Рим існуватиме доти, допоки існуватиме Колізей; коли впаде Колізей, впаде Рим; коли впаде Рим, впаде весь світ.

-- Беда Преподобний

[1]

Трансформація відбулася десь о 2:23 ночі за Північноамериканським тихоокеанським часом. Наскільки я знаю, всі, хто був у приміщенні, коли це трапилося, відразу загинули. Якщо над тобою був якийсь дах, тобі наставав гаплик. Це включало людей в машинах, літаках, метро. Навіть в наметах і картонних коробках. Дідько, мабуть, під парасолями теж. Хоча на рахунок останнього я не впевнений.

Не буду брехати. Ви, народ, хто був у приміщеннях, спали в теплі й вам снилося якесь рандомне лайно? Я вам заздрю. Вам пощастило. Ви просто зникли. Перетворилися в пил під час трансформації.

Був вівторок, календар щойно перегорнули на третє січня. На Північну Америку налетів страхітливий зимовий шторм, половина країни опинилася під снігом і кригою. Тієї ночі в нас у Сіетлі снігу було небагато. Але температура опустилася набагато нижче нуля, було надзвичайно холодно, навіть як на січень.

Певен, що в інших частинах світу, де було тепліше і не була середина ночі, вижило набагато більше. Набагато більше.

Готовий посперечатися, коли трапився інцидент, більшість з них мали на собі більше одягу, ніж я. І тим засранцям вистачило розуму не йти на світло.

Я, в мене не було вибору. Як я вже казав, було нижче нуля. Я був на вулиці. І на мені були сімейні труси, шкірянка і замалі рожеві сандали.

А ще я тримав кішку, на ім‘я Принцеса Пончик, Пампушка Королеви Анни, яка жалібно нявкала, дряпалася, звивалася і шипіла. Це була перська, черепахова кішка, варта більше, ніж я заробляв за рік. Моя колишня дівчина називала її скорочено Принцесою Пончик. Я обмежився просто Пончиком.

Дозвольте мені повернутися на десять хвилин назад. Я не буду втомлювати вас якоюсь довгою передісторією, але деякі з цих подробиць можуть виявитися важливими.

Мене звати Карл. Мені двадцять сім років. Після служби в береговій охороні США, я почав працювати морським технарем, ремонтував електричні системи на яхтах багатих засранців. Ще кілька днів до того, як все почалося, я жив зі своєю дівчиною в нашій квартирі в Сіетлі.

Її звали Беатріс. Беа. Вона з компанією друзів поїхала на Багами, зустрічати Новий рік. Вона не сказала мені, що разом з ними поїхав її колишній хлопець. Я вияснив це доволі швидко, як тільки побачив на Інстаграмі фотку, де вона сиділа в нього на колінах.

Я не люблю сцен і не вмію їх влаштовувати. Не мало значення, зраджувала вона мене чи ні. Вона збрехала. Тож я подзвонив їй і повідомив, що між нами кінець. Я пообіцяв, що приготую всі її речі й вона зможе забрати їх, як тільки повернеться. Ніяких сцен. Ніякої метушні. Але між нами кінець.

Вона попросила батьків приїхати і забрати кицьку, але вони живуть з іншого боку Каскадів, а за цієї погоди було неможливо пробратися крізь перевали. Тож я пообіцяв, що догляну за нею, поки Беатріс не повернеться.

Отже, дозвольте мені розповісти вам про кішку Пончик. Як я вже згадував, вона одна з тих пухнастих котів з пласкою мордочкою, місце яких на колінах у лиходія у фільмі про Бонда. Ми з Беа жили в двокімнатній квартирі, й одна з цих кімнат була присвячена кішці, якщо це вам що-небудь говорить. А докладніше, кімната була присвячена її відзнакам “Переможниця виставки”, відзнакам “Найкращий родовід”, безлічі трофеїв і фотографій у рамці, де вона сидить на столі, вся така пухнаста і розлючена, в той час, як Беа і суддя стоять позад неї. У Беї було десь п’ятдесят таких фотографій. Практично кожного разу, коли Беатріс брала Пончик на якийсь захід, вона вигравала купу відзнак, трофеїв і фотографій. А Беа тягала ту кляту кицьку на виставку майже кожних вихідних.

Вся її родина вирощувала і виставляла перських котів. Я, особисто я, майже нічогісінько не знав про весь той світ виставок котів. Не хотів у це надто влізати. Як я вже згадував, не люблю сцен.

І хочу сказати вам дещо про любителів котів. А докладніше, про любителів виставок котів.

А взагалі-то, забудьте. Пішли вони на хуй. Головне, що Беа і Пончик були частиною всього того світу, з яким я не хотів мати нічого спільного.

Я ніколи не вважав себе великим любителем котів. Але, якщо говорити правду, Пончик мені подобалася. Цій кішці було насрати на всіх і на все, і це викликало в мене повагу. Якщо Пончик хотіла посидіти в мене на колінах, коли я рубався на PlayStation, то вона сідала на мої кляті коліна. Якщо я намагався зігнати її, вона шипіла, дряпала і вискакувала знов мені на коліна. А тоді дивилася на мене своєю сплющеною мордочкою, яка говорила, І що ти мені зробиш?

Мені кортіло, і то не раз, задушити скотину. Але я не засранець. До того ж впертість малого чудовиська викликала в мене повагу. Деякі мої приятелі діставали мене за те, що я проводив весь цей час з пухнастою кішкою, вартою більше, ніж я зароблю за рік, але мені подобалося. Мені подобалося, коли ця пухнаста кулька сиділа в мене на колінах.

Одним з непорушних, “це-не-обговорюється”, правил Беї, була заборона курити в квартирі. Тож після нашої суперечки і розриву, я взяв за правило курити якомога більше. Знаю, це по-дитячому. Але на вулиці був мороз. Пончику не дуже подобався дим, а запах приставав до її хутра. Тож як компроміс, коли я курив, то відхиляв трохи кватирку.

Отже, коли я прокинувся біля другої ночі, прокинувшись від сну, то вирішив, що мені потрібно покурити. Я витягнув пачку, прочинив кватирку і запалив цигарку.

Пончик, яка спала поряд зі мною на ліжку, саме в цю мить вирішила, що хоче – вперше за своє котяче життя – вийти на вулицю і дослідити околиці. Вона стрибнула мені на плече і вистрибнула з вікна на другому поверсі на дерево поряд з квартирою. Ось так просто. За останній рік я відчиняв вікно десятки разів і вона жодного разу навіть не глянула в його бік. Але сьогодні, в найхолоднішу ніч року, пухнаста засранка вирішила вирушити в експедицію, як якийсь Миклухо-Маклай.

Вона збігла вниз по дереву, кілька разів понюхала тротуар, а тоді швидко зрозуміла, що там йобаний дубак. Її пригоди закінчилися так само швидко, як почалися, вона помчала по дереву вгору і втупилася в мене з півтораметрової відстані між вікном і гілкою. Оскільки їй вже розхотілося пригод, Пончик вирішила не ризикувати і не стрибати назад. Замість цього вона а почала дертися на всю пащеку.

Наступних кілька хвилин я провів проклинаючи кицьку, намагаючись заманити її назад. Я розчинив вікно навстіж, впустивши потік крижаного повітря в до цього спекотливе помешкання. Пухнаста чорно-бежево-біла кицька просто сиділа собі на гілці, скиглила і дерлася так голосно, що я боявся, що прокинеться один з моїх сусідів і застрелить її.

Я залишив черевики в сушарці в підвалі будинку. І не знав, де в біса були мої кросівки. Тому я прийняв миттєве рішення, яке дуже швидко пошкодую, і запхав ноги в сандали своєї колишньої дівчини, натягнув важку шкірянку і помчав на вулицю за кішкою. Якась частина мене повторювала, Та ну на хуй. Це не твоя кішка. Хай пизда замерзає.

Але, як я вже згадував, я не настільки засранець. Як би сильно Беатріс не заслуговувала на це, вона все-таки любила цю кляту кішку. А бідолашна, дурненька Пончик не мала на морозі шансів. Не надовго.

До того ж кішка була буквально поруч, дерлася так, наче хтось в неї на очах пожирав її кошенят.

Я помчав вниз по сходах, вистрибнув на вулицю і побіг до дерева, що росло поміж тротуаром і будинком. І відразу пошкодував, що не знайшов часу, щоб нормально вдягнутися. Холодне, вітряне повітря запустило свої пазурі мені в ноги.

Пончик була на місці, сиділа на дереві поза досяжністю, дивилася то на мене, то на відчинене вікно в квартирі. Вона продовжувала дертися. В квартирі на першому поверсі загорілося світло. Я застогнав. Місіс Парсонс. Сварлива, я-люблю-скаржитися місіс Парсонс.

-- Пончик! – сказав я. – Ну ж бо, ти маленьке лайно!

Я простягнув руки.

Кішка вміла стрибати мені на руки. Я її цьому навчив. Я тряс упаковкою з котячими ласощами і вона відразу приходила. Я промовляв киц-киц-киц, і інколи вона стрибала мені на плече. Я вилаяв себе за те, що не взяв з собою котячих ласощів.

Вікно в квартирі на першому поверсі відчинилося.

-- Заради Господа, що тут коїться? – вигукнула місіс Парсонс, висунувши голову у вікно. Голова літньої жінки була обмотана якимось рушником, від чого вона виглядала як свамі. Її очі-намистинки сфокусувалися на мені. – Карле, це ти?

-- Так, місіс Парсонс, -- відповів я. – Пробачте. Моя кішка втекла, і я намагаюся дістати її перш ніж вона замерзне на смерть.

-- Здається, це ти замерзнеш на… -- місіс Парсонс не закінчила речення.

Бабах.

Все трапилося дуже швидко.

Будинок зрівнявся з землею. В мене на очах. В одну мить семиповерховий будинок стояв, в іншу – зник. Але він не зник безслідно. Я дивився на місіс Парсонс, коли він обвалився. Це виглядало так, наче будинок був велетенською бляшанкою, яку розчавив гігантський, космічний чобіт. Я побачив це, і почув це. На мене налетів вітер і на вулиці негайно потемніло. Зник вуличний ліхтар зліва від мене. Зникли будинки навколо мене. Також зникли машини на вулиці.

Зникло все крім дерев і велосипедів у велостійках і мопеда Марджорі Вільямс з заблокованими колесами за неправильну парковку.

Я озирнувся навколо себе, на якусь мить забувши про морозну погоду. В темну, захмарену ніч я мало що побачив. На відстані – відстані, яку я тепер міг бачити, через відсутність будинків – палав вогонь.

Панувала цілковита, абсолютна тиша.

-- Що за дідько? – запитав я, крутячись по колу.

Вціліло кілька випадкових предметів. Таких як велостійка. Світлофор був на місці, дорожній знак поряд з ним зник. Це все не мало сенсу. Там, де на дорозі були запарковані машини, з‘явилися заглиблення у формі машин, так наче пробивши асфальт, їх потягнули в центр землі.

Пончик стрибнула в мої досі простягнені руки. Я дивився на кішку, не знаючи, що робити чи що сказати.

-- Що за дідько? – повторив я.

Від мого будинку залишився тільки прямокутник змішаної землі й каміння.

А тоді я побачив її, прямо в себе під ногами.

Голову місіс Парсонс. В темряві було важко сказати. Але я відразу знав, що це.

В цю мить мене немов струмом вдарило. Одна справа раптове потрясіння від обвалених будинків. Але в будинках були люди. Майже всі в клятому місті. Дідько, навіть більшість безхатченків була в притулках. В новинах був цілий репортаж про те, як їх всіх збирають через сильні морози. І зараз була друга година клятого ранку в ніч на понеділок. Всі були в ліжках. А це означало, що всі були мертвими!

Я крутився по колу, як якийсь придурок, не знаючи, що робити. В мене похолонуло в животі. Вирішивши що з мене ніякої користі, Пончик почала вовтузитися. Вона дряпала мене, але я не відпускав її.

Тоді почувся голос. Чоловічий, механічний голос.

Він пролунав у мене в голові. Голос був немов щось реальне. Шип, який дряпав мені мізки. Він говорив не по-англійськи. Але я розумів слова. Коли він заговорив, в повітрі перед мною з‘явився також текст.

До уваги людей, що вижили.

-- Що? – промовив я вголос. – Що це? Хто тут?

Я копнув завислі в повітрі слова, і замалий сандал злетів мені з ноги. Я пострибав до нього на одній нозі й швидко натягнув його знову. Слова рухалися за мною, висіли десь за метр від мого обличчя.

Навіть букви були не англійськими. Вони повзли вниз, а не вбік екрану. Але я знав їх, розумів так, наче все життя читав цією мовою.

Згідно з правилами Синдикату, параграф 543 Кодексупро Запаси Дорогоцінних Елементів, оскільки ваша планета не подала належного звернення про права на мінерали та елементи протягом 50 Солярів від першого контакту, її було конфісковано і тепер призначений планетарний регент розробляє всі поклади елементів.

Всі надра вашого світу були подрібнені й уся сировина – органічна і нежива – перебуває в процесі видобутку бажаних елементів.

Згідно з актом про Рекламацію Видобутих Матеріалів разом з параграфом 35 Акту про Захист Тубільних Планетних Видів, людям, що вижили буде надано шанс повернути втрачені матеріали. Корпорація Борант, яку призначили регентом цієї сонячної системи, має право обирати спосіб цього повернення, і вони обрали опцію 3, відому також як 18-рівневий Світ Підземель. Корпорація Борант володіє всіма правами на трансляцію і рекламу, контролює всі аспекти Світу Підземель, і буде контролювати допоки дотримуватиметься правил Синдикату стосовно повернення планетарних ресурсів.

Після успішного завершення 18 рівня Світу Підземель право на володіння цією планетою повернеться до правонаступника.

Для догляду за створенням Світу Підземель і щоб запевнити дотримання всіх правил та інструкцій, Синдикатом було створено і відправлено на цю планету AI – мене – як нейтрального спостерігача.

Будь ласка, уважно вислухайте наступну інформацію, бо я не буду повторювати.

Згідно з Актом про Захист Тубільних Планетних Видів, всі матеріали, що залишилися – приблизно 99.999999% просіяних матеріалів – зараз перенаправляються на створення підземного Світу Підземель. Перший рівень цього підземелля відкриється приблизно через 18 секунд після закінчення цього повідомлення. Входи на перший рівень будуть відкриті рівно одну і тільки одну людську годину. Коли входи зачинять, ви більше не зможете увійти. Якщо ви увійдете, то не зможете вийти, допоки або не пройдете всі 18 рівнів Світу Підземель, або не виконаєте певні інші вимоги.

Якщо ви вирішите не заходити у Світ Підземель, вам доведеться самим виживати на поверхні вашої планети і швидше за все, це буде останнє повідомлення, яке ви отримаєте за час свого життя. Ви втрачаєте право на всі перероблені матеріали і елементи. Проте ви можете видобувати і використовувати для власного вжитку будь-які природні ресурси, що залишилися. Корпорація Борант бажає вам успіхів і дякує за співпрацю.

Ті, хто бажає скористатися своїм правом на повернення ресурсів, будь ласка, зверніть увагу.

В світі буде створено 150,000 входів на перший рівень. Всі входи будуть позначені, їх буде легко зауважити. Якщо ви вирішите увійти на перший рівень підземелля, у вас буде п‘ять обертів вашої планети на те, щоб знайти наступний рівень. На другий рівень буде 75,000 входів. На третій рівень буде 37,500 входів. На 4 -- 18,750. На 5 -- 9,375 входів, а на 6 рівень -- 4,688 входів. Кількість доступних входів на наступний нижчий рівень буде постійно зменшуватися наполовину, аж до 18 рівня, де буде тільки два входи і один вихід.

Волоцюги, які вирішать увійти в Світ Підземель, повинні знайти сходи і спуститися на наступний рівень, перш ніж закінчиться виділений на проходження даного рівня час. Коли час мине, рівень буде дезактивований, а права на всі матеріали, що залишаться на рівні, як органічні, так і неживі, буде втрачено. Не зібраний згенерований лут та інші матеріали можуть бути виставлені на ринку Синдикату.

Кожен нижчий рівень матиме довший період на відновлення. Коли якийсь з волоцюг спуститься до десятого рівня, в дію вступлять додаткові правила. Ці правила будуть пояснені коли і якщо якийсь волоцюга досягне цього рівня.

Якщо ви вирішите увійти в Світ Підземель, я наполегливо рекомендую негайно знайти і скористатися навчальними гільдіями. Чисельні навчальні гільдії будуть розкидані на рівнях від 1 до 3 підземель.

Якщо у вас є якісь додаткові запитання, або ви бажаєте подати апеляцію, таке подання потрібно робити в письмовій формі безпосередньо в найближчий офіс Синдикату.

Дякуємо вам за те, що ви частинка Синдикату. Гарного вам дня.

Я був настільки ошелешений всім тим, що щойно трапилося, що мій мозок був нездатний осмислити сказане голосом. Я перестав відчувати ноги. Я надто довго був на вулиці, існувала серйозна небезпека, що я замерзну до смерті, відморожу собі пальці на ногах. Мені потрібно було знайти якийсь притулок, і то негайно.

Але ніяких приміщень більше не було. Не було навіть машин. Я глянув на вогонь, що шаленів на відстані кількох кварталів. Мені потрібно було дістатися туди, і то швидко. Я повернувся і побіг підтюпцем.

Вітер – легенький бриз до того, як зникли всі будинки – перетворився в постійний, крижаний шквал з неприємним запахом океану. Пончик звивалася в мене в руках, дряпала мене, намагалася звільнитися. Вона вчепилася зубами мені в плече, але куртка захистила мене. Я стиснув кішку міцніше.

Чи це був сон? Чи я випадково отримав дозу якогось галюциногена?

Світ підземель? Що це в біса таке? Що це взагалі означає? В голові вихором мчали думки. На думку відразу спали Pathfinder, Dungeons and Dragons та інші ігри, в які я не грав відколи звільнився з армії. Навколо не було жодної, курва, живої душі. Мене оточував тільки шум вітру.

Заграв горн, щось схоже на сурми пролунало в нічному повітрі. Я став як вкопаний, озирнувся навколо. Що ще? Це відкривається підземелля, подумав я. Це відбувається. Чорт забирай, це дійсно відбувається.

Менше ніж за тридцять метрів зліва від мене, посеред місця де колись був дешевий магазинчик, в повітрі спалахнув прожектор. Я побачив, як десь за кілометр з’явився ще один прожектор. Я озирнувся і побачив ще кілька розкиданих по місту.

Навіть на цій відстані я відчував тепло, що виходило з яскраво освітленої діри в землі.

Я навіть не задумувався. В мене досі гуло в голові від потоку інформації, що звалився на мене. Рожеві сандали тиснули мені ноги. Далекий вогонь виявився дальше, ніж я гадав. Я на власні очі бачив, що гіпотермія робить з людьми.

Тож я повернувся до світла і побіг.

[Частина 1]

[2]

1 рівень підземелля

Час до колапсу рівня: 5 днів

Пишно оздоблені сходи вели вниз до світла. Здавалося, що кожна сходинка була зроблена з кованого заліза, а вся конструкція могла вмістити двадцять людей, що йдуть пліч-о-пліч. З діри виходило тепле проміння. Я зробив крок, опустився трохи нижче, ніж очікував. Звук моїх кроків відлунював у сяйві.

В місті жило майже мільйон людей, а я був тут зовсім сам.

Коли ми опускалися в напрямку яскравого світла, Пончик, яка перестала борсатися, вчепилася кігтями мені в плече і почала бурчати. Бажане, приємне тепло манило мене все глибше. Ноги і ступні, яких я досі не відчував, починали палати. Я не перебував на холоді настільки довго, щоб отримати якісь реальні пошкодження, але я був у біса сильно обморожений.

Здавалося, що сходи були нескінченні. Кожна залізна сходинка була вкрита дивними узорами, на яких було зображено щось схоже на рибу. Чи може демонів. Гравюри, що виглядали майже як азіатські, викликали в мене неприємні почуття. Ще кілька хвилин тому цих сходів тут не було. Всю цю штуковину зробили з будинків, машин і людей нашого світу. Хто зробив це? Як вони це зробили?

На той час коли я дійшов до підніжжя сходів, температура зросла до душних, теплих 25 градусів. Металеві сходи привели до мармурової підлоги і величезних дверей десь десять метрів висотою і стільки ж шириною. Як і на сходах, на дерев’яних арочних дверях була вирізьблена велетенська риба-демон.

Я глянув вгору на подвійні двері.

-- Що це в біса таке? – пробурмотів я.

Коли я вдивлявся в двері, над ними вигулькнуло інформаційне вікно. Вікно з‘явилося так раптово і неочікувано, що я відсахнувся. Я був наче в грі, або немов вставив особливі контактні лінзи, в яких вискакували інформаційні підказки. Воно навіть мало маленький Х в кутку, щоб закрити його.

Це зображення Куа-Тін, панівного виду в Системі Боранта і головних власників Корпорації Борант. Запам’ятайте як ці чуваки виглядають. Пізніше буде тест.

Останні два речення –- це якийсь жарт, чи що? Я зосередився на Х в кутку і подумки закрив вікно.

Гм, подумав я. Я глянув ще раз на зображення і відчув щось, майже як легеньке, тактильне поколювання в мізках. Знов вигулькнуло інформаційне вікно. Я закрив його.

Дивно. Я міг контролювати інформацію своїм розумом. Сфокусувавшись на певних предметах, я міг відкривати на них інформаційні вікна. Я міг закривати ці вікна, подумки клікнувши на Х в своїй голові.

Це означає, що вони в твоїй голові. Може це все так насправді не відбувається. Може ти спиш, а це все лише якась високотехнологічна симуляція. Як у фільмі Матриця.

Біль в ногах і ступнях, що потрохи відігрівалися, нагадав мені, що немає значення симуляція це чи ні. Яка різниця, якщо мене можна скривдити.

Однією вільною рукою я штовхнув двері. Вони легко прочинилися всередину, відкривши довгий коридор освітлений чисельними смолоскипами. Коридор був такої самої ширини і висоти, що й двері, швидше тунель для двополосного шосе, ніж прохід для однієї особи. На відстані я побачив кілька відгалужень від головного залу. Біля першого відгалуження почало блимати світло. Здавалося, це був якийсь знак, але звідси я не міг його розгледіти.

-- Ой, -- вигукнув я, бо Пончик вчепилася зубами мені в руку. Я випустив кішку і вона помчала по коридору. Десь через десять кроків вона зупинилася, озирнулася навколо зі збентеженим, переляканим виглядом на мордочці.

Я ступив за кішкою, і позад мене з грюкотом зачинилися двері. Світло з вестибюля зникло, його замінили сутінки.

Вітай, Волоцюго. Вітаємо на першому поверсі.

Це був новий голос. Чоловічий, він лунав надто екзальтовано, майже як у ведучого ігрового шоу. Це не була та сама особа, що зробила перше оголошення. Слова з‘явилися в повітрі перед мною і одночасно пролунали в мене в голові. На відміну від вікна з підказкою, я не міг їх закрити. Вони виглядали швидше як субтитри.

В правому верхньому кутку поля мого зору з‘явився таймер. На ньому було 4 дні, 23 години, 48 хвилин і йшов зворотний відлік. Я провів рукою по цифрах. Вони не зникли. Я закрив очі й інформація зникла. Це викликало в мене неприємне відчуття, в животі легенько занудило.

Пончик залишалася на своєму місці в кількох кроках поперед мене, але гладка кішка проводила лапою в повітрі перед собою.

Вона теж це бачить, подумав я. Хай йому чорт. Що б це не було, з кішкою відбувалося те саме, що й зі мною.

-- Пончик, — покликав я кішку. – Не відходь від мене.

Кішка, як то кішка, проігнорувала мене. Але коли я дивився на неї, то відчув те саме майже непомітне поколювання, яке відчував, коли дивився на двері. Я зосередився міцніше і над кішкою вигулькнуло інформаційне вікно.

Волоцюга #4,119,”Принцеса Пончик”

Рівень 1

Раса: Кішка

Клас: ще не визначений

Я зробив крок вперед, з болем усвідомлюючи, що на мені тісні сандали.

На мене налетів новий текст.

Вам призначено номер Волоцюги 4,122. Вам призначено ім‘я Волоцюги – “Карл”.

Вам призначено расу –- людина. Ваш теперішній рівень – 1. Ви зможете обрати нову расу та клас, коли спуститеся на третій поверх. Очки стати було розподілено на основі вашого теперішнього фізичного і душевного профілю. Докладніше – в меню стати.

Меню? Цікаво, як його викликати. Та перш ніж я навіть спробував розібратися, мене загородила стіна тексту.

Вітаємо! Ви отримали свою першу ачівку: Божевільна Бабуся -- Любителька Кішок.

Ви зайшли в світ Підземель в товаристві кішки. Яка милота!

Нагорода: Ви отримали Бронзовий Бокс Для Домашніх Улюбленців!

Нова ачівка! Піонерка Божевільна Бабуся -- Любителька Кішок.

Ви перший Волоцюга, який зайшов у світ Підземель в товаристві кішки. Мабуть, ви дуже любите цю істоту. Шкода, що будь-якої миті ви обоє помрете жахливою смертю. А може й ні. Тільки гляньте, яку нагороду ви отримали!

Нагорода: Ви отримали Легендарний Бокс Для Домашніх Улюбленців!

Нова ачівка! Моторний Парубок.

Ви один з перших 5000 Волоцюг, які увійшли в новий Світ Підземель. Лошара.

Нагорода:Ви отримали Срібний Бокс Шукача Пригод!

Нова ачівка! Порожні кишені.

Ви не взяли з собою жодних припасів. Жодних. Ви ж розумієте, що вам доведеться щось їсти?

Нагорода: Ви отримали Бронзовий Бокс Шукача Пригод!

Нова ачівка! Де твої штани?

Ви зайшли в підземелля без штанів. Чувак. Ти приколюєшся?

Нагорода: Ви отримали Золотий Бокс зі Шмотками!

Нова ачівка! Рукопашний бій.

Отже. Ти збираєшся припертися в щось, що називається “Світ Підземель” і не береш з собою жодної зброї? Ти або сміливіший, ніж здається на перший погляд, або просто дебіл. Прапор тобі в руки, Ван Дамме.

Нагорода: Ви отримали Бронзовий Бокс зі Зброєю!

Нова ачівка! Одинак.

Ви зайшли в підземелля без товаришів людей. Тебе що, не навчили, що сила в кількості?

Нагорода: Жодної. Ха-ха. Тобі гаплик.

Я втупився в останні слова, що повільно зникали.

Тобі гаплик.

Пончик знов проводила лапою по повітрю.

-- Меню, --промовив я вголос. Нічого не трапилося.

-- Стата. – Нічого.

Як мені в біса побачити інформацію про себе? Мені сказали, що я “отримав” чисельні… Що? Лут-бокси? Саме так це в біса пролунало. А це означало, що в мене був якийсь інвентар. Я пригадав дещо з першого оголошення, щось про те, щоб знайти навчальні гільдії. Я глянув на неоновий знак в темному тунелі за сотню метрів від мене. Це вона?

Я підтюпцем побіг тунелем в напрямку палаючого знаку. Я минув Пончик, що сиділа на землі, облизувала лапу і терла нею по чолу. Мені здалося, що за якусь мить кішка зітхнула і вирішила йти за мною.

На неоновому знаку було написано “Повчальна Гільдія” і стрілка вказувала у вузький, темний провулок. Я зупинився. Шарудіння моїх кроків відізвалося луною у великому, порожньому тунелі. Я зазирнув у темряву. Там була непроглядна чорнота.

Позад мене Пончик почала стривожено нявкати. Я зайшов у провулок.

Нова ачівка! Потрапив в очевидну пастку.

Нагорода: Якщо існує рай і ти не був повним засранцем, то може тебе туди впустять. Бо ти зараз зустрінешся зі своїм творцем.

Спалахнуло світло і засліпило мене. Я прикрив очі й зробив крок назад. Зашипіло щось механічне і судячи зі звуку, заревів паровий двигун. Я почув сміх, пискливий і пронизливий.

Я розвернувся і побіг. Обидва мої рожеві сандали злетіли, коли я завернув у головний тунель і помчав у протилежний бік від сходів, по яких спустився сюди. Пончик нявкнула і погнала за мною.

Я ризикнув і озирнувся через плече, побачив як з провулка вилітає якась штукенція, ледь не врізається в протилежну стіну, тоді повільно починає давати задню і повертати в моєму напрямку.

Машина була розміром з трактор і мала гусениці, як танк. Штукенція була збудована з заржавілих шматків металу, що не пасували один до одного, і здавалося, що вона будь-якої миті може розлетітися. Перед смертельної машини домінувало вкрите шипами колесо, що шалено крутилося. Зверху трактора стояло три зелених людиноподібних монстра, вони верещали і вказували в моєму напрямку. Кожен з цих монстрів мав десь метр двадцять росту і був одягнений в шкіряне лахміття. В одного на голові була каструля. Він зарохкав і заверещав, смикнув за важелі високої машини. З кількох труб вирвався чорний дим. Колесо спереду загуділо ще швидше, машина вирівнялася і рвонула до мене.

Вигулькнуло вікно.

Гоблінський Бульдозер Смерті. Пристрій.

Збудована гоблінами парова машина, призначена косити і мочити довірливих волоцюг в підземеллях. Сподіваюся, ти вакцинований від правця.

Над пасажирами вигулькнуло ще три вікна. У двох з них було написано:

Гоблін. Рівень 2.

Малий, зелений і розумний. Брак фізичної сили гоблін компенсує нахабством.

Третій гоблін, з каструлею на голові, який керував машиною, мав інший опис:

Гоблін-Інженер. Рівень 3.

Інженери. Незаймані задроти в світі гоблінів. Їм ніхто не дає, тому вони страшно люті. Якщо у вашій партії є якісь особи жіночої статі, вони нападуть на них в першу чергу.

В мене не було часу думати про тупість цих жартів, чи про факт, що я вперше у своєму житті дивися на групу справжніх, живих монстрів, що намагалися вбити мене. Я помчав коридором і добіг до ще одного перехрестя. Я міг піти в трьох напрямках: прямо, направо чи наліво. Справа був ще один напівтемний коридор, десь наполовину вужчий ніж попередній, та все одно достатньо великий, щоб пролізли гобліни. Лівий вів у вузький, темний прохід, в який бульдозеру було явно не проїхати.

Очевидним вибором було б втікати темним коридором. Я зупинився. Вибір був надто очевидним. Я відчув ще одну пастку. Прямо піти я не міг, бо наступне перехрестя було надто далеко, і машина мене обов‘язково наздогнала б.

Я повернув направо. Пончик за мною, вирішивши залишатися поряд зі мною, що було на неї зовсім не схоже.

Цей коридор був шириною тільки десь зі звичайну дорогу з гладкою стелею на висоті п‘ять метрів. На цегляних стінах і стелі росло щось зелене, схоже на лишай, придаючи тунелю дивне світіння. Позад мене верещали гобліни, намагаючись маневрувати Бульдозером Смерті. В цієї штуковини був широкий радіус повороту, і їм займе щонайменше хвилину, перш ніж вони зможуть переслідувати мене.

Попереду з‘явилося ще одне розгалуження. Але перед самим перехрестям я зауважив самотні, прості дерев‘яні двері вбудовані в стіну. На стіні над дверима висів простий знак. Слова були написані фарбою такого самого кольору, що й темно-червона цегла стіни, тож я ледь розібрав їх. Там було написано “Навчальна Гільдія.” Слова були тією самою дивною мовою.

Як тільки я прочитав знак, з‘явилася яскрава зелена рамка і виділила напис.

Нова ачівка! Ви виявили і прочитали офіційний знак в підземеллі.

Овва. Ти вмієш читати. Опаньки.

Нагорода: Всі знаки в підземеллі тепер будуть підсвічуватися і їх буде легше зауважити. Найближчі гільдії будуть з‘являтися на вашій мінімапі.

Мінімапі? Мені таки потрібно в цьому розібратися. Позад мене бульдозер смерті застряг на розі й один з гоблінів другого рівня викрикав щось і лупцював інженера по каструлі-шоломі чимось схожим на палицю. Третій дивився на мене і тряс кулаком.

Чи підуть вони за мною в гільдію? Я не знав. Я схопив мідну дверну ручку і спробував покрутити її.

Двері не відчинилися. Замкнено.

-- Що в біса? – сказав я. Я грюкнув у дерев‘яні двері.

-- Ей, -- вигукнув я. – Є там хтось?

Двом гоблінам другого рівня набридло чекати поки бульдозер впишеться у вузький поворот, вони зістрибнули і підтюпцем побігли до мене. На них не було лат, але обоє стискали щось схоже на дерев‘яні палиці з ананасом на кінчику. За якусь мить вони мене наздоженуть. Поряд зі мною Пончик почала нявкати і шипіти.

Я почув як за дверима скрегочуть ланцюги і прокручуються замки. Двері прочинилися, але тільки частково. Залишався ще один ланцюг, який не давав дверям відчинитися далі.

На порозі з’явилася бородата, схожа на щура істота. Я ледь міг розгледіти його риси, але він був на голову нижчим за мене. Отже, вищим за гоблінів, хоча й не набагато.

-- Чого тобі? – промовив голос. – Вам, мобам, сюди зась. Ти ж в курсі!

-- Ей, це ж навчальна гільдія, правильно? Та істота сказала, що я повинен прийти сюди.

Коли він придивився до мене, його очі розширилися.

-- Ти… ти – волоцюга. Зажди. – Щуроподібна істота зробила крок назад, щоб краще роздивитися мене. Мені на думку відразу спав Майстер Сплінтер, щур-сенсей з Черепашок-ніндзя. – Таки так! Присягаю на його ліву цицьку, ми вже відчинилися, а я навіть не зауважив! Мабуть, проспав оголошення. Старому Мордехаю ніхто нічого не каже! Раніше в нас був інформаційний бюлетень. Приходив кожних кілька циклів, надійно, як швейцарський годинник. А тоді просто перестав. Я так думаю – скоротили бюджет. Вони завжди зрізають кути. Я був певен, що до відкриття ще два роки!

-- Ей, впусти мене! – перебив я його. Я озирнувся на гоблінів, що підбігали до мене. Один заходив зліва, другий відрізав мені відступ.

-- Відчини кляті двері! – крикнув я.

Один з гоблінів сказав щось щуроподібній особі за дверима, яку вочевидь звали Мордехай. Я не розумів гоблінської мови. Вона складалася з рохкання і писків. Мордехай відповів гоблінською. Обоє засміялися.

-- Пробач, волоцюго. Ти забарився. – Промовив Мордехай крізь зачинені на ланцюг двері. – Я не можу відчинити, якщо поруч є моби. Правила – є правила.

-- Це я забарився? – сказав я. Я став у бойову стійку. Один з гоблінів зробив фальшивий випад, замахнувся на мене своїм дрючком. Коли він махнув ним, ананас на чубку палиці злетів і плюхнув на землю. Гоблін вилаявся і копняком відкинув його. Я зробив крок назад. Пончик стояла в мене між ногами, шипіла і фиркала.

-- Принаймні скажи, як мені відкрити ті кляті лут-бокси!

Якусь мить Мордехай мовчав, немов розмірковував сказати мені чи ні.

-- В меню інвентаря на вкладці Нагороди і Бокси, -- сказала щуроподібна істота. – Але в тебе ще немає доступу до нього, малий.

-- То як мені здобути доступ до меню інвентаря,

Другий гоблін – в якого ще був ананас на чубку палиці – завдав удар, схибив, і то значно. Зблизька гобліни виглядали дуже схоже на гоблінів з фільмів і відеоігор. Низькі, зелені, переважно лисі з гострими вухами, вугласті обличчя, гострі зуби. На якусь мить я задумався про це. Скидалося на те, що чужі, чи хто б там не був, непогано розбиралися в земній міфології та лорі.

Далеко позад нього бульдозер смерті нарешті дав як слід назад, вирівнявся. І погуркотів до нас.

-- Ага, тобі треба пройти туторіал.

Гоблін з ананасом замахнувся на мене ще раз. Я дочекався поки дрючок пройде вершину дуги і скоротив дистанцію. Коротким прямим ударом я вдарив гобліна прямісінько в ніс, тоді лівим хуком в праву скроню. Він звалився на землю як мішок картоплі. В ту мить коли я його вдарив, над його головою з‘явилася смужка. Індикатор здоров‘я, зрозумів я. Він з‘явився тільки коли я наніс йому пошкодження. Смужка зменшилася більше ніж наполовину, змінила колір з зеленого на червоний. Гоблін втратив більше ніж половину свого життя.

Я добряче лупнув його, але вже не аж настільки. Я немов вдарив десятилітню дитину.

Другий гоблін глянув на свого друга з відвислою щелепою, тоді розвернувся і побіг до бульдозера.

В мене боліли кулаки. Вже купу років я не брав участі в справжній бійці. Більшу частину служби в береговій охороні я провів на катері в ролі МТ – техніка. Я ніколи не мав справи зі справжньою правоохоронною діяльністю. Однак, більшість людей, яких я зустрічав, що не служили, навіть не уявляли собі, як багато ми тренували. Люди вважають нас переоціненими рятувальниками. Вони й гадки не мають, скільки часу ми тренували рукопашний бій.

-- Як я в біса це зроблю, якщо ти не відчиняєш двері! – заверещав я і копнув поваленого гобліна по ребрах. Я відчув приємне хрусь. – Може даси мені доступ негайно?

-- Це так не працює, малий, -- сказав Мордехай. – Розумієш, ми не можемо допустити, щоб волоцюги без підготовки швендяли по підземеллю. До того ж ти не можеш відкрити бокси, якщо ти не в безпечній зоні. І якщо ти не повний дебіл, то вже допетрав, що зараз ти точно не в безпечній зоні.

Індикатор здоров‘я гобліна ще більше почервонів, але він був ще живий. Якась частинка глибоко в моїй душі була шокована, що я планував вбити цю істоту. Не дивлячись на те, що він був озброєний, його було неймовірно легко скривдити. Але один погляд на бульдозер, що зупинився, щоб підібрати другого гобліна, позбавив мене від будь-яких потенційних докорів сумління. Я з двох боків схопив руками голову непритомного гобліна і тріснув об камінь. Я товк знову і знову, поки індикатор здоров‘я повністю не зник.

-- Ей, ей! – заверещав Мордехай. – Ей, зупинися!

-- Ти взагалі-то на чиєму боці? – запитав я, різко крутнувшись до істоти.

Але тоді я зрозумів, що щур розмовляв не зі мною.

-- Тобі не можна заходити сюди! – говорив він, повернувшись до мене спиною.

Пончик. Він говорив до клятої кицьки. Вона вирішила, що з неї досить цього коридору і забрела крізь прочинені двері в гільдію.

З’явилася ціла стіна повідомлень Нова ачівка!, разом з парою інших, нових повідомлень, але замість того, щоб відтворюватися автоматично, як це було раніше, вони з’явилися як невеличкі написи у верхньому лівому кутку екрана. Я відчував, що можу подумки клікати на них, але не зараз. АІ чи хто там в біса керував цим цирком, знав, що зараз не найкращий час, щоб вкривати половину мого зору якимось ігровим лайном. В той час як на мене мчала справжня небезпека.

-- Відчиняй йобані двері! – крикнув я.

-- Малий, забери свою тваринку! – сказав Мордехай, повертаючись до мене, в голосі щура – дивний натяк на паніку. – В мене будуть проблеми, якщо вони довідаються, що я проти правил дозволив волоцюзі пробратися всередину.

-- Відчини двері, -- повторив я. – Глянь. Тут нікого немає, але через п’ять секунд це зміниться. Впусти мене!

Двері гримнули, заскреготав останній ланцюг, а тоді вони відчинилися навстіж. Я застрибнув всередину в ту мить, коли бульдозер смерті промчав поряд, прокотившись прямо по закривавленому трупі їхнього товариша. Заскреготіло гальмо, але бульдозер за інерцією продовжував рухатися вперед, ковзав по тілу, розмазуючи його коридором. Два гобліни обернулися і зустріли мій погляд, я показав їм два середніх пальці. Вони люто заверещали, а я з грюкотом зачинив двері.

[ 3 ]

Як тільки двері зачинилися, з’явилося повідомлення.

Зал Навчальної Гільдії.

Це –- Безпечна Зона.

Увага: таймери рівня все одно активні.

-- Мені не слід було впускати тебе, -- сказав Мордехай, заламуючи свої пухнасті руки. Я оглянув щуроподібну істоту. Він був одягнений в чорну жилетку і блакитні штани. На ногах в нього були поношені сандали. Вигулькнуло інформаційне вікно.

Мордехай – Щур Хуліган. Рівень 50.

Майстер цієї гільдії.

Не бойовий НІП.

Хулігани – найрозумніші, найшвидші та найбридкіші в расі Щуроподібних. Хоча й не такі накачані, як Щурі Амбали, чи такі “Я підсмажу тобі сраку”, як Щурі Шамани, Щурі Хулігани поєднують в собі найкраще з обох світів. Вони фізично сильні й пристойно володіють магією.

Я закрив вікно. Крізь двері я досі чув скрегіт машини гоблінів.

Я подумки клікнув на перше з кількох інформаційних вікон, що закривали мені поле зору.

Помилка. В тебе немає доступу, поки ти не пройдеш туторіал.

Всі вікна зникли, залетіли в одну теку, яка почала блимати.

Я стояв у широкій кімнаті, розміром з клас. Один бік кімнати займали камін і ліжко. Стіни лівої половини кімнати були всіяні поличками, заповненими зібраними навмання предметами і фотографіями схожих на птахів істот. В другій половині кімнати не було нічого крім поношеного, овального сірого килима і порожнього стола. Навколо лежало пів десятка схожих на шкільні крісел. Я повернувся до дверей.

-- Це єдиний вихід звідси? – запитав я.

-- Що? – перепитав Мордехай. Щур не звертав на мене уваги. Він весь зосередився на кішці.

-- Йо, -- сказав я. – Морті. Це єдиний вихід?

-- Мене звати Мордехай, малий. І так, так. Звісно.

-- Ті зелені засранці будуть чекати на мене, коли я звідси вийду?

Пончик вистрибнула на високу поличку і перевернула вазу. Висипався попіл.

-- Мама! – вигукнув Мордехай, підбіг до полички, проганяючи кішку. Він потягнувся до полички, але не дістав. – До дідька це тіло.

Він повернувся до мене.

-- Можеш спіймати цю істоту? Забрати її звідси? — Мордехай пчихнув. – Здається в мене алергія.

Я думав, він пчихав не через кішку, а через хмару сірої пилюки, що здійнялася навколо висипаного попелу.

-- Чорт забирай, чувак, -- сказав я. Обережно, попередив я себе. Він не виглядає на крутого, але в нього 50 рівень. Це означає, що він могутній вилупок. – Можеш мені допомогти? Будуть вони на мене чекати чи ні?

-- Так. Ні. Може. Все дуже складно. Один може й чекатиме. Але один точно повернеться до свого клану і покличе інших. Ти розтовк тому бідолашному гобліну голову. Дай їм годину і за дверима буде вся його родина.

В іншому кінці кімнати Пончик побачила камін, що весело потріскував. Вона сіла перед ним, підняла ногу і почала облизувати себе.

Лайно.

-- Гаразд, -- сказав я. – Тільки не смій замкнути двері.

Я схопився за ручку і вийшов з кімнати.

Перш ніж я гримнув дверима, то ще почув, як щур промовив:

-- Ти розніс прах моєї матері по всій…

Гоблінський трактор заїхав метрів на десять далі за двері й зараз саме розвертався, намагаючись повернутися назад. Інженер заїхав трактором прямо в стіну. Від колеса попереду летіли іскри, в той час, як шипи крушили камінь. Мертвий гоблін далі залишався розмазаним по плитці. Його труп нагадував швидше велетенську піцу з сосисками і зеленим перцем, яку кілька раз переїхали.

Обоє живих гоблінів були повернуті до мене спиною. Я побіг до трактора.

Позаду в бульдозера смерті була невеличка драбина. Виглядала вона так, немов була зроблена з кісток зв‘язаних канатом. Один з гоблінів міг в будь-яку мить озирнутися, мені потрібно було негайно дістатися до них. Якщо один з них втече і попередить інших членів “клану” чи як це в них зветься, мені габелі. Я потребував цієї навчальної гільдії, тож в мене був тільки один вибір.

Коли я дряпався вгору, гострі кістки драбини вгризалися мені в босі ноги. Я придушив крик. Стрибнув зверху на металеву конструкцію.

Бульдозер смерті ревів так голосно, що вони мене не зауважили. Весь верх трактора був лишень викладеною хутром запалою дірою з лавочками по всій довжині. Не дивлячись на хутро, поверхня була гарячою, ледь не обпікала мені ноги. Вона смерділа паленою смолою і тваринним мускусом. В машині могло вміститися десь п‘ятнадцять гоблінів, не враховуючи водія, чиє сидіння було попереду. З підлоги в районі кабіни стирчав десяток держаків, краників і вібруючих ручок. Всі важелі вібрували і підстрибували вгору-вниз. Гоблін з каструлею на голові сидів на сидінні, щось кричав і бурмотів, в той час, як крутив, вертів і сіпав різні ручки. З чисельних труб валив дим, шипіла пара. Вся машина вібрувала, як паровий казан, що от-от вибухне.

