— Є речі, які ви, як конаґ, повинні знати, — сказав молодому правителю Уто. — Майбутнє Співдружності залежить від вашого правління. — Його голос звучав безжалісно, наче таран, що пробиває стіни, адже Мандан мусив зустрітися віч-на-віч із реальністю після вбивства батька. Хай би як суворо звучали слова Хороброго, проте зараз він не міг дозволити собі панькатися з учорашнім королевичем. Деякі справи були зовсім невідкладними.

Молодий конаґ здавався молодшим за свої двадцять п’ять років, він виглядав невпевненим і ошелешеним. Великі карі очі на вузькому обличчі, червоні від сліз, уникали погляду Уто. З тієї страшної ночі на острові Фулкор нічні жахіття мучили Мандана, немов зграя круків.

Уто рішучо продовжив, звертаючись до свого підопічного.

— Я тренував вас упродовж усього вашого життя, і ці тренування мають тривати й далі. Проте це більше не просто вправи. Відтепер усе, що ви робите, стає історією. Ви правите Співдружністю, як Конндур Хоробрий правив до вас.

Довге життя і великий спадок.

Під суворим наглядом Уто Мандан зусиллям волі намагався видобути сталеве осердя з-під уламків своєї особистості. Це вже було непогано. Юнаку ще належало витримати церемонію вшанування пам’яті свого покійного батька. Рухаючись бездумно, молодий конаґ убрався в королівські шати, поверх яких накинув пурпурову мантію, оздоблену хутром песця.

Хоча Мандан і розумів, що одного дня правитиме трьома королівствами, в його душі все ще панував жах. Моторошне видиво порубаного на шматки тіла конаґа Конндура, зринаючи у пам’яті, гнітило його, проте вірний Хоробрий був його силою, його наставником. Уто поведе його на неминучу війну проти Ішари, справжню війну помсти.

Нарешті!

Одягнений у звичну чорну туніку Хороброго, рейтузи та накидку, посилену кольчугою тонкої роботи, Уто натягнув чорні шкіряні рукавиці.

— Ходімо, Мандане. Народу потрібно побачити свого справжнього конаґа.

Слідуючи за Уто, молодий чоловік тихо мовив:

— Як я можу бути їм потрібним, якщо я такий самотній?

— Ви не самотній, мій конаґу. Ви ніколи не будете самотнім, поки у вас є я. — Вони вийшли з королівських покоїв.

Замок Конвери стояв на високій кручі, з якої відкривався вид на злиття двох великих річок. У центральній частині міста височіло святилище пам’яті, велична кам’яна споруда, що зберігала імена та життя незліченних поколінь.

Люди зводили такі святилища у кожному селищі й місті, щоб вшанувати тих, хто жив до них, а також для нащадків, яких вони залишали після себе. Родини з великою турботою дбали про вшанування пам’яті своїх рідних і близьких, оплачуючи письмові записи, вирізьблені на камені чи нанесені на кахлі імена, що зберігалися в святилищі протягом століть. Коли про життя й труди людини забували, її немов би ніколи й не існувало.

Святилище пам’яті Конвери було найбільшим у Співдружності: сім поверхів заввишки, і в ньому зберігалися записи, що сягали майже двох тисяч років у давнину, аж до часів завершення останніх воєн Лютих. Вхід охороняли два кам’яні леви, кожен завбільшки майже з дракона. У святилищі було багато залів і читалень, полиці в яких були заставлені величезними томами. Найбільш визначні імена було викарбувано на гладких мармурових стінах та підлозі. У підвалі сховища зберігалися сувої для бідних людей, які платили писарям кілька мідяків, щоб ті записали імена їхніх близьких.

Натовпи людей зібралися перед величним святилищем, у якому мала пройти церемонія вшанування пам’яті. На спорудженому біля входу помості між двома кам’яними левами каменярі вже підготували плиту з білого мармуру, яка була гладкою і чистою, мов слонова кість. Досвідчений каменяр уже викарбував ім’я Конндура і прикрив свою роботу полотном, залишивши всього кілька штрихів, які потрібно буде нанести під час церемонії. Він стояв напоготові, опустивши очі долу. У руках він тримав молоток і різець, волосся його було скуйовджене, і він явно нервував від того, що на нього дивляться тисячі людей.

Коли Мандан і Уто наблизилися до святилища пам’яті, натовп озвався бурхливим гомоном, у якому водночас чулися скорбота, шанобливість і повага. Уто сумнівався, що молодий конаґ колись зможе заслужити їхнє схвалення або любов — це не в його характері, — проте люди коритимуться його наказам. Ненависть до вбивць-ішаранців згуртує їх.

Головна хранителька Віколія вийшла із розчинених дверей височенної будівлі та зайняла своє місце біля вкритої полотном мармурової плити. Віколія була висока й струнка жінка з тонкими, щільно стуленими губами. Її обличчя було таким же серйозним, як і її обов’язки. На ній була коричнева мантія хранительки, обшита золотом на рукавах і подолі. Мандан, з короною на голові та в розкішній мантії, підійшов до неї, тоді як Уто шанобливо зупинився осторонь, біля одного з кам’яних левів, — темна постать із сталево-сірим волоссям.

— Співдружність пам’ятає конаґа Конндура Хороброго, — проголосила головна хранителька. Її голос був сильним і хрипким, немов вона занадто довго вдихала порох зі своїх книжок. — Він залишив нам величний спадок, який нам належить пам’ятати.

— Життя мого батька було надто коротким, — раптом випалив Мандан, а тоді зробив крок уперед, ставши перед натовпом. Запала тиша. Люди відчули, що ця церемонія не буде традиційною. — Тридцять років тому Конндур воював на тиранській війні, проте нещодавно він помилково вирішив довіритися цим тваринам. Він вважав, що ішаранці могли дійсно бажати миру.

В очах молодого конаґа блиснули гнівні сльози, він ще більше зблід, голос його зривався.

— Мій батько зустрівся з ними на острові Фулкор для перемовин, щоб покласти край ворожнечі.— Мандан помітно здригнувся. Уто пишався ним, адже він не згадав про Лютих чи про дракона Оссуса, тобто про справжню, хоч і безглузду причину того, чому Конндур так відчайдушно прагнув поговорити з ішаранською емпрою. — Вони порубали його на шматки! Відрізали руки, викололи очі! Вони... вирізали батькове серце! — Голос Мандана зірвався, він тремтів, з очей котилися сльози. — Я бачив усе!

Натовп застиг у мовчанні, беззвучному, мов сама смерть, а головна хранителька вражено відсахнулася. Уто дозволив Мандану ще трохи привселюдно поплакати, а потім вийшов уперед і став, як оплот сили, поруч із молодим конаґом. Він вказав на каменяра.

— Ти знаєш свою роботу! Нехай мармур назавжди збереже спадок Конндура.

Каменяр стягнув полотно, відкривши для загального огляду мармур, на якому проступили чіткі виразні літери. Він приклав різець до плити, і над площею понеслися дзвінкі удари сталі. Майстер вів різцем по нанесених вугіллям лініях, завершуючи останню літеру в написі «КОННДУР ХОРОБРИЙ». Віколія спостерігала за його діями як шкільна вчителька, схвально киваючи.

Коли каменяр завершив свою роботу, Мандан уп’явся поглядом у викарбуване ім’я, і усвідомлення втрати знову охопило його. Він упав на коліна перед мармуровою плитою і розплакався.

Поклавши руку в чорній рукавиці на тремтяче плече юнака, Уто тихо промовив:

— Досить горювати, мій конаґу. Вам належить правити королівством. — Він стискав плече Мандана все сильніше, поки той не зміг опанувати себе. — А ми повинні підготуватися до війни помсти проти ішаранців.

Ще до того, як кораблі Співдружності відплили з острова Фулкор у ніч убивства, Уто вже почав втілювати свої плани. Хоробрий вважав, що рятує три королівства, перешкоджаючи жахливим і наївним намаганням Конндура укласти мир з ішаранцями. Такий вибір міг зруйнувати майбутнє людства. Він зробив те, що був зобов’язаний зробити, яким би страхітливим це не було.

Конндур був його другом, і його таємне вбивство було найтяжчим з усього, що Уто доводилося робити. Проте цей вчинок і покладання провини за нього на ішаранців дали необхідний поштовх, щоб змусити Мандана та всю Співдружність об’єднатися для знищення їхнього ворога. Всі вірили, що саме емпра Ілуріс наказала вчинити цей мерзенний злочин.

Все ще не оговтавшись від побаченого жахіття, Мандан доручив усе планування своєму вірному Хороброму, який із радістю взяв кермо правління до своїх рук. Від імені конаґа Уто наказав численним міністрам і радникам Співдружності скласти перелік усього, що три королівства могли залучити для повномасштабної війни. Основну армію потрібно було озброїти і забезпечити усім необхідним, тому із сховища під замком винесли всі обладунки, мечі, стріли й списи і склали перелік усієї наявної зброї. Солдатів набиратимуть з усіх районів Остерри, Нортерри та Судерри. Їхній ворог за океаном, тож їм знадобляться кораблі — сотні, якщо не тисячі кораблів, — щоб завдати удару по іншому континенту, такого ж невідворотного, як удар сокирою ката.

Раса Хоробрих прагнула цієї війни помсти багато століть. «Війна помсти — справа не швидка, — думав Уто, — але необхідна».

Коли гонець доставив лист від короля Нортерри, Мандан, зайнявши своє місце на троні, втупився в послання, ніби не знаючи, що робити. Лист був адресований конаґу Конндуру та скріплений восковою печаткою короля Колланана. Очевидно, послання було відправлене кілька тижнів тому.

Спітнілий та виснажений гонець витер мокре чоло рукою.

— Прошу вибачення за те, я що так затримався, Володарю. Мені довелося їхати далеко на північ, щоб знайти придатну дорогу через гори Хребет дракона. — Він глибоко вдихнув. — Колланан Молот сказав, що це надзвичайно термінова звістка для конаґа Конндура.

— Мій батько мертвий.

Уто став поруч із високим троном.

— Якщо це послання — справа Співдружності, тоді це ваша справа. Тепер ви конаґ.

Та все ж Хоробрий почувався незручно, хоч і не розумів чому. Не бажаючи зайвих свідків, він відпустив гінця з тронної зали, щоб вони могли прочитати та обговорити послання наодинці.

Мандан нерішуче зламав воскову печатку та розгорнув лист. Не показуючи написане Уто, він читав лист, і очі його розширилися, а шкіра стала білою, наче молоко. Коли Уто спробував взяти лист, Мандан вихопив його і вигукнув звинувачувальним тоном:

— То це правда? Що ти накоїв, Уто?

Хоча Хоробрий і боявся цієї новини, він заговорив спокійним голосом.

— Якщо я маю дати вам пораду, мій конаґу, я повинен знати, що написано в листі. — Уто силоміць забрав лист і пробігся по ньому очима, намагаючись опанувати потрясіння, викликане тим, про що дізнався Колланан. Бути цього не може! Хоробрий аж ніяк не очікував, що йому доведеться з цим мати справу.

У нього в голові скажено мчали думки в намаганнях знайти найкращий вихід із ситуації.

Нарешті, покладаючись на свої добрі стосунки з молодим конаґом, Уто зізнався:

— Частина з цього правда, Мандане.

— Хоробра Елліель, — мовив Мандан, — звинувачує тебе в тому, що ти її зрадив! Ти справді стер усі її спогади та змусив повірити, що вона вчинила жахливі злочини, яких насправді не було? — Мандан приголомшено дивився на свого наставника. — Навіщо ти це зробив, Уто?

Хоробрий стояв на своєму.

— Заради блага Співдружності, як і завжди. І щоб урятувати нас усіх. Я впевнений, що Елліель вважає це зрадою, проте вона бачить лише маленьку частку всієї картини. — Думки Уто кружляли, однак він продовжував говорити, повільно й заспокійливо. Жодних виправдань. Він був вірним конаґу.

— Але це так... ганебно!

— Я ніколи не став би брехати вам, ви це знаєте, але навіть король Колланан не знає всього. Лорд Кейд веде надзвичайно важливу діяльність у своїх володіннях. Навіть вашому батьку не було відомо про сотні ішаранських в’язнів, які працюють, щоб заплатити за кров невинних, яку вони проливали століттями. Елліель була зобов’язаною Хороброю лорда Кейда й наглядала за збором морських перлів. Навіть конаґ Конндур не знав про це.

І це добре, бо Конндур захотів би звільнити їх, зробивши безглуздий жест доброї волі.

Мандан вихопив лист, зім’явши його. Але він слухав.

Уто продовжував розповідь.

— Елліель стала коханкою Кейда, і тоді все пішло шкереберть. Вона поводилася вкрай нерозумно.

— А тут написано... тут написано, що він її зґвалтував.

Уто бачив, що юнак вагається. Мандан віритиме в те, у що захоче вірити, якщо його до цього правильно підвести.

— Я впевнений, що саме так вона пам’ятає це тепер, однак пам’ять Елліель ушкоджена — вона сама визнає це в листі. Коли дружина лорда Кейда дізналася про їхній зв’язок, вона погрожувала розголосом про ішаранських в’язнів на всю Співдружність, аби покарати Елліель. Леді Альмеда злостива й мстива жінка. Скандал і чутки викликали б серйозне потрясіння в усіх трьох королівствах, а ішаранці розпочали б проти нас повномасштабну війну. Ми мали за будь-яку ціну не допустити цього.

З величезним зусиллям він зберігав спокій в голосі, і Мандан слухав його із зосередженою увагою.

— Елліель повинна була заплатити за це. Це був єдиний спосіб вирішити проблему. Тож ми стерли їй пам’ять. Я сам витатуював руну забуття на її обличчі і вигадав історію, яка була надто жахливою для неї, щоб вона спробувала в ній розібратися. Елліель мала почати нове життя й створити новий спадок для себе. Це була досить невелика ціна за порятунок Співдружності, чи не так?

Хоч Уто і зберігав зовнішній спокій, він не міг збагнути, як Елліель зняла закляття. Руна забуття була древньою магією, якою Хоробрі володіли, але не розуміли до кінця. Тепер вона все згадала і розповіла усе це королю Колланану.

Однак Уто мав значно серйозніші справи, про які треба було турбуватися, адже розпочиналася війна помсти. Йому потрібно скерувати Мандана знову на правильний шлях.

На щастя, власна ненависть юнака зробила це за нього.

— То ці ішаранські в’язні досі працюють у лорда Кейда? Щоб спокутувати свою провину?

— Так, мій конаґу. Вони віддають свій піт, свою кров і, якщо знадобиться, свої життя. Вони добувають морські перли у вкрай небезпечних умовах, і ці багатства йдуть на потреби нашої великої армії. Все на благо Співдружності.

Мандан повернувся до свого наставника й більше не згадував про Елліель. Він кинув листа біля свого трону.

— Відвези мене у володіння Кейда, щоб я міг побачити це на власні очі.

Колланан досі не міг оговтатися від жахливих новин із Конвери. Його серце та розум не Зняли віри почутому.

Коли лорди, прибувши на терміновий виклик, зібралися в головній залі, Тафіра, його кохана дружина, з якою вони були нерозлучні ось уже тридцять років, сиділа поруч із ним. Її довге волосся, колись чорне, як воронове крило, тепер було посріблене сивиною, що робило її зовнішність іще більш вишуканою. Хоча смаглява шкіра, пухлі губи та загострене підборіддя виказували ішаранську кров, Тафіра була його королевою тут, у Нортеррі, далеко від землі, де народилася.

Вона з тривогою поглянула на свого чоловіка.

— Я надто добре знаю тебе, коханий. Я бачу, що новини погані.

Колл лише злегка кивнув, вглядаючись з високого помосту у велику залу.

Лорди Бален, Оґно й Серус перешіптувалися поміж собою, імовірно, про свою нещодавню перемогу на озері Бакал. Урок, Хоробрий Балена, стояв за своїм лордом, немов статуя. Інші лорди-васали явно почувалися незатишно, чекаючи, коли король звернеться до них.

Уздовж стіни зали стояли стривожені солдати супроводу з Конвери, досі вбрані в однострої Співдружності. Вони виглядали найбільш збентеженими. Конндур відрядив капітана Рондо й двадцять солдатів супроводжувати Колланана додому якраз перед виверженням вулкана Вада. Цим солдатам не терпілося повернутися до конаґа, але розвідники й купці попереджали про труднощі переходу через гори, тож загін залишився гостювати у Колланана в казармах при замку.

Однак після сьогоднішніх новин вони ще більше наполягатимуть на тому, щоб повернутися до столиці.

Колл більше не міг чекати. Він підвівся з трону й заговорив голосом, від якого всі одразу затихли.

— Конаґ Конндур мертвий. — Він зробив паузу, щоб перевести дух. — Мій брат був убитий ішаранцями на острові Фулкор. Його тіло... — Горе підступало до горла, наче розпечений віск. — Королевич Мандан знайшов його порубаним на шматки. Була велика битва, емпра Ілуріс отримала важке поранення, можливо, смертельне, але ішаранці втекли.

Капітан Рондо голосно скрикнув:

— А королевич Мандан? Він у безпеці?

Перед очима Колла все розпливалося, проте він змушував себе продовжувати, слово за словом, уперто, наче важко ступаючи крок за кроком.

— Він у безпеці. Його, очевидно, захистив Уто. — Колл зустрівся поглядом зі своєю Хороброю Елліель. Вона відчула огиду аж до нудоти, почувши ім’я чоловіка, що заподіяв їй стільки лиха. Гарячий рум’янець залив її щоки. Поруч із нею стояв Тон, темноволосий чужинець-Лютий, він подивився на неї, потім на Колланана, тоді на решту присутніх, намагаючись зрозуміти, про що мова. — Мандан тепер конаґ. Я ж у скорботі за моїм дорогим... — Колл не міг продовжувати. Слова повисли в повітрі. Моїм братом. Його плечі здригалися під нестерпним тягарем спогадів.

Солдати супроводу розлючено загули, а їхні руки ніби самі потягнулися до мечів. Один із них наставив кинджали на королеву Тафіру.

— Ішаранські тварюки, — пробурмотів він, ніби звинувачуючи її.

— Нортерра повинна вирішити, що робити, — сказав Колланан. Його зазвичай суворий голос тепер звучав розгублено. Але він був королем. — І я теж повинен.

— Вирішити, що робити? — Капітан Рондо поглянув на своїх товаришів, ніби не вірячи почутому. — Ми повинні повернутися до Конвери і запропонувати наші мечі конаґу Мандану проти Ішари!

— Може й так, однак я вимагаю, щоб ви залишилися тут ще на деякий час. Я маю скласти звіт... новому конаґу про те, що відбувається в Нортеррі. Ми мусимо підготуватися до того, що замислили проти нас крижані Люті.

Через деякий час, коли присутні трохи відійшли від почутих новин, король скликав своїх лордів-васалів на закриту військову нараду. Після нещодавнього нападу Колла на фортецю крижаних Лютих на озері Бакал усі вони усвідомлювали цілком реальну ймовірність того, що кровожерливі Люті можуть напасти на людські поселення по всій Нортеррі.

Колланан стиснув свою велику руку в кулак.

— Ми з королем Аданом разом побували в Конвері. Ми попередили Конндура про Лютих, але мого брата більше непокоїли напади ішаранців на узбережжя. Королевич Мандан навіть насміхався із самої думки про Лютих. Він цілковито під впливом Уто. — Колл зітхнув. — Однак після того, що діялося з горою Вада, Конн, я думаю, переконався у правдивості наших слів, а тому вирушив на острів Фулкор заручитися підтримкою емпри Ілуріс як союзниці. Але тепер Мандан, якщо ішаранці дійсно вбили його батька, не перейматиметься нашими проблемами тут. — Очі Колла спалахували при думці про бідолашного брата, проте ще більш болючими були свіжі спогади про доньку та її чоловіка, його онука та всіх інших, кого так легко повбивали крижані Люті в Лейк Бакал. — Ми повинні вберегти себе від того, що насувається на нас із півночі.

— І воно прийде, — сказала Елліель, статечна у своєму чорному вбранні Хороброї. Суворий вираз її обличчя підкреслювала руна забуття, витатуювана на щоці.

— Ми будемо сильними — я так вже точно! Ха! — вигукнув Оґно, найбільш могутній та страхітливий з усіх лордів-васалів. — Ми будемо готові, Колланане Молоте.

Колл сперся бородатим підборіддям на руку.

— Адан також знає, яку загрозу становлять Люті для Судерри. — Його голос знову затремтів. — Він теж отримав звістку про смерть свого батька. Я повинен вирушити до нього, щоб обговорити, як два наші королівства зможуть захистити себе. Якщо піщані та крижані Люті збираються знищити одне одного, ми опинимося між двох вогнів.

Темні очі Тафіри зблиснули.

— Можливо, тобі вдасться переконати піщаних Лютих битися на нашому боці, проти спільного ворога.

Колл нахмурився.

— Я спочатку пораджуся з Аданом.

Елліель випросталася.

— Я поїду з вами в Судерру. — Вона кинула запитальний погляд на загадкового Тона, який кивнув на знак того, що поїде разом з нею.

— І я, — мовив Ласіс, Хоробрий служив Колланану набагато довше за Елліель, та нещодавно крижані Люті спіймали його, а потім кинули помирати.

Колланан похитав головою.

— Ні, Ласісе. Поки мене не буде, ти захищатимеш мою королеву.

Тафіра посміхнулася.

— І твоє королівство.

Хоробрий вклонився.

— Так, Володарю. Можливо, нам варто попросити капітана Рондо та його солдатів Співдружності залишитися тут, щоб посилити наш захист, поки вас не буде?

— Це слушна думка, — відповів Колл.

— Нам потрібні постійні кінні розвідники, Володарю. — Лорд Тео провів пальцем по своєму довгому лівому вусу. — Вони зможуть попередити нас, якщо Люті наближатимуться.

— Що нам із того попередження, якщо вони можуть стерти нас із лиця землі своєю холодною магією? — запитав лорд Бален.

— Це дасть нам можливість вивезти мешканців селищ, — відказав Вітор. — Сховати наших людей у глушині. Когось ми все-таки зможемо врятувати.

— Мої землі — це відкрита місцевість, рівнини та пагорби, вкриті травами, — сказав Алькок. — Ми фермери, наші села широко розкидані, у нас нема безпечної місцини, де можна було б сховатися. Нас не прикривають стіни фортеці, як у Феллстаффі.

Тео відповів:

— Нортерра не воювала вже багато століть, не було навіть сутичок між нашими володіннями. Ми вразливі.

— Ось вам і слабкість, яку приносить мир, — пробурчав Оґно.

— Боюся, мирні часи скінчилися, — сказав Колланан.

Урок, зазвичай мовчазний Хоробрий Балена, промовив:

— Ми можемо зміцнити свою оборону. Ми повинні це зробити.

— Навіть якби я й схотів, то які стіни можна звести проти Лютих? — засумнівався сухорлявий Серус. — З чого мають бути зроблені ці стіни, щоб витримати напад крижаних Лютих?

Тон заговорив стриманим задумливим тоном.

— Хіба Люті не воювали між собою століттями? Їхні оборонні споруди витримували найстрашніші навали, і ці стіни досі стоять. — Він подивився на Елліель своїми дивними очима, що виблискували, мов подрібнений сапфір. Він виглядав майже як людина, але не зовсім. — Елліель та вчена дівчина показали мені одне зі стародавніх міст Лютих.

— А, руїни! Шадрі й досі сповнена рішучості дослідити їх краще, — додала Елліель. — Багато покинутих міст Лютих все ще цілі, тож ми можемо перетворити їх на фортеці, якщо відремонтуємо.

Колланан сів у своє масивне крісло.

— Феллстафф має найкращі оборонні споруди, найтовстіші стіни. Ми завжди були сильними задля захисту всієї Співдружності. — Ще одна хвиля смутку несподівано накотилася на нього при думці про конаґа Конндура, його брата, соратника, друга. Три королівства повинні були триматися разом, але, зіткнувшись із власною бідою, Колл відчував себе далеким від ішаранської загрози десь там, за морем. Він занадто довго кохав свою дружину Тафіру, тож тепер не міг думати про її народ як про безжалісних тварин, навіть якщо це правда, що вони зарізали Конндура. — у моєму окрузі є велике місто Лютих, — сказав Бален. Запропонована Елліель ідея йому явно сподобалася. — Ми можемо зробити з нього фортецю.

Алькок опустив голову, почухав темну борідку.

— Ми завжди уникали руїн Лютих, бо вважали їх лихими місцями, можливо, навіть з привидами.

— А тепер вони можуть нас урятувати, — заперечив лорд Айбер.

Того вечора Колл сидів у своїх покоях біля вогню, тримаючи в руках невеличку вирізьблену зі шматка деревини корову. Не найкраща з його робіт, але вона займала його руки. Тафіра приготувала чай із жимолості та присіла біля вогню, читаючи хроніку зі святилища пам’яті Феллстаффа, в якій оповідалося про життя їхньої доньки Джакі, написану ученою дівчиною Шадрі. Колл полюбляв спостерігати, як дружина читає цю розповідь і втішає себе тим, що зберігає їхні спогади живими.

Колл також не забував про доньку, проте саме зараз він був заклопотаний думками про брата. Під час ішаранської війни вони командували загонами армії Співдружності, що просувалися новим світом. Вони вирушили карати ішаранців за якусь примарну провину, яку Колл навіть не міг пригадати.

Конндур Хоробрий і Колланан Молот, герої війни.

Колл і Конн.

Хранителі багато що перебільшували у легендах про двох братів, однак Колл пам’ятав, якими темними були ті часи для обох сторін. Його солдати, зовсім втративши розум на війні, хотіли зрівняти село із землею, а ішаранські селяни, такі ж безжальні, вирішили принести в жертву своєму божку Тафіру, дівчину-сироту. Колл врятував її. Вона стала його трофеєм, а потім дружиною. Коли та війна скінчилася нічим, Колл думав, що йому більше ніколи не доведеться перейматися через ішаранців.

Тепер, вирізьбивши ще кілька штрихів на фігурці дерев’яної корови, він пригадав свій напад на фортецю крижаних Лютих. Колл сподівався врятувати свого онука, якого ті забрали в полон, однак Бірча там не було. Хлопчика тримали в’язнем у палаці королеви Онн, і Колл не знав, як визволити онука.

Гострим кінчиком кинджала він вишкрябав ще кілька ліній, а тоді відклав фігурку вбік і взяв інший шматок дерева. Він виготовив багато іграшкових тваринок для своїх онуків. І сподівався одного дня подарувати цю іграшку Бірчу.

Від стін віяло холодом, і кожен подих хлопчика перетворювався на клаптик туману. Крижані блоки викривляли слабке сонячне світло, що проникало до тронної зали королеви Онн. Ззовні холодний вітер висвистував навколо оздоблених гострих зубців палацу тривожну скорботну музику.

Заціпенівши від холоду, Бірч скрутився клубочком під подертою ковдрою, але був насторожі, уважно стежачи за всім навкруги.

Онн, розслаблено відкинувшись, сиділа на троні посеред своїх крижаних володінь. Її довге біле волосся мало відтінок криги та слонової кістки, а великі очі виблискували сталлю.

За спиною королеви висів стародавній спис Лютих, створений з магії та металу і сповнений такої сили, що міг вбивати чудовиськ. Вихваляючись, Онн розповіла хлопчикові, як один з її предків-Лютих простромив великого дракона Оссуса, зламавши руків’я списа. Тепер Онн виставила цей магічний витвір напоказ, як і її попередники.

Бірч присів на підлогу обіч трону, тихий і непомітний. Королева ставилася до нього як до домашньої тваринки, як до цікавинки, хоча, здавалося, не знала, що з ним робити. Її інтерес до хлопчика згас, і він інстинктивно поводився якомога тихше. Непомітність — його найкращий захист. Бірч зголоднів і змерз, але все ж він був живий і таким збирався залишитися й надалі. Бірч мав бути стійкіш. Цього слова його навчив дідусь.

П’ятеро мамулів метушливо зайшли крізь арковий вхід, принісши маленькі тарілочки зі шматочками їжі. Королеву Онн значно більше живила увага її підданих, аніж власне їжа.

У стародавні часи, коли в землі пульсувала ще недоторкана магія, Люті створили людську расу. Але після того, як світ було зруйновано та спустошено війнами Лютих, крижані Люті не спромоглися створити нічого кращого за цих мамулів, які стали їхніми рабами. Це були маленькі безстатеві істоти із сіруватою шкірою й грубими рисами.

Як встиг помітити Бірч, крижані Люті вважали мамулів витратним матеріалом, що не має жодної цінності.

Мамули раболіпно запропонували королеві порізаний на шматочки лишайник, тундрову папороть та маленьких сріблястих рибок, виловлених з тріщин у льодовиках. Від вигляду мисочок із вкритими памороззю ягодами лохини у Вірча слина покотилася з рота. Він вже й забув, коли востаннє його годували. Королева Онн теж, вочевидь, цього не пам’ятала.

Вона прийняла мисочку з рук мамули, відірвала ягідку та поклала до рота, смакуючи. Мамули щось тихенько белькотіли, але то було мало схоже на слова. Бірч знав, що ці істоти розумні, але не був певен, чи розуміють це крижані Люті.

Прожувавши ще живу сріблясту рибку, королева прицмокнула губами. Бірч не міг відірвати від неї затуманеного погляду, його голод був цілком очевидним, і, коли Онн помітила хлопця, вона невдоволено насупилася.

— Який же ти жалюгідний. — Вона кинула Бірчу одну з ягід, яку той жадібно проковтнув. Така вистава розважила її, вона простягнула хлопчику цілу тарілку рибок, які ще смикалися, і Бірч похапцем жадібно проковтнув кілька рибин. — Схоже, це все, на що ти здатний, — доїдати рештки з мого столу, — пирхнувши, мовила Онн. Перед нею стояли мамули, протягуючи інші тарілки з їжею. — Коли Рокк привів тебе до мене, я подумала, що він вчинив дурницю, схопивши тебе. — Королева Лютих посміхнулася. — Але він полюбляє дарувати мені різні речі. Рокк пречудовий коханець, хлопче.

Хлопче? Бірч припинив їсти й схилився, змушуючи себе мовчати, хоча йому хотілося кричати: «Бірч! Мене звати Бірч!» Спогади крутилися у його голові. А мого братика звали Томко. Ти вбила його. І моїх батьків ти вбила.

— Тобі пощастило, що мій Рокк врятував тебе й привіз сюди — жити серед крижаних Лютих, — сказала Онн, самовдоволено посміхаючись. — Цінуй це.

Бірч стиснув губи, згадуючи той жахливий день на озері Бакал — рибацькі човни на воді, навколишні пагорби, густо вкриті сріблястими соснами, стрімкі кам’янисті береги навколо озера. Це було щасливе й мирне місце. Його батько був міським головою, а мати — донькою короля та королеви Нортерри.

Того останнього дня він з Томком і своїм другом Піро були надворі перед їхнім будинком. Бірч та його брат бавилися з різьбленими тваринками, які їм подарував дідусь.

Його мама, стурбована лиховісною негодою, що насувалася з півночі, вийшла з будинку, щоб покликати хлопчиків усередину. Вони всі спостерігали, як білі хмари насуваються на гори, наче пронизана холодом повінь. Бірч ніколи не бачив нічого подібного.

Загін блідошкірих крижаних Лютих виринув зненацька, випередивши хвилю холоду. Вони мчали верхи на бойових конях, вкритих білим хутром і схожих на вовків. Крижаний холод ламав дерева, а глибоке озеро перетворив на суцільну кригу. Мати закричала дітям, щоб вони мерщій бігли в дім. Але воїн Лютих першим побачив Вірча, схопив його та захистив від холоду — просто з цікавості.

Потім холод охопив решту містечка, наскрізь заморозивши людей, і вони залишилися там, поховані в снігових заметах. Томко помер поруч із їхнім другом Піро, що затиснув у руці одну з дерев’яних свинок, вирізаних їхнім дідусем. Мама й тато загинули від холоду, вкриті кригою, поховані в снігу, що ніжним покривалом опускався на містечко...

— Їж рибу, — прикрикнула Онн. — Якщо ти не цінуєш їжу, я взагалі перестану тебе годувати.

Бірч з’їв останні дві рибини, що ще залишалися на тарілці, та облизав задубілі пальці. Тремтячи, він відсунувся і ще щільніше загорнувся в ковдру. Мамули перед троном переходили з місця на місце, але залишилися поруч з ним, сподіваючись на увагу королеви.

До тронної зали рішучим кроком увійшла воїтелька-Люта, її чоботи вистукували по лункій крижаній підлозі. Жінка підійшла без жодного поклону чи вияву поваги.

— Королево Онн, на нашу фортецю на озері Бакал здійснили напад.

Бірч нашорошив вуха. Деякий час його тримали у тій фортеці під байдужим наглядом Рокка, а потім відвезли назад до Онн, у північний палац.

Воїтелька вимовляла слова різко та беземоційно.

— Армія нападників скористалася якоюсь дивною магією, щоб розморозити озеро. Крига й вода поглинули наших воїнів, як щелепи пастки. Багатьох Лютих у фортеці було вбито, і вашого коханця також.

— Рокк! — простогнала Онн. Проте в її голосі чувся радше подив, аніж горе.

Один з мамулів, вибравши невдалий момент, кинувся вперед, щоб запропонувати королеві ще їжі. Розлючена таким нахабним втручанням, Онн випростала руку, і з неї, мов залп стріл, вилетіли хвилі холоду. Мамула замерз на місці, а тоді розсипався на крижинки кольору плоті. Інші мамули покидали тарілки й розбіглися із тронної зали. Бірч подумав, що було б добре і йому втекти.

Онн зіскочила зі свого крижаного трону, ставши прямо перед воїтелькою.

— Хто напав на нашу фортецю? Піщані Люті? — Вона озирнулася на зазубрений спис позаду себе.

— Ні, це були не піщані Люті, моя королево. Це була армія людей під проводом короля Колланана.

— Король Колланан. — Онн прокотила це ім’я у роті й виплюнула його. — Не розумію. Люди не можуть заподіяти Лютим такої шкоди!

— Проте вони це зробили, — відказала воїтелька.

Зіщулившись біля трону, Бірч почув ім’я свого діда й усміхнувся.

Коли вони з дружиною підходили до зали засідань, король Адан уже почув крики.

Пенда сперлася на його руку, потребуючи його допомоги на останніх місяцях вагітності, але й Адану її підтримка була потрібна не менше. Дружина давала йому сили в лиху годину, що насувалася на них, немов піщані бурі з Печі.

Попри галас, що долинав із зали, Пенда навівала на нього спокій. Її довге темне волосся спадало на плечі, підкреслюючи глибину карих очей.

— Дихай рівно, мій Старфолле.

— Як ти можеш бути такою спокійною?

— Є така утаукська приказка: «У перерві між блискавкою та громом людина може знайти спокій, щоб витримати найстрашнішу бурю». Саме це тобі потрібно. — Вільною рукою вона намалювала коло довкруж серця й прошепотіла мантру свого народу. — Початок є кінцем є початком.

Зелений птах-рептилія, що сидів на плечі в хазяйки, вдарив крилами і заджерґотів, наче погоджуючись. Ксар, улюбленець Пенди, бойовитий і відданий, був пов’язаний з нею сердечним зв’язком. Він міцно уп’явся кігтями в шкіряну накладку на її плечі, утримуючи рівновагу. Ця істота, розміром не більша за яструба, завжди змагалася з Аданом за увагу Пенди.

Адан дозволив собі на мить замислитися про своє кохання до неї, і це почуття на коротку миттєвість розігнало сум’яття й тіні — мов перерва між блискавкою і громом.

— Дякую тобі.

Взявшись за руки, виказуючи своїм виглядом впевненість і величавість, щоб приховати їхній розпач від наближення кінця світу, король та королева увійшли до зали, де зібралися лорди-васали, радники та воєначальники. Присутні вже почали обговорення, бурхливо виказуючи занепокоєння рейвахом, що творився у трьох королівствах.

Коли Адан зайшов до зали, один із лордів першим звівся на ноги.

— Володарю! — Інші теж швидко встали, виказуючи повагу та водночас полегшення.

Адан похмуро пожартував.

— Я бачу, ви вирішили всі проблеми, не дочекавшись нас.

Батько Пенди, Гейл Орр, широко всміхнувся, блиснувши золотим зубом.

— Ось ти де, серденько. — Він носив одяг з кармазинового та чорного шовку, притаманного його племені, а у вусі — особливу сережку з димчастого скла.

— Нам є що обговорити, — сказав Адан, — є чого боятися і є що вирішувати. Події розгортаються швидко, а новини поширюються набагато повільніше. — Він підвів Пенду до голови столу, де вони зайняли кожен своє місце. За кріслом королеви стояла Т-подібна дерев’яна підставка для ска, на ній вже вмостилася інша молода ска. Арі привітально стріпонула синім оперенням, коли Пенда зсаджувала Ксара на підставку поруч з нею.

Один із лордів, який часто спочатку говорив, а вже потім думав, вигукнув:

— Розкажіть нам про полювання на дракона в Печі! І про піщаних Лютих!

Інший радник поруч з ним глипнув на непосидючу синю ска, що перебирала ніжками на жердині.

— Піщані Люті...

— Тепер, коли конаґа Конндура вбито, що буде зі Співдружністю?

Адан мовчав — на нього знову раптом накотила хвиля горя.

— Мій брат тепер конаґ, — нарешті мовив він, сподіваючись, що це їх заспокоїть, хоча сам не міг у це повірити. Мандан — конаґ? Він повернувся думками до Судерри. — Поговорімо спочатку про піщаних Лютих і драконів.

Вони з Пендою по черзі розповіли, як королева піщаних Лютих та її загін для полювання відвезли їх у безплідну пустелю та викликали дракона задля розваги.

— Чудовисько наробило чимало лиха, перш ніж піщані Люті зрештою вбили його. Вони сказали, що це маленький дракон, — додав Адан.

— Убитий дракон за кілька миттєвостей згнив, наче замкнене в ньому зло розвіялося по світу. — Пенда опустила руку в кишеню своєї кармазиново-чорної спідниці й дістала зуб завбільшки з лезо сокири. — Це один з останків, що залишилися від нього. By сама дала його мені.

— Але навіщо Лютим взагалі полювати на дракона? — запитав воєнний міністр, проводячи руками по рідкому волоссю. — Навіщо його чіпати?

Адан здивувався, що не всі знають стародавні міфи.

— Люті отримали наказ від свого бога Кура вбити великого дракона Оссуса, щоб світ знову можна було зробити досконалим. А це було тренування.

— Піщані Люті найбільше зацікавлені у знищенні своїх супротивників, — додала, нахмурившись, Пенда. — Вони не хочуть, щоб крижані Люті вижили, коли світ зміниться.

Головний зброяр Адана нахилився вперед.

— Якщо Оссус насправді такий жахливий, хіба не повинні вони об’єднатися, щоб убити спільного ворога?

— Кра, достоту так, — пробурчав Гейл.

— Людська раса приречена, хай би там що, — похмуро буркнув інший лорд-васал.

— Помста штовхає розсудливих людей до нерозумних вчинків. — Адан стиснув кулак, бо вибух емоцій заповнив його розум, а гнів і горе затьмарили думки. У посланні Мандана йшлося про те, що їхнього батька зрадили і вбили ішаранці, а його тіло понівечили...

Адан пригадав, як вони з Конндуром спостерігали за зорями з оглядового майданчика замку Конвери, гадаючи, що можуть означати їхні візерунки. Його власне ім’я, Адан Старфолл, Зорепад, з’явилося тієї ночі, коли вони побачили метеоритний дощ на тлі чистого чорного неба.

— Королева By просить союзу з нами, — сказала Пенда. — Вона хоче, щоб армії Судерри допомогли їй здолати крижаних Лютих. Вона каже, що хоче нас захистити. — Жінка стиснула пухлі губи. Обидва птахи-ска засмикалися й заклацали дзьобами, відчуваючи її емоційне збурення. — Тепер ми знаємо, що вона бреше.

Пенда зняла синю ска з жердини й торкнулася діаманта «сльоза матері» на її комірі. У серпанку над столом поставали, одне за одним, видива, показуючи невільничий табір із сотнями змарнілих людей-рабів, які в лахміттях працювали під пекельним сонцем пустелі.

— Під час полювання на дракона моя названа сестра Ґлік намагалася відшукати нас у пустелі. Вона натрапила на цей табір, і її схопили. Її ска записала ці картини, коли, рятуючись, летіла звідти.

На яскравій картинці з’явилася худорлява дівчина, що намагалася тікати каньйоном, оточеним крутими кам’яними скелями. Бронзовошкірі воїни Лютих, верхи на двоногих ящерах, наздогнали її. Вони потягнули Ґлік до табору, а тим часом її ска вдалося втекти.

— Кра, — прошепотів Гейл, хоч і бачив цей запис раніше.

— Ми не можемо погодитися на союз із цими чудовиськами! — вигукнув один із воєначальників Судерри.

— У нас також немає сил, щоб здолати їх, — заперечив Адан. — Королева By може послати своїх воїнів на Баннрію та силою поневолити нас. — Він бачив, на що здатні Люті, зверхньо нехтуючи чужими життями та болем. Вони мають зброю, магію, силу. Вони вважають, що люди не варті їхньої уваги, і це могло б зіграти на користь Адану. — Ми повинні бути обережними й кмітливими.

Пенда намалювала коло довкруж свого серця, а вираз її обличчя став лукавим.

— By не знає, що нам відомо. — Вона погладила синє оперення Арі. — Ми їй не довіряємо, проте можемо підігрувати, поки не настане слушний час, — а тоді вдаримо в спину.

Ґлік зазвичай вважала, що їй щастить. Вона не вибирала бути сиротою, але як діяти в життєвих обставинах залежало від неї самої. Дівчина могла вільно мандрувати землями, насолоджуючись незалежністю. Ґлік не почувалася самотньою. Коли їй хотілося, вона поверталася до таборів утауків, щоб побути серед своїх і поповнити запаси провізії, перш ніж знову вирушати в путь. Це було суворе життя: їй доводилося зносити голод і бурі, холод і нестерпну спеку та безліч інших поневірянь, проте вона сама обрала таке життя. Завдяки кмітливості та урокам, які вона щодня здобувала у своїх мандрівках, Ґлік навчилася виживати, як ніхто інший.

І саме це, думала вона, допоможе їй втекти з каторжного табору піщаних Лютих. Вона була твердо налаштована знайти вихід.

Високі стіни каньйону слугували тюремними мурами, тож Ґлік вивчала кожну розколину, кожен камінець. Щоб втекти з цього похмурого, суворого табору посеред пустелі їй знадобиться все, що вона зможе дізнатися. Вона звикла вільно мандрувати куди забажає. Тепер же вона відчувала, ніби задихається. Раніше вона завжди йшла туди, куди хотіла, а не туди, куди треба.

Поблизу виднілися вартові-Люті у нагрудниках і наплічниках, вкритих шипами й посилених пластинами з кістки та воронованої сталі. Вони були озброєні списами зі слонової кістки й довгими ланцюгами з крюками, які вони могли метнути, впиваючись у жертву, мов жало скорпіона. Іноді Люті демонстрували це на якомусь в’язні, щоб тримати слабких і наляканих бранців у покорі, і це змушувало Ґлік бути обережною. Вартові не відчували ненависті до людей, а просто вважали їх знаряддям, тілами, які могли воювати й могли працювати, становлячи частину їхнього великого задуму. Ґлік не привертала до себе жодної уваги.

«Вивчай, плануй, будь напоготові, — казала вона собі. — Вихід знайдеться».

Один з охоронців раптом гримнув на млявого працівника, що штовхав візок з рудою по нерівній землі. Батіг з металевим наконечником несподівано свиснув у повітрі і висік іскри з кам’яної стіни за кілька сантиметрів від голови раба. Чоловік кинувся до роботи.

Жалюгідні халупи в таборі були зліплені з піску, затверділої грязюки та каміння, обробленого магією Лютих. Маги не давали розгулятися вітру, що шугав у каньйонах. Для затінку на дерев’яні каркаси натягували шкури та шматки тканини.

Ґлік сиділа в крихітній тіні свого пошарпаного навісу. Яскраве сонячне світло проникало крізь дірки, гріючи їй руки, у той час, як вона гострим напилком на довгій палиці виточувала наконечники стріл. Раби виготовляли тисячі стріл для якоїсь грандіозної майбутньої битви. Ґлік кинула готову стрілу на купу таких самих древків. Інші раби гострили дерев’яні кінчики та покривали їх смолою, що застигала, мов скло. Дівчина не мала жодного уявлення, де тут, у пустелі, знайдеться пір’я для стріл, але це не її турбота. Початок є кінцем є початком. Вона в пастці десь посередині пустелі. Поки що.

Хвилі спеки прокочувалися від пустельних каньйонів, і дівчина помічала пилюку й дим, що здіймалися в небо від шахт у невисоких ущелистих горах, де робітники видобували руду для виплавки металу. Похмурі маги наглядали за групами робочих. Час від часу вони помагали їм заклинаннями, черпаючи магію, що ще залишилася в глибинах гір.

Серед бранців Ґлік зустрічала уцілілих з різних сіл. Цілі селища були захоплені Лютими, а всі їхні мешканці взяті в полон й вивезені в рабство, і лише чутки й примари залишилися по них. У цих людей не було нікого, хто міг би записати історії їхнього життя, а багато хто помер тут, і нікому було навіть записати їхні імена. Це засмучувало Ґлік, адже спадок людини, її ім’я, — це все, що вона віддавала всесвіту. Дівчина похапцем намалювала коло довкруж серця.

Побачивши це, інші повторили її жест, прошепотіли ті самі слова. Окремі утаукські торговці і навіть великі каравани ставали жертвами нападів Лютих. Ґлік була тут не сама, але в певному сенсі їхня відокремленість — адже за ними стежили щомиті — зробила їх усіх самотніми. Ґлік пообіцяла собі, що познайомиться з іншими бранцями, спробує об’єднати їх у спільноту.

Поки її руки працювали над наступною стрілою, вона поринула в бездумне забуття. І хоч у неї боліли пальці, скривавлені в одних місцях, вкриті мозолями в інших, її робота була настільки механічною, що вона забувала, що робить.

Хоча б Арі вдалося втекти. Завдяки прекрасній пташці-рептилії Ґлік рідко починалася самотньою. Їхня дружба була настільки міцною, що вони відчували емоції одна одної, навіть на великій віддалі. Коли Ґлік потрапила в полон, ска відчула її жах через сердечний зв’язок, однак дівчина відігнала від себе пташку, щоб та могла врятуватися. Пташка-рептилія змахнула крилами, ловлячи теплі потоки повітря, і полетіла геть від невільничого табору. Дівчина й досі відчувала свою ска, тож частина її самої залишалася вільною.

Тепер зі своєї в’язниці посеред каньйону Ґлік вдивлялася в блакитні глибини неба й зосереджувала свій внутрішній зір, піднімаючись вгору, злітаючи вище хмар. У неї паморочилося в голові, вона відчувала, що падає в нікуди, але заглиблювалася далі у своє видіння. Намагаючись відшукати свою ска, дівчина була вражена, відчувши іншу велику рептилію, вкриту крупною лускою, — її зловісна присутність вгадувалася десь удалині. Щось подібне вона вже бачила колись, воно глипнуло на неї з-поза смолянистої оболонки в гірському пташиному гнізді, це було одразу після того, як вона знайшла яйце Арі. Ґлік, блукаючи далі у своєму химерному сні наяву, також побачила інших ска, тисячі ска, що згуртовувалися у зграю, а потім розліталися навсібіч... крила, незліченні маленькі крила. А потім з’явилися велетенські крила.

Ревіння дракона увірвалося в її транс, і Ґлік, повернувшись до реальності, побачила мага Лютих, який стояв неподалік, наглядаючи за робітниками. Він був широкоплечим, лисим, з виразними тонкими рисами обличчя й золотавими уважними очима. На ньому була важка шкіряна мантія темно-червоного кольору, вкрита загадковими рунами. Його вбрання було схоже на книгу небезпечних заклять.

Маг Івун керував цим трудовим табором і час від часу вдавався до розмов із в’язнями, так наче вважав, що пояснення місії Лютих спонукає рабів працювати з більшим завзяттям. Ґлік втупилася поглядом у бридкого чоловіка, все ще тремтячи від яскравого видіння, з якого щойно виринула.

Івун громовим голосом звернувся до рабів.

— Ви допоможете піщаним Лютим перемогти в майбутній війні. З вашою підмогою ми знищимо крижаних Лютих, потім розбудимо дракона і вб’ємо його, щоб Кур винагородив нас. Ви станете частиною нашої перемоги.

Пронизливі очі Івуна скидалися на краплі розпеченого металу, що випромінювали хвилі енергії. Змушені слухати, знесилені в’язні припинили роботу, але відсутність їхньої відповіді, здавалося, розчарувала мага Лютих.

Коли Івун підняв ліву руку, шкіряний рукав ковзнув униз, оголивши висохлу кінцівку, схожу на лапу мертвого жука. Маг випростав руку і вказав кострубатим пальцем на в’язнів.

— У наших великих війнах в давні часи тисячі людей служили солдатами й носили обладунки та воювали зброєю піщаних Лютих. Вони билися з ворогом заради нашої слави. Та битва ще не скінчена. Зараз ми знову скликаємо вас. Ми створили вашу расу. Ви зобов’язані служити нам. — В горлі у нього щось забурчало, і маг обвів поглядом убогий табір. — У вашому існуванні не може бути більшої мети. Саме для цього всіх вас було створено.

В’язні перешіптувалися, і в цьому тихому гулі неможливо було розрізнити ані слова. Розчарований такою реакцією, маг Івун босоніж попрямував по кам’янистій землі до своєї кам’яної домівки. Охоронці-Люті погнали в’язнів назад до роботи.

Ґлік мовчки спостерігала, як жорстоко вартові поводилися з її товаришами по неволі. Як ці Люті могли вважати, що мають право знищувати стільки життів? Життів хороших людей.

Люди тисячі років жили без Лютих, розбудовуючи власні цивілізації, залишаючи свій слід у світі, створюючи спадок. Вони заслужили право бути власними господарями, а не просто знаряддям Лютих, яке можна використати або викинути.

Ґлік зможе вижити в цьому місці. Але виживання — це лише перший крок. Вона повинна допомогти цим людям втекти.

Коли ішаранський військовий корабель увійшов до гавані Сереполя, на одному з червоно-білих смугастих вітрил звисало чорне полотнище, сповіщаючи про те, що на острові Фулкор сталося щось жахливе.

Семі стояла на носі корабля. Повертаючись додому з пораненою емпрою, вона почувалася дуже самотньою. Галаслива гавань попереду здавалася розмитою, ніби її вкривав океанський туман, та незабаром дівчина, відчувши, як по щоках течуть тоненькі струмочки, зрозуміла, що це сльози затьмарили їй зір. Її наставниця Ілуріс жива і водночас мертва — непритомна, безсила.

Тіло Семі здригнулося від жахливих спогадів, що зринули в пам’яті. Вона увірвалася в покої емпри й знайшла її на підлозі з розбитою об кам’яний виступ головою. Вбивця, що виглядав як Хоробрий Уто, напав на правительку Ішари, тримаючи в одній руці магічний вогонь, а в іншій — ніж. Зрада з боку Співдружності. І це ті самі люди, що заманили туди емпру під приводом досягнення миру!

Семі й досі почувалася, мов у тумані, після їхньої шаленої втечі тієї штормової ночі, коли вони з усіх сил поспішали доправити поранену емпру на корабель. Відтоді пройшло вже кілька днів, але, хоча голову емпри перев’язали й кров вже не текла, Ілуріс не говорила, не розплющувала очей, не ворушилася. ІЗ її вуст чулося ледь помітне дихання, а серце продовжувало битися, хоча слабко й нерівно.

— О, Ілуріс... — прошепотіла Семі, і її голос проковтнув шурхіт хвиль, які вирували під носом корабля, що заходив у гавань.

Гучний бій воєнних барабанів, який лунав з палуби військового корабля, скликав численних містян зібратися на набережній, щоб вітати повернення їхньої улюбленої емпри, Але, вгледівши чорні запони, люди заклякали на місці.

Каптані Вос підійшов до Семі, ставши поруч. Його золоті обладунки блищали та сяяли, на плечах розвівався червоний плащ — він був готовий до офіційної церемонії.

— Емпра Ілуріс тепер з нами, у безпеці. Ми, Яструбина варта, більше не дозволимо заподіяти нашій матері жодної шкоди.

Хоча Вос ставився до Семі як до друга, він визнавав, що вона є наступницею емпри, хай ніякого офіційного призначення ще не було. Семі ж не могла повірити, що її, просту дівчину з вулиць Прірарі, могли обрати для правління цілим континентом, та й вона не хотіла правити без Ілуріс.

— Може, мені краще повернутися до неї в каюту, раптом я їй знадоблюся?

Очі Воса були втомленими та сумними.

— Вона так і не поворушилася.

— Я впевнена, вона знає, що я поруч.

Більшу частину шляху додому Семі провела, сидячи поруч з нерухомим тілом емпри, замкнувшись у каюті, яку охороняла Яструбина варта. Дівчина дбайливо вмивала її, міняла пов’язки на голові, але більше нічого зробити не могла. Від хитавиці на кораблі в бурхливих штормових водах Семі нудило, але Ілуріс ні на що не реагувала.

Поки корабель плавно наближався до свого причалу в порту, верховний жрець Кловус снував туди-сюди по палубі, підганяючи команду, що готувалася до швартування. Він нарікав, що, якби вони взяли із собою божка, то змогли б захистити свою дорогу емпру. Кілька непримітних солдатів супроводжували жерця, охороняючи його від небезпек. Дивне сум’яття влаштували на борту ішаранського корабля, подумала Семі, але її розум був настільки затуманений страхом і горем, що попервах вона взагалі не звернула уваги на ці деталі.

Коли моряки скинули канати й корабель пришвартували до пристані, Семі стояла на носі судна бліда, але сповнена рішучості. Каптані Вос, що був поруч з нею, виглядав як живе уособлення відданості та готовності служити. Коли Вос втратив свою родину, емпра усиновила його, так само як і інших бійців Яструбиної варти.

Кловус стояв на сонці у своєму темно-синьому каптані, і його бурхливий ентузіазм затьмарював собою все те горе, яке він мав би виявити через смертельно небезпечний стан емпри. Жрець голосно звернувся до юрби ще до того, як опустили трап.

— Співдружність влаштувала нам підступну пастку, як я й попереджав, Емпру тяжко пораненої Лише поєднавши силу молитви й жертвоприношень, ми зможемо зберегти їй життя. Почуй нас, убережи нас!

У відповідь натовп заревів:

— Почуй нас, убережи нас!

Міська варта вишикувалася, відтіснивши натовп та розчистивши шлях, і Кловус виступив уперед, наче правитель Ішари. Як верховний жрець, найвищий жрець у всій Ішарі, він контролював божків, які захищали цю землю. А оскільки емпра стала недієздатною, було цілком логічно, що релігійний лідер говоритиме від імені тих, хто повернувся з подорожі. Сама Семі була не в тому становищі, щоб виступити перед людьми, але слова жерця викликали в неї тривогу.

— Ми самі перенесемо емпру, — оголосив каптані Вос. — Ніхто не може торкатися її, окрім нас.

Семі рушила за бійцями Яструбиної варти до каюти емпри. Вони вдивлялися у нерухому жінку з повагою та сумом. Вос віддав наказ, і двоє охоронців обережно підняли Ілуріс і, поклавши на солом’яний матрац, хутко винесли на сонячне світло.

Вос тихо сказав своїй Яструбиній варті:.

— Емпра не померла. Це не труна, яку несуть до похоронного вогнища. Ми понесемо нашу матір через місто до палацу, де вона буде у безпеці. Ілуріс все ще наша емпра.

Похмура Семі ступала попереду процесії. Вони спустилися по трапу вслід за Кловусом. Бійці Яструбиної варти в розкішних золотих обладунках та яскраво-червоних плащах рухалися за великим загоном солдатів уздовж причалів.

Ксіон, ур-жрець із храму в гавані, чекав їх разом з численними послідовниками свого божка. У нього були широкі навислі брови і темне, дуже коротко стрижене волосся.

— Молитви і жертви будуть принесені також у храмі гавані, верховний жерче. Почуй нас, убережи нас! Мій божок може поділитися своєю силою з людьми Ішари заради емпри.

— Твій божок? — перепитав Кловус, і в його голосі чувся докір. — Цей храм та його божок були моїми, до того як я став верховним жерцем. Божок з гавані був зі мною, коли ми напали на містечко Міррабай в Осгеррі. — Він поблажливо усміхнувся до ур-жерця та його відданих послідовників. — Я можу зібрати всіх божків для захисту Ішари.

Не в силах більше терпіти ці розмови, Семі різко заговорила, її тонкий голос проривався крізь гамір.

— Ілуріс залишається правителькою Ішари, і вона прокинеться.

Почувши впевненість у голосі Семі, натовп зайшовся радісними вигуками Й молитовними закликами.

— Вона прокинеться І Почуй нас, убережи нас!

Клопус насупився через те, що його перебили, але майже одразу перемінився в обличчі.

— Звичайно, люба дівчинко, саме це я і мав на увазі.

Швидким твердим кроком Яструбина варта понесла Ілуріс головною вулицею, що вела до палацу. Високий чоловік з товстим ланцюгом камергера емпри на шиї, одягнений у темні шати, зустрів процесію. У нього були запалі щоки, великі очі й кущуваті брови. Камергер Нерев супроводжував Ілуріс під час поїздки повітами Ішари у пошуках наступника. Побачивши зовсім бліду й передчасно постарілу Ілуріс, розпростерту на ношах, камергер ледве стримав стогін. Зморшки на його обличчі стали такими глибокими, немов їх викресали зубилом.

— Що сталося? Вона ще жива?

— Вона ще жива, — відповів каптані Вос.

Нерев повернувся до Семі, виявляючи шанобливість та повагу.

— Що нам робити? — Було очевидно, що він очікував відповіді від молодої жінки.

Неподалік, оточений своїми послідовниками, Кловус здійняв голос до крику.

— Тільки ми можемо зробити наш народ сильним. Почуй нас, убережи нас!

Поки Яструбина варта поспішала з нерухомою жінкою до палацу, верховний жрець насолоджувався увагою, наче упиваючись енергією віруючих так само, як це робили божки.

Він рушив за ними, зайшовши крізь високу кам’яну арку до подвір’я з фонтаном, але залишився надворі, поки бійці Яструбиної варти заносили свою ношу всередину. Семі була стривожена тим, що Кловус виявляє так мало турботи про поранену емпру, та водночас вона зраділа, що він не супроводжує їх.

Кловус тим часом піднявся на поміст і владним голосом заходився виголошувати промову. Поки вони спішили занести емпру в прохолодну тінь палацу, Вос сказав Семі:

— Кловус заволодів увагою натовпу і тепер буде говорити дуже довго. — У його голосі звучало полегшення.

— Він завжди говорить дуже довго, — мовив Нерев із явним невдоволенням.

Бійці Яструбиної варти діяли швидко та вміло, стукіт їхніх чобіт та обладунків дзвінко відлунював у склепінчастій галереї. Вос поспішав виконати задумане.

— Ми якраз матимемо час, щоб віднести матір до вежі. Там ми зможемо захистити її і виставити кордон з Яструбиної варти.

Семі довіряла його інтуїції.

— Згодна. Ніхто не наблизиться до неї, поки ми не дозволимо.

Вона була здивована тим, з якою готовністю охоронці слухалися її. Нерев подивився на неї і кивнув.

Ззовні ж верховний жрець продовжував свою промову, і приглушений гомін натовпу поступово переростав у рев. Кловус із запалом розказував, як конаґ Конндур підступно обманув емпру Ілуріс, запропонувавши їй повернути острів Фулкор як спокуту за всі злочини, скоєні Співдружністю. Семі, нахмурившись, зупинилася і стала прислухатися. Власне, це було не зовсім те, що казав Конндур.

Розмахуючи руками, немов відганяючи комарів, верховний жрець змальовував криваву й жорстоку картину того, як підступний конаґ підіслав свого Хороброго вбити емпру.

— Ми виявилися вразливими. Найбільшою помилкою емпри було довіритися безбожникам, і вона ледь не поплатилася за це життям. Хоробрі ішаранські солдати доправили її в безпечне місце — але це ще не кінець. — Він підвищив голос до крику. — О ні, це ще не кінець! Почуй нас, убережи нас! Ми повинні готуватися до помсти. — Почувши крики натовпу, сповнені гніву та обурення, Кловус продовжив свою полум’яну промову. — Ідіть до своїх храмів, приносьте жертви, віддавайте свою кров, щоб зміцнити наших божків — і зміцнити Ішару.

Увійшовши через головний вхід, Семі поглянула на Воса, той нахмурився, занепокоєний. Камергер Нерев прокашлявся.

— Семі, чому ти не звертаєшся до народу?

— Я? Але ж я...

— Ми знаємо, що емпра Ілуріс хотіла, щоб ти заступила її.

— Ніхто не заступить емпру, — пробурчав каптані Вос. — Вона все ще жива. Але зараз їй потрібен відпочинок та лікування.

Семі все ще намагалася осмислити слова Нерева.

— Можливо, про це знаєте ви, камергере, але Ілуріс не оголосила це своєму народу, не передала мені правління. Я не можу просто...

Вони почули, як натовп розпалюється все більше, слухаючи виступ Кловуса.

— Ми повинні були зміцнити Ішару тридцять років тому. Наш серепольський божок повинен бути сильнішим за будь-яку іншу силу у світі. — Він зробив паузу, а потім повів промову у несподіваному напрямку. — Храм Маґніфіка завжди мав бути основою нашої сили не лише для Сереполя, а й для всієї країни. Як верховний жрець я наказую відновити будівельні роботи. Усі матеріали, всі робітники мають бути зібрані в центрі нашого міста, і ми зведемо храм, найвеличніший з усіх, що коли-небудь існували! Він потрібен нам для оборони Ішари. Коли наш божок сповниться силою, ми завоюємо ненависну Співдружність. Ми знищимо безбожників!

Семі стривожилася, усвідомивши, наскільки зухвалим став Кловус.

— Ілуріс мусить одужати.

Коли вони перетинали вхідну залу, несучи емпру, до них по відполірованій кахляній підлозі підтюпцем кинулася стара жінка у непоказному, проте чистому вбранні.

— Ваша Величносте! — Аналера була вірною й відданою служницею протягом усього життя Ілуріс, і тепер вона намагалася проштовхнутися поміж бійців Яструбиної варти. — О, моя пані! Я покличу придворних лікарів.

Впізнавши її, Вос та Яструбина варта заспокоїлися. Семі теж не раз розмовляла зі старою, коли навчалася у емпри. Вона сказала:

— Подбайте, щоб емпра мала все необхідне у своїх покоях. Ми всі будемо поруч. — Її голос зірвався. — Нам, можливо, доведеться пробути тут деякий час.

— Це придатне для оборони місце, — сказав Вос. — Тут найкраще її охороняти.

З рішучим виглядом Аналера поспішила до виходу.

— Я подбаю про все.

Острів Фулкор здіймався твердинею просто посеред моря, захищеною зусібіч безмежним обширом води. Тільки досвідчені мореплавці могли прокласти шлях крізь гострі рифи до невеликої безпечної бухти, що була лише трохи більшою за розщелину в скелі. Сходи із заліза та дерева кріпилися до прямовисної скелі, дозволяючи людям підніматися по одному до розташованої вище фортеці.

Та навіть з таким захистом Клеа не почувала себе в цілковитій безпеці. Вкрита бойовими шрамами жінка-Хоробра стояла на стіні фортеці і вдивлялася в похмурі води. Уто призначив її новою караульною острова Фулкор, і вона не могла підвести його. Ішаранці були десь там.

Тієї кривавої штормової ночі, коли підступний ворог напав на них під час нібито мирних перемовин, Клеа вбила багатьох ішаранців, однак ці смерті не були достатньою відплатою за віроломну зраду. Вона згадала, як, змахуючи мечем, вбивала ворогів — одного за одним... але цього було недостатньо, щоб врятувати конаґа Конндура, і це важким тягарем лежало у неї на серці. Поразка.

Уто був очільником їхнього загону Хоробрих, захисником конаґа, що присягнув йому на вірність, але Клеа та інший Хоробрий, Ґант, також були призначені охороняти посольство, Якимось чином у покої конаґа прослизнув убивця. Уто вдалося вивести Мандана в безпечне місце, а ворог утік з тяжко пораненою емпрою Ілуріс. Клеа шкодувала, що не змогла голими руками зламати шию тій паскуді.

У ту ніч сотня ішаранських солдатів залишилася на острові, покинута власними кораблями. Ворог бився відчайдушно під проливним дощем і спалахами блискавок, але солдати Співдружності, очолювані Клеа, здобули перемогу. Тепер, шість днів потому, її солдати розгрібали гравій по внутрішньому дворі, усуваючи сліди бою. Інші змивали кров зі стін і підлоги донжона.

Стоячи на товстій стіні, що оточувала фортецю, Клеа спостерігала за похмурою роботою солдатів гарнізону, і холодний морський вітер обпікав її обличчя. Загартована сорокап’ятирічна Хоробра була мускулистою, але не кремезною, на ній був традиційний одяг Хоробрих — чорні чоботи, штани, шкіряна куртка без рукавів, або джеркін, як її ще називають. Важкий плащ звисав з її плечей, але не обтяжував її, а захищав. Вона носила довгий меч, яким зазвичай позбавляла життя тих, хто цього заслуговував, а ще — відполіровану золоту манжету, реймер, який давав їй надзвичайну нищівну силу, коли в цьому була потреба.

Клеа дивилася вниз, на казарми у внутрішньому дворі, спостерігаючи, як її солдати ремонтують пошкоджені фасади будівель. Після тієї ночі полеглих у бою солдатів Співдружності шанобливо поклали у дворі, звільнивши від обладунків та зброї. Писар заніс у свої книги їхні імена, записавши всі можливі подробиці, які хтось бачив або пам’ятав, щоб зберегти спадок цих солдатів. Оскільки на острові Фулкор не було вдосталь дров для похоронних вогнищ, тіла цих героїв віддали морю. Їх по черзі підіймали на скелі і вголос зачитували їхній спадок, після чого вони поринали у пінисті хвилі, щоб назавжди зникнути в прозорих водах морської стихії.

Цей повільний сумний процес тривав два дні. Тіла мертвих ішаранців тим часом залишалися там, де й були. Під палючим сонцем трупи вкрилися плямами й роздулися. Над високими стінами фортеці кружляли чайки, і Клеа дозволила їм вчинити бенкет, поки в її команди була важливіша робота.

Загалом сімдесят ішаранських солдатів були захоплені живцем і кинуті до в’язниці, куди не проникало сонячне світло. Годувати їх Клеа не збиралася. Після зливи цистерни на даху були заповнені, тому вона давала в’язням трохи води, щоб не повмирали.

Нарешті, коли всі загиблі солдати Співдружності були шанобливо поховані в морі, Клеа вивела ішаранських бранців невеликими групами під посиленою охороною й наказала їм зняти обладунки та позбирати всі цінні речі з загиблих товаришів, у яких уже було забрано всю зброю.

Один з ішаранських солдатів з розбитими розпухлими губами різко кинув:

— Я не осквернятиму тіла моїх братів. Їх слід віддати морю, як вони є, з поваги до них.

Клеа витягла меч і відтяла йому голову, а потім сказала іншим в’язням, що тепер їм доведеться морочитися ще з одним тілом.

Не виявляючи покори, вони похмуро здирали нагрудники, чоботи й поножі зі смердючих тіл. Роздягаючи якогось із охоронців емпри, один полонений знайшов ніж, захований під нагрудним панциром. Він схопив його і з диким ревом кинувся на Клеа. Хоробра випростала захищену рукавицею руку, зупиняючи лезо, яке не могло проникнути крізь кольчужну підкладку її рукавиці. Вона схопила його за зап’ястя, міцно стиснула — і кістки тріснули, ніж випав.

Ніби не помічаючи болю, ішаранець люто уп’явся в неї чорними бездушними очима. Клеа не бачила в них нічого людського, хоча ці люди були нащадками тих самих людей, яких колись давним-давно створили Люті. Витримавши погляд чоловіка, Хоробра наступила каблуком на його босу ногу, розтрощивши йому щиколотку. Він упав, задихаючись від болю, і вона спокійно розчавила йому іншу ногу, перетворивши на каліку. Все одно бранці їй більше не потрібні.

Коли решта в’язнів закінчила роздягати трупи ворогів, її солдати відділили цінні обладунки та зброю від брудного одягу. А тоді звалили непотрібний мотлох на подвір’ї та підпалили. Полум’я здійняло в ясне небо стовп диму — сигнал перемоги і непокори, який, як сподівалася Клеа, буде видно аж у їхній столиці, місті Сереполі.

Поки Хоробра дивилася на дим, до неї підійшов один з її солдатів, невдоволений і нетерплячий. Навколо них свистів вітер, доносилися крики морських птахів. На лівій руці в чоловіка досі була вкрита кров’ю пов’язка через поранення, яке він отримав тієї страшної ночі.

— Чи відомо, коли прибуде підкріплення з Конвери, караульна? Коли нас змінять і відпустять додому?

— Острів Фулкор тепер ваш дім, — сказала Клеа.

— Я не був у складі гарнізону, — відказав солдат. — Я супроводжував конаґа Конндура в його справах. Мене не повинні були залишати тут після бойових дій.

Клеа насупилася, почувши невдоволення в його голосі.

— Я впевнена, що скоро прибудуть судна з провізією, а також військові кораблі, проте поки що ми повинні утримувати острів. Ти маєш радіти, що служиш захисником острова Фулкор.

— Але це місце... це лише холодна й вітряна скеля, — презирливо всміхнувся солдат. — Жодних природних багатств, жодних запасів, тільки дощова вода для пиття. — Він похитав головою, дивлячись на масивні стіни фортеці. — Чому ми повинні так запекло битися, щоб захистити її?

Хоробра сердито глянула на свого співрозмовника.

— Тому що ішаранці хочуть здобути цей острів — і завжди хотіли. Вони багато разів крали у нас Фулкор, але ми завжди відбивали його.

— Але навіщо? — сварливо повторив солдат. — Чому це так важливо?

— Це стратегічний острів, на півдорозі між старим і новим світом. Коли перші колоністи відпливли у пошуках нового дому, тут була їхня зупинка. Олан привів сюди свій загін Хоробрих на шляху до заснування Валаєри. — Її губи скривилися від спогаду про ту давню трагедію, а вітер навколо обличчя ставав холоднішим. — Усі ці сповнені надій колоністи, які йшли за своєю мрією, нікому не бажали зла...

— Мене навчали на командира у Конвері, та навіть там ніхто не зміг пояснити, чому острів Фулкор вважається стратегічним. Ми пролили стільки крові заради цієї нікчемної скелі... — Він звів очі на сіре небо.

— Вона не нікчемна! — відрізала Клеа, намагаючись розібратися у власних думках і сердита, що не має готової логічної відповіді на його питання. — Цей острів належить Співдружності, а ішаранці готові пожертвувати багатьма життями, щоб знову захопити його. Тому ми повинні його втримати.

Коли солдат спробував сперечатися далі, Клеа змусила його замовкнути й відправила виконувати свої обов’язки.

Наступного дня сморід від звалених на купу трупів став зрештою нестерпним. Клеа наказала полоненим ішаранцям винести тіла на стіну і без церемоній скинути їх зі скелі в море, на поталу акулам. Це не виглядало красиво, як церемонія вшанування спадку для її загиблих товаришів. Це було просто позбавлення від сміття.

Скаліченого в’язня притягли до стіни, він стогнав від болю і, вкрившись потом, бився в гарячці. Його муки тривали вже більше доби. Клеа кивнула, і двоє її солдатів перекинули його через стіну. Він закричав, лише коли вже пролетів половину шляху, наче не в змозі збагнути, що відбувається.

Чорний плащ Клеа заколихався у неї за спиною, коли вона підвищила голос.

— За злочини, які ви скоїли, я засуджую вас усіх до смерті. — Вбивство конаґа Конндура давало їй для цього більш ніж достатньо підстав, але ішаранці до того ж несли провину своїх предків за різанину, вчинену ними в колонії безневинних Хоробрих у Валаєрі. — Ваші кістки будуть розтрощені рифами. Ваш спадок буде навіки забутий.

Бранці були охоплені люттю, але зв’язані руки робили їх безпорадними.

— Безбожні виродки! — прогарчав один з ішаранців. Дехто з полонених кричав і пручався, інші приймали свою долю, зберігаючи витримку. Але Клеа зневажала їх усіх, незалежно від їхніх дій.

Одного за одним їх зіштовхували списами зі скелі. Коли всі до одного полонені зникли у морських глибинах, а пінисті хвилі стерли їхню кров, Клеа звернулася до своїх солдатів.

— Острів Фулкор ніколи більше не повинен відчути отруйний дотик ішаранців. Цей острів наш.

Коли судерранські дозорці побачили, як до обнесеного мурами міста Баннрія наближаються піщані Люті верхи на своїх рептиліях, король Адан наказав відчинити браму. Він надто добре пам’ятав, як брат королеви By забив свого ауґа на смерть лише тому, що не схотів чекати, поки відчинять ворота.

Гейл Орр підійшов до короля і насупився, коли брама розчахнулася.

— Ти збираєшся впустити їх, Старфолле? Отак просто? Ти ж знаєш, що ми не можемо їм довіряти.

— Твоя правда, проте ми не хочемо оголошувати війну, принаймні поки що, — відказав Адан тихим голосом, коли вершники піщаних Лютих наблизилися. — Ми вчинимо розумніше. Нехай думають, що ми всі добрі друзі.

Королева By під’їхала до воріт, високо сидячи в шкіряному сідлі. Поруч з нею їхали її довготелесий замкнений брат Кво та сухорлявий маг Аксус. By подивилася на короля й сказала, хмикнувши:

— Адане Старфолле, навіщо вам взагалі ці стіни? Ви ж знаєте, що я могла б перетворити їх на порох, якби справді хотіла бачити вас.

Адан, що виглядав достоту як король у своєму парадному вбранні, твердо зустрів її погляд.

— У світі є й інші вороги та небезпеки, — відказав він. — Ці стіни стоять уже майже дві тисячі років. Ви казали, що ми повинні навчитися боротися й захищати себе.

Вона на якусь мить замислилася, а потім кивнула.

— Дійсно, від слабкої армії мені мало користі. — By жестом вказала на місто. — Ми підемо до вашого палацу! З часу нашого полювання на дракона минув не один тиждень, і ми повинні почати озброювати ваш народ, щоб воювати проти крижаних Лютих. Я збираюся зробити цей союз міцним. Ми союзники.

Хоча гірке роздратування підступило до горла Адана, він зберіг спокійний вираз обличчя.

— Звичайно. Слідуйте за мною. — Він знав, що Пенда вже взялася за справи, підганяючи слуг, щоб організувати прийом, який би не образив примхливу королеву.

Знаючи, що By ні за що не залишить свій почет за стінами, Адан і Гейл сіли верхи і поїхали у супроводі вартових Стяга. Вони провели гостей по звивистих вулицях старого міста. Зацікавлені мешканці визирали з вікон, спостерігали з відкритих дверей або стояли під барвистими наметами.

За межами замку Баннрії під керівництвом королеви Пенди встановили великий намет, як це зазвичай робили утауки, та поставили дерев’яний стіл, заставивши його різноманітними стравами. Неподалік лежала, повалена на землю, древня обвітрена статуя чоловіка-Лютого, колись давно привезена з руїн.

Коли гості із супроводом прибули, Пенда, посміхаючись, уже чекала біля старої статуї. Вона обрала це місце навмисно, щоб у такий спосіб нагадати By про її занепалу расу. Пенда прекрасно виглядала у вишуканій сукні, яка поєднувала повсякденну практичність утауків і більш строге вбрання Судерри, що дозволяло приховати її кругленький живіт. Гейл Орр зійшов з коня і, мов намагаючись захистити дочку, став поруч з нею, хоча вона цілком могла захиститися й сама.

Два її ска сиділи на одній жердині перед жовтим наметом. Побачивши Лютих, вони почали клацати дзьобами й шипіти. Гом, зброєносець Адана, спробував заспокоїти птахів-рептилій, однак перелякано відскочив, коли вони кинулися на нього.

By підійшла ближче, щоб оглянути повалену статую Лютого, і її губи скривилися в посмішці.

— У моєму палаці в пустелі є історичні записи, але цей нікчемний чоловік не заслужив ані рядка в них. — Вона відкинула своє довге волосся, від чого маленькі металеві прикраси дзенькнули. — Я рада, що ви знайшли Йому якесь застосування.

Не звертаючи уваги на напої, цукати та нарізане м’ясо на столі, королева By підійшла до Пенди.

— Я відчуваю, яку тобі зростає життя. — Вона зухвало простягнула руку, щоб торкнутися опуклого живота Пенди.

Вартові Стяга підняли списи та поклали руки на руків’я мечів. Воїни-Люті, що супроводжували By, помітили ці рухи, проте вони були цілковито впевнені, що жодна людина не може становити для них загрози, Здавався, їх розважала захисна постава вартових.

Коли королева піщаних Лютих торкнулася живота Пенди, вираз обличчя вагітної раптом змінився. На ньому відбилися біль і страх, наче їй у живіт встромили ніж і прокрутили його. Вона відсахнулася і заговорила холодним, владним тоном.

— Будь ласка, не торкайтеся мене.

Адан став між ними.

— Хтось може розцінити це як загрозу для моєї дружини. — В його голосі звучала стримана лють, потім він твердо наказав. — Відійдіть.

By стенула плечима.

— Я не мала на меті вас образити. У такій вагітності є своя краса, проте я також бачу біль, а це змушує нас згадати, чому ми ненавидимо крижаних Лютих. Коли моя пращурка Раан завагітніла дитиною Кура, її власна сестра із заздрощів отруїла її, ледь не до смерті. І Раан втратила дитину. — By обвела їх поглядом золотавих очей. — Це спричинило довгу ворожнечу з крижаними Лютими, що тривала багато поколінь, і ця трагедія призвела до того, що Кур покинув нас. Ми повинні знищити нащадків Сут, перш ніж світ знову очиститься.

Арі підстрибувала на своїй жердині, люто зиркаючи на химерних гостей. Кво, що стояв поруч із сестрою, принюхувався до повітря, ніби в ньому міг знайти відповіді. Він нахилився ближче до Пенди.

— Я мало знаю про те, як народжуються люди. Коли твоя дитина має з’явитися на світ?

— Скоро, — відповіла Пенда з тривогою в голосі.

By, здавалося, була зосереджена на дитині.

— Що ви збираєтеся робити з дитиною, коли вона народиться? Чи буде вона корисною?

Обурений такими словами, Адан промовив:

— Це буде наш син або донька. Ми будемо ростити нашу дитину, любити її і сподіватися, що вона стане якомога кращою людиною.

— Он як. — By була розчарована. Вона жестом вказала своєму оточенню зайняти місця за столом.

Всі взялися до різноманітних страв, виставлених перед ними, але, схоже, їжа нікого не цікавила. Слуги були явно стривожені, а зброєносець Гом нервово смикався щоразу, коли піщані Люті хапали шматки їжі зі своїх тарілок. Гейл Орр був напружений, мов натягнута тятива лука.

Пенда сиділа навпроти королеви By.

— Навіщо ви прийшли сюди?

By замислилася.

— Королева Онн створила власних робітників, яких вона називає мамулами. Як я чула, нікчемні істоти. — Вона дивилася на Адана та Пенду, не звертаючи уваги на всіх інших. — Я бачу набагато більше можливостей в людях. Ваша армія буде цінним знаряддям у майбутній війні. Перед вами постане багато зобов’язань і вимог, можливо, знадобляться навіть деякі жертви, щоб ваша раса вижила.

Кво наколов шматок ковбаси на виделку, понюхав його, потім відклав.

— Допоки ваш народ буде продовжувати розмножуватися. Ми очікуємо значних втрат у майбутній війні. Нам знадобиться багато дітей на заміну.

Адан відчув себе загнаним у глухий кут і був готовий вибухнути. Він збирався вимагати, щоб королева By звільнила всіх полонених, яких він бачив крізь діамант «сльоза матері», однак змусив себе стримати емоції і сховати їх якомога глибше. Він зробив глибокий вдих і повільно видихнув.

— Адане Старфолле, — продовжила королева By, — ви правите лише одним королівством у цій землі, а конаґ править усіма вами. Чому він не прийшов зустрітися зі мною? Він хоче мене образити?

Маг Аксус, що сидів поруч із Гейлом Орром, буркнув:

— Якщо Адан Старфолл не наймогутніший правитель, то навіщо гаяти час на цього чоловіка?

— Тому що він могутній, а ще він поруч, — відказала, пирхнувши, By. — І я вважаю його привабливим.

Адан, однак, відчув, що ці слова зачепили його.

— Конаґа Конндура вбили наші вороги, що живуть за морем. Він... мій брат Мандан тепер конаґ. Ми щойно отримали звістку про те, що сталося. — Він придушив горе, яке знову почало охоплювати його. Він також знав, що брат недооцінює масштаби небезпеки, яку становлять Люті. — Думаю, вам слід поговорити з моїм братом, переконати його, наскільки важливою є ваша війна.

By блиснула золотавими очима і заговорила владним голосом.

— Передайте своєму конаґу Мандану, щоб він прийшов у пустелю, і мої воїни проведуть його до мого палацу. — Вона посміхнулася самими лише губами, показавши зуби. — Я з нетерпінням чекаю, щоб побачити, який він порівняно з тобою.

Гейл озвався із сумнівом.

— Кра, ви хочете, щоб сам конаґ поїхав у пустелю й сподівався, що хтось помітить його?

Кво вправлявся у наколюванні м’яса на виделку.

— Ми завжди спостерігаємо. Неможливо зайти в Піч і залишитися непоміченим.

Радий, що йому вдалося відволікти королеву піщаних Лютих від Пенди та її дитини, Адан сказав:

— Я негайно відправлю послання своєму братові. Я теж хочу, щоб він поговорив з вами.

Їдучи разом з Тоном та Елліель до Судерри, король Колланан завдяки їхній присутності почувався в безпеці, але він знав, що будь-яке відчуття безпеки є оманливим. Несподівані загрози виривалися з давнини історії, мов пара з жерла вулкана. Зустріч з Аданом для обговорення загрози вторгнення Лютих була вкрай необхідною, але він також був стурбований тим, що так надовго відлучається з Феллстаффа.

Донедавна навіть король міг спокійно подорожувати один. Іноді він брав із собою Ласіса, але йому подобалося бути самому, у спокої. Однак він більше не знаходив спокою у простих повсякденних речах, як це бувало до нападу крижаних Лютих на Лейк Бакал.

У чорному вбранні Хороброї Елліель виглядала пречудово. Тепер, повернувши свої спогади, вона була впевнена в собі. Її густе волосся кольору кориці було коротко підстрижене, як у воїна, і вона світилася від любові, яку вони з Тоном відчували одне до одного. Вродливий і сильний темноволосий Лютий з цікавістю розглядав навколишній світ, дивуючись найменшим дрібницям. Тону не терпілося побачити південне королівство, прогулятися старовинними вулицями Баннрії та зустрітися з королем Аданом.

Несподівано бойовий кінь Колланана різко пішов боком, потім смикнувся, фиркаючи, ніби відчувши хижака. Елліель, насторожена, взялася за меч. І цієї миті Тон раптом задихнувся від болю. Ледве встигнувши зупинити коня, він сповз із сідла і, похитуючись, зробив два кроки. Елліель зістрибнула на землю й підбігла до нього.

— Що з тобою?

Слова важко виривалися з його рота.

— Я відчуваю, як він... ламається!

Ліс сколихнувся з тихим гулом, наче від якогось велетенського вибуху під землею. Сосни навколо них зашурхотіли і всі разом здригнулися, ніби їх струсонула якась велетенська рука. Товсте гілля, ламаючись, почало падати з високих сріблястих сосен.

Ґрунтова дорога розкололася, і пухка бура земля посипалася в розщелину, що ставала все ширшою. Колланан з усіх сил намагався приборкати свого коня Шторма. Може, це дракон ворушиться?

Елліель тримала Тона за плечі, а він корчився від болю. Його обличчя було напруженим, очі заплющені.

Земля продовжувала гуркотіти і трястися. Поступово глибинні поштовхи припинилися. Світ знову став тихим, хоча, здавалося, все ще вібрував від виснаження.

Зіскочивши з коня, Колл кинувся до Елліель, яка, охоплена тривогою, стояла навколішки біля Тона. Лютий лежав на спині, розкинувши руки й розгублено дивлячись у небо. Біль усередині роздирав його.

— Мене трясло і розривало на частини, як і весь світ. — Він змусив себе сісти. — Щось є глибоко в землі і глибоко в мені... щось небезпечне.

Елліель допомогла Тону підвестися, змахнула пилюку з його куртки і сріблястих штанів. Вона пильно глянула на нього.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?

— Я ні в чому не впевнений і не маю відповідей. — Тон якось дивно посміхнувся. — Ось чому кожен день сповнений відкриттів. Цього мене навчила та вчена дівчина. — Він провів руками по своєму довгому темному волоссю. — Будемо сподіватися, що майбутні відкриття будуть менш болючими.

Ще похитуючись, Лютий заліз у сідло, хапаючись за повід, мов за рятівний круг. Він подивився на землю.

— Це може бути чутливе місце, де відчуваються вібрації Оссуса. Можливо, я буду в більшій безпеці, коли ми від’їдемо подалі.

Утрьох вони їхали аж до глибоких сутінків, поки зрештою не були змушені зупинитися для ночівлі. Вони вибрали місце біля маленького потічка, і Елліель назбирала для багаття достатньо хмизу, щоб вистачило на всю ніч. Потім вона склала докупи сухі гілки, а Тон запалив вогонь обережним дотиком магії. Незабаром вода у казанку, в яку вони додали квасолю й коренеплоди, закипіла. Елліель постелила ковдру для них з Тоном, хоча вони мали чатувати по черзі. Король знайшов собі зручне місце біля вогню навпроти Хороброї. Він сів, підібгавши коліна. Для стороннього спостерігача їхній невеличкий табір міг виглядати цілком ідилічно, проте всі вони й досі були напружені.

Тон сів навпочіпки біля Колланана, притиснувши долоню до землі. Він заплющив очі, глибоко зітхнув і кивнув.

— Земля тверда й надійна. Тут нема про що турбуватися.

Колл підняв брову.

— Король, який не має про що турбуватися, не захищає свій народ.

— Можливо, захищати — це і моя робота, — відказав йому Тон. — Можливо, я тут для того, щоб тримати світ докупи, поки все інше розриває його.

Колланан прихилився до валуна, плечем відчуваючи грубий камінь.

— Я бачив, що ти зробив на озері Бакал. У майбутніх битвах я маю намір покладатися на тебе, хоч і не знаю, що ти таке.

— Я загадка для себе самого, королю Колланане, — знизав плечима Той. — Коли я знайду відповідь, сподіваюся, це нас усіх втішить.

— До речі, про його силу, — додала Елліель. — У ньому є і м’якість, яка врівноважує її. — Вона принесла їм по мисці з їжею і присіла поруч. — Тон нагадує мені добре нагострений клинок. Можна захоплюватися його красою, але слід остерігатися його гостроти.

— Принаймні, я точно знаю, що таке клинок, — сказав Колл. — Ми взагалі знаємо, чи є ти Лютим, Тоне? Ти схожий на них, але я не знаюся на цьому. — Досі він бачив тільки крижаних Лютих біля озера Бакал.

— Схожість є, — визнав Тон. Він простягнув руку, оглянув її, посмикав свої темні кучері. — А якщо так, то який я Лютий? Очевидно, я не крижаний Лютий, але, думаю, і не піщаний. Ці дві гілки походять від Раан і Сут. Я бачу, що не належу до жодної з них.

— Може, інша раса? — припустила Елліель. — Я мало знаю історію Лютих, але що, як Кур створив ще один їх рід — таких, як ти?

Тон звів брови.

— Ти — аномалія, — сказав Колланан. — Хоча й корисна.

— І сильна, — додала Елліель.

— Тоді як і чому мене, стерши спогади, замурували всередині гори, немов якусь істоту в коконі? Хто я і що я маю робити? — Він нахмурився, глибоко замислившись. — Невже інші Люті виступили проти мене? — Тон торкнувся дивного татуювання на своєму обличчі. — І навіщо мене позбавляти всіх моїх спогадів? Невже вони так боялися мене?

— Твоя сила сама по собі, — сказав Колланан, — може лякати людей.

— Мене вона теж лякає, — додала Елліель. — Хоча я знаю, що для нас ти не загроза. — Вона простягнула руку, щоб торкнутися позначок на його обличчі.— Я не знала, хто я, поки ти не повернув мої спогади. — Доївши, Хоробра поставила миску на землю, потім зняла золотий браслет-реймер, що висів у неї на боці. Все ще відчуваючи подив, вона піднесла його до вогню. — Ти знову зробив мене Хороброю, допоміг віднайти силу у власній крові.

Елліель стиснула манжету на правому зап’ясті, і металеві ікла впилися їй у вени. По блідій шкірі потекла кров, і завдяки їй вона змогла запалити реймер. Яскраві язики полум’я оточили манжету і оповили руку. Потім жінка зосередилася, видовжуючи ці язики, і високо підняла тонкий, схожий на клинок смолоскип, яскраво освітивши лісову галявину.

— Я знову Хоробра! — Вона стишила голос і промовила сама до себе. — І я ніколи не забуду, що лорд Кейд та Уто вчинили зі мною.

Тон, увага якого була прикута до реймера, простягнув руку до палаючого клинка. Потім ворухнув пальцями, ніби смикаючи невидимі струни, покрутив ними, і вогонь змінив колір з помаранчевого на жовтий, потім на чистий білий, який перейшов у темно-синій, далі фіолетовий і нарешті перетворився на темно-багряний. Елліель затремтіла від задоволення, відчуваючи, як його дика магія пронизала її наскрізь.

Коли Тон відпустив свою невидиму хватку, плечі Елліель опустилися, і вона дозволила полум’ю реймера згаснути. Хоробра зняла золоту манжету зі слідами крові, і кровотеча на зап’ясті зупинилася.

— Твій реймер цікавий, — сказав їй Тон. — І цікаво, чи передбачав Кур подібні речі, коли створював Лютих?

Колланан грубо кинув:

— Їхній бог не має жодного стосунку до нас.

— Якщо Кур створив світ, то і ви є його частиною, — заперечив Тон. — Хоча, згідно з історією, Кур зник задовго до того, як Люті створили людей. Він вже дуже давно не бачив нічого з того, що є у світі. Він чекає, що Люті виконають завдання, яке він їм доручив.

Більшу частину свого життя Колланан не вірив у легенди про дракона Оссуса, що спав під горами Хребет дракона. Власне, ще кілька місяців тому він вважав Лютих не більше ніж легендою...

— Світ стане досконалим — якщо вірити історії Лютих, — провадив далі Тон, — Я не знаю, чи світ є недосконалим. Я нічого не бачив у ньому... дуже й дуже довго.

— Те саме ти щойно сказав про Кура. — Елліель повернулася до нього, і її голос став невпевненим. — Чи може це бути якось пов’язано?

Тона це спантеличило.

— Зв’язок між мною та Куром?

— Сам подумай. Кур створив Лютих за своїм образом і подобою, тож їхній бог мав би виглядати майже як Лютий. Досконалий Лютий. Саме так ти й виглядаєш. — Елліель підвищила голос від хвилювання. — Ти маєш визнати, що володієш неймовірними і незрозумілими здібностями.

Колланан закліпав, зрозумівши, до чого веде Хоробра.

Тон здивовано звів брови, нічого не розуміючи, аж поки Елліель не пояснила:

— А що, як ти — Кур?

Тон здивовано засміявся. Потім вираз його обличчя знову став спокійним і розсудливим, і він надовго замислився.

— Мої спогади закінчуються приблизно в той самий час. Це не так вже й... неможливо.

— Але якщо ти був богом, то навіщо Лютим могло знадобитися підкорювати тебе і замикати всередині гори? — спитав Колл. — Невже вони справді були так налякані, що вважали тебе загрозою для себе?

— Кур ти чи ні, як вони могли це зробити? — не вгавала Елліель.

Тон стиснув губи, намагаючись вловити іншу думку. Він провів кінчиками пальців по татуюванню. — А що, як я з якоїсь причини дозволив їм це зробити? — Він насупив брови. — Або що, як я зробив це сам?

— Я хочу вирушити якомога швидше, Уто, — сказав Мандан, відкинувшись на м’якому кріслі у своїх королівських покоях. — Настав час людям побачити мене — свого нового конаґа.

Хоробрий пильно глянув на нього, упевнений, що запал юнака ослабне, коли вони зіткнуться з труднощами під час подорожі. Для них було накрито стіл, однак Уто залишався байдужим до страв. Великий вогонь у каміні занадто сильно, як на нього, грів кімнату.

Очі Мандана набули хижого виразу.

— А коли ми прибудемо до володінь лорда Кейда, я хочу побачити рабів з Ішари, хочу побачити поразку в їхніх очах.

Він скуштував шматок нарізаної оленини з ожиновим соусом, а тоді звернув увагу на мапи, що вкривали всю стіну його кімнати. Він годинами роздумував над кордонами Остерри, Судерри та Нортерри. Під час навчання, коли він ще був принцом, Мандан захопився географією. Він знав, де закінчується кожне володіння, міг назвати кожен із двадцяти одного округу в підпорядкуванні Остерри, п’ятнадцять округів Судерри та вісім великих округів Нортерри. Мандан навіть міг назвати імена більшості лордів-васалів, хоча мало з ким з них був знайомий особисто.

Більшість своїх знань королевич почерпнув з книг і отримав від учителів, бо він майже ніде не бував у Співдружності, мало що бачив на власні очі. Тож Уто був приємно здивований ідеєю юнака.

— Я теж повинен оглянути табір для полонених лорда Кейда, мій конаґу. Це буде довга подорож, вона триватиме багато днів. Ми, звичайно ж, намагатимемося знаходити корчми чи заїзди на нашому шляху, але й треба бути готовим ночувати просто неба.

— Я вивчив маршрут. — Забувши про вечерю, Мандан підійшов до великих детальних мап на стіні. — В Осгеррі є місця, які я хочу побачити, і є лорди-васали, з якими я хочу зустрітися по дорозі. — Його погляд став холодним, як сталь, а в його душі тривога змінилася на непохитну жагу помсти. — Я хочу взяти свого батька із собою.

Уто здригнувся, вражений.

— Що ви маєте на увазі?

— Тіло конаґа Конндура було розтяте на шматки, ми їх зберегли. Вся Співдружність повинна зрозуміти, якими варварами є наші вороги. Що може бути кращим свідченням цього, ніж розіслані по всіх трьох королівствах процесії з останками конаґа. Так люди зможуть побачити докази того, що ішаранці вчинили з нашим улюбленим правителем.

Уто точно пам’ятав, що було вчинено з тілом Конндура. Власне, саме він влаштував ту сцену, щоб викликати якнайбільше жаху. Він відрубав руки конаґа, виколов йому очі, вирізав серце і вклав його чоловікові поміж ніг. Уто розбризкав кров по стінах покоїв, залишаючи сліди страшної бійні, хоча у своїй єдиній іскрі милосердя він принаймні спочатку вбив Конндура.

Уто повільно кивнув, зрозумівши, що така процесія збурюватиме лють у кожного мешканця Співдружності.

— Це хороший план, Мандане.

Молодий конаґ засяяв, почувши похвалу з уст свого наставника.

— Ми візьмемо з собою серце мого батька, а решту частин тіла розішлемо по інших округах.

Минуло три дні, і процесія з фургонами, наметами, зручними похідними ліжками вирушила в путь. Колону очолювали прапороносці, позаду них рухався супровід, Уто їхав поряд з Манданом Повелителем кольорів. Чорний одяг Хороброго сильно контрастував із барвистою накидкою, курткою та рейтузами молодого конаґа. За ними ступав абсолютно білий кінь, ідеально доглянутий, вкритий попоною у кольорах Конндура Хороброго. До сідла була приторочена позолочена скриня, вмістилище якої служило зловісним нагадуванням для всіх стрічних.

Люди виходили вітати конаґа щоразу, коли процесія в’їжджала в чергове місто, але з поширенням звісток про жахливий вміст скрині натовпи ставали все похмурішими. Люди пошепки з повагою переповідали легенди про подвиги Конндура, як він разом з братом тридцять років тому вів армії Співдружності на Ішару.

На другий день процесія прибула до володінь лорда Ґорана, який вийшов привітати їх зі свитою з особистої охорони. Ґоран підготував вишукані покої для конаґа у своєму маєтку над річкою, і Уто не сумнівався, що Горан, який був людиною недалекою, вважатиме, що ця зустріч надасть йому значної ваги.

Вдивляючись у натовп, Хоробрий помітив, що деякі люди були в темному занедбаному одязі і виглядали пригніченими. Багато біженців зі спустошеного шахтарського містечка Скрабблтон перебралися сюди після виверження вулкана Вада, і їм ще не вдалося заново облаштувати своє життя.

Лорд Ґоран мав високе чоло, дещо роздвоєне підборіддя й потемнілі губи, що надавало йому похмурого вигляду. Стоячи перед процесією, Ґоран звернув увагу на позолочену скриню на сідлі білого коня. Він щосили намагався зберегти вираз поваги.

Зістрибнувши з коня, Мандан підійшов до маленької скрині.

— Ви хочете побачити серце мого батька. — Він погладив коня по гриві. — Я покажу вам, що зробили ішаранці.

Ґоран нахилився ближче, а молодий конаґ тим часом розстебнув металевий замок і підняв кришку, показуючи невелику грудку, загорнуту в блакитний оксамит. Мандан заговорив хрипким голосом:

— Вони вирізали серце з грудей мого батька. Вони роздерли ребра і голими руками вирвали йому серце. А потім, поки воно ще кровоточило, запхали його йому поміж ніг.

Обличчя Ґорана стало білим, мов полотно.

— Я... Мені дуже шкода, Володарю.

Уто спостерігав, задоволений виступом Мандана. Це він навчав молодого чоловіка, показуючи, як додати пристрасті до промови. Конаґ підвищив голос, звертаючись до всіх присутніх, а не лише до зблідлого лорда. Описуючи події на острові Фулкор, королевич знову переживав свої нічні жахіття, але тепер він нагнав їх і на слухачів.

За тижні, що минули з тієї страшної ночі, Уто побачив, як юнак справді змінився. Коли Мандан був королевичем, він був сором’язливим і слабким, часто нудився і нехтував своїми обов’язками, але тепер помста зробила його сильним.

Один з присутніх чоловіків, з міцними руками та широкими плечима, скрикнув у відчаї:

— Спочатку знищено Скрабблтон, а тепер ця страшна новина! Світ сповнений зла і болю. Що ж нам робити?

Поки Мандан, не маючи досвіду, підшукував слова, Уто втрутився, промовивши різким голосом.

— Ви можете допомогти. Ви можете стати кимось більшим, аніж просто біженцями. Скоро війна, і ми скликаємо армію. — Він побачив, що той чоловік явно був сильним. — Той, хто все своє життя трощив камінь, може стати великим воїном. Ми навчимо тебе бути воїном. — Він підвищив голос, звертаючись до натовпу. — Ми приймемо всіх, хто бажає стати частиною армії Співдружності.

Стоячи біля розчиненої скриньки, Мандан глянув на солдат, які супроводжували лорда Ґорана.

— У вас уже є кілька бійців, яких ви нам дасте.

Блідий лорд заперечив.

— Стільки втрат, стільки болю і страждань! Ішаранські тварюки повинні заплатити за свій жахливий злочин, але ми також у небезпеці тут, в Остеррі. — Він кинув погляд на Уто. — Мій конаґу, ви маєте цього могутнього чоловіка поруч, а я втратив свою вірну Хоробру. Клеа була моєю захисницею, але вона самовіддано вирушила з експедицією на острів Фулкор, і так і не повернулася до мене.

— Зараз Клеа має інші обов’язки, — відрізав Уто. — Вона залишається на острові Фулкор і, як нова караульна, командує там військами. Ішаранські тварюки обов’язково повернуться. Вона повинна бути там.

— Але ж вона була на службі в мене! — не вгавав Ґоран. — Що мені робити без захисту? — Поруч із ним його озброєні солдати сіпнулися, ображені такими словами.

Уто не відчував жодного співчуття до цього чоловіка. Хоробрі могли присягати на вірність можновладцю чи якомусь заможному роботодавцеві.

— Вам доведеться змиритися.

Хоча Ґорану й не був потрібен такий захист, він завжди тішився тим, що мав біля себе зобов’язану йому Хоробру. Це додавало йому ваги.

— Мені дуже прикро, що ви принесли таку велику жертву, лорде Ґоране, — сказав Мандан з явним сарказмом. — Не уявляю, який біль ви відчуваєте, Хіба він може зрівнятися з моїм, від того, що я втратив батька, або з тим, що відчуває Співдружність, яка втратила улюбленого правителя?

Він опустив кришку скриньки, в якій лежало серце Конндура, і різко клацнув замком, затримавши долоню на позолоченому дереві, ніби міг відчути, що серце батька б’ється всередині.

Святилищє пам’яті у Феллстаффі стало для Шадрі другим домом. Пишаючись своїм новим титулом хранительки самої королеви, молода вчена проводила там багато днів за книгами, розкладеними на довгому столі, читаючи в променях сонця або при свічках. Вона невтомно ставила запитання, бо хотіла знати все. Але сьогодні вона була рада, що їй не доведеться сидіти за вивченням книг на самоті — королева Тафіра запропонувала дівчині супроводжувати її.

Мовчазний і серйозний, як і належить охоронцю королеви, Хоробрий Ласіс у чорному плащі провів жінок вулицями міста до двоповерхового святилища пам’яті. Дорогою Шадрі не вмовкала, потік її думок нагадував своєю хаотичністю політ джмеля.

— Можливо, хранителі дадуть вам більше відповідей, ніж змогла знайти я, моя королево. Хранителька Тума виглядає роздратованою, коли я ставлю занадто багато питань.

Тафіра нахмурилася.

— Вони мають бути задоволені тим, що хтось так цікавиться нашою історією.

Ласіс порушив мовчання.

— Можливо, їм не подобається, коли вони не знають відповідей.

Шадрі усміхнулася до нього. Вона була сильною й незалежною дівчиною і вдягала товсті багатошарові спідниці та кофтини, бо в них завжди було безліч кишень, де вона могла зберігати все, що може їй знадобитися. Мандруючи світом на самоті, Шадрі носила величезну торбу, набиту харчами, зошитами, голками для штопання, сірниками, недогарками, свинцевими стилусами і маленькими торбинками для усіляких зразків, які їй траплялися під час подорожей.

Відколи Шадрі з’явилася в Нортеррі, вона охоче розповідала про все, що дізналася у своїх мандрівках. Вона надокучала всім — від Покла, хлопця, що заготовляв дрова, до самої королеви Тафіри — різними історій ми та всілякими запитаннями, що спадали їй на думку.

Ласіс відчинив двері святилища пам’яті, і Шадрі зазирнула всередину. Це було одне з її улюблених місць. Вона прочитала десятки томів і сувоїв, вивчаючи імена людей та їхні життя, їхні таланти, складені про них легенди, їхні скарби та нащадків. Вона подивилася на Тафіру, і її очі засяяли.

— Так багато людей залишили стільки різних історій!

— Звертай увагу і на живих, люба дівчинко, — зауважила Тафіра, коли вони увійшли до будівлі. — Спадок людини слід бачити на власні очі, а не просто пам’ятати.

— Я це запам’ятаю, — відказала дівчина. Книги та сувої навколо неї пахнули чудово.

Ласіс щільніше зачинив за ними двері, й Шадрі краєм ока помітила довгий шрам на його шиї. Після її настійних розпитувань він розповів їй, як королева крижаних Лютих перерізала йому горло, бо він набрид їй як полонений коханець, однак його власна магія Хороброго врятувала йому життя. Шадрі записала цю історію та віднесла документ у святилище пам’яті.

Молода вчена поважним кроком рушила вперед, оглядаючи столи та полиці з книгами і роздумуючи, з чого б їй почати сьогодні. Коли вони увійшли в передню залу, хранителька Тума вийшла привітати їх. Побачивши Шадрі, статечна хранителька насторожилася і набула напруженого вигляду, ніби згадавши, як потерпала від потоків її запитань, але королеву вона привітала тепло й шанобливо.

Тафіра поклала руку на плече Шадрі.

— Моя особиста хранителька провела велику роботу, описуючи історію нещодавнього нападу на озері Бакал. Вона вдячна за щедру допомогу, яку надали їй ваші люди.

Хранителька Тума відповіла з вимушеною посмішкою.

— Звичайно, моя королево. Я доручила двом молодшим хранителям приносити усі документи, які запитує ваша хранителька. — Тума зітхнула. — Певно, вона лише надзвичайно розлогу історію.

— Це наш спадок. — Шадрі приготувалася захищатися. — Ми повинні ділитися ним, наповнювати архіви подробицями та документами з відомостями про всіх лордів-васалів, солдатів та їхніх сімей. Кожен у Співдружності повинен пам’ятати людей, які билися на озері Бакал, і людей, які там загинули.

Ласіс виструнчився.

— Вони заслуговують, щоб їх пам’ятали.

Королева спохмурніла.

— Я часто приходжу сюди сама, щоб поміркувати про своє життя та спадок, який залишу по собі. Я вважаю, що біди, які я пережила, і любов, яку відчула, врівноважують біль.

— Чи можу я написати більше про ваше життя, моя королево? — випалила Шадрі. — Все, що ви пам’ятаєте про своє рідне село, місцевого божка, і що сталося, коли прийшла армія Співдружності. — Вона уявила, ніби розповідає романтичну казку. — І як ваш коханий Колланан забрав вас із собою.

Легка посмішка торкнулася кутиків вуст Тафіри, перш ніж вираз її обличчя знову змінився.

— Це була не зовсім радісна казка, люба дівчинко. Я думаю, не всі подробиці варто пам’ятати.

Сонячне світло проникало крізь численні вікна, освітлюючи головну читальну залу за першим рядом полиць. Столи були заставлені старими фоліантами, деякі були вже розкриті для читання, інші — складені стосами. На полицях уздовж стін стояли книги, розставлені за прізвищами та роками. Послужливі хранителі ходили залою, допомагаючи відвідувачам, які прийшли згадати померлих родичів, студентам, що вивчають історію, повіреним, які займаються майновими суперечками, молодим парам, які бажали вивчити свій родовід, готуючись до шлюбу.

Пройшовши за Тумою до читальної зали, вони побачили за одним столом групу солдатів супроводу, на яких досі були накидки та камзоли із символом відкритої руки Співдружності. На столі були розкладені книжки в товстих шкіряних палітурках, проте Шадрі сумнівалася, що ці чоловіки вивчали долі давно вмерлих предків.

Коли капітан Рондо підвів очі й побачив королеву, його обличчя набуло суворого вигляду. Він непривітно кивнув, виявляючи якнайменше поваги.

— Королево Тафіро.

— Я не знала, що історія входить у коло ваших зацікавлень, капітане.

— Як кажуть у народі, кожен день приносить нову несподіванку. Мої люди сьогодні також мали несподіванку. Король Колланан попросив нас залишитися в Нортеррі, незважаючи на те, що конаґа вбито і три королівства повинні готуватися до війни.

— Король попросив вас залишитися тут, поки він сам вирушив на південь до Судерри, щоб зустрітися з королем Аданом, — відповіла Тафіра. — Ми раді, що завдяки вам у нас з’явилася додаткова сила, яка допоможе захистити Нортерру, якщо щось станеться, поки мого чоловіка немає.

Капітан вартових насупився і відвів погляд.

— Розвідники повідомляють, — заговорила Шадрі, — що багато доріг залишаються непрохідними через виверження вулкана Вада.

— Та все ж посланець дістався сюди зі звісткою про вбивство Конндура. — Рондо простягнув руку через стіл і потягнув до себе масивний фоліант з мапою Співдружності. — Шлях через високий перевал все ще має бути відкритий, це далеко на північ від гори Вада, хоча сніги скоро перекриють і його. — Він закрив книгу. — Але ми залишимося тут, як наказав король Колланан. Я сподіваюся, він не затримається надто довго. — Його голос, сповнений обурення, звучав грубо. — Поки мої люди та я чекаємо, ми маємо намір зібрати відомості, які можуть допомогти Співдружності Ми додамо їх у донесення, яке король відправить до Конвери. — Двоє його солдатів бездумно втупилися у книги перед собою.

Шадрі одразу зацікавилася.

— І що це за відомості? Я можу допомогти?

Рондо поглянув на неї і, здавалося, взагалі не зрозумів, хто вона така.

— Ми шукаємо свідчення про ішаранців, які могли опинитися в цій країні. Вони можуть бути шпигунами або диверсантами. Конаґ повинен знати про це. — Він опустив очі на книгу, що лежала перед ним. — У Нортеррі безпечно, бо вона далеко від Ішари, а отже добре підходить для того, щоб у цих землях міг сховатися ворог. Тут можуть бути шпигуни.

— О, я сумніваюся, що ви знайдете тут ішаранців, — впевнено мовила Шадрі. — Я не бачила жодного.

Інші солдати розсіяно розглядали візерунки на сторінках, уникаючи погляду Тафіри. Королева зберігала гордовиту поставу, її очі блищали. Її довге темне волосся було перев’язане незвичними барвистими шарфами, що виділяли її серед інших, виказуючи в ній чужинку.

— Я навіть не можу спати по ночах, — докинув Рондо, — знаючи, що ішаранські тварини зробили з нашим улюбленим Конндуром. Розтяли його на шматки!

— Вірний йому Хоробрий мав захистити його, — втрутився в розмову Ласіс, немов намагаючись спрямувати їхній гнів у інше русло. — Уто не виконав свій головний обов’язок.

Шадрі знала про ті жахіття, які Уто вчинив з Елліель. Знав про це й Ласіс. Але зауваження Хороброго не змусили солдатів Співдружності відволіктися на Уто. Шадрі відчувала гнів і обурення, які хвилями розходилися від них, як нагріте повітря з каміну.

— Навіть Хоробрий не може захистити від відвертої зради, — заперечив Рондо. — Конаґ Конндур помилявся, довіряючи хоч одному з ішаранців.

Один із солдатів, сержант Гідан, пробурчав:

— Ішаранці не такі люди, як ми. Вони не відчувають такого самого болю, не знають, що таке вірність.

Навіть для Шадрі, яка часто не помічала подібних речей, стало цілком зрозуміло, що його різкий тон був спрямований на королеву Тафіру, чий екзотичний одяг, смаглява шкіра та великі карі очі явно вказували на ішаранське походження.

Обурений таким зауваженням, Ласіс поклав руку на руків’я свого меча й відкинув чорний плащ, щоб мати більшу свободу рухів. Солдати Співдружності заворушилися, а деякі схопилися на ноги, приготувавшись до бійки.

Однак Тафіра підняла руку.

— Те, що ви кажете, може бути правдою щодо деяких ішаранців, капітане. — Королева дивилася на нього, поки він не опустив очі. — Коли я була ще маленькою дівчинкою, мачуха ненавиділа мене, бо мій батько зраджував їй із селянкою, і та завагітніла мною. Він прийняв мене і любив як свою доньку, проте мачуха вигнала мене з дому наступного ж дня після його смерті. Я вижила, допомагаючи людям, виконуючи будь-яку, часто найбруднішу, роботу. Я думала, що жителі селища добре до мене ставляться, але, коли прийшли завойовники із Співдружності і почали палити поля та руйнувати села, мій народ вирішив, що єдина їхня надія на порятунок — це принести мене в жертву нашому місцевому божку. — Солдати Рондо слухали, хоч і з явним небажанням. — Наш божок був лагідним, але мешканці селища були у відчаї, бо жорстокі солдати Співдружності ґвалтували, вбивали та спалювали все на своєму шляху. Не було жодного способу зупинити їх.

Тафіра нахилилася до столу, сміливо наблизившись до збурених солдатів. Здавалося, капітан Рондо та його побратими перестали дихати.

— Моєму народу потрібна була кров для жертви, а мене вони вважали найменш погрібною, найменш бажаною людиною в селищі. Вони збиралися принести мене в жертву. — Жінка стиснула руку з перснем в кулак. — Але туди увірвався Колланан і зупинив їх, до того ж він не дав власним солдатам вчиняти звірства. Того дня він врятував мене.

Рондо та солдатам стало не по собі.

— Я не брав участі в тій війні, — сказав він. — Але воюватиму в цій.

— Так і буде, і я сподіваюся, що ви і ваші воїни зможете утриматися від звірств, на відміну від ваших попередників, — відказала Тафіра. — Наша зовнішність та наш одяг не зробили нас ворогами, капітане. Як і назва краю, де ми народилися. Важливо те, що в наших серцях.

Королева розвернулася, щоб піти. Ласіс прослідував за нею, Шадрі йшла останньою. Хоча сьогодні вченій дівчині не вдалося вивчити жодного нового документа, вона багато чого навчилася.

Крижані вітри шугали між вежами палацу, але рух холодного повітря всередині був ледь помітним, немов останній подих вмираючої людини.

Королева Онн читала лекцію Бірчу, плавно рухаючись на своїх струнких ногах довгими коридорами.

— Упродовж багатьох століть ми перебували в сплячці у своєму льодовику, відновлюючись за допомогою чарів сну. — На ній була сріблясто-біла сукня, ніби зіткана із пасм інею. — Піщані Люті заповзли під свої запилюжені скелі, щоб відновитися, а ми зберігали себе в чистоті льоду. Тепер ми знову сильні.

Коли королева ледь помітно усміхнулася до нього, Бірч здригнувся. Здавалося, вона була розчарована тим, що людський хлопчик не вражений її розповіддю. Онн повела його глибоко під кригу, де проходи були вирізані магією, за допомогою якої лід примушували танути і знову замерзати, аж поки стінки не стали такими ж гладенькими й твердими, як скло. Їхні кроки було ледь чутно на слизькій підлозі, і Бірч поспішав, щоб не відставати від королеви.

— Я хочу показати тобі, скільки нас, хлопче. Можливо, я навіть дозволю тобі стати свідком майбутньої битви, коли ми здолаємо піщаних Лютих. Після цього ми розбудимо дракона Оссуса. — Не почувши жодної відповіді від Бірча, Онн роздратовано гаркнула:

— Ти радий бути з нами?!

— Так, — відповів Бірч, не зронивши більше ні слова. Він уже знав: що менше він говорить, то менше ймовірність випадково розгнівати королеву Онн.

Крокуючи вперед, королева бурмотіла радше до самої себе, ніж звертаючись до малого.

— Діти Раан мають заплатити за те, як вони занапастили любов Кура до моєї праматері Сут. Вони нижча раса, не кращі за людей. А мої мамули ще більше розчаровують мене. — Вона здавалася зневіреною в собі.

Онн увійшла до комплексу велетенських гротів, видовбаних у кризі льодовика. Тут були Люті різних каст: озброєні воїни, гордовиті вельможі, суворі маги та кремезні робітники нижчої касти, призначені для тяжких робіт. Групи мамулів теж метушилися під ногами, але на них ніхто не звертав уваги.

— Тисячі з нас були поранені під час останніх воєн, — провадила далі Онн. — І вони пролежали в стані сну багато століть поспіль. Земля майже зовсім втратила магію, і ми сподівалися, що світ поверне собі свою силу, коли мине багато часу. Проте наші маги досі не відновилися повністю. — Вона похитала головою. — Але я ніколи не вважатиму себе слабкою. Жоден крижаний Лютий не буває слабким.

Яруси заморожених камер, як запечатані чарунки у вулику, усівали стіни гроту. Тонкий прозорий лід вкривав камери, утворюючи подобу вікон, і в кожній камері зберігалася нерухома, розмита фігура сплячого Лютого.

По доріжках між ними снували мамули, провадячи якісь незрозумілі дії із зачарованими камерами. Воїни прогулювалися у повному обладунку, ніби намагаючись справити враження один на одного. Маги притискали долоні до крижаних вікон, спостерігаючи за своїми застиглими товаришами всередині камер.

— Тисячі крижаних Лютих пройшли крізь численні етапи зачарованого сну, — продовжувала Онн. — Поглянь, скільки їх — тих, яким ще належить прокинутися! Використовуючи заклинання сну, я вберегла своє тіло від старіння, поки за межами наших володінь минали століття, і за всі ці часи я лише зрідка пробуджувалася на кілька днів. Бачиш, я все ще молода й готова до війни. — Вона торкнулася свого обличчя гострими сріблястими нігтями. — Я не втратила ні краси, ні сили. — Вона глибоко вдихнула — і видихнула хмарку морозу.

Мамули снували навколо, плутаючись під ногами. Воїн-Лютий заходився лупцювати двох з них, а потім відкинув їх убік. Істоти квапливо втекли, рятуючись від нових ударів.

Онн, поглянувши на них, насмішкувато зауважила:

— Якби моя магія була повносилою, ці мамули могли б стати чудовими творіннями, як і наші людські істоти, проте їм багато чого бракує. — Вона мрійливо усміхнулася. — На щастя, у нас є свої вищі воїни.

Королева повела Бірча до сусідньої камери, де лисий маг протирав крижане вікно. Тонкі трубки, немов лозини, пролягали крізь лід до прямокутної камери, закачуючи в неї сріблясту рідину. Інші трубки виходили з вкритої бурульками камери і з’єднувалися з коштовними аквамаринами, що живили їх, пульсуючи слабким блакитним сяйвом.

В одному з цих вмістилищ для сну лежав мускулистий воїн-Лютий, закутий у пластинчату броню, прикрашену діамантами та сапфірами. У нього була товста шия та могутнє підборіддя. І в ньому відчувалася така сила, що він, здавалося, міг розтопити лід навіть у своєму нинішньому застиглому стані. Королева Онн притиснула обличчя до криги, і від її подиху утворилися крапельки талої води, схожі на рідкі діамантові бризки. Ніготь королеви ковзнув по крижаній поверхні, залишивши довгу тонку лінію.

— Іррі — так його звуть. Цікаво, чому... — Її голос стих. — Тепер, коли Рокк дав себе вбити, я думаю, що розбуджу цього чоловіка. Іррі зможе скрасити мою самотність. Пригадую, в нього це добре виходило. — Вона зиркнула на Вірча, потім віддала наказ магу, який доглядав одну з камер для сну. — Прослідкуй, щоб серед пробуджених була співставна кількість воїнів, вельмож, магів і допоміжних робітників. Число наших людей різко зросте. — Вона кинула пильний погляд на суворе обличчя мага. — Зроби все як слід.

