Двадцятичотирирічній доньці посла довгими теплими ночами спалося тривожно: вона раз у раз прокидалася. Навіть тоді, коли важкий сон брав своє, тіло її не відпочивало: воно кидалось і перекручувалось у ліжку, ніби намагалося звільнитись від накинутих на нього безжальних кайданів. Іноді з її уст зривалися слова мови, якою при світлі дня вона ніколи не говорила. Про це їй знервовано повідомляли чоловіки. Чоловіків цих було мало, бо дуже небагатьом дозволялося перебувати поруч, коли вона спить. Отож, ці свідчення не могли вважатись абсолютно достовірними, оскільки їм бракувало підтвердження із боку третьої, незацікавленої особи. Одначе певні узагальнення все ж таки вдалося зробити. За словами одного свідка, у її нічній мові переважали горлові й аспіраторні звуки, як в арабській. «Опівнічна арабська,— подумалося їй,— чарівлива говірка Шехерезади». За другою версією, то був різновид мови, якою зазвичай говорять герої наукової фантастики. Звуки були акустично чистими, немовби виходили із безмежно далеких галактик,— як у Сіґурні Вівер у «Мисливцях за привидами», коли вона виганяє чергового демона. Однієї такої ночі дочка посла, охоплена миттєвим бажанням провести науковий експеримент, залишила біля свого ліжка увімкнений на запис магнітофон, ­однак коли вранці почула жахливо потворний, неначе з потойбіччя, голос,— він був таким знайомим і водночас абсолютно чужим,— це так її налякало, що вона негайно стерла запис. «Усе одно там не було нічого важливого»,— сказала вона собі.

От тільки стерти не означає забути. Що є, то є, і від цього нікуди не подітися.

На щастя, ці гарячкові періоди сомнамбулічного мовлення були короткими, але коли вони закінчувалися, деякий час дівчина лежала пластом, укрита потом, часто й тяжко дихаючи, немовби ­після швидкого бігу, а потім провалювалась у важкий сон без сновидінь. Прокидалася вона раптово, геть виснажена, і довго не могла зрозуміти, де перебуває і що з нею коїться. Зрозуміло було тільки одне: у її спальні є хтось чужий. Насправді ж там, окрім неї, нікого не було. Чужинкою, що пробиралася до неї у спальню, була присутність відсутності, згусток негативної енергії, що ховався в темному мороці. Дівчина не мала матері. Мати померла, народжуючи її на світ. Про це їй розповіла дружина посла, і батько-посол це підтвердив. Її мати була кашміркою, і дівчина втратила її назавжди, наче рай, наче й сам Кашмір, у незапам’ятні часи. (До того, що Кашмір і рай є для неї синонімами, всі, хто знав дівчину, мусили звикнути і вже сприймали це як одну із її аксіом). Дівчина вдивлялась у пітьму, тремтячи перед відсутністю своєї матері, відчуваю­чи цю мовчазну сторожу, що ховалась у непроглядній темряві, і з завмиранням серця очікувала наступної, ще однієї життєвої катастрофи, сама не відаючи, чого саме чекає. Після того як помер батько,— її неперевершений батько, громадянин світу, наполовину француз, наполовину американець («Як сама статуя Свободи»,— одного разу зауважив він), її обожнюваний і засуджуваний, цинічний, часто відсутній, непосидючий і спокусливий батько,— до дівчини повернувся спокійний сон, немовби від неї відвели прокляття. Неначе їй були прощені гріхи. Або, може, батькові. Хай там як, але тягар гріха було знято. Хоча вона, взагалі-то, не вірила в існування гріха як такого.

Отже, поки не помер її батько, чоловікам було дуже непросто з нею спати, хоча охочих ніколи не бракувало. Сексуальні домагання чоловіків її обтяжували. Власні ж бажання дівчини переважно залишалися нереалізованими. Серед тих, із ким вона розділяла ліжко,— а таких було небагато, жоден із тієї чи іншої причини її не влаштував. І тому з часом (немовби для того, щоби закрити цю тему) вона вирішила зупинити вибір на геть пересічному хлопцеві й навіть усерйоз розмірковувала над тим, чи не прийняти його пропозицію руки та серця. А тоді посла зарізали прямо на ґанку її будинку — зарізали, немовби курча до халяльного обіду, і він стік кров’ю, що струменіла із глибокої рани на горлі, завданої одним убивчим помахом гострого ножа. І це посеред білого дня! Як, напевно, яскраво блищало лезо у золотих променях ранкового сонця, що було для цього міста оспіваним багатьма благословеннями, а чи, може, його прокляттям. Донька вбитого належала до тієї категорії жінок, які ненавидять безхмарне небо, проте це місто нічого іншого впродовж більшої частини року запропонувати їй не могло. Відповідно, дівчині залишалося тільки змиритися з нудною чергою місяців без жодної хмарки на небі й зі спекою, від якої сохла і тріскалася шкіра. У ті поодинокі дні, коли, прокинувшись, вона відчувала в повітрі подобу свіжості і бачила, що небо затягнуте хмарами, донька посла солодко потягалася, вигинаючи спину, і на коротку мить почувалася майже щасливою. Однак зазвичай ще до опівдня сонце випалювало всі хмари, і з неба, оманливо блакитного, як стіни дитячої кімнати, що роблять світло чистим і сяючим, знову нахабно шкірилося вічне світило — так, ніби якась людина, нехтуючи пристойністю, занадто голосно розсміялася в ресторані.

У такому місті, як це, не могло бути ніяких напівтонів або сірості, принаймні так здавалося на перший погляд. Тут усе завжди було саме тим, чим видавалося, без натяків і двозначностей,— ні тобі дощику, що стиха накрапує, ні мінливого затінку, ні поривчастого холодного вітру. Від пильного ока тутешнього сонця ніде було сховатися. Всюди і скрізь люди залишалися на виду, наче манекени у вітрині. Їхні тіла, заледве прикриті одягом, виблискували на сонці і постійно нагадували їй персонажів вуличної реклами. Тут, здавалося, немає місця ні таємницям, ні глибоким почуттям — усе виключно поверхове, відверто виставлене на загальний огляд. Однак, аби по-справжньому зрозуміти це місто, потрібно було збагнути, що ця банальна прозорість є нічим іншим, як великою ілюзією. Це місто було і є суцільною оманою, містом-брехнею, зрадою та перевертнем, містом сипких пісків. Воно вміло приховувало свою справжню природу та надійно берегло від сторонніх очей свої таємниці, хоча й видавалося повністю оголеним і нелукавим. У такій місцині силам зла та руйнації вже не потрібно було ховатися під покровом ночі. Вони випорскували назовні під яскравим ранковим сонцем, засліплюючи та спопеляючи все навкруги своїм смертоносним полум’ям.

Її назвали Індією. Свого імені вона не любила. Ну де це чувано, щоби людям давали такі імена, як Австралія або Перу, або, скажімо, Інгушетія? У середині шістдесятих років її батько, Макс (Максиміліан) Офалс, який народився і виріс у Страсбурзі (тобто у Франції, оскільки це було ще до того, як світ змінився назавжди), був найпопулярнішим і, вочевидь, найбільш скандально відомим американським послом в Індії. То що ж із того? Адже дітям не псують життя такими іменами, як Герцеговина, Туреччина чи Бурунді тільки тому, що їхнім батькам випала нагода відвідати ці країни (і, ймовірно, бути звідти з ганьбою виставленими). Ну добре, її зачали на Сході, зачали поза шлюбом, і народилася вона в апогеї скандалу, що зруйнував підвалини родинного життя її батька, а заразом і його шлюб, а також поклав край його дипломатичній кар’єрі. Хай так, але що ж із того? Коли вважати такі речі достатньою підставою для того, щоби навішувати на шиї власних дітей такі жахливі імена, наче кільця на лапи альбатросів, що використовують для того, щоби дізнатися місця їхніх гніздувань, то у світі було би повно людей із такими іменами, як, скажімо, Євфрат, Піза, який-небудь Істаксіватль або Вулумулу, хоча в Америці, чорти би її забрали, така форма надавання імен не була рідкісною, і це дещо послаблювало логіку її розмірковувань і, правду кажучи, неабияк сердило дівчину. Невада Сміт, Індіана Джонс, Теннессі Віль­ямс і Теннессі Ерні Форд — усім їм вона подумки посилала свої прокляття та з осудом цілила в них середнім пальцем.

Та хай би там як, вона відчувала, що ім’я Індія їй геть не пасує. Воно було якимсь екзотичним, колоніальним, із претензією на приналежність до геть чужорідної їй реальності, і дівчина постійно собі повторювала, що це ім’я не для неї. Вона не відчувала себе Індією попри те, що мала смагляве обличчя з яскравим рум’янцем і довге та лискуче чорне волосся. Вона не бажала асоціюватися ні з безкраїми просторами, ні з нестандартною поведінкою і темпераментністю або з перенаселеністю. Аж ніяк не хотіла вона бути ні стародавньою, ні галасливою, ні вульгарною, ні навіть містичною, а належною до країни Третього світу не прагнула бути і поготів.

Зовсім навпаки. Вона хотіла, щоби про неї думали, як про жінку, яка вміє володіти собою, має тонку душевну організацію і врівноважений характер. Індія вважала себе вдумливою, нерелігійною, чуттєвою і спокійною. Вона говорила з англійським акцентом і ніколи не гарячкувала, навпаки — завжди трималася холодно й дещо відсторонено. Такою вона прагнула бути і саме ці якості наполегливо і цілеспрямовано культивувала в собі. Саме такою вважали її знайомі та друзі в Америці, за винятком хіба що батька та коханців, яких мало не до смерті лякали її розмови уві сні. Що ж до внут­рішнього світу, до скандального періоду її перебування в Англії та різноманітних правопорушень із втручанням поліції, а також інших нерозголошуваних епізодів із її короткого, але багатого на події минулого життя, то все це не підлягало обговоренню і не могло наразі бути цікавим широкому загалу. Тепер вона вже міцно тримала себе в руках. Проблемна дитина ще продовжувала в ній жити — але вже в якомусь сублімованому вигляді, самовиражаючись через небезпечні розваги: щотижневі заняття боксом у клубі Джиммі Фіша на бульварі Санта-Моніка, де, як відомо, тренувалися знамениті бійці Тайсон і Крісті Мартін, і де холодна лють її ударів по боксерській груші змушувала навіть чоловіків-професіоналів завмирати, а також тренування із дуже схожим на славнозвісного Барта Квока майстром східних єдиноборств Віном Чаном, які відбувалися щодватижні. Зіпсута дитина в ній давала себе знати і на розпеченій до білого, безлюдній і випаленій сонцем ділянці пустелі за чорними стінами стрілецького клуба Зальцмана, де вона періодично вправлялася у стрільбі по рухомих мішенях. Однак найгостріші відчуття їй вдавалося отримати під час тренувань зі стрільби з лука в самому серці Лос-Анджелеса — в Елізіан-парку, де, власне, і зародилося це місто, і де набуту нею здатність до жорсткого самоконтролю, необхідного для виживання, самозахисту й оборони від неприємностей, можна було використати для нападу. Коли вона натягувала свій золотистий, олімпійського стандарту лук, коли відчувала на губах дотик тятиви і час від часу кінчиком язика торкалася древ­ка стріли, то помічала у собі п’янке збудження; вона отримувала насолоду від гупання крові у скронях в останні секунди перед пострілом, і от нарешті — солодка мить! — звільнена стріла летить, даючи вихід затаєній люті, що душила її, і від захвату завмирає серце і зупиняється подих від того далекого, заледве чутного звуку, що сповіщає: стріла влучила в ціль. Лук як зброя був їй милішим за будь-­що інше.

А ще вона не плутала з реальністю ті дивні зорові галюцинації, коли раптово перед її очима з’являлися та відразу же зникали якісь картини, ба більше: вона навчилася тримати їх під контролем. У ті хвилини, коли прозорі світлі очі Індії бачили не те, що було перед нею, її мозок, який працював чітко та безвідмовно, миттєво розставляв усе по своїх місцях. Вона не бажала вникати у сутність цих трансформацій, ніколи й нікому не розповідала про своє дитинство і завжди стверджувала, що не запам’ятовує снів.

У той день, коли дівчині виповнилося двадцять чотири роки, її навідав батько-посол. Коли він подзвонив у вхідні двері, вона побачила з балкона четвертого поверху, як він стоїть під палючим промінням полудневого сонця у своєму абсурдному шовковому костюмі, немовби якийсь старіючий ловелас. Та ще й із букетом квітів!

— Люди подумають, що ти мій коханець! — гукнула зверху Індія.— Що ти мій Валентин, який зажадав собі крихітку прямо з колиски.

Вона обожнювала його таким — збентеженим і розгубленим, любила дивитися на нього, коли батько стояв, болісно зморщую­чи чоло, із правим плечем, трохи піднятим до вуха, і ледь-ледь здіймав руку, ніби захищаючись від удару. Вона дивилася на нього крізь призму своєї любові, і його силует почав раптом дробитися і розпливатися в райдужному сяйві. Індія спостерігала за чоловіком, який стояв унизу, і зненацька він почав відходити кудись у минуле, повільно-повільно віддалятись, аж доки не зник у неозорому космосі, подібно до світлового променя. То он воно, як виглядає втрата, як відбувається смерть! Це — відхід, утеча, розчинення в незбагненних швидкостях і безкінечних віддалях Усе­світу. На самому краєчку нашої Галактики якась істота, уявити яку просто неможливо, одного разу погляне у свій телескоп і побачить Макса Офалса, що до неї наближається: у шовковому костюмі, ще і з букетом троянд, він підпливатиме все ближче і ближче, погойдуючись на приливних хвилях світла, що нестимуть його на собі. А зараз він із кожною наступною миттю дедалі більше від неї віддаляється. Дівчина замружилась, а потім знову розплющила очі. Аж ось він знову тут — не полетів за мільярди миль, не загубився серед галактик, що обертаються колесом. Доглянутий і шанобливий, він стоїть тут, на вулиці, де вона живе.

Він уже подолав збентеження й тепер просто чекав. Із-за рогу, із боку Оквуда, з’явилася бігунка у спортивному костюмі. Вона прямувала просто до нього, і було ясно, що на бігу дівчина у звичайних для сучасного суспільства термінах оцінює, чого він вартий у плані сексу і грошей. Батько Індії був одним з архітекторів післявоєнного світу — його міжнародних інституцій і сталих економічних і дипломатичних конвенцій. У своєму поважному віці він і досі залишався вправним гравцем у теніс, подача навиліт потужно закрученим м’ячем і зараз була його таємною зброєю, що часто приносила перемогу. Його жилаве тіло у білосніжних штанях, у якому було не більше п’яти відсотків жиру, дотепер легко переміщалося кортом. Глядачам він нагадував колишнього чемпіона Жана Боротру (не всім, звичайно, а лише тим небагатьом, кому випала нагода бачити живого Боротру). А зараз він із неприхованим задоволенням справжнього європейця розглядав специфічно американські перса бігунки під спортивного типу бюстгальтером. Коли вона порівнялася з Максом, він простягнув їй троянду зі свого здоровезного букету. Вона взяла квітку. Потім, немовби налякана його шармом, його владним, із присмаком еротики жестом, що свідчив про звичку підкорювати, і збентежена власною реакцією, дівчина наддала ходи і понеслася далі. Один — нуль на його користь.

Із сусідніх балконів жінки-іммігрантки із Центральної та Східної Європи вже певний час витріщалися на Макса — із захватом, із неприхованим пожаданням беззубої старості. Для них його візит був найзначнішою подією місяця. Зазвичай вони збивалися в невеличкі групки і стирчали де-небудь на розі вулиці або розсідалися по двоє чи по троє довкола басейну у внутрішньому дворику, безсоромно начепивши на себе наймодніші купальні костюми, що майже нічого не приховували, і безперервно поглинали що-небудь борошняне, ще й дуже солодке. Як правило, вони спали до полудня, а потім скаржилися на безсоння. Усі вони давно поховали своїх чоловіків, із якими прожили хто сорок, а хто і п’ятдесят років нічим не визначного життя. Сутулі і скрючені, з однаково байдужими обличчями, вони скаржилися на примхи долі, що закинула їх на інший кінець світу, так далеко від рідних місць. Вони розмовляли дивними і нерозбірливими мовами, що з однаковою вірогідністю могли виявитися грузинською, хорватською чи узбецькою. Смерті своїх чоловіків ці жінки вважали підступною зрадою. Чоловіки були їм опорою, чоловіки обіцяли, що не підведуть, а потім раптом узяли й віддали богові душу,— хто на полі для гольфу, а хто й цілком банально, впавши обличчям у тарілку супу з локшиною.

І цими фіналами вони лише підтверджували власну неспроможність — як узагалі, так і як одружені чоловіки. Вечорами вдови співали пісні свого дитинства — пісні Балтики, Балкан, безкраїх центральноазійських рівнин.

Представники чоловіцтва у цьому районі теж були переважно самотніми стариганами. Деякі мешкали в тілах, що скидалися на напівпорожні лантухи, для яких навіть земне тяжіння є непосильним тягарем; інші, зарослі сивою щетиною і геть занехаяні, виходили на люди у засмальцьованих штанах із підтяжками та з незастебнутою матнею. Зустрічався і ще один різновид. Ці мали вже зовсім комічний вигляд, бо вдягалися як франти і носили берети та краватки-метелики. Час від часу ці самозакохані джентльмени намагалися зав’язати розмову із удовами, але їхні усмішки, що супроводжувалися жовтавим виблискуванням вставних зубів, і меланхолійною демонстрацією ретельно прилизаних залишків сивого волосся, випущених із-під хвацько заломлених беретів, навіювали лише нудьгу та нудоту. Усі подібні намагання мали однозначний і невідворотний ефект: їх незмінно і з презирством ігнорували. Для цих пошарпаних папуг самий лише вигляд Макса Офалса був образою, а цікавість старих жінок до нього вони сприймали як особисте приниження.

Індія все це пречудово бачила: і старих бабів, які безсоромно виставляли себе на загальний огляд і заклично, із кокетливою хіттю, витріщалися зі своїх балконів, і злостивих дідів, які підглядали нишком і аж сочилися жовчю. Управителька, товста Ольга Симео­нівна, котра в комбінезоні, що безсоромно обтягав її круглобоке тіло, скидалася на самовар, привітала посла з такою облесливою шанобливістю, ніби він був главою держави, який прибув з офіційним візитом. Якби в неї десь тут напохваті знайшовся червоний килим, вона, напевно, розстелила би його перед Максом.

— Вона примушує вас чекати, пане посол! Ну що тут скажеш, така вже вона є, ця теперішня молодь. Я не ремствую. Просто в наш час із вихованням доньок дуже важко — самі проблеми. Я і сама колись була дочкою, але татко для мене був майже як бог. І щоб я змусила його чекати? Та нізащо! Ох-ох-ох, важко тепер з доньками. Дуже важко. Виростиш їх, аж глянь — вони тебе вже й покинули. Я, пане мій добрий, також була колись матір’ю, тільки тепер вони для мене все одно що померли. Я плюю на їхні забуті імена. Отак-то воно тепер є…

Це все управителька виголосила, крутячи в руках зморщену картоплину. У цьому її останньому прихистку всі називали цю жінку не інакше як Ольга-Волга. Вона стверджувала, що є останньою представницею роду картопляних заклинательок із міста Астрахань. Так-так, щира правда, божилася Ольга-Волга, вона — справжня чаклунка, у чиїй владі за допомогою особливих маніпуляцій із картоплиною викликати кохання, обдарувати людину багатством або зурочити її, наслати болячку чи якусь біду. Колись у давньому, але ще не забутому минулому, десь дуже далеко звідси, вона викликала в усіх, хто її оточував, пошану і страх, тепер же, коли поїхала слідом за моряком, який закохався в неї і вже помер, опинилася у чужому для неї середо­вищі в західній частині Голлівуду, змушена завжди вдягатися в робітничий комбінезон та червону у білий горошок хустку на голові, під якою вона ховала рідке сиве волосся. У задній кишені штанів Ольга постійно носила гайковий ключ і викрутку. У тому минулому житті вона могла все — проклясти кішку, вилікувати від безпліддя, зробити так, аби скисло молоко; у цьому ж, тутешньому, житті вона міняла лампочки, що перегоріли, слідкувала за станом кухонних плит і щомісяця збирала орендну платню.

— Ну от хоча би я, пане посол,— не вгавала вона.— Я живу не в колишньому своєму світі і не в теперішньому, не в Астрахані і не в Америці. Скажу навіть більше: не в теперішньому, але й не у прийдешньому. Такі, як я, живуть десь поміж. Поміж спогадами та щоденними клопотами, поміж учора та завтра,— от і я живу у цьому краї втраченої радості і спокою, у місці оманливої тиші. Така вже, видно, наша доля. Раніше я думала, що все в мене о’кей. Тепер я вже так не думаю, як думала раніше. Але й перед смертю не відчуваю ніякого страху.

— Я також, мадам, належу до громадян тієї країни,— цілком серйозно відказав їй Макс.— Я, як і ви, прожив у ваших краях досить довго, щоб отримати тамтешнє громадянство.

Ольга народилася за кілька миль на схід від дельти Волги — там, звідки відкривався краєвид на Каспійське море. Повідомивши про це, вона відразу ж переходила до історичних катаклізмів два­дцятого сторіччя, причиною яких, на її погляд, було не що інше, як картопляне чаклунство. «Ну ясно, тяжкий був час»,— виголошувала вона, звертаючись до бабів на балконах, дідів біля басейну та до Індії кожного разу, коли їй вдавалося впіймати дівчину і затиснути де-небудь у кутку. Тепер те саме вона повідомляла й послу Максу Офалсу, який прибув привітати дочку із днем народження.

— Ну ясно, злидні були жахливі, а ще утиски, гоніння та пере­їзди з місця на місце, солдатня, рабська праця. Сьогоднішні діти — їм геть на все це плювати, вони про це і знати не хочуть. Але я ж бачу, що ви чоловік досвідчений, бували в бувальцях, і теж, напевно, багато бачили на своєму віку. Авжеж, чого тільки не траплялося! Знову ж таки, заслання, одна лишень турбота — як вижити, а для цього треба було зробитися вертлявою та хитрою, як щуриха. Правильно я кажу? Ну і, як годиться, посеред усього цього ще й чоловік, думка про те, як би з ним куди-небудь поїхати,

шлюб і діти. А що ті діти? Діти завжди тебе кидають, у них власне життя, а з твого вони ідуть геть. І що далі? Далі — війна, втрата чоловіка, от лишенько, про таке краще й не розповідати. Знову переїзд, знову той вічний голод, ті вічні зради, а потім зненацька поталанило — інший чоловік. Добрий, морська душа. Далі — шлях через море-океан. Поманив до себе Захід, розумієте? Переїзд, усю країну об’їздили. А потім знову зробилася вдовою, у мужика вік недовгий,— про присутніх, звісно, мови немає; чоловік — субстанція нетривка, вона швидко зношується. Для мене чоловіки завжди були як черевики. У моєму житті їх було двоє, й обидва зносились. А опісля я, можна сказати, призвичаїлася ходити босою. От тільки я ніколи нічого від них не вимагала. Ніколи. Те, що мені було треба, я завжди отримувала. Так-так, отримувала через картопляне чаклування — їжу, дітей, потрібні папери, роботу… Підступи ворогів розсипалися на порох, і я завжди виходила сухою з води. Такою вже є сила мого дару, із ним неможливе робиться можливим. От тільки років усе одно не повернеш, навіть моє ворожіння не здатне повернути час назад. Ми ж із вами добре знаємо цей світ, чи не так? Ми знаємо, чим усе завжди закінчується…

Батько послав нагору водія, а сам залишився чекати внизу. Новий водій! Намагаючись, як зазвичай, зовні не виявляти найменшої цікавості, Індія зазначила подумки, що чоловік цей дуже привабливий, можна сказати, навіть вродливий, що йому десь за сорок, і рухається він із такою же грацією, як її неперевершений татусь. Так, ніби іде по канату. У його обличчі зачаївся біль, чоловік не усміхався, однак від куточків його очей розбігалися тоненькі зморщечки, що трапляються у людей, які часто сміються. Від його обурливо прискіпливого, напруженого погляду її ніби смикнуло електричним струмом. Посол не наполягав, аби його працівники носили якийсь певний одяг, і на водієві були біла сорочка та ­легкі білі штани — щось на кшталт уніформи для всіх, кому випало щастя опинитися в одному з найбільш пропечених сонцем штатів. Красені та красуні стікалися до цього міста звідусіль; вони прибували цілими табунами та викликали до себе жаль: вони так рвалися сюди лише для того, щоби страждати, терпіти приниження і відчувати жах від того, що їхнє головне особисте надбання — врода — невблаганно падає в ціні, девальвує, наче російський рубль або аргентинське песо; вони прибували сюди ґарувати ліфтерами, офіціантками у барах, сміттярами і покоївками. Для них це місто нагадувало прямовисну скелю, на яку вони дерлися, від­штовхуючи одне одного, наче охоплені панікою лемінги. А біля підніжжя цієї скелі простяглася долина розбитих ляльок.

Водій відірвав погляд від її обличчя і втупився в підлогу. На її питання відповів поганою англійською, мовляв — родом із Кашміру. Водій із раю! Серце її завмерло на мить — і підскочило від збудження. Волосся чоловіка перед її очима перетворилося на гірські потоки, груди розцвіли нарцисами з берегів стрімких річок, яскраві маки високогірних луків вибилися з-під коміра його сорочки. Навколо залунали хрипкі звуки кашмірської сопілки — сварнаї. Що за нісенітниця! Вона не фантазерка, вона ніколи і ні за що не дозволить собі принизитися до дурнуватих вигадок. Світ реальний. Він такий, який є, і ніякий інший. Індія замружилася, знову розплющила очі — і все повернулося на свої місця. Реальність перемогла: жодних галявин із квітами. Звичайний водій терпляче чекав на неї, притримуючи дверцята ліфта. Вона прихильно кивнула. Помітила, що його стиснуті в кулаки пальці тремтять. Двері зачинилися, ліфт поплив униз.

На запитання, як його звати, чоловік відповів, що називається Шалімаром. Шалімар — таке ім’я він назвав. Його англійська була дуже поганою, насилу піддавалася сприйняттю. Вона навіть подумала, що цих слів — «насилу піддавалася сприйняттю» — він би точно не зрозумів. У нього були прозоро-блакитні, ще світліші, ніж у неї самої, очі і світле із сивиною волосся. Вона не відчувала потреби дізнатися історію його життя. Принаймні сьогодні. Можливо колись, іншим разом, вона і запитає, чи не лінзи він носить, чи не фарбує, бува, волосся, і чи сам він вигадав для себе такий стиль, чи його нав’язав своєму водієві її любий татусь, який усе життя тільки те й робив, що нав’язував свої думки іншим людям, але робив це з таким шармом, що їм здавалося, ніби ідея належить не послу, а їм самим. Мати Індії, яка померла, подарувавши їй життя, також була з Кашміру. Бодай це вона знала про жінку,

яка її народила. Тільки це — і більше майже нічого (щоправда, відсутність інформації зовсім не заважала їй робити власні припущення). Її таточко, хоч і мав американське громадянство, так і не обзавівся водійськими правами, проте полюбляв купувати автівки. Отже, він наймав водіїв. Вони з’являлися і зникали. Вони всі, ясна річ, прагнули зробитися знаменитостями. Одного разу протягом двох тижнів його возила розкішної вроди молода жінка, але потім вона почала зніматись у серіалах для домогосподарок. Інші іноді з’являлися в ролях другого плану. Принаймні двоє — чоловік і жінка — зробили кар’єру в порнофільмах: вона постійно бачила їх оголеними на телеекранах в готельних номерах, де частенько ночувала. У готелях Індія дивилася виключно порно. Це допомагало їй заснути. Щоправда, вдома вона також дивилася порно.

Шалімар із Кашміру спускався в ліфті разом із нею. Індія дивилася на нього й міркувала. Він законно потрапив до Сполучених Штатів чи він нелегал? А чи має всі належні документи? Чи є в нього ліцензія на водіння авта? Чому його найняли на цю роботу? Чи великий у нього прутень? Чи достатньо великий, аби варто було колись на нього подивитися у винайнятому на одну ніч готельному номері? Батько нещодавно запитував, який подарунок вона би хотіла отримати. Індія поглянула на водія, і на якусь мить їй закортіло зробитися такою жінкою, яка могла би поставити йому декілька непристойних запитань (просто тут і зараз, лише через кілька хвилин після знайомства), яка могла би дозволити собі говорити непристойності в обличчя вродливому чоловікові, доб­ре знаючи, що він не зрозуміє жодного слова і тільки шанобливо всміхатиметься та киватиме головою, не маючи зеленого поняття про те, на що, власне, погоджується. Чи він коли-небудь устромляв у дупу? Їй забажалося побачити його усмішку. Разом із тим Індія взагалі перестала розуміти, чого хоче. Та ні, неправда,— вона хоче робити документальні фільми. Послу треба було би й самому це знати, а не питати, еге ж? Або привів би слона, щоби вона каталася на ньому верхи бульваром Вілшир, або міг би показати дочці Ангкор-­Ват або Мачу-Пікчу, або запропонував би зайнятися скайдайвінгом. Або міг би влаштувати поїздку до Кашміру.

Їй уже двадцять чотири роки. Їй хочеться мати справу із життям, що базується на фактах. Їй потрібна реальність, а не фантазії. Одні адепти віри, страхітливі мрійники, не дозволяли віддати землі труп аятоли Хомейні, інші, такі самі, тільки з далекого ­минулого та іншої країни, на честь якої її назвали, намагалися відкусити бодай крихітний шматочок від тіла Франциска Ксав’єра[3]. Отже, одна частина його опинилася в Макао, а друга — у Римі. Їй набридли світлотіні, напівтони. Їй хотілося дістатися найглибшої суті, самого ядра, сліпучого світла — і прорвати його цнотливу оболонку та поглянути нарешті на цю довбану таємничу правду. Те, що не було прихованим, що лежало на поверхні, являло собою зворотний бік правди, тобто брехню. Дівчина хотіла, щоби в неї була мати. Вона хотіла, щоби батько розповів їй про матір, показав її листи, її світлини; вона прагнула послань із того світу, бажала дізнатися історію її життя. Ось чому Індія вже не розуміла як слід, чого їй хочеться. А втім їй хотілося десь пообідати.

Машина її вразила. Зазвичай Макс віддавав перевагу великим лімузинам класичного стилю, але ця виявилася зовсім не такою: срібляста гоночна модель класу люкс із футуристичним дизайном, у якої дверцята хижо випиналися, наче крила кажана; це була точна копія тих надзвукових пристроїв, на яких у цьому сезоні герої новітніх блокбастерів переносилися в інший час. «Дозволити якомусь водієві керувати цим крилатим чудом автомобілебудування — дивна примха, недостойна такої видатної людини, як батько»,— розчаровано подумала вона.

— У цьому космічному кораблі, мабуть, не вистачить місця для трьох осіб,— вимовила Індія вголос.

Посол мовчки вклав їй у долоню ключі.

Кричущо розкішний, абсолютно недоречний, якийсь неправиль­ний автомобіль прийняв їх у своє нутро. Красень-водій із Каш­міру на ім’я Шалімар залишився стояти на тротуарі, миттєво зменшившись у дзеркалі заднього огляду до розміру комашки. Очі його зблиснули, як два гострі мечі на сонці. Він виглядав наче тоненька срібляста рибинка чи сарана, не більше. Біля нього тупцяла картоп­ляна відьма Ольга-Волга, і їхні постаті, що віддалялися, зробилися схожими на цифри. Разом вони читалися як «10».