Гладка, скеляста стеля цього тунелю була значно нижчою ніж в довгому головному коридорі, що вів від сходів. Коли я стояв у повний ріст, то міг потягнутися і доторкнутися до неї. Ледь-ледь. Ідея, що може існувати цілий світ, який складається з таких коридорів і стежок, досі не вкладалася мені в голові.

Я кинувся вперед і схопив звичайного гобліна, який досі стискав у руці палицю без ананаса. Він майже нічого не важив, це застало мене зненацька. Я підняв його, він від несподіванки рохкнув. Марно спробував вдарити мене своєю палицею. З усіх сил я жбурнув гобліна вперед. Він вилетів з пасажирської зони бульдозера.

Монстр з криком пролетів прямо над головою інженера, який тільки тепер починав реагувати. Летючий гоблін лупнувся об стіну тунелю, відбився від неї і приземлився прямо на леза, що крутилися попереду бульдозера. Нас заляпали червоні бризки.

Останній гоблін гаркнув і блискавично вихопив з піхви на боці невеличкий, кривий ніж. Вистрибнув з крісла і помчав на мене.

Пиздець.

Монстр рухався набагато швидше, ніж я очікував, це застало мене зненацька. Я повинен був пам‘ятати, що це інший клас, ніж попередні гобліни, і він на рівень вищий. На два рівні вищий від мене.

Це була тупа ідея. Як там Беа завжди казала?“Ти кидаєшся у вир подій, не продумавши всього?”

Я копнув гобліна босою ногою. Оскільки трактором ніхто не керував, він продовжував завивати і крушити стіну підземелля. З кожною миттю вібрація посилювалася. Невдовзі вся та штукенція брикалася як пралка, в яку вкинули каменюку.

Гоблін верещав до мене щось своєю гортанною мовою.

-- Тепер ти в моєму світі! – закричав я у відповідь. – Ти повинен розмовляти моєю мовою, чудернацький ти, зелений шматок лайна.

На моє здивування, гоблін вишкірився. Я побачив, що він мене розуміє. Маленький монстр перекидав ніж з руки в руку.

-- Ти не розмовляєш своєю мовою, -- сказав він. – Ти розмовляєш Стандартною Синдикатською, тупий невільнику. Вони запрограмували її тобі в мізки. Невже ти дійсно думаєш, що тобі вдасться прожити більше ніж…

Гоблін так і не закінчив речення. Поки він був зосереджений на власному монолозі, я стрибнув вперед, схопив каструлю в нього з голови і тріснув його нею. Полетіли маленькі гострі зуби. Гоблін спіткнувся. Я лупнув його ще раз. Він перехилився і випав з трактора. Після того як я вдарив його вперше, з’явився індикатор здоров’я, але він був ще далеко в зеленій зоні. Він плюхнув на землю, застогнав. Ніж вилетів йому з руки.

Я виглянув через край. Гоблін лежав на спині. Трактор продовжував крутитися і брикатися, але повільно рухався в протилежному напрямку. Здоров’я гобліна було ще на ¾ повним, але в нього перехопило подих.

Гоблін почав сідати і я жбурнув у нього каструлю. На моє велике здивування, я вцілив йому прямісінько в чоло. Він закричав, руки потягнулися і схопилися за нову рану.

Я оцінив відстань. Було не дуже далеко. Десь два, два з половиною метри. В дитинстві я робив це купу разів.

Чорт з ним. Я стрибнув з бульдозера смерті, цілячи обома ногами прямо в груди і живіт гобліна, який досі не оговтався.

Не певен, що згадував про це раніше, але це дуже важлива інформація. В мене метр дев‘яносто росту. Важу я понад сто кілограмів, і хоча я навіть близько не був до такої фізичної форми як під час служби, я роками три рази в тиждень відвідував тренажерний зал, нарощував м'язову масу. Природа обдарувала мене одним з тих тіл, що добре утримують форму. Мій батько був півзахисником у футболі. Дідько, навіть моя мати мала метр вісімдесят. І її батько грав на центральній позиції в Орегонському Університеті перш ніж став наглядачем у в’язниці.

Тобто я хилю до того, що я здоровезний чувак. З нехилою такою масою. Гоблін був маленьким, маси в нього було, як кіт наплакав. Ефект від мого стрибка на нього з гори був таким, наче хтось ударив кувалдою по жирному пончику з джемом. В маленького чувака не було жодного шансу. З усіх отворів гобліна бризнув липкий слиз.

Бульдозер смерті почав завивати ще голосніше. Я глянув вниз, на те що натворив і мене ледь не знудило. На екрані з’явилися нові повідомлення. На краю мого поля зору вигулькнуло інформаційне вікно. Я обернувся, щоб глянути.

Неминучий прорив котла Гоблінського Бульдозера Смерті.

Під текстом з’явився таймер. На ньому було 12 секунд і вони зменшувалися.

Сучий син. Зараз вибухне.

Я повернувся в бік кімнати, якихось тридцять метрів по коридору. Невже заблизько? В мене не було часу думати про це. Ковзаючи по слизькій плитці, я помчав до кімнати. Ривком відчинив двері й застрибнув всередину. З грюкотом зачинив двері й приготувався до удару.

Бам! Світ затремтів. Двері смикнулися, кинувши мене на підлогу. У вухах в мене задзвеніло. Але двері витримали, і інших пошкоджень в мене не було. Пончик сиділа в кутку кімнати, наїжачилася і шипіла.

-- Що ти в клятого біса зробив, малий? – запитав Мордехай, дивлячись понад мене на двері. – Ці ворота здатні витримати кінетичний удар зоряного винищувача. Я ще не бачив, щоб їх так трусило.

-- Га, -- сказав я. У вухах продовжувало дзвеніти. – Та штукенція – гоблінський бульдозер – вперлася в стіну, а тоді вибухнула.

Мордехай повільно кивнув.

-- Прорив котла. Мабуть, місцевий шаман зачарував його на випадок, якщо він вибухне. Він сфокусував енергію вибуху на найближчому не-гобліні. Тобі пощастило, що ти був за цими дверима. Сфокусований вибух, навіть дрібний, має більше енергії, ніж ти собі можеш уявити.

Вирішивши, що переполох закінчився, Пончик вийшла з кутка і повернулася на своє місце біля вогнища. Її від природи пухнаста зовнішність залишалася особливо наїжаченою, і вона молотила хвостом вгору-вниз. Мені було ясно, що кицька розлючена.

-- Твоя тваринка насрала в прах моєї матері, -- сказав Мордехай, похитуючи головою. – Воно того не варте. Геть не варте.

-- Отже, пане Навчальна Гільдія, -- сказав я, спираючись на стіну. В мене боліли ноги. В грудях шалено калатало серце. Я був вкритий гоблінською кров’ю. Здавалося, що між пальці на ногах мені напхали сирого м‘яса для гамбургерів. Я здригнувся. Мені потрібні черевики. Черевики і штани. – Що в біса коїться? Що це за підземелля? Невже всі дійсно мертві? Що мені робити з цим лайном?

В моїй голові вихром промчало мільйон інших запитань. Я знав, що він може зламати мене надвоє, як хворостину, але мене переповнювало нестримне бажання схопити щуроподібну істоту за її дурнувату жилетку і трусити, поки з неї не вилетять всі відповіді.

-- І хто ти в біса такий? Чому ти тут? Що так насправді…

Мордехай підняв руки вгору.

-- Гаразд, гаразд, пригальмуй, малий. Знаю, ти спантеличений. Я був на твоєму місці. Все проясниться. Я тут саме для цього. Але перш ніж почати, я повинен вам обом дещо пояснити, -- щур глянув на кішку, яка люто глянула на нього у відповідь. – Я – Мордехай, так званий не бойовий НІП. Я такий як ви. Особа, чий світ було переміщено. Це було багато, багато солярів тому. Я, як і ви, був волоцюгою по підземеллях. Я спустився аж до 11 поверху і відчув, що далі мені не пробратися. Коли доходиш до 10 поверху, тобі пропонують кілька варіантів, як залишити підземелля. Чим нижче ти сходиш, тим кращі ці варіанти. – Він підійшов до полички з перевернутою вазою, взяв рамку з фотографією птахоподібної істоти. Передав мені. Вона виглядала як звичайнісінька рамка з фотографією. От тільки матеріал був специфічним, а сама фотографія мала дивну, овальну форму, з обрізаними краями.

-- Ось як я виглядаю насправді. Це фотографія мого брата. Я народився небесною птахою, але коли досягнув третього поверху підземелля, то став Перевертнем. Я змінюю форму кожного разу, коли гільдія переїжджає.

Мордехай продовжив.

-- Коли підземелля тільки відкривається, я працюю в гільдії такій як ця. Пізніше, коли обвалюється третій поверх, моя кімната переноситься на набагато нижчий рівень і моя форма знов змінюється. В основному я працюю в магічній гільдії, куди ти можеш прийти, щоб підібрати і потренувати магічні закляття, якщо обереш шлях мага. Хоча за всі ці роки тільки жменька людей дійшла так далеко. Більшість волоцюг не заходять далі за десятий поверх.

-- Отже, Перевертень змінює форму? – Я вивчав зображення. Було важко сказати, була це фотографія, картина чи ще щось. Здавалося, що очі з картини свердлили мене. Істота була схожа на беркута. Крила, немов у ангела, були складені в неї за спиною.

-- Так, -- сказав Мордехай. Він зітхнув. – Коли я вирішив стати майстром гільдії, вони відтворили для мене мій дім, з усім майном включно. В мене була тільки мить, щоб схопити щось, що я хотів, перш ніж вони все випарували. Тепер, кожного разу коли я переміщаюся в новий світ, вони змінюють мою форму. Кожного разу це щось інше, але завжди – різновид моба з даного поверху підземелля. Не знаю чому.

-- Я не вірю жодному твоєму слову, -- сказав я. – Отже, ви чужі? Ви всі з іншого світу? Тоді звідки гра, чи хай там хто, знає як ми говоримо? В деяких з останніх повідомлень згадувалися Жан Клод ван Дамм, незаймані задроти і стероїди!

Мордехай кивнув.

-- Не варто забігати наперед. Кожне підземелля будується конкретно під світ в якому знаходиться. І вони витрачають купу часу… купу… часу, щоб запевнити, щоб місцеві розуміли гру і їхні повідомлення. Вони роблять ставку на автентичність. Насправді я не повинен розповідати тобі це все, але гадаю, якщо ти блукатимеш там, то тобі варто знати, що відбувається.

-- Я далі не знаю, що відбувається, -- сказав я, моє роздратування зростало.

Мордехай похитав головою.

-- Ви, люди, всі однакові. Це сьомий чи восьмий засіяний людьми світ, і завжди одне й те саме. Ви завжди хочете знати чому. Чому ви просто не можете погодитися з новими обставинами і рухатися далі? Представники мого народу, небесних птах, переважно протягують довше за вас, людей. Знаєш чому? Бо ми пристосовуємося до змін.

Якийсь час я мовчав. Мені було про що поміркувати. “Засіяний людьми світ.” Невже той засранець на ТВ з божевільною зачіскою, що патякав про змову, мав рацію? Люди не були унікальними, а всього лиш худобою, яку залишили пастися без догляду, аж до… до цього?

Мордехай побачив мій збентежений погляд зітхнув.

-- Гаразд, гаразд. Розповім тобі коротку версію, -- сказав він. Підсунув стільчик і всівся. Вказав на інший стільчик, розташований посередині круглого килима. – Вмощуйся зручніше.

4

-- Існує шість основних початкових видів, які Синдикат використовує, щоб засіяти світи. Люди – один з них. Вони знаходять сумісний світ, розкидають по ньому людей, чекають пару тисяч років, тоді виявляють себе перед найбільшим поселенням. Переважно вони роблять це як тільки починає зароджуватися цивілізація, але задовго до індустріальної революції. Якщо тільки існує якийсь уряд, це рахується “Першим Контактом.” В юридичному сенсі, а це дає їм право почекати додаткових пару тисяч років, повернутися і обдерти планету до останньої нитки.

-- Як? – запитав я. – Все трапилося за одну мить!

Мордехай знизав плечима.

-- Технологія понад твоє розуміння здається магією. Тож для тебе все в цьому місці буде магією. Як у фільмі Чарівник країни Оз, тільки тобі не дадуть заглянути за шторку.

-- Ти бачив Чарівник країни Оз?

-- До кожного нового світу підземель майстри гільдії готуються роками. Малий, я готувався до цього довше, ніж ти прожив на цьому світі. Здається, передовий загін з‘явився у ваших 1930тих. Коли вийшла ота книжка, Хоббіт. Я залишив останню систему і увійшов у підготовчу фазу у вашому 1964тому. Я знаю цей світ і його звичаї так само добре як ти. Одного разу я навіть прийняв людську форму і вийшов у світ. Зайшов у Blockbuster Video і вкрав кілька касет з фільмами про Бонда. Яким я був щасливим, коли ви почали переводити все в цифру.

-- Як давно ти став майстром гільдії?

Мордехай похитав головою.

-- Тобі краще не знати. Так чи інакше, ваша планета не подала заявку, що Земля суверенна структура. У вас було 50 місцевих років після першого контакту, а перший контакт відбувся кілька тисяч років тому. Коли збудували оті штукенції – піраміди. В Корпорації Боранта величезний запас світів, які потрібно розробити, і ваш час настав тільки тепер.

Моя голова йшла обертом.

-- То вони забирають всі наші мінерали?

Мордехай кивнув.

-- В певному сенсі. Борант займається рідкісними елементами і тому подібним. Все, що вони видобудуть, поміститься в один транспортник. Про цю частину я мало що знаю. Вищезгадані елементи не мають великого значення. Всесвіт великий і в ньому купа місць, де їх можна видобувати. Насправді вони тут не для того. Хоча Борант і заробляє на видобуванні корисних копалин, справжні гроші – у грі. В підземеллях.

-- Яким чином?

-- Жартуєш собі? Синдикат складається з понад трьох мільярдів незалежних сонячних систем. Кожного сезону в неті дебютує новий Світ Волоцюг по Підземеллях. Квінтильйони громадян Синдикату шаленіють за Мандрівкою.

-- Зажди, отже, це як телевізійне шоу? Як Останній Герой?

-- О, мені подобалося це шоу. Для тебе, так. Це шоу як Останній Герой. Але швидше це Людина, що біжить, а не Останній Герой.

Я відкинувся на спинку крісла. Я на телевізійному шоу чужих. Пиздець.

Беа завжди мріяла потрапити на телебачення. Пробувала чисельні реаліті-шоу. Я? Я волів би щоб мені встромили в око розпечену кочергу. На якусь мить мені стало цікаво де вона, чи вона ще жива. І вирішив, що швидше за все – ні. Коли це трапилося, на Багамах була 5 ранку, а це означало, що швидше за все вона спала в готелі. Швидше за все, в ліжку з тим засранцем. І якщо якимось чудом вона вижила, то нізащо не пішла б в один з тих тунелів.

-- І що, люди дивляться прямо зараз? – запитав я, озираючись навколо.

Мордехай склав руки докупи.

-- Зараз я до цього дійду. Здається, найближчим часом до нас ніхто не приєднається, тож давай почнемо навчання.

На якусь мить права рука Мордехая засяяла і я відчув у мізках сенсорний гул. В другому кінці кімнати Пончик зашипіла і вдарила лапою по повітрю.

У вас відкрився доступ до Меню Волоцюги.

Мій світ замерехтів і в полі зору з‘явилося кілька предметів. Справа вгорі з‘явилася довга зелена смужка – я так зрозумів – індикатор здоров‘я. Я трішки приспустив таймер. Зліва вгорі продовжувала мигати тека. Внизу справа з‘явилася маленька мінімапа.

-- Ти щойно отримав повідомлення, -- сказав Мордехай. – Вони називаються повідомлення для волоцюг. Їх є кілька видів, але такі можеш бачити тільки ти. Є ще системні повідомлення, які бачать всі, незалежно від того, на якому поверсі знаходяться. Вони можуть лунати різними голосами. Є ще повідомлення для конкретних поверхів і т. д.

-- Зліва вгорі в мене мигає тека, -- сказав я.

-- Це ігрові повідомлення і повідомлення про зміну статусу. Мабуть, після твоєї нещодавньої бійки назовні, -- сказав Мордехай. -- Ще не клікай на неї. Ми ще дійдемо до цього. Спочатку я хочу, щоб ти сфокусувався на мапі справа внизу. Дивися прямо на неї і постарайся думати, що ти на неї дивишся.

Я зробив так, як він сказав і мапа збільшилася, заповнила мені все поле зору. Це була проста блакитно-сіра мапа, яка показувала коридори і кілька випадкових дверей. Більша частина навколо нас була незаповнена. Вона показувала тільки пройдену нами зону, розширюючись десь метрів на двадцять у всіх напрямках. Посередині, прямо в гільдії, знаходилася зелена крапка. З‘явилися дві додаткових крапки, блакитна і біла. Я сфокусувався на блакитній крапці і над нею з‘явився напис:

Волоцюга Принцеса Пончик.

Над білою було написано:

Майстер Гільдії Мордехай.

Вся кімната була підсвічена жовтим, коли я сфокусувався на ній, то прочитав:

Навчальна Гільдія.

В коридорі назовні з‘явилися три Х. Я подумки клікнув на одному.

Труп – Гоблін 2 рівня.

Я подумки клікнув збоку і вся мапа зменшилася до нормальних розмірів.

-- Добре, добре, -- сказав Мордехай. – Отже, ти – зелена крапка, блакитні крапки – інші волоцюги, білі – НІПи, такі як я, моби – червоні. Є ще кілька видів, але з ними ти розберешся по дорозі сам. Між іншим, інші волоцюги і моби не бачать твоїх меню, але поки ти в гільдії, я бачу те, що в тебе на екрані. Ти вже майстерно відкриваєш і закриваєш їх, це добре. Тепер спробуй сфокусуватися на мапі ще раз. Подумки зменш її. Тепер пересунь її по екрану. Таким чином ти можеш кастомізувати свій HUD.

Це продовжувалося певний час, він пояснював як відкривати і закривати менюшки в мене на дисплеї. Варто мені було тільки подумати і вискакувала вся система менюшок, даючи мені доступ до кількох тек. Коли я звик до дивного факту, що це все відбувається в мене в голові, система була доволі інтуїтивною.

Першим меню була стата гравця. Як я вже згадував раніше за своє життя я зіграв немало комп’ютерних і настільних РПГ, тож там мене нічого не здивувало. Моя стата була:

Сила – 6

Інтелект – 3

Будова тіла – 5

Спритність – 5

Харизма – 4

Як пояснив Мордехай, я не міг напряму змінювати свою стату. Поки що. Я отримував три пункти кожного разу, коли піднімався на новий рівень, але не міг розподіляти їх, поки не оберу расу і клас. І я не міг зробити цього, поки не дійду до третього поверху. Наразі ці числа зростали і опускалися самі, на основі моїх природних, справжніх фізичних і розумових властивостей. А ще він додав, що типова доросла людина мала в середньому від трьох до п‘яти в цих перших п‘яти статах, тож моя шістка в силі була просто чудовою.

Я міг знайти предмети і зілля, які тимчасово чи назовсім змінять ці показники, але зараз я не міг вплинути на них.

-- Чому ми повинні чекати, поки доберемося до третього поверху, перш ніж зможемо обрати клас? – запитав я.

Він знизав плечима.

-- Щоб провернути таку операцію потрібно купу енергії. Вони вважають, що якщо тобі вдалося добратися до третього поверху, то варто вкластися в твою трансфігурацію. Клас – це просто. А щоб змінити расу, потрібно попотіти. Тебе фундаментально змінюють на клітинному рівні. Надто багато зусиль на когось, кого на першому поверсі з‘їсть мухоловка.

До цієї миті я про це не думав. Я можу змінитися в зовсім інше створіння. Якби це була комп‘ютерна гра, я зробив би це не замислюючись. Якщо в мене був такий вибір, я ніколи не грав за людей. Але назавжди змінитися в щось інше? Від цієї думки мені стало погано. Подумаю про це і розберуся з цим, коли дійду до цього.

Я понарікав трохи про трійку в інтелекті. Так, я ніколи не шарив у математиці, але і тупим дебілом я теж не був. Посидівши трохи, я міг відремонтувати будь-яку техніку. Мій друг, Біллі Малоні, був справжнім дебілом. Буквально минулого тижня він вийшов з бару і насцяв копу на велосипед, поки той виписував комусь штраф за хуліганство у п‘яному вигляді. Він заслуговував в інтелекті трійку, а може і двійку.

Біллі мертвий. Він був у в‘язниці. В нього був ордер за неявку в суд, тому його закрили. Він мертвий, як і всі у світі. Я прогнав від себе цю думку.

Після того як я поскаржився Мордехаю на свій показник інтелекту, використавши приклад Біллі, він сказав:

-- Інтелект підказав тобі, що велосипед належав поліціянтові. Розум підказав тобі не мочитися на нього. У всіх у нас є стата розуму, але вона не показується в списку. Раніше показувалася, але вони дійшли висновку, що змінивши чийсь розум, ви значно міняєте його особистість, тому він більше не регулюється. Не знаю який в твого Біллі інтелект, але гарантую, що розум в нього точно не 5. Не переймайся, що в тебе інтелект три, якщо тільки не збираєшся обрати клас оснований на магії. Твій найкращий варіант – щось що фокусується на силі.

Це заспокоїло мене і Мордехай перейшов до наступного меню.

-- Наступний екран – найголовніше меню в усій грі. Від цих цифр залежить твоє життя.

Воно називалося – рейтинги. Я клікнув на нього і список мене приголомшив.

Рейтинги

Переглядів – 0

Фоловерів – 0

Улюблених – 0

Патронів – 0

Вочевидь перший поверх підземелля був недоступним для перегляду наживо, тож ці цифри не зміняться, поки я не зійду на другий поверх.

Наразі глядачі не мали доступу до нічого, що відбувалося. Хоча приблизно через день Борант випустить кінохроніку зі змонтованими кращими моментами. Якщо мене покажуть під час “прем‘єри” шоу, або в будь-якій серії з регулярним обновленням, я немов виграю в лотереї. Показані волоцюги завжди отримували мільярди переглядів і мільйони фоловерів відразу після входу.

Взявши до уваги величезну кількість людей у світі, в мене були поважні сумніви, що мене покажуть, тож якщо я хотів вижити, то потребував, як називав це Мордехай, “зухвалості” і “ефекту вибуху бомби”.

-- Ти повинен виділятися. Ти не можеш просто вбити кислотного наштрикувача-шкандибайла і піти собі. Ти повинен вбити його стильно, з азартом. Придумай собі якусь коронну фразу. Під час моєї мандрівки мені вдалося зібрати 30 мільйонів фоловерів і чотирьох патронів. Тільки тому мені вдалося вижити.

-- Перепрошую, що за шкандибайла?

-- Кислотного наштрикувача-шкандибайла. Другий поверх буде кишіти ними. Зелені, волохаті, пересуваються на чотирьох ногах. Плюють в тебе дротиками, від яких в тебе плавиться шкіра. Жахливі створіння.

-- Господи, -- промовив я. В мене досі було відчуття, що це все тільки сон.

Мордехай клацнув пальцями.

-- Ей, малий. Будь уважним. Монстри не мають значення. Ну як, мають звісно. Але ця частина набагато важливіша.

-- Гаразд, гаразд, -- сказав я і махнув, щоб він продовжував. – Давай далі.

Він продовжив пояснювати, як працюють перегляди. Коли я зійду на другий поверх, глядачі з усього всесвіту матимуть змогу підключитися до будь-якого волоцюги, до якого тільки запрагнуть. Борант продовжить показувати кращі моменти. Тож, чим довше я виживу, тим більші в мене шанси, що мене покажуть. Кожного разу, коли хтось дивиться мене хоча б вісім секунд, зараховується як Перегляд. Ця стата не допомагає і не кривдить мене, але служить добрим індикатором, наскільки я “цікавий.”

-- Тобі це може не сподобатися, -- сказав Мордехай. – Але слухай уважно, коли я кажу тобі це. Роздобути Патронів – критично для виживання. В підземеллі купа чудового луту, який допоможе тобі вижити, але найкращий лут походить від благодійників. Патронів. Перегляди ведуть до фоловерів. Якщо тебе фоловлять, це означає, що глядач вніс ID твого волоцюги в свої закладки. Вони можуть глянути на тебе, коли їм тільки заманеться. Фоловери ведуть до улюблених. Якщо тебе внесли до улюблених, це добре. Це означає, що глядачі отримують наживо оновлення твоєї стати і стану. Вони отримують повідомлення, якщо ти б‘єшся. Якщо хтось вніс тебе в улюблені, він дійсно хоче бути в курсі, як в тебе справи. Глядачі мають тільки певну кількість улюблених, тож вважай це за честь.

-- Але, -- продовжив Мордехай. – В кінці все й так зводиться до патронів. Переважно патрони це організації, а не окремі особи. Вони бачать, що багато глядачів внесли когось в улюблені, і стають його спонсором. Це пов‘язано з рекламою. Вони спонсорують тебе купляючи тобі бокси. Є десятки різних видів боксів, і кожен вид боксу має шість класів якості. Бронзовий, тоді Срібний, тоді Золотий, тоді Платиновий, тоді Легендарний, тоді Божественний.

-- Ага, -- сказав я сухо. – Ти досі не дозволив мені відкрити бокси. Тепер можна?

-- Зажди, малий, – сказав Мордехай. – В нас тут процес. За мить ми дійдемо до цього.

Він продовжив.

-- Більшість патронів можуть дозволити собі, або готові відправити тобі срібні або золоті бокси. В бронзових боксах переважно лайно, в усьому вищому трапляється добрий шмот. Деякі з багатших патронів можуть навіть відправити тобі платинові бокси, хоча вони коштують астрономічні суми. До того ж тільки патрони можуть висилати так звані бокси Благодійників. В них найрідкісніші предмети. Тож навіть бронзовий бокс благодійника кращий ніж звичайний, золотий бокс шукача пригод. В боксі благодійника можуть бути предмети з рідної планети патрона. Ти ніколи не знайдеш лазерну гвинтівку чи автоматизовану силову броню в жодному боксі в світі підземель, але їх можна отримати від патронів. Тобі ясно?

-- Хрін мені що ясно, -- сказав я. – Але так, я розумію до чого ти хилиш. Я на міжгалактичному ігровому шоу, і я повинен вилазити зі шкіри, щоб привернути до себе увагу. І коли я приверну до себе увагу, то можливо отримаю лут-бокс з туалетним папером. Все так в загальних рисах?

Мордехай заплескав у долоні.

-- Так! Але туалетний папір безплатний. Туалети щедро розкидані по всій мапі. Це єдине місце, де за тобою не можуть слідкувати камери глядачів.

-- Ти це серйозно?

Мордехай кивнув.

-- О, абсолютно серйозно. Останнє підземелля, яким завідував Борант, не мало зон відпочинку і волоцюги сцяли і срали, де тільки бачили. Волоцюги втрачають глядачів, коли серуть посеред залу. Огида.

-- І що з цього має Борант?

Поведінка Мордехая змінилася. Ледь помітно, але він трохи напружився. Його голос набрав дивного офіційного тону.

-- Крім доходів з розробки корисних копалин, які ми вже обговорювали, Корпорація Борант отримує гроші за рекламу, стипендію від уряду Синдикату і комісійні за кожен кредит витрачений патронами, -- він почекав якусь мить, доволі довгу мить, перш ніж продовжувати. – Також потрібно відзначити, що кожного разу, коли волоцюга згадує ім’я міжпланетного уряду, або організації-спонсора даної мандрівки, системний АІ запише цю згадку для розгляду. Якщо буде виявлено, що волоцюга зневажливо висловлюється про будь-яку з цих двох організацій, особливо на камеру з глядачами наживо, пригоди такого волоцюги можуть бути “прискорені”.

Я кивнув.

-- Ясно. – В мене не було сумнівів, що “прискорені” не віщувало нічого доброго.

Наступних кілька хвилин ми обговорювали деякі інші менюшки. Як і в інших іграх, в мене було меню здоров‘я. Загалом здоров‘я показувала одна зелена смужка, але в меню це була кругова діаграма. Вона вказувала теперішній стан і дебафи, плюс я міг розглянути окремі зони. В підземеллі лікування було пришвидшеним. Мене недавно вилікували від кількох проблем, про які я навіть гадки не мав, таких як садна на ступнях і долонях, обмороження, і початок зараження від укусу Пончик. Здоров‘я само повільно зростало, базуючись на рівні будови мого тіла.

Також, якщо я зійду по сходах на другий поверх, моє здоров‘я само відразу повністю відновиться. Іншим способом лікуватися були закляття, зілля і звитки. Але відродження не було.

Смерть – це смерть.

Настала черга меню моїх вмінь. Цей розділ тягнувся і тягнувся. Здавалося, в ньому була нескінченна кількість сторінок. Якщо в мене не було цього вміння, я не міг прочитати, що там написано. Вони все одно були в списку, але слова були розмиті. Прокручувалося буквально сотні сторінок, перш ніж я щось бачив. Мордехай сказав мені перемкнутися на вміння, які в мене були, і список виявився таким самим довгим. Я мав вміння такі як Дихання – 3, Ходьба – 4, Володіння Універсальним Дистанційним Sony Brand RMVLZ620 -- 1. Список був нескінченним. Він сказав, щоб я забрав галочку, і більшість вмінь зникло. Те, що залишилося, все одно тягнулося на кілька сторінок. Ще одна галочка і всі вміння на одиницю і двійку зникли. Залишилися тільки такі штуки, як Рукопашна – 3, Основи ремонту електроприладів – 6, Плавання – 4. Ніщо, крім ремонту електроприладів, не було вище п‘яти. Майже все було на трійку.

-- Непогано, як на початок, -- сказав Мордехай. – Малий, я вражений. Ти експерт з кількох видів земної зброї, до того ж вогнепальної. Але оскільки ти не взяв її з собою, тобі краще потренувати зі зброєю з підземель. Коли дійдемо до цього, то побачимо, чи є щось хороше в тих боксах.

-- І ти навчиш мене користуватися нею?

-- Ні, -- відповів Мордехай. – Не моя робота. Довкола розкидані гільдії, які допоможуть тобі розвинути вміння – особливо магічні. Але найкращий спосіб – це тренувати.

-- А є якийсь магазин? – запитав я. – АІ казав щось про магазин.

-- Це коли ти дійдеш до третього поверху, -- сказав Мордехай. – До третього поверху існує певна структура, а потім на мапі рандомно почнуть з‘являтися магазини. А ще ти можеш торгувати з іншими волоцюгами або дружніми мобами, якщо когось зустрінеш. Моби на другому поверсі почнуть дропати золото.

Наступним було меню магії, яке було пиздець яким складним. І як наразі, це було однією з найбільш сюрреалістичних частин моїх пригод. Мені дали просте лікувальне закляття і очки мани, які з‘явилися справа вгорі, відразу під індикатором здоров‘я. Оскільки мій інтелект був тільки три, в мене було три очки магії. Лікувальне закляття коштувало два. Очки магії відновлювалися самі собою – приблизно одно за годину.

Внизу вздовж екрану в мене було десять комірок, куди я міг додати зілля, закляття чи інші особливі предмети. Мордехай наказав мені поставити на перше місце лікувальне закляття. Щоб кинути його, я міг подумки клікнути на нього. Це було базове лікувальне закляття першого рівня, яке вилікує приблизно 20% мого здоров‘я.

Він змусив мене спробувати його, хоча моє здоров‘я було вже на макса. Я кинув закляття, все моє тіло засяяло червоним, індикатор магії зменшився на 2/3 і більше нічого не трапилося.

-- Якби ти був поранений чи хворий, після цього тобі стало б набагато краще, -- сказав Мордехай.

Почувся голос, який перервав навчання. Цим разом говорив хтось інший. Не ведучий ігрового шоу, який переважно звучав, а виразно жіночий голос. Вона говорила майже буденно, як менеджер, що звертається до працівників магазину за мить до відкриття.

Вітаємо, Волоцюги! Вхід в підземелля закрито. Цього сезону до нас долучилася різношерста компанія, і ми раді, що ви з нами. Через ворота в підземелля увійшло трохи менше ніж 13 мільйонів людей-волоцюг. Зараз в нас вже менше ніж 10 мільйонів.Коротенька примітка, входи на другий поверх не відкриються, поки не з‘явиться прем‘єрний епізод Світу Волоцюг по Підземеллях, що відбудеться приблизно через ваших 30 годин. Коли це трапиться, почнуть з‘являтися входи на другий поверх. Не буде жодної часової затримки перед тим, як з‘являться додаткові рівні. Від імені Корпорації Борант я хотіла б подякувати вам за те, що ви викликалися добровольцями і побажати всім удачі і гарної мандрівки.

Десять мільйонів людей. Більше ніж я очікував. Та все одно, додатково три мільйони мертвих людей за лічені хвилини. Число було настільки великим, що втратило будь-яке значення.

Оголошення змусило мене думати про те, як влаштоване підземелля. Відлік п‘яти днів продовжував цокати.

-- Нам дається п‘ять днів кожного разу, перш ніж вони знищать поверх?

Мордехай похитав головою.

-- Ні, -- відповів він. – Переважно з кожним поверхом – більше. Пізніше це залежатиме від багатьох факторів, таких як рейтинги, скільки волоцюг залишилося, і так далі. Але переважно вони кожного разу додають п‘ять днів. Отже, в тебе буде десять днів на другий поверх, а тоді п‘ятнадцять на третій. Відлік не починається, поки не завалиться попередній поверх.

-- Наскільки важко знайти сходи?

-- Може бути складно. На кількох перших рівнях не надто складно, але тобі варто зосередитися на тому, щоб знайти предмети і вміння, які допоможуть тобі знайти наступні входи. Як ти здогадуєшся, перший поверх велетенський. Він майже дорівнює розміру поверхні вашої планети. Вони цього не признають, але він не весь з‘єднаний. Під час своїх блукань ти не наткнешся на когось з Китаю. Це зміниться, коли ти дійдеш до третього поверху. Сам побачиш, якщо доживеш до цього. Починаючи з четвертого поверху, кожен рівень матиме рандомну тему і займатиме значно меншу ділянку. Входи перестануть з‘являтися в рандомних місцях. Їх будуть охороняти. Щоб добратися до них, тобі доведеться виконати квести або перемогти босів. Мені ледь вдалося дістатися до 11 рівня. А коли я побачив, хто охороняв входи на 12 рівень… Я вирішив, що воно того не варте.

-- Хто це був? – запитав я.

Він похитав головою.

-- Не має значення. Тут все буде інакше. Все кожного разу інакше.

Після цього ми повернулися до навчання. Ми розглянули меню Партія. Якби я прийшов у товаристві групи людей, то в цьому меню ми могли б керувати нашою партією. Члени партії ділили досвід і мали доступ до групового чату. Всі, хто зайшов у підземелля одночасно з кимось іншим, автоматично групувалися разом, і в результаті цього в моїй партії було двоє. Я і Пончик.

Кішка продовжувала лежати розкинувшись біля вогнища. Здавалося, вона заснула.

-- Отже, моя кішка, -- промовив я. – Система дала їй ім’я волоцюги і номер. Це означає, що вона теж отримує всі ці ачівки і лут-бокси?

-- Так. Будь-яка біологічна істота вище певної ваги, що заходить в підземелля отримує ID волоцюги. Але щоб отримати право на навчання, потрібно мати щонайменше інтелект – два, а якщо ти не пройдеш навчання, то не увімкнеться твій інвентар, який дає тобі доступ до боксів. Тоді вони проходять як домашні улюбленці. Всі інші, такі як дикі звірі, які випадково забрідають всередину, рідко доходять далі за перший поверх. Ми дійдемо до меню домашніх улюбленців після того, як відкриємо твій інвентар, а це наш наступний крок.

Тепер, коли минуло хвилин двадцять від моєї минулої згадки про Борант, я хотів продовжити нашу попередню розмову.

-- Перш ніж ми перейдемо до цього, в мене є кілька питань про людей, що завідують цим шоу.

Він зупинився.

-- Що за питання?

-- Вони завжди слухають?

-- Слухають, так. Прислухаються, не обов‘язково. Вони очікують певного… скреготіння зубами… серед волоцюг. А від нас, НІПів, купу разів вимагається вимовити ім’я організаторів під час навчання, тож нас в основному ігнорують. В основному. Тобі доведеться бути обережним по-справжньому, коли в тебе з‘являться фоловери. Вони знають, що вони садистичні засранці, але їм не подобається, коли ти це говориш на камеру. Вони дуже серйозно ставляться до свого іміджу.

-- Я не дуже сильний в математиці, але коли підземелля відкривалося, в моєму місті була купа сяючих входів. Вони сказали, що всього по світу розкидано тільки 150,000 таких воріт. Здається… забагато, як на мій район.

-- В них є певні критерії, яких вони намагаються досягти. АІ уважно моніторить запуск гри, але існують лазівки. Входи рідко коли розподіляються рівномірно. Десять мільйонів волоцюг на момент закриття входів у підземелля – доволі типова кількість. Тож, як би це не трапилося, це не була випадковість. Як я вже казав, вони витрачають купу часу на підготовку кожного підземелля.

-- Так, ти про це згадував, -- сказав я. – Ви були тут десятиліттями. Це шоу дійсно виходить в етер тільки раз на приблизно 90 років?

-- Зовсім ні, --відповів Мордехай. – Різні корпорації проводять різні сезони, які з‘являються приблизно кожних два з чвертю ваших роки. В будь-який момент часу мій роботодавець має п‘ять передових груп і його обирають проводити десь один з п‘ятнадцяти сезонів.

-- Якщо різні корпорації проводять різні сезони і гм… мандрівки по різних світах, то кожен сезон сильно відрізняється від інших?

-- О, так. Наприклад, Конгломерат Скім обирає цілком іншу гру. Це бійка в стилі королівської битви. Весь світ, і все зводиться до одного переможця. Дає добрі рейтинги, але наскільки я розумію, не приносить їм багато грошей. Моя компанія славиться тим, що робить найбільш детально опрацьовані, найцікавіші підземелля.

Чудово.

-- А ти? – запитав я. – Ти застряг тут до кінця свого життя?

-- Ні, -- відповів Мордехай, сумно посміхаючись. Глянув на фотографію схожої на орла істоти, яку я поклав на підлогу. – Це моя остання ходка. Коли цей жах закінчиться, я стану повноправним громадянином. Отримаю скромну винагороду і зможу пересуватися по всесвіту.

-- Повернешся на свою рідну планету?

-- Ні, -- сказав він. – Вона для мене закрита.

-- А що з людьми, які не зайшли в підземелля на твоїй планеті?

Він зупинився.

-- Нам пора повернутися до навчання.

-- Гаразд, але що якщо хтось виграв підземелля, пройшов усі 18 рівнів? В повідомленні говорилося, що якщо це трапиться, то вони виграють контроль над планетою. Може твоя планета під контролем когось з твоїх людей.

Щуроподібна істота фиркнула.

-- Пам‘ятаєш, я казав, що дійшов до 11 рівня?

-- Ага.

-- За століття тільки жменька волоцюг дійшла так далеко. Одного разу один дійшов до 13. Один. Він загинув менше ніж за пів години після того, як зайшов на рівень. Він, як і ти, був людиною. Але з іншої людської планети. Це найглибше, куди будь-хто, колись добирався, малий. 13 рівень.

[ 5 ]

-- Я активував твій інвентар, -- сказав Мордехай, махнувши рукою. – Цього сезону Борант пробує дещо трішки інше.

-- Інше в доброму чи інше в поганому сенсі? – запитав я, викликаючи меню.

Там була тільки жменька лут-боксів з написом Можна відкривати.

-- Минулого сезону це була система основана на слотах. Вона дозволяла тобі нести численні предмети, але мала обмеження по місткості й стандартні вагові обмеження. Цього сезону кожному волоцюзі надано просторовий інвентар та каталогову систему, якою керує АІ.

-- Що це означає?

-- Хороша штука. Фактично безмежний сховок. Якщо ти сам можеш фізично підняти щось з землі хоча б на чотири секунди, ти можеш покласти це собі в інвентар, яким великим воно б не було. Єдине правило – ти не можеш зберігати живих істот. Вони відразу загинуть. А ще в сховищі заблокований час, тому їжа не псується. Це поважна зміна. Минулого сезону в нас була проблема, коли волоцюги почали здихати з голоду. Спостерігати за тисячами нерухомих, млявих гравців, які чекають, коли закінчиться час… Так. Не дуже приємно, тому Борант все виправив. Хвороби і голод не надто привабливе видовище.

Він витягнув одну скляну пляшечку. Вона була невеличкою, десь одна третя розміру пляшки коли. Вона була червоною, з корком.

-- Підніми і поклади в інвентар. Мій подарунок для тебе.

Я підняв і вивчив його властивості.

Стандартне лікувальне зілля.

Збільшує твоє здоров‘я щонайменше на 50%. Не виліковує отруєння та інші хвороби, що поступово зменшують здоров‘я, такі як викликана сукубом гонорея. Пам‘ятай, герою, пий до дна.

Я викликав меню інвентаря, і з‘явилася кнопка Додати предмет до інвентаря. Я клікнув на неї і зілля зникло. Воно з‘явилося в списку інвентаря, де тепер були підменю Лікування і Зілля. Я подумки клікнув на нього, і зілля знов з‘явилося в мене в руці.

-- Добре, добре. Якщо ти додаси зілля до своїх закладок, то зможеш випити його, так насправді не п‘ючи. Пам‘ятай про це, бо деякі з цих мікстур смакують як лайно. Якщо ти витягнеш зілля напряму з нормального інвентаря, тобі доведеться відкрити корок і проковтнути його. Зілля та інші схожі предмети складуються до 999 в один слот, тому найкраще тримати їх в закладках. Загалом, це все. Є ще кілька хитрощів відносно інвентаря, але по ходу ти в них сам розберешся.

Я поклав зілля назад, а тоді додав його до закладок, поряд з лікувальним закляттям.

-- Гаразд, -- сказав Мордехай. – Давай глянемо на твої повідомлення… святі цицьки!

-- Що? Що? – запитав я стривожено, озираючись навколо. Пончик глянула зі свого місця біля вогню і позіхнула.

-- В тебе Легендарний Бокс для Домашніх Улюбленців! Чому ти відразу не сказав?

Я просто дивився на нього. До мене повернулося бажання врізати йому по пиці.

Мордехай похитав головою.

-- Не встиг зайти, а вже Легендарний, -- пробурчав він. – Гаразд. Так, так, в тебе дійсно ціла купа боксів. Гаразд, тепер, коли твій інвентар активний, ти можеш викликати пропущені повідомлення. Давай глянемо.

Нова ачівка! Ти наніс пошкодження мобу.

Будемо сподіватися він не вдарить у відповідь!

Нагорода: Швидше за все, таки вдарить.

Нова ачівка! Ти вбив моба!

Ти – вбивця! В нього ж була сім‘я!

Нагорода: Тепер ти можеш отримувати досвід. Збереш його достатньо і може навіть піднімешся на рівень.

Нова ачівка! Їбати! Ти прикінчив озброєного моба голими руками!

Пиздець, чувак. Йобнутися можна.

Нагорода: Ти отримав Бронзовий Бокс зі Зброєю!

Нова ачівка! Ти прикінчив вищого за себе рівнем моба!

Починаєш шарити. Але не дай, щоб це вдарило тобі в голову.

Нагорода: Ти отримав Бронзовий Бокс Шукача Пригод!

Нова ачівка! Ти зайшов у гільдію!

Вітаємо. Ти вмієш відкривати двері.

Нагорода: Відчув задоволення від того, що ти щось можеш? Це найвища нагорода.

Нова ачівка! Подофілія!

Ти розчавив і прикінчив опонента голими ногами! Ей! Це мій фетиш! Я не жартую. Продовжуй в цьому дусі й отримаєш винагороду. Це допоможе.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс з Взуттям!

Нова ачівка! Бум!

Ти спричинив вибух, від якого в підземеллі затремтіли стіни. Востаннє тут так тремтіли стіни, коли до нас в гості приходила твоя мама.

Нагорода: Ти отримав Срібний Гоблінський Бокс!

Нова ачівка! Рости, малюче!

Ти отримав достатньо досвіду, щоб підняти рівень.

Нагорода: Піднімати рівень – це твоя робота. За виконання роботи ніяких нагород тобі не належить.

Під цим було кілька додаткових повідомлень.

Ти отримав новий рівень вміння!

Кулачний Бій – 4 рівень.

Мистецтво пиздити своїх опонентів кулаками.

Кожен рівень цього вміння збільшує пошкодження, яке ти завдаєш голими кулаками на 25%.

Новий рівень! Тепер в тебе 2 рівень.

Отримано три очки стати.

Мигнуло і зникло ще кілька повідомлень пов‘язаних з вміннями, проте я не встиг їх прочитати, мабуть, через те, що лазив у меню раніше. Мій інвентар засяяв і я клікнув на нього. Тепер в списку з‘явилося кілька додаткових лут-боксів.

-- Бокси можна відкривати тільки в безпечних зонах, -- сказав Мордехай. – Всі гільдії – безпечні зони, але не всі безпечні зони – гільдії.

-- Їх важко знайти? Я про безпечні зони?

-- Безпечні кімнати будуть завжди з‘являтися в тебе на мапі, навіть коли вони в районі вкритому туманом війни.

-- Туман війни?