Лисий маг вклонився.

— Звичайно, моя королево.

Онн рушила далі, вдивляючись у прозорий лід камер, де зберігалися крижані Люті. На другому ярусі вона зупинилася перед іншим гротом. У заледенілій камері спала висока прекрасна жінка з білявим, кольору слонової кістки, волоссям. На відміну від інших Лютих, які під час свого крижаного сну були вбрані в обладунки чи якийсь одяг, ця жінка була оголена, а її шкіра біліла, як сніг. Риси обличчя нагадали Вірчу королеву Онн.

— Моя донька. Я розбуджу її разом з іншими, бо мені потрібні всі мої крижані Люті, — пробурмотіла Онн, ніби забувши про хлопчика, що стояв поруч. — Але Кору часто буває впертою. — Вона глянула на нього згори вниз. — У мене ще було двоє синів, але вони загинули у війнах. Залишилася тільки Кору. Через різницю в періодах заклинального сну ми жодного разу не прокидалися одночасно. Я не бачилася з нею віч-на-віч уже дуже давно.

Дивлячись на оголену жінку в кризі, Бірч нарешті заговорив:

— Це ваша донька?

— Поглянь, яка вона гарна.

Хлопчик, погоджуючись, кивнув.

— Кору була сильною в боях, хоч вона й сперечалася зі мною так само запекло, як воювала проти піщаних Лютих.

— Вона битиметься з Оссусом? — поцікавився Бірч. — З драконом?

Онн нахмурилася.

— Так, вона битиметься з Оссусом. Мені доведеться розбудити її. — Королева, здавалося, говорила через силу. — Нам знадобляться всі мої піддані.

— Може, їй вдасться вбити дракона списом, що висить за вашим троном, — припустив Бірч.

— Може, — відгукнулася Онн. — А може, це зроблю я.

Вежа емпри височіла над Сереполем, здіймаючись у небо, наче архітектор увірував, що має силу божка. У просторому верхньому покої, де жила Ілуріс, Семі визирала з великих вікон, які були відчинені в надії, що свіже повітря поверне до тями непритомну жінку, розпростерту на ліжку. Емпра не ворушилася. Вітерець легко куйовдив коротке каштанове волосся Семі.

Двоє бійців Яструбиної варти, статечні у своїх золотих обладунках і яскраво-червоних плащах, стояли на сторожі всередині головного покою, троє пильнували зовнішні двері, а в коридорі розташувалися ще кілька бійців.

Зазвичай краєвид із цієї запаморочливої висоти подобався Семі, проте сьогодні її заполонило важке почуття, немов вона падає й падає вниз без надії хоч десь приземлитися. Вдихаючи солоне повітря, яким віяло з близької гавані, дівчина роздивлялася берег. Вулиці там були захаращені будівлями і переповнені людьми, то були ремісничі райони — кузні, шкіряні й ткацькі майстерні, торгові лавки, склади, рибні ринки та власне причали. У протилежному напрямку тягнулися широкі вулиці до центру міста, де незабаром мав високо здійнятися давно закладений храм Маґніфіка.

Юрби містян заповнили всю площу з фонтаном прямо внизу, перед палацом. Люди всіх професій та верств, знаючи, що емпра Ілуріс тяжко поранена, прийшли, щоб запропонувати свою підтримку й енергію. Навіть з такої висоти Семі чула гомін їхніх молитов і черпала з них силу. Протяжні молитовні наспіви то наростали, то стихали, а тоді знову здіймалися з новою силою. Люди пристрасно молилися, вкладаючи свою віру, щоб дати сили улюбленій емпрі. Ці молитви ніби створювали невидиму захисну сітку, що зберігала життя Ілуріс і підтримувала її безпеку.

Залишивши вікно відчиненим, Семі підійшла до жінки, що лежала на розкішному ліжку, застеленому барвистими шовковими простирадлами. Непритомне обличчя її дорогої наставниці було помережане глибокими зморшками, що могли означати тривогу, могли означати біль, а могли й нічого не означати.

— Одужуйте, будь ласка, — прошепотіла Семі.

Голова Ілуріс була забинтована свіжою білою марлею. Семі та один з довірених придворних лікарів, якого обрала віддана служниця Аналера з дозволу камергера Нерева, щодня змінювали пов’язки та оглядали рани, однак стан Ілуріс залишався незмінним. Вона виглядала неживою, але дзеркальце, піднесене до губ, вказувало на слабке дихання. Семі сиділа поруч, розмовляла з нею, хоча то й були розмови без відповіді, які часом перетворювалися на сповідь.

Каптані Вос приніс до ліжка прикрашену коштовностями чашу, Семі лише похитала головою.

— Я щойно спробувала дати їй води.

— Ні, це для тебе. Ти повинна дбати і про себе теж. Невдовзі може настати час...

— Зі мною все гаразд, — відрізала Семі. — Раніше я днями обходилася без їжі та води.

— Але зараз у цьому немає потреби, і я цього не допущу. Я наполягаю, щоб ти їла, коли приносять їжу. Будь сильною заради нас усіх і заради неї.

Семі відчула, як з її плечей спадає тягар.

— Дякую, що піклуєтеся про мене.

— Хтось мусить це робити. І це допоможе тобі подбати про емпру.

Семі зробила ковток прохолодної води, посміхнулася Восу.

— Коли я вперше спробувала прокрастися в покої емпри в Прірарі, щоб побачити її, ви зробили все, що у ваших силах, аби не пустити мене до неї.

Вираз обличчя каптані став веселим.

— Це була моя робота. Ти залізла по стіні й намагалася проникнути до її гостьових покоїв. Я мусив розглядати тебе як загрозу. — Він почервонів від збентеження. — Та й не зміг я тоді захистити емпру.

Семі посміхнулася цьому спогаду.

— Я хотіла просто перевірити, чи зможу це зробити. Думаю, наш божок того дня пильнував за мною.

— Ти була спритною й відважною, але не повинна була проникнути всередину, — сказав Вос. — Ілуріс мала б наказати стратити мене або принаймні звільнити зі служби.

— Я рада, що вона цього не зробила, бо ми зараз вас дуже потребуємо. — Разом вони подивилися на Ілуріс. Знадвору продовжували звучати молитви, сила яких розлипалася в повітрі навкруги. — Я рада, що вона цього не вробила, — повторила Семі пошепки.

— Я знаю, що можу тобі довіряти. Наша матір дуже вірила у тебе. — Вос простягнув руку, щоб погладити гладеньку суху щоку непритомної жінки. — Вона хотіла, щоб ти була хорошою емпрою, Семі.

Дівчина поглянула на книги з математики, політики, дипломаті!, на торгові звіти, які камергер Нерев приніс на її прохання. Семі так багато часу проводила тут, коло емпри, що твердо вирішила продовжувати навчання. Саме цього хотіла б Ілуріс.

Звуки, що долинули з коридору, насторожили каптані Воса, він почув, як один з охоронців суворо наказав комусь зупинитися.

— Жерче, навіщо ви прийшли сюди?

— Я ур-жрець Доно, — відповів гугнявий чоловічий голос. — Я прийшов помолитися біля емпри і передати їй благословення божка.

Вос підійшов до дверей покою.

Бійці Яструбиної варти подивилися на каптані, і Вос виступив уперед, щоб взяти командування на себе.

— Хіба божок не достатньо сильний, щоб бачити її з храму? Невже він не може поширити свою силу і благословити нашу матір звідти, де живе?

— Було б краще, якби я спрямовував увагу божка, — мовив Доно. — Саме це роблять жерці.

— Але сьогодні ви цього не робитимете, — відрізав Вос. — Емпрі загрожує небезпека, а Яструбина варта повинна захищати її від будь-яких загроз.

— Загроз? Я прийшов помолитися за неї. Хіба це може бути загрозою?

— Обережність ніколи не буває зайвою. Якби ми були більш обачними на острові Фулкор, емпра Ілуріс тепер не лежала би тут поранена. — Голос Воса став різким. — Ми не знаємо, хто може бути прихильником Співдружності, шпигуном, який спробує довести вбивство до кінця. У них багато хитрощів.

Коли ур-жрець Доно став обурюватися, Яструбина варта щільно обступила його і не дозволила навіть краєм ока побачити емпру на її ліжку. Посперечавшись, жрець розвернувся і пішов геть.

Будівельний майданчик храму Маґніфіка залишав багато простору для уяви, а верховний жрець Кловус мав неабияку уяву. Вже понад двадцять років він чекав нагоди, щоб продовжити зведення храму, а тому, повернувшись з острова Фулкор, не став гаяти часу. Емпра зараз лежала без свідомості, тож, коли він рішучо наказав продовжити будівництво, ніхто не опирався його наказу.

Багато років поспіль Ілуріс ставила йому перепони на кожному кроці, але тепер вона не могла виступити проти нього. Її камергер, її радники і молода дівчина, яку вона взяла під опіку, не намагалися заперечувати йому зараз, у цей непростий час. А для наляканого й розгніваного народу накази верховного жерця видавалися цілком доречними.

На острові Фулкор Кловус наказав своїм убивцям Чорним вуграм вбити емпру та обставити все так, ніби це було справою рук Хороброго конаґа. Щось пішло не так, і Кловус досі не міг збагнути: як могла одна жінка, навіть з такою залізною волею, як емпра, — як вона змогла протистояти Чорному вугру? Заха, ватажок його вбивць, розповів химерну історію про таємничу невидиму силу, яка втрутилася, щоб врятувати Ілуріс, — цілковита нісенітниця.

Та це, можливо, на краще. Навіть перебуваючи без тями, емпра служила його цілям. Оскільки в країні не було іншого явного правителя, Кловус міг командувати і його накази виконувалися. Масштабна робота над храмом Маґніфіка була цьому чудовим прикладом.

На його заклик відгукнулися жерці із самого міста та прилеглих районів, і робочі бригади вже розпочали роботу. Ділянка для будівництва була розчищена десятиліття тому — тоді попередник Кловуса вперше оголосив про грандіозний проект будівництва споруди настільки величезної, що вона сконцентрувала б тут, у Сереполі, неймовірну силу. Емпрір Дака дав свою згоду.

Але через війну з безбожною Співдружністю довелося призупинити будівництво, а всі ресурси були спрямовані на оборону країни. Після смерті Даки нова емпра Ілуріс зовсім зупинила усіляке будівництво, побоюючись, що Маґніфіка дасть надто багато сили одному божку. Її впертість дратувала жерця Кловуса багато років. Але тепер вона не могла його зупинити.

Стоячи на краю просторої відкритої площі, Кловус милувався обширом фундаменту. Він склав руки в широкі рукави свого каптана і відчув, як у повітрі навколо нього незримо розходяться хвилі могутності, немов сила божка. Він глибоко вдихав і видихав чисте задоволення.

Оскільки храм Маґніфіка мав бути величезного розміру, фундамент заклали глибоко під вулицями, створивши цілий лабіринт під містом. Жерці таємно продовжували його розбудову впродовж десятиліть. Однак божок заслуговував на звеличення, а для цього потрібні були надзвичайні зусилля, щоб зробити його сильнішим. Істинна сила божка залежала від віри його народу.

Незабаром — можливо, вже через кілька років, якщо робітники працюватимуть з усіх сил, — на всій цій площі височітиме ступінчаста піраміда, яка здійматиметься навіть вище палацу. Це буде цілком доречно, бо головний божок є важливішим за будь-якого людського правителя.

Частина другого рівня храму, наступного над фундаментом, була збудована вже багато років тому, але на більшій частині відкритого простору все ще були встановлені лише тимчасові споруди — кафедри, вівтарі та чаші для збирання жертовної крові. Пишно оздоблені статуї були розміщені у найважливіших місцях, де колись стоятимуть титани, які служитимуть опорою віруванням людей.

Кловус стояв у північно-східному куті площі, розглядаючи детальний макет храму, виставлений на видноті. Це було втілення його мрій. Макет сягав п’яти футів заввишки і вісім у довжину. На ньому були показані сходи велетенської піраміди, кожен рівень якої був призначений для певних типів вірян. Стіни та сходи були прикрашені різьбленням, розписами, золотими скульптурами, оздобленими коштовностями. Сам макет уже був витвором мистецтва, і Кловус уявляв, що завершений храм Маґніфіка буде таким величним, що його не осягнути звичайними людськими очима.

За його наказом з будівельних майданчиків по всьому Сереполю вилучили цінні матеріали: кам’яні плити, будівельний брус, цеглу, вапняний розчин, залізо й сталь — все, що знайшлося в місті. Як тільки поширилася звістка про відновлення будівництва храму, з тринадцяти округів Ішари до Сереполя стали з’їжджатися робочі бригади, готові одразу ж стати до будівництва. З кар’єрів Расси та Ішикі відправляли вози, навантажені блоками граніту й пісковина. Ліси Джангарі, багаті твердими породами дерев, забезпечували нескінченний потік деревини. А глину з берегів річок у Мормозі та Салімбулі використовували для виготовлення цегли.

Кожен віддає все необхідне, адже кожен вірить у серепольського божка. Ішаранці знали силу своїх божків, навіть якщо їхня емпра мала серйозні застереження. Сам Кловус живився енергією людей та їхньою вірою, упивався їхнім щирим поклонінням, яке давало силу вогню божків.

Однак його дратувало, що дуже багато відданих вірян тепер так щиро молилися за емпру Ілуріс. Вона була єдиною — і найсерйознішою — перешкодою на шляху до зростання Ішари! Але принаймні тепер вона більше не заважатиме.

Навколо будівельного майданчика на кількох місцях, призначених для жертвоприношень, жерці били в дзвони і закликали добровольців.

— Усі ваші жертви! — лунав голос. — Ми приймаємо всі ваші жертви. Нагодуйте божка. Зробіть нас сильними!

Віруючі підходили, одні несли глеки чи урни, інші — мішечки із золотом, подарунки, навіть їжу, проте найпотужніші та найпростіші жертви приносилися біля чаш для жертовної крові. Коло них стояли жерці з гостро наточеними ножами, щоб розрізати оголені руки або розкриті долоні, проливаючи життєдайну рідину для посилення божка.

— Почуй нас, убережи нас! — затягнули вони.

— Почуй нас, убережи нас, — відповів Кловус і посміхнувся. У його уяві постав храм Маґніфіка, завершений та незрівнянний. Вже скоро. — Почуй нас, убережи нас.

Коричнева шкіра була м’якою, проте міцною, і Ґлік знала, що вона достатньо товста, щоб затримати удар меча. Вона пришила другий шар шкіри до нагрудника, який збирала докупи. Голка була тупа, але дівчина сильніше натиснула крізь дерев’яний наперсток, і голка, продірявивши шкіру, вийшла з іншого боку. Ґлік витягнула товсту нитку і міцно затягнула стібок, а потім знову встромила голку. Через ці шви шкіра нагрудника здавалася вкритою грубими рубцями, які залишаються від наскоро зашитих на полі бою ран.

Ґлік не знала, звідки взялася ця шкіра, та й не наважувалася запитати. Вона вгамувала свої думки і продовжувала працювати. Коли була можливість, вона збирала в долоню маленькі клаптики шкіри, ховаючи їх між складками одягу. Ґлік ніколи не втрачала можливості прибрати до рук щось корисне, що могло б колись знадобитися. Адже ніколи не знаєш, яка дрібниця може стати ключем до втечі та виживання.

Ґлік зупинилася, щоб звичним швидким рухом намалювати коло довкруж серця. Дні тягнулися у млявій одноманітності тихого трансу, але за два дні їй не явилося жодного нового видіння. Хоча в минулому несподівані видива від Арі жахали її уві сні, зараз вона скучала за ними.

Маг Івун блукав табором, не помічаючи, здавалося б, нічого. Розмірений ритм виконуваної бранцями роботи переконував його, що все гаразд. Багато в’язнів вкрай ослабли, їх пожирав власний страх, однак Ґлік не дозволяла собі впадати у відчай. Вона знайде вихід.

Її пальці пропихали міцну голку крізь шкіру, пропускали нитку в шов, витягували назад, щоб завершити ще один стібок. Шкіряний нагрудник повільно збирався докупи. Той, хто носитиме його, швидше за все загине у якійсь безглуздій битві.

Кількох найсильніших полонених примусили одягти броню, захисні рукавиці та рейтузи, щоб їх можна було тренувати для бою. Піщані Люті хотіли зробити зі своїх полонених боєздатну армію, втім Ґлік не знала, хто їхній ворог і навіщо рабам віддавати життя за своїх поневолювачів. Примушені до тренувань, люди вправлялися без ентузіазму, б’ючи одне одного тупими мечами.

Увагу Ґлік привернула група полонених бійців, справжніх Хоробрих, нащадків напівкровок Лютих і людей. Їй було цікаво, чи відрізняються їхні почуття до піщаних Лютих від її власних. Вісім Хоробрих були від природи сильнішими за решту полонених і були здатні переносити труднощі краще за інших. Одна жінка-Хоробра з довгим овальним обличчям і коротким каштановим волоссям тренувалася з несподіваною самовіддачею. Ґлік спостерігала, як вона б’ється на мечах проти двох інших Хоробрих, які відбивалися з не меншим завзяттям.

Хоча Хоробрим явно не було діла до того, аби вдовольнити Лютих, вони радо долучилися до тренувальних вправ і навіть, схоже, отримували задоволення від бою.

Через деякий час Хоробрі розбилися на пари, продовжуючи виснажливе тренування на гарячому повітрі пустелі. Вони обмінювалися ударами клинків, вдаряли щитами, щоб вивести супротивника з рівноваги, а потім знову сходилися.

Прискіпливо спостерігаючи за Хоробрими, охоронці піщані Люті, що стояли осторонь, витягли свої кістяні мечі та довгі мідні списи. Зі сміхом вони кинулися в бійку, ніби це була звичайна забава, а полонені Хоробрі з не меншим задоволенням заходилися битися з ними.

— Ви дали нам справжні клинки для тренувань, — сказала єдина жінка-Хоробра. — Тепер ми зможемо вас випробувати. — Вона вдарила мечем по мідному спису, змусивши Лютого ошелешено відступити, перш ніж кинутися на неї з подвоєною люттю.

— Ми дали вам справжні клинки, бо ви нам не загроза, — вигукнув він.

Усі вісім Хоробрих виступили єдиною силою — задзвеніли, зіткнувшись, клинки, дерево вдаряло об кістку, — і в короткій напруженій сутичці Хоробрі спробували відплатити своїм ворогам.

— Поверніть нам наші реймери, — кинув їм виклик один з Хоробрих, — і ми вам покажемо, як ми б’ємося.

Воїни Лютих презирливо чмихнули.

— Маг Івун зберігає вашу дивну зброю під замком. Як доведете свою майстерність на мечах, можливо, ми дозволимо вам побавитися з вашими вогняними стрічками.

Раптом Хоробра плазом меча вдарила одного з охоронців по обличчю. Від несподіваного удару його голова різко сіпнулася вбік, а на бронзовій шкірі залишився червоний кривавий слід. Розлютившись, він накинувся на неї, б’ючи на повну силу, і випустив шквальний потік магії Лютих, якого не витримала навіть Хоробра. Удар відкинув жінку в пилюку.

Лютий стрибнув на неї і заніс списа для смертельного удару, але один з його товаришів з ричанням відштовхнув його. Хоробра скочила на ноги, зручніше схопила меч і повернулася до них, готова продовжувати бій.

Принижений охоронець зміг опанувати себе. Він наказав полоненим Хоробрим:

— Навчіться краще битися, а потім навчіть битися інших людей. Можливо, тоді ви заслужите нашу повагу.

— Мені не потрібна ваша повага, — різко відповіла Хоробра. — У мене є своя.

Металевий звук мідного гонгу розносився над каньйоном. В’язні зібралися на обід, де отримали по кілька сушених смужок м’яса та по мисці товченої квасолі із зерном. Цього було достатньо, щоб не дати їм померти. Ґлік і раніше виживала на мізерних харчах. А тепер вона збирала кожну крихту щоразу, коли бачила можливість це зробити, відкладала їжу про запас на випадок, якщо вона знадобиться пізніше. Ґлік завжди повинна бути готова.

Вона вже знала багатьох в’язнів, хоча кожну людину тут тримали окремо від інших. До того, як потрапити в полон, дівчина-сирота провела більшу частину свого життя, мандруючи за межами кола. Мало хто б помітив, що вона зникла. Хоча б Арі втекла...

Взявши їжу, Ґлік присіла на камінь поруч з Хороброю, яка глянула на неї, а потім мовчки повернулася до своєї їжі. Висока жінка не приділила жодної уваги своїм синцям та порізам. Схоже, рани у Хоробрих гоїлися швидко.

— Мене звати Ґлік. Я з племен утауків.

— Я бачу, звідки ти. — Після довгої паузи вона додала: — Я Чет.

— Навіщо тренуватися з Лютими? Бо ви напівкровки?

Чет похмуро глянула на Ґлік.

— У жилах мого народу тече кров Лютих, тому що вони ґвалтували мопс предків.

— Тоді навіщо ти б’єшся за них?

— Я не б’юся за них, дівчино! Я б’юся, бо це те, що роблять Хоробрі.

Я б’юся, бо так зберігаю свої вміння, і колись я поверну їх проти Лютих. Вони дурні, що дозволяють нам тренуватися просто у себе на очах.

— Ті троє охоронців побили вас усіх, — зазначила Ґлік.

— Ми дали їм хибне почуття впевненості, щоб скористатися цим наступного разу.

— Складно в це повірити, — гмикнула Ґлік. Чет лише знизала плечима.

— Якщо Хоробрі такі потужні бійці, то як їм вдалося вас схопити?

Чет не поспішала відповідати, жуючи кашу.

— З великими труднощами. Нас було дванадцять, четверо Хоробрих загинули. Як і двоє їхніх воїнів.

— Кра, здається, вам потрібно набагато більше Хоробрих.

Наче стривожена цією думкою, Чет поклала руку на живіт.

— У цьому полягає наша проблема. Ми розмножуємося і намагаємося підтримувати свою чисельність, хоча не завжди успішно. — Її зелені очі дивилися вдалину, ніби вона могла бачити крізь стіни каньйону.

— Навчиш мене битися? Ви повинні навчати людей, хіба ні?

— Тебе? — Жінка розглядала Ґлік якусь хвилину, оцінюючи. — Ти виглядаєш досить войовничо.

— Так і є. — Ґлік намалювала коло довкруж серця. — Проте не битимусь на боці Лютих.

— Мені б цього точно не хотілося.

Вони разом закінчили їсти, а тим часом патрулі Лютих снували вгору і вниз каньйоном, наглядаючи за розсіяними групками рабів і збираючи робітників докупи. Піщані Люті насолоджувалися післяобідньою спекою, а невільники ставали все більш млявими, потребуючи ще води.

Івун підійшов до тріщини в червоній прямовисній скелі і голими руками розсунув камінь, ніби роздираючи шкірку плода. Він відступив, і з-під каменя забулькотіла прохолодна вода, викликана з джерела глибоко під землею. Полонені підійшли напитися, а потім їх відправили назад до роботи. Хоробрі повернулися до бойових тренувань.

Ґлік знову взялася за шиття шкіряних обладунків, але водночас спостерігала, як Хоробрі рухаються під час бою. Вона подивилася у небо й відчула раптову радість, помітивши, як у повітрі високо вгорі витанцьовують чорні цятки.

На мить Ґлік подумала, що повернулася Арі, проте не відчула знайомого рвучкого тремтіння сердечного зв’язку. Хоча це були лише дикі ска, птахи-рептилії все ж подарували Ґлік відчуття спокою, промінь світлої надії.

Піщані Люті також побачили ска і в безсилій погрозі високо здійняли свої гострі списи. На якусь мить Ґлік здивувалася такому вияву гніву. А потім вона все зрозуміла. Поки вона дивилася в небо, прагнучи побачити ска, піщані Люті видивлялися драконів.

Гейл Орр представив Адану та Пенді утаука, завівши його в королівські покої. Два ска, сидячи на жердині, залопотіли крилами, сподіваючись привернути до себе увагу. Пенда відпочивала у шкіряному кріслі з подушкою за спиною.

Король Адан піднявся з-за столу, щоб привітати гостя.

— Хто це, батьку?

Він загнувся, вимовивши таке звичне домашнє слово. Гейл Орр завжди сяяв від щастя, коли зять називав його так, але зараз це слово стало для короля болючим нагадуванням про те, що його справжній батько був мертвий.

Гейл Орр злегка підштовхнув гостя вглиб кімнати. Утауку було близько сорока п’яти років, він був худорлявим, з довгим волоссям і ріденькою неохайною борідкою, одягнений у кольори свого клану — зелений та брунатний.

— Це Доннан Ра, ідеальний посланець, який зможе доставити конаґу повідомлення королеви By. Ра має мої найкращі рекомендації. Дозвольте сказати...

Пенда перебила його.

— Чоловік може говорити сам за себе, тату.

— Направду так. — Одним пальцем Доннан Ра намалював на грудях коло. — Я кілька разів перетинав усі три королівства, як з великими караванами, так і в невеликих групах, але я полюбляю мандрувати наодинці. Я подорожую порожнем, непомітно. Я можу вирушити просто зараз і дістатися Остерри менш ніж за тиждень.

— Навіть попри непрості дороги через гори? — спитала Пенда.

— Я знаю шлях через південь. — Чоловік посміхнувся їй. — Не хвилюйтеся.

Адан був радий, що Гейл так швидко знайшов потрібну людину.

— By дуже нетерпляча, тож Мандан повинен отримати повідомлення якомога швидше. Вкрай важливо, щоб мій брат зустрівся з нею, аби міг зрозуміти, наскільки сильними є Люті. Зараз він охоплений ненавистю до іншого ворога, він... — Король Адан відчув, як раптом горе знову стиснуло його серце. Він замовк, глибоко вдихнув і повільно видихнув. — Я глибоко обурений тим, що ішаранці вчинили з моїм батьком. Ми з Манданом у цьому єдині, проте особиста помста не може бути важливішою за порятунок мого королівства.

— Або порятунок світу, — додала Пенда. — Люті хочуть розбудити великого дракона.

Посланець коротко вклонився.

— Я маю знайомства в замку Конвери і передам вашого листа безпосередньо конагу. — Його губ торкнулася хитра посмішка. — Я вже робив це раніше, тож знаю спосіб.

Ксар, вмостившись на підставці, клацнув дзьобом, Арі тоненько цвірінькнула. Доннан підійшов до птахів-рептилій і почухав кожного під дзьобом. Вони, розпушивши пір’я, застрекотіли, приймаючи увагу як належне.

— Ти вже це робив? — перепитав Гейл.

Доннан Ра всміхнувся йому.

— Конаґ Конндур користувався моїми послугами декілька разів, — відповів чоловік. — Він платив мені, щоб я передавав секретні повідомлення та збирав інформацію. Я можу бути метким і непомітним, коли мені це потрібно.

Адан здивовано спитав:

— Ти був шпигуном?

Чоловік потер зелену тканину рукава.

— Мені більше до вподоби називати себе спостерігачем, який надає корисну інформацію.

Гейл засопів.

— Кра, ти працював на Остерру і не сказав нам жодного слова!

— Я не працював на Остерру. Мені заплатили в Остеррі. Я дав Конндуру те, що йому було потрібно, а також збирав інформацію, корисну для племен утауків. Шелла дін Орр має всі мої звіти. — Вираз обличчя чоловіка раптом став серйозним. — Дивні речі творяться по всій країні — порожні села, зниклі каравани.

— Тепер ми розуміємо, чому, — сказала Пенда, поглянувши на синю ска, яка принесла зображення таборів з невільниками.

Адан вирішив покластися на Доннана Ра.

— Переконай мого брата. Коли він зустрінеться віч-на-віч з королевою By і побачить армії піщаних Лютих, він усвідомить, що цю загрозу неможливо порівняти ні з чим, що ми бачили досі. — Йому було боляче це казати, але він додав:

— Ішаранці можуть почекати.

Доннан намалював коло довкруж серця.

— Я зроблю все можливе.

Пенда стежила за Місяцем на небі і дослухалася до свого тіла, а Адан тим часом вів підрахунки за календарем. Дитина мала з’явитися на світ менш як за місяць.

Вони вечеряли разом за довгим бенкетним столом. Гейл узяв тарілку з їжею до своєї кімнати, Гом метушився, підкидаючи дрова у вогонь, наповнюючи келихи та намагаючись уникати Ксара, який лякав зброєносця щоразу, коли той проходив надто близько.

Адан посміхнувся Пенді, великі очі якої були сповнені туги та любові. Із радісним смутком він пригадав, як був втішений батько, дізнавшись, що Пенда вагітна. Конндур часто висловлював невдоволення тим, що його старший син відмовлявся погодитися на жодну із запропонованих йому наречених, але Мандан був людиною, яку важко покохати. Адану ж пощастило мати когось, ким він дорожить.

Конндур Хоробрий ніколи не побачить свого першого онука. Адан відчув, як сльози обпікають йому очі, і нахилив голову, намагаючись зосередитися на густому ячмінному супі з бараниною.

— Нашу дитину чекає довге життя і великий спадок.

— Як і нас, — відповіла Пенда. — Я це відчуваю. — Утауки мали важко вловимий зв’язок з рештками магії, що тонким павутинням розходилася по землі.

Адан багато разів бачив, як передчуття Пенди підтверджувалися життям.

— Я вірю тобі.

Один з вартових Стяга поспіхом увійшов до трапезної.

— Володарю, троє вершників прибули після заходу сонця. Уже було запізно, проте ми впустили їх через ворота. Вони хотіли б негайно вас бачити.

— Такі візити зазвичай не обіцяють нічого доброго, — прошепотіла Пенда.

— Я теж так думаю. — Адан звівся на ноги, готуючись до чергової напасті. Він поклав руку на плече дружини.

На обличчі вартового з’явилася усмішка.

— Це король Колланан з Нортерри, Володарю!

Адан з полегшенням розсміявся.

— Сумніваюся, що він приніс добрі новини, але я завжди радий бачити свого дядька. Запроси його.

Не встиг вартовий покинути трапезну, як Адан почув кроки і гучні голоси, що долинали з коридору. За мить у дверях з’явився король Нортерри, широко розпростерши руки. Колланан був одягнений у шкіряний костюм для верхової їзди і довгий теплий плащ, запорошений з дороги. Він був вродливим чоловіком, мав загартоване важкою працею та тренуваннями тіло. Його гарно підстрижена борода надавала йому по-батьківськи владного вигляду. Він стягнув рукавиці з рук.

— Адане Старфолле!

І Адан опинився у ведмежих обіймах свого дядька. Чоловіки — обидва королі — поплескали один одного по спині.

За Коллананом увійшли жінка-Хоробра з волоссям кольору кориці років двадцяти п’яти та дивний чоловік з довгим чорним волоссям і глибокими блакитними очима. Його незвичне вбрання, срібні рейтузи, наплічники та нагрудні обладунки нагадали Аданові королеву By та її свиту. Незнайомець і жінка-Хоробра мали майже однакові татуювання на обличчях.

Пенда видала якийсь дивний звук.

— Це що, Лютий?

Колл озирнувся через плече.

— Це Тон. А ким він є... це ще належить з’ясувати. Елліель — моя нова Хоробра. Вона прийшла до мене у Феллстафф, і їй є що розповісти. Власне, як і нам усім. Стільки всього сталося, відколи ми з тобою покинули Конверу.

— Мій батько мертвий. Це все змінює. — Адан і Колланан одночасно важко зітхнули, згадавши про Конндура.

— Кров предків, усе набагато гірше, — сказав Колл. — Ось чому я мав прибути особисто.

Два ска злетіли зі своїх підставок, облетіли Тона й опустилися навпроти нього на стіл. Вони спостерігали за ним, із цікавістю похитуючи головами. Чоловік теж розглядав їх своїми іскристими очима.

— Я бачу, у вас є маленькі дракони. Частини.

— Дракони... — Адан жестом запросив Колланана, Елліель і Тона сісти. Ми маємо власний досвід зіткнення з драконами...

Колланан важко опустився на міцний дерев’яний стілець.

— А я маю розповісти про нашу битву з крижаними Лютими на озері Бакал і про те, як Тон допоміг нам їх здолати.

Адан відкинувся на спинку стільця й наказав принести ще їжі.

— Це буде довга вечеря.

Шадрі вже раніше досліджувала руїни покинутого міста Лютих, але там було ще безліч речей, які варто було б відшукати. Коли королева Тафіра запропонувала оглянути нові укріплення лорда Балена, поки Колланан у від’їзді, Шадрі запитала, чи може вона поїхати з нею.

— Тепер, коли Люті з’явилися знову, ми мусимо розуміти їхню історію краще, ніж будь-коли раніше. Нам, можливо, навіть вдасться допомогти Тону відновити деякі його спогади.

Дорогою від Феллстаффа до володінь Балена подорожували часто, а от місто Лютих лежало в стороні, і його обминали протягом багатьох поколінь. Сидячи верхи, Тафіра міркувала:

— Я багато років прожила в Нортеррі, але майже ніде не бувала. Ці руїни ніколи раніше не здавалися чимось вартим уваги.

Шадрі засовалася в сідлі. Їхати верхи, можливо, й швидше, ніж іти пішки, але, безумовно, дуже незручно. Дорожній пил постійно летів їй у обличчя.

— Я буду рада показати вам деякі знахідки, які я відшукала в руїнах минулого разу, моя королево.

Ласіс супроводжував їх, наполігши, щоб королева не залишалася сама навіть під час недовгої подорожі до сусіднього округу. У своєму чорному вбранні Хоробрий мав вельми статечний вигляд.

Шадрі витерла пісок зі щік, приклала руку дашком і подивилася на стародавнє місто, до якого вони наближалися. Вона ледь впізнала його після розпочатих будівельних робіт.

— Раніше тут було так тихої Подивіться на відновлену стіну!

Ласіс повів їх вперед, до метушливого табору. Бригади робітників снували поміж руїн, і здавалося, ніби саме місто знову ожило. Головна брама була давно зруйнована, проте робітники Балена звели нову дерев’яну вежу і відновили більшу частину кам’яного муру, хоча проломи все ще залишалися.

Янтон, найближче місто, був за милю звідси, і лорд Бален брав там робочих та провізію. Нещодавно прокладеними дорогами рухалися, зминаючи високу траву, запряжені кіньми вози, що везли дерево та камінь. На відкритих майданчиках були встановлені міцні полотняні намети, а простір між ними був заставлений скатками, подушками та додатковим одягом для нових і нових робочих команд, які тимчасово перебиралися до міста Лютих. У казанах на вогнищах варили суп для всіх.

Шадрі, озираючись навколо, роздивлялася старовинні будівлі.

— Цікаво, чи лорд Бален знайшов вражаючі магічні реліквії та місця, які я бачила минулого разу. Він з тих, хто прагне взнавати нове?

— Він радше з тих, хто прагне захистити свій народ, якщо Люті повернуться, — мовила Тафіра. — Він може зайнятися детальнішим вивченням місцевих руїн, коли почуватиметься в безпеці.

З наближенням до головного входу стукіт молотків і кирок ставав дедалі гучнішим. Окрім значної частини північно-східного, муру, що обвалився після давнього землетрусу (можливо, то був Оссус, що ворушився в самому серці світу?), решта стіни виявилася на диво цілою і неушкодженою.

Усередині міста напівзруйновані будівлі зносили, стіни розбирали камінь за каменем, а отримані будівельні матеріали використовували для укріплення зовнішнього муру. Кремезні каменярі за допомогою шківів та противаг натягували мотузки з такою силою, що їхні біцепси, здавалося, були готові луснути. Вони піднімали величезні блоки і опускали їх на укріплені вози. Візки з матеріалом з розібраних споруд котилися до будівельних майданчиків. Уся ця діяльність нагадувала Шадрі розбурханий мурашник.

Ласіс пустив коня вперед і підняв руку в чорній рукавиці. Побачивши, що приїхала королева, робітники покидали на землю кирки та лопати, роздивляючись прибулих.

До них поміж груп робочих наближався Бален у плащі кремового кольору, верхи на кобилі в яблуках. Він приставив руку козирком до очей та пильно вдивився у прибулих, а тоді пустив кобилу риссю.

— Вибачте, моя королево. Я чекав ще одну групу робочих, а тепер маю за честь приймати вас тут. — Він вказав рукою на зруйноване місто. — Як бачите, багато чого встигли, Це місце вже значно краще захищене, ніж Янтон чи будь-яке з інших моїх володінь.

Лорд повів своїх гостей широкими вулицями, показуючи те, що вже вдалося зробити.

— Багато будівель цілі, решту можна легко відновити. Якщо армії Лютих нападуть, мої люди зможуть сховатися за стінами і забарикадувати входи. Ми я міським головою Клеффом вже обговорювали це. — На його худорлявому обличчі проступали глибокі зморшки тривоги. — Я сподіваюся, цього буде достатньо.

— Набагато краще, ніж незахищене фермерське селище, — сказав Ласіс.

Шадрі Вказала на височенну споруду з витонченими вигинами стін.

— Я пам’ятаю цю спіральну вежу, але ніколи не заходила всередину. Подивіться, як вона нахилилася! Цікаво, чи вона зараз не впаде? Думаєте, Люті побудували її під таким кутом навмисне? Можливо, вони використовували математику чи магію, яких ми, люди, не розуміємо.

Зовнішня стіна вежі скидалася на лускату спину змієподібної істоти. Хвіст дракона закручувався навкруги шпиля, але верхні камені відкололися, наче дракон втік.

Шадрі дуже чітко все пам’ятала з попереднього разу.

— Я хочу показати вам дещо інше, моя королево. Ось там.

Вона провела своїх супутників між високими будівлями та зарослими доріжками, аж поки вони не дісталися осердя руїн, де велика воронка проковтнула цілу площу, залишивши величезне провалля у вигляді кратера.

Бален вагався, не зважаючи на нетерпіння ученої дівчини.

— Ми уникаємо цього місця. Воно здається вкрай нестійким. Під землею, мабуть, проходять тунелі. — Він стишив голос. — Іноді знизу піднімаються смердючі випари.

Шадрі підійшла до похилого краю воронки.

— Бачите отвір там, у центрі? Схоже на криницю, яка дуже глибоко осіла. Ми могли б спуститися туди, щоб потрапити під землю та дослідити, що там є. — Ця воронка викликала безліч запитань, а метою життя Шадрі було заповнити порожнечу відповідями. — У лорда Балена, мабуть, є смолоскипи і мотузка.

— Я б не радив цього, — сказав Ласіс.

— Не цього разу, люба дівчинко, — підтримала його Тафіра. — Ми зможемо зайнятися дослідженнями, коли знатимемо, що наш народ у безпеці.

— У моїх робітників і так багато роботи, — зауважив лорд Бален, якому не терпілося повернутися на будівництво. — Міський голова Клефф мав привезти нових робочих і припаси. Я маю повертатися до брами, щоб зустріти їх.

Шадрі мовчки обвела всіх трьох супутників прохальним поглядом, але суворі вирази облич свідчили про те, що ніхто не передумає. Можливо, пізніше їй вдасться повернутися сюди самій. Це старе місто таїло в собі стільки запитань.

Того вечора, розташувавшись у головному наметі, вони з’їли по мисці супу з ковбасою. До них приєднався Клефф, надокучливий, але водночас веселий міський голова із сусіднього містечка. Бален з гордістю показував детальну малу покинутого міста, яку він сам склав, позначивши вулиці, вцілілі будівлі, ділянки стін, які ще потребували ремонту чи зміцнення, оглядові вежі, які він збирався звести. Шадрі засипала його сотнями запитань, поки він зовсім не знесилив. Королева Тафіра лише посміхнулася і запропонувала піти спати, щоб завтра рано вранці вони могли вирушити назад до Феллстаффа.

Дорогою додому, поки за їхніми спинами сходило сонце, Шадрі не вмовкала й на мить. Ласіс узагалі не зронив ані слова. Тафіра робила короткі зауваження, але переважно слухала. Оскільки королева не виглядала знудженою, Шадрі розповідала нові й нові історії, які вона прочитала у святилищі пам’яті.

При в’їзді у Феллстафф вони побачили вартових, які пильнували місто та околиці. Розвідники патрулювали навколишні землі, в основному приділяючи увагу північній дорозі, звідки можна було очікувати військо Лютих. Усі були насторожі, готуючись до можливого нападу.

Діставшись замку, Шадрі й Тафіра залишили коней у стайні, попросивши Ласіса подбати про них, і попрямували до головного внутрішнього двору. Біля казарми кілька солдатів із загону капітана Рондо сиділи й гострили мечі. Інші встановили манекени для тренувань, схожі на городні опудала. Королева Тафіра зупинилася, пильно розглядаючи людиноподібні фігури. Напхані соломою мішені були одягнені в барвисті шати цілком впізнаваного крою. Ішаранський одяг.

Солдати вишикувалися з луками, цілячись у манекени.

— Ще раз! — вигукнув Рондо. — Вбийте більше ворогів.

Коротко свиснувши, стріли встромилися в набиті соломою груди. Тафіра стиснула зуби.

Солдати зі сміхом пускали нові й нові стріли. Рондо помітив, що Шадрі й королева стоять на подвір’ї.

— О, королево Тафіро! Як бачите, ми тренуємося захищати Нортерру від загарбників, які прийшли вбивати наших людей, грабувати міста, ґвалтувати жінок.

— Ми всі маємо бути готові захищати Нортерру, — холодно відказала вона. Раптом Тафіра блискавично вихопила з-за пояса метальні кинджали і кинула обидва ножі одночасно. Клинки прорізали повітря, і кожен встромився по самісіньке руків’я в чоло манекена. Ідеальний удар.

— Вражає, — визнав Рондо.

Королева дістала свої кинджали.

— Накажіть своїм людям продовжувати тренування, капітане. Простежте, щоб вони знали, як розпізнати справжнього ворога, коли його побачать.

Щойно Іррі розморозили й пробудили від магічного сну, королева Онн викликала вродливого воїна-Лютого до своїх покоїв.

Іррі, явившись, зупинився у дверному отворі химерної форми, вбраний у сині металеві обладунки з кришталевими прозорими лусочками. Він явно готувався до зустрічі з Онн, і його шкіра виблискувала, наче натерта олією.

Онн ковзнула до Лютого.

— Ти прекрасний. Магічний сон добре зберіг тебе. — З цієї миті Іррі поглинув усю увагу королеви крижаних Лютих. Вони навіть не згадали, що десь поруч був полонений хлопчик.

Закутавшись у ковдру, Бірч сидів на маленькому стільчику в кутку, навчившись залишатися непомітним у присутності королеви. Він тримав у руках різьблену дерев’яну свинку, яку подарував йому дідусь, — єдину згадку, що залишилася у нього від старого життя. Хлопчик старанно приховував, наскільки цінною була для нього ця іграшка, щоб королева не забрала її.

Довге біле волосся Іррі було заплетено в тугу косу, що спускалася з лівого боку. Кристали сапфіру та аквамарину прикрашали його тіло. Вираз його обличчя був гордовито-впевненим.

— Я радий, що ти знову покликала мене. — Іррі простягнув руку і погладив її по щоці. Онн заплющила очі і тихо зітхнула. — Я знав, що Рокк не задовольнить тебе надовго.

Очі Онн розплющилися, і вона відкинулася назад.

— Рокк був дурнем та ще й слабким. Я наказала йому збудувати для мене фортецю на озері, добре придатному для захисту, проте люди стали на заваді.

— Люди? Вони все ще існують? Я здивований, що вони вижили.

— Вижили і думають, що вони могутні, — Коли королева глянула на Вірча, Іррі вперше помітив хлопчика. — Рокк недооцінив їх, і люди вбили його. — Вона роздратовано фиркнула. — Як я взагалі могла дозволити такому слабаку, як Рокк, торкатися мене? Як подумаю, аж сироти по шкірі. — Вона погладила воїна по грудях, провела пальцем по руці і повела до ліжка. — Іди і кохай мене. А потім ми сплануємо справжню війну, Я пробуджую всіх Лютих від магічного сну. Час настав.

Іррі взяв її голову в долоні, запустив пальці у волосся і притягнув її обличчя до свого.

— Так, час настав. — Він шалено уп’явся їй у губи, і Онн застогнала.

Раптом королева відсунулася, кинувши погляд на Бірча.

— Чому ти все ще тут? Шпигуєш за нами, хлопче? Залиш нас. Чи мені вбити тебе просто зараз?

— Я чув, — мовив Іррі, — що кров дитини може бути афродизіаком.

Королева Онн замислилася, а потім сплела пальці у волоссі Іррі.

— Мені не потрібен афродизіак.

Бірч схопив ковдру та дерев’яну свинку і вибіг за двері. Відбігши подалі від зали, він зіткнувся в коридорі з чотирма мамулами, які робили щось незрозуміле. Онн часто наказувала мамулам доглядати за хлопчиком, а потім зовсім забувала про нього. У Бірча було відчуття, що зараз саме такий випадок, і Онн може не згадувати про нього кілька днів, особливо якщо новий воїн Лютих як слід її розважатиме.

Хлопчик був радий залишитися наодинці. Мамули обступили його, і всі разом вони швиденько потупотіли подалі від покоїв королеви. Маленькі істоти були на зріст, як Бірч. З того, що Бірч зрозумів, вони не мали імен і не вважали себе особистостями, але все одно він відчував якусь спорідненість з ними.

Кожного разу, коли повз них проходив маг або вельможа, мамули тулилися до стіни, прикидаючись невидимими. Бірч робив те саме. Люті майже ніколи не дивилися на них, просто йшли собі далі. Хіба що зрідка хтось із Лютих кидав на них несхвальний погляд, перш ніж рушити кудись у своїх справах.

Мамули, здавалося, більше за своїх господарів знали про звивисті коридори та непримітні кімнати палацу. Квапливо спустившись крижаними сходами, мамули заскочили до комори, де зберігалися їхні натягані звідусіль скарби; рештки одягу, каструля з вм’ятинами, смужки шкіри, уламки меблів, мотки пряжі, хутро, навіть кілька вовняних ковдр. Ковдра самого Бірча була пошарпана й брудна, і, хоч він любив її, бо вона навівала теплі спогади, хлопчик обміняв її на більш теплу, а ще взяв собі інший одяг. Зшите з клаптиків вбрання погано сиділо на ньому, але воно було залатане й чисте, тож Бірч відчув себе краще. Йому стало цікаво, хто колись носив цю маленьку сорочку і штани. Напевно, мамули притягли цей одяг з містечка Лейк Бакал або якогось іншого поселення, яке зруйнували Люті.

Бірч пішов за мамулами, шлях яких проходив крізь кухні, майстерні, зброярні. Дорогою вони збирали залишки, викинуті Лютими: обрізки металу і тканин, несправні інструменти, зламані меблі, кришталеві ручки, трубки, шліфовані шматочки каменю. Мамули розмовляли між собою якоюсь дивною щебетливою мовою, яка була зовсім незрозумілою для нього, але він уважно слухав.

У великих смердючих лабораторіях усередині льодовика похмурі маги проводили жахливі досліди на тваринах та інших істотах. Бірч, борючись із нудотою, тихцем спостерігав, як Люті катують величезних білих ведмедів та північних оленів, виловлених ззовні. Одного з великих вовкоподібних коней, яких Люті називали унуками, прив’язали до стовпа зі срібла та кришталю і здирали з нього шкуру. Звір виривався й викручувався у страшних муках, а його тіло перетворилося на суцільну масу блискучого червоного м’яса, на якому маги випалювали руни.

Ошелешений і охоплений огидою, хлопчик не наважився вимовити ані слова. Коли вони відійшли подалі, де маги не могли їх чути, мамули заговорили вільніше. Вони спробували навчати його, а хлопець намагався наслідувати їхню мову. Коли вони називали йому слова, які в них означали «стіна», або «меч», або «королева», і зображували їхнє значення, Бірч відповів людськими словами, і мамули у свою чергу повторювали нові для них слова.

Їхня група розросталася: до них приєднувалося все більше мамулів. До кінця дня, коли вони вийшли з крижаного палацу під відкрите небо, де завивав пронизливий вітер, Бірч уже знав трохи їхніх слів. Він спробував поговорити з ними, і мамули щось защебетали йому у відповідь.

На холодній пустці подалі від палацу мамули скидали зібране добро в окрему купу. Інші мамули заходилися перебирати денну здобич, і Бірчу впали в око уламки блискучого металу і осколки кришталю. Він збагнув, що деякі з цих уламків були досить великими, щоб їх можна було загострити, перетворивши на саморобну зброю.

У Бірча колись був ніж. Більший, ніж у Томка. Їхня бабуся Тафіра дала кожному хлопчикові по кинджалу й навчала метати їх. Вона була вельми вправною і розважала хлопців своїми трюками.

Він поклав до кишені кілька уламків металу та кришталю. Можливо, він використає їх, щоб зробити собі ножа.

Бірч рушив за мамулами до їхніх низьких хатинок і, пригнувшись, увійшов до задушливого приміщення. Повітря було густе від гнилого смороду, але принаймні тут було тепло, та й компанія у нього була приємна. Хоча він був іншим, мамули прийняли його.

Розсівшись всередині, вони продовжили вчити слова одне одного. Бірч навчився казати «горщик», «вода», «вогонь», «зуби», а сам навчав їх своєї мови. Їхні жести були досить складними, і хлопчик міг сказати напевне, що мамули розуміють набагато більше, ніж думала королева Онн.

Під уважними поглядами мамулів Бірч витягнув дерев’яну свинку з кишені своїх нових штанів і поставив іграшку на замерзлу земляну підлогу. Мамули зібралися навколо, нахиляючись ближче, щоб помилуватися нею.

— Свиня, — мовив Бірч. Він узяв іграшку і поводив нею по підлозі, зображуючи сопіння і рохкання, ніби свинка була живою.

Мамули повторили слово «свиня» і звуки рохкання, проте в їхній мові такого слова не було. Бірчу стало цікаво, чи мамули взагалі коли-небудь бачили живу свиню тут, так далеко на півночі. А містечко Лейк Бакал було заморожене і мертве ще до того, як крижані Люті привели до фортеці мамулів.

Бірч знову згадав, як його дідусь, король Колланан, вирізьблював звіряток на подарунки для нього й Томка. Крижані Люті так само створили собі мамулів, мов іграшок, які, коли стануть непотрібними, можна викинути.

Надворі здійнявся вітер, ляскаючи шкіряними стінами хатини. Хлопчик втішався неоковирною балачкою з приязними мамулами. Він вказав на каструлю, встановлену над нагрівальними кристалами, у якій варилися шматочки м’яса й жиру.

— Варити, — сказав Бірч, намагаючись продемонструвати це поняття. Потім він узяв гострий уламок металу, знайшов загострений край і зробив надріз на мерзлій землі.

— Різати, — сказав він.

Мамули зацвірінькали, і кожен узяв щось гостре та зробив проріз на підлозі. Потім вже вони сказали, як це у них називається.

Бірч думав про ненависних Лютих, про свою загиблу родину в містечку Лейк Бакал і про все, що йому довелося пережити тут, у полоні. Він сподівався, що колись його дідусь прийде і врятує його.

Якби він зробив собі ножа, то зміг би допомогти в цій боротьбі. Він та його друзі-мамули могли б поранити крижаних Лютих.

Поки мамули готували глевку суміш із принесених залишків їжі, Бірч повторював слова, які він щойно взнав. Йому справді подобалося навчати мамулів і вивчати їхню мову.

Однак він не був певен, як передати ідею помсти.

У порту Сереполя сім ішаранських військових кораблів готувалися до нападу на острів Фулкор. Крики чайок у повітрі над головою нагадували Кловусу крики помираючих.

У верховного жерця був хороший настрій. Він стояв на головній пристані, одягнений у темний каптан, розшитий знаками свого високого чину. Його свіжовиголені голова та щоки вилискували від пом’якшувальних олій, а в животі відчувалася приємна важкість після ситного сніданку. Жрець добре відпочив, попри те, що вночі його розважала худорлява, але миловида юна особа не старша п’ятнадцяти років, чиї батьки запропонували її як жертву за особливе благословення від божка, і Кловус залюбки прийняв цю жертву.

Натовпи містян уздовж набережної схвальними вигуками вітали солдатів в обладунках, які крокували маршем у ідеальних шеренгах, зберігаючи незворушні вирази облич. Вони виглядали цілковито впевненими у тому, що відвоюють стратегічний острів.

Викликавши збурення людей, жрець розумів, що найкращий спосіб утримати їх у покорі — якнайшвидше розпочати напад. Мало хто в Ішарі насправді переймався островом Фулкор, скелею, що виявилася хорошою опорною точкою між двома континентами, але після звірства, вчиненого проти їхньої улюбленої емпри, ішаранці тепер вважали Фулкор найважливішим клаптиком суші в усьому світі, Кловус хотів, щоб вони продовжували в це вірити.

Його повноваження віддавати наказ про такий зухвалий напад можна було б поставити під сумнів, але, оскільки емпра зараз була недієздатною, Кловус заповнив собою порожнечу, перш ніж хтось інший на це наважився, навіть та вулична дівка, що не знала свого місця. Як головний жрець він теж був правителем Ішари, Він лише допоміг зробити те, що, як вони всі знали, потрібно було зробити. Хто б наважився суперечити його наказу помститися за їхню улюблену Ілуріс? Усякого, хто спробував би зупинити його, було б роздерто на шматки.

Радісний натовп додавав солдатам енергії, коли вони марширували вздовж пристані до військових кораблів, що чекали на них. Торгові судна стояли на якорях у відкритому морі, тож сім військових кораблів мали у своєму повному розпорядженні весь основний причал. Готуючись до відплиття, екіпажі кораблів лагодили такелаж, перевіряли якірні ланцюги і готували місце для солдатів на борту. Вантажники заносили ящики із сушеними харчами, ковдрами, дровами, лампадним маслом, стрілами та іншими припасами, щоб забезпечити власний гарнізон на кілька місяців, після того як армія Ішари відвоює острів.

Коли основні сили піднялися на борт, останній загін ішаранських солдатів рушив уздовж причалу, вишикувавшись ідеальним строєм. Їхній командир, непоказний чоловік з простим обличчям, зупинився перед Кловусом і тихо сказав:

— Ми на місці, як ви й наказали, верховний жерче. Ми забезпечимо вашу перемогу на острові Фулкор. — Вражений Кловус здогадався, що це Заха, командир його Чорних вугрів. Ці асасини могли змінювати свою зовнішність, щоб зімітувати кого завгодно.

Кловус дав своє благословення, і солдати — його добірні асасини — піднялися на борт головного корабля. Він уже відчував впевненість в успіху цієї місії. Тепер їм залишалося тільки дочекатися своєї таємної зброї — божка.

З храму гавані в кінці пристані пролунав гонг, і різьблені дерев’яні двері широко розчинилися. Люди навколо благоговійно зашепотіли:

— Почуй нас, убережи нас!

Ур-жрець Ксіон вийшов зі свого храму, спрямувавши погляд на гавань. Його обвітрене обличчя та груба шкіра свідчили про те, що колись він був рибалкою; цей чоловік пережив чимало штормів і навіть вижив у кораблетрощі, перш ніж відчув покликання стати священиком. Завдяки своїй відданості та витримці Ксіон швидко піднявся у священстві, а тепер йому належало служити ще більшому покликанню, наказуючи своєму божку здобути перемогу для Ішари.

Здогадавшись, що відбуватиметься далі, вражений натовп подався назад, звільняючи вулицю.

З розчинених дверей храму із дзижчанням і гудінням, немов гроза, утворена з вируючих джмелиних роїв, стала повільно випливати сутність жахаючої мінливої форми. Викликаний зі свого таємничого царства, божок простягнув щупальця диму, які потім втягнулися й переплелися, нагадуючи клубок змій. На розпливчастому тілі у вируючій димній хмарі можна було вгледіти подоби людських облич, з їхніх широко відкритих ротів, здавалося, виривалися злобні крики, і все це створювало шалений потік сили й люті. Маленькі блискавки пронизували цю аморфну масу.

— Почуй нас, убережи нас! — затягнули люди, і звук їхніх голосів поступово наростав, перетворюючись на рев. Кловус зрадів, почувши, що вони перестали скиглити про своє горе через непритомну емпру.

Верховний жрець відчув сироти на шкірі, коли побачив страхітливе божество храму гавані. Раніше він кілька років служив на місці Ксіона, дбаючи про цей храм на початку свого священицького шляху, тому відчував особливий зв’язок із цим божком. А нещодавно брав його із собою на військовий корабель, коли вони здійснили напад на Міррабай.

Ксіон, ступаючи гордовито і впевнено, повів божка до військових кораблів, що чекали на них. Сунучи позаду Ксіона, божок гримів і клекотав, але Ксіон мав над ним повну владу. Якщо його випустити, божок може наробити страшної шкоди, налетівши мов стрімка буря, сповнена страхіттями забобонів і жахами морських глибин. Лише сильний жрець може керувати такою потужною стихійною силою. Цього разу ур-жрець Ксіон очолить наступ.

Натовп розступився, звільняючи місце для божка. Дошки пристані рипіли й тріщали, деякі почали димитися, інші вкривалися блиском паморозі.

Кловус стояв біля сходень корабля.

— На нас напали, нас зрадили. Нас образили мерзенні люди, які не заслуговують на життя. — Він глибоко втягнув повітря крізь ніздрі і вказав на сім військових кораблів за своєю спиною. — Наш потужний флот прорве їхню оборону, а ви і ваш божок станете ключем до завоювання острова Фулкор.

Ксіон злегка вклонився. Велетенська істота позаду нього закрутилася й зарухалася, немов охоплена шаленством зграя вовків, скидаючись на пронизане блискавками марево.

— Верховний жерче, ми захистимо нашу землю. — Вперше за весь цей час у його очах промайнула невпевненість, і він стишив голос. — Ви певні, що я можу залишити своїх послідовників без їхнього божка?

— Немає потреби боятися за людей тут, — відповів Кловус. — Божок Маґніфіки стає сильнішим щодня, і ми зможемо легко захистити Ішару. Наша найбільша загроза — це Співдружність, і ваш напад буде нашим першим ударом по них.

Ксіон підняв руку, на долоні якої виднівся довгий шрам у томі місці, яке він розсік, щоб принести жертву кров’ю.

— Чим далі я забираю свого божка від Ішари, тим меншою стає його сила. Чи вистачить нам сил для битви так далеко від дому?

Кловус насмішкувато відказав:

— Віра нашого народу укріплює його і надає йому потрібної форми. Божок виявився достатньо сильним, щоб спустошити Міррабай по той бік моря. Його сила буде достатньою, щоби захопити острів Фулкор.

Ксіон вклонився і рушив сходнями вгору.

— Почуй нас, убережи нас.

Божок вирував позаду нього, в ньому щось проносилося, штовхалося, він випускав щупальця диму, а потім втягував їх назад. Солдати, що стояли на палубі військового корабля, з острахом розступилися. Уздовж ватерлінії всі люки були закриті дерев’яними віконницями. Трюм був готовий.

Коли ур-жрець піднявся на борт, божок перекотився на корабель, залишаючи на палубі обгорілі плями і безформні димні сліди, потім простягнув відросток до відкритого вантажного люка і поринув у трюм внизу.

Ур-жрець Ксіон сам зачинив люк і закріпив засув, запечатуючи божка всередині трюму. Він крикнув:

— Ми готові.

Сім капітанів військових кораблів перегукувалися один з одним через усю гавань. Матроси поралися з канатами, вилазили на щогли, ставили вітрила, піднімали якорі. Божок тим часом нуртував у своєму сховищі. Сім грізних кораблів вирушили з гавані Сереполя.

Головну вежу палацу емпри охороняли дуже добре. Ані каптані Вос, ані Семі не покидали її покоїв. Інші бійці Яструбиної варти регулярно змінювалися на своїх постах, щоб кожен з них, достатньо відпочивши, залишався пильним.

Емпра лежала на своєму розкішному ліжку бліда й нерухома, все більше схожа на добре збережений труп. Це лякало Семі щоразу, коли вона дивилася на Ілуріс. Дівчина торкнулася прохолодної руки емпри і з полегшенням відчула слабкий пульс на зап’ясті. Вона влила ложкою теплий бульйон між пересохлими губами емпри, якого вистачало, щоб підтримувати її життя.

Щодня і щоночі Семі відчувала важкий камінь на серці. Уся країна застигла на краю безодні, і порух найменших змін міг скинути їх всіх у прірву. Відставивши суп, дівчина стиснула руку Ілуріс і прошепотіла:

— Ми тут, щоб допомогти вам, але й ви повинні допомогти нам. Тримайтеся!

У кінці коридору з’явився камергер Нерев. Його обличчя виглядало виснаженим, а очі — сумними та втомленими. Він попросив дозволу зайти в королівські покої. Семі глянула на каптані Воса. Відтоді, як вони були змушені оселитися у вежі, вони часто перемовлялися тихцем, ділячись одне з одним своїми тривогами, Врешті обоє погодилися, що камергер на їхньому боці. Вос подав сигнал охоронцям.

На Нереві було чорно-фіолетове вбрання, розшите візерунками, а із золотого ланцюга на шиї звисав масивний амулет. Важко ступаючи, він зупинився перед ліжком емпри і низько вклонився, його золотий ланцюг хитнувся. Потім він повернувся до Семі і так само шанобливо вклонився і їй, хоча, як здавалося, він так і не вирішив, яке звернення використовувати до неї.

— Моя панно, верховний жрець Кловус щойно відправив ішаранський флот на відвоювання острова Фулкор. Він також відрядив для допомоги в нападі жерця з храму гавані та його божка. Я думаю, ви повинні це знати.

З вікон вежі вони вже помітили, як червоно-білі вітрила, віддаляючись, рухаються у відкрите море.

— Я не заперечую проти цього. Це важливо для Ішари... особливо після того, що там сталося. — Семі досі намагалася знайти причину, чому безплідний острів був вартий того, щоб за нього воювали стільки поколінь. Чи не робилося це лише тому, що він уже став символом? Коли вони з Ілуріс уперше побачили з палуби свого корабля похмурі прямовисні скелі, вони не справили на Семі жодного враження. — Це необхідна військова місія.

Нерев потер запалу щоку.

— Річ у тім, що верховний жрець Кловус не повинен був віддавати такий наказ. Жоден з військових радників не виступив проти нього, бо вони підтримують цей курс дій, до того ж Кловус запропонував відправити божка з храму гавані, щоб забезпечити перемогу. Але мене це непокоїть. Жоден жрець не командує військом Ішари. Це повноваження емпри.

Каптані В ос також виглядав стурбованим, однак, опустивши очі, сказав:

— Кловус стверджує, що робить те, що наказала б сама емпра, проте зараз вона не може йому суперечити. — Усі охоронці схвально загули. Вос, здавалося, переконував сам себе. — Але як ми можемо заперечувати? Напад на острів Фулкор — це очевидний крок. Після того, що там сталося з нашою матір’ю, ми повинні очистити острів від безбожних покидьків. Вони заслуговують на смерть. — Він опустив погляд на бліду Ілуріс, і Семі помітила, що його губи тремтять. — Уся Ішара хоче одного й того ж.

Семі змахнула пасмо волосся з чола емпри.

— Це має бути зроблено. Хто ще міг віддати наказ?

Камергер пильно подивився на дівчину.

— Чому б не ти? З кожним наказом Кловусу стає дедалі легше їх віддавати, а народ усе більше звикає слухатися його.

Семі намагалася уявити, що б сказала або зробила Ілуріс. Дівчина виросла у мальовничому районі Прірарі, серед садів і річок. У неї не було батьків, вона жила на вулицях, жебраючи, щоб вижити, а час від чару приносила жертви доброзичливому прірарському божку. Тут, у Сереполі, Семі тільки почала пізнавати мистецтво управління державою. Дівчина наполегливо вчилася, але ще багато чого не знала.

— Я не готова. Ви чудово це розумієте, камергере, як розуміла це й Ілуріс.

Нерев зосередив свою увагу на Семі, відвівши погляд від безмовної жінки, що лежала на ліжку.

— Я служив емпрі впродовж усього її правління. Я знаю емпру як ніхто інший, краще за будь-якого з її чоловіків. Її бажання були простими. Вона хотіла, щоб ти стала її наступницею. — Він озирнувся на бійців Яструбиної варти, що стояли на чатах, виструнчившись. — Ви також розуміли це.

Усі охоронці кивнули, схвально загомонівши.

Семі просто хотіла, щоб її люба наставниця прокинулася і все стало так, як було раніше.

— Я все ще вчуся. Я недостатньо мудра, щоб бути емпрою!

Нерев посерйознішав.

— Та все ж я знаю, чого хотіла моя емпра. А ще я знаю, що твоє серце не зіпсоване. Ішарі потрібен правитель. Негайно.

— Я не готова правити, — наполягала Семі, проте її заперечення слабшали. У глибині душі вона розуміла, що саме про це її попросила б Ілуріс.

— Ніхто не готовий, але я пропоную розпочати підготовку.

Коли Семі кивнула, він поправив одяг і повернувся, щоб вийти. Нерев рухався своєю звичайною важкою ходою, але дівчина бачила, що він позбувся значної частини своєї ноші.

Вірна служниця Аналера приносила бульйон і сік для емпри та більш поживну їжу для Семі й бійців Яструбиної варти. Аналера була вже дуже старою, її спина зовсім згорбилася, а кісточки стали настільки тендітні, що вона здавалася ляльковою фігуркою з тонких паличок, обтягнутих шкірою. Відколи вони повернулися додому, старенька опікувалася ними всіма — командувала іншими слугами, слідкувала за тим, як доглядали емпру, допомагала лікарям, які зрештою не змогли зробити нічого, окрім як вилікувати її зовнішні рани. Під керівництвом Аналери інші слуги, міняючись, приносили все необхідне, але вона часто виконувала цю роботу сама. Вона виявляла таку ж відданість, як і бійці Яструбиної варти.

Увійшовши опівдні до покоїв у вежі, жінка внесла тацю, яка, здавалося, важила більше, ніж вона сама, Від тремтіння її рук посуд брязкотів, але вона, не вагаючись, рушила далі, коли охоронці пропустили її. Повільно і обережно Аналера поставила тацю на приставний столик. Відкрита миска з бульйоном пахла яловичиною і негострими спеціями. Семі подякувала їй: — Ви добре дбаєте про нас.

Стара служниця зупинилася, стримуючи сльози.

— Ілуріс завжди була для мене сенсом мого існування. Більшу частину її життя я робила все можливе, щоб допомогти їй залишатися живою і в безпеці. Знаєш, це не вперше хтось намагається її вбити. — Жінка налила черпаком суп у миску і вклала її в долоні Семі. Служниця запропонувала погодувати емпру бульйоном з ложечки, але Семі наполягла, що зробить це сама. Аналера продовжила: — Коли я вступила на службу в палаці, мені було шістнадцять. Я починала службу, коли ще був живий емпрір Дана... який був жахливою людиною.

Вона зневажливо пирхнула, а тоді прошепотіла:

— Почуй нас, убережи нас, — ніби вибачаючись.

— Про покійного емпріра не слід говорити погано, — продовжила стара жінка, — проте він... він скористався мною, ще коли я була молода та вродлива. Тричі. — У неї перехопило горло. — Це було до того, як я навчилася уникати його. Дака занапастив своїх дружин, зробив їх нещасними, розбив їхні серця, зруйнував здоров’я та їхні душі. Він знову й знову намагався зачати синів, однак народжувалися тільки доньки.

Семі по краплі вливала густу рідину між холодних губ емпри, а потім серветкою обережно витерла краплину в кутику рота Ілуріс. Після цих слів служниці дівчина підняла брови.

— Хіба Ілуріс не єдина його дочка?

Лице Аналери зморщилося, немов родзинка, що висохла на осонні.

— О, у нього були ще доньки, проте всі вони померли. Дуже зручно — нещасні випадки. Дака не хотів бачити їх коло себе. — Її обличчя спохмурніло. — Мені не вдалося врятувати перших двох немовлят, але я заприсяглася, що збережу життя Ілуріс. Слуги добре знали, що він за людина, до того ж ми бачили, що жерці підтримають будь-яке його злодіяння. Коли народилася крихітна Ілуріс, чергова дівчинка, чергове розчарування, з нас вже було досить. Я підговорила інших слуг.

Мати дівчинки була слабкою і зломленою, і ми знали, що лише від нас залежить, чи виживе бідолашне немовля. Ми захищали її, стежили, щоб вона ніколи не залишалася наодинці з Дакою. Її годувала мамка, яку ми самі їй підібрали. Ми робили все для того, щоб Ілуріс не потрапляла на очі емпріру. Це диво, що дитина дожила до дорослого віку.

Вона важко зітхнула.

— Знаючи, якою людиною був Дака, не дивно, що він звернув свою хтивість на Ілуріс. Бідолашній дівчині було, здається, п’ятнадцять, коли він уперше зґвалтував її. На той час ми вже не могли допомогти їй. Звичайно ж, батьківська жорстокість сильно вплинула на неї, змінила її. Ось уже майже п’ятдесят років я поруч з Ілуріс.

Семі нагодувала емпру бульйоном, як змогла, а тоді сама жадібно накинулася на м’ясо, сири й фрукти, які Аналера принесла їй, проте не забула залишити половину тарілки Восу. Каптані взяв їжу, однак їсти не став. Його варта ще не скінчилася, але він продовжував слухати розповідь старої служниці. В її очах безпомилково читалася любов.

— Тоді, після початку останньої війни зі Співдружністю, — провадила далі Аналера, — емпрір Дака випав з того вікна і розбився на смерть. — Вона жестом показала на аркові вікна. — Ілуріс назвала це нещасним випадком, однак ми всі сприйняли це як диво.

Залишивши тацю, Аналера шанобливо вклонилася і пошкандибала до дверей.

— Я продовжую служити емпрі Ілуріс. Ви тільки скажіть, що вам потрібно, і я все зроблю.

— Я ціную вашу службу. Дякую вам.

З важким серцем Семі розмірковувала над тим, що їй зараз приблизно стільки ж років, скільки було Ілуріс, коли вона стала емпрою. Семі буде навчатися, водночас дбаючи про свою наставницю.

Після того, як старенька пішла, каптані Вос миттю проковтнув залишену йому їжу. Він підійшов до протилежного краю ліжка, схилився над подушками емпри. Семі відчувала емоції, які він випромінював.

Вос пішов на службу в ішаранську армію, бо в його сім’ї було надто багато зайвих ротів, щоб усіх прогодувати, але невдовзі після того його батьки, брати й сестри померли від важкого грипу. Емпра Ілуріс усиновила осиротілого юнака, зробивши його своїм прийомним сином, як і всіх бійців Яструбиної варти. Як і Семі.

Вос нахилився ближче і торкнувся щоки емпри напрочуд ніжним, майже інтимним жестом і прошепотів їй на вухо так тихо, що тільки Семі змогла його почути.

— Ми будемо пильнувати вас. — Сльози тремтіли у нього на віях. — Я не можу знову втратити свою матір.

На шляху до володінь лорда Кейда процесія конаґа перетнула ще три округи. Похмуре видовище добре слугувало меті Уто — розпалити вогонь для війни помсти, якої він так жадав.

Минаючи село за селом, Мандан повсякчас поглядав на північ з пожадливою іскрою в очах. Уто відправив уперед посланців, щоб сповістили про приїзд конаґа. Той здебільшого залишався сумним та задумливим, однак, здавалося, наповнювався силою щоразу, коли показував збережене серце свого батька враженим глядачам. Уто був задоволений його поведінкою.

Нарешті процесія досягла головного міста у володіннях Кейда. Лорд уже скликав свій народ, тож селяни, ремісники та купці, а також власні солдати лорда Кейда вишикувалися уздовж вулиць, що вели до невеликого святилища пам’яті.

Сам вельможа, холодний і вродливий, чекав біля головного входу, одягнений у блакитний плащ і жилет із золотими ґудзиками поверх сорочки з мереживними манжетами і коміром. Його каштанове волосся спадало довгими гладкими пасмами, а борода була підстрижена так акуратно, що підкреслювала виразні обриси його обличчя.

Конаґ Конндур упродовж багатьох років і не здогадувався, якою силою володів лорд Кейд і наскільки великою була його власна армія. Хоча васальний лорд сплачував нечувані податки морськими перлами, добутими в глибинах моря під стрімкими скелями, Конндур ніколи не питав про їхнє походження. Уто зробив усе можливе й неможливе, щоб зберегти таємницю, ще й виставивши у всьому винною Елліель. Його непокоїло, що до неї повернулися спогади; гірше того, вона розповіла про влаштовану ними схему королю Нортерри Колланану. На щастя, Мандан уже зрозумів суворі реалії, які Конндур Хоробрий, виявившись занадто м’яким, прийняти не зміг.

Стоячи перед святилищем пам’яті, леді Альмеда робила все, щоб у порівнянні з нею її чоловік виглядав м’якосердим і стриманим. Її розмальоване обличчя та волосся, заплетене в прикрашені коштовностями коси, робили зарозумілу леді більше схожою на сповнений пихи манекен, ніжна справжню жінку. Уто згадав свою дружину Мареку, яка не потребувала такого крикливого несмаку, щоб бути красивою та сильною. Її обличчя, яким він востаннє його побачив, назавжди закарбувалося в його пам’яті...

Кейд стояв поруч зі своїм новим Хоробрим, потворним чоловіком на ім’я Ґант, який теж був з ними тієї страшної ночі на острові Фулкор. У нього було їжакувате волосся, важкі брови та кривий ніс, який виглядав так, наче його ламали багато разів. Щоки були всіяні слідами віспи. Альмеда обрала Ґанта спеціально через його неоковирний вид, бо Кейд занадто вже понадився на вроду Елліель. Уто в душі зневажав леді Альмеду, бо її зарозумілі ревнощі перетворили просту незручність на велику проблему, яку він був змушений вирішувати.

Зараз лорд Кейд вийшов уперед і вклонився молодому конагу, не звертаючи уваги ані на Уто, ані на білого коня, не кажучи вже про натовп.

— Ласкаво прошу до мого округу, Володарю. Дозвольте виказати вам повагу від імені ваших вірних підданих, а також висловити вам наше співчуття і гнів за жахливий злочин, скоєний проти вашого батька.

Мандан, спробувавши відповісти, затнувся. Його обличчя затьмарив сум, голос надломився, але він продовжив.

— Ми пам’ятаємо спадок Конндура Хороброго, і ми ніколи не повинні забувати, що з ним зробили ішаранські тварюки. — Мандан спішився, перекинув через плече підбитий хутром плащ і підійшов до білого коня. Він поклав руки на прикрашену коштовностями скриньку, спрямувавши погляд на міське святилище пам’яті. — Це кінець нашого шляху.

Конаґ розв’язав шкіряні ремінці, що кріпили скриньку до сідла, потім підняв кришку. Лорд Кейд, його Хоробрий та його дружина наблизилися, щоб поглянути на жахливий вміст скриньки. Після того, як вони належним чином висловили свої гнів і горе, Мандан повернувся, щоб показати збережену реліквію натовпу.

— Я залишу серце мого батька тут, і ваш хранитель зможе виставити його на видноті для всіх. Пам’ятайте, що з ним сталося, і розкажіть про це всім, кого знаєте.

Кейд гордовито напнув груди.

— Для нас велика честь стати постійним домом для такого безцінного подарунка.

Ґант вніс скриню у відчинені двері святилища, за ним рушили Мандан і леді Альмеда. Уто трохи відстав, щоб опинитися поруч з Кейдом, і, коли вони увійшли до дерев’яної будівлі, сказав:

— Щойно церемонія закінчиться, конаґ захоче побачити табір з полоненими.

Після того, як Мандан і Уто влаштувалися в маєтку Кейда, вони разом з хазяїном і його Хоробрим виїхали ґрунтовою дорогою на північний схід. Проїхавши кілька миль, Уто відчув запах солоного повітря і прохолоду від щільного туману, які посилювалися з наближенням до узбережжя. День був вітряним, однак не був неприємним.

Їдучи поруч з Уто, Мандан дивився уперед, затуляючи очі від вітру, нетерпляче чекаючи, коли ж уже побачить табір рабів. Його щоки пашіли.

Незабаром велике військове містечко перекрило їм проїзд по дорозі, що вела до мисів. Сотні піхотинців, лучників і кавалеристів власної армії Кейда жили тут у полотняних наметах і дерев’яних бараках.

Кейд, пустивши коня риссю, провів їх головною вулицею. Солдати зупинялися та шанобливо виструнчувалися, коли повз них проїжджали лорд із супутниками, а потім поверталися до своїх бойових вправ. Багатство, отримане завдяки видобутку морських перлів, дозволяло утримувати таку велику постійну армію, щоб захищати володіння Кейда від заздрісних лордів-сусідів, хоча вже багато років ніхто не наважувався кинути йому виклик. Уто був певен, що ця приватна армія стане дуже важливою частиною війська Співдружності в боротьбі проти ішаранців.

Конаґ і його супровід проїхали крізь військове містечко і невдовзі дісталися примітивного табору, оточеного парканами, дерев’яними вежами та встромленими в землю загостреними кілками, що були спрямовані не назовні, для захисту від загарбників, а всередину, щоб не дати полоненим утекти.

Ґант їхав, згорбившись у сідлі на своєму сірому коні, натомість Кейд сидів прямо і впевнено. Мандан на всі очі роздивлявся навкруги, вони тим часом, проминувши охоронців Кейда, в’їхали до табору. Він скинув з плечей свій теплий плащ, щоб продемонструвати накидку і туніку конаґа.

За огорожею люди виглядали, немов пошарпані ляльки — одягнені в лахміття, з розкуйовдженим волоссям, геть брудні. Самі тільки ішаранці. Хоча Кейд мав можливість належним чином їх годувати і одягати, полонених навмисно тримали в злиднях, і Уто погоджувався, що ці тварини заслуговують на життя в загонах. Шістдесят чоловіків і жінок, що зібралися з усього табору, дивилися порожніми поглядами на відвідувачів, які зупинилися на галявині.

— Основна група зараз на скелях, збирає перлини, щоб заробити собі на прожиток, — пояснив Кейд. — Незабаром ці їх змінять.

Мандан окинув ішаранців безжальним поглядом. З його одягу вони одразу зрозуміли, що цей молодий чоловік — дуже поважна особа. Очі полонених широко розкрилися, сповнившись надії, вони мовчки благально вдивлялися у нього, але він не відповів.

— Подивись на них, Уто. Ти бачиш, наскільки вони огидні, їхнє волосся, вираз облич. Я впевнений, що у їхніх головах самі лихі думки.

— Звичайно, Володарю, так і є, — відповів Уто.

Ґант рохнув, що, схоже, мало, означати згоду.

З протилежного краю табору наближалися вершники, які тягнули за собою відкритий дерев’яний віз. Кейд насупився і рушив зі своїми супутниками вперед, щоб перестріти щойно прибулу групу.

— Робітникам ще надто рано повертатися зі скель. До припливу ще кілька годин.

На дні воза лежав, розкинувши руки, напівголий ішаранець. Його шкіра була вкрита синцями і глибокими порізами. Червоний рубець оперізував щиколотку. Череп був проломлений, одне око стирчало, мов напів-зварене яйце.

Побачивши це, бранці застогнали. Деякі відсахнулися від воза, інші, приголомшені, навпаки подалися вперед.

— Схоже, його побили розбійники, — сказав Мандан одному з вершників.

— Замість того, щоб спуститися кам’яними сходами до води, він кинувся зі скелі й розбився об каміння.

— Ледачий боягуз, — додав інший вершник.

В’язні збилися докупи, намагаючись не дивитися на тіло. Деякі ридали, інші стояли мовчки, хитаючи головами.

Уто холодно промовив:

— Я здивований, що ви завдали собі клопоту принести сюди тіло. Чому б не віддати його морю?

Ґант зауважив хрипким голосом:

— Мій лорд вважає, що видовище скалічених трупів стримає інших від подібних учинків.

Кейд скривив губи й звернувся до Мандана:

— А тепер я втратив ще одного робітника, Володарю.

Нещасні полонені спробували підступити ближче до конаґа.

— Зжальтеся, пане, ми не винні! — благав один чоловік. — Ми нічого не зробили! Я лише бідний рибалка. Почуй нас, убережи нас! Ми не заслуговуємо на таке. — Рибалка простягнув руки, показуючи вкриті брудом, мозолями і кров’ю долоні. — Ми не винні.

— Не винні? — Мандан накинувся на нього. — Ваші люди зарізали мого батька! — Він зиркнув на Уто, і Хоробрий знав, що робити.

Не вагаючись ані миті, Уто схопив чоловіка за голову і крутнув, зламавши йому шию, немов зірвав виноград зі стебла. Нещасний в’язень упав, і Уто відкинув його. Люди, нажахані побаченим, відступили.

Кейд несхвально зітхнув.

— І ось ще один мертвий раб. Вони потрібні нам живими, Уто, щоб вони могли продовжувати працювати.

Мандан роздратовано кинув:

— Ми скоро вирушимо на війну. Тож у нас буде вдосталь нових в’язнів.

Хвилі з гнівним гуркотом розбивалися об підніжжя скель. На зарослій травою ділянці, відкритій усім вітрам, були встановлені полотняні намети і сортувальні кошики. Ішаранські нирці мали на собі лише пов’язки на стегнах, а в руках тримали тупі ножі для роботи. Мотузки навколо щиколоток не давали їм утекти.

Без остраху Мандан підійшов до стрімкого урвища, щоб подивитися на чорні рифи далеко внизу. Уто стояв поруч, захищаючи його. Мокрі скелі поросли мохом і були всіяні м’ясистими наростами морських рослин. Полонені ішаранці спускалися до води вузькими сходинками, подекуди тримаючись за залізне поруччя в особливо небезпечних місцях. Прибій пінився навколо скупчень скель унизу.

Раби видобували молюсків у затоплених закутках і тріщинах, наповнюючи сітки вкритими наростами мушлями, які потім сортували у кошиках нагорі. Бурхливі хвилі розбивалися навколо робітників. Хоча вони й намагалися втриматися на одному місці, прибій ударяв їх об скелі. Ніхто не співчував їхнім стражданням. Вже точно не Мандан.

Лорд Кейд підійшов до них і також став на краю скелі.

— Ці робітники купують їжу для своїх сімей у головному таборі. Якщо вони не добудуть для мене перлів, їхні близькі не матимуть що їсти. — Він посміхнувся. — Це дієва система.

Ґант видав глухий гортанний звук, але нічого не сказав.

— Саме цього вони заслуговують, — промовив Мандан.

Хвиля з гучним гуркотом вдарилася в скелі, здійнявши хвіст бризок. Одного нирця підхопило зворотним потоком і кинуло, мов тонучого щура, на чорний риф. Коли хвиля відступила, він уже хитався на воді обличчям вниз, стікаючи кров’ю. Кейд голосно зітхнув.

— Скоро нам знадобляться нові робітники, — без сарказму зауважив Ґант.

З оглядового майданчика замку Баннрії відкривався прекрасний вид на прилеглі землі. Коли Адан ступив на плаский дах замку, був сонячний і вітряний день. Король Колланан, одягнений у підбиту хутром куртку, що була занадто теплою для клімату Судерри, піднявся вслід за Аданом. Його розпущене волосся розвівалося на вітру, бо він не носив ані корони, ані королівського вінця. Коля підняв погляд на небо.

— Ти приходиш сюди вночі? Чи бачив ти останнім часом падучі зірки? Якщо бачив, то чи вирішив, що вони означають?

Пенда підійшла до двох чоловіків, що стояли на оглядовому майданчику. Її зелений ска сидів у неї на плечі, похитуючись, щоб утримати рівновагу.

— Вони можуть означати, що всесвіт розлітається на шматки. — Вона намалювала коло над своїм серцем.

— Іноді здається, що так і є, — зізнався Адан, але він не дозволить нещодавнім невдачам його зламати. Натомість він думав про те, заради чого він повинен жити, — про свою дружину, майбутню дитину, свій народ — і про те, як йому знайти спосіб їх урятувати.

Ксар швидко протріскотів якусь свою пісню, і його грановані очі заблищали, коли він поглянув на лінію бурих гір, що межували з пустелями за ними. Ска здійнявся в повітря й облетів навколо стягів, що маяли на верхівці вежі.

Раптово здригнувшись, Пенда показала на захід.

— Це знову наближається. Ще один передвісник.

Удалині, аж біля обрію, з гір котилася велика пилова хмара, обрисами схожа на ковадло отруйного диму. Щось наближалося до них над пагорбами. У Адана пересохло в горлі, а Колланан вигукнув:

— Кров предків!

Попередня пилова буря, що прийшла з Печі, здавалася величезним чудовиськом із вітру та пилу, а ця була набагато меншою, ніби окремою масою здійнятого піску, що неслася крізь узгір’я. Вона рухалася по неприродно прямій лінії, маючи цілком очевидну кінцеву точку свого шляху.

— Воно прямує сюди, — мовила Пенда.

Колланан почухав бороду.

— І часто таке трапляється? — запитав він.

— Тільки в найгірші дні, — відповів Адан.

Поки пиловий вихор, наближаючись, котився до Баннрії, Адан повів своїх супутників униз, щоб зустріти його на краю, міста. Загін стривожених вартових Стяга стояв біля закритих воріт і товстих кам’яних стін. Капітан Ельціор, командир вартових Стяга, доповів Адану:

— Ворота надійно зачинені, а стіни повинні витримати бурю, Володарю.

— Це не природна буря, — сказав молодий охоронець Сінан, брат зброєносця Гома, — але вона набагато менша за останню.

— Ця буря має іншу мету. Я це відчуваю, — відказав Адан. — Однак ми зустрінемо її і побачимо, що збираються робити піщані Люті. — На вражені погляди вартових Стяга король відповів: — Зараз не в моїх інтересах протистояти королеві By. Ми ж союзники і добрі друзі, чи не так? — Його сарказм був цілком очевидний. Він знав, що королева полюбляє хизуватися своєю владою, як вона вже робила це раніше, і він не хотів провокувати її. — Відчиніть браму! Подивимось, що задумав цей пиловий диявол. — Хоч він і намагався виглядати сильним поруч зі своїм дядьком — теж королем, — Адан не був таким упевненим, як намагався здаватися.

Гейл Орр похитав головою. Колланан упер руки в стегна і поглянув на свою Хоробру, що була готова до всього, з чим їм доведеться зіткнутися.

Тон торкнувся брами кінчиками пальців.

— Я зможу захистити нас, якщо це знадобиться. Королева By буде дуже здивована. — Він посміхнувся.

— Поки що ні, — відказав Адан, хоча був радий дізнатися, що в таємничого Лютого можуть бути й такі здібності. — Давайте послухаємо, що вона хоче нам сказати.

Ворота з рипінням відчинилися, напинаючи канати і поскрипуючи петлями. Стрімкий вітер зі свистом задув крізь щілину піднятий у повітря пісок. Темне волосся Тона маяло на вітру, і він посміхнувся, відчуваючи піщинки на обличчі.

Тугий вихор заввишки з двох чоловіків, химерно клубочачись, сунув головною дорогою прямо до них, широко розкинувши схожі на щупальця струмені піску. Адан зустрів його, стоячи у розчинених воротах.

Пиловий шквал закрутився біля міських стін, а потім зупинився, ніби вагаючись. Піщинки пилу й піску поступово складалися в зображення голови королеви By, утворюючи її великі очі, довге волосся, вузьке підборіддя. Пиловий рот королеви розтулився, і її обличчя-марево заговорило голосом буремного вітру.

— Королю Адане Старфолле, мій союзнику! Я запрошую тебе і королеву Пенду відвідати мій великий палац у пустелі, поки ми чекаємо прибуття вашого конаґа Мандана на мій виклик.

Обрис примарного лиця змінився. Очі By були лише клубочками пилу, і вони не зустрілися з поглядом короля. На обличчі королеви не було жодних ознак того, що вона помітила Гейла Орра, короля Колланана, Тона чи Елліель. Сліпий образ заговорив знову.

— Після того, як ви дістанетеся краю Печі, мої Люті супроводять вас далі.

Дядько Адана вийшов уперед, впевнений у собі, навіть зухвалий. Він голосно промовив:

— Я — Колланан, король Нортерри. Мені теж доводилося мати справу з Лютими. Я буду супроводжувати...

Вихор піску й пилу раптом зупинився, і піщинки зсипалися вниз, утворивши невелику піщану купу перед брамою.

— Сумніваюся, що вона вас почула, — зауважив Тон.

— Кра, у цьому піщаному запрошенні не було королеви By, — сказав Гейл. — Це просто повідомлення, записане в піску.

Колланан знизав плечима.

— Я все одно збираюся поїхати з вами.

Того вечора, коли всі вони розсілися у великій залі замку, Колл сказав:

— Я прийшов сюди, щоб дізнатися більше про піщаних Лютих. Якщо королева By бажає союзу із Судеррою, то вона, можливо, допоможе і моєму королівству.

— Це не той союз, якого нам варто прагнути, дядьку, — попередив Адан. — By вже зрадила безліч людей. Вона небезпечна. Проте я намагатимусь залишатися в її милості і водночас буду готуватися на той випадок, якщо нам доведеться виступити проти них.

— Я не казав, що довірятиму їй! Але, можливо, мені вдасться використати королеву у власних цілях. — На обличчі Колла проступив сум. — Адане, ти бачив, що крижані Люті зробили з нашим містечком Лейк Бакал. — Його лице почервоніло від гніву. — Ти показав мені жахливі картини табору рабів у пустелі. Хай би крижані Люті схопили моїх людей, навіть забрали на каторжні роботи, але принаймні вони були б живі! Моя дочка, її чоловік, мій онук. Натомість ці виродки винищили ціле містечко. Бо воно їм заважало! — Він вдарив кулаком по своїй долоні. — Але Бірч ще живий, і я здригаюся кожного разу при думці, що королева Онн може з ним вчинити. Навіщо королеві Лютих людська дитина?

Гейл Орр кинув стривожений погляд на свою вагітну доньку.

— Очевидно, що королева By має нездоровий інтерес і до твоєї дитини, серденько. — Він загарчав. — Кра! Ти не можеш туди піти — вона може ув’язнити тебе і забрати дитину.

Адан подивився на Тона в пошуках можливих відповідей, але Лютий не зводив очей з полум’я у каміні в кінці великої зали. Вогонь танцював і мерехтів, так наче Тон вправно керував ним з допомогою якоїсь химерної магії.

Вмостившись у зручному кріслі, Пенда відповіла:

— Може й так, батьку. By торкалася мене. Вона хоче цю дитину. Я це відчуваю.

— Вона не отримає нашої дитини! — відрізав Адан.

— Не отримає, — погодилася Елліель. — Якщо ми з Тоном зможемо цьому завадити.

Адан прийняв рішення.

— Я прийму її запрошення, а Колланан поїде зі мною замість тебе, Пендо. Ми поїдемо в пустелю і дізнаємося, чого хоче By. Їй доведеться задовольнитися цим.

Король Нортерри кивнув.

— Ми візьмемо від цієї зустрічі все можливе, не наражаючи Пенду на небезпеку.

Адан звернувся до своєї дружини.

— Ти залишишся тут, у безпеці — і вдалині від будь-яких Лютих.

— Погоджуюсь з усім серцем, — сказав Гейл.

Пенда, прекрасна, як і завжди, категорично відмовилася.

— Ні, Старфолле, я тут не залишуся. — І перш ніж Адан устиг заперечити, вона додала:

— І я не піду з тобою. Я не маю наміру віддавати себе в руки By. — Пенда повернулася до Гейла і владно повела підборіддям. — Батьку, ти поїдеш зі мною.

— Звичайно, моє серденько. Але куди ми вирушимо?

— До племен утауків, де нас ніколи не знайдуть. Ми зможемо їздити з ними, мандрувати там, де й вони, і я буду в безпеці.

Гейл усміхнувся, блиснувши золотим зубом.

— Кра, це пречудова ідея!

— Ви будете десь у пустках? Але як я тебе знайду?

— Навіть я не знаю, де я буду, — у цьому й сенс. Мені потрібно триматися подалі від піщаних Лютих.

Адан намагався стримати тривогу.

— А як же дитина? Тобі слід зостатися тут і відпочивати. Залишилося всього кілька тижнів.

Пенда поцілувала його в щоку.

— Жінки в племенах утауків завжди народжують дітей у наших таборах. Насправді мені буде зручніше там, з моїм народом.

— Я хочу бути з тобою. Я повинен бути з тобою! Заради моєї дитини.

— Це королівство теж твоє. Поїдь, поговори з королевою By і перетвори ці знання на зброю. Знайди її слабке місце. — Пенда намагалася заспокоїти свого чоловіка. — Не бійся, я візьму з собою обидвох ска. Коли настане час, вони знайдуть тебе.

Бірч не знав, як надовго королева крижаних Лютих забула про нього, проте він радо скористався тими днями, що проходили без її нагляду.

З мамулами йому було тепло, і вони давали йому їжу. Навіть якщо їжа була жахливою на смак, Бірч відчував, що стає сильнішим. Він житиме. Після всього, що крижані Люті зробили з ним та його сім’єю, він житиме.

Він слідував за мамулами, що дріботіли крізь тунелі в льодовику під палацом. Але тепер хлопчик багато що розумів з мови мамулів. Вони не припиняли своєї кипучої діяльності: оглядали сховища, переміщали предмети з одного місця в інше — без жодної зрозумілої Вірчу мети. Можливо, мамули просто хотіли виглядати зайнятими, щоб крижані Люті їх не чіпали.

Вони привели його до величезних гротів з камерами для магічного сну. Тут були тисячі запечатаних кригою ніш з приєднаними до них трубками та сяючими кристалами. Ці зали містили цілу сплячу армію.

Мамули рухались між камер, щось цвірінькали, оглядаючи заморожених воїнів, магів і вельмож. Вони торкалися маленькими рученятами вікон з тонкої криги, залишаючи по собі плями талої води, які потім знову замерзали.

Весь грот, здавалося, був порожнім, якщо не зважати на сплячих фігур. Поблизу не було жодного Лютого.

Дивно, але пара мамулів дивилася прямо на Вірча, ніби переконуючись, що він спостерігає за ними. Потім вони нахилились над сяючим кристалом, що передавав завитки магії у сплячі тіла. Залишені без жодного нагляду, мамули дістали маленькі ножі, короткі, але гострі, і миттєвим рухом встромили їх у кристал чарівного сну.

Інший мамула проколов гнучку трубку, наповнену сріблястою кров’ю. Очі Вірча широко розплющилися, коли він побачив, як рідина просочилася в камеру і зібралася в калюжку біля ніг замороженого тіла. Сяючий кристал змінив колір з яскраво-блакитного на глибокий фіолетовий.

Влаштувавши диверсію, мамули кинулися геть, рухаючись при цьому так, ніби вони були заклопотані якимись важливими справами. Один з них пробурмотів до Вірча слово, котре, як той зрозумів, означало «ламати».

Хлопчик спостерігав, як істоти снують по залу, крадькома простромлюючи, штрикаючи, колючи магічне приладдя. Купка мамулів переходила з рівня на рівень, продовжуючи свої вандальські дії — непомітні й хаотичні.

— Ламати, — повторив мамула, і вони вискочили з гроту, вдаючи, що продовжують виконувати свої марудні повинності, і залишившись ніким не поміченими.

— Ламати, — погодився Бірч, а потім додав ще одне слово. — Вбивати.

Будівельний майданчик храму Маґніфіка повнився звуками, що водночас здавалися оглушливими і радували вухо: робочі стогнали від натуги, бригадири покрикували на підлеглих, брязкали молотки каменярів, скреготали кельми мулярів. Верховний жрець Кловус стояв у затінку під наметом на високому риштованні, що здіймалося, наче сторожова вежа, над місцем робіт.

Він спостерігав, як унизу чорнороби натягують канати, щоб підняти величезні кам’яні брили на пандуси, змащені глиною. Тим часом муляри зводили аркади на другій платформі великого храму, а кахлярі прикрашали їх глазурованими символами божків з усіх тринадцяти округів.

Багато років тому, щоб розчистити площу під будівництво, було зруйновано кілька тісно скупчених кварталів, а тепер ще й знесли тимчасові жертовники і ринки, де торгували церковним начинням, щоб можна було розпочати роботу над велетенським храмом.

Кловус обмірковував зведення храму Маґніфіка більшу частину свого життя, і тепер у нього нарешті з’явилися влада та можливості, щоб втілити свій задум. Невпинний потік возів і саней доставляв будівельний камінь, з якого зводили другий рівень величезної піраміди. План споруди включав лабіринт переходів, захищені кімнати та внутрішні зали для богослужінь, проте ніщо з цього не можна було побачити з поверхні землі.

Божок, який наразі перебував під храмовою площею, заповнить собою закінчений храм, як кров, що розтікається по венах, а Маґніфіка, мов лінза, зосередить і сконцентрує віру людей, зміцнюючи божка.

У Кловуса голова йшла обертом від можливостей, що відкривалися перед ним, але його радість була дещо притлумлена, адже ця перемога забрала так багато часу. Недалекоглядна емпра гальмувала роботу стільки років! Чого вона боялась? Тепер же він хотів завершити будівництво у рекордні строки. Відкинувшись на спинку крісла і попиваючи прохолодну воду з келиха, жрець спостерігав зі свого високого помосту за тим, як складають нові каркаси. Незабаром розпочнеться зведення третього ярусу величезної піраміди. А це ознака неабиякого прогресу.

Внизу на вулиці Кловус побачив високого чоловіка, який наближався до його вежі. Вбраний у темно-фіолетову мантію та в капелюхові з квадратним верхом, чоловік цілеспрямовано рухався повз теслярів, каменярів, водоносів, різьбярів по каменю та мулярів. Упізнавши його, Кловус скривився.

Камергер Нерев був чоловіком обережним, не звичним до того, щоб здиратися нагору хиткими дерев’яними східцями, але він почав рішуче підніматися вузькими щаблями на оглядовий майданчик. Верховний жрець зрозумів, що уникнути зустрічі не вдасться.

Кловус підійшов до краю помосту і глянув униз, на верхню сходинку прив’язаної дерев’яної драбини, міркуючи, як було би просто трохи натиснути ногою на голову камергера і скинути його вниз, на бруківку. Але в Кловуса не було потреби непокоїтися через міністра, який служить недієздатній правительці.

Відсапуючись, Нерев вхопився за останній щабель, і його плечі показалися над помостом.

— Верховний жерче, нам потрібно поговорити. Зважаючи на терміновість справи, я подумав, що краще прийти до вас особисто.

Кловус відступив назад, але не простягнув руки, щоб допомогти чоловікові піднятися на дерев’яний настил.

— Дійсно, це набагато краще, ніж писати мені.

Камергер випростався і змахнув пилюку з фіолетової мантії. Оглянувши високий поміст, він, здавалося, був стривожений тим, що не побачив ні перил, ні страхувальних мотузок.

Кловус зауважив:

— Я не певен, що вам підходить таке високе положення. Маю на увазі це підмостя.

Нерев негайно перейшов до справи.

— Значна частина скарбниці Сереполя неочікувано була використана на зведення храму Маґніфіка. Я розмовляв зі скарбничими про витрачання коштів. Дозволу на це не було.

Кловус склав докупи пучки пальців.

— Ті гроші мали бути спрямовані на це будівництво багато років тому, ще за часів правління емпріра Даки. Ми нарешті надолужуємо згаяне, а це коштує грошей. — Він зітхнув глибоко й вдоволено, оглядаючи метушливий будівельний майданчик. — Ми марно втратили багато часу, і через це Ішара ослабла. Не дивно, що конаґ Конндур був впевнений, що може спробувати вбити нашу дорогу емпру. Тепер нам знову загрожує війна з нашим безбожним ворогом, камергере, а Ішара слабка, бо Маґніфіка досі не збудована. Наш головний божок використовує лише малу частку своїх можливостей.

Нерев так міцно стиснув зуби, що жовна випнулися під вилицями. Він не збирався давати себе відволікти.

— За століття нашого існування в округах Ішари було створено міцну систему верховенства закону. Ми тепер цивілізовані люди, а не ті варвари, що вижили після воєн Лютих у старому світі. У нас є зведення законів, яких слід дотримуватися.

Кловус форкнув.

— Жерці та наші божки допомагають виконувати цей закон.

— Ішара має офіційну правительку. — Нерев почухав щоку. — Хай емпра Ілуріс без свідомості — можливо, назавжди, а можливо, лише на деякий час, — ця ситуація вимагає уваги.

Кловус стиснув товсті губи і, здавалося, глибоко задумався, хоча міркувати йому не було про що.

— Протягом останнього року я висловлював своє занепокоєння тим, що Ілуріс не має спадкоємця або призначеного наступника. Саме тому ми опинилися в такому скрутному становищі. Якби ж то вона мене послухала.

Погладивши свій золотий медальйон камергера, Нерев відповів:

— Тим часом Ішара повинна мати іншу емпру чи емпріра, принаймні як виконувача обов’язків, поки Ілуріс не прокинеться. Нам обом відомо, що емпра збиралася призначити своєю наступницею молоду дівчину Семі. Заради спокою Ішари ми повинні здійснити цей задум. Я пропоную провести церемонію коронації без зволікань.

Кловус глузливо посміхнувся. Ця ідея сама по собі була абсурдною.

— Це дівчисько, злодюжка з вулиці? Народ ніколи не прийме її!

— Прийняв би, бо Ілуріс попросила б його про це. Ви чуєте, як натовп щодня молиться за свою емпру. Ці молитви стають усе сильнішими й сильнішими.

Кловус пирхнув.

— Ми розплачуємося за те, що Ілуріс нехтувала своїм обов’язком народити дитину. Ситуація не така жахлива, як ви вважаєте. Ви забагато непокоїтеся.

Верховний жрець стояв на краю хиткого дерев’яного помосту. У великому місті Сереполі були й інші храми з меншими божками, які горіли яскравим вогнем віри, але ніщо не могло зрівнятися з Маґніфікою.

— У людей є поводир, камергере. Ми вже відправили морську експедицію з божком гавані, щоб відвоювати острів Фулкор. Їх веде їхня віра, і всі ми знаємо, що треба робити. Ви лише послухайте їхні молитви! — Він заплющив очі і зітхнув, немов зробивши ковток прохолодного вина. — Почуй нас, убережи нас.

— Вони моляться за емпру Ілуріс. — Кожне слово Нерева падало важким каменем. — Семі повинна стати наступною емпрою.

Що потрібно для того, аби позбутися цього набридливого чоловіка?

— Я візьму це до уваги, але зараз я дуже зайнятий. Мені потрібні кілька днів на роздуми.

Охоплений обуренням, камергер Нерев вчепився в золотий ланцюг у себе на шиї.

— Не вам це вирішувати! Питання має бути винесене на розгляд зібрання радників. — Він повернувся і спробував ефектно покинути вежу, але не вийшло, бо йому довелося, чіпляючись за драбину, обережно спускатися з високого помосту. У бідолахи було дуже погане почуття рівноваги. Кловус боявся, що це його і згубить.

Постійно перебуваючи в покоях емпри, Семі почала відчувати страх закритих приміщень, проте, отримавши страшну звістку про камергера Нерева, вона зрозуміла, що це насправді єдине місце, де вона може почуватися в безпеці.

Стривожений боєць Яструбиної варти забіг у покої, важко дихаючи після подолання численних кам’яних сходів.

— Камергер мертвий!

Семі подалася вперед, вражена почутим.

— Як? Як він помер? — Та вона миттю зрозуміла, що відповідь не має значення, бо офіційна причина майже напевно не відповідає дійсності. Аналера теж була в кімнаті, збираючи посуд після обіду. Її зморшкувате обличчя зблідло.

— Він випав з вікна у палаці. — Вартовий похитав головою. — Його особисті покої розташовані в адміністративному крилі, над площею. Вікно було відчинене, він був один у кімнаті. Документи розкидані на столі. Як стверджує охорона палацу, Нерев, схоже, був у такому відчаї через стан емпри, що викинувся з вікна, розбившись на смерть, — достоту, як емпрір Дака.

Голос старої служниці був сповнений презирства.

— Маячня.

Вос почухав кривий ніс.

— Він не міг вистрибнути з вікна. Нерев приходив сюди, щоб поговорити з нами про стан емпри лише два дні тому.

Посланець кивнув.

— Я це знаю, і це знає кожен боєць Яструбиної варти. Але саме цю історію розказують людям.

— Емпрір Дака теж не викинувся з вікна, — промовила Семі тихим голосом. — Ілуріс штовхнула його. Дака на це заслужив, а от камергер Нерев — ні.

Вос став поруч із Семі, його обличчя ще більше спохмурніло.

— Ми знаємо, що Нерев хотів, щоб ти стала новою емпрою. Але це не входило в плани верховного жерця Кловуса... хіба б ти погодилася стати його маріонеткою.

Семі обурено відповіла:

— Я б ніколи на таке не погодилася.

Вос усміхнувся дівчині, пишаючись нею.

— Ми всі це знаємо.

Приголомшена, Семі опустилася на ліжко і взяла холодну руку емпри у свою, намагаючись черпати сили у своєї наставниці. Вона знала, що Яструбина варта вірна, а народ і далі молиться за здоров’я емпри, але Кловус контролював божків та схиляв Ішару до помсти Співдружності. І він був готовий вбивати, щоб захистити свою владу.

— Які в мене шанси?

Дівчина погладила обличчя Ілуріс. Повіки емпри злегка здригнулися, наче їй щось снилося, але потім вона знову стала нерухомою.

Аналера заговорила до Семі.

— Я пропоную збільшити число бійців Яструбиної варти, панно. Обережність не буває зайвою.

Семі ненавиділа Співдружність за те, що вони зробили з Ілуріс, однак цей ворог був дуже далеко і війна з ним могла тліти ще деякий час. Якби Семі стала емпрою, їй довелося б очолити армії Ішари, слухати генералів, керувати ними, вирішувати всі внутрішні суперечки і готуватися воювати на континенті по той бік моря, одночасно дбаючи про оборону супроти можливого вторгнення у власні землі.

Проте зараз її справжні вороги були зовсім поруч.

Посланець, закінчивши свою розповідь, чекав подальших наказів. Напруження, що охопило бійців Яструбиної варти, зросло ще більше.

Каптані Вос поклав дівчині на плече тверду, але теплу руку.

— Ми не дозволимо, щоб з тобою щось сталося.

Семі накрила його руку своєю.

— Інколи я почуваюся самотньою без емпри Ілуріс, але я рада, що ви тут.

Раптом вона відчула якийсь дивний холодок у повітрі, а тіло ніби стало поколювати. По кімнаті промайнув химерний звук, схожий на шепіт вітру та шурхіт каміння. Охоронці заворушилися, бо теж це відчули. Щось рухалося кімнатою з невидимим шурхотом, стривоживши усіх.

Семі піднялася з ліжка емпри.

— Що це?

Перед її очима повітря пішло брижами, ніби серпанок з води, що швидко утворився і знову розчинився в повітрі. В кімнаті кружляло щось незриме, але могутнє. На свій подив, Семі зрозуміла, що не боїться.

Вос зробив крок уперед, тримаючи руку на кинджалі, коли невидима сутність промайнула над ліжком емпри, немов порив вітру.

Крізь відчинене вікно Семі так само чула гомін людських голосів, що молилися за емпру.

— Почуй нас, убережи нас!

Дівчина відчула дивне тепло всередині.

— Я почуваюся в безпеці, — промовила вона вголос.

Мерехтливе видиво розсіялося так непомітно, що незабаром вона вже не була впевнена, що їй це не привиділося.

Коли з вежі пролунав сигнал тривоги, караульна Клеа кинулася кам’яними сходами на верхівку стіни, що з усіх боків оточувала фортецю. Безперервні удари гонгу скликали гарнізон до зброї, і її солдати займали свої позиції. Вартові, що стояли на виступаючих кутах стіни, пильно вглядалися у море.

Клеа оглянула обрій на сході й побачила червоно-білі вітрила семи ішаранських військових кораблів, що прямували просто до острова Фулкор. Її командний голос прогримів на все подвір’я.

— До зброї! Готуйтесь битися за своє життя!

Її солдати поспіхом хапали зброю та обладунки, а Клеа продовжувала кричати:

— Ми чекали цього! — Хоробра не відчувала страху, і тільки передчуття бою розливалося по тілу гарячим металом. Потім вона прошепотіла сама собі:

— О, як же я чекала на це.

Ворожі кораблі наближалися з дивовижною швидкістю. Хоча вимпели, які маяли та тріпотіли на дахах будівель, вказували на те, що вітер дме у протилежному напрямку, якимось чином ішаранцям вдавалося стрімко рухатися вперед. Лиха магія, жодних сумнівів.

Тут, на острові Фулкор, стояли три військові кораблі Співдружності, направлені сюди після вбивства конаґа Конндура. Клеа очікувала більшої підмоги, але навіть вона не чекала ішаранської навали так скоро.

Два кораблі Співдружності були у морі, тримаючись східного берега острова, а третій захисник залишався пришвартованим у вузькій бухті внизу, єдиній безпечній гавані острова. Під неперервні звуки тривоги моряки неслися крутими сходами до причалу, щоб підготувати третій корабель до відплиття.

Від західного берега острова нещодавно відійшло невелике судно, яке доставило гарнізону припаси та зброю, а також звістку про те, що конаґ Мандан готується до повномасштабної війни проти Ішари. Незабаром острову Фулкор, прийнявши десятки військових кораблів, належало стати плацдармом для великого вторгнення в новий світ, однак зараз Клеа не могла думати про все королівство. Ця фортеця належала їй. Вона була караульною, і вона захищатиме її.

Хоча ворог значно переважав їх чисельно, два вітрильники захисників взяли курс прямо на ішаранські кораблі, готові дати їм відсіч. Десятиліття тому ішаранський флот влаштував облогу острова, й ішаранці спробували заморити голодом солдатів гарнізону, але тоді Уто — Уто з Рифу — дістався рифів, які виступили з-під води під час відпливу, і зненацька атакував кораблі, що стояли на якорях, випустивши по них палаючі стріли, коли їм здавалося, що вони у безпеці. Тепер захисники Клеа збиралися використати ті самі довгі луки, наблизившись до ворожих кораблів і підпаливши їх.

Зі стін фортеці Хоробра спостерігала, як до них наближаються вітрила з біло-червоними смугами. З двох її кораблів, наче іскри із шліфувального круга, зливою вирвалися яскраві цятки. Більшість палаючих стріл не влучила, бо нетерплячі лучники вистрілили надто рано, але кілька стріл все ж поцілили в головний корабель ішаранців. Одна обпалила туго напнуте вітрило. Клеа знала, що її капітани будуть вести кораблі вперед, доки не випустять кілька потужних залпів вогняних стріл, а тоді відступлять у безпечне місце. Два бойові кораблі не могли сподіватися знищити сім.

Перш ніж головний ворожий корабель загорівся, уздовж його ватерлінії відкрилися дерев’яні віконниці... і те, що вихлюпнулося з вантажного відсіку, сповнило Клеа почуттям огиди: безформна маса, зліплена з вітру та хмар, диму і жаху, облич та завитків, звивистих щупальців і могутніх кулаків.

— Вони привезли з собою божка! — вигукнула вона. Солдати, що юрмилися біля захисної стіни фортеці, закричали від обурення, яке невдовзі переросло у лють.

Чудовисько вивергнулося з трюму і понеслося над водою, роздуваючись і здіймаючи бризки.

Вихор палаючих стріл вдарив у корпус військового корабля, але вони згасли, не завдавши йому жодної шкоди. Вже за кілька митей божок нависнув над першим кораблем Співдружності, знищивши його ніс спалахом блискавки й вогню і розколовши дошки палуби на тліючі дерев’яні уламки.

Десятки моряків намагалися врятуватися, та марно — їхні тіла посікло уламками, що розліталися навсібіч. Божок ринув на корабель Співдружності, з гуркотом пронісся палубою, вириваючи дошки, аж поки не досяг щогли. Блискавки вдарили по снастях, і парусинові вітрила спалахнули яскравим полум’ям. Висока щогла здригнулася, нахилися і важко гримнулася на палубу, розчавивши кількох моряків.

Клеа спостерігала зі стіни, затамувавши подих.

Божок кидався вперед, мов скажений вовк, і корабель розгойдувало з боку в бік. Потім сутність поринула крізь палубу в трюм. Вона пробила кіль і виринула з нижньої частини корпусу, пронеслася під водою, а тоді вибухнула водяним смерчем, розганяючи хвилі на всі боки.

Другий корабель Співдружності відвернув, намагаючись уникнути зіткнення з божком, але він був у владі звичайних вітрів. Ішаранський флот вже був поруч, затискаючи приречений корабель у пастці. Наближаючись, ішаранці почали випускати по ньому палаючі стріли.

Вітрило корабля Співдружності загорілося, але перш ніж полум’я встигло розгорітися, на корабель налетів божок, немов кулак, в якому переплелися пінні хвилі і громові шторми. Величезна паща розтулила водянисті нематеріальні щелепи, і з неї став вивергатися отруйний туман, поглинаючи корабель. Наостанок божок могутнім ударом пробив корпус наскрізь і зламав корму.

Цілі й неушкоджені, крім, хіба, кількох тліючих плям від вогняних стріл, сім ішаранських кораблів рішуче рушили до острова Фулкор — прямісінько до гавані.

Вражена побаченим, Клеа торкнулася обруча реймера, що висів у неї на стегні, і зрозуміла, що їй доведеться скористатися ним.

У захищеній бухті третій військовий корабель Співдружності був нарешті готовий до бою. Його вітрила були підняті, швартови віддані, а екіпаж щосили веслував, поспішаючи вивести корабель з бухти. Високі скелі закривали їм вид на інший бік острова, і тому Клеа здогадалася, що капітан ще не бачив нападників та їхнього божка, а відтак не знав, з чим його кораблю доведеться зіткнутися.

Коли ішаранські кораблі наблизилися до острова, випущений божок помчав по хвилях, залишаючи за собою широкий білий слід. Клеа збагнула, що, як тільки третій корабель Співдружності вийде із захищеної бухти, він приречений, Обернувшись, вона закричала своїм воїнам:

— На стіни! Ставте катапульти, Підготувати гаряче масло! — Вона зціпила зуби. — Вбийте їх усіх! Захистіть стіни!

Караульна торкнулася свого меча. Реймер забере всі її сили, але ним вона зможе вбити найбільше ворогів — коли настане час. Солдати гарнізону мали всю зброю, обладунки та припаси, потрібні для звичайної облоги. Клеа важко ковтнула, але вона не дасть нікому побачити свій страх. Навіть Хоробра не знала, як боротися з божком, коли він штурмуватиме стіни. Один з таких божків знищив усю їхню колонію Валаеру. Як фортечні стіни, стріли та бойові сокири могли захистити від такої істоти?

Божок врізався у третій бойовий корабель Співдружності, зі страшною силою вдаривши у борт, і проломив корпус. Не зупиняючись, він продовжив свій шлях до острова, залишивши позаду розбитий потопаючий корабель. Коли розбурхана люта потвора наблизилася, то здалася меншою, ніж тоді, коли з’явилася вперше, немовби вона зменшувалася, витрачаючи енергію. Але це не допоможе врятувати острів.

Божок, досягши входу в гавань, зупинився, чекаючи на ішаранські кораблі. Ті з них, що рухалися першими, зайшли прямо у вузьку бухту, і, коли вони причалили, з них швидко висадилися ішаранські воїни, що одразу кинулися до сходів на скелі. Ці перші чотири ішаранські кораблі зайняли усі вільні причали, а з інших кораблів, що наблизилися до гавані, ішаранці відправили невеликі човни, які доставили нових солдатів.

Останні кораблі загарбників рушили навколо острова, вистежуючи кораблі Співдружності. Клеа, озирнувшись, побачила судно постачання, що мчало на захід, до Остерри. Вона відчула слабке полегшення, зрозумівши, що принаймні цей корабель уникне страшної долі. Капітан судна постачання бачив напад на Фулкор, і він розповість усе конаґу.

— Мчи! — прошепотіла Клеа. — Розкажи їм, що тут сталося.

Вузькі сходи, що вели від причалів угору по прямовисній скелі, проходили крізь вузьке місце — ще один природний оборонний рубіж фортеці. Ішаранські нападники, видираючись крутими сходами, стукотіли по металевих планках, — і перші з них мали взнати, що поплатяться життям.

— За емпру! — кричали вони, розмахуючи мечами.

Верхня частина сходів вела в розщелину, розташовану нижче стін фортеці, через яку треба було пройти, щоб потрапити до укріпленої території нагорі. Товста металева загорожа перекривала вхід, але поки що важкий заслін залишався відкритим, щоб солдати гарнізону могли закидати нападників камінням. На круті металеві та кам’яні сходи полилося масло з великих бочок, згори прилетів смолоскип — і перші ряди загарбників запалали. Ішаранці, вкриті палаючим маслом, з криками посипалися зі сходів на скелі.

Біля проходу у скелі захисники Співдружності довгими списами простромлювали тих, кому вдавалося пробитися до цього отвору під стінами. Кров лилася рікою, та сили ішаранців здавалися невичерпними — нові й нові солдати продовжували прибувати з пришвартованих унизу кораблів. І хай захисники Фулкора були рішучими і добре озброєними, їх було небагато.

Немов буря в чорних обладунках, Клеа прорвалася до вхідних тунелів під стінами фортеці і билася пліч-о-пліч з іншими захисниками. Хоробра жадала пролити ішаранську кров, і, стрімголов кинувшись у битву, перетворилася на нищівну примару, вбиваючи десятки й десятки ворогів, але ішаранські загарбники, здавалося, були охоплені якоюсь неприродною ненавистю. Клеа цілком їх розуміла.

Та невдовзі ворожі командири змінили тактику. Вони послали божка.

Сутність прокотилася нагору по прямовисній скелі, до якої кріпилися металеві сходи. Божку не потрібні були сходи. Безформна вируюча істота неслася увись по гладкому каменю, мов вогонь несеться за цівкою масла.

Крізь відчинені ворота Клеа побачила, що божок наближається, і відчула, як всередині наростає предковічний жах. Поруч почулися зойки охоплених панікою солдатів, але, опанувавши себе, вони залишилися на місцях. Здійнявши списи та мечі, вони наставили їх на божество, що насувалося на них, однак Клеа розуміла: самим їм прохід не втримати.

— Закрити і забарикадувати ворота!

