрни жили поряд, одна з образ, якими нас намагалися зачепити, була «ви просто собаки».

— Пробач, Биш, — мовила Кхара. — Це заради твого ж добра.

— Знаю, — гучно зітхнувши, я стала на чотири лапи. — Гав, — невпевнено додала я.

— Це ж треба, — Кхара злегка погладила мене по голові, — вкласти в гавкання таку гірку образу!

Собача хода була зручна для моїх кісток і м’язів, але долоні в мене були не такі міцні, як підошви. Я старалася не ступати на бруківку дороги Мурдано і йшла порослим травою узбіччям. Весь час стискала пальці в кулаки й не показувала живіт, щоб не було видно сумки. Перетинки помітні лише тоді, коли я розкидаю руки, тож вони проблеми не становили.

Здається, перехожі не відрізняли мене від собаки. Одного разу, коли повз нас проїжджав загін лицарів, один звісився зі свого величезного бойового коня й почухав мені загривок, сказавши: «Хороша собачка!»

Тоббл і Кхара тихцем розсміялись, але мене це не розвеселило.

Маю відзначити, що до собак люди загалом ставляться добре. Не раз хтось кидав мені шматки їжі, які я змушувала себе підбирати без рук. Діти підбігали погладити мене по голові й почухати спину.

По правді, мені така взаємодія була на диво приємна. Приємна, але зовсім не поважна.

— Яка в тебе м’якенька собачка! — вигукнула якась дівчина з дерев’яним відром. — У нас пес не такий пухнастий.

— Це вона щойно скупалася, — пояснила Кхара, швидко ведучи нас далі.

Згодом ми зупинилися біля невеликого ставка, і вона намазала мене грязюкою.

— Ви, дейрни, набагато пухнастіші за собак, пояснила дівчина. — Коли грязюка засохне, це буде не так помітно.

Я понюхала свій брудний хвіст.

— Ти мене попереджай, якщо придумаєш іще якийсь спосіб, як мені принизитися.

Кхара зробила крок назад, милуючись своєю маскувальною роботою.

— Попереджу.

Що далі ми йшли, то більше людей зустрічали: і тих, хто йшов у той самий бік, і назустріч нам. Деякі їхали возами, що їх тягли коні. Хтось ніс на спині торби. Хтось ішов цілеспрямовано. Хтось підходив то туди, то сюди й вів веселі розмови. Чоловіків я бачила значно більше, ніж жінок, а дітей — зовсім мало.

Одного разу ми побачили старого чоловіка в ошатному одязі — він спинився серед дороги просто перед нами. Я помітила, що він кульгає — припадає на одну ногу. Старий скинув черевик і жбурнув його подалі з вигадливою лайкою.

Наближаючись, ми чули, як він вимовляє химерний, немилозвучний набір складів.

— Певне, теургія, — прошепотів Тоббл.

Раптово в хмарі рожевого диму на нозі чоловіка з’явився новий черевик.

Тільки тепер це була вишукана дамська рожева туфелька.

Тоббл закотив очі.

— Казав я, що магія — це сміх та й годі.

Кхара стримала усмішку, коли ми проминали того чоловіка, який тепер лаявся ще вигадливіше.

— По-моєму, доволі сумнівно визначили шість панівних видів, — промовила вона. — Хіба те, що цей дід може начаклувати собі черевик, дає йому більше могутності, ніж, наприклад, сміливому й кмітливому вобикові?

Тоббл усміхнувся, вочевидь радий чути такі слова.

— Цікаво, а до теургії не можна вдатися, щоб Биш змогла знайти інших дейрнів? — спитав він. — Оце було б корисно.

— Сумніваюся, — мовила Кхара. — Можливості теургії обмежені, хіба що її багато років вивчає людина, якій це дано від природи.

Приблизно за годину повіяло морем, і я пошепки сказала про це Кхарі, коли поряд нікого не було.

— Ми вже близько, — підтвердила вона.

— А ми знайдемо чим допливти до острова? — спитав Тоббл.

— Знайдемо натітів. Вода — їхнє володіння. Вони нас перевезуть, якщо схочуть... або відмовлять.

— Ти коли-небудь бачила натіта, Биш? — спитав Тоббл.

Він час від часу забував, що мені не можна розмовляти. Або ж хотів подражнити.

Я ледь мотнула головою, заперечуючи.

— Ну то натітів багато різних буває, — почав пояснювати Тоббл, ступаючи біля мене. — Одні такі великі, як кити. Інші завбільшки як люди, але в них на шиї такі складки, щоб дихати під водою. І шкіра в них зелена. — Трохи помовчав і додав: — А ще деякі з них небезпечні. — Ще помовчав і продовжив: — І, звичайно, вони доволі слизькі.

Коли Тоббл замовк, Кхара заспівала грубуватим чоловічим голосом, який маскував її ніжний власний тон:

Натіт був менший за людину, але більший за дейрна. Його голова нагадувала ніс судна: між двома темно-синіми, як вечірнє небо, величезними очима пролягав кістковий гребінь. Рот у натіта був трикутний, трохи сплющений зверху, а вуха — ажурні, високо посаджені Просто під вухами розташовувалися зябра — три складки криваво-червоної плоті, які тяглися уздовж шиї.

Я намагалася не затримувати погляд на його тілі. Воно дещо нагадувало своїми обрисами людське, хоча з людиною це створіння було б годі переплутати. Плечі й груди його були зелені й м’язисті, а з лопаток росли два звивисті мацаки.

Тулуб натіта переходив у лускатий риб’ячий хвіст. На його кінці були горизонтальні плавці, як у кита, але з неприємною несподіваною деталлю: між двох плавців стримів ріг із пильчастим краєм і блискучим гострим кінцем; довжина цієї небезпечної прикраси становила десь фут.

Натіт сидів у майже елегантній позі на сталевому стільці, пригвинченому до дна клітки. Я помітила, що клітка закрита з трьох боків, а ззаду стіни немає. Клітка призначалася для того, щоб захищати натіта — ну, мабуть, від нас.

Створіння поволі зморгнуло. Його око вкрилося прозорою плівкою, потім вона відслонилася, а друге око вкрилося такою самою плівкою.

— Ерет вік фунг воа чулас скріт? — промовило воно.

Один зі знуджених людей переклав:

— Чому ми маємо пропустити вас через море, наш дім?

— Ми хочемо потрапити на острів, — промовила Кхара і повторила ту саму брехню, яку казала до того.

— Воа ерет ескапіль ньєт?

Це, як виявилося, означало: «Чому ви не маєте грамоти на перетин?»

— Вона згоріла в пожежі.

Натіт обміркував ці слова. Тоді через перекладача повідомив:

— Ви маєте сплатити криваву данину.

Кхара обурено похитала головою, але ще три спроби домовитися з натітом по-іншому нічого не дали.

— А що це — «кривава данина»? — прошепотів Тоббл, озвучивши мою думку.

— Схоже, зараз побачите, — похмуро відповіла Кхара.

Вона підійшла до краю платформи. Натіт подався вперед і, викинувши вперед один зі своїх мацаків, обшив ним зап’ястя Кхари.

Натіт посунувся ще ближче і з блискавичною швидкістю — аж у мене вирвався зовсім не собачий вигук здивування — увігнав зелені зуби-голки на кінці свого мацака в її зап’ястя.

Кхара здригнулася від болю.

Кілька секунд натіт ссав кров з її руки. Потім мацак розмотався, і Кхара прибрала руку — все зап’ястя було вкрите слизом, на ньому видніли два червоні проколи.

— Ду астер кун валлек, — сказав натіт. Що означало: «Ти можеш користуватися поромом».

Служники почали опускати клітку назад у море.

— Вони п’ють кров? — писнув Тоббл, коли ми вийшли на сонце й віддихалися.

— Ні, — сказала Кхара. — Натіти читають кров. Вони вміють у ній визначати щось таке, що є лише в однієї людини. І в якийсь невідомий нам спосіб одразу діляться цим знанням з усіма натітами світу.

Коли вони таким чином тебе «прочитають», то своїм особливим чуттям упізнаватимуть тебе, навіть якщо рана вже давно заросте. Це все одно як мати грамоту.

— Боляче було? — Тоббл від цього питання навіть сам зіщулився.

— Трохи, — сказала Кхара. — Але біль — то таке. Річ у тому, що тепер щоразу, як я пливтиму кудись морем, натіти знатимуть, хто я. — Пошепки вона додала: — Я не хочу, щоб мене будь-хто знав, а тим більше щоб мене могли до кінця життя знайти будь-де, коли мандруватиму по воді. Раніше мені завжди робили фальшиву перепустку. Зазвичай хабар усе вирішував і не було б потреби проходити... через оце. Але я не могла ризикувати, даючи хабара, з тобою, Биш.

Ми забрали Валліно, який підозріливо понюхав зап’ястя Кхари.

Пором мав два поверхи. На нижньому в темряві на лавах сиділи стомленого вигляду чоловіки з веслами.

— Це хто? — пошепки спитав Тоббл.

— Законтрактовані, — відказала Кхара, насупивши брови. — Може, в’язні які-небудь.

Ми перейшли на рівну основну палубу. Вона була відкрита — тут на свіжому повітрі юрмилося майже стільки народу, як на вулиці Велта. Вітру не було.

Згодом матроси почали віддавати швартові, і залунав барабанний бій. Весла занурилися у воду — і почали рухатися в такт.

Я дивилася, як позаду лишається Велт — брудний, обшарпаний, шалений. Я не бажала більше його бачити. Мене дужче бентежило, що нас чекає попереду. І, скориставшись своїм собачим статусом, я пролізла на ніс і задивилася вдалину.

Море було всіяне суднами: одні прямували на острів, другі плавали між більших суден, треті розпускали вітрила, вирушаючи у відкрите море.

Та хоч яке то було чарівне видовище, але місто Кора ді Скола вабило око найдужче. Навколо нього здіймався кам’яний мур — може, в два людські зрости, — з якого на рівній відстані здіймалися ще вдвічі вищі вежі. За тим муром видніли й мармурові храми з колонами, і міцні будівлі з круглими вікнами, оздобленими кам’яним різьбленням у формі язиків полум’я.

Над усім панував зикурат — прямокутна вежа на круглій основі, по колу опоясаній сходами, що здіймалися до вершини ярус за ярусом. Великий храм червонів у призахідному сонці.

До мене підійшли Кхара і Тоббл. Кхара кивнула, помітивши, куди я дивлюся. Удаючи, що звертається тільки до Тоббла, вона пояснила:

— Це Стовп Істини. За ним стежать учені. Кожен ярус присвячений одному з великих панівних видів.

— І для дейрнів теж є? — спитав Тоббл, немов читаючи мої думки.

— За останнього мого перебування був, — відповіла Кхара. — Але то просто запорошена бібліотека. Там... ніхто не працював.

«Не було дейрнів — ось що вона хотіла сказати», — з гіркотою подумала я.

Ми поїли що в нас було і випили води з бочки посеред порома. Коли настала ніч, вмостилися спати біля ніг Валліно. Я намагалася заснути, але щоразу, коли заплющувала очі, мене накривала хвиля відчаю. Що ж мені робити зараз? Що я можу зараз?

З одного боку, можу ще спробувати втекти.

З другого — а що тоді буде з Тобблом?

З третього боку, мені немає куди йти, хоч би я й утекла.

З четвертого — якщо я нічого не робитиму, то моєю долею розпоряджатиметься хтось інший.

Я розплющила очі й побачила зірки — дрібні дірочки в нічному покривалі.

Мені немає де бути. У мене немає родини, до якої треба повернутися.

Я лишилася сама.

Хтозна, куди пливу й навіщо. Немає ані плану дій, ані мети. Я — просто вантаж, який Кхара доправляє не знати куди. Але частині мого єства — і великій його частині — сором зізнатися, це було геть байдуже.

Я чітко пригадала те, що батько пошепки сказав про мене: «Мені снилося, що вона залишилася в живих останньою».

Остання. Останниця.

Я витягла з сумки пом’яту мапу. Чи лишилися такі, як я, інші дейрни — хоч десь на світі? Моя зграя вважала, що так, принаймні сподівалася.

Але тепер у мене немає зграї.

І навіть щодо того, чи ще лишилися на світі дейрни, — чи справді я хочу знати відповідь на це питання?

Коли я знову заплющила очі, то вже спала до ранку. Мені снилися батьки, брати, сестри.

Але навіть у цих снах я знала, що їх більше немає.

Хоча плавання тривало лише кілька годин, але до наступного ранку нас на суходіл не випустили, тому що на причалі не було місця. Опинитися на сухій нерухомій землі — то було велике полегшення.

Порт мав форму півмісяця, широкого й глибокого, з довгими кам’яними пірсами. Біля кожного можливого причалу по два, а то й по три стояли пасажирські й вантажні судна, приватні яхти — аж ті, хто перебував на палубі найдальшого з них, мали доходити до землі через інші палуби. Я навіть не уявляла, що на світі — не те що в одному порту — є стільки всього, що плаває.

— Тут іще жвавіше, ніж у мій останній приїзд, — насупила брови Кхара. — Щось діється.

Ми пробиралися крізь юрмище людей і коней. Мимо проходили вантажники з важкою ношею. Пишно вбрані пани сиділи в паланкінах, а їхні носії розганяли юрбу. Коні й осли змагалися за місце в потоку.

Мені чомусь раніше не спадало на думку, що острів — це теж місто. Уявлялися просто бібліотеки, повні сувоїв, де розумники обговорюють важливі питання. Але, звичайно, навіть ученим потрібно їсти, спати й купувати одяг. І Кора ді Скола — це не звичайне місто. Цс місто, повне представників панівних видів.

Не встигли ми далеко зайти, як мене, наче молотом, ударив різкий запах. Фелівета — і то дуже близько!

Я озирнулась — і кров застигла в жилах. Величезне, гнучке створіння — котяча статура, золоті смуги на чорній шкурі — невимушено прогулювалося в товаристві двох людей, які, здається, зовсім його не боялися.

Одна річ — почути запах фелівети, перебуваючи в рідній зграї. А з відстані, коли до кігтів та ікл цього звіра менше ніж стрибок, — то вже інша.

Ми з Тобблом сахнулися й зупинилися, але Кхара закликала нас рухатися вперед.

— На острові не треба боятися фелівет, — мовила вона. — Тут усі види уклали угоду про ненасильство.

І справді, повільно йдучи містом, ми бачили просто на вулиці столики кав’ярень, при яких люди сиділи на стільцях, а фелівети лежали на дерев’яних лавах. Яких тільки кольорів не мало їхнє хутро! Я бачила суцільно темно-сині, густо-бордові, чорні шуби, а також смугасті й плямисті. Проте спільна в них була грізна, міцна тілесна будова — таке тіло казало: я можу вбити тебе одним ударом лапи.

Усюди також були раптидони; часто вони сиділи на високих стовпах із перекладиною, дзьобаючи м’ясо з рожна.

Цих я хоча б бачила у минулому житті. Як і фелівети, вони, здається, теж були розмаїті своїм виглядом, але всі мали широченні крила, страшні пазурі й загнуті дзьоби, від самого вигляду яких я здригалася.

Ми навіть бачили кілька водойм із натітами. Вони ніжились у воді, зануривши в неї нижню половину тіла, і дружньо бесідували і з феліветами, і з раптидонами, і з людьми.

Терамантів я не бачила — і, правду кажучи, відчувала полегкість. Уже бачити стільки фелівет на відстані одного великого стрибка — то був чималий струс Та й від вигляду інших хижаків, здатних легко понести на закуску до гнізда дейрненя чи борсука, — раптидонів, які чистили пір’я аж надто близько від нас, — легше не ставало. Після знайомства з натітами я ще теж не зовсім відійшла. Тільки хижих комах мені й бракувало в той час — я й так почувалася дуже незатишно.

Валліно й Тоббл теж, здається, були не в захваті. Обидва сторожко роззиралися в натовпі, і весь їхній вигляд свідчив про таку ж тривогу, яку відчувала я.

— Знайдімо собі кімнату і стайню для бідолашного Валліно, — сказала Кхара. — Я знаю місце.

Ми зійшли з головної вулиці в цілу мережу таких вузьких провулочків, що Кхарі довелося зійти з Валліно і повести його за собою. Кінь зачіпав боками стіни високих кам’яниць обабіч нас.

Урешті ми дісталися великого двору. На одному боці був чепурний, побілений заїзд із вивіскою, на якій було написано «Повішена корова». Напис супроводжувала картинка, яка пом’якшувала похмурість назви: там була зображена корова, що висіла, проте була обв’язана мотузкою посеред тулуба.

— Страшнувато вони тут жартують, — прошепотіла я.

Кхара засміялася. Відв’язала від спини Валліно торбу з речами й підняла палець.

— Почекайте тут, — сказала вона. — Ні з ким не розмовляйте. Побачите — на острові більшість мешканців, незалежно від виду, розмовляє загальною говіркою, а не недаррською.

Ми провели Кхару поглядом, і вона зникла за стосом дерев’яних ящиків, навалених у далекому кутку двору. За кілька хвилин повернулася: то була вже Кхара-дівчина. Вона вбралася в довгу синю сукню з білими оборками, а волосся в неї було розпущене й розчесане.

— Тепер знову бачу, що ти жінка, — тихо сказала я. — Мені ще треба лишатися собакою?

Кхара кивнула:

— Поки що треба.

— Гав, — буркнула я.

— Навіщо ти перевдяглася, Кхаро? — спитав Тоббл.

— Острів — місце спокійніше, — відказала вона. — Тут панує свобода думки, то й до жінок краще ставляться, нарівні з чоловіками. Принаймні так раніше було.

Кхара наказала Валліно лишатися на місці, а нас із Тобблом повела в низенький вхід. Зовні заїзд був дуже тихий, а всередині в ньому аж гуло: за столами було повно галасливих відвідувачів. Крізь юрбу пробиралися дві служниці з глеками пива, меду й сидру. Господар — чималий мужчина з лисою головою, круглим животом і розмальованими руками — метушився за шинквасом, приймав замовлення, наливав і прибирав посуд.

Поки Кхара пробиралася до шинкваса, на неї дещо дивно озиралися: у залі було мало жінок. Але мене це турбувало значно менше, ніж фелівета, що вмостилася на широкій лаві під стіною в глибині: її тіло було довжиною, певне, у два людські зрости. Мускуляста кішка була захоплена розмовою із сивобородим чоловіком.

«Цікаво, про що ж вони можуть говорити», — подумала я.

— Елдоне! — гукнула Кхара до чоловіка за шинквасом. Коли той не відповів, крикнула голосніше: — Агов, Елдоне!

Шинкар озирнувся, помітив, хто його гукав, і усміхнувся.

— Кхаро! Давно ж не бачилися, — він стишив голос — Ти як — ще... робітниця лука і ножа?

— На жаль, так. А ви скучили за справою?

Елдон зітхнув і закотив очі:

— Та в лісі з дикими звірами було куди спокійніше, ніж тут.

— Я маю надію, що ви мені можете допомогти. Мені треба кімнату для себе, моєї собаки й ручного вобика, а також стайню для коня.

Тоббл трохи надувся, коли почув, що його назвали ручним. Я йому не співчувала: про мене взагалі сказали, ніби я собака.

— Кімнату? — наче не повірив власним вухам Елдон. — Та на острові зараз вільного кутка не знайти!

Кхара насупилася.

— Як? Чого?

— Через цю евмонію в місто стільки всіх набігло — на кожного тутешнього двоє приїжджих.

— Через що?

— Через евмонію. Ти хіба не на неї приїхала?

— Елдоне, а тепер усе з початку. Що таке евмонія?

Чоловік знизав плечима і скривився.

— Та це така новинка, яку придумали Арактік — придворна Провидиця Мурдано — і Рада вчених. Щось ніби похорон, хоча настрій на ньому зовсім не печальний, як бачиш, — він обвів жестом гомінливу залу.

— Похорон? А хто помер? — спитала Кхара.

— Навіть не помер — вимер. Цілий вид. Офіційно проголошено, що дейрни зникли з лиця землі.

Кхара зморгнула.

Тоббл, тремтячи, схопив мене за лапу.

Я скрикнула, але, спохопившись, загавкала, щоб ніхто цього не помітив.

— Я так розумію, це ніби цілий вид ховають, — мовив Елдон. — Три дні питимуть і гулятимуть. Ну, звісно, якісь печальні промови будуть. А загалом...

Далі я вже не чула.

Я проскочила під ногами відвідувачів надвір. Знайшла темний, заплетений плющем куток і зіщулилася там.

Тремтіла й не могла стриматися.

Плакала й не могла зупинитися.

Я прибула сюди, аби побачити пиятику з нагоди смерті мого виду.

До цієї миті я боялася, що лишилася останнім дейрном на землі.

Тепер я в це повірила.

Тепер повірила.

Я витягла з сумки мапу. Дивилася на неї, і сльози застували очі.

Я бачила річки і долини, рівнини й гори. Бачила плавучий острів у широкому морі.

Бачила малюнок дурного дитинчати, якого навчив дурний старий дейрн.

Я бачила правду.

Я — останниця.

Після того, що дізналася зранку, я майже не розмовляла, хоча цілий день і Кхара, і Тоббл намагалися поговорити зі мною.

Більшу частину дня ми просиділи у дворі, чекаючи, чи зможе Елдон знайти нам місце для ночівлі. Уже почало вечоріти, коли він урешті знайшов нам останній вільний закуток у брудній стайні неподалік заїзду.

Коли ми облаштувалися там, Елдон приніс Кхарі ковдри й кошик із тим, що лишилося в нього на кухні: ковбасою, нарізаним хлібом, морквою, козячим сиром, білими оливками, кількома стиглими пліками — і глечик води.

— Був би радий, якби міг дати тобі кращі апартаменти, — зауважив він, копнувши прілу солому на долівці.

— Дуже дякую за допомогу, — сказала дівчина. — Ми чудово заночуємо.

Елдон нахилився й погладив мене по брудній голові.

— Хороша собачка, — сказав він. — Скупати б тебе, красуне, — він випростався й звернувся до Кхари: — А ти ж на евмонію лишишся, правда?

Кхара поглянула на мене.

— Ні, в мене завтра справи в Академії. Потім відпливаю.

— Дуже шкода, що більше нічим не можу тобі допомогти, Кхаро.

— Ви дуже багато зробили, Елдоне. Я вам дуже вдячна!

— Завжди тобі радий, — сказав він і пішов.

Кхара розклала переді мною всі харчі, які приніс Елдон.

— Биш, — звернулася вона. — Ти цілий день не їла. Хоча б м’яса трохи пожуй.

Тоббл погладив мене по плечі.

— Ну будь ласка, — припрошував і він. — Тобі треба підкріпитися.

— Нащо? — спитала я. — Навіщо мені їсти, Тоббле?

— Щоб... щоб сили були.

— Я останній дейрн на землі. Навіщо мені сили? Навіщо мені взагалі жити?

— Мені здається, — лагідно мовив Тоббл, — що коли хто останній на землі, то він для світу особливо важливий.

— У мого батька була приповідка... — відказала я захриплим від плачу голосом. — Ну, багато в нього було всіляких приповідок. Але одну він усе повторював і мені, і моїм братам та сестрам: «Один дейрн — не дейрн».

Тоббл схилив голову набік:

— Щось я не розумію.

— Це означає, — пояснила Кхара, відкраявши для мене шмат ковбаси та шмат сиру, — що Биш здається, наче без товариства інших дейрнів їй немає місця на землі.

— Це означає, — сказала я, — що зграя для мене — все. А без неї я — ніхто.

Кхара дала Тобблові моркву. Він віддав її назад:

— Це для Валліно.

— Точно? Йому ж Елдон сіна настачив і ячменю.

— Мчно! — відказав Тоббл, який уже встиг набити повний рот.

Валліно прийняв морквинку з радісним іржанням.

— Биш, — сказала Кхара, відламуючи шматок хліба, — а от у мене немає «зграї».

— Але ж у тебе десь є сім’я, — сказала я, трохи стверджуючи, трохи питаючи.

Кхара не одразу відповіла.

— Ну... певно...

Ніч була довга. Дуже довга.

Я прокинулась із закислими після сну очима й сунула голову у відро з водою, поставлене для Валліно, чим дуже роздратувала коня. Кхара поділила на всіх рештки вчорашнього хліба, але їсти я не хотіла.

— Закінчуймо з цим, — сказала Кхара з похмурою рішучістю. Вона встала й обтрусила з себе солому. — Принаймні тобі вже не треба буде вдавати собаку, Биш.

Тоббл смикнув дівчину за спідницю.

— Ну будь ласка, Кхаро, — благав він із повними сліз очима, — невже не можна якось по-іншому?

Кхара подивилася на Тоббла, потім на мене, потім знову на нього.

— Маєте мені довіритись. Коли б я знала інший спосіб захистити Биш, то вдалася б до нього.

— Навіть якби ти з цього нічого не мала? — спитала я.

— Авжеж, — відповіла вона. — Навіть якби так. Але перед евмонією я не можу сама захистити тебе від світу, особливо зараз. І на острові теж. І ти не можеш, Тоббле.

— Я можу спробувати! — Тоббл склав лапки на грудях.

— Ферруччі — наша найбільша надія. Він могутній. Мудрий. І ще він знає, що на думці в Мурдано.

— Тоббле, — сказала я. — Дуже вдячна за твою вірність. Але тобі вже, гадаю, час додому. Що буде зі мною від сьогодні — я навіть уявити не можу. І ти чув, що казала Кхара: вобикам тут немає чого робити. Навіть найхоробрішим вобикам.

Тоббл похитав головою.

— А я гадав, подруго, ти вже давно зрозуміла, що мене здихатися не так просто!

Почувши від нього слово «подруга», я крізь сльози всміхнулася. Поглянула на Кхару, чекаючи підтримки. Але вона лише знизала плечима.

— Закон вобиків, Биш. Тоббл сам за себе відповідає, сам вирішує. Я нічого з ним не можу зробити.

Ми залишили Валліно в стайні. Елдон запевнив нас, що кінь буде в безпеці. А на вулицях уже збиралися такі натовпи, що конем проїхати крізь них було б непросто.

Коли ми вирушили до вежі, був ще ранок, а містом уже юрмилося навіть більше всіляких створінь, аніж учора. Юрба була святкова. Здавалося, що зникнення мого виду всіх радує.

Нарешті ми дісталися підніжжя високого Стовпа Істини. Його оточував невисокий кам’яний мур, а за ним на чатах вільно стояла варта Академії в чорному й золотому, озброєна списами. Шоломи вартових зблискували в ранковому сонці.

Тут уже була ціла черга людей, які бажали поговорити з воротарем — згорбленим дідом. Той також був убраний у стрій Академії, тільки в руках мав не спис, а жезл. Він приймав рішення швидко, показуючи тим жезлом назад, якщо впускав когось, і вперед, якщо казав прохачеві йти геть.

Ми стояли мовчки. Кхара не дивилася мені в очі, не розмовляла з Тобблом.

— Не хвилюйся, — прошепотів Тоббл, гладячи мене по голові, але я відчувала, що його лапка тремтить.

Я ж відчувала дивний спокій і покірність долі, хай якою вона буде. Я бачила загибель своєї зграї, своєї сім’ї, свого життя. Що гіршого будь-хто міг би зі мною зробити?

Ми втрьох підійшли до воротаря, який звів сердитий погляд на Кхару.

— Моє ім’я Кхарассанде, і я знайома з Ферруччі-ґхарі. Хочу поговорити з ним у важливій справі.

Воротар спитав:

— А хто це з вами?

— Це вобик, його звати Тоббл. Він мій слуга. А це моя собака Биш.

Старий не затримував погляду на Тобблі, а до мене придивився довго й уважно, і я не мала сили відвести очі.

— Дівчина, вобик і собака, — мовив він, злегка хитнувши головою.

Тоді махнув жезлом назад — і ми пройшли в браму брукованою доріжкою до арки, високої, мов клен.

Весь нижній рівень вежі був великим круглим відкритим простором. З високої стелі на товстих ланцюгах звисали масивні світильники, повні якоїсь речовини, яка світилася червоним. Понад увігнутими стінами видніли заокруглені сходові колодязі. Я побачила тут кількадесят людей, двох червоно-бурих фелівет і яскраво-помаранчевого раптидона, що ліниво кружляв угорі.

Також у підлозі тут була глибока, облицьована каменем заглибина — став, у якому чекали натіти з водяних рівнів, розташованих нижче.

Я налаштувалася на довге чекання, на незатишне стояння серед лункого простору — але посланець, убраний у стрій Академії, підійшов до нас майже одразу. Він був високий і цибатий — можливо, одного віку з Кхарою — і мав розумне обличчя.

— Ваше ім’я?

— Кхарассанде.

— Ідіть за мною.

Я дуже рідко ходила сходами, а на чотирьох — узагалі ні разу. Підйом виявився непростим завданням, і я зрозуміла, що мені вдасться здолати сходи лише бігом.

Отже, на наступному поверсі вежі я опинилася першою. Той поверх був призначений для терамантів. Там було темно, як безмісячної ночі. У повітрі тхнуло гнилизною. Далі стало ще гірше.

У темряві я помітила тьмяне, неприємне світло. Воно було зелене, але в ньому вимальовувалися червоні лінії, що склалися в обрис тераманта.

Він нагадував мені жука чи, може, богомола. Значно більший за обох, значно більший, аніж я уявляла. Більший за дейрна. За людей, яких я бачила. На його приземкуватому, довгастому й рівному тілі за спиною, подібні до броні, лежали крила, задніх ніг було шість — з колінцями й шипами, як у павука.

Голова в тераманта була трикутна з двома опуклими очима. Навколо рота, який відкривався й закривався з математичною злагодженістю, були чотири жвали — короткі, але сильні кінцівки з гострими загнутими лезами. Напевне, такими лезами можна легко прогризати дорогу між корінням і в ґрунті під землею. Також ними можна ловити і їсти всіляких тварин — зокрема й дейрнів, якщо вірити страшним історіям від моїх старших братів і сестер.

Зеленого й червоного світла додалось. Я зрозуміла, що очі в мене просто звикають до темряви і я починаю вирізняти десятки інших таких комах.

Мене наздогнали Кхара, Тоббл і посланець.

— Тераманти, — сказала Кхара й здригнулася: їй, схоже, було так само незатишно, як мені.

І знову мені довелося бігти, щоб здолати сходи на чотирьох ногах, але цього разу я вже була готова до того, що наступний поверх виявиться майже таким самим лячним, як цей.

У кінці сходів мене чекала висока зала, густо заросла деревами. То були справжні дерева, але якоїсь неприродної форми, з блискучим синім листям. Гілки в них росли не так угору, як понад землею, і спліталися вгорі в різних місцях, утворюючи щось ніби помости.

На цьому гіллі невеликими групами сиділи й вели дружню бесіду фелівети.

Надійшов посланець разом із Кхарою й Тобблом.

— Фелівети, звичайно, не становлять жодної небезпеки, — сказав посланець. — Вони чинять за угодами нашого острова. Це — найбільш учені з фелівет: чудові митці, поети й філософи.

Хай які вони вчені, подумала я, але кілька пар блискучих очей усе ж провели мене, коли ми вирушили на наступний поверх.

— А де поверх дейрнів? — спитав у посланця Тоббл.

— На самій горі. Але, звичайно, зараз він не використовується.

Ми перейшли на людський поверх, розташований під раптидонами. У ньому стояла будівля — ніби вежа всередині вежі. Вона ніде не торкалася зовнішньої стіни, так що навколо неї пролягала широка кругла галерея.

Посланець завів нас у внутрішню вежу, і ми спинилися перед поважного вигляду золотими дверми. Він підняв руку, готуючись постукати, але не встиг цього зробити, як двері навстіж розчахнулися: за ними стояв темноволосий молодий чоловік у простій чорно-золотій сорочці й штанях — здається, то був студентський однострій.

— Заходьте, будь ласка, — мовив він. — Я Лука, студент Ферруччі. А також його помічник.

Кхара з Тобблом увійшли, а в мене неначе всі лапи відібрало.

Лука всміхнувся до Кхари. Вона зустрілася з ним очима й усміхнулася у відповідь — як мені здалося, сором’язливо.

— Ваш собака? — спитав Лука.

Вона озирнулася.

— Биш, — покликала вона. — Заходь.

Неважливо, зверталася вона до мене як до собаки чи як до дейрна.

Я набрала повні груди повітря й переступила поріг, знаючи, що зараз моє життя знову безповоротно зміниться і я нічого не зможу з цим вдіяти.

Кімната, куди ми ввійшли, була такою, якої я навіть уявити не могла. Темна, мов печера, зі стінами всуціль у глибоких полицях. Усі ті полиці були напхані сувоями та оправленими в шкіру книжками. Під ними навіть стояли драбини на коліщатах, аби можна було доступитися до найвищого місця полиць.

Я одного разу бачила книжку. Вона належала Дейлінтору й була найціннішим нашим скарбом. Маленька, тонка — таку легко взяти в руку, — зовсім не схожа на ці величезні томи, зроблена з кори й пресованого листя. Ту книжку для Дейлінтора зробила його прабабуся, ретельно записавши в неї давні вірші. Як і багато дейрнів, писала вона раптидоновим кігтем і соком ягід ясниці.

Усі слова книги, яку Дейлінтор міг легко покласти в сумку, мабуть, умістилися б на одній-двох сторінках великого тому, що лежав відкритим на дерев’яному столі посеред кімнати.