-- Якщо ти не відвідував якийсь район, він приховує особливості коридорів, навіть якщо вони в зоні досяжності мінімапи. Туман війни вкриває місця, які ти ще не відвідував. В безпечних кімнатах є туалети, кабінки для сну, в деяких навіть є їжа і фонтани з лікувальним зіллям. Дістатися до них може бути важко, але ти завжди знатимеш, де вони, якщо підійдеш достатньо близько.

-- Є якісь часові обмеження, скільки в них можна залишатися?

-- Ні. Але не забувай, що через певний період часу тобі на голову звалиться весь рівень. Єдиний спосіб вижити – рухатися глибше.

-- Гаразд, -- сказав я, потираючи руки. – Сподіваюся в одній з цих штуковин є штани. Давай почнемо їх відкривати.

-- Гаразд, -- сказав Мордехай. -- В тебе 10 лут-боксів. Багато, але не геть шалена кількість. Переважно люди приходять на навчання з двома чи трьома. Їх можна збирати, але коли вирішиш відкрити, ти не можеш вибирати, які відкривати. Тут або все, або нічого. Немає жодних тактичних причин тримати їх, бо ти не можеш продати чи передати невідкриті бокси. Також важливо підкреслити, що хоча можливо отримати нестабільний чи пошкоджений лут, з бокса ти ніколи не отримаєш проклятий лут. Але це не означає, що все цілком безпечно приміряти. Завжди читай опис, перш ніж щось одягнути чи активувати. Завжди, завжди. Жодних винятків. Гаразд, починаємо. Вони будуть відкриватися по наростаючій.

Десять боксів вигулькнули в мене з інвентаря і вервечкою зависли в повітрі перед мною. Перших кілька боксів були розміром десь з половину військової скрині. Над кожним в повітрі висіла етикетка. Перший був бронзового кольору і зверху на ньому був вибитий трафарет дивного, схожого на їжака звіра.

Бронзовий Бокс для Домашніх Улюбленців. (1/10)

Верхня кришка відкрилася сама по собі. Бокс зник у хмарці диму, а на землі з‘явився аркуш скрученого паперу і невеличка купка чогось, що виглядало як сухий котячий корм. Над кожним предметом з‘явився текст.

Звиток Лікування Тваринок.

Печиво для Домашніх Улюбленців X 10.

Предмети зникли і перейшли в інвентар. Перш ніж я встиг відкрити інвентар, щоб прочитати опис звитку, з‘явився новий бокс.

Бронзовий Бокс Шукача Пригод. (2/10)

Лікувальне Зілля X 2.

Звичайні Рукавички без Пальців.

Після цього був

Бронзовий Бокс зі Зброєю. (3/10)

Дрючок на Жаби.

“Дрючок на Жаби” був звичайною палицею. Вона мала десь 3/4 довжини стандартної бейсбольної бити, яку створив хтось, хто мав дуже далеке уявлення, що таке бейсбол.

Бронзовий Бокс зі Зброєю. (4/10)

Кочерга.

Не набагато краще. Це була справжня кочерга для вогнища. Палиця з кованого заліза з розплесканим загнутим кінцем.

Бронзовий Бокс Шукача Пригод. (5/10)

Лікувальне Зілля.

Зілля Мани.

Наступних два бокси були дещо більшими і зробленими зі срібла.

Срібний Бокс Шукача Пригод. (6/10)

Антидот від Отрути X 2

Печиво для Волоцюги X 100

Смолоскип X 20

Наступний срібний бокс значно відрізнявся від попереднього. Як гоблінський бульдозер смерті, його склепали докупи з різноманітних шматків металу срібного кольору. На кришці був вигравіюваний череп гобліна.

Срібний Гоблінський Бокс (7/10)

Динаміт X 5

Запальничка

Гоблінська Перепустка

Гоблінська Перепустка набрала форми того самого черепа гобліна з кришки бокса. Символ з‘явився в повітрі перед мною. Замість того щоб додатися мені в інвентар, він підлетів і ляснув мене з лівого внутрішнього боку передпліччя. Я був у шкірянці, проте відчув, як він обпалює мені шкіру, неначе мене таврували. Тавро також з‘явилося назовні куртки. Біль невдовзі відступив, а в інших відношеннях моя куртка була неушкодженою.

Настав час на круті цяцьки. Наступних два бокса були більшими і сяяли золотим світлом.

Золотий Бокс зі Шмотками (8/10)

Зачарований Плащ Відваги Нічного Страдника

Зачарована Сорочка Лупцювання зі Шкіри Троля

В ту мить коли з’явилися ці два предмети, поряд зі мною важко видихнув Мордехай. Я сподівався, що це добрий знак.

Золотий Бокс зі Взуттям (9/10)

Зачарований Перстень на Палець Ноги з Бризками Скунса

Перстень на палець ноги? Клятий перстень на палець ноги? Я потребував черевиків, хай йому дідько! А не перстень на палець ноги!

Я був настільки розлючений цією нагородою, що ледь не пропустив, коли відкрився останній бокс. На Легендарному Боксі Для Домашніх Улюбленців був вигравіюваний такий самий символ, як і на Бронзовому Боксі Для Домашніх Улюбленців, але він був в три рази більшим за розміром. Він був зроблений з вигадливо різьблених золотих і срібних узорів, що чергувалися. Закрутилися годинникові шестерні, клік-клік-клікаючи, в той час, як бокс відкривався. Заграли фанфари.

Легендарний Бокс Для Домашніх Улюбленців (10/10)

Печиво для Домашніх Улюбленців X 500

ЗачарованеПечиво для Домашніх Улюбленців

-- Оце все? – запитав я, коли останні нагороди зникли в моєму інвентарі. – Що в біса таке Зачароване Печиво для Домашніх Улюбленців?

Мордехай переводив погляд то на мене, то на Пончик.

-- Так, малий. Краще дати це печиво твоїй кішці негайно, поки ти ще в гільдії.

-- Що воно робить? – запитав я. Я витягнув його з інвентаря. Воно виглядало як смаколик для котів. Воно було маленьким, меншим за мій ніготь, коричневим, твердим і круглим, з крихкою консистенцією. Я сумнівався, що мені вдасться запхати його в Пончик. Кішка постійно напихалася їжею, але Беа наполягала на тому, щоб давати їй рідкі страви, хоча вона постійно мастила свою мордочку. Майже від всього іншого Пончик крутила носом.

Зачароване Печиво для Домашніх Улюбленців

Виглядає як звичайнеПечиво для Домашніх Улюбленців. Але це не так.

Погодуй свого домашнього улюбленця на власний ризик. Ну що такого поганого може трапитися?

-- Гм, то що воно робить? – запитав я вдруге.

-- Ефекти варіюються, -- сказав він. – Звичайним печивом можна на цілий день нагодувати клас “домашній улюбленець.” Домашні улюбленці вважають їх страшно смачними. Як тільки вони відчувають їхній запах, то відразу накидаються на них, мов свині. Тому намагайся витягувати їх по одному. Зачароване печиво має понад 100 різноманітних можливих ефектів. Половина з них позитивні. Решта… нейтральні… або різко негативні. Але якщо результат негативний, твій домашній улюбленець не нападе на тебе, якщо ти даси йому смаколик, коли перебуваєш в безпечній зоні. Твого улюбленця телепортують в якесь рандомне місце, в межах двох з половиною квадратних кілометрів звідси. Якщо ти даси його йому під час мандрівки, і він перетвориться в скажімо зубатого різника плоті, то вважай тобі пизда. Тому тобі точно краще зробити це зараз. Або це, або прибережи, щоб продати пізніше. Воно вартує кілька тисяч золота.

Лайно. Я намагався не думати про це аж до цього часу, але що мені було робити? Пончик була клятою кицькою. Не мастифом, чи ще чимось, якоюсь твариною, що слугувала б мені охороною. Навіть якби мені взагалі вдалося змусити її ходити за мною, вона швидше заважала б мені.

Я мав перед нею певні зобов‘язання. В неї залишився тільки я. Знаю, в цьому не було логіки. Але якби мені вдалося продати цей маленький смаколик за купу грошей, я міг би купити по-справжньому корисні речі. Такі як черевики і штани.

Я катав котячий смаколик в пальцях. Як би це жахливо не було, найкраще буде…

-- Ей! – вигукнув я, коли Пончик підстрибнула і з’їла смаколик прямо мені з руки.

Плюх! В мить коли кішка доторкнулася землі, вона трансформувалася в мокру плутанину плоті. Вона плюснула як шматок волохатого, водянистого желе.

-- Пончик! – крикнув я. – Що в біса трапилося з моєю кішкою?

Очікування… Очікування… з‘явилося над тремтячою, кудлатою масою.

-- Гм, -- промовив Мордехай, підійшов і тицьнув кульку ногою. Вона загойдалася. – Трансформація. Твоя тваринка якимось чином змінюється. Її не телепортували куди подалі, отже, результат не вважається негативним. Здається, нам доведеться почекати. Я вже бачив таке кілька разів. Це недовго. П‘ять-десять хвилин.

[ 6 ]

Поки ми чекали, коли з кульки з‘явиться моя кішка-мутант, я оглянув інший лут. Рукавиці без пальців відправилися мені на руки. Щодо зброї, то дрючок мені подобався більше ніж кочерга, в мене було таке відчуття, що вона погнеться і зламається, як тільки я нею щось вдарю. Я вивчив властивості дрючка. АІ-ведучий ігрового шоу описав його голосом печерної людини.

Дрючок на Жаби

Велика палиця для лупцювання. Лупцювати жаби. Лупцювати мобів. Лупцювати дівчину і тягнути її за волосся в печеру.

Мені стало цікаво, чи металева каструля була ще на місці. Вона була б кращою, ніж це лайно.

Я поклав руку на символ витавруваний в мене на куртці. Вигулькнув інфобокс.

Гоблінська Перепустка.

Це – татуха! В тебе на плечі! Тепер тобі ніколи не отримати хорошої роботи!

Примітка: тату-перепустки неможливо приховати, якщо тільки не придбати захисний нарукавник. Її буде видно, які лати ти б не натягнув.

Усуває автоматичне вороже ставлення гоблінів. Дозволяє вільний прохід по контрольованих гоблінами територіях підземелля. Увага: володіння Гоблінською Перепусткою спричиняє, що природні вороги гоблінів, такі як істоти класу фея, завдають тобі на 20% більше пошкоджень. Зате виглядає круто.

Я пробурчав, що система не залишила мені вибору. Вона просто витаврувала її мені. В мене не було жодних татух, і я не мав наміру набивати їх собі. Майже всі, кого я знав, мали цілу купу, але мені вони ніколи не подобалися. Мій старий був весь вкритий ними, і це ніколи не асоціювалося в мене з чимось крутим.

Чорний, шкіряний плащ Нічного Страдника з каптуром був легшим за пір‘їнку. Скидалося на те, що його зробили з крила якоїсь демонічної істоти. Шкіра була натягнута між рядами довгих, розміром з тіло, кісток пальців. Коли я натягнув каптур, то побачив, що по боках у нього були загострені вуха.

Зачарований Плащ Відваги Нічного Страдника

Власник плаща отримує +4 до Будови Тіла і підвищену стійкість до отрути і атак основаних на кризі. До того ж плащ додає всім латам стійкість від пробивання броні. А ще ти виглядатимеш в ньому як Бетмен з секонд-хенду. Увага: якщо Нічні Страдники зустрінуть тебе в ньому, їм це не дуже сподобається.

-- Дуже цінний плащ, -- сказав Мордехай. – Але сорочка краща. Набагато краща.

Зачарована Сорочка Лупцювання зі Шкіри Троля.

Власник сорочки отримує +7 до вміння Регенерація. До того ж скасовуються всі негативні впливи від пошкоджень основаних на рукопашному бої, такі як Приголомшення, Відштовхування, Обеззброєння чи Збивання Дихання. А ще сорочка модняцька. Може аж надто модняцька. На відміну від більшості шмоток зі шкіри монстрів, ця сорочка не викличе негативної реакції серед тролів. Ба більше, якщо тебе в ній побачать дами-тролі, то в них може виникнути бажання затягнути тебе кудись на романтичне побачення.

-- Ця сорочка – один з найкращих предметів одягу під лати для танка, -- сказав Мордехай. – Вміння регенерації сьомого рівня означає, що ти доволі швидко будеш повертатися до повного здоров‘я після того, як отримаєш пошкодження. Лише за дві хвилини. Тобі пощастило, що ти знайшов її. Такі предмети трапляються в Платинових або Легендарних боксах.

-- Мені не треба повторювати двічі, -- сказав я. Я зняв куртку і натягнув сорочку з короткими рукавами. Вона була прохолодною на дотик і ідеально сиділа на мені. З’явилося кілька повідомлень. Я надів назад шкірянку і додав плащ. Я відчув приплив енергії, коли будова мого тіла зросла з п’яти до дев’яти.

Нова ачівка! Лут!

Ти надів щось, що знайшов у підземеллі.

Нагорода: ти тепер гарний сучий син. Це вже нагорода.

Нова ачівка! Овва, магія!

Ти вперше надів магічний шмот! Тепер ти справжній чарівник, Волоцюго!

Нагорода: ти отримав бронзовий Бокс Шукача Пригод!

В боксі був ще один смолоскип і дві пляшечки лікувального зілля, яких тепер в мене було шість. В мене досі не було штанів. Чи черевиків. На мені була куртка, плащ і сімейні труси. Я похитав головою. Оглянув останній предмет, перстень на палець ноги.

Зачарований Перстень на Палець Ноги з Бризками Скунса.

Наділяє власнику +3 Сили, дає+3 до вміння Потужний Удар. А ще це перстень на палець ноги. Його незручно носити і він робить тебе схожим на одного з тих засранців-хіпі, що весь день сидять у полі, й тільки жонглюють і крутять обручі.

-- Потужний Удар – корисне вміння, -- сказав Мордехай. – Кожен рівень помножує пошкодження, якщо ти не тримаєш якоїсь зброї. Тож на третьому рівні кожен удар рукою чи ногою завдає в три рази більше пошкоджень, ніж за нормальних умов. З твоїми вміннями Рукопашний Бій і Кулачний Бій, твої кулаки вже завдають набагато більше пошкоджень ніж ця зброя. Тобі варто подумати, чи не обрати клас “монах”, що ще більше покращило б це.

-- Я можу бути як ніндзя? – запитав я. Я сів і натягнув перстень на палець ноги. Він сам підлаштувався, легко сковзнувши на мій брудний, скривавлений вказівний палець на правій нозі. Як і попереджав опис, його було незручно носити. Я ніколи не був прихильником прикрас. Я підстрибнув кілька разів, намагаючись звикнути до нього. Відчув, як моя сила зросла на 50%.

-- Ось так просто ти став ледь не найсильнішою людиною в історії людства, -- сказав Мордехай.

Я отримав ще одну єхидну ачівку за те, що надів прикрасу, але без нагороди.

Я почав копирсатися в меню вмінь. Не дивлячись на поважні фільтри, в ньому була купа інформації. Там було буквально кожне вміння. В меню був пошуковий рядок. Чисто з цікавості я вбив Frogger. Коли я був маленьким, в мого старого був оригінальний ігровий автомат з відеогрою Frogger. Я годинами грав у неї, коли сидів у погребі. Моя мама частенько закривала мене там. Коли до мого тата приходили друзі, вони курили, пили і голосно лаялися, а мати не хотіла, щоб я потрапив під їхній “поганий вплив.” Тому я сидів у погребі без телевізора чи інтернету, а тільки з тим клятим автоматом.

На оригінальному автоматі можна було здобути максимум 99,990 очок. Гра ніколи не закінчувалася, тому можна було грати далі, очки просто рухалися по колу. Мій рекорд був 879,460.

Воно, звісно ж, вигулькнуло.

Frogger – відеогра 1981 року(аркадна версія) – результат приховано через застосовані фільтри.

Вміння : 8.

Побачивши це я широко посміхнувся. Цікаво, чому це вміння було приховане фільтром, а таке як Зав‘язування шнурків – Вміння: 3 – ні. Мабуть, він включав тільки вміння корисні в підземеллі. Сумнівно, що в одному з тих коридорів буде автомат з грою Frogger.

Але це було не так. Якщо його не викинули на сміття, то старий автомат з Frogger-ом був десь тут. Принаймні його атоми, чи щось таке. Це підземелля було буквально збудоване з предметів створених людською цивілізацією. Я зітхнув. Це не вкладалося в голові.

-- Серйозно, Карле, -- промовив новий голос. Жіночий, палкий, а одночасно зарозумілий. – Якщо ти твердо вирішив носити цей жахливий плащ на людях, то спочатку май якусь гідність і одягни штани. Я взагалі не можу уявити собі, чому міс Беатріс найняла тебе.

Я шалено роззирався в пошуках того, хто говорив, очікуючи побачити когось одягненого, як середньовічна принцеса. Натомість побачив тільки кішку.

[ 7 ]

-- Е… Пончик? – сказав я, дивлячись на кішку.

Мордехай стояв поряд зі мною з відвислою щелепою.

Не дивлячись на те, що кілька секунд тому вона була всього лиш купкою слизу, кішка була доладно такою самою як раніше. Може стала трішки більшою, але не набагато. В будь-якому разі вона явно залишалася кішкою.

Якщо не зважати на те, що вона вміла говорити.

-- По-перше, Карле, мене звати Велика Чемпіонка, Переможниця Регіональних Виставок, Переможниця Національних Виставок Принцеса Пончик, Пампушка Королеви Анни, і я наполягаю, щоб ти звертався до мене за повним титулом. Я не заперечуватиму проти просто Принцеса, чи навіть Принцеса Пончик, але тільки якщо ми не знаходимося серед достойного товариства. – Вона глянула на Мордехая так, наче він був чимось, що вона щойно виблюнула на підлогу. – Зараз можна просто Принцеса Пончик.

-- Я зрозумів, що трапилося, -- обізвався Мордехай за якусь мить. – Ти з нею в одній партії, тож можеш сам глянути.

Я клікнув на меню партії, тоді клікнув на стату Пончик.

Сила: 11

Інтелект: 11

Будова Тіла: 2

Спритність: 8

Харизма: 25

-- Що за дідько? – сказав я. Вона була сильнішою і розумнішою за мене. А харизма в неї була просто смішною. – Що трапилося?

-- Вся її стата була одиниці. За винятком спритності, яка мала вісімку і харизми, що мала п‘ять. Баф, який ти їй дав, залишив ту саму расу, але змінив стату. Гм… зараз гляну… Так, як я і думав. Глянь на її меню здоров’я. Воно показує її стан.

Я клікнув і прочитав у розділі Бафи.

Посилений Ріст

Після початкового рандомного підвищення чотирьох стат, кожен додатковий рівень буде автоматично додавати +1 до Сили і Інтелекту. З кожним рівнем харизма буде зростати на +2. При підвищенні рівня більше ніяких додаткових очок отримуватися не буде.

-- Зажди, -- сказав я. – Вона отримує чотири очки, а не три?

-- Так, -- відповів Мордехай. – І їй не потрібно чекати, поки вона обере клас перш, ніж вона зможе розподілити їх. Це посилення – палиця з двома кінцями. Вона назавжди залишиться з будовою тіла – 2 і спритністю – 8, якщо тільки не знайде якесь спорядження, яке підніме їх, або не обере клас, який це змінить. Але навіть тоді очки будуть розкидуватися так, як було “вказано”. – Він фиркнув. – З такою харизмою їй варто обрати клас “бард”. Два очки за кожен рівень будуть додаватися доволі швидко. На мене її харизма не діє. На тебе та інших волоцюг також. Але з іншими НІПами і мобами це не так. На перших кілька поверхів це число велетенське. Більше ніж ти собі можеш уявити.

-- Але як вона може розмовляти? Вона все одно всього лиш кішка!

-- Слухайте, я все чую, -- сказала Пончик. – Неввічливо говорити про мене так, наче мене немає в кімнаті. І якщо тобі вже так цікаво, Карле, я чую твою мову так, як і повинна. А ти чуєш мою, як огидне мавпяче рохкання, яке ви називаєте англійською мовою. Гадаю, оця істота чує її як писк і шипіння. Мушу признати, ця система перекладу просто чудова.

-- Доведеться розпочинати навчання заново, -- сказав Мордехай. – Вона вже не домашня тваринка. Тепер вона перейшла в розряд нормальних волоцюг.

-- Немає потреби. Я чула все, що ти казав моєму слузі, -- сказала Пончик. – Тепер махни рукою, надай мені доступ до боксів з нагородами і почнемо цей цирк.

-- Слузі? – запитав я.

-- Він трохи підгальмовує, -- сказала Пончик до Мордехая. – Інтелект тільки трійка. Сумна справа. Але він вже давно в родині і мені шкода розлучатися з ним.

-- Я активував твої менюшки, -- сказав Мордехай. – Овва.

Він глянув на мене.

-- Вона отримала Легендарний Бокс для Чотириногих, як перший кіт, який увійшов у підземелля.

Я спостерігав, як групка лут-босів вишикувалася перед нею, так як це було в мене. В неї було тільки п’ять. Три бронзових з парою пляшечок з зіллям і смолоскипами. Наступним був срібний бокс шукача пригод, в якому була книжка і купка печива для домашніх тваринок. Над книжкою був напис:

Том Магічної Стріли.

Наступним був легендарний бокс. Символом на передній панелі було щось схоже на лева. З нього з‘явився тільки один єдиний предмет. Маленька, вкрита коштовним камінням тіара. Корона розміром з кішку сяяла димчастими, темними самоцвітами. Всередині темно-фіолетового каменя кружляли хмари, так наче середина була рідкою.

Зачарована Корона Повії з Сепсисом

-- Звучить зловісно, -- обізвався я.

-- Зажди, поки прочитаєш опис, -- пробурмотів Мордехай. Предмет зник в її інвентарі. Кішка всілася і почала причепурюватися.

-- Бокси підганяються під власника? – запитав я, викликаючи меню партії. Я відразу побачив, що не міг оглядати предмети в інвентарі Пончик. Тільки предмети, які вона одягнула.

-- В певному сенсі, -- відповів Мордехай. – Ти будеш отримувати предмети, які може використовувати твоя раса, але не обов‘язково твій клас. Тож людина варвар може отримати жезл некроманта.

Пончик засяяла яскраво-червоним світлом.

Піднявши руку, Мордехай повернувся до кішки.

-- А… Принцесо Пончик, бачу ти вже вивчила закляття Магічна Стріла. Добре, добре. На випадок, якщо ти не знаєш, томи назавжди навчають тебе якомусь закляттю, а звитки кидають його тільки раз. Інший предмет, який ти отримала, дуже цінний і потужний. А ще це дуже небезпечний предмет. Перш ніж одягнути його, зверни особливу увагу на те…

Пуф! Чарівним чином корона з‘явилася в неї на голові.

Мордехай опустив руку, зітхнув.

-- Як вона в біса це зробила? – запитав я. Я мусив вручну надягнути плащ і сорочку.

-- Вона чотиринога, тож в неї не такий інтерфейс користувача як в тебе. Багато дій вона може виконувати прямо з меню.

Тепер, коли тіара була одягнена, я міг бачити її властивості.

Зачарована Корона Повії з Сепсисом

Хто погане дівчисько? Ти погане дівчисько!

Це нестабільний предмет!

Це унікальний* предмет!

Додає власникові +5 до Інтелекту, +5 до вміння Добре Перше Враження. Всі атаки, включно з магічними, тепер мають 15% шанс нанести дебаф Сепсис.

Увага! (Це не жарт, тому я повторю ще раз.

УВАГА! Перш ніж надіти її, прочитай це лайно.) Надівши цю корону ти назавжди потрапиш в королівську лінію престолонаслідування Кривавого Султанату на дев‘ятому поверсі світу підземель. Знявши предмет, ти не зміниш цей статус. Членам королівської сім‘ї Кривавого Султанату потрібно буде вбити Султана і всіх інших членів королівської сім‘ї перш ніж вони зможуть зійти на десятий поверх. Надягай корону тільки якщо ти шалений, кровожерливий психопат.

-- Це… -- сказав я. – Не певен, що тобі було варто надівати її.

-- Вона пурпурна, -- сказала Пончик. – Пурпурний – мій колір. Знаєш, скільки пурпурних стрічок я виграла? Знаєш, як потрібно напрацюватися, щоб отримати пурпурну стрічку?

-- Що означає нестабільний? – запитав я Мордехая. – І чому біля слова “унікальний” зірочка?

За те що вивчила закляття і наділа тіару, Пончик отримала ще кілька боксів. Все низькорівневе зілля і смолоскипи. Вона перебирала предмети і невдоволено шипіла кожного разу, коли отримувала ще один смолоскип.

-- Нестабільний означає, що предмет розсиплеться в пил, як тільки вона його зніме. Якщо це трапиться, то десь в підземеллі буде генерована ще одна корона. Тепер, коли вона вже на ній, не дозволяй їй зняти корону. Якщо інший волоцюга отримає тіару, то буде на одну особу більше, яку тобі потрібно буде вбити, щоб мати змогу залишити той поверх.

Мені якось не спадало на думку, що доведеться битися зі справжніми людьми. Невже дійде до цього? Від цієї думки мені стало погано. Я глянув на Пончик.

-- Що мені тепер в біса робити? – запитав я, хитаючи головою. Навчання закінчилося і я знав це. Нам доведеться повертатися в підземелля.

-- Все доволі просто, -- сказала Пончик. – Ти повинен допомогти мені дійти до 18 рівня, щоб я покинула це пекельне місце і повернула свій законний титул королеви. Я так гадаю, ця щуроподібна істота не зможе подорожувати з нами, -- вона підняла лапу і вказала на мене. – Тож тебе підвищили зі слуги на охоронця. Втаю, Карле.

Принцеса Пончик назвала вашу партію Королівський Двір Принцеси Пончик.

Принцеса Пончик змінила твій титул на Королівський Охоронець.

Принцеса Пончик змінила свій титул на Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі.

-- Справді?

Мордехай засміявся.

-- В неї вища сума всіх стат, тому вона призначається лідером партії. І як лідер вона має більший контроль над меню партії. Не переймайся. Титули нічого не означають, -- Він замовк, раптово став серйозним. – Послухай мене, хлопче. Зараз вона значно потужніша за тебе, тому тобі краще триматися з нею. Принаймні, поки не дійдете до дев‘ятого поверху. Там… Там буде важко. Ти завжди можеш залишити партію. Корона в неї на голові, а не в тебе.

Пончик підійшла до дверей і пошкребла в них. Вони самі відчинилися.

[ 8 ]

Час до колапсу рівня: 4 дні, 20 годин.

Без зайвих фанфар ми залишили гільдію і заглибилися в підземелля.

-- Між іншим, -- сказав Мордехай, коли ми виходили. – Тепер, коли я вас обох успішно навчив, якщо ви зайдете в якусь додаткову навчальну гільдію, вас перенесе в мою кімнату. Мене призначено вашим провідником, тож заходьте, не соромтеся, якщо у вас будуть якісь додаткові питання. Ви втратите доступ до мене, коли дійдете до четвертого поверху.

-- Ну, тримайся, -- сказав я. – Хай щастить у всесвіті, коли це все закінчиться.

Мордехай глянув на мене сумно.

-- Ну, вам хай теж щастить.

Він схопив мене за куртку, зустрів мій погляд і прошепотів.

-- Воно того не варте, що б вони тобі не говорили. Аж до 12 поверху, і навіть тоді торгуйся до останнього. Не забудь.

Він грюкнув дверима і в мене голова пішла обертом. Що він хотів цим сказати? Що краще померти, ніж погодитися на вихід, який вони пропонували на 10 і 11 поверхах? Чи це взагалі мало якесь значення? 10 поверх. Кого Мордехай хотів обдурити? За першу годину тут загинуло три мільйони людей. Я не сподівався дожити до часу, коли відкриється наступний поверх…

-- Гаразд, -- сказала Пончик. – Ось що ми зробимо. Ти підеш в той бік, і якщо на нас хтось нападе, будеш мене захищати.

-- Блукати безцільно? Такий в тебе план? – запитав я.

-- В нас приблизно 29 годин до того, як чужі випустять в етер своє шоу. Це означає, що в нас приблизно 29 годин на те, щоб встругнути щось вражаюче. Але, -- додала Пончик. – Спочатку нам потрібно знайти тобі штани. Я не бажаю з‘явитися перед всесвітом в такому вигляді. Я вже бачу коментарі на Марсіанських соціальних медіа. – Вона вдала голос чужого. – Гарна кішка, Блоргу. Але чому її охоронець не має штанів?

Я зітхнув і рушив коридором. Ми пішли назад, туди звідки прийшли, до головної магістралі. Вся зона обгоріла дочорна від вибуху гоблінського бульдозера. Там, де бульдозер переїхав гобліна, залишилася пляма крові. Все інше було знищене вибухом.

-- На тобі взагалі-то теж немає штанів, -- обізвався я через певний час.

-- А ще на мені немає плаща, в якому я виглядаю як переможець заохочувального призу за участь в Комік-Коні для осіб з особливими розумовими здібностями, Карле. Я – кішка. Кішки не носять штанів. Не поводься як блазень.

Ми наблизилися до перехрестя і я обережно виглянув за ріг. Нічого не побачив. Цей коридор був освітлений смолоскипами, а не зеленим лишаєм, тож в ньому було значно світліше. Він виглядав абсолютно порожнім в обох напрямках. Ми вийшли в ширший тунель.

-- Знаю, твій примітивний розум каже тобі просто продовжувати…

-- Гаразд, -- сказав я, повертаючись до кішки. – Раніше я вагався, чи прийняти це рішення, але трансформація, чи що там трапилося, все значно спростила. Я піду туди, -- я вказав на схід. – а ти в будь-якому іншому напрямку. Щасти тобі.

-- Що? – запитала Пончик. – Ти хочеш розділитися? Не розумію.

-- Слухай, -- промовив я. – Мордехай сказав, що ти значно потужніша за мене. Чудово. Це означає, що з тобою все буде гаразд. Краще ніж зі мною. – Я нахилився до неї. – Але я волію, щоб це все закінчилося і мене розчавив гоблінський бульдозер, ніж ще хоча б одну секунду терпіти це лайно. Коти – засранці. Це зрозуміло. Але знаєш чому люди люблять котів, не дивлячись на їхнє засранство? Бо вони, курва, не розмовляють. Якби вони розмовляли і всі були такі як ти, вони б вимерли, бо ми б вас всіх перебили.

Я викликав меню і спробував розібратися, як мені вийти з партії.

-- Зажди, Карле, зажди. Не треба. Пробач. Зажди.

-- Що? – запитав я.

Кішка сіла на землю. Здавалося, що вона здулася.

-- Пробач. Маєш рацію. Я… Я просто… Ти коли-небудь прокидався від довгого сну, в якому був кимось, а тепер коли ти не спиш, тобі займає певний час, щоб зрозуміти – це був не справжній ти?

Я просто дивився на неї.

-- Гаразд, коли я там прокинулася, в мене були всі спогади про весь час, коли я була собою. Про те як я сиділа у вікні, виглядала на вулицю, весь день дивилася телевізор, всі ті години в клітці на задньому сидінні машини міс Беатріси під час подорожі на ті жахливі, і водночас прекрасні виставки, як мені говорили, яка з мене принцеса. А тоді раптово я подумки глянула на все це і зрозуміла, що трапилося. Я велика чемпіонка, Карле. І повинна відповідно поводитися. Але сидіти в тебе на колінах і спостерігати, як тебе раз за разом мочать в Call of Duty? Це мені теж подобалося. Тобто, що ти повний відстій у цій грі, але продовжував грати. Тоді я цього не розуміла, але мені це подобалося.

-- То до чого ти хилиш? Що ти не божевільна, бундючна засранка принцеса?

-- Я таки принцеса, Карле. Але я спробую не бути надто великою засранкою. Я потребую тебе. А ти потребуєш мене. Гаразд? Слухай, мені тут справді страшно. Я не хочу бути одною. І я знаю тебе, ти теж не хочеш бути одним. Днями я бачила, як ти вивчав мапи в себе на комп’ютері, а тоді сайти з орендою квартир.

-- Це ти про що? – запитав я. Але я знав докладно про що вона.

-- Був один день, коли перевал був відкритим. Ти міг відвезти мене до батьків міс Беатріси, але ти не хотів. Ти шукав житло, впевнюючись, що вони дозволяють тримати котів. Ти мав намір закітнапити мене.

Я просто дивився на неї. Саме цим я і займався, але не признавався в цьому навіть перед собою.

-- Так, між іншим, в тебе нічого б не вийшло. Її батько відразу повернув би мене.

Я зітхнув. Це було правдою, її батько був адвокатом з Якіми.

-- Гаразд, -- сказав я. – Давай рухатися.

Ми продовжили нашу подорож. Мінімапа показувала сторони світу, і ми вирушили на схід. Я уважно стежив за особливими кімнатами та іншими точками.

-- Взагалі-то, на мені немає штанів, бо ти вирішила вистрибнути через вікно, -- сказав я після того, як кілька хвилин ми пройшли мовчки. Це дещо нагадало мені і я почав шарити по кишенях. Так! Пачка Marlboro Reds. В мене ще залишалося пів пачки. В мене досі було моє Zippo. А ще я отримав запальничку з гоблінського бокса, тож тепер в мене було дві. Мене охопило нестримне бажання негайно дістати пачку, але я знав, що більше ніколи в житті не отримаю цигарок. Краще приберегти.

-- Якби я не вистрибнула через вікно, ми обоє були б мертві.

-- То навіщо ти взагалі вистрибнула?

-- Стій, -- зашипіла Пончик. – Там щось є.

Ми пройшли повз чисельні перехрестя і провулки. Як наразі все в цьому лабіринті було безликим. Я не бачив жодних ознак життя. Ми зупинилися біля вузького провулка, схожого на той, в якому ховався гоблінський бульдозер. Там панувала цілковита темрява. На моїй мапі провулок вів до наступного перехрестя, далі розходилося ще кілька доріг. Це все, що відкривала мапа, тож я не бачив, що було далі.

Не було ніяких червоних крапок, чи ще чогось такого. Принаймні я не бачив.

-- В чому справа?

Пончик підстрибнула з землі й опинилася в мене на плечі. Я ледь не зойкнув. Вона була зовсім не такою важкою, як раніше, коли так робила. Тоді я пригадав, що тепер я значно сильніший. Вона обхопила мені шию своїм довгим, пухнастим хвостом і лупала очима. З її горла виходив тихий рик.

-- Що? Що ти бачиш?

Бум! Бум!

Одна за одною з очей Пончик вилетіло дві блискавки. Вони виглядали немов вибухи бластера у фантастичному фільмі. Від несподіванки я ледь не гепнув на спину. Замість цього я тільки зробив кілька непевних кроків. Я пригадав, що вона мала закляття Магічна Стріла.

Перша блискавка потрапила в скелясту стіну провулка, посипався град з дрібних камінців, повалив дим. Другою Пончик прицілилася краще, вона довго летіла тунелем перш, ніж вдарила в щось, що завило від болю. Було надто далеко, і я не бачив, що це, але в ту мить, коли в нього потрапила стріла, в мене на мапі з‘явилася червона крапка.

-- Гаразд, он він. Прикінчи його, -- сказала Пончик.

-- Ага, може наступного разу почекай, поки ми не побачимо хто там, перш ніж стріляти навмання. А якби це була людина?

Істота видала з себе глухий звук, наполовину мекання, наполовину ревіння, і помчала провулком до нас. Що б це не було, воно було здоровенним.

-- Цілком очевидно, що це не людина, Карле, -- сказала Пончик.

Лайно, лайно, лайно. Тепер істота летіла немов на крилах.

-- Випусти ще одну стрілу! – сказав я.

Пончик випустила третю магічну стрілу, вона потрапила істоті прямісінько в груди. Істота захиталася і закричала з болю, явно сильно поранена. Але продовжувала наближатися. В ту мить, коли її освітив імпульсний вибух, я чітко побачив, хто це. Мені було так добре видно, що вигулькнуло інформаційне вікно.

Погана лама. Рівень 3.

Це – лама, але вона погана. Якби вона була людиною, то була б вкрита тюремними татухами і тусувалася перед цілодобовим магазином, приставала до чотирнадцятилітніх дівчаток. Може продати тобі щось, якщо в тебе є хороший товар на обмін.

Намагайся уникати її слини.

-- До біса, Пончик! – вигукнув я, відстрибуючи з входу в провулок.

Червона кулька слини, розміром з бейсбольний м‘яч, вилетіла з провулка і з бризками плюхнула на підлогу. Там, де вдарили бризки, підлога зашипіла, а каміння стало багряним.

Лава. Лама плювалася лавою.

Я стиснув кулаки. Мордехай сказав, що мої удари потужніші за будь-яку зброю, яка в мене була, але ідея битися з йобаною ламою на голі руки, здавалася мені сміховинною. В мене були рукавиці без пальців, які я отримав у лут-боксі, але вони не давали броньованого захисту.

-- Мусиш стрельнути ще раз! – крикнув я.

-- Не можу! – Відповіла Пончик. – В мене закінчилася мана!

-- Хіба ти не отримала зілля мани? – крикнув я в той час, як з провулка з‘явилася лама.

Клята лама була навіть більшою, ніж я очікував. Вона була величиною з коня. В неї виступали велетенські жовті зуби. Вона повернула свою обсмалену, жовто-коричневу голову і люто глипнула на мене. Стріла вирвала їй одне око. По морді струмком лилася чорно-червона сукровиця. Над її головою пульсував дебаф Септик. Цей потужний дебаф був схожий на отруєння. Він діяв швидше, але не накопичувався, і на відміну від отруєння, його можна було вилікувати простим лікувальним закляттям або зіллям.

Приблизно ¾ здоров‘я лами вже зникло. Коли лама стала на диби, щоб плюнути ще раз, Пончик зойкнула і зістрибнула з мого плеча. Шия істоти засяяла червоним.

Аперкотом і лівим хуком я лупнув її прямісінько в морду. Відчув, як хрустять кістки. Моя ліва рука вибухнула болем, я не був певен, чи кістки хруснули на морді лами, в моїй руці, чи там і там. Швидше і там і там.

Від несподіванки вона фиркнула і випустила свій плювок в ту мить, коли її голова відверталася від мене. Я відчув жар, коли куля лави пролетіла в мене над плечем. Я наблизився і лупнув ще раз. Правим джебом прямісінько в сяюче горло.

Істота звалилася як мішок картоплі. Вона намагалася щось крикнути, але в неї виходило тільки булькання. Я відстрибнув в ту мить, коли хутро і шкіра в неї навколо шиї вибухнули червоним полум‘ям.

Я порвав щось, що там в біса в неї в горлі виготовляло лаву.

Лама продовжувала булькати і видавати з себе жалюгідні звуки, в той час, як її здоров‘я різко зменшувалося. За якусь мить вона була мертвою.

Лава навколо її горла почала швидко застигати, заповнюючи коридор гострим, схожим на запах сірки смородом.

Моя ліва рука була зламана. Вона пульсувала від болю, але завдяки моїй здатності до регенерації, вже почала зрощуватися. Я викликав своє меню здоров‘я і глянув на кругову діаграму. Я міг зблизити до конкретного пошкодження, і вона видавала мені докладне пояснення всього, що відбувалося. Моє вміння регенерації відсортувало рани і спочатку лікувало найважливіші. Це була ліва рука і подряпини на правій. Я міг підлаштувати меню і віддати перевагу лікуванню інших частин тіла. За якусь хвилину я був як новенький.

-- Я завдала 71% пошкоджень, -- сказала Пончик. – Мені кажуть, що я повинна першою обирати лут.

Труп блимнув і вигулькнуло інформаційне вікно.

Труп з лутом. Погана Лама. Рівень 3. Вбита Волоцюгою Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик з допомогою Волоцюги Королівський Охоронець Карл.

Шкіра бідолашної лами.

Сирий стейк з лами X2.

Торбинка низькоякісного метамфетаміну X2.

Шкіра зникла з меню інвентаря разом з одним стейком. Шкіра з трупа зникла, залишилася тільки огидна купа м‘язів.

-- Твоя черга, -- сказала Пончик.

-- Мет? – запитав я. Це було настільки абсурдним, що я засміявся. Предмети, що залишилися, я додав у свій інвентар. В інвентарі з‘явилося два нових меню: Харчі та Фармацевтика.

В мене була пара нових ачівок. Одну за мародерство і одну за поділ досвіду. Я отримав пару Бронзових Боксів Шукача Пригод. У Пончик було те саме плюс кілька додаткових ачівок за те, що вона кинула своє перше закляття і нарешті вбила когось, а ще за вбивство моба вищого за неї рівня.

-- Це було не дуже добре, -- заявила Пончик, коли ми продовжили наш шлях на схід. – Недбало. Ти не можеш отримувати рани кожного разу, коли ми потрапляємо в якусь дрібну сутичку.

-- Дрібну сутичку? Нам потрібно бути обережнішими, -- сказав я. – Ми не можемо просто блукати навмання.

-- Нам потрібно розкачатися, -- сказала Пончик. – І то швидко. Мені починає здаватися, що ця головна дорога – не найкращий варіант, щоб подорожувати чи битися.

Вона навмання стрибнула в якийсь прохід і мені довелося поспішити за нею. Кілька поворотів і ми опинилися далеко від головної магістралі. Тут проходи були вужчі, а стелі набагато нижчі. Все буквально сяяло зеленим від лишаю на стінах. Деякі коридори вигиналися і закінчувалися глухим кутом. Але завдяки мапі, що розросталася в міру того як ми йшли, нам вдавалося не заблукати повністю.

Все місце було моторошно порожнім. Час від часу я чув вдалині якийсь скрегіт, а одного разу почув щось, що нагадувало чийсь крик на все горло, а тоді звуки пострілів. Але це було далеко і я не міг визначити де саме. Здавалося, ми подорожували так годинами, не зустрічаючи нікого і нічого, за винятком кількох рандомних навчальних гільдій. І туалетів. Туалети були повсюди.

Це була найдивніша річ. Приблизно майже кожних пів кілометра були двері в туалет. Кожні двері були різними і скидалося на те, що їх взяли зі справжніх туалетів у ресторанах, барах і будинках по всьому світі. На деяких були символи чоловіків і жінок. На одних був вручну намальований, схожий на корейський знак. Ще на одних була записка, в якій говорилося, що вхід тільки для клієнтів, які щось замовили.

Я відчинив перших чотири туалети, на які ми натрапили, і всередині вони всі були однакові. Срібний туалет і рулон туалетного паперу. Без умивальника чи дзеркала. Тільки туалет і місце, якого ледь вистарчало, щоб сісти. Не мало значення наскільки широкими чи вузькими були двері, кожного разу кімната була така сама. Після третьої кімнати я почав підозрювати, що це та сама кімната. Щоб перевірити це, я взяв рулон туалетного паперу і розмотав його, зануривши кінчик в унітаз, в якому не було води. Коли ми проходили повз наступний, я відчинив його, і звісно ж, кінчик туалетного паперу залишався в унітазі. Я зачинив двері й попросив Пончик відчинити їх. Вона одним поглядом могла відчиняти і зачиняти двері, якщо тільки була до них достатньо близько. Вона відчинила двері, в яких я щойно був, але цим разом це була кабінка, висотою мені по коліна, з лотком всередині.

-- Чудово. Мені треба попісяти, -- сказала Пончик, зайшла в кімнату і зачинила двері. Вона з‘явилася через тридцять секунд, залишаючи повсюди за собою сліди з піску. Озирнулася на мене через плече. – Ти теж повинен сходити. Думаю, тобі це піде на користь.

Насправді мені на користь пішло б трохи поспати. Початковий викид адреналіну від всього цього нарешті пішов на спад і я був виснажений. Минулої ночі, перш ніж прокинутися, я проспав всього лиш десь годину. Минулої ночі? Не минуло й п‘яти годин. В моєму меню здоров‘я було вказано, що я Зморений. Моєю регенерацією воно само не вилікується. Нам потрібно знайти зону відпочинку. Мордехай казав, що вони повсюди. Ми могли обладнати там тимчасову оперативну базу, повільно і обережно дослідити зону. Раніше чи пізніше це безцільне блукання приведе нас до поважних клопотів.

Через кілька хвилин нас оточила зграя щурів другого рівня. Їх було п‘ятеро, вони пищали, шипіли і були розміром десь з половину Пончик. Монстри були не дуже великі, але як на щурів, падлюки були велетенськими. Вони кусали і дряпали, а один навіть наніс мені дебаф Отрута, який ледь протривав секунду перш ніж мій плащ ліквідував його.

Зрештою я переміг їх, одного за одним копняком відправляючи до стіни. Вони ляскали об стіну і вибухали як кульки з водою. Їхня смерть була якоюсь театральною, надто кривавою, так наче в їхніх тілах було вдвічі більше крові, ніж повинно бути.

Після битви з ламою Пончик піднялася на другий рівень. Скидалося на те, що ми отримували експу відповідно до нашого внеску в битву. Але цифри не відповідали докладно нанесеним нами пошкодженням. Я підозрював, що підтримка, така як танкування і лікування, також враховувалася, проте нам бракувало даних, щоб вичислити правда це чи ні. Виявилося, що просто перебувати з кимось в партії та бути присутнім під час битви, давало чисто символічну кількість експи. Зі щурами я отримав майже достатньо, щоб піднятися на третій рівень.

Пончик, яка навіть лапою не поворухнула, щоб допомогти мені, провела наступних п‘ять хвилин ниючи про те, що її “менторство” повинно було принести більше експи.