Захисникам не треба було наказувати двічі. Стогнучи від натуги, вони зрушили оббиті залізом дерев’яні двері та зачинили засув. Виючий рев врізався у ворота саме тієї миті, коли захисники увігнали на місце поперечину розміром зі стовбур дерева.

Божок вдарив ще раз — і ворота оглушливо затріщали. Скеля здригнулася, кілька захисників відступили в підземелля, проте брама витримала. Божок перетворився на живий таран і з усією своєю люттю гатив безформними кулаками у ворота.

Клеа спостерігала, як вигинаються товсті залізні пластини, як тріщить дерев’яна поперечина. Поруч із нею похмурі солдати підняли мечі. Час настав. Хоробра застібнула золоту манжету навколо зап’ястя і сильно стиснула, відчувши її металеві ікла. Вона запалила реймер своєю волею та кров’ю, і полум’яне коло охопило руку.

Бійці стояли зі зброєю напоготові, обличчя в них посіріли. Божок знову врізався у ворота — по деревині пішла глибока тріщина.

— Повертаємося до фортеці. — Клеа повільно відходила від брами. — Ми приймемо бій нагорі, за мурами фортеці. — Солдати відступили. Хоробра стишила голос. — Принаймні ми зможемо померти під відкритим небом, там, де вдосталь місця для бою.

Солдати гарнізону зібралися на подвір’ї перед високими стінами донжону, саме в ньому ішаранці вбили конаґа Конндура. Лучники шикувалися на оборонних стінах, а розлючений божок тим часом продовжував гатити у ворота внизу. Залізна брама не протримається довго, і, як тільки вона впаде, загарбники кинуться нагору слідом за своїм божком. Клеа заприсяглася, що вони дорого заплатять за свою перемогу.

Ворота внизу розлетілися на тріски, мов від вибуху, і розлючена сутність ринула вперед, за нею — ішаранські нападники. Витративши стільки енергії, ще й так далеко від дому, сутність здавалася слабшою, але все ще залишалася страхітливою.

Клеа не думала — часу не було. Вона видовжила вогонь свого реймера, перетворивши на палаючий батіг, і з несамовитим криком кинулася на божка. Її зброя шмагнула істоту, вогняне лезо розсікло драглистий дим, — і спалах блискавки ударив її у відповідь.

З рухомої маси з пронизливим верещанням виринали обличчя, відкриті роти рвалися до неї, намагаючись вкусити. Хоробра знову рубонула щосили, залишивши глибокий слід на туші вогнем реймера, але потвора відкинула її. Клеа, оглушена, відлетіла вбік, а сутність увірвалася на тренувальний майданчик і заходилася викошувати перші ряди захисників.

Хоробра, струснувши головою, скочила на ноги, розвертаючись, щоб знову атакувати божка, але той з ревом пронісся повз неї, сунучи до казарм.

Загін ішаранців, який першим кинувся крізь зруйновані ворота нагору, дістався фортеці. Вони наскочили на Клеа, і та вдарила своїм реймером перших трьох солдатів. Очищувальний вогонь прошив їх так, ніби на його шляху не було ні обладунків, ні ворожих клинків. Але все більше нападників наступали на неї, змушуючи відходити назад.

Божок вчинив страшну бурю у дворі фортеці.

А слідом за солдатами загарбників йшов чоловік у темному каптані, схожому на той, що був на верховному жерцеві Кловусі з почту емпри Ілуріс. Жрець мав виснажений вигляд, але вигукував накази на диво твердо і впевнено, і божок заревів, здавалося б радіючи його появі. Певно, саме цей чоловік керував сутністю.

Жрець не давав розійтися непокірливій силі божка, і сутність не стала руйнувати казарми, які могла знищити за лічені хвилини. Загарбники явно хотіли зайняти ці будівлі, після того як вб’ють Клеа та її товаришів.

З мечем у одній руці та реймером в іншій, Хоробра билася, немов фурія. Вона вбила п’ятьох ішаранських воїнів і, пробираючись крізь їхні тіла, намагалася дістатися до жерця. Її метою було вбити його. Коли цей чоловік загине, божок, можливо, втратить свою силу.

Навколо неї один за одним гинули захисники Фулкора, яких було значно менше, ніж ішаранців. Її лучники, опинившись у пастці на стінах, що оточували фортецю, сипали стрілами, але ішаранці взяли стіни штурмом і поскидали вартових у море.

— За емпру! — заходилися криками вороги.

Хрипким голосом Клеа вигукнула:

— За Співдружність! За те, що ви вчинили з конаґом Конндуром! — Захисники, які ще тримали оборону, відповіли на її клич, та все було марно.

Знищуючи своїм реймером одного ворога за іншим, Клеа прокладала собі шлях до жерця в темному каптані. Він побачив, що вона наближається, і на його обличчі проступив страх. Клеа, вбивши ще одного ворога, кинулася до своєї жертви.

З ревом та свистом на неї збоку обрушився непереборний струмінь повітря. Закрутившись від удару, вона боролася з істотою, все ще відчайдушно намагаючись прорватися до жерця і вбити його. Вона повинна знищити цього чоловіка, обірвати його зв’язок із божком. Але божок смикнув її назад, і Клеа відкотилася, рубаючи навколо реймером. Хоробра відчула, як гарячий подих обпікає їй горло, легені. Її м’язи тремтіли, але вона продовжувала битися до останнього.

— Жерче! — заревіла вона.

І тоді божок вгатив по ній товстими щупальцями з диму, вогню та пилу. Страшна сила відкинула її до кам’яної стіни неподалік, розбивши сильним ударом голову.

Приголомшена, Клеа намагалася залишатися при тямі. З неймовірними зусиллями вона піднялася на коліна і побачила, що жрець відскочив від неї подалі, куди їй вже не дотягнутися. Лезо її реймера ледь мерехтіло і потріскувало. Клеа зціпила зуби, намагаючись витиснути з нього ще вогню.

Марно — божок здійняв її в повітря і гепнув спиною об землю.

Вогонь у її золотій манжеті згас разом з усіма її думками.

У маєтку лорда Кейда панував вогкий холод, пронизуючи тіло до кісток, — від нього не рятував навіть вогонь в камінах. Уто не відчував жодних незручностей, а от Мандан скаржився, що йому зимно. Молодий конаґ був одягнений у вовняний светр, поверх якого накинув підбитий хутром плащ, до того ж він обрав собі місце в трапезній, що було найближче до яскравого вогнища. Уто сів поруч, спостерігаючи за своїм конаґом.

Будинок Кейда мав товсті темні дерев’яні стіни та вузькі вікна, які захищали від північно-східних вітрів і частих дощів, — це робило атмосферу в ньому тужливою і похмурою. Здавалося, васальному лорду було до вподоби влаштувати бенкет у тісному колі серед гри світла й тіней від вогню. Воскові свічки, розставлені вздовж столу у розлогих свічниках, скидалися на палаючі очі, а зі стін світили підвісні ліхтарі. На стіл подали великий горщик солоної рибної юшки на овечому молоці і теплий хліб з хрусткою скоринкою. Паруючі краби на пласких тарілках мали служити делікатесом, хоча Мандан вважав, що м’ясо з панцира видобувати надто складно й не варто зусиль.

Кейд посміхнувся своєму гостю.

— Сподіваюся, їжа вам до душі, Володарю.

— Товариство мені точно до душі, — відказав Мандан. — Я вражений тим, що побачив сьогодні, і я радий, що маю васала, який розуміє, хто наш справжній ворог. Ви станете нам великою підмогою у війні.

Заговорив Уто.

— Ми повинні приватно обговорити певні політичні питання, лорде Кейде. Конаґ Мандан стоїть перед серйозними рішеннями, особливо тепер, коли на нас насувається справжня війна.

— Ішаранські тварини, — пробурмотів Кейд.

Леді Альмеда, єдина, хто був у залі, окрім них, хихикнула.

— Тварини є скрізь. Просто ішаранці — найбільш помітні з них.

— Деякі тварини корисні, — відказав Кейд. — Раби зібрали достатньо перлів, щоб я міг утримувати свою армію, і ці володіння зараз значно багатші, ніж посаг, який твоя родина запропонувала мені, коли ми одружилися.

Альмеда дзенькнула срібною виделкою об тарілку.

— Не думай, що зможеш обійтися без мене, чоловіче! Я не розмінна монета. Це буде ще одна дурня, яку ти вчиниш.

Мандан перервав палку суперечку, хоча Уто не був певен, зробив він це навмисно чи просто тому, що в його голові промайнула якась випадкова думка. Він відкрив обтягнуту оксамитом шкатулку, яку Кейд поставив перед його тарілкою.

— Я накажу своїм майстрам інкрустувати перлами мою корону та церемоніальні ланцюги. Ах, вони схожі на молоко, змішане з діамантовим пилом. Вони навіть іще прекрасніші, бо вкриті блиском відновленої справедливості. — Конаґ запустив пальці в перли, і вони з ледь чутним стукотом перекочувалися в скриньці. — Нехай полонені тяжкою працею спокутують те, що накоїв їхній народ.

Альмеда повернулася до їжі в похмурій тиші. Злостива жінка спричинила чимало проблем. Примхлива та егоїстична, вона витрачала більше енергії на особисті образи, ніж на здобуття політичної вигоди для володінь Кейда, королівства Остерри або Співдружності загалом.

Кейд знизав плечима, почувши таке побажання.

— Я міг би змусити ішаранців працювати значно більше, проте вони постійно мруть. Робочих весь час меншає, і скоро це стане проблемою. — Він зустрівся поглядом із сірими очима Хороброго, а тоді згадав, що треба подивитися на Мандана.

— Ми дістанемо вам більше в’язнів, — запевнив молодий конаґ, — хоча я був би щасливішим, якби всі вони просто загинули в бою.

— А я волів би, щоб вони померли тут, після багатьох років корисної служби, — відповів Кейд, а потім шанобливо стишив голос. — Але це, звичайно, ваш вибір, мій конаґу.

Обшиті панелями двері в трапезну відчинилися без стуку. На порозі стояв Ґант, одягнений у чорний однострій. Його обличчя було вкрите червоними плямами, наче він побував на пронизливому вітрі, але Уто знав, що то повсякчасне почервоніння на його грубій шкірі.

— Чи можу я бути корисним, мілорде?

— Будь коло мене під час трапези, — відповів Кейд. — У конаґа Мандана є свій вірний Хоробрий, тож я матиму свого.

Незграбно кивнувши, Ґант виструнчився біля дерев’яної стіни за кріслом свого лорда. Альмеда поглянула на нього, проте, здавалося, не мала ніяких думок щодо присутності Хороброго.

Уто схвально кивнув.

— Добре, що Ґант тут. У мене є новини.

Цей Хоробрий був сильним бійцем, сміливим і відданим Кейду та Співдружності. Саме Ґант допоміг Уто врятувати Мандана на острові Фулкор, коли вони разом відвели його на корабель, залишивши Клеа в гарнізоні за нову караульну.

— Це стосується вашої попередньої Хороброї, лорде Кейде, — Елліель.

Обличчя Альмеди скривилося, ніби вона ковтнула оцту.

— Ця сука.

Ґант насупив брови.

— Елліель більше не служить лорду Кейду. Її зганьблено. У неї руна забуття на обличчі.

— Вона має бути мертвою, — встряла Альмеда, і Кейд грізно глянув на неї, щоб замовкла.

— Вона перейшла на службу до короля Колланана в Нортеррі. — Уто нахилився вперед, сидячи за довгим бенкетним столом. У каміні різко тріснуло поліно, трохи налякавши присутніх. — Але вона якимось чином позбулася дії руни забуття і повернула собі пам’ять. Вона пам’ятає все. — Він зробив паузу. — Все.

— Я не вірю їй, — сказав Мандан, бо вже склав власну думку про цю історію. — Вона бреше.

Уто похмуро кивнув юнакові.

— Боюся, це все правда, мій конаґу, і усі в цій кімнаті це знають. Вона може створити великі неприємності. Вона не думає про благо усієї Співдружності.

— Хто їй повірить? — спитав Мандан. — Як конаґ я скажу, що її історія — суцільна вигадка. Я спростую її слова. Це поставить крапку в цій справі.

— Вона вже переконала Колланана Молота, — провадив далі Уто. — Він написав листа до замку Конвера, і той лист призначався для Конндура. — Хоробрий замовк, щоб смисл сказаного дійшов до них, а тоді продовжив. — Колланан знає, що ми зробили, Кейде. Він знає, що зробив я.

— Це не має значення, — наполягав Кейд. — Ніякого злочину скоєно не було. Елліель була моєю зобов’язаною Хороброю, і я міг робити з нею, що хотів.

Занепокоївшись, Ґант буркнув:

— Не для цього потрібні Хоробрі.

Кейд виглядав невдоволеним. Раптом Альмеда, знавіснівши, вибухнула:

— Ми відправимо асасинів убити її! Вони виріжуть їй язик і переріжуть горлянку, щоб вона більше не могла патякати про нас свої жахливі вигадки.

Кейд жестом обірвав пронизливий голос дружини.

— Елліель не створила би проблем, якби ти не кинулася на неї з ножем, моя люба. Все було під контролем, але ж тобі треба було все зіпсувати.

— То це я винна? Це все через тебе, бо ти не можеш тримати свій член там, де йому місце! Треба було мені відрізати його тим ножем, а не устромляти в Елліель.

Кейд, скочивши зі стільця, влупив долонею по столу.

— Елліель тримала б свою ганьбу при собі, але ти, Альмедо, — ти перетворила це на величезну проблему! Ти зміюка. Ти мегера. Якби ти не...

— Годі вже! — заревів Уто. — Ваші подружні сварки мене не обходять. Співдружності теж нема до них діла. Справжні проблеми почалися тоді, коли леді Альмеда стала погрожувати викрити використання ішаранських в’язнів та наші промисли з видобутку перлів. — Він, мов скажена буря, нависав над жінкою. — І через ваші дії Конндуру довелося б реагувати. На жаль, він не зміг би прийняти правильного рішення.

І хоч Хоробрий за своїм положенням був нижчим від будь-кого з вельмож за цим столом, усі замовкли. Він по-батьківському поглянув на свого вихованця, що сидів на чолі столу.

— На щастя, конаґ Мандан усе розуміє. Поки триватиме війна, буде ще багато нових таборів, щоб ішаранські в’язні могли допомагати нам у наших справах.

Всередині Альмеди кипіли ревнощі та злість, які жінка й не збиралася приховувати. Ґант, незугарна заміна Елліель, маячив позаду неї. Уто був глибоко стурбований її душевним станом, непокоячись, чи не бовкне вона при кому не слід щось таке, що їх видасть. Альмеда була нерозважливою і непередбачуваною. Уто замислився, чи не доведеться йому вжити певних заходів... для блага Співдружності.

Над бенкетним столом запала гнітюча тиша. Мандан, почуваючись незручно під час розмови, яку він не зовсім розумів, бавився з перлинами, що лежали в маленькій скриньці, а тоді знову взявся за рибну юшку.

Ввічливо постукавши, у дверях з’явилася сором’язлива струнка дівчина.

— Мамо? Батьку? Чи зараз зручно, щоб познайомитися з конаґом Манданом? Чи можу я приєднатися до вас за вечерею?

Уто побачив худеньку дівчину із зеленими очима, молочно-білою шкірою і довгим рудим волоссям. Їй було близько п’ятнадцяти років, і вона світилася невинністю. На овальному личку виділялися повні губи та акуратний носик.

На обличчі Альмеди так і застиг вираз незадоволення, ніби вона скуштувала протухлого сиру, Кейд натомість просяяв.

— Ліро! Як прикро, що я забув покликати тебе. Так, приєднуйся до нас. — Він підійшов до дверей і взяв її тендітну руку. — Мандане, Володарю, це моя донька.

Молодий конаґ підвівся зі стільця і вражено дивився на вродливу дівчину, що зайшла до кімнати. Відводячи очі, вона зробила офіційний реверанс. Її сіро-блакитна сукня підкреслювала струнку фігуру. Мандан заговорив:

— Мені... мені дуже приємно познайомитися з вами. Приєднуйтесь до нас. Прошу сідати поруч зі мною.

Дівчина зашарілася.

— Мене звуть Ліра. Я прийшла не вчасно?

— Ви прийшли саме вчасно, — промовив Мандан. — Я зовсім забув, про що ми сперечалися. — Він різко звернувся до Кейда. — Накажіть вашим слугам принести ще посуд і прибори. Ми повинні подбати про цю прекрасну юну особу.

Здивований несподіваною реакцією конаґа, лорд Кейд поспішив виконати його розпорядження.

— Ґанте, подбай про це. — Рухаючись крадькома, немов назустріч ворогу, потворний Хоробрий вийшов з кімнати. Кейд улесливо продовжив:

— Ліра — наша єдина донька, Володарю, але вона саме така, якою і має бути донька.

Мандан дорікнув йому:

— Чому ви не познайомили нас раніше? Зовсім не дбаєте про виконання своїх обов’язків. — Конаґ потягнувся, щоб взяти дівчину за руку, вивільнивши її від батькової, і повів на вільне місце біля себе. — Роками незліченні лорди та купці пропонували мені своїх кандидаток для одруження, і жодна з них не була підхожою. Якби я зустрів вашу дочку давно, лорде Кейде, це могло б вирішити всі наші проблеми! — Він почекав, поки Ліра сяде, а тоді сів у крісло поруч. Мандан випромінював чарівність, ніби ставши зовсім іншою людиною. — Нарешті мені, певно, вдалося знайти собі гідну дружину.

Кейд втратив дар мови, а Ліра, здавалося, була готова знепритомніти від потрясіння. Уто був не менш здивований реакцією конаґа, але, коли він дивився на бліду руду дівчину, то розумів, що бачив Мандан. Королівський шлюб — це саме те, що зараз потрібно Співдружності, і Уто всіляко сприятиме цьому союзу, навіть якщо Мандана вабило зовсім не те, що мало б.

Картина в спальні юнака ніби ожила. Щойно Ліра увійшла до кімнати, Уто збагнув, що дівчина як дві краплі води схожа на леді Мейру, померлу матір Мандана.

Хочa Кво й не любив трудові табори, де тримали людей, він розумів, що піщаним Лютим знадобиться багато робітників і солдатів для великих битв, які неодмінно скоро розпочнуться. Ці нижчі істоти його мало цікавили. Але сестра відрядила його до цих жалюгідних таборів серед каньйонів і наказала, щоб він поспостерігав на місці і відзвітував їй про те, що там відбувається, тож він, осідлавши свого ауґа, вирушив у дорогу.

Оселі людей у таборах були зовсім примітивними й бідними, а умови існування — вкрай суворими: мінімум їжі та води. Маг Аксус часто роздратовано нарікав на те, скільки людей гине через недбалість і тяжкі умови, але Кво стверджував, що такі труднощі загартовують решту робітників. Насправді це було лише виправданням — дбати про цих істот було просто ліньки. Керував таборами маг Івун — суворо, але неупереджено.

Кво в’їхав до головного табору, розглядаючи похмурих людей, які проводжали його поглядами. У таборі було тихо, чулося лише перешіптування бранців. М’язисті охоронці-Люті стежили за в’язнями, що виготовляли обладунки, стріли та щити. Робітники виглядали так, ніби з них вичавили життя.

Маг Івун вийшов йому назустріч, Кво, зупинившись, зісковзнув з округлої спини виснаженої рептилії. На важкій червоній мантії мага виднілося тиснення з рун, що розповідали таємну легенду, яка зовсім не зацікавила Кво. Всохла рука мага, ця його помітна усім слабкість, була болючим нагадуванням про те, що залишків магії у цих землях все меншає.

Івун простягнув руку на знак вітання, потім збентежено відсмикнув її, простягнувши натомість здорову.

— Ви принесли благословення королеви та її славу.

Це не було питання.

— Я приїхав як наглядач від королеви By. — Кво відкинув своє золотаве волосся, і вплетені в нього металеві кільця задзвеніли. Він витер пил зі свого відполірованого нагрудника. — Моя сестра хотіла, щоб я на власні очі побачив, на якому етапі зараз робота.

— Тоді ви побачите.

— Я в цілковитому захваті. — Голос Кво був сповнений розчарування.

Тисячі полонених утримувалися тут і працювали на піщаних Лютих, поки з них не витискали всі соки, після чого мисливці-Люті знаходили їм на заміну інших робітників. Аксус скаржився, що це неефективний метод, але, на щастя, після спустошливих воєн тисячі років тому люди, яким вдалося вижити, знову заселили ці землі, і їх було вдосталь.

Кво ходив серед людей, ті відверталися і відводили очі. Вони виглядали зломленими, і Кво вирішив, що їхня покірність є природною для цієї створеної раси. Його губи скривилися, коли він, зупинившись, став оглядати запаси списів і круглих заготовок для щитів, до яких ще належало припасувати металеві пластини. Люди працювали повільно, механічно, але принаймні працювали.

— Дозвольте мені звернутися до рабів, — повернувся Кво до Івуна. — Я надихну їх.

Маг кинув на нього скептичний погляд. Здоровою рукою він почухав свою всохлу руку і сховав її глибше в шкіряний рукав.

— Як це їх надихне?

— Я нагадаю їм, ким вони є і яка наша мета.

Лисий маг наморщив лоба, але не став сперечатися. Івун підійшов до червоної кам’яної стіни неподалік і сильно вдарив по ній здоровою рукою. Пролунав гуркіт, який відлунням прокотився вузькими ущелинами. Звук розходився все далі, наче брижі від каменя, кинутого у спокійний ставок.

— Усім групам робітників прибути до центру табору! На вас хоче поглянути важливий гість!

Якщо Кво думав, що вони радісно збіжаться до нього, то його чекало розчарування. Раби із сусідніх ділянок повільно пришкандибали і стали, блимаючи очима, наче стадо тварин. Охоронці, верхи на ауґах, гнали поперед себе робочих з дальніх частин каньйону, змушуючи полонених спотикатися прямо на очах Кво.

Нетерплячий Кво люто глянув на Івуна, який лише знизав плечима.

— Вони йдуть так швидко, як можуть.

Кво вдихнув гаряче курне повітря й замислився, скільки часу це ще триватиме. Сестра не очікувала його повернення у найближчі дні, однак йому не подобалася ця відлюдна і далека місцина. Для вельможі Лютих вона не підходить.

Ще не всі робітники добрели з далеких шахт, але Лютий вирішив, що й так чекав уже досить довго. Він підняв витончену руку, очікуючи схвальних вигуків від присутніх.

— Гідні робітники під керівництвом її славної величності, королеви By, ви зібралися тут, щоб допомогти нам досягти досконалості світу. Хоча ваші зусилля можуть здаватися жалюгідними й слабкими, знайте, що ваші мізерні досягнення сприяють створенню нашої непереможної армії, яка битиметься з нашими ворогами. Вам належить невелика, але важлива роль у розгромі крижаних Лютих.

Він обвів поглядом натовп і побачив лише хмурі очі, опущені плечі. Ніхто з людей не відповів на його слова. Здавалося, їм усім було байдуже. Це його роздратувало. Кво збагнув, що ці люди просто занадто дурні, щоб побачити реальність і зрозуміти своє місце в цьому світі.

Він знову підвищив голос.

— Ви можете думати, що не маєте ніякого стосунку до майбутньої війни, але єдина ваша надія — це перемога піщаних Лютих. Якщо ви зробите свій внесок у знищення ворога, якщо у нас буде шанс вбити Оссуса і створити кращий світ, то ви завжди будете знати, що зробили добро. Саме для цього була створена ваша раса. Що може бути кращим, ніж служіння своєму прямому призначенню?

Кво хотів домогтися від них бодай якоїсь реакції.

— І нам потрібно більше людей. Робіть те, що люди вміють найкраще! Плодіться! Народжуйте багато дітей. — Він гигикнув. — Процес розмноження приємний, якщо робити це правильно.

Серед невільників він помітив кількох напівкровок, нащадків коханців, яких колись давно запліднили древні Люті.

— Можливо, я навіть візьму кількох ваших жінок собі, щоб дати вам сильніше потомство. — Він схрестив руки на грудях. — Для вас це прекрасний спосіб послужити майбутньому.

Хоча у відповідь пролунало лише похмуре бурмотіння, Кво вирішив сприйняти це як схвалення. Йому вже дуже хотілося поїхати звідси, але він працюватиме з магом Івуном, щоб зробити цей табір прикладом продуктивності, як цього хотіла королева By.

Їм належало сформувати військо, виготовити зброю та забезпечити майбутнє.

Слухаючи зарозумілого вельможу Лютих, Ґлік відчувала, як у ній закипає гнів, розгоряється все більше і хвилями розходиться довкола. Вона замислилася, чи не могли б люди встановити зв’язок із темрявою, яку Оссус випромінює у світ, і скористатися нею. На краю зору вона помітила луску, почулося гарчання. Дівчина змусила себе моргнути, щоб відігнати від себе образ величезного примруженого ока.

Як Люті можуть вбити дракона і викорінити зло Кура, якщо вони самі є уособленням цих речей, навіть не усвідомлюючи цього?

Чет стояла поруч, тихо глузуючи над заявами Кво.

— Плодіться! Якби він спробував взяти мене, я б вирвала в нього його чоловічу гідність, як зриваю кабачок з гілки.

Ґлік пирхнула зі сміху.

— А я ще надто юна. Мені всього дванадцять... я так думаю. — Вона швидко намалювала коло довкруж серця. Дівчина була сиротою, тому їй важко було взнати, скільки саме їй років. — У мене ще й місячні не почалися.

Чет звела брови докупи.

— Сподіваюся, так і є, але не варто чекати, що наші викрадачі будуть добрими й справедливими чи поважатимуть скромність.

Інші раби не виявляли свого гніву. Ті, хто досі вижив, навчилися приховувати будь-які спалахи емоцій. Люті могли їх вистежити, якби вони спробували втекти. Ґлік досить добре знала лабіринт каньйонів, щоб розраховувати на те, що зможе сховатися там, принаймні на деякий час, але як перетнути пустелю? Піщані Люті вистежать її. Та все одно вона не втрачала надії. Чет та інші Хоробрі, її товариші по неволі, були налаштовані так само.

Закінчивши свою промову, Кво наказав воїнам провести його до гостьових покоїв у кам’яному будинку, який Івун звів для себе. Невільники повернулися до своєї нескінченної і безнадійної роботи.

Коли Кво пішов, Івун з цікавістю пройшовся між групами робітників. Хоробрі продовжували тренуватися одне з одним, а маг, здавалося, рахував їх. Зніяковіло притискаючи до грудей всохлу руку, він подивився на Ґлік та Хоробрих, що були поруч, і кивнув сам собі.

— Мені потрібно п’ятдесят робітників! Ми вирушаємо рано-вранці. Охоронці на ауґах приведуть вас на місце. — Здоровою рукою маг погладив підборіддя. — Ми вирушимо на північ, до стародавнього поля бою Лютих, яке все ще наповнене магією. Димчасте скло — ось що нам потрібно. Воно зробить нашу зброю непереможною.

Ґлік згадала глибокі сліди, немов від вибухів, які залишила по собі одна з вирішальних битв давніх воєн.

— Рівнина Чорного скла, — пробурмотіла вона.

Чет подивилася на неї.

— То ти знаєш це місце?

— Я там була. Кра, моторошна місцина.

Хоробра знизала плечима.

— Як і цей табір, врешті. Я буду рада змінити обстановку.

З важким серцем і тривожними думками, що ятрили душу, Адан готувався вирушити на пошуки королеви піщаних Лютих. Його кохана Пенда та її батько теж покидали місто, щоб загубитися серед просторів Судерри, де Пенда зможе народити дитину в безпеці і де королева By ніколи їх не знайде.

Перш ніж Пенда сіла верхи на свою гніду кобилу, Адан обійняв дружину та пригорнув до себе. Він відчув дитину між ними і почув, як б’ється її серце. Вільні і зручні кармазиново-чорні спідниці Пенди приховували її округлий живіт.

Вона потягнулася, щоб поцілувати свого чоловіка і на мить затримала вуста біля його вуха.

— Не хвилюйся за мене, мій Старфолле.

Поправлнючи сідло, Гейл Орр теж заспокоював його.

— Думаю, вона витриваліша за мене. Кра, зі мною в неї все буде добре.

— Якщо відчуєте хоч найменший подих біди, зробіть все, що у ваших силах, щоб уберегти її. — У голосі Адана звучали надія і тривога. — Не ризикуйте.

Два ска, облетівши конюшню, сіли на крокви вгорі, вони хитали голівками і щось щебетали, ніби звертаючись до людей внизу. Потім Ксар і Арі знову здійнялися в повітря і стали кружляти, подзьобуючи одне одного, граючись між собою, але Адан бачив лише свою дружину.

— Я буду сумувати.

— Якщо заявиться можливість, я надішлю тобі звістку про себе. — Вона намалювала коло на своєму серці, а потім на його. — Початок є кінцем є початком.

Він стиснув її руку, потім відпустив. Пенда сіла верхи на свою кобилу, і вони з батьком виїхали із замку. Двійко птахів-рептилій випурхнули з конюшні і полетіли високо над ними, вслід за кіньми до східних воріт.

Племена утауків мандрували відомими та невідомими дорогами цих земель, і Адан знав, що Пенда і Гейл можуть зникнути серед них.

А він і король Колланан мали іншу мету. Вони хотіли знайти піщаних Лютих.

Невдовзі після того, як загін Адана, проминувши передгір’я Судерри, рушив звивистими гірськими шляхами, місцевість стала похмурою і кам’янистою. Супровід вартових Стяга їхав поруч з двома королями більше для годиться, бо навіть сотня воїнів не допомогла б, якби піщані Люті вирішили напасти на них. Адан був впевнений, що вони цього не зроблять. Це не відповідало меті королеви By.

Поки вони їхали невторованим шляхами до краю пустелі, Адан мружився, вдивляючись у спекотні брижі. Коні брели важко, і скоро їм треба буде знайти воду. Королева піщаних Лютих обіцяла, що й воїни зустрінуть загін Адана, але він сумнівався, що вони зважатимуть на потреби тварин.

Стіни каньйону чітко окреслювало полуденне сонце, а яри та бічні каньйони нагадували йому зображення, записані Арі, ска Ґлік. Десь тут мав бути табір із незліченними невільниками, з якими поводилися, як з тваринами, але він, певно, був добре схований. Адан скреготнув зубами, відчуваючи в роті смак пилу, і взяв себе в руки, щоб зберегти спокій, коли знову постане перед By. Він не покаже, що йому відомо про існування трудових таборів для людей. Королева By могла вважати, що вони друзі та союзники, проте Адан ніколи не довіряв їй і не забував про свій народ.

Раптом Елліель, щось відчувши, виструнчилася в сідлі і озирнулася довкола, обережно торкнувшись меча. Тон посміхнувся і підняв руку.

— Дивіться, вони нарешті знайшли нас.

П’ятеро воїнів Лютих з довгими списами виїхали їм назустріч на своїх ауґах. Кремезні двоногі ящери важко ступали, швидко вистромляючи і втягуючи чорні язики. Капітан Ельціор скомандував зупинитися вартовим Стяга, і вершники стали навпроти стародавніх воїнів, які розглядали двох королів та їхній супровід.

Коні стривожено зафиркали. Головний воїн Лютих сказав:

— Слідуйте за нами. Ми поїдемо повільно. Ваші коні не пристосовані для цієї місцевості. — Він відкинув довге волосся і розвернув свого ауґа. — Ми створимо воду, коли це буде потрібно.

Вони їхали довго, майже не розмовляючи. Зосереджені вартові Стяга завжди були насторожі, а воїни Лютих не виявляли зацікавленості в дружніх розмовах. Колланан тихо промовив до Адана:

— Вони збираються їхати всю ніч? Нам треба дати відпочинок коням, якщо ми хочемо не відставати від них.

Адан гукнув уперед:

— Нам усім потрібна вода. Ви казали, що забезпечите її.

Головний воїн Лютих обернувся.

— Уже скоро. Потерпіть ще трохи.

Коли опустилися фіолетові сутінки, Люті повели загін у бічний каньйон. Стомлені, спраглі коні понюхали повітря, пожвавішали і риссю понеслися по каньйону. Адан також відчув запах вологи і побачив невеличке джерельце на дні каньйону, вистеленому зеленою рослинністю. Цівка води булькотіла, витікаючи зі скелі і утворюючи озерце.

— Тут ми станемо табором на ніч, — сказав воїн Лютих. — До ранку ми приготуємо вам ауґів, щоб ви могли їхати верхи, бо ця місцевість не підходить для ваших коней. — Він подивився на коней, які, скупчившись, пили воду з джерела. — У цій оазі ваші коні будуть у цілковитій безпеці. Вони чекатимуть на вас, поки ви не повернетеся.

Наступного ранку приїхав Лютий нижчої касти, який привів двадцять ауґів без вершників.

— Ці тварини відвезуть вас до королеви By, — сказав головний воїн, а потім подивився на вартових Стяга. — Чи всі ваші слуги хочуть їхати з нами?

Капітан Ельціор ображено перепитав:

— Слуги?

Адан заспокоїв його, перш ніж гордість солдата могла спричинити проблеми. Він прошепотів:

— Він не знає. Для піщаних Лютих будь-яка людина є слугою.

Навіть королі Судерри і Нортерри, усвідомив він.

Адан доручив Сінану, який сприйняв це з полегшенням, та ще двом вартовим Стяга залишитися наглядати за кіньми, а решта воїнів мала супроводжувати їх до палацу в пустелі. Підійшовши до ауґів, Колланан і його супутники невпевнено тупцювали біля них, не знаючи, як на них сідати. Адан заскочив у низьке сідло, показуючи приклад іншим. Він подивився на свого дядька і підняв брови, розвеселившись.

— Моя вагітна дружина їздила верхи на ауґові під час полювання на драконів. Я впевнений, що Колланан Молот теж зможе впоратися.

— Кров предків, зможу!

Взявшись за віжки однією рукою, Елліель заскочила в тверде сідло. Тон, здавалося, почувався цілком зручно, сидячи верхи на своєму ауґові.

— Поїхали! Я хочу познайомитися з королевою піщаних Лютих!

Загін рушив далі. Його шлях пролягав крізь пустельні каньйони і усипані гравієм урвища, що переходили в розлогі солончаки. Ауґи неслися вперед, немов радіючи, що можуть розім’яти ноги.

Після кількох годин їзди Адан, змахнувши білу порохняву з почервонілого обличчя, примружився, вдивляючись попереду в те, що могло бути тільки гарячковим міражем, але його супутники теж побачили це, — величезна споруда з монолітних скель, пісковикових шпилів і спіральних башт, що вабила і лякала одночасно.

Коли ауґи дісталися високого аркового входу, королева By вже стояла там, чекаючи на них. Пильний погляд її блискучих очей був прикутий до Адана, ніби вона навіть не бачила ні Колланана, ні Елліель, ні Тона, ні будь-кого з вартових Стяга. Її голос пролунав різко, з докором.

— Де ваша дружина, королю Адане Старфолле? Я сказала їй приїхати сюди. Чому ви знехтували моїми словами?

Адан відчув мороз по шкірі навіть у цій спекотній пустелі, проте не здригнувся, а спокійно зійшов з коня. Він дивився на королеву прямо, так, ніби та йому рівня, вважає вона так чи ні.

— Тяжкі умови під час подорожі могли бути небезпечними для Пенди, адже вона зовсім скоро має народити. — Зараз це звучало як гарне виправдання.

Образа By змінилася розчаруванням.

— Я постійно забуваю, наскільки хирлявими і слабкими є люди. Ваша дружина мала б народжувати тут, у моєму палаці. Подумайте, яка б це була честь.

— Дякую за пропозицію. — Він слідкував, щоб голос звучав рівно. Коли інші незграбно спішилися, Адан повернувся до свого дядька. — Я привіз до вас не менш важливого гостя — короля Колланана, з Нортерри, королівства на півночі. Він хоче познайомитися з вами.

— Звісно, хоче. — By розглядала бородатого старшого короля, але потім перевела погляд на Тона, який викликав у неї найбільший Інтерес. — Оцей мене цікавить. Його кров Лютого видається мені чистішою, ніж у тієї напівкровки. — Вона кинула зневажливий погляд на Елліель. By нахилилася ближче до Тона. Адан уже бачив раніше, як королева піщаних Лютих з такою ж дослідницькою цікавістю дивилася на Пенду. — А хто ж ти тоді? Ти не крижаний Лютий. Але як ти можеш бути якимось іншим Лютим? — Вона принюхалася, ніби могла вдихнути запах його крові. Потім глянула в його очі кольору подрібненого сапфіру. — Дуже незвично.

— Це моє волосся. Це мої очі, — сказав Тон. — Це я. Я прийшов тому, що сподіваюсь знайти тут певні знання. Я хочу вивчити записи історії піщаних Лютих і ваші легенди. Я хочу дізнатися, чи є частиною цього.

By звернулася до магів, що стояли за нею біля головного входу.

— У нас є стародавні записи, але я не переглядала їх дуже давно. — Вона обійшла навколо нього, зацікавлено вдивляючись. — А що це за знак на твоєму обличчі? Ти досить гарний, але цей малюнок...

— Це руна забуття, — втрутилася Елліель, ніби захищаючи Тона. — Як і в мене. — Вона торкнулася свого обличчя.

— Ти всього лише напівкровка, — презирливо посміхнулася королева. — Ми знаємо, хто ти.

By не виявляла до Елліель більше жодного інтересу, але та продовжила.

— Мій народ, інші Хоробрі, зробили це зі мною... проте ми не знаємо, як хтось зміг здолати Тона і змусив його страждати від такого закляття.

— Я нічого не пам’ятаю, — сказав Тон, — але я хочу дізнатися, хто я або що я. — Він зробив паузу. — Є припущення, що я можу бути самим Куром.

By засміялася.

— Таке може припустити лише дурень! Кур довірив Лютим їхню місію, а потім зник зі світу. Він не повернеться, поки ми не викорінимо зло, вбивши Оссуса.

— Он як! — голос Тона прозвучав весело. — Оссус ворушиться у горах Хребет дракона. Гора Вада розкололася і вивергає вогонь. Я сам там був, унизу... — Його голос затих, а потім знову пожвавішав. — Кур, мабуть, дуже зрадіє, якщо дізнається, що ви і крижані Люті нарешті готові битися з драконом.

Королева By, здавалось, була готова вибухнути від гніву, але стрималася.

— Спочатку ми повинні знищити крижаних Лютих. Ми не можемо дозволити їм отримати частину ідеального світу.

— Он як, — відказав Тон.

— Йдіть за мною. Далі ми поговоримо вже всередині палацу. — By повернулася, слабкий піщаний вихор закружляв навколо неї, і вона повела гостей у високий суворий палац.

Головна галерея являла собою печеру зі склепінчастою стелею, яку підтримували товсті кам’яні колони, що здіймалися прямо з незайманого піску. By, рухаючись велично і плавно, підійшла до свого трону на підвищенні, інші намагалися не відставати. Її сліди самі собою стиралися на м’якій піщаній поверхні, а коли Адан і Колланан ступали за нею, їхні чоботи занурювалися в пісок по щиколотку.

Перш ніж королі встигли заговорити, By опустилася на свій трон із пісковина й звернулася прямо до Тона.

— Яке місце ти займаєш в історії Лютих? Ти пам’ятаєш щось про війни? — Вона витягнула пальці, змушуючи піщинки кружляти по гладкому полотну піску, утворюючи потрібні їй фігури. З’явилися армії на марші, потім вони зійшлися у жорстокій битві.

— Я не пам’ятаю, щоб вони були такими, — відповів Тон.

— Ми зберігаємо письмові свідчення про ті війни і нашу болісну історію... про Кура та його справжнє кохання — Раан, яка мала стати матір’ю його досконалої дитини... поки її не отруїла підступна сестра. — Її обличчя перекосило від люті. — Ось що стало причиною всіх воєн.

На запиленому полотні армії нищили одна одну, аж поки все, що від них залишилося, — це Випалена вщент пустка. By спостерігала мовчки, а потім посміхнулася.

— А тепер наша раса знову прокинулася, тож ми можемо знищити ді тей Сут.

Посеред підлоги виникла велика опуклість, схожа на піщану дюну, яка перетворилася на гірський хребет, вкритий лускою. Наостанок з’явилася голова дракона, що відкрила величезну пащу з іклами, бризкаючи пилом.

— Після того ми можемо знищити Оссуса. — By посміхнулася Тону. — Ти битимешся на нашому боці проти ворога? Як скаже тобі король Адан Старфолл, мені подобається мати потужних союзників.

Адан напружився, не знаючи, як Тон відповість, адже той знав і про трудовий табір, і про те, що піщані Люті робили з людьми, які потрапляли в полон.

— Я вам не ворог, — обережно відповів Тон, — але й не союзник. Я... чекаю.

By підібгала губи.

— Ти надзвичайно гарний.

Елліель наїжачилася, готова до бійки, але Тон не збентежився.

— Я радий, що моя зовнішність вам подобається.

— Можливо, такий же гарний, як і сам Кур? — By задумливо зітхнула. — Зрештою, може ти й правий.

Хоча це зауваження мало прозвучати насмішкувато, Тон сприйняв його серйозно.

— Можливо, так і є.

Будівництво храму Маґніфіка значно просунулося, але Кловус вважав, що робота рухається недостатньо швидко. Навіть після того, як він зібрав матеріали й робітників з усієї Ішари, нетерпіння роз’їдало його зсередини, мов отрута. Він хотів довести свою перемогу. І він знав як.

На великій площі юрмилися робітники. Вони тягнули на майданчик цебра з розчином, штовхали тачки з цеглою. Вози, запряжені мулами, котилися по бруківці, розвозячи бочки з водою для робочих, але ті ледь зупинялися, щоб наскоро ковтнути з черпачка, і поверталися до праці. Дерев’яні котки змащували рідкою глиною, щоб пересувати кам’яні блоки, кожен розміром з віз. Десятки чоловіків були потрібні для перетягування кожного такого блоку, блок за блоком, годину за годиною.

Жрець хотів, щоб будівництво йшло ще швидше, ніж зараз. А згаяний час він міг надолужити лише за допомогою божка.

Коли ця ідея спала йому на думку, верховний жрець не вагався ані миті. Стоячи біля макета Маґніфіки і роздивляючись, як виглядатиме завершений храм, Кловус заплескав у долоні і закричав, перекриваючи шум метушливої площі і злякавши бригадирів, що стояли поруч.

— Всі роботи мають бути зупинені, негайно! Стійте, зупиніться.

Виснажені робітники поверталися до нього, кліпаючи від здивування.

Він знову крикнув:

— Усім робітникам — покинути майданчик Маґніфіки. Сьогодні вам більше не потрібно працювати.

— Але, верховний жерче, — почав було ур-жрець Доно, — ми не можемо дозволити собі зволікати. Усі ці бригади набрали темп...

— ... який померкне в порівнянні з тим, що я збираюся зробити. — Кловус посміхнувся. — Просто дивіться.

Хоча жерці й робітники були спантеличені, вони підкорилися його наказу. Начальники гукали своїм бригадам, щоб ті припинили роботу. Кловус згорав від нетерпіння.

— Скажіть їм, щоб поквапилися.

Звуки гонгів рознесли цю звістку по всій площі. Знесилені брудні робочі кидали свої інструменти, залишали розчин і цеглу. Сотні розгублених, вкритих пилюкою робітників спускалися з риштувань і пандусів і відходили за межі величезного будівельного майданчика.

Кловус, облизавши губи, дозволив енергії всередині себе наростати. Він відчував зв’язок із серепольським божком, відчував, як той ворушиться під розлогим фундаментом храму. Великий божок був неспокійним, голодним, прагнув щось робити.

Кловус уже деякий час не випускав головного божка на волю. Йому ніколи не дозволялося досягти всього його потенціалу, і зараз це буде лише початком. Із зростанням храму Маґніфіка зростала і сила божка.

Нарешті будівельний майданчик спорожнів, і над безладом кам’яних блоків та нагромадженнями цегли повисла відчутна всім напруга. Другий ярус східчастої піраміди поступово набував потрібної форми, основу для третього вже було закладено, але мине не один тиждень, перш ніж буде завершено наступний рівень.

Люди щодня збиралися, щоб помолитися за Ілуріс, але жрець покаже їм справжню силу їхньої віри і явить саме те, що вони давали йому. Люди вірили у свого верховного жерця, і ця віра дозволяла йому робити буквально все.

Замолоду Кловус був служкою, потім молодшим жерцем, згодом піднявся до головного жерця храму в гавані. А тепер, завдяки сильній спорідненості з божками, він став наймогутнішим жерцем Ішари. Віра, яку люди використовували, щоб створювати та зміцнювати божків, була пов’язана з його власною вірою в те, що могли робити божки.

Кловус годинами стояв біля дверей заклинання у підземеллях і проникався відчуттями божка Маґніфіки, мов дбайливий батько, що дивиться, як спить його новонароджене дитя. Він спілкувався з божком, плекав його. Його думки були думками божка. Його бажання і потреби відображали те, що робив божок. Це був його рідний брат, його тінь, його відображення.

Стоячи біля макета храму Маґніфіка, він уявив собі увесь величезний храм і відчув замкненого внизу божка, налаштувався на нього. Божественна сутність розуміла значення цього будівельного майданчика, знала, що могла зробити, щоб допомогти виконати цю грандіозну роботу. І, коли над площею запала тиша, Кловус прикликав божка.

Божок заворушився під фундаментом Маґніфіки, а потім виринув з-за дверей заклинання у реальний світ. Кловус чув, як люди в натовпі вражено видихнули.

Величезний фундамент храму затремтів і затрясся, наче камінь не міг більше стримувати силу, що просочувалася знизу. Божок був виром диму, енергії та вогню, він був бурею, створеною з маси емоцій, потреб, понять. Усі страхи, сподівання і нестримні бажання незліченних жертв, молитви про багатство і помсту, про владу і мир — усе це, перемішавшись, явилося у вируючому буревії.

Мерехтливі тіні застигли в грубій масі, що сягала у висоту трьох людських зростів. Задихаючись, віряни відступили назад, марно намагаючись знайти захист під стінами будівель навколо площі. Робітники з віддалених районів бачили своїх місцевих божків, які були набагато меншими, а це був божок Маґніфіки, головна сутність усієї Ішари.

Люди затягнули молитовний заспів: «Почуй нас, убережи нас!»

Кловус здійняв руку і крикнув божку:

— Це твій храм, замислений твоїми вірними послідовниками і збудований твоїми робітниками! Але ти можеш допомогти. Ти можеш зробити Маґніфіку міцнішою... і водночас зробити сильнішим себе.

Присутні не могли відвести очей від божественної сутності, що піднімалася вгору.

— Почуй нас, убережи нас!

Кловус викликав у своїй уяві кришталево чистий образ того, якою має бути Маґніфіка. Він уявив собі різні її складові — кам’яні блоки, цегляну кладку, опорні балки — все зроблене саме так, як повинно бути у велетенській піраміді. Божок може допомогти.

Мінлива форма потекла вперед, вхопила кам’яну брилу розміром з віз, ніби та була не важчою за дитячий кубик, і поклала точно на визначене для неї місце на другому рівні. Сутність заходилася кружляти серед уже заготованого каміння, підхоплювала сотні цеглин, розсипала їх легким вихором, наче осіннє листя, а потім різкими рухами укладала їх, зводячи аркові галереї, невеликі храмові ніші і жертовники.

Кловус відчував, як божок діє через нього, і він узгоджено водив руками та стискував кулаки. Він дивився, як рухомі відростки підхопили ще одну величезну брилу і встановили на місце.

Робітники навколо заходилися гучними криками:

— Почуй нас, убережи нас!

Повернувшись до гори видобутого каменю, божок схопив і уклав ще одну брилу, і ще одну, зробивши за кілька хвилин те, на що робочі витрачали дні.

Створіння отримувало задоволення від своєї роботи, а Кловус сповнювався відчуттям власної значущості. Керуючи божком, він показував людям, що він є верховним жерцем, він знав, що служить і виступає від імені могутніх сутностей, які захищають усю Ішару.

Божок уже витратив багато енергії, він був радий, що його випустили на волю, бо йому часто доводилося скніти за непрозорими зачарованими дверима. Він хотів бути вільним, хотів діяти, і тепер Кловус дав йому мету. Що ще важливіше, мешканці Сереполя побачили, наскільки могутньою, наскільки вражаючою і наскільки страхітливою є ця істота, і вони знали, що божок, їхній божок, поруч з ними. По всій Ішарі божества захищали свій народ від стихійних лих, служили та допомагали людям, але цей божок був справжнім осереддям усієї країни. Божок Сереполя був Ішарою.

Кловус сподівався, що після завершення будівництва велетенського храму божок стане достатньо сильним, щоб перетнути океан і дістатися Співдружності, де він зможе очистити землю від безбожників і залишити старий світ порожнім і мертвим, на що той і заслуговує.

Натовп, що весь цей час розростався, споглядав дії божка з благоговінням. Кловус із задоволенням відзначив, що за ці години жодна людина жодного разу не пробурмотіла молитву за Ілуріс.

Божок перемістив сотні тонн каменю, однак, коли він завершив другий рівень храмової піраміди, верховний жрець відчув, що той зменшився. Кловус бачив, що божок став помітно більш розпливчастим, хоча й продовжував із силою жбурляти тисячі цеглин, зводити стіни і пересувати все нові кам’яні блоки. Його сила, почерпнута із незліченних молитов і кривавих жертв, не була безмежною.

Кловус не міг дозволити людям збагнути, що божок ослаб. Вони взагалі не повинні знати, що сила божка має межі.

На щастя, основна робота на другому рівні була закінчена. Перш ніж ослаблення божка стало помітним натовпу, Кловус закликав божка зупинитися і дозволив йому піднятися вгору й ураганом пронестися перед людьми, які невпинно повторювали:

— Почуй нас, убережи нас.

Кловус вигукнув до вражених людей:

— Сподіваюся, це вас надихнуло. Тепер я відпускаю божка, бо він показав вам, що тут потрібно зробити. Божок служить вам, так само, як і ви служите йому. Ми — Ішара, і ми — сильні!

Божество зникло у Маґніфіці, мов дим, що розвіявся на вітрі. Люди, приголомшені, сповнені благоговіння, застигли в цілковитій тиші.

— Тепер ви всі повинні працювати старанніше, — сказав Кловус. — Ви бачили, на що здатен божок. Покажіть йому, на що здатні ви! — Він цілковито підкорив натовп своїй волі. — Віддайте свої сили і свій піт! Віддайте свою кров. Піднесіть свої жертви — жерці тут, щоб прийняти їх. Що більше ви віддасте своєму божку, то міцнішою стане Ішара. Зробіть Ішару сильною, і ви самі станете сильними.

Пенда з батьком, намагаючись не привертати зайвої уваги, покинули Баннрію і вирушили на північ до пагорбів Судерри. У саквах була заготована їжа та похідне спорядження, яке їм знадобиться в мандрах.

— Я знову відчуваю себе маленькою дівчинкою, — сказала Пенда, коли коні рушили добре помітною стежкою до пагорбів.

Гейл Орр поглянув на її кругленький живіт.

— Ти дружина короля і зовсім скоро народиш мені першого онука. Я більше не можу думати про тебе як про маленьку дівчинку.

Ска кружляли над головою, ганяючись одне за одним, і по черзі сідали на плече Пенди. Хоча сердечний зв’язок Арі належав Ґлік, що була Пенді сестрою по племені, синя пташка-рептилія відчувала спорідненість і з Пендою. Жоден із ска не виказував інтересу до Гейла, а той вдавав, що не ображається.

Дочка та батько подорожували без усякого плану, і самі не знали, де опиняться, бо не хотіли, щоб хтось знав, куди вони прямують. Вони з’їхали з головної дороги і заглибилися у лісисті пагорби, слідуючи за поодинокими смугами блакитних маків — таємним знаком, який залишили утауки, мандруючи цими землями. Першої ночі, нікого не зустрівши, вони розбили табір удвох, розпалили веселе багаття й вирішили повечеряти чимось із своїх запасів, бо батько Пенди не мав схильності до полювання.

— Раніше я добре стріляв з лука. На жаль, луки та стріли більше не моя стихія. — Гейл підняв обрубок лівої руки.

Пенда простягнула йому хліб і сир.

— Нам і цього достатньо.

Ксар та Арі знайшли собі зручну гілку на сучкуватому дубі, біля якого влаштувалася на ковдрі Пенда. Небо було ясним, а повітря — свіжим. Єдиною її бідою було те, що доведеться ночувати без Адана Старфолла. Жінка спробувала переконати себе, що кожен наступний день буде кращим, але, коли поклала руку на живіт, то зрозуміла, що думатиме те саме усі ночі, поки вони будуть у розлуці.

Тим часом Гейл Орр позбирав каміння та гілки, розчистивши собі місце для ночівлі, потім розстелив ковдру, але все ніяк не міг влягтися і ворочався з боку на бік.

— Кра, серденько, ти геть зіпсувала мене зручними покоями у своєму замку. Земля ніколи не була такою твердою.

— Зате твоє тіло стало м’яким. Твої сідниці мали б послужити тобі непоганими подушками.

— Дуже смішно, — відказав Гейл і відвернувся.

Наступного дня вони натрапили на караван утауків, частина мандрівників їхали на возах, а інші — верхи на мулах та поні. Гейл упізнав бородатого чоловіка на сірому коні в яблуках.

— Меліку! Товариство нам не завадить!

Ватажок каравану, подивившись на двох вершників, угледів кармазиново-чорні кольори їхнього вбрання, і його обличчя просяяло.

— Орр... Гейл Орр! А це Пенда? — Він шанобливо кивнув. — Моя королево.

— Зараз ми просто двоє мандрівників, — застерегла його Пенда. — Ми не хочемо, щоб хтось згадував, хто ми і де були.

— Утауки вміють добре зберігати таємниці. — Мелік постукав себе по носі. — Запрошую вас до нашого каравану. Ми збираємося поторгувати в селі попереду, а потім знайдемо неподалік гарну місцину для табору. — Він намалював коло довкруж серця. — Чи маєте ви якісь новини для нас?

Гейл серйозно кивнув у відповідь.

— Нам є чим поділитися, і ми сподіваємося, що й з нами поділяться.

Село, що розкинулося на пагорбах, радісно зустріло прибуття каравану, селяни раділи строкатим тканинам, веселому настрою та цікавим товарам на продаж. Утауки продавали повні меду стільники, зібрані з дуплистих дерев, торбинки із сушеними квітами, з яких можна було зварити смачний чай, та хустки ручної роботи, які дуже полюбляли сільські жінки. Натомість утауки купували дерев’яні та залізні інструменти, голки та срібні прикраси, створені місцевими ремісниками.

Потім караван рушив далі і став табором на галявині неподалік. Нова дружина Меліка потоваришувала а Пендою, розпитуючи її про вагітність, бо й сама за кілька місяців мала народити первістка. Біля багаття ватажок каравану заходився частувати своїх гостей чаєм та пиріжками. Настав час обміну новинами та історіями.

Мелік говорив повільно, так, ніби кожне слово мало особливе значення.

— Зараз дні небезпечні, Гейле Орр. Оскільки ти проводиш багато часу за міськими мурами, то, можливо, не відаєш про всі поголоси, що долинають до нас.

— Кра, я їх чую. І у нас є новини.

Мелік кивнув кудлатою головою.

— Хоч наші племена розкидані по різних землях, утауки все одно знають, що відбувається у світі. Наші каравани перетинають три королівства, та я переконаний, що деякі з цих караванів просто зникли. — Він сьорбнув чаю, потім витягнув плаваючу пелюстку квітки. — Ми знайшли порожні села: таке враження, що люди звідти просто повтікали. Куди вони поділися?

— Їх захопили Люті, — мовила Пенда. — Поневолили. — Вона підняла руку, щоб покликати Арі. Синя пташка-рептилія пурхнула вниз і сіла на коліно Пенди. — Це не моя ска. Вона належить Ґлік.

— Дівчині-сироті? Вона кілька разів мандрувала з нами.

— Ґлік теж викрали. — Пенда торкнулася діаманта «сльоза матері» на комірі ска і показала страхітливі образи пустельних каньйонів, убогого табору, сотень змарнілих в’язнів, змушених надриватися на тяжких роботах. Мелік і його сім’я дивилися, не вірячи своїм очам. — І в той час, коли все це відбувається, королева піщаних Лютих By приїхала до Баннрії і говорила з моїм чоловіком та зі мною, заявляючи про дружбу і пропонуючи союз. Але вона не друг. Піщані Люті захопили і поневолили багатьох людей.

Мелік застогнав.

— Це гірше, ніж я думав.

— А Шелла дін Орр знає? — запитала дружина ватажка каравану. — Ми повинні попередити всі наші племена.

Гейл Орр пробурчав:

— Кра, як будь-який з наших караванів може захиститися від цього? Люті надзвичайно могутні.

— Ми не бачили Шеллу, відколи дізналися про це, — додала Пенда.

— Ми проминули основний табір кілька днів тому, — сказав Мелік. — Ми вас туди проведемо. — Він плеснув у долоні, щоб оголосити каравану свій наказ. — Плани змінюються! Завтра ми збираємо речі і повертаємося назад!

Гейл, висловивши подяку, додав;

— І нам знадобиться допомога утауків, щоб сховати і захистити мою дочку. Я боюся, що королева By захоче знайти її.

Пенді, хоч вона й пишалася кольорами свого роду, Мелік запропонував зелено-білу спідницю та блакитну шаль, завдяки яким королеву стало важче впізнати. Наступного дня караван швидко рушив уже знайомим шляхом.

Дорогою кілька юнаків і дівчат з племені утауків розійшлися по краю лану, тримаючи у руках довгу, сплетену з тонких ниток сітку. З протилежного боку лану, із шумом продираючись крізь високі трави, лякаючи перепелів і фазанів, показалися молотники. Ловці побігли вперед і високо підкинули свої важкі сітки. Більшість птахів утекли, але троє потрапили в пастку. Мисливці дістали свою здобич, тим часом інші розплутали та розправили сітки, а потім обережно згорнули їх для наступного полювання. Мелік з гордістю прийняв птахів.

— Ми зможемо поділитися ними у головному таборі. Ми будемо там десь за годину.

Пенда відчула запах вогнища та почула звуки табору ще до того, як вони піднялися на невеликий пагорб і побачили внизу лощину, заповнену фургонами, кіньми і наметами. Літаючи над головами мандрівників, двоє ска привітали кількох птахів-рептилій, які мали сердечний зв’язок з утауками в таборі. Троє хлопців-підлітків кинули свої справи і побігли назустріч каравану, що наближався до табору. Вони одразу впізнали Гейла Орра по золотому зубу та відсутній лівій руці, а невдовзі впізнали й Пенду, королеву Судерри.

У просторому наметі стара праматір Шелла дін Орр сиділа, згорбившись, на товстому тканому килимі, у якому перемішалися незліченні кольори, а кожна його нитка означала родинну лінію, дітей, племінниць, племінників, братів, сестер, чоловіків, дружин. Тисячі ліній були вплетені у візерунок, і стара жінка стверджувала, що знає їх усі. У її очах усе ще світився розум. Зовні стояли на варті її кремезні бородаті онуки, Еміль і Бурдон. Вони не впускали інших відвідувачів, щоб дати праматері можливість усамітнитися зі своїми гостями.

Гейл і Пенда, присівши поруч з нею, розказували новини. Коли старенька дивилася на зображення з коміра Арі, по зморшках на її обличчі бігли сльози. Вузлуватим пальцем вона намалювала коло довкруж свого серця.

— Мила моя Ґлік! Я знала, що ця дівчинка потрапить у біду. — Вона стиснула тонкі губи, — Чи є спосіб її врятувати?

Пенда поворушилася, намагаючись знайти зручне положення серед подушок. Вона відчувала себе такою незграбною.

— Поки ні. У мого Старфолла є армія Судерри, проте нам не вдалося б вижити у війні з піщаними Лютими.

— Кра, і ось що із цього буде, — втрутився Гейл. — Повномасштабна війна!

Пенда похитала головою.

— Ми все ще шукаємо вихід. Королева By досі не знає, що ми викрили її зраду. Я лише сподіваюся, що моя сестра Ґлік зможе вижити, поки все це триватиме.

Шелла мудро кивнула.

— Вона виживе. Я знаю цю дівчинку. — Вираз її обличчя і її слова були сповнені смутку. — Ми бачили знаки та отримували відомості з усіх земель. Мандрівники з племені утауків, що побували в горах Хребет дракона, приносять страшні звістки. Гора Вада вибухнула, і гори тріснули. Що це може бути, як не ворушіння дракона Оссуса?

— Інших драконів теж бачили, наприклад, того, що вполювали Люті в пустелі... — Пенда здригнулася. — Вони сказали, що То був усього лише маленький дракончик.

Праматір глибокодумно кивнула.

— Оссус створений з усього лихого та жорстокого, що було в серці бога. Дещо з цього зла вже проникло у світ і проявило себе. Коли з’явиться сам Оссус, цього буде достатньо, щоб знищити світ.

Гейл у відчаї скрикнув.

— Краї Гори трясуться, мов яйце, з якого вже скоро щось вилупиться.

— Я очікую, — мовила Шелла, — що у світ буде випущено більше драконів.

Попрощавшись і вийшовши з намету, Гейл та Пенда побачили, як небіж Шелли Еміль виніс невеличке барильце з якимось хімічним порошком. Діти зібралися навколо багаття й слухали, як він співає добре відому пісню про зорі, що падають з неба, і, коли куплет добіг кінця, Еміль висипав маленьку жменю порошку у вогонь. Різнобарвні блискучі мерехтливі іскри зі свистом злетіли вгору. Діти зайшлися радісним сміхом, а от ска були налякані.

— Зроби ще раз! — попросила одна дівчинка. — Ще раз!

З напускною неохотою, ховаючи посмішку, Еміль простягнув руку і кинув ще дрібку порошку, створюючи дощ барвистих іскор. Але, коли діти заходилися вимагати ще, юнак міцно закрив дерев’яну кришку.

— Кра, це рідкісний і дорогий порох! Досить розваг на сьогодні.

Пенда дивилася на іскри, і очі її сяяли. Їй завжди подобалися такі світлові вистави.

Ніч була ясною, без дощу, тому Пенда з батьком спали надворі біля маленького багаття поруч із великим наметом Шелли дін Орр. Інші утауки запропонували їм подушки і ковдри, які були набагато зручнішими, ніж ті, що вони взяли із собою.

Невгамовна Арі виводила трелі й клацала дзьобом, сидячи на гілці над Пендою. Ксар спокійно сидів поруч, зануривши мордочку в зелене оперення. Пенда лягла на спину і, слухаючи, як хропе батько, поступово задрімала.

Вона скучала за Аданом, переживала за Ґлік, відчувала, як усередині неї ворушиться дитина. Їй було цікаво, скільки їй залишилося до пологів. Це був її первісток, тому вона не уявляла, чого чекати. Пологи мали настати не більше, ніж за кілька тижнів. «Початок є кінцем є початком», — промурмотіла вона собі і поринула в сон.

Глибоко уві сні жінка бачила тисячі літаючих ска, які, зливаючись разом, набували дивних обрисів — великі, вкриті лускою крила, вигнута шия, колючі шипи та гострі ікла, а очі цієї істоти вселяли жах і були сповнені усім злом, яке коли-небудь приходило у цей світ.

Пенда прокинулася вдосвіта, уся в поту, серце нестримно калатало. Вона помацала землю навколо себе, не розуміючи, де вона.

Гейл Орр повернувся до дочки та обійняв її за плечі.

— Що сталося, серденько?

— Просто нічне жахіття — або видіння. Ґлік завжди мала небезпечні видіння.

Стривожений Ксар тріскотів і шипів, сидячи на гілці. Через сердечний зв’язок Пенда відчула сильний стукіт, водночас вона почула, що люди в таборі заворушилися. Ксар продовжував невпинно цвірінчати.

У Пенди перехопило подих — вона зрозуміла, що Арі зникла. Синя пташка-рептилія відчула її страхітливий сон і втекла, або, можливо, вона відповіла на якийсь інший поклик. Пенді здалося, що вона бачить, як високо над табором у досвітньому небі Арі мчить до зірок.

— Повернися!

Але Арі летіла далі і зникла у перших променях сонця.

Уто був готовий повернутися до Конвери. Йому не подобалося, що він опинився так далеко від тих воєнних планів, які почав втілювати від імені конаґа.

Однак Мандан був зачарований рудоволосою донькою лорда Кейда і офіційно оголосив, що Ліра — його наречена. Він хотів одружитися якомога швидше. У дівчини від таких новин голова йшла обертом, а Кейд, звісно, не заперечував. Мандан, попри те, що зовсім недавно він завершив траурну процесію, тепер збуджено віддавав вказівки служникам з питань культури та головному хранителю щодо майбутнього королівського весілля. Уто був здивований такою гарячковою поспішливістю, але водночас відчував полегшення від того, що молодий конаґ нарешті одружиться. Хоробрий пропонував призначити дату весілля якомога швидше, готовий покінчити з цією справою і перейти до більш важливих речей.

Вранці того дня, коли вони вже мали вирушати додому, леді Альмеда зникла. Вона вже кілька днів була не в собі, зривалася на слуг, на чоловіка, а одного разу, у нестямі, навіть образила конаґа. Не на жарт переляканий Кейд наказав своєму Хороброму відвести дружину до її покоїв, де вона могла б відпочити, поки «не перестане почуватися погано». Уто був стурбований, знаючи, скільки шкоди може завдати ця неврівноважена жінка. Коли Альмеда таємниче зникла, Уто стривожився, чи не втекла вона кудись. Чи не влаштує вона скандал? Чи не викрав її якийсь лорд-суперник?

Однак сам Кейд не виявляв особливої тривоги. Він більше робив вигляд, що хвилюється за зниклу дружину, наказавши дізнатися, де вона поділася. Лорд відрядив шукачів, але було видно, як він радий, що ця мегера зникла. Запідозривши недобре, Уто зустрівся з ним поглядом, намагаючись вловити в його очах якийсь вираз, що викаже правду; проте на його обличчі, окресленому тонкою, як бритва, борідкою, він не зміг прочитати нічого: ні тривоги, ні страху, ні розгубленості. Кейд був жорсткого людиною, про що свідчила його реакція на історію з Елліель. Уто зазвичай розумів його.

Невже Кейд зробив щось зі своєю дружиною, вважаючи за необхідне позбутися її?

Думки потворного Ґанта теж неможливо було прочитати. Хоробрий не зізнавався Уто, давав йому лорд Кейд наказ щодо Альмеди чи ні.

Уже ближче до обіду понівечене тіло жінки знайшли біля підніжжя скелі, де збирали перли. Відразу після того, як вершник примчав до маєтку з цією звісткою, Кейд зібрав загін, щоб дістати тіло. Він не виглядав засмученим.

Мандан і Уто прибули разом із загоном до місця промислів на морських скелях. Солдати Кейда стояли з мечами наголо, оточивши охоплених жахом полонених ішаранців, які скупчилися за огорожею табору. Десяток переляканих рабів вже роздягнулися, щоб пірнати за перлинами, але всі роботи негайно припинили, коли знайшли тіло Альмеди.

На прямовисних скелях звисали мотузки, по яких кілька чоловіків спустилися до води. Мандан поспішив до краю скелі, і Уто поклав руку йому на плече, щоб юнак не зісковзнув униз. Вони дивилися на прибій і спостерігали, як хвилі з гуркотом розбиваються об чорні скелі, а бризки фонтанами розлітаються навколо. Люди внизу пробиралися поміж вкритих водоростями валунів. Тіло жінки біліло на мілководді біля берега. Її шкіра почервоніла від крові, білий одяг був подертий.

— Моя дружина була дуже пригнічена, дуже неврівноважена, — розмірковував Кейд, стоячи поряд з ними. — Саме такі люди схильні кидатися зі скель.

Його слова звучали так, немов він їх завчив.

— Ми всі бачили, в якому вона була стані, — продовжив Уто. Його чорний плащ, хоча й мав кольчужну підкладку, розвівався у нього за спиною від океанського вітру.

— Як прикро, — мовив Кейд.

— Прикро, — повторив Мандан. — Серце бідолашної Ліри буде розбите.

Я втішу її.

Кейд збентежено нахмурився.

— Прошу вибачення за цей безлад у мене вдома, Володарю. Ми з дружиною посварилися вчора ввечері, і я боюся... це стосувалося і вас. — Він важко зітхнув. — Як батько я дуже радий, що ви обрали нашу доньку своєю нареченою, я пишаюся цим, проте Альмеда набагато більш ревнива. Вона мати дівчини і не хотіла її віддавати. Вона казала... вона казала про вас жахливі речі, мій Володарю.

Обличчя Мандана потемніло.

— Чому Альмеда не хотіла, щоб її донька стала моєю королевою? Королевою Співдружності?

Кейд розвів руками.

— Я часто сам не розумів її. Тільки велика любов давала мені терпіння жити з нею день за днем.

Хоча Уто не вірив жодному слову, він миттю вигадав цілком природну історію, яку можна буде розповідати про цей випадок.

— Після вашої сварки леді Альмеда була в розпачі. Посеред ночі вона втекла з маєтку, і сама поїхала до узбережжя. — Він подивився на Кейда, чекаючи, що вельможа додасть інші подробиці, але, коли той не відповів, Уто продовжив. — У відчаї вона кинулася зі скелі.

Кейд погодився.

— Так, усе, мабуть, так і було.

Це був непростий і незручний спосіб позбавити себе життя, так далеко від власного будинку, але Уто сумнівався, що у когось виникнуть сумніви щодо цієї історії. Ґант виглядав стурбованим, але нічого не сказав.

Мандан продовжував дивитися, як унизу розбиваються хвилі. Він спостерігав, як робітники витягають понівечене тіло і піднімаються з ним на скелю. Слухаючи малоймовірне пояснення Уто, юнак, здавалося, поринув у власні думки. Зрештою він похитав головою.

— Ні, я не думаю, що все було саме так.

Здивований Уто нахмурився, адже Мандан рідко суперечив йому.

— Справді, мій конаґу? У вас є інші відомості про леді Альмеду?

— Я знаю цих ішаранців. — Він повернувся до вбогих, схожих на опудала в’язнів. — А що, як мати Ліри прийшла сюди обміркувати, що їй робити далі, а ці тварини вбили її? Чи можна вигадати кращу помсту, ніж вбивство дружини їхнього володаря і хазяїна? Я думаю, що саме вони скинули її зі скелі на рифи внизу.

Помітивши гнівний блиск в очах Мандана, Уто повільно промовив.

— Це також можливо.

— Я впевнений, що так і було. Має здійснитися правосуддя. Ці негідники постануть перед судом конаґа.

Коли понівечений труп Альмеди поклали серед високих трав на мисі, Мандан ступив уперед, зачарований побаченим. Шкіра Альмеди була подерта, вся в синцях. Збоку на голові виднілася рожева рана, з якої вже витекла кров.

Ґант стояв, схрестивши руки на грудях, а Кейд дивився униз, не виказуючи жодних емоцій.

— Моя кохана дружина загинула, і тепер у моєї доньки не стало матері, саме тоді, коли вона має вийти заміж. — Він підхопив історію Мандата і, підвищивши голос, звернувся до солдатів, які тримали ішаранців на відстані. — Вони вбили її! Якимось чином вони схопили мою кохану дружину і кинули її на каміння внизу.

— Ми знайдемо вбивць, — мовив Мандан. — Допитати їх.

Переляканих ішаранців зібрали разом, навіть тих, що шукали перли у воді. Вони стояли мокрі і тремтіли. Мандан повільно пройшов повз кожного, пильно дивлячись на них, зустрічаючись з ними поглядом. Одні трималися стійко, інші тулилися одне до одного і плакали.

Уто спостерігав за юнаком, намагаючись зрозуміти хід його думок. Мандан відбирав конкретних жертв, мабуть, помітивши щось у їхній поведінці або тоні голосу. Можливо, хтось із них нагадував йому учасників посольства емпри на острові Фулкор... тобто людей, котрі, як він вважав, вбили його батька.

— Ось цей. — Мандан зупинився перед чоловіком, в якого було рідке темне волосся, а в роті бракувало зуба. — Він їхній ватажок. Він спланував вбивство.

Жалюгідний чоловік вражено відсахнувся.

— Я не робив цього! Нас тримали в халупах всю ніч. Ніхто не втік.

— Тоді як ти вбив леді Альмеду? — зажадав відповіді Мандан.

Чоловік продовжив сперечатися, і Уто вдарив його в обличчя, до крові розбивши губу.

Конаґ пройшовся вздовж ряду в’язнів, вказуючи на трьох чоловіків, які були всі в синцях і подряпинах, ймовірно, через те, що збирали перли.

— А ці троє допомагали йому. Бачите рани? Леді Альмеда відбивалася, відчайдушно намагаючись врятуватися. — Здивовані раби спробували заперечувати, але Мандан повернувся до них спиною, він уже все вирішив. — Зв’яжіть їх. Вони приймуть моє покарання.

Полонені стогнали й плакали, але здавалося, що не могли й поворухнутися від жаху. Уто вирішив, що вони вже давно втратили надію на втечу і були готові до смерті відтоді, як їх привезли сюди.

Чотирьох обвинувачених прив’язали до стовпів, встановлених біля загону для бранців. Кейд схвально спостерігав, як солдати грубо зв’язують їх, а Мандан ледве стримував радісне збудження. Задоволення молодого конаґа від споглядання таких кривавих тортур мало б стривожити Уто, але, знаючи, що ішаранські тварини вчинили з його дружиною та дочками в Міррабаї, Хоробрий не відчував до них жалю.

Мандан не мав бажання бруднити руки кров’ю, тому Кейд наказав своїм солдатам перерізати прив’язаним ішаранцям сухожилля під колінами, а потім з усією ретельністю зідрати шкіру зі спини. Інших в’язнів змусили на це дивитися.

Коли крики стали занадто гучними, Мандан сказав:

— Відріжте їм язики, щоб ми більше цього не чули.

Охоронці виконали наказ.

Уто мовчки спостерігав за катуванням протягом двох годин, та зрештою його задоволення згасло, перетворившись на тупу огиду. Це було марною тратою його часу.

— Ми повинні повернутися до Конвери, Володарю. Тут ми закінчили. — Він стиснув реймер навколо зап’ястя, золоті вістря шипів почали всмоктувати його кров. Уто штовхнув, запаливши вогонь, який кільцем охопив його руку. — Ще дуже багатьом ішаранцям належить заплатити за свої злочини.

Ґант торкнувся власного реймера, ніби розмірковуючи, чи долучитися до товариша-Хороброго, але Уто не став чекати. Він різко вдарив вогняним лезом, стративши всіх чотирьох ішаранців і поклавши край їхнім стражданням. У повітрі запахло кров’ю, горілим деревом та смаженим м’ясом. Мандан виглядав задоволеним.

Кейд кивнув.

— Ваше правосуддя здійснилося, мій конаґу. — Він звернувся до своїх солдатів. — Загорніть тіло леді Альмеди в простирадла, щоб наша мила донька не бачила свою матір такою.

— Вона буде горювати, — сказав Мандан, — але ми відволічемо її від смутку за вбитою матір’ю планами на наше неймовірне весілля. Більше ніяких затримок!

Вікно з міцної криги було прозорим, мов сльоза, і Бірч дивився крізь нього на білі обшири півночі з високої вежі палацу. Коли він притиснув долоні до шибки, на ній не з’явилося ані краплі від тепла його тіла.

Стадо північних оленів, що розгрібали копитами сніг біля каменів, об’їдаючи лишайники, виглядали, як цятки, розкидані по засніженому краєвиду. Хлопчик пригадав, як одного разу пастух привів кількох оленів у їхнє містечко Лейк Бакал. Вони з Томком гладили їх, поки батько торгувався за м’ясо.

Тепер Бірч побачив, як олені стривожено заворушилися, а потім кинулися втікати — за ними гналися великі білі тіні; то були кошлаті унуки, на деяких з них сиділи воїни крижаних Лютих. Зграя вовкоконей кинулася навздогін за наляканими оленями, змушуючи їх мчати з усіх сил.

Бірчу не залишалося нічого іншого, окрім як спостерігати. Він чув віддалене гарчання вовкоконей, крики Лютих і панічне мекання оленів. Воїни крижаних Лютих кинули кришталеві списи, намагаючись поцілити у здобич, а унуки без вершників тим часом завалили двох великих самців, розбризкуючи кров по снігу.

Крижані Люті полювали не тільки заради м’яса, але й заради тренування, а головне — заради задоволення. Їм подобалося вбивати безпорадних істот. З болем у серці Бірч відвернувся від крижаного вікна і побачив кількох мамулів, які дивилися на нього. Мамули лопотіли, вимовляючи слова, які у них означали «м’ясо», «шкури», «кістки». Бірч знав, що туші оленів не пропадуть. Мамули використають кожен шматок, який викинуть Люті.

Гострі роги оленя теж знадобляться — вони стануть доброю зброєю.

Ось уже кілька днів королева Онн була зайнята своїм новим коханцем і не мала часу на Бірча, але коли він прокрався до її покоїв, то почув, звуки розмови, а не тваринні звуки статевого акту. Він підкрався ближче. Хлопчик ставав усе більш впевненим у собі, обманюючи крижаних Лютих різними хитрими способами. Бірч хотів дізнатися, що задумала королева, бо колись йому доведеться розповісти про це королю Колланану. Його дідусь — великий герой, і Бірч хотів бути схожим на нього.

Зазирнувши у двері, хлопчик побачив Онн, що гола сиділа на підлозі, її довге розпущене волосся вільно спадало на плечі. Іррі, теж голий, бродив по великій мапі, яку королева створила на крижаній підлозі. Вона сформувала з криги гори, дороги, пагорби та річки, там було і містечко Лейк Бакал, і крижана фортеця Лютих.

Онн торкнулася скульптури твердині.

— Наша фортеця мала стати опорним пунктом для просування на південь, однак Рокк підвів мене. — Вона простягнула руку над пагорбами і створила велике місто, обнесене муром. — Це поселення людей, яке називається Феллстафф, здається. Там живе їхній так званий король Колланан.

— Якщо це місто нам заважає, я можу розтрощити його. — Немов велетень, Іррі пройшов між горами, оглядаючи вигини рельєфу. — Ми проведемо наші армії через їхні землі аж до пустель піщаних Лютих. Чому б не використати Феллстафф як наш новий плацдарм, а потім рушити далі, поки не знищимо нашого ворога?

Онн підвелася і, повернувшись, поглянула в дальній кінець кімнати, де вона не сформувала жодної фігури.

— Пустелі — невідома місцевість, але саме там живе ця сука By. — Несвідомо вона торкнулася шраму на щоці. Плавно рухаючись босоніж, Люта перейшла на протилежний бік мапи. Там вона підняла обидві руки, склавши долоні чашами, і створила гряду скелястих гір. Заморожена пара пливла над вершинами, мов туман. — Це гори Хребет дракона. — Вона ворухнула руками, і гори затремтіли, а сам хребет тріснув, як шкірка перестиглого плода. — Оссус глибоко внизу.

Іррі пирхнув.

— Ми повинні вбити піщаних Лютих, перш ніж турбуватися про те, щоб розбудити дракона.

Королева холодно посміхнулася.

— Ми повинні турбуватися про все, щоб нас не застали зненацька. — Вона в задумі провела нігтем по своїх тонких блідих губах, а тоді помітила Бірча, що причаївся біля дверей. Онн крутнулася в його бік. — Огидне створіння! Ти шпигуєш за мною?

Іррі рушив до хлопчика, але Бірч швидко кинувся тікати. Раптом довкола нього опинилися мамули і потягнули його за собою по крижаному коридору. Тікаючи, Бірч почув, як позаду засміялася королева, певно, розвеселившись від того, що побачила, як він перелякався.

Мамули рухалися швидше, ніж зазвичай, вони вели його коридорами і вигнутими сходами, занурюючись у тунелі, що наскрізь пронизували льодовик. Бірч зрозумів, що вони не просто біжать наосліп. У них були такі серйозні обличчя та широко розплющені очі, що він зрозумів, що вони мають якусь мету.

— Ви хочете мені щось показати?

— Мамули, — відповіли вони. — Більше мамулів.

Вони спускалися все глибше в льодовик, і зрештою світло навколо перетворилося на сині тіні. Бірч почув попереду якісь звуки. Мамули привели його до теплої печери, наповненої вологим повітрям і запахами тілесних рідин. Там маги в синіх мантіях доглядали за м’ясистими мішечками, що проростали, як в’ялі плоди, з тріщин у крижаній стіні. Мішечки були пронизані блакитними жилками, але їхні оболонки були зеленкувато-рожевого кольору зіпсованого м’яса. Мамули, зупинившись, спостерігали за цим з якимось благоговінням.

Маги виводили руни на зовнішній оболонці мішечків, які звивалися під їхнім руками, а потім починали працювати з павутинням голубих кровоносних судин. Один з мішечків розкрився, нагадуючи позіхаючий рот. З нього випало вкрите слизом тіло, яке спіймав один із робітників-Лютих. Це був мамула, вже зовсім дорослий. Його руки, ноги і голова смикалися й тремтіли. Робітники-Люті облили його водою, обтерли сіру шкіру грубим ганчір’ям і поклали тремтяче тіло у возик.

Бірч пригадав історії про те, як давним-давно Люті створили людську расу. Він задумався, чи не народилися перші люди в теплій смердючій печері, як ці мамули. Він добре знав, що крижані Люті були могутніми, владними і жорстокими творцями.

Через кілька хвилин з маточних мішечків народилися ще два мамули. Один з них вийшов покрученим і потворним: рука росла у нього зі щоки, а хребет був вигнутий кудись убік. Маг пробурчав щось з огидою і наказав одному з робітників добити нещасну істоту, а потім зішкріб розтрощене тіло в смітник, наповнений іншими кривавими рештками.

Повернувшись до Бірча та його супутників, маг насмішкувато промовив:

— Допоможіть прибрати цей бруд, а потім займіться новонародженими у навчальній кімнаті.

Мамули взялися до справи, охоче беручи участь у цій роботі, наче це була честь для них. Очистивши холодну підлогу від слизького бруду, вони поспішили слідом за новонародженими мамулами, Бірч ішов разом з ними, вдаючи, що він один із них.

Вони покинули вологу печеру і увійшли до великої кімнати, де молодих мамулів навчали основних навичок і примушували до покори. У цій кімнаті він побачив новонароджених, але вже повністю сформованих мамулів. Старші істоти наставляли молодших, бо Люті цим займатися не збиралися. Кімната була наповнена тихим гудінням їхньої дивної мови, але тепер Бірч розумів достатньо слів, щоб вловити суть того, про що вони говорять. Сам він теж міг говорити з ними.

З тої миті, коли Бірч побачив холодну хвилю, яка накриває Лейк Бакал, вбиваючи всіх підряд, а Рокк захопив його як іграшку для королеви Онн, хлопчик зненавидів жорстоких крижаних Лютих. Тепер він вважав, що зможе переконати мамулів відчувати те саме. Зарозумілим Лютим ніколи не зрозуміти, про що вони говорять.

Завдяки родильній печері мамули швидко розмножуються. Крижані Люті створюють багато-багато нових мамулів. Бірч замислився, скільки ж мамулів йому знадобиться для того, що він задумав.

Невільники брели між каньйонами до передгір’я під палючим сонцем. Тонка підошва лівого чобота Ґлік протерлася наскрізь, але полагодити її було нічим. Дівчина відчувала, як пісок і крихітні камінці натирають ногу, але терпіла. Їй уже довелося, пережити чимало випробувань, мандруючи наодинці.

Усередині кола і поза колом.

Сидячи високо на своєму ауґові, маг Івун супроводжував п’ятдесят робітників, які йшли на північ, щоб добути димчасте скло. Десять охоронців їхали попереду на своїх ауґах, а їхні обладунки з металу й кістки робили їх схожими на якихось несамовитих пустельних істот. Їхні їздові рептилії тягнули вози з інструментом для робітників.

Похмурий гурт, повільно сунучи, проминув пустелю і вийшов до сухих, вкритих чагарником пагорбів. Ґлік ховала їжу, припаси і те, що могло послужити їй за зброю, у потайних місцинах навколо невільничого табору, але тепер усе це залишилося в минулому. Вона весь час була насторожі, шукаючи нагоди втекти, однак пильні охоронці-Люті не давали їй такої можливості.

Чет крокувала поруч із Ґлік, оберігаючи її та зацікавлено поглядаючи на неї. Чорне вбрання Хороброї було в плямах коричневої пилюки.

— Рівнина Чорного скла — лихе місце, — сказала Ґлік. Вона швидко намалювала коло довкруж свого серця. — Ти відчуєш силу, коли ми дістанемося туди.

— Достатньо сили, щоб убити цих Лютих і втекти?

— Сумніваюся. — Поки вони йшли, Ґлік розповіла, як вона мандрувала західною Судеррою аж до скелястих гір. — Я шукала нового ска. — Вона зітхнула, все ще відчуваючи тугу, не в силах забути той день, коли її любий Орі потрапив у бурю і більше не повернувся. Її очі наповнилися пекучими сльозами. — Я хотіла дикого ска, тому пішла шукати їхні гнізда. Стежила за ними, слідкуючи за їхніми польотами в небі. — Вона глянула на порожній блакитний простір над головою.

— Ти знайшла собі ска? — запитала Чет. — Я ніколи не розуміла, як ви, утауки, можете тримати цих птахів-рептилій як домашніх тваринок.

— Вони більше, ніж домашні тваринки. Товариші. Розвідники.

Ауґи, яких стали підганяти воїни, пішли швидше, і бранцям не залишалося нічого іншого, крім як прискорити крок, хоча вони вже були виснажені переходом.

Ґлік продовжила:

— Я знайшла місце, де ска гніздяться в скелях, і сама піднялася туди. Знайшла моє яйце... і воно було сповнене любові. Ох, Арі, синя, як сапфір, найдобріша і найрозумніша з усіх живих істот у світі.

— Де вона зараз? Втекла?

Ґлік знову відчула гарячі сльози, більш пекучі, ніж будь-коли до того. Хай десь удалині, але слабкий поштовх у її сердечному зв’язку все ще був чутний.

— Арі врятувалася, коли мене схопили Люті. Я й досі відчуваю її, але вона далеко. — Дівчина намалювала коло на грудях. — Я знаю, що вона все ще любить мене.

Івун підганяв усю групу ще годину, вимагаючи рухатися швидше, а потім оголосив привал біля підніжжя бурого пагорба. Люті зійшли зі своїх ауґів, а маг, простягнувши всохлу руку, скривився від докладених зусиль. Він заплющив очі, напружився, викликаючи магію, — і земля зрушилася. Глиняний схил розколовся, і з нього потекла каламутна вода, утворивши невелике озерце. Спочатку пили ауґи, потім Івун зробив джерело ширшим, і в нього натекло більше води. Коли потік очистився, досхочу напилися охоронці, зачерпуючи воду руками.

Чет бачила, що вони зовсім не поспішають, і ледве стримувала гнів. Ґлік нетерпляче тупцювала на місці, але знала, що, якщо поскаржиться, то тільки викличе гнів Лютих, і вони накинуться на неї.

Нарешті людям дозволили пити, суворо дотримуючись черги. Один чоловік попереду Ґлік випив стільки води, що, зігнувшись, виблював усе. Маг Івун хмуро зиркнув на нього, і нещасному більше не дозволили пити. Ґлік напилася і відчула, що сили повернулися до неї. Вона зможе прожити ще один день.

Наприкінці третього дня прискореного переходу їхній гурт нарешті дістався безплідних пагорбів, з яких відкривався вид на склянисті сліди стародавньої битви.

Сонце сідало за їхніми спинами, відкидаючи довгі блискучі тіні на нагромадження схожих на окалину каменів.

Робітники, спотикаючись, добрели до місця зупинки, і Ґлік відчула холодок, вглядаючись у похмуру місцину. Армії Лютих, що зійшлися тут у битві, випустили неймовірної сили хвилі магії, знищуючи одна одну та сотні тисяч людських піхотинців. Димчасте скло утворилося з дивовижного сплаву каміння та цілих міст, крові Лютих і людських кісток.

— Я це відчуваю. — Чет торкнулася свого серця. — Можливо, хтось із моїх предків бився і загинув тут.

— Кра, здається, тут половина світу воювала і загинула, — відказала Ґлік.

Маг підвищив голос, змушуючи рабів слухатися його.

— Стаємо табором тут, скраю. На світанку почнемо розкопки. Поки що відпочивайте.

Коли Ґлік була тут раніше, вона знайшла порожній намет утаука-шукача, що прийшов збирати просочений магією обсидіан. Звали його Босус, як було записано в щоденнику, який вона знайшла. Босус випадково порізався і стік кров’ю, зовсім один на цій примарній рівнині. Ґлік поховала його всередині ідеального кола з каменів, а потім принесла щоденник до найближчого табору утауків — щоб його життя і спадок ніколи не були забуті.

Згадавши, яким смертельно небезпечним може бути чорне скло, Ґлік пробурмотіла:

— У темряві тут краще не блукати.

— Тут узагалі краще не блукати, — відповіла Чет.

На землю опускалася ніч. Ґлік оглядала відкриту місцевість навколо, шукаючи спосіб боротися або втекти. Вона намагалася набратися духу, переконуючи себе, що це місце краще, ніж жорстокий невільничий табір у каньйонах.

Завтра, можливо, вона почуватиметься інакше.

Тієї ночі Ґлік лежала на твердій землі, слухала, як стогне суховій, немов самотні привиди, і дивилася в небо. Піщаних Лютих чути не було, тож вона не знала, чи вони сплять. Ауґи рохкали, жуючи суху траву та будяки.

Магія, що вирувала довкола, увірвалася в її сни. Навіть якщо Оссус і спав під горами, його зло не дрімало. Воно просочилося назовні і проникло в серця Лютих, розпалюючи ненависть одне до одного, та штовхало до жорстокості людей.

Це було однією з тих причин, чому Ґлік полюбляла бувати наодинці...

Їй снився велетенський могутній дракон. Коли вона вкрала яйце Арі з гнізда, то побачила величезне око рептилії, що ворушилося за смоляною оболонкою в горах. Що це було?

Ґлік прокинулася серед ночі, підняла очі й побачила, що зірки затьмарив гігантський силует з величезними крилами, нависаючи над світом, проте коли вона моргнула, то зрозуміла, що це всього лише хмари. Вона відчула сильний біль у серці, сподіваючись, що це був лише нічний кошмар.

А на світанку над галовою пронеслися маленькі тіні. Це були ска. Дівчинка скотилася з ковдри і підскочила, махаючи їм руками.

— Ми тут!

У неї не було сердечного зв’язку з цими дикими птахами-рептиліями, але Арі іноді любила вільно політати зі своїми дикими товаришами. Знаючи, що ска можуть відчувати її, Ґлік знову махнула рукою, намагаючись привернути їхню увагу.

Охоронці-Люті відреагували на ска інакше.

— Маленькі дракони! — гаркнули вони.

Івун підняв здорову руку і скрутив пальці. Здійнявся вітер, Його сильний порив ударив птахів-рептилій, мов батогом, збиваючи їх у безладну купу. Воїни Лютих натягували луки, лаштували стріли з кам’яними наконечниками.

Дикі ска, розмахуючи широкими крилами, намагалися піднятися вище. Стріли Лютих злетіли вгору, на більшу висоту, ніж здавалося можливим. Одна стріла влучила у хвіст птаха-рептилії, вибивши з нього жмут пір’я. Ска несамовито бив крилами, намагаючись утекти. Ще дві стріли влучили в цілі, і пара мертвих істот впала з неба.

— Ні! — Ґлік кинулася до воїнів, але Чет схопила її за плече і втримала. Ґлік знову застогнала. — Ні!

Наступні кілька стріл не досягли цілі, але Люті продовжували стріляти, поки не влучили, — ще три ска впали на землю. Пернаті тушки опустилися на рівнину Чорного скла. Задоволений, Івун кивнув своїм воїнам.

— Шпигунів більше нема.

Ридаючи, Ґлік притиснула руки до грудей, відчуваючи всередині сердечний зв’язок, коли тягнулася до Арі. Вона давно мріяла побачити свою прекрасну ска, але тепер лише сподівалася, що її товаришка триматиметься подалі.

Коли один з військових кораблів повернувся в гавань Сереполі, його прапори сповіщали про перемогу. Люди кинулися до причалів, щоб почути, як ворога було вигнано з острова Фулкор. Містяни скупчилися вздовж набережної, заповнивши райони складів та рибний ринок.

— Почуй нас, убережи нас!

На відкритій ринковій площі зібралися віряни, сповнені бажання привітати свого божка і жерця з поверненням додому. Рибалки, теслярі й купці зазвичай відвідували храм у гавані, щоб принести жертви, але після відплиття ішаранських кораблів на острів Фулкор храм стояв порожній.

Військовий корабель наблизився до головного причалу, його червоно-білі вітрила були туго напнуті сильним вітром, який здійняли ур-жрець Ксіон та його божок. Залізний кулак тарану на носі корабля стримів уперед — як символ перемоги.

У супроводі кількох ур-жерців верховний жрець Кловус поспішав до причалів. Він очікував лише повної перемоги, тож йому було приємно бачити, що корпус і вітрила корабля майже не постраждали: на них виднілося всього кілька плям від диму. Він засміявся. Битва, схоже, стала цілковитим розгромом для ворога! Божок з гавані зробив свою справу.

Шість інших військових кораблів, як планувалося, мали залишатися на острові Фулкор, щоб зміцнювати їхні сили у фортеці. Та все одно Кловус збирався відправити туди підкріплення, щоб Фулкор більше ніколи не потрапив до рук безбожників.

Кловус знав, що божок у трюмі буде голодним, і він заслуговує на винагороду за все, що зробив. Народ нагодує його своїм потом, своєю важкою працею, своїми молитвами і своєю кров’ю. Він уже відправив кількох служителів у храм гавані, щоб вони були готові збирати пожертви.

На носі корабля стояв капітан у бандані, що свідчила про його статус. Матроси і солдати, які юрмилися біля поручнів, здіймали руки, приймаючи вітання від нестямного натовпу. Кловус відчував, як до Сереполя повертається радісне піднесення, настільки сильне, що люди можуть навіть забути про своє занепокоєння здоров’ям емпри Ілуріс, і їхні молитви більше не будуть спрямовані не туди, куди слід.

Матроси кинули трапи, щоб екіпаж міг зійти на берег, і натовп вітав їх, немов близьких друзів. Кловус знав, що жодному з бійців, які повернулися з походу, не бракуватиме їжі та напоїв і жоден з них не спатиме наодинці, хіба що сам цього захоче. Ур-жерці з повагою вклонилися, коли бійці пройшли вздовж причалу і занурилися у вируючу метушню портового натовпу.

Дошки корпусу судна стогнали, палуба гойдалася, хоча море в гавані було спокійним. Кловус відчував невгамовну силу, сховану у вантажному трюмі. На високій палубі стояв ур-жрець Ксіон, його каптан був подертий, волосся брудне і скуйовджене, обличчя в синцях. Він виглядав і виснаженим, і втомленим, і радим повернутися додому.

Кловус підібгав губи. Значить, це була важка битва...

Ксіон залишався на борту, вгамовуючи істоту в трюмі, поки всі інші не зійдуть з корабля. Коли нарешті навколо корабля запанувала тиша, наче проникнута туманом якогось передчуття, він вигукнув:

— Мій божок утомився, верховний жерче. Ми обидва раді опинитися вдома, де зможемо відпочити.

— І де ви зможете відсвяткувати перемогу! — мовив Кловус. — Ходімо, я проведу вас до вашого храму на очах у всього народу. — Він відчув, як істота затремтіла, передчуваючи, що повернеться до свого затишного помешкання за дверима заклинання. — Після того, чого ви досягли на острові Фулкор, багато людей проллють свою кров, щоб зміцнити божка.

Віряни були готові до нових пожертв, коли божки здійснювали дивовижні подвиги заради них. Жертви в Маґніфіці, наприклад, зросли більш ніж удесятеро, після того як на очах у людей божок збудував цілий рівень храму.

Ксіон відкрив люк, піднявши важку ляду, а потім дозволив їй упасти на палубу. Зсередини схожого на печеру трюму з бурчанням неохоче ворухнулися дим та вітер, і виринуло схоже на грозу божество, простягаючи свої відростки. Кловус побачив, що божок гавані зовсім ослаб, і це викликало у нього смуток і занепокоєння. Істота котилася і гуркотіла над палубою корабля, рухаючись за ур-жерцем Ксіоном, який став спускатися по трапу. Кловусу це нагадало небезпечного, але слухняного гончака, що ходить по п’ятах за своїм господарем.

Не припиняючи радісно вітати солдатів, натовп почав обертатися, побачивши, як незграбне божество покидає причал і рухається за жерцем до свого храму. Кловус не хотів, щоб люди помітили втомленість божка, тому заговорив.

— Подивіться на величезні зусилля, яких цей божок доклав заради самої Ішари. Заради свого народу! Завдяки цим зусиллям і хоробрості ми тепер володіємо островом Фулкор. Наш великодушний захисник віддав усього себе заради нашої перемоги. А тепер ви можете допомогти йому.

Поки Ксіон вів за собою божка до храму в гавані, все більше людей рухалося за ними. Чоловіки та жінки вже оголили руки, а ур-жерці були напоготові з ножами та урнами для збору крові.

Раптом Ксіон подивився на верховного жерця, і в його погляді майнув спалах підозри, наче Кловус посягнув на те, що по праву належало саме йому, Ксіону. Він вигукнув:

— Ми повинні віддячити божку, який так багато дав вам.

Ксіон увійшов у відчинені дерев’яні двері свого храму, і божок завирував усередині, потім проповз крізь перламутрове мерехтіння на дальній стіні, сховавшись за дверима заклинання.

Кловус звернувся до сповнених радості людей надворі.

— Віддайте себе. Пролийте свою кров. Нагодуйте божка, щоб він знову нас урятував.

Ур-жрець Ксіон шанобливо кивнув йому та пройшов у глиб храму, щоб бути поруч зі своїм божком.

Віряни підходили сотнями, аби віддати свою кров і зробити божка знову сильним. Кловус був втішений, зрозумівши, що його власний божок, божок храму Маґніфіка, був набагато сильнішим і завжди таким залишатиметься.

Ватажок асасинів загону Чорних вугрів прийшов до Кловуса із цікавою звісткою.

— У нас є в’язень з острова Фулкор, верховний жерче.

— Я не просив брати полонених.

Кловус все ж був заінтригований. Заха, очевидно, мав вагому причину для своїх дій.

Чоловік із невиразним обличчям ледь помітно стенув плечима.

— Вона нас зацікавила. Лише вона й вижила.

Скориставшись метушнею під час висадки солдатів, замасковані Чорні вугри залишилися на кораблі охороняти ув’язнену. З настанням темряви вони таємно переправили її до просторих приміщень під Маґніфікою. Вони зустрілися у великому підвалі з товстими стінами, закритому дерев’яними дверима, укріпленими залізом. Розпливчатий перламутровий туман підсвічував двері заклинання, за якими мешкав серепольський божок.

Посеред зали на стільці сиділа зв’язана дужа жінка. Крізь її пошарпане й розірване чорне вбрання виднілися сріблясті клапті того, що колись було дорогою кольчугою. Каштанове волосся коротко обстрижене, обличчя суворе, не відзначене тонкими рисами жіночої краси. Одне око набрякло й почорніло, розбита губа розпухла. Коли увійшов Кловус, вона підняла очі.

Жрець примружився, впізнавши в цій жінці одну з Хоробрих, що була в посольстві конаґа Конндура. Вона, мабуть, залишилася на Фулкорі, а тепер потрапила в полон. Кловус глузливо посміхнувся переможеній воїтельці.

— Ласкаво просимо до Ішари.

Вона спробувала плюнути в нього, але марно, лише з розбитої губи потекла кров.

— Хоробрі мали бути тут від самого початку. Ішара була нашою землею обітованою.

Кловус нахилився ближче, і його посмішка стала ширшою.

— І хто ж вам таке пообіцяв?

Жінка на стільці закипала від гніву. Заха та двоє інших Чорних вугрів стояли поруч, але їхня допомога йому не знадобиться.

— Хоробрі... так ви називаєте себе. Але що саме це означає? — спитав Кловус. — Ваші риси не схожі на риси звичайної людини... ці очі. Ви чужинці. — Її обличчя було таке побите, усе в синцях, що йому важко було уявити, як би вона виглядала за звичайних обставин.

— Ці очі вказують на мій спадок від Лютих. Хоробрі — напівкровки. Ми маємо деякі здібності раси наших творців, але ми також маємо людське серце і душу.

— Душу? — Кловус засміявся. — У вас немає віри. У вас немає божків.

— У нас є наша честь і наш спадок.

— Справді? — спитав Кловус. — А хто ти?

— Я Клеа, караульна острова Фулкор. — Її голова похилилася. — Мені було доручено захищати фортецю.

— А, ви зазнали поразки, чи не так? Ви зазнали поразки, бо народ Ішари дійсно має віру. Ми створюємо своїх божків, і вони є такою могутньою силою, що ваша фортеця не змогла вистояти навіть проти одного з них.

— Ви брехуни і прикриваєтесь якимись вигаданими потворами, — кинула Клеа.

— І ми теж ненавидимо вас, — відповів він. — Безбожні нікчеми! Як же ви заздрите Ішарі. Ви жадаєте того, що маємо ми.

— Ця земля повинна належати нам. — Клеа напружилася, і мотузки ще сильніше врізалися в її тіло. — Ми, Хоробрі, оголосили війну помсти всім ішаранцям за ваші злочини.

Ця жінка зацікавила його. Кловус повільно обійшов навколо її стільця.

— І що це за злочини такі?

Намагаючись вирватися зі своїх пут, вона відмовилася відповідати. Кловус відступив назад, дозволивши Чорним вуграм витягнути з неї всі відповіді.

Вони заходилися знову жорстоко бити її, намагаючись зламати. Незважаючи на її непокору, Кловус бачив, що вона хоче пояснити, розповісти про причини своєї ненависті. Нарешті вона виплюнула нерозбірливі слова розбитим ротом.

— Століття тому першопрохідці Хоробрі заснували колонію в новому світі, але ваші предки привели із собою божка, який зруйнував нашу колонію і вбив наших людей. Лише кільком з тих, хто вижив, вдалося повернутися додому. — Вона знову напружилася, намагаючись розірвати мотузки, аж поки вони не затріщали. — Відтоді ми присягнули помститися. Ми захищаємо Співдружність, і ми знищимо Ішару.

Розсміявшись, Кловус подивився на Чорних вугрів, на обличчях яких не відбивалося жодних емоцій.

— Прекрасна мета! — Він нахилився ближче. Від побитої Хороброї пахло потом і кров’ю. — Це, мабуть, був болючий епізод у вашій історії, хоча мало хто з ішаранців навіть пам’ятає, що це взагалі сталося. Для нас це було незначною подією.

Хоробра забилася у путах, намагаючись вирватися, щоб напасти на нього. Стілець знову заскрипів, і Кловус побачив, як одна з мотузок почала рватися. Тієї миті, коли Клеа, звільнивши одну руку, кинулася на нього, верховний жрець відстрибнув назад. Якби Заха не перехопив Хоробру, вона могла б задушити жерця. Інші Чорні вугрі навалилися на Клеа, утримуючи її. У боротьбі їй вдалося вивільнити другу руку, але Чорні вугри знову її скрутили.

Кловус подивився на пульсуюче сяйво дверей заклинання, і в його голові з’явилася ідея.

— Ця жінка хоче помститися за наругу, скоєну над її народом колись давно. — Поміркувавши, він повернувся до неї. Хоробра припинила вириватися і глянула на нього. — Вона стверджує, що божок завдав шкоди їхній нещасній, безпорадній колонії. — Кловус махнув рукою на двері заклинання і відчув потріскування розрядів енергії — то сутність підкотилася ближче, сповнена передчуттів. — Я пропоную тобі можливість, яка дається тільки раз у житті. Помстися за свій народ. Я дозволю тобі самій зустрітися з божком один на один, Хоробра. Побачимо, чи виявишся ти гідна цього.

Чорні вугри відпустили її, і Клеа підвелася зі зламаного стільця. Вона потрясла головою, обернулася, насторожена, готова до бою.

Верховний жрець звільнив божка з його світу, і могутня сила вилилася крізь портал. Навіть коли сутність стримувалася, вона мала більш ніж достатньо дикої сили, щоб зробити те, що було потрібно.

Хоробра стиснула кулаки і, скрививши губи, загарчала. Божок рвонув уперед, Хоробра кинулася на нього і стала молотити його руками і ногами.

Чорні вугри не втручалися, але спостерігали, прагнучи вивчити прийоми Хороброї.

Божок охопив її, перетворившись на димні щупальця та пута з вітру. Він кружляв і вибухав, завивав і ревів всередині кам’яної зали. Войовничий клич Клеа змінився криком болю — усе її тіло роздирало на клапті. Червоний туман крові вихором закрутився навколо, і все, що залишилося від Клеа, — це нитки чорної тканини та розпливчаста хмарка із плоті та кісток, що осіла на підлогу, наче моторошний дощ.

Коли Колланан розказав про свій напад на крижану фортецю на озері Бакал, королева піщаних Лютих була в захваті. Вона скликала своїх магів, вельмож і воїнів, щоб послухати історію про те, як він повів за собою сотню вершників по замерзлому озеру.

— Ми з Тоном теж були там, — мовила Елліель. Чоловік-Лютий стояв біля неї, а його блискучі блакитні очі розглядали присутніх у залі.

— І що ж зробив Тон? — спитала королева By, очевидно зачарована загадковим чоловіком.

— Він усе зробив, — відповіла Елліель.

— Я зробив те, що міг. — Губи Тона складися у посмішку. — Ми перемогли їх.

— Поки що. — Колланан перейшов до подробиць, описуючи, як його загін виманив воїнів крижаних Лютих на замерзле озеро, як Тон зламав лід і змусив закипіти воду, яка й поглинула ворога.

By засміялася.

— Звучить дивовижно! Шкода, що я сама не бачила цього.

— Ми вдарили, як оси, і вжалили їх. Кров предків, ми довели, що з людьми треба рахуватися!

Елліель додала:

— Вони не очікували від нас такої сили.

— Вони сказали, що ми їм заважаємо. — У голосі Колла бриніла образа.

— Це ваша війна, королево By, — заговорив Адан. — Мій дядько завдав сильного удару по ваших ворогах, і тепер він прийшов просити вашої допомоги. Я переказав йому вашу обіцянку.

— Я давала обіцянку? — By пирхнула, почувши це і дивлячись на Колланана. — Що король Нортерри має на увазі?

Колланан ступив ближче до її трону, що здіймався з піску.

— Ви можете допомогти нам вдарити їх ще раз. Сильніше.

By нахилилася вперед і сперлася руками на оголені коліна.

— Отже, ви спровокували їх, потрапили в халепу, а тепер вам потрібна моя допомога?

Колланан холодно поглянув на неї.

— Моя армія вступила в бій з вашими супротивниками. Ви боїтеся приєднатися? Мені сказали, що вам потрібна наша допомога, щоб знищити спільного ворога.

— Слідкуйте за своїми словами, — попередила королева.

— Ви прийшли до Баннрії після піщаної бурі і попросили людей битися з вашими смертельними ворогами, — заступився Адан. — Король Колланан зробив саме це. І готовий зробити більше.

Маг Аксус, нахилившись, щось прошепотів на вухо By, вона вислухала, постукуючи нігтями. Потім, вдоволено посміхнувшись, королева поглянула на Колланана.

— Дошкульна оса може розлютити дикого бика. Нехай так і буде! Онн не матиме іншого виходу, окрім як помститися вам. Вона захоче вам відплатити. — Королева звелася на ноги, підносячись над ними на своєму високому помості. — Було б прикро бачити, як весь ваш народ буде вбитий.

Король недбало вклонився, приховуючи гнів.

— Ось чому мені потрібна ваша допомога. Я шанобливо прошу вас послати воїнів піщаних Лютих, які допоможуть захистити моє королівство.

Явно вдоволена, королева розмірковувала:

— Своїми недолугими діями ви ненавмисне влаштували їм пастку. — By погладила своє довге волосся і підняла руку, затиснувши у жмені жовто-білі пасма. — Коли ми билися востаннє, Онн відтяла жмут мого волосся, а я поранила її в обличчя. — Королева засміялася, і сміх її був схожим на брязкіт розбитого скла. — Моє волосся відросло і знову стало пишним та густим, а у неї так і залишився шрам. — Вона знизила голос. — Я із задоволенням завдам їй удару ще раз.

Колланан відчув несподівану надію, хоча й знав, якою підступною була ця жінка.

— То ви відправите армію піщаних Лютих на північ? Ми могли б вигнати загарбників, які ще там залишаються.

— Армію? — By стиснула губи. — Онн та її крижані Люті не очікуватимуть від вас чогось значного. Незабаром мій брат повернеться, і я відправлю його на північ із загоном воїнів. — Вона хмикнула. — Коли він дізнається про цю місію, я все одно Не зможу його втримати.

— Наскільки великим буде загін? — наполегливо допитувався Колл.

— Він буде таким, як я вирішу! Бійці Онн вважатимуть, що воюють з людьми, а натомість вони зіткнуться з моїми піщаними Лютими, — Вона кивнула, прийнявши остаточне рішення. — Бойовий загін Кво вирушить до вашого замку Феллстафф, коли буде готовий. Це не займе багато часу.

Колл боровся зі своїми емоціями, дивлячись на небезпечну, як гостра бритва, королеву. Це було те, чого він хотів, однак ставлення By було дивним. Здавалося, її не цікавила перемога, для неї це було щось на зразок тренування.

Адан зі стриманим задоволенням поглянув на свого дядька. Колл вклонився лише на знак подяки, без зайвої шанобливості.

— Буде добре повбивати крижаних Лютих, — пробурмотіла By, а потім обвела поглядом усіх своїх гостей. — Залишайтеся тут на ніч. Ви зможете поїхати вранці.

— Це дасть вам час зібрати для мене ваші історії, — сказав, стоячи на піску, Тон, ніби він був просто спостерігачем за подіями. Лютий підняв голову, поглянувши на королеву. — Я волію не спати. Я вже достатньо виспався всередині гори. Натомість я хотів би переглянути ваші історичні записи.

By здивовано підняла брову, але схвально кивнула.

Блискучі зорі над Піччю були достатньо яскравими, щоб розсіяти цілковиту темряву. Адан почувався самотнім у покої, який відвела йому королева By. Усі гості отримали по окремій кімнаті. Адан волів би не розлучатися з іншими, але королева заявила, що це демонструє її гостинність, і попередила, що не слухатиме заперечень.

Темно-бежеві стіни палацу були сухими і гладенькими, а в повітрі відчувався гіркуватий присмак пилу. Крізь відчинені вікна проникав теплий вітерець і шелестів тонкими напівпрозорими фіранками. Адан намагався заснути. Тиша пустелі тривожила його — ні звуків нічних птахів, ні комах, ні звичних міських шумів. Саме тиша, а не нависла небезпека, не давала йому заснути.

За інших обставин Адан із задоволенням дивився б на зорі, впізнаючи сузір’я. На серці стало важко, коли він згадав, як надсилав батькові в листах свої спостереження. Востаннє, коли вони разом з Конндуром спостерігали за зорями, вони говорили про кінець світу.

Тепер це похмуре передбачення здавалося більш вірогідним, ніж будь-коли досі. Конндур Хоробрий убитий, його трон зайняв Мандан, який прагнув розпочати війну з ішаранцями. Адан цілком міг би прийняти цю війну, щоб помститися за те, що вони зробили з його батьком, якби не набагато більша загроза, яку несли ці Люті. Він нізащо не став би покидати Судерру і перетинати море, особливо зараз.

Як король він повинен був нести відповідальність за долю свого народу, але як чоловік він лежав у теплій пустельній тиші й сумував за Пендою. Він хотів би пригорнути її до себе, відчути, як ворушиться дитина в її животі, і слухати, як вона шепоче йому на вухо про видіння, які бачила. Адан сподівався, що Пенда знайшла прихисток серед племен утауків, подалі від голодних очей королеви By.

Він почув м’які кроки за дверима, шурхіт тканини. Адан сів у ліжку, одразу насторожившись, і за мить в кімнату увійшла струнка фігура. Довге волосся By вільно спадало на плечі, а її топазові очі виблискували, наче підсвічені металевим вогнем. Вона змінила свої шкіряні та мідні обладунки на світло-бежеву сукню, не більш вагому, ніж тонкий шар пилу.

— Королево By, — сказав Адан холодно і офіційно. — Година пізня. Я не запрошував вас до моїх покоїв.

Королева засміялася.

— Це мій палац. Я йду, куди захочу. — Вона підійшла ближче, ніби кидаючи йому виклик. — І я хочу бути тут.

— Я дякую вам за гостинність, але прошу вас негайно піти. — Адан відмовлявся виявляти повагу чи страх. — Ви не повинні бути тут.

— А ти не повинен бути на самоті, — відповіла By, а потім додала докірливим тоном. — Я ясно сказала, щоб ти взяв із собою свою дружину, а ти відмовився. — Вона помахала довгим пальцем. — Тож очевидно, що ти хотів побути тут наодинці зі мною, щоб Пенда не могла нам завадити. Ти ж розумієш, що жодна людина ніколи не зможе зрівнятися з пристрастю жінки-Лютої. — By знову засміялася. — Або ще краще — з королевою Лютих.

Адан, все ще сидячи на краю свого ліжка, сказав:

— Моя дружина зовсім скоро має народити. Я хотів, щоб вона була в безпеці. Не було ніякої іншої, прихованої, причини.

— Як ти добре знаєш, вона була б у безпеці в моєму палаці. Я повинна покарати тебе за твою зневагу. — Королева By нахилилася ближче. — Ні, думаю, натомість я винагороджу тебе. В кінці останніх воєн у мене було багато коханців-людей. Тепер я візьму тебе як свого коханця.

У Адана пересохло в горлі. Він перехопив її зап’ястя, щоб зупинити простягнуту до нього руку.

— Я відмовляюся. Пенда — моя дружина. Достойні люди мають лише одну жінку.

— Цікаво, звідки взялася ця безглузда ідея. — По виразу обличчя By було видно, що вона розмірковувала про щось. — Я — королева піщаних Лютих, і мій наказ звільняє тебе від будь-яких перешкод честі.

By спробувала штовхнути його на ліжко, але він не піддавався.

— Я король Судерри. Я ніколи не зміг би вимагати від своїх підданих служити чесно, якби сам не правив із честю. — By почала злитися, і Адан зрозумів, що наражається на серйозну небезпеку. Як Люта вона могла силою здолати його або покликати охоронців, щоб змусити його підкоритися.

Адану довелося виявити кмітливість.

— Пенда дуже ревнива жінка, королево By. Якщо я стану вашим коханцем, це поставить під загрозу наш союз. Якщо я піддамся спокусі, — він змусив себе вимовити це слово, — Пенда точно дізнається. Моя дружина, безсумнівно, знайде спосіб убити мене.

By поглянула на нього скептично.

— Приємно знати, що людські жінки настільки сильні.

— Тоді і мій народ піде проти вас. Ви ж наші союзники. — А ще він боявся, що його підданих кинуть до трудових таборів і замучать у неволі. Звісно, вона воліла б уявляти собі від дану й згуртовану армію, навіть якщо Адан не мав наміру її надати.

By відійшла від його ліжка, і зіткана з пилинок сукня закрутилася навколо неї.

— Я визнаю, що якби ти кохався зі мною, то більше ніколи не був би задоволений своєю дружиною.

— Пенда точно дізнається, — погодився Адан, але він відповідав на інше запитання.

Роздратована, By ковзнула назад до дверей.

— Поки що я залишу тебе. Можливо, колись я зможу взяти собі іншого коханця-чоловіка, і мені буде з чого вибрати. — Її довге волосся, здавалося, обвисло на вузьких плечах. — А зараз ця ідея втратила свою чарівність.

Адан і Колланан хотіли виїхати якомога швидше наступного ранку. Закінчивши з ними, By виглядала заклопотаною й відстороненою, бажаючи чимшвидше обговорити справи зі своїми вельможами, магами та воїнами. Вона не зробила жодної спроби затримати гостей. Вони зібралися біля палацу, готові вирушити в дорогу на осідланих ауґах. Незважаючи на мерехтливу пустельну спеку, ставлення королеви змінилося на помітно прохолодне.

Колланан без вагань піднявся на свого ауґа, задоволений тим, що Ву погодилася допомогти Нортеррі. Елліель поглядала на північ, ніби хотіла якнайшвидше повернутися до Феллстаффа.

Тон був у захваті від відомостей, які він віз із собою. Маг Аксус дав з архівів піщаних Лютих пластини шаруватого кришталю, на яких були нанесені літери піщаних Лютих. Суворий маг промовив низьким голосом:

— Якщо ви використаєте ці знання, щоб віднайти свої сили, ми зможемо використати вас, щоб знищити крижаних Лютих.

— Я віднайшов деякі свої сили, — відказав Тон, — і вже завдав шкоди крижаним Лютим. Зараз мені потрібно зрозуміти, хто я і що я. Так багато в цьому світі є невідомого мені. — Він узяв записи, щільно загорнуті в шматки тонкої шкіри, і приторочив їх позаду до сідла. Він та Елліель сіли верхи.

Королева By насуплено поглядала на Адана, явно незадоволена ним. Однак її останній вияв невдоволення здивував його.

— Чому конаґ Мандан так довго не приїжджає? Хіба ти не передав йому моє термінове повідомлення? Де він?

— Це довга подорож, — пояснив Адан. — Мій посланець міг ще не доїхати до замку Конвера.

— Величезні простори раніше не створювали незручностей, — мовила By. — Нехай він поспішить. Я хочу зустрітися з конаґом віч-на-віч. Як я зможу створити свою армію без усіх людей ваших трьох королівств?

Адан відчув, як у животі зав’язується тугий вузол.

— Коли ви поговорите з моїм братом, я впевнений, що ви зможете переконати його.

Осідлавши своїх ауґів, охоронці-Люті оточили гостей, збираючи їх докупи. By підняла підборіддя.

— Продовжуйте готувати свої армії для мене, королю Адане. Незабаром я відправлю вам запаси димчастого скла, щоб ви могли вставити його у вашу зброю. Ми натрапили на свіжі поклади, і цей матеріал буде ефективним проти крижаних Лютих. Ви навіть зможете вбити деяких із них.

Хоч Адан ледь тримав себе в руках, він розумів, що найкраще вдавати готовність до співпраці.

