Георгій Андріянович Авакумов, 45 років, власник винокурні, меценат, покровитель мистецтв.　

Олена Луківна Авакумова, 40 років, його дружина, власниця модного салону.　

— Я забороняв вам приходити сюди!

— А шоста заповідь, яку дав Мойсею на горі Синай наш Господь, забороняє вбивати. Її щодня порушують. Мороз тріскун. Дайте пройти, ваше благородіє.

Титулярний радник[2] Гліб Волобуєв витримав колючий погляд незваного гостя. Впевненості додавав револьвер у правій кишені форменого цивільного сюртука, який відповідав його рангу й статусу. Той, кого Волобуєв не хотів бачити більше ніколи в житті, мав репутацію особи, до якої краще не повертатися спиною зайвий раз.

Гліб Львович мовчки ступив набік, пропускаючи в помешкання душогуба.

— Ви вдома самі.

Це було не запитання — чоловік знав відповідь, констатував факт. Волобуєв не здивувався. Спосіб життя навчив незваного гостя ретельно перевіряти кожну кролячу нірку, до якої збирався залізти. Ось титулярний радник мимоволі й процитував візитера подумки. Коли вони познайомилися, Пташка сам промовив цю фразу, додавши «як казала дівчинка Аліса»[3]. Чим збентежив Гліба Львовича: титулярний радник не припускав, що наймані вбивці можуть читати книжки, ще й дитячі.

Сам Волобуєв цінував філософські трактати. Полюбляв повільне читання, смакування чужими мудрими думками, особливо присмачене чаркою-другою міцного, добре витриманого коньяку. Гліб Львович любив проводити вечори з такою книжкою біля каміна, загорнувшись у теплий халат, зручно вмостившись у зробленому на замовлення кріслі-гойдалці. Дружина в такі моменти намагалася ходити тихо, аби не відволікти мужа від опанування чергової істини. Волобуєв дозволяв їй порушити спокій, аби принесла чай з лимоном та імбиром чи карафку з напоєм. Розумні за змістом книжки подобалися титулярному раднику тим, що їх можна було відкривати на будь-якій сторінці й пірнати, не заморочуючись плином сюжету, — не любив романів, вважав їх вигадками, які проводять людей у неіснуючий світ, збивають з пантелику, вводять в оману.

Христина, його дружина, стала жертвою таких книжок.

Краще б читала не про Алісу з чарівної країни. Бач, як запала модна дурнувата британська казочка в душу: почала вкручувати в розмову цитати. А Гліб Львович модного не шанував. Схилявся до вічного, не до того, що швидко минає. Своїми б словами навчилася говорити, бурчав Волобуєв, та не вголос, теж подумки.

Звідти й знає, який саме твір раптом згадав незваний гість.

Не така вже й давня розмова спливла раптово. Відбитися від згадки неможливо: своєю появою Пташка вже нагадав Волобуєву про Христину — зниклу безвісти дружину. Поліції титулярний радник заявив: утекла з молодим полюбовником, бо законний чоловік уже давно підозрював її прогулянки в гречку. Списував це на різницю у віці. Ніби не аж така велика, йому вже сорок три, їй лише тридцять три. По великому секрету признався слідчому: Христя виявилася невдячною. Взяв її з жалю, засиділася в дівках до непристойного. Навіть чималий посаг, обіцяний батьком, не робив Христину Ковалевську медовою. Не зліталися на таку смачну принаду роями мухи й джмелі.

У свої двадцять дев’ять — саме в такому віці побралася з ним — молода жінка зберігала світогляд, дуже подібний до того, Алісиного, з книжечки. Тому й полюбила казку всією своєю щирою душею. Але ж у казках не лише стаються дива й з’являються прекрасні принци на білих конях. Там ще й жаби стають принцесами.

Не про Христю казка.

Природа з Господом Богом разом відпочили на ній. Треба ж комусь прийти в цей світ негарними. Що дружина його, що братець її Серж. Зіпсована якась порода ці Ковалевські…

Але з писка води не пити, міркував собі Волобуєв. Йому так само набрид холостяцький статус. Не поясниш убогим: спершу кар’єра, а вінчання нікуди не втече. Коли просив Христиної руки в старого Ковалевського, вважав себе мужчиною в самому соку, соковитим. А тато нареченої зізнався: сам тягнув до сорока, тож нічого нема страшного в Глібовому шлюбі. Донька засиділася, тут правда, старий навіть обійняв та слиняво розцілував майбутнього зятя.

Слідчий цікавився потім, звідки ж у Христини Павлівни полюбовник. До, вважайте, тридцяти років не могла знайти мужа. І раптом маєте — втекла, ще й з молодим. На що Волобуєв мав цілком, як вважав, логічне пояснення: розкрилася її квіточка. Він, чоловік з досвідом, таки старався, аби дружина надолужила за короткий час те, чого довго не мала й про що шепотіли давно заміжні подружки. Ввійшла в смак, Волобуєв ловив її зміни з кожним роком. Спершу подобалося, адже вбачав у розквіті дружини свої заслуги. Та настав момент, коли консервативні погляди взяли гору. Почав робити Христі зауваження, нагадувати, як має поводитися пристойна пані з вищого світу.

Думаєте, слухала, пане слідчий? А зась!

Не дивуюся я, що дружина втекла, говорив тоді титулярний радник з сумом. Навіть не хочу знати, куди та з ким. Не треба покарання для звабника. Чому думаю, що молодший за неї? Та Господи ж мій милий, зі старшими не тікають, з ровесниками — так само. Боюся я, пане слідчий, аби той звабник не заподіяв їй шкоди, як натішиться. Знаєте, які вони, оті молоді анархісти… Чому анархісти? Ну, хай не анархісти, хай соціалісти, один чорт. Бачив, знаходив у неї серед книжок, серед казочок різних та любовних романчиків, ось таке читання, зволите глянути. У каміні палив майже все, скандали вдома, знаєте… Хто давав — не казала. Але ж хтось давав. Коштовності разом із нею зникли. Усі, пане слідчий. Не інакше, звабив молодий бунтар зробити внесок у справу світової революції.

Гліб Волобуєв добре підготувався до безслідного зникнення дружини.

Знайшов мотиви й пояснення, у які слідчий вірив. Та й сам повірив, буває таке. Інакше не можна, брехати краще впевнено. Муки совісті придумали такі, як пан Достоєвський. Ще одна причина, чому Гліб Львович не шанував романів: у житті той, хто вбив, дійством не переймається і в поліцію каятися не біжить. Казочка ота його розповідь про злочин та кару. Подібна до казочки про дівчинку Алісу. Злочинці з доброї волі визнають провину лише в чарівних країнах.

Титулярному радникові Волобуєву лишалося небагато. Щодня навідуватися до поліцейського відділку, морочити голову як слідчому, так і самому начальнику розшукової поліції. Стукати кулаком по столу, кричати: «Ганьба, а не відділ першого розряду!»[4], погрожувати, що напише скаргу генерал-губернатору, та куди там — дійде до государя імператора. По тому йшов на Миколаївську площу[5], вперто добиваючись прийому в міського голови, і навіть одного разу таки пробився до пана Дорофеєва[6]. Той намагався пояснити — не має впливу на розшукову поліцію, але вбитий горем титулярний радник все одно вимагав втрутитися, звеліти, докласти зусиль тощо.

Гліб Львович діяв за власним планом, збурював усіх, кого можна сколихнути, піднімав хвилі навіть там, де зазвичай стояла тиха вода, жалівся, скандалив, погрожував, знову жалівся — словом, поводився не так, як раціональні люди. Зате — цілком відповідав поведінці чоловіка, чия дружина зникла безвісти разом зі всіма своїми коштовностями. Він готував себе до трагічної новини: мертве тіло Христини виловлять із ополонки в Лопані. Жахливе видовище побачать місцеві рибалки, перелякаються, викличуть поліцію, далі нещасний вдівець упізнає дружину…

Сьогодні опівдні з’явився хлопчина посильний і передав телеграму — виклик до поліцейського відділку, Волобуєв зітхнув спокійно: нарешті. Бо дотепер навідував слідчого сам. Тицьнув вістовому з радощів гривеник на чай, швидко зібрався. Удома нікого не було, крім собаки, німецької вівчарки, пес відгукувався на Барона. Покоївку звільнив одразу після зникнення пані. Мовчазна куховарка приходила зранку й уже давно пішла. Така поведінка, небажання бачити нікого поруч, теж перегукувалася з настроєм чоловіка в його становищі.

Коли Волобуєв прийшов до відділку, слідчий скривився, як завжди при його появі, тяжко зітхнув і видав звичне, монотонне: не має нічого панові титулярному раднику сказати. Дуже здивувався, побачивши телеграму. Запевнив, навіть перехрестився — не посилав її, а хто посилав — дідько його зна. Погодився — поганий жарт, злий. Пообіцяв розібратися, попросив Гліба Львовича йти собі з Богом.

Удома пес зустрів радісно — хотів гуляти.

Волобуєв був не від того. Маленька дивна пригода збентежила, прогулянка з собакою могла допомогти зібрати думки докупи, зрозуміти, хто може так недобре жартувати і як до цього ставитися. Лиш вирішив перед прогулянкою хильнути чарку коньяку та викурити сигару.

Аж тут у двері дзвінок.

Пташка — мов чорт із коробочки.

У проймі дверей стояли двоє.

Один — грубенький, але не товстий. Радше міцний соковитий чоловік у котелку та довгому пальті, з-під поли якого визирали елегантні штани від костюму англійського крою. Волобуєв знав, що йому сорок сім, але пишні вуса, бачки й густа борода додавали років. І не згладжували негарні риси, якими наділила природа рід Ковалевських, навпаки, з вусами, бородою та гривою Серж, старший брат його дружини, ще більше нагадував чудовисько.

— Пройшли крізь стіну, — мовив той.

— Ви… ти знову прийшов знущатися? Ти не маєш права…

Ковалевський не дав договорити. Посунув уперед, змусивши Волобуєва задкувати. Інший, незнайомий йому чоловік, у світлому пальті з хутряним коміром та теплому картузі, ступив за ним. Гліб Львович встигнув глянути через його плече. Барон спокійно, навіть байдуже, сидів біля канапи у великій залі й навіть позіхав. Ніколи ще на пам’яті Волобуєва його пес не поводився так при чужих без команди. Визнавав і слухався лише двох: самого господаря і його покійну дружину.

Серж тим часом також озирнувся на собаку, по тому щільно причинив двері.

— Що тут відбувається? — Волобуєв уже оговтався від несподіваного явлення. — Панове, я вимагаю пояснень!

— Якого чорта тобі пояснити, Глібе Львовичу? — запитав Ковалевський. — Виглядає, пояснення даватимеш ти.

— Сергію Павловичу, до дідька ваші передмови, — втрутився його компаньйон.

Тепер титулярний радник зміг краще роздивитися його. На вигляд тридцять років. Тонкі франтуваті вусики, обличчя та й уся постава зберігали відбиток шляхетної породи. Біла кістка в бозна-якому поколінні. Руки закривали білі шкіряні рукавички, які франт неквапом, палець за пальцем, почав знімати. Процес чомусь заворожив усіх трьох, присутніх при цьому: Ковалевський, Волобуєв, навіть Пташка — кожен прикипів очима до дійства, мовби відкрив для себе новий чарівний ритуал і боявся пропустити хоча б одну його мить. Нарешті рукавички лягли на полицю каміна, з протилежного боку від Пташчиної шапки.

— Панове, пропоную не товкти воду в ступі, — мовив франт. — Досить гратися, вистава затягнулася. Давайте одразу поставимо крапку.

Далі сталося дещо зовсім несподіване.

Франт ступив до вікна, наполовину закритого важким ламбрекеном, що його притримував шнур із китицею. Рука лиш взялася за край, а Волобуєву раптом стрельнуло в голову: коли він ішов з дому, це вікно не було так закрите, штору він сам відсунув далі, до стіни. Але на такі дрібниці не звернув увагу, коли зайшов сюди з Пташкою й почалися торги.

Рука гойднула оксамитову тканину.

На підвіконні стояв невеличкий прилад дивної, на перший погляд — простенької конструкції. Довгастий циліндр, який повільно крутився, барабан приводила у дію ручка. Волобуєв не одразу, але згадав, де таке бачив: читав на дозвіллі журнал, де писали про різні чудесні технічні новинки. Але як це опинилося в його кабінеті, у зачиненій квартирі…

— Знайомтеся. — Франт повернув ручку, зупиняючи прилад. — Маємо фонограф, маленький, переносний. Зроблено в Швейцарії, більш досконала модель. Ось цей вал, — торкнувся пальцем, — вкрито шаром воску. Менше зношується, хоч звук усе одно поки не дуже гучний. Але ж нам вистачить, панове. Ми все почуємо. Хочете послухати, як звучить, пане Волобуєв? Б’юся об заклад, вас іще ніхто ніколи не записував такою ось апаратурою.

— Він не Карузо й не Шаляпін, — презирливо кинув Серж Ковалевський. — Його голос не має цінності для історії. Зате в поліції музику, записану тут, неабияк оцінять.

— Що… що відбувається? — Волобуєв уже зрозумів, його кинуло в піт, спершу холодний, потім — гарячий, та інших слів знайти не міг, тож повторив папугою: — Що тут відбувається?

— Щодо тебе, Глібе Львовичу, не хочеться зберігати пристойність. Це саме по собі непристойно, — завважив Ковалевський. — Проте я все ж збережу її. Пристойно буде познайомити тебе з присутніми тут особами. Платон Чечель, людина відома в певних колах, прошу шанувати.

Титулярний радник впер погляд у франта.

Але враз той, хто назвався Пташкою, стягнув із голови перуку. Провів рукою по родимій плямі, цапнув нігтем за край, скривився, віддер від щоки, недбало кинув під ноги. Провів язиком по зубах, допоміг собі пальцем — і ось щербина з рота зникла.

— Ротмістр Кулагін, Олексій Кузьмич, офіцер охоронного відділення, — вів далі Ковалевський. — Без його допомоги цей хитрий прилад мені не було де і як роздобути. Усе зроблено для того, аби ти, гадино, зізнався в убивстві моєї сестри Христини. Зізнання, я маю надію, записано на фонограф. Це навіть краще, ніж змусити тебе писати щиросердне. Ти підеш на шибеницю, Волобуєв.

— Я? — Гліб Львович тицьнув пальцем собі в груди. — Так давайте разом послухаємо, про що тут йшлося! Я не вбивав нікого! Твою Христю вбив ось він!

Палець націлився на того, кого господар знав як Пташку.

— Панове, у нього револьвер, — нагадав Чечель. — Права кишеня сюртука.

— Я теж озброєний, — озвався ротмістр. — Влаштуємо дуель, мосьпане, чи здасте добровільно?

Волобуєв мацнув кишеню.

Чечель різко, сильно махнув правицею.

З рукава в долоню влетів револьвер-апаш[14].

— Геть руку! — вигукнув Платон. — Вгору, обидві! Я сам, так надійніше.

Перш ніж підкоритися, титулярний радник по черзі зміряв поглядом кожного з трійці. По тому дозволив Чечелю порпатися у своїх кишенях. Аби обшукати, Платон розтиснув правицю, апаш теліпався на гумці й не заважав. Намацав зброю, витягнув, показав присутнім:

— Наган. Армійський, явно крадений. Може, навіть забрали в убитого офіцера.

— Що ви мелете?! — вибухнув Волобуєв. — Не вбивав я ніяких офіцерів, занадто вже!

— Ніхто не каже, що ви вбили. Купили з рук крадене, у якомусь притоні. Красна ціна — двадцять три рублі, та крадене скидають задешево. Червінець, не більше.

Платон зважив наган на долоні. Перевірив барабан. Трошки подумав, висипав набої на килим, розкидав носаком черевика. Зброю, яка вже нічим не загрожувала, примостив на каміні.

— Як кажуть в Одесі, пане Волобуєв, я на вас дивуюся, — гмикнув він. — Якщо я не Пташка, в миру — Корній Ларін, прізвище справжнє, то і дружину вашу вбити не міг. Але так, для цього ви справді найняли досить відомого в кримінальному світі душогуба. Не знали його в лице, його взагалі мало хто впізнає, майстер гримуватися, чисто артист. Так ми з вами й познайомилися. А щодо Христини Павлівни… Voila!

Він театральним жестом прочинив двері.

Христина — жива Христина! — зайшла всередину.

Щось сталося, щось помінялося в цьому світі. Чи не вперше за чотири роки подружнього життя Волобуєв раптом побачив: а його дружина все ж гарна. Не вродлива, красою не сліпить, художникам не позуватиме для портретів. Та все ж щось, якась іскорка, якась блискавка, родзинка, перчинка в ній була.

Христина, не дивлячись ні на кого, бачачи перед собою лише одну людину, мовчки перетнула кабінет.

Стала навпроти.

Порожньо в очах.

Плюнула в лице.

Шмаргонула долонею в чорній лайковій рукавичці.

Раз.

Другий.

Третім ударом розбила губу титулярного радника до крові.

— Не хотіла вірити, — сказала тихо, вклавши в слова залишки люті. — І водночас повірила одразу. Не думала, що це правда, — і чомусь не чекала від тебе іншого. Будь ти проклятий, Глібе Волобуєв. Ходімо звідси, Серж.

Це промовила, стоячи до брата спиною.

— Квартира твоя, Христю. Дім твій, і ти нікуди звідси не підеш, — нагадав Ковалевський.

— Піду, — вперто правила своє жінка, далі свердлячи очима розчавленого Волобуєва. — Повернуся, коли тут вимиють підлогу джерельною водою. І як слід висвятять усе, навіть туалетну кімнату. А потім, Серже, я попрошу тебе взяти на себе клопіт продати помешкання. Доти я житиму в готелі.

— Дозволь запропонувати тобі кімнату в моїй квартирі на Куликівській, — м’яко мовив брат. — Екіпаж чекає на вулиці. Після того, що сталося, на тебе полюватимуть газетярі. А до суду ти потрібна в Харкові.

— Я подумаю. Поки проведи мене.

Титулярний радник Волобуєв відтепер перестав для неї існувати.

— Прошу пробачити мені, панове. Мушу приділити увагу сестрі.

Ковалевський узяв Христину за лікоть, вони залишили кабінет.

— Я щось чув про вас краєм вуха, пане Чечель, — порушив Гліб Львович мовчанку. — Здається, вам заборонено бувати у губернських містах. І тут жандармський ротмістр… Знайшли спільну мову, бачу.

Волобуєв, сам того не знаючи, зачепив неприємну, прикру для Чечеля історію. Але з огляду на обставини…

— Вас це стосується в останню чергу, — відрізав Платон.

— На жаль, мосьпане, чистий кримінал не в компетенції відомства, де я маю честь служити, — долучився Кулагін. — Інакше я б із великим задоволенням зайнявся вами особисто. Відтак мушу заперечити панові Чечелю. Вас не повісять. Залишимо будь-який інший вирок на совість суду присяжних.

— Суд виправдає, панове. — Гліб Львович глузливо реготнув, бо вкотре за день оговтався від несподіванки й опанував себе. — Що можуть мені інкримінувати, прошу пояснити? Оцю виставу любительського театру, у яку ви мене втягнули? Злочину як такого не скоєно. Усі живі та здорові. А розмову, записану на он той хитрий прилад, спритний адвокат трактуватиме, як вигідно для захисту. Повірте мені, адвокати в чергу ставатимуть, аби взяти мою справу. Такий процес прославить усякого.

— Ви ще той демагог, — гмикнув Чечель. — Я встиг помітити. На собі відчув, на власних вухах.

— Досить розмов насправді. — Кулагін прокашлявся. — Маю для вас, пане Волобуєв, два варіанти розвитку дій. Або я тихо-мирно супроводжую вас до поліцейського відділку й здаю в руки слуг закону. Або поліція приїде сюди, на вас начеплять кайдани й запхають у тюремну карету привселюдно.

— Так чи інакше арешт і судовий процес виведуть мене на люди. Але хай. Поїдемо разом. Ану, як врахує слідство мій жест доброї волі.

Платон насторожився.

До того змусив досвід спілкування з Глібом Волобуєвим. Чечель навіть тепер не міг оцінити його однозначно. З одного боку, ніби боягуз. Точніше, особа, котра сто разів подумає, перш ніж наважитися на самостійний ризикований крок — і в більшості випадків передумає, перекладе брудні справи й відповідальність за них на чужі плечі. З другого — Платон справді не чекав, що титулярний радник погрожуватиме револьвером. Якби не аргументи, наведені Чечелем, він, найімовірніше, стрельнув би — адже Платон сам підвів його до тієї межі, звідки назад дороги нема. Зважаючи на це, розслаблятися не слід.

Єдине: Чечель не міг переступити через себе.

Досить, що Ковалевський змусив його до небажаного контакту з жандармом. Наслідки не забаряться, і не для Сержа. Щось усередині, щось, набуте, нажите, накопичене за чотири роки життя у фактичному вигнанні, заважало Платонові попередити ротмістра Кулагіна про можливу небезпеку.

Ой, тю на вас усіх… Яка там небезпека, від кого.

Здувся титулярний радник.

Із такими думками Чечель спокійно, відсторонено дивився на Волобуєва.

А той нічого особливого не робив.

Слухняно, покірно заклав руки за спину. Наблизився до дверей. Штовхнув носаком, прочиняючи.

Та враз — дві дії водночас, стрімко.

— БАРОН, ФАС! ВІЗЬМИ! — заволав і стрибнув набік так далеко, як зміг.

Пес за командою господаря мчав просто на жертву.

На Кулагіна, який рухався за його спиною, — тепер собаці ніхто шлях не заступав.

Порося урочисто поставили в центр круглого столу.

Напхане чорною гречкою, засмажене цілим, до світло-коричневої хрусткої шкоринки, викладене на великий порцеляновий таріль. З рота стирчало невеличке запечене яблучко, надаючи паці дещо грайливого вигляду. Кухар хотів прикрасити основну страву, та ефект виявився протилежним — свиня сприймалася живою, просто лежить нерухомо. Різати — прокинеться, стрепенеться, заверещить, налякає хлібосольних господарів. Не кажучи вже про гостей.

Так буває: якщо їжа раптом викликає симпатію, апетит до неї зникає.

— А ось і наша хрюня-красуня!

Серж Ковалевський лунко ляснув у долоні, азартно потер їх, підморгнув Чечелю.

Христина, яка сиділа ліворуч від нього, зітхнула й закотила очі. Ковалевський знову реготнув, пояснив чоловікам:

— Хтось навчив Христину Павлівну відмовлятися від м’ясного. Ще розумію, коли в піст, то діло святе. Перед Різдвом і я, грішник, постував та навідував Божий храм. Але ж після Різдва крутити носом на свинину…

З цими словами господар підхопив ножа, точним рухом ввігнав лезо в поросячий бік. Чечель мимоволі здригнувся, справді чекаючи, що порося подасть ознаки життя. Нічого не сталося: Ковалевський уже викладав перший шмат на тарілку, срібною ложкою навернув туди ж гречану гірку.

— Ви вже дозволите потурбуватися про вас, Платоне Яковичу? Бачите, я ж казав, тут у нас усе просто. Люди ми шляхетні, але простоту цінуємо. Не люблю, знаєте, такий ось цирліх-манірліх.

Ковалевський знову кивнув на сестру, та стиснула тонкі губи, делікатно промокнула їх хрусткою від крохмалю серветкою.

— Серж, я тебе дуже прошу…

— Вона, панове, ще й навернула до нової моди мою благовірну! — не вгавав господар, обходячи стіл і беручи тарілку Олексія Кулагіна. — У Софії світ Іванівни нерви слабкі, психіка не дуже стійка. Хвороби, хвороби-с. Ніби не стара ще жінка…

— Усі болячки від м’яса, — відрізала Христина.

— Ой, сонце-серденько, я тебе прошу! — Серж навантажив поросятину на тарілку ротмістра. — Вона майже рік як мегелить городину, а деколи дозволяє собі рибку. Не смажену, а варену чи тушковану, з морквою та бурячком. Де Софія світ Іванівна зараз? Чому ми без неї Різдво Христове зустріли? Бо, сонце-серденько, на курорт вона подалася, в Баден-Баден. Там лікується, не твоїм сироїдінням.

— Воно не моє, — зітхнула Христина, поклала собі невеличку гірку хрусткої квашеної капустки. — Може, приділиш мені увагу, коли вже взявся?

— Ой, ганьба моїй бороді!

Ковалевський показово, театрально заметушився біля сестри, викладаючи їй на тарілку невеличкі шматочки тушкованого судака. На третьому вона зупинила брата, і Серж долив їй у келих білого вина. Чоловікам теж поновив чарки. Чечелю й Кулагіну — шустівський коньяк, а собі — «єрофеїч»[16] із окремої карафки.

Чечель уже дегустував творіння Сержевих рук, яке господар називав гордістю й таємницею роду Ковалевських. Також довго й розлого пояснив: справжнього «єрофеїча» знищила казенна водка. Готувати його — затратна, марудна справа. Для цього потрібен спеціальний перегінний куб, за яким має стежити підготована людина. Не всякий домашній самогон, заправлений травами, відповідатиме назві, смаковим та корисним якостям справжнього напою. А «єрофеїч», грамотно зроблений, лікує всі хвороби. Хіба, додав із характерним для себе смішком, окрім сороміцьких.

— Я, Платоне Яковичу, тримаю кухара саме через отаке вміння, — пояснював Серж, підливаючи гостеві. — І, знаєте, сам люблю стежити за процесом. Довіряю, але перевіряю, отак-с. Ну, настоюю сам, не гребую. Своїми руками зроблене п’ється краще. А брати з собою у флягу на полювання, та ще й взимку, коли морозець! Платоне Яковичу, ми мусимо колись разом піти на полювання! Багаття, дрова тріщать, іскри в сутінковому лісі, тихо-тихо! Смажиться оббілований зайчик, жирний, пахне — а-а-ах! — Він смачно втягнув носом. — Підсуваєтесь ближче до кострища, наливаєте кілька дек у срібну чарочку… Ну хіба не варто жити заради такого, Платоне Яковичу!