Кішка явно намагалася бути менш нестерпною, але вона залишалася кішкою. В неї була бунтарська жилка і гострий язик, вона часто відпускала шпильки ще до того, як розуміла, що вона сказала. Але вона також проявляла дуже котячі ознаки прихильності. Одного разу, коли я зупинився і сперся на стіну, щоб перепочити, вона весь цей час муркотіла і терлася мені об ногу. Я глянув на неї, а вона подивилася на мене у відповідь.

-- Що? – запитала вона.

Поки ми нарешті знайшли безпечну кімнату, ми провели ще десять сутичок, всі проти щурів і істот схожих на величезних тарганів, званих Смиками. Розміром і формою ці жуки нагадували буханку хліба. Ми не отримали жодного додаткового цікавого луту, якщо не рахувати чисельних щурячих шкір і один Панцир Смика, який додався мені до меню Предмети для Крафта. Я вбив їх всіх своїми босими ногами. Я копав щурів і стрибав зверху на тарганів. Моби-жуки хрустіли в мене під ногами, як картопляні чіпси.

Хоча бився переважно я, Пончик з безпечного місця в мене на плечі намагалася під час кожної сутички випустити принаймні одну магічну стрілу. Рівень володіння цим закляттям зріс в неї до трьох. Певний час я вивчав її стату. В мене був обмежений доступ, але я бачив, що зараз інтелект в неї був 17, а це давало їй 17 очок мани. Кожен постріл її закляття коштував п‘ять очок мани. В мене очки закляття регенерувалися дуже, дуже повільно, що робило магію майже непридатною. Пончик відновлювала їх значно швидше, приблизно одне очко за хвилину. Я не знав, чому вона відновлювала очки значно швидше, але одне очко за хвилину все одно було дуже повільно. Доля більшості з цих сутичок вирішувалася за секунди.

Я досяг третього рівня і отримав вміння Босий Піхотинець, і ще одне – Хрусь.

Босий Піхотинець збільшував пошкодження, які я завдавав копняками.

Хрусь було чимось… цілковито іншим.

Голос, що читав опис цього вміння, був глибшим, більш хриплим ніж зазвичай. Чувак дихав так, наче дрочив в той самий час, коли читав.

Хрусь: вміння третього рівня.

Вбивство ногами. Твоїми прекрасними, босими ногами.

Підняти твою босу ногу, покласти її на живу, свідому істоту і з любов‘ю тиснути поки її життя не припиниться, хіба існує шляхетніший спосіб вбивства?

З кожним рівнем цього вміння сила, з якою ти можеш тиснути босою ногою на ворога, зростає на 10%.

Я пригадав дивне повідомлення, яке отримав, коли стрибнув на гоблінського інженера. Я гадав, що як і більшість описів, це був одноразовий жарт. А виявилося, що АІ – чи хто там контролював ігрові повідомлення – мав фут-фетиш. Якась чудернацька хуйня.

-- То тобі вже не потрібні черевики, -- сказала Пончик після того, як я зробив помилку і описав кішці вміння.

-- Потрібні. І то якомога швидше, -- відповів я.

-- Мені здається комп'ютер закохався в тебе, -- сказала Пончик. – А принаймні в твої ноги. Ми повинні скористатися цим. Якщо система нас любить, то може проявити деяку поблажливість.

-- Це викликає у мене дискомфорт, -- сказав я.

-- У мене викликає дискомфорт те, що мене може зжерти якесь страховисько, Карле. Тож якщо твій любчик, який закохано поглядає на твої ніжки, буде посилати на нас цих нешкідливих жучків, а не лам, що плюються лавою, то візьми себе в руки, переступи через свою людську, чоловічу гордість і пожертвуй собою заради своєї принцеси.

-- Пожертвуй собою заради своєї принцеси, -- пробурмотів я і вона зайшлася реготом.

Я побачив, як на краю мінімапи сяє зеленим безпечна кімната і ми повернули туди, не припиняючи сварку.

Смики попадалися нам щоразу то частіше, я здогадався, що десь поблизу їхнє головне гніздо. Принаймні я сподівався, що це так, і що Пончик помилялася. Коли ми наблизилися, самотній тарган четвертого рівня накивав п‘ятами і зник у великій, круглій печері, відразу за входом у безпечну кімнату. Ми вирішили не переслідувати його і вирушили в бік безпеки.

Ми зайшли в безпечну кімнату.

[ 9 ]

Вхід у безпечну кімнату.

Ми зайшли в кімнату і завмерли з відвислими щелепами.

-- Що це за чарівне місце? –- запитала Пончик, зістрибуючи мені з плеча, вона збуджено вимахувала хвостом. – Я ще не бачила такого великого котячого дерева!

-- Це не котяче дерево, -- сказав я. – Це ігровий майданчик.

Ми були в ресторані швидкого харчування. Майже як МакДональдз, але все було не жовтим та червоним, а білим і блакитним. Ігровий майданчик з величезною гіркою, системою тунелів і басейном з м‘ячиками був живцем взятий з мого дитинства. Знаки на стінах були чудернацькою мовою. Можливо польською. Малюнки пластичних іграшок з якогось мультфільму вказували на призи всередині їхніх Нарру Meals. Я не пам‘ятав назви мультфільму, але впізнав гіпопотама і істоту схожу на тхора. Мультфільм був новим, його щойно випустили.

Вони взяли цілий, неушкоджений ресторан швидкого харчування з якоїсь випадкової країни і помістили його тут, під землею.

Ми зайшли через головний вхід. Порожній ресторан з чотирьох боків мав великі вікна, але за склом не було видно нічого, крім суцільної стіни. Прямо над прилавком, де в нормальних ресторанах було меню, стояло три велетенських екрани.

Замість меню на екранах містилася інформація про гру на Синдикатській спільній мові. Поки я читав написане на екранах, Пончик стрибнула в ігрову зону і зникла в кольоровому дитячому лабіринті.

Перший показував відлік часу до обвалу рівня. Який настане через чотири дні й 17 годин. Нижче було написано:

Часу до прем‘єри Світу Волоцюг по Підземеллях: Земля.

23 години, 42 хвилини.

Волоцюг залишилося:

4,322,395.

Побачивши це, я заморгав. Хай йому дідько. Ще кілька годин тому нас було 10 мільйонів. На моїх очах ця цифра щоразу то зменшувалася.

Я глянув на ноги, скривавлені та вкриті шматками хітину і білим слизом, що виходив з більших жуків. Наразі нам щастило. Ми знайшли хороше спорядження і вціліли після кількох атак. Хіба інші люди не співпрацювали? Надто багато людей загинуло. Я здригнувся.

Я проковтнув слину і продовжив вивчати екрани.

На наступному було написано:

Таблиця лідерів:

Таблиця лідерів почне заповнюватися після обвалу третього рівня.

На третьому екрані було написано:

Вітаємо в Безпечній Кімнаті. Зараз ти на Першому Рівні.

Доступно кімнат для оренди: 20.

Ціна оренди кімнати: 0 золота.

Особисті кімнати стануть доступними для покупки на четвертому рівні.

На цій локації доступна їжа.

Доступні кімнати? Я глянув на мінімапу, розтягнувши її на весь екран. В ресторані були три виходи. Двері, через які ми прийшли, другі двері на протилежній стіні, з пунктирною лінією з іншого боку і X над дверима. Я подумки клікнув на ньому і вигулькнув екран.

Особисті кімнати ще не доступні.

Виходило, що я міг купити тут справжній будинок або операційну базу. Але якщо поверхи будуть обвалюватися, чи означає це, що на кожному поверсі мені доведеться купувати новий будинок?

Через треті двері, які за нормальних умов вели б назовні, я бачив невеличкий коридор, по боках якого знаходилося по десять дрібних кімнаток. Маленькі готельні кімнати, кожна не більша за комірчину. Місце, щоб переспати.

В цю мить я зауважив на мапі білу крапку. Я здригнувся, до мене дійшло, що прямо біля мене, відразу за прилавком, стоїть якась істота. Я прибрав мапу і глянув. Там стояла пухнаста істота в паперовому капелюсі, ростом десь з прилавок, саме тому я й не зауважив її. Я оглянув її властивості.

Теллі – Захисник Бопка. Рівень 63.

Доглядач за цією безпечною кімнатою.

Не Бойовий НІП.

Захисники Бопки – магічні, гномоподібні істоти, єдина мета яких – займатися Безпечними Кімнатами. Вони роблять все, від чистки туалетів до приготування їжі. Вони похмурі, смердючі й ніколи не миють руки.

Я обережно наблизився до прилавка. Волохатий карлик не рухався, стояв наче вкопаний. В нього було руде волосся, але з якимось дивним зеленавим відтінком. Його обличчя було настільки вкрите волоссям, що я ледь виділив його чорні очі та грушеподібний ніс, вкритий злими, червоними венами. Від нього заносило мокрим мохом. На ньому був блакитний фартух, простий паперовий капелюх і бейджик з написом “Теллі.”

-- Привіт, -- сказав я.

-- Харчів хочеш? – запитав він голоснішим голосом, ніж я очікував. В нього був слов‘янський акцент. Не російський, але близько.

-- А… що у вас є? – запитав я, глянувши на екран з меню, який не змінився. – Є у вас якесь меню? Пробач, я тут новачок.

-- Теллі знає, що ти тут новачок. Підземелля щойно відкрилося. Воно відкрилося без попередження, тому Теллі не готовий. Але приготувати більшість харчів для волоцюг-людей я готовий. Теллі підготувався, він купу ваших років вчився готувати харчі для волоцюг-людей. – Він нахилився, звівся навшпиньки, щоб глянути на Пончик, яка стрибала в басейні з м‘ячиками. – Я не готовий на котів. Але в мене є молоко. Це краще ніж печиво для домашніх улюбленців.

-- Взагалі-то, вона дуже любить йогурти, -- сказав я. – Я не повинен давати їй надто багато, Беа починає… -- я замовк. – Щоб вижити, коти потребують м‘яса.

-- Кімнату в оренду брати будете? – коли істота говорила, в неї не рухався жоден м‘яз. Це діяло мені на нерви.

-- Так, -- відповів я. – Знаю, в нас обмаль часу, але мені потрібно поспати.

-- Я дам кішці йогурт. Коли прокинешся, то матиму для кішки м‘ясо. Але якщо хочеш, то можу приготувати для тебе щось зараз.

-- Звісно, -- сказав я. – У вас дійсно є йогурти?

-- Так. А чого хочеш ти?

В цю мить до мене дійшло, що я вмираю з голоду.

-- Що ти можеш порекомендувати?

Пауза.

-- Хочеш, щоб я приготував щось на свій розсуд.

-- Ага, -- сказав я. – Чом би й ні? Тільки не рибу. В мене та риба вже в печінках сидить.

Теллі кивнув, ледь поворухнувши підборіддям.

-- Яка в тебе терпимість до спецій? Від одного до п‘яти?

-- Гм, ми говоримо про людську терпимість до спецій? Я люблю гостреньке, отже чотири. Але тільки за людською шкалою.

-- Це і є за людською шкалою. Тепер сідай. Відкривай бокси. Чекай. Теллі принесе тобі поїсти, тоді ти поспиш. – Він поклав на прилавок пластиковий стаканчик і невеличке паперове блюдце, кивнув на ряд автоматів з продажу газованої води, тоді повернувся і перевальцем пішов на кухню.

На автоматах з газованою водою я міг обрати щось, що називалося Хуп-Кола, воду, молоко, горілку, і щось, що називалося Warka, після того як я сіпнув за важіль, то виявив, що це пиво. Мені кортіло попити пивка, але я зупинився на воді. Маленьке блюдце я теж заповнив водою. Я зробив ковток і був здивований, наскільки холодною, наскільки чистою вона мені здалася. Я похитав головою і сів у кабінці.

Я отримав купу боксів, включно зі срібним Боксом для Шукача Пригод за те, що знайшов свою першу безпечну кімнату. Наступних кілька хвилин я провів перебираючи в основному непотрібний лут. Зілля, зілля, смолоскип, пов‘язка… це щось новеньке. Вона зупиняла ефект Кровотеча. Я не знав чи моя сорочка зі шкіри троля зупиняла його чи ні.

Весь час одне й те саме, за винятком срібного персня, який я знайшов у срібному боксі. Перстень давав +1 до будови тіла, підняв мені цю стату до 10.

Поки ми чекали, Пончик вистрибнула на стіл. Поки я закінчував оглядати лут, вона трохи попила. В неї теж було кілька боксів, включно з золотим боксом з магічним предметом, який вона отримала за те, що була в першій сотні волоцюг, які прокачали Магічну Стрілу до третього рівня.

В боксі було 25 пляшечок з зіллям для відновлення мани і нашийний амулет. Амулет був у вигляді маленького срібного метелика. Отримавши його, Пончик запищала від радості. Він навіть мав невеличке кільце, щоб його можна було легко причепити до нашийника. Коли вона рухалася, амулет брязкав.

Я похитав головою. Гра дійсно підлаштовувала нагороди під волоцюг.

-- Краще не носити клятий дзвоник на шиї. Знаєш навіщо люди надягають їх на котів? Щоб пташки і білочки чули, коли вони підкрадаються до них.

-- Яка гарнюня, -- заявила Пончик, коли амулет з‘явився на кільці нашийника. – Звісно, що я буду носити його.

Я глянув на властивості амулета.

Талісман Приреченого Метелика

Ті, хто пам‘ятає сумну історію Приреченого Метелика, отримують дар від фейрі цього світу. Навіть я плакав від цієї історії.

Додає +4 до вміння Пурхати, як Метелик. Додає +1 до Інтелекту. Крилаті фейрі більше не будуть автоматично відноситися до тебе вороже.

Я й гадки не мав, що це за історія про Приреченого Метелика, але мусив признати, що предмет був корисним. Але чи вартував він додаткового шуму, який буде робити? Я не знав. Зрештою я сам не був королем стелсу.

Вміння Пурхати, як Метелик означало, що вона зможе стрибати вище і дальше. Коли вона отримала талісман, це вміння вже було в неї на трійку, амулет довів його до сімки. Як тільки вона його наділа, то поскакала назад в ігрову зону і вистрибнула на вершину пластикових труб, стрибок вдвічі вищий від того, який вона могла зробити раніше. Наступних десять хвилин вона провела шалено кружляючи, ганяючи по ігровій зоні так, немов знов була маленьким кошенятком.

Лайно, коли це було? Чотири роки тому?

-- Ей! – крикнув я. – Обережніше! Не забувай, що тобі ще потрібно буде приземлитися!

З кухні з двома тацями з‘явився Теллі. Він перевальцем вийшов з-за прилавка і поклав їх на столі.

-- Їж.

В Пончик було просте блюдце заповнене білим йогуртом. Вона повернулася до стола і з підозрою понюхала його.

-- Що це? – запитав я, тицьнувши в свою страву пластиковою виделкою. Пахло дуже смачно.

-- Мург Віндалу, четвертий рівень приправ. Кубики курятини без кісток, протушковані в ніжному кисло-солодкому соусі віндалу. А ще картопля та інші приправи. В гарнірі бір‘яні, а ще я приготував наан з часником і шпинатом. Перепрошую, але в мене немає ягнятини. Моє ягнятко забрали для мобів, в рамках підготовки другого поверху. – Він повернувся до Пончик. – А ще, Ваша Високосте, я спеціально замовив свіжого лосося, щоб Ви поласували, коли прокинетеся. Пізніше я його відповідно приготую, поріжу і прикрашу.

-- Ваша Високосте? – перепитав я.

-- Дякую тобі, Теллі, -- промовила Пончик. – А… і Теллі?

-- Так, Ваша Високосте? – запитав він, легенько вклонившись.

-- Постарайся, будь ласка, щоб для відпочинку нам призначили найкращу кімнату. Це все.

-- Впевнений, що вони всі однакові, -- сказав я. – До того ж, хіба ти не хочеш власної кімнати?

-- Звісно, Ваша Високосте, -- сказав Теллі й розвернувся.

Я глянув на кішку, а вона кліпнула і схилила свою пухнасту голову, її відповідник знижування плечима.

-- Не моя вина, що я для нього королева.

Я спробував шматочок страви і відразу забув про все на світі. Це була буквально найсмачніша їжа, яку я коли-небудь пробував. Я ніколи не був великим любителем індійської кухні, але хай йому дідько. Спецій було в сам раз. Я зжер все за кілька хвилин.

Теллі повернувся на свій пост за прилавком і стояв там, нерухомо.

-- Чувак, -- сказав я. – Я в житті не їв нічого смачнішого!

Він легенько кивнув.

-- Ти будеш в усіх безпечних кімнатах?

-- Ні, -- відповів він. – Коли цей поверх обвалиться, я перенесуся на рандомний поверх в підземеллі. Коли той поверх обвалиться, я буду спускатися нижче, допоки будуть потрібні мої послуги.

В подробиці він не вдався.

-- Що ж, думаю, ми зупинимось тут на наступних пару днів, -- сказав я. Я поборов бажання облизати тарілку. Невже він дійсно міг приготувати все на світі?

Світ зник.

Несподівано мене залила хвиля смутку. Я глибоко вдихнув. Витягнув з кишені пачку цигарок і мав намір запалити, коли голосне і тверде “Ні” з-за прилавка змусило мене заховати цигарку.

-- Ми не можемо залишатися тут, -- сказала Пончик. – Потрібно рухатися.

-- В мене є ідея, -- сказав я. – Здається тут по сусідству є гніздо смиків. Давай побудемо тут і спробуємо зачистити це гніздо. Здобудемо трохи експи. Коли відкриються входи на наступний рівень, то пошукаємо сходи. До того часу в нас є місце, де поспати, запас смачної їжі, ще й джерело експи поблизу. Як на мене, чудове місце.

-- Гаразд, -- обізвалася вона за якусь мить. – Але потрібно придумати якийсь дотепний спосіб вбивати їх. Щось захопливе і водночас миле. Щось енергійне. Я хочу потрапити на шоу, Карле.

-- На шоу нам не потрапити, -- сказав я.

-- Ти що, не слухав? Мільйони фоловерів! Лут-бокси! Ми повинні потрапити на шоу. Може нам потрібна коронна фраза.

Я зітхнув.

[ 10 ]

Час до колапсу рівня: 4 дні, 3 години.

Я проспав набагато більше, ніж планував. Кімнати були маленькими, але не такими клаустрофобними, як туалети в підземеллях чи катер Берегової Охорони. Понад мої очікування, ліжко було зручним. Білі бавовняні простирадла пахнули свіжістю і трохи пральним порошком. І хоча коридори в підземеллях були вологі та задушливі, в кімнаті було прохолодно, саме так, як я люблю. Пончик наполягла, що спатиме в одній кімнаті зі мною. Як завжди, вона спала в мене на шиї.

Я не наважився зняти сорочку і плащ, хоча й знав, що за ідеєю я був у безпеці. Як тільки моя голова торкнулася подушки, я відключився. Мені не снилися сни, як більшість ночей, мене не переслідували нічні жахіття.

Я прокинувся, почуваючись свіжим і сповненим енергії. Глянув, скільки залишилося часу, і був приголомшений, що проспав 10 годин поспіль. Я не спав так довго, не прокидаючись, щонайменше п‘ять років. Потрібно було буквального кінця світу, щоб я нарешті відпочивав всю ніч.

Коли я сів, Пончик міцно позіхнула і скотилася на бік.

-- Повертайся в ліжко, -- сказала вона сонно. – Мені потрібно ще кілька годин. Це наказ твоєї принцеси.

-- Вставай, -- відповів я. – Теллі готує тобі їжу, не забула?

Це її переконало.

Ванні кімнати в ресторані мали душові кабінки з диспенсерами для мила і шампуню. А ще там були дешеві, одноразові бритви і крем для бриття. Нарешті я стягнув з себе одяг і прийняв довгий, теплий душ. Я залишався в душі, поки вода, що стікала, не перестала бути чорною. Тоді побрився. А от рушників не було, мені довелося сохнути.

Мій внутрішній годинник більше не працював. Я знав, що на поверхні планети зараз знову ніч, але коли побачив на тарілці яєчню з беконом і млинці, то сів і вдихнув це все. Складалося враження, що зараз сніданок. Складалося враження, що почався новий день.

Я подумав про тих, хто вижив, але не спустився в тунелі. Як там у них справи? Особливо люди в зоні зимової бурі. Без жодного притулку, їм доведеться збудувати щось з нуля. Без електрики їм доведеться розпалювати багаття. А скільки в них буде їжі? Мабуть, не дуже багато. Навіть більша частина тварин, таких як кури і свині, під час колапсу знаходилися в курниках і клунях.

Навпроти мене Пончик доїдала вже третю порцію лососевого паштету.

Я навмисно намагався не дивитися на дошку, але я знав. 4,148,111. Скільки ще часу мине перш ніж викреслять мій номер?

Я спробував розпитати Теллі щось про підземелля, але він відмовлявся відповідати. Він відповідав тільки на запитання безпосередньо пов‘язані з Безпечними Кімнатами.

-- Якщо я придбаю особисті покої, то вони будуть переноситися з рівня на рівень?

-- Так, будуть, -- відповів він. – І з безпечної зони до безпечної зони. Найкраще купити всі необхідні аксесуари якомога швидше. Деякі з цих предметів апгрейдяться тільки коли опускаються на рівень вниз, тож якщо ти почекаєш кілька рівнів перш ніж придбати стіл для крафту, то він не стане таким сильним, як стіл куплений раніше.

Невдовзі після того ми пішли полювати на жуків.

Назовні коридор був таким самим, як і раніше. Я з тривогою розглядався за червоними крапками, але не бачив ніяких жуків. Я відійшов трохи від входу, витягнув цигарку, запалив і глибоко зітхнув. Я порахував, і крім цієї, в мене ще залишалося дев‘ять штук.

-- Справді, Карле. Ти мусиш палити? Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

-- Господи, Пончик, -- сказав я. – Ти гірша ніж Беа.

-- Хоча ми з міс Беатріс не завжди погоджуємося щодо певних засад відносно ведення господарства, цю я повністю підтримую. Цигарки огидні.

-- Залишилося тільки дев‘ять, недовго ще терпіти…

Я зупинився як вкопаний, бо з-за рогу з‘явилося тріо смиків, цвірінькаючи щось між собою. Двоє другого рівня і один четвертого, значно більший за інших. Третій жук був розміром майже з Пончик. Такого ногою не розчавиш.

Смик Сторож Зграї. Рівень 4.

Таргани, яких породила лють і енергетичні напої.

Як його менші брати, Смик Сторож Зграї – це гігантський жук, який прагне тільки одного – дати тобі пизди. На відміну від своїх менших братів, ці чуваки небезпечні.

Лайно. Звучить не дуже добре.

Мені не хотілося битися з цією істотою голими руками. Навіть знаючи, що завдам менше пошкоджень, я витягнув дрючок на жаби і стиснув щосили, в той час, як Пончик запустила в велетенського таргана три магічних стріли. Кілька разів він зашипів і відкотився, здоров‘я в нього зменшилося наполовину.

-- Лупнути його ще раз? – запитала Пончик. – Мені доведеться випити зілля мани.

-- Ні, -- сказав я, мені відлягло, коли стріли нанесли стільки пошкоджень. – Далі я сам.

Я тупнув ногою і розчавив двох менших тарганів.

Сторож Зграї стрибнув назад на ноги і знов помчав у атаку. Він рухався швидко, але я був готовий до цього. Він гнав уперед, вимахуючи своїми мандибулами-антенками. Я з розмаху опустив дрючок йому на голову. Заокруглений край моєї зброї відскочив від істоти, вона зашипіла і відкотилася.

Удар не завдав багато пошкоджень. Плюс, щоб скористатися дрючком, мені довелося незграбно зігнутися. Я швиденько перемкнувся на кочергу, щоб побачити чи вона краща. Сторож зграї налетів знову, я вдарив залізною палицею. Його велетенська голова вибила кочергу в мене з руки, і вона відлетіла.

В цьому місці не зброя, а якесь лайно.

Я відступив і різко копнув таргана нижче його маленької, напівкруглої голови. Він заверещав. Копняк наніс більше пошкоджень ніж магічна стріла. Я кинувся вперед, продовжуючи копати його, в той час, як він відступав. Пончик зашипіла і зістрибнула з мого плеча, коли я злетів у повітря і з усієї сили опустився таргану на спину.

Тарган вибухнув, як кулька заповнена кокосовим пудингом.

-- Хай йому чорт, -- сказав я, дивлячись на слиз на ногах.

Пончик підповзла вперед і понюхала залишки. На них не було жодного луту.

-- Тарганів четвертого рівня не так вже й важко прибити, -- сказала Пончик. – Вони просто смердять жахливо.

Я глянув на мапу. Кілька поворотів коридору вели до великої кімнати. До того ж виглядало, що там були двері.

-- Гаразд, ось що ми зробимо, -- сказав я і пішов підняти свою кочергу. З клятої штукенції не було жодної користі, тож я запхав її в інвентар. – Почекаємо, поки заповниться твоя мана, підкрадемося до головної кімнати і зазирнемо всередину. Якщо нам не справитися, то біжимо сюди і втікаємо в безпечну кімнату.

-- Якщо назовні будуть моби, то двері безпечної кімнати не відчиняться, -- сказала Пончик.

-- Ми швидко.

-- Згода, -- сказала вона за мить. – Тільки пам‘ятай, бігаю я швидше за тебе.

Перш ніж ми дійшли до дверей, нам довелося прикінчити ще кілька десятків смиків четвертого рівня. Ми відкрили, що якщо перед самісіньким стрибком вдарити його магічною стрілою, то можна приголомшити. Тоді я завдавав кілька ударів і розчавлював його голову. Розчавлена голова майже завжди зараховувалася як критичний удар. Ми отримали кілька пляшечок чогось, що називалося Гемолімфа Смика, вона виглядала як білий слиз, який витікав з них, коли вони вмирали. Система ідентифікувала їх як матеріал для алхімії.

Інколи, коли в смика потрапляла магічна стріла, він заражався Сепсисом. Коли це траплялося, він розвертався і намагався втекти. Зробивши кроків тридцять, він падав і здихав.

Коли ми з Пончик дісталися до дверей, то були вже 5 рівня.

Для мене вищий рівень не змінював нічого. Кожного разу, коли в мене підвищувався рівень, я отримував три очки стати, але я ще не міг розкинути їх. Єдине, що мені допомагало, це те, що мої вміння Кулачний Бій, Рукопашна, Босий Піхотинець і Хрусь тепер теж були 5 рівня.

Через особливий баф Пончик зростала з кожним рівнем. Її сила була вже 15. Коли вона вискакувала на мене, навіть крізь куртку і сорочку зі шкіри троля я відчував силу її пазурів у себе на спині.

-- В тебе є якесь вміння бити лапою? – запитав я. – Щось такого з кігтями?

-- Звісно, що є, -- відповіла Пончик. – Моя Атака Ножичками – 4 рівня. Задній Кіготь теж четвертого рівня.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Допоможеш, якщо будуть непереливки. Ти значно сильніша за мене. Коли в тебе закінчується магія, ти повинна вступати в рукопашну.

Двері в кінці тунелю не були відзначені жодним офіційним знаком на моїй мінімапі. Ми кралися до них, рухаючись так тихо, як це тільки було можливо. Маленький дзвоник Пончик дзеленькав на кожному кроці. Кімната за дверима була великою і круглою, мала площу десь 150 квадратних метрів. Самі двері були старими і закоптілими, з дверною ручкою, що здавалося висіла на одному шурупі. Хоча на мінімапі вони не були підписані, до дверей був прикріплений паперовий знак з написом іспанською. Скидалося на якесь офіційне повідомлення. Знак був старим і вицвілим, здавалося, він провисів там купу часу.

-- No entrar, -- прошепотів я, мружачись на знак. – Здається, це означає “не заходити.” Далі “por orden del Centro de Salud”, я не розумію. Думаю, за чиїмось ордером. Можеш прочитати?

Пончик глянула на мене так, наче тупішого запитання вона ще не чула.

-- Забудь, -- прошепотів я. – Гаразд. Ми прочиняємо двері й заглядаємо всередину.

Дверна ручка не працювала, а двері не були замкнені повністю. Я штовхнув їх так повільно, як тільки міг. Двері заскрипіли і я зіщулився.

В кімнаті панувала цілковита темрява. Я нічогісінько не бачив. Чулося якесь шарудіння, тож я знав, що там хтось був, але не бачив хто.

Пончик стояла немов вкопана, вона наїжачилася так, немов сказилася.

-- Що ти бачиш? – запитав я.

-- Там купи тарганів першого і другого рівня. Купи і купи. Але там є ще щось, і я не можу сказати що це. Схоже на купу сміття. Пахне як та торба, яку ти береш з собою в ті дні, коли в нашу квартиру приходить інший чувак. Щось як шкарпетки. Але сотні шкарпеток. Більше я нічого не бачу. Запали смолоскип і вкинь його туди.

-- Зажди, що? – запитав я. – Ти говориш про мою торбу для спортзалу? Якийсь чувак приходив в нашу квартиру, коли я був у спортзалі?

-- Зосередься, Карле. Запалюй смолоскип.

-- Взагалі-то, -- сказав я. – У мене є краща ідея.

Я не міг в це повірити. Взагалі-то міг. Сам собі винен. Давно вже пора було розійтися з нею. Я почувався дурнем. А ще мені раптово стало на все наплювати.

-- Готуйся втікати, -- сказав я і витягнув гоблінську динамітну шашку. Назовні червона шашка була мокрою і липкою, неначе вона пітніла. Я глянув на її властивості.

Голос ведучого ігрового шоу прошепотів мені опис:

Гоблінський Динаміт

Ця штукенція особливо волатильна. Настільки волатильна, що щоб підірвати її, навіть не потрібно запалювати гніт. Настільки волатильна, що може вибухнути навіть від голосних звуків. Тримай його в інвентарі, поки не будеш готовий використати. Будь дуже акуратним і не стискай його надто міцно, бо може трапитися…

АІ мовчав цілих дві секунди.

БУМ!

Останнє слово АІ прокричав у моїй голові, і я ледь не обісцявся. Якусь мить я стояв нерухомо, моє серце калатало.

-- Йобаний засранець, -- прошепотів я в повітря.

-- Гаразд, -- прошепотів я до Пончик. – Біжи. Я за тобою.

Пончик помчала геть, а я обережно витягнув Zippo. Я запалив довгий гніт, який почав шипіти і потріскувати, як бенгальський вогонь. Я з усієї сили закинув динаміт у кімнату. Обернувся і побіг. Я молився, щоб він не вибухнув, коли вдариться об землю.

[ 11 ]

Він вибухнув, коли вдарився об землю.

Я кинув динаміт на пристойну відстань у велику кімнату, але відбіг тільки на пару кроків від дверей, коли він вибухнув. Бам! Від раптового, оглушливого поштовху я злетів у повітря. Гепнувся об кам‘яну підлогу і відскочив, покотився. Дерев‘яні двері розкололися і гострий шматок зрикошетив від моєї голови. Через вхід повалив смердючий дим. З глибокої рани на скальпі сочилася кров.

Все перед очима заблимало червоним і я отримав повідомлення НЕБЕЗПЕКА! НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ ЗДОРОВ‘Я. Проте невдовзі все припинилося.

Позад мене потріскував вогонь. Я застогнав, перекотився на спину, моє здоров‘я повільно відновлювалося. Я почувався так, наче мене переїхав гоблінський бульдозер.

Наді мною з‘явилася Пончик, глянула на мене.

-- Ти мертвий? – запитала вона.

-- Ні, -- відповів я. – Здається, що ні.

-- Тоді краще вставай. Пішли глянемо, кого ми замочили.

Я зіп‘явся на ноги. Мордехай казав, що за дві хвилини я буду цілковито здоровим, але коли тобі боляче, дві хвилини – це купа часу. В мене було більше десятка пляшечок з лікувальним зіллям, але поки що я не хотів їх марнувати. Поки не мусив.

В кімнаті мерехтіло червоне світло. Я витягнув з інвентаря смолоскип. Потягнувся за запальничкою, але над смолоскипом з‘явився бокс, в якому питалося, чи я хотів активувати його. Дивно. Не так як з динамітом. Я подумки клікнув Так, і смолоскип сам запалився. З’явися таймер на пів години, а тоді зник і яскраве полум‘я затанцювало на верхній половині палиці.

Я затримався біля входу, заглянув всередину. Кімната виглядала як бак зі сміттям зсередини. Гори сміття росли до стелі. Палали чисельні невеликі вогнища, надаючи кімнаті пульсуючого, червоного мерехтіння. Я закинув смолоскип всередину і в кімнаті стало світліше.

Я зауважив розкидані навколо чисельні шматки комах. На мапі з‘явилося близько трьох десятків Х, що вказували трупи тарганів. Я не бачив жодного руху чи червоних крапок. А ще я отримав купу повідомлень, але всі вони були в теці.

-- Здається, ми вбили їх всіх. Бачиш щось?

-- Нєа, -- відповіла Пончик і статечно зайшла в кімнату. Зробивши кілька кроків, вона зупинилася, скривившись глянула на лапу. Вона вступила в щось, що виглядало як брудний підгузок. – Гірше за сміття смердить тільки сміття, що палає. Ну й бардак ти тут влаштував.

Я зайшов за нею. Пончик вистрибнула мені на плече і відразу почала облизувати лапу. Поки ми обережно рухалися глибше в кімнату, я викликав повідомлення. Стеля була вищою ніж в коридорі, майже такою високою, як в головному коридорі. Кімнату заповнювали купи сміття, сягаючи щонайменше 5 метрів у висоту. В мене під ногами лежав розірваний чорний мішок зі сміттям, і я побачив всередині обгортки від фастфуда, намоклі часописи іспанською і порожні бляшанки.

Навіщо вони перенесли сюди сміття?

Я ступав обережно, щоб не порізати ноги, але вже відчував, що вони змінювалися, ставали менш чутливими до голої землі. Раніше це була б справжнісінька мука. Мені все ще було незручно, але ставало щоразу краще. І все відбувалося набагато швидше, ніж це було б, до того як все це трапилося.

Одним рухом я підняв собі кілька вмінь. Володіння вибухівкою. Володіння небезпечною вибухівкою. Гоблінська вибухівка. Крім цього я отримав ще один Срібний Гоблінський Бокс за вбивство більше ніж десять мобів вибухівкою і Золотий Бокс Контролю Натовпом за вбивство більше ніж п‘ятнадцять мобів однією атакою. За це я отримав велетенський бонус експи і майже досягнув шостого рівня.

Я отримав ще одне повідомлення, ачівку. Я клікнув на неї.

-- Ти чуєш музику? – запитала Пончик, припинила чепуритися і глянула на стелю.

Нова ачівка! Пестунчик Боса.

Ти атакував боса в підземеллі й завдав йому пошкоджень. Прикольний факт. Для волоцюг, які пройшли туторіал, найчастіше це остання ачівка, яку вони отримають. Хіба це не цікаво?

Нагорода: Почекай кілька хвилин, поки ми вирішимо чи варто марнувати цю нагороду на тебе.

Фіть!

Двері, які кілька хвилин тому розлетілися на шматки, чарівним способом відновилися, замикаючи нас в кімнаті. І щоб остаточно позбавити нас будь-яких ілюзій, з‘явилися сріблясті, сяючі металеві стержні і дзень, дзень, дзень, один за одним зафіксували двері на місці. З куп сміття вигулькнули три смолоскипи у вигляді черепів.

В далекому кутку кімнати щось зашаруділо. Щось велике.

Заграла музика, її звуки заповнили кімнату. Вона була дивною, напруженою, уривчастою. Немов спотворений звук арфи на фоні важких ударних. Коли пролунало оголошення, загула земля.

Бій з босом!

Ти знайшов барлогу Квартального Боса!

Пані та панове, одягайте ваші святкові наряди! Іііі… Ми… Починаємо!

АІ говорив голосніше ніж зазвичай. Він нагадував диктора на гонках вантажівок-монстрів. Як правило я чув його тільки у своїй голові. Цим разом він дійсно говорив через гучномовець. Від його відлуння тремтіли стіни і купи сміття.

-- Карле, Карле, мені це не подобається! Негайно забери мене звідси! – крикнула Пончик. Вона зістрибнула з мого плеча і почала дряпати двері, двері не відчинялися. – Карле, в цю ж мить відчини двері!

В очікуванні на появу монстра я притиснувся до стіни.

-- Пончик, приготуйся! -- вигукнув я. – Починай фігачити його магічними стрілами. Використовуй зілля мани, щоб поповнити запаси!

Пончик повернулася і в паніці випустила стрілу, стріла безрезультатно відбилася від обваленої купи сміття.

-- Зажди, поки ми не побачимо хто це!

Сміття вибухнуло вгору гейзером обпалених мішків. На нас посипалися частинки жуків, папір і обгортки від їжі. З‘явилася жінка з піднятими руками, вона вилетіла так, наче її вистрелили з гармати. З потужним гуком вона приземлилася в двадцяти метрах перед нами.

Ми з Пончик переглянулися.

Це була звичайна жінка, десь 35 років, неймовірно жирна. На ній була брудна і порвана майка, без ліфчика, вся її шкіра була вкрита відкритими ранами і струпами. Блакитні спортивні штани з написом PINK на одній штанині були розтягнуті до межі витривалості. З її голови жмутами стирчало чорне волосся. Як і в мене, в неї не було взуття.

А ще вона мала п‘ять метрів росту.

Жінка побачила нас зіщулених і заверещала знов.

В ту мить, коли вона заверещала, все зупинилося.

Вона завмерла, я завмер і Пончик завмерла. Продовжували рухатися тільки мої думки, що мчали в мене в голові.

Що взагалі…

В повітрі перед мною з‘явилася моя фотка в круглій рамочці з підписаним іменем і рівнем. Поряд з моїм, з‘явилося зображення Пончик.

В повітрі плеснуло величезне Проти.

Скупердяйка!

Квартальний Бос 7 рівня!

Застрягла в купі сміття, покинута суспільством, війна в її голові просочилася з мізків назовні й заразила її тіло та навколишній світ. Перетворившись у троля зі смітника, Скупердяйка нагадує нам, що може трапитися з тими, хто перейде на темний бік. Під захистом своїх посіпак вона зробить все, щоб її дорогоцінні запаси були в безпеці!

Титул жінки – Скупердяйка – з‘явився у стилізованому металічному шрифті заляпаному кров‘ю. Здертому прямісінько з якогось файтингу. Коли опис закінчився, ми знов змогли рухатися. Велетка докінчила свій крик і зробила кілька кроків до нас, з кожним її кроком навколо неї осипалося сміття.

Половина обличчя жінки була цілковито обпалена. В неї над головою був індикатор здоров‘я, на ¾ вже порожній. Я зачітив бій з босом, ще до початку вбивши її посіпак і поранивши її.

-- Ayúdame por favor, -- крикнула жінка, простягаючи до нас руки. В неї був глибокий, міцний голос. Переляканий. Здавалося, вона була пойнята жахом. -- No se que esta pasando. Me duele el estómago. No se donde estoy. Por favor, tengo miedo.

-- Лайно. Здається, це жива людина, -- сказав я. – Мабуть, коли все трапилося, вона була в себе вдома, а вони перетворили її в цю істоту. Ми повинні допомогти їй.

-- В жодному випадку, -- сказала Пончик. Вона випустила в жінку магічну стрілу, жінка захиталася, коли та вибухнула в неї на грудях. Обдерті залишки брудної майки жінки обгоріли, відкриваючи обвислі, зі слідами розтяжок шкіри груди, що падали на так само обвислий, зі слідами розтяжок шкіри живіт. Її індикатор здоров‘я ледь здригнувся.

-- Ayúdame! – Жінка-монстр крикнула знову. Вона здавлено захрипіла і коли відкрила рот, з нього вилізла пара смиків другого рівня і з шипом помчали на нас.

-- Яка гидота, -- сказала Пончик. Вона випустила в жінку ще одну стрілу, вже третю.

-- Випий зілля мани, -- крикнув я.

Я копнув одного таргана, тупнув на іншого. Мішок зі сміттям пом‘якшив удар і він не здох. Я тупнув ще раз. Я вигукнув з болю, гострий шматок металу розрізав мені стопу. Смик зашипів. Ну його на хуй. Я схопив і відірвав йому голову від тіла. Вона з тріском відлетіла і я полетів назад. Гепнувся на землю.

Моя рука на щось натрапила. Спочатку я подумав, що це велосипедний ланцюг. Ні, повідець. Залізний ланцюг-повідець. З тих, які люди надягають на справді страшних псів. Я схопив його, потягнув. Він був досі під‘єднаний до муміфікованих залишків великої собаки. Вона вискочила зі сміття на мене, як монстр. Господи. Я відчепив її і зіп‘явся на ноги.

-- Гаразд, -- сказав я, намотуючи ланцюг на руку. Жінка була переляканою, дезорієнтованою і явно не хотіла тут бути. Але вона також блювала тарганами-вбивцями. В нас був єдиний вихід – винести її.

-- Відверни її увагу, -- сказав я. Я побіг навколо однієї з великих куп сміття, однієї з тих, на яких були розташовані смолоскипи з черепами. Вжик. Пончик випустила стрілу.

-- Поквапся! – крикнула Пончик. – Надходять нові таргани!

Кішка нявкнула. Я побачив, як вона здійнялася в повітря, використовуючи своє вміння стрибати і приземлилася на купі, яку я саме оббігав.

-- Карле, це неприпустимо!

Я завернув за ріг, вийшов прямо позад масивної жінки.

Ще одна магічна стріла відскочила їй від грудей. Вона захиталася, ще два смика вилізли їй з рота. Коли вони вилізали, вона видала з себе огидний звук, немов одночасно блювали двадцять людей. Цим разом це були жуки четвертого рівня, великі сторожі зграї.

-- Я поки що не можу випити ще одне зілля, -- крикнула Пончик. – Воно мені не дає! Я ще цілу хвилину не зможу випустити нову стрілу!

Лайно. Наступний свій вчинок я зробив не задумуючись. Я швидко поліз на купу сміття позад жінки. Мої ступні завили з болю, коли я наступив на щось схоже на розбите скло. Просунувши кінець металевого повідця крізь ручку, я зробив петлю. Я побіг і стрибнув їй на спину, закинув петлю їй на горло. Зісковзнув з її мокрого, слизького тіла, щосили стискаючи кінець повідця і туго натягуючи його.

Вона забулькала і почала шалено метатися в різні боки. Заточилася, падаючи в моєму напрямку. Я зіп‘явся на ноги, не припиняючи тягнути. Її руки потягнулися до горла, вона впала, розчавивши одного з смиків. Тепер в кімнаті було кілька інших жуків. Нездатні досягти Пончик, вони повернулися до мене, а я все тягнув і тягнув.

-- В тебе чудово виходить! – крикнула Пончик.

-- Допоможи хоч трішки! – Жуки люто затріскотіли і налетіли на мене. Бідолашна жінка булькала і металася з боку на бік. Показник її здоров‘я зменшувався, повільно, але неухильно.

-- Мої стріли ще не готові!

Четверторівневий зашипів і стрибнув на мене. Я спробував копнути його, він відскочив. Знов налетів на мене і схопив зубами, вкусив мене за ногу. Я заверещав.

-- Ти ж маєш йобані кігті, -- крикнув я.

-- Вона вже майже мертва. Прикінчиш їх, коли прикінчиш її!

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- крикнув я в той час, як мене вкусив другий тарган.

Раптово я полетів на землю і впав поміж двох смиків.

Обірвався ланцюг. Я тупо дивився на залишки обмотані навколо правої руки. Пиздець.

Вжик. Пончик запустила магічну стрілу. Мабуть, їй дозволили випити ще одне зілля. Тарган зашипів і здох. Вжик. Вжик. Ці дві полетіли в жінку. Вона досі була жива.

З ланцюгом обмотаним навколо руки, я зіп‘явся на ноги і лупнув у голову найближчого сторожа зграї. Його морда вибухнула, залила мене кров‘ю. З’явилося і мінімізувалося повідомлення. Я обернувся в ту мить, коли на мене стрибнув інший. Я впав на спину, коли він вдарив мене в груди, його паща потягнулася мені до шиї, колючі лапи дряпали мене. Я рвонув його і одна з його лап відірвалася так, наче я потягнув лапу пересмаженої курки. Я відштовхнув його, він заверещав з болю. Я накинувся на нього, почав гамселити його по спині кулаком з намотаним ланцюгом. Він пронизливо зойкнув і здох. В мене боліли суглоби пальців. Мені потрібен кастет. Справжній.

Я різко обернувся.

Скупердяйка лежала на спині. Її індикатор здоров‘я був майже порожній. Від неї здіймалася пара. Навколо шиї звисала обірвана половина повідця. Потрібно було негайно прикінчити її, до того як вона виблює нових жуків. Я поліз до неї.

Коли я підняв кулак, наші погляди зустрілися.

-- Lo siento si fui una mala persona, -- сказала вона. Вона закрила очі, по необпаленій половині обличчя канули сльози. В роті у жінки був тільки один щербатий зуб. -- No quería que mi hija se enfermara. No quiero estar en el infierno. Por favor. Por favor envíame a Jesús.

-- Пробач, -- сказав я. Я вдарив її прямісінько в ніс. Я відчув як він зламався під моїм кулаком, так наче це була алюмінієва бляшанка вкрита глиною. Він хруснув і запав глибоко всередину. Я вдарив ще раз. І ще раз. Мій кулак палав від болю, і з кожним ударом я сам отримував пошкодження.

Минула хвилина і вона була мертвою. Світ знов завмер.

Переможець – Королівський Двір Принцеси Пончик!

