Передмова

«Лишень на слово попереду — ксифофор».

Так починається книжка мого батька, Калеба Траскмана. Цей рукопис я знайшов у коробці на горищі. Батько мав прикру звичку скидати туди все на купу. Стос аркушів формату А4 лежав серед того мотлоху цілий рік під вікном у даху, крізь яке того літа струмувало прегарне північне сяйво. Мій батько ніколи нікому не казав про цей рукопис, він писав його на самоті у величезній віллі над морем упродовж тих десяти місяців, коли моя мати поволі згасала в лікарні з хворобою Альцгеймера.

Цієї історії, на той час безіменної, він так і не завершив. Проте, гадаю, тут бракує лише якогось десятка з майже п’яти з половиною сотень сторінок, які налічують в цьому рукописі. Саме по собі воно дрібниця, але справжнісінька катастрофа літературного жанру, одним із найславетніших представників якого він був. Трилери мого батька змушували тремтіти сотні тисяч читачів, і, звісно, я тримав у руках один із його найкращих романів. Химерний, закручений, надзвичайно жахливий. Певна річ, один із найчорніших. Історія цієї письменниці, Леани, яка виліплена з того самого тіста, що й мій батько, захопила мене і нагадала, до якої міри книжки мого батька були віддзеркаленням його щонайглибших страхів і щонайгірших маній. Гадаю, він не був у злагоді з самим собою, коли виливав свої жахи на папір. А жахіть у цьому романі не бракує, слово Траскмана.

То що ж у тому клятому фіналі, спитаєте ви мене? У цьому розв’язку, де все має вирішитися? Чому Калеб Траскман, король інтриги і грандіозних розв’язок, не дав усіх відповідей? Чому не довів до кінця своєї сімнадцятої книжки?

Я міг би гадати, що після смерті моєї матері він покинув роботу, відклав незавершений рукопис, можливо, уже усвідомлюючи, що за три місяці пустить собі кулю в голову з поліційного пістолета. Або ж просто йому не вдалося дописати цієї історії. Атож, міг я так вважати, якби певні елементи тексту не свідчили про цілком протилежне, якби не шепотіли мені на вухо, що від початку писання батько знав, що не закінчить рукопису. Наче цей «не-кінець» уже сам собою становив частку інтриги, «загадку Калеба Траскмана». Останній спалах перед смертю.

Попри все найбільші скептики серед вас думатимуть: а навіщо так старатися, щоб написати книжку, в якій не буде фіналу? Навіщо цілий рік зводити дім, знаючи, що ніколи не вкриєш його дахом? Зараз, коли я пишу ці рядки, тут криється справжнісінька загадка, яку ще потрібно розгадати, утім стосується вона радше приватного життя.

Дізнавшись про існування цього рукопису, постійна батькова видавчиня, Евеліна Леконт, мало не підстрибнула до стелі. Та коли прочитала його і виявила, що книжка закінчується магічним трюком, позбавленим свого остаточного ефекту, її охопив відчай. Неможливо було публікувати посмертний роман Калеба Траскмана без звично яскравого розв’язку, хоча, на мою думку, багато читачів усе-таки жадібно накинулися б на нього.

Тоді настала пора теорій, протистояння ідей, що мали на меті розв’язати головоломку, яку запропонував мій батько. Тижнями кипіли мізки розумних людей у паризьких кабінетах. Під час кожного зібрання сиділи ми довкола столу і читали та перечитували рукопис, вивчали кожну сторінку, намагаючись збагнути, чому Калеб підкреслив паліндроми, чому в цій книжці так відчувалася його одержимість цифрами.

У ці миті нерозуміння і сумнівів ми сердито дивилися одне на одного. Довго сушили голови над вступною фразою, отим «Лишень на слово попереду — ксифофор». Чому ця фраза? Яке її реальне значення? Повірте, нема сьогодні жодного співробітника видавництва, який не знав би, що ксифофор — це маленька тропічна рибина, яка дістала назву через форму хвостового плавника у вигляді шпаги чи меча. Ось і ви поповнили свої знання, еге ж?

Потім Евеліна, яка знала мого батька вже понад тридцять років, знайшла розгадку.

РОЗГАДКА.

Вона урешті знайшла ключ, визначила невблаганний механізм химерного розуму мого батька. Якщо добре подумати, цей кінець був цілком очевидним підсумком, і всі елементи постали перед нашими очима від перших (і останніх) слів. Але очевидне, хоч воно й опинилося у добрих руках, інколи ще важче збагнути, в тім і полягає геній Калеба Траскмана.

Лишилося тільки написати цей кінець, і всі погляди звернулися до мене. Немає в мене батькового таланту, але, як гідний спадкоємець, я таки опублікував кілька років тому два непретензійні детективи. Тож ближче до кінця роману ви знайдете примітку, що далі взявся за перо я. Помітите також, що в романі лишилися підкреслені слова та інші важливі елементи. Ви тримаєте в руках те, що я знайшов минулого літа.

Існує кілька пунктів, які ми не змогли розв’язати під час написання фіналу, тож просто вигадали їх. Нелегко збагнути, до чого достеменно хилив мій батько і як збирався розплутати цю історію. Зіткнувшись із прогалинами, яких не дав змоги заповнити оригінал, довелося робити вибір, ухвалювати рішення, які, можливо, не збігались би з рішеннями автора. Щоб оцінити складність завдання, уявіть Джоконду без обличчя — і вам пропонують написати це обличчя… Так чи так, сподіваюся, моя версія фіналу відповідатиме вашим очікуванням, адже я все зробив для цього.

І щоб до кінця вшанувати працю Калеба, до останнього слова підтримати дух цієї книжки, потрібна була така розв’язка, яку ви тут знайдете. Якщо будете уважні під час читання, тут неодмінно знайдеться відповідь на ті запитання, які у вас виникнуть.

Ага, ще одне. Гадаю, найвідданіші Калебові читачі будуть і найбільшими скептиками у тім, що стосується природи цієї передмови. Вгадую їхні міркування: ці слова пише власноруч Калеб Траскман, він цілком здатний таке утнути. Передмова — частина історії, і це передбачає, що Калеб, змінивши стиль письма, написав і кінець роману. Що ж, це ваше право, і я ніколи не зможу довести протилежного. Та, зрештою, це і несуттєво. Роман — це гра ілюзій, і тут усе заразом і правдиве, й облудне; історія починає існувати лиш тієї миті, коли ви її читаєте.

Книжка, яку ви збираєтеся читати (чи, може, й уже почали?), зветься «Незавершений рукопис». Це була моя ідея, і з нею погодилося все видавництво. Альтернативи не було.

Пролог

Січень2014року

Зима. Зголодніла, бридка, нещадна. Вона відбивала бажання в недільних бігунів і змітала своїм крижаним крилом усі новорічні обіцянки. А Сара, навпаки, вбачала в ній додаткову мотивацію для тренувань. Наближався чемпіонат департаменту з забігу на середню дистанцію, і вона розраховувала показати блискучий результат.

Сховавши світлі коси під синьо-зеленою вовняною шапкою, вбравши рукавички для бігу і почепивши на руку ліхтарик, сімнадцятирічна ліцеїстка спустилася східцями вілли і просунула голову в кабінет.

— Мамо, я пішла!

Ніхто не відгукнувся. Її мати, либонь, гуляла вздовж дюн або ж берегом моря у пошуках натхнення для майбутнього роману. Що ж до батька, який очолював будівельно-реставраційні роботи, то він повертався після сьомої години вечора, а останнім часом і поготів о десятій. Дедалі частіше ставалося так, що її батьки не зустрічалися, ледве дивилися одне на одного, вечеряли не розмовляючи, сидячи напроти, мов дві золоті рибки. Ось чому Сара не буде виходити заміж. Вона вже не змогла витримати трьох місяців з одним хлопцем. А дев’ятнадцять років в одному акваріумі…

«Натхненниця» височіла за дюнами в бухті Оті, на крайньому півдні Берк-сюр-Мера. Сара вважала дурнуватим це слово, «Натхненниця», але в стінах цієї вілли,— недорого придбаної руїни, яку тоді охрестили «Піщаною ружею»,— її мати, Леана, що тоді була вчителькою початкових класів, написала перший роман, який здобув успіх. До вілли провадила побита бакаями асфальтована дорога, триста метрів, на які падало біле й червоне світло маяка з берега. Будинок англо-норманського стилю, так би мовити, знаменував кінець цивілізації і початок панування природи. Єдиними його гостями були чайки і мартини, що сиділи на шиферному даху, куди вітер постійно намітав пісок. Сара ненавиділа його, той пісок, цей клятий пил, що проникав у найменші шпарини, періщив по шибках, осідав на кузовах автомобілів.

Вона зробила селфі, з усміхненими очима, що скидалися на два озерця блакитного світла, послала світлину матері й написала повідомлення: «Іду побігати», поклала телефон на столі у вітальні, вийшла і замкнула за собою двері на ключ. Пройшла повз повітку для сухопутних вітрильників і побігла стежиною, що прямувала крізь дюни. Потім вибігла на асфальтовану дорогу — сполучну ланку між бухтою Оті й еспланадою.

Улітку ця місцина кишіла любителями прогулянок, що виходили переважно помилуватися колонією тюленів і морських слонів, які оселилися там іще бозна-відколи. Але сьогодні, 23 січня 2014 року, о 17 годині 30 хвилин, у темряві, яку насилу пронизувало світло вуличних ліхтарів, видніли тільки невиразні тіні пішоходів і невловні примари повітряних зміїв.

Хоч холоднеча і не дошкуляла їй, Сара не любила міжсезоння і поспішала тільки з одним: покинути Опалове узбережжя. Ці міста на краю світу, пів року позбавлені життя, скидалися на морські цвинтарі. Їхні ресторани і бари, що завмерли за металевими жалюзі, люди, що, позачинявшись у своїх домівках, пиячили або нудьгували в теплих закутках, прихилившись до чорної мантії зими… Справжнісінький концтабір. Батьки її, особливо мати, яка була відомою авторкою, готувалися придбати помешкання в Парижі. Обмін вілли площею триста квадратних метрів посеред дюн на трикімнатну квартиру на шостому поверсі з видом на Ейфелеву вежу її цілком улаштував би. Та йшлося не про те, щоб продати «Натхненницю», а про те, щоб осісти в столиці. Мати ніколи не зможе написати про вбивства і викрадення деінде, ніж на Ла-Манші: вона була пов’язана особливим зв’язком із цим будинком, наче старий моряк зі своїм кораблем. Вона була переконана, що вілла принесла їй удачу.

Кляті письменницькі забобони.

За пів години Сара зустріла лиш кілька тіней, що плелися за тінями своїх псів. Під дамбою ледь біліли втомлені хвилі. Берк спливав, немов мертвий кит у безодню. Коли крижана імла зробила з її обличчя бурульку, дівчина вирішила повернути назад: вона, звісно, мотивована, але ж не божевільна.

Сара обігнула морський шпиталь — ідеальне місце для зйомок фільму жахів, пробігла біля маяка з оком циклопа. На майданчику для трейлерів досі стояло з десяток автомобілів, між ангарами для човнів і піщаними заметами. Світло у вікнах трейлерів свідчило про те, що якісь відчайдухи приїхали відпочити на березі, незважаючи на тріскучий мороз. Дівчина добре уявляла, як вони сидять у піжамах, утупившись в екрани телевізорів або нудьгуючи за нескінченною грою в карти довкола пляшки червоного вина.

Орієнтуючись на блакитне світло ліхтарів, вона сягнула бухти Оті. Пробігши нелегкі сто метрів по мокрому піску, освітлюючи собі шлях наручним ліхтариком, нарешті розгледіла у місиві далеких світляних цяток невиразні вогні вілли, пульсацію життя в піщаному пеклі. Попри те, що була вона добре вдягнена, колючий західний вітер пронизував до кісток. Сара вже мріяла, як ніжитиметься в теплій ванні, а в навушниках гучно лунатиме «Геппі» Фаррелла Вільямса.

Узяла ключ там, де залишила його, вставила в замкову щілину, але двері виявилися незамкненими.

— Мамо, я повернулася!

Вона не помітила тіні позаду, яка замахнулася, щоб ударити її.

Біль у потилиці.

Потім цілковита пітьма.

За кілька місяців у поштову скриньку «Натхненниці» вкинули пасмо кіс, що складалося з п’ятисот дванадцяти волосин — ні більше, ні менше. Поліція встановила, що волосся — Сарине, і пов’язала цю подію з почерком індивіда, що й досі перебував на волі й підозрювався в чотирьох випадках викрадень людей. Конверт було проштамповано у Валансі, в Дромі — за вісімсот кілометрів звідси.

Леана і Жуліан Моргани більше ніколи не бачили своєї доньки.

Черезчотирироки, грудень2017

Ледве від’їхавши від бензоколонки, Квентін схопив із приладової панелі ультрасучасний мобільний телефон. Спробував його розблокувати, але для цього потрібен був відбиток пальця. Він вимкнув його, щоб не запеленгували за геолокацією, кинув на пасажирське сидіння і увімкнув радіо. На зміну класичній музиці з компакт-дисків залунала пісня Некфе «Кпини клонів», кислота аж полилася з динаміків.

Явженебачунічого, крімклонів, цепочалосяушколі. Хтопідставитьтобіплече, щобвикрутитисяізцього? Тутусіграютьролі, мріючипромільйониєвро. Іявиріс, немовтрояндаукропиві.

Троянда у кропиві. Саме так він почувався у тому місті. Хлопчина, що відрізнявся від усіх, не ображався на світ, хотів вивчитися на механіка і лагодити автомобілі. То була його мрія, він міг би все життя провести під капотами «феррарі», «порше», «ауді р8», якщо вже не було можливості сидіти в них за кермом, як оті цабе. Але місто загарбало його, проковтнуло, заглушило, мов та кропива, перетворило на клона покидьків. У нього навіть не було водійських прав. Злидні піймали його, мов спрут — якщо опинився в його мацаках, захлинувся у хмарі його чорнила, то годі вже вирватися.

Квентін утер піт на лобі, опустив блискавку свого бомбера і подивився в дзеркало. На дорозі — нікого. Тільки повороти, ніч і темні бескиди. Попри те, що недавно зробив, він почувався спокійним і вільним, і був у хорошому настрої. Йому подобалася ця атмосфера краю світу — далеко від бетону, гамору, криків, бійок. Невдовзі він поїде з цих гранітних джунглів і повернеться до свого жалюгідного помешкання в Еширолі, пиячитиме увесь день, куритиме косячки і гратиме на консолі до наступного разу. Театр його нікчемного життя, підсумований трьома діями.

Він зиркнув на купюри, що лежали на пасажирському сидінні під «береттою» і смартфоном. Звісно, не бозна-що, але настане день, коли він матиме чимало грошенят. І теж поїде геть, як його батько, тільки з інших причин. Він погладив хрестик, що висів на золотому ланцюжку, почепленому до дзеркала заднього огляду, і всміхнувся. Бог дбає про нього.

Блакитне сяйво проблискових маячків освітило його за крутим поворотом. У світлі його фар видно було чоловіка в помаранчевому жилеті, який вимахував сигнальним жезлом. На паркувальному майданчику стояла фура — її обнюхувала вівчарка малінуа, яку тримав на повідку собаковод.

Французька митниця.

Квентін вилаявся. Скоївши те, що скоїв, він з’їхав з автостради і поїхав звивистими гірськими дорогами, щоб уникнути подібної проблеми. Що роблять тут ці виродки о такій порі та ще й посеред парку Шартрез? Митники — це справжнісінька зараза, вони не задовольняються перевіркою документів, а обнишпорять весь автомобіль, залізуть рачки в багажник чи в салон і обнюхають усе своїми брудними носами. На якусь частку секунди він подумав було повернути назад, але дорога вузька, та ще й цей парапет, рів, то йому непросто було б утекти. Аж тут його побачив митник і подав знак зупинитися на узбіччі.

Глибоко вдихнути, не піддаватися паніці, подумати… П’ятеро чоловіків, три автомобілі, два з них триста восьмої моделі з прискорювачем. У нього була перевага від несподіванки, і він прийняв рішення; так чи так, вибору не було. Він удав, ніби, загальмувавши, паркується на узбіччі, й коли чоловік опинився біля відчиненого вікна з його боку, натиснув праву педаль. Почув, як митник заволав, і побачив, як іще двоє кинулися до свого автомобіля.

Квентін тиснув на газ, ішлося про його життя, його свободу. До в’їзду в Гренобль на нього чекав десяток кілометрів шалених поворотів. Жодної лазівки, тільки мчати і сподіватися вціліти в цьому асфальтовому пеклі. Його досьє й так переповнене, тож він дорого заплатить, якщо його допитуватимуть. Нема вже чого втрачати.

У кам’яній пустелі гір завила сирена. Квентін то наддавав ходу, то переходив на нижчі передачі, немов у відеогрі. Ті самі відчуття, ще один квиток у пекло. Першого разу він ледве уникнув парапету і мало не полетів у прірву. Задні колеса завищали, авто пішло зиґзаґом, але втрималося. Квентін заволав від люті, щойно відірвався від переслідувачів на п’ятдесят метрів. Як його віртуальний пілот на перегонах у Нюрбургрингу.

Коли та, що з косою, прокомпостувала його квиток через три повороти, остання його думка була про матір. Він не був пристебнутий паском безпеки. Тим-то, вгатившись об бетонні блоки балюстради, вибив головою лобове скло, верхня частина його тіла вилетіла на капот, а нижню затримала повітряна подушка. Автомобіль у хмарі іскор занесло ще метрів десять, потім він зупинився на краю рову. Миттєвий перехід від швидкості тридцять кілометрів за годину до нуля виявився не такий і різкий, тоненький ланцюжок із хрестиком навіть лишився висіти на дзеркалі заднього огляду, але Квентіна врешті викинуло із салону і жбурнуло з висоти понад сорок метрів, немов сірник, якого кидають у порожнечу. Спершу його черепна коробка розбилася об скелі, потім раптове гальмування призвело до розриву внутрішніх органів. Серце відірвалося від аорти, нирка лопнула.

Його існування, його вісімнадцятирічне життя, всі його спогади, сміх і сльози — усе це розбилося об скелі менше ніж за секунду на безіменній дорозі між Шамбері й Греноблем. Автомобіль уцілів, тільки шибки розлетілися на друзки, а лівий бік погнувся.

Водій триста восьмої, Марк Норез, який працював інспектором митного контролю двадцять два роки, викликав поліцію і пожежників. Той вечір мав бути спокійний, а скінчився жахіттям. Перед гонитвою біля шлагбаума він устиг побачити обличчя втікача. Від тих юнацьких рис залишилося тільки тіло без голови, яке було насилу видно у світлі потужного ліхтаря. Як шкода! Чому цей хлопець почав тікати? Чого він боявся? Що робив на цій глухій дорозі о такій пізній порі?

Норез поговорив хвилин п’ять зі своїм напарником, потім попрямував попід парапетом до колег, які щойно приїхали. З автомобіля вийшли й провідник з вівчаркою, і пес раптом неабияк стривожився. Він стрімголов кинувся до вцілілого багажника і став гавкати, а потім шкрябати пазурами фарбу кришки. Один із митників, тримаючи в руці пістолет, натиснув кнопку, яка відчинила багажник.

Він позадкував, побачивши всередині труп жінки.

У неї не було обличчя.

Біле сяйво місяця, ніч, що зачаїлася за деревами, немов рептилія, яка приготувалася до стрибка, і чорні зубці гір трохи далі нагадали Вікові Альтрану картину П’єра Сентюр’є. Співробітник кримінальної поліції не знав ні художника, ні його робіт, просто років чотири тому випадково побачив його ім’я під однією з картин, либонь, в якійсь із галерей Гренобля. Його мозок, як механічна рука в музичному автоматі, сам рушив на пошуки інформації — і підсунув йому цю картину.

З раннього дитинства Вік накопичував непотрібні спогади. П’ять років тому понад чотирнадцять тижнів його ніхто не міг перемогти в телевізійній грі на каналі «Франс 2», що зробило його справжнім героєм бригади і всього відділку. Він виграв книжок, словників, ігор тисяч на десять євро, й так і не зміг розлучитися із цим усім добром, яке займало більше місця, ніж автомобіль у гаражі. Він міг відповісти на запитання, як-от: «Назвіть кількість ходів у шаховій партії Карпова з Каспаровим у Москві 9 листопада 1985 року» або ж дати точне визначення слова «vinculum». Казав, що натрапив на дужчого від себе в день своєї поразки, наступного дня після свого 40-річчя, але більшість його друзів і колег знала, що його стомила та медійна демонстрація і він волів повернутися до життя поліціянта.

Десятка півтора чоловіків уже метушилися на місці трагедії, вбрані в халати і шапочки, які щільно облягали голови. Пожежники, митні інспектори, похоронна служба, поліційні експерти і колеги із жандармерії Гренобля, Етан Дюпюї і Жослен Манжматен. Він привітався з кожним, назвавши на ім’я, і помітив свого напарника, Вадима Мореля, який давав інструкції стосовно судово-оперативної фотографії.

Морель налив йому міцної кави з термоса, якого завжди носив із собою, надто ж як температура повітря морозила верховіття дерев і кінчики пальців. Отак, із філіжанками в руках і сховавши обличчя в шарфи, вони підійшли до парапету. Здалеку їх можна було переплутати: обидва чорняві, із середньостатистичними фізіономіями, пів життя за плечима, їх прозивали В&В,— але у Вадима Мореля було обличчя, що відповідало його прізвиську Дядечко Батат: товсті губи, настовбурчені вуха й очі мов блюдця, що здавалися вирізаними з паперу й близько наклеєними по обидва боки носа.

— Митники стояли за чотири кілометри звідси, перед Сен-Ілером. Звичайний контроль. Водій урізався в балюстраду сірим фордом і впав у рів.

Він простягнув паспорт. Квентін Роз, вісімнадцять років, живе в Еширолі. Ще одне обличчя, яке Вік заніс до свого внутрішнього каталога. Він віддав документ і глянув за балюстраду. Побачив унизу освітлене в темряві муравлисько криміналістів.

— Як вони спустилися туди?

— Стежкою, трохи далі.

Вони підійшли до автомобіля з тонованими вікнами, праві дверцята були відчинені. Морель показав речові докази, що лежали в опечатаних пакетах на сидінні.

— Вони валялися долі біля пасажирського сидіння. Трохи грошей, «беретта» і мобільний телефон із розтрощеним екраном. Але найголовніше — в багажнику.

У багажнику пошкодженого транспортного засобу лежав труп жінки, наполовину загорнутий у зелений брезент. Від сильного удару тіло застряло в глибині відсіку. Голова була в прозорому поліетиленовому пакеті, закріпленому широкою синьою гумкою довкола шиї, звернена до зовнішнього світла галогенових ламп. Обличчя, позбавлене шкіри, було багрове, як вулканічна лава, дві порожні орбіти, здавалося, чекали на свої очі. Трохи далі були каністри з мийними засобами, хлорка, відра, ганчірки для миття підлоги, лопата і два мішки негашеного вапна.

Вік підняв брезент. Обох рук не було, їх відтяли. Передпліччя загорнули в пластик аж до ліктів і обмотали скотчем, а не закріпили гумками, як голову.

— Це огидно. Міг би попередити.

Вадим Морель, вітаючись, підняв філіжанку.

— Ти мав такий вигляд, наче ще не прокинувся. Розлучення?

— Наталі хоче, щоб MammaM жила з нею. Ні, ти уявляєш таке? Це мій собака, і ось вона додає його до нескінченного списку всього, що збирається в мене вкрасти. Оце результат п’ятнадцяти років шлюбу!

— Звісно, це кепська гра слів, але можна сказати, що ти даєш їй п’ясть, а вона забирає всю руку. До речі, про руки, вони он у кутку.

Вік відступив убік, щоб не застувати світло ліхтаря. Побачив біля лівого крила, де було місце для домкрата, чималу торбу, теж заклеєну скотчем. Такі пакети використовують для заморожування продуктів.

— Вони так і були запаковані?

— Отак. Ніхто їх не чіпав. І руки, і голова. Добре упаковані, мов звичайне м’ясо. Хлопець був передбачливий і не хотів загидити автомобіль.

— А очі, обличчя,— де вони?

— Хтозна. Принаймні не в автомобілі.

Вік узяв пакет і обернув його до світла. Долоні, притиснуті одна до одної, закінчувалися пальцями кольору воску. Променева і ліктьова кістки були перерубані. Морель дістав жувальну гумку з маленької коробочки і поклав до рота.

— Череп проламаний ззаду. Можливо, він обрізав її лице скальпелем, очі видовбав ложечкою, як у фільмах. Ну, знаєш, як Ганнібал Лектер. Подумай лишень, цьому мерзотникові не було навіть двадцяти років.

Вік поклав пакет на місце і зосередився на трупі. Жертва, як видавалося, була молодою жінкою, короткі біляві коси, без шкіри й без очей вік визначити неможливо, кров загусла на обличчі, немов холодна магма. Може, років із двадцять. З огляду на лопату і негашене вапно, що прискорювало розкладання органічної матерії, скидалося на те, що Квентін збирався десь закопати тіло.

— Документів у неї ніяких?

— Жодних. Щодо розтину, то його, якщо бути оптимістами, зроблять не раніше, ніж завтра ввечері. Патологоанатоми завалені роботою вже два дні через аварію автобуса в Шамрусі. А про ймовірні результати тестів ДНК я навіть думати не хочу. За десять днів, якщо пощастить.

Задзеленчав Морелів телефон.

— Перепрошую, це Пуар’є телефонує. Я попросив його перевірити номер машини. Бодай це буде швидко.

Морель відійшов, щоб поговорити. Вік відпив кави, тримаючи філіжанку в товстих рукавичках. Руки, як і обличчя та очі, давали змогу ідентифікувати особу. Відбитки пальців, колір райдужки, форма носа… Видно було, що вбивця мав намір зробити цю дівчину безіменною. То цей Роз хотів позбутися рук в одному місці, а решти тіла — деінде? Куди він їхав? Де в цьому нескінченному хаосі модрин і сосон він міг би поховати свою жертву так, щоб ніхто не побачив?

Вік ненавидів початковий етап слідства, який давав забагато версій, від цього тільки голова боліла. Якщо трохи поталанить, то ця справа скінчиться, навіть не розпочавшись, адже головний підозрюваний — той тип із посвідчення особи,— був мертвий. Єдина проблема: оскільки він уже ніколи не дасть відповідей на їхні запитання, то доведеться самим їх знайти.

Поліціянт кинув оком довкруги, глянув на спалахи фотоапаратів, на сосни, що бовваніли оддалік, на закрут асфальтового шляху з білими лініями, на свого начальника, що розмовляв із заступником прокурора, якого теж підняли з ліжка посеред ночі. У його пам’яті вимальовувалася в реальному часі похмура картина, жахливе видовище, надзвичайно точне в усіх деталях, украдене у теперішньої миті. Невдовзі суддя дозволить забрати тіло, авто відбуксирують, і розслідування розпочнеться за тиждень до Різдва. Теоретично Вікові вихідні припадають на цю п’ятницю. Його перша відпустка на самоті, удвох із собакою, без доньки і дружини, а дванадцятого січня його викликають на суд, де вони з Наталі змагатимуться за те, з ким залишиться Коралі. Не можна сказати, що він зустрічає другу половину свого життя під щасливою зіркою.

Скінчивши розмову, Вадим Морель побіг до шефа, потім подав знак Вікові, щоб той ішов за ним.

— Збройне пограбування бензоколонки за двадцять кілометрів звідси, на А41, між Шамбері та Греноблем. Десь перед двадцять другою годиною. Я приїхав із босом, то візьмемо твою машину.

Вони сіли до автомобіля. Морель позбирав аркуші на пасажирському сидінні, порожні пляшки з-під кока-коли і пожбурив їх назад.

— Безлад, як і в тебе в голові. І тут, трясця, смердить псом. Коли ти вже візьмешся трохи навести тут лад? Я розумію, чому ти не хочеш, щоб я заїхав до тебе. Без дружини справжнісінький Чорнобиль у хаті.

— Дай мені спокій із моєю хатою, з дружиною, із собакою і розкажи краще, до чого нам це пограбування, коли у нас два трупи на руках.

Морель сіпнув за пасок безпеки, щоб пристебнутися. Він виплюнув свою жуйку, дістав м’ятну цукерку з пакета, що лежав над бардачком, і оглянув її, перш ніж кинути до рота.

— Хлопець з’явився просто нізвідки, забрав із каси кілька сотень євро і дав драла на чужій машині, пригрозивши водієві, який саме заправляв її.

— Дозволь вгадати: Квентін Роз викрав сірий «форд»?

— Ага, в комплекті з трупом.

Автомобіль жандармерії Туве уже був на місці, коли десь о першій ночі на АЗС біля автостради заїхали В&В. Заклад справляв гнітюче враження: чотири колонки замкнено у зв’язку з пограбуванням, порожня автостоянка, крамниця, освітлена блідими неоновими вогнями.

Менеджер, опецькуватий вусатий добродій, видавався спокійним, він розмовляв по телефону неподалік. Двоє поліціянтів підійшли до капітана жандармерії Патріка Руссо, якому першому сповістили про збройний напад. Справжнісінький горянин, убраний у синьо-білу парку, яка ще більше розширювала його, здавалось би, забіякуваті плечі. Він простягнув руку привітатися.

— Пів години тому мені повідомили, що приїдуть двоє хлопців із гренобльського карного розшуку, без жодних деталей. Ви можете мені бодай щось пояснити?

Вік сягав йому до підборіддя, і його кощава долоня потонула в здоровезній лапі жандарма. Він заходився пояснювати, поки Морель оглядав місцину.

— До нас звернулися митники, які переслідували сірий «форд», аж поки той урізався у парапет на сорок сьомому кілометрі траси Д30. Водія — очевидно, це ваш грабіжник — викинуло із салону, і він скінчив життя в рові.

Схрестивши руки, Патрік Руссо стояв, висловлюючи не більше почуттів, ніж фасад крематорію. Схоже, він належав до тих, що вважають: коли на землі стає на одного покидька менше, це дарунок людству. Трохи далі раптом увімкнувся компресор морозильника чи то холодильника. Вік декілька секунд услухався в його дирчання, а потім мовив далі:

— Нас привела сюди перевірка номерного знака автомобіля. Ми отримали інформацію від вашого підрозділу, що сірий «форд» JU-202-MO з фальшивим номерним знаком викрали сьогодні пізно увечері з цієї автозаправки. У багажнику ми виявили труп невідомої молодої жінки років двадцяти. З огляду на її каліцтва, цілком очевидно, що вона була мертва ще до аварії.

— Гаразд, зрозуміло. Це пояснює поведінку власника викраденого автомобіля. Він просто пішки рушив звідси, не зостався викликати поліцію абощо. У нас є запис із камер відеоспостереження. Ходімо.

Руссо завів їх за прилавок. Вік не міг стриматися, щоб не проаналізувати ціни шоколадок на вітрині — тут вони на шістнадцять центів дорожчі, ніж у супермаркеті через дорогу від його будинку. Він відчув, як його розум охоплює марення порівнянь, і вчасно похопився. Повернувся до екрана комп’ютера. Жандарм відкрив папку з файлами й запустив відтворення першого відео.

— Якість записів жахлива, але дає досить чітке уявлення про те, що сталося. Чорт, ну це ж треба — чорно-біле зображення. Та будь-яка кольорова камера зараз дешевша ста євро! І чому так завжди, коли нам потрібні відео?

Морель мовчки кивнув.

— Отже, спершу — камера з колонки номер два. Ось, дивіться. О 21:42 грабіжник виходить із цього фургона з боку пасажирського сидіння. Ми встигли вчасно допитати водія на пункті збору дорожнього мита в Шамбері. Здається, він не причетний, пояснив, що підібрав цього хлопця на виїзді з Гренобля. Той сказав, що йому треба до Шамбері, але коли побачив АЗС біля автостради, попросив висадити його там. Буцімто щойно дорогою він отримав повідомлення і хтось має його звідти забрати.

Вікові очі фіксували кожен піксель зображення. Квентін Роз, у шапці, обличчя прикрите шарфом, іде від фури і, сховавшись у кутку, завмирає. Напад навмання, думає поліціянт: юнак не мав визначеної мети і вирішив пограбувати заправку в безлюдному місці без зайвого ризику. Жандарм тицьнув пальцем в екран.

— Ось бачите, він чекає вдалого моменту. Фура поїхала. Переходжу до камери номер чотири, вона розташована на найдальшій колонці заправки. За три хвилини до цієї неавтоматичної колонки під’їжджає сірий «форд», зупиняється…

Вік дивився і запам’ятовував обидва відео. Роз щойно ввійшов до крамниці, а водій «форда» вийшов із автомобіля, на голові темний кашкет. Об’єктив під таким кутом, що видно тільки грубий зимовий одяг і ніякого освітлення, важко щось сказати, невиразний силует у пуховій куртці. Він грюкає дверцятами, відкриває бак, спокійно бере заправний шланг, щоб залити пальне. Оглядає все довкола, не виказуючи жодних ознак нервозності. І жодного разу не піднімає очей до камери.

Морель дивився то на той екран, то на другий.

— Чоловік анітрохи не панікує, хоч у багажнику в нього труп без обличчя. А хіба о такій порі не треба розрахуватися в касі, перш ніж заправишся?

— З двадцять другої години, так написано над входом. За десять хвилин він потрапив би на камеру в крамниці, видно було б обличчя і був би освітлений, мов різдвяна ялинка.

На відео з внутрішньої камери у крамниці видно, як Роз змушує менеджера відімкнути касу, націливши на нього пістолет. Менш ніж за тридцять секунд ховає жмут банкнот до кишені й, вийшовши надвір, прямує до «форда». Невідомий бачить його, але запізно: юнак цілиться і в нього й наказує відійти. Але чоловік не рушає з місця, здається, хоче якось домовитися. Лунає постріл, куля влучає в землю. Цього разу власник «форда» відступає на два кроки назад. Так само погрожуючи зброєю, Роз загвинчує бак, сідає за кермо і поспіхом рушає з місця. Невідомий спершу стоїть непорушно, потім зникає з кадру. Жандарм зупинив відеозапис.

— Ми вважаємо, що він побіг у протилежний від автостради бік. Праворуч від майданчика є лісосмуга, далі гаї та ліси. За п’ятсот метрів з’їзд із автостради, довкруги багато сіл, містечок і доріг місцевого значення. З огляду на його поведінку і на те, що він їхав із фальшивим номерним знаком, я не чекав вас і сповістив усім місцевим жандармеріям. Ніч, мало шансів, що вони його знайдуть, але всяке буває.

— Ви правильно зробили. Ще якісь свідки є?

— Поки що ні. Менеджер був приголомшений нападом і нічого не бачив. Я переглянув записи з усіх камер. Нічого нового, крім того, що ми вже побачили.

— Отже, обличчя водія «форда» ми не побачили. Треба ще подивитись архівні записи з камер відеоспостереження, виловити цю модель автомобіля. Може, цей чоловік заправлявся тут раніше — зі справжнім номером.

Вік вийшов у супроводі двох чоловіків і рушив до колонки номер чотири. Жандарм показав на заправний шланг, що валявся на землі.

— Може, пощастить видобути якісь зразки із заправного шланга?

— Він був у рукавичках, це видно на відео. Що ж до ДНК, не хвилюйтеся, зразків повно у «форді».

Вік поринув у темряву ночі й спостерігав вогні будинків, що були вище, на схилах гір. Сотні сріблястих відблисків життя, які висіли у просторі. Той чоловік розчинився у цих міріадах вогнів. Звідки прямував він із тим покаліченим трупом у багажнику й куди їхав? Поліціянт подумав про молоду жертву з відрубаними руками. Може, батьки в одному з тих будинків чекають звісток від неї. Можливо, мати ніяк не може до неї додзвонитися, а батько вже зв’язався з її подругами. Вони більше ніколи не побачать своєї дочки.

Він усвідомив, що лічить їх, ті вогні, що клятий голос у його звихнутих мізках будь-що хоче дізнатися, скільки ж ламп світиться за майданчиком біля автостради, на виїзді з Туве, департаменту Ізер, наче йшлося про життєво важливу інформацію. У голові роїлися інші числа, наприклад, євро тридцять п’ять за шоколадку, на шістнадцять центів дорожче; п’ятдесят сім літрів і триста тридцять мілілітрів на цифровому екрані четвертої бензоколонки; час відкриття і закриття крамниці. І він пам’ятатиме ці числа навіть на смертному ложі, навіть до ладу не знаючи, куди їх втулити. Він глянув на Мореля, який розмовляв із жандармом, звичайно, пояснюючи, що його колега трохи дивакуватий, говорить небагато, але він працює з ним уже понад десять років.

Зітхнувши, Вік зателефонував криміналістові, якого лишив на місці аварії, і попросив перевірити, чи можна прочитати серійний номер шасі, нанесений методом холодного штампування спереду праворуч, під бампером (у цієї моделі, уточнив він). Потім припинив розмову, отримавши відповідь. Обернувся до двох чоловіків і звернувся до колеги.

— Серійний номер шасі автомобіля стертий.

— Хитрий жук. Обличчя не показав, номер фальшивий, серійного номера нема. А сірих «фордів» у цьому регіоні багато. Дістатись до нього, спираючись тільки на те, що змогли видобути з автомобіля, буде не просто.

Вік поклав руки в кишені.

— Незважаючи на те, що він вжив усіх запобіжних заходів, ми вторгнемося в його маленький світ, коли він і не чекатиме. Сподіваюся, наш візит стане для нього найкращим різдвяним подарунком.

– У ваших книжках часто йдеться про двійників, крадіжки особистих даних, про пам’ять і спогади. «Незавершений рукопис» — не виняток із цього правила. Мабуть, це найжорстокіша серед ваших книжок, найбільш наповнена насильством, ви торкаєтеся тем, які можуть травмувати чутливі душі, як-от: тортури, викрадення та ґвалтування. Ви прагнули дати своїм читачам роман, який їх шокує?

Леана Морган крутилася на стільці. Інтерв’ю тривало всього чверть години, а вона вже втомилася. Після чотирьох років мовчання Анаеля Мірора читачі із захопленням прийняли новий трилер автора. Роман з’явився на початку грудня і потрапив у десятку бестселерів. Тепер потрібно було давати інтерв’ю до самого Різдва, щоб забезпечити промоцію.

— Нічого я не прагнула. Написала, як вийшло. Звичайно, жорстоко, але хіба світ, у якому ми живемо, по-вашому, не такий?

Леана замовкла, а Памела, її прес-аташе, що сиділа за сусіднім столом, сердито на неї дивилася. Це була дуже дорога публікація: цілий розворот у найпопулярнішому жіночому щомісячнику «Твен», та ще й передріздвяний випуск. Журналістка, Жеральдіна Скордель, стиснувши губи, щось писала у блокноті. Леана грала у цю тяжку гру з інтерв’ю, але відмовлялася від відеозаписів, радіопередач і телебачення, вимагала, щоб їй давали прочитати статті перед публікаціями, аби упевнитися, що про неї говорили в чоловічому роді. Звісно, ніяких світлин, ніхто не повинен знати, яка вона із себе. Можливо, було трохи людей, які знали, що Анаель Мірор і Леана Морган були одною особою, широкий загал уявлення не мав про те, що за автором їхніх безсонних ночей ховалася жінка. Романістка завжди вміла приховати своє приватне життя, навіть найболючіші його епізоди.

— Як би ви коротко охарактеризували свій роман? Особливо мене цікавить історія, описана в ньому.

— Ви його читали?

— Я читаю всі книжки, про які пишу статті. Та мене цікавить ваша версія.

Леана відпила ковток шардоне, щоб приховати свою знервованість. Їй завжди нелегко було говорити про свої книжки. Розмова відбувалася в безіменній забігайлівці десятого паризького округу, далеко від розкішних кварталів і традиційних місцин для таких зустрічей. Вона зробила зусилля, щоб повторити те, що вже розповідала десятки разів.

— Це історія про Жудіту Модруа, звичайну жінку, вчительку, яка підтримує стосунки з самотнім літнім письменником, чоловіком із бурхливим минулим, який живе у величезній віллі на бретонському острові Бреа й уже багато років не публікується.

— Жанусом Арпажоном.

— Так, Арпажоном. Він змушує Жудіту прочитати свій рукопис, у якого ще немає назви і про який він іще нікому не казав: то жахлива історія про зґвалтування та вбивства дівчаток-підлітків, які скоїв письменник Каяк Мебіус. Арпажону лишається написати останні десять сторінок і, передусім, указати копам у книжці місце, де поховані жертви Каяка. Жудіта вважає роман вигаданим, не знаючи, що насправді Арпажон змалював свою історію і що Каяк, головний герой тієї книжки, то він сам.

— Така собі белетризована автобіографія.

— Довга сповідь серійного ґвалтівника та вбивці, якого так і не спіймали і який на старості вирішує зізнатися у всьому, написавши роман. Коли Арпажон повідомляє, що збирається надіслати рукопис своєму давньому видавцеві, Жудіті не терпиться дізнатися фінал, і вона вирішує ув’язнити письменника й катувати, аж поки той допише книжку.

— Як у «Мізері» Стівена Кінга. Ви читали цей роман?

— Авжеж, і я чудово розумію, що декотрі читачі теж дійдуть до цього зіставлення, як і ви щойно. Але мій підхід не має нічого спільного з романом Стівена Кінга. Це радше данина поваги, ніж щось інше.

— Тяжкі епізоди… Там є сцена страшного зґвалтування, скоєного Арпажоном у минулому. Ви також дуже детально змальовуєте виготовлення знаряддя для тортур, яке Жудіта використовує для того, щоб розтрощити ногу, надаєте навіть список матеріалів, який можна придбати в першому-ліпшому магазині. Пояснюєте, як знищити ДНК хлоркою, нагадуєте, що негашене вапно дає змогу поховати тіло, не залишаючи ні слідів, ні запаху, розкриваєте деякі методи поліції. Не боїтеся, що це може зашкодити роботі справжніх копів? Що зловмисники можуть скористатися ідеями з вашої книжки?

— Вічні суперечки… Ми, автори детективів, сприяємо зростанню насильства у світі, еге? Вважаєте, зловмисники тільки й чекають виходу мого роману, щоб узятися до діла? Що скористаються ним, як книжкою рецептів? Тими, що вдаються до насильства, керують інстинкти, ненависть, лють або ще якісь причини, що криються в дитинстві. Роман — лише привід чи, якщо хочете, тригер. Але повернімося до сюжету мого роману. Ми ж із цього починали, чи не так?

— Будь ласка.

— Арпажон не збирається коритися своїй поневолювачці й не хоче дописувати роман. Тоді Жудіта пострілом у голову вбиває його з пістолета марки «Зіґ Зауер», яким зазвичай користуються поліціянти, і позбувається тіла, використовуючи техніку, яку Арпажон змальовує в книжці: негашене вапно, викопана в лісі яма завглибшки півтора метра…

Леана ледве всміхнулася і провадила:

— Авжеж, знаю, це суперечить тому, що я допіру казала, мовляв, зловмисники не черпають ідей в художній літературі, але тут література в літературі, ви ж розумієте, вигадкою вона й залишається.

— Розумію.

— Гаразд, тоді далі. Жудіта знаходить розв’язок, який має вказати місце, де поховані жертви.

— Ага, вона сама пише фінал. Приблизно десять сторінок із п’ятисот, які налічуються в рукописі.

— Так, вона викручується, як може, їй доводиться робити вибір, ухвалювати рішення, до яких, можливо, не вдався б автор, але в неї виходить досить добре. Дає роману іронічну назву, «Незавершений рукопис», а потім надсилає книжку видавцеві, який її відразу ж публікує.

— Найбільша афера у видавничій справі. Опублікувати книжку, яку не сама написала, а вкрала в іншого…

— Атож, тільки це обертається проти неї. Звісно, вона здобуває славу, та ще й таку, що до неї приїздить поліція. Тільки одна особа знала, що змальовані там убивства було скоєно насправді — вбивця. Вона розуміє, що Арпажон був справжнісінький серійний убивця і описав своє життя. А вкравши його історію, вона займає його місце.

У журналістки, яка записувала її слова, був нерозбірливий почерк.

— І вона потрапляє в пастку. Чудова ідея, поворот наприкінці, треба визнати, дуже вдалий.

— Дякую.

— Я щиро кажу. Це також чудова нагода зазирнути в глибину вашого ремесла. Ви, романістка, що розповідає історію письменника, Арпажона, який розповідає історію письменника, Каяка Мебіуса. І всі ці герої, нанизані шарами, страждають. Це занурення в підсвідомість людської істоти, у певному розумінні, в лабіринт її духу, у найглибші її пласти. Образ Каяка Мебіуса цілісний, він звір, хижак, уособлення інстинкту насильства. Арпажон має багато півтонів, пронизаний страхами й нав’язливими ідеями. Трохи схожий на вас, так?

— Я не знаю, я… У мене таке враження, що без цього я не могла б нічого писати. Мені потрібно, щоб герої страждали. Це… коли пишу, воно як спалахи. Наче удари ножем у мене в голові.

Журналістка зиркнула на пресаташе і відкашлялася.

— Це має стосунок до вашого минулого?

— Я мене було щасливе нормальне дитинство, якщо хочете знати. Не варто вбачати в авторах трилерів людей, яких колись катували, або психопатів.

— Існують часом приховані спонуки, що змушують писати, але рухаймося далі. Кінцевий епізод розгортається на скелях Етрета, біля пішохідної зони і скелі Голка, яку ви називаєте Пустою Голкою. То це данина ще й Морісові Лебланові?

— Морісові Лебланові, Конан Дойлеві, Агаті Крісті… Данина поваги загалом усім авторам детективних романів, літературі, яка дала поштовх. Але не розповідайте про фінал у своїй статті, будь ласка.

— Авжеж. Перейдімо до іншого. Коли контактуєш із поліцією, як оце буває в мене, трохи цікавишся кримінальними справами, то неважко знайти спільні риси почерків убивці з вашого роману й Енді Дженсона, якого аж ніяк не назвеш віртуальним.

Леанині пальці стиснули склянку.

— Може, я надихаюся і сучасними подіями. Та й що?

Жеральдіна Скордель поклала ручку, скинула окуляри і потерла очі.

— Послухайте, не буду ходити манівцями. Ось я дізналася з надійного джерела, що така собі Сара Морган стала однією із жертв Вояжера, хоч серійний убивця і досі не показав, де сховане тіло. Знаю, що процес іще не розпочався, що справа делікатна, тож не ризикну написати про це в статті, хіба що ви надасте мені свою версію того, що сталося. Знаю, що ви волієте лишитися анонімною, але уявіть собі таке: Анаель Мірор — насправді жінка, і вона ділиться трагедією, якої зазнала,— зникненням дочки чотири роки тому,— і тим, що сталося потім, аж до арешту два роки тому серійного вбивці Енді Дженсона.

Вона обернулася до пресаташе.

— Це вже буде не розворот, я гарантую вам матеріал на шість сторінок. Якщо ми зробимо таку публікацію, то і в нас, і у вас стрімко зросте кількість читачів. Гарантований успіх.

Коли вона обернулася до Леани, та вже стояла, спершись кулаками на стіл.

— А про моє життя ви подумали? Ідіть під три чорти! Тільки одне слово про моє справжнє ім’я чи про цю справу — і я подам у суд на вас і ваше видання за поширення неправдивої інформації та втручання у приватне життя.

Вона вбрала пальто, взяла сумочку і, навіть не озирнувшись, вийшла із кав’ярні.

Памела наздогнала її на тротуарі.

— Мені шкода, Леано. Я не знала, що вона зайде так далеко.

— Ти була у змові з нею, так?

— Та нізащо в житті! Ти що, вважаєш мене здатною на це? Ти ж знаєш Скордель, вона фахівець. Я все залагоджу, вона не писатиме про все це, якщо ти так хочеш. Але якщо…

Леана зупинила таксі.

— Авжеж, я так хочу! І ніяких «якщо», Памело! Це не підлягає обговоренню. Не для того я приховувала десять років своє справжнє ім’я, щоб усе зруйнувати в такий мерзенний спосіб. Ніколи більше не торкаймося цієї теми! Крапка.

— Як хочеш. А що ж тоді з інтерв’ю для «Лібе» о 18:20?

— Його не буде.

— Не можна так робити.

— Ні, можна, і ось доказ. І подбай, щоб не було розголосу, інакше я вважатиму, що ти причетна.

Романістка сіла в автомобіль, назвала водієві адресу і відкинулася на сидінні. Оце жах! У глибині душі вона чекала чогось подібного. Раніше чи пізніше добре поінформований журналіст мусив торкнутися цієї теми. Успішна романістка, що пише про зґвалтування, вбивства, викрадення і водночас переживає трагедії зі своїх книжок — звісно, це ще й як продаватиметься.

Таксі привезло її на проспект Президента Вільсона в шістнадцятому окрузі, за сто метрів від Токійського палацу і Музею сучасного мистецтва. Опинившись у своїх шістдесяти квадратних метрах, вона механічним жестом увімкнула радіо й налила собі келих білого вина. Вже знала, що поки ляже спати, вип’є ще два. Випивка була найкращим способом упоратися із жахливою порожнечею її вечорів. Вона ненавиділа прийняття, коктейлі, зустрічі, куди люд приходив, щоб похизуватися. Блиск, фальш — не її стихія. Навіть ця квартира, Париж із його вогнями видавалися їй чужими.

Попри втому Леана ввійшла у свій обліковий запис на фейсбуці, зареєстрований на Анаеля Мірора, вісімдесят тисяч підписників, передовсім жінок. На світлині профілю, яку видавець придбав у банку фотографій, Анаель був чорнявий, сіроокий, із коротким чубом, років сорока, зовні схожий на Клінта Іствуда. У Леани були світлі хвилясті коси до пліч, тонкий задертий носик, блакитні очі, що мінялися залежно від освітлення.

З приводу крадіжки особистих даних журналістка не помилилася, проте Леані потрібна була Анаелева шкура, вона хотіла відчути його мужність, його певність. Часом як Леана вона зазнавала якоїсь непоясненної тривоги перед чистим аркушем. Коли западала ніч, якась хижа рука сягала до її горла, не давала дихати, душила. Наче Анаель Мірор був ув’язнений у ній і намагався вийти на волю.

Вона посиділа в соціальних мережах, сама посеред сили-силенної віртуальних друзів, потім загорнулася у вовняну шаль і пішла випити склянку вина на терасу. Сарі сподобався б цей краєвид — міські дахи, мерехтіння вогнів Ейфелевої вежі, сріблясті блискітки Сени. Леана цінувала це шалене місто лише за те, що воно заважало поринати в думки. Париж знеболював, мов краплі абсенту на кубику цукру.

Її мобільник задзеленчав, і вона зітхнула, побачивши ім’я на екрані: Колен Бершерон… Не відповіла поліціянту і подумала про свого чоловіка. Вона тут, він там, учепився за північне узбережжя, як мідія за скелю. Майже два місяці без зв’язку, якщо не брати до уваги повідомлення, яке надійшло напередодні, де він сповіщав, що має важливу інформацію. Леана кілька разів намагалася зателефонувати йому, але марно. Це в його стилі: закинути гачок — і далі нічого не казати.

То Жуліан іще глибше поринув у параною? Шукав, попри очевидні докази, тіло їхньої доньки? Леана боялася моменту, коли їм доведеться офіційно оформити свій розрив і подати на розлучення. За ті півтора року, коли вона мешкала тут, вони фактично перестали бути подружжям. Ще одне горе. Проте на дні її душі все-таки жевріла надія. Давній вогник, що спалахнув двадцять років тому, не згасав.

Поліціянт лишив повідомлення, і вона змусила себе прослухати його.

Леано, цеКолен. Вибач, щотурбуютакпізно, аленатвогочоловіканапали. ВінулікарнівБерку, більшепокищонезнаю. Щойноотримаєшцеповідомлення, зателефонуй.

Коли під’їжджаєш узимку до приморських міст на півночі, часом відбувається дивне явище: не встигнеш і оком моргнути, як за лобовим склом раптом падає тяжка імла й видається, ніби вас перенесло у постапокаліптичний світ, де за шибами автомобіля можуть звідкись узятися чудовиська, що загарбають вас і потягнуть у відкрите море, у каламутні холодні води. Отакий імлистий вечір, як зараз, забрав у неї Сару, пітьма тоді роззявила пащу, і дюни поглинули її доньку, затягнувши у найтемніші закапелки.

У Леани побігли мурашки по шкірі, і вона замкнула вхідні двері. Дурний вчинок, вона розуміла це, але ці страхи, настільки ж ірраціональні, як і раптові, руйнували її життя з підліткового віку. Потворні пики, які кружляли довкола неї, десятки рук, що переслідували її у нічних мареннях, ночі, коли прокидалася різко, як від удару — усе це тривало до тридцяти років, поки вона не почала викладати на папір свої перші рядки, поки не з’явився Анаель Мірор і, зрештою, поки писання не почало діяти, як спускний клапан. Вона вже не хотіла тривог, про які казала журналістка. За мить вона побачила, як з імли виринув трейлер Енді Дженсона, став їй поперек дороги, і вбивця простягнув грубі вузлуваті руки до вікна її автомобіля. Навіть перебуваючи у камері, той, кого прозивали Вояжером, ішов за нею, мов тінь, ховаючись за кожним подихом, за кожним, навіть найменшим, кліпанням повік. Він був її жахіттям.

Десь о першій годині ночі вона під’їхала до лікарні, розташованої в чистому полі, за п’ять кілометрів від Берк-сюр-Мера. Колен чекав на неї на лаві в приймальному покої. Розхристана темна куртка, одна з його вічних картатих сорочок. Пасмо чуба полум’яної барви падало йому на очі, що спокійно і щиро дивилися на світ. Він служив у поліції маленького містечка, усім було на нього начхати, але свою роботу він не сприймав абияк і серйозно ставився як до звичайних справ, так і до найбільш хвилюючих, та нечастих, що здебільшого закінчувалися в судах найвищої інстанції.

Угледівши її, він підвівся, охоплений шаленим бажанням пригорнути її до себе. Задовольнився тим, що провів її до автомата з напоями і вкинув євро в шпарину. Помітив, як загострилися риси її обличчя, які тяжкі стали повіки. Йому здалося, ніби за два місяці вона дуже схудла.

— Чекаю звісток від лікаря, він скоро підійде. Його життю нічого не загрожує, але… все-таки травма серйозна.

— А що ж сталося?

Колен простягнув їй підсолоджену каву.

— Його знайшов непритомним чоловік, що гуляв там, він лежав на доріжці поміж бухтою і дамбою, з боку маяка, це сталося о сьомій годині вечора. Лежав на землі. Швидка привезла його сюди. Його вдарили по голові й, можливо, хотіли задушити, поки що в мене інформації немає. Це не схоже на замах із метою пограбування: при ньому був гаманець, ключі од вілли, в кишені мобільник. Насправді ми навіть знаємо його маршрут, на смартфоні працював додаток моніторингу здоров’я. Жуліан закінчував п’ятикілометрову прогулянку коло дамби, яку розпочав годину тому, і мав уже повернутися додому.

Леана пробувала збагнути. Відколи це Жуліан використовував той додаток? Він ненавидів технології, що керували життям і давали змогу худнути, почуватися краще, знати, скільки кроків пройдено за день. Казав навіть, що настане така пора, коли люди пошлють телефони ходити замість них.

— Навіщо комусь робити з ним щось подібне?

— Хтозна, але в Жуліана були не тільки друзі. Твій чоловік пішов проти всіх: правосуддя, слідства, свідків. Ти, звісно, не знаєш, але тижнів три тому його мало не забрали у витверезник через поведінку в комісаріаті. Він був п’яний і обзивав нас усякими словами. Якби він не був тим, ким він є, то я його запроторив би.

— Він шукав Сарине тіло.

— Можливо. Але це сталося чотири роки тому, а він вештається вулицями Берка, мов той привид. Його пошуки полягають у тому, що він до всіх чіпляється, і це нічим не можна виправдати. Поліція діє, хоч що він там гадав би.

— Поки Дженсон не показав місця, де поховав труп нашої дочки, Жуліан буде трощити все, що його оточує. І себе плюндруватиме.

Її погляд затуманився.

— Іди до мене…

Колен пригорнув її до себе рукою.

Враження було таке, наче він обняв бетонний блок. Леана досить рвучко відхилилася від нього і взялася до кави.

— Вибач, Колене, але…

— Не переймайся. Я розумію.

Колен теж був збентежений, тож глянув на відчинені вхідні двері, де надворі мигтів проблисковий маячок пожежної машини чи то автомобіля швидкої допомоги, потім обернувся до Леани.

— Я переглянув список дзвінків у його телефоні. Бачив, що ти кілька разів намагалася поговорити з ним, учора і позавчора, еге?

— Він залишив мені повідомлення. Ось прослухай.

У динаміку монотонно і серйозно прозвучав Жуліанів голос. Він говорив про важливу інформацію стосовно їхньої дочки Сари.

— Відтоді жодної звістки, і він не відповідав на мої дзвінки.

Колен занотував інформацію в блокнот, який роками носив у внутрішній кишені куртки, коло дешевої ручки з покусаним ковпачком. Зараз він тримав його в зубах.

— Три дні тому дзвонив його батько, сказав, що приїде з Монпельє на свята. Допіру прослухав повідомлення на мобільнику твого чоловіка — для поінформування, телефон буде в нас під час розслідування. Зателефонував твоєму свекрові, коли ти була в дорозі, щоб сповістити про напад. Він приїде завтра.

Леана кивнула. Жак Морган утратив дружину пів року тому. Вона покінчила життя самогубством, прийнявши високу дозу медикаментів. Леана ніколи не бачила свекруху щасливою. Глибоко в її очах завжди таївся безмежний смуток, причин якого не знала ні Леана, ні навіть Жуліан. Алкоголь, антидепресанти і транквілізатори зруйнували її життя. Романістка часто думала, як він може все це терпіти.

Колін урвав її думки.

— Поки ми ділимося конфіденційною інформацією, ти повинна дізнатися ще про одну халепу. Місяців два тому Жуліан зателефонував удосвіта в комісаріат і повідомив, що його пограбували.

Леанина рука з філіжанкою завмерла коло підборіддя.

— Пограбували?

— Він не хотів казати тобі про це, та й мене попросив мовчати. Не хотів, щоб ти стривожилася, знав, що невдовзі вийде твоя книжка і в тебе інші клопоти. Я поїхав до вілли, щоб зафіксувати факт пограбування, але…

Він збентежився. Леана тримала філіжанку біля вуст.

— …але нічого не було перевернуто. Жуліан спав на другому поверсі й нічого не чув. Сказав нам, що порпалися в його речах, що він помітив, ніби папери були перекладені на інше місце, що невідомий зайшов до ванни і вкрав дрібнички, мило чи щітку для волосся. І бракувало примірників твоїх романів у бібліотеці.

Леані стало здаватися, ніби вона бере участь в останньому раунді поєдинку боксерів і отримує удар за ударом. Вона вилила каву в смітник. В роті лишився металевий смак.

— Маячня якась. Мило? Мої романи? Навіщо воно здалося б?

— Тим паче що нема жодних слідів незаконного проникнення. Жуліан запевнив, що всі двері були замкнені. Грабіжник, якщо він і був, мав увійти, відімкнувши їх ключем.

— Гадаєш, він несповна розуму?

— Він добряче хильнув напередодні, Леано. Як позавчора і позапозавчора. В раковині стояло чимало пляшок. Кажу тобі, ми останнім часом підбирали його на виході із забігайлівок і шинків. Те, про що він розповідав, неможливо перевірити. Щітка для волосся, уявити тільки! І кому спало б на думку вкрасти твої книжки, якщо ними завалені книгарні? Навіщо ризикувати, щоб залізти до вас задля таких речей? Я прийняв його заяву, але мушу тобі зізнатися, що вона лежить у шухляді.

Леана здригнулася. Жуліан перестав бути собою, відколи зникла Сара. Алкоголь, відчай, їхні марні пошуки… Скільки разів пройшов він дюнами безліч кілометрів, уздовж і впоперек, навіть через багато місяців після зникнення дочки? Скільки квадратних кілометрів морського дна обстежено? Чи були хоча б одні двері в Берку, в які він не постукав би? Чи був бодай один мешканець, який не прочитав би листівку з видрукуваним на ній обличчям їхньої доньки? Як міг він жити в цьому домі, де через шість місяців вони отримали конверт із Сариним волоссям? Де вони дізналися за півтора року, що їхня дочка стала одною із жертв Енді Дженсона, зловісного Вояжера, який їздив трейлером і ґвалтував, убивав і ховав своїх жертв у лісах, а потім, наче того було замало, надсилав пасма волосся їхнім батькам?

Леана втекла з «Натхненниці». Цілими днями кружляти у чотирьох стінах, із дитячими жахіттями, які знову повернулися і змушували її кричати вночі, весь час проходити коло порожньої кімнати їхньої доньки, не в змозі більше знайти жодної ідеї для роману, сподіватися новин від слідства і знову перебирати сценарій її зникнення. І боятися цього будинку, зокрема уявляти, як Дженсон ховається за дюнами, закопавшись у пісок, готовий прокрастися в помешкання і залізти під ліжко. Невидима присутність, що лякала її, як Орля в Мопассана.

Тоді вона поїхала звідти, а Жуліан відмовився податися за нею до паризького помешкання, він хотів дочекатися повернення Сари, певен, що вона з’явиться колись. Він зациклився на своїх нав’язливих ідеях, не хотів повірити, що Дженсон убив Сару, як і всіх інших, і закопав її тіло, поки не побачить його на власні очі. Працював стільки, щоб не здохнути від голоду, пиячив, щоб приховати правду, а решту часу провадив пошуки в інтернеті, на форумах, на шляхах, поширював Сарине фото у всіх соціальних мережах, у вітринах крамниць, на автозаправках, сподіваючись, що хтось йому скаже: «Я вже зустрічав її, авжеж» або: «Знаю, де вона перебуває, з нею все гаразд». Самогубство матері нічого не змінило в Жуліановому житті.

Що ж до Леани, то коли вона опинилася в Парижі, натхнення повернулося. Вона розповість історію письменника, збоченця, ґвалтівника, вбивці, якого ув’язнить божевільна жінка, щоб змусити його дописати книжку. Ще навіть не написавши жодного рядка, вона вже знала назву: «Незавершений рукопис». І книжка стала одним із бестселерів наприкінці року.

— Ти розраховуєш якийсь час побути в Берку?

— Так, я взяла трохи речей.

— А промоція твоєї книжки?

— Вона й так добре продається. Є важливіші речі.

З того, як він на неї глянув, вона змогла здогадатися, що він сприйняв це радше як добру новину. Увійшов лікар Жан Ґжесковяк. Романістка давно його знала: вже кілька років він надавав їй матеріали на тему проблем із пам’яттю і відповідав на її запитання, щоб допомогти з написанням роману. Він приязно помахав їй рукою.

— Ми збираємося відвезти вашого чоловіка на низку додаткових обстежень, але я знаю, що ви приїхали здалеку, тож можете пройти до нього на п’ять хвилин. Із ним усе буде гаразд.

— У нього серйозні ушкодження?

— Фізично він почувається добре. Переломів немає, але є ушкодження горла, які викликали набряк, то є ризик, що голос його зміниться і йому буде важко говорити ще кілька днів. Проте нічого такого, чого не можна буде вилікувати. Найбільші побоювання викликав, власне, череп, та ми не виявили ушкоджень чи набряків. Його словесні та моторні реакції радше задовільні. Ми проведемо інші обстеження, щоб перевірити, чи нема ускладнень із функціонуванням мозку. Все ж таки він знепритомнів після нападу.

Колен дістав блокнот.

— Ударили його ззаду?

— Гадаю, так. Як на мене, то його намагалися задушити, а потім ударили в потилицю. Ушкодження волосяного покриву шкіри нема, а площа удару — два чи три сантиметри, значить, знаряддя нападу було тупе, щось на зразок бейсбольної битки.

Кожне слово травмувало Леану. Вона страшенно гнівалася на себе, уявляла, як її чоловік лежить сам на землі непритомний, а вона цмулить біле вино по тридцять євро за пляшку. Чому не поїхала до нього відразу ж після того, як два дні тому отримала повідомлення? Чому не відчула з його голосу, що це терміново, що, можливо, йому загрожує реальна небезпека? Що хотів він сповістити їй про доньку?

Вони вийшли в коридор. Біля дверей палати номер 222 Леана притиснула кулачки до грудей і ввійшла. Жуліан із перебинтованою головою непорушно лежав у білій піжамі на ліжку під крапельницею і дивився в стелю. Він обернувся до неї, праве його око набрякло і було червоне від того, що луснули судини. Його волосся було коротко підстрижене.

Щось гаряче спалахнуло всередині Леани. Вона стояла зараз не перед якимось пацієнтом, а перед своїм чоловіком, Сариним батьком, людиною, з якою прожила майже половину свого життя, тим, хто терпів її страхи довше, ніж вона сама,— ті тижні, коли вона замикалася у своїй кімнаті й у своїй голові, не розмовляючи і не всміхаючись навіть тим, хто день за днем віддалявся від неї. Вона підійшла до нього і провела долонею по щоці. Її пальці тремтіли.

— Я приїхала.

Він глянув на неї з панічним виразом у глибині очей і хрипким голосом, який Леана ледве впізнала, пробурмотів:

— Хто ви?

Серед ста двадцяти семи жертв, які Вік бачив на столах для розтину, було сімдесят два чоловіки, сорок три жінки, одинадцятеро дітей і один новонароджений. Статистичні дані переповнювали його мізки: кількість потонулих, згорілих, жертв ДТП, блондинів, шатенів, лисих. Він пам’ятав адресу кожної жертви, місце і дату виявлення тіла, вагу, зріст, погодні умови і, що найгірше, обличчя, жахливу галерею, в якій були вибиті очі, зламані носи, розпанахані щоки, зеленкуваті, синюшні або сірі. Не робило воно його нещасним, несамовитим чи одержимим, воно просто перетворило його на стару шафу з кримінальними справами, й це захаращувало його пам’ять.

Вік страждав гіпермнезією, здатністю все пам’ятати, точніше, нічого не забувати. Його виняткова здатність до запам’ятовування давно була перевагою. Ще змалку він читав, писав, вивчав, лічив швидше, ніж будь-хто з дітей його віку. Але губка його мозку, що спершу була суха, дуже швидко розбухла. Батьки, що знали про його неймовірні здібності, записали його в шаховий клуб, астрономічне товариство, на уроки музики і гри на піаніно, а також у школу для дітей з прискореним розвитком. Передплатили йому десятки наукових, історичних і географічних часописів, дарували на Різдво словники, тішилися, сподіваючись, що він стане видатним науковцем, отримає Нобеля з фізики, буде славетним піаністом… А Вік мріяв грати в футбол, гасати з іншими дітьми, гратися в хованки, тільки на те йому не лишили часу. У двадцять два роки він міг назвати число пі після коми до тисяча чотирьохсотого числа і виграв конкурс на запам’ятовування, який проводився для обдарованих дітей, що давало змогу сприймати його радше як супротивника, ніж тим, чим він справді був,— просто дитиною.

Усе пішло шкереберть, коли він став юнаком. Він ненавидів курси, не міг більше бачити зображення шахової партії, і йому наплювати було на те, який буде квадратний корінь другого ступеня, якого не міг вирахувати навіть калькулятор. Він грав Моцарта, Шуберта і Вівальді, не читаючи партитури, а просто запам’ятавши музику. Спрага до навчання вичерпалася, у мізках не було місця, бракувало кисню, і Вік уже мав стільки згадок, як ніхто наприкінці життя. Ним захоплювалися — авжеж, це така гордість, мати друга, що здатний щонайменше за хвилину запам’ятати гру п’ятдесяти двох карт,— але ненавиділи ще дужче. Ніякої нормальності, рівноваги. Він у прискореному темпі пережив перші любовні стосунки, знаючи, як звабити, схвилювати, як завдати удару, щоб розізлити; він розпізнавав брехню — різні відповіді на ті самі запитання з інтервалом у місяць. Якби існування складалося із сукупності наших спогадів, то Вік мав би кілька життів. Або жодного.

Він любив свої роки у війську. Фізичні вправи, дисципліна, поводження зі зброєю, однакова форма для всіх, спілкування на рівних із товаришами, які не знали всього про нього. Марші взимку і по грязюці, ноги, намуляні до крові. Обмін ударами на рингу. Це було просто-таки відкриття. Не буде він ученим-астрофізиком, а служитиме своїй країні, сховавшись у сірій масі одностроїв. У казармі почув про роботу в поліції і зробив свій вибір. Енциклопедична пам’ять допоможе йому провадити слідство і переслідувати злочинців.

Через три роки він скінчив школу поліції в Канн-Еклюзі, отримав звання лейтенанта і обрав призначення у Гренобль, місто, в якому виріс. Через рік батьки переїхали звідти і навіть не прийшли на його весілля. Поставили хрест на синові, і «нікчема» було останнім словом, яке він почув із материних вуст. Через кілька років Вік погодився брати участь у телепередачі про пам’ять, сподіваючись, що мати й батько побачать його, пишатимуться ним і відновлять стосунки. Після вісімдесяти трьох перемог підряд, із якими він зустрів своє сорокаріччя, йому так ніхто й не зателефонував. Він відмовився від наступного етапу і повернувся до трупів.

І ось за двадцять чотири години після знахідки в багажнику на нього чекав сто двадцять восьмий труп, який дістали з холодильника і поклали на металевому столі, осяяний безжальним світлом хірургічної лампи.

Одна з патологоанатомів Інституту судової медицини Гренобля, Офелія Ер, уже поралася коло тіла, коли о першій після півночі в приймальні заявилися В&В. Непідходяща пора для розтину, але дорожня пригода з автобусом у Шамрусі набрала розголосу в масмедіа і стала відома в найвищих ешелонах влади. Автобус згорів дощенту і разом із ним згоріли тіла людей. Вимагали, щоб огляд п’ятдесяти двох жертв — розтини, зразки ДНК — виконали у першу чергу, хоч би які справи були на порядку денному.

Офелія була в масці, яка захищала ніс.

— Я почала без вас. Зважила, поголила, розітнула череп. Шкодую, але це мій восьмий клієнт із восьмої ранку, й мені хотілося спати. Що ж до розтину чоловіка, який розбився об скелю, то це буде днів за два-три, ще ж робота з Шамрусом.

— Із ним не так терміново. Знаємо, що з ним сталося, і те, що він викрав непідходящий автомобіль.

Роз лишився мерзнути у своїй шухляді. Поліціянти замкнули речі, складені в опечатаних пакетах — гроші, «беретту», мобільний телефон, знайдений у салоні, й іще один, який був у нього в кишені — в шафі у бригаді. Роз поки що не цікавив їх, увагу поліції привертала жертва в багажнику і пошук невідомого з автозаправної станції.

— Тим краще. Що ж, розповідаю. Маємо тіло жінки, на зріст метр сімдесят сантиметрів, білої раси, вага орієнтовно п’ятдесят вісім кілограмів. Натуральна білявка, коротке волосся. На вигляд років двадцять, антропологічні дані згодом з’ясуємо точніше. Вбрана в труси і брудну білу натільну сорочку. Жодної характерної риси, яка дала б змогу ідентифікації, ні татуювання, ні пірсингу. Сережки нещодавно зняли, дірки в мочках іще не заросли. Серйозний перелом черепа ззаду, об’єкт ударили тяжким проникаючим предметом на кшталт молотка, що викликало серйозну кровотечу. Шкіра здерта на всій площі обличчя. Ось видно, як різали. Послуговувалися напевне скальпелем і накреслили овал довкола лиця, проходячи лобом, скронями, підборіддям, а потім зняли шкіру, як роблю я під час розтинів… Що ж до очей, то тут діяли пальцями: вилущили очні яблука і відтяли зорові нерви.

Вік підійшов, зморщивши носа. Череп був поголений і розітнутий, але маківка розтрощена там, де зазнала удару. Він пошукав мозок і побачив, що він лежить на терезах для зважування органів. Поруч відтяті руки, що скидалися на двох білястих павуків, які ось-ось кинуться на вас. Він обернувся до трупа.

— Статевий контакт?

— Скажу за пів години. Ось тут, на передпліччі, у зоні відтинання, видно сліди наручників, і он там, на руці. Я приготувала також і кілька зразків для токсикологічного аналізу. Волосся, нігті, склисте тіло, можливо, дасть нам змогу трохи більше дізнатися про її харчовий режим упродовж останніх тижнів чи про сліди наркотиків або медикаментів у організмі. Але, кажу ж, доведеться трохи зачекати. Лабораторія переповнена роботою у зв’язку з Шамрусом.

Вадим стояв нерухомо, застромивши руки до кишень. Вік утямив, що тут холодніше, ніж надворі. Розтинами він гидував, але хто міг сказати, що любить їх? Крім цього, та жертва була ненабагато старша від їхніх доньок. Коралі, як і Гелена, мали по шістнадцять років і могли бути на місці цієї молодої жертви.

Вік відігнав цю нестерпну думку і помітив з обличчя свого партнера, що той подумав про те саме. Таке міг скоїти тільки хворий на голову. Патологоанатом показала на сині лінії довкола зап’ястків відрізаних рук.

— Можна сказати, що він накреслив ці кола довкруж зап’ясть для того, щоб точно їх відрізати. Схибив хіба що на міліметр,— вона показала шрам на звороті правої долоні.— Ось давнє ушкодження, яке сталося багато років тому. Я відішлю це патологоанатомові, він скаже нам більше про це.

Вони обернулися до трупа. Лікарка здійснила розріз у вигляді ігрека. Вік подумав про те, яким збоченцем треба бути, щоб здерти шкіру з обличчя, калічити й катувати в такий спосіб. Знову побачив того чоловіка в кашкеті, пуховій куртці, що так спокійно поводився біля бензоколонки. Через таку пересічність декотрих із цих злочинців непросто було затримати. Як ото Енді Дженсон, вони могли бути сусідами, друзями, коханцями, провадити пречудове подвійне життя. Вдень працювати, а вночі катувати.

Коли лікарка розгорнула широкі краї розрізу по обидва боки від груднини та ребер, звідти потягло духом, який, здавалося, містив у собі все гниття на світі. Трупи були чимось схожі на віскі, їхні запахи залежали від давності, навколишнього середовища, в якому вони старіли, вологості повітря… Вік відступив від судмедексперта, даючи змогу діяти за встановленим порядком. Дивлячись, як вона здійснює маніпуляції, переходячи від стола до місця поруч із мийкою, він подумав собі, що ця жінка скидається на диригента макабричного оркестру, на дослідницю смерті, перед якою починають співати органи, а зв’язки вібрують, немов струни віолончелі. Офелія працювала з геніталіями, відрізала їх і зважувала. Підтвердила присутність змащувальної речовини, яка міститься на презервативах. «Калічив, але дотримувався заходів безпеки»,— із жахом подумав собі Вік. Це характеризувало організованих убивць, які могли опанувати себе, попри приплив сильного збудження і бажання вбивати.

Після внутрішнього огляду Офелія Ер якомога старанніше зашила порожнє тіло, звичайну ляльку з плоті, яка врешті потрапить на дно шухляди на коліщатах і, можливо, багато років лежатиме там, поки її не ідентифікують або не визначать особу за ДНК. Вік глянув на відрізані передпліччя. Навіщо так відтинати і позбавляти тіло рук? Він пройшов туди й назад від столика біля раковини до столу для розтину, його брали сумніви, щось тут не клеїлося.

— У вас є метр?

Лікарка подала йому гнучку стрічку.

— Знаєш, що таке «хибний напрямок»?

Офелія широко розплющила очі.

— Техніка ілюзіоністів, яка полягає в тому, щоб зосередити увагу аудиторії на певному пункті тоді, коли відбувається інша дія. Це функціонує, тому що людина неспроможна осягнути в повному обсязі усю сукупність стимулів, які на неї впливають. У мене таке враження, що…

Вік виміряв діаметр лівої кукси, потім правої і зробив те саме з п’ястями відрізаних рук. Потім із жахом глянув на лікарку.

— …що тут відбувається те саме. Хибний напрямок. Ми всі дивилися на це тіло, ми логічно асоціювали з ним руки, ні на що не звертаючи уваги, проте це не наша вина, це… це наш мозок утнув із нами такий фокус.

Вік узяв руки.

— Якщо добре придивитися, то видно, що в кукс не ті розміри, що у відтятих рук, вони ширші десь на сантиметр…

Він притулив їх до кукс. Офелія зірвала маску з обличчя, вона раптом збагнула, до чого веде Вік.

— Трясця. Це не її руки.

Ліворуч на Віка перламутровими очима дивилася статуя, що скидалася на грецького бога. В глибині кабан зі щетиною, заляпаною людською кров’ю, збоку величезне колесо вантажівки з уламками кісток, що врізалися в гуму. Далі розтрощені мотоцикли, погнуті велосипеди, дбайливо загорнуті, пронумеровані жовтими етикетками. Від кожного предмета віяло смертю, тхнуло воском, порохом, холодним металом.

Після епізоду в Інституті судової медицини і заглянувши на мить до бригади, Вік вирішив скінчити ніч самотою на складі, де зберігалися об’ємні речові докази, які неможливо помістити в конверти, коробки чи пакети. Кожна така річ, хоч би якого розміру, повинна була міститися в надійному приміщенні щонайменше шість місяців після ухвалення вироку. Це було щось на кшталт Вікового мозку: пам’ять про кримінальні справи.

Нічного охоронця спершу здивував цей візит, та він впустив його. Вікові подобалося працювати удвох із Морелем, але йому також потрібно було торувати власний шлях, особливо о четвертій годині ранку. Йому часто докоряли за ці самотні витівки, за надто вже замкнений характер як для поліціянта, але ця самота була для нього необхідна. Спокій, ніхто не їздитиме йому по вухах і ще дужче не захаращуватиме пам’ять. Та й можна було не повертатися на ніч додому, до тієї кролячої нори, в якій він мешкав.

У світлі великих неонових ламп він підійшов до автомобіля, який два дні тому врізався у парапет, спричинився до смерті Квентіна Роза і відкрив пекло у багажнику. «Форд» стояв праворуч біля стіни, за десяток метрів од входу, його вже детально дослідила експерта група.

Вік прочитав звіт: криміналісти взяли зразки з водійського килимка і виявили сліди сперми на кермі, на сидінні й на внутрішній ручці дверцят. Значить, у лабораторії дістали генетичний матеріал чоловіка в кашкеті. Їхній начальник, Ален Манзато, доклав зусиль, щоб якомога швидше здобути аналізи ДНК-експертизи.

У багажнику було чистісінько, трохи траплялися ляпки білої фарби. Експерти виявили сліди крові на ганчірках і у відрах. Поліціянт згадав про наявність мийних засобів і хлорки. Либонь, чоловік прибирав десь, може, на місці злочину, пильнуючи, щоб не лишити жодного сліду. А гашене вапно і лопата вказували, звісно, на те, що він збирався десь закопати тіло. Ач, який педант. Лейтенант завмер, схилившись і упершись долонями в задній бампер, він і досі перебував під враженням від того, що виявив дві години тому в Інституті судової медицини.

Чужі руки у відділенні для домкрата свідчили про те, що могла існувати ще одна жертва. Ще одна дівчина, невідома, у вигляді рук, яка не мала ні обличчя, ні зросту, ні кольору волосся. Дві руки, відчахнуті від невідомої, змінили здачу карт: чоловік як мінімум двічі вбив і покалічив. Чи то були перші його жертви? Може, були й інші? То, з огляду на незвичний характер злочину, це моторошна серія вбивств? Невже існував у природі ще один Енді Дженсон, який теж закопував своїх жертв після того, як зґвалтував їх і вбив?

Невже Вояжер породив послідовників?

Він не відчував ніякого обурення, тільки огиду і страждання, пов’язане з безсиллям. Навіть якщо вони урешті знайдуть злочинця, то ніщо не поверне жертв їхнім близьким. Ці вбивці лишали глибокий слід скрізь, де скоювали злочини, і якщо запроториш до в’язниці одного, то інший перейме естафету і буде ще гірше.

Спершу він уважно оглянув номерні знаки. Погнуті, брудні, давні; зате заклепки були нові. Він провів по них пучкою пальця і виявив дрібні часточки металу, як спереду, так і на звороті. Ці порошинки свідчили про свердління, єдиний спосіб зняти табличку непошкодженою. Вік дійшов висновку, що вбивця використовував фальшивий і справжній номерні знаки. Різні сліди від ужитку на пластику бампера і довкола заклепок підтверджували це. За нормальних обставин той невідомий їздив за всіма правилами, на автомобілі середнього класу популярної моделі. Шини були в доброму стані, що свідчило про регулярний догляд. Той чоловік не хотів мати проблем із силами правопорядку. Пересічний індивід.

Він обійшов пошкоджений автомобіль з лівого боку, вмостився на пасажирському сидінні й зачинив дверцята, зненацька збентежившись. Напроти, за лобовим склом, видніла бронзова скульптура з гострими краями і плескатим обличчям, що нагадала йому твори Джакометті. Вона втупилася у нього, і це його занепокоїло й водночас нагадало, хто він: самотній чоловік, що перебуває під хвилястим дахом цього складу, аби лиш відтягнути ту мить, коли треба буде повертатися додому, де на нього не чекає ні дружина, ні донька.

Він оглянув салон. Автомобілі чимало розповідають про своїх власників. Якщо Вікове авто свідчило про хаос, який панував у нього в голові й у житті, то в цьому панував лад. Експерти не знайшли тут ні обрізків нігтів, волосин, ні недопалків чи пожованої гумки. У попільничках порожньо, так само і в кишенях на дверцятах. У відділенні для рукавичок так і лежали запаковані спиртометр, знак аварійної зупинки й помаранчевий жилет. Пасажирське сидіння нове, не вичовгане ні спиною, ні на підголівнику. Жодної обгортки від цукерок чи бісквітів, задні паски безпеки блоковані під сидінням, видно, що жодного разу ними не користувалися. Дітей тут не бувало.

Зате експерти виявили сліди від розчинника на кермі — здається, його використовували, щоб очистити руки,— а в багажнику і на клямках дверцят сліди білої фарби. Знайшли вони і квитанцію про сплату дорожнього мита поміж педалями: згідно з даними на ній, той чоловік заїхав автострадою із Шамбері о 21:25, за двадцять хвилин до того, як дістався автозаправної станції. Значить, їхав обережно, з середньою швидкістю сто двадцять п’ять кілометрів за годину.

Вік сфотографував телефоном хрестик із золотим ланцюжком, що висів на дзеркалі заднього огляду, і подумав про сліди сперми, які знайшов на сидінні за допомогою спеціального обладнання. Він уявив, як водій мастурбує на самоті. І еякулював у салоні, може, біля своїх майбутніх жертв? Чи, може, з думкою, що ввечері, після роботи, буде їх катувати? Це пояснювало, чому в салоні тоновані шиби: щоб ти бачив, а тебе не бачили, і щоб мати змогу здійснювати ці огидні маніпуляції. Ці висновки наштовхнули його на думку, що то був сексуальний маніяк. Чистісінька машина для викрадення, ґвалтування і вбивства, покидьок, яких були тисячі на світі.

Вік прочитав силу-силенну праць із кримінології, напам’ять знав справу Дженсона, яку вела бригада в Ліоні, знав цей тип людей, що вміли організувати і спланувати, і їх нелегко було піймати, бо вони розчинялися в сірій масі юрби. Та на самоті, коли збудження зростало, вони перетворювалися на моторошну машину для вбивства. Вояжер діяв у такий спосіб понад два роки, аж поки припустився промаху і потрапив до рук ліонських колег.

Чому власник цього автомобіля відтяв їй руки і вийняв очі? Що робив він з обличчям? Він був фетишист? Колекціонер?

Він обернув ключ запалювання і ввімкнув радіо. У програвачі був диск. Салон наповнила мелодія: один із концертів Моцарта. Вік заплющив очі й уявив праву руку піаніста в супроводі скрипок. Як і хрестик, ця химерна вишуканість уразила його: концерт для піаніно № 22, третя частина, був одним із найменш відомих творів композитора.

То він мав діло зі знавцем? Проте колонки і автомобільне радіо були дешевої якості й не відповідали смакам справжнього меломана. Вік не любив, коли така деталь не узгоджувалася із загальним ладом речей. Його мізки могли тоді цілу ніч пережовувати це питання.

Він додав звуку і втупився в імітацію Джакометті, а струнні інструменти залунали так, аж стало чути за стінами ангару. То вбивця їхав під класичну музику? Йому раптом спало на думку: може, злочинець завантажив тіло і руки в багажник, вирушив у дорогу, і тоді вставив диск у програвач?

Вік пошукав коробку з дисками, та марно. Її, звісно, викинуло із салону під час аварії або ж убивця лишив її вдома. Він прокрутив диск до початку і визначив, скільки часу звучить він до l’allegrovivaceassai в Концерті для піаніно № 22. Вийшло десь сорок дві хвилини.

Сорок дві хвилини… Двадцять хвилин мало минути, поки він, як свідчить квитанція, доїхав від посту сплати дорожнього мита в Шамбері до автозаправної станції. Залишається двадцять дві хвилини. Якщо Вікова теорія правильна і Роз вимкнув програвач одразу ж після викрадення автомобіля, то злочинець прямував із близьких околиць Шамбері, може, з якогось глухого села, яких було чимало в горах. Місцевий хлопчина.

Вік подумав, що автомобіль поділився з ним своїми таємницями. У них була ДНК убивці, його груба фізіономія, його транспортний засіб, та ще й припущення про його маршрут цієї ночі. Якщо цей чоловік розумний,— а Вік у цьому не сумнівався,— то він усе це знав, бодай прочитавши газети: там писали про дорожню пригоду Роза і про те, що в багажнику знайшли труп.

Це зробило з нього небезпечного хижака, якого переслідують.