Скільки ж знань у цих книгах і сувоях? Мабуть, тут списано все, що є на білому світі. Чи є таке питання, на яке в цих книгах немає відповіді? Чи є така біда, на яку вони не знають ради?

На мить я забула, що зі мною сталося, забула навіть про друзів. Не стаючи на задні лапи, я рушила до найближчої полиці, зачарована запахом чорнила й паперу, пилу та шкіри.

— Ферру! — вигукнула Кхара, і я різко зупинилася.

Я озирнулася й побачила, як вона обіймає старого чоловіка в довгій золотій мантії, розписаній різними знаками, рунами та ієрогліфами. У старого були каламутно-зелені очі й бліда шкіра, суха, мов папір. Довга борода його спадала на груди пружними хвилями, наче замерзлий водоспад.

— Давно ж, давно не бачив тебе, Кхаро, — мовив Ферруччі. — Ти приїхала подивитися на евмонію? Неабияка буде подія. Сама придворна Провидиця Арактік прибуде її вести!

Кхара опустила руки і несподівано серйозним голосом промовила:

— Ну, схоже, я дещо розладнаю цю церемонію, — вона кивнула на мене. — Ось, бачите?

— Зір у мене вже не той став, — зітхнув Ферруччі, — Що ти маєш на увазі, дитя моє?

— Биш, підійди сюди, — покликала мене Кхара.

Я пішла повільно, обережно на чотирьох.

— То що тут у нас? — спитав Ферруччі.

Кхара набрала повні груди повітря.

— Ферруччі, знайомтеся: це — Биш.

— Твій пес? Ну... хороший, хороший песик.

Я встала на ноги й сказала:

— Для мене честь познайомитися з вами, але я не пес.

Ферруччі застиг на місці з роззявленим ротом.

Підскочив Лука, підхопив учителя під руку, наче той був готовий упасти.

— Я не... — Ферруччі пильно вдивлявся в мене своїми каламутними очима. — Це ж не...

— Так і є, ґхарі, — мовив Лука, теж широко розплющивши очі. — Це дейрн.

Він простягнув руку, торкнувся мого плеча, і я відсахнулася.

— Хутро, сумка, прямоходіння, — Лука нахилився й придивився до моєї правої руки. — І пальці, майже як у людини!

Він відійшов, схилив голову набік і повільно, втаємничено усміхнувся.

— Під руками! Є ознаки літальної перетинки. Менш помітні, ніж я собі уявляв.

Ферруччі повільно похитав головою.

— Ні, ні, ні, — промовив він. Вражено перезирнувся з Лукою, тоді з Кхарою. — Ні, такого не може бути!

— Але... — Кхара нахмурила брови. — Але ж може, як бачите. Дейрни не вимерли, принаймні поки що.

Я відчула себе наче в пастці під пильними поглядами ученого й студента. Зробила кілька кроків назад, а Тоббл, повний рішучості, став біля мене.

— Я привела Биш сюди, — сказала Кхара, — тому що була певна: ви знаєте, що робити з дейрном. Під час подорожі вона вдавала собаку. Можете собі уявити, скільки я пережила, тривожачись, чи не розпізнає хтось раптом, ким вона є насправді.

— Звичайно, — мовив Лука. — Чимало недаррців дали б будь-яку ціну за останнього дейрна. Привести його до Ферруччі-ґхарі було мудрим учинком.

Ферруччі кілька разів моргнув, наче хотів отямитися від страшного сну.

— Луко, — наказав він. — Негайно замкни двері.

— Так, ґхарі.

— Усі решта — ходімо швидше за мною! — командував Ферруччі. — А ти, — звернувся він до мене, — на чотирьох, хутко!

Він майже вибіг із бібліотеки (як на таку немолоду людину, то дуже швидко) і жестом покликав нас у бічну кімнату, теж завалену сувоями й книжками. Ми втовпилися за ним. Я, Кхара і Тоббл здивовано перезирнулися.

— Луко! — крикнув Ферруччі. — Занось сюди свою ледачу задню частину!

Підбіг Лука з краплями поту на лобі.

— Двері замкнув.

— І ці замкни! — нервово скомандував Ферруччі.

— Ферру, — звернулася до вченого Кхара, і я помітила, як вона намагається говорити спокійним голосом, — навіщо панікувати? Я гадала, що в Академії буде спокійно. Ви не довіряєте іншим ученим?

— Тут на кожного справжнього вченого — десять людей Мурдано, які видають себе за студентів, — ледь чутно промовив Лука.

— Мій помічник має рацію, — підтримав його Ферруччі. Він замислено провів крізь бороду вузлуватим пальцем. — Академія тепер... не та тепер Академія.

— Якщо тут небезпечно, то ми маємо знайти для Биш таке місце, де вона була б у безпеці, — сказала Кхара. — Може, на півночі. Та й ви, певне, знаєте когось, хто міг би знайти їй безпечне місце.

Ферруччі тільки рукою махнув.

— Для дейрна-останника немає безпечного місця.

— Але ж треба допомогти Биш! — крикнув Тоббл.

— Мовчи, гризуне, бо тобою пообідаю, — сказав Ферруччі й звернувся до Луки: — Відведи цього собаку (так, це собака, хай що тобі почулось) у підвали.

— Стійте! — очі Кхари розширилися. — Як так?

— У підвали? — писнув Тоббл.

— Не бійся, — мовив Ферруччі. — Ти отримаєш винагороду, Кхаро. І то чималу.

— Але навіщо ви відправляєте Биш до темниці? — не заспокоювалася Кхара.

Темниця. Навіть саме це слово було страшне.

Я ніколи її не бачила, але з уроків Дейлінтора знала, для чого вона призначена. Мене охопив жах, кинуло в жар, потім у холод. Мені бракувало повітря.

— Я не вчинила нічого лихого! — крикнула я.

Ферруччі не звернув на нас уваги.

— Луко, прошу затямити: цієї розмови ніколи не було!

— Так, ґхарі, — покірно відказав Лука. Він відімкнув другі двері в кінці кімнати. — Биш, ходи зі мною.

— Я не розумію, — у голосі Кхари мені чувся відчай. — Ферру, будь ласка, поясніть.

Старий поплескав її по руці.

— Довірся мені, дитя моє. Я роблю якнайкраще. По-іншому не можна.

— Биш, — повторив Лука — Будь ласка, ходи зі мною.

— Я теж піду! — вигукнув Тоббл.

— Це неможливо, — мовив Ферруччі. — Тобі лишатися тут із Кхарою.

— Терпіння, Тоббле, — намагалася заспокоїти його Кхара. Вона поволі видихнула, оцінюючи становище. — Биш, у нас немає вибору: ми мусимо довіритися Ферру.

Віра — в одну шкуру міра.

Я переводила погляд від Кхари до Тоббла і назад.

Чи не востаннє я бачу їх?

На мить я пригорнула Тоббла.

— Будь сильним, — сказала я йому, хоча й відчувала, що мій голос тремтить.

— Биш, не треба! — пхикнув він.

А Кхарі я нічого не сказала. Що тут казати.

Вона сумно мені всміхнулася.

Ферруччі кивком покликав Луку й прошепотів йому щось на вухо. Деякі слова я почула, але вони були невідомою мені мовою — можливо, недаррською.

Знов-таки на чотирьох я пішла за Лукою сирим коридором. За спиною мені чулася тиха луна від чорних стін: плакав Тоббл, Кхара про щось допитувалася.

Я неохоче пішла слідом за Лукою гвинтовими сходами — вони колом огинали темне провалля, на стінах горіли смолоскипи.

«Сміливіший дейрн, — подумала я собі, — напевне, спробував би втекти».

Але я не бачила, куди тікати: ні дверей, ні вікон, ні коридорів. І нічого такого, що можна було б застосувати як зброю.

Коротше, ніякого сенсу в тому не було. Може, я б і могла втекти від Луки, але навряд чи надовго. Мені це місце невідоме. Я й узагалі мало знаю про людські будівлі.

Я спробувала уявити цю велику вежу. Темниця справді буде під землею?

У якийсь момент Лука зупинився й звернувся до мене:

— Я б попросив тебе не боятися. Запевнив би, що ти в безпеці. Але якщо я не помиляюся в особливому вмінні, властивому дейрнам, то ти б зрозуміла, що це неправда.

Я нічого не сказала, хоча й звернула увагу на його спокійний, майже самовдоволений тон.

Лука йшов далі. Я, лишаючись на чотирьох, брела поряд.

— Я вивчаю в Академії таке явище, як спадна фауна, — промовив він.

Я знову промовчала. Проте Лука все одно продовжив:

— Це нове поняття, запроваджене в Офіційному тлумачнику — недаррському словнику, схваленому Мурдано, — сказав він, примружившись від задуми. — У кожному виданні, здається, вміщують нові слова, які всім треба знати. Наприклад, «евмонія» — похорон виду. Або «останник» чи «останниця» — про останніх представників виду, — хлопець невесело розсміявся. — Ми, люди, вміємо придумувати імена своїм помилкам.

Ми пройшли невеликий майданчик, тоді рушили далі вниз гвинтовими сходами. Вони огинали дедалі ширше коло — спіраль нагадувала закрут морської мушлі.

«Думай, — сказала я собі. — Шукай можливостей — і хапайся, щойно побачиш».

Водночас я пригадала батькові слова: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Можливо, слушний час настане швидко.

Але зараз його доведеться почекати.

Лука й далі просторікував:

— Спадна фауна — це види, яким загрожує вимирання. Визначаються рівні загрози, з огляду на наявні ресурси, кількість живих екземплярів та інше. Ось, наприклад, візьмімо карлізійського тюленя. До минулого року йому було присвоєно третій рівень. А тоді раз! — Лука клацнув пальцями, — ...і він уже на п’ятому рівні. Офіційно вимер.

Як не раз бувало, моя допитливість переважила.

— То оці, як їх... евмонії... проводяться за всіма видами, які вимирають?

— Невеликі. Не такі пишні. Зовсім не такі, як та, що її влаштовують за дейрнами.

— Яка честь, — буркнула я.

— Дейрни — один з великих панівних видів. Такого вимирання ще ніколи не бувало, — засміявся Лука.

— Ну й, з огляду на те, що я зараз біля тебе, поки що й немає.

Ми дійшли до похмурої кам’яної зали приблизно круглої форми, на стінах якої видніло шість міцних залізних дверей. Віяло гнилизною й цвіллю, з-за дверей долинали звуки: сопіння, бурмотіння, якісь повільні рухи.

— Агов, наглядачу! — крикнув Лука.

З тіні вийшло химерне створіння. То була людина — принаймні мені так здалось, — але такої м’язистої людини я ще не бачила. Чоловік із широкими грудьми й плечима, з товстими, вкритими негустим хутром ногами. З одягу на ньому була лише шкіряна спідниця. Решту тіла вкривали лише темні малюнки, які Кхара називала татуюваннями. То були зображення людських облич.

— Чого тобі, хлопче? — сказав наглядач тонким голосом, якого я не очікувала почути від такого велетня.

— Мій учитель Ферруччі-ґхарі дав розпорядження, щоб цього собаку замкнули тут.

— Собаку? — не зрозумів наглядач. — Але нащо собаку в темницю? Хай собі бігає!

— Якщо вам дороге життя, наглядачу, то ви замкнете тут цього собаку й нікому не скажете про те, що бачили й чули зараз.

Наглядач коротко кивнув і взяв товсте кільце із залізними ключами.

Лука пішов зі мною в кімнатчину без вікна, без світла, з гнилою, поточеною червами соломою на підлозі.

— Зачиніть двері, — сказав наглядачеві Лука. — Я вас покличу, коли буду готовий іти.

— Гаразд.

І наглядач хряснув залізними дверми так, що я здригнулася.

Лука нахилився до мене, коли почув, що наглядач відійшов досить далеко, і спитав:

— Пам’ятаєш, як Ферруччі-ґхарі щось сказав мені на вухо, коли ми збиралися йти?

Я кивнула.

— Почула, але не зрозуміла. Я не знаю недаррської, тільки загальну говірку.

— Це було навмисно, — пояснив Лука. — Він не хотів, щоб ти зрозуміла.

— А чому?

— Тому що, — сказав Лука, — він дав наказ тебе вбити. Вбити й спалити, щоб і сліду не було, що ти колись існувала.

Вбити. Спалити. Ці слова боліли мені, немов свіжі рани.

Мені перехопило подих. Я дивилася в очі Луці. Чи бачила я в них співчуття? Важко сказати.

Одне я відчувала точно.

Лука сказав правду.

— Наглядач — людина насправді не така вже й погана, але якщо йому таке сказати, він так і зробить.

— Не розумію, — сказала я. Тремтіння голосу виказувало мене. — Що я поганого зробила?

— Зробила? Ти нічого не зробила. Але ти є, і це скандал.

Почулися кроки наглядача, і я почекала, доки він відійде далі.

— Але чому? — спитала я. — Хіба існування хоч одного дейрна — це погано?

Лука відвів очі й зітхнув. Коли він знову поглянув на мене, я побачила в його очах співчуття.

— Бідолашна дейрно, ти справді не розумієш людей, еге ж? Зараз приїжджає Арактік, придворна Провидиця Мурдано. Це велика честь для острова. І приїжджає вона сюди лише тому, що Ферруччі-ґхарі засвідчив Голові ради вчених, що дейрнів уже справді більше немає на світі.

— Усе одно я не...

— Тоді Голова ради сказав Мурдано, що дейрни вимерли. Як по-твоєму, приємно їм буде відчути себе обманутими? І Арактік, яка сотні людей відправила на вогнище, на палю, на утоплення, — їй, по-твоєму, приємно дізнатися, що хтось марнує її час? Що її виставляють дурепою?

У мене відповіді на це не було. Я просто, не вірячи власним вухам, дивилася на Луку.

Проте до мене поволі доходило, що Лука йде на великий ризик, кажучи мені те, що його вчитель Ферруччі зовсім не бажав доводити до мого відома.

— А чому ти це мені розповідаєш? — спитала я. — Хочеш допомогти?

— Не треба тільки певності, що я тобі допомагаю, — відказав він. Потер підборіддя і подивився на залізні ґрати, які позначали кордон між свободою та ув’язненням. — Я передусім науковець, Биш. Я бачив, як з лиця землі зникали цілі види. Знаєш, що там, у підвалі цієї пам’ятки знань?

Я мотнула головою. Проте не була певна, чи дуже хочу знати.

— Там опудала десятків останників. Таких, як ти. Набиті тирсою, підписані, припалі порохом. Їх раз на рік виносять звідти на заняття з природничої історії. — Лука кашлянув. Мені здалося, що він зараз заплаче. — Я передусім людина науки, Биш. Я вірний не тобі. Я вірний науці. Може, ти й справді останниця. Але ти не загинеш через мене!

То була правда. Принаймні частково. Проте я відчувала, що це не вся правда.

Лука пішов до залізних дверей.

— Наглядачу! Випусти мене!

Двері відчинились і знову зачинились.

По моєму хвосту пробіг щур. Я чула, як кроки Луки затихають удалині.

Чи зможе Тоббл знайти мене тут? Бодай спробує?

А він таки може. Милий, дурненький Тоббл. Від самої думки про нього в мене защеміло серце.

А що Кхара? Чи вона вже далеко з повними кишенями золота?

Я згорнулася в кутку, притулившись спиною до стіни, і, як могла, накрилася гнилою соломою.

Ніч буде довга.

Але я вже звикаю до всього.

Я нарешті задрімала, аж тут мене розбудив якийсь голос, що лунав поблизу.

— Та ну... собачка?

Голос був не людський — це я відчувала точно. А чий — я не знала. Він був хрипкуватий, і в ньому чулася насмішкувата погроза.

Я принюхалася.

— Собачка?

Фелівета! Здається, самець. У сусідній кімнаті.

— Ага, соба-ачка, — не без страху передражнила я.

— Та ну? А, це говорюча собачка! — сказав великий кіт.

— Я не собака. Я дейрн, — відказала я. На жаль, нахабний тон мені не дуже вдався.

— Невже дейрн? Невже на похорон свого виду прибули?

Про фелівет я не знала нічого, крім відомих жахалок, як вони стрибають і розгризають череп одним рухом щелеп.

Проте я не сумнівалася, що фелівета з мене кепкує. Дражниться.

Я промовчала. Не могла придумати відповіді.

— Чим доведеш, що ти дейрн? — обізвався сусід.

— Я і є дейрн, — просто відказала я.

— Кажуть, дейрни без помилки відрізняють правду від брехні.

— Чула таке.

— То перевіримо чи як?

Я зітхнула.

— Я звуся Еліос Стр’анк, але між друзів прозиваюся Лови-Удачу. Або... Або ж мене звати Хадрак Третій, Лонко Жахоліський.

Мій співрозмовник замовк.

Я відповіла:

— Але... і те, і те правда.

Кіт-фелівета повільно засичав.

— Молодчина, дейрне. А я й намагався вже кілька тижнів переконати цих так званих учених у цьому.

— А чому вони тобі не вірили?

— Тому ж, чому не хочуть вірити, що ти існуєш. Учених багато, а шукачів істини — мало. Люди вірять у те, від чого їм спокійніше. Незручної правди їм не треба.

— Мене звати Биш.

— Називай мене Лови-Удачу.

— Ніколи не зустрічалася з феліветами, — зауважила я.

— А боїшся нас?

— Звичайно. Ви ж їсте дейрнів.

— Ми багато кого їмо: оленів, кушок, антилоп, меднів, змій деяких — тільки не дуже жорстких, звісно, — вобиків, борсуків. Ну а вряди-годи... — він багатозначно помовчав, — людей.

— І дейрнів!

— Вигадки, — заперечив кіт. — Ми ж не люди. Ми, фелівети, свого слова дотримуємося. За двісті років не відомо жодного випадку, щоб фелівета вбила дейрна. Ви нам потрібні. Справді, колись давно, до Угоди Коїмарі, ми, бува, полювали на дейрнів. Але коли ми завели справи з людьми й натітами, то стало зрозуміло, що без вас нам ніяк. Люди — талановиті брехуни, розумієш, та й натіти не ліпші.

— А всі решта? — спитала я.

— Тераманти не брешуть. Раптидони можуть щось замовчати, але вони надто горді, щоб опуститися до брехні. Коли в нас почалися справи з людьми й натітами, то нам стали потрібні дейрни — як ті, хто покаже, де правда.

— А нас учили боятися фелівет.

Лови-Удачу засміявся — сміх у фелівет трохи схожий на кашель.

— Хто ж володар лісу, дейрно Биш? Тобі не дивно, що ви дуже давно нас не бачили зблизька — хіба що трохи й здалеку? Багато років ми боронили вас від людей. Але... — він зітхнув. — Але нас теж дедалі меншає. Нас уже вчетверо менше проти того, що було. Люди на нас полюють, хоча кажуть, буцімто це не так. Вони нацьковують на нас зграї великих мастифів. Отруюють воду, від чого ми хворіємо і в нас не родяться дитинчата. А Мурдано весь час удає, ніби нічого не знає.

Я трохи помовчала, переварюючи ці шалені новини. Важко було осягнути, що феліветам, як і дейрнам, загрожує небезпека.

— А навіщо людям нищити дейрнів і фелівет? — спитала я.

— Схоже, ти людей не знаєш, — печально відказав Лови-Удачу. — Вони не видатні мисливці, як ми — фелівети. Вони не виходять у ніч самотою, готові зустрітися хоч із хижаком, хоч зі здобиччю. Вони боягузи, збираються в армії — і підступно нападають на тих, кого менше.

Так, подумала я. Я бачила армію Мурдано. Бачила їхню роботу. Озброєні люди проти беззбройних дейрнів.

— Саме люди вас ненавидять, — мовив Лови-Удачу. — Ненавидять за те, що ви не даєте їм брехати. І ненавидять нас, фелівет, бо ми виступаємо проти їхніх загарбницьких війн. Вони очистили світ від дейрнів, але до нас теж дійдуть незабаром. Відтак візьмуться за раптидонів, потім тераманти на виході зі своїх печер побачать людей зі списами й стрілами. Зрештою, люди спробують покінчити навіть із наті-тами, хоча з тими їм, мабуть, буде складно. А все ж, — Лови-Удачу важко зітхнув, — не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства.

Ми обоє замовкли. Я тремтіла, але не від холоду, а від страху.

Чи може бути так, що не лише дейрни під загрозою? Отже, попереду значно більша, страшніша битва, ніж можна було уявити.

Я змусила себе запитати:

— А як ти можеш бути певний цього, Лови-Удачу? Може, ти помиляєшся.

— Фелівети живуть усюди. Ми все бачимо. Ми не помиляємося, — запевнив він і після деякого вагання додав: — На жаль.

Мені було чути, як наглядач ходить туди-сюди коридором і на кожному його повільному, важкому кроці подзвонюють ключі.

Чула тихий шурхіт: щури возилися в соломі.

Чула, як десь близько хтось тихо плакав.

Але найсильніше чулася мені луна від слів Лови-Удачу: «Не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства».

Уночі мені наснилося моторошне зелене світіння. Я здригнулася, прокинулася й зрозуміла, що то не сон. Переді мною плавала й світилася якась зелена хмара — просто по той бік ґрат.

То було не сонце. І не смолоскип. Я піднялася й наблизилася — це видовище мене тривожило та зачаровувало.

Під світлом я помітила людську фігуру. Щоб її розгледіти, мені довелося примружитися.

— Тихо, дейрно, — сказав хтось.

То був Лука.

Він висунувся з того, що могло бути лише теургічно викликаним світлом, і показав мені ключ. Учений помітно нервував, його очі бігали, коли він сунув той ключ у замок. Двері рипнули й відчинилися.

— Я не дуже сильний у теургії, — прошепотів Лука. — Я вдихнув сон у вухо наглядачеві. Але від гучного звуку він може прокинутися.

Я якомога тихіше підкралася до дверей.

— Куди ти мене ведеш?

— До Кхари. Вона мене переконала, що так краще. Знову я почула не брехню, а певну частину правди.

— Дякую, — прошепотіла я й пішла за ним у темний коридор. А тоді зупинилася. — Ми маємо звільнити ще декого.

— Що?

— У тій кімнаті. Там кіт-фелівета: він знає важливі речі.

— Ти завела друзяку в тюрмі і тепер хочеш, щоб я і його випустив?!

— Так. Будь ласка.

— Фелівета, — промовив Лука. — Безжальний хижак.

Я завагалася. Чи певна я, що це треба?

— Так.

Лука похитав головою, не вірячи власним вухам.

— Ти при своєму глузді?

— Хтозна, — відказала я. — Але...

Я пригадала рішення, які мені здавалися правильними, а виявилися дурницями. І їх було чимало.

Проте якийсь інстинкт — чи, може, просто вдячність за товариство, яке мені склав Лови-Удачу, — підказував мені, що саме так і треба робити.

Я пішла до дверей, за якими сидів Лови-Удачу, і вийшла зі світляної хмари.

— Лови-Удачу! — тихо гукнула я.

Великий кіт зреагував блискавично. Я б не встигла й кашлянути, як його блакитні очі розплющились і він одним легким стрибком опинився біля ґрат, вишкіривши зуби й випустивши кігті. Лови-Удачу був з ланіксів — гнучкий, сильний, чорної масті, тільки на морді видніло кілька тонких білих смужок. Його довгий м’язистий хвіст аж надто нагадував мені змію.

— Що тут? — спитав він.

— Я тікаю, — відказала я. — Хочеш зі мною?

— Тікаєш? — кіт, схиливши набік свою велику голову, придивився до світла. — А, тут чари якісь.

— Так. Маю тобі дещо сказати.

— Ну?

— Якщо я тебе випущу, ти на мене нападеш? Чи на когось із моїх друзів? Це одна... може, дві людини. І один вобик.

— Якщо ти мене випустиш, їм ніщо не загрожуватиме. Принаймні від мене.

— Ти йому віриш? — скептично спитав Лука.

— Так, — відказала я. І швидко додала: — І ще може бути кінь, Лови-Удачу.

— Випусти мене — і я буду тобі служити, як хазяйці.

Я з надією подивилася на Луку, який розпачливо зітхнув.

— Ну що ж, два рази на горло не скарають.

За кілька секунд ми вийшли з підвалів, рухаючись якомога швидше: Лука, вже не осяяний зеленою хмарою, Лови-Удачу і я.

Я повірила котові. Мої інстинкти казали мені, що він говорить чесно. Але після того, як ціле життя я боялася цих велетенських кішок, розслабитися було непросто. Якби Лови-Удачу хотів, то вмить міг убити і Луку, і мене.

Лука повів нас не тим шляхом, яким ми прийшли, натомість ми вийшли на якісь вузькі сходи, минули темний лункий простір, потім знову спустилися сходами, потім дісталися задушливого коридору.

Лука штовхнув двері — і перед нами були Кхара і Тоббл.

Вобик закричав:

— Фелівета!

Кхара схопилася за меч.

— Ні, ні! — скрикнула я. — Це друг!

— Фелівети нікому не друзі, — різко відказала Кхара. — На цьому острові їм віри не ймуть. Та й за його межами також.

— Це так, — відказав Лови-Удачу, і на мить я замислилася, чи не вчинила фатальної помилки. — Ми самітники, не те що ви, люди. Самі по собі, — він злегка посміхнувся, оголивши блискучі зуби, і гордо додав: — Ми полюємо самі.

Тоббл хоробро підійшов до мене.

— На цю дейрну ти не полюватимеш! — тремтливим голосом сказав він.

— Дякую, Тоббле, — підтримала я друга, поклавши руку йому на плече. Я за ним скучила більше, ніж готова була визнати. — Але я довіряю Лови-Удачу.

— Хай там що ви про нас думаєте, а ми, вобики, істоти честі. Я дав слово служити Биш.

— Чудово, — зітхнула Кхара. — Тепер ми ще й фелівету будемо переховувати?

— Що будемо робити? — спитала я. — Є якийсь спосіб утекти з острова?

— Ще нема, — відказав Лука. — Але після евмонії тисячні юрби попруть на пороми й кораблі. То в такій катавасії нам буде простіше.

— То що... оцей нібито похорон відбудеться? — спитала я.

Лука кивнув, дивлячись на Кхару.

— Цього не спинити. Якщо вчені скажуть, що вони помилилися і дейрни ще не вимерли, то втратять прихильність Арактік, а з нею — швидше за все, і захист Мурдано. Арактік — радниця, яку Мурдано найбільше шанує.

Ми пішли геть мовчки, навіть Тоббл замовк. Світанок тільки жеврів. Лука знав дорогу і йшов першим, а одразу за ним — Лови-Удачу. Двоє людей, лютий хижак, смішний вобик і ще не вимерлий дейрн на чотирьох лапах, який своїм існуванням уже становив для когось велику загрозу.

— Лука знає місце, — прошепотіла Кхара.

Побачивши патруль міської варти, ми швидко завернули в провулок. Лука проказав заклинання. Воно не завадить вартовим бачити нас, пояснив він, але зробить так, щоб вони не звернули на нас уваги. І вартові проминули нас, не виймаючи мечів.

— Мені кілька місяців тому виповнилося п’ятнадцять, — знизав плечима Лука. — Тільки починаю вивчати основи теургії.

— Зараз ти чудово попрацював, — захоплено поглянула на нього Кхара.

— Тут усі вартові — люди? — спитав Тоббл.

— Ні. У варту можуть вступати представники будь-якого виду, — сказав Лука. — Але більше там служать люди й раптидони.

— Авжеж, на нас, фелівет, ніяку ліврею не напнеш, — гордо сказав Лови-Удачу.

Ми підійшли до краю великого відкритого простору — площі, оточеної дво- і триповерховими будинками.

— Це площа Істини, — сказав Лука.

Скрадаючись, ми пройшлися понад площею, і вчений завів нас в одну з будівель. Весь її фасад був заставлений риштуванням, а зайшовши, ми побачили, що її повністю перебудовують. Там було порожньо: ні меблів, ні світла, ні запахів їжі, навіть свіжого людського духу не було чути.

Ми піднялися сходами на верхній поверх, а тоді підійшли до драбини на горище.

Людям піднятися драбиною було просто, мені — складно, але можливо; а от ні Тоббл, ні Лови-Удачу скористатися нею не могли. Кхара посадила Тоббла собі на спину, проте Лови-Удачу важив чи не як усі ми четверо разом. На щастя, фелівети — істоти доволі... спритні.

— Ляду не закривайте, а драбину приберіть, — сказав нам Лови-Удачу.

Bin припав до підлоги, зібрався, трохи поворушився, цілячись, — і плигнув на два людські зрости вгору, проскочив у вузький отвір та опустився на підлогу по-котячому легко й невимушено.

— Вихваляка, — буркнув Тоббл. І з жахом затулив рота лапкою, зрозумівши, що обізвав так одну з найгрізніших істот у світі.

— Дурниця, — відказав Лови-Удачу спокійно, майже муркочучи. — Якби я хотів повихвалятися, то перекинувся б у повітрі.

Я нагадала собі: хай він і заприсягнувся нікого не чіпати, а дратувати цього кота не слід.

Місце, де ми тепер опинилися, було темне й запорошене, завалене м’якими кріслами, дзеркалами, скринями та ящиками..

— Вони все занесли на горище, поки працюють унизу, — сказав Лука, обтрушуючи павутиння зі штанів.

— А робітники нас не помітять, коли прийдуть працювати? — спитала Кхара.

— Евмонія — це свято. Ніхто не працюватиме, — мовив Лука. — Нам ще й церемонію звідси буде непогано видно, — він показав на ряд круглих віконець, що виходили на площу Істини.

— А в тебе через це не буде великих неприємностей? — спитала я Луку.

— М-м-м, — кивнув він, — Ферруччі здасть мене варті, і мене кинуть у темницю. Або стратять на місці.

— А чого ти йдеш на такий ризик? — поцікавився Тоббл.

Кхара в поясненні випередила Луку:

— Бо, на відміну від Ферруччі, цієї старої продажної шкури, Лука — справжній учений.

Вона казала правду — принаймні те, що з неї було їй відомо. Але щось не давало мені спокою: було відчуття, що про Луку ми знаємо далеко не все. Я все ж мало зустрічалася з брехнею, особливо людською. Важко було казати, до чого дослухатися.

— Ми приймаємо присягу, — пояснив Лука, — шукати істину і тільки істину. А зараз що відбувається? — він показав на площу, де невдовзі мала відбутись евмонія. — Істину хочуть приховати, закреслити.

І це теж було правдою. Але щось усе одно не давало мені спокою.

— Лови-Удачу вважає, що ця евмонія — лише перша з багатьох, — сказала я. — Фелівети бачать, що через Мурдано їх стає дедалі менше.

— Дейрни — просто перший із великих панівних видів, який став жертвою цих дій, — кивнув Лови-Удачу. — Далі будуть фелівети, а потім...

— Ти так погано думаєш про людей? — перебив Лука.

— Я не думаю погано, — заперечив Лови-Удачу. — Я знаю забагато.

Ми з Кхарою і Тобблом стривожено перезирнулися. Я хотіла ще про дещо запитати, але мене накрила хвиля важкої втоми. Я знайшла два блакитні фотелі з м’якими сидіннями; ми з Тобблом умостилися на них спати і за мить уже заснули.

Коли я прокинулася, то почула, як великий натовп надворі галасливо «оплакує» моє неіснування.

— Перш ніж почати нашу печальну церемонію, — проклекотів раптидон над площею, — я маю зробити декілька оголошень.

Я стояла біля вікна й споглядала це видовище. Для дитинчати, яке виросло далеко від подібних місць у товаристві невеликої зграї дейрнів, вигляд двадцяти-тисячної юрби був просто запаморочливим.

На одному кінці площі в тіні центральної бібліотеки стояв великий поміст. Бібліотека являла собою здоровенну споруду з колонами й барельєфами, що зображували численних Великих Вчених: людей, фелівет, раптидонів, натітів, терамантів і дейрнів. Звання Великого Вченого, пояснив Лука, дають на двадцять років, і воно переходить по черзі до представників різних видів. Проте ось уже двісті років серед них не було дейрнів, з огляду на зменшення чисельності.

Поряд стали Кхара й Тоббл. Лука пішов по харчі. Лови-Удачу, розлігшись на підлозі, позіхнув і показав ікла.

— Кожен вид посідає той сектор площі, який йому відведений, — продовжив раптидон, — звичайно, за винятком слуг.

Старий, ветхий пір’ям птах міцно тримався пазурами за різьблену перекладину стовпа; вимова в нього була така, з якою зазвичай розмовляють раптидони. У раптидонів є власна мова з кількома говірками, але коли вони розмовляють загальною говіркою, то їм не даються «в», «б», «п», «ф» і «м» — ці звуки вони або пропускають, або перетворюють на голосні.

Тож промовця я розуміла, але лише якщо зосереджувалася. «Візки з їжею будуть їздити кожним сектором окремо» перетворювалося на «Ізки зіжею удутізити кожни шекторо оре’о».

Великий Вчений, натіт, уже перебував на помості. Він сидів на своєрідному троні, наполовину зануреному у велику посудину з водою. У тій самій посудині також плавало ще двоє натітів.

Глядачі-натіти розташувалися понад берегами каналу, що мав форму півмісяця. Синьо-зелена вода заходила на площу з її південно-західного кута, і канал вигинався площею до північно-східного кута. За каналом на бруківці походжали й лежали фелівети. Великих котів тут були сотні, коли не тисячі — в усьому неймовірному розмаїтті мастей і виглядів. Я бачила білуватих із великими рудими плямами, темно-синіх, чорних, як небо опівночі, іржаво-рудих, бурих із блакитними плямами. Траплялися фелівети білосніжної масті з чорними смугами — як присипані снігом дерева.