Моє поле зору заповнили наші фотки з написом Переможець.

Таргани, що ще залишалися, впали замертво. Двері розлетілися на дрізки. Музика припинилася. Я сперся на смердючий труп жінки, і намагався не обблювати себе яєчнею з беконом.

[ 12 ]

-- Роз‘ясни мені про босів, -- попросив я Мордехая. Я погладжував ланцюг обмотаний навколо правого кулака.

Ми знайшли навчальну гільдію десь за пів кілометра від місця, де ми вбили Скупердяйку. З її тіла випав один єдиний лут, шматок паперу з назвою Мапа Околиці. Коли я забрав його, він не зник, і Пончик змогла взяти його і собі.

Як тільки я доторкнувся до нього, на мінімапі автоматично відкрилося приблизно три квадратних кілометри. Я міг зменшити масштаб і побачити всі червоні крапки в зоні —зараз їх там майже не було. З‘явилася пара кімнат з білими цятками, при ближчому огляді всі вони виявилися навчальними гільдіями, у всіх знаходився Мордехай. Окрім Пончик, в зоні не було видно жодних блакитних цяток.

Хоча на самісінькому краю величезної площі по сусідству, прямо біля головного коридора, Х позначав труп. Цей Х був інакшим. Вдвічі більшим і мигав. Я зосередився на ньому і з‘явився напис. Труп Волоцюги Ребекки В. – рівень 3.

Не знаю, як довго вона там лежала, чи як вона загинула, але її вбили менше ніж за 200 метрів від безпечної кімнати.

-- Давай залутимо її труп! – сказала Пончик, як тільки побачила його в себе на мінімапі.

-- Спочатку я хочу поговорити з Мордехаєм, -- сказав я. Я визначив де знаходиться найближча навчальна гільдія і ми вирушили до неї.

Ми відчинили двері гільдії і побачили, що Мордехай спить на своїй розкладачці. Він стискав у своїй щурячій лапі фотографію брата, вся підлога була завалена порожніми пляшками. Перевернута урна стояла на своєму місці, прах було прибрано.

-- Є шість головних видів босів, -- сказав Мордехай, коли ми його розбудили. Його язик трохи заплітався і від нього пахло алкоголем. -- Квартальні, Містечкові, Міські, Районні, Обласні й Загальноповерхові. Існують також інші, але їх називають елітними. Поки що тобі не варто перейматися ними.

-- Отже, та істота, з якою ми билися, найпоширеніший вид боса?

-- Так, -- відповів Мордехай. – І тепер ви знаєте як розпізнати їхнє лігво. Відтепер це буде для вас очевидним. Квартальних босів найпростіше вбити і найпростіше знайти.

-- Легко, -- буркнув я. Мої щойно загоєні ноги і кулак досі боліли фантомним болем. – Та, з якою ми билися, вона явно була людиною з нашого світу. Так буде завжди?

Я не зрозумів жодного сказаного жінкою слова, і був цьому радий. В мене вже й так були проблеми зі сном. Якийсь час Мордехай мовчав, немов з усіх сил намагався обдумати правильну відповідь.

-- Ні, не завжди, -- промовив він нарешті. – Буде багато… переробок… з попередніх версій гри. Деякі будуть людської раси, але більшість ні, чи навіть людьми з твого світу. Або будуть людьми, але це не буде таким очевидним.

-- Цей бій мене розчарував, -- сказала Пончик. – Бронзовий бокс боса? Ми заслужили щонайменше на Легендарний.

Ми ще не відкрили наші бокси.

-- Всі боси дропають постійний лут, а їхні трупи залишаються на місці й кожен волоцюга може взяти його собі. Як ви вже знаєте, Квартальний бос дропає мапу околиці. Вищі боси будуть дропати інші предмети для загального вжитку, про які мені поки що не можна розповідати вам. Але, -- додав Мордехай. – Справжні вбивці боса отримують також ачівку і бокс боса. Бронзовий за Квартального, Срібний за Містечкового, і так далі. А ще, як бачите, в усіх повідомленнях після вашого імені стоїть бронзова зірочка. Ви отримуєте зірочку за кожного вбитого боса.

-- А на цьому рівні є важчі боси? – запитав я. – Бо це не чесно. Більшість з нас може прокачатися, але в цьому мало толку, поки ми не зможемо розкидати очки.

-- На перших трьох рівнях не буде Районних, Обласних чи Загальноповерхових босів, але там є доволі потужні боси. Вони призначені для більших груп, ніж тільки два волоцюги. Від більшості боїв з босами, принаймні на перших поверхах, неможливо втекти, тож будьте уважними.

-- Гаразд, я відкриваю свої бокси, -- оголосила Пончик і відвернулася.

В мене було 15 ачівок і сім боксів, включно з боксом боса і Золотим Боксом Контролю Натовпом. Поки Пончик невдоволено бурчала на всі оті смолоскипи і печиво для домашніх улюбленців, я повернувся до Мордехая.

-- Це нормально? Стільки ачівок?

Він кивнув.

-- Ненормально те, що ти отримав Легендарний бокс, але перших три поверхи створені так, щоб втопити тебе в низькорівневому луті, ачівках і початкових вміннях. На той час коли тобі доведеться обирати клас, ти матимеш уявлення, що тобі пасує. Коли доберешся до четвертого поверху, ачівки даватимуться тобі значно важче.

-- Том з закляттям! – вигукнула Пончик, коли відкрила свій Бронзовий бокс боса. Я не встиг прочитати опис перш ніж вона засяяла, що вказувало, що вона вже застосувала його на себе.

За мить Пончик розлючено закричала. Мордехай весело рохкнув.

-- В чому справа? – запитав я.

-- Мала, ти справді повинна ознайомитися з предметом перш ніж надягати чи застосовувати на себе, -- промовив він.

Пончик глянула на нього сердито.

-- Це дурне закляття.

-- Це дуже корисне закляття, -- сказав Мордехай. Він повернувся до мене. – Вона вивчила закляття, яке називається Смолоскип. Якщо його вжити, то за тобою буде слідувати кільце світла. Чим більше вона буде вживати його, тим потужнішим воно ставатиме.

-- Це хороше закляття, -- погодився я.

Я увімкнув свої повідомлення. Мене засипало чудернацькими вміннями, таких як ріст рівня ритися у смітті й удару в стрибку. Одне виділялося особливо:

Ти отримав новий рівень вміння! Залізний Удар рівень 3.

Коли простої жорстокості не достатньо. Гострий картуз в комплект не входить.

З таким вмінням ти завжди можеш влаштуватися на роботу як рекетир в 1920ті, або колектором у букмекера.

Бойові та робочі рукавиці будуть захищати твої руки й збільшувати пошкодження від ударів, не знімаючи бонус бою на голі руки. Кожен рівень цього вміння збільшує бонус пошкодження захищеним рукавицями кулаком на додаткових 10%.

Якщо я мав намір використовувати своє вміння битися на голі руки, то повинен знайти щось, щоб захищати кулаки. Ламати пальці кожного разу, коли я когось гамселив – не дуже добрий довгостроковий план.

У всіх моїх низькорівневих боксах було повне лайно. Три останніх були значно цікавішими.

Бронзовий Бокс Боса (5/7)

Том Примарних Лат

Срібний Гоблінський Бокс (6/7)

Динамітна Шашка X5

Запальничка

Сумка з порохом

Золотий Бокс Контролю Натовпу (7/7)

Зачаровані Наколінники з Шипами Сил Особливого Призначення Тіньових Гнолів

Свиток Запаморочливого Туману X3

Зілля Залізної Шкіри X5

-- Цей том – гарна знахідка, але закляття коштує 5 мани, а в тебе зараз тільки три. Притримай його, поки не вирішиш який в тебе буде білд. Він дуже цінний. Або дай його принцесі, -- сказав Мордехай.

-- Беру, -- сказала Пончик, споглядаючи на мене знизу. Вона ще навіть не знала що це. Я прочитав опис закляття.

Примарні Лати

Коштує: 5 мани

Ціль: тільки на себе

Тривалість: 5 хвилин + 1 хвилину за кожен рівень закляття. Вимагає 5 хвилин на перезарядку.

Оточує тіло щупальцями світла. Неефективне проти фізичних атак, це закляття скасовує 75% пошкоджень від магічних атак. Надає тимчасовий імунітет від контролю над розумом. Вищі рівні закляття збільшують ефективність і тривалість. А ще ти виглядатимеш в них весь такий примарний, неземний, схожий на друїда. Чудове закляття якщо ти любиш вештатися по клубах, або намагаєшся чпокнути вегана.

Закляття захисту від магії. Корисна штука. Прибережу для себе.

Свиток Запаморочливого Туману заповнював кімнату імлою, яку бачили тільки моби, а зілля Залізної Шкіри збільшувало фізичну броню на 100% на 5 хвилин.

Справжньою нагородою були наколінники. Хоч і не штани, я був радий, що в мене було щось, що можна надіти на ноги. Я витягнув їх з інвентаря і вивчив їхні властивості.

Зачаровані Наколінники з Шипами Сил Особливого Призначення Тіньових Гнолів

Додає 10% до Зменшення Пошкоджень для всіх натягнутих лат. Анулює всі посилені атаки.

Зроблені зі шкіри, хутра і колючок зі спини Колючих Мерців, ці наколінники слугують добрим захистом і водночас дуже стильні. Тобто стильні, якщо твої коліна косплеять їжаків.

Наколінники натягувалися, тож я просунув ноги і натягнув їх. Здавалося, що вони замалі, але чарівним способом вони підлаштувалися під мене. Колючки були тонкими, схожими на голки. Кожна мала десь двадцять сантиметрів довжини. Вони складувалися і чарівним способом вискакували, коли в них виникала потреба. Я сподівався, що мені не проткне руку, якщо я випадково потягнуся, щоб подряпати ногу.

-- Пам‘ятаєш, я казала, що ти маєш смішний вигляд? – сказала Пончик, оглядаючи мене зверху донизу. – Мордехаю, дорогенький. Існує нагорода для найгірше одягненої особи в підземеллі?

-- Взагалі-то, так. В певному сенсі, -- відповів Мордехай. – Після прем‘єри головного шоу, починається ток-шоу, де пара коментаторів обговорюють стан гри. Як правило вони показують репортаж про дивні події в підземеллі. Часто дають портрети учасників і таке там. Інколи, коли хтось виграє бій з босом, вони забирають його з гри на десять хвилин, щоб взяти інтерв’ю. Ток-шоу майже таке ж популярне, як офіційна програма, але вам його ніколи не покажуть.

Очі в Пончик стали як блюдця.

-- Вони беруть інтерв‘ю в учасників? – Вона глянула на мене. – Карле, ми повинні потрапити на це шоу. Зроби все, щоб це сталося.

Я зітхнув.

-- Це так не працює, Пончик, і ти це знаєш. До того ж я не твій агент.

-- Звісно, що ні. Мій агент – міс Беатріс, і коли ми з нею возз‘єднаємося, вона доб‘ється, щоб я потрапила на це шоу. Але зараз вона за півсвіту. Думаю, нам доведеться почекати до п‘ятого чи шостого поверху, перш ніж підземелля зменшиться настільки, що ми зможемо знайти її. Я дуже сподіваюся, що нам не доведеться чекати довше.

Ми з Мордехаєм переглянулися.

-- Звісно, -- сказав я нарешті. – А тепер на вихід.

[ 13 ]

Першим ділом ми направилися до того трупа.

Я запитав Мордехая чи ми зможемо залутати все, що мала мертва жінка, і він сказав так, волоцюги дропають все, крім невідкритих лут-боксів. Не волоцюги також могли залутати її труп, але в них не буде доступу до інвентаря, тож швидше за все жінка мала з собою якісь предмети.

-- Може в неї будуть штани для тебе.

-- Якщо вона ростом не метр вісімдесят, то навряд чи, -- сказав я. Предмети з поверхні не підлаштовувалися магічно під тебе. Проте я сподівався, що хоча б щось в неї буде.

-- Між іншим, -- додав я через кілька хвилин. – Твої магічні стріли досить швидко закінчуються. Тобі пора починати тренувати свої пазурі.

Якийсь час Пончик мовчала.

-- Я… Я ніколи раніше такого не робила. Я боюся, що мене скривдять. А якщо мене вдарять у відповідь? Я не хочу, щоб мене били.

-- Як ти можеш бути одночасно відчайдушною і полохливою?

-- Я не можу контролювати свої інстинкти! Лишень кілька поколінь відділяє мене від лютого тигра, що полював у джунглях.

-- Я бачив твій родовід, -- сказав я. – Кілька поколінь відділяє тебе від дідька лисого. А ще твій дідусь був одночасно твоїм дядьком.

Ми завернули за ріг і побачили її.

Вона сиділа, спершись на стіну, неподалік від головного коридору. На самісінькому краю зони Скупердяйки.

Жінка була голою. Жодного одягу, жодного спорядження. Причина смерті була неясною.

Вона виглядала років на тридцять. Дрібна. Азіатка. Волосся зібране в хвостик. Її ліве плече прикрашало татуювання коропа і журавля. Яскраві кольори вказували на те, що татуювання недавнє. В неї було кілька інших, старших татуювань.

-- Думаю, з‘явилися гобліни і забрали всі її речі, -- сказав я.

Я оглянув її, вигулькнуло інформаційне вікно.

Труп з лутом. Волоцюга Ребекка В. Рівень 3. Вбита волоцюгою Френком К.

Огризок яблука.

Мені немов ляпаса дали. Вбита волоцюгою Френком К.

А тоді я побачив її. Вогнепальну рану прямісінько поміж груди, посередині татухи нічного метелика. Вона відразу вбила її, крові майже не було.

-- Господи. Здається пан Френк К. геть недобра людина, -- сказала Пончик.

Я інстинктивно глянув на мапу, в пошуках блакитних крапок. Жодної не було. Чи будуть крапки приховані, якщо особа намагається сховатися? Якщо я не знаходився в зоні мапи околиці, червоні крапки не з‘являлися, поки я не наближався впритул. Але НІПи, якщо були в парі сотень метрів, то завжди з‘являлися, навіть коли знаходилися за рогом. Чи могли інші волоцюги сховатися від мене?

Господи, ще одна турбота на мою голову. Божевільний засранець з вогнепальною зброєю.

Раптово, невідомо чому, я пригадав той день. Останній день, коли я бачив свого батька.

Ти тиран. Ти тиран, і тебе ніхто не любить. Саме тому мама залишила нас.

Я очікував, що він розізлиться, вдарить мене. Але він ніколи не бив мене, жодного разу. Він тільки сміявся і сміявся, і цього було достатньо. Ти не мусиш любити мене. Але поважати мене ти будеш.

Спогади налетіли швидко, з нізвідки. Не знаю чому. В той день ніхто не помер. В той день ніхто не постраждав, принаймні фізично.

-- А може Френк К. не людина, -- розмірковувала Пончик. – Може він один з тих кокер- спанієлів.

Вона понюхала труп.

-- Так, це точно робота кокер-спанієля.

Я зітхнув.

-- Її застрелили, -- сказав я. – Глянь. Це рана від пістолета.

-- Може в собаки був пістолет. Якби в мене в інвентарі був пістолет, я могла б з нього стріляти.

-- Ні, не змогла би. Це була не собака.

Одна з наших сусідок у будинку мала собаку на ім‘я Ангел. Кокер-спанієля. Я не пам‘ятав імені жінки, але її собака завжди гавкала наче скажена. Беа дружила з власницею, вони завжди щебетали в коридорі. Час від часу Ангел вривалася в нашу квартиру, гавкала, бігала по колу. Вона пісяла на підлогу і пронизливо гавкала на Пончик, яка сиділа на верхівці свого котячого дерева, шипіла, фиркала і щосили наїжачувалася.

-- Потрібно бути обережними, -- сказав я. – Вважай на інших гравців. Якщо когось зустрінемо, не розповідай їм про наше спорядження. Вони його не побачать, якщо не будуть в нашій партії.

-- Ми в підземеллі заповненому тарганами-вбивцями і ламами-наркоторгівцями. Мене не злякає якийсь дебіл з пістолетом, -- заявила Пончик. – І тебе теж не повинен лякати. Ми повинні спіймати цього підлого вбивцю і притягнути до відповідальності.

-- Хіба ми щойно не говорили про це? І цей чувак мене не лякає, -- сказав я. Я глянув на мертву жінку. Цікаво, ким вона була, чому хтось такий як вона був не вдома о 2:30 ранку такої ночі. Я ніколи не взнаю її історію. Ніхто ніколи не взнає. Цікаво, наскільки переляканою вона була. Тільки щоб бути вбитою земляком. Він пограбував її труп, забрав все, залишивши тільки огризок яблука. Це викликало в мене нераціональну лють. – Взагалі-то, маєш рацію. Я хочу знайти його.

Якусь мить я міркував.

-- Гаразд, -- сказав я. – Оскільки в нас є мапа, давай наразі будемо триматися поблизу. Доб‘ємо червоні крапки, що залишилися. Нам стане в пригоді вся експа, яку можна легко здобути. Тоді повернемося в безпечну кімнату і подивимося прем‘єру.

Мордехай казав, що шоу будуть показувати на екранах в безпечній кімнаті.

-- Після цього відкриються сходи. Ми підемо шукати сходи і цього чувака.

-- Ти не боїшся цього чувака? Справді? – запитала Пончик, дивлячись то на мене, то на труп.

-- Ні, -- відповів я. – Абсолютно.

-- Тоді ти божевільний. Мені не подобається, що ти поводиш себе наче божевільний. Я боюся його. Ми повинні триматися від нього якомога далі. Що якщо він один з тих вбивць-безхатченків, про яких так часто розповідають?

-- Дві секунди тому ти сказала, я цитую: “Мене не злякає якийсь дебіл з пістолетом!”

-- Ага, але я думала, що ти сцикло. Я й гадки не мала, що ти поведеш себе як Чарльз Бронсон у Жазі смерті!

-- Звідки ти взагалі знаєш хто це?

-- Коли ви йдете на роботу, то завжди залишаєте включений телевізор. Я все це поглинала. Міс Беатріс завжди залишала Lifetime або HGTV, а ти на каналі, по якому весь день показують Команду А і фільми з Чарльзом Бронсоном.

-- Ми будемо обережними, -- сказав я. – Не переймайся.

Поблизу коридором невпинно рухалися три червоних крапки. На мапі не було видно хто це, але судячи по наших попередніх зустрічах, я гадав, що це знову щурі. Я підозрював, що смиків ми більше в цій околиці не побачимо.

-- Ходімо, Пончик. На полювання.

[ 14 ]

Прем‘єра Світу Волоцюг по Підземеллях: Земля була однозначно найбільш дивакуватою штукою, яку я бачив за все своє життя.

Очевидно шоу на телебаченні чужих показували зовсім не так, як на стандартному екрані для 2D телебачення. Глядачів віртуально розміщали всередині справжньої події в мить, коли вона відбувалася. Глядачі повністю переживали віртуальне відтворення подій показаних на шоу, включно з запахами і фізичними відчуттями, за винятком справжнього болю.

Хоча, як пояснив Теллі, багатьом глядачам не подобалася VR версія, тож вони дивилися використовуючи метод, в якому мали вид з висоти пташиного польоту і могли за бажанням наближати, віддаляти і міняти кути зображення.

В нас цього всього не було. Шоу показували на центральному з трьох телевізорів над прилавком фаст-фуда. Теллі вийшов з підсобки і сів дивитися разом з нами в кабінці.

4,006,002. Ось скільки людей залишалося, коли шоу почалося. Поки шоу продовжувалося, число невпинно зменшувалося. Коли я дивився на це, мені робилося недобре, тож я спробував не звертати уваги на лічильник.

-- Це не найкращий спосіб дивитися шоу, -- заявив Теллі, коли на екрані з’явилася назва. Екран сіпнувся вбік, я немов дивився, як хтось грає гру на Twitch. Зображення продовжувало хаотично зближуватися і віддалятися, інколи фокусуючись на нічому особливому. Час від часу без причини мигало світло.

Почалося з коментатора у верхньому правому куті екрана. Я дивився на оранжеву, чотириоку, схожу на ящірку істоту, в той час, як він-вона-воно, було важко сказати, тараторила про минулий сезон. Не знаю чому, але звук іноді пропадав. Та й взагалі істота говорила так, наче набрала в рот піску і хоча вона розмовляла стандартною Синдикатською, я мало що розумів. Почалося з зображення планети, яка сильно нагадувала Землю, але континенти були переплутані. Камера наблизилася до планети, показуючи будинки, що здавалося були зроблені з пластику, всі вони стояли на палях, під якими кружляли круглі, схожі на конвеєр механізми. Настав колапс, але замість того, щоб провалитися під землю, будинки змело, вони звалилися на бік так, наче їх засмоктав невидимий порохотяг.

Тоді на екрані з’явилася будівля схожа на римський Колізей, тільки більша. Арена мала чисельні рівні, лабіринти і один рівень повністю заповнений водою. Назовні будівлі, яка здавалося була розміром в ціле місто, було написано Конгломерат Скім представляє, Битва за планету Аріл.

Далі показали, як тисячі волохатих, схожих на горил істот кричать і мчать до бою проти іншої групи схожих істот. Тоді показали, як самотня, вкрита важкими латами горила встромлює спис в горло меншої, сірої горили, що сиділа верхи на істоті схожій на величезну свиню. На екрані з‘явилося слово ПЕРЕМОЖЕЦЬ.

Горила-переможець впала на коліна і почала ридати, перш ніж зображення змінилося. На екрані на цілих 15 секунд з‘явилася схожа на бочку, кругла, металічна труба. Звуку не було. Теллі пояснив, що це реклама.

-- Мені не подобається версія останнього сезону гри, -- сказав Теллі, похитуючи волохатою головою. – Вони ділять людей на групи, кажуть, якщо вони будуть битися, то їхні близькі будуть в безпеці. Тоді всі вбивають одне одного.

-- І це правда? – запитав я.

-- Чи що правда? – запитав Теллі.

-- Чи правда, що їхні близькі будуть в безпеці, якщо вони переможуть?

-- Так, вони в безпеці, але вони не в безпеці. Вже краще здохнути. Скіми висушують планету досуха. Вони залишають планету, рухаються далі. Атмосфери більше немає. Після великої битви залишаються живі люди, але вони не живуть. Це не життя. Борант принаймні дає людям шанс. Народ Теллі мав шанс.

-- То ти був волоцюгою?

-- Ні, -- сказав Теллі. – Не з усіх планет добувають корисні копалини і не всі планети обирають на шоу. Інколи вони приходять і пропонують, що замість того, щоб видобувати корисні копалини, заберуть людей. Вони з’явилися і я пішов. Давно це було.

-- Ша, -- сказала Пончик. – Нас представляють.

На екрані з’явилася Земля. Музика наростала, вона звучала тепер майже як маріачі з ритмом електронної танцювальної музики. Внизу екрану побігли три лінійки тексту, всі на різних мовах, жодної з яких я не знав. З правого боку, обмежуючи зону видимості, бігли ще дві лінійки, одна вгору, друга вниз. На екрані з‘явилися типові голі людські чоловік і жінка, і наступних 10 хвилин зайняло обговорення людської анатомії, з надмірною часткою часу присвяченою обговоренню чоловічих яєчок і жіночих яєчників. Я досі не розумів більшості з того, що говорив коментатор. Потім показали велику купу кадрів землі, фокусуючись в основному на урбаністичних зонах. Невдовзі стало зрозумілим, що для шоу підібрали найбільш засрані частини планети, показуючи нетрі та величезні сміттєзвалища. Булькаючі ями болота і покинуті будинки. А ще вони докинули сцени з фільмів-катастроф. Я впізнав кадри з останнього фільму про Ґодзіллу. Вони вилізали зі шкіри, намагаючись показати Землю якимось жахом.

Тоді з‘явилися люди. Вони показували людей, що вживали наркотики, вбивали один одного, групу дітей, що гамселили якогось іншого малого, кадри з фільму Істота в кошику, з якихось причин мертвого коня, сцену з фільму про серійного вбивцю, який завоював минулого року Оскар за найкращий фільм, заплакану літню жінку, малого з відео “Чарлі вкусив мене за палець” на Youtube.

-- Овва, -- сказала Пончик, сумно похитуючи головою. – Я й не знала, що Земля таке паскудне місце. Огида.

-- Це все не так, -- сказав я. Зупинився. Було не так. А не є. Нашого світу більше не існувало. – Вони виставляють себе хорошими хлопцями, що рятують нас від нас самих.

Далі показали колапс, вид з неба над якимось невідомим мені, густонаселеним містом. Далі щось, що виглядало як комп’ютерна версія створення підземелля під поверхнею Землі. Показали тільки перших три рівні, які виглядали, як перевернута догори ногами, багатоярусна піраміда.

Наступних сорок хвилин не було нічого, крім сцен в яких раз за разом вбивали людей.

Переважна більшість людей, що зайшли в підземелля, були з Індії, Африки і Південної Америки. Деякі були у величезних групах з понад тисячі осіб. Я спостерігав, як вони затоптують одне одного, втікаючи від мобів, яких я ніколи не бачив, від вкритих шипами вовків до безформних вогняних куль та літаючих, схожих на скатів істот, що як кораблі чужих у Війні Світів, випускали магічні стріли з очей на ніжках.

-- Чому так багато людей зайшло в підземелля? – запитав я. Я зайшов, бо в мене не було вибору. Чи з іншими було так само?

Нарешті почали показувати людей, що вижили після зустрічей з мобами. Чоловік з мечем пробився крізь групу літаючих істот з очима на ніжках. Група з 10 осіб, озброєних дробовиками і луками зі стрілами, завалили огидну купу з ротів, очей і плоті. Перший переможений Містечковий бос, написали на екрані. Швиденько показали фотки всіх десяти і перерахували вміст їхніх Срібних Боксів Боса і Платинових Боксів зі Зброєю, отриманих за це досягнення. Всі вони отримали магічні томи і зачаровану зброю далекого бою.

Тоді показали дівчинку років 13 з парою ротвейлерів. Мені здалося, що вона була звідкись з Південної Америки. На ній була завелика футболка, жовта, з широкою блакитною смугою. В дівчинки був лютий, сповнений рішучості вираз обличчя.

Пси порвали на шматки павука розміром з корову. Пізніше та сама дівчина тримала в руці булаву і мала на собі повний набір сяючих, срібних лат. Вона залишила футболку, носила її поверх лат як табард. Один з псів носив на собі щось схоже на светр-кольчугу. Інший отримав здатність випускати блискавки коли гавкав.

Нам показали фотки дівчинки та її псів. Її звали Люсія Мар. Псів – Сісі і Густаво 3.

Я досі не розібрався з тутешньою системою найменувань. Оскільки я був першим Карлом в підземеллі, то в моєму офіційному імені не було літери прізвища. А оскільки Густаво був собакою без прізвища, в нього була трійка, бо він був третім Густаво без прізвища, який зайшов у підземелля.

Після цього швиденько показали кількох мобів, зображення мигало так швидко, що я ледь міг їх розгледіти. Я впізнав гоблінів, смиків, щурів і десятки монстрів, яких показували в попередніх сценах.

На цьому все закінчилося. Диктор сказав щось про те, щоб не перемикати канал, бо будуть розглянуті правила і несподіванки цього сезону, а ще щось про ставки, але екран вимкнувся і повернувся до зображення таблиці лідерів.

Якийсь час ми просто дивилися на таблицю.

-- Оце й усе? – обурилася Пончик, порушуючи тишу. Вона недовірливо глянула на мене. – Нас не показали після епічної битви зі Скупердяйкою. Це – неприйнятно!

Перш ніж вона змогла обурюватися далі, пролунало оголошення. Це була та сама жінка, яка говорила, коли зачинилися ворота.

Народ, чудова робота. Ми винесли 15 містечкових і вбили понад 1,500 квартальних босів. Кілька волоцюг навіть наткнулися на міського боса, але ця зустріч закінчилася так, як і можна було сподіватися. Втрати відбуваються докладно згідно з прогнозами.

Ви будете чути ці оголошення після кожної серії. Пара коротеньких повідомлень про патч. Закляття Вогняні Пальці тепер можна безпечно кидати. Ми пофіксили баг з туалетом в коридорі. Тепер коли ви відчините двері й хтось інший зайде, вони не вибухнуть. Просимо вибачення. Проте нагадуємо, що туалети в коридорі – особисті приміщення, ними не можна користуватися спільно. Ще ми пофіксили баг з необмеженим туалетним папером. Тепер ви будете отримувати один рулон на поверх, тож якщо ви змарнуєте його, це ваші проблеми. В нас довгий список фіксів у системі інвентаря, над якими ми працюємо. Наразі ми запатчили дві найбільші проблеми, ви більше не можете переносити мобів у інвентар, щоб вбити їх. До того ж інерція, з якою предмет входить в інвентар, більше не буде зберігатися. Виймати предмети, які ви поклали в інвентар, коли рухалися на великій швидкості, тепер безпечно. Пам’ятайте, ця система інвентаря – привілей, її не можна використовувати як зброю. Хоча нам подобається і ми цінуємо вашу креативність, всі непередбачені експлойти будуть патчитися, тому якщо ви знайдете щось, що має якісь непередбачені функції, не надто до них звикайте.

Зараз ми активуємо сходи на 2 рівень. Пам‘ятайте, народ. Спускайтеся вниз раніше тільки якщо це нагальна потреба. Коли ви зійдете на наступний поверх, то не зможете повернутися. А ще цього сезону ми випробовуємо дещо новеньке. Всіх, хто передчасно спуститься, будуть утримувати в анабіозі аж до колапсу. Тож ті з вас, хто працює над кількістю прихильників у соціальних мережах, не забувайте про це. Глядачі швидко втрачають інтерес, і якщо ви не будете доступні кілька днів до колапсу рівня, ви позбудетеся фоловерів. Рекомендуємо спускатися на наступний рівень не раніше ніж за шість годин до запланованого колапсу. Якщо ви спуститеся в цей проміжок, то анабіоз задіюватися не буде і ви отримаєте часову перевагу над тими, хто спустився до вас. Хай щастить. Давайте проведемо фантастичних 30 годин до прем‘єри нової серії.

А тепер ідіть і вбивайте, вбивайте, вбивайте!

-- Нам явно потрібно знайти одного з тих міських босів, -- сказала Пончик. – Тоді нас гарантовано покажуть в наступній серії. На цьому ми й зосередимось.

Я пригадав містечкового боса з шоу. Щоб завалити його, потрібно було групи з десяти добре озброєних волоцюг.

-- Ні, -- сказав я. – Нам потрібно знайти вихід.

Я викликав мапу в надії побачити, що сходи з‘явилися десь по сусідству. Не було нічого. Я згадав, що колись читав, що Земля має трохи більше ніж 500 мільйонів квадратних кілометрів. На другий поверх буде 75,000 входів. Якщо сходи розподілялися рандомно, то нам пизда. Навіть якщо перший поверх знаходився тільки під поверхнею суші, а не всієї планети, то нам все одно габелі. Я не був математичним генієм, проте знав – сходи знайти буде нелегко.

Мордехай казав, що сходи, як і безпечна кімната, з’являться на мінімапі, навіть якщо ми ще не дослідили цю зону. Але навіть на максимально зменшеному масштабі мапа охоплювала тільки трохи менше ніж два з половиною квадратних кілометри. А в нормальному режимі, внизу в кутку мого поля зору, мапа взагалі показувала тільки четверту частину цього. Я не міг ходити з нею на максимально зменшеному масштабі, бо нічого б не бачив.

В нас було три з половиною дні на те, щоб знайти сходи. Нам потрібно було охопити велику площу.

[ 15 ]

Час до колапсу рівня: 3 дні й 2 години

-- Ми вже були тут, -- сказала Пончик, коли ми завернули в головний коридор. – Тут ми зайшли в підземелля.

Після того, як ми дослідили більшу частину зони, я починав бачити виразний малюнок коридорів. Моя квартира знаходилася десь за кілометр від узбережжя П'юджет-Саунд. Вхід, через який я увійшов, був на самісінькому західному краю мапи. Вся зона була велетенською мережею однакових за розміром квадратів, кордонами яких слугували довгі, широкі коридори. Хоча внутрішні зали і тунелі були покручені й нагадували лабіринт, кожна секція залишалася великим, досконалим квадратом. А всередині кожного квадрата знаходилися чотири квартали.

Квартал Скупердяйки знаходився у південно-східному кутку одного з таких квадратів. Прямо на захід від нього був квартал гоблінів, саме там ми увійшли в підземелля. Через коридор знаходилося володіння лам. Мордехай казав, що перших кілька поверхів, так насправді то, не вкривають цілу планету, і тепер я бачив, що принаймні в цьому він мав рацію. Підземелля було лишень стиснутою версією міста, що знаходилося над ним, тільки трохи краще організованою. Цікаво, як це було в сільській місцевості, якщо там взагалі були входи.

Скидалося на те, що в кварталі, де ти вбив боса, моби більше не відроджувалися, але моби з сусідніх кварталів потрохи починали туди пробиратися. До того ж щурі другого рівня були буквально повсюди, хоча в головному коридорі я їх не бачив. Тепер вони були тільки дрібною перешкодою. Вони бачили нас, налітали, а я або копав, або тупав по них, вбиваючи одним ударом.

На північному краю кварталу Скупердяйки ми почали натикатися на новий вид мобів -- слизняків. Після першої зустрічі з цими істотами нам довелося завернути. Без якогось захисту для рук я не міг битися з ними. Спочатку ми наткнулися на простого зеленого слизняка другого рівня. На той час ми з Пончик досягли вже сьомого рівня і я гадав, що вбити їх буде так просто, як розчавити тарганів.

Коли я копнув зеленого слизняка, йому нічого не сталося, а я обпік собі ногу. Я зробив помилку, намагаючись вдарити згусток розміром з свиню, і він ледь не відкусив мені руку. Вона по лікоть залізла в слизняка і моя права рукавиця просто розчинилася. Правий рукав шкірянки випарував.

Зрештою він вбив сам себе завдяки моєму вмінню Відбиття Пошкоджень. Коли я витягнув руку з зеленої, желатинової маси, вона почервоніла, вкрилася пузирями і кричала від болю.

За це я отримав ачівку Що, пече?

На щастя стальний ланцюг, обмотаний навколо кулака, залишився неушкодженим. Та й взагалі, його ланки після бою почали блищати так, наче їх почистили.

Я почекав поки вилікуюся, тоді ми повернули, здалека обходячи той квартал.

Саме тоді, коли я оглядав наступний квартал, мені в голову прийшла ідея, як якомога швидше прочесати побільше території.

Я вказав на неоновий знак, що досі мигав біля головного коридору. “Повчальна Гільдія.” Відколи ми вперше з‘явилися, він не змінився.

-- Ходімо туди.

Пончик: АГА, ДОБРЕ. ТАМ БУДУТЬ МОНСТРИ.

-- Припини, -- сказав я. – Припини, будь ласка.

Я зробив помилку, показавши Пончик цю фічу в меню партії. Коли ти клікав на назву партії, то в самому кінці списку з’являлася опція чату. В моєму випадку, переді мною матеріалізувалася віртуальна клавіатура, але затративши на неї трохи часу, я виявив, що можна писати слова, просто зосередившись на вікні чату. Вочевидь Пончик, як чотиринога, мала цілковито інший інтерфейс.

Коли повідомлення приходили, вони з вібруючим гулом вигулькували в мене в голові, і кожного разу я здригався. Пончик провела добрячих десять хвилин, висилаючи одне безглузде повідомлення за іншим, поки я нарешті не наказав їй припинити. Вона послухалася, аж до цієї миті.

-- Мені дуже подобається користуватися чатом, -- сказала Пончик. – Тепер я розумію, чому міс Беатріс завжди сидить в телефоні. Шкода, що він не під’єднаний до інтернету. В інтернеті було б дуже весело.

-- Зручна штука, -- сказав я. – Але не варто використовувати її, коли я поряд. Від неї в мене болить голова. А ще не друкуй все великими буквами. Виглядає так, наче ти кричиш.

-- Добре. Не бурчи, -- сказала вона в той час, як ми наближалися до провулка.

Завдяки закляттю Смолоскип, нам не потрібно було нести з собою світло, коли ми зайшли в чорний як ніч коридор.

Я гадав, що нас очікуватиме ще одна гоблінська машина, але провулок був порожнім. В провулку пахло машинним мастилом і ананасами.

-- Я не проти повбивати гоблінів, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Але не думаю, що сходи будуть так близько до краю мапи. Пам‘ятаєш, як це виглядало на шоу? Кожен поверх був меншим. Думаю нам потрібно йти на схід, перш ніж ми почнемо зустрічати сходи.

-- Ми не будемо вбивати гоблінів, -- сказав я, вказуючи на татуху на плечі, яка досі видніла поверх неушкодженого лівого рукава куртки. – Якщо тільки нас не змусять.

Ми потихеньку рухалися провулком, вишукуючи червоні крапки.

Це тривало не довго. Ми завернули за ріг і з‘явилися три гобліни другого рівня, всі вони вимахували палицями з ананасами.

-- Що за любов гоблінів до ананасів? – запитала Пончик, коли вони, зловісно викрикуючи, вирушили до нас.

-- Не знаю, -- відповів я. – Але це дивно.

Перш ніж вони підійшли надто близько, я підняв руку і показав татуху.

-- Я можу вільно рухатися по цій зоні!

Побачивши це, всі гобліни зупинилися. Як тільки я показав їм знак, їхні крапки перетворилися з червоних в білі. Вони опустили зброю і переглянулися, немов спантеличені й не знаючи, що робити далі. Тоді почали щось патякати своєю мовою. Нарешті один повернувся до мене.

-- Звідки в тебе цей знак, людино?

В мене була старанно приготована відповідь. Я сподівався, що вони…

-- Він підірвав один з ваших смердючих тракторів і розмазав трьох ваших друзів по бруківці, -- заявила Пончик. Вона вишукано вказала на південь. – Якщо бажаєте зішкребти їх, то вони он в тому кварталі.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- прошепотів я. Гобліни втупилися в нас, від недовіри в них відвисли щелепи. – Я буду говорити. Тавро в мене.

-- А в мене 37 харизми, -- промовила Пончик. – Не має значення, що я скажу. Дивися.

Вона підійшла до одного з гоблінів.

-- Ей, солоденький, -- сказала вона. – Як тебе звати?

-- Е… Я… -- почав гоблін. – Здається, в мене немає імені.

-- Як прикро, -- сказала Пончик. – Гм… Я буду звати тебе Б.А.

Вона глянула на двох інших гоблінів.

-- А ви хлопці будете Фейс і Мердок. – Вона повернулася до мене. – Нагадай мені, чого ми сюди приперлися?

-- Я хочу поговорити з гоблінськими інженерами, -- відповів я.

-- Б. А., будь таким милим і відведи нас до якогось вашого інженера. Здається, це такі джентльмени з каструлями на головах.

-- Е… гаразд. Так, прошу пані, -- промовив Б. А.

-- Зажди, -- сказала Пончик.

-- Так? – сказав Б. А.

Пончик вказала на тіару на голові.

-- Не прошу пані, а Принцесо Пончик. Зрозумів, Б.А.?

-- Е… Гаразд. Гаразд, Принцесо Пончик. – Він повернувся і вирушив на північ вглиб підземелля.

-- Якого хуя? – зашипів я на кішку. – Звідки… Ти що, знала, що таке трапиться?

-- Все просто, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Мордехай сказав мені, що чим вища в мене харизма, тим простіше буде змусити їх робити те, що я хочу. Якщо вони вміють говорити, їхні крапки не червоні, це не бос, або якийсь дуже високий рівень, я можу контролювати їх так само, як я контролюю тебе. Мордехай каже, що на перших чотирьох чи п’яти поверхах я можу переконати будь-кого зробити будь-що. Як ти думаєш, чому Теллі весь цей час давав мені по п‘ять порцій лосося?

По дорозі ми пройшли повз кілька груп гоблінів другого рівня. А ще ми побачили кілька видів, яких раніше не зустрічали:

Гоблін Бомбезний Бард. Рівень 5.

Ці покидьки більш неврівноважені й садистичні ніж чуваки, які не змогли пройти психіатра, щоб вступити до війська. Бомбезні Барди експерти з вибухівки, вони володіють чисельними дальніми атаками, від яких тобі знесе мізки. Якщо той, на якого ти зараз дивишся, має більше ніж половину пальців, то він дуже, дуже небезпечний.

Один з Бомбезних Бардів люто глянув на нас, коли ми проходили повз нього. Гоблін дійсно мав всі свої пальці. Він підкидував у повітря невеличку, скляну кульку і механічно ловив її. Кожного разу, коли кулька злітала в повітря, всі гобліни другого рівня по обидва боки від нього здригалися.

Ми завернули ще за один ріг і зайшли у велику майстерню. В кінці кімнати були дерев’яні двері, й виходячи з мінімапи, я відразу встановив, що за цими дверима було лігво ще одного квартального боса. За формою наступна кімната виглядала майже так само, як кімната Скупердяйки.

Я оглянув простору майстерню. Нас оточувало десь 25 інженерів і дрібка інших, включно з двома “шаманками” сьомого рівня, які стояли і охороняли дальню стіну. Всі інженери носили на головах щось дивне, але це не завжди були каструлі та пательні. Один носив хокейний шолом. Інший мав на собі один з тих шоломів з м‘якою прокладкою, які носять боксери.

Майже всю західну стіну займала величезна парова машина, і інженери лазили навколо неї як мурашки. Крутилися і пихкали якісь колеса і коліщатка. З протилежного боку кімнати в рядок стояло шість гоблінських бульдозерів смерті. По них теж лазила купа гоблінів-інженерів. По всій кімнаті були розкидані чисельні столи, завалені інструментами і великими, вкритими мастилом запчастинами. В дальньому кутку біля кімнати боса лежала величезна купа вугілля.

Одна з семирівневих глянула в нашому напрямку і підійшла.

Жінка-гоблін мала метр шістдесят і височіла над іншими. В неї були чітко виражені м‘язи, а носила вона чорну як ніч мантію. В руках в неї був дерев‘яний ціпок, зверху якого, на диво, теж був ананас, проте цей був вирізьблений з дерева.

Все обличчя гоблінки було в пірсингу. Їх було десь п’ятдесят. Вона виглядала як одна з тих людей, що модифікують своє тіло, а тоді беруть участь в шоу Ріплі: Хочете Вірте, Хочете Ні! Від незвички на неї було важко дивитися. Жінка усміхнулася, показуючи заточені зуби і роздвоєний язик з пірсингом.

Гоблін Шаманка. Рівень 7.

Якщо вам цікаво, то “Шаманка” лишень витіюватий спосіб сказати “жінка-шаман.” Гобліни Шамани належать до керівництва гоблінських кланів, підкорюються тільки Вождям, або в рідкісних випадках, Гоблінському Воєначальнику. Вони позбавлені почуття гумору, і подейкують, що під час навчання, для того, щоб закінчити Університет Шаманок, вони повинні обрати дві з трьох пропонованих дій: виїбати, підсмажити і/або з‘їсти своїх батьків. Більшість пропускає смаження. І якщо це для вас недостатньо божевільне, вони спеціалізуються в Магії Болю, школі темної магії, яка фокусує і посилює пошкодження від інших атак.

-- Ти маєш пропуск, але тобі тут не раді, людино, -- сказала гоблінка. – Тут не раді.

Я глибоко вдихнув.

-- Народ, я хочу купити у вас машину. Або замовити, щоб ви мені швиденько якусь забацали. Бажано щось, на чому я міг би з’їжджати вниз по сходах, але я згоден на будь-що. Перед нами довгий шлях, і я подумав, що ви можете нам допомогти.

Гоблінка глянула на мене так, наче я витягнув зі сраки Twinkie і запропонував їй з‘їсти.

-- Ти тупа, бридка пародія на мавпу. Невже ти дійсно думаєш, що можеш просто так…

-- Е… солоденька, може обговоримо, що тут відбувається? – запитала Пончик, перебиваючи гоблінку. Вона махнула лапою, вказуючи на прикраси на обличчі гоблінки. – Це що, якийсь перформанс? Ти що, носиш весь цей метал, бо тебе змусили з‘їсти батьків?

Шаманка глипнула на Пончик, маска глибокого обурення на її обличчі почала танути в ту ж мить, коли вона зустріла погляд кішки. Дивовижна річ. Я зрозумів, що кішка неначе кидала на гоблінку якесь закляття, автоматично заворожувала.

-- Що? – запитала гоблінка, її голос цілковито змінився. На загальне здивування вона сіла схрестивши ноги на землю і нахилилася вперед. Випустила з рук ціпок з ананасом. – Що ти сказала?

-- Я бачу, що ти намагалася зробити. В тебе прекрасні вилиці, -- сказала Пончик. – Але твоє обличчя виглядає як залізна щітка для миття посуду. Інша пані шаман навіть близько не має стільки заліза в своєму обличчі. Хоча в неї це неприємне намисто з кісток. Але до нього ми дійдемо пізніше. То розповідай. Що, татусь тебе не любив?

Якийсь час гоблінка мовчала, а тоді обхопила обличчя руками і розридалася.

-- Так, -- плакала гоблінка. – Це правда.

Пончик підійшла і всілася в неї на колінах.

Друга шаманка, стривожена таким розвитком подій, побігла вперед. Але вже за мить дві чарівниці лежали на землі, схлипували і стискали одна одну в обіймах. В тієї, що мала намисто з кісток, по обличчю текли шмарклі, в той час, як вона плакала, бо їй довелося з‘їсти батька сирим.