Ковалевський розповідав смачно й з таким захватом, що Чечель справді уявив себе в зимовому лісі, під покровом засніжених дерев. Біля намету, який за бажання можна вважати чимось на кшталт індіанського тіпі. Сидіти, слухати тишу, повільно занурювати себе в алкоголь. Не думати про погане. Про хороше теж.

Ні про що не думати.

За чотири роки мандрівного життя, ночуючи весь час під випадковими дахами й на чужих ліжках, Платон Чечель неабияк втомився. Спершу, коли довелося поспіхом залишати Київ далі від гріха, думав: ненадовго. Ні, він не тішив себе ілюзіями. Його зробили небажаною персоною. Тісне спілкування з вигнанцем було небезпечним для візаві.

Чечель у будь-який момент міг потрапити за ґрати. Оголосити його поза законом — справа однієї хвилини. Лише заступництво персон, чиї слова мають певну вагу, дозволяло балансувати. Неписане правило, ніде й ніким не ухвалений закон робив Платонове перебування у великих губернських містах небажаним. Найменший привід давав змогу поліції чи жандармам затримати порушника спокою. Наступний крок — політична неблагонадійність, мазепинство-зрадництво, суд, етап до Сибіру.

Безпритульність заморила безмежно.

Виїхати за межі Російської імперії, втекти теж не міг. Для цього треба виправити закордонний паспорт, а в присутствених місцях Платонові з’являтися зовсім не бажано. До всього, один доброзичливець спробував допомогти й дізнався: якби вороги в Петербурзі хотіли, аби Чечель забрався геть, давно б уже самі доклали до цього зусиль. Але вигнання за кордон — не та кара, на яку заслуговував зухвалець, котрий смертельно образив наближених до імператора осіб (отже, самого государя). Тож покарання для такого — ганяти з місця на місце, тримати під дамокловим мечем, нехай щодня озирається й не знає спокою.

Ось очевидна причина, чому присутність жандармського ротмістра не лише в товаристві, а й за одним святковим столом Чечеля неабияк напружувала.

Ковалевський знав це.

Запевнив — боятися Кулагіна не слід, господар у разі потреби залагодить усе.

Надто сильно зобов’язаний Платонові.

Титулярний радник, родич підрядника Ковалевського, мав таємні пристрасті.

Дружина ніколи не говорила вголос, особливо рідному братові, що не має ілюзій щодо свого чоловіка. Волобуєв одружився не з нею, а з посагом. Перший рік після весілля ще з’являвся з Христиною на різних світських прийомах, але по тому почав приділяти їй що далі, то менше уваги.

Попервах жінку це навіть влаштовувало. Бо поки сиділа в дівках, на неї витріщалися. А коли побралася — цікавих не поменшало, і Христині не було затишно. Їй, як зізналася братові під час нападу відвертості, навіть не хотілося плотського кохання. Хіба дітей, без цього ж їх не буде. Та Волобуєв і на перших порах був не надто щедрим на подружні пестощі. Потім, виглядало, охолонув до законної дружини. Хоча іноді — так, заради пристойності, — виявляв певні бажання. А Христина раділа, що все триває недовго.

Вона не підозрювала, що Волобуєва затягнув картярський азарт.

Підпільних картярських клубів — «млинів» — на Москалівці, особливо на протилежному від міського центру березі Лопані не бракувало. Там же крутилися повії. Бо краще так, ніж на вулиці, де підбере хто попало. Чи в борделі, куди теж заходять усі, кому не ліньки. Дивно, але в притонах, замаскованих під буфетні, паштетні чи штофні, дівчата почувалися безпечніше. Бандити, крадії, шахраї всіх мастей здавалися їм більш своїми, близькими, знайомими. Навіть, хай би як дивно прозвучало, товаришами по нещастю. Такими самими знедоленими. Які завжди захистять, з якими просто й легко знайти спільну мову, про щось домовитися.

В одній такій паштетній незадовго до Різдва йшла велика картярська гра.

Манька Ромашка чкурнула туди, бо обіцяли пристойний заробіток. Для цього треба трошки постаратися. Від ангажованих дівчаток вимагалося вештатися між гравців, ніби між іншим ставати поруч, притискатися стегнами, показувати груди, навіть підсідати на коліна. Це притупляло увагу, збивало з пантелику, тож досвідчені картярі-катали роздягали партнерів до нитки.

Одним із таких виявився Гліб Волобуєв.

— Маня вже не раз помічала того добродія, — повідав Ковалевський. — Навіть якось їй заплатили, аби пожаліла пана після чергового програшу. Бо мого швагра, пранці б його взяли, тоді випатрали на тисячу рублів! А з часом узагалі загнали у величезні борги, на багато тисяч. Зібрали розписки, пред’явили. За збігом обставин, Манька Ромашка була тому свідком.

Кредитори взялися за Волобуєва не одразу.

Вони дали титулярному раднику зрозуміти, кому й скільки він винен. Змусили напружитися, виправдовуватися, крутитися вужем, щось обіцяти. Аж раптом зникли, перестали нагадувати про себе. Ніби нічого й не сталося. Гліб Львович вирішив — пронесло, обійшлося. Заспокоївся, перестав озиратися на кожну випадкову особу, що підозріло зиркала в його бік. Навіть більше приділяв уваги дружині, мовби гріхи спокутував у такий спосіб.

Ось тоді й дістав сильний удар під дихало.

Маня на той момент мешкала в притулку, зловживала турботою благодійників і потай бігала на заробітки. Єдине, чого не дозволяла собі, так пити. Ані пива, ані лікеру, ані вина, тим більше — горілки. Запах її виказував, так само підозріло відгонило цигарками. Курити хитра Маня теж кинула, заради грошей можна й потерпіти. Сама того не знаючи, цим звернула на себе особливу увагу москалівських босяків. Значить, вирішили вони, дівці можна довіряти, не викаже, себе тримає в руках. Ще й Волобуєв на неї око поклав, із тих самих причин.

Тож Манька Ромашка раптом дістала можливість заробити більше, ніж завжди.

Робота не важка, звична. Заманити до себе на таємне побачення пана титулярного радника. Гліб Львович має повестися на приманку, бо ж Манька гарно грала почуття. Ну, сподобався їй мужчина, які гроші, хто ж бере рублі за любов… Попросила добродія нумер у готелі взяти для втіх. А коли втішила, відчинила двері босякам, як і було задумано.

Їй дали гонорар.

Сказали йти геть.

Не пішла Маня, зачаїлася під дверима.

Підслухала.

Її цікавість та неслухняність врятувала життя Христині Волобуєвій, у дівоцтві — Ковалевській.

— Кредитори прийшли вимагати грошей. Мовляв, жартам кінець, плати за рахунками. Відсотки також накапали, — говорив Ковалевський. — Інакше, мовляв, доведеться навідатися до дружини. У її — тобто нашої — родини є капітал. Нехай викупають грішного родича. Паскудник скиглить: не треба, ви ж не знаєте, що зі мною — тобто з ним — зроблять. Вони у відповідь: ти краще думай, що ми зробимо з тобою.

— І що зробили? — спитав Кулагін.

— Не знаю, Маня не бачила. Але чула скавчання, інакше не могла ці звуки назвати. Хотіла, каже, дати драла, поки не викрила себе. З нею без церемоній, одразу в землю закопають чи в Лопань кинуть. З гирею на ногах. Аж раптом почула — Волобуєв згадав моє прізвище.

— До того не згадував? Босяки — теж?

— У тому-то й заковика! — Ковалевський ляснув у долоні. — Мані за статусом не належить знати, кого обробляє! Зате хто благодійник, за чий рахунок їсть-п’є, за кого мала б Богу молитися — чудово знає! Зятьок же мій, чорти б його забрали, вже соловейком співав. Мовляв, Ковалевські справді люди багаті. Батько дружини — підрядник, сидів на казенних грошах, державними підрядами калитку набив. Старший брат, себто я, справу продовжує. Та сестра має свій рахунок у банку, живе з ренти. Якщо отримає спадок — усі борги покриє махом. Це ж він сам ідею подав Христю вбити. Так, щоб комар носа не підточив. Прочула тоді Маня, навіть, каже, шкірою відчула, кожною мурашкою: босяків та ідея дуже завела. Почали вже серйозну, спокійну розмову. І виринув у ній Пташка. Той самий душогуб, за якого й видав себе Платон Якович.

— Отже, дівчина попередила вас.

— Впала в ноги. Плакала, каялася. Звісно, я пробачив, бо Манька Ромашка, вулична дівка, тієї ночі зробила найкращу справу за свої сімнадцять років. — Серж, знову не припросивши товариство, налив собі, та цього разу пив неквапом, смакуючи й збираючись із думками водночас. — Я не пішов у поліцію одразу, бо справа приватна, сімейна. Ще й доказів нема, крім слів повії. А слова повії, погодьтеся, завжди можна заперечити, поставити під сумнів. Кажу вам, до речі, як присяжний засідатель. Скільки разів у суді доводилося слухати двобої прокурора з адвокатом! Статус свідка, хоч від обвинувачення він, хоч від захисту, дуже важить.

— Знаю, — озвався Чечель.

— Ось так ми й познайомилися. — Господар кивнув на Платона. — Я раніше чув від гарних знайомих: є такий спритний чоловік. Залагоджує делікатні справи, бере чимало, але своїх грошей вартує. З такою собі репутацією, звичайно-с… Та хто з таких вправних людей без сумнівної репутації. Єдине, чого боявся, — поки рятівник наспіє, Волобуєв уже зробить свою справу. Довелося ризикнути, попередити Христю.

— Ви все розказали сестрі? — Ось тепер ротмістр був щирим у своєму подиві.

— І Христина Павлівна була на висоті! — Чечель нарешті активно вступив у розмову. — Їй би на найкращих сценах грати! Бровою не повела, жодним жестом, словом себе не виказала! Хіба лягати почала окремо від чоловіка, тільки тим не здивувала, не насторожила. Вони давненько разом не лягали, і Волобуєва це навіть влаштовувало. Уже потім, коли я отримав телеграму й приїхав до Харкова, пояснив Сергієві Павловичу: добре, що сестра не насторожила лиходія. Могло ж піти інакше. Тільки пан Ковалевський припустити не міг, що поки нічим особливо не ризикував. Ані він, ані пані Волобуєва.

— Поясніть і мені, — мовив Кулагін.

— Наш зловмисник, мосьпане, мусив знайти вбивцю на прізвисько Пташка сам, — терпляче розтлумачив Платон. — Я начуваний про цю особу. Хоч сам не мав честі… Якщо це честь, звісно. Пташка літає, де захоче. Він подібний до вашого покірного слуги тим, що виконує делікатні доручення. І, даруйте за таке порівняння й нескромність, так само вартий своїх гонорарів. Отже, пане ротмістре, просто так прийти кудись, постукати в двері й застати вдома Пташку не вийде. Надибати його важче, ніж мене. Тож мої, гм, клієнти мали фору щонайменше в три дні.

— Про що, ясна річ, не знали, — вставив Серж.

— Далі просто, навіть нецікаво. — Чечель не стримав позіху. — Родимка, ось тут, — торкнувся лівої щоки. — Жоден грим не заховає. Хіба ходити в масці. Ось чому Пташка, він же — Корній Ларін, воліє без потреби з барлогу не потикати носа. А барлоги в нього різні. Відтоді як утік із Володимирського централу п’ять років тому, міняє їх, мов рукавички. Навряд чи здивую вас, пане ротмістр, отаким зізнанням: мені простіше вийти на Пташчин слід, аніж Волобуєву чи такому, як він.

— Ви до кримінального світу ближчий, Платоне Яковичу, — погодився Кулагін.

— Тут добре, що титулярний радник від нього далекий, — гмикнув Чечель. — Мені треба було докласти небагато зусиль, аби якогось дня пан Волобуєв отримав записку: ви, мовляв, цікавилися певною особою, то вас із нею зведуть за винагороду. Справжній Корній Ларін знати не знав, що його шукає якийсь пан із Харкова. Ну, може, рано чи пізно дізнався б, тому що Волобуєв затявся й неодмінно знайшов би. Але як тепер, так і тоді сидить собі десь Пташка й знати не знає, що хтось наліпив родимку на щоку й видав себе за нього. Бо прикмета, — він знову торкнувся щоки, — то єдине, що знав про нього наш Волобуєв.

— Ви тягнули з виконанням.

— Думаєте, справжній Пташка отак одразу починав? Ні, мосьпане, ви мене дивуєте. Самі ж знаєте: всякий злочин треба добре готувати. Що довше готуєш, то глибше кінці в воду.

— А я не відмовив собі в задоволенні нерви йому помотати! — реготнув Ковалевський. — Уявіть, як зятька трусило-тіпало щодня!

— Наскільки знаю, він бився з паном Чечелем, наче лев. Та й на мене свого собаку нацькував, не вагаючись довго. Не тіпало.

— Зрозумів, що викритий. Відчай додав сил та люті. І це, до речі, вам мало би бути знайоме. Хоча… — Платон клацнув пальцями, — ваша служба не має справу з боягузами. Наляканих ви дуже швидко вербуєте.

— Не будемо всує про государеву службу, — сухо зауважив ротмістр. — А щодо вашого задуму, то далі мені вже все зрозуміло. Пані Волобуєва раптом зникла з дому. Її чоловік здійняв гармидер, старанно грав прибитого горем. Тим часом ви зробили фото нібито мертвої жінки. Саме за нього взяли гонорар, як доказ виконаної роботи. Жертв справжнього Пташки не знаходять або знаходять за кілька місяців, а то й років, коли трупи вже розклалися. Замовники вбивств знають про це, своєї мети досягли. Але ж у випадку Волобуєва смерть його дружини мала б бути доведена. Без того не бачити йому спадщини…

— У випадку Волобуєва, мосьпане, це зовсім не мало значення. — Чечель трохи подався вперед. — Ніхто ж від самого початку не збирався вбивати Христину. Я, тобто Пташка, запевнив клієнта: обставить справу так, що його нещасна дружина виглядатиме жертвою вуличних хуліганів-грабіжників. Він навіть не цікавився, як то вдасться. Довірився цілковито.

— Все.

Кулагін не питав — констатував факт. Чечель мовчки кивнув, відчув — розмова протверезила, вирішив негайно виправити. Коли взяв карафку з коньяком, ротмістр делікатно вказав на свою чарку. Знизавши плечима, Платон налив йому, потім — собі. Ковалевський чомусь не квапився приєднатися. Сидів, розвалившись, хрускотів переплетеними пальцями. А коли Кулагін уже взяв кришталь двома пальцями за тонку гранчасту ніжку, запитав:

— Вволили інтерес?

— Тобто?

— Ви мали до того всього якийсь практичний інтерес, — нагадав Серж.

— Ага, не забули… Ну, не буду довго пояснювати. На відміну від вас, не маю потреби в передмовах. — Ротмістр підвівся, тон став урочистим. — Пропоную випити за успішну операцію. Кримінальна поліція втілила план, який продумало охоронне відділення. За ідеї, які приходять у мою голову!

Чечель укляк на стільці.

— Ви знущаєтесь зараз?

— Ані краплі, Платоне Яковичу. Лише присвоїв вашу ідею. Аби записати в актив не так собі, як усьому відомству четвертого ділового провадження.

— Крадіжку ідей називають плагіатом.

— Не маю сумніву, пане Чечель, у вашій ерудованості. І так, згоден. Я зараз не позичаю, але й не краду чужу ідею. Інакше, ніж видати ваше за своє, не дозволяють діяти наші обставини.

— Наші обставини?

— Так точно, — відчеканив Кулагін. — Наші з вами. Чи ваші особисті. Для вашого ж блага вам краще не фігурувати в рапорті, який буде написаний мною завтра. Мені відтермінували його через ось це. — Він гойднув пораненою рукою. — Для мого святого спокою теж. Уявіть собі очі мого начальства, коли я признаюся: фонограф використав за рекомендацією Платона Чечеля. Нарешті, як казав раніше, про ваше перебування в Харкові краще взагалі не розводитися.

Серж закректав, теж підвівся.

— Платоне Яковичу, не найгірша ідея. Подаруйте вже Олексієві Кузьмичу трошки слави.

— Якщо Олексій Кузьмич, казенна государева людина, не погребує прийняти її з рук небажаної особи. — Чечель теж підвівся.

— Не любите ви нас, Платоне Яковичу.

— Ви мене так само, пане ротмістр. Не ви персонально…

— Та досить, зрозумів. За щасливе завершення, панове. Будемо здраві!

Серж примостив горнятко з теплою кавою на столик.

Підвівся, взяв кочергу, поворушив у каміні.

Акуратно поклав поліно, подумав — примостив поруч друге.

— Жаль, що не захоплюєтесь полюванням, Платоне Яковичу.

— Чого ви раптом знову про полювання?

— Бо люблю. — Він знову посунув поліно кочергою. — Тягне до справжнього. Звідки то в мене — не відаю. Але розпалиш вогонь у лісі, восени чи взимку. Як перегорить, закинеш у гарячий попіл кілька картоплин. Наштрикнеш шмат сала на ножика, хай смажиться, жирок крапає на вугілля, шкварчить. Запахи, запахи… — Серж апетитно потягнув носом. — Горілка у флязі, не казенна, домашня. Чиста, мов сльоза немовляти. Так сидиш, слухаєш тишу, ніби ти сам. Спокій.

— Смачно розповідаєте.

— Є привід трошки погуляти з рушницею. — Ковалевський розпрямився, повернувся назад у крісло. — Запросили тут на вечерю подяки. Недалеко, Валківський повіт. Хоча зараз снігу насипало, тридцять верств їдеш, мов усі півсотні… Цікава історія, між іншим.

— Що за історія? — Чечель зрозумів бажання й потребу господаря змінити тему.

— Чули щось про День Білої Ромашки?

— Звісно. Навіть колись купив букетик на вулиці[20].

— Тут мали щось таке, перед нинішнім Різдвом.

— Чекайте. — Платон кліпнув очима. — День Ромашки ніби весною…

— Кажу ж — подібне. Назвали Днем Орхідеї, то зимова квітка. Христя їх любить, вдома є невеличка оранжерея. — Ковалевський пригубив уже зовсім вистиглу каву, скривився, відсунув горня ближче до краю столика. — Значить, з нагоди Різдва завжди є прийняття в міського голови.

— Найдостойніші громадяни міста.

— Нехай вам, мосьпане мій, дуже вже ви іронічні-с. — Серж погладив пишні вуса, крекнув, мостячись затишніше. — Кращі, не кращі… Усі під Богом ходимо. Не останні, давайте так скажемо. І була там нова особа. Молода, двадцять три роки, а вже знаменита.

— Хто така, чим знаменита? — Чечель питав винятково із ввічливості, підтримуючи розмову.

— Віком, Платоне Яковичу, і знаменита! — Ковалевського історія помітно запалювала. — Серафима Мілкус, як у дівоцтві — не знаю. Бог із ним, із дівоцтвом! Тут цікавіше, хто чоловік! Сам Монте-Крісто, чули?

— Нехай вам! — Чечель мимоволі перейняв манеру господаря. — Ніхто не одружується з героями із романів мсьє Дюма..

— Тим не менше, мосьпане, так охрестила Едвіна Мілкуса французька преса! — прозвучало це так урочисто, мовби йшлося про когось із близьких родичів самого Ковалевського. — Мільйонер, який взявся нізвідки. Старший за дружину років на двадцять, коли не більше.

— Нічого дивного. Не бачу мезальянсу.

— Звісно, є всі підстави підозрювати молоду особу в шлюбі з розрахунку. Врахуйте, чоловік паралізований. Дружина возить його на інвалідному візку. Та помре, пишуть, не скоро. Вище пупа` все здорове й міцне. Гімнастику виконує, для мандрівок зробили спортивні прилади, спеціальне замовлення. Можна розбирати, вкладати у валізи, возити в багажі.

Якщо Платона й зачепило, хіба трошки.

— Кажете, французькі газети… Мілкуси — французи?

— А я про що! — Ковалевський гучно ляснув долонею по шкіряному бильцю. — Ніхто до пуття не знає, хто Мілкус та звідкіля взявся! До Парижа приїхав із Берліна. До Берліна жив у Римі. До Рима — з Відня. Сам каже — приплив із Америки. З Серафимою здибався на кораблі, її найняли доглядальницею. Зайшла на палубу сестрою милосердя, на берег ступила вже дружиною свого підопічного.

— Таке теж трапляється. Не лише в любовних романах.

— А як вам ось це: коріння мільйонерки десь тут, на нашій Слобожанщині!

— Світ водночас тісний та великий.

— Мілкуси купили садибу під Валками. Ще рік тому їхній повірений залагодив оборудку. Так сталося, я отримав підряд, треба було багато й швидко забудувати. Знаєте, не знаєте — коли сталася ота катавасія, бунт, революція, хто як назве… А! — Серж знову ляснув по бильцю. — Селюкам різні баламути накрутили хвости. Кинулися громити маєтки, економії[21]. Грабували, палили, а в Грушівці, є там таке село, забудову якийсь відставний сапер-паскудник рвонув динамітом. Я трошки знав грушівського економа, пана Завадського. — Помовчав хвилину. — Мужики взяли на вила.

— За що?

— Пан… — Серж розвів руками. — Дружина по тому прожила півроку. Сини поховали, плюнули на все і всіх, забралися геть із тих країв. Садиба стояла привидом, там навіть волоцюги час від часу зимували. Кому таке продаси? Аж раптом Мілкус розшукав Завадських, вдарили по руках.

— Нащо розвалена садиба тому Монте-Крісто?

— Не йому, — терпляче вів Ковалевський. — Кажу ж, Серафима його відшукала в наших краях коріння. Вмовила чоловіка влаштувати тут резиденцію. А мене підрядили за дванадцять тисяч рублів зробити з руїн лялю. Проєкт надіслали, кажуть, Серафима сама креслила. Ну, чи архітектору говорила під руку, швидше за все так.

— Упорались?

— Не вкладався, — зізнався Серж. — Довелося просити ще три тисячі. Дали, але мусив підписати хитрий папірчик. Мовляв, якщо й після додаткових асигнувань не вправлюся, визнаю неспроможність. І поверну всю вартість робіт.

— Ого!

— Ого-го! — передражнив Ковалевський. — То, мосьпане, був міцний копняк-с! Знав, чортів син, чим брати!

— Впоралися?

— Ще б пак! — Серж випнув груди. — Резиденція ніби на теплу пору року. Та ось прибули господарі перед Різдвом. Усім задоволені, бачив обох. Було то, Платоне Яковичу, за тиждень до прийняття в голови. Там знову Серафима з’явилася.

— З чоловіком?

— Сама. Ходила між гостями, щебетала. А за нею — троє дівчат із оберемками орхідей. Продавала одну квітку за десять рублів.

— На вашому підряді розорилися? — гмикнув Платон.

— Благодійність, казав же! Виголосила перед тим коротку промову. Закликала дбати про сиротинці, має намір створити власний фонд. Не те щоб у Мілкусів грошей не було… Турбота про дітей — справа спільна. Всякий, хто себе поважає, мав би долучитися до благородної справи. Хто б сперечався… Я сам п’ять квіток купив, мосьпане. Та й інші гості задніх не пасли. Тут, скажу вам, інтерес до її персони спрацював більше.

— Підозрюю… Тобто цілком згоден. Мене Мілкуси вже так само зацікавили. — Зараз Чечель говорив правду.

— До квітки додавався білетик. Лотерея. Одна квітка — один білетик. П’ять — маєте п’ять. На кожному номерок намальований. Серафима своїми ручками розривала білетик навпіл. Цифра — на кожній половинці.

Нарешті глибоко всередині ворухнулася цікавість.

— Щось новеньке в благодійних акціях.

— Серафима оголосила: як усе розпродадуть, буде лотерея. Удома чоловік за якийсь час тягнутиме ці корінці. Зробить п’ять спроб. Тих благодійників, чиї номери випадуть, подружжя й запросить на вечерю подяки. Після Різдва.

— І випало вам.

— На мою душу — аж п’ять лотерей! — реготнув Ковалевський. — Навіть не здивувало! Ось три дні тому посильний приніс конверта з почесним адресом. Завтра прийняття. Треба збиратися. Побажання для кавалерів — смокінг чи фрак. Побажання для дам — загадкова маска.

Чечель відчув, як хребтом пробігли мурашки.

Засвербіло.

Потер спину об крісло, кліпнув.

— А в тому щось є від авантюрних романів. Починаю вірити у графа Монте-Крісто. Хтось із двох начитався фантазій мсьє Дюма. Я навіть готовий закластися: пані Мілкус. Скільки років їй, кажете?

— Двадцять три.

— Чоловік — паралізований мільйонер. Романтичне знайомство на корабельній палубі. Як ще заявити про себе світському товариству?! Тим більше тут, у Харкові…

— У провінції, хочете сказати? — підморгнув Серж.

— Нічого такого я не…

— Нехай вам! — добродушно реготнув Ковалевський. — Провінція, крути — не крути. З якого боку не глянь. Не столиця, мосьпане, не столиця-с. І дамочка не проста, ох, не проста. Чуйка в неї, Платоне Яковичу. Бачте, знайшла до тутешньої братії підхід. Влилася в коло обраних, так би мовити.

Чечелю закортіло сказати щось ядуче на адресу обраних.

Стримався.

Похвалив себе подумки.

— Інтригуєте, Сергію Павловичу. Вже хочу познайомитися з цією екстравагантною парочкою.

— Справді? — Ковалевський зміряв його дивним поглядом.

— А що такого?

— Не повірите: шукав слів, аби запропонувати вам завтра їхати зі мною. Запрошення, яке мені принесли, дійсне на дві персони.

— Так розумію, друга персона — пара. Жінка або…

— Жінка, жінка. Баба, — мовив Серж, знову розгладивши вуса. — Мужчини презентували квіти дамам. Жодна із супутниць, які були на прийнятті, грошей за орхідеї не платила. Отже, лотерейні білети розігрувалися між кавалерами.