— Будьте ласкаві не забруднювати тілесними речовинами воду, — продовжував раптидон. — Раптидонів у польоті закликаємо не справляти потребу над секторами, призначеними для інших видів.

Хоча становище в мене було зовсім не веселе, я не втрималася від сміху.

Подібно до каналу натітів на сході, західну частину площі прорізало щось на кшталт земляних каналів. На них не було ніякої бруківки чи кахлів — просто гола земля, на якій видніло близько десятка нір терамантів. Великі комахи сиділи, ворушачи кінцівками, на землі або витикали вусаті голови з нір.

— Жуків небагацько, — зауважив Тоббл — Це добре.

— Не любиш терамантів? — піддражнила я його, намагаючись по змозі розвіювати напругу й похмурість.

Раптидони розташувалися за терамантами, як фелівети за натітами. Вони великими зграями сиділи на високих стовпах із перекладинами, що стояли густо, мов ліс, хоча не всі птахи там уміщувалась, і весь час хтось із них чи то літав над своїм сектором, чи то кружляв зовсім угорі, не зважаючи на офіційне розташування.

Посеред площі, між двома каналами, розташовувався людський сектор, звужений посередині: праворуч від нього були натіти й фелівети, ліворуч — тераманти й раптидони. Люди ледве в ньому вміщувались і стояли тісно — їх було значно більше, ніж решти чотирьох видів.

— Сьогодні події розвиватимуться так, — проклекотів речник. — Коротка промова Великого Вченого, потім короткий огляд історії дейрнів, після чого очікується поява Провидиці Мурдано, великої Арактік Вел Друанд. Буде відкрито пам’ятник дейрнам, яких ми оплакуємо сьогодні. Далі відбудеться бенкет!

Останній пункт викликав нестримний захват у юрби — значно більший, ніж промови й пам’ятник. А от мене натомість дуже зацікавив виклад історії дейрнів. Та й пам’ятник побачити було цікаво: він уже стояв, накритий тканиною, перед помостом.

— Просимо не забувати, що наше зібрання є скорботним, — суворо нагадав раптидон. Він розпустив крила, пролетів над юрбою людей і сів з правого боку, загубившись серед своїх родичів.

Повернувся Лука з великим мішком за спиною. Зі стогоном скинув його на підлогу.

— Гадаю, тобі, Лови-Удачу, цього вистачить, — Лука витяг згорток, що був весь у плямах крові. Розгорнув — там лежала кушка завбільшки приблизно з Тоббла.

— Щиро дякую, — сказав кіт. — Чудова пожива.

Лука перекинув тушку Лови-Удачу, і той спіймав її зубами в повітрі.

Між рештою Лука поділив хлібину, кружало сиру, дві ковбаски й пляшку сидру. Ми взялися до їжі, і я пропустила більшу частину промови Великого Вченого, поки жувала й ковтала. Але щойно доївши, я повернулася до вікна. Учений натіт саме закінчував.

— ...тож, узявши до пильної уваги всі факти, ми мусили зробити висновок, що, на превеликий жаль, дейрни як вид вимерли, навіки зникли з лиця землі.

«Навіки зникли».

Від цих слів у мене навіть серце стиснулось. Я заплющила очі — а коли розплющила, то зрозуміла, що Тоббл, Кхара, Лука й Лови-Удачу дивляться на мене з жалем, тривогою, а фелівета — ще й з відстороненою цікавістю.

Я випростала плечі й знову зосередилася на сцені. Старий чоловік, кволий і згорблений, підіймався сходами, спираючись на двох помічників.

— Це Ферруччі, — сказав Лука.

— Цей старий ошуканець розповідатиме історію мого народу? — обурилася я.

Лука знизав плечима:

— Просто його вважають найбільшим знавцем історії дейрнів.

— Непорозуміння, а не знавець, — прошепотіла Кхара.

Голос у Ферруччі був слабкий, і до мене долинали, на жаль, тільки уривки.

— ...і тоді, в Часи Випробувань, Чарльз Мордан, рурський трибун... війна царств... щоб укласти мирну угоду з Мет’ан Нуром, Верховним Ловцем фелівет... обидві сторони привели з собою по дейрну, щоб пересвідчитись... і зустріч розпочалася... спричинилася до... першої угоди між людьми і феліветами.

Почувши ім’я «Мет’ан Нур», фелівети внизу подали короткий, але грізний рик. Люди спромоглися на такі-сякі оплески, тераманти ввічливо погуділи не призначеними для польоту крилами, натіти поплескали по поверхні води. Раптидони ж ніяк не обізвались.

— ...Третя війна у гирлі... королева натітів... — Я почула її ім’я, але його звуки (клацання, свист і нерозбірлива низка приголосних) дейрнові відтворити не до снаги.

— Я чув про війну, тільки не дуже знав, що це таке, — сказав Тоббл.

Проте не мені було йому пояснювати: я знала не набагато більше. Дейлінтор майже не говорив про війну на наших уроках.

— Війна, — похмуро мовила Кхара, — це коли велика кількість бійців з одного племені, чи міста, чи виду нападає на інших, з іншого міста чи виду, і намагається повбивати їх.

Ці слова були правдиві, але — як я часто помічала в мові Кхари — щось лишалося несказаним. У неї слово «війна» викликало якісь особисті й болісні почуття.

— Хай там як, але зараз війн немає, — додав Лови-Удачу, і у його словах дуже чітко чувся сарказм.

Кхара озирнулася на нього, але нічого не сказала.

Ферруччі далі переказував список війн, перемовин, угод, указуючи на те, яку роль відігравали в них дейрни.

— Безумовно, — промовив він і важко віддихався, — можна сказати... їхня роль була... невід’ємна... без них війна могла би... хід історії.

— Він закінчує, — сказав Лука.

— Звідки ти знаєш? — спитала Кхара.

Лука розсміявся:

— Я писав більшу частину цієї промови. Ферруччі трохи диктував, а решту мав дописувати я.

— Як я могла так вірити, що Ферруччі врятує Биш! — з розпачем вигукнула Кхара. — А я ж гадала, він хороша людина.

— Хороші люди можуть не все життя лишатися такими, — просто відказав Лука, на мить торкнувшись плеча дівчини. Вона сердито витерла сльозу тильним боком руки.

Чуючи ці слова, бачачи сльозу, я раптом чітко зрозуміла: Кхара ніколи б не дала мене скривдити. Вона справді вважала, що Ферруччі мене врятує. Звісно, на платню вона теж сподівалась, але аж ніяк не за мою шкуру. А за те, що я є й живу.

— ...тож із глибоким жалем... кінець виду... великого і... прощаємося назавжди.

Нарешті промова скінчилася. Раптидони загаласували, напевне, вважаючи, що промовцеві, який завершив, треба почути відгук. Людською юрбою прокотився гомін: «зараз... зараз... уже... несуть...», натіти ще більше висунулися з води, щоб краще бачити.

На поміст вийшла лава солдатів. На кожному був червоно-сріблястий стрій вояків Мурдано, але з особливим знаком: зображенням синього ока поверх руни «П».

Із глибини площі з’явилася ще одна лава солдатів: людська юрба перед ними розступалася. За вояками дванадцять міцних чоловіків несли паланкін. Перед помостом вони високо підняли свої розкішні ноші так, щоб двері паланкіна опинилися на рівні помосту.

Надзвичайно злагоджено ті солдати, які вже були на помості, вишикувались у дві лави, а їхній провідник швидко вийшов наперед, відчинив двері паланкіна й відступив убік.

— Ось і вона, — мовив Лука.

Не знаю, що я очікувала побачити. У мене не було жодної гадки, яка з себе має бути Провидиця. Я очікувала таку людину, як Ферруччі, — стару, згорблену, але сповнену певності й гордовиту.

Люди, як я тепер знала, бувають різної форми, розміру й масті, хоча й близько не такі розмаїті виглядом, як фелівети чи раптидони. Це була людина світло-коричневої масті — жінка з чорним, як смола, волоссям, яке сягало їй середини спини. Вбрана вона була в довгу, до кісточок, сукню різних відтінків червоного, гаптовану срібними зірками.

Її відкриті руки були розписані татуюваннями — синіми, червоними, зеленими. Лука пояснив, що ті знаки — це магічні руни й печаті, видимий вияв потужної теургічної сили.

— Кажуть, її неможливо вбити, — сказав він.

— Ну, спробувати не завадить, — не без натяку промовив Лови-Удачу і потягнувся. Він плигнув до нас і, поклавши лапи на підвіконня, окинув оком площу. — Провидиця — не друг феліветам.

Лука поглянув на нього.

— Арактік нікому не друг.

— Я не дуже людей знаю, — промовила я. — Але вона, здається, ще цілком молода?

— Щойно дев’ятнадцять виповнилося, — підтвердив Лука, — Не набагато старша за нас із Кхарою.

Арактік стояла обличчям до юрби, слухаючи радісні вигуки, клекіт і плескання по воді. Тераманти загули крилами й схилили вуса Фелівети мовчали.

— Я почуваюся як удома, — почала свою промову Арактік сильним, грудним голосом. — Я багато років прожила на цьому острові. Багато чого навчилась у великих мудреців усіх видів.

— А на іспитах махлювала, — посміхнувся Лука.

— То вона не така розумна, — сказав Тоббл.

— Навіть не думай вважати її дурною. Вона розумна, підступна, безжальна й небезпечна, — інакшим тоном додав Лука. — І забіяка.

— Ти знайомий з Арактік? — спитала Кхара.

Лука кивнув.

— Коли мені було шість років, а їй — десять, то вона була моєю сусідкою в гуртожитку. І одного разу примусила мене з’їсти мило.

— Мабуть, то на смак було ще гірше, ніж вобик, — додав Лови-Удачу.

— Но! — образився Тоббл. — Може, годі вже! Я вам покажу, які ми смачні!

— Радій, що я кушкою наївся, — сказав Лови-Удачу. — А то взяв би й перевірив.

— Стійте, я що сказав — смачні? — схаменувся Тоббл. — Я хотів сказати «отруйні».

Лови-Удачу хотів був щось на це відповісти, але раптом притих. Ми з Тобблом роззявили роти й завмерли.

— Чуєте? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. І Тоббл теж.

— Що таке? — спитали обидві людини.

— Хтось іде, — пояснив Лови-Удачу. — І не один.

— Ви обоє ховайтеся, — сказав Лука нам із Лови-Удачу. — Свою присутність тут ми варті виправдати зможемо, а от про фелівету, не кажучи вже про дейр-на, пояснити буде непросто. Навіть якщо ти вдаватимеш собаку, вони придивляться і все зрозуміють.

Я чула на сходах тупіт принаймні шести пар людських ніг. Нас хтось бачив? Чи це просто звичайний обхід?

У відчаї я стала шукати, куди бігти. Стільці, крісла, столи, дзеркала, скрині... Так, скриня! Лови-Удачу придивився до сволоків угорі й вибрав один — великий, приблизно в два людські зрости над нами. Кіт припав до підлоги, поворушив стегнами — а тоді немов злетів просто вгору й сів на сволок, наче все життя щодня цим займався. Та, напевне, так воно й було.

Я відкрила приладу порохом скриню, в якій лежав битий міллю та цвіллю одяг. Уляглася туди, опустивши віко, — і тієї ж миті па горище ввірвалися люди.

— Гей там! — пролунав грубий голос. — Що тут у вас робиться?

— Ми просто на евмонію подивитись... — почав виправдовуватися Лука.

— Чи ви не знаєте, що будівлю зачинено? Що ви взагалі собі думали?

— Ми тихого місця шукали... — це вже говорила Кхара. — Моїм батькам і батькам Луки це не подобається, але ми... нам разом добре.

Кхара брехала настільки очевидно, що я просто не розуміла, як їй можуть повірити вартові.

— Молоде кохання, так? — почувся інший голос, більш делікатний.

— Ну, я б не сказав «кохання», — знічено сказав Лука.

— А годину тому ти зовсім інше казав! — обурено перебила його Кхара.

Скриня приглушувала звуки, але я чула, що Арактік на площі каже:

— Завдяки щедрості нашого ясновельможного великого володаря Мурдано ми зібралися тут оплакати...

— Закохані ви чи ні, а мусите залишити це приміщення, — сказав перший вартовий.

— Так, на жаль, мусите, — погодився другий. — А то доведеться вас заарештувати й цим затьмарити важливий день.

— Але ж ми просто хотіли... — почала Кхара.

— Ах-ах-ах, — втрутився другий вартовий, тепер уже з деякою суворістю у веселому голосі.

— Тоді, гадаю, ми підемо до нашого товариша Валліно, — промовила Кхара, досить голосно, щоб ми почули.

— І оцю грудку шерсті з собою забирайте, — сказав перший вартовий.

Я почула, як Тоббл буркнув: «Грудку шерсті!»

Троє істот пішли з горища. Але вартові за ними не рушили.

— Ану гляньмо, чи нема тут чогось, е-е... корисного, — промовив м’якший голос.

— Корисного, еге? — розсміявся грубіший. — І недешевого?

Я почула, як вони риються в речах, щось перевертають.

Затамувавши подих, подякувала долі за те, що люди так погано чують. Фелівета з легкістю почула б шалене калатання мого серця.

Кроки зупинилися біля мого сховку. Віко різко відкинули — і просто на мене подивилася бородата фізіономія вартового.

— Ого! — крикнув він.

— Гарррр!

Від рику Лови-Удачу затрусилися стіни. Вартовий відступив і тремтливою рукою схопився за меч. Великий кіт-фелівета безгучно зістрибнув на підлогу.

Усі шість вартових витягли зброю й вишикувалися півколом. Їм було страшно, але вони не панікували. Солдати були звичні мати справу з різними видами, і сил у них було не менше, ніж у Лови-Удачу. Я сумнівалася, що він може перемогти шістьох людей з мечами.

— Тікай! — рикнув Лови-Удачу.

Я кинулася до дверей, але там виявилося ще двоє вартових з мечами напоготові. Я різко спинилася й почула, як сходами біжать іще люди. Рик Лови-Удачу було чути далеко, і на підмогу цим вартовим поспішали нові.

Надворі Провидиця й далі щось казала, але в моїх вухах кров калатала так гучно, що я не розбирала жодного слова її промови.

Я розвернулася й кинулася назад до кімнати.

Мене загнано в куток. Усі шляхи відрізані.

Цього разу вони вже точно мене вб’ють.

З оглушливим риком Лови-Удачу вдарив лапою розгубленого вартового — і руку, в якій той тримав меч, розітнули криваві смуги.

Горище було повне людей із мечами.

Усі виходи закрить.

Тікати неможливо.

Хіба що...

Немов під час пожежі, я метнулася до вікна.

Я плигнула й полетіла.

Розпустивши перетинки, піймала ними теплий струмінь повітря.

Я летіла високо над юрбою, але довго мій політ тривати не міг. У моїй очманілій голові миготіли можливі шляхи польоту. Вибір небагатий.

З одного боку, можна завернути ліворуч і сісти серед терамантів.

З другого — можна різко завернути, збивши швидкість, — і впасти просто в канал з натітами.

З третього... Та кого ж я намагаюсь обманути? Гарної відповіді просто немає.

Час застиг.

Я зависла в повітрі.

Побачила, як на помості задирають голови й дивляться.

Побачила руки, що показують на мене.

І тут у моїх вухах зашумів вітер — я набрала шалену швидкість. Стрімко, немов ловчий сокіл, я летіла просто на поміст.

Просто на Провидицю.

Арактік дивилася на мене крижаними блакитними очима. Я бачила, як вони розширюються, як повзуть угору брови.

Я бачила мить, коли до неї дійшло, хто я: я — дейрн, що летить над юрбою, яка зібралася на похорон його виду.

Мені стало зрозуміло, що я в повітрі не сама. Раптидони — одні згори, інші знизу — витягали шиї, озиралися, що за незграбний звір вторгся в їхній простір.

Від панічних рухів я закрутилась, і перед очима в мене заметалися істоти, поміст, небо.

Уже не лишалося надії зловити досить вітру, щоб пролетіти поміст високо над головою Арактік.

Один із солдатів на помості метнувся до Арактік, відштовхнувши Провидицю вбік саме тоді, коли мене пронесло над помостом. Я пролетіла повз неї на відстані кігтя — вона, певне, відчула рух повітря за мною.

Я впала, кілька разів перекинувшись, як нас учили, встала й побігла.

Якщо подумати, то посадка вийшла ще й доволі непогана.

На мить усі в юрбі водночас роззявили роти. А коли хтось крикнув: «Дейрн!» — натовпом прокотився потужний гомін враженого подиву.

На всіх чотирьох я плигнула вбік від помосту. Потрапивши на смугу для терамантів, вереснула з переляку, проскочила під ногами в одного з жучисьок, скочила на спину дрібнішому, а звідти, черкнувши кігтями по його хітинових крилах, скотилася просто під сідала раптидонів, так що птахи безладно, злякано злетіли.

Я влипла ногою в раптидонячий послід, а звільнившись, озирнулася туди, звідки втекла. Там я побачила Лови-Удачу. Він вискочив у те саме вікно, але поліз на дах, запускаючи кігті в дерев’яні бруси й тиньк, а вартові намагалися дістати його мечами.

Далі дивитися на це мені не було коли. Я вискочила з площі на вузьку вуличку, заставлену візками з їжею та сувенірами, всі лапи в мене були в лайні. За спиною лунали крики вартових і солдатів.

У мене залишалося рівно стільки самовладання, щоб не забути: треба повертатися в стайню до Валліно, але не привести за собою переслідувачів.

Легко сказати.

Я різко завернула під візок із фруктами, налетіла на ногу торгівцеві, крикнула через плече «Вибачте!» і помчала далі. Протислася за тісний ряд яток — отут мене вже важко буде наздогнати.

Аж тут: удача!

Відчинені двері.

Мить — і я вже там. Захлопнула їх і замкнула на засув. Тепер треба знайти інший шлях. Вулиця належить людям.

Попереду були зачовгані сходи. На нижній сходинці сидів людський хлопчик, смоктав палець і тримав у руці іграшкового раптидона.

— Перепрошую, — сказала я, пробігаючи повз нього. Дихалося мені важко, з кожним подихом горло пекло вогнем.

Вище, вище, на горішній поверх. Ось вікно, що виходить не на вулицю. Я миттю стрибнула туди, розпустивши перетинки, і перелетіла на дах через три будинки.

«Хай люди тепер за мною поганяються», — подумала я.

Але радіти мені випадало недовго. Як казав Лука, не всі вартові — люди.

Я почула клекіт. На мене стрімко летів раптидон, виставивши жовті пазурі. Розмах його крил був більший, ніж мій зріст. З однієї лапи звішувалася синьо-червона стрічка — знак острівної варти.

Вище видніли ще двоє крилатих вартових, вони теж летіли навперейми.

Я сіла на якусь терасу на даху. Проскочила повз завмерлого від подиву людського діда й кинулася сходами донизу. Проскочила повз стареньку жінку, яка чистила моркву, у вузький провулок.

На жаль, то був глухий кут. На виході з провулка, прикликані раптидонами, стояли двоє людей-вартових і посміхалися, передчуваючи мить, коли протнуть мене мечами.

Я була в пастці.

Дверей тут немає. Вилізти нікуди. Жодного шляху до втечі.

— Завмри або помри, — сказав один із чоловіків і пішов на мене.

Що тут сказати?

— Завмираю, — буркнула я, шалено відсапуючись.

І тут з неба впало щось велике, темне — і приземлилося тихо, наче пір’їна.

Лови-Удачу.

Великий кіт подивився на людей і промовив:

— Двоє на одного? Нечесно.

Схоже, вони погодилися, бо нервово відступили.

— Биш, лізь мені на спину!

Сперечатися не було коли. Ноги в мене трусилися, серце калатало. Я ледве дихала.

З останніх сил я вчепилася в хутро Лови-Удачу. Він зібрав усі м’язи — і злетів неймовірним стрибком, що виніс нас майже на карниз будинку над нами. Випустивши кігті, він зачепився за ринву, кігтями іншої лапи вхопився за черепицю — і просто на лапах підтягнувся.

На нього кинувся якийсь сміливий вартовий-раптидон, випустивши пазурі. Одним рухом лапи Лови-Удачу скинув його з неба — і той безладною закривавленою купою пір’я впав у провулок.

Лови-Удачу озирнувся перевірити, чи я на місці. Я кивнула, і ми побігли. Ми мчали, стрибали, майже летіли. Дахами, крізь вікна, у провулки, знову дахами...

Я подумала, що в мене було цілком правдиве уявлення про можливості фелівет. Недарма я відчувала повагу до їхньої сили.

Але навіть не уявляла, як це насправді.

Лови-Удачу нісся, мов гірська ріка вузькою ущелиною. Він поєднував у собі потужну силу м’язів із легкістю й плавністю рухів.

Поряд із ним я була навіть не як вобик. Наче незграбна, кривонога свиня-бородавочник.

Хоч яка я була виснажена й налякана, але споглядала його величний біг — і цю його цілковиту впевненість у точності кожного поруху — із тим самим почуттям, яке в мене викликав уперше побачений океан: із чистим захватом.

Ми зустрілись у стайні, де, на моє превелике полегшення, на нас чекали Лука, Кхара, Тоббл і Валліно.

Останній, побачивши Лови-Удачу, сердито форкнув і став дибки.

— Коні, — пирхнув Лови-Удачу, — це просто вози з хвостами.

— Він нас довіз аж сюди, — промовила Кхара, гладячи Валліно по боці, щоб його заспокоїти.

— Дякую, Лови-Удачу, — сказала я, сповзаючи з його спини на м’яку солому. — Ти врятував мені життя.

— Але ж це мав зробити я! — крикнув Тоббл і кинувся мене обіймати.

— Повір мені, я неймовірно рада бачити біля себе двох рятівників! — швидко сказала я, гладячи Тоббла по голові.

— За вами гналися? — спитав Лука.

Лови-Удачу кивнув.

— Чи не вся варта острова, — сказав він, невимушено лизнувши лапу. — Нам не слід тут засиджуватися.

— Елдон допоміг домовитися про перевіз із контрабандистами, — повідомила Кхара. — Треба тільки до порту дістатися.

Шлях туди виявився ще важчий, ніж ми очікували. Лука знав усі входи й виходи, але, з огляду на юрби приїжджих, непомітно пройти було майже неможливо.

Дорогою ми з подивом помітили нашвидку надруковані об’яви, приклеєні на кожному розі: там писалося, буцімто «летючий дейрн» — це вигадка, яку зловмисно поширюють вороги Мурдано. У списку цих ворогів першим стояло ім’я Луки, про якого було сказано: «член зрадницької змови й посередній науковець». Була там і Кхара — «колишня брако-ньєрка, розбійниця, яка ненавидить Мурдано». Був і Лови-Удачу: «зразок підступного зрадника з роду фелівет», який «поставив свою лиху натуру на службу змові».

Мене там не згадували. Не могли ж вони написати, що в змові бере участь дейрн. Ми ж вимерли.

Тоббла теж у списку не було, на що вобик аж образився.

— От не помічають мене — і край! — поскаржився він. — Так ніби ми, вобики, взагалі нічого не значимо!

Коли ми дісталися порту, то побачили, як натіти жваво запускають пасажирів на пороми, перевіряючи, чи в усіх є грамота або інший дозвіл ходити морем. Але бажаючих відплисти виявилося так багато, що ми проминули пороми без питань. На щастя, в Елдона був шурин-контрабандист.

Старе, бувале судно під назвою «Посмішка диявола» було доволі велике. Дно в нього було слизьке, поросле зеленими водоростями. Коли ми без пригод вийшли в море, я підсіла до Кхари. Вона з корми озиралася на острів.

Вигляд у неї був утомлений. Та ми всі й справді дуже втомилися.

— Ти, схоже, хвилюєшся, — сказала я.

— Певне, що так. Ми ж тепер у центрі дуже серйозної історії — тут і репутація вчених, і вірність острова Мурдано, і ця евмонія. І Лови-Удачу ось каже, що Мурдано хоче винищити інші великі панівні види... — Кхара зітхнула й стенула плечима. — Для мене це забагато.

— Бо ти проста браконьєрка, — мовила я, трохи дражнячись, трохи дорікаючи.

Кхара зібралася була щось сказати, але зупинилася на півслові. Однак те, що було в неї на думці, я зрозуміла, наче вона промовила це вголос. Вона хотіла мені розповісти про себе неправду, але згадала, що брехню я розпізнаю.

— Кхаро, я бачила, як твій меч рубав тих зміюк. То ж не меч простого браконьєра.

— Ти чула, що я очікувала за тебе винагороду, — різко відказала вона. — Ти тоді брехні не помітила, ні?

— Ні, — визнала я. — Ти очікувала. Але то була якась мала частка всієї правди.

Кхара з викликом глянула на мене.

— А яка, по-твоєму, вся правда, Биш?

— Мені здається, ти людина не така проста, як намагаєшся показати.

Я знала, як треба було б говорити. Але ввічливість — то розкіш, яку в той момент я собі дозволити не могла. Мені була потрібна правда.

— Розкажи мені про свою сім’ю, Кхаро.

— Так, розкажи.

Голос Ауки. Я озирнулася: хлопець ішов до нас, а за ним назирці біг Тоббл.

Кхара схрестила руки на грудях.

— Ну гаразд, — поволі видихнула вона. — Ви заслуговуєте знати. Моє повне ім’я Кхарассанде Донаті.

Для мене це нічого не означало, а от Лука щось у цих словах почув.

— Донаті? — здивовано перепитав він. — Із тих самих?

Кхара коротко кивнула.

— Це ім’я важливе для людей? — поцікавився Тоббл.

— Колись давно, коли до влади прийшов перший Мурдано, проти нього повстали три вельможні роди: Корплі, Рантіццо і Донаті, — розповів Лука. — Війна тривала десять років.

— Так, і ми програли, — додала Кхара. — У вирішальній битві Корплі зрадили нас, а об’єднане військо Рантіццо і Донаті зазнало поразки...

— Однак, — перебив її Лука, — історики стверджують, що навіть без зради війна скінчилася б так само.

Кхара кинула на нього гострий погляд.

— У тих книжках, які читала я, сказано не так. Так от, мій прадід був бароном Доморіччя, хранителем зброї Кайнора Великого. Його схопили й піддали карі, призначеній для зрадників.

— Якій? — спитав Тоббл.

— Кілька днів смажили на повільному вогні, слухали його стогін, а потім відрубали голову. Мою прабабцю кинули в темницю, де вона захворіла на ядуху, від чого померла. Наших воїнів кого скарали, кого віддали в рабство. А наш маєток Злуку віддали Провидцям Мурдано. Ним володів дід Арактік, потім його дочка, а тепер сама Арактік.

Я не повірила власним вухам:

— Як, Провидиця живе у твоєму домі?

— Вона вбила власних батьків і тепер володіє Злукою, яку перейменувала в Шпиль Чародійки. А я вже росла в інших обставинах. Мурдано постійно розшукували, кого з бунтівників ще не покарано, і мій батько дивом уникав лиха. Він назвався іншим прізвищем і сховався в лісах. Годував нас, незаконно полюючи на приватних угіддях Мурдано, — Кхара дозволила собі на мить усміхнутись. — У нього я й навчилася мистецтва слідопита. Також завдяки йому я познайомилася з Ферруччі. Ми носили йому химерних і незвичайних істот для вивчення. Моя мати збирала трави, варила лікувальне зілля й заробляла якийсь гріш цілительством. У нас від давніх часів не лишилося нічого. Чи пак... майже нічого.

Я помітила, як Кхара торкнулася свого меча. Тепер у мене в голові склалася повна картина. То зброя Кайнора Великого: броня, щит, а головне — меч найвидатнішого героя Недарри.

Я була мала й не надто вчена історії, мала щастя довго не знати про війни і сутички людей та інших видів. Але навіть я змалечку знала, хто такий Кайнор Великий — той, хто зупинив сворських загарбників. Принаймні це ім’я, вимовлене з пошаною, чула не раз.

Ця дівчина, яка раз у раз видає себе за хлопчину, ця браконьєрка носить найславетніший меч в історії краю — зрозуміла я.

Як я відчувала настрій Кхари, так само й вона, здається, в цій тиші відчула мій. А тоді, дивлячись просто на мене, збрехала:

— Це дуже гарний меч, кращий, ніж я заслуговую. Але, звичайно, з мечем Кайнора він не зрівняється.

Неправда. І то свідома. Сказана при мені, хоча я її одразу розпізнаю.

Я зрозуміла: ця неправда призначена для Луки.

— На вигляд нічого особливого, — зауважив молодий учений.

— Його справжній вигляд ховають від ока могутні духи, — сказала Кхара. — До того часу, коли він буде оголений у гніві.

— А Ферруччі знає, що ти з дому Донаті? — спитав Лука.

— Ні. Він знає тільки те, що мій батько — браконьєр, який приносив йому рідкісних тварин.

Лука поволі кивнув.

— Цікаво, що ж сталося зі зброєю Кайнора. Мурдано б усе на світі віддав, тільки б забрати до своїх рук Світло Недарри, не сумніваюся.

— А що це таке? — спитала я.

— Ім’я славетного меча, — відповів Лука.

Кхара засміялася.

— Коли б знати, де це все, то я б і продала. Мені батько розповідав, що меч, щит, обладунок і булаву Кайнора викрали з нашого дому, коли його захопили вояки Мурдано.

Вона знизала плечима, і Лука, здається, сприйняв її слова — хоча, на моє вухо, то була цілковита неправда.

Якщо Кхара бреше, це може означати лише одне: вона знає, де схована зброя Кайнора. Тим більше знає, де Світло Недарри.

Ось її рука на руків'ї цього меча.

Матроси раптом заметушилися й попередили нас, що земля близько. «А що ж буде, коли ми зійдемо на берег?» — подумала я.

— Куди ми потім? — спитав Тоббл, промовивши вголос мої думки.

Ми всі подивилися на Кхару.

Вона похитала головою і натомість поглянула на мене.

— Ми підемо, — твердо мовила вона, — куди хоче Биш.

Ми зійшли на берег у тому порту, де й сідали на пором.

Точніше, припливли ми не в порт, а до благенького причалу на очеретяному болоті. У сутінках видно було лише якусь хатку — напевне, там контрабандисти тримали свій незаконний товар і відпочивали.

Ми всі п’ятеро — а разом з Валліно шестеро — ледве бачили власні ноги в тумані. Запах довкола стояв не надто привітний: моква, болото, гнилі рослини і більш ніж натяк на гниття якоїсь мертвої плоті.

— Ну що, — промовила Кхара, яка знову перетворилася на хлопчака з браконьєрської ватаги, — куди ми, Биш?

Я поглянула на землю — і там ніякої відповіді не побачила. Вага такого рішення для мене була аж надто велика. Я зовсім не готова. Як я можу когось кудись вести? Я й собі дороги не знайду.

— Не знаю, куди йти, — чесно зізналась я.

— Звичайно, знаєш! — обізвався Тоббл.

— Звідки знаю?

— У тебе картинка є.

— Що за картинка? — спитала Кхара.

— Та... то таке... — знітилась я. — Я намалювала мапу за давньою легендою. То дурненька казочка. Я зовсім дитинчам тоді була.

Лука розсміявся:

— Зовсім дитинчам? А зараз ти хто? Старійшина чи що?

— Та нехай. Я все одно викинула її там, на острові.

Тоббл сунув лапку в свою торбину, пошукав там — і витяг мою зім’яту мапу.

— Оп-ля!

— Ти вже двічі врятував цей старий листок, Тоббле.

— Я ж і маю рятувати! — гордо відказав він.

Я взяла мапу.

— Дитячі маляки.

— Можна я гляну? — попросила Кхара. Вона спокійно взяла мапу, обережно розрівняла. — Що це за місце? — спитала, вдивляючись у розмазані лінії.

— Міфічна земля, називається Дейрнгольм. Мій учитель казав, що є ріка і глибока-глибока долина, прихована від світу на чарівному живому острові, який плаває з місця на місце... — Я опустила очі, раптово знітившись. — Говорила ж — казочки.

— Живий острів, кажеш? — пожвавилася Кхара. — Є два такі.

— Що? — здивувалася я. — Справді?

— Їх називають лодійцями — це острови, створені в дуже давні часи. Лодійця складається не з каміння і землі — це такий давній живий звір, дуже великий. Лодійці поволі плавають в океані й збирають навколо себе всілякий плавучий мотлох. За багато тисяч років тварину вже майже не видно під шаром землі, колод і насіння, яке принесло вітром.

Кхара піднесла мапу ближче до очей, намагаючись у тьмяному світлі роздивитися зображення.

— Один такий острів зветься Ромбу. Другий — Тарок. А якщо на тому острові справді є долина з рікою, то це може бути лише Тарок. Ромбу значно менший.

— Тарок... — пробурмотів Лови-Удачу. — То такий острів, з яким не жартують.

— Чому? — спитав Тоббл.

— Вважають, що це хижий острів, — мовив Лука.

— Як хижий? — здригнулася я.

— Вважають, що сам острів... ну... пожирає людей і фелівет, — пояснив Лука. — Раптидони його теж уникають, а тераманти там, звісно, не водяться. Єдині, хто знає, де він, — це натіти.