У ліфті вона відчула, що водієві кортить до неї доторкнутися. Спраглу жагу хоті, що палила його, Індія відчувала майже фізично. Це її здивувало. Ні, звісно, здивувало її не це, а дещо інше. Їй здалося, що в його бажанні немає нічого сексуального. Індію потягнуло на філософські узагальнення: схоже, що йому кортіло за допомогою цього доторку дотягнутися до когось іншого, до того, хто перебував в іншому вимірі, чи, може, до сумних спогадів і втраченого життя. Схоже, сама вона була для нього не чимось іншим, ніж аналогією, якимось символом. Тому Індія раптом захотіла зробитися такою жінкою, яка могла би спитати: «До кого ти прагнеш дотягнутися, коли торкаєшся мене? Хто та, до якої ти не доторкнувся, бо не насмілився торкнутися мене? Торкнися ж,— кортіло їй прошепотіти і побачити його незбагненну усмішку,— я готова перетворитися на твого провідника, на твій магічний кристал. Ми могли би покохатися в ліфті, щоб опісля ніколи про це не згадувати. Ми могли би займатися сексом у рухомих просторах. У транзитних зонах, коли ти ні тут, ні там,— у тих-таки ліфтах. І в автомобілях теж. Транзитні зони, вони зазвичай якось асоціюються із сексом. Коли мене братимеш, ти думатимеш, що це вона,— хай би ким була та жінка. Я не хочу нічого знати про неї, я й сама в цей момент хочу бути десь у зовсім іншому місці. Я буду лише каналом зв’язку, медіумом. А потім ти про це забудеш; ти будеш просто працівником мого батька — лише ним. Це буде для нас чимось на зразок «Останнього танго», тільки без усіляких зітхань і марень.

Одначе вголос вона нічого не сказала цьому чоловікові, що знемагав від смутку і в будь-якому разі нічого не зрозумів би з її слів. А може, зрозумів би? Адже насправді вона не має поняття про рівень його володіння мовою, лише припускає, що цей рівень дуже низький. Навіщо? Для чого вона все це вигадує? Якась нісенітниця! Це — глупство.

Індія вийшла з ліфта, розпустила стягнене стрічкою волосся і ступила на тротуар.

Той день був останнім із тих, що вони з батьком провели удвох. Наступного разу, коли вона його побачить, усе буде вже зовсім інакшим, зовсім інакшим. Так, той день був для них останнім.

— Це тобі,— сказав батько.— Маю на увазі автівку. Не така вже ти пуританка, щоби не прийняти її в подарунок.

Часопростір як масло, думала Індія, швидко їдучи трасою, а цей автомобіль — нагрітий ніж, що з легкістю його розрізає. Вона не хотіла цієї машини. Їй просто кортіло, щоби відчуття зробились яскравішими, гострішими. Хотілося, щоби її струсонули, закричали на неї, вдарили. Зараз дівчина почувалася отупілою, занімілою, немовби одразу ж після падіння Трої. А взагалі-то все в неї гаразд. Їй тільки двадцять чотири роки. Є чоловік, який хоче з нею одружитись, і є інші чоловіки, ладні погодитися на менше. У неї вже є сюжет для першого документального фільму, і грошей вона має достатньо — принаймні, щоби розпочати роботу. Поряд із нею на пасажирському сидінні її батько, і «DeLorean» летить уперед глибоким каньйоном. Це буде перший день чогось нового. Але водночас це буде й останній день чогось іншого.

Вони пожадливо їли в маленькому готелі високо в горах, під мертвими поглядами рогатих оленячих голів, що прикрашали стіни. Батько та донька, такі схожі одне на одного, з однаковою пристрастю до смачної їжі, з однаково чудовим травленням, з однаковими м’ясоїдськими смаками, стрункі та помірно засмаглі. Ніби кидаючи виклик оленячим головам, Індія замовила собі оленину.

— От, звірюко, я їм твій зад!

Вона промовила ці слова вголос, аби батько почув і посміхнувся. Він також замовив оленину, але, за його висловом, на знак поваги до обезголовлених тварин, які втратили власні тіла. «Ми ласуємо не їхньою справжньою плоттю, а м’ясом інших, таких самих, як і вони були, і завдяки цьому втрачені ними тіла можуть бути повернуті до життя нашою уявою і поціновані належним чином». Підміна за підміною. «Ну от, знову самі лише припущення,— подумала Індія.— Спочатку моє тілесне перебування в ліфті, де, мовляв, не було мене самої, тепер — така сама історія із м’ясом, що лежить на моїй тарілці».

— Твій новий водій мене трохи насторожує,— сказала вона.— Дивиться на мене, немовби перед ним хтось інший. Ти у ньому впевнений? Він пройшов перевірку? І що це взагалі за ім’я — Шалімар? Як на мене, воно звучить наче назва якогось задрипаного клубу з екзотичними танцівниками десь на Ла-Бреа, дешевенького курорту або прізвисько циркового акробата. Ох, будь ласка!..— Дів­чина нетерпляче звела руку, не даючи батькові вимовити те, що, як вона передбачала, буде найочевиднішим поясненням.— Будь ласка, позбав мене від культурологічних екскурсів і не посилайся, заради бога, на назву знаменитого саду! — вигукнула Індія, перед очима якої одразу ж намалювався невимовної краси сад Великих Моголів[4] у Кашмірі, чиї соковито-зелені тераси спускаються до дзеркальних озерних плес, хоча сама вона цього ніколи у житті не бачила.— Звісна річ — слово «шалімар» перекладається як «обитель радості». А для мене воно все одно звучить як напис на етикетці дешевої карамельки.

Вона зробила паузу, а потім рішуче продовжила, випнувши підборіддя:

— До речі, про імена: давно хотіла тобі сказати, що моє мені остогидло, воно мене пригнічує. Ну що це таке? Ти примусив мене тягти на власних плечах величезну чужу країну. Хочу називатись інакше — солодко та духмяно.— І перш ніж він устиг розкрити рота, раптово виголосила: — Можливо, візьму твоє ім’я. Буду зватися Максою, Максюрою або Максі… Неперевершено! Точно: відтепер називай мене Максі!

Він тільки заперечливо похитав головою на знак цілковитої незгоди і продовжив їсти. Батько так і не зрозумів, що за цією бравадою ховається відчайдушне благання дочки, щоби він нарешті припинив тужити за ненародженим сином, скинув із себе цей старомодний жаль, що він завше повсюдно тягав за собою. Ця невимовна скорбота зачіпала та кривдила Індію. Та як батько міг дозволити, щоби його плечі сутулила та пригинала до землі ця невдача, що знущально насміхалася з нього,— ненароджений син?! Як він міг дозволити, щоби його мучив цей заздрісний і мстивий ембріон, коли поряд була та, що любила його всім серцем?! І хіба не була вона його точною копією: досконалішим, витонченішим, більш достойним повторенням його самого, набагато кращим, аніж цей хлопчисько, якого ніколи не існувало? Зеленкувато-блакитні очі та смаглява шкіра, ймовірно, дісталися їй від матері, і груди, звісно, також; натомість усе інше (майже все) дісталося їй від батька, казала собі дівчина. Міркуючи так, вона не помічала слідів іншого, материнського спадку, непритаманні їй самій риси. У власному мовленні Індія вловлювала тільки знайомий голос батька — його інтонації, манеру будувати фрази, його тембр, модуляції. Дивлячись на себе в люстро, вона воліла не помічати ознак чужої раси і бачила у відбитку тільки те, що підтверджувало її схожість із Максом: його риси обличчя, його статуру, ту лінькувато-­неспішну грацію, із якою він рухався та говорив. Цілу стіну в її спальні, прямо навпроти ліжка, займала шафа з розсувними дзеркальними дверцятами, і коли Індія вкладалася в постіль і розважала себе тим, що приймала різноманітні пози, милуючись своїм оголеним тілом, то по-справжньому заводилася від однієї лише думки про те, що саме таким було би тіло її батька, якби він народився жінкою: така сама чітко окреслена лінія підборіддя, така сама посадка голови. Як для жінки, Індія мала дуже високий зріст — і це також було від нього, як і пропорції тіла,— відносно короткий тулуб і довгі ноги. Навіть невелике викривлення хребта, внаслідок чого її голова завжди ледь-ледь нахилялася вперед, надаючи їй якогось трохи хижацького вигляду,— і його вона також отримала від батька.

Після того як батько помер, вона, як і раніше, продовжувала бачити його, дивлячись на себе в люстро. Начебто зробившись привидом свого батька.

До бажання змінити ім’я вона більше не поверталася. Усім ­своїм виглядом батько-посол дав їй зрозуміти, що готовий милости­во забути про її нетактовність, про цей випадок негідної поведінки, і мовчки її пробачити, як вибачають малюкові, коли той надзюрить у штанці, або підліткові, який після першого вдало складеного іспиту повертається додому п’яним як чіп і блює на порозі. Індія вважала таку поблажливість обурливою, але й сама вона, наслідуючи батьків приклад, вирішила так само змовчати. Упродовж решти розмови дівчина уникала бодай якихось серйозних або дражливих тем: не заводила мову ні про свої дитячі роки, проведені в Англії, коли вона ще геть нічого не знала про своє попереднє життя; ні про жінку застебнуту на всі ґудзики, яка не була її матір’ю але виховувала Індію після гучного скандалу, що зруйнував дипломатичну кар’єру батька; ні про жінку, яка була її справжньою матір’ю, але згадувати яку було заборонено.

Вони завершили обід і вирішили трохи прогулятися гірськими стежками. Обидва рухалися, наче боги в піднебессі. Говорити не було потреби. До них промовляв навколишній світ. Індія була дуже пізньою дитиною, і зараз її батькові вже трохи перевалило за вісімдесят — на десять років менше, ніж цьому наскрізь зіпсутому сторіччю. Його легка хода без натяку на старечу неміч викликала в неї захоплення. Можливо, батько й був негідником, найімовірніше, у своєму житті він не раз і не два дійсно чинив як остання сволота, але треба було визнати, що, попри все це, він мав залізну волю до подолання межі можливого та розумного, ту волю, завдяки якій альпініст без кисневої маски підкорює восьмитисячник, або ту, що дозволяє ченцеві входити у стан, подібний до смерті, і виходити з нього через декілька місяців або років.

Батько крокував, як чоловік значно молодшого віку, скажімо, років п’ятдесяти. Шершень смерті вже дзижчав десь неподалік, і цілком можливо, що така зухвала демонстрація чудової фізичної форми, неприродної для цього поважного віку, привабить його та змусить випустити своє смертоносне жало. Індія народилася, коли її батькові було п’ятдесят сім, а зараз він рухався так, немовби мав навіть менше років. За цю волю до життя вона його любила, можна сказати, навіть обожнювала. Ця воля ховалася і в її тілі, як меч у піхвах. Відтоді як Індія себе пам’ятала, батько її завжди був іще тим падлюкою. Він не був створений для батьківства. Він був жерцем-­хранителем Золотої гілки[5]. Він мешкав у своєму зачаклованому гаї, де йому поклонялися наче богові, поки він не загинув від руки свого наступника. Однак перед тим, як зробитися верховним жерцем, йому також довелося вбити свого попередника. Можливо, й Індія — така сама падлюка, як її батько. Можливо, і вона здатна вбити.

Його казки на ніч — у тих рідкісних і непередбачуваних випадках, коли батько опинявся ввечері біля її дитячого ліжечка,— чесно кажучи, не були казками у звичайному розумінні. Вони радше скидалися на ті повчальні історії, якими творець філософії війни Сунь-цзи розважав перед сном свого нащадка.

— Палац влади,— розповідав Макс одного разу напівсонній донечці,— це цілий лабіринт із великих і маленьких зал, розташованих одна за одною. Вони не мають вікон, і дверей ти також там не побачиш. Спочатку тобі потрібно буде здогадатись, як саме туди ввійти. Коли ж ти розгадаєш цю загадку, то потрапиш до першої зали. Там ти будеш непроханою жебрачкою і побачиш чоловіка із головою шакала, який спробує тебе прогнати. Коли ти не підеш, він буде намагатися зжерти тебе живцем. А якщо тобі вдасться проскочити повз нього, ти опинишся у другій залі, котру пильнуватиме чоловік із головою скаженого пса. У наступному приміщенні на тебе чекатиме злостива істота з головою ведмедя — і так без кінця-­краю. Коли ти все ж таки дістанешся передостанньої кімнати, то побачиш там чоловіка-лисицю. Він тебе не проганятиме, а спробує переконати в тому, що це і є найостанніша кімната, щоби ти не потрапила туди, де сидить чоловік — носій по-справжньому величезної влади.

Якщо ти зумієш розгадати всі хитрощі чоловіка-лисиці та проминути його, то побачиш найголовнішого владаря. Його кімната майже така сама, як і всі інші. Там немає нічого аж такого особ­ливого. Перед тобою за абсолютно порожнім столом сидітиме чоловік — маленький чоловічок зі звичайним обличчям. І вигляд у нього буде перестрашений, адже після того, як ти проминула всі розставлені ним пастки, він мусить виконати твоє найзаповініше бажання,— таким є неписане правило. Повертаючись ­назад ти вже не зустрінеш ні чоловіка-ведмедя, ні чоловіка-­собаки, ні чоловіка-­шакала. Замість них у всіх залах палацу буде повно-­повнісінько летючих чудовиськ, крилатих створінь із тілами людей і головами хижих птахів: орлів, шулік, грифів, величезних чайок-стерв’ятників. Усі вони каменями падатимуть на тебе, налі­татимуть зверху, прагнучи вихопити шматок отриманого тобою скарбу. Ти захищатимешся, власним тілом прикриваючи свій коштовний дар, а вони атакуватимуть безперестанку та розриватимуть тобі спину синьо-блискучими кігтями. І от нарешті ти спромоглася від них відкараскатися. Ти виходиш, болісно мружишся від яскравого денного світла, судомно притискаючи до грудей жалюгідні залишки того, що отримала, і тепер тобі ще знадобиться переконати заздрісну, недовірливу, не здатну на справжній учинок юрбу в тому, що ти отримала все, чого прагнула,— інакше на тебе навічно наліплять тавро невдахи.

Саме такою і є природа влади,— чула вона голос татка крізь на­півсон,— і такими є завдання, що вона перед тобою ставить. Через те кожному, хто наважиться увійти до Палацу влади, потрібний великий талан, аби достроково не розлучитися з життям.

Батько на хвилину замовк. Потім, ніби про щось згадавши, заговорив знову:

— А щодо тих, хто бажає досягнути влади, то тут є лише одна порада: не входь до лабіринту кімнат як прохач. Прихопи із собою м’яса, візьми в руку меч. Кинь м’ясо першому вартівникові та, поки він жертиме, відрубай йому голову. Хрусь — і по всьому. Потім цю голову віддай на поживу наступному охоронцю. Його голову теж слід безжально відрубати. Один удар — і готово. І так треба йти до самого кінця шляху. Та коли в найостаннішій залі владар виконає твоє бажання, не позбавляй його голови. Не роби цього за жодних обставин! Обезголовлення правителя — річ надзвичайна та найостанніша, до цього вдаватися не можна. Це створює небезпечний прецедент. Натомість, окрім виконання твого найзаповітнішого бажання, вимагай, аби він дав тобі ще і м’яса. Зі своїм запасом м’яса ти легко обдуриш хижих птахів та відітнеш голови їм усім. Клац-клац-клац! Відрубуй їх доти, доки не здобудеш собі свободу. Свобода, Індіє,— це тобі не частування чаєм із тістечками. Свобода — це завжди війна.

Ці сни з картинами битв і перемог снилися Індії і досі, як і в ті часи, коли вона ще була дитиною. Уві сні вона кидалася, крутилася з боку на бік, билась у двобоях, що батько колись давно впустив до її дитячої душі. Дівчина твердо вірила, що успадкувала від нього майбутнє воїна,— адже вона має таку саму статуру, думає так само, як він, і духом вона так само сильна, як славнозвісний меч Екскалібур, вийнятий із каменю. Індію не здивувало би, якби батько не залишив їй нічого в матеріальному сенсі — ні грошей, ні вартісного майна, адже він, цілком вірогідно, може заявити, що позбавлення спадку є його найостаннішим і найкоштовнішим подарунком: останнє, так би мовити, напучування, що їй необхідно засвоїти.

Індія відігнала думки про смерть і стала дивитись у далечінь — туди, де за темними пагорбами передвечірня синява неба танула в ліниво-гойдливих океанських хвилях. Прохолодний вітерець скуйов­див її волосся. Десь 1769 року у цих місцях францисканський ченець Хуан Креспі відшукав дуже чисте джерело. Ченець назвав його Санта-Моніка — тому, що дивлячись на кришталево чисту воду, він згадав про сльози, що пролила мати святого Августина, коли її син відрікся від церкви. Згодом святий Августин, ясна річ, повернувся до віри, а сльози Санта-Моніки й надалі струменіли собі в Каліфорнії. Індія не схвалювала релігію — і це, на її думку, лише зайвий раз підтверджувало, що дане батьками ім’я їй геть не пасує. Релігія — будь-яка — повна дурня, думала вона. І все одно породжені релігією легенди дивним чином хвилювали дівчину, і це заганяло її у глухий кут. А її померла мати? Чи лила би вона сльози, якби дізналася про безбожність своєї доньки?

На Мадагаскарі тамтешні люди час від часу виймають своїх мерт­вих із могил і танцюють із ними усю ніч аж до ранку. А в Австралії та Японії відомі випадки, коли живі вшановували померлих і поклонялися їм, як святим. Хай би куди ви потрапили, скрізь знайдуться такі мерці, яких не забули, пам’ять про яких бережуть і досліджують їхню спадщину. Це найкращі із кращих, і серед мерт­вих вони найживіші тому, що живуть у людській пам’яті. Менш відомі й уславлені з мерців теж можуть розраховувати, що продовжать жити в серцях тих небагатьох, які їх люблять (або ненавидять). І навіть якщо то буде лише одне-єдине серце, все одно в його межах вони продовжу­ватимуть сміятись, любити, здійснювати гарні та погані вчинки, можуть ходити до кіно на гічкоківські фільми і проводити відпустки в Іспанії, виклично вдягатися і захоплюватися садівництвом, змінювати свої погляди як заманеться, скоювати страшні злочини і казати дітям, що люблять їх понад власне життя. Але смерть її матері була найгіршою з усіх можливих. Мати Індії була мертвішою за будь-­якого з мерців тому, що батько-посол замурував пам’ять про неї в піраміді мовчання. Індія палко бажала розпитати батька, їй відчайдушно кортіло зробити це під час кожної їхньої зустрічі, вона жадала цього щохвилини, щомиті, проведеної поряд із батьком. Бажання знати пронизувало її єство, наче спис. Одначе вона так і не наважилася на розпити. Її мати, ця мертвіша від будь-якого з мерців жінка, пішла в невідомість, загубилася в Максовому мовчанні, що стерло навіть пам’ять про її існування. Як колись древніх фараонів, її оточувала кам’яна німота. Вона була похована в наглухо запечатаній камері разом з усім, що їй належало, зі своїми слабкостями і вподобаннями,— з усім тим, що могло би залишити їй бодай крихту надії на безсмертя. Індія була готова зненавидіти батька за це, от тільки тоді їй нікого було би любити.

Вони дивились, як огорнуте імлою сонце занурюється у води Тихого океану, аж раптом посол майже пошепки почав декламувати вірші. Більшу частину свого життя він був громадянином Сполучених Штатів, але, коли потребував розради, завжди вдавався до французької поезії, що надавала йому підтримку та втіху.

І була Земля, і були планети. Земля не була планетою. Планети ж були загарбниками. Їх так і назвали, бо вони завжди прагнули захопити Землю і підкорити своїй волі. Земля ж ніколи не була такою, як вони. Вона була і лишається об’єктом їхнього полювання. Земля — жадана здобич.

У космосі всього дев’ять планет-загарбниць: Сур’я — Сонце, Сома — Місяць, Будха — Меркурій, Мангала — Марс, Сукр — Венера, Брихаспаті — Юпітер, Сані — Сатурн і ще Раху та Кету — дві планети-тіні. Ці планети-тіні начебто існують, хоча й непомітні оку. Вони є небесними тілами без видимої тілесної оболонки. Вони десь там є, але не мають конкретної фізичної форми. Це планети-дракони, точніше — дві половинки одного дракона. Раху являє собою голову дракона, а Кету — його хвіст. Сам цей дракон також не існує по-справжньому, але все одно перебуває на небі завдяки нашій уяві.

Поки Номан Шер Номан не довідався про планети-тіні Раху та Кету, йому ніяк не вдавалося розібратися в тому, що ж воно таке, це кохання, і якими словами назвати його дію на людину: миті несподіваного осяяння, припливи і відпливи почуттів, незбагненна сила, що притягує, привертає, а потім відштовхує. Відтоді ж, як йому розповіли про половинчастого дракона, все відразу стало на належні місця. Кохання і ненависть — це також планети-тіні, їх не можна побачити, відчути на дотик, але вони все одно існують, терзаючи його серце. Йому було чотирнадцять, коли він покохав вперше у житті. Це сталося в його рідному селищі Пачхігам, де жили мандрівні актори і музиканти. Період його учнівства нарешті завершився, і для дорослої професійної діяльності хлопець обрав собі нове ім’я. Він хотів залишити позаду Номана-дитину і зробитися самим собою — дорослим. Він хотів, аби його батько пишався своїм сином — акробатом і клоуном на ім’я Шалімар. Його видатний батько, шанований Абдулла, був очільником селища, його сарпанчем[15], і тримав їх усіх на своїй широкій долоні.

Про планети-загарбниці йому розповів пандит П’ярелал Каул, учитель і наставник, а зеленоока донька пандита Бхумі була дівчиною, яку він покохав. Ім’я Бхумі означає «земля». Отже, виходить, міркував Номан, що він теж є одним із загарбників. Однак космогонічні алегорії не могли пояснити всіх подій у світі. Наприклад, вони не пояснювали, чому Бхумі і сама виявляла прагнення його вполювати. За винятком тих днів, коли влаштовувалися вистави і навколо було багато чужих, вона ніколи не називала його Шалімаром, віддаючи перевагу імені, даному йому батьками при наро­дженні, хоча свого власного імені терпіти не могла. «Бруд,— казала дівчина,— багнюка та каміння. Не потрібне мені таке ім’я». Вона хотіла, щоби хлопець кликав її Буньї. Так місцеві називали небесне дерево Кашміра — царствену чинару. Номан ішов у соснові ліси, що височіли за рідним селищем, і там шепотів її ім’я мавпам. «Буньї» — тихенько промовляв він і до одудів на зарослому високими квітами лузі Кхелмарг, де він уперше її поцілував. «Буньї»,— дружнім відлунням озивалися мавпи і птахи, немовби славлячи його закоханість.

Пандит був удівцем. Разом із Бхумі, яка вже стала Буньї, він жив у другому за розміром будинку Пачхігама. Цей буди­нок стояв на околиці та був побудований із дерева, як і решта у селищі, але мав два поверхи. Найкращий же будинок належав родині Номанів, там був іще і третій поверх, на якому містилася лише одна кімната — просторе приміщення, де збиралася сільська рада — панчият — й ухвалювалися всі життєво важливі рішення. У пандита Каула була ще окрема будівля, де готували їжу, і навіть спеціальна хижка-туалет, до якої вела коротенька, накрита дахом стежинка. Його будинок був доволі просторим, хоча й темнуватим і трішечки скособоченим, із критим руберойдом конусоподібним дахом, як у всіх у селищі. Він стояв на самому березі маленької дзюркотливої річки Мускадун, що означало «освіжаюча»; вода в ній направду була аж солодкою на смак, але купатися в річці було не можна, бо вона завжди залишалася пекучо холодною, а все через те, що брала початок високо-високо в горах, серед вічних снігів, де індійські оголені до пояса боги і богині з неприкритими персами бавилися щоденною літньою грою із громами та блискавками. Як пояснював пандит Каул, боги не відчувають холоду, адже в їхніх жилах тече зігріта божественим вогнем кров. Чому ж тоді у всіх богів пипки грудей завжди стримлять угору, хотів спитати в нього Номан. Хотів, але не наважувався.

Пандитові Каулу його ім’я теж не подобалося, бо серед людей, які населяли долину[16], Каулів було хоч греблю гати. Такій непересічній людині, як він, здавалося принизливим носити звичайне ім’я, тому ніхто не здивувався, коли пандит оголосив, аби відтепер його називали Каулом Турпаїні, що мало означати «Каул — прохолодна вода». Це занадто довге ім’я він із практичних міркувань скоротив, відкинувши геть ненависну частину «Каул». Щоправда, повна форма нового імені — П’ярелал Турпаїні, тобто «любий серцю прохолодний потік»,— також не прижилася. Врешті-решт пандит скорився долі та погодився, щоби його називали згідно із суспільним статусом — просто наставником. Номан називав його «любий серцю дядечко», хоча ні родинних, ні релігійних зв’язків між ними не існувало. Кашмірців об’єднували набагато міцніші зв’язки. У Кашмірі найважливішою завжди вважали не кровну чи релігійну спорідненість, а щось значно більш глибоке, що сягало корінням у глибину віків. Буньї була єдиною дитиною пандіта, і коли вони з Номаном наблизилися до порогу чотирнадцятиліття, зненацька з’ясувалося, що вони кохають одне одного мало не з пелюшок, і тепер, вочевидь, настала пора щось із цим робити, хай навіть прийняте рішення і стане, можливо, найнебезпечнішим у їхніх долях.

Вони сиділи на березі Мускадуна і слухали наставника, який захоплено розповідав їм про космос, адже він узагалі полюбляв розводитися на різні абстрактні теми. Для них же це було приводом побути разом і поговорити між собою нечутною іншим мовою забороненого бажання, поки розповідь татуся П’ярелала струменіла безперервним потоком, як води бурхливої річки в нього за спиною. Номан крадькома намагався торкнутися пальців Буньї, а її тоненькі пальчики наче самі собою тягнулися йому назустріч. Вони сиділи на великих пласких каменях, і між ними було кілька ярдів порожнього простору, а із синього, як найчистіша радість, неба сонце виливало на їхні голови по-ранковому ясні потоки безхмарного щастя. Попри відстань, що їх розділяла, пальці хлопця і дівчини незримо перепліталися. Номан відчував руку Буньї у своїй, відчував, як її довгі нігтики впинаються йому в долоню, а коли крадькома кидав на неї погляд, то по світлу в її очах бачив, що й вона також відчуває його теплий доторк, що був для Буньї бажаним і зігріваючим, адже всі кінцівки та виступчики її тіла завжди були холодними: мочки вух, пальчики на руках і ногах, пипочки невеликих грудей, котрі лише недавно трохи виросли, кінчик її по-грецьки прямого носика. Усі ці місцинки потребували, щоби їх обігріла Номанова рука. Вона — Земля, а він загарбник, який її вполював і прагне керувати її долею на власний розсуд.

Як і всі ті, хто пишається здібністю до розпізнавання та викриття будь-яких форм духовної омани та релігійного шарлатанства, батько Буньї у глибині душі відчував підступну пристрасть до всього казкового й фантастичного, тож легенда про дві планети-тіні шалено його вабила і зачіпала найпотаємніші струни його душі. Коротше кажучи, він абсолютно підпав під владу чар Раху та Кету, існування яких можна було довести тільки через той вплив, що вони мали на долі людей. Ейнштейн довів наявність нових світил на основі того, що сила їхніх гравітаційних полів призводила до викривлення світлового променя, а «любий дядечко» прагнув довести існування двох половинок небесного дракона через їхній вплив на щасливі чи фатальні події в людському житті. «Вони вивертають наші нутрощі! — із відчутним трепетом у голосі скрикував пандіт.— Вони розгойдують човен наших емоцій і посилають нам втіху чи горе. Є шість рушійних сил, шість інстинктів прив’язують нас до матеріального світу,— урочисто вів він далі.— Їх називають Каам — пристрасть; Кродх — лють; Мадх — усе токсичне, наприклад, алкоголь, наркотики і так далі; Моха — прив’язаність; Лобх — жадібність і Матсая — заздрість. Аби довго та добре жити, потрібно тримати їх під контролем, інакше вони візьмуть над тобою гору. Планети-тіні впливають на нас іздалеку і змушують думати виключно про інстинкти. Раху — підсилювач, він нагнітає пристрасті. А Кету — блокатор, чинить перепони, пригнічує волю. Танець планет-тіней — це не що інше як танець пристрастей у наших серцях, боротьба, що точиться всередині нас, протиріччя між моральним і соціальним вибором».

По цих словах пандит витер піт із чола і сказав доньці: «А тепер ходімо поїмо». Наставник був кругленьким, бо полюбляв смачненько попоїсти. Пачхігам був селищем майстерних кулінарів.

Клоун Шалімар дивився їм услід і насилу втримував ноги на місці, забороняючи їм рухатися в тому ж напрямку. Його переслідували не лише планети-тіні, а й сама Буньї. Вона випробовувала на ньому силу своїх чарів, удень і вночі вабила до себе, погладжувала, покусувала навіть тоді, коли сама перебувала на іншому кінці селища. Такою вже, видно, вона вродилася, ця Буньї Каул, темна, мов страшна таємниця, світла, як найбільше щастя — його перше та єдине кохання, уроджена Бхумі Прохолодна Вода, майстриня цілуватися, та, що розуміється на пестощах, безстрашна акробатка і чудова кулінарка. Серце клоуна Шалімара танцювало від радості, адже незабаром мала здійснитися його найзаповітніша мрія. Згоряючи від задушливого жадання, під час монологу наставника вони одночасно вирішили, що нарешті настав час реалізувати своє кохання, і за допомогою обміну сигналами швидко визначили місце та годину майбутньої зустрічі. Тож їм залишалося тільки підготуватися.

Увечері, заплітаючи для коханого своє довге волосся в коси, Буньї Каул думала про благословенну і прекрасну Сіту. У роки вигнання бога Рами з Айодг’ї[17] і блукань лісами Сіта й Рама знайшли прихисток у будиночку, загубленому серед лісів Панчаваті, що на березі річки Годаварі. Того доленосного дня бог Рама зі своїм братом Лакшманою пішов полювати на демонів і залишив Сіту саму. Але Лакшмана перед тим, як піти, накреслив на землі перед входом до помешкання магічну обмежувальну лінію і попередив, аби Сіта не переступала цієї межі й не дозволяла цього зробити жодному із чужинців. Межа була потужно зачарована й мала слугувати їй надійним захистом. Однак, щойно Лакшмана зник за деревами, перед Сітою з’явився володар демонів Равана. Він був одягнений у запилюжений одяг кольору вохри — такий носили мандрівні мудреці, взутий у дерев’яні сандалії і тримав у руках стареньку потерту парасольку. От тільки мова його не була схожою на ту, якою святі мудреці просять милостиню. Надто вже палко почав він вихваляти надзвичайно гладеньку шкіру Сіти, неперевершений колір обличчя Сіти, її парфуми, волосся, перса і стан. І тільки про її ноги він не сказав нічого. Ноги Сіти, ясна річ, ховалися під одягом, але ж такий могутній ракшас[18], як Равана, напевно міг бачити і крізь тканину, от тільки він, звісно, не міг цього визнати, інакше би його приховану підлу сутність було негайно викрито. Ніжки майже чотирнадцятилітньої Буньї були довгими і стрункими. Їй дуже кортіло знати, якими були ноги у Сіти Деві, і дівчині було прикро, що ніхто їх так ніколи і не описав.

А ще їй дуже хотілося знати, чому Сіта все ж таки запросила Равану, котрий ховався під чарівною машкарою мудреця, ввійти до її будиночка та відпочити. Чи вона зробила це всупереч його нескромним й облесливим словам, або саме завдяки ним? Це мало неабияке значення, адже щойно вона дозволила незнайомцеві переступити магічну лінію, та одразу ж втратила всю свою чарівну силу. Равана миттєво набув свого справжнього вигляду багатоголового чудовиська, силоміць затягнув Сіту до своєї літаючої колісниці, запряженої зеленими буйволами, і помчав до свого демонського королівства на Ланці. Відданий слуга Рами, старий і напівсліпий великий орел Джатаю, намагався порятувати Сіту; він повбивав буйволів у повітрі, і колісниця почала стрімко падати, але Равана підхопив Сіту, неушкодженим зістрибнув на землю, а коли заслаб­лий Джатаю напав на нього, Равана відсік йому крила.