— Дякую, королево By. Я буду збирати армію Судерри. Як ви кажете.

By відпустила їх.

— Я бажаю усього найкращого твоїй майбутній дитині. — Вона посміхнулася. — І твоїй ревнивій жінці.

Лід розчинився і зник у мерехтливому туманному сяйві, крижаний бар’єр перед нею розтанув, і вона розплющила очі. Заклинальний сон витік з її камери, з її крові, серця і думок. Ім’я виринуло у її свідомості. Кору. Це було більше, ніж просто ім’я, — це була її сутність.

Коли вона цілковито прокинулася, її кров стала холодною та свіжою, а думки — гострими, як крижані клинки. Вода скрапувала з її волосся і стікала краплями по щоках. Знову жива!

Хоча відтоді, як вона востаннє пробудилася, минула незліченна кількість років, Кору все ще була молодою і сильною. Для Лютої, яка може необмежено користуватися заклинальним сном, яка здатна, керуючи часом, занурюватися в нього і виринати за власним бажанням, тривалість життя може бути практично безмежною.

Кору почула дзюркіт, і передня частина камери розтанула. Тонкі уламки криги розсипалися і перетворилися на калюжі, що стікали у водостік поруч із кристалом сили, який все ще світився в її камері. Тепер, коли вона прокинулася, їй більше не потрібна була зовнішня магія, щоб підтримувати життя.

Вона зігнула пальці, добачила гострі нігті, гладеньку шкіру. Силою думки вона знизила температуру тіла, і на її руках блискітками заіскрилася паморозь. Жінка подумала, що це красиво.

Кору вийшла з тісної камери. Вона була гола, на відміну від багатьох воїнів, які вирішили залишитися в обладунках, ніби уявляли, що, вирвавшись із заклинального сну, одразу ж поринуть у бій, все ще вкриті шматочками криги. Натомість Кору обрала для себе те, що було їй зручніше.

І їй було цікаво, скільки охочих приходило сюди помилуватися нею протягом десятиліть — або й століть — з часу її останнього пробудження. Вона знала, що саме через це її матір ображалася на неї. Онн вважала за краще, щоб вони не пробуджувалися одночасно. Королева не могла заперечувати здібностей своєї доньки, але й не могла погодитися з її пріоритетами.

Обидва брати Кору, Еннет і Ґрао, давно загинули в битвах. У них були рівні батьки, бо королева Онн мала багато коханців. Кору навіть не знала, хто був її батьком, але він, мабуть, був сильним і розумним.

Стоячи вільно, оповита прохолодним повітрям гроту, Кору вдихнула, відчувши, ніби тонкі бритви врізаються їй глибоко в груди. Потім вона моргнула, і світ набув чітких і ясних обрисів. Навколо неї було більше руху, ніж вона очікувала, тому що маги та робітники займалися іншими крижаними камерами. Маги скупчилися біля сусідньої камери, похмурі та сердиті.

Кору ступила вперед, гола, прекрасна і владна.

— Що таке? Чому ніхто не звертає на мене увагу?

Заморожений Лютий всередині камери, який мав би зберігатися століттями, лежав, обвислий, з роззявленим ротом і скляними очима. Один маг подивився на неї, його обличчя було перекошене.

— Маг Ґура був мертвим, коли ми його розморозили. Магія не спрацювала.

Кору нахмурилася, почувши цю новину.

— Як це сталося? — Вона озирнулася довкола, уважно придивляючись до метушливого руху в гроті заклинального сну. Все більше магів і робітників нижчих каст збиралися біля інших камер, явно збагнувши, що діяти треба терміново.

Один з воїнів палицею розбивав крижаний бар’єр, щоб звільнити мешканців камер. Інші витягали все більше й більше тіл.

Кору мислила практично.

— Скільки загиблих? Серед нас є зрадник?

Маг, що стояв найближче, подивився на неї.

— Хто може зрадити нас ізсередини?

Другий маг торкнувся твердої сірої шкіри холодного трупа Ґури і похитав головою.

— Магія у світі не відновилася настільки, наскільки ми сподівалися. Зануривши тисячі крижаних Лютих у сон, ми використали значну частину цієї магії, і вона, мабуть, ослабла. Можливо, ми недостатньо ретельно стежили за камерами протягом століть. Ми не могли б дізнатися, що щось пішло не так, поки не спробували б їх розбудити.

Кору спробувала приховати радісне передчуття у своєму голосі.

— Моя матір зараз спить у заклинальному сні? Якщо вона помре, це буде трагедією. — Тон, яким вона це говорила, свідчив зовсім про інше.

— Ні, леді Кору. Королева Онн сидить на троні, жива і здорова. Вона наказала нам підняти всіх Лютих із заклинального сну.

— Нарешті ми готуємось до останньої війни, — додав інший маг, — щоб знищити піщаних Лютих.

Кору випросталася. М’язи її спини були сильними, руки гладенькими, а груди повними й досконало окресленими, ніби сам бог створив її. Вона була воїтелькою і мислила як тактик. Королева Онн дозволяла собі занадто часто відволікатися, але для Кору все мало чітко визначену і продуману мету.

— Тоді скоро настане час розбудити дракона.

Гучний крик пролунав з рівня нижче, де знайшли мертвим ще одного Лютого в розталій камері. Кору відійшла від метушливого натовпу. Вона вижила. Про це свідчили шрами на її тілі, і тепер, рухаючись оголеною серед інших Лютих, вона сподівалася, що вони помічали її шрами та її красу.

Кору вирішила одягтися перед тим, як побачитися з матір’ю.

Запах живиці та олії в королівських палатах заспокоював Мандана. Ставши конаґом, він переніс усі мапи, улюблені меблі та ідеалізований портрет своєї матері у ці набагато просторіші покої, що раніше належали конаґу Конндуру. Знову й знову Уто спонукав його думати про себе як про правителя Співдружності.

Мандан волів би планувати власне весілля, мріючи про радість, яка обов’язково настане, проте спершу він хотів закінчити цю картину. Свічки наповнювали кімнату теплим затишним світлом, а з відчинених вікон долинав прохолодний нічний вітерець, який розвіював випари фарби. Конаґ стояв перед мольбертом і широкими рухами розмазував пензлем по всій палітрі густо накладені фарби різних тонів. Саме для цієї картини Мандан Повелитель кольорів потребував багато червоної фарби.

Над його ліжком висів чудовий портрет його матері. Королева Мейра була найпрекраснішою жінкою, яку він коли-небудь бачив, і він пам’ятав, як вона пестила його, дбала, співала йому. Ліра була так схожа на неї...

Мандан був первістком Мейри, і він був для неї цілим світом, так само, як і вона для нього. Він знав, що вона любила й Адана, свого другого сина, але наступна дитина, її мертвонароджена донька, зламала її. Мейра так і не змогла оправитися від цього горя, хай би як сильно Мандан не любив її і не намагався показати, що він — це все, що їй потрібно. Мейра померла від сонної хвороби — він знав, що то не було правдою, — у грозову ніч. Маленький Мандан знайшов її холодне тіло. Він пам’ятав, як тряс і тряс її, але вона не прокидалася...

Із зусиллям відігнавши ці думки, він повернувся до картини. Деталі вимальовувалися добре, і Мандан працював, сповнений агресивної енергії. Йому вдалося пригадати кожного ішаранського раба, якого він звинуватив у вбивстві леді Альмеди, і тепер він малював їх виразно і яскраво, зображуючи їхні роззявлені роти, страждання від болю, благальні погляди їхніх очей. Він також додав тінь чистого зла, що йшла зсередини кожного з них.

Вибравши менший пензлик, він перейшов на тонший штрих і більш насичений червоний пігмент, підкреслюючи місця, де у в’язнів була здерта шкіра. Після катувань вони обвисли на дерев’яних палях, не в змозі стояти з перебитими колінами.

Ця картина покаже всім мешканцям Співдружності, що саме сталося. На жаль, Уто не дозволяв йому поки що виставляти роботу, бо це розкрило б існування ішаранських в’язнів, які збирали морські перли. Нічого, він повісить картину згодом, коли розпочнеться відкрита війна. Можливо, він урочисто продемонструє її на своєму весіллі.

Не відводячи очей від картини, Мандан заговорив до нетерплячого відвідувача, що теж був у кімнаті.

— Ішаранці! Ви ненавидите їх так само, як і я, лорде Ґоране?

Його лорд-васал сидів у пишно оздобленому кріслі, пітніючи та почуваючись незручно. Чоловіки розділили трапезу, перш ніж конаґ повернувся до малювання. Ґоран був людиною з надмірним почуттям власної значущості і не надто скромним, щоб не турбувати своїми скаргами безпосередньо Мандана.

— Звичайно, Володарю! Ішаранці — тварини! Але це все одно не дає відповіді на питання про мою особисту Хоробру. — У його голосі з’явилися плаксиві нотки, які посилювалися щоразу, коли він повторював свою скаргу. — Було надзвичайно важливо, щоб Клеа супроводжувала посольство на острів Фулкор. Уто наполягав на цьому, і я був готовий пожертвувати своїм захистом заради блага країни. Але чому вона повинна залишатися там зараз? Хіба ви не можете призначити караульним Фулкора справжнього військового командира? Коли я зможу отримати назад свою зобов’язану Хоробру?

Замислено стиснувши губи, Мандан бризнув іще крові на чоло одного з приречених рабів.

— Клеа перебуває на острові Фулкор за моїм наказом, і вона там залишиться. — Він домалював ще лахміть на тілах в’язнів. Гнів до мерзенного ворога надихав його.

Мандан вправно володів фарбами та пензлями. Він навчався у найкращих наставників. Однак більшість його попередніх робіт були портретами людей, які сиділи нерухомо, бо це давало йому можливість найкраще відтворювати їхні обличчя. Колись він хотів написати фрески із зображенням історичних битв, армій загарбників, з якими зіткнулася королева Креска на родючих землях злиття двох річок, або змалювати момент підняття перших стягів при заснуванні Баннрії дві тисячі років тому.

Для цієї ж роботи він спочатку розглядав набагато драматичнішу сцену, яка показувала б Хороброго Уто з вогнем, що струменить з його золотого реймера, коли він вражає огидних в’язнів, але зображення такої сцени виходило за межі його мистецьких здібностей.

Ґоран нервово склав долоні разом.

— Тоді я шанобливо прошу, щоб корона надала мені іншого Хороброго. Що ще мені робити для захисту?

Молодий конаґ відвернувся від картини і сердито подивився на нього.

— Ми всі повинні йти на жертви заради Співдружності. — Він замислено подивився на свою незавершену картину, на якій були зображені іноземні злочинці, приречені до страти.

Не постукавши, до покоїв короля увійшов Уто. Він виглядав розлюченим. Його чорні чоботи лунко гупали по кахляній підлозі.

— Щойно до тронної зали прибув посланець. Ходімо зі мною, щоб ви могли почути, що він скаже.

Ґоран, і без того вже збентежений моторошною картиною, злякано здригнувся, мимохіть штовхнувши таріль із залишками їжі.

Мандан опустив пензель.

— Вже пізно, Уто. Є список прохачів, з якими я зустрінуся завтра вранці. Можемо ми просто додати в нього ім’я цієї людини?

— Ходімо зараз, Мандане! — гаркнув Уто, і юнак, з брязкотом відклавши палітру та пензлик, вийшов з кімнати слідом за Хоробрим. Ґоран поспішив за ними. Не сповільнюючи сягнистого кроку, Уто пояснював, поки вони йшли коридором. — Судно постачання з острова Фулкор щойно повернулося з поганими новинами. — Він заскреготав зубами, ніби хотів перегризти комусь горлянку.

Мандан уже задихався від швидкої ходи і пітнів від тривоги.

— Що сталося?

Уто не відповів, а Ґоран розважливо притримав язика за зубами, — і вони влетіли до тронної зали.

Капітан судна стояв з темною повстяною шапкою в руці і м’яв її так, як пекар туге тісто. Він явно боявся говорити те, що збирався сказати.

Коли Мандан побачив вираз обличчя цього чоловіка, його серце впало.

Без усяких формальностей капітан випалив:

— Мій корабель врятувався, Володарю. Тільки нам вдалося втекти з острова Фулкор. Фортеця пала! Сім ішаранських військових кораблів атакували з моря, а потім ішаранці захопили острів.

Побілівши, Мандан кинув лютий погляд на Уто.

— Ми залишили там такі сили, три військові кораблі. Клеа повинна була захищати фортецю.

Уто відповів глухим голосом, у якому чулася безпросвітність.

— Ішаранці привезли божка.

У Мандана підкосилися коліна. Він, спотикаючись, піднявся сходами на поміст і важко сів на трон.

— Божка?

— Такого ж, як вони привезли в Міррабай. Острів Фулкор ближче до Ішари, тому божок мав ще більше сил для нападу.

Капітан судна заговорив поспіхом, так, ніби паніка від побаченого досі не пройшла, залишаючись цілковито реальною.

— Божок потопив наші військові кораблі, роздер їх на друзки, а потім піднявся на скелі і увірвався до фортеці. Мій корабель уже відпливав, і ми бачили вогонь і дим, бачили солдатів, які билися за своє життя на стінах фортеці. Ніхто не витримав би такої атаки. А проти божка...

Мандан, затремтівши, важко відкинувся на спинку трону. Він хотів здерти шкіру з кожного ішаранського загарбника, а тоді наказати Уто порубати їх на шматки реймером.

— Вони вбили мого батька на острові Фулкор. Ми не можемо віддати його цим тварюкам.

— Ні, Володарю, не можемо. — Уто повернувся до переляканого капітана. — Скажи своїй команді, щоб рознесли новину про те, що вони бачили. Я хочу, щоб це почули всюди — в припортових тавернах, на рибних ринках, на торгових площах. Потім пливіть назад до Рівермута. Ми дамо вам припаси і озброїмо ваш корабель, який стане частиною нашого великого флоту.

Реагуючи на різкі команди, капітан випростався.

— Я битимуся за Співдружність, але... якщо вони привезуть сюди божка? До наших берегів?

— Я сам бився з божками, — відказав Уто. — Є речі набагато страшніші. — Він, мов статуя, піднісся над троном і повернувся до Мандана. — Ми повинні відповісти на це.

Мандан кивнув і повторив:

— Ми повинні відповісти.

І він, засидівшись далеко за північ, писав з допомогою Уто укази про переміщення військ та реквізицію придатних для морської служби кораблів і розпорядження своїм воєначальникам готуватися до війни.

Наступного ранку Мандан був нещасним і дратівливим, але Уто не відступав, змушуючи його виконувати свої обов’язки. Очі юнака свербіли від недосипання, а тіло боліло, поки він, сидячи за довгим столом, де проводилася нарада, вислуховував звіти міністрів та воєначальників. Слуги принесли різні страви на сніданок, але Мандан не був голодним. Він бажав би, щоб війни не були такими складними.

Торговець-утаук у барвистому вбранні пробився на ці збори, наполягаючи на тому, що має важливе повідомлення для конаґа Мандана. Оскільки саме зараз засідала військова рада, охоронці подумали, що незнайомець приніс якесь повідомлення, що стосувалося ішаранської війни. Утауки часто мали незвичні джерела інформації.

Торговець змахнув пил зі свого зелено-бежевого дорожнього одягу, поправив ремінь і торбинки на поясі. Він випростався.

— Я Доннан Ра, представник племені утауків.

— Я бачу, — відказав Мандан різким тоном. — Ніхто так не одягається, як ваш народ.

— Ми пишаємося нашими родинними кольорами. — Доннан смикнув себе за рукав, а потім продовжив твердішим голосом. — Я пишаюся своєю минулою службою конаґу Конндуру. — Він намалював коло на грудях. — Початок є кінцем є початком.

— Багато що наближається до кінця, — перебив його Уто. — Чи маєте ви дійсно важливу інформацію для нас? Ми готуємося до війни.

— Я маю життєво важливу інформацію про страшну війну. Королева піщаних Лютих By наказала королю Адану надіслати термінове повідомлення. — Доннан сягнув рукою до своєї барвистої туніки і дістав загорнутий у шкіру гаманець, який обережно розгорнув. Він вручив послання молодому конаґу.

Мандан був роздратований.

— Чому королева By наказує моєму братові? Він — король Судерри.

Торговець ухилився від відповіді.

— Король Адан вважає це повідомлення важливим. Королева піщаних Лютих бажає зустрітися з вами особисто. Її пустельна імперія вже уклала союз із Судеррою. — Доннан чмихнув. — Принаймні так повідомляється.

Мандан взяв аркуш паперу, вчитався в кучеряві літери. Уто стояв у нього за спиною, уважно вивчаючи лист.

— Це ще одна хибна тривога, мій конаґу. Відволікання уваги.

— Зовсім не відволікання, — гордовито наполягав утаук. — Мій народ бачив страшні речі, незрозумілі речі — зниклі каравани, покинуті села, гори, що здригаються і вивергають вогонь. Люті мають велику силу, і вони збираються розбудити дракона. — У нього була страшенно зверхня посмішка. — Це вб’є нас усіх. Уся Співдружність повинна спрямувати свою увагу на цю загрозу.

Уто заговорив, не порадившись із Манданом, який залишився сидіти за столом.

— Ми чули ці древні історії. Конаґ Конндур був так наляканий на горі Вада, що відкинув усю мудрість і спробував подружитися з Ішарою. Це була його найбільша помилка як правителя. Саме це його вбило.

Мандан зблід, відклавши листа.

— Яка нісенітниця! Навіщо ви докучаєте нам?

— Я нічого про це не знаю, але я горюю за конаґом, — сказав Доннан Ра. — Конндур Хоробрий був хорошим правителем, і він добре мені платив. Повірте мені, Володарю, я сам бачив піщаних Лютих, вони небезпечні. Наскільки нам відомо, крижані Люті вже вдарили по Нортеррі. — Він став іще серйознішим. — Я пропоную вам відгукнутися на заклик королеви By. Вона не той ворог, якого ви хотіли б собі нажити.

Лорд Ґоран, що сидів досить далеко від конаґа, заговорив, намагаючись звучати поважно.

— У нас тут інші — важливіші — справи, пане. Війна з Ішарою на порозі, а піщані Люті далеко.

Гнів спалахнув у очах посланця-утаука.

— Народ Судерри не радітиме, якщо почує, як мало їхній конаґ думає про них. — Він намалював коло довкруж серця. — Я передам повідомлення королю Адану.

Мандан зіщулився, намагаючись продумати наслідки, як його вчили наставники і його Хоробрий.

— Уто, я знаю, що мій брат образиться, якщо я принаймні не відправлю посланця. Може, нам не варто повністю ігнорувати королеву піщаних Лютих? — Коли він подивився на пихатого Ґорана, юнакові спала на думку ідея. — Гаразд, якщо це так важливо, я призначаю лорда Ґорана своїм представником. — Він кивнув сам собі, подивився на Уто, щоб отримати підтвердження, і побачив справжній, глибокий гнів у очах свого Хороброго.

Уто заговорив до настирливого лорда, але його гнів, здавалося, був спрямований на посланця-утаука.

— Ґоране, візьміть супровід і знайдіть дорогу до цієї королеви By. Конаґ надішле з вами подарунки. Займіть її чимось. Зараз ми не хочемо мати ніяких справ з піщаними Лютими.

Спочатку честолюбний лорд-васал посміхнувся, потім зблід.

— Я? З мене поганий посланець, я не навчений дипломатії. Мені треба керувати своїми землями, і я...

Уто обірвав його:

— Я подбаю, щоб ви виїхали негайно. У нас тут є важливіші справи, про які слід турбуватися.

Пихатий лорд виглядав переляканим, а Мандан насолоджувався цим, радіючи, що позбудеться докучливих скарг Ґорана, і вони зможуть зосередитися на відвоюванні острова Фулкор.

А ще Мандану потрібно було планувати весілля.

Дорога із Судерри додому була довгою і непростою, проте король Колланан невтомно мчав уперед. Якщо королева By дотримає свого слова, вона відрядить воїнів, щоб допомогти захистити Феллстафф. Він сподівався, що її загін прибуде до того, як крижані Люті завдадуть удар, щоб помститися.

Поки коні долали милю за милею, Колл ні з ким не ділився своїми тривогами. Він дивився на довгу дорогу і, коли темні сосни обабіч змінилися низькими дубами, зрозумів, що він та його супутники вже недалеко від дому. Окраїнні угіддя Нортерри зустріли його золотим зерном, зв’язаними в купи качанами кукурудзи, садами, повними яблук і груш, — дарами пізньої осені. Селяни збирали врожай, насторожені й обережні, готуючись до тяжких і жорстоких часів.

Колл не міг дочекатися, коли побачить свою кохану Тафіру. Перед тим, як він зі своїми супутниками вирушив на північ, король Адан обійняв його, вони обоє мовчки переживали горе через смерть Конндура та усвідомлювали небезпеку, з якою зіткнувся світ.

— Я маю повернутися до моєї Тафіри, — сказав Колл. — Мушу переконатися, що вона в безпеці, поки ми чекаємо на підкріплення від піщаних Лютих. Сподіваюся, королева By не забариться з його відправкою. Чи дотримає вона свого слова?

— Так. Вона хоче справити на тебе враження. — У Адана защемило серце. — А я дбаю про безпеку своєї королеви, відсилаючи її від себе...

Тепер, коли він нарешті побачив укріплене місто попереду, Колл відчув радість і полегшення.

— Я боявся, що ми знайдемо зруйновані стіни, спалені будівлі, а мою дружину...

Елліель прикрила очі.

— Крижані Люті не мали б вважати, що ми заслуговуємо негайної відповіді. Якщо вони повірять, що ми мало чого варті, у нас може з’явитися шанс.

Тон поплескав по сідельній сумці.

— Маючи історичні відомості, що дала мені королева By, я зможу краще підготуватися.

— Шадрі буде щаслива допомогти тобі розтлумачити документи, — мовила Елліель.

— Так, вчена дівчина хороша товаришка для досліджень.

Міська варта вийшла привітати їх біля головної брами, а вулицями рушили глашатаї, сповіщаючи про повернення короля. Мандрівники у запиленому одязі дісталися головної ринкової площі під замком і побачили, що там вже зібрався натовп. Шторм пирхнув, перш ніж продовжити рух.

Першою прапори Співдружності помітила Елліель.

— Ще один загін прибув з Конвери! І хранителька.

Колл насупився, помітивши, що капітан Рондо та його група невгамовних солдатів приєдналися до процесії новоприбулих як почесна варта. На площі, у коричневому вбранні, оздобленому червоним, біля позолоченої скрині, яку вона відкрила, стояла хранителька.

Елліель вигукнула:

— Король Колланан прибув! — Люди в натовпі стали повертатися, щоб зустріти свого короля, а потім почали перешіптуватися, наче спіймані на гарячому за якоюсь таємною діяльністю.

Стоячи зі своїми людьми, капітан Рондо звернувся до короля:

— Я допомагав супроводжувати процесію до міста, королю Колланане. Їхній загін пройшов через гори. Деякі дороги прохідні, хоча й рухатися ними непросто. — Він подивився на замок Феллстафф і невдоволено додав:

— Королева Тафіра досі не прибула сюди, щоб віддати шану.

— Кому віддати шану? — запитав Колл.

— Може, це через її провину, — пробурмотів один з людей Рондо, сержант Гідан. Колланан сердито подивився на нього, і чоловік швидко відвів погляд та відступив назад.

Хранителька говорила з бентежним піднесенням, демонструючи присутнім вміст скрині. Вона вийняла загорнутий у тканину предмет і підняла його.

— За наказом конаґа Мандана ми передаємо вам ліву руку нашого шанованого Конндура Хороброго, якого жорстоко вбили ішаранські тварини.

Зіскочивши з коня, Колл швидко рушив крізь натовп.

— Що це?

Його розгубленість перетворилася на вагання, і короля немов обдало холодом. Рука Конндура?

Елліель і Тон зайняли свої місця по обидва боки від короля. Збита з пантелику лише на якусь мить, хранителька підвищила голос:

— Тіло Конндура було розчленовано, пошматовано, ніби якусь тварину, але навіть ця наруга має силу об’єднати нас! Ми передаємо вам цю реліквію, щоб увесь наш народ міг пам’ятати, ким він був і що зробили з ним ішаранці.

Рондо шанобливо опустив голову, як і його підлеглі. Натовп навколо них загомонів з благоговінням і острахом, поминаючи вбитого конаґа.

Колл вийшов уперед, сповнений жаху і тривоги, і похитнувся, побачивши зморщену, сіру шкіру відтятої мертвої руки.

— Рука мого брата? Навіщо Мандан послав це нам?

Король дивився на вицвілий, моторошний артефакт. Пальці були скручені, нагадуючи мертвого павука. Стиснуті від болю під час вбивства? Чи просто так скрутило вже мертві м’язи і плоть? Люди на площі замовкали, і невдовзі довкола запала тиша. Колл чув гучний стукіт свого серця, власне важке дихання. Йому хотілося, щоб Тафіра була поруч.

Рука була темною, але від кінця великого пальця через зап’ясток відрубаної руки тягнувся білий шрам. Колл пам’ятав цей поріз і те, як сильно він кровоточив. Це сталося під час ішаранської війни, коли вони з братом вели своїх солдатів через ворожу територію. Однієї ночі в таборі, коли Конн необачно рубонув бойовою сокирою по вузлуватій колоді, гостре лезо зісковзнуло і уп’ялося йому в руку. Колл скористався голкою і кишковою ниткою, щоб зашити рану, а Конн смикався від болю і водночас сміявся з власної незграбності. Брати вирішили, що таку рану слід приписати не звичайному нещасному випадку біля багаття, а великій битві. Потім ніхто не піддав сумніву цю історію після того, як вони старанно прикрасили її. Тепер цей спогад нахлинув на Колланана, і сльози навернулися йому на очі.

— Ми повинні показати руку всім! — вигукнула хранителька. — Кожна людина в Співдружності повинна пам’ятати, як ішаранці вбили нашого конаґа. Вони поглянуть на цю руку і зрозуміють, який жахливий кінець спіткав Конндура, який біль, яку зраду він пережив.

Однак Колл похитав головою, зробивши крок назад.

— Не так слід вшановувати спадок мого брата. — Він подивився на хранительку та її супровід, — Ні, це закінчиться тут. Я не хочу, щоб люди запам’ятали про нього його біль і страждання. — Сльози почали котитися по його щоках. — Тільки не мого брата...

Натовп заворушився, не знаючи, як реагувати. Хранителька та її супутники виглядали втомленими. Схоже, їхня тривала мандрівка по країні виснажила їх. Голос жінки був сухим і хрипким, бо їй явно доводилося проголошувати ту саму історію багато разів протягом їхньої важкої подорожі.

— Народи трьох королівств повинні зрозуміти, якими лихими та жахливими є ішаранці. Це доказ для всіх, щоб усі бачили, усі пам’ятали.

Колл моргнув, а тоді заплющив очі — і перед ним постали яскраві спогади про безрозсудні та героїчні вчинки, які вони з братом вчиняли замолоду. Колл і Конн. Ці думки розлютили його ще більше.

— Спадок Конндура — це його життя, його перемоги. Роблячи це, ви гарантуєте, що єдине, що пам’ятатимуть, — це як він загинув.

Хранителька заговорила так, ніби повчала дитину.

— Його ім’я вирізьблене у великому святилищі пам’яті в Конвері. Людям уже розповіли його історію. Конаґ Мандан хоче, щоби ця трагедія була на вустах усіх його підданих. Віроломні ішаранці!

Так, але солдати Співдружності теж чинили жахливі речі з ішаранцями під час тієї війни! Він згадав, як врятував село від різанини і визволив дівчину, яка стала його дружиною...

— Ні... — відказав Колланан сухим шепотом, потім заговорив голосніше. — Це моє королівство, а Конн був моїм братом. Тут, у Феллстаффі, ми зробимо все по-моєму. — Колл швидко прийняв рішення. — Ми з великою пошаною влаштуємо поховальне багаття, як він того заслуговує. Ви привезли мені братову руку. Цього вистачить для вшанування. — Хранителька відсахнулася, обурена, але Колл підійшов ще ближче. — Принесіть солому, хмиз і дрова — прямо сюди, на площу.

Елліель віддала наказ міській варті Феллстаффа:

— Зберіть хмиз. Підготуйте багаття!

Вона відтіснила тих, хто стояв неподалік, а вартові швидко принесли оберемки хмизу, дошки та колоди. Колл не промовив більше жодного слова, не зводячи погляду з розкритої скрині, немов загіпнотизований відрубаною рукою, але не бажаючи торкатися її.

Капітан Рондо та його солдати виглядали стривоженими й розгубленими. Обличчя хранительки потемніло.

— Це не те, чого вимагав конаґ Мандан.

Невдовзі із замку, в супроводі Ласіса, виїхала королева Тафіра, вбрана в урочисту сукню, прикрашену барвистими ішаранськими шарфами. Містяни перешіптувалися, косо подивляючись на власну королеву, наче яскраві барви були образою для безрадісної, похмурої події.

На серці у Колланана стало легше, коли він побачив свою дружину, але зараз він ясно відчував підозрілість, з якою ставилися до неї відтоді, як він привіз її в Нортерру з війни як свою наречену.

— О, приїхала нарешті, — пробурчав Рондо, — коли її король може захистити її.

Колланан пильно глянув на чоловіка.

— Навіщо королеві Нортерри захист від своїх підданих?

Капітан відвів погляд.

Тафіра плавно підійшла і спокійно зайняла своє місце королеви. Коли вона стала поруч з ним, Колланан подолав огиду і потягнувся, щоб узяти тверду, шкірясту руку зі скрині. Вимушена коритися вказівкам короля, хранителька незграбно відступила назад, хоча здавалося, що вона вважала себе власницею цього похмурого предмета.

Коли на міській площі склали купу дров, Коля шанобливо поклав на неї висохлу руку.

— Мій брат Конндур був видатною людиною, і йому довелося зіткнутися з немислимими ворогами. Як конаґ він намагався вчинити правильно і знайти союзника для боротьби проти справжньої небезпеки для людства — Лютих.

В юрбі злякано перешіптувалися, проте Рондо та його солдати виявилися налаштованими скептично.

— А ішаранці вбили його!

Коля провадив далі, підвищуючи голос.

— Спадок Конндура буде світити нам яскраво. Ми пам’ятатимемо його, продовжуючи боротьбу за Нортерру і три королівства. — Він зрозумів, що був настільки спантеличений моторошною процесією, що навіть не пояснив, про що дізнався глибоко в Печі. — До того ж я маю важливі новини. Незабаром прибуде підкріплення від піщаних Лютих, щоб допомогти нам захищати Феллстафф. Коли вони стануть до бою пліч-о-пліч з нами, ми відвоюємо Лейк Бакал.

— Але як же ішаранці? — не вгавав Рондо, забувши про дисципліну.

Поглинутий думками про свого брата, Колланан не дав йому відповіді, якої той хотів.

— На жаль, після того, що сталося на острові Фулкор, ми не можемо розраховувати на допомогу ішаранців у боротьбі проти справжнього ворога.

Він кивнув двом своїм Хоробрим. Ласіс та Елліель затиснули золоті реймери навколо зап’ясть і викликали магічний вогонь, щоб запалити вогнище. Полум’я з ревінням поглинуло складені докупи дрова.

Тафіра взяла чоловіка за руку, і вони дивилися, як вогонь перетворює жахливі рештки на чистий попіл. Коли гаряче полум’я обернулося на вугілля, король відчув полегшення, але водночас і страшну втому. Він узяв королеву під руку.

— Ходімо зі мною в замок. Мені потрібно побути вдома.

«Ґліссанд» ішов до порту Сереполя, виблискуючи добре помітним колом утауків на великому вітрилі. Ще один рейс.

Мак Дур стояв на палубі, вдихаючи теплий солоний бриз. Перед ним розкинулося екзотичне місто, сповнене нетерплячих покупців і нових можливостей. Причали простягалися у воду, наче широко розставлені пальці. На краю пристаней височіли дерев’яні прибережні споруди, храм гавані, побілені будинки з черепичними дахами і витончений палац, більший за будь-яку іншу будівлю. Мак Дур повернувся сюди для торгівлі після зовсім короткої перерви, однак сподівався, що йому вдасться ще один прибутковий рейс. Він вийшов з гавані Сереполя, прямуючи до Співдружності, саме тоді, коли ішаранські кораблі повільно тягнулися додому з важко пораненою емпрою на борту. Мак Дур передав важливу звістку в морському порту в Рівермуті, а тепер він повертався до Ішари з новим вантажем товарів з трьох королівств Співдружності.

Відтоді, як Гейл Орр скористався «Ґліссандом» для плавання до Ішари — двічі! — у його власних справах, капітан торгового судна Мак Дур доставляв рідкісні товари в Сереполь. Містяни були хорошими покупцями. Оскільки племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету в будь-яких конфліктах, їхні кораблі могли безкарно подорожувати навіть тоді, коли між континентами зростала напруженість. Інші торгівці вважали ризик надто великим, особливо після страшних подій на острові Фулкор та через неминучу війну, але це робило прибутки вищими для тих, хто все ж наважувався торгувати з далекими країнами. Завантаживши повний трюм товарами із Співдружності, які ішаранці охоче купили б — можливо, востаннє, — Мак Дур хотів здійснити останній рейс. Він твердо вірив у традиції. Ішаранські військові кораблі впізнають велике коло утауків на вітрилах і не чіпатимуть їх.

Йому особливо не терпілося продати новий ящик з димчастим склом, який він отримав від старателя-утаука, чоловіка з перев’язаними бинтами руками, що місяцями мандрував суходолом, щоб дістатися зі своїм скарбом до порту. Мак Дур заплатив високу ціну за рідкісний матеріал, бо знав, що ішаранські жерці використовують незвичайне чорне скло як вікна у порожнечу, де живуть їхні божки. Від самої думки про те, що в його трюмі лежить димчасте скло, у нього сироти бігли по шкірі, до того ж він очікував величезного прибутку від його продажу. Капітан намалював іще одне коло довкруж свого серця.

Лоцманські човни вийшли, щоб провести їх до гавані, у супроводі двох великих ішаранських військових кораблів. Залізні кулаки таранів виглядали загрозливо, а яскраві червоно-білі вітрила нагадували йому свіжу кров, розбризкану по блідій шкірі. Ішаранські солдати вишикувалися на палубах військових кораблів супроводу, поглядаючи на моряків-утауків з такими виразами на обличчях, немов вовки, готові напасти на свою здобич.

Удавано веселий попри своє занепокоєння, Мак Дур вигукнув ішаранцям:

— Ми прибули торгувати!

І додав тихим голосом своїй команді:

— Кра, мерщій на палубу, всі! Махайте їм і посміхайтеся. — Усі виконали наказ, але це не справило на ішаранців особливого враження. Все ще удавано посміхаючись, Мак Дур звернувся до свого штурмана, Гейта. — Точно виконуйте їхні вказівки. Ідіть туди, куди вони скажуть.

«Ґліссанд» рушив до порожнього причалу в дальньому кінці гавані, де на них чекало ще більше солдатів. Штурман насупив брови.

— Схоже, нас відправляють на карантин.

Мак Дур досадливо зітхнув. Він сподівався, що вони зможуть продавати свої товари, встановивши тимчасовий ринок на набережній, де ішаранські купці могли б сперечатися поміж себе за товар, що підніме ціни, але тепер його охопила тривога.

— Якщо уряд Ішари викупить весь наш вантаж, то зможе нав’язати нам власну ціну.

Штурман удавано посміхнувся.

— Гірше того, вони можуть просто конфіскувати все.

Коли торгове судно пришвартували до причалу, Мак Дур пішов у свою каюту. Він зав’язав волосся стрічкою і одягнув шовкову сорочку, все це зеленого кольору, що нагадував йому сосни Нортерри, де він виріс, перш ніж зайнявся мореплавством. Гордий капітан торгового судна вийшов, старанно зберігаючи радісну посмішку, коли основний трап був спущений до причалу. Вдаючи, наче все йде як зазвичай, екіпаж відкрив люки і почав піднімати ящики з трюму.

Мак Дур розправив плечі і зійшов по скрипучому трапу до шеренги солдатів, що чекали на нього. Під пахвою він ніс згорнуту декларацію суднового вантажу «Ґліссанда» разом з пропонованими цінами. Він підняв руку на знак вітання, хоча відчував неясний страх — можливо, то було якесь попередження від його вродженого везіння утаука.

Ішаранські солдати розступилися, щоб дати дорогу жерцю у синьому каптані. Обличчя капітана спохмурніло. Мак Дур упізнав його, тому що бачив цього жерця, коли Гейл Орр приїжджав із повідомленням до емпри Ілуріс. Дружнім голосом він сказав:

— Моя вдячність за військовий прийом, верховний жерче Кловусе! Моя команда почуває себе в цілковитій безпеці під вашим захистом. — Йому вдалося зробити так, що ці слова прозвучали природно й щиро.

Кловус сердито глянув на простягнуту до нього руку капітана.

— Ви прибули зі Співдружності, привезли непотрібний товар. Звідки нам знати, що ви не маєте наміру убити нас усіх?

Мак Дур примусив себе посміхнутися.

— Кра, це було б жахливо для торгівлі! Утауки нейтральні торговці та посланці — всередині кола і за його межами.

Кловуса це не переконало.

— А що, як я накажу своїм солдатами розкрити ящики і скинути вантаж у гавань, щоб ми могли його оглянути?

— Тоді у вашій гавані буде безлад, і це не принесе ніякої користі. В Ішарі цих речей бракує, тож ми приносимо користь вашій країні, чи не так? — Після короткої паузи Мак Дур вирішив розіграти свою найсильнішу карту. — Ми також привезли десять великих листів відполірованого й бездоганного димчастого скла.

Після цих слів очі Кловуса загорілися.

— О, ми використаємо скло в храмі Маґніфіка для вікон, через які спостерігаємо за нашим великим божком.

Капітан відчув значне полегшення.

— Ось бачите? Наш приїзд приносить користь.

З виразу обличчя жерця було видно, що він щось зважує, і це одразу ж насторожило Мак Дура.

— Ви можете надати ще одну цінну річ — відомості. Нам потрібно знати, що роблять безбожники після своєї зради на острові Фулкор. Вони намагалися вбити емпру, і ми вважаємо, що це лише початок військових дій. Як вони готуються до війни?

— Я не є учасником жодної військової ради. Жоден утаук не є таким учасником.

— Але ж ви, певно, бачили їхні верфі у Рівермуті, — наполягав Кловус. — Вони збирають флот? Коли вони планують напад на Ішару?

Мак Дур розвів руками.

— Мені нічого про це не відомо, правда, жерче. Ми завантажилися у торговельному районі Конвери вниз по річці, а потім припливли сюди. — Він зрозумів, що має дати щось жерцю. — Це правда, народ Співдружності розлючений тим, що сталося на острові Фулкор. Конаґ був убитий — очевидно, ішаранцями, — і його син хоче помститися. Я не здивуюся, якщо вони спробують завдати удар у відповідь, але на збір армій і будівництво військових кораблів піде багато часу.

Мак Дур не розповів, що, коли його корабель минулого разу повернувся із Сереполя, він повідомив, що емпра залишається в комі, що Ішара без правителя і охоплена сум’яттям. Він не сумнівався, що конаґ Мандан зажадає помсти. Саме тому «Ґліссанд» мав здійснити останнє плавання — і саме зараз. Часу було обмаль, але ж вони утауки!

Кловус окинув корабель поглядом і усміхнувся.

— Ми допитаємо решту вашої команди, щоб з’ясувати, чи зможуть вони дати додаткові відомості. Можливо, вони помітили щось, чого не помітили ви.

Мак Дур відчув холодок.

— Як я вже сказав, жерче, ми нейтральні. Мої моряки розкажуть вам те, що знають. — У нього не було вибору.

Верховний жрець підвищив голос, щоб усі солдати могли почути його.

— Цей корабель конфісковано. Він може знадобитися нам у складі нашого флоту.

Моряки на палубі розпачливо загомоніли. Мак Дур стояв на своєму.

— Але ж утауки нейтральні!

— Ніхто не може залишатися нейтральним у цій війні. Ваше судно прийшло сюди, отже, воно наше. Вам не дозволять покинута Сереполь.

Серце Мак Дура стаслося, він озирнувся на свій корабель. Стривожені матроси на палубі юрмилися біля поручнів.

Жрець попередив:

— Ваше становище залежить від вашої співпраці. Ви можете бути гостями, а можете стати в’язнями. — Він віддав наказ солдатам, що стояли вздовж причалу. — Заберіть їхній вантаж для перевірки. Мені потрібен повний облік. — Він посміхнувся. — І віддайте мені все димчасте скло.

Кво повернувся до палацу в пустелі зі звітом про людей-рабів у трудових таборах Івуна. Він описав кволих робітників, злостиву байдужість та невтішно низьку продуктивність. Королева не була задоволена його висновками.

Без запрошення в тронну залу зайшов маг Аксус. Він сердито глянув на Кво.

— Я давно радив королеві By діяти так, щоб люди захотіли битися за нас. Треба ставитися до них краще, і це допоможе маніпулювати ними. Оскільки вони все одно не переживуть війну, ми повинні сформувати їх так, як нам потрібно. Це зіграє нам на руку.

Кво не поважав цього надокучливого мага.

— Ви набридли нам своїми недоречними ідеями. Ви хочете занадто розпестити людей.

Аксус насупився.

— Марнувати ресурси не розумно.

— Люди легко мруть. І немає на те ради. — Кво знизав плечима.

— Ми можемо зробити так, щоб вони помирали повільніше. Вони працюватимуть краще, бо захочуть залишитися живими, а Люті від цього виграють, тому що люди працюватимуть на нас довше. Нехай вони думають, що ми їхні благодійники! Ми...

— Саме це я роблю з королем Аданом і армією Судерри, — перебила його королева By. Вона гладила нижню губу, спостерігаючи за їхньою суперечкою, не зацікавившись жодним з аргументів. — Маг Івун завжди хоче більше рабів, більше робочих, і це вже набридає, але він дійсно виробляє зброю та обладунки, які я прошу. Він намагається навчити своїх рабів воювати, хоча я сумніваюся, що когось із них можна навчити достатньо добре, щоб вони могли стати повноцінним доповненням до нашої армії. Але навіть якщо їх швидко переб’ють, вони, гадаю, зможуть відволікти на себе кількох крижаних Лютих.

Королева відкинулася назад на твердому троні й заплющила очі.

— Вони обурюються, що їх змушують працювати, хоча саме для цього їхня раса й була створена. Армія короля Адана здається більш зговірливою, якщо дозволити їм думати, що вони вільні.

Кво повільно піднявся на підвищення і сів на підлогу біля трону своєї сестри.

— Я закликав рабів розмножуватися. Це може допомогти. — У його голосі почулися жартівливі нотки, але потім він став серйознішим. — Люди більш плідні, ніж будь-коли були Люті, але вони ще й вперті. Якщо сказати їм щось робити, вони починають опиратися замість того, щоб співпрацювати.

By зітхнула.

— Це вада у їхньому створенні. На щастя, Кур не зробив тієї ж помилки, коли створював Лютих.

Маг Аксус зробив крок уперед.

— Ми повинні розбудовувати наші армії, моя королево. Послухайте мене, якщо тримати людей за огорожею і бити їх, змушуючи коритися, ми не створимо ефективної бойової сили.

Кво, вже за звичкою, почав заперечувати, але королева перебила його.

— Ми застосуємо обидва підходи. Маг Івун продовжить керувати своїм табором, забезпечуючи виконання потрібних нам робіт і отримання виробів та матеріалів, особливо тепер, коли він почав видобувати димчасте скло. Тим часом я буду обробляти короля Адана, змушуючи його думати, що його інтереси збігаються з нашими, навіть допоможу йому озброювати його солдатів і тренувати їх для нас. Я можу легко маніпулювати ним. Я дам любому Аданові засоби, а він сформує величезну армію. Для мене. Так набагато простіше.

Прийнявши поразку, чи радше компроміс, Кво й Аксус холодно вклонилися і зробили крок назад.

By розплющила очі і лагідно посміхнулася братові.

— Поки тебе не було, до мене приїздив Адан Старфолл разом з іще одним їхнім королем.

Кво несподівано зацікавився.

— Он як? Їхній великий конаґ відповів на твій виклик?

Спалах роздратування промайнув на вродливому обличчі By.

— Ні, це був інший король. Король Колланан з Нортерри. Він каже, що бився з крижаними Лютими.

Кво, здивований, розсміявся.

— Крижаними Лютими? Вони нарешті вийшли зі снігу? Їх справді бачили?

By простягла руку, щоб погладити довге волосся брата, і розповіла про крижану фортецю на озері Бакал і про те, як люди мали нахабство напасти на неї. Кво дуже втішила ця новина.

— То крижані Люті напали на людей? Хіба це було мудро з боку королеви Онн? У цьому немає жодного тактичного сенсу.

— Це не було зроблено навмисно. Будуючи свою фортецю біля людського поселення, крижані Люті випадково наступили на щось, що їх вкусило. Тепер король Колланан просить моєї допомоги, щоб завдати ще більш руйнівного удару. Він попросив мене послати кількох наших воїнів на допомогу, щоб битися разом з ними. — Вона подивилася на Кво зі щирою, доброзичливою посмішкою. — Я пообіцяла йому це зробити. Я хочу, щоб ти вирушив туди, любий брате.

Кво швидко підвівся, щоб подивитися їй у вічі.

— Я залюбки проллю кров крижаних Лютих, але навіщо мені битися за людей?

— Бийся проти крижаних Лютих. І ти це зробиш, бо я наказую. Не будь таким упертим, як люди.

Він схилив голову, виявляючи повагу.

— Збери загін воїнів — двадцять чи тридцять... скільки вважатимеш за потрібне. Їдь на північ до міста Феллстафф, приєднайся до короля Колланана і допоможи йому знищити фортецю крижаних Лютих. Я буду дуже втішена, якщо ти це зробиш.

Кво, вже охоплений нетерпінням, усміхнувся і поцілував сестрі руку.

— Це буде честю для мене. Ми дамо нашим ворогам зрозуміти, що їхній час настав. Війна починається зараз.

Королева про щось розмірковувала, і Кво бачив, що вона ще не договорила.

— Це лише частина твого завдання, любий брате. Ти повинен зробити ще дещо. Дещо не менш важливе. — Вираз обличчя By став жорстким, і Кво відчув, як від неї йде гаряча хвиля гніву. — Люди зневажили мене. Конаґ Мандан досі не відповів на мій виклик. Король Адан відмовився привести сюди свою дружину Пенду, незважаючи на мій ясний наказ. Натомість він десь сховав її. Я хотіла бачити її та її дитину — це було дуже великодушне запрошення, — а тепер я дізналася, що вона вирушила до своїх кочових племен. Незабаром вона має народити.

Кво потер руки, ледь стримуючи своє завзяття.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Будь пильним, коли їхатимеш через пагорби. Розшир свою магію, розвідай ті дикі краї. Королева Пенда Орр десь там, і її не важко буде знайти. — Її очі палали, мов розплавлена мідь.

Кво обтрусив порох з колін.

— Ми взяли раніше багато людей — цілі села, багатолюдні каравани, — і всіх їх я відправляв до табору Івуна.

— Я не хочу, щоб Пенду Орр відправили до трудового табору! Вона потрібна мені тут.

— І що ви збираєтеся з нею робити? — спитав маг Аксус. — Мені цікаво.

На обличчі королеви промайнуло роздратування.

— Я хочу її та її дитину просто тому, що король Адан вважає, ніби може завадити мені забрати їх.

Дівчина-сирота стояла перед гладенькими озерцями зі скляного каменю, схожими на дзеркала, створені з темряви ночі. Завдяки своїм видінням Ґлік знала, що колись на рівнині Чорного скла було славетне місто Лютих, вона бачила своїм внутрішнім зором його останні дні, коли Люті вивільнили стільки магії, що не змогли з нею впоратися, і це знищило всю долину.

Перші промені світанкового сонця розлилися по вкритій руїнами місцевості, і охоронці піщані Люті повели робітників на небезпечну ділянку серед залишків міста. Ауґи тягнули вози, в які були складені інструменти для видобутку димчастого скла. Тварюки обережно йшли по чорному склу, швидко рухаючи своїми тупими головами з боку в бік і принюхуючись до тріщин у пошуках гризунів, які могли б стати їхньою здобиччю. Але рівнина Чорного скла була мертва — на ній жили лише спогади та магія.

— Працюйте дуже обережно! — крикнув маг Івун. — Димчасте скло — дорогоцінний і могутній матеріал. — Коли похмурий маг насупився, його брови зійшлися впритул, немов зіткнулися складки плоті.

Чет опустила погляд на свої пошарпані чорні черевики, залишки однострою Хороброї.

— Це все одно, що ходити по бритвах і лезах мечів.

— Беріть інструменти, — буркнув охоронець, дістаючи сокири, лопати, зубила та молоти з воза.

Ґлік отримала кирку з коротким руків’ям. Чет узяла молоток із загостреним наконечником. Хоробра так стисла руків’я, що кісточки її пальців побіліли, і Ґлік подумала, що та обмірковує, як ці знаряддя праці можуть стати зброєю, Чет, напевно, могла б убити одного чи двох Лютих, але решта впорається з нею. За допомогою своєї магії Івун міг розкидати всю їхню групу робітників... та й куди їм бігти?

Якщо Ґлік спробує втекти, її ноги буде посічено на клапті. Якщо вона спіткнеться й впаде хоча б раз, то поріжеться і стече кров’ю, як той мертвий старатель-утаук, якого вона колись знайшла. Так, вона, можливо, стане вільною, але ще вона буде мертвою і ніколи не повернеться до своєї великої родини утауків — ні всередині кола, ні поза ним.

Робітники розійшлися, обережно вибираючи, куди ступати. Легко рухаючись, Ґлік перескакувала з брили на брилу, знайшовши для себе стежку. Посвист вітру нагадував ледь чутні крики древньої нищівної битви, яка вирувала тут давним-давно. Дорогою дівчина відчула, що сонячне світло стає гнітючим, і її ніби оповиває тяжкий туман часу. Вона звернулася до своєї супутниці-Хороброї:

— Ти це відчуваєш? Кров? Передсмертні муки і ненависть? Димчасте скло — це залишки від... стільки болю і смерті, що їх навіть неможливо виміряти. — Вона намалювала коло довкруж серця.

Чет подивилася на безладно розкидані уламки обсидіану.

— Усе це виглядає таким марним. Тепер вони всі мертві — їхні спогади, їхні надії, їхній спадок. Люди і Люті.

Ґлік вибрала чорну брилу і вдарила киркою по гладенькій чорній поверхні. Димчасте скло розкололося по широких природних лініях, а інструмент забренчав у її руці, немов відскакуючи від магії. Чорне скло розсипалося на менші шматки. З гострих уламків розміром із палець можна буде зробити наконечники для стріл або списів, а більші пласкі шматки — прикріпити до щитів.

Дівчина знову й знову ранила кінчики пальців об гострі краї скла, і трохи крові потрапило на непроникну поверхню. Не багато, проте вона й так уже перебувала в якомусь збудженому стані свідомості. Початок є кінцем є початком. Бурмочучи цю фразу, вона провалилася у нестяму, більше не помічаючи ні пекучого сонця, ні сухого повітря, ні гнітливої історії, яка, наче міраж, розходилася брижами від блискучого каменю.

Великий пласт димчастого скла відколовся по лінії зламу, і Ґлік зазирнула у свіжу, щойно відкриту поверхню більшої брили. Темрява затопила її зір, і вона злякалася, що може провалитися всередину. Камінь здавався бездонним басейном, порожнім вікном, яке затягувало її. Навколо неї поставали видіння з давніх часів: величезне поле битви, армії, що сунуть одна на одну, маги, які створюють магічну зброю в укріпленому місті... кристали і гармати, велетенські лінзи, обрамлені рунами. Ґлік якимсь чином зрозуміла, що ця магічна техніка була розроблена для нападу на Оссуса, але натомість Люті обернули свою незвичайну зброю проти інших Лютих.

Ґлік відчувала відлуння поразки навколо себе, ніби безголосий грім образів стукотів у її голові: десятки тисяч солдатів-людей, яких їхні творці змусили йти в бій проти такого ж призначеного на жертву війська, яке виставила армія супротивника.

Коли Люті застосували свою магічну зброю, знищуючи одне одного, залишки магії проникли глибоко у землю. Закриті повіки Ґлік затріпотіли, і вона почула крики ска високо в небі. У кінці тієї руйнівної стародавньої битви Оссус, певно, заворушився під своїми горами, перш ніж повернутися до спокійного сну.

Ґлік похитнулася і впала назад, майже втративши свідомість від темних сил, що оточували її. Вона вдарилася об тверде скло потилицею, у очах спалахнули і закрутилися темні зірочки. Задихаючись, вона змусила себе розплющити очі і лежала, дивлячись у небо. Навколо неї валялися в безладі уламки димчастого скла.

Чет, нахилившись, схопила Ґлік за плечі.

— Будь обережна, дівчинко! Що з тобою трапилось?

— Нічого в порівнянні з тим, що колись сталося тут. — Навіть шепотіння цих слів виснажило її. Чет допомогла їй звестися на ноги.

Охоронець-Лютий під’їхав ближче на своєму ауґові, розлючений тим, що Ґлік і Чет перестали працювати, але, коли зойк болю перекрив дзенькіт інструментів, охоронець поспішив на цей крик.

Один з робітників випадково сильно розсік собі передпліччя. Кров хлинула, розбризкуючись по чорному склу. Маг Івун кинувся вперед, діставшись пораненого раніше, ніж до нього збіглася охорона. Постраждалий затискав глибокий поріз, намагаючись зупинити кровотечу. Лютим не було діла до лікування рани, тож вони дозволили людям самим зайнятися цим. Чет, знайома з тим, як обробляти рани на полі бою, знайшла смужку тканини і обмотала рану таким чином, щоб закрити її і зупинити найбільш сильну кровотечу.

Однак увага Івуна була прикута до калюжі крові на димчастому склі. Він нахилився, охоплений напруженням від неясного передчуття і водночас схвильований, так наче сама думка, що зринула у нього, лякала його. Від пролитої на чорне скло крові потріскувало повітря.

Ґлік втягнула повітря носом і окинула поглядом зловісний краєвид. Те, що вона відчула, нагадало їй миттєвості одразу перед ударом блискавки.

Тим часом маг Лютих насолоджувався моментом. Він закрутив магію у вихорі навколо себе і здоровою рукою потягнув червоний шкіряний рукав мантії, оголивши всохлу руку. Витягнувши скручені пальці, він притиснув деформовану кінцівку до крові на димчастому склі.

— У світі все ще існує магія. Магія, яку ми можемо використовувати! — Івун глибоко вдихнув, притиснувши руку сильніше. Людська кров на склі змішалася з грубою зморщеною шкірою мага.

Ґлік дивилася, як його шкіра наливається кров’ю та вологою.

Маг глибоко й гучно зітхнув, його рука випросталася — і тепер вона згиналася в зап’ясті. Івун стиснув вузлуваті пальці, зігнув лікоть, а потім витягнув руку, в яку ніби вдихнули життя, наче у прив’ялу квітку, якій дали води.

Івун переможно здійняв руку. Усе його тіло здавалося тепер більшим, можливо, від впевненості та полегшення, що охопили його. Лисий маг глянув на бригади робочих і вигукнув:

— Магія тут, і вона наша! Маючи це димчасте скло, ми створимо непереможну армію. — Він посміхнувся до вкритих синцями виснажених рабів. — Ви благословенні бути на нашому боці.

Стародавня історія ніколи не цікавила Кловуса, проте розповідь полоненої Хороброї його заінтригувала. Він ніколи не звертав уваги на те, що якусь непрохану колонію напівкровок багато століть тому знищив божок. Однак було очевидно, що Клеа присвятила своє життя тому, щоб виправити цю несправедливість. Її ненависть до ішаранців була такою ж палючою, як сонце, що відбивається у відполірованому дзеркалі, і він запізно збагнув, що розуміти образу ворога не менш важливо, ніж звернути ненависть ішаранців проти нього.

Кловус хотів дізнатися більше і, як верховний жрець, мав для цього все необхідне. Він відрядив групу помічників до архівів і музеїв Сереполя, а також відправив вершників із запитами до жерців у всіх тринадцяти округах.

— Знайдіть будь-які записи про колонію, започатковану Хоробрими зі старого світу. Місце, яке вони називали Валаера. Зараз про нього майже забули.

Він також викликав своїх Чорних вугрів.

— Стежте за пошуками. Ніхто не шукав Валаеру століттями, а мені треба її знайти.

Заха був спокійним, готовим поринути у будь-яку справу за наказом верховного жерця.

— Вбити кожного, хто бодай щось знає?

Кловус насупився.

— Ні, ця справа не настільки важлива. Я просто... маю знати. Я хочу побачити це місце на власні очі.

Він не міг забути виклик на обличчі Клеа, коли вона підняла на нього погляд. Якщо її розповідь була правдивою, тоді зрозуміло, чому Хоробрі ненавиділи божків. Давним-давно та сутність, що напала на Валаеру, була лише первісною формою могутніх божків, яка стала проявом віри давніх ішаранців. Уявивши собі ту сповнену жорстокості ніч, коли новостворена колонія Хоробрих була знищена, він посміхнувся.

Жерці, помічники та вчені перебирали старі записи, переглядали вицвілі тексти, тлумачили легенди та народні казки. Швидше, ніж очікував Кловус, дослідники звели розрізнені уривки відомостей у звіт, а Чорні вугрі перевірили початкові висновки його вчених.

— Ми підтверджуємо це, верховний жерче. — Темні брови Захи зійшлися. — Ми знайшли місце розташування Валаери.

На обвіяних вітрами пагорбах округу Хосун, за десять миль углиб від морського узбережжя, лежали залишки колонії Хоробрих. Верховний жрець їхав на міцному коні у супроводі Чорних вугрів, переодягнених у провідників. Вони були вбрані у підбитий хутром шкіряний одяг, який часто носили мешканці Хосуна.

Сам Кловус одягнув плащ з каптуром поверх звичайної туніки і штанів, відмовившись від свого офіційного вбрання. Коні просувалися по сухій траві. Жодна дорога не вела до цього порожнього, забутого місця. Темні зарості чагарникового дуба прорізали затінені долини, а високі будяки здіймалися, мов колюча зброя, дряпаючи Кловусові ноги.

Заха їхав попереду, ніби знав, куди прямує, хоча жрець не бачив на місцевості жодних орієнтирів. Це був дикий край. Усі пагорби виглядали однаково, а населення в цьому окрузі було таким нечисленним, що жоден поселенець не претендував на цю землю. Кловус не міг зрозуміти, чому першопрохідці-Хоробрі вирішили збудувати своє житло у цьому місці, після того як перепливли океан. Він припустив, що навіть найпохмуріша частина Ішари має здаватися раєм у порівнянні з виснаженим старим світом.

Заха зупинив коня на схилі пагорба.

— Ось це місце, верховний жерче. — Він зіскочив з коня і підійшов, щоб допомогти спішитися Кловусу, який, злізаючи з сідла, сперся на міцні руки асасина і, випроставшись, став у шурхотливій траві.

— Звідки ти знаєш? — Кловус нічого не бачив.

— Якщо придивитися, то можна побачити лінії. Цегла, обтесаний камінь, — Заха, доклавши чималих зусиль, зробив кілька кроків уперед, притоптуючи черевиками траву. Верховний жрець пішов за ним, а інші Чорні вугри розійшлися, шукаючи сліди давнього поселення серед бур’янів.

— Погляньте, тут краще видно, — мовив один із вершників.

Тепер Кловус міг розрізнити пряму лінію, зруйновані залишки того, що колись було стіною.

— Так, я бачу, що це створено людиною.

— Колись це була велика споруда. — Заха пройшов уздовж лінії каміння, потім повернув убік, де знайшов ще одну частину стіни. — Наші розвідники обстежили місцевість. Ми вважаємо, що тут було тридцять або й більше будівель.

— Тридцять? — здивувався Кловус. — Отже, Валаера була великим селищем. Вони, мабуть, мали худобу, пасовища. Посіви мали б простягатися через он ті пагорби та долини.

Кловус спробував уявити розмах.

— Наш народ певний час не знав про існування колонії. Навіть зараз в окрузі Хосун мало мешканців. Якби поселення Хоробрих повністю себе забезпечувало, пройшов би рік чи й більше, перш ніж хтось помітив би вторгнення.

Пробираючись крізь трави, Кловус вдарився ногою об кам’яну брилу, що слугувала фундаментом будівлі. Він обережно обійшов камінь.

— Добре, що їх зупинили. Загарбники принесли б свою кров Лютих на нашу чисту землю.

Заха висловив власну думку, що було йому не властиво.

— Можна зрозуміти, чому вони припливли до наших берегів. Ішара була незайманою, майже безлюдною. Вони покинули свої отруєні землі, щоб облаштуватися в кращому місці.

Кловус пирхнув.

— Вони хотіли скористатися свіжою магією і силами цієї землі. — Він вхопився за цю думку і зрозумів, що повторюватиме її часто. — Тепер вони хочуть зробити це знову! Безбожна Співдружність заздрить нашій прекрасній землі. Вони хочуть покинути свій виснажений континент і зайняти наш. Ось чому вони такі затяті.

Дивлячись на примарну тінь Валаери, Кловус уявив собі колись квітучу колонію.

— Але вони не отримають її! Ми розповімо свою власну легенду про те, як Хоробрі прибули до наших берегів без дозволу, про те, що вони мали намір захопити Ішару і побудувати тут свою імперію. — Він кивнув, йому подобалося, як звучать його слова. Основа його влади полягала в тому, щоб, посиливши зовнішнього ворога, звернути гнів ішаранців проти Співдружності.

І йому ніхто не мав заважати в цьому, щоб не збивати відданий йому народ з цього шляху.

— Я бачу лише пил та тіні. І я присягаюся, що іншого тут не буде ніколи.

На самоті й тиша здавалася іншою. Тепер, повернувшись із пустелі до замку Баннрії, Адан інакше бачив тіні, відчував великий простір у своїй опочивальні, чув тихе відлуння в коридорах. З від’їздом Пенди в замку не стало й багатьох пов’язаних з нею звуків, які більше не відволікали його увагу. У їхній спальні дерев’яна підставка стояла порожня — тепер на ній не було двох ска, що завжди супроводжували жінку.

Його дядько вирушив до Нортерри, але, якщо Адану хотілося гамору і розмов, він завжди міг піти до залу засідань, бенкетної зали, тронної зали. Його міністри, радники та васальні лорди збиралися там і представляли звіти про військову підготовку та оборонні заходи по всій Судеррі. Але такі розмови були лише словами, без тепла товариства його дружини.

Він також зрозумів, як йому бракує веселих балачок Гейла Орра та його допомоги на засіданнях ради, торгових переговорах і під час військового планування. Гейл часто захоплено розповідав історії про своє життя серед утауків.

Пізно вночі, коли всі розійшлися по спочивальнях, Адан піднявся на оглядовий майданчик, щоб подивитися на зорі. Принаймні тут він очікував, що буде на самоті, тому самотність сприймалася менш болісно. Повітря було сухим, ніч — ясною. Адан стояв, слухаючи тихий гомін Баннрії, дивлячись на звивисті вулички та будівлі, зведені на фундаментах, які були закладені ще тоді, коли люди, що вижили після воєн, заснували це перше місто.

Адан подивився на зорі. Він був королем Судерри, але він також був чоловіком, а його дружина була десь далеко. У безпеці, як він сподівався. Це робило його самотність лише трохи стерпнішою.

Король Адан отримав звістку про наближення процесії: похмурі вершники переїжджали від міста до міста, подолавши весь шлях аж від самої Конвери. Очевидно, вони везли частину тіла його батька, виставляючи її напоказ, як якийсь трофей.

Напружений, мов стиснута пружина, він викликав капітана Ельціората п’ятьох вартових Стяга, щоб вони супроводжували його.

— Нам потрібно перехопити їх, поки вони не досягли міста. Не впевнений, що хочу бачити їх у Баннрії, враховуючи те, що, як я думаю, у них є...

Біль у серці посилився, коли його загін, у обладунках зі шкіри та металу, з прапором Судерри — червоним стягом на жовтому тлі, — галопом промчав крізь браму. Опинившись за мурами міста, король пустив коня риссю.

Вони перехопили процесію конаґа за п’ять миль до Баннрії. Двадцять солдатів у обладунках Співдружності їхали урочистою ходою, з ними була жінка середнього віку в коричневій мантії хранительки, двоє служителів святилища пам’яті Конвери та зброєносець конаґа. Білий кінь у складі процесії ступав спокійно, його грива була оздоблена стрічками темно-синього кольору, улюбленого кольору батька. Адан у глибині душі знав, що лежить у маленькій позолоченій скриньці.

Процесія зупинилася, і хранителька випросталася у сідлі. Адан пригадав хранительку Науру, ще з часів свого дитинства, коли вчителі змушували Мандана і його вивчати життєписи видатних чоловіків і жінок на заняттях з історії.

Наура вклонилася.

— Королю Адане Старфолле, для нас велика честь, що ви виїхали нам назустріч. Наш сержант хотів щодня мчати з усіх сил, поспішаючи до Баннрії, але я відчувала, що важливість цієї процесії вимагає повільнішого руху, щоб усі мешканці трьох королівств могли віддати шану і відчути обурення тим, що було зроблено з Конндуром Хоробрим.

Намагаючись опанувати свої емоції, Адан жалкував, що Пенди нема поруч. Вони з королевою мали б разом прийняти цю сповнену болю реліквію. Він спрямував свого гнідого ближче до білого коня, щоб можна було подивитися на позолочену скриньку.

— Мені повідомили, що ви возите частину батькового тіла... але це не може бути правдою. — Адан надав твердості своєму голосу. — Вірні солдати Співдружності чи віддані хранителі святилища пам’яті не могли проявити такої неповаги.

Наура застигла від такого докору.

— Неповага, Володарю? Якраз навпаки І Ми поділяємо не лише долю, але й фізичну присутність убитого конаґа. Слова можуть говорити одне, легенди можуть розростатися і змінюватися під час кожної розповіді, але це... — Вона простягнула руку і поклала її на маленьку скриньку. — Фізичну реальність неможливо заперечувати. Це рука вашого батька. Конаґ Мандан відправив інші процесії зі священними останками Конндура Хороброго до всіх трьох королівств. Кожен має побачити їх.

Сержант армії Співдружності проскрипів крізь стиснуті зуби:

— Ішаранські тварини зробили більше, ніж просто вбили вашого батька, королю Адане. Це був удар по всій Співдружності! — Він майже випльовував слова. — Конндур був мудрим чоловіком, який прийшов до них, шукаючи миру, а вони... вони порубали його!

Хранителька Наура заговорила більш заспокійливим тоном.

— Кожен відчуває біль від цієї рани, Володарю. Кожен заслуговує на те, щоб побачити це. — Вона вказала на маленьку скриньку.

Від нового нагадування про те, що сталося з батьком, Адан знову відчув, як його охоплює скорбота. Він спробував заговорити, але йому перехопило горло. Він перевів подих і опанував себе.

— Що саме ви привезли? І навіщо?

Хранителька відкрила скриньку й показала відрубану руку Конндура — сіра шкіра, скручені пальці. Ця вицвіла засохла рука могла належати будь-кому, але перстень-печатка з аквамарином не залишав сумнівів. Адан ледь стримував огиду та жах. Цими пальцями батько торкався його обличчя, цією рукою записував свої спостереження за зорями. Сльози навернулися йому на очі, і він відвернувся.

— Закрийте кришку. Мандан... мій брат прислав це мені?

— Не вам, Володарю! — відказала Наура. — Усім людям Судерри! Коли ми досягнемо замку Баннрії, наша процесія завершиться. Ми виставимо це напоказ у вашому святилищі пам’яті, або ви можете спорудити спеціальний пам’ятник у палаці. Відвідувачі зможуть роздумувати про жахливу долю вашого батька, яка спіткала його від рук ішаранських чудовиськ. Ви триматимете високо правицю Конндура і закличете їх усіх на війну.

— На війну? — невдоволено перепитав Адан.

Хранителька невпевнено йому посміхнулася.

— Так. На війну проти Ішари.

Адан відчув тугий вузол у животі. Він і так ходив тут по лезу бритви, не підпускаючи близько піщаних Лютих, відволікаючи увагу королеви By, яка наполягала, щоб люди приєдналися до її війни. Хранителька та її супутники не розуміли цього, а брат відмовлявся розуміти.

— Ваша процесія закінчиться зараз, — відказав Адан, його гнів наростав. — Що б подумав мій батько, якби дізнався, що його тіло порізали на шматки і розіслали по всій Співдружності, щоб люди могли витріщатися на них? Він був Конндур Хоробрий! Він воював в ішаранській війні. Він правив трьома королівствами двадцять вісім років. У нього був брат Колланан Молот і двоє синів, Мандан і я. Він любив спостерігати за зірками, бо хотів зрозуміти всесвіт.

Поки Адан розповідав про спадок свого батька, у нього в пам’яті зринали все нові й нові спогади.

— Він любив полювати, любив плавати на човні по з’єднаній річці до моря. Він створив власний календар, щоб вивчати пори року, і думав, що розуміє їх, бодай трохи. Він... — голос Адана знову зірвався, але він продовжив. — Ми з ним разом спостерігали за небом. Він назвав мене Старфолл, зорепад, бо однієї ночі ми разом побачили зірку, що падала.

Він звернувся до Хранительки:

— Оповідь про життя мого батька довга — нею можна заповнити багато томів. Історики повинні мати правдиві відомості про Конндура Хороброго. Ваші писарі їх записують, чи не так?

— Так, Володарю. Найкраще ми описали його жахливу смерть і віроломство ішаранців. Хай би якими були його численні великі справи, саме вбивство буде тим, що люди пам’ятатимуть найбільше про вашого батька. Ось чому ці процесії такі важливі. Люди повинні бачити і пам’ятати, як він помер.

Думка про те, що він розмахуватиме відтятою рукою батька, розпалюючи ненависть, була Адану осоружною. Він так наполегливо працював, щоб об’єднати свій народ проти страхітливих Лютих. Він жадав помсти і справедливості, але востаннє, коли він бачив свого батька живим, Адан благав його про допомогу в боротьбі із загрозою, яку становили Люті...

Король пильно вдивився в позолочену скриньку. Кришка залишалася відкритою, посіріла рука лежала, скручена, у складках на подушці з оксамиту. Він зіскочив з коня, ступив два кроки і грюкнув кришкою.

— Вони повніші пам’ятати, проте не повинні бачити. Я зберігатиму руку батька з повагою, на яку він заслуговує, але не дозволю, щоб вона стала предметом хворобливої цікавості.

Він не розумів, про що міг думати його брат. Навіщо Мандан розсилає такі огидні речі? Так, Співдружність повинна належним чином пам’ятати свого загиблого конаґа, і Адан поклявся, що його власні хранителі, менестрелі та оповідачі створять і збережуть легенду про Конндура.

Після виверження вулкана Вада Конндур переконався, наскільки страшною була небезпека, що виходила від Лютих. Він відправився з посольством на острів Фулкор, сподіваючись отримати допомогу ішаранців для боротьби зі спільним ворогом. Емпра Ілуріс, вочевидь, не зрозуміла небезпеки. Так само, як і Мандан, і його Хоробрий Уто. Після того, як Колланан розповів Адану про те, як Уто повівся з Елліель, він зовсім не довіряв цьому чоловікові. Зобов’язаний Хоробрий, який навчав обох королевичів у замку Конвери, завжди здавався людиною непохитної честі, але його вчинки змусили Адана засумніватися в усьому, що він знав про нього.

Тепер він звернувся до своїх вартових Стяга.

— Капітане Ельціор, візьміть скриню і відвезіть її до замку. — Адан побачив переляк на обличчі хранительки Наури, але жестом змусив її мовчати. — Ваша процесія закінчена. Ви можете повернутися додому або продовжити ваш шлях до Баннрії, де вам видадуть провізію на зворотну дорогу, але ви більше не будете продовжувати цю наругу над пам’яттю мого батька.

Адан розвернув коня і, розлючений, помчав шаленим галопом, дозволивши іншим слідувати за собою. Він був самотнім, але зараз йому не хотілося жодного товариства.

Військові кораблі Співдружності зібралися в порту Рівермут, готові до відвоювання острова Фулкор, і молодий конаґ захоплено розглядав витончені лінії, міцні корпуси, мідні листи, що посилювали носові частини суден. Десять кораблів були заповнені нетерплячими й розлюченими солдатами, капітани були готові до відплиття.

Але коли Мандану настав час підніматися на борт, Уто помітив, що той все більше непокоїться. Його обличчя зблідло і спітніло, наче молодий конаґ уже почав страждати від морської хвороби.

Він тихо промовив:

— Я не бойовий командир, Уто. Це ти повинен ними командувати. Ти мій найкращий генерал.

Попри те, що конаґ мав рацію, Уто не міг цього допустити.

— Але ви правитель усіх трьох королівств, осердя Співдружності. Ваш спадок — це наш спадок, і ви повинні надихати своїх воїнів. — Для більшої переконливості він додав. — Це те, що ви зможете розповісти леді Лірі, коли вона прибуде готуватися до весілля.

Капітани кораблів спочатку підняли прапор Співдружності із символом відкритої руки, а потім — прапор Остерри із сонцем, що сходить. Моряки зустріли це радісними вигуками, як і мешканці Рівермута: від купців до рибалок, корабельників і простих городян.

Однак молодого конаґа цей бурхливий ентузіазм не надихав, а, здавалося, лякав.

— Але якщо я маю правити, хіба я не повинен повернутися до замку Конвера? Це ж наша столиця...

Уто був роздратований такою реакцією.

— Ніколи і ні при кому не кажіть такого! — Хоробрий з усіх сил намагався зберігати спокій і витримку. — Ви можете говорити що завгодно при мені, мій конаґу, проте інші можуть почути у ваших словах боягузтво.

Мандану принаймні вистачило гідності удати, що його ображають подібні підозри.

— Але ж мій дідусь відправив двох своїх молодших синів на війну з Ішарою, бо його первісток був надто важливим, щоб іти в бій.

— Так, і Болам залишився вдома й помер від лихоманки, тоді як Конндур і Колланан повернулися. — Уто поклав міцну руку на плече юнака.

— Ви також повернетесь. Я захищатиму вас. — Він жестом вказав на десять військових кораблів, які становили лише частину того, що стане незрівнянним військово-морським флотом. — Ми захопимо острів Фулкор і виженемо звідти загарбників. Тоді фортеця стане нашою базою, з якої ми зможемо розпочати велику війну проти Ішари. Це завоювання стане надзвичайно важливою частиною вашого спадку, і ви повинні бути там. Ми творимо історію.

Мандан опустив погляд, потім глибоко вдихнув. Уто спостерігав, як юнак сповнюється мужністю та впевненістю, — саме так, як навчав його наставник. Повернувшись до своїх військових кораблів, конаґ підняв угору кулак.

— Ми готові до відплиття! — прокричав він. — Через кілька днів наші кораблі досягнуть острова Фулкор, щоб помститися за мого батька!

Відповіддю йому став гучний бойовий клич з усіх десяти кораблів. Немов уві сні, Мандан із застиглим поглядом попрямував до кінця причалу, де піднявся на борт флагманського корабля. Капітан привітав його, а солдати тим часом ритмічно били руків’ями мечів по щитах, так що чути було по всій гавані.

Уто розумів, що Мандан все ще наляканий, але принаймні ніхто цього не бачив.

За годину всі десять військових кораблів вийшли з Рівермута у відкрите море. Берегова лінія зникла, і навколо була лише безмежна зелена вода. Мандан стояв на палубі, дивлячись, як солоний бриз утворює брижі на воді. Юнак зізнався Уто:

— Я хочу бути у своїй каюті, але там тісно і душно. Мене нудить.

— Краще, щоб люди бачили вас тут, Володарю, як керманича флоту.

Мандан неохоче погодився:

— Так, вони повинні мене бачити.

— Це один з ваших обов’язків правителя. Ви розумієте, чому ви повинні бути тут.

Мандан знову кивнув.

— Ти будеш захищати мене.

— Так, як я заприсягнув давним-давно.

Мандан примружився на вітру, ніби міг угледіти далекий відблиск одинокого острова, хоча до нього залишалося ще два дні ходу.

— Я ніколи не зможу забути, що сталося на острові Фулкор. Мій батько... — Його голос урвався, а на обличчя набігла темна хмара.

Так, Уто діяв жорстоко, коли влаштував сцену смерті Конндура, розбризкавши всю кров по стінах та стелі, і всі сприйняли це як свідчення звірячої радості ішаранських м’ясників. Ця наруга зламала Мандана, але й дозволила Уто перетворити його на правителя, необхідного Співдружності та історії.

— Цього разу все буде інакше, мій конаґу, — пообіцяв Уто. — Цього разу нас не застане зненацька підступність ішаранців. Ми виженемо їх.

Голос Мандана прозвучав з якимось надривом.

— Але як це можливо, що вони захопили Фулкор? Ти залишив там Клеа караульною. Ми розмістили багато солдатів у фортеці. Ми залишили три великі сторожові кораблі на острові.

— Ми вважали наш захист достатнім, — визнав Уто, і почуття провини стиснуло йому серце. — Їхня емпра при смерті, тому в ішаранців мало би панувати сум’яття. Ми помилилися. — Він повільно вдихнув повітря і додав:

— Я помилився.

— Вони привезли із собою божка. — Мандан знову зблід. — А якщо він усе ще там? Як ми будемо битися з божком, навіть маючи десять військових кораблів?

— Чудовисько зникне. Я впевнений у цьому.

— Як ти можеш бути впевненим? Воно знищило наші кораблі і прорвалося до фортеці. Чому воно піде звідти?

— Тому що божок слабшає, коли він далеко від своєї батьківщини. Пам’ятаєте, я бився з одним таким створінням у Міррабаї, і воно значно ослабло за той час, поки тривав його напад.

Битва виявилася важкою не тільки для Уто, вона довела іншого Хороброго — Ондера — до божевільної паніки. Уто не дозволив собі здригнутися, щоб Мандан не помітив, як вплинуло на нього те зіткнення.

— Божок зникне, я вас запевняю. — У роті в нього пересохло. — Клеа, поза всяким сумнівом, дала серйозний бій, як і наші три сторожові кораблі. Коли ішаранці відвойовували фортецю, оборонним спорудам було завдано чималої шкоди. — Уто стиснув поручні, жадаючи, щоб ударна флотилія плила швидше. Його рука потягнулася до теплої золотої манжети реймера. Йому хотілося зарізати й спалити кожну ішаранську тварину. — Час настав, мій конагу. Фулкор зараз вразливий.

На третій день, одразу після світанку, флот Співдружності опинився у межах видимості острова. Сонце піднімалося на східному обрії, окреслюючи силует скелястого бастіону. Після того, як дозорець на головній щоглі крикнув, що бачить острів, солдати зібралися на палубі, готові до бою. Вони голосно раділи, побачивши свою ціль. Такі ж вигуки лунали з інших дев’яти кораблів. На щоглах замайоріли прапори.

Острів Фулкор був просто безплідною скелею, холодною та обвіяною вітрами. Уто служив там під час попередньої війни, виконуючи свій обов’язок, хоча для нього це означало залишити дружину та дочок у Міррабаї... на вірну смерть.

Мандан вийшов зі своєї каюти ще сонний, але на ньому вже був вінець і пурпурова мантія конаґа. Він також надягнув пояс із золотою пряжкою поверх вільної туніки з вишитою на правій стороні грудей відкритою рукою, а на лівій — сонця, що сходить. Уто зрадів, побачивши, що юнак виглядає як конаґ.

— Я дуже довго прагнув цього, — пробурмотів Уто. — Нарешті у нас є конаґ, який розуміє, хто насправді є нашим ворогом. — Він облизав губи, вже відчуваючи смак перемоги.

— Хотів би я, щоб мій батько був тут, — промимрив Мандан.

Коли сонце піднялося вище, а відблиски від хвиль, що розходилися брижами, розсіялися, дозорці помітили кілька ішаранських кораблів, що стояли на якорі за рифами. Ще один патрульний корабель рухався зі східного боку острова.

— Ворожі кораблі попереду! — гукнув дозорець.

— Сумніваюся, що їх буде більше п’яти, — заспокоїв Мандана Уто.

Молодий конаґ стиснув зуби.

— Ми їх розчавимо.

— Ще кораблі! Я нарахував сім... ні, десять!

— Десять? — Уто зробив крок назад, обмірковуючи почуте. — Кількість однакова, проте ми все одно переможемо.

З-за острова з’явилося ще більше кораблів, усі з червоно-білими вітрилами — щонайменше п’ятнадцять. Уто не розумів, як ворог міг так швидко надіслати таке значне підкріплення. За словами торговців-утауків, емпра була недієздатною! Хто ж керував ішаранцями?

— Ми не розраховували на п’ятнадцять кораблів. — Голос Мандана затремтів.

Уто намагався боротися з наростаючим страхом. Усі ворожі кораблі йшли на них.

Після того, як Тон та Елліель повернулися разом з королем Коллананом, Шадрі не терпілося якнайшвидше побачитися з друзями і дізнатися більше про те, що вони привезли із собою, — скарб історії та легенд Лютих, якого ще не бачила жодна людина.

— Я хочу допомогти, — сказала вона, просунувши голову у напівпрочинені дерев’яні двері аскетичної замкової кімнати, в якій Елліель мешкала разом з Тоном. Мало не задихаючись від радісного збудження, Шадрі відкинула своє довге, дещо сплутане волосся за плечі. — Я можу бути корисною! Я точно знаю.

Жінка-Хоробра, кинувши на кам’яну підлогу свою торбу з одягом та припасами, порпалася в ній, витягаючи дорожні речі. Тон приніс свіжі ковдри і поклав на їхнє ліжко.

Елліель здивовано подивилася на Шадрі.

— Ти хочеш допомогти нам розпакувати речі?

Шадрі обвела поглядом скупо обставлену кімнату, і її очі загорілися, коли вона побачила прямокутний, загорнутий у шкіру пакунок, який лежав на столі. Вона увійшла до кімнати.

— Ні, я маю на увазі історії! Це вони? Тоне, ти покажеш мені свою мову? Навчиш мене літер, щоб я могла допомогти тобі перекладати?

Тон посміхнувся.

— Доведеться багато чого перечитати. Мені б не завадила допомога вченої дівчини. — Він розгорнув шкіряну обгортку і відсунув її вбік. Кришталеві пластини виглядали тонкими й тендітними, майже прозорими, за винятком літер, вигравіруваних у кілька шарів, якимось чином злитих один з одним. — Стільки всього треба вивчити і засвоїти. Я не вірю, що королева By колись читала це.

Шадрі подумала про те, що зазвичай трапляється, коли вона діймає інших надто великою кількістю запитань.

— Деякі люди не надають великого значення навчанню.

Елліель повісила свій чорний плащ для мандрів і кольчужну накидку на кілок у стіні.

— З Тона поки що досить пригод. Тепер настав час для навчання. — Вона потягнулася, щоб поцілувати його в щоку. — А у мене є деякі обов’язки Хороброї, які слід виконати!

Шадрі було подумала, чи не варто віднести історії Лютих, записані на кришталевих пластинах, до святині пам’яті, щоб усі хранителі теж могли переглянути записи, але жоден з них не розумів мови Лютих. Натомість вона вирішила, що королівська бібліотека — ідеальне місце для того, щоб вивчати матеріали разом з Тоном, пліч-о-пліч.

Покл розпалив добрячий вогонь у каміні, і в кімнаті стало тепло. Коли Тон поклав згорток на довгий дерев’яний стіл, Шадрі благоговійно розгорнула його і взяла першу пластину тонкого склоподібного матеріалу. Вона повернула його до світла, так щоб полум’я від каміна просвічувало його наскрізь і висвітлювало літери. Але всередині спресованого шарами кришталю було запечатано набагато більше усього.

Тон потягнувся до пластини.

— Щоб активувати літери, потрібна кров Лютого. — Він вийняв кинджал, що висів у нього на боці, і підняв руку. — Заради здобуття знань я з радістю вколю собі палець. — Він уколов палець кінчиком ножа, випустивши краплю темно-червоної крові, а тоді торкнувся пальцем прозорої поверхні. Коли світло від вогню відбилося від пластини, літери вистрибнули з документа в повітря і замерехтіли там. — Початок ось тут... стільки відомостей, стільки історій.

— Прочитай їх мені, я запишу кожне слово, — попросила Шадрі. Вона часто працювала у цій кімнаті, тому в неї вже був цілий стос чистого паперу для записів, яким її забезпечила королева Тафіра.

Знервовано кліпаючи, до бібліотеки увійшов Покл. Він приніс їм таріль із хлібом і сиром. Шадрі й Тон були занадто зайняті записуванням тексту, тому не стали відволікатися, тож кошлатий юнак поставив таріль на стіл біля них. Виходячи, він затримався у дверях, аж поки Шадрі не підвела очі й не посміхнулася йому. Тоді, почервонівши, Покл поспішив далі у справах.

Дівчина була готова працювати до глибокої ночі, проте на вивчення сотень кришталевих пластин могло піти багато днів, а то й тижнів. Шадрі дивувалася невідомим їй раніше історіям про стародавні битви Лютих, перемоги піщаних Лютих, віроломство крижаних Лютих. Тон читав легенди про славетного воїна Рао, великого полководця, який кинув виклик самому дракону Оссусу і поранив його. Деякі документи виявилися довгими оповідями, сповненими звинувачень раси крижаних Лютих, лихих нащадків Сут. Там говорилося про те, що ніхто ніколи не забуде того жахливого злочину, який вони скоїли проти безневинної вагітної Раан, справжньої коханої Кура.

Тон читав і читав літери, що висіли в повітрі, а Шадрі вдалося зіставити кілька символів Лютих з певними словами. Розшифровуючи тексти, вона особливо уважно стежила за тим, щоб визначити, який саме символ Лютих позначає ім’я бога...

Наступного дня, поки Тон вправлявся у володінні мечем з Елліель і допомагав тренувати бійців Феллстаффа, Шадрі продовжувала розбирати кришталеві пластини. Вона розглядала химерні знаки, які бачила, тримаючи пластини проти блідого сонячного світла, що пробивалося крізь вікна. Дівчина відбирала будь-які документи, де, як їй здавалося, згадується Кур, тому що вони могли мати відношення до таємниці існування Тона. Вона знайшла ще п’ять пластин, у яких часто використовувався символ бога, одна з них була дуже дивною — з обкришеними краями, якогось жовтуватого відтінку.

Коли Тон повернувся ввечері до бібліотеки, Шадрі з радісним хвилюванням показала йому незвичайну кришталеву сторінку.

— Ця вицвіла сторінка на вигляд старша за інші, як гадаєш? А може вона зроблена з іншого матеріалу? Це має бути щось особливе, правда? — Шадрі показала на вигравірувані знаки. — Подивися на цей символ. Тут згадується Кур, знову й знову. Цікаво, що це означає.

Зацікавившись, Тон узяв пластину.

— Я не знаю. Подивимось, що там написано? — Він знову вколов палець і висвітлив літери своєю кров’ю. Темноволосий Лютий відступив назад, читаючи вголос текст, що тепер став видимим і світився, а Шадрі почала записувати. Дивний вираз промайнув на обличчі Тона, і він зупинився.

Шадрі трохи зачекала, але не довго.

— Що таке? Це про Кура? Історії про те, що з ним сталося? Є щось про тебе?

Тон деякий час читав мовчки, потім зрештою подивився на неї і пояснив:

— Це стародавня історія про Кура та двох його коханих, Сут і Раан. Через ревнощі Сут отруїла власну сестру. Тому Раан втратила дитину, дитину Кура. — У його глибоких сапфірових очах відбилося сильне потрясіння. — Але в цій версії говориться, що серце Кура було розбите, він був у відчаї, усвідомивши, що накоїли його творіння. Він зрозумів, що все зло у світі не вдалося втримати всередині дракона Оссуса. Зло також отруїло і Лютих.

Тон покрутив пожовклою кришталевою пластиною з боку в бік. Мерехтливі літери блищали в повітрі.

— Тут говориться, що Кур, охоплений стражданнями і безнадією, покинув Лютих. — Тон нахилив голову, вдивляючись у символи, що висіли в повітрі. — Далі сказано, що Кур працював без відпочинку сто днів і сто ночей, щоб створити магію забуття. Йому потрібна була лише одна крапля крові Оссуса, щоб магія почала діяти. Тут написано, що Сут бачила, як він спустився в гори, щоб знайти Оссуса, і після цього Кура більше ніколи не бачили.

Тон відклав кришталеву пластину, явно вражений прочитаним.

— Але це запис із стародавнього архіву. В примітці зазначено, що ця оповідь вважається легендою, а не справжньою історією. Але мені цікаво. — Він торкнувся татуювання на своєму обличчі, а потім підняв погляд, раптом сповнившись рішучості. — Чи можливо, що крижані Люті знають більше?

Радий, що повернувся додому, у свою затишну залу, Колланан працював кинджалом: обточував шматок м’якої сосни, змахуючи кучерики стружки, вирізьблюючи маленьку фігурку. Він завжди говорив онукам, що просто звільняє іграшку, яка опинилася в пастці всередині деревини. Його гостре лезо на мить застигло під тягарем спогадів, а потім Колл знову запрацював ножем. Король майже не помічав, як болять пальці.

Тафіра сиділа біля нього в кріслі перед вогнищем. Вистругуючи фігурку, він розповів їй усе, що сталося глибоко в пустелі, наголошуючи на тому, що анітрохи не довіряє королеві By.

— Та все ж я був би радий, якби вони билися з нами проти крижаних Лютих.

Він вирізав дерев’яні руки, намітив лінії обладунків і тепер тримав у руці незавершену фігурку воїна Лютих. Королю сподобалася власна робота, і він шкодував, що не може подарувати іграшку хлопцям, адже Томко мертвий, а Бірч — у полоні. Колланан кинув фігурку у вогонь, де вона почорніла від полум’я — так само, як рука Конндура, яку поглинуло поховальне багаття.

Коли Тафіра заговорила, пригніченість у її голосі підказала Колланану, що її вже деякий час мучать якісь думки.

— Коханий, я знаю, що моя присутність викликає занепокоєння у деяких наших людей. Як ти думаєш, може мені краще поїхати пожити в лісовому будинку у віддаленому окрузі? Лорд Оґно надіслав мені запрошення. А Шадрі могла б мене супроводжувати.

Колл, який уже почав вирізувати наступну фігурку, від несподіванки зупинився.

— Я щойно повернувся додому! Ти потрібна мені тут, особливо тепер.

— Ця ішаранська війна змінює все. Я боюся, що моя присутність відволікатиме їх.

— Ти точно відволікаєш мене, — відказав Колл, намагаючись якось розрядити обстановку, — та я все одно хороший король. — Кінчиком ножа він вирізьблював одну з кошлатих білих істот, на яких їздили крижані Люті. — Ти потрібна мені тут, моя кохана, і потрібна мені вже тридцять років. Повір, люди Нортерри знають, що ти не маєш нічого спільного з якимось злим асасином, що вбив мого брата на іншому краю світу. Що я робитиму без тебе?

— Я відчуваю неприязнь з боку капітана Рондо. Ми повинні дозволити йому повернутися до Конвери. Тут його місія закінчена.

Колл підвів очі.

— Він добре навчений солдат Співдружності, і він буде виконувати накази. Тепер, коли я знаю, що підмога піщаних Лютих незабаром надійде, я хочу, щоб Рондо був тут для удару по фортеці на озері Бакал.

Тафіра насупила брови.

— Так, вони солдати, але їх усього лише двадцять. Невже це настільки важливо?

— Так, але з інших причин. Конаґ Мандан не ставиться до Лютих достатньо серйозно насамперед тому, що Уто націлений на Ішару і сліпий до будь-яких інших загроз. Ось чому я хочу, щоб капітан Рондо та його люди разом з нами брали участь у нападі. Вони на власні очі побачать загрозу, яку несуть крижані Люті. І, коли я відправлю їх назад, вони, можливо, переконають Мандана.

Тафіра нічого не відповіла, хоча її стривожене обличчя говорило йому, що ця розмова ще не завершена. У глибокій тиші він закінчив вирізати вовкоконя, а потім і його жбурнув у вогонь.

Тон та його двоє друзів-Хоробрих увійшли до великої зали, і Колланан з першого погляду зрозумів, що вони замислили якийсь план. Елліель і Ласіс були вбрані у чорні однострої, щойно випрані, в начищених до блиску черевиках, наче з’явилися на офіційний огляд. Куртка Ласіса була розстебнута на шиї, ніби навмисно демонструючи шрам на тому місці, де королева Онн перерізала йому горло.

— Ми маємо пропозицію, Володарю, — оголосив Ласіс. — Дещо, що вам варто розглянути.

Колл відклав ніж і змахнув з колін дерев’яну стружку.

— Є шанс врятувати вашого онука, — мовила Елліель.

Колл і Тафіра випросталися в кріслах, приготувавшись слухати дуже уважно.

Ласіс, як завжди, перейшов прямо до справи.

— Коли прибуде підкріплення від піщаних Лютих, ми плануємо напасти на фортецю на озері Бакал. Щойно ми це зробимо, розпочнеться відкрита війна, і тоді буде занадто пізно для втілення інших задумів. Якщо Бірч — заручник у палаці королеви Онн, боюся, що його можуть позбавити життя.

Елліель підійшла ближче до Тона.

— Перш ніж це станеться, ми з Тоном пропонуємо вирушити на північ, до палацу крижаних Лютих. Королева Онн вважає, що Ласіс мертвий, і вона не знає нікого з нас.

Колланан погладив бороду.

— Ви розраховуєте проникнути усередину палацу Лютих?

— О, не проникнути, — засміявся Тон. — Ми підемо до головного входу і попросимо зустрічі з королевою. Я не схожий на жодного Лютого, якого коли-небудь бачила Онн. Пам’ятаєте, як відреагувала королева By, коли побачила мене? — Веселий вираз на його обличчі не відповідав серйозності ситуації. — У мене є своя мета, і саме в такий спосіб ми проникнемо всередину палацу. By та піщані Люті надали мені чудову добірку історичних відомостей, і ми з ученою дівчиною знайшли в цих записах досить тривожні речі. Тепер мені вкрай необхідно переглянути записи крижаних Лютих. Я... можливо, що я і є Кур.

— Ти вже раніше висловлював таке припущення. — Колл не знав, що ще сказати. — Думаєш, крижані Люті мають ще якісь відомості про це?

— Я повинен дізнатися.

Тафіра нахмурила брови.

— Ти віриш, що королева Онн просто так впустить вас?

Елліель махнула рукою на таємничого Лютого.

— Погляньте на нього. Вони будуть заінтриговані, особливо якщо він продемонструє трохи своєї сили.

— Але як це допоможе Бірчу? — спитав Колланан.

— Поки вони перебуватимуть у палаці крижаних Лютих, — відповів Ласіс, — скориставшись цим приводом, вони можуть спробувати знайти хлопчика.

— Це не просто привід, — заперечив Тон, — зовсім ні. Я справді прагну отримати історичні відомості від крижаних Лютих.

Елліель схрестила руки на грудях.

— Це може бути для нас найкращою нагодою, Володарю. Ми можемо принаймні щось дізнатися про вашого онука, а можливо, навіть врятувати його.

Ласіс погладив шрам на шиї.

— Королева Онн мене впізнає, тому я залишуся тут, щоб охороняти вас, Володарю. Елліель і Тон здатні самі впоратися з крижаними Лютими.

Колл засміявся, проте Хоробрий не жартував. Елліель додала:

— Ми дізнаємося все, що зможемо, про Тона і пошукаємо спосіб врятувати Бірча.

— Я зможу захистити нас. Я маю силу, яка може здобути повагу королеви або принаймні її увагу. — Тон звів брову. — Можливо, я зможу переконати її звільнити хлопчика.

— Ми можемо бути дуже переконливими, — додала Елліель. — Якщо нічого не вийде, то хоч побачимо, як вона готується до війни і коли збирається відправити свої війська, щоб напасти на Нортерру.

— Бірч. — Колланан подивився на дружину, і темні очі Тафіри наповнилися надією.

— Якщо є шанс... — хрипко прошепотіла вона.

— Якщо є шанс... — мовив Колл. — Кров предків, тоді їдьте! Їдьте разом і подивіться, що ви можете зробити. Як тільки прибудуть Кво та піщані Люті, все зміниться. — Він покрутив ножем з боку на бік, так що світло від вогню лизнуло клинок. Король подивився на Ласіса. — А тим часом, старий друже, ми з тобою вирушимо в іншу місію.

Прокинувшись від сну заклинання, Кору відчула в собі достатньо енергії, щоб знову носити повні обладунки. Відполіровані блакитні та срібні пластини ідеально облягали її груди, прикривали ребра, гострими краями виблискували на плечах. Її волосся кольору слонової кістки було перехоплене тонким срібним ланцюжком. Рукою в панцирній рукавиці вона притримувала на плечі спис із кришталевим наконечником. На талії висіли ножі з обсидіану, а також диск із гострими, мов лезо, краями, який можна було кидати по льоду так, щоб він, зрикошетивши, влучав у ціль.

Яскраве сонячне світло заливало засніжений простір, і Кору спостерігала, як триває підготовка до війни. Холодні вітри, що віяли над тундрою, обдували її оголену шкіру. Кору, не кліпаючи, дивилася на гострі бризки крижаних крупинок.

Унуки неслися по нерівному снігу, впиваючись кігтями у мерзлу землю. Кошлате хутро робило кожну істоту схожою на згорнуту в клубок хуртовину. Шиповані намордники стискали їхні щелепи, щоб унуки не розірвали одне одного. Допускати втрату вовкоконей під час тренувань було б марнотратством. Було достатньо іншої крові, яку можна пролити.

Іррі, новий воїн-фаворит її матері, їхав на броньованих бойових санях, запряжених двома унуками. На ньому були шолом і щит, але руки він залишив оголеними, щоб демонструвати свої рельєфні м’язи. Кору сумнівалася, що їхні вороги зомліють від хтивості, побачивши його статуру.

Сама Кору не була позбавлена тілесних бажань, але й не була схожою на свою матір, яка дозволяла пристрастям панувати над нею, роблячи її примхливою, а не розважливою. Кору воліла зосередитися на головному призначенні Лютих, а не піддаватися скороминущим імпульсам.

Відтоді, як Кору прокинулася, вона вивчала армії крижаних Лютих, проводила інвентаризацію зброї, розмовляла з воїнами, які вже прокинулися та підготувалися до битв, і рахувала тих, хто ще залишався замороженим у сні заклинання, чекаючи на пробудження. Вона була стривожена тим, як багато воїнів загадково померли у своїх крижаних камерах.

Королева Онн, здавалося, взагалі не мала жодного плану майбутньої війни. Враховуючи чисельність свого війська, вона просто вважала, що вони розіб’ють піщаних Лютих. Така відсутність планування дратувала Кору. Чи була у її матері хоч якась розвідка і чи отримувала вона відомості про ворожу армію піщаних Лютих? Чи була в неї бодай якась інформація?

Чи замислювалася матір хоч на хвилину над їхньою справжньою місією, яку дав їм Кур, — знищити Оссуса? Іноді Кору здавалося, що вона єдина, хто дійсно пам’ятає, у чому призначення Лютих.

Воїтелька вивчала письмові хроніки історії Лютих, в тому числі їхні бойові втрати наприкінці великих воєн. Незліченні жертви на незліченних полях битв. Королева Онн вирішила не помічати цих гірких уроків, бо це було неприємно. Кору була задоволена потенціалом своєї раси, і вона зробить усе можливе, щоб матір не дозволила перемозі вислизнути крізь пальці.

Не питаючи дозволу, Кору почала організовувати воїнів у справжню бойову силу. Її бійці не були слабкими, але вони були неорганізованими, і вона могла це виправити. Раніше, задля власної розваги, крижані Люті кидали виклик одне одному, щоб випробувати вміння володіти зброєю у тренувальних боях. Але це була лише підготовка до перемоги у двобої, а не у війні. Їм потрібна була військова практика більшого масштабу.

Тепер цілі полки воїнів вишикувалися на льоді і рушили вперед, на чолі з Іррі та іншими знатними воєначальниками, що їхали на броньованих санях. Унуки гарчали і ричали, а вітри пронизували повітря звуками перемоги.

Окремо від армій на марші, десяток магів застосовували свої здібності, викликаючи щупальця магії з глибини криги. Раптом павутиння тріщин пронизало льодовик наскрізь. Пара вирвалася назовні, тріщини, зменшуючись, зросталися, як струп, що утворюється на рані. Стіна хуртовини біля палацу — передовий бар’єр, зітканий із виючих вітрів, — зрушила з місця.

Так, Кору відчувала глибоку ненависть до піщаних Лютих, але знищення Оссуса було сенсом їхнього існування. Її прародителька Дар навіть билася з драконом своїм смертоносним списом. Поранений Оссус заповз глибоко під землю. Спис, що належав Дар, досі висів над троном королеви, і Кору задавалася питанням, чи взагалі пам’ятає її мати цю історію.

Кору ще деякий час дивилася на бойові навчання, а потім повернулася до крижаного палацу, де на неї чекала ще одна битва — зі своєю матір’ю.

Бірч тихо сидів біля підніжжя трону королеви Онн. Того ранку вона знову його покликала, запевняла, що обожнює, питала, де він був. Хлопчик скаазав Онн те, що вона хотіла почути, бо це був єдиний спосіб убезпечити себе.

— Я вчився. Мамули показали мені палац.

Королева здавалася вдоволеною.

— Ти маєш бути радий, що тебе звільнили від похмурого існування в тому людському містечку.

Смуток і злість клубком стали хлопчині в горлі.

— Це був мій дім. І моя сім’я...

Онн відкинулася на спинку трону.

— Сім’я — це смертельна небезпека. Я розповідала тобі, як Раан намагалася знищити свою власну сестру Сут. Я думаю про свою мерзенну двоюрідну сестру By, яка поранила мене під час нашого останнього бою. — Онн провела гострим нігтем по довгому шраму на щоці. — Я змушу її заплатити за це тисячократно, а всі, хто їй служить, умруть.

Не звертаючи уваги на те, що перериває розмову, Кору увійшла до тронної зали, широко крокуючи по відполірованій крижаній підлозі. Вона не виявила особливої пошани до королеви.

— Наші армії вражають своєю силою, мамо. Я наглядаю за їхньою підготовкою.

— Я рада, що ти зацікавилася нашою великою війною.

— Хтось мусив це зробити, — відказала Кору з уїдливим сарказмом.

Слухаючи їх розмову, Бірч натягнув на себе свою нову ковдру і зіщулився. Кору не звернула уваги на замурзаного хлопчика і зосередила погляд блідих очей на Онн.

— Я не знаю, чи вистачить нам сил для виконання місії, яку нам дав Кур. Ми мусимо все ретельно спланувати, адже наш справжній ворог дуже сильний.

Очі королеви заблищали.

— Я не сумніваюся, що королева By збирається незабаром напасти на нас. Ми повинні знищити нашого ворога якомога швидше.

Роздратована Кору жестом вказала на стіну за троном, де висів зламаний спис, забризканий засохлою рудуватою кров’ю дракона.

— Я не про піщаних Лютих! Наш справжній ворог — Оссус, дракон в осерді світу. Як ти направлятимеш нашу расу, щоб розбудити дракона, а потім вбити його? Використаєш спис Дар?

Онн насупилася від такого виклику.

— Дракон почекає. Спочатку ми повинні очистити землю — знищити піщаних Лютих. Ми не можемо дозволити їм зіпсувати ідеальний світ Кура.

— Це не та місія, яку нам доручили, — заперечила Кору. — Оссус — це уособлення всього зла: ревнощів, ненависті, насильства. Наша справжня мета — знищити дракона. Ти дозволяєш собі відволікатися.

— Позбавити світ від наших суперників — це не відволікання, — насмішкувато відказала Онн. — Я думаю, що тривалий зачарований сон пошкодив твоє серце і розум.

Кору ворухнулася у своїх блискучих обладунках.

— Усі ми були створені за образом і подобою Кура. Коли він зник зі світу, то залишив ясні вказівки, що Люті — не один клан чи інший, а всі Люті — повинні вбити Оссуса. Ти не вважаєш, що дракон є нашим вищим обов’язком? Хіба воювати зі спільним ворогом не є кращим планом для усієї нашої раси? Навіть якщо ми всі разом виступимо проти нього, Оссус все одно може знищити нас.

Королева нахилилася вперед на своєму крижаному троні.

— Ти хочеш дозволити піщаним Лютим ділити з нами рай? Дурепа ти, дочко.

Кору боролася з роздратуванням.

— Було б мудріше просто знищити ватажків піщаних Лютих, убити їхню підлу королеву та всіх, хто віддає нерозумні накази. Тоді ми могли б об’єднати усіх Лютих і підготуватися до справжньої битви. — Вона підвищила голос і наполегливо продовжила. — Оссус заворушився, і гори тріщать. Якщо дракон прокинеться до того, як ми будемо готові битися з ним, ми всі приречені! — Кору глянула на спис за троном. — Навіщо ця зброя, якщо ти не маєш наміру виконувати бажання Кура?

Онн важко зітхнула, прагнучи спровадити свою наполегливу доньку.

— Я бачу, ти багато думала про це. У тобі є відданість і пристрасть. — Вона постукувала нігтем по краю трону і, здавалося, розмірковувала. Онн заговорила так, ніби в неї щойно виникла ця ідея, проте Бірч подумав, що вона, мабуть, просто хоче чимось зайняти Кору, щоб змусити її покинути палац. — Нам потрібно більше дізнатися про дракона. Візьми загін, стільки воїнів, скільки захочеш, навіть одного-двох магів, і вирушай у гори Хребет дракона. Дізнайся все, що зможеш, про Оссуса і про те, скільки у нас залишилося часу. — Королева Онн усміхнулася. — Власне, якщо дракон з’явиться, поки ти будеш там, це може стати для тебе хорошою нагодою убити його. Це вирішить нашу проблему раз і назавжди.

Ніздрі Кору роздувалися, проте вона, схоже, була задоволена таким наказом.

— Я приймаю цю місію, мамо. Ми повинні знати. Я поїду і знайду дракона.

Стан емпри залишався незмінним. Усі дні у високій вежі палацу здавалися однаковими, і Семі відчувала, ніби балансує над проваллям, очікуючи, коли Ілуріс прийде до тями або помре... або коли верховний жрець Кловус зробить свій хід. Здавалося, він забув про них, хоча внизу на площі біля фонтану все ще збирався великий натовп, вкладаючи свої надії в молитви за здоров’я емпри.

Кловус записав собі в заслуги те, що ішаранський флот відвоював острів Фулкор, а ще він контролював серепольського божка. Жрець публічно продемонстрував свою силу, використавши її для зведення частини храму Маґніфіка.

Увесь цей час Ілуріс перебувала в мовчазному нерухомому сні. Цілими днями, кожного дня, вони чули, як її піддані молилися за емпру Ілуріс. Ця країна любила її. Що б трапилося, якби Семі вийшла й стала говорити від імені емпри? Хто б слухав дівчину з вулиці, якій ледве виповнилося шістнадцять років? Особливо якби верховний жрець намагався змусити її замовкнути?

— Почуй нас, убережи нас, — прошепотіла вона.

Аналера щодня приходила й приносила їжу, іноді в супроводі інших надійних слуг. Бійці Яструбиної варти стояли в коридорі, а Вос і ще троє залишалися у кімнаті з емпрою. Немов тварина в клітці, Семі часто підходила до відчинених вікон, дивилася на величезне місто і на стурбованих підданих емпри внизу. У їхніх молитвах було стільки віри, стільки енергії. Може, люди все ж стали б слухати її...

Хоча Семі любила жінку, яка врятувала її від вулиці та навчала політиці й навичкам управління, дівчина сумувала за часами своєї свободи, коли вона могла робити те, що хотіла, могла бігати, куди заманеться, бачити людей і різні місця, могла навіть тікати від розлючених крамарів, поцупивши в них їжу. Тепер, протягом цих довгих днів у вежі, вона питала себе, чи зможе коли-небудь покинути цю кімнату.

В обідній час троє слуг внесли таці з хлібом, фруктами, копченою рибою та гарячим бульйоном для емпри. Семі впізнала старшого слугу на ім’я Френик, чоловіка, якого представила Аналера, його супроводжували двоє нових слуг. Це були кремезні чоловіки, але їхні очі були смиренно опущені.

— Чи змінився її стан? — пошепки запитав Френик. Коли Семі похитала головою, старий заспокійливо кивнув їй. — А як ти, люба дівчинко? Ти така бліда і худенька.

Каптані Вос перегородив двом іншим слугам вхід до кімнати.

— А це хто? Я не впізнаю їх.

— Вони працюють на кухні, каптані, — відповів Френик. — Я знаю їх, і Аналера теж.

— Я їх не знаю, — відказав Вос. Він поправив червоний плащ на лівому плечі і зробив крок уперед, назустріч незнайомцям. — Що ви можете розповісти про себе?

Один з кремезних чоловіків тримав металеву тацю з важким паруючим горщиком.

— Нас допитують для того, щоб ми принесли суп?

Семі перехопило подих — вона помітила у поведінці чоловіка похмуру твердість, якої не могло бути в покірного слуги. Миттєво насторожившись, вона вигукнула:

— Восе, він...

Слуга з несподіваною спритністю вихлюпнув паруючий суп на обличчя та груди Воса. Каптані відсахнувся, слуга кинув горщик і, перехопивши металеву тацю, махнув нею, як лезом сокири. Френик обернувся, не розуміючи, що відбувається, і таця перерізала йому горло. Старий, ледь встигнувши змахнути руками, упав, стікаючи кров’ю.

Другий новий слуга теж скористався тацею як зброєю, сильно вдаривши нею в обличчя бійця Яструбиної варти, який кинувся захищати емпру. Охоронець упав з розбитим лицем.

Перший слуга нахилився до Семі, яка відскочила назад і спіткнулася саме в той момент, коли чоловік, вихопивши ніж з-під сірого одягу, розсік повітря там, де вона була мить тому.

Ошпарений гарячим бульйоном, каптані Вос кинувся у вихор бійки, намагаючись щось розгледіти.

— Семі!

Він бився зі слугою, який напав на нього. Різкий удар кинджалом поцілив Восу в груди, дзенькнувши об золоту кольчугу.

Семі впала на підлогу і відкотилася вбік — у дитинстві їй не раз доводилося виживати серед вуличних бійок. Вона пірнула під ліжко, проповзла під ним до дальнього краю і вибралася з іншого боку. Нападник кинувся за нею.

Бійці Яструбиної варти вбігали з коридору до покоїв, щоб захистити емпру, і Семі побачила, як двоє кремезних слуг змінили свої риси: вони більше не були схожі на покірних, втомлених служок. Тепер їхні обличчя набули жорсткого хижого виразу, а темні очі звузилися від напруженої зосередженості. Кожен асасин, з двома ножами в руках, пробивався до жертви.

Ілуріс нерухомо лежала на ліжку, ніби чекаючи, поки її поріжуть на шматки.

Семі кинула подушку в найближчого нападника. Той рубонув по ній, здійнявши хуртовину пуху. Дівчина почула нові крики з коридору і зрозуміла, що охоронці палацу повернули зброю проти відданих бійців Яструбиної варти. Брязкіт клинків нагадував гуркіт у кузні. Семі чула крики болю, гарчання, падіння тіл — але не могла перейматися битвою в коридорі. Вона мусила вижити тут, врятувати емпру.

Вос провів долонею по ошпареному обличчю, він, кліпаючи, захищався, як тільки міг, намагаючись водночас розгледіти, що відбувається навколо. Семі вигукнула його ім’я, і він обернувся на звук її голосу саме в ту мить, коли нападник кинувся на неї. Каптані, замахнувшись, ударив мечем чоловіка по руці, але лезо лише дзенькнуло по поверхні, наче шкіра нападника перетворилася на камінь.

Бій у коридорі ставав дедалі гучнішим, а в покоях емпри бійці Яструбиної варти відступили до ліжка, утворивши останню лінію оборони. Незабаром з коридору увірвалася ще одна група нападників. Четверо охоронців палацу, що супроводжували Френика, та слуги-зрадники тепер мали іншу зовнішність, а у їхніх очах світилася жага вбивства.

У пошуках зброї Семі потягла до себе металеву тацю і підняла її як щит, тут же різко змахнувши нею, щоб відбити удар ножа. Вона не могла повірити, що змову вдалося організувати так легко, і їй навіть не довелося гадати, чий це був наказ.

Дівчина залишалася поруч з емпрою, готова померти, щоб захистити її. Тепер, коли Вос знову міг частково бачити, він, замахнувшись мечем, наніс сильний боковий удар, але вістря просвистіло у повітрі — спритний асасин відскочив назад. Захищаючи вхід у кімнату від нападників, загинули ще двоє бійців Яструбиної варти.

Семі здійняла свою металеву тацю, Вос став з іншого боку ліжка емпри. П’ятеро смертоносних асасинів увірвалися в кімнату, поки у коридорі тривав бій.

Почувши такий гучний галас, на допомогу емпрі неодмінно мають прийти інші! Не міг же весь палац опинитися під владою жерця Кловуса. Убивці кинулися до Семі, націливши свої довгі клинки, а в неї була лише металева таця, щоб захиститися самій і врятувати Ілуріс.

Семі знала, що помре. Емпру вб’ють у ліжку, а потім пояснять її смерть тим, що вона сконала від травми голови. Жрець Кловус захопить владу та правитиме Ішарою, звинувачуючи у смерті емпри Співдружність. Семі було огидно думати, що такі зрадники можуть перемогти. Вона не могла цього допустити!

Емпра Ілуріс і є Ішара. Вона — серце країни. Навіть посеред бою, лежачи на своїй подушці, вона виглядала такою умиротвореною, такою вразливою, її заплющені очі були вкриті повіками, мов ніжною вуаллю.

Зростаючий гнів Семі пересилив її страх, і вона забула про своє власне життя.

— Ви її не отримаєте!

Асасинів не налякала худенька дівчина. Вони були схожі на гієн, готових накинутися на поранену антилопу.

Але коли вони підійшли ближче, Семі відчула, як у повітрі навколо ліжка емпри виникли хвилі і легке мерехтіння. Сама не розуміючи, що це, дівчина відчула таке піднесення в серці і таку силу, яких ніколи досі не відчувала. Повітря стало густим, немов потік води.

Майже невидима сила метнулася вперед і відбила клинок асасина з такою силою, що зап’ястя чоловіка хруснуло. Він похитнувся, здивовано витріщившись на неприродно зігнуту руку, а меч із дзенькотом упав на підлогу.

Невидима сутність, збільшившись, посунула вперед. Ще один асасин кинувся на Семі та Ілуріс, але був схоплений на півдорозі. Його підняли в повітря невидимі руки, сильно підкинули, вдаряючи об кам’яну стелю, вони били його об стелю знову й знову, потім відпустили, і його понівечене тіло розпласталося на підлозі.

— Що це?! — закричав Вос. Інші бійці Яструбиної варти здивовано перезирнулися.

— Союзник. — Семі було все одно. — Воно бореться за нас.

Бійці Яструбиної варти подвоїли свої зусилля, б’ючись із асасинами, а невидима сила тепер увійшла в раж. Семі відчула подих холодного вітру, я потім тепле поколювання. Ця сутність була на їхньому боці, дівчина це знала. Вона охороняла Ілуріс.

Коли невідома істота кинулася в атаку, асасини злякано закричали. Та все ж вони згуртувалися, ставши у бойовий порядок, але істота схопила їх і з розмаху вдарила один об одного. Хруснули кістки, бризнула кров.

— Це як божок! — вигукнула Семі, але це не було схоже на жодного божка, якого вона бачила у своєму житті. Наразі вона не наважувалася ставити запитання.

Скориставшись несподіваним відволіканням уваги нападників, Вос змахнув мечем і обезголовив одного з розгублених асасинів.

Тим часом за дверми не вщухала рукопашна сутичка, в якій полягли ще кілька захисників. Химерна сутність вирвалася в коридор і, обминаючи бійців Яструбиної варти, хапала асасинів й трощила їхні голови, які лускали, немов стиглі виноградини.

Нападники не встигли оговтатися, як усі вже лежали мертві. Хвилі сутності, поступово затихаючи, зникли. Семі не знала, чи істота все ще тут.

Вос, не вірячи своїм очам, подивився на непритомну Ілуріс, а потім на Семі.

— Вона в безпеці... і ти жива.

— Маємо передишку. — Вона почала діяти, кинувшись загортати Ілуріс в простирадла. Якби ж у них була можливість втекти... — Очевидно, що зрадником є Кловус, однак я сумніваюся, що ми зможемо це довести. Я не думала, що він виявиться настільки нахабним. Як він збирався це приховати?

— Він мав намір убити всіх нас, — сказав Вос. — Жодних свідків. Тоді б він міг перекрутити причину так, як йому заманеться.

— Я не збираюся дарувати йому таке задоволення. — Семі схопила простирадла. — Треба перенести емпру туди, де її не зможе знайти навіть жрець. Скільки людей у палаці на його боці?

З коридору заходили вцілілі бійці Яструбиної варти. Багато хто був поранений, у декого з ран сильно текла кров. Вос взяв ситуацію у свої руки.

— Якщо емпрі небезпечно перебувати у власних покоях, куди ми можемо її перенести? Чи є якесь місце, де можна її сховати?

Стара Аналера, приголомшена, спітніла й неохайна, вбігла через бічні сходи у головну залу в супроводі двох знайомих слуг.

Вос спробував заступити їм дорогу, його обличчя почервоніло від гніву.

— Слуги зрадили нас. Вони впустили асасинів.

Аналера похитала головою, з жахом дивлячись на вбитого Френика.

— Як це сталося?

— Френик, — відповіла Семі, — його обдурили. Слуги, що були з ним... змінили свій вигляд. Думаю, вони замінили інших довірених слуг. Можливо, це була якась магія верховного жерця.

— Як ми можемо бути впевнені, що ви теж не самозванці? — Бос пильно глянув на Аналеру.

— Ми вам потрібні, — сказала стара. — Ми любимо емпру, і я можу сховати вас. Під палацом є багато ходів і таємних комор, якими користувалися лише слуги протягом незліченних поколінь. Якщо пронесемо емпру задніми сходами, то зможемо її сховати.

Заговорив інший приголомшений слуга:

— Ми скоріше помремо, ніж дозволимо комусь заподіяти їй шкоду!