Усі замовкли. Мабуть, через слово «хижий».

Ми обережно пробиралися болотом. Туман поволі розступався, і стало видно шлях, що пролягав неподалік.

Коли ми добрели до дороги, Лови-Удачу сказав:

— Нам треба вирішити, куди йти: туди чи сюди. Якщо туди, — він махнув хвостом на північ, — то дійдемо до Саґурії, столиці Мурдано. Також тим шляхом можна дістатися порту Зебара. Якщо ми на пошуки живого острова, то це наша дорога.

Я промовчала, він продовжив:

— Якщо ми підемо на південь — то повернемося туди, де нас уже знають. Я тоді зможу податися на свою територію, Кхара — до браконьєрів. Лука, можливо, зуміє хитрощами знову прижитися на острові чи знайти інше товариство. А Тоббл зможе повернутися до своїх.

— Саґурія — то принаймні цивілізоване місце. А що там у цих південних краях? — мовив Лука. — Хіба білки та кушки.

— Але що далі ми будемо йти на північ, то більше буде солдатів Мурдано, — додав Лови-Удачу. — На кордоні Недарри і Дрейландії зараз неспокійно. Багато хто вважає, що Мурдано збирається завойовувати Дрейландію, коли збере досить війська, так що в Зебарі буде гарнізон. У нас є я і твій меч, Кхаро, але ми все ж не в найкращому становищі. І якщо ми дивом знайдемо той чарівний острів, а на ньому — дейрнів, то що далі?

— Є над чим подумати, — пробурмотіла я. — Ти от кажеш, фелівети вважають, що кінець дейрнів — це тільки початок біди, так? Що далі загинуть інші види, якщо Мурдано робитиме, що бажає?

— А чого вони так вважають? — спитав у Лови-Удачу Лука — Гострі котячі інстинкти підказують?

— Ми так вважаємо, бо фелівети добре вчать історію, — спокійно відказав Лови-Удачу. — Хочеш знати, що буде, пізнай те, що було. А те, що було, свідчить про одну незмінну властивість людей: їм завжди мало.

— Мало? — повторив Тоббл.

— Їм усього хочеться ще і ще: землі, влади, слави. Так було завжди. І так завжди буде.

Усі замовкли.

На подив, цю тишу порушив Тоббл.

— Послухайте, — обізвався він. — Я, звісно, лише малий вобик. Я знаю мало. Але я б повірив Лови-Удачу. Принаймні варто розглянути можливість, що Мурдано тепер хоче взятися за знищення фелівет. А за ними, мабуть, раптидонів... — Він помовчав, здається, обмірковуючи наступні слова. — А натіти якщо й лишаться в живих, то лише як слуги Мурдано. Так нечесно. Хіба нам хочеться жити в такому світі?

— Ні, — мовила Кхара. — Але все-таки треба подивитися на дійсний стан речей, Тоббле. Кажуть, що в Мурдано п’ять тисяч лицарів і сто тисяч збройного війська: люди, які вправно володіють луком, списом, сокирою. У нього є Арактік і її теургія. У нього вчені й наука.

— А фелівет у нього немає, — зауважив Лови-Удачу. — Та й раптидони, можливо, побачивши правду, приєднаються до нас.

Кхара похитала головою.

— Може, й так. Але я завжди чула від браконьєрів, що раптидони ненавидять фелівет. Ти певен, що вони будуть з вами заодно?

— Точно сказати не можу, — зізнався Лови-Удачу.

— Кривду можна побороти тільки одним, — сказав Тоббл. — Правдою.

Він подивися на мене. Лови-Удачу теж.

— Вибір простий, — мовила Кхара. — Або на південь — до того, що ми знаємо, жити, як уміємо, в тіні дедалі більшої могутності Мурдано. Або на північ — до небезпеки й безглуздої надії.

— Я, наприклад, за північ, — сказав Лука, знизавши плечима. — На півдні мені вже немає чого ловити.

— Биш? — звернулася до мене Кхара.

Я подивилася на них: вони чекають, щоб я їм сказала, що робити.

Я.

Вишкребок, наймолодша, найдрібніша поміж сімох братів і сестер.

Я ще не нажила розуму. Не доросла до того, аби з мене була користь.

Я.

— Що я знаю? — врешті промовила. — Я ж просто дитинча. Не можу гнати всіх на таке важке й безглузде випробування.

Я взяла з рук Кхари мапу й подивилася на малюнок.

— Мушу змиритися з тим, що я останниця, — продовжила я. — Евмонію, напевне, провели зарано, але коли я помру... ну, отоді й настане час.

Усі мовчали. Болотяні цвіркуни грали свою тиху мелодію. Туман, який зарожевів у вечірньому сонці, висів над нами, як питання, на яке тільки я мала відповідати.

Я стримала сльози.

— Моя надія сміховинна. І я дурна.

— Точно, — погодився Тоббл. — Ти була дурна, коли мене врятувала.

— Коли довірилася мені, — додав Лови-Удачу.

— Коли повірила мені, — сказала Кхара.

Я зітхнула. Як я до такого дожилася?

— Ну що ж, — нарешті мовила я. — Здається, ми дійшли згоди, що я дурна.

— То що ж, дурна дейрно, — звернулася до мене Кхара. — Куди ми будемо йти?

І ми пішли на північ.

Путь перед нами лежала важка й стомлива, а проте я аж дивувалася, бо прокидалася на світанку, радо передчуваючи наступний день.

Я розуміла, що наші шанси невеликі. Розуміла, що за кожним пагорбом на нас може чекати смерть. Але кожен день приносив мені якесь нове знання. Свіжі запахи, незнайомі краєвиди, зустрічі з дивними створіннями. Така допитлива істота, як я, не могла не тішитися такими можливостями.

Я почувалася так, як тоді, коли зайшла до кабінету Ферруччі й побачила стіни, заставлені книжками. Скільки всього я ще не знаю! Скільки всього ще треба дізнатися!

Лука зробив мені щедрий подарунок — невеликий записник у шкіряній палітурці, трохи більший за мою руку, гусяче перо й маленьку пляшечку чорнила.

— Щось мені підказує, що тобі це більше знадобиться, ніж мені, — сказав він.

— Але ж ти вчений, — заперечила я, хоча мені дуже хотілося мати письмове приладдя. — Хіба тобі не треба все записувати?

— А я й записую, — сказав Лука і торкнувся скроні вказівним пальцем. — Та передусім спостерігаю за тобою. Стільки років я читав про дейрнів у книжках — а тут переді мною ти, Биш, справжня особина цього виду.

Він усміхнувся й мовчки, з розумінням кивнув мені. Я радо взяла записник, перо та чорнило і поклала все в сумку. На кожному привалі я записувала свої враження про день чи малювала Коли чорнило скінчилося, ми з Тобблом збирали ягоди, які я потім розтирала — виходило хоча й блідіше, але придатне для письма чорнило.

За порадою Кхари ми йшли шляхом уночі, а вдень спали у віддалених від дороги місцях. Це було дуже зручно для Лови-Удачу, адже фелівети полюють уночі, і я теж звикла до такого способу життя. Важче доводилося Кхарі, Луці й Тобблу, але й вони намагалися звикнути.

Коли щастило, ми знаходили тихі місця, де можна було навіть розвести багаття. Одного разу Кхара спіймала в сильце жирного лисця, але його довелося з’їсти сирим, тому що неподалік проходив великий загін солдатів. Іншим разом Лови-Удачу приніс нам кощаву, трохи пом’яту кушку, яку вдалося приготувати. Але й у такому вигляді вона була не дуже їстівна.

Одного дня ми не змогли вирушити вночі. Кхара, яка вийшла на розвідку, помітила, що шлях перекрили люди Мурдано. Обходити їх довелося глушиною — а це ми могли робити лише засвітла. Зрештою згаяли два дні.

Наступного разу Кхара після розвідки прийшла до табору мовчазна й похмура, в неї тремтіли руки. Вона принесла щось, загорнуте в плащ офіцера Мурдано. Згорток вона вручила Луці, і він, розгорнувши, побачив там короткий меч, кинджал та пару сандаль: міське взуття Луки вже розвалювалося.

На питання, де вона це взяла, Кхара не відповідала.

І ми не стали допитуватися. Криваві плями на її сорочці вже розповіли нам достатньо.

Наступний день ми провели в лісі, де між молодою паростю мари звивався струмок із приємною прісною водою. Лови-Удачу влігся на осонні й одразу заплющив очі. Ми вмостилися неподалік на траві, раді можливості перепочити, але в Кхари на думці було інше.

— Луко, Биш, ходіть зі мною, — сказала вона вже добре знайомим нам серйозним тоном.

Ми послухалися. Ми тепер усі слухалися Кхари, навіть Лови-Удачу, який часто ходив з нею на розвідку чи полювання. Не можна сказати, що між ними з’явилися якісь душевні стосунки, — у фелівет дружба не є частиною культури, — але взаємна повага, безумовно, була.

Лови-Удачу розплющив одне око й позіхнув:

— Хай щастить, — посміхнувся він.

— А в чому нам має щастити? — спитала я, але Лови-Удачу вже знову заснув чи принаймні вдав, що спить.

— А я? — спитав Тоббл, намагаючись нас наздогнати.

— Звичайно, ходи з нами, Тоббле, — запропонувала Кхара, хоча було зрозуміло, що брати його з собою вона не планувала.

Кхара привела нас на рівне місце, де земля була всипана листям. Дала солдатський меч Луці, який узяв його в руки, мов отруйну змію.

— Биш, — звернулася до мене Кхара. — Тобі оце.

«Оцим» був кинджал, який вона... знайшла. У руці він відчувався доволі химерно. Адже його робили для значно ширшої за мою людської руки.

— Я вас обох навчу користуватися цими речами, — Кхара дивилася на нас рішуче, але голос виказував деякий сумнів.

Ми з Лукою злякано перезирнулися, потім одночасно ковтнули й одночасно кивнули. У мене вже спітніла долоня — ще до того, як Кхара закінчила речення.

— Луко, ти перший, бо вищий на зріст, — сказала вона, і я полегшено видихнула. — Основний рух — удар униз. Меч тримаємо ось так.

Кхара показала це руками, але меча з піхов не діставала. Та я все одно з мимовільним страхом і зачаруванням спостерігала за нею. Хоч яким він здавався іржавим і погнутим, переді мною був справжній меч Кайнора — Світло Недарри.

— Дві руки на руків’ї, — продовжила Кхара, — ось так. Перед супротивником ставимо ліву ногу вперед, тримаємо рівновагу.

Коли Кхара побачила, яку незграбну позу зобразив Лука, вона ледь стрималася від того, щоб роздратовано зітхнути. Підійшла ззаду й покрутила його лікті та стегна, доки стійка її влаштувала.

— Меч тримаємо вертикально, — пояснювала Кхара — Ну ж бо, Луко, ти ж дуже розумний хлопець, інакше ти б до Академії не потрапив. Вертикально. Ти ж знаєш, як це?

Він знав.

— Ліву руку на руків’я. Тримай руків’я біля грудей. Добре. Тепер руки вперед — і спрямовуй вістря на супротивника. Так йому важче завдати тобі удару. Крок уперед погою, яка позаду, — і трохи вбік.

Луці більш-менш вдавалося виконувати її вказівки.

— Тепер, — мовила Кхара, — завдай удару вниз по шиї супротивника.

Лука невпевнено глянув на неї, моргнув і зробив рух мечем униз.

Кхара змусила Луку повторити так десять разів. Тоді сказала:

— Добре. Тепер спробуй зі мною.

Лука мотнув головою.

— Але ж я не хочу зробити тобі боляче!

Кхара засміялась, і, як завжди, я здивувалася, наскільки мені приємний цей мелодійний звук. Вона дістала меч, який — мабуть, тому, що вона не гнівалася, — приховував свою істинну натуру.

— Спробуй.

Лука спробував, і вона легко зупинила його клинок.

— Постарайся.

Цього разу Лука бив швидше. І ще швидше. Невдовзі, спітнілий, відчуваючи досаду, він ударив зненацька, цілячись у шию Кхари.

Вона відмахнулася мечем від його клинка, як від набридливої комахи.

— Ну, студенте, відпочивай, — піддражнила його Кхара. — Тепер ти, Биш.

Я ледь не проковтнула язик.

— Я готова, — промовила я, намагаючись говорити невимушено.

Кхара стисла губи, придивляючись до мене.

— Для тих рухів, яких я вчила Луку, ти замала — і це може бути перевагою. Солдатів Мурдано вчили битися з людьми мечем, з феліветами — списом, з терамантами — сокирою, з раптидонами — стрілами. Битися з дейрнами вони не навчені. У них немає досвіду бою з істотою, в якої голова на рівні їхніх грудей.

Я кивнула, наче все втямила. Хоча мені не було зрозуміло.

— Тут треба підійти по-іншому, — Кхара обійшла навколо мене. — Так, напевне, треба використати переваги твого зросту. Спочатку стань так, як Лука. Ноги на ширині плечей, ліву вперед, кинджал — ну назвімо його мечем — вертикально. Що це слово значить, тобі студент, якщо треба, пояснить.

— Дуже смішно, — буркнув Лука.

— Тепер ти тримаєш меч вертикально й стрибаєш уперед, цілячи в землю біля ніг супротивника, а меч і далі тримаєш вертикально.

— Що? — перепитала я.

— Луко, — попросила Кхара, — зроби бойову стійку.

Він зробив. Кхара присіла, тепер вона була приблизно мого зросту.

— Ось дивися, солдат готується до контратаки. Він знає, як відбити звичайний удар меча. А до отакого він не готовий.

І з цими словами вона стрибнула під ноги Луці, важко приземлилася й проскочила під його ногами з виставленим угору клинком. Клинок пройшовся якраз по середньому шву штанів Луки.

— Ай! — скрикнув Лука й кинувся перевіряти, чи нічого не розрізано.

— Не будь як дитина! Я тебе не зачепила, — Кхара підскочила на ноги. — А могла б!

Лука кисло глянув на неї. Тоббл хіхікав у лапку.

Я тренувала цей рух, але не з Лукою. Десять разів Кхара веліла мені стрибати, тримаючи клинок угору, і десять разів я падала на лікті й живіт. Потім ми випробовували інший підхід — стрибок із розворотом у повітрі, після якого я падала на плече і стегно. Цей рух був менш болючий і дозволяв мені глибоко полоснути супротивника по внутрішньому боку стегна.

— Якщо влучити в правильну артерію, буде багато крові, — зауважила Кхара так спокійно, наче говорила про погоду.

Вона муштрувала нас кілька годин, і коли вирішила закінчувати, ми з Лукою були вже геть стомлені.

— Мені теж потрібна зброя! — заявив Тоббл.

— Найкраща твоя зброя, Тоббле, — мовила Кхара, — це те, що ніхто не очікує, що ти полізеш у бійку.

— У Тоббла сміливості більше, ніж у нас усіх разом, — сказала я.

Лука розсміявся, але Кхара суворим поглядом змусила його зупинитися.

— Оцей малий вобик кинувся битися з цілим кублом змій, щоб захистити Биш. Сумніваюся, що ти б так зміг, студенте.

— Краще тобі не бачити розгніваного вобика! — попередив його Тоббл.

Лука закотив очі.

— Буду знати, — відказав він, протираючи краєм сорочки руків’я меча. — Хай там як, а чи я готовий зустрітися з солдатом, Кхаро?

Дівчина стримала посмішку.

— Атакуй мене, — сказала вона. — Використовуй усе, чого навчився.

Лука так і зробив. За півхвилини після бурхливої боротьби він випустив меч із руки.

— Який у цьому сенс, якщо ти мене так легко перемагаєш? — обурився він.

— Солдатів учать із шістнадцяти років: із цього віку можна записатися в кадети, — мовила Кхара. — Мене вчили з трьох. Може, ми, Донаті, й перебуваємо в неласці. Може, ми й утратили все майно. Але батько подбав про те, щоб я вміла битися.

Без зайвих слів Кхара легким рухом крутнулася й показала блискавичну атаку на найближче невелике деревце. Я б не встигла двічі моргнути, як вона зрубала дві гілки й розщепила стовбур надвоє. Він упав, злякавши зграйку мишей.

Ми з Лукою тільки роти роззявили.

— Тепер слухайте уважно, — промовила Кхара. — Зрозумійте таку річ. Ваш ворог не стає безпечним лише через те, що в нього потекла кров. Він не є безпечним, поки дихає. Якщо раптом вам доведеться прийняти бій, то ваша мета — не злякати, не поранити. А вбити.

Я відчула, як тисне пояс. Який важкий кинджал у руці. Але ще важчим було відчуття, що колись мені, ймовірно, доведеться скористатися цією Кхариною наукою.

Ми прийшли до широкої відкритої рівнини, що мала назву Безкрай. До самого обрію розкинулися невисокі горби, між ними тут і там блищали струмки, що, за словами Кхари, зникали влітку й знову з’являлися з осінніми дощами. Тут і там на золотаво-зеленому килимі трав здіймалися групки дерев.

Угорі ширяли раптидони, постійно виглядаючи здобич. П’ять чи шість із них можна було розгледіти із землі — вони кружляли у висхідних потоках повітря. У кожній групі дерев були їхні гнізда.

— Треба зійти зі шляху, — сказала Кхара. — Але ми будемо на видноті. Не забуваймо, що деякі з раптидонів можуть мати домовленості з армією Мурдано.

— Ти хочеш сказати, що вони стали шпигунами? — спитав Тоббл.

— Більшість — ні, — відповіла Кхара. — Раптидони — птахи горді. Більшість із них не опуститься до доносів, але деякі можуть.

— Вони блискучі науковці, — зауважив Лука. — На острові раптидони викладають науку, яка зветься фізикалізм — вона вивчає сили світу. У них дуже великі знання про вітри й дощі, про те, як земля притягує різні речі. І зірки вони знають, як найкращі з людських звіздарів.

— Хай там як, — мовила Кхара, — ми спробуємо не мати справ із раптидонами. Земля — не їхнє володіння. Їм належать тільки високі місця, де гнізда.

Оскільки ми прямували незнайомими місцями, то, незважаючи на втому, вирішили йти засвітла. Сонце світило яскраво, небом пропливали нечисленні пухнасті хмаринки, відкидаючи тіні на траву. Нещодавно пройшов дощ і наповнив струмки, тож ми мали змогу помитися, напитися й заварити чаю.

Уночі, коли ми стали табором, Кхара поїхала на Валліно вперед на розвідку. З походу вона принесла двох фазанів і дикого єката. Ми з Тобблом обскубли всю птицю й віддали менш кістлявого єката Лови-Удачу. Фазанів приправили й посмажили на невеликому багатті.

Кхара також принесла новину:

— Я побачила стадо ґарліанів, яке йшло на південь.

— Ґарліанів? — перепитала я.

— О, нарешті справжня здобич! — зрадів Лови-Удачу і випустив гострі, як голки, кігті — мабуть, не навмисне, а просто в приємному передчутті.

— На півдні, мабуть, чули іншу їхню назву — дерви, — сказав мені Лука, облизуючи пальці. — Це такі здоровенні звірі на шести ногах, у них довга шия і...

— Точно! — згадала я. — Дерви! Вони приходять на південь навесні з іншими істотами.

Кхара вкинула в багаття ще одну гілку.

— Ти часом не знаєш про осінній перехід на північ, Биш? Недаррською він зветься Віаґато.

— Мені Майя розповідала. І Майшо, наша провідниця, теж про нього згадувала.

У мене серце стиснулося. Щойно я просто вимовила ці імена — Майя, Майшо, — і мене з новою силою охопив біль утрати.

Тоббл узяв мене за руку і з розумінням кивнув.

— Коли я востаннє бачила Майю, — тихо промовила я, — то нам зустрілися чотири крилаї. Це було ще навіть не місяць тому. Вони були такі...

Я не могла говорити далі.

— Красиві? — закінчив за мене Тоббл.

Я кивнула, і в мене потекли непрохані сльози. Багаття потріскувало, а зірчаста горлиця печально туркотіла на дереві неподалік.

Мені стало соромно, що я показала свій біль. Ось мої друзі, які заради мене ризикують життям, тож моя справа — бути сильною. Я не вела їх — у нашій зграї роль провідниці, без сумніву, належала Кхарі. Але в кожного з нас дуже непрості долі.

— Вибачте, — мовила я, поглядаючи по черзі на товаришів.

Кхара дивилася спокійно й задумливо. На мордочці Тоббла була написана стурбованість. Лови-Удачу помахував хвостом, і його примружені очі лишалися непроникними. А Лука дивився на мої сльози з химерним зачудуванням науковця.

— Не треба вибачатися, Биш, — підтримала мене Кхара. — Ми знаємо, через що тобі довелося пройти.

— У нас усіх попереду шлях непростий, — сказала я вже твердіше, піднявши підборіддя. — То розкажи ще про ґарліанів.

— Коли вони прийдуть на південь, то розбредуться на менші стада й групки, — мовила Кхара. — А от під час Віаґато вони десятками тисяч ідуть уперед усі як один. Коли починаються холоди, більшість видів мандрують на південь. Але деякі — ґарліани, тиралопи, крилаї, гігантські славки — вирушають на північ. Чому, ніхто достеменно не знає.

— Ти гадаєш, вони йдуть цим шляхом? — перепитав Лови-Удачу, не в змозі приховати радісний блиск у своїх хижих очицях.

— Гадаю, вони підуть понад берегом Теларно на північ, — сказала Кхара — Це десь день ходу на захід звідси.

Наступного дня ми вирушили рано. Лови-Удачу тримався ліворуч доволі далеко від нас, сподіваючись першим помітити ґарліанів. Мені стало його шкода. Він робить стільки того, що не є природним для фелівет, — от хоча б мандрує в товаристві. Фелівети збираються докупи, коли мають щось обговорити, вони паруються й народжують малят. Але здебільшого сімей не створюють.

До того ж Лови-Удачу мандрував у товаристві істот, кожну з яких здатний убити і з’їсти. Я не бажала смерті дервам (чи пак ґарліанам), але дуже сподівалася, що Лови-Удачу вполює досить здобичі, щоб як слід поживитися. Принаймні Тоббла це трохи заспокоїть. Великий кіт його доволі нервував.

Опівдні троє з нас — Лови-Удачу, Валліно і я — почули у вітрі якийсь запах.

Я зупинилася, вдихнула й відчула знайомі нотки в тонких струменях повітря.

Валліно ставав дибки й струшував головою.

— Люди, — промовив Лови-Удачу.

— Так, — погодилася я.

— І коні, — додав Лови-Удачу.

— Може, то селяни чи інші мандрівники, — припустив Лука.

Кхара скочила на спину Валліно, приклала руку козирком до очей і подивилася на південь.

— Бачу хмару куряви. За лігу від нас, — і похитала головою. — Хто це, не можу сказати.

Усі пішли далі, але ми з Лови-Удачу раз у раз стурбовано перезиралися. Людина й кінь, вичинена шкіра і собаки. Може, то просто гурт мисливців. А може, й ні.

— Тебе твої браконьєри після тієї історії не можуть шукати? — спитала я в Кхари.

Вона мотнула головою й розсміялася.

— Браконьєрам не вистачить цілеспрямованості на довгу погоню — хіба що за велику нагороду. Вони ж злочинці, а не солдати.

Слово «солдати» зависло в повітрі.

Кхара повела нас до маленького гайка, де майже на кожній гілці сиділи раптидони, нагадуючи величезні плоди. Зупинилася на поважній відстані. Ставши лицем до гніздування, вона відстібнула пояс із мечем і поклала його на землю.

— Ходімо зі мною, Биш, — мовила вона.

— Але... але ж ти казала, що вони можуть виявитися шпигунами. Хіба можна, щоб вони мене бачили?

Лови-Удачу все пояснив:

— Як твій нюх значно кращий за людський, так зір раптидона кращий за зір будь-якої істоти. Бачиш он того раптидона на верхній гілці? Він уже не тільки знає, що ти дейрн. Він знає, якого кольору в тебе очі. І бачить крихту хліба в тебе на губі.

Я кліпнула й струсила ту крихту.

— А ти підеш? — спитала я в Лови-Удачу.

Я дуже довіряла мечу Кхари, але також, покатавшись на спині Лови-Удачу, знала його силу й спритність.

— Ми не дружимо з раптидонами, а вони з нами. Вони крадуть у нас здобич, — Лови-Удачу погриз кіготь. — Ну а ми, бува, котрогось із них зловимо та з’їмо — як розплату.

Я посміхнулася:

— Ти забув, що я дейрн.

Кіт-фелівета всміхнувся очима.

— Ти хочеш сказати, що мої слова неправдиві?

— Мені оці «розплата» й «бува» дещо різали вухо.

Лови-Удачу гучно, хрипко розреготався.

— Мабуть, я трохи прикрасив правду. Імовірно, я й сам з’їв двох-трьох раптидонів...

Я суворо на нього подивилася.

— Ну, радше двадцять-тридцять.

— Годі вже, — зупинила нас Кхара й розправила плечі: — Ходімо, Биш.

Я теж поклала свій меч — мене така назва більше заспокоювала, аніж «кинджал», — і рушила, намагаючись триматися поряд із нею. Ми йшли до гаю, звісивши руки по боках, долонями вперед, показуючи, що неозброєні.

— Бережися, Биш! — гукнув мені Тоббл.

Ступивши лише кілька кроків, Кхара зупинилася. Вона взялася руками в боки, озирнулася й суворо сказала:

— Тоббле, в нас не цілий день на цю справу!

— Що, і я? — Тоббл скочив на лапки й побіг за нами.

Кхара мені підморгнула. Я ще такої дії від людей не бачила і спочатку подумала, що в неї запорошилося око, а тоді пригадала Дейлінторову науку. Дейрни не підморгують, бо це означає спільний секрет чи домовленість про брехню. Але я зрозуміла, що мені цим сказала Кхара: вона взяла з нами Тоббла не заради діла, а щоб його потішити. То був добрий жест, хоча й не мав ніякої практичної ваги, і я була їй вдячна.

Ми йшли поволі втрьох, так, щоб у нашій поведінці не було нічого загрозливого. Те, що здалеку видавалося групою з десятка дерев, виявилося значно складнішим поселенням. Тут у землю були вбиті сідала з поперечиною, а на деревах розташовувалися численні помости. Коли ми підійшли, вартовий-раптидон із червоними пір’їнами на хвості підлетів і сів на поперечину.

— Ви наближаєтеся до гніздування раптидонів, — проклекотів вартовий. — Із чим прийшли?

— Ви бачите, що ми неозброєні, — промовила Кхара.

— Я багато чого бачу. Бачу людську дівчину, яка вдає, ніби вона хлопець. Бачу фелівету, вобика і коня. І ще бачу того, кого вже немає.

Останні слова були, мені здалося, вимовлені насмішкувато. Раптидони не мають губ, тож не вміють усміхатися. Говорять вони горлом і язиком, а усмішку показують тоном мови, а не виразом лиця. Раптидони відомі своєю гордовитістю, вони не дуже шанують «земляну черву», як інколи називають усіх тих істот, що не вміють літати.

— Зір вашого народу гідний подиву, — улесливо мовила Кхара. — Ніхто так не шанує раптидонів, як я. Ви — володарі неба. Я прийшла до вас зі скромними питаннями, а не з погрозами.

Раптидон замислився над цим проханням, схиливши голову набік.

— Можете заходити, — урешті промовив він.

І ми зайшли.

Ми пройшлися понад гніздуванням і зайшли під дерева. Усюди були птахи: одні сиділи на деревах, інші літали, хтось навіть походжав по землі. Гнізда всіляких форм і розмірів лежали на помостах, а деякі висіли на гілках. Якісь із них були прості, сплетені з очерету та обмазані глиною й, вочевидь, належали робочим птахам. Інші були розкішні — зіткані з вибагливим візерунком, гаптовані золотою та срібною лозою.

Тут і там лежала акуратно складена їжа: мертві миші й полівки, саламандри і жаби, маленькі співочі пташки зі зламаними шийками. Два боривітри дзьобали випатраного тхора, який був майже завбільшки з Тоббла.

Ми вийшли до невеликої галявини. Посеред неї стояв стовп із поперечиною, оздоблений і вищий за інші. Я помітила тінь великого раптидона, що зі зверхньою легкістю возсідав на стовпі.

Вартовий промовив:

— Ви маєте честь звертатися до Роріда Черепоруба!

Таке ім’я навряд чи вселяло велику впевненість у серце малого дейрна, не кажучи вже про вобика. Рорід розпросторив свої сіро-руді крила з тим, щоб вразити нас. І це йому вдалося. Від кінця лівого крила до кінця правого була відстань у добрі п’ять людських зростів. Його жовті пазурі, що кінчик кожного прикрашав тонкої роботи срібний наконечник, були завтовшки з кісточку Кхариної ноги. Гострий гачкуватий дзьоб Роріда здавався найгрізнішою зброєю, яку я бачила в житті.

Та найстрашнішими в нього були блідо-жовті очі, обведені чорними колами. їхній погляд пронизував наскрізь.

— Найясніший володарю Роріде Черепорубе! — промовила Кхара. Вона стала на одне коліно, і ми з Тобблом зробили так само.

До простої розмови Рорід готовий не був. Із клекотливим акцентом раптидона він спитав:

— Чи принесли ви данину?

— Ми просто бідні подорожні, — мовила Кхара. — У нас немає нічого, що може зацікавити повелителя небес.

— У вас є вобик, — сухо мовив Рорід.

— Він наш друг, — промовила Кхара. — У людей не заведено приносити в жертву своїх друзів. Навіть такому високому володареві, як ви, найясніший пане.

Рорід видав звук, схожий на вороняче каркання. Мабуть, це був сміх.

— Ну так, люди ніколи не зраджують друзів.

— Уточню свої слова: я ніколи не зраджую друзів.

Напевне, Рорід оцінив її сміливість. А може, йому вже стало нудно. Може, він узагалі зібрався дати своїм птахам знак, щоб вони розірвали нас на шматки. Я відчайдушно сподівалася, що Кхара розуміє вираз лиця раптидона. Мені це було не до снаги. Проте якщо він скаже неправду, то я зрозумію — я на це сподівалася.

— Вам треба про щось дізнатися, — проклекотів Рорід. Це було не питання.

— Так, найясніший пане. Ми помітили вдалині багато людей на конях. Але наші очі не зрівняються з очима раптидонів.

— Он як, — мовив Рорід. — Хто хоче про щось дізнатися, має щось розповісти. Розкажіть нам те, чого ми не знаємо.

— Ви знаєте більше за нас, — мовила Кхара, — але можу розповісти вам, що...

Рорід рухом крила зупинив її.

— Дейрне, чи берешся ти до давньої справи свого народу?

Шалено моргаючи й дивлячись на нього, я не одразу зрозуміла, що питання про те, чи засвідчу я правдивість розповіді Кхари.

— Так, пане. Тобто, найясніший... е... Черепорубе.

Він кивнув дзьобом на Кхару: мовляв, починай.

— Я можу повідати вам, що ми прийшли з острова, — мовила Кхара. — З евмонії — передчасного похорону дейрнів як виду.

— А, вчені...

— Я — ні, — сказала Кхара. — З нами є інша людина — він справді вчився науки в них.

— А ти — мисливиця.

— Іноді так.

— Убивця раптидонів?

— Ніколи не бажала такою бути, — ухилилася від прямої відповіді Кхара. — Але одного вбила. Я цілила з лука в білку, але промахнулася. Це була помилка.

Рорід поміркував над цими словами.

— Дійсно, помилка — але ти її принаймні щиро визнаєш. То які новини на острові, мисливице?

— Ну от, про евмонію вам відомо. І, як ви бачите, ось зі мною дейрна. Ми бажали відкрити правду.

Я підняла лапу. Щоб Черепоруб нам вірив, я маю виконувати свій обов’язок чесно.

Кхара помітила це, на її обличчі відобразилося роздратування, потім розуміння, і зрештою вона сказала:

— Я спіймала цю дейрну, полюючи на півдні. Я хотіла її продати знайомому вченому. Вірила, що цьому чоловікові можна довірити таке відкриття, що він зрадіє знахідці та подбає про неї.

Рорід розреготався довгим пташиним сміхом. Якби в раптидонів були сльози, то він би вже їх витирав.

Його очі кольору блискавки знову спрямувалися на мене.

— Ану спробую вгадати, що сталось. Учений вас зрадив.

— Так, — кивнула я.

— Чи відомо вам, за що дейрнів так цінували в давнину? — спитав Рорід.

— Мені казали, що за здатність відрізнити правду від брехні.

— За те, що ніякі істоти не могли довіряти людям, якщо поряд не було дейрна, який би сказав правду. Люди — ошуканці, — з гіркотою і люттю промовив він. — їхнє слово не має ваги. їхні обіцянки тривають, доки не затихне луна від їхньої брехні.

Звернувшись знову до Кхари, Рорід промовив:

— Отже, ви втекли з острова.

— Ми втекли від Арактік, — пояснила Кхара.

— Справді? Чому?

Кхара на мить замислилася.

— Ну, почати з того, що Провидиці Арактік ледь не було завдано шкоди просто під час евмонії.

— Що? Шкоди? Хто ж це на неї напав — невже перевдягнена в чоловіка жінка?

Кхара відказала не одразу — може, міркувала, чи не поставить мене під загрозу, розповівши всю правду.

— Я можу пояснити, — сказала я.