Пончик назвала ту, що мала пірсинг – Рорі, а іншу – Лорелай.

-- Отже, Рорі, -- запитала Пончик після того, як гоблінки порюмсали кілька хвилин. – Як на рахунок машини, про яку просив мій приятель? Можеш нам якось допомогти?

Рорі витерла обличчя.

-- Ми не можемо розлучитися з бульдозером смерті. Вони надто цінні, і вождь буквально повбиває нас. Але я накажу їм зробити байк, який пасуватиме за розмірами людині. З коляскою. – Вона вказала на ряд двоколісних штукенцій притулених до стіни поряд з бульдозерами. Вони виглядали як парові мотоцикли. – Але ми не можемо зробити цього задарма. Ви повинні дати нам щось на заміну.

-- В мене є купа всякої всячини, -- сказав я. Я викликав інвентар. Обрав мішок з порохом і він з‘явився в мене в руках. Це був важкий шкіряний лантух. Я хотів залишити його собі, але транспортний засіб я хотів більше.

Рорі тицьнула пальцем через плече, вказуючи на ряд бочок поряд з велетенською машиною.

-- Порох ми маємо.

Я не зауважив цих бочок раніше. Всі вони мали позначку ХХХ. Від велетенської парової машини постійно летіли іскри. Якщо одна з цих іскор потрапить в бочку…

-- Пропонувати гоблінам порох, це як пропонувати воду піраньям, -- додала вона.

Це продовжувалося певний час. Я запропонував смолоскипи. Лікувальне зілля. Зілля-антидот. Печиво для домашніх улюбленців і печиво для волоцюг. Все було відкинуто.

Мій погляд зупинився на чомусь особливому зі списку.

-- А що ти скажеш на це? – запитав я, пропонуючи два мішечки мета.

Рорі вихопила їх мені з рук.

-- Це все що в тебе є? Дві дози?

Лорелай схопила Рорі за руку, видряпала один з мішечків. Гоблінка відкрила мішечок, засунула всередину мізинець і швиденько спробувала. В неї розширилися очі.

-- Зроблено в підземеллі, -- сказала Лорелай. – Він не приніс його з собою ззовні.

Вона глянула на мене.

-- Де ти його взяв? В них є ще?

-- Я розповім тобі де взяти більше за одну з тих машин – таку, що не вибухне під нами – плюс вугілля, чи на чому вона там їздить і трохи тих гранат, які носять Бомбезні Барди.

-- Ну, не знаю, -- почала Лорелай, нерішуче дивлячись на іншу шаманку.

-- Ну ж бо, -- сказала Пончик.

-- Домовились, -- сказала Рорі.

Лорелай встала і почала вигукувати накази інженерам, які дивилися на неї наче на божевільну. Шаманка випустила блакитну блискавку в сідниці одного з інженерів, і вони мерщій взялися до роботи.

-- Ти… ти не хочеш піти з нами? – запитала Пончик Рорі на диво ніжним голосом.

Пончик досі сиділа в Рорі на колінах і задоволено муркотіла, в той час, як зелений монстр гладив її по шерсті.

Гоблінка з пірсингом зітхнула.

-- Не можу. Я не можу залишити вождя. Він жахливий, геть м‘який, та все одно він лідер мого клану. Моєї родини. А навіть якби я могла піти з вами, то не зможу залишити цей поверх. Якщо ми спускаємося по сходах, то вмираємо. Ти сходиш до середини і твоє тіло розсипається. Сама бачила.

-- То ви знаєте, як це працює? Знаєте, що тут відбувається? – запитав я.

Гоблінка кивнула. Коли вона рухалася, її обличчя дзвеніло.

-- Я знаю достатньо. Знаю, що ми на першому поверсі. Існують розумні моби, такі як ми, і не дуже розумні моби. Чим далі ти заглиблюєшся в підземелля, тим більше розумних. В цій зоні ми королі. Ми, гноли, щуроподібні та ще декілька інших. Більшість монстрів не такі розумні.

-- Але ви знаєте, що трапиться за кілька днів? – запитав я.

-- Поверх обвалиться, -- сказала вона. – Так. Але коли це відбувається, гинете тільки ви. Ми засинаємо, поки не відкриється нове підземелля. Ми відкриємо очі і все буде так як було. Просто ще один день. Але одного дня, одного дня ми прокинемося і будемо глибше. Принаймні так нам кажуть. Вбивайте волоцюг, навчіться вбивати їх краще і потрапите глибше. І зрештою, одного дня ми опинимося так глибоко, що туди не дійде жоден волоцюга і ми нарешті матимемо спокій. В нас буде спокій і місце де жити та плодитися, наша малеча бігатиме вільна, їм не доведеться вбивати, щоб вижити.

[ 16 ]

Гоблінський байк. Байк з коляскою. Людського розміру. Пристрій.

Берете зі звалища мотоцикл, додаєте ненадійний паровий двигун, викручуєте всі шурупи, які тримають його вкупі, замінюєте їх на жуйку, і матимете уяву, що це таке. Улюблений штурмовий транспорт Гоблінських Бомбезних Бардів. За брак надійності й безпеки цей пристрій не дає абсолютно ніяких переваг.

Я відступив назад і зацінив “транспортний засіб”. Як і говорилося в описі, він був дуже схожим на мотоцикл наркомана. Рама була зроблена зі зварених докупи різноманітних шматків міді. На щастя, щоб він пасував мені, його зробили трохи більшим, проте все одно він був надто малим, щоб мені було зручно.

Два колеса були суцільними і чорними, зробленими з якогось невідомого матеріалу. Сидіння виглядало як череп алігатора, вкритий зверху білим хутром, при цьому складалося враження, що череп мав на собі перуку Енді Воргола. Мотор знаходився посередині шасі, він шумно гупав. Від мотора тягнулася труба, розширюючись біля керма. Час від часу мені доведеться закидати туди шматок вугілля.

-- А що з водою? – запитав я. – І як його вимикати?

-- Це пермакуб, -- сказав інженер. – Швидше ти помреш від старості, ніж він закінчиться. Байк не вимикається. Зупиниться, коли закінчиться вугілля. Вкинеш шматок і за хвилинку він сам заведеться. Ми не використовуємо, як дехто, менших демонів в наших парових машинах. Вугілля нічим не гірше, і ця крихітка переживе тебе.

Він плеснув долонею в бік мотоцикла і кермо відлетіло, з гуркотом впало на землю. Він вилаявся і нагнувся, щоб підняти його. Тоді розвідним ключем почав заново прикріпляти кермо до рами.

Знімна коляска була лишень бруском заліза, колесом прикріпленим до величезної ресори і ще одним, меншим, вкритим хутром черепом, що мав слугувати за сидіння. Череп виглядав так, наче походив від істоти схожої на орка з товстою головою. Пара кісток слугувала за спинку. Пончик підстрибнула кілька разів, покружляла, сіла, тоді зістрибнула. Вона почала вимагати від інженерів певних змін. Додавши додаткову верству хутра, вони саме малювали спинку в пурпурний колір.

Байк був важким, важчим ніж скидалося на перший погляд. Але на щастя я міг відірвати його від землі на достатній час, щоб плюхнути в інвентар.

-- Він часом не підірветься мені? Отой ваш бульдозер вибухнув, коли вдарився об стіну.

-- Бульдозер не вибухнув би, якби ти покрутив запобіжний клапан, -- сказав інженер. Він вказав на пару однакових вентилів збоку мотоцикла. – Якщо двигун перегріється, покрутиш он той, і він не вибухне. Якщо буде надто високий тиск, покрутиш інший. Дивись не переплутай, бо тільки погіршиш справи.

-- Звідки я знатиму, що він перегрівся? Чи що надто великий тиск? В нього немає ніяких датчиків!

Він посміхнувся, показавши ряд гострих зубів.

-- Не переймайся цим, людино. Знатимеш. Просто прислухайся до байка. Він тобі скаже.

Інженер вказав на гору вугілля, що сягала стелі й сказав взяти стільки, скільки зможу нести. Я заникався позад купи і набрав метричну хуєву тону палива. В мене було три купки по 999 шматків вугілля, перш ніж гора почала виглядати значно меншою.

Пора було вшиватися. Поки гоблінські інженери працювали, Рорі й Лорелай кудись зникли. Тепер вони знов з‘явилися. Обидві були обдовбані. Очі в Рорі помітно звузилися, а Лорелай спокусливо танцювала в моєму напрямку, в той час, як ми готувалися вирушити в дорогу.

-- Не хочеш розважитися, перш ніж підеш? – запитала Лорелай, схопивши мене за лацкан обшарпаної куртки. З рота в неї смерділо гнилою рибою. Вона зняла намисто з кісток.

-- Е… -- сказав я.

-- Ой, солоденька, -- сказала Пончик. – Як би прикольно не було спостерігати, як Карл розчаровує ще одну жінку, в нас графік. В цій історії нам не йдеться про чпокання дівчат-монстрів. Може наступного разу.

-- Гаразд, але знайди мене пізніше, добре? – сказала гоблінка. Вона стала навшпиньки і легенько тицьнула мене пальцем в ніс. – Буде добре поїбатися з кимось, кого не мусиш потім з‘їсти.

Вона зітхнула і повернулася до одного з Бомбезних Бардів.

-- Ти, -- сказала вона. – Коли згасне світло, прийдеш в мої покої. Але спочатку прийми ванну.

Рорі вручила мені торбу. Я заглянув, вона під зав‘язку була наповнена динамітом і кількома видами маленьких бомб і гранат. Пам‘ятаючи наскільки ці штуки небезпечні, я швидко додав їх в інвентар. Вивчу їхні властивості звідти.

Рорі повернулася до Пончик.

-- Гаразд, в нас була умова. Де ви знайшли мет?

-- Наркоту? – перепитала Пончик. – В сусідньому кварталі, за дорогою. Ми дістали її від однієї з тих лам.

-- Я так і знала! – вигукнула вона. Тоді повернулася до іншого Бомбезного Барда. – Готуйтеся. Вони приховували від нас товар. Вирушаємо за п‘ять хвилин.

Я стояв ошелешений, а навколо мене гобліни – від стандартних другого рівня до інженерів і бомбезних бардів – розгорнули бурхливу діяльність. Бульдозери смерті заревіли як динозаври, в них напихалися гобліни. Загули чотири мідних, схожих на мій, байки. Всі бомбезні барди понатягували металеві шоломи зі стилізованими під німецькі шипами зверху. Їхні кінчики іскрили, розкидаючи іскри навколо. Гобліни могли запалювати свої динамітні шашки і бомби просто піднявши їх над головою.

Один за одним переповнені верескливими гоблінами байки і бульдозери погуркотіли геть. Минула хвилина і ми залишилися в кімнаті самі.

-- Це дійсно трапилося? – запитав я і покрутився, щоб побачити чи ми дійсно залишилися самі. Так, залишилися. – Невже ми розпочали метамфетамінову війну між гоблінами і ламами?

-- Так, розпочали, -- сказала Пончик. – Як я і планувала. Пройшло доволі непогано, згоден?

Вона вказала на двері в дальньому кінці кімнати.

-- Не маєш бажання увійти і вбити їхнього ватажка? Мені не пошкодить ще один бокс боса.

Я оглянув велику кімнату, в якій ми знаходилися. Гобліни покинули тонни всякої всячини. Просто так. Я не бачив жодної зброї чи латів. Але там була купа інженерного приладдя. Проводів, коліщаток, динаміту, гарматного пороху – або як вони називали його “потішного порошку”. В бочках. Я глянув на простий візок, яким вони перевозили бочки з одного місця на інше.

-- Ми повинні залутити все, що зможемо, -- сказав я, озираючись. – Все.

-- А тоді вб‘ємо ватажка, правильно?

Я глянув на двері. Минулого разу, коли ми билися з босом, мені довелося забити перелякану жінку до смерті. Я досі відчував, як її обличчя хрустить в мене під кулаками. Ми й гадки не мали, що знаходилося за тими дверима, але створіння підтримки в цій зоні були значно сильнішими ніж ті, що охороняли кімнату попереднього боса. Заходити туди було б тупістю. Справжнісінькою тупістю.

До того ж ми повели б себе як останні підери після того, як вони допомогли нам.

-- Ага, а тоді ми вб‘ємо ватажка, -- сказав я. Пончик почала підскакувати вверх-вниз, вимахуючи хвостом. – Це буде чудове телебачення.

[ 17 ]

Коли ми закінчили оббирати гоблінську майстерню, в моєму інвентарі було 10 нових закладок. Я взяв ще п‘ять купок вугілля. Ми залутили купу інструментів – від лопат до розвідних ключів і молотків. Більшість з них була надто малою, щоб слугувати за зброю, але пізніше я їх всіх перевірю, щоб переконатися. В нас було інженерне приладдя, мотки і мотки гніту, різноманітні види вибухівки, десь двісті літрів різноманітних алхімічних рідин і купа чорних дисків, які вони використовували для коліс своїх байків. Я навіть забрав всі столи, які зміг підняти. Коли ми закінчили, залишилось тільки кілька великих столів, велетенська парова машина, гора вугілля, що значно поменшала і комплект бочок з написом ХХХ, всі акуратно поскладані на візок і перев‘язані мотузкою.

Мені вдалося забрати майже тонну чорного пороху, але довелося скористатися розкиданими шкіряними мішками, що валялися навколо. Він був явно олдскульним, грубий чорний порох, а не очищений, бездимний порох, який використовують в сучасній вогнепальній зброї. Мені бракувало сили підняти бочки, поки вони не були наполовину порожні. Але коли вони вже були напівпорожні, я не складував їх в інвентар. Я піднімав бочки і ставив на візок.

Ми розмістили візок перед дверима в кімнату боса. Зверху на порох я накидав кілька повних лопат гайок та болтів і іншої металічної всячини. Тоді я знов понакривав бочки, перш ніж якась випадкова іскра з парової машини, що досі гула, не відправила нас всіх до пекла.

Пончик “керувала” операцією з крісла коляски. Перш ніж продовжити, я заховаю байк в інвентар.

-- Думаєш Рорі та Лорелай розізляться на мене? – запитала Пончик, коли ми готували запал. На відміну від минулого разу я не збирався використовувати звичайний гоблінський динаміт, нестабільний по своїй природі. Я знайшов кульку схожої на С4 вибухівки, що називалася “Хобгоблінський Гній”, і яка спрацьовувала від справжнього запала. Його було дуже мало, але в описі говорилося, що він викликає потужні вибухи. В мене було відчуття, що він дуже цінний, можливо найцінніший трофей з усієї цієї кімнати. Я збирався використати його всього. Поряд з хобгоблінським гноєм був набір магічних запалів. Їх було тільки три, і мені довелося змарнувати один, щоб випробувати, побачити як вони працюють.

Запали були водночас геніальними і простими. Ти відламував кінчик механізму, що виглядав як дезодорант для пахви. Вставляв відламану частинку в вибухівку і натискав кнопку, щоб привести її в дію. Все просто. Детонатори були одноразовими, але від кожної шашки можна було відламати до 10 шматків, тож одночасно можна було підірвати 10 різних бомб. Після того як ти натискав кнопку, йшов зворотний відлік від п‘яти. В описі говорилося, що запал діяв у радіусі до десяти кілометрів.

-- Чи розізляться вони? Швидше за все, -- сказав я. – Але, здається, Рорі не дуже любить цього чувака, боса, тож хтозна? Сподіваюся ми ніколи цього не довідаємося.

-- Гадаєш, цього достатньо? – запитала Пончик, споглядаючи на чотири бочки. – В мене таке відчуття, що недостатньо.

Я знизав плечима.

-- Так насправді, то чорний порох не призначений щось підривати. Але він чудово розносить метал. Якщо той чувак там і його ніщо не захищає, то ми точно перетворимо його в подушечку для голок. Але не думаю, що сам вибух буде більшим, ніж коли вибухнув бульдозер. В будь-якому випадку, якщо це не вб‘є його, то ймовірно більше теж би не вбило.

План був вдосконаленою версією того, що ми зробили зі Скупердяйкою. Наскільки я бачив, кімната, яку займав ватажок, за розміром і формою була ідентичною тій, в якій ми провели попередній бій з босом. Зрештою, це все ще був перший поверх, тож я сумнівався, що той чувак буде таким вже потужним. Ми збиралися відчинити двері, заштовхнути візок, зачинити двері, бігти поки між нами не буде кілька стін, а тоді натиснути кнопку. Якщо прикінчимо боса, то отримаємо повідомлення і зірочку біля наших імен. Якщо ні, то продовжимо втікати. Витягнемо байк, збільшимо дистанцію між нами і цим кварталом і забудемо, що це колись трапилося.

Я поклав шматок хобгоблінського гною в кожну бочку, а залишок зверху першої бочки. Встромив у гній детонатор так, що стирчала половина. Я постарався, щоб його було видно, проте не надто. Якщо у ватажка гоблінів буде час відреагувати, то я сподівався, що свої останні миттєвості він проведе намагаючись витягнути детонатор з цього шматка вибухівки, не здогадуючись, що в кожній бочці ми заховали ще чотири таких.

Ми поступали як сцикуни, але мені було наплювати. Інакше нас би зачинили в кімнаті з босом.

-- Готова, Принцесо? – запитав я.

Я стояв відразу позаду візка, готовий штовхати. Я відтягнув його на добрих три метри, достатньо щоб набрати розгону. З допомогою меню Пончик відчинить двері, огляне кімнату, щоб переконатися, що шлях вільний, скомандує мені штовхати і коли я заштовхну візок, різко зачинить двері. Я сподівався, що підлога буде рівною і візок заїде далеко.

-- Готова, -- відповіла вона. – Відчиняю двері.

Зі своєї позиції я не бачив кімнату, але почув голосний скрип дверей.

--Давай! – крикнула Пончик.

Я вперся ногами і налетів на візок так, наче це був тренувальний манекен. Я змастив колеса і важкий візок рухався легко і швидко. Я пхнув з усіх сил і спостерігав, як візок залітає в кімнату і велетенські двері зачиняються.

Пончик вже розвернулася і мчала до виходу в протилежному кінці кімнати.

Я піднявся на ноги і погнав слідом. Цю частину ми тренували. Ми завернули три рази, намагаючись опинитися поза лінією прямого вибуху. Я не хотів чекати надто довго, але було бажано, щоб між нами було кілька великих кімнат, на випадок, якщо буде потрібно погасити ударну хвилю. Ми зупинилися в домовленому місці, я притулився до стіни, моє серце калатало. Я витягнув з інвентаря кнопку детонатора.

-- Бачила його? Був там величезний гоблін? – запитав я.

Пончик задихалася.

-- Так… здоровенний… бридкий… гоблін… Присягаю… Як я не люблю бігати… Він сидів, читав книжку… Підривай, підривай до біса.

Я тицьнув кнопку.

-- А ще там була купа дітлахів, -- сказала Пончик в останню мить перед вибухом.

[ 18 ]

-- Хай тобі чорт, Пончик, -- сказав я.

Ми були цілі, проте вибухова хвиля збила нас обох з ніг. Вона виявилася потужною, потужнішою, ніж я очікував. Зі стелі каскадами сипалася пилюка. За вибухом почулося жахливе шипіння. Я підозрював, що це котел велетенського механізму. Через наступних кілька хвилин свист стих. Час від часу чулися менші вибухи. Зрештою припинилися навіть вони. З‘явилася ціла стіна повідомлень, більшість з них ачівки. Ми таки вбили квартального боса. Фанфар цим разом не було, але поряд з нашими іменами з‘явилася ще одна бронзова зірочка.

-- Там дійсно були дітлахи? Гоблінські дітлахи? – запитав я.

-- О, так, ціла купа. Я побачила їх тільки на мить, але вони були гарненькі. Деякі мали на собі маленькі завеликі курточки, як Малюк Йода. Милота. Здається, ти збив одного візком. А ще там були старенькі та вагітні. Ти бачив свій рівень? Тепер в нас обох восьмий рівень. Можеш не дякувати, -- Пончик підвела погляд вгору. – Вони не показали наші великі фотки. Думаю, вони не оформляють графічно бій з босом, якщо ти не замкнений з ним в кімнаті. Шкода. Прикольна штука.

-- Хай тобі чорт, -- повторив я. Я був цілковито за те, щоб вбити стільки гоблінів і монстрів, скільки тільки зможу, але вбивати дітей? Це була нездорова хуйня, і я не знав, що про це думати. Взагалі-то я точно знав, що про це думати. Я почував себе засранцем. Мені не подобалося почувати себе засранцем. Я дивився, як блимав бокс з повідомленнями про ачівки. Зітхнув. Мені навіть не хотілося клікати на нього.

-- Що? – запитала Пончик, споглядаючи вгору зі щирою цікавістю. – Вони самі собі заслужили. Ти не просився сюди. Це гобліни! Наскільки огидним монстром потрібно бути, щоб помістити дітей в кімнату боса?

Я похитав головою.

-- Нам потрібно повернутися, схопити мапу кварталу і накивати п‘ятами, перш ніж повернуться інші. Мабуть, вони вже в дорозі. Неможливо, щоб вони цього не почули. Ми підемо на північ, в напрямку наступного кварталу.

Майстерня була цілковито знищеною. Залишились тільки почорнілі уламки. Світло на стінах погасло, але вся північна сторона кімнати була п’ятиметровою стіною вогню. Здіймався дим. Я механічно зафіксував, що дим втягувався в стелю. Володарі підземелля чітили, задіявши якусь вентиляційну систему. В іншому випадку зараз вся ця зона була б заповнена чорним димом. Ми змогли зайти в кімнату тільки на пару кроків, далі було надто гаряче. Я розглянувся. Великі столи просто зникли. Зі стелі звалилися величезні шматки каменя. Поки я оглядав кімнату, Пончик вистрибнула мені на плече.

Котел велетенської парової машини виглядав як почищена запечена картоплина, з якої як мацки стирчали мідні труби. Зсередини уламків продовжувала шипіти постійна хмара сердитої пари, змішуючись з чорним димом. Кімната була по щиколотку у воді, вода шипіла і парувала, коли вступала в контакт з палаючою стіною.

-- Треба було забрати все вугілля з тієї гори, а не тільки половину, -- сказала Пончик. – Тепер нам до боса не дістатися.

Вона мала рацію. Вугілля загорілося і єдиний шлях в кімнату боса був заблокований.

Мені попустило. Я потребував цієї мапи, але не так сильно, як не хотів туди заходити. Я не хотів бачити мертвих дітей та інших гоблінів. Від самої думки про це мені робилося зле.

На краю мінімапи я зауважив лінію з білих крапок, що рухалися в нашому напрямку. Ці крапки вже недовго залишатимуться білими. Коли Пончик досягнула восьмого рівня, її харизма піднялася до 39, але я сумнівався, що навіть цього буде достатньо, щоб врятувати нас, коли вони побачать, що ми накоїли.

-- Вшиваємося звідси до біса, -- сказав я. Я намітив маршрут швидкої втечі, який заведе нас на невідому територію. Нам доведеться пробитися крізь сектор, який ми ще не обслідували, перш ніж доберемося до іншої артерії. Я сподівався, він не був заповнений слизняками чи якимись іншими мобами з якими я не впораюся. Може там буде безпечна кімната, де ми зможемо відпочити, розслабитися і розібратися з новими ачівками. Звідти ми сядемо на байк і спробуємо знайти сходи.

-- Мушу признати, -- сказала Пончик, коли ми втікали геть. – Мені подобається, коли ти щось підриваєш. Дуже подобається.

[ 19 ]

Час до колапсу рівня: Два дні, 18 годин

Нова ачівка! Ти монстр!

Ти вбив немовля! Немовля!

Гаразд, гаразд. Ми знаємо, якщо ти не повний психопат, то ти не прокинувся сьогодні вранці й не сказав собі,”Сьогодні саме той день, коли я вб‘ю дитину.” Дозволь нам тебе заспокоїти. Всі діти мобів, які гинуть в підземеллі, так насправді, то не вмирають. Їх переносять в зону опіки, де вони перебувають в безпеці, з ними добре поводяться аж до кінця сезону, коли вони возз‘єднаються зі своїми люблячими батьками.

Тобі стало краще? Добре.

Нагорода: Цих останніх двадцять секунд, коли твоя совість почала заспокоюватися? Це й була твоя нагорода. А ще це була брехня. Немовля мертве, і мертве воно через тебе. Тепер ти стовідсотково потрапиш до пекла.

А ще ти отримав Бронзовий Бокс Засранця.

Нова ачівка! Воєнний злочинець.

Однією атакою ти вбив більше ніж 20 цивільних!

Запитання: Що відділяє невинну дитину від щасливого, повноцінного життя?

Відповідь: Ти. Відповідь – це ти.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Засранця!

Ми знайшли безпечну кімнату посередині кварталу гнилих липучок. Ці монстри були малими і круглими. Вони виглядали трохи як невеличкі, чорні пельмені, що бігали по стінах та стелі й підривали себе об тебе. Всі, кого ми наразі бачили, були першого або другого рівня, але якщо їм вдавалося причепитися до твого тіла, вони вибухали. Кожен вибух був як удар кувалдою.

А ще ці атаки наносили Повалення, ефект який повинен був гепнути тебе на сраку. Коли ти впадеш на землю, вони налетять на твою голову і прикінчать. Маленькі монстри були повсюди. На щастя моя сорочка зі шкіри троля нівелювала ефект Повалення.

Пончик сиділа в мене на плечі й випускала в істот стріли. Одним пострілом вона знімала кількох за раз. Наразі жодній не вдалося дістатися до неї. Тут вона була швидкою. Не дивлячись на все, що трапилося, вона залишалася кішкою, здатною в останню мить стрибнути вбік. Проте про всяк випадок я змусив її випити одну зі своїх пляшечок з зіллям Залізної Шкіри, що на кілька хвилин підняло її природну броню. Я теж випив.

В будь-якому разі гнилі липучки переважно зосереджувалися на мені, більшій та повільнішій цілі. Одна приземлилася мені на внутрішній частині стегна і вибухнула перш ніж я зміг дістати її, ефект був такий, ніби мене в яйця копнув кінь. Того разу я таки впав. Якби не випите зілля, мені б відірвало ногу і яйця. Мене врятувало тільки те, що Пончик вчасно випустила стрілу.

На щастя, коли пельмені наближалися, то голосно джерґотали, а після того, як вони причепилися до твого тіла, їм займало приблизно три секунди, щоб вибухнути. Коли ми вияснили, як вони діють, стало легко трощити та чавити їх до того, як вони заподіювали надто велику шкоду. Якщо нас не оточить величезна група, то все буде гаразд.

Ця безпечна кімната була зовсім не схожою на попередню. Вона швидше нагадувала невелику зону очікування на занедбаній автобусній станції чи якомусь Департаменті Транспортних Засобів. В ній також були три екрани і більші ванні кімнати з душем. Плюс питний фонтанчик. Вздовж однієї довгої стіни стояло п’ять розкладачок зі шторками навколо них. В кінці ряду видніли дві порожні, відгороджені шторками зони, і це змусило мене замислитися. В них що, закінчилися розкладачки? Чи це були приватні зони для тих, хто не потребував розкладачки? Тут не було помічника, тож я не мав кого запитати.

Я відразу перевів погляд на число, що мигало на першому екрані.

3,594,517.

Божевільний відлік до винищення людства сповільнився, але не зупинився. Він видавав тихий, ледь чутний звук кожного разу, коли зменшувався. Плюм. Плюм. Плюм, плюм, плюм, як вода, що швидко капає з крана.

Цікаво, скільки моїх земляків знайшло таке місце і здалося. Просто заникалися, їли, спали і чекали, коли все це закінчиться. Я здригнувся.

На третьому екрані було написано: На цій локації обмежена пропозиція. Візьми собі тістечко досвіду. Одне тістечко на волоцюгу в день. Ви його заслужили.

На столі стояла повна тарілка чогось, що виглядало як шоколадне печиво. Пончик вистрибнула на прилавок і взяла одне в рот. З‘їла. В повітрі над її головою з‘явилося +9.8 EXP, воно піднялося в повітрі з голосним “пінг”, в стилі восьмибітних приставок. Оскільки я був з нею в партії, то отримав решту 0.2 досвіду. Вона понарікала, що я “вкрав” її досвід, спробувала взяти ще одне тістечко, але її рот пройшов крізь тарілку так, наче її взагалі там не було.

Я також з‘їв одне черстве тістечко і вирівняв рахунок.

10 очок досвіду – це дурниця. Один гоблін другого рівня був вартий приблизно 50, отже це була така собі особливість саме цієї безпечної кімнати. Скидалося на те, що кожна з цих кімнат мала в собі щось унікальне, а дивні тістечка були своєрідною рисою цієї локації.

Дивлячись на мапу, я прикинув, що нам потрібно пройти ще десь кілометр, перш ніж ми доберемося до наступної артерії. Там ми витягнемо з інвентаря байк і направимося на схід, в пошуках сходів.

Але спочатку відпочинок.

В нас було шість годин до початку нової серії. Ми вирішили скористатися нагодою і поспати. Потім переглянемо другу серію і підемо далі. Годі, курва, байдикувати. В нас залишалося два з половиною дні.

На додаток до двох ачівок за вбивство немовлят, я отримав ще кілька, включно з чисельними ачівками за підривну діяльність і одержав у нагороду кілька гоблінських боксів. Ми обоє отримали ще по одному Бронзовому Боксі Боса. Я ще отримав золотий Бокс Мародера за те, що зібрав у інвентарі більше ніж тонну ваги.

Я одержав чисельні апгрейди вмінь. Завдяки гнилим липучкам в мене зросли всі бойові вміння, включно з вмінням Хрусь. До 5 зросли Володіння Вибухівкою, Володіння Небезпечною Вибухівкою і Гоблінська Вибухівка. А ще я отримав одне нове:

Саморобний Вибуховий Пристрій, вміння 3 рівень

Одна справа взяти гранату і жбурнути, але потрібно мати мідні яйця величиною з яйця василіска, щоб самому збудувати бомбу. Особливо з ненадійного лайна, яке ти знайшов тут у нас. Кожен рівень цього вміння збільшує пошкодження від саморобних вибухових пристроїв на 10% і наполовину зменшує шанси на катастрофічне, передчасне йой.

На додаток вигулькнуло повідомлення, в якому говорилося, що завдяки тому, що моє вміння Володіння Вибухівкою тепер 5, я буду отримувати додаткову інформацію при огляді всіх вибухових пристроїв.

В моєму інтерфейсі з‘явилося цілковито нове меню. Воно називалося Майстерня Підривника. Я клікнув на нього, але отримав повідомлення про помилку.

В тебе буде доступ до цього меню, коли ти стоятимеш перед Столом Сапера. Ти можеш придбати цей верстат в магазині в Безпечній Кімнаті.

Цікаво. Я вивчу це пізніше, якщо ми зайдемо так далеко.

Пончик отримала чисельні вміння і ачівки за те, що причарувала гоблінів. Вона отримала щось, що називалося срібний Бокс Спокусника.

Пончик першою відкривала свої бокси. Вона отримала звичну купу печива, смолоскипів і пляшечок з зіллям. З бокса боса вона отримала свою першу частину латів. Бокс Спокусника містив том Армія Посіпак. Вона як і я отримала два Бокси Засранця. В першому була татуха, схожа на отриманий мною раніше гоблінський пропуск. Другий, срібний бокс містив п‘ять пляшечок з зіллям, яке називалося Мастило для Зброї: Плаксива Рана.

Татуха її розлютила. Вона просто оскаженіла. Я не бачив її такою злою відколи Ангел, кокер-спанієль, розгризла і зламала її іграшкову кульку.

-- Яким правом вони мене так спаплюжили? Яким правом! – викрикала вона. – За таке тавро дискваліфікують. За таке тавро дискваліфікують, Карле! Мене пошкодили!

Тавро з‘явилося в неї на спині, над правою лопаткою. Вона люто закричала і зашипіла, коли воно витаврувалося. Було важко розібрати що це. Хоча тавро просвічувало крізь хутро, в неї було стільки волосся, що воно виглядало як звичайна пляма золотистого кольору. Я підозрював, що за кілька хвилин отримаю таке саме. Я легенько доторкнувся до нього і це дозволило мені прочитати опис.

Перепустка Шибеника.

Чудово. Тепер ти тусуєшся з пацанами, що сидять ззаду в автобусі. Що б на це сказала мама?

Ця перепустка надає доступ в Клуб Шибеників.

Увага: Власник Перепустки Шибеника не матиме змоги отримати Перепустку Завойовника.

І все. В описі нічого не говорилося, що все це в біса означало.

Пончик продовжувала нити кілька хвилин. Зрештою пішла далі. Тихенько ляснувши, на задній половині її тіла з‘явився срібний лускатий обладунок. Він сягав десь наполовину до підлоги. Я не бачив, як обладунок прикріплявся до неї, але він тримався на місці. Він був майже як спідниця, хоча живіт не прикривав. В ньому був проріз, спеціально для хвоста. Вона почала кружляти по колу, намагаючись поглянути на нього.

-- Як він виглядає? Як він виглядає? Татуху прикриває?

-- Нормально виглядає, -- сказав я, вивчаючи його властивості. – Татуху не прикриває, навіть близько, але виглядає круто.

Зачаровані лати швидкості з лусок фейрідля чотириногих.

Можна зламати собі йобаного язика. Господи.

+2 до спритності

Легкий і гнучкий, цей лускатий обладунок зроблено зі сталі фейрі. Хоча не такий міцний як ельфійська кольчуга, чи навіть добра оркська сталь, це найміцніший сплав, який можуть носити фейрі. Захист може й не найкращий, але в ньому твоя дупка буде виглядати ой як гарненько.

Том Армія Посіпак кидав закляття вартістю 50 очок магії. Воно змушувало ворогів битися за тебе, а не проти. Прекрасне закляття, але в Пончик зараз було 24 очки магії, тож наразі воно було непридатним. Вона все одно спробувала прочитати книжку, але їй не дозволили. Вочевидь ти не міг вивчити закляття, яке не міг кинути. Після цього вона дулася цілу хвилину.

-- Не переймайся, -- сказав я. – Обміняємо на щось краще, або будеш використовувати його пізніше.

Останнім предметом, який вона отримала, було мастило, щось, що можна було нанести на холодну зброю, щоб рана довше кривавила.

Настала моя черга. Я також отримав купу лайна. Знов зілля, знов динаміт, ще одну запальничку, кілька димових бомб, ще пару свитків Запаморочливого Туману. Штанів чи черевиків я не отримав. З двох боксів засранця я отримав абсолютно такі самі предмети, хоча татуха з‘явилася на моїй клятій шиї. Я не бачив її, але коли її наносили чарівним способом, вона палала.

-- Це кинджал, з якого капає кров, -- сказала Пончик, придивившись до неї зблизька. – Повір мені, вона жахлива. Міс Беатріс точно обсереться, коли побачить її в мене.

З бокса боса я отримав ще один перстень будови тіла, цим разом +2. Я надів його собі на лівий безіменний палець, і таким чином довів будову тіла до 12.

З золотого бокса мародера я отримав один-єдиний предмет. Зілля.

Зілля вміння.

Випивши це ти отримаєш один рівень вміння Визнач Ціну. Сподіваємося, тепер до тебе дійде, що всі оті карти з Magic: The Gathering – це лишень нічого не варті шматки паперу, і треба було витрачати гроші на щось дійсно вартісне, таке як бігова доріжка. Чи шампунь.

Я негайно додав його у швидкий доступ і випив. Здавалося, нічого не трапилося, але коли я відкрив інвентар, в мене з‘явилася нова можливість. Хоча перший рівень нового вміння не вказував мені справжньої вартості перелічених там предметів, він дозволяв посортувати їх згідно з їхньою вартістю, що я й зробив.

Першим предметом в списку був Том Примарних Лат. Другим – байк. А після нього єдиний хобгоблінський детонатор, який в мене залишався. Наступних кілька предметів були частини гоблінського обладнання, які ми залутили в майстерні, включно з одним столом, який йшов у списку як Стіл Інженера. Список не охоплював предметів, які були зараз надіті на мене. Інакше я думаю, список очолювала б моя сорочка зі шкіри троля.

Покінчивши нарешті з вміннями і лутом, я вирішив подрімати на незручній розкладачці. Пончик, не припиняючи нити про татуху, скрутилася калачиком поряд зі мною.

Ти монстр.

Я спробував викинути цю ачівку з голови. Це був просто ще один тупий жарт. Грі було наплювати, що я вбив дітей. Вона хотіла, щоб я вбив їх. Кімната була облаштована так, щоб все трапилося саме так, як трапилося. Ми повинні були перебити, або якимось іншим способом зачистити майстерню. Ми повинні були або підірвати кімнату, або зробити те, що ми зробили. Це було такою ж пасткою, як бульдозер. І дітей розмістили там, в тій кімнаті, саме з цією метою. Вони існували тільки для того, щоб загинути. Я не повинен звинувачувати себе, чи почуватися винним. Пончик мала рацію. Це не моя вина. Абсолютно.

Я глянув на стелю. На дешевій плитці хтось викарбував свої ініціали. АМВ. Цікаво, хто це був і коли він їх викарбував. Чи був він зараз живим. Це місце не мало написів, тож я не знав звідки воно. На американське не виглядало, але я не був певен. Тепер це не мало значення. Воно було частинкою мого світу. Частинкою, яку ці чужі вкрали.

-- Вам мене не зламати, -- сказав я. – Ви можете скривдити чи вбити мене, але вам мене не зламати.

Я повернувся на бік і спробував заснути. В мене на шиї Пончик притулилася міцніше. Її нова спідниця колола мені шкіру, але відчуття було на диво заспокійливим. Вона муркотіла так голосно, що в мене вібрували зуби.

[ 20 ]

Мене розбудив початок шоу на телеекрані.

-- Другий день, -- говорив оранжевий, схожий на ящірку ведучий. Він продовжував говорити на своїй дивній, ледь зрозумілій версії стандартної синдикатської мови. Це було наче намагатися зрозуміти когось, хто говорив з міцним Каджунським акцентом. Звісно, вони говорили англійською, але для моїх мізків, вони з таким самим успіхом могли говорити клінгонською.

-- Думаєш, цим разом нас покажуть? – запитала Пончик, вилізаючи з ліжка і всідаючись на одному з крісел. – Ми підірвали пів підземелля! Це чогось варте, як гадаєш? Присягаю, я така схвильована, що зараз попісяюся. Взагалі-то, мені дійсно потрібно попісяти.

Вона зістрибнула з крісла і направилася в жіночу кімнату, де на неї чекав котячий туалет.

Але за хвилину вона ракетою вилетіла з-за рогу.

-- Карле, Карле! Він тут. Він в туалеті! В жіночому туалеті. Вбивця! Чувак, який вбив Ребеку В.!

Я зірвався на ноги. Я відразу побачив блакитну крапку на мапі, буквально поряд.

Як? Я б точно побачив його в ту ж мить, коли прокинувся. Я призвичаївся не спускати ока з мапи. Завжди розглядався за іншими. Я подумки вилаяв себе і помчав вперед. Зосередився на крапці.

Волоцюга Френк К.

Так, це був він.

-- Ходімо, -- сказав я. Я помчав у напрямку бокового коридору з туалетами.

Ми зустрілися в коридорі, чоловік вийшов з туалету і вибачаючись посміхнувся. Ми зупинилися в метрі один від одного. Якусь мить ми просто дивилися, оцінюючи один одного. Пончик стала в мене поміж ніг і почала шипіти.

Він був високим, струнким, але не таким високим, як я. Років сорок. Судячи з того, як він себе поводив, я вирішив, що він військовий, або поліцейський. Білий чувак, він вже кілька днів не брився. Симпатичний, але не красунчик. Його, як я гадав, лису голову вкривала шапочка з написом Seahawks. На ньому були брудні, подерті джинси і чорна майка. А ще він був оснащений в щось схоже на наплічники футболіста, але вони були виготовлені з сяючого, чорного металу, явно зачаровані. Наплічники мали шипи. Мені не вдавалося побачити їхні властивості. На ньому були важкі черевики, я глянув на них з заздрістю.

Я припускав, що в нього є захований десь пістолет, але зараз я його не бачив. Замість цього він ніс на плечі величезну бойову сокиру. Залізна зброя виглядала так, наче нею часто користувалися. А ще на ньому був пояс з метальними ножами.

Я оглянув його властивості, в той час, як він робив те саме зі мною.

Волоцюга #324,119. “Френк К.”

Рівень 8.

Раса: Людина

Клас: Ще не визначено.

В нього не було зірочок поряд з іменем, отже він не вбивав босів. Але в нього було дещо інше.

Три черепи.

Я знав, що вкажуть черепи навіть до того, як зосередився на них.

Вбивця волоцюг X 3.

Раптово я похолодів.

-- Пробач, не хотів перелякати твою кішку, -- сказав чоловік. В нього був владний голос. Точно поліцейський, або якийсь правоохоронець. Їх навчають так говорити на тренуваннях. – Це ж кішка, правильно? Я подумав, що якщо спатиму в туалеті, то до мене ніхто не зможе підкрастися. Не знав, що туалети в безпечних зонах відрізняються від тих, що в коридорах.

Він помовчав.

-- Де твої штани? І черевики? Ти що, весь цей час ходив босоніж? – він з кривою посмішкою оглянув мене згори донизу, переводячи погляд з мене на кішку. – І що в тебе за ім‘я? Королівський охоронець?

-- Отже, ти спав там, в жіночій кімнаті? – запитав я, ігноруючи його запитання.

Він мовчав. Нахилив голову, немов вирішуючи, хоче він відповідати чи ні.

-- Ага, -- промовив він нарешті. – Я не спав понад 24 години. Знайшов цю безпечну кімнату, затягнув сюди одну з тих розкладачок і відключився. Я був у відключці десь 12 годин поспіль. Знаю, це було тупо з мого боку.

Якщо це була правда, то коли ми прийшли, він вже спав. Хіба Пончик не ходила в туалет? Я не пам‘ятав.

Карл: Пончик, ти ходила в туалет до того, як ми пішли спати?

Пончик: НІ. Я СХОДИЛА В КОРИДОРІ ДО ТОГО, ЯК МИ ЗНАЙШЛИ ЦЮ КІМНАТУ.

-- Я не бачив твоєї крапки на мінімапі, -- сказав я.

-- Ти не бачиш іконок волоцюг, що сплять, -- сказав він. – Ти коли-небудь бачив, як спить в безпечній кімнаті хтось не з твоєї партії? Їхні тіла стають напівпрозорими. Якщо ти їх торкаєшся, твоя рука проходить крізь них. Ти з Сіетла? Я досі недалеко від того місця, де я увійшов, але мені не вдалося знайти сходи на другий рівень.

Пончик, яка весь цей час шипіла і фиркала, не витримала.

-- Ти вбив Ребеку В.! – крикнула вона.

Якусь мить чоловік просто дивився на кішку.

-- Трясця, -- нарешті промовив він. – Я так і думав, що чув її. Кішка, що розмовляє. Це місце просто пиздець якийсь.

У відповідь Пончик зашипіла. Позад нас я почув брязкіт металу на екрані. Почали показувати звіт про минулий день.

-- Ви її знали? – запитав чоловік. – Ребеку Вонг?

-- Він признає! Злочинець зізнався! – вигукнула Пончик. – Я вдарю його магічною стрілою.

Вона вистрибнула мені на плече і почала крутити задницею.

-- Зажди, зажди, -- сказав він. Він відступив на крок і підняв вгору руки. – Я не… Все не так, як здається. В мене не було вибору.

-- Ми не знали її, -- сказав я. – Просто наткнулися на її труп.

Здавалося, він розслабився.

-- Слухайте, я можу пояснити, -- сказав він. – Вона була не сама. Їх було п’ятеро. Моя партнерка зняла одного, я – трьох, і ви не повірите, яка істота прикінчила п’ятого чувака. Це довга історія. Ти можеш… е… опустити свою кішку?

-- Опустити мене?

-- Він не це хотів сказати, -- обізвався я. – Пончик. Розслабся.

Це була перша жива людина, на яку ми наткнулися, і я хотів почути його історію. Я не довіряв йому і на щербатий мідяк, але хотів почути, що він скаже.

Пончик невдоволено пробурмотіла щось під носом.

-- Де твоя партнерка? – запитав я.

Він помовчав.

-- Мертва. Її застрелили.

За якусь мить я кивнув.

-- Ходімо в іншу кімнату. Ми пропускаємо шоу. Можемо там поговорити.

-- Гаразд, -- сказав він. Він з осторогою зиркнув на Пончик, яка голосно плювалася. Все її хутро стояло сторч.

-- Бачив попередню серію? – запитав я.

-- Так, -- сказав чоловік – Френк. Він сів за три метри від мене, біля виходу. Він поклав ліву руку зверху на крісло, намагаючись виглядати невимушено, але я бачив, що все його тіло було напруженим. – Десь в п‘яти кілометрах на схід є ще одна зона відпочинку. В ній є ресторан. Зараз весь квартал там заполонили колючі, повзучі рослини, які з‘їдять вас цілими. Я знайшов це місце, коли шукав сходи. Гнилі липучки гамселять не по – дитячому.

На екрані показували, як група з десь 40 людей з Близького Сходу билася з містечковим босом. Істота була броньованим, розміром зі слона, шестиногим, схожим на носорога чудовиськом з мацками на спині. Мацки мали здатність перетворювати людей в камінь. Монстр був важко поранений, але прикінчив всіх 40 чоловік. Половина з них перетворилася в камінь. За якусь мить істота впала і здохла. Дисплей завмер і на екрані з‘явився напис Нічия.