Отже, не можна покладати провину за всі події цього епічного конфлікту на саму лише Сіту, подумала Буньї Каул. «Джатаю, ти за мене загинув! — крикнула Сіта. І це правда. Та все одно не ясно, чому тягар відповідальності за все, що трапилося далі,— за поведін­ку Джатаю, за пошуки викраденої принцеси, за війну проти Равани, за ріки пролитої крові та гори мертвих тіл — був покладений до ніг вірної дружини Рами. Дивного присмаку це надає усій цій старовинній історії, де глупство жінки зруйнувало закляття, накладене чоловіком, де герої були змушені битися та гинути ­нібито через марнославство легкодумної красуні. Буньї це здавалося неправильним. Чесноти Сіти Деві, шляхетність її натури, моральна стійкість і розум не підлягали сумніву. Як можна було так просто все це зневажити? Буньї мала власне тлумачення цієї історії. Володар демонів був безсмертним, він був безтямно закоханий у Сіту, і рано чи пізно вона все одно мала із ним зустрітися, хай би як родичі її берегли. До того ж, вважала Буньї, проти казкової принцеси діяли не тільки демони-чоловіки, а ще й жінки-­демониці, які набули вигляду тих, кого Сіта любила, і вони всі на якийсь час задурили їй голову. Мабуть, вона вирішила не зважати на зачакловану лінію і піти назустріч своїй долі. Що таке, врешті-решт, усі ці магічні лінії виведені в багнюці, на землі? Вони можуть віддалити небезпеку, але не здатні змінити того, що мусить статися. Як то кажуть, чому бути — того не минути, тож нехай швидше станеться, бо інакше воно загрожуватиме тобі завжди.

То хто ж такий, роздумувала Буньї, цей хлопець, син сільського голови, цей юний принц видовищ у їхній трупі, той, із ким вона мала намір зустрітися на гірській луці сьогодні вночі? Хто він — її казковий герой чи демон? А чи те й те водночас? Чи подарують вони одне одному насолоду, чи згублять себе тим, на що наважилися? Чи правильно вона розсудила? Чи, може, вона робить зараз невиправну помилку? Адже це вона сама його підмовила пере­ступити зачаровану межу. Буньї переповнювали ніжні почуття. Який же він вродливий, який майстерний у клоунському мистецтві; який чистий і дзвінкий має голос, який граційний він у танці, як легко крокує натягненою линвою! А який він неймовірно доб­рий, який ніжний! Ні, не може він бути войовничим демоном. Її солоденький Номан, який вирішив називатися клоуном Шалімаром частково заради неї, адже чотирнадцять років тому обоє вони з’явилися на світ у садах Шалімара тієї самої ночі, а почасти, щоби вшанувати пам’ять про її маму, бо тієї ж ночі, коли не стало багатьох і світ круто змінився, померла і її мама. Буньї кохала Номана через те, що, обравши ім’я Шалімар, він хотів висловити повагу до її покійної матері, чим закріпив непорушний зв’язок між собою і Буньї, дарований їм обом одночасною появою на світ. Вона його кохала, бо він не припускав навіть думки про те, щоби зробити боляче бодай одній живій істоті. Як він може її образити, коли не здатен скривдити навіть мухи?!

Волосся було заплетене, тіло вмащене. Раху, підсилювач емоцій, і Каам, чиста пристрасть, чудово попрацювали, адже її тіло трепетало від пожадання. Буньї зробилася дорослою вже два роки тому,— раніше від усіх інших дівчаток її віку. Від самого дня свого передчасного народження Буньї всього досягала раніше належного часу, тож почувалася цілковито готовою до будь-якого повороту долі. Густа темрява безмісячної ночі повнилася пахощами квітучих персиків і яблунь, і повіки Буньї поважчали. Вона сіла на ліжко, прихилилася головою до підвіконня та прикрила очі. І відразу ж, як вона й передчувала, з’явилася мама. Вона померла, коли народжувала Буньї, але приходила до неї уві сні майже кожної ночі. Вона відкривала дочці всі таємниці жіночого життя, розповідала історії з минулого родини, давала їй безцінні поради і дарувала свою безмежну любов. Буньї не розповідала про це батькові, бо не хотіла ображати його почуття. Пандит усе життя намагався бути для неї і матір’ю, і батьком водночас. Попри свою високодуховну натуру, він її безмірно обожнював, донька для нього була безцінним скарбом, прощальним дарунком коханої дружини. Від сільських жінок він достеменно дізнався про все, що стосувалося виховання малих дитинчат, і від дня її появи на світ усе, що стосувалося Буньї, робив тільки сам: готував для неї молочні суміші, витирав їй сіднички, вставав ночами, коли вона починала плакати, аж поки стривожені сусідки не почали зі сльозами просити його пожаліти себе та прийняти їхню допомогу, якщо він не хоче, щоби бідолашна дівчинка втратила, окрім матері, ще й батька. Пандит поступився, але не в усьому. Він грав із нею в дитячі ігри, а коли Буньї трохи підросла, навчив її співати і танцювати, підводити очі та фарбувати губи; він пояснив, що із цим робити, коли в неї почалися місячні. Словом, батько робив усе, що тільки міг. Але мати дівчинки завжди залишається для неї незамінною, навіть якщо існує не в реальному житті, а лише у безтілесному образі, у снах; навіть якщо доказом її присутності є вплив на долю тільки однієї людини — її улюбленої донечки.

Померлу дружину пандита звали Пампош, тобто «квітка лотосу», хоча, як вона одного разу зізналася доньці, яка чи то спала, чи то марила, їй кортіло, щоби її називали Гірі, що означає «горіхове зернятко», у пам’ять про те, що, на знак дружби, одного дня подарувала їй Фірдаус Бегум Бхатт, золотоволоса дружина сільського голови, шановного Абдулли Номана. Одного чудового літнього дня, коли Пампош і Фірдаус збирали крокуси у шафранних полях Пачхігама, зненацька, немовби за відьминим словом, із чистого, безхмарного неба раптом хлинули потоки дощу, та такі щільні та нестримні, що обидві жінки змокли до рубчика. Гостра на язик дружина сільського сарпанча виповіла зливі все, що про неї думає, а Пампош, витанцьовуючи під струменями, весело до неї гукнула:

— Не треба картати небо за те, що воно посилає нам дар води!

Але для Фірдаус ці слова виявилися тією краплею, що переповнила неглибоку чашу її терпіння.

— Усі вважають тебе такою солоденькою, такою доброю і відкритою, такою чемною і скромною, але мене не одуриш,— я бачу тебе наскрізь! — палко вигукнула Фірдаус, або ж Гірі, коли вони, геть мокрі, сховалися під крислатою чинарою.— Ще б пак — ти завжди всміхаєшся, нікому ніколи слова наперекір не скажеш, тобі всі нещастя як божа роса. А от я, скажімо, заледве продеру очі й відразу за все хапаюся, всіх мені хочеться гарненько струснути, щоби життя пішло краще, ніж дотепер, мені завжди кортить розгребти все те лайно, що збирається в нашому поганючому світі. А ти? Ти, навпаки, ідеш по життю так, наче воно тобі до душі, і ніби всім цим твоя душенька задоволена. Але затям: я тебе розкусила. Теж мені вигадала: вдаєш із себе ангелика в раю! Не заперечую, у тебе добре виходить, але ж усе це лише твоя шкаралупа, як у горіха; всередині ж ти зовсім інша, та — готова закластися на що хочеш — зовсім не така щаслива й безтурботна. Знаю, для інших тобі нічого не шкода, бо до людей ти щедра. От якби я сказала тобі, що мені така-то твоя річ подобається, ти би мені зараз же її подарувала, навіть якщо це твій посаг іще від прабабусі, навіть якщо це буде коштовне намисто чи браслет, але себе ти нікому не розкриваєш, у цьому ти жадібна, як ніхто інший.

Такі промови або призводять до повного розриву між друзями, або, навпаки, роблять їхні стосунки набагато тіснішими, довірливішими. А Фірдаус мала звичку вирішувати все одним махом, вона не могла терпіти невизначеності. «Того прекрасного літнього дня я теж абсолютно її зрозуміла,— розповідала потім Пампош Каул своїй дочці Буньї, коли та спала.— Під машкарою непоступливої, лайливої відьми я розгледіла неймовірно віддану та люблячу жінку. До того ж у всьому селищі, напевне, тільки вона одна й була здатна зрозуміти те, що я хотіла розповісти». І тоді Пампош почала ділитися з подругою найпотаємнішим. Фірдаус не йняла віри вухам. До цього часу дружина сільського голови, як і всі інші, вважала, що Пампош є ідеальною дружиною для наставника, адже вона обома ногами стояла на землі, поки думки шанованого пандита витали десь у позахмарних висотах. Але тепер Фірдаус раптом зробилося ясно, що насправді прихований від усіх таємний бік натури Пампош був набагато фантасмагоричнішим, ніж у її чоловіка, що її мрії були набагато більш ризикованими, іноді навіть небезпечнішими, ніж у самої Фірдаус із її войовничим прагненням змінити світ.

У тому, що стосується любощів, кашмірські жінки не були недоторками, але від інтимних зізнань Пампош у Фірдаус аж вуха запалали.

Дружина сарпанча зрозуміла, що глибоко всередині — так глибоко, що ніхто цього не помічав,— її подруга була настільки невситимою в любощах, що залишалося тільки дивуватись із того, як у пандита ще вистачає сил уранці підводитися з ліжка і щось робити. Всі ті маленькі хитрощі, використовувані нею для підсилення сексуального задоволення, про які розповіла їй Пампош, нажахали Фірдаус, але водночас і викликали в неї жагуче бажання відчути те саме. Її зупиняло лише побоювання, що коли вона спробує запропонувати щось подібне своєму Абдуллі, котрий вбачав у сексі тільки задоволення однієї із природних потреб — і що швидше, то краще,— той після цього просто викине її на вулицю, як найостаннішу шльондру. Старша від подруги на декілька років, Фірдаус несподівано відчула себе недосвідченою школяркою, яка, затинаючись і червоніючи, розпитує наставницю про те, як і за допомогою чого можна досягти бажаних результатів. «Усе дуже просто,— казала їй Пампош.— Коли між вами панує довіра, тоді можна робити все що завгодно, тоді і ти, і він здатні досягти того, чого вам хочеться, і повір мені — це чудово». Але, мабуть, найбільш вражаючим зізнанням Пампош було те, що не чоловік, а вона сама вела його за собою в любощах. Коли ж Пампош перейшла від сексу до викладення своїх утопічних ідей щодо жіночої емансипації і завела мову про те, наскільки їй болісно жити в суспільстві, що, як мінімум, років на сто відстає в розвитку від решти світу, про який вона мріє,— Фірдаус жестом зупинила її. «Досить! — нетерп­ляче мовила вона.— Від твоїх розповідей я й так, напевно, втрачу сон і спокій не на один тиждень, тож на сьогодні мені вистачить. Я і з цим не можу дати ладу, а ти мені ще й про майбутнє товкмачиш. То краще мовчи».

Пампош Каул, коли приходила до доньки вві сні, пояснювала їй усі деталі того, про що не бажала слухати Фірдаус Номан: про вільне майбутнє, що маячило десь на обрії, про Землю Обітовану, куди їй самій не судилося ступити, про невтомну жагу свободи, що мучила її все життя, хоча ніхто про це не здогадувався, бо вона завжди усміхалась і ні на мить не розлучалася з маскою абсолютного задоволення життям.

— Жінка має право самостійно обирати те, що їй подобається, бо це подобається саме їй, а не комусь іншому,— казала вона своїй дочці.— Догоджати чоловікові та робити йому приємне — це ще не найголовніше. І пам’ятай: серце не бреше, чини, як воно звелить, і не думай про те, що скажуть люди.

— Тобі легко таке говорити,— відповідала їй вражена Буньї,— адже примари не живуть між людей.

— Я не примара. Я — мати, якою ти сниш, і кажу тобі тільки те, що й так уже в тебе на серці. Ти просто хочеш, аби я це підтвердила.

— Це правда,— погодилася Буньї Каул, потягнулася й почала прокидатися.

— Іди до нього,— прошепотіла мати і розчинилася в повітрі.

Буньї вислизнула з будинку і лісистим схилом пагорба почала підніматися до Кхелмарга — луки, на якій вона місячними ночами вправлялася у стрільбі з лука, посилаючи стріли у безневинні стовбури дерев. Вона була влучним стрільцем, але зараз збиралась зайнятися геть іншим видом спорту. Місяця не було видно, тільки далеко внизу, за ланами, миготіли поодинокі вогники: там у військово-­польовому таборі індійської армії засвічували на ніч ліхтарі і смалили цигарки. Однак у таку пору більшість солдатів уже спали. Її батько, напевно, теж давно спав глибоким сном і хропів, як дикий буйвол. Голову вона огорнула темною хусткою, і поверх довгої темної сорочки вдягнула вільну накидку пхіран. Ніч була прохолодною, але накидка із грубого полотна добре захищала тіло. Пальці тепла, що тягнулися від підвішеного на талії під пхіраном глиняного горщика кангрі із тліючим вугіллям, лоскотали її живіт. Ніякого іншого одягу під сорочкою Буньї не мала. Її босі ноги самі віднаходили в темряві стежку. Тінь у пошуках іншої тіні. Буньї неодмінно знайде свою тінь, і та подарує їй кохання і захист. «Я носитиму тебе на долоні, як колись носив мене батько»,— сказав якось він. Номан, також відомий як клоун Шалімар. Номан, найпрекрасніший хлопець у світі.

У цей час найпрекрасніший хлопець у світі робив те, чим зазвичай займався у тих особливих випадках, коли потрібно було заспокоїтись і зосередитись на найважливішому — видирався на дерево. У його професії, так само, як і в душі, деревам відводилося надзвичайно важливе місце. Якось, коли Номанові було одина­дцять, він усю ніч не спав, бо не міг розібратися в тому, що ж насправді являє собою всесвіт. Того вечора у його батька з матір’ю із цього приводу відбулася така запекла, така незвичайна суперечка, що до їхнього будинку зійшлися всі мешканці села послухати; до суперечки приєдналося багато людей, чиї думки розділились: одні підтримували Номанового батька, інші — матір. Сперечалися стосовно того, де ж насправді розташований рай, а також про можливість (або неможливість) перебування пророків і священних книг на інших планетах, і, відповідно, чи буде єрессю припустити, бодай суто гіпотетично, що маленькі булькаті істоти із зеленою шкірою дійсно існують, і де-небудь на Марсі або на іншому боці Місяця в них також є власні священні книги, тільки написані іншими, незрозумілими мовами. Номанові важко було вирішити — чи стати на бік батька з його широким, сучасним мисленням, чи на бік матері, якій скрізь ввижалися темні сили, зазвичай пов’язані з легендами про всемогутніх змій. Тому, попри те, що збиралося на грозу, він вислизнув через задні двері будинку, заліз на найвищу в околицях Пачхігама чинару й почав розмірковувати. Номанові вистачило здорового глузду не ходити тієї ночі по линві. Він висів у повітрі, тримаючись обома руками за сук, і розгойдувався на вітрі. Над ним і під ним тріщали і ламалися гілки. Природа вигравала м’язами і показувала, що їй абсолютно байдуже, що про неї думають люди. У природі й так містилося все: наука і чари, таємниці й відкриття, а на все інше їй було начхати. А сила урагану робилася дедалі більшою. Номан бачив, як до нього тягнуться руки мерців. Вітер завивав, намагаючись його знищити, але хлопчик диким голосом закричав просто йому в обличчя; він осипав вітер прокляттями, і той не посмів забрати в нього життя. Через багато років, коли він зробився професійним убивцею, Номан інколи казав, що, можливо, було би краще, якби тієї ночі він не вижив, якби буревій забрав його життя і перемолов своїми страхітливими іклами.

Поруч із селищем росло кілька старезних чинар, таких високих, що здавалося, ніби їхнє граційне гілля чіпляється за небо. Між двома найстарішими деревами була туго натягнута линва, і зараз, готуючись до побачення з Буньї, клоун Шалімар нею ішов. Він перекидався, присідав, підстрибував, робив повороти, і все це легко, граючись, так, що здавалося, наче він витає в повітрі. Хлопчикові було дев’ять, коли він відкрив таємницю такого пересування. У темно-зелених сутінках під пронизаним сонцем шатром із листя він ступив босими ногами із батькових могутніх рук на линву — і злетів. Тоді, під час найпершого його польоту, линва була натягнута заледве за вісімнадцять дюймів над землею, але захват, що його Номан відчув, був аж ніяк не меншим, аніж потім, значно пізніше, коли він уже був майстром своєї справи та, ступаючи з височенної гілки на линву, дивився із двадцятифутової висоти вниз, на натовп захоплених глядачів, які з роззявленими ротами плескали в долоні. Його ноги все робили за нього, їхні пальці самі чіпко охоплювали линву. «Не думай про неї, не думай, що це вона тримає тебе в повітрі,— сказав якось батько.— Думай, що повітря тверде, або що повітря під твоїми ногами готове перетворитися на линву. Повітря і линва — одне ціле. Якщо переконаєш себе у цьому — відразу ж і полетиш. Ти перестанеш її відчувати, вона розтане, і тоді ти висітимеш у повітрі і твердо знатимеш, що воно витримає твою вагу і ти зможеш рухатися як по землі — куди завгодно». Абдулла Шер Номан відкрив синові велику таємницю: повітря і линва є одним цілим. Хлопчик може зробитися птахом. У метаморфозах полягає справжня сутність життя.

Після першої спроби вже ніщо не могло втримати Номана від вправ на линві. Її піднімали все вище й вище, доки нарешті Номан не почав літати на рівні верхівок дерев. Він тренувався за будь-­якої погоди, у будь-який час доби, вдень і вночі, і батько не ­чинив йому у цьому ніяких перешкод,— навіть тоді, коли дружина могут­нього Абдулли, сувора Фірдаус Бегум, яка обожнювала свого маленького Номана, щоби захистити сина від дурня-батька, якому наплювати на те, що дитина може зірватися і розбитися об землю на сотню шматочків, наче люстерко, пригрозила за допомогою чак­лунства перетворити їх обох на водяних змійок і тримати біля себе на кухні у глеку з водою. Життєву позицію Фірдаус, а відтак і всієї родини, багато у чому визначали змії. «Змій повзе — землю трясе»,— полюбляла повторювати вона. Це мало означати, що рух гігантських зміїв, які мешкають глибоко під горами, спричиняє землетруси. Вона знала величезну кількість таємничих оповідок про змій. «Під Гімалаями, де найчастіше відбуваються землетруси,— казала Фірдаус,— заховане ціле місто, у якому змії стережуть награбовані золото та коштовне каміння. Найулюбленіший їхній камінь — малахіт, він приносить своєму власникові талан, але тільки в тому разі, якщо камінь знайдено, а не куплено. За гроші зміїного талану не купиш,— попереджала вона.— І взагалі, якщо змія заповзає до будинку, то це — благословення богів. Потрібно дякувати за нього Небо, і не лише тому, що змія знищує мишей. Ну так, звісно, ти можеш узяти лозину, підчепити нею змію і викинути із будинку, але робити це належить украй шанобливо — так, аби, боронь боже, під час цієї процедури не розбити їй голову, бо не можна бити чи лякати свій талан. Змія-покровителька мусить бути у будь-якому житлі, а якщо ти не знайдеш змію, то тримай біля себе хоча би малахітовий камінь».

Найпершого ж разу, коли наставник натхненно розповідав їм про Раху та Кету, Номана вразила прихована спорідненість душ його обожнюваного батька та суворої на вигляд матері. Дракони, ящірки, змії — усі ці вкриті лускою черви, черви повітряні та земноводні, що рухаються подібно хвилі… скидалося на те, що їхня влада над світом безмежна.

Праве око у Фірдаус було ледачим: його повіка не піднімалася повністю, і люди про це часто шепотілися в неї за спиною; коли хтось ловив на собі цей кинутий із-під напівопущеної повіки косий погляд, то розумів, що перед ним наполовину змія. Номанові і самому інколи спадало на думку, що його аж таке неприродно вільне переміщення вгору та вниз по деревах та линвах теж якимось чином пов’язане з материнською прихильністю до змій. Але зараз усі його думки спліталися в клубок навколо коханої Буньї, якій він відчайдушно прагнув принести щастя та багатство на все життя. Слова «Гінду» та «мусульманин» не мають до цього ­жодного стосунку, казав він собі. У долині вони вважалися просто однією із характеристик, не більше того. Грані сенсів між цими словами розмилися й гострі кути затупилися. Так і мало статися врешті-решт. Це ж Кашмір.

Так він казав собі і вірив у це всім серцем, але все одно не відкрив свої почуття до доньки шанованого пандита ні матері, ні батькові. Від батька в нього майже не було таємниць, а з матір’ю хлопець був обережнішим, бо трохи побоювався її. І зараз, коли Номан сидів на верхівці дерева, його мучило почуття провини. Ніхто на світі, навіть найближчі для нього люди — клоуни, такі самі, як він, троє його старших братів,— не знають про те, що він збирається зробити цієї ночі.

Буньї, чиєю найбільшою пристрастю й обдаруванням був танець, теж уміла ходити по линві, але для неї вона завжди лишалася тільки линвою, тоді як для Номана вона була частиною магії.

— Настане такий день, коли я по-справжньому злечу,— сказав він Буньї після того, як вони вперше поцілувалися.— Просто піду в повітрі та зависну, як космонавт без скафандра. Ставатиму на руки, висітиму вниз головою — і не матиму ніякої підтримки, жодної опори.

Буньї вражала його впевненість у своїх словах, і хоч вона розуміла, що це все найбільша у світі нісенітниця та найбожевільніша дурня, дівчину глибоко зворушував його ентузіазм.

— Чому ти впевнений, що так і буде? — запитала вона.

— Мені цю віру навіяв батько. Як пташеня у гнізді, я виріс у його долонях, а коли він пустив мене на линву, мої ноги більше ніколи не торкалися землі.

Однак батьківська долоня не була ні ніжною, ні м’якою, як часто буває у заможних людей; навпаки, то була тверда долоня, котра багато про що знала і багато чого могла. Цій долоні було відомо, що таке світ, і вона не приховувала, що у житті може бути нелегко. Але руки батька були сильними та завжди готовими захистити. Доки Номан перебував у глибокій долині батьківської мозолястої долоні, йому ніщо не загрожувало, він не знав страху. Батько ростив його у своїх долонях тому, що Номан був для нього найбільшою коштовністю у житті, його талісманом,— принаймні саме так називав свого молодшого сина сарпанч, коли поблизу не було його старших синів Хаміда, Махмуда й Аніса, адже, як усі добре відають, людина його становища, сільський голова, не може давати підстави для звинувачень у фаворитизмі. Номан добре це знав, але ніколи не вихвалявся. Це була їхня спільна таємниця. «Ти мій талісман. Доки ти поряд, я непереможний»,— казав йому батько. Номан відчував те саме — бо якщо він був батькові талісманом, то і батько теж був талісманом для нього. «Перший розділ мого життя закінчився. Батькова любов піднесла мене до верхівок дерев,— сказав він Буньї.— І тепер мені потрібне твоє кохання. Із ним я по-справжньому злечу в небо».

Місяць не світив. У небі яскраво палахкотіли галактичні зорі. Птахи поснули. Клоун Шалімар піднімався лісистим схилом до Кхелмарга, слухаючи, як шумить річка. Йому хотілося, щоб увесь світ завмер, йому кортіло назавжди зупинити цю мить, цю ніч, коли його переповнюють кохання і щімке чекання, коли в його житті немає місця розчаруванням і ніхто з дорогих його серцю людей не помер. Що ж до смерті, то його змієпоклонниця-мати вірила у нове народження в тілі змії, а в уявленнях батька про вічне життя фігурували крила. Коли Номан був маленьким шестирічним хлопчиком, його буркотливий дід Фарук попрощався із життям в абсолютно неприродному для нього, благодушно-­життєрадісному настрої. «Принаймні, я вже не хвилюватимуся, що ви все довкола мене гидите та псуєте»,— такими були його останні слова. У Фарука був свій, особливий спосіб висловлювати любов до меншенького онука: він хапав пальцями Номана за щоку та починав щосили щипати і крутити її.

— Бабаджан думає, що я потворний,— поскаржився одного разу хлопчик.

— Звісно ні, він так не думає,— непереконливо заперечив Абдулла.

— Якби він не думав, що я страшний, наче бхут[19], то не намагався би розідрати мені лице своїми пазурами,— резонно зауважив Номан.

Та, попри погане поводження діда з онуковим обличчям, погребальний ритуал налякав Номана. Діда Фарука чомусь похова­ли дуже швидко, через якихось шість годин після відходу, але поминальні обряди тривали виснажливо довго. Щоби розрадити і підбадьорити сина, Абдулла сказав, що після смерті всі в їхній родині перетворюються на птахів. Вони продовжують жити поруч, у лісах навколо Пачхігама, і співають тих пісень, що полюбляли, коли були людьми. Милозвучність їхнього співу залежить від того, як добре вони співали, коли ще були живими. Номан не повірив йому, про що відразу ж і сказав.

— Сам побачиш,— серйозно відповів Абдулла.— От коли я помру, видивляйся десь неподалік одуда з голосом, як у дірявої вихлопної труби. Коли почуєш, як він хрипить і шипить, знай, що то я співаю свою улюблену пісню на слова: «А хіба я тобі не казав?».

Батько весело розсміявся. І правда, сміх цей нагадував звук роздовбаної вихлопної труби його старезної вантажівки, а спів був іще гіршим. Щоправда, вислів «а хіба я тобі не казав?» був улюбленою піснею Абдулли Номана через те, що він, як ніхто інший, потерпав від надміру знань, коли ти відаєш про все більше і краще, ніж люди навколо; і він не міг утриматися, щоб не заспівати своєї пісні за будь-якої нагоди. І то вже була біда у квадраті, бо Фірдаус Бегум не раз погрожувала розтрощити йому за це голову каменюкою.

— Ти не помреш,— сказав Номан.— Ти ніколи не помреш. Ніколи-ніколи.

Коли він був дуже маленьким, батько міг відшукати пташку у будь-якій частині його тіла. Варто було Абдуллі поцілувати Номана у щічку, животик чи в колінце, і хлопчик чув, як у тому самому місці, якого щойно торкнулися зморшкуваті таткові губи, починала щебетати пташка. «Схоже, вона в тебе тут, під пахвою,— казав батько, і Номан вигинався та хихотів від захвату, намагаючись зупинити батька, та геть не бажаючи, щоб він зупинявся. Абдулла долав його спротив і — о, диво-дивне! — з-під руки хлопчика чулися пташині трелі. Із загрозливим виглядом батько схилявся до самого обличчя хлопчика і шепотів: «Мені здається, що пташечка хоче вилетіти на волю із твоєї ніздрі».

Абдулла Шер Номан вважався, та й був, справжнім левом, про що свідчила середня, почесна, частина його повного імені — Шер. Ще коли Абдулла був дуже юним, мешканці Пачхігама почали казати, що в Кашмірі живуть два леви. Першим, ясна річ, був шейх Абдулла — Кашмірський лев, беззаперечний лідер і вождь народу. Всі одностайно визнавали правителем долини саме його, а не того магараджу Дарга, який жив у своєму палаці поблизу Срінагара, що пізніше перетворився на готель «Оберой». Жителі Пачхігама називали левом і свого Абдуллу Номана; ним захоплювалися, його поважали і навіть трохи побоювались, як діти побоюються свого люблячого, але суворого і справедливого батька. Побоювалися не лише через те, що він був сільським головою, а ще й через те, що під час вистав він так добре вживався в роль епічного героя і так полум’яно виголошував патріотичні монологи, вимагаючи справедливості, що іноді дехто із глядачів, у кого були негаразди із сумлінням, підхоплювалися на ноги і зізнавались у скоєних злочинах, не очікуючи навіть кульмінації сюжету чи закінчення вистави.

Абдулла не був високим на зріст, натомість він був міцно збудованим і мав дужі, як у коваля, руки. Широкий у плечах, із непокірною кучмою волосся, він викликав мимовільну повагу навіть у солдатів індійського гарнізону, що містився неподалік від селища. Він чудово керував акторською трупою, їздив із нею по всьому краю, і жінки не оминали його увагою, хоча Абдуллі завжди потрібна була тільки одна левиця — Фірдаус Бегум. «Він передав мені своє друге, лев’яче, ім’я,— напише Шалімар-убивця через багато років,— от тільки я виявився недостойним цього імені. Моє життя мало бути інакшим, але все склалося зовсім не так. Для мене більше немає синього неба — мене проковтнув морок. Тепер я зробився породженням темряви, а лев — світла істота». Він написав ці слова у в’язниці, на пожовклому розлінованому аркуші. Написав — і порвав аркуш на дрібні клаптики.

Офіційна назва селища — Пачхігам — нічого не означала, але старі люди стверджували, ніби в давнину їхнє селище називалося Панчхігам, тобто «селище птахів». У палких суперечках про те, чи душі померлих насправді перевтілюються у птахів, цей етимологічний фактор міг означати все або нічого — залежно від того, на чиєму боці ви були. Щоправда, коли клоун Шалімар побачив на галявині біля Кхелмарга Буньї Каул, яка на нього чекала, ці думки більше його не турбували. Несподівано в ньому спалахнула гаряча суперечка із самим собою. Перед ним стояла Буньї. Намащена оліями, із пахучими квітами у вигадливо заплетених косах, що вибилися з-під хустки та зміїлися по її плечах, стояла перед ним Буньї — дівчина, яка чекала та прагнула, щоби він зробив її жінкою — і сам у такий спосіб став чоловіком. Бажання ­піднялося в ньому могутньою хвилею, але водночас з’явилось і щось іще, геть протилежне, чого він ніяк не очікував. Хлопця немовби хтось скував. Дракони-близнюки почали боротьбу за нього. Раху-підсилювач і Кету-блокатор змагалися за владу над його серцем.

Він подивився в очі Буньї і зауважив, що вони взялися легкою поволокою, і в нього не лишилося сумнівів: аби наважитися на втрату цноти, вона накурилася дурман-трави. Ледве помітні закличні рухи її вуст виказували чуттєве сп’яніння, що оволоділо її тілом.

— Буньї, послухай, Буньї,— квапливо забурмотів він, охоплений раптовою ніяковістю,— я ж несу відповідальність за тебе, але не знаю, як краще вчинити. Давай, як завжди, попестимо одне одного у п’яти дозволених місцях, давай будемо цілуватись сімома способами та спробуємо всі дев’ять позицій, але не дозволимо собі перетнути межу.

У відповідь Буньї стягнула через голову пхіран, скинула сорочку і залишилася голою, якщо не брати до уваги маленького глиняного горщика із тліючим вугіллям, що, як і раніше, висів на її талії, посилаючи хвилі тепла до низу, туди, де й так було гаряче.

— Не смій поводитися зі мною, як із дитиною,— відповіла вона низьким, глухим голосом, і це вкотре доводило, що вона не просто курила траву, а обкурилася нею.— Думаєш, я так старалася та готувалась заради цієї до смерті набридлої дитячої гри в «полижи-­посмокчи»?

Зовсім не характерна для Буньї грубість мови, подумав Шалімар, свідчить лише про те, що вона й сама боїться того, на що наважилася, тому й довела себе до такого жалюгідного стану за допомогою дурман-трави.

— Ну от що, цього не буде, ясно? Ти мене чуєш? — палко ви­гукнув хлопець, але його серце так стиснулося, а дві драконові половинки так збурили всі його нутрощі, що він не втримався і зблював.