І розповіла все як було. Коли дійшла до того, як ледь не налетіла на Арактік, Рорід знову розреготався. Він гукнув ще кількох птахів, і ті сіли біля нього на нижчих перекладинах.

— Ану розкажи це знову, дейрно, — звелів раптидон.

Я знову взялася переказувати. Мало на світі таких страшних звуків, як регіт дюжини раптидонів, які при цьому ще й дивляться на тебе, наче ось-ось запустять в тебе пазурі.

Рорід відсміявся, і решта птахів одразу теж притихли.

— Це, може, й не дуже важлива новина, — мовив він, — зате навдивовижу кумедна. Мало хто знає, що в нас, раптидонів, чудове почуття гумору.

Я сперечатися не збиралася.

— То чи можу я спитати... — почала Кхара.

Рорід поглянув на молодого беркута, який послужливо кивнув і доповів:

— Числом двадцять чотири. Усі на добрих конях. Шість коней без вершників, дванадцять мулів везуть запаси. Шість собак. Усі люди в строях гвардії Провидиць. У всіх на щиті синє око. У кожного меч і арбалет. — Він помовчав і додав: — На чолі в них Лицар Вогню.

Кхара ахнула. Я насилу стрималася, щоб не спитати, що це значить.

— Щиро дякую вам, — затинаючись, промовила Кхара, — найясніший володарю.

— Дивлюся на меч і бачу, що й ти непогано озброєна, юна мисливице. — Володар помовчав, придивившись, як сторожко прийняті його слова. — Я був старий ще тоді, коли будь-хто з нині живих людей був малим, і що для вас легенда, для мене — спогад. Не думай, що закляття та обереги твого меча приховають від мене його істинну суть. Непросто ввести в оману Роріда Черепоруба.

Кілька довгих хвилин Рорід сидів у задумі, а решта покликаних птахів зберігали шанобливе мовчання. Не раз Кхара тривожно озиралася через плече, гадаючи, чи не час нам іти.

Урешті Рорід Черепоруб оголосив своє рішення: — Не завжди нас цікавлять людські справи. Але ми багато бачимо й багато знаємо. Ми бачимо, як поволі меншають різні види. Декотрі з них — панівні, як ми, — він кивнув мені. — Але одне нам відомо напевне: світ з кожним днем стає порожнішим. Причин тому багато: хвороби, голод, просто вбивства. Але за всім цим стоять ті самі призвідники: чоловік, який називає себе Мурдано, і його молода Провидиця, в якої всі руки в крові. Ці люди не розуміють рівноваги життя. Вони не розуміють, що їхня жага панувати й володарювати, підкорювати все і безжально використовувати заради власної вигоди — це небезпека для всіх. — Він трохи помовчав. — Це все скінчиться евмонією по людському роду.

Ми з Тобблом подивилися на Кхару. Вона стояла непорушно — може, відчувала таку саму непевність, як і я, але з її обличчя нічого не можна було прочитати.

— Ми, раптидони, знаємо, хто нам друг, а хто ворог, — продовжив Рорід. — Хто бореться з ворогами раптидонів — той друг раптидонів. Провидиця не раз насилала на нас своїх огидних звірів, весь час удаючи, ніби вона тут ні до чого. Ми бачили, що сталося з дейрнами. Бачимо, що робиться з феліветами. Ми не дурні. Якщо дві дюжини гвардійців Арактік і справжній Лицар Вогню полюють за вами, то, схоже, я мушу визнати вас нашими друзями.

— Щиро дякую, найясніший пане, — скромно промовила Кхара.

— Ідіть, — мовив Рорід. — Ідіть і не баріться.

Ми пішли й не стали баритися.

Ми притьмом зібрали зброю й кинулися тікати.

Найшвидшим з нас був Лови-Удачу, але він легко втомлювався.

Лука виявився наполегливим бігуном, але все ж праця в бібліотеці не підготувала його до таких великих відстаней. Я була не така швидка, як Лови-Удачу, проте дейрни витривалі. Тоббл, найповільніший з нас, скакав на Валліно.

А перед вела Кхара. Вона здавалася невтомною. Невгамовною.

Угорі неквапливо ширяли раптидони — може, їм було просто цікаво, може, їх послав Рорід розповісти, чи знищать нас і як це зроблять.

Я бігла поруч із Лукою. Відсапуючись, тримаючи рівне серцебиття, я спитала:

— А чим такий страшний Лицар Вогню?

У Луки все обличчя було червоне, піт просочувався крізь одяг.

— Це... найсильніші... вояки... але не мечем, не списом... а вогнем...

Він махнув рукою, показуючи, що йому не стає дихання говорити далі.

— Перепочиньте, — гукнула Кхара.

І ми попадали у високу траву. Кхара скочила на спину Валліно, щоб краще роздивитися, що там удалині. Я дивилася на її зосереджене обличчя.

— Вони точно по нас, — повідомила вона. — І вони наближаються.

— Ми можемо сховатися? — спитав Тоббл. Він простягнув лапку й погладив змилену шию Валліно.

Кхара обвела жестом порожню широчінь рівнини.

— Навряд.

— Ми можемо здатися й благати милосердя, — віддихуючись, мовив Лука.

— Милосердя? Від Лицаря Вогню? — Лови-Удачу похитав головою. — Це ж не просто солдати, Луко. Солдат може виявити милосердя — не часто, але вряди-годи. А Лицар Вогню?.. — він невесело розсміявся.

— Ходімо, — звеліла Кхара, і, перепочивши хіба що три хвилини, ми знову побігли, раз у раз перечіпаючись: наші ноги важчали.

Попереду тихо гуркотів грім, хоча небо було ясне. Раптово я зрозуміла відчайдушний задум Кхари. Вона вела нас на Віаґато. Туди, де на північ рухався нескінченний потік ґарліанів та інших тварин.

Озираючись, уже навіть я бачила гвардійців Провидиці — вони доганяли нас, і то швидко. Бачила окремі обличчя, над якими здіймалися козирки, схожі на дзьоби. Бачила, де на їхніх щитах знак ока, І бачила його. Лицаря.

Він їхав на величезному вороному скакуні, голову якого захищала срібна броня. Обладунок лицаря блищав на сонці, забороло було опущене, тож я не бачила його лиця — тільки гору сталі.

— Чому він лицар саме вогню? — спитала я. Хоч і розуміла, що не повинна витрачати цінне дихання на запитання, але конче мала знати, які це сили проти нас. — Чому, — я ледь не перечепилась, але втримала рівновагу, — чому його так називають?

Мені відповів Лови-Удачу — тихо, тривожно:

— Молися своїм богам, дейрно, щоб не побачити відповіді.

Ми піднялися на невеликий горбок — і я ледь не застигла на місці.

Ніщо в житті не могло приготувати мене до величного видовища, яке відкрилося моїм очам.

Велика маса тварин рухалася повільним, нескінченним потоком до самого обрію. Їх було там, певне, десятки тисяч. Може, навіть сотні тисяч тварин, які паслись і йшли, паслись і йшли.

Більшість із них були ґарліани, і таке величезне стадо їх вражало око дивною красою.

Шестиногі, але сповнені грації, вони мали темно-червоні тулуби й пишні золотаві хвости. їхні шиї, теж золоті, були до смішного довгі й вигнуті, а кремові гвинти рогів — майже такі самі довгі, як хвости.

За ними я помітила тиралоп і оленів ксіа в синіх смугах, а також іще якихось істот, яких раніше ніколи не бачила. Вони рухалися як один, коливалися, мов комарина хмара, і хоча й не поспішали, але тупіт від їхніх копит оглушливим гуркотом розлягався довкола.

Хоч який трепет і захват викликала в мене ця жива ріка, я одразу зрозуміла: ми занадто далеко, і тварини навряд чи допоможуть нам урятуватися.

Позаду лицар дав остроги своєму коневі, вириваючись уперед.

— У нас не вийде, — промовила я, тремтячи, як земля під нашими ногами.

Кхара коротко кивнула.

— Я його затримаю, — сказала вона, вказавши головою на лицаря.

Вона зсадила Тоббла з Валліно і була вже готова сісти на коня, коли обізвався Лови-Удачу.

— Він тебе вб’є. Тут мисливцям на коні робити нічого. Тут допоможе несподіванка й засідка.

Кхара завагалася, тримаючись за гриву Валліно. Вона розуміла, що Лови-Удачу має рацію, але, здається, відчувала за собою обов’язок взяти на себе цього страшного залізного вояка.

— Біжіть, — сказав нам усім Лови-Удачу.

Кхара роззирнулася, зосередилася й кивнула.

— Чули? — сказала вона решті з нас. — Уперед!

Ми побігли, а Лови-Удачу, припадаючи до землі, поповз високою травою. Мить — і він зник з очей, але я все озиралася, доки високий силует лицаря опинився там, де ми лишили великого кота.

Я зупинилася. Побачила, як Лови-Удачу блискавкою вилетів із трави.

Виставивши лапи, він пролетів у повітрі і щосили вдарив наїзника.

Лицар упав з коня, але миттєво знов опинився в сідлі й схопився за меч.

Лови-Удачу стрибнув на нього до того, як той устиг вийняти зброю, — і лицар з металевим брязкотом упав на спину. Після того Лови-Удачу мало що міг би — зубами й кігтями сталь пробити неможливо.

Кіт стрибками помчав геть, наздоганяючи нас. І тут я побачила щось таке, у що зроду б не повірила.

Лицар підвівся. Схопив спис і прицілився.

— Лови-Удачу! — закричав Тоббл, хоча його голос потонув у гуркоті стада.

Із жахом ми дивилися, очікуючи побачити, як спис розтинає повітря.

Але видовище було ще страшніше.

З кінця списа вилетів струмінь вогню. Вогняний віддих.

Струмінь смерті.

Від вогню, який здавався майже рідким, швидко зайнялася трава. За вогнем і димом не стало видно лицаря.

Полум’я линуло вперед з надприродною силою: не гнане вітром, воно рухалося випадковим чином, але швидко, дедалі швидше, навіть швидше за Лови-Удачу.

Кіт помітив, що вогонь женеться за ним, і різко відплигнув ліворуч.

Вогонь метнувся за ним.

Він відскочив назад — і знову вогонь рушив за ним.

Вогонь гнався за ним. Наче він був живий, мислив, передбачав.

— Теургія, — прошепотіла я. — Чари.

— Живий вогонь! — жахнувся Лука, який майже плакав від страху.

Лови-Удачу мчав, але вже не до нас. Він кинувся просто до стада ґарліанів, а вогонь метнувся йому навперейми.

Раптом кіт різко спинився. Перед нього вискочила ще одна смуга вогню. Два вогняні потоки зійшлися.

Лови-Удачу був оточений.

Я ледве вирізняла в диму його обриси, як він крутив головою, шукаючи виходу, якого не було.

Що було далі, я не продумувала — на власний жах і подив. Не було «з одного боку, з другого боку...».

Я просто діяла.

Стрибнула на спину Валліно, стала обличчям до лицаря й закричала:

— А я тут! Дивися!

Сталеве забороло розвернулося до мене. Між мною і лицарем було з двісті ярдів. До громохкого стада — вдвічі більше. Лови-Удачу, оточений вогнем і димом, був, може, за триста ярдів на північ — близько, але все одно не досить близько до ґарліанів.

— Біжи, Валліно! — крикнула Кхара, і кінь підскочив, так що я впала на його широку спину. Я відчайдушно вчепилася пальцями в його гриву.

Біг Валліно змінив мої можливості. Я могла — у мене з’явився невеликий шанс — дістатися до стада з його допомогою.

Але хоча Валліно біг учвал, лицар уже навів на мене свій спис. І живий вогонь помчав двома смугами, відтинаючи мені шлях.

Зупинятися не можна було.

То були перегони між Валліно і вогнем, призом у яких мало стати моє життя.

Валліно мчав з піною біля рота, і потужні м’язи несли його з такою швидкістю, що навіть Лови-Удачу його б не наздогнав.

Валліно. Вогонь. Валліно. Вогонь.

Раптово полум’я вже виросло просто перед нами пекучою димною стіною, і я відчула, як м’язи Валліно напружилися піді мною.

Він зібрався завернути вбік Відсахнутися.

Але ні: він стрибнув!

Ми пронеслися крізь запону диму, над вогнем, який ледь не торкнувся нас, — і приземлилися по той бік.

Стадо ґарліанів — наш прихист — відчуло пожежу. Уже тоді, коли ми наближалися, тварини почали в паніці розбігатися. Валліно міг лише тримати швидкість, коли ми завернули на захід, і весь потужний потік звірини розвернувся з нами, немов ріка, що чарівним чином змінила русло.

Лицар усе ще гнався за мною, він скакав між вогнями, намагаючись завернути в перелякане стадо.

Я притискалася до спітнілої спини Валліно, щосили тримаючись за гриву, за коня — свій єдиний шанс.

Вряди-годи я озиралася. Солдати мчали до Кхари, Луки й Тоббла. Вогонь усе ще гнався за мною, біг по землі вслід за скакуном лицаря.

Я ніколи ще не розмовляла з Валліно (мені завжди здавалося, що навіть найбільш тямущі коні розуміють хіба кілька слів), але тут раптом сказала йому:

— Валліно, я зараз зіскочу. А ти біжи!

Ми досягли краю стада: ґарліани важко розбігалися. Я вибрала момент — і трохи стрибнула, трохи з’їхала зі спини Валліно. І відчайдушно вчепилася в спину найближчого ґарліана. Нічого схожого на гриву він не мав, так що я просто схопилася за його криваво-червоне хутро.

Звір відчув мене — а як же інакше? — і став дибки, ледь не скинувши мене. За мить він, здається, вирішив, що вогонь — це більша загроза, і шаленим чвалом побіг за своїм стадом.

Я тільки гадала, чи побачив лицар, як я зіскочила з коня. Пригортаючись до ґарліана, я не здіймала голови, сподіваючись, що густий дим, та й просто швидкість сховають мене.

Відчувала, що треба кудись скерувати звіра. Хоч якою це було дурницею, я полізла вперед по шиї ґарліана й схопила його за край довгого лівого вуха. Смикнула його, сподіваючись, що воно послужить чимось на зразок поводу.

На превеликий мій подив, звір і правда метнувся ліворуч, розштовхуючи своїх братів і сестер.

Озирнувшись знову, я побачила, як повз пронісся лицар, навіть не глянувши на мене. Він і далі гнався за Валліно разом зі своїм розумним вогнем.

Ні Кхари, ні Луки, ні бідолашного Тоббла я не бачила. Але розуміла, що допомогти їм не можу.

Я була ціллю. Куди я, туди помчить і лицар, і весь загін.

Удалині стомлений Валліно сповільнився. Розвер-нувся боком — і стало видно, що на його спині нікого немає.

Лицар тут же спинився. Не з конем він мав битися.

Він трохи підвівся в стременах, роззираючись довкола. Шукаючи мене. Я відволікла його від Лови-Удачу, але нічого не могла вдіяти, щоб спинити солдатів, які оточать і вб’ють Кхару, Тоббла й Луку.

Я відчайдушно хотіла їм допомогти, але нічого, нічого не могла зробити — хіба що помахати лицарю з глибини стада. Він опустив спис. На мій подив, спис просто всмоктав назад у наконечник увесь вогонь — як горобець з’їдає черв’яка.

Тепер вогонь лицарю не допоможе. Якби він до нього вдався, стадо б кинулося бігти ще безладніше. Та й розумів він, певне, що бойовий кінь не зможе швидко проскочити між ґарліанами.

Я заплющила очі, намагаючись не уявляти, як переб’ють моїх друзів.

Моїх друзів, які загинуть через мене.

Ось і знову хтось загине, а я втечу.

Мої батьки, брати, сестри.

Моя зграя.

А тепер моя нова сім’я.

Ось хто вони мені, з болем у серці зрозуміла я.

Кхара, Тоббл і Лови-Удачу стали для мене новою сім’єю.

А тепер я їх втрачу назавжди.

Скільки мене ніс на спині ґарліан, не знаю. Як далеко мене занесло, теж.

Я заблукала в страхіттях наяву, мене мучила провина.

Я одна.

Я залишилася сама-одна, коли день скінчився, і стадо, яке на той час уже заспокоїлося й повернулося на свій шлях, рушило далі на північ.

Я плакала. Плакала за матір’ю і батьком, за сестрами й братами, за своєю зграєю. Плакала за хороброю Кхарою і вірним Тобблом. Плакала за Лови-Удачу, моїм неймовірним другом-феліветою.

За Лукою мені не плакалось, але все одно мені було його шкода. Я просто так з ним і не встигла подружити — надто він був загадковий і відсторонений. Але й він загинув через мене.

Якоїсь миті того вечора я зісковзнула зі спини ґарліана й упала у вічні трави. Сон перетворив мій жаль і розпуку на моторошні жахіття, де залізо розрубувало обличчя.

Мені снився мій малюнок — моя дурненька, дитяча мапа плавучого острова, де буцімто ще живуть дейрни.

Снився Дейлінтор, який читав давній вірш:

Із кожним днем погода псувалася.

На півдні, де я народилася, осінь — це пора чарівного кольорового листя, скороминущих дрібних дощів, прохолодних днів і нічних приморозків. Як же мені подобалися ці ночі, коли вся наша сім’я тулилася докупи спати, посмикуючи вві сні лапами й плутаючись хвостами! Щоночі ми на землі мостили таке саме затишне гніздо, як колись наші предки — на верхівках дерев.

На півночі осінь зовсім не така. Щодень більше дощило. І ті дощі були зовсім невеселі — особливо для тих, хто сам не певен, чи правильну справу робить.

Я грузла в багнюці — від постійної боротьби з нею боліли лапи. На копитах Валліно наростали цілі купи землі й листя, так що Кхара мала обчищати їх щогодини. Лови-Удачу якось примудрявся залишатися в чистоті — але лише завдяки тому, що вночі годинами вилизував шерсть.

Тоббл, який наполягав на тому, щоб іти пішки, грузнув у болоті по пояс.

А от Лука викликав у мене тривогу. Раніше він ходив стриманий і похмурий. Також він із пошаною поводився з Кхарою, яка без вагань сварила його, коли він ішов занадто повільно чи відмовлявся нести стільки речей, скільки належить по справедливості.

Тепер із кожним днем Лука і ставав дружнішим, і більше сперечався. Я вже думала, чи не з тих він людей, які люблять погану погоду. А може, він спочатку просто соромився, а тепер трохи звик до нас. Раз у раз я помічала, що він якось дивно дивиться на мене. Мені ставало незатишно, але щоразу, помічаючи таке, я йому всміхалася.

— Сьогодні ми дійдемо до Саґурії, — на восьмий день місіння багнюки сказала Кхара. Ми йшли поряд, вона вела за повід Валліно.

— Місто Мурдано, — сказала я.

— Так.

Саґурія велика. Саґурія неприступна. Столиця людності Недарри.

Саґурія, столичне місто Мурдано.

Кажуть, там мешкає сто тисяч людей і тисячі наті-тів, які оселилися неподалік від берега. Так само в місті є спеціальні квартали, призначені для фелівет і раптидонів, а тераманти прорили під ним цілу мережу тунелів. Проте питань щодо того, хто в місті головний, не було. Саґурія належала Мурдано.

— Кхаро!

— Що, Биш?

— А які в нас шанси пройти крізь місто?

Вона не відповіла. Тільки глянула на свій меч, наче шукаючи в нього підтримки.

— А обійти місто не можна? — спитала я.

— Тоді довелося б робити гак на сотні ліг. Ти правда впевнена, що нам на це вистачить сил?

Я окинула оком нашу мокру, голодну, нещасну ватагу й сказала:

— Мабуть, ні. А пройти через місто ми хіба зможемо? Там же, певне, всюди солдати?

— У верхньому місті — звісно. А низ Саґурії інакший — безладне плетиво вулиць, де люд порочний і нечистий на руку. Принаймні таке мені розповідали. Я там ніколи не була.

Краєвид змінився — перед нами були вже не круглі пагорби, а кам’янисті кряжі. Удалині праворуч дорога проходила крізь них тунелями й мостами. Ми ж ішли бездоріжжям — угору, вниз, обережно, час від часу здалеку обминаючи великі перешкоди.

Добре, що хоч ніде не було жодних ознак ні Лицаря Вогню, ні солдатів, на яких напали ворони. Може, ми з ними розминулися. Може, вони здались і припинили пошуки.

Коли на зміну дню прийшов вечір, Кхара повела нас на високу гірку в надії озирнути, що чекає попереду.

Із цієї висоти я вперше побачила гори Перріччі — довгий ряд вершин, на яких весь рік не тане сніг. Вони подібні до нескінченного муру — і я зрозуміла, чому Кхара вирішила ризикнути й піти через Саґурію.

Але подих мені перехопило саме від вигляду міста, що лежало попереду. Я й гадки не мала, що люди здатні збудувати щось таке величне.

— Ось вона, — мовила Кхара, — Саґурія.

Місто розкинулося на відносно вузькій смузі рівної землі — між морем на сході і горами на заході. Наче за чародійним заклинанням, хмари ненадовго розійшлись, і з-за них до землі спустився стовп сонячного проміння.

— Кажуть, що протяжність мурів міста — сім ліг, — мовила я.

Кхара нічого не сказала. Вона ворушила рукою, немов прокладаючи нам шлях.

— Треба десь тут заночувати. А зранку зможемо вийти на шлях за півліги до південної брами.

Я слухала її упіввуха, не зводячи очей з міста. Вражено споглядала клиноподібне підвищення, яке на сотні футів здіймалося над містом посередині, наче кам’яний причал чи, може, мис. Ця маса каміння ніби виростала з північного муру, але мури збудовані людьми, а це... таке створити нікому не до снаги. То була крута скеля, що здіймалася від північних мурів, обрамлена прямовисними прискалками, а там, де на ній утворювалося широке рівне місце, стояв палац. Спуск від палацу був уже зроблений людськими руками: вирубаний у камені узвіз, сягаючи землі, одразу переходив у широку вулицю. Обабіч того довгого узвозу були вирубані також пласкі тераси, на яких стояли крамниці й великі будинки, пофарбовані в червоно-коричневий, вохристий і світло-рожевий кольори.

Нагорі цього дива природи розкинувся сам великий палац — мішанина будівельних стилів, що свідчила про його давність: кожне покоління намагалося залишити в ньому свій слід, прибудувавши десь вежу, баню чи зубчастий мур.

Від цього видовища дух захоплювало. Палац був неймовірно старий і, попри строкатість вигляду, сповнений величі. Острів здивував мене до глибини душі, але тут усе було в багато разів більше й свідчило про великі багатства та грізну могутність.

— Навіщо людині, яка владарює над усім цим, чіпати дейрнів? — спитала я.

— Його турбують не дейрни, — відказала Кхара. — Його цікавить тільки влада.

— І що, людей більш нічого не цікавить, крім влади?

Кхара погладила мене по спині.

— Не всіх людей, Биш. Просто більшість із них.

Вона гадала, що каже мені щось підбадьорливе. Натомість змусила мене замислитися. Імовірність, що дії багатьох людей можна пояснити жагою влади, — це дуже цікаво. Це цікаво і може стати в пригоді.

Уночі лило як з відра, так що наш скромний прихисток на ніч — ми гуртом втислися в неглибоку печеру — практично не рятував. Зранку, промоклі до кісток і голодні, ми рушили в дорогу. Перебрели повну води канаву й вийшли на шлях. Чудернацький у нас був вигляд, навіть при тому, що Кхара вдавала хлопця, а я — собаку. Але приховати того, що люди мандрують у товаристві фелівети й вобика, було неможливо. Дивно, але я видавалася найменш підозрілою особою з усієї компанії. Ідучи на чотирьох, я цілком переконливо грала свою роль, а до собак ні в кого питань немає.

Ми повзли з черепашачою швидкістю, тому що злива де-не-не змила частину бруківки. Один міст над струмком, який шумував після дощу, ледве тримався. Варта біля нього стежила, щоб подорожні переходили чітко по одному, але особливої уваги на нас ніхто не звернув.

Відчуваючи дедалі більшу втому й досаду, ми брели спочатку через групи кривобоких хаток, які з часом збиралися назватися селами, потім через брудні села, які з часом збиралися назватися містечками, і дісталися містечка, що звалося відповідно до своєї ролі — Застава.

У цьому найближчому до зовнішнього муру Саґурії поселенні було повно складів і стаєнь, весь час туди-сюди проїжджали великі й малі вози, навантажені всіляким добром. Усю їжу та інші потрібні товари, що відправляли до Саґурії, збирали й розподіляли на Заставі. Це місто було і слугою, і постачальником столиці.

— Будемо рухатися вперед? — спитав у Кхари Лука. Він стомився не менше за всіх, але наче більше за решту поспішав.

Кхара мотнула головою.

— Коли ми дійдемо до мурів, сонце вже сідатиме, а вночі вулицями ходить багато варти. Краще зайдемо з денним натовпом, як усі.

На останні Кхарині гроші ми винайняли куток у сухій стайні зі свіжою соломою. Заночували там із Валліно.

Поряд у шинку купили простої їжі й накинулися на неї, мов дикі звірі. У стайні пахло стайнею, але порівняно з багатьма нашими ночівлями то було просто розкішне місце.

На жаль, там було повно коней, і для фелівети місця не лишалося. Валліно вже звик до Лови-Удачу, але величезний кіт міг налякати решту коней. Довелося Лови-Удачу іти спати в дровітню за шинком.

Принаймні ми вперше за довгий час просохли.

— Ти бував у Саґурії? — спитала я Луку, коли ми розмістилися.

— Так, — відповів він. Потім, коли я нічого на це не сказала, Лука почекав і додав: — Мої родичі тут мають справу. У нас маєток за кілька ліг на захід.

— А ти б не хотів їх навідати, коли ми вже тут? — спитала я.

— Ні, — коротко відповів Лука.

Це була перша неправда, яку я від нього почула. Розпізнати її було легко — все одно як помітити, що кіт гавкнув. Але пояснити — складніше. По правді, я могла зрозуміти, чому хлопець, який утік із теплого місця на острові, аби допомогти якомусь чужому дейрну, міг зовсім не потішити родичів своєю появою.

— Ти когось знаєш у Саґурії? — поцікавилась я.

Лука примружився:

— А чому ти питаєш?

— Я думала, може, хтось би міг нам допомогти, — наївно мовила я.

Лука подивився просто на мене.

— Нікого я не знаю в Саґурії такого, хто міг би нам допомогти.

Він ретельно дібрав слова — не заперечив, що когось знає, а ствердив, що не знає, хто може допомогти. Але після того відійшов від мене, тож далі його розпитувати не вдавалося.

Наступного дня ми вийшли дуже рано — було похмуро, зате сухо.

Одразу після Застави стало видно мури Саґурії. Вони важко нависали над нами — збудовані з темно-сірого базальту, заввишки в десять людських зростів. Праворуч видніло далеке море в білих бурунах.

Південна брама являла собою високу арку між двома масивними круглими вежами. На зубчастих верхах веж і мурів стояла ціла лава солдатів. Мені було видно їхні шоломи й кінці списів.

На брамі стояло кілька вартових — перевіряли вози на контрабанду, допитуючись у подорожніх щодо мети прибуття в місто і — за словами Луки — отримуючи мзду.

— У мене вже жодної монетки не залишилося, — сказала Кхара.

— Я з ними поговорю, — викликався Лука. — У мене є оце.

Він дістав з-за пазухи ланцюжок, що висів у нього на шиї, і показав нам срібний талісман — тонкої роботи срібну рибку.

— А це для тебе не дуже дорога річ? — спитав Лови-Удачу. — Люди дуже високо цінують речі. Особливо золоті й срібні, — він намагався приховати легку зневагу.

Лука знизав плечима:

— Життя дорожче.

Коли ми дісталися воріт, Лука вийшов наперед. Ми бачили, як він відвів офіцера вбік і заговорив із ним. Я напружила вуха, але нічого не почула, хоча й помітила, що Лука взяв у руку свій срібний талісман і показав вартовому. Що тоді зробив вартовий, я не розгледіла за спиною Луки.

Хай там як, а це допомогло. Лука дав нам знак проходити. Я мала б заспокоїтися. Але щось вартові весь час ніби вдавали, що не дивляться на нас. А коли ми пройшли в браму, то я озирнулася й помітила, що вони стежать за нами.

Зайшовши в браму, я одразу зрозуміла, за що Саґурію називають неприступною. Грізний базальтовий мур був тільки зовнішнім захисним колом. У п’ятдесяти кроках від нього пролягав ще один — шорсткий, із рожевого коралу. Придивившись, я помітила, що його поверхня всіяна гострими кораловими гілками, кожна загнута вниз, наче дзьоб раптидона, щоб завадити всякому, хто спробує приставити драбину до внутрішнього муру.

На горі коралової стіни сиділи химери з роззявленими ротами. Я подумала, що це ринви, але Лука сказав, що вони призначені для того, щоб поливати загарбників кип’ятком чи рідким вогнем.

До наступної брами нам треба було пройти чверть ліги проти годинникової стрілки по траві між мурами. Там вартові тільки перевірили, чи немає в нас зброї на кшталт арбалетів. До мечів їм було байдуже — поглянувши на Кхарину іржаву зброю, вони тільки глузливо посміхнулися.

Меч Луки викликав більше цікавості, бо скидався на солдатський — яким насправді й був. Проте блідий і худий Лука, схоже, не здався їм надто небезпечним, і коли він назвався студентом, вони тільки зареготали.

Уже за кораловим муром починалася столиця. Вона зовсім не скидалася на веселе й місто на острові. Тут і чоловіки, і жінки ходили опустивши очі й старалися не дивитися на незнайомців надто пильно. Матері міцно тримали дітей за руку. Знайомці не весело віталися, а якось лякливо кивали одне одному.

Крамниці нам на очі траплялися — але все якісь дуже невигадливі й безрадісні. Будівлі, здається, мали однаковий нудний бурий колір. Саґурія була місцем поважним, люди в ній ходили смутні, наче зігнуті під невидимим тягарем, і лякливі.

Принаймні таке я бачила на подолі Саґурії. Між будівлями де-не-де було видно скелю-мис і великі яскраві, кольорові кам’яниці, на яких навіть поблискували золоті оздоби.

Палац бодай трохи було видно з кожної точки міста. Він панував над містом, вселяв жах — і я розуміла, що так і було задумано. Там сиділи господарі, пани — над нами, у яскравих будинках і особливо в самому палаці. Вони бажали, щоб кожен перехожий знав: його доля в їхніх руках.

Я краще вивчила людей і знала, яке почуття панує на подолі — страх. Невдовзі я зрозуміла, чому юрба перед нами почала розступатися, тулитися до стін.

Вулицею в наш бік ішло троє людей у легкій броні й білосніжних плащах. Герб на їхній одежі був страхітливий: великий меч, спрямований вістрям донизу, а навколо — три менші мечі, усі з кров’ю на вістрях, на тлі стилізованої чорної гори. У правій частині герба був білий птах на зеленому полі.

Люди в білому гордо йшли вулицею. Обличчя в них були червоні, а очі підозріливі. Кожен ніс в руці коротку палицю з написом рунами й великим червоним самоцвітом на кінці.

— Бліда Варта, — прошепотіла Кхара. — До стіни! І не дивіться на них!

Ми всі миттєво кинулися вбік, навіть Лови-Удачу. Але ж я — просто собака, то можу постояти осторонь і подивитися, як Бліда Варта маршируватиме повз.

— Гей ти, прибери собаку! — гаркнув один з них на Кхару і пхнув мене ногою під ребра, так що ледь не перекинув.

Я стримала крик болю, а натомість більш-менш природно заскавчала по-собачому й підібгала хвіст, як то роблять пристойні пси.

— У їхніх руках життя і смерть, — пояснила Кхара, коли варта вже була далеко. — Їм тільки й треба, що торкнутися людини своїм жезлом — і її відправляють на тортури або часто й на смерть.

— Ходімо з цього страшного місця, — сказав Тоббл, гладячи мене по голові.

Я не могла з ним не погодитись. Але тієї миті раптом дещо зрозуміла.

Чекала слушної миті, коли ніхто чужий мене не почує — адже я все-таки собака.

Але не встигла промовити те, що збиралася, як зрозуміла, що Кхара думає те саме.

— Де Лука? — спитала я.

Кхара придивилася до юрби. Коли вона поглянула на мене, я помітила в її очах страх.

— Бігом звідси, — сказала вона.

Ми побігли, пробираючись і проштовхуючись крізь натовп. Але без Луки ми не знали, де що в місті. Невдовзі вже опинилися біля порту. Там рожевий кораловий мур продовжувався й виростав просто з води, утворюючи захищену гавань.

Я з жахом зрозуміла, що цей корал не взяли з моря: його виростили на місці.

— Мабуть, натіти... — почала я, але Кхара жестом мене зупинила. Попереду знову були бліді вартові.

Завернувши в провулок, аби від них відірватися, ми невдовзі безнадійно заблукали в лабіринті покривлених вуличок. Ми кудись бігли серед нагромадження будиночків і крамниць, такими вузькими провулками, що в них сонце ніколи не сягало бруківки. Раптом я зупинилася, побачивши вицвілу об’яву, прибиту цвяхом до якихось дверей. Там розповідалося про евмонію на острові Урсіна — «траурну церемонію з ушанування загиблого панівного виду».

Там не було навіть слова «дейрн» — тільки «панівний вид». Я подумала, чи не збираються з тієї самої дошки друкувати таку саму об’яву, коли зникнуть фелівети.