Поліціянт подякував охоронцеві й вийшов. Подався до торгової зони у середмісті Гренобля, чверть години автомобілем. Синьо-червоні неонові вогні вивісок розпливалися кольоровими калюжами по асфальту, немов шматочки полярного сяйва, що падають із неба. Вулиці, крамниці були тільки бляклими картинами. Людям, які хочуть покінчити життя самогубством, слід не стрибати з мостів, а прийти і провести ніч тут.

Він зупинився на паркувальному майданчику і ввійшов до дешевого готелю в дусі «Формули-1» двотисячних років. Менеджер, чоловічок з виглядом англійського лорда, зітхнув, угледівши його. Він поклав ключ від кімнати та конверт на прилавок.

— Тут приходила увечері ваша дружина і лишила ось це. Мала розлючений вигляд.

Вік почервонів. Виходить, Наталі знала, що він оселився в цьому жалюгідному готелі, зі спільним душем і туалетом, двадцять два євро за ніч зі сніданком. Відколи це вона дізналася? І як? Він поглянув на службовця з раптовою панікою в очах і закликом розповідати далі.

— Вона допитувалася про вашого пса. Я сказав, що не знаю, що… Словом, не переймайтеся, він сидить у своїй будці, добре схованій у глибині мого саду. І ще… мені довелося купити йому собачий корм, це дорого і…

Вік узявся за голову.

— Так, так, знаю, я знову забув, я…

Він дістав двадцять євро і поклав на прилавок.

— Дякую, Ромуальде.

Вік узяв ключ, конверт і, вийшовши в коридор, відкрив лист. Усередині був просто аркуш паперу, і на ньому великими літерами було написано: «ТЕЛЕПЕНЬ».

Леана аж підскочила, коли відчула руку на своєму плечі. Отямилася від сну і закотила очі. Колен стояв біля неї, обличчя його було бліде і зморене. Жуліан спав праворуч від неї. Набридливі гудки апаратури, сині тіні в кімнаті, блискітки паморозі на шибах… Виходить, ця прикра історія з нападом — не черговий її нічний кошмар. Вона скривилася і потерла потилицю.

— Котра година?

— Сьома ранку.

Поліціянт підняв фотографію Сари, що валялася під ногами, і простягнув їй. Вона заснула з портретом дочки в руках. На затертому глянцевому фото усміхнена Сара, в спортивному костюмі й зелено-синій шапці з великим помпоном, натягнутій по самі очі, склала пальці літерою «V» — знак перемоги. То була світлина, яку дочка надіслала в день свого зникнення. Останнє її селфі, саме його Жуліан взяв для макета й видрукував тисячі листівок. Леана з гіркими думками сховала фото в гаманець.

— Ходімо,— сказав Колен, кивнувши.— Я відвезу тебе на віллу. Хочу переконатися, що там усе гаразд і ти будеш у безпеці.

— Ні, я хочу залишитися з ним.

— Скоро його повезуть іще на обстеження, це триватиме кілька годин. Лікарі хочуть, щоб перед тим його не турбували, це важливо. Та й тобі треба трохи відпочити.

— Ні, я все-таки залишуся тут. Зачекаю біля рецепції.

Леана з сумом дивилася на чоловіка.

— Навіть не впізнав її… своєї доньки. Усе забув. Як можна забути таку трагедію? Трагедію, що… пронизує до глибини душі?

Вона ніжно поцілувала чоловіка в чоло. Леані було так шкода його, її охопила лють. Хто міг на нього напасти? І з якої причини?

Узяла один із запасних ключів, що лежали на тумбочці, мовчки вийшла й приєдналася до поліціянта, який з усіх сил намагався її заспокоїти.

— Жуліан отримав важкий удар у потилицю, не мені тобі розказувати, що могло статися з пам’яттю. Принаймні він усвідомлює, хто він. Амнезія не тотальна.

— Авжеж, але це може тривати не один тиждень, можливо, навіть без видимих ознак на знімках діагностичної апаратури. Можливо навіть, що… певні епізоди життя до нього не повернуться. Що спогади будуть втрачені навічно.

— Лікарі завжди обережні й уникають надмірного оптимізму, сама знаєш.

— Мені дуже хотілося розказати йому про Сарину смерть, щоб справити ефект електрошоку. Жахливо бачити, що він мов порожня оболонка, він так боровся, не здавався. Що мені робити? Як змусити згадати когось про таку травматичну подію? Як пояснити йому, що зробив Дженсон із нашою дочкою? Це… це неможливо пояснити…

Колен кволо усміхнувся.

— Не за найкращих обставин повернулася ти сюди, але буде добре, якщо ти побудеш трохи у спокійній обстановці, далеко від гамору. Відпочивай усе-таки час від часу і дозволь лікарям виконувати свою роботу, гаразд? Жуліан одужає, пам’ять відновиться, і все стане, як було до того. Він тут, а ти в Парижі. А що, нормально.

У його голосі почулася гіркота. Поки Жуліана обстежували, Колен був поруч із нею. Коли до них вийшов лікар, нічого нового Леана не дізналася. Тепер треба було проаналізувати результати і, зокрема, дати Жуліанові відпочити. Коли лікар пішов, Колен помахав ключами від автомобіля.

— Я супроводжуватиму тебе. Їдь обережно, вітер розвіяв імлу і дме добряче.

Умостившись у салоні автомобіля, Леана відчула жахливу порожнечу. В її чоловіка амнезія, він нічого не пам’ятає. Вона знала механізми пам’яті, шість років тому написала роман про героїню з амнезією, на яку напали та зґвалтували. Ретроградна амнезія була наслідком фізичних чи психологічних травм. Їздити на велосипеді, ходити, проказувати таблицю множення чи імена президентів республіки можна було завиграшки, але згадувати події особистого життя неможливо. Жуліан не пам’ятав її, хоч вони жили разом уже двадцять років. У його очах вона не помітила навіть натяку на впізнавання, вони скидалися на дві холодні вуглинки. Якби вона була в білому халаті, він подумав би, що вона одна з медперсоналу.

Незнайомка.

Ця думка була нестерпна для неї. Наскільки постраждала пам’ять її чоловіка? Що буде, коли він дізнається про лихо, яке сталося з їхньою донькою? Відчує якісь емоції чи залишиться байдужим, наче йому сповістили про візит посла Патагонії до Франції?

Горло їй здавило, коли вона побачила контури маяка за лобовим склом і під колесами розпочалася вибоїста дорога до вілли. Берк скидався на організм, що зазнає мутації, на небезпечного звіра з фантастичної казки. Леана відчула щось гірше, ніж просто страх. Усе в неї всередині скрутилося в тугий кім’ях. Так бувало щоразу, коли вона бачила, як маяк освітлює променем темний берег, аж від трейлерів падають тіні, і їй здавалося, ніби вона бачить, як у скелях ворушаться якісь примари. Видавалося, ніби це місто — якийсь паразит, що виріс у її череві й відклав там свої мерзенні яйця. Вона знову побачила чорну руку Анаеля Мірора, що піднімалася з глибини горла, і її занудило.

По асфальту зміївся пісок, довкола вибоїн закручувалися вихори, дюни обступали її, наче хотіли поховати, задушити. Пісок і пісок, наче з глибин самісінького пекла. Леана подивилася в дзеркало, аби упевнитися, що Колен таки їде за нею. Найближчий сусід жив за триста метрів, і можна було кричати, скільки влізе, однак ніхто тебе не почує.

Дорога скінчилася в глухому куті перед «Натхненницею». Жуліан не поставив джип у гараж, це було щось незвичне, адже він був просто-таки схиблений на порядку.

Леана зупинилася позаду того автомобіля і вийшла надвір, загорнувшись у пальто. Колен зробив те саме й допоміг їй дістати багаж, згорбившись під поривами вітру. Вітер жбурляв уламки мушель, дрібні камінці, усе, що ерозія плюндрувала упродовж цілих століть, воно періщило по віконницях, наче град. Із відкритого моря тягло насиченим духом солі й водоростей, відгомони гуркоту бурунів упліталися у природний звук припливу в бухті Оті. Звуки, запахи… Леана вже відчувала, як її охоплюють погані спогади, тож швидко піднялася східцями з тикового дерева і вставила ключ у замок, але той не піддавався.

— А нехай йому! Здається, він замінив замок.

— Мабуть, через те пограбування.

— Я взяла ключ на тумбочці. Зараз спробую.

Вона понишпорила в кишені, похукала на закляклі пальці й уставила ще один ключ: цей підійшов. Коли вона відкрила замок, пролунало п’ять звукових сигналів, потім гучна сирена, від якої мало не лопнули барабанні перетинки. Затуливши вуха руками, Леана побачила білу панель із кнопками. На екрані світився напис, що вимагав увести код. Вона спробувала чотири чи п’ять разів підібрати код, але марно, тож їй довелося вийти. Звук сирени був такий потужний, що залишатися всередині було неможливо.

Вони сіли до Коленового автомобіля, той саме закінчував телефонну розмову.

— Я подзвонив за номером, що був на панелі. Співробітник охоронної фірми вже знає, що сигналізація спрацювала, і буде тут за десять хвилин.

Колен завів двигун, щоб увімкнулося опалення.

— Що ж до слідства, ми отримали від оператора звіт про телефонні дзвінки твого чоловіка за останні тридцять днів. Нічого цікавого, але був один дивний дзвінок останньої п’ятниці. Жуліан телефонував психіатрові у Реймс, і видалив той дзвінок зі списку вихідних викликів, тож спершу ми про нього не знали.

— Психіатрові? У Реймс?

— Так. Я телефонував йому, лікаря звати Джон Бартоломеус. Він сказав, що нічого не знає: Жуліан хотів зустрітися з ним сьогодні вранці. Але не прийшов, що цілком зрозуміло…

— Жуліан хотів проконсультуватися з психіатром? А чого так далеко?

— Та певно ж, з огляду на віддаль, я сумніваюся, що твій чоловік просив про сеанс через проблеми з психікою. Але Бартоломеус також і судовий експерт-психіатр. Він їздить Францією, коли це необхідно. Я запитав, чи не залучили його до справи Дженсона, але ні. Утім, можливо, треба копати у цьому напрямку, я займуся.

Сигналізація вила і вила. Леана подумала собі, навіщо вона здалася б: її ніхто не чув, і за десять хвилин можна було винести з будинку всі речі. Урешті приїхав чоловік із охоронної фірми. Колен показав посвідчення поліціянта, Леана запевнила, що вона власниця вілли, показала на підтвердження своїх слів документи і пояснила, що її чоловік відсутній, не вдаючись у подробиці. Технік не доскіпувався, і менш ніж за хвилину поклав край тому завиванню. Леана з Коленом змогли увійти до будинку. Вона обтрусила одяг від піску.

— Відколи тут стоїть сигналізація?

— Техніки нашої фірми встановили її близько двох місяців тому після пограбування. Найдорожча система на ринку. Усі вікна і двері оснащені датчиками, досередини неможливо потрапити, щоб не спрацювала сигналізація. Я дам вам новий код активації та деактивації: 2882.

Леана занотувала інформацію в телефоні.

— А навіщо новий код? Ви повинні його міняти щоразу, як спрацює сигналізація?

— Ні, це на прохання месьє Моргана, після того, що сталося минулої ночі.

— А що сталося вчора вночі?

— Спрацювала сигналізація… десь о першій годині ночі. Я одразу ж зателефонував на мобільник месьє Моргана. Він сказав, що сирена залунала, коли він увійшов. Я попросив його назвати своє ім’я і пароль, як того вимагають правила, але він не міг згадати ні коду, ні пароля. У нього був такий вигляд… ніби він хильнув.

— То він пив?

— Еге ж, і чималенько. Тоді я подався туди, щоб упевнитися, чи все гаразд.

Насупившись, Колен дістав блокнот. Леана знай потирала плечі. Попри спеку в домі вона ніяк не могла зігрітися, дивні події нагромаджувалися швидше, ніж у її трилерах.

— І що? Ніяких серйозних проблем?

— Ні. Видно було, що месьє Морган повернувся з бару в Берку. Вікна і двері були цілі, я оглянув систему, вона не хибила. Месьє Морган попросив, щоб я змінив код, і назвав мені нові цифри — 2882. Він насилу підписав папір, і я поїхав. Хочете, щоб я перевірив дім?

— Та ні, все гаразд.

Попросивши поставити підпис на протоколі, технік пояснив Леані, як діє система. Коли він сів до автомобіля, романістка підбігла до нього і запитала:

— А який пароль він повинен був дати вам по телефону?

— «ДоняСара». Цей пароль чинний, і ви повинні назвати його, якщо виникнуть проблеми.

Коли він поїхав, Леана роззирнулася довкруги, примруживши очі. Пісок мерехтів, його гнало з дюн, ніби золотий пил, який здмухував велетень. Вона повернулася в дім і замкнула двері на два оберти ключа.

Колен тим часом оглянув приміщення першого поверху.

— Скрізь порядок. Можеш поставити автомобілі в гараж, якщо хочеш завтра кудись поїхати. Ох і зараза цей пісок! Він тут скрізь, і якби я мав кошти, то ніколи не придбав би твоєї вілли.

— «Натхненниця» і так не продається. Я зараз гляну в холодильник. Там неодмінно знайдеться піца. Ти не проти?

— Було б чудово.

Кімнати видалися надто великими, надто порожніми порівняно з її квартирою. Тонкі штрихи вказували на Жуліанову присутність: піджак, залишений на кріслі, пара черевиків на килимі, його DVD з танцівницею фламенко, підписані «Сара Барас», що купою лежали на столі. Але ніякого безладу, ніякого хаосу, як могла вона очікувати. Вона усвідомила, наскільки «Натхненниця» — вілла, яка все їй дала і все забрала,— відтепер стала для неї чужа.

Вона розігріла піцу в мікрохвильовій печі й понесла Коленові. Той читав інструкцію до системи охорони і натискав кнопки. Леана простягнула йому тарілку.

— Залиш, потім розберуся.

— Я хочу переконатися, що ти в безпеці.

— Не переймайся… Замки поміняли, та ще є ця пекельна сирена, що налякає навіть глухого.

Їли вони мовчки, і це було добре. Леана повернулася додому, в цю невеличку віллу, якої вона більше не може любити.

— Дякую, Колене. За все.

— Та немає за що. Знаєш, щойно пішов у відпустку і вже почав нудьгувати.

— О, то ти…

— Усе гаразд, я поїду до батьків не раніше тридцятого, на Новий рік. Уже думав, що робитиму всі ці дні. Нападник не повинен уникнути покарання.

Леана усміхнулася йому. Треба бути сліпим, аби не помітити, що Колін закоханий у неї відтоді, як з’явився в їхньому житті, коли зникла Сара. Леана тоді не вставала з ліжка, вона поринула в пітьму, справжнісіньку пітьму відчаю. Потім побачила смуток у його очах, коли заявила, що вирушає до Парижу і ніколи не повернеться в цей дім. У столиці вона зникла advitamæternam{1}. У Берку вона тримала Жуліана за руку, але була тут, досяжна бодай у мріях.

Леана хотіла покласти край тому легенькому зніяковінню, що охопило їх обох. Вона пішла до бібліотеки — ряду ніш, висічених у камені в кінці вітальні. Ліворуч із великого вікна за доброї погоди, коли визирало сонце, видно було частину бухти, сіре й мерехтливе море. Леана натиснула кнопку, яка опустила всі віконниці, й подивилась на полиці.

— Я зберігаю по чотири примірники всіх своїх романів. А тут лишилося по три. Мабуть, Жуліан мав рацію, хтось тут побував.

Колен узяв світлину в рамці, що стояла коло бібліотеки. На ній був Жуліан у рибальському, жовтому плащі й гумових чоботях, зайнятий збором мідій.

— Може, то Жуліан десь їх поклав? Хотів перечитати твої книжки?

— Стався напад, Колене, кояться дивні речі. Жуліан застосовував фразу «ДоняСара» скрізь, у своєму комп’ютері, в інтернеті в облікових записах… Як міг він забути її навіть напідпитку, адже так він прозивав нашу доньку! І чому він не міг згадати код системи сигналізації?

— Алкоголь — поганий порадник. Гадаю, ти не усвідомлюєш, наскільки Жуліан деградував.

Він поставив світлину на місце і подивився на годинник.

— Уже третя година… Буду збиратися. З учорашнього дня я на ногах, у мого кота немає чого їсти, а коли він голодний, то робить шкоду. Мабуть, це напади ревнощів чи вже й не знаю чого, треба запитати у ветеринара.

Він узяв ключі від джипа на столі.

— Спершу поставимо автомобілі.

Леана спустилася східцями в підвал і опинилася перед дверима гаража. Колен уже заїхав Жуліановим джипом і поставив його біля велосипедів. Леана сіла за кермо своєї маленької автівки. Коли обидві машини були в гаражі, вона замкнула двері. Піднявшись східцями нагору, вона озирнулася. Колена позаду не було.

— Колене?

Відповіді не було. Вона опустилася на сходинку.

— Колене?

— Я тут… я… Ось глянь. Я дещо знайшов.

Голос його був серйозний. Леана відчула, як її охоплює хвилювання. Що іще хоче він їй повідомити? Про яку нову химерію? Вона побачила над відчиненим багажником джипа його розпатлану, трохи рідкувату чуприну.

— Я хотів зазирнути в багажник про всяк випадок…

Романістка підійшла ближче — й затулила обличчя руками. Вона побачила кілька незграбних літер, написаних на внутрішній металевій поверхні багажника, довкола подряпин нігтями. Хтось шкрябав там, хтось будь-що намагався вилізти звідти.

Криваві літери утворювали слово, яке приголомшило Леану, немов удар кувалдою.

«ЖИВА».

Леана випила трав’яного чаю, а тоді віскі, сидячи на дивані й перебуваючи під враженням від того, що вони виявили. Жахливе незрозуміле видовище поставало перед нею: Сара, замкнена в Жуліановому автомобілі, дряпає метал, намагаючись написати повідомлення закривавленими пальцями. Вона вважала, що, зникнувши чотири роки тому, Сара загинула, вбита Енді Дженсоном, як і всі інші його жертви. Загинула!

— Усе, що зараз відбувається… все це неможливо, Колене. Ти бачив, як доводив себе мій чоловік у пошуках нашої доньки. Багато років він жив із надією знайти її. Три місяці тому він був під дверима ліонського комісаріату, намагаючись отримати докази зі справи Дженсона. Але це слово, написане кров’ю, ці подряпини… Хтось був замкнений у його багажнику, причому нещодавно, адже я помітила б це, коли ще жила тут… Жінка, що здерла пучки і обрала це слово. Обрала не «на поміч», не «рятуйте», а «жива».

Колен був незворушний, мов статуя, він сидів, нахилившись уперед, поринувши в думки і замкнувшись у тяжкому мовчанні, яке нарешті урвав.

— Треба буде діяти обережно. Напад на твого чоловіка дав змогу відкрити офіційне розслідування, яке дає нам чимало можливостей. Я зроблю аналіз ДНК цієї крові за рахунок слідства. Візьму зразки в Жуліана у лікарні, завдяки цьому в тебе не братимуть кров, і ми проведемо тест на спорідненість його ДНК і тієї особи в багажнику.

Леана погодилася. Така монотонна процедурна промова поліціянта її вразила.

— Навіщо це все? Адже достатньо порівняти ДНК особи з багажника із Сариним ДНК в національній картотеці?

— Не хочу, щоб справа знову вислизнула у нас із рук. Запит до Національної автоматизованої картотеки ДНК приверне увагу ліонських колег, і вони відразу примчаться сюди, а я цього не хочу. Поки є змога розслідувати цю справу як напад, ми будемо контролювати її. Автомобіль пов’язаний із твоїм чоловіком, і це виправдовує моє клопотання перед суддею.

Леана покрутила склянку в руках. Колен боявся, що в нього заберуть справу. Вона глянула на купу попелу в каміні.

— Якщо ти вважаєш, що… що кров може належати Сарі або що вона могла сама написати це повідомлення, то це означає… що ти ще віриш, ніби чотири роки тому до цієї справи був причетний Жуліан? І що всі помилилися стосовно Енді Дженсона? Послухай, Колене, ти розумієш взагалі, що кажеш?

— Кров знайдено в багажнику автомобіля твого чоловіка, і я повинен розглядати всі версії.

Він відкинувся в кріслі й підпер підборіддя долонею, немов старий мислитель.

— Послухай… У мене був час подумати тут, знаєш, усі ці роки. Взимку в Берку нема чого робити, хіба тільки ворушити мізками. То я мізкував, ставив запитання. День за днем перебирав елементи розслідування. Та коли ти просто дрібний провінційний поліціянт, то рухатися вперед нелегко, бо не маєш доступу до секретів справи і навіть якщо перебуваєш у самому осерді розслідування, однак стаєш майже чужим. Коли просиш щось переглянути або викладаєш свою версію, тобі дають зрозуміти, що твоя справа маленька — й далі розбороняти п’яних у своїй глушині. Ті хлопці з ліонського карного розшуку — не найприємніші люди на світі.

Він дістав блокнот і помахав ним.

— Тоді треба проявляти винахідливість, робити всяку всячину на місцевому рівні, збирати інформацію, не привертаючи уваги. Це той самий блокнот, що й чотири роки тому. Присвячений… ну, твоїй родині. Тут усе, мої нотатки, хронологія справи. Ти уявити не можеш, скільки разів я перечитував його, скільки разів думав над кожним елементом, що є в нашому розпорядженні. Хочеш знати, яке в мене зараз відчуття? Довкола Дженсона і зникнення твоєї дочки кояться дивні речі.

Вона знову здригнулася, почувши таке від нього. Він ніколи не робив висновків, а тепер що, зміг щось підсумувати? Він сам це сказав, не хтось інший.

— Поясни.

— Ти готова знову вислухати цю історію? Пережити від самого початку все, що відомо про ту кляту ніч, коли зникла Сара? І… всі ці мерзенні подробиці, адже це непросто, я не хотів би, щоб ти…

— Минуло чотири роки. Ми з Жуліаном пережили все це жахіття, і я готова. Я знаю, що зробив із моєю дочкою та іншими викраденими жертвами Дженсон, і намагаюся навчитися жити із цим. Знаю, яке він чудовисько. Отже, починай.

Їхня розмова і списані сторінки Коленового блокнота пробудили в Леани болісні спогади. Вечір 23 січня 2014 року постав перед нею, наче це сталося вчора. Вона згадала свою прогулянку безлюдним пляжем у пошуках ідеї для книжки, яка так і не з’явилася. Згадала, як хлюпали хвилі, як тікали до скель краби, здолавши довгий прямий маршрут мокрим піском, як прибував густий туман із моря. Повідомлення від Сари і її селфі Леана отримала незадовго до 17:30, коли сягнула блокгауза, розташованого в південній частині бухти, за кілометр від вілли. О 19:45 вона спробувала зателефонувати Жуліану з мобільного, занепокоївшись відсутністю доньки за дві години після того, як та пішла, кілька разів записала йому повідомлення. Чоловік відповів тільки о 20:30, стверджував, що працював допізна в крипті собору Божої Матері в Булонь-сюр-Мері, за сорок кілометрів від дому.

— Невдовзі виявилося, що Жуліан збрехав. Коли твоя донька зникла, він був не на роботі, а з Наташею Дамбрін, своєю начальницею, архітекторкою-реставраторкою. Правду він сказав не одразу, а тим часом, поки приховував свої сексуальні подвиги, мало не потрапив до в’язниці.

Леана відпила ковток віскі. Згадала, які нестерпні звинувачення йому висунули і який жалюгідний вигляд мав її чоловік, зізнавшись у подружній зраді їй і поліції. Сором, що його гнітив, і його сходження в пекло невдовзі після цього. А вона нічого не помічала, перейнята пошуком ідеї для книжки, яка через чотири роки стане «Незавершеним рукописом». Попри гнів і розчарування, вона підтримала його і лишилася з ним: значення мало тільки зникнення їхньої доньки. Але монолітність їхнього шлюбу похитнулася.

— Алібі твого чоловіка тримається на трьох пунктах. Перший — це свідчення Дамбрін. Другий — їхнє любовне гніздечко у вежі форту в Амблетезі. І останній: триангуляція сигналів від його телефону чітко визначила місце його перебування в Амблетезі, за шістдесят кілометрів звідси, коли ти телефонувала про зникнення Сари.

Не треба бути ясновидцем, аби побачити, що Колен, хоч і не показував цього, ненавидів Жуліана.

— Поліція припинила розслідування дій твого чоловіка. Треба бути таким хитрим, як герої твоїх книжок, щоб викрасти власну доньку, лишивши мобільник у форті в Амблетезі, щоб імітувати свою присутність там, залучити до цього обману коханку, зробивши її спільницею.

— Жуліан обожнював Сару, він нізащо не заподіяв би їй ані найменшої шкоди. І він мій чоловік, тому такий варіант я навіть обговорювати не хочу.

— Є ціла купа причин, що змушують завдати шкоди навіть тому, кого обожнюєш. Але облишмо, ми не знайшли ніякого ґанджу, жодного доказу, який суперечив би його розповіді про той вечір. Після того слідство звелося до балаканини. Жодного свідка, жодного підозрюваного, жодного автомобіля, за пів року жодного результату. Аж раптом ви отримали те пасмо волосся, надіслане з Дрома 20 липня 2014 року. Інформація поширилася поліційними каналами і сягнула слідчої групи ліонського карного розшуку. Ті вже півтора року розслідують три зникнення. Перше біля Вільфранш-сюр-Сону в січні 2013 року, друге в Аркашоні у липні того ж таки року, третє в Гапі у листопаді. Єдине, що поєднує їх і робить із них одну справу, це пасмо волосся, надіслане поштою родичам жертв…

Леона втупилася в журнальний столик. У її пам’ять до самої смерті вкарбувалася та мить, коли вона відкрила конверт і побачила довге пасмо. Жуліан уже тоді геть вибився із сил і так занедужав, що його довелося відвезти до лікарні.

— І ось тут з’являється Енді Дженсон, якого ми ще не знаємо…

— Атож. Молоді вродливі дівчата, які безслідно зникли. Припускають, що він якось проникав до їхніх помешкань, але не було жодного сліду злому. Місця, де їх викрали, були далеко одне від одного, але печатки на конвертах завжди свідчать про той самий департамент — Дром, де, можливо, живе викрадач. І особливо пасма кіс, що цілком очевидно поєднують ці зникнення…

Він тицьнув пальцем у цифру, написану посередині сторінки.

— П’ятсот дванадцять. Знайшовся поліціянт, якому спало на думку полічити волосини. Він і з’ясував, що їх кожного разу було п’ятсот дванадцять. Ні більше, ні менше. П’ятсот дванадцять волосин у кожному надісланому пасмі. Викрадач був обачний. Поліціянти спробували скласти його профіль і вирішили, що це хижак, який постійно переїжджає, злочинець, який мігрує, але має осередок у Дромі. Убивця, що зупиняється десь і нападає, щойно випадає нагода. Звідси його прізвисько, Вояжер. І це приводить нас до майданчика для трейлерів, за п’ятсот метрів звідси… І постає версія: а що, як Сарин викрадач зупинився трейлером у Берку тієї ночі, коли вона зникла?

Він перегорнув сторінку. Справу він знав, звичайно, напам’ять, але власний почерк допомагав йому знайти точну мить, місце, ситуацію.

— До трейлерів ми ще повернемося. Далі. В 2014 і 2015 роках після Сари зникло ще п’ятеро дівчат. Вони жили в Сен-Мало, Тулоні, Траппі, Ванні та Креї, що збільшило кількість зниклих безвісти до дев’яти включно із Сарою. Дев’ятеро молодих цілком благополучних дівчат, про яких ніхто більше ніколи не почує. Кінець 2015 року став переломним. Нова справа: двадцятидворічна Лора Бурдон зникла в Марселі. Через два дні після свого викрадення їй вдалося втекти з трейлера, де її тримав зловмисник, коли той зупинився в полі, бо пробив колесо. Дівчина вибігла на дорогу, її підібрав автомобіль, і водій занотував номерний знак трейлера. Поліція допитала водія трейлера за кілька годин на митному посту.

— Енді Дженсон, сорок п’ять років.

— Так, безробітний будівельник-виконроб, одержимий головоломками та логічними задачками, числом два і його кратними. А схемами шахових партій обмальовані всі стіни його спальні в будинку під Ліоном. Усі кімнати напхані сотнями металевих, дерев’яних конструкцій, цифрових замків. Справжнісінький збоченець. Справу спершу вела жандармерія, але ліонські поліціянти невдовзі дізналися про неї і вирішили, що нарешті викрадач затриманий, що це той невидимий чоловік, який не давав їм спокою три роки… Енді Дженсон.

Леана зустрілася з темними очима Енді Дженсона тільки раз, під час реконструкції одного з викрадень — у Вільфранш-сюр-Соні. Його відділяло від неї із чоловіком поліційне оточення, і все скінчилося тим, що їх одвезли звідти подалі, бо Жуліан, який став некерованим, хотів кинутися на Дженсона. Вбивця дивився на них без жодних емоцій. Ні краплі співчуття в його сивих вусах і згаслих очах.

Колен приніс дві склянки води і вихилив свою одним духом.

— Проблема: Дженсон не каже всієї правди, він дозує інформацію краплями. Не заперечує дев’яти викрадень, але в перші тижні ув’язнення не показує місця, де закопав трупи. Але навіть без них немає жодного сумніву, що то він. У шухляді в нього знайшли такі самі конверти, як і ті, в яких містилися пасма волосся, що їх отримали родичі жертв. Приховані відсіки трейлера, які змайстрував він сам, наповнені силою-силенною кайданів, мотків липкої стрічки, заспокійливими ліками і наркотиками усіх видів, а під ліжком знайшли хитру схованку за розміром із людське тіло, що служила для утримування жертв.

Леана обернулася до зачинених віконниць, послухала, як пісок б’є по рейках, уявила темряву надворі й тіні, що ховаються там.

— Зрештою за ґратами він починає говорити. Після трьох місяців ув’язнення показує, де в альпійських лісах поховано три трупи. Цей виродок везе поліціянтів на місце і дає їм точні координати могил. Тому що…

Він завагався. Леана показала жестом, щоб говорив далі.

— Колене, я ж казала тобі, що здатна вислухати все.

— Дуже добре. Тому що на швидкість розкладання вплинула волога і негашене вапно. Тіла неможливо було впізнати, але аналіз ДНК показав, що це тіла першої, третьої та сьомої викрадених дівчат. Дженсон зізнається, що зґвалтував і покалічив їх, описує все в деталях із радістю, від якої хочеться блювати. Ось як він діяв: чекав жертв кілька днів у трейлері, здійснював статеві акти, а потім убивав здебільшого голіруч, душив або бив чимось по голові, коли вони спали. Потім закопував десь у лісах чи на луках, причому глибоко, і засипав негашеним вапном, яке купував то тут, то там у крамницях для садівників. Покидьок, який тішився своїми поясненнями і любив насміхатися з поліціянтів.

Леана гучно зітхнула. Коли Дженсона затримали, вона хотіла все дізнатися, про муки своєї доньки, хотіла накинутися на цю тварюку, як Жуліан, як усі батьки зниклих безвісти дівчат. Поліціянти не змогли приховати від неї правду.

— У в’язниці він пам’ятав GPS-координати кожного тіла з точністю до цифри.

— Так. І до сьогодні видав розташування восьми з дев’яти могил, востаннє рік тому. Йому залишається назвати, де поховав дев’яту жертву, Сару…

Леана опустила очі, які раптом затуманилися. Вона все віддала б, щоб знати, як і всі інші батьки. Раз і назавжди бути певною. Але потрібне було останнє зізнання, і вони із Жуліаном потерпатимуть до самого кінця, поки цей мерзотник вирішить заговорити.

— Він безладно видає інформацію про розташування могил. Плутає сліди, тішиться. Йому подобається привертати увагу до своєї персони, тому й зволікає із зізнаннями, це ще одна його гра, спосіб розважитися за ґратами і переживання своїх фантазій. Кожне зізнання дає йому змогу виїхати на природу і ковтнути свіжого повітря. Подумай тільки, цей покидьок, цей серійний убивця отримує силу-силенну листів од жінок будь-якого віку, вони просто зачаровані ним… Мені гидко.

Він скривився.

— Удома в нього не знайшли жодних слідів тих дівчат, він ніколи туди їх не привозив. Був охайний, регулярно прибирав у автомобілі. Криміналісти мало що змогли знайти. Цей покидьок уміє вдати незворушного, коли йому показують світлини зниклих дівчат. Мовби підкидає слідчим наступну загадку. Його кинули до в’язниці майже два роки тому, але судовий процес іще не відбувся, оскільки справа дуже складна. Але чому він не показує, де поховав Сару, адже вона пропала однією з перших?

Чому показав усіх, тільки не її? Колен закрив блокнот і понуро глянув на Леану. Вона крутила в руках склянку, не в змозі забути сліди від подряпин у багажнику джипа. З думок у неї не йшло Жуліанове повідомлення: «Мені треба з тобою поговорити. Про Сару. Я розкопав дещо важливе».

— Не варто було б тобі розповідати, але після того, що ми виявили в багажнику… Ти знаєш, є тільки один справжній доказ, який остаточно пов’язує Сару із Дженсоном, це оте пасмо з п’ятисот дванадцяти волосин. Це солідний зв’язок, який неможливо поставити під сумнів. Але чи робить це серійного вбивцю винним у цьому? Кожен, хто знає історію з пасмом і про зникнення, міг вам послати це. Хто завгодно. Поліціянти, судді, родичі жертв…

— Ти кажеш, що хтось із них міг би зробити таке, щоб підставити Дженсона?

— А чому ми повинні обминати цей слід? Якийсь викрадач, що не має нічого спільного із Дженсоном і утримує Сару, відрізує пасмо волосся, посилає вам, та й край. Люди могли знати про це, адже було кілька витоків інформації. Цим і пояснюється те, що Дженсон іще не показав могилу: він просто не знає. Ти пишеш такі заплутані історії в твоїх книжках. Краще, ніж будь-хто, знаєш, що уява декотрих індивідів у кримінальній царині не має меж.

Леана кинула погляд на бібліотеку.

— Отже, ти залучаєш до цього переліку Жуліана… Завжди він під підозрою… Ні, ні, це не узгоджується, не міг він знати про пасмо, поки воно нам не надійшло. Ніколи не їздив він у Валанс чи ще куди, щоб надсилати ті кляті листи. Дженсон знав ці місця, він приїздив сюди, в Берк. Змалював Сару, як і всіх інших жертв, розповідав про бухту, дюни, про дім. Як ти це поясниш?

— Якщо вже бути до кінця відвертим, я не звинувачую Жуліана. Просто кажу, що, можливо, Дженсон тут ні до чого. Знаєш, як відбувається допит у поліції? Намагаються загнати підозрюваних у глухий кут, щоб вони зізналися, тицяють їм під носа світлини, кажуть таке: «Ану говори! Це ти її викрав, еге? У цих дюнах ти ховався, щоб напасти на неї? Дивися на ці світлини і говори!» Ось бачиш, як воно робиться. Дженсон запам’ятав усі ці дані, скористався ними і повторив. Додав до свого списку ще одну жертву.

— Гаразд, припустимо неможливе, Дженсон не викрадав Сари… А що ти скажеш про те подружжя, яке стверджує, що бачило його трейлер того вечора, коли зникла Сара? Ти сам їх розшукав, вони стояли на майданчику 23 січня 2014 року. Вони присягалися, що бачили.

— Через два роки, Леано. Їм показали фото трейлера через два роки.

Він знову розгорнув блокнот і показав пришпилене там фото «фіата» моделі «Шоссон Велкам 55».

— Ось, що вони бачили. Я буваю на цьому майданчику щонайменше тричі за тиждень, і знаєш, скільки бачу таких моделей? Це один із найпоширеніших автомобілів. Наші свідки бачили автомобіль, а не його водія. Так, вони кажуть, що трейлер такої моделі, як у Дженсона, уночі вирушив у дорогу і, так, їм це видалося підозрілим. Але хіба є якісь обмеження чи правила, коли можна й коли не можна покидати паркувальний майданчик? Можливо, власник працював наступного дня, квапився, їхати треба було довго, і він волів робити це вночі?

Коленів тон змінився, в ньому вібрувала нова снага, наче ці ексцеси насильства, ці знахідки в багажнику були нагодою вивести справу із сплячого режиму.

— Коли в чомусь певен, то всі збіги, на які раніше не звертав уваги, перетворюються на докази. Елементами, що скидаються на повідомлення, які нам адресовані. Тоді як просто збіги… Розумієш, що я маю на увазі?

— Авжеж, розумію, й це твоя думка. Але не моя.

Леана вже не могла, вона ледве трималася на ногах, а остання ніч, коли вона спала, здавалося, була цілу вічність тому. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім вона провела Колена до дверей. Він віддав їй ключі від джипа.

— Я замкнув двері й багажник, приїду завтра, десь опівдні чи по обіді, взяти проби крові й ДНК. Не торкайся до тих пір автомобіля.

Він опустив погляд, потім звів його.

— Добре, що ти тут.

Коли він поїхав, Леана залишила речі жужмом і піднялася на другий поверх, поспішаючи лягти. Двері до Сариної кімнати були прочинені. Вона зазирнула туди, горло їй стиснуло. Усе лишилося на тих самих місцях. Ті самі спортивні плакати, те саме вбрання на краю ліжка, той самий хронічний біль через чотири роки. То була відкрита рана в домі, що не переставала кровити. Не дивно, що Жуліана занесло.

Вона подалася до подружньої спальні, поставила там валізу і вклалася на ліжку, розкинувши руки і навіть не роздягнувшись. Таке жахіття! Сама в цьому будинку, що далеко від інших будинків, наче викинута штормом на берег. Загублена, збита з пантелику, приголомшена. Уявила себе героїнею роману, якою із задоволенням маніпулює автор, доводить її до божевілля. Бачила, як пише книжку про своє життя, як ото робив Арпажон у «Незавершеному рукописі», й викладає там увесь бруд цього світу. Завжди її супроводжує чорний колір — колір її вбрання в юності. Чорний колір, який вона любила і який колись давно змушував її кричати ночами.

Вона раптом здригнулася, пронизана холодом. Її торкнулася невидима крижана рука. Вона по-справжньому відчула її.

«Це в голові…»

Обхопивши себе руками, щоб зігрітися, вона подалася до ванної кімнати нашвидкуруч умитися. Не могла сказати, чи там чогось бракувало й чи приходив туди хтось, щоб скористатися їхніми інтимними речами. Потім поцікавиться детальніше. Проте у неї виникли труднощі: Жуліан поскладав її креми, її мило й шампуні до шафки. Він стер її присутність.

Чи існувала вона ще для того, давнього Жуліана? Що буде із цим новим, безпам’ятним Жуліаном? Чи можна буде із цим лихом відновити якесь майбутнє на двох? Чи є якийсь шанс?

О двадцятій годині тієї середи вона вклалася у їхнє порожнє ліжко на Жуліановому боці, зігнувши ноги в колінах і скрутившись у клубочок, наче задля того, щоб заспокоїтися. Глянула на прочинені у темряву двері, встала, щоб замкнути їх на ключ, і знову сховалася під ковдру.

Подушка пахла мускусом. То був лагідний запах її чоловіка, спогад про його спокійну силу. Перш ніж пригасити світло — вона писала жахи, але не хотіла цієї ночі спати в темряві — скинула годинник і хотіла було покласти його в шухляду тумбочки біля ліжка. Її серце підстрибнуло, коли вона виявила там зброю.

Вона впізнала її відразу, ця річ уже траплялася їй у пошуках: «зіґ-зауер» калібру дев’ять міліметрів, парабелум. Леана знала, то поліційна зброя: у її книжці Жудіта застрелила Арпажона з такого самого пістолета.

Вона взяла його за руків’я. Справжня зброя, з такої вона стріляла в тирі на тренуваннях. Серійний номер не спиляний, отже, пістолет не куплений на чорному ринку за скажені гроші. Звідки тут ця смертельна зброя? Де Жуліан узяв пістолет? І чому це така сама модель, яку вона описала в «Незавершеному рукописі»?

Вона натиснула на кнопку і витягла обойму.

Та була майже повна. Майже.

Як і в її книжці, бракувало тільки одного набою.

Опівдні цього четверга Вік не знав, де йому стати на тротуарі перед ліцеєм ані як триматися, йому здавалося, ніби школярі дивляться на нього, то він ходив туди й сюди, тримаючи коло вуха телефон. Він знай слухав по колу повідомлення, щоб зайняти себе чимось і спостерігати за школярами, які виходили з ліцею. Від початку нового навчального року у вересні, в хаосі, який панував у його особистому житті, він усвідомив, що жодного разу не бачив своєї доньки. Йому стало соромно.

Побачивши Коралі у гурті подруг, він сховав мобільник і помахав їй рукою. Вона так поринула у розмови, що не помітила його.

— Коралі!

Дівчина хутко обернулася, досить похмуро подивилася на нього, що цілком відповідало темному макіяжу довкола її очей, і подалася собі далі з сумкою на плечі, навіть не наддавши ходи. Вік побіг і схопив її за руку.

— Нам треба поговорити.

— Про що ми будемо говорити? Мені нема чого тобі сказати.

— А мені є.

Вона зрозуміла, що він не відчепиться і, знаючи, що на них дивляться, що набереться сорому з цим батьком, якого ніхто ніколи не бачив, убраним у трохи старомодну куртку, із сяк-так зачесаною чуприною, вона потягла його до клаптика зелені, біля голих дерев і порожніх лавочок. Побачивши її тут, таку красуню поміж цими майже дорослими дівчатами, Вік узрів, що вона вже не дівчисько, яке виростало на його очах. Він помахав ключами від автомобіля.

— О котрій годині тобі знову на уроки? Я не проти, щоб ми десь пообідали.

— Нема коли, та я й не пішла б, якби мала час.

— Ти знаєш, що утнула твоя мати? Знаєш, що вона написала?

Вона склала руки навхрест, випнувши груди під грубим пальтом, наче хотіла звести ще неподоланніший бар’єр між собою та батьком.

— Що ти ночуєш у дешевому готелі, а кажеш, ніби мешкаєш в апартаментах, це вже не смішно, тату.

— Я не хотів, щоб… Зрештою, не так утішно мати батька, що ночує в готелі, то я хотів би, щоб ти уникла цього.

— Дякую за увагу. Але, знаєш, найбільш огидне те, що ти забув про моє щорічне свято танцю. Я навіть не просила, щоб ти там був присутній, знаю, що це понад твої сили, просто хотіла, щоб ти одвіз мене туди твоєю лайбою. Але вас не було там, коло дому, якраз тоді, коли для мене це було вкрай важливо!

— Я… я знаю, я… Це розслідування, що звалилося на мене, з’ясування стосунків із твоєю матір’ю… і ще багато чого… І… чому ти не зателефонувала мені, заради бога? Я відразу приїхав би, я…

— Мама не хотіла, щоб я телефонувала тобі. Але все обійшлося, я викрутилася, як завжди, не переймайся.

— Моя котусю, про твоє свято я думав усі вихідні, кажу тобі, це навіть написано великими літерами на моїх дверях.

— На дверях твоєї кімнати? Ти не міг записати це, ну не знаю де, в телефоні чи що?

— Там забагато всього, і… я не подумав би туди зазирнути. Ти знаєш, як вони працюють? Ці пристрої, що мають замінити людську пам’ять, не для мене створені. Послухай, я хотів супроводжувати тебе, кажу ж, але пізно повернувся до ап… до готелю вчора ввечері. Зараз у нас із твоєю мамою усе непросто. А ти, ти у всьому цьому…

Він глянув на зелені планки лавочки перед собою. Дванадцять паралельних планок, із проміжками у п’ять сантиметрів, може, шість. Як у тієї, що праворуч, так і в тієї, що стоїть за нею? Він отямився і глянув доньці у вічі.

— Я не хотів би, щоб ти казала про це судді.

— Мама вже збирається це зробити. Воно обведене червоним фломастером у її блокноті. І вона не забуде про це.

Віків телефон задзеленчав найбільш непідходящої миті. Він хотів було відхилити дзвінок і заплутався, тому що був у рукавичках, тож апарат вислизнув з рук і впав додолу. Коралі зітхнула, як це роблять підлітки.

— Ти навіть не подбав про самого себе, не винайняв простого помешкання для життя, а це ж не так складно. Настане такий день, коли MammaM здохне від голоду, тим-то її залишать нам. У тебе пам’ять, як у десяти слонів, та попри це ти можеш забути, що треба дихати. Мама вже втомилася, тату, вона не може з усім цим упоратися.

Під ті нарікання поліціянт підібрав свій телефон і, поки випростався, Коралі вже пішла. Він ступив за нею кілька кроків, але вона вже переходила вулицю.

— Ти будеш зі мною на Різдво? Можна піти, ну не знаю, в китайський ресторан? Є один біля готелю і…

Дочка обернулася, похитала головою, стиснувши губи, які, здавалося йому, хотіли відказати «так» і швидко пішла, глибоко натягнувши берет. Довкола кружляли сніжинки, які щойно почали падати. Вік безмовно стояв, оточений батьками, які, зібравшись біля його автомобіля, стали глядачами цього жалюгідного видовища, де фігурував батько, який зазнав поразки.

Він глянув на екран розбитого мобільника.

— Чорт!

Слава богу, мобільник працював, екран реагував на дотики. Вік вислухав повідомлення від Вадима і, дійшовши до свого автомобіля, вже знав, скільки планок в інших лавах. І щоразу, як він проходитиме повз ліцей, згадуватиме цю кількість, згадуватиме кожне слово з їхньої розмови в цім парку і сніжинки, що почали сіятися о 12:22, і свято танцю, про яке він так бездарно забув.

За пів години В&В зустрілися перед лабораторією патологічної анатомії та цитології людини, неподалік від парку Ош. Їх терміново хотів бачити Жульєн Ферріньйо, уповноважений патологоанатом. Він стояв перед руками з відтятими скальпелем останніми фалангами.

— То так і невідомо, чиї це руки?

— Ні. Результати аналізів ДНК будуть не раніше, ніж за два-три дні. Лабораторія зайнята справою у Шамрусі. Із цими пріоритетами непросто, подвійне убивство відкладають на потім. Поки що у нас недостатньо критеріїв, щоб звертатися до картотеки зниклих безвісти. Що ж до Системи аналізу зв’язків насильства зі злочинами, то вона не видає жодного злочину, пов’язаного з останніми роками. Отже, на цей час наші обидві жертви залишаються безіменними.

Ферріньйо був одягнений у застебнутий по горло халат, його латексні рукавички були такого ж кольору, як і його обличчя, й прилягали до пальців, наче друга шкіра.

— Хочу повідомити вам кілька речей.

Він узяв пилку і помістив її поміж Віковими руками.

— За попередніми висновками, кінцівки обох цих жертв — власниці цих кистей з одного боку і тієї, в котрої руки відсутні,— були відрізані цією моделлю пилки, в них особливий порядок розміщення зубців. Це видно зі слідів на кістці, також я помітив сліди блакитного напилення, що захищає від корозії. Виявив декілька частинок металу, які лишила пилка, передам для аналізу, якщо ви вважатимете за потрібне.

Вік глянув на пилку, звичайне знаряддя, яке продається в будь-якій господарчій крамниці. Убивця діяв як ремісник. Ферріньйо взяв ліву руку.

— Маю дві новини: хорошу та погану. З якої починати?

Вадим швидко відповів:

— З хорошої.

— Гаразд. Можливо, у мене є те, що допоможе вам у розслідуванні.

Він націлив на руку лінзу лупи.

— Так ось, тут є нерівний великий шрам на зворотному боці, сталося це давно, видно роботу хірурга. Це мало що нам дає. Але,— він повернув руку долонею вгору,— бачите ці порізи? Вони досить свіжі.

Вік насупив брови. Рубці були згруповані, з рівними проміжками між ними.

— Таке враження, ніби вони зроблені свідомо й щось означають.

Ферріньйо кивнув.

— Правда ваша. І те саме на іншій руці. Мотиви однакові. Тут немає випадковості. Жінка завдала собі цих порізів, ніби щось хотіла повідомити.

— Або ж їх завдав убивця.

Ферріньйо посміхнувся.

— З мене був би дуже поганий поліціянт. Це ще не все. Гляньте.

Він повів їх до мікроскопа. Під лінзою мікроскопа видно було шматочки шкіри, які містилися поміж двома оглядовими скельцями. Судмедексперт увімкнув екран, на якому стало видно папілярні лінії.

— Я проаналізував, збільшив і пронумерував малюнки останніх фаланг, пласт за пластом, наче здирав із них шкіру мікронами. Ось, наприклад, правий великий палець. Лінії цілком нормальні, від пласта до пласта, вони ідентичні.

Він натиснув клавішу.

— Тепер увказівний палець.

Вік здригнувся. На деяких зразках ліній бракувало, ніби їх стерли гумкою.

— Неозброєним оком цього майже не видно, але шари клітин, які становлять поверхню епідермісу, не мають однакової висоти. Я перевірив усі пальці: це спостерігається тільки на останній фаланзі лівого і правого вказівних пальців.

— Кінчики вказівних пальців ніби ушкоджені тертям. Але тертям об що? Дерево? Наждачний папір?

— Це спричинило б дужчі ушкодження, шкіра була б травмована глибше й нерівномірно. А тут тонші ушкодження. Лагідніші. Можливо, жертва мала стосунок до фаху, який потребував участі цих двох пальців? Може, вона працювала швачкою, контактувала з тканинами, щось отаке. Сподіваюся, ці спостереження дадуть вам змогу трохи зорієнтуватися.

Вадим махнув рукою, наче кажучи: «Таке собі».

— Це краще, ніж нічого, але я не назвав би цю новину хорошою. Яка ж тоді погана новина?

Ферріньйо ляснув гумою, скидаючи рукавички.

— Перейдімо до неї. Я зробив токсикологічний аналіз обох жертв. Та, що з проваленим черепом, у крові нічого особливого не має, якщо не брати до уваги брак заліза, мінеральних солей, усього того, що вказує на тривале позбавлення свободи. У звіті є всі деталі. Але… у власниці цих рук зовсім інша картина. Аналізи показали велику кількість карведілолу.

Вік нахилив голову.

— Бета-блокатор, який знижує артеріальний тиск і частоту серцевих скорочень.

— Так. Слід знати, що від цього препарату погіршується кровопостачання кінцівок, унаслідок чого у хворих часто мерзнуть ноги і руки. Ще знайдено сліди буфломедилу, судинорозширювального засобу, також призначеного для зниження артеріального тиску.

— Можливо, жертва проходила лікування?

— Не в таких дозах. Аналіз нігтів не показує давніших слідів цих препаратів. Але це ще не все, ми також виявили дуже високий рівень морфіну. Не буду детально пояснювати, це анальгетик третього класу, що дає змогу гамувати сильний, навіть нестерпний біль.

— Який буває після ампутації…

— Так, але якщо виявлено його присутність у тканинах рук, то це означає, що жертва отримувала морфін іще до ампутації.

Вадим не певен був, що правильно зрозумів.

— Ви ж не хочете сказати, що вона була жива, коли їй відрізали руки?

— Саме це я і кажу. У мене навіть склалося враження, що ваш злочинець зробив усе, щоб полегшити біль і вгамувати кровотечу. Інакше кажучи, цілком можливо, що власниця цих рук жива і зараз, коли ми з вами розмовляємо.

Вадим сидів на лавці у парку Ош, під тополями з розлогим верховіттям, крізь яке сіялися сніжинки. Минуло вже кілька тижнів, як гори вбралися у свою білу шубу, яку скинуть лише у квітні. Мерзлячки вони, ті гори. Поліціянт дістав із пачки сигарету і вставив її між повних губ.

— Коли збираєшся покинути курити, завжди стається якесь свинство, що змушує знову взятися за старе. Я вже думав, що цей святковий період буде спокійний і сприятливий для правильних рішень. А воно он як!

Вік стояв перед ним, поклавши руки в кишені. Чуприну його і плечі припорошило снігом. Парк, що зазвичай кипів життям, був порожній. Тільки якийсь чоловік удалині гуляв із псом. Вік подумав собі, що завжди є люди, які гуляють із собаками в парках о будь-якій порі і за будь-якої погоди.

— Ти чув, що казав Ферріньйо, Віку. Якщо кровотечу було зупинено під час ампутації, з правильно підібраними ліками та регулярною зміною пов’язок, вона змогла вижити… Але без належного догляду вона зрештою помре від інфекції. У кожнім разі жертва зазнає страшенних мук. Коли знайшли в багажнику ці руки?

— У понеділок, о двадцять другій годині… й дев’ять хвилин.

— Чорт із ними, з тими хвилинами! Важливо те, що минуло не менше трьох днів. Три дні відтоді, як…

Він затягнувся.

— З ким ми маємо справу, Віку? З яким клятим поріддям? Колеги взяли в роботу Енді Дженсона два роки тому, і цей виродок дошкуляє їм навіть із-за ґрат. Тепер нам трапився Шкуродер, збоченець, у якого не лишилося нічого людського…

Енді Дженсон… Вояжер… Вік іще стежив за справою і мав дивні стосунки з убивцею. Коли він півтора року тому був у Ліоні чотири дні на стажуванні з антитерористичних заходів, колеги порпалися у справі Дженсона. Вік мав нагоду бачити фото з тими пасмами волосся різних жертв Вояжера. Вранці останнього дня на стажуванні він попросив надати йому доступ до опечатаних пакетів із речовими доказами, щоб полічити кількість волосин у кожному пасмі. Навіщо? Він сам не знав. «Просто хочеться полічити»,— відповів він. Йому розсміялися в обличчя й попросили забиратися додому.

За два дні його запросили, щоб подякувати. Хтось із поліціянтів таки полічив волосини — й підсумував, що кожного разу їх було п’ятсот дванадцять. Тоді ліонські колеги запитали Дженсона: чому п’ятсот дванадцять? Вбивця не відповів, але захотів побачитися з поліціянтом, який зумів розшифрувати те, що він називав «дверима в його світ».

Після цього Вік отримав вільний доступ до справи Дженсона, до різних протоколів, до низки звітів — розтину, судово-медичної експертизи, психіатричної експертизи — щоб краще зрозуміти особистість убивці. Енді Дженсон хоч і розумний, та в нього було складне дитинство, із жорстоким батьком, у школі кепкували з його недоладних фізичних даних, потім були роки в інтернаті з поганою репутацією, де діти росли в горах, у ворожому й ізольованому оточенні. У дорослому віці він так і не здобув стабільного фаху.

Бесіда відбувалася у приміщенні бригади карного розшуку Ліону, була надія, що Дженсон більше надасть інформації Вікові й покаже місце розташування останніх могил. Марно. Він не вказав більш нічого, крім того, що вони вже знали. Наприкінці розмови він попросив аркуш паперу, олівець і написав: «Каспаров-Топалов, 1999». Убивця повернувся до камери, сказав одне-єдине слово, виходячи: «misdirection». Або мистецтво відвертати увагу.

Як і його колеги, Вік сушив мізки над партією Каспаров-Топалов, однією з найвидатніших, яку за сорок чотири ходи виграв славетний шахіст чемпіон Гаррі Каспаров. Її також назвали Безсмертною. Ніхто й досі не збагнув сенсу цієї загадки. Може, розв’язання цієї загадки спонукало б Дженсона вказати розташування могили останньої жертви, Сари Морган?

Вік похитав головою, а Вадим говорив далі.

— Так багато зла за такий короткий час. Як думаєш, світ, у якому ми живемо, прагне цього? Зростання рівня насильства?

Вік подумав про ту образливу записку, яку лишила йому в готелі дружина, про розлучення, про сварку з Коралі біля ліцею, про тих політиків, аніматорів, журналістів, що гризлися в різних виданнях або в соціальних мережах, а також про те, що у віці сорока п’яти років зустріне Різдво на самоті, в крихітній кімнаті, запхнувши носа в кримінальну справу, немов індик під крило.

— Просто світ, у якому ми живемо, надто швидко рухається. Насильство тільки намагається пристосуватися, йти в ногу з ним.

— Чому він тримає її живою? А другій жертві чому череп розтрощив? Їй він теж одітнув руки, але, як сказав Ферріньйо, вона була мертва. Не можу збагнути логіки.

— Але вона неодмінно існує. Наш злочинець має, так би мовити, власний стиль. На автозаправці він навіть не запанікував, коли в нього забрали автомобіль із трупом усередині. Треба зрозуміти, що в нього в голові.

— Зрозуміти… Гаразд… Як тобі пощастить це зробити, то даси мені його адресу.

Вік почав ходити туди-сюди, втупившись у свою розкриту долоню. Згадав порізи, що, видавалося, були розташовані певним чином. Рани, яких жертва завдала собі сама. Не числа, не літери. Якийсь код?

— Треба зосередитися на тому, що в нас є. Ці дві руки… Як можна було так делікатно змінити поверхню папілярних ліній на пучках указівних пальців? Як ти гадаєш?

— Хтозна. Може, вона клацала по клавіатурі, як і всі ми?

— Тільки вказівними пальцями?

— Або ж реєструвала літаки на екранах радарів чи вмочала пальці в горщики з глиною для ліплення? Трясця, Віку, що ми про це знаємо? До чого нам ця дурня, що й шеляга ламаного не варта? Краще допомагати нашим у пошуках походження того клятого «форда».

— Мімолет і Дюпюї збирають усі записи з відеокамер на заправках за останні два місяці. Досі той «форд» ніде не зупинявся.

— То й що? Треба було б, наприклад, опитувати всіх мешканців сіл, що розташовані за тією заправкою. А що, підняти дупу, а не вештатися від лабораторії до лабораторії.

— Ми це і робимо, підняли вже її… Міркуємо…

— Я волів би міркувати в реальній робочій обстановці, дати лупня цьому засранцю. Я не такий, як ти, не маю мізків, що скидаються на морську губку. Ти ж бачиш, мені кортить розім’яти ноги.

Вік потер указівні пальці.

— Вона до чогось торкалася, але воно не приставало до шкіри. Патологоанатом казав про тканини. Це… повторення жесту, який стирав поверхню папілярних ліній. Вона щось робила цими пальцями… пучками двох пальців.

Професії мигтіли в його голові, немов сторінки енциклопедії, які гортають у прискореному темпі. Вадим підвівся і роздушив щойно підпалену сигарету. Обтрусив куртку і подався до виходу з парку.

— Поміркуємо про це згодом. Гаразд?

Обернувшись, побачив, що Вік лишився на місці. Колега стояв непорушно, втупившись у чоловіка з псом, який ішов до них. Морель надто добре знав свого напарника, аби здогадатися, що в голові у нього щойно почали крутитися коліщата, що нейрони, мабуть, видають рішення, яке можуть породити тільки ці мізки. Як поліціянт Вік був справжнісінькою катастрофою — в дотриманні процедур, написанні паперів, та ще й пістолета тримав, як палицю. Зате умів розмовляти з людьми, й у нього бували незбагненні осяяння, які часто сприяли прориву в розслідуванні й не давали йому осісти незавершеним в архіві. Як того разу, коли йому спало на думку полічити волосини.

Морель втомленою ходою повернувся до нього.

— Отже, яка професія?

Вік жестом попросив напарника зачекати. Потім повернув до колеги екран смартфона.

— Усі ці давні порізи на долонях становлять напис абеткою Брайля. Напис означає: «Помилуйте».

— Брайля? Ти певен?

— Абетку Брайля читають вказівними пальцями обох рук. Це повторювані рухи випуклими крапками, внаслідок яких поступово стираються дерматогліфи.

Поліціянти обмінялися поглядами.

— Вона сліпа.

– Здається, я знаю, хто вона.

Вік кинувся до Вадимового комп’ютера, що стояв навпроти його власного. Чоловіки понад десять років працювали в одному кабінеті філії карного розшуку в Греноблі, що підпорядковувалася, як Шамбері, Ансі, Валанс і Сен-Етьєн, міжрегіональному управлінню ліонської судової поліції. Те приміщення навряд чи можна було назвати вишуканим — чотири білі стіни, вкриті афішами та світлинами — улітку там було надто гаряче, а взимку занадто холодно — але їм там було добре. Морель повернув екран.

— Аполліна Ріна, вісімнадцять років, зникла півтора місяця тому. Єдиний випадок зникнення сліпої людини за останні десять років. Велика ймовірність, що це вона.

Морель відкинувся у кріслі, вражений своїм відкриттям. Дані вказували, що дівчина зникла з дому в Сен-Жерве-де-Бені, містечку, розташованому за сто кілометрів від Гренобля.

— Справу ведуть колеги з Ансі.

Вік зупинився перед вікном, за яким кружляло кілька сніжинок. Досі їхня жертва була всього лише парою рук. Тепер в неї було ім’я, обличчя, усмішка. В Аполліни було довге кучеряве волосся і трохи пухкі губи. Це була вродлива дівчина з тонкими рисами обличчя. Поліціянт глянув на годинник: перевалило за п’ятнадцяту.

— Гаразд, я мчу в Ансі. Зателефонуй їм, поясни про руки і повідом, що я приїду. Розкажи про все начальникові, щоб він погодив усе з ними, і щоб ми якомога швидше могли обмінятися справами. Можливо, на кону життя молодої дівчини.

Ледве встиг Морель кивнути, як його колега вже сховав світлини до кишені й щез. Вік полюбляв ці дні, коли розслідування набирало ритму, коли з’являлися сліди, час летів, як падаюча зірка. Та цього разу було інакше. Він віддалявся від Коралі й наближався до пекельного поріддя, істоти, що ув’язнила, катувала і скалічила щонайменше двох дівчат. Сліпу Аполліну і ту, що знайшли у вигляді трупа без обличчя і очей. Либонь, був якийсь стосунок до здатності бачити. Нав’язливість, притаманна вбивці? Так боявся, що його вистежать і засудять, що позбавив жертву очей і понівечив їй обличчя?

Поліціянт згадав ті написи абеткою Брайля на кожній руці. «Помилуйте». На свій лад Аполліна просила про допомогу. І ніхто не відгукнувся. Вона лишилася сама, у пітьмі свого існування, позбавлена кінцівок, може, в очікуванні, що хтось порятує її.

Екс-ле-Бен, Ансі, додати газу! За півтори години Вік обігнув озеро Ансі з сірою сонною гладінню. Просякнуті вологою вершини губилися в низьких хмарах, містечко згорнулося під ними, ніби недужа людина, що скрутилася клубком. Гірські міста взимку самі ставали горами.

Віка прийняв капітан Філіп Бульгроньє, очільник групи, що працювала над справою про зникнення Аполліни Ріна. Він повів його до кабінету, де на стінах були пришпилені світлини тієї дівчинки, ескізи, імена та координати, об’єднані стрілками, й налив йому кави. Кабінет був темний і захаращений, мов комора. Капітан утомлено впав у стілець на коліщатах, він був приголомшений, коли Вік показав йому фотографії багажника «форда» й розтину…

— Працюючи з такими зникненнями, завжди сподіваєшся найгіршого. Але ці руки без тіла і тіло без рук… Кажете, дві жертви… І Аполліна, можливо, ще жива? З відрізаними руками… Цього… цього неможливо уявити.

Вадим усе пояснив йому в телефонній розмові. Викрадення «форда», тіло в багажнику, ампутовані руки, пучки, стерті читанням абеткою Брайля… Звичайно, треба зачекати результатів ДНК, але була велика ймовірність, що це руки Аполліни.

Бульгроньє ляснув долонею по грубій теці зі справою.

— Аполліна потерпала на пігментну ретинопатію, дегенеративну хворобу, що нищить клітини сітківки. У дванадцять років вона осліпла й опинилася в цілковитій темряві.

Вік глянув на світлину, де дівчинка була у квітчастій сукні.

— Як вона зникла?

— Її зникнення виявили батьки надвечір другого листопада цього року. Вони мешкають у красивому шале на верховинах Сен-Жерве. Місцина відлюдна. Батьки були у від’їзді, Аполліна лишилася сама з Валканом, її псом-провідником. Повернувшись увечері, вони побачили, що собака сидів перед будинком і скімлив, а дочка зникла. Припускають, що викрадач схопив її під час прогулянки. Вона любила гуляти навколишніми лісами в супроводі пса.

— Маєте якісь зачіпки?

— Розслідування складне. Жодних слідів, жодного свідка. Ніколи не бувало нічого подібного в Сен-Жерве й околицях. Пес не скривдив би й мухи, то невідомо, знав викрадач свою жертву чи ні.

Він підійшов до мапи регіону, що займала частину стіни.

— Сталося це під час канікул із нагоди Дня Всіх Святих, решту часу Аполліна перебувала в інтернаті інституту для молоді з проблемами зору «Сенонес», що в Монтаньйолі, за кілька кілометрів від Шамбері. У тому закладі проживає близько сотні осіб від чотирнадцяти до двадцяти років.

Він показав фото інституту, там були високі кам’яні мури і гранітні арки. Будівля родом з іншого століття, яка сама скидалася на частину гори. Вікові інтернат здався схожим на монастир із черницями в білих корнетах і з псалмами, що лунають в аскетичних коридорах.

— Особи з вадами зору живуть тут цілий рік, окрім шкільних канікул, і навчаються, принаймні частина з них, в закладах зовнішньої шкільної системи — в структурах Національної освіти в Шамбері. Попри свої фізичні вади, вони намагаються вести якомога нормальніший спосіб життя.

Вік показав на ліву частину світлини.

— Це каплиця?

— Так. «Сенонес» раніше був католицькою школою, то лишилися декотрі релігійні традиції. Багато з цих молодих незрячих людей моляться або ходять на богослужіння в каплиці. Треба ж за щось триматися, коли довкола тебе пітьма.

Вік знову побачив хрест на ланцюжку, що був почеплений на дзеркалі заднього огляду в «форді». А що, як убивця мав якийсь стосунок до інституту?

— Ви перевіряли персонал?

— Потроху перевіряємо. Непросто вам усе пояснити за кілька хвилин, прочитаєте в справі. Підопічні інституту залучені до багатьох видів діяльності, зустрічаються із силою-силенною людей: викладачами, лікарями, наставниками, простими робітниками, батьками. Невідомо, чи був викрадач знайомий з Аполліною, чи це було випадкове викрадення. Принаймні не можна відкидати й такої можливості. Звичайно, ми опитали Аполліниних друзів в інституті «Сенонес». Нічого підозрілого, жодних секретів чи коханців, стосунки з доглядачами класичні. Можливо, викрадач був одним із тих, що проходили біля її домівки в Сен-Жерве, хижаком, що побачив безпомічну дівчину і напав на неї. Легко викрасти сліпу.

— Гадаю, ні. Докази схиляють мене до думки, що той чоловік живе десь біля Шамбері.

— Які докази?

— Напівінтуїтивні.

— «Напівінтуїтивні»? То я так і казатиму батькам: «напівінтуїтивні»?

— У мене склалося враження, що він зустрів Аполліну в школі чи навіть в інституті. Він знав, де вона мешкає, повинен був її знати чи мати доступ до її справи. Можливо, він дочекався канікул, щоб уникнути цілком очевидної пов’язаності з Шамбері чи Монтаньйолем. Щоб зосередити деінде вашу увагу й ваші пошуки.

— То ви керуєтеся вашою «напівінтуїцією» чи маєте докази?

— У вас буде власна думка, коли ви прочитаєте наші звіти. Гадаю, наші начальники погодили вже негайний обмін справами?

— Авжеж, з огляду на терміновість ситуації є підстави працювати разом.

Вік підвівся, в голові у нього виникла ідея. Надворі вже запала ніч, ішов лапатий сніг.

— Мені краще вирушати, якщо я не хочу тут застрягнути.

Бульгроньє востаннє глянув на світлини й віддав їх Вікові.

— Що ж, на вашу думку, поєднує Аполліну й іншу жертву в багажнику?

— Про це зарано говорити.

Чоловіки потиснули один одному руки. Вік уже хотів було вийти, як його гукнули:

— Лейтенанте Альтран!

Бульгроньє простягнув йому шарф. Усміхнувшись, Вік узяв його.

— Це вже принаймні п’ятий за рік. У мене схильність губити речі.

Він торкнувся скроні.

— Та ще й пам’ять.

— Знаю, по собі знаю. І з віком стає тільки гірше. А мене, відколи ви приїхали, весь час цікавить ось що: ви не бували на телебаченні? У якійсь ігровій телепередачі чи в чомусь такому?

— Помиляєтеся.

Згодом Вік виїхав на шосе, що вело до Гренобля. За пів години він звернув на місцеву дорогу D1006 і зателефонував Вадимові, увімкнувши гучний зв’язок.

— То ти справді віриш, що наш злочинець — хтось із персоналу інституту? Таж не сумнівайся, колеги з Ансі вже перевірили всіх!

— Цей заклад надає релігійну освіту, а в нас є цей ланцюжок із хрестом у «форді». Мені цілком по дорозі заїхати в «Сенонес». Так чи так, я нічим не ризикую, коли запитаю в директора, чи знає він сірий «форд». Візит ввічливості.

— Візит ввічливості? Тільки не роби дурниць, Віку, гаразд? Ми не будемо наступати колегам з Ансі на п’яти, і в нас іще недостатньо повноважень, щоб діяти, як нам заманеться.

— У тім-то й проблема, в тих клятих повноваженнях. Подумай про Аполліну, Вадиме! Задумайся на мить про Аполліну.

Вік розлючено скінчив розмову. В печінках уже сидять ті формальності! Мерзотник відтяв дівчинці руки, життя її тримається на волосині. Хіба ж можна дозволити собі чекати на ті кляті папери? Міські вогні стали рідші, тільки поодинокі світлячки життя траплялися у вічній ночі, що панувала серед бескидів. Дороги почали йти зиґзаґами, ставали дедалі вужчі, наче вели у світ хаосу, де панувала сама пітьма. Незважаючи на темряву, видно було, що сніг уже вкрив асфальт тонким мерехтливим шаром.

Невдовзі у світлі фар з’явився напис «Монтаньйоль», потім похмура будівля інституту «Сенонес», що містилася біля підніжжя гірського масиву Шартрез. Лише три-чотири освітлені вікна пронизували ніч то тут, то там на двох поверхах закладу. Йому видалося, що цього замало, але він згадав, куди прибув — у світ, де більше не існувало світла.

Жуліан читав, коли Леана пополудні того четверга прийшла до лікарні. Поки Колен і група криміналістів поралися коло багажника джипа, вона вирішила покинути дім після пекельної ночі, коли сушила мізки над причиною появи «зіґ-зауера» в шухляді нічного столика. Не хотіла казати про це Коленові, поклала собі зачекати, поки її розум трохи проясниться.

Потягнула стілець і сіла біля ліжка.

— Як ти почуваєшся?

Він підняв книжку: «Незавершений рукопис».

— Це лікар приніс уранці після огляду, я майже дочитав її. Принесе й інші книжки. Так кумедно відкривати свою дружину через роман, надто ж як автор цього роману чоловік. Здається, не варто казати, що це ти?

— Дехто знає про це, але я воліла б не відкриватися. І тебе прошу зберігати таємницю.

— Треба, щоб я відсторонився від твоєї героїні, що ув’язнює письменника, цієї Жудіти Модруа, а то в мене складається враження, ніби вона переді мною. Ти пишеш про такі… складні й… жахливі речі. Скажи мені, що та жінка не схожа на тебе.

— Анітрохи. Вона тільки витвір моєї уяви.

Він поклав книжку і крутнув обручку на пальці. Леана розуміла його слова, хоча здавалося, ніби вони линуть із пеліканового дзьоба.

— Відколи ми одружені? Як сталося, що я й досі не втік? Таж я живу зі справжнісінькою психопаткою!

Леана силувано всміхнулася.

— Писати я почала років десять тому. «Незавершений рукопис» — моя п’ята книжка. Ми були разом десять років, перш ніж я почала писати. Я виросла в Дюнкерку і викладала в Берку, як і мої батьки. Моїх батьків ти нечасто бачитимеш, вони вийшли на пенсію і перебралися в Таїланд. Це не означає, що вони покинули нас, але… їм хочеться жити своїм життям, тішитися…

Вона дивилася у далечінь.

— Коли ми познайомилися, ти вже працював архітектором-реставратором будівель… Школа, в якій я працювала, була одним із твоїх проєктів. Так воно все й почалося між нами…

Він випростався і сів перед нею.

— Отже, по-перше, я живу зі знаменитістю. По-друге, матиму що читати. П’ять книжок, кажеш? Я розраховую їх проковтнути, пані Анаель Мірор. Мірор — це ж мається на увазі дзеркало, правильно?

Коли він вимовив її псевдонім, Леану охопило відчуття, якого вона не могла пояснити, проте від нього їй стало ніяково. Може, тому що він промовив його байдужим тоном чи пояснив, що відкрив її, як новий роман, виходу якого чекають місяцями і який нарешті взяли до рук, щоб спрагло ковтати його рядки? Леана спробувала приховати збентеження.

— Можна сказати й так.

— І звідки це береться? Я маю на увазі… Взяти чоловічий псевдонім, написати ці моторошні речі?

Леана ніколи не могла ані відповісти на такі запитання, ані збагнути таїну творчості. Вона була вчителькою, як і її батьки раніше. Не обпалювала крилець мухам дитиною, не захоплювалася фільмами жахів у юності. Прочитала багато детективів, звичайно, але це не могло пояснити, чому таке похмуре її перо. Вона вирішила відбити подачу.

— Я розмовляла з лікарем. Сьогодні його прогнози оптимістичніші. Інший вид твоєї пам’яті, про те, чого ти навчився, автоматичні рухи — все це не постраждало. Ушкоджень мозку не виявлено… Здається, ти вже щось згадав сьогодні вранці?

— Логопед по одному давав мені фрукти, серед яких був і банан. Це тривало всього частку секунди, але я побачив себе в синіх шортах посеред бананової плантації. Ти стояла коло мене. Таке було?

Леана чимдуж нишпорила в своїй пам’яті, але марно. Довелося вдати, ніби згадала.

— Найдавніші згадки заразом і найміцніші. Вони повернуться перші.

— Сподіваюся. Розкажи мені про нас. Де ми мешкаємо, хто я, твій фах, мій. Чи мандрували ми кудись? Чи є у нас діти? Скажи, є в нас дорослі діти? Оте фото, що його ти показувала мені вчора, це наша донька? Де вона?

Леані хотілося пригорнутися до нього, уткнутися обличчям йому в плече. Вона плакала, коли він відхилився від неї. Він витер сльози пальцями і погладив її по щоці. Ніжні порухи, яких не робив він цілу вічність.

— Що з тобою?

— Перепрошую, мені так недобре від… Зрештою, твоя амнезія і це враження, наче… наче ти нічого не знаєш про нас. Твої жести, твій погляд. Це так, наче ми все зупинили, повернулися в часі й почали все заново.

Він помахав книжкою.

— Наче у твоїй книжці, в «Незавершеному рукописі». Історії, що розпочинається знову і ніколи не закінчується.

Він усміхнувся.

— Лікар каже, що більшість хворих на амнезію бояться. Та не я. Бо ти тут.

— Відповідаючи на твоє запитання: так, у нас дочка, вона…

Лікар рекомендував не чинити психологічного насильства над Жуліаном. Структура під його черепом тендітна — пам’ять і психіка. Треба діяти обережно. Леана дістала світлину з гаманця і показала чоловіку.

— Це Сара. Вона навчається в Бельгії, у Вищій школі мистецтв Сен-Люк у Льєжі. Її хобі — фотомистецтво, вона захоплена цим, весь час фотографує. Потім побачиш! Я… Я не казала їй про напад на тебе. Поки що не казала. Вона… У неї зараз іспити, заліки, кілька дуже нелегких днів… я не хотіла її непокоїти.

Жуліан торкнувся глянцевої фотокартки. Леані завдавала мук її брехня, вона ладна була здатися, вивалити йому гамузом усю правду. Що може бути гіршого, ніж брехати про смерть своєї дитини? Чоловік глянув на неї.

— Вона так схожа на тебе.

— На нас обох вона схожа.

— Можна взяти цю світлину? Може, завдяки їй згадаю.

— Я дам тобі іншу. Цю завжди ношу із собою.

Жуліан кивнув і простягнув їй фото. Цього разу він серйозно глянув на нього.

— Те, що зі мною сталося, цей напад… Мав він якісь причини? У нас сталося щось серйозне? Тут опівдні приходив цей поліціянт…

— Колен Бершерон.

— Ага, Колен Бершерон. Він сказав, що в мене нічого не вкрали, це сталося під час прогулянки. Але… не знаю, мені здалося, ніби він не вірить, ніби…. докоряє мені за щось. Здається, я йому не подобаюся. Проте звертається до мене він на «ти».

— Бачиш, ми живемо в маленькому місті… Колен дуже старанний поліціянт, добре робить свою роботу. Поки що ніхто не розуміє, що з тобою сталося.

Жуліан подивився кудись позаду Леани. Там стояв чоловік. Жак Морган, на зріст метр дев’яносто, підійшов до ліжка і обняв сина.

— Що з тобою зробили ті виродки!..

Він швидко зрозумів, що Жуліанова пам’ять постраждала, й обговорив це з Леаною в коридорі. Його лисина, поцяткована брунатними плямами, лисніла у світлі неонових ламп. Літа позначилися на його поставі, але в шістдесят два роки Жак Морган іще випромінював справжню силу. Жуліан успадкував ці великі очі горіхової барви, нижню губу у вигляді серця — ті самі гени, ті самі особливості. Леана пояснила йому ситуацію, повторила те, що сказали їй лікарі, й те, що вигадала вона про Сару. Жакові це не сподобалося. Понуривши голову, наче віл, він мовив:

— Жахливо брехати про таке.

— Попервах краще так, це для його добра. Треба, щоб ми з вами були на одній хвилі. Уникайте розмов про Сару, про нашу розлуку. Для нього ми всі разом живемо на віллі, Сара навчається в Бельгії, гаразд? Будемо просуватися потроху в цій темі. А про все інше… нема причин брехати.

— А щодо його матері? Її самогубства?

— Не знаю, може, варто сказати. Поговоріть із лікарями.

— Гаразд.

— Останнім часом у мене небагато новин. А ви як, Жаку?

— Живу якось. Звичайно, Жаннина смерть лишила пустку. Але для мене краще ця пустка, ніж те, чим стала Жанна.

Він схилив підборіддя і застромив руки до кишень куртки. Леана не наполягала. Історія Жанни Морган і те, що, попри все, поєднувало це подружжя понад сорок років, звичайно, залишалося таємницею. Вони зайшли до палати.

— Можете ночувати в нас, якщо хочете.

— Дякую. Я не хочу бути набридливим. Ночуватиму тут і в будинку рибалки, що на тому краю дамби. Я взяв із собою роботу, треба підбити річний баланс моїх клієнтів. Може, Жуліан вийде з лікарні на різдвяні свята? І, може, я вже й не знаю, зібратися разом на віллі, перш ніж я поїду?

Леана кивнула. Різдво за чотири дні. Жак увійшов до палати, коли вона відповідала на телефонний дзвінок.

— Колене? Можеш зателефонувати пізніше? Я в лікарні…

— Наша група обстежує джип. Треба, щоб ти приїхала. Я знайшов іще дещо.

— Що саме?

— Волів би, щоб ти сама глянула. Чекаю в підвалі твоєї вілли. Приїзди якомога швидше.

Він вимкнув розмову. Леана відчувала, що всередині все стиснулося клубком, коли вона обняла чоловіка. Вона боялася того, що виявить цей клятий аналіз крові у багажнику. Подумала про пістолет, де бракувало набою. А що, як Жуліан перейшов межу? А що, як він щось накоїв, охоплений жагою помсти, люттю, ненавистю — щось, чого вона не розуміє?

Вона попрощалася зі свекром і поїхала, не тямлячи себе від тривоги. Відповіла на дзвінок пресаташе, яка запитала, де вона зараз перебуває. Леана пояснила, що на її чоловіка напали, він утратив пам’ять і вона повинна залишатися з ним на невизначений термін. Роман, який вона писала чотири роки і який вона вирвала зі своїх нутрощів, із чорноти своєї душі, тепер був найменшим її клопотом.

— Я розумію, Леано. Будь там скільки треба. Книжка живе своїм життям, продажі перед Різдвом стрімко зростають. Але я тобі телефоную, бо виникла з нею одна… велика проблема. Тобі має зателефонувати Франсуа. Той, що…. Чорт забирай, це справжнісінька халепа!

– Поясни, будь ласка, про що ти?

— Один чоловік, що взявся бозна-звідки, хоче подати на тебе в суд за плагіат,— відказала Памела.

Леана припаркувалася на узбіччі.

— За плагіат? Це жарт?

— Тобі відоме ім’я Мішель Іствуд? «Криваве коло»?

— Ніколи не чула.

Настало мовчання, яке не віщувало нічого доброго.

— Автор зовсім не відомий, але двадцять років тому написав під псевдонімом два детективні романи, з яких те горезвісне «Криваве коло» побачило світ 1991 року… Невелика книжка, двісті п’ятдесят сторінок.

1991 рік. Її юність. Леана вже читала детективи і мала слонячу пам’ять на все прочитане. Ні назви, ні автора вона ніколи не чула.

— Я поцікавилася виданням, з’ясовується, не продано було й тисячі примірників. Але скільки розкупили книжок — взагалі неважливо. Щойно я прочитала це «Криваве коло»… І, знаєш, кількість збігів із «Незавершеним рукописом» більше ніж вражає.

Леані страшенно хотілось урвати розмову. Невже в неї немає інших проблем, ніж перейматися тими, кому хочеться заробити грошенят її коштом?

— Яких збігів?

— Головний герой теж літній письменник, який начебто зник, вийшовши у відкрите море. Та насправді одна божевільна жінка тримає його у себе вдома і змушує писати для неї. Він завершує рукопис, вона вбиває його і публікує книжку під назвою «Кінець історії».

— Та й що? Ця історія краща! А хіба він не надихався «Мізері» Стівена Кінга? І хіба в такий спосіб не можна буде нападати на всіх письменників, які написали історію про неможливе кохання, звинувачуючи їх у плагіаті «Ромео і Джульєтти»? Не бачу, в чому проблема. Та «Кінець історії» й «Незавершений рукопис» не мають нічого спільного між собою.

— Авжеж, ти тулиш незавершений роман до кінця історії — і ось твоя книжка повна.

— Ха-ха…

— Я не жартую. Хочу сказати, тут можна знайти зв’язок. Але є й інші деталі, які Мішель Іствуд зі своїм видавцем поспішили тицьнути нам під носа. Ну, не бозна-що, але… Його письменника звати Орпожон, живе він не в Бреа, а на Іль-Гранді, бретонському острові. Твій Арпажон у минулому серійний убивця, а його герой — педофіл. Розумію, це не те саме, я…

— Тобто немає жодного зв’язку!

— Ти мене зрозуміла. Ці двоє гівнюків зараз прочісують гребінцем два тексти. Вони знайдуть там збіги, де їм захочеться, навіть у дуже різних елементах.

— Арпажон, Орпожон, Бретань… Це просто збіги, не більше. Це не робить мене винною. Я ніколи ні в кого не крала ідей.

— Та звісно, я знаю, Леано. Але після смерті твоєї доньки у тебе був нелегкий період, ти не могла писати і…

— І ти гадаєш, я не могла б бути хитрішою, якби захотіла вкрасти в нього ідею? Ось подумай… Свого письменника я назвала б Мартеном чи Буланже, і розмістила б його на півдні, а не в Бретані.

— Доведеться пояснити їм це. Вони вже сіли нам на шию. Довести плагіат завжди дуже непросто, можливо, їм не пощастить цього зробити, але може статися так, що справа тягнутиметься місяцями, і стане для нас ядром на нозі. Я надіслала тобі ту книжку, в книгарні ти її не знайдеш. Прочитай. За дві години встигнеш…

Розмова завершилася. Леана була приголомшена. Ту історію вона просто-таки вирвала зі своїх нутрощів, творила безсонними ночами і писала багато місяців, сидячи самотою в помешканні. Прізвище Арпажон спало їй на думку просто так, вона навіть не знала, чи воно існує насправді. Вона занотувала його на клаптику паперу, не подумавши.

Усе це просто збіги, та й край.

Вона рушила з місця, незважаючи на шалене бажання повернутися до Парижу, проковтнути «Xanax» і спати, спати, а потім прокинутися з надією, що все зміниться на краще… За пів години вона зустрілася з Коленом, який чекав її біля підвалу з похмурим обличчям. Коленом, який мав тільки один клопіт: щоб його котові було добре. Тієї миті вона заздрила його простому життю копа.

Криміналісти вже позабирали свої галогенні лампи, згорнули обладнання і поїхали.

— Ти трохи запізнилася.

— Довелося владнати одну проблему з… видавництвом.

Поліціянт повів її в гараж і зачинив за собою двері.

— Виникли ускладнення.

Леана подивилася на нього, не розтуляючи вуст, їй хотілося запитати: «Та невже?»

Колен відкрив багажник. Килимок, що закривав відділення із запасним колесом, був згорнутий удвоє. Поліціянт дістав із кишені опечатаний пакет.

— Саме під цим килимом ми знайшли добре заховане ось це… Як думаєш, Сара була в ній тієї ночі, коли зникла?

Леані перехопило подих. Тремтячими руками вона взяла пакет. Усередині була синьо-зелена вовняна шапка з помпоном.

Сарина шапочка.

Було вже пізно, вітер надворі посилювався, жбурляючи у шибки пісок. Напередодні почалися великі припливи, яких давно вже не було. В такі періоди метеорологічні прогнози мінялися, ставали похмуріші, віщували буйний вітер, погіршення погоди. Весь Опаловий берег, дамби, всі шляхи на узбережжі були затоплені кількаметровими бурунами. Вода так піднялася, що бухта Оті могла геть зникнути з краєвиду. Хвилі вже лизали підніжжя дюн усього за кільканадцять метрів від «Натхненниці».