Бос буркнув, сумніваючись.

— Багато хто вже загинув, зокрема й чимало моїх бійців. — Він з усіх сил намагався зберігати спокій, незважаючи на сліди кривавої бійні навколо.

Семі повільно обернулася в кімнаті, ніби шукаючи когось. Вона простягнула пальці і спробувала вловити залишки поколювання в повітрі, щоб зрозуміти, чи їхній химерний благодійник все ще тут, але невидима сила, здавалося, зникла. Дівчина подивилася на каптані і заговорила як правителька... як учила її Ілуріс.

— Ми повинні діяти швидко, а іншого очевидного виходу у нас нема.

Бос крикнув решті бійців Яструбиної варти, щоб ішли за Аналерою.

Сам він підійшов до ліжка, нахилився і, незважаючи на втому після бою, підняв кволу, нерухому емпру. Він тримав її на руках так, ніби вона важила не більше, ніж спляча дитина.

— Твоя правда. Ми повинні дістатися безпечного місця, і, якщо Аналера знає таке, ми повинні довіритися їй. — Незабаром на галас збіжаться люди, і деякі з них теж можуть виявитися асасинами.

Як на згорблену та втомлену стареньку, Аналера, поспішаючи, рухалася доволі швидко.

— Ходімо, задні сходи вузькі, там досить темно, але безпечно. Ними користуються тільки ті слуги, які давно тут працюють.

— Обережно з нею, — нагадала Семі.

Бос ішов слідом за дівчиною. Він легко, ніби без жодних зусиль, ніс свою ношу, коли вони швидко рушили за старою відданою служницею.

— Я буду якомога обережнішим.

Аналера та її супутники підганяли інших. Коли вони вийшли з просторих покоїв емпри, Семі побачила у коридорі багато тіл: то були мертві бійці Яструбиної варти і понівечені асасини. Кривава бійня, яку влаштував їхній невидимий захисник, викликала в неї похмуре задоволення.

Семі згадала жахливу ніч на острові Фулкор, коли вони під дощем, поспішаючи з усіх сил, несли на корабель емпру, що стікала кров’ю. Зараз ситуація була не менш страшною. Дівчина відчувала мерехтливу істоту десь поруч, хоча вже не могла її бачити.

Намагаючись не шуміти, група поспішала до сходів, оминаючи калюжі крові та мертві тіла. Двоє бійців Яструбиної варти були поранені і розпачливо дивилися на зрадницькі сліди крові, які вони залишали на підлозі. Вос зупинив групу, перехопив слабку жінку на руках і заговорив до поранених бійців:

— Перев’яжіть рани, щоб не залишати слідів.

Один з охоронців торкнувся глибокого порізу на нозі.

— Ми можемо затримувати вас, каптані, але ми все ще можемо битися. Якщо асасини переслідуватимуть вас, ми залишимось тут і не дамо їм піти за вами.

— Вони не зможуть переслідувати нас, якщо не знатимуть, куди ми йдемо, — відказала Семі. — Це буде найкраще. — Вона порахувала їх усіх і збентежилася, побачивши, що залишилося лише семеро бійців Яструбиної варти. — Емпрі потрібні всі захисники, яких вона може мати. Сьогодні загинуло достатньо. Ми більше не можемо втрачати людей.

Аналера відчинила непомітні двері, за якими виднілися тьмяні сходи, освітлені розставленими на значній віддалі смолоскипами. Сходинки були слизькими від моху, тремтливі тіні заважали йти. Семі рухалася слідом за Восом, стривожено дивлячись на обличчя непритомної наставниці.

Слуги вели їх вниз і вниз, повз сходові майданчики, що виводили на різні поверхи. Семі не розуміла, наскільки складно тут влаштовані внутрішні простори. Коли вона побачила стіни, що були вирубані в суцільному камені, у корінній породі, а не складені з блоків, то подумала, що вони вже спустилися під землю. Повітря стало вологішим, холоднішим.

— Тут багато куди можна піти, — сказала Аналера. — Я знаю хорошу порожню комору. Там безліч років нікого не було, і ми зможемо прикрити вхід у приміщення. Ніхто й не подумає іуди зазирнути.

Завдяки подиху повітря, що викликав мурашки на шкірі, Семі знову відчула химерну сутність, яка проявилася, мов свіжий вітерець, що дмухнув на них. Дівчина відчула теплу і спокійну впевненість. Це не те, чого їй варто боятися. Ніхто інший не помітив сутність, що пурхала і ширяла навколо.

Стара служниця зупинилася перед великою кімнатою без дверей, видовбаною у скелі. Всередині було темно, все було вкрито пилюкою і павутинням, стояло кілька старих ящиків з невикористаними давніми припасами, якісь зламані меблі. Аналера заговорила пошепки.

— Ми можемо принести вам сюди розкладні ліжка і ковдри, їжу і воду. Це хороше місце, щоб сховатися.

Один з поранених бійців Яструбиної варти першим увійшов до кімнати, готовий пожертвувати собою, якщо це виявиться пасткою. Коли він дав знак, що в кімнаті безпечно і нікого нема, Вос поквапом заніс емпру всередину і, щойно один з бійців кинув на підлогу свій плащ, обережно поклав її. Він постукав кісточками пальців по каменю.

— Суцільні стіни. Ми, семеро, зможемо захищати цю кімнату, принаймні деякий час. — Його обличчя розпухло і сильно почервоніло від опіку гарячим бульйоном.

— Нас восьмеро, — додала Семі, порахувавши і себе.

Раптом повітря знову ущільнилося, і мерехтливі брижі розтеклися по кам’яних стінах, пронеслися над емпрою Ілуріс, ніби перевіряючи, чи вона неушкоджена. Семі спостерігала, як сила потекла до входу в кімнату і піднялася знизу вгору, немов стіна води, крізь яку коридор здавався розпливчастим, а потім стала ще більш непрозорою. Сутність змінювала свою фізичну структуру, поки не набула вигляду твердого каменю — того ж кольору і фактури, що й стіна коридору.

Аналера приголомшено спостерігала, як отвір зникає.

— Ми в пастці? — Вона натиснула на щойно утворену кам’яну стіну, яка приховувала вихід. Її рука пройшла крізь неї. Це була просто ілюзія!

Семі теж перевірила. Таємничий захисник емпри, невидиме божество або божок... взагалі невідомо що — створило ідеальне маскування. На що ще воно здатне?

— Я не розумію, що це таке, — сказала Семі, відчуваючи, що починає розслаблюватися, — але принаймні я почуваюся в безпеці.

Невблаганно і неквапливо, що не віщувало нічого доброго, військові кораблі супротивника сходилися навколо острова Фулкор, стримувані примхливими вітрами й течіями. Уто з напруженим інтересом спостерігав за неминучим зіткненням. Зараз очі Мандана блищали. Спочатку молодий конаґ злякався морської битви, потім сповнився цікавості, а тепер просто став нетерплячим. Він явно не так уявляв собі велике зіткнення.

Десять кораблів Співдружності були озброєні до зубів, а воїни горіли бажанням помсти. Їхні пронизливі вигуки розносилися над водою, розвіювалися вітром і заглушалися гуркотом хвиль. Проте Уто не відчував потреби якось реагувати на це.

До них наближалися легко впізнавані ішаранські військові кораблі — сімнадцять грізних суден, за підрахунками Уто. Завоювавши Фулкор, вони патрулювали води навколо острова, і це був набагато більший флот, ніж конаґ Конндур коли-небудь тримав тут. Натомість Конндур запросив сюди емпру, щоб поговорити про союз...

— Чому так довго? — Мандан перехилився через поруччя, його очі виблискували. Вітерець скуйовдив його каштанове волосся, але йому було байдуже. — Я хочу розбити їх, щоб ми могли повернути Фулкор.

— Маневрування кораблів в океані не схоже на атаку кавалерії, мій конаґу, — пояснив Уто. — Війна на морі повільна, тут потрібен стратегічний підхід. Ми можемо рухатися лише туди, куди нас несуть вітри, проте майстерний капітан знає, як працювати з вітрилами і такелажем. Наші сили досить швидко зіткнуться, не бійтеся. — Він стиснув руку юнака, завагався, потім стиснув ще сильніше. — Не бійтеся.

Уто міг лише уявити, як Мандан реагуватиме у гущі битви, коли навколо брязкають мечі, палають вітрила, а кровожерливі ішаранці намагатимуться порубати його на шматки.

— Рукопашний бій на палубі, — попередив він, — вимагає більшої участі, ніж спостереження за безпорадними в’язнями, яких катують до смерті. Але я захищу вас. Це моя клятва як Хороброго і як вашого вірного друга. Моя вірність належить конаґу Співдружності. Я служу вам.

Юнак кинув на нього стривожений погляд.

— Хіба ти не давав таку саму обітницю моєму батькові? Що ти захистиш його? Чому він не був з тобою у безпеці?

Уто подумав про приголомшений вираз обличчя Конндура, коли той поступово усвідомив, що його власний зобов’язаний Хоробрий має намір убити його.

— Ваш батько... дав мені інше завдання. — Він пильно подивився в очі Мандану. — Будьте певні, що я буду охороняти конаґа. Це моя обітниця. Обітниця Хороброго.

Їхній флот наближався до суворих скель Фулкора. На стінах фортеці вони побачили крихітних солдатів, що стояли на сторожових постах. Уто з такою злобою дивився на загарбників, ніби його гнів міг умертвити їх. Його флоту потрібно пройти повз ішаранські кораблі, перш ніж відважні воїни зможуть відвоювати твердиню.

Кільком капітанам Співдружності більше пощастило з примхливим вітром, і два кораблі з напнутими вітрилами йшли попереду флагмана. Шість ішаранських суден усе ще були далеко в морі, і, хоча всі вони, розгорнувши вітрила, змінили курс, у них не буде можливості взяти участь у сутичці ще протягом деякого часу. Битва скінчиться ще до того, як вони зможуть спробувати допомогти своїм ішаранським товаришам, і це покращувало шанси флоту Співдружності. Як Хоробрий, Уто мав непохитну впевненість.

Один з ворожих кораблів вирвався поперед інших, наче вітер під дією магії погнав його уперед. Ця несподівана перевага змусила Уто занепокоїтися. Він був певен, що на острові не залишилося жодного божка, інакше за цей час сутність уже стала б занадто слабкою. Чи могли ішаранські жерці творити свою магію і керувати погодою навіть без божка?

Передовим кораблем Співдружності керував капітан з буйним темним волоссям і кошлатою бородою. Він безрозсудно рушив назустріч ішаранському авангарду і спробував протаранити один з кораблів ворога. В останню мить обидва судна змінили курс, але ніс із залізним кулаком врізався в корпус і ковзнув уздовж борту, розколюючи дошки. У момент зіткнення капітан корабля Співдружності та десяток його бійців перескочили на борт судна противника. Вони кинулися в несамовитий рукопашний бій, рубаючи мечами навсібіч, хай ворогів і було значно більше. Два кораблі відштовхнулися один від одного і розійшлися.

Поки кораблі були поруч, ішаранські моряки кидали горщики з палаючим маслом на палубу корабля Співдружності. З розбитих горщиків розтікалося масло, підпалюючи дошки. Полум’я швидко огорнуло щогли й такелаж і почало пожирати вітрила.

На відкритій воді біля рваної лінії рифової піни накренилися, зіткнувшись, два інші кораблі. Таран пробив корпус корабля Співдружності і застряг у ньому, з’єднавши судна. Спочатку здавалося, що сили екіпажів двох кораблів рівні, але ішаранці заходилися методично винищувати солдатів Остерри — швидко, без передишки.

Перебуваючи на флагмані, Мандан спершу щось радісно вигукував, а потім зблід, побачивши, скільки його воїнів гине і скільки кораблів пошкоджено. Один з ішаранських кораблів прямував просто на них, націлившись на флагман конаґа металевим кулаком тарана.

Стривожений швидким наближенням ворожого корабля, Уто крикнув капітану:

— Змініть курс. Не дайте нам зіткнутися! — Йому не терпілося вступити в бій з цими тваринами, але він не мав піддавати конаґа Мандана ризику. На палубі бійці Співдружності розмахували мечами, готуючись битися з ворогом.

Наближалися інші ворожі кораблі, їх було майже вдвічі більше, ніж у флоті Мандана. Вони вибухнули залпами полум’яних стріл, намагаючись підпалити кораблі супротивника. Капітани кораблів Співдружності наказали набрати у відра морської води і приготуватися. Половина матросів на борту повинні були гасити будь-яку стрілу, щойно вона вцілить у корабель.

Одна жевріюча стріла уп’ялася в палубу за кілька дюймів від ноги Мандана. Конаґ скрикнув, і Уто хутко потягнув його в безпечне місце, тим часом прилетіло ще кілька стріл, три з яких влучили у людей на палубі. Уто затуляв Мандана власним тілом, сподіваючись, що його накидку з кольчугою та нагрудну броню не проб’є жодна стріла. Він сховав молодого конаґа між двома великими ящиками неподалік від носа корабля.

— Залишайтеся тут. Я очолю битву.

Блідий від страху, Мандан зіщулився в укритті між ящиками, більше не відчуваючи захоплення боєм.

Горіли ще два кораблі Співдружності, екіпажі яких не змогли вчасно загасити вогонь. Уто, охоплений гнівним збентеженням, побачив, що чотири з десяти їхніх кораблів були знищені або виведені з ладу, тоді як у ворога ще залишався з десяток чи то й більше кораблів. Стиснувши кулаки, він кинув погляд на високі скелі й неприступну фортецю угорі. Фулкор був їхньою метою. Хороброго не змусить відступити несподіваний опір ішаранців.

Він крикнув капітану флагманського корабля:

— Йди прямо до гавані! Як тільки досягнемо острова, ми видеремося нагору і відвоюємо фортецю. — Якщо вони зможуть потрапити у вузьку бухту, їхні кораблі затримають решту ворожих нападників у гирлі, захищеному прямовисними стінами.

Капітан флагмана вигукнув накази, стерновий змінив курс. Набираючи швидкість, флагманський корабель прослизнув повз два зустрічні ішаранські судна, не вступаючи в бій. Тепер Уто міг зосередитися лише на Фулкорі.

З віддалених вод наближалися нові вітрила в червоних смугах, і серце Уто стиснулося. Скільки кораблів у ворога? За його підрахунками, хоробрі захисники вже знищили п’ять ішаранських військових кораблів, але вони можуть собі дозволити втратити більше кораблів, ніж Співдружність. Екіпажі ворожих кораблів виявилися ще й більш вправними у гасінні вогняних стріл — вони встигали загасити їх до того, як полум’я починало розгоратися. Стріли неслися між суднами супротивників, немов метеоритний дощ.

Вцілілі кораблі флоту Мандана йшли впритул позаду флагмана, і разом вони стрімко проривалися до вузької бухти. Капітан флагмана підняв сигнальні прапори, щоб пояснити іншим план Уто. Два кораблі віддалік продовжували бій з ішаранцями, а інші чотири змінили курс прямо на Фулкор. Якщо їм вдасться захопити острів, Уто був певен, що вони зможуть його утримати.

Колись Уто багато часу провів на острові, тож знав кожну тріщинку в стінах фортеці, кожну скелю, кожну оборонну споруду. Він жестами показав капітану безпечний прохід між прихованими рифами. Потужні течії навколо острова були мінливими, але, на щастя, корабель потрапив у швидку і сприятливу течію. Флагманський корабель мчав уперед, інші слідували за ним.

Ішаранські загарбники юрмилися на стінах фортеці, готуючись захищати острів. Уто підняв кулак на знак виклику, знаючи, що дозорці помітять Хороброго навіть здалеку. Зараз йому було байдуже, чи є у цих тварин божок. Він торкнувся реймера на боці, готовий запалити його у слушний момент.

Два ішаранські кораблі вели бій у відкритому морі з кораблями Співдружності, які залишилися позаду, але Уто мав єдиний намір — дійти до бухти. Флагмана і ще трьох військових кораблів буде цілком достатньо. Він подивився на неприступні стіни, суворі оборонні споруди, зведені поколіннями воїнів Співдружності. Він вважав, що фортеця острова Фулкор неприступна. Тепер його кораблям доведеться взяти цю неприступну твердиню. Він добре знав, що це буде кривава бійня.

Коли чотири судна Співдружності наблизилися до вузької бухти, ворожі кораблі припинили переслідування, зосередившись на тих суднах, що відстали раніше. Уто був спантеличений їхнім маневром. Вони ж у першу чергу мають захищати фортецю?

По шкірі Хороброго пробігли сироти. Що, як це пастка?

Уто побачив, що на фортечних мурах угорі захисники відступили, щось готуючи. Він приклав руку дашком, прикриваючи очі від яскравого світла, намагаючись розгледіти, що вони роблять. Йому це не подобалося.

— Обережно, капітане...

Уто почув гучний дерев’яний стукіт і скрип, а потім побачив каркасну конструкцію з довгим дерев’яним важелем, що приводився в дію мотузками і пружинами, противагами і натягом. На його кінці була величезна металева чаша, схожа на кошик чи тигель.

— У них нова катапульта!

Звільнений дерев’яний важіль злетів угору і з голосним тріском врізався в упорну раму. Чаша викинула свій вміст — киплячу масу запалювальної суміші. Уто, застигнувши, дивився, як розплавлена куля летить до кораблів, немов розбурхана краплина сонця. Її тріскучий вогонь охопив корабель, що йшов позаду них. Рідке полум’я підпалило вітрила і, немов кислота, полилося на моряків і воїнів. Палуба потопала у морі вогню.

Скрутившись між ящиками, Мандан застогнав.

За кілька хвилин усі на борту охопленого полум’ям корабля або кричали в муках, або були мертві. Уто вигукнув:

— Відведіть нас від палаючого корабля! Не дайте вогню дістатися сюди.

Тим часом на стінах фортеці ішаранці раділи, що завдали нищівного удару. Вони знову заскрипіли дерев’яними колесами, відтягуючи важіль катапульти.

Три кораблі Співдружності, уникнувши зіткнення з приреченим палаючим судном, продовжили рух до бухти. У небо здіймалася стіна чорного диму, а спалений корабель дрейфував, вигорівши до ватерлінії.

Похитуючись, Мандан звівся на ноги і закричав капітану:

— Відведи нас від острова! Гавань стане смертельною пасткою. Треба відступати.

Уто захвилювався.

— Мій конаґу! Вони не зможуть використати проти нас катапульту, як тільки ми увійдемо в бухту! Ми будемо під ними. Тільки так ми зможемо напасти і відбити фортецю.

— Ні, ми потрапимо в пастку! Це мій наказ!

Нагорі велетенську облогову зброю перезарядили, відтягнувши та закріпивши важіль. Уто знав, що ці тварини знову наповнять кошик запалювальною сумішшю. Незважаючи на свою ненависть до ішаранців, він розумів, що він, Мандан і всі солдати на цих кораблях загинуть, як щури, потрапивши в оточення, якщо все ж увійдуть у вузьку бухту.

Якимось чином Мандану вдалося відновити командний голос.

— Розвертайся і відпливай від острова. Ми вже втратили надто багато кораблів. Нам треба врятувати те, що можна.

Удалині від острова у відкритому морі два кораблі Співдружності ще намагалися відбиватися під ударами ішаранців. Один корабель палав, а другий протаранили залізним кулаком, і в його корпусі зяяла пробоїна. Ішаранські бійці кинулися на палубу потопаючого судна.

З десяти кораблів Співдружності залишилися тільки їхні три.

Уто застогнав і скреготнув зубами. Він зрозумів, що їм потрібно робити. Мандан був правий.

— Так, мій конаґу. Я присягнувся захищати вас. — Капітан флагмана вже розвертав корабель від острова, намагаючись відступити. Уто раптом усвідомив, що все більше ішаранських кораблів, наближаючись, намагаються відрізати їм шлях до втечі. І в них цілком могло це вийти.

Мандан показав на південь.

— Обійдіть острів, капітане! Ми можемо втекти в той бік. — Уто не бачив там жодного ішаранського корабля, тож вибір півдня здавався вдалим рішенням.

Двоє інших капітанів уже виводили свої кораблі за межі досяжності катапульти. З гучним стогоном і тріском облоговий механізм викинув ще одну палаючу сферу, але кораблі Співдружності відійшли вже досить далеко і смертельний вогонь плеснув у воду просто біля корми.

Мандан, стогнучи, блював. Уто хотів, щоб юнак загартувався, пізнавши жахи війни, і цей процес розпочався, коли Мандан побачив понівечене тіло свого батька тієї буремної ночі. Ставши конаґом, він переживе ще багато таких моментів.

Але ця морська битва перетворилася на розгром.

Один з двох інших кораблів вирвався вперед, швидко віддаляючись від острова Фулкор. Але не встигли судна відійти далеко, як Уто почув скреготливий гуркіт і перелякані крики, — передній корабель напоровся на один з рифів, які, наче кігті, оточували острів.

Уто поглянув на зеленувато-білу лінію спіненої води, що вказувала на інші занурені у воду скелясті виступи.

— Ліво на борт!

У першого корабля, що наскочив на риф, розпороло корпус. Від удару багатьох моряків викинуло за борт, і вони закрутилися в рифовій піні, а невдовзі їх розтрощило об гострі камені або віднесло в море.

Капітан, схопившись за поручні, з жахом дивився на воду.

— Як ми можемо їх врятувати?

Ворожі кораблі вже наздоганяли їх, і Мандан вигукнув:

— Ми не можемо залишатися тут! Ішаранці наближаються.

— Ми не кидаємо своїх товаришів! — вигукнув капітан.

Уто, підвівши погляд, побачив, що ішаранці підходять усе ближче. Якщо їм вдасться зманеврувати і влаштувати пастку, флагманський корабель не зможе втекти. Конаґа Мандана захоплять або вб’ють, і Уто знав, що ішаранські тварини зроблять з ним.

Хоча слова були гіркими, як отрута, Хоробрий закричав:

— Конаґ правий. Візьміть курс подалі від цих рифів, і будемо сподіватися, що другий корабель рушить за нами. Нам треба знайти безпечний вихід у море. Треба відходити!

Так швидко, як тільки дозволяв вітер, вони пливли від острова Фулкор до рідних берегів. Від усього їхнього бойового флоту залишилося тільки два кораблі.

Нові пластини димчастого скла поглинали все світло, наче блискуча смола, що увібрала в себе саму суть чорної ночі. Завдяки вантажу, захопленому на торговому судні утауків, Кловус тепер мав десять бездоганних пластин рідкісного, надзвичайного матеріалу, і він використає його в храмі Маґніфіка, який здіймався все вище. У залі під храмом, де зберігалися пластини, він провів пухкими кінчиками пальців по поверхні, не залишаючи на ній жодного сліду. Він доручить своїм відданим ремісникам вставити чорні пластини в рамки і встановити їх на видноті. Кловус був у гарному настрої.

А потім Чорні вугри повідомили про свою невдачу.

Заха постав перед верховним жерцем, на його обличчі не було емоцій. Його пряме темне волосся виглядало охайним, чоло було гладким, а слова він вимовляв рівно, без інтонації, наче убив свої емоції ще до того, як убив свою першу жертву.

— Вісім наших Чорних вугрів мертві, верховний жерче. Емпра й дівчина Семі зникли.

Кловус відкрив і закрив рота, але не спромігся вимовити ані слова.

— Як це можливо? — Він не був певен, що правильно зрозумів цього чоловіка. — Як могли прості бійці Яструбиної варти встояти проти моїх Чорних вугрів? Хіба ви не проникли на потрібні пости охорони? Вас викрили?

— Мої асасини зробили все як слід.

— Очевидно, що ні! — Його крик луною відбився від кам’яних стін зали. Кловус, оступившись, ледь не розбив одну з великих пластин димчастого скла.

Заха незворушно продовжував:

— Я не брав безпосередньої участі в цій операції, але проаналізував місце сутички після всіх подій. Чорні вугри успішно проникли в покої емпри та здійснили напад. Вони повинні були вбити всіх, хто там був. Я оглянув місце події, кров, тіла. Багато бійців Яструбиної варти загинули від ударів мечем, але Чорні вугри... — Він затнувся, не знаходячи потрібних слів.

Кловус ще ніколи не бачив одного з найкращих асасинів таким невпевненим. Він був оглушений гнівом, але стримався, щоб не вдарити Заху по обличчю, хоча знав, що асасин стійко витримає це і прийме покарання та ганьбу.

— Що ти хочеш сказати?

Заха відповів відверто:

— Мої Чорні вугри були... знищені. Їхні тіла були розчавлені, кістки поламані, органи лопнули.

Кловус здивувався.

— Але ж вони можуть робити свою шкіру твердою. Як це сталося?

Заха знизав плечима, і це вже починало виводити жерця із себе.

— Я не можу пояснити, верховний жерче. Я знайшов велику пляму крові на стелі в покоях емпри. Одного з моїх Чорних вугрів якась неймовірна сила вдарила об стелю так, що переламала йому всі кістки.

Думки Кловуса закрутилися.

— Сила? Яка сила могла це зробити?

— Не знаю, але потім я дещо згадав. — Заха заговорив про інше. — Коли я намагався вбити емпру на Фулкорі, верховний жерче, якась невидима сила відкинула мене і не дала заподіяти їй шкоди. Сила була надто потужною, щоб я міг боротися з нею. Можливо, вона повернулася, щоб знову охороняти емпру.

Збентежившись, Кловус поглянув на пластини чорного скла, але всі питання тонули в них, не отримуючи жодних відповідей. Очі Кловуса примружилися.

— Дуже своєчасно, чи не так, з’явилася ця невидима сила, яку ти звинувачуєш? Що це могло бути?

Заха знову знизав плечима, дратуючи жерця ще більше.

— Невідомо.

Емпра Ілуріс лежала в комі, абсолютно безпорадна, відтоді як повернулася з острова Фулкор. Хоча жінка була правителькою Ішари і народ шанував її, вона не володіла власною магією — Кловус давно знав це. Ілуріс навіть не могла мати дітей! Він подивився на непрозоре димчасте скло. Невже вона якимось чином заручилася допомогою божка? Але ж Кловус точно знав би про це! У його розумі, як коліщатка, закрутилися думки.

— Де зараз емпра?

Заха знову знизав плечима.

— Невідомо. Її та інших немає. Мабуть, знайшли схованку або покинули палац.

Кловус накинувся на нього:

— Ти можеш відповісти бодай на якесь моє питання чи ти зовсім ні на що не здатний?

У темних очах спалахнув крихітний вогник гніву.

— Чорні вугри ніколи не бувають ні на що не здатними, верховний жерче.

Кловус почав розходжувати по підземній залі.

— Куди вони могли подітися? — пробурмотів він, ставлячи це питання не тільки асасину, але й собі. — Вона поранена, непритомна — справжній тягар. Їм довелося б нести її з високої вежі. Семі — неосвічена вулична дівка. Чи могла вона це спланувати, завбачливо приготувавши припаси? Вони не знали, що ми нападемо.

— Це не здається можливим, верховний жерче, але після смерті камергера Нерева вони могли здогадалися, що їм загрожує небезпека.

— Її вбивство не мало стати проблемою! — Кловус підвів очі, задумавшись про нові труднощі. — Якщо у нас немає відповідей, то їх не повинно бути і в інших. Ти очистив покої, прибрав всі тіла?

— Так. — Тепер у голосі Захи з’явилися зверхні нотки, наче його образили тим, що запитали таке. — Ми відмили плями крові, прибрали всі ознаки боротьби. Кімната емпри цілком чиста.

— Свідки?

— Двоє слуг зайшли до вежі, поки ми прибирали, і ми вбили їх. Один дрібний служитель з Ішикі вдерся туди, щоб попросити підпису емпри. Він виявився дурнем, і його теж не стало.

— Як нам це пояснити? — спитав Кловус. — Для будь-кого стороннього вона просто зникла безслідно.

— Так і сталося насправді.

На стіні мерехтіли смолоскипи. У цій залі з кам’яними стінами відчувалася гнітюча вага величезного храму над нею. Туманні, просякнуті магією двері заклинання в стіні залишалися нерухомими, але Кловус відчував, що там, у власному потойбічному світі, ворушиться божок.

Заха рішуче промовив:

— Ми могли б залишити мертвих бійців Яструбиної варти, і це могло б викликати чутки про те, що вони влаштували змову і вбили її. — Він завагався. — Але я сумніваюся, що люди повірять у це.

Кловус роздратовано пирхнув.

— А у що ж тоді вони повірять? Якщо ми не дамо людям чогось певного, вони вигадають свої власні байки. І звісно ж, підозра впаде на мене! — Він похитав головою. Налякані люди повірять у що завгодно, якщо їх належним чином спонукати до цього. А тут, в Ішарі, землі, сповненій магії, щира віра людей може проявитися і стати правдою. — Ми повинні знайти Ілуріс до того, як це зробить хтось інший. Поки що ми нічого не скажемо. Залишимо це великою таємницею.

— Це і є велика таємниця, верховний жерче.

Кловус провів кінчиком пальця по нижній губі.

— Нехай розходяться усі ідеї, аби тільки вони не зачіпали мене, і ми дозволимо чуткам визначити, в якому напрямку нам рухатися.

— Почуй нас, убережи нас, — мовив Заха.

— Так, звісно.

Наступного дня у сутінках на храмову площу, де Кловус проводив богослужіння перед великим натовпом, в’їхав спітнілий, вкритий пилюкою вершник. Верховний жрець підняв руки, заохочуючи людей до співу і молитви.

На вкритому піною коні вершник помчав уперед, збиваючи на своєму шляху людей і прокладаючи собі прохід до храмового входу, що здіймався над землею. Чоловік махнув рукою у шкіряній рукавичці.

— Дорогу!

Кловус впізнав у посланці, що був одягнений в зелено-коричневе вбрання із символами Тамбурдинського округу, помічника тамтешньої жриці.

Співи урвалися, і шум натовпу стих, перетворившись на шепіт, коли вершник, поспішаючи до верховного жерця, вигукнув свою звістку раніше, ніж дістався кам’яних сходів.

— Варвари напали! — Його голос був хрипким, наче він уже занадто багато кричав. — Гетррени заполонили Тамбурдин!

Кловус сполохано відвернувся від жертовного вівтаря. Поруч з ним один з його ур-жерців прошепотів, ніби прикликаючи демона:

— Гетррени, верховний жерче!

Ці жорстокі варвари вбивали мисливців, грабували та спалювали села, намагалися зруйнувати стіни головного міста Тамбурдина. Під час їхнього останнього набігу, який очолювала Маґда, потворна груба жінка, Кловус і жриця Нере випустили на них місцевого божка, спрямувавши всю цю масу гніву й дикої енергії на те, щоб зупинити набіг. Божок прогнав гетрренів назад у дикі ліси, і Кловус сподівався, що Маґда засвоїла цей урок. Очевидно, що ні.

Однак тепер він зрозумів, що ця звістка давала йому нову можливість — чудовий привід відволікти людей від турбот про емпру. Здійнявши руки і швидко все обдумавши, Кловус закликав натовп до тиші. Домчавши до новозбудованих сходів храму, втомлений гонець зісковзнув із сідла, вхопившись за гриву коня, щоб не впасти. Сам кінь здригався, ледве тримаючись на ногах.

Кловус спустився назустріч розчервонілому вершнику, який випалив:

— Верховний жерче, вони спалили віддалені села, вдарили по міських стінах! Жриця Нере ще раз спробувала налякати їх божком, але з лісу вискочило ще більше гетрренів. Сотні наших людей було вбито, і їй довелося відкликати божка. Вона благає вас про допомогу.

— Почуй нас, убережи нас! — відгукнувся натовп.

Кловус уже збагнув, який це прекрасний спосіб відволікти увагу людей, і це точно змусить народ припинити перешіптування про зникнення емпри Ілуріс. Над ними нависла зовнішня загроза, навіть ближча, ніж Співдружність.

— Поки ми готуємося до війни з безбожниками старого світу, Ішару атакують з іншого боку! Я мушу захистити нас від усіх ворогів. Емпри Ілуріс поки що немає, але моліться, щоб вона повернулася.

Отже, нехай це буде для них єдиним поясненням.

— Почуй нас, убережи нас! — виголосив він, і покірний натовп повторив його слова.

— Як тільки будуть виконані необхідні приготування, я вирушу на південь із загоном ішаранської армії, щоб допомогти захистити Тамбурдин разом з їхнім божком. — Підкреслюючи свою значущість, він додав. — Я, ваш верховний жрець, протистоятиму самій Маґді.

Кловус посміхнувся з цілковитою впевненістю. Ніщо так не могло відволікти увагу країни в скорботі, як справжня битва. Армія на марші справлятиме яскраве враження, коли буде проходити крізь округи Ішари, щоб протистояти новій загрозі. Однак солдати будуть потрібні лише для виду. У Кловуса була інша ідея. Ці варвари могли виявитися надзвичайно корисними.

Прямуючи з Тоном на північ, до земель крижаних Лютих, Елліель усвідомила, що їхнє завдання небезпечне, навіть безрозсудно сміливе. Проте король Колланан був готовий ризикнути заради крихітного шансу врятувати свого онука, а Тон конче хотів дізнатися більше про історію Лютих і про себе самого.

Їхні міцні північні коні були звичними до холоду, а Елліель надягла побільше теплого одягу на додачу до свого чорного однострою. Вони їхали тихими дорогами, оминаючи озеро Бакал і прямуючи просто до замерзлих земель. Клапті снігових заметів укривали землю між рідкісними безлистими деревами.

Тон, що їхав поруч із нею, був настільки впевненим і безстрашним, що міг здатися легковажним, але Елліель знала, що не варто його недооцінювати. Як Хоробра, вона теж не була беззахисною.

Тон був налаштований оптимістично, сподіваючись, що королева крижаних Лютих допоможе йому знайти відповіді на його запитання. Поглинена тишею, Елліель міркувала про те, скільки часу вона провела без минулого, намагаючись заново віднайти свій спадок. Вона несвідомо торкнулася свого обличчя там, де руна забуття все ще була викарбувана на її шкірі. Тепер багато чого було інакше. Вона знову стала Хороброю, зобов’язаною короля Нортерри. Та все ж вона не могла забути те, що Уто і Кейд заподіяли їй. Хоробрий конаґа мав уособлювати честь Хоробрих для всіх трьох королівств.

— З виразу твого обличчя я бачу, що ти обмірковуєш щось важливе, — мовив Тон, вириваючи її із задуми.

— Я думаю про... Уто. — В інтонації, з якою вона вимовила це ім’я, прозвучала, здавалося, вся її історія.

Обличчя Тона сповнилося співчуттям.

— Цей чоловік зробив тобі боляче, Елліель. Мені потрібно багато чого з ним обговорити.

Елліель посміхнулася йому. Тон часто дивував її своєю теплотою.

— Сподіваюся, у тебе буде можливість. Мені теж є що обговорити з ним. — Вона перевела погляд на північ. — Але давай зосередимося на одному ворогові за раз. — А що, як Тон справді був перевтіленням бога? Це здавалося неможливим, але після зустрічі з ним вона вже бачила стільки всього, що здавалося неможливим...

Холодний вітер розсіював сніг, що летів з неба і вкривав дорогу білим покривалом. Елліель видихала хмарки повітря, які нагадували білий дим, і щільніше горнулася у свою чорну накидку. Коні пирхали. Маленькі бурульки звисали з їхніх носів, але вони не зупинялися.

Коли стало ще холодніше, коні почали рухатися повільніше, важче дихати. На мордах у них намерзло ще більше льоду, і він виблискував навколо їхніх губ та носів. Кінські копита хрускотіли по твердій сніговій корі. Навіть маючи на собі додатковий вовняний одяг, Елліель відчувала пронизливий холод. Її руки в шкіряних рукавицях заніміли.

Хуртовина дедалі посилювалася, але Тона, здавалося, анітрохи не бентежив холод! За допомогою магії він відвернув шквальний вітер і утворив клин попереду них, щоб вони з Елліель могли їхати, хоч трохи захистившись від його люті.

— Це не природна буря, — заявив він. — Це захист Лютих, щоб відбити охоту у надто допитливих мандрівників.

— Мені не відбило охоту, — відповіла Елліель, але її зуби цокотіли. — Ми що, вже у землях крижаних Лютих?

Тон дещо розгублено посміхнувся їй. Його довге темне волосся було поцятковане сніжинками.

— Я думаю, що вони вважають весь світ своєю землею.

Явно стурбований тим, наскільки замерзлою виглядає Елліель, Тон, зробивши жест витягнутою рукою, вирізав ширший прохід у поривах вітру. Навколо онімілих вух Елліель запала тиша. Хоча холод залишався досить сильним, стало дещо легше. Коні теж повеселішали й прискорили крок.

Північні ліси скінчилися, і вони опинилися в пустелі снігових заметів, перемежованій високими крутими чорними скелями. Сніг ще лютіше задував на них зусібіч, немов розгніваний тим, що Тон заважав йому.

Коли сірі хмари ненадовго розвіялися, Елліель помітила вдалині вежі з блакитної криги і стіни бастіонів, які виглядали більшими і водночас витонченішими, ніж масивна фортеця з крижаних блоків, що загрозливо височіла над озером Бакал. Хоробра глибоко вдихнула холодне повітря.

— Думаєш, вони знають, що ми наближаємося?

— Звичайно. І я теж знаю, де вони.

Не минуло й години, як у повітрі щось дзенькнуло, наче лопнула надто сильно натягнута струна, і завивання хуртовини навколо захисного щита Тона стихло. Вітер вщух, сніг осів на землю, а біла завіса сніжинок розвіялася. Обидва коні захропли, і Елліель погладила свого коня по шиї, відчуваючи, як у ньому зростає напруження.

Перед ними з’явилися троє біловолосих воїнів Лютих у блакитно-крижаних і срібних обладунках. Вони були озброєні, а їхні гнівні лиця, з гострими, різко окресленими рисами, нагадували лезо коси. Воїни їхали на кошлатих білих істотах, що скидалися на коней, схрещених з дикими вовками.

За ними показалися п’ять саней з металу й шкіри, в яких їхали лисі маги. У кожні сани був запряжений гурт невисоких мамулів, що важко брели по снігу.

— Стояти, — скомандував один з воїнів.

Двоє вершників притримали своїх коней. Тон сказав:

— Ми приїхали здалеку, щоб зустрітися з королевою крижаних Лютих Онн. Будь ласка, відведіть нас до неї. Вона має відомості, з якими мені потрібно ознайомитися.

Воїни здійняли списи з кришталевими наконечниками.

— Вас не запрошували. Тому вам тут не раді. Ви вторглися в наші володіння. — Їхній очільник жестом показав своїм супутникам. — Схопіть їх та їхніх тварин.

Елліель затиснула золотий реймер навколо зап’ястя і запалила полум’яну зброю, потім високо підняла яскраво-помаранчеве полум’я.

Тон зісковзнув із сідла і зробив крок уперед, не звертаючи уваги на гарчання вовкоконей. Він цілком спокійно звернувся до воїнів у броні.

— Я висловився зрозуміло. Ми мандрівники, які бажають побачити королеву Онн. — Він жестом вказав на палац удалині. — Ми поїдемо туди самі, якщо ви не хочете нам допомогти. — Коли воїни не відповіли, Тон стишив голос. — Я можу змусити вас зійти з нашого шляху.

Обурені воїни наставили списи, так наче збиралися простромити Тона. Запряжені в сани мамули заворушилися у своїх упряжках. Маги підняли руки, щоб викликати з повітря сили магії.

— Ти не крижаний Лютий, — прогарчав один з магів. — Отже, ти ворог.

Тон відкинув чорне волосся.

— Ні, я не крижаний Лютий... і ви не захочете, щоб я став вашим ворогом. — Він, нетерпляче фиркнувши, підняв ногу і різко опустив її на ущільнений сніг.

Могутня ударна хвиля брижами прокотилася по замерзлій землі. Щільний лід мерехтів і пульсував. Вовкоконі стали дибки, розсікаючи кігтями повітря. Сани магів перекинулися, і ті опинилися на холодній землі. Упряжі лопнули, мамули кинулися врозтіч.

Тон тупнув вдруге, і лід та сніг довкола розтанули й знов замерзли до ідеального скляного блиску — вкрите хвилями дзеркало, що простягнулося на п’ятдесят футів навколо них.

Вражені побаченим маги заметушилися, щоб якось захиститись. Вовкоконі помчали геть, їхні кігті скреготіли по свіжій гладкій кризі. Воїни, миттєво втративши свої гордовиті пози, зайняли захисні стійки.

Стоячи зі схрещеними на грудях руками, Тон сказав:

— Ми прийшли зустрітися з королевою Онн. Пропоную вам провести нас до неї.

Цього разу, лише на мить завагавшись, крижані Люті погодилися відвести їх до крижаного палацу.

Провівши кілька днів на одній стоянці, табір Шелли дін Орр знявся з місця і вирушив у дорогу по безлюдній місцевості. Пенда та її батько у валці з кількох фургонів пустилися світ за очі через пагорби Судерри, рухаючись загалом на північ, як заманулося старій жінці.

Батько й донька їхали в головному фургоні, сидячи по обидва боки від Шелли. Великі дерев’яні колеса підстрибували на вибоїстій дорозі, проте сидіння праматері було встелене такою кількістю ковдр і хутра, що вона ледве помічала тряску.

Пенда обхопила руками живіт. Коли вона жила серед утауків, то багато разів бачила, як молоді жінки народжують, але все одно відчувала тривогу. Найсумнішим було те, що їй, мабуть, доведеться народжувати без Адана Старфолла, якщо він не зможе дістатися до них вчасно. Коли фургон потрапив у особливо нерівну колію, жінка здригнулася, відчувши раптом різкий біль у животі.

Шелла дін Орр гримнула:

— Обережно! Кра, ти хочеш викинути дівчині дитину?

— Вибачте, мамо, — гукнув Еміль, який правив кіньми.

Сидячи поруч зі старою, Гейл Орр коротким кинджалом нарізав для неї шматочки свіжого яблука. Коли колесо потрапило в наступну вибоїну, Гейл поранив великий палець і зашипів не так від болю, як від несподіванки. Яблуко, впавши йому на коліна, покотилося далі, але він зловив його обрубком лівої руки.

Шелла насупилася.

— Будь обережний з гострими предметами. Не змушуй мене відрізати тобі другу руку, якщо якась зараза потрапить у рану. — Її зморщені губи скривилися. — Ти мав би засвоїти урок з першого разу.

Гейл почервонів від нагадування про те, як втратив руку після дурної бійки на ножах у юності. Однак він прийняв незлобливе піддражнювання.

— Кра! Я спробую зберегти іншу. Це моя улюблена рука.

Стара жінка провадила далі:

— Моє правило — робити лише одну ампутацію на людину. Якби я відрізала тобі обидві руки, то зразу було б видно, хто в мене улюбленець серед онуків.

Сидячи на плечі Пенди, Ксар дивився на дерева, що пропливали повз нього. Птах-рептилія залишався невтішним відтоді, як Арі полетіла від них у ніч снів про драконів. Оскільки Пенда не мала прямого сердечного зв’язку з Арі, їй було сумно, адже вона не знала, чому Арі зникла. Вона не могла на такій відстані відчути ска із синім оперенням. Чи молода пташка-рептилія вирушила на пошуки бідолашної Ґлік або ж просто втекла?

Ксар розпушив пір’я, підібгав крила й поклав голову на довге темне волосся Пенди.

— Скажи Арі, щоб повернулася, — прошепотіла йому Пенда. — Я хвилююся за неї.

Ксар клацнув дзьобом у відповідь.

Шелла нахилилася вперед і примружила очі з молочною плівкою катаракти. Пенда ніколи не знала, наскільки насправді бачить стара.

— Я хочу знову їхати на північ, поки не стане надто холодно.

— Чи є щось, що тобі потрібно побачити востаннє, мамо? — спитав Гейл.

Обличчя Шелли дін Орр сердито зморщилося.

— Востаннє? Не поспішай віддавати мене смерті! Мій спадок займає вже чотири томи, і я сподіваюся заповнити принаймні п’ятий. Пильнуй власну історію і зроби щось важливе у своєму житті.

Гейл засміявся.

— Моя донька — це єдиний спадок, якого я міг би бажати.

— То правда. — Шелла, простягнувши руку, лагідно погладила живіт Пенди. — Але вона ще не закінчила.

Дорога пролягала через ділянку лісу, де клени загинули від іржі, і від дерев залишилися тільки голі темні стовбури та гілки, схожі на поспіхом накреслені вугіллям обриси. Примружившись, Шелла здригнулася так сильно, що аж кістки заторохкотіли.

Пенда також відчула хвилю занепокоєння.

Еміль зупинив коней.

— Лісові павуки! Подивіться, скільки їх тут!

— Їх сотні, — сказав Бурдон, інший небіж.

— Нешкідливі створіння, — відповіла Шелла.

Пенда знала, що це правда, проте все одно відчувала дивний страх. Щось було не так.

— Кра, ми смажили їх, коли я був хлопчиком, — сказав Гейл. — Їх потрібно готувати повільно, щоб тіла не лускали, але після того, як відірвеш ці гострі лапки, вони дуже смачні.

Пенда та її батько вилізли з фургона і підійшли до утауків, які стояли біля чудернацьких дерев. Лісові павуки використовували каркас мертвих кленів, щоб розкинути своє павутиння між гілками. Мереживо павутини вловлювало крихітні крапельки туману, створюючи візерунки, і здавалося, ніби срібні нитки переплітаються прямо в повітрі. Павуки розміром з волоські горіхи висіли нерухомо, чекаючи, поки комахи потраплять у липкі сіті.

Гейл сперся обрубком кисті на стегно.

— Ніколи не бачив таких візерунків раніше!

— Вони не природні, — мовила Пенда, і в неї по шкірі поповзли сироти. Ска зірвався з її плеча й злетів у повітря, кружляючи вдалині від переплетених ниток.

Кожна велика й міцна сітка павутиння була сплетена колами, ідеальними колами, не схожими ні на що у природі, кільце в кільці, що робило павутиння схожим на мішені для стрільби з лука. У кожному яблучку сиділо по лісовому павуку, немов очікуючи похвали за свою неповторну павутинову роботу. Утауки благоговійно зашепотіли, не знаючи, це поганий знак чи привід для надії.

Пенда намалювала коло довкруж серця.

— Початок є кінцем є початком. — Її батько повторив ці слова, як і інші утауки.

Вони стали табором за багато миль від моторошного мертвого лісу. Пенда спала просто неба біля залишків багаття, згорнувшись калачиком під ковдрами, щоб якось зігрітися без Адана.

Ксар розбудив жінку посеред ночі, сівши їй на груди й смикаючи за ковдру. Він шипів і щебетав їй у обличчя. Пенда сіла, стривожена, але через їхній сердечний зв’язок відчула тільки збудження, що пронизувало емоції ска.

— Що сталося?

Вона відсунула ковдру, і птах-рептилія підхопився в повітря. Він видав різкий брязкітливий звук, на який хтось відгукнувся з нічного неба. Пенда не могла нічого розгледіти у відблисках слабкого багаття, тому прислухалася до відповіді. Це була інша ска — Арі! Дві пташки-рептилії закружляли в повітрі, танцюючи і граючись у польоті, а потім обидві приземлилися біля Пенди.

— Арі, з тобою все гаразд! — Вона погладила синю ска по голові, провела пальцями по темно-голубому пір’ю. Арі клацнула і щось затріскотіла. — Де ти була? Що бачила? — Пенда торкнулася її комірця й зняла діамант «сльоза матері».

Бурмочучи щось у напівсні, Гейл перевернувся на своїй постілі та протер очі долонею однієї руки.

— Кра, ти не могла б вгамувати своїх ска? — Потім він зрозумів, що повернулася Арі. — О, обоє ска тут? А де була мала?

— Я саме збираюся дізнатись. — Пенда активувала діамант «сльоза матері», і з нього виринули зображення — пустельні каньйони, високі стіни скель... і табір піщаних Лютих, заповнений знесиленими людьми-в’язнями. Пенді перехопило подих. — Арі полетіла за сердечним зв’язком і знайшла Ґлік.

— Кра, одинокий ска не зможе врятувати цих бідолах. — Гейл нахилився ближче до зловісних зображень у повітрі. — Поглянь, зараз людей стало набагато більше.

Пенда заскреготала зубами.

— І Лютих більше. Навіть маг є.

На записаних зображеннях було видно, як розлючені піщані Люті потрясають кулаками, коли Арі опускається нижче, щоб краще усе розгледіти, — так, ніби вони вважають птахів-рептилій загрозою. Діамант «сльоза матері» також показав групу худорлявих гордовитих вершників, які прибули в табір на ауґах, вельмож і воїнів в обладунках, бундючних і пихатих, їхній очільник мав гостре підборіддя, великі очі та зневажливу посмішку, що наче прилипла до його обличчя.

Пенда впізнала його.

— Це Кво, брат королеви. — Огидний присмак наповнив її рот, наче вона з’їла гниле м’ясо, змішане із сіркою. — Він вечеряв зі мною і Аданом, називаючи нас союзниками... і він напряму причетний до цих жахливих таборів! Він усе знає! Можливо, він навіть керує ними.

— Він вважає, що ми нічого не знаємо, моє серденько, — сказав Гейл.

— Але ми знаємо, що відбувається! — Жінка погладила Арі, яка, здавалося, не могла місця собі знайти, через те що їй не вдалося врятувати свою людину. — Завдяки цим новим зображенням ми знаємо більше про табори. Молодець, Арі. — Пташка-рептилія прийняла похвалу. — Але я не бачу Ґлік на цих картинках.

— Хотів би я, щоб ми могли вирушити туди й звільнити всіх цих в’язнів, — сказав Гейл. — Але навіть разом з племенами утауків та армією Судерри навряд чи нас буде достатньо.

— Проти піщаних Лютих? Нас просто переб’ють. Ні, мій Старфолл має рацію. Наш головний захист полягає в тому, що вони вважають, ніби ми нічого не знаємо. Ми повинні знайти слушну нагоду.

Пенда знову торкнулася діаманта «сльоза матері» і нахилилася до Арі. Вона говорила прямо у діамант, записуючи підбадьорливе повідомлення, на той випадок, якщо ска знову коли-небудь знайде дівчину.

— Ґлік, моя люба сестро, ми знаємо, де ти. Ми знаємо про віроломство піщаних Лютих. Будь ласка, не втрачай надії! Адан Старфолл і я прийдемо за тобою. Ми намагаємося знайти спосіб це зробити.

Гейл нахилився до неї.

— А утауки допоможуть.

— Ми прийдемо за тобою, — повторила Пенда і намалювала коло довкруж серця.

Після того, як Елліель і Тон вирушили на північ, Колланан розпочав підготовку Феллстаффа до війни.

Поки його солдати проходили бойову підготовку, він щодня вдивлявся вдалечінь з міських стін, очікуючи побачити армію блідошкірих воїнів, яка наближається, щоб помститися їм. Зброю та обладунки розвозили по всьому королівству, готуючи до війни села та міста. У певних округах лорди Бален, Алькок та Ібер будували опорні пункти в покинутих зруйнованих містах Лютих, укріплюючи стіни й оборонні споруди, щоб захистити свій народ.

Із щемливою мукою Колланан згадував тихі й спокійні дні із Джакі та онуками, але цих днів уже не повернути. Коли-небудь, у далекому майбутньому, як сподівався Колл, він і Тафіра, і вся Нортерра — ні, вся Співдружність — досягнуть злагоди та миру. Але Люті хочуть зруйнувати світ раніше.

Королева By пообіцяла відрядити великий загін піщаних Лютих для атаки на озеро Бакал, але Колл боявся, що ворог нападе раніше, ніж прибуде підкріплення. А поки йому потрібно дізнатися, що відбувається у крижаній фортеці.

Узявши в супутники Ласіса, конаґ рушив на північ до спустошеного замерзлого озера та фортеці крижаних Лютих. Після двох днів швидкої скачки вони піднялися на вершину хребта і побачили те, що мало б бути процвітаючим містечком на прекрасному березі озера, від якого далеко у воду тягнуться пристані, а на хвилях погойдуються рибальські човни.

— Все зникло, — прошепотів Колл, знову вражений болючим доказом того, що ціле містечко, де мешкала його донька, знищено.

Вони з Ласісом сховалися серед сріблястих сосен. Не так давно його загін завдав руйнувань фортеці, підпалив віддалені хижки, де мешкали мамули, і вбив багатьох воїнів Лютих, перш ніж відступити. Вони вжалили — і вжалили боляче.

Тепер Люті відновлювали свою фортецю. Колл і Ласіс побачили чимало робітників Лютих, які вирізали з озера велетенські крижані блоки і надавали їм певної форми, щоб відбудувати стіни. Маги утворювали нові крижані плити, щоб залатати мури зловісної твердині і зробити її ще більшою, ніж раніше.

— Таке враження, що ми й не нападали, — простогнав Колл.

— Вони не забудуть, що ми зробили, Володарю, — відказав Ласіс. — З допомогою піщаних Лютих ми зможемо зруйнувати ці стіни.

Навколо них, серед принишклих на холоді й притрушених інеєм сосен, Колланан почув тихий шелест у кущах і побачив фігурки, що рухалися по снігу. Миттєво насторожившись, Хоробрий хутко зістрибнув із сідла і приготувався захищати свого короля. Шторм шарпнувся з одного боку в інший, а Колланан потягнувся до свого бойового молота.

— Ми не збираємося битися, — попередив він Ласіса. — Якщо крижані Люті нас помітять, ми дмухнемо звідси, як від самих демонів.

Вони спробували розпізнати скрадливі звуки. Зарозумілі Люті ніколи б не стали крастися лісом, щоб влаштувати засідку, а ці невідомі спостерігачі були зовсім непомітними і діяли крадькома.

— Виходьте! — Звичайний голос Колла пролунав у лісі надто голосно.

Хоробрий стояв перед чорним бойовим конем короля з мечем напоготові.

Маленькі фігурки вибралися з лісу і витріщилися на двох чоловіків. Вони мали м’які невиразні риси, ніби то був просто начерк людського обличчя, а не закінчений витвір. Показалися шість істот, але король відчував, що в тіні дерев їх ховається набагато більше.

— Це мамули, Володарю, — пояснив Ласіс, а потім ступив уперед, заговоривши тихше. — Я знаю їх. Вони допомогли мені вижити після королеви Онн... — Він важко ковтнув, і білий шрам на його шиї смикнувся.

Колл зіскочив з коня і поклав молот на плече, проте мамули не здавалися наляканими. Вони підійшли ближче і щось гомоніли мовою, якої Колл не розумів.

Ласіс вклав меч у піхви, простягнув обидві руки.

— Після того, як королева Онн викинула моє тіло з палацу, ці істоти врятували мене, допомогли повернутися додому, до вас, Володарю.

— Я знаю, — відказав Колл. Схоже, низькорослі істоти не виявляли особливої відданості своїм кривдникам. Король став поруч з одягненим у чорне Хоробрим. — Я король Колланан. Ви друзі чи вороги?

Мамули зібралися навколо чоловіків, наче ті були великою дивиною, Істоти підняли руки вгору, щоб продемонструвати, що не мають зброї чи лихих намірів.

— Король, — виговорив один з мамулів.

— Король Нортерри, — повторив інший.

Вони без упину гомоніли й перешіптувалися, підходячи ближче до Ласіса.

— Це, мабуть, ті, — припустив Ласіс, — що вижили тієї ночі після нашого нападу. Їхні халупи згоріли, і вони розбіглися. — Раптом на його обличчі з’явилося здивування, ніби від якоїсь здогадки. — Можливо, вони скористалися шансом здобути свободу, сховавшись у лісі.

Ризикнувши, Колл простягнув свій молот у бік крижаної фортеці на іншому боці замерзлого озера.

— Це мої вороги. Крижані Люті вбили моїх людей, і я хочу зруйнувати ці стіни. Я прийшов сюди, щоб з’ясувати, як ми можемо це зробити.

Мамули про щось загомоніли між собою, а потім заворушилися, наче метушливі мурахи. Колланан не міг зрозуміти, чому вони весь час рухаються. Вони розчистили широку ділянку снігу, схожу на чисте полотно. Один з мамулів вказав на Колла.

— Король Нортерри Колланан. — Потім вказав на фортецю. — Вороги крижані Люті.

Рухаючись, немов єдиний організм, мамули позривали гілки зі стовбура сріблястої сосни і, обідравши бічне гілля, виготовили загострені палички. Працюючи надзвичайно злагоджено, вони намалювали на снігу детальну схему, позначивши берег озера, господарські споруди, а потім накреслили точне зображення фортеці крижаних Лютих. Мамули вказали паличками, де головний арочний вхід, а де інші проходи та бічні стіни. Вони накреслили верхній рівень споруди, показавши кімнати та великі зали.

Вражений Колл, роздивляючись їхні зображення, бачив, де стіни фортеці були найтовстішими, а брама — найвразливішою. Ласіс уважно вивчав малюнок. Мамули зробили ще один ескіз, на якому зобразили підземні сховища.

Колл погладив вкриту інеєм бороду.

— Це набагато більше, ніж я сподівався дізнатися.

— Так і є, — мовив Ласіс. — Нам не потрібно під’їжджати до самої фортеці, де нас могли б схопити.

— Тафіра буде рада, що я не наражався на більшу небезпеку. — Колл повернувся до мамулів. — Дякую вам.

Істоти кинулися до дерев, мов голуби, що розлетілися по подвір’ю.

Шадрі воліла б проводити кожен вечір за ретельним вивченням хронік піщаних Лютих, які Тон привіз із південної пустелі. Історії були дивовижними, і з них можна було стільки всього дізнатися!

Але Покл запросив її до своєї улюбленої корчми у Феллстаффі, наполягаючи, щоб вона пішла з ним. Після того, як юнака врятували з містечка Лейк Бакал, він працював у замку: носив дрова та підтримував вогонь у камінах. Покл тримався дівчини як несподіваного друга, а вона бачила в ньому когось, з ким можна поговорити. Він слухав, коли вона намагалася навчати його, і, хоча він здавався зачарованим звуком її голосу, вона не була певна, чи якісь знання осідають в його голові.

Однак, коли в його кудлату голову потрапляла якась думка, він ставав упертим, і його важко було переконати вчинити по-іншому.

— Але ж у них сьогодні гусячий пиріг! Ти повинна піти. Він дуже смачний.

— На замковій кухні мене добре годують, хіба ні?

— Добре, але не так. — Очі Покла сяяли. — До того ж скарбник заплатив мені достатньо кишенькових грошей, щоб я міг купити тобі вечерю. Ну будь ласка!

Побачивши його сповнені надії очі, Шадрі була здивована тим, що вона так багато для нього значить. Спочатку вона збагнула, що Покл хоче справити на неї враження, прагне її товариства. Чи він заграє з нею? Вона спробувала осмислити цю думку. Навчаючись, дівчина отримувала знання про історію, математику, музику, анатомію людини та будь-які інші предмети, які її цікавили, але, коли справа дійшла до романтичних стосунків, виявилося, що в неї мало досвіду.

— Гаразд, якщо ти вже так просиш.

У корчмі було гамірно, ель був кислий, але гусячий пиріг виявився таким смачним, як Покл і обіцяв. Одного пирога вистачило б на двох, проте Покл хотів продемонструвати свою щедрість і замовив два. Однак, сівши за грубий дерев’яний стіл навпроти Шадрі, юнак не знав, що говорити. Вони їли мовчки, поглинені навколишнім шумом, аж поки Шадрі не взяла на себе тягар розмови. Вона розказувала про історії спадків, які колись прочитала, про нові документи, які знайшла у святилищі пам’яті Феллстаффа, про деякі легенди, які переклав Тон, і навіть про міфи, які могли б пояснити, ким насправді був таємничий Лютий. Покл з полегшенням слухав, наче рух її губ заспокоював його. Шадрі подумала, що він схожий на телепня.

Продовжуючи говорити про все, що спадало їй на думку, Шадрі раптом замовкла просто посеред речення, перервана вибухом невеселого сміху у дальньому кутку великої зали. Капітан Рондо та його люди, не одягнені зараз в однострої Співдружності, замовляли ель по другому колу.

— Я знаю про ішаранську кухню, — сказав Рондо своїм людям, і його гучний голос почули всі у великій залі. — Якщо ти її скуштував, то відчуваєш якийсь незрозумілий присмак. Вони використовують свої заморські спеції, і деякі з них є отрутою для нормальних людей.

Шадрі насупилася, бо вона сама куштувала багато страв за рецептами королеви Тафіри. На смак вони були екзотичними, але всі страви здавалися їй дуже смачними.

— В Ішарі вони додають людську кров, коли готують їжу. Саме так вони тушкують м’ясо, — продовжував Рондо. — У храмах, де живуть їхні мерзенні божки, усі люди ріжуть собі руки і віддають свою кров. Я чув, що емпра Ілуріс келихами п’є охолоджену кров у спекотні літні дні.

Його супутники забурчали. Хтось недовірливо засміявся, проте інші відвідувачі корчми прислухалися. Побачивши, що він привернув їхню увагу, Рондо продовжив:

— А для особливих делікатесів ішаранці використовують кров немовлят. Тому в них тісто для випічки завжди червоне.

Шадрі нічого такого не знала, хоча й вивчала ішаранську культуру, але багато хто зі слухачів кивав, наче їм самим часто доводилося відвідувати ішаранські пекарні.

Рондо підняв високий кухоль і одним духом вихлебтав половину.

— Але кров відважних воїнів Співдружності — о, це те, що вони вважають найкращим! Б’юся об заклад, вони вкрали трохи крові Конндура, коли його зарізали! — Потім він поставив риторичне, але вкрай підступне запитання:

— Цікаво, для чого її використовує королева Тафіра? Я чув, у неї бувають дивні вечері.

— Багато крові Співдружності потрібно для таких, як вона, — докинув сержант Гідан.

Постійні відвідувачі корчми загули, почувши цю абсурдну історію.

— Пильнуйте за тим, що говорите про нашу королеву, — сказав широкоплечий тесля, підвівшись зі стільця.

Гідан теж підвівся і, витягши меча з піхов, люто глянув на тесляра. Будучи тренованим воїном, він міг легко здолати цивільного чоловіка, який кілька миттєвостей, виявляючи твердість, не відводив погляду, а потім повільно опустися на своє місце.

— Вона завжди була доброю до нас, — пробурмотів тесля. Інші відвідувачі корчми погодилися з ним.

— Звідки ви знаєте, про що вона насправді думає? — спитав Рондо. — Можливо, вона просто вичікує слушного моменту.

— Тридцять років?

Шадрі побачила, що інші завсідники корчми кивають, ніби погоджуючись. Вона відсунула свій наполовину з’їдений гусячий пиріг, який уже більше не смакував їй.

— Ходімо, Покле.

Юнак виглядав розчарованим і розгубленим. Наскільки вона могла судити, він навіть не чув, про що розмовляли чоловіки. Шадрі смикнула його за руку.

— Я дозволю тобі провести мене назад до замку.

Від цих слів Покл просяяв, і вони вдвох вийшли з корчми, а капітан Рондо заходився розповідати чергову дику історію, збурюючи своїх слухачів.

Елліель і Тон стояли перед троном королеви крижаних Лютих. Шрам на щоці Онн одночасно і псував, і підкреслював її красу. Ця жінка, поза всяким сумнівом, була надзвичайно могутньою. На стіні позаду трону висів на видноті стародавній спис.

Королева здавалася зачарованою двома чужинцями, які наважилися прийти до неї, але вони розуміли, що найменша необережність з їхнього боку може перетворити її примхливу допитливість на лють.

— Ви прийшли сюди з власної волі, знаючи, що вас можуть позбавити життя. Навіть мої мамули розумніші за вас.

Тон, що стояв поруч з Елліель, був занурений у власні турботи, охоплений глибоким бажанням дізнатися, якими відомостями про нього можуть володіти крижані Люті та яке його місце у всесвіті.

— Мені потрібно дізнатися, що ви знаєте про історію Лютих і що ви пам’ятаєте.

Дивовижний палац був витворений з природного льодовика, а його вежі та стіни підносилися на таку висоту, що вся споруда здіймалася, наче кришталева гора, посеред засніженої рівнини. Елліель вже бачила палац піщаних Лютих, який вражав не менше. На відміну від лицемірних піщаних Лютих, ці Люті не приховували своїх вбивчих намірів щодо людей. Чи було це краще?

Воїни-Люті стояли зі списами в руках уздовж стін з крижаних брил і розглядали двох відвідувачів. Іррі, мускулистий воїн, стояв найближче до трону, ніби вважаючи себе особистим охоронцем Онн або її особистою власністю.

Якщо крижані Люті мають намір винищити і стерти з лиця землі надокучливу людську расу, то, подумала зі страхом Елліель, Нортерра приречена. Навіть з допомогою Тона, чи зможе вона переконати Онн звільнити Вірча? Чи хлопчик іще живий?

Королева, піднявшись одним плавним рухом, подивилася на Тона.

— І що ж ти за істота? Ти не схожий ні на що, що я коли-небудь бачила. — Вона нахмурила брови. — Творіння піщаних Лютих? Шпигун?

— Ні, цим я абсолютно точно не є, — відповів Тон. — Я прийшов сюди, щоб ознайомитися з вашою історією й вашими легендами і знайти відповіді для себе.

Онн звернула свою увагу на Елліель, оглянула її з голови до ніг, ковзнувши поглядом по чорній кольчужній накидці, по нагрудному обладунку, по її мечу.

— Ти ще одна напівкровка Хоробра. Жінка. Жінки зазвичай розумніші. — Вона на мить замислилася. — Не так давно я привезла сюди Хороброго собі на забаву. Я вбила його, коли він мені набрид.

Елліель загадково відповіла:

— Хоробрих не так просто вбити.

Холодне блакитне полум’я спалахнуло в глибині очей королеви, однак вона відвернулася від Елліель і підійшла ближче до Тона. Вона торкнулася його темного волосся, сріблястого пластинчастого нагрудника, але Тон залишався нерухомим.

— Гарний, але... бентежний.

— Я хочу побачити ваші історичні записи. Для мене це важливо. — Тон блиснув своїми ідеальними зубами, ніби хотів переконати її, що важливе для нього має бути важливим і для неї. — У нас є й інша мета. Ви забрали маленького хлопчика. Ми хотіли б його повернути.

Елліель була вражена, що він може бути таким нерозважливо відвертим. Тому вона швидко заговорила:

— На знак поваги. Ми звертаємося з офіційним проханням до королеви крижаних Лютих. — Хоробра зробила паузу, а Тон тим часом здивовано дивився на неї. — Хлопчик ще живий?

— Бірч — миле дитя, безмежно цікаве, хоча за ним треба добре наглядати. — Онн перевела погляд блідих очей на своїх охоронців, і невдоволення промайнуло по її обличчю. — Цікаво, куди ж він подівся...

Вона крикнула всім, хто міг почути її наказ:

— Приведіть людське дитя сюди! Я хочу показати нашим гостям, як добре я піклуюся про своїх підопічних. — Онн повернулася до гостей і пирхнула. — Хто він вам? Уже те, що ви питаєте про нього, означає, що він має бути кимось важливим.

— Я не знав, що Люті вважають когось із людей важливими, — промовив Тон, знову здивувавши Елліель, але він точно зіграв на настрої королеви.

Невдовзі група схвильованих мамулів привела худенького хлопчика до тронної зали. Він стояв, опустивши очі, його одежина, пошита з клаптиків тканин, була заправлена в завеликі штани, підперезані короткою мотузкою. Хлопчик підвів очі на Тона і жінку-Хоробру, але не впізнав нікого з них.

Елліель відчула, як її обдало теплою хвилею, коли вона побачила хлопчика, хай він і був у жалюгідному стані. Вона нахилилася і взяла його за плечі.

— Усе гаразд. Ми спробуємо повернути тебе додому. — Вона стишила голос, слідкуючи, щоб не вимовити ім’я Колланана. Хлопчику якимось чином вдалося приховати, ким він є. — Твій дідусь буде радий дізнатися, що ти живий.

Коли Бірч глянув на неї, його очі наповнилися сльозами.

— Він прийде за мною?

Елліель підвелася й звернулася до королеви:

— Якби ви дозволили нам забрати дитину, це було б чудовим виявом щедрості та доброти.

Онн, виглядаючи обуреною, заявила:

— Бірч — одна з моїх найцінніших речей! Він сидить біля мого трону. Чому він має хотіти повернутися до звичайних людей?

— Тому що вони його сім’я, і там його дім. Ви, певно, можете це зрозуміти? — Елліель, правда, зовсім не була впевнена в цьому.

— Я роблю йому честь, залишаючи його в себе. — Онн походжала перед своїм троном, поки мовчазні охоронці дивилися на неї, готові до нападу. — Ні, він мій. Чому я повинна бути щедрою? Ви не позбавите мене його товариства. — Королева накинулася на мовчазних мамулів. — Заберіть його звідси і відведіть глибоко в тунелі. Він нікуди не піде. — Вона також звернулася до двох могутніх охоронців-Лютих. — Переконайтеся, що хлопчик не... не загубиться.

Елліель охопив розпач, коли Бірча потягнули геть. Вона розуміла, що королеву вже не переконати. Мабуть, їм доведеться вдатися до більш рішучих заходів.

Судячи з обличчя Онн, вона щось обмірковувала.

— Дитина цікава, але знає мало. Вас обох я теж залишу тут. Мої маги отримають задоволення, видобуваючи з вас відомості.

Елліель відступила.

— Не залишите. — Вона затиснула золотий реймер на зап’ясті і викликала вогонь.

Тон був беззбройним і на вигляд здавався спокійним, але голос його прозвучав зловісно.

— Ти розчарувала мене, королево Онн. Ми прийшли сюди з цілком слушним проханням.

— Тільки я вирішую, що є слушним, — відказала Онн.

Елліель стала поруч з Тоном, піднявши реймер, що випромінював яскравий помаранчевий вогонь на тлі біло-блакитного холоду палацу. Онн, здавалося, розважали відблиски тепла, що сяяли на її блідій шкірі.

Іррі зробив крок уперед, пихато набундючившись від того, що матиме можливість захистити свою королеву. До них рушили інші воїни Лютих, здіймаючи списи та мечі. Елліель стояла готова до бою, вогонь у реймері потріскував. Хоробра була впевнена, що зможе вбити Іррі, але вона не зможе вбити їх усіх.

Онн відкинулася на спинку трону, наче їй не терпілося споглядати за битвою, що ось-ось розгорнеться перед нею.

Тон, загадковий і мовчазний, вивчав ворожих воїнів, що наближалися до нього. Він уже бився з ними раніше на озері Бакал, але тоді бій був на відстані, а не врукопашну. Здавалося, він був дещо спантеличений, зіткнувшись із супротивником так близько. Елліель не знала, що він зробить, — або що він може зробити, — проте вірила в нього. Вона бачила ту безмірну силу, якою володів Тон, незалежно від того, розумів він, ким він є чи ні.

— Я сподівався, що раса Лютих буде могутньою, благородною і достойною, — мовив він. — На жаль, я бачу, що вам бракує цього.

Глибокий гортанний сміх Іррі прозвучав як рик. Піднявши руку і закликавши невидиму силу, Тон відірвав закутого в броню воїна від підлоги. Той безпомічно дригав у повітрі ногами в міцних грубих черевиках, намагаючись вирватися. Поки Тон утримував його в повітрі, безпорадний воїн розсікав мечем порожнечу, але не міг нікого дістати.

Ошелешені крижані Люті завагалися. Тон притиснув Іррі до крижаної стіни біля забризканого кров’ю списа. Поверхня крижаних блоків розтанула, набувши іншої форми. Горизонтальні потоки води огорнули Іррі й закували його в крижаний кокон.

Королева Онн вражено дивилася на воїна, що опинився в пастці і відчайдушно намагався вибратися з неї. Решта воїнів кинулися вперед, піднімаючи списи. Тон зробив рух рукою в бік дзеркальної крижаної підлоги, і вона раптом розтанула, а воїни занурилися по коліна у воду. Ще один порух рукою — і Тон знову заморозив підлогу, утримуючи їх в пастці, мов комах у бурштині.

Двоє воїнів все ж кинули в нього списи, але реймер Елліель знищив їх у польоті. Ще кілька воїнів зупинилися на вході до тронної зали, чекаючи наказу від королеви.

Онн з подивом поглянула на Тона.

— Що ти таке?

— Саме це я намагаюся з’ясувати. Мене запечатали під горою Вада в камері з кришталю. Хтось помістив мене іуди у давні часи. — Він торкнувся химерного татуювання на своєму обличчі. — Я нічого не знаю про своє минуле. Що мені можуть розповісти крижані Люті? Які ваші легенди про Кура? І про дракона? — Він піднявся на підвищення, на якому стояв трон, і королева відступила назад. Його тон змінився, ставши вимогливим:

— Ви щось зробили зі мною?

— Я ніколи не бачила тебе раніше, — сказала Онн. — Наша історія нічого не говорить про чоловіка, запечатаного в горі.

— Чому я там був? Хто я? Яка моя мета? — Його запитання лунали все голосніше. — Якщо ти знаєш, то повинна сказати мені.

Елліель була здивована, що Тон не запитав королеву прямо, чи він Кур. Мабуть, він сам недостатньо вірив, що це можливо.

— Я не знаю! — вигукнула Онн.

— Тоді допоможи мені дізнатися. Королева By дала мені всі їхні легенди та записи. Я прошу тебе зробити те саме.

Онн вирішила, що це невелика ціна.

— Ти можеш ознайомитися з нашими записами. — Її голос став м’якшим. — Коли ти зрозумієш нас, то, можливо, допоможеш нам досягти перемоги.

— Це залежить від того, що я зрозумію про вас і про себе.

Іррі продовжував боротися з крижаними путами. Воїни, що потрапили в пастку на підлозі, не могли витягнути ноги. Елліель була впевнена, що королева Онн може легко розтопити кригу власного силою і звільнити їх, але вона не наважувалася використати свою магію, поки Той залишався поруч. Королева віддала ще кілька наказів, які луною розійшлися по тронній залі, і незабаром до неї поспішили Люті з касти робітників зі стосами тонких кришталевих пластин, серед яких були навіть кілька документів з обкришеними краями, написані на старому пергаменті.

Супроводжували їх двоє магів.

— Ці записи зберігалися у нашому палаці, і їх не торкалися протягом багатьох років, що ми провели в заклинальному сні.

— Мені знадобляться всі вони, — мовив Тон.

Онн, відчуваючи острах, не стала сперечатися.

— Забирайте їх і йдіть.

Прибула ще сотня воїнів, готових захищати свою королеву. Вони скупчилися біля порогу, всередині тронної зали.

Елліель почувала себе сильною поруч з Тоном, продовжуючи тримати свій тріскучий реймер, вливаючи силу у вогняний клинок.

— І хлопчик. Ми візьмемо його з собою.

— Ні! — Верескливо вигукнула королева Онн. Її гордість розпалилася. Вона висмикнула стародавній спис зі стіни за троном і здійняла його.

— Хлопчик залишиться тут, зі мною. Якщо ти попросиш ще раз, я вб’ю його просто зараз.

Елліель бачила, що королева так і вчинить.

Тон, переглядаючи документи, був у захваті від здобутого скарбу, а Елліель просто хотіла забратися звідти. Вона знала, що навіть при могутності Тона битва в будь-яку мить може обернутися проти них.

— Ми повинні йти. — Вона роззирнулася навколо, готова до несподіваного нападу. — Ми не можемо битися з ними всіма.

— Я не маю бажання, і я вирішив не битися. — Тон повернувся, несучи свої цінні документи. — Ми підемо зараз.

Елліель не опускала запалений реймер, поки вони відступали. Зловісні крижані Люті спостерігали, проте не зробили жодного руху, щоб перешкодити їм.

Два вцілілі кораблі Співдружності тяжко, немов з останніх сил, пливли до Остерри. Обгорілі подерті вітрила безпорадно висіли на щоглах, палуби зазнали значних ушкоджень, проте конаґ залишився живим. Інші вісім кораблів ударної флотилії були потоплені біля острова Фулкор.

Більшу частину зворотного шляху Мандан провів у своїй каюті, забарикадувавши двері, ніби боявся, що ішаранські вбивці якимось чином проникнуть на борт і нападуть на нього вночі. Уто залишався на варті за дверима, що давало конаґу деяке відчуття безпеки. Мандан ніколи не сумнівався в силі свого Хороброго, але він недооцінив злостивість ішаранців.

В останню ніч плавання, молячись про те, щоб якомога швидше дістатися верфей Рівермута, Мандан скрутився на жорсткому матраці, прислухаючись до тривожного поскрипування корпусу корабля.

Вони не помічали жодних ознак переслідування з боку ішаранців, відколи втекли з острова Фулкор, однак Уто не дозволяв команді ослабити пильність. Дозорці на найвищих щоглах спостерігали за обрієм в підзорні труби, але так і не вгледіли жодних червоно-смугастих вітрил, які б їх переслідували. І все одно капітани обох кораблів, що рятувалися втечею, витискали зі своїх вітрильників усю швидкість, на яку ті ще були здатні, ніби від цього залежало їхнє життя.

Мандан залишався у своїй темній каюті, дослухаючись до звуків і відчуваючи незрозумілий холод. Він побачив темні хмари на заході сонця і жахнувся, що буря здійме хвилі й розтрощить кораблі. Блискавки і грім перетворять кожну мить його перебування тут на нічний кошмар наяву.

Конаґ застогнав, почуваючись зовсім самотнім. За дні, що минули після катастрофи, він спав усього кілька годин, але сильне виснаження зрештою занурило його в сон, сповнений жахливих образів понівеченого тіла його батька. Мандан ніколи не забуде нелюдську жорстокість цього злочину. Як можуть існувати люди, в серцях яких живе така ненависть?

Юнак прокинувся, зайшовшись криком, і, хоч він забарикадувався у своїй каюті, Уто, виламавши клямку, розчахнув двері навстіж. Грім розколов небо, і Мандана знудило. Його ліжко розгойдувалося сильніше, бо корабель ішов у неспокійних водах.

— На морі шторм, мій конаґу, але ви в безпеці. Капітан каже, що боятися нема чого.

— Завжди є чого боятися, — мовив Мандан.

— Не тоді, коли я тут.

Яскравий спалах блискавки проник крізь віконний люк, потім прокотився гуркіт грому, змусивши Мандана зіщулитися. Уто тримав конаґа залізною хваткою, і в цих обіймах, спочатку заспокійливих, невдовзі стала відчуватися суворість.

— Ви не повинні боятися звичайного шторму. Як конаґ, ви повинні об’єднати Співдружність і бути хоробрим правителем. Боятися потрібно ішаранців і того, що вони можуть зробити! Після цієї морської поразки при Фулкорі ми повинні повернутися з десятикратною силою і знищити їх. Для цієї війни помсти ми створимо армію з воїнів усіх трьох королівств.

— Усіх трьох королівств... — Здригнувшись, Мандан притулився до м’язистих грудей Уто, відчувши заспокійливий шкіряний обладунок, але Хоробрий відштовхнув його, тримаючи на віддалі витягнутої руки.

— Ви конаґ Мандан Повелитель кольорів, і ви пишете свій спадок своїми вчинками. Ви вижили на острові Фулкор — двічі! — і набралися досвіду. Ви мусите вчитися!

— Я буду, — відказав Мандан, сповнений рішучості. Черговий удар грому злякав його, проте він, зібравшись з духом, не відреагував на нього. У слабо освітленій ліхтарем каюті було видно, як Уто повільно і схвально кивнув.

— Ми розраховували захопити острів Фулкор, Володарю, але навіть поразка — тимчасова поразка — стане паливом, від якого розгориться полум’я. Як я вже казав вам раніше, війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

— Що ж нам робити? Щойно ми прибудемо до Рівермута, всі люди дізнаються, що я не зміг відвоювати острів Фулкор. А як же Ліра...

— Цього разу вам не вдалося. Однак наступного разу ми їх розіб’ємо.

Почувши впевненість у голосі Хороброго, Мандан відкинув свої сумніви.

Наступного ранку, після того, як дозорець побачив туманне узбережжя Остерри, Мандан всівся в кріслі на палубі, яка все ще була вологою від нічної зливи. Він розглядав обгорілі сліди на вичищених дошках, щербини від стріл, що влучили в палубу. Сліди бою. Уто назвав їх слідами виживання, а не слідами поразки.

— Ми потопили кілька їхніх кораблів, — сказав Мандан. — Шкода тільки, що ми не змогли захопити ішаранських полонених для лорда Кейда. Це... це був би чудовий весільний подарунок для мого тестя.

— Визначте для себе, що є головним, мій конаґу. Коли ми завоюємо континент, ми забезпечимо себе більш ніж достатньою кількістю рабів для наших потреб. І є речі важливіші за ваше майбутнє весілля. — Уто, сповнений суворості, давав Мандану настанови. — Вам потрібно написати листи королям Судерри та Нортерри. Співдружність має бути єдиною, і доля всієї нашої землі зараз залежить від того, як ми дамо відсіч ворогові. Ми знаємо від останнього торгового корабля утауків, що емпра Ілуріс залишається в комі і не здатна правити державою. — Погляд його сірих очей став жорстким. — Отже, Ішара слабка, без правителя, в сум’ятті. Настав час завдати удару. Ми не можемо втратити цю можливість! — Мандан кивнув, повністю погоджуючись, і Уто підштовхнув його до дії. — Напишіть усе це! Розкажіть своєму братові і дядькові. Зараз для нас настав слушний момент. Ми повинні триматися разом.

Юнак попросив принести чистий папір, чорнило, перо. Вислухавши Уто, він був такий розгніваний, що ледве знаходив слова. Сидячи на палубі цього оманливо яскравого ранку, він безуспішно намагався скласти думки докупи, щоб написати листа.

Уто кивнув на папір.

— Пишіть, Володарю. Віддавайте накази. Ви правите трьома королівствами, і це наша війна. Вони всі повинні підкорятися вам. Закличте їх до дії.

— Але... але король Колланан надіслав той жахливий лист про те, що ти зробив з Елліель. А що, як він не дослухається до мене?

Обличчя Уто стало темним і грізним, як хмари минулої ночі.

— Ви конаґ, Володарю, а він — просто король. — Здавалося, то була вся відповідь, яку він вважав за потрібне дати.

Коли Мандану вдалося скласти перші речення, слова почали текти легше. Він прочитав першу чернетку, але вона здалася йому незадовільною, тож він розірвав її і переписав документ більш чіткою і ясною мовою. Він був законним конаґом, який видає найвищий наказ.

Коли він відчув, що задоволений документом, і після того, як Уто схвалив його, він уже начисто написав однакові листи Адану і Колланану.

Ця війна проти Ішари поглине ресурси Співдружності: кораблі, солдатів, зброю, обладунки, продовольство та припаси. Три королівства, які були союзниками ще з часів королеви Крески, повинні об’єднати свої армії в єдину силу, здатну розгромити ворога, який вчинив такі жахливі злочини. Нортерра, Судерра та Остерра не могли мати нічого більш важливого. Вони повинні об’єднатися під управлінням Мандана. Він конаґ, і вони мусять коритися.

Мандан підписав листи і скріпив їх печаткою. Щойно військові кораблі прибудуть у Рівермут, він відправить вершників в обидва королівства, щоб доставити послання якомога швидше.

Верховний жрець Кловус із частиною ішаранської армії вирушив до округу Тамбурдин. Перед тим, як покинути столицю, він кілька разів виступив з промовами про небезпеку, що загрожує з боку гетрренів, а також поширював про це підступні чутки. Усе це мало відволікти людей від думок про безтямну емпру, хоча багато хто все одно молився за неї щодня. Видовище військ, що проходили маршем, привернуло увагу народу, принаймні на деякий час.

Через кілька днів вони прибули до найпівденнішого району Ішари. Головне місто було перетворене на справжню фортецю з товстими стінами. Жменька вцілілих солдатів чергувала на сторожових вежах, що підносилися над дерев’яним частоколом. Кловус подумав, що вони виглядають радше переляканими, ніж впевненими.

Багато селищ, де займалися гірничими промислами і заготівлею лісу, були винищені до тла, а ті їхні мешканці, яким вдалося вижити, тікали до головного міста, щоб сховатися за високими стінами. Варвари спустошували й грабували ці землі, наживаючись на руйнуванні. Міський голова і командувач військом відправили чимало розвідників стежити за пересуваннями гетрренів, але багато хто з них так і не повернувся.

Саме місто — насправді лише трохи більше, ніж форпост у глушині, — було переповнене біженцями зі спустошених районів... біженцями, яких взагалі не мало би бути, якби солдати і тамбурдинська жриця виконували свої обов’язки як належить.

Кловус знав, що таке варвари. Під час свого попереднього візиту він бачив їхню огидну отаманшу Маґду, жінку, яка мала більше спільного з кошлатим лісовим звіром, ніж із людиною. Вона утримувала владу, даючи кланам гетрренів можливість чинити насильство. Кловус хотів, щоб усе це руйнування можна було обернути проти іншого ворога. О, якою прекрасною зброєю були б ці гетррени, якби він міг ними маніпулювати! Якщо ж ні, то вся їхня раса має бути знищена, усі вони мають бути роздерті на клапті.

Військовий загін проходив крізь міську браму, а Кловус тим часом думав про те, що найбільше розчарувався у жриці Нере. Місцева жриця мала божка і мала віру свого народу. Кловус не розумів, чому, маючи таку силу, вона дозволила бодай одному гетррену залишитися живим.

Він врятує цих людей, якщо їхня жриця не змогла зробити цього сама.

Кловус вдоволено приймав радісні вітання жителів Тамбурдина, які влаштували йому урочисту зустріч. Кілька сотень ішаранських воїнів увійшли в місто, посиливши його зневірених захисників. Кловус дозволив військовим командирам обговорити стратегію, розглянути минулі битви та невдачі й запропонувати нові заходи для стримування гетрренів.

Тим часом у нього були інші справи. Він одразу попрямував до грубо збитого місцевого храму.

У Тамбурдині жили загартовані люди, вони були близькі до природи й залежали від диких тварин, буревіїв, повалених дерев. Їхній храм було побудовано з темних колод, очищених від кори. Всередині молитовного приміщення стояли вирізані з дерева статуї лютих лісових звірів — тут були дикий олень з гострими рогами, великий ведмідь, який заходився в несамовитому реві, хижий вовк, що загрозливо гарчав, готовий розірвати свою здобич, великий орел з розчепіреними пазурами. Для балок використали почорнілі колоди з дерев, уражених блискавкою, і частина сили природи залишилася в деревині. Ця сила, поєднана з вірою людей, проявлялася в силі їхнього божка, — силі, яку Нере не змогла використати.

Жриця чекала Кловуса в храмі. Вона була худорлява й невелика на зріст, її довге темне волосся було заплетене в тугі коси, а її коричнево-зелений каптан був прикрашений символами тамбурдинського округу. Коли Нере побачила Кловуса, на її обличчі проступило явне полегшення.

— Ви отримали моє послання, верховний жерче. Я рада, що ви прибули особисто.

Кловус мовив з нотками гіркоти в голосі:

— Ваші невдачі вимагали, щоб я приїхав.

Не звертаючи уваги на присоромлену жрицю, Кловус пройшов углиб храму, потягнувся думками вперед, відкрив своє серце. Він відчув пульсуючу силу, відчув розлюченого місцевого божка, готового вирватися назовні.

— Ваш божок хоче знищити ворогів Тамбурдина, — сказав він Нере звинувачувальним тоном. — Чому ви не дозволяєте йому виконати своє призначення?

— Я дозволяю! Але він настільки розлючений і некерований, ідо я не могла відпускати його далеко. Ми захищали своє місто, але Маґда нападає на наші віддалені села й містечка. Я не можу дозволити божку носитися по всьому округу, залишивши місто незахищеним.

— Ви можете, і ви повинні це зробити, — відказав Кловус. — Божок хоче, щоб його відпустили. Саме для цього його створила віра людей! Їхні молитви та жертви надали йому певного вигляду задля виконання його призначення.

Кловус відмахнувся від неї. На дальній стіні з обпалених блискавкою колод мерехтіли туманні двері заклинання. Кловус простягнув долоню до тріскучого роїння енергії, що відчувалося одразу за магічною перетинкою.

— Я рятувала місто, верховний жерче, — наполягала Нере. Вона відкинула коси за плечі. — Це була моя місія. А що якби божок утік і пустився шаленіти по диких місцинах, як би ми повернули його назад? Ніщо не змогло б його зупинити. Як ми могли забезпечити, щоб божок повернувся до цього храму і знову захищав нас?

— Ви не підходите, щоб бути жрицею, — Кловус кинув на жінку сердитий погляд, — якщо не можете керувати своїм власним божком. Він не є неслухняною дитиною, яка влаштовує бешкети. Він — ваш товариш. Він — результат вашої віри та віри людей.

— Почуй нас, убережи нас. — Нере, визнавши поразку, вклонилася. — Я можу привести сюди вірян, верховний жерче. У нас багато урн з кров’ю, які чекають свого часу, і віруючі готові принести жертви, якщо нам потрібно ще. Я приєднаюся до вас у вашій місії. — Вона підняла на нього очі, явно скорившись. — Разом, ви і я, вдаримо по варварах.

— Ми не будемо вдаряти по варварах, — відрізав Кловус. — Я піду сам. Мені не потрібно, щоб ви мене відволікали.

Люди зберегли свою віру, навіть попри те, що жриця Нере боялася дозволити божку набути всієї доступної йому сили. Кловус не буде таким стриманим. Він використає божка, щоб підкорити надзвичайно сильні варварські племена та змусити їх виконувати його волю, але якщо його план здійснити не вдасться, то розбурханий, звільнений божок все одно влаштує бійню серед гетрренів, як вовк у курнику. У будь-якому випадку проблему буде вирішено.

Ніхто не знав, звідки прийшли варвари. Перші поселенці Ішари були нащадками тих, хто вижив під час воєн Лютих. Наскільки Кловус міг судити, гетррени теж були людьми. Чи були вони окремою групою біженців, які прибули сюди зі старого світу? Чи вони відкололися від ранніх ішаранських колоністів багато століть тому?

У дві години ночі, коли його почет розійшовся по спочивальнях у головній урядовій будівлі міста Тамбурдин, Кловус повернувся до храму. На вулицях було безлюдно, ходили тільки солдатські патрулі, але місто спало неспокійно. Лише кілька освітлених ліхтарями вікон помаранчево світилися вночі. Верховний жрець уже дав вказівки міській варті, і в потрібний момент вони розчистять шлях і відчинять високу дерев’яну браму. Нетерплячого божка ніколи не слід просити чекати.

На порозі храму стривожена жриця Нере привітала його поклоном.

— Мені хотілося б, верховний жерче, щоб ви дозволили мені битися разом з вами. — У її голосі не було ні вимоги, ні наполегливості. Вона здавалася зломленою і згодною на все.

— А мені хотілося б, щоб ви заслуговували битися разом зі мною. Я прив’яжу божка до свого розуму і серця, і ми досягнемо того, чого ви не змогли.

Усередині грубо збитого храму дим від палаючих смолоскипів додавав повітрю їдкого гострого запаху та первозданної сили. Грізні, вирізані з дерева скульптури тварин виглядали готовими до нападу.

У ці нічні години, коли мешканці міста сплять, сили божка мали бути на спаді, але віряни раніше принесли багато жертв, молилися йому, виспівували: «Почуй нас, убережи нас!» Сутність буде достатньо сильною, щоб захистити жерця, коли він висуне ультиматум головному табору гетрренів.

Нере стала біля бронзового жолоба, що входив у отвір в стіні. По обидва боки від вівтаря стояли великі урни, наповнені темною кров’ю недавніх жертвоприношень.

Не вважаючи за потрібне далі докоряти Нере, Кловус підняв одну урну і вилив густу червону рідину в жолоб, а жриця додала вміст другої урни. Кров, молитви, віра та безумовна необхідність в ньому були саме тим джерелом сили, якого потребував божок. Двері заклинання пульсували, туманно-срібляста перетинка згорталася й розгорталася, відділяючи невидимий світ, а сутність, ставши яскравою, напирала на неї, прагнучи вирватися на волю. Кожна крапля крові, що стікала по відполірованому жолобу, вже була всотана, і Кловус відчував, як зміцнюється його зв’язок. Божество було готове.

— Випустіть божка, — наказав він, і Нере розчахнула двері заклинання, дозволяючи вируючій масі сили, енергії та гніву розгорнутися, мов великий клуб диму. Тамбурдинський божок черпав енергію з небезпечних лісів та похмурих диких країв і проявлявся іклами та кігтями, гострими рогами й густим хутром. Він прокотився, немов буря хижого інстинкту, залишаючи чорні сліди на дерев’яній підлозі і здіймаючись до високих балок.

Нере відсахнулася, і Кловус з огидою скривився від прояву її слабкості Жоден жрець ніколи не повинен боятися власного божка! Її здатність до керування божком не встигала за тим, як наростав гнів і відчай її людей. Народ Тамбурдина зробив свого божка сильним, але жриця Нере відмовилася використати зброю, яку мала.

Кловус повернувся спиною до розпухлої, безформної істоти, сотвореної вірянами. Він не сумнівався, що божок рушить за ним. Нере залишилася в храмі, дивлячись услід своєму божку, однак Кловус навіть не глянув на неї.

Надворі, виконавши його наказ, один із солдатів вже осідлав для нього міцну гніду кобилу. Та захропіла, злякавшись шаленої сили божка, що нависав позаду, але Кловус погладив її по шиї і сів у сідло. Влаштувавшись, він взявся за повід і пустив кобилу темними вулицями до міської стіни. Божок залишався темним і безформним, але час від часу спалахував блискавками, серед яких жевріли червоні очі, немов у вовка, на якого впав відблиск вогнища. Кловус керував ним, стримував його.

— Іди за мною, — сказав він собі під ніс. — Скоро ти зможеш зробити те, для чого тебе створили.

Коли вони сунули до воріт, у темних неосвітлених будинках сховані темрявою обличчя притискалися до вікон зсередини, спостерігаючи за ними. Копита кобили рівномірно цокали по головній вулиці. У провулках і дворах завили, припадаючи до землі, собаки, і божок інстинктивно рвонувся до них, проте Кловус відтягнув його назад. Відчуваючи під собою неспокійну кобилу, він крикнув до варти попереду, щоб вони з божком якомога швидше опинилися за межами міста:

— Відчиніть браму!

Охоронці широко розчахнули ворота і кинулися з дороги. Верховний жрець пустив кобилу риссю і виїхав з міста, а за ним по п’ятах рухався божок, мов страхітливий мисливський пес.

Кловус направився по дорозі, залишивши за спиною стіни міста. Він їхав багато годин, здолавши чимало миль, і дістався лісистих пагорбів, де, як він знав, гетррени мали основні табори. Він знайде варварів, або вони знайдуть його. Байдуже, як це станеться: кінцевий результат буде однаковим.

Божок вирував, рухаючись за ним, коливаючись навсібіч і залишаючи за собою димну стежку в траві. Хоча Кловус був один у цьому краю, що кишів кровожерливими варварами, він не відчував ані страху, ані незахищеності. Божок був прив’язаний до нього, завжди готовий виконати його накази, навіть коли віддалявся, перевіряючи, як далеко сягає їхній зв’язок. Кобила продовжувала скакати вперед, а божок нісся між сосен, розгойдуючи гілля і здіймаючи бурю серед високих дерев.

Кловус їхав усю ніч. На світанку, коли зі сходу почало просочуватися темно-червоне світло, він почув крики у лісі та тупіт коней. Його кобила форкнула. Жрець був один на дорозі, огрядний лисий чоловік у синьому каптані. Він зупинив кобилу на широкій галявині і став чекати, чуючи, як стукіт копит стає дедалі гучнішим. Незабаром з лісу вилетіли вбрані в хутро воїни, озброєні палицями й мечами. Побачивши свою жертву, вони голосно завили.

Стримуючи стривоженого коня, жрець повернувся до них і крикнув:

— Я вимагаю побачити Маґду. — Він відчував, що могутній божок причаївся серед дерев.

Гетррени під’їхали ближче, то були огидні на вигляд чоловіки з кривими зубами, у деяких зуби були заточені. Їхнє довге волосся було заплетене в коси та зав’язане у вузли під металевими шоломами.

— Маґда з’їсть тебе живцем, — прогарчав один з чоловіків.

Силою думки Кловус прикликав божка, дозволивши йому показати себе.

— Я не сподобаюся їй на смак. — Йому потрібно було тримати варварів у залізних лещатах, а тому він мав налякати їх.

Істота ринула до нього, прориваючись крізь гілки. Сосни тряслися, лякаючи вершників. Їхні темні коні били землю копитами, подаючись назад. Його власна кобила тремтіла, проте залишалася на місці.

Кловус штовхнув її п’ятами і рушив вперед, змушуючи варварів супроводжувати його. Він не знав, як далеко їхній головний табір.

Після того, як він поговорить з Маґдою і дізнається, чого насправді хочуть гетррени, він зможе визначити, як найкраще їх використати.

Схована під своїм палацом після замаху на вбивство, емпра Ілуріс лежала нерухома і бліда, але наразі вона була в безпеці. Семі та бійці Яструбиної варти влаштували її так зручно, як могли. У цьому таємному сховку лікаря не було, але жоден з придворних лікарів не зміг би нічим допомогти. Семі й сама не знала, чи допомагала емпрі її турбота, але вона все одно робила це для Ілуріс.

Вона, каптані Вос та шість бійців Яструбиної варти залишалися всередині замаскованої кімнати, підозрюючи, що їх, напевно, намагаються знайти. Минули перші напружені дні, і Семі, поки що почуваючись у безпеці, міркувала, що ж буде далі. Охоронці з Яструбиної варти постійно були насторожі, готові віддати життя, щоб захистити емпру та її спадкоємицю.

Спочатку Семі не дозволяла собі думати про щось, окрім виживання, але тепер їм доведеться обміркувати загальний план дій. Як довго вони зможуть просто ховатися у темряві? Що станеться, якщо емпра так і не прокинеться? Охоронці палацу брали участь у замаху, а вбивці проникли поміж слуг. У Семі й купки вірних бійців не було союзників, і вони не знали, кому довіряти.

— Ми не можемо ховатися вічно, — промовила Семі, і її слова пролунали в тиші кімнати напрочуд гучно, — Ми повинні підготуватися до того, як діяти далі.

— Я знаю, — сказав Вос. Вони дуже зблизилися за той час, що вимушено перебували разом у цій кімнаті. Коли Семі подивилася на каптані, то відзначила, що його кривуватий, колись зламаний ніс контрастує з його вродливим обличчям. — Мої бійці Яструбиної варти та я битимемося, як і ти, але нашої маленької групи не достатньо, щоб протистояти верховному жерцю та його воїнам. Якщо вони знайдуть це місце, то вб’ють Ілуріс, вб’ють тебе і заметуть усі сліди.

Семі поглянула на замаскований вхід до кімнати, і її охопив трепет від моторошної таємниці.

— Ми не зовсім самі.

Їхній дивний охоронець залишався на місці, ховаючи їх. Семі, зосередившись, могла проникнути поглядом крізь туманну ілюзію, проте сторонні бачили лише тверду кам’яну стіну. Дівчина й досі не розуміла, що це за сутність.

Лише стара Аналера та кілька довірених слуг знали, де переховується емпра та її захисники. Вони заприсягнися у своїй вірності, усвідомлюючи, що випадкове розкриття навіть крихітної частки цієї таємниці може вартувати Ілуріс життя. Віддана Аналера приходила щодня, таємно приносячи їжу, воду, багато свічок і нічні горщики. Емпра заслуговувала набагато кращих умов, але тут вони були в безпеці, маючи можливість розробляти надійний план.

Семі пригадала, що їй довелося пережити на вулицях Прірарі, в темних і брудних закапелках, де вона ховалася, коли її переслідували місцеві банди. Там був безжальний однорукий чоловік на ім’я Леро, який викрадав безпритульних дітей і змушував їх грабувати п’яниць. Щойно Семі розквітла як дівчина, чоловіки захотіли примусити її до близькості, але їй вдалося зберегти незайманість, навіть попри намагання одного такого нападника, що, зустрівши її в провулку, спробував роздерти на ній спідницю. Семі, вчасно вихопивши свій ніж, каструвала його. Більше він ні в кого не відбере цноту.

Семі добре вміла виживати — і зробить це й зараз. Однак емпра Ілуріс хотіла б, щоб вона також знайшла спосіб врятувати трон.

Через два тижні відносного затишшя таємничий охоронець розвіявся, розчинившись у повітрі і залишивши по собі лише тонке туманне мерехтіння на місці входу. Тунелі зовні були тихі, і ніхто сюди не приходив.

Бійці Яструбиної варти по черзі виходили на розвідку, але так, щоб їх ніхто не зміг помітити. Оскільки вони були особистими охоронцями емпри, на них би неодмінно напали. Семі уявлення не мала, наскільки великого розмаху набула змова.

Вона підійшла посидіти біля блідої, тендітної жінки.

— Якщо Ілуріс прокинеться, — звернулася вона до Боса, — вона може виступити перед народом і повернути собі владу. Але вони ніколи не приймуть мене...

— Ти сильніша, ніж гадаєш, — здивував її своїми словами Вос. — Я вважаю, що коли до палацу увірвалися асасини, то справжньою мішенню була саме ти, Семі. А не емпра.

Дівчина подивилася на нього з недовірою.

— Я? Я ж ніхто. Метою нападу було довести діло до кінця і вбити Ілуріс.

Вос повільно похитав головою.

— О, вони б убили емпру, це точно, але зараз ти важливіша. Всі знають, що ти була наступницею, обраною самою Ілуріс. Ти набагато більша загроза для верховного жерця Кловуса.

Семі присіла на бочку з водою, відчуваючи вагомість того, що сказав каптані. Розмірковуючи над почутим, вона зрозуміла, що його слова були правдою.

Вос продовжував:

— Якби Кловус відчував, що зможе керувати тобою, то посадив би тебе на трон просто зараз. Але він знає, що ти не будеш його маріонеткою.

— Ніколи! — вигукнула Семі.

— Отже, тебе треба усунути. Без тебе Кловус буде очевидним голосом емпри. — Він нахилився ближче, його обличчя було сповнене тривогою за Семі. — Головному жерцеві вигідно, щоб Ілуріс залишалася живою, проте недієздатною, бо тоді він може приймати всі рішення від її імені. А саме через тебе він має відчувати занепокоєння.

Семі ковтнула.

— Ось чому він убив камергера Нерева.

Якби справа дійшла до прямого протистояння в боротьбі за владу, то чи змогла б вона, шістнадцятирічна дівчина з вулиці, здобути вірність цілої країни? Вона так не думала. Точно не проти такого могутнього й честолюбного чоловіка, яким був верховний жрець.

Раптом до кімнати швидко повернулися двоє розвідників з Яструбиної варти, і, коли вони пройшли крізь слабке мерехтливе поле на вході, було помітно, які вони стривожені.

— Нас знову шукають, вони обшукують тунелі. Можливо, нам доведеться їх убити. — Чоловіки подивилися на тонку пелену, що прикривала вхід. — Вони, напевно, знайдуть нас.

Вос і Семі піднялися з ліжка емпри. Якби це були просто якісь випадкові шукачі, бійці Яструбиної варти швидко покінчили б з ними, але згодом їхню відсутність можуть помітити, і тоді сюди прийдуть інші. Семі приготувалася до бою. Інші охоронці, напружившись від почутого, принишкли.

Дівчина раптом відчула, як у неї стислося серце, як полум’я пробігло по її венах і в її думках. Повітря в кімнаті замерехтіло і згустилося одночасно з тим; як пульсація невідомої самодостатньої енергії згустилася біля входу. Сутність затверділа, змінила колір і знову стала досконалою маскувальною подобою кам’яної стіни. А потім вона стала розмитою і прозорою зсередини, завдяки чому Семі та інші могли бачити, що відбувається в коридорі.

За кілька хвилин повз них пройшов загін ішаранських солдатів, які явно щось шукали. Підозріливі чоловіки зазирали в ніші, швидко оглядаючи всі закутки. Захисна сутність залишалася на місці, прикриваючи утікачів, і солдати проминули замаскований під суцільну стіну вхід, нічого не помітивши. Воста бійці Яструбиної варти з полегшенням тихо зітхнули, коли шукачі пішли.

Семі відчула, що її тягне до мерехтливої сутності, яка захищала їх. Вона підійшла ближче, відчуваючи потріскування енергії у повітрі, схоже на слабе відлуння грози. Вона обережно простягнула руку, торкнувшись поля. Кінчики пальців поколювало, але не боляче. Дівчина сильніше притиснула долоню до завіси й відчула всередині тепло, зв’язок.

Чи міг цей дивний захисник бути новим божком, який проявився від постійних молитов за емпру Ілуріс? Щодня люди співали молитви та приносили жертви — не просто божку в Сереполі, але також і самій емпрі. Семі припускала, що новий божок був прив’язаний до Ілуріс, а через неї і до Семі.

Дівчина сильніше пригасла долоню, насолоджуючись заспокійливим тріпотінням, знаючи, що ця істота захистить їх. Ти новий божок?

Солдати, що шукали їх, вже давно зникли в коридорі, але невидимий охоронець залишався на місці. Семі прошепотіла: «Дякую» — і відчула, що він зрозумів її. Вона також відчула, що йому було цікаво і навіть трохи страшно через те, що він опинився в такому становищі. Можливо, він не розумів, що трапилося.

— Я розповім тобі все, якщо ти залишишся, — пообіцяла Семі. — Коли я поясню тобі те, що знаю, ти зможеш краще нас захистити. — Тепле поколювання всередині неї було способом божка підтверджувати, що він розуміє її слова.

Вос дивився на Семі з благоговінням. Вона посміхнулася, радіючи, що змогла справити враження на вродливого капітана гвардії. Нарешті Семі дозволила собі почуватися у справжній безпеці.

Аналера принесла кошик з копченою рибою та свіжими яблуками, пройшовши крізь розмите маскувальне поле, і тепер роздавала їжу. Всі ці тривожні тижні, упродовж яких вони переховувалися в підземеллі, стара служниця приносила їм не лише їжу, а й новини ззовні. Стара жінка розповіла про чутки, що ширяться містом через загадкове зникнення емпри Ілуріс. Поговорювали про зраду і таємне вбивство, в яких Кловус був очевидним винуватцем.

— Жрець Кловус поїхав до Тамбурдина з частиною ішаранського війська, — повідомила Аналера. — Варвари-гетррени стали частіше нападати на Тамбурдин. — Вона скривилася. — Я дуже рада, що зараз цього чоловіка тут немає.

Семі подивилася на Аналеру, і в голові в неї закрутилися думки про нові можливості, які раніше не приходили їй на розум.

— Це може бути слушною нагодою для нас. — Вона подивилася на каптані Воса, і він кивнув. Почервонівши, він підвівся на ноги, ледве стримуючи хвилювання.

— Якщо верховний жрець Кловус поїхав до Тамбурдина, — сказала Семі, — ми повинні скористатися цим. Принаймні пустити чутки по вулицях, з’ясувати, хто наші союзники. — Вона намагалася думати про те, що б зробила емпра Ілуріс. Семі перебирала в пам’яті уроки емпри, її розповіді про мистецтво управління державою. Заради Ілуріс їй потрібно було знайти спосіб втримати ситуацію в країні, інакше її наставниця не матиме трону, коли нарешті прокинеться.

— Чи варто нам винести емпру до людей? — спитала Аналера. — Показати їм, що вона ще жива? Ми зможемо розкрити плани заколотників.

Семі більш за все хотіла цього, але вона була достатньо мудрою, щоб розуміти великий ризик та згубні наслідки такої дії.

— Вони побачать непритомну жінку при смерті. Вони будуть думати, що емпра слабка, а тому будуть боятися.

— Ми знаємо, що за тими вбивцями стоїть Кловус, — втрутився Вос, — але ми не маємо доказів. Його люди постійно шукають нас. — Він подивився на мерехтливу сутність, яка служила їм маскувальним прикриттям. — Якби не наш охоронець, нас би виявили ще кілька тижнів тому.

— Ми не знаємо, скільки таємних союзників є в Кловуса, — продовжила Семі. — Ця змова може пронизувати і військо, і палацову охорону. Якщо ми викажемо себе, але не матимемо союзників, емпру і всіх нас цілком можуть вбити ще до того, як ми встигнемо сказати людям хоч слово.

— Але ви не можете просто ховатися, панно! — сказала Аналера, а потім умисно додала, — Ваша величносте. Народ не знає, що й думати. Вони вже давно нічого не чули про свою улюблену емпру, не бачили її, хіба тоді, коли її швидко пронесли вулицями після повернення з острова Фулкор. Навіть ви, Семі, не показалися їм, щоб зайняти своє місце.

— Я була недостатньо сильною, — сказала Семі.

— Мої бійці Яструбиної варти допоможуть тобі, — відповів Вос. — Я допоможу тобі.

Семі думала про те, що вона може зробити, навіть перебуваючи тут, у пастці. Ілуріс сказала б їй думати і бачити інакше, знаходити несподівані можливості там, де інші нічого не бачать.

— Ми повинні посіяти зерна. Аналеро, у вас є зв’язки в місті, в ремісничих кварталах, на ринках. Поговоріть з іншими слугами, торговцями, власниками крамниць, ремісниками, простолюдинами.

— О так, Ваша величносте. Щодня я чую, як люди висловлюють свої побоювання за емпру, моляться, щоб вона повернулася. Ви теж це чули з вікон вежі.

— Моляться за неї... — повторила Семі і подумала про мерехтливу силу, що захищала їх. — Нехай продовжують молитися, але також скажіть їм, що емпра перебуває з божками, що вони охороняють її від зради в її власній країні. І коли вона стане достатньо сильною, вона повернеться. — Дівчина прикусила нижню губу, посміхнувшись від того, що сама запропонувала. — Так, поширюйте чутки. Нехай її народ говорить про це.

— О, так.. — Тонкі губи старої служниці розпливлися в усмішці. — Це буде як брижі від камінців, кинутих у ставок. Одні говоритимуть, потім інші. Всі в це повірять, поки верховного жерця тут немає.

— Розкажіть про це всім людям, яким зможете, — попросила Семі. — Складіть список наших найнадійніших прихильників, людей, до яких ми зможемо звернутися, коли прийде час, але не записуйте його.

Аналера похмуро кивнула.

— Я б не стала піддавати таких людей ризику. — Вона торкнулася скроні. — Я знатиму. Я пам’ятатиму, хто досі вірний.

— Добре, — мовила Семі, взявши з вдячною посмішкою обидві руки Аналери у свої. — Поки верховний жрець у Тамбурдині з ішаранським військом, настав час нам тихцем зібрати власну армію.

Коли Елліель і Тон повернулися з півночі, але без маленького хлопчика, який би тулився до них у сідлі, король Колланан відчув, що його серце розбите вдруге. Опустивши голову, він стиснув руку Тафіри.

— Кров предків, що вони зробили з бідолашною дитиною?

Вершники притримали коней біля воріт, де їх зустрічали король і королева. Ще не зійшовши на землю, Елліель подивилася на Колла.

— Ваш онук живий, Володарю, але королева крижаних Лютих відмовляється його відпустити. Вона вважає Вірча своїм домашнім улюбленцем.

Колланан боровся з почуттями, що охопили його. Бірч міг бути живий, але королева Онн знала про цінність дитини як заручника... якщо Люті взагалі розуміли такі речі. Коли підкріплення піщаних Лютих прибуде для нападу на фортецю біля озера Бакал, як відреагує Онн? Тепер, коли спроба задіяти дипломатію зазнала невдачі, чи не відправить вона тіло хлопчика назад як акт помсти? Наскільки вона цінує його?

— Чи знає вона, що він онук короля? — спитав Колл.

Елліель замислилася.

— Навряд, Володарю.

— Я не думаю, що вона бачить значні відмінності між людьми, — мовив Тон. — Я скористався своїми силами, щоб залякати їх, але Онн погрожувала вбити хлопчика, якщо я застосую більшу силу. Мені... мені прикро, що я не зміг досягти, чого ми хотіли.

Тафіра підвела погляд на збентежених вершників, помітивши виснажених коней, пошарпану збрую, зім’ятий одяг.

— Дякую вам за намагання. Це була відважна спроба.

— Чи готувалися Люті до нападу? — запитав Колл. — Скільки у нас є часу до того, як вони прийдуть, щоб помститися?

Тон ворухнувся в сідлі, ніби задивившись на високі стіни Феллстаффа.

— Сила Тона змусить королеву Онн двічі подумати, перш ніж нападати на нас, — сказала Елліель. — Сумніваюся, що вона коли-небудь бачила щось подібне.

— Крижані Люті збирають величезну армію на півночі, — додав Тон. — Вони вважають піщаних Лютих своїми смертельними ворогами, а люди для них, схоже, не більше, ніж якась дрібниця.

Елліель кивнула.

— Погоджуюся. Скидається на те, що Нортерра не найбільше турбує королеву.

Тон, повеселішавши, повернувся до короля.

— Однієї мети ми таки досягли. — Він поплескав по двох великих загорнутих пакунках, приторочених до сідла. — Крижані Люті запропонували всі свої історичні записи.

Посмішка Елліель була сповнена гордості.

— Ти не залишив їм вибору.

Тон відповів зніяковілою усмішкою.

— Ми з ученою дівчиною дізнаємось якомога більше про те, хто я і хто такі Люті.

У каміні палав теплий вогонь, освітлюючи замкову бібліотеку. Покл підкидав дрова двічі на годину, переважно задля того, щоб побачити Шадрі. В канделябрах горіли свічки, крізь вікна проникало слабке сонячне світло. Дівчині тут було тепло й затишно, а тому й зручно здобувати знання.

Шадрі мріяла, що колись сама зможе читати мовою Лютих. У них ще залишалися для вивчення цілі стоси документів піщаних Лютих. Вони з Тоном переклали і занотували лише невелику частину з них.

Стоячи перед довгим бібліотечним столом, Тон шанобливо розкладав пластини, які щойно дістав від королеви Онн.

— Тепер, отримавши обидва набори історичних хронік, ми маємо історію раси Лютих... моєї раси? Дуже скоро, вчена дівчино, ми знатимемо про Лютих більше, ніж будь-хто у світі.

Шадрі постукала по кришталевих пластинах і подивилася на списані аркуші поруч, на яких вона вже записала інші легенди, в тому числі апокрифічну історію про Кура, який сховався всередині гори, щоб забути своє горе.

— Я сумніваюся, що будь-яка з цих версій є правдивою. Чи були ці тексти написані одразу або ж це легенди, складені й записані набагато пізніше?

Тон узяв пластину, підніс прозорий кришталь до вогника свічки, вдивляючись, як полум’я мерехтить на вигравіюваному письмі.

— Що є правдивою історією, а що ні? Звідки нам знати? Я особисто нічого з цього не пам’ятаю, так само, як і ти.

Шадрі замислилася, а потім поставила запитання, яке вжахнуло би будь-якого хранителя.

— Чи справді ця давня історія має для нас значення зараз? Люди виживали впродовж двох тисяч років після того, як Люті знищили світ і покинули нас. Ми відновлювалися, створювали власні міста. Ми маємо записи про ті жахливі перші століття, коли ми зцілювали світ. Як дбайливі господарі, ми доглядали за пошрамованими полями й висаджували нові ліси замість знищених, і через дві тисячі років земля відновилася, стала майже здоровою. Ось що для мене важливіше.

— А тепер Люті повернулися, — мовив Тон. — Я не вважаю, що це привід для святкування.

— І я так не вважаю. — Шадрі вибрала один з кришталевих документів, які Тон привіз із півночі, а потім витягла чистий аркуш паперу. Вона так довго блукала трьома королівствами зі своїми скромними щоденниками, що звикла писати дуже густо, вщерть заповнюючи словами кожну сторінку. Тому тепер їй здавалося марнотратством списувати стільки паперу, але ж вона записує історію, документує дуже важливі нові відомості. Шадрі відчувала гордість, що виконує таку потрібну роботу.

— До справи.

Тон провів довгим пальцем по кришталевій поверхні, наче самий лише кінчик його пальця міг витягти правду з документа.

— Ти готова, Шадрі?

Вона поправила чистий аркуш, взяла перо і вмочила його в чорнило.

— Готова.

Тон уколов великий палець і крапнув кров’ю на кришталеву пластину, перш ніж його вроджені здібності до зцілення зупинили кровотечу. Кров на кристалічній пластині почала взаємодіяти з написами, активуючи їх, щоб шари тексту відобразилися, розгорнувшись у повітрі.

Тон надиктував історії про деякі з останніх битв, у яких виснажені та майже винищені армії билися в горах. Більшість людей-піхотинців вже було вбито, а частина ландшафту перетворилася на чорне скло від магічних вибухів і потоків крові.

У крутих горах, які тепер називаються Хребет дракона, королева By зійшлася в останньому бою з королевою Онн. Вони билися на вершині горн, уся земля двигтіла, текли потоки лави, і сам світ навколо них розламувався і розпадався. Дві королеви зітнулися, схрестивши кришталеві списи і гостро відточені мечі, що символізувало їхнє давнє протистояння, їхню потребу помсти.

Тон зупинився.

— Я знайшов опис цієї ж битви, написаний піщаними Лютими, і це зовсім інша історія. — Він грубувато пирхнув. — Кожна сторона бачить усе по-своєму.

Він закінчив читати про те, як By поранила Онн в обличчя, а потім велике виверження вулкана струсонуло гори, розкидавши суперниць у різні боки. Крижані Люті віднесли свою поранену королеву у безпечне місце, а піщані Люті відступили по випаленій землі. Обидві раси поринули в сон на дві тисячі років.

— Краще б вони не поверталися, — пробурмотіла Шадрі. — І залишили нас у спокої.

Тон витягнув ще одну випадкову пластину зі стосу й прочитав важливу історію про двох Лютих, які насправді билися з Оссусом. Одну величезну армію очолювала Дар з клану крижаних Лютих, хоча, як не дивно, у тексті йшлося просто про Лютих, без розрізнення, були вони нащадками Раан чи Сут. Дар поранила величезного дракона списом, а Рао, «один з найвидатніших воїнів Лютих», бився поруч із нею. Оссус був поранений і заповз по тунелях глибоко під гори, де відтоді й залишався похованим.

— Думаю, що я, напевно, був замурований у горі Вада задовго до того, як Дар і Рао билися з драконом, — сказав Тон. — Я не пам’ятаю цього.

Зацікавившись, Шадрі провела пальцем по губах.

— Отже, Дар була з крижаних Лютих, а з інших документів очевидно, що Рао походив з піщаних Лютих. У цій історії вони б’ються разом, об’єднавши зусилля проти спільного ворога.