Ми різко завернули за ріг — і побачили перед собою створіння, трохи менше за мене, — аратоя, брудну блохасту істоту з колючим хутром. Аратой — родич щура, але значно більший, із кривими зубами й чіпким хвостом, яким він махав туди-сюди, немов пародія на радісного собаку.

Звір дивився на нас червоними очима з прямокутними зіницями, як у кози.

Я почула, як Кхара тихо вилаялася, а тоді промовила:

— Лови-Удачу!

Від аратоя нас відділяло кроків із тридцять, але Лови-Удачу подолав цю відстань одним стрибком, виставивши вперед кігті. Аратой завищав і прудко відскочив. Проте Лови-Удачу обманути було непросто. Він зловив тварюку лапою, випустивши кігті, і збив аратоя з ніг.

Аратой гарячково виривався й здушено пищав, Лови-Удачу не пускав його — і врешті добив, прокусивши череп. А коли цей аратой випустив дух, з-за рогу висунувся другий, побачив криваву картину і з вереском, який підняв би й мерця, помчав геть.

— Це що, було необхідно? — обурився Тоббл.

— Вони шпигуни Мурдано, — просичав Лови-Удачу, відпльовуючись від крові аратоя.

— Нам треба вийти звідси й знайти північну браму, а то нам кінець, — сказала Кхара.

Ми бігли — страх додавав сил. Поступово будинки почали більшати, вулиці — ширшати. Час від часу вдалині маячив рожевий корал — я відчайдушно сподівалася, що то північний мур.

— А Луку ми шукати не будемо? — спитав Тоббл.

— Ні, — відказала Кхара. — Це він нас шукає.

— Так, — додав похмуро Лови-Удачу. — Уже знайшов.

Двоє блідих вартових виросли просто перед нами. Третій вийшов із провулка позаду.

— На палиці їхні не зважайте, — попередила Кхара. — Стережіться мечів.

— Я беру того, що позаду, — сказав Лови-Удачу.

— Стійте і здавайтесь! — гукнув один із людей у білому гучним поважним голосом.

Напевне, вони гадали, що ми так і зробимо. Чого вони точно не чекали — це того, що Лови-Удачу розвернеться й стрибне на вартового позаду.

Так само вони не чекали, що хлопчак витягне з піхов меч, який раптово загориться, мов полум’я.

Кхара пішла просто на них. Я теж витягла свій «меч», збираючись хоча б дорого продати своє життя. Я ж останниця, принаймні так вважається. Тут, у кінці безнадійного шляху, я могла хоча б подбати про те, щоб наш вид загинув гідно.

Кхара побігла на вартового й майже протнула мечем герб Мурдано на грудях його плаща. Але супротивник був швидкий і вишколений. Він відскочив і вихопив меч — удар, який міг би виявитися смертельним, лише прорвав біле полотно й показав кольчугу під ним.

Розвертаючись, вояк завдав горизонтального удару. Кхара ледве уникла його, впала назад і, відштовхуючись п’ятами, відсунулася.

Я витягла свій жалюгідно короткий меч, моя рука тремтіла, у горлі пересохло.

Але я не знала, що робити. Один вартовий був зайнятий Кхарою, другий — Лови-Удачу.

Я чула стогони й скрики людей і фелівети. Чула запах крові.

Третій вартовий не підходив до мене. Натомість він витяг щось із задньої кишені плаща. Вражена, я розпізнала в його руках сіть — таку саму, яка буває в рибалок.

Поряд Кхара, яка ще не підвелася з землі, копнула супротивника в ногу, так що він втратив рівновагу — похитнувся, але швидко випростався.

Другий вартовий повільно пішов на мене з розставленою сіттю.

Він хотів узяти мене живцем.

Я наставила меч і сказала:

— Я тебе зупиню!

— Та ну! — розсміявся той. — З говорючими собаками я ще не бився.

Він, вочевидь, зовсім не злякався. Не зупинився.

Позаду почулося болісне котяче сичання.

Попереду вартовий щосили опустив меч. Кхара затулилася своїм — але удар був такий потужний, що вибив його з рук. Меч Кхари задзвенів і впав на бруківку.

Скоро все скінчиться, відчувала я якоюсь частиною свідомості.

Скоро.

Вартовий двічі змахнув сіттю над головою — і я стрибнула.

Стрибнула так, як мене вчила Кхара, — проскочила під ногами вартового, виставивши клинок угору. Але все ж я не Кхара, і від мого зухвалого стрибка кров не пролилася.

Та вартовий, схоже, непогано відчув меч, який пройшовся внутрішнім боком стегна. Він вибухнув лайкою і схопився за плащ, перевіряючи, чи сильно його поранили.

Розлючений, він кинув на мене сіть — і мене нею накрило. Я хотіла розрубати її мечем, але не виходило.

Поки я крутилася в сіті, а Лови-Удачу відчайдушно бився з вартовим, я побачила, як суперник Кхари щосили вдарив її в скроню руків’ям меча. Очі дівчини закотились, і вона затихла.

Тепер на Лови-Удачу кинулися всі троє. Ні, йому їх не здолати.

Я плакала, безпорадно борсаючись у сіті.

І тут щось сталося.

Прийшло підкріплення. І це був Тоббл.

Наче блискавка його вдарила й віддала йому всю силу.

Хутро в нього наїжачилося.

З круглих лапок вилізли кігті.

Гострі зубки вишкірилися.

Він бурмотів щось невідомою мені мовою.

— Ец ші фалк вон! — крикнув вобик і, мов скажений, метнувся на того вартового, який ударив Кхару, вчепився кігтями йому у вуха й почав гризти ніс.

Вартовий зі своїм мечем нічого зробити не міг. Він щосили намагався скинути з себе Тоббла, але вобик вчепився в його ніс зубами. Кров розліталася на бруківку, на стіни.

Той вартовий, який хотів мене зловити, кинувся виручати товариша.

Але Тоббл відчепився від першої жертви — і з пронизливим криком, який міг би належати значно більшій і сильнішій тварині, скочив тому на шию і уп’явся в потилицю.

Витягши лапи, він вчепився в кути рота вартовому й потягнув, утворивши в того на обличчі зловісну посмішку. І почав гризти йому шию, мов скажений борсук.

Нарешті я звільнилася від сіті й закричала на все горло:

— За дейрнів!

А тоді зробила те, чого ніколи не хотіла й навіть не уявляла, що колись зроблю.

Я ткнула мечем у зад першу жертву Тоббла. Вартовий завив від болю.

Хитаючись, на межі очманіння, я замахала мечем, рубаючи другого вартового під колінами, де в нього не було броні.

Обидва кричали не своїм голосом — і я кинулася до супротивника Лови-Удачу. Кров стугоніла в мене у вухах, дихалося важко.

Але Тоббл опинився там першим і почав із дикою люттю гризти тому вухо.

Лови-Удачу, щойно супротивник відволікся, стрибнув і зімкнув щелепи на його шиї. Чоловік, кіт, вобик і я покотилися на землю.

Я випросталася й побачила, що Кхара зводиться на ноги. Півголови в неї залито кров’ю, в очах — лють. І ця лють змінилася глибоким подивом, коли вона побачила, як один із грізних блідих вартових стоїть на колінах, тримаючись за сідницю, другий повзе рачки, волочачи за собою скалічену ногу, а третій без руху лежить біля лап грізного Лови-Удачу.

— Як це... — почала вона.

Тоді побачила Тоббла, всього в людській крові, який сидів збоку й відсапувався.

— Валліно, — промовила Кхара. — Вибач, що буде важче, але треба тікати!

Вона скочила в сідло. Схопила мене, потім Тоббла, посадила нас перед собою та взялася за вуздечку.

— Я ж казав, — віддихуючись, мовив Тоббл. — Нас, вобиків, розгнівати непросто, але ми не безпорадні!

— Друже мій вобику! — промовила Кхара. — Я не маю жодного сумніву.

Вона озирнулася.

— Лови-Удачу, ти як?

— Іду, — відказав він, поглянувши на третього вартового, якого притис лапами до землі.

Кхара сказала Валліно відповідне слово — і ми покинули будь-які спроби ховатися. Помчали вулицями, лишаючи за собою слід ворожої крові.

— Ось вона! — почувся з-за рогу знайомий голос.

Попереду навперейми вибігло десять солдатів. Кхара розвернула Валліно — іскри сипнули з-під його підків, — але просто за нами був другий загін.

З-за переднього загону вийшов Лука.

— Візьміть її, — упевненим голосом скомандував він. — І... собаку не забудьте, — додав він із крижаною посмішкою.

Закувати в кайдани дейрна — річ непроста. У нас не такі зап’ястя, як у людей. Це можна лише тоді, якщо міцно їх затиснути.

Саме так і вчинили солдати Мурдано під наглядом Луки.

І зі мною, і з Кхарою, і з Тобблом.

Лови-Удачу було гірше. Його обмотали мотузкою, прив’язавши всі лапи до тулуба. І кинули на повіз.

У такому вигляді нас штовхали й тягли мармуровими та дзеркальними коридорами і врешті кинули біля підніжжя трону Мурдано.

Я впала й підвелася. Лука штовхнув мене на підлогу носом донизу.

— На коліна перед Мурдано, собако! — сказав він.

Хоч який жах мене охопив, я намагалася роззирнутися й зрозуміти, в якому місці опинилася. Зала була велетенська, а від великих дзеркал здавалася ще більшою. Повсюди було золото: канделябри під стелею, менші свічники на стінах; воно блищало між мармуровими плитами на підлозі, у позолочених рамах картин, на яких намальовані якісь пихаті люди в неприродних застиглих позах.

Великий трон стояв на платформі, на яку вело шість сходин. Різьблення на троні зображували людей, фелівет, раптидонів, натітів, а над ними — на диво помітний, сповнений гідності дейрн.

— Хто й чому турбує нас? — почувся насмішкуватий, сповнений пихи голос, який належав старшому чоловіку. Він стояв ліворуч від трону й був одягнений у довгу, широку мантію найтемнішого синього кольору.

По другий бік трону був інший чоловік. Він, широкий і м’язистий, стояв, схрестивши міцні руки на грудях. Його вбрання являло собою більш пишний варіант солдатського однострою, всіяний медалями та стрічками. Високі чорні чоботи блищали, змагаючись із дзеркалами.

Лука промовив:

— Я приніс рідкісний дар. Безцінний дар.

— А сам ти хто такий? — спитав той, хто стояв ліворуч і скидався на якогось радника.

— Я Лука, студент із острова Урсіна. Але моє повне ім’я, — він на мить замовк, кинувши сповнений ненависті погляд на Кхару, — Лука Корплі, син Фредоро Корплі.

Я відчула, як Кхара мовчки набрала повні груди повітря. Побачила, як вона зміряла Луку крижаним поглядом:

— У вас зрада в крові.

Лука замахнувся і дав їй ляпаса тильним боком руки. Залою прокотилася луна.

Кхара наче не звернула на це уваги.

Радник почав був говорити, але Мурдано рухом руки його спинив.

— Чому це я маю цінувати зграю якихось незрозумілих істот?

Мурдано за людськими мірками здавався порівняно молодим — мав, можливо, тридцять років. Його чепурна борода була смолисто-чорна, так само як і блискуче волосся.

На відміну від обвішаного медалями солдата праворуч і пишно вбраного радника ліворуч, Мурдано носив більш буденний одяг — вузькі штани й широку сорочку. Хоча й зроблені вони були з найкращих тканин, усе одно він на тлі тих двох здавався скромнішим.

— Ваша величносте! — вклонився Лука й показав на мене: — Я привів вам єдиного живого дейрна на землі. Останницю свого виду.

Вельможі — їх у залі було понад десяток — схвильовано загомоніли.

Мурдано сказав:

— Усім залишити залу, крім мого скарбничого й генерала, — він нахилився вперед і уважно, пронизливо подивився на вельмож, які поспіхом розходились. — І попереджаю вас: якщо бодай слово про це вийде за межі цієї зали — винні гнитимуть у темниці, доки хвороба їх знищить.

Гомін стих — і вельможі швидко зникли з очей.

— Дейрн, так? — промовив Мурдано, придивляючись до мене. — Кажуть, дейрни вміють відрізнити правду від вигадки. — Він погладив свою бороду. — Ну ж бо я тебе перевірю.

Я кивнула, хоча розуміла, що моєї згоди тут ніхто не потребує.

— Сьогодні зранку я їв на сніданок холодну фазанячу грудку, фініки та йогурт. Правда чи ні?

— Правда, — мій голос у великій залі був ледь чутний. — Я хочу сказати: правда, ваша величносте.

— Учора я ходив дивитися на борців.

— Ні, ваша величносте, не ходили.

— Угадує, — буркнув м’язистий чоловік із медалями.

— Може, й так, генерале, — посміхнувся Мурдано. Не дуже приємна була ця посмішка. — Три дні тому мені показали давній сувій.

— Так, ваша величносте, — сказала я.

— А перед тим я спостерігав урок фехтування.

— Правда, ваша величносте.

— Урок проходив у центральній глядацькій залі.

— Ні, ваша величносте.

— У бальній залі?

— Ні, ваша величносте.

— У моїх покоях?

— Так, ваша величносте.

— І разом зі мною прийшла дивитися моя дочка, принцеса Корал.

— Так, ваша величносте.

— Їй сподобалося.

— Ні, ваша величносте.

Мурдано скоса поглянув на генерала.

— Власне, принцеса пішла через кілька хвилин, перепросивши й сказавши, що її засмучує... така напруга.

Генерал скривився:

— Усе одно я цій тварині не вірю.

— Пане, це не так, — відказала я. — Ви мені насправді повірили.

— Чому ж мій генерал бреше? — суворо спитав Мурдано.

— Не знаю, ваша величносте, — відповіла я. — Я можу тільки сказати, чи є твердження правдивим — точніше, ваша величносте, чи людина вірить у те, що каже. Я не знаю, чому щось відбувається, які міркування в того, хто каже неправду. Знаю тільки те, чи вважає той, хто каже, свої слова правдою.

Очі Мурдано заблищали: він прикидав, що це йому дає.

— Генерале Оріґале, чи любите ви свого володаря Мурдано?

Генерал моргнув.

— Люблю вашу величність усім своїм вояцьким серцем!

Мурдано повів бровою в мій бік.

І я зрозуміла, що мала на увазі Кхара, говорячи про небезпеку, яку я можу становити для інших людей. Навіть для генерала. Неохоче я відповіла:

— Ні, генерале.

— А й правда, — насмішкувато мовив Мурдано. — Ну тоді я у вас, генерале, іншу річ запитаю. Чи ви — вірний мій слуга?

— Абсолютно!

— Правда, — відказала я.

Мурдано кивнув.

— Щодо любові мені байдуже, а от вірність я ціную з такою самою силою як зневажаю зрадників.

— Генерал вірний, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, не зводячи з мене очей. Нарешті він промовив:

— Пане скарбничий, приготуйте для наших гостей кімнату в найдальшій вежі. Поводьтеся з ними люб’язно. Це створіння стане нам у пригоді. Завтра повернеться Арактік, і я поговорю з нею про ту коштовну евмонію, яку вона влаштувала. Хай пояснить свої дії, маючи такий доказ того, що дейрни ще не зникли з лиця землі.

Тут обізвався Лука:

— А я, ваша величносте?

— Тебе і твою родину чекає добра винагорода за цю послугу, — байдужим голосом відказав Мурдано, а мені додав: — Генерал поставить вартувати вас найдобірніших людей. Тих, хто розуміє: якщо десь обмовиться про це бодай словом, то я вирву йому язик.

Генерал покірно кивнув:

— Я поставлю Бліду Варту.

— Так, — мовив Мурдано. — І затям, дейрне: якщо спробуєш утекти, то з твоїми товаришами станеться значно гірша річ, аніж втрата язика.

Мурдано вчинив так, як сказав.

Вартові повели нас нескінченними коридорами через безліч залів. Усі приміщення звільнялися, коли до них підходила Бліда Варта. Ніхто не бачив, як нас ведуть — хіба що дивився в замкову шпарину.

Ми піднялися крутими гвинтовими сходами й урешті опинилися перед міцними дерев’яними дверми, окутими важкою латунню.

Усередині виявилася кругла кімната з вузькими вікнами на чотири сторони світу. То був не палац у золоті й мармурі, але місця там було досить, стояло чотири ліжка, кам’яна підлога була встелена килимами, а на стіні навіть висів вицвілий гобелен.

Оскільки імператорським слугам довіряти таємницю не випадало, вартові подали нам їжу: плоди й горіхи, сир і в’ялене м’ясо. Вони навіть принесли цілу ногу роганя для Лови-Удачу і свіжих трав для Тоббла.

— А мій кінь? — спитала Кхара.

— Це добрий кінь, — буркнув головний з вартових. — Добрі коні в нас цінуються.

— А мій меч?

— Тобі ця іржава залізяка більше не знадобиться.

Кхара моргнула, але не змінилася на лиці.

Двері зачинились, і я почула гуркіт засувів і скрип замків.

Кхара підійшла до вікна й аж присвиснула:

— Ну принаймні краєвид тут неабиякий!

Тоббл побіг до іншого вікна й скочив на підвіконня, — Ми в кількох лігах над землею!

Я визирнула з-за Кхариної спини — і мені подих перехопило.

Ми були в найвищій вежі широченного палацового комплексу, на височенному кам’яному шпилі, а місто лежало десь далеко під нами.

— Ми під самими хмарами, — сказала я.

— Ти трималася молодцем, Биш, — підбадьорила мене Кхара.

— Ні. Була б я молодцем, то здогадалася б про Луку — хто він такий.

Вона поклала мені руку на плече.

— Не вперше мій рід зраджено родом Корплі. Та й саме я довірилася Луці й привела нас сюди.

— А я чомусь переконала себе, що Лука — науковець і шукає істину, — зітхнула я.

— Ну, дечого він таки шукає, — відказала Кхара. — Золота для своїх. І влади.

Ми поїли добре, але в похмурому мовчанні.

Тієї ночі я спала в незвичному, але теплому, сухому й зручному людському ліжку. Розбудило мене тихе мурчання. Я сіла й побачила: то був Лови-Удачу. Він стояв перед південним вікном.

У світлі місяця його хутро поблискувало.

Я прислухалась і зрозуміла: кіт тихо співає невідомою мені мовою:

Два дні по тому мене знову викликали до Мурдано. Я стала опиратися, казати, що, мовляв, соромлюся йти сама і мені потрібно, аби зі мною пішла Кхара.

Блідій Варті, певно, наказували нічим мене не засмучувати, тож вони дозволили Кхарі піти зі мною. А на якогось там вобика взагалі поглянули крізь пальці.

Шлях був довгий: ми то спускалися сходами, то підіймалися, йшли лабіринтом коридорів — і нарешті постали перед Мурдано.

— О, а ось і моя люба останниця та її... супровід, — мовив Мурдано. — Ставайте отам у глибині. І мовчіть, доки я до вас не звернуся.

Ми, як годиться, вклонилися й зайшли в кімнатку, перед входом до якої вишикувалися солдати — за ними нас ніхто не міг помітити, якщо б не став придивлятися. За кілька хвилин прибули радники Мурдано, і я штовхнула Кхару й показала, куди дивитися. Серед радників був Лука. Ми так і гадали.

Коли ввійшла Провидиця Арактік, у наш бік вона й не глянула. Усю свою увагу зосередила на Мурдано. Одягнена вона була приблизно так, як під час евмонії, і в її ході відчувалася непохитна впевненість. Вочевидь, Арактік вважала себе у повній безпеці, переконана, що її Лицар Вогню розправився з нами.

Це добре. Але то тільки початок. План, який я розробила разом із Кхарою, Лови-Удачу й Тобблом (вобик, коли міг зосередитися, виявляв чудеса хитрості), був ризикований і непевний. У мене стискалося горло й час від часу підгиналися коліна.

На терезах були життя і смерть. І не лише моє життя, а й усіх моїх друзів. Та й життя будь-якого виду, який ставав на перешкоді амбіцій Мурдано, теж було на цих терезах.

— Мій пане, — низько вклонилася Арактік.

— Моя велика й вірна Провидице, — звернувся до неї Мурдано. — Радий бачити тебе знову. Скажи, чи добре минула евмонія?

— Дуже добре, — збрехала Арактік. — Були деякі дрібні заворушення, сміховинні, але в іншому все відбулось, як я задумала.

— Сміховинні? То, будь ласка, розкажи про них. Ти знаєш, як я люблю добре посміятися.

Мурдано брехав. Сміятися він не любив.

Арактік була не дурна. Вона зрозуміла, що якісь відомості вже дійшли до вух імператора. Я відчувала тонкий запах тіла людини, яка готується до неприємностей.

Проте Провидиця виявилася талановитою актрисою.

— Ну, ваша величносте, церемонію спробував порушити якийсь малий бешкетник, який запустив повітряного змія, що нагадував дейрна. Вітер підхопив цього змія — і він ледь не налетів на мене!

Вона засміялася. Засміявся й Мурдано.

— Дійсно, випадок кумедний, — мовив імператор. — Чи цього пустуна спіймали й суворо насварили?

— Так, ваша величносте. Я порадила батькам всипати йому різок.

— Звичайно. Дуже розумно й доречно.

Арактік вдячно вклонилась, і я відчула, що вона заспокоюється: Провидиця вирішила, що їй повірили.

— Отже, — глибоко зітхнув Мурдано, — дійсно, дейрни перевелися в нашому світі. Дуже шкода.

— Так, — сумно сказала Арактік. — Це печальна дійсність.

— М-м-м... — мовив Мурдано. — От я зараз собі думаю: то це ж твоя рідна мати, Провидиця мого батька, запропонувала винищити всіх дейрнів у державі.

— Мудрий задум.

Я скривилася. Вони так буденно розмовляють про цю бійню. Про винищення мого виду!

— І все-таки, — мовив Мурдано, — шкода, шкода. Багато таких створінь — це незручно, так. А от коли б можна було тримати кількох таких живих на службі...

— Їх усіх треба було знищити, ваша величносте! — різко відказала Арактік.

— Ти так кажеш, — мовив Мурдано. — І я так вважав.

Арактік напружилася.

— Аж ось нещодавно я замислився: чи не було б корисним тримати бодай одного дейрна?

Провидиця притихла й прокашлялася.

— Для чого, ваша величносте?

Мурдано довго мовчав. Його губи склалися в жорстоку посмішку. Він свердлив Арактік пронизливим поглядом.

— Маю для тебе сюрприз, дорога моя Провидице. — І Мурдано гукнув: — Виходьте!

По цих словах лава солдатів розступилась, і мене штовхнули вперед. За мною поблизу трималися Кхара й Тоббл.

Арактік просто палила мене очима.

— Як ти бачиш, Арактік, евмонія, яку я дозволив провести, коли ти мене запевнила, що дейрни дійсно вимерли, була дещо передчасна.

Арактік відкрила рота — але не спромоглася нічого сказати.

Коли людині страшно, то вона видає особливий запах.

Від Арактік страхом аж смерділо.

— Скажи мені, о останнице роду дейрнів, — звернувся до мене Мурдано, — чи каже правду моя Провидиця?

Ми, дейрни, теж видаємо запах страху — і від мене, мабуть, у ту мить пахло цілковитим жахом Але я зібрала все, яке могла, самовладання і промовила:

— Ні, ваша величносте, неправду.

— Оце так! Як таке могло статися? — тепер Мурдано грався з Арактік. — Звичайно, моя Провидиця, вірна моя порадниця, не наважилась би ввести мене в оману?

— Я не брешу! — мовила Арактік, щосили намагаючись зберегти спокійний тон.

— Чи була ти присутня на евмонії, останнице?

— Так.

— Чи бачила ти на власні очі повітряного змія у вигляді дейрна?

Я мотнула головою:

— Ні.

— Правда? А що ж, по-твоєму, сталося?

— Ваша величносте, цим змієм була я. Місце, де я ховалася, виявила міська варта острова. Боячись за власне життя, я вистрибнула й полетіла...

— Полетіла?

— Так, ваша величносте, — я розкинула лапи й показала перетинки. — Ми, дейрни, вміємо перелітати на короткі відстані. Проте ми не птахи і не вміємо досконало спрямовувати свій політ. Тож, хоч я сама того не хотіла, але майже... налетіла на... налетіла на неї.

— Ваша величносте, — сказала Арактік, — я... я думала, це — змій.

— Останнице!

— Це неправда.

— Ця тварина бреше! — крикнула Арактік.

— У мене є питання до тебе, Арактік, — сказав Мурдано. Тепер голос у нього був не грайливий, а тихий і зловісний. — Відповідай правдиво. Від цього залежить твоє життя.

Арактік тремтіла. Не знаю, чи помітно це було людям, але я це бачила.

— Чи тому ти наполягала на знищенні цього дейрна, щоб тебе не зловили на брехні?

Арактік, здається, була на межі непритомності.

— Ні, ваша величносте.

— Останнице!

— Неправда, ваша величносте.

Арактік намагалася якось плутано заперечити, але він жестом її зупинив.

І пролунало нове питання:

— Скажи мені, Провидице, чи знаєш ти про яких-небудь інших дейрнів?

Я тихо зойкнула. Кхара й Тоббл, широко розплющивши очі, подивилися на мене.

Як мені хотілося почути відповідь Провидиці! І було неймовірно страшно — що ж вона скаже?

Арактік похитала головою, не бажаючи давати відповідь.

— Не жартуй зі мною! — заревів Мурдано. — Так чи ні, Провидице, чи відомо тобі про інших дейрнів, чи ця і справді є останницею?

— Є... — вона помовчала, — чутки.

— Які ти приховала від мене, твого пана й володаря!

— Ні... я... це ж просто... — Провидиця кинула на мене панічний, аж отруйний погляд. — Це тільки чутки!

— Правда, — мовила я. Моє серце калатало.

— Але чи віриш ти цим чуткам, Арактік?

Провидиця опустила голову. Вона розуміла, що вже програла — Так, ваша величносте, вірю.

Мурдано поглянув на мене. Я кивнула.

Чутки. Просто чутки, казала я собі. Але ж Арактік їм вірить.

Інші дейрни.

Є надія.

— Тобі так хотілося знищити цю останницю, щоб тебе не викрили, — відрубав Мурдано. — Чи збиралася ти також знайти тих її нечисленних родичів, які лишилися в живих? Наприклад, щоб вони тобі казали, де правда? Але лише тобі?

Арактік підняла обличчя й поглянула на Мурдано. Вона вже не боялась, а, здається, змирилася з тим, що буде.

— Я ваша Провидиця. Мені було б корисно мати на службі таких створінь. Дейрни небезпечні, коли вони є в усіх. Користь від них лише тоді, коли тільки одна людина може розпоряджатися їхньою силою.

Мурдано кивнув.

— Тут я навіть в останниці не питатиму — бачу, що це правда. Ти хотіла зробити так, щоб я їх винищував, доки у твоїх руках лишиться тільки один!

Арактік мовчала.

— І ти б і далі обманювала, водила мене за ніс, посилювала власний вплив. Ти могла б тримати свого дейрна за ширмою і знати, правду чи ні каже твій співрозмовник, зокрема мої слуги, мої союзники. Мої вороги.

— І це було б для добра Недарри, — непокірно відказала Провидиця. — Оця війна, яку ви задумали, оця одержимість захопленням Дрейландії — це безумство! Війну не можна вести без згоди натітів і раптидонів. У їхній владі море й повітря — і вони легко можуть стати на бік дрейландців!

Мурдано підскочив на ноги, палаючи гнівом.

— Ти наважуєшся перечити моїй волі?

Він спустився з трону й підійшов на відстань руки до Арактік.

— Батько мого батька дав клятву підкорити Дрейландію і поставити весь світ під наші родові знамена Йому це не вдалося. Мій батько дав таку саму клятву — і теж цього не зміг. А я — зможу!

Арактік зблідла і притихла перед обуреним володарем.

Мурдано ще хвилин п’ять кричав про віроломних дрейландців, які підтримують піратів і прибережних грабіжників, а тепер узялися й за недаррців; про те, що ця країна намагається принизити його, Мурдано, і так далі. То була суміш правди і неправди, того, що Мурдано сприймав як дійсність, і того, що він дійсністю не вважав.

Але щодо своїх слів Мурдано мого підтвердження не питав. І я теж мала підстави тримати язика за зубами.

Нарешті імператор замовк. Він повернувся на трон, його лице стало стомленим і похмурим.

— Узяти її, — сказав Мурдано, навіть не глянувши на Арактік. — Вона звинувачується у державній зраді й має бути покарана.

— Ваша величносте, — почала Арактік, — це не зрада, я тільки хотіла...

Мурдано відмахнувся.

— Кара зраднику — смерть, — байдужим голосом мовив він. — І смерть повільна. Візьміть її. І хай вона помирає дуже довго.

Я начебто мала радіти, що лиху Провидицю, яка намагалася мене вбити, засуджено на смерть. Але від слів «хай вона помирає дуже довго» мені до горла підкотилася нудота.

Арактік потягли геть із зали. Вона виривалася й кричала, що вірна імператору, що тільки хотіла йому служити... а тоді почала проклинати його й лаяти, кричати, що Мурдано — дурний хлопчисько, який годен тільки стайні чистити, а не керувати Недаррою.

Коли її нарешті стало не видно й не чути, запала важка тиша.

А проте слова Провидиці ще лунали в моїй голові: «Є... чутки».

І цим чуткам вона вірила.

Інші дейрни. Інші дейрни. Інші дейрни.

Я наказала собі зосередитися. Нам і нині загрожує небезпека. Надія, навіть тінь надії, повинна почекати.

Запала тиша — і нарешті слово промовила Кхара. — Чи можу я звернутися до вас, ваша величносте? Він кивнув.

— Ваша величносте, Лука, — вона кивнула на студента, і той примружився, — розповів вам дещо з правди, але не все. Він знає, але не казав вам, що я з роду Донаті.

Це привернуло увагу Мурдано.

— Донаті?

— Так, ваша величносте. Мій батько, який мав двох синів, не мав потреби в дочці й відправив мене у світ, щоб я видавала себе за хлопця і шукала способу вивести нас із неласки. Коли я побачила цю істоту, — вона вказала на мене, — я знала, що в моїх руках рідкісна можливість. Від тієї миті я великими трудами, пройшовши поневіряння й важачи життям, вирішила привести дейрна вам, ваша величносте.

— Це правда? — спитав у мене Мурдано.

Я ковтнула клубок, який стояв у мене в горлі. До цієї миті я готувалася.

— Так, — збрехала я.

Не було в Кхари братів. І вона не збиралася вести мене до Мурдано.

Імператор подивився на Луку.

— Ти чимало нашкодив своєму роду цим... недоглядом.

— Ваша величносте, дозвольте мені... — почав Лука.

— Заберіть його, — кивнув до варти Мурдано.

Двоє солдатів повели геть Луку, який хникав і щось бурмотів.

Кхара провела його байдужим поглядом і продовжила:

— Провидиця намагалася зупинити мене. Вона навіть відправила за мною Лицаря Вогню — і я лишилася в живих лише завдяки мужності й люті нашого товариша-фелівети.

Мурдано звів брову.

— Ви билися з Лицарем Вогню й лишилися в живих? — не вірячи власним вухам, перепитав він.

— Шрами на тілі фелівети можна бачити й зараз, — відказала Кхара.

— А чого ти бажаєш від мене, Кхарассанде з дому Донаті?

— Лише можливості привести вам решту живих дейрнів, — твердо мовила дівчина. — Знайти, спіймати й привести на службу вашій величності. Якщо мені це вдасться, то я прошу помилувати мій рід, вивести його з неласки й довести вірність вам, долучившись до вашого походу на Дрейландію.

Мурдано навіть не став питати мене, чи це правда. Мимоволі він уже повірив, що я завжди вкажу йому на неправду.

Імператор схилив голову набік.

— Якщо Арактік не змогла знайти тих дейрнів, про яких ходять чутки, то як це вдасться тобі?

Кхара подивилася на мене й сказала:

— Покажи його величності!

— Це моя власність... — опиралася я.

Кхара дала мені ляпаса.

Сильного. Досить сильного, щоб ніхто не мав сумніву в його справжності.

І відчувався він як справжній.

— Покажи це його величності, дейрно!

Повільно, неохоче я витягла з сумки свій малюнок. Підскочив солдат, узяв його і, вклонившись, передав Мурдано. Той розгорнув листок і насупив брови.

— Що це таке?

— А, це дурненький малюнок, я його в дитинстві намалювала, — відказала я. А тоді, немов вимушено й неохоче, додала: — Він зроблений на основі того, що в нас розповідають... розповідали...

Я змахнула сльозу — мені неважко було просльозитися, згадавши мертві тіла всіх, кого я знала.

— ...розповідали про останню колонію дейрнів на плавучому острові на півночі.

— Зазвичай байки й казки — це нісенітниці, — задумливо мовив Мурдано. — А проте в кожному найдавнішому міфі є зерно правди.

Кхара нічого не сказала. Я теж.

То була вирішальна мить.

— Це має зберігатися в таємниці, — уголос міркував Мурдано. — Уся Недарра вірить, що дейрнів більше немає, — він уважно придивився до мене. — Але чи здадуться твої родичі під мою владу? І чи ти, юна Донаті, приведеш їх до мене як рабів? Щоб вони служили тільки мені? Чи триматимеш їх існування в таємниці?