— І як буде виглядати? Я — ваша пара?

— Мій товариш. Друга особа. Супутник, — кинув Ковалевський. — Благовірна моя, знаєте ж, на водах. Христі не до візитів. Тим більше — у карнавальних масках. Ще й за тридцять верств від Харкова, взимку, по морозу. Вам же, мосьпане, зараз скласти мені компанію ох яка вигода.

— Вигода?

— Пряма. — Серж говорив упевнено. — Вам сьогодні натякнули, що бажано швидше забратися з міста. Куди ви поїдете? Новий рік за три дні. А так машина хай собі стоїть у гаражі. Ніби залишили Харків — і в той же час далеко збиратися не треба.

— Це ж на одну ніч…

— Е-е, Платоне Яковичу… — Господар багатозначно помахав пальцем. — Я ту Мілкусиху бачив наживо лиш раз. Чоловіка її достойного взагалі не маю честі знати особисто. Та ми ж із ними на короткій нозі непрямо, через підряд. Слово до слова — і залишитесь у них гостем.

— Хочете збагрити мене? Естафета…

— Фе, — пирхнув Серж. — Ви мене ображаєте, мосьпане. Згадайте, про що говорили. Вам варто мати більше покровителів, більше підтримки. Мільйонер — американець — не найгірший варіант. Хай навіть не лишитесь у гостях, забудьте, то я ляпнув. Та все одно моєї рекомендації, думаю, буде досить. Чує моє серце, таким утаємниченим особам, як Мілкуси, неодмінно знадобиться поруч людина з вашими здібностями.

— Здібностями?

— Лагодити делікатні питання. — Ковалевський підморгнув, діловито потер руки, зиркнув на годинник у кутку. — Лише по четвертій. Часу вистачить.

— Для чого?

— Збирайтеся. Поїдемо на Сумську, до одного кравчика. Є в нього готові парадні костюми. Смокінг, фрак, що добере. І піджене по фігурі там, на місці. Вважайте новорічним дарунком, мосьпане.

Чечель шукав причини відмовитись — і не знаходив. Бо не дуже й хотів. Переддень новорічних свят усе ж впливав і на нього. Якби збиратися й забиратися геть треба було в інший час, навіть не думав би довго. Звик за чотири роки кочового життя, завжди був готовий вирушати в путь.

Але — не перед Новим роком, коли більшість людей, багатих та бідних, самотніх та сімейних, намагаються не розбігтися хто куди, а зібратися докупи. Різдво зустріли тихо, як належить. Новий рік вітатимуть салютом із шампанського. Хай до самого свята два дні. Проте відчуття свята, важливості моменту, коли один рік змінює наступний, а отже — є надія на нове й краще, набагато важливіше. І важкою гирею тримає за ноги, сковує рухи, не пускає.

— Їдемо. — Платон підвівся.

— Ай браво! — Серж задоволено ляснув його по плечу. — Піду, розпоряджуся, хай візника шукають.

Уже у дверях Ковалевський зупинився, підніс пальця, щось згадавши.

— Напевне будете мати ще й додатковий інтерес. Маєток не палили, підірвали.

— Так, ви говорили. Бунтівники.

— Інші садиби палила голота, — кивнув Ковалевський. — Так їм, панам-гнобителям. Але в Грушівці своя причина. Там усім миром пішли, староста й піп тамтешній народ зібрали та повели. Маєток рвонули, бо нищили перевертня. Темний у нас народ, їй-бо’.

Виїзд організували як належить — за найвищим рівнем.

Як зазначалося в записці, доданій до запрошення, о восьмій ранку на площі біля Благовіщенського собору на гостей чекали закладені, спеціально орендовані сани. Екіпажі складали невеличкий кортеж. Перехожі озиралися, думаючи-гадаючи, що ж то за важливі особи й куди це вибираються в мороз.

А грудневий морозенко припікав носи, вуха й щоки. Сніг падав уже третю добу, вдень — не густо, сказати б — символічно. Сніжинки повільно, ліниво спускалися на шапки й коміри, блищали на сонці, танули в теплих приміщеннях швидко. Часом виглядало, їх здуває із дахів, нема снігопаду. Проте з пізнього вечора сипало густіше, уночі вітер оволодівав містом, влаштовуючи сніжинкам шалений танок вулицями, провулками й закручуючи кадрилі в глухих дворах. І кожного нового ранку мовби давав танцівникам спочити. Двірникам підкидав роботи: кректали, бурчали, лаялися, та все ж чистили центральні вулиці й двори. Господарі ж приватних садиб плювали на долоні, брали лопати й впрягалися самі — розуміючи марність зусиль, адже вночі сніг знову заявить свої права на звільнені території.

Санні екіпажі були закритими, але тонкі дерев’яні стіни не тримали тепло. Та подбали: усередину, на лавки, вклали важкі теплі кожухи. Дбайливий Серж все одно прихопив флягу з коньяком, тож обіцяв Чечелю легку дорогу. З речей мав при собі чималу валізу. Туди запакували його фрак і фрак, який дібрали Платонові, а ще — білі валянці з високими халявами, теплий башлик і кожушок.

— Мисливське, — пояснив, як збирався. — Там ліс недалеко. А в лісі зайці бігають. Коли ще виберуся.

— Думаєте щось вполювати?

— А хоч просто так із рушницею лісом походжу! Що там робити до вечора? Нудно буде, вже відчуваю. Кажу ж — гайда зі мною.

— Фрак мені знайшли, — посміхнувся Платон. — Мисливське вбрання — навряд.

Зброю Ковалевський примостив окремо, у сани, біля себе. Він уже встиг показати Чечелю свою невеличку колекцію. З дев’яти рушниць різних марок і калібрів він вибрав у дорогу двоствольний «зауер», новий, куплений минулого року, але вже обстріляний господарем. Серж розібрав його, старанно змастив, поклав у спеціальний футляр. Коробку з патронами заховав на дно валізи.

Коли вовтузився з рушницею, коротко переповів Чечелю історію про грушівскього перевертня, у яку сам слабо вірив. Сприймав її виключно як мисливську байку й постійно списував на легковірний затюканий забобонний народ.

Нічого нового Платон не почув. Розповідь справді нагадувала страшну казку, з тих, що діти люблять переповідати одне одному пошепки, проти ночі, у кімнатах, при світлі свічки або каганця. Нібито на грушівських дівчат заглядався сам економ, пан Завадський. Звісно, підбивав на блуд, а дівчата порядні, цнотливі, виховані в пристойних богобоязних родинах. І якось зникла одна з дівчат, котра нібито відмовила Завадському. Потім люди знайшли її в лісі, зґвалтовану, пошматоване тіло, перегризене горло. Коли в такий спосіб замордували вже третю юнку, місцеві пошепки заговорили про вовка в людській подобі. І цей перевертень — ніхто інший, як пан Завадський.

Терпець урвався після п’ятої жертви: священик піддав вовкулаку анафемі, а дорослі чоловіки пішли війною на маєток. Дуже вдало склалося: уже не першу садибу в окрузі трощили. Самого хазяїна прохромили вилами, бо в інший спосіб перевертня не знищити. Хіба срібною кулею, але взяти на гостряки простіше. Будинок підірвали, аби розвіяти лігво перевертня за вітром.

— Дикість, згодьтеся, — мовив Ковалевський по завершенні.

— Може, привід знайшли, — гмикнув Чечель. — Для бунту, виправдати ж треба.

— Чому інші не шукали, громили панське просто так?

— Ну, не просто так, Сергію Павловичу. На поклик революції. Мені ось не далі як чотири роки тому довелося мати справу з одним таким. Руйнівники світу, більше їх ніщо не цікавить.

— Так чи інакше, Мілкусам тут пощастило.

— У чому?

— Не забобонні-с. Бо ж із іншого світу, цивілізованого. Не зупинила того пана Монте-Крісто погана слава Грушівки. Та зважив на неї, сторгувався із Завадським за сущу безцінь.

— Ваші робітники не боялися?

— Кого цікавлять їхні страхи, мосьпане? Поставили працювати, поклали платню.

— І то так.

Ковалевський вгадав — Чечеля справді зацікавила трагедія восьмирічної давнини. Але більше як поліцейського агента, хай колишнього. Запитав, чи припинилися зникнення й смерті дівчат по тому, як розправилися з паном. Серж не знав. Поцікавився, чи не було більше схожих випадків. Серж і тут не міг нічого до пуття сказати. Не відав також, чи гукав сільський староста Грушівки справника, чи ходив до повітової управи. Виглядало, історію з перевертнем справді народили сільські забобони — ось тільки п’ятеро дівчат дійсно загинули страшною смертю, ще й збезчещені перед тим.

Серж займе себе лісовою прогулянкою з рушницею.

А він спробує інше полювання: прогуляється до Грушівки.

Раптом хтось із тамтешніх захоче говорити про перевертня.

Для сищика нема кращого дозвілля, ніж пхати носа в подібні старі історії.

Це як шахова партія з самим собою.

Кортеж їхав по Катеринославській[24].

Полози саней жваво ковзали добре примороженим снігом. Як перетнули міст через Лопань, побігли швидше. Фургон, у якому розмістилися пасажири, мав два невеличкі засклені віконечка з обох боків. Та, крім морозних витинанок, Чечель нічого не бачив. Не витерпів, приклав руку до скла. Тепло не допомогло, віконце замерзло ззовні, тож гріти й хукати зсередини не було смислу. Але навіть крізь візерунки Платон зміг розгледіти похмуру тюремну споруду, коли їхали Холодною горою.

Ураз місто скінчилося, потягнулися засніжені поля, довкола забіліло, і трошки заболіли очі. Чечель облишив марні спроби роздивлятися навсібіч. Умостився зручніше в розкладеному теплому кожусі й дозволив везти себе в невідомість.

Нудьгувати й віддаватися самотнім думкам не давав Ковалевський. Фляга раз по раз переходила з рук до рук, від губ до губ, і з кожним ковтком Серж ставав красномовнішим. Присутність у запрошеному товаристві винокура Григоренка позбавила не лише доброго гумору, а, здається, душевного спокою. Чечель не мав змоги підтримати розмову, бо справді не був аж так обізнаний з персоналіями та звичаями харківської знаті. Тож покірно слухав, лиш час від часу киваючи на знак згоди.

— Себе називає на французький манер — Мішель. Ну, не догодив йому чимось Михайло! Сорок років, а такий дурний! Та ясно, ясно, що не в тому розумінні дурний, розум має, клепку, без того мільйонщиком би не зробився. Але, мосьпане, такий слабкий до юних німф, що іноді непристойно. До повій чесніше ходити! Чому чесніше, запитаєте? Я вам відповім: бо вуличну дівку, справжню, з жовтим білетом, у пристойне товариство не приводить ніхто. Це як Калігула зробив свого коня сенатором і привів на зібрання, отак виглядатиме. Мішель… Який, в сраку, Мішель — Мишко` він! Позаочі, звичайно, та все одно… Словом, знаєте, з чого почався його капітал? Вигідно одружився. Мав голову на плечах, досі має, казав уже, та все одно… Дістав у посаг чималу суму. Дуже гарно пустив її в діло. Уже за п’ять років був наймолодшим мільйонщиком губернії, має різні медалі, ордени, похвальні листи від височайших осіб. Як думаєте, що встругнув? Загуляв із дівчиськом, яке виграв у карти! Чого дивитеся? Вона сама не була проти. Є такі дамочки, котрих шампанським не пої, дай лиш присмоктатися до багатого коханця. Професійні утриманки. Самі себе речами вважають, тому й дозволяють грати на себе, мов на годинник чи що там ще! Яка різниця ось такій куртизанці, хто далі годуватиме? Був скандал, дружина дізналася однією з перших. Григоренку б загасити, але пожежник із нього поганий. Якось розлучилися, тепер платить з капіталів колишній половині ренту, така домовленість, нотаріус закріпив. А дівчат відтоді міняє, коли хоче.

Коньяк повільно зігрівав, обгортав теплом. Сани колисали, Платон то занурювався в сон-дрімоту, то виринав із неї на короткий час, аби вкотре погодитися з Сержем. Товаришеві ж, схоже, відпала потреба в співбесіднику. Він накрутив себе до певної межі. Бубонів щось під носа й навіть не завважив, що вже прикладається до фляги сам, не пропонуючи товаришеві. Якби Чечель за час знайомства з Ковалевським не пізнав цю суперечливу натуру, у нього б зараз склалося враження: обуренням той старанно прикриває заздрість. Теж кортить робити щось супроти суспільної моралі — а не випадає. Бракує пороху в порохівницях, куражу, ще й озиратися треба на благовірну. От аби дали одного разу волю…

Під акорд таких думок Платон закуняв.

Прокинувся, коли сани різкіше, ніж зазвичай, сіпнулися, звертаючи з широкого шляху. Не втримав рівновагу, повалився на бік. Як випростався, побачив: Серж заснув, розвалившись на лавці й закутавшись у шубу. Порожня фляга саме зсувалася на підлогу. Чечель нахилився, підхопив, поклав поруч із собою. Спробував роздивитися, що там назовні.

За сіткою візерунків удалося розгледіти поруччя дерев’яного мосту. Їхні сани були в кортежі третіми, точно посередині. Тож побачив попереду обриси двох попередніх, зрозумів: від мосту дорога знову повернула. Зараз по обидва боки виріс засніжений ліс, та коридор із дерев тягнувся недовго: сани знову виринули на відкритий засніжений простір. Із протилежного боку блиснув на вранішньому сонці церковний купол. Далі окреслилися дахи сільських хат, але вервечка з саней потягнулася в протилежний від них бік. Ще трохи — і знову ковзали між деревами.

Цього разу ліс виявився густішим. Стіна дерев затуляла сонце, у фургоні навіть потемніло. Скільки так їхали, Чечель не визначив. Ураз промені знову засліпили — сани минули лісовий коридор. Бігли не так жваво, сніг сипав уночі й сповільнював рух. Незабаром візник пригальмував ще трохи. Немов відчувши — прибули, — Ковалевський розбуркався, пирхнув, крекнув, протер очі, позіхнув і потягнувся.

Кортеж зупинився.

Покоївка принесла білизну, подушку й картатий плед замість ковдри.

Дівчина — хоч малюй: кругленька, білява, довгокоса, з рожевими щічками й великими очима, які відбивали послух та цікавість водночас. Коли Платон затримав Надю й попросив не стелити одразу, бо звик робити все сам, — потупила погляд, зашарілася, хіхікнула й подалася до інших. Та все ж встигла пустити бісика при виході.

Крім трьох дубових полиць для книжок, вкритих рівним шаром лаку, в бібліотеці стояли ще шкіряна канапа, плетене крісло-качалка й високий напільний годинник. Кидався в очі камін, який вписали в стіну й виклали керамічною плиткою з квітчастими візерунками.

Чечель торкнувся долонею — гріло жарко.

Скинув пальто. Не бачачи, куди б примостити, кинув на крісло. Воно гойднулося під важкістю одягу.

Тепло, тихо, і все одно чогось бракувало для затишку.

Книжки.

Без них бібліотека не відповідала своєму призначенню.

Полиці були порожні, навіть припали пилом. Щоправда, у дальньому кутку Платон побачив чотири громіздкі дерев’яні ящики. Їх поставили один на один у два ряди. З цікавості Чечель обмацав їх, простукав кожен. Звук не був порожнім, а спроба посунути верхній довела — ящики наповнені чимось важким. Напевне, книжки, які доставили, але чомусь досі не розпакували й не розставили. Жаль, а Платон був не від того, аби зайняти час порпанням на бібліотечних полицях.

З особистих речей він мав при собі лише дорожній несесер: зубна щітка з кінського волосу, коробочка з зубним порошком, зубний еліксир, зубочистка і пилочка для нігтів. Фрак разом зі штаньми, сорочкою та лакованими туфлями досі лежав у валізі Ковалевського. Саме час піти й взяти, аби кругленька покоївка, як їй наказали, заздалегідь попрасувала. Годинник показував лише одинадцяту, обід — на п’яту вечора, але до того часу дівчина мала купу роботи з вбранням інших гостей, аби встигла поробити.

Платон їй не заздрив.

Як і решта кімнат, бібліотека зачинялася на ключ. Замок був простенький, на два оберти. Але, виходячи, Платон лишив двері прочиненими — тут не було від кого закриватися й чого ховати. Його тимчасова спальня розмістилася в кінці коридору, далі — лише обіцяна ванна кімната й кабіна ліфта. Подібно до першого поверху, коридор півколом опоясував другий. Йдучи прямо, Чечель мусив завернути за ріг, ліворуч, пройти вперед, минаючи інші кімнати поверху, і знову повернути по ліву сторону — Сержа розмістили найдалі від нього.

І теж біля ванної.

Зручно й вигідно.

Чечель уже знав, хто де отаборився. Поруч із бібліотекою, найближче, освоювали територію Мухортови. За ними — подружжя Авакумових. Якщо постукати в наступні двері, відчинить лікар Лавров. Далі — Григоренко з супутницею. І нарешті — самотній Ковалевський.

— Знаєте, що там робиться? — з придихом запитав Серж, щойно зачинив за Платоном.

— Де — там?

— Он там! — Ковалевський тицьнув на стіну, що розділяла його та Мішеля. — Він її по`рає!

— Отак, одразу? — Чечель підозріло покосився на стіну. — Я думав, тут товсті стіни. Це ж не дешевий готель.

— Повірте мені, мосьпане! Я знаю, які тут стіни. І точно знаю, що будинок — не дешевий. — Для переконливості Серж стукнув себе кулаком у груди. — Тільки ж дівуля так репетує! Коли вбиватимуть, так не волатиме!

— Тьфу на вас — убивають, — буркнув Платон. — Хіба ви чули, як кричать, коли вбивають?

— Тепер тьфу на вас! — образився Ковалевський. — Маю на увазі, жертва вбивства крикне раз і коротко. Ця ж верещить, наче різана. Хоча ви, мабуть, праві. Не знаю, як різані верещать.

Чечель ступив до стіни впритул, приклав вухо.

— Тихо.

— То ви пізно прийшли. Вони вже заспокоїлись. Але ж він її порає, Платоне Яковичу!

— Хай прозвучить грубо й цинічно, та саме для того пан Григоренко утримує за власні гроші цю Люсі. І задля того привіз із собою. Кому-кому, а їм точно не нудно.

— Мені — теж! — Ковалевський кивнув на притулений до ліжка футляр із рушницею. — Запитав їхнього служку, того, місцевого. Каже, тут у лісі зайці бігають.

— Де зайці — там вовки.

— Вовка боятися — в ліс не ходити! — нагадав Серж. — Хочете прогулятися?

— Я ж без зброї.

— Прогулянка, кажу ж! Ви коли містом гуляєте, зброю не берете.

— Сніг глибокий. Я не так екіпірований.

— Шукаєте причину, — відмахнувся Ковалевський. — Чорт із вами, кисніть. Я наберуся сил, іще вечір перебути.

Привезений одяг уже висів у шафі. Крім неї, широкого ліжка, круглого мармурового столика й стільця біля вікна, у кімнаті нічого не було. Платон підозрював: подібний інтер’єр мали інші гостьові спальні. Нічого особливого, нічого зайвого.

— Не забудьте. — Серж простягнув циліндр. — Ви ж його для чогось брали.

— Задля картинки. — Чечель взяв убір, струсив ледь помітну пилинку.

Не лукавив, не жартував — справді закортіло трошки погратися в світського лева. Циліндр кравець-єврей віддавав майже безкоштовно. Саме капелюх зіграв із майстром злий жарт. Замовник, якому шив фрак, ані словом не обмовився про циліндр. Але близький родич кравця тримав капелюшну крамницю. Шив головні убори сам, і кравчик вирішив дати родичу трошки заробити. Тож замовив циліндр, заплативши наперед, бо мав намір продати дорожче, у комплекті з фраком. Помилки в розмірі не сталося, високий елегантний капелюх міцно сидів на голові клієнта й не тиснув. Завбачливий майстер знайшов спосіб зняти мірку з голови. Помилився в іншому: замовник категорично не хотів ані циліндра, ані іншого убору. Навіть коли кравець покірно відклав готового капелюха, клієнт уже встиг розгніватися за свавілля. Назад авансу не вимагав, проте й фрак із циліндром у комплекті не взяв, загнавши кравця в збитки.

Платон погодився взяти убір із жалості. Тім більше коли поміряв і став перед дзеркалом, Серж спершу зареготав, а потім заплатив. Коли ж учора ввечері Чечель при повному параді постав перед Христиною, жінка теж не стримала смішка — але потім погодилася: гість виглядає солідно, рівним серед рівних.

— Чуєте? — Ковалевський враз підніс пальця. — Знову порає. Де й бере здоров’я…

— Нічого не чую, — зізнався Чечель.

— То слухайте краще!

Платон знову притулив вухо до стіни. І зрозумів: Серж напевне добрий мисливець. Має тонкий слух — по той бік стіни стогнала й скрикувала жінка. Хоча чути це можна, якщо справді нашорошуєш вуха.

— Аби не насильство. — Чечель не знайшов, що ще сказати.

— Ганьба. Розпуста й ганьба. — Ковалевський насупив брови. — Ні, піду я звідси. У лісі зараз краще.

Частували простими, але смачно зготованими стравами — Параска Ярмолюк виявилася ловкою куховаркою.

Після холодних закусок — ікра на підсмаженому хлібові з маслом, рокфор і камамбер на окремій тарелі, язики із хроном, замерзле аж до хрусту сало, порізане тонкими скибочками, — подали наваристий духмяний борщок. Щойно гості віддали йому належне, у центр стола поставили спершу таріль із запеченою червоною куріпкою, а поруч — таку саму таріль, але вже з добутою Ковалевським зайчатиною. Серж зняв пробу першим, на правах мисливця, і чесно визнав: жоден харківський ресторан, навіть наймодніший, нічим подібним не частував. На той момент він приголубив уже п’яту чарку міцної домашньої горілки. Тож його захват від страви інші розділили, та навряд сприйняли серйозно обіцянки скласти Парасці протекцію в один такий ресторан. Жінка сама від того зашарілася, буркнула: «Та ну вас, барин!» — і швиденько втекла на кухню. Аби повернутися з холодцем, пізніше — з голубцями й тушкованим буряком. Господиня попередила: ще буде морозиво.

Тим часом тон розмови задав Мішель Григоренко.

— Ви справді боїтеся перевертнів? — запитав після третьої, коли компанія вже досить розігрілася й гості освоїлися одне біля одного.

Люсі хіхікнула. Витримала несхвальний погляд Олени Луківни. Простягнула правицю з келихом, куди Носок не забарився додати вина. Ковтнула, знову хіхікнула. Серафима обрала тактику більшості — не зважала на вибрики найбільш ексцентричної гості. Вона навіть не перекладала Мілкусу її репліки, хоч більшість сказаного й почутого тлумачила. Господар мовчки кивав, мало їв, ще менше пив і, схоже, не бачив потреби брати участі в необов’язковій бесіді.

Ця вечеря і взагалі — цей вечір потрібні їй, а не йому.

Нічого дивного.

На пам’яті Чечеля, дружини мільйонерів розчиняються в благодійних справах. То стає їхнім способом життя. Бо решти вони в житті вже досягнули — завдяки чоловікам.

— Ми з Едвіном зібрали тут, маю надію, людей свого кола, — обережно, але впевнено почала Серафима і, коли присутні, крім хіба що Люсі, закивали, пояснила думку: — Можна називати речі своїми іменами. Хтось чув, хтось напевне підозрює. Їхні висновки підтверджую, для решти прямо скажу: оці всі байки про вовкулаків відлякують від Грушівки покупців. Маєток, таким чином, дешевшає з року в рік. Не лише оці стіни, а й земля під ними.

— Задешево купили? — перепитав Авакумов.

— Повірте — майже задурно. Ще трохи — і власники, пани Завадські, могли б доплачувати покупцеві, який бажає позбавити їх прикрої власності. Погана історія, знаєте, не найкращий спадок.

Платон підніс очі на управителя — згадав його не таке вже й давнє попередження.

Носок перехопив погляд. Хоч стояв на віддалі, Чечель помітив: церберу все зрозуміло. Ледь помітно хитнув головою, потім злегка махнув правицею. Чечель зрозумів, прочитав ці знаки. Мовляв, господарі підтримали розмову. Вирішили не переводити в жарт, не змінювати тему. Навіть якби кортіло, інакше не могли: за столом сиділа й накачувалася вином перевдягнена вовчицею гостя. Завів шарманку її супутник, мабуть навмисне. Тож хай хазяї дають собі з цим раду самі. Він, управитель, зробив усе, що міг та мусив.

Платон, теж ледь помітно, знизав плечима.

Справді — хай.

Треба ж чимось себе розважати, коли за вікном уже темно, сніг падає щільніше, вітер підхоплює пухкі сніжинки, жбурляє жменями у вітражі.

— Лише ця причина? — перепитав Лавров.

— Милий мій Семене Миколайовичу, хай вам! — розвернувся до нього Авакумов. — Ділові люди, тим більше — з Америки, не можуть мати інших причин! Заплатити менше за гарний товар — то свята справа. Хіба ні, Сергію Павловичу?

— Істинно так! — Ковалевський приклав долоню до серця. — Та ви, Михайле Івановичу, і самі маєте знати про такі оказії-с. Усе ж гроші заробляєте! Купуєте, продаєте…

— Я, шановний, продаю й купую за справжню ціну, — огризнувся Мішель. — Не занижую штучно вартість своїх машин.

— Та Боже ж мій, ніхто вам того не закидає! — Ковалевський відгородився від нього руками.

— Хочете сказати — діти Завадського все вигадали? — Авакумов підозріло глянув на Григоренка.

— Нічого не хочу сказати! — буркнув Мішель.

— То для чого ці розмови? Може, хтось навмисне підклав Завадським свиню? Точніше, вовка-перевертня?

— Як то — навмисне? — втрутилася Наталя Дмитрівна. — Панове, ви тут або залякуєте всіх проти ночі, або — заплутуєте.