— Думаєш, мене це зупинить? — істерично вигукнула Буньї, давлячись сміхом.— Ні, дорогий містере, щоби позбутися мене, вам доведеться вигадати що-небудь краще!

Пізніше Буньї Каул жодного разу не висловлювала ні жалю, ні каяття із приводу того, як повелася тієї ночі біля Кхелмарга, хоча саме події тієї ночі зробилися початком шляху, що привів її до завчасної смерті. Ніколи вона жодним словом не дорікнула ні собі, ні клоунові Шалімару за те, що вони тоді вчинили (хоча, правду кажучи, то був тільки її вибір). Хлопець і тут помилявся, як і в багато чому іншому: вона накурилася дурман-трави не від страху перед відповідальністю за скоєне, а для того, щоб їй усе вдалося, як задумано, і вона анітрохи не боялася того, що вирішила зробити, хай би як воно склалося потім. Раху — драконова голова — давно заволодів нею, а обережний Кету — драконячий хвіст — утратив над нею будь-яку владу.

— Боже! — вигукнула вона, коли все здійснилося.— І ти ще не хотів!

— Не залишай мене,— сказав він перевертаючись на спину і ледве дихаючи від повноти щастя.— Не покидай мене ніколи, інакше я помщуся. Я тебе вб’ю, а якщо ти народиш дитину від когось іншого, я вб’ю і твою дитину.

— Який же ти в мене романтик! — бездумно сказала вона.— Як же красиво ти вмієш говорити!

– На людину згубно діє наявність у неї моральності,— уголос розмірковував пандит П’ярелал Каул, сидячи на березі дзюркотливого Мускадуна.— У цьому сенсі тваринам поталанило набагато більше. Візьміть, наприклад, диких звірів Кашміру. Ось тільки деякі з них: мавпа Пондж, лисиця Подсала, шакал Шиял, кабан Сур, бабак Дрін, вівця Ньян, зозуля Каіл, антилопа Гіран, мускусний олень Кастура, леопард Сух, чорний ведмідь Гапут, віслюк Бота-гар, дванадцятирогий гірський козел Ган-Ґул та як Дзомба. Деякі з них є небезпечними хижаками, це правда, інші ж просто страхітливі на вигляд. Мавпа Пондж загрожує тільки лісовим горіхам, які вона ласо поїдає. Лисиця Подсала, хоча і хитрунка, становить небезпеку для курника. Шакал Шиял страшний тільки своїм виттям. Кабан Сур загрожує людським посівам. Леопард Сух не знає жалю і пожирає кіз. Чорний ведмідь Гапут становить загрозу для пастухів. А от віслюк Бота-гар, навпаки, боягузливий і вміє лишень давати драла щойно чогось злякавшись. Але вам слід завжди пам’ятати, що кожен із них чинить згідно зі своєю природою. Віслюк — це тільки віслюк, мавпа — лише мавпа, шакал — тільки шакал, леопард — лише леопард, а кабан — тільки кабан і залишатиметься кабаном до кінця своїх днів. Тварини не знають і не здатні змінити свою природу. Радше навпаки: їхня природа сама все знає і керує ними якнайкраще. У царстві тварин немає місця несподіванкам. Із людьми ж усе зовсім не так. Люди непередбачувані та мінливі. Тільки людина, знаючи, як буде добре і правильно, все одно чинить погано. Тільки людина здатна роками носити маску, і то не одну. Тільки людина сама себе засмучує власними вчинками. І лише тоді, коли вона припинить жадати земних вигід і відкине бажання плоті…

Слова наставника дзюркотіли, наче вода Мускадуна. Буньї Каул знала, що коли її батько — чоловік, якого любили і поважали тому, що й сам він любив людей, чоловік із зайвою кількістю підборідь, бо його любов до вживання різноманітних страв останнім часом зростала загрозливими темпами,— починав оплакувати вади роду людського та закликати слухачів до аскетичного способу життя, це означало, що він упав у глибокий таємний сум за коханою дружиною, яка за життя жодного разу його не розчарувала, чия непередбачуваність завжди його приємно дивувала і яку він нестерпно кохав навіть досі, хоча від дня її смерті минуло вже чотирнадцять років. У таких випадках Буньї завжди намагалася бути особливо лагідною, щоби своєю увагою притлумити таємний смуток батька. Та зараз її думки були зайняті зовсім іншим, і роль турботливої донечки була геть забута. Вона та її Номан, її коханий клоун Шалімар, сиділи, як завжди, кожен на своєму камені, не зводили одне з одного очей і з усіх сил намагалися приховати зрадливо щасливі усмішки.

То був перший ранок після найбільшої події їхнього життя, що відбулася на високогірній лісовій галявині біля лугу Кхелмарг. За­хмеліла від кохання Буньї напівлежала зі звабливо вигнутою спиною у відверто спокусливій позі. Батько меланхолійно дивився на неї та мимоволі зазначав, що зараз вона більше, ніж будь-коли, схожа на свою матір, але від недалекоглядності, притаманній усім батькам, не розумів, якою була причина. Причина же полягала в тому, що руки плотського пожадання незримо пестили її тіло, яке пізнало чоловіка і зробило із дівчини жінку. Але клоуна Шалімара її вигляд радше бентежив, адже він не лише збуджував, а і тривожив. Шалімар заспокійливими жестами долонь спробував дати їй зрозуміти, що треба тримати себе в руках і не виявляти так відверто своїх почуттів. Однак цього разу невидимі струни порозуміння між ними спрацювали якось не так, бо що наполегливіше він показував пучками пальців на землю, то дужче Буньї вигинала спину. Його жести закликали її заспокоїтись, а вона тільки більше збуджувалася. Пізніше, на галявині для індивідуальних тренувань, коли вони обоє високо над землею вправлялися на линві, він запитав:

— Чому ти не припинила, коли я попросив тебе заспокоїтися?

— А ти не просив мене припинити,— відповіла вона зі сміхом.— Я відчувала, як ти гладиш мене, як пестиш ось тут і тут, як втискаєшся в мене, як входиш у мене все глибше і глибше, і я завелась. Адже ти саме цього й домагався — хіба не так?

Клоун Шалімар почав здогадуватися, що втрата цноти розбудила в Буньї дивну відчайдушність, некеровану, стихійну безтурботність, яка межувала з дурістю, бо її дивне прагнення виставляти їхнє кохання на загальний огляд могло спричинити скандал і зруйнувати життя їм обом. Гірка іронія полягала в тому, що хлопець покохав Буньї передовсім за її відвагу, за те, що вона майже нічого не боялася, за те, що вона завжди домагалася всього, чого бажала, не зважаючи ні на які перешкоди. Тепер же саме ця риса її харак­те­ру, що так яскраво проявилася вже після першої ночі кохання, загрожувала їм величезною небезпекою. Клоун Шалімар мав один знаменитий трюк, який він вигадав сам. Фокус полягав у тому, що, стоячи на линві, він поступово нахилявся набік, а коли вже здавало­ся, ніби падіння от-от станеться, розігрував переляк і розгубленість та зненацька, немовби сміючися над силою земного тяжіння, із вражаючими майстерністю та спритністю знову рівно ставав на линві. Буньї намагалась оволодіти цим трюком, але, розмахуючи, наче віт­ряк, руками і хихочучи, змушена була відмовитися від подальших спроб і визнати свою поразку.

— Це неможливо,— категорично заявила вона.

— Люди нам платять за те, щоби побачити неможливе,— стоячи на натягненій линві, процитував батька майстер жартів і перевтілень клоун Шалімар, а потім низько вклонився, ніби йому аплодувала юрба глядачів.

Абдулла Номан часто повторював акторам своєї трупи: «Завжди починайте свій виступ із якого-небудь немислимого трюку — проковтніть меч, зав’яжіться у вузол, киньте виклик закону тяжіння,— тобто утніть щось таке, чого не в змозі зробити ніхто із глядачів. Після цього вони будуть готові їсти з ваших долонь».

«Очевидно, трапляються випадки, коли закони сцени не годяться для реального життя»,— зі зростаючою тривогою думав клоун Шалімар. У той самий момент Буньї стояла на линві та немовби вимахувала, як прапором, своєю новою роллю коханої; вона нахилилася вбік дужче, ніж дозволяли правила безпеки і здорового глузду. Буньї зневажала усталені норми, а в реальному житті ці потужні закони могли призвести до падіння навіть швидше, ніж сили гравітації.

— Летімо! — викрикнула Буньї і засміялася прямо йому в обличчя.

Вона відвела його подалі в ліс, де знову пристрасно обдарувала любощами, і на якийсь час клоун Шалімар забув усе на світі.

— Подивись правді в очі,— прошепотіла вона.— Одружений чи ні, ти вже пройшов крізь кам’яні ворота.

У своїх віршах поети порівнювали вірну дружину із тінистим деревом буньї, із прекрасною чинарою — деревом, що ніжно погойдується та вкриває п’янкою тінню, але в повсякденному житті користувалися зовсім іншими словами. «Браант» — вхід до будинку, а «кані» — камінь. Із якоїсь комічної причини ці два слова іноді вживали разом, як одне — браант-кані (кам’яні ворота), і так у народі частенько називали кохану дружиноньку.

«Сподіваюся, ці камені не впадуть нам на голови і не розчавлять нас під собою»,— подумав клоун Шалімар, але не вимовив цього вголос.

У місті Страсбурзі, відомому чарівливими старовинними кварталами і затишними громадськими садами, неподалік від мальовничого парку Контаде і зовсім поряд зі старою синагогою на вулиці, що тепер носить ім’я головного рабина Рене Гіршлера, у самому серці затишного району, населеного у всіх сенсах достойними людьми, стояв солідний — так-так! — і затишний маєток, радше невеличкий палац у стилі «Belle Époque», де в освіченій родині євреїв-ашкеназі народився і виріс посол Максиміліан Офалс — людина, за виразом одного із провідних журналістів, наділена «непереборною чарівливістю в такому обсязі, що це видається небезпечним». Макс Офалс погоджувався із цією характеристикою, адже полюбляв повторювати, що бути страсбурцем означає на власному гіркому досвіді пізнати оманливу природу чарівливості.

Коли через два роки після вбивства Кеннеді Макс Офалс був призначений Ліндоном Джонсоном на посаду посла в Індії, він висловився навіть більш розлого (а було це в Делі, у державній резиденції Раштрапаті-Бхавані під час прийому, влаштованого на його честь тодішнім президентом — філософом Сарвапалі Радхакрішнаном, невдовзі після того, як Максиміліан Офалс офіційно вручив свої вірчі грамоти). У своїй промові посол зазначив, що, на його думку, саме ельзаське походження допоможе йому більш глибоко зрозуміти Індію. Адже, як і Індія, той край, де він народився, також багато разів розділяли та знову переділяли внаслідок зміни кордонів, переворотів, непорозумінь, наступів і відступів численних армій і переходів міста з рук до рук. Спочатку там панували римляни, потім — алемани, потім відбулося нашестя гунів, після чого знову прийшли алемани, а після них — франки. Ще до того, як християнське літочислення почало позначатися чотирма цифрами, Страсбург встигнув побувати у складі Лотарингії та Германії, після чого був знищений загонами угрів і відновлений саксонцями. Реформація і революція шумували у крові його громадян, і різного штибу реакціонери та контрреволюціонери не раз і не двічі заливали нею вулиці його рідного міста. Після ослаблення германської імперії по завершенні Тридцятирічної війни настала черга Франції. Офранцужуванню Ельзасу, що йому поклав початок Людовик XIV, кінець настав узимку 1870 року, коли прекрасне місто Страсбург було взяте в осаду, заморене голодом і спалене пруссаками. Почався період онімечування, та він тривав лише сорок років. Далі прийшов Гітлер в особі гауляйтера Роберта Ваґнера, й історія перестала бути книжково теоретичною, а зробилася до болю живою та смердючою. До історії міста Страсбурга в цілому, як, зокрема, і до історії родини Макса, увійшли назви незнайомих, раніше невідомих місць таких, як Ширмек і Штрутгоф, концентраційних таборів, таборів смерті. «Ми знаємо, що значить бути частиною давньої цивілізації, ми теж випили гірку чашу звірств і кровопролиття, ми теж втратили великих вождів, матерів і власних дітей…» Почуття, що переповнювали посла, на мить позбавили його здатності говорити. Макс опустив голову, президент Радхакрішнан співчутливо торкнувся його руки, і всіх присутніх охопило глибоке хвилювання. «Втрата мрії однією людиною,— подолавши хвилювання, продовжував Макс,— втрата рідного дому, порушення прав лише однієї людини, вбивство тільки однієї жінки — це втрата всіх наших свобод, всіх рідних домівок і всіх наших прагнень і сподівань. Будь-яка трагедія індивідуальна, але, водночас, це і трагедія всього людства. Приниження одного з нас є приниженням нас усіх».

У ті хвилини практично ніхто не звернув уваги на те, що його перша індійська промова рясніла загальниками і порожніми пафосними словами. Запам’яталось інше — раптовий збій у його промові. Ці кілька секунд не передбаченого жодним протоколом суто людського контакту здобули Максові репутацію щирого друга Індії. Багатонаціональна країна прийняла його з відкритими обіймами, прийняла навіть сердечніше, ніж його попередника, який викликав захоплення у багатьох. Відтоді популярність Макса Офалса зростала стрімко й невпинно, а коли незабаром виявилося, що він багато в чому віддає перевагу індійському стилю життя ­перед європейським, то ставлення до нього зробилося ще ­теплішим. Саме тому і скандал — коли той вибухнув — виявився таким гучним і безжально нищівним. Уся країна була не просто розчарована, вона відчувала себе обдуреною, зневаженою в найщиріших почуттях. Індія напосілася на цього чарівливого посла-спокусника, як одурена коханка, і доклала максимум зусиль, аби перемолоти його на дрібний блискучий порошок. Після відставки Макса Офалса навіть на його наступника, посла Честера Боулза, який упродовж багатьох років намагався схилити Америку до проіндійської позиції, лягла тінь ганьби, тому індуси йому не довіряли.

Як і багатьох вихідців з Ельзасу, Макса Офалса виховали в недовірі до спокус і шарму Парижа. Його батьки — Аня Офалс і Максиміліан-старший — мали квартиру на рю Дюбуа, але бували в Парижі дуже нечасто, тільки коли цього вимагали справи. Вони сприймали ці мандрівки «на захід» як прикру необхідність і щоразу поверталися додому з несхвальними та бридливими виразами облич. Після блискуче завершеного курсу з економіки та міжнародних відносин у Страсбурзькому університеті Макс молодший і сам провів декілька років у Парижі та майже піддався його чарам. Там він додав до своїх академічних досягнень ще й юриспруденцію, зробився справжнім денді і здобув репутацію серцеїда, полюбив бокс, обзавівся тростиною і виявив у себе потяг до малярства у вільні години. Він із таким блиском та витонченістю копіював техніку Далі та Магрітта, що спромігся обдурити навіть відомого арт-дилера Жульєна Леві, який одного разу після довгої п’яної ночі в кав’ярні «Куполь» забрів на квартиру до Макса.

— Навіщо ти марнуєш свій час, вивчаючи фінанси та закони? — писклявим голосом обурився він після того, як Макс пояснив походження полотен.— Ти мусиш присвятити себе підробці картин!

Жульєн Леві був шанувальником Фріди Кало, влаштовував виставки робіт магічного реаліста Челіщева, а в ті дні перебував у стані перманентної роздратованості, оскільки його проєкт зведення у центрі Нью-йоркської всесвітньої виставки сюрреалістичного павільйону у вигляді велетенського ока щойно був відхилений.

— Це не підробки,— відповів Макс,— бо оригіналів не існує.

Леві замовк і почав вивчати картини уважніше.

— Єдиний їхній недолік — відсутність підписів. Найближчими днями я приведу сюди самих художників, вони підпишуться — і все буде в ажурі.

Максу Офалсу це, безперечно, полестило, та він знав, що світ мистецтва не для нього. І мав у цьому рацію. Що ж до професійного виготовлення підробок, то тут він помилився. На певному відтинку життєвого шляху історія — справжнє покликання і поле діяльності Офалса — віддасть перевагу його дару створювати бездоганні підробки перед усіма іншими його талантами.

Кінець кінцем Париж теж виявився не його містом. Невдовзі після пам’ятного візиту Леві Макс, здивувавши всіх знайомих, відхилив пропозицію про партнерство в одній із найпрестижніших паризьких юридичних фірм й оголосив, що повертається додому, де допомагатиме батькові вести справи. Його столичні друзі змушені були (принаймні у цьому питанні) погодитися з думкою Максових заздрісників, що його відмова була такою самою обурливою, як і пропозиція роботодавців. По-перше, він занадто молодий для такої відповідальної посади, а по-друге, недостатньо розумний і, що набагато гірше, занадто провінційний, і саме через те знехтував нечувано щедрою пропозицією. Макс дійсно повернувся до Страсбурга і ділив свій час між університетом, де як молодший професор викладав курс економіки (на тодішнього ректора, видат­ного астронома Андре Луї Данжона, Макс, за словами самого Данжона, справив величезне враження, той навіть назвав Макса «одним із представників нового, наступного покоління», та друкарнею, допомагаючи у друкарських справах батькові, який страждав від астми. Не минуло й року, як катастрофа, що вибухнула в Європі, призвела до загибелі цілої епохи.

Відтоді сплив не один десяток років, а Париж продовжував жити в американізованій пам’яті посла Офалса у вигляді серії кадрів, що швидко змінювали один одний. Париж можна було відчути і в тому, як Макс тримав сигарету, у повільній тоненькій цівці диму, від­дзерка­леній великим люстром у позолоченій рамі. Париж залишався в його звичці постукувати по столу, коли Макс мав намір наголосити на власній позиції в політичній або філософській суперечці. Келишок коньяку до ранкової кави з учорашньою булочкою — це теж був Париж. Це водночас і цнотливе, і розбещене місто було проституткою, джиґолом, витонченою невірністю в ліниві пообідні години, коли винуватість так легко перетворюється на безвинність. Це місто було занадто красивим і виставляло свою красу напоказ, немовби провокуючи, щоби його обличчя спотворили. Париж являв собою точно дозований коктейль із ніжності та насильства, кохання та болю, де того й того було майже порівну. «У кожної людини на землі дві батьківщини,— сказав колись Максові відомий французький режисер.— Одна там, де вона народилась, а друга — Париж».

Але Макс не вірив Парижу. Він довго не міг надати цьому відчуттю чіткого пояснення, але місто здавалося йому якимсь, так би мовити, безсилим. У безсиллі Парижа йому вбачалося безсилля Франції; саме це і призвело до похмурої метаморфози, що з нею відбулася, до того, що солдатські чоботи втоптали у багно делікатність, а гнітюча зневіра отримала жалюгідну перемогу над радістю життя.

Щоправда, змінився не лише Париж. Метаморфози зазнав і його рідний Страсбург — із діаманта чистої води він перетворився на дешевий кварц, на чорний хліб, позбавлений смаку, на занадто велику кількість ріпи в раціоні, на зникнення майже всіх друзів; він перетворився на тріумфальні посмішки над стоячими комірцями сірих мундирів, на змертвілі очі згодних на все пречудових страсбурзьких дівчат із вар’єте, на сморід мертвих тіл у стічних канавах. Місто пішло. Його рідне місто спромоглося на миттєву капітуляцію та млявий спротив. Страсбург, як і Париж, перекроїв себе на новий лад — і тим себе втратив. Для Макса він зробився першим утраченим раєм. І все одно десь у глибині душі він і в цьому теж звинувачував Париж: за неприховуване безсилля, за те, що той показав себе всьому світові й особисто йому, Максові, приклад витонченої цивілізації, що не вміє та не має волі себе захистити. Падіння Страсбурга Макс сприймав як один з епізодів мінливої історії Ельзасу. У падінні Парижа був, на його думку, винен виключно Париж.

У Кашмірі, коли Буньї Номан танцювала перед ним у дачхігамському мисливському будиночку, Максові раптом пригадалися страсбурзькі дівчата-танцівниці зі змертвілими очима. Огорнуті димом нацистських сигарет, вони вихляли затягнутими у трико стегнами. Ця дівчина була вбрана по-іншому, та він упізнав той самий голодний скляний блиск очей загнаної у глухий кут істоти, готової відкинути всі моральні засади заради можливості вижити. «Але ж я не нацист,— подумав він.— Я американський посол, джентльмен і мало не лицар. О господи, та я ж і сам один із євреїв, які тільки дивом вціліли!» Буньї повела стегном, і Макс згадав: «Між іншим, я — одружений чоловік».— Вона ще раз повела стегном — і він перестав так думати.

Він був французом із німецьким прізвищем. Їхня сімейна друкарня мала французьку назву «Art & Aventure» («Мистецтво та пригоди»), запозичену в геніального винахідника п’ятнадцятого століття Йоганна Ґенцфляйша з міста Майнца. Коли 1440 року він винайшов друкарський верстат і заснував у Страсбурзі друкарню, то назвав її «Kunst und Aventur» і пізніше зробився відомим усьому світові як Ґутенберґ. Батьки Макса, люди заможні, освічені, консервативні, мали космополітичні погляди і виховали сина відповідно: він розмовляв однаково вільно та вишукано і верхньонімецькою, і французькою мовами, вірив у те, що видатні німецькі мислителі є йому рідними такою ж мірою, як поети і філософи Франції. «Цивілізація не визнає кордонів»,— пояснював йому Макс-старший. Щоправда, коли Європу накрило хвилею варварства, виявилося, що й варварство також не визнає кордонів. Майбутньому послу Максиміліану Офалсу було двадцять дев’ять років, коли старовинний Страсбург вивчив слово «евакуація». Вона почалася першого вересня 1939 року, коли сто двадцять тисяч страсбуржців миттєво перетворилися на біженців і переселилися до Дордоні та Ендра. Офалси залишилися, хоча вся їхня прислуга від страху перед карою чорного ангела зникла найпершої ж ночі — так само, як вісьмома роками пізніше це зробили інші слуги, які раптово зникли з урочистого бенкету магараджі в саду Шалімар. Один за одним почали залишати робочі місця і друкарські працівники.

Університет мав намір перебратися до Клермон-Феррана в так званій «Zone-Sud» (вільній від німецької окупації зоні), і ректор Данжон переконував обдарованого молодого колегу-економіста їхати з ними. Але Макс пояснив, що не може цього зробити, поки не убезпечить своїх батьків. Він, як міг, намагався переконати їх у необхідності виїхати з міста. Сухорляві та граційні, із коротко стриженим сивим волоссям, із тонкими пальцями рук, більше схожих на руки піаністів, аніж майстрів друкарської справи, вони, трохи нахилившись уперед, уважно вислухали абсурдну, на їхній погляд, пропозицію сина. Макс-старший і його дружина Аня виглядали радше схожими на близнюків, а не на подружжя. Довге спільне життя зробило їх дзеркальними відображеннями одне одного. Притаманні кожному з них індивідуальні риси стерлися, і тепер ці двоє немовби утворили одну істоту із двома головами. Цілковита ідентичність їхніх поглядів на речі важливі й не дуже важливі виявлялася в тому, що вони поступово втратили потребу запитувати одне в одного про те, чого хоче та про що думає кожен, знаючи це й без слів. До питання евакуації Макс укотре повернувся в ресторані, що мав понад шістсот років від заснування і розташовувався поблизу Пляс Клебер, у місці по-справжньому історичному, цікавому і чарівному. Батьки сиділи поруч на різьблених дубових стільцях, ласували лопаткою ягняти у глазурі та пивному соусі з доданням соснового меду й дивилися на свого геніального сина, на свою одну-єдину дорогоцінну дитину, з обожнюванням, до якого, щоправда, примішувалася дещиця активного несхвалення.

— Макс-молодший геть нічого не їсть,— замислено сказав Макс-­старший і ледь-ледь звів брову.

— Бідолашний хлопчик утратив апетит через політичну ситуацію,— відгукнулась Аня.

Син закликав їх поставитися до його слів з усією серйозністю, і вони слухняно надали своїм обличчям виразу максимально можливої стурбованості (от тільки вона була позірною, а не справжньою). Макс набрав побільше повітря в легені та почав заздалегідь складену промову. Ситуація відчайдушна, сказав він. Напад німців на Францію є лише питанням часу, та якщо їхньому краю судилось розділити долю Польщі, німецьке прізвище їх не захистить. Вони живуть у серці єврейського району, і про їхнє походження відомо геть усім. До того ж не слід заплющувати очі і на доноси: інформатори знайдуться скрізь і завжди. Максові старшому з Анею потрібно виїхати до Кро-Маньон, до їхніх близьких друзів Зауфвейнів, а він викладатиме в Клермон-Феррані.

Будинок і друкарню у Страсбурзі доведеться замкнути, опечатати і просто сподіватися на краще. «Домовилися?» — запитав він на останок.

Батьки зі щасливими усмішками дивилися на свого сина-­юриста, який із професійною майстерністю викладав свої аргументи. Їхні усмішки теж були абсолютно однаковими: із ледве піднятим лівим кутиком губ, аби не було видно пожовклих від старості зубів. Вони одночасно із тихим дзенькотом поклали ножі і виделки й однаковим жестом поскладали свої музичні руки на колінах. Макс-старший швидко поглянув на Аню, вона швидко поглянула на нього: кожен надавав іншому право висловитися першим. Почав Макс-старший.

— Сину,— мовив він і ледь випнув губи,— людина не знає відповідей на питання, яких життя їй іще не поставило.

Максові добре була відома батькова манера починати думку з філософських узагальнень, тому він чекав, коли той перейде до суті.

— Ти і сам розумієш, що він хоче сказати, Максі,— підхопила мати.— Допоки в тебе не заболіла спина, ти не можеш знати, наскільки важко буде терпіти біль. Жахіття старості залишаться тобі невідомими, поки ти сам не постарієш. Так само і з небезпекою: поки її немає, людина ніколи не знає заздалегідь, як на неї реагуватиме.

Макс-старший узяв до рук паличку, якою підчіплюють нарізаний хліб, і розломив її навпіл. Пролунав гучний тріск.

— Отже, питання про загрозу поставлене,— сказав він, примружився і скерував на Макса зламаний шпичачок.— І тепер я знаю свою відповідь.

Аня Офалс глянула на чоловіка з подивом: не часто бувало, щоби він казав «я», а не «ми».

— Це і моя відповідь, Максиміліане,— нейтральним тоном виправила вона Макса-старшого.— Ти, напевно, так висловився через неуважність.

Макс-старший насупився:

— Авжеж, авжеж,— кивнув він.— Це і її відповідь також. Я знаю її відповідь так само добре, як і свою, а що до неуважності, то, перепрошую, вона мені зовсім не притаманна. Я, перепрошую, ще при своєму розумі, і розум мій будь-кому дасть фору — він у мене міцний, як сталевий кулак.

Макс молодший вирішив, що настала пора трішечки на них натиснути.

— То якою ж буде ваша відповідь? — спитав він, намагаючись видаватися спокійним.

Батько відразу ж забув про свою секундну роздратованість, коротко розсміявся і щосили вдарив долонею об долоню.

— А я таки упертий сучий син! — вигукнув він і зайшовся кашлем.— Я, виявляється, відчайдушний упертюх. Еге ж, саме так… І я не дозволю вигнати себе із власного дому й позбавити власної справи! Я залишуся вдома, і моя друкарня працюватиме, як ­раніше. Я примушу ворогів мене поважати. Що вони про себе думають? За кого вони мене мають? Може, ноги вже й не так добре мене тримають, але у цьому місті я щось-таки важу.— Аня трохи нервово посмикала його за рукав.— Ну так, звісно,— додав батько, важко відхилився на спинку стільця і промокнув чоло серветкою.— І твоя мати теж суча дочка, вона така ж уперта, як і я.— Він прокашлявся і заходився поправляти шовкову шийну хустку — а це завжди означало, що тему вичерпано.

— У такому разі я більше не повертатимуся до цієї розмови,— сказав Макс-молодший, визнаючи свою поразку.— Але за однієї умови. Якщо настане такий день, коли я прийду і скажу, що треба тікати, пообіцяйте мені не відмовлятися, бо ж ви добре знаєте, що я цього не зроблю, якщо не матиму абсолютної впевненості, що це чистісінька правда.

Аня Офалс сонячно всміхнулася і з неприхованою гордістю вигукнула:

— Бачиш, як він майстерно торгується, наш Максиміліан! Він просто не залишив нам вибору. Щоби не втратити обличчя, мусимо погодитися!

Професор Максиміліан Офалс дав знати ректорові, що синівський обов’язок вимагає його подальшого перебування в Страс­бурзі. «Яка шкода,— відповів Данжон.— Якщо передумаєте і вирішите, що краще врятуватися ще до того, як вони вас знищать, приїздіть до нас. Хоча цілком імовірно, що нас теж не пошкодують. Боюся, що наближається еліпс L-0».

У 1920 році Андре Данжон винайшов шкалу люмінесценції, нині відому як «шкала Данжона», для визначення освітленості Місяця протягом його руху по орбіті. Показник L-0 за цією шкалою означав абсолютну темряву, тобто повну відсутність відбиття світіння Землі та Сонця.

«Якщо я не помиляюсь у своєму припущенні,— додав учений,— то між вами і мною, між вашим і моїм вибором різниця полягає тільки в тому, що під час повного затемнення ми з вами помремо в різних містах».

Після розмови Макса з батьками про неминучість евакуації кожен із членів родини Офалсів зберігав у своєму гардеробі валізку з найнеобхіднішими речами, в усьому ж іншому вони намагалися жити, як і раніше. Оскільки прислуги вони вже не мали, у більшості кімнат схожого на палац маєтку довелося понакривати чохлами меблі та позамикати зайві кімнати. Усі троє їли тепер у кухні, були перенесені ще два столи до бібліотеки, щоби можна було працювати там утрьох, вони самі підтримували чистоту й лад у власних спальнях і зберегли у придатному для використання стані одну з маленьких віталень — щоби приймати там друзів, коло яких стрімко звужувалося. Що ж до роботи друкарні «Мистецтво і приго­ди», то два страсбурзькі друкарські верстати довелося зупинити. Третій, найменший, розташований у передмісті Мюленхайм, був більш досконалим і міг відтворювати як тексти, так і кольорові зображення. Саме це місце, де протягом кількох поколінь виготовлялися найкращі в Європі художні альбоми, зробилося для Офалсів останнім рубежем. Спочатку вони втрьох приїжджали сюди і працювали замість зниклих друкарів. Однак кількість замовлень невпинно скорочувалася, і невдовзі настав день, коли батькам Макса довелося, зціпивши зуби, «вийти на пенсію». Відтоді Макс-молодший навідувався до друкарні сам-один. Кожен телефонний дзвінок зі столиці від одного з відомих видавництв посилював Максове презирство до слабкості Парижа. Він пригадував, як мати кричала в телефонну слухавку: «Кажете, що зараз не той час, щоби думати про мистецтво? Що, власне, ви маєте на увазі? Коли ж, як не тепер?» Вона кидала сердитий погляд на слухавку, що зрадницьки замовкала, і приголомшено казала, ні до кого, власне, не звертаючись: «Він кидає слухавку! І після двадцяти років плідної співпраці він навіть не скаже: “До побачення”!» Схоже, втрата людьми ввічливості засмучувала Аню більше, ніж відсутність улюбленої справи. Її чоловік, якого тепер постійно мучив астматичний кашель, одразу ж поспішав її втішити: «Поглянь-но на полиці,— казав він.— Бачиш армії томів? Це військо встоїть перед усіма закутими у сталь солдатами, що брязкають зброєю, прагнучи зруйнувати наші життя.

Макс-молодший згадав ці батькові слова вже за рік, коли, ховаю­чись за спаленою вантажівкою, дивився, як дорогоцінні перші видання «Мистецтва і пригод» летять у вогнище біля зруйнованої синагоги. Якби він тоді ще мав можливість обговорити це з Максом-старшим, старий би напевно знизав плечима і процитував синові відомі слова Михайла Булгакова про те, що «рукописи не горять». Осиротілий тієї страшної ночі Макс-молодший подумав: «Не знаю, як щодо рукописів, а от люди вже точно згорають дотла, і дуже швидко, якщо взятися до справи зі старанністю і розмахом».