— О, нова ідея! Хоча я впевнений, що обидві раси заперечуватимуть твою версію. Здається, вони вже забули про це.

— Та й чи було це взагалі правдою, — пробурмотіла Шадрі.

— Спис Дар висить за троном королеви Онн, — мовив Тон, — і на його лезі все ще є сліди крові дракона. Я сам бачив. Це свідчить про те, що історія принаймні частково правдива.

Шадрі була налаштована більш скептично.

— Хто завгодно може повісити на стіну закривавлений спис і розповідати байки. А ще здається безглуздим, що дракон може бути настільки великим, що його поховане тіло утворює гірський хребет. Якщо Оссус справді такий велетенський, як Люті зможуть його перемогти? Навіть якщо всі вони об’єднаються?

Тон із сумнівом подивився на неї.

— Ти знаєш, скільки лиха існує на світі. Поглянь лише, що сталося з моєю бідолашною Елліель. Ми знаємо, що ішаранці вчинили з вашим конаґом Конндуром. Ми бачили, як крижані Люті знищили людей на озері Бакал. Дракон є втіленням цього зла. Кур повинен був мати якийсь задум щодо всього цього. — Він почухав потилицю, насупивши брови. — Дивно говорити про нього так. Якщо я...

— Давай повернемося до історії, — перебила його Шадрі. — Кур очистився від усіх лихих думок і використав їх, щоб створити величезного дракона. Але це не має сенсу. Якщо все зло у світі зосереджене в драконі, похованому глибоко під горами, то чому ж воно все ще гуляє світом? — Вона розчаровано розвела руками. — Чому існує насильство, злість і помста? Ми бачимо це скрізь! Чому люди все ще заподіюють одне одному такі жахливі речі? Чому Люті все ще ненавидять своїх супротивників? Зло не поховане!

— Сумніваюся, що всі темні сили, вся темрява залишилися запечатаними всередині дракона, — відповів Тон. — Як один дракон міг умістити все це? Можливо, зло притаманне нам... або вам. Можливо, ви народжуєтеся з ним. Це виглядає, так наче Кур, очищуючись, зачерпнув відро води зі струмка, але потік води не припинився.

— Тоді на що сподіватися? — запитала Шадрі. — Якщо Люті за своєю природою недосконалі, а отже, і ми, люди, — їхні вторинні творіння — теж недосконалі, то вбивство дракона не зупинить зло.

Тон вже не звертав уваги на літери, що мерехтіли в повітрі.

— Це правда. Потік тектиме й далі.

Шадрі нахилилася ближче і запитала:

— Ти відчуваєш зло в собі? Ти не людина, і я не зовсім впевнена, що ти звичайний Лютий. Якщо ти Кур, то в тобі немає зла... Якщо ти повністю очистив себе від усієї цієї темряви, чи відчуваєш ти ненависть? Чи відчуваєш ти лють?

— Я не знаю, яким мало би бути це відчуття... — Він знизав плечима. — Можливо, нам усім потрібні твердість і м’якість, сила і слабкість, щоб бути по-справжньому сильними.

Тон змахнув рукою, і літери в повітрі зникли. Обговорення з Шадрі зацікавило його набагато більше, ніж читання документів.

— Можливо, один дракон не може вмістити всі темні сили бога. А що, як зло з Оссуса просочується у світ... і так відбувалося протягом століть?

Шадрі захопилася цією ідеєю.

— А може Оссуса вже немає, але він усе ще живе всередині кожного з нас. Якби все зло у світі було надійно поховане, якби кожне створіння — кожен Лютий і кожна людина — було цілком добрим і чистим, то як би взагалі можна було виміряти зло? Чи існувало б воно взагалі?

Тон, замислившись, надовго замовк.

— Я не знаю. — Він підняв іще одну пластину і вколов великий палець, знову відкривши рану. — Давай вдовольнимося легендами замість філософії. Іноді в цьому більше сенсу.

На пагорбах показалася валка ауґів, двадцять тварин, що йшли по двоє в ряд. Великі рептилії важко сунули, перебираючи м’язистими лапами і тягнучи за собою дерев’яні сани, навантажені незвичайним обсидіановим матеріалом.

Аданові це нагадало караван утауків. Очолював процесію суворий маг Аксус, слідом за ним рухалися ще троє Лютих з касти робітників. Коли Адан вийшов їм назустріч, ауґи зупинилися. Вартові Стяга вже були напоготові, зайнявши позиції позаду Адана, але король все одно почувався самотнім без Пенди та її батька.

Маг Аксус не зійшов з коня, лише повернув до короля обличчя в глибоких зморшках.

— Королева By наказала мені доставити це димчасте скло і дати вказівки, як його використовувати. Димчасте скло — могутня речовина. — Інші Люті почали розпрягати звірів. Сани просіли під вагою, немов з них зняли заклинання.

Адан подивився на стоси чорних пластин, що поглинали все світло дня. В інших ящиках лежали друзки та уламки. Його тесть часто носив у вусі сережку з підвіскою із чорного скла, а вантаж навіть одних із цих саней коштував цілий статок.

— Ви привезли мені великий скарб.

— Це не скарб, а запаси для війни. Як пояснила королева By, це димчасте скло слід використати для покращення зброї ваших воїнів. З таким озброєнням вашій армії, можливо, вдасться вижити, коли ми будемо битися з крижаними Лютими. Королева хоче, щоби ви вбили якомога більше крижаних Лютих.

Робітники-Люті підняли листи обсидіану. Аксус продовжив:

— Використовуйте димчасте скло, щоб зробити щити непроникними для магії крижаних Лютих. Більші шматки можна застосовувати як метальну зброю. — Застигле обличчя мага скривилося, що могло вказувати на спробу посміхнутися. — Дрібніші уламки можна використовувати для стріл і списів, які пробиватимуть обладунки крижаних Лютих. Довгасті уламки можна вплавити в мечі, щоб посилити їхні клинки. Димчасте скло добре сплавляється зі сталлю.

Адан, пройшовши повз мага, що сидів верхи, став роздивлятися найближчу купу димчастого скла. Він торкнувся заворожливого каменю, очікуючи, що під палючим сонцем чорна поверхня буде гарячою, але вона виявилася холодною і моторошно гладкою. Король відсмикнув пучки пальців, у яких з’явилося поколювання, і подивився на них, відчуваючи, ніби їх обпекло магією. Його склороби та каменярі будуть у захваті від димчастого скла.

— Наскільки воно крихке?

— Димчасте скло не крихке. Воно небезпечне. Королева By переконана, що ваша судерранська армія добре послужить нам в останній війні. Вас буде винагороджено за це. Деякі з ваших людей можуть навіть вижити. — Його голос став глибшим. — By спостерігає за вами, королю Адане Старфолле. Вона розраховує на вас, і вона знатиме, коли ваша армія буде готова.

Адана пройняв дрож, але він зустрівся поглядом з глибокими бурштиновими очима мага.

— Дякую за цей могутній дарунок.

Зловісний маг кивнув.

— By вірить у людей. На неї справило враження те, що ваша раса вижила після стародавніх воєн. Деякі піщані Люті не згодні зі мною, але я підозрюю, що люди можуть виявитися чимось більшим, ніж здаються.

Після того, як важкі сани відв’язали від ауґів, робітники-Люті знову вмостилися в сідлах своїх рептилій. Маг Аксус, вдаривши п’ятами свого ауґа, рушив з місця. Робітники-Люті розвернули відчеплених від саней тварин, і вся група, голосно гупаючи, помчала крізь пагорби до безплідного обширу пустелі, залишивши сани людям.

Караван утауків прибув до Баннрії зі звичним набором прянощів та ремісничих виробів, а ватажок каравану, бородатий чоловік на ім’я Мелік, ще й привіз найкращі з можливих новин. Змахнувши дорожній пил зі свого барвистого плаща, утаук усміхнувся, вклонився, підняв голову і знову усміхнувся.

— Ваша дружина передає вітання і свою любов, королю Адане, — Він намалював коло довкруж грудей. — Початок є кінцем є початком.

Адан несвідомо зробив те саме.

— Де вона? Як вона? Дитина вже народилася?

Кошлаті брови Меліка зійшлися докупи.

— Вона та Гейл Орр сховалися серед племен утауків, Володарю. Розповідати вам іще щось небезпечно.

— Де вона тепер — таємниця навіть для мене? Я ж її чоловік.

— Пенда каже, що ви також маєте справи з піщаними Лютими. Хтозна, яку лиху магію може використати королева By, щоб дістати ці відомості з вашого розуму?

Адан відчув, як у нього стислося все всередині.

— Тоді відповідайте на інші мої запитання. Дитина вже народилася? Як Пенда?

— У неї ще є час, — відповів Мелік. — Ваша дружина в доброму здоров’ї та гарному настрої, хіба що сумує за вами.

— А ще що?

— Ми розсталися більше тижня тому, але вона просила передати вам послання, якщо я коли-небудь повернуся до Баннрії.

Хоча ватажок каравану мало що сказав по суті, Аданові запаморочилося в голові від самої лише звістки від коханої.

— Дякую, Меліку. Принесіть свій крам на нашу кухню і покажіть слугам замку. Можливо, дещо з цього нам знадобиться.

Очі Меліка зблиснули.

— Я беру дорого, Володарю, особливо коли знаю, що ви відчуваєте себе зобов’язаним щось купити.

Адан розсміявся.

— Нічого іншого я й не чекав!

Коли Адан входив до зали засідань для чергової наради, він усе ще посміхався після зустрічі з утауком, але, коли побачив невеселі обличчя присутніх і почув доповіді своїх воєначальників, тепло в його серці швидко згасло.

— Димчасте скло — цікава речовина, Володарю, — сказав Ленон, його найдосвідченіший воєначальник, чоловік, який придушив нетривале повстання десятиліття тому. — Зброярі та ковалі мечів випробували зразки цього скла. Воно справді добре поєднується зі сталлю.

На столі лежали зразки: меч, жмут стріл, щит і навіть металевий шолом. Адан узяв до рук меч, вкритий шматочками димчастого скла. Потім покрутив його в усі боки.

Ельфас, один з радників, підняв догори палець, з якого сочилася кров.

— Обережно, Володарю. Я порізався об це.

Адан підійшов ближче до відчиненого вікна і повернув лезо до сонячного світла. Скло було чорним, як найчорніша ніч. Він повільно змахнув клинком перед собою, а потім різко рубонув навідліг, швидко і впевнено. Меч свиснув з тихим скорботним зітханням. Король взяв стріли, кожна з яких мала наконечник з гострого трикутного шматочка димчастого скла. Їхні краї були гострі, мов бритва, а кожен кінчик — як кинджал.

— Скільки ми можемо зробити таких стріл?

— Тисячі, — відказав Ленон. — Усе залежить від того, як ви хочете розподілити матеріал, який нам передали Люті.

Слово взяв Урґар, інший військовий радник.

— Якщо матеріал дійсно такий могутній, як каже маг Аксус, ми повинні виготовити якомога більше зброї. Треба забезпечити нашу армію і створити великі запаси. Чи зможемо ми попросити у королеви піщаних Лютих ще димчастого скла, коли використаємо всю першу партію?

— Можливо, — відповів Адан, — допоки зможемо переконувати її, що виконуємо її волю.

— Чому ми виконуємо її волю? — пробурчав стривожений васальний лорд. — Тепер, коли ми знаємо, що ці Люті собою являють і як вони збираються поневолити нас або дати повбивати нас на полі бою, навіщо взагалі їм допомагати?

— Тому що By спостерігає за нами, — відказав Адан. — Ми використаємо це димчасте скло для озброєння наших солдатів, як вона вимагає. Я хочу, щоб королева By продовжувала вважати нас союзниками.

— Але навіщо це робити, Володарю? — не вгавав Ельфас. — Нерозумно збирати таку величезну бойову силу для її потреб! Навіщо приймати цю зброю?

Голос Адана став гострим, мов лезо з димчастого скла.

— Тому що ця речовина є смертельною для Лютих — для усіх Лютих. — Він обвів поглядом стіл. — Це означає, що ми зможемо використати димчасте скло і проти піщаних Лютих.

Усі, хто сидів навколо столу, запосміхалися, зрозумівши, що має на думці Адан. Ленон кивнув, бо, очевидно, і сам вже думав про це. Адан торкнувся обсидіанової поверхні виставленого на огляд щита, відчуваючи холод, що пронизав його до глибини душі. Він мав зробити багато справ і пролити багато крові, щоб убезпечити майбутнє своєї дитини...

Не встигла нарада закінчитися, як прибув посланець, що здолав довгий і важкий шлях, змінивши по дорозі не одного коня. Він задихався, коли вручав Аданові згорнуте послання від конаґа Мандана. Сповнений недобрих передчуттів, Адан зламав сургучну печатку, не надто звертаючи увагу на візерунчасту літеру «М» на печатці конаґа. Поки він читав написане, його очі розплющувалися все ширше.

— Цього слід було чекати, — мовив він хрипким голосом. Його брат оголосив Ішарі відкриту війну. В результаті поспішного і погано спланованого нападу на острів Фулкор Мандан втратив багато кораблів у морській битві — спроба його флоту відвоювати фортецю скінчилася повним провалом. Тепер він жадав помсти ще більше, ніж раніше.

Адан прочитав листа вголос членам ради, які не могли повірити почутому.

— Конаґ вимагає, щоб ми відправили все наше судерранське військо на його війну проти Ішари. Він наказує, щоб я віддав усю свою армію, відрядив наших воїнів до Конвери, звідки їх відправлять за океан воювати. — Він так міцно стиснув листа, що його краї зібгалися. — Він наказує мені залишити моє королівство беззахисним! У такий час! — Адан похитав головою, ледь помічаючи перехоплені від подиву та гнівного невір’я голоси своїх підданих. — Я хочу помститися за свого батька, як і всі, але... але віддати все моє військо? Я не можу. Не можу!

Піщані Люті спостерігали за кожним кроком Адана, а отже королева By ніколи не дозволить йому відправити на війну те, що вона вважала своїм військом.

Посланець конаґа Мандана і його невеличкий загін дісталися краю пустелі. Після тривалої подорожі посол і четверо запилюжених солдатів його супроводу виглядали жалюгідними й розгубленими.

У королеви By їхній вигляд викликав розчарування. Вона очікувала чогось більш вражаючого від великого правителя трьох королівств. By вимагала зустрічі із самим Манданом як знак поваги до неї, а цей простий посланець зовсім не задовольнив її.

Патруль Лютих помітив людей, що, спотикаючись, брели скелястими каньйонами. За наказом By її розвідники оточили посольство конаґа, а потім пригнали його до піщаного палацу.

Коли обгорілого на сонці недолугого посланця підвели до трону, By спробувала бути ввічливою. Адже, зрештою, король Адан виявився корисним і цікавим у певному сенсі. До того ж вона міцно тримала його в шорах. By надіслала йому вантаж димчастого скла, щоб він міг підготувати для неї свою армію. Можливо, цей конаґ Мандан міг би теж бути корисним, але за умови, що навчиться виявляти повагу.

Знервований посланець мав довге обличчя, вузький ніс і ріденьку борідку, його густе каштанове волосся було скуйовджене після важкої подорожі. Оскільки патруль Лютих привів людей одразу в палац, чоловік не встиг привести себе до ладу, проте By була рада, що вивела його з рівноваги. Одяг посланця був важкий та пишно прикрашений парчею, з товстими манжетами та золотими гудзиками. Можливо, він і був показним, але зовсім непрактичним для подорожей пустелею. Попри це, чоловік тримався так пихато і самовпевнено, наче його вбрання саме по собі мало викликати до нього глибоку повагу. На думку By, це було не так. Їй було цікаво, які послання він привіз і які виправдання знайде.

Солдати, що його супроводжували, стояли позаду з перекошеними лицями, намагаючись виглядати загрозливими у своїх крихких обладунках.

Охоронці Ву не потурбувалися роззброїти їх, і, можливо, солдатів посольства трохи заспокоювала думка, що вони мають хоч якусь можливість захищатися. Кожен з них виглядав вкрай розгубленим.

Солдати принесли до тронної зали важку скриню. Якийсь подарунок, припустила королева. Або вони слабкі, або в скрині щось важке. Солдати грузнули у м’якому піску підлоги і, спотикаючись, поволі сунули вперед.

By сиділа, розкинувшись на своєму троні, виставивши напоказ засмаглі стегна і литки. На королеві був лише малий обладунок, що оголював живіт. Вона не бажала жодного з цих чоловіків, але їй було цікаво, чи вважають вони її привабливою.

Стоячи перед королевою на чистій піщаній підлозі, посланець змахнув пил зі свого важкого одягу і прочистив горло.

— Маю честь відрекомендуватися вам, королево By, правителько піщаних Лютих. Я лорд Ґоран, довірений представник конаґа Мандана. Він відрядив мене на ваше запрошення.

Він схилив голову, а не став на коліна, не розпростерся на піску. By не знала, якого саме привітання очікувала, але це її також розчарувало.

— Ми їхали довго і тяжко, щоб побачити вас, — продовжував Ґоран.

By стало цікаво, чи вважає їхній конаґ себе рівним їй. Вона нахилилася вперед на своєму троні, мов хижак, який відчув чергову здобич.

— Король Судерри Адан виявляє повагу, спілкуючись зі мною особисто, коли я його кличу. Він розуміє мою силу і знає своє місце. Мої вказівки конагу Мандану були цілком чіткими. Я наказала йому прибути до мене особисто, а він послав... тебе. — Останнє слово вона ледь не виплюнула.

Ґоран знову вклонився, його солдати стривожено заворушилися. Від них тхнуло страхом.

— Прийміть мої найщиріші вибачення, королево By. Конаґ Мандан наразі змушений вести жахливу війну. Захист трьох королівств від Ішари вимагає всієї його уваги. — Ґоран тримався незграбно, він був поганим дипломатом. — За інших обставин він би прибув сюди сам, але він послав мене, одного з найповажніших своїх васалів, замість себе. Я маю його повну довіру. — Манірний чоловік стиснув руки і вклонився трохи глибше, наче почавши розуміти, в якому непростому становищі він опинився. — Сподіваюся, для вас моя присутність є прийнятною.

By сердито поглянула на нього. Вона й досі відчувала невдоволення через те, що Адан відмовився взяти із собою вагітну дружину, незважаючи на ясне запрошення By. Рано чи пізно Кво все одно знайде Пенду, де б вона не ховалася в пустелі. Але принаймні король Адан і король Колланан приїхали до неї особисто, а не відправили, зневаживши її, якогось замінника.

— Я не вважаю тебе прийнятним.

Чотирнадцять воїнів Лютих стояли вздовж стін тронної зали, тримаючи зброю напоготові. За лічені секунди вони могли порубати супровід лорда на шматки. By варто було лише ворухнути пальцем.

Розчервонівшись і спітнівши, Ґоран квапливо підскочив до багато прикрашеної скрині, яку притягли його солдати.

— Щоб показати свою щедрість, конаґ Мандан надсилає вам цей подарунок. — Він підняв дерев’яну кришку, і під нею виявилися насипані купами золоті монети, ланцюжки, персні з дорогоцінними каменями та самоцвіти. Білі морські перлини матово виблискували серед скарбів, як градини, що зосталися після бурі. — Конаґ Мандан перебрав усю свою скарбницю, щоб знайти гарні та гідні вас речі. Мандан сподівається, що ми з вами проведемо плідні бесіди і що колись ви завітаєте до нього в замок Конвера.

By спустилася з підвищення і, не залишаючи слідів, поплила понад піщаною підлогою. Здавалося, що Ґоран пишається скарбом, який він щойно запропонував. Навіть не глянувши на нього, By опустила руки в скриню і пропустила між пальців монети, ланцюжки та самоцвіти. Затиснувши одну з перлин між великим і вказівним пальцями, вона жбурнула її через усю залу. Двома пальцями вона перекинула скриню, висипавши її вміст на піщану підлогу.

Вираз її обличчя став несамовитим.

— Я сподівалася знайти на дні щось інше, проте все, що я бачу, — це коштовності та миле залізяччя... речі, які я можу сотворити будь-якої миті, коли забажаю. — Ґоран кліпав на неї очима, не знаючи, що сказати. By лютувала. — Ти думаєш вразити королеву Лютих блискучими цяцьками? Ми — ваші творці! Коли ви мені потрібні, то мусите коритися!

Ґоран, здавалося, не розумів, що вона говорить.

— Але королево By, е-е-е, ваша Величносте... — Він розвів руками. — Вибачте, я не знаю, як правильно до вас звертатися. Конаґ Мандан вважав цей скарб за велику честь. Він надіслав цю скриню, сподіваючись, що ви приймете її як жест доброї волі.

— Жест доброї волі? Дуже добре. Я поверну його подарунок разом із жестом моєї волі. — By подивилася на перекинуту дерев’яну скриню і зміряла поглядом нещасного чоловіка. — Повертайся назад до свого конаґа з посланням від мене. — Вона торкнулася дерев’яної скрині. — Можливо, тобі буде важко поміститися всередині, але я допоможу.

Зосередившись на нещасному чоловікові, який перелякано затремтів, By застосувала свою магію, згинаючи його руки, аж поки не затріщали кістки. Ґоран задихався від жаху, а його очі вирячилися від болю. Потім королева, зламавши йому кістки ніг, склала його і заштовхала в скриню. Ледь помітним рухом пальця вона зламала йому хребет. Ґоран заволав.

Його солдати, вихопивши мечі, кричали, але воїнів Лютих було набагато більше. By наказала їм не вбивати супровід. Натомість нажахані люди були змушені дивитися, як королева згинає, скручує, згортає і стискає тіло Ґорана. За допомогою магії вона опустила його голову до центру грудей і повернула, змінивши її форму, та все ж королева зберегла йому життя. Зрештою переламаний і стиснутий Ґоран умістився всередині скрині, і при цьому жодного дюйма простору не було витрачено даремно.

By закрила кришкою його спотворене стражданнями обличчя і зробила крок назад, щоб подивитися на блідих, настрашених солдатів.

— Ви можете відвезти його назад до замку Конвера, щоб усі побачили мою силу. Потім скажіть конаґу Мандану, що наступного разу, коли я викличу його, я очікую, що він належним чином виконає мій наказ.

Уто не хотів покидати столицю у такий вирішальний момент, але його, як Хороброго, чекали й інші справи. Він переконався, що конаґ видав належні вказівки щодо війни помсти, а підготовка до розкішного королівського весілля йде повним ходом. Після чого, залишивши Мандана під опікою внутрішньої ради, Уто зібрав сакви і вирушив у дорогу.

Хоробрий пообіцяв, що повернеться за тиждень, але нікому не міг сказати, куди їде, адже тренувальні селища не були позначені на жодній малі. Давним-давно, після різанини у Валаері, Хоробрі заприсягнися ніколи більше не бути вразливими.

Виїхавши з Конвери, Уто рушив на захід головними шляхами, що йшли поміж дерев у гори. Після виверження вулкана Вада рух цими дорогами став набагато меншим. Він точно знав, коли потрібно з’їхати з основного шляху на стежку, схожу на мисливську, що пролягала повз високі буки. Земля у лісі була вкрита шарами запашного коричневого листя. Біля тоненького струмочка Хоробрий повернув на північ і рухався берегом, поки не знайшов іншу стежку, яка привела його до скупчення оточених соснами будиночків.

Під’їжджаючи до поселення, Уто очікував побачити дітей Хоробрих, що вправляються з дерев’яними палицями і тупими мечами. Натомість у селищі було моторошно тихо. Його кінь заіржав, і тиша змусила Уто насторожитися. Він торкнувся меча при боці.

Однак, коли він знайшов Онзу, то побачив, що його старий учитель просто відправив учнів виконувати повсякденні справи, замість того, щоб тренуватися у навчальних боях. Одинадцять дітей Хоробрих відзначалися плавними рухами і надзвичайною гнучкістю, навіть коли рвали бур’яни. Кожен учень, що навчався тут, одного дня стане вбраним у чорне воїном, як тільки опанує необхідні навички.

У багатьох дітей тіло було вкрите фіолетовими та жовтими синцями, наче їх регулярно бив жорстокий учитель, однак Уто знав, що це сліди невпинних суворих тренувань. Жоден учень Онзу, незалежно від умінь або хисту, не залишався неушкодженим після денного заняття. Худорлявий старий воїн наполягав на тому, що змучене тіло сприяє скромності. Він також хотів утовкмачити учням, що жоден Хоробрий не є безсмертним.

— Колись ми всі загинемо від руки супротивника, — казав Онзу. — Смерть забере кожного з нас, але я хочу, щоб моїм останнім супротивником була старість, а не воїн на полі бою.

Кожен підготовлений Хоробрий виходив з цього табору, ставши паладином, і захищав якийсь край або присвячував себе служінню своєму покровителю. Багато хто з них повертався пожити в тренувальному селищі рік або близько того, виконуючи те, що було необхідно для раси Хоробрих, перш ніж вирушити для виконання іншого взятого на себе обов’язку.

Несподівано Уто згадав ще одного паладина-Хороброго, юнака Ондера, одного з синів майстра Онзу (хоча родинні зв’язки тут не були міцними), який разом з Уто зіткнувся із шаленіючим божком в рибальському містечку Міррабай. Того дня мужність і підготовка Ондера підвели його, і він утік, зганьбивши себе. Хороброго вигнали, а його пам’ять стерли за допомогою руни забуття, яку наніс сам Уто. Цей юнак навчався тут, у Онзу.

Майстер Онзу знав, що зробив його син і що зробив Уто, але вони не говорили про це. Старий учитель мав спокійне, тверде розуміння того, що було необхідним.

Сьогодні Онзу поставив дітей до роботи на городах громади. Одні викопували картоплю з земляних горбків, інші збирали помідори та квасолю. Діти підвели очі, коли під’їхав Уто. Один хлопчик відклав лопату.

Учитель сидів на камені, спостерігаючи за роботою, готовий висловити зауваження робітникам. Він посміхнувся, і стало видно його зламаний зуб, який він втратив, зробивши похибку в обороні під час бою, — усього один раз.

— Уто! Ти повернувся виконати свій обов’язок Хороброго? Тут немає жінок, які чекають на чоловіка. Остання поїхала два тижні тому.

— Я певен, що свій обов’язок ти виконуєш.

Кожен Хоробрий мав обов’язок продовжувати рід напівкровок, але Уто не любив жодної з цих жінок. Втративши Мареку, він втратив і здатність до любові й ніжності. Все, що залишилося в його серці, — це його обов’язок, його обітниця захищати Хоробрих, Співдружність та конаґа.

— Я приїхав з більш серйозною метою. — Він кинув оцінюючий погляд на дітей різного віку, які припинили роботу на городі, щоб послухати розмову, проте зрозумів, що всі вони надто юні. — Жоден з ваших учнів ще не дозрів, але я хочу попросити вашої допомоги.

Онзу важко піднявся з каменя. Уто знав, що старий перебільшує свою фізичну неміч, бо це змушує супротивників недооцінювати його.

— Я допомагаю, в чому можу, Уто. Ти був одним з моїх найкращих учнів, — Він гримнув на вкритих синцями і втомлених дітей. — Повертайтеся до роботи! Якщо не будете доглядати наш город, то ми помремо з голоду. — Він пирхнув. — Або принаймні нам доведеться йти в сусіднє село і купувати їжу. — Діти повернулися до роботи, але продовжували дослухатися до розмови.

Уто не звертав на них уваги.

— Ваше селище на відлюдді, проте ви вже мали взнати, що ішаранці вбили конаґа Конндура і що Співдружність зараз перебуває у стані війни. — Неподалік його кінь почав принюхуватися до рослин, що посходили на городі, але один з учнів його відігнав. — Конндур повівся нерозумно, намагаючись укласти союз з ішаранськими тваринами. Вони вбили його за це. Його найбільшою помилкою було те, що він їм довірився.

Здавалося, Онзу був здивований різким тоном Уто, але той продовжував напирати. Уся Співдружність повинна взяти участь у цій великій війні заради власного виживання. Порожнечу всередині Уто можна було заповнити лише помстою. Він звернувся із закликом до всіх боєздатних бійців, а конаґ Мандан постановив, що будь-яке придатне для плавання по морю судно має увійти до складу військово-морських сил Співдружності, щоб можна було швидко відновити флот. Але Уто також потребував Хоробрих.

— Це наша війна помсти, Онзу. Нарешті. Нам потрібні всі наші люди з усіх трьох королівств, включно з паладинами та зобов’язаними Хоробрими. Якщо ви закличете їх, вони прийдуть.

Онзу почухав носа, і на його обличчі з’явився стурбований вираз.

— Чому я, Уто? Ти зобов’язаний Хоробрий самого конаґа. Вони послухають тебе так само, як і мене.

— Вони поважають мене, але шанують вас.

Онзу засміявся, але, здавалося, йому було не по собі.

— Я не сперечаюся, коли хтось із моїх учнів каже правду.

— Нашою єдиною метою має бути покарання ішаранців. Кров конаґа Конндура — це всього лише ще одна причина ненавидіти їх. Ми захопимо їхній континент, відновимо там нашу колонію, дамо Хоробрим змогу процвітати в новій Валаері.

Старий учитель з тугою глянув на ідеалізовану статую чоловіка-Хороброго біля своєї оселі.

— Точнісінько, як та мрія, яку Олан бачив для нашого народу, коли повів його через море... — Онзу примружив очі, і його обличчя ще більше зморщилося. — Я живу на відлюдді, як ти кажеш, однак я не глухий. Я знаю, що наші паладини виявили цілі села, які стояли зовсім порожні, в тому числі одне з наших поселень Хоробрих. Ми не можемо цього пояснити... але я знаю, що це жодним чином не пов’язано з ішаранцями.

Уто здивувався.

— Деякі поселення спорожніли після виверження вулкана Вада. Багато міст були евакуйовані, а в сільській місцевості все ще панує безлад. Я це знаю.

— Я не про це, — мовив Онзу, чмихнувши. — Не про це! Я маю на увазі маленькі гірські села, особливо на заході Судерри, зараз зовсім покинуті. Тренувальне поселення Хоробрих порожнє, мовчазне... всі зникли. Хоробрих викрали, якщо хочеш знати мою думку.

Уто відчув сироти по тілу.

— Що ви таке кажете? Хто може здолати Хороброго?

— Справді, хто може здолати Хороброго? — повторив Онзу, киваючи. — Ти знаєш відповідь. Люті! Вони повернулися і бачать в нас інструмент для власних воєн.

Обличчя Уто перекосило від презирства.

— Знову Люті? До нас доходили чутки, але саме ішаранці напали на нас на острові Фулкор! Конаґ Конндур був жорстоко вбитий. Саме в цьому полягає наше справжнє військове протистояння. Ми повинні робити те, що необхідно для Співдружності.

— О, я не такий поступливий, як твій молодий конаґ, Уто. Ніколи не недооцінюй загрозу. Я вчив тебе краще. — Заскочений зненацька, Уто почав щось говорити, проте Онзу підняв руку, змусивши його замовкнути, наче завдавши удару. Наставник продовжив:

— Ти не можеш заперечувати того, що відбувається. Так, ми повинні скликати Хоробрих, але нашим головним ворогом цілком можуть виявитися Люті. Наша раса повинна бути готова до величезної битви — не десь за морем, а прямо тут. — Він підняв догори кістлявий палець. — І ти знаєш, що хочуть зробити Люті. Ніхто з нас не виживе.

Уто розлютився.

— Це все легенди! Конндур дозволив собі повірити їм, і тепер його вбито через цю дурість.

— Деякі легенди є правдою, — відказав Онзу. — Ти засліплений своєю війною помсти. А що, як нам справді слід боротися не з ішаранцями? — Учитель так близько підійшов до Уто, що той не міг не відступити. — А що, як нам доведеться битися з драконами?

Указ конаґа був стислим та нахабним, і Колланан образився на його формулювання. Так, Мандан був правителем трьох королівств, але він був наївним і ненадійним, далеко не готовим правити. Хоча конаґ на рік старший за Адана, він був зовсім недосвідченим, особливо як для війни. Мандан виявив байдужість та зневагу, коли отримав попередження про Лютих, і лише повторював, як папуга, слова Уто. До того ж тепер Колланан знав, яким хитрим і підступним є цей Хоробрий.

Читаючи зараз цей зухвалий указ, Колл відчув озноб по тілу, розуміючи, що його власний лист з попередженням про Уто, — написаний братові, — не знайшов відгуку. Конндур поставився би до послання серйозніше, проте Мандан був повністю під владою Хороброго.

Стримуючи гнів, Колланан наказав посланцю з Конвери зачекати в передпокої. Чоловік був виснажений, адже йому довелося пробиратися майже непрохідними гірськими дорогами.

Король покликав Ласіса, Елліель і королеву Тафіру приєднатися до нього у читальні. З ними прийшла і Шадрі. Вогонь у каміні згас, крізь відчинені вікна у кімнату зазирало сонячне світло пізнього осіннього дня. Протягом багатьох років бойовий молот Колла висів на стіні, і він думав, що йому більше ніколи не доведеться братися за цю зброю. Але часи змінилися.

Колланан сперся ліктями на дерев’яний стіл і підняв лист.

— Конаґ наказує мені зібрати всіх боєздатних бійців і відправити їх скорим маршем до узбережжя. Він хоче, щоб армія Нортерри приєдналася до загальних сил Співдружності для негайного нападу на Ішару.

Зазвичай нетерплячий Ласіс голосно втягнув у себе повітря.

— Ці слова йому нашептав Уто, — уїдливим тоном промовила Елліель.

Королева поклала руки на плече Колла і нахилилася, щоб прочитати лист. Її обличчя зблідло.

— Але ж у нас немає вільної армії. Ми будуємо всі можливі оборонні укріплення для захисту від нападу крижаних Лютих. — Вона підняла погляд, її темні очі широко розплющилися. — Якщо виконаємо його наказ, усі наші землі залишаться беззахисними.

— Підкріплення піщаних Лютих має скоро прибути, щоб допомогти нам, — мовила Елліель. — Наші війська потрібні нам тут, щоб ми могли битися разом.

— Ми просто не можемо відправити наших бійців, — сказав Ласіс, схрестивши руки на грудях. — Це було б безглуздо.

Колланан, відклавши листа, розпачливо промовив:

— Хай там як, а Мандан — конаґ, істинний спадкоємець мого брата, незалежно від того, згоден я з ним чи ні. — Його серце стиснулося, коли він збагнув, що Адан, напевно, отримав подібний лист в Судеррі.

— Чи буде достатньо символічного загону? — запитала Тафіра. — Сто бійців, наприклад, щоб виконати наші зобов’язання перед Співдружністю?

Колл похитав головою.

— З підписанням Хартії Співдружності три королівства домовилися воювати як одне ціле, заприсягнися слідувати за конаґом як правителем над усіма нами. Якщо я порушу цей указ...

Очі Шадрі засяяли від нової ідеї, що спала їй на думку, і вона випалила:

— Ну, тоді це і є ваша відповідь, Володарю! Три королівства заприсягнися захищати одне одного з часів королеви Крески, чи не так? Ми всі це знаємо, правда? Про це прямо сказано в Хартії Співдружності. Пам’ятаєте п’ятий розділ? Пригадайте, які саме там слова. — Дівчина важко дихала, її щоки розчервонілися.

Елліель поглянули на Шадрі.

— Ти запам’ятала весь текст Хартії Співдружності?

Молода вчена здивовано нахмурилася.

— Майже весь. Я читала його багато разів під час свого навчання. Але я не знаю, чи змогла б проказати всю Хартію напам’ять. Можливо, нам доведеться звернутися до оригіналу, якщо ми хочемо використати цю частину Хартії.

Ласіс та Елліель спантеличено перезирнулися. Колланан погладив бороду, намагаючись пригадати, що написано в документі.

— У нас є копії тут, у замку, та в святилищі пам’яті. Будь ласка, допоможи мені згадати, дівчино. Що ти пропонуєш?

Схвильована Шадрі усміхнулася.

— Указ конаґа Мандана не посилається на жоден конкретний пункт, то що заважає вам цим скористатися, перевернувши його вимогу? У Хартії Співдружності, розділ п’ятий, сказано, що якщо будь-яке з трьох королівств просить допомоги у тяжких обставинах, то інші два королівства повинні відгукнутися. Скористайтеся цим зобов’язанням, Володарю.

Здивований Колланан подивився на Тафіру, яка, заінтригована, посміхнулася йому у відповідь. Він сказав:

— Я вважав, що ця частина Хартії стосується звернення по допомогу в разі стихійного лиха, повені або голоду.

— Це може матися там на увазі, але саме так там не сказано, — мовила Шадрі. — Автори Хартії і ті, хто її тоді підписали, не могли уявити собі зовнішнього ворога, оскільки Люті зникли, а Ішара ще не була заселена. — Її усмішка стала ширшою. — Слова — це слова.

— Слова — це слова, — повторив Колл, погладжуючи нижню губу.

Вчена дівчина продовжила:

— Напишіть конаґу Мандану і, посилаючись на п’ятий розділ, скажіть йому, що вам потрібні воїни Співдружності, щоб врятувати Нортерру. Ваше королівство зіткнулося із серйозною загрозою, як і зазначено у Хартії. Крижані Люті вже знищили Лейк Бакал, і ми знаємо, що королева Онн збирає страхітливі армії. У вас є багато доказів, багато свідків. Наше королівство, поза всяким сумнівом, потребує військової допомоги. За умовами Хартії Співдружності, конаґ зобов’язаний надіслати допомогу, якщо ви її попросите, чи не так?

Елліель посміхнулася.

— Це дуже розумно, Шадрі.

— Не просто розумно. Вона абсолютно права. — Очі Колланана посвітлішали. — Я згоден. Нортерра потребує допомоги всіх трьох королівств більше, ніж будь-коли раніше. Допоможіть мені написати належну відповідь, процитувавши відповідні слова з Хартії. Тут немає жодних сумнівів.

— Чи можемо ми відправити капітана Рондо та його солдатів з посланцем назад до Конверн? Щоб переконатися, що послання буде доставлено? — стривожено запропонувала Шадрі. — Власне, тут вони лише завдають клопоту. Я чула їхню розмову...

Колланан відкинув цю ідею.

— Ні, я хочу, щоб вони долучилися до бою на озері Бакал і змогли на власні очі побачити крижаних Лютих. Коли вони зіткнуться зі справжнім ворогом, то більше не зможуть заперечувати небезпеку. — Він почухав густу бороду, похитав головою. — Після цього я дозволю їм поїхати. Коли вони повернуться до Конвери, то допоможуть переконати Мандана.

— Якщо вони захочуть розплющити очі, — мовила Тафіра.

Колл сів писати відповідь та свій запит, посилаючись на умови Хартії, а Шадрі й Тафіра взялися допомагати йому формулювати думки та підбирати потрібні слова. Коли лист був готовий, він викликав посланця до своє! читальні. Чоловік, відпочивши, чекав на відповідь, хоча йому й не дуже хотілося повертатися тяжкими шляхами назад. Король подивився на згорнуте послання, перш ніж віддати його.

— Я не можу зробити те, що просить конаґ Мандан. Натомість ось офіційний запит до нього допомогти моєму королівству боронити себе. Я вже збільшив армію Нортерри, але у нас зовсім немає зайвих солдатів для війни за морем, поки ми самі стоїмо на порозі повномасштабної війни з Лютими тут, на нашій власній землі.

Посланець був вражений.

— Володарю, ви не можете відмовитися виконувати наказ конаґа! Після того, що сталося з Конндуром Хоробрим, ми мусимо напасти на Ішару!

— Кров предків, Конндур був моїм братом, і мені осоружне те, що ішаранці зробили з ним, однак моє королівство важливіше за помсту. Якби я попросив, Конндур поспішив би допомогти Нортеррі! На кону саме існування Нортерри. — Він всунув лист до рук посланця. — Це офіційний запит, згідно з умовами Хартії Співдружності. Мандан повинен допомогти нам.

Посланець, зіщулившись, опустив погляд на лист у своїх руках.

— Я не можу доставити це конаґу.

— Ти мусиш. Це мій наказ як короля Нортерри. Конаґ Мандан пов’язаний Хартією Співдружності. Оборона трьох королівств важливіша за свавільний мстивий напад. — Посланець усе ще вагався, і Колланан гаркнув на нього:

— Ми дамо Тобі провізію і свіжого коня. Їдь! Украй важливо, щоб конаґ отримав моє звернення якомога швидше. Нам потрібно, щоб він послав сюди своє військо.

Посланець вискочив у коридор, стискаючи листу руці.

Коли він зник за дверима, Елліель сказала:

— Якщо Мандан відправить Уто на чолі свого війська, я буду з ним битися.

— Не переживай, у нас буде вдосталь ворогів, щоб битися з ними, — відказав Колл з важким серцем. Його лист напевне викличе бурхливу реакцію небожа, і Колл не знав, що юнак вчинить у відповідь.

— Добром це не скінчиться, коханий, — попередила Тафіра.

Зітхнувши, він міцно обійняв дружину, торкнувшись бородатим підборіддям її голови.

— На жаль, ти майже завжди маєш рацію.

З півдня нарешті прибули піщані Люті. Колланан з глибоким розчаруванням побачив, що їх лише двадцять. Вони їхали на ауґах — шістнадцять озброєних воїнів у металевих та кістяних обладунках, троє суворих магів в поруділих шкіряних мантіях і Кво, з медово-золотими очима і довгим вибіленим сонцем волоссям.

— Сестра відправила наш загін до вас. Ми допоможемо вам зруйнувати фортецю нашого ворога.

Колл та його королева зупинилися перед ними, навколо зібрався натовп, вражено витріщившись на Лютих.

— Ласкаво просимо. Ми сподівалися отримати більші сили від королеви By.

Кво засопів, ніби образившись.

— Наскільки більше вам потрібно? Ви не розумієте, якою силою ми володіємо. — Його ауґа з мутними очима висолопив довгий язик. — Ваша людська армія може нам допомогти. Хіба ви не бажаєте битися? — Він посміхнувся. — У давнину люди досить непогано вміли битися і вмирати на полі бою.

У густому лісі одразу за табором гетрренів ворушився невгамовний божок. Кловус тримав істоту під контролем за допомогою свого зв’язку, то відпускаючи божка, то потім ніби підтягуючи його до себе, як рибу на волосіні.

Стривожені варвари зрозуміли, що божок відгукається на накази головного жерця. Вони сильно боялися божка, а тому боялися і самого жерця — саме так, як і очікував Кловус. Він відігнав від себе обурення, яке вже давно відчував. У будь-який момент жриця Нере могла зробити те саме, використовуючи тамбурдинського божка для знищення ворожих таборів. Кловус терпіти не міг жрицю, яка не бажала користуватися своєю силою.

Вершники-гетррени провели його сосновими лісами крізь пагорби й узвишшя в дикі нетрі. Варвари розпалили величезне багаття посеред галявини, ніби воно могло відлякнути божка. Тепер Кловус сидів у таборі гетрренів, а перед ним постала їхня отаманша. Яка ж вона потворна!

Маґда мала квадратне обличчя, риси якого були позбавлені усякої миловидності чи витонченості. Її темне, жорстке волосся було сплутане — навмисно, подумав Кловус, або, можливо, через цілковиту відсутність догляду. Її тіло нагадувало йому бочку, набиту м’язами. Великі груди здавлював шкіряний нагрудний панцир, а вовча шкура висіла на плечах як накидка.

Варварка присіла на повалену колоду, яку, схоже, вважала своїм троном, і тримала в руках вузлувату палицю з округлою, покрученою верхівкою, блискучою від крові її жертв. Вона нахилилася вперед і вишкірилася. Один з її передніх зубів був підпиляний і мав гострий край.

— Ти посмів прийти до нас, слабак. — Її голос був схожий на суцільну відрижку. — Чого ти хочеш?

Хоча вона була йому огидна, Кловус і оком не змигнув. Його зв’язок зі збуреним божком робив його нездатним до страху.

— Якби я був слабаком, то просто дозволив би своєму божку роздерти вас усіх. Але я хотів подивитися тобі в обличчя, Маґдо, повелителько гетрренів. Я хотів подивитися, чи ти чогось гідна.

Маґда видала хекаючий звук, який він сприйняв за сміх.

— Гідна чого? Ми беремо те, що хочемо.

Кловус змахнув клаптик сажі зі свого каптана. Буйне багаття тріскотіло й лускало, викидаючи в повітря іскри, схожі на мінливі зірки.

— Я вирішу, залишити тобі й твоїм людям життя чи ні, залежно від того, що ти скажеш мені цієї ночі.

Варвари скупчилися навколо, глипаючи на гостя так, ніби він був обідом, який ось-ось подадуть. Серед дорослих було з десяток чи більше дітей, які дивилися на нього широко розплющеними очима. Вирази їхніх облич були зовсім дикими, волосся довге і заплутане, одягнені вони були в хутро, а в руках тримали гостро заточену зброю, і все це робило їх схожими на мініатюрні копії дорослих гетрренів.

Кловус вирішив, що Маґда поводиться недостатньо шанобливо, і підтягнув божка ближче, щоб нагадати їй про його силу. Дерева захиталися і затряслися, гілля затріщало, уламки гілок злетіли в повітря і впали у багаття, здійнявши снопи жаринок. Вражені варвари витріщилися на ліс. Маґда підхопилася зі своєї колоди, тримаючи палицю, так наче та могла виявитися корисною зброєю проти божества.

— Сядь, — гарикнув на неї Кловус, — і слухай мене.

Вона кинулася на жерця з піднятою дубиною, і в ту ж мить з лісу, піддавшись інстинктам, виринув божок. Він постав, наче грім первісної енергії, вир хижих очей і клацання іклів. Коли гетррени заверещали, як діти, Кловус дозволив собі посміхнутися.

— Я сказав, сидіти!

Цього разу Маґда послухалася, хоча й продовжувала стискати свою покручену палицю, ніби намагаючись задушити її.

Кловус дозволив божку ще трохи поноситися неподалік від вогню, а потім наказав йому відступити до дерев.

— Я міг би знищити вас усіх просто зараз. І ви це знаєте.

Маґда буркнула:

— Нас занадто багато. Ти можеш убити тут усіх, але тисячі гетрренів по всьому лісі помстяться за мене. Вони вб’ють кожного з вас, боягузливих блідих людей.

Кловус здивував її своєю пропозицією.

— Я волів би прийти до іншої домовленості. Гетррени можуть виявитися корисними. — Він сплів свої пухкі пальці, показуючи золоті персні. — Ви полюєте на тамбурдинських землях. Ви робите набіги та спалюєте села. Ви нападаєте на місто, крадете все, що можете, але ніколи не захоплюєте його. — Він примружив очі. — Ви ліниві? Чому ви не оволодієте містом і не проголосите себе правителями Тамбурдина?

— Ми і є правителями цих місць, — заперечила Маґда. — Ми йдемо туди, куди хочемо, і беремо те, що хочемо.

— А потім тікаєте і ховаєтеся у цих дикунських таборах. — Кловус жестом показав на галявину, де гетррени розстелили ковдри та розклали купи награбованого добра.

— Ховаємося? — Маґда образилася. Здавалося, вона вже забула про божка. — Міські люди ховаються за своїми дерев’яними стінами, потрапляючи в пастку так само, як ми ловимо тварин, — і вони роблять це самі. — Вона знову зайшлася своїм диким сміхом. — Міста занадто малі. Вони б нас обмежували. Гетррени вільні.

Кловус сперся ліктями в коліна. Настав час для переговорів.

— Але чого твої люди хочуть? Якщо місто Тамбурдин замале, то що було б достатньо великим для вас? — Він знав, що запропонує, але спочатку хотів почути її відповідь.

— Ми хочемо завоювань! Ми хочемо скарбів, і ми хочемо збирати сльози переможених. — Вона гупнула палицею по землі.

— Я бачу твоє честолюбство, Маґдо. Я знаю силу твого народу і шкоду, яку ви можете заподіяти. — Кловус підняв брови. — Навіть округ Тамбурдин замалий для гетрренів. Ви призначені для великих справ.

Варвари забурмотіли на знак згоди. Маґда напружено думала, і вираз її квадратного обличчя був такий, ніби її розпирають гази.

— Ми вже чимало досягли під моїм правлінням.

— Я можу запропонувати вам ще більше, — відказав Кловус. — Тамбурдина не достатньо. Я можу віддати вам цілу землю, три королівства. — Він посміхнувся. — Співдружність за морем — континент, який можна загарбати.

— За морем? Ми ніколи не бачили моря.

— Мій народ воює зі старим світом. Нам потрібні воїни, а ви довели свою міць у моїх очах. Я верховний жрець Ішари. Будьте моїми найманцями. Ми дамо вам зброю та обладунки. Ми забезпечимо вас кораблями і відправимо ваші величезні сили вторгнення проти безбожників.

Кловус, відчуваючи божка в лісі, послав йому сплеск енергії, Істота, роздувшись, повалила кілька дерев, і гучний гуркіт налякав гетрренів. Жрець підняв вказівний палець.

— Якщо ви нападете на нас тут, ми вас роздавимо. Але в Співдружності ніхто не зможе стати у вас на шляху. У них немає божків, лише армії та мечі. Ви їх боїтеся?

Цього разу Маґда не здригнулася. Вона пильно дивилася на Кловуса.

— Ми завоюємо землю, а ви дасте нам для цього зброю? А потім ми зможемо поневолити переможений народ? Забрати все, що вони мають?

— З мого благословення, — пообіцяв Кловус. — Але ви повинні залишити Тамбурдин. Приїжджайте до Сереполя, і ми посадимо вас на кораблі й відправимо в старий світ. — Його пропозиція була серйозною. Гетррени були величезною, проте недисциплінованою бойовою силою, їх не можна було вважати армією. Жрець Кловус був радий дати їм можливість виплеснути свою енергію в трьох королівствах. Вони могли влаштовувати стільки погромів і плюндрувань, скільки їм заманеться, доки були на безпечній відстані від Ішари. Кловус підвівся на ноги і стояв перед грубою жінкою, дивлячись їй в очі.

У світлі багаття її риси виглядали помаранчевими.

— Твоя пропозиція звучить добре, слабак. — Кудлаті гетррени з огидно випираючими м’язами юрмилися поруч, слухаючи їхню розмову. Вони загриміли зброєю і загаласували. — Вся земля і вся потрібна нам зброя? Це підходить для мене і мого народу.

Кловус відчув, як його розпирає від перемоги, але Маґда раптом пхнула його в круглий живіт, а потім, сягнувши вниз, схопила за промежину.

— Твоя власна зброя м’яка і не загрозлива, проте я можу це виправити. — Кловус шарпнувся, але Маґда не відпускала руку, пестячи його. Із хтивим виразом на обличчі вона продемонструвала свій заточений передній зуб. — У гетрренів є лише один спосіб укласти таку угоду. Сьогодні вночі я візьму тебе як свого коханця. Якщо ти мене задовольниш, то наша угода буде прийнята.

Від цієї думки Кловуса знудило. Легенди стверджували, що ця жінка блудила з ведмедями, та й смерділа вона так, ніби це правда. Маґда відступила на крок і з викликом зміряла його поглядом.

— У мене були набагато кращі чоловіки, але ти теж згодишся. Ходімо зі мною, щоб я могла побачити, є в тобі бодай трохи твердості чи ти зовсім м’якотілий слабак. — Вона насмішкувато додала: — Ми можемо піти під дерева, щоб усамітнитися, якщо тобі це потрібно.

Кловус зрозумів, що, незважаючи на нудоту, яка підступала до горла, йому доведеться це зробити. У храмі Сереполя він брав багатьох коханок, більшість з яких були молодими жінками, що приносили себе в жертву, щоб здобути прихильність божка. Хтось із них бажав його, хтось явно не хотів, але через нього вони віддавали свої тіла божеству. Зараз це була огидлива жертва, яку Кловусу треба витерпіти, але він завжди робив те, що було потрібно.

Маґда вже йшла геть, широко ступаючи своїми товстими ногами і тягнучи за собою за зав’язки свій шкіряний жилет. Кловус пішов за нею, по-думки готуючись до жахливих відчуттів. Йому стало цікаво, чи так почуваються молоді жінки, коли пропонують себе йому.

У лісі вирував неспокійний божок, випромінюючи огиду. Проте Кловус черпав у ньому свої сили і робив те, що мусив.

Щойно діставшись Феллстаффа, загін піщаних Лютих хотів одразу вирушити до озера Бакал і вдарити по фортеці крижаних Лютих. Кво був роздратований тим, що в короля Колланана ще не було готового війська, яке б чекало на них. Воїни королеви By зібралися у бенкетній залі замку.

Колл заговорив терпляче, але твердо:

— Це війна. Мені потрібно зібрати своїх васальних лордів та їхніх солдатів, і ми повинні обговорити загальний план нашого нападу на фортецю ворога.

Після прибуття Лютих він одразу ж розіслав вершників, щоб скликати додаткові бойові загони. Тепер, коли посланці вже були відправлені, він додав:

— Коли війська прибудуть, ми повинні все спланувати і узгодити наші дії.

— Це те, що сказала б слабка людина, — мовив Кво, насміхаючись зі слів короля. — Нам не потрібні плани. Ми повинні здивувати їх. Мої маги можуть просто розтопити стіни і обрушити фортецю.

Така зарозумілість роздратувала Колланана.

— Знадобиться дещо більше, ніж це.

— Для вас — можливо. Моя сестра наказала мені допомогти вам, і я продемонструю, наскільки ми могутні. А потім військо Нортерри приєднається до нас в останній війні. — Він розтягнув губи у посмішці, що була схожа на поріз, залишений гострим лезом. — Тоді ви зможете вбити набагато більше крижаних Лютих. Твоєму народу це сподобається.

Вже знаючи про таємні трудові табори для людей, Колл нізащо не дасть себе обдурити оманливими обіцянками піщаних Лютих. Але якщо йому вдасться використати цих воїнів для боротьби з іншим ворогом на користь Нортерри, то він це зробить. Тому король Колланан сформулював свою відповідь дуже обережно:

— Наш союз ще належить обміркувати.

Походивши по великій залі, бронзовошкірі Люті зрештою зібралися біля палаючого каміна, скаржачись, що на півночі надто холодно. Колл помітив, що вони уникали таємничого Тона, хоча час від часу кидали погляди в його бік.

Настав час довгоочікуваного удару. Ще до настання сутінків прибув лорд Бален і його Хоробрий разом із п’ятдесятьма воїнами, більшість з яких було взято з будівельних робіт на стародавніх руїнах. Клефф, голова містечка Янтон, розташованого поблизу міста Лютих, привіз з десяток городян і селян, які намагалися виглядати як воїни. Клефф нервово посміхався і здавався надто приголомшеним, щоб багато говорити.

Лорд Оґно, швидко здолавши непростий шлях зі свого далекого округу, привіз іще сімдесят солдатів. З насолодою згадуючи перший напад на фортецю Лютих на озері Бакал, цей кремезний чоловік був готовий розбивати голови ворогам. Кілька інших васалів — Тео, Алькок, Вітор — також привезли бійців зі своїх місцевих бойових загонів.

Попри нетерплячість піщаних Лютих, Коллу вдалося швидко зібрати армію в десять разів більшу за той ударний загін, який першим напав на фортецю крижаних Лютих. Він знав, що тепер вони зроблять значно більше, ніж просто вжалять.

На другий вечір зборів своїх військ король підійшов до Кво, що сидів біля яскраво палаючого вогню.

— Чекаючи на вас, ми з моїми васальними лордами спланували напрямки атаки, виходячи з тих імовірних слабких місць, які я виявив під час ретельної розвідки фортеці. Я покажу вам наш план, щоб ви могли підтримати загальний штурм.

Кво було явно не цікаво.

— Якщо вам це потрібно.

— Потрібно, — втрутився Тон, викликавши здивований і невдоволений погляд вельможі Лютих.

На широкому дерев’яному столі у великій залі Колланан розклав детальні схеми фортеці та оборонних споруд, які він отримав свого часу від місцевих здичавілих мамулів. Кво, ненадовго забувши про свою зверхню байдужість, виглядав зацікавленим, а троє його магів — Інод, Улла та Аорон — підійшли ближче, щоб краще роздивитися креслення.

Незважаючи на поблажливий тон, Кво все ж знехотя виявив повагу.

— Я не очікував, що у вас є такі докладні відомості. Як ви їх отримали?

— У мене є свої шпигуни. — Більше Колл нічого не став говорити.

Кво не хотів гаяти час.

— Це все, що нам потрібно. Ваше військо готове. Вирушаємо сьогодні ввечері? Скільки часу займе дорога до озера Бакал?

— Сьогодні ввечері?! — Оґно відреагував так бурхливо, що їжа вилетіла в нього з рота. Він витер губи рукою. — Мої вершники щойно прибули! Коні виснажені, люди теж. Їм треба добре відпочити.

— Я забув, які люди ніжні, — відповів Кво.

Колланан сказав:

— У наших інтересах зачекати день. Лорди Ібер і Алькок відряджають ще солдатів. — Він відчував не менше нетерпіння, ніж Кво, жадаючи кинутися на лихих крижаних Лютих з високо піднятим бойовим молотом... але він також хотів перемоги і хотів зберегти життя своїх людей. — Я обіцяю, що ми вирушимо якомога швидше. Мета у нас спільна. — Він не мав наміру затримувати тут піщаних Лютих довше, ніж це дійсно необхідно.

На світанку, коли нарешті зібралася вся армія, вони рушили дорогою на північ від Феллстаффа: п’ятсот людських солдатів, двадцять піщаних Лютих, троє Хоробрих. І Тон. Капітан Рондо, що скакав у авангарді війська, був одягнений у повні обладунки зі знаками Співдружності. Капітан не приховував, що обурений наказом короля Колланана долучитися до цього штурму, але король наполіг, що він і його солдати повинні побачити загрозу з боку Лютих на власні очі.

Вершники мчали дорогою, сповнені свіжої енергії та показної бравади у передчутті нової війни. Села на півночі колись були жвавими центрами торгівлі, але після того, як крижані Люті вбили мешканців містечка Лейк Бакал, багато людей залишили свої домівки. Розвідники знайшли покинуту садибу з великими запасами зерна та тюками сіна, і на першу ніч військо стало в ній табором, перш ніж рушити далі.

Надвечір другого дня велика група воїнів піднялася на кряж понад гірським озером. Король, його лорди-васали, Хоробрі та загін Кво зібралися, щоб подивитися на свою ціль. Перед ними лежало замерзле озеро, а схили навколишніх пагорбів вкривав сніг. Крижані Люті, складаючи одна на одну брили льоду, сплавляли їх, будуючи додаткову зовнішню стіну, а крім того, вони почали зводити ще одну велику квадратну вежу, що виблискувала в променях вечірнього сонця.

— О, вони не гаяли часу, — зауважив Кво, сидячи на спині свого ауґи. — Вражаюча споруда.

— Важко буде знищити всю фортецю, — мовив маг Інод.

Другий маг, Аорон, знизав плечима.

— Ми можемо руйнувати її по частинах.

— Ми будемо знищувати її частинами, поки не рознесемо вщент. — Кво ворухнувся в лускатому сідлі. Їздові рептилії були млявими від холоду. — Цікаво, чи ваші розвідувальні відомості все ще точні, королю Колланане.

Роздратований зарозумілістю Лютого, Колл стиснув свій молот.

— Як ви самі кажете, якщо ми все тут зруйнуємо, деталі не матимуть значення.

Один з воїнів піщаних Лютих простягнув уперед свій спіральний спис.

— У них є маги!

— А також бригади власних робітників. — Кво похитав головою. — Не варто було їм убивати всіх людей у цьому містечку. Марнування доброї робочої сили. Не дивно, що ви роздратовані, королю Колланане. Ваших людей можна було залишити живими. Знищувати місто було не розумно і не доцільно.

У Колланана всередині все заклекотало від почутого, проте він не відповів.

Вельможа піщаних Лютих продовжував зацікавлено озиратися навколо.

— Я сподіваюся побачити їхніх мамулів. Чув, що це цікавий вид. Піщані Люті повинні створити таких і собі.

Колл не помітив жодного здичавілого мамули серед густих сріблястих сосон і сподівався, що вони сховаються від війська. Його лорди-васали їхали зі своїми загонами, і кожен готував свою частину війська до загального штурму.

Ауґи форкали. Бійці Лютих здійняли списи та ножі. Троє магів виглядали так, немов ледь стримують готову вирватися магічну бурю, і Колл відчував, як від них струменіє, аж потріскуючи, сила.

Кво, піднявши руку, скрутив пальці, ніби вловлюючи магію.

— Ваша армія по-своєму справляє враження, королю Колланане, але мої люди готові, і я не хочу чекати. Слідуйте за нами і бийтеся з усіх сил! Знищуйте крижаних Лютих, де тільки зможете! — Лютий посміхнувся так, ніби весь цей похід був просто веселою витівкою. — Давайте подивимося, наскільки добре вміє воювати армія Нортерри! — І Кво став вигукувати команди своєму загону.

Стривожившись, Колл спробував заперечити:

— Зачекайте! Ми повинні завдати злагодженого удару. Моє військо розділиться на загони і атакуватиме фортецю з різних боків. Ми можемо всі...

Нічого не слухаючи, вельможа махнув рукою вперед, і двадцять ауґів, набираючи швидкість, понеслися пагорбами до замерзлого озера та височенної фортеці.

У Колла не залишилося вибору. Він голосно вилаявся і крикнув своїм солдатам:

— В атаку! Зараз!

Військо, незлагоджено заволавши бойовий клич, рушило вперед.

То була тяжка ніч на рівнині Чорного скла. Раби продовжували розгрібати обсидіановий щебінь при світлі повного місяця. Тіло Ґлік боліло так сильно, що вона ледве могла рухатися; руки пекло від безлічі дрібних порізів, а долоні вкривала павутинка маленьких струпів на ранках.

Димчасте скло поглинало сріблясте світло місяця, і Ґлік здавалося, наче вона йшла по порожнечі, що розверзлася у неї під ногами. Стукіт і дзенькання інструментів лунали крізь ніч, як цвірчання комах. Навіть після тижнів важкої праці робітники перекопали лише невелику частину стародавнього поля бою.

Чет і її товариші-Хоробрі працювали разом, вгамовуючи свій гнів. Вони мовчали, коли поруч опинялися охоронці з піщаних Лютих, але розмовляли швидко й тихо, коли залишалися наодинці, використовуючи щось схоже на таємну мову.

Ґлік підчепила тонкий шар скла, обережно, щоб не тріснув, бо піщані Люті поб’ють її, якщо вона його пошкодить. Вона не знала, чому цей моторошний обсидіан був таким важливим для Лютих, але, торкаючись чорного скла, вона щоразу відчувала, як її пальці пульсують. Невидима сила жебоніла з цього давно зруйнованого місця, цього вмістилища магії.

Раптом чоловік-Хоробрий закричав від сильного болю. Ґлік ніколи не чула такого крику від воїнів-напівкровок, навіть під час жорстких бойових тренувань.

— Я порізався! Як глибоко! Допоможіть мені, поки я не стік кров’ю!

Ґлік стривожено підвела очі. Чет працювала біля потерпілого, а ще двоє Хоробрих поспішили на допомогу.

— Допоможіть мені! Боляче! — голос Хороброго звучав якось дивно.

Троє охоронців підбігли до нього, залишивши своїх ауґів. Коли один з Лютих нахилився над чоловіком, що корчився на землі, удаваний поранений кинувся на нього, схопивши гострий, як бритва, шматок димчастого скла. Змахнувши уламком, Хоробрий розсік охоронцеві шию під підборіддям. Хлинула кров.

Тепер Ґлік зрозуміла, що поранення було хитрістю! Чет зчепилася з другим охоронцем-Лютим і спробувала вихопити в нього спис. Поки вони боролися, руків’я зброї зламалося, і Чет увігнала гострий кінець в груди охоронця. То все це було сплановано!

Двоє інших Хоробрих накинулися на останнього охоронця і повалили його на землю. Вони розтрощили йому голову об нерівну брилу обсидіану, і його кров та мозок заляпали блискуче скло.

— Тікайте! — заволала Чет змученим робітникам. — Всі тікайте!

На ауґах наближалися інші піщані Люті, кількісно значно переважаючи втікачів, але Хоробрі бігли разом, щоб мати змогу згуртуватися і дати відсіч переслідувачам. Роззброївши вбитих ними охоронців, Хоробрі тепер мали зброю і, якщо доведеться, битимуться на смерть.

Цей рейвах дав Ґлік можливість, якої вона чекала весь цей час, і вона була готова. Дівчина не могла допомогти Хоробрим у рукопашному бою, але могла втекти. Якщо вона вибереться звідси, то зможе знайти утауків, розповісти їм усе й попередити — і відправити підмогу. За секунду її вже не було.

Під місячним сяйвом раби кинулися до трав’янистих пагорбів, що про-стяглися за поплавленим полем бою, а Ґлік побігла вглиб кам’янистих завалів по вкритій обсидіаном рівнині. Ця місцевість була набагато небезпечнішою, тому Люті не стали б очікувати, що вона там сховається. Вона рухалася так швидко, як тільки могла.

Звуки бою — брязкіт сталі, стук дерев’яних держаків — луною котилися за Ґлік. Вона перебиралася через брили, але не могла дозволити собі спіткнутися. Підошви її черевиків уже були порізані. Одне падіння — і їй могло перерізати горло. Вона ледве бачила хаотичне нагромадження обсидіану при місячному світлі.

Позаду неї розходився туман блакитних блискавок, павутиння яскравих ліній. Вигук Хороброго перетворився на крик, і цього разу біль був справжнім. Маг Івун вступив у бій, вивільнивши частину магії, що вирувала під зруйнованим полем битви.

Ґлік, не спиняючись, бігла далі, пробираючись до осердя стародавнього поля бою. Вона обігнула велику обсидіанову брилу, що була вища за неї і така висока, що затуляла місяць. Підвернувши ногу на камені, Ґлік послизнулася, вхопилася за гострий край і зашипіла від болю. Дівчина пригасла порізану долоню до грудей і продовжувала бігти.

Раптом вона натрапила на рівне, ідеально кругле озерце димчастого скла. Це було схоже на діру, що поринала в нескінченність. Чорнота була абсолютною, незважаючи на повний місяць високо вгорі. Ґлік, зупинившись на краю, дивилася, не в змозі відірвати очей. Всередині кола. Поза колом.

Кров з її рани крапала на чорне скло, і Ґлік одразу відчула запаморочення. Вона подумала, що якщо зануриться в обсидіанове дзеркало, то падатиме вічність. Химерна поверхня пішла брижами і замерехтіла, наче дівчина потривожила якусь темну сутність всередині.

Заціпенівши, Ґлік дивилася, як під чорним склом утворюються образи. Захоплена видіннями, вона знову й знову малювала коло довкруж серця. Кров з порізаної руки заляпала їй сорочку, але вона не бачила цього, не усвідомлювала. Весь її світ потонув у цьому озері димчастого скла.

Потім чорнота моргнула і набула кольору міді, забризканої кров’ю. Око, примружене око, заповнило все обсидіанове озеро. Це жахливе око, як здалося Ґлік, було великим, мов світ, лиховісним, колись схованим, але тепер воно визирало у цей світ, — око дракона, але вдесятеро більше, ніж у будь-якого дракона, якого вона коли-небудь собі уявляла. Оссус!

Зуби Ґлік зацокотіли, м’язи задерев’яніли. Вона не могла відірватися від ока, що пильно дивилося на неї. Око рептилії знову моргнуло, і зображення змінилися.

У круглому озері обсидіану око дракона витіснило щось безформне і могутнє... первинна сутність, сила, зібгана у безладний заплутаний клубок, що чекала, коли її звільнять. Це було десь далеко, і то був не Оссус, а щось інше... щось, чого боявся навіть дракон! Дракон у димчастому склі розлетівся на мільйон менших істот. Ска!

У Ґлік підігнулися коліна, і вона застогнала. Через свій сердечний зв’язок вона рвалася кудись назовні — їй так бракує Арі. Незліченні образи ска заповнювали скам’яніле озеро, і вона була впевнена, що вони вирвуться в реальний світ, і величезна зграя щебетливих істот захистить її від Лютих.

Дівчина похитувалася, стоячи на місці, і все продовжувала малювати коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком є кінцем є початком». Вона впала долілиць, і, коли притиснула порізану руку до одного з каменів на березі, біль змусив її здригнутися.

За камінням почулися грубі голоси.

— Ось ще одна. Убити її!

Ґлік важко звелася на ноги й побачила двох охоронців-Лютих, які здіймали свої спіральні списи. Тікати їй було нікуди.

Перш ніж вони встигли кинути свою зброю в дівчину, хтось врізався в одного з воїнів, відкинувши його вбік. Чет! Жінка-Хоробра була вся в крові, її одяг був подертий і порізаний.

— Залиште дівчину в спокої! — Вона розсікла повітря зламаним закривавленим списом, відганяючи Лютих.

Чет стрибнула, щоб стати біля Ґлік, але, коли ще четверо воїнів під’їхали на своїх ауґах, дівчина зрозуміла, що вони обидві приречені. Вона згорбилася, все ще здригаючись від побаченого.

— Дракон! Я бачила Оссуса в озері. І щось іще — щось, що може бути ще могутнішим.

Чет пробурмотіла:

— Зараз мене найбільше хвилюють ці Люті. — Вона обома руками обхопила руків’я списа.

Маг Івун з’явився поруч з воїнами Лютих.

— Стійте! — Його чоло проорали глибокі зморшки. Івун підняв свою понівечену руку, яка знову всохла, наче він вичерпав усю відновлювальну магію. — Дракони? Ти бачиш драконів?

Ґлік показала на обсидіанове озеро.

— Там, у димчастому склі.

Маг проштовхнувся повіз воїнів, не звертаючи уваги на Чет, яка стояла, загрозливо піднявши зламаний спис. Він зазирнув у порожній чорний басейн, а тоді кинув пронизливий погляд на Ґлік. — Ти бачиш драконів?

— Оссуса. Я впевнена у цьому.

Івун обернувся, його червона шкіряна мантія закрутилася навколо нього.

— Ходімо зі мною.

Ґлік нічого не залишалося, як підкоритися.

Розгніваний і водночас стривожений ставленням майстра Онзу, Уто провів ніч у гостьовому будинку, але рано-вранці наступного дня покинув тренувальне селище. Він знав, що військо Співдружності вже формується, солдати проходять навчання, а кораблі облаштовують для битв на верфях Рівермута. Все це вже відбувалося.

Війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

Ішару потрібно розірвати на шматки, перетворити на руїни, щоб Хоробрі могли повернути собі цю землю та заснувати свою колонію. Давні зрадники мали зазнати справедливої кари, як того вимагала честь Хороброго. Конаґ Мандан дослухається до порад Уто так, як це ніколи не робив Конндур Хоробрий, і нарешті для почину все майже готове.

Кожен Хоробрий мав би радіти таким новинам, натомість Онзу непокоїться через Лютих? Через легендарного дракона?

Замість того, щоб повернутися до Конвери, Уто рушив у протилежному напрямку.

Стиснувши руку в рукавиці, він пустив коня галопом, прямуючи зруйнованими лісовими дорогами до гір Хребет дракона. У цій місцевості із землі й досі виривався дим, били гейзери. Виверження вулкана Вада примусило Конндура повірити в легенди про похованих драконів та зниклих богів. Через це Уто вважав його довірливим дурнем. Однак він знав, що Онзу далеко не дурень, і якщо вже його наставник був переконаний...

Якщо Уто й далі заперечуватиме небезпеку навіть попри неспростовні докази, то хто ж тоді справжній дурень?

Якщо людина, сидячи в палаючому будинку, відмовляється вірити, що вогонь існує, то її не врятує навіть рішучий опір.

Уто, зціпивши зуби, нахилився вперед у сідлі, вдивляючись у димні, розбурхані гори попереду. Він пришпорив коня. Хоробрий мусив побачити все на власні очі, щоб переконатися, що все це не насправді. Якби хтось інший, а не Онзу, поставив під сумнів його переконання...

Від запаху сірки та диму кінь почав непокоїтися. На схилах гори Вада дерева були мертві, а рослинність засипана, мов отруйним снігом, шарами попелу. Жовта каламутна піна вкрила струмки та калюжі гарячої води, що булькотіла, нагріта підземним жаром.

Уто проїхав крізь селище з порожніми, знищеними будинками. Заїжджий двір був зруйнований валунами та вогнем, що пронеслися тут під час виверження. Сплюндровані нині міста існували століттями, але, коли почала двигтіти земля і розливатися лава, люди з усього гірського хребта покинули свої домівки, багато хто з них утік до Конвери. Вони сподівалися, що конаґ врятує їх, що стіни столиці захистять їх від кінця світу.

Тепер ці біженці виїдали припаси, заполонили всі помешкання і висмоктували ресурси з Конвери. На щастя, багато з них пішли у військо, поповнивши його ряди. Вони боялися драконів та Лютих, тож Уто спрямує їх проти ішаранців — ворога, з яким вони по-справжньому могли битися.

Його кінь повільно ступав по розбитій дорозі. Земля місцями просіла, і на дорогу попадали дерева, перекривши її. Сосни та осики лежали, схожі на розкидані мітли.

Уто продовжував підніматися східними схилами. Їдкий сморід, що висів у повітрі, обпікав ніздрі, але. Хоробрий не спинявся. Усі його думки зосередилися на шляху вгору. Він подивився на неспокійну гору попереду, її колись конічна форма була тепер понівечена, значну частину гори зруйнувало вибухом. Багряна лава й досі витікала назовні, мов розпечене залізо з ковальського горна.

Коли земля під ногами стала занадто нерівною і ненадійною, Уто зупинився на вкритому валунами полі. Якби він спробував провести по ньому коня, той неминуче зламав би тут ноги — і зрештою загинув. Хоробрий боровся зі своїм гнівом і нерішучістю, потім зіскочив з коня і прив’язав його до обгорілого дерева. Кінь, вкритий попелом, який усе ще падав довкола, дрижав від страху. Захищений міцними рукавицями і черевиками, Уто рушив далі пішки, перелізаючи через шершаві гарячі валуни.

Він важко дихав від натуги, але продовжував підніматися вгору. Фумароли видихали з-під землі пару. Невже це справді дихання дракона? Валуни тремтіли під ногами, і він почув стукотіння, а потім гуркіт — то велетенські камені лавиною сповзали вниз. До диму, що висів у повітрі, додалася ще й пилюка.

Піднявшись по схилу на висячу долину на півдорозі до вершини, Уто поглянув на пекельний пейзаж — навколо шипіла пара, кипіли грязьові гейзери. Тут можна й зупинитися — він досяг свого місця призначення. Уто прислухався до невпинного гуркоту, що доносився з-під землі, до буркотіння термальних джерел, до шипіння з тріщин, через які назовні виривалися отруйні випари. Він знав, що був єдиною людиною на багато миль навколо, бо всі, хто мав бодай дещицю здорового глузду, давно покинули ці місця.

— Драконе! — прокричав Уто. — Оссусе, ти тут?

Він стягнув рукавицю і кинув її на землю, а тоді схопив золоту манжету свого реймера. Різким рухом він стиснув його навколо зап’ястя і відчув приємний біль, коли металеві зубці врізалися йому у вени. Він видобув вогонь, і полум’я охопило його руку, а потім витягнулося у палаючий батіг. Уто високо підняв руку — у жесті перестороги чи погрози.

— Оссусе! Де ти? — Він стояв з реймером, що палахкотів і потріскував, привертаючи до себе увагу. — Я заприсягся захищати Співдружність і служити справжньому конаґу.

Він чекав відповіді. Земля загуркотіла, скелею пішла нова тріщина, але він не знав, чи почув його похований дракон.

— Ми будемо битися зі своїми смертельними ворогами, і нам байдуже до тебе. Спи собі, драконе! Тримай своє зло під землею.

Уто все ще боліло від спогадів про нещодавню невдалу морську атаку на острів Фулкор. Скільки кораблів було потоплено, скільки моряків втрачено, скільки невинної крові пролито.

— Ми воюємо проти Ішари. Залиш нас у спокої!

Хоробрий високо підняв реймер, і земля здригнулася. Валуни завбільшки з будинок покотилися вниз по схилу, вони гриміли й розбивалися на уламки — і схил гори тріснув. Червона лава бризнула, немов свіжа кров.

Ці гори були сповнені сили. Уто відчував це. Можливо, дракон і справді існував у осерді світу, створений з лихих думок і емоцій Кура. Такою була легенда, але Уто не переймався легендами.

Онзу висварив би його за таку вперту одержимість. Так само, як клани Лютих хотіли знищити один одного, так і Уто прагнув стерти з лиця землі ішаранців. Якщо його почуття помсти підживлювати і спрямовувати належним чином, то воно, можливо, стане навіть сильнішим за дракона.

Раптом земля різко подалася вгору, а потім вигнулася, Уто вхопився за валун, який зсунувся на нього. Він відскочив убік, загасивши свій реймер. Кам’яниста поверхня знову тріснула, і перегріта пара зі свистом вирвалася назовні, обдавши його чорні обладунки. Прикривши обличчя плащем з кольчужною підкладкою, щоб захистити його від опіків, він, перелазячи через каміння, побрів, хитаючись, униз, подалі від термального поля.

Уто вперто відштовхував від себе думку, що Оссус насправді почув його і відповів. Це просто природне стихійне лихо, звичайна мінливість сил природи у світі, така як буря або хуртовина.

Але якщо це справді дракон, то Уто та його Хоробрі мусять розібратися з ним... пізніше. Йому просто потрібно більше часу.

Повернувшись до свого нажаханого коня, Хоробрий відв’язав віжки і заскочив у сідло. Він відчував незрозуміле виснаження, весь тремтів, але не від страху. Він — Уто, і в його душі немає місця для страху... не тоді, коли війна помсти вже скоро почнеться.

Він щосили пришпорив коня, повергаючись до Конвери та свого конаґа.

Піщані Люті бездумно кинулися до озера Бакал, не звертаючи уваги на крики Колланана, що лунали позаду них. Побачивши, як бойовий загін Кво понісся в стрімку атаку, солдати Колла заревли від нетерпіння. Лорди Оґно, Вітор і Тео, сіпнувшись у сідлах, повернулися до свого короля — їм не терпілося отримати дозвіл вести свої підрозділи вперед для одночасного удару з кількох напрямків. План уже розвалювався.

Колл відкинув обережність. Він підняв свій бойовий молот і вигукнув:

— Ми не можемо дозволити піщаним Лютим забрати всю битву собі! — Король пришпорив Шторма, і чорний бойовий кінь галопом помчав уперед.

Армія неслися на ворога, нестримна й спрагла до крові. Колл очолював наступ по засніженій дорозі, з гуркотом наближаюсь до фортеці, що височіла над залишками замороженого містечка. Гірка скорбота від усвідомлення того, як багато це містечко важило для нього, змушувала короля скакати ще швидше.

Поперед людського війська мчали двадцять ауґів, швидко долаючи гірську каменисту дорогу поміж сріблястих сосон, рухаючись навпростець до фортеці Лютих. Висока будівля мерехтіла вдалині, брили льоду світилися зсередини. Кво видав дикий крик, який повторили всі піщані Люті.

Заскочені посеред куп нарізаної будівельної криги та плетених мотузок, робочі крижані Люті в паніці кинулись до масивних стін. Великі ворота вже відновили, після того як минулого разу загін Колла зруйнував їх, і він не міг дочекатися, щоб зруйнувати їх знову — тепер уже назавжди. Зараз його військо було в десять разів більше, а піщані Люті обіцяли залишити від фортеці лише руїни.

Занепокоєні, але добре навчені солдати Співдружності, Рондо та його супровід, витягнули мечі. Капітан скептично дивився на височенну крижану фортецю і бездумну атаку на неї.

— Це не те, про що ми домовлялися, Володарю! — крикнув він Колланану. — Як щодо плану бою, наших окремих підрозділів? Ми ж мали атакувати всі разом! — Обличчя капітана розчервонілося. — Чи ми скачемо туди в надії здолати все, що вони кинуть проти нас? Одних сподівань недостатньо!

Колл теж був розлючений через дії імпульсивного Кво.

— Це сталося несподівано, — відповів він. Сам він теж цього не хотів, проте не міг вплинути на піщаних Лютих, хоча й потребував їхньої допомоги. — Уперед!

Ауґи неслися попереду людської кінноти, що мчала за ними галопом. Коли військо досягло берега озера, Оґно і Вітор розділилися, щоб атакувати напівзбудовану другу вежу фортеці з двох напрямків. Дикий клич Оґно лунав так гучно, як крики сотні воїнів.

Елліель і Ласіс запалили свої реймери і підняли вогняні клинки. В іншій частині війська, у загоні лорда Балена, Урок теж запалив свою золоту манжету і створив палаючий батіг, від якого в повітря злітали іскри. Разом із солдатами Балена скакали міський голова Клефф і рішучі городяни Янтона.

Коли військо наблизилося до крижаної фортеці, що стрімко здіймалася у височінь, з-за високої брами показалися крижані Люті з довгими списами та прозорими мечами. Вони їхали на величезних вовкоконях з палаючими очима, а їхні кігті нагадували гачкуваті кинджали. Крижані Люті проревіли в унісон свій моторошний клич, що пролунав могутнім ударом грому. Порив арктичного вітру пронісся над озером, обрушуючись на Колланана. Людське військо хитнулося від холодної хвилі, а потім знову рушило вперед.

Біля підніжжя нової фортечної стіни та напівзбудованої вежі, поблизу розвалених халуп, де колись жили мамули, людські солдати зіткнулися із сотнями робітників крижаних Лютих, які похапали будівельні інструменти, скориставшись ними як зброєю. Вони кинулися вперед, тримаючи дрюки та ломи, і кожен боєць був не менш могутнім, ніж будь-який людський воїн.

Загін Колла стрімголов атакував ворожі сили, і Колл стиснув свій бойовий молот в очікуванні першої жертви. Король Нортерри готувався до головної битви свого життя.

Він сподівався, що їхні тимчасові союзники піщані Люті справді такі сильні, як обіцяла королева By.

Коли холодний вітер подув їй в обличчя, Елліель була готова вбивати. Її реймер палахкотів, як смолоскип, вказуючи шлях. Неподалік від неї Ласіс теж підняв свій. Двоє Хоробрих не намагатимуться тихо прослизнути до фортеці, як це було минулого разу, коли вони шукали онука короля. Цього разу це була лобова атака. Ласіс змахнув клинком свого реймера, викресливши довгу дугу в повітрі перед собою.

Ідучи поруч з Елліель, Тон здавався зосередженим і зацікавленим. Його темно-сині очі виблискували. Він вирішив вступити в бій сьогодні разом із силами Нортерри, що давало йому можливість вивільнити свої загадкові сили.

За час, проведений з Тоном, коли вона навчилася його любити і навчила його відчувати емоції, вона також прищепила йому почуття справедливості. А всі вбиті тут містяни вимагали справедливості. Незважаючи на тисячу запитань, які залишалися щодо цього темноволосого Лютого, Елліель не сумнівалася у його можливостях.

Ворожі воїни на своїх кудлатих унуках вишикувалися в лінію, готуючись обороняти фортецю, а на флангах у них розташувалися піші воїни крижаних Лютих в броні. За ними йшли кілька блідошкірих магів у важких синіх мантіях.

— Воїни Лютих — непрості вороги, — Ласіс перекрикував зростаючий гуркіт, — але ми повинні остерігатися магів!

— Я подбаю про магів, — мовив Тон, стенувши плечима. Вони звернули вбік, відділившись від людських солдатів, які неслися за ними.

Скачучи попереду основної армії по замерзлому сірому озеру, Кво засміявся, наближаючись до головних воріт фортеці. На кризі озера головний воїн крижаних Лютих спрямував свого вовкоконя на ауґа Кво. Коли унук вдарив ауґа довгими кігтями, той, махнувши м’язистою лапою, одним рухом буквально випотрошив звіра. Вовкокінь, наступивши лапами на випалі червоні нутрощі, упав.

Вершника крижаного Лютого відкинуло на засніжене каміння, але він скочив на ноги і вихопив зброю. Кво завдав удару своїм закривавленим списом, проте крижаний Лютий заблокував його. Вони зійшлися у двобої. Навколо них билися інші піщані Люті, їхні рептилії роздирали білих вовкоконів.

Елліель і Ласіс під’їхали збоку і ударами реймерів розрубали навпіл суперника Кво, а тоді рушили далі. Ображений вельможа заволав:

— Мені не потрібна була ваша допомога, напівкровки. — Він розвернув свого ауґа і кинувся у бій. — Але тепер я звільнився, щоб убивати інших.

Високий воїн крижаних Лютих наблизився до Хоробрих, приваблений їхніми реймерами, немов нічний метелик — полум’ям свічки. Елліель подумала, чи не зустрічала вона його раніше в тронній залі королеви Онн. Його вовкокінь, ставши дибки, забив лапами в повітрі, що налякало коня Елліель, але Ласіс, промчавши повз унука, прорізав димну смугу на білому хутрі. Звір заревів від болю.

Елліель вислизнула із сідла і впала на землю, дозволивши охопленому жахом коню втекти. Широко розставивши ноги, вона вступила в бій з воїном, що сидів на пораненому унуку. Черпаючи магію у своїй крові, Елліель вдарила вогнем реймера, наче батогом.

Її супротивник, потворний Лютий з випнутою щелепою та шрамами від рун на щоках, зупинив її реймер ратищем свого списа, а іншою рукою вихопив кривий кинджал. Ласіс став поруч з Елліель, і вони разом накинулися на вершника-Лютого.

Хоробрі нанесли цілий шквал ударів реймерами і відтіснили супротивника, зламавши йому ратище списа і обпаливши шкіру. Вони збили воїна з пораненого вовкоконя, і він, здавалося, був вражений їхньою об’єднаною силою. Поки Ласіс був зайнятий унуком, який спробував наскочити на них, Елліель ударом реймера залишила ще одну димну рану на руці воїна. За кілька митей Ласіс приєднав свій клинок до її. Вони вдвох звалили воїна Лютих, і Елліель відрубала йому голову.

Поглянувши на труп, з якого здіймався дим, Хоробра запитала:

— Чи заплямували ми свою честь тим, що вдвох билися з одним супротивником?

Іншого Хороброго це не хвилювало.

— Ми повинні перемогти цих істот. Це єдине правило.

Разом вони кинулися на воїтельку Лютих, у якої з плечових пластин, наче бурульки, стирчали шипи. Її волосся було зібране в туге, як кулак, плетиво і здавалося твердим, мов блискуча крига. У кожній руці вона тримала зброю, схожу на короткий гострий серп.

Піщані Люті по кризі замерзлого озера наближалися до воріт фортеці, біля яких троє магів у синіх мантіях стояли пліч-о-пліч, піднявши кулаки. Спільними зусиллями вони викликали хуртовину, яка, мов біла стіна крижаної стружки та сніжинок, понеслася, завиваючи, по берегу, щоб поглинути бойовий загін піщаних Лютих, який наближався до них. Маги Кво задіяли для захисту заклинання, викарбовуючи на кризі руни, що палахкотіли вогнем. Потім усі разом, Інод, Улла та Аорон, створили потужну ударну хвилю, від якої у блоках фундаменту фортеці утворилися тріщини і розломи.

Елліель побачила, як Тон, що залишився на кам’янистому березі, зійшов з коня і вийшов на товсту сіру кригу озера. Опинившись один на чистому місці, він опустився на коліна, щоб зосередитися, а потім підняв кулак і вдарив ним, як молотом. Тріщина розколола лід, і темна холодна вода заструменіла, наче з глибокої рани в тілі озера Бакал. Тріщина побігла вперед, як блискавка, зигзагами перетинаючи крижане озером аж до самої фортеці. Кво та інші піщані Люті рвонули вбік, вражені тим, що зробив Тон.

Дивовижний темноволосий Лютий занурив кінчики пальців у холодну воду і змусив її кипіти й пінитися. Стіна пари здійнялася, як димова завіса, приховавши виплеск надприродної хвилі озерної води, яка ринула вперед, мов прибій, що з гуркотом розбивається об берег.

Маги крижаних Лютих, що стояли біля воріт, не могли повірити, побачивши магію Тона. Створена ним хвиля котилася вперед, все наростаючи, втягуючи в себе все більше й більше води з озера. Блідошкірі маги здійняли руки, щоб захиститися, але стіна води вже нависала над ними, похитуючись, наче гадюка, яка збирається вжалити. Вони прикликали свою захисну магію, яка встигла заморозити хвилю, перетворивши її на тверду крижану перетинку, схожу на половинку мушлі, що застигла перед ними.

Тон знову присів, здавалося, не звертаючи уваги на те, як маги-суперники напружували свої сили, намагаючись протидіяти йому. Він занурив обидві руки в тріщину у кризі, опустив їх глибше і викликав ще більшу хвилю, яка з неймовірною швидкістю помчала до крижаних Лютих. Нова хвиля перелетіла через верхівку першої замерзлої хвилі і хлинула вниз, поглинувши магів. Тоді Тон змінив дію своєї магії на протилежну і заморозив воду, вкривши ворогів суцільним крижаним пагорбом.

Кво та його воїни піщаних Лютих заходилися вигукувати образи на адресу магів-невдах, а потім, різко розвернувшись, вступили в бій з ворогами, які атакували їх. Блідошкірим воїнам вдалося вбити двох піщаних Лютих та ауґа, перш ніж Кво згуртував своїх товаришів і змусив ворога відступити.

Тепер, коли Тон знешкодив магів крижаних Лютих біля підніжжя фортеці, маги піщаних Лютих продовжили свою роботу. Інод, Улла та Аорон викликали потужний вітер, що підняв у повітря пил і камінці. За допомогою своєї магії вони перетворили його на торнадо, який врізався у фортечні стіни.

Розгніваний смертю двох своїх воїнів, Кво підібрав два каменя завбільшки з долоню і жбурнув їх у фортецю, підсиливши їхній політ магією так, що вони розбили широке центральне вікно, Тим часом безперестанний пиловий вітер його магів сточував заморожені стіни, пробивав діри й канали, ослаблюючи фундамент. Одна ділянка фортеці почала обвалюватися, крига розкололася і лавиною посипалася донизу.

Напівкулястий кокон, що утримував магів крижаних Лютих, затремтів і тріснув. Один з блідошкірих магів пробив замерзлу оболонку, розбивши лід на довгі, схожі на кинджали уламки. Він почав шпурляти цю гостру зброю, що зі свистом прорізувала повітря.

Крижані кинджали простромили двох магів Кво. Інод і Аорон схопилися за смертоносні уламки, які розтанули, коли маги повалилися на замерзлу землю. Ще один осколок потрапив Уллі в голову, оглушивши її.

Кво, відвівши руку далеко назад, метнув спис зі спіральним древком. Зброя влучила в ціль, простромивши груди крижаного мага.

Обравши нову мету, Тон ковзнув уперед, запечатуючи тріщину в кризі озера перед собою. Він досяг фасаду крижаної фортеці, де синьо-білі будівельні блоки вже потріскалися та вкрилися вибоїнами. Тон впер руки у стегна і подивився на високу блискучу споруду.

— Лід легко перетворюється назад на воду, — промовив він уголос. Він торкнувся наріжних каменів в основі величезних стін і просто розчинив їх. Потік розтоплений лід, і уся фортеця з гучним гуркотом почала падати.

Сотні людських воїнів Нортерри увірвалися на будівельний майданчик біля нової вежі, де їх зустріли піші солдати крижаних Лютих. Прискакав король Колланан, розмахуючи бойовим молотом, згадавши молодість, коли вони з братом брали участь в ішаранській війні.

Він ударив молотом в лоб одного з воїнів, але ворог відскочив назад, приголомшений, проте не мертвий. Колл завдав ще одного удару, тепер уже в скроню, і лише тоді Лютий упав. Король вирішив, що у ворогів, мабуть, страшенно товсті черепи.

Крижані Люті були могутніми, але військо Колланана значно переважало їх чисельно. Навіть якщо потрібно було п’ять людських солдатів, щоб звалити одного воїна Лютих, вони, згуртувавшись, робили це знову й знову. Його воїни билися в ближньому бою, і цього разу кусали, як ведмеді, а не жалили, як оси.

Лорди Оґно та Серус, здавалося, влаштували змагання. Вони мчали вперед, рубаючи всякого крижаного Лютого, якого бачили. Загін Балена, який король легко впізнав по палаючому реймеру Урока, обминув місце бою і напав на будівельний майданчик з тилу, там, де частина робітників відступила на оборонні позиції.

Вигукуючи підбадьорливі заклики до всіх, хто міг його почути, Колланан щосили бив молотом у всі боки. Його рука боліла, але він черпав сили в бажанні помститися за всіх людей, які загинули в містечку Лейк Бакал.

Раптом у завірюху битви увірвалася хвиля дивних створінь. Вони кинулися у бій, несамовито атакуючи Лютих власною маленькою зброєю. Мамули! Залунали здивовані вигуки, і Колл побачив, як Люті завдали удару у відповідь, вбивши багатьох із цих несподіваних союзників.

Шторм піднявся на диби, ухиляючись від довгого списа. І раптом один з мамулів кинувся на спис, жертвуючи собою, щоб врятувати короля. Бідолаху простромило наскрізь, але його тіло змусило опуститися зброю крижаного Лютого і дало Колланану змогу обрушити свій бойовий молот на супротивника, з гучним тріском розколовши ворогові череп.

Несподівано він почув зловісний гул, який перекрив шум битви, і обернувся до великої фортеці. Перед його очима постало приголомшливе видовище: крижана споруда почала повільно руйнуватися, її фасад осипався.

Кво та його вцілілі піщані Люті кинулися на своїх ауґах подалі від уламків, що розліталися навколо. Тон неквапливо, ніби вважаючи себе невразливим, біг уздовж берега, а за його спиною гуркотіла, розвалюючись, крижана фортеця.

Капітан Рондо заволав до бійців навколо нього:

— Нас усіх тут розчавить! Рятуйтеся!

— Ми зараз тут, — пробурмотів сержант Гідан, — завдяки королю Колланану.

Солдати розверталися і бігли геть від фортеці, що обрушувалася все швидше. Кілька крижаних Лютих, навпаки, мчали до неї, ніби хотіли, скориставшись магією, укріпити стіни, але руйнування були занадто великими.

Колл із задоволенням спостерігав, як уся фортеця перетворилася на гору уламків і брил, поховавши під ними всіх і все, що було всередині.

Після того, як Уто вирушив кудись у своїх справах, конаґ Мандан відчув себе покинутим напризволяще. Його люба, досконала наречена Ліра все ще була далеко, у володіннях лорда Кейда, хоча він викликав її до Конвери, наказавши прибути якомога швидше. Нареченій настав час звикати до свого нового дому.

Незабаром Співдружність святкуватиме їхнє весілля, і серця всіх трьох королівств битимуться потужніше, сильніше. До події залишилося менше місяця, і місто Конвера гуло від підготовки до королівського весілля. У Мандана була ціла армія радників, помічників з питань протоколу і вправних державних службовців з планування, тож він був впевнений, що вони подбають про всі деталі, навіть якщо його кохана захоче додати щось від себе. Вона скоро буде тут.

Але зараз Уто не було поруч, і замок здавався порожнім і холодним.

Мандан увійшов у хитромудрий лабіринт з живоплоту зі складними закутками, закрутами та сліпими стежками, які мали відвернути його від єдино правильного шляху, що веде до яблуні в центрі. Хлопчиськами вони з Аданом часто приходили сюди, змагалися та знущалися один з одного.

Адан був м’яким і милосердним правителем, його народ у Судеррі любив його, але легко змусити людей любити свого короля під час миру і процвітання. Однак ці темні й небезпечні часи вимагали більш рішучого правителя, і конаґ Мандан став саме таким правителем.

Конаґ ішов звивистими доріжками, всипаними гравієм, дивлячись на стіни чагарника, що здіймався вище його голови, і здригнувся від спогадів, що назавжди закарбувалися в його пам’яті: та ніч на острові Фулкор, грім і блискавки бурі, брязкання мечів і крики зрадників-ішаранців. Тоді він покликав батька, відчинив двері до його покоїв. Він відчув нудотний сморід, побачив кров — так багато крові! — і понівечене тіло. У нього все ще дерло в горлі від тих нескінченних криків.

Тепер він блукав лабіринтом, місцем, наповненим теплими спогадами про щасливіші часи. Після багатьох років прогулянок тут Мандан знав, де потрібно повернути, щоб уникнути глухих кутів. Цей лабіринт нагадував йому його власне становище: рішення, які йому доводилося приймати, вибір наосліп, непередбачувані наслідки.

Колись давно батько Мандана призначив йому кількох домашніх вчителів, які навчали хлопця мистецтву управління державою, географії, історії, економіці. Мандан був непоганим учнем, але, як він нещодавно виявив, відвідавши міста, зруйновані вулканом Вада, факти і поняття в його голові мали мало спільного з реальністю, зі стражданнями людей, зі справжньою ціною втрачених життів і домівок.

Місто Конвера все ще було переповнене біженцями після того спустошливого виверження, у них були червоні очі, а шкіра така ж сіра, як попіл, що падав з неба. Вони стікалися у столицю в пошуках допомоги, їжі, притулку, вони вірили, що кінець світу вже близько і що дракон прокинеться і знищить їх усіх. Уто наполягав, що легенда є перебільшенням, але Мандан на власні очі бачив гори, вкриті розломами, відчував запах диму, відчував, як земля двигтить під ногами...

Минуло більше тижня, відколи Уто, Хоробрий конаґа, вирушив у свою таємничу мандрівку. Щодня до Мандана приходили радники, вимагаючи від нього негайного прийняття важливих рішень, і він намагався робити те, що вважав правильним. Але без Уто, який підтримував його, він почувався, як стіл на хитких ніжках. Мандан не знав, як вести війну самотужки, і не міг дочекатися повернення свого Хороброго.

Дійшовши до центру лабіринту, Мандан сів під яблунею і слухав птахів, не звертаючи уваги на увесь інший світ. Він хотів би просто зануритися в малювання або думати про милу Ліру. Але він знав, що мусить повертатися.

Нахмурившись, конаґ Мандан рушив назад по лабіринту тим самим шляхом і увійшов до замку. На нього вже чекали люди. Мандан урочисто й гордовито зайшов до тронної зали, налякавши групу брудних людей, що зібралися перед порожнім троном. Їхнє волосся було розпатлане, очі — нажахані. На них були шкіряні куртки з вишитим зображенням відкритої руки Співдружності, хтось тримав у руках обвислий прапор Остерри.

— Хто ви такі? — гаркнув Мандан. — Звідки ви прийшли?

— Володарю, ви послали нас з лордом Ґораном на зустріч з королевою піщаних Лютих, — промовив, затинаючись, один з переляканих чоловіків.

Тремтячи від страху, двоє з них винесли вперед важку скриню і поставили її біля підніжжя трону.

— Так, тепер я згадав. — Мандан опустив погляд на скриню. — Хіба ця скриня не була наповнена скарбами, щоб задобрити королеву By? Навіщо ви принесли її назад?

Чоловік зіщулився від слів Мандана.

— Королеву By не вдалося задобрити, Володарю. Вона образилася, що ви не з’явилися до неї особисто, як вона вимагала.

Мандан глузливо спитав:

— Та хто вона така, щоб вимагати моєї присутності? Я конаґ трьох королівств.

— А By — королева піщаних Лютих. Вона володіє... великою силою.

Інший чоловік впав на коліна і заридав.

— Неймовірною силою!

Розлючений Мандан спробував прикрити свою розгубленість обуренням.

— Де лорд Ґоран? Я хочу почути звіт від нього.

— Лорд Ґоран...

Чоловік, що плакав, вигукнув:

— Він не помер. — Нещасний вже не ридав, а вив. — Вона не вбила його!

Солдати супроводу багатозначно дивилися на закриту скриню, і Мандан, зійшовши з трону, схопився за кришку, сподіваючись побачити під нею коштовності та золото, якими знехтувала королева. Натомість там був чоловік, складений і якимось чином запханий у скриню, яка була занадто мала, щоб у ній могло поміститися людське тіло. Ґорана розламали на тисячу частин, перемішали їх і запхали в скриню, заповнивши усі куточки, так що його змучене обличчя дивилося вгору від середини грудей.

Мандан відсахнувся, ніби натрапив на гніздо павуків. Хоча кістки Ґорана були зламані, а внутрішні органи розірвані й перемішані, його обличчя все ще рухалося, а очі широко розплющилися, готові вибухнути від нестерпного болю. Рот Ґорана посеред грудей відкривався і закривався з вологим смоктальним звуком, не в змозі вимовити й слова.

Один із солдатів супроводу заговорив:

— Королева By сказала, що наступного разу, коли викличе вас, вона очікує, що ви прибудете особисто.

Ґоран всередині дерев’яної скрині продовжував плямкати й голосно дихати, видаючи булькаючі звуки.

Мандан похитнувся й відступив на два кроки назад, але переламане тіло всередині продовжувало видавати огидні звуки. Ще багато років ці звуки переслідуватимуть його в нічних жахіттях.

Конаґ висмикнув кинджал з-за пояса. Уто навчив його захищатися, і тепер він, нахилившись до розкритої скрині, підняв лезо. Складений чоловік продовжував задихатися і плямкати, а Мандан занурював ніж знову й знову, поки звуки не припинилися. У животі закрутило.

Слуги юрмилися в дверях, дивлячись на брудну скриню на підлозі та кривавий жах усередині. Мандан видушив із себе наказ:

— Приберіть тут усе! Винесіть скриню. Я хочу, щоб ця кімната знову була бездоганно чистою.

Здригаючись, Мандан добрів до трону і впав на нього, спираючись ліктями в коліна і опустивши голову на руки. Він застогнав.

— Де Уто?

Він не розумів цих Лютих. Чому вони повернулися з небуття? Він насміхався, коли Адан і Колланан попереджали його про стародавню расу. Але хто міг уявити собі це... такий жах?

Йому вдалося стримати відразу. Тепер, перед лицем нової війни, ніщо з цього не мало значення. Військові загони Співдружності вже збиралися у військо, щоб воювати проти Ішари. Кожен васальний лорд у всіх трьох королівствах повинен був надати воїнів, зброю та обладунки.

Менш ніж за годину після того, як прибрали понівечене тіло Ґорана, прибув новий посланець, який привіз відповідь від Колланана, короля Нортерри. Гонець важко ковтнув.

Мандан вихопив лист, розгорнув його і прочитав слова, написані сміливою рукою його дядька, не в змозі повірити в те, що побачив.

— Він відмовляється? Але... він не може відмовитися виконувати наказ конаґа. Я правитель Співдружності! — Він зім’яв папір у руках. — Колланан зрадив мене.

— Він не тільки відмовився виконувати ваш наказ, Володарю. — Голос посланця затремтів. — Король Колланан надсилає офіційну вимогу, щоб ви відправили всіх боєздатних воїнів на допомогу йому і захистили Нортерру від Лютих.

— Люті! — завищав Мандан, згадавши про жах, який стався з лордом Ґораном. — Чому Люті продовжують мені допікати? Я навіть не вірив у них до недавнього часу. — Він підхопився зі свого трону й кинув зім’ятий папір на підлогу.

Посланець сказав:

— Я бачив, що Колланан збирає велике військо. Він розіслав наказ своїм лордам-васалам, щоб вони відправили солдатів до Феллстаффа.

— Ти бачив хоч одного Лютого? — зажадав відповіді Мандан.

Посланець відвів погляд.

— Ні, Володарю, але я бачив чимале військо.

— Військо Нортерри... можливо, мій дядько планує використати його проти мене? Невже він піде на Остерру, щоб скинути законного конаґа?

Посланець закліпав очима, наче ніколи не думав про таке.

Думки Мандана закружляли, і в його голові стали зринати одне припущення за іншим.

— Колланан заздрив моєму батькові? Він хоче відібрати у мене трон Конвери?

— Я... я не можу сказати, Володарю.

Згідно з настановами Уто, Мандану потрібно було створювати образ могутнього правителя, але він хотів просто втекти і сховатися в лабіринті з живоплоту, де його ніхто не зміг би знайти.

Без свого Хороброго молодий конаґ не знав, що робити.

Повертаючись до Сереполя, Кловус і його солдати значно випередили некеровану орду гетрренів, які мали прибути до столиці пізніше. Кловусу потрібно було дістатися Сереполя задовго до прибуття гетрренів, щоб встигнути підготувати кораблі, які переправлять варварів через море до Співдружності.

Утім попереду на нього чекала ще довга дорога. До столиці Ішари залишалося п’ять днів шляху. Поруч із Кловусом їхав командир загону, він приставив долоню до чола, прикриваючи очі від сонця, і поглянув уперед.

— Ми дістанемося Прірарі надвечір, верховний жерче.

— Це добра новина, — відказав Кловус. — Почуй нас, убережи нас.

— Почуй нас, убережи нас.

Кловус мріяв про смачну їжу та зручне ліжко. Після кількох днів у сідлі в нього боліло все тіло, і він почувався брудним від дорожнього пилу й поту.

— У мешканців Прірарі не прийнято занурюватися у воду, але, можливо, я зможу наказати їм приготувати для мене купіль. — Він помацав обличчя, відчувши пісок на м’якій шкірі. — Зволожених рушників буде недостатньо.

Варвари відставали від них на тиждень, а то й більше, і Кловус не думав, що Маґда поспішатиме. Отаманша гетрренів пообіцяла, що її люди не грабуватимуть сільську місцевість на своєму шляху на північ. Жрець сподівався, що вона пам’ятатиме про свою обіцянку.

Тамбурдинський божок примусив гетрренів підкоритися, але те, що Маґда вимагала від Кловуса взамін, було набагато гірше. Щоразу, коли Кловус згадував, як злягався з нею під деревами, його нудило. Маґда хапала його своїми лапами і критикувала під час акту, вимагаючи, щоб він штовхав сильніше, а потім зрештою скинула його з себе, притиснула до землі і залізла зверху, щоб зробити те, що хотіла.

Тепер, погойдуючись у сідлі, Кловус міцно заплющив очі. Маґда скаржилася на його жалюгідно малий прутень, але потім засміялася і потягла його назад до багаття, ледь давши йому накинути каптан.

— Це мій новий коханець! — Вона підняла руку Кловуса і, як лещатами, стиснула його зап’ястя. — Він обіцяє, що ми завоюємо цілий континент. — Гетррени вибухнули несамовитим реготом.

Маґда нахилилася ближче і прошепотіла йому на вухо, обдавши смородом гнилого м’яса.

— Наступного разу буде краще.

Кловусу знадобилося все його самовладання, щоб не покликати божка, який би розтрощив її, перетворивши на купу кісток і м’яса. Проте Кловус досяг своєї мети. Це була його жертва заради Ішари, подібно до того, як приносили себе в жертву молодиці, які в сльозах віддавалися йому.

Маґда кинула клич, і варварські клани почали з’їжджатися з диких пагорбів, що розкинулися за Тамбурдином. Вона пообіцяла Кловусу, що збере своїх людей і вирушить до Сереполя. Гетрренів спокушала перспектива грабунків і завоювань.

Очільник загону вирвав Кловуса з його думок, вказавши вперед.

— Он там, верховний жерче! Ми прибули на годину швидше, ніж я розраховував.

Кловус витер піт з чола і побачив попереду величні будівлі Прірарі, що вільно розкинулися на пишних луках. В цьому окрузі було багато фруктових садів і пасовищ, він був відомий своїм сидром, сирами та зерном. Завдяки сприятливій погоді та щедрим дарам природи, Прірарі був одним із найлагідніших округів, і це проявилося і в місцевому божку. Кловус подумав, що такий добрий божок може подобатися мешканцям, але в теперішні мінливі часи лагідне божество це не те, що потрібно Ішарі.

Він пришпорив коня, і супровід рушив слідом, дзвякаючи обладунками і зброєю. Кловусу потрібно було спершу заїхати до храму та поговорити з жерцем Ерікалом, а вже потім він міг відпочити й насолодитися смачною вечерею.

Храм Прірарі був прекрасним витвором архітектурного мистецтва з похилим білим дахом і трикутними скляними панелями. Витончені дуги та арки робили храм схожим на білу лілію. Коли Кловус увійшов, щоб зустрітися із сповненим радості жерцем, він відчув себе так, ніби потрапив у прохолодні й безпечні обійми.

Ерікал зустрів його поклоном і привітною усмішкою. Він був вродливий, розмовляв м’яко й тихо, на ньому був сірий каптан з блакитною облямівкою. Ерікал мав огрядну статуру, однак схилив голову і трохи згорбився, щоб виглядати менш показним. На стіні біля вівтаря була вбудована пластина димчастого скла. Усередині таємничої речовини мерехтіли відблиски світла, що виходило з порожнечі існування божка, то було тепле різнокольорове світіння, схоже на химерне вранішнє сяйво.

Кловус одразу дав жерцю вказівки, як йому слід підготуватися.

— Племена гетрренів ідуть на північ, і за кілька днів вони пройдуть через округ Прірарі.

Ерікал відсахнувся.

— Жриця Нере ледве стримує їх у Тамбурдині.

— Нере робить недостатньо, щоб стримувати їх, але я вирішив цю проблему, — сказав Кловус. — Варвари жорстокі і здатні лише руйнувати, але зараз вони віддані нашій справі. Їхня отаманша — моя союзниця, і вона веде гетрренів до Сереполя, де вони сядуть на військові кораблі та відправляться штурмувати Співдружність. — Кловус захихотів, очікуючи від співрозмовника не меншої радості.

Ерікал був стурбований, але змирився з почутим.

— Нехай краще варвари нападуть на тих, хто завдав шкоди нашій улюбленій емпрі. — Він вклонився. — Я згоден, верховний жерче. Ви зробили важкий, але правильний вибір.

— Я прийняв це рішення заради блага Ішари. Зараз емпра не здатна керувати своїм народом, і я вимушено взяв на себе цю роль, щоб ми не були вразливими, коли безбожники нападуть на нас, — а вони неодмінно спробують.

— Я чув, що емпра Ілуріс зникла, — мовив Ерікал. — Чув, що вона сховалася серед свого народу або що вона вознеслася в царство божків. — Він глянув на віконце з димчастого скла. — Я спілкуюся зі своєю божкинею щодня, і вона не повідомляла мені про це. Чи правда, що Ілуріс зникла?

Кловус не відповів прямо, уникаючи розмов на цю тему.

— Я був зайнятий порятунком нашої країни, але маю намір розслідувати зникнення емпри, коли повернуся. — Не зацікавлений у подальших незручних запитаннях і вже з нетерпінням очікуючи на їжу і чистий одяг, він розвернувся і пішов до виходу.

Вийшовши з храму, він гукнув через плече:

— Гетррени проїжджатимуть через Прірарі по дорозі до Сереполя. Маґда обіцяла, що її люди не будуть грабувати, займатися розбоєм чи зґвалтуваннями, але їм потрібно їсти, а гетрренів дуже багато. Наші округи повинні забезпечити їх необхідною їм їжею, адже вони будуть нашими борцями за справедливість. Я закликав їх рухатися якомога швидше, щоб не завдати надмірної шкоди нашій землі.

— Почуй нас, убережи нас, — пробурмотів Ерікал.

— Вони цілком можуть нас уберегти. — Кловус обсмикнув рукава свого каптана. — Я залишаю Прірарі у ваших руках, жерче Ерікале. Дозвольте мені подбати про решту світу.

Через три дні після того, як Кловус та його солдати покинули Прірарі, Ерікал отримав звістку про те, що варвари наближаються. Вони сунули землями округу, мов сарана: витоптували поля, грабували комори із запасами. Гетррени з’їдали все, що могли, вирубували сади на дрова, ставали табором, де їм заманеться. Деякі села, щоб захиститися і змусити варварів обминути їх, використовували своїх місцевих божків, хоча Маґда та її дикі послідовники були не проти побитися з меншими божествами.

Всередині храму Ерікал провів пальцями по димчастому склу. Він бачив, як там кружляє його улюблена божкиня, найпрекрасніше створіння, що коли-небудь існувало у всесвіті.

— Ти знаєш, що відбувається, — прошепотів він їй. — Ти повинна бути сильною. Нам потрібно врятувати наше місто. — Жрець здригнувся від думки про варварів, які проносяться вулицями Прірарі і руйнують життя добрих людей.

Налаштована на нього, його божкиня закружляла в кольоровому вихорі, яскравішаючи від гніву. Ерікал хотів заспокоїти її, але люди були неспокійні — а те, що відчували люди, відчувала і божкиня. Вона відгукалася і посилювала ці емоції.

Відколи перші звістки про гетрренів дійшли до міста, пожертви храму зросли — урни з кров’ю, кошики зі свіжими фруктами, десятки буханців хліба, золоті монети, все, що мало цінність, — і божкиня ставала сильнішою. Тепер Ерікал мав вирішити, як її використати. Верховний жрець Кловус пояснив йому свій план і наказав Ерікалу не роз’ятрювати небезпечне військо найманців, але він також не міг дозволити варварам завдати шкоди своїм послідовникам.

— Вони йдуть сюди, і ми повинні зустріти їх. — Ерікал притиснув долоню до димчастого скла й відчув божкиню, навіть не активуючи мерехтливі заклинальні двері. Йому ще ніколи не доводилося брати цю божкиню в бій. — Ти викличеш у них трепет. Ти вселятимеш у них жах. Можливо, ти знадобишся для битви, але я спробую знайти інший шлях.

Він подивився на пожертви, складені в храмі. Можливо, вдасться уникнути відкритого бою... знайти якийсь інший спосіб, що все одно завдасть шкоди Прірарі, але не такої значної, як пряме протистояння.

— Ти завжди мені потрібна, але скоро ти будеш потрібна мені, як ніколи. Ми врятуємо місто разом. — Він сподівався, що божкиня відчуває його впевненість.

Особиста любов Ерікала коштувала для неї не менше, ніж усі молитви людей. І він відчув, як тепло божкині знову лине в його серце. Його думки засяяли, прояснилися.

Коли військо гетрренів просувалося по землях округу, частина варварів рухалася дорогами, а інші розбрелися по полях, садах і пасовищах — де завгодно. З-за стін свого міста мешканці Прірарі бачили дим далеких таборів. Це військо було досить велике для того, щоб спустошити будь-яке місто, якби варвари вирішили показати свою силу.

Ряди кінних гетрренів були вже близько, в руках у них виднілися булави, списи, мечі. Спостерігаючи, як вони наближаються, Ерікал зрозумів, що не може зазнати поразки.

Готуючись зустріти їх, він активував заклинальні двері і випустив славну божкиню. Вона постала, мов стовп диму, змішаний з веселками та блискавками сліпучих кольорів, які змусили б плакати навіть сліпого. Вона виглядала як примарна колона, що звивалася хвилями, наче зітканий з ураганів змій, то була повновода ріка віри, сповнена відданості та доброзичливості. Ця божкиня оберігала Прірарі відтоді, як це селище стало містом, запобігаючи повеням, відводячи лісові пожежі, допомагаючи людям процвітати.

Ерікал вийшов з храму, божкиня сунула за ним, велична й прекрасна, випромінюючи стільки сили, скільки могли створити страхи та уява. Жрець відчув себе нездоланним.

Гетррени вже були зовсім близько за стінами Прірарі і радісно галасували, побачивши велике багате місто, що було вкрай слабо захищене. Але жрець хотів зупинити їх або принаймні відвернути від міста. Ерікал відчував, що його божкиня невпевнена, але ще не боїться.

Пройшовши крізь міську браму, жрець попрямував назустріч варварам і кремезній жінці, що скакала попереду. Деякі малі діти їхали перед батьками в сідлах або бігали уздовж колон кудлатих вояків. І чоловіки, і жінки у варварському війську везли немовлят, які були прив’язані до їхніх спин, але це ніяк не впливало на їхню войовничу поставу.

Божкиня, кружляючи на місці, височіла позаду Ерікала, а потім підлетіла ближче, вигнувшись, як кобра, щоб захистити свого жерця. Маґда спрямувала до нього коня, задумлива, проте не налякана сутністю. Вона тримала в руці скручену палицю, готова до несподіванок, але не здавалася загрозливою. Поки що.

Ерікал подивився їй прямо у вічі.

— Я жрець цього округу. Верховний жрець Кловус сказав, що ви пройдете через нашу землю і що ви заприсяглися не грабувати і не руйнувати наші будинки.

Маґда пирхнула.

— Так, мій коханець змусив мене пообіцяти це, але мої люди повинні їсти, і ви зобов’язані дати нам їжу.

— Ми нагодуємо ваше військо, щоб ви могли продовжити свій шлях.

— Добре. Тоді відчиніть браму свого міста, щоб ми могли заїхати.

— Ви залишитеся зовні, — відказав Ерікал. Божкиня збільшилася і закрутилася, мов струмінь, сповнений гніву й непокори. Кольори вранішнього сяйва стали яскравішими, і на безформній голові божкині спалахнули, наче сліпучі вогні, червоні очі.

Кінь Маґди піднявся на диби, змусивши її вхопитися за гриву.

— Нам треба їсти! Ви повинні дати нам їжу.

— І ми дамо.

Божкиня стояла, мов безтілесний охоронець, відлякуючи перші ряди варварів, які жадібно дивилися на місто, але боялися пройти повз розлючене божество. Дехто з них, здавалося, навіть був готовий вступити в бій з божкинею, але їм не довелося цього робити.

Жрець Ерікал здійняв руки вгору, подавши знак, і з міста почали виїжджати запряжені конями вози, навантажені фруктами, горами хліба, бочками свіжого сидру, головками сиру, шинкою, копченими баранячими ногами.

— Ми нагодуємо вас, — повторив Ерікал, — ви будете задоволені. Однак до мого міста ви не увійдете.

Спочатку Маґда скептично подивилася на нього, але, коли повз неї стали один за одним проїжджати вози, наповнені припасами, які Ерікал взяв з міських сховищ, у купців і селян, вона пробурчала:

— Можливо, цього вистачить.

— І тоді ви рушите далі, — сказав Ерікал.

Божкиня спалахнула і закрутилася, мов ледь стримуваний смерч, а по її хвилястому примарному тілу побігли, потріскуючи, іскри.

Маґда похмуро глянула на тисячі своїх гетрренів і стиснула щелепи.

— Так, тоді ми рушимо далі.

Ерікал відчув величезне полегшення, а разом з ним і задоволення божкині. Люди спостерігали за ними з міста, і, коли вони зрозуміли, що він домовився з Маґдою, знайшовши болісне, але вкрай необхідне рішення, усі вони затягнули молитву:

— Почуй нас, убережи нас!