Леана сиділа на дивані й порпалася в альбомах зі світлинами, зробленими під час відпустки, щоб знайти фото в банановому гаю, про яке казав Жуліан. Якщо простісінький гай із бананами міг нагадати той епізод із минулого, то, може, вигляд двоколірної шапочки й дотики до неї пробудять у ньому спогади про Сару? Може, чоловік навіть пояснить, що він робив із цією шапочкою, яка була на його дочці, коли її викрали?

Колен сказав, що таку двоколірну шапочку з помпоном можна придбати в багатьох крамницях, та Леана ніколи не бачила її в продажу: та шапочка була унікальна, тому що її сплела Сарина бабуся. Звісно, поліціянт забрав її для аналізу. Сподівався виявити на ній сліди ДНК на основі поту, лусочок шкіри і навіть волосин.

Леана гортала сторінки, шукаючи і свої приховані згадки. Неспроможна погодитися з думкою, що чоловік, якого вона знала двадцять років, міг бодай комусь завдати шкоди, хоч якій жінці, замкненій у багажнику. І взагалі ця шапочка тут і зараз не мала ніякого сенсу. Якщо вона належала Сарі, то чому опинилася в багажнику через чотири роки після її зникнення?

«ЖИВА». Леана не могла погодитися з цією гіпотезою. Її донька не могла бути живою. Дженсон викрав її, убив, закопав у лісі й раніше чи пізніше покаже місце, де лежить тіло. Не міг бути причетний до цього її чоловік.

Колен пообіцяв повідомити результати аналізів наступного ж дня, і якщо станеться неможливе, тобто виявиться, що шапочка належала її дочці, він відразу ж розпочне обшук у будинку, буде шукати речові докази, якщо вже не може допитати Жуліана.

Лишилося прожити останню ніч найжахливіших сумнівів.

Урешті вона натрапила на світлину, яка свідчила, що Жуліан не помилився. Він справді стояв у блакитних шортах посеред бананового гаю, вона була поруч. Гарний, засмаглий, він усміхався в об’єктив. Ті згадки вилізли крізь відчинене віконце в його мізках. Канарські острови. Перша їхня мандрівка, кохання, плани.

Якщо вона не могла пригадати цього епізоду з відпустки, то чи не було так і з цілою книжкою? Невже вона забула цей твір Мішеля Іствуда? Як могла вона забути прочитану книжку? Вона створила «Незавершений рукопис» з усіх шматків, пригадувала, як спадали їй на думку ідеї, світло, що спалахувало в її голові наприкінці роздумів. Немає сумніву: то був результат роботи її мозку.

І все ж таки вона почала шукати в інтернеті інформацію про плагіат, крадіжки ідей, забудькуватість. За пів години безрезультатних пошуків вона мало не здалася. Та потім натрапила на статтю, що висвітлювала явище, про яке вона ніколи й не чула — криптомнезію. Психічний феномен, який спонукає людину несамохіть привласнювати чужі ідеї.

Леана не вірила своїм очам. У царинах мистецтва, кіно й літератури це явище можна пов’язувати з несвідомим плагіатом: утрачені спогади знову виринають у свідомості у вигляді творчої сили. Людина вважає, що ідея, про яку вона прочитала, яку вона побачила, десь випадково згадала,— її власна.

Утрачені спогади. Невже вона зіткнулася із цим явищем, з цим ментальним вампіризмом чужої праці? Невже вона справді могла забути цей роман, навіть гірше — вкрасти з нього елементи, щоб створити власний сюжет? Невже й вона втратила частину своєї пам’яті, як Жуліан? Неможливо.

Вона змусила себе повернутися до альбому і почала гортати його сторінки. Світлини були немов фрагменти пам’яті, вона могла майже детально відновити їхнє спільне життя, зі злетами, падіннями, моментами радості та смутку. Вона була щаслива із Жуліаном, кохала його, він завжди був поруч із нею, незважаючи на періоди труднощів. Час погасив пристрасть, але залишив місце для інших, так само сильних почуттів — довіри, ніжності, простої втіхи від того, щоб бути разом і ні про що не думати. Про те і могла свідчити ця колекція знімків.

І вона досі кохала його, незважаючи на прірву нещастя, що розділяла їх.

Подумала про те, як минатимуть ті дні, коли чоловік повернеться додому. Чи зможе вона відбудувати теперішнє життя з ним без Сари? Розпочати нове існування коло нього? Зробити з того життя незавершений рукопис і почати інше?

Взяла фотоальбом із нещодавніми знімками, з їхньою дочкою і втерла сльози в кутику ока. Адже Сари їй бракувало… Хіба ж можна й далі тішитися життям після втрати своєї дитини? Хіба ж можна подолати відсутність? У кращому разі задовольняєшся тим, що існуєш, як оце вона. У гіршому — поринаєш у відчай, як Жуліан.

Вона здригнулася, побачивши, що в альбомі багато порожніх сторінок. Світлини її та Жуліана на місці, а Сарині знімки всі зникли. Вона обшукала всі шухляди, та не знайшла їх, і подумала про те дивне пограбування, що сталося, як сказав Жуліан, два місяці тому. Невже ті світлини викрали разом із примірниками її романів і речами у ванній кімнаті?

Вона пішла до чоловікового кабінету, вирішивши розібратися. Що він приховував? Що робив на самоті в цьому будинку останніми тижнями? Невже він поринув у напад божевілля, у параною, пройнявшись підозрою до всього світу? Вона увімкнула ноутбук, щоб переглянути електронну пошту та історію переглядів. Але нічого не вдалося, всі дані було стерто.

Та Леана не збиралася здаватися. Повезла ноутбук до міста, віддала Максимові Перу, давньому колезі й доброму другові, якому завжди довіряла, справжньому хакерові. Вони випили по склянці віскі, Максим був радий її бачити. Вона пояснила, що на Жуліана напали, і попросила проаналізувати ноутбук. Максим пообіцяв узятися до роботи одразу ж, як за нею зачиняться двері.

Вона повернулася назад і заходилася шукати далі, зокрема в шафі у кабінеті. Жуліан нотував усі свої пошуки і зачіпки, складаючи папери свого приватного розслідування у товстих підшивках. Але шафа була порожня. Де ж поділися папери? Що він із ними зробив? Вона згадала про купу попелу в каміні, яким вони ніколи не користувалися. Невже він спалив свою роботу? Звідки взялося це жахливе прагнення усе знищувати? Вона зіп’ялася навшпиньки і, провівши долонею нагорі шафи, виявила забутий пакет.

То були скопійовані ксероксом сторінки роману, який вона відразу впізнала, «Незавершений рукопис». Вона надіслала ту копію чоловікові за місяць до виходу книжки, щоб він висловив свою думку, як завжди робив. Він не зателефонував їй, але прочитав-таки, це напевно: обвів ручкою ті епізоди, де вона змальовувала найгірші муки або колекцію знарядь із дерева чи металу, якими можна ламати ноги.

Їй захотілося поїхати до лікарні й бити його, аж поки заговорить. Та думка жахнула її.

Леана повинна була зрозуміти таємниці, які ховав цей дім під час її відсутності. Вона вбрала пальто і, взявши ліхтар, пішла до повітки із сухопутними вітрильниками, дерев’яної халупи, що була за кільканадцять метрів від будинку. Жуліан зберігав там знаряддя і вряди-годи щось майстрував. Як він щось і виготовив на основі її писанини, то зробив це саме там.

На східну стіну намело стільки піску, що здавалося, ніби халупа нахилилася. На дверях висів здоровезний замок, начебто, новий. Вона повагалася, набралася натхнення і розбила єдину шибку держаком ліхтаря. Повиймавши уламки скла з рами, залізла досередини.

Вітрильники на колесах стояли в кутку, вітрила були згорнуті й заховані в чохол. Повітряні змії висіли на бантинах, погойдуючись і відкидаючи похмурі тіні на стіни, де стояли вудилища. У повітрі здійнялася курява, і Леана чхнула. Той пил ішов од верстата, де лежала циркулярна пилка, цвяхи і шурупи. Вона схилилася. Під молотком лежав накреслений на папері план знаряддя для ламання ніг. Самого пристрою не було. Лишилися тільки стружки і тирса.

Значить, він змайстрував його. Виготовив знаряддя для тортур, змальоване в її книжці, й завіз його кудись.

«ЖИВА».

Її охопило непереборне бажання втекти звідси. Насилу зводячи дух, вона освітила жовтий дощовик із каптуром і непромокальні рибальські штани з підтяжками, що висіли ліворуч від верстата. Долі стояли брудні гумові чоботи, з яких набігла ціла калюжа води, яка вже встигла замерзнути. Жуліан нещодавно користувався цим одягом, надворі, звичайно, і не для того, щоб збирати мідії. Вона оглянула дощовик, освітивши кожен його квадратний сантиметр, понишпорила в кишенях штанів. У грудях стиснулося, коли її пальці намацали старовинний ключ.

Леана роздивилася його на світлі. Вона вже бачила такий ключ, коли Жуліана допитувала поліція чотири роки тому. Майже певна була, що це один із ключів від форту Амблетез, розташованого за шістдесят кілометрів.

Навіщо йому цей ключ? Наташа Дамбрін, що була колись його коханкою, покинула той край уже бозна-коли, і, згідно з останніми новинами, форт був замкнений, а доступ до нього заборонений, бо вважався надто старою і небезпечною спорудою. Вона знала, що Жуліан покинув вивчення того форту через щільність валів і наявність у них скелястого ґрунту, але роботи повинні були знову розпочатися навесні. То навіщо тримав він ключ у кишені свого мокрого одягу?

За десять хвилин Леана вирушила автомобілем до Амблетеза. Вона думала про сліди від пилки, про цвяхи, про пістолет, про кров, про шапочку в багажнику позашляховика. Цей ключ відімкне набагато більше, ніж ґрати занедбаного форту.

Він відімкне двері пекла.

Директор інституту «Сенонес» уже хотів було йти додому, коли вихователь запросив до його кабінету Віка. Флоран Лев’єль зовсім не скидався на старого ведмедя, як можна було уявити серед таких гір довкруги. Років тридцять, зачесана назад чорна чуприна, впевнена постава, рукави сорочки закасані до ліктів, поверх сорочки камізелька з коміром у вигляді літери V. Він щойно зняв свою куртку з вішака і тепер тримав її в руках.

— Карний розшук? Як це так сталося, що я вас ніколи не бачив?

Вік показав своє триколірне посвідчення.

— Я приїхав з Гренобля. Не можу розповісти вам усіх подробиць, але ми працюємо над справою, яка, найпевніше, пов’язана зі зникненням Аполліни.

Він дістав із кишені світлини і простягнув їх директорові.

— Ось який зв’язок нам відомий: автомобіль того, кого ми вважаємо викрадачем вашої вихованки, «Форд Мондео» з фальшивим номерним знаком, на даний момент перебуває в нашому розпорядженні на складі речових доказів.

Лев’єль уважно розглядав фото.

— Є також знімки водія, зроблені камерою спостереження біля бензоколонки на виїзді з Туве, між Греноблем і Шамбері. Чітко його не видно, але, можливо, це допоможе вам. Загальний вигляд, кашкет….

Директор похитав головою.

— Тут може паркуватися до трьох десятків автомобілів за день, але… гадаю, якби був тут цей автомобіль, то я його помітив би. А він нічого мені не нагадує. Що ж до силуету… він занадто невиразний. І ніхто не носив тут кашкета, наскільки мені відомо. Принаймні на роботі.

Він віддав світлини.

— Ваші колеги з Ансі вже попрацювали тут, немає тижня, щоб вони не приходили ставити запитання. Майте на увазі, вони опитали весь мій персонал, а в мене працюють порядні люди. Це кваліфіковані кадри, захоплені своєю роботою, які люблять цю працю і люблять молодь. Присутність поліції і зникнення, з приводу якого знову порушили справу, завдали великого стресу нашим незрячим вихованцям і можуть підірвати їхню довіру до вихователів. Оте зникнення — це жах, Аполліну всі тут цінували й щиро сподіваються, що ви знайдете її, але нашому закладові нема чого закинути.

Вік сховав світлини до кишені, розчарований, що інтуїція цього разу його підвела.

— Нічого особливого не сталося серед ваших службовців минулого понеділка? Може, хтось не прийшов на роботу під якимось приводом?

— Ні, про відсутність мені не казали. До вашого відома, із завтрашнього вечора інститут вихідний. Молодь на різдвяні канікули повертається до рідні, й центр зачиняється. Тож марно приїздити сюди найближчими днями, але ви можете мені телефонувати, я на зв’язку.

Він простягнув візитівку.

— Якщо я бодай у якийсь спосіб можу допомогти, щоб знайшли Аполліну…

Він надягнув куртку.

— Перепрошую, але мені справді пора йти. Мене чекають на зустрічі в Шамбері, а з огляду на цей сніг…

— Я хотів би спершу глянути на Аполлінину кімнату.

Він запросив Віка йти за ним і замкнув кабінет на ключ.

— Як і ваші колеги. Що ви сподіваєтеся там знайти? Вони вже все там обнишпорили.

— Це не забере багато часу. Я хочу тільки подивитися, де вона проводила більшу частину свого часу.

— Маєте дві хвилини.

Вони пройшли коридорами інституту. Вік сподівався побачити холодні мури, бездушні кімнати, скрізь релігійні хрести, але в залах ясніли веселі барви, оздоблення було сучасне і яскраве. Великі різдвяні ялинки стояли в залі для читання абеткою Брайля і в кімнатах для ручної праці. Трохи далі чутно було звуки ударів. Ставши колом, хлопці гатили по африканських барабанах. Дівчата танцювали під наглядом вихователів, які задавали ритм, плескаючи в долоні. В інституті, огорнутому снігом і відірваному від світу, кипіло життя.

Аполлінина кімната була така сама, як і всі інші: в ній було тепло, затишно. Особистий простір вісімнадцятирічної дівчини. Айпод, навушники, колекція флаконів з парфумами… Директор став у дверях.

— Тільки придивившись уважніше, можна побачити, що тут мешкає людина з вадами зору.

Тепер Вік помітив, що на стінах немає світлин чи афіш, помітив, що в меблів заокруглені кути, побачив тактильні стрічки біля входу до кімнати й біля ліжка, шафи з різними ручками, усі ті подробиці, яких так багато було довкола нього і яких він не помітив, коли ввійшов сюди.

— Ми нічого тут не чіпали, сподіваючись, що вона повернеться.

Він торкнувся плюшевого песика посеред ліжка і обернувся. Помітив розп’яття над вікном, що виходило до каплиці.

— Аполліна вірянка?

— Так. Вона багато часу проводила в бібліотеці, у нас там є Біблія шрифтом Брайля, що займає цілу полицю. Вона ходила і молитися до каплиці раз-двічі на тиждень. Але ваші колеги вже розпитували про все це, навіть допитали Бертрана, сторожа, що мешкає тут, це він опікується ялинками. Але це нічого їм не дало. Якщо ви хочете поставити йому запитання, то в Бертрана старий «сітроен», он він стоїть біля каплиці.

— Сірого кольору, номер 2022 ТА 69… Розбита задня ліва фара,— Вік провів рукою по скроні.— Це… з пам’яті.

— Ого!.. Вражає.

— Вражає, авжеж. Але в дев’яноста п’яти випадках зі ста воно ні до чого, тільки ще дужче захаращує горище в моїй голові, а воно й так невелике. Я все запам’ятовую, але з роками не можу точно згадати, до чого ті номери чи імена. Інакше кажучи, моя пам’ять — справжній смітник.

Він підійшов до замкненої шафи, на якій була клавіатура з абеткою Брайля. Директор натиснув на клавіші.

— Її код 2962. У світі, де немає нічого, крім пітьми, наші підопічні мають знати, що їхні найінтимніші речі бодай перебувають під захистом.

Шухляди різних форм для кожного типу вбрання. Шухляда із секретом, він відчинив її. Вигадливі коштовності, медальйон із образом Діви, без ланцюжка.

— А ланцюжок де, не знаєте?

— Аполліна сказала, що загубила його. Ланцюжка так і не знайшли.

Вік знайшов у телефоні фото з ланцюжком, почепленим до дзеркала заднього огляду, і показав директорові.

— Оце він?

Лев’єль пильно оглянув його.

— Тоненький золотий ланцюжок… Не можу вам сказати. Але якщо це він, то як він міг там опинитися?

— Коли вона загубила його?

— Ну, це сталося… торік у червні. Саме перед канікулами.

Вік перебрав стос аудіокнижок. Жуль Верн, Александр Дюма, Калеб Траскман. Він оглянув диски на горішній полиці етажерки і раптом узяв першу коробку. Обернувся до Лев’єля.

— Вона любила класичну музику?

— Так, дуже. Слухала тільки її і грала на роялі. Улюбленим її композитором був Моцарт. Вона була… вона чудова молода дівчина. Це жах, коли не знаєш, як треба казати про людину, в минулому чи в теперішньому часі.

— В теперішньому.

Вік хутко переглянув решту футлярів. Дістав диск із фортепіанними концертами Моцарта № 21 і 22 і відкрив його.

Порожній.

Вік обернувся до Лев’єля.

— Він бував тут, у цій кімнаті. Мав доступ до шафи, вкрав диск і поклав порожню коробку серед інших футлярів.

Директор знервовано провів рукою по чолу.

— Ні… ви помиляєтеся.

— Цей диск знайшли у програвачі його автомобіля, того «форда».

Лев’єль був приголомшений. Вік трохи зачекав і вів далі:

— Аполліна гарна, розумна і культурна дівчина. Він тут, у вашому центрі, й заходить до її кімнати. Вона його знає, адже дозволяє наблизитися до себе, або ж він прокрадається сюди за її відсутності, гадаю, це легко. Він марить нею, знає, що вона вразлива. Запам’ятовує таємний код, може, бачив, як вона його набирала? Спершу він викрадає предмети, що їй належать, ті, які вона любить. За кермом автомобіля він слухає ту музику, яку вона слухала щодня. Може, він навіть мастурбує, думаючи про неї,— ми знайшли сліди сперми в салоні.

— Це жах.

— Минає час. Настає пора, коли потяг уже занадто сильний, не досить ні простих думок, ні предметів. Йому конче треба володіти Аполліною. Тоді він вирішує взятися до діла. Але не поспішає, спостерігає, думає. Тут, у центрі, він не буде діяти, це занадто ризиковано, коло підозрюваних дуже мале. Ні, він чекає, поки вона повернеться до батьків на канікули, в Сен-Жерве. Він терплячий, обережний. І там, через багато місяців після проникнення до її кімнати, він нарешті викрадає її.

Вік тицьнув йому до рук ту коробку.

— Чоловік, якого я шукаю, регулярно бував у цій кімнаті. Ви кажете, що ланцюжок пропав торік у червні. Ви не бачили «Форда Мондео», бо він, можливо, їздив службовим автомобілем? А, може, тільки вряди-годи приїздив? Якийсь медик? Викладач музики? Подумайте, пане Лев’єлю, і скажіть мені.

— Я не знаю, я…

Лев’єль замовк і задумався, притуливши кулак до вуст.

— Ну хіба що… тут із місяць, від половини травня до половини червня, працювала маленька фірма, вона робила ремонт і прибирала.

— Поясніть.

— Ми виявили, що дах протікає, і вирішили замінити частину покрівлі. Залишалося тільки перештукатурити та перефарбувати окремі кімнати. Зокрема, Аполлінину. Я… я навіть не подумав, що треба сказати про це поліціянтам з Ансі, це було напередодні великих канікул і…

— Як зветься ця фірма?

Лев’єль кивнув, щоб Вік ішов за ним. Вони швидко рушили коридорами.

— «Деламбр деко». Робітників було двоє. Один худий і один сорокарічний чоловік, набагато кремезніший, він може бути схожий на того чоловіка з вашого фото. І, крім того…

— Еге, крім того?

— Він справді був у кашкеті, наскільки я пам’ятаю. І працював у Аполліниній кімнаті. Небалакучий, пам’ятаю, радше замкнений. Але працював швидко і добре. Я сказав, що мені треба дещо зробити вдома, поза роботою в фірмі, як випаде нагода; він лишив мені координати.

Увійшовши до кабінету, директор понишпорив у шухляді й, діставши папірець, простягнув Вікові. Там було ім’я і номер мобільного телефону. Тепер той Шкуродер мав ім’я та прізвище — Фелікс Дельп’єр.

Поліціянт подякував директорові й хутко покинув центр. Сховався у салоні автомобіля й, запустивши двірники, щоб прибрати сніг на лобовому склі, зателефонував Вадимові.

— Це Вік. Здається, ми зловили його.

Сорокадворічний Фелікс Дельп’єр жив на верховинах Айон-ле-В’є, у глухому селі, розташованому в масиві Бож, за кільканадцять кілометрів од Шамбері.

Вік чекав оперативну групу чотири нескінченні години у своєму автомобілі на стоянці біля дороги місцевого значення D206. Весь час умикав і вимикав двигун, щоб зігрітися і розтопити кригу на лобовому склі. Почувався самотнім, як той доісторичний обеліск, біля цієї загубленої гірської дороги, за три дні до різдвяних свят. Подумав про дружину, що, попри все, теж потерпала, і про Коралі, адже на тендітні її плечі ліг тягар їхнього розлучення.

Сподівався він тільки одного: що вона не махне на все рукою в школі, що не зверне на манівці в тому просторі свободи, яким є ліцей. Усе видавалося йому таким складним. На запітнілій шибці автомобіля він написав пальцем: «Нікчема». Нікчема Вік… Невже перед шкільною будівлею дочка кинула на нього погляд, сповнений жалості? Отак вона думала про нього? Нікчема? Він скрушно похукав на скло — і літери розпливлися.

У дзеркалі заднього огляду він побачив чотири пари фар, що розтинали пітьму, то з’являючись, то зникаючи на поворотах. Поволі збавляючи швидкість, до нього наближалися броньовані автомобілі з шипованими шинами, один із яких — невідкладна допомога. З одного виліз Морель, який сів коло нього, вбраний він був як на велику холоднечу: чорна шапка, куртка з підтягнутим під горло замком, хутряні рукавички. Вони знову рушили дорогою, схожою на ковзанку, замикаючи колону.

— Довго ж вас не було!

Морель зубами стягнув рукавички і поклав на кермо світлину.

— Ось наш Шкуродер з обличчям. Гарний екземпляр, як бачиш…

У Фелікса Дельп’єра було високе чоло, а на маківці довгі пасма чорного волосся, що скидалися на пальмове листя. Очі, розділені тонким переніссям, були ідеально круглі, захищені густими віями. Вік тепер краще зрозумів, чому директор казав «замкнений». У Дельп’єра було обличчя людини, яка народилася в погребі.

— Інформація надійшла саме тоді, коли я ввійшов до кабінету. Ми вже маємо досьє на Фелікса Дельп’єра, він уже порушував закон. Було це сім років тому, але справу вели не ми.

— А хто ж за неї відповідав?

— Група Кравіка. Гаразд, коротко розкажу. Дельп’єр виріс на ізольованій родинній фермі, ми туди зараз прямуємо. З вісімнадцяти років він працює в моргах, похоронних закладах Гренобля і Шамбері, ні з ким не розмовляє, холодний, немов морозильник. Він не підлий, виконує роботу старанно і з пристрастю, без проблем і вчасно. Закінчив у анатомічній лабораторії медичної школи Гренобля, де дістав золоту посаду — працював препаратором. Словом, його обов’язком було різати трупи, щоб студенти могли вправлятися в хірургії. Не знаю, чи ти бачив, як це відбувається.

— Це як на різниці, там орудують сокирою або пилкою.

— Щось подібне. Уночі Дельп’єра зловили на тому, як він завантажував труп у багажник автомобіля… для власного вжитку.

— Для власного вжитку?

— Некрофілія, фетишизм і таке інше. Йому пощастило — він місяцями крав кінцівки, хребти, навіть голови, і ніхто не помічав цього. Вочевидь, контролю за трупами не було. Кравіковим хлопцям здалося, що вони прийшли до типа «Техаської різанини бензопилкою». Літо було в розпалі, вони виявили у смітнику в хліві гнилі рештки, там було стільки мух, що рота не можна було роззявити, щоб котрась не залетіла. Він рік провів ув’язнений в Бонвіллі, вийшов і відбув навчання з будівельного фаху. Три роки працює в «Деламбр деко», розташованій у горах, поза досяжністю поліційних радарів. Ми детально роздивились її в Google Earth. Він завжди жив на фермі, за два кілометри від Ейон-ле-В’є.

Морель дістав із кишені «зіґ-зауер» і перевірив обойму.

— Відколи ми захопили його автомобіль, Дельп’єр знає, що потрапив у пастку й що наш приїзд — тільки питання часу. Він повинен чекати нашого візиту.

Вік не відповів. Він схилився до лобового скла, спостерігаючи за вогнями останнього автомобіля оперативної групи. Перед ним гойдалися туди-сюди двірники, а сам він поринув у роздуми про химерність людської природи, про таємниці генетики. Там, де в нього були аномалії з пам’яттю, інші мали проблеми з найглибшими закутками психіки. Для людей на зразок Дельп’єра чи Дженсона, внаслідок неправильного сполучення кабелів у голові, викрасти якесь нещасне дівча чи зґвалтувати труп було таким самим звичайним ділом, як зіграти партію в нарди.

Будинки довкола траплялися дедалі рідше, гори стриміли, мов ікла, і за три кілометри вже не видно було жодної живої душі. Вік дивився на сніжинки, що кружляли у світлі фар, укриваючи ліси. Хто міг почути, як у цій скелястій пустці волає нещасна жертва? Якби той «форд» не розбився, то скільки ще часу безкарно діяв би Дельп’єр?

Автомобілі звернули на дорогу, що йшла схилом, поміж засніженими соснами, і зупинилися на узбіччі, де вже намело замети. Очільник, Ален Манзато, постукав держаком ліхтаря у шибку.

— Погаси фари. Далі пішки. Садиба за триста метрів. Підрозділ спецпризначення попереду, ми за ними. Відтепер ви дієте в парі, В&В, зрозуміло? І тримайся позаду, Альтране. Бракує тільки, щоб ти всадив собі кулю в ногу.

Отакий він був, Манзано, все вмів передбачити, Вік уже звик до цього. Жослен Манжматен і Етан Дюпюї, інші двоє колег із групи, супроводжували їх. Розтягнувшись, колона темних озброєних силуетів скидалася на вороняче крило. Вік ішов за чоловіком, на спині в якого було написано «Переговорник». Їх огортала тиша, яку порушували тільки скрип снігу під важкими підошвами черевиків спецпризначенців і надсадне сапання легень, що вдихали морозне повітря.

Завдання було таке: нейтралізувати Дельп’єра і врятувати вцілілих людей, якщо такі ще лишилися.

Проїхавши Булонь-сюр-Мер, Леана відчула, наче їде на край світу. Освітлена її фарами вузька смуга асфальту прямувала до природного крайового парку Кап, між луками і бескидами. То був світ вогкої брунатної землі, стрімких крейдяних скель, круглої гальки, яку нанесло хвилями, маленьких курортних місцин, що зараз були безлюдні, а з другого боку дороги — там, де було небезпечне урвисько — світилися ліхтарі.

Якщо влітку Амблетез процвітав, то взимку ця місцевість стояла пусткою, її несамовито шарпали припливи, бризки морської води і сіль. Будинки на морському березі, що здебільшого були порожні, тулилися один до одного, немов задля того, щоб зігрітися і зустріти напад стихії,— шалених вітрів, рясних злив і постійного дрібного дощу. Барвисті човни, що зазвичай стояли коло берега, тепер припадали курявою в замкнених на ключ ангарах. Усе було позбавлене життя, заклякле, тільки припливи й відпливи накочувалися, тільки лунала гіпнотична мелодія каміння, яке перевертала вода, тільки пісок шурхотів, тільки похмурі зойки чайок звучали весь час, долинаючи бозна-звідки.

Леана припаркувалася на північній вулиці міста, біля малесенької річечки під назвою Слак, що впадала в бухту, насилу гублячись у морі під час низького припливу. Цей закут був глухий, темний і затулений невисоким рельєфом місцевості, який боронив од зацікавлених поглядів.

Тримаючи в руці засвічений ліхтар, вона пішла пішки, поминула причал для човнів, де лежали причепи, звідти вже можна було розгледіти форт, його вали у вигляді кінської підкови, що відкритим краєм були звернені в море, усю його військову архітектуру, яку триста років тому змалював Вобан. Дійшла до скель, які обросли мушлями,— під час високого припливу вони зникали під водою, ізолюючи будівлю. Скрізь стояли щити, які забороняли доступ стороннім особам і сповіщали про те, що невдовзі розпочнуться реставраційні роботи. Звісно, під орудою Жуліана.

Не звертаючи уваги на ті заборони, Леана переступила грубий ланцюг, напнутий між двома стовпчиками, й обережно подалася до форту. З-за скель долинав запах гнилих водоростей, мушель і солі. Вона не знала, коли тут відбуваються припливи і відпливи, але вгадувала, як море фліртує вдалині з обрієм, це залишало їй трохи часу. Ще бракувало лишитися на шість годин відрізаною від світу, адже фортеця буде оточена потужними морськими течіями.

Вона піднялася сходами і вставила ключ у масивні двері. Клац… І відразу ж зросла тривога. Вона знову побачила жовтий каптур, брудні чоботи, обведені уривки в її останній книжці, сліди виготовлення знаряддя для тортур.

Опинившись у кордегардії, вона засвітила ліхтар і кинула оком по кімнатах. Пройшла двором і вирішила оглянути вежу, почавши згори. Жуліан із тією Дамбрін зустрічалися на третьому поверсі, в казематі, там і злягалися, хоч його коханка була зобов’язана робити аналізи у форті.

Зала була порожня, хіба що в кутку стояла іржава гармата і двоє відер на долівці, на три чверті наповнені стічною водою. Леана спустилася, оглянула споруду, часом задираючи голову до склепінь. Волога псувала вапно, стікала краплями по камінню, робила слизькими сходи.

Раптовий шум паралізував її прямо посередині сходів. Леана затамувала подих і посвітила перед собою ліхтарем. Невже їй примарилося? Шум повторився, тепер він був чіткіший, виразніший. Якесь шкрябання сталі об камінь, яке долинало знизу.

Вона була не сама.

— Тут хтось є?

Жодного звуку більше. Вітер? Неможливо. Вона взяла себе в руки і попрямувала в глибину форту. Згадала, що наприкінці сходів є кам’яна кімната без вікна, де колись зберігали провізію для військових. Завмерла мов укопана перед світлиною, що була прибита цвяхом праворуч: Сарин портрет, їй було тоді насилу тринадцять років. Потім іще один, нижче… І ще один. Скрізь Сара. Усі фото, які зникли з альбому, були тут, цілими десятками пришпилені на мурі.

Вертеп божевілля.

Ступаючи нога за ногою, скута жахом, рухалася вона далі. Світло ліхтаря розігнало пітьму каземату. Вона скерувала промінь, понишпорила протилежною стіною, й у неї мало серце не стало, коли кружало світла вихопило з пітьми скуті наручниками зап’ястки, а потім обличчя, в якому не було нічого людського, таке воно було понівечене.

Щоразу, як злочинець укорочував собі віку, не розплатившись за свої злочини, Віка охоплювала така лють, що він думав, чи не подати у відставку. Такі невдачі — це була одна з них і не остання — він сприймав наче удар кинджалом у груди.

Він обшукав хлів, поперекидав паки соломи, посвітив у темні кутки й геть вибився із сил. Чи був бодай найменший шанс, що Аполліна ще жива і десь замкнена? Троє чоловіків намагалося зняти порося з дверей — кат користувався пневматичним молотком, якого знайшли долі під розп’яттям тваринки, вбраної в Аполлінину сукню. У поліції не вчили таких речей.

Приїхали експерти. Вони розгорнули обладнання на території ферми, позбирали гільзи, вогнепальну зброю, взяли проби крові, сфотографували позиції тіл, предмети. Тріщали спалахи, а довкола бовваніли темні силуети скель, що з’юрмилися довкола цієї страшної ферми. Вік дивився, як із неймовірною делікатністю зняли ту сукенку з тваринки,— у тій сцені було щось кумедне і водночас жахливе,— а потім тяжкою ходою подався в дім, не сказавши ні слова. Дружина завжди докоряла йому за те, що мовчить і нічого не розповідає, але що скажеш у відповідь на запитання «Ну то як минув твій день?», переживши такі моменти?

Відповідальний за збір доказів на місці злочину в їхній групі — Жослен Манжматен, рудий, немов шмат голландського сиру, звідки й було його прізвисько, Мімолет,— ховав речові докази в пакети й опечатував, а їхній очільник розмовляв по телефону. Морель і Дюпюї далі обшукували ферму. У домі стояла така тиша, що Вік аж здригнувся, коли мобільник, що лежав на столі посеред вітальні, раптом заквакав немов жаба. На екрані з’явилося повідомлення від Паскаля Деламбра: «Ремонт у пані Фурней розпочнеться о 8:30. Гарного вечора і до завтра».

Наче нормальна людина, подумав собі Вік. Як і всі, щодня бував серед людей, усміхався їм, оздоблював їхні помешкання, перефарбовував кімнати, а його руки були в крові. Скільки люду ховалося за личиною, як оце він? Морель підійшов, прочитав повідомлення і нервово зареготав, обличчя його скривилося в чудернацькій гримасі.

— Не буде його завтра там, твого бравого робітничка. Твій мерзотник, ґвалтівник мерців, уже отримав квиток у пекло. І грець із ним!

Не звертаючи уваги на силу-силенну обурених поглядів, що звернулися до нього, він знову вийшов у коридор. Таке з ним бувало, із цим Вадимом, часом у нього замикало в мізках, як ото в Жіля де ла Туретта. Хоча його лице скидалося на пластилін, а він сам — на маріонетку, Морель був сангвінік.

Вбравши рукавички, Вік хутко проглянув Дельп’єрів телефон, перш ніж відповідальний за збір доказів на місці злочину покладе його в пакет і опечатає. Там було кілька номерів, позначених як «клієнт» або «колеги», а також повідомлення вочевидь фахового характеру. Нічого, що впадало б в око чи дивного, хіба що крім останнього повідомлення, яке Дельп’єр послав напередодні пізно ввечері на номер, який не був у нього записаний і починався на 06. «Тому, хто невдовзі прийде до мене без дозволу. Коли спустишся вниз, оберни коліщатко щастя. І виграй сюрприз!»

Вік не втямив сенсу цього тексту, у нього склалося враження, наче це було адресоване їм, поліціянтам. Він віддав телефон Мімолетові, й той сховав його в пакет. Апарат вивчатимуть криміналісти.

Він долучився до Вадима, який був на другому поверсі, біля кімнати, де працювали експерти. Тіла вже перемістили, але про навальність дій свідчили плями крові на простирадлах, на стінах, декотрі краплини, здолавши гравітацію, ляпнули аж на стелю. Вік оглянув тацю, що стояла на столику біля ліжка,— мисочка супу, трохи хліба,— потім придивився до коробочок із ліками. Назви препаратів не залишали сумніву.

— У неї був рак, термінальна стадія.

Морель заскреготів зубами.

— Дельп’єр доглядав її. Готував їй смачні страви, мив її, мабуть, запрошував кілька разів за тиждень лікаря чи медсестру — чемний, послужливий, тоді як…

Він вийшов у коридор, підійшов до вікна, з якого видно було зоряну ніч. Вгадувалися гори з вершинами, оповитими німбами легенького перламутрового світла.

— Цей мерзотник любив свою матір. Цілився не в голову, а в серце. У серце, Віку. Не був він дитиною, яку били чи катували, він дбав про свою хвору матір. Він був як ото… Тварина… Найгірше, що ми ніколи не дістанемо пояснень. Що сказати батькам Аполліни? Що ми не знайшли їхньої дочки?

Вік знав: у такі миті Вадим ненавидів свою роботу.

— Можливо… Дельп’єр був тимчасово на цій землі, щоб зробити те, що він зробив і потім зникнути. Мов шлак, немов сяк-так виготовлений предмет, який укупі з якимись іншими викинуть на смітник. А такі, як він, далі існують, із ними теж треба щось удіяти. Добре, якщо зловимо їх. А то…

Вік підійшов до нього, тримаючи руки в кишенях.

— Ти усвідомлюєш, що до Різдва три дні, а в мене й досі нема подарунка для Коралі?

— Трясця, Віку, я кажу тобі… про серйозні речі, а ти мені про те, що в тебе нема подарунка для дочки. Чому ти кажеш мені про це?

— Тому що я зараз про це думаю. Тому що моя клята пам’ять здає мені карти, коли хоче, у неї немає правил. Щодня думаю, що треба зупинитися біля якої-небудь крамниці й купити їй щось, навіть не знаю що. І щодня забуваю. Тільки зараз пригадав, майже опівночі, посеред розбризканих мізків і крові.

Тінь жалю, наче вітрило, пропливла перед його великими темними зіницями.

— Який там з мене батько, якщо я забув про це? Адже це моя дочка.

— А ти зроби, як оце ми з Мартіною — дай їй гроші. Вона не сердитиметься, навпаки. Знаєш, у такому віці гроші — це добре. Та й пізніше теж. Гаразд… Повернімося до Дельп’єра. Ми обшукали і нагорі, й унизу. Я бачив, там є підвал. Хлопці зі штурмової групи заглядали туди, але мимохідь. Спустимося?

— Спустимося, авжеж….

Вони мовчки повернулися на перший поверх. Спускалися й підіймалися люди, несучи обладнання чи зразки. Стояв надворі навіть автомобіль «Дофіне лібере» з журналістом, що терпляче очікував на морозі. Що й казати, дім Дельп’єра ще ніколи не був такий людний.

Поліціянти спустилися східцями в підвал. Склепіння було низьке, і їм довелося зігнутися. Пройшовши коротким тунелем, вони опинилися у просторому квадратному приміщенні, освітленому двома лампами і просякнутому пахощами вудженого м’яса і солі. Десятки зв’язаних мотузком оленячих ріг звисали зі стелі, а також окости, загорнуті в біле полотно, що мало не торкалися землі. Вік затамував подих, піднявши один із них, і заспокоївся, побачивши, що це свинина. Морель знову нервово зареготав, те хихотіння, здавалося, линуло з його нутрощів.

Вони пройшли тим лісом примар, що гойдалися, наче боксерські мішки. Трохи далі стало видно комору для харчів, там були стільці, поставлені один на один, купа звірячих бюстів і голів, напханих соломою, поруч були скляні очі, пензлі, паки соломи. Було трохи господарських матеріалів і номерний знак, що таки напевно знятий із того «форда». У глибині коло стіни стояла стара кухонна шафа, до якої був прикріплений електричний шуруповерт і поржавілий дитячий велосипед із ремінцями на держаках руля. На сідлі ззаду було написано: «Фелікс Дельп’єр». Вік покрутив колесо і довго й допитливо дивився на нього. Здаля, наче з могили, долинув Морелів голос.

— …здурів. Ми піднімаємося.

Вік уважно оглянув велосипед, підперши підборіддя рукою.

— У Дельп’єровому мобільнику було повідомлення, яке він надіслав учора ввечері на невідомий номер. Написано було: «Тому, хто невдовзі прийде до мене без дозволу. Коли спустишся вниз, оберни коліщатко щастя. І виграй сюрприз!» Мобільний телефон лежав на видноті, на столі у вітальні, без коду доступу. Наче задля того, щоб його помітили.

Вадим підійшов до колеги. Він оглянув велосипед зусібіч, зняв його зі стіни. Вік ходив туди-сюди, тримаючи в руці телефон.

— Підвал, велосипед, коліща… усе наче збігається, але я нічого не бачу. Де ж той сюрприз?

— А тобі кортить зателефонувати на той номер, куди Дельп’єр надіслав повідомлення, еге?

— Може, так і треба зробити, щоб збагнути?

— Може, і треба, але, може, це пастка. То не варто ризикувати, краще зачекати аналізу мобільника і дізнатися, хто ховається за тим номером.

Вони подумали. Чому він надіслав повідомлення? Чому не надіслав його собі, якщо хотів звернутися просто до них? Або чому не написав олівцем на папері? Хто був на тому краю телефонної лінії?

Вік раптом завмер перед шафою, потім присів: у її ніжках були вмонтовані коліщата, тому їх було не видно. Він відступив убік і пхнув шафу. Перед ним відкрився щит із клеєної фанери завбільшки метр на метр, прикручений до стіни. Вадим мовчки узяв шуруповерт і став навколішки. В підвалі почулося пронизливе гарчання.

В&В відчули, як в обличчя їм повіяло протягом.

Перед ними зяяв отвір, що був тільки трохи менший від розмірів щита.

Цього всього не могло бути.

Леані просто снився жах. Невдовзі вона прокинеться вдома, у своїй затишній квартирі в Парижі. Замотавши шарф довкола шиї, піде пити каву у свою кав’ярню на бульварі Ієна, читатиме газети й дивитиметься на людей, намагаючись створити наступну історію, новий трилер, що візьме за горло всіх читачів.

Але нову історію не треба вигадувати, вона зараз переживає її. Ключ від форту, знайдений у Жуліановій кишені, привів її до скутого кайданами чоловіка із закривавленим обличчям, який непорушно лежав перед нею, впершись у груди розтрощеним підборіддям. Як ото в Арпажона у її книжці, руки його були над головою, скуті кайданами і ланцюгами. Ліворуч, у кружалі світла, видно було смітник, відро, пляшки з водою, консервні бляшанки, все як у «Незавершеному рукописі». Жуліан прочитав цю книжку, в якій «хтось» обвів уривки, які тут втілено в реальності.

Леані стало недобре, вона мусила визнати очевидне: все свідчило про те, що той «хтось» — Жуліан. Проте вона все-таки відмовлялася в це вірити. Вірити в те, що він зробив таке, адже воно не узгоджувалося з людиною, якою був її чоловік. Навіть перебуваючи в занепаді, у відчаї, недужий, Жуліан не міг бути винний.

Не могло бути й мови, щоб стояти тут і нічого не робити. Вона кинулася до нещасного, і в ніс їй ударив гострий дух сечі. Він був босий, ноги розпрямлені, блідий, нігті чорні, великі пальці набрякли, мов кулі. Переламані, звичайно.

Вона притулила тремтячі пальці до горла, аж з-поміж непорушних вуст викотилася булька слини.

Він був живий.

Леана позадкувала.

Губи заворушилися, з горла вихопилося незрозуміле белькотіння. Звуки, які він знай повторював і повторював, поки вони перетворились на слова.

— Води.

Леана поклала ліхтар додолу і кинулася до невідкоркованої пляшки. Засвітила лампочку, що висіла під стелею, і вклякла навколішки перед тим чоловіком. Обережно притулила шийку пляшки до його порепаних вуст. Синій пухир заважав йому розплющити праве око. На чолі прилипло пасмо темного чуба, вилиці були гострі, зап’ястки грубі, мов у лісоруба. Кремезний, широкоплечий, вік від сорока до сорока п’яти років. Леану аж нудити почало від його запаху. Їй марно було порпатися в спогадах, цього чоловіка вона не знала.

— Ось так… Потроху.

Він випив третину пляшки, потім у грудях вибухнув страшенний кашель — немов літня гроза — і голова впала на груди. Леана знала, що така позиція рук завдає болю м’язам шиї, людина зазнає неймовірних мук. Її герой, Арпажон, був припнутий так само.

Вона дістала з кишені пакет носовичків, намочила декілька і обережно втерла щоки, надбрівні дуги і носа. На лобі була рана, що геть заплямувала кров’ю обличчя. Вона втерла його, як могла, і раптом побачила в стіні слід від кулі. Вогонь відкрили зблизька, напевне, зі зброї, знайденої в шухляді. З правого вуха того чоловіка цідилася кров.

Укривши його своїм пальтом, щоб він трохи зігрівся, вона випросталася і взялася за голову. Потім помітила знаряддя для тортур у кутку, як ото в її романі: черевик на гвинтах, який стискав ногу, коли його загвинчували. Їй насилу пощастило уявити собі те пекло, якого зазнав цей чоловік. Потрощити людині ногу означало завадити її втечі. Найкращий спосіб зламати її волю.

Вона дістала телефон, треба було зв’язатися з Коленом. Проте вона вагалася, чи набирати номер. Повідомити в поліцію означало прямісінько тицьнути пальцем у Жуліана. Він утратив пам’ять, не зможе захищатися. Його точно посадять. Його, Сариного батька, її чоловіка, кинуть за ґрати… Він сконає там.

Але вона не могла покинути цього чоловіка на смерть.

Нема мережі. Вона вже збиралася полізти вище, аж раптом чоловік благально простогнав:

— Допоможіть!..

Леана повернулася до в’язня. Він звів підборіддя і розплющив ліве око.

— Не кидайте мене…

— Я повернуся, треба знайти місце з мережею, щоб викликати допомогу.

Він кволо ворухнув ланцюгом.

— Ключ від кайданів… он там, у кутку, під каменем.

Наручники трималися на ланцюгу, прикріпленому до муру і замкненому на замок.

— Гаразд, гаразд.

Вона побігла у куток, підняла камінь, що лежав за пляшками води й консервами, і справді виявила там ключ. Він лежав на фотографії Сари, де вона позувала разом із батьком на березі бухти Оті з тюленями на задньому плані. Жуліан завжди носив цю світлину в гаманці. Обоє аж променіли. Леана взяла фото і прочитала на звороті: «Хоч що казатиме, він бреше». І нижче: «Дай мені сили ніколи не забути того, що він скоїв». То був почерк її чоловіка.

Леана присіла, відчувши, що ноги її підігнулися. Немов щось поглинало її на дні й жбурляло туди-сюди, не давало змоги випливти на поверхню. Вона глянула на невідомого, який стежив за нею, наполовину затулений купою провізії, і від того, що спало їй на думку, у неї аж кров похолола.

А що, як цей чоловік має стосунок до зникнення Сари? І якщо її чоловік відкрив якийсь попередній доказ, що змусив викрасти і катувати цього чоловіка? Може, тому й записав для неї повідомлення на автовідповідач за два дні до нападу? «Мені треба з тобою поговорити. Про Сару. Я розкопав дещо важливе». Вона приголомшено випросталася, стиснувши ключ у кулаці, цей шматочок металу, який здатний був звільнити одну людину і ув’язнити іншу. Невідомий дивився на неї, обличчя його було бліде, синюшне, сіряве, понівечене, порізане, і вона майже бачила, як у його очах з’являється проблиск надії.

— Дякую… дякую…

Леана присіла коло нього.

— Чому ви тут?

Він замовк, те раптове запитання, яке вона поставила так спокійно, заскочило його зненацька, та ще й ключ, який вона поклала долі поруч, адже він міг тільки розпалювати полиск його згаслого погляду. Він облизнув губи, щоб зволожити їх, і скривився, спробувавши поворухнути ногою.

— То ви з ним?.. Ви з тим хворим на голову… Що ж, гаразд…

— Скажіть мені тільки одне: чому ви тут?

Він дивився на неї і мовчав. Мури фортеці були такі грубі, що сюди не долинав ні гуркіт бурунів, ні квиління вітру. Справжнісінька могила. Чоловік зібрав сили, крутнув зап’ястками в кайданах і закричав:

— Я… та я нічого не знаю! Присягаюся, нічого не знаю! На мене напали, а потім я отямився в… в цій темниці!

— Якщо він викрав вас і катував, то була ж якась причина.

— Він геть схиблений, оце і причина. Він вважає… ніби я маю причетність до зникнення його дочки. Але я навіть не знаю, яка вона. Послухайте, я нічого не розумію, я більше не можу. Скільки… скільки часу він тримає мене тут? Скільки днів, ночей? Він… він не повернеться, гадаю… Я вже не знаю… Благаю, відімкніть цей замок!..

Він заплакав. У Леани аж серце стиснулося, коли вона побачила, наскільки зламаний цей чоловік, наскільки він розбитий. У неї було тільки одне бажання — звільнити його від пут. А що, як Жуліан мав рацію? І що, як цей чоловік міг сказати, де Сара? Де її тіло? Що він з ним зробив?

Леана взяла смартфон, знайшла селфі, яке зробила Сара у день зникнення — і показала невідомому цю світлину на екрані.

— Погляньте на це фото. Впізнаєте?

Його ліве око широко розплющилося, повіка правого ледве ворухнулася, і стало видно краєчок чорної зіниці. Він скривився у болісній гримасі.

— Чорт! Це ваша дочка… А ви… ви та жінка, еге? Романістка, про яку… про яку він мені казав… Мірор… То ви… ви не знали, що я тут? Не знали, що ваш чоловік позбавив волі невинного?

Леана не дозволила збити себе з пантелику. Вона й далі тримала телефон перед його понівеченим обличчям.

— То це вас було викрадено й замкнено в багажнику всюдихода? Ви дряпали там і написали «жива» на металі. Навіщо?

— Ви… ви така сама божевільна, як і він.

— А… а це у вас була шапочка моєї доньки, не в Жуліана. Тому він і викрав вас, еге? Що ви робили з тією шапочкою? Де Сара?

Він поворушив руками над головою.

— Не знаю, що… що сталося з вашим чоловіком… Не знаю… чому ви тут за… замість нього, але ви вочевидь не в курсі… цього всього… То ви…

Він кривився з кожним промовленим словом.

— Зателефонуйте негайно до поліції… і поясніть їм… Я розкажу їм усе… про все, що сталося… скажу всю правду. Що я вас бачу вперше… що… що ви не в курсі. І я…

Леана не слухала його. Частинки доміно падали одна за другою.

— Це пояснює, чому на нього напали увечері. Може, хтось знав, що мій чоловік утримує вас, і шукав вас. Хто це був? Змовник якийсь, мерзотник? Мій чоловік не випустив здобич із рук, то його побили і лишили вмирати на березі.

Чоловік засопів і тернув носом об плече.

— Не розумію… про що ви кажете… Ключ. Відімкніть нарешті.

Леана застромила руку до кишені його штанів і сорочки, що була заляпана кров’ю. Випросталася і заходилася порпатися в купі харчів. Нічого, ані папірчика. Повернулася до нього рішучою ходою.

— Скажіть мені, хто ви.

— Ви не можете зробити цього… Ви… ви станете його спільницею. Зателефонуйте до поліції або звільніть мене… але не залишайте отак.

— Чому ви не хочете назватися? Чому ви не кажете, що робили з шапочкою моєї доньки?

Вона кричала. Чоловік втягнув голову в плечі, насупив брови.

— Мене звати Грегорі Джордано. Я поліціянт.

Оглянувши свіжу цегляну кладку і її шви, вони дійшли до висновку, що Фелікс Дельп’єр поділив підвал на дві половини: в одній були окости і різне причандалля, а друга була секретна. Отим повідомленням він запрошував вигратисюрприз. Обидва поліціянти вже підозрювали найгірше. Вік простягнув руку.

— Тобі належить честь увійти.

Вадим навіть не подякував. Тримаючи в руці пістолет, він нагнувся і проліз у діру. Його пальці торкнулися товстого червоного килима. Приємний дотик. Лампа Вуда з чорним світлом увімкнулася, затріщавши, і серце його підскочило. Випроставшись, він мусив узяти себе в руки, щоб не кинутися навтьоки.

— А нехай йому всячина!

Перед ним постало понівечене тіло, вкрите шрамами і швами, в позі «Вітрувіанської людини», розіп’яте. Воно висіло в повітрі, на висоті десять сантиметрів над землею, немов демонструвало процес левітації. Потрібно було відволіктися від ефекту, який справляла та лампа, аби усвідомити, що тіло утримувалося в грубій дерев’яній рамі сотнями тонких рибальських волосінь, завдяки чому видавалося, ніби воно перебуває в центрі велетенської павутини. Насилу помітні гачки, розміщені через рівні проміжки, прохромлювали тіло, припинаючи його до рами.

То не був ні чоловік, ні жінка. Вік глянув на обличчя, що наче витало у повітрі, оточене красивими світлими косами, на очі в очницях, наполовину прикриті повіками. Груди були окремо, й руки окремо. Як і ліва нога, права нога та всі інші деталі «моделі» перед ним. Зібрана з фрагментів, «модель» так і не стала цілісна. Це було щось порубане, а потім зшите докупи, шматки, з’єднані між собою прозорими нитками, гачками, шурупами. Попри недоладність цього незавершеного витвору, Фелікс Дельп’єр намагався зробити його гарним, наніс тональну основу, нафарбував нігті червоним лаком, на пальці й на шию почепив прикраси. Волосся було укладене, зачіска з ідеальним проділом з обох боків була прикрашена червоними заколками. На ногах були панчохи, натягнуті абсолютно симетрично.

Вадим ступив уперед, мало не падаючи з ніг, а Вік підійшов до металевого столика, подібного до того, що використовують в інституті судової медицини, і оглянув знаряддя — скальпель із бритвою для гоління, кравецький метр, катетери, голки, медикаменти. Долі стояли каністри з хлоркою, поставлені одні на одні порожні ночви, рулони мішків для сміття, мотки мотузків, клапті брезенту, пачки солі, валялася деревна кора. Він повернувся до «моделі» і помацав її.

— Дивися… Обличчя, руки й очі — реальні, а решта…

Він трохи пошкрябав рубці й виявив лискучий матеріал.

— Це шкіра. Клапті видубленої шкіри, що не піддається гниттю, зшиті докупи й надягнуті на основу… Не знаю, на якусь металеву структуру, на щось таке. Гадаю, ми виявили очі й обличчя дівчини з багажника, Вадиме.

Тхнуло таніном, деревною корою. Вадим стояв навколішки на килимі, світив лампою перед собою, рот його був перехняблений гримасою.

— Гадаю… Дельп’єр ґвалтував цю… цю структуру. У чорному світлі видно білі плями. Сліди… ну, сперми. Скрізь. Он між ногами, на килимі.

Вік став коло нього, намагаючись уявити собі ту сцену. Внизу рама була на коліщатах, це давало змогу Дельп’єрові як завгодно переміщувати свій витвір. Стіни довкруги були обвішані червоними покривалами, що звисали, немов червоні сукні. Були навіть пляшки зі спиртними напоями на етажерці, музичний центр, відеоекран, камера на тринозі в кутку. Вік помітив короткий ланцюг, прикутий до муру, він закінчувався сталевим кільцем. Видно було сліди від нігтів і трохи крові внизу на цеглинах. Розкидані рештки їжі на долівці. Порожній нічний горщик.

— Оце тут він утримував живих… Приковував за ногу тим кільцем.

Він обернувся до «моделі» і нахилився над грудьми, двома величезними силіконовими кулями, обтягнутими шкірою. Насилу видно було сині, чорні, брунатні плями, що вкривали всю постать. Він принюхався.

— Пахне вона приємно. Парфумами… Коси пахнуть шампунем.

— Вона?

Вадим схопився на ноги, не тямлячи себе від люті, зуби його вишкірилися і блищали в ультрафіолетовому світлі.

— Про кого ти кажеш, чортів сину? Про власницю цього обличчя? Про ці клапті шкіри, зшиті між собою на цьому клятому залізному каркасі «моделі»? Як можеш ти казати «вона»?

— Треба ж якось це назвати. Шкіра обличчя й рук іще свіжа. Решта видається давнішою.

— Я ще ніколи не бачив нічого подібного. Доводилося бачити мені страшні речі. Але це щось немислиме.

Морель обійшов раму, придивляючись до кожного рубця.

— Зі скількох людей треба було зняти шкіру, щоб… щоб виготовити це?

Поліціянт у відчаї — це, мабуть, найгірше, що можна побачити. Як собака, в якого стріляють із рушниці й він кидає останній погляд.

— Ми шукали Аполліну… Гадаю, знайшли… Може, ця рука, ця нога… Частина спини…

Вік підійшов до шафки, на якій стояв відеоекран і музичний центр. Збоку добре видно було стос непідписаних коробок із DVD, на верхньому лежав конверт. Він погукав Вадима.

— Гадаєш, це для нас? Прощальне повідомлення?

— Цей виродок і далі грається з нами. Відкривай…

Відчуваючи, як стискається в горлі, він надягнув рукавички й обережно відкрив конверт, наче боявся, що звідти вискочить гадюка. Але всередині лежав тільки аркуш паперу, вирваний із зошита, і на ньому було написано:

Тощо, сподобавсясюрприз? Атеперосьіщеспадоквідмене, мусорня! Приємногоперегляду!

Усупереч тому, що було написано на звороті фотографії Сари, в’язень форту не збрехав.

Його портрет широким планом, який вона знайшла в інтернеті, постав на екрані Леаниного ноутбука. Зовнішність Аль Пачіно, той самий насуплений вираз, кутасте обличчя. Згідно з даними, які романістка знайшла в інтернеті, Грегорі Джордано, сорок шість років, був лейтенантом поліції в бригаді з боротьби з сутенерством у Ліоні. Його ім’я траплялося на кількох сайтах, надто ж у давніших статтях, що стосувалися злочинної мережі з торгівлі людьми. Він працював над розкриттям каналів постачання жінок для проституції з країн сходу і над запобіганням новітньому рабству. Останню його справу висвітила преса сім років тому, йшлося про викриття мережі, що сягала Румунії. Відтоді нічого нового.

Задзеленчав телефон. Колен… Невчасно. Вона не відповіла.

Хоч як порпалася вона в пошуку, після 2010 року не знайшла більше ніякої інформації і нічого про особисте життя Джордано. Де він жив? Чи була в нього дружина? Чи були діти? Вона хотіла було зайти у фейсбук і поглянути, чи є в нього там обліковий запис, але передумала. Може, про його зникнення вже відомо і зараз там стежать за тим, хто заходить у його профіль. Леана дізналася про ці хитрощі завдяки пошукам матеріалу для трилерів у мережі й спілкуванню з поліціянтами. Тож треба бути обережною і задовольнитися цими скупими даними.

Крихтами.

Вона скинула окуляри для читання і відкинулася на спинку сидіння. Надихнувшись її писаниною, чоловік ув’язнив, годував консервами, бив і покинув помирати співробітника судової поліції. Хоч перед очима був туман, вона силкувалася думати. Джордано працював у ліонській поліції, там, де бригада карного розшуку вела справу Дженсона. Судова поліція і карний розшук були різними службами, будинок поліції був величезною спорудою. Жуліан кілька разів бував там, намагаючись дізнатися, чи є якісь новини. Зустрічав там він Джордано? Може, почув щось у коридорі, й воно привернуло його увагу? Малоймовірно. Але якого дідька він викрав поліціянта, якого так хвалила преса за роботу?

«Хоч що каже, він бреше». Таж ні, не брехав він. Жуліан тут помилився. Вона підвелася і глянула в засклене вікно, почуваючись так, наче над нею висів дамоклів меч. Вона думала про Коленові міркування, про те, що серійний убивця Дженсон, можливо, не причетний до зникнення Сари. Та думка видавалася їй божевільною, і все-таки…

«Листа міг надіслати тобі будь-хто, що знав про історію з волоссям і зникненням»,— сказав Колен.

Хоча Грегорі Джордано і працював у іншій службі, все ж таки він, вочевидь, був обізнаний з основними деталями справи Дженсона. Поліціянти постійно обговорювали свої справи. То й що? Це робило його винним?

Поміж дюнами видно було, як до берега наближається темна хвиля, що скидається на нафтову пляму. За дві години форт буде недоступний, буруни припливу затоплять дамбу, і Джордано проведе ще одну ніч у кайданах у своїй темниці, очікуючи звільнення. Що ж робити? Леана вже нетямилася від свого безсилля і водночас від своєї влади. Вона тримала в руках долю трьох людей — себе, Жуліана і Джордано. Три долі, пов’язані між собою, немов клубок вовни, який неможливо розплутати.

Перш ніж ухвалити рішення, вона ще мала час для того, щоб зробити ще одне. Видрукувала фото Джордано, яке знайшла в мережі, вбрала стару куртку, яка лежала в шухляді шафи з одягом, і поїхала до лікарні.

Було майже пів на одинадцяту, година пізня, коридори майже порожні. Тільки писк апаратури, човгання м’яких підошов медсестер по лінолеуму, гупання дверей із пропускними шлюзами.

Перш ніж увійти до Жуліанової палати, вона прочитала повідомлення від Колена.

Заходивдотебеввечері, танікогонезастав. Намагавсязателефонувати: жодноївідповіді. Першийрезультатзлабораторії: вонизнайшлившапочціволосину. Відприродибіляву, алепофарбованувчорнийколір. Завтрабудутьаналізикрові, якузнайшливбагажнику. Сподіваюся, утебеуседобре, зателефонуй, яхвилююся. Колен.

Ще одна приголомшлива новина, яка шокувала Леану і ще дужче посилила її сумніви. У Сари були біляві коси, коли її викрали, але якщо хтось пофарбував їх у чорне? І що, як та волосина справді належала їй?

Вона завагалася, кортіло обернутися і хутко зателефонувати Коленові. Усе йому викласти. Проте вона таки ввійшла до палати. Жуліан спав. Леана тихенько підійшла і вмостилася на стільці напроти нього. Спокій, що панував у палаті, трохи погамував її. Так давно не бачила вона, як він спить.

Кинула оком на книжки, які лежали на столику. То були її романи. Із закладки видно було, що він читав роман «Людина із цвинтаря», другий трилер, який вона написала, той, де фігурувала героїня з амнезією. Жуліан ризикував знайти разючі паралелі зі своїм випадком. На нього теж напали, і він теж втратив пам’ять. Леана не могла позбутися думки, що останніми днями вигадка аж занадто загравала з дійсністю.

Вона глянула на чоловіка, він був спокійний, і в неї аж волосся дибки стали, коли вона уявила, як він ув’язнив і катував Джордано. Він, Жуліан, пацифіст, що майстрував повітряних зміїв, гасав бухтою на сухопутних вітрильниках, був закоханий у природу, палкий захисник колонії тюленів, що жила коло берега, і не здатен був скривдити комаху… Як міг він виявити таку ненависть? Із другого боку, хіба могла вона засумніватися в його невинуватості й прагненні знайти їхню доньку? Жуліан готовий був на все, і в нього були ще й які підстави підозрювати того поліціянта. Може, навіть уважав, що має в руках доказ його вини — ту шапочку?

Та слід було визнати очевидне: він помилився, та й вона теж, та шапочка могла належати невідомій особі. Ця історія неодмінно мала скінчитися недобре. Звільнити Джордано означало погубити майбутнє чоловіка, якого вона кохала. Лишити поліціянта ув’язненим? Це міна сповільненої дії. Так чи так, його колись доведеться випустити.

«Ще одне рішення. Нічого не робити, лишити його, нехай гине в тій темниці… Спекатися тіла… Жуліан і ти вільні… Для вас обох почнеться нове життя…»

Вона відігнала ті підступні думки, те нашіптування, тихеньке підле бурмотіння внутрішнього голосу. Звісно, вона вбивала у своїх книжках, звичайно, її герої позбуваються трупів, але насправді вона не вбивця.

Леана закашлялася, і Жуліан одразу ж розплющив очі. Підвівся.

— Я бачив жахливий сон, у ньому була ти. Ти плавала з черепахами, сиділа на спині одної з них, і вона почала поринати на дно. Ти не могла випливти на поверхню, долоні приклеїлися до панциря, і ти зникла в глибині, благаючи мене про поміч. А я нічого не міг удіяти, бо не мав досить духу, щоб пірнути. Я… я дивився, як ти вмираєш.

Він притулився до неї. Леана відчувала напругу в своєму тілі, щось на кшталт відторгнення, яке вона силкувалася подолати. Як по правді, вона гнівалася на нього за те, що він поставив її в таку ситуацію, що використав її писанину,— у певному розумінні, він узяв її в заручники, щоб завдати людині зла.

Жуліан говорив далі.

— Це було жахливо. Я так боявся за тебе. Проте по-справжньому не зовсім упізнавав тебе. Але знаю, що… щось у мені тебе завжди знало.

Леана урешті вивільнилася із чоловікових обіймів.

— Ми плавали із черепахами, це було давно. Далеко звідси, під час відпустки. Ти хотів вивезти мене на сонце, на світло, тому що… тому що це був період, коли мені снилися жахіття, коли… у мене було не все гаразд із головою.

— Чому? Що сталося?

Вона знизала плечима.

— Нічого особливого. Просто тривога, страхи.

— Під час сеансу в логопеда я тримав у руках предмети, це мало викликати спогади. Торкнувшись мініатюрного автомобільчика, я згадав сіре авто, позашляховик. А фігурки тварин нагадали мені брунатного пса з короткою шерстю, який гасав скрізь.

— Ранзор, наш перший собака.

Жуліан вдячно усміхнувся їй, такої усмішки вона давно в нього не бачила. І їй стало від того ще гірше.

— Спогади виринають хаотично, але завдяки цим предметам таки повертаються. Логопед був задоволений результатом. До речі, ти можеш принести наші пізніші світлини? Лікарі вважають, що вони будуть помічні на сеансах.

Вона кивнула. Він погладив її по щоці, заплющив очі.

— Я не можу дочекатися, коли ми знову будемо разом, у нашій домівці. Відкривати себе заново… Жахливо не мати більше пам’яті, та заразом це так особливо. Наче відродження. Знову, наче вперше, пізнати місця, обличчя, запахи і смаки… Ти така вродлива! А Сара? Вона буде з нами на Різдво?

Леана спробувала всміхнутися йому і підбадьорити. Жуліан насупив брови.

— Щось не так? Бачу, ти напружена. Щось є таке про нашу доньку, що я мушу знати?

Романістка дістала з кишені згорнутий аркуш із портретом Джордано.

— Впізнаєш це обличчя?

Він узяв фото, уважно роздивився й незворушно повернув їй.

— Ні, абсолютно ні.

— Ти певен цього? Кажи правду.

— Ні, ні, нічого. Хто це?

Вона вагалася, чи йти далі й показати йому фото покаліченого Джордано, яке вона зробила смартфоном, поставити його перед фактом, що це зробив він. Але це було б зайве. Вона сховала аркуш до кишені.

— Забудь про це. Забудь про мої відвідини.

— Забути? Гадаєш, я мало ще забув? Що відбувається, Леано? Батько теж якось дивно поводиться, коли я заводжу мову про Сару. Що сталося з нашою донькою?

— Вона мертва!

Ті слова вилетіли, перш ніж вона змогла їх проконтролювати. Леана тремтіла від емоцій, нерви були на грані. Хотіла було схопитися, але ноги немов свинцем налилися. Електрошокер спрацює зараз або ніколи. Жуліан завмер, приголомшений.

— Померла? Але ж ти казала, що…

— Її викрали чотири роки тому. Вона поверталася з пробіжки, ти був… на роботі, а я гуляла на пляжі… Це сталося на нашій віллі. Серійного вбивцю на ім’я Енді Дженсон піймали два роки тому, зараз він у в’язниці, очікує суду.

Здавалося, Жуліан хоче щось сказати, та не знаходить слів. Леана уявляла, яка буря у нього в голові.

— Він зламав наше життя. Визнав, що викрав і вбив Сару, але відмовився сказати, де поховав її. Перебуваючи за ґратами, вказав місця поховання всіх восьми жертв, крім нашої доньки… Ми місяцями чекали, коли він зважиться це сказати.

Леана щосили зціпила руки.

— Ти шукав її всі ці роки, Жуліане, мало не збожеволів від цього. Не можеш ніяк забути. Скажи мені, що ти ще щось пригадав, не лише про банановий гай і черепах.

Жуліан стиснув губи, відкинувся назад. Провів долонею по Леаниних руках.

— Мені шкода…

Він підвівся і обняв її. Леана була на грані зриву. Поцілувала його у вуста, довго, пристрасно, з любов’ю, і вивільнилася з обіймів. Він приголомшено дивився на неї, притуливши до вуст два пальці, наче хотів затримати цей поцілунок і не відпускати його.

— Схоже на прощальний цілунок.

— Сподіваюся, ти мене зрозумієш…

Вона вийшла і почула, як він голосно кличе її. Леана залишила чоловіка наодинці з запитаннями без відповідей.

Що вона наробила?

Леана замкнулася в автомобілі, відчуваючи, що більше не витримає, що не може бути й мови про те, аби чекати днями, тижнями, поки до нього повернеться пам’ять, тоді як людина потерпає в кам’яній в’язниці. Навіть її слова про викрадення Сари нічого не пробудили в ньому. Гірко зітхнувши, вона дістала телефон і знайшла Коленів номер. Найгірше рішення в її житті. Може, цей поліціянт із Берка знайде якийсь спосіб уникнути покарання? Допоможе вибратися із цієї халепи?

Щойно вона почала набирати Колена, її телефон задзвонив. То був Максим Пер, фахівець з інформатики. Жуліанів ноутбук… Вона вже й забула. Леана відповіла на виклик.

— Тобі вдалося?..

— Так, деякі дані я відновив. Не можу сказати по телефону. Треба, щоб ти приїхала й сама поглянула. Це стосується шапочки твоєї доньки. Я знаю, хто її носив.

Максим Пер мешкав поблизу морського шпиталю — у тій місцині, де знімали фільм «Скафандр і метелик»,— у блакитно-білому будинку, оздобленому в рибальському стилі, в глухому закуті, куди ніколи не зазирало сонце. Він досі викладав в одній із початкових шкіл, де й сама Леана працювала понад десять років. Він запросив її ввійти, замкнув двері на два оберти ключа і провів до кабінету, де неможливо було розвернутися, стільки там було книжок, матеріалів з інформатики і DVD, вони захаращували все довкруги.

— Кави? Хочеш трохи збадьоритися? Таке враження, ніби з тобою щось негаразд.

— Все добре. Пізно, я зморена, і як по правді, я мало спала останніми днями.

Він поставив стілець перед Жуліановим комп’ютером, посадив Леану й сам умостився коло неї, тримаючи в зубах недопалок.

— Що ж… Усе з ноутбука було методично видалено: файли cookie, історія вебперегляду, електронні листи, аудіофайли, фотографії. Складалося враження, наче переді мною майже новий комп’ютер.

— Комп’ютер, що втратив пам’ять — як і Жуліан. Усі його папери зникли. Таке враження, ніби він чи, може, злодій хотіли геть знищити його минуле.

— Атож. Але так само, як і з пам’яттю, твердий диск неможливо стерти, поки його не відформатуєш; більшість даних залишається в системі. І поки не встановиш нових програм, поки не заповниш диск гігабайтами фільмів, ще можна сподіватися, що частину даних відновиш.

— Ти казав про шапочку. Що ти знайшов?

— Перш ніж дійдемо до нього, маю що тобі показати.

Він зацокотів клавішами.

— Спершу соціальні мережі. Ти знаєш, що Жуліан створював групи підтримки, де регулярно публікував Сарині фото?

— Так, так, я завжди була проти. Він просив користувачів поширювати інформацію, говорити скрізь про це, друкувати листівки і контактувати з ним через приватні повідомлення, якщо вони мають чим допомогти. Інстаграм, твіттер, фейсбук… Жуліан мав облікові записи скрізь, і в нього були тисячі підписників. Звісно, я теж… щоб стежити за тим, що він там робив. Люди стежили за його пошуками, за його настроями, хоч він і не публікував багато останнім часом… Він не розумів, що люди цікавляться ним як вуаєристи. Це був наче серіал про батька родини, у якого зносить дах. Просто жалюгідне видовище.

— Я теж так гадав. Але… здається, твій чоловік мав рацію, коли вперто наполягав на своєму і вірив у допомогу людей.

Він клацнув кілька разів, вивів на екран папку з довжелезним іменем, яке неможливо було прочитати.

— Моя програма відновлення даних створила цю папку. Не буду тебе навантажувати технічними тонкощами. Словом, я переглянув останні видалені електронні листи. Нічого корисного. Жуліан не так багато працював за ноутбуком і мало з ким листувався, тож у пошті була тільки реклама та спам. Потім я спробував відвідати його групи підтримки, але побачив, що вони недоступні. Твій чоловік їх усі видалив, причому не пізніше, ніж два дні тому.

Леана наділа окуляри.

— Коли конкретно?

— У вівторок, близько дванадцятої години. Усі дані в ноутбуці було стерто одним махом.

Леана спробувала відновити хронологію подій.

— У ніч із понеділка на вівторок о першій годині ночі Жуліанові зателефонували з охоронної фірми, оскільки в будинку спрацювала сигналізація. Він був п’яний і не міг згадати код. Ти кажеш мені, що десь опівдні того ж таки вівторка він закрив облікові записи в соцмережах і стер усю інформацію в комп’ютері. Потім, о вісімнадцятій годині, згідно з програмою здоров’я в його телефоні, він подався до дамби, щоб пройти п’ять кілометрів. Його знайшли непритомного за годину, на нього напали неподалік від маяка…

Вона спробувала відігнати нестерпне видовище закривавленого обличчя Грегорі Джордано і почала думати вголос, підперши підборіддя кулаком.

— Ти закриваєш облікові записи, стираєш дані в комп’ютері, забуваєш код і замінюєш його іншим, наче це терміново,— і після цього спокійно йдеш погуляти?

— Може, він когось боявся?

— Якби він боявся, то не пішов би гуляти в темряві з тією клятою програмою, яка рахує кроки! Він зачинився б або, не знаю, втік би на автомобілі! Але піти гуляти? Не розумію я, щось нелогічне є в його поведінці.

Леана думала про Джордано. Можливо, подихавши свіжим повітрям, Жуліан хотів вирішити, що робити з поліціянтом, якого він тримав у форті в полоні? Але до чого тоді та програма моніторингу здоров’я? Вона повернулася до причини своєї присутності в давнього колеги.

— Ти казав мені про Сарину шапочку.

Він поважно кивнув.

— Авжеж. Але спершу іще про одне. Мені пощастило знайти це в історії вебперегляду. Прикро казати тобі про це, але…

— Кажи.

— Твій чоловік заходив на вельми своєрідний сайт — «Чорний донжон». Це приватний клуб, вочевидь, для обраних, розташований у третьому окрузі Ліона.

Він зайшов на сайт.

— Тут мало інформації, але, як я зрозумів із того, що вдалося знайти, це клуб екстремальних практик: садомазо, тематичні вечірки… Деякі джерела свідчать про те, що розваги заходять надто далеко: підвішування на гачках та інші моторошні ігри…

Леана зморщила носа. Ліон… Місто, де працював Джордано. Чому Жуліан заходив на цей сайт? Невже цей ув’язнений поліціянт порадив йому?

— Ти можеш сказати мені більше? Невже немає ні імен, ні контактів, які могли б дати змогу збагнути, що він шукав?

— Нічогісінько. Мені шкода.

Він замовк і закрив вікно на екрані.

— Знаю, це не дуже тобі стане в пригоді, але я мав тобі сказати.

— Ти правильно зробив.

— Перейдімо тепер до шапочки. Я відновив видалену фотографію, яка могла спричинитися до всього, що сталося. Тримайся, це дуже тривожно. Я відновив видалене фото, яке, можливо, є початком усього, що сталося. Зберися на дусі, це неабияк схвилює.

Максим клацнув на файлі, й фото розгорнулося на весь екран. Відсканована газетна чи журнальна стаття. Кольорова світлина займала половину шпальти. На чотиристаметровій біговій доріжці стадіону стояв гурт молоді, всім було не більше двадцяти років. Руки їхні були зведені вгору. Обличчя однієї дівчини було обведене червоним фломастером. Її темні коси вибивалися з-під синьо-зеленої шапочки з помпоном.

Максим збільшив зображення і серйозно подивився на Леану.

— Схожа на Сарину шапочку, еге ж?

Леана нахилилася до екрана, глянула на обличчя, сподіваючись, що… Але, звісно, то не Сара, хоч в обличчі щось було схоже. Дівчина була нижча зростом. У статті йшлося про телемарафон і молодих спортсменів із Макона, які бігли впродовж двадцяти чотирьох годин, щоб переказати зібрані гроші асоціації «Дороги надії». Вона відкинулася на стільці.

— Помпон, кольори… Сарина шапочка унікальна, то ручна робота. Авжеж, це вона.

— У такому разі, що робить Сарина шапочка на голові цієї дівчини через чотири роки?

Максим видрукував світлину на принтері й подав Леані.

— Стаття з ілюстрованого часопису міста Макон, побачила світ два тижні тому. Можливо, хтось із користувачів, що стежать за твоїм чоловіком у соціальних мережах, прочитав її випадково і впізнав шапочку, яку Сара носила того вечора, коли зникла, відсканував і надіслав фото приватним повідомленням?

Леана дивилася на усміхнене обличчя. Хто була ця дівчина? Тепер вона краще розуміла, звідки взялася та чорна волосина в шапочці, яку знайшов Колен. Імовірно, це фото стало поштовхом до подальших подій: викрадення Джордано, напад на Жуліана…

Вона почувалася дедалі гірше, терзали сумніви, її кидало з боку в бік, наче пляшку в морі.

— Більше нічого нема?

— Це вже чимало, хіба ні?

Леана згорнула аркуш і поклала його до кишені. Максим вимкнув ноутбук і глянув Леані у вічі.

— Ця шапочка, може, нічого й не означає. Ми знаємо, що Дженсон винен. Урешті-решт він покаже, де закопав Сару. Ось до цього тобі й треба готуватися, а не плекати марні надії. Минуло чотири роки все-таки…

Леана підвелася.

— Що ти зробив би на моєму місці?

— Ох, не знаю… З певністю можна сказати, що, побачивши цю світлину, Жуліан поїхав до цієї дівчини. Він знав, із якого вона міста, знав назву асоціації, дату виходу статті, то її легко було знайти. Я сам легко знайшов…

Він простягнув їй папірець, де було написано: «Роксана Браке, 17 років, вулиця Піє, 8-біс, Макон». Леана витріщила очі.

— Це було не складно, номер телефону асоціації є в інтернеті. Один дзвінок — і ось результат. Менеджер не пам’ятав про ще один дзвінок щодо Роксани, але Жуліан, мабуть, ходив до мерії або ще кудись, щоб дістати координати цієї дівчини. Але з певністю можна сказати, що він ходив. Що сталося потім? Той клуб, «Чорний донжон», мало що зрозумієш, як не знаєш, що шукати. На твого чоловіка напали, Леано, він, мабуть, влип у халепу через це фото або через свої пошуки… На твоєму місці я пішов би завтра до поліції, нехай вони допитають ту дівчину, вона таки напевне дасть чітку відповідь, й ти побачиш, що це не має нічого спільного зі зникненням Сари.

Він подав їй ноутбук і всміхнувся.

— Добре, що ти в цих краях, хоч і не за найкращих обставин. Я прочитав твою останню книжку, знаєш? Вона страшна, але чудова. Весь час розповідаю про неї в школі.

— Дякую, Максиме. За все. Хочу попросити тебе про останню послугу…

— Так, слухаю.

Вона взяла у нього з рук той папірець.

— Не кажи про це нікому. Ні про мій візит, ні про те, що ти виявив. Ти не бачив Жуліанового ноутбука, не чув про Роксану Браке. Це дуже важливо.

Він примружив очі й кілька секунд мовчав.

— То ти не підеш до поліції, еге?

— Я можу розраховувати на тебе?

— Я готовий тобі допомогти. Не вагайся звертатися, коли буду потрібен. Але благаю: будь обережна.

Леана ще раз подякувала йому і вийшла надвір, де стояв її автомобіль. Час минув, наближалася північ. Накочувався приплив, величезна чорна щелепа, що все поглинала на своєму шляху. Нижню частину валів фортеці вже почало затоплювати. Скелі поміж берегом і вхідною брамою будуть під водою, коли вона приїде. Сьогодні вже пізно.

Леана глянула на папірець з іменем та адресою. Вона схопилася за надію завтра отримати відповіді на свої запитання, аби змиритися з фактом, що Джордано, хоч винен, хоч не винен, пробуде ще одну ніч у пеклі.

Перший DVD вони дивилися гуртом о четвертій годині ранку, в бригадній залі для зборів. П’ятеро чоловіків зі змореними обличчями, що посідали довкола столу, дев’яносто хвилин терпіли жорстоку навалу чистісінької маячні. За допомогою камери на тринозі Фелікс Дельп’єр зняв усі свої дії в підвалі. Мішанину жахіття, вихлюпів найпервісніших тваринних інстинктів людської істоти, навіки закарбованих на полікарбонатній плівці.

Вікові доручили за день переглянути вісім інших фільмів і вибрати найважливіші елементи, які можна долучити до справи. Адже вважали, що немає кращого глядача, ніж він, бо він справжнісінький відеомагнітофон на двох ногах.

Спасибі за подарунок.

Хоч злочинець загинув, треба було простежити його зловісну епопею, полічити й ідентифікувати його жертв, знайти тіла, зокрема Аполлінине. Екскаватор і люди з детекторами цілий ранок працювали навколо ферми, а судмедексперт — над тією «моделлю», яка забрала дві години у двох чоловіків, поки вони познімали всі шворки, гачки й відчепили «модель» від рами.

Вікові побажали успіху, коли він рушав додому після більш ніж двадцяти годин безперервної роботи, з копіями фільмів і плеєром під пахвою. Він увійшов до своєї кімнати в готелі, де розвернутися не було де, стільки там було речей, коробок, яких він не хотів лишати у камері схову. Дев’ять квадратних метрів для проживання, з яких п’ять було захаращено предметами на згадку, здебільшого непотрібними, але він не любив нічого викидати. Була там на столику і Безсмертна партія Каспарова, яку він весь час розігрував, щоб розгадати секрет Дженсона. Покоївку попередили, і менеджер терпів цю нетипову ситуацію: Вік був клієнт без проблем, щедрий на чайові, завдяки йому і платі за утримання MammaM вдавалося звести щомісячний баланс.

Удосвіта Вік відчинив вікно, щоб провітрити кімнату, і впав на високе ліжко, що мало не торкалося стелі. Встромивши беруші у вуха, відразу ж заснув, а за чотири години прокинувся від холоду: забув зачинити вікно. Ввімкнув до краю електричне опалення, випив дві чашки кави, з’їв скибку хліба з варенням, яку взяв під час вранішньої сніданку, і сів перед телевізором, до якого підключив програвач DVD. О дев’ятій ранку настав час поглянути у вічі Феліксові Дельп’єрові. Поринути в пітьму.

Оскільки стіни були з картону і можна було почути, як за три кімнати звідси кохається подружня пара, він надів навушники. Було дев’ять фільмів. Вік почав дивитися фільм, який був наступний за тим, який вони дивилися гуртом у бригаді. Він був такого самого змісту.

У перших кадрах Фелікс Дельп’єр заходить із трупом жінки на плечі й кладе його на металевий стіл, немов кусень м’яса. Голова в пластиковому пакеті, зафіксованому скотчем довкола шиї. Він наближає камеру і впевнюється, що сцена потрапляє в кадр.

Вік уважно розглянув оголене тіло. Зважаючи на те, як легко орудував ним убивця, воно ще було гнучке, тобто вбили ту жінку менш ніж шість годин тому. Дівчина була шатенкою — з пакета стирчало кілька волосин, але більше нічого визначити було неможливо. Їй добряче перепало: скрізь видно було садна і струпи. Викрали її, мабуть, давненько. Чому Дельп’єр не зняв ув’язнення, тортур, убивства? Невже живі цікавили його менше, ніж небіжчики?

Вік не гортав відео у прискореному темпі, коли Дельп’єр ґвалтував труп, у якого й досі був той пластиковий пакет на голові. Шкуродер по змозі дивився в камеру, стиснувши щелепи, на чолі в нього лиснів піт. Кожна подробиця, кожне слово, яке він промовляв сам до себе або в камеру, могло бути важливе. Поліціянт стиснув кулаки, впершись ними в м’яке крісло, він намагався взяти себе в руки, щоб не покинути перегляду. Не перескакував він і ті епізоди, де вбивця бритвою і ножакою, схожою на ту, якою нарізають кебаби, обдирає шкіру з рук і спини, весь у крові, а потім підвішує свіже тіло, щоб перерізати йому горлянку.

Потім убивця подався до «моделі» — щось на зразок металевого скелета-манекена, без голови і рук, частина його торсу, мабуть, була вкрита шкірою жертви з першого DVD. Пензлями, ганчірками, косметикою він надавав видубленій шкірі рожевого відтінку, а рубці робив непомітніші. Хотів надати смерті подоби життя.

Урешті Вік вимкнув перегляд.

Півтори години мерзоти. Процес дублення шкіри теоретично займав не один день, отже, Дельп’єр здійснив монтаж, гідний фахівця. Різав зйомку, знімав епізоди одним планом, додавав ефектів, щоб обмежити тривалість фільму. Коли усе це він устиг здійснити? Вказівки про час немає. Це могло бути багато тижнів, місяців чи років тому. Так чи так, глядач був на початку створення «моделі».

Вік вийшов подихати повітрям, він був у сорочці, температура стояла не нижча двох градусів, ті жахливі картини розігріли його, і в нього аж хребет пекло. Він шкодував, що не бачив облич жертв, бо вони були в пакетах. Він не хотів забути їх. Хто вони були? Коли їх викрали? Не було ніяких критеріїв для пошуку їх у реєстрі. Тільки у Франції щороку за підозрілих обставин зникають десятки тисяч людей. Де шукати?

Він проминув ряд автомобілів, що стояли перед готелем. Вони належали молодшим, що приїхали сюди покохатися, або ж любителям адюльтеру, в яких не було грошей, щоб оплатити дорожчий готель. Потім подався до пекарні в торговій галереї великого супермаркету, розташованого за двісті метрів. Одягнений був легко, й перехожі кидали на нього підозріливі погляди, наче гадали, що він утік із психіатричної лікарні або прибув із якоїсь далекої країни. Купив сандвіч і пакет чипсів, щоб перекусити пополудні, поглянув на дітей, що гралися в снігу між готелем і магазином. Вони жбурляли одне в одного сніжками, гасали, реготали, коли сніжка потрапляла в ціль. Такі малі, а інстинкти вже даються взнаки. Бігти, втікати, переслідувати.

Змерзнувши, повернувся до кімнати й узявся за роботу. Тепер він прискорив перегляд наступних дисків. Дельп’єр носив трупи з загорненими головами, вживав підготовчих заходів, малював лінії на спині й на грудях. Тіла залишалися майже недоторкані, він не калічив їх, тільки кусні шкіри знімав, перш ніж загорнути їх у брезент. Його витвір набирав масштабу, метал скелета потроху зникав під клаптями шкіри. Поліціянт подумав, що це скидається на роботу кравця от кутюр.