— Або — все одразу! — долучилася Ольга Янівна.

— Панове, панове, прошу заспокоїтися! — Серафима дзенькнула виделкою по краю келиха. — Ми з вами говоримо зовсім про різне. Спробую всіх помирити.

— Ніхто й не сварився, — пробасив Мухортов.

— То фігуральний вислів, — заспокоїла господиня. — Те саме, коли Едвіна іменують Монте-Крісто — вигаданим, сказала б навіть — казковим персонажем.

— Міфічним, — вставив Лавров. — А взагалі мав і досі маю декілька пацієнтів… Зі зрозумілих причин не назву. Уявляють себе оббреханими, зрадженими, причому зрадники — найближчі друзі й кохані. Було б півбіди, аби не ділилися грандіозними планами помсти. Після того, як знайдуть скарб. Одержимі його пошуком, розумієте?

— Ви правильно все пояснили, — погодилася Серафима. — Бачте, панове, я мала рацію — такий лікар, як Семен Миколайович, багато чого ладен розтлумачити. Якщо люди не здатні розумно пояснити природу речей, ці речі наділяють іншою природою. Далекою від реальності. Едвін Мілкус, мільйонер із-за океану. Хто такий? Тим більше — паралізований, молода дружина. Звідки, яким чином, чому? Маєте графа Монте-Крісто. Згодні, мосьпане? — глянула на Лаврова.

— Саме так. — Лікар підтвердив кивком. — Медицина, якою я займаюся, намагається пояснити подібні висновки.

— З казкою про перевертня те саме, — сказала господиня. — В околицях зникають та гинуть дівчата… Не до столу розмова, та все ж ми її почали. Настає момент, коли налякані люди починають вигадувати власну, далеку від реальності версію подій. Далі потрібна персона, яка мусить за все відповісти. Колективний психоз, є таке, Семене Миколайовичу?

— Що далі — то більше буде, — відповів Лавров ствердно.

— Чого б це?! — стрепенувся Мухортов.

— Чекайте! — не дуже чемно перервав його Григоренко, знову до Серафими: — Ви про що зараз, мосьпані?

— Про те, Мішелю, що не ми з Едвіном створили згадану ситуацію. Але так, із вигодою для себе скористалися нею. Нам вона не зашкодила. Натомість забобони й страхи шкодять значно більшій кількості людей. Не завжди примітивних, як ось звичайні селяни.

Саме тепер Параска й Надія прибирали зі столу зайвий брудний посуд. Чечель зазначив: жодна з жінок при цих словах не піднесла очей. Загалом ані мама, ані донька не виказали себе. Не дали приводу відчути: розуміють, про кого тут ідеться.

Панські розмови їх не обходять.

Як і панські забави.

— Нарешті мені все ясно. — Григоренко не стримав позіху, вчасно прикривши рота серветкою. — Ви користаєте з чужих страхів. Для власної вигоди.

— Хіба не так улаштований світ?

Брови Серафими стрибнули вгору. Вона навіть переклала слова Мішеля чоловікові, і Едвін уперше за весь час відповів:

— А хіба більшість людей не чинить так само, herr Григоренко? — Серафима перекладала для тих, хто не розумів німецької. — Коли вже розмова зі святкової стала серйозною, то прошу сказати: у чому тут наша провина? Так, ми знайшли вигідну, дуже дешеву пропозицію. Але не ми вбили власника цього маєтку вісім років тому. Ми поняття про це не мали. Більше того — ми на той час не були знайомі з Серафимою. Я саме вийшов із лікарні — виїхав на візку. — Рука постукала по бильцю. — Злочини має розкривати поліція. Чи були ці злочини розкриті? Ні. Простіше не втручатися. Дати вихід людським страхам. Дати можливість насадити достойну людину на вила. Чи був хтось за це покараний? Звісно, народний гнів — він такий. У його сплеску не винен ніхто. Це приватний випадок, який стосується мене, пані та панове. Але я знаю: в державі, звідки родом моя дружина, правосуддя нема й ніколи не було. За винятком окремих випадків. Коли поліція арештовує п’яного волоцюгу, котрий на очах у десяти свідків зарубав сокирою подібного собі чи власну дружину. Там, де нема закону, люди вірять у перевертнів. Та іншу нечисту силу.

Останні фрази Мілкус промовляв уже в тиші.

Цілковитій, лункій, зовсім не святковій та урочистій.

Хоч як старалися — врятувати зіпсований обід не вдалося.

Носок далі обносив гостей напоями. Чоловіки прикладалися, та без видимої охоти. Жінки ввічливо дочекалися кави, потім так само ввічливо послалися на втому й пізній час. Хоча годинник показував лише за чверть восьму, тягнути довше не хотілося. Дами чемно подякували Серафимі, попросили своїх чоловіків провести себе до апартаментів. Чечель і Ковалевський таких обов’язків були позбавлені, тож залишилися довше за інших. Але тут здалася господиня, подякувала не менш ґречно, нагадала — будинок і все в ньому в розпорядженні дорогих гостей. По тому пішла до себе.

Платон пристав на пропозицію Сержа пограти на більярді. Коньяк попросили перенести туди й зіграли три партії, причащаючись після кожної. Ковалевський двічі програв, вимагав реваншу, і Чечель був не проти дати його — аж тут нагодилися Мухортов і Лавров. Відставний полковник на ходу тасував колоду, затягнув чоловічу компанію грати в покер. Авакумов, як і Григоренко, більше не давав про себе знати — що цілком влаштовувало всіх, хоча Георгій Андріянович цілком міг би приєднатися. Чечель навіть хотів узяти на себе труд піти по нього — Серж відмовив, пояснивши:

— Для тонкого цінителя мистецтв ми не компанія. Лишіть людину в спокої.

— Злий ви, Сергію Павловичу, — завважив Мухортов.

— Де злий — справедливий, Федоре Федоровичу! — реготнув Ковалевський. — Ви здавайте, здавайте. Я закерую, хай іще коньяку пришлють. Або — краще їхньої тутешньої горілки.

— Я б вина випив, — обмовився Лавров. — Міцного на сьогодні досить.

— Е ні, Семене Миколайовичу, ні, дорога душа! — Серж уже був досить підпилий та розслаблений, аби дозволити собі легеньке панібратство — потріпав лікаря за плече. — Ми або всі причащаємося однаковим, або хтось не грає!

— Та для мене, мосьпане, вино — як для вас горілка, — спробував віджартуватися Лавров.

— Правила! — Ковалевський надув губи, жартома тупнув ногою. — Чи голосуємо, панове?

— Без того ясно — троє проти одного, — зітхнув лікар. — Бог із вами, хай несуть коньяк…

Гра затягнула, засідали майже до півночі.

Картярський столик управитель перемістив на прохання гостей до дзеркальної зали, примостив біля вікна, поруч із ялинкою. Штори розсунуті, за вікном уже розігралася справжня снігова буря. Вітражі ззовні заліпило білим, сніжинки час від часу сипалися на землю, їхнє місце миттю займали нові.

Мело надворі.

Хрумкав дровами вогонь у каміні.

Затишок.

Нарешті карти зібрали — не так набридло, як накачалися коньяком майже по вінця. Лавров, найслабший з усіх, тримався мужньо, більше пригублював. Спершу настирний Ковалевський тиснув, аби лікар частувався на рівних із іншими, та скоро махнув рукою — почасти через Мухортова, відставний полковник заступився. Сам же Федір Федорович виявився найміцнішим і, коли чоловіки підводилися, взяв на себе клопіт притримувати Лаврова, хоч той з властивою п’яним упертістю вивільнявся й бажав іти сам.

У себе в бібліотеці Платон влігся не одразу. Постояв перед вікном, подивився на хугу, повільно роздягнувся. Коли вже мостився на канапі, зізнався сам собі: розуміє Люсі попри все.

Зібрання виявилося прогнозовано нудним.

І так само передбачувано хтось не витримав першим.

Скрасити нудьгу дозволяв найпростіший із вигаданих людством спосіб — більшість чоловіків до нього вдалися.

З цими думками Чечель нарешті поринув у глибокий сон.

Мерця знайшов конюх Покорний.

Біля нього вже натоптали. Але Чечель і не сподівався знайти сліди лиходія. Їх не могло лишитися, сніг притрусив навіть тіло й кров довкола. Валив усю ніч, ущухнув аж під ранок. Коли Платон вийшов на ґанок, закутавшись у кожушок, перше, що побачив, — білі, подекуди до половини людського зросту снігові пагорби. Тож правду кажуть, коли згадують про розпанахані небеса. Природа — чи хто там нею керує — висипала за ніч запас, якого могло стати на всю зиму.

Конюх тупцяв кроків за десять від мерця, вартуючи. Чечель озирнувся, побачив Мухортова, що сунув за ним. Тим часом на ґанок вибіг Ковалевський, зі своїм «зауером» напереваги. У кого збирався стріляти, Платон поняття не мав. Але енергію Сержа краще спрямувати, тож Чечель крикнув:

— Не йдіть далі! Стійте там! — Кинув погляд на полковника. — Ви теж!

— А що робити?

Питання прозвучало так просто й наївно, що за інших обставин Платон не стримав би посмішки. Зараз же двоє дорослих войовничих чоловіків нагадували розгублених, та попри це — запальних підлітків, котрі перейнялися критичністю моменту, мали намір щось робити й бути корисними, проте не знали, до чого саме себе прикласти.

— У будинку є ще зброя? — запитав Чечель голосно.

— Чорти його знають! — розвів Мухортов руками. — Я ж тут не живу!

— Є!

Усі, зокрема й конюх, повернулися на дзвінкий голос Серафими. Господиня вийшла в домашній сукні. Стояла на ґанку між левами, закутавши голову й плечі пуховою хусткою і взувши ноги в чуні з короткими халявами. Виглядала молода жінка кумедно, зараз зовсім не нагадувала пані мільйонерку. Радше — погорілицю, яка тікала від пожежі в тому, в чому її застав вогонь.

— Вам точно не треба тут бути! — попередив Чечель.

— Не вам вирішувати, де мені бути й що робити у власному дворі! — різко відбрила Серафима. — Зброю має Едвін, таку саму, — кинула на рушницю в руках Ковалевського.

— Хіба пан Мілкус полює? — вихопилося в Платона, і він тут же зрозумів свою безтактність. — Вибачте, проте…

— Нічого. — Серафима бровою не повела. — Це дарунок на сорокаріччя. Не знаю, з якою метою подарували мисливську рушницю паралізованій нижче пояса людині. Тим не менше зброя вичищена, набоїв кілька коробок. До речі, панове, я вмію стріляти. Навчилася.

— Для чого вам? — ляпнув Мухортов.

— А вам? — парирувала вона. — Зброя є в помешканні. Значить, я мушу її освоїти. Здається, тут нема нічого дивного.

— Будьте такі добрі, дайте рушницю панові полковнику. — Платон утомився від не потрібного тут гарикання. — Федоре Федоровичу, візьміть на себе труд керувати обороною. Надіюся, Сергій Павлович не буде проти стати під ваше командування.

— Оборону?

— Насильницька смерть. — Чечель показав на мертве тіло. — Ніхто не знає, чого й звідки чекати далі. Двоє досвідчених мужчин, військовий та мисливець, стануть у пригоді. Оборона не зайва, повірте. Хоча б тому, що це заспокоїть наших дам. Чого найменше треба зараз, так це паніки. До речі… — Він знову глянув на Серафиму. — Де пані Черниш? — Він навмисне наголосив на слові пані.

— Хто це? — Подив господині був щирим.

— Я теж таких не знаю, — озвався Ковалевський.

— Супутниця пана Григоренка. Її прізвище Черниш, якщо вам цікаво.

— Зовсім не цікаво, — пирхнув Мухортов.

— Але де вона — треба знати. Бо перше питання, яке виникає, — чому тіло знайшов він, — кивок у бік мовчазного збентеженого конюха, — а не особа, яка ділить із Григоренком кімнату й ліжко. Ти торкався тіла, Тарасе?

— Так точно! — Конюх для чогось став струнко, витягнувши руки по швах. — Я вийшов коням дати. Заспав трохи, звиняйте… Мене на кухні пригостили трошки…

— На здоров’я, — перервав Чечель. — Коли це побачив?

— Та вже сіріло. Не маю годинника, та й не треба його. Ми ж по сонцю, по сонцю…

— Що сонце показало? — Платон завжди був нетерплячим, коли опитував свідка. — Година яка, приблизно?

— Перед восьмою.

Чоловіки на снігу й жінка на ґанку завмерли, слухаючи уважно й з цікавістю.

— Снігу багато було?

— Я не побачив пана одразу. Думав, просто собі горбочок намело. Ногою копнув — а там ось таке.

Мороз уже кусав щоки й руки. Платон лишив рукавиці в кімнаті, тож заховав руки в кишені. Прокашлявся, випустивши з рота клуб пари.

— Ви всі бачите — Григоренко вдягнений. Для чогось вийшов на стайню серед ночі. Ми з вами, панове, розійшлися після опівночі. Сиділи внизу і не могли б не побачити, якби він вийшов раніше. Навіть якщо хотів вислизнути непомітно, не через парадні двері, мусив пройти повз дзеркальну залу, у якій ми отаборилися з картами. Висновок простий. Не треба мати досвіду поліцейської роботи, аби зрозуміти: Григоренко залишив свою спальню глупої ночі, коли всі вже спали. Припускаю — не раніше від четвертої години.

— Чому? — спитала Серафима, щільніше закутуючись хусткою.

— З четвертої ночі і десь до шостої ранку в людини найміцніший сон, — пояснив Чечель. — Ось чому з обшуком і арештом поліція приходить найчастіше в такий час. Висмикнута з глибокого сну людина загальмована, зачумлена. У такому стані простіше заскочити зненацька, отже — здобути перевагу. Стосовно справи нинішньої: усі спали так міцно, що не почули Григоренкових маневрів.

— Справді, елементарно, — погодився Мухортов. — За яким хріном його понесло серед ночі, під снігом, на стайню?

— Дізнаємося це — отримаємо чимало відповідей. Серафимо Марківно, може б, ви вже пішли, не стійте на морозі.

— Продовжуйте, Платоне Яковичу, — прохання пролетіло повз її вуха.

— Та, власне, я вже завершую. Михайло Григоренко з якоїсь причини вийшов надвір і подався до стайні, де й знайшов свою смерть. Її час допомогла встановити нічна заметіль. Труп пролежав під снігом близько трьох годин, поки на нього не наткнувся Тарас, цілком природно злякався, перевернув тіло лицем угору. Він же долі лежав, Тарасе?

— Точно так, — підтвердив конюх.

— Далі Покорний будить управителя. Носок вибігає, бачить, що сталося, спішить до хазяйки. Наскільки розумію, найпершими з гостей сюди наспіли ви і ви, — кивнув по черзі на Мухортова й Ковалевського. — Звідси два дуже важливі, сказав би навіть, ключові питання. Перше: чому ви впевнені, що його загриз вовк, Федоре Федоровичу? І друге: де весь цей час була Люсі й чому не підняла тривогу раніше?

Присутні перезирнулися.

— Щодо вовків — на горло його гляньте, — повів Мухортов. — Пошматоване, не інакше зубами.

— Але звіриних слідів не бачили?

— Замело ж кругом.

— Логічно. Я нарешті роздивлюсь місце пригоди. — Чечель витягнув руки з кишені. — Сергію Павловичу, будьте біля мене, та не підходьте ближче. — Платон звично керував. — Федоре Федоровичу, з дозволу господарів візьміть рушницю. Хай буде біля вас. Серафимо Марківно, спробуйте заспокоїти гостей. Хай лишаються кожен у себе. І візьміть на себе труд, постукайте до пані Черниш. Також дайте своєму управителю розпорядження, аби тіло забрали й поклали в холодне місце, щойно я закінчу огляд.

Господиня згідно кивнула, зникла в будинку.

— А ви хвацько даєте тут лад, — гмикнув Мухортов.

По тому поспішив за Серафимою. Конюх, не отримавши жодного наказу, лишився, де стояв. Ковалевський струсив із вус легкий шар інію, поправив кудлату шапку.

— Я бачив вовчі сліди в лісі.

— Нічого дивного. Вовки мають жити в лісі. — Чечель потер ледь примерзлий кінчик носа.

— Ще й учорашня розмова про перевертнів. — Серж сплюнув. — Не дивно, чому Федорові таке зірвалося з язика.

Платон промовчав.

Нарешті ступив до мерця впритул.

Нагнувся, потім присів. Далі — став навколішки. Поклав правицю на залите кров’ю підборіддя. Повернув мертву голову, уважно вивчаючи рану. Горло справді перетворилося на криваве місиво. Тож Платон, не маючи іншого виходу, черпнув снігу, обережно стер ним примерзлу кров, відкриваючи уражене місце.

Розпанахали.

Але рвали не зубами, не помітив характерних слідів.

Горло навскоси й глибоко розірвали чимось гострим.

Зазубреним лезом.

Або — пазурами.

Мілкус прийняв його в домашньому халаті.

Просторий, мішкуватий, з вигляду важкий, він закривав мільйонера від плечей до ніг. Укупі з бородою та круглими затемненими окулярами господар виглядав у халаті ще комічнішим. Аби художник зі вдачею шкідника взявся малювати його, то зобразив би сидячого незграбного добродія, чия голова стирчить над широким коміром, а ноги витикаються з-під поли. Загальне враження було б таким, мовби як голову, так і ноги абияк притулили з обох боків закутаного тулуба. Едвінові Мілкусу було лише сорок два, проте халат і крісло додавали йому щонайменше десять зайвих років.

Серафима підкотила чоловіка ближче до каміна. Підкинула кілька товстих полінець, трошки потримала долоні над вогнем. Затим поставила стілець так, аби гість опинився між господарями, жестом запросила сідати. Не питаючи, налила й подала ром у круглому келиху.

— Дякую, та відмовлюся.

— Чому? — Брови господині здивовано стрибнули вгору.

— У нашій ситуації комусь треба зберігати тверезий розум. Щось мені підказує, ваші гості до ранку спорожнять запаси винних підвалів.

— Тут нема винних підвалів, — відповіла Серафима, все ще тримаючи келих, переклала сказане, потім — слова Едвіна. — Чоловік виправляє, мовляв, є. Один підвал. Та ми ще не подбали про винну колекцію.

— Я образно висловився.

— Ми розуміємо.

— Мав на увазі: знервовані гості спустошать запаси, зроблені вами до свята.

— Ясно, — повторила Серафима, цього разу не перекладаючи. — Дуже сподіваюся на це.

— Навіть так?

— Допоможе пережити наступну добу. І не згадуйте про свято. Добре хоч, що сьогодні — останній день року, у якому є цифра «тринадцять». Едвін забобонний, як більшість людей, котрим дивом удалося вижити в катастрофах. Тож вірить — усе погане вже завтра лишиться в минулому. І не згадуйте про свято. Не буде його, хіба не зрозуміло?

— Згоден. У мене до вас теж була невеличка розмова…

— Про ту покоївку, перелякану сільську дівчину? Ніхто не тримає, хай справді забирається звідси. Я б, чесно кажучи, відпустила також її матінку. Разом із управителем. Проте не хочу лишати всіх нас без робочих рук та бодай якоїсь обслуги.

— Мудро.

— Але не про переляканих пейзан мова. — Серафима простягнула келих Едвіну, сіла. — Пане Чечель, зараз розмова до вас.

Вона глянула на чоловіка.

Той пригубив напій, зручніше примостив келих у долоні. Заговорив розмірено, впевнено, кидав короткі фрази. Чекав, поки жінка перекладе, а гість — осмислить.

— Так склалося, пане Чечель, що Серафима спілкується з усіма частіше. Я не маю такої змоги. Не надто страждаю, бо від природи не звик багато й пусто балакати. А мій нинішній стан відбиває останнє бажання часто з’являтися на людях. Тим не менше я розумію й поважаю бажання Серафими вести публічне життя. Настільки активне, наскільки вона може нам дозволити. Це дуже важливо для моєї справи, яка після укладення союзу стала нашою спільною. Позитивний розголос працює лише на плюс. Спитаєте, для чого така передмова? Відповім: Серафима — мої очі та вуха. Зокрема й зараз, коли виникла прикра, несподівана, критична, сказати навіть — трагічна ситуація. Таким чином, мої очі та вуха почули й побачили дещо, з чим я цілковито згоден. Ви, пане Чечель, не вірите у нічний напад вовків. Це так?

Очі Мілкуса свердлили Платона крізь круглі скельця окулярів.

— Саме так. — Він обмежився короткою відповіддю.

— Я не любитель бульварних романів, — повів далі мільйонер. — Скажу більше: Серафима вмовила мене стати покровителем мистецтв, а я, відверто кажучи, від усього такого далекий. Книжки, театр, тепер ось нова мода — фільми… Не моє. Люди творять вигаданий світ, чим роблять ведмежу послугу. Світ жорстокий, світ брудний, світ цинічний. Нат Пінкертон викриває злочинців у світі ілюзорному. Реальне життя підкидає незаконно засуджених. Америка має зараз великі гроші, що означає — великі хабарі шерифам, продажних прокурорів, куплені суди. Старий світ, пане Чечель, недалеко пішов від Нового. Проте на вас більшість наших гостей реагує дивно. Ми — новачки. Серафима тутешня, проте десять років не була в рідних пенатах. Я тим більше нічого й нікого тут не знаю. Виглядає, ви знаменитість.

— Краще не мати такої слави.

— Поясніть. Вас називають сищиком…

— Чотири роки тому я служив у київській розшуковій поліції. Шукав і знайшов маньяка, котрий жорстоко вбивав тамтешніх повій. Замішаними виявилися поважні особи, наближені до імператора, скандал вийшов грандіозний. Від мене вимагали згорнути справу, я заївся. Звичайно, вбивцю не протримали в цугундері довго, вийшов на волю. Згодом його знайшли мертвим, почерк убивці — такий самий. Мене звинуватили у фабрикуванні доказів. Мета — кинути тінь на осіб, близьких до царя. Отже — на самого государя. Усе вирішилося, проте в моїй компанії шанованим персонам не дуже безпечно.

— Ви — жертва правосуддя. — Чи Платонові здалося, чи Мілкус промовив це задоволеним тоном. — І, схоже, не втратили навичок пошуковця.

— Я потрапив до вас у гості випадково.

— Ми зрозуміли. Щасливий випадок.

— Навряд.

— Не сперечайтеся. — Едвін і Серафима багатозначно перезирнулися, мільйонер повів далі: — Поясните ваш сумнів щодо причин загибелі пана Григоренка? Чи не готові обговорювати з нами?

— Чому ж, саме з вами, панове, я й можу про це говорити. Ще — хіба з паном Ковалевським. Більше нікому не довіряю. Ну, а щодо Ковалевського… Виключаю його причетність, проте мій харківський друг та покровитель погано тримає язика за зубами.

Мілкуси знову перезирнулися.

— Думаю, ми як господарі маємо право знати, що відбувається, — мовив Едвін.

— Я б теж хотів це знати. Ще не все розумію, — зізнався Чечель.

— Проте прямо сказали — маєте сумніви й міркування, — тиснув мільйонер. — І нагодували інших страшною, але переконливою казочкою про голодних вовків.

— Аби заспокоїти вбивцю.

Прозвучало дуже буденно.

Настільки, що Серафима сприйняла це, мов звичайну світську розмову. А Мілкус спершу нічим не виявив занепокоєння. Лиш за кілька хвилин міцніше стиснув бильця крісла, перепитав:

— То ми, я і моя дружина, пустили до себе вбивцю? Зараз під одним дахом із ним?

— Інші теж. Як бачите, тут найближчу добу нема куди подітися.

— Моя пропозиція, пане Чечель, вигідна, ви залагоджуєте справу, виявляєте причетного або причетних. Чи принаймні вживаєте заходів, котрі не дозволять з’явитися новим жертвам. За це отримуєте винагороду, яку самі визначите. Грошову, ясна річ.

Жодної несподіванки, нічого нового.

— Ваше прохання — не лише ваша безпека, — відповів Платон. — Тут усі, зокрема й убивця, знають, хто я. І припускають, чого від мене можна чекати. Якщо протягом цієї доби ніхто не зазіхне на моє життя, дуже здивуюся.

— Отже, по руках. — Мілкус махом спорожнив нагрітий у долоні келих, передав Серафимі, облизнув тонкі губи. — Можете поділитися перебігом думок?

— Мушу, — кивнув Чечель, поклавши ногу на ногу. — Так сталося, що вчора дізнався таємницю молодої пасії пана Григоренка.

— Вкрай неприємна, вульгарна особа, — пирхнула Серафима, додаючи фразу від себе й не взявши труд перекласти сказане.

— Кокаїністка.

— Це слово зрозуміле без перекладу, — сказав Едвін. — А щодо поведінки… Я мусив здогадатися. Чи принаймні запідозрити. Зараз кокаїн у моді. Я не сприймаю, тим не менше… Її пристрасть має якесь значення?

— Так. Я, гм, допоміг Люсі корисною порадою. Потрапив у довірені особи. І до того, як лікар Лавров заспокоїв її уколом, почув: хтось іще з гостей знав про її слабкість. Дівці підкинули щедру порцію порошку. Так вивели з ладу на всю ніч. Тому вона й не підняла тривогу.

Мілкус розправив плечі, посунув окуляри переніссям угору, кинув коротке:

— Далі.

— Більше нема фактів. Припущення.

— Валяйте.

— Труп знайшли біля стайні. Про намір Григоренка залишити маєток будь-що чули всі присутні. Ось привід виманити його проти ночі.

— Це не могли бути конюх та управитель?

— Якщо припустити, що вбивця — звичайний селянин Тарас Покорний, ваша дружина сама дозволила йому поїхати звідси. Навіть наполягала, — завважив Чечель. — Але я виключаю його. Мартина Носка — теж. Кажу ж: хтось із гостей. Ну, крім Ковалевського.

— Жінки?

Платон відповів не одразу.