Страсбург перетворився на місто-примару, його порожні вулиці сердито супилися на перехожих. Звісно ж, він, як і раніше, був пречудовим: ті самі середньовічні фахверкові будинки, ті самі криті мости, ті самі мальовничі краєвиди і затишні парки на березі річки. Макс прогулювався спорожнілими алеями району, що усі місцеві називали Маленькою Францією, і вмовляв себе: «Уяви, ніби всі просто роз’їхалися на серпневі вакації, а тепер от-от ­почнуть повертатися, і на бульварах знову заюрмляться люди». Але щоб у це повірити, треба було не звертати уваги на вибиті вікна та повсюдні сліди пограбувань, не помічати скелетоподібних, із небезпечно палаючими очима собак, які втратили господарів і тепер блукали порожніми вулицями, скаженіючи від голоду і страху, і не думати про цілковиту руйнацію власного життя. У таких випадках, як знав Макс, існували освячені традицією і часом моделі поведінки, і того року, коли його родина втратила все, що мала, майбутній посол їх чесно дотримувався. Офалс-молодший регулярно відвідував поки що вцілілі борделі та заклади, де досі продавали випивку. Зустрічали його там із радістю, адже відвідувачі з’являлися нечасто, і за помірну ціну продавали все найкраще. Схильність до меланхолії, що раніше нічим не виявляла себе в характері Макса, у ті дні заявила про себе на повен голос; траплялися навіть дні глибо­кої депресії, коли він, як і Черчилль, всерйоз міркував над тим, чи не звести йому порахунки із життям; це питання поставало перед ним не один раз, і зупиняло Макса тільки розуміння того, що це жахливо обурило би його батьків. У 1940 році, коли скрізь усі новини були дуже поганими, Макс узяв собі за звичку швидким кроком ходити містом. Із низько опущеною головою, запханими до кишень довгого двобортного пальта руками і насунутому на лоб синьому береті він похмуро обходив майже бігом усі вулиці, парки і площі міста. Якщо рухатися дуже швидко, думав він, як, скажімо, герой американських коміксів єврей-супермен на ім’я Флеш, то, можливо, виникне ілюзія, що Страсбург багатолюдний, як раніше; якщо рухатися з неймовірною швидкістю, то, може, йому вдасться врятувати світ або потрапити до іншого виміру, де не так нестерп­но смердітиме. Якщо ж рухатися із шаленою швидкістю, то, можли­во, він зуміє втекти від власного страху і гніву й перестане відчувати себе ні на що не придатним немічним ідіотом.

Ці думки зникли одного травневого вечора завдяки неприємній колізії. Макс, як зазвичай, ішов, дивлячись тільки собі під ноги, але цього разу хтось опинився на його шляху. То була навдивовижу маленька, просто крихітна жінка,— і спочатку він вирішив, що збив із ніг дитину. Під час падіння з її рук випав перев’язаний мотузкою згорток у коричневому папері. Її супутник, великий незграбний юнак, чия комплекція абсурдно контрастувала з розмірами жінки, допоміг подрузі підвестися на ноги і квапливо підхопив із хідника розірваний пакунок. Потім підібрав жіночий капелюшок з однісінькою пір’їнкою, обтрусив його та обережно, із любов’ю, насадив на блискучу чорняву голівку своєї супутниці. Збита з ніг жінка не зойкнула й не розплакалася, її супутник також ні словом не дорікнув Максові через його незграбність. Вони просто стали поряд і покрокували далі. Складалося враження, ніби ці двоє були просто різнокаліберними привидами, яких здивував той факт, що вони, виявляється, мають фізичну оболонку, масу та об’єм, і що на них можна наштовхнутися і навіть збити з ніг, а не просто пройти крізь них, як і належить чинити із примарами.

Однак вони здолали лише півтора десятка кроків, після чого зупинилися і разом повернули голови в його бік. Виявивши, що Макс дивиться їм услід, вони, як йому здалося, впали у якесь спантеличення. Напевно, подумав Макс, привидів завжди дивує, коли вони робляться видимими для простих сущих. Маленька жінка з якоїсь причини сердито закивала головою, а її супутник (або коханець) повільно, неначе вві сні, рушив до Макса. «Усе ж таки він вирішив мене побити»,— виснував Макс і почав розмірковувати, чи не краще буде якнай­швидше втекти. Тим часом здоровань наблизився мало не впритул до нього і тихо спитав: «Ви книгодрукар?»

Ці слова повернули Максові сенс життя.

Те, що пізніше почнуть називати Опором[37] розпочалося як щось ледь відчутне ще до падіння лінії Мажино[38]. Пара зі згортком у коричневому папері виявилася першою ланкою, що з’єднала Макса зі світом підпілля. Він знав тільки їхні псевдо; для нього вони існували тільки як Білл і Бландін. Пізніше їхня група отримала ­на­зву «Сьома колона Ельзасу», але в той час вона складалася лише з них двох і ще декількох однодумців, які робили все, щоби підготуватися до майбутніх репресій. Макс підтвердив, що він дійсно книгодрукар, що він єврей і що згоден допомагати підпільникам.

— Часу в нас дуже мало,— сказав йому Білл.— Коридори для переходу через кордон уже готові. Фальшиві документи необхідні просто зараз. І дуже, дуже багато. Вони знадобляться тисячам людей — у тому числі вашим батькам й особисто вам.

Макс кинув погляд на згорток.

— Ці нібито добрі,— сказав Білл, зрозумівши, куди він дивиться,— але немає гарантії, що спрацюють. Нам потрібен спеціаліст значно вищого класу.

Здоровань Білл тримався шанобливо і ввічливо, а от крихітна Бландін виявилася гострою на язик і різала по живому.

— Ви дійсно вмієте робити те, що нам потрібно? — спитала вона тоді, змірявши Макса допитливим і суворим поглядом.— Чи ви просто один із тих хазяйчиків-буржуа, які нещадно експлуа­тують працівників і витрачають недоплачені їм гроші на проституток?

Її коханець-велет зніяковіло переступив з ноги на ногу.

— Сонечку, цей джентльмен дійсно хоче нам допомогти. Вибачте, будь ласка,— сказав він, звертаючись до Макса.— Вона — пристрасна комуністка, тож голова в неї забита класовою боротьбою, автономією та іншими нісенітницями.

Із листопада 1918 року, відтоді, як Четверта армія під командуванням Гуро знову повернула Страсбург у кордони Франції, місцеві комуністи виступали за повну незалежність Ельзасу від Франції та Німеччини, тоді як соціалісти наполягали на возз’єднанні із Францією. Якими примітивними здавалися ці дискусії тепер, якими дрібними виглядали ці нещодавно розпалені пристрасті! Макс відкрито глянув на маленьку жінку.

— Умію,— відповів він, іще не знаючи, чи це правда, але сповнений рішучості довести, що її презирство безпідставне.— Я, чорт забирай, можу надрукувати все, що вам заманеться.

Вона сплюнула в канаву і нарочито грубим тоном вимовила:

— Ну, тоді не гаймо часу. Робота сама себе не зробить.

«Якщо рухатися із шаленою швидкістю, то можна перенестися в інший усесвіт». Його бажання було почуте. Жульєн Леві мав рацію: Макс дійсно був блискучим фальсифікатором, чий талант можна було порівняти з талантом сумлінного ченця-переписувача, що ретельно відтворював у скрипторії кожну рисочку Святого Письма. Це дозволило Офалсу-молодшому підробляти будь-які документи, яких потребувало підпілля, і таким чином виправдовувати своє хвалькувате «вмію». У тих випадках, коли матеріали, передані Біллом і Бландін, здавалися йому сумнівними з погляду товщини або зернистості паперу чи кольору фарби, він передивлявся всі свої друкарські запаси і не заспокоювався, аж поки не досягав бажаного результату. Якось, не знайшовши необхідного паперу, він навіть проник у закинутий салон художнього приладдя, взяв там потрібне і присягнувся, що після звільнення компенсує збитки власникові крамниці,— і пізніше написав у своїх мемуарах, що виконав обіцянку. Макс працював ночами сам-один, із зачиненими віконницями, при світлі одного-єдиного ліхтаря, і в такі хвилини йому починало здаватися, що, крім документів, він створює собі нову особистість. Ця інша людина протестувала, боролася із власною долею, з її невідворотністю, і була готовою переробити весь світ.

Під час цієї нічної праці в нього частенько виникало відчуття, ніби він тільки виконує чиюсь волю, а не діє за власним бажанням. Макс не вважав себе релігійною людиною і намагався знайти для цього відчуття раціональне пояснення, але так і не зміг цього зробити. Йому здавалося, що він слугує знаряддям досягнення мети, набагато більш значущої, ніж те, для чого, на його думку, він сам міг би придатися у цьому світі. Коли він передавав Біллові і Бландін виготовлені ночами медичні документи і паспорти, то висловлювався про їхню спільну роботу урочисто й багатослівно. Цього пафосу Білл не підтримував і обмежувався короткими зауваженнями. Макс сприйняв подібну стриманість як урок і намагався поводитися так само. А от Бландін, із притаманною їй грубуватою прямотою, якось заявила:

— Стули пельку. Тебе послухати, то вийде, ніби ми прямо завтра збираємося повалити Третій рейх, хоча насправді нам лише кортить полоскотати сраку цій клятій тварюці і, якщо поталанить, врятувати кільканадцятьох бідолах.

Була четверта година ранку п’ятнадцятого червня 1940 року. Париж упав. Французьке військове командування вважало, що ворожим танкам не пробитися через горбистий Арденнський ліс і що німецький наступ буде зупинений на збудованій за всіма законами військової науки лінії Мажино. По всій її довжині було створено систему захисних ровів, а під землею — мережу тунелів, залізничних комунікацій, шпиталів, армійських кухонь і центрів зв’язку. В очікуванні німецького наступу солдати проводили дні під землею, розмальовуючи стіни тунелів різноманітними живописними композиціями. Були там і тропічні ландшафти, і кімнатки зі шпалерами у квіточку, з розчиненими навстіж вікнами з краєвидами на ідилічні весняні пейзажі, і героїчні хрести з написами типу: «Вони не пройдуть!». На жаль, вони й не збиралися там проходити. Бронетанкові дивізії під командуванням Роммеля та інших генералів прорвалися через Арденнський ліс, що вважався непрохідним для важкої техніки, і дванадцятого травня вийшли до сіл Денан і Седан на Маасі. Тринадцятого травня уряд Франції втік із Парижа. Через декілька тижнів, оточений з усіх боків і вже ні для кого не небезпечний, гарнізон лінії Мажино капітулював. Через чотири роки історія зробить іще один оберт, і в Нормандії відбудеться знаменита висадка союзних військ, але ці чотири роки мали довжину мало не у століття.

— Я мушу йти,— сказала Бландін, без жодного слова вдячності забираючи в Макса чергову партію виготовлених ним документів. Така вже вона була, ця невеличка жінка, і Макс до цього починав звикати. Він відчинив задні дверцята, щоб випустити її. Надворі ледве благословлялося на світ. Вона на мить зупинилася на ґанку.— Світанок перед темрявою,— промовила вона тремтливим голосом. А потім обернулась і поцілувала його. Не розтискаючи обіймів, вони, шпортаючись, повернулися до майстерні, де стояли преси. Він узяв її прямо там, не знімаючи одягу, біля величезної друкарської машини зеленого кольору. Максові довелося трохи її припідняти, і був момент, коли її ноги в черевичках на високих підборах недоладно гойдалися в повітрі. Та потім вона швидким рухом обхопила ногами його стан і втиснулась у нього всім тілом. Макс здогадався, що насправді ця жінка дуже соромилася свого маленького зросту і щосили прагнула компенсувати цей недолік намаганням у будь-якій ситуації не втрачати самоконтролю. Навіть під час сексу. Упродовж усього епізоду навіть капелюшок з пір’їною, що хвацько стирчала догори, на жоден міліметр не зсунувся з її чорнявої голівки. А через чотири дні над міським собором піднявся нацистський прапор, і на Страсбург остаточно опустилася темрява.

Уславлена чарівність не спромоглася захистити місто. Вона зійшла, як вода, пішла під землю. На випадок скрути під містом було створено низку дуже пристойних лікарень та непоганих їдалень, і навіть знаходилися люди, котрі щиро вірили, ніби в їхньому житті, здебільшого, практично нічого не зміниться, адже німці заявлялися сюди і раніше, хіба ні? І тепер, так само, як і в минулі рази, місто їх зачарує і перекроїть на свій копил. Макс-старший та Аня також були схильні вірити в те, що чарівність міста захистить його так само надійно, як лінія Мажино — Францію, і через це їхній син поринав у відчай. Він намагався пояснити батькам, що гауляйтер Ваґнер не того типу людина, щоби піддатися чарам будь-якого роду. Вони слухали його з нарочито серйозними виразами на обличчях і згідливо кивали. Не встиг він й оком змигнути, як вони обоє перетворилися на немічних і дуже старих; це відбулося швидко і якось дуже синхронно — так само, як бувало з будь-якими змінами, що ставалися впродовж усього їхнього спільного життя. Батьки Макса завжди мали схильність применшувати складнощі, та раніше за їхньою легковажністю стояла мудра іронія, проте зараз вони втратили цю властивість. Легковажність перетворилася на необачну довірливість, на вперте й нерозсудливе бажання не сприймати реальність усерйоз. Вони багато сміялися та проводили день за днем у своєму зачохленому будинку, гаючи час за різноманітними іграми в карти і шаховими партіями; вони поводилися так, наче не урвався зв’язок часів, наче їх тішать і порожній будинок, і масовий виїзд містян, і перейменування вулиць на німецький лад, і те, що французька мова та ельзаська говірка потрапили під заборону. «Нічого страшного, любий, ми ж чудово знаємо хохдойч[39], тож для нас це не становитиме труднощів»,— сказала Аня, коли Макс повідомив їй про мовний декрет. Коли ж посіпаки Ваґнера назвали берети образою рейху і заборонили їх носити, старий Макс Офалс сказав синові: «Він тобі все одно не личить. Краще носи фетровий капелюх — це практичніше»,— і повернувся до чергового пасьянсу.

Бували дні, коли Максові здавалося, що таким ставленням батьки наївно сподіваються викреслити нацистів зі свого життя, щиро вірячи, що коли їх не помічати, то загарбники зникнуть самі собою, наче поганий сон. Іноді ж він чітко бачив, що батьки втрачають уявлення про реальність і потихеньку відходять із цього світу до країни марень, непомітно, граційно та слухняно рухаючись назустріч слабоумству і смерті.

Район університету, як і все місто, знелюднів, але декілька барів іще продовжували працювати. Одним із таких закладів був «Le Beau Noiseur»[40], де збиралися всі ті, у кому поступово міцнішало бажання чинити спротив окупаційній владі. Білл, Бландін, Макс і ще декілька осіб зустрічалися там регулярно. Пізніше вони згадували старомодно-наївний характер і відкритість цих зустрічей як божевілля чистої води. Завсідники бару привселюдно називали себе «бешкетниками». І все ж таки, попри очевидно безглузду хвалькуватість, їхній групі дійсно час від часу вдавалося досягати серйозних успіхів. Після того як Франція капітулювала, Бландін, наприклад, зуміла якимось чином зробитися водійкою машини «швидкої допомоги», і це надало їй можливість відвідувати фільтраційні табори, де французьких солдатів допитували перш, ніж відпустити додому. На крихітну жінку в уніформі ніхто не звертав особливої уваги, і, роздаючи харчі та медикаменти, вона примудрялася зібрати багато корисної інформації про розташування німецьких військ і переміщення важкої техніки. Проблема полягала лише в тому, що вона не знала, кому слід передавати цю інформацію, і це доводило Бландін до сказу. Вона зробилася ще більш нетерпимою, ще гострішою на язик, і Максові зазвичай перепадало від неї більше, ніж будь-кому іншому. Квапливий, ганебно-незграбний епізод у друкарні продовження не мав, і Бландін ніколи про нього не згадувала. Тепер йому стало очевидним, що Бландін із Біллом одружені, хоча ні він, ні вона не носили обручок, тож Макс гарячково намагався забути той випадковий секс — і це, зрештою, йому вдалося. Двадцять років по тому, розшукуючи матеріали для книжки своїх спогадів, він випадково наштовхнувся на один документ, із якого дізнався, що під час передсмертних конвульсій Третього рейху, коли після успішної висадки в Нормандії союзні війська вже переможним маршем крокували Францією, Бландін (її справжнє ім’я було Сюзетт Тротман), яка намагалася з погреба в покинутому гаражі передати за допомогою саморобного передавача повідомлення бійцям армії визволення, була схоплена фашистами і розстріляна на місці. У її нагрудній кишені було знайдене паспортне фото невідомого чоловіка, щоправда, ця світлина не збереглася.

«А що як на тій світлині був я? — раптово подумав Макс.— А що як усі її словесні атаки були своєрідною прихованою формою виявлення справжнього почуття, відчайдушним покликом зробити те, на що бракувало сміливості в неї самої — розірвати шлюб і відвезти її куди-небудь подалі, у якийсь райський куточок воєнних часів?» Він постарався позбутися цих марних роздумів, дорікаючи собі за надмірне марнославство, та ймовірність кохання, що непоміченим пройшло повз нього, продовжувала мучити посла. «Бландін, люба моя Бландін,— думав він.— Чоловіки такі дурні. Не дивно, що ми змушуємо вас, жінок, гніватися». Того вечора, коли з архівних матеріалів Макс Офалс дізнався про долю Сюзетт Тротман, він дав собі слово, якщо коли-небудь у житті жінка ще раз надішле йому сигнал SOS, якщо її мовчазний або словесний поклик означатиме: «Заради всього святого, забери мене звідси, будь ласка, поїдьмо куди-небудь подалі, де ми завжди будемо разом, і нехай опісля буде хоч як погано, тільки, прошу тебе, забери мене звідси!» — він уже не дозволить собі помилитись і правильно розшифрує цей код.

Він так і не дізнався, що сталося з Біллом.

На кінець сорокового року табори в околицях Страсбурга вже підготували для прийому гостей, і відразу ж, слухняно підкоряючись наказам нацистів, мешканці почали повертатися до рідного міста. Десятки тисяч юнаків — так звані «небажані елементи»,— були терміново відправлені на передову. Макс Офалс зрозумів, що, хай би як парадоксально це звучало, саме тепер, коли всі на якийсь час повернулися додому, йому та його родині настав час втікати. Нові домівки для гомосексуалістів, комуністів і євреїв було влаш­товано в Ширмеку та біля села Нацвейлер-Штрутгоф, і то був лише перший крок униз, під землю. (Створення газової камери через дорогу від Штрутгофа поки що трималось у таємниці.) Їздити до мюлленхаймської друкарні наразі зробилося неможливим, і через нестачу грошей Макс змушений був віддавати в заставу і продавати родинні коштовності та срібло. Того, що він за них отримував, надовго вистачити не могло, і це зменшувало шанси на порятунок, адже для втечі напевно знадобиться чимала сума. Зі сріблом особливих складнощів не виникало: переплавка робила його анонімним, і ніхто не міг здогадатися про його походження. А от із ювелірними виробами було складніше: тебе могли звинуватити у збуванні краденого, а за це загрожувала смертна кара. У той непевний час, коли чорний ринок іще не запрацював, навіть антикварні коштовності йшли за копійки тому, що чутливі до змін політичних настроїв перекупники, наче флюгери, швидко вловлювали, куди віє вітер, і часто відмовлялися їх брати. Коли ж усе-­таки брали, то виручених жалюгідних грошей заледве вистачало, щоби протриматися бодай тиждень, хоча справжня ціна забезпечила би родині Офалсів гідне існування на десяток років. Поняття власності залишилося в минулому житті, майбутнє наближалося стрімко, і ні в кого не було ні часу, ні грошей, аби оглядатися на вчорашній день.

Отже, «Мистецтво і пригоди» поки що не було конфісковане новою міською владою і не розгромлено посіпаками Ваґнера, та це було лише питанням часу. Макс, як умів, заховав усі матеріали, пов’язані з виготовленням фальшивих документів, частково в тайнику в Мюлленхаймі, частково вдома, але під час ретельного обшуку їх у будь-яку хвилину могли знайти, і тоді… Про те, що тоді станеться, Макс заборонив собі навіть думати. Такий тривожний і ризикований стан справ зберігався до весни 1941 року. І от настав вечір, коли в «Le Beau Noiseur» Білл сказав Максові, що коридор для порятунку готовий і що першою вирішено вивозити його родину. Викладачі і студенти університету, так звані «відмовники», не захотіли повертатися до «Великого рейху» і залишилися у Клермон-­Феррані, попри те, що у будь-який момент їх могли оголосити дезертирами. Ректорові, Андре Данжону, якимось чином вдалося переконати уряд Віші надати кампусу в Клермонті статус незалежного університету, і німці вирішили тимчасово не йти проти Петена[41] та його оточення. Професор історії Целлер із допомогою студентів і за сприяння воєнного коменданта міста впродовж літа збудував просторий «сільський котедж» у Герговії, поряд зі знаменитими галльсько-римськими розкопками, про які Білл нічого не знав, окрім того, що вони чимось відомі. «Маєте виїхати сьогодні вночі,— підсумував Білл, передаючи Максові клаптик паперу.— Коли доберетеся до Герговії, вас там зустрінуть і проінструктують». Макс Офалс слухав Білла і вдавав із себе гравця в покер, намагаючись не виказати жодних емоцій. Він вирішив, що Біллові не треба знати про його особисті зв’язки з університетом. «То, значить, Ґастон Целлер,— подумав Макс.— Ну що ж, зовсім непогано буде знову побачити старого пірата».

Він залишив кафе не прощаючись і не оглядаючись. Батьки, як завжди, були вдома, у великій вітальні. Аня сиділа за розчохленим роялем і зі спокійною усмішкою на лиці грала з пам’яті якусь річ, не помічаючи, що інструмент геть розладнаний та аж хрипить. Макс-старший стояв у неї за спиною, тримав руки на її плечах, і погляд його був байдужо-відсутнім. Макс перервав цю елегію.

— Час настав,— сказав він.— Мусимо тікати. Сьогодні вночі.

Старенькі батьки глянули на нього зі здивуванням, ніби їхній усесвіт затремтів, розпадаючись на частини.

— Про це не може бути мови, любий,— сказала мати і поблажливо усміхнулася.— Ти чудово знаєш, що завтра Шарль, син нашого дорогого друга Дюма, отримує свій башо[42]. Про від’їзд поговоримо після вечірки.

Це було божевільне твердження, і воно приголомшило Макса ­своєю безглуздістю. Шарлю Дюма було вже тридцять,— стільки ж, скільки й Максові-молодшому. Він уже давно не жив у Страсбурзі, і день вручення дипломів залишився для нього в далекому минулому.

— Але ж ви дали мені слово,— знічено проказав Макс.

Його батько кивнув і поважно проказав:

— Правильно, ми дали тобі слово, і ти маєш цілковиту рацію, нагадуючи нам про дану обіцянку. Але два фундаментальні принципи — чесність і дружба — тут явно вступають у протиріччя. Що ж, ми віддаємо перевагу вірній дружбі і будемо присутніми на цих важливих для близької нам родини урочистостях, хай навіть ти, сину, вважатимеш наш вчинок безчесним.

— Опам’ятайтеся! — несамовито закричав Макс.— Зараз не до якихось умовностей, і, крім того, ви чудово знаєте, що після початку евакуації всі навчальні заклади міста припинили роботу, та й у цю пору року ніяких дипломів не вручають!

— Тихіше, любий, припини кричати,— із докором урвала його Аня Офалс і, збираючись знову заграти, додала: — Йдеться лише про один зайвий день. Післязавтра ми візьмемо до рук валізки і жваво попрямуємо, куди ти скажеш.

Не залишалося нічого іншого, як погодитися. На клаптику паперу, переданому Біллом, значилася назва місця, де їх мали зустріти. То була стайня в селі Молсгайм, на самому краю великого маєтку, що належав родині Буґатті. Іще там було слово «Фінкенберґер». Макс завжди вважав це назвою вина, а не прі­звищем якоїсь конкретної людини. Він вирішив, що це, вочевидь, ­псевдо провідника, відповідального за перехід його родини за лінію фронту. Тієї ж безмісячної ночі, яку саме з цієї причини й обрали для втечі, Макс проїхав на велосипеді двадцять миль так званою «винною дорогою» до Молсгайма, щоби повідомити месьє Фінкенберґерові про затримку на двадцять чотири години. Вибір місця зустрічі видавався дуже ризикованим, оскільки автомобільний завод Буґатті перейшов до рук нацистів. Щоправда, у той час гарантовано безпечного місця взагалі не існувало. Молс­гайм із його старовинними брукованими вулицями, із помітно згорб­леними під тягарем століть будиночками виглядав таким казково прекрасним, пасторально-чарівливим, що здавалося, ніби біля кожного із темних вікон може от-от з’явитися фея, а в заростях вересу майне цвіркун-балакун[43] із найновішого і вже шалено популярного фільму Волта Діснея. Але тієї ночі трагічні події, що відбулися в родині Буґатті, немовби саваном огорнули Молсгайм і зробили безмісячну ніч настільки темною, аж у Макса виникло відчуття, ніби йому зав’язали очі чорним шарфом. Що ближче він просувався до центру села, то важче ставало їхати, і зрештою Макс зліз з велосипеда та навпомацки, як незрячий, пішов далі пішки.

Упродовж лише одного року знаменитий конструктор і дизай­нер автомобілів Етторе Буґатті, людина-легенда, якого всі називали просто Патроном, утратив спочатку свого сина Жана,— той загинув в автомобільній катастрофі, а потім і батька Карло Буґатті, який помер перед самим початком німецької окупації так, ніби не бажав мати стосунку до цього майбутнього. Етторе постійно мешкав у Парижі, і хоча й досі залишався генієм інженерного дизайну та автором усіх нових проєктів, саме Жан останніми роками займався дизайном сидінь, специфічно вигнутих крил і футуристичних автомобільних кузовів. Після загибелі сина Етторе знов оселився в родинному маєтку, на території якого розташовувався й автомобільний завод, і де всі будівлі — включно з виставковим павільйоном, кузовним, ливарним цехами і проєктною студією — були оздоблені масивними дверима з мореного дуба і бронзовими ручками. Буґатті жили як давні феодали. У маєтку вони мали власний музей скульптури, каретний музей, чудові бігові доріжки, стайні для чистокровних скакунів і школу верхової їзди. Вони тримали призових тер’єрів, добірну худобу, поштових голубів. У них була своя винокурня і розкішний готель під назвою «Блакитна кров», де фабриканти селили своїх клієнтів. Але після втрати сина та батька вся ця розкіш тільки роз’ятрювала душевні рани Етторе та посилювала відчуття порожнечі, що так раптово ввійшло в його життя. Буквально через декілька місяців після повернення він продав маєток німцям — насправді його змусили це зробити — і залишив Молсгайм із відчуттям людини, яка щойно встала з могили. Він переніс усі комерційні справи до Бордо, але жодного авторського проєкту фірми «Буґатті» відтоді на автомобільному ринку не з’являлось. Етторе тепер виготовляв колінчасті вали та авіаційні двигуни. Менш відомою стороною його діяльності поки що залишалась участь у Русі Опору, до якого слідом за Патроном приєдналось багато його найвідданіших робітників. Один із них, старий жилавий тренер із верхової їзди, якого Максо­ві рекомендували як «провідника Фінкенберґера», саме цієї хвилини сидів на огорожі в кінці тінистого провулку позаду стайні та курив. Макс обережно просувався темним провулком, раз у раз натикаючись на стовпи огорожі і насилу стримуючись, аби не зойкнути від болю. Вогник цигарки слугував йому маяком, і він намагався тримати курс на це світло у цілковитій пітьмі, наче Леандр[44], що пливе через Геллеспонт. Коли чоловік раптово озвався, Максові здалося, що завіса ночі миттєво розірвалась. Одночасно з голосом Макс спромігся побачити, а може лише уявити обличчя того, хто звертався до нього, і з подивом усвідомив, що це обличчя йому знайоме. Перше, що сказав тренер із верхової їзди, було: «Чорт забирай, та я ж тебе знаю! Оце так, еге ж?!»

Макс був давнім товаришем Жана Буґатті, вчився в нього керувати літаком, разом із ним викреслював диявольські фігури вищого пілотажу у цнотливо-блакитному довоєнному небі. Вони разом об’їздили вздовж і впоперек ці колись благословенні сільські місця, пролітаючи верхи на золотистих скакунах крізь ліниву благодать літніх днів. І от тепер ця неповторна, густо притрушена лайкою говірка тренера оживила в пам’яті безмірно втомленого, знеможеного від недобрих передчуттів Макса ті щасливі часи.

— Я — Макс Офалс,— сказав він.— Авжеж, я тебе пам’ятаю: Фінкенберґер, хто б тебе міг забути!

Співрозмовник запропонував Максові цигарку, від якої той відмовився.

— До біса! Усе собаці під хвіст,— довірливим тоном заговорив Фінкенберґер.— Кляті наці хочуть налагодити тут виробництво чортової зброї, сучі діти. Але вони, чорти би їх забрали, люблять собак і коней і полюбляють ганяти на довбаних автівках. Я тут побачив модель 57-5 із їхньою гівняною свастикою на капоті, так мало не зблював. Щури помийні, а туди ж, корчать із себе не знати що. Смердючки болотяні, ось хто вони насправді! Та ще і цей готель! Мені ніколи не подобалась його назва. «Блакитна кров», теж мені, вигадали! А їм вона прийшлася до шмиги. Тепер там бордель. А чому ти сам? Мені казали, що вас буде троє.

Макс пояснив ситуацію, і настрій провідника стрімко змінився. На мить здалося, що в його судомно стиснутих кулаках умістилася вся темрява ночі. Фінкенберґер віджбурнув недопалок і, судячи із пришвидченого дихання, заледве стримав гнів. Нарешті він заговорив:

— Патрон кинув Молсгайм і здимів до лядського Парижа. Він, бач, вважав, що чортові робітники недостатньо йому вдячні. Ну ясно, стара школа: скинь бісового капелюха, коли він проходить, притули руку до лоба, вклонися йому в пояс — відчуваєш, до чого хилю? Ну так, може, воно й насправді було, може, і правда були такі, хто не дуже-то дякував за те, що на них дивилися, як на сучих кріпаків, хоча і задурно давали хати, і гроші, чорт забирай, теж платили пристойні. Ну ясно, були, і жоден із них узагалі ніякої бісової вдячності не відчував. А от месьє Жан був іншим. Він був своїм братчиком. Доля-лиходійка здала йому паскудну карту, от і все. Вважай, тобі дуже поталанило, що ти був його вірним друзякою. Якби не це, і ти заявився би сюди і сказав мені те, що зараз оце сказав, то я би послав тебе сам знаєш куди. Якби ти був одним із приятелів-недоносків самого Патрона, я би тобі ясно сказав, що треба робити та куди котитися зі своєю чортовою затримкою на двадцять чотири години. Та тобі хіба відомо, чого коштувало це все влаштувати? Хіба ти подумав про лядський ризик перехоп­лення повідом­лень по радіо? Хіба ти можеш уявити, скільки людей, задіяних на всьому маршруті, зараз змушені будуть зачаїтись, а ­через двадцять чотири години знову опинитися напоготові? Ти хоч розумієш, на яку небезпеку всі вони через тебе, сучого сина, наражаються? Ні, сто разів ні! Такі дилетанти, як ти, чортів байстрюк, ні про кого, крім себе любенького, думати не навчені. Тож іще раз кажу: тобі, байстрюче, страшенно пощастило, що ти друзяка покійного Жана, і все, що я для тебе зроблю, виключно заради нього, чорт забирай, заради світлої його пам’яті, хай би їй грець! Будьте завтра тут у цей же час усі втрьох, і не спізнюйтесь, інакше, хай тобі чорт, я пошлю вас до дідька, і можете лишатися у своїй гівняній синагозі та чекати там смерті у свою срану святу суботу!