О тринадцятій годині він з’їв сандвіч і чипси, неуважно засовуючи їх до рота, без апетиту, тому що треба було якось жити далі.

Посеред фільму в нього виникло таке враження, ніби в одного тіла обличчя його доньки. Він скористався нагодою і за чверть години вже вештався між полицями супермаркету з різдвяними товарами в пошуках подарунка для Коралі. Не знав, що вибрати — що цікавить шістнадцятирічне дівча? — обрав коробку шоколадних цукерок і подарунковий сертифікат на покупку в магазині. Звичайно, це було краще, ніж гроші, про які казав Вадим. А, може, й гірше.

Коли повертався в готель, йому зателефонував технік, який проводив аналіз Дельп’єрового телефону, знайденого на столі у вітальні.

— Оте дивне повідомлення про «коліщатко щастя» Дельп’єр надіслав чоловікові, що зветься Доктор Ватсон, він живе в Ієрі. І це не жарт.

— Ім’я фальшиве…

— Як часто буває. Мобільний номер цього Доктора Ватсона пов’язаний із оператором зв’язку, що зветься «ЛіонМобіл» і який існує винятково для інтернету. Самі клопоти з цими операторами!

Вік знав, що можна без проблем придбати сім-картку і номер телефону, досить заповнити онлайн формуляр і надати будь-яку інформацію. Дилери, ті, що завідують швидкою доставкою наркотиків, продавці зброї і навіть терористи завжди мають при собі два чи три мобільники, зареєстровані на вигадані імена, тим-то їх і важко ідентифікувати.

— Якщо цей Доктор Ватсон знову буде активний, його можна буде відстежити, але це забере трохи часу. Поки що ми не знаємо, хто це.

Вік подякував і припинив розмову, він був збентежений. Хто ховався за іменем одного з героїв романів Конан Дойля? І чому Дельп’єр надіслав йому це єдине повідомлення про велосипед у підвалі? Повідомлення, яке, здавалося б, стосувалося тільки їх, поліціянтів.

Справжня загадка для Шерлока Голмса.

З такими запитаннями в думках повернувся він у пекло, на яке перетворилася його кімната. Переглядав нестерпні епізоди. Декотрі тіла були поцятковані гематомами, опіками від цигарок, він помітив навіть укуси. Дельп’єр показав себе холоднокровним, точним і страшенно педантичним чоловіком. Мисливець, повторив Вік. У нього був навик убивати, знімати шкуру, виготовляти опудала. Те саме він робив і з людьми.

На дев’ятому й останньому DVD з’явилася Аполліна. Жива.

Вік відірвався від стільця і нахилився до екрана, впершись долонями в коліна. Сліпа дівчинка була припнута ланцюгом у глибині кімнати, сидячи на червоних подушках. Вона ще не була покалічена. Аполліна плакала, щось благально бурмотіла крізь кляп, роздягнута до половини. На це неможливо було дивитися, і Вікові довелося зробити зусилля, щоб переглядати далі. Фільм, вочевидь, було знято після листопада, коли її викрали. Дельп’єр підійшов до Аполліни, погладив її, розчесав їй коси, прошепотів щось, чого не вдалося розчути навіть на максимальній гучності. Його лялька, подумав Вік, вона його лялечка.

У тому фільмі «модель» було майже закінчено. Манекен уже був вкритий шкірою, бракувало йому тільки обличчя на полістироловій голові й кистей двох рук.

Наступний епізод знято через певний час, в Аполліни були довші коси, й вона лежала на металевому столі, де вбивця знімав зі своїх жертв шкіру. Вона була непорушна, зіниці розширені попри те, що горіло світло, але, на відміну від інших, жива і без синців та струпів. Дельп’єр саме закінчував уводити їй якийсь препарат, найімовірніше, морфін. Поліціянту довелося стишити звук і опустити очі, коли кат узяв пилку й ампутував їй передпліччя. Коли він знову глянув на екран, Аполліна вже не ворушилася, була непритомна.

Дельп’єр осатанів, побачивши, коли приклав праву руку до правої кукси свого «творіння», що на долоні Аполліна зробила насічки абеткою Брайля. Те саме й на лівій. Здається, він розгубився, почав бігати туди-сюди, підперши голову зціпленим кулаком. Вік зрозумів, що недавні ранки, які ніколи не загояться, бентежили його, що, незважаючи на потворність тієї конструкції, він намагався надати досконалості елементам, які збирав докупи: ніяких опіків, порізів, гематом. Одну спільну рису виявив Вік цієї миті: Дельп’єр використовував тільки ті клапті шкіри, які не були ушкоджені варварськими діями. Тим-то і треба було йому стільки тіл.

Вік не встиг зробити висновків із цих міркувань. Дельп’єр раптом несамовито кинувся до Аполліни, наче задля того, щоб убити її. Вона ледве ворушилася, але була жива. Раптом він завмер на місці. Пролунала коротка мелодія — Вік упізнав звук, що в багатьох мобільних телефонах сповіщав про нове повідомлення. Кат вийшов із кадру, відео урвалося.

Кінець фільму. Кінець серіалу.

Поліціянт глибоко вдихнув повітря і міцно притиснув долоні до обличчя. Здавалося, наче замість черепа у нього киплячий чайник. Він випив води просто з пляшки і непорушно завмер, задивившись у вікно. Видно було, що трохи далі діти вже давно розійшлися, покинувши сніговика. Вони назбирати снігу і зліпили фігуру, принесли морквину, ґудзики, капелюх. Що ж, вони теж зліпити свій витвір. Така людська натура, людям потрібно жити у своїх творах.

Вік заплющив очі — й знову побачив себе перед відкритим багажником посеред ночі минулого понеділка. Руки, які вони знайшли всередині, були, звісно, Аполлінині, накачані морфіном, ще не почали розкладатися. Отож, минуло небагато часу, може, кілька годин між тим моментом, коли Дельп’єр знімав на камеру, як калічив Аполліну в підвалі, і викраденням його автомобіля. У цей проміжок часу злочинець відрубав дві руки, вкрав блакитні очі, а також обличчя нової жертви, яку потім поклав у свій багажник поруч із руками Аполліни.

Вік не розумів: де ж утримувалася жертва, яку знайшли в багажнику? Він не бачив її на DVD. У якомусь місці, що його вони не знайшли на Дельп’єровій фермі? Чи за багато кілометрів звідти?

Лейтенант сидів, заплющивши очі, із затичками у вухах. Відрізаний від світу, він думав про Аполліну, про «модель». Ураховуючи те, що він бачив на місці й на DVD, шкіра сліпої дівчинки не стала матеріалом для жахливого монтажу. То Дельп’єр усе ж таки вбив її? Чи сховав у надійному місці? Невже може бути таке, що вона жива?

Тепер він спробував простежити Дельп’єрові дії після того вечора, коли в нього вкрали автомобіль. Ось він удома, в підвалі, виймає очі, зрізає обличчя, відтинає руки в нової жертви, перш ніж упакувати її і завантажити в багажник. Потім вирушає в дорогу, прямує автострадою до Гренобля, маючи намір позбутися тіла і рук, але зупинився на заправці, щоб залити повний бак пального.

Вік раптом випростався з такою силою, що вдарився маківкою об перекладину ліжка. Скорчився, зціпивши зуби, але думка, що сяйнула йому в голові, здолала біль. Якщо Дельп’єр був такий організований, якщо міняв номерні знаки з кожною поїздкою, не перевищував швидкості й загортав тіла, щоб не лишити слідів, то як міг він ризикнути зупинитися на автозаправці, везучи такий вантаж? Чому він не заправився раніше? Вік згадав кількість літрів на цифровому екрані бензоколонки: п’ятдесят сім. Заглянувши в інтернет, він виявив, що ця модель «Форда Мондео» має бак на шістдесят літрів. Тобто цілком імовірно, що Дельп’єр міг стати посеред дороги з майже порожнім баком.

— Тому що він не збирався їхати! Ця поїздка не була запланована!

Він увесь час клацав пальцями, ходячи поміж коробками. Те, що Морелю здалося завзяттям чи провокацією, насправді було поспіхом. Дельп’єр тієї ночі дуже квапився.

Поліціянт запустив останній DVD і ввімкнув фінальну сцену: розлючений убивця щойно помітив насічки на долонях Аполліни. Ось він кидається, щоб убити її, та цієї миті дзеленчить телефон. Потім нічого.

Вік ніби чув, як у його голові крутяться коліщата. Усе раптом стало зрозуміло.

Дельп’єр діяв не сам.

Від шостої години ранку Леана стояла біля будинку номер вісім на вулиці Піє в Маконі. Три години в дорозі, безсонна ніч, біль у потилиці, в суглобах. Вона клювала носом, і щоразу, як її повіки опускалися, перед очима спалахували видива. Грегорі Джордано, який кричав, благав, його розбите око, закривавлене чоло. Його рука, що надряпала слово «ЖИВА» у багажнику. Розгублене Жуліанове обличчя, Жуліана, який грається повітряним змієм, закоханого Жуліана, що якось просто так подарував їй сто одну білу троянду. Того самого Жуліана, який часто докоряв їй за насильство в її романах, за чорнуху… і того, що мало не до смерті побив свого в’язня, потрощив йому ноги повільними обертами гвинта, які супроводжувалися жахливим хрускотом кісток, тому що цим знаряддям не можна діяти швидко.

Неподалік від неї хідником пролунали кроки, які вивели її із заціпеніння. Не піддаватися сну, це головне. Вона знову втупилася у двері будинку, очікуючи, коли, може, хтось вийде звідти. Була п’ятниця, двадцять друге грудня, останній день до шкільних канікул. Роксані Браке було сімнадцять років, вона мала іти до ліцею, то повинна була з’явитися.

Леана подумала про чоловіка, про те, що вона повідомила йому про Сару, покинувши його наодинці із запитаннями. Може, невдовзі він повернеться до вілли, то буде справжня катастрофа, зважаючи на ситуацію. Він вимагатиме пояснень про зникнення їхньої доньки, про Дженсона, про те, що відбувалося упродовж цих чотирьох років. Побачить валізи в кімнаті й зрозуміє, що вони не жили разом. Що вона йому скаже?

Що ж, усьому свій час. Краще не думати про це, а зосередитися на будинку. Звідти виходили люди в зимових пальтах, шапках, шарфах, із яких тільки носи стирчали, в рукавичках. Леана силкувалася зосередитися на цих фрагментах обличчя, на їхній поставі. Небагато інформації було в неї про Роксану, тільки відсканована стаття.

Першого разу вона подумала, що впізнала її. Вискочила з автомобіля і схопила за руку юнака з довгим волоссям, який, імовірно, прийняв її за повію. Рознервована, замкнулася в автомобілі: їй слід за будь-яку ціну заспокоїтися, а головне — діяти делікатніше, щоб не налякати дівчинку.

О 7:22 тротуаром попрямувала тендітна постать, що рухалася швидкою ходою, з наплічником на спині. Каскад темних кіс, що вибивалися з-під синьої шапки на шию і на комір її куртки. Обличчя розгледіти було неможливо, та Леана не могла дозволити їй піти. Тепер вона діяла обережніше, вийшла на тротуар, пішла швидше, ніж та дівчина, порівнялася з нею і запитала:

— Роксана Браке?

Дівчина, не зупиняючись, повернула голову. Леана збентежилася: Роксана була надзвичайно вродлива, з глибокими мигдалеподібними очима рідкісного відтінку блакитного кольору, як у її доньки. Вона навіть уявила її з природним кольором волосся — білявкою, і на якусь мить замислилася, що ж змусило таку юну дівчину пофарбуватися в чорний колір.

— Так.

Романістка ішла поруч із нею. На ній було нейтральне вбрання, чорна шапка, під якою були сховані її коси, шарф. Треба, щоб вона залишалася якомога непомітнішою і зважувала кожне своє слово.

— Я декілька днів працюю в асоціації «Дороги надії», гадаю, ти знаєш про неї?

Роксана пішла трохи повільніше.

— А що таке? Якісь проблеми?

Дівчина поставилася попервах недовірливо, нормальна поведінка з огляду на час і на місце.

— Ні, ні, проблем жодних. Знаю, зараз ранок, я з’явилася зненацька, але… у мене до тебе маленьке запитання, це не забере багато часу. На початку місяця була стаття в міському ілюстрованому часописі,— Леана дістала з кишені копію і простягнула їй.— Ти тут фігуруєш, і я…

— Та що ж таке?! Дайте мені спокій із цим усім, окей?

Вона знов наддала ходу, Леана не відставала.

— Хтось тобі вже показував цю статтю? Чорнявий чоловік років сорока, метр вісімдесят на зріст?

— Атож, старий збоченець. Вони мало не побилися з моїм батьком.

Значить, Жуліан уже тут побував. Леана відчувала, що тепер з уст цієї дівчини можуть прозвучати відповіді на всі її запитання. Не задумуючись, вона дістала з гаманця п’ятдесят євро і вклала дівчині в долоню. Не бозна-що, зате ефективно.

— Розкажи, будь ласка, детальніше.

Дівчинка повагалася, потім заховала купюру.

— Це було не в минулі вихідні, а в позаминулі. Я проводила їх із батьком. У суботу вранці ми поверталися з покупками. Перед будинком нас очікував той темноволосий чоловік, що про нього ви кажете. Нервовий такий дядько. Коли ми підійшли, він спробував зі мною заговорити. Батько запитав, що йому треба, той чоловік дістав статтю, як оце ви, і запитав, де я взяла шапочку… Оцю шапочку.

Вона тицьнула пальцем у фото і перейшла вулицю. Леана попрямувала за нею.

— І що ти відповіла?

— Нічого. Батько втрутився, звелів мені йти додому, я так і зробила. Але вони голосно кричали, кажу вам, мало не билися. Після сварки, що тривала одну чи дві хвилини, той чоловік пішов собі.

— І ти його більше ніколи не бачила?

— Ні. Гадки не маю, хто він такий, батько тільки сказав, що це якийсь божевільний, та й більше ми про нього не говорили.

Леана подумала, що Жуліан не міг покинути цей слід. Тільки не він. Раніше чи пізніше він мав з’ясувати, куди він веде.

— Ти кажеш, що провела ті вихідні з батьком. То твої батьки не живуть разом?

— Вони вже певний час розлучені. Батько лишився в Екюллі, ліонському передмісті, а мати перебралася сюди, до Макона. Опіку присудили мамі. Батька я бачу нечасто, бо…

— Бо?..

Роксана стиснула губи, а потім змінила тему:

— Може, я з ним зустрічатиму Новий рік. Не сказати, що він цікавиться мною останнім часом. Не телефонує, не пише… Мабуть, вважає, що мені достатньо його чеків.

Вона щільніше закуталася шарфом. У Леаниній голові миготіли червоні сигнали.

— Кажеш, ліонське передмістя. То прізвище твого батька Браке?

Роксана недовірливо засопіла.

— Ні, це прізвище моєї матері, я ним зазвичай користуюся. А справжнє моє прізвище Джордано.

Леана не повірила власним вухам. Вона сховала руки в кишені, щоб не видно було, як вони тремтять. Уявила, як Жуліан повернувся, але не до Роксани, а до Грегорі Джордано. Викрав його після повернення дівчинки до Макона. Роксана більше не мала від нього звісток, бо не знала, що її батько зник.

Леана легко уявила, що було далі: Жуліан замкнув Джордано в багажнику разом із шапочкою, а потім ув’язнив його у казематах форту. Джордано, мабуть, уже днів десять прикутий у тій крижаній кам’яній пастці, закатований, побитий, а вона говорить із його дочкою!

Леана спробувала контролювати тон свого голосу.

— А та шапочка — звідки вона в тебе?

— А, то ви теж… Що не так із тією шапочкою? То ви, бачу, не з асоціації. Хто ви така?

Леана знову сягнула до гаманця, то була найкраща відповідь.

— Прошу тебе, Роксано, це дуже важливо.

— Це як у фільмах, еге? Ви даєте гроші, я розповідаю?

— Можна сказати і так.

— Боюся вас розчарувати, але мені нема чого розповісти про цю шапочку. Її знайшов батько, отак. Надів мені на голову поверх оцієї шапки, що на мені зараз, у мене був вигляд, як у гриба, ми так реготали… Шапочка симпатична, ми взяли її з собою. Батько любить, коли я ношу її. Здається… здається, я забула її в тата, коли була там востаннє.

У Леани було багато запитань, але вона вирішила з’ясувати головне. Знала, що часу небагато, варто Роксані закритися — і все, кінець.

— Коли ви її знайшли? Де?

— Минулої зими, в лютому, під час канікул. Батько повіз мене погуляти у Веркор. Він страшенно любить природу.

— Ця шапочка, вона… Вона могла бути там, де ви її знайшли… ну, давно? Кілька років? Вона була брудна? Присипана листям?

— Та ні. Тільки трохи припорошена снігом. Не знаю, минуло максимум два-три дні, як її загубили, інакше вона геть зникла б під снігом. Узимку там холодно і мокро. Часто йде сніг.

Дженсона затримали в січні 2016 року. Якщо він справді вбив Сару, то як Роксана могла знайти ту шапочку майже через рік у горах? Якби вона валялася багато місяців на природі, то була б попсована, дірява, понищена стихіями.

Вони дійшли до автобусної зупинки. Роксана скоса подивилася на Леану.

— Та шапочка належала комусь, кого ви знаєте, еге?

— Ти… ти точно пам’ятаєш місцевість, де ви її знайшли?

— Не те щоб точно… Мій батько часто винаймає помешкання в житловому будинку в Сен-Аньян-ан-Веркорі, у Дромі, неподалік від гірськолижних схилів. Ми знайшли її десь під час прогулянки. Це було, я вже й не знаю, десь в околицях Ла-Шапель-ан-Веркор чи десь у тій глушині. Шкодую, мені важко сказати точніше.

Під’їхав і відчинив двері шкільний автобус.

— Мені треба їхати.

— Я хотіла б зустрітися з тобою і поговорити довше. Можна взяти твій номер?

— Вибачте, але ні. Ви ж добре знаєте, треба остерігатися незнайомих людей, таке все. Я навіть не повинна була б розмовляти з вами.

— Ще запитання: твої коси… чому ти їх пофарбувала?

Роксана глянула на неї і примружила очі. Потім хутко відвернулася. Поки вона не ввійшла в автобус, Леана гукнула її востаннє і сфотографувала на свій смартфон.

— Егей! Не робіть цього!

Роксана пропекла її очима, хотіла вже було вискочити з автобуса, та водій нетерпеливився, і вона зникла в салоні. Романістка скрушно дивилася, як автобус рушає з місця. Їй хотілося б отримати більше відповідей. Слід не повинен обриватися на цьому. Може, Сару вивезли в гори, поки Дженсон був у в’язниці. Може, як уважав Колен, серійний убивця не мав жодного стосунку до її зникнення.

А що, як Сара й досі жива? Можливо, Жуліан правильно робив, не покидаючи боротьби всі ці роки? Леана глянула на світлину, яку щойно зробила. Якщо Роксана казала правду, Грегорі Джордано знайшов шапочку випадково, під час прогулянки у Веркорі. Може, визнав це під тортурами, а Жуліан не хотів йому вірити. Той факт, що він поліціянт, який працює у відділку, де розслідують справу Дженсона, мав тільки підкріпити Жуліанові підозри.

Проте… У Леани ще були приховані сумніви, які заважали повірити в цілковиту невинність Джордано. Ця історія про опіку, розлучення, мовчання Роксани, коли зайшла мова про батька… Це було наче й нормально, адже Леана була незнайомкою, і все ж таки…

Вона глянула на годинник і заходилась клацати на смартфоні. Не минуло й п’яти хвилин, як вона знайшла адресу поліціянта. Година їзди звідси. Вона сіла в автомобіль і рушила на південь. Леана мусила впевнитися, що вона не тримає в ув’язненні невинну людину.

Та, по суті, вона розуміла, що її мандрівка була тільки приводом не повертатися до Берка і не мати справи з тим, що її там чекало.

Будинок Грегорі Джордано був розкішною спорудою із черепичним дахом і величезними вікнами на всю стіну, і стояв у центрі величезного саду. Леана припаркувалася трохи далі й пішла пішки, схиливши голову, мов скрадлива тінь, що прямує тротуаром. Ліон і передмістя потопали в снігу. На вулиці лунали неприємні гудки вантажівки, що посипала дороги сіллю. Місце було тихе, малолюдне. Було ще темно, й Леана знала, що сонце і вдень не вигляне з-за хмар.

Вона стрімко завернула у двір. На снігу видно було тільки сліди кота, що пробіг тут уранці. Вона піднялася чотирма сходинками й опинилася перед дверима. Постукала про всяк випадок і кинула оком довкруги. Зрештою, Джордано міг із кимось жити.

Відповіді не було. Рукою в рукавичці Леана спробувала відчинити — замкнено. Вона спустилася, обійшла довкола будинку. Сніг рипів під підошвами, і в Леани складалося враження, ніби вона підняла на ноги весь квартал. Ніяких розбитих шибок, веранда ззаду замкнена і ціла. То Жуліан схопив Джордано деінде? Відповідь вона отримала біля дверей гаража: засув теліпався, наче його зламали.

Вона ввійшла, зачинила за собою двері й потупала ногами, оббиваючи сніг із взуття. В гаражі стояв автомобіль. Леана зазирнула в багажник, так, про всяк випадок. Нічого. Вона знайшла перші двері, що вели на задній двір, а потім і в передпокій. Скільки разів змальовувала вона ці сцени в книжках? Героїня, яка порушує закон, скрадається в темряві чужого помешкання… Вона здригнулася, уявивши це, і подумала: що ж вона шукає? Сарині сліди? Докази винуватості Джордано? Панно, де написано: «Цевін / Ценевін?»

У вітальні вона помітила фотоальбоми, безладно розкидані на столі, перевернуті папери, відчинені шухляди і дверцята шаф. Авжеж, тут побував Жуліан і все обнишпорив.

Віконниці були зачинені, вона увімкнула галогенну лампу, відрегулювавши освітлення до мінімуму. Альбоми були розгорнуті, видно було групові родинні світлини. Грегорі Джордано біля дружини, високої білявки, посередині донька, з косами барви стиглого збіжжя. Леану вразила суворість цієї світлини: ніхто не всміхався. Обличчя замкнені, майже агресивні, погляди уникливі. Вона погортала сторінки. З групових світлин, які траплялися дедалі рідше, збагнула, що щаслива родина розпалася. Роксана казала про розлучення батьків.

Вона шукала далі й далі, знайшла візитівки біля недопалка цигарки і срібної запальнички «Зіппо». Ще один сюрприз, та ще й неабиякий: Грегорі Джордано вже не працював у поліції, він продавав автомобілі в Ліоні. Чому він покинув службу в поліції? Коли? Здається, після 2010 року, якщо вірити статтям, які вона знайшла про нього в інтернеті.

Що, як усе це пов’язано? Розлучення, зміна роботи, Сара… Що, як навпаки — жодного зв’язку? Леана знала, що зв’язок завжди можна знайти, якщо добре пошукати — хай навіть найабсурдніший. Хіба ця історія про плагіат, яку розповіла їй Памела, не доказ?

Зазирнула до кухні, потім піднялася на другий поверх. Кімната Джордано… Ліжко розстелене, постіль жужмом. Вона підійшла, побачила пляму крові на подушці. Уявила, як Жуліан вдерся сюди, коли той чоловік спав, і вдарив його по голові. Шафи тут теж були відчинені. Усе було перевернуте до останньої дрібниці. Вона понишпорила серед вбрання, та не знайшла нічого підозрілого.

Вийшла з кімнати і рушила до кабінету. Складалося враження, наче там пройшов смерч. Книжки з бібліотеки валялися долі, папери були розкидані на паркеті. Леана притулилася до стіни, приклавши руку до чола. Вона усвідомлювала, що з кожним новим вчинком стає спільницею свого чоловіка. Вона вже прокралася в дім колишнього поліціянта, порпалася в його речах. Зрештою, і в полоні його тримала.

Її погляд упав на книжку. Ця палітурка… Вона нахилилася: «Людина з цвинтаря», один з її романів. Жінка стала навколішки й почала порпатися поміж іншими книжками. Вона виявила там інші детективи, зокрема, і свої. Вони не були вкрадені в неї вдома, бо на тих стояв штамп «Для преси» на першій сторінці.

Леана випросталася, сперлася на стіл. Ці книжки тут нічого не означали, Грегорі Джордано був просто шанувальником трилерів і одним із читачів Анаеля Мірора, як і сотні тисяч інших людей.

Вона зітхнула, спробувала зосередитися, дивилась на папери долі. Рахунки, ксерокопії, чернетки. Помітила, що є кабелі, та комп’ютера нема. Невже його забрав Жуліан, щоб переглянути на віллі? Цілком можливо. А потім позбувся його.

Серце мало не вискочило з її грудей, коли задзеленчав телефон. Колен. Вона не відповіла, прослухала повідомлення, яке він залишив їй у скриньці голосової пошти. «Леано, озвися, будьласка. Цезприводукровівбагажнику. Чекаюдзвінка».

Вона підійшла до вікна і подивилася надвір, але там було так само порожньо. Відразу ж зателефонувала Коленові.

— Я прослухала твоє повідомлення.

— Ти де? Ще тільки десята ранку, я щойно був у тебе, та знайшов лише замкнені двері. Те саме в лікарні: нікого. Ти вже два дні граєшся у привидів, навіть не питаєш у мене, як просувається розслідування. Це не цікавить тебе? Що сталося?

— У мене… у мене проблеми в Парижі. Я повинна була терміново повернутися, навіть не було коли попередити когось, вибач. Мене… ну, звинувачують у плагіаті останньої книжки.

Може, й забагато вона повідомила, але все мало звучати вірогідно.

— Плагіат? У кого?

— Один невідомий автор хоче заробити грошей на моїй славі. Таке часом буває. Я повернуся через день.

Вона торкнулася чола.

— Звичайно, розслідування мене цікавить, я тільки про нього й думаю. Ти казав про кров у багажнику. Це… Сарина кров?

— Ні. Група крові та сама, але профіль ДНК інший.

Тиша. Леана й так уже це знала, проте запитала:

— Не знаю, легше мені стане чи ні… А є шанси дізнатися, кому вона належить, ця кров?

— Не про шанси йдеться, Леано, ми знаємо, чия це кров. Ти часом не за кермом зараз?

Леана заклякла. Звісно… Грегорі Джордано служив у поліції, його профіль ДНК є в базі даних. Як і злочинці, поліціянти залишали на місцях злочину свою ДНК, й криміналісти могли помилково їх узяти. Наявність зразків у базі давала змогу уникнути хибних слідів і зайвих пошуків.

Треба було визнати очевидне: їй із Жуліаном гаплик. Колен приїде сюди, побачить, що Джордано зник, у домі все догори дном, і не матиме сумнівів у їхній винуватості. Вона глибоко вдихнула повітря, щоб голос її не затремтів.

— Хто ж це?

— Твій чоловік. Жуліан.

Леану наче обухом по голові вдарили, вона так і завмерла посеред кімнати, приголомшена.

— Жуліан?! Це… це неможливо.

— Проте це його кров і його ДНК. Леано, це з певністю можна сказати на сто відсотків зі ста. Порівняли його кров, яку взяли в лікарні, і вона цілком ідентична. Хтозна, як могло статися, що Жуліан опинився в багажнику свого автомобіля. Це він написав кров’ю «ЖИВА», і, ймовірно, він заховав шапочку під килимком, у відділенні для запасного колеса, бо думав, що вона Сарина.

Леана сіла на долівці й підтягнула коліна до живота.

— Леано? Ти ще там?

— Так, так… Я… я намагаюся думати. Він… Жуліан був замкнений у багажнику свого позашляховика… І його знайшли пораненого після нападу на… на дамбі.

— Може, напали на нього якраз не на дамбі. У мене є одна гіпотеза про все це… Вона божевільна, але може багато чого пояснити, хоча і не все. Пам’ятаєш, ти колись казала, що Жуліан ненавидів усі ті додатки для моніторингу здоров’я, ніколи їх не використовував?

Леана щось муркнула замість відповіді.

— Уяви, що хтось замкнув його в багажнику. Жуліан має при собі шапочку, яку вважає Сариною, він знайшов її бозна-де, й певен, що ваша донька жива. Ховає її у відділенні для запасного колеса, щоб її потім знайшли, і пише слово «ЖИВА», щоб залишити нам повідомлення. Може, він вважає, що загине, що його вб’ють. Може, автомобіль у дорозі, їде з іншого міста. Звідти, де він знайшов ту шапочку? Словом, авто зупиняється біля дамби, в безлюдному місці коло маяка, подалі від людських очей. Потім нападник відчиняє багажник, б’є твого чоловіка, бере його мобільник і йде уздовж дамби…

— …щоб здавалося, ніби тим маршрутом ішов Жуліан.

— Атож. Потім повертається до автомобіля, перевозить Жуліана туди, де його потім знайшли, ставить позашляховик перед віллою, а не в гаражі, як завжди робив Жуліан. Потім зникає в невідомому напрямку.

Перед очима в Леани раптом попливли чорні метелики, вона відчула слабість, наче з неї випустили всю кров.

— Чому нападник таке зробив?

— Щоб ніхто нічого не зрозумів, щоб обманути нас, щоб скерувати хибним слідом. Це клятий маніпулятор, таке у мене враження. Мабуть, це хтось дуже близький, на кого й не подумаєш, той, хто крутиться довкола вас…

— Але хто, боже милий?

— Я знайду його. Розкажу тобі, Леано, іще дещо неймовірне, послухай. Я їздив у ту охоронну фірму побачити співробітника, який приїздив відключати сирену ввечері, коли ти повернулася до міста. Пам’ятаєш, Жуліан телефонував до тієї фірми попередньої ночі о першій годині, казав, що через алкоголь не може згадати код.

— Ага.

— Я показав фото Жуліана тому працівникові. На жаль, він не міг мене запевнити, що бачив тієї ночі твого чоловіка, не пригадує.

— Ти… ти думаєш, що двері відімкнув нападник? Тим і пояснюється, що він не знав коду?

— Я впевнений у цьому. Працівник сказав, що чоловік мав ключ від вхідних дверей і був напідпитку. Замок зламано не було — він, звичайно, й подумав, що то власник. Відключив сигналізацію, дав підписати протокол про виклик — саме його зараз я тримаю в руках. Це не Жуліанів підпис. Чоловік, через якого спрацювала сирена, був самозванцем.

Леана вже нічого не розуміла. Хто був той невідомий, що заліз до їхньої домівки, напав на її чоловіка? Чи був це той, що вже пограбував «Натхненницю» два місяці тому і вкрав її книжки? То це він позабирав усі матеріали, що стосуються Сари? Вона знову подумала про Жуліанів ноутбук, де все було видалено. Хтось був зацікавлений у тому, щоб знищити все, що її чоловік накопав. Логічно, що це не міг бути Грегорі Джордано, адже він сидів ув’язнений у форті ще до нападу на Жуліана.

— Що ти робитимеш?

— Попрошу ордер на детальний і прискіпливий обшук в автомобілі, а також у будинку. Якщо злочинець сидів за кермом, якщо вів автомобіль, якщо бував у домі, то, можливо, залишив сліди на меблях, в автомобілі… Якась деталь дасть нам змогу ідентифікувати його. Хочу приїхати пополудні з бригадою. О шістнадцятій годині буде добре?

Леана подивилася на годинник.

— Краще о вісімнадцятій, якщо це тебе влаштує. До того часу я владнаю всі справи в Парижі.

— Гаразд. Але якщо повернешся раніше, постарайся не залишати відбитків, зокрема на ручках дверей. Знаю, ти чимало вже лишила їх після повернення, то я хочу, щоб зостався шанс знайти чужі сліди.

Раптом Леана почула, як надворі грюкнули дверцята машини. Вона підбігла до вікна. З білого автомобіля вийшли двоє: чоловік і жінка. Він поправив свою сіру куртку, вона застебнула светр. Леана побачила, як блиснув пістолет.

Поліція.

– Чистильник?

Вік наполіг — і увечері вони з Морелем повернулися до секретної кімнати в підвалі Фелікса Дельп’єра. Знову дорога, холоднеча, круті повороти, і хоч більшість доріг була без снігу, їхати було тяжко і небезпечно, надто ж у горах. Морель був присутній під час розтину, то не мав змоги послухати звітну доповідь колеги після перегляду DVD. Зараз він доїдав другий бутерброд із тунцем і майонезом і обтрушував крихти, що падали на комір його куртки.

Вік зазирнув під червоні штори.

— Так, я вважаю, що він виконував функцію чистильника. Фелікс Дельп’єр позбувався тіл, але не катував жертв. У деяких дівчат видно численні опіки цигарками, особливо в ділянках геніталій і грудей. Офелія ж казала тобі, що Дельп’єр не курив?

— Ага. Легені й зуби чисті, пучки пальців без слідів нікотину. Токсиколог підтвердив цей висновок. Але, може, він курив тільки вряди-годи? Або купував цигарки лише для тортур?

Морель неуважно подивився згаслими очима на те місце, де напередодні вони знайшли раму з тілом у позі «Вітрувіанської людини». Розтин, якщо це можна було так назвати, був дуже нелегкий. Офелія Ер із двома асистентами намагалися розібрати те, що склав Дельп’єр, і відкласти окремо кожен клапоть шкіри, який вони зняли з металевого каркаса. Потім зразки відправили на аналізи. Моторошна головоломка.

Поліціянт виринув зі своїх думок і відкусив добрячий шмат сандвіча. Як водиться, Вік не сказав йому про причини повернення на ферму і тримав усе в таємниці.

— Не кажи мені, що ми повернулися в цю глушину після восьмої вечора, щоб пошукати цигарки. До нас тут уже все оглянули, та нічого не знайшли. Жодного недопалка.

— Кажу тобі, не Дельп’єр катував цих дівчат. Мобільний телефон… ось що ми шукаємо.

Вадим обернувся.

— Мобільник? Але він уже в нас. На столі лежав, коли ми ввійшли.

— Ми шукаємо другий мобільник, незареєстрований. Телефон, який він використовував для інших цілей. Доказ — на останньому DVD. Коли він хотів було вбити Аполліну, пролунав сигнал вхідного повідомлення, і то було не «жаб’яче квакання» мобільного телефону на столі у вітальні. Тієї ночі все почалося з повідомлення. Ми повинні дізнатися, що там було.

— Дельп’єр чекав нас, підготувавшись. Він усе прибрав. Якщо був другий мобільний телефон, то він його знищив. Інакше залишив би його на столі у вітальні поруч з першим телефоном, із запискою для нас — у дусі тієї, що стосувалася DVD, наприклад: «Тіштеся, друзі».

Вік пошукав іще хвилин десять, потім потер долоні.

— Треба пошукати в смітниках.

— Дуже романтично. Їхали цілу годину, щоб порпатися в смітті.

Вони піднялися в кухню.

— То ти гадаєш, їх було двоє?

— Авжеж. Дельп’єр не сам калічив жертв. По-перше, він обирав частини тіла, де не було ран чи опіків, щоб здерти з них шкіру і зробити «модель». У декотрих фільмах видно, що ті каліцтва його турбують. По-друге, на цю думку мене навела його поведінка з Аполліною: він радше дбав про неї, намагався якомога менше покалічити. Вона була для нього сексуальним об’єктом, це напевно, збуджувала його, але від тортур він не мав задоволення. Це була не його тема.

— А його тема — це ґвалтувати трупи і знімати з них шкіру? Що ж, тоді зрозуміло.

Морель зітхнув і провів долонею по обличчі.

— Вибач. Учора дружина запитала, над чим я працюю. Я повернувся пізно, зморений, забув про Різдво… Знову довелося брехати, бо неможливо розповідати про те, що бачив. Трясця, моя донька такого віку, як і ці жертви, і коли я був присутній на розтині, не було жодної секунди, щоб я не уявляв Гелени на місці будь-якої із цих дівчат.

Він машинально запхав решту бутерброда в обгортку й залишив на столі, а потім вийшов на подвір’я з мішком для сміття і поставив його на снігу. Вік увімкнув світло на ґанку і заходився вивчати вміст великого сміттєвого баку.

— Я й забув, що невдовзі Різдво. Сумно.

— Не страшно. Повернімося до діла.

— Гаразд. Минулого тижня Дельп’єр отримав повідомлення, коли відрізав Аполліні руки, щоб завершити свій витвір. То було щось термінове, непередбачене, тому що Дельп’єр забув поповнити бак пальним, хоч він такий організований. Його попросили приїхати, гадаю, для того, щоб забрати тіло й очистити місце злочину,— тіло дівчини без обличчя. Пам’ятаєш, у багажнику були мокрі закривавлені ганчірки, каністри з хлоркою, відра і навіть негашене вапно?

Морель кивнув, порпаючись у смітті.

— Він змінює номерний знак, завантажує тіло, трохи прибирає, але замість того, щоб позбутися трупа, затримується вдома, щоб вилучити очі, обличчя і руки. Очі Аполліни йому не подобаються, адже дівчина трохи косоока. Що ж до рук, то, оскільки вони ушкоджені шрифтом Брайля, йому потрібно знайти інші. Всупереч своїй звичці він нічого не фільмує. Цього разу він діє поспіхом. Відтинає руки, зрізає обличчя і виймає очі в нової жертви. Зробивши це, завантажує покалічене тіло, непотрібні Аполлінині руки й вирушає в дорогу, щоб усе поховати. Далі ми знаємо, що сталося на автозаправці.

Морель випростався.

— Нема тут нічого…

— Що він зробив з Аполліною? Ось у чому питання.

— Вона мертва, Віку. Трясця, він ампутував їй обидві руки. Ти віриш, що вона могла вижити після такого?

— Якщо він її вбив, то чому тіла не було того вечора в багажнику? І на фермі ми його не знайшли.

— Він убив її потім і поховав тіло далеко від ферми.

— Чому він зробив це, знаючи, що його заарештують? Чому прибив ту свинку в Аполліниній сукні, а не саму Аполліну? Вона десь жива. Я певен.

Серед умісту мішка для сміття Вік теж нічого не знайшов, окрім пачки конвертів, блоку якісного паперу для писання та флакона парфумів. Він узяв його й понюхав. Жіночі пахощі, деревні ноти. Глянув на аркуші для листів, щоб перевірити, чи там нічого не написано. Кілька аркушів блоку було вирвано. На обкладинці синьою ручкою було написано: 27654. Вік насупив брови: він уже бачив це число.

Вадим зітхнув.

— Я щось не розумію. Навіщо сушити собі мізки й хоронити тіла деінде, використовувати транспорт, якщо в підвалі в нього те жахіття? Чому він не закопував їх у себе в саду?

Вік порпався у комірках своєї пам’яті. Де він бачив цей клятий номер? Коли? Він запитав у Вадима, але тому номер не був знайомий. Він відірвав аркуш і закрив мішок зі сміттям, збентежений і нездатний пригадати. Урешті він повернувся до розмови.

— Тіла — слабкі місця всіх злочинців. Ти ж знаєш, що сади — найперше місце, де ми шукаємо. І потім, запах може привабити диких тварин, особливо тут. Не кажучи вже про те, що його могли відчути люди, що приходили до матері — лікарі, медсестри… Дельп’єр знає процес смерті, він ріже тіло, він уміє зробити так, щоб тіло зникло без сліду. Це його роль у цій історії, його, сказати б, компетенція. Нема тіла — нема злочину.

— Так, але ти забув про «модель».

— Не забув. Дельп’єр позбувся б усіх тіл, але потяг його дужчий. Він некрофіл, Вадиме, він хворий. Ти віриш, що в’язниця може позбавити від такого потягу? Перш ніж поховати їх бозна-де, він робить із них собі свято, знімаючи з кожного клапоть шкіри. Вочевидь це його маленький таємний садочок, його ґандж. Його спільник, може, той, що зветься Доктор Ватсон, не знає про це.

Морель трохи помовчав, тоді кивнув.

— Авжеж, воно тримається купи. А як бути з цією сліпою дівчинкою?

Вік знизав плечима і теж випростався.

— Хтозна. Може, те, що він її бачив щодня, коли працював у інституті «Сенонес», збурило його ще дужче, ніж трупи і його DVD. Сліпа, беззахисна, тендітна… Живий предмет… Він поволі проникає в її життя, краде її речі, марить нею. Настає мить, коли він викрадає її в Сен-Жерве. Йому кортить мати її для себе. Поза тим, що він чистильник, чоловік, що прибирає за іншими лайно. Він теж хоче влади, хоче показати, на що він здатний.

Вік поставив зав’язаний мішок біля стіни і повернувся до оселі. Морель пішов за ним.

— Значить, їх було двоє… Дельп’єр і… той мерзотник Доктор Ватсон, що катував дівчат.

Вік не слухав його, він непорушно завмер серед вітальні, його погляд був прикутий до колекційних пістолетів, що висіли на стіні. Морелеві марно було про щось його питати, відповіді він не отримав: колега був не з ним. Вадим теж задивився на зброю, намагаючись збагнути, що бачить колега в тих пістолетах, що вони йому нагадують. Божевілля, одержимість Дельп’єра? Його замилування кров’ю? Чи Вік прочитав там таке, що може розшифрувати тільки його чудернацький мозок? Коли він, мов гончий пес, кинувся до автомобіля, Морель просто пішов за ним.

Уперед, до нових відкриттів, які тримає в таємниці його колега з гіпермнезією.

Вік їхав до самого будинку поліції не розтуляючи вуст, у салоні на всю потужність звучали й звучали «Пори року» Вівальді. Припаркувався на майданчику, вискочив надвір, лишивши відчиненими дверцята, попросив колегу зачекати і вийшов із будинку за п’ять хвилин, тримаючи під курткою щось таке, чого Морель не міг розгледіти.

— Може, облишиш свої кляті загадки і поясниш мені, що ти робиш?

— Трохи терпіння. Їдемо в Інститут судової медицини, нас чекає Офелія Ер. Вона вже закінчує звіт.

— Знаєш, як тяжко з тобою працювати?

— Дякую.

— То хоч натякни.

— Пістолети з Дельп’єрової колекції… вони нагадали мені про зброю на пасажирському сидінні біля Квентіна Роза. І, за асоціацією, про телефон, який тоді ж таки знайшли.

— Припустімо. Та й що?

— А ти нічого не зрозумів? Це нам послав Дельп’єр те повідомлення!

— А я думав, що Докторові Ватсонові.

— Дельп’єр і є Доктор Ватсон.

— А я балерина. Трясця, Віку, я нічого не розумію.

— Зрозумієш.

Морель замовк. Він волів дивитися на ліхтарі, що світилися понад дорогою, на помаранчеві відблиски на засніжених тротуарах, на різдвяні прикраси, що висіли в повітрі. Жовті зірки, миготливі ялинки, які нагадували йому про те, що ці свята заповідаються найгіршими в його житті. Він подумав про нещодавні висновки, які зробили вони на фермі: Фелікс Дельп’єр був тільки другорядною фігурою, його роль зводилася до того, щоб позбутися трупів. Його хворобливі фантазії штовхнули його на ті жахливі маніпуляції з тілами жертв і на викрадення Аполліни.

Але якщо він хоронив, то хто вбивав? Хто калічив і позбавляв життя цих нещасних дівчат, перш ніж передати йому? Яка подія викликала таку паніку того вечора, коли Дельп’єр виявив необачність і в нього вкрали автомобіль?

Вони прибули на майже порожній паркувальний майданчик Інституту судової медицини. Коли вони вийшли, їх зустрів холодний вітер. Офелія Ер чекала на них у холі.

— А ви без мене жити не можете! За п’ять хвилин я мала їхати відпочивати під кокосовими пальмами до наступного року. Відпустка.

— Офіційно із сьогоднішнього вечора я теж у відпустці. Як і Вадим.

Вадим знизав плечима.

— Авжеж, ми всі у відпустці. Тільки ми завтра не будемо відпочивати під кокосовими пальмами. Але кокосові горіхи у нас із собою, ти знаєш.

Офелія засміялася, й за наполяганням Віка вони спустилися в морг. Неонові лампи тріщали в тиші, сліпили очі й відбивалися на сталевих шухлядах, що вишикувалися кількома рядами.

— Я хочу побачити Дельп’єра.

Лікарка кивнула і підійшла до шухляди. Сіпнула — і шухляда висунулася, немов язик диявола. Стало видно чорний пакет. Вадим почухав потилицю, йому кортіло розгадати загадку. Вік смикнув за язичок застібки, і з’явилося наполовину розтрощене обличчя ката.

— Привіт, Докторе Ватсоне.

З кишені він дістав опечатаний пакет із мобільним телефоном, у якого був розбитий екран. Батарея і сім-картка були вийняті згідно з правилами. Морель насупив брови.

— Що ти робиш із мобільним телефоном Роза? Трясця, Віку, це речовий доказ, ти не маєш права…

— Його знайшли біля пасажирського сидіння у «форді», разом з грішми і «береттою». Але хто сказав, що це його телефон?

Морелеві очі зблиснули.

— Трясця! То це…

— Ми помилилися. Фелікс Дельп’єр того вечора їхав поспіхом. Може, він отримував і надсилав повідомлення, то цей другий телефон був у нього під рукою. Вийшовши заправитися, він лишив його поруч на сидінні.

— А ми після катастрофи взяли його разом із грошима і «береттою», гадаючи, що він належав Розові, й не звернули уваги…

— Надіславши своє цікаве повідомлення зі свого офіційного мобільного телефону, Дельп’єр знав, що ми маємо в руках його секретний мобільник, тому що маємо його автомобіль. Він простісінько нам адресував це повідомлення, бо знав, що ми врешті його знайдемо.

Вік розірвав пакет, не звертаючи уваги на невдоволене Морелеве обличчя.

— Пакетів у нас не бракує. І не турбуйся, я не вставлятиму сім-картки.

Щоб дотримуватися процедури, треба було уникнути релокалізації, знищення даних, звідси випливає і заборона реактивації сім-карти поза експертною поліційною лабораторією. Вік тільки вставив батарею і ввімкнув телефон, який виявився заблокований.

— Це телефон найновішої моделі. Ідентифікація відбитком пальця…

Він узяв руку трупа, зробив зусилля, щоб зрушити її, схопив за великий палець і притулив до екрана.

Телефон розблокувався і показав дані, які неможливо було прочитати, бо екран був розтрощений. Вік задоволено глянув на колегу.

— Доктор Ватсон відчинив нам двері до свого дому. Там повідомлення, яке він отримав тієї миті, коли хотів убити Аполліну, і яке призвело до цілої низки подій. І не тільки воно.

Якщо вона зараз не вибереться з дому Джордано, то їй кінець.

Поліціянти йшли алеєю. Вони побачать сліди, обійдуть довкола дому, увійдуть досередини так само, як і вона.

Леана більш не замислювалася, вона спустилася східцями і кинулася до передпокою, а потім у гараж. Безгучно відчинила двері й, не озираючись, побігла в сад. Насилу переступаючи ногами, на які начіплялося снігу, вона пройшла між двома кипарисами, перелізла огорожу й опинилася на сусідній території. Захекавшись від шаленого бігу з перешкодами, перелізання через огорожі, вітрозахисні смуги та паркани, вона короткими кроками йшла дорогою.

Нарешті мокрий асфальт. Вулиця, автомобілі. Їй здавалося, що вона димить, немов старий камін. Леана розстебнула куртку, щоб віддихатися, і випустила хмарку пари. Хвилин п’ять намагалася зорієнтуватись на місцевості, потім упізнала краєвид і підійшла до свого автомобіля.

Коли вона проїздила повз дім Джордано, поліціянти ще були там. Жінка розмовляла по телефону, її колега йшов до гаража. Якщо досі вони не знали про його зникнення, то за п’ять хвилин дізнаються. Зроблять обшук, побачать кров, почнуть розслідувати зникнення за підозрілих обставин.

Вона молилася, щоб Жуліан не залишив ніякого сліду, ніякого відбитка. Якщо це так, то ніщо не пов’язує його із Джордано, крім шапочки. Поліціянти, звісно, допитають Роксану, і вона розкаже про їхню зустріч, але ніхто нічого не зрозуміє.

Виїхавши на шосе після страшенних заторів, що почасти були зумовлені метеорологічними умовами, вона усвідомила, що руки її досі тремтять на кермі. Вони були геть білі. Леана тікала не думаючи, не замислюючись над ситуацією, в яку влипла. Цієї ж миті вона збагнула, що перейшла межу. Вона боронила свій шлюб.

Засніжені краєвиди потроху поступалися місцем темним просторам замерзлої землі. Жуліанів батько зателефонував їй десь опівдні: мовляв, де вона? Як вона може не бути коло чоловіка? Жуліан питає, що з нею, і весь час розпитує про Сару. Жак волав у слухавку, Леана припинила розмову, її вухо аж горіло.

Вона зупинилася на автозаправній станції о чотирнадцятій годині, залила повний бак, перекусила і поїхала далі. Цього разу автострадою А1 — вже западала ніч — наддавши ходу, щоб дістатися до «Натхненниці» о 16:45. У вухах дзвеніло від довгої їзди, м’язи заклякли від сидіння.

Звільнилася від ксерокопій своєї книжки і сховала пістолет у сумочку, а її — в гардеробній серед одягу. Щойно скінчила, як нагодився Колен із трьома поліціянтами-експертами. Леана несамохіть поправила зачіску і відчинила. Він кивнув їй підборіддям.

— Ти владнала свої проблеми з видавцем?

— Цього за день не владнаєш. Тут працюватимуть адвокати.

Колен дивився на неї допитливим поглядом. Леана знала, що з нею не все гаразд, із кожної пори точився стрес і жах. Вона спробувала прибрати нейтрального тону і нетерпляче очікувала тільки одного: щоб він ушився звідси і вона могла допитати Джордано.

— Ти можеш сидіти на дивані, але ні до чого не торкайся, поки ми не візьмемо зразків. Один із криміналістів візьме в тебе відбитки пальців.

— У мене?

— Ти боїшся, що тебе викриють?

— Ні, але…

Колен кволо всміхнувся.

— Не переймайся, це щоб порівняти з тими, які виявлять на ручках, на кермі джипа, на дверцятах. Це дасть змогу виокремити їх. Те саме зроблять із Жуліановими відбитками, але в лікарні його не турбуватимемо, у нас є його відбитки, які взяли після проникнення злодія в дім.

— Як довго ви будете це робити?

— Приблизно дві години. Гаразд?

Колен скинув куртку, шарф, поклав теку на край столу і показав криміналістам ті місця, де слід було попрацювати. Леана дивилася, як вони наносять свій порошок по всіх усюдах, навіть на вимикачі електрики. Колен допомагав їм, щоб було швидше.

На прохання одного з криміналістів Леана вмочила пучки пальців у чорнило, які він потім притиснув до паперу. Потай вона глянула в смартфоні інформацію про час припливів і відпливів і здійснила підрахунки. Якщо вона приїде в Амблетез о двадцять першій, то в неї буде дві години, щоб допитати Джордано, перш ніж настане приплив. Треба було не гаятися.

Колен поглядав на неї, але тримався на віддалі. Він дуже серйозно ставився до дактилоскопії, віддавав накази, брав участь, ходив із кімнати в кімнату… Закінчили трохи раніше восьмої вечора. Поліціянт убрав свою куртку і зачекав, поки вийдуть криміналісти. Зупинився на порозі.

— Ми зробили все, що треба. Вибач, що скрізь лишився порошок. На жаль, ми не надаємо послуг прибирання після свого візиту. Можеш надіслати рахунок Міністерству внутрішніх справ.

Леана не зрозуміла, жартує він чи ні.

— Нехай, я поприбираю.

— Звичайно, я триматиму тебе в курсі, якщо буде інформація про злочинця на основі цих відбитків. Ти певна, що з тобою все гаразд? Вигляд у тебе такий… ти сама на себе не схожа.

— Ну… це непросто. З одного боку, ця історія з видавцем. А з другого, хтось, може, побував у моєму домі. Ти сам розумієш, важко сприймати те, що відбувається.

— Я… Може, хочеш, щоб я побув із тобою? У мене є пляшка доброго білого вина і…— він глянув на годинник — я мав забрати з рибного магазину два десятки устриць… Крамниця вже зачинена, але я знаю власника, він відчинить мені. Ми в приязних стосунках.

Леані не терпілося зачинити двері.

— Дуже люб’язно з твого боку, Колене, але нехай іншого разу… Я страшенно зморена, щось кину на зуб і ляжу спати.

Він кивнув, але вона побачила, як його обличчям промайнула крижана тінь.

— Гаразд, нехай іншого разу. Не забувай про сигналізацію.

Він вийшов на ґанок і завмер. Тоді подався до повітки із сухопутними вітрильниками. Леана пополотніла: вона ж забула, що там розбита шибка. Якщо він туди ввійде, то побачить креслення знаряддя для тортур, брудні чоботи в замерзлій калюжі. Вона побігла за ним.

— Не хвилюйся, це я зробила! Не знала, де Жуліан залишив ключі від повітки.

— Хотіла покататися на сухопутному вітрильнику?

— Хотіла вчора подивитися на тюленів, трохи розвіятися. А бінокль був усередині.

Він подивився крізь вікно, та нічого не побачив.

— Розумію… Але тут занадто волого, щоб зберігати бінокль…

Він помахав їй рукою і поїхав. Зрозумівши, що забув гаманця, повернувся назад. Коли за чверть години після від’їзду з «Натхненниці» він постукав у двері, йому ніхто не відчинив. Світло було вимкнене, і Леаниного автомобіля, який досі стояв перед гаражем, не було на місці.

За десять хвилин після Коленового від’їзду Леана вийшла зі спортивною сумкою в руці, вона так нервувалася, що мало не загрузла в піску, здавши назад. Їй знадобилося більше ніж година й п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до Амблетеза. Вона їхала повільніше, ніж хотілось би, через густу імлу, яка застилала краєвид після Ле-Туке.

Вона обрахувала, що море почне оточувати форт десь о 22:45, це залишало їй трохи більше години на Джордано. Цього було дуже мало. Припаркувавшись на причалі, вона поринула в туман. Ноги її були наче налиті оловом, вона не хотіла заходити туди, зустрічати його погляд, але їй кортіло негайно здобути відповіді на запитання.

Масивні контури форту виринули перед нею тільки останньої миті, немов косатка із сутінків. Леана зібралася на силі, увійшла до черева цього камінного чудовиська і спустилася в комірчину для провізії. Сарині світлини, що висіли на стіні, додали їй сміливості йти далі.

Вона вдихнула повітря і ввійшла до кімнати.

У тьмяному світлі лампи видно було, що Грегорі Джордано лежить із заплющеними очима, схиливши голову на груди. Він скидався на поламану ляльку, і в Леани склалося враження, наче його ліве плече вивихнуте. Зап’ясток був синій, вільна рука в крові: він обдряпав камінь довкола стовпа, до якого причеплений був ланцюг, на пів метра над головою. Консервні бляшанки були порожні, перекинуті, води лишилося на дні.

Ступнувши кілька кроків, Леана встромила носа в шарф, безгучно наділа на його вільну руку кільце кайданів і замкнула його. В’язень отямився, щось пробурмотів і став пручатися, немов звір у клітці.

— Що ви робите?

Не відповідаючи, вона взяла відро і вийшла вилити надворі. Повернулася з повним відром дощової води, якої набрала там, де протікав дах. Потім дістала купальну рукавичку зі спортивної валізки, намочила її в холодній воді й піднесла до обличчя Джордано, який відвернув голову.

— Дозвольте мені це зробити, щоб я бачила вас краще.

— Звільніть мене! Ви мали повернутися! Скільки ще часу ви… ви розраховуєте гноїти мене тут?

Він не хотів, щоб вона торкалася до нього. Джордано зайшовся страшним кашлем, що роздирав йому груди. Урешті він скорився. Леана обережно змила засохлу кров, дістала з сумки марлеву пов’язку, антисептик і промила рану на чолі, в оці й біля вуха.

— З ока ще не спадає набряк. Температури наче нема, але я дам вам дещо помічне. Я привезла білизну і теплий одяг. Вони належать моєму чоловікові й підійдуть вам. Вам треба негайно помитися і перебратися в цей одяг.

Він випростав спину і скривився, піднявши голову. Леана дала йому дві ложки сиропу від кашлю, пирснула в горло спреєм і дала випити парацетамол із водою, він проковтнув усе це, не протестуючи. Глянула на покалічену ногу: майже фіолетова, удвічі більша, ніж друга, порепана від холоду. Тут нічим не зарадиш, і Леана воліла про те не думати: вона знову сягнула до валізи й дістала пачку «Мальборо» й срібну запальничку «Зіппо».

— Впізнаєте?

Він кивнув. Вона вставила йому сигарету в зуби і припалила. Чоловік затягнувся і зайшовся кашлем, наче хотів виплюнути легені.

— Який сьогодні… день?

— П’ятниця… двадцять друге, скоро… двадцять друга година.

— П’ятниця… Де ми? Скажіть, будь ласка, де ми?

Леана сіла на свою сумку прямо перед ним. Жуліан навіть не сказав, де він його утримує, відібрав у нього будь-яку гідність, не лишив йому ніякої надії, щоб поміж ними не зав’язалися людські стосунки. Вона вивчила цей тип взаємин між катом і жертвою, описала його в «Незавершеному рукописі». Вона покрутила в руках запальничку і заговорила якомога нейтральнішим тоном.

— Я розмовляла з вашою донькою, Роксаною.

Джордано став енергійно сіпати скутими руками, марно силкуючись видертися з кайданів.

— Якщо бодай одна волосина впаде з її голови!..

Леана не ворухнулася, чекаючи, поки він заспокоїться. Мовила далі, коли упевнилася, що він уважно слухає.

— Вона сказала, що ви знайшли шапочку, коли гуляли торік у лютому поблизу Ла-Шапель-ан-Веркор. Де саме?

Він виплюнув сигарету додолу.

— Гадаєте, ваш божевільний чоловік не ставив мені цього запитання? Скажіть спершу, де ми!

— Ні.

Новий напад кашлю. Його погляд звернувся до Леани; в ньому світилася покора.

— Що ви хочете, щоб я вам сказав? Там усі дороги однакові… Це було майже рік тому. Там був ліс, були дерева скрізь,— він глибоко вдихнув повітря.— Послухайте, я знаю про вашу доньку. Відколи я тут ув’язнений, ваш чоловік тільки те й робив, що повторював цю історію.

— Ви сказали, що не знаєте її, коли я показала вам світлину.

— Мені хотілося швидше вибратися звідси! Це можна зрозуміти, хіба ні?

Він показав підборіддям на запальничку.

— Ви показуєте мені цю річ із метою… дати мені зрозуміти, що залізли до мене в дім… Обшукали мій будинок, як і ваш чоловік… Ви вже ж знаєте все, що я вам розповідаю, чи не так? Перевіряєте мене…

З кожним жестом він кривився від болю. Леана була мов із каменю, вона повинна була подолати жалість і кволий голос, що нашіптував у ній про те, що цей чоловік не винний. Вона пошукала Сарине фото на долівці, в кутку, і показала йому.

— Ви були в глушині, бозна-де, і кажете, що знайшли шапочку моєї доньки зовсім випадково. Працювали ви поруч із відділком, який вів розслідування зникнення. Оці дивні збіги змушують мене вважати, що мій чоловік мав підстави утримувати вас тут.

Леана не знала, чи праве око Джордано сльозиться від холоду, чи він справді плаче від емоцій. Він мовчав, тоді підняв праву набряклу повіку.

— Збіги! Збіги не… роблять людину винною. Ви пишете детективні романи, то повинні це знати.

— Звідки вам про це відомо?

— У мене вдома книжки… Ваш чоловік був певен, що… що я вкрав їх у вас, у вашій бібліотеці… Але це неправда, геть неправда, ті книжки належать мені. Це не має жодного сенсу… Двадцять років я кидав злочинців за ґрати… мерзотників, що ставляться до жінок і дітей, немов… немов до предметів, ви блювали б, якби почули, що вони коїли. І тепер мене судять?

Голос Джордано був хрипкий. Леана відчувала, як її огортає холод підземелля. Вона теж ув’язнена, пам’яттю свого чоловіка. Його втратою пам’яті. Джордано захлинувся слиною.

— Оце ви тут… і нічого не знаєте. Ваш чоловік нічого не сказав вам про наші стосунки. Чому? Що сталося?

— На нього напали, і він утратив пам’ять. І в мене таке відчуття, що ви можете бути до цього причетні.

На якусь частку секунди їй здалося, ніби правий кутик його вуст ворухнувся, усміхнувшись. Проте вони були непорушні. Вона що, з глузду починає зсуватися? Може, це від браку сну? Джордано кивнув підборіддям на ланцюги.

— Ви звинувачуєте мене і в нападі, тоді як я тут ув’язнений?

— Можливо, ви спільник? Хтось, може, вас розшукує?

— Ви здуріли…

— Я хочу точно знати, що сталося того дня, коли вас викрали.

— І чим мені допоможе, якщо я вам відповім?

— Ви розлучилися 2010 року. Чому? І чому ви змінили роботу? Що перевернуло ваше життя?

— Авжеж… Я розлучився, як розлучається кожна третя пара, роботу покинув, бо не міг уже працювати в найгіршому відділку поліції, а ви шукаєте зв’язок зі своєю дочкою! Що, в мене не було права поміняти роботу? Хоч що я казатиму, ви вбачатимете якийсь зв’язок. Ви ітимете шляхом свого чоловіка. Забийте мене до смерті! Ну ж бо!

Він брязнув кайданами.

— Ну ж бо!

Леана почувалася не здатною на це. Вона випросталася, потупала, щоб розім’яти ноги. Не могла вона йому поступитися, треба було взяти гору.

— Я сама все з’ясую, і поки що вам доведеться сидіти в цій темниці. А тим часом до чоловіка повернеться пам’ять. І я тоді не хотіла б бути на вашому місці.

— А вам хотілося б бути на його місці?

— Вам більше нема чого сказати?

Він не відповів. Вона пішла в глиб кімнати, поставила біля нього харчі й пляшку води. Лишила медикаменти під стіною, близько біля нього, і звільнила йому одну руку.

— Я взяла туалетне приладдя, але часу обмаль. Лишаю вам ліки. Повернуся завтра. Або післязавтра. Або, може, ніколи.

— Ні, ні! Прошу вас!

Вона віддалялася. У спину їй пролунав голос:

— Я був звичайним шпигом… Шпигував цілими днями за сутенерами і повіями…

Вона завмерла.

— Контролював також шоу-бізнес, різні заходи, бо все воно пов’язане. Наркота, гроші, секс, нема потреби змальовувати вам усе це…

Леана обернулася і підійшла до нього. Він зневажливо дивився на неї, але вів далі:

— Що ви хочете, щоб я розказав? Я спав у дешевих готелях, і в сусідніх кімнатах були повії, що хотіли повернутися на вулицю або в розкішні готелі з… зі зграєю адвокатів або великих цабе, що платять за дівчат по три сотні євро за ніч… Тому що то була моя робота, підглядати, проникати в їхнє середовище, аби швидше їх злапати. Додому я приходив раз на три дні, й на носі в мене залишалася пудра. Це щодо розлучення. Влаштовує?

— Далі? Чому ви покинули роботу в поліції?

— У 2010 році ми місяцями стежили за сутенерською мережею, якою керували два брати в Румунії і потім вкладали гроші в нерухомість. Дванадцять повій промишляли між Греноблем і Шамбері. Брати погрожували їхній рідні вдома, коли дівчата не слухалися. Матрони наглядали за ними, тероризували їх і били… Ті дівчата мешкали в циганському таборі в передмісті Гренобля. Вони думали, що їдуть до Франції працювати офіціантками чи покоївками, а стали… сексуальними рабинями… Ось як усе працює в таких мережах.

Його погляд згубився десь удалині. Він був там, із ними. Леана стояла непорушно випроставшись.

— Ми якось увечері здійснили операцію… Дружина щойно заявила, що кидає мене… і я був сам не свій. Коли побачив перед собою одну з тих матрон, у мене… ну, мене перемкнуло. Я…

Навіть очі його видавалися важкими, коли він звів їх на Леану.

— Те, що зробив зі мною ваш чоловік… це ніщо порівняно з тим, що я зробив із тією жінкою. Якби не втрутився колега, то я… я вбив би її. Пошукайте в мережі «справу братів Петреску», побачите, що все це правда. Це було сім років тому. Мій начальник зам’яв цю справу, радше щоб себе захистити… але… мені довелося піти з поліції і шукати собі іншу роботу. То, як бачите, ця справа Дженсона почалася тоді, коли я вже не був на службі. Я не маю з нею нічого спільного.

Леана несамохіть торкалася пучками пальців Сариної світлини, у голові в неї звучала фраза, яку написав на звороті чорним чорнилом її чоловік.

— Цілком імовірно, що ви брешете.

Сильний кашель струсонув Джордано, перш ніж він зміг озватися.

— Не брешу я, зателефонуйте в поліцію, то дізнаєтеся.

— Щоб вони мене загребли? Прекрасно. Що таке «Чорний донжон»?

— Я про це взагалі нічого не знаю.

На це запитання він відповів одразу.

— Ви працюєте з такими справами і не знаєте?

— Япрацював із такими справами, це в минулому. Трясця, невже збіги варті того, щоб я тут страждав? Це ж, трясця його матері, просто шапочка, знайдена бозна-де. Просто шапка.

Леана більше не могла цього витримувати.

— Мені… мені шкода.

Вона кинулася сходами вгору, незважаючи на крики та благання, і зі сльозами на щоках перетнула двір. Що вона накоїла?

Що вони накоїли?

Штовхнувши тяжкі дубові двері, вона відчула, як в обличчя їй ударили бризки. Останні сходинки зникли під водою, біля валів кипіли потужні течії, що принесли із собою імлу. Трохи далі, в кружлянні крижаної крупи, бескиди обабіч шляху ще виступали з води, та їх зусібіч атакували білопінні буруни.

Форт перетворився на острів.

Начальник дав добрячої прочуханки Вікові за те, що дістав мобільний телефон із шафи для речових доказів і розірвав опечатаний пакет. Погрози так і сипалися — догана, відсторонення, переведення в інший відділ… Але він знав, що занадто потрібен Аленові Манзато, особливо в цьому розслідуванні, аби той утілив погрози в життя. Вік уже звик: час зводити рахунки настане пізніше.

Після деякої адміністративної тяганини мобільник-фантом, що знайшли в Дельп’єровому автомобілі, той самий, який спершу вважали смартфоном Роза, отримав новий номер серед речових доказів. Потім, на вимогу прокурора і згідно з наказом експертної комісії, гаджет потрапив до експерта відділу цифрових технологій, що в лабораторії поліції Екюллі поблизу Ліона, з проханням провести його експертизу в першу чергу.

Напередодні Різдва Вік із Вадимом навідали Марена Трамбле, того самого фахівця із цифрових технологій. Експерт створив сім-картку за зразком оригінальної, вставив її в телефон і ввімкнув його.

— Ми побачимо все в тому стані, в якому було під час останнього використання. Тут налаштована ідентифікація за відбитком пальця, тож власник не встановив пін-код, це на одну перешкоду менше.

На розбитому екрані не було нічого видно, тому Трамбле підключив телефон до свого комп’ютера. За допомогою спеціальної програми він міг керувати мобільником із клавіатури. З’явилося меню із сім-картки. Вадим пильно вдивлявся в екран монітора.

— Ти мав рацію. Останнє, що робив Дельп’єр перед тим, як вкрали його автомобіль,— спілкувався повідомленнями…

Експерт вивів на екран чат між Дельп’єром, він же Доктор Ватсон, і його контактом, що був записаний «П. М.».

— У нас уже є Доктор Ватсон, то, я закладаюся, тепер маємо ще Професора Моріарті! — сказав Вік.— Великий злочинець із романів Конан Дойля.

— Блазні, їй-богу…

Перше повідомлення на екрані датувалося днем, коли автомобіль викрали на автозаправці, 18 грудня 2017 року.

16:02:23 ПМ: Негайно. Зайди.

16:03:12 ДВ: Проблема?

16:03:52 ПМ: Чистка. Не став запитань. Надішли підтвердження, коли все буде ОК.

16:04:18 ДВ: Вважай, що все вже зроблено.

19:28:12 ДВ: Посилку одержано.

19:31:23 ПМ: ОК, підтвердиш після закінчення.

22:31:02 ПМ: То що? Де фото?

22:47:22 ПМ: Усе зроблено?

23:54:30 ПМ: Чому ти не відповідаєш? ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Марен Трамбле закрив вікно.

— Більше нічого.

Він пошукав у програмі, потім у списку контактів. Його чекало розчарування: «Моріарті» був єдиним контактом і, крім повідомлень, що їх прочитали поліціянти, ніяких інших у телефоні не було. Вадим крутив пачку цигарок у руці.

— Дельп’єр видаляв повідомлення після розмови. Тільки тоді, коли викрали його автомобіль разом із мобільником, він не зміг їх стерти.

— Майже напевно цей телефон він використовував лише для спілкування з Моріарті. Можна відновити повідомлення?

— Хтозна. Теоретично з пам’яті мобільника не зникає жодна літера, навіть якщо повідомлення стерто. Але, як би це простіше пояснити… Дані, які ми відновимо, будуть перемішані. Треба буде встановити картку, визначити кодування, структурувати інформацію. Одним словом, ураховуючи модель телефону й намагання виробників посилювати захист гаджетів, це потребуватиме часу. Принаймні тиждень, і я нічого не можу гарантувати. Якщо пощастить, дістанемо частину повідомлень цього Моріарті, але це все, що можна зробити без доступу до його телефону. Усі важливі дані зберігаються на картці…

Вік показав на перше повідомлення в розмові.

— Моріарті велів Дельп’єрові зайти. Можливо, на сайт?

— Це я і збираюся з’ясувати.

Трамбле двічі натиснув кнопку телефону й вивів на екран усі програми. Повідомлення, інтернет-браузер, відкритий на сторінці онлайн-продажу ливарного обладнання, і програма з логотипом у вигляді цибулини.

Технік навів курсор на ту програму.

— Ваш Дельп’єр запустив браузер TOR. Шлюз у даркнет.

Вік із Вадимом знали, що це означає. Даркнет, підпільний інтернет… Прихований простір, невідомий звичайним смертним, електронний світ, яким пересуваються анонімно й отримують доступ до найгірших збочень. Там можна було абсолютно безкарно купувати й продавати наркотики та зброю, організовувати вбивства, розміщувати й переглядати педофільський контент. Терористи використовували його для зв’язку, виготовлення бомб і передачі інструкцій. Щоб отримати туди доступ, треба було встановити браузер TOR і, перш за все, знати конкретні адреси — випадкову послідовність цифр та літер, яку можна було отримати тільки через обізнаних людей, тіньові мережі… Вікові з Вадимом пощастило, що Дельп’єр не встиг закрити браузер, адже в ньому не залишається ні історії, ні точок входу, і коли відкриваєш його, то потрапляєш на порожню сторінку, яка вимагає адресу доступу.

TOR був відкритий на чорній сторінці з незрозумілою адресою і двома анімованими зображеннями посередині. З лівого боку — сокира, з леза якої крапає кров, а з правого — око, в якому то розширювалася, то звужувалася зіниця. Чистісіньке аматорство в дизайні сторінки, але тим, хто це створив, було начхати на естетику.

Експерт узяв аркуш і ручку.

— Я запишу вам адресу, перш ніж натисну на посилання.

— Не треба.

— Ви… ви впевнені?

Вадим кілька разів торкнувся пальцем скроні.

— Він запам’ятав цю адресу і зможе повторити її навіть на смертному ложі. Не намагайтеся зрозуміти цього, просто він такий.

Трамбле із цікавістю глянув на Віка й клікнув на анімованому оці. Відкрилася сторінка ідентифікації з вимогою ввести пароль. Експерт щось написав і клацнув «Відкрити», але марно.

— Недоступний.

— Ви знайдете спосіб увійти в систему?

— Без пароля це може забрати не один тиждень залежно від складності. Існують боти, які підбирають паролі, але вони повинні посилати запити й отримувати відповіді, перш ніж перейти до наступної спроби.

Він повернувся до головної сторінки і тепер вибрав сокиру. На мить з’явився напис: «Ідентифікація успішна». Потім система вивела нову сторінку, де було два написи: «Моріарті» й «Доктор Ватсон».

— Пощастило, що Дельп’єрова сесія була відкрита. З кого починаємо?

— З Доктора Ватсона.

Він натиснув на посилання. Відкрилася фотогалерея. Експерт сахнувся, наче побачене вдарило його. Дельп’єр помістив світлини розкладених на брезенті трупів із загорнутими в пластикові пакети головами. Кожна світлина зроблена біля ями, зі спалахом і, вочевидь, уночі, десь на природі. Він клав трупи часом горілиць, деколи долілиць, а часом у профіль, щоб не видно було тих частин тіла, з яких він знімав шкіру. Либонь, Дельп’єр не хотів, щоб Моріарті бачив, що він робив із ними, перш ніж привезти туди. Вік зітхнув.

— Отак наш «чистильник» надає Професорові Моріарті докази виконаної роботи. Він поміщає світлини трупів біля ям, у яких буде їх закопувати. Одноразові мобільники, даркнет, мінімальні контакти. Вони невидимі й дуже добре організовані. Не аматори.

— Вісім похованих трупів. Дев’ятий лежав у багажнику. Він мав його знайти й позбутися. Ось чого чекав Моріарті в ту ніч. Щоб Дельп’єр виклав фото тіла біля могили.

Запало довге мовчання. Крім тих знімків, там більш нічого не було. Ні дат, ні особових даних. Трамбле знову взявся за мишку.

— Скину фото собі на хард, завтра перешлю вам.

Експерт повернувся на попередній екран, коротко глянув на поліціянтів і клікнув на посиланні «Моріарті». Відкрилася чорна сторінка з єдиним білим написом:

Чисткапотрібнавшале «Едельвейс», окреморозташованомузправогобокувкінцідорогинапагорбіСер-Бо, Ла-Шапель-ан-Веркор.

– Форт, оточений високим припливом біля Булонь-сюр-Меру… Отакий, значить, секрет… Знаєте, яка іронія в цьому? Понад двадцять років тому в Булоні починалась моя кар’єра. Знав про цей форт, але ніколи не бував у ньому. Сказати б, повернення до джерел, але не за найкращих обставин, на жаль…

Грегорі Джордано відкашлявся і якомога далі сплюнув набік.

— Ваш чоловік теж потрапляв кілька разів у пастку припливу. Так зайнятий був катуванням мене, що його заставали ці води… Я не розумів, чому він зникав і повертався за кілька хвилин, розлючений як ніколи…

Він скривився, глянувши на свою набряклу ногу. Леана, зіщулившись від холоду, сиділа під стіною навпроти, обхопивши руками коліна. Вона дивилася на нього, не кажучи ні слова, намагаючись розгадати його таємниці.

— …у такі миті я куштував он тієї машинки, повірте мені.

Він кивнув на знаряддя для тортур.

— Звісно, ви знаєте, що він робив із моєю ногою. Як блискуче змалювали ви у своїй книжці, він засовував її в цю кляту машинку і поволі обертав держак. Цей хрускіт… Його неможливо уникнути, тому що воно звучить десь усередині вас, ваша свідомість посилює його. Я досі його чую і чутиму до кінця свого життя. Хтозна, чи зможу я ходити як слід після цього. Ваш чоловік справжнісінький шаленець, параноїк. Коли лупцював мене, ще дужче скаженів. Але ви не така, як він.

Леана хотіла упевнитися у винуватості Джордано, у його причетності тим чи іншим чином до зникнення Сари. Та що дужче вона міркувала, то дужче усвідомлювала, що його ув’язнення ґрунтується на елементах, яким вона не зможе знайти доказів. У дворі вона хутко здійснила пошук у смартфоні: історія викриття мережі проституції ліонською поліцією правдива, та про побиття матрони там не сповіщали. Вона все ж таки почала вимагати в Джордано, щоб він пояснив це.

— А що ви собі гадаєте? Щоб вони виклали цю історію в публічному просторі? Поліціянт мало не вбив до смерті матрону, що наглядала за повіями? Ні, вони подали це як зведення порахунків між сутенерами і в такий спосіб зам’яли справу, я вже вам казав.

Колишній поліціянт подивився на пачку цигарок, яка лежала біля його ніг.

— Не дасте мені ще одну?

Не рухаючись, Леана помахала ключем від наручників. Джордано всміхнувся і зробив рух вільною рукою.

— Що ж, ні то й ні…

— Шапочка… Ви знайшли її на землі, не знаючи, звідки вона й чи не брудна — і надягаєте її на голову своїй доньці… Вам не здається це дивним?

— На бога, ні. Годі вже про ту шапку!

— Роксана сказала мені, що це ви наділи їй шапочку на голову того дня.

— І що з того?

Леана замкнулася в мовчанні. Вона скидалася на павука, що зачаївся в своєму кублі, насилу осяяна лампочкою на стелі. Джордано намагався підтягнути пачку своєю неушкодженою ногою. Дурнуватий жест, але для нього це була справжнісінька мука.

— У кожному моєму слові ви знаходите привід, щоб накинутися на мене… Адже насправді ви жертва… Вас катують, еге?

Леана не відповіла, то він мовив далі:

— Не можу поставити себе на ваше місце, але можу здогадатися, що значить втратити дитину. Якби ви тільки знали, скільки разів доводилося мені мати справу із цим на службі. Усі ці батьки, яким я змушений був сповіщати, що з їхніми дітьми сталося найгірше. Може, це було найважче — оті порожні, розгублені погляди батьків жертв. Тієї миті в їхніх очах згасало світло. І ми знали, що воно ніколи не засяє знову.

Йому пощастило схопити пачку вільною рукою. Він якось випорпав звідти цигарку і взяв її в зуби. Але запальничка була за два метри від нього. Він зареготав і знову закашлявся.

— Навіть не закуривши її, я дурію. Тільки за це вам дякую.

— Не дякуйте.

— Ні, ні, дякую. Вам здається, ніби ви мене знаєте, судите мене без суду, на підставі упереджень. Я теж міг би вас судити. Можливо, мені не варто цього вам казати, але я знаю вас краще, ніж ви мене. І, повірте мені, це не має нічого спільного зі зникненням вашої доньки. Це сягає далі. Набагато далі.

— Мені було б цікаво знати.

— Спершу дайте мені припалити… прошу вас. Я вам поясню.

Леана повагалася, потім дала йому вогню. Він глибоко затягнувся димом, видихнув носом і вдоволено забурчав.

— Як добре!

— То я вас слухаю.

Він не відразу відреагував, насолоджуючись курінням. За дві хвилини сказав:

— У вас є таємниця… Жахлива таємниця, яку ви приховуєте навіть від свого чоловіка, тому що… він казав про вас, але цієї теми не торкався. І, зважаючи на те, в чому він мене звинувачував, я певен: якби він знав цю вашу таємницю, то сказав би про неї. Скажімо так… ми були в темі.

Леану наче голкою штрикнули. З її підсвідомості пролунав сигнал тривоги.

— Немає в мене таємниці.

— Є, звісно, як і в кожного з нас… Ви постраждали… І не лише внаслідок… зникнення вашої доньки. Варто прочитати ваші книжки, щоб збагнути, що у вас було непросте дитинство.

— Ви вцілили пальцем у небо. Якщо в когось і було нормальне дитинство, то це у мене.

— Справді? Проте ті теми, яких ви торкаєтеся, чорні барви, змалювання мерзенних подробиць. У… вже й не знаю, в якій книжці, змальовуєте ви сцену насильства, я багато років працював у цій царині, то гадаю: треба бути добре обізнаною із цим, пережити, щоб писати про це…

Леана мовчала, вона не розуміла, куди він хилить.

— Ви ховаєтеся за своїми псевдонімами, за своєю писаниною. Вперше розгорнув я вашу книжку сім чи вісім років тому і подумав собі: що ж цей чоловік пережив, аби таке писати?! Цейчоловік… Анаель Мірор. Мірор… Це не якесь пересічне прізвище, еге ж? Звідки ви його взяли?

Леана заклякла. Рука, що підіймалася з глибини її горла, пальці, що хапали її за язик, розтуляли її щелепи, щоразу як приходило натхнення. Відколи у ній поселився Анаель. Вона спробувала зберігати незворушність.

— Це просто. Мірор. Дзеркало. Як і Анаель — Леана. Просто спало мені на думку.

— Просто… це та фраза, яку ви кажете журналістам? Але мені вона каже щось невиразне. Свідчить про щось глибоко приховане, приховане у моїй пам’яті.

Леана не розуміла. За хмарою диму вона бачила, як зблискує темне око Джордано, що скидається на чорний самоцвіт у копальні. Вона була насторожена, відчуваючи, що дедалі глибше втягується у його гру, а це було небезпечно.

— Якось у Ліоні на столі в мене лежала одна ваша книжка, а на екрані комп’ютера було відкрито реєстр поліції. То я пошукав… І знайшов. Його звали Натан Мірор. Еге ж?

— Та про що ви оце кажете?

— Ви були тоді молода. Скільки вам було? П’ятнадцять, шістнадцять років? І ви нічого не пригадуєте?

П’ятнадцять, шістнадцять років… Їй раптом сяйнуло: 1991 рік, тоді вийшов роман Мішеля Іствуда «Криваве коло», вочевидь, вона прочитала його і забула — ефект криптомнезії. Знову збіг? Осточортіли їй уже ці збіги! Вона схилилася над сумкою, дістала пістолет, опустила запобіжник великим пальцем і націлилася. Руки тремтіли, і вона стиснула руків’я, немов держак сокири.

— Що я маю пригадати? Що сталося 1991 року?

Нічого не кажучи, Джордано підняв вільну руку.

— Цей псевдонім — покута? Спосіб ніколи не забути?

Леана тяжко дихала, сталь пекла в її горлі, віддавала в живіт. Вона усвідомила, що вказівний палець зігнувся на спусковому гачку. Що з нею коїться?

— Про що в біса не забути?

Він міцно стулив губи і більше не відповів, знав, що вона не застрелить його. Невже він помітив слабкість у її погляді? Вона повернулася на місце й поклала пістолет коло себе. Дивилася на нього, мов на супротивника у шаховій грі. У яку гру він грає? Хоче вивести її із себе? Що ж, це йому вдалося.

Вона подумала про те, що він сказав. Хто він був, той Натан Мірор? Леана згадала свій перший роман… Коли вона обирала псевдонім, Мірор спало їй на думку — як прихований символ віддзеркалення її імені. Здавалось би, певна логіка є? Утім вона ніколи всерйоз не замислювалася над цим.

Час минав, він давив їй на плечі, на спину. Скільки вже часу вона не спала? Вона марно боролася, якоїсь миті очі її заплющилися, і коли вона розплющила їх, то побачила, що лежить, згорнувшись долі клубочком, наче кіт. Подивилася на годинник: третя година ночі.

Вона гарячково схопилася на ноги, м’язи боліли, враження було таке, наче вона теж ув’язнена в цьому форті. Це місце випромінювало гніт. Повітря бракувало. Тепер Джордано мовчки і не рухаючись дивився на неї з якимось чудернацьким виразом в очах, і їй невтямки було, жертва він чи хижак.

Леана піднялася сходами і справила малу нужду. Імла затуляла її, така була вона густа і сіра, й Леані здалося, наче її руки й ноги вже їй не належать. Піднялася на вершину вежі. Бачила вона не далі, ніж на метр, але, здається, хвилі шуміли далеко. Море відступило, випустивши форт зі своїх обіймів. Вона глибоко вдихнула повітря і спустилася в підземелля.

Підібрала пістолет на долівці.

— Я скину з вас наручники, щоб ви помилися і перевдягнулися. Усе необхідне є в сумці. Гадаю, вам не треба казати, що я вмію стріляти із цієї зброї. Це перевага від писання детективів і контактів у поліційному середовищі.

Вона кинула йому на груди ключ і відійшла в глиб приміщення, не опускаючи зброю. Нічого не боялася: з ногою в такому стані Джордано не міг кинутися на неї. Він відімкнув кайдани і помасажував руки та зап’ястки з виразом полегшення на обличчі.

— Дякую.

— Стули пельку.

Вона вирішила триматися суворо, але в неї розривалося серце, коли він спробував звестися на ногу і, глухо застогнавши, впав додолу і з криком покотився. Частина її хотіла допомогти йому, втішити, відвезти до лікарні. Жодна людина, винна чи невинна, не заслуговувала на таке поводження. Вона взяла себе в руки, треба було дотримуватися дистанції.

На чотирьох, немов собака, він понишпорив у сумці, дістав рушник, мило, мочалку й пакет зі старим Жуліановим одягом.

— А поголитися нема чим?

— Ви забагато в мене просите. Покваптеся.

Він ніби всміхнувся їй. Зуби в нього були білі й рівні. Леана вперше побачила на його обличчі щось інше, крім відчаю. У нього був занадто людський вигляд. Вона силкувалася бути як мармурова статуя.

— Будете дивитися на мене?

— Сідниці я вже бачила. Вам треба тільки відвернутися.

Він послухався і дуже поволі роздягнувся, стиснувши зуби, коли мочалка торкалася його покаліченої ноги, і здригаючись від холодної води. На правому плечі в нього було татуювання у вигляді рибини з довгим помаранчевим хвостом. Тіло було худе, але чисте вбрання надало йому трохи гідності, й Леана пошкодувала про це: тим тяжче було тримати його в цій темниці. Але що вдієш?

— Тепер надіньте наручники. На один зап’ясток, цього досить. І я хочу почути клацання замка.

Він послухався і кинув їй ключ, хоч вона і не просила. Леана принесла йому харчі й воду.

— Наступного разу принесу вам шину для ноги і ліки, щоб погамувати біль від перелому, десь удома в мене має бути все це. Мій чоловік часом травмувався на сухопутному вітрильнику. Більше нічого не вдієш із такою травмою.

— Коли ви повернетеся?