— Щойно ви почули історію про юну особу, здатну жорстоко вбивати людей, — мовив нарешті. — І, до речі, цим питанням ви, пане Мілкус, наштовхнули на несподіване припущення. Підкинутий кокаїн — лише слова Люсі. Хтозна, раптом вона мала мотив позбутися Григоренка в такий спосіб. Шукала, як обставити. Почула про перевертня, миттю склала хитрий план. І вдає з себе вівцю.

Мілкуси вкотре за час розмови обмінялися багатозначними поглядами.

— Я вже не шкодую про свою пропозицію, — сказав Едвін.

— Про перевертня чули всі. — Платон пропустив комплімент. — Хто заважає комусь іншому використати страшну казку?

— Наскільки відомо, потрібен мотив.

— Поза сумнівом, — погодився Чечель. — Але ми тут можемо лиш гадати. Знайти мотив для коханки Григоренка так само непросто, як для когось іншого. Сам не знаю тут нікого, крім Сергія Павловича. Та уважно спостерігаю за зібранням відучора. Товариство з одного кола, крім Люсі, звичайно. Проте дружба чи бодай приязнь хіба між Ковалевським і родиною Мухортових. Своєю чергою, ця маленька компанія недолюблює Авакумових. Подружжя Лаврових має причини з підозрою ставитися до всіх. Хоча Ковалевський лише кепкує з лікаря, здебільшого позаочі й не так часто. Натомість усіх об’єднує, сказав би навіть — ситуативно гуртує несприйняття Михайла Григоренка.

— Натякаєте — свій рахунок має кожна пара?

— Лаврова він образив та принизив прямо. Не добирав виразів, — міркував Чечель. — Лікар мав справу з психічно хворими, це повинно якось вразити його нервову систему. Невеличкий поштовх — і все, завівся.

— Мухортов, Авакумов?

— Не знаю, — зізнався Платон. — Причина для вбивства мусить бути більшою, ніж особиста неприязнь. З’ясувати її в кожного тут і тепер в мене навряд вийде. Зате поза сумнівом інший факт. Якщо вбивця — лікар, відставний полковник або винокур-меценат, їхні половинки повинні про таке знати.

— Змова? Цікаво! — вигукнув Мілкус.

— За таких обставин я категорично викреслюю Ольгу Лаврову, Олену Авакумову і Наталю Мухортову, лишаючи під підозрою їхніх чоловіків. Відтак не готовий припустити повну непричетність жінок. У разі, якщо вбивцею виявиться котрийсь із трьох чоловіків, дружини мусять усе знати.

— Чому?

— Пане Мілкус, — зітхнув Чечель. — Даруйте за безтактність, проте тут лише ви спите з дружиною в різних кімнатах. На те є причини. Натомість жодна із запрошених пар не має ані причини, ані змоги лягати окремо. Хіба що котрийсь із них о четвертій ночі спромігся вислизнути з ліжка нечутно й непомітно. І так само тихцем, подібно до тіні, повернутися, зробивши свою справу. Нарешті, — мовив, перевівши подих, — я поки не готовий уявити знаряддя вбивства. Зате досвід підказує: на одязі вбивці після такого удару лишається кров. Нехай чоловік дивом приспав дружину, аби піти й повернутися непомітно. Проте закривавлений верхній одяг не проскочить повз її увагу вранці. Після такого вимагають пояснень.

— Згодна, — це Серафима говорила від себе. — Обшукати кожну спальню?

— Непогана ідея, — погодився Мілкус, щойно вона переклала. — Візьметесь, пане Чечель?

— Якщо всі разом вийдуть до столу. В чому не певен. Наприклад, Авакумови вже не будуть в одній компанії з Ковалевським. Ви ж чули заяву Георгія Андріяновича.

— Так, — ствердно кивнула Серафима. — Між іншим… Не хочу забирати у вас хліб, Платоне Яковичу… Чи не вказує небажання виходити з кімнати на нього?

— Хтозна… — Чечель вирішив не зізнаватися, що в самого майнула схожа думка. — Спальню, де мешкає коханка Григоренка, оглянути простіше. Я можу гадати на кавовій гущі, скільки часу стане. Та без мотиву й знаряддя вбивці далеко не просунуся.

— Ніколи не цікавився поліцейським розслідуванням. Але змушений визнати: логіка у ваших словах залізна. Особа повинна мати мотив. — Мілкус легенько стукнув розкритою долонею по бильцю крісла. — За найближчу добу, поки всі тут, у полі зору, встановите його?

— Для того слід знати кожного фігуранта ближче. Не певен, що ваші гості тепер підуть на довірчу бесіду зі мною. Тим більше — зі мною, я ж не благонадійна персона.

— Коли всі відрізані сніговими горами від зовнішнього світу, думка міняється.

— Аби було більше часу — стосунки вдалося б якось зміцнити. Бодай викликати до себе трошки більше довіри. — Чечель підвівся. — Пане Мілкус, мосьпані, маю зустрічну пропозицію.

— Уважно слухаємо.

— Буде успіхом, якщо сьогодні до кінця дня й ночі, тобто — до кінця цього року, більше нічого не станеться і завтра всі прокинуться живими й здоровими. Щойно повернемося до Харкова, я готовий провести приватне слідство. Не поїду, поки не дізнаюся, що ж сталося з вашим гостем. Приймається?

— Таке рішення наближене до ідеального, — щиро зізнався Едвін Мілкус.

Платон вирішив не сперечатися.

Бо поки говорив, мислив уголос та ділився припущеннями, стукнула інша думка.

І якщо не ставила на сказаному жирний хрест, то під сумнів — однозначно.

До потрібної кімнати не дійшов.

Зупинився поруч, постукав Лаврову. Зсередини не реагували, стукнув знову. Тепер почувся шерех, обережні кроки, сторожке:

— Хто?

— Чечель.

— Чого вам треба?

— Балакати не через двері.

Подіяло, клацнув замок, прочинилося. Вогник свічки висвітив в утвореній щілині насторожене лице психіатра.

— Чим зобов’язаний?

— Мені — жодним чином. Маєте поруч пацієнтку.

— З нею щось не так?

— Треба глянути. Хіба клятва Гіппократа не зобов’язує дбати про хворих?

— Та дівуля — не моя пацієнтка.

— Наразі — ваша, Семене Миколайовичу. Ви взяли на себе відповідальність за неї. Коли загнали в нестяму, аби привести до тями.

— Мої здібності тут переоцінюють, — процідив Лавров, говорячи не так до Платона, як до дружини, котра тихо сиділа десь углибині спальні. — Насправді я лише виконую прохання господарів, маючи велику повагу до пані Мілкус особисто. Може, ви не знаєте… Вони зробили пожертву нашій лікарні. Досить щедру як на нинішній час.

— Не знав, бо воно мені так треба… Чули ж уже, я — перекотиполе чи щось такого. Харківські справи, котрі не входять до сфери інтересів моїх ділових партнерів, не переймають і мене. Звучить грубо, згодні?

— Маєте право на будь-які думки. Ви дивна особа, Платоне Яковичу.

— Дивна?

— У нинішній час і у вашому становищі отримали дивний привілей — думати й чинити незалежно. Не зважати ні на кого й ні на що.

— За це розплачуюся фактичним статусом бездомного волоцюги.

— Усім би волоцюгам ваш статус, пане Чечель. — Лікар заговорив упевненіше. — Ви ж не для таких розмов постукали в двері.

— Люсі, — нагадав Платон. — Людмила Черниш у миру.

— Що з нею знову?

— Ви повинні мені сказати. Може, все ж вийдете?

— Момент.

Двері причинилися, та ненадовго — Лавров виринув з кімнати, накинувши піджак і прихопивши лікарський саквояж.

— Чого ми хочемо? — запитав діловито.

— Ми з вами вже знаємо, що Люсі сидить на кокаїні. Підозрюю, ви ощасливили цією новиною свою дражайшу Ольгу Янівну.

— Я мусив мовчати?

— Ради Бога, оголосіть усьому зібранню, — відмахнувся Платон. — Ставлення до дівчини від того не поміняється в іще гірший бік. Певен, Люсі кожен, і Мілкуси теж, відучора приписав значно гірші риси, ніж кокаїнізм. Мене цікавить, точніше, турбує суто медичний аспект.

— А ще ясніше?

— Її колотило зранку, пане лікарю, — нагадав Чечель. — Ви зробили потрібний укол, аби полегшити стан та заразом убезпечити від її вибриків товариство. Бодай на якийсь час. Але зараз дія ваших ліків напевне закінчується. Люсі знову біситиметься. З огляду на сумні обставини, у яких опинилися ми всі, таке видовище найменш потрібне.

— Тобто ви хочете, аби я зробив їй іще один укол?

— Найперше — перевіримо її загальний стан. Зізнаюся, пане Лавров, мені треба дещо в неї запитати. Хочу розуміти, наскільки можливе спілкування, наскільки адекватними будуть відповіді.

Тонке полум’я висвітило криву посмішку лікаря.

— Ви — сищик, Платоне Яковичу.

— Тут я гість.

— Ви сищик. — Лавров мовби не почув. — Дівка потрібна вам для допиту. Ви мало схожі на того, хто просто так, із доброго дива, візьме на себе труд опікуватися звичайною шльондрою.

— Ну, ви надто радикально оцінюєте цю молоду особу.

— Хочете сказати, що справжні шльондри — у борделях, на вулицях і проспектах та мають жовті білети замість пачпортів? Ви ж чудово знаєте — це не так. Утриманки, такі ось дами напівсвіту, від повій відрізняються хіба місцем проживання. І гардеробом. Більше скажу. — Лікар ступив ближче, раптом заговорив тихіше, з присвистом, від нього ледь відгонило лікером. — Жінки, котрі щодня продають себе в лупанарах, кімнатах дешевих готелів чи на верхніх поверхах трактирів, не мають ілюзій. Тому психіка їхня більш стійка, ніж у баришень. — Кивок на сусідні двері. — Моя практика знає приклади божевіль, у які важко повірити. Або — божевілля, купленого за гроші.

Чечель труснув головою, кліпнув.

— Ви про що зараз?

— Люсі, чи як там її піп охрестив, пощастило. Аби не пристрасть до чарівних порошків, я б навіть радів за її майбутнє. Навряд вилікується. Хіба знайде благодійника, котрий візьме на себе витрати на лікування. Покотиться вниз, якщо сама за розум не візьметься. Але точно не скнітиме в божевільні, як одна з пасій пана Григоренка.

Усе довкруж Платона раптом перестало існувати. Він напружився, перетворився на слух. Боявся пропустити тепер жодне слово й збити Лаврова з думки.

— Можете з цього місця детально?

— Знав, чим зачепити. — Лікарю подобалося відчувати себе господарем розмови. — Пан Григоренко ласий до таких ось дівчаток. Декого, за чутками, справді знаходить у борделях. Не тих, що на Благовіщенській та в інших злачних місцях. Забирає, благодійник, із багатих вишуканих салонів. Невідомо, на що пасії розраховують. Але цієї весни одна, та, що напевне була перед Люсі, міцно сіла Михайлові світ Івановичу на шию. Бо інакше, ніж запроторити її до нас на Сабурову дачу, позбавитися такої гирі не придумав як.

— Чекайте… — Чечель не хотів відпускати думку. — Михайло Григоренко навмисне помістив попередницю Людмили в божевільню?

— Саме тоді я з ним тісно познайомився, — кивнув Лавров. — Не скажу, що мав від того велику приємність. Він без задньої думки, без політесів, наче так треба, поклав переді мною пачку асигнацій. Навзаєм хотів діагнозу для набридлої наложниці. Готовий був оплатити окрему палату й утримання.

— Довічне? — вирвалося в Платона.

— Рік. Чи два. Стільки, скільки треба, аби молода дама справді перетворилася на божевільну.

— Ви зводите людей з розуму замість лікувати?

— Хай вам, пане Чечель. — Лікар торкнувся його плеча. — Зважте, що здорова людина серед слабих на розум рано чи пізно міняється на гірше. Навіть якщо не застосовувати до неї терапії. Півбіди. Біда в іншому: всякий, хто одного разу виходить із нашої чи такої самої богадільні, уже довічно матиме погану репутацію. Григоренко саме це і мав на увазі. Якщо дівча не заспокоять роки перебування в божевільні, усі її претензії до нього чи хоч до кого легко списати на хворий розум. Якось так.

— І ви…

— Я не взяв грошей, пане Чечель, — відрізав Лавров. — Я відмовив йому в досить різкій формі. Тоді вперше почув від нього, де саме не місце жидам. — Лікарю легко далося це слово. — І де саме мені і таким, як я, місце.

— Григоренку вдалося?

— Не вийшло зі мною — домовився з іншим. Я ж на Сабуровій дачі не начальство. З тих самих причин, до речі. Є люди, чий статус у нашій державі справді визначається походженням.

— Чим усе скінчилося?

— Дівчина повісилася через півроку.

Прозвучало просто, буденно, і Платон зовсім не здивувався.

— Григоренку зійшло з рук?

— А хто винен у самогубстві пацієнтів божевільні? — парирував Лавров. — Він дав трошки грошей на труну. Ще трошки пожертвував. За тиждень забулося.

— Ви не забули.

— Тому й тішуся, хоч як би прозвучало. Не зі смерті Григоренка. Того вища кара все ж дістала. Втішений, що Люсі… тобто… Людмилу минула чаша сія. Маю підозру, Мішелю стало до вподоби відправляти набридлих пасій у компанію до божевільних.

— Поясните їй, як оклигає?

— Не хочу. Повторюся: щойно ми завтра, дасть Бог, заберемося звідси, стан та подальша доля цієї молодої особи мене не перейматиме. До речі, ви ж мене заради неї смикнули. Маєте інтерес?

— Пояснив який. Наші інтереси тут збігаються. Хочу, аби протрималася до завтра. І якщо знову треба вашої допомоги — прошу надати. І так, є кілька запитань до неї.

— А без мене не можете спитати?

— Без вас не дізнаюся про стан хворої. Людочка Черниш — хвора, пане лікарю. Кокаїнізм — таки хвороба.

— Можна зайти? — повторила вона.

Зі штанів вибився край сорочки. Платон метушливо заправив його, заразом підтягнув шлейки. Поправив розкуйовджене зі сну волосся. Відступив, шукаючи ногами черевики.

— То пустите? — втретє запитала Серафима, лишаючись на порозі.

— Звичайно. — Чечель прокашлявся, відступаючи й жестом запрошуючи несподівану гостю. — Дивно, що ви просите дозволу в своєму домі.

— Я прошу дозволу в гостя порушити його приватність.

Господиня нарешті зайшла, штовхнула плечем двері, зачиняючи їх. Тим часом Чечель оговтався, таки відшукав сірники на підлозі. Чиркнув, загорілася друга свічка, дозволила розгледіти в руці Серафими пляшку вина.

— Вибачте, я в такому вигляді…

— Я теж. Погодьтеся, так порядні дами до малознаних мужчин не приходять.

Справді, на ній був довгий шовковий халат, туго затягнутий у поясі.

— Хочете сказати — не той момент, коли зважають на світські умовності?

— Ви дійсно проникливий чоловік. — Серафима поставила пляшку на стіл, Платон помітив — корку в горлечку нема. — Вибачатися мушу я. Перед кожним окремо, за зіпсоване свято. Знаєте прикмету? Як зустрінеш Новий рік, таким він і буде.

— Вірите в прикмети?

— Є причини стати забобонною. Наприклад, ось ця покупка. — Її свічник став поруч із його. — Знала ж, місце має не дуже добру славу. Спокусив мальовничий куточок, а ще більше — ціна. Гроші ж не мої, Едвіна. Мільйонери, Платоне Яковичу, не дуже щедрий народ. Рахують кожну копійку.

— Тому й мільйонери.

— Мабуть. Але слід було послухати внутрішній голос. Щось ворушилося всередині, застерігало. Ну, то ж забобони, не личить цивілізованим людям у двадцятому столітті вірити в таку чортівню. Бачте, як вийшло. З Новим роком те саме. Передчуваю велику біду.

— Для себе, своєї родини?

Тон ураз став колючим.

— Біда з моєю, — натиснула на слово, — родиною сталася раніше. — Уже наступної миті Серафима опанувала себе. — Ні, боюся за цілий світ. Хай би як дивно звучало. Ми тут уже трохи говорили, за столом, учора. Відчуття катастрофи, великої війни, великої крові. Воно в повітрі, чуєте?

Молода жінка глибоко вдихнула, повільно, з присвистом, видихнула. Повела перед собою рукою, ледь торкнулася Платонового лиця. Зробила кілька рухів по колу, спершу в один бік, потім — навпаки, мовби виконуючи таємний відьомський ритуал.

— Станеться лихо, Платоне. — Вона вперше не згадала по батькові. — Рік уже не завершиться добре. За чотири години нічого не виправити.

— Чотири? Котра зараз?

— Трохи по восьмій. Я розпорядилася накрити стіл…

— Знаю.

— Хоч якось треба рятуватися, хоч на трошки забути. Раптом вийде? Ну, як вдасться добре провести цей бісів тринадцятий рік? Задобримо Бога чи які там ще вищі сили…

— Пані Мілкус, Серафимо Марківно…

— Серафима. Марківни не вештаються темним маєтком у халаті, розпатлані й зі свічкою.

— Гаразд, Серафимо, — легко погодився Чечель. — Припускаю, можна якось задобрити Боженьку або інші сили, що над нами. Але з убивцею — як? Він серед нас, я багато думав і остаточно в тому переконався. Ніхто не наслав на Григоренка голодних вовків як кару за гріхи. Втрутилася людина. Наміри не важливі. Важливіше: справу вже зроблено. І назад нема дороги. Бісів, як ви сказали щойно, рік ми проведемо в темряві й страху. Новий зустрінемо в такому ж стані.

Захопившись, Платон не одразу помітив — Серафима кількома маленькими легкими кроками наблизилася майже впритул. Її нерівне гаряче дихання обдавало обличчя.

— Тому прийшла сюди, до вас. Мені страшно, Платоне. Мені, розумієте? — Вона тицьнула себе між груди. — Я наробила дурниць. Марнославна, розумієте? Нікому тут не скажу, крім вас, бо чомусь вірю. Ви ж такий, як я, хіба ні?

— Одружений з мільйонами? — Чечель спробував жартувати.

— Хіба я в своєму становищі мала інший вихід? Ви ж нічого не знаєте про моє життя до того часу, як зустріла Едвіна на тому кораблі! — Її палець уперся йому в груди. — Ну а ви, Платоне Чечель? Неприкаяний, усе своє носите при собі. І для вас за щастя — потрапити на очі багатій особі, мільйонеру, не менше. Виконаєте його забаганку, станете йому другом на якийсь час. Він вам заплатить за роботу, так чи ні?

Чечель ступив на крок назад, уперся в край столу.

— Зараз скажете — продали себе. І нічим не кращі від супутниці покійного Григоренка.

— У мене трошки більше мізків та значно більше амбіцій, — відрізала Серафима. — Чи люблю я свого чоловіка? А раптом просто користуюсь його мільйонами? Я поважаю його, Платоне. Повірте жінці, таке ставлення значно більше за оспіване поетами кохання. Любов — почуття. Емоція, за якою нічого не стоїть. Повага для мене важливіша. Бо хочу дещо зробити для людей. Весь світ за гроші Мілкуса не ощасливиш. Але кілька десятків знедолених дітей — так.

— Пожертви на психіатричну лікарню — в той самий кошик.

— Уже й таке знаєте? Ні, ви навіть проникливіший, ніж я думала! І ці пожертви. І ще на різні потреби. Проте, Платоне, мені важливо, аби подібні добрі справи пов’язували з моїм іменем. Марнославство? Нехай, переживу. Тільки ж відтепер моє ім’я — це невдалий благодійний обід для обраних, який завершився кривавою банею для одного з гостей. А вбив його хтось інший із запрошених мною, особисто мною, розумієте? Усе летить у прірву!

Серафима знову наблизилася, плюнула на стриманість, легенько замолотила кулачками по Платонових грудях. Він потерпів трохи, потім зловив у напівтемряві кисті обох рук, стиснув.

Очі дивилися в очі.

Дуже близько.

— Мене лякає все це, — вкотре зізналася молода жінка. — Відклала гонор у шухляду. Обійшла кожного, припрошувала до столу на вечір. Усе ж таки свято. Почула обіцянку хіба від Ковалевського. Інші… Авакумов запевнив, що високо цінує мого чоловіка, та інша компанія їх із дружиною не влаштовує. У пані Мухортової мігрень. Лаврова попросила побути з Едвіном, не саджати ж біля хазяїна управителя чи кухарку…

— Я не питаю, що з вашим чоловіком, усе одно не знаюся на хворобах. А чим може стати в пригоді такий, гм, специфічний лікар?

— Тим, що лікар.

— Ясно. Більше питань нема.

— Не треба. — Серафима перевела подих. — Тут не лише мені страшно. Присутні теж щось відчувають. Не зізнаються, але відчувають. Тому й бояться одне одного. Не хочуть без крайньої потреби збиратися в одному товаристві. Носок, управитель, обмовився: мало не кожен, крім Лаврова, попросив собі спиртне в кімнату.

— Мухортов і Ковалевський не приховують. Сам бачив, мене спокушали.

— Саме тому я й попросила лікаря про послугу.

— Саме — чому?

— Він ще зберігає тверезий розум.

— Я теж.

— Треба виправити. Тому прийшла не з порожніми руками. І якщо чоловікам не вдалося вас спокусити… Може, мені вдасться?

Подих ураз перехопило.

— Ви…

— Я. — Руки легко випручалися, лягли йому на плечі. — Мені двадцять три роки, Платоне. Двадцять три, розумієш? — На «ти» перестрибнула природно. — Уяви. Ти — жінка, заміжня. Чоловік годиться тобі в батьки. І ти з ним жодного разу… Жодного. Разу. Розумієш? Едвін зовсім паралізований нижче пояса.

Чечель не вірив.

Не тут. Не з ним. Не зараз.

Правої жіночої руки вже не було на його плечі.

Лежала на іншому місці.

— Ти живий, Платоне.

— Серафимо… Послухай…те…

— Послухай.

— Я справді жива людина.

— Відчуваю. Навіть дуже жива. Забудь, хто я і де ти. Ти єдиний, з ким тут не страшно. Захисти мене, Платоне. Врятуй, допоможи… Зроби щось… У мене давно… давно не було… Дуже давно… Я забула… Нагадай мені, Чечель, нагадай… Не розчаровуй. Доведи, що не боїшся, давай, давай, давай…

Дві свічки.

Але темно в очах.

Більше світла — або зовсім не треба.

Мовби читаючи думки, Серафима нахилилася, задула по черзі обидві.

Вони пірнули в морок.

Гарячий морок.

— Ти не побачиш мене.

— Ти ж сама загасила.

— Бо не подумала. Хочу, щоб ти мене бачив. Ти маєш дивитися, яка я.

— Я відчуваю. Вже відчуваю.

Пояс її халата вони похапцем розв’язували в чотири руки. Заважали одне одному, сплітали пальці, хихотіли. Щойно впоралися, Серафима сама скинула халат до ніг.

Під ним льон і мереживо.

Губи до губ.

Жіночі руки вже зробили, як треба. Тепер пробіглися по ґудзиках сорочки. Один розстебнули, далі не стрималися — сіпнули. Сильно, ґудзики розлетілися. Шлеї підтяжок впали з плечей.

Чоловічі руки не рвали — ковзнули по грудях, підхопили сорочку, потягнули вгору, пальці стиснули краї, заголили до талії.

У роті зробилося со`лоно — прокушена нижня губа.

— Тут чути, — видихнув. — Серафимо, через стінку чути… Коли кричать…

— Хто тут уже кричав?

— Не тут… Чорт, потім… Не кричи…

— Не буду… А ти не говори більше нічого. Стій!

— Як…

— Чекай. Ще трошки. Все буде, я ж за тим прийшла. Але спершу — ось.

Її рука вже підхопила пляшку зі столу.

Келихів не треба.

Перший ковток із горлечка — вона.

Платон пив із її рук.

Кров змішалася з вином.

Терпкий присмак напою, її губ.

Знову вино, ще ковток.

— Досить… — Її дихання зробилося хрипким. — Досить гратися. Пусти.

— Пустити?

— Дурненький… У тебе теж давно не було.

Серафима вивернулася. Стала спиною, нагнулася, руки вперлися в підголів’я канапи. Повернула голову. Очі вже звикли до темряви, ще й місяць підсвічував крізь візерунчатий морозяний вітраж. Платон побачив — вона далеко, як могла, висунула язика. Безсоромно, хтиво, хижо облизнула губи раз, другий, третій. Гойднула стегнами, навмисне роблячи це вульгарно.

— Не стій, Платошо. Замерзнеш.

Він остаточно втратив голову. Заразом — здоровий глузд, відчуття реальності. Не існувало довкола нічого, крім плоті.

Розкритої, вологої, соковитої.

Руки потягнули льон догори, вище хребта.

Пройшлися сідницями, стиснули стегна.

Плоть до плоті. 

Мілкуса підняли нагору, перемістили до бібліотеки.

У цьому була якась дивна іронія. В іншому Платон вважав би обставину пікантною. Але зараз думав про інше: як діяти далі.

Ольга Янівна Лаврова після страшної новини закричала вголос. Майже одразу впала на ліжко без сил. Ніхто не знав, що з нею робити, адже труп єдиного медика в компанії лежав поверхом нижче. Чечель звелів до смерті переляканій Параскеві бути біля барині постійно й без дозволу з кімнати не виходити. З Люсі вийшло інакше: відмовилася відчиняти будь-кому, забилася в нірці; це влаштовувало як Платона, так і все товариство. Дружина Мухортова, не просячи нікого з мужчин про допомогу, перетягнула до бібліотеки крісло зі своєї кімнати, заявила Серафимі:

— Як хочете, мила моя, але буду тут, із вами, поки ми всі в одному човнику!