Кхара кивнула.

Я, немов у зажурі, опустила голову. Люто поглянула на Кхару. Голос мене слухався важко, коли я мовила:

— Життя слуги краще, ніж загибель.

— Чи ти будеш мені служити? — спитав Мурдано.

Я поволі кивнула.

— Дейрни не брешуть, ваша величносте. Якщо я дам клятву, то буду. Я не маю вибору.

Це вже саме по собі було неправдою.

— І чи клянешся ти власним життям і життям своїх родичів, що будеш служити мені й лише мені?

Повільно, важко, наче віддаючи своє життя, я мовила:

— Так, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, вочевидь задоволений собою. Він звернувся до здорованя-генерала, чию вірність, хоча не любов, я засвідчила.

— Відпусти цю Донаті, дейрна і решту. Дай їм коней і припасів. І пошли з ними супровід. Добірних людей. Мовчазних і обережних.

Він раптово посміхнувся.

— Якщо вони знайдуть інших дейрнів — убийте всіх, окрім, скажімо, п’ятьох. Стільки вистачить. — Мурдано постукав пальцем по підборіддю. — Так, п’ятьох. Може, шістьох. Якщо більше, то є ризик, що їм буде складно дати раду.

Із тим нас відпустили.

І вже за кілька годин я їхала верхи на північ від Саґурії. Кхара з Тобблом скакали на Валліно, а я — на власному коні, і ще троє коней везли запаси й намети.

Лови-Удачу красивими дугами стрибав навколо нас, сповнений радості руху, майже не торкаючись землі.

Кхарі повернули її меч, про природу якого так ніхто й не здогадався. Я думала, яке ж покарання може очікувати на Луку. Чи викаже Лука таємницю меча? З власної волі — навряд чи, зрозуміла я, принаймні поки має надію здобути його для своєї родини.

Позаду нас тінями скакали шестеро вояків Блідої Варти.

Ми залишили Саґурію. І завданням нашим було знайти, зрадити й забрати в полон тих, хто залишився в живих з мого роду.

Ми з Кхарою і Тобблом перезиралися на скаку — і коли стало зрозуміло, що вартові нас не почують, вона спитала:

— Як гадаєш, чому Мурдано ризикнув відпустити тебе? Чому він не послав мене саму?

— Можливо, він розуміє, що ті дейрни, які залишилися на світі, — якщо вони є — будуть раді подібній до себе. Це може стати в пригоді. Без мене їх буде важко, коли не взагалі неможливо, знайти. До того ж він знає, що Бліда Варта за мною стежитиме.

Кхара кивнула.

— А знаєш, як на славнозвісних правдивців ви, дейрни, коли треба, стаєте чудовими ошуканцями.

— Це для мене нове вміння, — сказала я. — Я ним не пишаюся.

— Але ж воно допомогло!

Я усміхнулася.

— Таки так — допомогло.

Зовсім нещодавно я прокидалася вночі від типових дитячих страхіть малого дейрненяти: снів про голодних фелівет, лихих браконьєрів чи про блукання темними хащами Нулльського лісу.

Тепер, здається, мої тривоги стали менш фантастичними й більш приземленими.

Мало що може так тривожити, як загін Блідої Варти, що невідступно їде за тобою в кількохстах ярдах позаду.

Що з ними робити, ми поки що не придумали.

І цілком імовірним видавалося, що за ними також тихцем їдуть вояки, вірні дому Луки.

З іншого боку, подорож стала легшою. У нас з’явилися чудові намети для ночівлі й розкішний запас сушеної їжі. Дощі минули, і ми навіть змогли назбирати досить хмизу, щоб розпалити багаття.

До того ж у товаристві Блідої Варти ми могли не боятися всіляких розбійників і військових патрулів.

Проте Кхара завжди тримала меч при собі й спала під боком у Лови-Удачу. Повз фелівету ніхто не може прокрастися непоміченим.

Щодня ми опинялися далі на півночі: земля ставала нерівна й кам’яниста, поорана глибокими ущелинами. Заїжджаючи в них, вже часто й не бачили позаду вартових — але ми з Лови-Удачу і Валліно чули їхній запах.

Дорога являла собою погано протоптану стежку. Ми проїжджали села, одне вбогіше й нещасніше за інше. Що дай від Саґурії, то менше ми бачили солдатів, а більше селянських возів чи мандрівних крамарів.

Іноді — радше з бажання допомогти, ніж через потребу, — ми щось купували в тих селян. Але навіть життєво необхідних речей тут було обмаль. Молодий мисливець продав нам двох кролів, а крім того, мало що взагалі можна було там купити.

На третій вечір після виїзду з Саґурії я відвела Лови-Удачу вбік.

— Друже мій фелівето, — почала я, — може, ти не те що внюхав, а відчув...— я не знала, як закінчити питання.

Лови-Удачу ширше розплющив очі:

— І ти теж?

Я знизала плечима й похитала головою, наче не вірила власним словам. І це було так.

— Я... але нічого. Тільки відчуття якесь.

— Щось ніби вітерець ворухнув гілку, а тепер ця гілочка лоскоче твою підсвідомость?

Я всміхнулася:

— Так,саме так. Але ж я певна, що нічого тут такого...

— Ні, Биш. Ти сподіваєшся, що нічого, але не маєш певності. Якби ти була певна, ти б так і сказала.

Я кивнула на Валліно. Він жував з торби овес, а Кхара з Тобблом підкладали хмиз у багаття. Але Валліно раз у раз здіймав голову, пряв вухами, роздував ніздрі.

Його вуха вказували понад дорогою туди, де здіймався димок, — там палили багаття бліді вартові, — але не прямо на них, а трохи вбік. Ось приблизно там мені й «заворушилася гілка».

— Я там пройдуся, — мовив Лови-Удачу. — Коли всі поснуть.

— Можна я з тобою?

— Можна, — погодився Лови-Удачу. — Але, найімовірніше, ти потім пошкодуєш.

І вже доволі скоро я їхала на спині Лови-Удачу, а він біг, потім ішов, а тоді скрадався в темряві. Я намагалася не торкатися опіків, які ще не зажили й боліли.

Вітер дмухав то в один бік, то в інший, не даючи нам піти на запах. Іноді ми зупинялись і просто ди-хали, вбираючи пахощі землі: мох і лишайник, трава, граніт, зів’ялі квіти, послід дюжини різних видів істот. І ще дещо.

Біля нас було щось — і ми не були певні, що воно таке.

— Ти врятувала мене двічі, — мовив Лови-Удачу. — Коли б я жив за Законом вобиків, то мав би рятувати тебе за це цілих шість разів.

Я розсміялася:

— А ти вже не раз і рятував!

— Тоббл не дурницю каже, — задумливо промовив Лови-Удачу. — Хоч і про той самий закон порятунку життя. І що вобиків безпідставно сприймають як нижчих. Вони дрібні й на вигляд смішні, але це не причина вважати їх абиким.

— Це давня несправедливість, — сказала я.

— Тоббл — неабихто, — зауважив Лови-Удачу.

Тишу розітнув якийсь звук. Ми обоє застигли на місці.

— Людина кричить? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. Ми побігли на звук і сповільнилися, почувши другий зойк — цього разу ближчий і ще більш пронизливий.

Ми поступово почали розуміти, що діється: попереду палав вогонь.

— Почекай тут, — прошепотів Лови-Удачу.

— Я думаю, з тобою мені безпечніше.

Лови-Удачу, пригнувшись, рушив уперед — тихо, по-котячому. Навіть я зі своїм гострим слухом, сидячи на його спині, ледь чула, як подушечки лап торкаються землі. Висока трава навколо, здавалося, й не шелестіла; навіть коли він перестрибував невеликі яри, звуку було не більше, ніж від падіння подушки на підлогу.

Вітер перемінився, і до нас долинув недобрий запах.

Вогонь. Дим. Палене м’ясо.

Розум казав мені, що, може, то просто мисливець смажить здобич.

Але серце знало: діється щось значно гірше.

З-за наступного каменя ми побачили, як похмуре полум’я доїдало те, що колись було невеликим хутором. Три грубо збудовані людські хатини тліли й димили. Один чоловік ще лишився в живих. Він висів, розіпнутий між чотирма молодими деревами за руки й ноги, а під ним світився і тлів жар.

Поряд стояв високий чоловік, і в його обладунку відбивалося полум’я.

— Лицар Вогню? — прошепотіла я і відчула, як напружився Лови-Удачу.

Я принюхалась і замислилась. У цьому повітрі мою увагу привернув якийсь тонкий, але ніби впізнаваний струмінь — людський запах, який швидко розвіявся. А отой жахливий дух у повітрі — чи не собачий то запах?

Я дійсно впізнала запах лицаря — ту моторошну загрозу, від якої ми насилу врятувалися на півдні від Саґурії. Чи досі він служить Арактік? Чи відомо йому, що Провидицю позбавили посади й засудили? Чи він уже служить іншим панам?

Немов читаючи мої думки, Лови-Удачу сказав:

— Він переслідує нас, щоб помститися.

— Помститися?

— Ми від нього втекли, а лицар, який дозволяє так себе принизити, довго в лицарях не ходить.

Підвішений чоловік кричав від болю та гніву.

— Хочете — тримайте мене тут, доки засмажусь. Я не знаю, де вони!

Голос жертви був дивно знайомий, хоча коли людина так кричить, важко її впізнати.

— Вірю, — сказав високий чоловік.

— Тоді відпустіть!

Лицар розсміявся. Він трохи відійшов від вогнища й приніс суху гілляку. Кинув її у вогонь. Сухе листя, яке на ній ще лишалось, одразу спалахнуло. Мені стало не по собі: я розуміла, що чоловік над вогнем помре. І це, мабуть, стане для нього полегшенням.

Лицар заспівав:

— Кхаро! Тоббле! Вставайте!

Кхара підскочила на ноги з такою швидкістю, яка викликала б захват навіть у фелівети. Тоббл — ні, але я його схопила в оберемок і просто-таки закинула на Валліно.

— Що таке? — спитала Кхара зовсім уже не сонним голосом.

— Лицар Вогню. Ну і ми тут декого знайшли.

Кхара застигла на місці. Подивилася в темряву й сказала:

— Це хто?

— Його лицар катував, — пояснила я.

— Та хоч би й на сніданок з’їв, — буркнула Кхара.

Ренцо підійшов ближче. Обличчя в нього було закіптюжене, волосся припалене, одяг подертий, але Кхара одразу його впізнала.

— Ти!

— Конокрад! — вигукнув Тоббл.

— Радий бачити вас знову, — вклонився Ренцо.

— Ви з глузду з'їхали?! — сказала мені Кхара. — Узяли, навели на нас Лицаря Вогню. І це заради нього? — вона закотила очі.

— А лицар і так за вами йшов, — зауважив Ренцо. — Чого він, по-твоєму, мене катував?

— І я маю повірити, що ти не зізнався? — суворо подивилася на нього Кхара.

— Ні, — Ренцо знизав плечима. — Я б і радий був вас виказати, але не знав, де ви є. Хочеш — повернуся та йому розкажу.

Як на хлопця, якого ледь не перетворили на шматок копченої шинки, він аж ніяк не здавався зніченим чи вдячним.

— Що ви зробили? — тепер Кхара звернула свій гнів на Лови-Удачу.

— Він зробив, як я попросила, — втрутилася я. — Я не могла залишати Ренцо там горіти.

— А лицар? — спитала вона.

— Попобігає, коня свого половить. Але потім поженеться за нами.

— Так, — люто погодилася Кхара. — Аякже!

— На це я й сподіваюся, — сказала я.

— Але тут є одна хороша новина, — втрутився Ренцо. — Ну, якщо ти хочеш послухати.

— Ти випробовуєш моє терпіння, — процідила крізь зуби Кхара.

— У лицаря кінь загубив підкову. Він усе бурчав про це, поки мене смажив.

Кхара кивнула.

— Це добре, якщо ти кажеш як є.

— Я завжди кажу як є.

— Це його трохи сповільнить. А якщо ми будемо скакати щосили й пригнемося... — Кхара потерла очі. — Ну, принаймні вбивати нас йому доведеться довше.

І тут до нас підскочив брудний слинявий клубок закошланої шерсті.

— Собако! — зрадів Ренцо. Він витяг із зубів тварини закривавлений шматок тканини. — Бачу, приніс нам даруночок від лицаря. Молодець, друже.

Собака побачив мене і підскочив, став обнюхувати, сопти й махати хвостом у такому захваті, від якого аж ставало ніяково.

— Ти йому подобаєшся, — сказав Ренцо.

— Не взаємно, — буркнула я, відштовхуючи Собаку, щоб той не розцілував мене в морду.

Я приклала руки до рота й закричала щосили:

— Рятуйте! Допоможіть! — після чого тихо звернулася до товариства: — А тепер треба тікати.

І ми побігли.

Ренцо їхав на одному з коней, що віз припаси, Кхара з Тобблом — на Валліно, я — на своєму коні Тіньо-крилі, з яким у нас уклалася домовленість: поки я не смикаю за поводи й не галасую, він люб’язно погоджується мене везти. Поряд бігли Лови-Удачу і Собака.

Ми мчали щодуху. Ранкова зоря тільки займалася: червоне й помаранчеве проміння просочувалося з-за обрію, але сонце ще не вставало.

Я час від часу покрикувала:

— Рятуйте! Допоможіть!

Я розважила, що Блідій Варті потрібно буде щонайменше п’ять хвилин, аби скласти речі, осідлати коней і поскакати за нами, щоб зрозуміти, чому й від чого нас треба рятувати.

Також я сподівалася, що на цей час Лицар Вогню вже зловив свого коня.

Важко було сказати, чим це скінчиться й наскільки великі наші шанси. Проте, казала я собі, мій план піти від Мурдано спрацював. Напевне. От, може, й цей спрацює.

А може, й ні. Адже, коли сонце зійшло, я розгледіла позаду Бліду Варту лише за півліги від нас — шістьох ставних вершників на найшвидших і найвитриваліших конях Недарри.

Лицаря Вогню досі не було.

— Попереду ріка! — гукнула Кхара.

Нюх підказав мені, що вона не помиляється.

— Чи бачиш міст? — спитав Ренцо.

Кхара трохи піднялася в стременах і подивилася вперед.

— Ні.

— Чудово, — буркнув Ренцо, і я відчула, що це з розряду тих жартів, яких я не розумію: людина каже геть протилежну річ до того, що думає, а проте не бреше.

— Вибачай, якщо це не зовсім той порятунок, якого ти сподівався, — сказала Кхара до хлопця таким самим тоном.

Ми наблизилися до ріки, яка сяяла червоним у ранковому сонці. Із жахом я зрозуміла, що ріка широка й ніде немає навіть ознаки мосту чи переправи. А може, вона неглибока й можна перейти вбрід?

Я почала вигадувати, що сказати Блідій Варті. Наприклад, що на нас напала фелівета. Чи що тераманти вилізли з-під землі. Вони, можливо, повірять, що ми запанікували. А можуть і не повірити.

Хай там як, шанси в нас були не дуже великі. Коні Блідої Варти швидші за наших. І вони невпинно наздоганяли нас.

Кхара вилаялась — і я зрозуміла чому. Лицар був не позаду, а попереду. Якось він здогадався, куди ми будемо тікати.

Він сидів на коні між нами і річкою.

Позаду — Бліда Варта, попереду — Лицар Вогню.

— Може, повернемо назад? — крикнула я.

На мій подив, Кхара мені посміхалася.

— Ти не припиняєш мене дивувати, Биш. Ні! Ні, назад ми не поскачемо, розумна дейрно, — ми рушимо просто вперед!

Кхара зрозуміла те, що до мене не дійшло. Лицар бачив нас, Бліда Варта теж. І хоча все пішло не зовсім так, як я очікувала, вони помітили одне одного.

Ані добірні вояки Мурдано, ані Лицар Вогню не думали про нас. Принаймні в ту мить.

— Рятуйте! — закричала я, розвертаючись у сідлі, щоб мене почула Бліда Варта. — Він хоче нас убити!

Я знала одне: Бліда Варта має чітку вказівку берегти моє життя, доки нам не зустрінуться інші дейрни. А в Лицаря Вогню й справді був такий вигляд, ніби він зібрався вбити нас — тим більше що саме такий намір він і мав.

— А тепер, — сказала нам Кхара, — ми буцімто щойно побачили перед собою лицаря. Завертаймо праворуч!

Я закричала. Ми смикнули поводи праворуч і пригнулися, наче й тим заохочуючи наших скакунів бігти швидше.

Лицар дав коню остроги й поскакав навперейми.

Бліда Варта була вже близько.

І — о диво! — Лицар Вогню і Варта мали зустрітись одне з одним раніше, ніж наздогнати нас.

Я глянула через плече. Лицар підняв свій спис і навів його на Варту. З наконечника вихопилася вогненна дуга. Вояки розступилися, але вогонь крутнувся в повітрі й погнався за одним з двох гуртів.

Рідкий вогонь налетів на першого вартового й огорнув його.

Кінь скинув вершника і, нажаханий, помчав геть. Палаючи, вартовий упав на землю.

Але бліді вартові теж були не безпорадні. Двоє, які перебували найближче до лицаря, вихопили арбалети й почали стріляти на скаку.

Важко було не замилуватися їхнім умінням.

Полетіли стріли. Одна мимо. Друга влучила лицарю в праве стегно.

Двоє вартових вихопили мечі й погналися за лицарем.

Ті троє, які ще скакали за нами, розвернули коней і помчали на місце битви. Тим часом другий вояк із їхнього загону вже загорівся від вогняного списа.

А ми тим часом швидко наближалися до ріки. Вода була така каламутна, що її глибину не вгадаєш.

Кхара сповільнила Валліно.

— Можемо пошукати міст чи переправу або ж сподіватися, що вона неглибока.

— За півліги на захід є брід, — сказав Ренцо.

Кхара похитала головою.

— Та й тут, здається, не дуже глибоко.

— Ну коли хочеш — пробуй тут, — запропонував Ренцо. — Але готуйся пливти.

— Та хто ти такий узагалі? — спитала Кхара.

— Той, кого врятували твої друзі лише з тим, щоб потім усі опинилися між Блідою Вартою і Лицарем Вогню. А ти хто?

— Я той, хто дав тобі коня, — відрубала Кхара. — І якщо ти збрехав про брід, я тобі серце мечем протну!

— Ну спробуй, протни мене цією іржавою залізякою, — хитро посміхнувся Ренцо. — Але ти мене одягом своїм не обманеш. Ти дівчина.

Кхара злегка підштовхнула Валліно, щоб він наблизився до коня, на якому їхав Ренцо.

— Я тобі одразу чітко скажу одне, Ренцо: я цей гурт веду. Ну а що меч старий та іржавий... — вона витягла його з піхов, і він засяяв у всій красі. — Мій меч уже куштував кров, і йому подобається!

— Добре, — погодився Ренцо. — Але до броду все одно півліги на захід.

Ми з Лови-Удачу й Тобблом перезирнулися. Я і Тоббл не зрозуміли, що це була за зупинка на суперечку, а Лови-Удачу дивився веселим поглядом, наче знав більше за нас.

Позаду шаленів бій, і швидко закінчуватися він не збирався.

— На захід, — буркнула Кхара. — їдьмо за цим, як його...

«Цей, як його» добре знав, де брід: у цьому місці річка розширювалася й ставала швидка, але мілка.

Ми перейшли її, хіба що кілька разів спіткнувшись.

— Мені дуже шкода твого села, — сказала я Ренцо, коли ми зупинилися перепочити. (Кхара відвела мене вбік і попросила перевірити хлопця на чесність.)

— Це не моє село, — сказав Ренцо. — Я просто там проходив. Цей ваш божевільний лицар займався тим, що підпалював усі хати, де йому нічого не сказали. Я, мабуть, чимось його роздратував. Щось сказав на зразок: «Припини людей убивати».

У мене всередині все впало.

— То вони загинули через...

— Та через вас, — сказав Ренцо. — І я теж ледь із ними не пропав. До речі, дякую, що врятували, хоча й самі винні, що мене треба було рятувати.

— А чим ти, е-е... займаєшся, Ренцо? — спитала я.

— Я? Краду.

Кхара вдавала, що не чує, але тут уже розвернулася.

— Злодій! Так я й думала.

— А я при першій зустрічі так і сказав, — весело мовив хлопець. — Ти що, думала, я жартую? Я краду в тих, у кого є що красти: в багатих, маєтних, пихатих.

Він казав правду. Здебільшого.

— І, мабуть, бідним віддаєш, — знов-таки єхидно додала Кхара.

— Тю, — відмахнувся Ренцо. — Нащо? Ну ти мене правильно зрозумій: я жебраку, бува, гріш подам. Але ж я з крадіжки живу.

Тут із мого дейрнського вміння розпізнавати правду великої користі не було: Ренцо, здається, спокійно й охоче розповідав правду, хоча звучала вона не надто гарно.

— Тепер моя черга питати, — сказав Ренцо. — Як це вийшло, що дівчина в чоловічому одязі, фелівета, вобик і дейрн так розізлили і Бліду Варту, і Лицаря Вогню? Чого ці найстрашніші люди за вами ганяються?

Я коротко переказала, як це вийшло, але навіть короткий переказ тривав доволі довго. У ході розповіді я помітила, що Ренцо добре вміє слухати. Коли він запитував, то питання були доречні. І він значно краще знав, що діється у світі, ніж я.

Нарешті я закінчила свою розповідь, і він кивнув:

— Отже, виходить, Провидиця — і всі, хто хоче брехати в очі Мурдано, — прагнуть цілком винищити дейрнів. А до його величності дійшло, що тримати жменьку таких у рабстві могло б бути корисним. Провидиця зробила фатальну помилку — зарано оголосила вас зниклими — і хотіла її виправити, пославши вам навздогін Лицаря Вогню.

Я кивнула.

— Так і є.

— А тим часом Мурдано й далі кортить завоювати Дрейландію. Воювати йому буде простіше, якщо він зможе брехати, а брехню супротивників і непевних союзників легко викриватиме.

Я засовалася в сідлі. З його слів виходило, що мене можна використовувати як зброю на війні.

— Отже, — бадьоро продовжив Ренцо, — Мурдано тепер зібрав усю владу в своїх руках, усунувши Арактік. Він уже скоротив кількість дейрнів, ну... от до тебе... і взявся за фелівет, відбираючи в них мисливські угіддя, убиваючи їх, щойно з’являється привід.

— А чому, на твою думку, він це робить? — спитав Лови-Удачу, перевіряючи його.

— Бо ви йому як велика скалка в одному місці, друже мій фелівето, — сказав Ренцо. — Ви ні з ким не об’єднуєтеся. З вами спробуй домовся. От натіти, наприклад, народ практичний. Вони готові продати морське право кожному, хто дасть грошей: купцям, рибалкам, піратам. Вони неперебірливі, а при тому, як мовиться, «натіт знає, та не скаже»: хтозна, що в них на думці. Може, вони дозволять Мурдано створити військовий флот, якщо той їм удосталь заплатить. Отже, на заваді можуть лишатися раптидони й тераманти. Що треба терамантам, грець їх знає. А раптидони? — Ренцо засміявся. — Пташкам тільки й треба, щоб їм дали спокій, але Мурдано і до них дістанеться.

— Але чому, адже ти сам кажеш, що їм тільки й треба, аби дали спокій? — спитала я.

— Бо вони могутні, — сказав Ренцо таким тоном, наче це й так усім відомо. — От уяви: вторгся Мурдано у Дрейландію, а раптидони проти. Тоді за гори у ворожий табір прилітає орел і розповідає, де стоять війська Мурдано і куди йдуть.

— Як на злодія, то ти непогано розумієшся на таких речах, — сказала Кхара.

— А ще я красивий! — зауважив Ренцо, і Лови-Удачу ледь стримав сміх.

Ми рушили далі (хоча наші коні вже притомились) і дійшли до якогось села. То було сіре, вбоге й безрадісне місце: двадцять хат, кузня, майстерня кожум’яки, стайня, крамничка і заїзд.

У заїзді, як виявилося, не було нікого. Господаря теж ніде не було видно. Усі наче зовсім нещодавно пішли. У бочках ще лишалося пиво, а в коморі — трохи харчів.

Кхара пішла розвідати, що робиться в селі, і швидко виявила решту закладів у приблизно такому самому стані.

Люди повтікали. Залишилися тільки старі й немічні, яким не до снаги була важка дорога.

Кхара привела стареньку бабусю, яка раніше працювала в заїзді, й попросила її приготувати нам поїсти. А дужче, ніж харчі, нам були потрібні відповіді.

— Куди всі пішли? — спитала Кхара в бабусі, яку звали Мелісента.

— Недавно всіх хлопців забрали в солдати. Інших — на якісь іще роботи потягли, хоча ніхто ніякого злочину не скоїв. А якщо буде похід на Дрейландію, то армія Мурдано йтиме через наше село, і нікому не хочеться тут бути в той час.

— То вони, мабуть, усі цінності з собою забрали? — поцікавився Ренцо, наче сміючись із власного бажання це знати.

— Усе, що могли, — підтвердила Мелісента.

— Гмм, — замислився Ренцо. — Ну, сходжу перевірю.

І він, узявши мішок, пішов надвір.

— Злодюжка, — сказала, наче сплюнула, Кхара.

— Може, мені слід супроводити юного Ренцо, — мовив Лови-Удачу, уважно дивлячись на Кхару. — Варто подбати, щоб із ним нічого не сталося.

— Мені все одно, що буде зі злодієм, — буркнула Кхара.

— Звісно, — сказав Лови-Удачу. Але все одно пішов, непомітно стежачи за хлопцем.

— Цікаво, що там сталося з лицарем і Блідою Вартою, — мовив Тоббл. — Ти як гадаєш, Кхаро?

— Якщо нам пощастило, то вони повбивали одне одного, — сказала вона. — Але розумно буде вночі встановити вахту і спати по черзі. Крім цього, ми мало що можемо зробити. Може, лицар і живий. Або хтось із варти. Або...

Вона не договорила, але я зрозуміла, що малося на увазі.

Мурдано наказав, щоб Луку відвели геть, але на смерть його не засудив. Певне, Лука міг відрядити когось із людей Корплі вслід за нами, якщо мав таку змогу.

— Я не сонний, — сказав Тоббл, стримуючи позіхання. — Я першим чатуватиму.

— Ну як? — спитала Кхара, коли Тоббл пішов на горбок стежити за тим, що робиться довкола. — Ренцо правду казав?

— Аж надто, — відповіла я. — Може, він і крадій, але чесний. І до броду нас вивів.

Кхара пирхнула.

— Зранку вирушаємо, може йти на всі чотири вітри.

— А якщо він захоче з нами?

— Навіщо? — спитала Кхара. — У нас, імовірно, марний похід на пошуки тих, хто лишився з твоїх родичів. А потім що? Ми навіть і самі ще не придумали.

Ренцо повернувся вночі з повним мішком. Він вивалив його вміст на стіл у шинку при заїзді, і я тільки ахнула, скільки цінних речей він набрав: срібна чаша, жмені золотих прикрас і більш буденні речі — одяг, дерев’яні миски, глиняний посуд.

— Хто міг лишити срібло? — спитала я, роздивляючись чашу.

— Ті, хто збирався повернутися, — відказав Ренцо. — Люди це ховали. Деякі сховки були дуже вигадливі.

— То чому ж ти так швидко їх знайшов?

Ренцо підморгнув мені, але звернувся до Кхари.

— Показати?

Я кивнула, а Кхара вдала, що не чує.

Ренцо заплющив очі, став непорушно, звісивши руки вздовж тіла, і, дивлячись у нікуди, промовив:

Ренцо виявився корисним супутником, це мусила визнати навіть Кхара. Він набагато краще за нас знав місцевість.

Ми вже дійшли до холодного, туманного морського берега і продовжили рухатися на північ.

— Ніколи не чув, щоб острови самі собою плавали, — сказав Ренцо, коли ми їхали невеликим ліском.

Я неохоче показала йому свій малюнок.

— Оце ви туди зібралися, люди-звірі? — розсміявся Ренцо. — За малюнком? Малюнком з легенди?

— Хочеш — іди іншою дорогою, — буркнула Кхара.

— Та ви ж за мною скучите, — відказав Ренцо. — Ну й у мене вже була історія з цією вогняною бляшанкою, досі димом пахну, — він провів пальцями крізь волосся. — Ось гляньте, що він зробив із моїми прекрасними кучерями, все обсмалив!

На березі було вже не таке безлюддя, як при дорозі, оскільки ніхто тут не очікував, хцо Мурдано, якщо збереться на війну, піде цим шляхом. Проте рибальське село, куди ми прийшли, як видавалось, зовсім нещодавно відбило напад піратських людоловів. Чоловіки тут ходили із саморобною зброєю: ціпами, сікачами й палицями, з яких рясно стирчали цвяхи.

Правду казав Мурдано: на північні землі часто налітають пірати й розбійники. Але правда також і в тому, що коли сюди зрідка забрідають солдати, то поводяться не набагато краще за грабіжників.

— Чи не скажете, що є звідси на північ? — спитала Кхара у згорбленого діда, який лагодив сіть, сидячи біля поваленого дерев’яного пірса.

— На північ? — він похитав головою. — Там дикий край, повний лютих звірів і людей не кращих. Нічого вам, паничу, туди їхати. Там, крім смерті, ловити нема чого.

Позаду Лицар Вогню.

Попереду — розбійники й люті звірі.

Шлях небезпечний, а в кінці — майже напевно, розчарування.

Печаль навалилася на мене й тисла. А ця мандрівка ж, по суті, моя. Усі решта тільки допомагають мені й мене захищають. Ось я, останниця на останній смужці землі.

Я нагадувала собі, що Арактік вірила в чутки про існування інших дейрнів. Але покладати надію на чутку, ще й таку, якій вірить шалена і зла людина... Чи цього досить, щоб день за днем рухатися вперед?

Берег ставав дедалі більш кам’янистим, високі скелі тут прорізали численні річки й струмки, падаючи додолу красивими водоспадами. Ми їхали понад цими скелями заввишки в сотні футів і не бачили там нікого ні з людей, ні взагалі з панівних видів — хіба що десь пролітала скопа чи інші рибоїдні раптидони.

Щогодини, щодня світ порожнів, ставав більш диким і більш не схожим на той, який ми знали. Навіть сіл уже не стрічалося — ні населених, ні покинутих. Де-не-де під скелями можна було помітити хатину, де ночували рибалки, але й такі житла були порожні.

Погода була непривітна, дедалі більше холодало.

З моря постійно дув вітер, і ті поодинокі дерева, що нам траплялися, стояли покручені й голі. Починався край лисих пагорбів і голого каміння, рівнин, порослих похмурою меч-травою, мілких озер. Безрадіснішого краєвиду я собі й уявити не могла.

— А чому взагалі будь-які істоти можуть прямувати сюди? — уголос спитала я.

— Більшість істот, що йдуть у Віаґато, прямують углиб материка, не туди, куди ми, — промовила Кхара, — Вони зупиняються на великих вологих луках. Там росте якийсь рідкісний бородатий мох, яким вони харчуються. Принаймні так кажуть учені. Насправді ніхто точно не знає.

— Це вони що, через півсвіту йдуть моху поїсти? — здивувався Ренцо. — Краса яка.

— Ну й паруватися, — з ледь помітною усмішкою додав Лови-Удачу.

— А цікаво, куди летять крилаї? — промовила я, раптом подумавши про Майю, про той день біля вулія меднів. Здавалося, це було цілу вічність тому.

— Мабуть, ніхто не знає цього, Биш, — сказала Кхара.

Після години крутого підйому ми опинилися там, звідки стало видно величезні, порослі соснами гори Сово — хребет, що лежав між Недаррою і Дрейландією.

— Що ми знаємо про Дрейландію? — спитала я Лови-Удачу, поки ми роздивлялися цей краєвид.

— Мало знаємо, — відказав він. — Ми знаємо, чи радше вважаємо, що там мешкають інші панівні види. Що там є багато породжень чорної теургії: чудовиська, големи, крижані створіння, що ходять, як люди.

Тоббл вирячив очі:

— Крижані створіння?

Лови-Удачу кивнув.

— Кажуть, Дрейландією править чаклун.

— А навіщо Мурдано хоче з ним воювати? — спитав Тоббл.

— Бо люди дивні, — відказав кіт.

Я відчула запах диму, і Лови-Удачу — теж. Ми озирнулися й побачили, як горить порожній рибальський табір, який ми проминули кілька годин тому. Від землі до неба здіймався стовп диму — сірий до сірого.

Здавалося, ми йшли без упину. Лицар Вогню не давав нам відволіктися від мети — але на цій голій і практично ніким не населеній території ми майже не знаходили нічого їстівного. Ті запаси, що видав Мурдано, скінчилися — частину ми з’їли, а частина загубилася під час квапливої втечі. Час від часу Кхара, Лови-Удачу і Ренцо ходили добувати їжу. Зазвичай вони приносили дуже мало, а бувало, що й нічого.

Одного разу Собака побіг кудись, принюхуючись до твердої землі, і за кілька хвилин притяг хирлявого льодяного щура, дуже пом’ятого й заслиненого.

— Який чудовий зразок ти приніс нам, Собако, — сказав Ренцо. Він був схильний надміру хвалити цього брудного дворнягу.

Ренцо простягнув руку, щоб узяти в нього це криваве місиво, але Собака мав на думці інше. Він підскочив до мене, щосили махаючи хвостом, і поклав щура біля моїх ніг.