Леана почувалася надто кволою і боялася піддатися впливу Джордано. Похапцем сховала брудне вбрання в сумку, зашморгнула замок і, навіть не глянувши на нього, подалася до виходу.

— Леано?

На своє ім’я вона обернулася, піддавшись слабості.

— Не забувайте, що і в мене є дочка, як і у вас. І що вона хоче побачити свого батька.

Якби вона затрималася бодай на секунду, то піддалася б. Швиденько вийшла на сходовий майданчик. Цього разу він не благав її, коли вона виходила.

Просто мовчав.

Душ обпікав Леані шию. Немов удари лезом по сітківці ока спалахувало перед нею видовище виснаженого тіла Джордано. Він казав про збіги, про шапочку, про місце своєї роботи і всяке таке інше. Все воно незалежне одне від одного, але якщо зібрати його докупи, то виникає підозра. Та по суті він мав рацію: вона бачила те, що їй хотілося бачити. Адже конче треба було, щоб Джордано був винен — і щоб Сара була жива.

Кілька голосів сперечалося в ній. Перший гучно волав, що вона тримає в неволі невинного, другий — що Джордано винен. А в чому винен? У тому, що чотири роки тому викрав Сару? У тому, що вбив її? Він, давній співробітник судової поліції?

Вона одягла свіже вбрання: джинси, водолазку, кікери, поправила зачіску, подивилася на своє обличчя в дзеркало. Відображення жахнуло її. Світло лампи підкреслювало гострі контури її вилиць, оточувало її світлі очі темними колами. Погода, брак сну висушили її обличчя, зробило шкіру схожою на аркуш старого паперу.

Перш ніж їхати до лікарні, вона пошукала в інтернеті інформацію про Натана Мірора, та не знайшла нічого, жодного рядка. Хто він у біса такий? Джордано стверджував, що він перевірив інформацію про нього в реєстрі поліції. Натан Мірор справді був у базі чи ув’язнений поліціянт усе вигадав? Леана подумала, що вона могла б попросити Колена пошукати відомості про нього, але ні, не треба вплутувати його до цієї справи, щоб не викликати підозр.

А що, як Джордано влаштував пастку, щоб привернути до себе увагу? Що, як цей чоловік маніпулював нею, як звикли робити поліціянти під час допитів? Назвав її на ім’я, казав про свою доньку, щоб розчулити її. Він знав, як це робити.

Леана вагалася, та бажання дізнатися було дужче. Вона погортала свою адресну книгу й зв’язалася з Данієлем Евраром, лейтенантом судової поліції Лілля. Він навчив її стріляти з пістолета й був її консультантом у всьому, що стосувалося процедур і розслідувань. Чи не міг би він надати їй інформацію про такого собі Натана Мірора? Чи фігурувало його ім’я в матеріалах про правопорушення? Є він у реєстрі злочинців?

— Навіщо тобі інформація про нього?

— Мені казав про нього під час автограф-сесії один читач, він давно мав справу з тим Мірором, п’ять років тому, пам’ятав, що той Мірор мав тоді проблеми із законом. А я взяла це ім’я за псевдонім, то хотілося б знати про нього більше.

— Гаразд, я гляну, що можна зробити. З тобою все гаразд?

Вона поговорила з ним іще трохи й, зітхнувши, припинила розмову: він не пропустив нагоди запросити її випити.

Надворі зазирнула до поштової скриньки і знайшла бандероль від Памели: Мішель Іствуд «Криваве коло». Коли вона взяла до рук ту книжку, її охопило химерне відчуття. Вона поглянула на четверту сторінку обкладинки й була вражена коротким змістом, який, безперечно, мав багато спільного з її останнім романом.

Леана поклала книжку на пасажирське сидіння, поруч із пачкою світлин, і поїхала до лікарні. Припаркувавшись, піднялася нагору. Вручила знімки медсестрі, пояснивши, що їх потрібно віддати логопедові для вправ на запам’ятовування, і ввійшла до Жуліанової палати. Він якраз снідав. Не давши йому вибору, вона відкотила столик, на якому стояла таця, і вклалася коло нього. А тоді міцно обняла його.

— Ти так мені потрібен!..

І замовкла. Вона годинами спала б коло нього. Поцілувала його, і в шалі того цілунку вчувалося несамовите прагнення повідомити йому, що вони, можливо, тримають в ув’язненні негідника, колишнього поліціянта, який може сказати, де їхня дочка, що Сара, можливо, ще жива після цих нескінченних літ, але що в них стільки шансів, як ото сягнути Місяця, що вони знову сподіваються марно. Надія може звести з розуму.

Жуліан нічого не сказав, він пригорнув її до себе, й вона відчула його ерекцію. Леана випросталася, поки їхні тіла не спалахнули від бажання.

— Не можна. Не зараз, не тут.

— Я все-таки був би не проти,— він заплющив очі, глибоко вдихнув повітря.— Твій запах… я його впізнаю.

Він підвівся, сів перед нею.

— Вчора мені тебе бракувало. Я не бачив тебе цілий день. Батько сказав, що в тебе проблеми з видавництвом?

— Так, але нічого серйозного.

Він узяв її за руку.

— Лікарі кажуть, що невдовзі я зможу вийти звідси, може, й завтра. Кажуть, родинне оточення прискорить процес. Але за умови: я щодня приходитиму до служби реабілітації поспілкуватися з логопедом, і щоб удома хтось дбав про мене, принаймні попервах. Ти будеш тут?

— Тут, звичайно. Останнім часом у нас не клеїлося, ти розумієш, після того, що сталося, але… ми почнемо все спочатку, добре? Ніби…. ну, як нове життя. Завтра увечері зустріч Нового року…

Вона стиснула його долоню.

— Попри все, що сталося, я хочу, щоб ми добре його зустріли. Ми завжди надавали великого значення новорічним святам. Твій батько теж буде.

— Дуже добре. Вчора провів із ним цілий день, і… Знаєш, смерть моєї матері, вочевидь, гнітить його, я бачу, що в нього похмурі думки, він не може отямитися від цієї втрати, а тут іще й моя амнезія. Я боюся за нього.

— Тим більше не можна кидати його самого новорічного вечора.

— Чому моя мати вкоротила собі віку, Леано? Батько майже нічого не сказав про неї. Дивно, коли я торкався тієї теми, він поводився так, наче це таємниця.

— Як по правді, я добре й не знала твоєї матері. Твій батько тримав її подалі від мене, від тебе, наче… атож, як таємницю. Поміж ними було щось не зрозуміле, я завжди думаю, чому вони не розлучилися, адже… видно було, що батько її не кохає. Щоразу він був самотній, коли приїздив сюди. Коли ми приїздили туди, твоя мати спала, наковтавшись пігулок. Нелегко пояснити це тобі тут та ще й кількома словами.

— Усе-таки треба буде. Я хочу наново пізнати минуле. І нам треба поговорити про все інше, згода? Хочу сказати… про Сару, про ці чотири роки… Не хочу чекати, поки моя пам’ять вирішить повернути мені спогади, треба, щоб ти мені розповіла.

— Те, що скоїв Дженсон, це жахіття. Жуліане, знаєш? Це… чудовисько і…

— Так, але я повинен розділити це з тобою, навіть якщо буде боляче. Я мушу знати все. Абсолютно про все, чуєш?

Леана повагалася, дістала з кишені ключ від дверей форту і вклала в долоню своєму чоловікові. Метал був такий холодний, що Жуліан аж скривився.

— Поглянь на нього, помацай. Він пахне морем і сіллю і має для тебе особливе значення. Він важливий, дуже важливий. Постарайся згадати.

Він покрутив його в руках, понюхав. Заплющив очі. Леана стежила за кожною зморшкою, що вимальовувалася на його обличчі.

— Скажи, що згадуєш. Що… бачиш щось.

— Здається, це ключ від якогось маєтку чи від замку.

— Форту… Цей ключ від форту.

Він похитав головою.

— Мені шкода. Може, поясниш?

— Не можу. Не зараз.

Жуліан глянув через її плече.

— У мене таке враження, що нам не дадуть спокою, поки я в цій лікарні.

Леана обернулася і з подивом побачила Колена, що стояв на порозі палати. Він вдавав, ніби стукає у двері.

— Я вам не заважатиму?

Вона вмить забрала ключ, заховала його до кишені і збентежено підвелася. Колен помітив цей її жест, але не зрозумів, що було в неї в руках.

— Усе гаразд.

Колен потиснув долоню Жуліанові. Чоловіки стояли один перед одним.

— Є якісь новини про напад на мене?

— Ми потроху рухаємося. Але поки що нічого конкретного,— він обернувся до Леани.— Можна поговорити з тобою кілька хвилин?

Леана ніжно обняла чоловіка.

— Мені треба ще дещо зробити пополудні, піти на закупи, отаке все… Я прийду увечері, гаразд?

— Гаразд…

Коли вона обернулася, Колен був уже в коридорі. Вона знайшла його біля кавового автомата. Він зробив собі еспресо і вперше не запропонував їй кави. Забув чи зробив це навмисне?

— Хотів поговорити з тобою про дві речі. По-перше, я вивчив банківський рахунок твого чоловіка. І виявив ще одну дивну річ. Дуже дивну…

Леані не подобався його тон, але вона нічого не казала.

— Уранці того дня, коли на нього напали, о 9 годині 2 хвилини, він зняв дві тисячі євро в банкоматі в центрі міста — максимум дозволеного ліміту для зняття готівки. Мені вдалося переглянути запис із камер відеоспостереження, це точно був він…

Леані аж мову відібрало. Ще одне невідоме в рівнянні.

— Далі, стосовно відбитків, що їх виявили у тебе вдома… Деякі з них не твої і не Жуліанові. Невідомо чиї вони, їх немає в базі даних, але з певністю можна сказати одне: вони належать паразитові, що заліз у дім два місяці тому, відбитки пальців ті самі. І оскільки Жуліан поприбирав, бо тоді скрізь лишився порошок, оці виявлені вчора — цілком нові, а отже, пов’язані з днем нападу.

Леана вкинула монету в апарат і взяла каву. Колен відступив, пропускаючи пацієнта у візку.

— Знаєш, чому я називаю його паразитом? Тому що паразит користується своїм господарем, живе за рахунок його ресурсів, сказати б, ссе з нього кров. Він лазив у тебе в домі, мов та блоха псові по спині. Кімнати, кухня, ванна, скрізь побував. Відбитки його і в автомобілі, на кермі, на ручках у салоні. Він навіть пив ваш віскі, їв харчі з вашого холодильника, гортав ваші сімейні фотоальбоми. Його відбитки були скрізь.

Леана опустилася на лавку, тримаючи каву в руці. Вона уявила, як цей незнайомець заволодів її будинком. Спав він у її ліжку? Лежав на її простирадлах, порпався в її речах? Стояв коло панорамного вікна, дивлячись на море, як робила вона, зі склянкою віскі в руці, щоб зігрітися?

— Здуріти можна.

— Атож, можна, але ці відбитки неабияк допоможуть мені, дадуть змогу повернутися в минуле й побачити все трохи чіткіше.

Колен дістав записник, послинив палець і погортав сторінки.

— Упорядкувавши все, я відтворив картину злочину. Спершу паразит заліз до вілли два місяці тому, не лишивши ніяких слідів проникнення. Або мав ключ, або двері були відчинені, що й не дивно, оскільки Жуліан пиячив і не дбав про те, щоб замикати всі двері. Він викрав речі — книжки, мило,— з метою, про яку ми ще не знаємо, поки Жуліан спав на другому поверсі… Прокинувшись, той повідомив про крадіжку, поставив сигналізацію, змінив усі замки…

Леана відпила кави, виявила, що вона не смачна, й викинула її у смітник. Краще уникати кофеїну, вона збиралася вкластися до ліжка, коли приїде додому, і спати цілу ніч.

— Із місяць тому паразит повернувся. Викрав твого чоловіка. Де і як, невідомо, але принаймні поза домом. Замкнув його в багажнику вашого автомобіля і сів за кермо. Уночі з понеділка на вівторок повернувся до вілли. Відімкнув двері ключем, якого знайшов, мабуть, у Жуліана… І там…

— Як і мене, його налякала сигналізація.

— Атож, адже, як і ти, він не підозрював, що вона там є. Приїхав працівник охоронної фірми, паразит його забалакав, похитуючись, буцімто добряче хильнув. Я обійшов бари — ніхто не бачив Жуліана того вечора. Значить, йому відчинив паразит, який спершу добряче ковтнув віскі, вдаючи пияка.

Леана помітила, що Колен не гаяв часу. Він викладав факти, як ото атомний годинник відлічує секунду за секундою.

— Вівторок, перша година ночі, слідів зламу немає, у паразита в руці ключ від вхідних дверей, він вдає п’яного, агент нічого не розуміє і приймає його за власника оселі. Їде назад. І ось паразит вступає у володіння віллою. Зачиняється, спокійно все обшукує… Звісно, порпається в речах твого чоловіка. Ти, мабуть, помітила, що зникли всі матеріали, які роками збирав Жуліан? Я побачив це вчора, коли знімав відбитки…

Леана скромно кивнула. Як могла вона очікувати, він не лише познімав відбитки пальців, а й скористався нагодою, щоб обнишпорити все.

— То чому ти не сказала мені про це?

— Ох… ну вибач. Але після того, що сталося, я про це не подумала.

— Однак це важливо. Якщо ти не розповідаєш мені про такі «дрібниці», то як ти хочеш, щоб я працював?

Він мовчки глянув на неї, зім’яв свій стаканчик і жбурнув його в смітник. Леана дедалі дужче ніяковіла.

— Словом, від першої години ночі й до кінця дня, до сімнадцятої чи вісімнадцятої години, паразит був там, як удома. Не знаю, що було впродовж того відтинку часу, але що було далі, ми знаємо: він покинув Жуліана коло дамби і зник.

Поліціянт закрив записник і поклав до кишені.

— Цей паразит надзвичайно хитрий, Леано, він лишив нам складну загадку, яку треба розгадати… Які його мотиви? Навіщо ця інсценізація? Словом, отакий стан справ на сьогодні. Ага, ще одне.

Він дістав із кишені два згорнуті вчетверо аркуші і простягнув Леані.

— Завдяки давньому приятелеві, судовому слідчому з Лілля, мені пощастило дістати список судових процесів, у яких брав участь Джон Бартоломеус.

Леана насупила брови.

— Хто це?

— Та ти знаєш, психіатр із Реймса, якому твій чоловік телефонував іще до того, як утратив пам’ять.

— Так, так, тепер пригадую.

— Нема там нічого такого, що мені згодилося б і стосувалося нашої справи, але кинь оком, може, щось побачиш.

— Гаразд.

— І ще одне. У Жуліанового батька є ключ від вілли?

Леана насупилася.

— Я… я не знаю. Особисто я не давала йому ключа, але, може, Жуліан дав. Чому ти про це питаєш?

— Я розглядаю всі можливості. Гаразд, не буду набридати, тебе чекає чоловік.

Він пішов, та за кілька кроків озирнувся.

— Треба буде ще забрати гаманця, який я забув учора на віллі. Ти рано вклалася спати, то я не хотів турбувати тебе, коли похопився. Я приїду на віллу. Ти будеш вдома?

От причепився! Леана кивнула із вдаваною усмішкою.

— Так, але вже увечері. Спершу мені треба закупити харчі на Новий рік. Жуліана випишуть завтра.

— Знаю, я говорив із лікарем.

Було щось таке, чого він не знав? Цього разу він таки вшився. Стиснувши губи, Леана дивилася йому вслід. Чому він питав про Жака? Невже тепер він буде підозрювати Жуліанового батька? Вона сіла на стільці, тримаючи в руках список судових процесів, у яких брав участь психіатр Бартоломеус. Там була сотня дат, місць, назв процесів, які точилися від 1998 до 2017 року. Вона пробігла їх очима, ні на що особливо не сподіваючись. Та нестравна мішанина нічого для неї не означала до тієї миті, доки Леана зупинилася на третьому рядку другої сторінки.

«Суд вищої інстанції Ліона, жовтень 2011 року, процес Джордано».

Могуть, супокій і несподіванка — ось як можна висловити враження, яке охоплювало мандрівника у природному парку Веркор. Акуратні пагорби могли вмить стати безладними покрученими хребтами, за вузьким поворотом дороги поставали величні краєвиди, де замість скель височіли сосни і простягалися безкраї простори.

Проїхавши трохи автострадою, Вадим знизив швидкість і поїхав звивистими дорогами в охристих і брунатних проваллях, а Вік і двоє колег, Жослен Манжматен і Етан Дюпюї, брила м’язів із голеним черепом,— повідчиняли навстіж вікна, аж його обличчя побіліло.

Люди з підрозділу Манзато пополудні отримали ордер на обшук будинку, адреса якого фігурувала на сторінці даркнету. Слідчий суддя всерйоз сприйняв інформацію, яку розмістив там Моріарті і яку виявили там разом із фотографіями трупів, яких хоронив Дельп’єр.

Пошукавши, вони з’ясували, що шале «Едельвейс», у місцині, яка звалася Сер-Бо в Ла-Шапель-ан-Веркор, належало такому собі Александру Маттіолі, тридцяти дев’яти років, у базі даних не зазначений. Воно було заявлене як будинок відпочинку для податківців департаменту Дром. Вік знайшов у мережі інформацію про власника: гарне обличчя, охайно поголений, зареєстрований на сайтах типу «Друзі», торгує гірським спорядженням і часто фотографується в салонах або на ярмарках. Усі його правопорушення обмежувалися штрафами за перевищення швидкості. Група прямувала в Гап, на основне місце проживання того чоловіка.

Ла-Шапель-ан-Веркор лежав поміж високими плоскогір’ями. Враження було таке, наче ти в Лапландії. Сніг під блакитним небом мерехтів, наче вкритий самоцвітами килим.

Керуючись підказками навігатора, поліціянти проїхали містечко, звернули на південь і на краю місцини Сер-Бо побачили пагорб, біля підніжжя якого звивалася дорога, якою вони почали підніматися. Шиповані шини впевнено їхали по снігу, тож після останнього крутого повороту копи щасливо дісталися кінця шляху.

Трохи далі височив «Едельвейс» — прегарна споруда з круглих колод, збудована над великим цокольним поверхом. Високий клас, подумав собі Вік. Із димаря йшов дим, перед дверима стояв масивний позашляховик типу «рейндж-ровер».

Поліціянти вийшли з автомобіля, тримаючись насторожі. Вік роззирнувся довкруги. Місцевість у полоні зими скидалася на прегарні крижані простори Північного полюса. Жодного сусіда в радіусі п’ятисот метрів, тільки ця незвична тиша, в якій можна почути шепіт природи.

За територією садиби довкола сніговика гралося двоє дітей років десяти. Вони завмерли, коли побачили автомобіль. Хлопчик побіг до хати, гукаючи батька. Вадим перезирнувся з рештою групи і засунув руку під полу розстебнутої куртки, готовий утрутитися.

На порозі з’явився Александр Маттіолі, вбраний у товстий ірландський светр, джинси, на ногах сандалі. В житті він був інший, ніж на світлинах, які вони знайшли в мережі: довга чуприна, борода затуляє майже все лице, схожий на лісоруба. Погладив по голові сина, що притулився до нього, і подав знак дочці, щоб підійшла. Дівчинка побігла до будинку. Чоловік хотів було спуститися сходами, та Вік випередив його, показавши посвідчення поліціянта.

— Гренобльський карний розшук. Тримайте руки на видноті, й усе буде гаразд. Усередині є хтось, окрім дітей?

Чоловік видавався приголомшеним, одну долоню він лишив на поруччі, другу трохи звів догори.

— Нікого немає, тільки ми троє… Поліція? Що відбувається?

Вадим простягнув йому документ.

— У нас є ордер на обшук вашого будинку.

— Обшук мого будинку? А… а що сталося?

Манжматен і Дюпюї обступили його і, незважаючи на протести, обшукали. Маттіолі відбивався, тож на нього наділи наручники.

— І радимо вам негайно замовкнути, інакше ми вас тут-таки заарештуємо.

Увійшовши до будинку, Вік усміхнувся дітям і сказав, щоб вони дивилися телевізор. Він помітив різдвяну ялинку із численними подарунками під нею. Оздоблення, святкова обстановка, здивування Александра Маттіолі, коли він побачив їх… Ніщо не свідчило про те, що це Моріарті.

Дюпюї наглядав за власником, а його колеги розійшлися по кімнатах. То було розкішне шале, із джакузі, двома ванними кімнатами, трьома великими спальнями, кухнею в американському стилі й усіма зручностями. Тоноване панорамне вікно відкривало на сто вісімдесят градусів краєвид на високі плоскогір’я.

Завершивши свій обшук, Вік долучився до Вадима в коридорі першого поверху.

— Ти щось знайшов?

— Дідька лисого.

Вік помітив сходи в кінці коридора. Спустився ними і опинився перед дверима, що вели у величезний підвал. Під дерев’яними сходами купою були складені лижі, сани, мотузки, льодоруби. Вадим рушив за ним, не зорієнтувався в тому безладі й повалив лижі, а ті спричинили падіння інших предметів.

— Чорт!

Вік зоставив Вадима, коли той складав усе, що повалив, і вів обшук далі. Підняв брезент, над яким здійнялася хмара пилу, під ним стояв снігохід, яким не користувалися вже бозна-відколи. Став навколішки і оглянув укриту лінолеумом долівку. Провів по ній пальцем.

— Долівка чиста. Пилу нема, хоча снігохід укритий пилюкою, як і брезент на ньому.

— Нещодавно помита?

— Та начебто.

Він замислено випростався. Над верстатом, де горою лежали різні матеріали, висіло чимало різного знаряддя. Вік узяв широку синю гумку, що висіла серед десятка інших на цвяху, і простягнув Вадимові.

— Такою самою гумкою був зафіксований пластиковий пакет довкола голови жертви в багажнику.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків. Дуже широка синя гумка. Це сталося тут. Приведи Маттіолі. І прихопи люмінол.

Вадим пішов, а Вік відчув, як до горла підступає тривога. Він знав, що вони можуть тут знайти. За дві хвилини колега повернувся з Манжматеном і власником шале. А також із пульверизатором із люмінолом — речовиною, яка давала змогу виявити у темряві непомітні неозброєним оком сліди крові, навіть якщо їх витерли чи позмивали.

Вік обернувся до Манжматена.

— Я вимкну світло. Не зводь із нього очей.

Колега стиснув руку Маттіолі, й Вік натиснув на вимикач. Тримаючи в руці пульверизатор, він став посеред приміщення і заходився пирскати.

Долівка набула люмінесцентного блакитного кольору, настільки інтенсивного, що обличчя та руки поліціянтів і Маттіолі здавалися білими, й здавалося, наче вони витають у повітрі. Вік відступив на три метри і повторив процедуру. Скрізь була та сама реакція.

— Величезна площа поширення і взагалі без проміжків. У мене таке враження, ніби долівку повністю помили хлоркою. Хлорне вапно викликає реакцію люмінолу й перешкоджає виявленню слідів крові.

— Про що ви торочите? Не розумію вашого жаргону! Я ніколи нічого подібного не робив!

Приблизно за тридцять секунд світіння почало згасати. Вік увімкнув світло й пильно подивився Маттіолі в очі.

— Ви повинні пояснити це нам.

— Що пояснити? Ви приходите сюди, в мій дім, надіваєте мені наручники, розпилюєте цю хімію в моєму підвалі, ви… Чорт, що ви шукаєте? Що відбувається?

Вадим згріб його за комір і притулив до стіни.

— Відбувається те, що дівчина, яку знайшли в понеділок увечері в багажнику автомобіля, мабуть, була вбита у вашому чортовому підвалі. І після цього вбивця усе помив, щоб не залишати слідів. Або ви все розкажете, месьє Маттіолі, або ми кинемо вас за ґрати.

Той Маттіолі або ж був прекрасним актором, або справді був ошелешений несподіванкою. Коли Вадим відпустив його, він сповз по стіні, майже сів із руками, скутими за спиною. Він був наче боксер в нокауті. Минула приблизно хвилина, поки він озвався.

— Я… я приїхав до «Едельвейса» сьогодні вранці… ви… ви можете спитати в дітей. Дружина повинна приїхати сюди завтра вранці, щоб… щоб приготувати новорічну вечерю. Завтра ввечері ми приймаємо тут двадцять осіб! За винятком того часу, коли тут буваємо ми родиною, я здаю це шале в оренду на платформі «LocHolidays». Цього разу його винаймали на тиждень, до сьогоднішнього ранку.

Вислухавши Маттіолі, поліціянти перезирнулися, наче підлітки, що вперше в житті побачили голу жінку. Вадим повернувся до власника шале.

— Хто винаймав?

— Я не знаю, але вся інформація зберігається в моєму ноутбуці, якщо вам…

— Ходімо.

Вони скинули з нього наручники і піднялися на перший поверх. Клацнувши тричі, Александр Маттіолі відкрив сайт «LocHolidays» і ввійшов у свій обліковий запис. На другому кінці кімнати діти мовчки дивилися мультфільми, а Дюпюї курив надворі, тримаючи телефон коло вуха. Власник показав своє оголошення з двома десятками світлин шале, від підвалу до другого поверху.

— Ось так люди можуть роздивитися помешкання. Я здаю «Едельвейс» в оренду вже шість років. Жодних проблем ніколи не було. Не можу повірити.

Він клацнув на посиланні, що вело на сторінку керування.

— Ось… Його орендував такий собі П’єр Мулен, із минулої суботи до сьогоднішнього ранку.

— «Такий собі»? У вас є його адреса, номер телефону?

— Немає. Лише його електронна адреса.

Він показав на екран. Адреса pie.moulin22@yopmail.com — ясна річ, фальшива.

— Що можете сказати про нього? Який він із себе?

— Я ніколи його не бачив.

Вадим поклав кулаки на стіл, немов та горила.

— Це починає мені подобатися. Ви здаєте в оренду шале людині, якої ніколи не бачили?

Чоловік відповів не відразу, він був приголомшений, й це ще дужче дратувало Вадима, терпець його був не безмежний.

— Такий принцип онлайн оренди, так воно часто й буває. Зайдіть на форуми, то побачите. До приїзду мешканців я залишаю ключ у домовленому місці. Зазвичай я оглядаю стан помешкання у їхній присутності вранці перед їхнім від’їздом, але ці поїхали ще до того, як я прибув. Шале було в бездоганному стані, білизна з одного ліжка була в пральній машині, чиста. Ключ у тому самому місці, то я далі й не шукав. Та й наше листування електронною поштою було дуже приязне. Той чоловік написав, що приїде з дружиною і шестирічною донькою. Він видавався серйозною людиною, навіть оплатив за два тижні наперед. Якщо взяти до уваги тижневу оренду, то видно, що маєш справу з людьми…

— Яким можна довіряти, еге ж? Адже грошовиті люди не крастимуть чайних ложок, так?

Вадим був розлючений. Кивнув підборіддям, щоб Маттіолі клацнув на профілі П’єра Мулена. На сайті той чоловік зареєструвався цього року. Ні опису, ні коментарів. Світлина занадто гарна: русяве волосся, сяйлива усмішка, видно комір сорочки. Вочевидь, він нічого не винаймав до цього шале.

— Ми перевіримо, але цілком імовірно, що все це фальш. Фальшива адреса електронної пошти, ім’я, профіль, створений принагідно, і звісно ж, фото. П’єр Мулен, ініціали «П. М.», як і Професор Моріарті. Привид, що завжди в тіні, невидимець, якого неможливо описати.

— Професор Моріарті?

— Як він заплатив?

Александр Маттіолі показав іще одну сторінку.

— Переказав тисячу двісті євро на мій рахунок через «Вестерн юніон».

Ще один слід, який неможливо відстежити. Вадим розлючено махнув рукою. «Вестерн юніон» — всесвітня мережа, яка дає змогу переказувати гроші від платника до отримувача. Можна ввійти до відділення з готівкою і переказати її на банківський рахунок абсолютно невідомої людини в будь-яку точку Землі. Ніхто не ставить ніяких запитань. Так, наприклад, повії зі сходу поповнювали рахунки своїх сутенерів, що лишилися в країні.

— І цей «Вестерн юніон» вас не насторожив? Ніхто не платить у такий спосіб!

— Та ні, платить. Це дозволено сайтом, та й бувало вже раніше. Я ніколи не мав…

— Покажіть інші замовлення.

Маттіолі послухався і відкрив історію своїх клієнтів. Показав курсором три реєстрації.

Лютий 2013 року. Поль Мішаляк винаймав шале на п’ять днів. Квітень 2014 року, П’єретта Маврот, шість днів. Січень 2015 року, Патриція Мюет, п’ять днів.

Три «П. М.».

Моріарті орендував це шале тричі.

Вік ошелешено витріщився на колегу.

— Можливо, Дельп’єр не вперше мив цю підлогу. Можливо, були ще й інші… багато місяців чи років тому… інші дівчата як матеріал для його моторошної «моделі», яких він убив тут за наказом Моріарті.

Криміналісти, що прибули під вечір на чолі з Аленом Манзато, вирішили зосередитися на підвалі. Повбиравши комбінезони, бахіли, шапочки і відгородивши територію стрічкою, група з трьох осіб почала вивчати кожен сантиметр кімнати, яка напевно була місцем злочину, де вбили дівчину з багажника і, можливо, ще кількох людей.

За дві години після приїзду поліціянтів господар вілли Александр Маттіолі досі переживав шок. Він розмовляв із Манжматеном, сидячи на дивані й заховавши долоні поміж колінами, погляд його був порожній. Як же святкувати завтра Новий рік із двадцятьма гостями, коли тут убили жінку, навіть кількох? Як спати в домі, де сталося одне, а то й кілька вбивств? Як мешкати далі тут?

Вік, Вадим і Манзато стояли в дверях однієї з кімнат на другому поверсі. Вадим робив своїм телефоном знімки. Двоє інших колег, що прибули з начальником, ходили від будинку до будинку в містечку за кілометр звідси: чи не бачили й чи не чули жителі чогось останніми днями? Вадим пояснив.

— За словами Маттіолі, під час минулого тижня використовувалася тільки ця кімната. Інші були в бездоганному стані. Приїхавши сьогодні вранці, він знайшов постіль із цього ліжка в пральній машині. Ще вогку, бо лежала в барабані. Вочевидь, винаймач був сам, без дружини і дочки, як зазначено в резервуванні.

Ален Манзато жував гумку із закритим ротом. Кістки його щелеп змушували рухатися скроні, від чого він мав вигляд в’язничного наглядача. Втрутився Вік.

— Маттіолі не бачив ні Поля Мішаляка, ні П’єретти Маврот, ні Патриції Мюет, що відповідає образу Моріарті, змальованому Конан Дойлем: ніхто не знає, який він на вигляд, ніхто не може його описати. Щоразу профіль створюється для одної мети, фото, вочевидь, запозичується з інтернету, оплата анонімна. Шале завжди залишають у бездоганному стані.

Манзато вийшов у коридор і зупинився перед панорамним вікном, краєвидом, який складався з тіней впереміш із місячним світлом.

— Може, ми дізнаємося, кого вбили в підвалі минулого тижня. Вже надійшли результати аналізу ДНК жертви без обличчя, яку знайшли в багажнику. Саме шукають збіг у національній базі ДНК. З хвилини на хвилину чекаю дзвінка, сподіваючись, що жертву ідентифікують. Що ж до ДНК фрагментів шкіри з «моделі», знайденої в Дельп’єровому підвалі, то аналізи повинні днями надійти.

Він обернувся до своїх людей.

— Що ж, здається, картина трішки прояснюється. Хоч ми і не знаємо, де той Дельп’єр ховав тіла, все ж таки тепер нам відомо, звідки він їх вивозив: з підвалу цього шале, в понеділок, тобто за два дні після початку оренди.

Вік почав ходити туди й сюди коло панорамного вікна.

— Якщо ми відтворимо імовірну картину, то що це нам дасть? Дельп’єр, він же Доктор Ватсон, готується вбити Аполліну, молоду сліпу дівчинку, о шістнадцятій годині в понеділок. Повідомлення від «Моріарті» приходить на його телефон, той вимагає, щоб він негайно зв’язався з ним у даркнеті. Дельп’єр заходить на секретний сайт, де сесія залишається відкрита, що дає нам змогу ввійти до системи. На тій сторінці ми знаходимо адресу цього шале, яку лишив Моріарті… Треба забрати «посилку». Дельп’єр терміново їде сюди. Чому терміново, хтозна, але щось спричинило низку відомих нам подій. Приїжджає Дельп’єр на своєму «форді» з фальшивим номерним знаком, заходить у шале…

Лейтенант пройшов коридором і вийшов надвір, до фасаду, куди вони прибули автомобілем.

— Важко сказати, чи хтось чекав Дельп’єра. Так чи так, вони з Моріарті того дня не зустрілися.

— Що наштовхнуло тебе на такий висновок?

— Повідомлення. О 19:28 Дельп’єр надсилає повідомлення Моріарті, що забрав посилку… Тією посилкою є невідома в багажнику, і вона була тут, у цих стінах.

Вікові очі затуманилися. Він дивився в пітьму. Уявляв, як люди гуляють околицями, дивляться на фасад цього розкішного шале, не підозрюючи, що там кояться такі жахи.

— Дельп’єр вантажить свою жертву, яку вбили ударом по голові, у багажник свого автомобіля. Він прибирає, кладе постіль у пральну машину, хлоркою миє підлогу в підвалі — найефективнішим засобом для знищення всіх біологічних слідів. Потім вирушає в дорогу. Теоретично він повинен позбутися тіла, закопати його, сфотографувати і виставити доказ роботи в дакрнеті для Моріарті. Але він заїжджає додому, щоб відтяти руки, зрізати обличчя і вилучити очі, аби довершити свою «модель», після чого виїжджає о двадцять першій годині. Але стається пригода біля бензоколонки… І ось ми…

Манзато нічого не казав, Вадим теж, обидва слухали.

— Моріарті винаймав це шале тричі, завжди під іншим іменем і в такий спосіб, щоб не залишати слідів. Тут він був на відлюдді, ніхто сюди не зазирав. Ніхто в такій місцині не почує, як ви кричатимете. То він приїздив сам? Із тією дівчиною в багажнику? З іншою дівчиною? Були тут іще вбивства? Поки що неможливо сказати. Але… я майже певен, що Моріарті застосовував цю схему й деінде: фальшиві персональні дані, цілком анонімна оренда помешкання через спеціалізований сайт…

Вадим кивнув.

— Інакше Моріарті не мав би потреби називати адресу Дельп’єрові. Він просто написав би: «Забрати посилку». Еге ж?

— Атож. Якщо він називає адресу, значить, їх кілька. На «моделі» є шкіра восьми жертв. Вісім жертв пройшло через Дельп’єрів багажник… Вони були в інших місцях, бозна-де в цім краю.

Усі замкнулися в мовчанні, поринувши в думки. З ким вони мають справу? То Моріарті катував дівчат у відлюдних місцях, а потім позбувався трупів за допомогою Дельп’єра? А хто їх викрадав? Як він діяв?

Їх вивів із задуми дзвінок телефону Манзато. Поки начальник відповідав, криміналіст попросив обох лейтенантів спуститися в підвал, до Манжматена, який складав точний протокол про місце скоєння злочину.

Той показав на молоток, що був у опечатаному пакеті.

— Його повісили на місце, на стіні, але він засвітився під люмінолом. Це єдине знаряддя, яке очистили хлоркою.

Раптом на плечі Вадима наче впали всі тягарі світу.

— Цей покидьок Дельп’єр провалив їй голову цим клятим молотком. Холоднокровна страта… І він усадив собі кулю в голову, поки ми встигли щось удіяти. Я вже по горло ситий, по горло всім оцим…

Манжматен попросив їх іти за ним. Вони підійшли до купи під сходами.

— Ми відсунули лижне спорядження і ось що знайшли. Власник каже, що це не він вирізьбив. Дружина теж. Діти тим більше…

Він спрямував промінь свого ліхтаря за третю сходинку, там була зона, яка залишалась невидимою, поки не станеш на коліна й не подивишся впритул. Вік примружився. На дерев’яній дошці щось було вирізьблене. Маленька рибина з довгим гострим хвостовим плавником.

— Ксифофор.

Вадим теж став на коліна.

— Що?

— Ксифофор, мечоносець — риба, яка живе в акваріумах із прісною водою. Класична, як гупі чи неонові рибки. Крім плавника, в ній нічого особливого. Не агресивна, доглядати її не складно.

Вік провів пальцями по різьбленню.

— Щось на зразок підпису, ти як гадаєш?

— Невидиме місце під східцями… Схоже на те. Може, цей негідник Дельп’єр лишив тут свій відбиток. Зробив мітку на території, мовби привласнив її. Гадаю, якби не сталося епізоду біля бензоколонки, вони й далі спокійно винаймали б шале. Це ж чудово, воно відлюдне, ніхто не побачить, що тут робиться.

Манзато щойно скінчив розмову і спустився сходами. Він і далі жував жуйку, але надзвичайно повільно, наче його організм відтепер діяв у сповільненому темпі. Він випнув груди, видихнув повітря, потім повернувся до своїх людей, опустивши плечі. Манзато кивнув підборіддям на землю.

— Так от, стало відомо, кого тут убили, нам дали відповідь із національної бази ДНК. Ми знаємо, хто та невідома жертва з багажника. І в нас велика проблема.

Леана зателефонувала до кабінету психіатра Джона Бартоломеуса з таксофону в лікарні. Слухавку взяла секретарка. Так, лікар працює сьогодні до вісімнадцятої години, ні, сьогодні неможливо зустрітися з ним удень. Леана все-таки вирушила в дорогу: вона будь-що повинна була поговорити з лікарем.

Вона прибула до Реймса о 12:45, здавалося, наче кожен кілометр відбився на її обличчі. Леана вже не витримувала. Не йшлося вже про день чи ніч, голод чи спрагу, йшлося про виживання, під очима в неї були два темні кола. Мати, яка готова на все, аби лиш віднайти свою доньку, як і Жуліан упродовж цих чотирьох нескінченних літ. Тепер вона прийшла йому на зміну.

Леана припаркувалася неподалік від кабінету психіатра, на тій вулиці не було ні світлофора, ані знаку «стоп», тут можна було рвонути з місця і непоміченою зникнути за поворотом кроків за сто звідти.

Вона відчувала: вийшовши з кабінету, треба буде тікати. І швидко.

З-під берета не вибивалася жодна волосина. Вбрана в одяг, що приховував частину її обличчя, на руках вовняні рукавички, вона подзвонила у двері офісу, розташованого між двома багатоповерховими будинками. У закладі із широкими непрозорими вікнами, згідно з табличкою на цегляній стіні, приймали чотири фахівці з дитячої психології. Пролунав сигнал, вона ввійшла і побачила секретарку, що сиділа на рецепції.

— Я хотіла б поговорити з лікарем Бартоломеусом.

— Його кабінет замкнений із тринадцятої до п’ятнадцятої години, це вказано біля входу. Лікар пішов на обід. Вам призначено зустріч?

Леана вийшла, ледве чутно подякувавши. Стала напроти, у під’їзді одного з будинків і ще раз глянула на фото Бартоломеуса, яке знайшла в інтернеті. Років п’ятдесят, окуляри в оправі пляшкового кольору, обличчя, мов суха колода. Фізіономія людини, яка береже професійні таємниці.

Треба вбити дві години. Вона пішла взяти книжку Мішеля Іствуда в автомобілі й, повернувшись на свій спостережний пункт, притулилася спиною до стіни і почала читати від самого початку. Ув’язнений письменник, детективний роман, короткі розділи… Кожна сторінка приголомшувала її. Звичайно, це відрізняється від «Незакінченого рукопису», але…

Леана відчула сильне занепокоєння, і що дужче вона занурювалася в читання, то чіткіше усвідомлювала, що Памела применшила масштаби катастрофи або ж не оцінила їх адекватно. Леана приховала в романі загадки, про які нікому не казала. Зокрема, неодноразово вставляла цифру 2, підкреслювала паліндромами, що символізували віддзеркалення, подвійність: Laval, Noyon, ABBA… Іствуд використовував той самий метод. Точніше, це вона повторила те, що зробив Іствуд. Слово звідси, ідея звідти. Тепер це впадало їй в око. Писала вона спонтанно, певна, що всі ідеї породжені її сірою речовиною, не намагалася обікрасти когось задля власної вигоди.

Плагіат… Її аж занудило. Що сталося з її пам’яттю? Чому завдяки явищу криптомнезії вона забула цю книжку? «Цей псевдонім — покара? Намагання нічого не забути?» — допитувався Джордано. А що не забути? Леана подумала про те повторюване видіння, яке супроводжувало її протягом значної частини її життя — руку Анаеля, що тягнулася до її горла — про похмуру чорноту свого письма, про саму причину її потреби писати. Усупереч тому, що розповідала вона журналістам, усе це повинно мати сенс.

Психіатр прийшов о 14:30, звільнивши її від мук. Він був убраний у чорне пальто, на голові темно-зелений капелюх. Леана поклала книжку до кишені, побігла і перепинила його.

— Лікарю Бартоломеусе? Я не заберу у вас багато часу. У рамках роботи, про яку розповім трішки згодом, я хотіла б отримати інформацію про судовий процес, до якого вас залучили як експерта. Це ненадовго.

Він здивовано глянув на неї, обійшов і попрямував до дверей, тримаючи руки в кишенях, замкнений, немов двері у в’язниці.

— Мені шкода, але так не робиться, я нікому не надаю такої інформації без спеціально сформульованого запиту…

Леана відгорнула полу.

— Такого запиту вам достатньо?

Він зупинився. Леана тримала в руці пістолет, націливши дуло крізь тканину свого пальта. Видно було, що під шапкою із чорної вовни її чоло вкрилося краплями поту. Щоб додати собі сміливості, вона думала про Сарину світлину.

— Одне слово, порух, і я не загаюся застосувати цю зброю. Зараз ми спокійно ввійдемо, спершу ви. Не робіть дурниць, і все буде гаразд.

Вона стала за ним. Він послухався. Голосом, якому намагався надати твердості, сказав секретарці, щоб його не турбували, і вони ввійшли до кабінету. Леана замкнула двері, не зводячи з нього погляду. Психіатр став за столом, трохи звівши догори руки, щоб видно було долоні.

— Послухайте, я…

— Я тут не задля того, щоб завдати вам шкоди. Дасте інформацію, яка мені потрібна, і я піду. І не кажіть мені про те, що це професійна таємниця.

— Я… я принаймні можу сісти?

Леана кивнула. Вона зважувала кожне слово, яке промовляла крізь шарф на обличчі. Треба було говорити якомога менше і зберігати анонімність. Наче втекла з психіатричної лікарні. У неї це добре виходило.

— Процес Джордано, Ліон, 2011 рік. Ви були в ньому експертом. Що можете розповісти про нього?

Психіатр стиснув губи.

— Нічого, я не…

— Лікарю!

Він глянув на ствол пістолета, що тремтів перед ним.

— Що ви хочете знати?

Леана кинула перед ним флешку.

— Все. Ви складаєте звіт про кожен процес, гадаю, зберігаєте все це в комп’ютері. Скопіюйте його на флешку. А потім поясніть.

Він глянув на флешку крізь скельця окулярів, узяв її і неохоче вставив у комп’ютер. Леана спостерігала за його діями, вона стояла позаду. Коли файл скопіювався, вона взяла флешку і сховала її до кишені.

— Чудово. Тепер я слухаю вас. Будьте точні, то мені не треба буде гортати все досьє.

Він мовчав, і вона притулила пістолет йому до потилиці.

— Востаннє прошу.

— Ну… процес Джордано відбувався за зачиненими дверима на прохання одного цивільного судді, тому що… тому що в ньому йшлося про акти насильства і варварство. Він не висвітлювався в засобах масової інформації, преса про нього не знала. То була вкрай делікатна справа, що могла дуже зашкодити французькій поліції.

«Насильство… Варварство…» Леана відчула, як душа її аж затремтіла. Вона схвильовано опустилася в крісло ліворуч від психіатра.

— Що зробив Грегорі Джордано?

— Ну… спершу треба з’ясувати контекст. Відділ, у якому працював Джордано, був найпекельніший серед усіх поліційних служб. Торгівля людьми, педофілія, рабство, жорстоке поводження — ось із чим щодня мали справу поліціянти… Вони… щодня мали справу з наймерзеннішим злом і насильством у його чистому вигляді, від пробудження до того часу, коли поринали в сон. Якщо взагалі могли заснути. Вони весь час були на межі, перетиналися з такими жахами, що їм важко було збагнути, де грань між добром і злом…

Намагаючись не робити різких рухів, психіатр скинув капелюх і поклав його перед собою. Закошланий чуб робив його схожим на розгублене опудало.

— Я пригадую той процес, ту… особливу обстановку, ці гнітючі засідання за зачиненими дверима… Грегорі Джордано був хороший поліціянт, цілеспрямований, він досягав результатів, розв’язав чимало важливих справ. Перші викривальні докази проти нього було зафіксовано ще років десять тому. Було доведено, що Джордано часто зловживав своїм статусом: отримував оральний секс, безоплатні послуги повій, запрошення на розпусні вечірки, а за це заплющував очі на деякі незаконні дії. За роки спілкування з низами суспільства він скористався результатами розслідувань, щоб створити маленьку адресну книгу. Знав кожну мережу, кожен тротуар, кожну заборонену місцину.

Великим і вказівним пальцями лікар помасажував очі, у яких почервоніли білки.

— Під час судового процесу було виявлено, що його патологічна хтивість посилилася 2008 року. Його сексуальні стосунки ставали дедалі жорстокішими, наче… наче в ньому сидів звір, який був на чатах і рвався на свободу, коли він опинявся сам із повіями ліонського передмістя. Водночас він вів нормальне життя з дружиною і донькою. Вони виходили на люди, мали друзів. Звісно, пані Джордано, хоч їхній шлюб і почав розпадатися, нітрохи не підозрювала про його діяльність, він бездоганно жив подвійним життям… Важко жити з поліціянтом, який працює в цих темних середовищах і нічого не розповідає…

Він спокійно і старанно протер скельця і надів окуляри.

— Становище Джордано похитнулося за рік, після того, як між Ліоном і Греноблем організували мережу з молодих дівчат зі сходу. То була пора, коли подружжя Джордано розлучалося, його дружина не могла вже терпіти його постійної відсутності, його мовчання. Вона домоглася, щоб дитина залишилася з нею, і це розлютило батька… Він уподобав одну юну повію під час останньої облави. Років вісімнадцяти, вона була розгублена, тендітна, перелякана, він…

Тримаючи пістолет на колінах, Леана уважно слухала.

— Джордано вчинив з нею те, що в стосунках за згодою ми назвали б садомазохістськими, але які в цьому контексті виявляються актами приниження, зґвалтування та тортур. Слідство виявило, що він полюбляв, щоб йому завдавали болю, але й сам його завдавав. Тривало це близько року і могло б тривати довше, якби Джордано не зловили на гарячому в гірському готелі під час операції, яку здійснювала поліція Шамбері, що працювала над викриттям мережі.

Леану мало не знудило. Джордано оминув ці жахи у своїй розповіді. Прикутий, недужий, він пошив її в дурні.

— А.. а вирок?

— До експертизи залучили трьох психіатрів. Ми повинні були скласти звіт про психічний стан Джордано, який від того дня, коли його затримали, зробив усе, щоб повірили, ніби він перебуває в глибокій депресії, ніби його страшенно вразило розлучення і травмувала робота в поліції, ніби він теж був жертвою. Так, він справді приймав антидепресанти, токсикологічні аналізи це показали. Проте чи справді була в нього депресія? Мої колеги вважали, що була, я — ні. Але, як водиться, більшість має рацію…

Він і досі носив у собі тягар тієї поразки. Це видно було з його висловів, із поглядів.

— Тим більше що жертва, попри все, чого він їй завдав, попри стан її тіла, підтверджений фотографіями, прикривала його, кажучи, що ті удари, опіки цигарками, різані рани завдали їй інші клієнти. Те дівча було тендітне, легко піддавалося впливу, лякливе. Воно боялося, хоч Джордано був за ґратами. Крім того, попри те, на чому його застукали поліціянти Шамбері, колеги Джордано відгукувалися про нього як про зразкового поліціянта. З огляду на ці докази він заробив три роки суворого режиму із забороною наближатися до дружини і дочки, поки не надасть доказів хорошої поведінки: здобуде стабільне становище, не матиме проблем із правосуддям…

— Ви кажете, що він не був у депресії. То… то що з ним було?

— Усе є в звіті.

— Я хочу почути це від вас.

На якусь мить він завмер, утупившись у порожнечу, потім обернувся до співрозмовниці.

— Як на мене, Джордано виявляв ознаки психопатії і збоченості, у психіатричному значенні цих термінів: прагнення володіти, насолоджуватися без обмежень і використовувати іншу людину як заманеться. Погляд на жертву як на річ, відсутність емпатії, маніпулювання психікою, насильство, намагання завдати болю, усе в холодній манері і з повним самоконтролем. Фізичний профіль дівчат, що його цікавили, був завжди той самий, ті, що виходили за його межі, не цікавили його, вони для нього переставали існувати…

Леана відчула, як потилицею пробігли дрижаки від самої думки, що вона мала справу з таким чоловіком.

— Крім антидепресантів, в його організмі знайшли сліди кокаїну. Наркотик стимулював і не вступав у небезпечну взаємодію з тими медикаментами, які він уживав. Може, одним він намагався усунути ефекти іншого, цілком зберігаючи усю силу, весь свій сексуальний апетит. З огляду на докази, які я виклав у звіті, його, гадаю, слід було лікувати в психіатричній клініці. В’язниця нічого не вирішує для таких індивідів, як він.

— Гадаєте… він міг знову взятися за своє, вийшовши з ув’язнення?

Бартоломеус не відповів, що вже саме було відповіддю. Леана була приголомшена: Джордано збрехав. Звичайно, він побив сутенера, але не під час тієї операції, про яку казав. І не згадав про суд, в’язницю, тортури…

То перед нею був справжній збоченець? Негідник, що, попри стан, у якому перебував і свою драматичну ситуацію, й далі вів свою гру, контролював, маніпулював?

— Ще одне, пане лікарю… «Чорний донжон» — ви чули про таке?

Той поважно кивнув.

— Я забув про це сказати. Це клуб, куди вчащав Джордано. Розслідування виявило, що в той період, коли він тримав у своїх лабетах оту повію, упродовж багатьох місяців мав стосунки садомазохістського характеру з одною співробітницею «Чорного донжону». Містика, справжнє її ім’я Шарлотта Анрі. Понад двадцять років тому вона була незрівнянна акторка…

Телефон його задзеленчав, він повільно перевів його у мовчазний режим.

— Якщо пошукаєте про неї інформацію, то побачите, у чому полягало її мистецтво, ви… ви краще зрозумієте, що за обстановка була на тому процесі. Її примусово доставили на суд, щоб показати, до чого міг дійти Джордано у своїй сексуальній практиці. Але вона не втопила його, навпаки. Явно була на його боці.

Жуліан сюди, мабуть, не дістався. Він знайшов слід «Чорного донжону» в справах Джордано, але чи бачив десь таке псевдо — Містика? Можливо, його розслідування зайшло у глухий кут.

— І… і останнє, пане лікарю. Який був фізичний профіль дівчат, що його цікавили?

Він думав, дивлячись у стелю, потім глянув на Леану.

— Якщо я добре пам’ятаю, вродливі, стрункі, біляві, з великими блакитними очима.

Леану це так приголомшило, що вона не могла сформулювати жодної думки, все змішалося в її голові, вона вже не могла іти цим шляхом, зазнавати цієї напруги, цього стресу, цієї нестачі сну. Глянула на пістолет, на дуло пістолета, скероване на психіатра нею, Леаною Морган, і в неї виникло таке враження, ніби ця рука, ця долоня, що стискається довкола колодки пістолета, не належить їй. Вона випросталася, намагаючись не заточуватися і ступила крок назад.

— Ви… більше ніколи не побачите мене… Якщо…— вона заплющила очі, намагаючись знайти слова,— …якщо я дізнаюся, що ви зателефонували до поліції, то повернуся. Я… забудьте про мене.

Вона тримала його під прицілом, ідучи до дверей, сховала пістолет під полу і вийшла, навіть не глянувши на секретарку. Не побігла, але швидко попрямувала вулицею, звернула через двісті метрів, сіла за кермо і рвонула з місця на четвертій швидкості. Серце її калатало так потужно і швидко, наче вона бігла, поки геть не виснажилася.

Вони з Жуліаном тримали в ув’язненні чоловіка, який відбув у в’язниці, зокрема за тортури і насильство над вісімнадцятирічною дівчиною. Чоловіка, що практикував садомазохізм, що марив блакитноокими білявками на зразок Сари. Вона подумала про Роксану, про її коси, пофарбовані в чорний колір. Це та хитрість, до якої вдалася мати, щоб відвернути батькову хіть, щоб захистити свою дитину. Хоч він і став вільною людиною, хоч йому й дали змогу знову бачитися з Роксаною, Грегорі Джордано не погамував у собі хижака.

І вона подумала про шапку, про Сарину шапочку, яку Джордано надів на голову своїй доньці, згадала раптом, як дівчина сказала: «Батькові дуже подобається, коли я ношу її». І тоді вона побачила свою доньку, свою дорослу дівчинку, свою дитину, в тій шапочці, з довгими косами, що каскадом струмують по плечах, уявила, як вона звивалася у снігу, як плакала, як простягала руки до Джордано, того Джордано, що вбив її в цьому глухому закуті Веркора, із цигаркою в зубах і з сірою іскрою в глибині очей.

А що, як Джордано прийшов із дочкою на місце свого злочину, щоб знову зазнати своїх брудних, збочених марень? Що, як він дивився на Роксану в тій шапочці, а бачив Сару?

Її пальці так стиснулися на кермі, що нігті врізалися в гуму. Цього разу більше ніяких збігів. Джордано був причетний, Леана тепер була в цьому твердо переконана. Він повинен заговорити.

Дорога на північ була нескінченна. Вона вже помітила, що кілька разів клюнула носом. Знайшла жувальну гумку у відділенні для рукавичок і почала швидко жувати, щоб не заснути. Погода мінялася, була не досить холодна, щоб пішов сніг, зате по лобовому склу почав шмагати дощ. Вона подумала, що тримає кермо, немов стерно корабля під час шторму.

Урешті, приблизно о пів на сьому, вона дісталася додому. Проїхала спершу Берк-Віль, потім Берк-Пляж, мертву, пустельну місцину, яку так шмагав дрібний холодний дощ, аж здавалося, ніби перебуваєш уже у відкритому морі. Ліворуч проникало крізь пітьму світло маяка, і в його жовтому промені видно було весь шал стихії. Здавалося, наче все місто накинулося на Леану, ув’язнило її.

Вона заїхала в підземний гараж «Натхненниці», щоб її не намочив дощ. Хотіла швидко перевдягнутися, перекусити і мчати до Амблетеза в таку погоду, коли нікуди їхати не хотілося. В будинку світилося.

Невже?..

Вона чимдуж піднялася сходами, що вели в коридор і побігла до вітальні.

Жуліан сидів на дивані, в руках у нього був фотоальбом.

Леана скинула пальто і впала в чоловікові обійми. Вона міцно пригорнула його, поклала голову йому на плече. Ні про що не думати, залишатися отак удвох, у безтурботності теперішньої миті.

Вона провела долонею йому по голові, обережно минаючи рану, погладила вуха, потилицю, поцілувала його, потім одхилилася, щоб краще його роздивитися. На ньому було старе вбрання, завелика сорочка. Попри гематоми й набряки, його обличчя видавалося їй гарним. Воно завжди здавалося їй гарним, зі зморщечками чи без них, навіть коли він підводився з ліжка або, як ото замолоду, був непричесаний. Він дуже схуд від того разу, коли вона бачила його востаннє, перед виходом книжки. Вона відчувала його кістки.

— Тебе виписали?

— Ага. Ще вранці мені вручили виписку. Бершерон саме був неподалік, щоправда, він завжди опиняється неподалік. Пообіцяв персоналові доправити мене додому. І ось я тут. А ти де була?

— Мені довелося з’їздити в Париж і назад. Не надто приємна мандрівка. Треба було дещо владнати у видавництві. Краще б я була в лікарні, коли…

— Облиш, усе обійшлося добре. З логопедом відновимо сеанси після Нового року. Глянь, он поліціянт забув гаманець на столі.

Жуліан кивнув підборіддям на сліди чорного порошку на меблях, на склянках, на ручках.

— Бершерон розказав мені про паразита. Крадіжка, що сталася два місяці тому, усе стосовно нападу на мене… Він показав мені свій блокнот із нотатками, світлини з тим словом, яке знайшли в багажнику, «ЖИВА»… І ту історію з шапочкою. Це незрозуміло й жахливо. Я…

— Він не повинен був розповідати тобі, це мала зробити я. Мені шкода.

Леана гнівалася на Колена, він, звичайно, форсував усе, ґвалтував Жуліанову пам’ять. Той сів і обхопив голову руками.

— Це мені шкода. Що не зателефонував, лишив тебе отак, у невизначеності. Але, зізнаюся, для мене це непросто. Я хотів збагнути, що сталося, що могло статися зі мною, що… що робив я в цьому домі тоді, коли ми вже не були разом.

Леана сіла коло нього, притулилася до його плеча. Вона дивилася на екран телевізора, де завмер кадр давнього відео, яке вона зняла, коли Жуліан дурів на березі, здається, десь біля Вімре.

— Ми все зрозуміємо, ми разом відкриємо істину. Я певна цього.

— Гадаєш, вона криється в моїй голові, та істина?

— Сподіваюся, Жуліане. Від усього серця сподіваюся.

Вітер свистів у черепиці, по вікнах барабанив дощ. Він підійшов до бару, налив склянку й підняв її.

— Навіть не знаю, чим тебе почастувати. Не знаю, що ти любиш, чого не любиш. Нічого вже не знаю про тебе.

— Я люблю віскі. Письменник не може пити чогось іншого. Ненавиджу горілку, пиво і джин-тонік.

Жуліан налив і їй склянку. Вони цокнулися, і коли келихи зустрілися, у їхніх очах промайнув сумний і водночас веселий зблиск. Ця порожня прірва довкола них, туга, відсутність Сари. Леані хотілося взяти його за руку і повезти у форт, улаштувати зустріч із Джордано, все йому пояснити. Але це означало б узяти його в заручники, зробити його ворогом самому собі. Крім того, що він вирішив би, опинившись віч-на-віч із тим прикутим чоловіком?

Жуліан підвівся, пройшов біля книжкових полиць, потім біля панорамного вікна. Надворі годі було щось розгледіти, між краплинами дощу насилу мріли контури дюн і ще довгі тіні падали на шиби, які шалено шмагав вітер.

— Така гарна ця місцина! Така чиста, така дика. І ця вілла… Я так добре тут почуваюся. Цікаво, що, з одного боку, таке враження, ніби все це звичне, розташування речей, атмосфера. Так, я мешкав у цих кімнатах, торкався до цих меблів, десь у глибині душі я певен цього. Але, з другого боку, наче уперше в житті прийшов до цього дому.

Леана стиснула губи. Як не подумати тут про Джордано і не сказати собі, що вони тимчасово перебувають на волі? Що треба було б урешті звільнити його і передати правосуддю і що тоді їх кинуть до в’язниці?

Якщо тільки він не винен, якщо не заподіяв зла Сарі.

Задзеленчав телефон і прогнав ті думки. Данієль Еврар, її контакт у поліції Лілля. Вона повагалася, перш ніж відповісти на дзвінок, але це було важливо. Леана подала знак Жуліанові.

— Мій видавець…

Пішла до кухні й відповіла.

— Так, Данієлю.

— Я знайшов твого Натана Мірора, переді мною ось його справа. Але про це не варто говорити по телефону. Може, зустрінемося, щоб поговорити віч-на-віч і…

Леана здаля стежила за чоловіком. Він розглядав книжки на полицях, брав речі, що стояли на столах, погляд його був розгублений, скерований кудись за вікно, ніби він намагався щось згадати. Вона прошепотіла:

— Розкажи по телефону, прошу тебе. Мені досить непросто буде приїхати до Лілля. Вже пізно, чоловіка щойно виписали з лікарні…

— Мені ця ідея не подобається, але гаразд. Сталося все 1991 року…

Леана підтягнула стілець і сіла. Її охопила тривога.

— Натану Мірору було дев’ятнадцять років, це був хлопець із Кале, безробітний. Його посадили за зґвалтування у лютому 1991 року і за тиждень знайшли повішеним на простирадлі в камері. Самогубство.

— По… посадили за зґвалтування, кажеш?

— Так, дівчини на ім’я Барбара Вуяр, їй було шістнадцять років, як і тобі, згідно зі справою… Ви були подругами.

Леана почувалась так, наче отримала удар футбольним м’ячем просто в обличчя, один із тих ударів, що валять вас додолу і забивають дух. Барбара була її найкращою подругою в коледжі, та й потім теж. Завжди разом, поки подруга не переїхала, щоправда, Леана не могла згадати, куди саме.

— Це сталося під час карнавалу в Дюнкерку, у лютому. Вас того дня було п’ятеро, Барбара познайомилася з Мірором у кав’ярні того вечора, коли було святкування в Мало. Свято, алкоголь, натовп… Ви згубили тих трьох подруг, із якими мали бути разом. Гурт розпався, і ти лишилася з Барбарою. Натан Мірор ходив за вами цілу ніч. Запропонував супроводжувати вас берегом і дюнами. Зачекав, поки ви залишитеся самі й почав домагатися твоєї подруги. Вона відмовила, ти спробувала встряти, але він дістав ножа і звелів тобі сісти на пісок. Потім зґвалтував Барбару на твоїх очах. У мене є світлини, які свідчать про те, в якому стані була твоя подруга, але я опускаю подробиці. Поліція затримала цього чоловіка за кілька днів.

Леана охляла, немов поранена звірина. Вона нічого не пригадувала. Ні крику, ні обличчя.

— Я… я не пригадую. Це… ні, це неможливо.

— Мені шкода, що я інформую тебе в такий спосіб, Леано. Але ти була там, твої дані записані тут чорним по білому. Ти не могла свідчити, нічого не пам’ятала, навіть того дня, коли ви прийшли на карнавал, наче була під наркотиками. Але в крові у тебе нічого не виявили, жодної краплі такої речовини, навіть алкоголю, ти не вживала його. У своєму звіті психолог казав про «травматичну амнезію». Щоб захистити тебе, твій мозок утворив довкола цього епізоду темний кокон. На жаль, у Барбари не було такого шансу. Те, що ти побачила тоді, й досі є в тобі, але воно не доступне… Я не психолог, але схильний стверджувати, що вибір твого псевдоніма і всі пізніші роки було трохи немов… ну, я сказав би, витік із підсвідомості у свідомість.

Марно шукала Леана в глибині самої себе, нічого не пригадувалося, але страждання таки було присутнє, воно завжди було там, вирвавшись на поверхню з темних безодень її пам’яті. Хоч вона і не пам’ятала тієї драми, зате пригадувала, як мовчали її батьки, як похмурішали їхні погляди, коли вона допитувалася, чому її найкраща подруга не ходить до ліцею і не хоче її бачити. Зрозуміла, чому її охоплювала тривога, коли треба було йти на свято чи з’являтися в людних місцинах… І ще багато чого. І правда раптом вибухнула тепер, через чверть століття, в один із найгірших періодів її життя.

Увійшов Жуліан і запитально глянув на неї.

— Мушу розпрощатися. Дякую за все.

І вона завершила розмову, їй хотілося поділитися тим горем, але вона стрималася, бо так треба було, бо його неможливо було пояснити. Схопила свій келих і одним духом випила, а потім налила ще.

1991 рік… Дата виходу у світ книжки Мішеля Іствуда. Значить, вона прочитала її, але й це опинилося в тому коконі амнезії. Вона стерла цей спогад зі своєї пам’яті, як і згадку про зґвалтування Барбари. Видалила, але не остаточно, просто замкнула на ключ.

Як і Жуліанова, її пам’ять була фрагментована, але в інший спосіб, і ці страшні спогади, які приховала підсвідомість, звісно ж, і зробили з неї ту письменницю, якою вона стала.

Її успіх породило жахіття, що сталося однієї ночі.

Жуліан узяв склянку з її рук.

— Що сталося?

Якби вона нічого не зробила, то повалилася б додолу. І вона поцілувала його, охоплена всеосяжною жагою кохати й віддавати всю себе до решти. Він, її чоловік, Жуліан, буде отримувати світло від неї, а пітьму вона ховатиме у собі, як завжди це робила, тому що така була її доля, постійно ховатися за псевдонімом, за іншим, за химерним двійником, облудним дзеркалом, яке нітрохи не відображало істини.

«Пробач мені, Барбаро…»

І тоді зароїлися в ній почуття і понесли її, то було немов квіткові пелюстки, що вибухали за її повіками, наче лопотіння крил, від яких дрижали всі її м’язи. І вогонь бажання палив її, то був справжнісінький гейзер, від якого пішла обертом її голова, він розметав її похмурі думки, щоб лишити тільки несамовитий шал другого народження, нового життя подружньої пари, попри всі бурі, примари, вихори, що лютували довкола них.

І навіть коли він поніс її до ліжка під тоскне завивання вітру в черепиці, під звуки струменів дощу, що шмагали по стінах будинку, вона не переставала його цілувати, наче намагалася надолужити згаяний час, багато місяців утримання і розпуки. Вона відчувала жар його тіла, кожен удар у його артеріях, наелектризованість його нервів під шкірою, й коли він увійшов у неї, то було не відновлення їхніх стосунків, а інстинкт, який керував ними. Все сталося швидко від нестачі, тієї нестачі, що заважає вам користатися часом, що пришвидшує секунди і стискає хвилини.

Чи було це спогадом про кохання? Жуліан утратив свою делікатність, свою ніжну дбайливість, свої такі особливі пестощі. Вона чекала, що він кусатиме її вушка, соски, але не було ні часу, ні спогадів, тільки ці спустошливі рухи вперед-назад, тільки його худе тіло на ній, тільки їхні розпашілі тіла.

І посеред отих розжарених зблисків у голові вона бачила обличчя, що кружляли перед її очима,— Сари, Барбари, Роксани, Джордано. Вона захопила те останнє обличчя, цю набряклу плоть, праве око, яке розпухло,— і не випустила його з поля зору. Поки вона тішилася, то бачила його на дні темниці, уявляла, як він здихає, цей негідник, від голоду, спраги, холоду, болю, хоч він і любив біль, виродок, та все одно страждатиме, щось у ній стежитиме за цим, і вона загарчала від люті й утіхи, то був чудернацький звук, і Жуліан теж загарчав, уп’явшись вустами в її плече. Він тремтів, мов новонароджений.

І коли вони закінчили, виснажені, приголомшені, він скотився набік, груди його в темряві були золотаві, немов вершина дюни, обличчя було розгублене, наївне й невинне.

Вона притулилася до нього, коли він заснув на тому боці, де ніколи не мав звички спати цілу ніч. Згодом, під дією алкоголю, медикаментів, утоми й усього іншого вона усвідомила глибину тієї прірви, яку він відчував, адже вона теж зазнала амнезії. «Травматична амнезія», сказав поліціянт. Вона чимдуж намагалася згадати, та не могла. Можна було жити й так, амнезія не спричиняє страждань, поки не усвідомиш, що у тебе вкрала шмат життя твоя ж таки психіка і, може, ніколи вже його не поверне.

Тим-то і важливий був Джордано. Він був загубленим фрагментом пам’яті Жуліана.

Коли вона розплющила очі, кімнату осявало яскраве світло. Сонячне проміння мерехтіло на лакованих меблях. На віллі панувала така тиша, що чутно було, як співає море у бухті, а йому підспівують своїми криками чайки. Крізь вікно видно було, що вершини дюн змінили форму, вони стали м’якші, кругліші, наче хмари, що впали на землю.

Леана перевернулася набік, тримаючи перед собою випростану руку. 12:10, 24 грудня 2017 року. Вона спала, раптово прокидаючись від струсів і жахливих марень. Дюни Дюнкерка, карнавальні маски, парасольки на вулицях і глухі удари в тамбурини. Барбара… найкраща подруга її дитинства… Що сталося з нею за всі ці роки? Як росла вона після тієї драми? Леана гнівалася на свою пам’ять, а ще дужче — на своїх батьків. Вона мала право знати.

Вона встала, вдихнула приємні запахи спецій, курки, оливкової олії. Була неділя перед Різдвом, один із тих днів, коли більшість людей повинні прокинутися з радісним настроєм і заходитися біля приготування до свята. Вона більше не знала смаку Різдва, іменинного торта, Нового року в родинному колі. Усе змінилося одного січневого дня 2014 року, коли зупинилося її життя. Чотири роки виживання.

Вона, не поспішаючи, спустилася вниз, закутавшись у халат. Ті смаковиті пахощі мали б нагадати їй щасливі епізоди минулого. Жуліан полюбляв поратися біля плити. Зараз він поливав олією шматочки м’яса, що підрум’янювалися на дні пательні.

— Рис карі. Гадаю, це одна з моїх фірмових страв. Я не знав, скільки ти спатимеш, то скористався нагодою, щоб зробити закупи на Новий рік для нас і для батька. Сів на автомобіль, поїхав і, не дуже розпитуючи, знайшов крамницю, це ж добре, так? Скористався готівкою, що була в гаманці, бо забув код своєї кредитної картки. Ти знаєш його?

— 7-2-2-0.

Він притулив палець до скроні.

— Зафіксовано. Якщо ж не сподобається рис, то є риба, фуагра, шардоне. Ти любиш це, гадаю?

Леана кивнула і майже зніяковіло всміхнулася.

— А ще я поприбирав. Цей чорний порошок скрізь… Словом, немає вже його. Я не хочу більше поганих настроїв у цьому домі.

Леані не вдалося стримати усмішку, в ній нуртували спогади. Жуліан тримався, наче нічого й не сталося. Обняв її, а потім відступив і глянув їй у вічі.

— Обіцяю тобі зрозуміти, що сталося, обіцяю, що буду боротися за те, щоб відновити пам’ять і продовжувати те, що я робив раніше, усі ці чотири роки. Шукати істину.

Він показав на ввімкнутий ноутбук. Стерши все п’ять днів тому, він узявся до нього і перевстановив усі програми. На екрані й у видрукуваному вигляді була сила-силенна статей про справу Дженсона.

— І якщо треба розпочинати з нуля, то я розпочну з нуля. Нічого не покину. Та й ти будеш поруч, і ми все відновимо, гаразд?

Вона кивнула і сіла за стіл. Жуліан подав дві тарілки. Сів там, де завжди сидів. Випадковість? Рефлекс? Поступове покращення пам’яті? Леана їла без апетиту. Страва була переперчена, але вона вдавала, ніби їй подобається. Вона думала про Барбару, про Джордано. Леана мусила будь-що знову побачитися з ним у тій темниці, змусити його заговорити, розповісти їй усе до кінця, щоб виплюнув правду, тому що вона вже не могла цього витримувати, не могла безкінечно ходити на межі безодні. Цей кошмар мав закінчитися.

Але як з’їздити з Берка в Амблетез, коли Жуліан удома? Збрехати йому? Як викрутитися з безвихідної ситуації, в яку вона встряла, так, щоб він не знав?

У двері подзвонили. Жуліан підвівся, поки вона не встигла й відреагувати.

— Я гляну.

Він відчинив двері й, тримаючи руку на одвірку, закляк, потім відступив, роззявивши рота. Леана випросталася мов кобра, завмерла, як і її чоловік, мов загіпнотизована, і серце пронизала отруєна стріла, вона відчула, що знає: таки настала та мить, якої вона чекала і водночас боялася. Адже чоловік за дверми — то був Месія і втілена смерть.

Нарешті вона дізнається…

Зараз.

Цієї миті.

І тоді вона побігла до дверей. Здавалося, наче рухається вона у сповільненому темпі, й перелякане Жуліанове обличчя було немов із тіста, і перше, що побачила вона в чоловікові — знала, що то буде чоловік, перш ніж він з’явився,— це був лівий його черевик, у який набилося повно піску, а потім побачила чорну рукавичку, де була триколірна картка, синє, біле і червоне у правому куті.

Він був невисокий, тонкий мов стеблина, трохи незграбний, в іншому житті, тому, де діти щасливо ростуть поруч зі своїми батьками, міг би бути симпатичним попри серйозність, що була написана на його обличчі й попри великі синці під очима, які свідчили про те, що він теж довго не спав і йому було невесело, що це відбувається в такий день, напередодні Різдва.

Отак він постояв кілька секунд, відкашлявся, наче не міг цього зробити раніше, в машині чи надворі, чи де завгодно, щоб заговорити, виплюнути те, чого Леана боялася вже тисячу днів чи мільйони секунд, аж серце їй закалатало і почало колоти в легенях.

— Мене звати Вік Альтран, це мій колега Вадим Морель, ми лейтенанти карного розшуку Гренобля… Ми поспілкувалися з паном Бершероном у комісаріаті Берка, перш ніж завітати до вас. Ми…

Леана побачила Колена, який увійшов разом із ними останній, схиливши голову, не в змозі підвести очей. Що вони казали далі, вона не чула, повалившись на руки Жуліанові.

Сара була мертва.

Поки жінка обливалася сльозами, чоловік провів поліціянтів до вітальні й запросив їх сісти. Вона, звичайно, не повірила, але Вік не вдавався в деталі, він вирішив одразу бути категоричним і уникати двозначностей. Вони знайшли на початку тижня тіло молодої дівчини, і її ДНК збіглася з Сариною, в цьому не було сумнівів. То була вона, і вона була мертва.

Гільйотина істини таки впала.

Вік ненавидів ці ситуації, які були частиною його професії, де рідня нещасних жертв була ні жива ні мертва, убита очікуванням і розпукою. Зазвичай у таких випадках телефонували місцевій поліції, й вона брала на себе обов’язок поінформувати родину, адже не можна було навіть уявити, що рідня почує це по телефону. Ця родина роками нічого не знала, вона була охоплена сумнівами, болем, то мала право на те, щоб їй приділили увагу і щоб фахівець прийшов і чітко пояснив, що сталося. Та коли Манзато після дзвінка в комісаріат Берка натрапив на Колена Бершерона, який своєю чергою прийшов викласти всі нещодавні й досить незвичайні дані свого розслідування, то начальник вирішив послати В&В у першому ешелоні.

Тим-то, коли його попередили про їхній приїзд і він подався їх супроводжувати на віллу, Колен неохоче приготував матеріали свого розслідування, оскільки між справами був очевидний зв’язок.

Вік стояв у вітальні й дивився на чоловіка, про якого Колен сказав, що той зазнав амнезії внаслідок нападу. Він добре був знайомий зі справою Дженсона, знав, що цей батько не припиняв пошуків дочки, вимагав тіло, ладен був битися. Забіяка, що вимагав неможливого, з покарбованим, пораненим лицем, став пасажиром без багажу. Що ж до жінки, Леани, то він не знав, що то була славетна романістка, яка писала під псевдонімом і кілька книжок якої він уже мав нагоду прочитати.

Як добрий фахівець, Колен тримався на відстані, але мовчки страждав від того, що знайшли тіло цієї дівчинки, що не знає про це скільки хотілося б, що не може обняти і підбадьорити Леану, засвідчити їй свою підтримку, розділити з нею біль. Не тепер, не в присутності інших людей. Вона звела очі на нього, на них — той самий похмурий погляд, наче вона їх, поліціянтів, що роблять свою справу, вважала однаковими,— очі її були червоні, набряклі, як у жінки, яка очікує недоброї звістки.

— Я хочу її бачити. Хочу бачити мою доньку.

Вік стиснув губи.

— Її тіло зараз в інституті судової медицини в Греноблі. Хочу бути відвертим із вами: ви її не впізнаєте. Мені… мені шкода. Тіло занадто понівечене, на ньому немає жодної прикметної риси. Ми не могли визначити, що жінка з багажника, в якому ми її знайшли, була тією самою Сарою, чиї світлини мали наші колеги. Минуло чотири роки, зачіска була інша, а обличчя…

Він замовк. Леана із Жуліаном підсунулися одне до одного, наче хотіли створити одне ціле. Стіна емоцій, на яку мусили наткнутися обидва поліціянти. Вік зважував кожне слово, це сповіщення було нестерпне навіть для нього. «Тіло занадто понівечене» — правильне формулювання, звичайно, він пам’ятав кожне слово судмедексперта. Ніколи, ніколи ці батьки не повинні побачити голий труп своєї доньки, не повинні отримати доступ до судово-медичних подробиць. Вік простежить за цим, принаймні до суду, якщо їм пощастить знайти винуватців.

Леана намагалася не зомліти.

— Це так тяжко. Я… я змирилася з думкою, що вона давно вже мертва, але події останніх днів… знову з’явилася надія. Вона горіла, немов крихітний кволий пломінець, але таки була.

Вона дивилася на них, не було в ній ні метушливості, ні люті, тільки величезний тягар смутку всередині.

— Поясніть нам. Розкажіть нам про все.

— Ми знайшли мертве Сарине тіло у багажнику автомобіля, який викрали на автозаправці між Греноблем і Шамбері. Ми гадаємо, смерть настала того ж таки дня, на початку тижня. Ви маєте право знати, що була вона раптова, ваша донька не страждала.

Він пропускав подробиці, коли треба було, адже усвідомлював, що кожна фраза була мукою, то, щоб пом’якшити правду, як він оце робив, потрібна була чимала доза брехні. Колен нічого не казав, тримаючись ліворуч від колег, навіть записника свого не дістав. Жуліан Морган підтримував дружину, гладив її по спині, погляд у нього був сумний і водночас рішучий, як у того, хто забув, але хоче згадати.

— Ви піймали виродка, який це зробив?

Тепер озвався Вадим.

— Імовірний убивця вашої дочки покінчив собою, перш ніж ми змогли його допитати.

Леану знову охопив спалах емоцій, вона силкувалася триматися, вислухати кожне слово й не впасти у відчай. Їй хотілося побачити Сару, навіть у шухляді моргу, побачити, як вона виросла, якою молодою жінкою стала. Чотири роки, кляті чотири роки…

— Ми не можемо повідомити вам його імені, поки триває слідство, але це був звичайний чоловік, ви могли б його зустріти десь і нізащо не вгадали б, що за ним криється. Він жив у горах і мав серйозні психічні проблеми. До вашого відома, ваша дитина була не єдиною його жертвою. Залишається ще ідентифікувати багато тіл.

Леана притулила долоні до обличчя.

— Це неправда…

— Ми усвідомлюємо, що це нелегко для вас, але подробиці були б ні до чого. Відповіді будуть, залиште це нам, і, головне, дайте нам іще часу.

Леана глибоко вдихнула повітря, щоб стримати ридання.

— Чому? Чому Сара? Чому він зробив це?

Поліціянт урешті відповів:

— На сьогодні в нас немає всіх відповідей. Ми тут задля того, щоб ви дізналися. Ми з колегою приїхали з Гренобля, щоб поінформувати вас…

Леана ледве помітно кивнула. Звісно, в такий спосіб подякувала їм попри все.

— Але в нас є серйозні підстави вважати, що той чоловік діяв не сам. У зв’язці з ним був іще один тип — Професор Моріарті. На цій стадії розслідування ми небагато знаємо про нього, тільки те, що він обережний і вміє все розрахувати, й він давав накази убивці. Не виключено, що минулого понеділка неочікувана подія порушила організацію цієї мерзоти. Розплутати все це — вочевидь, наше першочергове завдання.

На підлозі, по діагоналі через усю кімнату, затанцював сонячний промінь. Леана воліла б, щоб була буря, похмуре небо, сніг. Як могло світити сонце, коли померла її донька? Як люди зможуть сміятися, дарувати за кілька годин одне одному подарунки, якщо вона буде віч-на-віч із порожнечею, в цій глушині, де вже ніщо її не тішитиме? Отака вона, ціна правди. Знати означає перестати повільно помирати, але знання ставить перед огидним дзеркалом власного існування. Як і з Барбарою.

Леана все ж таки не могла зрозуміти.

— А… а як же тоді Енді Дженсон?

Вік випередив колегу.

— Ми співпрацюємо з групою, що веде цю справу. Я в курсі всіх новин…

Він волів не казати про свої стосунки з убивцею, про те, що це він полічив волосини, і не згадувати про загадку, яку загадав йому Дженсон. Крім кількох осіб, про це ніхто не знав.

— Тепер очевидно, що Дженсон збрехав із приводу вашої доньки. Вона не належала до його жертв. Хоч він так і каже, проте не може вказати місця, де поховав її, тому що його немає. Ми повинні збагнути, чому він збрехав і взяв на себе цю смерть. Це важливі дані, якими не можна нехтувати. Принаймні хоч обидві справи видаються — підкреслюю, видаються — незалежними, частина нашої групи вивчає минуле цих двох людей, щоб з’ясувати, чи немає між ними зв’язку. Ми не хотіли б пропустити навіть найменшої дрібниці.

Утрутився Вадим.

— Дженсон — психопат-нарцис, він постійно вихваляється своїми подвигами. Можливо, він узяв на себе злочин проти вашої дочки тільки задля того, щоб потішити своє еґо й водночас створити собі нову логічну задачку: хто зважився замість нього надіслати пасмо волосся?

— То хто ж його надіслав?

— Ми не знаємо, але, вочевидь, це слід, який потребує детального вивчення. Хтось знав про властиву Дженсонові звичну манеру надсилати пасма, в цьому нема сумніву. Якщо витік інформації стався у ті часи, то широкий загал, як нам відомо, так і не дізнався про ті п’ятсот дванадцять волосин. Можливо, відправник був особою, яка так чи інакше мала доступ до інформації і вирішила нам перешкодити.

Леана згадувала обличчя своєї доньки, її усмішку, ту останню світлину, яку Сара надіслала перед викраденням, щоб не вибухнути, не зізнатися, що вона утримує людину, яку вони шукали, в холодній кам’яній темниці. Озвався інший поліціянт, вивівши її з того мертвого мовчання.

— Ліонська бригада взялася за справу. Сподіваємося за кілька днів допитати Дженсона.

Знову запало довге мовчання, коли кожен на свій лад оцінював ситуацію. Вік думав про Вояжера, про його брехню, про Безсмертну шахову партію. Чи дасть йому змогу ця нова інформація проникнути в таємницю, увійти в мізки цієї хворої особи?

Леана втупилася в долівку, очі її були немов два вогкі непорушні камінці. Жуліан тихо, наче на поминках, запропонував кави, і поліціянти погодилися.

Відпивши кави, заговорив Вадим.

— Уявляємо, як вам важко. Але принаймні тепер ви знаєте про вашу доньку. Ви зможете відбути жалобу.

Леана покрутила головою.

— Ніякого трауру, поки не зловите винних у цьому злочині. Поки їх не буде покарано за вбивство моєї дитини.

Лейтенант кивнув, він розумів її. Колен про щось думав. Раптом дістав записник, проглянув кілька сторінок і глянув на гренобльських колег.

— Ви кажете про невідому несподівану подію, що все це розв’язала минулого понеділка. Можете уточнити?

Вік поставив чашку на блюдце. Глянув краєм ока на колегу і вирішив, що може трохи розкрити карти.

— Убивця, як це сказати… отримав наказ від того Моріарті. По телефону, замовлення треба було виконати негайно. Цей наказ призвів до Сариної смерті, потім до перевезення її тіла автомобілем. Під час заправляння пальним автомобіль імовірного вбивці був викрадений і після погоні потрапив до рук поліції. Отак почалося розслідування.

Колен кивнув.

— Тоді у нас є точка дотику. Наступного дня, у вівторок, хтось напав на Жуліана і травмував його на дамбі, потім обшукав його дім і видалив усі дані, що стосуються зникнення Сари. У вівторок чи, може, й у понеділок Жуліана замкнули в багажнику його автомобіля. Невідомо, де це сталося. Ось погляньте…

Він провів їх у гараж, відчинив багажник і показав відділення для запасного колеса, тоді підняв килимок.

— Тут Жуліан сховав шапочку, що як дві краплі води схожа на ту, що носила його дочка того дня, коли її викрали, а ось тут,— він тицьнув пальцем у напис на металі,— він написав «ЖИВА» своєю кров’ю. І Сара таки напевно була тоді жива. Через чотири роки після викрадення, коли всі вважали її мертвою, це слово казало правду.

Він повернувся обличчям до Жуліана.

— Ти казав правду. А що, як це ти став чинником, який спричинився до всіх подій?

Від того запитання усім заціпило, передусім Віку. То, виходить, Жуліан Морган, чоловік, який втратив пам’ять, був сполучною ланкою між двома справами? І спричинився до обміну повідомленнями поміж Моріарті й Доктором Ватсоном, а також до всього, що потім сталося?

Жуліан, що стояв перед ним, провів долонею по голові. Якби він міг вискубти собі чуба, то зробив би це.

— У мене зв’язані руки й ноги, я почуваюся безсилим, в’язнем своєї пам’яті. Дуже хочу допомогти, але не можу. Спогади повертаюся, та, як на лихо, не ті, що треба. Пригадую, як плавають черепахи, але не знаю, де знайшов шапочку і чому поламав нігті, пишучи це. Мені шкода.

Вік розумів його розпуку, адже сам він жив із гіпермнезією. Але краще, мабуть, мати забагато пам’яті, ніж зовсім її не мати. Без неї не було минулого, а без минулого існування ставало хвостом комети.

Вадим повернувся до Леани.

— Ця шапочка, про яку ми говоримо, схожа на шапочку вашої дочки чи цеісправді її шапочка?

Леана відповіла, не завагавшись ні на мить.

— Це її шапочка. Хоч там і знайшли темну волосину, яка не належала Сарі, я певна, що це її річ. Може, шапочку носив хтось інший. Її сплела Сарина бабуся, двох таких немає. Категорично заявляю.

Вадим кивнув і звернувся до Жуліана.