-- Розкажи свою історію, -- сказав я. – А тоді ми розкажемо нашу.

Я не спускав одне око з екрана, де одна катастрофа шукачів пригод змінювала іншу, а друге з чоловіка, що розповідав свою історію. Френк стверджував, що він і його партнерка, жінка на ім‘я Мегі, працювали в “митній службі”, що означало – він був федеральним агентом у ММС. Вони були в цивільному, на вулиці в такий собачий холод, спостерігали за якимось складом. Він знаходився біля самісінької води і нібито в ньому працювала велика група нелегальних китайських робітників. Коли настав колапс, склад зник і відкрив групу десь з 15 чоловіків і жінок, що курили на внутрішньому подвір‘ї. Френк і його партнерка представилися і всі почали стріляти один в одного. Прямо посеред перестрілки відкрилося підземелля. Його партнерка, Мегі, провалилася на сходи, які вже не відпускали її. Тож він пішов за нею. П‘ятеро інших, з невідомих йому причин, пішло за ними.

Далі він розповів про перестрілку в коридорі. Про сутичку з їхнім лідером – Ребекою В – яка вистрілила в нього тричі, перш ніж він потрапив їй прямісінько в серце. Він думав, що помре, але надзвичайно швидко поправився. Він залутив її труп, погнався за останнім нападником і став свідком, як того зжерла рослина-монстр, яка вилізла з величезного стручка. Вона називалася п‘яний плющ. Я бачив таку під час прем‘єри шоу. Потім Френк знайшов навчальну гільдію, його рани повністю залікувалися і ось він тут. Він користувався своїм пістолетом і пістолетами, які він залутив у інших, але зараз в нього закінчилися патрони.

-- Ота Ребека, -- сказав він. – Ребека Вонг. Вона там заправляла. Торгівля людьми. Сучасне рабовласництво. За кілька днів ми мали ліквідувати всю банду.

-- Бідолашний, -- сказала Пончик, вислухавши його історію. Її ставлення до нього змінилося на сто вісімдесят градусів. – Мені так шкода твоєї партнерки.

Він знизав плечима.

-- Я тобі вдячний. – Він встав і схопив тістечко. З‘їв і в нього над головою дзенькнуло повідомлення: +9.8 EXP.

-- Це Ребека вбила твою партнерку? – запитав я. Я спостерігав, як повідомлення в чоловіка над головою поступово зникає.

-- Ні, -- відповів він, похитуючи головою. Чоловік сів на місце. – Це був один з її посіпак, той самий чувак, якого прикінчив п‘яний плющ. Він застрелив Мегі.

Чоловік опустив голову.

Шоу перейшло до другої половини програми, показу людей, які чудово давали собі раду. Жінка одягнена в сніжні обладунки з шоломом Валькірії мала зачарований арбалет, що стріляв вогняними болтами. Показали як вона пробивається крізь групу істот схожих на гоблінів з собачими головами. Гнолів.

-- Ей, -- сказав я. – Раз ти залутив тих чуваків, що вбив, то може маєш в своїй торбі якісь штани, що підійдуть мені? Чи черевики?

Він замислився.

-- Звісно, шефе. Якщо ти не проти носити одяг небіжчика.

Карл: Пончик. Не говори нічого вголос. Ти це бачиш?

Пончик: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Карл: Не пиши все великими літерами. Здається Френк спробує скривдити або знерухомити нас. Це важливо. Не реагуй. Не відбивайся. Що б ти не робила, не стріляй магічною стрілою. Просто нехай це станеться. Довірся мені. Я підставлюся. Хочу, щоб він почав діяти.

Пончик: ТОБТО ЯК ЦЕ? ФРЕНК СПРАВЖНІЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ ГЕРОЙ.

Карл: Френк хитра залупа. Він бреше. Думаю, тут з нами є ще хтось і вони збираються напасти на нас зненацька. За мить я тобі все поясню. Нам доведеться втікати. Готуйся.

Пончик: МЕНІ ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, КАРЛЕ.

В його руках з‘явилася пара штанів кольору хакі. Збоку в них була величезна кривава пляма. Він кинув їх мені.

-- Найбільші штани, які в мене є. Не знаю, підійдуть вони тобі чи ні. Ще в мене є кілька пар черевиків, але невідомо якого розміру.

-- Дякую, -- сказав я. Почекав чи кине він мені черевики, але він картинно вдавав, що риється в інвентарі. Він хотів, щоб я спочатку спробував штани, які, я відразу зауважив, були замалі. І це були жіночі штани. Я зітхнув. Що ж. Я встав і повернувся спиною. Вдав, немов стягую наколінники.

Все, що трапилося далі, відбулося менше ніж за десять секунд.

Я побачив, як в коридорі з туалетами з‘явилася блакитна крапка, а з-за рогу вигулькнула жінка. В ту саму мить Пончик панічно завила і підстрибнула в повітря, бо Френк витягнув з інвентаря зброю і вистрілив у кішку.

Жінка, націливши пістолет прямісінько мені в голову, також вистрілила.

На екрані телевізора Лусія Мар, разом зі своїми двома ротвейлерами, Сісі та Густаво 3, пробивалася крізь натовп червоних, схожих на демонів монстрів. Дико вимахуючи булавою, дівчина сама була схожа на демона.

Пончик приземлилася на столі з тістечками. Її тіло сковзнуло, пройшло крізь тарілку, яка зникла і з‘явилася знов так, наче насправді її там не було. Розкинувши лапи, кішка впала з краю стола. Вона вдарила об підлогу і скочила на лапи, волаючи на все горло:

-- Карле, Карле! Допоможи!

-- Я тут, -- сказав я. – Пора вшиватися. В нас менше ніж дві хвилини.

Вона завмерла, переводячи погляд то на мене, то на застиглих волоцюг. Над їхніми головами палало слово Нечемні. Я пригадав про свою попередню дискусію з Мордехаєм. Це було після того, як Пончик з‘їла зачароване тістечко для домашніх улюбленців, коли ми чекали на її трансформацію.

-- Ти сказав, що якщо вона перетвориться в монстра, то її телепортують звідси. То монстри не можуть зайти в безпечну зону? А якщо я залишу відчинені двері? Вони не зможуть забрести?

-- Обов‘язково забредуть, -- сказав Мордехай. – Завжди зачиняй двері. Якщо це моб, його телепортують в ту мить, коли він нападе на тебе. Але вони ще й рознесуть це місце.

-- А якщо Пончик не перетвориться в монстра, але не впізнає мене? Вона інколи кусає незнайомих людей. Тоді її телепортують?

-- Ні. З волоцюгами все не так. Жодного насилля і крадіжок в безпечних кімнатах. Це жорстке, залізне правило. Ти отримуєш три страйки. За першим разом ти завмираєш на місці приблизно на 100 секунд, поки автомат читає тобі лекцію про чесну гру. За другим разом на годину. За третім разом в тебе забирають все спорядження і телепортують в гніздо мобів.

Тож коли Френк К. і його партнерка – її дійсно звали Мегі, Мегі Май – вирішили вбити нас, щоб забрати наше спорядження, чи що там в біса вони робили, вони зробили помилку, напавши на нас в безпечній зоні. Мабуть, це була їхня перша – і остання – спроба так вчинити.

-- Але звідки ти знав? – вигукнула Пончик, переводячи погляд з однієї нерухомої постаті на іншу. Вони завмерли в ту саму мить, коли натиснули на гачок. Кулі ще навіть не вилетіли з дул. – Ти що, екстрасенс? І звідки взялася ця жінка? Я просто не розумію. Мені дуже тривожно.

-- В нас немає часу, -- сказав я, додаючи штани в інвентар. В мене промайнула думка підняти Френка і переставити так, щоб його пістолет цілився у партнерку, але я побоявся, що система розцінить це як акт насилля з мого боку. – Звалюємо звідси.

Перш ніж вибігти з кімнати, я витратив дорогоцінні секунди, щоб глянути на властивості Мегі Май.

Вона була приблизно того самого віку що й Френк, тож їй було років сорок, спортивного виду. Біла жінка з коротко підстриженим, каштановим волоссям. На ній були блискучі, металеві штани і черевики. На ній була схожа на мою шкірянка – проте в неї були обидва рукави. Крім пістолета в неї не було видно жодної іншої зброї.

Волоцюга #324,116.”Мегі Май.”

Рівень 9.

Раса: Людина.

Клас: ще не визначено.

Поряд з її іменем було п‘ять черепів.

Разом з Френком вони вбили вісім людей. Вісім. Обоє мали здатність ставати абсолютно невидимими. Я сумнівався, що вони спали в туалеті. Швидше вони почули вибух і вистежили нас в безпечній кімнаті. По дорозі ми залишили слід з мертвих гнилих липучок, буквально стежку смерті в цю зону.

Френк сказав, що коли люди сплять, то стають напівпрозорими. Чи було це правдою? З Пончик це точно не було правдою, але вона була в моїй партії. Може вони збиралися підкрастися до нас і вбити уві сні, але коли зрозуміли, що не можуть, то пішли в туалет, щоб почекати. Може вони планували підкрастися до мене ззаду, коли я піду в чоловічий туалет. Я не знав.

Ми вистрибнули назовні і я визначив шлях до найближчої головної артерії. Вихилив зілля Залізної Шкіри, друге дав Пончик і змусив її випити. Між нами і головним коридором з‘явилося кілька скупчень червоних крапок. Я не хотів витрачати час на бійку з ними. Коридор був надто вузьким, підлога надто вибоїстою, щоб скористатися байком. До того ж один вибух гнилої липучки перетворив би заведений мотоцикл в бомбу. Тому ми побігли. Я хотів при змозі уникати мобів. Їм доведеться мати справу з кожним мобом, якого ми залишимо.

-- Чому ми втікаємо? – запитала Пончик. – Ми можемо з ними справитися.

-- Я в цьому не впевнений, -- відповів я. – В них пістолети. Він, як і ми, восьмого рівня, а вона дев‘ятого. Піднятися на дев‘ятий не так легко, отже в неї купа вмінь. До того ж я не хочу мати поряд зі своїм іменем один з тих черепів. Навіть якщо вони цього заслужили, то всі інші, кого ми зустрінемо, цього не знатимуть. З нами ніхто не захоче розмовляти.

-- Але якщо ми не зупинимо їх, то вони скривдять ще когось.

Я зупинився у коридорі як вкопаний. Глянув на кішку. Це було дуже не схоже на Пончик. А ще гірше, це було правдою.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. Я кинув погляд через плече в напрямку безпечної кімнати. Вони вже прокинулися, але я підозрював – і сподівався – що вони не побіжать відразу за нами.

Швидше за все вони скривдять ще когось. Якщо вони когось знайдуть. Але що ми могли вдіяти?

Пончик випустила магічну стрілу, прикінчивши групку звичайних щурів другого рівня, що заполонили всі коридори незалежно від кварталу. Щурі зашкварчали і попадали на спинки. Один з них дропнув жалюгідну шкіру щура і щурячий стейк.

-- Не чіпай його інвентар, -- сказав я. – Відмовся від нього.

Пончик надулася, але послухалася. Вона любила лутити трупи. Особа, яка вбила моба, на кілька хвилин після бою першою мала право на лут, але якщо вона відмовлялася від бокса, то труп ставав чесною здобиччю.

В мене з‘явилася ідея, але я не був певен, чи вона спрацює. В нас не було часу, але я мусив спробувати. Я витягнув зі свого запасу одну з гоблінських димових бомб, запалив ґніт і швидко додав її в інвентар щура. Мені це вдалося. Як і в більшості ігор, мені дозволили додавати предмети в інвентар трупів так, наче в скриню. В щура був поділений на квадратики інвентар, в який багато не запхаєш. Минулого сезону таким був інвентар у волоцюг.

Я хотів переконатися чи димова бомба продовжуватиме горіти. Вони сказали, що предмети не зберігали динаміку, а як щодо цього? Завдяки 5 рівню Володіння Вибухівкою, тепер коли я оглядав запалювальні предмети, то отримував додаткову інформацію.

Гоблінська Димова Бомба.

Тип: Запалювальна.

Ефект: Темний дим в радіусі 10 метрів на 3 хвилини.

Статус: Добра. 89/100

Виділяє смердючу хмару різнокольорового диму, що клубочиться 3 хвилини, а тоді розсіюється. Використовується, щоб спантеличити ворога, або на концерті глем-металу.

Там не говорилося, що бомба запалена. Я витягнув бомбу, і на моє полегшення, гніт досі потріскував і шипів. Я швиденько повернув її в інвентар щура. Все було так само, але Статус змінився на Виділення Неминуче 34/100.

Тоді я оглянув свою купу гоблінського динаміту. У всіх відлік починався від 50, а не від 100, і всі мали напис або Вибух Неминучий, або Небезпека. Судячи з усього попередження про небезпеку з‘являлося, якщо статус опускався нижче 15.

Я обережно витягнув найбільш нестабільний шматок динаміту, який тільки мав, на ньому було 10/50, і не підпалюючи його, додав у інвентар щура. Я зауважив, що не дивлячись на те, що поводився з динамітом надзвичайно обережно, він опустився до 9/50. Господи. Мені пощастило, що я не підірвав себе раніше. Наступний мав 13/50. Я підпалив його і швидко додав у інвентар щура.

Якщо вони йшли за нами, то швидше за все пройдуть цим самим коридором. Чувак обібрав труп Ребеки В. дочиста, з одягом включно. Люди, що так чинять, будуть лутити все. Якщо вони наткнуться на цього щура, то подумають, що ми надто поспішали, щоб зупинитися і залутити його самим. Зазвичай щурі не дропали нічого крім шкіри та м‘яса. Це було пиздець, як підозріло. Але може… може нам пощастить. Якщо Френк витягне цих три предмети з інвентаря щура, вони буквально вибухнуть в нього в руках.

Наразі це було все, що ми могли зробити.

-- Гаразд, -- сказав я, нервово озираючись через плече. Я пригадав, що вони можуть ставати невидимими, принаймні на мапі. – Ходімо.

Ми завернули і помчали до головної артерії.

-- Звідки ти знав? – запитала Пончик в той час, як ми продовжували бігти.

-- Він брехав. Він брехав з самого початку, -- сказав я.

-- То він не федеральний агент? – вона важко дихала, але коридор вже був поруч.

-- Я не знаю, -- сказав я. – Може. Він говорить і поводиться як коп. Але вся його історія – фуфло. Ребека мала третій рівень. Він сказав, що перестрілка почалася відразу, а це неможливо. В інвентарі в неї був огризок. А це означає, що вона була в навчальній гільдії і там їй активували інвентар. А тоді він з‘їв тістечко і я побачив, що він отримав 9.8 досвіду, а не 10, а це означало, що він з кимось в партії. З кимось живим. А ще він перекинув одну руку за крісло, і я бачив, як він сіпав пальцем. Він друкував у чат. Він не здогадався, як ним користуватися самою думкою.

Пончик витріщилася на мене.

-- Як так, що ти Джеймс Бонд, коли йдеться про незнайомців, але міс Беатріс зустрічалася одночасно з трьома різними чуваками, а ти й гадки не мав?

-- З трьома різними чуваками?

-- Ну, ти був одним з них, то, мабуть, все-таки з двома. З іншого боку, з трьома, якщо рахувати власницю Ангел. З іншою жінкою вважається зрадою? У вас, людей, є стільки нюансів, яких я не розумію.

-- Звісно, що вважається, -- сказав я. Охуїти можна.

-- Але ти завжди дивився оті відео на своєму iPad, де дві жінки граються і вилизують одна одну дочиста. Чи було б це зрадою, якби міс Беатріс дозволила тобі спостерігати?

-- Ми не будемо зараз про це розмовляти, Пончик.

Ми добігли до коридора і я витягнув з інвентаря байк. Це вперше ми на ньому поїдемо. Я закинув шматок вугілля у лійку і молився, щоб він не вибухнув. Коли ми готувалися вирушити в дорогу, підземелля загуло від оголошення. Це були підсумки дня.

Привіт, волоцюги. Ще один чудовий, захоплюючий день! Ми дуже раді, що ви з нами і сподіваємося, що всі чудово проводять час. Ви гарно справляєтеся і ми в Боранті цінуємо ентузіазм, який ви привносите в наше шоу.

Я маю кілька оголошень. З самого початку хочемо запевнити всіх, що ми розправилися з усіма багами в нових туалетах. Проблему з вибухами, як і… е… проблему з прикрими всмоктуваннями в деяких кімнатах, вирішено. Тепер не існує жодних підстав боятися їх. Ті з вас, хто користувався коридорами, щоб випорожнитися, будь ласка, припиніть. Нам би не хотілося почати застосовувати каральні міри.

Кілька додаткових приміток про патч… Ми додали підтримку всіх мов, яких бракувало в нашій бібліотеці. Тож всі ті, хто чує це і нарешті вперше розуміє, що я кажу… вітаємо вас. Впевнена, з рештою ви розберетеся. Ще щодо мов, ми ввели повний переклад між різними рідними мовами. Тепер ті, хто говорить на мандаринській, будуть розуміти тих, хто говорить на англійській, і так далі.

Дебаф Пекельний Сказ тепер можна вилікувати лікувальним зіллям або закляттям. А зараза більше не переноситься повітрям. Пробач, Нова Зеландія.

Ми усунули мобів Зливчаста Нечисть. Рівень складності цих мобів виявився надто високим. Їхній колектив стає сильнішим за кожним разом, коли вони… е… зливаються, і після того, як вони опрацювали групу в 15,000 волоцюг за один день, ми були змушені вжити заходів, щоб не допустити передчасного вимирання. Будьте певні, вони повернуться на нижчих поверхах. Квартального боса Вуличний Проповідник було проапгрейджено до містечкового. До того ж ми підправили рівень сили кількох десятків мобів, їх надто багато, щоб тут перечислювати. Тому просто зверніть увагу.

Остання примітка. Багато волоцюг спускається по сходах передчасно. Повторюю, це ваш вибір, але краще здобути якомога більше досвіду. І пам‘ятайте на майбутнє, ми не станемо показувати вас у підсумковій серії, якщо глядачі не зможуть приєднатися до вашої прямої трансляції. Тому якщо ви зійдете по сходах за три чи чотири дні до колапсу, то все упустите.

Наразі це все. Продовжуйте в тому ж дусі й вбивайте, вбивайте, вбивайте!

-- Ми не додивилися шоу до кінця, -- сказала Пончик. – Гадаєш нас показали?

-- Сумніваюся, -- відповів я. Я опустився на сидіння з черепа алігатора. Піді мною весь байк гудів від потенційної енергії. Він мав педалі, як у велосипеда, але газ в нього теж був. Покрутивши педалі ногами, я повинен був зрушити байк з місця, а коли досягну бажаної швидкості, затиснути газ, і байк буде дотримуватися тієї швидкості. Дивна конструкція.

Мотор вбудований в раму вже ставав гарячим. Мені доведеться розкласти ноги, щоб не обпектися до біса. Я зітхнув. Мені дуже, дуже потрібні штани.

Пончик вистрибнула на сидіння в колясці. Вона почала облизувати лапу в той час, як ми стрімголов мчали по коридору, намагаючись опинитися якомога далі від того кварталу.

[ 21 ]

Час до колапсу рівня: 47 годин

Я не отримав жодного повідомлення чи Френк та Мегі знайшли мою пастку. В найкращому випадку вони обоє були мертві, але мені це не зарахувалося. З усіх ачівок у цій грі, Вбивця Волоцюг я хотів уникнути найбільше.

Я не отримав жодної ачівки чи вміння за встановлення пастки, а можна було не сумніватися, що тут за таке щось би та й дали. Я сприйняв це як добрий знак. Проте ми з Пончик таки отримали ачівку за наш “ бій” з Френком К. і Мегі Май.

Нова ачівка! Сучка!

Твій товариш волоцюга напав на тебе в безпечній зоні й система була змушена рятувати твою сраку. Це означає, що ти дуже прикрий, або хропиш.

Якби ти був у в‘язниці, то тепер став би моєю сучкою. Зажди-но…

Нагорода: Сучки не отримують нагород.

Я засміявся. Вперше відколи ми увійшли в цю безглузду гру, я засміявся з дурнуватого повідомлення.

Поїздка була набагато спокійнішою, ніж я очікував. Шматка вугілля вистачало десь на чотири-п‘ять кілометрів, а в мене були майже безмежні запаси.

Нам вдалося проїхати на схід тільки одне перехрестя, перш ніж ми вперлися в стіну, і були змушені обирати між північчю і півднем. Якщо мапа в мене в голові була точною, то ми вперлися в край озера Вашингтона на поверхні, ще раз довівши, що підземелля не охоплювало всю планету. Ми завернули на південь, певний час подорожували коридором, що приблизно збігався з трасою I-5, а тоді знов почали з‘являтися проходи на схід і захід. Мене не залишало сильне відчуття, що ми повинні рухатися на схід і вглиб країни, якщо хочемо побачити якісь сходи. Але проблема полягала в тому, що прямо на схід на поверхні знаходився величезний гірський масив, і якщо підземелля було безлюдним раніше, то там воно буде просто покинутим. Ще на 150 кілометрів.

Ми вирішили все одно продовжити нашу подорож на схід, якомога далі від західного узбережжя США.

Ми їхали годинами, не зустрічаючи жодних ознак людей, мобів чи сходів. Було важко визначити нашу реальну швидкість, але так на око, це було десь 30 кілометрів на годину. По дорозі моє вміння Водій Мотоцикла постійно зростало. Коли воно піднялося до 5 рівня, ручка газу дозволила мені дійсно збільшувати швидкість.

Мені не хотілося рухатися надто швидко, але було важливо знайти густіше заселені зони лабіринту. З тих невеличких уривків, які я бачив на шоу, я знав, що існували зони не схожі на цю. В мене було відчуття, що ці величезні квадрати були лишень заповнювачем, як рандомно генерована місцевість на краю деяких мап в іграх з відкритим світом.

Коли ми їхали, я наказав Пончик відкрити мапу на весь екран, щоб вона могла краще сканувати околиці, вишукуючи точки інтересу. Ми зустрічали щоразу то менше і менше навчальних гільдій, проте вони були. Туалети надалі були повсюди, зони відпочинку також час від часу позначалися на мапі.

Мої думки повернулися до батька. Якби він тільки побачив мене зараз, як я сиджу на цій штуковині, розкинувши ноги, щоб не обпекти об боки цього величного мопеда. Він би засміявся, назвав мене клятим дурнем. Він любив мотоцикли. Він не був повноцінним, одягненим у шкіру байкером. Швидше бійцем вихідного дня.

Я не розмовляв з ним чи чув щось про нього більш ніж 12 років. З того дня, коли він покинув мене, залишивши самого у цілому світі.

До цього дня я ніколи не сидів на мотоциклі, якщо це взагалі можна назвати мотоциклом. В мене був велосипед, на якому я інколи їздив на роботу, якщо погода була гарною, але я ніколи не їздив навіть на кросовому мотоциклі, не кажучи вже про щось потужніше.

Ми зупинилися один раз, щоб скористатися туалетом, який з‘явився неподалік від головного коридора. Коли ми зайшли у провулок, нас оточила група двоногих монстрів з головами єнотів, вони були ростом мені по коліна. Ці істоти називалися Шкети Головорізи і всі з тих, що знаходилися тут, на краю коридора, були третього рівня. Вони мали силу звичайного гобліна і були озброєні схожими на голки списами. Пара накинулася на мене і накололася на мої наколінники. Я залутив їхні списи, непридатні для мене, але я сподівався, що зможу продати їх пізніше.

Ми скористалися туалетом – на щастя жодне з нас не вибухнуло – і вирушили далі в дорогу.

Але ця коротка екскурсія навчила мене дечого важливого. Моби були там, за якихось п‘ять метрів від краю безконечної артерії. Ми не бачили їхніх крапок, поки не зупинили мотоцикл і не наблизилися до межі провулка. Чим швидше ми рухалися, тим щільніше обступав нас туман війни. Це була важлива інформація. Ми потребували якесь вміння, закляття чи особливу здібність, які дозволили б нам краще орієнтуватися. Ми буквально рухалися наосліп, і це мені не подобалося. Було тільки питанням часу, перш ніж ми заїдемо прямісінько в пастку.

Ми вирішили повернутися на дорогу, направитися далі на схід. Я рухався повільніше.

І тоді, після кількох годин, ми нарешті побачили дещо нове.

Я зупинив байк, придивився до напису намальованого балончиком на стіні.

“Два перехрестя на схід, три на південь. Сходи+люди.”

Написано було по-англійськи, червоною, аерозольною фарбою. Я провів по напису рукою. Фарба не пристала мені до пальців, але вона була липкою. Її нанесли тільки кілька годин тому.

-- Гадаєш, це пастка? – запитала Пончик.

-- Може, -- відповів я.

Тепер, коли ми зупинилися, я побачив на мапі кілька Х, що вказували на трупи мобів далі по коридору. Ми підійшли, щоб краще роздивитися. Це були білі рогаті істоти схожі на кіз з повним ротом ікл. Я оглянув першу.

Труп з лутом. Бундючна Коза. Рівень 4. Вбита волоцюгою Брендоном Ен з допомогою волоцюги Кріса Ендрюса 2.

Інвентар порожній.

Я оглянув усіх кіз в зоні й нарахував 15 різних імен тих, хто вбив або допомагав вбивати мобів. Кіз пошматували, підсмажили закляттями, а ще я побачив кілька обламаних древків стріл, хоча самих наконечників не було. Деякі монстри були буквально розтрощені, немов хтось мав величезний молот.

-- Я досить впевнений, що це не пастка, -- сказав я. – Ходімо знайдемо їх.

Чим більше ми наближалися до вказаної зони, тим частіше зустрічали намальовані аерозольним балончиком повідомлення.

На місці, куди нас направляв напис, було Т-подібне перехрестя. Мотоцикл плавно зупинився. Він видавав з себе пих-пих-пих. Невдовзі потрібно буде вкинути наступний шматок вугілля. Я починав розбиратися в його звуках і вібраціях. В мене пекельно боліла срака, а ноги гули. На землі була стрілочка, вона вказувала наліво, далі на схід.

Поглянувши на мапу, я зауважив, що ця зона відрізняється від всіх місць, в які ми в‘їжджали раніше. Східна і західна дороги не йшли прямо, а розходилися, вказуючи, що ми наблизилися до межі величезного кола.

Раптово мене охопило неспокійне відчуття про те, що могло очікувати нас в центрі цієї зони.

-- Я бачу сходи, -- сказала Пончик. – Якщо віддалити мапу, вони на самому краю нашого поля зору.

І справді. В зоні прямо на південь, вочевидь посередині цієї гігантської петлі, з‘явилися сходи. Я зосередив погляд на білому квадратику на мапі, на ньому було написано просто Сходи на Другий Поверх.

Я не бачив інших блакитних крапок, чи ще чогось. Тільки порожній простір вкритий туманом війни.

-- Глянь, тут на землі щось написано, -- сказала Пончик, вказуючи на лівий прохід.

Якусь мить повагавшись, я склав байк в інвентар, і ми пішки пішли в бік напису.

“Ця дорога безпечна. Ми зібралися в двох кілометрах звідси. НЕ заглиблюйтеся по спіралі, бо ви активуєте містечкового боса.”

Лайно. Мордехай казав, що до четвертого поверху боси охороняти сходи не будуть.

-- Цікаво, що там, -- запитала Пончик, дивлячись на суцільну стіну справа від нас.

Саме в ту мить, коли вона промовила це, стіна загула так, наче щось з другого боку промчало повз нас. Ми немов стояли на залізничній платформі. Що б це не було, воно було швидке. І велике.

Дуже, дуже велике.

Ми йшли пішки. Десь за пів кілометра справа від нас з‘явилися заокруглені опускні ґрати, що вели в центр кола. Ворота з поперечних балок були наполовину підняті від землі. Якби ми захотіли, то могли пролізти попід низ і заглибитися в петлю. Всередині було ще одне коло. Графіті називало це спіраллю. Заглянувши всередину, далі по цьому широкому, внутрішньому переході я побачив ще одні двері. Отже, це була швидше не спіраль, а круглий лабіринт.

Якби ми просковзнули попід ворота, вони безсумнівно опустилися б і спіймали нас в пастку.

-- Давай почекаємо хвильку, -- сказав я. – Я хочу побачити, що це.

Нам не довелося чекати довго. Істота, хто б вона не була, промайнула блискавкою, надто швидко, щоб я побачив інформаційне вікно. Вона котилася як м‘яч. Була вона рожевою, м‘ясистою і за розміром займала весь прохід. Вона була немов кошмарний монстр Пекмен. Вона рохкала, коли промчала повз нас, змушуючи тремтіти стіни. Коли вона минала нас, до нас донісся сморід каналізації.

-- Господи, -- сказала Пончик, поморщивши мордочку так, наче я спробував погодувати її овочами. – Це буде неприємним.

[ 22 ]

-- Давай спробуємо знайти того, хто все це пише, -- сказав я.

Ми минули ще три заокруглених входи, перш ніж натрапили на табір.

Він знаходився в четверті обороту від місця, де ми почали, в кінці ще однієї артерії. Моє серце сповнилося радістю від самої кількості людей, яких я там побачив. Близько сорока блакитних крапок зібралося біля розвідного моста, що вів у круглий лабіринт.

Мій ентузіазм згас, коли я побачив, що за люди чекали на нас.

Майже всі вони досі були першого рівня. І вони були літніми. Не літніми як крутий дідусь в клубі. А господи-я-тебе-люблю-дідусю-але-як-ти-ще-в-біса-досі-живий літні. Більшість з них були в інвалідних візках. Ті, хто не був у візку, мали ходунки. Більшість була в халатах і чепчиках, коридор був завалений купою ковдр. Вони сиділи скупчившись. Більшість спала.

Дещо осторонь від групи стояла ще одна жінка. Їй було під 70, а не 100, як іншим. Вона стояла напружено, її чорні очі спостерігали за нами. Жінка була замотана з голови до п‘ят у нескінченну кількість шарфів, її шкіра нагадувала рельєфну мапу засохлої сливки. На голові в неї криво сиділа червона, картата вушанка. Вона спиралася на візок для покупок по вінця заповнений ковдрами та всякою всячиною, включно з пластиковим рожевим фламінго зі стрілою в голові.

Я пригадав сходи, якими мені довелося спускатися і мені стало цікаво, як їм вдалося спустити сюди інвалідні візки і візок для покупок.

Я помітив групу молодших, здоровіших волоцюг. Один з них, кругловидий, чорний чувак, побачив, що ми наближаємося і помахав. Неспішно підбіг до нас.

-- Дякувати Богу, -- сказав чоловік. – Ти бачив наші написи?

-- Ми бачили, -- відповів я. Глянув на його властивості.

Волоцюга #12,330,671. “Брендон Ен.”

Рівень 6.

Раса: Людина.

Клас: ще не визначено.

Біля його імені була одна срібна зірочка. Не дивлячись на спеку він мав на собі важку зимову куртку. Через плече був закинутий велетенський молот. Зброя була комічно великою. Кругла головка була майже такою широкою, як колесо мого байка. Він блищав, очевидно зроблений з якогось чарівного, легкого металу. На око в нього більше не було жодного спорядження чи латів.

-- Ми? – перепитав чоловік, вивчаючи мої властивості і суплячись. Він нерішуче зробив крок назад так, наче його щось насторожило. – То ти не один?

Він глянув на Пончик і ще більше насупився.

На якусь мить я злякався, що не зауважив, як отримав череп поряд зі своїм ім‘ям. А тоді пригадав свій справжній титул. Там не говорилося, що мене звати Карл. Там говорилося Королівський Охоронець Карл, а Пончик була Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик.

Можна було тільки уявити собі, як це виглядало для когось, хто вперше зустрів мене.

Підійшов ще один чоловік. Це був Кріс Ендрюс 2. Він теж був шостого рівня. Вони явно були братами. Він був вищим і не таким кремезним. На ньому був металічний цервельєр, проте він не мав жодної зброї.

-- Так, ми – це ми, -- сказала Пончик. – Ти це серйозно? Я – ось вона. Як неввічливо.

Кріс і Брендон переглянулися. Тоді Брендон вибухнув сміхом.

-- Пробач, старий, -- сказав він до мене. – Я й гадки не мав. Я побачив твоє ім‘я і подумав…

-- Ага, -- сказав я. – Ти подумав, що я псих. Вона розмовляє. А ще, з усіх тут присутніх, в неї, мабуть, найвища стата.

Брендон опустився на коліно і погладив Пончик по голові. Вона виглядала одночасно розлюченою і в захваті від того, що він до неї доторкнувся.

-- Радий познайомитися з тобою, Принцесо Пончик. Пробач, якщо образив тебе, красуне. Я ще не зустрічав кішки, яка вміє розмовляти.

-- Та гаразд вже, -- сказала Пончик умиротворено. – Вибачення приймається.

Ми пішли назад в напрямку групи. Не дивлячись на те, що я бачив раніше з трупами кіз, здатними битися тут було тільки четверо людей. Брендон і Кріс мали шостий рівень. Округла латиноамериканка – Йоланда Мартінез 13 -- мала близько п‘ятдесяти років і лишень півтора метра росту. Вона була п‘ятого рівня, в руках тримала лук, а за плечем закинений сагайдак. Сагайдак був такий завеликий для неї, що ледь не тягнувся по підлозі. Вона була в халаті медсестри, а на грудях мала пластиковий бейджик. Там було написано “Медоу Ларк. Йоланда. Сертифікована медсестра.”

Четвертою була ще одна жінка з півтораручним мечем. На ній теж був халат медсестри, проте ще на ній був магічний плащ. Її звали Імані К. На око вона важила десь 40 кілограмів, а то й менше. Виглядала вона років на 20. Її перелякані, випучені очі вказували, що вона бачила купу всякого лайна.

Всі четверо мали поряд зі своїм іменем бронзову зірочку.

А ще Імані мала черепи.

Купу черепів.

В інтерфейсі це був один великий череп, за яким йшли два звичайних. Коли я зосередився на ньому, там говорилося Вбивця волоцюг X 12.

А ще вона була 10 рівня, найвищого, який ми досі зустрічали.

Пончик: КАРЛЕ, ЦЕ ЩЕ ОДИН ПІДЛИЙ ВБИВЦЯ.

Карл: Я так не думаю, не цим разом. А ще ти не мусиш друкувати все великими літерами. Ти вже так робила. Це виглядає так, наче ти репетуєш.

Пончик: Я РЕПЕТУЮ, КАРЛЕ.

-- Ми нічна зміна з дому для перестарілих у Веначі, -- сказав Брендон після того, як я представився іншим. Йоланда привітала мене з ентузіазмом. Імані не сказала нічого. – В нас пролунала пожежна тривога і ми були змушені вийти надвір, бо хтось, -- він глянув на жінку з візком для покупок. – розпалив багаття в бочці поряд з нашим будинком і підпалив його.

Я придивився до жінки з візком для покупок. Вона явно була бездомною. Ми всі тепер бездомні. Вона стояла, дивилася порожнім поглядом і гризла почорнілі нігті.

Волоцюга #7,450 “Агата.”

Рівень 2

Раса: Людина

Клас: ще не встановлено.

-- У всякому разі, -- сказав Брендон. – Коли це трапилося, нам довелося евакувати будинок, всіх 250 мешканців на лютий холод.

Я глянув на групу, вперше порахував їх. Загалом тут було 38 людей, включно з чотирма працівниками і Агатою.

-- Вас було 250? – запитав я, оглядаючи групу.

-- Ага, -- відповів Брендон трохи тихіше. – Не всі спустилися сюди. І не всі, хто спустився, зараз з нами.

Він продовжив пояснювати, що трапилося далі.

Почалася пожежа і швидко охопила будинок назовні. На щастя вогонь йшов з боку їдальні, з зони провулка, де ночувала Агата. Від самого полум‘я ніхто не постраждав, але евакуація дому для перестарілих – це завжди особливо небезпечна справа. Вивести всіх було непросто.

Місцева поліція і пожежники прибували десятками. Пожежники побороли вогонь і роздали ковдри замерзлим мешканцям і працівникам будинку. Вони саме намагалися добути ключі від сусідньої початкової школи, щоб врятувати всіх від морозу.

-- Але як ви спустили їх по сходах? – запитав я.

Брендон знов глянув на Агату.

-- Вхід з‘явився прямо на вулиці, буквально посередині групи. Купа людей провалилася вниз. Як ти й сказав, там були сходи. Але тоді Агата штовхнула свій візок на сходи так, наче збиралася… не знаю, що вона в біса робила. Але сходи перетворилися в пандус. Агата першою добровільно спустилася, регочучи, як вона це завжди робить. Викрикуючи, що вона всім нам врятувала життя. Людей, що провалилися, коли сходи відкривалися, ми більше не бачили.

-- Ви пішли через холод? – запитав я.

Він зиркнув на мої голі ноги.

-- Ми не збиралися заходити повністю, але там було тепло, сам знаєш. Тож я запхав кількох мешканців у вхід, де пандус не був таким похилим, щоб на них дуло гаряче повітря. Я подумав, що ми перечекаємо там, поки не придумаємо, що робити далі. Після колапсу залишилося тільки кілька копів і парамедиків. Вони розбіглися у всіх напрямках так, наче їм терміново потрібно було десь бути. Але дехто залишився, і вони допомогли мені перевезти мешканців у тепло. Вхід мені це дозволив. Кількох ми перевезли, але тоді, після того, як ми перевезли в тепло десь половину мешканців, мене перестало випускати. Моя нога застряла. Брат навіть не був у ямі, але коли він схопив мене за руку, йому теж не дозволило рухатися. А за мить почався біль. Він припинився тільки коли ми зійшли по пандусі. Коли ми отримали двадцятихвилинне попередження, коли сказали, що всі, хто причаївся на сходах, не зможе вийти, то зайшли всередину. В нас не було вибору.

-- А що з копами і парамедиками?

-- З нами було чоловік двадцять, включно з кількома пожежниками і копами, які вирішили зайти. Більшість залишилася. Ми всі допомагали перемістити мешканців у цей коридор, -- він вказав через плече на артерію, що вела в цю частину кола. – Саме тут, ми зайшли буквально за тим рогом. Відколи ми сюди потрапили, більшість людей навіть не зрушили з місця. Ми приносили їм їжу з безпечної кімнати, яка знаходиться десь за півтора кілометра звідси.

-- Де копи і пожежники зараз? – запитав я.

Він кивнув у бік кола.

-- Більшість увійшло туди, коли ми вперше знайшли це місце. Ворота зачинилися, а через п‘ять хвилин знов відчинилися, а вони всі зникли. Наш навчальний інструктор, пані Тіата, сказала, що на перших чотирьох чи п‘яти рівнях всі містечкові та міські боси матимуть поряд сходи. Але у рандомних місцях також будуть сходи. Кілька з нас пішло на пошуки, в надії, що ми знайдемо сходи, до яких буде добратися простіше, ніж до цих. Це було досить давно. – Брендон кинув стурбований погляд на літніх пацієнтів. Він нахилився до мене і прошепотів. – Вони всі мертві. Коли вони гинуть, це видно в меню партії. Їх всіх прикінчило щось, що полювало на них один за одним. Навіть доктор Грейсі, а вона була клятим бійцем Змішаних бойових мистецтв. Нас четверо? Це всі, хто залишився з не пацієнтів. Ми і Агата.

Я обернувся і оглянув велику групу літніх пацієнтів. Коли я дивився на них, мене охопило тривожне передчуття. Їм тут не місце. Це добром не закінчиться.

Агата витягнула зі свого візка синю торбу з написом IKEA. Дістала з торби балончик з металево-сріблястою аерозольною фарбою. Шкутильгаючи підійшла до стіни і намалювала велике коло, тоді перетворила його в усміхнене обличчя. Потім нахилилася і понюхала стіну, весь цей час бурмочучи щось сама до себе.

-- Не марнуй фарбу, Агато, -- вигукнув Брендон.

-- Вона моя! – сказала Агата, притискаючи до себе торбу з IKEA. – Ти вкрав її в мене.

-- А ти вкрала її в магазині Стена, -- сказав Брендон. – Просто… просто не марнуй її, гаразд?

-- Ви не думали перевезти всіх цих людей в безпечну кімнату? – запитав я. – Там зручніше ніж в коридорі.

-- Кімната вже переповнена, -- сказав Брендон. – Це клятий Вафельний Дім з Алабами. Ти можеш в таке повірити? Там вміщається 30 чоловік, і мій брат Кріс допоміг найбільш притомним, найбільш мобільним дістатися туди. Там істота схожа на гнома готує їм їжу і співає. Всі просто в захваті, -- він сумно посміхнувся. – Ці люди у Вафельному Домі. Вони провели голосування і вирішили, що вони звідти не вийдуть. Вони сприйняли все як гігантську вечірку.

-- Він не з балакучих, так? – запитав я, вказуючи на Брендонового брата, Кріса.

Брендон похитав головою, в той час, як Кріс незворушно дивився на мене.

-- Він не німий, -- обізвався Брендон. – Але не любить балакати. Коли ми зростали, наша мама думала, що він відсталий. Через те що він ніколи не говорив, його віддали в спецшколу. Але він не тупий. Вміє розмовляти. Вважай, що він як Мовчазний Боб. Якщо вже щось скаже, то ти краще послухай.

Брендон розважливо кивнув.

Я повагався.

-- А вона? – запитав я, вказуючи на Імані. Я спостерігав, як вона допомагала жінці самій відчинити двері. Підлога біля туалету була заляпана червоним. Я здригнувся, пригадавши вибуховий “баг” з оголошень. Безпечно провівши жінку в туалет, Імані повернулася і допомогла чоловікові у інвалідному візку попити води. Йоланда також ходила серед інших і тихо розмовляла.

Брендон похитав головою.

--Одного разу на нас напали, відразу після того, як ми знайшли те місце, де навчають. Старий, я… я не хочу говорити про це. Але Імані, в неї був меч, і кілька пацієнтів, яких ми групами переводили до пані Тіати. Вони не можуть рухатися швидко. Так було краще. Дозволити тим істотам спалити їх було б значно гірше.

Я кивнув. Я знав, що певні речі краще не питати. Я зрозумів, що її високий рівень був прямим результатом того, що їй довелося вбити 12 своїх колишніх пацієнтів. Мабуть, вона ще й пару-трійку лутбоксів отримала.

-- Ці люди досі не можуть ходити? Отже, швидке лікування в підземеллі й оті всі лікувальні закляття та інше не працюють?

-- О, це неймовірно, -- сказав Брендон. – І водночас це прокляття. Всіх цих людей вилікували від сотень дрібних хвороб. Ніхто з них не взяв з собою жодних ліків, і нічого. Але водночас, вони не стають молодшими. Чи сильнішими. А ті, хто втратив пам’ять чи когнітивні функції, це не відновлюється. Тут виліковують все, що може їх вбити, але не роблять їх кращими, ніж вони були.

Я зітхнув, зосередив свою увагу на великому, круглому вході в лабіринт. Там був коротенький міст, вхід десь в три рази більший ніж входи з опускними ґратами, які ми зустрічали по дорозі, з піднятими гігантськими воротами, великими настільки, що в них могли проїхати поруч два гоблінських бульдозери. Вони вели в інше округле подвір‘я з трьома виходами. Стіни тремтіли, коли монстр мчав повз, але на саме подвір’я він не заходив.

-- То який у вас план? – запитав я.

-- Спочатку ми планували зібрати якомога більше людей і штурмувати лабіринт. Ми думаємо, що він має форму спіралі. Але більше ніхто не з’являвся, тож вони пішли шукати інші входи. З цього теж нічого не вийшло. Залишилися тільки ми, а ми не можемо вбити ту істоту. Ніхто навіть не знає що це.

-- А що далі? – запитав я. – Навіть якби в нас був вільний прохід до сходів…

Я не став закінчувати думку.

-- Знаю, знаю, -- сказав Брендон. – Але я просто не можу залишити їх. Я сподівався, що якби нам вдалося завезти їх всіх на другий рівень, тоді й на третій теж змогли б. А тоді вони обрали б клас і не були б такими.. ну ви розумієте…

-- Непридатними? – запитала Пончик.

Я кивнув. Я співчував цьому чуваку і трьом іншим. Чи залишився б я, продовжував виконувати свої обов’язки? Дідько, навіть якщо це було настільки безнадійним? Який жах. Я думав, що це в мене непереливки, але в них… Світу настав гаплик. Для бідолашних людей, якими вони повинні були опікуватися, не залишилося жодної надії. Ці суворі умови не призначалися для слабких, для немічних.

Однак цим чотирьом – Брендону, Крісу, Йоланді та Імані – навіть в голову не прийшла думка припинити виконувати свої обов’язки.

Певний час я розповідав нашу історію, включно з останнім зіткненням у безпечній кімнаті. Я розповів їм про наші дві зустрічі з квартальними босами.

-- Я можу зробити щось схоже з цим босом, -- сказав я. – Думаю, що зможу збудувати бомбу, яка сама вибухне, коли монстр налетить на неї, таким чином нам не потрібно буде зачинятися з ним і битися.