Страсбург зустрів Макса вогнищами пожеж. Вулиці кишіли штурмовиками в касках. Макс прокрадався пішки, ведучи за собою велосипед і намагаючись триматися в тіні. Коли ж він побачив охоплену язиками полум’я родинну друкарню, страх закалатав у ньому смертельним набатом. Він скручував Макса, місив, наче тісто. Іще до того, як він дістався рідного дому, Макс Офалс уже знав, що там побачить: вибиті двері, хаос у кімнатах, калюжі сечі на антикварних стільцях і канапах, розмальовані лозунгами стіни, купи лайна в передпокої. Якщо будинок не підпалили, це ­означало тільки одне — хтось із нацистських бонз зарезервував його для себе. Скрізь було ввімкнуте світло, але ніде нікого не було. Макс проходив одну кімнату за іншою і вимикав світло, повертаючи приміщення в ніч, надаючи їм можливість тихо виплакатися. Найбільшого розгрому зазнала бібліотека із трьома робочими столами: скрізь валялися скинуті з полиць, розідрані книжки, величезна їх купа ще диміла посеред килима,— обвуглена гора мудрості, яку хтось щедро обдзюрив, аби загасити вогонь. Вивернуті шухляди столів, розпанахані картини в поламаних рамах, що криво висіли на стінах. Від’їжджаючи, він зробив помилку: залишив фальши­ві документи батьків удома, чим підписав смертельний вирок і їм, і собі. Щоправда, сьогоднішня поїздка врятувала йому життя. Поки що будинок стоїть порожній, але щойно скінчиться ніч погромів, садиба перейде до рук ворога, і тут, можливо, як і в готелі «Блакитна кров», також улаштують бордель, і нацистські шльондри розсуватимуть ноги на тому ліжку, де спала його мати…

Треба забиратися звідси. Негайно. Зараз тут нікого немає, але невдовзі все зміниться. Макс. Біля шезлонга, за опущеними шторами, що погойдувалися від протягу, він натрапив на випадково вцілілу пляшку коньяку. Відкрутив кришечку й почав пити. А час ішов. Ні, не йшов. Час завмер, час зупинився. Проминула краса, проминула любов, проминули впертість і задерикуватість. І тільки час не йшов. Він стояв нерухомо з піднятими руками. Батьки, кляті упертюхи, розтанули в повітрі.

Після війни Макс дізнався, як закінчився їхній земний шлях. Дізнався номери, що випекли їм на зап’ястках, запам’ятав їх і вже ніколи не забував. Його батьків використали для медичних експериментів. Немічні, зі старечо слабким розумом, вони, як могло здатися, ні на що не годились, але нацисти все одно знайшли їм застосування. Інтелектуали за життя, вони закінчили свій земний шлях як фізичні тіла; нацистів цікавило тільки те, як ці тіла реагуватимуть на біль: на певну дозу болю, на трохи більшу дозу болю, на дуже велику дозу болю,— тобто яким виявиться їхній больовий поріг. Німецьких «дослідників» цікавила реакція на хвороби, що їм вводили в організм, і то був, звісно ж, суто науковий інтерес. Вони протягом життя прагнули знань? От і чудово. Вони допомогли процесу пізнання в найбільш практичний із усіх можливих способів. Вони не дожили до газової камери. Їх убила наука.

П’яний, ледь притомний, Макс сів на велосипед і втретє за цю ніч подолав двадцятимильний шлях «винною дорогою». Коли ж дістався Молсгайма, то усвідомив, що навіть не уявляє, як знайти провідника; він не знав, у якому з будинків той живе, не знав і його справжнього імені. Темрява вже не була абсолютною: світанок, що наближався, почав розвіювати нічний морок. Радше завдяки щасли­вій випадковості, ніж по пам’яті, Макс потрапив до маленької стайні на краю маєтку. То було тісне приміщення, придатне для короткого відпочинку. Він поставив велосипед під дахом і впав на брудні залишки сіна в порожньому стійлі. Там і знайшов його Фінкенберґер за кілька годин по тому, коли вже був білий день і яскраво світило сонце. Провідник безцеремонно поторсав Макса, вигукуючи прокляття прямо йому у вухо. Макс Офалс прийшов до тями і неабияк перелякався, коли побачив біля свого обличчя кінську морду. Кінь обнюхував його, ніби прикидаючи, чи можна пожувати цього чоловіка. Поряд із кінською головою виднілася голова Фінкенберґера. За денного світла він виявився гномом жокейської комплекції із посіченою зморшками мармизою і гнилими зубами, що, очевидно, постійно боліли.

— Тобі шалено пощастило, чортове гаденя,— прошипів провідник.— Сьогодні вранці головний байстрюк, сам гауляйтер Ваґнер, збирався проїхатися верхи цією дорогою, та, схоже, сьогодні всі вирішили відкласти свої бісові справи на двадцять чотири години.— Але тут він уважніше придивився до Максового обличчя й одразу все зрозумів.— Чорт забирай, от лядське свинство! Чорт, чорт, чорт… Вибач, хлопче! Дідько мене забери, як я міг не помітити! Та хай би їхні нацистські бабці в могилах поперекидалися, хай би ці кляті виблядки власним лайном захлинулися, хай би вони вічно горіли в пеклі!

Він сів прямо на брудну підлогу й обхопив Макса за плечі, але той так і не спромігся заплакати. А втім, не минуло і хвилини, як Фінкенберґер знову зробився серйозним і практичним. Повідомив, що коридор до нейтральної зони готовий — він сам усе перевірив перед тим, як заснути; щоправда, якщо почнуться повальні облави, то ризик може стати занадто великим, і перехід не відбудеться. Він, звісно, впевнений, що ніхто не підведе, та стовідсоткової впевненості, що все пройде чисто, нема, бо цей коридор використовує­ться вперше, а це означає, що може статися що завгодно. Якщо ж оця чортова сволота запланувала на завтра серйозну операцію, то повної гарантії успіху не буде взагалі, хоча всі, від кого це залежить, готові зробити все можливе.

— Ну і нехай,— із гіркотою в голосі відказав на це Макс.— Хай так і буде. Я готовий.

От тоді-то провідникові Фінкенберґеру і спала на думку ідея, завдяки якій Макс зробився однією з найромантичніших постатей французького Опору — євреєм-летуном.

Іще на початку війни Етторе Буґатті разом із відомим авіаконструктором Луї де Монже отримали завдання розробити проєкт літака — так звану «модель-100»,— що мав побити світовий рекорд швидкості, встановлений 26 квітня 1939 року німецьким «мессершміттом» МЕ-209. Німцям удалося розігнати свій літак до швидкості, що склала 469,22 милі за годину. Коли загроза окупації зробилася неминучою, із Буґатті підписали угоду на створення швидкісного винищувача під кодовою назвою «Рейсер» із двома гарматами, кисневими ємностями та паливними баками, що автоматично герметизуються. Літак побудували в суворій таємниці на другому поверсі паризької меблевої фабрики, але «Рейсер» так і не встигли випробувати. Коли німці рушили на Париж, Етторе Буґатті спустив літак із другого поверху, завантажив на платформу, вивіз із Парижа і заховав.

— «Рейсер»,— раптом прошепотів Фінкенберґер, усміхаючись на всю ширину свого гнилозубого рота.— Я знаю, де він! Якщо зумієш його підняти — вперед.

Літак був схований під самим носом ворога, на території маєтку, в одному із сінників під велетенською копною сіна. На думку розробників, він мусив мати швидкість 500 миль за годину. На ньому були встановлені два високообертові двигуни і вперше застосована цілком нова революційна технологія зі змінюваною геометрією крил і рухомими закрилками, що реагували на швидкість повітряних потоків та їхній тиск і могли змінювати конфігурацію залежно від шести параметрів: прискорення під час злету, крейсерської швидкості в польоті, високошвидкісних ривків уперед, швидкості під час зниження, приземлення і руху злітно-посадковою смугою. Швидкий як вітер «Рейсер» був пофарбований у фірмовий колір Буґатті — небесно-блакитний.

Після настання темряви, коли пересування зробилося більш-менш безпечним, Фінкенберґер привів Макса до сінника. Півтори години чоловіки працювали пліч-о-пліч, звільняючи літак від сіна та камуфляжної сітки, поки нарешті «Рейсер» не постав перед ними в усій своїй мало ким баченій красі. Він і досі стояв на тій самій платформі, на якій його вивезли з Парижа, і нагадував хорта, готового зірватися з місця. Фінкенберґер сказав, що знає неподалік рівну ділянку шосе, яка може згодитися для злету. Макс не міг відвести захопленого погляду від плавних ліній красеня-літака.

— Він без проблем доставить тебе до чортового Клермон-Феррана, лише не дуркуй, ясно? Не пхайся бити рекорди. А тепер слухай мене і запам’ятовуй,— сказав Фінкенберґер.

І почав докладно пояснювати Максові особливості роботи двигунів і керування кутом нахилу лопатей пропелерів, що оберталися у протилежні боки. Інновації стосувалися також системи охолодження та принципів керування закрилками. Нічого подібного ще ніколи не створювала конструкторська думка. Макс здогадався, що цей непривабливий на вигляд чоловічок є кимось набагато більшим за простого тренера верхової їзди.

— А ти маєш на це право? Не боїшся відповідальності? — запитав він, зачаровано дивлячись на літак. Адже подумки він був уже в небі.

— Його перший політ буде актом спротиву! — неочікувано промовив Фінкенберґер, на хвилину відкинувши звичну лайливу манеру висловлюватись і виявивши схильність до патріотичної екзаль­тації.— Патрон би це точно схвалив. Головне — забери його звідси. І якомога швидше, або його знайдуть наці. Він не менше від тебе потребує порятунку.

Нічному перельоту «Рейсера» Буґатті з Молсгайма до Клермон-­Феррана судилося зробитись однією з легенд Руху Опору; переказувана людьми, ця легенда швидко набула ореолу надприродності, дивовижності, навіть певної казковості. Згадували неймовірну швидкість, із якою літак кулею пронісся у чорному небі низько над землею, що було під силу тільки дуже майстерному пілоту, який не знає страху; розповідали про безперечний, хоча й офіційно не зафіксований новий світовий рекорд швидкості, а головне, тепер «Рейсер» належав Франції, а не Німеччині, і це вважалося символом перемоги. Говорилося і про небувале зухваль­ство злету із сільської дороги, і про ще більш ризиковане приземлення безмісячної ночі на трав’янистій рівнині, якою колись до фортеці Герговія марширували легіони Юлія Цезаря — перед тим, як їх змусив тікати ватажок овернців на ім’я Верцінґеторіг.

Дещо із цього, звісно, було правдою, але в подальші роки Максиміліан Офалс власноруч посприяв тому, щоби в пам’яті людей залишилася легенда, а не істина. Чи дійсно він летів над самими дахами будинків, або ж німецький радар не помітив його через щасливий збіг обставин, бо ворог просто не очікував такого зухвальства? У своїх мемуарах про війну Макс Офалс цього не пояснював. Замість чіткого викладення подій він, із притаманною справжньому герою скромністю, писав про те, як йому пощастило, і про людей, завдяки яким, без яких…— і далі в тому самому дусі. «Я думав про Сент-Екзюпері,— додавав він.— Про той “стан глибокого занурення в себе, коли до тебе приходить нічим не обґрунтована надія”. І зі мною так було».

Прискіпливий читач міг би вгледіти тут навмисне змішування власного досвіду з подіями життя іншого, улюбленого публікою персонажа. У 1940 році пілот і письменник Антуан де Сент-Екзюпері виявив себе справжнім героєм у битві за Францію, після чого разом зі своєю ескадрильєю перелетів до Північної Африки, а пізніше потрапив до Нью-Йорка. Тоді він був уже достатньо відомим як автор «Нічного польоту», але річ у тім, що, посилаючись у своїх мемуа­рах на більш пізню книжку Сент-Екзюпері, Макс Офалс підтасовував факти. У той час, коли він здійснив свій переліт до Герговії, книжка «Воєнний льотчик», опублікована англійською мовою під назвою «Переліт до Арраса», ще перебувала у процесі створення, а роком пізніше, коли вона побачила світ і мала успіх, особливо, в Америці, уряд Віші заборонив її, і весь наклад видання 1942 року було конфісковано. Отже, під час перельоту на «Рейсері» Макс ніяк не міг знати її змісту. Втім, він не звернув уваги на цей неприємний анахронізм і безсовісно висловив свої відчуття з посиланням на текст, якого в той час узагалі не існувало: «Війна для нас означала повний крах. Але чи так це було насправді в той момент, коли Франція, щоб уникнути поразки, відмовилася від боротьби? Я в це не вірю». Описуючи свій власний нічний політ, Макс із задоволенням констатував: «Коли я з гудінням нісся над головами своїх співвітчизників, які мирно спали, я також у це не вірив. Я знав, що Франція скоро прокинеться».

Але ця недоладність виявилася несуттєвою. Максові її пробачили. Навіть ті із критиків, які помітили цей огріх, висловилися в тому дусі, що для художнього твору такі речі цілком прийнятні. Герой — він і є герой, і йому можна дещо пробачити. Варто, однак, зазначити, що Максова книжка мала великий успіх передовсім у Північній Америці. До того ж Сент-Екзюпері наприкінці війни був уже мертвий — безвісті зник під час боїв над Корсикою, а Макс Офалс, льотчик-ас і герой Опору, людина із зовнішністю кінозірки, яка зробила карколомну кар’єру, навпаки, продовжував жити та ще й переїхав до Сполучених Штатів, віддавши перевагу блискучій позолоті Нового Світу перед пошарпаною елегантністю старої Європи.

Після приземлення в Клермон-Феррані невеличка група доб­ровольців, які називали себе «Герговістами», допомогла швидко замаскувати літак у найближчому лісі. Командував цими добровольцями безстрашний Жан-Поль Коші, організатор «Роти універсантів», відомої також як «Рота ерудитів». Це був загін, сформований із студентів і викладачів Страсбурзького університету у вигнанні, яким безпосередньо керував Анрі Енгран — командир бойових з’єднань так званої «Шостої зони». Макса відвезли до лісового будиночка, де колеги — ректор Данжон і професор історії Ґастон Целлер — уже чекали на нього із пляшкою вина. Оскільки виготовлені Максом для себе фальшиві документи були на ім’я Себастьяна Брандта, його поява в штаті університету вимагала певного офіційного підтвердження. Вирішено було відрекомендувати його як професора з півдня Франції, і Данжон, який, на щастя, мав просто-таки гіпнотичний вплив на посібників нацистів з уряду Віші, обіцяв залагодити всі бюрократичні питання.

— Але мушу сказати, що з вашого боку було вкрай нерозумно й ризиковано називати себе цим широко відомим ім’ям,— дорікнув Максові ректор Данжон.— Можна подумати, що ви самі здійснювали повітряне плавання на «Кораблі дурнів»!

Справжній Себастьян Брандт мешкав у Страсбурзі в п’ятна­дцятому столітті та уславився авторством сатиричного твору «Strul­tifera Navis», або «Корабель дурнів», що побачив світ 1494 ро­ку й був частково проілюстрований юним Альбрехтом Дюрером.

Макс Офалс винувато розвів руками: ім’я дійсно було обране вкрай невдало.

— Та ну, все буде добре,— заспокоїв його Целлер.— Ніхто з тих, від кого залежить ваша доля, взагалі ніколи не тримав у руках жодної книжки.

Невдовзі після прибуття до Герговії Макс обзавівся ще однією фальшивою особистістю. Охоплений нездоланною жагою помсти, він зробився членом бойового підрозділу «Роти ерудитів» під іменем Ніколо та засвоїв ази підривної справи. Перша й остання підірвана ним бомба була виготовлена асистентом хімічного факультету на ім’я Жильбер; вони підірвали будинок ставленика вішистів і голови пронацистської асоціації Жака Доріо. Коли прогримів вибух, Макса на мить заполонило відчуття власної всемогутності, що не можна було передати словами, однак його добряче знудило. Із того, що сталося, Макс зробив подвійний висновок і запам’ятав його назавжди: так, терор — штука захоплива, але хай би яким виправданим він був, займатися цим постійно йому не під силу, адже для цього потрібно відкинути загальноприйняту мораль, а він цього зробити не міг. Макса перевели до секції пропаганди, і наступні два роки він займався тим, що вже добре знав і вмів,— виготовленням фальшивих документів. «Класична для Америки тема — створення нової особистості — увійшла до мого життя в ті жахливі часи панування мороку зла у старій Європі,— напише він пізніше у своїх мемуарах.— Усвідомлення того, що особистість так легко піддається зміненню — дуже небезпечне відкриття. Воно, як наркотик,— коли один раз спробуєш, уже важко зупинитися».

Підробка документів зробилася для секції пропаганди основною і найважливішою справою. Рух Опору набирав силу й робився дедалі організованішим, усе більше людей — чоловіків і жінок — приєднувалося до нього, і потреба у фальшивих документах невпинно зростала, адже без них неможливо було нічого вирішувати. «Рота ерудитів» поступово налагодила зв’язки з підпіллям Оверні, з організацією «Алібі» під керівництвом Жоржа Шароде, із групою полковника Ріве Клебе, із «Фалангою» під орудою Крістіана Піно, а також з іншими бойовими загонами: «Гарячими», чиїм символом було вогнище Жанни д’Арк, «Мітридатом» і ОРА. Встановлення всіх цих зв’язків призвело до того, що Коші — очільникові секції пропаганди — доводилося надовго виїжджати з Клермон-Феррана, і його заступив пихатий і похмурий чоловік на ім’я Жорж Матьє, який фактично керував усіма операціями групи. Матьє був велетенського зросту та, як здавалося, складався із самих лише кісток і зубів. Він мав витрішкуваті блакитні очі та прилизане світле волосся; наче кидаючи виклик нацистам, він продовжував носити синій берет. Його поважали за військову виправку та за жорстку манеру спілкування. Його подруга Крістіна працювала в адміністрації вішистів секретаркою якогось капітана Бюрґеза, і вважалося, що вона має доступ до цінної інформації. Так уже сталося, що із цілої низки різноманітних причин проти самопризначення Матьє ніхто не заперечував.

У той час бойові операції робилися дедалі зухвалішими і проводилися все частіше, водночас і полювання нацистів на учасників Руху Опору зробилося набагато інтенсивнішим. До відділу пропаганди постійно надходили якісь пакети, і сам відділ також щось кудись надсилав. Макс узяв собі за правило не цікавитися їх умістом. Для виконання завдань кур’єри потребували документів, і справою Макса було забезпечити їх якісними паперами. Одного разу, коли в Парижі проводилися облави на євреїв, майже тисячу єврейських дітей вдалося заховати і врятувати від Освенцима. Треба було терміново виготовити документи для тих малюків, яких збиралися переховувати на півдні. І саме тоді Макс Офалс, чия робота заслужила високу оцінку його безпосереднього керівництва та ще більш захоп­ливі відгуки від Коші та Енґрана, які, на жаль, залишили Клермон, виготовив багато фальшивих документів для дітей. Усі ці папери він переправив майбутнім володарям через потаємні сховки, звідки їх забирали та передавали далі інші люди. І все ж найбільшим внес­ком Макса Офалса в Рух Опору став його подвиг на сексуальному фронті, що змусив його винайти для себе ще одне «я» та повністю перевтілитись. Але цього разу все пройшло, на жаль, далеко не безболісно. Макс був тим чоловіком, який спокусив Пантеру — Урсулу Брандт.

У листопаді сорок другого року німці захопили нейтральну зону, і ступінь ризику стрімко зріс. Раніше студенти Страсбурзького університету у вигнанні могли легковажно бавитися в опір, однак після того, як нацисти закріпились у Клермон-Феррані, гра зробилася смертельно небезпечною. Ста тридцяти дев’яти студентам і викладачам довелося заплатити за неї власним життям. У листопаді того ж року капітан СС Гуґо Ґайсслер установив у Клермон-Феррані свою «антену» в особі такого собі Пауля Блюменкампфа, що удавав із себе веселуна та в дошку свого хлопця. Його достатньо впливова у певних колах помічниця обходилася без будь-якої мас­ки. Її називали Пантерою через те, що цілий рік носила жакет із хутра цієї тварини, не знімаючи навіть у найспекотніші дні. Вона спеціалізувалася на методах підриву зсередини «небажаних угруповань», включно з вербуванням агентів, і в цьому конкретному випадку зірвала великий куш: її призом і жаданою здобиччю, її агентом зробився не хто інший, як Жорж Матьє. Через його зраду було повністю знищено багато груп, у тому числі «Мітридат» і ОРА, очільники яких закінчили своє життя в камерах тортур геста­по або були розстріляні. Під час облав було схоплено декількох студентів, що розв’язало руки рейхсфюреру Гіммлеру, і той дав наказ про­вести рейд на території університету. Саме цього він довго домагався і не міг зробити через потужний вплив Данжона на вішистів і небажання міністра закордонних справ Риббентропа дія­ти через голови власноруч посаджених маріонеток з уряду Віши.

Облава в університеті, що запам’яталась усім як «Великий рейд», відбулася двадцять п’ятого листопада 1943 року. Під час облави було застрелено професора літератури Поля Колломпа, близького друга Макса Офалса,— він намагався не допустити німецьких штурмовиків до канцелярії, де зберігались адреси викладачів. Інший приятель Макса — професор релігієзнавства Робер Еппль — отримав кулю в живіт у себе вдома. Провокатор Жорж Матьє доніс на тих студентів, у яких були фальшиві паспорти. Було заарештовано понад тисячу двісті людей. Макс Офалс уцілів. Прислухаючись до інстинкту самозбереження, він був із Матьє вкрай обережним, і внаслідок цього імена Себастьяна Брандта та Макса Офалса зрадник жодним чином не міг пов’язати з особою активіста опору та майстра з виготовлення фальшивих документів на ім’я Ніколо. Однак із міркувань безпеки Макс залишив котедж Целлера та переселився до Анжеліки Штраус — однієї із натовпу закоханих у нього дівчат, яких йому ніколи не бракуватиме впродовж усього життя; він зробив собі нові документи на ім’я Жака Вімпфелінґа (то був іще один середньовічний гуманіст) і взяв в університеті короткострокову відпустку.

Наступного дня після облави в університеті Андре Данжон надіслав гнівного листа прем’єр-міністру Лавалю, у якому майже кожний рядок був абсолютною брехнею. Ректор заперечував будь-який зв’язок студентів із Рухом Опору, наявність серед університетських викладачів і студентів значної кількості євреїв і загалом усе, в чому звинувачували університет. У період повного місячного затемнення його рішучість зробилася першим променем світла — єдиним, доступним землянам. Завдяки цьому майстерно розіграному обуренню університет вдалося вберегти від закриття. Тоді Данжон особисто зателефонував до помешкання Анжеліки Штраус. «Це останній акт,— сказав він,— завіса вже почала опускатися. Вам треба подумати про від’їзд».

Іще в той період, коли він відсиджувався у лісовому будиночку, Макс годинами обговорював воєнну історію з Ґастоном Целлером і писав статті на теми міжнародної політики. Ідеї, що в них містилися, у той час здавались абсолютно утопічними навіть йому самому. У це важко повірити, але 1942 року він уже розмірковував з приводу того, як після краху нацизму забезпечити стабільність у світі. Ці праці, у яких Макс Офалс передбачав необхідність створення організацій міжнародного рівня — таких, скажімо, як Рада Європи, Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк, викликали гарячий захват у Данжона, а тепер він повідомив Максові, що йому вдалося переправити його роботи до Лондона, де розташувався уряд вільної Франції, і що вони справили глибоке враження на генерала де Ґолля.

— Вас високо оцінив генерал, і в Лондоні ви зможете більше зробити для своєї країни, ніж тут,— сказав Данжон.— Будьте готові до від’їзду, а переправу через Ла-Манш ми вам забезпечимо. Боюся, цього разу вам краще не летіти. Не варто випробовувати долю двічі.

— Перед від’їздом я маю зробити ще одну справу,— відповів на це Макс.

Друга легендарна звитяга Макса Офалса отримала назву «Укушена Пантера». Люди розповідали про це з обережним захватом, майже пошепки, як про щось неймовірне. Агент Ніколо, який зробився помітною фігурою в об’єднаній групі Опору під назвою МУР (до неї ввійшли «ерудити» і ще два великі загони — «Франк Тірйо» та «Визволення»), безслідно зник, а разом із ним припинили своє існування і Себастьян Брандт, і Жак Вімпфелінґ, і Макс Офалс. Натомість з’явився німецький штурмбаннфюрер Пабст, від­ряджений зі Страсбурга на допомогу Урсулі Брандт і її команді. Під листом із його призначенням стояв підпис самого Гіммлера, чия давня неприязнь до «університету у вигнанні» була всім відома. Папери не викликали найменшої підозри, і це безперечно свідчило, що у мистецтві фальсифікації Макс досягнув фантастичних успіхів. Штурмбаннфюрер Пабст говорив бездоганною німецькою, був безмежно відданий рейху, мав ідеально впорядковані папери, а ставити під сумнів справжність автографа рейхсфюрера СС нікому й на думку не спадало. А ще виявилося, що в ньому повно чоловічого шарму — і це відкриття зробила особисто Урсула Брандт після Максового компліменту, який сказав їй, що прізвисько «Пантера» пасує жінці, наділеній котячою грацією. Насправді Урсула була невеликою на зріст і мала міцне ширококосте тіло, тож порівняння з великою чорною кицькою навряд чи їй пасувало. Проте вона прийняла комплімент не змигнувши оком. Тижнем пізніше вона і штурмбаннфюрер уже були коханцями.

У ліжку з’ясувалося, що принаймні в одному Урсула Брандт мала схожість із пантерою — вона полюбляла пускати в хід зуби та нігті. Її сексуальний партнер стоїчно все це зносив, ба більше — вітав і заохочував. На ранок їхні простирадла часто бували забруднені кров’ю, а в Урсули нив поперек і судоми зводили ноги, що робило її незвично м’якою та говіркою. В обмін на рани і подряпини, отримані впродовж нічних забав, чарівливий штурмбаннфюрер отримав практично необмежений доступ до всіх таємниць її служби рейху. За місяць цього зв’язку лже-Пабст спромігся передати по рації до «МУР» величезну кількість безцінної інформації. А потім на дверях будинку, де він жив, з’явився умовний знак, залишений колегами-підпільниками,— коло із крапкою всередині, накреслене крейдою. Це означало: «Тебе починають підозрювати». Макс по-­тихому вийшов за двері, щоби вкотре безслідно зникнути.

За всю війну то був єдиний відомий «удар у відповідь» по гестапівській інфільтраційній діяльності, і щойно провал розкрився, Урсулу Брандт уже ніщо не могло врятувати — вона також зникла, не залишивши слідів. Рейхсфюрер Гіммлер був дуже злопам’ятною людиною.

У мемуарах Максиміліана Офалса про події «Великого рейду» і про помсту тій, яка підготувала облаву в університеті, говорилося в одному абзаці, просякнутому смутком:

«Для учасників Руху Опору будь-яка радість, будь-який успіх завжди були затьмарені усвідомленням того, що поряд гинуть інші. В операції «Пантера» нам пощастило, та коли я оглядаюся назад, то згадую не цю перемогу, а загиблих товаришів. Я пригадую Жана Поля Коші — нашого проводиря й організатора. Заарештований у Парижі лише за два місяці до висадки союзників у Нормандії, він був відправлений до Бухенвальда й по-звірячому вбитий нацистами 18 квітня 1945 року — у той самий день, коли американські війська оточили концтабір. Із почуттям втіхи я згадую процес над Жоржем Матьє. Він був заарештований союзниками у вересні сорок четвертого і клявся на допитах, що зробився зрадником тільки тому, що Урсула Брандт погрожувала знищити його вагітну подругу. Його визнали винним і розстріляли дванадцятого грудня. Усе життя я виступав проти смертної кари, але мушу зізнатися, що у випадку з Матьє мною керував не розум, а серце».

І далі: «Приєднання до Руху Опору було для мене немовби політ у безвість. Ти залишаєш позаду своє ім’я, своє минуле і своє майбутнє. Ти ніби здіймаєшся в небо над власним життям та існуєш тільки у справі, якій себе присвятив, часто тримаючись лише за рахунок почуття обов’язку та сліпої віри. Так, іноді дійсно здавалося, що злітаєш у височінь, але водночас мене не залишало почування, що будь-якої хвилини ти можеш розбитись або тебе зіб’ють — і ти здохнеш, як пес у багнюці».

Повітря складалося із крихітних крижаних голочок. І з кожним вдихом вони, перш ніж розтанути, дряпали горло. Та Буньї, коли вона опинилася на злітно-посадковій смузі військового аеродрому в Еластик-нагарі, ці шпичаки видалися солодкими, як дух рідної оселі. «О крижана красо, як я могла тебе покинути!» — подумки гірко дорікнула вона собі. Потім мерзлякувато пересмикнула плечима — і цим давнім рухом немовби струсила із себе Делі та знову зробилася колишньою. Відтоді, коли вона поїхала з Пачхі­гама, мати перестала приходити до неї уві сні. «Привид, і той розумніший за мене»,— подумала Буньї, і тут-таки відчула палке бажання влягтися у сніг і заснути просто тут, на бетонній смузі, не сходячи з місця, щоби якомога швидше побачитися з Пампош: вона, мабуть, чекає й не дочекається своєї Буньї. Орендованому для перельоту «фоккеру», що мав особисту назву «Джамна» на честь знаменитої ріки, за спеціальною вказівкою з Делі було дозволено сісти на смузі для бойових літаків, подалі від цікавих очей, бо Пеґґі-мата скрізь мала відданих друзів. У Делі Буньї посадили до літака, що стояв у найдальшому кутку зони виліту аеропорту Палам. Аби уникнути небажаної істерики, її нагодували снодійним, але щойно невеличкий літак набрав висоту і взяв курс на північ, відчуття порожнечі на колінах, де нещодавно лежало її немовля, страшним тягарем навалилося на Буньї. Цей тягар відсутнього тільця і порожній простір між руками, що вже звикли колисати донечку, спричиняли тупий, майже нестерпний біль. Однак вона мусила його витерпіти.

Досягнувши перевалу Пір-Панджал, літак почав по спіралі набирати висоту. Аж раптом без попередження провалився в повітряну яму завглибшки у дві тисячі футів. Буньї розпачливо скрикнула. Двічі літак піднімався, двічі каменем падав униз, і щоразу вона пронизливо скрикувала. Пір-Панджал вважався воротами в Кашмірську долину, і Буньї відчувала, що ці ворота не хочуть перед нею відчинятися. Вага відсутньої дитини зробилася настільки великою, що літаку бракувало потужності перетнути гірські хребти. Гори відштовхували Буньї, наказуючи їй забиратися геть разом зі своїм вантажем. От тільки марно. Заради повернення додому вона покинула свою дитину, свою маленьку дівчинку, і не дозволить горам стати на її шляху. Коли літак почав третю спробу, Буньї зібрала залишки волі в кулак і відігнала від себе привид немовляти. «Не було ніякої дитини,— повторювала вона.— Не було в мене донечки. Я повертаюся до чоловіка, і ніщо мене не обтяжує!» Колінам і рукам зробилося легко, тягар зник, літак набрав висоту. Вона зробила це — викинула за борт свою дитину і змусила літак підніматися. І цього разу він не провалився у повітряну яму, й унизу попливли гірські вершини, де вирував сніговий буревій. А потім крізь покривало з пухнастого снігу стало видно й саму долину. Коли літак наблизився до Еластик-нагара і зайшов на посадку, Буньї здалося, що вона бачить Пачхігам і всіх його мешканців, які вийшли на головну вулицю, позадирали голови і привітно махають до неї руками.