Сутність ставала сильнішою, барвистішою, красивішою і... більш загрозливою.

Маґда та її гетррени поїхали наступного дня, як і обіцяли.

Коpy, яку власна матір відправила подалі з льодового палацу, повела своїх крижаних Лютих на пошуки дракона. Оссус ворушився у своєму глибокому сні під землею, змушуючи гори Хребет дракона вигинатися і розламуватися. Кору просто потрібно було його знайти.

Її військовий загін, що їхав верхи на унуках, складався з дванадцяти воїнів і пари магів, чоловіка й жінки на ім’я Ілон та Мор. Усі вони прагнули вирушити на зустріч зі своєю долею після століть заклинального сну, втім Кору була розчарована, що королева Онн вважала достатнім відправити лише п’ятнадцятьох Лютих на таку важливу місію. Її матір взагалі надавала надто мале значення самій причині їхнього існування!

Ілон і Мор, обоє лисі та непривабливі, вчепилися в густе біле хутро своїх унуків і їхали разом із загоном з таким виглядом, ніби відбували покарання. Воїни, вирощені для бою, були повністю озброєні і націлені на перемогу. Кору доводилося раніше тренуватися з ними, щоб відточити свої здібності. Її власні обладунки були схожі на захисний панцир, що вкривав плечі, груди, живіт. Чоботи з кришталевих лусочок сягали колін, але залишали стегна оголеними.

Далеко попереду виднілася чорна смуга засніжених вершин, що хвилями перетинала краєвид. Загін Кору вже кілька днів їхав на південний схід через заморожені пустки, і вона бачила клуби диму в повітрі, що здіймалися зі схилу гори від гарячих видихів дракона.

Кору смикнула за шиповані віжки, щоб зупинити свого вовкоконя і як слід розгледіти гори.

— Там лежить Оссус. — Вона стиснула спис з видовженим наконечником з холодного кришталю. — Якщо ми зможемо змусити дракона показатися, можливо, ми зможемо його вбити.

Леран, один з воїнів, розсміявся глибоким хриплуватим сміхом.

— Ти завжди була честолюбною, Кору. Ти думаєш, що зможеш сама вбити Оссуса?

— Звісно ж, ні. Тому я взяла вас із собою.

Леран торкнувся своїх відполірованих обладунків.

— Дар колись давно поранила Оссуса. Ми можемо завершити її роботу. — Їхні унуки пробиралися крізь заноси брудного снігу.

Кору хотіла зрозуміти, як Дар змогла стати такою сміливою, такою могутньою. Вивчаючи легенди та історичні хроніки, вона дізналася, що на боці Дар проти Оссуса воював ще один великий воїн Лютих — Рао. Можливо, знадобилася їхня спільна сила, аби нанести рану, що загнала дракона під землю.

Водночас Кору виявила, що Рао був нащадком Раан, тобто одним з піщаних Лютих. Невже Дар і Рао билися разом як союзники? Чи діяли вони спільно, щоб перемогти дракона, як наказав їм Кур, а не намагалися вбити одне одного? Можливо, це єдиний спосіб, яким Люті можуть убити дракона.

Роздратована вузькоглядністю своєї матері Онн, Кору підняла спис. Вона була нетерпляча і до своїх крижаних Лютих, і до піщаних Лютих. Їхня примхливість і упередженість затримували повернення бога і відновлення досконалого світу. Розгнівавшись, вона вдарила п’ятками свого унука, змушуючи його рухатися далі. Великий білий звір помчав уперед.

Загін Кору швидко їхав уже багато днів, прямуючи до осердя курних гір. Коли Кору бачила напівзруйновані дороги та покинуті села, вона згадувала улюбленця своєї матері, хлопчика, який нагадував їй, що люди побудували свою власну цивілізацію, поки Люті спали.

Під час нещодавнього виверження вулкана в повітря було викинуто неймовірну кількість попелу, диму та уламків, які знищили ці села на схилах. Тепер вовкоконі брели серед спалених і зруйнованих хлівів, комор, шинків. Сірий попіл вкривав землю, пом’якшуючи похмурий краєвид, серед якого виднілися лише остови будинків селища. Розгрібши лапами сніг біля поваленої обвугленої балки, звірі виявили два почорнілих тіла. Кору подивилася вниз, намагаючись уявити, яке життя прожили ці бідолашні створіння. Тим часом унуки кинулися здирати почорнілу плоть з кісток і з насолодою поїдати останки.

Виїхавши за межі селища, військовий загін прокладав собі шлях серед нагромаджень чорної вулканічної породи. Земля гула і вібрувала, але кудлаті вовкоконі вилазили на валуни і перестрибували через розколини, несучи своїх вершників далі й далі.

Найвища гора здіймалася, наче величезний трон, але її верх знесло під час недавніх потрясінь. Гора Вада була схожа на відкриту рану, її вершина зникла, схил розколовся. Тонкі річки помаранчевої лави стікали вниз, наче пролита кров дракона. Чи це досі кровоточила рана Оссуса, яку Дар нанесла своїм списом?

Коли бойовий загін Кору піднявся на крутіші схили, вони знову зупинилися. Не зронивши жодного слова, маги зісковзнули з вовкоконей і стали поруч, розкинувши руки та розчепіривши пальці, ніби ловили повітря. Потім Ілон і Мор, вбрані у сині мантії, нахилилися, щоб торкнутися гарячої землі. Розпечене каміння з шипінням обпікало долоні, але ніхто з них навіть не поворухнувся.

— Світ страждає! — вигукнув Ілон. — Земні пласти зсуваються.

— Ці гори сповнені сили, — додала Мор.

Кору підняла спис.

— Тоді ми повинні звільнити її. — Вона обвела поглядом рішуче налаштованих крижаних Лютих навколо себе. — У нас не буде кращої можливості, ніж ця.

— Ми відчуваємо гнів. — Голос Мор був навіть грубішим, ніж різкий голос її напарника.

Ілон забрав руки з гарячого каміння, подивився на свої обпечені почорнілі долоні, а тоді використав свою вроджену магію, щоб зцілити їх.

— Наприкінці воєн сила в землі майже вичерпалася, але значна її частина залишилася тут, у горах Хребет дракона. Ми відчуваємо, як Оссус ворушиться.

— То струсоніть і розбудіть його! — Кору та інші теж спішилися, наказавши унукам слідувати за ними. — Ми долучимося до вас.

Вираз обличчя магів не змінився.

— Ми позичимо вашу силу, — мовила Мор. Вона вдарила долонями по плямистому каменю, який нещодавно викинуло виверженням.

Кору відчула слабкість всередині, ніби її власні життя та сила витікали у світ.

Мор спрямувала невидимі хвилі в землю. Ілон зробив те саме.

Кору впала на коліна і притиснула руки до розпеченого каменю, не звертаючи уваги на опік. Земля здригнулася, схили затряслися. Кору відчула, як її серце пронизав біль, коли світ відгукнувся на їхній заклик. Вони викликали дракона.

Коли якась темна сутність раптом різко ворухнулася в чорній глибині гори, Кору, втративши рівновагу, впала на спину. Земля почала здійматися, і інші Люті теж попадали, розпластавшись на землі. Гора Вада здригалася, наче в судомах.

Двоє магів продовжували свій мовчазний натиск. Фумароли з пронизливим свистом випускали гарячі гази. Гейзери викидали струмені паруючої рідини високо в повітря, а купи гарячої гальки дощем падали на Лютих.

Земля заревла, і гора Вада знову розкололася. Ринула лава, залишаючи червоний шлейф, а дим і попіл закрутилися в нестримній хуртовині. Величезні плити почорнілої скелі сповзли вниз, відкриваючи прірву всередині гори.

Щось величезне і чорне рухалося в темряві, продираючись назовні.

Кору скочила на ноги і схопила спис. Спочатку вона побачила кутасті зубчаті крила, чорну лускату шкіру, напнуту між довгими ребрами, а потім показалася загострена морда, роги та шипи, вогняні очі. Істота закричала і, відштовхнувшись, злетіла, вирвавшись з полону гори.

Дракон, мов вибух, пронісся крізь задимлене повітря, а лава внизу продовжувала вивергатися. Махаючи величезними крилами, дракон здіймався в небо. Воїни Лютих схопилися за зброю, одні щось вигукували дракону, кидаючи йому виклик, інші кричали надломленими від страху голосами.

Потім, не встиг дракон один раз облетіти навколо гори, як з розколини показалася друга жахлива істота — ще один дракон, не менш страхітливий, ніж перший.

— Як їх може бути два? — закричав Леран. — Існує лише один Оссус!

Перший звір нісся над гуркітливою горою, ляскаючи колючим хвостом.

— Оссус втілює всю ненависть і жорстокість світу, — відказала Кору. — Можливо, їх не вмістити в одній істоті. Ці два дракони, мабуть, є частинами Оссуса.

Земля знову затряслася, і гуркіт став гучнішим. Дим і випари наповнювали повітря, а тим часом друга велетенська рептилія не припиняла спроб вирватися з гірського схилу. З’явилася голова, витягнулася зміїна шия. З довгого язика, що виринав з глибокого, як печера, горла, бризнув вогонь. Відштовхнувшись м’язистими задніми лапами, дракон вискочив назовні, потім махнув одним величезним крилом, але інше виявилося хирлявим і понівеченим. Хоча на ньому й була напнута жорстка, луската перетинка, воно залишалося слабким і недолуго зігнутим.

Перший дракон закричав так, що світ здригнувся. Він злетів високо в небо і, зробивши широку дугу, став віддалятися від гір, щоб рознести своє зло по всій землі. Піднявшись ще вище, він зник вдалині.

Тим часом другий дракон нарешті здійнявся в повітря, але не зміг відлетіти далеко.

Кору та її воїни стали підбирати з землі зброю, і в цей момент чудовисько помітило їх унизу. Охоплене болем, воно намагалося летіти, але марно, — і тоді різко пірнуло до них, щоб напасти.

Поки утауки складали хмиз для загального общинного багаття, Пенда і Гейл Орр влаштувалися поруч зі старою прародителькою. Стара полюбляла спостерігати за нічними вогнями у головному таборі. Шеллу дін Орр обклали подушками і подушечками, вкрили різнобарвними ковдрами.

Пенду теж підперли подушками, так що вона почувалася менш незграбною. Здавалося, її живіт з кожним днем ставав дедалі більшим. Інші жінки з племені утауків, серед яких була одна, що народила вісьмох дітей, складали Пенді компанію під час виснажливих подорожей, коли фургони рухалися нерівними дорогами. Досвідчені матері давали їй поради, розповідали історії та переконували, яким прекрасним буде народження дитини. Пенда раніше бачила, як народжують жінки, і знала, що це брудний та болісний процес. Вона просто хотіла, щоб це закінчилося — і щоб Адан був поруч.

Але Пенда також була королевою Судерри, тож її думки переключилися на інші проблеми.

— Ми знаємо, що роблять Люті, мамо. Кра, нам потрібно зробити щось із табором рабів, де утримують Ґлік.

— Саме лише знання того, що Лютим не можна довіряти, дає нам перевагу, — сказала стара. Маючи лише кілька зубів, вона чітко вимовляла слова, хоча це й супроводжувалося свистом і клацанням. — Вони думають, що ми всі раді бути їхніми друзями.

Гейл зламав паличку, яку тримав у руці.

— Кра! З цієї переваги мало користі, якщо ми не можемо нею скористатися. Ми повинні щось зробити, щоб звільнити цих бідолах.

— Ти хочеш перетворити племена утауків на військо? — скептично зауважила Шелла. — Ми ніколи не були здатними до війни.

— Нам усім доведеться битися, якщо це кінець світу. — У голосі Гейла не чулося звичних хвастощів та оптимізму. Він був втомлений і стурбований через свою дочку та її дитину. — Утауки намагаються бути нейтральними, і ми створюємо навколо себе тісно пов’язану спільноту, але ми не є безпорадними.

Пара підлітків підпалили тріски, і незабаром полум’я перекинулося на більші поліна у багатті. На менших вогнищах, розкиданих по всьому табору, у казанах гріли воду, щоб зварити овочі. Птахів, спійманих у сіті, і зайців, впольованих лучниками, смажили спільно для усієї громади.

З настанням сутінків над табором знялися в повітря троє ска, що жили серед утауків, і, ширяючи в небі, влаштували повітряний бій. Птахи-рептилії полюбляли вдаватися до різних хитрощів і робити складні петлі в повітрі, нападаючи одне на одного, але цього разу вони виглядали стривоженими і неспокійними. Вони стикалися в повітрі, хапаючи одне одного своїми довгими дзьобами справді люто. Видране пір’я повільно опускалося на табір.

Пенда вражено підвела очі. Стривожені господарі ска позбігалися, махаючи руками в небо.

— Повертайся! Припини! — Один зі ска прилетів поранений, шукаючи прихистку у своєї людини. Інші птахи-рептилії продовжували переслідувати одне одного, а господарі й далі кричали на них.

Навіть коли більшість домашніх ска вдалося вгамувати, вони залишалися похмурими і неспокійними, шипіли на своїх людських партнерів, які відчували збентеження через їхній сердечний зв’язок. Двоє ска відмовилися підкорятися своїм господарям і ширяли угорі, видаючи голосні тужливі звуки.

Пенда намалювала коло довкруж серця і притиснула долоню до грудей. Вона також відчула збудження Ксара через їхній сердечний зв’язок. Трохи раніше Пенда прив’язала його шкіряними ремінцями до стійки, де він відпочивав, але тепер Ксар лопотів крилами, силкуючись вирватися на волю. Побачивши, як інші ска нападали одне на одного і билися, Пенда не хотіла, щоб Ксар опинився там, де його можуть поранити.

Жінка підвелася з подушок і підійшла погладити Ксара по блідому зеленому пір’ячку. Вона воркувала і мугикала, щоб заспокоїти його. Пенда бачила сум’яття в гранчастих очах птаха-рептилії.

— Заспокойся. Все буде гаразд. — Ксар головою штовхнув її руку, вимагаючи, щоб вона продовжувала його заспокоювати.

У глибокій синяві над головою замерехтіли зорі. Пенда із сумом запитала себе, куди могла полетіти Арі. Записавши повідомлення в діаманті «сльоза матері», вона знову випустила молоду синю ска, яка відлетіла, щоб знайти дівчинку-сироту. Якщо Ґлік отримає повідомлення Пенди, вона матиме з чого черпати надію.

Пенда розв’язала шкіряні ремінці і посадила Ксара собі на плече, погладжуючи його пір’я, а потім повернулася до Гейла і Шелли, які спостерігали за багаттям, що палало все яскравіше. Праматір згадувала, як одного разу, ще маленькою дівчинкою, бачила дракона. Коли Пенда вперше почула цю історію — як і всі утауки — вона здавалася їй неправдоподібною, але тепер слова Шелли звучали правдиво.

Ска змахнув крилами, і Пенда ще раз спробувала його втихомирити.

— Заспокойся, Ксар. — Вона також намагалася передати свої слова через сердечний зв’язок, але збудження ска продовжувало наростати.

Гейл спостерігав, як жінка пробує заспокоїти свого улюбленця.

— Що з ним таке, серденько моє?

— Справа не тільки в Ксарі — поглянь на них усіх. — Вона кивком вказала на небо.

— Щось у повітрі, — сказала Шелла дін Орр.

— Кра, щось у цілому світі!

Щойно Пенда опустилася на подушки біля багаття, як її живіт сильно стиснуло, а м’язи судомно напружилися. Вона зігнулася, і Гейл нахилився, щоб взяти її за руку.

Пенда глибоко вдихнула, хапаючи ротом повітря. Це були ранні пологові перейми, вона знала це. Вона їх відчувала і раніше, але то були просто напади болю. Зараз Пенда відчула сильну хвилю, що пройшла через усе тіло, від кінчиків пальців ніг через її утробу і аж до самого серця.

Біль, однак, був більший, ніж просто судоми, і він був не тільки всередині неї. Щось відбувалося глибоко під землею, далекий біль, який вривався в її відчуття. З лускатого горла Ксара вирвалося шипіння. Він напружив крила, але Пенда тримала його за ногу, не даючи злетіти. Тепер вона перелякалася за нього. Щось не так зі ска...

Хоча перейми пройшли, біль у світі продовжував наростати. Земля під табором почала тремтіти, і вони відчули далекий гуркіт. Складені в багаття колоди зсунулися, здійнявши в повітря фонтан іскор. Казани розгойдувалися на триногах над невеликими вогнищами.

Шелла дін Орр вчепилася в подушки довкола себе.

— Я відчуваю. Щось... рветься!

Інші утауки кричали.

По всьому табору збуджені ска з пронизливим лементом, клацанням і скреготом виривалися у своїх господарів. Вони злітали в повітря, переслідуючи і дзьобаючи одне одного, відчайдушно намагаючись втекти, їхні господарі кричали їм услід, одні охоплені розпачем, інші — гнівом.

Однак Гейлу Орру було байдуже до ска. Він став на коліна перед дочкою.

— Настав час народжувати?

Її тіло знову здригнулося, ще одне стискання м’язів, але потім все припинилося.

— Ні, ще ні. Це просто перші перейми. Кра, час пологів ще не настав.

Жінка похитала головою і наполегливо повторила:

— Ще не настав! — Однією рукою вона намалювала коло довкруж серця. Потім глибоко вдихнула, намагаючись підкорити тіло своїй волі. — Я повинна надіслати повідомлення моєму Старфоллу. Мені потрібно, щоб він знайшов мене.

Саме в цю мить деякі люди, пов’язані зі своїми ска сердечним зв’язком, похитнулися, відчувши запаморочення, і впали на коліна. Один чоловік, впавши на землю горілиць, лежав з розплющеними очима, зціпивши зуби, наче його переслідували страхітливі видіння.

Пенда міцно заплющила очі, відчувши щось могутнє, жахаюче... величезні лускаті фігури, що дихали вогнем, з величезними крилами та гострими хвостами.

Ксар вирвався з її пальців і ринув у повітря, але Пенда схопила шкіряний ремінець, все ще прив’язаний до його ноги, боячись відпустити його. Інші ска шаленіли. Ксар бив крилами та виривався, намагаючись звільнитися, але Пенда тримала його міцно.

— Ні, Ксаре! Будь ласка, запишися зі мною.

Зрештою ска здався і дозволив їй притягнути його до себе, водночас дивлячись, як інші збуджені птахи-рептилії тікали в темне небо, як їхні охоплені розпачем люди-партнери бігли за ними, кликали їх, але марно.

Стара Шелла дивилася, як відлітають ска. В її очах блищали сльози.

— Вони повернуться, мамо? — спитала Пенда, відчуваючи душевний біль, який охопив інших супутників ска.

— Вони можуть повернутися, а можуть і не повернутися, дитинко. Я думаю, це означає, що драконів буде більше.

— А ска бояться драконів? — запитала Пенда. — Тому вони втекли?

Шелла надовго замислилася, вдивляючись у палаюче багаття, потім похитала головою.

— Можливо, ска пов’язані з ними.

З-під уламків фортеці на озері Бакал піднімалася холодна біла пара. Понівечені тіла крижаних Лютих вкривали місце побоїща, і мамули снували над рештками, збираючи та сортуючи різний мотлох.

Повне знищення фортеці принесло королю Колланану відчуття відплати.

Однак радість від перемоги затьмарювали численні втрати: десятки солдатів загинули в запеклих боях, а деякі потрапили під уламки крижаних стін. Польові хірурги рятували поранених. Розігріваючи леза мечів у вогнищах, вони припікали рани після ампутацій. Інші піклувалися про вмираючих, нахиляючись до них і вислуховуючи останні слова, щоб все їхнє життя і спадок не були забуті.

Колл притулився до свого бойового коня. На чорній шкурі Шторма виднілася велика червона подряпина і кілька глибоких порізів, які потрібно було обробити. Інших коней, у яких були зламані ноги або глибокі рани, доведеться вбити.

Оґно, у якого кров сочилася з десятка ран, підійшов до короля, важко кашляючи і виплюнувши вбік грудку мокротиння і крові.

— Серус загинув, Володарю, але, щоб його вбити, знадобилося двоє Лютих. Я вдарив одного з них ножем у спину, але спізнився. — Здоровань підняв руку, з подивом побачивши на ній кров. Він насупився, помітивши, що його вказівний палець відтятий. — Моя дружина засмутиться, — мовив він, а потім пішов геть.

Колланан з деяким трепетом дивився на зруйновану фортецю. Руїни споруди вкрили значну частину берега озера, і він спробував знайти втіху в тому, що знищив крижаних Лютих. Його перемога тут була беззаперечною, але це не могло повернути Джакі, Ґаннона чи маленького Томка. А Бірча й досі тримали в полоні у північному палаці.

Ласіс та Елліель підійшли до нього, їхні реймери згасли, мечі були закривавлені, а міцні плащі подерті на лахміття. Хоробрі виглядали виснаженими.

— Володарю, ми не рахували, — доповів Ласіс, — але ми з Елліель убили багатьох Лютих. Урок теж убив свою частку.

Колл озирнувся, шукаючи іншого Хороброго.

— Він і лорд Бален вижили?

Ласіс кивнув.

— Ми бачили, як Бален помагав пораненим.

Цинамонове волосся Елліель було вкрите кров’ю на потилиці, куди хтось ударив її, але, здавалося, рана її не турбувала. Зелені очі Хороброї сяяли.

— Ми вистежували і вбивали кожного ворога, що врятувався від обвалу, навіть якщо для цього було треба десять наших солдатів на кожного воїна крижаних Лютих.

— Хоча дехто й утік. — Ласіс махнув рукою на руїни фортеці. — Ми бачили, як вони мчали геть на своїх вовкоконях. — Він смикнув свій пошарпаний плащ, наче той дратував його, а тоді зняв його і кинув на землю. — Королева Онн дізнається, що ми вчинили з її фортецею.

Тон підійшов до них, усміхнений, але явно виснажений.

— Я повинен був зробити це ще минулого разу, але не був впевнений, що зможу. — Він з подивом поглянув на залишки фортеці. — Маги піщаних Лютих серйозно допомогли під час битви.

— Як і мої воїни, — сказав Кво, під’їжджаючи до них на своєму ауґові. На обличчі в нього світилася самовдоволена посмішка, а його ставлення залишалося, як не дивно, зневажливим. Поранена рептилія під ним мляво рухалася. — Я втратив двох магів і п’ятьох воїнів. Всього семеро загиблих. — Він нахмурився. — Можливо, мені все ж варто було взяти більший загін.

Колл з огидою побачив, що вельможа Лютих віз труп мамули, перекинувши його через сідло свого ауґи. Очі маленької істоти були круглими й розплющеними, а вираз мертвого обличчя — порожнім. Король дорікнув:

— Ці мамули билися на нашому боці.

Кво поглянув на мертве тіло і штовхнув його гладеньку голову, відсунувши її від себе.

— Їхня допомога була незначною.

— Та все ж вони були нашими союзниками. Ти його вбив?

— Він був уже майже мертвий. Я хотів привезти зразок моїй любій сестрі. By буде цікаво поглянути на цю істоту. Можливо, вона зможе навчитися створювати власних мамулів. Якщо крижані Люті можуть це робити, то ми зможемо робити це краще! — Він не помічав гніву Колла. — Якщо ми зможемо створити армії своїх власних мамулів, то матимемо набагато більше союзників у майбутній війні. Разом з людськими бійцями, яких ви з королем Аданом дасте нам, ми неодмінно розіб’ємо лихих крижаних Лютих, які вам так дошкуляють.

Колл насилу стримував гнів.

— Нортерра ще не погодилася на союз.

Кво вказав підборіддям на руїни крижаної фортеці.

— Я дотримався своєї частини угоди. Ми зруйнували ворожу фортецю, як ви й просили.

Тон зробив крок уперед.

— Ви допомогли її знищити.

Кво стояв на своєму.

— І все одно це повна перемога. Фортеці більше немає. Чари холоду розвіються, і ви зможете відбудувати місто. — Його усмішка стала більш уїдливою. — Крижані Люті... заважали.

Колланан помітив його сарказм, але його це не втішило.

Елліель заговорила до короля, не звертаючи уваги на Кво.

— Тепер у нас тут є наша велика армія, Володарю, і ми маємо підкріплення з піщаних Лютих. Такими сильними ми ще ніколи не були. Якщо ми поведемо свою армію на північ, то зможемо вдарити по крижаних Лютих ще до того, як королева Онн встигне підготуватися. Ми можемо довершити нашу перемогу.

— Це також може бути нашим шансом урятувати Вірча, — додав Ласіс.

Колланан волів би погодитися, але він знав, що це неправильне рішення.

— Нашого війська недостатньо проти крижаних Лютих. У них тисячі воїнів у армії, яку вони збирають. Ви самі про це казали.

Кво зневажливо кинув:

— Не розраховуйте на нашу подальшу допомогу. Моя сестра дала мені інше завдання, і ми маємо вирушати. — Під’їхали інші Люті на своїх ауґах, серед них була й Улла, єдина магиня, якій вдалося вижити. Темні бризки крові заплямовували її грубе обличчя і червону шкіряну мантію.

Колл здивовано обернувся.

— Як, ви вже їдете? Нам усе ще потрібна ваша допомога. Королева Онн неодмінно помститься!

— Мій загін виконав свою роботу і заплатив високу ціну. — Кво подивився на свою єдину магиню, на вцілілих воїнів, деякі з яких були поранені. Один ауґа без вершника стояв поруч з іншими. — Я допоміг тобі із ввічливості. Це дало мені можливість побачити, як б’ються ваші люди. Я вражений, особливо вашими напівкровками. — Він кинув погляд на Елліель і Ласіса. — Але ми повинні виконати завдання моєї сестри. Насамперед ми вірні королеві By.

— Яке завдання може бути важливішим? — не відступав Колл. — Після цього Нортерра стане вразливою...

Кво образився, його воїни потягнулися за зброєю.

— Ти можеш називати себе королем серед людей, але ти не маєш діла до справ піщаних Лютих. — Після цих слів примхливий вельможа Лютий розсміявся. — Це було потішно! Дякую за таку можливість. День завжди хороший, коли проливаєш кров ворога. — Він поправив труп мамули на сідлі і пустив свого ауґа кроком. Військовий загін піщаних Лютих рушив за ним з поля бою на озері Бакал.

Навіть після того, як Люті знову схопили її, Ґлік не могла звільнитися від своїх видінь. Всередині кола. Поза колом.

У застиглому озерці димчастого скла вона вгледіла розум і серце дракона, відчула його ненависть і злобу. Вона також побачила не менш страшну силу, таку ж могутню, як Оссус, і здатну спричинити не менше руйнувань. Дівчина розуміла дракона, але те щось інше було поза межами її розуміння.

Напівпритомна, вона знову й знову малювала коло, бурмочучи свою мантру. Страшні видіння настільки міцно захопили Ґлік у свій полон, що дівчина ледве бачила місячне сяйво, нерівні виходи димчастого скла на поверхню і Лютих навколо себе.

Різкий біль вирвав Ґлік з бездумного заціпеніння.

— Що ти бачиш, дівчино? — Голос був злий, наполегливий. Маг Івун струснув її. Його рука усохла, перетворившись на кіготь, обтягнутий тугою шкірою та сухожиллями. Ніби чуючи його голос десь здалеку, Ґлік збагнула, що він, мабуть, витратив значну частину своїх магічних сил, щоб зупинити спробу втечі в’язнів. Вона сподівалася, що він продовжить марніти.

— Залиште її в спокої, — вигукнула Чет, потім скрикнула від болю, коли воїни Лютих збили її з ніг ударами могутніх кулаків.

— Скажи, що ти бачила! — Івун штовхнув Ґлік уперед, нахиливши її обличчя до нерухомого озерця обсидіану. — Кажи!

Але маг розірвав зв’язок. Хоча Ґлік все ще була налякана, невиразні видіння зникли. Тепер, дивлячись на гладеньку чорну поверхню озерця, Ґлік не бачила нічого, навіть натяку на власне відображення.

— Воно зникло, — хрипко прошепотіла дівчина. — Зараз я не бачу дракона, проте там було щось іще.

Івун схилився над димчастим склом. Зазирнувши вниз, маг поклав долоню здорової руки на непроникну поверхню і нахилився так близько, що, подумала Ґлік, міг би поцілувати скло. Він провів рукою по чорному склу, а потім у розпачі вдарив по ньому кулаком. Пазуристі пальці Івуна впилися в плече Ґлік.

— Тут немає ніяких видінь! Ти витягнула їх усі. Ти забрала їх собі.

— Я... я не хотіла їх.

— І все ж вони в тебе. — Здоровою рукою Івун різко підняв її. — Ти підеш зі мною. — Маг глянув на воїнів Лютих, які все ще тримали Чет. — Відведіть цю полонену назад до табору і зберіть всіх інших, хто втік. Мені потрібні вони всі. У нас тут багато роботи.

Маг пильно подивився на Ґлік близько посадженими очима кольору нагрітого на вогні меду.

— Я знайду спосіб видобути з тебе те, що ти бачила, щоб я теж міг отримати ці знання. — Його голос був схожий на шипіння змії і не мав нічого спільного з ревінням дракона, яке Ґлік чула у своїй свідомості.

— Мені потрібні ці знання.

Ґлік ледве переставляла ноги, коли маг потягнув її за собою. Її коліна й руки кровоточили, одяг був подертий на лахміття. Коли вона спіткнулася, Івун наказав одному з воїнів спішитися зі свого ауґи. Маг підняв дівчину-сироту як непотрібний мотлох, закинув у сідло, а сам сів позаду неї. Впевнено ступаючи навіть по купах уламків димчастого скла, ауґа хутко рушив до табору.

Намет Івуна тримався на опорах з твердої, як залізо, деревини та великих кісток, зв’язаних між собою. Ніч була спекотною і тихою, а місяць застиг над головою, заливаючи блідим світлом похмуру місцевість. Рівнина Чорного скла поглинала всі звуки, всі вітри.

Ґлік не хотіла допомагати своїм викрадачам, але вона була досі вражена побаченим. Якщо Оссус прокинувся, він зможе знищити їх усіх... проте та інша вируюча сила теж не була їхнім союзником. Дівчина затиналася, розповідаючи про свої видіння вимогливому магу.

Хоча Івун слухав її з цікавістю, він готувався втілити власні плани.

— Цього недостатньо. Мені потрібно побачити те, що бачила ти, відчути те, що відчувала ти.

— Я вже розповіла вам усе, що пам’ятаю. Я більше нічого не знаю!

— Усе це всередині тебе, — наполягав Івун. Сягнувши в рукав своєї шкіряної мантії, він дістав уламок димчастого скла з гострим, як бритва, краєм.

Маг схопив дівчину за зап’ястя своєю висохлою рукою, вона намагалася вирватися, але він міцно стискав її руку. Вона боялася, що маг збирається розрізати її, можливо, вирвати її серце. Ґлік боролася, але Івун був набагато сильніший за неї.

Він потягнув її до маленького столика, на який поставив чашу нерівної форми, теж виготовлену з димчастого скла. Притягнувши дівчину до себе, він підняв її руку вгору і чорним кинджалом розсік їй передпліччя. Заюшила кров. Ґлік задихнулася від болю.

Маг відкинув ніж із димчастого скла і тримав руку дівчини над чашею, збираючи її кров. Поки чаша наповнювалася, Івун спостерігав за цим із жвавим інтересом.

— Ніж з димчастого скла. Чаша з димчастого скла. — Він глянув на Ґлік палаючими очима. — Видіння з димчастого скла.

Отримавши достатньо крові, маг Івун відпустив Ґлік і притиснув свою всохлу руку до грудей, ніби вже витратив усю фізичну енергію, яка в нього була. Здоровою рукою він потер чашу з димчастого скла, повільно обертаючи її, вдивляючись у калюжку крові, яка з червоної перетворилася на чорну, а потім заблищала зірками.

— Це те, що ти бачила? — маг зажадав відповіді, а потім гучніше прошипів свій наказ. — Дивись, дівчино!

Ґлік затискала рану на порізаній руці, але калюжа власної крові у чаші притягувала її увагу. Коли вона дивилася на рідку поверхню, поверхня дивилася на неї оком рептилії.

— Так! Це Оссус.

— Це Оссус. — Голос Івуна наповнився нетерплячою жагою. Примружене велике око моргнуло в чаші, потім розширилося. Навколо ока закружляла якась інша чорнота... інша могутня сила. — Що це?

На зоряній поверхні піднялася бульбашка, а потім лопнула, розбризкавши червоні краплі по обличчю мага. Івун скинув чашу зі столу, розливши кров по підлозі свого намету. — Ми знаємо Оссуса. Ми повинні розбудити його й знищити. Але та інша сила...

Ґлік перебила його, різко спитавши:

— Ви боїтеся цієї сили? Можливо, вона знищить усіх Лютих, щоб ваш бог ніколи не повернувся.

Дівчина помітила, що маг Івун хитнувся, коли витирав кров з обличчя.

— Боюся? Я ще не знаю достатньо, щоб боятися. Проте мудро поважати те, чого не розумієш.

Маг недбало кинув їй смужку тканини, яку витягнув серед речей, розкиданих у його наметі. Ґлік обмотала нею поранену руку, з якої ще сочилася кров.

— Коли ти розумієш щось, — сказав Івун, — тоді ти можеш це знищити.

Гора Вада продовжувала гуркотіти під ногами загону крижаних Лютих, а хирлявий дракон ледве тримався в повітрі, накренившись на один бік, незграбний, але все одно страшний. Через недорозвинуте крило чудовисько не могло далеко відлетіти від тріщини в схилі гори.

Кору пригнулася, коли навколо посипалися курні уламки кам’яної породи та густий попіл. Пісок заскреготав у неї на зубах, вона змахнула списом. Це було те, чого вона хотіла. Менший дракон не був Оссусом, але полювання на нього буде доброю практикою. Її воїни-Люті поспіхом готувалися до битви з чудовиськом.

Перший дракон відлетів, покинувши свого брата-каліку. Другий дракон, здавалося, був обурений тим, що не може як слід літати, а каліцтво немов робило його ще лютішим. Він заревів, повернувши голову у бік загону крижаних Лютих, наче звинувачуючи їх у своїй біді.

Двоє магів Кору шпурнули потужну хвилю магії, що гострим гребенем прорізала повітря. Відкинутий могутнім потоком, незграбний дракон зашипів, а його очі спалахнули помаранчевим полум’ям, яскравішим за саму лаву. Широко роззявлені щелепи були готові схопити Лютих, і жодні обладунки їх би не захистили.

Унуки в паніці кинулися тікати, але Кору схопила одного з них, коли той проносився повз неї. Вона рвучко заскочила йому на спину і силоміць розвернула, змушуючи звіра рушити до дракона.

Заволавши бойовий клич, воїн Леран підняв спис в одній руці, а кришталевий меч — в іншій. Радісно збуджений, він швидко, як вовкокінь, побіг по землі, що й досі двигтіла. Дракон, пролітаючи повз нього, змахнув його здоровим крилом на великі валуни, жбурнувши з такою силою, що галова та ребра воїна Лютих розтрощилися. Він лежав, смикаючись, як розчавлена комаха.

Кору зіскочила зі спини унука та міцно стала на землю, розставивши ноги. Дракон промайнув над її головою, дихнувши їй в обличчя сіркою і ненавистю, намагаючись схопити і розірвати її, але вона встигла ухилитися. Витягнувши руку, в якій тримала спис, вона простромила жорстку шкіру його здорового крила, і вістря її списа розсікло щільну перетинку.

Від болю дракон рвонув угору, намагаючись набрати висоту, швидко змахуючи своїм недорозвиненим крилом, в той час як в іншому все більше розросталася рвана діра. Усі воїни Кору одночасно кинули свої списи. Кілька з них застрягли, мов маленькі скалки, в лускатих задніх лапах, а один пробив дракону ребра.

Розділившись, двоє магів піднялися на високі скелі, зупинившись на краю свіжої розколини. Лава текла розплавленим струмком, викидаючи вогняні краплі, що застигали в повітрі й опадали гарячим щебнем. Ілон і Мор працювали з магією в унісон, сягаючи в глибину гір і черпаючи там силу, що виринала на поверхню гарячою і лютою хвилею. Маги жбурляли в дракона валуни, немов снаряди з десятка катапульт. Каміння гатило по чудовиську, і один камінь зламав кінчик його хирлявого крила.

Розлючена тварюка знову кинулася на Лютих, і воїни Кору шугонули в різні боки, шукаючи укриття. Дракон схопив своїми величезними пазурами одного з вовкоконей, підняв його в повітря й розірвав навпіл, а тоді відкинув убік криваві шматки.

Ілон і Мор викликали ще один залп розпечених валунів, однак їхні зусилля ще більше збурили розбурхану гору. На Ілона посипалося палаюче каміння. Один з каменів проорав чорну борозну на його лисому черепі, маг упав і покотився по схилу.

Мор стояла ближче до річки лави, закликаючи глибинну магію, і струмінь розпеченої магми вдарив у неї й спопелив, перш ніж вона встигла закричати. Запущені магами валуни, тепер позбавлені магічної сили, просто попадали вниз, ледь не влучивши в Ілона, який корчився від болю на землі.

Один з валунів, упавши з неба, розчавив воїна Лютих, який викликав на двобій дракона, що наближався до нього. Чудовисько схопило його своєю пащею.

Кору так часто й важко дихала, що гаряче повітря обпікало їй легені, їхній бог доручив усім Лютим місію знищити Оссуса... проте це був не Оссус, а лише його частина, як вона здогадалася. І хоча цей маленький дракон був поранений, з хирлявим крилом, він все одно міг знищити весь її загін.

Але Кору заприсяглася, що не зазнає поразки. Вона повинна була показати приклад і змусити матір побачити, наскільки величезною є справжня загроза, протистояти якій і є істинною місією Лютих.

Кору постала перед пораненим чудовиськом, готова битися, як ще ніколи не билася. Коли крила дракона вже не могли утримувати його в повітрі, він впав на землю, виглядаючи тепер ще більш страхітливим безжальним гігантом. То була гора луски та іклів. Дракон на пазуристих лапах кинувся вперед, атакуючи загін Лютих.

Двоє воїнів, не виказуючи жодного страху, разом зустріли чудовисько і метнули в нього списи з кришталевими наконечниками. Один з них відскочив від лускатої шкіри дракона, інший пробив перетинку на хирлявому крилі. Жахлива почвара заревла, і воїн-Лютий кинув свій останній спис у її пащу. Спис застряг в м’якій рожевій плоті, але дракон хруснув ним, зламавши держак, і виплюнув уламки. Він повів з боку в бік своєю величезною, вкритою шипами головою і схопив щелепами обох воїнів.

Попри поранення маг Ілон зумів звестися на ноги, його шкіра все ще диміла. Розгніваний через смерть своєї напарниці, він запустив цілий град каменів, які підхопив ураганний вітер.

Кору скликала своїх вцілілих воїнів, яких тепер було лише вісім, для останньої атаки. Двоє з них знайшли своїх унуків і були верхи, інші підійшли пішки.

— Навіть якщо ми вб’ємо лише частину Оссуса, то завдамо відчутного удару ворогові, наближаючи нашу перемогу. Ми знаємо, яку місію нам дав Кур. — Вона хрипко вдихнула повітря обпеченими легенями. — Місію, яку він дав усім Лютим!

Уявивши собі армії крижаних і піщаних Лютих, вона з розпачем подумала про те, як ці дві раси послаблюють одна одну ненавистю, замість того щоб об’єднатися проти нездоланного ворога. Де ж вони зараз? Вони повинні бути тут!

Поранений дракон мчав до них, зносячи на своєму шляху кам’яні брили. Земля двигтіла, і Кору не могла зрозуміти, це гора готова вибухнути знову чи це ознака того, що до них наближається велетенське чудовисько. Кору міцно стиснула свій спис, черпаючи сили в тому, що він був створений за зразком легендарної стародавньої зброї Дар.

Коли дракон наблизився, всі її воїни метнули списи, і два з них пробили шкіру істоти. Звір, здійнявши трикутну голову, заревів від болю та обурення. Б’ючи обома крилами, він якимось чином знову підняв у повітря своє масивне тіло. По Кору шмагонули гарячі хвилі повітря, і вона пригнулася.

Дивлячись вгору, Кору підняла свій спіральний спис і подумала про свою предкиню Дар. Це був не просто спис — Кору була впевнена, що він полетить точно в ціль. Вона відчула сильний важкий запах рептилії, її сморід, коли дракон з ревом пронісся над нею.

Кору відвела руку назад і, вклавши всю свою рішучість, метнула з усієї сили свою зброю. Спис злетів угору і встромився в м’які луски біля основи драконової горлянки. Листоподібне вістря списа глибоко увійшло в горло, і кров хлинула назовні, паруючи в повітрі.

Дракон бився і корчився, намагаючись, незважаючи на нову рану, втриматися в повітрі. Голосно радіючи, Кору побігла разом зі своїми воїнами, переслідуючи чудовисько. Вони були готові зарубати його мечами, якщо він впаде на землю.

З останніх сил дракон дістався до курної тріщини на схилі вулкана Вада. Приречено зітхнувши, ніби справді прагнучи обіймів розплавленого вогню, дракон кинувся в заповнену лавою розщілину. Падаючи, він корчився і димів, його луска загорілася, а зосереджена в ньому чорнота розбилася на тисячі часток, які всотала рідка розпечена магма.

Підійшовши до краю провалля так близько, як вона лише могла наважитися, Кору подивилася вниз, не впевнена у своїй перемозі.

— Дракон мертвий. Ми вбили його.

Маг Ілон, чия шкіра все ще тліла, став поруч з нею, хитаючи головою.

— Ми вбили одного з них. Цей прояв дракона може бути мертвим, але тепер його зло може знову просочитися у світ.

— У світі вже достатньо зла. — Кору боялася, що зло заплямувало й раси Лютих. — Ми повинні вбити кожного дракона, кожне втілення, поки Оссус остаточно не вмре. Тоді нарешті світ зможе стати досконалим.

Орди гетрренів сунули не поспішаючи, але рух їх був невблаганним. Коли вони наблизилися до Сереполя, різні чутки — в чомусь і панічні — прокотилися містом.

Головний жрець Кловус був заклопотаний приготуваннями до їхнього приїзду. Коли він оголошував свій план, то зовні виглядав надзвичайно впевненим, хоча в глибині душі був нажаханий. Він поширював серед народу «добру новину», але навіть його найбільші прихильники серед жерців були стурбовані такими нібито союзниками. Хоча Сереполь був далеко від Тамбурдина, розповіді про варварів поширювалися купцями та мандрівниками, що подорожували з півдня на північ Ішари.

— Почуй нас, убережи нас! — кричав Кловус людям, роблячи вигляд, що це привід для святкування. — Наші нові друзі гетррени прямують сюди, і ми повинні виявити до них люб’язність і гостинність. У гавані кораблі ішаранського флоту вже готуються до того, щоб доставити наші сили помсти на землі ворога. Гетррени стануть для безбожників нашим каральним мечем. — Він підняв руки, заохочуючи гучні вітання і спонукаючи людей до потрібної відповіді. Кловус навчив їх не сумніватися в ньому.

Коли йому повідомили про дивні чутки, що поширюються про емпру Ілуріс, його це спочатку потішило, а потім роздратувало.

— Як вони можуть вірити в таке безглуздя? — запитав він своїх Чорних вугрів.

Заха відповів з порожнім, але холодним поглядом.

— Емпра зникла, верховний жерче, без жодного пояснення. Ви б хотіли, щоб усі вони вважали, що ви вбили її і позбулися тіла?

Кловус почервонів.

— Ми повинні поширити власні чутки про те, що шпигуни Співдружності викрали її, коли вона одужувала після поранення. Скажемо, що вони, викравши емпру, замучили її до смерті у своїх підземеллях.

Чорний вугор явно завагався.

— Ми можемо поширити таку чутку, верховний жерче. Мої товариші можуть приймати різні подоби і розповідати одну й ту саму історію нібито від багатьох людей для більшої правдивості. — Він замовк, а потім додав:

— Але я не можу гарантувати, що хтось повірить у це.

— Вони повірять у що завгодно, — відрізав Кловус. — Це очевидно.

Храм Маґніфіка з кожним днем ставав усе вищим і все більш вражаючим, тож Кловус був задоволений своїми відданими робітниками. Торговці та постачальники, кремезні робітники і худорляві ремісники вкладали свій піт і вміння у зведення величезної споруди. Але жрець хотів показати ще більш помітний результат до появи варварів, тому він знову прикликав божка, щоб використати його силу і велич для допомоги в будівництві храму.

Вкриті пилом, спітнілі робітники відійшли на край храмової площі і дивилися на споруду з трепетом, сповнені очікувань. Кловус сягнув всередину себе, потягнувся серцем і розумом — а також вірою людей — і прикликав серепольського божка.

Сутність вирвалася назовні, прагнучи догодити своєму володареві, поставши перед присутніми як ледь стримуване втілення сили Ішари. Кловус скерував божка, як робив це раніше, і той простягнув свої величезні руки, зіткані з диму і блискавок, піднімаючи кам’яні блоки розміром з будинок і встановлюючи їх на недобудований третій рівень ступінчастої піраміди. Він піднімав вози цегли і ставив їх на потрібне місце. Хоча ці зусилля виснажували Кловуса, разом з тим управління божком, який височів поруч з храмом, давало Кловусу владу.

Отримавши образ храму Маґніфіка зі свідомості головного жерця, божок зміг уявити і зрозуміти форму свого майбутнього дому. Мешканці міста були нажахані і водночас зачаровані тим, що міг творити божок. Вони дивилися, вони вірили, і їхня внутрішня сила живила божка.

Кловус і божок працювали разом не одну годину поспіль, завершуючи ще одну значну частину величезної споруди. Коли божок закінчив, він був помітно ослаблений і став більш розпливчастим. Кловус дозволив собі захопитися, поглинутий славною працею, і тепер божок перевтомився, зробивши надто багато. Сам Кловус теж почувався виснаженим.

Ледве тримаючись на ногах, жрець повернувся до натовпу, і всі вибухнули радісними вигуками. Десь у глибині душі Кловус відчував, як божок черпає ще один слабкий проблиск сили в їхньому новому захопленні та вірі. З великою вдячністю Кловус відпустив божка, і той знесилено рушив до храму за двері закликання, щоб там жевріти у власній порожнечі, поступово відновлюючи свою енергію.

Верховний жрець теж хотів повернутися до своїх покоїв і відпочити, смачно пообідати, а можливо й прийняти гарячу ванну з пахощами. Він почувався надто втомленим, щоб скористатися послугами прохачок, які, можливо, захочуть піднести йому свої тіла як жертву. Він здригнувся, згадавши, що з ним виробляла Маґда...

Однак не встиг він усамітнитися, щоб спокійно відпочити, як отримав несподіване повідомлення від розвідника, який щойно прибув до міста. Новина була очікуваною, але все одно стривожила жерця. Кловус думав, що матиме більше часу.

Прибули гетррени.

Коли Кловус з високої сторожової вежі на околиці міста побачив натовп, що сунув до воріт, його серце тьохнуло. Сотня одягнених в хутро вершників мчала в перших рядах, а за ними йшло величезне військо, що не зважало на дороги і витоптувало все на своєму шляху. Маґда, гора м’язів та шкіри, у накинутій на голі плечі вовчій шкурі, здійняла свою покручену палицю, наче скіпетр влади.

Опанувавши себе, Кловус кинувся назустріч першим рядам гетрренів ще до того, як вони в’їхали до міста. Навіть здалеку усмішка Маґди була такою широкою, що він міг бачити її криві зуби. Хоч і вбраний у свій показний синій каптан, Кловус нервово стискував золотий ланцюг верховного жерця, раптом забувши про свою впевненість, коли очільниця гетрренів галопом помчала до нього. Жрець відчував слабкість після багатогодинних зусиль на будівництві храму Маґніфіка, а божок зараз відновлював сили, тому Кловус був сам і міг розраховувати лише на себе.

Маґда зупинила коня за мить до того, як його передні копита ледь не затоптали жерця.

— Я привела своїх людей, як ти просив, любчику. Ти радий мене бачити?

Кловус зблід, але змусив себе не відсахнутися.

— Вам було запропоновано битися з безбожниками, що принесе користь нам обом. — Він кивнув, щоб підбадьорити себе. — Як ми домовлялися, я забезпечу твоїх людей зброєю і надам кораблі. Відколи я повернувся до Сереполя, ми готувалися до того, щоб ви могли відплисти якомога швидше.

— Ми хочемо, щоб ви були готові зустрічати нас. Сідай до мене в сідло. — Маґда нахилилася, щоб схопити його за руку, а потім засміялася. — А мене зможеш осідлати згодом.

Кловус відчув, як до нього повертається знайома нудота. Він неохоче заліз на її міцного коня. Маґді довелося припідняти його перед собою, а жрець не був ані маленьким, ані легким. Інші вершники-гетррени похмуро розглядали стурбованих містян, які стояли біля своїх крамниць і загонів для худоби. За першими рядами гетрренів до Сереполя продовжувала підходити решта їхнього війська.

— Я показала тобі свій табір, любчику. А тепер покажи мені свій палац. — Маґда нахилилася вперед, і з її рота пахнуло мерзенним запахом. — Я ніколи в житті не спала у м’якому королівському ліжку.

— Я жрець, а не король, — мовив Кловус. Він заскреготав зубами, проте змусив себе погодитися. — Я поведу тебе в Сереполь. Тебе та цей перший загін воїнів. Я так розумію, що це твої генерали? Але інші повинні стати табором за містом. Ми забезпечимо вас їжею та припасами, поки завершуємо підготовку кораблів. Це не повинно зайняти більше одного-двох днів. Тоді ви зможете вирушити до перемоги.

Маґда обійняла жерця, що сидів у сідлі перед нею, своїми жилавими руками.

— Чому тобі так не терпиться позбутися мене? — Вона пришпорила коня, і він помчав уперед.

Мешканці Сереполя розбігалися з дороги, коли вершники-гетррени увірвалися в місто. Позаду них основне варварське військо зайшлося гучними криками і прискорило рух.

— Стійте! — Кловус з тривогою озирнувся. — Ми повинні поважати вимоги.

— Ми правителі. Ми встановлюємо свої правила, — відрізала Маґда.

Коли вони заїхали в Сереполь, Кловус спробував направити Маґду до храму Маґніфіка.

— У цій чудовій споруді буде дім для нашого найбільшого божка. Бачиш, яким величезним стане цей храм.

— Я бачу, що він ще не закінчений. Твій божок може взяти його собі. — Маґда вказала на високий палац. — Тут править ваша емпра?

Кловус важко ковтнув.

— Це палац, так.

— У тебе там є власні кімнати?

Він справді зайняв покої в палаці, оскільки після зникнення Ілуріс брав на себе все більше й більше обов’язків.

— Так.

Його й досі бісило те, що він не знав, куди поділася емпра, а відряджені ним шукачі так нічого й не знайшли. Проте чутки про її зникнення ширилися, причому геть безглузді, та ще й не приносили жодної користі. Здавалося, ніби хтось хотів створити безлад і посіяти тривогу.

— Тоді я буду там з тобою. Знайди кімнати для моїх... — Маґда поглянула на кудлатих вершників, які їхали поруч з нею, — ... генералів, як ти їх назвав. — Вона засміялася. Бородаті чоловіки і м’язисті жінки зиркали з-під каптурів, насунутих на брови, оцінюючи будинки, крамниці та інші місця, які можна буде пограбувати.

Кловус нічого так не хотів, як зіслизнути з коня і втекти. На жаль, виснажений божок дрімав і не міг зараз його захистити.

— Ми так не домовлялися.

— Ми не обговорили всі деталі.

Некеровані сили гетрренів продовжували в’їжджати в місто, і Кловус зрозумів, що ті з них, що їхали попереду, вже спішилися і попрямували до шинків та корчем, де брали всяку їжу та напої, які лише бажали. Жрець почув за спиною сварки й крики обурення.

— Ти повинна втримати їх!

Маґда ляснула його по голові так, що в нього аж задзвеніло у вухах.

— Вони подолали великий шлях за твоїм наказом. У них є потреби, і ти обіцяв їх задовольнити. — Вона нахилилася ближче і прогарчала жерцю у вухо:

— Я сподіваюся, що ти задовольниш і мене.

У Кловуса все стислося в животі.

Люди тікали з вулиць, заскакували в будинки, зачиняли вікна, замикали двері на засуви. Гетррени сунули до палацу, проте Кловусу вдалося направити їх головними вулицями, що вели до відкритої гавані.

— Дозволь мені показати тобі наші військові кораблі. Вони тебе вразять.

Маґда стиснула губи.

— Так, я хочу побачити ці кораблі, на яких ми попливемо морем.

Її слова лише трохи заспокоїли жерця. Він намагався віддихатися, але тваринний сморід від Маґди викликав у нього блювотні позиви, і йому довелося зціпити зуби. Вона намастила свою шкіру старим жиром, який, за її словами, відганяв комах, а від вовчої шкури на плечі тхнуло так, ніби вона не була вичинена як слід.

— Ти попливеш з нами, щоб побачити, як мої гетррени здобудуть велику перемогу?

Кловус кліпнув очима.

— Ні, я потрібен тут. Ти будеш командувати військом, яке підкорить старий світ.

Маґда надулася. Гетррени дісталися пристані й почали оглядати торгові ятки. Вони принюхувалися, хмуро поглядаючи на продавців риби. Деякі продавці позачиняли свої ятки і втекли, інші намагалися торгуватися з дивними новими покупцями. Один гетррен схопив худорлявого гончаря, який поскаржився, що той розбив маленький глазурований горщик. Варвар, міцно тримаючи чоловіка за шию, підняв того над землею так, що його ноги теліпалися в повітрі, а тоді кинув на купу його ж горщиків, розтрощивши ще більше посуду.

Люди витріщалися на кудлатих варварів, а тоді молитовно складали долоні біля грудей або здіймали руки, благаючи верховного жерця.

— Почуй нас, убережи нас!

Кловус, розуміючи, що потрібно вдавати, ніби нічого не сталося, крикнув, сидячи на коні перед Маґдою:

— Це гетррени, наші нові друзі! Вони залишаться тут лише на кілька днів, а потім відпливуть на кораблях, щоб розбити наших ворогів.

На обличчях людей з’явився стриманий оптимізм. Маґда голосно засміялася.

— Гетррени не знають кораблів.

— Наші капітани та моряки доправлять вас через океан. — Кловус показав на гавань. — Подорож займе лише кілька днів, а потім ви зможете рушити, куди забажаєте, — перед вами буде цілий континент.

М’яко похитуючись на блискучих від сонячного сяйва хвилях, десятки військових кораблів Ішари вишикувалися уздовж пристаней. Їхні червоно-білі вітрила були прив’язані до рей. На рейді стояли на якорі інші кораблі, їх було ще більше, ніж біля берега. Кловус спробував порахувати, скільки кораблів знадобиться, щоб переправити всіх варварів через океан.

— Як бачиш, зараз флот отримує необхідні запаси — зброю та провізію. — Кловус вказав туди, де на борту військових кораблів працювали люди. — У вас буде вся необхідна зброя.

Маґда буркнула:

— Мандрівка до Сереполя була довгою. Можливо, нам не варто вирушати так скоро.

Позаду них по вулицях і кварталах розтікалося ніким не стримуване гетрренське військо, спустошуючи крамниці, шинки, стайні.

— Твоє місто виглядає затишним, — мовила Маґда. — Ми можемо залишитися тут на деякий час.

— Хто ти? — прошепотіла Семі до невловимої сутності, що ледь помітними хвилями струменіла перед нею.

Хоча захисна сила розсіялася, ставши майже прозорою, Семі досі відчувала її присутність, на додачу до тієї сили, що міцно охоплювала кам’яні стіни і пронизувала фундамент палацу. Ця сила, ця сутність — божок? — була пов’язана також і з самою дівчиною.

І якщо це справді божок, молодий і недосвідчений, створений всією вірою та турботою про емпру Ілуріс, то про нього теж потрібно дбати і зміцнювати його.

Божок відгукнувся на її наближення, і дівчина відчула всередині прилив енергії. Повітря закрутилося, як струмені в потоці, і Семі, простягнувши руку, відчула невидимий дотик.

Бос підійшов до неї.

— Без нашого захисника ми б нізащо не пережили замаху. Нас би вже давно виявили і вбили.

Семі кивнула.

— Наші вороги мають багато переваг перед нами. Вони переважають нас кількістю, у них більше ресурсів, більше зброї та більше можливостей. Проте ми все ще живі. — Вона простягнула руку, розвівши пальці, і відчула, як божок огорнув її. Голос дівчини став рішучішим. — Ми були врятовані з певною метою, і вона полягає не лише в тому, щоб ховатися тут. — Семі поглянула на бліду й тендітну Ілуріс, яка весь цей час лежала нерухомо. — Нам судилося зробити більше. Я хотіла захищати емпру доти, поки вона не прокинеться і не поверне собі владу. Але тепер... — їй було нелегко наважитися. — Я повинна зробити те, чого б хотіла вона.

— Ти знаєш, чого б вона хотіла, — сказав Вос. І це не було питанням.

Аналера регулярно повідомляла про таємні зусилля, спрямовані на те, щоб здобути підтримку по всьому Сереполю. З кожним днем вона знаходила все більше людей, які вірили в історію про те, що божки захищають емпру Ілуріс і що вона повернеться, коли настане час. Навіть землекопу із самих низів було нескладно усвідомити, що в місті існують зловживання і здирство, що є люди, в тому числі верховний жрець Кловус, яким не можна довіряти. Тепер, коли з’явилася дивовижна звістка про військо варварів, яке має скоро прибути і чия присутність в місті навіть усіляко вітається, невдоволене буркотіння ставало гучнішим. Люди шепотіли молитви, вкладаючи у них свої сили, щоб емпра повернулася.

— Почуй нас, убережи нас!

— Говори їм, щоб продовжували молитися, — наполягала Семі в розмові зі старою служницею того ранку. — Їхня віра зміцнить цього нового божка, їхнього захисника. Наше майбутнє залежить від людей, від їхньої віри.

Аналера кивнула.

— Вони розуміють, Ваша величносте. У своїх домівках, на темних вулицях, у громадських місцях всі вони моляться за безпечне повернення емпри.

Семі простягнула руку. Якщо вона зможе зробити нову сутність більш могутньою, тоді в її невеличкої групи буде більше шансів на перемогу. Хоча вони й опинилися у пастці під землею, вона відчувала, що назовні молиться все більше людей, адже відчувала це через божка.

Стоячи поруч з нею, Вос мовив:

— Цей божок є нашим щитом, і ти маєш з ним зв’язок. Як ми можемо зробити його сильнішим за наших ворогів?

Семі спав на думку ще один спосіб, окрім молитов людей, зробити божка сильнішим. Жерці робили так увесь час.

— Каптані, дайте мені свій ніж.

Вос був ошелешений.

— Навіщо він тобі?

— Він мені потрібен,— мовила Семі, а потім пом’якшила голос,— будь ласка.

Каптані простягнув їй свій гострий, як бритва, кинджал. Дівчина подивилася на блискуче лезо, а тоді надрізала ним подушечку великого пальця на руці. Вона підняла палець, і з ранки потекла кров.

— Треба, щоб усі бійці Яструбиної варти зробили те саме.

Новий божок, їхній охоронець, мерехтів навколо неї.

— Ми всі чимось жертвуємо, — сказала Семі. — Віддаючи щось важливе для нас, ми зміцнюємо божка. — Кров стікала по її долоні і вздовж зап’ястя, але божок шепотів навколо неї, як теплий вітерець, забираючи її кров, змушуючи її зникнути, гоячи поріз.

Вос узяв ніж і порізав свою руку.

— Я радий, що ми щось можемо зробити, поки чекаємо.

Уто повернувся до Конвери, занепокоєний тим, що побачив у горах Хребет дракона. Він був Хоробрим, він мав твердий, як сталь, характер, він бачив шлях до мети і не відступав від нього — це завади було його сильною стороною. Проте Онзу змусив його замислитися, чи не було це також і слабкістю. Чи не зробила абсолютна зосередженість на війні помсти його сліпим до всього іншого?

Діставшись до замку, Уто відчув тривогу, що панувала при дворі, й одразу зрозумів, що сталося щось жахливе. Підійшовши до найближчого охоронця, він запитав:

— Чому ці люди такі стривожені?

Чоловік виструнчився, але вигляд мав нещасний.

— Це через посла конаґа Мандана до королеви піщаних Лютих... королева By була... була незадоволена. — Він розповів про страшну долю посла, якого, понівечивши, запхали в скриню, ще живого.

Уто стиснув зуби.

— Знову ці Люті! Це був якийсь фокус? Чи тортури?

— Це була магія, пане. Магія Лютих! By сказала, що наступного разу, коли вона викличе конаґа Мандана, вона очікує, що він приїде особисто.

— Мандан — не її раб, — обурився Уто. — Він конаґ Співдружності!

— Я знаю, пане, але що нам робити, якщо армії Лютих вторгнуться у наші три королівства? Король Адан і король Колланан вже...

— Армії Лютих — це не наша турбота! Скажи мені краще, ішаранці вже напали на нас знову? Чи у нас ще є час?

Охоронець розгублено кліпнув.

— Ішаранці? Ні. Але король Колланан наполягає, що Люті...

— Досить вже на сьогодні про Лютих. — Уто, роздратовано пройшовши повз охоронця, попрямував до покоїв конаґа. Його так довго не було, що Мандан точно захоче одразу побачити свого Хороброго. Він сподівався, що юнак не наробив дурниць за час його відсутності.

Не звертаючи уваги на піт і пил після тривалої мандрівки, Уто крокував коридором до просторих королівських покоїв. Він пам’ятав, як Конндур Хоробрий жив у цих самих покоях, де зберігалося кілька нагадувань про війну, проте не багато, адже Конндур не був людиною, схильною до туги за молодістю і минулим. Однак, посівши трон свого батька, Мандан багато що змінив у цих кімнатах.

Тепер тут стояли три мольберти з картинами на різних стадіях завершеності. У повітрі пахло живицею і дровами, а пензлі та палітри конаґа були безладно розкидані на столі. Одна стіна була повністю завішана мапами.

Уто увійшов без стуку і побачив Мандана, який стояв перед одним із мольбертів, втупившись у полотно. Він кліпав порожніми очима і, здавалося, не помічав Хороброго. Мандан тримав пензель над палітрою, заповненою чорними, сірими та червоними фарбами. На картині був схематично і викривлено зображений понівечений труп Конндура, розпростертий на закривавленому ліжку.

— Я не можу викинути це з голови, Уто. Я подумав, що, можливо, якщо я намалюю це...

Уто схопив полотно з мольберта і повернув його зображенням до кам’яної стіни.

— Це лише загострює ваші спогади про цю подію... загострює, перетворюючи на кинджал, який встромляється в серце.

— Як би мені хотілося, щоб він був живим. Мій батько знав би, що робити! — вигукнув юнак зривистим голосом. — Мене ніхто не сприймає як конаґа. Чому вони не виконують мої накази? — Біля його ліжка на маленькому столику лежав зім’ятий лист. Мандан схопив його і високо підняв. — Я надіслав свій указ до Судерри та Нортерри, як ти сказав, але вони не дослухаються до мене. Мій рідний дядько кидає мені виклик!

Уто взяв лист і прочитав його, не вірячи своїм очам.

— Колланан вимагає, щоб ви направили до нього військо Остерри?

— Він же не може мені відмовити! — скрикнув Мандан.

— Ваша правда, він не може відмовити. — А проте Колланан саме це й зробив, відхиливши офіційне оголошення війни та заклик до зброї, посилаючись на якісь заплутані пункти Хартії. Доля Співдружності на кону!

Уто знав справжню причину такого його вчинку, і справа тут не в Лютих. Це все тому, що Елліель розповіла королю Нортерри про лорда Кейда, про видобуток морських перлів і про те, що Уто зробив з нею. Вона підбурила Колланана до цих дій.

Мандан невпевнено спитав:

— Ми не можемо просто спустити йому це, правда?

— Так, мій конаґу, не можемо.

— Б’юся об заклад, мій брат скаже те саме. Адан ще навіть не відповів.

Мандан підійшов до порожнього мольберта, поглянув на свої фарби і з огидою відкинув їх убік.

— Наш посланець сказав, що Колланан збирає військо. Гадаю, він має намір виступити проти нас.

Ця думка стривожила Уто. Він не міг собі такого уявити, але це було можливо.

Ввічливий стукіт у двері перервав їхню розмову. На порозі стояв Кейд зі своєю гарно вдягненою донькою Лірою. Побачивши рудоволосу дівчину в зеленкуватій сукні кольору морської піни, Мандан одразу весь змінився. Він усміхнувся, і його очі засяяли.

— Ліро! Я чекав вас у Конвері лише завтра.

Дівчина зашарілася і схилилася в церемонному реверансі. Намисто з морських перлів мерехтіло, немов зорі, на її блідій шкірі.

— Мій конаґу, коли ви наказали мені прибути до замку, ми поспішали, як лише могли.

Кейд шанобливо вклонився.

— Моя донька дуже хотіла побачити Конверу. Є так багато планів стосовно весілля, які потрібно встигнути втілити. Ви впевнені, що дата остаточна? Три тижні, здається, трохи поспішно.

Мандан узяв дівчину за руку і ніжно поцілував її.

— Ви освітлюєте навіть найтемнішу ніч. — Він уважніше подивився на її батька. — І так, дата остаточна. Я рахую дні.

Ліра хихикнула. Уто перевів сталевий погляд своїх очей на Кейда, і вони добре зрозуміли один одного. Серйозні справи були на часі.

— У нас буде найбільше весілля в історії Співдружності, кохання моє, — пообіцяв Мандан. — Я призначу комітет, до якого увійдуть радники, кравці, ювеліри, художники та флористи. Усі вони підготують замок, все буде ідеально. І ви станете моєю королевою.

Ліра виглядала так, ніби зараз знепритомніє, а лорд Кейд весь набундючився від гордощів. Уто сказав:

— Так, у нас багато планів. Найкраще, мій конаґу, якщо ми відпустимо дівчину до її фрейлін, щоб ми могли обговорити важливі питання.

— У Ліри буде все, що вона забажає, — перебив його Мандан.

— Так, усе, що забажає. — Уто подивився на дівчину, якій паморочилося в голові, міркуючи, чи зможе вона стати ще одним інструментом, щоб тримати Мандана в узді, або ж вона просто відволікатиме увагу. Він кинув погляд на портрет леді Мейри, який висів на стіні над ліжком конаґа. Невже вражаюча схожість не була очевидною для всіх? Здавалося, навіть Кейд не помічав нічого.

— Ми проживемо разом довге життя і залишимо великий спадок, — із сором’язливою посмішкою мовила Ліра. — Розкажіть мені більше про наше весілля.

— Зберуться усі важливі особи, — сказав Мандан, а потім раптом спохмурнів. — Але не буде короля Колланана... і, мабуть, короля Адана.

Ліра була розчарована.

— Це два інших короля Співдружності. Хіба весілля — не важлива подія?

Уто взяв дівчину за плечі і повів її в коридор.

— Потрібно знайти фрейлін, які допоможуть вам підготуватися. Ви, напевно, втомлені.

— Але я щойно приїхала! Я хочу провести час зі своїм...

— Фрейліни будуть раді бачити вас. — Уто глянув на Кейда. — Ваш батько залишиться з нами.

З тужливим виразом на обличчі Мандан спостерігав, як дівчина йде геть. Щойно троє чоловіків залишилися самі, Уто зачинив двері кімнати і пояснив Кейду, якою була відповідь Колланана на указ конаґа щодо війни. Мандан знову спохмурнів.

— Цього не можна терпіти! Король Колланан має бути покараний за цю відмову.

— Колланан Молот більше не гідний бути королем Нортерри, — мовив Уто. — Його слід усунути, замінивши правителем, більш лояльним до Співдружності.

Він подивився на Кейда, даючи зрозуміти, що це може бути він.

— Я повинен продемонструвати, — випалив Мандан, — що я правитель, а вони — мої піддані! Тут не може бути жодних сумнівів. — Він схопив ніж із коротким лезом, який лежав поруч з недоїденою вечерею, і кинув його в стіну. Ніж встромився в мапу Нортерри, його вістря пронизало назву одного з міст. — Ось, це підійде! Це містечко відчує на собі мій гнів. Я хочу, щоб солдати вирушили іуди і зруйнували його, — це покаже королю Колланану, що він не може нехтувати моїми наказами.

Кейд, ніби сп’янілий від думки, що може стати наступним королем Нортерри, підійшов до стіни і став роздивлятися мапу. Він висмикнув кинджал і поставив палець на позначене містечко.

— Янтон.

Уто ніколи не чув про це місце.

Кейд розправив плечі і повернувся до молодого конаґа.

— Як ви знаєте, Володарю, я маю велику постійну армію. Мої воїни вправляються, щоб битися з ішаранськими тваринами, але тут... — Він простягнув руку, щоб показати свої володіння на північно-східному узбережжі, і провів лінію на мапі. — Моє військо зможе пройти прямо через гори Хребет дракона і спуститися до Нортерри. Ми могли б знайти це місто і... і зробити так, як ви накажете.

Мандан зрадів.

— Це був би чудовий весільний подарунок від батька моєї нареченої.

Кейд вклонився.

— Це буде для мене честю, Володарю.

Уто погодився.

— Це буде гідна відповідь, Кейде. Ми з вами очолимо військо та знищимо Янтон. Цього разу король Колланан правильно зрозуміє наше послання. Він повинен дослухатися до указу конаґа.

Мандан зблід.

— Уто, тебе так довго не було! Ти потрібен мені тут. Я не можу бути сильним конаґом без свого відданого Хороброго. — Уто хотів було заперечити, але побачив, яким пригніченим був юнак. — Залишайся тут і допоможи мені підготуватися до великої війни. Лорд Кейд може сам очолити своїх воїнів... для мене.

Уто глянув на Кейда, той кивнув.

— Не бійтеся. Я знаю, що робити.

Направляючись верхи на ауґах до благословенних теплих країв, Кво і його піщані Люті шукали Пенду та її ненароджену дитину. Це було головною метою їхньої місії, і саме для цього їх відправила королева By.

Кво та його військовий загін виконали обіцянку про допомогу, яку дала його сестра. Кво мало цікавили король Колланан чи Нортерра, але він із задоволенням прийняв це завдання, бо всім серцем ненавидів крижаних Лютих. Так, він справді отримав задоволення від вбивства ворогів і був у захваті від того, як розвалилася їхня величезна крижана фортеця. Можливо, якби люди дійсно стали союзниками, їх можна було б перетворити на ударне військо в боротьбі з ворогом. Тоді, на його думку, ця вимушена допомога їм, яка йому вже остогидла, виправдала б себе.

Один з ауґів без вершника віз у порожньому сідлі заклякле тіло мамули — подарунок Кво своїй сестрі. Чари збереження не давали тілу швидко згнити, і після кількох днів мандрівки Кво втратив інтерес до маленької істоти. Він був радий, що вони покинули неприємні засніжені землі.

Ауґи мчали галопом по горбистій місцевості, і Кво вдивлявся вперед. Десь тут ховалася Пенда. Він не знав, чому королева By так цікавилася немовлям, звичайною людиною, а отже практично нікчемним створінням. Люди весь час заводили потомство, але він знав свою сестру краще, ніж будь-хто інший, — настрій у неї бував дуже мінливим. Коли вона чогось бажала, якою б не була причина, це ставало всепоглинальною одержимістю. Він знайде і захопить Пенду, а потім відвезе її до палацу піщаних Лютих у теплій, прекрасній пустелі. Тоді By буде щасливою.

Ауґи стрибками неслися вздовж передгір’я. Високо над головою кружляли чорні цяточки диких ска, маленьких драконів, яких деякі люди тримали як домашніх улюбленців — оце так дурість! Вони явно не знали, хто такі ска. Птахи-рептилії, ширяючи в небі, спостерігали за усією місцевістю, а отже були ідеальними шпигунами. Кво підняв погляд у блакитну порожнечу. Істоти розумно трималися на безпечній відстані, але цього було недостатньо.

Щоб відшукати Пенду, потрібна потужна магія, а у Кво залишилася лише одна жива магиня. Улла глянула на ска, що носилися колами в небі, а потім вказала на купку дерев на нерівних трав’янистих пагорбах.

— Ось. Це місце підходить.

Ауґи зупинилися, швидко висовуючи свої чорні язики і пробуючи повітря на смак. Улла, зіслизнувши з ауґи, постояла біля нього у своїй довгій червоній мантії мага. Птахи-рептилії кружляли собі високо вгорі, а лиса жінка тим часом оглянула землю, помацала траву ногою і нахилилася, щоб підняти камінчик. Вона оглянула його, потримала в долоні.

Решта воїнів Лютих сиділи на своїх ауґах, приготувавши зброю. Неспокійно соваючись у сідлах, вони чекали, поки Улла зробить задумане.

Магиня затінила очі свобідною рукою і подивилася, обираючи ціль, на ска, що літали у височині. Вона прокотила камінчик між пальцями, різко відвела руку назад і кинула його в небо. Камінець полетів угору. Улла скрутила пальці і, застосувавши магію, створила потік вітру, який надав камінцю прискорення.

Кво примружив очі, але камінчик був настільки маленьким, а ска літали так високо, що він не зміг нічого побачити.

Одна з літаючих цяточок смикнулася й почала падати. Задоволена посмішка Улли зробила ще глибшими суворі зморшки на її грубому обличчі. Птах-рептилія закрутився в повітрі, і після довгого падіння маленьке тільце вдарилося об землю.

Магиня заскочила на свого ауґа і помчала туди, де на трав’янистому схилі упав ска. Кво та інші вершники поспішили за нею.

Ска перетворився на розтрощене місиво з помаранчевої луски та пір’я. Кво, залишившись у сідлі, роздивлявся його, а Улла зіскочила на землю і схилилася над мертвою істотою. Вона підняла переламане тіло, оглянула голову, що безживно звисала донизу. Кинутий нею маленький камінь влучив ска просто в око і пробив череп — ідеальний удар, скерований магією. Кво привітав її, але Улла була надто зайнята, щоб приймати похвали.

Із сідельної сумки магиня дістала невеличку миску з вапняку. Це була неглибока чаша, в діаметрі трохи більша, ніж ширина долоні. Кинджалом, виточеним з кістки, вона розрізала живіт ска і витягла нутрощі. Улла поклала їх у кам’яну чашу та розрівняла волокнисті кишки на її дні. Магиня стискала тіло ска, доки кров не наповнила чашу вище рівня нутрощів.

— Цей ска бачить те, що бачать усі ска, — мовила Улла. — Один з них знатиме, куди вирушила Пенда Орр.

Бажаючи краще все розгледіти, Кво зіслизнув із сідла і підійшов ближче, але магиня була настільки зосереджена на своєму чаклуванні, що не помічала нікого навколо себе.

Кров у чаші замерехтіла, пояскравішала, і на її поверхні утворилися туманні образи. Коли вони стали чіткими та виразними, Кво зміг розрізнити обличчя Пенди. Вона була прекрасною жінкою з довгим темним волоссям, карими очима та тонкими рисами обличчя, які могли б здатися привабливими навіть Лютому.

— Ось вона, — зрадів Кво. — Але де це?

Зображення у крові не видавало жодного звуку, але Кво ясно бачив, що Пенда щось говорить. Улла особливим чином повернула чашу, і зображення стало віддалятися, поки вони не побачили, що Пенда сидить на якомусь пеньку. Судячи з того, який у неї був великий живіт, вона зовсім скоро мала народити.

— Можливо, у нас залишилося всього кілька днів, — припустив Кво.

Улла підняла брови, і шкіра на її виголеній голові наморщилася.

— Я думала, що королева By просто хотіла немовля. Хіба має значення, буде воно всередині жінки чи ні?

— Це не має значення, — вирішив Кво. — Ми візьмемо його, так чи інакше.

Магиня продовжувала повертати чашу, і зображення відступило назад, показуючи великий табір, ніби спостерігач піднімався все вище й вище. Кво дивився з висоти на велику кількість возів, коней, людей, одягнених у барвисті шати. Утауки. Так називали себе ці племена.

Нарешті з великої висоти Кво зміг побачити знайомі обриси рельєфу, і тепер він знав, де знайти королеву Пенду Орр. Лютий посміхнувся і кивнув.

— Ми повинні їхати швидко. Я хочу дістатися до них, перш ніж вони переїдуть на нове місце.

Улла кинула чашу з кривавими нутрощами просто на випатраного ска. Вона витерла забруднені пальці об шкіряну мантію, і свіжа кров зникла в рунах.

Кво та його піщані Люті вирушили на пошуки табору утауків.

Стоячи біля прозорого крижаного вікна і оглядаючи замерзлий світ, Онн спостерігала, як до палацу наближається загін брудних і змоклих крижаних Лютих. Вони виглядали пошарпаними, хтось був поранений, їхні вовкоконі шкутильгали, і королева не могла зрозуміти, хто це.

Її губи скривилися в холодній посмішці. Це, мабуть, баламутка Кору зі своїм загоном. Вони відправилися штурхонути дракона Оссуса під горами.

Онн була втомлена від довгої ночі бурхливих любощів. Після століть, проведених у заклинальному сні, Іррі став неймовірно витривалим, і тепер Онн могла сповна насолодитися цим. Якби всі воїни були такими ж сильними, як він, її армія була б непереможною супроти піщаних Лютих.

З нетерпінням чекаючи прибуття вершників, королева відправила Іррі зустріти загін і з’ясувати, які новини вони привезли. Дещо згодом Онн сидітиме на своєму високому троні, дивитиметься на Кору згори вниз і слухатиме про її поразку. Настав час її доньці прийняти те, що для крижаних Лютих є справді найважливішим.

По дорозі до тронної зали вона наказала своїм мамулам принести їжу. Заради своєї забави Онн також покликала Бірча, щоб хлопчик сидів біля неї. Він здавався тихим і похмурим, таким же покірним, як і мамули. Можливо, все ж варто було відіслати його додому, в Нортерру, як її просили два посланці.

Онн була вбрана у легку, мов серпанок, сукню з білого шовку, а її тонкий стан огортав пояс, прикрашений діамантами. Оскільки тепер її думки були зосереджені на війні, вона припасувала до стегна меч з міцним лезом молочно-білого металу. Вона сиділа на троні і чекала, проводячи пальцем з гострим нігтем по нижній губі. Чому цей загін так затримується?

Мамули зайшли до зали, принісши гарно оздоблені таці з їжею. Там були холодні фрукти, морожене м’ясо, нарізане настільки тонкими скибочками, що виглядало як просто плівка червоних волокон. Бірч ішов разом з мамулами, немов був одним з них, і навіть сам ніс тацю. Побачивши, що її вихованець опустився до рівня мамулів, Онн роздратовано вихопила тацю з рук хлопчика.

— Ти не слуга! Я наказала мамулам принести мені їжу. Чому ти ходиш за ними, як тупоумний раб?

На якусь мить вона побачила несподіваний спалах непокори на його обличчі, перш ніж він знову надав йому бездумного й замкненого виразу.

— Вони дбають про мене, — відповів Бірч. — Ви послали мене до них.

— Сядь біля мого трону, на нижню сходинку. Тут твоє місце, поки я не відпущу тебе.

Бірч слухняно виконав те, що вона йому наказала. Королева Онн оглянула їжу на таці, яку він приніс, — таріль зі сріблястими крижаними рибками, що були вкриті намерзлими кристалами, але й досі смикалися. Беручи рибок пальцями, вона ковтнула дві з них, а потім відклала тацю убік, щоб подивитися, які ще витончені страви принесли їй мамули.

Нарешті Іррі повернувся до тронної зали, його синьо-срібні обладунки були прикрашені шипами, волосся ззаду зібране в довгий і вільний хвіст, схожий на хвіст комети. Онн помітила на його щоці подряпину, яку залишила в мить пристрасті.

Один з мамулів запропонував Іррі тацю з їжею, але той не звернув на нього уваги. На обличчі воїна проступили злість і тривога. За ним зайшли кілька поранених крижаних Лютих, які виглядали так, ніби зазнали поразки, але це не був загін її дочки. Натомість вони принесли набагато гірші новини.

Бірчу вже вдалося сховати кілька гострих ножів у різних місцях крижаного палацу, де крижані Люті ніколи їх не знайдуть. Іноді він, набравшись сміливості, носив один з них при собі. Хлопчик також навчив мамулів, як виготовляти зброю.

Тепер, ідучи за ними до тронної зали королеви Онн, Бірч заховав за пояс невеличкий ніж, виготовлений із якихось старих уламків металу. Лезо було не довшим за його палець, але цим лезом він міг поранити когось із Лютих, якщо доведеться. З кожним днем Бірч ставав усе сміливішим. По дорозі до тронної зали хлопчик навіть схопив з таці і з’їв кілька крижаних рибинок і ягід, знаючи, що королева цього все одно не помітить.

Він уважно дивився, як Іррі ввів брудних і змоклих Лютих у тронну залу. Шість воїнів та один вельможа, обшарпані й поранені, наблизилися до трону. Бірч ще ніколи не бачив ошелешених Лютих. Вони виглядали приголомшеними, переможеними.

Першим заговорив один з воїнів.

— Ми втекли з Лейк Ба кал, моя королево. — Він схилився в поклоні, зморщившись від болю, коли довга рана на його блідій оголеній руці відкрилася і почала кровити.

Бірч оживився, почувши назву свого містечка.

— Наша фортеця зруйнована, — сказав єдиний вельможа. — Ми бачили, як вона руйнується, коли відступали на північ.

Онн підвелася з трону, виглядаючи так, ніби нічого не зрозуміла.

— Ні, моя фортеця розбудовується і укріплюється.

— Вона перетворилася на руїни, моя королево, — заперечив розбитий вельможа. — На нас напали.

Воїн, з ран якого сочилася кров, по-військовому швидко й чітко доповів подробиці останніх подій.

— Король Колланан прийшов з військом, набагато більшим, ніж те, що він приводив раніше.

Онн подивилася на нього, не вірячи почутому, а потім насмішкувато кинула:

— Знову людські солдати? Чому ви їх не знищили? — Бірч відвів погляд, ховаючи посмішку.

— З ними був військовий загін піщаних Лютих. — Поранений воїн зробив паузу, щоб його слова прокотилися луною, відбиваючись від крижаних стін. — Піщаних Лютих, моя королево... там були воїни, маги і вельможа.

— І ще були напівкровки, — додав інший воїн, — разом з тим темноволосим, який приходив сюди і показував свою силу. — Він кинув погляд на Іррі, який роздратовано рикнув, згадавши той випадок. — Вони повалили стіни, моя королево... вбили всіх, хто був усередині, знищили наше військо.

— Це неможливо, — заперечила Онн. — Навіть піщані Люті не можуть бути такими могутніми.

Вельможа подивився на неї і, ледве ворушачи язиком, відповів:

— І все ж це сталося.

Іррі вдарив об підлогу смертоносною пікою. Він сердито подивився на вцілілих Лютих.

— Король Колланан вступив у союз із піщаними Лютими!

— Очевидно, це лише перший з їхніх ударів проти нас, — сказав брудний і зіпрілий вельможа.

Мамули стояли нерухомо, тримаючи таці з їжею, а серце Вірча радісно забилося від усвідомлення, що його дідусь завдав такої шкоди крижаним Лютим. Одного разу він зробить те саме.

— Піщані Люті! — Вигукнула королева Онн до склепінчастої стелі. В гніві вона вихопила свій крижаний меч. — Піщані Люті! — Вона збігла сходами вниз, зовсім знавіснівши.

Мамули розуміли, що на них чекає, проте не рухалися. Наосліп розмахуючи мечем, Онн порубала маленьких істот на шматки. Крижаний клинок входив у їхню плоть, як у м’який сир.

Бірч здригався, коли кров бризкала на його шкіру. Кожен із цих мамулів був його другом. Він щільніше закутався у свою нову вовняну ковдру, боячись видати бодай звук, але його охопив швидше гнів, ніж страх. Королева Онн вважала себе здатною вбити велетенського дракона в самому осерді світу, але поки що всі, кого вона вбила, — це беззахисні мамули. Хлопчик зненавидів королеву Онн усім серцем.

Глянувши на влаштовану нею криваву різанину, Онн, важко дихаючи, повернулася до Іррі.

— Я не збиралася звертати увагу на цих людей. Вони не варті мого часу, але тепер я не можу відмахнутися від них, особливо якщо вони допомагають піщаним Лютим. Я повинна відправити їм швидке і недвозначне послання.

Губи Іррі скривилися в посмішці.

— Дозволь мені бути твоїм посланцем, моя королево. Я тебе не розчарую.

— Гаразд. Знайди когось із цих людей і вбий їх. — Онн довгу мить дивилася на Вірча, щось вирішуючи, а потім відвернулася. — Будь-хто підійде. Розберися з цими паразитами, щоб вони більше не заважали нашій війні.

Коли гетррени, нові союзники ішаранців, заполонили вулиці Сереполя, місто здригнулося. Верховний жрець почав усвідомлювати всю глибину своєї помилки.

Можливо, йому доведеться викликати божка, якщо той достатньо відновив свої сили, хоча народ, здавалося, більше часу витрачав на те, щоб підносити молитви та жертви емпрі Ілуріс.

Коли Маґда вломилася до палацу емпри, Кловусу довелося піти за нею. Отаманша варварів захоплювалася розкошами — мармуровими колонами, багатою позолотою та інкрустацією коштовностями, але її анітрохи не цікавили ні витвори мистецтва, ні культурні надбання.

Груба варварка оглянула порожній тронний зал і голосно крикнула, а потім посміхнулася, прислухаючись до відлуння. Її супутники-гетррени з гучним реготом стали пробувати робити те саме, аж поки тронна зала не загула від їхніх диких криків.

— Будь ласка! — просив Кловус. — Це наш палац.

— Я бачу лише порожній трон, — відказала на те Маґда. — Де ваша емпра? Мені потрібно знати, чи гідна вона командувати нами.

— Емпра Ілуріс... відсутня. У неї зараз інші важливі справи. — Незважаючи на те, що Кловус відрядив кілька загонів на пошуки емпри, ніхто так і не міг її знайти, однак жрець ніколи не визнає це перед Маґдою.

— Які в неї справи, якщо вона полишає своє місто без правителя, свою землю без управління? — Маґда грайливо пхнула його у вкриті жиром біцепси. — Добре, що ми прийшли сюди. Вам явно потрібні мої гетррени. Твій народ виглядає м’яким і розгубленим.

Кловусу довелося зобразити обурення.

— Ішара сильна. — У верховного жерця було багато суперечностей з Ілуріс, однак він волів би протистояти їй, а не цим диким варварам. Кловус уже майже пошкодував, що наказав Захові вбити емпру.

Бійці Яструбиної варти зникли з палацу одночасно з Ілуріс, і Кловус побоювався, що вони готують якийсь заколот. Але як? Неосвічена дівчина, непритомна жінка і кілька охоронців? Ілуріс зараз може вже навіть бути мертвою. А що, як саме це намагалася приховати купка її послідовників?

Жерця тепер набагато більше непокоїли гетррени. Його особиста охорона, розміщена в палаці та на вулицях, була в меншості. Варвари продовжували буйствувати, але, оскільки Кловус заявив, що вони союзники, які незабаром мають вирушити за море, міські патрульні не знали, що з ними робити, і втручалися лише в найбільш кричущих ситуаціях.

Маґда принюхалася, озирнулася, а тоді щось собі вирішила. Вона перетнула залу, пройшовши по полірованій кам’яній підлозі, піднялася на підвищення і всілася на трон емпри. Її ведмеже тіло ледве помістилося в ньому.

Верховного жерця пересмикнуло від огиди.

— Будь ласка, не роби так, Маґдо! Ти повинна...

Товстою рукою вона ляснула по бильцю трону.

— Що робить емпра цілими днями? Сидить у цьому незручному кріслі? Яка дурня! Не дивно, що вона зникла.

Кловус помітив, що став виправдовуватися.

— У емпри багато міністрів, потрібно укласти безліч різних угод, вести переговори про торгівлю між тринадцятьма округами. Наша скарбниця величезна, але гроші потрібні на дороги, каналізацію, канали. Ми мусимо зберігати зерно на випадок голоду. Ми...

Маґда втратила інтерес до розмови.

— Ти так непокоїшся про майбутнє, що забуваєш жити. Принаймні знайди час, щоб отримати задоволення від любощів, особливо зі мною. — Вона голосно зареготала і знову пхнула Кловуса кулаком. — Тепер, коли у тебе є я, любчику, тебе не задовольнить жодна інша жінка. Треба спробувати це сьогодні вночі на хорошому ліжку. У мене такого ще ніколи не було. Де спить твоя емпра? — Маґда міцно притиснула його до себе.

Кловусу вдалося викрутитися.

— На жаль, у нас мало часу. Ви погодилися відправитися до Співдружності, і наші кораблі майже готові. Ми повинні обговорити наші військові плани. У мене є мали трьох королівств, список цілей уздовж узбережжя Остерри.

— Я погодилася на це, проте не сказала, коли ми вирушимо. Ми ніколи не бачили такого міста, як Сереполь, і хочемо з ним як слід познайомитися. Чи може бути кращий час насолодитися ним, ніж перед тим, як вирушати на війну? — Маґда сердито зиркнула на жерця. — Ти ж не будеш намагатися нас зупинити, правда?

Кловус не думав, що зможе їх зупинити.

— Якщо тільки ти приборкаєш своїх гетрренів. — У нього була лише одна дієва погроза. — Чи мені викликати божка?

— Нас важко приборкати. — Вона зітхнула так, ніби її порадував вираз його очей. — Але я спробую.

Пославшись на термінові справи, Кловус пішов, перш ніж його змусили розважати Маґду на одному з просторих палацових ліжок. Він втік до найбезпечнішого місця, яке тільки міг собі уявити, — до храму Маґніфіка, де продовжувалися будівельні роботи, але повільніше, бо багато робітників розійшлися до своїх родин, намагаючись захистити власні оселі.

Кловус спустився в підземелля, де часто спілкувався з божком і відчував його силу. Тепер він відчув страшну, неспокійну сутність, яка жила у своєму власному місці між реальностями, але вона пильнувала Сереполь — і пильнувала Кловуса. Жрець міг викликати божка і спрямувати його проти варварів, але тоді він не матиме можливості зібрати таке величезне військо проти Співдружності. Кловус усе ще сподівався, що зможе загнати орду варварів на кораблі і відправити їх до берегів безбожників. Йому доведеться пройти по тонкому лезу.

Однак досить скоро йому, можливо, доведеться вдатися до рішучих дій. На дальній стіні мерехтіли нові листи димчастого скла. Він відкрився божку, своєму божку.

Заха та ще троє Чорних вугрів наблизилися до жерця.

— Дбаючи про вашу безпеку, верховний жерче, кілька з нас були в палаці під виглядом охоронців і спостерігали за вами. Якби варвари спробували завдати вам шкоди, ми б їх зупинили.

Кловус роздратовано кинув:

— Чому ви не зупинили все їхнє військо?

— Чорні вугри є ефективними вбивцями, коли йдеться про конкретні мішені, але ми не є армією. — Спокій Захи зводив з розуму. — Ми думали, що це те, чого ви хотіли. Хіба ви не запросили гетрренів прийти сюди?

— Я хочу, щоб варвари розгромили старий світ, але, поки вони тут, ми мусимо тримати їх під контролем. — Кловус підійшов до нещодавно встановленого димчастого скла на стіні, через яке він міг бачити, як божок стає все могутнішим і все злішим у своєму світі. Він нахилився ближче і прошепотів до обсидіанової поверхні. — Я відчуваю, що тобі так само боляче, як і мені. — Сутність билася і пульсувала, готова захистити його. Тисячі варварів не змогли б завдати дому шкоди, якби сутність постала на їхньому шляху.

— Ми змусимо людей молитися дужче, — мовив Кловус, звертаючись до божка, а також до Захи та інших Чорних вугрів. — Нам, а не емпрі. — Цим гетрренам треба нагадати, хто тут є владою. Він дозволив Маґді знущатися над собою, але він був недалекоглядним і слабким.

Через встановлений зв’язок Кловус відчував, як усередині нього міцнішає божок. Цим варварам потрібно витрачати свою руйнівну енергію за морем, а не тут, у Сереполі.

Так, він змусить людей приносити жертви. Вони молитимуться і ще більше зміцнюватимуть божка, бо він є відображенням їхньої волі. Кловус міг би використати віру народу, щоб зробити божка Маґніфіки непереможним. Він вижене варварів, перш ніж вони встигнуть завдати Ішарі непоправної шкоди. Він змусить їх боятися його.

Але, коли божка охопить така могутня лють, Кловус не був упевнений, що зможе впоратися з ним.

Повернувшись до замку Феллстафф з перемогою, король Колланан був страшенно виснаженим, але разом з тим задоволеним, і він наказав викотити бочки з вином та приготувати частування, щоб влаштувати великий бенкет для солдатів і васальних лордів.

Солдати і лорди зібралися в головній залі, а з кухні виносили казани з гарячим супом, свіжоспечений хліб і полумиски смажених овочів з ішаранськими спеціями Тафіри. Гамір у залі стояв не менш гучний, ніж під час бою. Вояки, святкуючи перемогу, хвалилися своєю доблестю, показували один одному свої рани та співали пісні на честь загиблих товаришів.

Шадрі з великою книгою в руках ходила поміж солдатів і розмовляла з ними. Вона робила записи, збираючи історії та імена загиблих солдатів, щоб зберегти їхній спадок. Дівчина-вчена виглядала втомленою, її довге пряме волосся неохайно звисало на плечі, але вона не припиняла своїх опитувань. Вона наполягала на тому, що це завдання було не менш важливим, ніж переклад історичних записів з Тоном.

Елліель і Ласіс приєдналися до короля і королеви, з ними разом був і Тон, з обличчя якого, після того що йому вдалося зробити, не сходила блаженна посмішка. Колл з осторогою ставився до того, щоб святкувати повну перемогу, але дружина нагадала йому:

— Ворожа фортеця пала, й багато Лютих загинуло. Бодай на хвилину порадій тому, чого ми досягли.

— Гаразд, але я не дозволю їм занадто хизуватися. Кров предків... — Він все ж дозволив собі посміхнутися, згадуючи гуркіт падаючих стін і крики вмираючих крижаних Лютих. — Я сподівався, що Кво та його загін залишаться, щоб допомогти нам з обороною. Піщані Люті ненадійні союзники, якщо не гірше.

— Мені не подобається покладатися на цих істот, Володарю, — мовив Ласіс. — Ми знаємо, що вони поневолили людей, хоч і прикидаються нашими друзями. Люті! — Він виплюнув це слово, а потім подивився на Тона, який відповів легкою посмішкою.

Король став серйозним.

— Якби Кво та його піщані Люті не атакували так безрозсудно, без плану, то, можливо, не полягло б стільки наших воїнів. Серус загинув, як і майже сотня наших солдатів.

Почувши їх, лорд Бален підійшов ближче, тримаючи в руці шматок хліба.

— Серус завжди був у гущі найгарячішої битви, що б не відбувалося. Я й сам міг загинути, якби Урок не захистив мене.

Його вірний Хоробрий стояв поруч і лише тихо кивнув на знак згоди.

Ліве передпліччя Балена було перев’язане, як і його ребра, але лорд відмахувався від будь-яких запитань, стверджуючи, що його поранення надто незначні, щоб звертати на них увагу.

— Я привів усіх своїх працездатних робітників для битви на озері Бакал, Володарю, проте залишається ще багато роботи з укріплення мого старого міста Лютих. — Він злегка вклонився. — Я прошу вашого дозволу повернутися, щоб я міг перетворити руїни на оборонні споруди і захистити свій народ.

Міський голова Клефф і мешканці міста Янтон трималися разом, багато хто з них був вражений пережитим до глибини душі.

— Четверо загиблих. Мені доведеться сповістити їхні родини, коли ми повернемось додому. Четверо загиблих... — Клефф видушив із себе невпевнену посмішку. — Але решта живі, і вони зможуть розповісти історії. Ми всі заслужили великий спадок.

Шадрі квапливо наблизилася до короля з книгою в руках.

— Володарю, ми з королевою бачили, що лорд Бален зробив у старому місті. Місто дуже змінилося на краще.

— Ще недостатньо змінилося, — заперечив Бален. — У східній стіні по периметру є проломи. Тепер, після нападу на фортецю крижаних Лютих, ми не знаємо, скільки у нас залишається часу.

Елліель замислилася, кинула погляд на Тона.

— Ми можемо допомогти лорду Балену, якщо ви бажаєте, Володарю.

— Так, ми можемо, — докинула Шадрі, піднімаючи книгу. — Щойно я зберу побільше історій від цих солдатів.

— Я поїду з ними до міста Лютих, — мовив Тон. — Це місце... викликає відгук у моїй душі.

Колланан, відчуваючи сумніви, нахмурився.

— Ви можете мені знадобитися тут, у Феллстаффі, якщо крижані Люті повернуться.

— Тоді я приїду назад. Це всього лише кілька годин верхи, — сказав Тон. — Але зараз я повинен поїхати до міста лорда Балена.

— Чому? — запитала королева.

Тон розвів руками, так ніби відповідь була очевидною.

— Тому що Елліель їде туди.

Покл затягнув до великої зали візок з дровами й став підкладати їх у камін, хоча натовп уже наповнив приміщення теплом та галасливим шумом, і полум’я загуло, розгорівшись ще яскравіше. Оґно гупнув міцним забинтованим кулаком по столу і гучно виголосив тост за загиблого лорда Серуса.

Один із солдатів додав хрипким голосом:

— І за мого брата Натана! Він загинув, рятуючи мене від воїна Лютих. За нього теж! Довге життя і великий спадок.

Усі підхопили:

— Довге життя і великий спадок! — Хтось назвав ім’я ще одного полеглого воїна, а потім бійці ще і ще називали імена інших, загиблих, аж поки вся зала не загула від імен та спогадів. Колл відчував піднесення від прояву такої хоробрості й вірності, але водночас його гнітила ціна кров’ю, яку довелося заплатити. Так багато загиблих, стільки інших людей постраждало.

Шадрі записувала імена, коли їх вигукували, і Колл побачив, що міська хранителька Тума й інші роблять те саме. Як король, він заприсягнувся, що його полеглі герої не будуть забуті, як би довго не тривала ця війна.

Настала черга головної страви: трьох запечених оленів, яких цілий день смажили на вугіллі в кухні замку. Коли бійці їли, дехто звернув увагу на незвичні приправи, що їх використовувала королева Тафіра, — перець і спеції, які вкривали м’ясо скоринкою, щоб зменшити присмак дичини. Деяким гостям це подобалося, тоді як інші хмурились, бо така їжа їм не смакувала.

Серед гамору, веселих вигуків та розповідей перед королем постав капітан Рондо, виглядаючи офіційно і серйозно, попри святкування, яке панувало довкола. Він заговорив шанобливо, як і належить солдату армії Співдружності, проте в його очах поваги не було.

— Королю Колланане, я брав участь у вашому нападі на озері Бакал, як ви наполягли. Оскільки битва завершена, я повинен звернутися з офіційним запитом.

Колл погладив бороду. Водночас він відчув, як раптом напружилася Тафіра, що сиділа поруч з ним.

— Офіційний запит, капітане? Тепер, коли ви на власні очі побачили загрозу, яку становлять крижані Люті, я сподіваюся, що ваше ставлення змінилося.

Рондо продовжував стояти, прямий, як шомпол.

— Моя вірність конаґу не міняється, як хмари на небі. Мої солдати залишилися в Нортеррі за вашим наполяганням, і троє моїх людей загинули під час вашого нападу на крижану фортецю. Я ніколи цього не забуду.

— Загинуло багато людей, капітане. — Настороженість Колланана зростала. — Це лише підкреслює небезпеку, яку становлять Люті.

— Фортеця зруйнована, крижані Люті переможені, Володарю. — Рондо глибоко вдихнув. — Отже, ви більше не можете утримувати моїх воїнів. Ми знаємо, що дороги через гори відкриті, особливо північний шлях. Мої люди можуть відправитися додому... і немає жодної причини, чому ваше військо не може вирушити в похід з нами. Конаґ Мандан закликав солдатів Нортерри приєднатися до нас для участі у війні проти Ішари. Його накази вагоміші за ваші місцеві чвари. — Він додав останнє слово, ніби примусивши себе. — Володарю.

Тафіра так сильно стиснула руку Колла, що в нього аж кістки хруснули. Зробивши над собою величезне зусилля, він стримав гнів.

— За законом конаґ також зобов’язаний посилати військо на захист будь-якого з трьох королівств, коли отримає запит про таку допомогу. Я звернувся з відповідним запитом і нагадав йому про умови Хартії Співдружності. Я досі чекаю на його відповідь, але поки що вважатиму ваших людей лише першим загоном з тих підкріплень, які він має надіслати. Почувайтеся тут як удома.

Обличчя Рондо почервоніло, але він не виглядав здивованим.

— Отже, ви відмовляєтеся дозволити моїм людям підкоритися нашому законному конаґу? Співдружність воює з Ішарою, королю Колланане, — через вбивство вашого рідного брата. Ви підете на зраду конаґу?

Колланан знав, що серед солдатів Рондо зростає значне напруження, але він також відчував, що молодий Мандан — майже напевно під впливом Уто — діє не на благо трьох королівств або всієї людської раси. Його розум був затьмарений. Ставлення Рондо лише зробило Колла ще впертішим.

— Моя війна тут, у Нортеррі, капітане.

Король Колланан сподівався, що загін супроводу стане його союзником після того, як солдати побачать крижаних Лютих, але вони, здавалося, були сліпими навіть до фактів, якщо це не відповідало їхнім уже сформованим уявленням. Колл розраховував, що вони переконають Мандана послати допомогу в Нортерру, але тепер побоювався протилежного. Оскільки солдати жили в казармах, вони знали про воєнні приготування Колланана, про чисельність армії Нортерри, про їхню зброю. Якщо він відправить Рондо із загоном назад до Конвери, вони привезуть із собою надзвичайно важливі розвідувальні дані.

Отримавши таку безцінну інформацію, свавільний Мандан цілком може висунути ще більш рішучі вимоги щодо призову солдатів з усієї Нортерри і відправки всього нортерранського війська в Ішару. Колл не міг допустити, щоб капітан Рондо та його люди діяли як шпигуни.

Дружина Колла взяла його за руку. Глибоко в очах Тафіри спалахнула іскра гніву. Її голос прозвучав сухо і мелодійно.

— Навіщо починати нову війну, капітане, коли одна вже прийшла до нашого порогу? Ви надаєте перевагу помсті, а не виживанню?

Рондо зневажливо всміхнувся.

— Звичайно, ви говоритимете будь-що, тільки б захистити Ішару. Я знаю, де ваша справжня вірність. — Він різко розвернувся, щоб піти, і його блакитний плащ крутнувся навколо нього. — Так само, як я знаю, де моя.

Стоячи на оглядовому майданчику, влаштованому на даху замку Баннрії, Адан думав не про кінець світу, а про Пенду. Він проводив дні, зустрічаючись із військовими радниками і командирами підрозділів своєї армії, він оглядав і надихав своїх піхотинців і кавалерію, він отримував звіти від зброярів, які додавали димчасте скло в клинки і щити. Він дізнавався, як його васальні лорди будують оборонні споруди і тренують бійців у всіх п’ятнадцятьох округах, — саме те, чого очікувала від нього королева By. Але він робив це не для неї.

Тепер Мандан вимагав, щоб він відправив армію Судерри битися в новій війні з Ішарою, але Адан не стане посилати своє військо, яке лише й могло захистити Судерру, хоча би з тієї причини, що боявся помсти королеви By. Вона вважала його військо своїм, а королева піщаних Лютих була більшою небезпекою, ніж його примхливий брат...

Залишившись на самоті після заходу сонця, Адан хотів хоч хвилинку подумати про щось мирне, дивлячись на зорі, що пробуджувалися на темному небосхилі. Він сподівався, що Пенда в безпеці, впевнений, що Гейл Орр і утауки захистять її. Але він все одно скучав за нею. Пенда була його бастіоном сили, уважною слухачкою і порадницею, вона вміла зберігати об’єктивність в непростих обставинах і допомагала йому стати якомога кращим королем. Адану не бракувало доповідей, звітів від розвідки, підтримки та розсудливої відвертості його численних радників, але його дружина вартувала більше, ніж тисяча таких радників. Він почувався так, ніби покинув її, залишивши саму якраз тоді, коли вони особливо були потрібні одне одному, мали бути ближчими, ніж будь-коли раніше. Минуло занадто багато часу, відколи він востаннє отримував звістки від неї, тож навіть не знав, чи народилася їхня дитина.

Адан подумки малював зоряні візерунки, простежуючи лінії від однієї яскравої точки до іншої, як колись робили вони з батьком. Падуча зоря прокреслила швидку яскраву лінію на тлі ночі, і Адан посміхнувся, намагаючись вгадати, чи це прикмета, чи, може, послання. Ця думка прийшла зі щемливою гіркотою, від болісного усвідомлення, що Конндур Хоробрий ніколи не побачить свого першого онука...

Його брат оголосив війну ішаранцям, закликаючи всі три королівства об’єднатися в ім’я помсти. Якби не явна загроза з боку Лютих, Адан теж вимагав би крові ішаранців, але Конндур розповідав йому стільки історій про виснажливу і, як зрештою виявилося, безглузду війну, що розгорнулася тридцять років тому. Чи буде ця іншою? Хай там що, Адан не міг залишити своїх підданих без захисту.

Він також добре знав Мандана. Якщо він відповість відвертою відмовою надати своїх солдатів, то його брат буде змушений відповісти, вдавшись, можливо, до якихось свавільних дій. Він хотів би знати, як відповів Колланан, адже його дядько точно отримав такий самий указ. Адан вирішив, що тепер, зважаючи на довгий шлях через весь континент і розбиті дороги в горах Хребет дракона, він зможе виправдати ще деяку затримку. Він поки що не дав відповіді.

У тиші ночі король почув тріпотіння крил, клацання і пташині трелі, а це означало, що десь поблизу є ска. Птах-рептилія закружляв навколо, спалахнувши блідо-зеленим пір’ям, і Адан підняв руку.

— Ксаре, це ти!

Птах-рептилія пронісся повз короля, ніби дражнячи його, мабуть, роздратований тим, що мав летіти так далеко, щоб просто знайти цю людину. Ксар приземлився на одну з лав, встановлених для спостереження за зорями, повернув свої гранчасті очі до Адана, а потім заходився чистити дзьобом пір’я.

Адан підійшов ближче.

— Тебе прислала Пенда? — Ксар полохливо відсахнувся, коли король потягнувся до нього. Потім птах-рептилія смикнув головою, витягуючи шию, і тикнув у короля лускатим дзьобом, але Адан не відсунувся. — Ти був з нею, правда? Ти приніс новини?

Ска видав приглушене дзижчання і з бундючним виглядом пішов уздовж лави. Адан помітив смужку паперу, прив’язану до його ноги. Оскільки лише утауки могли бачити зображення з діамантів «сльоза матері» на комірці птаха, Пенда вибрала більш простий спосіб, щоб надіслати йому повідомлення. Адан потягнувся до лапки ска.

— А тепер не пручайся! Ти знаєш, що вона надіслала це повідомлення мені.

Ніби здавшись, ска застиг, гордовито піднявши голову. Адан намагався розв’язати вузол на крихітній мотузочці, а Ксар клацав дзьобом, виявляючи нетерплячість через незграбність короля. Нарешті Адан розгорнув записку. У темряві під зірками він не міг прочитати крихітні літери, тож запалив ліхтар, що стояв поруч. Коли полум’я стало сильним і рівним, він підніс папірець ближче і прочитав крихітні слова, які можна було вивести лише найгострішим пером.

«Старфолле, наша дитина народиться вже скоро. Почалися перші перейми. Залишилося всього кілька днів».

Серце Адана підстрибнуло, і він спробував порахувати, скільки часу знадобилося Ксару, щоб долетіти до Баннрії. Скільки часу залишилося до пологів?

«Табір утауків біля кордону з Нортеррою. З Шеллою дін Орр».

Далі вона описувала річки та долину, даючи вказівки, де її знайти.

«Якщо ти приїдеш до мене вчасно, ми разом привітаємо нашу новонароджену дитину. Я тебе люблю».

Він ще раз пробіг очима записку, а потім глянув на ска.

— Ти молодець, Ксаре. Тепер нам треба вирушати в дорогу. — Адан схопив ліхтар і кинувся до дверей. Сьогодні він більше не милуватиметься зорями.

Король Адан біг коридорами замку і кричав, аби розбудити Гома.

— Збери мої речі! Ми виїжджаємо протягом години. — Птах-рептилія летів позаду Адана, слідуючи за ним по коридорах.

Заспаний зброєносець поспішив за ними.

— Далеко їхати? Володарю, куди ми їдемо? Я їду з вами?

— Так, і ми візьмемо твого брата Сінана, і навіть капітана Ельціора. Ми їдемо до королеви.

— До королеви? — Гом засяяв. — О, королева! Це через дитину?

Поки хлопець поспіхом складав необхідні дорожні речі у торби, Адан збудив вартових Стяга і наказав сідлати коней. Всі його воїни були навчені для війни, тому вони виконали всі накази без зволікань.

Ніч усе ще була темною, до світанку залишалося кілька годин, коли невеликий загін вирушив з Баннрії. Нарешті Адан робив те, що хотів робити. Він сподівався, що приїде не надто пізно.

Двоє Хоробрих верхи на бойових конях приїхали до тренувального селища, похмурі й готові до бою, наче в них розгорівся вогонь помсти. Учитель Онзу традиційно привітав їх, коли вони вийшли з лісу, а діти з цікавістю скупчилися навколо.

Титан, Хоробрий з такими широкими плечима, що його голова здавалася маленькою, незважаючи на товсту шию, сидів, закинувши за спину важкий чорний плащ, на поясі у нього висів відполірований реймер, а великий палаш був прилаштований на правому стегні. Вбрана у чорний однострій жінка поруч з ним, Дженна, мала вічно кислий вираз обличчя, який робив її непривабливою, навіть якби в неї були більш витончені риси обличчя.

Титан поглянув униз, сидячи в сідлі.

— Ми їхали швидко й зупинимось тут лише на кілька годин. Ми їдемо на війну.

Дженна подивилася на Онзу так, ніби була розчарована тим, що він тут.

— Ви можете приєднатися до нас, якщо хочете. Ви завжди говорили про свою майстерність у бою, тож можете знадобитися на війні помсти. — Хоробра нахмурилася, глянувши на юних учнів, а потім знову звернулася до лисого майстра. — Ви зібрали речі?

— Я чув заклик Уто до Хоробрих, але у нас є й інші покликання. — Онзу вказав на дітей. — Доля наступного покоління в моїх руках.

— Якби ви навчали їх швидше, вони могли б поїхати з нами зараз і битися, як і належить Хоробрим, — додала Дженна. Її кінь пирхнув, ніби погоджуючись.

Кремезний воїн хмикнув.

— Чому б не взяти дітей? Вони ж можуть битися. Вони ще юні, але вони Хоробрі.

— Хіба що ваше навчання слабке, — пробурмотіла Дженна. — Воно не завжди успішне. — Вона відвела очі, коли щоки Онзу спалахнули жаром.

Він знав, що вони мають на увазі його сина Ондера.

— Мене там не було. Я не знаю, що він пережив або чому зробив те, що зробив.

Як стверджувалося, Ондер запанікував під шаленим натиском божка, що напав на Міррабай. Молодий Хоробрий втік, рятуючи своє життя, і залишивши Уто самого боротися з ненажерливим божеством.

— Я була присутня, коли він отримав руну забуття, — мовила Дженна. — Ондер не заперечував звинувачень. Він прийняв татуювання і пішов — зломлений, без пам’яті, — і більше не був Хоробрим. — У її голосі не було співчуття, і Онзу не міг зрозуміти, кидає вона йому виклик чи звинувачує.

— Ми знаємо, що Уто розповідає багато історій. Іноді вони нічого не значать, — сказав Титан, і його слова прозвучали несподівано примирливо. — Нам знадобляться їжа і вода, але ми не залишимося на ніч. Ми зможемо проїхати ще багато миль, поки сонце не сіло.

— Ми дамо вам те, що вам потрібно, — запевнив Онзу. — Але я залишаюся тут.

Діти-Хоробрі з цікавістю спостерігали, як двоє вершників спішилися. Онзу вказав підборіддям, і двійко найстарших хлопців схопили поводи і відвели коней, прив’язавши їх до стовпа біля дерев’яної статуї древнього першопрохідця — Хороброго Олана.

— Дайте нам поїсти, і ми поїдемо далі. — Дженна сягнистим кроком рушила до однієї з центральних осель. Хоробрі були спітнілі і втомлені після тривалої подорожі.

Онзу гаркнув на дітлахів, що витріщалися на гостей.

— Повертайтеся до своєї роботи. А якщо вам не призначена робота в саду або збирання дров, тоді тренуйтеся! Немає меж досконалості!

Увійшовши до своєї оселі разом з гостями, учитель швидко повикладав на стіл ситну їжу. Він дістав з комори копчені ковбаси і шинку, додав черствого хліба і кілька пізніх яблук. Титан і Дженна жадібно накинулися на їжу. Онзу наповнив їхні келихи водою з глечика.

— Уто закликав усіх боєздатних Хоробрих готуватися до повномасштабного вторгнення Ішари, — сказала Дженна. — Ми порушили умови служби у своїх лордів, бо війна помсти важливіша. — Вона кинула на Онзу важкий погляд. — Уто закликав усіх Хоробрих.

— Так, я чув розповідь Уто, — мовив Онзу. — Але, можливо, ви чули ще не всі розповіді. Пригадайте про Лютих і дракона Оссуса. Ви, мабуть, знаєте про ворушіння під горами Хребет дракона, про виверження вулкана Вада?

— Ми також пам’ятаємо про Валаеру та знищення Хоробрих, — втрутився Титан, наколовши на кинджал великий шматок шинки. — Це більше стосується нас особисто, ніж стародавній міф.

— Уто мені теж не повірив, — пробурмотів Онзу. — Що ти мав на увазі, кажучи, що він розповідає багато історій?

Титан збентежено підібгав губи.

— Був лист... від короля Колланана. — Хоробрий подивився на Дженну, яка була явно незадоволена тим, що він розповідає про це. Дужий чоловік сплів пальці і поклав великі, мов валуни, руки на грубий стіл. — Лист Колланана призначався Конндуру, але він надійшов після того, як ішаранці його вбили. Натомість його отримав Мандан. Уто назвав це відволіканням уваги і переконав Мандана знехтувати написаним у листі, проте чутки все одно просочилися.

— Я не вірю в те, що там написано, — сказала Дженна, розкусивши одне з яблук навпіл, разом із серцевиною. — У нас є справи важливіші, ніж божевільні казки про ще одного зганьбленого і пропащого Хороброго.

Спогад про Ондера майнув у голові Онзу, і він відклав ковбасу та сухий хліб. Палкий юнак зі світлими мріями пішов у світ, щоб стати паладином і створити безсмертний спадок для себе. Онзу ніколи не бачив свого сина після його падіння — зі складним татуюванням на обличчі, руною забуття...

— Якого ще знеславленого Хороброго ти маєш на увазі?

— А скількох ви знаєте? — з викликом, уїдливо спитала Дженна.

— Елліель, — відповів Титан.

Онзу здивувався.

— Жінка, яка вбила дітей у володіннях лорда Кейда?

— Так стверджував Уто, — відповів Титан.

— Це саме те, що вона зробила, — сказала Дженна. — Мені достатньо слів Уто.

— У листі короля Колланана сказано інакше. — Кремезний Хоробрий, очевидно, не був щасливий від цих знань. — Елліель знайшла якийсь спосіб подолати свою руну забуття, і тепер вона звинувачує Уто в тому, що він використав її, щоб звинуватити у всіх гріхах. Вона говорить, що лорд Кейд зґвалтував її і що леді Альмеда погрожувала викрити, що вони таємно тримають ішаранських рабів, які збирають для лорда морські перли.

— Не така вже це й таємниця, — пирхнувши, докинула Дженна.

Онзу був збитий з пантелику.

— А який стосунок до цього має Елліель?

— Король Колланан каже, що вона відновила свої спогади, — пояснив Титан. — І що Уто вигадав історію про вбивство дітей, а насправді цього ніколи не було. Він просто хотів, щоб пам’ять Елліель зникла. Він хотів, щоб її сором був таким великим, що вона ніколи б не стала дошукуватися відповідей. — Кремезний чоловік був явно засмучений цією думкою.

Дженна підвелася.

— Годі вже! Ми — воїни, а не старі прачки, які пліткують поміж собою.

У Онзу все стиснулося всередині, коли він згадав жорсткого й похмурого Хороброго, якого він навчав. В Уто завжди була темна грань, і його етика почасти залежала від обставин.

— Король Колланан надіслав листа? Хіба слово короля Співдружності не варте уваги?

— Заклик конаґа Мандана сильніший. — Риси обличчя Дженни загострилися від напруження, і воно стало ще більш негарним. Хоробра відійшла від стола, не звертаючи уваги на залишки їжі на ньому. — Нам треба йти, вчителю Онзу.

— Цьому я радий, — сказав він, використовуючи свої слова, як батіг. Думки продовжували крутитися у нього в голові. — Якщо Уто вигадав цю історію про Елліель і затаврував її руною забуття, звідки нам знати, що він не зробив те саме з Ондером?

Хоробра подивилася на нього, і все її тіло випромінювало насмішку. Навіть Титан тепер не виявив жодного співчуття.

— У Міррабаї було багато свідків. Боягузтво Ондера не підлягає сумніву.

Старий учитель цього й боявся.

— Але якщо є питання, поставлене Елліель і підтримане королем Нортерри, хіба не варто його розглянути? Кодекс честі тече в наших жилах сильніше за будь-яку кров і горить яскравіше за будь-який реймер. Якщо Уто зрадив одного з нас, то чи підете ви за ним на війну? А що, як він маніпулює конаґом Манданом? — Онзу підвищив голос, і напруга в кімнаті зросла. — Чи честь Хороброго нічого для вас не означає?

— Війна помсти означає більше, і Уто нарешті приніс її нам, — відказала Дженна. — Справжній Хоробрий відчув би той самий заклик і не базікав би про Лютих та драконів.

Її слова були схожі на ляпас, і руки Онзу потягнулися до манжети його реймера. Дженна смикнулася за власною зброєю, але Титан зупинив їх обох.