— Дуже ціную, Наталю Дмитрівно, — відгукнулася та. — Тільки я в такому вигляді… Вибігла, в чому встигла. Одяг внизу, а там страшно.

— Федір Федорович з вами сходить. — Мухортова кивнула на полковника.

— Завжди готовий! — Той показав рушницю.

— Не заряджена, — нагадав Чечель.

— До ваших послуг! — Ковалевський відтер старого товариша плечем. — У мене вистрілить!

— Ваші набої сюди годяться, Сергію Павловичу?

— Різний калібр, Платоне Яковичу. Фірма та сама, але в пана Мілкуса рушниця дорожча, — пояснив Серж.

— Коробка з боєприпасами в секретері, у спальні. Уже знаю. Піти й забрати. — Чечель знову вирішив перехопити контроль. — Давайте залишимо жінок там, де вони є, і вийдемо в коридор.

— Я з вами. — Серафима тугіше затягнула пасок халата. — Маю право знати все, я ж тут хазяйка.

Платон не мав чим крити. Знизав плечима, вийшов першим. На цей момент уже горіли всі свічки, в тому числі — у кімнаті, зайнятій Авакумовими. Покровитель мистецтв весь час тримався непомітно, не давав про себе чути й знати. Зараз стовбичив навпроти дверей їхньої кімнати, вбраний, якби збирався до святкового столу. Олена Луківна не виходила, та Георгій Андріянович навмисне прочинив двері, аби дружина все чула.

— За яким правом ви тут керуєте, пане Чечель? — говорив так, ніби важливішого питання зараз не було, й одразу, не дочекавшись відповіді, повернувся всім корпусом до господині. — Серафимо Марківно, чому ви дозволяєте розпоряджатися у вашому домі сумнівним неблагонадійним особам?

— А чому вас це хвилює? — визвірився Ковалевський.

— А чому відповідає не той, до кого я звертаюся? — відбрив Авакумов. — Проте поясню. Дві смерті за неповну добу. Дві насильницькі смерті, наголошую. Ми відрізані від зовнішнього світу, і дуже добре, якщо завтра таки дочекаємося допомоги. Поки ж маємо дбати про себе самі. Тож виникає цілком логічне питання. Дуже дивно, пані та панове, що жодного з вас не хвилює, коли тут керує всіма процесами доволі сумнівна персона.

— Хочете взяти труд на себе? — процідив Платон. — Із задоволенням перекладу цю відповідальність на когось достойнішого.

— Я б не слухав його. — Серж поклав дуло «зауера» на зігнуту в лікті ліву руку. — Пане Чечель, ніхто, крім вас, тут і тепер ради не дасть. І змушений визнати, пане Авакумов, — захищати в разі чого йому доведеться й вас.

— Від кого захищати? — Меценат подався вперед. — Ми ж знаємо все з чужих слів! Є два трупи, пані та панове! Два! — Він виставив два пальці. — Коли пан Чечель такий вправний сищик, хай скаже, де був сам! А також — де хто з вас був, коли вбивали інших!

— Вам краще повернутися до дружини, — прогудів Мухортов. — Справді, мосьпане. Ризикну висловити загальну думку: йдіть, не крутіться під ногами. Щойно весь кошмар лишиться позаду, я особисто подбаю, аби вас більше не запрошували в пристойне товариство. Чи, принаймні, робитиму все, щоби більше жодного разу, до кінця свого життя, не опинитися в одному товаристві з вами.

— Підтримую. — Ковалевський багатозначно похитав рукою, на якій примостив рушницю, ступив набік, глянув на Чечеля. — Вибачте за цю огидну сцену, Платоне Яковичу. Користь від таких критичних ситуацій — видно, хто є хто.

Серафима ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу.

— Панове, ви можете хоч зараз не поводитися, мов скорпіони у банці? Невже з’ясування особистих стосунків так уже всім пече?

— Мені здається, панові Авакумову можна довірити спокій наших дам, — сказав Платон, ніби нічого не сталося.

— Я не збираюся…

— Можна чи не можна, Георгію Андріяновичу? — Господиня перехопила ініціативу, підігруючи Платонові. — Бо, припускаю, пан Чечель уже має план, як нам усім протриматися до ранку.

— Для вас — усе, що завгодно. — Авакумов збавив тон, прийняв мирову. — Довіряйте мені, як собі.

— Платоне Яковичу?

— З вашого дозволу. — Чечель обвів поглядом присутніх. — Уже не бачу потреби критися, щось приховувати від товариства. Ще вдень, після загибелі пана Григоренка, я підозрював когось із вас.

— Що? — не стримався Авакумов. — Ви мали нахабство підозрювати в чомусь мене?

— А кілька годин тому все вказало на лікаря Лаврова. — На закид Платон демонстративно не зважив. — Я збирався вжити заходів. Бо, як уже всі присутні почули, родина Мілкусів дала мені на те дозвіл. Проте Лавров сам став наступною жертвою. Господаря ледве не спіткала його доля. Та віддам належне: панові Мілкусу вдалося якщо не налякати нападника пострілом, то збентежити. Є четверо свідків — напад і вбивство сталися за замкнутими зсередини дверима. Розбите вікно доводить — вбивця, хоч ким би він виявився, ввірвався ззовні. Саме тому ми всі отаборилися на другому поверсі. Тут до ранку наш бастіон. Але сидіти склавши руки ми не будемо.

— Згоден! — гаркнув Мухортов. — Сам хотів щось таке пропонувати!

— Четверо дорослих чоловіків. — Платон знову навмисне не зважив на Авакумова. — Дві рушниці. Один — мисливець. Другий — бойовий офіцер. Носок не боягуз, добре вправляється з сокирою, на власні очі бачив. Я не для всіх благонадійна особа. Але багато років ловив злочинців, це досвід. — Знову витримав паузу. — Ми влаштуємо облаву, панове. Де б не засів невідомий нападник, має бачити й розуміти: з нами жарти погані.

Тепер у долоні заплескав Сергій Ковалевський.

Чоловіки вийшли на вулицю.

Перший переляк минув. Тепер його замінив справжній мисливський азарт. Він прогрівав навіть сильніше за живий вогонь із каміна. Через це мороз не дуже відчувався. Хоч майже одразу всі четверо заходилися хукати на голі руки — рукавиці залишили хто на столі, хто в кишенях. Навіть Чечелю, якому не дісталося нічого, крім ножа, у рукавицях було б незатишно діяти.

Ні пари з вуст.

Мухортов одразу хотів іти праворуч, та Носок, не домовляючись, посунув у протилежному напрямку. Полковнику нічого не лишалося, як обігнати напарника, аби йти з рушницею попереду. Ковалевський тим часом притулився до стіни, поправив кудлату шапку, збиваючи трохи вище на лоба, зручніше перехопив «зауер».

— Гайда й ми, Платоне Яковичу.

— Гайда.

Чечель уже обмовився про те, що нових, свіжіших слідів не побачив. Отже, цілком можливо, вбивця, охрещений перевертнем, забрався геть і не повернувся. Або — ще не повернувся й навідається згодом. Або вдовольнив свій апетит на сьогодні, до ранку дасть усім спокій. На припущення ніхто не зважив. Полковник найбільше з усіх затявся обстежити місцевість по периметру, і Платон розумів його. Сидіти в кімнаті, тремтіти й перебувати в невіданні точно не для його натури. Як не приймав цього й Серж Ковалевський.

Нічого, подумав Платон.

Зайвою їхня вилазка точно не буде.

Щонайменше заспокоїть жінок — мають знати, що їх є кому боронити.

Вони крокували обережно, слід до сліду. Хоч спроба рухатися тихо була марною — мороз ще зміцнів, сніжинки рипіли під ногами. У цілковитій тиші, яка огорнула маєток, ці звуки були лункими й чулися далеко. Якщо хитрий ворог зачаївся десь поруч, почує все. Утім, він і без того має перевагу — наскочив першим, тепер лише чекає дій у відповідь.

Щойно дісталися рогу будинку, Ковалевський притулився до кута стіни лівим плечем. Хукнув на підмерзлі пальці, кількома різкими рухами розігнав кров. Чечель зиркнув через плече. Інша пара вже зникла за протилежним кутом. Серж тим часом узяв рушницю напереваги, відштовхнувся, широко ступив набік, розвертаючись у русі. Та вже наступної миті трохи опустив дуло, і Платон без слів зрозумів — за рогом ніхто не чатує.

Далі Ковалевський посунув упевненіше, водячи цівкою перед собою й позираючи праворуч, у бік прикритих сніговими шапками садових дерев. У глибині саду маячив темний флігель, і Чечель припустив: непогане, сказати б — ідеальне, місце для ворожої засідки. Якби він сам хотів десь заховатися…

Зимову тишу розірвав постріл.

Й одразу — дикий — інакше не скажеш! — крик.

Лунало з протилежного боку будинку. З тієї сторони, куди пішли Мухортов і Носок. Відстань не така вже й мала, та все одно в крикові чулася суміш жаху й болю. А ще — подив, принаймні таку ноту вловив Платон на віддалі, ще й розділеній довжиною будівлі.

— А-а-а-а-а! — заревів Ковалевський, наче болю завдали йому.

Широкими стрибками він помчав уперед, до протилежного кута. Чечель кинувся навздогін, та враз зупинився. Щось змусило розвернутися, кинутися назад, тримаючи перед собою лезо, мов багнет. Ледве не впав, послизнувшись, та втримав рівновагу. Вилетів до парадного входу, побіг на звук — уже не стріляли, але далі кричали. Платон перетнув двір і добігав до протилежного кута, як звідти назустріч виринула в місячному сяйві дивна постать. Чечель, іще нічого не розтумкавши, набичив голову, виставив ніж далеко перед собою, зібрався боронитися. Але тут же зрозумів: це управитель.

Задкує.

Горлає.

Сокири в руці нема.

— Мартин!

Той здригнувся, сахнувся, та розгледів свого, заволав:

— Там! Там! Там!

Чечель відштовхнув його, завернув за ріг.

Спершу чомусь угледів сокиру — стирчала зі снігу топорищем догори.

Потім — нерухоме тіло.

Полковник-кавалерист Федір Мухортов падав на спину. Стояв близько від будинку, тому не завалився на землю. Удар відкинув до стіни, по ній сповз. Тепер сидів, завалившись, мов п’яний після буйної гулянки.

Кров стікала вниз від розпанаханого горла, мастячи парадну офіцерську шинель.

Рушниця валялася поруч.

З-за рогу вилетіла постать, тепер сахнувся Чечель. Наступної миті зрозумів — це Ковалевський оббіг круж маєтку, вийшов назустріч. Угледівши тіло й тут же впізнавши, не стримався — смальнув із одного дула кудись у темряву перед собою, з другого — у протилежний бік, теж пославши кулю в морозяну порожнечу. Потім відкинув «зауер», метнувся до тіла, впав на коліна.

— Федя! Федір Федорович! Ти що надумав, Федоре! Ти що зробив! — Руки термосили мерця за плечі, мовби це була єдина спроба оживити його.

За спиною зарипіло — це повернувся Носок.

— Що? — виплюнув Чечель. — Хто? Як?

— Не знаю, — вичавив управитель. — Я позаду йшов, так велено… Він налетів звідти, за рогом ховався.

Платон озирнувся.

Звідти, звідки щойно вибіг Ковалевський.

— Він — хто?

— Не знаю! Здоровий! Чорний весь! Пан Мухортов устиг стрельнути — мимо! Той… високий… ружжо в нього вибив одним махом. Другим — по горлянці! А я втік! — Управитель бухнувся на сніг. — Карайте, як хочете! Злякався я, злякався! Куди з сокирою проти такого!

Чечель уже не слухав. Його навіть труп не цікавив. Обігнув Ковалевського, швидко добіг до кута. Визирнув обережно. Нічого не вгледів перед собою, крім темного саду. Ще — снігову товщу, переорану чудернацькими слідами. Їх він уже бачив зі спальні Мілкуса — розбите вікно виходило туди.

Голова паморочилася.

Навіть мороз не вистудив.

Чи не вперше за останні роки Платон Чечель не знав, що думати.

Навіть напряму думок не міг намацати.

Єдине, зовсім недоречне, згадалося — саме зараз рік помінявся.

— Я дружина офіцера.

На обличчі пані Мухортової не було ані кровинки. Наталя Дмитрівна прийняла страшну новину на диво спокійно й стримано. Чечель навіть сказав би: жінка готувалася до чогось подібного, тож чоловікова загибель не застала зненацька.

— Вдова, — дозволив собі уточнити.

— Так, — статечно, шляхетно кивнула вона. — Коли йдеш за військового, треба вже перед олтарем готуватися овдовіти.

— Жорстоко.

— Але це правда, Платоне Яковичу. Або так, або ти — дружина інваліда. Наш государ воює, скільки пам’ятаю себе. Я з військової династії, пане Чечель. У дівоцтві була Самойло, знаєте щось про цей рід?

— Каюся.

— Одна з гілок, що веде від гетьмана Самійла Кішки[30].

— Ми з вами обоє, виходить, козацького роду.

— Дід був військовим лікарем, з Кримської кампанії повернувся без ноги. — Удова Мухортова говорила тепер сама до себе, довкола мовби нікого не існувало. — Батько служив у Радецького[31]. Загинув на Шипці[32], коли мені було сім. За тата мені став його менший брат, теж офіцер. Іншого нареченого, ніж військовий, для себе не бачила. — Тепер ніби знову згадала, що поруч хтось є. — Я з дитинства готова до звістки, що мій чоловік поляже в бою.

— На жаль… — Платон досі не міг знайти потрібних слів.

— Ви знаєте, як се сталося?

— Зі слів управителя. Він не міг нічого вдіяти…

— Нікого не виню. — Наталя Дмитрівна повела рукою. — Ні-ко-го. Ви самі щось можете сказати? Наприклад, хто напав на нас? Чому відучора вбито троє чоловіків, майже одного за одним?

— Єдине, що скажу напевне, — не вірю в страшні казки про перевертнів. Нам загрожує неймовірно спритний, дуже небезпечний, зухвалий ворог. Неймовірна сила. Разом із тим — якась незрозуміла поведінка.

— Вбивство без причини. Це справді незрозуміло, Платоне Яковичу.

— Причину він напевне має. Свою власну, не підвладну поки нам, мосьпані. Готовий навіть припустити: вбивця не зовсім здоровий психічно.

— Маніяк?

— Радше, пацієнт нещасного лікаря Лаврова. Чи міг ним бути.

— Отак — саме Лаврова? — стрепенулася Мухортова.

— Або іншого медика його фаху, — пояснив Чечель. — Та все це — лише царина здогадів. Як пані Лаврова, до речі?

— Лишуся біля неї. Схоже, я єдина тут, хто ще має силу. Попри те що ми овдовіли з різницею в кілька годин. Але можна сказати інакше: Ольга Янівна — минулого року, я — вже нинішнього.

— У вас таки стає сил жартувати.

— Краще хай Параскева знайде мені нюхальної солі. Ми мусимо протриматися до ранку, Платоне Яковичу. — Жінка взяла його за руку, Чечель відчув, як вона тремтить. — Пережити випробування. Прийняти й пережити.

— Прийняти?

— Повірте, ми всі опинилися тут і тепер не просто так.

Очі Мухортової затягнуло легкою поволокою. Платону навіть здалося — полковницька вдова сама поволі втрачає здоровий глузд. Її слова чимось нагадували погане пророцтво.

— Не зовсім розумію вас…

— Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара.

— Кого карають? За що?

— Думки вголос, пане Чечель. Не більше. Маєте інше пояснення — діліться.

— Мені треба подумати. Хоча чесно скажу — часу на те нема. Та й обставини не сприяють.

— Теж привід для роздумів, Платоне Яковичу.

Мухортова вела що далі, то плутаніше й загадковіше.

І все одно Чечель ураз відчув — блимнуло.

Щось майнуло, легке, майже невловиме.

Ниточка, за яку треба тягнути.

Думка, яка дотепер чомусь не вступала в голову.

— Нам усім треба протриматися до ранку, — повторила Наталя Дмитрівна. — Бажано зберегти здоровий глузд. Хоча б тим, хто не встиг його втратити. Не збожеволіти. Від страху. Хтозна. Раптом той, хто нападає з темряви, найперше бажає звести нас усіх із розуму.

Серафима підмостила під голову Мілкуса третю подушку.

Тепер господар не лежав, а сидів на канапі. Смерті, посіяні довкола від учорашньої ночі, не вибили інваліда з колії. Схоже, вони з дружиною були виліплені з одного тіста. Молода жінка також трималася мужньо, хоч Платон встиг помітити: з останніх сил. Мілкус же сидів, підпертий подушками, так само гордовито, як у інвалідному візку.

Який поки лишався в його спальні.

Там, де зоставили закривавлений труп лікаря Семена Лаврова.

Тіло Федора Мухортова теж не чіпали. Чечель на той момент не вирішив, куди його правильно занести з двору. Вбитий Мішель Григоренко лежав у льосі, проте його перенесли ще вранці. Зараз із мерцями ніхто з живих чоловіків морочитися наміру не мав.

Хай до сходу сонця все буде, як уже є.

Люди на другому поверсі трошки перетасувалися. Авакумови не потикали носів зі своєї спальні, а після останніх подій Георгій Андріянович заявив — зачиниться зсередини. Платон усе ж знайшов слова, вмовив лишити двері незамкнутими. Нагадав, як довелося ломитися в хазяйський кабінет, час забрало.

Те саме переконав зробити й Люсі. Дівчина нарешті впустила його, забилася в істериці, дізнавшись про ще двох загиблих. Але саме її реакцію Чечель списав на наркотики, точніше — їх відсутність. Люсі просто ламало, вона не могла знайти собі місця, нікого не хотіла бачити, почувалася самотньою, нікому не потрібною й від того — беззахисною. Її оточувало вороже, як вважала, середовище, де нема від кого чекати на допомогу й ні на кого покластися. Тож у Платоновій особі Людочка Черниш бачила тут єдиного захисника. Отже, слухалася його.

Вдови облаштувалися разом. Новина про втрату Мухортової ще більше загнала в депресію Лаврову. Проте ці дві жінки виявилися потрібними одна одній, до всього Наталя Дмитрівна була сильнішою за Ольгу Янівну. Таким чином, могла постояти за себе й належним чином дбати про раптову посестру. За обох Чечель поки що був спокійний.

Ковалевський демонстративно витягнув зі своєї спальні крісло, виставив у коридор, навпроти кімнати, зайнятої Лавровою та Мухортовою. Сів там, мовби на посту, тримав біля себе рушницю, а цигарки підкурював одна за одною від свічки. Серж бачив себе охоронцем, не інакше. Тим більше його ліжко зайняла куховарка Параска Ярмолюк, чи не найбільш налякана людина в цьому випадково зібраному товаристві.

Мартин Носок із мовчазної згоди оселився в спальні, яку зовсім недавно освоїли Мухортови. Управитель, без того не щедрий на слова в розмові з панами, після нападу на полковника утратив, здавалося, будь-яке бажання говорити будь з ким на будь-яку тему. Він заявив: ноги не тримають після побаченого. Тож Платон, користуючись тимчасовою владою, що впала на нього, дозволив Носку прилягти на вільне ліжко у вільній кімнаті. Мухортова не була проти — їй насправді було все одно. Кортіло, як решті присутніх, чимшвидше забратися звідси геть.

Таке саме бажання мали й Мілкуси.

— Ми поїдемо звідси всі разом, — переклала Серафима слова господаря, сказані твердим голосом. — Нам прикро, що все так сталося. Не знаю, чи доречно говорити про прикрість, коли за короткий час жорстоко вбито троє шанованих у Харкові чоловіків. Тим більше коли тут, зовсім поруч, є дві вдови. Я не знаю, пане Чечель, чим і як усе компенсувати.

— Я ж ніби маю знайти вбивцю?

Платон говорив до Мілкуса, але дивився на Серафиму. Світло двох свічок більше ховало, ніж показувало. Ті самі відчуття пережив якихось кілька годин тому в цій самій кімнаті — коли брав молоду жінку на тій самій канапі, де зараз лежить її паралізований чоловік.

— Угода в силі, — повторила Серафима, не беручи на себе труд перекладати Мілкусу свої слова. — У вас були неправильні відомості, Платоне Яковичу.

— Дехто поспішив із висновками?

— Саме так. Дехто не дуже правильно декого зрозумів. — Потім защебетала німецькою, переклала відповідь: — Так, ми хотіли б, аби крім поліцейського розслідування було також приватне. Проведене вами, ми оплатимо всі витрати.

— Хочете, щоб я зловив перевертня? Пропонуєте за ваші гроші кинути виклик нечистій силі?

Мілкус відповів не одразу.

— Дещо прояснимо, пане Чечель. — Господар навмисне робив довші паузи й говорив короткими реченнями, аби Серафимі було зручніше перекладати. — Я вважаю себе раціональною людиною. Що означає — не вірю в нечисту силу. Є люди з нечистими думками, лихими намірами. Проте всі вони мають таку саму раціональну природу. На моїх гостей полює не вовкулака, який стає хижаком опівночі або з появою місяця на небі. Ми всі маємо справу з хижим гомо сапієнс, не більше. Розгадати намір означає рахувати його кроки надалі.

— Це називається — встановити мотив, — додав Платон.

— Свій мотив має навіть божевільний.

— По це нам усім міг би розказати покійний Лавров.

— Але його з нами нема, — відрізав Мілкус. — Що, на вашу думку, сталося? Не мотив, не причина — послідовність дій убивці. І дуже важливо: чи ви далі переконані, що вбивця — серед нас?

Чечель згадав Людочку Черниш.

— Ким би вбивця не був — серед нас напевне є його спільник.

— Поясніть.

— Гаразд… — Платон зітхнув. — З вашого дозволу, оперуватиму лише фактами, відомими мені. Так простіше, та й не час для детальних пояснень. Перша жертва — Михайло Григоренко. Його вдалося виманити надвір глупої ночі, бо вбивця знав: Мішель готовий тікати за будь-яку ціну. Але щоб знати це, треба було чути його слова й розуміти наміри. І дуже важливо — на певний час вивести з гри його коханку. Для того треба знати про її пристрасть до наркотиків. Бо їй підкинули чималу дозу в момент, коли вона не знала, куди себе подіти. Усього цього, погодьтеся, вбивця, котрий приходить ззовні, без підказки свого спільника знати не міг.

— Ймовірного спільника.

— Але він є, — тиснув Платон. — Чи був. Припускаю участь покійного лікаря Лаврова. Бо мав образи на Григоренка, давні. Що означає: наш убивця, хоч ким би виявився, взяв на себе труд зібрати відомості про кожного. Наперед.

— Він знав, що тут, у нас, будуть саме ці гості? Ми ж навмисне обрали лотерею!

— Тут для мене поки загадка, чи не найбільша. Проте розв’яжу її, щойно проясню для себе різні деталі. З яких цілісна картина й складеться. Проте, пане Мілкус… і ви, Серафимо Марківно, — шаркнув Чечель у її бік, аби не зводити присутність господині лише до тлумачення чоловікових слів, — моє припущення розширює коло підозрюваних.

— У сенсі?

— Ще вчора зранку я не зважав на жодну з наших дам. Роздивився Мішелеву рану. Повірте, бачив їх чимало на своєму, хай не такому вже й довгому, віку. Вбивця — дуже сильна людина. Жінки так само можуть мати багато сили, таких я теж знавав. Зрештою, Полінка Урусова, причина мого теперішнього становища, — була молода, тендітна, але дуже жорстока. Що додає сил, до речі. Проте, з усією повагою, жодна з ваших гостій, навіть кокаїністка Людочка, на вбивцю не годиться. Спільницею ж того, хто почав полювання, бути може.

— Дякую.

Платон звернув увагу: Серафима зараз говорила сама від себе.

— Будь ласка. А за що саме?

— Не вважали мене здатною вбити. І ось щойно вивели з кола підозрюваних.

У напівтемряві Чечель не побачив, відчув полегшення в голосі. Жінка переклала свої слова Мілкусу, той задоволено гмикнув, теж кинув коротке, яке не вимагало перекладу:

— Danke schön[33], — по тому, після короткої паузи, знову заговорив через дружину: — Цікавий перебіг думок, дуже цікавий.

— Не буду втомлювати довше…

— Нічого, тут усе одно вже ніхто не спатиме. Та й у мене хребет після падіння розболівся з новою силою. Іноді ловлю себе на дурному: краще б усього паралізувало. Бо там, нижче, нічого не болить.

— Припини!

Серафима кинула це різкувато, але чомусь не переклала. Вирвалося спересердя, машинально. Молода жінка ще й тупнула при цьому. Аж тепер Чечель звернув увагу: вона встигла вдягнути простеньку сукню. Інші жінки так і не знайшли часу перевдягнути пеньюари.

А в неї ж і витримка!

Не втратити голову в такому пеклі — дорогого вартує, всілякої поваги, Платон укотре подумки визнав це.

— Та не виключаю: спільником убивці справді міг бути Лавров, — вів він далі. — Саме тому вбив лікаря наступним, прибираючи непотрібного вже спільника й свідка водночас. Далі все просто. Тут є папір, перо, чорнило, олівець?

Серафима знайшла в шухляді однієї з шаф аркуш, чистий з одного боку. Олівець відшукався там же, погано заструганий. Платонові цього вистачило. Він перемістився до столу, став так, аби краще падало світло. Зараз Мілкус не бачив сищика, спробував розвернутися в його бік. Чечель зупинив його жестом.