На «Джамні» її не годували, а невеличкий пакунок із їжею, що його разом із іншими прощальними дарунками вручила їй Пеґґі Офалс, давно спорожнів. Не було в літаку і скриньки з медикаментами, а за її постачальником давно вже і слід прохолов. Не було навіть жувального тютюну. Буньї потрібна була доза. Кров стугоніла у скронях і розривала вени. Невидимі потужні сили краяли її на шматки. Планети-тіні знову зійшлися у двобої. Звісно, ніхто в селищі не збирався її вітати. Це марення, обман. Буньї добре знала, що частенько піддається різного роду маренням та облудам. Залежність від багатьох речей, від дуже різних людей зробилася для неї мукою. Вона не знала, як житиме далі без готових напоїв, без приготованої чужими руками їжі; не знала, як житиме без своєї маленької дівчинки. Варто було Буньї про неї подумати, як колінам знову зробилося важко втримувати вагу порожнечи. Вона замружилася і відігнала видиво своєї дитини. Не було ніякої Кашміри. Був і є тільки Кашмір!

— Мадам, прошу сідати,— сказав молоденький солдат із подвійним прізвищем мешканця півдня країни і широкою білозубою усмішкою.

Він чекав на неї біля дерев’яної аеродромної будівлі, сидячи за кермом армійського джипа. Буньї була вдягнена в темний пхіран, синя хустка покривала її голову. Розкішну кашмірську шаль — прощальний подарунок Пеґґі Офалс — Буньї поклала до торби з речами:

їй не хотілося виглядати святково вбраною. Вона заздалегідь попросила, щоби відразу після прибуття для неї приготували горщик із тліючим вугіллям — кангрі. Водій передав його Буньї, і коли вона відчула знайоме тепло, на серці в неї зробилося легко. Світ набував знайомих обрисів, делійський епізод почав поступово блякнути. Може, його і взагалі не було? Може, вона і зараз залишається кришталево чистою перед чоловіком, як і раніше? Ні, що було, те було, от тільки хто сказав, що плями на її репутації не можуть швиденько стертися, не залишивши по собі ані сліду? Буньї Каул повернулася. Вона проміняла свою дитину на пхіран, на синю хустку, на святкову шаль, на переліт літаком і військовий джип, що невдовзі доставить її до рідного Пачхігама. Щойно Буньї подумала про це, як сила тяжіння притиснула її до землі,— вона відчула, що не в змозі зробити жодного кроку. Вона зціпила зуби і ще раз сказала собі: «Не було ніякої Кашміри!»

— Допоможіть мені,— сказала Буньї водієві, важко сперлася на його руку і заледве всілася на пасажирське сидіння.

Водій виявляв до неї таку шанобливість, ніби вона була шляхетного роду, але Буньї стало розуму не обманюватися стосовно себе.

Вона не мала ніякого плану, крім як щиро покаятися і попросити у всіх пробачення. Вона приїде додому, відкине спогади про той короткий період, коли до неї ставилися, ніби до важливої персони, і впаде своїм розпухлим тілом до ніг чоловіка просто у сніг. Біля ніг свого чоловіка, біля ніг свекра і свекрухи, біля ніг свого батька вона вимолюватиме пробачення доти, доки її не піднімуть, не обіймуть, доки світ довкола знову не зробиться таким, як був раніше, і тоді єдиним свідченням її перевтілення залишиться тільки відбиток її завеликого тіла на білому сніговому покриві — тінь її померлого «я», що неодмінно зникне після першої ж заметілі або раптової відлиги. Та і як вони можуть її не прийняти, якщо вона заради повернення принесла у жертву свою крихітну дитинку? І знову: не встигла Буньї про це подумати, як нестерпний, наростаючий тягар утрати обрушився на неї. Джип раптово занесло, двигун заглух. Водій приголомшено насупився, скоса зиркнув на Буньї, попросив у неї вибачення та знову запустив двигун, а вона все повторювала й повторювала свою чарівну мантру: «Не було ніякої Кашміри. Є тільки Кашмір». Автівка рівно захурчала, і вони рушили далі.

Військо було скрізь. Буньї дозволили користуватися військовими об’єктами, щоби вона могла якомога непомітніше вислизнути з од­нієї сфери світу — публічної — до іншої, тобто домашньої. Однак тепер вона сумнівалася, чи це взагалі можливо. Коли вони виїж­джали за межі Еластик-нагара і її голубили тіні чинар і тополь, що вишикувалися вздовж дороги, якою повз Ґарґамал і Ґранґусію вони рухалися до Пачхігама, Буньї пригадала суперечку, що спалахнула одного разу під час вечері між її дівером, майстром із виготовлення бомб Анісом та рештою його братів. Аніс наполягав на тому, що зараз «межа припинення вогню», як він тоді висловився, маючи на увазі межу між приватним і суспільним життям, більше не існує.

— Колишньому особистому життю покладено край,— оголосив він.

Брати почали з нього кепкувати.

— А як же суп? — поцікавився Хамід, один із близнюків, а другий близнюк, Махмуд, замислено додав:

— Цікаво, а як же волосся? От ми обоє волохаті бевзі, голимося двічі на день, а ти, Анісе, гладенький як дівчина, тобі наче і бритва ні до чого. Скажи-но, волохатість, вона яка — радикальна чи реакційна? Що там кажуть про це твої революціонери?

— От побачите,— у запалі вигукнув Аніс, не зрозумівши жарту, і вдарив кулаком по столу,— коли-небудь навіть бороди зробляться предметом ідеологічних суперечок!

Хамід Номан примирливо усміхнувся.

— Ну добре, добре, досить вам уже,— сказав він.— Можливо, все так і буде. От тільки хай не чіпають мого курячого супу…

Буньї їхала шосейною дорогою додому, і перед її очима у золотому серпанку спогадів проносилися картини життя в родині Абдулли Номана. На чільному місці за столом завжди сидів патріарх родини. Із зосередженим виразом на обличчі, але з лукавим блиском в очах, він дивився кудись удалину і вдавав, ніби його голова зайнята високими помислами, тоді як його сини голосно сперечалися, кепкували, жартома штовхали один одного ліктями, а Фірдаус ставила перед чоловіком тацю з таким грюкотом, немовби викликала його на герць. У жерстяних лампах тремтіло жовте полум’я, у кутку, поряд із горизонтальною жердиною, на якій висіли сценічні костюми, були розкладені барабани, сантури і сопілки, а на цвяхах бовталися пів дюжини розмальованих театральних масок. Близнюки дуркували, похмурий Аніс супився, і це також було звичним. Родина лишає­ться родиною у будь-які часи, вона не може і не повинна змінюватись. От зараз Буньї повернеться і все розставить на правильні місця, навіть спробує припинити ворожнечу між Анісом і своїм чоловіком, клоуном Шалімаром, і за щедрою трапезою, плодом невичерпних гастрономічних фантазій дружини сільського голови, вони знову, як і колись, проводитимуть затишні вечори.

Уже перед Пачхігамом раптово пішов сніг.

— Висадіть мене на автобусній зупинці,— попросила вона водія.

— Погода несприятлива, мадам. Краще я довезу вас до самого дому,— запропонував той.

Але Буньї відмовилася. На автобусній зупинці вона колись розпрощалася зі своїм минулим, то саме тут і має відбутися її повернення.

— Слухаюсь, мадам,— із сумнівом у голосі погодився водій.— Зачекати, допоки вас зустрінуть?

Але Буньї не хотіла, щоби її бачили поруч із військовим. Снігопад погустішав і перетворився на хурделицю, коли вони здолали останній поворот. Ось і автобусна зупинка. На ній не було жодного знаку чи таблички, та хіба це мало значення? Тут зазвичай виставляли ятку, із якої її батько та сільський сарпанч продавали фрукти зі своїх садів.

— Я побоююся, щоби ви не застудилися,— озвався до неї водій.

Буньї досі пам’ятала, як на селі прийнято осмикувати зелених хлопчаків, тому сказала:

— Нема тут чого побоюватися. Хіба це холод? Сніг для мене — те саме, що для вас, містян, гарячий душ.

Отже, коли мешканці селища помітили Буньї, вона самотньо стояла у вихорах снігу, нерухомо стовбичила на автобусній зупинці. Сніг запушив її плечі, маленькі сніговійчики крутилися біля її ніг. Поява померлої, яка невідомим чином матеріалізувалася на порожній автобусній зупинці зі скрученим матрацом і дорожньою сумкою, змусила всіх селян геть забути про сніговій і повиходити з теплих домівок. Люди, неначе зачаровані, дивувалися величезним розмірам мертвої жінки; судячи з них, у тому своєму житті Буньї тільки те й ­робила, що їла. Вона була схожою на тих снігових баб, яких ліплять діти, але з мертвою Буньї всередині. Звісна річ, зі сніговою бабою ніхто не заводив балачок, адже спілкування з духом померлої запросто може прикликати біду. Але всі розуміли, що комусь таки доведеться до неї заговорити — бо Буньї досі не знала, що вона мертва.

Крізь завірюху Буньї бачила їх усіх — вони з осторогою, тримаючись на відстані, крутилися довкола, наче ворони, що підбираються до здобичі. Вона гукнула до них, вітаючись, але ніхто не відгукнувся. Потім вони, один за одним, почали підходити ближче: Гімал, Ґонваті, а за ними Шившанкар Шарга, Великий Місрі та Хабіб Джу. Вони наближались, але швидко відходили від неї. Нарешті, всі у снігу, із вкритими памороззю бровами і бородами, з’явилися й головні дійові особи. Хамід і Махмуд Номани ішли разом. Вони якось дивно пересміювалися — так, ніби її повернення було якимсь неправильним та недоречним, і насправді аж ніяк не здавалося їм смішним. Фірдаус Номан, подруга її матері, кинулася була до неї, простягнула до Буньї руки, та раптом відсмикнула їх, ніби обпікшись, і відбігла кудись убік. Буньї збагнула, що так вони вирішили її покарати, що зараз розігрується німа вистава, пантоміма, спеціально створена для цього випадку, і за всіма законами жанру її мають засудити і покарати. От тільки чи не занадто довго все це триває — он яка заметіль? Хіба ще не час, аби хто-небудь підійшов до неї, добряче вилаяв, а потім обійняв і напоїв чимось гарячим?

Побачивши нарешті, як, ковзаючи і перевалюючись, до неї поспішає її любий батько, Буньї вирішила, що от саме зараз ця дивна вистава закінчиться. Однак, не дійшовши до неї футів із шість, він зупинився і раптом заплакав. Сльози замерзали на його щоках. То була його єдина дитина. Він любив її більше, ніж власне життя, любив, поки вона не померла. Якщо не заговорити із нею зараз, її мертвий погляд нашле на нього прокляття. Зневажена дитина може навіть після смерті наслати біду на того, хто її породив, а потім від неї відмовився. І тому тихим, заледве чутним крізь глухе завивання вітру голосом, він промовив слова старовинного замовляння: «Назаре-бад-дур!» (згинь, погане око). А потім дрібненькими кроками, немовби на ногах у нього були важкі кайдани, почав задкувати, і задкував доти, доки сніговиця остаточно його не сховала. І тепер на його місці виник її чоловік Номан Номан — клоун Шалімар. Його обличчя виглядало якось дивно. Такого погляду в нього Буньї ніколи раніше не бачила. Вона смиренно подумала, що заслужила на те, щоби він саме так на неї і дивився. У цьому новому погляді читалися ненависть та осуд, смуток і біль, пристрасть і вбите кохання. Та було у цьому погляді і щось іще, щось таке, чого вона не зрозуміла. Поруч із клоуном Шалімаром стояв його батько-сарпанч і тримав його за руку. Абдулла Номан, який тримав на своїй долоні весь Пачхігам, здавалося, втримує сина, щоби той не наближався до неї занадто близько. Аж ось знову з’явився її татко. Він чомусь став між нею та її чоловіком. Навіщо він це робить? Клоун Шалімар, схоже, щось тримає в руці. Чи то, бува, не ніж? Він тримає його так, як професійні вбивці — лезо сховане в рукаві чуги[53], пальці стискають руків’я. Ну от, зараз лезо зблисне — і прийде смерть. Що ж, най так і буде. Вона готова.

Буньї впала навколішки, простягнула до чоловіка руки і завмерла в очікуванні. Поруч із нею опустилася на коліна Зун Місрі, донька теслі. Зі своєю шкірою кольору єгипетських оливок, яскраво вродлива Зун, здавалося, належала до якоїсь іншої епохи, до геть іншого світу — світу, де повітря сухе і спекотне, де скрізь самі лише пустелі, де у великих плетених кошиках носять змій і де вільно розгулюють леви з гривастими головами королів. У давні безтурботні часи вона підкреслювала свою екзотичність, проводячи вуглиною довгі лінії вгору від куточків очей, що надавало їй фатального, загадкового вигляду, але після нападу братів Ґеґру вона перестала себе прикрашати. Зун схудла, й очі на її наче виточеному з відполірованої слонової кістки обличчі нагадували два палаю­чі світильники.

— У цих краях є чимало людей, які й мене теж вважають живим привидом,— рівним і невиразним голосом заговорила вона кудись у засніжений простір, не дивлячись на Буньї.— Усі вони думають, що коли із жінкою стається таке, як сталося колись зі мною, то вона мусить тихенько піти до лісу й повіситися на першій-ліпшій гілляці. Я цього не зробила…— Слабка усмішка торкнулася її губ.

Буньї трохи заспокоїлася, адже подруга залишається з нею. Значить, відданість і щира дружба досі існують — навіть коли йдеться про таку зрадницю, як вона. Розкаяння і терплячість допоможуть їй повернути добре ставлення до себе і з боку інших. А для початку добре й те, що поряд із нею зараз стоїть Зун. Буньї простягнула до подруги руку, але Зун ледь помітно хитнула головою на знак за­пе­речення.

— Знаєш, чому я тут розмовляю з тобою? — тихо спитала вона.— Бо зі мною повелися тоді майже так само. Двом живим мерцям, мабуть, дозволено поговорити між собою, еге ж? Це досить-таки справедливо.— І тут вона вперше глянула Буньї прямо в очі.— Вони тебе вбили,— тихим голосом додала Зун.— Після того, що ти накоїла, вони тебе вбили. Вони сказали, що ти для всіх них померла, вони офіційно оголосили про твою смерть і з усіх нас узяли обітницю, що ми мовчатимемо. Вони повідомили чиновників, позаповнювали всі належні папери. Документ про твою смерть підписаний і зареєстрований, тож ти померла й повернутися не можеш. Сорок днів тебе поминали, як велить звичай, виконали всі обряди, дотрималися всіх належних процедур, і як після цього всього ти могла би знову тут з’явитися? Ні, ти тепер мертва. Тебе немає серед живих, і це офіційно засвідчено.

Зун з усіх сил старалася, щоби її лице залишалося спокійним і голос звучав байдуже.

— Хто мене вбив? — запитала у неї Буньї.— Назви їх усіх.

Зун мовчала. Її мовчанка тривала так довго, що Буньї почало здаватися, ніби подруга вже не відповість. Але вона все ж таки дочекалася відповіді.

— Твій чоловік. Батько твого чоловіка. Мати твого чоловіка. І…

— Ну ж бо, кажи,— тремким від хвилювання та невіри голосом попросила Буньї.— Ти намагалася сказати, що був хтось іще.

Зун відвернула обличчя від подруги.

— Твій батько,— вимовила вона.

Сніг тепер падав густими клаптями, і попри захисний шар жиру та горщик із гарячим вугіллям на животі, Буньї відчувала, як її тіло швидко дубіє. Хурделиця крутила і засипала снігом її та Зун. Пачхігам сховався у хмарах білого снігу. Буньї підвелася з колін. Вона мусила усвідомити цю нову ситуацію, цей поворот долі, коли тебе вважають померлою.

— Чи може мертва людина просити захисту від заметілі? — голосно спитала Буньї.— Чи вона мусить замерзнути серед заметів? Чи може мертва людина просити, щоб їй дали поїсти і напитися? Чи, може, треба, щоби вона ще раз померла від холоду і спраги? Я вже не питаю тепер, чи можна повернути мертву назад, до світу живих. Я просто думаю вголос: коли мертві говорять, чи хтось їх чує? Чи втішає хтось мертвих, коли вони плачуть? Чи пробачає хтось мертвих, коли вони розкаюються? Чи їм судилося бути проклятими навіки, або це прокляття може бути коли-небудь зняте? Мої запитання, напевно, занадто серйозні, щоби можна було на них відповісти, коли все довкола засипає снігом. Я маю навчитися не вимагати багато. Тож основне запитання одне: чи можна померлій де-небудь зігрітися, чи мені просто зараз брати до рук лопату і починати копати собі могилу?

— Спробуй не сердитися, не ображатися,— відгукнулася на її слова Зун.— Спробуй усвідомити їхній біль, через який тебе вбили. А на останнє запитання відповім: батько сказав, що на ніч ти можеш залишитися в нашому дров’яному сараї.

У дров’яному сараї, принаймні, не було снігу, і, попри ганьбу Буньї, Місрі спробували килимками та ковдрами бодай трохи полегшити їй нічліг у неопалюваній прибудові,— навіть повісили на гвіздок ліхтар. До ночі метелиця вщухла. У цьому дров’яному царстві Буньї мусила провести свою першу ніч як померла, точніше, як жінка, якій стало відомо, що її вже немає, бо її викреслили із життя понад рік тому. Вона знала, що мертві не мають жодних прав, і все, що вона колись вважала своїм — від материних коштовностей до чоловіка,— їй уже не належить. Ситуація ховала в собі й інші небезпеки. Буньї чула розповіді про людей, неправдиво оголошених померлими. Коли вони намагалися довести, що живі, і претендували на те, чим раніше володіли, тоді їх убивали ще раз, уже по-справжньому, і то так, щоб ні в кого не виникло стосовно цього будь-яких сумнівів. Щоправда, всіх тих її теперішніх колег-­бідолах,— інших «мрітак», тобто живих мерців,— було вбито зажерливими родичами або за їхнім наказом. А у власній смерті, крім себе самої, їй нема кого звинувачувати.

Ближче до світанку Буньї раптово почула знайомий голос. Із зовнішнього боку дров’яного сараю, біля самої його стіни, стояв її батько, загорнений у численні теплі ковдри (він завжди погано переносив холод). Пандит П’ярелал Каул звертався до дров’яного сараю, як до близького родича чи, принаймні, як до такого ж, як і вона, члена сонму живих мерців.

— Поговорімо про «Океан любові»,— цокотячи зубами запропонував наставник дерев’яній стіні.— Інша його назва — «Анураг Сагар». Як ти пам’ятаєш, це знаменитий твір видатного поета К-ка­біра…

Попри весь жах свого становища, Буньї, заживо похована у дро­в’яному сараї, не змогла стримати усмішки.

— Один із головних персонажів «Океану любові» має ім’я Кала[54],— продовжував П’ярелал, як і раніше, звертаючись до стіни перед собою.— Це ім’я означає «вчора» і «завтра», тобто, ч-час. Кала був одним із шістнадцятьох синів Сат-пуруші, інакше кажучи, позитивного начала, і після того, як згрішив, зробився батьком Брахми, Вішну та Шиви. Але це зовсім не означає, що наш світ є поро­дженням з-зла. Кала — фатальна фігура, проте він не зло й не д-добро. Хоча він дійсно встановлює рамки нашого життя і тим самим обмежує наші п-прагнення…

Серце Буньї затріпотіло від щастя, і полум’я ліхтаря спалахнуло яскравіше, бо і серцю і полум’ю стало зрозуміло, що в такий спосіб батько дає Буньї знати, що повертає їй себе, а її — собі. Але вже з наступною фразою це світло почало тьмяніти.

— Згідно з Кабіром,— і далі говорячи до дерев’яної стіни сараю, продовжував її батько,— тільки сам м-мрітака — живий мрець — може позбавити себе від страждань, що їх спричиняє Кала. Як це слід розуміти? Одні припускають, ніби це має означати, що лише найхоробріші здатні наблизитися до осягнення правдивої ­любові; та можливе й інше тлумачення, а саме: тільки живий мрець є в-віль­ним від часу.

«Дізнайтесь же, святі люди, про сутність мрітаки»,— пригадала Буньї слова одного з мандрівних проповідників. І зрозуміла, що час її відсутності не минув для батька безслідно. Чоловік розсуд­ливий, навіть практичний, він піддався своєму давньому потягу до містики, віри у планети-тіні та перетворив себе на своєрідного проповід­ника-садху. У пандита П’ярелала Каула цитування стародавніх текстів завжди супроводжувалося певною часткою іронії ­стосовно деяких проголошених у них істин, про що свідчила примарна усмішка, із якою він викладав своїм слухачам зміст чергового класичного твору. Тепер же він посилався на традиційні інтерпретації цілком серйозно, без найменшої іронії.

— Найвища мета людини,— повчав П’ярелал Каул стіну дров’яного сараю,— полягає в тому, щоби жити у світі, але не жити його пристрастями; найвище благо — погасити те полум’я, що спалює тебе зсередини, і перебувати у стані цілковитої байдужості. Живий мрець служить С-сат-пуруші, й абсолютна істина є його наставником. Живий мрець є носієм і провозвісником найвищої любові. За допомогою любові до всіх сущих мрітака вивільняє та реалізує свою життєву силу.— І він навів як приклад землю: — Поглянь, земля нікому не заподіює шкоди. Тож будь подібною до землі. Земля не здатна ненавидіти. Зробися такою і ти.— Далі батько згадав цукрову тростину та солодощі: — Тростину зрізають, потім її ріжуть на шматки, перемелюють і кип’ятять, поки не утвориться с-­сироп; тоді його знову нагрівають й отримують цукор-сирець; а потім обпалюють і роблять цукрові голови, із яких виготовляють різноманітні солодощі, що так усім подобаються. Те саме відбувається із живими мерцями,— це і їхній шлях, коли вони переправляються через океан страждань до берега вічної благодаті.

Буньї давно зрозуміла, що батько зараз навчає її, як жити далі. Вона терпіти не могла напучувань і готова була вибухнути від обурення, однак зробила над собою зусилля і стрималася. Він має рацію, і Зун також права. Треба звикати до стриманості, вчитися смирення. Відкинути все. Зробитися нічим. Не божественної любові шукає вона, а кохання одного конкретного чоловіка, і цілком імовірно, що коли вона перетвориться на ученицю, яка розкаялася і прагне отримати вибачення від наставника, коли відмовиться від власного «я», то, можливо, разом із втратою особистості її гріх теж втратить силу, і тоді вона зможе повернути кохання свого чоловіка.

— Але тільки дуже хоробра душа здатна цього домогтися,— вів далі пандит П’ярелал Каул, продовжуючи філософську бесіду зі стіною дров’яного сараю і пояснюючи, що живий мрець мусить тримати під контролем усі свої почуття та відчуття. Контроль над зором дозволяє йому не помічати різниці між прекрасним і потворним, контроль над слухом дозволяє однаково ставитись і до лайливих слів, і до вихваляння. Живий мрець не відчуває різниці між смачним і несмачним. Він не збуджуватиметься від радості навіть коли йому запропонують п’ять різних нектарів і їстиме несолону їжу, не помічаючи цього. Із запахами так само: мрітака не має відчувати різниці між смородом і пахощами.

— Навіть понад усе інше мрітака мусить стримувати свою хіть,— із притиском у голосі продовжував П’ярелал Каул, ніби намагаючись утовкмачити стіні дров’яного сараю, що її грішним думкам слід покласти край.— Б-бог насолоди — це справжній грабіжник. Хіть — могутня, руйнівна й болюча негативна с-сила. Жінка, яка прагне насолод, віддає себе в руки Кали, тоді як мрітака несе в собі просвітлене знання. Живий мрець насолоджується нектаром пізнання, возз’єднується з безроздільним і піднімається над людською хіттю.

Спочатку Буньї намагалася здогадатися, що саме прагне сказати їй батько, і дослухалася до кожного його слова, та поступово почала розуміти, що справжнє батьківське послання слід шукати не в тому, що він казав, а в тому, що ховалося за словами. І раптом збагнула: він пояснює їй, що епоха, заснована на верховенстві розуму й любові, закінчилася; наближається час верховенства ірраціонального, того, що не підкоряється жодній логіці. Тому, щоби вижити у цьому новому світі, їй потрібно зібрати всі свої сили. Буньї згадалися слова, що він промовив, побачивши, як вона самотньо стоїть під снігом на автобусній зупинці: «Назаре-бад-дур». Тоді вона подумала, що батько бурмоче заклинання від злого ока, тоді як насправді він давав їй пораду, він указував, куди їй треба йти. Стара віщунка-гуджарка Назаребаддур відійшла від сільської громади ще до народження Буньї, і, за переказами, ось як звучали її останні слова: «Наближаються такі страшні часи, що жоден провидець не знайде слів, аби про них розповісти». Через багато років після цього брати Ґеґру замкнулися в мечеті від страху перед гнівом Великого Місрі; але Назаребаддур зачинилась у своїй лісовій хижці не тому, що боялася людей, а тому, що страхалася Кали, страхалася часу. Віщунка сіла, схрестила ноги в позі, котру використовують святі люди, щоби відсторонитися від усього мирського, і просто припинила існувати. Коли селяни нарешті зібралися з духом, відчинили двері та зазирнули всередину, її висохлий скелет миттєво розсипався на порох і разом із протягом вилетів із хижі. І от тепер настала черга Буньї. Живому мерцю, який прагне здолати Калу, цілком пасуватиме шлях лісової віщунки. І ще один приклад подібного відходу від світу живих не змогла не згадати колишня танцівниця — Анаркалі. Її теж замурували за гріховну пристрасть. «А як же таємний хід, люк і дивовижний порятунок?» — подумки, з усмішкою, спитала вона у себе. Та це ж просто кіно. У житті дивовижного порятунку практично ніколи не буває.

«Піднімися на гору й помри там по-справжньому…» Якщо саме це мав на увазі батько, то їй залишалося тільки підкоритися. За стіною дровітні вже нікого не було. Хурделиця остаточно вщухла, і Буньї залишилася наодинці із собою. Вона зробилася товстою, як угодована корова, але все одно підніметься на гору й там, у лісовій хижці віщунки, чекатиме на прихід смерті. Нескінченним здавався їй перелік речей, без яких вона вже не вміла обходитися і які тепер стали для неї недоступними: багато-багато їжі, пігулки, тютюн, любощі, спокій… І знову нестерпний тягар відсутньої ваги покинутої дочки розпластав її та притиснув до землі. Буньї навіть здалося, що її привалило дровами. Вона лежала й судомно хапала повітря, у голові паморочилося, проте вона відчувала полегкість від того, що, на її думку, занурювалася в рятівне божевілля. Починався новий день.

Коли Буньї вийшла із дров’яного сараю, то відразу ж загрузла у снігу по коліна. Просто перед нею загрозливо вивищувався вкритий лісом пагорб. Десь там ховався Кхелмарг із трав’янистою галявиною, повною спогадів про кохання. А на протилежному схилі, у глибині соснового лісу колись мешкала віщунка Назаребаддур,— мертва чекала на мертву. Кожний крок був для Буньї справжнім досягненням. Вона тягла за собою матрац і сумку, і кожна кісточка, кожний її м’яз лементували, благаючи пощади, а сніг заважав їй просуватися вперед. Але все ж таки, хоч і страшенно повільно, вона тягла вгору своє важке тіло. Буньї падала, і підводитись раз за разом робилося все важче. Одяг на ній промок наскрізь. ­Пальців на ногах вона не відчувала, а гострі камінці та соснові голки вгриза­лися в її ступні. І все ж таки, нахиляючись уперед усім тілом, вона змушувала себе видряпуватися догори. Швидкість не мала значення, важливо було просто пересувати ноги.

Аж раптом вона побачила Зун. Донька теслі Місрі стояла на відстані якихось п’ятдесяти футів. Вона не заговорила до Буньї, але пройшла з нею поруч увесь шлях нагору. Інколи Зун випереджала її і зупинялася, як вартова, вказуючи рукою найбільш легкий шлях. Вони не зустрічались очима, але Буньї, втішена підтримкою, намагалася виконувати всі вказівки колишньої подруги. Думки плутались, але так було легше долати крок за кроком. Із дитиною за спиною вона взагалі не змогла би рухатись, однак у ті години думка про доньку так загубилася десь у глибинах свідомості, що ледь-­ледь жевріла. Буньї набирала повні жмені снігу і жадібно його ковтала, тамуючи пекельну спрагу.

Десь на півдорозі вона побачила у снігу прямо під ногами пакунок у щільному брунатному папері. О щастя! — у ньому виявилася благословенна їжа: товстий корж, варений горох із картоплею в невеличкій жерстяній коробочці та два шматочки курятини. Буньї не питала, звідки це все взялося,— просто швидко з’їла дарунки, не залишивши ні крихти, і рушила далі. Сонце безжально пекло голову, а ступні німіли від крижаного холоду. Дихання зі свистом виривалося з її грудей. Дерева оточили її так щільно, що вона втратила відчуття напрямку. Вона почала шпортатися, погано розуміючи, куди йде — вгору чи вниз. Дерева закрутилися швидше, ще швидше, ще… А далі настало блаженне небуття. Коли вона отямилася, то виявила, що сидить, прихилена до дверей хижки лісової віщунки.

У наступні декілька днів Буньї майже зовсім втратила відчуття реальності: їй почало здаватися, що всі навколо померли, і тільки вона одна залишилася живою. У хижці було прибрано, на підлозі лежав новенький коц — ніби гостинний привид Назаребаддур зазда­легідь знав про її прихід. У пічці горів вогонь, і поряд на підлозі лежав оберемок сухих дров. На пічці в казанку, прикритому алюмінієвою тарілкою, булькотіло вариво: рис із горохом і пагонами лотоса. У кутку стояв глиняний глек, повний чистої води. Укритий мохом дах прогнив, і зверху крапала тала вода. Прокидаючись уночі, Буньї чула шурхотіння примарних кроків, а вранці на даху, замість старого, лежав новий шар моху, і крапання припинилося. Вона розпачливим зойком звернулася до матері: «Маєдж!» Бо, на її думку, виходило, що мама Пампош, прозвана Зернятком, повернулася, щоби подбати про свою новопомерлу доньку.

Коли Буньї визирнула за двері, їй здалося, що в гущавині дерев рухаються чиїсь тіні, і вона відразу ж пригадала, як батько колись на уроці розповідав їм про Гапута — чорного ведмедя, про леопарда Суха, про шакала Шіяла та лисицю Подсала. Батько казав, що всі ці звірі є небезпечними хижаками, і, можливо, вони збиралися на неї напасти, та їхньої провини у цьому не могло бути, адже вони діятимуть згідно зі своєю природою. Тільки людина носить маску. Тільки людина ганьбить сама себе… «Тільки тоді, коли ти відмовишся від усього мирського, лише тоді, коли припиниш думати про потреби тіла…» — от що казав її батько. Тіло Буньї жадало їжі та багато чого ще, її голова була, мов чужа, але страху вона чомусь не відчувала. Якось так само собою вийшло, що вона почала вважати, ніби дерева її оберігають. Якось само собою сталося, що коли вона прокидалася, то знаходила у глеку-сурахі свіжу воду та деякі харчі біля ґанку, а потім, коли вже трохи оговталася і почала виходити поблукати лісом, після повернення на неї чекав на гарячій пічці казанок із їжею. Отже, із якоїсь причини її не покинули. Не можна сподіватися одним стрибком перескочити з пекла назад до раю, казала собі Буньї. Десь посередині має бути зупинка, певний період очищення. Мало-­помалу різноманітні залежності почнуть відступати, і в голові посвітлішає. Увесь цей час мати була поряд із нею. А потім розтанув сніг, і Буньї зуміла дійти аж до Кхелмарга, де почали з’являтися перші лугові квіти. Вона збирала пучки крату, що був корисним для очей і годився в їжу, шатару, що тамував спрагу, якщо змішати його із сироваткою, яку зрідка хтось залишав у горщику біля її дверей; на схилі гори вона відшукала кущ кава-дачху, що допоміг їй очистити кров; а ще вона їла квіти і плоди ван-палаку, або гусячого перстачу, та білі квіточки грициків. Буньї збирала фенхель, синенькі квіти цикорію і жовтенькі кульбаби і відчувала, як до неї повертається життя. Квіти Кашміру врятували її. У батькових садах невдовзі мали зацвісти мигдалеві дерева. Починалася весна.