— Якщо так, то цілком можливо, що ви бачили доньку живою. Що за всі ці роки виявилися кращим, ніж ми, і знайшли її завдяки вашим методам. Що так чи так той індивід викрав вас, жорстоко покалічив, зачинив у багажнику вашого автомобіля і привіз сюди. Чому він учинив так, це ж було для нього набагато складніше і ризикованіше? Хтозна. Адже, хочу сказати, для нього легше було б убити вас і десь подіти тіло. Ні, для нього було важливіше, щоб ви були живим… Принаймні припущення лейтенанта Бершерона не можна вважати хибним: можливо, ви зробили те, що спричинилося до всього, що сталось далі й призвело до нашої зустрічі тут.

Леана мовчки сховала обличчя в долонях. Жуліан ходив туди й сюди, понуривши голову.

— Я, мабуть, знайшов її… Мабуть, мені пощастило знайти свою доньку…

Вадим кивнув.

— Тим-то важливо поміркувати, спробувати збагнути процес, що спонукав вас так діяти. Це головне. Якщо у вас немає жодного спогаду про мандрівку в гори, то, може, у вас зберігся квиток про сплату дорожнього мита або квитанція з автозаправки за останні вихідні? Матеріальні докази, які свідчили б про те, що ви їздили в Дром такого-то дня і о такій-то годині, наприклад, у проміжку між п’ятницею і понеділком?

Дром… Туди, де Джордано знайшов шапочку. Леана почувалась так, наче отримала аперкот. Вона ковтнула слину і, намагаючись зберігати спокій, запитала:

— Кажете, Дром? А куди саме?

Вадим перезирнувся з Віком, він не хотів розповідати забагато, але той кивнув: у їхніх інтересах було трохи розповісти, щоб здобути за це інформацію.

— У Веркор, там, де високі плато. А чому ви запитуєте, це щось вам нагадало?

— Ні, у нас немає особливої прихильності до цього краю. І в автомобілі не виявилося ніяких паперів.

Колен вирішив і собі встряти.

— І нічого особливого на банкових рахунках. Я їх уже переглянув. Якщо він і їздив туди, то платив готівкою.

Леана не хотіла пропустити нагоди, їй конче треба було дізнатися більше, підштовхнути поліціянтів, щоб вони заговорили.

— Ми говоримо про мого чоловіка, мою дочку. Ви багато чого знаєте, знаєте, що сталося, що робила Сара в тому Веркорі. Мій чоловік боровся чотири роки, незважаючи ні на що; він зібрав докази, які від нас приховував. Хтось заліз сюди і видалив усі матеріали, що стосувалися Сари, але я певна, що ми можемо вам допомогти. З речами, зі світлинами до Жуліана повернеться пам’ять… Покажіть нам, розкажіть нам усе, що можете. Прошу вас, зробіть це, ймовірно, тоді він згадає. Не можна розходитися отак, ви з вашого боку, ми з нашого, не доклавши максимальних зусиль. Моя дочка була жива чотири роки, тоді як я вважала її мертвою. Ми маємо право знати.

Обидва поліціянти, здається, були роздратовані, й Вадим зрештою дістав свій мобільник.

— Гаразд. На жаль, ми не можемо розповісти вам більше про слідство, сподіваюся, ви розумієте. Але я зараз покажу вам обстановку, де, як ми гадаємо, ви могли знайти цю шапочку або побачити свою дочку. Не просіть у нас більшого, гаразд?

Жуліан наблизився до екрана. Леана підійшла й притулилася до чоловіка. Вадим вивів на екран останні світлини, знімки шале Александра Маттіолі зовні й усередині. Він погортав їх рухом пальця. Фасад, садок, довколишня місцевість, інтер’єр. Кімнати, підвал. Жуліан похитав головою.

— Нічого… нічого не пригадую. Мені шкода.

Леана стиснула губи, нічого не кажучи. Де саме розташоване це шале? То Джордано знайшов Сарину шапочку біля цього будинку? Є там стежина для прогулянок пішки, що проходить цією місциною, чи Джордано наблизився туди, вже знаючи про все? І чи зустрів він там Сару?

Вадим вивів останню світлину, і вона просто-таки пронизала Леанине серце. То було зображення рибини з довгим хвостовим плавником.

Точнісінько, як малюнок, витатуюваний на плечі Джордано.

Жуліан видавався засмученим.

— Ні, я не пригадую. А оця різьба по дереву, що вона означає?

— Ми не знаємо. Можливо, абревіатура, якийсь підпис, що його лишив убивця вашої дочки або ж Моріарті. Чи, може, це не має нічого спільного з розслідуванням. Невідомо.

Цього разу Леана мала незаперечний доказ того, що Грегорі Джордано причетний до цієї справи. Вона тримала його в руках, як і Жуліан, мабуть, тримав його, змушуючи розказати правду. Немає сумніву, вимушені зізнання цього поліціянта скерували її чоловіка до того глухого закуту в Дромі.

І Колен мав рацію, із цього воно все й почалося.

Сара загинула, але вона вимагала правосуддя. Леана присяглася, що вона дізнається про все, що сталося кожної години упродовж цих чотирьох літ. Джордано відповідав за це, то він заплатить. Ці поліціянти помилилися, гадаючи, ніби вони мають діло тільки з двома людьми. Були Ватсон і Моріарті… й Джордано, як мінімум. Але вона нічого про це не сказала.

— Ви передасте нам ці світлини? Вони могли б допомогти.

Поліціянти погодилися і сполучили за допомогою блютуз Вадимів телефон із Леаниним. Потім усі знову піднялися до вітальні, й Леана аж нетямилася, коли вони з Жуліаном провели їх до дверей. Страшенна лють палила її всередині, бажання бути вже там, у нутрощах форту.

Вік простягнув кожному візитівку.

— Телефонуйте мені з будь-якого приводу і будь-якої пори. Згадка, образ, звук — усе буде корисне,— він глянув зокрема на Жуліана.— Ми повинні збагнути, як ви дісталися до своєї доньки…

— Розраховуйте на мене. На нас.

— Ми, звісно, будемо тримати вас у курсі, як посувається розслідування, в тісному контакті з лейтенантом Бершероном. У наших інтересах буде працювати з ним. Ще раз скажу: будьте певні, що ми зробимо все, аби покарати винних у цьому злочині. Усіх причетних до нього.

Його щирість була очевидна. Потискаючи Леанину долоню, Вік глянув їй у вічі.

— Не повинно взагалі існувати таких днів, як у вас сьогодні, жоден із нас не має пережити своїх дітей.

І вони вийшли. Зачинивши задні дверцята Коленового автомобіля, Вік упав на сидіння, заплющивши очі, наче не хотів більше бачити жахів цього світу.

— Мені їх шкода.

Жуліан у домі обняв свою дружину, і ті обійми тривали довго, обоє стояли посеред вітальні, немов коханці, що навіки закам’яніли від вулканічного виверження. Леана пробурмотіла, притулившись до його плеча:

— Ти знайшов її… О, ти знайшов нашу доньку, Жуліане. Ти сам дістався до неї. І вона була жива… жива…

Запало довге мовчання.

— Я так гніваюся на себе. Я повинна була довіряти тобі, бути поруч із тобою упродовж усіх цих років. Але я не вірила…

Їй хотілося заплакати, проте вона відчувала тягар, що лежав у неї на серці, цей холодний камінь, що не давав поширитися її суму. Леана відхилилася від чоловіка, щоб зустрітися з ним поглядом. Вони були удвох, готові разом зустріти найгірше, загублені в цих дюнах, охоплені своїм лихом, удвох до кінця їхньої історії, до кінця світу.

— Ці поліціянти поминули найголовніше. Але я не могла нічого їм сказати.

— Ти про що?

— А якби я сказала тобі, що один із винних у нас у руках? І є змога дізнатися, як усе сталося?

Він насупив брови.

— Що ти кажеш?

— Пора показати тобі, що ти зробив.

Дев’ятнадцята година. Два серця, що калатали в салоні невеличкого автомобіля біля паркувального майданчика, де стояли човнові причепи зі спущеними колесами, а дух іржі й занедбаності поєднувався із запахом морської піни. Праворуч, уздовж далекої дамби, розсипана жменя світлячків, що сяяли в нічній пітьмі, мов зорі. Люди повиходили зустрічати Різдво на берег, вони обмінювалися подарунками і сміялися. Ліворуч нічого, темрява, бухта, вогкий пісок, анархія бур’янів. Просто попереду останні буруни облизують той проклятий форт, що зачаївся в пітьмі, той зловісний обеліск із холодними мурами, що його насилу вгадували крізь лобове скло Леана із Жуліаном.

Жуліан віддав її телефон.

— Мій батько не відповідає і далі. Жодних звісток. Де ж він, у дідька, може бути?

Леана не слухала його. Вона думала про те, що Сара пішла далеко-далеко, що вже не повернеться, що, може, літає зараз понад морем, підставивши обличчя вітру, вільна, звільнена нарешті від людського насильства. Чотири роки. Темрява, невідомість… Де, коли, як? Нестерпно не знати, нестерпно знати…

Голос його пролунав раптово, немов удар батогом.

— Море вже достатньо відступило, ходімо.

Вона взяла його за руку.

— Я хочу, щоб ти був зі мною, хоч би що там сталося всередині. Ти повинен знову стати тим, ким був. Не забувай, Жуліане, це зробив ти. Я тільки… годувала цього чоловіка.

— Годувала чоловіка?

— Ти повинен бути сильний, твердий, непохитний. Якщо ти ввійдеш у цей форт, то вже не зможеш відступити. Можу я розраховувати на тебе?

— Можеш розраховувати, але… ти мене лякаєш.

Вони вийшли надвір. І коли ступили на довгу смугу, оточену скелями, увійшли у браму, спустилися в коридор, обліплений Сариними фотографіями,— і ще цей холод, ця навальна холодюка, що атакувала шкіру й пронизувала до кісток,— вона й досі не сказала йому, чому він тут, покладаючи надії на ефект електрошоку, що повернув би йому частину пам’яті.

Коли вона ввійшла перша, Грегорі Джордано уважно дивився у її напрямку. Він іще дужче вкрився вологою, виставлена вперед нога набрякла і була вже чорна. Леана, охоплена жаданням помсти, хотіла зловити його погляд, перед тим, як улаштувати йому жорстоку несподіванку, тож відступила і пропустила вперед Жуліана, що ступив на арену, яку сам і створив.

На обличчях застигло приголомшення. Леана стояла непорушно, наче вражена блискавкою свого відкриття, а Джордано підібгав ноги, наче перелякана дитина, його права повіка набрякла ще дужче, ніж раніше, і несамохіть кліпала. Леана взяла Сарине фото, вклала його Жуліанові в руки, щоб він стиснув його, відчув, щоб черпнув із нього своє минуле, снагу — і згадав.

— «Дай мені сили ніколи не забути того, що він зробив». Поглянь, це ж твій почерк. Ця потвора зветься Грегорі Джордано, це ти замкнув його тут, ти лупцював його до крові, щоб він заговорив. Це він підібрав Сарину шапочку біля шале, яке ми бачили на світлинах. Ти поприліплював ці фото нашої доньки біля сходів у коридорі, щоб вони надали тобі сміливості. Згадай, Жуліане. Згадай, не полишай мене саму для цього вироку. Допоможи мені.

Жуліан узяв світлину, провів пальцем по обличчі своєї доньки, перевів погляд на в’язня, на харчі коло нього, на дерев’яне знаряддя для тортур, виготовлене власноруч, потім знову на Джордано, зацьковану жалюгідну тварюку, що мовчки дивилася на нього.

— Я… я був у нього… у його домі…

Леана завзято кивнула.

— Так, так, звідти його ти і викрав. У тебе були підстави, ти знав, він якимосьчином причетний до викрадення Сари. Ще тиждень тому вона була жива, і цей… негідник про те знав. А тепер вона мертва. Мертва через нього.

Жуліан притулив долоні до скронь і, здається, чимдуж стиснув голову.

— Я… я вже й не знаю. Не можу згадати. Усе це, цей форт, цього чоловіка, я не пригадую… А що… що, як він нічого не зробив? Що, як він невинний?

Леана кинулася до в’язня, рвонула за горловину светра й показала татуювання на правому плечі.

— Впізнаєш?

Жуліан кивнув.

— Малюнок, який знайшли там, де вбита була наша дочка. Його не можна вважати невинним. Він цілком причетний до цієї справи, а поліціянти не мають жодного уявлення про його існування. Це через нього загинула Сара. Ми могли б побачити її живою.

Джордано брутально відіпхнув її, лице його було мов камінь. Оборона через напад, як ото нападає щур у пастці, як звір, який відчуває, що здохне в норі. Вона вихопила з кишені пістолет і скерувала на нього одною рукою, а другою показала світлину з ксифофором, вирізану в шале.

— Моя дочка загинула через тебе. Даю десять секунд, щоб ти все пояснив.

Коли він побачив світлину, його наче аж корчі взяли.

— Ні, ні, я нічого не робив, присягаюся…

Леана притулила дуло пістолета йому до голови. Джордано лежав на боці й стогнав. Його правий зап’ясток обливався кров’ю, тому що був покалічений наручниками. Жуліан кинувся до Леани й відтягнув її назад.

— Перестань! Ти уб’єш його!

Леана мовби задерев’яніла. Жуліан глянув їй у вічі.

— Треба подумати, не можна…

— Що не можна? Чорт, Жуліане, візьми себе в руки і не змушуй мене шкодувати, що я привела тебе сюди. Не я довела його до такого стану!

Вона видерла в нього з рук світлину і, наче мантру, голосно прочитала фразу, яку написав Жуліан, коли одну за одною трощив кістки цьому чоловікові. Знову підійшла до Джордано.

— Я катуватиму тебе, аж поки ти заговориш. Якщо ж ти нічого не казатимеш, то я візьмуся до твоєї доньки, Роксани. Гадаєш, я не знаю, що ти відбув у в’язниці за ґвалтування і катування дівчаток, яких використовували для проституції? Не знаю, що ти просто брудний збоченець, полюбляєш завдавати болю?

Джордано глянув на Жуліана.

— Не дайте їй зробити цього.

Підійшовши до нього, Леана загородила поле зору.

— Сподіваєшся, що твій кат стане твоїм союзником, тому що він утратив пам’ять? Ти хитрий…

Вона присіла біля нього.

— Ти полюбляєш біль, еге? Що ж, ти зазнаєш його. Присягаюся, ми підемо до самого краю. Ніхто не поверне назад, ні ти, ні ми. Ми всі в одному човні. Рятуй свою шкуру, поки можеш, і розповідай усе, що знаєш.

Він випростався якомога зручніше, щоб погамувати пекучий біль у плечі.

— Ви… все одно уб’єте мене… Ніколи ви… не дозволите мені вийти звідси… Після того, що ви зі мною зробили.

Він кивнув підборіддям на Жуліана.

— Для цього він повернувся, навіть зі своєю сплюндрованою пам’яттю? Гадаєш, він зробить те… до чого ти не здатна сама? А він не може… тобі доведеться викручуватися самій.

Зненацька Жуліан і собі підійшов до нього і наступив на його покалічену ногу, навалився на неї всією вагою, аж хряснула кістка. Очі його були порожні. Джордано мало не зомлів. Леана приголомшено дивилася на чоловіка, та Жуліан і слова не промовив. Немов автомат, дивився він на бранця, який непритомнів, обертаючи до нього тяжку голову, очі його вилізли на лоба. На вустах Джордано була піна.

Цього разу його мала перепинити Леана, та вона стрималася. Невже він згадав? Чи взяли гору інстинкти? Жуліан сахнувся назад, приголомшений тим, що зробив.

Думати про Сару, тільки про неї. Про живу і про мертву. Чотири роки страждань. Її труп, замкнений у багажнику, немов звичайнісінький шмат яловичини. Її доця. Ні, Жуліан мав рацію: ніякого жалю до цього чоловіка. Повернути дуло пістолета, знову націлитися, нічого не боятися. Одна кепська мить, для нього, для них, це як візит до стоматолога, щоб вирвати зуб, пройти обов’язкову процедуру. Дійти до краю, туди, в цьому миттєвому гніві, в несамовитій гарячці емоцій. «Сара мертва»…

Джордано, либонь, побачив у відблиску її очей, у тремтінні пальців, що вона зараз всадить йому кулю, може, в плече, в руку чи в суглоб, розтрощить йому кістку, потім ще одну і ще. Та замість того, щоб здатися, він посміхнувся їй самими кутиками вуст, і це змусило Леану затремтіти.

— Я… ніколи… не заговорю… Ідіть… ви… під три чорти…

Вона вистрілила, та щось у ній змусило відвернути дуло вбік, перш ніж вона натиснула спуск. Куля влучила в мур за пів метра від цілі. Не змогла вона, не зважилася, занадто міцні були бар’єри, не мала вона сили, сміливості Жудіти Модруа. Тоді вона впала перед ним навколішки, вхопила його за светр і стала благати: «Говори, говори, негіднику», але це все одно було, що торсати мертве тіло, він не опирався, дозволяв робити з ним що завгодно, ладен і далі страждати, звичайно, тому що біль не міг сягати далі, ніж він уже витерпів.

Авжеж, він готовий був піти й забрати свої секрети. Він облишив боротьбу.

Леана підвелася, вона не знала, що робити. Жуліан нерішуче стояв позаду, вона збагнула, що він нічого не пригадує, що діяв інстинктивно. Уявила, який хаос у його голові, які запитання там зараз юрмляться. Може, не треба було тягти його сюди, зберігати це пекло тільки для себе, та було вже пізно. Він знав, і він знатиме. Так чи так він дізнався.

Вона засмучено поглянула на нього, махнула, щоб він ішов за нею, і вони вибігли звідти, тоді як Джордано знепритомнів у своїй в’язниці.

Після опівночі Вік сидів в автомобілі біля тротуару й, погасивши всі вогні, дивився на будинок із жовтої й сірої цегли, з гарною кам’яною аркою, зі смаком освітлений гірляндою, що звисала з нього. Той дім — то було двадцять років його життя, кредиту, спогадів, річниць, різдвяних і новорічних свят. Для людей на вулиці то був пречудовий вечір для свята, зі сніжинками, що лягають на плечі, з капелюхами, із шарфами, зі сніговиками, з гаражами, що відчиняються потай і з них виходять перебрані Санта-Клауси, часто це члени родини з торбами подарунків на спині.

Він глибоко вдихнув повітря, вийшов надвір і, тримаючи в руках пакет, подзвонив у двері, наче чужа людина. На алеї стояв автомобіль його тестя. Він чув музику, цокання столового начиння об тарілки, змушений був кілька разів натиснути на кнопку дзвінка, аж поки з’явилася Наталі. За мить її обличчя змінило вираз, усмішка перетворилась на пряму тонку риску. Вона обернулася, щоб поглянути, чи не нагодилися її батьки, і прочинила двері.

— Послухай, уже перша година ночі, Віку. Що ти тут робиш?

— Я хочу бачити Коралі.

Вона окинула його поглядом від ніг до голови, спробувала збагнути, чи не напідпитку він, якщо вже прийшов о такій порі, подивилася через плече на його жалюгідне авто.

— Про це не може і мови бути. Тобі нема чого тут робити. Мої батьки тут, якщо тато побачить тебе, то це може недобре скінчитися.

Вік штовхнув стулку дверей.

— Ти не зрозуміла. Я хочу її бачити. Усього дві хвилини. Дві хвилини, тут, на ґанку, і я піду звідси. Обіцяю.

Вона повагалася, глянула на пакет, потім просто у вічі. То була втома чи він плакав? Похитала головою.

— Побачу.

Зачинила двері. За п’ять хвилин у дверях з’явилася Коралі. Вікові вона здалася такою прегарною, такою жіночною в своїй сукні з блискітками, із зачіскою, з довгою лебединою шиєю. Він ковтнув слину і, не роздумуючи, обняв її, думаючи про той шанс, що був у них у житті. Ні, він ніколи не казав дочці, що вона найдорожча для нього, навіть цього особливого дня не міг, це було занадто непросто, ще важче, ніж сповістити про смерть дівчинки Сари, слова роздирали йому горлянку, немов зубчасті колеса; й тоді він іще дужче обняв її, то був єдиний спосіб висловити свої почуття.

— Тату! Ти… ти робиш мені боляче!

— Ох, вибач.

Він збентежено відхилився від ошелешеної доньки, втер очі рукавом.

— Навіть цього я не вмію.

Вона урешті усміхнулася і взяла подарунок, який він ніяково простягнув їй. Усім цим, подарунками і гостями, завжди опікувалася Наталі.

— Дякую, тату, це так мило. Я рада, що ти завітав.

Вона поцілувала його в щоку. Вік теж усміхнувся їй, наблизив руку до її обличчя, потім погладив її довгі коси.

— Гарних свят, крихітко моя.

Більше він нічого не просив. Побіг до автомобіля, навіть не озираючись. Звісно, не було в нього ні сили, ні сміливості. Стримував сльози, поки міг, але, проїхавши дві вулиці, він гірко заплакав. Не знав уже, чи сумувати чи радіти від того, що й досі є в нього дочка, не так, як оті сердешні Моргани, в яких відібрали їхню єдину дитину. Моргани, які лишилися в тому величезному відлюдному домі віч-на-віч зі своєю гіркою долею, своїм жалем, із запитаннями.

Упевнившись, що сльози висохли, він звернув до готелю, увійшов туди, тримаючи під пахвою теку зі справою. Вітаючись, махнув Ромуальдові, в другій руці в нього була пляшка із джином, яку він придбав за десять євро сорок центів у дешевому шинку на виході з гренобльського вокзалу і швиденько поклав у паперову торбину.

— Гарних свят, Ромуальде.

— Гарних свят, месьє.

— Як MammaM?

— Добре, месьє.

— Дякую! Добраніч.

— Добраніч, месьє.

Він усміхнувся востаннє, пройшов безлюдним коридором, порожнім, мов паркувальний майданчик чи сусідні кімнати, ніхто не ночував тут на Різдво. Це, либонь, була остання перевага, тут буде спокійно, готель буде для нього самого. Він замкнувся на ключ, змів зі стола додолу весь непотріб, поклав туди копію слідчої справи Колена Бершерона, справу Енді Дженсона, поставив пляшку джину, шахівницю, розставив фігурки на відповідні клітини, готовий у тисячний раз розіграти Безсмертну партію Каспарова.

Більше, ніж будь-коли, ладен був він знову вступити у поєдинок із Вояжером, але цього разу мав на озброєнні першочерговий доказ: убивця збрехав із приводу Сари Морган. Він присвоїв собі злочин, заявив, що врешті колись покаже, де він її похоронив, а це було неможливо.

Чому Вояжер брехав про те, що вбив Сару? Якщо він не утримував її в ув’язненні всі ці чотири роки, то хто це робив? Моріарті? І чому він так довго залишав її живою?

Вік узяв папір і сів на тому огидному покривалі, що за барвою скидалося на голубине крило. На аркуші паперу він занотував слово, яке сказав йому Дженсон того дня, коли вони зустрілися — «misdirection», хибний напрямок, а також число, яке він знайшов у Дельп’єровому смітнику, оту низку цифр, що закарбувалася у глибинах його пам’яті: 27654.

Він зробив щедрий ковток джину, розгорнув справу і пересунув білого пішака з клітини е2 на клітину е4.

Розпочалася шахова партія.

Ніч була мов приплив і відплив. Траплялися миті, коли біль наче відступав і ставав такий далекий, що насилу почувався десь глибоко у підсвідомості. Потім він пробуджувався і накочував, наче приплив. Хвилі більшали, дедалі дужчали, аж розбивалися об край душі. Біль ставав сильніший, ніж учора, наче рану посипали сіллю.

У цей різдвяний день Леана скрутилася клубочком у ліжку, вона лежала непорушно, тримаючи в руці світлину своєї доньки. У її голові знай кружляли ті самі образи. Вона думала про мертву Сару, про її труп, який знайшли у багажнику, якимось дивним чином бачила похоронний катафалк у дюнах Дюнкерка, на кузові його блищало місячне світло під дощем конфетті.

Що ж, усьому кінець, Леана вже ніколи не побачить Сару, хіба що на сталевому столі, коли вирішать поліціянти. Вона не одразу зможе забрати тіло своєї доньки, треба, щоб скінчилося слідство, якщо воно коли-небудь скінчиться. Вона несамовито пестила обличчя на холодному папері, мало не шарпаючи світлину, і знала, що повторюватиме цей порух кожного ранку й кожного дня, які ще лишатимуться в її житті…

По обіді в дверях з’явився Жуліан. На ньому були чорні джинси і сірий вовняний светр із високим горлом, який йому ніколи не подобався, а тепер він іще й був завеликий для нього. Підійшов, узяв у неї світлину й поглянув.

— Така гарна вона була…

Поклав фото на нічному столику і сів коло дружини. Погладив її по щоці зворотним боком долоні.

— Я їздив до батька за тією адресою, яку ти мені дала, не знайшов його там. Не видно, щоб коло будинку стояв його автомобіль. Може, він повернувся додому, але чому не відповідає на мої дзвінки? Я хвилююся. Збираюся повідомити в поліцію та запитати, чи не можна ввійти до помешкання. Там має хтось чергувати, навіть на Різдво.

Леана кивнула, не розтуляючи вуст. Жуліан підвівся.

— Я цілу ніч думав про Сару, про те, що нам розповіли поліціянти, і про Джордано. Треба якомога швидше щось вирішити з ним. Не може бути й мови, щоб цей мерзотник викрутився і щоб замість нього поплатилися ми.

Хоч спогади до нього і не повернулися, все ж таки його поведінка із Джордано радикально змінилася. Жуліан не здатен був пояснити, але він знав, що цей чоловік завдав лиха його дочці. Інстинкт, згадка, інтуїція? Леана не могла сказати, що це. Не обернувшись, він вийшов з кімнати. За кілька хвилин Леана почула, як позашляховик рушив із місця. Звук двигуна ставав усе більш віддаленим, аж поки його й геть не стало чути. Рішення. Багато рішень не могло бути, Леана це розуміла, знала це, відколи ввійшла у той форт. Джордано не піддався Жуліанові, поки той іще не став жертвою нападу, то був міцний чоловік, здатний усе витерпіти. То що з ним робити?

Леана не могла розглядати найгірший варіант, не здатна була вона на таке. А Жуліан? Чи зберігав він полум’я своєї люті попри все? Готовий був до вбивства? А якщо вбити Джордано, то чи не означає це, що вони ризикують ніколи не дізнатися правди?

Леана не хотіла облишити це діло, вона боротиметься далі, розслідуватиме, поки дозволятимуть сили. Вона встала з ліжка, взяла свій ноутбук і вставила флешку, на якій зберігалася психіатрична експертиза Джордано. Надівши окуляри для читання, вона пробігла документ по діагоналі. «Збочення… хижацтво… маніпуляції… підпорядкування…» Ті слова траплялися майже на всіх сторінках. Звіт Бартоломеуса вражав. Ознаки психопатії… Джордано полюбляв завдавати болю. Але полюбляв і відчувати його. Це тільки упевнило її: він не заговорить.

Не знайшла вона там нічого, про що не казав би психіатр. Відклала все те вбік і пошукала в мережі «Чорний донжон» і Містика, особливо ні на що не надіючись. Та, з якою Джордано підтримував стосунки, здається, й досі вправлялася в тому закладі, тому що її ім’я і фото було на афіші нещодавно організованої вечірки. Невисока, світлі, коротко стрижені коси, пірсинг у нижній губі й у вухах, глибокі блакитні очі, на вилицях шрами. Жорстке квадратне обличчя. Леану аж дрижаки пройняли, щойно вона зустрілася з нею поглядом.

В інших місцях у мережі вона з’являлася на форумах, пов’язаних із мазохізмом і екстремальними практиками. Та коли Леана клацнула на посиланні, в доступі їй було відмовлено: потрібно бути членом форуму, щоб читати повідомлення, а прохання про реєстрацію мав схвалити адміністратор.

Вона облишила той слід і надрукувала «Шарлотта Анрі», справжнє ім’я Містики. Цього разу результати були більш промовисті, з’явилися інші світлини жінки. Стосувалися вони 1990 року. Згідно з короткою біографією у Вікіпедії, Шарлотта Анрі народилася 1968 року в Бельгії. Леана уявляла її молодшою, але їй усе-таки було сорок дев’ять років. Про її приватне життя не було нічого: належала вона до мистецького руху, відомого як бодіарт, із 1987 до 1992 року. Течія та полягала в тому, щоб вивчати і розсувати межі фізичного й ментального потенціалу людини за допомогою екстремальних виступів, де тіло митця цілковито ставало мистецьким витвором. Відмова від умовностей, обмежень, загравання із забороненим. Анрі все робила всерйоз і по-справжньому. Молода мисткиня не раз себе зв’язувала, шмагала, заморожувала котрусь частину свого тіла крижаними блоками, спала на цвяхах або уламках скла у присутності численної публіки. Вона випробовувала біль. До чого можна дійти у стражданні, якщо сама собі його завдаєш? Які були її межі? Потім вона зверталася до іншого, до дзеркала, до того, хто на неї дивився: до чого може дійти він у спогляданні?

А в дії?

Божевільна.

Дедалі частіше Анрі залучала до дії глядача, прохала подати їй знаряддя, яким хотіла завдати собі болю, і стежила за поведінкою глядача, нотувала її, аналізувала. Соромиться він, дозволяючи їй ранити себе? Причетний до цього? Чи існує якесь підсвідоме задоволення від завдавання болю? На кожній виставі її тіло носило сліди і стигмати попереднього досвіду. Вона присвятила його службі своєму мистецтву.

Леана ішла від посилання до посилання, треба було копати глибше, аби зрозуміти, із чим вона має справу. Аж ось трапилася стаття в якомусь блозі.

1992 рік. Югославія. Шарлотта Анрі презентує перформанс під назвою «Ithem 48». Чотири години, оточена сорока вісьмома аксесуарами — мотузками, обценьками, гірляндами, предметами для втіхи і для катування — вона віддається відвідувачам, дає їм змогу робити, що хочуть, із її вбраним тілом,— на ній довга сукня і чорні шнуровані черевики.

Леана клацнула на посиланні, що містилося у статті, й натрапила відеозапис перформансу від початку до кінця. Чотири години фільму досить низької якості, вочевидь, знятого камерою на тринозі.

Спершу відвідувачі розглядали Шарлотту Анрі як іще одну диковину, допитувалися одне в одного, не наважуючись підійти. За пів години — Леана гортала у прискореному темпі, скакала через кадри,— хтось підняв їй руку, ще один змусив крутнутися. Анрі зберегла позицію, в яку її поставили, це потішило людей, що там проходили, і вони почали й собі брати в тому участь. Дехто клацав пальцями перед її очима або дмухав їй в обличчя.

За годину якийсь чоловік невизначеного віку застромив руку їй під сукню, вона залишалася непорушною. Ще якась жінка перерізала їй бретельки ножицями, що лежали напохваті на столику.

Наприкінці другої години Анрі стала гола, її трусики лежали зібгані на підлозі. Дехто відвертався, соромлячись, що зважився на кілька секунд затримати на ній погляд, але більшість залишалася. Їх спонукала цікавість або схильність до вуаєризму.

Закінчує Анрі цю виставу зв’язана гірляндою і електричним кабелем, тіло всіяне трояндовими колючками, якийсь чоловік навіть скеровує їй ствол пістолета у скроню, не натискаючи на спуск. Були набої в обоймі? Ладна була вмерти Анрі того дня? Нічого не сказано про це.

Леана відчула, як горло її стиснулося, коли наприкінці якийсь чоловік років сорока обрав із-поміж знарядь на столі ножа у вигляді рибини з довгим вигнутим хвостовим плавником, здатного розрізати щоку.

Ксифофор особливої форми, біла зброя, призначена ранити, калічити, вбивати.

Татуювання Джордано.

Леана додивилася фільм до кінця, хоч її мало не знудило від огиди. Невисокий присадкуватий чоловічок в окулярах і капелюсі був присутній від самого початку, він кілька разів підходив і торкався артистки, а потім зробив їй надрізи довкола перс, накресливши два ідеально рівні півкола. Вуста Анрі міцно стиснулися, з очей покотилися сльози, та хоч вона й затремтіла, все ж таки витерпіла все.

Наприкінці перформансу, насилу тримаючись на ногах, із кривавими ранами на грудях і на животі, вона пішла поміж витріщаками. Ніхто не зважувався глянути їй у вічі. Чоловічок в окулярах одвернувся і пішов собі, коли вона попрямувала до нього.

Кінець відео.

Леана не могла в це повірити. Ніколи не чула вона про той перформанс, ні про такі знущання, навіть тоді, коли збирала матеріал для романів. Її досвід був невеликий, вона побачила, до якої міри будь-яка людина може вдатися до збочення і насильства, якщо її спонукає бажання і з мовчазної згоди жертви. За чотири години, коли не було обмежень, торкалися її статевих органів і поранили до крові. Що сталося б, якби вона стояла там довше? І якби менше було публіки?

Їй не пощастило знайти більше інформації про Шарлоту Анрі після досвіду того перформансу, наче артистка враз припинила свою діяльність або ж зникла в небутті. Але про одне можна було сказати з певністю: ця жінка не могла бути непричетна до справи, з огляду на предмет, яким її покалічили і малюнок якого був витатуюваний на плечі Джордано і вирізьблений у підвалі, де утримували Сару. Та клята рибина все це пов’язувала.

Шарлотта Анрі, вона ж Містика, що сьогодні завдавала страждань клієнтам у ліонському «донжоні», щось знала про цю справу. Не хоче говорити Джордано? Це зробить Містика. Як треба буде, Леана приставить їй пістолета до голови.

Вона почула, як під’їхав позашляховик, і закрила браузер, а потім погасила екран. Не казатиме вона нічого Жуліанові, вона зробила помилку, зіткнувши його з Джордано і намагаючись форсувати його пам’ять. Їй треба було якомога краще його захистити і не наражати на це нестерпне насильство.

Вона спустилася вниз, щоб зустріти чоловіка.

— І що?

Він скинув шарф, куртку і почепив їх на вішаку.

— Нічого невідомо. Власник відімкнув дім, там порожньо. Вочевидь, батько взяв своє пальто і телефон, сів за кермо і поїхав. Але речі його там. Поліціянти дізнаються, чи не сталося якоїсь дорожньої пригоди. Якщо завтра не буде ніяких новин, вони відкриють слідство з приводу підозрілого зникнення.

— Так наче доля за щось нам мститься.

Леана обняла його.

— Усе буде добре, я певна, він знайдеться, все обійдеться. Може, йому захотілося розвіятися…

Вона широко розплющила очі. Леана ні на мить не вірила в таку версію.

«Безсмертними» називали партії, які належали до найславетніших у шаховій грі, їх іще часто називали «партіями століття». Вони були справжнісінькими мистецькими витворами, зразками глибоких розмислів і логіки, що назавжди залишалися в історії.

У Гаррі Каспарова була така партія, яку прозвали Безсмертною партією Каспарова, яку він розіграв під час матчу з болгарином Топаловим 1999 року, дехто вважав її одним із найкращих поєдинків за всі часи. Пожертвувавши турою під час двадцять четвертого ходу, росіянин розвинув багатоходову комбінацію, яка дала йому змогу перемогти.

Отаку загадку лишив Енді Дженсон Вікові півтора року тому в кабінеті кримінальної бригади Ліона.

Під яким кутом підійти до проблеми Дженсона? Зосередитися на даті партії? На місці? Контексті? Кількості ходів? Сорок чотири, двічі по двадцять два? Цифра 2 була нав’язливою ідеєю Дженсона, її варіації вкривали всі стіни його кімнати. П’ятсот дванадцять, кількість волосин, це було число 2, помножене саме на себе вісім разів поспіль… То треба підійти до проблеми з математичного погляду?

Чи, може, відповідь криється в самій партії? А на яке запитання? То треба було поглянути інакше, за межі, за шахівницю, як начебто свідчило про це слово «хибний напрямок», що було терміном фокусників, який застосував Дженсон наприкінці допиту?

Тоді Дженсон запропонував йому партію в шахи. Головоломку, якої ніхто не міг розгадати.

Того святкового дня Вік прокинувся з таким відчуттям, наче напередодні наївся гіпсу. Ковтки джину взяли гору над його нічними роздумами, і за пів години він поринув у сон, п’яний, зморений, майже не здатний подолати три сходинки, що вели до ліжка з дешевим матрацом, що аж кишів кліщами, щоб прокинутися після опівдня. Майже десять годин сну, наче за однісінький раз надолужив те, що пропустив за місяць.

Поснідавши в китайській забігайлівці торгового центру — там було повнісінько людей, про якусь традиційну індичку не йшлося,— він повернувся до своєї кімнати і, тепер уже тверезий, почав читати рапорт Колена Бершерона. Усе було точно викладено, нічого не бракувало. Поліціянт із півночі нічого не сприймав легковажно. Крадіжка два місяці тому, слідів злому немає, вкрадено кілька предметів, поміж ними речі з ванної кімнати і книжки Леани Морган. Здуріти можна.

Потім… Саме тиждень тому «паразит», звісно, той злодій, що вже влазив у хату, увійшов до Морганів уночі, подіяла сигналізація, але агент охоронної компанії взяв його за Леаниного чоловіка. Скрізь лишив він відбитки — на пляшці з віскі, на холодильнику, на меблях,— але у базі даних його немає. Він забрав документацію і все, що стосувалося зникнення Сари Морган. О дев’ятнадцятій годині того ж таки дня Жуліана Моргана знайшли непритомним на дамбі. Вочевидь, його вдарили, придушили, а потім кинули в багажник і перевезли на дамбу, щоб там його знайшли. Він опинився у лікарні, де отямився безпам’ятним.

Вік пересунув фігури на шахівниці. Захист Пірка, чорні дають змогу білим створити сильний центр пішаками, щоб мати змогу потім їх атакувати з віддалі. Зробивши п’ять ходів, він повернувся до справи. Справа на північному березі теж була нашпигована таємницями, надто ж якщо врахувати, що в багажнику всюдихода знайшли напис «ЖИВА», накреслений кров’ю Жуліана, а особливо шапочку під килимком, фото якої було у справі. Він дістав зі справи Дженсона світлину Сари Морган, яку вона зробила того вечора, коли зникла. Ніякого сумніву, це була та сама шапочка.

Він сумно глянув на те осяйне личко, портрет, який вона зняла сама, перш ніж пішла побігати взимку 2014 року. Вона просто-таки променіла на глянсовому папері. Прегарна дівчина, перед якою було все її майбутнє. Він знайшов її без очей і без обличчя, з проваленим черепом, у Дельп’єровому багажнику, старшу на чотири роки. Чотири роки у пеклі, щоб урешті бути вбитою молотком у підвалі десь у Веркорі.

Вік підбіг до вікна і відчинив його навстіж, до горла підкочувала блювота.

Хтось має поплатитися за це. Муситиме.

Він зачекав, аж йому полегшає, і повернувся на середину кімнати — всього за два кроки. Якщо Дженсон не викрадав Сари, то хто це зробив? Чому той клятий убивця присвоїв собі жертву Фелікса Дельп’єра? Через нарцисизм? Він дедалі менше вбачав це, він відчував набагато глибшу причину. Набагато складнішу. Якщо тільки Дженсон не лишив йому цю загадку, щоб її відгадали.

Поліціянт понишпорив у своїй справі й дістав звідти фотографію Дельп’єрової «моделі», того манекена зі шкірою, якому бідолашна Сара надала своє обличчя, очі й руки. Він поклав його поруч зі світлиною живої Сари в шапочці і мертвої Сари в багажнику. Ким були інші жертви, які ввійшли до складу того манекена? Де їх викрали? Аполліна теж там? Що зробив із нею Дельп’єр?

Він знову поглянув на «модель», і його увагу привернула одна деталь: Дельп’єр убив вісім разів, якщо поминув Аполліну. Дженсон теж убив вісім жертв. Приписавши собі смерть Сари Морган, Вояжер має вже дев’ять.

На одну більше, ніж Дельп’єр.

Ферзь на h6, слон на b7. Вік бачив два війська на шахівниці, двох супротивників, що вели складну інтелектуальну гру. Смертельний виклик, зіткнення нейронів і адреналіну задля ставки, що виходила за прості межі шахового світу. Сяйнула думка: а що, як поміж двома убивцями існує зв’язок? І так чи так кожен із них знав про діяльність іншого? А що, як вони улаштували щось на зразок змагання, хід за ходом, як на шахівниці? То хто ж урешті надіслав пасмо волосся Морганам? Дельп’єр чи Дженсон?

Вік подумав про Моріарті. Піщинка в його розмислах. Як міг цей чоловік фігурувати в схемі, яку він розробив? На мить подумав, що Дженсон може бути Моріарті, але це неможливо: не дуже уявляв він його з телефоном у в’язниці, яка перебуває під найсуворішим наглядом, не міг в’язень посилати повідомлення Дельп’єрові чи винаймати шале в Ла-Шапрель-ан-Верокрі десять днів тому.

Щось не клеїлося в його моделі. Вікові здавалося, що він помиляється, але, з іншого боку, істина десь близько. Адже та думка про змагання між двома вбивцями подобалася йому.

Він зосередився на профілі кожного чоловіка. За винятком Аполліни, Дельп’єр вочевидь діяв не сам, він був радше виконавцем, який працював разом із Моріарті, і його завданням було знищити жертву і позбутися тіла. Хворий на голову, який марив небіжчиками. А Дженсон був справжній самітник, від викрадення до поховання трупів.

Один замкнений, неговіркий, сидить переважно вдома, сховавшись у тіні гір. Другий розумний, говіркий, гравець, опанований числами, весь час мандрує своїм трейлером шляхами Франції.

Обоє ховали тіла. Дженсон душив або вбивав ударом по черепу. Що ж до Дельп’єра вони й не знали, як по правді, адже у жертв на головах були пластикові пакети… Звичайно, Сару Морган убили молотком, але не було ніяких ознак, що Дельп’єр діяв так і з іншими.

Він гарячково пересував фігури, аж сягнув найкращого ходу в партії, неочікуваного, руйнівного, того, що похитнув усю ту дуель і призвів до розгрому чорних: пожертвувавши білою турою Каспарова в d6. Пам’ятна подія.

Він уперше завмер на цій позиції, оглянувши шахівницю зусібіч. То Дженсон загадав йому загадку задля цього одного ходу? Ключ лежить у русі білої фігури? Звичайно, Вік годинами сушив собі над цим голову, але нічого цінного не придумав.

Чи можливо, що шляхи цих двох чоловіків уже перетиналися? То вони співпрацювали? Чи…

Він раптом зірвався на ноги і знову вдарився головою об металеву перекладину ліжка. Зігнувся удвоє, вхопившись руками за голову, і добірною лайкою прокляв цю кімнату, свою ситуацію і своє нікчемне життя.

Він погамував біль добрячим ковтком джину — вибив клин клином — і побачив, як порпається у Дельп’єровому смітті. Папір для листів, конверти, жіночі парфуми поміж непотребом… І тоді він згадав, де вже бачив номер 27654, занотований на обкладинці записника.

То був в’язничний номер Енді Дженсона.

Двоє убивць спілкувалися між собою.

– Нам треба вбити його, Леано.

Отак прозвучали ті слова посеред ночі. Жуліан випростався в темряві кімнати, постіль була зіжмакана на колінах. Леана не спала, широко розплющивши очі й утупившись у стелю.

— Може, я втратив пам’ять, але це не скасовує моїх вчинків. Я викрав його, прикував, бив. Ти знаєш мене, Леано. От скажи мені… Скажи мені відверто, хіба міг піти на таке, якби не знав, що він винен? Не маючи певності, що це зробив він?

Леана обернулася.

— До зникнення нашої доньки ти був м’якою людиною, але в тебе були переконання. Ти був ревним захисником колонії тюленів у бухті, умів чинити опір рибалкам, не застосовуючи насильства. Ти ненавидів насильство. Та коли зникла Сара, ти змінився, не вагався вже… вчиняти агресивні дії з людьми, з якими мав справу. Ти поринув, Жуліане. В лють, в алкоголь.

— То ти вважаєш, що я помилився? Що лють могла мене… засліпити?

— Ні. Це він, немає жодного сумніву. І я знаю, що ти це знав.

Вона відчула, як на її плече лягла тепла чоловікова долоня.

— Ти була б на моєму боці, якби ти знала? Підтримала б мене?

— Я завжди тебе підтримувала. Скільки дозволяли мені сили.

Вона почула, як він видихнув повітря, наче йому полегшало.

— Ми повинні подумати над тим, що діється зараз, і про те, що може статися, якщо нічого не робити… Не можна кидати його в цьому ненадійному форті. Це занадто ризиковано. Хтось урешті побачить нас, якийсь цікавий чоловік зуміє ввійти туди й знайде Джордано…

Леана слухала. У нього знайшлася сміливість висловити те, про що вона думала вже кілька днів.

— Поліціянти зрештою знайдуть ім’я цього Джордано. Вони вже приходили сюди, в наш дім, і вони ще повернуться. Відчиниш двері, а за ними Колен Бершерон… Крім того… Крім того, мій батько, який не подає про себе звісток…

Тиша. Відсутність. Долоня зникла. Жуліан не ворушився секунд із десять, аж знову озвався.

— Завтра поліція візьметься за пошуки мого батька, принаймні так мені сказали. Скрізь поліціянти. Джордано вже забрав у нас дочку. Я не хочу, щоб він забрав і свободу. Це йдеться про те, що він не винний чи ми маємо якісь сумніви в його вині. З його татуюванням пам’яті не треба; ми маємо доказ, що він причетний, що він завдав лиха нашій дочці. Невже нам іще щось треба?

— Він воліє мовчати, а не розповідати, що він зробив… Якби був не винний, то він… він не реагував би так.

— Атож. Якщо ми хочемо викрутитися із цієї ситуації, то в нас нема вибору. Що дужче ми запізнимося, то складніше все буде.

У напівтемряві Леана вгадувала, що він дивиться на свої розтулені долоні.

— Я почуваюся готовим зробити це.

Леана підтягла коліна до грудей. Вона думала про Містику, про той фільм, де молода жінка дозволяла себе покалічити, про звіт Бартоломеуса. Коли вона писала «Незавершений рукопис», почувалася так, наче перебуває на місці своєї героїні, яка вбиває Арпажона. Вона пережила кожен етап убивства у своїй голові, гадала, ніби відчула те, що можна почувати в такій ситуації: задушити подушкою, загорнути тіло в пластик, щоб позбутися його, закопавши у землю, десь у лісі, або втопивши в озері. Але тут було інакше. Вона ж бо дивилася Джордано у вічі. Попри те, що він учинив, той чоловік залишався людиною з плоті й крові. Людською істотою.

— Я… я вважаю, треба зачекати ще трохи. Кілька днів, може, до тебе повернеться пам’ять, можливо, він заговорить.

— Ти добре знаєш, що ні. Та навіть якщо пам’ять повернеться до мене, то що це змінить? Уникати неминучого — це ні до чого.

— Зачекаймо ще трохи, прошу тебе. День чи два. Завтра я поїду. Є остання річ, яку я мушу перевірити.

— Яка?

— Скажу тобі, коли все це скінчиться. Нічого певного, але це слід, яким я не можу нехтувати. Я хочу дійти до кінця, перш ніж… щось вирішити.

— Чому ти нічого не хочеш мені казати? Я міг би тобі допомогти, я…

— Мені можуть допомогти тільки твої спогади.

— Як хочеш.

Їх охопило мовчання, що стусало у барабанні перетинки дужче, ніж гамувало. Леана відчувала, як вени пульсують на скронях. Жуліан, звісно, мав рацію: марно відтягувати неминучу мить, треба вирішити швидко. Джордано не заслуговує суду. На мить вона побачила його на волі, а їх із чоловіком — за ґратами. Що дужче вони запізняться, то гірший буде той сценарій.

Отак вона й лежала дві, три години, тієї ночі після Різдва, із заплющеними очима, не здатна міркувати, ще менше — спати. Знову перед нею кружляли обличчя. Кілька разів мізки її відключалися, приходив тяжкий сон і брав її, потім усе починалося наново. За повіками танцювали образи. Зарості зілля, що зветься тещині язики, перехняблені роти в піску дюн, поламані об метал нігті.

Коли нова хвиля огорнула її теплим коконом, якийсь шум сягнув її вушної раковини, поплив слуховим каналом і після аналізу в корі головного мозку визнаний був аномальним, навіть небезпечним.

Леанині очі вмить розплющилися. Будильник показував 3:22. Вона затамувала подих, тоді як Жуліан мирно сопів коло неї. Невже вона марила? Може, це вітер? Ні, вона добре чула грюкання дверцят надворі. Вона згадала, що не ввімкнула сигналізацію, подумала навіть, чи замкнені на ключ вхідні двері.

Пролунав інший звук, але цього разу не знадвору.

Цокання якогось знаряддя на першому поверсі.

Хтось увійшов у дім.

Леана почувалася так, наче їй дали ляпаса. Чи правильно вона почула? Вона стримала чоловіка за руку, який збирався вдарити іще раз, і потяглася до куртки зловмисника.

— У мого чоловіка амнезія. Він утратив пам’ять через тебе. Поясни все від початку до кінця. І раджу тобі не брехати. Ти бачиш, що ми дійшли до краю.

Вона обшукала затриманого і знайшла його гаманець. Згідно з посвідкою, його звали Енді Бастьян, жив у Абвілі, за п’ятдесят кілометрів від Берка, у найгарячішому, східному кварталі. Знайшла також судовий документ — Бастьян був під контролем органів правопорядку — і ще одну посвідку, Жуліанову. Простягнула її чоловікові.

Бастьян тицьнув пальцем у Жуліана.

— Це він… Це він приходив минулого вівторка вранці до мого будинку. Трохи напідпитку, скидався на якогось волоцюгу. Нас було кілька… Він спитав, чи треба комусь легко заробити грошенят…

Він утер носа рукавом.

— Показав нам гроші й обрав мене, бо тільки я маю автомобіль. Я повинен був зустрітися з ним на південному краю дамби в Берку, біля маяка, о вісімнадцятій годині. Він скидався на безхатька, але це не завадило йому дати мені п’ятсот євро авансу… І сказав, що дасть іще півтори тисячі, коли я виконаю роботу…

Леана не вірила своїм вухам. Дві тисячі євро. Та сума, яку Жуліан зняв у банкоматі того ранку. Хлопець не брехав.

— Приїхав я вчасно, припаркувався у спокійному місці й подався до маяка. Побачив, як він з’явився на дорозі, що йшла на пляж, із телефоном у руці.

Він чмихнув.

— Трясця, дайте мені носовичок! Ви ж бачите, що я спливаю кров’ю!

Леана кинула йому рулон паперових рушників. Він витер обличчя і вставив тампони у ніздрі, задерши голову.

— Тоді ми подалися до дамби, там, де були тюлені. Було темно, не було ні душі, й ця моторошна обстановка, все воно лякало мене. Він весь час розповідав про свою дочку, вона, здається, була приблизно мого віку, ще там щось, уже й не згадаю. Він, звісно, хильнув, але ще тримався на ногах…

Леана слухала його і не ворушилася. Немає сумніву, Бастьян був останній, хто бачив її чоловіка перед втратою пам’яті. Чоловік, що поринув у відчай, не тямив себе, примара, яка відчайдушно розшукувала того, хто винен у зникненні його дочки. Хлопець глянув Жуліанові у вічі.

— Ми зупинилися біля дамби, і там, трясця, ви спершу попросили мене… придушити вас, міцно здушити за горлянку, поки не скажете припинити. Я мало не дременув звідти, але ви показали мені пачку грошей у кишені. Я подумав собі, що ви не лише напідпитку, а й хворі на голову…

Він глянув на Леану.

— Ох, я зробив це. Я… став за ним і щосили стиснув його за горлянку, це тривало секунд із двадцять. Коли я відпустив його, він сказав: «Ще».

Жуліан покрутив головою, вуста його були міцно стиснуті. Леана бачила сум у його очах, уявляла собі, які демони його опосіли, які запитання опанували його, як і її оце, а найголовніше ось це: навіщо?

— Очі в нього майже вилізли на лоба, коли я зупинився. Я… мені хотілося отримати гроші, та й квит. Але то був не кінець. Він дістав із-за лави бейсбольну биту, вручив мені й попросив, хоч насилу міг промовити слова, добряче вгатити сюди…— він показав на потилицю.— Нокаутувати його. А потім я можу забрати гроші у нього з кишені й ушитися.

Він витяг тампони з носа й уставив нові.

— Я зробив це… зробив, трясця. Він упав, я взяв гроші… й там була посвідка, я її теж забрав, у ній була його адреса… З приятелем ми приїхали за тиждень глянути на вашу віллу здаля, думали, що як чоловік гуляє з двома тисячами євро в кишені, то варто… ну, заглянути до його хати. Побачивши, що вона стоїть отак поміж дюнами, без світла… ми вирішили, що на Різдво почистимо її… І ось я тут. Трясця, я думав, що після того удару ви й досі в лікарні.

Леана слухала ті зізнання. Жуліан дивився на неї із жахом, наче не вірив своїм вухам. Вона згребла хлопця за комір і попхнула його до відчиненого нею багажника джипа.

— Мого чоловіка замкнули тут… Як ти це поясниш? І як поясниш крадіжку, що сталася два місяці тому? А твої відбитки скрізь? Ти вже залазив до нас у хату.

Він замахав руками.

— Ні, ні, присягаюся вам, я нічого цього не робив. Я розповів вам щиру правду, я вперше заліз до вас. Не здавайте мене поліції, я й так уже під контролем за іншу крадіжку. Я не хочу потрапити до в’язниці.

Леана йому вірила, хоч усе воно звучало по-дурному. Цей хлопчина мав проблеми з правосуддям, він був у базі даних, у нього взяли відбитки пальців. Колен визначив би його, якби він був паразитом. У цій історії були якісь темніші сторони, набагато складніші, ніж вона могла уявити. Вона підійшла до дверей гаража і відчинила їх. До неї кинувся Жуліан.

— Що ти робиш? Ти ж не…

Вона кивнула Енді Бастьянові, щоб той ушився.

— У мене твоя посвідка. Якщо я почую щось про тебе, то здам поліції. Забудь про нас, як ми забудемо про тебе.

Опинившись надворі, він чимдуж побіг до дюн. Леана зачинила двері, відкинула волосся назад і почала ходити туди-сюди, ступаючи босими ногами по крижаній долівці. Холоду вона не відчувала.

— Що відбувається? Що відбувається? Чому ти так повелася?

Вона піднялася в теплу вітальню, налила собі повну склянку віскі й вихилила її одним духом.

— Ти все спланував, усе знищив. Результати твоїх пошуків, твердий диск твого комп’ютера, навіть твою пам’ять… Ти справді йшов попід дамбою з увімкненою програмою здоров’я… Ти… ти написав повідомлення в багажнику своєю кров’ю не тому, що був там зачинений, а тому що хотів, аби в це повірили… Ти наче навмисне розсіяв докази.

— Які докази?

— Шапочка, захована біля запасного колеса… Ксерокопії моєї книжки в шафі… Ключ у твоїх рибальських штанах…

— Який ключ?

— Ти знав, що я впізнаю його. Неодмінно… Це так, наче ти… наче натякаєш мені, що… я маю тебе замінити. Але навіщо? Навіщо ти зробив це? Навіщо поставив мене в таке становище?

Він відповів, що не знає, не знає вже, не розуміє сам себе. Леана не встигла налити собі другий келих, як перед очима в неї попливли темні цятки. Вона вперше відчула, що зараз зомліє. Треба було лягти, забути про все принаймні на кілька годин. Вона ледве увійшла до ванної кімнати й відчинила аптечну шафку. Проковтнула снодійне, запивши ковтком води, і в спальні залізла під ковдру.

Потім усе оповилося імлою.

Після полудня поліційний автомобіль мчав автострадою до в’язниці у Валансі. Кулею летів по асфальтовій стрічці під сіро-ртутним небом, що обважніло від снігу і ладне було висипати на землю білу крупу.

Уранці Вік пояснив групі те, до чого дійшов напередодні: двоє серійних убивць, що діяли водночас, що знали один одного, що спілкувалися. Вояжера запроторили до в’язниці з посиленою вартою, він ні з ким не розмовляв, не бачив свого адвоката і його не допитували — тільки після серйозних адміністративних процедур. І все-таки Вік був певен, що Дельп’єр мав із ним контакти поштою. Що розповів йому Дельп’єр? Чи був шанс з’ясувати ідентичність Моріарті завдяки листам?

Манжматен у бригаді попрацював успішно, він переглянув справи двох убивць і зумів знайти звіт психологічної експертизи з процесу Дельп’єра, що стосувався крадіжки тіл із медичного інституту 2010 року. Той звіт був найкращим способом усе дізнатися про того чоловіка — про його смаки, схильності, минуле, від раннього дитинства до зрілого віку. Чи були спільні точки на шляху Дельп’єра і Жансона? Можливо, вони зустрічалися багато років тому, працювали разом або знали один одного в дитинстві? Якщо вони грали в таку незрозумілу гру, то, безсумнівно, їх об’єднували міцні, близькі стосунки. Ймовірно, саме в минулому цих двох чоловіків було приховано обличчя Моріарті та ключ до всієї цієї історії.

Вадим міцно стиснув кермо.

— Чорт, я не можу отямитися… Ніколи такого не бачив. Серійні вбивці, які діють організовано та спільно? Щось на кшталт змагання: хто більше трупів залишить за собою? Як розказати про це своїй родині?

— Не варто про це розказувати.

— Авжеж, не розказувати — і зрештою розлучитися. А в мене такого бажання нема. Усе це зіпсувало мені Різдво, знаєш? Я не міг викинути цього з голови, навіть коли випивав. Усміхався, але весь час думав про Морганів. Цей бідолашний чоловік зі своєю амнезією і ця абсолютно нещасна жінка. У них розкішний будинок, гроші, вона відома романістка, але доньки у них уже немає… І вже ніщо не поверне її. Що може бути гірше? Втратити своїх дітей, особливо за таких обставин.

Центральний корпус в’язниці потонув у вечірній імлі, він стояв біля національної автостради номер сім, поміж мертвої рослинності і вкритої памороззю трави. Вадим кивнув на куб бетону, обплутаний колючим дротом, із сірими сторожовими вежами та противертолітними сітками.

— І все це через них. Від них мене аж верне.

Вік волів нічого не казати, він не менше думав про все це. Ці люди, що сиділи у камерах, забрали життя, зруйнували долі, родини, і єдиним способом було зганяти їх сюди, мов худобу, відокремлювати від суспільства у місцях, де вони зрештою могли стати ще жорстокішими. А існував інший спосіб? Вік не знав, він не дружив із політикою, він намагався наповнювати ці корпуси, коли в нього про те просили, постачати сировину зажерливій пенітенціарній системі. Хороший маленький солдат Республіки.

Вони припаркувалися на майданчику для відвідувачів і подзвонили у двері першого вартового посту: у них зустріч із директором в’язниці, Клодом Неделеком. Це не звільнило їх від проходження всіх перевірок, і лише через пів години вони опинилися в його кабінеті. У Неделека була густа, мов щітка, чорна чуприна, де вже пробивалася сивина, й довгі бакенбарди, що спускалися аж до низу щік. Він потиснув усім долоні й запропонував сісти. Після обміну люб’язностями він перейшов до діла.

— Після дзвінка вашого командира я опитав усіх своїх людей. Вам слід знати, що, опинившись тут, Енді Дженсон не мав дозволу надсилати пошту, а ті поштові надходження, що він отримував, попередньо були відкриті й ретельно прочитані. Нічого дивного не помітили, окрім того, що писати такій людині — вже дивина.

Він нахилився і ввімкнув світло. У кабінеті вже посутеніло.

— То ви вважаєте, що йому пише іще один серійний убивця… «Шкуродер», як ви його називаєте?

— Писав. Він загинув. Він знімав шкіру з тіл своїх жертв, перш ніж їх закопати. Число його жертв таке саме, як і в Дженсона, цим двом нема чого заздрити один одному в цьому аспекті.

Неделек зморщив носа.

— Ви шукаєте чоловіка, а в Дженсона тільки шанувальниці, чоловіків поміж ними немає.

— Шкуродер міг видати себе за жінку, щоб дістатися до Дженсона. Ми гадаємо, що він позначав парфумами листи, він знав вашого в’язня, мав номер його в’язничної реєстрації. Можливо, ці двоє домовилися, як приховуватимуть дані в листах, якщо когось із них затримають. Ми знаємо, що, згідно із чинною інструкцією, нам непросто домогтися розмови із Дженсоном без спеціального дозволу…

— Атож, треба два чи три дні, щоб підготувати всі папери. Мені дуже шкода, повірте…

— Ми не можемо чекати. Нам потрібні для розслідування ті листи, які він отримує. Ви казали нашому начальству, що для вас це не проблема.

Директор кивнув і підвівся.

— Я надам вам копії всіх листів, за умови, звісно, що ви повернете їх. На прогулянку його виведуть за чверть години, мої люди вже поінформовані. Ідіть за мною…

Він привів їх до ксерокса, що був наприкінці адміністративного крила.

— Зачекайте тут, в’язні часто розмовляють між собою, то я хотів би, щоб вони не бачили незнайомих облич. Для всіх буде краще, якщо Дженсон не знатиме. Я діятиму швидко, у мене і в моїх людей усього двадцять хвилин, упродовж цього часу Дженсон перебуватиме поза камерою. Туди й назад дасть нам п’ять хвилин, щоб скопіювати те, що вас цікавить, і покласти листи назад.

Він зник за дверима. Вадим притулився до стіни, згорнувши руки на грудях, і кинув оком на ряд кабінетів. Усе воно скидалося на якусь контору. Ґрат нема, люди вільно снують коридорами і п’ють каву з кавового автомата, лунають вибухи сміху. Хіба можна подумати, що за цими стінами такий осередок насильства?

За кілька хвилин директор знову з’явився, чоло його аж спітніло, за ним ішов наглядач, що був вищий від нього на голову. Вони підійшли до них.

— Ось, гадаю, тут усе. Воно лежало купою під матрацом. І ніякого запаху парфумів.

— Може, він не кропив конвертів?

— На жаль, нічого такого ми не виявили. Гайда, у нас лише кілька хвилин.

Він поклав стос у машину, і вона з рекордною швидкістю виплюнула сто дев’яносто дві копії. Неделек позбирав оригінали і потиснув обом долоні.

— Піду я. Сподіваюся, звісно, що ви триматимете мене в курсі. Нехай щастить із цією справою.

Поліціянти подякували йому, взяли грубу пачку копій, пройшли контрольний пост і сіли в автомобіль. Вік не міг читати в автомобілі — його нудило,— тому вирішив зачекати, поки приїдуть у бригаду, щоб вивчити всі матеріали.

Він сподівався проникнути в мізки цих двох убивць і відкрити їхні зловісні таємниці.

Вадим повернувся зі стаканчиками кави в кожній руці. У цей період поміж двома святами приміщення кримінальної бригади були майже порожні. Не дуже термінові справи були відкладені на той час, поки поліціянти перезарядять свої батареї. Манжматен зачинився в кабінеті, всунувши носа в папери, Дюпюї й Манзато були на нараді зі слідчим суддею і ліонською поліцією, щоб представити останні елементи слідства. Справжнісінький безлад, Вік радий був, що уник його.

Була вісімнадцята година, коли він і собі ввійшов до кімнати. Під пахвою тримав копію повідомлення, яке лишив їм Дельп’єр на стосі DVD, коли вони виявили «модель» у підвалі: «То що, сподобався сюрприз? А тепер ось іще спадок від мене, мусорня! Приємного перегляду!»

— Оцей почерк треба шукати в листах.

Він один по одному переглядав листи і потім віддав колезі для повторної перевірки. Вадим не міг стриматися, щоб не зачитувати уривків.

— Присягаюся, вони геть божевільні, ці жіночки. Ось послухай. «Я знаю, що про вас кажуть і що все це облуда. Коли я дивлюся на ваші гарні світлини, то бачу делікатного, інтелігентного і чесного чоловіка. Ви людина, ми не маємо права поводитися з вами в такий спосіб, ви маєте право на другий шанс». І таке інше. Як можна любити такого покидька? Треба було б показати їм світлини трупів, це напевне погамувало б їх, цих істеричок.

Вік мовчки пив каву. Листи проходили перед його очима, і за пів години він повернув назад.

— Бач, це не так просто, я не бачив нічого схожого. Мабуть, він грав свою роль до кінця і змінив почерк.

— А, може, ми сіли в калюжу?

— Не сіли ми в калюжу. Треба буде перечитати всі ці листи, їх майже дві сотні. Посортувати їх за відправниками, потім за датами і вилучити потрібні. Може, знайдемо дивні слова, підкреслені, жирними літерами, великими. Усе треба роздивитися під лупою.

Вадим не міг приховати відрази.

— Гаразд… Я беру половину, але попереджаю: за дві години баста. Ми з Мартіною маємо іти до небоги, щоб вручити їй подарунок.

Вік почав читати, засмучений нікчемністю фанаток Дельп’єра, їхньою вірою в його невинуватість. Він знав про феномен сексуальної привабливості найгірших злочинців для жінок. Ландрю отримав вісімсот пропозицій одруження, перш ніж йому відрубали голову. У норвежця Брейвіка, на совісті якого було шістдесят дев’ять жертв, переважно підлітків, були тисячі прихильниць. Як боротися з тим, із чим боротися неможливо? Вік часто думав про це й щоразу це завдавало удару його психіці.

Насилу прочитав він п’ять листів, як прибіг Жослен Манжматен із текою під пахвою і роззявленим ротом.

— Знайшов я зв’язок, знайшов той клятий зв’язок між Дженсоном і Дельп’єром!

Вадим витягнув шию, як мангуст, а Манжматен вивалив стос паперів перед Віком.

— Це копії психіатричної експертизи Дельп’єра, здійсненої під час суду над ним 2010 року. Я вам коротко викладу контекст: його тоді судили за крадіжку трупів в анатомічній лабораторії медичного інституту Гренобля і за некрофілію. Психіатри зробили за нас роботу, їхній звіт простежує добру частину дитинства нашого злочинця. Тут чимало непотрібної балаканини, але те, що нас цікавить, датується кінцем 80-х років. Дельп’єрові було тоді одинадцять років. Він дуже був прихильний до батька, набагато більше, ніж до матері. Почалося все із серцевого нападу в батька, це сталося влітку… Мати пішла на ринок, дитина була сама на фермі, коли сталася трагедія, і залишалася біля трупа кілька годин. Коли повернулася мати і все побачила, дитина була в нестямі, плакала, а батько вже добряче набряк, якщо ви розумієте, про що я…

Вік насилу проковтнув рештки холодної кави.

— Згідно з експертизою, той епізод травмував хлопчика і цілком змінив його поведінку. Він почав відтоді прогулювати уроки в школі,— ніхто не знав, де він пропадає цілими днями,— не допомагав більше на фермі, замкнувся в собі, став неговіркий.

Він допитливо глянув на Віка.

— А тут, Віку, ти даси мені відповідь. Угадай, куди мати вирішила послати свого сина?

Вік знизав плечима.

— Здаєшся? В інтернат для хлопчиків, за годину їзди від Шамбері, де діти підпорядковуються суворій дисципліні й живуть у найсуворішій ізоляції. Інтернат…

— «Чорні скелі». Дідько!

Вадим звів руки.

— Ох, хтось мені щось пояснить?

Манжматен кивнув і простягнув йому кольорову копію світлини. На ній видно було школу, яка складалася з довгих кам’яних корпусів, укритих черепицею й оточених чорними соснами, а також високою ґратчастою огорожею. Не дуже привабливе видовище. Озвався Вік:

— Енді Дженсон теж відбув у цьому інтернаті від 1986 до 1988 року під ім’ям Енді Мортьє, це прізвище його матері. Це чорним по білому написано в його справі. Коли його прийняли до інтернату, йому було чотирнадцять років. Мати на той час виховувала його сама, батько пішов до іншої жінки й не намагався забрати до себе дитину, задовольнившись тим, що платив аліменти. Енді хоч і був розумний, проте у школі мав проблеми через фізичний стан, у нього була зайва вага, він недобре почувався, часто блював. У матері були проблеми з алкоголем, вона не знала, як із ним бути, тож відправила його до «Чорних скель».

Манжматен кинув.

— Дельп’єр залишався там із 1987-го до кінця 1989 року. Три довгі роки, з них два роки із Дженсоном. Ми не знаємо, що там відбувалося, в жодному звіті того нема, і, мабуть, ніхто цим не цікавився по-справжньому. Одне відомо: коли Дельп’єр вийшов звідти, йому було п’ятнадцять років. У вісімнадцять років він знайшов роботу: працював підсобним робітником у гренобльському морзі. Що було далі, ми знаємо. Зачарованість смертю, участь у забої худоби, лабораторія медичного факультету, некрофілія. Словом, інтернат не допоміг, а геть навпаки…

— Стало гірше, ніж до того. Двоє дітей, що вийшли звідти, що росли, замкнені у своїх нав’язливих спонуках, через роки по тому почали викрадати й одну за одною вбивати дівчат…

Вік глянув на фото інтернату.

— Він іще діє, цей інтернат?

— Інтернату як такого не існує вже сім років. Зараз це приміщення використовується як база літнього табору. Взимку все замкнено, але там постійно перебуває сторож, який стежить за станом будівель. Я зв’язався з ним по телефону, його звати Фелісьєн Жако. Це старий чоловік, він там із 1970 року. Працює в саду, прибирає, робить дрібний ремонт… Багато чого пам’ятає і міг би багато нам розповісти…

— Ти допитав його?

— Намагався, але це неговіркий чоловік. Каже, що не любить телефон… То я сказав, що ми приїдемо до нього, щоб поставити кілька запитань. Ага, ще одне, причому не найостанніше. На нього напали днів десять тому.

Вік витріщив очі.

— Як?

— Ударили, коли він повертався після обходу… Коли він отямився, кудись зникла в’язка ключів, яка була в нього. Нічого не пропало, нічого не було пошкоджено. Але сталася одна чудасія… Ви міцно сидите на стільцях?

Манжматен глянув у дві пари очей, що втупилися в нього, і приготувався тішитися ефектом.

— Жако там і мешкає, в будівлі колишнього інтернату. Коли він заявив у тамтешню жандармерію про напад, вони приїхали на місце події. Потерпілий сказав, що там усе гаразд, тільки до бібліотеки додали чотири книжки.

Вадим насупив брови.

— Книжки? А це що за маячня?

— Не перші-ліпші. То були чотири книжки Анаеля Мірора.

Віків автомобіль дедалі дужче поринав у царство маєстатичних сосон, у нескінченну пітьму, у дедалі крутіші повороти, наче щоб добитися до інтернату, треба було пройти випробування, відбути запеклу боротьбу зі стихіями. Поліціянт вирушив у дорогу сам, радіо було вимкнене. Вадим не хотів пропускати вручення подарунка своїй небозі, а Жослен Манжматен зустрічав на вокзалі батьків, що приїхали з Бретані.

Він обігнув білі, скуті кригою озера, проїхав понад сірими ярами і дістався до інтернату тільки о десятій годині вечора, насилу здолавши останні кілометри через той клятий сніг. Ґратчаста брама була відчинена, Фелісьєна Жако попередили про візит поліціянта. Побачивши, як нічну пітьму пронизало світло фар, він вийшов на ґанок, як велет, що охороняє своє лігво. Вистромивши носа надвір і ступивши ногами в снігову лемішку, Вік відчув дотик холоднечі. Він привітався з господарем і помахав посвідкою.

— Вам телефонував мій колега.

Консьєрж відступив убік і пропустив поліціянта досередини. Руки його були грубі, немов ломаки, довга густа борода лягала на стару футболку, а з рота добряче садило горілкою. Мабуть, у такий спосіб він рятувався від нескінченних зимових ночей, які збував у найглибшій самотині. Перше містечко було за двадцять хвилин їзди автомобілем.

— Ходімо досередини.

Вони пішли далі. Коридори були холодні, стелі високі, кроки відлунювали, мов у соборі. На вішаках і досі висіли дитячі малюнки, либонь, іще з літа. Вік бачив височенні силуети ялин, що бовваніли за вікнами, угадував за ними контури гір. Уявляв собі дітей, яких тримали тут колись у суворості, відірваних від їхніх родин. Міг уявити собі, яка близькість могла виникати між ними, ті секрети, якими вони ділилися, угоди, які вони укладали між собою. Чи були друзями Дженсон і Дельп’єр?

Вони увійшли до приміщення східного крила корпусу, де мешкав Жако. У вітальні труби аж тріщали, величезні радіатори стояли на кахляній долівці, й од них пашіло, як від печі. Спершу господар налив дві склянки горілки і одну простягнув Вікові.

— Жандарми прийняли мене за божевільного, коли я їм сказав про чотири книжки. Їм начхати було на це. Вони взяли мою заяву, але я певен, що вона десь лежить у них у шухляді. Вони вважали, що я забагато хильнув, згубив ключі й упав, а ніякого удару не було. Але свою бібліотеку я добре знаю. Ніколи не купував я цих книжок.

— Ви бачили нападника?

— Ні. Це сталося надворі, на мене напали ззаду. Мабуть, він лишив автомобіль оддалік і прийшов пішки. Доріжка в центрі була без снігу, то, на жаль, не лишилося жодного сліду його присутності.

— А чому «він»? Хіба то не могла бути жінка?

— Е-е… бачте, я думав про чоловіка.

— Жандарми забрали книжки?

— Де ж пак! Вони там, на нижній полиці.

— То там ви їх і знайшли?

— Ні, вони були вгорі, поруч із книжками про Шерлока Голмса.

«Про Шерлока Голмса…» Вік відчув, як усередині все стиснулося, він був певен: сюди приходив Моріарті власною персоною, це він напав на сторожа. Поліціянт знайшов романи Мірора і хапливо погортав їх. На першій сторінці знайшов штамп: «Для преси»… Він тримав у руках книжки, викрадені з вілли в бухті Оті.

Вік нічого не розумів. Значить, Моріарті був злодієм, який заліз на віллу Леани й Жуліана Морганів. То він проїхав вісімсот кілометрів з півночі, щоб за тиждень поставити ці романи на полицю? Навіщо? Що хотів він цим сказати? Ще одна загадка, від якої у Віка аж голова пішла обертом. Він обернувся до співрозмовника.

— Ви їх читали? Нічого дивного не помітили в тексті, між сторінками?

— Так, я прочитав книжки, кортіло збагнути, чому невідомий приніс їх мені. Чому саме ці романи? Це справжня загадка, гідна Конан Дойля. Я шанувальник класичних детективів і трилерів, але Енаель Мірор теж непогано пише. І… ви кажете про щось дивне в книжках… В одній із них на сторінці є трохи крові. Мабуть, власник цих книжок поранився під час читання.

— У якій книжці? Покажіть!

Фелісьєн Жако підійшов до полиці й показав на роман «Людина із цвинтаря».

— Оця… майже посередині.

Вік погортав книжку. Помітив легеньку багряну цятку на ріжку сторінки сто сімдесят, та цятка відбилася і на наступній сторінці. Може, то був неочікуваний шанс. А, може, пастка?

— Дайте мені якусь торбинку.

Жако простягнув йому пакет. Вік старанно упакував книжку. Повернувся до фотелів і вихилив склянку одним духом. У горлі аж запекло.

— Гадаю, ваш нападник — саме той чоловік, якого я розшукую. І все це має стосунок до минулого цієї кам’яниці.

Заволодівши увагою Жако, він сів напроти нього і поклав на коліна зчеплені долоні.

— Ви працювали тут у вісімдесятих роках, і я хотів би, щоб ви дещо згадали. Роки, що мене цікавлять, сягають періоду від 1986 до 1988 року. У цих стінах було двоє дітей — одного з них звали Енді Мортьє, йому було чотирнадцять років, він був із Шамбері. Другий, Фелікс Дельп’єр, був менший од нього на три роки і був із Єйон-ле-В’є. Дельп’єр, Мортьє — пам’ятаєте їх?

Сторож утер губи, потім поклав руку перед собою.

— Як же я можу їх пам’ятати?.. Це було тридцять років тому. А щороку сюди приймали дві сотні хлопчиків. Я бачив їх тисячі, і всі були на одне лице, а ви з-поміж них виділяєте двоє імен. Що ви хочете знати про них?

Вік бачив, що він і не силкується згадувати. Він простягнув йому фото Енді Мортьє, яке взяв зі справи. Воно датувалося періодом, коли він іще не пішов до інтернату. Хлопчик усміхався в об’єктив. Його пухкенькі щоки були поцятковані ластовинням, брови у вигляді гострокутних дашків надавали йому вигляду мартопляса. Погляд був незмінний, але все інше не мало нічого спільного з Дженсоном-убивцею, худорлявим і мускулястим, яким він був сьогодні.

— Усе. До кого вони вчащали, їхня поведінка, якщо вони пробули тут так довго. Це світлина Мортьє. Він щось вам нагадує?

У погляді старого відлюдника видно було збентеження. Але він повернув фото Вікові.

— Ні, геть нічого…

— А про Енді Дженсона ви чули? Про нього зараз чимало говорять у масмедіа.

— Ви бачили тут телевізор?

— Енді Мортьє — це і є Енді Дженсон. Він убив щонайменше вісьмох дівчат упродовж цих останніх чотирьох років. Возив їх у трейлері, ґвалтував, а потім хоронив. Що ж до Фелікса Дельп’єра, то він у своєму підвалі виготовив манекен зі шкіри, яку зняв із вбитих дівчат…

Жако приголомшили ті слова.

— То я гадаю, пане Жако, що було б дуже добре, якби ви згадали це обличчя, бо, можливо, був іще третій такий чоловік, що вийшов із цього закладу і зараз гуляє на волі. Це він напав на вас і приніс ці книжки. Я не піду звідси, поки не дізнаюся чому.

Сторож шукав у Вікових очах зблиск, за який можна було б учепитися, але там нічого не було. Він знову глянув на світлину, його лице зморщилося, стало видно зіпсовані зуби у сивій куделі бороди. Хотів було налити собі ще одну склянку, але Вік притримав його руку.

— Так ви нічого не згадаєте.

Чоловік вивільнив руку і повагався.

— Убивці… Ага, тепер я пригадую того хлопця… І другого, Фелікса Дельп’єра, вони завжди трималися разом. Дельп’єра всі прозивали Камінне Серце. Він ніколи ні з ким не говорив.

Сторож підвівся.

— Ідіть за мною.

Жако відчинив двері, спустився сходами, вмикаючи світло. Лампи осяяли довгі коридори. Вік почув, як гуготить величезний котел, як тріщить старе дерево. Господар штовхнув важкі двері, й перед ними відкрилася темна паща проходу. Лампа осяяла нові східці.

— Архіви внизу.

Ніч… Ліхтарі зі світляними ореолами, що сяяли на кризі ліонських тротуарів. Холодюка, гостра мов гільйотина, морозила обличчя, обпалювала повіки. Сховавшись у закуті, затулена автомобілями, що вишикувалися анфіладою, Леана спостерігала за віконцем у важких вхідних дверях по діагоналі праворуч, за промінцем світла, що цідилося звідти, за постатями людей, які вряди-годи вешталися за тим пересічним фасадом із похмурою вивіскою «Чорний донжон».

Вісім годин тому вона приїхала автомобілем із півночі, перекусила у дорожній забігайлівці, десь о пів на десяту вечора припаркувала авто на набережній Сони і пішки дійшла до цієї тихої вулички у дев’ятому окрузі Ліона.

Дорогою вона встигла подумати про події минулої ночі та зізнання хлопця з обличчям групера. Що сталося з мізками Жуліана, щоб він попросив ударити його по голові, коли Джордано був у форті? Може, він знайшов живою їхню доньку? Що наштовхнуло його на цю крайність, на те, щоб затьмарити правду? У Леани не було ніякої відповіді, нестерпно не знати, чекати, поки та клята пам’ять повернеться до її чоловіка.

Чоловік у короткому пальті сказав кілька слів у віконце, і йому відчинили двері. Леана зачекала ще трохи, теж підійшла до віконця і постукала. У квадраті блакитного світла з’явилося обличчя. Справжнісінька морда пітбуля, голений череп, укритий татуюванням. Він нічого не казав, чекав. Окинув її поглядом від ніг до голови.

— Можна ввійти?

Він різко зачинив віконце. Леана знову почала стукати. Щось клацнуло. Знову обличчя, та цього разу лихіше.

— Ще раз постукаєш — начувайся!

— Я хочу ввійти! Я…

Марно, Леана промовляла до стіни. Але відступитися і поїхати назад вона не могла. Як і вдертися туди силоміць — їй повибивали б зуби. То що робити? Вона подумала і знайшла просте рішення: якщо вона не може ввійти, то буде чекати, поки Містика вийде. У перспективі нескінченна ніч, але це єдиний шанс.

Вона сіла в автомобіль, що стояв коло набережної, і знайшла місце на протилежному боці вулиці, за десяток метрів од клубу. Погасила фари, вимкнула двигун, закутавшись у свою куртку. О 22:52 задзеленчав її телефон. То був Жуліан зі стаціонарного номера. Вона відповіла, сказала, що все гаразд, що не знає, коли закінчаться її пошуки, але сподівається на краще.

Жуліанів голос звучав у слухавці, мов спів цвіркуна.

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Я все тобі поясню. Але не зараз. Є новини про твого батька?

— Жодних. Я справді занепокоєний, Леано. З огляду на те, що відбувається, я боюся, що… з ним щось сталося. Поліціянти розпочали пошуки. Я навіть не можу їм допомогти, нічого про нього не знаю, не знаю навіть, де він живе. Не можу нічого пригадати. Марно дивився я відеозаписи, альбоми, жодного прогресу, все заблоковане в моїх клятих мізках.

— Довіряй поліції, вона знайде його. Відпочинь, спробуй поспати. Нема чого форсувати пам’ять, спогадів так не повернеш.

— Без тебе якось не по собі, я… я почуваюся розгубленим. Скажи мені принаймні, що все йде добре, що… що ти не приховуєш від мене чогось серйозного, що не наробиш дурниць.

— Не нароблю.

— Повертайся швидше, гаразд? Я місця собі не знаходжу, скоро вже з глузду зійду. Весь час дивлюся на Сарині фото, й що більше дивлюся, то дужче думаю про Джордано. Я просто-таки в нестямі, знаючи, що він замкнений у форті, що нас будь-якої миті можуть затримати…

Леана мовчки слухала його. Подумала, що добре зробила, узявши із собою ключ від форту. А то Жуліанові спало б на думку податися туди самому.

— Коли повернешся, почнемо діяти, гаразд? Знаю, що це нелегко, але назад уже дороги нема. Я не хочу тебе втратити. Нас…

Леана урвала розмову, телефон аж палив їй вухо. Глянула на свої розтулені долоні — вони тремтіли. Ті руки не здатні були вбити людину, вона збагнула це, коли останньої миті вистрілила вбік.

Не була вона вбивцею.

Вік пішов за Жако крізь лабіринт тек, нагромаджених на полицях, дошки яких аж прогиналися під їхньою вагою. Пахло старим пергаментом і сухим чорнилом. Як пояснив Жако, вони перебували в архіві інтернату.

— Тут усе з 1922 до 2010 року. Тут ви знайдете всю історію інтернату, надто ж повний родовід кожної дитини, що побувала в цих стінах. Походження, поведінка, результати… Кажете, 1986–1988 роки. Це ось тут.

Він зупинився перед рядом похмурих клітин. У чотирьох шухлядах містились матеріали, які охоплювали той період. Жако взяв одну теку, що стояла збоку.

— Тут усі світлини інтернату, які зробили в ті часи. Будинки, вчителі, фотографії класів…

Жако втомлено сів на єдиний вільний стілець. Почав порпатися в жмуті світлин, а потім вивалив їх на стіл. На одній були всі вчителі, суворі, із замкнутими обличчями. Він тицьнув пальцем у найвищого серед них.

— Його звати Кевін Кернінг, це вчитель фізкультури. Діти прозивали його ККК, Ку-Клукс-Клан. Він був не поступливий із ними, карав їх… Перед ним слабаки ще дужче тремтіли…

Вік глянув на нього. Велет у тренувальному костюмі.

— Дельп’єр і Дженсон були завжди разом, мешкали в одній кімнаті й… вони не дуже вправні були на уроках фізкультури. Кернінг їх незлюбив. Пам’ятаю, я бачив, як вони хвилин п’ятнадцять ганяють біговими доріжками, повивалювавши язики, поки інші вже у роздягальні… Це тривало місяцями, діти аж піною спливали, повірте. Потім Кернінг дав їм спокій, але… й далі залишав їх після уроків, змушував робити розтяжки, це вже було легше.

Він замовк. Вік не хотів змушувати його. Сів на краю стола і почав переглядати світлини. Великий порожній двір. Похмурі корпуси в глибині долини. Він подивився на фото класу і, оскільки Жако мовчав, вирішив порушити те мовчання.

— Гадаєте, Кернінг надто вже переймався ними?

Сторож зціпив зуби.

— Кернінг був свояком директора. Неважливо, що я думав. Я був там на підсобних роботах. Якщо я зміг так довго пропрацювати в інтернаті, то це тому що… вмів тримати язик за зубами і рот на замку.

— Але ви думали про це.

Сірі зіниці сторожа звузилися.

— А певно, думав. Але якщо це ті докази, які ви шукаєте, то ви не дістанете їх. Усе вже було давно і пішло в небуття.

Він глянув на долоні своїх грубих ручиськ, наче читав на них минуле.

— Я розповідаю вам про це все, тому що воно може вам допомогти і… інтернату вже нема, й усі історії щезли разом із ним. Але… якщо ви захочете побачити інших осіб, директора чи ще когось, то ви…

— …то я вас не бачив.

Жако кивнув.