— Я накреслю, задля наочності. Потім дружина вам усе покаже й розкаже. Отже, припускаю таке. — Накреслив прямокутник. — Ось дім. Тут парадний вхід. Вікна вашої спальні, на першому поверсі, виходять на протилежний бік. Десь тут, — позначив рискою, — вбивця розбиває шибу, заскакує всередину. Він не боїться зустріти найменший опір, адже, як поки припускаю, Лавров — його товариш і спільник. Напевне вбивця знав, що ви, мосьпане, озброєні. Вбив лікаря, чому не кинувся на вас? — Відповіді не чекав, сам собі відповів: — Бо вас, пане Мілкус, йому не треба. Інакше що зупинило б? Паралізований чоловік? Хай навіть із рушницею… Він дозволив вам вистрілити. Аби ми тут усі подумали, що його можна отак налякати. Далі він стрибає назад, відбігає… — Олівцем намалював стрілку, позначив штрихами сліди. — Поводиться дивно… з нашої точки зору. Насправді ж ним керує якась власна логіка. Вона стає зрозумілою, коли вбивця ховається десь отут. — З лівого боку, біля крайнього кута, з’явився хрестик. — Він стоїть, вичікує. Ми могли не вийти на вилазку? — Платон підняв очі від малюнка, глянув на Серафиму. — Могли. Та все ж логіка підказує — найімовірніше, після такого нападу озброєні мужчини виберуться, спробують його зловити. Він же, своєю чергою, продовжує криваве полювання. Вибір міг упасти на нашу з Сержем пару. Але не пощастило Мухортову. — Ліворуч від прямокутника з’явилося ще два хрестики. — Поки ми обходили маєток ось тут, — знову стрілочка, — вбивця зайшов за цей ріг. Просто назустріч полковнику й вашому управителю. — Чечель що далі, то більше захоплювався, навіть говорив не до господарів, сам до себе. — Дуже великий спритник. Незрозуміло одне: як йому вдалося не потрапити нам із Ковалевським на очі. Хіба б тікав ось так… — Чергова стрілка спрямувала вістря під прямим кутом від хрестика, яким Платон позначив місце нападу. — Теоретично, поки ми оббігали дім, убивця міг зникнути з очей.

Платон замовк, простягнув малюнок Серафимі. Вона передала Мілкусові, підсвітила. Чоловік покрутив схему в руці, склав аркуш навпіл, сказав, дивлячись у темряву:

— Наш управитель живий. Ніщо не заважало вбити і його. Дядько, ви пояснили раніше, дістав сильний шок. Бери голіруч, опору не зустрінеш.

— До чого ви ведете?

— Мене пожаліли. Його — теж. Ви маєте рацію, пане Чечель. — Господар згорнув малюнок учетверо. — Той, кого називаємо перевертнем, полює на наших гостей. Винятково чоловіків. Дізнатися, чим його розгнівала саме ця компанія — зрозуміти, хто вбиває. І поки що пильнувати панів Ковалевського та Авакумова.

— Згоден. Тільки, здається мені, Серж здатен за себе постояти.

— А ще він краще за всіх ходить на лижвах, — згадала Серафима. — Якщо до сходу сонця нічого страшного не трапиться…

Жодного слова, тим більше — пояснення.

Правиця управителя гойдала сокиру. Коли він устиг зрозуміти, що викритий, — хтозна. Але й це зараз уже не мало значення. Не так погляд, як войовничий вигляд красномовно свідчив: або ти — або я. Будь-які перемовини неможливі.

З кухонним ножем проти сокири не виходять. Та все ж краще, ніж голіруч. Чечель ступив крок уперед, зійшов на сходинку нижче. Потім — ще на одну, ще. Носок не рухався, не зводив із Платона колючих очей.

І вже коли той став на передостанню, кинувся.

Позицію Чечель мав трохи вигіднішу, ніж супротивник, — міг атакувати згори. Але скористатися мінімальною, проте перевагою не зміг. Завадила сокира: управитель махав нею перед собою, наче замашним кийком, змусивши Платона берегти голову й плечі. Отже — рухатися акуратніше, захищатися замість нападати.

Чечель спритно ухилився від першого удару — сокира свиснула над головою. Перехопити ініціативу Носок не дав, пірнути під наступний удар виявилося складніше. Платон спробував відбити, виставивши руку з ножем далеко вперед, та управитель наступав потужно, стрімко, мов корпус піхоти. Змусив Чечеля розвернутися спиною до стіни, відрізати шлях до відступу. Третій удар — сокира подерла стіну гострим лезом.

Справжній дроворуб за звичною тяжкою роботою.

Платон скреготнув зубами. Місця для маневру лишилося дуже мало. Наступний удар уже неодмінно дістане, не череп, так шию чи плече. Але й тут помилився — дроворуб різко поміняв тактику. Тепер гатив не навскоси, перехопив держак обома, замахав перед собою. Ухилятися вдавалося дедалі важче, край обуха вже черкнув голову, від чого з очей сипонули бризки.

— НАЗАД! — ревонув Чечель відчайдушно, немовби крик міг відлякнути ворога.

А потім зробив несподіваний випад, б’ючи широким лезом по ворожій правиці та досягаючи цілі — рука була надто близько, аби промахнутися.

— А-А-АЙ! — тепер заволав Носок, уже від різкого болю.

Сокири не пустив, але відскочив назад, затиснувши поріз. Це дало Платонові більший простір, він не збавив обертів, не припиняв атакувати, малював перед собою в повітрі півкола лезом. Ножем ніколи дотепер не бився, та діяв, мовби хвацький фехтувальник.

Чисто тобі мушкетер короля.

Та удар по голові все ж дався взнаки: маневреність і увага послабилися. Чечель пропустив контратаку, сокира зачепила руку вище від кисті. Сам не зрозумів, як розтиснув пальці. Ніж із брязкотом полетів на підлогу.

Наступної миті Платон зрозумів — так навіть краще. Рукопашний бій усе ж був йому знайомішим, звичнішим. Йому вдалося пірнути під дроворубову сокиру, яка, здавалося, ось-ось стане вироком та переможе. У русі зупинив Носкову правицю лівою, тут же перехопив обома. Перетворив власне тіло на важіль, як того вимагали правила джіу-джитсу. Вивернувся, крутнувся, смикнув, переміщаючи центр тяжіння.

Сокира випала, зачепивши ногу.

Але й противники не втрималися — повалилися під вагою одне одного.

Тут Платон втратив ініціативу. Носок миттю опинився згори. Вдарив навідліг раз, другий, третій, замолотив важкими кулаками. Чечель заледве встигав перехоплювати руки, і опір майже нічого не давав. Хіба що удари пропускав через раз. Він спробував стати на «місток», та прийом не дозволив скинути ворога: Носок сильно опустив кібчик, перетискаючи живіт. Від того перехопило подих, отримані лящі паморочили дедалі більше.

Сокира валялася недалеко — руку простягни.

Управитель бив і вигукував щось голосне, погано зрозуміле. Крик тонув у шарі вати, котрий коконом оповивав голову, занурював, поглинав, відбивав усіляке бажання боротися. Платон уже бажав, аби все скінчилося, як-небудь. Він лиш махав руками й звивався під суперником, а той уже стиснув його череп з обох боків, піднімав голову, мов порцелянову, бив і бив потилицею об тверду холодну підлогу.

Після якось удару Чечель завмер.

Носкове обличчя бачив над собою, наче в тумані.

Звідти ж, із туману, наповненого болем, зринула занесена рука.

Дроворуб таки дотягнувся до сокири.

А тоді гримнув грім.

Мороз кусав по тому ще п’ять днів, відлига почалася надто стрімко.

Ще вчора сніг смачно порипував, нині ж калоші місили сіру вуличну жижу на бруківці й хідниках. Вона бризкала з-під візницьких коліс, розліталася віялом від кінських копит, через те Платон ніколи не любив міста в таку погоду. Тим більше не розумів, чому жандармський ротмістр Олексій Кулагін витягнув його для розмови сюди, у найбільш гамірну частину Харкова.

Тут, довкола візницької біржі, цілодобово товклися десятки «ваньків», а у вихідні та святкові дні гуртувалося більше сотні. Мужики закликали пасажирів, беззлобно лаялися, злобно сварилися й навіть могли побитися через багатого клієнта. Коні накладали «яблучка» просто біля дорогих купецьких будинків, комерційних банків, не шанували навіть міської Думи, і городові безсило опускали руки. Стражів порядку просто не вистачало, аби закликати кожного «ваньку» прибрати за конем чи кобилою. Штрафи не лякали й не робили погоди. На боротьбу з візниками кидали двірників, сварки від того набирали більше обертів.

А ще в розкинутому неподалік Біржовому сквері та довкола нього продавала себе в найми чисельна прислуга, дехто чіплявся до багато вбраних перехожих, поступаючись хіба не менш активним вуличним повіям із вечірньої Сумської. Дійство не мали змоги припинити навіть спеціально найняті сторожі — їм, як і двірникам, дуже перепадало від місцевих.

— Вас дратує? — Кулагін обвів гармидер затягнутою в тонку чорну шкіряну рукавичку рукою. — Між тим, аби знали, площу й прилеглі вулиці у нас вважають безпечними та небезпечними для злодіїв водночас.

— Хіба так буває?

— Невже мені треба пояснювати це агенту розшукової поліції, хай колишньому?

— Поясніть.

— Довкола трактири, Платоне Яковичу. Самі ж бачите. Ще й не дешеві забігайлівки, котрі часом нічим не різняться від притонів на Москалівці чи тій-таки Іванівці[34]. Тут, зволите розуміти, столуються чиновники, купецтво, банківські службовці. Увесь люд, який тут бачите, не багатий, але й не бідний. Дозволяють собі проводити час у трактирах. Штоф, другий, язики розв’язуються. І розмови тут, мосьпане, ведуться не такі, як у притонах. І зовсім не про те. Вони ж нікого не бояться. Там, де ніхто нікого не боїться, що починається?

— Крамола, — гмикнув Чечель, поправляючи шарф під коміром.

— Отож-бо! — Кулагін багатозначно помахав пальцем. — Злодію тут легко загубитися. Є чим поживитися. Почнеться ґвалт, ніхто не зловить, бо городовий не вженеться, свисти не свисти. Але ж хіба знає крадун із Москалівки, що тут мало не кожен десятий — перевдягнений жандармський агент? За потреби, Платоне Яковичу, усе кодло можна переловити в двадцять чотири години.

— Потреби нема.

— Саме так. Бо й серед злодіїв наша агентура. Тримають вуха, де треба. Слухають, на вус мотають. Так мій департамент знає про політичні настрої тих, хто нібито від політики далекий.

— Неблагонадійних виявляєте.

— Беремо на олівець. І при потребі, мосьпане, до статті кримінального складу додамо.

— Охоче вірю.

— Тому нам із вами балакати безпечніше саме тут, — підбив ротмістр підсумок. — Ви ж зовсім поруч отаборилися. «Гранд-готель», на Торговій[35]?

— Могли б не перепитувати.

— У сусідніх апартаментах із Мілкусами.

— Олексію Кузьмичу…

— Та добре, добре… — Ротмістр панібратськи потріпав Чечеля по плечу. — Нагадую, що очей із вас не спускаємо після жахливої пригоди в Грушівці. І так само повинні знати: не маємо наміру й великого бажання афішувати це. Мене в отелі пізна`ють. Одразу стане відомо, що навідав вас особисто. Санкції на контакт не маю, привертати зайву увагу до вашої присутності в місті теж не треба. Причини вам відомі. — Він ступив набік, пропускаючи хлопчиська-газетяра. — Виклика`ти до себе, на Жандармську? Ще гірше. Конспіративна квартира? Пардонте, теж бюрократія, усе пишеться в рапорті: де, з ким, пощо. Ні-ні, шановний, погодьтеся — отака прогулянка найпростіша.

Платон знизав плечима.

— Чого ви ще не знаєте?

— Не чув на власні вуха про перебіг подій від вас.

— Має значення?

— Віднедавна — велике, Платоне Яковичу.

— Тобто?

Кулагін уже зняв прокушену руку з пов’язки, зараз заклав обидві за спину.

— У кадетському корпусі вчив німецьку. Тож вислухав пана Мілкуса без допомоги його чарівної молодої дружини. Він трошки плутається, бо багато в чому спирається на ваші пояснення. Йому ж, своєю чергою, все перекладала пані Мілкус. З перших рук, погодьтеся, зрозуміліше.

— Мене допитали тричі. Валківський повітовий справник Кокушко, агент губернської розшукової поліції, і окремо удостоїв такої честі сам оберполіцмейстер.

— Читав рапорти всіх трьох, — сухо кинув Кулагін. — Ви говорили для кримінальної поліції.

— Вам скажу те саме. Тобто нічого нового, усе описане під протокол мною підписане.

— Зате в мене є для вас новина. Повірте, саме вона тепер впливає на ваше життя. Позитивно для вас.

— А не краще вам усе пояснити одразу, без довгих передмов?

— Ні, — відрізав ротмістр. — Краще вам відповідати на прості й безпечні запитання.

— Я ще минулої зустрічі втомився від вашого словоблуддя, — не стримався Платон.

— То не морочте голову. Відповідайте, та й по всьому.

— Гаразд, — змирився Чечель. — Зрештою, сам, бувало, змушував повторювати те саме десятки разів. Зволите.

— Як ви вирахували управителя? Перебіг думок, причини й наслідки, лише іменники й дієслова.

Вони саме проходили повз міську Думу.

Десь позаду голосно заіржав кінь.

— Мусив швидше розкусити. За такі помилки або виганяють зі служби, або, що частіше, понижують у чині. Ази будь-якого розшуку, пане Кулагін. Альфа й омега. Сліди. Я їх не побачив.

— Де?

— Ніде, — мовив Платон. — У тому-то й фокус. Злочинець залишає сліди, завжди. Він не літає в повітрі. Їх лишав навіть невидимець Гриффін, читали пана Веллса?

— Менше літератури, — нагадав ротмістр.

— Приклад доречний, — наполіг Чечель. — Невидимця, повністю голого, ніхто не бачив. Та варто вступити босою ногою в мокре — і ось уже помірний слід. Будинок оточував сніговий килим. Наслідить на ньому навіть невидимець. За умови, якщо справді прийде ззовні. З чого все почалося? З убивства Мішеля Григоренка? Ні. З моторошної історії про перевертня, розказаної Мартином Носком. Звідки дізнався про неї, якщо найнятий тут, у Харкові, і ніколи не жив у Грушівці? Бо тутешній, вісім років тому страшна казка була на слуху. Використав її, аби нагнати жаху. І водночас — підготувати господарів та гостей до появи чудовиська. Якого ніхто, крім так званого управителя, не бачив.

— Мілкус бачив. Стріляв у нього, — вставив Кулагін.

— Він бачив, як постать у темному вбивала лікаря Лаврова, — уточнив Платон. — До того моменту спав. Його розбудили крик та брязкіт розбитого вікна. Вбивця не застрибнув іззовні, як виглядало. Він зайшов ізсередини. У двері. Жертва сама його впустила. Думаю, Носок легенько постукав, Лавров відчинив. Упізнав управителя, нічого не запідозрив. Той зачинився, зловив момент, розбив шибу. Поки лікар не оговтався — розпанахав йому горло. Ви ж бачили ту бляшану рукавицю з пазурами? Знайшли в його речах.

— Поки більше припущень, — мовив ротмістр.

— Бо вбивця ж мертвий! До того ж версії — здебільшого припущення. На користь сказаного грає сніг. Якби вбивця справді заскочив із двору, на підлозі лишилися б мокрі сліди. Не оббив же він черевики перед тим! Навіть якби оббив: сухий сніг тане в теплому приміщенні. Ні-ні, залишилося б мокре. Я міг би помітити. Вбивця це розумів. Тому й обрізав дроти.

— Обрізав?

— Списав на негоду. Мене осяяло, коли шукав і не знайшов сліди вбивці полковника Мухортова. Він міг відступити двома шляхами: або вперед, звідки вискочив, — або назад.

— Бачив карлючки.

— Я не художник, — відмахнувся Платон. — Проте картину уявив. Вбивця міг напасти на управителя, розправитися з ним, вибігти просто на мене. Інший шлях — лишити управителя, бо ж не його ціль, кинутися назад і потрапити на очі Ковалевському. Ані він, ані я не бачили втікача. Був третій шлях — навпростець, садом, за огорожу. Уночі було не до того, зранку ж слідів не побачив. Напередодні їх сховала нічна заметіль. Тепер ніщо не могло сховати. Отже, їх не було в природі. Так я вперше запідозрив Носка.

— А сліди по той бік вікна спальні Мілкуса?

— Вискочив, натоптав. Оббіг, зайшов до маєтку чорним ходом. Він же добре його вивчив. Тому ніхто краще за нього не знав, де дроти. Вбивши Григоренка, управитель приставив драбину до стіни й перерізав їх. Потім закріпив, аби не привернули мою увагу.

— Саме вашу?

— Моя поява, пане ротмістр, порушила всі його плани. Він чекав на іменитих гостей, мав щось персональне до всіх і кожного. Мотив навряд дізнаємося. Відтак сама присутність фахового сищика збила з пантелику. — Чечель захопився, його несло. — Не збирався відмовлятися від дбайливо продуманого плану.

— Заметіль викликав штучно?

— Думаю, хуртовина допомогла. Якби її не було, суттєво нічого б не помінялося. Гірше, повторюся, скоювати злочин за злочином там, де присутня особа, знана вмінням їх розкривати. Носок зважив на це — і кинув мені виклик. Частиною його гри було занурити все довкола в темряву, бо при свічках важче провадити дізнання. Далі — не давати мені передиху. Я мав метатися від гостя до гостя, плутатися у версіях, зайняти оборону від нападу удаваного монстра. Тим часом той, кого шукали ззовні, вбивав ізсередини. Недарма одразу підозрював серед присутніх спільника. Того, хто став очима й вухами загадкового вбивці. Тоді як убивця весь час був поруч. Сам усе чув та бачив.

— Обірваний дріт — остання деталь?

— Не лишив інших підозрюваних. Ніхто з гостей не знав, де дроти, де драбина, чим їх розітнути, як краще закріпити. Тим більше цього не міг облаштувати паралізований господар. І вже точно — його дружина.

— Жінки також бувають убивцями…

— Бувають. Пані Мілкус за формальними ознаками — вбивця. Застрелила Мартина Носка. Чим урятувала мені життя. Поліція не переслідує її за це, навіть на думці не мала. Але якщо треба пояснити, чому Серафима не могла вбивати своїх гостей, — прошу дуже. Ви ж бачили рукавицю з пазурами.

— Роздивився. Середньовіччя якесь. Темні часи.

— Зброя не для її тендітної руки.

Газетяр знову пробіг повз них, тепер у зворотному напрямку.

— Ви не згадали про останню жертву, Платоне Яковичу.

— Вона доводить незрозумілу досі Носкову затятість. — Чечелю це найбільше боліло. — Я був виснажений, побитий, поранений, погано усвідомлював себе та все довкола. Там без мене обстежили місцевість. Знайшли сліди від лижв, але з протилежного боку садиби. Вбивця вибрався через садову хвіртку. Вже знав, що господиня попросила Ковалевського вирушити в Грушівку. Можу напевне сказати: управитель на очі не потрапляв, у маєтку його точно не було. Вислизнув, погнав на лижвах навпростець…

Перебіг думок раптом об щось перечепився.

Гільйотина була справжня.

Її навіть можна назвати не зменшеною копією, а оригінальним пристроєм для рубання голів. Тільки маленьким, вкраденим Гуллівером у ліліпутів. Адвокат Сокольський підняв верхню частину, примостив кінчик кубинської сигари туди, куди зазвичай приречені мостять голови, опустив ніж, придавивши згори пальцями. Тонке гостре лезо відтяло кінчик. Сокольський недбало змахнув його на підлогу, сигару ж заходився розкурювати. Поки крутив на сірниковому вогнику, Платон не витримав:

— Дозвольте? — потягнувся до гільйотинки.

— Що? А, будь ласка. Кумедна дрібничка, скажіть? Подарував один клієнт, разом із сигарною коробкою. Тільки, жартівник, сигар туди не поклав. Каже, мій гонорар дозволяє її наповнювати регулярно.

Чечель кілька разів підняв і опустив різак, поставив назад.

— Ви переконані — Іда Лихоліт не вбивала коханця?

— Не так мене зрозуміли, Платоне Яковичу. Я переконаний: Іда взагалі не мала коханця. Але вона також і не вбивала Адоніса.

— Чому Адоніса?

— Хіба я не сказав?

Адвокат підійшов із сигарою до вікна. Вид на двір та цегляну стіну протилежного будинку око не тішив. Проте не відволікав і вуличний гармидер. Подібно до фінансистів і політиків, правники воліють залагоджувати справи в тиші. Розмови, що ведуться в подібних конторах, за їхні стіни виходять лише тоді, коли сторони про це домовляються.

Арсен Титович Сокольський розміняв шостий десяток. Модний дорогий костюм англійського крою міг би сидіти бездоганно, навіть видовжувати його не пропорційну від природи фігуру. Заважало черево. Сокольський не був огрядним, пузце було радше ознакою віку, ніж гарного апетиту. Тим не менше воно не дозволяло застебнути піджак на всі ґудзики без того, щоб не натягнути на животі. Тож Сокольський не застібався без потреби, а жилетку защіпав лише до половини.

— Хто перший нарік так Петра Шабанова, історія замовчує. Нічого божественного в хлопцеві не було, крім хіба зовнішності. — Адвокат зробив сигарою коло перед обличчям. — Але красунчиком був, мови нема. Тим і підкупав. Адонісом його називали позаочі, хоч про прізвисько він знав і воно дуже йому лестило. Сам себе волів називати Пітером. Бачте, не подобалося мужицьке ім’я.

— Так і казав?

— Я з тим Адонісом ніколи за життя не мав справ особисто, — відмахнувся Сокольський. — Хоча на сцені бачив, бо театрал, маю таку слабкість. Ви не театрал, Платоне Яковичу?

— Нема часу, соромно, — визнав Чечель. — Коли служив у поліції, не до театрів було. Хіба там заріжуть кого, — криво посміхнувся. — Зараз тим більше не до поклоніння Мельпомені. Як маю вільну хвилинку, краще на фільму яку піду.

— Та видно, що ви не дружите з театром. Поклоніння, значить… Мельпомена — муза трагіків, мосьпане. Уявіть собі поклоніння трагедії. Але згоден, цю музу часто згадують, говорячи про театральне мистецтво загалом. Хоча, — адвокат націлив на Чечеля сигару, — наш випадок тут цілком відповідний. Драма, велика трагедія. Ось що потягнуло за собою вбивство не дуже, чесно кажучи, талановитого лицедія.

— Петро Шабанов був бездарним актором?

— Пітер, — машинально виправив Сокольський. — Знову ж таки, як оцінювати. Вам доведеться повірити мені, театралу, на слово. Виходити в масовці, навіть грати невелику роль, де більше слів, ніж «чого зволите», — тут таланту Пітера цілком вистачало. Але ж він ще й Адоніс! Жоден директор жодного театру не відмовить, коли грошовитий покровитель тисне. Ось як посередність отримувала не головні, та все ж значущі ролі.

— Шабанов мав протекцію Авакумова, правильно розумію?

— Цілком. І це ні для кого з утаємничених секретом не було. Так само мало кого здивувала бурхлива діяльність Георгія Андріяновича під час слідства. І особливо — напередодні суду. Захисту не вдалося домогтися виведення Авакумова з колегії присяжних. Мав для того всі законні аргументи. Тільки ж не мені вам пояснювати, яке воно, російське судочинство. Вже не знаю, на кого він тиснув, але моїми клопотаннями, вибачте, підтерлися. Господи, чого далеко ходити за прикладами! — Адвокат помітно накручував себе, програна справа десятирічної давнини розбудила давній біль. — За справою Бейліса[39]стежили?

— За цим театром — звісно.

— А я трошки розкажу, що було за лаштунками того театру. Бо дещо знаю, добре знайомий з адвокатами, котрі вели справу. Про це ніхто ніде не напише.

— Зрозуміло.

— Доведеться вірити на слово.

— Та вірю, Арсене Титовичу. З тим же й напросився на аудієнцію.

Сигара гаснула й слабо димилася.

— Лжесвідків плодили десятками. Доходило до того, що голова Київського окружного суду зривався на крик: якого, мовляв, дідька робите, це ж знущання з правосуддя. До нього прислухалися. Очевидних лжесвідків-баранів підчистили. Прокурором поставили такого юдофоба — Господи, вбережи! — Сокольський перехрестився. — Присяжних дібрали один до одного. На майновий ценз наплювали, що саме по собі вже прецедент. Знаєте ж, їх знаходять передусім із чиновників не менше від чотирнадцятого класу табеля про ранги. Присяжний насамперед — знатна, знана, поважна в місті особа. І лише для видимості, що враховані всі думки, можуть за бажання посадити на лаву присяжних одного сільського старосту. А коли судили Бейліса — жодної шляхетної особи! Десятеро з дванадцяти мали кілька класів освіти, а двоє взагалі читали по складах!

— Мене це не дивує.

— Коли так, вас не здивує й рішення допустити Авакумова до складу присяжних на суд над Ідою Лихоліт. — Адвокат провів сигарою, що жевріла, риску в повітрі. — Вбито його протеже. Рішення щодо винуватості підсудного не може виносити особа, яка близько знала жертву та брала участь у її житті. Тут не лише про закон мова, є ще також моральні критерії. Але яка мораль, де мораль, Боже мій! — Сокольський мовби виступав із промовою. — Я далі переконаний: Авакумов тиснув на присяжних. На них не має права впливати ніхто. Їм заборонено говорити про справу з кимось, крім суддів. Порушення — платіть сто рублів штрафу, геть із колегії присяжних. Проте один із одним присяжні не просто можуть спілкуватися — вони повинні. Інакше ж про рішення не домовитися.

— Донедавна я не мав поняття про існування Георгія Авакумова, — мовив Платон. — Ті кілька днів мого з ним особистого знайомства не дали змогу скласти про нього гарне уявлення. Більше того, і зі слів покійного, царство Небесне, пана Ковалевського, і зі слів теж загиблого полковника Мухортова зрозумів: про Авакумова вони поганої думки.

— Що ви хочете цим сказати?

— Він не надто популярна персона. Дивно, що має на когось вплив. У нашому випадку — на присяжних, котрі визнали вашу клієнтку винною.

— Ковалевський і Мухортов були серед них, — відрізав Сокольський.