— Це подарунок, — пояснив Ренцо. — Він хоче дружити.

Я подивилася на щура: в ньому вже кишіла біла черва — і відіпхнула його ногою.

— Я не настільки голодна, — сказала я.

— Ти б хоч подякувала! — дорікнув Ренцо. — Ви ж майже брати.

Я злегка, мимохідь погладила Собаку по голові. Він схопив свого щура і потім кілька годин носився з ним у зубах.

Коні змучилися. Ми теж — і з кожним днем проходили дедалі меншу відстань. Щоночі, знайшовши тихе місце для табору, ми в темряві бачили, як десь позаду горить полум’я. Я сподівалася, що в тих далеких вогнях не горять безневинні люди, від яких лицар намагається добути відомостей про те, куди ми пішли.

Ніби й цього замало, попереду були ще більші небезпеки. Із наближенням до кордону з’являлося дедалі більше ознак того, що війська проходили цим шляхом на північ — певна річ, завойовники Мурдано. По собі вони лишали сміття, порожні ящики, холодні сліди вогнищ, десь — труп коня, який так і лишили гнити ігри дорозі, де він упав.

— А ти певна, що ми йдемо в правильний бік? — якось на нічному привалі запитав Тоббл. — І як ми дізнаємося, що вже близько?

У мене відповіді не було. Та й ніхто її не мав. Вирішили поки що просто йти берегом на північ.

Ми заночували там, де зупинилися. Ніхто вже не міг і кроку ступити далі. Розклали жалюгідне багаттячко під крутою скелею, де невтомний переслідувач, сподівалися, нас не помітить. Вечеряли трав’яним чаєм і гірким варивом з диких корінців, тим самим збиралися й поснідати.

Я прокинулася вночі — шлунок у мене завивав — і вилізла на верхівку скелі над нами. Вона була не дуже висока — може, втричі вища за Кхару. Я сподівалася побачити, чи наблизився до нас лицар, але з моря наповз густий туман, заволік усе й навіть місяць перетворив на пухнасту кулю, схожу на кульбабку в її останні дні.

Підійшов Тоббл, і я допомогла йому вилізти до мене.

— Не спиться, Тоббле?

— Живіт не дає, — відказав він.

— І мені теж.

— Биш...

— Так?

— А ти думала, що робитимеш, коли знайдеш плавучий острів і ту загублену колонію дейрнів?

Я зітхнула:

— Тоббле, ти ж розумієш, наскільки це малоймовірно, правда?

— Але ж може бути! — не відступався він. — Тільки от чи не виходить, що ми, ну, ведемо лицаря просто на них?

Раніше я про це теж замислювалася. Власне, ця думка мучила мене ще від виїзду з Саґурії. Лицар прибрав Бліду Варту, але багато в чому ці вартові нас і захищали. Принаймні їм не давали наказу нас убити, хоча й наказували знищити майже всіх дейрнів, які нам зустрінуться, окрім зовсім невеликої кількості.

Здається, в Лицаря Вогню був свій задум.

Ми його перехитрували й утекли — і йому це не сподобалося.

Він ішов за нами багато ліг, та й сам, може, йде лише за півліги від нас, хоча кінь у нього без підкови, а ми старанно ховаємося на привалах. Зараз він не має наміру здаватися.

— Який у нас вибір? — спитала я. — Підемо назад — лицар нас уб’є. Лишимося тут — або помремо з голоду, або лицар нас уб’є. Підемо вперед — може, нічого й не знайдемо, а потім або помремо з голоду, або лицар нас уб’є.

— Похмуро ж ти вперед дивишся, — сказав Тоббл, намагаючись утримати веселий тон; йому це не вдалося.

— Якщо ми підемо вперед і зустрінемо дейрнів, то в них щонайменше буде що поїсти. А може, навіть чим його перемогти.

Я зупинила себе. То здавалося якоюсь сміховинною фантазією. Я просто уявляла собі колонію дейрнів — ото ніби вони можуть перемогти одного з найстрашніших людей на світі.

Налетів вітерець, розвіюючи пасма туману. Я подивилася на південь, вишукуючи вогонь, що мав виказати лицаря. Нічого не було видно.

— Поглянь! — крикнув Тоббл, показуючи на північний схід.

Я подивилася туди й побачила вдалині два... три... чотири вогні.

— Кхаро! — гукнула я.

Вона вмить підбігла до нас. Ми показали туди — і Кхара довго дивилась, а тоді поглянула на мене з несподіваною усмішкою на лиці.

— То не лицар. Це вогні, над якими смажиться і в’ялиться м’ясо. Друзі мої, це — Зебара.

На той час я вже значно більше знала про людські житла. Я була на острові Урсіна і в Саґурії. Проходила меншими містечками й селами. Бачила, які вигадливі люди в цій справі.

А потім я побачила Зебару.

На цій майже позбавленій дерев землі люди будували свої оселі з земляної цегли. Споруди нагадували половину дині, були заокруглені зверху, мали одні низенькі двері й вузьке вікно. Дим виходив у дірки в даху такого примітивного житла.

Селище-порт, здається, будували без жодного плану — будинки, крамниці й усілякі майстерні стояли абияк, і їх хоч-не-хоч з усіх боків оточувала багнюка. Центральна будівля — теж із заокругленим дахом, тільки значно довша — розташувалася приблизно посередині селища. Її прикрашали роги велелося, вовчі шкури й вибілені кістки великих риб.

Вочевидь, мешканцям цього місця морське судно було значно важливіше за будинок. У вузькій бухті тулилися десятки різних суден: рибальські, швидкі на веслах контрабандистські і щонайменше один корабель недаррських піратів з імператорським дозволом. На кожне із суден на плаву припадав ще й десяток вибілених сонцем і сіллю, напіврозвалених суденець із поламаними щоглами, з яких звисали рештки канатів і вітрил. Усюди стояли грубо зроблені рами, де сушилися сіті або над димом коптилася риба.

Як зазвичай, я «перетворилася» на собаку — цю штуку при справжньому собаці в нашому гурті втнути було складніше. Місцеві нас зустрічали щирою цікавістю й майже без ворожості — то були брудні, насуплені й небезпечні на вигляд люди. Я багато бачила таких, у кого на лобі було випалено тавро «З» — «злодій», «К» — контрабандист, «Б» — браконьєр; багато в кого були відрізані вуха, подекуди навіть кисті рук чи ноги. На диво багато зебарців замість руки мали гак або замість справжньої ноги — дерев’яну, зроблену з товстої обтесаної палиці.

Таврування, як пояснила Кхара, — то найлегша кара в Недаррі: того, хто скоїв серйозніший злочин, прирікають на задушення. За піратство найлегша кара — каліцтво, а решта набагато гірша.

Зебара була місцем темним і страшним, але де в чому вона мене й радувала. Якщо є на світі такі люди, що, поглянувши на них, Лицар Вогню замислиться, чи варто мати з ними справу, — то це зебарці, збіговисько злочинців і дезертирів.

Ми купили сушеної риби й жадібно з’їли її надворі, заливаючи її невідчепну солоність хтозна-скількома кухлями джерельної води.

Поки ми їли, до нас повагом підійшли троє людей із допитливими й підозріливими поглядами. Кожен мав при собі кілька видів зброї: ножі, палиці, китобійні гарпуни та дерев’яні кувалди, якими забивають палі.

— З чим ви сюди приїхали? — спитав нас загальною говіркою чоловік із таким акцентом, що важко було розібрати слова. У нього бракувало одного ока, і замість нього він вклав в очницю тонкої роботи полив’яне око, сліпа зіниця якого весь час дивилася праворуч.

— Ми дещо шукаємо, — сказала Кхара.

— І що ж?

— Ми прибули з острова Урсіна, — легко збрехала вона. — Тамтешні великі вчені доручили нам піти в подорож і розвідати, чи правдивою є легенда.

— Яка легенда? — спитав одноокий. Говорив він іще недовірливо, але, почувши про острів, трохи випростався.

— У давніх книжках пишуть про острови, які самі плавають, думають. Живі острови.

Троє перезирнулись, і в мене серце підскочило. Вони щось знають.

— Скільки дасте за відповідь? — поцікавився одноокий.

Кхара безпорадно підняла руки.

— Як бачите, нам немає чого віддати.

— У вас є коні, — зауважив той.

— Коні не продаються, — із жалем у голосі сказала Кхара. — Це дарунок Мурдано.

Це ім’я не покращило настрій одноокому.

— Тут Мурдано влади не має, — сказав він і сплюнув. — Він що, захищає нас від розбійників? Ні. Посилає флот, щоб не підпускати до нас дрейландських піратів? Ні. Він міг би принаймні підкупити натітів, щоб ті не давали нападати на нас із моря. Та ні ж бо — він усі гроші вбухав в армію для війни, яку точно програє.

— Але все-таки, — сказала Кхара, — ми не своїх коней віддати не можемо.

— То і я не маю чого вам сказати, — одноокий заткнув великі пальці за мотузяний пояс і зробив уперте обличчя, хоча на Лови-Удачу все-таки нервово поглядав.

— А якщо відомостями? — сказав Ренцо. — Я дещо знаю — і ви дещо знаєте.

— Що ж ти знаєш? — спитав одноокий. — Ну ж бо, ти перший.

Ренцо кивнув, не зваживши на попереджувальний погляд Кхари.

— Сюди наближається велика небезпека.

Одноокий зневажливо пирхнув:

— Подумаєш — у нас тут завжди небезпека.

— А от і ні, — сказав Ренцо. — Бо просто зараз за півліги позаду нас скаче Лицар Вогню і палить усе на своєму шляху.

Маска байдужості впала з трьох брудних облич. Одноокий відсахнувся й зробив рукою обереговий жест.

— Отак, — Ренцо передражнив його, — ви лицаря не зупините — він просто вам селище спалить дощенту.

— Це ви нам привели сюди Лицаря Вогню?! — крикнув ще один із трьох зебарців.

Ренцо похитав головою.

— Не кажіть дурниць. Він об нас і рук бруднити не стане. Ні, — зітхнув хлопець,— по-моєму, йому просто закортіло вбивати. Він ледь не підсмажив мене — а я цих людей майже не знаю, я взагалі не з того острова. Я... — він витримав драматичну паузу, — простий злодій.

Передчуваючи обурення від зустрічі зі злодієм, Кхара взялася за руків’я меча. Але Ренцо добре розумів, із ким розмовляє. На цих людей «учені» особливого враження не справили, а от злодій уже був своєю, гідною довіри людиною.

— Ну от я й дав вам корисні відомості, — сказав Ренцо. — Якщо ви розумні люди, то сядете швиденько на свої човни, сховаєте все добро й попливете в море.

Одноокий кивнув:

— Атож, так і зробимо.

— Ну, тепер ваша черга, — сказав Ренцо.

— Я бачив острови, які рухаються, — сказав одноокий. — їхнє місце ніколи не вгадаєш. Можуть бути швидкими і пливти кілька днів без упину — за тиждень долати навіть п’ятдесят ліг.

Ренцо посміхнувся:

— Але...

— Але, — неохоче продовжив одноокий, — я вчора рибалив неподалік затоки Ребіт. Землею це дві-три ліги на північ, а тоді трохи півостровом пройти до місця, що зветься Провалина. Звідти має бути видно один з тих островів.

Я вже не могла стриматися.

— А таких, як я, ви не бачили?

Одноокий роззявив рота, побачивши, що я розмовляю. Він показав на Собаку:

— А цей теж у вас говорить?

— Ні, — роздратовано відказала я. — Він собака.

— А хто ж тоді... — одноокий похитав головою. — Та нехай. Моя відповідь: ні, не бачив я собак, які ходять на задніх лапах і розмовляють. — Побачивши відчай у моїх очах, він додав: — Звичайно, до островів ми не підпливали.

— А чому? — спитала Кхара.

— Багато хто вважає, що живоострови — це боги. Інші — що там живуть усякі люті звірі й потвори. Треті вважають, що хто ступить на такий острів — того з’їдять навіть не звірі, а тамтешні дерева.

— Чудово, — буркнув Ренцо.

Кхара кивнула.

— Дуже дякуємо за відомості. Ми рушаємо далі. Вам краще сховатися, поки лицар проїде, якщо хочете жити.

— Удачі вам! — гукнув Ренцо, коли ми рушили. — Вам вона стане в пригоді, — додав він пошепки.

— А нам іще більше, — відказала Кхара.

За кілька монет, що «знайшов» Ренцо, ми купили харчів у зебарців, які вже несли на човни свої речі: кошики, глеки, прості знаряддя праці, нехитру їжу — сушену тріску й водорості, дрібні картоплини — в кого були. Коням ми змогли запропонувати тільки трохи моху, що їм не смакував, але підкріпитися вони змогли.

За дві ліги на північ ми зупинились, озирнулись і побачили: Зебара горіла ясно й гаряче — вогняні батоги шмагали будинки та покинуті судна. Хай як швидко рухалася наша ватага, усе одно це було занадто повільно.

Ми завернули до густого високого ялинника. Дерева стояли щільними рядами і не пропускали сонячне проміння, якого й так було замало. До того ж із дерев звисали виткі рослини — їхні чорні стебла плелися по землі, а тоді лізли на стовбури. Деякі з ялин було майже не видно за тими лозами.

Великі й люті іклани — дикі вепри, що водилися в лісі, — уже зібралися були напасти на нас, але, побачивши Лови-Удачу, розбіглися. Птахів тут було мало: все більше піноходки й водорізки. Раптидон зустрівся тільки один — він був старий і на нас уваги не звернув.

Півострів звужувався, доки стало видно воду з північного й південного боків від нас. Але одноокий казав нам дійти до його кінця, до якоїсь Провалини.

— Ми на півострові, Лицар Вогню женеться за нами. — сказав Кхарі Ренцо. — Як, по-твоєму, ми від нього втечемо?

— Я гадала, в тебе є блискучий план, — пирхнула Кхара. — По-моєму, ти з легкістю втручаєшся в розмови й домовляєшся.

— Та ну,—усміхнувся Ренцо. — Якщо мене зловлять коли-небудь, то затаврують як злодія, а не повстанця.

Кхара оглянула місцевість, прикидаючи відстані; тут півострів помітно звужувався. Вона зупинилася. Тоді з помітною неохотою жестом підкликала Ренцо.

— Які заклинання ти знаєш?

Він знизав плечима:

— Усілякі злодійські. Засліпити спалахом світла, напустити в кімнату туману, з упертим замком домовитися — але якщо я скористаюся відмичками. Ну і можу відволікти чиюсь увагу, зробивши так, щоб в іншому місці зашуміло.

— Зараз це не допоможе... — розмірковувала Кхара. — Гаразд. Ось у нас є час. Тут відстань, ну, двісті футів від північного до південного краю. Тут ми й поставимо пастку.

— Що поставимо? — пожвавився Ренцо.

— Пастку, — сказала Кхара з упевненістю, якої насправді не відчувала. — Використаємо оці в’юни, через які ми весь час перечіпаємося. Зробимо з них сіть.

— Так він же її пропалить, — сказав Ренцо.

— Гмм, — сказала Кхара. — Так. Ну, працюймо!

Ми кинулися висмикувати рослини й стягати їх докупи. Тоббл командував виплітанням із довгих пагонів сіті, що її ми натягли між деревами на відстані, яку Кхара оцінила в п’ятдесят футів. То була важка й, звичайно, безглузда справа, як весь час казав Ренцо. Але все одно він старанно плів сіть із усіма.

Я сумнівалася, що з цього щось вийде. Але в ході справи до мене дійшло, що задумала Кхара. Ця старанно сплетена сіть мала відволікти лицаря. Адже за кілька кроків далі півострів перетинала розколина з крутими стінами. Вона неглибока — навіть не в повний людський зріст — і не спинить лицаря та його коня. Хіба що вони її не помітять.

Кхара рубала мечем міцні гілляки, ділячи кожну на частини, довші за її зріст. Коли вона почала гострити палиці з обох кінців, то я зрозуміла, чого вона хоче.

— Биш, — сказала Кхара, витираючи піт із чола, — залазь на це дерево й подивись, чи іде лицар.

Ми, дейрни, добре лазимо по деревах. Але фелівети це вміють ще краще, тому я здивувалася, чому вона вибрала мене. Я з легкістю вилізла на ялину — висоти я не боюсь — і висунулася над лісовим верховіттям. Видовище було страшнувате: на багато ліг лежав туман, а з нього витикалися сіро-зелені верхівки дерев.

Я виглядала на обрії ознак диму. Напружила слух і глибоко вдихнула, винюхуючи повітря. Але вітер віяв повз нас із півночі на південь — і мені пахло тільки смолою та морем.

— Нічого не бачу, — гукнула я. — Я злажу.

— Ні! — наказала Кхара. — Сиди. І хай що станеться, не злазь і мовчи.

Із жахом я зрозуміла, що вона робить: намагається тримати дорогоцінну останницю дейрнів у якомога більшій безпеці.

Я не хотіла відсиджуватися в безпеці. Хотіла боротися разом з усіма.

— Я не дозволю їм загинути через мене, — уголос промовила я.

Останній раз роззирнувшись і принюхавшись, я полізла додолу. Мені було добре видно край півострова — до нього п’ять хвилин ходу. Мені здалося, що ми на краю світу. Далі лежав нескінченний океан, поцяткований білими бурунами.

Я помітила острівець інших дерев — не похмурих ялин, а живих, кольорових, у червоному, жовтому, світло-зеленому листі — немовби крихітний забутий сад на краю лісу.

Мене накрила хвиля самотності. Ця кольорова пляма нагадала мені єдиний дім, який я знала, — теплий, лагідний південь, де кочувала моя зграя.

Дім, якого я, може, ніколи не побачу.

Я почала спускатися (Кхарі доведеться з цим рішенням змиритись), аж тут помітила дещо дивне.

Кольоровий гайок рухався.

Не хитався й не ворушив гілками під вітром, а рухався.

Рухався!

Мені казали сидіти на дереві й мовчати.

Але ж Кхара не казала, на якому саме дереві треба бути. Я розпустила перетинки й перелетіла між гілля на сусідню ялину.

Так, кольорова латка ворушилася.

Я перелетіла на наступне дерево, раптом опинившись на краю півострова, і там переді мною був зовсім не сад.

Там, на відстані не більше ста футів, був острів.

Острів плив на диво швидко.

Як живий.

У ту мить мені страшенно хотілося мати такий гострий зір, як у раптидона.

Я напружувала погляд, витягала шию, звішувалася з дерева. Чи там не видно гнізда або іншої оселі?

Щойно я відкрила рот крикнути про цю новину Кхарі, як почула: через ліс пробирався великий звір — кінь.

Сюди щодуху мчав лицар.

Я завмерла, не знаючи, що робити. І тієї миті краєм ока помітила на острові якийсь рух.

Серед дерев хтось був.

Удалині хтось рухався.

І його грація була мені знайома.

Хтось розпустив перетинки й полетів.

Захопившись, я вибігла на край гілки. Вона зігнулася й тріснула під моєю вагою.

Сто футів над водою. Та звісно, з такої висоти я сто футів пролечу!

Як я туди прагнула. Мені було треба туди.

Острів плив дуже прудко. Якщо я зараз не стрибну, то проґавлю свою можливість.

Я зібралася. Напружила м’язи.

І тут почувся крик вобика.

Я відірвала тоскний погляд від острова й озирнулася: чорноту лісу розітнув струмінь вогню.

Один стрибок.

І битва, поразка в якій очевидна.

Там був хтось подібний до дейрна. Мабуть, дейрн. Заради цього я подолала таку відстань, цього так жадала.

Мені тільки й треба було, що розпустити перетинки.

Я стрибнула. Злетіла вниз і приземлилась.

Я була дуже близько від западини, де вже стирчали гострі кілки, які забила в землю Кхара.

Я витягла свій до смішного малий меч і стала чекати. Серце моє калатало, подих перехоплювало.

Крізь сіть я бачила його. Лицар був тепер вельми брудний. Кінь його зморився. Але спис і далі метав живий вогонь.

Я проскочила повз Тоббла й закричала шаленим голосом:

— Ти мене шукаєш!

Лови-Удачу стрибнув із високої гілки, випустивши пазурі й вишкіривши зуби, — але кінь відскочив назад, і кіт не зміг збити лицаря, тільки лишив червоні смуги на боці скакуна.

Кхара з криком кинулася на ворога із засідки ліворуч — з-під тієї руки, в якій лицар не мав списа. Але вогонь був не єдиною його зброєю. Він вихопив палаш. Проте Кхара встигла вдарити першою, розрубавши броню на його лівому стегні. Лицар не міг влучити в неї лезом, але вдарив в обличчя руків’ям меча. Кхара впала на спину, з її носа потекла кров.

Тим часом ззаду до коня підскочив Лови-Удачу разом з Ренцо й Тобблом. Скакун відчув це — і метнувся вперед.

— Дивись, це я, Лицарю Вогню! — закричала я. — Я — та останниця, яку ти хочеш убити!

Я була вже сама не своя. У мені сидів якийсь шалений звір, повний ненависті й страху, — це він вигукував погрози, коли я махала мечем.

Лицар розвернувся й метнув вогонь назад. Лови-Удачу відскочив, його хвіст димився.

Лицар навів спис на сіть між нами.

Здавалося, немов переді мною розверзлося пекло. Вогонь наче не палив, а пожирав нещасну сіть із лоз.

Кхара добре вгадала, що лицар мав самовпевнену вдачу й був звичний до легкої перемоги, — тож він кинувся просто вперед.

Кінь проскочив палаючу сіть, і, на мій подив, вогонь перед ним розступився. Лицар проскочив сіть, яка потріскувала й розсипалася.

Я чула його переможний крик.

Але розступився тільки вогонь, а не дим.

І дим приховав нашу пастку.

Лицар підняв забороло, засміявся з мене — і тут же впав у яму, що наїжачилася гострими кілками.

Нічого в житті я не бачила жахливішого, аніж грізний Лицар Вогню і його кінь, пробиті наскрізь гострими палями. Лицар загинув одразу. Кінь, якого протинали п’ять кілків, ще іржав і бився, але був приречений.

Кхара поглянула на Лови-Удачу — і той її зрозумів. Він зіскочив у яму, обережно, по-котячому, уникаючи гострих кілків. Зайшов за спину великого звіра й запустив свої ікла в кінську шию, одразу поклавши край стражданням.

Щойно кінь затих, Ренцо обережно спустився в яму. Він зняв з лицаря шолом — і виявилося, що під ним насправді людське лице. Просто людина. Мертва людина.

Ренцо познімав з лицаря все, що той мав цінного, і викинув ті речі з ями — хоча гарний перстень поклав просто собі в кишеню. Пошукав у сідельних торбах, дістав їжу, флягу з водою, мапу, ковдру, запасну підкову й точило.

Ми з Кхарою і Тобблом спостерігали за ним, не дуже схвалюючи це, але й не бажаючи його зупиняти. Їжа нам потрібна. Хоч би й узята в мерця.

— Ти звідти нічого не бачила? — спитала в мене Кхара.

Я подумала, чи не збрехати. Це було для мене новиною. Я могла б сказати: «Ні, нічого не бачила». Якщо скажу правду, то змушу всіх продовжувати цей тяжкий шлях.

Простою брехнею я, можливо, могла б дати друзям свободу.

Але що це за дружба, яка тримається на брехні?

Ксіал ренаррісс. У правді — сила.

— Я бачила острів, — сказала я, дивлячись на всіх по черзі. — Він рухався.

Тоббл аж запищав від радості.

— Який я радий за тебе, Биш!

— Куди? — спитала, як завжди, практична Кхара.

— На північ.

— Значить, на Дрейландію, — відзначив Ренцо, вилазячи з ями й витираючи руки об штани. — Якщо туди йти, то доведеться спочатку обминути прикордонну варту Мурдано, а потім ще й не потрапити під руку прикордонній варті Дрейландії. І не забуваймо: у горах тут холодно. Дуже-дуже холодно.

— Боїшся? — насмішкувато спитала Кхара. — Чого ж. Тебе ніхто й не просить.

— Не просить? — Ренцо звів брову. — А ти взагалі коли-небудь ходила через Сово? Перевали знаєш? Які там звірюки водяться, знаєш?

Кхара нічого не сказала.

— Гадаю, ні, — мовив Ренцо. — Ну а я через Сово ходив. Деякі дороги знаю. І ще я бився зі сніговими червами й лишився живий.

— Хоча лицар збирався тебе засмажити, а ми врятували, я не дуже розумію, чого ти хочеш іти з нами, — сказала Кхара. — Що злодію робити в майже приреченому на поразку поході, де вмерти дуже ймовірно, а здобич знайти — не дуже?

— Ну не лише зі здобичі злодій живе, — сказав Ренцо. — Можна й по-іншому. Наприклад, домовитися йти за воїном, який пізніше пообіцяє винагороду.

Чути про себе «воїн» — це, вочевидь, не могло не лестити Кхарі. Але все ж вона не збиралася приймати таку гру, та й не була готова йому довіряти.

— Я не маю чого запропонувати у винагороду.

— Гмм, — спокійно відказав Ренцо. — А ти розумієш, що я за тобою потім весь час ішов до самого острова?

Кхара тільки рота роззявила.

— Але навіщо? — спитала я. — І будь ласка, не ганьбися — кажи правду.

Ренцо знизав плечима:

— Ось тобі правда, хоробра дейрно: я побачив меч. Справжній меч. Злодій учить теургію — корисні заклинання. І серед іншого я вмію бачити крізь ману, яка охороняє цінні речі. Коли я вперше побачив Кхару, то помітив, що в неї є дуже цінний меч, хоча й не одразу розпізнав, звідки він такий узявся. Існує багато зачарованих мечів, на яких накладено охоронні закляття. Мабуть, ти пам’ятаєш: я пробував його купити. Коли це не допомогло, то пішов за вами слідом, сподіваючись украсти його.

— Ти й Биш хотів купити, — сказав Тоббл.

— Так вона теж дуже цінна.

— Ти зрозумів, що вона — дейрн? — спитала Кхара.

— Звісно, — всміхнувся Ренцо.

Кхара дістала меч і навела його вістря на Ренцо.

— Хоч раз спробуєш викрасти цей меч — він у тебе буде не в руках, а в серці.

На Ренцо, здається, така погроза великого враження не справила, він просто милувався блиском і сяйвом зброї.

— Дейрно, будь мені свідком, що я кажу правду!

Я кивнула.

— Я злодій. Я б радо вкрав будь-який інший меч. Будь-який у світі меч. Але навіть у жалюгідного злодюжки є честь. І я людина не темна: знаю легенди, знаю давні поеми. Я знаю, хто ти, Кхарассанде Донаті, і знаю, що в руках твоїх меч, який носить ім’я Світло Недарри.

Кхара опустила меч.

— Понад те, — продовжив Ренцо, — я знаю історію свого роду. Ми завжди були ворогами Мурдано, ми жили при межі. Але мій прадід бився на Давноминулій війні як простий піхотинець — і коли він уже був на межі загибелі, його супротивнику відтяв голову меч Світло Недарри.

Кхара поглянула на мене — і я кивнула. То була правда.

І тут Ренцо зробив таке, чого від легковажного злодія годі було чекати. Він став на коліна й схилив голову.

— Я простий злодій, не вартий довіри, ненадійний і, — він широко всміхнувся, — не здатний поводитися пристойно. Але я готовий своїми скромними силами служити живій спадкоємиці Донаті, що володіє Світлом Недарри. Буду служити тобі, якщо побажаєш.

І тут уже Кхара зробила таке, чого я б ніколи від неї не чекала. Вона не стала сміятися чи глузувати з Ренцо. Її обличчя було ще серйознішим, ніж у бою.

— Чи присягаєш слухатися мене в усьому? — спитала вона.

— М-м-м, — сказав Ренцо. — А можна майже в усьому?

Тоббл пирхнув і швидко затулив лапкою рота.

Кхара глибоко вдихнула.

— Гаразд, тоді по-іншому. Чи обіцяєш ти робити все, що можеш, аби вести, обороняти й захищати Биш, Лови-Удачу і Тоббла?

— Так!

Я не могла сказати, чи буде Ренцо це робити, але він мав такий щирий намір.

— А те саме щодо мене? — спитала Кхара.

— Навіть тоді, коли ти цього не бажатимеш, Кха-рассанде Донаті, я буду вірним. І... ну, є доволі велика ймовірність, що виконуватиму твої накази.

Кхара поклала свій меч йому на плече так, що маленьким рухом могла б відрубати голову.

— Я не маю могутності, щоб назвати тебе лицарем, — сказала вона. — Але приймаю тебе на службу.

Кхара торкнулася лезом другого плеча Ренцо, а тоді серединою леза — маківки.

Останній удар був не зовсім символічним. Ренцо смикнувся. Я могла б повірити, що це сталося ненароком, але, знаючи, як Кхара володіє мечем, зрозуміла, що випадкових рухів вона не робить.

— Тепер підведись, — наказала Кхара.

Ренцо підскочив на ноги, усміхнувся й сказав:

— Рушаймо.

Ми з Кхарою перезирнулися.

— Треба зробити ще одну річ, — мовила вона.

І усміхнулася Тобблу.

Ми всі притихли, і в цю чудову мить я, здається, почула, як калатає серце нашого любого друга-вобика.

— Тоббле, — сказала Кхара. — Тут нам потрібні твої знання.

— Мої? — здивувався Тоббл.

— Твої, — підтвердила Кхара. — Здається, ніхто з нас не знає, як проводити одну церемонію.

Тоббл нахмурив брови.

— Що?

— Я так розумію, що стибілярія — це такий обряд, який переводить вобика в дорослий вік як визнання його, ну, гідності. Ось перед нами найдрібніший розміром у нашому гурті, який не має ні таких зубів, кігтів і швидкості, як Лови-Удачу, ні легендарного меча; який хоч і належить до роду істот, яких колись давно сприйняли як менш вартісних, напав не на одного, а навіть на двох солдатів Блідої Варти, а також здійснив чимало інших подвигів, виявивши мужність і вірність.

Із Тобблом щось коїлося. Він відкривав і закривав рот без жодного звуку. Його щоки тремтіли. Хвости шалено крутилися, як у якогось дурнуватого спанієля. Груди важко здіймалися з кожним подихом. З очей потекли сльози.

— Чи є тут хтось, хто має сумнів у стійкості, чесності, доброті й мужності цього вобика? — спитала Кхара. — Чи вважаєте його гідним?

— Надзвичайно гідним! — мовив Лови-Удачу.

— У цю маленьку шкурку набито без міри сміливості! — додав Ренцо.

Тоббл звернувся до мене, і мені раптом відібрало мову. Я обійняла товариша.

— Ти більш ніж гідний, — здушено промовила я. — Більш ніж сміливий, більш ніж вірний. Ти мій брат, Тоббле!

Церемонія була не дуже вигадлива. Бобики не великі мастаки на видовища. Тоббл мав прочитати вірш і заспівати пісню, і з причин, яких ніхто не знав (зокрема й Тоббл), треба було знайти стоногу й згодувати йому.

Після того Тоббл урочисто попросив Кхару і Ренцо заплести йому три хвости в один. Лови-Удачу тільки дивився: у фелівет кігті не дуже годяться для такої справи.

Коли все скінчилося, Тоббл залишився Тобблом. Але він наче на палець виріс і набрався деякої гідності. Тільки от весь час озирався на свої заплетені хвости, через що кілька разів перечіпався й падав.

Ми пішли назад на півострів, якщо не радіючи, то принаймні розпрощавшись із безнадією.

Острів справді існує. Може, я навіть побачила дейрна. Тож, імовірно, я — не останниця.

Ми розуміли, що Лука від свого не відступиться й буде нас переслідувати.

Знали, що тепер Мурдано зрозумів: його зраджено, я збрехала, — і теж переслідуватиме нас.

Знали, що попереду страшні, круті гори, безжальний холод і моторошні дикі звірі.

Але я починала розуміти, що ми тепер уже не просто шукаємо моїх родичів. Наша справа стосувалася не лише мого життя — навіть, можливо, не лише збереження мого виду. Мурдано — ворог не тільки дейрнів. Він — ворог усіх істот, які не стають перед ним на коліна.

Проти нас великі сили. Ні Лука, ні Мурдано не відмовляться від погоні за нами. їхня сила тримається на неправді, і вони знають: якщо я знайду інших дейрнів і приведу їх здалеку, то це може похитнути їхню владу.

Ми вийшли з лісу й поглянули на потужні засніжені гори. У тих горах чаяться біль, небезпека, смерть. Але за ними може бути те, що потрібне навіть героям, аби йти вперед, — надія.

Я поглянула на північ, куди плив острів. Його вже, звичайно, не було видно. Але я знала: він там є.

Коли озирнулася, щось впало мені в око. Над нами рухалося щось кольорове.

Я глянула вгору і побачила крилая.

Тільки одного.

Може, він заблукав, збився з дороги.

А може, й ні.

Кхара кивнула мені.

— Остання можливість передумати.

— Ну, я ще ніколи не бачила снігу, — усміхнулась я. — Подивимося!

Із тим ми й рушили. Ренцо — злодій, що має честь, — і його пес Собака. Лови-Удачу, гордий кіт-фелівета. Тоббл, достойний вобик. Валліно, невтомний кінь. Кхара з дому Донаті, володарка Світла Недарри.

Мої друзі. Моє товариство.

Моя сім’я.