— Це сталося одного звичайного дня, такого, як і сьогодні, взимку 1987 року, то була одна з найгірших зим. Температура впала до двадцяти чи то й до двадцяти п’яти градусів. Того вечора я знайшов Кернінга в душових кабінках спортивної зали. Він був голий, згорнувся калачиком, як дитина. На нього лилася холодна вода…— він зморщив носа,— …геніталії спливали кров’ю. Його… член був одтятий по самі тестикули. Я відвів його до медпункту. Швидка допомога через погодні умови прибула аж за три години. Це було жахливо.

Його очі на мить метнулися вбік.

— Від того дня він так і не повернувся до інтернату. Я його більше не бачив. Згідно з останніми звістками, які випадково до мене дійшли, він помер від якоїсь недуги кілька років тому…

— То що сталося в душовій?

— Директор сказав, що він покалічився бритвою, намагаючись поголитися. Він мав такий уплив на персонал, що жоден учитель не зважувався заговорити на цю тему. За тиждень замість Кернінга був уже інший викладач…

— А ви бачили ту бритву?

— Ні. Але директор сказав, що вона була, тільки я в паніці не помітив її.

— То на Кернінга напали?

— Авжеж. Це було очевидно… Але чому тоді нікого не викрили й не провели розслідування? Бо треба було забути про цей випадок, розумієте? І не дати, щоб пішли чутки…

Вік уявив собі ту сцену, авто швидкої допомоги під цими сірими мурами. Якщо на Кернінга напали і він не сказав хто, значить, за ним водилося щось таке, в чому можна було його звинуватити. Педофілія? Він переслідував Дельп’єра чи Мортьє? Поліціянт знову взяв фото вчителя. Глянув на Кернінга.

— Значить, ви знаєте, що то не був нещасний випадок… Хто ж це зробив, як ви гадаєте? Мортьє? Дельп’єр? Інша дитина?

— Хтозна. Були тут круті, але яка дитина дванадцяти чи тринадцяти років могла б заподіяти таке своєму вчителеві? Одчикрижити йому ту штуку, та так, щоб ніхто й не побачив? Звісно, я подумав про цих двох. Може, вони діяли разом, улаштували Кернінгові пастку. Дельп’єр був кремезний. Може, погрожували, що про все розкажуть, якщо він їх видасть? Я потай розпитував їхніх товаришів, приятелів із кімнати. Ніхто нічого не сказав. Якщо вони й були причетні, то добре тримали язик за зубами.

Вік знову поглянув на світлини, взяв одну і затримав на ній погляд. Простягнув її співрозмовникові.

— Усі кімнати були такі, як ця?

Жако кивнув, зіниці його розширилися.

— Діти мешкали по троє, так. Були і кімнати на двох або на чотирьох, але загалом…

— Хто мешкав із Дельп’єром і Мортьє?

Жако глянув на порожнє ліжко, на яке Вік поклав світлини.

— Ох, він… Я… я вже й не знаю. Люк… щось таке.

Сторож облизав губи.

— Ох, точно не знаю. Дуже потайний хлопчина, але згадати не можу, успішний у спорті, розумний…

Він перетасував фотографії класу, пошукав серед них обличчя, підвівся і обернувся до полиць. Вікові здалося, наче Жако повернувся на тридцять років назад… Почув голоси дітей і стукіт лінійки, відчув запах крейди.

— Авжеж, він полюбляв шахи і детективні романи. Я приносив йому час від часу. Люк Т… Зараз я знайду його…

Вік не стерпів.

— «Шерлок Голмс»? Він читав «Пригоди Шерлока Голмса»?

Жако обернувся до нього.

— А ви звідки знаєте? Ви… Чорт… гадаєте, це він на мене напав? Через стільки часу?

Вік уже не відчував холоду, йому стало гаряче. Троє хлопчаків в одній кімнаті… Двох лапають, може, і ґвалтують, а вони мовчать, тому що бояться погроз учителя. Та, можливо, сказали про це товаришеві з кімнати або він був не дурний і сам збагнув. Або ж і його лапали.

Вік був певен: учителя фізкультури покалічив Моріарті. Озброєний канцелярським або кухонним ножем, він зайшов у душ, може, в супроводі Дженсона і Дельп’єра, й порізав його.

Жако повернувся з підшивкою, де на корінці були літери «С–Я», і раптом очі його засяяли.

— Тома! Люк Тома — так його звали. Тепер пригадую. Втім, він тут недовго пробув. За кілька місяців після тієї трагедії він утік з інтернату. Щоб вийти звідси, треба було дуже хотіти, але він начхав на правила. Більше його й не бачили, гадаю. Його так і не зловили.

— А звідки він був? Хто здав його в інтернат?

— Ох, цього я й не знаю точно, може, батьки? Але зараз скажу. Воно все тут.

Він проглянув справи на літеру Т. Тільки одна, «Лоран Тексьє». Чоло його зморщилося, він пошукав у підшивці.

— Чорт! Його справи тут немає.

Він кинувся до фотографій класу, знову їх переглянув.

— Це неможливо… Тут усі світлини, тільки його фото немає.

Вік теж понишпорив у знімках, та марно.

— То це єдині світлини?

Жако кивнув. Обернувся до полиць, знайшов підшивки з літерами А–Л і М–Р, поклав їх на стіл і розгорнув першу, на літеру Д. Вік стояв поруч, плече до плеча. Справи Дельп’єра не було. Він зробив те саме з другою підшивкою. Справи Енді Мортьє в сірій обкладинці теж не було.

Вік утупився у стіну.

— Він повернувся через тридцять років, щоб стерти і минуле, й обличчя.

Леана не дала псові ввійти і прошмигнула в дім. Пройшла коридором, де зачинені були всі двері, крім одних, за якими сяяло червоне світло. Їй здалося, ніби вона залізла у пащу якогось чудовиська.

Зціпивши зуби, вона відчинила великі двері, остерігаючись, щоб вони не зарипіли. Східці вели ліворуч. Вона спустилася ними, зігнувшись під кам’яним склепінням, і опинилася в залі для тортур із високою стелею. На верстаті лежали цвяхи, ножі, батоги, степлери. Праворуч був стіл із кайданами. Вона зупинилася, побачивши біля батогів, нашийників, кляпів, різного сексуального причандалля ксифофора з хвостом-мечем. На металі видно було трохи засохлої крові.

Затамувавши подих Леана почула, як у сусідній кімнаті пальці торкалися клавіш. Вона відсунула завісу зі смужок, які тихо дзенькнули. Ще одна зала для тортур, інші знаряддя. Велетенська пташина клітка, щось на кшталт саркофага, прикріпленого до стіни, і басейн у вигляді вертикального циліндра, наповненого водою і обладнаного системою ланцюгів і шківів, що давали змогу занурити підвішене тіло.

Містика сиділа в кутку за комп’ютером, видно було її жилаве тіло, шкіряні штанці й білу футболку без рукавів. Вона хутко обернулася і витріщила очі. Леана наставила на неї пістолет.

— Тільки пальцем поворухни — і я вистрілю.

— Ти хто, лярво?

Леана відчепила пару наручників і махнула ними перед собою.

— Надівай це. Руки за спиною.

Містика втупилася в екран і хотіла його закрити, та Леана виявилася швидшою — вона вибила з-під неї стілець, і та полетіла додолу. Клацнувши затвором пістолета, Леана прицілилася.

— Я застрелю тебе в твоєму мерзенному підвалі. Присягаюся, без вагань.

Леана була в нестямі. Містика порачкувала, впираючись долонями у долівку, і послухалася. Підвелася і заклацнула сталеві браслети на зап’ястках. Її тіло було посмуговане шрамами, поцятковане давніми опіками, брунатними кратерами. Справжнісіньке поле бою.

Леана глянула на екран, де видно було вікно чату: жінка, яку вона тримала під прицілом, із кимось розмовляла. Її серце аж підскочило, коли вона побачила, з ким та спілкувалася.

Моріарті. Той божевільний, що про нього казали поліціянти, той, що тримав Сару в ув’язненні чотири нескінченні роки.

На екрані з’явилось повідомлення:

6:13:42 Моріарті > Згода?

Не зводячи очей із Містики, вона опустилася на стілець. Побачила на екрані адресу .onion і браузер ТОR: даркнет. Програма звалася ТОR-чат, вона вже чула про нього від людей із групи боротьби з кіберзлочинністю, що допомагали їй у роботі з книжками. Система анонімних повідомлень у даркнеті. Жодного сліду, жодного способу дістатися до архівів.

Вона хутко переглянула розмову.

6:02:10 Містика > Терміново. Озвися!

6:10:22 Моріарті > Що тобі треба? Я ж сказав тобі, щоб ти більше ніколи не зв’язувалася зі мною! Це кінець! Ми востаннє спілкуємося. Поясни.

6:10:57 Містика > Ти сам казав мені, щоб я сповіщала, коли станеться щось незвичайне. А мені здається, що мене переслідувала якась жінка.

6:11:25 Моріарті > Де? Коли?

6:11:42 Містика > Чверть години тому. Здається, з «Донжона». Автомобіль проїхав повз мій дім і подався далі. Номер з числом 59. Північ.

6:12:32 Моріарті > Усе скінчилося два роки тому. Тобі не треба непокоїтися, і перестань мені писати з найменшого приводу. Поліціянти невдовзі знайдуть мій труп. Це наша остання розмова. Всьому кінець. Нічого вже нема. Згода?

6:12:58 Містика > Твій труп? Що діється?

6:12:58 Моріарті > Згода?

Курсор мигтів перед очима, очікував відповіді. Леана була приголомшена, але думала недовго. Моріарті чекав дві хвилини, він міг щось запідозрити. Вона взялася до клавіатури.

6:12:58 Містика > Згода.

Послала повідомлення, ковтнувши слину. Відповіді не було. Тоді вона інтуїтивно почала писати, бо треба було діяти швидко, не втрачати контакту і спробувати все.

6:12:58 Містика > Треба було б усе-таки зустрітися.

Очікування, тривога підкочує до горла. Зачекала одну, дві хвилини. Моріарті не відповів. Може, вона впорола дурницю, може, не треба було писати цієї фрази. Вона додала:

6:12:58 Містика > Ти ще тут? Відповідай, будь ласка. Я дещо знаю про Джордано. Про його зникнення.

Нічого. Мовчання. Вона вдарила кулаком по столу.

— Трясця!

Випросталася. Очі її горіли ненавистю, коли вона скерувала дуло пістолета в груди Містики, що сиділа в кутку.

— Даю тобі десять секунд, щоб ти сказала, хто він. Хочу, щоб ти розповіла мені про Джордано й Моріарті. Хочу збагнути, чому ви робите це, ти і ці негідники.

Містика глянула в її очі колючим поглядом.

— Хочу збагнути або ж гарантую, що вб’ю тебе.

— Ти не зробиш цього. Духу забракне.

Леана дістала телефон і показала спотворене обличчя Джордано, у наручниках, з руками над головою. Містика побачила те, але не здалася. Вона вищирила зуби і просичала, немов гадюка:

— Забирайся під три чорти!

Леана не витримала, вона тремтіла з ніг до голови. Згребла Містику за волосся, вгатила колодкою пістолета по голові, й та повалилася додолу. Вона хрипко закричала. Ніяких сентиментів, усьому край, тільки інстинкт, намагання почути відповіді. Змусити її сказати, що вона знає, до останнього слова, в бурі її гніву. Людина може витерпіти удари, біль від кулі в нозі. Але не відчуття утоплення, яке використовували всі кати на світі.

І замкнувши на її ногах сталеві кайдани, що звисали над циліндром, вона зрозуміла, що Містика, яка відбивалася і лементувала, не витерпить того. Може, й любила вона бачити, як її раби занурюються туди, може, здобувала від цього величезне задоволення, але сьогодні дійшла черга й до неї.

Леана потягла за ланцюг, що активував систему шківів. Бранка відірвалася від підлоги, голова її була відкинута назад, руки так само в кайданах. Рейка, до якої вона була причеплена, знай оберталася, аж опинилася над циліндром. Звивалася, кричала, напинаючи голосові зв’язки, й коли Леана опустила важіль, який занурював тіло, крик обернувся бульками, а обличчя, спотворене грубим пластиком, стало жахливою маскою.

16.07.2016

НайдорожчиймійЕнді!

Утретєнасмілююсявамписати, сподіваюся, виневважатиметеменезабожевільну. Слованіколинеприходятьлегко, колихочешвикластинапаперіте, щопочуваєш, щокриєтьсявглибинітвогосерця, йнезавждивисловишфразамите, щохотілосябсказати.

Знаю, яквистраждаєте, ятрохидослідилатойхолоднийсвіт, уякийвасзапроторили. Ціжахливікамери, похмурікоридори, суворіправила, яківамнакинули. Ценегуманно. Знайте, щоязавждитут, абипідтримативас, бутизвамипоряд, ісподіваюся, щоціпідбадьореннядадутьвамзмогутрохивирватисязкамери, помріяти, подуматипромене, чомбийні, проту, якавжечекаєнавасізавждичекатиме.

Тьмянийінійлежитьоберемкамипопелу. Об’ємніхмариогорнуливатоюАльпи. Небооголене, близькеілиховісне, яксутінки. Едельвейсиніжнібілоюелегійністюранковийнастрійаранжують. Розчинивсяалкоголь, поглинутийодночаснолікаремінедужим. Апершийелектричнийрозрядлікуєорганізм.

Перепрошую, меніздається, щомоєперовідлітає, мовптах, і… допіруянаписалабозна-що. Вивже, мабуть, помітилицевпопередніхлистах. Укласітакезімноючастобувало, яставаланеуважна, замріяна, виталавхмарах. Хібацепогано — витатиухмарах, матизабагатоуяви? Однеслово, язвами, Енді, я, моєсерцеірешта. Ґративашоїв’язницінеповиннізавадитивамполетіти, немовптах, іпринестивамтрохисонця.

Знаю, щовиполюбляєтеоригінальність, несподіванку, аособливочисла, провсецерозповідаєпреса, щотаквасполиваєбрудом. Тожякостанньогоразу, іякінаступного, яописуюсебевцифрах. Сподіваюсявженепокинутивас.

4 — яксимволнадійності. Янадійна, якви, іякви, вміюзустрічативипробування. Яподолаюте, щоутримуєвасдалековідмене. 5 — яквідчуття, яполюбляюйоготоркатися. 2 — якпара, 2, основавсього, гадаю, цевашеулюбленечисло. Ялюблютакож0, цевивжезнаєте, ценайдосконалішечисло, воновсепоглинає. 9 — цепомноженатрійка, міравагітності. Знайте, щоя, звичайно, вжебагатороківживусамаінемаюдітей. Витежнемаєте, чияпомиляюся?

Щеоднасеріяцифр, щобвитрохипізналимене?

Ще5, якотіп’ятьважливихдляменеслів: життя, борня, пригода, зміна, свобода. 3селективніше, ніж5чи9, вонообмежуєвибір, колитребаобратиточно, цебулибви, потімя, потімми. Закінчучислом4, цепречудовийквадрат, суворий, яківи. Ялюблюсуворихлюдей, якіконтролюють, нічогонеполишаютьнавипадок. Ви, звісно, належитедоних.

Осьіцьогоразусподіваюся, щовинегніватиметесянамене, я, нажаль, невміюбагатоговорити, ніусно, аніписьмово. Ітаканесправедливість, аджеянавітьнезнаю, чивиодержуєтемоїлисти, протеяйдалібудуписати. Можуясподіватися, щоколисьотримаювідповідь? Тайчихочетьсявамвідповідати? Насмілююсясподіватися, щотак. Знаю, багатонастаких, щопишутьвам, ятількиодназбагатьохшанувальниць, тасподіваюсяздобутиособливемісцеувашомусерці.

Зусієюмоєюповагою,

вашавідданаІренА.

Коли тієї середи уранці Вадим увійшов до кабінету, Вік відірвався від листа. Ніч його була коротка. Відзвітувавши Манзато про останні відкриття і надіславши повідомлення колегам, він уклався трохи поспати в своєму номері, щоб відновити сили. Потім о першій годині подався до експертної лабораторії, щоб віддати книжку, яку взяв в інтернаті: Манзато підганяв усіх, щоб отримати аналіз ДНК із крові, знайденої на одній зі сторінок, причому в першу чергу. Шамруська справа скінчилася, лаборанти тепер мали більше часу, щоб діяти швидко. Узялися за аналіз ДНК із «моделі» і невдовзі вже мав бути результат.

Вадим скинув куртку і потиснув руку колеги.

— Отже, ми вже знаємо, хто такий Моріарті…

Вік детально виклав йому всю ту історію. Інтернат «Чорні скелі». Злостивість учителя фізкультури на Дельп’єра і Дженсона, підозра в актах педофілії, каліцтво в душі, що настало потім, і згодом утеча їхнього товариша по кімнаті, Люка Тома.

— І чому той Люк Тома повернувся через тридцять років, щоб викрасти справи?

— Може, подумав, що ми раніше чи пізніше будемо порпатися в тих архівах. Він замітає сліди. Боїться, щоб Дженсон не заговорив? Щоб його обличчя, яке він так ховає, не сказало нам чогось?

— А ця історія з книжками Леани Морган? Чому він приніс їх туди?

— Не знаю. Але з певністю можна сказати одне: те, що відбувається на півночі, у в’язниці у Валансі, й тут, є нитками з того самого клубка. Моріарті вже не зовсім безіменний. Люк Тома десь має існувати. Ми його знайдемо чи завдяки біологічним слідам, чи шляхом пошуку в адміністративних паперах. Жослен із Етаном уже працюють у цьому напрямку.

Вік махнув рукою.

— Ось поглянь. Я щойно знайшов один трюк.

Вадим став коло нього і поглянув на лист, який подав йому Вік. На початку дата і слова «Найдорожчий мій Енді». Підписаний «Ірен А.»

— Ірен А.— це Ірен Адлер. Одна з героїнь Конан Дойля.

Вік простягнув колезі пакет.

— Можеш знайти інші Іренині листи?

Вадим кивнув і сів коло нього. Упродовж того часу Вік, насупивши брови, декілька разів уважно перечитав лист. Що означав цей майже незрозумілий текст посередині листа? І ці числа? Той лист видавався йому заразом і банальним, і якимось чудернацьким. Він уявляв собі, як Фелікс Дельп’єр сидить у своєму підвалі перед власноруч створеною «моделлю» і пише цього листа, сушить собі мізки, намагається вжитися в образ жінки, навіть змінюючи почерк.

— Ось іще один. Ірен А.

Вадим простягнув йому нового листа. Вік ретельно прочитав, і його здивувало те, що структура повторюється: два чи три абзаци загалом, а поміж ними незрозумілий уривок із кількох рядків, у якому цього разу ішлося про дерева й океан. Потім, наприкінці листа, Ірен А. знову починала щось верзти про числа, і останній абзац був наповнений почуттями. Вік зачекав, поки Вадим знайде йому ще одного листа, і там виявив таку саму структуру.

Він розклав листи у ряд і зосередився на загадкових уривках. Знав, що розв’язання тут, перед його очима. Уявляв, як Дженсон відкриває напарфумлені конверти і під носом у наглядачів розшифровує слова, які надіслав йому Дельп’єр. Здогадувався, як тішився він, яку владу почував.

«Тьмяний іній лежить оберемками попелу. Об’ємні хмари огорнули ватою Альпи. Небо оголене, близьке і лиховісне, як сутінки»,— дуже уважно прочитав він. В інших листах — такі самі незрозумілі фрази без жодного сенсу, та сама кількість слів і та сама…

І тоді він побачив. Літери спалахнули в його голові, мов сигнальні ліхтарі на злітній смузі аеродрому.

— Знайшов!

Вадим глянув на колегу.

— Що знайшов?

Вік не відповів, навіть не почув його. Узяв папір, ручку й заходився підкреслювати літери.

Тьмяний іній лежить оберемками попелу. Об’ємні хмари огорнули ватою Альпи. Небо оголене, близьке і лиховісне, як сутінки. Едельвейси ніжні білою елегійністю ранковий настрій аранжують. Розчинився алкоголь, поглинутий одночасно лікарем і недужим. А перший електричний розряд лікує організм.

— У кожному із цих листів є спеціальний абзац, написаний Дельп’єром. У цьому тексті, що його автор подає на початку листа, ключ до всього. Достатньо зіставити перші літери, щоб усе зрозуміти.

Вадим підійшов і нахилився.

— «Т-і-л-о п-о-х-о-в-а-н-о б-і-л-я С-е-н-Б-е-р-н-а-р-а П-о-л-і-н-а П-е-р-л-о.

Він подивився на Віка.

— Халепа. Що це означає?

Вік відповів за кілька секунд.

— Безсмертна партія Каспарова… Здається, я зрозумів.

Він поспішно почав нотувати послідовність цифр.

— Поглянь. Якщо записати числа, що є в цьому листі, то ми одержимо 4522093 у першому абзаці й 553594 у другому. Тобто 45.22.09.3 і 5.53.59.4, якщо додати крапки. Воно є у рапорті, це точні координати могили Поліни Перло. Ось достеменно те, що передали Дженсонові у цьому листі: «Тіло поховано біля Сен-Бернара, Поліна Перло. 45.22.09.3Д, 5.53.59.4Ш». Те місце, де наші колеги викопали труп, Вадиме.

Вадимові аж мову відібрало, й він став вивчати інші листи.

— Зачекай, щось я не второпаю. Ти допіру сказав мені, що… що…

— Що у мене склалося враження, ніби Дженсон повторив нам те, що написали йому в листах. Що він узяв на себе ці вбивства. Усі вісім.

Мовчання. Вік відкинув чуба назад, він був ошелешений своїми відкриттями.

— Трупи, які він потроху видавав поліції упродовж двох років, належали Дельп’єрові. Він пожертвував собою, Вадиме, як Каспаров пожертвував білою турою у Безсмертній партії. Може, Вояжер, якого ми вважали найжорстокішим серійним убивцею, нікого і не вбив.

— То виходить, що Дженсон майже два роки водив поліцію за носа? Що цей покидьок, про якого написано в пресі більше, ніж про рок-зірку, змусив нас повірити, що він учинив убивства, які скоїв інший? Що ми не помітили: жертви, у яких підозрюють Дженсона, і Дельп’єрові жертви насправді ті самі?

Вік переконано кивнув.

— «Misdirection». Відвернувши нашу увагу на себе, Вояжер завадив нам поглянути деінде. Жертв більше й не шукали, чекали, поки Дженсон подасть нам відомості про трупи. Це те, що сталося із Сарою Морган. Дельп’єр мав поховати її за кілька тижнів, як робив з іншими, і за декілька тижнів ми виявили б місцезнаходження тіла, повіривши в убивство Дженсоном.

— Здуріти можна.

— Те, що я кажу, аж ніяк не робить із Дженсона невинного. Є неспростовні докази, що він викрав усіх тих дівчат, але, може, цим його роль і обмежилася. Як ото і в Дельп’єра вона обмежилася «зачисткою». Різниця в тому, що перший стоїть на початку ланцюга, а другий у кінці.

— Значить, ми маємо справу з тією самою організованою мережею. Дженсон, Дельп’єр і посередині той горезвісний Мортьє, він же Люк Тома.

— Та так, звісно. Троє друзяк із кімнати… Хлопці, які через тридцять років заходилися викрадати, зачиняти і вбивати бідолашних дівчат, кожен виконував своє завдання. Так чи так, Дженсон за ґратами. По заслугах, серійний викрадач, він завжди ризикував потрапити до в’язниці. Тоді він узяв на себе ті вбивства. Це його манера гратися далі. Вони всі граються, ці мерзотники…

Вадим насилу міг оцінити наслідки їхнього відкриття. Серійний убивця, який ним не був… Скерував на хибний шлях поліцію, виставив її на посміховисько… Дженсон і Дельп’єр, діти, покалічені випробуваннями і розправами, яких зазнали в дитинстві та так і не змогли відновитися після цього… Невже вони вбачали у Моріарті свого рятівника?

— Дурнувате запитання: якщо роль Дженсона обмежувалася викраденнями, то чому він посилав пасма волосся за кілька місяців по тому?

— Щоб існувати. Адже це надавало йому ваги, харизми. З тими пасмами, з тим способом дії він став Вояжером, якого переслідувала вся поліція. Він породив легенду. Легенду про себе. До певної міри він діяв, як і Дельп’єр, що, викравши Аполліну або створивши свій манекен, теж хотів існувати, але потаємніше. Ми всі маємо потребу існувати самі собою, не бути тінями іншого…

Вік погортав листи, які вибрав колега.

— Залишається тільки перевірити і впевнитися, що…

Слова заклякли на його вустах, коли він побачив дату на одному з листів. Дженсон отримав листа, що був довший за інші й датувався минулою середою, тобто сім днів тому.

Два дні після випадку біля бензоколонки.

Дельп’єр, який знав, що йому гаплик, усвідомлював, що поліція не забариться затримати його, надіслав Дженсонові останнє повідомлення. Вік знову взяв ручку і почав швидко записувати літери. Текст, що з’явився перед його очима, справив на нього таке враження, що йому аж дрижаки пішли по спині.

Неймовірно.

Він ухопив аркуш, зірвався з місця і кинувся до дверей.

— Викличте швидку допомогу!

– Я ніколи не бачила його обличчя. Не знаю, який він на вигляд, присягаюся тобі.

На чолі Містики випнулися грубі вени. З очей, потилиці, з-поміж грудей цебеніла вода. Вона кілька разів мало не захлинулася. Для Леани нестерпно було бачити, як несамовито смикається тіло. Але язик її полонянки дедалі більше розв’язувався.

— Уперше я зустріла Моріарті 2013 року. Уночі він прийшов до мене на сеанс у «Донжон». На ньому була ота венеційська маска з довгим дзьобом…

Вона закашлялася, виплюнула воду, й у Леани склалося враження, ніби очі її полонянки вилазять з орбіт.

— Таке часом буває… люди приходять у масках або загримовані, щоб зберегти анонімність. «Донжон»… це клуб для обраних, у який потрапити можуть тільки його члени. Він був відомий тим, що дотримувався культу секретності щодо… своєї клієнтури. Ніяких імен, файлів, світлин. Люди, що відвідували його, адвокати, нотаріуси, вели паралельне життя, одне на світлі, в колі родини, з друзями, а друге в тіні.

Вона скривилася у гримасі, щоб погамувати приплив крові до мозку. Її обличчя було червоне й палало.

— Моріарті був обізнаний із моїм минулим, із моїм смаком до страждання. Але він не хотів тілесних стосунків, хотів тільки спостерігати… Отож, він ось що робив: сидів у кутку і дивився, як діють інші. Але «Донжон» залишається закладом, що підпорядкований правилам. Ніякої крові, ніяких екстремальних дій на зразок порізів ножем, що могли б зашкодити його репутації. Моріарті хотів побачити більше, він знав, що я надаю можливість тим, хто може заплатити. Тим-то ці спостереження тривали тут, у моєму інтимному донжоні…

Бізнес на збоченні, на тортурах, на жінці як об’єкті… Леана легко уявляла собі катування, зойки, покалічену плоть. Кат, що виконував священний обряд, спостерігач у масці… Чому Моріарті не мав фізичних стосунків? Леана рухалася маргінальним, кодифікованим світом, де не було табу, у звихнутому просторі, де нормальні люди були аномалією.

— Моріарті знав, що я приводжу в ці стіни людей із найекстремальнішими забаганками, тих, що можуть заплатити. Після цілих місяців сеансів ми зав’язали з ним по-справжньому довірливі стосунки.

Вона чмихнула, мабуть, і плачучи водночас. Великі чорні краплі макіяжу надавали їй вигляду жахливого П’єро. Вона показала на підвал.

— У мурі є отвори, що ведуть до іншого приміщення. Він сидів там і дивився, мої клієнти не знали про це… А тоді якось заявив, що не прийде більше, але запропонував мені оборудку. Дещо винятково просте, що принесе мені багато грошей. Розповів про даркнет, повстановлював усякі програми на моєму комп’ютері, не знаю, звідки він їх узяв. Ми почали спілкуватися через ТOR-чат… Якось він дав мені адресу електронної пошти, довгу низку чисел і літер, пояснив, чого чекає від мене: щоб я передала його моїм найрадикальнішим клієнтам, тим, яких… яких я приводила у свій підвал, тим, що… не знали меж. Він хотів мати діло з найбагатшими, але й із найбільш збоченими.

Леана слухала, не рухаючись, стиснувши кулаки.

— Знаєш, на що схожий чоловік, який уже не має меж? Чоловік, що бачить уже в жінці не жінку, а територію для реалізації своїх фантазій? Це звір, демон. І Моріарті чекав таких звірів. Отож, усе, що могла я зробити, це передати таким людям ту електронну пошту, яку Моріарті регулярно міняв із міркувань безпеки. Я повинна була казати тим людям, що, надсилаючи повідомлення на цю пошту через даркнет, вони здобудуть «надзвичайний досвід», анонімний, безпечний.

— Який досвід?

— Про це я нічого не знаю.

Леана натиснула важіль. Обернула голову, коли за плексигласом з’явилися вирячені очі Містики. Її тіло вигнулося, наче її вдарив електричний розряд. За десять секунд вона підняла її.

— Він ніколи не казав мені, трясця! Але… я… підозрювала, що там щось нездорове, що… це неодмінно стосується екстремальних збочень, якщо взяти до уваги ті заходи безпеки, до яких вдавався Моріарті, щоб зберегти все в таємниці… А ти кажеш мені про вбивства… Атож, це воно… Це той «надзвичайний досвід»… Оте nolimit, що може вести до смерті. Ці речі не лише у фільмах. Вони існують і в житті… Якби це не був мій експеримент, якби не було соціального бар’єру спостерігача, то я цілком певна, що люди дійшли б до краю. Що вони урешті мене зґвалтували б, закатували, убили, це тільки питання часу. У такі миті я бачила звіра, що сидить у кожному з нас… Зніміть бар’єри, і він вирветься на волю. І цього звіра шукав Моріарті.

Леана стиснула важіль. То Моріарті надав змогу вбивати усім тим, що платили? Вона почувалася так, ніби її гатили кулаком у груди, ті удари дужчали і дужчали, вони руйнували все у неї всередині.

Тіло Містики гойдалося, наче маятник.

— Я… я давала ту адресу… чоловікам. Час від часу знаходила в поштовій скриньці конверт із готівкою. Потім це раптом урвалося. Останній конверт отримала я в лютому 2016 року зі словами: «Кінець. Ніяких контактів, крім нагальних».

Лютий 2016 року. За місяць до того затримали Енді Дженсона. Не хотіла Леана вбачати в цьому тільки збіг. То Дженсон, як ланка мережі, зруйнував її, потрапивши до в’язниці?

— Скільком? Скільком чудовиськам ти надала ту адресу?

Містика повагалася, та коли Леана натиснула на важіль, заговорила.

— Двадцятьом… Може, більше. Не пам’ятаю й не знаю, чи всі скористалися…

— А Джордано був поміж ними?

Вона кивнула. Леана відчула, як усередині їй стало гаряче.

— Розкажи мені про нього. Про вашу зустріч, стосунки.

— Джордано був відомим поліціянтом у нічному середовищі… Декотрі його поважали, більшість боялася. Справжнісінький скажений пес… Він… Він часом приходив у «Донжон», завжди дуже пізно, щоб провести там ніч. Його пропускали. Після кількох зустрічей ми врешті перейшли сюди. Він був хворий на голову, геть хворий… Може, найгірший із-поміж усіх. Дійшов до того, що витатуював собі на плечі улюблену «іграшку»…

— Ксифофор.

— Авжеж. Щоразу коли я бачила Джордано з тим ножем, я пригадувала того хирлявого чоловічка в окулярах, що десь узявся двадцять п’ять років тому, він узяв цю річ і порізав мені груди. Джордано був із таких. Одної миті лагідний і добрий, а наступної справжнісінький чорт. Щось не те було у нього з головою вже перед тим, як його запроторили до в’язниці. Його загребли за тої пори, коли він розслідував справу про торгівлю людьми. Поліція взялася за нього і вийшла на «Донжон». Вона дізналася, що він приходив сюди часом, що тут були сеанси… Мене залучили як свідка, я сказала небагато, навіть словом не обмовилася про ці стосунки в підвалі.

— Чому?

— Тому що… Тому що мій справжній бізнес тут. «Донжон» — тільки фасад, спосіб зловити рибину… Джордано повернувся до мене, вийшовши із в’язниці. Вона не погамувала його, навпаки. Він став іще більш несамовитий, небезпечніший. Він… Він хапав мене за горло і душив, душив. Шматував ксифофором, а наступної миті пригортав до себе і ридав, мов дитина. Ув’язнення остаточно перетрусило коліщата у нього в голові. Гадаю, він урешті убив би мене, якби я дозволила…

Леана гнівалася на себе, що була така слабка із цим мерзотником, прикутим у форті. Він пошив її в дурні.

— Моріарті я зустріла, коли Джордано був у в’язниці. Тоді я звернулася через даркнет до Джордано і передала йому електронну адресу. Він мав багато грошей зі спадку, і в нього було чимало рис, які шукав Моріарті. Та електронна пошта… Це наче двері в інший світ, розумієш? Ті, що заходили туди, зникали з мого життя, щоб перейти в інший вимір. Ти щойно дізналася, в який.

Кожне слово, кожен образ глибоко діймали Леану. Мабуть, і Сара, як інші нещасні жертви, була об’єктом для гри цих збоченців. Тілом, де не було меж. Їй хотілося упасти, вкластися у кутку і померти. Але лють тримала її при житті.

— Ці люди… Я хочу знати, хто вони. Назви імена цих мерзотників.

Містика плюнула.

— Гадаєш, вони залишали мені візитівки? То були тільки маски, обличчя і тіла, руки, що завдавали мук. Ти що, не розумієш, адже вони платили мені за мовчання? Вони глибоко проникали в мене, але я не знала жодного з них. Це було три чи чотири роки тому, все воно пішло в небуття… Навіть якщо ти когось знайдеш, то що ти гадаєш собі? Що він заговорить, коли вже минули роки? Ніхто й словом не обмовиться. У цьому середовищі панує закон мовчання. Вони працюють у судах, відвідують елітні клуби. За все вони можуть заплатити, навіть за наш біль. Вони споживають нас. Ти, так само, як і я, тільки об’єкт…

Леана була на грані виснаження. Треба було повідомити в поліцію, щоб вона взялася розслідувати діяльність «Донжона» і знайшла клієнтів Містики, але в неї були зв’язані руки і ноги. Невже на цьому все й зупиниться? Невже вона піде звідси без відповідей? Невже сягнула краю своїх пошуків, своїх можливостей, своїх сил?

Вона зціпила зуби і стиснула долоню на важелі.

— Ти знаєш, що довела всіх цих дівчат до смерті. Через тебе…

Вона замовкла, заплющивши очі. Містика не жертва, вона була частиною убивчої мережі, свідомо приховувала правду і в глибині душі знала це. Щоб надати собі трохи сміливості, Леана подумала про Сару, про її усмішку, про останнє фото своєї доньки, такої щасливої в житті.

Містика не має права більше жити.

Вона поклала другу долоню на важіль, вдихнула повітря, і її невільниця заволала. Леана обернула рейку й ослабила ланцюг. Містика повалилася додолу, коло циліндра. Леана підтягнула її до клітки і замкнула. Потім укинула ключ у воду.

— Для тебе буде краще, якщо зі мною нічого не станеться.

Леана обернулася і завмерла перед комп’ютером.

На екрані з’явилися нові рядки.

6:31:52 Моріарті > Зустріч післязавтра, о 22. Етрета. Пуста голка.

Чорні сосни нескінченно тягнулися вдалину, справжнісіньке військо тіней, німе, зловісне, занурене в сніг, у цю сіру мовчазну поверхню, що глушила життя, рух, надію. Жодного звіра, жодного шелесту листка, тільки вряди-годи падали брили снігу з гілляк, і ті тріщали. Тоді ліс починав стогнати тим самим голосом, наче рука голема викручувала стовбури і катувала його.

Тримаючи в руці смартфон із відкритим навігатором, Вік мчав лабіринтом, аж віддих забивало й на неголеному три дні обличчі сідали прозорі крижинки. Сніг заважав йому, змушував падати, адже, як і в колег, у нього не було снігоступів. Далеко попереду темніли зазублені контури, що відкривалися немов паща — величний гірський хребет Беледон. За ним рухалися Вадим, Манзато, двоє медиків швидкої допомоги й лікар, що насилу тягнув свою сумку з інструментами й медикаментами. Холод проникав у горлянки, заморожував кисень, обпалював легені. Промені ліхтарів перед їхніми неспокійними поглядами розганяли ніч, вихоплювали з пітьми похмурі ями небезпечного бескиду, тверді, мов дерево, замети. Мороз стояв тріскучий.

— Скільки ще? — порушив тишу Манзато.

— Приблизно… п’ятсот метрів.

Автомобілі були припарковані за кілометр, коло автостради департаменту. Місцина, якою вони прямували, за годину їзди від Гренобля, була давньою стежиною для прогулянок, на автомобілі не проїдеш. Схили давалися з труднощами, коріння чіплялося за мерзлу землю, наче велетенське павутиння. У Віка були вогкі від поту штани і взуття, ноги закоцюбли, але він знай подвоював запал. Аполліна бойова дівчина, вона зуміла подолати своє каліцтво, розквітнути попри сліпоту. Незважаючи на ультиматум, поставлений Дельп’єром, вона могла ще бути жива. Поліціянти молилися, щоб так і сталося.

Попри пекучий біль у м’язах, він бачив кожне слово, яке розшифрував в останньому листі, в якому Дельп’єр дав жахливий прогноз.

Вонизагребутьменезакількаднів. Нічоговонинезнають. Якіобіцяв, язаберуізсобоюнашутаємницю. Моріартіостаточнозник. Звісно, щобвтілитисвійголовнийтрюк, проякийзавждиказав. Блискучезникненняувсіхпередочима. Вінсправжнійчарівник. Скористайсяцимлистом, щобвостаннєвідчутитріумф. АполлінаРіна. Сліпа. Моягордість. Замкненавзанедбанійхатині, біляструмкаГран-Валуар, Ло-Фер’є, 45.17.32.7Д, 60.06.50.8Ш. Вонапроживещеп’ятьчишістьднів. Зачекайтиждень, атодіскажешполіціянтам. Нехайвонапомреунихнаруках. Бувай, давнійдруже.

П’ять чи шість днів… Від учора чи позавчора. Вік утрачав останню снагу, він перелазив через перепони, хапався за гілляки. Треба, щоб він порятував її, треба, щоб вона жила, для нього, для його колег, для його доньки: як же дорослішати у світі, де гасне найменший вогник, навіть пломінець надії? Якщо Аполліна пішла на той світ, то все порине в пітьму і вже нічого не повернеш. Тоді Вік не зможе більше терпіти цей світ.

Він сягнув рівного місця, невеличкої галявини між гранітними скелями, враження було, наче тебе душать, так близько підступали гори в пітьмі. Далеко у промінні ліхтарів під зоряним небом вимальовувалися темні контури хатини, кам’яної пащі з трохи похилим дахом, що наче виринула з іншої епохи. Довкола незайманий сніг без найменшого сліду людської ноги. Захекані чоловіки, спливаючи потом під куртками, наблизилися до неї. Усі отвори в хатині були забиті дошками. Усередині, мабуть, панувала постійна ніч, як і в очах Аполліни.

Поліціянти заходилися відривати дошки, якими були забиті двері, треба було не менше трьох чоловіків, щоб зняти їх. Щось зарипіло, і частина одвірка вивільнилася. Коли стало достатньо місця, щоб пройти, Вік перший кинувся досередини, тримаючи в руках ліхтар і пістолет. Тяжкий дух антисептика впереміш із запахом крові вдарив йому в ніздрі. Він швидко кинув оком по занедбаній кімнаті. На долівці валялися шматки черепиці, уламки дощок, скла. Промінь його ліхтаря завмер на матраці, що лежав долі, в правому кутку кімнати.

Серце його підскочило, коли він освітив тіло, закутане грубими ковдрами. Оцупки рук, що лежали на сірій вовняній тканині, були оповиті грубими пов’язками на темних куксах, де жовте поєднувалося з червоним, що було характерне для гнійних ран, які залишаються без догляду. Два прозорі пакети висіли на стіні, приєднані катетером до лівої руки. Вони були порожні.

Не роздумуючи, Вік підбіг до непорушного тіла Аполліни. Обличчя її було бліде, занадто бліде, воно запало, губи закоцюбли, стали блідо-червоні, очі дивилися в порожнечу, непорушні, вкриті прозорою плівкою. Вона не реагувала на їхню присутність, не поворухнулася. Вік легенько струсонув її, погукав: «Аполліно, Аполліно». Відступив, коли лікар попросив його звільнити місце. Позаду стояв Манзато, його груди підіймалися й опадали, випускаючи хмари пари. На його обличчі була тільки лють і покірність. Дельп’єр годував Аполліну, лікував її тими крапельницями, що були, звісно, наповнені медикаментами, замотав у теплий кокон із ковдр, щоб вона не вмерла занадто швидко. Усе це задля того, щоб іще раз приголомшити їх, поліціянтів. Наче мало було того лиха, якого він уже завдав.

Лікар зосередився на своєму завданні. Зняв хутряні рукавички і пошукав пульс на шиї, та марно. Його щелепи стислися, та він не відступав: може, Аполліна була надто квола? Здійснити тест на зіницях було неможливо. Тоді він дістав із пакета стетоскоп, відгорнув ковдри і оголив груди. Надівши його, притулив слухавку до тендітного тіла в ділянці серця.

Очі його зблиснули.

— Я чую пульс.

«Пуста голка»… Роман Моріса Леблана… Місцина, де закінчувалася її книжка «Незавершений рукопис». На скелях Етрета, напроти Голки, призначив на післязавтра їй зустріч Моріарті. Їй, Леані, це видавалося очевидним. Як він дізнався?

Либонь, належав до її читачів, знав до найменших подробиць її романи. І хотів, щоб вона це зрозуміла. Леана зустрінеться з монстром.

Вона обігнула маяк Берка, що його промінь крізь чорну завісу дощу затанцював поруч, поїхала дорогою між сірими дюнами, які знову і знову шмагало водою. Що ближче під’їжджала до «Натхненниці», то дужче все стискалося в неї всередині. Вона подумала про Джордано, зачиненого у форті. Три дні не приходила вона до нього. Прийде туди, сподіваючись, що він помер.

Вікна на першому поверсі, які видніли вдалині, світилися. Джипа не видно, мабуть, стоїть у підземному гаражі. Леана раптом побачила, як із вілли вийшла якась постать, що тримала в руці ліхтар, убрана в бридке жовте рибальське вбрання, великі чоботи, пончо, на голові каптур. Леана погасила фари і заглушила двигун.

Постать зупинилася — попри вітер вона, звісно, побачила чи почула щось — і глянула на дорогу. Може, то був Жуліан? Леана не знала. Чоловік побіг до повітки із сухопутними вітрильниками. Зник усередині. Леана знову подумала про замкнені двері, про те, що їй довелося розбити шибку, щоб увійти. Що ж робити? А що, як Жуліана поранили? І вона має справу з паразитом? Вона повагалася, потім вийшла з автомобіля і побігла до повітки. Її волосся розвівав вітер. Вона зазирнула у вікно, ховаючись у темряві.

Чоловік порпався в причандаллі. Вона побачила його профіль і хутко відчинила двері. Він рвучко обернувся.

— Що ти тут робиш? — запитала Леана.

Жуліановими щоками спливали краплі. Він поволі скинув каптур. Обличчя його було порізане тінями, вилиці гострі, немов краї стріли. Дощ періщив по стінах, по даху. Вода протікала крізь розтрощену шибку і обливала грязюкою сухопутні вітрильники, які крутилися довкола своєї осі.

Він глянув на неї, потім обернувся спиною і заходився знову порпатися.

— Краще б ти повернулася пізніше.

Леана вхопила його за руку.

— Чому?

Він обернувся до неї, стискаючи в руці держак лопати.

— Тому.

У цьому рибальському костюмі він скидався на одного з божевільних у фільмах жахів, що готові були вбивати. Леана приголомшено позадкувала.

— Не кажи мені, що…

— Іди за мною.

Він надягнув каптур і побіг під дощем до гаража. Подивився у напрямку дюн, маяка, щоб упевнитися, що цієї непогожої ночі не наближається якийсь автомобіль. Відчинив двері й, коли Леана ввійшла, замкнув їх за нею. Там стояв іще мокрий від дощу джип. Під колесами набігли чималі калюжі. Жуліан увімкнув світло, затріщали неонові лампи. Леані здавалося, ніби вона прокинулася від одного жахіття, щоб потрапити в інше і знову прокинулася, вже ніколи не маючи змоги опинитися у дійсності.

Її чоловік рвучко відчинив багажник.

Леана почула запах смерті. На них дивився Джордано, рот його був перекошений, очі широко розплющені, аж вирячені. Був замотаний у брезент, скорчений, щоб поміститися в тісному просторі. Засохла кров була в його чуприні, на скронях, на лобі. Леана притулила долоню до його обличчя.

— Що ти накоїв?

Жуліан укинув лопатку в багажник.

— Не міг я терпіти й нічого не знати, думати, що, може, у нього є відповіді. Тоді я подався у форт, хотів змусити його заговорити, щоб він розповів правду…

Пучками пальців він повернув голову трупа і показав темну масу на черепі.

— А він був мертвий, Леано. Руки були так само зведені догори, але голова звісилася на груди. Гадаю, він шалено гатив нею об стіну, аж поки помер. Уся потилиця розтрощена…

Леана затремтіла всім тілом. Перед нею постала картина: Жуліан тримає Джордано за чуба і б’є його головою об цегляну стіну.

— То я повантажив тіло у багажник і привіз сюди. Мені потрібна була лопата. Повітка була замкнена, то я розбив замок.

Леані заціпило. Вони в гаражі з трупом у багажнику? Жуліан бреше їй? То він убив Джордано чи знайшов його мертвого? Та що, по суті, це змінює? Вони удвох його вбили. Він зняв накидку, згорнув її і вкинув у пластиковий пакет. Те саме зробив зі штаньми, потім із чобітьми.

— Я перечитав твої романи в лікарні. Нічого не згадав, просто читав етап за етапом те, що ти написала. Я викину цей одяг. Багажник помию хлоркою, щоб знищити рештки крові.

Склавши чоботи у пакет, він укинув його в багажник. Леана аж підскочила, коли він його зачинив.

— Не будемо панікувати, гаразд? Ми нічим особливо не ризикуємо. За двадцять кілометрів є ліс Монтрей-сюр-Мер з озерами. Зараз п’ять чи шість градусів, земля розмита і не мерзла, це полегшить копання. Я глибоко поховаю Джордано, як не пощастить, то прив’яжу до нього баласт і вкину в воду. Ніхто його не знайде.

Він обернувся до дружини і взяв її за плечі. За темними кружалами його зіниць хлюпотів безум. Леані здавалося, ніби вона стоїть перед убивцею, який контролює всі свої емоції. Як міг він зберігати контроль над собою в такій ситуації?

— Ми викрутимося, чуєш?

Вона не реагувала, і він струсонув її.

— Чуєш мене? Я нікому не дозволю…

Він не скінчив фрази. Пролунав гуркіт двигуна, що ставав дедалі виразніший. По дверях гаража ковзнуло яскраве світло фар. Леана затамувала подих. Хто приїхав? Грюкнули дверцята. Притуливши пальця до вуст, Жуліан зазирнув у шпарину між дверима гаража і стіною.

— Дідько! Це Бершерон.

Він побачив, що Колен зупинився перед гаражем. Якщо вони могли помітити світло фар, то й він міг побачити сяйво неонових ламп. Жуліан зціпив зуби.

— Завжди цей коп приходить, коли його не чекають.

Він стежив за ним очима. Поліціянт подався до повітки, двері якої несамовито розгойдував вітер.

— Двері…

Поліціянт щез усередині, минуло кілька секунд. Потім вийшов, підняв щось долі й оглянув його.

— Гадаю, це замок. Нишпорка проклята…

Колен повісив його на двері, щоб їх не торгало вітром. Леана бачила, як набрякла груба вена на шиї Жуліана, що нагнувся, стежачи за Коленом. Поліціянт піднявся східцями на ґанок. Подзвонив у дзвінок, аж у Леани кров захолола в жилах.

— Ми не зобов’язані відчиняти,— сказав Жуліан.

Леана нервово відкинула волосся назад.

— Він… він бачив світло. І поламаний замок. Якщо… якщо не відчинимо, це погіршить ситуацію. Він подумає, що сталося щось серйозне і погукає підмогу. Ми повинні йому відчинити.

Жуліан хутко подумав.

— Гаразд. Але розмовляти з ним будемо якомога менше.

Леана поглянула, чи в чоловіка немає крові на одязі, й побігла сходами нагору.

Аполліна буде жити.

Так сказав хірург, вийшовши з операційної за вісім годин після того, як привезли дівчину. Вік палко подякував йому і попросив, щоб йому повідомили, коли вона зможе приймати відвідувачів.

Замкнувся у вбиральні й кілька секунд тер скроні. Він утомився. Від безперервної біганини, від даремної боротьби впродовж усіх цих років. Фелікса Дельп’єра вони не злапали живого, але він лишив цю знищену, покалічену дівчину, яка вже не зможе жити, як раніше.

Хлюпнув на обличчя холодною водою і глянув у дзеркало. Може, вони і зловлять невдовзі Моріарті, та й що? З’явиться інший, іще гірший? Убивця дітей? Чоловік, що підірве себе вибухівкою посеред натовпу?

«Крапля води в океані»,— подумав він собі. Може, й так, але якщо покинути цю справу, то що, світ стане кращий? Він глибоко вдихнув повітря і вийшов, щоб долучитися до Вадима, який чекав на нього на паркувальному майданчику. Колега ввімкнув запалювання і рушив з місця.

— То що там?

— Вона видряпається, якщо можна видряпатися, коли ти сліпа і в тебе ампутовані руки.

Більше він нічого не казав, утупившись у білі вершини, що тіснилися навколо міста. Ті гори видавалися йому дедалі суворішими, потворнішими. Скільки таких хворих на голову, як Дельп’єр, крилося там? Скільки таких дівчаток, як Аполліна, перебувало в полоні? Вадим відчув, що опинився на краю прірви.

— Якщо вона жива, то це завдяки тобі.

— Може, краще було б, якби вона там лишилася.

За мить він пошкодував, що сказав таке. Але яке життя судилося Аполліні?

— Коли я побачив її в тій оселі, наповненій темрявою і холодом… Це видовище супроводжуватиме мене до кінця моїх днів, Вадиме, разом з усіма іншими. Так само чітко, як і вперше. Ніколи не зможу я стерти його з пам’яті. І ти не можеш уявити, як це жахливо.

Ні, Вадим підозрював, яке пекло яріло під черепом його колеги, проте нічого не казав. Адже він теж потерпав, теж стояли перед ним ті видовища, навіть якщо час урешті їх і згладив. Але він не забував їх.

Вони виїхали на автостраду департаменту. Перед автомобілем виріс форт Бастилія, що приліпився до бескида, потім пропав у дзеркалі заднього огляду. Вадим порушив мовчання і заговорив про їхню справу.

— Що ж, дві новини. ДНК на «моделі» Дельп’єра ідентифіковані. Дев’ять профілів, що відповідають дев’ятьом жертвам, яких викрав Дженсон. Це наукове підтвердження зв’язку між цими двома чоловіками, як ми і припускали.

Вік мовчав. Вадим зітхнув.

— Не радій. Ми заходилися порпатися у базах. Люк Тома — дуже поширене ім’я, багато є кандидатур, і нам потрібна точна дата народження, щоб дістати доступ до певної інформації. Я перевірив дані осіб, що перебувають у розшуку: нічого. Зник Люк Тома тридцять років тому, реєстрів тоді ще не було, але десь має завалятися паперовий документ. У цьому закуті всім орудують жандарми. У їхній бригаді зараз служить Дюпюї, то можна буде без труднощів знайти сліди тієї справи.

— Нехай так.

— Авжеж, так, але найкраща звістка надійшла від Манжматена. Він щойно зателефонував мені з Шамбері, де побував у директора інтернату «Чорні скелі». Чоловікові вже понад вісімдесят років, і він живе в притулку для літніх людей. Словом, не дуже у формі. Звичайно, коли у нього запитали про ту халепу з учителем фізкультури, то він підтвердив, що це сталося під час гоління. Манжматен стверджує, що він нічого не скаже, ця справа похована в минулому, його зять мертвий, та й сам він уже на ладан дихає.

— Він розмовляв із ним про Енді Дженсона? І про жахіття, які скоїв Дельп’єр?

— Так, але без особливого результату. Пам’ять хибить, якщо ти розумієш, про що я… Він невиразно пам’ятав Люка Тома у зв’язку з утечею і тим, що його так і не знайшли. Згадав, що той хлопець був із Вуарона, то я зателефонував у тамтешній відділ записів цивільного стану. Може, тільки тут нам і пощастило, тільки одна родина має прізвище Тома, і маємо єдиний контакт: Марі-Поль Тома. Його мати. Її попередили про наш візит, але вона не знає причини…

— Тридцять років тому зник її син, а тепер ми приходимо із цілою купою поганих новин. Побережемо її, гаразд? Мені вже набридло ламати людям життя.

За пів години поліціянти прибули до Вуарона. Вік застебнув куртку, постукавши в двері будиночка, що у центрі гарного маєтку з краєвидом на гори. Їм відчинила жінка з безмежно зеленими котячими очима, що глибоко сиділи на зморшкуватому обличчі. Тільки очі зберегли молодечий блиск, все інше ні. Кучеряві сиві пасма волосся недбало падали на плечі, в роті бракувало зубів. Вадим простягнув їй руку, швидко відрекомендувався і повідомив причину їхніх відвідин.

— Ми прийшли поговорити про вашого сина.

— Люка?

— Можна ввійти?

Вона кивнула.

Коли вони переступили поріг, Вік відчув запах собаки. Скрізь були розкидані книжки і газети, купами лежали по кутках, на полицях, що аж повгиналися, на столах і стільцях. Вона попросила їх сісти на дивані, укритому шерстю, і завмерла в очікуванні.

— Ми шукаємо вашого сина, пані Тома. Гадаємо, він причетний до серйозної справи.

Марі-Поль Тома аж стиснулася вся від приголомшення.

— Люк? До… серйозної справи? Якої справи?

— Поки що ми, на жаль, не можемо вам сказати більше. Ми розуміємо, що це тяжка новина, але нам потрібна ваша допомога. Спершу ми хотіли б дізнатися дату народження вашого сина, щоб розпочати пошуки в реєстрах. Треба також, щоб ви пояснили, який він був і надали кілька його дитячих світлин. Ми не знаємо, який він з обличчя. Єдиний слід, який у нас є, це інтернат «Чорні скелі». Його справа зникла з архівів, ми гадаємо, що Люк приходив і забрав її, так само, як і всі фотографії, два тижні тому, напавши на сторожа.

— Боже мій!

В очах Марі-Поль зблиснули сльози. Вона втерла їх носовичком.

— Ви… ви не знайдете тут Люкових світлин. Він ненавидів фотографування. На всіх світлинах класу нахиляв голову. Коли бачив свої фотопортрети, то крав їх або шматував. Проте він був хорошою дитиною, але…

Вона затнулася. Вік і Вадим перезирнулися.

— У вас має бути багато його світлин немовлям. Люди завжди роблять фото перших років життя.

Вона похитала головою.

— Ми з чоловіком не могли мати дітей. Люк не був… не є нашим біологічним сином. Ми вдалися до служби соціальної допомоги дітям, щоб його усиновити.

Поміж її фразами було довге мовчання. Вік із Вадимом нічого не казали, щоб надати їй змогу говорити у своєму ритмі.

— Тоді ми жили у Парижі, в десятому окрузі. Йому було п’ять років, коли ми нарешті змогли привести його до нашого помешкання. Люк був покинутою дитиною. Нам пояснили, що перші дні його життя були дуже страшні. Це жах, завдати такого лиха своїй дитині…

Вона підвелася і подалася до кухні.

— Я хочу кави. А вам зварити?

Вони охоче погодилися. Вона повернулася з повними філіжанками. Вік подякував.

— То що сталося тоді, в перші дні?

Вона скривилася.

— Люка знайшли на дні сміттєвого контейнера, біля заводів у Сен-Дені, неподалік від залізничних колій. Якщо вам потрібна офіційна дата його народження, то це 4 травня 1973 року. Принаймні таку дали йому офіційні органи. Чоловік, що проходив уранці тією місциною, почув плач немовляти. Дитина лежала у пакеті серед сміття, геть синя, з пуповиною на животі й у засохлій крові. Коли медики забрали її і зуміли порятувати, то казали, що то було диво. Це немовля могло померти від тисячі причин, але воно було живуче. Так і не знайшли того, хто вкинув його туди.

Вік відкашлявся. Покинутий від народження, ніякого коріння, пізнє усиновлення: Моріарті прийшов на світ не з найкращими шансами на існування.

— Люк знав про обставини свого народження?

Вона опустила очі.

— Йому було сім років, коли ми переїхали жити сюди, мій чоловік працював на станції водоочищення. Люк знав, що його усиновили, але… не знав, що його покинули. Якось дуже пізно увечері ми з чоловіком дивилися по телевізору передачу про такий собі «синдром заперечення вагітності». Жінка настільки не хоче мати дитину, що навіть у разі, якщо вагітність настає, вона її ігнорує, і не набирає жодного кілограма ваги, поки виношує плід. Таким жінкам вдається приховати свою вагітність від інших, навіть від батька дитини. Ми з чоловіком були переконані, що Люк став жертвою материного синдрому заперечення вагітності. Народився він зовсім крихітний, пуповина була абияк перерізана, кров не витерли… Та й знайшли його в сміттєвому баку… Матері, що страждають на синдром заперечення, розглядають істоту, яку народили на світ, радше як сміття, непотріб, ніж як людське створіння.

Вона погладила філіжанку зворотнім боком долоні, наче то була щока дитини.

— Цей синдром відмови від вагітності — просто якийсь жах… У деяких випадках плід розвивається не вперед, як за нормальної вагітності, а витягується вгору. Дитина росте уздовж хребетного стовпа і розвивається навстоячки, немов хоче стати непомітною, сховатися від матері, яка не хоче її. Уявляєте, як травмується дитина, яка ще навіть не народилася? Медики кажуть, що дитина не пам’ятає перших років свого життя. Але дитина, яка народилася в матері, яка заперечувала власну вагітність… Гадаю, це заперечення, ця відмова, сидить у ній і гризе її, гризе…

Вона звела світлі очі на поліціянтів.

— Ми обговорювали це між собою, але, як на лихо, Люк тихенько підкрався і все чув. Йому… йому було дванадцять років. Все життя дорікала я собі… Люк був дуже замкнутий, самотній, але то була винятково розумна дитина, обдарована. Він любив читати, особливо детективи, прочитував роман за тиждень, зачинившись у кімнаті. У дванадцять років, уявляєте? Ті кримінальні історії чарували його. І він був добрим школярем, але… асоціальним, ізольованим, завжди тримався осторонь від класу. Його збурювало те, що він не знає, звідки узявся, хто були його батьки, чому його покинули. У період уходження в зрілий вік він став некерований. Коли він почув нашу розмову, усе стало ще гірше. Результати навчання почали падати, він став іще більш замкнутий і почав коїти химерні речі.

— Які?

— Чинив собі зло, бив себе кулаками, нездатний був дивитися на себе в дзеркало. Згодом уже не міг мене бачити, наче я викликала в нього огиду. Саме тоді він порвав світлини, на яких був знятий. Усі без винятку. Він гримував обличчя, робив макіяж, носив страшні маски. Наче щось темне вселилося в нього. Ми вже не могли мати влади над ним. Якось він зник аж на три дні, його привела нам жандармерія: він ховався в лісі. Він не хотів повертатися і жити з нами. Це вже стало нестерпним. Я… я хотіла повести його до психіатра, але мій чоловік уважав, що тут немає чогось особливого. Нам порадили інтернат «Чорні скелі», заклад із серйозною репутацією, що міг поправити подібні випадки. Ми здали Люка туди, коли йому було чотирнадцять років. Хоч як це дивно, воно, здається, подіяло, він нічим не виділявся, відвідував уроки. Та за кілька місяців він утік. Жандарми довго його шукали, але цього разу не знайшли. Та й непросто це було, адже вони не мали його фото.

Вік насупив брови.

— Навіть тих, що були у паперах інтернату? Його ж фотографували там?

— Люк усе забрав, навіть свою справу. Зумів якось проникнути в архів. Він усе передбачив, не робив нічого наполовину. Узяв навіть сумку з білизною, у його шафі бракувало одягу. Хотів зникнути назавжди.

Вік із Вадимом подумали про напад на сторожа. За тридцять років Тома повернувся, щоб раз і назавжди стерти усі докази, що могли пов’язати його з ним. Без паперів нема ні Дженсона, ні Дельп’єра, ніяких зв’язків, тільки згадки. Крадіжка в Морганів, стерта інформація, Моріарті узявся до великої чистки. Проте Вік не розумів, чому він приніс книжки Мірора з плямою крові. Невже в глибині душі він хотів, щоб його знайшли? Щоб зловили?

— Його втеча зруйнувала нашу родину. За два роки ми розлучилися.

— Ніяких листів? Чи інших ознак життя?

— Ніяких.

Вадим підвівся і відійшов, щоб відповісти на дзвінок. Марі-Поль Тома гарячково поставила чашку і глянула на Віка.

— Що з ним сталося? Що лихого він укоїв? Скажіть мені, прошу вас, це ж мій син.

— Не можу, мені справді дуже шкода. Але знайте, що той чоловік, яким він став, не має нічого спільного з дитиною, яка у вас виховувалася. І ви тут ні при чому. Минуло тридцять років.

Вона стиснула губи. Люк теж підвівся і простягнув їй візитівку.

— Телефонуйте мені без вагань. Коли захочете. Якщо ми знайдемо вашого сина… то дамо вам знати, звичайно.

Коли вони вийшли, Вік подумав, що, либонь, їй не варто буде нічого знати, якщо вони візьмуть Моріарті. Але то був її син, вона мала на це право.

Навіть якщо він був щонайгіршим чудовиськом.

Леана востаннє подивилася на Жуліана, він кивнув, що все гаразд. Вона поправила одяг, провела долонею по волоссю і відчинила вхідні двері. Колен промок до нитки, він стояв перед нею з похмурим обличчям. Вона секунду повагалася, потім відступила убік.

— Не стій під дощем.

Колен ступнув крок і витер ноги об килимок. Жуліан привітався з ним. З короткого чуба не видно було, що він побував під дощем, але з куртки крапала вода. Поліціянт кинув оком на них обох, обличчя його було серйозне. Леана вже знала цей погляд.

— Не кажи нам, що сталося щось із Жаком.

Колен стиснув губи. Леана притулила долоні до обличчя. Потім пригорнулася до Жуліана. Чоловік обняв її, вона відчула його гарячий подих у себе на шиї.

— Мені шкода. Його тіло побачив після півдня якийсь рибалка в бухті Оті, з боку Гроффльє. Воно лежало поміж кораблями під час відпливу.

Леана заточилася. Жуліан повів її до дивана і притулив до себе.

— Це жахливо… Жахливо.

Жуліан гладив її по спині, наче то вона втратила батька. Колен підійшов і сів перед ними. Він мовчки дивився на них.

— Бачу, я прийшов недоброї пори, мене це засмучує.

Усе змішалося в Леаниній голові. Жорстокі видива, лихі звуки. То вона бачила біле тіло, яке гойдали хвилі, а потім викинула на пісок морська течія. То Джордано і його очі, немов у дохлої рибини, в багажнику. Колен сидів якраз над трупом.

— Відразу ж почали розслідування.

— Розслідування? Ви ж не гадаєте… що його вбили?

— Це цілком нормальна практика в таких ситуаціях. Не забуваймо, що на тебе напали, що у вашому домі побував злодій і паразит. Ми повинні все ретельно перевірити.

— А що з ним сталося?

— Автомобіль твого батька стояв біля каналу Оті. Звідти він міг піти на прогулянку в бухту під час відпливу. На пасажирському сидінні знайшли на три чверті порожню пляшку горілки. Судмедексперт зробив перші висновки на місці трагедії. Розтин повинен підтвердити їх, але ми припускаємо утоплення, є характерні ознаки, зокрема, крововиливи в очах. Що ж до дати смерті, то це сталося кілька днів тому.

Він дав їм час осмислити новину. Леана звела очі до чоловіка. Він був спокійний. Ніяких сліз, тільки смуток, як і личить за таких обставин.

Колен відкашлявся і глянув на Леану.

— Жакові був знайомий той канал Оті?

Вона відповіла не відразу.

— Так, коли він приїздив сюди, то любив там гуляти. Спускався в бухту, цілими годинами спостерігав за перелітними пташками.

Леана обернулася до Жуліана.

— Твій батько завжди був самітником.

Жуліан стиснув їй руку, а Колен вів далі:

— Це одне з найбільш небезпечних місць на березі, приплив надходить із шаленою швидкістю і оточує необережних людей, що гуляють там, причому дуже навально… Він знав про це?

Леана кивнула, притуливши долоню до голови. Це було ще гірше, ніж нічне жахіття, та принаймні ця страшна звістка могла приховати паніку, яка охопила її перед тим.

— Так, так, звичайно. Ми весь час казали йому про це.

Вона замовкла, не здатна знайти слів. Озвався Колен.

— Ключі від автомобіля були в запалюванні, дверцята не замкнені. Може, він забагато випив і забув їх замкнути. Пішов у бухту, не розуміючи небезпеки, і його подолала вода. Навіть добрі плавці можуть там утопитися, течія занадто швидка.

Він провів язиком по губах і сказав:

— Або ж існує інше пояснення.

— Він знав, що не повернеться…

Колен кивнув і глянув на Жуліана.

— Ти провів багато часу з ним у лікарні… Ти казав мені, що батько почувається недобре, що потерпає від самогубства дружини. Може, ситуацію загострив той напад на тебе й амнезія? Може, у нього склалося враження, ніби він остаточно лишився сам?

— Я… я не знаю, що вам відповісти.

— А що, у твоєї пам’яті нема покращення? Нічого, що могло б допомогти мені? Якийсь спогад, деталь про напад? Про попередні дні? Усе важливе.

Жуліан похитав головою.

— Мені шкода.

Колен перегорнув сторінки записника і прочитав написане.

— Мені треба поставити ще кілька запитань. Знаю, що важко, але… я волію зробити це зараз.

— Так, звичайно. Запитуйте.

— Ти сказав колегам, що не мав звісток від батька, відколи я привіз тебе сюди в суботу двадцять третього, після виписки з лікарні. Так?

— Авжеж. Він приходив до мене вранці.

— Який він був?

Жуліан звів плечима.

— Я… я не знаю. Нормальний? Я не побачив нічого, що могло б свідчити про готовність до такого вчинку.

— То це був останній раз, коли ти його бачив?

— Так. Повернувшись сюди, я зателефонував йому зі стаціонарного телефону, щоб сказати, що мене вже виписали. Та озвався тільки автовідповідач, я лишив повідомлення.

— Пам’ятаєш точний час?

— Ні, може, це була шістнадцята година? А чому це важливо?

Колен занотував це.

— Це дасть змогу точніше визначити день і годину його смерті. Мобільник був у нього в кишені. Апарат, звісно, зіпсований морською водою, але наші експерти можуть творити дива. Може, їм пощастить дістатися до реєстру дзвінків. Якщо там немає твого дзвінка, то це означатиме, що тоді мобільник був уже у воді. Так чи так, ми ще звернемося до оператора.

Колен закрив записник, ляснувши палітуркою, і підвівся. Простягнув долоню Жуліанові, кивнув Леані й зібрався іти.

— Жахливі новини ідуть одна за одною вже кілька днів. Мені так шкода.

— Коли я зможу побачити свого батька?

— Гадаю, за два дні, коли ми зробимо всі огляди. Звичайно, ми про все вам сповіщатимемо.

Вони провели його до дверей. Колен зупинився на порозі й обернувся до Леани.

— У вас якась халепа з повіткою? Я бачив поламаний замок, що валявся долі.

— Нічого серйозного. Жуліан кілька разів уставляв ключ, але… не було ніякого вибору, як розбити його.

Він співчутливо глянув на них і пішов. Коли автомобіль поїхав, Жуліан протяжно зітхнув, притуливши долоні до чола.

— Це якесь божевілля… чистісіньке божевілля…

Обернувся до Леани і обняв її.

— Мій батько загинув, а сльози в тебе на очах. Якби ти тільки знала, як я на себе гніваюся. Коли поліціянт повідомив нам про смерть, я засумував. Але батько був для мене, як невідома людина. Мені огидно бути таким.

Леана була приголомшена, вона не могла говорити. Він міцніше обняв її.

— Умирають усі, хто довкола мене. Мати, батько, дочка… Минуле — тільки біль. Здається, мені просто не хочеться згадувати. Навіщо? Навіщо чимдуж намагатися повернути спогади, які зроблять мене ще більш нещасним? Чому я повинен повернути пам’ять про те, як жив із Сарою, якщо вона мертва і я ніколи її не побачу?

Він відхилився від неї і глянув їй у вічі.

— Я не хочу більше пам’ятати про себе. Не ходитиму більше на сеанси в лікарню.

Леана не знала, що й думати. Може, він і мав рацію. Може, варто було б, щоб усе це лишилося назавжди у непам’яті? Навіщо страждати вдруге?

Жуліан погладив її обличчя зворотним боком долоні.

— Нам обом треба бути сильними. Ось позбудемося Джордано, влаштуємо гідний похорон батькові, а потім будуватимемо все заново. Почнемо з нуля.

Четверо людей із команди Манзато розпочали наполегливі пошуки Люка Тома, який народився в Парижі 4 травня 1973 року. Немовлям його знайшли в смітнику, він мало не помер. У чотирнадцять років покалічив учителя фізкультури, щоб помститися за своїх товаришів по кімнаті, й щез, не подавши більше ніяких ознак життя.

У розпорядженні поліціянтів була ціла низка реєстрів, завдяки яким сьогодні майже неможливо щезнути з поля зору. Завжди є адміністративні дані, що прив’язують людину до місця її народження, до міста, до структури. Досьє людей, що перебувають у розшуку, реєстри судимості, водійських прав, свідоцтв про володіння автомобілем, польотів авіатранспортом, надання доступу до інтернету і телефонного зв’язку. У вас немає мобільного? То ви, звісно, маєте автомобіль, а отже, і права? Ні? То маєте банківський рахунок і в цьому випадку залишаєте слід у Національному реєстрі банківських і асимільованих рахунків. І так далі.

Але з Моріарті було не так. Не було ніякого Люка Тома, якого бачили востаннє в інтернаті «Чорні скелі» тридцять років тому, 3 червня 1988 року. Жодної адреси, ані найменшого сліду інформації, жодного обличчя.

Вік уже кілька годин сидів у своєму кабінеті, голова була забита даними. Перечитував останній лист Дельп’єра Дженсонові. «Блискуче зникнення у всіх перед очима. Він справжній чарівник». Що він мав на увазі?

Вадим, що був не в найкращій формі, весь час телефонував. Потім розлютився й покинув.

— А нехай йому! Немає ніде! Цілковито випарувався!

Прибіг Етан Дюпюї з паперами під пахвою.

— Довелося трохи збити куряву, щоб знайти справу про зникнення Люка Тома, більшість жандармів, що вели ту справу, вже на пенсії. Але є два чи три цікаві моменти.

Він простягнув Вадимові ксерокопію. Вік устав із-за столу і сів коло них.

— Це робот-портрет, який виготовили за тієї пори, згідно з розповідями батьків. Він ні на що не схожий, віддаю його вам. Але нема нічого кращого.

Вік глянув на той малюнок, що складався з носа, лоба і щік, які запозичили з бази даних. Риси були неоковирні, очі намальовані дуже близько одне від одного, рот скидався на мигдалину. Про єдине можна було сказати напевно: Люк Тома був чорнявий, і очі в нього були темні. Принаймні за тієї пори.

— Очільник групи, Сімон Сорель, ніколи не кидав цієї справи. Ти ж знаєш, як переслідує тебе все життя нерозкрита справа? Поки він іще працював, то принаймні раз потурбував усі адміністративні органи Франції, щоб віднайти сліди тієї дитини. Безуспішно. У 2002 році, через чотирнадцять років після зникнення, прийшов до Марі-Поль Тома з групою експертів і позбирав увесь одяг хлопчика, який потім порізали на клапті в лабораторії, щоб знайти ДНК. Це обійшлося дорого, але вони таки знайшли біологічні сліди.

Вік поклав на стіл той портрет.

— Ти хочеш сказати, що в нас є ДНК Моріарті?

— Він давно існує в базі даних. Поки що безуспішно.

Висновки напрошувалися самі. Люк Тома, який уважається зниклим безвісти, ніколи не мав проблем із законом. Від самої втечі він жив потаємно.

— Загалом це все, що у нас є. Я розмовляв із Сорелем по телефону, він дійшов урешті висновку, що дитина померла. Коли я пояснив йому, що ми переслідуємо його, він страшенно здивувався, сердешний чоловік.

— А певно.

— Залишаю вам справу, в мене є копія.

Він попрощався і вийшов. Вік сів на місце і почав міркувати уголос.

— 1988 рік… Уяви собі, ти покидаєш «Чорні скелі», бажаючи, щоб тебе не знайшли. Не залишаєш після себе жодного фото. У тебе тільки невелика сумка з речами і, звичайно, трохи харчів. То що ти зробиш найперше?

Вадим підвівся і глянув у вікно. Сперся об радіатор опалення, заклавши руки за спину.

— Якби я не хотів попастися, то сів би у перший автобус або потяг, щоб заїхати якомога далі від регіону. У 1988 році не було всіх цих спостережних камер, інтернету, мобільників. Якби я розчинився у великому місті за сотні кілометрів звідси, то не було б жодних шансів мене знайти без фото.

— А потім? Як ти виживав би?

Вадим звів плечима.

— Не виживеш. Дитина чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, яка перебуває на вулицях чужого їй міста, неодмінно потрапить до рук поліції, до лікарні чи до соціальних служб. Якби він надав особисті дані адміністративним органам, то Сорель зі своєю командою його знайшли б.

— І що ти зробив би, щоб не надавати своїх персональних даних?

— Особисто я розігрував би німого, недоумкуватого. Такого, що нічого не розуміє. Як без документів можна дізнатися, хто я насправді, якщо я цього не кажу?

Вік згідно кивнув.

— Або ж такого, що нічогісінько не пам’ятає… Розігрував би безпам’ятного. Дитину, яка не знає ні хто вона, ані звідки. Просто відповідаєш «Я нічого не знаю» на всі запитання, які тобі ставлять.

— Як Жуліан Морган.

— Атож, у такому дусі. В цьому разі цілком можливо, що за якийсь час суддя з прав дітей видасть тобі нові документи. Нове ім’я, новий громадянський стан, нова дата народження. Тебе усиновить якась родина, в якій ти ростимеш, як у справжній своїй сім’ї, де ти набудеш ідентичності, яка подолає ту, що збереглася в твоїй пам’яті. Отак Люк Тома створив собі нове життя і цілком ухилився від контролю.

Вік покинув ручку, яку гриз.

— Дурнувата якась історія. Таке, наче Моріарті перебував на відстані простягнутої руки, та щоразу, як ми могли його загарбати, він вислизає від нас. Достеменно знаємо, хто він, якого віку, знаємо, де він ріс, маємо навіть його генетичний код, але він не має ні обличчя, ні персональних даних.

Він глянув на годинник, узяв куртку і попрощався з колегою. Вадим видавався враженим.

— Уже?

— Можеш думати що завгодно, але в мене теж є особисте життя…

За пів години він увійшов до лікарняної палати Аполліни у супроводі медсестри, що тихо зачинила за ними двері. Дівчина спала, вона була під’єднана до всіх систем і крапельниць. Її передпліччя були забинтовані. Тут сидів і батько, що згорбився на стільці. Він мовчки підвівся. Люк простягнув йому руку.

— Пане Ріна… я був серед співробітників поліції, які її знайшли. Як вона почувається?

Батько не потиснув йому руки.

— Як почувається? Два місяці… Два місяці вона була замкнена з хворим на голову, який відрізав їй руки, і ви питаєте, як вона почувається?

Його обличчя ще дужче скривилося.

— Знаєте що? Я телефонував учора вашим колегам у комісаріат Ансі. Той чоловік, що розслідує цю справу, він… у нього вихідний. Вихідний, уявляєте?

Він утупився у ліжко.

— Її ув’язнив психопат щонайгіршого штибу, а ви й далі сміялися, ходили в ресторани, в кіно. Я можу зрозуміти, що все це не заважало вам жити, й на вас особисто я не гніваюся.

— Послухайте, я…

— Вона мертва. Всередині вона мертва. Вона прокидається і кричить у цілковитій пітьмі. Вона не розуміє, чому не може відчувати своїх рук. Не може терпіти, коли до неї наближаються, коли її гладять. Ми навіть не знаємо, чи вона чує нас.

Він був у відчаї. Утер сльозу рукавом светра.

— Її мати вже кілька тижнів не встає з ліжка, перетворилася на зомбі через надмір транквілізаторів. Наш шлюб не витримає цього випробування. Як тепер буде рости наша донька? Поясніть мені, що з нею буде?

Вік дивився на Аполліну. Він теж залюбки погладив би її чоло, волосся, але він розумів батька. Він так його розумів.

— Знайте, ми зробили все, що…

— Так, я знаю. Але йдіть звідси. І не приходьте більше.

Вік понурив голову й повернувся до дверей. Коли він виходив із палати, наздогін йому пролунало:

— У вас є дочка?

Вік обернувся.

— Її звати Коралі. Вона майже такого віку, як і Аполліна.

Чоловік зціпив зуби.

— То треба було б, щоб і вас таке спіткало. Ви тоді краще зрозумієте, що можна відчувати. Даремно ви прийшли сюди зі своїм фальшивим співчуттям, це не ваша скорбота.

Утупившись у порожнечу, Вік спустився сходами. Аполлінин батько мав рацію. Як збагнути те, чого сам не пережив? Йому так бракувало Коралі, він аж занедужав, але ж вона була жива. То як уявити біль тих, хто все втратили?

Він уже боявся повернення до кімнати в третьорядному готелі. І водночас не міг просто вештатися вулицями. Повернутися до місця роботи? Може, й так, якщо подумати. Опинившись надворі, побачив табличку «Пологовий будинок» і, не роздумуючи, увійшов туди. У таких місцях він не бував від народження Коралі. Мовчки дивився крізь вітрину на новонароджених у їхніх кувезах, на їхні маленькі рожеві рученята. Йому кортіло погладити те нове життя, побачити усмішки на обличчях, почути, як плаче немовлятко.

Бачив щасливі пари, наляканих батьків, дбайливих матерів. Звісно, пологовий будинок — це одне з найкращих місць на землі, мандрівка у країну щастя. Він заплющив очі, опустився на стілець і почав згадувати кожну секунду народження своєї доньки. Він, переляканий до смерті, в блакитному комбінезоні, Наталі, що стискає його руку, вся в сльозах, лікар в окулярах у черепаховій оправі, бурі плями на обличчі в акушерки, стрілки, що рухаються в такт із цокотінням годинника, час, який він міг згадати до найменших подробиць.

Боже милий, який він був щасливий! І щастя було там, у його голові.

Хвилин із десять він був там, у пологовій залі, з усмішкою на вустах, аж поки задзеленчав телефон, вирвавши його з минулого й повернувши до світу, в якому все валилося.

То був Манзато.

— Дві речі, Альтране. Перша: ДНК крові на сторінці книжки щойно заговорила. Вона ідентична тій, що вже є в базі даних, що на сто відсотків зі ста підтверджує, що Люк Тома з вісімдесятих років — це Моріарті, якого ми розшукуємо… Це що там, дитина кричить?

— Ох, це жінка позаду, в пекарні. А друга новина?

— Найкраща: готово, ми зможемо допитати Дженсона, але це станеться в центральному корпусі. Перевезення у приміщення судової поліції Ліона забрало б іще один, додатковий тиждень разом з усіма паперами та заходами безпеки. У нас буде менше часу для допиту, але ми можемо діяти негайно.

Вік зупинився на сходовому майданчику, тримаючи долоню на перилах.

— Дженсон знає причину допиту?

— Ні. Він і не підозрює, що це пов’язане з Дельп’єром. Не знає нічого з того, що знаємо ми, ані того, що сталося з Дельп’єром, ні того, що він міг би нам відкрити. Це буде гра в кота й миші. Ми спробуємо від самого початку пошити його в дурні. Дати йому змогу відчути свою вищість, повірити, ніби він домінує над нами. Цілком можливо, що він заговорить про Аполліну і вкаже нам місце, де начебто утримує її. А тоді ми завдамо йому удару. У нас є три години, щоб змусити його викласти все, що він знає про Моріарті, і не більше.

Мовчання. Вік спускався сходами.

— Альтране?

— Слухаю.

— З ліонською командою ми про все вже домовилися, ви з Вадимом долучаєтеся до неї. Тобі до щонайменших подробиць відомі різні справи, ти у привілейованих стосунках із цим збоченцем, і треба визнати, що досі ти непогано працював. Якщо він заговорить, то завдяки тобі.

Вік відчув, як по спині йому пробігли дрижаки.

— Дякую.

— Не дякуй. Щодо Вадима, він при нагоді зуміє підлити олії у вогонь і не дати Дженсонові взяти над тобою гору. О сьомій проведемо коротку нараду з ліонською командою. О десятій ви почнете роботу з ним, маючи на меті вибити його із сідла, загнати в куток, щоб він нам нарешті сказав, під якою личиною ховається Моріарті.

Пекло. Дощ шалено шмагав по лобовому склу на паркувальному майданчику крамниці різного знаряддя за тридцять п’ять кілометрів од Берка. Вогні вивісок, що розсипалися червоними і блакитними іскрами. Сидячи на пасажирському сидінні джипа, Леана бачила тільки тіні крізь шибки, сірі розмиті постаті, що скидалися на полотна Мунка. Вона здригнулася, коли Жуліан відчинив задні дверцята і поклав садові інструменти, куплені задля того, щоб замаскувати придбання трьох мішків негашеного вапна, оплаченого готівкою. По тому він, мокрий, сів за кермо і ввімкнув запалювання.

Під час їзди вони і словом не перекинулися. Лінії дорожньої розмітки пливли під автомобілем, помалу віддаляючи їх від цивілізації. Світло навігатора, фар, вогнів позаду, повороти, страх дорожнього контролю, аварії, найменшої халепи, що могла безповоротно запроторити їх до в’язниці. Невдовзі обабіч шляху до них підступив ліс.

Жуліан звернув на багнисту дорогу і проїхав два кілометри. Запаковане тіло гойдалося в багажнику, грюкало в перегородку з кожним поштовхом автомобіля. Моторошні звуки! Леана відчинила дверцята, і її знудило. Жуліан поклав їй долоню на плече.

— Нічого, невдовзі усьому кінець…

Він пошукав найгустіші чагарники, в які нелегко було добитися. За п’ять хвилин зупинив автомобіль поперек дороги, розігнавши світлом фар сутінки і освітивши облуплені стовбури та голі гілляки дерев. Оддалік лиснів ставок.

— У мене ліхтар. Коли я почну копати, погасиш фари. Знадобиться певний час.

Він вийшов надвір. Леана побачила, як він тягне між деревами синій брезент. Ось уклякнув навколішки у пошуках кращого місця біля води, без коріння і камінців. Хоч було холодно, він знову вдягнув жовтий комбінезон рибалки, натягнув капюшон, узув чоботи, взяв із багажника вапно і подав їй знак. Леана втупилася у пітьму, вона бачила тільки лампу, що лежала долі, й тінь свого чоловіка, який заходився несамовито копати землю, орудуючи заступом. Вона заплющила очі, щоб уникнути того видовища, але бачила під повіками тільки трупи, що волали. Образ оточеного водою Жака Моргана уже не покидав її. Вона бачила, як він тоне у хвилях, широко роззявивши рота. Чому він вдався до такого відчайдушного вчинку? Що спало йому на думку, чому він поклав край своєму життю?

Двадцять третя година. Нескінченна мука, він увесь у грязюці, обличчя спотворене болем і виснаженням, дощ, який ускладнює роботу, вона, що спостерігає за ним, загрузнувши у темряву, як ото він у землю, бачить жахіття своїх книжок і всі ці смерті довкола, мертвотний хоровод стражденних облич. Як уціліти в такій темряві? Як можна сподіватися видряпатися із цього? Вона подумала про Моріарті, того, що все знищив, того, хто нарешті відкриє невдовзі своє обличчя на Етрета, мов епілог поганого роману. Розв’язка має бути тільки трагічна. Для неї, для нього… Кінець історії.

У кишені завібрував мобільник. Повідомлення.

Доброго вечора, Леано, це лікар Ґжесковяк, із лікарні Берка. Перепрошую за це пізнє повідомлення, але я довго розмовляв сьогодні з логопедом, який повідомив мені, що Жуліан не приходив на сеанс учора й сьогодні. Після тієї розмови я уважно вивчив його справу. Дещо вразило мене в його пам’яті. Я хотів поговорити безпосередньо з вами й не по телефону. Чи не могли б ви прибути до лікарні завтра, сама? Не кажіть нічого Жуліанові.

Леана зойкнула, коли чоловік відчинив багажник, щоб укинути заступ, порожні мішки і брезент. Вона була на грані істерики. Хутко стерла повідомлення. Жуліан скинув брудне вбрання і, згорнувши його, поклав у пакет. Повалився на сидіння, обидві руки були в крові. Його тіло парувало, наче старий бойлер.

— Жах, та й годі… Але він глибоко похований.

Він вдихнув повітря на повні груди і опанував себе.

— Гаразд… Дощ розмиє землю, за кілька годин ніщо вже не свідчитиме, що там копали. Ніхто сюди не загляне. Ми викинемо заступ, брезент і мішки на смітник і повернемося додому. Я ретельно помию автомобіль і завтра, коли буде відплив, подамся до форту і все поприбираю.