«Де ж справедливість?» — дружно бідкалися старі жінки, беззубі старі вдовиці з Хорватії, Грузії та Узбекистану, і ритмічно розгойдувались у своїх сутаноподібних чорних одежинах; старечим хором керувала Ольга-Волга, також погойдуючи стегнами, і від цього її велике напівоголене біле тіло оберталося, ніби гігантська очищена картоплина. «Немає ніякої справедливості! — голосили вдови,— коли твій чоловік помер, коли тебе покинули діти, коли твоїх батьків убили, для тебе немає ніякої справедливості — лишається тільки помста!»

Через якийсь час Індії Офалс уже не потрібно було занурюватися в сон, аби побачити цю картину; варто було їй прикрити очі, сидячи на дерев’яному стільці в невеличкому передпокої в очіку­ванні незрозуміло чого, і картинка виникала перед очима сама собою. Відтепер завжди, коли вона зустрічала в коридорі старих удів, то зараз же уявляла їх у чорному чернечому вбранні, а коли стикалася з Ольгою Сімеонівною, уявляла її оголеною, що ­сприяло встановленню між ними якоїсь, сказати б, інтимної близькості. Колишня астраханська чаклунка взяла під своє крило раптово осиротілу й охоплену горем та зневірою Індію, і з власної ініціативи почала виконувати роль її прийомної матері. Коли дівчина мовчки сиділа та незмигно дивилась у простір, Ольга-Волга прибирала в її кімнатах, готувала для неї густе вариво з м’ясом, галушками та картоплею або картопляний суп, а коли часу на кухарювання не мала, то робила гарячі вегетаріанські сандвічі або розігрівала заморожені овочі. Картопля слугувала їй і для іншої, чаклунської, мети. Ольгу Сімеонівну обурювало те, що пошуки вбивці, цього Шалімара, й досі не дали жодного результату.

— Цим нашим лос-анджелеським поліцейським не те що вбивцю, їм, вибач, навіть застуди на сибірському морозі не спіймати,— із презирством казала вона.— Але нічого, за допомогою потужної картопляної магії ми вхопимо цього покидька за сраку.

У якомусь далекому куточку свідомості Індії жеврів здогад про те, що така турботливість Ольги Сімеонівни була не більше ніж намаганням заповнити порожнечу, що з’явилась у її серці ­після зникнення двох дочок-близнючок, чиїх імен вона ­ніколи не вимовляла, бо вони знехтували моральними принципами матері і зро­билися спочатку фотомоделями для порножурналів, а по­тім роз­робили свій власний номер для стриптиз-шоу, у якому «бомбезні сестрички-білявочки» імітували статевий акт. Ніхто не знав, що з ними сталося. Може, вони і зараз іще процвітають у якому-небудь ­другорядному закладі у Веґасі чи, більш імовірно, животіють в одному з найнижчих кіл пекла, несучи на собі сліди стрімкого падіння: спотворені пристрастю до злягання, зіпсовані дешевими пластичними операціями обличчя і груди, пограбовані своїми чоловіками-сутенерами, що кинули їх напризволяще та позабирали їхні жалюгідні статки. Дочки Ольги Сімеонівни просто зникли: можливо, вони соромилися самих себе та боялися зустрічі з матір’ю, яка щоденно їх проклинала, хоча, можливо, якби вони припали до її масивних грудей, то знайшли би в собі сили почати нове життя.

Пожильці поспіхом виїжджали з будинку, а деякі з тих, хто все ж таки вирішив залишитися, пропонували Індії винайняти помешкання деінде, натякаючи на те, що своєю присутністю вона наражає на небезпеку і всіх інших. Ольга реагувала на такі розмови з гнівом матері, яка стає на захист власної дитини. «Нехай тільки спробують сказати таке ще раз, і я сама викину їх за двері!» — гнівно світячи очима, казала вона Індії. На вхідних дверях будинку з’явилося велике оголошення про наявність вільних квартир, але народ не кинувся їх винаймати, бо для того, щоби зникли сліди крові, потрібен час. Арешт або, як назвав це адвокат, добровільна явка з повинною пана Каддафі Анданга лише додав переляку мешканцям, і без того вже настрашеним убивством — або ж, як писали про це газети, «стратою», просто на їхньому ґанку. Та і словосполучення «сплячий агент» звучало відразливо.

— А я весь час думала, що він чекає, коли повернеться його дружина,— казала Індії Ольга-Волга й сама собі дивувалася.

Вони сиділи у Ольги Сімеонівни в напівтемній кімнаті, стіни якої були завішані листівками із зображеннями ікон Андрія Рубльова та рекламними плакатами туристичних агенцій із краєвидами Каспійського моря. Ольга поїла Індію міцним чорним чаєм, але не з горняток, а зі склянок у візерунчастих металевих підставках, що їх росіянка гордо називала «подстаканнікамі».— А ­виявляється, він — справжній тобі злодій, хоч і вдягається в усі ті свої атласні піжами. Хто би міг подумати! Спав собі, наче Ріп Ван Вінкль[63], а потім зненацька опинився на боці злих сил…

Із великих грудей Ольги-Волги вивергнулося могутнє, як каспійський прибій, зітхання.

Коли худорлявого пана Каддафі Анданга виводили в кайданках із будинку у щільному оточенні досить недружньо налаштованих поліцейських на освітлену мигалками службових автівок і спалахами журналістських камер вулицю, де повітря здригалося від наказів не виходити із приміщень, що гриміли із мегафонів, Індія, яка стояла на своєму балконі зі схрещеними на грудях руками, проігнорувала ті заклики і залишилася на місці — лише дужче обхопила руками плечі. Вона стояла, не звертаючи уваги на націлені на неї знизу об’єктиви фотоапаратів і вічка телекамер, і спостерігала за перебігом операції із затримання злочинця: за білими фургонами преси з тарілками антен нагорі, за снайперами на даху будинку навпроти, за репортерами кримінальної хроніки, які квап­ливо набирали тексти, за фотографами, що гарячково клацали камерами, намагаючись, щоби вона опинилася в кадрі. І тільки через те, що була трохи не в собі,— Індія немовби пливла над тим, що відбувалося, і заледве могла зібрати думки докупи,— вона ледве розчула серед цього гармидеру те, що встиг прокричати містер Каддафі Анданг. Він рвучко обернувся, подивився просто на неї, перш ніж поліцейський накинув йому на голову каптур, і вигукнув: «Міс Індіє, я його не впускав! Міс Індіє, він хотів, аби я його впустив, але я йому не відчинив!»

І тоді Індія зрозуміла, що містер Каддафі Анданг дійсно міг доб­ровільно віддатися в руки правосуддя, і частково це трапилося через неї. Тут, імовірно, відіграло роль і те, що в підвальній пральні він розповідав їй про свій рідний край, а вона зі співчуттям слухала, тому філіппінцю і не схотілося мати на руках її кров. Та найвірогідніше, що за всі ці роки він просто перетворився на звичайнісінького сивочолого пана, від якого пішла дружина, на невдаху зі слабкістю до шовкового вбрання. Можливо колись, багато років тому, він і погодився зробитися «сплячим агентом», однак, цілком можливо, втішався сподіваннями, що його ніколи не «розбудять», а тепер містеру Андангу гостро захотілося назавжди покінчити зі станом «сплячки», бо йому теж стало страшно.

Після цього Індія усвідомила той факт, що їй дійсно може за­грожувати небезпека, про що постійно казали поліцейські, і, може, їй справді варто змінити житло, попри вперте бажання залишатися тут, аби дозолити боягузливим сусідам. Поліцейські наполегливо радили їй поїхати з міста,— бодай на кілька тижнів «до друзів або родичів»; вони казали, що в такий важкий час їй необхідна емоційна підтримка. Адвокат Макса сповістив, що вона є єдиною батьковою спадкоємицею, що абсолютно все тепер переходить до неї, починаючи із садиби на Малголланд-драйв, щільно нашпигованої найновітнішими системами безпеки, обслуговуваними найкращою охоронною фірмою міста. Усі коди вже змінено, графік чергувань охоронців удосконалено, нові номери особистих теле­фонів з’являться відразу ж після її переселення, тож відомості про внутрішній розпорядок і розташування камер стеження клоуну Шалімару вже ніяк не допоможуть. Однак Індія відчувала себе не готовою оселитись у батьковому маєтку, не готовою жити в піднебессі, не готовою приміряти завеликі для неї батькові капці, спати в його ліжку, сортувати папери в його обшитому деревом кабінеті; вона почувалася не готовою знову відчути запах батькового одеколону та долучитися до секретів, що зберігалися в його замкненому сейфі. Вона зосталася там, де перебувала досі, і раптом подумала, що якби вбивця прийшов прямо зараз, аби завершити свою справу, вона би сприйняла це цілком спокійно: хай собі приходить, можливо, вона навіть власноруч відчинила би йому двері.

«Світ не зникає, він безжально продовжує існувати,— долинав до Індії хор удовиних голосів із коридору.— У хвилину розпуки ти спантеличено думаєш: “Як це можливо?” Коли твій чоловік помирає, тобі здається, що планета от-от припинить обертатися і тебе знесе в порожнечу відкритого космосу, ти очікуєш, що все навкруги змовкне через повагу до твоєї втрати, але рух транспорту не припиняється,— йому байдуже, чого прагне твоя душа,— і нова реклама продовжує з’являтися на бордах, життя триває, як і раніше. Ось іще одна жінка заввишки з будинок із пляшкою золотистого пива в руці, а за милю від неї — новий заклад, де дівчата танцюють на шинквасі під завивання спраглих від хоті зелених хлопчаків. Хіть не помирає, сонечко, вона продовжує жити. І влада теж продовжує жити: угоди ухвалюються і скріплюються рукостисканнями, а потім починається викручування рук і, як зазвичай, з’являються переможці і переможені; і собак продовжують вигулювати, сонечко, їх продовжують щоранку і щовечора водити на прогулянку повз місце злочину, адже собакам усе одно; і щоп’ятниці по телебаченню, як і раніше, транслюють новий фільм жахів, бо бізнес понад усе, і йому ніщо не повинно завадити. І в реальному житті жахіття також тривають — їх можна щодня побачити в новинах. От, скажімо, недавно показали незбагненне жертвопринесення кіз, здійснене серед ночі прямо в «Голлівудській чаші»: вранці було виявлено близько сорока закривавлених туш тварин і ціле море крові, що вже почала підсихати. Шаленство продовжує існувати, чорна магія продовжує існувати, і темряві немає кінця. Всюди влаштовуються розпродажі шмаття, одяг продовжують купувати безупинно: люди, як і раніше, відчувають постійну потребу їсти та отримувати задоволення від цього процесу. Ох, яка ж смачна ця новомодна піца — треба негайно купити! Послужливі паркувальники нікуди не зникають, вони завжди готові вам допомогти, і зірки кіно та поп-музики продовжують свою гру. У жінки помер батько — що ж, нехай сама його оплакує. Для світу його смерть вже встигла зробитися вчорашньою новиною».

Індія не пам’ятала, як довго після батькової смерті вона просиділа на стільці з високою прямою спинкою в передпокої ­своєї квартири. Годину? Рік? Вона сиділа й дивилася просто перед собою, а в той самий час старі жінки, що купчилися в коридорах і довкола басейну, азартно пліткували, і біля її будинку на тротуарі збиралися гуртом ті самі хлопчики-гейчики, на яких незлобиво скаржилась Індії Ольга Сімеонівна. Вони також смакували подробиці вбивства. Тут були всі їхні різновиди: гейчики-тренери з гімнастичних залів, дівчатка-гейчатка з найближчої перукарні, іспанці-­гейчики, які працювали на будівництві, що йому, здавалося, намає кінця-краю, тут був і гейчик «Імператор морозива», котрий щоранку будив усю вулицю гуркотом фургона та брязканням дзвіночків (це був чи то передсвітанковий механічний оркестр, чи то національний гімн його імперії). Молодий сусіда (не гейчик, а цілком традиційної орієнтації), який прагнув одружитися з Ін­дією, переліз на її балкон і грюкав у двері, та вона його не помічала, навіть не пам’ятала, як його звати; і взагалі — чого це він дозволяє собі грюкати в її двері? Чого йому від неї треба? Навіщо кричати: «Нумо, відчиняй хутчіше!»? На що він розраховує? Невже думає, що вона його впустить і миттєво стрибне з ним у ліжко? Паскудство, знайшов коли думати про секс!

Де ж вона, та справедливість? Де правосуддя? Хіба не час правосуддю здійснитися? Де сили правосуддя, де «Ліга справедливості»[64]? Чому супергерої не спустяться з неба і не притягнуть до відповідальності вбивцю її батька? Але їй не потрібні ці чистоплюї, ці намальовані праведники в ідіотських костюмах. Їй потрібні супергерої темряви, жорсткі та жорстокі, які не просто схоплять злочинця, а власноруч із ним покінчать, пристрелять, мов скаженого собаку, або розірвуть на клапті, наче дикі пси; і нехай вони заберуть у нього життя повільно, щоби він мучився! Їй потрібні ангели помсти, ангели смерті та пекла. Кров за кров! Вона би хотіла напустити на вбивцю батька верескливих античних фурій, аби вони зробили свою чорну справу, і тоді бунтівна душа її батька нарешті знайде спокій. Індія і сама не знала, чого хоче, але чорні думки про смерть не залишали її ні на мить.

«Міс Офалс, поки що нам не до кінця зрозумілі його мотиви. Наразі ми схильні вбачати у цій справі політичну складову. Ваш батько багато працював на благо держави у багатьох гарячих точках, і задля захисту інтересів Сполучених Штатів йому доводилося плавати в досить-таки, я би сказав, каламутних водах, і той, хто його вбив, без сумніву, професіонал. Раніше такі, як він, мали своє­рідний кодекс честі: вони не воювали із жінками та дітьми. Вони вбивали, вбивали на замовлення — це правда, але тільки чоловіків. Ну який, скажіть, сенс убивати жінок і дітей? Та часи змінюються, і не на краще, тому чимало професійних убивць уже відкинули примарні уявлення про честь, а в даному конкретному випадку, мушу зауважити, нам треба ще багато чого з’ясувати, ми потребує­мо додаткової інформації, деяких уточнень. Але ми мусимо попік­луватись і про вас. Ми поважаємо ваші почуття, міс Офалс, але для нас дуже важливо, щоби ви переїхали до безпечного місця, де ми зможемо гарантувати вашу безпеку».

Суворого вигляду чоловіки в сухій офіційній манері пропонували їй свою підтримку, а деякі, та що там — геть усі, потай відчували бажання надати їй підтримку значно менш формального характеру. Всі вони — і муніципальні поліцейські в уніформі, і вдягнені у цивільне офіцери відділу боротьби з тероризмом, про існування якого Індія досі не підозрювала, ганялися за відповідями і до знеможення дратували її однією і тією ж надокучливою фразою: «Ви маєте подбати про безпеку сусідів». Усі ці суворого вигляду чоловіки ставали на бік переляканих мешканців її будинку. Це було нечесно. Вона була невинною жертвою і не відчувала, що мусить дбати про когось іще. Авжеж, казати їй такі речі — просто непристойно. Індія подумки бачила всіх цих офіцерів напівоголеними танцюристами у синтетичних лосинах і в картузах, із поліцейськими жетонами на чохольчиках, що прикривають сороміцькі місця; вони кружляли навколо неї, вони її пестили, не торкаючись, гладили її закам’янілі щоки холодними стволами револьверів. Вона уявляла, як вони кружляють навколо неї у фраках і білих краватках, у м’яких танцювальних черевиках; бачила їх танцюристами-ексцентриками в циліндрах і з тростинами, коли вони вибивають степ; уявляла, як вони перекидають її від одного до іншого, ніби репетирують колективний варіант знаменитого танцювального номера Джинджер і Фреда[65] з одноіменного фільму. Її думки гарцювали, наче схарапуджені коні, і вона не могла їх приборкати. Так, схоже, вона трохи злетіла з котушок.

За деякий час — коли минув тиждень, а може, днів десять,— вона взяла свій улюблений лук і вирушила до Елізіан-парку, де почала вправлятись у прицільній стрільбі, годину за годиною пус­каючи сотні стріл у мішень. Потім Індія сіла в «DeLorean» — останній фантасмагоричний дарунок свого вбитого батька — і поїхала на ранчо Зальцмана, щоби провести там вік-енд. Вона внесла плату, поперебинтовувала зап’ястки й одразу ж почала тренуватися із Джиммі Фішем у боксерській залі. Решта боксерів поглядали на неї із шанобливою повагою, з якою зазвичай дивляться на трагічних персонажів. Вони дивилися на неї мало не з релігійним обожнюванням, як зазвичай дивляться на людей, чиї обличчя з’являються на телеекрані чи на сторінках журналу «People». Мабуть, саме так жителі стародавніх Мікен дивилися на свою вбиту горем правительку після того, як Аґамемнон віддав у жертву богам її дочку Іфігенію, щоби прикликати ходовий вітер, котрий би допоміг його кораблям швидше дістатися Трої. І вона, як і Клітемнестра, почувалася холодною, сильною, терплячою, здатною на все. Коли ж Індія повернулася до міста, то поновила навчання рукопашному бою з Він Чаном і здивувала його точністю і люттю своїх ударів, хоча в обороні залишалася ще не дуже вправною. Засинала вона тільки тоді, коли фізично виснажувалася вщент, але й уві сні її навідували два хори, чоловічий і жіночий, які бідкалися через її сирітство і нагадували про безпеку. Пережите в юності знову нагадало про себе. У пошуках пригод вона почала ночами блукати міськими вулицями, кілька разів мала жорсткий секс із випадковими чоловіками, після якого поверталася додому із засохлою під нігтями кров’ю. Приймала душ і знову їхала до Елізіан-парку, до Санта-Моніки чи до Зальцмана. Її стріли вправно вражали мішень; у вправах із пістолетом влучність зробилася значно вищою; своєму тренерові з боксу вона веліла зняти «лапи», натягнути рукавиці і бити по-справжньому, не пом’якшуючи ударів. Бокс перестав бути для Індії спортивною розвагою: вона готувалася до бою.

Індія вже давно працювала над документальним фільмом про Лос-Анджелес під умовною назвою «Camino Real», і телеканал «Discovery» був близький до того, щоби надати йому зелене світло. Ідея полягала у висвітленні життя сучасної Каліфорнії від Сан-­Дієґо до Сан-Франциско, починаючи від часів заселення та найпершої експедиції європейців, очолюваної капітанами Каспаром де Портолою і Фернандо де Рівейра Мокадою; хронікером цієї експедиції був той самий чернець-францисканець Хуан Креспі, який на згадку про сльози матері святого Августина дав назву «Санта-Моніка» кришталево чистому джерелу на тому місці, де тепер розташовувався Лос-Анджелес, а також і назву самому поселенню. Історичний аспект був для Індії лише відправною точкою — вона намагалася приділити основну увагу сучасності. Перетворення колишніх пастухів-барріо на бандитські ватаги, життєписи та долі перших родин, які оселялися у фургонах на узбіччях доріг, іммігранти, що переповнили місто, спричинивши скажений стрибок цін на не­рухомість, охайненькі поселення, що, наче гриби після зливи, виростали в пастках вузьких каньйонів, де мешкали представники середнього класу, які безперервно прибували на ці терени, та набагато менш привабливі квартали в межах неочікувано вирослого міста, заселені корейцями, індусами і нелегалами різного штибу — ось що її цікавило й мало зробитися темою її фільму. Індія намагалася дослідити брудне підчерев’я раю; у небесній музиці міста ангелів її цікавили фальшиві акорди, потьмянілі німби, блаженне безпам’ятство наркотиків, надмірність людського споживання — тобто правда, якою вона є. Але батько загинув, і вона припинила роботу над фільмом. Вона сиділа на своєму стільці, стріляла з лука та пістолета, боксувала, займалася сексом із першим-ліпшим партнером, поверталася додому, приймала душ, і весь цей час її невідступно переслідувала та сама думка: де ж ангели? Де були ці чортові ангели в ту мить, коли батько так їх потребував?

Ангели цього міста, що всі до одного були італійцями, в очі не бачили Лос-Анджелеса. У ту критичну хвилину, коли Макс Офалс їх найбільше потребував, вони перебували десь у зовсім іншому регіоні, що потерпав від підземних поштовхів. Уперше їх було зображено разом із Дівою Марією на вівтарній стіні невеличкої церковці Святого Франциска в Ла-Порзінколі (іспанською porciuncula означає «маленький клаптик землі»).

У середу другого серпня 1769 року експедиція де Портоли досягла того місця, де зараз починається Елізіан-парк, й отаборилася на пагорбі Буена-Віста, після чого Хуан Креспі, вражений красою річкової долини, що розкинулася внизу, назвав річку на честь церкви Святого Франциска, пам’ять про яку він носив із собою, як хрест. Йому на той час було лише сорок вісім років, і черв’як смертельної хвороби вже підточував його сили. Але щоразу, коли той черв’як давав про себе знати, він прикликав на допомогу ангелів Ла-Порзінколи, і гнітюче відчуття близької смерті зникало: ангели нагадували йому про райське блаженство та вічне життя. На їхню честь і на честь Пресвятої Діви він назвав побачену тут річку Рікою Ангелів, а через дванадцять років, коли на цьому місці виникло поселення, воно також почало називатися повним ім’ям річки — El Pueblo de Nuestra Senora la Reina de los Angeles de Porciuncula (Місто Пресвятої Богоматері, цариці ангелів церкви «Маленького клаптика землі»). Однак зараз, думала Індія Офалс, Місто Ангелів розпростерлося на дуже великому шматку землі, і його мешканці потребували набагато могутніших покровителів, аніж ті, яких було надано поселенню за часів заснування; містянам були потрібні ангели-захисники, добре обізнані з насильством і безчинствами, притаманними мегаполісам, ангели-командос, які вміють бити в кістку, а не дрібні, слабосилі та жінкоподібні, що кружляють у небі поряд із пташками та плещуть язиками про мир і любов, всі ці ассизькі шмаркачі.

Посла Максиміліана Офалса оплакувала вся світова спільнота. Уряд Франції надіслав офіційні співчуття у зв’язку зі смертю одного з останніх героїв Опору, а французька преса знову в деталях переказала історію його славетного польоту на «Рейсері» Буґатті. Ослаблене чварами всередині партії, керівництво Індії, що заледве трималося на плаву, у цьому питанні виявило солідарність: Макса вихваляли як істинного друга країни, який доклав усіх можливих зусиль для налагодження індійсько-пакистанських відносин, а про скандал, що ним завершилося його коротке перебування на посаді американського посла в Індії, майже не згадувалося. Виявлення співчуття прозвучали і від Білого дому, і від розвідувальної спільноти Сполучених Штатів. Ніби людина-невидимка з відомого фільму, Макс Офалс після смерті знову зробився видимим у всіх подробицях, адже з розлогих некрологів і розчулених панегіриків складалась яскрава панорама відданого служіння країні, коли на останньому етапі своєї кар’єри Макс Офалс перебував у глибинах невидимого світу, будучи його головним духом, працюючи на Близькому Сході, в районі Гібралтару, у Центральній Америці, в Африці та Афганістані. Через три роки після його ганебної відставки з посади посла було вирішено відпустити йому всі гріхи. Керівництво країни дійшло висновку, що Макс Офалс цілком спокутував їх своєю тривалою відстороненістю від справ, і запропонувало йому нове призначення — посаду голови відділу з боротьби з тероризмом. Господарі Білого дому змінювалися, та Макс незмінно залишався на цій посаді впродовж багатьох років. Статус у нього був аж ніяк не нижчий посольського, але його ім’я, як правило, не називалося вголос. Для людини, котра обіймає таку посаду, публічність була безперечно шкідливою, адже ­Максові пересування не мали ставати відомими пресі; він ковзав світом, наче тінь, а його вплив виявлявся опосередковано, через дії інших людей. Індія Офалс вважала, що в останні роки вона була дуже близькою із батьком, але тепер їй несподівано відкрилося, що існував іще й інший Макс, про якого вона взагалі нічого не знала — таємний агент, окультний служитель інтересів Сполучених Штатів. «Ваш батько, мем, працював на благо держави у багатьох гарячих точках, і задля захисту інтересів Сполучених Штатів йому доводилося плавати в досить-таки, я би сказав, каламутних водах». І це могло,— ні, не могло, а мусило,— означати тільки одне: на невидимих світові руках невидимого світові Макса, напевно, залишилася певна кількість як невидимої, так і цілком видимої крові.

То де ж тоді справедливість? Можливо, шкодуючи за по-звіря­чому зарізаним батьком, вона оплакувала (насправді ж Індія жодного разу не заплакала) винуватця багатьох бід? А вбивця на прізвисько Шалімар насправді був лише знаряддям справедливої помсти, адже він виконав вирок якогось вищого суду про покарання за ніде й ніким не зафіксовані злочини? Якщо дотримуватися принципів «кров за кров» й «око за око», то ще невідомо, ­скільки очей закрилося в результаті непрямих або прямих дій Макса Офал­са,— пара, сотня, тисяча чи сотні тисяч? Як знати, скільки мисливських трофеїв, наче оленячі голови, прикрашають таємні стіни його минулого?

Межа між правильним і неправильним у світі зробилася дуже непевною, слова поступово втрачали усталений сенс. У Індії виник­ло відчуття, ніби Макса, яким вона його знала, убили вдруге, але цього разу його вбили голоси вихваляльників. Так, ніби відомий їй Макс кудись зник, і на його місці з’явився інший, абсолютно чужий Макс, якийсь клон. Він пересувався випаленою, спустошеною землею і був почасти постачальником зброї, почасти творцем правителів, почасти терористом. Він торгував майбутнім — єдиною у світі валютою, міцнішою за долар. Маніпулятор і благодійник, філантроп і диктатор, творець і руйнівник, він широко спекулював на цьому наймогутнішому і найменш контрольованому з усіх валютних ринків, він продавав майбутнє найперспективнішим покупцям. Фальшивою, схожою на вишкір смерті посмішкою влади він посміхався всім ласим до майбутнього оскаженілим монстрам планети: лікарям-убивцям, фанатичним борцям за «святу ­справу», войовничим отцям церкви, фінансистам-мільярдерам, ­божевіль­ним диктаторам, військовим генералам, продажним політикам і бандитам. Він був постачальником найнебезпечнішого галюциноген­ного наркотику для обраних клієнтів, готових повзати на колінах, безмежно вдячних за своє майбутнє країні, яка ним цинічно та безпринципно торгувала. Макс-невидимка, Макс-робот, утілення аморальної могутності держави, що надала йому притулок.

Телефони Індії дзвонили безперестанку, але вона не відповідала на дзвінки. Її домофон розривався, та вона нікому не відчиняла. Її друзі тривожилися, вони залишали повні співчуття голосові повідомлення, вони юрмилися під балконом. «Припини, Індіє, ти всіх нас лякаєш!» — кричали їй знизу, але вона тримала глуху оборону, у чому їй допомагали Ольга-Волга та пара поліцейських, які змінювалися кожні дві години. «Нікого не впускати»,— наказала вона, і ця настанова виконувалася стовідсотково. Її краща подруга, темпераментна італійка із жорсткою вдачею, яка обіймала високу адміністративну посаду, надіслала Індії електронного листа, у якому висловила загальний настрій: «Послухай, сонце, ми розуміємо твоє горе. У тебе помер батько. О’кей, це сумно, це просто жахливо, без питань. Але чи ти подумала про нас? Ми всі помираємо від хвилювання за тебе. Скільки смертей ти хочеш мати на своїй совісті?» Але навіть найближчі друзі почали видаватися Індії фальшивими. Ніхто не мав до неї доступу: ні приятель-продюсер, який у свої сорок вісім пережив інфаркт і тепер, після успішного лікування та одужання, палко агітував усіх навколо за шунтування; ні її особиста тренерка, що наразі не була заміжньою, але чиї яйцеклітини допомогли з’явитися на світ чотирьом немовлятам, хоча сама вона так і не спромоглася виносити дитину; ні навіть її друг (а в минулому коханець), музичний менеджер, який мало не щодня змінював назви гуртів, із якими працював, та щойно він устигав підписати черговий контракт, як новостворений гурт відразу ж спливав догори черевом; ні навіть близька приятелька, яка розі­рвала стосунки зі своїм чоловіком через те, що він, бач, хропів; ні добрий знайомий, який кинув свою дружину заради хлопця з таким самим, як і в нього, ім’ям; ні приятель-грек, який втратив майже всі свої статки на угодах, укладених в інтернеті; ні всі інші її друзі, які жодного разу не переживали банкрутства, бо ніколи не мали за душею ні цента; а також її кінооператор, її звукорежисер, її бухгалтер та її лікар. Індія не була здатна спілкуватися зараз ні з ким, окрім себе самої. Винятком були хіба що її мертвий батько та його вбивця, а також її інструктор з боксу Джиммі Фіш, та й то тільки тоді, коли вона зустрічалася з ним сам на сам на боксерському ринзі.

Фіш був міцно збитим італійцем середнього віку із чорним аж до синяви волоссям, м’язистим животом і пласконосим обличчям, що чимось нагадувало обличчя Роккі Марчіано[66]. Він бився не на повну силу, хоча це не означало, що його удари не були болючими. Коли він уперше завдав Індії удару у живіт, уникаючи бити в груди, вона була приголомшена, навіть трохи налякана, але зберегла холоднокровність і вже через декілька секунд відповіла двома короткими хуками в підборіддя і з величезною втіхою зауважила, як у його очах зблиснув вогник гніву, котрий він насилу стримав, запропонувавши зробити перерву. Вони обоє важко дихали.

— Послухайте, леді,— сказав їй Джиммі Фіш,— ви вродлива жінка, і не думаю, що вам би сподобалося, якби я щось непоправно зіпсував у вашій зовнішності.

Індія знизала плечима:

— Здається, зараз дісталося вам, а не мені.

Фіш із докором похитав головою і заговорив з нею повільно, повчальним тоном, як татусь із неслухняною донею:

— Ви, леді, не врахували однієї речі. Я був одним із найкращих у напівважкій вазі. Зауважте, одним із найкращих. Я бився на ринзі з такими хлопцями, проти яких вас би не те що на ринг не випустили, а навіть не дозволили би потримати картку з номером раунду. Думаєте, ви можете мене здолати? Я професійний боксер, любонько. Розумієте, що це означає? У порівнянні зі мною, ви просто шофер-любитель. Не змушуйте мене бити вас по-справжньому. Тренуйтеся собі на здоров’ячко, підтримуйте своє гарне тіло в тонусі, бережіть його, адже воно у вас, так би мовити, національне багатство. Працюйте із тим, що дав вам господь, і припиніть мріяти про нездійсненне. Думаєте, я тут із вами боксую всерйоз? Дуже помиляєтеся, леді. Вам мене ніколи не побити. Лишень спробуйте, і я з вас одразу ж дух виб’ю. А тепер послухайте мене уважно. Бокс — це серйозна професія, і ви в ній абсолютно стороння людина. Ви — Кей Корлеоне[67]. Вам мене ніколи не побити.

Індія на мить торкнулася його рукавички своєю, а потім стала у стійку й почала підстрибувати та розминатися перед спарингом.

— Мені нічого вам сказати,— озвалась вона.— Я ходжу сюди не заради балачок.