Мілкуси у жалобі вигляд мали урочистий.

Потреби в жалобному вбранні не було. Чечель лиш сказав — запрошує зібратися в його апартаментах, бо традиція вимагає відбути дев’ятини. Рахував від загибелі Мухортова й Ковалевського, але згадати пропонував усіх. Серафима зрозуміла буквально: не тільки дібрала Мілкусу і собі чорний одяг, а й вдягнула капелюшок із короткою вуалеткою. Вкупі з незмінними окулярами чоловіка та його широкою бородою пара виглядала урочисто, навіть монументально.

Натомість вдова Мухортова обмежилася чорною мереживною хусткою при однотонній, дещо важкуватій сукні. А подружжя Авакумових узагалі вирішило обійтися без жалобних елементів у одязі.

Платона на вимогу Мілкуса поселили в нумері люкс поруч із ними, за стіною. І все одно йому та Наталі Дмитрівні довелося чекати їх півгодини. Цей час усі спершу намагалися вести бодай якусь світську бесіду. Та дуже скоро зрозуміли: мовчати й не силувати себе — у цій ситуації значно пристойніше. Нарешті Серафима, наперед постукавши, укотила візок із Едвіном. Винокур раптом пожвавився. Стрімко перетнув кімнату, спершу приклався губами до затягнутої чорною рукавичкою Серафиминої руки, потім м’яко перехопив ручки крісла. Сам викотив Мілкуса на середину, розвернув візок, аби той опинився в центрі й міг бачити всіх. На цьому припинив спробу керувати. Повернувся до Олени Луківни, яка весь час непорушно сиділа в кріслі, став за спиною дружини.

Тепер п’ять пар очей в очікуванні дивилися на Чечеля.

Пора.

— Дякую, пані та панове, що відгукнулися й пристали на мою пропозицію. Софія Іванівна, вдова пана Ковалевського, збиралася доєднатися до нас. Та зранку не змогла встати. Нерви без того слабкі мала, постійно лікувалася. А тут таке… Сержа не ховали без неї, чекали, поки з Баден-Бадена доїде. Про вдову лікаря Лаврова ви ж знаєте — після поховання помістили на Сабурову дачу. Там, де чоловік покійний практикував, така сумна іронія. Навряд ви хотіли би бачити серед нас дівицю Черниш. Я знаю, де вона, обіцяв подбати й слова дотримав. Хай собі там і лишається. — Платон ляснув у долоні. — Пристойніше, мабуть, було б зібратися в апартаментах пана Мілкуса. Та навряд я маю право запрошувати когось не до себе.

— Ви й тут не в себе вдома, — кинув Авакумов.

— А ви могли б хоч сьогодні стриматися, — зауважила Наталя Дмитрівна.

— А ви, мадам, могли б утриматися від зауважень моєму чоловікові, — процідила Олена Луківна.

— А ви б усі могли поводитися прийнятніше, — нагадала Серафима й одразу переключилася на Чечеля. — Не мусите вибачатися. Після того, що ви зробили для нас усіх, маєте право розпоряджатися нашим часом.

Платон почекав, поки вона перекладе, повів далі.

— Я дозволив собі замовити карафку коньяку. Пропоную чисто символічно пом’янути за християнським звичаєм.

Шість кришталевих чарок на коротких ніжках він заздалегідь розставив на круглій срібній таці. Підхопив, обніс присутніх. Сам узяв останню, проказав:

— За царство Небесне! — і повільно випив.

Серафима утрималася від перекладу. Чоловік у кріслі сам усе зрозумів. Осушив свій келих одним ковтком. Те саме зробила Мухортова. Подружжя Авакумових спорожнило свої синхронно. Платон знову обійшов товариство, тепер уже збираючи келихи. По тому заговорив уже з почуттям виконаного обов’язку:

— Даруйте, забув. Зараз ми пом’янули не лише тих, хто трагічно загинув дев’ять днів тому, вважайте, на наших очах. Я пропоную згадати також людину, котра померла десять років тому. Ви всі її знали, хай не особисто… — Серафима неголосно тлумачила. — Йдеться про жінку, чия трагічна смерть і вилилася з часом у наше нинішнє сумне зібрання. Іда Лихоліт, земля тобі пухом.

Чечель отримав саме той ефект, на який очікував.

Аби підсилити, не квапився продовжувати.

Спокійно ступив до столика. Налив собі ще порцію коньяку, по вінця. Випив, не відчуваючи смаку й міцності. Навмисне став при цьому спиною до всіх присутніх. Коли розвернувся, прочитав на кожному обличчі саме те, що хотів.

Подив.

Переляк.

— Я нічого не розумію, — це Серафима переклала сказане Едвіном.

— Так наберіться трошки терпіння й послухайте, не перебивайте. — Чечель перемістився так, аби бачити кожного. — Прохання до всіх присутніх.

— Це якийсь фарс. — Авакумов торкнувся плеча дружини. — Я знав, що цей тип із сумнівною репутацією втягне нас у якусь свою, не менш сумнівну авантюру. Проте ми з Оленою Луківною вирішили прийти сюди, бо пом’янути загиблих — пристойно. Могли б знайти тисячі причин, та не захотіли принижувати себе такими пошуками. Але з нас досить. Прощавайте. Ходімо, дорогенька.

Георгій Андріянович простягнув дружині руку, допомагаючи встати.

— Назад, — тихо і твердо велів Чечель.

— Ви мені? — Авакумов тицьнув себе в груди. — Панове, він наказує мені? Що він собі дозволяє? Ви не випустите нас звідси? Цікаво, як…

— Отак!

Платон рвучко махнув правицею.

З рукава вилетів маленький «апаш».

Авакумова зойкнула.

Мухортова сиділа незворушно.

Руки Мілкуса міцніше стиснули бильця візка.

— Оце вже занадто, — мовила Серафима.

Чечель нарешті відчув себе у своїй тарілці.

— Ви згадали мою сумнівну репутацію дуже вчасно, пане Авакумов, — сказав він, тримаючи того під прицілом. — Мені втрачати вже нічого. Я пристрелю вас. А потім поясню присутнім причину. Або ви станете на місце і я розповім іншим те, про що ви краще за мене знаєте.

— Хай говорить, — озвалася Наталя Дмитрівна.

Дуло гойднулося, вказуючи Авакумову, куди слід повернутися.

Олена Луківна знову сіла.

Покровитель муз став у неї за спиною.

— Історія буде не дуже довгою. Хоча б через те, що відома і, бачу, не забута навіть через десять років. — Платон знову обвів зібрання поглядом. — Тоді в Харкові засудили до каторжних робіт жінку, якій виповнилося тридцять три роки. Звали її Іда Лихоліт. Вона любила свого чоловіка Іллю, університетського професора, свою доньку Сашеньку, і їй дуже подобався театр. А також молоді актори. Але в тому не було нічого гріховного. Іда просто хотіла знатися з ними. Їй лестило, коли пізнають при зустрічі. Зрештою, для сумлінної домогосподарки саме театр є чи не єдиною розрадою та розвагою. Так Іда — і не лише вона — додавала барв у своє, будьмо чесними, дещо одноманітне життя, нехай воно проходило серед близьких, люблячих людей. Проте її звинуватили у вбивстві, якого жінка не скоювала. Опинилася не в той час не в тому місці. Трагічний збіг обставин для неї. І вдалий — для справжнього вбивці. Якого покривали ви!

Тепер револьверне дуло не лише цілило в Авакумова, а й вказувало на нього.

— Ви не можете нічого знати! — вигукнув той. — Вас тут не було! Вам нема чого робити, окрім як збирати чутки й плітки!

— У тому-то й річ, мосьпане. Ви змогли залучити на свій бік впливових людей із Петербурга. Вам дозволили порушувати без того погані царські закони, які працюють лише тоді, коли фігурантам різних справ це вигідно. Ви незримо впливали на слідство. А судді вдавали, що не розуміють вашої прямої зацікавленості в швидкому вироку. Найгірше, пане Авакумов, — проти особисто Іди Лихоліт ви нічого не мали. Вам було все одно, кого засудять за чужий злочин. Ви навіть намагалися закрити надто балакучі роти в театрі. Ви ж меценат, покровитель. У вашій владі не тільки кар’єра того чи іншого актора, але також її знищення. Саме актора. Бо актриси не цікавлять ані вас, ані вашу дружину.

— ЗАКРИЙ СВОГО РОТА! — ревонув Авакумов. — ЯК ТИ СМІЄШ, ЩЕНЯ!

— Смію. — Чечель не говорив, він читав вирок. — У театрі інтимні секрети зберігаються недовго. Петро Шабанов, кажуть, був не надто талановитим. Зате зовнішність і темперамент приваблювали до нього прихильниць, і не лише серед молоденьких актрис. Це ж вашими зусиллями з театру на вулицю вигнали немолодого трагіка, який прослужив там двадцять років? Сказати прізвище? Та ну, зараз не важливо. Йому відмовляли в місці всюди, куди потикався. Перебивався випадковими заробітками. За десять років людина перетворилася на руїни. Зараз спився і живе за рахунок давньої, ще з часів його тріумфу, пасії у місці з промовистою назвою Нічліжний яр, біля Холодної гори. Я знайшов його, пане Авакумов. І випитав, за що його вигнали. Ви ж знаєте, про кого мова?

— За пияцтво його й вигнали, — процідив той.

— Він бачив коханку Шабанова, — видихнув Платон. — Хай би там як вони ховалися. Він бачив пару в готелі «Епштейн» на Катеринославській. Бо сам винаймав там нумер для подібних інтрижок, хто без гріха. А потім свідок бачив Адоніса там само — але вже з іншою. Молодшою. Я так розумію, Шабанова тримали в театрі тільки тому, що такою була примха Олени Луківни. Інших коханок ви своєму протеже заборонили мати, пане покровитель. Він знахабнів, утратив обережність. Чому ви не перекладаєте?

Тепер Чечель дивився на завмерлу пару — молоду жінку й вдвічі старшого чоловіка в інвалідному візку.

— Ви ж усе розумієте, правда? Напевне вже зрозуміли — це Олена Авакумова вбила свого коханця Петра Шабанова. В нападі ревнощів. За зраду. Ось чому Авакумов так хотів засудити вашу маму, Сашенько. Це вони вбили вашу дружину, Іллє Юхимовичу. Вставайте вже, йдіть. Так, здається, Євангеліє каже[41].

Тишу, яка запала після цих слів, можна було помацати.

Платон на подібний ефект сподівався. Не дав оговтатися, вирішив бити далі, не зупинятися. Зараз охоче брав реванш за весь час, коли дозволяв водити себе за носа.

— Ми, здається, за певних обставин перейшли на ти… Сашенько, чи хай уже за звичкою Серафимо, аби не плутати присутніх. Хоча визнаю`, сильніше, ніж ви вже заплутали, нема куди. Єдине, пане Лихоліт… чи Мілкус, чорт вас розбере: не говоріть більше німецькою. Вона у вас ідеальна, друга рідна, по бабусі ви правдивий німець. А вивчити англійську, аби при потребі вдавати з себе вихідця з Нового Світу, не так уже й складно для професора з вашими здібностями.

— Я недооцінив вас.

Чечель чекав цього — та все одно здригнувся від несподіванки.

— Ви правильно все оцінили, — заперечив, дивлячись тепер на чоловіка в кріслі й далі тримаючи Авакумова під дулом. — Навіть вирахували, як просто купити мене на інтимну приманку. Ваша донька розіграла того вечора чудову виставу. Я повірив кожному слову, кожному жесту. А в деяких моментах вона взагалі не грала. Задоволення ж було справжнім. Чи помиляюся?

Серафима, вона ж Сашенька Лихоліт, зронила коротке:

— Хам.

— Можливо. Але ти в той момент загралася. Не в раптову пристрасть, не в спалах почуттів, не в слабку жінку, якій потрібен захист. Ти дозволила собі підпустити мене надто близько. Я побачив тебе справжню. Очі, Серафимо. Вираз очей. Можна вдягнути перуку, скільки завгодно гримувати лице. Погляд виказує й закарбовується. На одну мить — і таку мить зловив фотограф у салоні на Кінній площі. Забула? Він зробив знімок тебе з матір’ю, яким прикрасив свою вітрину. А незабаром Іда Лихоліт опинилася в центрі уваги всього міста. Він за великі гроші продав негативну пластину власникові «Харківських губернських відомостей», де вашим портретом ілюстрували скандальні публікації. Та одну копію зберіг для себе на пам’ять. Гроші знову перемогли, фотографія в мене. Ви з матір’ю дуже подібні. Вона в свої тодішні тридцять три виглядала, як ти зараз. Так, ти подбала про зовнішність. Бач, нікому з гостей-чоловіків ти не нагадала жінку, яку вони засудили, кожен зі своїх причин, десять років тому. Але вони й не могли розгледіти в тобі Іду. Хто з присяжних вдивляється в нещасну підсудну? Тим більше, припускаю, за короткий час твоя мама могла помінятися зовні. В гірший бік.

— Це все? — запитала Серафима сухо.

— Я зрозумів, що заважало скласти все докупи в, чесно скажу, дуже непростій для мене історії. Ніби все добре — та постійно об щось перечіпався. На перший погляд справді все вказувало на управителя. Зрештою, він же напав на мене, мало не вбив…

— І я тебе врятувала, — нагадала молода жінка.

— Ти не мене рятувала. Ви з батьком домовилися вбити спільника. Він уже заважав, і тут теж не обійшлося без мене. Якби не моя незапланована поява, той, хто називав себе Мартином Носком, залишився б живим. А ви розійшлися б отак само, як тепер: не захотіли більше жити в проклятому місці. Згодом управителя звільняєте так само, як найняли. Та й кого цікавлять наймані управителі! Але мені того ранку вдалося нарешті скласти думки докупи й вирахувати Носка. Я поквапився сказати вам, тим самим підписав вашому спільнику смертний вирок. Управителя нацькували на мене — аби потім розіграти щасливий порятунок і остаточно списати всі вбивства на нього. Хоча вбивали ви, пане Лихоліт… Ні, краще Мілкус, так звичніше. Десять років виношували план водночас страшної й витонченої помсти. Аби зовсім вивести себе з кола підозрюваних, почали довгу гру в паралізованого інваліда. Це дало змогу не з’являтися на людях під виглядом постійного поганого самопочуття. Проте кількох помилок ви все ж таки припустилися.

— Цікаво. — Чоловік у інвалідному кріслі далі скупився на слова.

— Аби вбивати людей одного за одним, навіть маніяку потрібен мотив. Так званий Носок не мав жодного з видимих. Списати потім на раптове божевілля? Хтозна, Мілкусам могли б повірити. Тим більше що так простіше й швидше згорнути справу. Аж раптом, тільки не смійтеся, знову на заваді поховати все й пустити на гальмах став ваш покірний слуга. Бо саме завдяки мені жандарми нарешті зітхнули спокійно: знайдено та знищено одного з найнебезпечніших анархістів-терористів. Казус, повторюся, у прямій причетності до того неблагонадійної особи, яка має купу негласних заборон проживати в губернських містах і раптом — проти власної волі стає в пригоді Охоронному відділенню. На певний час я отримав своєрідну індульгенцію. І жандармський ротмістр на пальцях пояснив — за що. Слово за слово — я дізнаюся про зв’язок терориста-втікача з колишнім професором Лихолітом. А також — з особою, прямо причетною до грушівської страшної казки про перевертня. Вони тікають утрьох, один із них через вісім років виринає в Грушівці під чужим іменем, перевертень починає криваву різанину. Жертви — четверо з п’яти присяжних засідателів, на чиїй совісті смерть Іди Лихоліт та подальше руйнування доль усіх членів родини. Можна припустити: ось мотив — помста за друга. Усе б лягло. Аби той, кого ми знаємо як Мартина Носка, справді був сентиментальною людиною з романтичним настроєм карати непокаране зло в ім’я справедливості.

— Так буває, — кинув Мілкус.

— Згоден. У моїй поліцейській практиці й такі мотиви траплялися. Але такі люди, як Носок, не виношують планів помсти багато років, якщо йдеться не про особисті рахунки, — твердо сказав Платон. — А головний аргумент тут: управитель Мілкусів усе ж таки другорядна фігура. Він не міг зібрати в певний час у певному місці всіх потрібних йому персон, та ще й з дружинами. Зате, як тепер розумію, другорядна роль та великий досвід підпільного політичного й кримінального життя дозволили Носку збирати докладні відомості про всіх, кого ви з донькою засудили на смерть. Ось так він дізнався, зокрема, про пристрасть Люсі до кокаїну — вивести дівчисько з ладу ви планували незалежно від моєї несподіваної присутності на святі вашої кривавої помсти. Але все ж таки найбільше мені допомогла шановна Наталя Дмитрівна.

Чечель зробив у її бік легкий уклін.

— Я? — щиро здивувалася Мухортова, яка досі мовчала й напружено слухала. — От не могла подумати!

— Чесно кажучи, першу підказку дав пан Ковалевський ще напередодні, коли гості збиралися біля Благовіщенського собору. Тоді вона пролетіла повз мене, як і повз вас. Бо хто ж міг подумати, як далі все закрутиться.

— Досі не розумію, про що мова.

— Найперше — Серж згадав до слова, що він, лікар Лавров та ваш чоловік час від часу зустрічаються в судах, бо всі троє — присяжні засідателі. Тоді я не надав цьому значення. Хоча цей громадський обов`язок — чи не єдине спільне між ними. Але прозріння прийшло потім і стало ознакою, за якою були дібрані гості. — Платон кинув у бік принишклої Серафими. — Та все ж зустріч вашого чоловіка зі старим товаришем вартувала більшої уваги. Вона здавалася приємною несподіванкою для обох. У Ковалевського вихопилося: «Не думав, не гадав, ти ж ніби не мусив». Чому, якщо запрошення кожного — лотерея, навмисне проведена подружжям Мілкусів? Ви назвали її Днем Орхідеї, білетики продавали на прийнятті в міського голови. Зазвичай списки запрошених публікуються, але без них зрозуміло: є традиція запрошувати шанованих у місті осіб. Полковника Мухортова серед запрошених не було. Згодом, уже після його загибелі, ви, Наталю Дмитрівно, сказали мені: «Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара». Ось це мене й муляло: ви самі не знали, що будете запрошені.

— Так ніби ж інші теж не знали…

— Решта не здивувалася, — пояснив Чечель. — Бо Ковалевські, Лаврови, Авакумови і Григоренко, але напевне з іншою пасією, хоч тепер не має значення, запрошеними були. Серафима особисто продала кожному білетик. Тож усім нічого не заважало повірити у випадковість вибору. Вчора з салону фотографії на Кінній я приїхав із візитом до вас. Бо зрозумів, хто ховається за машкарою Мілкусів, — і одразу згадав оті здивування, Ковалевського й ваші. Запитав, чи були ви серед запрошених на тому прийнятті…

— Нічого не пояснили, — перервала Мухортова.

— Обіцяв усі пояснення завтра. Ви їх зараз отримуєте. Вичерпні. — Полковниця кивнула, Платон повів далі, користуючись тим, що інші досі не відходять від шоку. — Вам принесли з розсильним персональне запрошення. До нього додавалася листівка, де було написано, що родина Мілкусів хоче бачити вас особисто, адже багато начувана й бажає особисто засвідчити пошану. Ви зберегли послання. — Він не запитував, констатував. — Після вчорашнього візиту до вас я остаточно зрозумів увесь план. Уникнути помсти жодна з жертв шансу не мала. Усіх загнали в пастку непомітно, усі пішли в неї охоче. Але разом із тим я до вчорашнього відкриття не знав, що робити з лижвами. Ось що ви проґавили й не зважили. — Чечель схрестив погляд із Мілкусом.

— До чого тут лижви?

— На господарстві їх було дві пари. Та лише одна підходила однаково Ковалевському і Носку. Тобто змайстрована на звичайну, стандартну ногу. Друга пара виявилася більшою, до ноги не підганялася. Серж іще сказав тоді: «Не на ногу, а на лапу». Теліпалася, гуляла, пересування утруднювала. Напередодні загибелі Ковалевський став на зручні лижви. На них же вибрався раніше постріляти зайців. Його вбили, наздогнавши й зрізавши шлях. Теж на лижвах, лишилися сліди. За всіма ознаками, так міг діяти тільки Носок. Аби я не пригадав розмір вашої ноги. Він більший, це видно навіть зараз. Більший навіть проти цього.

Платон виставив наперед свою.

Захопився викриттями.

Захопився собою.

Втратив пильність на дуже короткий час.

Цього виявилося досить — адже той, хто називав себе Едвіном Мілкусом, не зводив із нього очей.

Ховав їх за окулярами.

Тому Чечель і не побачив небезпеки вчасно.

Запрошення на обід адвокат Сокольський прийняв.

Чечель переїхав до Ковалевських, бо в «Гранд-готелі» після недавніх подій лишатися не збирався. Хотів узагалі вибратися з Харкова чимшвидше. Затримали обставини, яких не перебороти. Найперше — поліцейське розслідування.

Платон ще жодного разу з часу вигнання й вимушеного кочового життя не почувався настільки невидимим. Драма відбулася в його люксі, слідчий мусив його опитати — але розмова велася не під протокол. Більше того: перш ніж говорити з ним, поліцейський кудись надовго відлучився. Потім перелічив питання, які просив прояснити. Жодного разу не звернувся на ім’я чи прізвище. Слухав з таким виглядом, ніби відбував нудний ритуал чи покарання. Нічого ніде підписати не дав. Попередив, аби Чечель лишався на місці, в межах досяжності. Й одразу ж заперечив сам собі: якщо є потреба залишити Харків, можна це зробити, навіть не поставивши владу до відома.

Чечель розгубився, бо справді не знав, як краще діяти. Тим часом на допомогу прийшла вдова Ковалевського — зовиця Христина дуже просила затримати рятівника в гостях так довго, як у нього стане терпцю. Платонові від того стало ніяково. Він спробував пояснити: не врятував Сергія Івановича, навпаки, не вберіг. На що отримав категоричне:

— Берегти мого чоловіка не мусили. Серж сам чудово дбав про себе. А Христину врятували від неминучої смерті. Не ображайте, не відкидайте гостинну руку. Будьте як удома. Серж дуже б того хотів.

Чечель оселився у квартирі на Куликівській, зайнявши кімнату, звідки не так давно забрав свої нечисельні пожитки. «Даймлер» удова прилаштувала в гараж і, попри протести гостя, оплатила оренду до кінця березня. А Платон раптом зрозумів: йому нема куди особливо податися далі. Так само як було наприкінці минулого року, по залагодженні справи Ковалевських.

Тим часом луна від справи з грушівським перевертнем після несподіваної, справді сенсаційної розв’язки пішла не лише Харківською губернією. До міста поквапилися звідусіль газетярі — відомі, маститі репортери та початківці, котрі бажали зробити собі на цій гучній історії ім’я й почати з неї кар’єрне зростання. Хвилю особливого інтересу швиденько осідлав Арсен Сокольський. Виграти процес не мав шансів жоден адвокат, але тут важливіше не проґавити можливість опинитися в центрі загальної уваги. Тим більше Сокольський певним чином був до справи причетний — Лихоліти були його клієнтами, і тепер він без особливих перешкод отримав доступ до раптово воскреслого професора. Як наслідок, тримав руку на пульсі, мав змогу стежити за перебігом подій, отримував новини з перших вуст.

Натомість Чечель був від усього ізольований.

Два дні по тому, коли трошки вляглося, він навідав Наталю Мухортову. Вона отримала свою порцію газетної слави, хоча захвату від того не відчувала. Для поліцейського слідства, а в подальшому — прокурора, судді та присяжних полковнича вдова стала одним із ключових свідків. Адже для всіх, зокрема й репортерів, вона стала тією самою неймовірно проникливою жінкою, котрій вдалося зняти машкару з Мілкусів. Виявити, що насправді вони — батько й донька, які видавали себе за чоловіка-мільйонера та його молоду дружину. Втім, воскреслий професор таки справді виявився мільйонщиком. Фальшиві документи й вигадані біографії зовсім не означали, що на справжніх рахунках не лежать справжні гроші.

— Я видала ваші здогади за свої. Ви ж не розгніваєтесь, Платоне Яковичу?

— Аж ніяк, Наталю Дмитрівно. Аби ви повели все правильно й логічно.

— Поліція знає: я зрозуміла, що нас із Федором Федоровичем спритно обдурили. Ми не були на прийнятті, не купували благодійних білетиків. Та все одно чомусь дістали запрошення від Мілкусів. Далі трошки прибрехала. Мовляв, звернула увагу на дивну обставину — всі гості-чоловіки були присяжними на одному давньому суді. І зовсім розійшлася: Федір Федорович любив зберігати газети з публікаціями про гучні процеси, до яких мав стосунок. На щастя, знайшла одну таку, з фотопортретом матері й доньки Лихолітів. Дівчинка нагадала мені нещасну Іду… хоча це неправда. Ходжу тепер щодня на службу, замолюю гріхи. Зробила щедру пожертву на храм, на сиротинець.

— Ви вчинили так, як хочуть усі довкола, — визнав Чечель. — Грішники де завгодно, тільки не тут, у цій кімнаті.

— До «Гранд-готелю» ми з Авакумовими прийшли встановити істину. В поліцію не зверталися, аби не пекти раків потім, якщо всі наші підозри й висновки виявляться дурнею. Але викритий нами лже-Мілкус раптово напав на нас. Георгій Андріянович завбачливо прихопив зброю. Обидва люкси винайняті й оплачені Мілкусами. Ви ніде не фігуруєте.

— Ніхто не питав, для чого парі два номери поруч?

— Дивацтва тих, хто платить гроші, ніколи нікого не цікавлять. Ані в Харкові, ані в цілому світі.

Більше пані Мухортова не сказала нічого — та й не могла сказати.

Саме тому Платон не витерпів — попросив і отримав у Ковалевських дозвіл запросити Сокольського. Адвокат може розказати найбільше. Чечель мав відповідь не на все, пробіли міг заповнювати лише власними здогадами.