Він торкнувся її обличчя. Його пальці були холодні, мов смерть.

— Кінець. Джордано вже не існує. Цей мерзотник горить у пеклі під пластами землі.

— Скажи мені, що він був мертвий, коли ти прийшов у форт. Що ти не вбив його.

— Я вбив його, Леано, від тієї миті, коли замкнув у форті. І ти це знаєш.

Він відчув, як вона затрусилася. Він дістав світлину з кишені й уклав їй у долоню. Чорнило вже побігло на Сарине обличчя, але ще можна було прочитати: «Дай мені сили ніколи не забути про те, що він зробив».

— Я, може, і забув, та сили зберіг. Усе, що ми накоїли, ми зробили заради нашої доньки, назавжди це затям. Ми будемо удвох, згода? До кінця.

Вона кивнула.

— До кінця…

Він рушив із місця.

— Я його не вбивав.

Він щоразу гладив її обличчя, коли була змога.

Що ж повідомлять їй про Жуліанову пам’ять?

Вік глибоко вдихнув повітря і, штовхнувши двері, увійшов у супроводі Вадима. Він не зустрічався поглядом із Вояжером від 19 червня 2016 року. Кімната була обладнана кількома камерами й мікрофонами, розташованими на видноті. По кутках стояли два наглядачі, що привели сюди в’язня. Вони вийшли.

Енді Дженсон був надійно закутий у кайдани руками попереду, ланцюг був прикріплений до сталевого кільця на столі. Він став іще худіший, кістки його ще дужче випиналися, ніж попереднього разу, вилиці були неначе витесані з кременю, шкіра прилипла до кісток. Сам сірий, немов стіни в камері. Зробив собі цілу низку татуювань, зірок, нанизаних одна за одною на чорнильне кільце довкола шиї. Він зневажливо подивився на Віка.

— У тебе бридкий вигляд, півнику. Чого це? Так тебе виснажила ця справа, над якою ти працюєш? Мабуть, не під силу тобі все це.

Вік сів на стілець напроти нього і поклав коло себе бежеву теку, яка на дві секунди привернула увагу Дженсона. Поліціянт зосередився і заговорив дужим, владним голосом.

— Ви певні, що не хочете, аби тут був присутній адвокат? Усе, що ви скажете, буде…

— Тс… тс… До чого це? І можеш звертатися до мене на «ти», сам знаєш. Ми давно знайомі.

У своєму помаранчевому в’язничному комбінезоні Вояжер розслаблено відкинувся на стільці. Хоч він був і закутий, проте довжина ланцюга давала йому змогу рухатися. Покрутив головою, роззирнувся довкола, не поспішав. Вадим сперся на стіну, склавши руки на грудях.

— То що з партією Каспарова-Топалова 1999 року? Просунувся? Уявляю, як ти сидів перед шахівницею, шукаючи ключ до дверей у мою голову. Що ж, ти не на висоті.

Він клацнув пальцями.

— Поверхові ви, не вмієте розплющити очей, зазирнути в глибину, за позірну складність простих рівнянь. Відповіді були у вас під носом від самого початку. Треба було тільки простягнути руку і взяти їх.

— Ми тут не для того, щоб говорити про нас. Ви розумієте, чому вас так несподівано витягли з вашої нори?

Вони обмінялися поглядами. Дженсон сплів пальці на руках.

— А як я можу знати? Я замкнений у чотирьох стінах, не маю жодного контакту із зовнішнім світом.

Він подивився на відеокамеру, що була праворуч.

— Де вони? За стіною, поховалися? Бачать і чують нас?

— Хто?

— Сам знаєш… Батьки тієї крихітки Сари Морган. Може, гадаєте, це пора сповіді? Що досить мене доправити сюди — і я вам чемно вкажу місце, де поховав її?

— Авжеж, сподіваємося цього. Може, це полегшить ваше сумління.

Він провів язиком по губах.

— На жаль, боюся, що треба зачекати ще трохи. Але я можу позбавити вас зайвих клопотів, щоб ви дарма не їздили.

Поліціянти давали йому змогу розбалакувати і гратися, немов удав здобиччю. Усе було так само, як і кожного разу. Тортури, яких він завдавав, зойки, ув’язнення жертв у трейлері, те, як він їх закопував — Дженсонові подобалося про це говорити, він поринав у світ брехні й фантазій, а Вік тішився тим. Приголомшення від того, що він приготувався йому сказати, буде тільки дужчим.

— Але крихітка Сара не зазначена в сьогоднішньому меню. Насправді меню обираю я, а не ви, я вирішую, що казати вам чи не казати. Так ось, я вирішив, що сьогоднішня тема — це Аполліна Ріна.

Вадим вдав, ніби він теж потрапив у неводи Вояжера.

— Про що ти кажеш?

— Це тебе вразило, еге, дурнику? Аполліна, ота сліпа крихітка? Та, якої ви не знайшли.

Він тішився їхніми здивованими поглядами.

— Оскільки у нас доволі часу, то я хотів би випити кави.

Вадим поклав кулаки на стіл.

— Іди під три чорти! Тут тобі не кав’ярня.

Дженсон вишкірився хижою посмішкою.

— Це ще складніше для вас, адже я не послав пасма волосся, еге? Невдовзі взагалі нічого не буде зрозуміло. Ви питаєте себе, що ж він таке розказує. Аполліна, Аполліна… Така гарнюня дівчинка. Якби ви знали…

Він знову відволікався, переповнений поблажливістю, і розводився про спогади, яких не було. Зиркав на камери, звинувачуючи Морганів. Приставив указівний палець до шиї.

— Дев’ять зірочок. По одній на кожну жертву. Для вашої донечки Сари привілейоване місце, ось тут, під борлаком. Найдужче любив я її. Так гарно її порав.

Вадим аж кипів. Обмінявся поглядом із Віком: годі вже гратися. Дженсон дозрів, його еґо роздулося до неймовірних розмірів. Пора переходити в наступ.

— Гадаю, тобі доведеться їх видалити, ці зірочки на шиї, а це буде непросто там, де тобі судилося провести решту життя. Може, бритвою? Звісно, ти знайдеш когось, хто візьметься за це. Але доведеться пильнуватися, щоб він не перерізав тобі горлянку.

Вік відкрив теку — він теж не поспішав — і штовхнув фото до Дженсона. Хатина. Дженсон насупив брови.

— Чому ти показуєш мені це?

— Не впізнаєш? Занедбана оселя біля струмка Гран-Валуар, в Ла-Фер’є? Там ти ж замкнув Аполліну?

Вадим навмисне повільно почав походжати довкола в’язня, а Вік поклав другу світлину. Аполліна на лікарняному ліжку. Він затулив верх тіла, щоб не видно було пов’язок на руках.

— Там, де ми знайшли її живою. Вона в лікарні, за якийсь час заживе нормальним життям поруч із тими, що її люблять.

Обличчя викрадача спотворила гримаса. Його пальці вчепилися в світлини, зібгали їх і жбурнули у Віка.

— Гаразд, хочеш корчити дурня? Про Сару Морган ти нічого не дізнаєшся.

Він подивився на камеру.

— Ви ніколи не дізнаєтеся, що я з нею зробив! Ідіть до біса!

Вік нахилився до нього над столом.

— А ми вже знаємо, Дженсоне. Ми все знаємо. Ти ж дав мені загадку Безсмертної партії, щоб я її розгадав? Пожертва білої тури на d6… Misdirection… Дехто привертає увагу до себе і жертвує собою, щоб не загарбали їхніх приятелів, еге? Ото почуття дружби!

Дженсон пожирав його очима, на шиї набрякли вени. Він пропав, Вік це відчував. Показав на камери.

— Там тільки співробітники поліції. Батьків Сари Морган там нема, адже вони дізналися, що сталося з їхньою донькою. Через чотири нескінченні роки. Це складно, не приховую, але тепер вони зможуть носити траур.

Вадим підійшов з лівого боку.

— Ти не вбив жодної із цих дівчат, ти тільки прислуга, якій доручили їх викрадати. Ти обмежувався тим, що вказував розташування місцин, де твій друзяка Дельп’єр закопував їх.

Вадим кивнув Вікові, який посунув копії листів на середину столу і наблизив своє обличчя впритул до лиця в’язня.

— Авжеж, ми знаємо, що Дельп’єрові послання потрапляли тобі у листах «фанаток». Із координатами тіл, які ти нам увесь час передавав. Ти достатньо знущався з нас, але тепер цьому кінець.

Дженсон стиснув кулаки на столі. Він сапав, мов бугай. Вадим не відпускав його й на мить.

— Ми зловили тебе. Зловили і Дельп’єра. Нам бракує тільки третього, того, хто вами керував, Моріарті. І ти нам скажеш, хто він.

Убивця витерпів той удар. Вік теж підвівся.

— Я прийняв твій виклик, розв’язав проблему. Я заслужив дізнатися, під яким іменем він зараз. Скажи, щоб покінчити із цим.

На обличчі злочинця була тільки ненависть і лють.

— Та ви всі гребетеся в лайні!

Вадим обійшов стіл і пошукав у справі. Ляснув по столу роботом-портретом Люка Тома, коли той ще був дитиною.

— Люк Тома, він же твій друзяка Моріарті, це тобі про щось нагадує? Ви втрьох в одній кімнаті інтернату «Чорні скелі». Трохи незвичні уроки фізкультури… Кевін Кернінг, що змушував вас робити йому мінети, тебе й Дельп’єра. Хто був кращий? Ти, еге ж? Ти завжди любив виділятися.

— Стули пельку, чорт забирай!

— Хочеш, щоб ми розповіли це в пресі? Справжню історію Енді Дженсона, малого товстунця, що смоктав прутня? Фальшивого серійного убивцю, який ніколи нікого не вбивав і був тільки рабом того, хто відтяв член кривдникові-вчителю, хоч і молодший був?

Дженсон зірвався з місця і спробував кинутись на Вадима, та його стримав ланцюг. Вадим і пальцем не ворухнув. Він дивився в’язневі у вічі.

— Скажи нам, інакше — слово даємо — розкажемо все пресі. І зробимо так, що всі твої приятелі у в’язниці дізнаються, що ти полюбляєш брати за щоку. Ми можемо так зіпсувати тобі життя, що ти уявити не можеш. Хто такий Моріарті? Який він із себе? Де він живе? Куди ти привозив дівчат, яких викрадав? Хто використовував і катував їх? Ти? Моріарті? Хтось інший? Нам треба, щоб ти детально все розповів. Ім’я. Дай нам ім’я. Ми приймали твої виклики, трясця! Ти винен нам.

Енді Дженсон зіщулився на стільці, простягнувши руки перед собою.

— Приймали виклики? Нічого ви не відгадали. Головного ви не знайшли. Шкода.

Дженсон прибрав свого зверхнього вигляду, напустив на обличчя тієї кривої посмішки, за яку завжди кортіло затопити йому в пику. Вік зберігав незворушність.

— А чого нам бракує? Ти нещодавно казав нам про математичні рівняння. Що ти мав на увазі?

Злочинець мовчав, тепер він уже був непорушний. Марно Вадим шарпав його, тряс, пів години кричав йому на вухо, ніщо не діяло. Вони збагнули: це кінець, Вояжер вирішив мовчати.

Коли вони виходили з камери, услід їм пролунав його голос.

— Ви думаєте, що взуваєте Моріарті, а насправді це він вас узуває.

Відтак він знову понурив голову і замовк. Цього разу остаточно.

Джордано більше немає, сказав Жуліан. Але він іще ніколи не був настільки присутній у Леаниних думках. Вона думала про ті пекельні дні, які він провів у форті, про його доньку Роксану, яка більше не побачить свого батька, про його закривавлену розтрощену потилицю, про силует свого знервованого чоловіка, який закидав його землею. Поліція весь час розшукувала його. Може, ім’я Джордано якось вирине у справі Моріарті? Може, прийдуть допитувати їх із Жуліаном через пів року, через рік, через п’ять років? Як жити з таким дамокловим мечем над головою?

Вона припаркувалася на лікарняній автостоянці під попелясто-сірим небом, яке створювало враження, ніби весь час триває ніч. Скільки вже днів не з’являлося сонце? Побігла під вітром до рецепції. Лікар Ґжесковяк чекав на неї в кабінеті. Вона піднялася на горішній поверх, відчуваючи, як похололо всередині.

Лікар простягнув їй руку, зачинив двері й запросив сісти. Сів навпроти неї з другого боку стола. Уважно і занепокоєно подивився на неї. На Леаниному обличчі відбився тягар безсонної ночі й тих мук, які вона пережила. В її голові досі відлунювало скреготіння заступа.

— Як я і написав у повідомленні, мені хочеться поговорити з вами про Жуліана. Він не прийшов на сеанси. Знаєте чому?

— Ну… через батька. Його тіло знайшли біля Гроффльє. Мабуть, він необачно пішов гуляти до бухти під час припливу і став жертвою нещасного випадку.

Ґжесковяк стиснув губи.

— Мені шкода від усієї душі. Коли це сталося?

— Точно невідомо. Тіло виявили вчора вранці, але від нього не було звісток, починаючи від самих свят.

Лікар посунув убік Жуліанову історію хвороби.

— Може, варто буде відкласти нашу зустріч на пізніше і…

— Ні, кажіть.

Він підпер підборіддя кулаками.

— Як сприйняв Жуліан смерть свого батька?

Вона звела плечима.

— Як людина з амнезією.

Лікар видавався збентеженим. Він відкашлявся.

— Розкажіть мені, як до цієї… цієї трагедії відбулося повернення вашого чоловіка додому. Віднайшов він свої орієнтири? Спостерігався автоматизм дій? Помічали ситуації, коли видно було повернення пам’яті?

Леана спробувала абстрагуватися від того болота, в якому загрузнули вони з Жуліаном, і зосередилася на простих речах.

— Усе відбувалося в основному добре. Він почувався вільно у домі, недовго згадував розташування речей. Сьогодні деякі дрібниці йому згадуються, деякі ні. Він і далі спить не на тому боці ліжка, наприклад, але готує мені страви, які я люблю, або ж опікується домом, що завжди робив. Може поїхати автомобілем до Берка. Відновив свою звичку сидіти з ноутбуком на колінах у кріслі, здійснюючи пошуки про…

— …вашу доньку?

Леана кивнула.

— Це бере гору, його нав’язливі спонуки стійкі.

— А ті спогади, що стосуються вас?

— Із цим гаразд…

Він зрозумів, що Леана не хоче розвивати цю тему і не наполягав.

— А його колеги, робота?

— Про це він іще не каже. Знаєте, до нападу Жуліан, сказати б… вичерпав свої можливості. Не певна, що це добре вплине на роботу чи стосунки з колегами. У повідомленні ви казали про щось дивне. То що сталося?

Він поклав долоню на історію хвороби.

— Можливо, ви і знаєте, що відновлення особистих спогадів може бути раптовим або поступовим, у вигляді осяйних, дуже детальних або невиразних згадок. Декотрі епізоди повертаються шляхом спалахів пробудження під час перегляду світлин або торкання до предметів. Знайте, що ці дві останні методи були винятково ефективні в роботі з Жуліаном.

Він відкрив конверт і посунув до неї пачку світлин.

— Вони ваші, можете забрати. Завдяки цим світлинам він зміг згадати точні епізоди зі свого минулого. Місця, ситуації, запахи. Щодня здійснював значний прогрес. Можете глянути на ці фотографії?

Леана не розуміла, куди він хилить, але послухалася. Переглянула знімки один за одним і щоразу відчувала, як стискається серце. Шматки життя, щастя, згадки — все поверталося, завдаючи болю. Такі молоді, такі щасливі. Леана раптом здригнулася. Серед світлин із відпустки вона затрималася на фотографії старого «альфа ромео», що стояв на вулиці з Пізанською вежею на задньому плані.

— Проблема?

— Ця світлина… я такого не пам’ятаю.

— Ви впевнені?

— Так, так… Ми були в Італії, але не були в Пізі. І ніколи не мали такого автомобіля. Я… я спантеличена.

— Проте Жуліан відреагував на цю світлину. Він мав про неї дуже точні спогади. Не пригадував коли, але він їздив туди з вами. Розповідав про спеку, шум, навіть сказав, що ви піднялися на вежу.

Леана похитала головою.

— Я… я не розумію. Я… в мене ніяких спогадів про це нема.

Лікар узяв прямокутник глянцевого паперу.

— Це нормально. Ця світлина не належить вам, це один зі знімків, які ми використовували для тестування.

Леана розгубилася.

— Що це означає?

— Пам’ять — винятково складне явище, Леано, вона може часом витинати різні фортелі й створювати фальшиві спогади. Вона ненавидить порожнечу і сама заповнює її, коли це необхідно. Ми поклали цю світлину серед інших, цілком реальних ваших знімків із відпустки. Сенс такої вправи полягав у тому, щоб дізнатися, чи Жуліан справді став жертвою «фальшивих спогадів», чи брехав задля того, щоб принести нам задоволення і довести, що він швидко робить успіхи, чи й узагалі він симулює амнезію.

Леана прикипіла до стільця, вона відчувала, що зараз почує найгірше.

— Уже десять днів ми здійснюємо експертизу його пам’яті. Це дуже тендітна територія, плинна, податлива, спогади належать тільки пацієнтові, непросто розрізнити справжнє і фальшиве, щоб збагнути глибину амнезії. Ми здійснили цілий комплекс спеціальних досліджень, зокрема ставили запитання, на які він мав дати відповіді, серію жестів, які він мав виконати і які були зверненнями до інших типів пам’яті, нашою метою була перевірка послідовності його відповідей… Тестуючи людей, ми, наприклад, завжди різними способами ставимо те саме запитання. Потім зіставляємо інформацію точнісінько так, як це робить поліція. Ставимо запитання у відповідності до спогадів згідно з одним принципом, а потім — згідно з абсолютно іншим…

Він узяв історію хвороби.

— Жуліан мав результати поза межами норми з майже всієї сукупності тестів, що робить його амнезію занадто досконалою, занадто карикатурною, якщо хочете. Ось, наприклад, тест на впізнавання, де потрібно обрати правильну відповідь із двох можливих…

Він посунув до Леани результати.

— Людина з амнезією дає в середньому п’ятдесят відсотків правильних відповідей зі ста. У Жуліана було п’ятнадцять зі ста.

Леана побіжно переглянула тести. Слова, які потрібно було запам’ятати, потім їх перемішували з іншими словами… Вправи на згадування… Вона поклала матеріали перед собою.

— Що це означає?

— Що він часто обирав неправильну відповідь. Можливо, перебільшував глибину своєї амнезії.

— Ви стверджуєте, що він… що він симулював?

Ґжесковяк відповів спокійно, він був обережний.

— Загалом такі результати характерні для пацієнтів, що не потерпають на амнезію, але хочуть, щоб їх уважали такими.

Леані здалося, ніби її садонули кулаком в обличчя.

— Це… це неможливо.

— Зауважте, я не кажу, що це так у його випадку, це тільки припущення… Хоч сканування і не виявляє ніяких ушкоджень, проте, на жаль, неможливо мати на цій стадії цілковитої певності, робота з пам’яттю не така вже точна наука. Буває, що декотрі пацієнти цілком свідомо перебільшують свою амнезію, сподіваючись здобути від неї фізичний, правовий або фінансовий зиск. Жуліанові, видається, немає ніякого інтересу симулювати, якщо я не помиляюся. Тут немає грошових питань чи якихось правових підстав.

— Він не симулює. Коли сповістили про батькову смерть, він… нічого не відчув, просто смуток відповідно до обставин. Вашим тестам не можна довіряти.

Лікар не намагався заперечувати.

— Таке можливе, але я хотів, щоб ви були в курсі. Коли… коли Жуліан зробить для батька усе, що належить, ми продовжуватимемо сеанси, побачимо, що це дасть. Простежите, щоб він приходив до нас, це важливо, й не кажіть йому про нашу розмову, щоб не псувати найближчих експертиз. Зможете це зробити?

— Спробую.

Він підвівся і провів її до дверей.

— Якщо хтось і може відрізнити правду від брехні, то це ви, Леано. Ви давно живете з ним. Спробуйте протестувати його пам’ять, виявити невідповідності. Тільки ви здатні оцінити достеменність його спогадів, а отже, і його амнезію.

Він потиснув їй руку, й вона пішла до автомобіля. Сіла за кермо і сиділа не рухаючись, у задумі. Звичайно, Жуліан почувався вільно в домі, віднайшов орієнтири, декотрі дрібні звички, але як уявити собі, що він симулював? Симулював те, що не може більше згадати ні її, ні зникнення доньки, ані Джордано? Чому? Вона згадала його перший погляд, коли він прокинувся і не впізнав її. Згадала його реакцію на звістку про те, що втопився його батько. Він любив Жака. Якби він симулював амнезію, то хіба міг би бути таким нечутливим? Як міг би він стримати сльози, коли поліціянти повідомили про Сарину смерть?

Вона рушила з місця переповнена сумнівами. Знову згадала, як Жуліан розтрощив ногу Джордано у форті. Чому раптом така непропорційна реакція? Він щось пригадав? Вона аж здригнулася, коли згадала зізнання хлопця з обличчям групера. Жуліан заплатив за те, щоб його вдарили бейсбольною битою по голові. Та як міг він знати, що це напевно призведе до амнезії? Адже цього неможливо передбачити.

Леану охопили сумніви.

А що, як її чоловік планував той напад якраз для того, щоб мати змогу симулювати амнезію?

Зібралися в офісі бригади близько шістнадцятої години. Усі були напружені, обличчя змарнілі. Невже Дженсон свідомо дав їм підказку, що привела до схованки? Чи його зневага, ненависть, його роздуте еґо підштовхнули його до помилки?

У присутності Манзато й Вадима Вік уставив копію флешки у свій комп’ютер. На екрані висвітився вміст: папки, названі жіночими іменами. Амандина, Жустина, Фаб’єна, Сара… Їх було дев’ять, як і ключів, дев’ять жіночих імен, що вишикувалися на екрані.

Вік зітхнув і потер скроні.

— Тут дев’ять імен зниклих безвісти дівчат. Дев’ять молодих дівчат, яких Дженсон викрав, а Дельп’єр через кілька місяців поховав.

Він клацнув на папці під назвою «Сара», і перед ними з’явилася серія фотографій. Зняті вони були всередині якогось будиночка чи квартири. На кожній видно було Сару Морган у різних кімнатах, то великим планом, то звіддалік. Білява, прегарна, в легенькому вбранні — то в літній сукенці, то в футболці або ж голяка, стоячи під душем. Вік помітив, що їй тоді було не більше сімнадцяти років. Світлини зняті були, звичайно, до її зникнення. Вадим показав на нижню частину екрана.

— Там є і відео.

І справді, під світлинами були іконки. Вік натиснув на одній із них. З’явилося око, яке кліпало кілька секунд.

— Таке око ми знайшли у даркнеті. Коли клацнеш на ньому, воно вимагає пароль.

Око зникло, пролунала мелодія. Хтось зняв Сару, коли вона лежала на ліжку. Пречудове тіло. Вона пестила свої статеві органи, груди. Довга сцена мастурбації, від якої чоловікам стало незручно. Вадим залишався зосереджений.

— Це знято згори, кадр фіксований… Здається, прихованою камерою.

Вік переглянув інші відео. Там Сара стояла під душем або ж відпочивала. Жодного разу вона не дивилася в камеру, ні на відео, ні на світлинах. Знімали без її відома.

— Можливо, крихітними камерами, вмурованими у стіни й замаскованими предметами. Сьогодні будь-хто може придбати високоякісну камеру, що не більша від головки цвяха.

Вік оглянув меблі, розташування кімнат. Сара була не на віллі в Берку. Приміщення було сучасне, красиво оздоблене, в кутку стояв диван з етажеркою поруч. Не було жодного краєвиду з вікна, ніяких зовнішніх орієнтирів, які могли б допомогти визначити, що то за місцина, де знімали ті відео. Місто, село, гори?

— Бачили, як це змонтовано? — запитав Вадим.— Плани, ніжна мелодія. Хтось по-справжньому дбав про монтаж, щоб… підкреслити красу молодої дівчини. Щоб усе це мало якомога збудливіший вигляд.

Вік нічого не розумів. Хто зняв ці відео? Моріарті? Дженсон? Дельп’єр? Із якою метою? Він подумав про розкішне шале в Ла-Шапель-ан-Веркорі, куди привозили декотрих дівчат. Краєвид гір, джакузі, келих шампанського… Хто користувався будинком і дівчатами? Чи можливо, що тут брали участь інші особи? Що існують інші зв’язки? Він розлютився, йому здавалося, наче від нього вислизає щось головне в цій справі.

Манзато поклав кулаки на стіл.

— Ану іншу.

Вік клацнув на іншому імені, Поліни Перло, п’ятої викраденої. Усе повторилося. Світлини й інтимні відео жертви, зняті без її відома. Збудлива мелодія. Місцина та сама, що й у Сари.

Ще одна дівчина. Жустина, молода, з щирою усмішкою, переповнена життям. Теж знята в різних ситуаціях, але завжди в тому самому місці. То вбрана, то ні. Яскрава чорнявка, як і Сара — яскрава білявка.

Поліціянти дивилися інші світлини та відео. Вік тицьнув пальцем в екран.

— Завжди однаковий інтер’єр. У дівчат між собою немає нічого спільного, вони не знають одна одну і зняті без їхнього відома в одному й тому самому місці мініатюрними камерами. Тут нема чого й думати…

— Орендоване житло?

— Гадаю, так. Обладнане прихованими камерами.

Вік узяв свій мобільник і набрав номер. Пролунали три сигнали, і йому відповіли.

— Леана Морган?.. Вік Альтран, поліціянт із Гренобля. Сподіваюся, я вас не потурбував…

До нього долинали пориви вітру, крик птахів, мабуть, Леана Морган була на березі моря.

— Мені потрібна інформація, яку ви можете згадати. Чи було таке, що ви або ваша дочка жили в помешканні чи маленькому будиночку або винаймали його ще до її зникнення? Літній період, червоний кутовий диван, душова кабіна, барвисті старовинні меблі. Якщо згадаєте, я можу надіслати вам світлини тієї оселі й…

— Щодо меблів не знаю, але так, ми винаймали помешкання на кілька днів у Ансі. То був наш останній відпочинок утрьох.

Вік увімкнув гучномовець.

— Можете надати мені інформацію? Адресу? Ім’я власника?

— Ви щось знайшли?

— Можливо. Але я мушу перевірити, перш ніж сказати вам більше.

— Ми скористалися сайтом із найму житла, LocHolidays….

Поліціянти перезирнулися.

— Здається, двічі-тричі ми користувалися їхніми послугами. У мене був обліковий запис, не знаю, чи він іще чинний. Треба зайти туди, але… Послухайте, я… я не вдома. Найкраще буде, якщо я дам вам ім’я користувача і пароль, подивитеся самі. Я вам довіряю.

Вона надала необхідну інформацію. Вік подякував їй і припинив розмову, потім кинувся до комп’ютера. Увійшов на той сайт із Леаниним логіном і паролем.

— Вийшло.

Він перейшов на вкладку бронювання.

— Ага, ось помешкання…

Він показав адресу, біля озера Ансі. Клацнув, щоб розгорнути деталі. Оголошення про житло вже було неактивне, але світлини досі висіли там. Червоний диван, барвисті меблі… Моргани винаймали те помешкання за шість місяців до викрадення.

— Немає сумніву, саме так Моріарті обирав своїх жертв. У нього було житло, яке він здавав в оренду. Воно було як риболовна сітка. Він знімав на відео здобич, яка його цікавила. У нього була вся інформація, яку він хотів мати про них. Адреси, фотографії… І він міг проникати в оселю за їхньої відсутності, робити копії документів, ключів… Це просто, як тьху. Потім Моріарті усе це передавав Дженсонові, щоб той викрав дівчину через кілька місяців. Повинен був минути час, щоб поліціянти не зробили зіставлення.

— Покажи мені ім’я цього мерзотника.

Вік клацнув на посиланні. З’явилося фото, це було одне з тих, які вони бачили в фальшивих даних П’єра Мулена: білявий чоловік із осяйною усмішкою і в білій сорочці. Кадрування було те саме. Вадим страшенно захвилювався.

— Навіть якщо світлина фальшива, це він, це він.

Координати під портретом були верифіковані сайтом. Як надавач житла в оренду, Моріарті повинен був представити документи і реальні банківські дані.

Цього разу не було ніякого «П. М.», ніякого Моріарті, ніякого Доктора Ватсона. Не було більше можливості ховатися за псевдонімами.

Той невидимець, на якого вони полювали, мозок, центральна ланка смертельного ланцюга, колишній Люк Тома, сьогодні звався Давид Жорлен.

Леана стояла над морем, у тій бухті, яку вона так любила. Сама, в теплій куртці, вона дивилася на обрій. На пінявій лінії прибою, внизу, походжали чайки з великими жовтими дзьобами і бекаси, які ловили маленьких сірих креветок або крихітних рибин, що залишалися в калюжах. Ходили вони туди й сюди і клювали, помітивши найменший порух. Потім, скінчивши свій величний балет, нишкли, ховаючись від хижаків. І знову й знову бралися за своє. Вічна боротьба за виживання.

Її погляд поринув ліворуч, на південь. За двісті кілометрів звідси завтра ввечері чекає на неї Етрет і його велетенські бескиди. Праворуч, на північ, за годину їзди, височів форт Амблетез. Жуліан уже був там. Він помиє і прибере те місце, де скнів і віддав богу душу Джордано. Наче кілька крапель хлорки можуть усунути жорстокість їхніх вчинків.

Горло її стиснулося, Леана ніяк не могла забути розмови з лікарем. Та вона залишалася дружиною, то була певна, що її чоловік не симулював. Вона тестувала його вранці. Жуліан терпіти не міг, коли залишали відкритою накривку смітниці, завжди біг туди і повертав її на місце. А тепер йому було байдуже до того. Від самого повернення з лікарні він спав не на тому боці. Він не реагував на імена, місця, які вона називала йому ніби між іншим. Очі його залишалися згаслими, коли вона показувала йому фотографію матері чи батька, в яких він сидів на колінах іще дитиною.

Але весь час, весь час поверталася вона до того нападу, який мало не призвів його до смерті. Усі ці приготування, які він так старанно розробив, оті фальшиві сліди. Її гризли сумніви, та свідомість у неї була вже не така ясна, щоб бути об’єктивною.

Задзеленчав телефон. То був поліціянт із Гренобля. Вона відповіла на його запитання, надала коди доступу до свого облікового запису в LocHolidays і завершила розмову. Здається, Гренобльський карний розшук потроху просувається. Може, ці поліціянти урешті дізнаються правду?

Обличчя її змерзло, вона повернулася до «Натхненниці». Своїми вогнями, формою, великими вікнами вона скидалася на океанський лайнер, що завмер на піщаних хвилях. Вистава з найгіршого трилера. Той, хто розповів би, чого зазнала Леана упродовж цих останніх тижнів, був би певен, що це найкраща історія року.

Проте цій історії ще бракувало кінця. Розв’язки. А Леана не могла знати, як усе скінчиться на скелях Етрета. У «Незавершеному рукописі» її героїню, Жудіту Модруа, пхнули в прірву.

У пітьмі, яка панувала в бухті, наповнюючи її екстремальною мертвотністю, з’явилася чиясь постать і попрямувала до Леани, рухаючись у безкрайньому просторі дикої природи, Манера, хода, пасмо рудого чуба, що вибивалося з-під берета і ця велика куртка, од якої він скидався на дядечка Мішлена… Колен. Леана втерла сльози, що виступили в очах від холоду, і пішла йому назустріч. Поліціянт тримав руки в кишенях.

— Я дзвонив. Потім побачив тебе саму…

Леана побачила сумку для комп’ютера, яка висіла в нього на плечі.

— Жуліанові захотілося побути наодинці. Він вирішив проїхатися автомобілем уздовж берега. Він геть розгублений, не здатен заповнити необхідних паперів після смерті свого батька. Він тяжко переживає все, що відбувається. Постав себе на його місце…

— Я, звісно, розумію… З усім цим украй нелегко впоратися, навіть для тебе. Ти знаєш, коли він повернеться?

— Поняття не маю. І до нього неможливо додзвонитися, ви ж не повернули йому мобільник. Ти хочеш його бачити?

— Так, хотілося б. Маю новини з приводу смерті Жака…

Вони попрямували до вілли. Леана склала руки, передчуваючи недобре. Колен видавався більше ніж просто стурбованим.

— Судмедексперт підтвердив утоплення. Токсикологічні аналізи виявили високу концентрацію алкоголю, щонайменше три грами на літр крові. Цілком очевидно, що з таким показником він насилу міг втриматися на ногах і, зокрема, не усвідомлював небезпеки в бухті.

— Який жах!..

Вони мовчки ішли ще із сотню метрів.

— Я не повинен тут бути, Леано, не повинен розповідати тобі усе це, оскільки зараз тривають слідчі дії… Але…

Він подивився на неї поглядом, сповненим смутком і покори.

— …ми знайомі, я тобі довіряю… Ти сказала б мені, якби було щось таке, що я мав би знати?

— Звісна річ! Але… що відбувається?

Колен відповів не відразу. Що йому вдалося знайти? Леані здавалося, що довкола шиї затягується зашморг.

— Я повинен розповісти тобі про чоловіка, який сьогодні вранці прийшов у комісаріат. Орнітолог із Форт-Маона, Беренже Аргу, він працює в парку Маркантер. Його ім’я тобі знайоме?

— Щось чула…

— Він сказав мені, що вони з Жуліаном добре знайомі, їх об’єднує зацікавлення тюленями. Аргу давно вже описує їх і вивчає їхнє переміщення в бухті. Ще недавно вони боронили колонію і мали через це конфлікт із рибалками.

— Авжеж, я щось пригадую.

— Аргу особливо цікавили великі припливи, він хотів знати, до якої міри вони впливають на колонію. Узбережжя Гроффльє — то його місце, один із найкращих спостережних пунктів за колонією, коли вона не зосереджена коло Берка. Удень він розглядає колонію в бінокль і робить фото, та коли западає темрява, тобто десь із п’ятої години вечора, він встановлює ширококутну інфрачервону камеру, добре заховану від очей випадкових перехожих. Ставить її на висоті, на одній із сосон поблизу в лісі, який облямовує бухту з північного боку. Знаєш, де це?

Леана кивнула. Колен часом нагадував їй павука, який плете своє павутиння. Вони дійшли до підніжжя дюн.

— Тільки учора пізно ввечері Аргу переглянув записи, зроблені увечері в суботу 23 грудня. Він показав… показав мені, Леано, що зняла його камера.

— Не кажи мені… що вона зняла, як потонув Жак…

Колен кивнув у напрямку «Натхненниці».

— І ще дещо дуже незрозуміле. Зайдімо досередини.

Згідно з даними у реєстрі водійських прав, Давид Жорлен жив на околицях В’єнну, за сто кілометрів від Гренобля. Дані свідчили, що народився він 12 червня 1973 року в Пантені, тобто через місяць після офіційної дати народження Люка Тома. Пошук у податкових службах Ізери підтвердив, що він сплатив податки 2016 року за маєток, розташований за адресою, вказаною у водійських правах. Значить, він там жив завжди.

Майже о двадцять другій годині чотири поліційні автомобілі мчали на повній швидкості департаментською автострадою 37. За кермом одного з них сидів Вадим, а Вік замислено втупився в дорогу. До від’їзду він будь-що намагався побачити обличчя Давида Жорлена, наче переслідував як людину, так і риси її обличчя. У Жорлена не було ні паспорта, ні нещодавньої посвідки особи, де могло бути цифрове фото. Тому щоб роздобути фото, яке відповідало б особі, довелося звернутися до адміністративних органів, які видали ті документи. Вік телефонував у супрефектуру В’єнну, яка видала водійські права і свідоцтво про володіння автомобілем 1997 року. Йому сказали, що архіви згоріли під час пожежі два роки тому. Розслідування зробило висновок про навмисний підпал.

Моріарті ще раз стер своє обличчя.

Вік був не такий збуджений і самовпевнений, як його колеги, щось непокоїло його, і він не розумів, що ж саме. Останнім часом події відбувалися одна за одною дуже швидко: допит Дженсона, флешка, захована в стіні, потім справжнє ім’я Моріарті. Наче все раптом розблокувалося. Він бачив ніч із тьмяними зорями, від яких мерехтів сніг. Пагорби швидко пролітали обабіч од шаленого руху автомобіля. Вік повернув голову до колеги. Побачив блискуче праве око і випнуту вперед нижню щелепу.

Маєток скидався на його власника: відокремлений від зовнішнього світу, невидимий, на міських пагорбах, із Роною внизу й оточений лісом. Щоб дістатися до нього, довелося їхати ґрунтовою дорогою поміж деревами. Коли автомобілі зупинилися на горішній частині схилу, чоловіки повиходили з них, першими найдужчі. Довкруги було тихо, може, аж занадто. Стало видно будинок, він був із каменю, на два поверхи. Давній, середніх розмірів, оточений високим цегляним муром із брамою. Усі віконниці були зачинені, світло наче було погашене, але перед будинком стояв сірий лімузин і білий фургончик. Вік відчув, як від збудження у нього аж губи запалали. Невже вони тут і закінчать все?

Відчинити браму було неважко, й, опинившись у саду, поліціянти подвоїли обережність: усі ще пам’ятали невдачу з Дельп’єром. Дуже швидко, обмінюючись точними, узгодженими жестами, вони розійшлися для контролю за виходами, а невелика компактна група заходилася коло дверей. За двадцять секунд вона вдерлася досередини, світячи ліхтарями і тримаючи зброю напоготові.

Цього разу не пролунало жодного пострілу. Перший поверх, другий поверх — команда упевнилася у відсутності небезпеки. Будинок видавався порожнім. Хтось запалив світло. Командир групи подав знак Манзато із вітальні, й той підійшов до нього. Вираз у нього був похмурий. Коли поліціянти ввійшли до вітальні, в обличчя їм ударив запах смерті.

Там було тіло чоловіка у джинсах і в футболці, яке застряло головою і руками в каміні. Воно вже набрякло і почасти, від потилиці й до ліктів, обгоріло. Волосся скрутилося на голові й тепер скидалося на тонкі пружинки. На підлозі, трохи оддалік, валялася пляшка віскі й розсипані пігулки. Снодійне.

Манзато заборонив усім наближатися до трупа і почав телефонувати. Вікові кортіло тільки одного: кинутися до трупа, перевернути його і глянути на обличчя, яке знищив вогонь, на ті риси, що знову вислизнули від нього. Це було неможливо, то не міг бути Моріарті, який помер або вкоротив собі віку чи ще щось утнув,— і пішов на той світ разом із відповідями.

Що завгодно, тільки не це.

Вік ступнув до дверей. Нічого поламаного чи підозрілого, дім був замкнений зсередини. Позаду пролунав голос:

— Ось гляньте.

З другого поверху їх гукав Манжматен. Вони піднялися туди й побачили, що одна з двох кімнат обладнана броньованими дверима. На вікні були ґрати, ліжко пригвинчене до підлоги, телевізор умурований у стіну на недосяжній висоті. Камера? Він подумав про Сару Морган. Одна з перших викрадених дівчат, останньою вбита. То її утримували тут, а не в підвалі Дельп’єра? То вона мешкала в цій кімнаті довгі чотири роки? А чому таке особливе ставлення, тоді як інших убили за короткий час після викрадення?

Він надів латексні рукавички й увійшов до кімнати. Відчинив шафу для одягу. Дбайливо згорнуте жіноче вбрання. Сукні, білизна… Він погладив пальцями куртку: її носила Сара в день викрадення. Моріарті не викинув її.

Увійшов до сусідньої кімнати, в якій не було броньованих дверей. Там, імовірно, спав господар маєтку. Чисте, бездоганно охайне ліжко, краватки і костюми, розвішані на плечиках. Чутно було запах мускусу. На стіні копія картини Жана-Батіста Ґреза «Дівчина з трояндою».

Вадим сидів у кабінеті в кінці коридору, уткнувшись носом у папери та книги про нерухомість. Вік підійшов до нього.

— Він працював з нерухомістю. Оренда, продаж. Незалежний рієлтор, щось у цьому дусі.

Вік зітхнув і притулився до стіни. Вадим глипнув на нього краєм ока.

— Що ти про все це гадаєш?

— Хтозна, у мене таке враження, наче я ходжу музеєм… Пригадуєш останні слова Дженсона: «Ви думаєте, що взуваєте Моріарті, а насправді це він узуває вас». Крім того, в листі Дельп’єр писав про «блискуче зникнення у всіх перед очима». Щось тут негаразд. Не можу собі уявити, що він помер у такий спосіб, головою в полум’ї каміна.

— Якщо це не найкраще зникнення, то що це тоді? Може, ми ніколи й не дізнаємося, який він із себе, але цей покидьок мертвий, Віку. Мертвісінький.

Вік його вже не слухав. Він спустився до вітальні, Манзато вже прощався з групою спецпризначенців, яка поверталася на базу. Він підійшов до підлеглого.

— Криміналісти вже їдуть.

Показав на труп.

— Я зателефонував судді й попросив, щоб у терміновому порядку зробили аналіз ДНК. Завтра ми знатимемо точно, Моріарті це чи ні.

Вік дивився на покійного, не кажучи ні слова. Медикаменти, пляшка, тіло в каміні: таке враження, наче перед ним була детективна гра «Клуедо», з усіма речовими доказами перед очима.

Занадто все карикатурне, занадто все просто. Хіба Моріарті не міг зникнути з більшим блиском, більшим ефектом?

Чи, може, Вік помилився в ньому?

Колен з Леаною ввійшли до вілли. Поліціянт розстібнув куртку й дістав із сумки ноутбук.

— Не хочу нав’язувати тобі перегляд цього відео, але… раніше чи пізніше, гадаю, ти муситимеш його побачити, Леано. То нехай це буде зараз.

Він дивився на неї, спостерігав за нею, ловив кожну її реакцію. Леана зацікавлена у тому, щоб чекати Жуліана? Відмовиться переглядати відео? Вона сіла поруч.

— Умикай.

Колен увімкнув відтворення. З’явилося інфрачервоне зображення в білих і чорних тонах із зеленкуватим відтінком. Леана впізнала ту частину бухти, довгасті язики піску, зиґзаґи Оті, острівці морської квасолі та кохлеарії. Зображення часом затьмарювалося, ішов дрібний дощ. Внизу екрана був час: 17:02, 23 грудня. Поліціянт перемотав відео у прискореному темпі, почав із 17:04. Показав на екран.

— Там…

Леана побачила рух, далеко, дуже далеко в бухті. Два світлячки, що врешті зникли. Фари. Колен знову перемотав відео.

— Твій свекор щойно приїхав до бухти, прямуючи уздовж води. Зупинився на паркувальному майданчику… Зрештою, я так гадаю, адже це там знайшли його автомобіль. На жаль, рослинність, погода і відстань заважають нам щось побачити. Потім упродовж пів години нічого не відбувається. Може, він якраз пиячить, сховавшись у салоні… А потім ось це…

17:32. Леана уявила собі, яка цілковита пітьма панувала в бухті, уявила розмірену пульсацію маяка. З кущів вилізла дивна постать. Вона переступала через калюжі, рухалася великими піщаними заметами, кілька разів падала. Тепер дощ періщив іще дужче, й Леана змогла вгадати, що це Жак, тільки тоді, коли він підійшов ближче. Його лиса голова… Непромокальний плащ… Він брів у темряві, наче волоцюга, заходив у бухту в напрямку моря і камери, а довкола піднімалася вода. Вона охоплювала Жака, мов павук-птахоїд свою здобич, а він не помічав того.

— Це жах. Жах. На бога, що ти іще шукаєш, Колене?

— Дві хвилини… Всього дві хвилин… Зачекай, дощ трохи ущухне, і ти побачиш.

Леана зробила зусилля і дивилася далі. Жак спіткнувся знову і лишився сидіти на піску, весь мокрий. На тлі розбурханої стихії видно було, як його тіло здригається. Леана була певна: він плакав, плакав, як дитина, пропускаючи пісок поміж своїми пальцями. Коли дощ ущух, Колен показав на правий бік екрана. Подивився на Леану краєм ока.

— Що ти бачиш?

Поміж кущами виднів інший силует.

— О боже!

Він зупинив зображення і, міркуючи, пошкріб коротку руду щетину на підборідді.

— Від цього у мене аж дрижаки йдуть по спині. Хтось бачив, як він умирає. Його не видно було за дощем, але він, вочевидь, був від самого початку, сховався у кущах неподалік од паркувального майданчика. Коротко кажучи, той невідомий залишатиметься там до 17:55, коли Жака понесе вода, а він так і не покличе на допомогу.

Леана затулила обличчя долонями. Колен посунув до неї фотокартку.

— Ми зробили цю світлину з відео. Зробили все, що могли, збільшили, оптимізували налаштування, але домоглися не кращого від того, що в тебе перед очима…

Леана глянула на світлину.

— Неможливо сказати, чоловік це чи жінка. Здається, на ньому каптур і рибальський костюм. У такому вбранні нелегко розрізнити бодай одну морфологічну рису.

Леана була на грані, вона рухалася гірським хребтом, а обабіч були прірви. Поліціянт глянув на неї, а потім відкашлявся.

— Не хотілося б запитувати в тебе про таку річ за цих умов, але… це нічого тобі не нагадує? У нас є експерт, який гадає, що цей рибальський костюм світлого кольору, він може бути жовтий або сірий. Як ото…

Він показав на фото Жуліана в рамці, біля книжкових полиць. Тепер Леана могла побачити дно прірви. Вона уб’ється і більше не прокинеться.

— Я… я не знаю. Це так раптово. Що ти хочеш почути від мене?

Вона взяла фото до рук.

— У всіх тут є такий костюм, це може бути хто завгодно. Ти ж не хочеш… гм… поставити ще якісь запитання про Жуліана? Як ти робив це останні чотири роки?

— Ти мене знаєш, Леано… Я хочу тільки збагнути. Батько загинув, виплакавши всі сльози, хтось дивився, як він умирає, і цілком природно, що перший, кого я хотів би допитати, це його син, еге ж? Перш ніж долучитися до тебе в бухті, я зазирнув до повітки. Я не побачив там убрання, яке видно на світлині. Ти знаєш, що зробив із ним Жуліан?

— Ні, ні, звідки мені знати? Я не жила тут, Жуліан утратив пам’ять. Що все це означає?

Колен дістав блокнот, послинив кінчик пальця і погортав сторінки.

— Хочу, щоб ми повернулися до 23 числа. Я привіз Жуліана сюди, коли його виписали з лікарні. Була третя година дня. Я скористався цим, щоб забрати свій гаманець, ти ж пам’ятаєш його? Забув якраз напередодні…

Леана кивнула.

— Ми перевірили Жуліанові телефонні дзвінки. Він дзвонив батькові… о 15:22, дзвінок тривав менше, ніж п’ять хвилин. Як він сказав, хотів повідомити, що уже вийшов з лікарні. Це логічно.

Він показав на екран.

— За півтори години батько зупиняється коло бухти, напивається і йде топитися. Чому він це робить? Чому робить це після того, як сина виписали з лікарні? Це видається мені нелогічним. Він бачив Жуліана кожного дня у лікарні. На його місці я прийшов би сюди, до вас, щоб побачити, як він почувається, повернувшись додому. Не пішов би я топитися. Навіщо чекати повернення Жуліана, щоб утопитися?

— Жак недобре почувався.

— Так, так, знаю, Жуліан весь час про це казав. Вочевидь, він лікувався від депресії, про це свідчать таблетки, знайдені в помешканні й токсикологічні аналізи. Того вечора щось глибоко його вразило, й він загинув. Смерть має вигляд самогубства. Мені хочеться все з’ясувати, розумієш, тому ця історія не дає мені спокою. Може, ти могла б мені допомогти заповнити порожнечу поміж тією миттю, коли я привіз сюди Жуліана, і тією, коли на відео ми побачили фари? Якщо добре пригадую, ти не була тут, щоб зустріти Жуліана з лікарні. Пам’ятаєш, о котрій годині ти повернулася?

Леана підвелася і налила віскі, щоб виграти час. Колен відмовився від склянки, яку вона йому запропонувала. Двадцять третє, двадцять третє, що ж вона тоді робила? Ага, повернулася з Реймса, після того, як погрожувала психіатрові зброєю і змусила його викласти інформацію про Джордано. Вона згадала, що набрехала Жуліанові, й повторила Коленові все те, що казала тоді.

— Я повернулася з Парижу, усе ті кляті проблеми з плагіатом у видавництві… приїхала десь о шістнадцятій годині, максимум о шістнадцятій тридцять. Пам’ятаю, була страшенно здивована, побачивши Жуліана, який сидів у кріслі. Відтоді ми не розлучалися.

— Ти певна?

— Цілком.

Колен стиснув губи, щось занотував і закрив записник, гостро ляснувши палітуркою. Потім, не кліпаючи, з похмурим блиском у сірих очах втупився в неї, риси його обличчя заклякли, немов у чоловіка, який раптом дізнався, що його кидає дружина.

— Я розумію.

Він підвівся і, не сказавши ні слова, навіть не глянувши на неї, сховав ноутбук. Тієї миті вона збагнула: він знав, що вона брехала, знав, що вона не їздила до видавця. Звичайно, він телефонував туди й занотував у записнику: «Де була Леана усі рази, коли казала, що їздила до видавця? Чому вона брехала?» Вона вихилила віскі, треба було щось удіяти, заповнити це мертве мовчання, яким огорнув її поліціянт. Чому він прийшов до неї, сам, із цим відео? Може, хотів дати їй шанс зізнатися? Чому розмовляв із нею, а не з Жуліаном? Невже він почав підозрювати і її?

Вона провела його до дверей. Він озирнувся до неї.

— Хай ця світлина залишиться в тебе. Цілком можливо, що я приїду завтра, щоб поставити кілька запитань Жуліанові. Якщо ти або він захочете мені зателефонувати, то не вагайтеся. Щось вислизає від мене у цій історії, є діри, яких я не можу заповнити, але ти ж знаєш, я — наче приплив. Це забере часу, але раніше чи пізніше ті діри заповняться. До побачення, Леано.

Він обернувся, сховав ніс у комір і бігцем подався до автомобіля. Леана замкнула двері, притулилася до них і глибоко вдихнула повітря. Вхопилася за одвірок і знову подумала про силует, що ховався в кущах.

Кинулася в гараж, понишпорила у відділенні для рукавичок свого автомобіля і знайшла квитанцію про сплату дорожнього мита на автостраді, що вела з Реймса аж до виїзду на 23 автостраду, за десять кілометрів від Берка. Там було вказано час 18:48, це було приблизно за годину після того, як утопився Жак. Теоретично Жуліан мав час, щоб повернутися пішки берегом. Ідучи швидко, вистачить пів години, щоб дійти, якщо вирушити від краю каналу. Через приплив йому треба було перейти міст, пройти дорогою, що прямує попід лісом, і вийти на пісок, південніше.

Але що це означає? Що Жуліан був із Жаком в автомобілі перед тим, як той утопився? А, може, хтось інший?

Сидячи у кріслі перед каміном, Леана закуталася в ковдру по самісінькі плечі. Вона не могла зігрітися. У вікнах видно було цілковиту пітьму, здавалося, ніби дім пливе у нескінченному крижаному просторі.

Жуліанова психіка була не стійка. Невже можливо, щоб він змусив батька піти в бухту? Але як підштовхнути людину до смерті? Погрозами? Словами? Жак плакав, це видно було на відео. Слова могли поранити. Але які разючі й руйнівні слова міг промовити той, хто втратив пам’ять, щоб довести людину до самогубства?

Хіба що, як сказав лікар, у Жуліана немає амнезії або її більше немає.

Леана підскочила, почувши гуркіт двигуна за дві години по тому. Вона ще дужче зіщулилася, коли відчинилися двері. Жуліан обняв її ззаду і припав губами до її потилиці.

— Готово.

Його слова, його запах… Леана здригнулася. Він сів напроти неї, глянув на пляшку віскі, потім на замкнену валізу, що стояла на коліщатах.

— Що це означає? Ти хочеш їхати?

Леана вдихнула повітря і дістала з-під ковдри світлину.

— Ти можеш це пояснити?

Жуліан глянув на знімок.

— Що це?

— А ти не знаєш?

— Звісно, ні! Поясни.

— Того вечора, коли втопився твій батько, там була камера. Захована в деревах потойбіч каналу. Знаєш Беренже Аргу?

— Кого?

— Це чоловік, якого ти добре знав, орнітолог. Як і ти, він цікавився колонією тюленів. Сюди приїздив Колен, він і показав мені відеозапис. Та постать, яку ти бачиш на світлині, стежила, як вода охоплює твого батька.

Жуліан опустився в крісло.

— Повірити не можу.

Леана мовчала, підтягнувши коліна до грудей. Чоловік лякав її, перед нею пропливали жахливі видовища: Жуліан, який трощить ногу Джордано… Те, як він ударив злодія з обличчям групера… Розтрощена потилиця поліціянта… Невже ці надмірні реакції, яких вона раніше не бачила, пояснюються амнезією? Невже Жуліан став такий жорстокий після нападу на нього?

З роздумів її вивів серйозний голос чоловіка.

— …як узагалі я можу бути із цим пов’язаний?

— Чому ти зателефонував батькові, а не мені, коли тебе виписали з лікарні?

— Чому? Та тому, що хотів зробити тобі сюрприз! Сказав батькові, що все гаразд, що наступного дня чекаємо його на Різдво. Був удома, намагався зорієнтуватися і піджидав тебе, не хотів тобі телефонувати, щоб не зіпсувати ефект.

Він підвівся, обхопивши голову руками. На чолі в нього набрякла груба вена.

— Чорт, Леано! Ти мене підозрюєш? Навіщо я скоїв би таке? Тобі не спадало на думку, що та постать — це, може, той клятий паразит, який обікрав нас?

Він підійшов до вікна, широко відчинив його, глянув у темряву.

— Хто тобі сказав, що за нами зараз не стежать? Що не намагаються вбити нас?

Він стояв там, заклякнувши у безмежжі. Потім обернувся до дружини, хотів було обняти її, але вона відхилилася. Підвелася.

— Мені шкода, я не можу. Щось глибоко змінилося в тобі. Не знаю що і не знаю, чи сталася ця зміна в тобі ще тоді, коли ти розіграв напад на себе і кинув нас обох у це пекло. Але так чи так, ти вже не той чоловік, якого я знала.

Вона вбрала пальто і взяла валізу.

— Поїду до Парижу на кілька днів, подумаю.

Вона сумовито глянула на нього; він опустив руки і похнюпився.

— То ти кидаєш мене посеред бурі? Ти кидаєш тут нас самих, мене і мою діряву пам’ять? Ми ж назавжди пов’язані, хіба ти забула?

— Не забула. Не минає години, щоб я не чула цього проклятого скреготіння заступа. Заплющу очі — й бачу набрякле обличчя Джордано. Але завтра увечері мені треба дещо зробити. Здійснити мандрівку, що, сподіваюся, дасть нарешті мені відповіді. Хоч як там скінчаться ці страждання, немає для мене сьогодні нічого важливішого.

Розтин скінчився. За якусь часину Вадим з Офелією вийшли з холодної зали. Тієї п’ятниці двадцять дев’ятого числа по обіді Вік був сам із тілом, яке виявили в будинку на околиці В’єнну, він стояв, застромивши руки до кишень. У світлі ламп нижня частина тіла була біла, майже блакитна, ніби воно спливло на поверхню прозорої води. Верхня частина скидалася на випалену землю, вона була чорна і червона, з місячним рельєфом.

Висновки судмедексперта відповідали картині на місці події. Розітнувши шлунок, Офелія Ер промовила: «Віскі», що було чути вже із запаху. Кілька таблеток снодійного ще не перетравилися. Тіло не переміщували, й на ньому не було ніяких ушкоджень, крім тих, що свідчили про падіння в камін. Токсикологічні аналізи повинні були підтвердити те, що вже визначив судмедексперт: падіння, спричинене смертельним коктейлем із віскі та снодійного.

Значить, Вік ніколи не побачить обличчя цього чоловіка. Чому Жорлен до останнього подиху так шалено намагався стерти свої риси? З якою метою? Поліціянт думав іще про історію з романами Леани Морган, які перенесли з її бібліотеки до інтернату. Про напад на її чоловіка. Про історію в Берку, якої він так і не розплутав. Хоч Моріарті таки загинув, він лишив після себе загадку.

Вік погасив світло, зануривши тіло небіжчика в темряву, і лишився стояти непорушно, наче сподівався, що з пітьми раптом випливуть усі відповіді. Та смерть вирішила бути небалакучою, панувала тиша, то він вийшов. Над Греноблем летіла снігова курява, сніжинки були такі дрібні, що здавалося, ніби дихаєш крижаним пилом. Годі вже зими, гір і всього іншого. Що він ще тут робить? Коралі… Вона й тільки вона прив’язувала його до цього краю, де він прожив усе своє життя.

Він прийшов у бригаду й умостився в кріслі, очікуючи результатів ДНК. Єдиний раз він нездатний був робити щось інше, як тільки терпіти, хоч його колеги повернулися до будинку Жорлена. Йому потрібен був останній доказ, що чоловік із каміна був таки Моріарті, він же Давид Жорлен, він же Люк Тома, він же дитина, що з’явилася невідомо звідки і яку невідома мати викинула в смітник. Чотири подоби. Народився на смітнику, помер у попелі.

Вік зітхнув. Навіть якщо очільник мережі й мертвий, роботи було ще багато. Заповнити прогалини в цьому розслідуванні, розгадати темні місця. Знайти інших імовірних індивідів, що можуть бути причетні до цієї справи, крім цієї трійці з інтернату «Чорні скелі». Внести ясність батькам, родичам про знищені життя. Вік не знав, чи вистачить у нього сил на всю цю суєту. Адже тільки суєта стала результатом цієї історії.

Новину йому повідомили о шостій годині вечора. Манзато ввійшов до кабінету з двома документами в руках, вигляд у нього був урочистий.

— Це він, Альтране. ДНК із трупа, якого знайшли у каміні, на сто відсотків відповідає тій, яка була тридцять років тому в Люка Тома.

Вік глянув на результати з бази даних. Профілі були ідентичні, комп’ютери підтвердили відповідність генетичним слідам Люка Тома, які були в базі даних від 2002 року. Вік мусив визнати, що цього разу чоловікові без обличчя, без батьків, без коріння настав кінець.

Він віддав документи начальникові й поринув у думки, не здатний слухати директиви, що травмували йому слух. Пізніше… Знову сам у кабінеті, він потер очі. Втомився. Вичавлений мов ганчірка. Уже уявляв, що буде далі. Треба буде пояснити названій матері Люка Тома, ким був її син. Поговорити з Морганами й іншими батьками, поставити їх перед суворою дійсністю. Голос батька Аполліни й досі виразно лунав у його голові. «Даремно ви прийшли сюди зі своїм фальшивим співчуттям, це не ваша скорбота». Ні, він не був байдужий. Він почував біль разом із кожною жертвою, яку зустрічав.

Чудовиська існували й існуватимуть, із ним чи без нього. І хоч що ти роби, вони й далі пожиратимуть життя за життям.

Вік вдягнув пальто й подався у ту мерзенну торгову зону, де мешкав уже два місяці. Нікчема. Хіба було краще слово, щоб визначити його?

Зупинившись біля кавового автомата в готелі, він чекав, поки Ромуальд скінчить роботу, щоб побачити свого пса. Це звірятко, яке Вік так любив, якого ніхто в нього не забере і про яке здебільшого забував.

Англійський кокер вискочив зі своєї будки і привітав його щедрим лизьканням. Велика пухнаста куля з неймовірною шерстю: лівий бік чорний, правий білий, а довкола очей навпаки. Вік пригорнув його до себе і повалив у сніг, відчуваючи, як на очах у нього закипають сльози. Перед тьмяним дзеркалом свого життя він урешті голосно промовив ім’я своєї собаки.

— MammaM!{2}

Леана їхала на вирішальну зустріч.

У непроникному спокої салону свого автомобіля, де було вимкнуте радіо й телефон, вона їхала сама. Сама зі своїм сумлінням, сама зі своїми сумнівами, сама зі своєю люттю. І своїм страхом. Тому що вона, звичайно, боялася. Хто не почував би страху від думки, що віч-на-віч зіткнеться з гидким створінням, яке звело зі світу її дитину, її рідну кров? Хто міг би без страху податися в те місце, де трагічно скінчився «Незавершений рукопис»? Чому стріляють одне в одного герої, що безстрашно зустріли вітри і бурі? В цьому нема сенсу. Якщо її книжки закінчувалися нещасливо, то це тому що життя — лайно, ні більше, ні менше.

Вона пригадала, що вже їхала цією дорогою два роки тому на розвідку, а роман був тоді в її свідомості в зародковому стані. Вона, успішна письменниця, яка гралася тим, що лякала читачів, зазнала потворнішого і боліснішого сценарію, ніж найбільш диявольські її інтриги. Того вечора вона писала епілог своєї історії. І цього завершення вона не викладе на папір.

Невдовзі вона відчула, як могуть природи гасить останні свічки цивілізації. Відтепер її зустрічала цілковита пітьма, величезні тіні бескидів, небо, затягнуте хмарами, що віщували бурю; її існування обмежувалося двома жовтуватими смугами на асфальті. Може, Моріарті й не прийде, може, ця самотня мандрівка буде тільки додатковим етапом її мук, але вона повинна іти до кінця.

Етрета. Це місто вона страшенно любила, з його гальковим пляжем, який, немов коштовність, вартують кремінні громаддя бескидів, його кокетливими будиночками рибалок і тим краєвидом, що вдень відкривався у безмежжя, а тепер простягав до неї неспокійні руки. У цю зимову грудневу ніч, коли вітер шмагає щоки і змушує репатися губи, Етрета набувало несамовитого вигляду чорної скелі, яку видобули з нутрощів самісінького пекла.

Леана зупинилася в місті за дві години заздалегідь, залишаючи собі можливість швидко повернутися до автомобіля, коли все скінчиться. Обережність була як ніколи доречна. Вона сягнула під сидіння, наосліп дістала ліхтар, а потім намацала тверде руків’я «зіґ-зауера». То була зброя Джордано, яку вона знайшла в нічному столику Жуліана й тепер тримала у вогкій долоні — пістолет із серійним номером, зареєстрований на поліціянта, чий труп поволі розкладався в могилі у лісовій гущавині.

Піднявши комір і міцніше натягнувши шапку, Леана вилізла з автомобіля, намагаючись залишатися якомога непомітнішою, одним із силуетів у китайському театрі тіней із похмурим і водночас величним декором. Тут люди кохалися і вмирали. Художники, романісти силкувалися передати кожен відтінок сірого, блакитного, червоного у цьому норманському краєвиді.

Вона побігла у напрямку південної частини, але не піднялася сходами на вершину хребта. Леана поринула у кущі й спустилася з обережною спритністю лані. Небо було таке темне, годі щось побачити за метр, і вітер гнав усе до бескидів. Вона чекала, тримаючись насторожі. Може, Моріарті теж був тут, ховався десь у кущах? На мить увімкнула ліхтар, щоб якомога краще сховатися в чагарях, неподалік від доріжки, що простягалася до тієї Голки. Її тіло прагнуло рухатися вперед, немов скероване останнім пориванням, тендітне і все-таки готове до цієї миті.

Якщо це кінець історії, дощ, звичайно, був би доречний, і він почався, не змусивши себе чекати. Краплі періщили по Кот д’Альбатр із таким звуком, наче там грюкали молотки у морській верфі. Щоб зігрітися, Леана згорнулася в позу ембріона, схопившись руками за гомілки. Вогкість і підступний холод почали облизувати спершу її потилицю, потім спину, живіт і врешті дістали до самісіньких кісток. Вона витерпіла пів години, геть закоцюбнувши, і врешті сховалася у захисток, потойбіч доріжки, в «кімнату фей», темну пащу, з якої вдень було видно Голку. Скинула куртку, рукавички, похукала на змерзлі руки і потерла плечі, щоб почала циркулювати кров. Вона, звісно, уникнула дощу, але шалений вітрюган вдирався усередину, він хльоскав, завивав, справляючи на неї враження, наче ось-ось має настати кінець світу.

Глянувши на північ, уздовж хребта, вона побачила мигтіння. Біле світло ліхтаря танцювало поверхнею розбурханого моря. І весь час більшало.

Наближався Моріарті.

Леана дістала зброю, зняла із запобіжника і притулилася до стіни, ліворуч від западини. Леана тремтіла, адже вона була всього лиш слабка жінка. Нарешті вона тут. На краю світу, історії, своєї історії, без надії повернутися і без можливості втекти. Або він, або вона, або тепер, або ніколи.

На скелі за собою вона почула крики колонії морських птахів, що ховалися там, може, чайок або крячок. Вона затамувала подих, коли конус світла осяяв печеру, кроки задудоніли по останніх скрипучих дошках, і з’явилася тінь, до краю заповнивши собою простір, проникнувши в нього, наче щоб забрати життя і жбурнути Леану в останній танок смерті.

І тоді з’явилося обличчя. Побачивши його, Леана відчула, як її покидають останні сили.

— Жуліане…

Її голос насилу було чути за лопотінням дощу. Чоловік обережно забрав у Леани пістолет. Він знав, що вона не вистрілить.

— Твій чоловік мертвий, Леано, він загинув, упавши головою в камін. Ми з ним настільки схожі, що навіть ти не помітила різниці. Мене звати Давид Жорлен. Я його брат-близнюк.

Леану охопила ціла буря емоцій, несамовита, наче вітер, що шаленів над Голкою. В голові усе перемішалося, наче там сталося коротке замикання. Якоїсь миті вона подумала, що Жуліан не міг загинути, адже він — ось тут, перед нею. Потім подумала, що чоловік, який увійшов до печери, чужий, що на ньому маска, яка недоладно імітує обличчя її чоловіка. І голос Жуліана, голос невідомого, що дудонів у її скронях.

— Близнюки мають однакову ДНК, але різні відбитки пальців. Паразит, який весь час був у твоєму домі, то був я. Це мої відбитки знайшов рудий поліціянт на дверних ручках і на меблях. І весь час шукав, хто ж їх лишив, а я був у нього під носом…

Леана присіла, інакше зомліла б. Не знала, скільки часу минуло,— чорні діри затягували її, й вона не існувала,— а потім вчепилася за дійсність: Жуліан мертвий, і його місце зайняв чоловік, що на нього схожий.

А голос знай промовляв:

— Розповідають, що долі близнюків пов’язані, хоч би що вони робили, хоч куди ішли б. Ти вже чула ці неправдоподібні історії про братів або сестер, що врешті знаходили одне одного через десятки років після розлуки, навіть якщо жили за тисячі кілометрів одне від одного? Із Жуліаном наші долі перетнулися чотири роки тому. Цілком випадково сталося так, що ви найняли в Ансі мій будинок. Уяви моє здивування, коли я побачив своє обличчя у відеозаписах камер, які були встановлені в кожній кімнаті…

Леана звела очі. Світло ліхтаря ділило лице чоловіка навпіл, лишаючи другу половину в цілковитій темряві.

— Близнюк, я мав брата-близнюка. І Жак це знав. Спрямувавши на нього цей пістолет, я сказав батькові, хто я такий, в автомобілі на березі бухти. Не довго треба було змушувати його, щоб він почав пити і розповів усю правду про мене, про мої перші дні. Мене народила жінка із синдромом заперечення вагітності. Розмову про це я випадково почув у своїй прийомній родині, але не знав подробиць…

Леана відчула, ніби її затягує в безодню. Здавалося, усе розчинилося навколо неї: вогка скеля, місток ліворуч, обличчя Моріарті, майже точна копія Жуліанового.

— Він розповів, що моя сука-мати понад усе на світі хотіла завагітніти. Що вони хотіли дітей, роками намагалися, але нічого не виходило. І ось одного разу моя мама випадково дізналася, що вагітна, під час відвідування лікаря. Була на шостому місяці, але не набрала жодного кілограма. У глибині душі вона більше не хотіла народжувати. Вона не звернулася до гінеколога і приховала вагітність від усіх. Понад сорок років тому вона народила мене на долівку, на самоті, мов собака. А потім викинула в сміттєвий бак за два кілометри відтіля…

Леана все зрозуміла. Цей чоловік посів Жуліанове місце, він вдерся у їхній дім, торкався їхніх речей. Він загарбав її життя, спав у її ліжку, ґвалтував її. І він убив Сару.

— Коли батько за кілька годин прийшов додому, вона лежала у кухні. У неї болів живіт, між ногами текла кров. Її муки не скінчилися, що було найстрашніше: вона чекала другу дитину. Близнюка. Клятого близнюка, який лишився в теплому кубельці, наче відчував, що станеться!

Він кілька разів ударив себе долонею по лобі, мов несамовитий.

— Це серйозніше, ніж у твоїх романах, трясця! Мій батько негайно повіз її в лікарню. Вона народила в автомобілі, волаючи, що не хоче дитини, що треба викинути її на смітник, як і попередню. Батько міг пошукати мене, перевірити — може, ще живий! Але він цього не зробив. Умовив мою суку-матір нікому не казати про те, що сталося раніше. Вони стали поводитися так, наче мене не існувало. Я народився без імені, без дати народження, без батьків. У купі гнилого сміття.

Він підніс до неї руку, щоб вона понюхала.

— Понюхай її, понюхай! Моя шкіра й досі тхне гниляччям. А мій брат — ти дозволиш, щоб я так називав його? — мій брат мав рідну домівку. Може, мати і не любила його, але батько, той любив. Неважко було підштовхнути його до самогубства, коли я повідомив йому, хто я і що зробив із його любим синочком.

Леана не могла плакати, сльози були наче заблоковані. Вона тяжко дихала, хапаючи повітря, щоб спробувати заспокоїтися. Чоловік присів напроти неї, спершись спиною об стіну.

— Ти маєш право зрозуміти все, Леано, чим я завдячую тобі. Усі ці зникнення, викрадені дівчата… Це було якраз… у порядку речей. Я частина того, що ти у своїх книжках називаєш вишкребками. Може, я мав би загинути на смітнику, може, в бога була якась клята причина, що змусила матір викинути мене. Але я вижив, Леано, я вчепився за життя.

Леана відчула той самий біль, який охопив її після зникнення Сари. Вона відкрилася, віддалася, поділилася своїми найінтимнішими думками з чоловіком, що тільки зовні схожий був на Жуліана, незнайомцем, що сховався під личиною і прикрився амнезією. Усе згадалося їй спалахами: інший голос, сухорлявість тіла, коротке волосся на голові, ота несподівана жорстокість. Як могла вона дозволити себе так надурити?

— Попервах камери в моєму будинку в Ансі були тільки для того, щоб спостерігати за родинами в їхні інтимні миті. Поділяти їхній сміх, галас. Дивитися, як вони кохаються… Я здавав в оренду оселю в період відпусток і спав у невеличкому готелі неподалік. Коли вони виходили погуляти, я забирав картки пам’яті й дивився відео вечорами у себе в кімнаті…

Він опустив ліхтар. Вітер танцював у Леаниному волоссі. Вона потроху оговтувалася, відновлювала сили. Душевний біль іще повернеться, але згодом, наче приплив.

— Я ще ходив по нічних клубах, пиячив. Жив уночі, нищив себе всілякими надмірностями… Контакти, які я згодом зав’язав, дали мені змогу ходити в «Чорний донжон». Хотів побачити, як лярви мучаться, кричать у путах і від того, що на них крапають воском.

Пальці його були зціплені, немов орлині пазурі.

— То був період, коли я віднайшов сліди Дженсона, свого приятеля з кімнати в інтернаті, він животів між безробіттям і нелегальною працею на будові у передмісті Ліона. У нього зберігся контакт із третім приятелем, Дельп’єром…

Він крутнув пістолетом у неї перед очима, краєчок губ скривився у лихій посмішці.

— Дельп’єром, який так і не оговтався після тих років у інтернаті… Дельп’єром, який мав проблеми із законом, бо кохався з трупами. Дитинство обох було знівечене, ці люди носили біль у собі. Як і я, але з інших причин.

Леана сприймала кожне слово як удар скальпелем.

— Ми почали регулярно зустрічатися, пили по чарчині й… розмовляли на різні теми… Наша трійця знову стала згуртована, як у давні часи, як того пам’ятного ранку, коли вони допомогли мені відчикрижити член їхньому вчителеві фізкультури.

— Ти божевільний. Це навіть не божевілля, це щось за межами…

— Навпаки, я дуже тверезий. Завдяки Містиці я побачив, до чого можуть дійти люди, якими лютими тварюками можуть вони бути за своїми масками, як дають собі волю й переходять межі, катують жінок… Я хотів, щоб вони їх катували, Леано, більше й більше, хотів дивитися, як вони це роблять. Тоді я створив сторінку в даркнеті й використав Містику як вербувальницю. Для тих, що хотіли спробувати екстремальний досвід, усе було просто: їм обіцяли надати дівчину на кілька днів, причому тільки для власного вжитку, за умов цілковитої анонімності, щоб вони могли робити все що захочуть, nolimit. Аж до смерті, якщо бажають… Завдяки мені у них з’являлася змога відібрати життя.

Леана відчула, як її шлунок скрутило спазмами, але блювати вже не було чим.

— Я викладав у даркнеті фото й відео таких дівчат — обирав чистих, молодих, незаплямованих. Той, хто бачив їх, повинен був просто запропонувати мені найбільшу суму грошей. Своєрідну ставку. То був аукціон «Christie’s» для хворих на голову, і, повір мені, там мало не билися.

Леана кинулася на нього, але він був спритніший. Він пхнув її вбік, і вона сильно вдарилася плечем. Тоді тицьнув їй дулом пістолета у праву скроню і покрутив ним. Вона закричала.

— Ти хочеш зараз померти? Не хочеш дізнатися, що було далі?

Тяжко дихаючи, він підвівся і скерував промінь ліхтаря їй в обличчя.

— В куток.

Леана скорилася, намагаючись обдумати, яким чином викрутитися. Ззаду, в дірі, вирубаній у камені, була порожнеча. Не втечеш.

— Я купив зруйнований будинок біля В’єнну й реставрував його за гроші, зароблені в мережі. Звичайно, Давид Жорлен народився в невдалий час у невдалому місці, але грошей йому не бракувало. Потім сталося те, чим я пишаюся в житті — ваше перебування в Ансі…

Леана забилася в куток печери, він змусив її знову сісти.

— Уперше я прийшов до вас чотири роки тому, ввійшов до вілли, відімкнувши її дублікатом ключа… Побачив, у якому пречудовому щасті живе мій брат, побачив, якого успіху він зазнав, яку гарну родину має. Це було нестерпно, треба було виправити ситуацію. За кілька місяців я попросив Дженсона викрасти Сару, хотів виставити на четвертий «продаж», і можу запевнити тебе, що ставки за неї побили б усі рекорди. Її сцена мастурбації була просто блискуча…

Леана повинна була подолати біль, якого завдавали їй слова, і знайти спосіб урятуватися. Адже мертвою вона ніколи не змусить його заплатити за все. Він не повинен вийти звідси живим.

— Ефектна моя історія, чи не так? Вдале закінчення книжки, як ти гадаєш? Але чекай, це ще не кінець. Зрештою я вирішив тримати Сару в себе і зачинив її у своєму домі. Хотів кожної миті пам’ятати, що я повинен зробити своєму батькові, братові й, непрямим чином, своїй матері. Нелегко було твоїй доці щодня зустрічатися з дядьком, який має обличчя її батька, мушу зізнатися.

— Вона була невинна!

— Тим-то вони й цікаві усі, хіба ні? Повинен усе-таки уточнити, що Джордано до неї не торкався. Але він не був чистенький, зовсім не був. Він усмак натішився іншою, п’ятою, Поліною Перло. І з нею дійшов до самого кінця.

Жорлен присів перед Леаною і втер їй сльози.

— Не торкайся до мене!

Він пхнув її до стіни, вхопивши за горло.

— Треба все-таки пояснити тобі щодо тієї бісової шапки. Джордано розповів про неї, перш ніж я розтрощив йому голову об стіну. Отак…

Він легенько стусонув її потилицею об стіну, а потім звівся на ноги.

— Коли він трахав Поліну, коли гасив об неї сигарети й протикав їй живіт ножем, то думав про свою доньку. Цей збоченець регулярно повертався у Веркор зі своєю дочкою, в ту місцевість, де він купив собі людське життя і реалізував фантазії, розрахувавшись родинною спадщиною. Ту шапочку носила Поліна, а не твоя дочка. Вона валялася, мабуть, у трейлері, й Дженсон надів її Поліні на голову, гадаючи, що то її шапочка. Джордано забрав її… на згадку. Як трофей.

— Він міг тебе впізнати у форті. Чому він нічого не сказав?

— Тому що він ніколи не бачив мого обличчя. Усі стосунки з клієнтами відбувалися через даркнет. Анонімність, мобільність — ось ключ до системи.

Він на мить зосередив увагу на скелі, де чутно було галас птахів.

— Після того епізоду в Ансі я поставив собі за мету ще раз перевтілитися — зайняти місце твого чоловіка. Убити його і жити з тобою, симулюючи амнезію. Зрештою, він жив за нас двох, еге ж? Я мав право на шматок пирога.

Паразит без обличчя, без коріння — ось хто він був. Пропаще створіння, якому судилося шкодити, знищувати, проте наділене непересічним інтелектом. Він бездоганно перевтілився в Жуліана й обманув навіть Леану.

— Я мало не зробив цього, коли заарештували Дженсона. Та я не був готовий, а Дженсон не розколовся, навпаки — влаштував поліціянтам справжню виставу. Та після його арешту ми з Дельп’єром усе зупинили, стало занадто ризиковано. Я далі готувався до свого майбутнього нового життя. Прийшов до вас два місяці тому, мені потрібна була Жуліанова ДНК, я хотів дізнатися, чи в нас однаковий генетичний профіль, бо всяке буває. Послав матеріал у приватну лабораторію, і вона підтвердила, що ДНК ідентичні. Скористався нагодою, щоб узяти романи… Хотів знати, хто ти. Посісти місце близнюка неможливо без нападу й амнезії. Амнезія — така практична річ. Я вже робив це дитиною. Недобре було те, що я худіший за Жуліана, та й голос мій трохи вищий, і кілька зморщок інакше розташовано… Щодо решти, то ми були цілком ідентичні.

Леана кивнула. Якби ж то вона не розлучалася із Жуліаном. Останні місяці життя її чоловіка були їй невідомі, вона віддалилася від нього, й Жорлен скористався цим. Він дозволив ударити себе по голові, знаючи, що міг би й не отямитися. Але він пішов на ризик.

— Значить, ти вбив її… Вбив мою дочку.

— Не було вибору. Я винайняв шале у Ла-Шапель-ан-Веркорі, де ми провели ще два дні удвох. Не описуватиму тобі всього… Потім я замкнув її там і надіслав повідомлення Дельп’єрові, щоб він терміново закінчив роботу. А я сів на потяг до Берка. Пора було стерти все своє минуле і постати в новому образі. Образі Жуліана Моргана…

Леана збирала всі свої сили, не для того, щоб утекти, а щоб убити його. Не міг він покинути цієї скелястої місцини, сісти в автомобіль і податися до неї додому, в її дім.

— Опинившись на вокзалі, я пройшов шість кілометрів до вілли. Того вечора Жуліан виходив з дому — він, мабуть, їхав катувати Джордано, оце так іронія! Я побачив фари його автомобіля, зачекав, коли він вийде з дому і вдарив його по голові. Зв’язав руки, ноги, і замкнув у багажнику джипа, потім подався до В’єнну. Звісно, не знав, що в нього під курткою Сарина шапочка і що він зуміє сховати її у відділенні для запасного колеса й написати те кляте слово в багажнику…

Він покрутив головою.

— Бачила б ти його лице, коли я відчинив багажник! То була така мить… Не знаю, як тобі й пояснити.

— Ти покидьок. Тобі треба було здохнути на дні сміттєвого баку.

Він надовго замовк. Гасив і запалював ліхтар, коли чув який звук, шурхотіння. Леана намагалася скористатися кожною секундою темряви, щоб трішки просунутися вперед і мати змогу щось удіяти. Але монстр залишив ліхтар увімкненим і знову заговорив.

— Я змусив його наковтатися ліків…. І розповів йому все, як і тобі зараз. Він ридав як дитина. Коли знепритомнів, я обмінявся з ним документами, телефонами, ключами. Я став Жуліаном Морганом. І вкинув його у вогонь, відтоді в нього не було вже обличчя і відбитків пальців… Давид Жорлен помер.

Усе перевернулося в Леаниній голові. Жуліан Морган мертвий, а Давид Жорлен живий. Він знищив її родину. Зробить останній постріл — і остаточно зітре Морганів із лиця землі.

— Повернувшись до «Натхненниці» о першій годині ночі, я наткнувся на сигналізацію, а потім того самого вечора організував напад на себе. Перед тим видалив усю інформацію з ноутбука твого коханого чоловічка. Він справді добре попрацював, знаєш? Зумів дістатися до Джордано, потім до Містики… Щоб наважитися на все те, що він зробив, треба було мати яйця. У тебе був справді дуже хороший чоловік.

Він жбурнув їй в обличчя світлини. То були фотографії пса, бананового гаю, черепах.

— План мав бути ідеальний. Леано, він був бездоганний, навіть незважаючи на ті халепи, в які ми влипли. Досить було простого фото, яке я переглянув потай, щоб ти повірила, ніби я пам’ятаю того бридкого собацюру або відпустку. Ти нічого не підозрювала, мені було не важко симулювати амнезію, адже я нічого не знав про ваше життя… Найтяжче було тримати себе в руках, щоб не задушити батька, коли він був зі мною. Але я витерпів свій біль, знав, що він зрештою дорого поплатиться. Так приємно було дивитися, як він захлинається!

Він узяв куртку і жбурнув їй.

— Вдягни.

Пора. Леана й не поворухнулася. Він підійшов і тицьнув дулом пістолета в її плече. І крутнув, аж вона закричала.

— Годі, не змушуй мене бути жорстоким. Пора настала. І ти це знаєш. Хіба не для цього ти тут, га? Щоб зазнати тієї долі, що й твоя героїня, і закінчити так свою історію. Нарешті завершити книжку твого життя.

Зрештою вона послухалася. Вийти звідси, опинитися коло прірви. Надворі було більше шансів, ніж тут.

— Поліціянти, мабуть, уже знайшли моє тіло. Згідно з тими підказками, які я залишив, вони мали дістатися до мене і з’ясувати, що Давид Жорлен, Моріарті й малий Люк Тома — мертві. Отже, їхнє розслідування буде закрите.

Він зайшов за неї, тримаючи пістолет напоготові. Леана стояла прямо, намагалася зберігати стійкість. Їй було однаково — жити чи померти. На відміну від нього вона вже не мала чого втрачати.

— Я не прийшов би сюди, якби плекав надію, що нам обом вдасться викрутитися. Але… чорт, ти не лишила мені вибору, показавши оту світлину з бухти… і коли я побачив, що ти збираєшся вшитися з валізою. Останніми днями у тебе були дуже серйозні підозри. Ти дуже тендітна, урешті розкололася б і виклала все тому рудому поліціянту, який на все готовий, аби завоювати тебе. Шкода.

— Що ти робитимеш? Всадиш мені кулю в голову?

— З пістолета того поліціянта, якого я закопав? Надто ризиковано. Ні, ти просто накладеш на себе руки. Ти обрала ту місцевість, де закінчується твій роман, бо не в змозі терпіти далі того, що коїться довкола тебе: Сарина смерть, загибель мого батька, моя амнезія… На камерах спостереження пунктів сплати дорожнього мита поліціянти побачать, що ти була сама в автомобілі, то не матимуть ніякого сумніву щодо обставин твоєї смерті. А я і далі гратиму мою роль, успадкую віллу і все інше. Побудую нове життя. Те, в якому мені відмовили, те, що могло б бути моїм життям.

Він пхнув її до містка. Леану охопили пориви вітру і дощ, який змішався з її сльозами. У пітьмі, поміж дошками, що були під ногами, вона відчула несамовитий шал морської стихії й розлючений гуркіт бурунів, що ладні були поглинути її. Шалені течії, що жбурлятимуть її тіло, перевертатимуть його так і сяк, а потім потягнуть у відкрите море, розтовкши об скелі. І вона подумала, що ця історія не повинна так закінчитися. Звісно, вона загине, авжеж, але він не повинен жити далі, обманювати всіх, жорстоко відбирати життя.

Вона зупинилася й обернулася.

— Значить, твій план не спрацює, якщо ти мене застрелиш.

Із цими словами Леана стрибнула на самозванця і всадила нігті йому в щоки, немов пазурі. Напад був такий несподіваний, що куля вилетіла просто в небо, а сам пістолет окреслив сталеву дугу і зник у безодні. Птахи, що ховалися у скелях, з криками розлетілися геть. Два силуети борюкалися коло парапета, усе довкола них кричало: вітер у печері, ліс, небо, море. Здалеку можна було подумати, що то якийсь несамовитий балет двох метких зловісних танцівників, як у німому кіно. І коли один нападав, другий його відпихав, і то один, то другий брав гору, й усе розпочиналося наново. То була якась епічна битва, де поєдналося все — сила, сміливість, виснаження, навіть інстинкт, як у борні лева з леопардом. Інстинкт, що удесятеро збільшував бажання жити — жити, щоб вижити. Аж ось один із двох перелетів через бар’єр, покотився карколомним схилом, що поріс кущами, і розбився в порожнечі — світла і майже непомітна пляма, що скидалася на летючу зірку.

На цьому все закінчилося, і знову з’явилися птахи, а той, хто вижив, завмер на містку, спершись долонями на поручні, втягнувши голову в плечі, що здригалися від шаленого подиху, який змушував груди несамовито здійматися й опадати.

Потім переможець рушив стежкою в бік міста.

І все замовкло, нарешті огорнуте вічною пітьмою.{3}