-- Це не спрацює, -- сказала Йоланда, підійшовши і зупинившись поряд з нами. – Пам'ятаєш ті маленькі двері, через які можна побачити монстра? Вони якось захищені. Я спробувала поцілити в нього зі свого лука, але стріла відскакує. Я тицьнула пальцем, на дотик це як глина. І коли ти торкаєшся їх, вони сяють блакитним світлом. Вони виглядають як вхід, але це не так. Мабуть, через них можна пройти, якщо сильно натиснути, але я б не стала пробувати. І я б не стала пропихати через них ніяку бомбу. Єдиний вхід – через ці великі ворота. А монстр не заходить в першу кімнату. Тож ти не зможеш скривдити його, поки тебе спочатку не закриє всередині.

-- Але ми не знаємо цього напевно, -- сказав Брендон. – Коли ворота зачинилися, ми зовсім нічого не бачили. Нічого не чули. Не могли розмовляти з допомогою чату партії з тими, хто був там. Так, наче їх виключили з партії.

Я зітхнув. У нас було два варіанти. Ми могли залишити цих людей з надією, що знайдемо десь інші сходи. Або могли битися з містечковим босом тут.

Жоден з варіантів мене не приваблював. Ким би ця істота не була, вбити її буде майже неможливо. Я пригадав сцену з попередньої підсумкової серії. Сорок чоловік проти одного містечкового боса, і він безжально прикінчив їх всіх. Ми навіть не знали, що це в біса за монстр.

Я глянув не годинник. В нас було 40 годин. Господи. Невже дійсно минуло вже стільки часу відколи ми втекли від Френка і Мегі? За 10 годин почнеться нове шоу. Сьогодні ми не зробили нічого, тільки проїхали біля ста кілометрів від місця, де починали.

А раз вже зайшла мова про Френка і Мегі. Я з жахом усвідомив собі дещо.

-- Ваші люди, ті, що загинули в той час, як шукали сходи. В якому напрямку вони вирушили?

-- В основному на захід, в бік Сіетла. Вони мали бути на північ від вас. Я пам‘ятаю де ми вбили кіз. Далі ми з братом не пішли. Десь в тому районі ми відділилися від групи і повернулися сюди.

-- А як давно зник останній з них?

-- Сьогодні вранці. Ледь п‘ять чи шість годин тому.

Я глянув на Пончик, розмірковуючи. Це могли бути вони, Френк і Мегі. Але це означало б, що вони дісталися в цю зону раніше за нас. Це не мало сенсу. Ми були доволі далеко від місця, де ми востаннє зустрічалися з ними. Невже існувала ще одна група волоцюг, які винищували людей? Чи це був монстр? Не знайшовши їхніх тіл, нам цього не довідатись.

Позад мене одна з літніх жінок почала схлипувати. Інший, чоловік з настільки викривленою спиною, що його підборіддя спочивало на грудях, поспішив до неї зі своїм ходунком і поплескав її по спині. На горбані була пілотка ветерана. Колись давно він служив у силах спеціального призначення армії США.

Якщо мені вже судилося загинути, то краще зробити це задля слушної справи.

-- Є поблизу якісь інші зони відпочинку? – запитав я. – Не переповнені?

-- Ага, ми знаємо про дві. В одній немає нічого, крім торгового автомата, що видає цукерки. Вони смакують як сеча, але на десять хвилин піднімають твою спритність на +1. Автомат спрацьовує для тебе тільки раз в день. Інша зона трохи далі. Це Taco Bell з Перу і в ньому є все, включно з кавою. – Він схилився до мене. – І пивом. Добрим пивом.

-- А що на рахунок тутешніх мобів? – запитав я. – І навчальних гільдій?

-- Ми очистили два сусідніх квартали. Ще якісь чуваки прикінчили першого квартального боса. Вони сказали це був гігантський людиноподібний демон в зробленому зі шкіри костюмі. Ми вбили другого боса. Ми всі брали участь в цій битві. Це був літаючий кристал, але він розбився, коли я кілька разів лупнув його молотом. Наступна зона, та що поряд з Taco Bell, досі кишить монстрами. Ящероподібними істотами. Вони стрибають, кусають і отруюють тебе. Мене вкусили одного разу, то я думав, що здохну. Отрута сама вийшла з мене, до того як прикінчила мене, і то тільки тому, що я весь час пив лікувальне зілля. Після цього в нас пропало бажання вештатися в тому районі. Але в тій зоні є кілька навчальних гільдій.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Ось що буде далі. Ми з Пончик решту цього дня будемо гріндити. Якщо тобі вдасться вирвати в Агати кілька з цих балончиків, то я візьму їх з собою. Я спробую наскільки можна підняти свої вміння. Ви повинні зробити те саме. Остерігайтеся інших волоцюг. Особливо з черепом біля імені. Ми переглянемо третю серію, поспимо трохи, а тоді повернемося сюди. А тоді всі ми – я, Пончик і вас четверо – підемо туди і відхуяримо того боса. Ми спустимо ваших людей по сходах. Як тобі такий план?

-- І як ми це зробимо? – запитав новий голос.

Це була Імані, яка обізвалася вперше.

Я посміхнувся.

-- Не переймайся. В мене є ідея.

[ 23 ]

-- То що в тебе за грандіозна ідея? – запитала Пончик, коли ми пішли геть. В своїй новій спідничці, разом з талісманом-метеликом на ошийнику, вона дзвеніла під час ходьби. – Як ми прикінчимо ту істоту?

-- Хуй його знає, -- сказав я. – Але потрібно щоб вони качалися. Це наш єдиний шанс. Щоб знайти ці сходи, ми затратили цілий день, і в нас закінчується час. Краще протистояти відомому, ніж невідомому ворогу.

-- Ми не знаємо цього ворога, -- вказала Пончик. – Зажди, що ти робиш?

Я підійшов до першого напису аерозольною фарбою, що вказував у бік нашого табору. Витягнув балончик з червоною фарбою, який вони мені дали і цілковито замалював його.

-- Бачила рівень Імані? – запитав я, стаючи, щоб глянути, чи напис ще можна прочитати. – Він в неї 10. Частково це тому, що вона була змушена вбити всіх тих людей.

-- І? Ти хочеш сказати, що якщо прийде ще хтось, то вони можуть повбивати всіх тих літніх людей? Тільки заради експи? Карле, любий. Немає нікого настільки лихого, -- Пончик замовкла. – Чи є?

-- Не знаю, -- сказав я. – І не бажаю довідатися.

-- А якщо тут буде проходити велика група порядних людей? І пропустять напис, бо ти його зафарбував?

-- Пончик, поглянь де ми. Нам пощастило, що ми знайшли цих людей. В цьому районі немає великих груп порядних людей. Є тільки щуки і піскарі. Ходімо. Пошукаємо той Taco Bell.

-- То хто ми? – запитала Пончик, коли ми вирушили далі.

Я не відповів. Я не знав.

Брендон казав, що вони залишили десятки написів по всій зоні. В міру того як ми рухалися на північ, я спотворив або змінив усі, які зустрів. Не було ніякої можливості дістатися до них всіх, але на душі мені стало легше.

Я був зайнятий, змінюючи напис з “2 квартали на південь” на “12 кварталів на південь”, коли Пончик підняла голову і принюхалася.

-- За рогом ще два щури.

За якусь мить з‘явилися їхні крапки.

-- Твій нюх покращується, -- сказав я.

-- Ні, це їхній сморід погіршується, -- відповіла вона.

По дорозі від табору сюди ми вбили щонайменше 30 щурів. Ці щури були більшими і жирнішими ніж ті, з якими ми билися раніше. Вони всі були третього рівня. Перш ніж піти я тихцем запитав Брендона чи вони залутили трупи людей вбитих відразу після того, як вони зайшли в підземелля. Спочатку він вжахнувся, але тоді я пояснив, що потребую штанів та черевиків. Він вказав мені шлях. Вони залутили додаткові візки, ходунки і ціпки, але одягу не торкалися. Потрібно було б фізично знімати його. Від цієї думки мені стало погано. А ще це викликало нову хвилю ненависті до Френка К. і Мегі Май, які роздягнули тіло Ребеки В. Мабуть, вони забрали одяг і в інших вбитих ними людей.

Коли ми дійшли до місця смерті літніх людей, там залишились тільки купки кісток і пошматований одяг, нічого корисного. Я підняв погризені залишки тапочка, з огидою викинув. Щури зжерли все інше, пошматували трупи немов ураган. І тепер щури в зоні були більшими.

Ми завернули за ріг і зайшли в новий квартал. Пара людиноподібних істот в набедрених пов'язках і з примітивними дрючками побачили нас і з шипом пострибали в нашому напрямку. Це були монстри-ящери метрового росту, як і казав Брендон, найвищий з них сягав мені майже до стегна. Від пояса вгору вони виглядали як комодський варан. Малі, але мускулисті. В них були довгі, зігнуті ноги, як в кенгуру, але вкриті лускою.

Пігмей Троглодит – рівень 2.

Ох, вже ці виблядки. З розумом меншим ніж в немовляти, яке часто падало на голову, звичайні воїни Пігмеїв Троглодитів були би нешкідливими, якби не були такими, курва, швидкими. Чи отруйними.

Брендон попередив мене про їхню особливу атаку, тож я був готовий. Пончик поцілила першого магічною стрілою, в той час, як другий зашипів, вишкірив величезні ікла і стрибнув на мене.

Я лупнув його правим хуком, мій обмотаний ланцом кулак проламав йому голову, змінивши його траєкторію так, що він ляснув об стіну тунелю. Він вибухнув як клятий помідор. Ціль Пончик практично випарувала від удару однієї стріли. Її закляття Магічна Стріла зросло до п’ятого рівня, і тепер вона могла обирати скільки очок мани вкладати в нього, від трьох до шести. Тепер її інтелект був 24, а це означало, що якщо вона тримала налаштування сили на трійку, то могла випустити вісім стріл.

Я штовхнув обгорілі залишки троглодита босим пальцем. Минуло лишень кілька днів, а я вже ледь відчував землю, по якій ходив. Випадкові камінці ще боліли, але не так сильно, як це було б раніше.

-- Це мені не виглядає на стрілу за три мани.

-- Ця була за шість, -- сказала Пончик, принюхуючись до справи своїх рук. – Їм було б варто зробити це менш огидним.

-- Якщо це монстр другого рівня, то одного пострілу за три достатньо, -- сказав я. Вони не дропнули жодного луту, але я забрав їхні дрючки.

-- Якщо хтось збирається відкусити мені голову, то отримує за шість, -- сказала Пончик.

Наступну годину ми провели вистежуючи і вбиваючи всіх троглодитів, яких тільки могли. Третьорівневі називалися Троглодит Рубака, четверторівневі – Троглодит Віртуоз. Рубаки були вдвічі більшими, майже сягали людського росту. В них не було ніяких особливих вмінь, а їхні ноги були звичайними. У віртуозів була атака язиком, яка спочатку застала мене зненацька. Вони були такого ж росту, як дворівневі, але вміли викидати язик майже на п’ять метрів. Тонкі, мокрі язики жалили немов батіг, спричиняючи отруєння, яке відразу нівелювалося завдяки моєму плащу Нічного Страдника.

Ми з Пончик наловчилися битися як єдина команда. Вона чекала нагоди і випускала стріли, а я копняком чи ударом добивав їх. По її стійці я міг сказати куди – і коли – вона буде рухатися. Вона легко вистрибувала мені на плече, використовувала мій ріст, щоб пуляти в свої цілі згори. Вона ховалася позад мене, легенько сковзнувши поміж плащем і курткою, тримаючись пазурами моєї спини, щоб уникнути отруйних атак. Взагалі-то, будь-яких атак. Ми ще не докачалися до дев’ятого рівня, але успішно наближалися. Скидалося на те, що після восьмого, кількість експи необхідної, щоб перейти на наступний рівень, була абсурдно великою. Наш розвиток зупинився. Проте хоча я не міг розкинути очки стати, мої бойові вміння стабільно зростали, даючи атакам щоразу то більші пошкодження. Труднощі почнуться знову, коли ми спустимося на нижчий поверх.

Якщо ми спустимося на нижчий поверх.

Після того як ми вбили Троглодита Рубаку, все, що залишилося від удару стріли Пончик, була голова ящірки, яка покотилася, як спущений футбольний м’яч. Поки я переводив подих, вона зістрибнула і ліниво вдарила її. Від одного легенького удару череп пролетів весь коридор і розтріскався об стіну, залишивши тріщину в камені.

-- Тобі потрібно тренувати лапи, -- сказав я, глянувши на пошкодження. – В мене сила дев‘ять, а в тебе – 18. Ти буквально вдвічі сильніша за мене, а я зараз в біса сильний. Якби ти спробувала, то, мабуть, могла б пробити сталь.

-- Битися лапами так неелегантно, -- сказала вона. – Так не личить дамі.

-- А стріляти лазерами з очей личить?

-- Господи, звісно що так. З Магічними Стрілами мене не заляпує кров, як звичайну домашню кішку. Я не стаю скуйовдженою і брудною. Я навіть не можу уявити собі такого. Я б виглядала як Фердинанд.

-- Хто такий в біса Фердинанд?

-- Ти його не знаєш.

Я зітхнув.

-- Просто подумай про це, гаразд?

Вона не відповіла.

Після кількох годин гріндингу по коридорах, ми знайшли кімнату боса троглодитів. Вона мала трохи іншу форму ніж решта. Ця кімната була довгим прямокутником, з меншою кімнаткою біля входу, а це означало, що я не зможу застосувати свій метод і вбити боса бомбою здалеку. Найсильніші моби в цій зоні мали четвертий рівень, а це означало – я сподівався – що бос буде не дуже сильним. Десь рівня сьомого чи восьмого.

Це було небезпечно, але якщо ми досі не могли справитися з квартальним босом на першому поверсі, в нас не було жодних шансів проти того, що сторожив сходи. Ми вирішили ризикнути.

Ми нерішуче наблизилися до кімнати боса. Двері до неї були одними з тих скляних, автоматичних дверей, проте середину мені видно не було. Вивіска на дверях була англійською. На ній говорилося “Відчинено цілодобово” і “Фітнес, Качалки.”

Я витягнув цигарку і запалив. Моя передостання. Я глибоко затягнувся.

Ми зайшли всередину.

[ 24 ]

Як вказувалося на дверях, це був просторий спортзал. Біля входу був невеличкий столик адміністратора і турнікет. На стінах висіли плакати заповнені такими гаслами як “Ані дня без качла”, “Відмазки не спалять калорії” та “Випусти з себе бестію.” Пахло потом, оливою і тестостероном. За рогом видніли стійки тренажерів. Хоча й не дрібне, це приміщення було значно меншим, ніж кімната попереднього боса. Тут я не відважуся кинути динамітну шашку.

Спортзал заповнив голосний, напружений стогін, за ним знайомий стукіт металевих гир. З-за стійки на нас зашипів троглодит другого рівня, Пончик вистрибнула мені на плече і влупила його стрілою. Він перекинувся, мертвий.

-- Ей, це був постріл за три мани? Він не вибухнув.

-- Так за три. Я економлю ману.

За нами з грюкотом зачинилися автоматичні двері й добре освітлена кімната стала червоною.

Коли я пройшов через турнікет, почала грати знайома музика. Майже так само, як минулого разу проревіло повідомлення про бій з босом. Коли ми завернули за ріг, оголосили наші імена, в повітрі зависли наші фотки. Кімнату заповнювало шість Троглодитів Рубак, всі вони качалися на тренажерах. Троє Віртуозів стояло в протилежному кутку.

А ще там був бос.

Чудовисько стояло з другого боку кімнати, любувалося в дзеркалі, стискаючи в руках пару абсурдно великих гантелей. Коли ми зайшли в кімнату, істота завмерла. Випустила гантелі. З вібруючим грюкотом вони до половини провалилися в підлогу. Навколо них розлетілися дерев’яні тріски. Бестія повільно повернулася в нашому напрямку, коли наші погляди зустрілися, світ завмер.

Я їбу, подумав я, коли обличчя істоти наблизилося в моєму інтерфейсі.

Проти…

Качка!

Квартальний бос 9 рівня!

З тілом напханим найкращими анаболічними стероїдами, які тільки може запропонувати дарк веб, Качок цілими днями тягає залізо, ламає шиї і плаче, що його вкрита прищами мошонка втричі менша, ніж була колись. Він досягнув максимуму і тепер його збільшене серце переповнює лють. Він хотів всього лиш накачати м’язи, але зараз готовий принести…

Музика сягнула крещендо : та, та, тан!

…біііііль!

-- Банальність деяких з цих описів просто зашкалює, -- пробурмотіла Пончик. – Гірше ніж в серіалі Лицар доріг, який ти так любиш.

Бос знов був людиною з нашого світу, проте без опису це було не таким очевидним. Так наче вони взяли Троглодита Рубаку і з’єднали з учасником змагань з бодібілдингу. А тоді накачали його м‘язами далеко за межу, яку може витримати нормальне тіло. Він був на десяток сантиметрів вищим за мене. У нього була голова ящірки, тіло вкрите лускою і хвіст. На ньому були коротенькі чорні шорти і більше нічого, відкриваючи до абсурду м‘язисте тіло, вкрите здутими венами товщиною з мій палець. Істота була настільки накачаною, що як дитина в зимовому комбінезоні, не могла опустити руки. Трапецієподібні м'язи виглядали так, наче від країв спини до середини вкритої лускою голови в нього виросли пухлини. Стегна в нього були розміром з пивні бочки, змушуючи його стояти в смішній, широкій стійці. Ходив він перевальцем.

-- Бро, -- прохрипіло чудовисько. – Підстрахуй мене, бро.

Качок стягнув з полиці вільний металевий диск. Він був розміром з кришку каналізаційного люка. Виконавши напівоберт, він жбурнув його прямісінько мені в голову. Гігантське коло, що мчало до мене, спалахнуло.

-- Ні хуя собі! – крикнув я і відстрибнув вбік. Пончик стрибнула в протилежному напрямку. Диск з гуркотом вдарив об бігову доріжку і вибухнув, розтрощивши дзеркало позад неї.

Я активував Свиток Запаморочливого Туману в ту мить, коли на мене налетів інший троглодит. Ефект був негайний. Кімнату заповнив густий, мокрий туман, тимчасово осліпив мене, а тоді зник. Повсюди залишилися капельки води, від чого земля стала слизькою. Я все ще бачив контури хмари в кімнаті, але вона стала вдвічі прозорішою. Я був певен, що троглодити не бачать нічого. В свитку не говорилося, як довго триватиме його ефект, але я підозрював, що не дуже. Потрібно було діяти швидко.

Троглодити, осліплені, почали налітати один на одного і на розкидані тренажери. Качок підняв ще один диск і жбурнув у випадковому напрямку.

-- Бро, -- простогнав він. – Бро, я нічого не бачу.

Я помчав до групи рубак, в той час, як ще один диск вдарив у стійку для присідань і з потужним гуркотом перевернув її на бік. Ми заздалегідь вирішили, що якщо зможу, то я спочатку винесу істот підтримки, тоді як Пончик на повну силу випускатиме хедшоти в боса. Я перестрибнув через тренажер для сідничних м’язів, лупнув одного з рубак в здивоване, збентежене обличчя. Щоб покласти цих чуваків потрібно було щонайменше чотири чи п’ять ударів. Коли я прорвався крізь них, мій кулак палав. Я підсік ногу останнього рубаки, той звалився і гепнувся головою об м’яке крісло апарату для жиму лежачи. Коли я кулаком проламував йому скроню, туман розсіявся так само швидко, як опустився.

Дідько. Ухиляючись від палаючого диску, я прочитав другий свиток. Диск врізався в той самий апарат для жиму лежачи, в усі боки, як шрапнель, розлетілися шматки палаючого металу. Я закричав, коли моє незахищене стегно вибухнуло болем. Кров гейзером полилася в мене по нозі. Я кинув закляття лікування в ту мить, коли туман знов заповнив кімнату. Запаморочливий туман тривав тільки п’ятнадцять чи двадцять секунд, а в мене залишався лишень один свиток.

Пончик стрибала туди-сюди по кімнаті, випускаючи стріли в Качка, який задовольнився тим, що стояв на одному місці й жбурляв у нас залізо. Потужні магічні стріли явно діяли на монстра-боса, але коли Пончик була змушена випити зілля мани, його індикатор здоров‘я був досі зеленим. Кожного разу, коли стріла потрапляла йому в голову, Качок стогнав, а тоді ревів з люті. Він піднімав наступний диск і жбурляв його в загальному напрямку Пончик. Їй вистачало розуму рухатися після кожного пострілу. Диски літали крізь імлу, наче комети.

Крім того, що Пончик уникала атак боса, їй доводилося ухилятися від випадкових ударів язиком Віртуозів. Вона намагалася триматися так, щоб між нею і отруйними монстрами завжди був якийсь тренажер. Тільки в мене був опір від отрути, і якби в неї поцілили, нам було б нелегко утримувати її при житті доти, поки їй дозволять випити зілля з антидотом.

Мої рука і нога зцілилися, коли я накинувся на трьох Віртуозів з другого боку кімнати. Один сліпо викинув язика і той ляснув у турнік поряд зі мною. Перш ніж язик повернувся, я схопив його лівою рукою, а ящір видав здавлений крик, коли спробував втягнути його і виявив, що не може.

Проте він все одно втягував його, тягнучись через всю кімнату до мене. Великий рот затиснув мій кулак. Я завив з болю. Я лупнув його голову об бік турніка, але він продовжував міцно триматися. Десятки гострих зубів вчепилися в кістки моєї руки. Віртуоз був живим, але він буквально давився моїм кулаком. Він хотів звільнитися так само відчайдушно як я. Його тіло було майже невагомим, воно розпачливо билося, звисаючи в мене з руки.

До двох інших ящірок я дістався, коли туман почав знов розсіюватися.

-- В мене закінчується мана, -- крикнула Пончик позад мене.

Я копнув одну в живіт, вона зігнулася вдвоє. Я лупнув її зверху ногою, зламав шию і крутнувся до третьої, вдарив її прямим правим. Я підняв лівий кулак, який досі був у роті першого троглодита, і затовк третього до смерті.

Під час побиття ящірка, що вчепилася в мене, також здохла, а її тіло з огидним хрустом відірвалося від шиї. Зуби продовжували боляче стискати мій лівий зап‘ясток так, наче я мав чудернацьку боксерську рукавицю з голови троглодита. З шиї звисали скривавлені шматки м‘яса і кісток. Я крутнувся в бік боса.

Качок втратив десь 2/3 здоров‘я. Вся верхня частина його тіла була обпалена і почорніла. Його очі-намистинки більше не глипали на мене.

-- Бро, -- сказав він. – Це не круто. Це був мій бро.

Він підняв ще один диск і жбурнув у мене. Я присів, щоб ухилитися. Він вдарив об стіну, розколовся. Уламки врізалися в мене. Дрібні шматки палаючого металу усіяли мені голову. Я впав спиною на тренажер, моя щиколотка заплуталася в кабелях. Виплутавшись, я прочитав останній свиток Запаморочливого Туману. В мій бік полетів наступний диск, загув над головою як бензопила. Вибухнув позад мене.

В мене врізалися нові шматки металу. Індикатор здоров‘я різко опустився до червоного. Я подумки клікнув на лікувальне зілля у швидкому доступі, водночас стягуючи череп з зап‘ястка. Це нагадувало очищення шкаралупи з вареного яйця. Щоб звільнити руку, мені довелося відірвати голову від щелепи. Череп з брязкотом упав на підлогу. Після того як я випив зілля, то зауважив, що в мене було п‘ятнадцять секунд на відновлення, перш ніж я зможу випити наступне. В Пончик період відновлення був значно довшим, близько двох хвилин. В мене не було часу замислюватися, чому між нами така різниця.

Кімнату заповнив туман і я накинувся на боса.

Це дуже погана ідея, подумав я, наближаючись до нього зі спини. Монстр саме нагнувся, сліпо мацав за новим диском з полички. Він стягнув всі диски з однієї стійки, але нижче були ще. Осліплений, він не бачив що хапати.

Я схопив штангу, на якій було десь по сто десять кілограмів з кожного боку. Я схопив замок і зірвав половину дисків, які з гуркотом впали на землю поряд з моїми ногами. Я зловив штангу перш ніж вона звалилася з лавочки. Я розмахував саморобною зброєю як велетенською булавою. Раніше підняти сто десять кілограмів плюс гриф було для мене майже неможливим. Зазвичай я вижимав сто кілограмів – доволі пристойну вагу. Тепер, з силою дев‘ять, я все ще відчував вагу, але легко підняв її. Ваги було достатньо, щоб мені було незручно, і забагато, щоб просто ходити собі з нею. Але я міг запросто вдарити нею з розмаху, що я і зробив, з усіх сил монстру по його вкритій лускою голові.

Трісь. Все моє тіло здригнулося так, наче я лупнув тверду стіну. Бос захитався, впав на бік, випустив диск, який йому вдалося витягнути. Гриф затремтів і з дальнього кінця злетіло три диски. Значно легшим грифом я лупнув його ще раз, тоді жбурнув його. Я схопив з-під ніг один з п‘ятдесятикілограмових дисків, обома руками підняв над головою і щосили влупив Качка. Я лупцював і лупцював. Його індикатор здоров‘я повільно зменшувався, а він кричав.

-- Ой, припини! Ні, бро! Боляче!

Коли я вже думав, що йому гаплик, він от-от помре, Качок вигнувся, його здоровенна рука метнулася вгору, швидко, як кидок гадюки, і схопила мене за зап’ясток. В мене було відчуття, наче мене закували в сталеві кайдани. От курва, подумав я, випускаючи вкритий кров‘ю диск – який відскочив від живота чудовиська. Іншою рукою він схопив мене за шию.

-- Буде пекти як дідько, -- сказав він, сідаючи. Туман розсіявся і його очі сфокусувалися на мені. Не дивлячись на те, що в нього була морда ящірки, його очі оточував ряд гнійників, як прищі, що виросли крізь луску. Від нього смерділо потом, обгорілою плоттю і дезодорантом Axe. Він почав стискати і я зрозумів, що мені кінець. Мій індикатор здоров’я різко полетів вниз.

В спину Качка вдарила магічна стріла. Вона була слабенькою і монстр ледь звернув на неї увагу, щось там буркнувши.

-- Тримайся, Карле, -- крикнула Пончик. Вона з’явилася, летячи в повітрі, випустивши пазурі як тигр, що стрибає на здобич, яка нічого не підозрює. Вона приземлилася прямісінько на масивному, опуклому плечі монстра і міцно вбила зуби в його вкриту венами шию, одночасно дряпаючи задніми лапами його спину. В усі боки, як зі скаженої картоплечистки, полетіли пасма зеленої та червоної тканини. Вона, як вампір, прокусила одну з вен в нього на шиї. Кров бризнула так, наче Пончик натрапила на нафту, заливши її, вона у відповідь забулькала.

Гігантська рука на моїй шиї розтиснулася і ляснула Пончик. Удар Качка ледь зачепив її, але вона злетіла з його спини так, наче її вистрелили з гармати. Пончик вдарилася об дальню стіну з хрустом, від якого мені стало недобре.

-- Пончик! – викрикнув я. Я зіп’явся на ноги, з хрипом вдихаючи повітря, в той час, як монстр в явно нестерпному білі тягнувся до своєї пошматованої спини. Кров бризкала з його шиї так, немов вона відрізала краник. Кров лилася і лилася, в неймовірній кількості.

Качок глянув на мене здивованими очима, він наче не очікував, що я ще живий.

-- Я пишаюся тобою, бро, -- сказав він. – Ти бився через біль.

Я вдарив його слабеньким джебом і цього вистачило. Бос, чиє здоров’я майже повністю вичерпалося, рухнув на спину. Я лупнув ногою його тверду голову. Як тільки він здох, система відключила надприродний захист, який вона давала його кісткам і плоті, і моя п’ятка легко проламала йому голову. Я немов наступив на гнилий кавун. Я не зупинився, щоб глянути на криваве місиво. Я кинувся через кімнату до Пончик.

Вона лежала кривавою купкою на підлозі, одна нога вигнута під неправильним кутом. Її індикатор здоров’я не показував нічого, крім тонесенької червоної смужки.

-- Пончик, -- крикнув я, опускаючись перед нею на коліна. – Хай тобі дідько, Пончик. Не роби мені цього.

Вона важко вдихнула, жива. Кішка була вся вкрита кров’ю. Але вона була жива! Я стурбовано спостерігав за її здоров’ям, переляканий, що воно може ще опуститися. Інколи, коли ти був поранений, воно, як на поверхні, продовжувало зменшуватися.

На екрані з‘явився напис Переможець!, музика припинилася і я кинувся в інвентар. Мені довелося почекати 10 нестерпних секунд, поки все те лайно очиститься з екрана, перш ніж я зміг знайти те, що шукав.

В мене був свиток Вилікувати тваринку. Я прочитав його, але він не спрацював. Свиток зник в мене з меню з повідомленням про помилку. Немає допустимої цілі. Ти щойно змарнував цінний свиток, йолопе.

Я не міг кинути на неї своє лікувальне закляття, навіть якби мав достатньо очок мани, яких я не мав. Замість цього я витягнув з інвентаря лікувальне зілля, відкрив, готовий залити його їй в рот.

Я завмер. Буквально кілька хвилин тому вона випила зілля мани. В неї був значно довший ніж в мене період очікування коли можна приймати зілля. Це мало щось спільне з нашим рівнем будови тіла. Я не міг оглянути її і сказати який в неї період, закінчився він чи ні. Чи зашкодить їй, якщо я зарано спробую залити в неї зілля? Я не знав. Будь-яке пошкодження зараз точно вб’є її.

Я швиденько витягнув ще одне зілля здоров’я і вирішив випробувати його на собі. Гра не дозволить мені випити ще одне зілля з допомогою меню швидкого доступу, але ж вона не може зупинити мене, коли я робитиму це вручну.

Я перехилив до дна одне зілля здоров’я, це повернуло все моє здоров’я. Я вперше фізично випив його. Воно дивно нагадувало сік ківі. Пляшечка пуф і зникла. З’явився таймер на п‘ятнадцять секунд, і перш ніж відлік закінчився, я випив друге зілля.

Ти отруївся!

Ефект отруєння нейтралізовано.

-- Хай йому чорт, - заревів я. Я нахилився над Пончик, погладив її м’яке хутро.

-- Не покидай мене, -- сказав я.

Хрусь! Кішка пробурмотіла щось від болю, коли ніби за помахом чарівної палички, її зламана нога стала на місце. Смужка здоров‘я стала довшою. Вона поправлялася. Їй ставало краще.

Я зітхнув, відчуваючи полегшення. Вона вилікується сама, але це займе трохи часу. Я почекаю ще п‘ять хвилин, перш ніж ризикну дати їй зілля, яке полегшить біль.

-- Карле, Карле, це ти? – запитала за мить Пончик, піднявши жалюгідно голову. – Ми прикінчили його?

-- Прикінчили, Пончик, -- відповів я. – Ти прикінчила. Не рухайся. Відпочинь хвильку. Ти врятувала мені життя.

-- Мене смертельно поранили в бою, -- сказала вона. – Рятуючи тебе, я пожертвувала собою. Я відчуваю, як згасає моє життя, Карле. Я завертаю за останній ріг по дорозі в нікуди. Це кінець. Я скористалася пазурами, як ти сказав, і через це загинула. Міс Беатріс буде дуже невдоволена тобою.

Вона двічі кашлянула, два покашлювання, які пролунали підозріло фальшиво.

-- Скажи їй, що я мужньо билася. Скажи їй, що я билася до кінця. Знайди Фердинанда, скажи йому, що я кохала його. Кохала, відколи вперше побачила.

Її здоров‘я раптово злетіло само по собі. Вона випила одне з власних зіль. Я з полегшенням зітхнув.

-- Світло, здається, я бачу світло, -- прохрипіла вона, в той час, як я відкинувся і схрестив руки. – Я звільняюся від своєї тлінної оболонки.

-- Вставай, -- сказав я, озираючись по кімнаті. – Допоможи мені залутити все оте лайно.

[ 25 ]

Хапнувши мапу кварталу, я певний час вигрібав все спорядження, яке тільки міг підняти. Його там була ціла купа. Кімната була завалена гирями і гантелями. Я забрав все. Вигріб чисельні силові тренажери, які після усунення штанги, нічого не важили. Виламав двері, яких не зауважив раніше, всередині було кілька матів, важких медичних м‘ячів і різноманітних частин поламаного спортивного спорядження, разом з розвідними ключами та іншими інструментами. Все в інвентар, навіть виламані двері. Тоді я забрав усе зі стола адміністратора в офісі, включно з ноутбуком з розрядженим акумулятором і етажеркою заповненою паперовими файлами.

-- Навіщо ти взагалі завдаєш собі стільки клопотів? – запитала Пончик, коли повністю одужала. Вона гарячково намагалася вичистити себе від крові. Кров запеклася. Її потрібно викупати і розчесати. З розчісуванням тепер можуть бути проблеми.

-- Якщо ми щось можемо підняти, ми його забираємо, -- сказав я. – Це займає лишень хвильку. Система чудово розподіляє все по категоріях. Деякі речі, як ось ця етажерка, простіше підняти і додати в інвентар, ніж обшукувати їх. Наприклад, -- я витягнув руку і в ній з‘явилася напівпорожня пляшка Johnny Walker Black. – Вона була захована десь на поличці. Система інвентаря дозволяє мені тримати це все разом, а ще дозволяє виймати з неї якісь речі. Чудова система, якщо розібратися, як вона працює. Ми не знаємо, що нам стане у пригоді й коли, тож якщо щось не прикручене до підлоги, воно лізе в торбу.

Нашою наступною зупинкою була найближча навчальна гільдія. Завдяки тому, що бос був вищого рівня, ніж ми очікували, ми досягли дев‘ятого рівня. Щоб здобути десятий, ми потребували море досвіду. А ще нам потрібно було відкрити купу лутбоксів.

-- Я бачу три зірочки, -- сказав Мордехай, коли ми зайшли в тренувальну гільдію. Він завмер, на якусь мить його погляд став скляним. – Ви самі винесли боса дев‘ятого рівня? Я вражений!

-- Ага, це була тупа ідея, -- сказав я. – Хреново, що ми не знаємо, що нас чекає. Важко приготуватися до бою, коли ти йдеш наосліп.

Я важко опустився в крісло, тоді як Пончик стрибнула в бік каміна, припинила маніакально чистити себе і взялася відкривати свої бокси.

Щуроподібна істота кивнула.

-- Давай я ознайомлюся з записами боїв, і скажу тобі, що можна поправити.

За мить він пихкнув.

-- Гаразд, дещо прояснилося. По-перше, чудовий задум, як вбити гоблінського боса. Вони круті, але не такі важкі, як істота, з якою ви щойно билися. Такого я ще не зустрічав. – Він похитав головою. – Качок.

-- Думаю, це був хтось з нашого світу, схрещений з одним з троглодитів, -- сказав я. – На відміну від Скупердяйки, в нього був затуманений розум. Вони з ним щось зробили і змусили виговорювати всю ту дурню. Боси – карикатурні, перебільшені стереотипи. Їх наче контролює АІ, але десь там всередині досі калатає їхня свідомість. Дичина якась.

Мордехай кивнув.

-- Саме так вони й роблять. Прямо зараз очі у всьому всесвіті сфокусовані на Землі. Програми про вашу культуру сягають всіх куточків галактики. Частинкою цього є боси. Так відбувається кожного сезону. Хай там як, давай глянемо на ваші успіхи. Коли ти бив його штангою, то наносив такі самі пошкодження, як робив би це кулаком. Ти повинен усвідомити собі наскільки потужним стало твоє вміння удару голим кулаком. Воно зараз не гірше за будь-яку зачаровану зброю, яку ти можеш знайти. Розумію, що інколи це незручно, але рекомендую продовжувати використовувати атаку голими руками. А ще ти змарнував свитки Запаморочливого Туману. Наступного разу, якщо буде така змога, свитки нехай читає член партії з найвищим інтелектом. В тебе інтелект три, тож туман тривав тільки п‘ятнадцять секунд. З рівнем інтелекту Принцеси Пончик, туман тривав би по 120 секунд з кожним свитком.

-- Дідько, -- сказав я. – Це тому вона не може пити часто зілля? Бо в неї низька будова тіла?

-- Так, -- сказав Мордехай. – В неї дуже потужна атака пазурами, але вона непридатна, поки Пончик не отримає кращі лати і більше здоров‘я. Вам пощастило, що вона не зламала собі шию. Вибір раси або класу з високою базовою будовою тіла допоможе, але не дуже. Їй доведеться напихатися субстанціями, що збільшують її, а вони зустрічаються не так часто.

Я глянув на Пончик, яка люто шипіла на купи смолоскипів, що продовжували з‘являтися навколо неї. З Бронзового Бокса Боса вона отримала ще один том з закляттям, але ще не прочитала його. Загалом все інше було тим самим старим лайном, з кількома винятками. Зі Срібного Бокса Шукача Пригод, який вона отримала за те, що нарешті завдала пошкодження в рукопашній, Пончик дістала браслет. Браслет додавав +2 до спритності, доводячи її до 12. Вона надягнула його, і він зручно обвив їй передню лапу.

Зі Срібного Бокса Незламного вона отримала ще з десяток свитків лікування. Цей бокс їй дали за те, що вона закінчила бій з босом з менше ніж 5% здоров‘я. Свитки були дуже корисними, бо їх можна було без періоду очікування читати один за одним, а ще краще те, що ми могли використовувати свитки одне на одного.

Вона підвела на нас погляд.

-- Я вже одне з найдосконаліших Божих створінь, тому коли виникне нагода, я не буду змінювати расу. Я народилася кішкою і помру кішкою. Більше того, я буду наполягати, щоб Карл теж обрав котячу расу.

-- Я не збираюся перетворюватися в кота, -- сказав я. – Більше того, я міркував про це і вирішив, що залишуся людиною.

Вона по-котячому знизала плечима і засяяла, прочитавши магічний том.

-- Ти принаймні прочитала спочатку опис? – запитав я. – Що це?

Мордехай кивнув.

-- Гарне закляття. Стрибун по калюжах.

-- Що воно робить? – запитав я.

-- Вона може телепортувати себе і до трьох інших в будь-яке місце в полі її зору. Воно буде особливо корисним, якщо ви наткнетеся на ріку лави чи якісь інші непрохідні місця. Вищі рівні цього закляття дозволять їй переноситися дальше. Якщо їй вдасться розвинути його до 15 рівня, то воно працюватиме майже як Телепорт, одне з найпотужніших, найважливіших заклять в підземеллі. Воно коштує 20 мани, має десятисекундну затримку і п‘ятигодинний період відновлення. З такою затримкою воно не надто підходить для бою, але все одно його чудово мати.

-- Так насправді то нам потрібна здатність краще лікувати одне одного, -- сказав я.

-- Так, так, це правда, -- сказав Мордехай. – Існує купа методів. Отих дванадцять лікувальних свитків непогані, гадаю, ти теж отримаєш кілька. Але наразі я б не дозволяв Пончик без крайньої необхідності вступати в рукопашну. Як на цей поверх, її сила феноменальна. Пізніше вона почне її наздоганяти. Під час цього бою сила в неї була 18. Для порівняння, Качок мав силу 25. Її тіло не підходить для рукопашного бою. До того ж в неї просто замало здоров‘я. Поки що. – Він кивнув на кішку, яка знов взялася за безнадійну спробу причепуритися. – А ти, маленька. Твоє вміння Ухилитися вже четвертого рівня. Продовжуй над ним працювати. Коли воно дійде до 5, тобі стане набагато легше.

-- Послухай, -- сказав я. – Справжня причина чому ми тут, полягає в тому, що ми знайшли сходи, але є проблема.

Коли я розповів йому про інших і містечкового боса, очі Мордехая розширилися.

-- Рішення просте, -- сказав він. – Пропустіть цього боса і продовжуйте пошуки інших сходів. Вони там є, і більшість не охороняється.

-- Ми проїхали цілий день, перш ніж знайшли ці, -- сказав я. – Боюся, що це наш єдиний шанс. Ти знаєш, що це за монстр? Можеш щось підказати?

-- Навіть якби я знав, хто це, мені не можна розповідати вам. В мене набір дуже специфічних, жорстких правил, яких я мушу дотримуватись, особливо коли йдеться про босів. Приходьте сюди після бою і я з радістю сяду з вами і проаналізую бій і розповім всю стату боса. Але якщо я заздалегідь розповім вам про боса, це буде вважатися читерством. Повірте, вам краще не попадатися на читерстві. Я можу сказати вам, що це божевілля – вийти проти містечкового боса тільки з шістьма волоцюгами.

Я зітхнув. Вся ця розмова про майбутні рівні та вибір раси і класу, була марною тратою часу. Все це не матиме значення, якщо нам не вдасться пройти далі ніж клятий перший поверх.

-- Чи є щось, що ти можеш сказати мені?

На якусь мить Мордехай замислився.

-- Скажи мені, що мав спільного бос Качок з поганою ламою, з якою ти бився раніше?

Я знизав плечима.

-- Що вони обоє наркомани?

-- Ні, не це. Як ти прикінчив ламу?

-- Вдарив його в горло і в нього розплавилася голова.

Мордехай кивнув.

-- А Качка? Як гадаєш, яка атака завалила його?

-- Комбінація кількох, але швидше за все, коли Пончик вгризлася йому в шию і потрапила прямісінько в артерію.

Я засміявся, коли Пончик люто глипнула на мене. Вона досі виглядала так, наче намагалася відтворити фінальну сцену з фільму Керрі.

-- Саме так, -- сказав Мордехай. – Більшість з цих істот мають слабкість. Горло у лам, аорта в того боса. Інколи вона очевидна, інколи ні. Візьмемо для прикладу Скупердяйку. Тепер я можу сказати вам, що її слабкістю були жуки, які вилізали їй з рота. Якби ви вбили якогось таргана, перш ніж він повністю виліз, то наступний в черзі не зміг би вибратися. Вона б подавилася і здохла.

-- Я про це якось не подумав, -- сказав я.

-- Шукай вразливі пункти, а коли знайдеш, скористайся ними. Ще жодного разу ти не вступав у бій з босом, як ти говориш, наосліп. Постійно були якісь підказки. Підказки будуть завжди. Шукай їх.

Підказки будуть завжди. Що він знав про того містечкового боса?

Я думав про це, коли сидів і розглядав свої нові ачівки і бокси.

Окрім бокса боса, в основному все було стандартним. Мій бій на голі руки, інші бойові вміння, і навіть Хрусь, піднялися до шести. Залізний Удар зріс до п‘яти. Я отримав рандомні ачівки за те, що проїхав на байку більше ніж п’ять годин. Ще одну за вбивство більше ніж 100 монстрів у лабіринті. За те, що мав менше ніж 10% здоров’я, коли помер бос, я отримав Срібний Бокс Незламного. З нього отримав ще п‘ять лікувальних свитків, їх в нас стало 17. Більшість інших нагород були стандартними срібними чи бронзовими боксами шукача пригод. Зілля, бинти, печиво. Я отримав рандомний ковбойський капелюх, кинув його в інвентар.

А ще я отримав цікаву ачівку:

Нова ачівка! Дві ціпоньки за раз.

Ти вбив двох мобів за раз, використовуючи тільки їхні тіла одне проти одного. По шкалі брутальності від Бембі до мученика, це тверда сімка.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Забіяки!

Я отримав ще один Золотий Бокс Мародера за те, що зібрав у інвентарі більше ніж 10 тонн лайна.

В боксі боса була купка зірочок ніндзя.

Зачарований Сюрикен Кровожерливості (x100)

Маленькі метальні зірочки з низьким пошкодженням. На перший погляд, ці круті штуки не являють собою нічого особливого. Це ті самі чорні зірочки, які ви, маленькі ніндзя, купляли в магазині ножів чи на блошиному ринку, коли були дітьми. Ті самі метальні зірочки, які ви жбурляли в стіну в своїй кімнаті, поки вас не спіймала мама і не відібрала їх. І хоча ці сюрикени не перетворять вас в ніндзя і не змусять вашу маму припинити бухати, вони зачаровані кровожерливими чарами. За кожного монстра, якому ви нанесете пошкодження сюрикеном з цього набору, пошкодження цьому типу монстрів зростатиме на 8%.

Я глянув на Мордехая.

-- Коли тут говориться “пошкодження зростає на 8%”, це означає на 8% від початкової кількості чи від накопиченої? Бо з часом це будуть значні пошкодження.

-- Гм, я не знаю, -- сказав Мордехай. – Зажди.

Його погляд став скляним і він вочевидь зайшов у якесь меню допомоги працівникам навчальної гільдії.

-- Гарні новини. Вони накопичуються, -- сказав він за мить. – Отже, кожен удар буде на 8% сильнішим за попередній. Погані новини, зірочки дуже крихкі.

Спочатку закляття видалося мені дуже крутим, але я підозрював, що воно не таке вже й добре. Щоб розкачати його, потрібно купу часу. Щоб сюрикени були чогось варті, мені доведеться до біса багато кидати їх. В мене була тільки сотня сюрикенів. Мені доведеться за кожним разом збирати їх. А якщо вони часто ламалися, то в мене може бути тільки один шанс скористатися ними.

В золотому боксі мародера містилося ще одне зілля вмінь. Це знов був тонік Визнач Ціну. Я випив, вміння зросло до двох. В меню я різниці не побачив. Я підозрював, що потрібно ще три, перш ніж воно стане по-справжньому корисним.

В боксі забіяки містився найкращий предмет з цієї партії. Після сорочки і плаща, це безперечно був найкращий лут, який я наразі виграв у підземеллі. Саме такий вид зброї, про який я мріяв.