— Ми залишимо нашу боротьбу для справжнього ворога. Наші коні вже встигли відпочити. — Титан попрямував до дверей. — Дякую за їжу. Ми їдемо до Конвери.

Двоє Хоробрих вийшли, направившись до своїх коней. Коли вони від’їхали, Онзу відчув, що якась частина самого його єства руйнується всередині нього.

Дві найбільші ріки в країні, Блакитновода і Крикіет, текли з півночі та з заходу, утворюючи в місці свого злиття клин, на якому було збудоване місто Конвера. У долинах вздовж річок розкинулися родючі сільськогосподарські угіддя, а по самих ріках рухалися численні цятки човнів і барж.

Уто стояв на вершині стрімчака над місцем злиття рік. Він спостерігав, як два водних шляхи спікаються в один, утворюючи з’єднану ріку, що вела до Рівермута і моря. У ньому завжди жив сильний страх, що одного дня ішаранський флот прокладе собі шлях до злиття річок і візьме Конверу в облогу. Жоден Хоробрий не міг цього допустити. Покоління за поколінням Хоробрі присвячували свої життя служінню конаґу та захисту Співдружності. Уто зробить не менше.

Його злило те, що Мандан не може розраховувати на власний народ.

Зараз, як ніколи, три королівства повинні бути єдиними, повинні бути сильними. Військо мало поповнитися бійцями із Судерри та Нортерри, проте Адан мовчав, а Колланан відкрито відмовився коритися указу. Несподівана вимога короля про надання підкріплення від Співдружності для боротьби з Лютими лише ще більше розлютила Уто — і Мандана теж.

Так, війська Співдружності відправлено в Нортерру, але не для допомоги королю Колланану.

Леді Ліра та молодий конаґ проводили багато часу, обговорюючи підготовку до весілля — музику, менестрелів, одяг, бенкет. Здавалося, цим обговоренням не буде кінця. Уто хотів, щоб Мандан присвячував стільки ж енергії своїм військовим планам.

Хоробрий стояв на одній з найвищих точок суходолу, слухаючи вітер і спостерігаючи за течією. Деякі речі завжди йдуть своїм плином. Блакитновода і Крикіет неминуче вливаються в море, і такою ж неминучою є війна помсти проти Ішари.

Уто розвернувся і пішов назад до замку.

Військо Кейда невпинно рухалося до своєї мети — містечка в Нортеррі. Його потворний Хоробрий Ґант їхав попереду, супроводжуючи свого лорда, як від нього й вимагалося. У боях він здебільшого бився своїм мечем, і він завжди міг скористатися реймером, коли того вимагали обставини.

Однак чим далі просувалося військо, тим більше всередині Хороброго назрівала буря. Щоб похизуватися своєю військовою силою, лорд Кейд був сповнений рішучості, навіть нетерпіння, виконати наказ конаґа, проте Ґант мав недобрі передчуття. І хоча вираз його обличчя залишався спокійним, всередині нього вирували емоції.

Кейд подивився на Хороброго з лукавою посмішкою.

— Ґанте, ти такий мовчазний. Невже в тебе нема для мене жодного жарту?

— Я не розповідаю жартів, мілорде.

— Звісно, ні! Хоробрі не відзначаються почуттям гумору.

— Це правда, мілорде.

Вродливий лорд, міцна щелепа якого була окреслена тонкою, мов бритва, борідкою, озирнувся, щоб помилуватися військом, яке нестримним потоком сунуло позаду нього.

— Це набагато краще, ніж прості тренувальні вправи в таборі.

Ґант не зводив очей з дороги.

— Напад на місто в Нортеррі не буде просто вправою.

П’ятсот кінних воїнів рухалися суходолом. Ґант не знав, яку оборону король Колланан зможе підготувати проти цього несподіваного нападу, проте війська Кейда було цілком достатньо, щоб спустошити одне невеличке містечко.

— Це буде дошкульним докором, уроком для Нортерри, який навчить їх, що дії їхнього короля мають наслідки. Роки миру та співпраці зробили народи трьох королівств надто м’якими. Тепер, коли ми стикаємося зі справжнім ворогом, ми вже не можемо дозволити людям не підкорятися своєму конаґу.

— Ворог дійсно існує, — мовив Ґант, ретельно обдумуючи свої слова. — Проте король Колланан стверджує, що це Люті, те саме каже і Адан у Судеррі. Чи мудро нам нехтувати тим, що вони говорять?

— Обидва королі — боягузи. Коли конаґ Мандан закликає свій народ до зброї, ми повинні битися. Згадай, що ішаранці зробили з Міррабаєм та як вони розправилися з бідолашним Конндуром. Ти ж сам був там, на Фулкорі! — Кейд кивнув, ніби сам вважав свої слова дуже переконливими. — Цілком очевидно, що Ішара — наш справжній ворог.

— І все ж ми рухаємося у протилежному напрямку, — зазначив Ґант.

Кейд, нахмурившись, кинув на нього невдоволений погляд.

— Ти починаєш мене дратувати. Чи це входить до твоїх обов’язків як мого вірного Хороброго?

Ґант знизав плечима, і вони продовжили свій шлях.

— Хоробрі б’ються, і ми виконуємо накази наших лордів, однак якщо король Колланан говорить правду про Лютих, то він справді зробив законний запит про взаємний захист, згідно з Хартією Співдружності. Я не політик, але вважаю, що конаґ Мандан мав би серйозно поставитися до цього прохання. Він міг би спробувати провести переговори, а не одразу здійснювати напад. — Ґант стишив голос. — Я не бачу, що з цього може вийти хорошого.

Кейд розсміявся.

— Ти думаєш, що ми можемо зазнати невдачі? Поглянь на нашу армію! Колланан нас не чекає, а Янтон не зможе протистояти вторгненню. Нортерранці просто капітулюють, і тоді ми всі зможемо разом битися проти Ішари. — Коли Хоробрий нічого не відповів, Кейд грубо гаркнув на нього. — Чому ти сперечаєшся зі мною?! Я думав, що всі Хоробрі ненавидять ішаранців.

— Ми ненавидимо ішаранців, але ми також любимо правду, і ми любимо честь. У цьому випадку я не бачу, як ці три речі поєднуються.

— А ти цікава людина, Ґанте. — Кейд пришпорив коня, і загони, які їхали позаду, були змушені наздоганяти його. — Навіть Елліель була кращою співрозмовницею, і вона, звичайно, була гарнішою! Скажи, твоя матір кинула тебе на обличчя, коли ти був немовлям?

— Якщо й так, вона ніколи не говорила мені про це, — відповів Ґант, не ображаючись. — Я провів своє дитинство у тренувальному селищі Хоробрих. Моя матір приїжджала туди лише зрідка.

— І я розумію, чому. — Хтивий блиск з’явився в очах Кейда. — А Елліель... просто приголомшлива жінка, і ці її зелені очі! А її пишне волосся точно того ж кольору, що й густе волосся між ніг. — Він зітхнув. — У мене залишилися яскраві спогади про ту ніч, хоча, правду кажучи, я очікував, що Хоробра буде кращою коханкою.

Ґант стиснув щелепи, намагаючись утримати слова за зубами, але вони все одно вирвалися назовні.

— Можливо, вам не слід було брати її проти її волі.

Лорд здивовано подивився на нього, а потім зневажливо махнув рукою.

— Хто повірить плаксивим скаргам знехтуваної коханки? Їй довелося вигадувати всякі нісенітниці після того, як леді Альмеда накинулася на неї з ножем у пориві лютих ревнощів.

— Плаксиві скарги... — Ґант зціпив зуби, щоб більше нічого не сказати. Жоден Хоробрий, хоч би як він був ображений або знехтуваний, не стане безпідставно звинувачувати іншу людину. Ґант особисто не був знайомий з Елліель, але знав, хто вона, знав її спадок, її підготовку. Жодна жінка-Хоробра не брехала би про зґвалтування. Ніколи.

Зайнявши її місце на службі в Кейда, Ґант почав збирати відомості про Елліель. Скрізь, де він побував у округах, він розпитував, як Елліель нібито втратила самовладання, охоплена кривавою люттю, і вбила дітей. Він не був здивований, коли дізнався, що ця історія була повною брехнею, проте Хоробрій все одно викарбували на обличчі руну забуття.

Тепер Ґант уже знав, що за людина лорд Кейд, хоча, коли він приймав зобов’язання, то не мав про це жодного уявлення. У минулому Ґант був паладином-одинаком в Осгеррі і служив людям там, де бачив у цьому потребу. Після того як Елліель нібито зганьбила себе, леді Альмеда вимагала, щоб Хоробрим у них був чоловік, бажано потворний, і Ґанта взяли на службу.

Відтоді Ґант дуже багато чого дізнався. Деякі завдання, які Кейд доручав йому, були зовсім на межі поняття честі. Хоробрий був зобов’язаний коритися, але міг настати момент, коли йому доведеться відмовитися.

Поки велике військо рухалося до Нортерри, в душі Ґанта йшла боротьба між вірністю зобов’язанням і вірністю честі. Кожен Хоробрий знав про кровну ворожнечу з ішаранцями, що тривала багато поколінь, і він бився разом з Клеа та Уто тієї страшної ночі на острові Фулкор, але він не мріяв про велику політику.

Після довгої мовчанки Ґанта лорд знову заговорив, і його голос звучав примирливо.

— Я радий, що ти зі мною. Я не хотів робити цього без свого зобов’язаного Хороброго, але, якщо знадобиться, я здатен вбити. — Він знову хижо всміхнувся. — Як нещодавно дізналася моя дорога дружина.

Ґант заціпенів. Він ніколи прямо не питав лорда про це. Колись він навіть побоювався, що Кейд накаже йому вбити леді Альмеду. Коли її знайшли мертвою, Ґант зрозумів, що вона не сама позбавила себе життя. Він знав, що Кейд тієї ночі таємно поїхав кудись і повернувся, втомлений, аж перед світанком.

Військо йшло маршем далі, прямуючи до місця на карті, яке пронизав кинджал конаґа Мандана.

Коли Уто увійшов до зали для військових нарад конаґа, він зіткнувся з метушливим натовпом кравців і швачок, а повсюди виднілися яскраво забарвлені тканини. Стояли вишикувані в ряд служниці, одягнені на показ у багато оздоблені сукні, які робили їх красивими, але водночас страшенно незграбними. На довгому столі біля кам’яної стіни пекарі виставили взірці тортів, пирогів і тістечок.

Уто приніс зведення про солдатів, коней, зброю та припаси, які Кейд взяв у похід на північ. Йому було спекотно, і він спітнів, бо щойно примчав з Рівермута, де наглядав за озброєнням і постачанням необхідного обладнання для чотирьох нових кораблів військового флоту Співдружності. Він також привіз сувій з мапою ішаранського континенту, не дуже детальною, але це було все, що вони знали про ці чужі землі. Вивчивши узбережжя, він позначив найкращі пункти висадки під час вторгнення, на додаток до основного удару в гавані Сереполя.

Але конаґ Мандан був набагато більше зайнятий підготовкою до свого весілля, ніж до війни помсти.

Уто зупинився, і його кулаки стиснулися від побаченого. Молодий конаґ ходив серед юних служниць, оглядаючи різні фасони суконь, не схожі ні на що з того, що вони коли-небудь носитимуть. Кравці та швачки гордо демонстрували примхливе мереживне плетиво, вишукані драпірування, багато оздоблені стрічки та вибагливі вишивки бісером. Ліра, усміхнена і витончена, стояла біля Мандана і виглядала так, ніби пливе по веселці. Вона зачудовано роздивлялася кольори тканин. Мандан запропонував їй скуштувати мигдалеве тістечко, прикрашене фруктами в желе.

Уто охопила сильна лють. Його голос прорізав гамір у залі, немов ятаган.

— Невже ви так швидко забули свого вбитого батька, мій конаґу?

Ліра, судорожно вдихнувши повітря, випустила з рук маленький шматочок пирога, посипаного цукровою пудрою, який куштувала після мигдального тістечка. Вона зблідла і виглядала наляканою.

Мандан, заскочений зненацька, повернувся з винуватим виглядом, однак швидко опанував себе.

— Я готуюся до весілля, Уто. — Він усміхнувся дівчині. — До найважливішого дня у моєму житті.

— Найважливішим днем у вашому правлінні буде день падіння Ішари. — Хоробрий замовк, думаючи про власну кохану дружину та дочок, і він зробив зусилля над собою, щоб зупинити себе й не нагадати, що дружини й шлюби можуть зникнути в одну мить. Через ішаранських тварин. Він пройшов далі по кімнаті. — Оскільки ми готуємося до війни, Володарю, а батько леді Ліри відправився у важливу військову місію в Нортерру, ми повинні відкласти весілля до кращих часів.

Мандан закліпав очима, ніби не зрозумів слів свого Хороброго. Уто знав, що юнак буде незадоволений такою затримкою, проте прислухається до нього. Раніше він ніколи не виступав проти порад свого наставника.

— Ні, — відповів Мандан. — Це моє весілля. Його святкуватиме вся Співдружність. Воно об’єднає нас у часи негараздів, і воно має відбутися якомога швидше.

Відповідь конаґа вразила Уто, але всі в залі чули їхню розмову, і він не міг привселюдно докоряти конаґу. Хоробрий ретельно підбирав слова.

— Зараз не найкращий час для такої події, Володарю. Краще почекати ще місяць, бажано два.

Мандан продовжував стояти на своєму.

— Я чекав цього дня, як і моя кохана Ліра. — Він подивився на струнку юну дівчину, і вона пригорнулася до нього.

— Але ж батька нареченої тут немає, — не вгавав Уто. — Лорд Кейд повинен бути присутнім на весіллі своєї доньки, особливо на такому великому королівському весіллі, як це.

Мандан глянув на Уто, по-справжньому розсердившись.

— Тоді йому краще якомога швидше завершити свою місію і повернутися. Час ще є.

Неабияким зусиллям Уто вдалося загасити гнів, привести до ладу думки. Він не міг втратити самовладання тут, у всіх на очах. Перш ніж він заговорив знову, Мандан перебив його.

— Дата весілля остаточна, Уто. Все було чудово сплановано, стільки всього зійшлося. Приїдуть гості, і весілля стане яскравою подією в ці темні часи. Я все сказав.

Уто побачив твердість юнака і зрозумів, що Мандан чіпляється за весілля, бо це була подія, яку він міг контролювати, подія, яку він міг зрозуміти.

— Як бажаєте, мій конаґу, — сказав він, але в душі він ніколи не забуде, що Мандан пішов йому наперекір. — Ваше весілля буде незабутнім днем.

Як обрана наступниця емпри, Семі ніколи не уявляла, що житиме, мов щур, у тунелях під палацом. Бійці Яструбиної варти зберігали пильність, готові захистити безпомічну жінку, що нерухомо лежала на матраці. Стан Ілуріс так і не змінився, а чоловіки стали дратівливими, нетерплячими та стривоженими.

З розповідей Аналери про події в зовнішньому світі Семі знала, що чутки поширюються і що люди все дужче бажають повернення емпри, а надто тепер, коли верховний жрець Кловус впустив могутні й некеровані сили варварів у місто. Дедалі більше людей молилися за Ілуріс, і незвичайний новий божок відчував силу й віру, що надходили ззовні.

— Приємно знати, — мовила Семі, — що люди досі люблять справжню емпру.

— Кловус може викликати серепольського божка, щоб продемонструвати свою силу, — сказав Вос, — а ми можемо показати лише сплячу жінку, яка мала померти ще кілька тижнів тому. — Він сидів біля Ілуріс, гладячи її прохолодну суху руку. Каптані виглядав виснаженим від постійного напруження, а зараз говорив тихим голосом, щоб його товариші-охоронці не почули. — Ми повинні серйозно замислитися над тим, що наша матір може ніколи не прокинутися.

Фізична травма Ілуріс вже зажила, і на її голові більше не було пов’язок. Семі розчесала попелясто-русяве волосся емпри, акуратно укладаючи пасма на її плечах. Хоча Ілуріс годували бульйоном, намагаючись підтримувати її сили, було очевидно, що жінка марніє.

— Вона не померла, — сказала Семі. — Це наша іскра надії. Коли вона прокинеться, то знатиме, що робити. Люди готові піднятися на її підтримку одразу, як тільки вона повернеться. — Ця відповідь вже не була прийнятною, і дівчина зрозуміла це ще кілька тижнів тому.

— Або настав час тобі згуртувати людей. — Вос опустив погляд на нерухоме тіло емпри, на її заплющені очі. — Твій божок сильний. — Сутність залишалася з ними, виглядаючи як мерехтлива примара в повітрі, проте наразі вона відступила до вхідного отвору.

У кам’яному тунелі з’явилася стара Аналера. Підійшовши до їхньої комори, вона пірнула всередину, несучи вкритий тканиною кошик з їжею.

— Сьогодні тільки яблука й трохи черствого хліба. — Її голос звучав роздратовано. — Гетррени обшукали кухні, забрали запаси продуктів, і тепер кухарям нема з чого готувати великі обсяги. Такий бардак. — Її обличчя скривилося від огиди. — Я й так ненавиділа верховного жерця Кловуса, але те, що він накликав на нас в ім’я своєї війни... — Вона хрипко й злобно пробурмотіла. — Почуй нас, убережи нас!

— Ми знаємо, на який ризик ви йдете. — Семі вклала щире співчуття у свої слова, як навчала її Ілуріс. — Але ми також знаємо, що це не може тривати довго. Якщо люди розбурхані і не хочуть миритися з правлінням головного жерця та свавіллям гетрренів, то, можливо, нам вдасться скористатися цим на свою користь. — Вона подивилася на каптані Воса. — Число наших прихильників продовжує зростати. Ми повинні спланувати, коли для нас найкращий момент, щоб з’явитися перед народом. Коли народний рух стане достатньо сильним, щоб ми могли відкритися людям і оголосити, що Ілуріс все ще жива? Можливо, вони приймуть мене як свою тимчасову правительку, доки не прокинеться емпра.

Шість бійців Яструбиної варти висловили повну згоду з її словами, проте Вос був стривожений.

— Кловус позбавиться від тебе, можливо, навіть прикличе для цього божка.

У Аналери були свої сумніви.

— Або гетррени вб’ють вас усіх. Маґда може проломити вам череп своєю палицею. І хто її зупинить?

Вос, раптом розлютившись, скочив на ноги.

— Я зупиню! Я зроблю все, щоб захистити Семі.

— Маґда просто вб’є тебе першим. — Стара засопіла. — Але не втрачайте надії. Я впевнена, що частина ішаранського війська згуртується навколо вас, якщо ви правильно оголосите про себе і про ситуацію з емпрою.

— Це те, що ми повинні вирішити, — мовила Семі. — Інакше ми просто сидітимемо тут ще день. А за ним ще день.

Залишивши кошик з їжею, Аналера вислизнула в коридор, сподіваючись повернутися на верхні поверхи непоміченою. Однак невдовзі після того, як вона зникла в тунелі, Семі почула стривожений скрик старої жінки.

— Тебе не має тут бути... — Її слова обірвав звук удару.

Раптом новий божок повернувся на своє місце — мерехтлива сутність, простягаючись від кам’яних стін, створила схожий на камінь туман, щоб приховати вхід. Коли сутність закрила вхідний отвір, Семі вдивилася назовні крізь маскування.

Вдалині коридору біля стіни сиділа Аналера, торкаючись пальцями закривавленої губи. М’язиста жінка з вовчою шкурою на плечах нависала над зіщуленою служницею.

— Я йду туди, куди хочу, і я хочу побачити, що є під палацом.

— Пробач, Маґдо. — Аналера піднялася на ноги. — Але тут немає нічого, крім запорошених комор.

— Мені подобаються запорошені комори. — Маґда знову загрозливо підняла кулак, і служниця квапливо побігла геть, крадькома кинувши погляд у бік схованки.

За позірною кам’яною запоною, створеною божком, бійці Яструбиної варти поклали руки на ефеси мечів, готові до бою. Маскувальна стіна стала ще більш щільною, утворюю кам’яну завісу. Семі ледве могла бачити крізь неї, навіть коли притиснулася до неї обличчям. Вона знала, що з іншого боку стіна виглядає зовсім твердою.

Отаманша гетрренів йшла тунелем, роззираючись навколо. Час від часу вона била палицею по стінах, ніби їй подобався звук удару твердої деревини об твердий камінь. Коли Маґда підійшла до потаємного сховища, Семі затамувала подих.

Аналера кинулася назад до отаманші.

— Сюди, Маґдо. Я знаю ці тунелі! Скажи мені, що ти шукаєш.

— Я шукаю привід, аби вбити тебе.

— Я... я намагатимусь не дати тобі приводу. Я можу бути корисною. Я служила емпріру Дакові та емпрі Ілуріс. Я прожила все своє життя в цьому палаці і можу показати тобі всі прекрасні покої, скарбниці, навіть сховища із золотом. Ходімо зі мною!

Маґда зупинилася — всього за кілька кроків від потаємної комори.

— Навіщо ти це робиш?

— Щоб ти і твої гетррени були задоволені. — Голос старої служниці затремтів. — А якщо ти будеш задоволена, то не завдаси шкоди моєму улюбленому палацу.

— Досить вагома причина. — Маґда все ж пішла вперед.

Божок ледь помітно смикнувся і став ще твердішим. Семі відчувала, що сутність пов’язана з нею, і зір дівчини міг проникати поміж уявних частинок каменю. Це божество, очевидно, було створене глибокою вірою людей в емпру Ілуріс, але якщо вона й далі буде непритомною, а люди також молитимуться ще й Кловусу та його серепольському божку, то як довго вони зможуть зміцнювати Ілуріс? Як зробити так, щоб новий божок залишався сильним?

Утім віра самої Семі залишалася непохитною.

Нахмурившись, Маґда сягнистим кроком пройшла повз їхню схованку, дивлячись на смолоскипи на стінах. Аналера йшла за нею по п’ятах, намагаючись відволікти отаманшу варварів, але Маґда зупинилася, ніби щось помітивши. Насупивши брови, вона понюхала повітря.

— Я чую запах риби. Я чую запах спітнілих тіл.

— Я ще не купалася цього тижня, — відказала Аналера. — Та й ти... маєш певний дух.

— Я пахну як жінка, що не боїться ані працювати, ані битися. — Маґда стояла обличчям до ілюзорної стіни, всього лише за кілька футів від Семі, що принишкла з іншого боку маскування.

У Семі перехопило подих, а всі бійці Яструбиної варти завмерли, слідкуючи, щоб не дзенькнули обладунки, не скреготнув метал.

— Щось тут не так. — Отаманша гетрренів примружила очі. — Тут має бути кімната.

— Але ж це суцільний камінь, як бачиш, — зауважила Аналера.

Маґда притиснула долоню до маскувальної стіни. Божок напружився, намагаючись відштовхнути її руку, але жінка натиснула дужче. Поле вкрилося брижами, і вираз обличчя кремезної жінки просвітлів.

— Цей камінь не справжній! Це магія? Що ви тут ховаєте?

Божок перетворився на якусь напіврідку суміш, немов розчиняючись, і Маґда протиснулася крізь неї, просунувши голову в кімнату. Семі відстрибнула назад. Бійці Яструбиної варти підняли зброю і зімкнули ряди, готуючись захищати Ілуріс.

Вони знали, що гетррени не поклоняються божкам. Семі гадки не мала, у що насправді вірять варвари, але це частково сформоване божество, цей невидимий захисник, не виступив проти Маґди.

Ніби проштовхуючи своє тіло крізь бурхливий потік, жінка протиснулася в кімнату. Каптані Вос відсунув Семі собі за спину і став, витягнувши меч, готовий померти, щоб захистити її. Але дівчина не хотіла, щоб Вос помирав. Бійці Яструбиної варти стояли разом, досить сильні, щоб убити навіть розлюченого воїна-варвара, проте Маґда не зробила жодного загрозливого руху. Вона просто дивилася на них, її обличчя було сповнене цікавості. А потім вона голосно зареготала.

Божок миттю зник з вхідного отвору, немов хтось зірвав запону. Він звивався і згортався, проникаючи, мов пара, в камінь, він все ще був тут, готовий діяти, але поки що спостерігав. Чому сутність просто не вбила варварку так само, як раніше розтрощила асасинів, що намагалися вбити емпру Ілуріс?

Найбільше Маґду зацікавила бліда жінка, що лежала на матраці.

— Отакої! Це та сама зникла емпра? Кловус казав, що вона поранена. Він вважає, що вона ні на що не здатна. — Жінка пирхнула. — І все ж він боїться її. Навіщо боятися... цього? — Вона скривилася на непритомне тіло.

Вос зухвало відказав:

— Емпра прокинеться і знову очолить Ішару.

На Маґду це не справило враження.

— Продовжуйте ховатися тут, маленькі бурундучки. Що мені до вас? Ваша емпра слабка і безсила. — Вона знову розсміялася. — Але через те, що вона зникла, Кловус божеволіє від страху. Мені подобається, коли він боїться, і мені подобається знати, що ви ховаєтеся тут.

Бійці Яструбиної варти могли б всі разом накинутися на Маґду, проте вони залишалися на своїх позиціях. Більше не цікавлячись ними, жінка-варварка повернулася в тунель і схопила Аналеру за кістляву руку.

— Покажи мені, що тут ще є. Ти щось казала про скарбниці.

Їхні кроки затихли вдалині. Семі і Вос дивилися, не вірячи, одне на одного, намагаючись зрозуміти, що ж таке щойно сталося.

Коли будівельні роботи лорда Балена на стародавніх руїнах зарухалися швидше, Шадрі переконала Тона долучитися до неї, щоб вони разом спробували розкрити таємниці Лютих.

Там, де будівлі були зовсім зруйновані, збирали уламки каменю і використовували їх для зміцнення оборонної стіни біля головних воріт, а от на дальніх ділянках стіни ще залишалися проломи. Вцілілі будинки розчистили та укріпили, а потім зробили з них військові штаби, склади та притулки для біженців, які зможуть знайти в них захист.

Чимало людей Балена воювали на озері Бакал, тож вони знали, з чим їм доведеться зіткнутися. Його солдати, теслі та каменярі подвоїли зусилля, щоб зміцнити оборону міста, бо знали, що безжальні армії крижаних Лютих можуть напасти в будь-який день. Натомість міський голова Клефф та багато його солдатів-добровольців з Янтона, які в повсякденному житті були фермерами, теслярами та лісорубами, повернулися до своїх звичайних занять. Міський голова відправив вантажі з матеріалами та припасами для робочих бригад, а деякі селяни навіть оселилися в давно спорожнілому місті Лютих.

Залишивши Елліель з робітниками біля напівзруйнованої східної стіни, Шадрі і Тон пішли до загадкового обваленого кратера. Колись це провалля могло бути колодязем у центрі площі, проте внизу з’явилася порожнеча, ніби щось з’їло все в місці джерела. Земля навколо колодязя обвалилася, але внизу було щось набагато більше — Шадрі це відчувала.

Цього разу вони прихопили з собою мотузку, взявши її в однієї з будівельних бригад. Стоячи на краю похилого кратера, Шадрі вдивлялася в загадковий отвір внизу, який вів ще глибше під землю. Вона глянула на Тона.

— Коли я показувала тобі це раніше, ти сказав, що в цій дірі може бути магічне джерело, з якого черпали силу Люті.

Тон торкнувся нижньої губи.

— Так, але дивно, звідки я це знаю. Я згоден, що там має бути щось цікаве.

Шадрі засунула руку до кишені своїх довгих спідниць і дістала свої скарби.

— У мене ніколи не виходило вправно користуватися кременем і кресалом, проте серед моїх запасів є свічка й три сірники. — Вона підняла їх вище. — Там, внизу, в темряві, я зможу освітити собі шлях і розвідати, що ж там є.

Перекошені плити заросли бур’янами, а із загадкової ями повзли вгору чіпкі ліани. По краях кратера росли декоративні дерева, вже зовсім хирляві, проте їхнє коріння сягало глибоко під землю. Шадрі посмикала за стовбур, аби пересвідчитися, що дерево тримається міцно.

— Я хочу знати, що там унизу. — Вона обв’язала мотузку навколо дерева. — Я спускаюся вниз. Ти можеш спуститися після мене. — Дівчина смикнула за вузол. — Думаєш, тут є магія? Можливо, тобі вдасться використати джерело, щоб перемогти крижаних Лютих?

— Я хочу знати відповіді, як і ти, вчена дівчино. Я відчуваю тут силу і старовину. — Його сапфірові очі заблищали, а губи склалися в тонку посмішку. — Можливо, магія тут достатньо сильна, щоб відновити мої власні спогади або принаймні дати підказку до мого минулого.

— Якщо ти справді виявишся Куром, то зможеш вирішити наші проблеми.

— Якби боги могли так легко вирішувати проблеми, — зітхнув Тон, — то ніяких проблем би не було. — Він подивився на свої руки, пропустив крізь пальці темне волосся. — Ти справді думаєш, що я можу бути богом?

Шадрі іронічно зауважила:

— Якби ти був простим чоботарем Лютих, ніхто б не стер твою пам’ять і не запечатав би тебе під горою Вада.

Вона уперлася ногами в похилі плити і скинула мотузку. Розкручуючись з великої бухти, довга мотузка змією поповзла вниз і впала в чорну діру на дні кратера. Шадрі раптом відчула невпевненість.

— Як гадаєш, там унизу небезпечно?

— Я думаю, що там щось невідоме.

— Я люблю досліджувати невідоме. — Тримаючись за мотузку, Шадрі почала спускатися, ставлячи ноги на хиткі плити, зробивши один крок, потім ще один. — Ти спустишся за мною?

Тон подивився в бік далекої стіни міста і головної брами. Щось привернуло його увагу, наче йому щось почулося.

Саме в цю мить на сході, за міським муром, пролунали бойові сурми і почулися пронизливі крики.

— Хтось іде, — мовив Тон. — Я відчуваю небезпеку... проте це не крижані Люті.

Після перемоги на озері Бакал Елліель була готова знову зіткнутися з крижаними Лютими, але вона ніяк не очікувала, що нападники прийдуть дорогою з боку Остерри.

Працюючи біля головної східної брами, там, де міський мур був уже відновлений, Елліель та її бригада відступили з дороги, помітивши, що шляхом від Янтона насувається натовп переляканих людей, які явно шукали прихистку. Сонце вже сідало, і в сутінках вони побачили, як на возах, запряжених мулами, їхали цілі сім’ї, чоловіки скакали на старих тяглових конях, а матері, квапливо рухаючись узбіччями, намагалися зібрати докупи своїх дітей.

— Військо наступає!

Лорд Бален виїхав на білому коні назустріч першим біженцям.

— Що за військо? Чиє воно?

— На них знак сонця, що сходить, символ Остерри. І над ними прапори Співдружності.

Струшуючи з одягу бруд, Елліель підійшла до наляканої матері.

— Король Колланан попросив прислати війська Співдружності, щоб вони допомогли нам проти крижаних Лютих. Це, мабуть, ті солдати, яких він просив! — Вона дозволила собі посміхнутися, показуючи полегшення, хоча й сама не вірила в те, що сказала. — Чому ви боїтеся?

— Вони не союзники! Вони спалюють поля! Вони вже вбили десятки людей і продовжують наступати. Вони підпалили Янтон!

Серед юрби втікачів був і міський голова Клефф. Він вийшов уперед, виглядаючи набагато більш стривоженим, ніж зазвичай. Усмішка його зникла.

— Я намагався вивести городян, але та армія увірвалася в місто дуже швидко! Вони просто почали кидати смолоскипи на будинки. Вони навіть зарубали мечами кількох моїх людей.

Новини викликали гомін обурення. Робітники, що працювали на стіні, покидали свої інструменти. Чоловік на високому риштуванні стривожено вказав на дим, що здіймався на сході.

— Це, мабуть, моє обійстя! Мої поля!

Біженці потоком ринули крізь відчинені ворота. Мер підганяв їх, змушуючи рухатися якомога швидше.

— Нам потрібен притулок тут. Саме для цього це місце й призначалося, мілорде. Вони знищують все наше місто!

Вражений Бален дивився на біженців, які поспішали повз нього.

— Навіщо армії Остерри палити наші села? Що собі думає конаґ?

Клефф підвів на нього очі, хапаючи ротом повітря.

— Я не мав часу обговорювати політику чи дипломатію, мілорде! Я просто рятував своїх людей.

Елліель відчула важкий клубок у грудях, згадавши зухвалий лист Колланана. Вона знала, що свавільний конаґ Мандан перебуває під впливом Уто. А Уто міг перекрутити все, щоб вирішити якусь проблему, — як зробив це, коли стер її пам’ять татуюванням і відправив у вигнання, аби мати можливість зберегти їхні з лордом Кейдом таємниці.

Біженці спішили сховатися за мурами стародавнього міста, а Бален тим часом закричав робітникам, щоби бралися за зброю. Вони кинулися до своїх наметів, щоб узяти обладунки, мечі, щити, багато з яких все ще були вкриті плямами або пошарпані після битви на озері Бакал. Беззбройні робочі намагалися позичити хоч якусь зброю або брали до рук ломи та інші будівельні інструменти.

Бойові сурми лунали все голосніше, військо нападників наближалося, і по дорозі підходило все більше городян, які поспішали до руїн міста Лютих. Міський голова Клефф і частина робочих відводили їх до укриттів. Над довколишніми полями і садибами здіймалися заграви пожеж. Бален зібрав своє військо і наказав вишикуватися перед відновленим муром, хоча в деяких місцях стіни ще не відремонтували, і там руїни не були захищені.

Невдовзі по дорозі примчав набундючений вершник в блакитному плащі і шкіряній куртці, на якій було вишито сонце, що сходить, — символ Остерри. Він мало не розтоптав кількох біженців на своєму шляху. Спітнілий після скачки, чоловік зупинився на безпечній відстані від міських стін і нахабно закричав у сутінках, що згущалися над містом.

— Ми прибули з Конвери за наказом конаґа Мандана. Оскільки ваш король Колланан відмовився коритися законному указу, як покарання за це конаґ наказав стерти місто Янтон з лиця землі. Ви можете здатися або загинути. Армія лорда Кейда вже близько. — Вершник розвернув коня і поскакав назад до свого війська.

Коли Елліель почула ім’я Кейда, її серце перетворилося на лід. Підлі вчинки того чоловіка запустили стрімкий потік подій, які мало не знищили її. Але Елліель вижила. Вона знову стала Хороброю.

Бален поспішно відправив посланця до Феллстаффа з наказом мчати щодуху і все розказати королю Колланану. Частина бійців видерлася на міські мури, зайнявши оборонні позиції, а Елліель затиснула золоту манжету свого реймера на зап’ясті.

Над головним табором утауків запанувала темрява, а Пенді ніяк не вдавалося зручно вмоститися — заважали постійні судоми. Побачивши ознаки наближення пологів, Шелла дін Орр дала вказівки підготуватися до народження дитини. На землі розстелили товсті ковдри в кілька шарів і склали на них цілі стоси подушок, щоб Пенді було на що спертися. Гейл примостився поруч з донькою, підгортаючи ковдру навколо неї, немов вона була зовсім немічною. Пенді його піклування здавалося одночасно і зворушливим, і надокучливим.

— Я не безпомічна, тату. — Вона сіла вище, щоб можна було спостерігати за галасливим табором, освітленим багаттями. — Ти завжди розповідав, що утаукські жінки їздять на своїх конях до останнього моменту, потім спішуються, народжують немовля, загортають його із собою і їдуть далі.

Гейл засопів.

— Кра, можливо, це правда для деяких утаукських жінок, але ти моя донька і ти особлива.

— Так, особлива. — Жінка, обхопила обома руками живіт і здригнулася, коли стиснулись м’язи живота. Перейми не припинялися, а ставали сильнішими і частіше повторювалися. Вона більше не могла нехтувати ними як передчасними. Дитя справді скоро з’явиться на світ. Може, завтра... може, навіть сьогодні ввечері.

Гейл схилився над нею.

— Я пам’ятаю, як твоя мати народила тебе. Це була одна з найстрашніших і найдивовижніших ночей у моєму житті.

— Я пам’ятатиму це, — видавила із себе Пенда крізь стиснуті зуби. Вона виношувала цю дитину багато місяців, відчувала, як вона росте, хоча спочатку це була лише яскрава іскорка, що викликала перепади в її настрої, роблячи її схильною то до плачу, то до нестримної радості. Тепер Пенда зашипіла і зігнулася. — Кра, як боляче!

Адан був з нею протягом усієї вагітності, підтримував її, обожнював її та дитину, яка мала народитися. Але в останні два місяці, коли в трьох королівствах сталося стільки страшних подій, дитина ставала для Пенди все більшим тягарем. Просто пройти по кімнаті або їхати верхи ставало важко. Їй вже не терпілося з вагітної жінки стати матір’ю.

Три дні тому Пенда відправила Ксара із запискою, прив’язаною до його лапки, і до цього часу навіть ска, який часто на щось відволікається в польоті, мав би долетіти до замку Баннрії. Її чоловік мав би бути вже в дорозі, якби міг.

— Поквапся, мій Старфолле! Поквапся!

Головний табір зупинився в захищеній від вітрів долині на північних пагорбах Судерри. Сюди не вела жодна відома дорога, лише стежки із синіх маків, якими користувалися утауки. Шелла стверджувала, що це одне з її улюблених місць, де вона ставала табором багато років поспіль, і додала, що вони зупиняться тут на кілька днів. Не поспішаючи переїжджати, стара була рада прийняти інших мандрівних утауків, які теж дісталися сюди.

У головному таборі зараз не було такої великої кількості сімей, як на нещодавніх великих зборах, але все ж це було місце радості з безліччю наметів і фургонів, де близькі члени сім’ї могли зустрітися з далекими родичами. Пенда насолоджувалася музикою і спілкуванням, Гейл насолоджувався їжею.

Коли перейми тимчасово стихли, Пенда намалювала коло довкруж серця, а потім приклала долоню до грудей, зосередившись і намагаючись знайти Ксара через сердечний зв’язок. Вона відчула, як її зелений ска наближається, ведучи її чоловіка сюди, до головного табору. Пенда посміхнулася, відкинулася на подушки і подивилася у темне безкрає небо.

Раптом табірні ска здійняли пронизливий галас і з шипінням та цоканням злетіли в повітря. Деякі з них лише недавно повернулися додому після панічної втечі тиждень тому і досі ще були знервовані. Роздратовані господарі птахів-рептилій почали кликати своїх улюбленців, а решта утауків стояли обіч великого багаття і дивилися вгору.

Несподівано вони почали вказувати на небо, а їхні крики були сповнені тривоги.

На тлі глибоких сутінків Пенда помітила чорну фігуру, що ширяла над головою, — то була страхітлива рептилія з величезними кутастими крилами, схожими на вітрила з напнутої шкіри. Серце Пенди завмерло в грудях. Утауки розбіглися по табору, вихоплюючи з багаття палаючі гілки, і кричали так, ніби вони могли відлякнути чудовисько.

Дракон кружляв над верхівками дерев, затьмарюючи місяць, бив крилами, вигинаючи схожу на зміїну шию. Пенда вже бачила таке чудовисько раніше, у пустелі, коли була там з піщаними Лютими. Цей дракон носився прямо над табором, і навіть посеред безлічі фургонів, коней і багать утауки не могли сховатися від нього.

Дракон кинувся вниз із ревінням, від якого Пенду пробрало аж до кісток. Він пронісся низько над землею, і від вітру, який він здіймав своїми крилами, тхнуло злом, гнилою плоттю і випарами чистої злоби. У Пенди закрутило в животі, проте не від страху, а від огиди. Дракон був надзвичайно могутнім, сповненим нестримної ненависті, це була не просто якась хижа рептилія величезних розмірів — від нього йшли моторошні хвилі, пронизані темними емоціями від самого Кура, і вони луною розходилися по всьому табору. Це була отрута, втілене зло.

Утауки похапали мисливські луки та стріли, списи, родові мечі, жердини, що підпирали намети. Зібравшись разом, вони пускали стріли і метали списи, намагаючись врятувати табір. Багато метальних знарядь влучило у дракона, кілька гострих наконечників пробили м’які частини в шкурі рептилії, а решта відскакували від твердої луски. Навіть хлопчаки-утауки пускали каміння зі своїх рогаток.

Один камінь пробив дірку в напнутій шкірі дракона, той смикнувся, змахнув крилами, а потім, перевернувшись, упав на околиці табору біля загону з конями. Налякані до нестями тварини зламали загорожу й намагалися втекти, але дракон схопив одного жеребця, з хрускотом роздер його навпіл і заходився ковтати те, що від нього залишилося.

Бородаті племінники Шелли пірнули у головний намет і вискочили звідти, тримаючи за кінці прямокутний килим, на якому несли стару жінку. Вони щодуху помчали під укриття дерев.

Чоловіки-утауки збіглися до дракона і стали кидати в нього смолоскипи та головешки. Чудовисько хапало пащею яскраве полум’я, наче то були просто надокучливі іскри в повітрі. А потім, змахнувши колючим хвостом, зрівняло з землею кілька сімейних наметів.

Гейл схопив доньку, потягнув її за руку, і вони, похитуючись, поспішили до узлісся.

— Я повинен відвести тебе в безпечне місце!

— Ми маємо боротися всі разом.

— Не ти, — відказав він владним голосом, якого вона не чула, відколи була маленькою дівчинкою. — Ми не можемо боротися з цим чудовиськом.

Тим часом дракон, оскаженівши, перекидав вози, шматував намети, трощив ящики з припасами. Пазуристими лапами він топтав фургони, лускаючи дерев’яні бочки з елем, так ніби то були виноградини, розчавлені між пальцями. Кількох утауків він розірвав на шматки. Один з них намагався атакувати страховище дерев’яною жердиною, інший спробував втекти з маленькою донькою. Дівчинці вдалося врятуватися, батькові — ні.

Пенда чіплялася за руку батька, поки вони підтюпцем наближалися до лісу.

— Наша єдина надія — розсіятися поміж пагорбів. Якщо ми всі розбіжимося в різні боки, дракон може втратити до нас інтерес.

— Кра, так ми втратимо багатьох! — вигукнув Гейл.

Двоє підлітків-утауків підібрали з землі щось тонке, схоже на плетене павутиння, — то була пташина сітка. Розплутавши її, вони побігли вперед і, розділившись, одночасно кинули сітку в дракона, спіймавши його зубчасте крило і заплутуючи його в тенетах. Кінець сітки зачепився за гачкуваті пазурі, від чого чудовисько, похитнувшись, звалилося біля одного з великих вогнищ. З неймовірною силою дракон розідрав сітку на клапті і з гарчанням вдихнув повітря над багаттям.

В цю ж мить один з племінників Шелли дін Орр — Еміль — підбіг до вогнища і кинув у полум’я невеличке дерев’яне барильце. Коли барильце впало у вогонь, з нього висипався блискучий порошок, і в морду дракону вдарив вибух різнокольорових бризок і тріскотливих іскор. Він заревів, намагаючись піднятися в повітря. Його рик був таким могутнім, що збив Еміля з ніг, але той одразу ж відкотився і кинувся до укриття.

Раптом ніч пронизав далекий войовничий крик. Цей звук, високий та мелодійний, голосніший навіть за рик дракона, перекривав крики жертв і ревіння звіра. Пенда помітила, як з півночі в долину з гуркотом несуться якісь фігури. Вона не могла повірити в те, що бачила.

— Це ж ауґи!

Золотисті воїни, піщані Люті на чолі з Кво, мчали на своїх двоногих рептиліях. Вельможа Лютих підняв спис, вигукнувши заклик до бою, так само, як він робив це, коли вбив дракона в пустелі.

Швидко порахувавши, Пенда зрозуміла, що в загоні більше десятка Лютих, включаючи лисого мага, який запустив магічний вихор, що понісся вперед, ламаючи гілки і зриваючи листя. Розбурхана сила врізалася в дракона, коли той спускався, щоб знову атакувати табір. Звір перевернувся в небі, а тоді розвернувся до своїх нових ворогів.

На повному скаку Кво ще раз вигукнув свій заклик.

— Дракон! Ви знайшли нам дракона!

Воїни Лютих наближалися, а утауки продовжували боронити табір.

Гетррени явно не збиралися відпливати, хоча військові кораблі для них вже були готові.

У нападі сильного гніву верховний жрець Кловус зажадав зустрічі з Маґдою, проте вона — ніби здираючи з нього ніжну шкірку — бачила наскрізь його самого, його пустопорожні погрози, його страх.

— Маючи стільки їжі та відпочинку, ми стаємо сильнішими і зможемо бути кращими воїнами, — сказала Маґда. — Я була б готова швидше, якби мій любчик припинив уникати мене.

Кловус відчув відразу, але, опанувавши себе, відповів:

— Якщо це те, що потрібно зробити, щоб ви сіли на кораблі і виконали обіцянку...

Маґда махнула мускулистою рукою.

— Усьому свій час. Чи готові ваші кораблі зустріти океанські шторми? Чи достатньо добре навчені ваші капітани?

— Кораблі готові, і пора вирушати на війну! Вам нема чого боятися.

Вона дала йому потиличника.

— Я не казала, що боюся! Але я не впевнена, що у Співдружності краще, ніж у цьому місті. — Вона обвела рукою весь палац, який тепер вважала своєю власністю. — Я думаю, що натомість ми просто заберемо Сереполь.

Ледь вирвавшись від Маґди, Кловус поспіхом залишив палац емпри, не в силах більше стримувати свій гнів. Він зрозумів те, що повинен був визнати раніше, — гетррени не збираються покидати Ішару. Взагалі ніколи. Він уже не міг більше потурати варварам або навіть терпіти їх, і йому доведеться прикликати свою найбільшу силу. Кловус не міг керувати гетрренами, не міг змусити їх дотримуватися укладеної ними ж угоди. Він був дурнем, довірившись обіцянці Маґди, навіть якби це принесло Ішарі повну перемогу. Натомість тепер він мусив врятувати свою землю від цих покидьків. Врешті-решт люди вважатимуть його героєм. Якщо йому все вдасться.

Кловус відчував, як темна буря назріває у його серці та розумі, як його пронизують блискавки люті, що були лише відлунням невдоволення божка... який віддзеркалював у собі почуття людей. Усі в Сереполі були налякані, обурені та розгублені, і скоро їхній гнів обернеться проти їхнього верховного жерця, якщо він нічого не зробить. Вони будуть звинувачувати його в тому, що він привів цих мерзенних варварів до їхньої столиці. Кловус мав захистити своїх послідовників, мав очистити Сереполь від гетрренів.

Він зрозумів, що непокірні дикуни ніколи добровільно не піднімуться на борт військових кораблів і не вирушать завойовувати Співдружність. Вони залишаться тут і мучитимуть людей, поки повністю не спустошать цей край.

Почуй нас, убережи нас!

Кловус усе життя чув співи, що котилися луною поміж вірян, — молитви до божків і жерців. Тепер ці слова набули іншого значення. Почуй нас, убережи нас. Він почув людей і знав, як їх уберегти.

Кловус рушив до храму Маґніфіка.

Відколи верховний жрець знову взявся за роботу, споруда збільшилася вдвічі. Раніше, коли серепольському божку доводилося існувати в підземеллі під недобудованим храмом, він уже був досить сильним, адже люди постійно підживлювали його молитвами та жертвами. Тепер, коли Маґніфіка росла, сила божества зростала в рази швидше. Хоча багато людей все ще молилися за зниклу емпру, яку вже давно ніхто не бачив, у ці непрості часи вони мали спрямувати свої молитви туди, куди вкаже верховний жрець Кловус.

Поки він прямував вулицями до храмової площі, сповнений рішучості виконати свою місію, він наказав своїм ур-жерцям скликати вірян. Час настав. Варвари були розсіяні по всьому місту, вони займали будинки і шинки, спали під відкритим небом, бо так їм більше подобалося. Послідовники Кловуса виконували його накази і намагалися не провокувати їх.

Кловус дійшов до площі, де височіли три яруси східчастої піраміди, прикрашеної незліченними скульптурами, втіленнями божків Ішари, символами надії та захисну. Хоча в кожному окрузі був свій головний божок та безліч інших місцевих божеств, серепольська сутність була об’єднанням їх усіх, і люди спрямовували свої сили саме до неї.

Кловус відчував нестримну силу енергії, що скопичилася в його храмі. І хоча сутність не розуміла конкретних деталей чи обставин, вона відчувала його емоції — і вона зробить те, що він бажає. А бажав Кловус лише одного: щоб божок очистив Сереполь від загарбників.

Натовпи вірян сходилися на площу Маґніфіка, хтось ішов сміливо, хтось — боязко. У багатьох людей очі були затьмарені страхом: вони боялися, що це зібрання може перетворитися на різанину, що гетррени, озброєні мечами та палицями, увірвуться в натовп і переб’ють їх усіх. Однак інші покладалися у своїй вірі на верховного жерця, а отже, і на божка. На площі вже зібралися сотні людей, і Кловус знав, що натовп ще зростатиме.

Верховному жерцю треба було діяти швидко, бо звістки про це зібрання неодмінно дійдуть до Маґди. Очільниця гетрренів не знала, що він задумав, але вона зовсім не дурна. Вона спробує його зупинити.

— Настав час ваших жертв! — заволав він до натовпу. — Нам потрібні ваші молитви, ваша сила і ваша кров. Принесіть жертви божку, захиснику Сереполя.

— Але ж Сереполь скоро впаде! — вигукнув хтось.

— Ні, якщо я зможу це зупинити. — Кловус боявся, що віряни перетворяться на розлючений натовп і підуть проти нього. — Гетррени збрехали нам! Вони обіцяли бути нашими союзниками проти безбожників, але натомість вони полюють на нас. — Він підняв у повітря кулак. — Це має припинитися!

Натовп вибухнув радісними криками. Численні ур-жерці та служки розійшлися вздовж фундаменту храму, займаючи свої місця біля вівтарів, аби приймати жертви. Порожні урни чекали крові, а жерці приготували ножі.

— Почуй нас, убережи нас! Божок повинен бути сильним, аби викорінити це зло серед нас.

Храм Маґніфіка завібрував і здригнувся. Камінці в стінах, розкришившись у пил, посипалися між великими блоками. Здавалося, що сутність всередині готова вибухнути. Кловус приклав руку до серця, зосередившись.

— Ще ні, ще ні!

Віра та гнів натовпу додали сили божку. Деякі люди, протискаючись уперед, різали собі руки, долоні, і кров стікала на землю, а не в жертовні урни. Шаленство, що охопило вірян, наповнювало божка ще більшою нестримною силою.

Кловус, відчуваючи запаморочення від такої зливи емоцій, стояв на кам’яних сходах. Люди напирали так несамовито, що верховний жрець злякався, що в цьому запалі його можуть розтоптати. Він піднявся на кілька сходинок вище.

Але саме цього Кловус і хотів.

Неподалік він помітив чотирьох робітників у простому одязі: непримітних сорочках і штанах. Один чоловік дивився на нього з розумінням, його погляд був незвично пильним.

— Заха, — тихим голосом промовив Кловус.

Один з непоказних чоловіків кивнув.

— Ми четверо захистимо вас, якщо натовп стане небезпечним.

— Небезпечні гетррени, — пробурмотів Кловус, почуваючись більш впевнено, коли поруч опинилися його найкращі асасини.

Усередині храму божок розростався стрімко, наче лісова пожежа, що досягла сухого бурелому. Кловусу невдовзі доведеться випустити сутність. Але ще не час...

Стоячи на підвищенні, жрець обвів поглядом натовп. Людей ставало все більше, і їхні крики відлунювали хвилями непохитної віри.

— Почуй нас, убережи нас! Почуй нас, убережи нас!

Раптом на краю площі зчинилася паніка, і крики перейшли у зойки. Верховний жрець побачив тридцять чи сорок гетрренів, що мчали на конях. Вони затоптали кількох вірян, які не встигли відскочити з дороги, і їхні понівечені тіла валялися на землі, а варвари продовжували пробиватися крізь натовп. Кілька ішаранців спробували зупинити їх, але дикі коні варварів били їх копитами. Гетррени витягли зброю і накинулися на людей.

Кловус відчув сильний спалах тривоги й жагу помсти і вже не міг стримувати свій гнів. А далі всі ці почуття були посилені й збільшені божком, який увібрав в себе емоції, що охопили натовп, і став їхнім відлунням.

Жрець стиснув свій ланцюжок на шиї, заплющив очі і спрямував думки до божества, що клубочилося, мов грозова хмара, у глибині храму. Ця істота теж була серцем Сереполя, душею цих людей, і вона мала вийти назовні й битися за них. Кловус, зосередивши свої думки, пробурмотів заклинання, випускаючи розгніване божество з його світу, з-за дверей заклинання, з-за димчастого скла.

І в цю ж мить — крізь риштування та цеглу на незавершеному третьому ярусі піраміди — назовні прорвалася буря. Божок з ревінням здійнявся вгору у вирі диму й пилу, нестримного гніву й страху. Це був живий ураган з пазурів і блискавок, щупальців, схожих на гадюк, і кулаків, подібних могутнім таранам. Сутність розкидала величезні кам’яні блоки, вириваючись на волю.

Ударна хвиля скинула Кловуса з підвищення, на якому він стояв, але Заха встиг його підхопити. Немов лавина, що з гуркотом несеться гірським схилом, серепольський божок виринув з храму і понісся крізь натовп.

Люди кричали і вили, одні — охоплені трепетом, інші — болем, адже божок змітав усе, що опинялося в нього на шляху. Кловус відчував, як божок розростається і в повітрі, і ніби всередині самого жерця.

Вершники-гетррени здійняли кулаки вгору, і Кловус побачив, як на їхніх обличчях з’явився жах.

Божок, простягнувши димні щупальця, висмикував варварів із сідел, піднімав їх у повітря, бив один об одного зі страшною силою і відкидав понівечені тіла. Він топтав диких коней і знову й знову жбурляв гетрренів високо в повітря. Деяких з них він розбив об стіни будинків.

Віряни, охоплені жахом, розбігалися з храмової площі, але багато хто з них заціпенів на місці, вражений виглядом істоти, яку вони допомогли викликати.

Знаючи, що йому було наказано Кловусом, божок швидко впорався з першими рядами гетрренів. Кловус викликав сутність, щоб очистити Сереполь від варварів, але це була істота, створена з насильства і нестримного руйнування. Вона не була здатна діяти вміло й майстерно і не розрізняла дрібних відмінностей.

Божок ринув від Маґніфіки далі, врізався в будівлі навколо храмової площі і зрівняв їх з землею, руйнуючи стіни і розтрощуючи дахи, щоб знайти і знищити гетрренів.

Він котився вперед, спалахуючи блискавками, вивергаючи клуби диму й пари. Кловус потягнувся до божка через свій внутрішній зв’язок, намагаючись відкликати його назад. Однак божок занадто довго виношував свою силу, і тепер він бушував, мов дитина в гарячковій істериці. Зовсім некерований.

У замку Феллстаффа король Колланан зустрівся зі своїми військовими радниками. До того, як повернулися Люті, Нортерра століттями жила в мирі, і тепер, після того як цілі покоління прожили в спокої, кожен намагався пригадати тонкощі військової справи. Невелика група ветеранів війни в Ішарі три десятиліття тому оселилася тут, і тепер вони запропонували свої знання та досвід.

Перший удар Колла на озері Бакал згуртував його воїнів, другий — їх загартував, але смерть лорда Серуса, якого всі любили, і такої великої кількості бійців показали їм, чого очікувати від майбутніх битв. Завдяки новому призову в армії Феллстаффа стало на понад тисячу солдатів більше, але після того, як вони на власні очі побачили Лютих — і піщаних, і крижаних, — король припускав, що навчитися битися доведеться буквально кожному.

Великий бойовий молот Колланана тепер лежав перед ним на столі в залі ради, завжди під рукою. Королева Тафіра сиділа поруч, і він простягнув руку, щоб взяти за руку дружину, а не хапатися за бойовий молот. Ласіс стояв позаду нього, завжди насторожі.

Але зараз Рондо по-справжньому розлютив короля. Капітан стояв у залі ради свіжовиголений, в однострої кольорів Співдружності, підлатаному і випраному, у начищених шкіряних обладунках, з мечем у піхвах при боці. Він виглядав так, ніби збирався взяти участь у військовому параді. Натомість він висловлював непокору королю.

— Я відмовляюся, королю Колланане. Багато тижнів тому конаґ Конндур наказав нам супроводжувати вас додому до Феллстаффа, і ми з моїм загоном це зробили. Ми залишилися тут набагато довше, ніж це було потрібно, і навіть взяли участь у вашій авантюрі на озері Бакал. Тепер ми повинні постати перед своїм конаґом. Ми потрібні Співдружності.

Колл намагався зберігати терпіння.

— Ви потрібні мені тут. Ви самі бачили, наскільки могутні крижані Люті, і тому я запросив підкріплення у Конвери.

Кров вдарила Рондо в обличчя.

— Ішаранці теж принесли біль і руйнування. Ви можете кинути виклик законному правителю трьох королівств, але мої люди і я не будемо брати участі у вашому заколоті. — Він мало не випльовував ці слова. — Ми не зрадники.

Королівські воєначальники та васальні лорди, що сиділи за столом, загули. Один з них підвівся, проте Колланан підняв руку, зупиняючи його. Поруч з королем спокійним і твердим голосом заговорила Тафіра.

— Ми боремося за порятунок світу, капітане, і це, безумовно, важливіше, ніж чвари між землями, розділеними морем.

Рондо повернувся до неї.

— Ви не маєте права говорити про це. Ви іноземка і шпигунка!

— Досить! — Колланан схопив молот і підвівся. — Капітане Рондо, я терпів ваше нахабство достатньо довго. Ви в моєму королівстві і будете виконувати мої накази, або я закую вас і ваших солдатів в кайдани.

Обличчя Рондо набуло кольору розпеченого у вогнищі вугілля. Стоячи позаду короля, Ласіс додав:

— Для мене буде честю затримати його, Володарю.

Рука капітана потягнулася до ефеса меча.

— Троє моїх людей загинули у вашій безглуздій атаці на крижаних Лютих. Якщо вже нам доведеться воювати на полі бою, ми будемо битися за нашого справжнього конаґа.

Перш ніж Колл встиг відповісти, в коридорі почулися швидкі кроки, і до зали влетів розчервонілий хлопець зі злиплим від поту волоссям. Він був таким виснаженим, що ледве тримався на ногах. На ньому було вбрання в кольорах нової армії Балена.

— Напад! — Юнак струснув піт з волосся, важко ковтнув, а тоді прохрипів: — Військо наближається до міста Лютих мого лорда Балена. Багато солдатів! — Посланець схопив келих з водою, що стояв перед здивованим лордом Тео, і одним духом осушив його. — Я скакав так швидко, що ледь не загнав до смерті свого коня!

— Яке військо? — стривожилася Тафіра. — Це Люті?

Капітан Рондо залишився стояти перед ними, немов статуя, витесана з люті. Він був явно обурений тим, що його обірвали, і він ще не закінчив озвучувати свої вимоги, проте Колланан зосередився на ошелешеному посланці.

Хлопець нарешті зміг заговорити:

— Військо прийшло зі сходу, солдати спалюють наші міста і поля на своєму шляху. Це не Люті! На них кольори Співдружності.

Алькок спантеличено крекнув.

— Навіщо солдатам Співдружності палити наші села?

— За наказом конаґа Мандана. Вони напали на Янтон! Біженці знайшли прихисток у місті Лютих.

По спині Колла пробіг озноб. Мандан Повелитель кольорів був зніженим і дратівливим, але Колл не міг повірити, що юнак настільки сп’яніє від влади, що піде проти власного народу. Він же син Конндура!

— Це неможливо, — пирхнув один з генералів. — Співдружність не нападе на Нортерру.

— Але саме це вони й роблять, — задихаючись, видавив із себе гонець, випивши ще води. — Лорд Бал єн послав мене за підкріпленням. Наші оборонні споруди в місті Лютих ще не готові і не можуть захистити нас. Ми благаємо вас про допомогу, Володарю.

Колланан поклав бойовий молот на плече.

— І ви її отримаєте. Ласісе, за мною! Ми негайно збираємо військо і вирушаємо. — Він знав, що якщо вони помчать галопом, то зможуть дістатися міста Балена до того, як битва скінчиться. За звичайних умов таким великим військовим силам знадобилося б півдня на збори, але зараз Колл не хотів марнувати ні хвилини. Він закричав на всю залу:

— Вирушаємо з усіма наявними бійцями! Викличте патрулі Феллстаффа. Вони вже верхи й готові до маршу. Не можна гаяти часу.

Поки радники та військові командири швидко обговорювали, які групи та загони їм вдасться зібрати, Рондо стояв, не рухаючись.

— Мої люди ніколи не піднімуть мечі проти Співдружності.

Розлючений цими словами Колланан хотів підняти молот і проломити череп цьому нахабному капітану, але зупинив себе. У нього не було на це часу.

— Я більше не довіряю ні вам, ні вашим людям, капітане. — Він крикнув у коридор, викликаючи п’ятьох охоронців замку. — Ви будете ув’язнені в казармах, ви всі, а решта моїх солдатів відправляться захищати моє місто. Я розберуся з вами, коли повернуся.

Коли озброєні охоронці оточили Рондо, він не зрушив з місця, виглядаючи розлюченим. Колл не зводив з нього погляду.

— Я накажу зв’язати вас, якщо буде потрібно, капітане. — Рондо повернувся спиною до короля і вийшов із зали. Король гукнув услід охоронцям. — Пильнуйте, щоб вони усі були під охороною. Я не хочу від них клопоту.

Схвильовані лорди юрмилися навколо столу, готові кинутися в бій за Янтон. Колланан пристрасно схопив дружину в обійми, сильно притиснув її до себе і поцілував довгим, міцним поцілунком. Він гладив її по обличчю, по волоссю.

— Я повернуся, коли врятую свій народ, серденько.

— Я знаю.

Король у супроводі свого вірного Хороброго вибіг із зали — на нього чекало багато нагальних справ. Він міг зібрати кілька сотень воїнів для негайної відповіді, а основні сили прибудуть другою хвилею впродовж кількох годин.

Колланан Молот вирушив на війну, проте це була не та війна, до якої він готувався.

Шадрі спускалася в таємниче провалля, де незбагненні загадки вабили її, як полум’я вабить нічного метелика. Згори почулися звуки наближення ворожих солдатів до головної брами, брязкіт мечей, іржання коней, крики воїнів у запалі битви. Стривожившись, вона гукнула:

— Там же Елліель! Чи не слід нам піти їй на допомогу?

Тон стояв там, де мотузка була прив’язана до дерева.

— Я впевнений у здібностях Елліель, але ти, вчена дівчино, — навіть з усіма твоїми вміннями і великими знаннями — не воїтелька.

— Я ніколи й не казала, що я воїтелька. — Шадрі пошепки вилаяла себе. — Я стільки всього навчилася, але чого ж я не навчилася битися на мечах? Тепер, мабуть, вже надто пізно.

Біля головної брами, яку вже відновили робітники Балена, шум і гуркіт битви все наростав. Але чи здогадаються нападники розійтися вздовж стін у пошуках іншого входу в місто? Неподалік у міських мурах були проломи, через які вороги могли увірватися всередину... а Шадрі й Тон були тут самі.

За кілька хвилин Тон повідомив:

— Вороги виявили пролом у стіні недалеко звідси. У них є коні, мечі та смолоскипи.

Стоячи на краю воронки, він кинув погляд на Шадрі.

— Зараз я єдиний, хто може протистояти їм. — Він озирнувся на зруйновані будівлі, химерні скульптури, високі арки Лютих, а потім кивнув у бік ями на дні кратера. — Сховайся. Все інше залиш мені.

Розхвилювавшись, Шадрі запитала:

— Ти зможеш з ними впоратися?

Вона ще трохи спустилася до зяючої діри, її ноги ковзали по схилу.

— У мене є власні сили, — запевнив її Тон. — Вони ще не побачили мене, проте я хочу, щоб ти була в безпеці.

— А я хочу, щоб ми всі були в безпеці... — Раптом її каблук зачепив хисткий камінь, той відколовся і, загуркотівши вниз по схилу, беззвучно канув у чорний отвір. Шадрі ахнула, а її серце шалено закалатало, і вона вже засумнівалася, чи спускатися в це провалля було гарною ідеєю. — Я дуже сподіваюся, що в цій дірі щось таки є.

Тон нашорошив вуха.

— Ти щось знайдеш, принаймні якісь натяки та загадки. — Він підняв руку, щоб Шадрі замовкла, а потім кинувся геть.

— Натяки та загадки, — зітхнула Шадрі. Вона не могла збагнути, чому взагалі почалася ця битва, до того ж переживала за Елліель, яка була якраз біля брами. Хто напав на них? Дівчина важко ковтнула і зосередилася на спуску.

Шадрі досягла темної діри, по краях якої частина каменів відкололася, а інші стирчали й хиталися, нагадуючи зуби у відкритому роті. Твердо ставиш на краю, наскільки це було можливо, вона насухо витерла руки об сорочку.

Я сама хотіла сюди повернутися, нагадала собі Шадрі. Знову вхопившись за мотузку, вона почала спускатися в холодну порожнечу, сповнену шепотіння і шелестів. Її ноги вільно бовталися в повітрі, і вона розгойдувалася, намагаючись знайти якусь точку опори. Чорнота немов хапала її за ноги, але раптом палець ноги торкнувся чогось твердого. Спершись на цю опору, дівчина трохи перепочила та зібралася з духом.

Внизу манили питання, і Тон хотів, щоб вона була там, де нападники її не побачать. Шадрі глибоко вдихнула. Вона боялася за своїх друзів, але не боялася темряви і не боялася таємниць, правда? Так, саме тут вона хотіла бути. Шадрі спустилася в темряву.

Каральна армія лорда Кейда дісталася Янтона, нічим не примітного містечка, і, пограбувавши й підпаливши будинки, попрямувала за біженцями до набагато більш вражаючої цілі — частково відновленого міста Лютих. Основні сили нападників Кейд спрямував проти робітників і солдатів, яких Балену вдалося зібрати для захисту головної брами, а частину вершників відправив в обхід міста, щоб знайти слабкі місця в оборонних мурах.

Коли Елліель давала клятву Хороброї, вона уявити собі не могла, що їй колись доведеться битися з військом Співдружності. До міста наближалися кіннотники, а за ними рухалися шеренги озброєних піхотинців. Вони не мали бути ворогами!

Вона зосередилася на прапорах лорда Кейда, якому колись вперше присягнула на вірність. Коли вона служила йому, вона знала про його незаконних робітників-рабів з Ішари, проте її спадок Хороброї вимагав від неї більше ненавидіти ішаранців, аніж співчувати їм. Вона неохоче змирилася з трудовими таборами Кейда, не надто замислюючись над цим.

Однак тепер вона знала, яким жорстоким і ницим насправді був Кейд. Елліель торкнулася руни забуття на щоці. Чому вона ненавиділа ішаранців? Вони були далеко, і свій злочин проти Валаери вони скоїли багато століть тому, а Кейд зґвалтував її, зганьбив її, зрадив її. Вона ніколи в житті нікого так сильно не ненавиділа. У неї була причина для особистої війни помсти.

Коли каральні війська кинулися в атаку, розмахуючи мечами і пришпорюючи коней, Елліель міцно стиснула свій реймер на зап’ясті і ледь відчула укол золотих іклів, що запалили її магію. Полум’я охопило її стиснутий кулак і загорілося в її крові.

Неподалік лорд Бален високо підняв меч, готуючись до бою.

— Чому конаґ Мандан віддав такий наказ?

Елліель проштовхалася в передні ряди захисників, а вони гучно заревли, даючи відповідь вигукам нападників. За всіма цими подіями точно стоїть Уто, маючи якусь свою мету. Від цієї думки її гнів став ще сильнішим.

Солдати Балена вишикувалися вздовж відремонтованих стін, утворивши міцну оборонну лінію, готуючись зупинити натиск списами та мечами. Елліель стало не по собі, коли вона побачила, як сили Кейда розділилися, а передні загони налетіли на головну браму.

Кіннота врізалася в захисні ряди, битва вибухнула брязкотом мечів, крики і стогони розірвали повітря. Коні нападників ставали дибки. Піхотинці Кейда рвонули вперед на повній швидкості, ніби в них відкрилося друге дихання після довгого маршу. Реймер Елліель палав яскравіше за всі смолоскипи на стіні.

Однак, коли битва вже почалася, Хоробра відчула вагання бійців Балена. Вони були сповнені рішучості боронити себе і захищати біженців з Янтона, які знайшли притулок у місті, але вони очікували, що будуть битися з Лютими, які й людьми не були, а не з підданими Співдружності... підданими, що виконували накази конаґа Мандана.

Елліель теж відчула, що всередині неї все стислося, Саме Кейд привів цих солдатів сюди, саме він розпалив в них лють і жагу вбивства. Гнів відлунював у її свідомості і випромінювався назовні, наче жив власним життям. Напевно кожен у місті відчував цю темну силу, що кипіла тут, у руїнах. Елліель спитала себе, чи допоможе їй зараз кров Лютих, яка тече у її жилах. Завдяки своєму плащу, посиленому тонкою кольчугою, та палаючому реймеру вона відчувала себе непереможною.

Серед солдатів Кейда, що атакували місто, Хоробра побачила яскравий спалах вогню реймера. Її серце завмерло, коли болісна підозра раптом пронизала її наскрізь. Невже це сам Уто? Ні, Уто мчав би попереду, а цей Хоробрий був углибині війська. Промінь його реймера метався в різні боки, розсікаючи повітря, як світло маяка.

Після наруги над Елліель та її вигнання Кейд обманом заманив іншого Хороброго до себе на службу? Знаючи про вади та злочини лорда, як міг будь-який Хоробрий вирішити, що його власна честь дозволяє йому дати обітницю вірності такій людині? Чи можливо, що він не знав про те, що сталося?

Коли кіннота Балена кинулася в зустрічну атаку, другий реймер збив з ніг двох коней. Солдати Нортерри попадали на землю. Вона звернула увагу на цю тактику бою і спитала себе, чи цей Хоробрий справді намагався вбити вершників або ж хотів просто вивести їх із бою.

Вирішивши зупинити супротивника-Хороброго, Елліель почала проштовхуватися до нього крізь бойовище. Опинившись на її шляху, солдати Кейда вступали в бій, одні — оскаженівши від жадоби крові, інші — виявившись достатньо мудрими, щоб показати свій страх, коли стикалися з нею. Високий воїн замахнувся дворучним мечем, який розрубав би її навпіл, якби вона не зупинила його клинок своїм реймером, відкинувши його, а тоді завдала сильного удару у відповідь. Кипуча лють здавалася живою, але неприродною сутністю всередині неї, це було щось, чого вона не могла стримувати, і вогняне лезо реймера проплавило посередині широкий меч її супротивника. Чоловік, відсахнувшись, кинув уламок понівеченого меча, з якого здіймався дим і падали червоні краплі. Елліель сильно вдарила Його ногою, відкинувши назад, але не вбила.

Ще двоє бійців підняли проти неї мечі, наступаючи одночасно з двох боків, вона розплавила і їхні клинки. Коли третій чоловік кинувся на неї з бойовою сокирою, їй нічого не залишалося, як відрубати йому руку. Він витріщився на димлячий обрубок і, знепритомнівши, повалився на землю.

Елліель просувалася вперед, і її розпечений реймер загрозливо палахкотів, відлякуючи ворогів. Солдати Кейда відступили, їхній перший натиск зупинила щільна оборона Балена, і перші ряди нападників вдалося розсіяти.

Елліель продовжувала битися: наносила удари по зброї, спрямованій проти неї, засліпила одного солдата, зіштовхнула двох інших, кинувши їх один на одного. В неї полетів залп стріл, але її живий гнів, здавалося, посилив її рефлекси. Її нищівний реймер перетворився на товстий вогняний щит, який розрізав стріли навпіл, заливши від них курні уламки. Одна стріла пролетіла повз неї, але пробила її плащ на кольчужній підкладці і застрягла в ньому. Елліель вирвала її і, зламавши, відкинула, відчуваючи, як її гнів зростає все більше. Елліель ніколи не відчувала нічого подібного. Здавалося, ця гнівна сила росла із самого серця старого міста.

Елліель збиралася знайти і здолати суперника-Хороброго, хто б це не був, однак, проштовхуючись до яскравого реймера, вона помітила поблизу щось знайоме — знайомий щит, знайомий меч. Але вся її увага виявилася прикута до зневажливої посмішки чоловіка, підкресленої тонкою, ідеально виголеною лінією бороди, що повторювала обриси підборіддя, і побачене сповнило її огидою.

Кейд.

Він бачив, як вона йде до нього.

— Елліель, я так і думав, що це ти! Хіба король Колланан не міг відправити іншого Хороброго? — Кейд саркастично засміявся. — Ти спричинила біди, які могли сколихнути всі три королівства, а тепер воюєш проти самої Співдружності. — Він скривився. — Бачиш, ти саме така зрадниця, якою я тебе виставив.

Дикий гнів всередині неї, ніби ставши зримим, перетворився на бурхливе сонце. Її реймер пояскравішав і збільшився. Цей мерзенний чоловік обпоїв її наркотиками і зґвалтував, коли вона не могла йому опиратися. Однак Кейд не задовольнився лише зґвалтуванням, він принизив її, позбавив засобів до існування та власної гідності.

Спостерігаючи, як змінюється вираз її обличчя, як гаряча хвиля люті заволодіває нею, Кейд похитнувся. Він підняв меч і відступив, проте загроза з боку Елліель стала ще відчутнішою. Незважаючи на те, що вона вже була не зовсім собою, вона чудово контролювала свої дії.

— Я пам’ятаю, Кейде. Я все пам’ятаю.

Хоробра кинулася на нього.

Побачивши, що Шадрі спускається в темряву провалля, Тон пішов назустріч загону нападників, які пробралися крізь пролом в стіні. Він нарахував сорок чоловіків, які роздивлялися навколо і ґелґотіли так, ніби це була гра, а не військові дії.

Тон, який добре знав Елліель, любив її та розумів, ким вона була як Хоробра, сприйняв засади її честі. Це було дивним, але мало певну принадність. Він мав у собі подібну рису, хоча вона була набагато більш древньою, первісною. Він не відчував відданості до жодної з рас Лютих, які все ще залишалися для нього загадкою, проте відчував її до чогось іншого — незалежного, неупередженого та дбайливого.

Тепер розбійники, що проникли в місто, рушили на пошуки біженців чи поодиноких робітників. Вони хотіли спричинити хаос всередині міста, завдати удару захисникам в спину. Тон був сам, але його одного було достатньо, щоб зупинити їх.

Вершники кидали смолоскипи на сухі чагарники та у відчинені вікна старовинних споруд.

— Виходьте! — глузував один з нападників. — Виходьте й зустріньтеся з правосуддям конаґа!

— Це не правосуддя, — тихо промовив Тон. Його ще не помітили, хоча він не намагався ховатися. Його темне волосся, бліда шкіра та сірий одяг надавали йому примарного вигляду, коли він рухався серед руїн. Він відчував затаєну енергію в стародавніх скульптурах, мертвих фонтанах, магічних баштах, на яких колись здіймалися в повітря язики полум’я на знак святкування.

Тон зупинився. Як він міг пам’ятати це? Чи спогади закарбувалися на кам’яних різьбленнях і тепер просочуються назовні, щоб їх міг отримати будь-хто, хто здатен їх сприйняти? Навколо нього місто відгукалося відлунням. Давним-давно тут було багато битв, багато вбивств, і руїни все це пам’ятали.

Біля головної брами гуркіт бою ставав дедалі гучнішим. У вібруючому повітрі, яке приніс прохолодний вечірній вітер, Тон відчував гнів, що прокидався в ньому, посилений руїнами міста Лютих. Колись давно це місце було в облозі і впало жертвою стародавніх воєн; тепер це була просто примарна оболонка, сповнена легендами й болем. Тон відчув цей біль і використав його.

— Я тут! — крикнув він розбійникам, і його голосу надали сили й ваги історії та легенди, що оточували його.

Вершники розвернули коней і поскакали до нього, побачивши перед собою всього одну людину, одного ворога, якого можна легко здолати.

Глибоко всередині Тон відчув якусь зміну, щось зламалося... щось пробудилося від гніву, випромінюваного Елліель, усіма захисниками міста і самими руїнами. Ця темна енергія всередині нього утворила зіткане з тіней полум’я, що живилося гнівом і потворністю.

Коли Тон пішов назустріч солдатам, які наближалися до нього, його рухи стали більш швидкими і плавними — він ніби плазував. Його розум наповнився осколками тіней, а очі розширилися, щоб увібрати в себе більше темряви, більше мерехтіння вогню. Коли він відкрив рот, то відчув ікла. А коли він кинувся вперед, то ставав сильнішим, більшим. Усередині себе він відчував, як рветься назовні луската шкура, пазурі — і вибуховий гнів.

Темрява перетворилася на обсидіанове полум’я, яке випивало все світло і відлунювало лише гострими краями та страхом. Тон вдихнув гнів, розлитий у повітрі. Він не розумів, що відбувається, і не міг цим керувати, проте відчував, що стає непереможним. Він заревів.

Божок бушував на площі храму Маґніфіка.

Спричинені ним руйнування могли би бути достойними благословення, якби знавісніла сутність завдавала шкоди лише своїм справжнім ворогам, але натомість усе це перетворилося на катастрофу, що супроводжувалася численними жертвами серед містян. Масивними руками, утвореними з диму та сконцентрованої помсти, божок винищував гетрренів і трощив стіни будинків, в які вони забігали, намагаючись сховатися. Він вибивав балки, протягував каламутні щупальця у вікна і роздирав усякого варвара, якого знаходив.

Але після нього залишалися охоплені полум’ям будинки, у яких невдовзі провалювалися дахи, а неподалік осипалися, розвалюючись, цегляні вежі. Несамовита істота ураганом носилася через усю храмову площу, отримуючи енергію від усіх вірян. За кілька митей гетррени лежали понівечені й мертві, а їхні коні були розчавлені. І божок помчав далі.

Кловус, відчуваючи, як нова сила змінила його, намагався втримати божка, але той вислизнув з-під його ментального впливу. Ніщо більше не могло зупинити стримувані досі емоції, які люди створили своїми жертвами та молитвами. Колись в Тамбурдині він насміхався над жрицею Нере через те, що вона не змогла контролювати свого божка, а цей був набагато могутніший, набагато лютіший.

Люди з голосними криками розбігалися з площі, а Кловус тим часом звернув увагу на чотирьох непоказних вірян, що стояли перед ним. Вони не ворухнулися.

— Ви колись тренували нас боротися з божком, верховний жерче, — промовив Заха. — Ми спробуємо приборкати його зараз.

— Уперед! — Кловус знав, що, ймовірно, відправляє їх на смерть, але зараз це було єдиною можливістю сповільнити божка.

У вирі нестримної сили та первісних бажань божок трощив жертовні вівтарі, що стояли вздовж храмової площі. Візок торговця їжею розлетівся на друзки. Бочки продавця вина злетіли в повітря, немов камінчики, і вибухнули зливою червоної рідини.

Чорні вугри пробилися до бушуючого божка. До них приєдналися ще троє непримітних асасинів, які вибралися з охопленої панікою юрби. Усі інші втекли від страшної бурі.

Колись Заха та його товариші під час тренувань у підземеллях билися із серепольським божком, і тоді кілька з них загинули, а інші дістали поранення. Того разу Кловус зміг впоратися з божком і після випробування примусив його відступити за двері заклинання.

Але тепер сутність не слухалася. Кловус сумнівався, що бодай щось зможе стримати таке чудовисько, — чудовисько, яке він сам створив, виплекав, а потім випустив на волю. У пошуках інших гетрренів божок продовжував розносити вщент будівлі на своєму шляху.

Нажахані віряни розбіглися по вулицях і провулках, і тепер, коли натовп порідішав, Кловус зміг побігти за істотою, щоб спробувати вгамувати її. Золотий ланцюг дзенькав у нього на грудях, і жрець задихався від страху та напруження. Він намагався зосередитися і використати свій внутрішній зв’язок з божеством, щоб повернути його, але сутність не корилася.

Кловус зміг стати верховним жерцем завдяки своїй спорідненості з божками. А цей божок належав йому. Тепер він боровся, напружуючи всі свої сили, аж поки йому не почало здаватися, що в нього зараз лусне голова. Кожного разу, коли жерцю здавалося, що він упіймав божка, щоразу, коли він починав тягнути його назад до храму, той вислизав.

Нестримний буревій нісся по головному проспекту, який вів аж до самої гавані. Вирвана із землі бруківка розліталася навсібіч. Фасади будинків по обидва боки вулиці обвуглилися, і на них чорніли вигорілі плями, схожі на дитячі малюнки пальцями.

Буйна істота перетворилася на вогняну бурю, і ця шалена енергія частково поверталася до Кловуса через його зв’язок з божком. Якась його частина насолоджувалася цим безглуздим, довгоочікуваним руйнуванням. Він біг за божком, все ще намагаючись його стримати. Жрець почував себе як хлопчик, що ганяється за цуценям, яке втекло від нього.

Чорні вугри бігли за божком. Один асасин високо підстрибнув у повітря і кинувся у примарну масу енергії. Підхоплений вихором, мов сухий листок, він продовжував битися — молотив руками і ногами, намагаючись завдати шкоди нематеріальній цілі.

Ще троє Чорних вугрів спробували оточити божка і напасти на нього. Одного з чоловіків сутність підняла й гепнула об стіну. Такий удар перетворив би будь-яку звичайну людину на місиво з крові та зламаних кісток, але Чорний вугор встиг зробити свою шкіру твердою, мов кам’яний панцир. Від страшного удару штукатурка на будинку потріскалася, а на стіні залишилася вибоїна. Асасин впав на землю, приголомшений, але підвівся і знову побіг за божком.

Кловус кричав, благаючи божество:

— Повернися до мене!

Чорні вугри кинулися у безформний вихор, намагаючись знайти бодай якесь вразливе місце. Ще двох асасинів підхопив могутній смерч емоцій, підкинувши високо в повітря. Їхні атаки здавалися безрезультатними, але все ж божок відволікався на них. Піднявши щупальця і надавши їм форми молотів, він вгатив по одному з Чорних вугрів таким страшним ударом, якого не витримала навіть його закам’яніла шкіра. Потім сутність розметала ще кількох асасинів, мов надокучливих комарів, жбурляючи їх на дахи та закидаючи аж на бічні вулиці.

Кловус стояв посеред проспекту і, напружившись, тягнувся до божка своїм серцем і розумом.

— Стій! Ти робиш шкоду своїм прихильникам. — Божок не спілкувався словами чи раціональними думками, а лише енергією та емоціями, відлунюючи те, що було в нього влито.

Вулиці спорожніли, люди ховалися в будинках у пошуках укриття, але божок зносив стіни, розбивав цеглу, трощив штукатурку. Збита з дахів черепиця сипалася вниз неперервним потоком.

Нарешті Кловус зміг встановити слабкий, ледь відчутний зв’язок і зумів трохи вгамувати лють — та лише доти, доки не прискакав загін розлючених вершників-гетрренів, несамовито розмахуючи кийками та мечами. Впізнавши ненависних варварів, божок розірвав крихкі пута, які вдалося накласти Кловусу, і знову кинувся в атаку.

Варвари завили, намагаючись показати один одному власну хоробрість і відчайдушність. Божок, видовжившись, завів за будинок хмарну руку і обрушив стіну на кількох дикунів, розчавивши їх. Потім він рвонув вперед і могутнім ударом перетворив решту гетрренів на розплющені шмати м’яса.

Божок понісся далі головним проспектом і зірвав двері та вікна з переповненої корчми. Немов жорстока дитина, яка вбиває мух, він витягнув зсередини кількох гетрренів і повідривав їм голови. Зайнятий цією розвагою, божок водночас зруйнував корчму, залишивши по собі понівечені тіла ішаранців. Вцілілі Чорні вугри продовжували бігти за ним, атакуючи, відволікаючи увагу, намагаючись його сповільнити.

Кловус переслідував божка по вулицях Сереполя, приголомшений і зовсім спантеличений. Руйнування і біди, спричинені божком, уже значно перевищували шкоду, якої завдали гетррени. І він сам став причиною цього — він, верховний жрець Кловус!

Коли божок рушив до порту, проникаючи дорогою в будинки, щоб витягнути наступних жертв, Кловус вже схлипував від безсилля. Він побачив попереду людні пристані та військові кораблі, які він зібрав, щоб відвезти гетрренів до Співдружності, котра й не підозрювала, що на неї чекає. Якщо божок не спиниться, то може потопити всі ці судна, перетворивши гавань Сереполя на болото, в якому будуть гнити поламані щогли й розтрощені корпуси.

Кловус відчув, як його серце розривається від відчаю, і він, похитуючись, зупинився. В цю мить з’явилося інше сильне і розлючене створіння — то був не серепольський божок, але щось теж знайоме. Сутність, яку він добре знав.

Ур-жрець Ксіон вийшов з храму гавані на набережній, піднявши руки. Дерев’яні стовпи і високі різьблені двері затріщали — і розлетілися на друзки, коли вибухнула вся передня стіна храму. Ксіон викликав свого божка і виступив назустріч ворогові.

Неподалік від гавані Сереполя Мак Дур і його команда утауків утримувалися в полоні. Відтоді, як жрець Кловус відібрав у них «Ґліссанд», утауків тримали під вартою, але цей убогий прибережний шинок був принаймні кращим за в’язницю в підземеллях.

Шинок «Вуса коропа» переживав непрості часи через недолуге господарювання і зовсім погану їжу. Тому власник, який опинився на грані розорення, не став скаржитися, коли верховний жрець забрав заклад на потреби держави, наказав ішаранським солдатам вигнати двох постояльців, які й так не платили вже багато тижнів, і заявив, що полонені повинні залишатися тут під домашнім арештом.

Моряки з «Ґліссанда» були змушені ділити ліжка, але ті хоча б були просторішими, ніж койки чи гамаки на їхньому кораблі. Шинкар годував їх, радіючи, що отримує платню з казни емпри. Гетррени позаймали корчми й шинки вздовж берега, але через те, що шинок «Вуса коропа» мав таку погану славу, навіть варвари залишили його в спокої. Ішаранські вартові, що стояли перед шинком, нудьгували і зовсім втратили пильність.

Проте, незважаючи на непогані умови, Мак Дур та його екіпаж були розлючені, що їм не дозволяють відплисти додому. Знову й знову капітан малював коло довкруж серця. «Початок є кінцем є початком». Йому потрібно було якось попередити інших утауків, аби вони трималися подалі від Ішари, але він нічого не міг вдіяти, поки не зможе втекти із Сереполя.

А потім сталося диво.

Божок шаленів, просуваючись до порту, і вулиці на його шляху перетворювалися на полум’яну повінь. Мак Дур та його моряки дивилися крізь відчинені вікна шинку, як вихор енергії та віри трощив склади і крамниці, полював за гетрренами і зі страшним ревінням сунув до пристані.

Охоронці, призначені пильнувати утауків, розпачливо перезирнулися і, не промовивши жодного слова, побігли до гавані, щоб долучитися до великої битви.

Мак Дур, швидко прийнявши рішення, скликав до себе всіх своїх моряків.

— Ніхто нас не стереже! «Ґліссанд» не охороняється. Кра, це слушна нагода повернути наш корабель. Ми переріжемо канати й відчалимо, і ніхто не зможе нас впіймати.

— Ішаранські військові кораблі можуть переслідувати нас, капітане, — попередив матрос на ім’я Саррум. — У них має бути щонайменше тридцять кораблів, готових до відплиття!

— Не тоді, коли ця істота там бушує, — відказав Гейт, штурман. — Подивіться лише на неї!

Мак Дур похитав головою.

— Кра, ви думаєте, якась із цих посудин зможе плисти швидше мого прекрасного «Ґліссанда»? Ви вважаєте, що їхні капітани кращі за мене? — Він наказав своїм людям перебратися в головну залу шинку. Крики та ревіння ззовні ставали дедалі гучнішими, розлючене божество трощило будинки все ближче до «Вусів коропа».

Зляканий плішивий шинкар, весь спітнілий, вбіг до зали. Він швидко заскочив за довгий дерев’яний шинквас.

— Вам наказано залишатися тут! Верховний жрець буде невдоволений. Ви ж полонені.

Мак Дур зло глянув на нього.

— Нам треба тебе вбити, щоб ми могли втекти?

Шинкар відсахнувся.

— Ні, ні, не треба.

— Кра, ми повинні хоча б скрутити тебе.

Усі моряки-утауки загаласували, погоджуючись. Всміхнувшись, Саррум сказав:

— Я впевнений, що зможу десь знайти мотузку.

Шинкар замахав руками.

— Не треба, направду! Почуй нас, убережи нас! Я можу, наприклад, сказати, що я був на задньому дворі, порпався в купі компосту, і я навіть не помітив, як ви втекли. Я буду звинувачувати вартових, які розбіглися, залишивши шинок без охорони. Вони не повинні були залишати небезпечних злочинців без нагляду.

Мак Дур нетерпляче махнув рукою своїм морякам.

— Буде краще, якщо ми зробимо так, аби все виглядало природно. Просто на всяк випадок.

Гладкий шинкар спробував бочком вислизнути від них, але Гейт і Саррум схопили його, замотали рота ганчіркою, а потім зв’язали руки й ноги.

— Коли тебе знайдуть, твоїм поясненням буде набагато більше віри. — Шинкар хрипів і борсався, але екіпаж «Ґліссанда» вже вибіг на вулицю і помчав до свого дорогоцінного корабля, пришвартованого до причалу.

У цей час перед храмом гавані постав здичавілий божок, щоб зіткнутися з іншою ревучою сутністю. Вони кинулися одне на одного з шаленою люттю.

Коли Колланан, поспіхом зібравшись, вирушив із замку разом з частиною міської варти та регулярним військом, у якому деяким воїнам довелося вже на марші прилаштовувати на собі обладунки, він залишив королеву Тафіру управляти містом. Ласіс поїхав разом з королем, як і належить вірному Хороброму, а Тафіра зосталася за стінами замку з охороною, захищена від будь-якого нападу ззовні.

Вона не могла передбачити, як довго їх не буде, скількох бійців вони можуть втратити. Тафіра розставила вартових замку на високих баштах, щоб стежити, чи не з’являться крижані Люті, подвоїла кількість дозорців на фортечних вежах. Замок Феллстафф був у безпеці, проте вона все одно засунула два метальні ножі собі за пояс.

На королеві були капці з барвистою вишивкою та підбитий хутром халат, що нагадувало той одяг, який носили в селі, де вона виросла і де Колланан врятував її від її власного народу — і від своїх солдатів. Це було дуже давно, ще в ті часи, коли люди вважали, що їхніми єдиними справжніми ворогами є інші люди. Тоді сама думка про воскреслих Лютих або пробудженого від сну дракона звучала б як цілковита нісенітниця.

Тафіра боялася, що їхнім найбільшим ворогом може виявитися людська ненависть. Указ конаґа Мандана підтверджував це. Як він міг віддати наказ про напад на містечко Нортерри, яке ні в чому перед ним не завинило? Зухвала поведінка капітана Рондо анітрохи не змінилася, попри те, що він сам зіткнувся з крижаними Лютими, і, хоча він та його люди були нарешті ув’язнені, королева не відчула полегшення. Тафіра бачила в очах капітана ненависть, тоді як її чоловік, схоже, помітив лише незгоду. У Колла не було розуміння упереджень, з якими Тафірі доводилося стикатися все своє життя, але вона вміла читати знаки, невидимі для нього.

Колланану слід було відправити їх назад до Конвери ще місяць тому, проте її чоловік мав велике серце і відвагу, що не мали собі рівних. Вона кохала його всією душею і не змінила б жодної миті свого життя з ним. Упродовж трьох десятиліть вона намагалася стати своєю для цього народу, зберігаючи разом з тим частину своєї ішаранської самобутності. Увесь цей час вона вважала, що піддані Нортерри прийняли її. Вони любили свою королеву, бо обожнювали свого короля.

Але Тафіра не була сліпою, і коли вона ходила Феллстаффом, то помічала косі погляди, час від часу кинуті на неї, або вирази невдоволення, які люди намагалися швидко приховати. Жінці ніколи не спадало на думку, що такі бентежні настрої можуть стати справжньою проблемою, — ніколи до сьогоднішнього дня.

Капітан Рондо, намагаючись зберігати власну гідність, ішов у супроводі охоронців Нортерри. Поки Колланан і його солдати озброювалися, сідлали коней та від’їжджали із замку до обложеного міста лорда Балена, капітана тримали у конвойній кімнаті. Потім Рондо та шістнадцять його солдатів зібрали разом і повели до казарми, де вони чекатимуть суду після повернення короля-зрадника. Капітан, плечі якого вкривав блакитний плащ, дивився поперед себе. Їх усіх роззброїли без жодного опору.

Біля Рондо опинилися його вцілілі солдати — ті, що залишилися після безглуздого та незлагодженого нападу на фортецю крижаних Лютих. Троє хороших солдатів загинули на тому полі бою. Тепер решта дивилися один на одного, збуджені та злі. Самого Рондо роздирали суперечливі почуття.

Коли шестеро вартових Феллстаффа вели Рондо та його солдатів до укріпленої казарми, вони були насторожі і тримали мечі напоготові.

— Ви залишитеся тут, поки король Колланан не вирішить, що з вами робити. — У голосі вартового звучали глузливі звинувачувальні нотки. — Кров предків, хіба й без вас не вистачає охочих на нас напасти?

— Я б краще бився разом з королем, аби допомогти захистити Янтон, — промовив інший, — але натомість ми маємо тут панькатися з цими дебоширами! — Решта солдатів Нортерри загули, погоджуючись.

Рондо не зронив ні слова, але він пробув зі своїми солдатами досить довго, щоб відчути їхнє спільне обурення, яке, немов розлите лампове масло, тільки й чекало на іскру. Король Колланан занадто довго не давав їм повернутися додому, щоразу знаходячи нові виправдання. Здавалося, Колланан не був зацікавлений у помсті за вбитого брата, і через це Рондо втратив до нього всяку повагу. Люті були могутніми й таємничими, проте вони не зробили нічого, крім як побудували фортецю на далекому та відлюдному озері. А ішаранці оголосили відкриту війну!

Глянувши убік, Рондо помітив червоне від гніву обличчя сержанта Гідана, міцно стиснуті щелепи. Вони служили разом вже багато років і чудово знали один одного. Рондо бачив, що той готовий кинутися в атаку, і, миттєво прийнявши рішення, злегка кивнув йому.

Зі швидкістю блискавки, що вдарила з хмар, Гідан сягнув рукою під плащ, вихопив ніж, схований за товстим поясом, крутнувся і встромив його в горло вартового, що стояв поруч із ним.

Тієї ж миті, немов звільнена пружина, зреагував Рондо. Різко піднявши ногу, він щосили вдарив у груди вартового біля себе. Удар відкинув солдата назад.

Гідан, вжаливши, мов скорпіон, висмикнув свій ніж, потягнувся до меча вартового, анітрохи не зважаючи на те, що той тягнеться до шиї, з якої потоком хлинула кров, і вирвав його клинок з піхов.

— Капітане! — Стрімким рухом він кинув меч Рондо, котрий, зловивши його, миттєво заколов вартового, якого щойно вдарив ногою.

— Хлопці, захищайтеся! — заволав Рондо, і його добре навчені солдати кинулися в бій, хоча й були без зброї.

Вправно й швидко орудуючи ножем, Гідан напав на іншого вартового.

Рондо схопив зброю вбитого ним солдата і віддав цей меч одному зі своїх товаришів, а сам кинувся на третього вартового Нортерри. Солдати Співдружності кількісно переважали своїх озброєних супротивників, і вони безоглядно кидалися на вартових, по двоє і по троє одночасно.

— За конаґа Мандана!

— Ми не будемо в’язнями короля-зрадника.

Великою помилкою Колланана була віра в те, що Рондо та його люди поважатимуть його владу і королівський статус.

Охоронці замку були добре озброєні та добре навчені, проте солдати Рондо билися відчайдушно, Ще двоє з них загинули — загальні втрати, таким чином, сягнули п’яти, — але вони швидко впоралися зі своїми наглядачами.

Розуміючи, що шум битви посеред ночі був надто гучним, Рондо здійняв угору закривавлений меч.

— До стайні! Швидко! — Виглядаючи, як банда розбійників, вони кинулися через подвір’я. — Поїдемо на північний схід, будемо триматися подалі від доріг. Треба перебратися через гори, вибратися з Нортерри і доповісти про все конаґу Мандану.

— Він буде задоволений новинами, які ми зможемо йому привезти, — відказав Гідан.

— Я волів би привезти йому щось більше, — мовив Рондо впівголоса, коли вони увірвалися до стайні. — Сідлайте коней! Візьміть плащі, ковдри. І вирушаємо!

Він почув крик на подвір’ї й визирнув крізь відчинені ворота стайні. І побачив саме те, що йому було потрібно.

На вулицях засвітили ліхтарі, на стінах замку палали смолоскипи, але Тафіра продовжувала відчувати неспокій, постійно чекаючи небезпеки з боку крижаних Лютих. Не знаходячи собі місця, вона туго затягнула пояс халата і вийшла в ніч. Жінка одразу відчула, що щось зовсім не так. Вона почула, що неподалік бігли чоловіки, доносилися тривожні, але приглушені крики. Вона відчула запах крові.

На темному просторому подвір’ї Тафіра побачила тіла, розпростерті на землі. Вона підбігла до них і, нахилившись, побачила, що вбиті солдати одягнені в кольори Нортерри, — то були вартові замку, які мали охороняти Рондо та його солдатів!

Вона схилилася над одним із чоловіків з раною у грудях і почула, як у нього з горла вирвалися з хрипом останні подихи. Випроставшись, вона закричала:

— Варто!

Двері стайні, розташованої на іншому краю подвір’я, були відчинені. Якісь чоловіки металися всередині, хапаючи збрую, сідлаючи коней. Коні тихо іржали. Поклавши руки на ефеси двох метальних кинджалів, Тафіра побігла до темних постатей.

— Варто!

Всередині замку почулися крики. Вартові скоро будуть тут, але вона сумнівалася, що вони встигнуть вчасно. Тафіра підбігла до стайні.

— Сюди! Вони намагаються втекти!

Капітан Рондо та його солдати показалися у воротах, тримаючи коней за уздечки і кидаючи на неї хижі погляди. Деякі з них накинули на себе темні плащі або ковдри, щоб приховати кольори Співдружності на своєму одязі.

Різко зупинившись перед ними, Тафіра спробувала діяти, спираючись на весь свій досвід королеви. Вона сумнівалася, що вони виконають її наказ, але, можливо, хтось із солдатів завагається.

— Ви порушуєте наказ короля. Зупиніться!

Двоє чоловіків торкнулися руків’їв своїх мечів.

— Колланан не мій король, — сказав Рондо, — і я не буду воювати проти власного народу.

— Ми і є ваш народ! — відрізала Тафіра. Вона зробила крок уперед, вкладаючи всю вагомість власної влади у свої слова. — Нортерра є частиною Співдружності, і я віддаю наказ королеви.

— Ви також не моя королева, — відповів Рондо. — Ви чужинка, і ваші накази значать ще менше, ніж накази Колланана. — Він пожадливо дивився на неї. — Взяти її в заручниці. Конаґ зможе використати її для того, щоб змусити Нортерру коритися.

Тафіра дістала обидва метальні ножі і приготувалася захищатися.

— Варто! — Вона чула брязкіт обладунків, швидкі кроки, але вартові ще лише вибігли із замку і були на іншому боці двору.

— Схопіть її. Зв’яжіть і закиньте на моє сідло, — сказав Рондо. — Сьогодні ми помчимо швидко.

Солдати Співдружності розійшлися, щоб оточити її. Колланан завищи казав Тафірі робити те, що необхідно, і бути готовою до нападу. Вона тренувалася — і була смертельно небезпечною.

Коли чоловіки наблизилися до неї, Тафіра метнула обидва ножі, один встромився по саме руків’я в горло першому з них, а другий пробив груди іншому. Вони впали на солому, що вкривала долівку в стайні, але це лише розлютило решту чоловіків. А ножів у неї більше не було.

Вони кинулися вперед. Тафіра спробувала втекти, знову закричала до своїх вартових, однак троє чоловіків схопили її. Вона металася, як дикий звір, виривалася, била їх кулаками. Вона дряпала нігтями обличчя Гідана, сподіваючись виколоти йому око, але залишила тільки червоні смуга на щоці. Тафіра заходилася криком, поки вони в’язали їй руки і ноги, а потім кинули, скручену мотуззям, перед сідлом Рондо.

Залишивши мертвих, двох у стайні і двох на подвір’ї, солдати стрімголов помчали із замку вулицями Феллстаффа.

Тафіра, вигнувшись, побачила, як жменька робітників замку та охоронців вибігли на шум, і саме в цю мить коні втікачів пронеслися повз них. Покл, із широко розплющеними очима та зблідлим обличчям, розгублено пролопотів, намагаючись покликати на допомогу.

— Королева! Вони забирають королеву!

Але більшість вартових замку вирушили з Коллананом рятувати лорда Балена. Лише кілька озброєних солдатів побігли за Тафірою, намагаючись зупинити викрадачів.

Рондо прогарчав біля самого вуха Тафіри:

— Конаґ Мандан точно знатиме, що робити з ішаранською полонянкою. Тафіра спробувала скотитися з сідла, але він вдарив її по голові так сильно, що в неї задзвеніло у вухах і потемніло в очах — і вона провалилася в забуття.

Король Адан міцно стискав віжки, а його гніда кобила риссю скакала вперед, знаходячи дорогу навіть уночі. Хоча весь їхній загін був уже виснажений, вони майже не спинялися на перепочинок, і Адан спав лише кілька годин за останні два дні після від’їзду із замку Баннрії. Гом похилився вперед, заснувши в сідлі, а от його брат Сінан не втрачав пильності, очоливши загін, поки капітан Ельціор їхав поруч із королем.

Ксар, що ширяв над їхніми головами, метнувся вперед, а потім кинувся назад, немов закликаючи їх поспішити. Із записки Пенди вони знали, що табір утауків був поблизу північного кордону Судерри, і Адан зрозумів, що вони мають бути вже близько. Його серце забилося швидше. Незабаром він буде з дружиною, і вони триматимуть у руках свою новонароджену дитину. Він сподівався, що встигне до пологів.

Раптом коні захропли, і він почув попереду крики, несподіваний шум битви, а потім моторошний рик. Адан стиснув коліна, підганяючи кобилу.

— Пендо!

Вже втомлена кобила опиралася, намагаючись триматися подалі від страхітливих звуків попереду.

Капітан Ельціор витягнув меч і пришпорив коня, наздогнавши Сінана, що їхав попереду.

— Нам варто було взяти із собою більше вартових, Володарю!

Пригнувшись у сідлі, Адан прошипів крізь стиснуті зуби.

— Зараз мені потрібна швидкість, а не кількість!

При світлі майже повного місяця вони піднялися на один з лісистих пагорбів над затишною долиною, з якого побачили вогнища та людей, які в паніці металися по табору.

І дракона.

Ксар заклацав і пронизливо закричав, пролетів повз Адана назад, а потім майнув уперед.

Гом скрикнув:

— Володарю, це чудовисько вб’є нас.

— Уперед! — вигукнув Адан. Він був радий, що міг розраховувати на захист вартових Стяга, проте він помчав би до табору, навіть якби був сам. Десь там була Пенда!

Темний дракон летів над табором, змахуючи величезними крилами. Адан бачив його кутастий силует, вигнуту шию, голову у формі стріли. Кобила в паніці намагалася вирватися і втекти геть, проте король розумів, що має спуститися вниз, до утауків, які боролися з чудовиськом. Минуле полювання на дракона в Печі показало йому, що мечі мало що можуть зробити проти такого страховища, як це, але цього разу їхня зброя завдяки королеві By була вкрита димчастим склом. Адан сподівався, що це зробить її більш смертоносною.

Коли дракон напав на табір, частина утауків розбіглася в пошуках укриття, а інші намагалися захистити своє майно і своїх одноплемінників. Вони хапали з багаття палаючі гілки і билися за допомогою цих саморобних смолоскипів. Утауки не були загартованими й безжальними воїнами, але були винахідливими та рішучими.

Дракон, спустившись, розірвав кілька наметів, і до нього кинулися двоє чоловіків у яскравому одязі, ляскаючи довгими батогами. Сплетені ремені шмагали та хльостали по шкурі рептилії. Один батіг, закрутившись, зачепив пазуристу лапу дракона, але звір рвонувся вгору і вирвав батіг, висмикнувши руку чоловіка з суглоба. Той упав і покотився, притискаючи пошкоджену руку, а потім кинувся у тінь дерев. Коли дракон розвернувся, щоб його схопити, його товариш ляснув своїм батогом, влучивши звірові по морді. Дракон заревів і вчепився в батіг, а утаук встиг пірнути під масивний віз.

Ельціор і Сінан натягнули свої тугі військові луки, які були потужнішими за мисливські луки утауків. А наконечники їхніх стріл були зроблені з димчастого скла.

Адан вирвався вперед, гукаючи:

— Пендо! Де ти? — Раптом його кобила злякано забила копитами, побачивши дракона і відчувши запах велетенської рептилії. Не в змозі втримати кобилу, Адан зіскочив із сідла, приземлившись на ноги. Він підняв меч.

— Пендо!

Ксар з клацанням і свистом підлетів до нього і повів його до Пенди.

З лісистих пагорбів ліворуч Адан почув грубе фиркання і гучні крики, не схожі на голоси утауків. Він обернувся, готовий зустріти ще одного ворога, і на свій подив побачив групу ауґів, які мчали до дракона, що кружляв навколо табору, щоб знову його атакувати.

Чудовисько роздратовано зашипіло, нагадуючи шипіння пари, що виривається з тріщин на схилах вулкана. Воїни-Люті — піщані Люті! — скакали до дракона, щоб вступити з ним в бій. Вони метнули в небо списи, які увіткнулися в броньовані груди дракона. Від болю звір закрутився в повітрі, махаючи крилами і ляскаючи колючим хвостом.

Тим часом Адан поспішав за Ксаром, відчайдушно намагаючись знайти свою дружину. Він не міг збагнути, чому тут опинилися Люті. Він бачив, як двоє воїнів із золотавою шкірою спрямували своїх ауґів до чудовиська, коли той врізався у фургон утауків, а тоді розвернувся до своїх нових супротивників. Дракон зірвав одного вершника з ауґи і з хрускотом його перекусив. Він виплюнув шматки плоті, відкинув ауґа вбік і пазуристою лапою згріб іншого воїна, перш ніж знову піднятися в повітря.

Інші піщані Люті не злякалися. Один з них видав відчайдушно хоробрий бойовий клич, і Адан впізнав Кво, брата королеви By.

Ксар кружляв перед обличчям Адана, час від часу налітаючи на нього. Гранчасті очі ска яскраво палали. Король Адан рушив за птахом-рептилією до розкиданих ковдр та подушок біля розваленого намету в кармазиново-чорних кольорах племені Орр. Він знову голосно покликав Пенду по імені.

— Мій Старфолле! — Її відповідь змусила його серце калатати швидше. Пенда та її батько тікали в бік дерев. Жінка, зігнувшись і шкутильгаючи, намагалася бігти. — У мене відійшли води... Перейми... Я не можу рухатися.

Гейл Орр допомагав їй, підтримуючи за руку.

— Кра, дракони їдять новонароджених дітей, ти ж знаєш.

— Дракони їдять все, що зможуть впіймати, — заперечила Пенда.

Адан підбіг до них і розвернувся, піднявши меч, готовий відігнати будь-що, що могло загрожувати його жінці, хай то дракон чи Лютий.

— До дерев! Там ми зможемо сховатися.

Коли вони опинилися в гущавині лісу за табором, Пенда привалилася спиною до товстого дуба. Вона сповзла вниз і обхопила руками живіт.

— Наша дитина вибрала дуже незручний час, щоб з’явитися на світ, Старфолле. — Вона сіпнулася, а потім усміхнулась. — Але ти встиг якраз вчасно.

Ксар спурхнув угору і сів на гілку прямо над її головою. Адан погладив її темне волосся.

Посеред табору двоє вартових Стяга, все ще верхи на конях, випустили в дракона ще кілька стріл з наконечниками з димчастого скла. Піщані Люті кружляли на ауґах навколо Ельціора та Сінана, і їх, здавалося, розважали зусилля вартових.

Дракон роздер великий намет, що належав старій Шеллі дін Орр, але всередині нікого не було. Опинившись неподалік, юний Гом, приголомшений і переляканий, пірнув у низький намет для припасів, але дракон зірвав тканину, не даючи хлопцю сховатися. Гом рвонув від нього в пошуках прихистку, чудовисько кинулося за ним, і хлопець різко присів, намагаючись сховатися під ковдрою, що валялася на землі.

Йому на допомогу вже скакав Сінан.

— Залиш мого брата в спокої! — Він випустив стрілу, яка глибоко встромилася в палаюче око. Дракон відскочив назад, змахнувши величезними кігтями, але Сінан встиг ухилитися.

Оскаженівши ще більше, звір став нападати на все, що рухалося, а в першу чергу — на своїх супротивників-Лютих, так ніби докучливі людці просто не були варті його уваги. Коли дракон пронісся повз одного з Лютих, той підняв спис, однак потвора помахом хвоста розчавила і ауґа, і піщаного Лютого. Кво верхи на своєму ауґові вступив у бій. Половина його військового загону вже загинула.

Привалившись спиною до великого дуба, Пенда застогнала і схопилася за коліна. Адан хотів бігти в табір, щоб допомогти капітану Ельціору та утаукам, навіть воїнам піщаних Лютих, але Пенда схопила його за руку. Він опустився біля неї навколішки.

— Я тут. Я тут!

Магиня-Люта підкралася до одноокого дракона, розставивши руки в сторони. Вона прикликала пил та вогонь і спрямувала їх у роззявлену пащу істоти, від чого дракон, зашипівши, почав задихатися. Магиня знову вдарила різким вихором, який влучив у ліве крило істоти. Дві тонкі кістки тріснули, і, коли дракон спробував піднятися в повітря, частина його крила зламалася. Чудовисько знову впало на землю, гримнувшись на магиню і воїна піщаних Лютих, що опинився поруч, і розчавивши їх обох.

Поранений дракон бився всім тілом, намагаючись стати на лапи. Кво спрямував свого ауґа до нього, щось вигукуючи, але тепер його голос звучав не так відчайдушно і зухвало.

Дракон, крутнувшись, збив Кво з ауґи. Той вдарився об землю, почувся різкий хрускіт зламаних кісток. Двоє воїнів-Лютих кинулися захищати його, але дракон роздер і їх. Залишивши тіла на землі, потвора знову піднялася в повітря над табором, б’ючи величезними крилами, хоча летіла нерівно й невпевнено, з одним засліпленим оком та пошкодженим крилом. Незважаючи на це, вона явно збиралася знову атакувати табір.

Раптом у темному небі стали з’являтися, пронизливо лементуючи, незліченні дрібні фігурки. Сотні диких ска разом з домашніми улюбленцями утауків збуджено заметушилися навколо дракона, переслідуючи його, поки він піднімався все вище й вище.

Під покровом дуба Ксар замахав крилами, ніби хотів долучитися до своїх товаришів-ска, але Пенда тримала його.

— Залишайся! Ти мусиш залишитися зі мною. — Зелений ска, видавши придушений звук, глянув на неї своїми гранчастими очима так, наче вона зрадила його, але жінка все одно не відпускала птаха.

Незліченні птахи-рептилії в небі були схожі на горобців, що діймають велику ворону, проганяючи її. Їхній галас був таким оглушливим, що перекривав навіть шум у таборі.

— Дракон летить геть! — вигукнув Адан.

Ксар не полишав спроб вирватися, але Пенда міцно тримала його, відчайдушно намагаючись не втратити свого улюбленця.

Поранений дракон, похитуючись, летів у ніч, а ска, без перестанку дзьобаючи його і нападаючи, клубочилися навколо. Незабаром усі вони стали лише силуетами на тлі зоряного світла. Адан дивився в небо, і йому здавалося, ніби ска кружляють все ближче й ближче до дракона, майже зливаючись з ним, як бджоли, що утворюють рій, аж поки величезна рептилія не поглинула їх, проте він не був впевнений, що справді побачив це у темряві та ще й на такій відстані.

Нарешті дракон, віддаляючись від табору утауків, зник удалині.

Адан встиг лише на мить відчути полегшення, як раптом Пенда пронизливо закричала від болю, і він зрозумів, що настав час народитися дитині.

Божок гавані захищав набережну, кораблі та моряків, рибні ринки, причали та все, що стосувалося гавані. Колись, піднімаючись по санах священства, Кловус служив з божком гавані, до того ж він узяв цього божка із собою, коли відправився у плавання, щоб знищити рибальське містечко Міррабай.

Тепер, коли ур-жрець Ксіон прикликав божка гавані, Кловус відчув спалах надії. Може, інша сутність виявиться достатньо сильною, щоб зупинити дикий хаос, влаштований серепольським божком.

А може, й ні.

У гавані наростав безлад. Моряки та солдати не могли врятуватися з військових кораблів, пришвартованих до причалів, хіба що стрибнути за борт. Коли серепольський божок направився до ринків та сараїв з човнами, розташованих уздовж берега, всі, хто був на набережній, кинулися врозтіч. Знайшовши ще трьох варварів, які намагалися втекти, він схопив їх довгим водянистим щупальцем і, розтрощивши, кинув їхні переламані тіла у вируючий вихор сили божка гавані, що піднімався йому назустріч.

Два божества, роз’ятрюючись, здіймалися все вище. Посилений щойно принесеними йому жертвами, божок храму Маґніфіка височів над своїм суперником. Ур-жрець Ксіон стояв поруч, навколо нього носилися уламки, а сам він здавався просто крихітною фігуркою. Божки застигли один проти одного, а навколо них завивав ураганний вітер і спалахували блискавки.

Ксіон спробував спрямувати своє божество на приборкання оскаженілого божка. Кловус біг до ур-жерця, протягуючи вперед руки, намагаючись вгамувати свого власного божка. Дві сили з гуркотом, схожим на удар грому, врізалися одна в одну, і ударна хвиля від їх зіткнення покотилася навсібіч.

Верховний жрець відчайдушно намагався вхопити божка своїми думками.

— Повертайся, бодай тобі!

Але божок його не слухав.

Вибравшись із шинку, моряки з екіпажу «Ґліссанда» кинулися вулицями до причалів якраз тоді, коли божки, зіткнувшись, рознесли вщент частину портових споруд.

Більшість людей розбіглися, хоча деякі, присівши в дверях або скупчившись біля високих вікон, спостерігали здалеку за грандіозною битвою. Проте ніхто не спробував зупинити утауків, які втекли з-під варти. На палуби готових до відплиття військових кораблів, пришвартованих уздовж довгих причалів, висипали моряки і, прикриваючи очі від сонця, вдивлялися в побоїще на набережній. Будь-якої миті божки у вирі бою могли гримнутися у воду, перекинувши чимало кораблів, що стояли в гавані.

— Хутчіш! — прошипів Мак Дур, і утауки помчали до дальнього пірсу, де був пришвартований «Ґліссанд». З бортів сусідніх суден моряки щось кричали їм услід, але то були швидше застереження, ніж прокляття. Мак Дур не звертав на них уваги. Його команда вже заскакувала на борт корабля, і моряки, що добігли першими, кинулися натягувати канати, поки їхні товариші видиралися на палубу.

Відв’язавши канати від причалів, моряки відштовхнули «Ґліссанд» жердинами, і, коли він трохи віддалився від берега, шестеро чоловіків взялися за довгі маневрові весла і почали відводити граціозний корабель від пристані у бік відкритого моря. Двоє моряків видерлися на щоглу і розпустили вітрила.

— Треба швидше ловити вітер, капітане!

Тим часом на березі два божки рвали один одного, навколо клубочився дим, вирував вітер, спалахували блискавки. Мак Дур застиг, з трепетом дивлячись на них, а потім повернувся до нагальних справ. Це був їхній єдиний шанс.

Зіткнувшись, немов дві чорні хмари, божки роздирали один одного, борючись за панування. З них виривалися потужні електричні розряди й спалахи первісного полум’я, і кожен удар пронизував Кловуса так, ніби влучав у його власне тіло. Він відчував і божка гавані, і своє власне божество, і його самого наче розривало на частини.

Божки сунули вперед і назад, вибухаючи, пульсуючи. Зціпившись, вони врізалися в сарай з човнами, перекинувши і розтрощивши їх. Кловус зіщулився і пригнувся, коли в нього полетіли гострі друзки.

Ур-жрець Ксіон кричав і плакав, здіймаючи догори руки. Божок гавані продовжував битися, але серепольський божок був сильнішим. Навіть коли Кловус зробив чергову спробу підкорити своє божество, воно, ніби не помічаючи його зусиль, вирвало у свого супротивника одне зі щупальців, схожих на грозову хмару. І коли цей безтілесний шматок, відірваний від основного тіла, розвіявся, божок гавані зменшився.

Захищаючись, менший божок видовжився, і його осердя перетворилося на сотні волаючих, розгніваних облич із роззявленими ротами, що кидалися на божка Маґніфіки. Той відповів ще більш виразними образами, символами дикого гніву — вовками, ведмедями, драконами.

Тоді божок гавані перетворився на розмаїту мішанину акул, величезних щупальців кальмарів, гігантських китів, однак серепольський божок ставав дедалі сильнішим, живлячись страхом і шкодою, яку він уже заподіяв.

Кловус відчував, як обидва божки борються всередині нього... і він вловив ту саму мить, коли божок гавані усвідомив, що його переможено. Серепольський божок поглинав свого супротивника, роївся навколо нього, давив його, рвав, пожирав. Ур-жрець Ксіон бився з усіх сил, але Кловус бачив, як на його довгастому обличчі проступає відчай.

Божок Маґніфіки, навалившись, роздушив і поглинув останні залишки іншої істоти, ввібравши її сутність у себе. Кловус відчув, як помер божок гавані, а переможець увійшов у такий шалений раж, як ніколи досі.

Перед храмом гавані ур-жрець Ксіон впав, заціпенівши, просто посеред вулиці. Ця битва висмоктала всю його душу.

Моряки-утауки, поспішаючи, рухалися набагато швидше, ніжу звичайних обставинах. Чоловіки так налягли на весла, що їм здалося, наче їхні серця й м’язи зараз луснуть, і за лічені хвилини «Ґліссанд», проминувши останні пристані, взяв курс до виходу з гавані.

Коли вони пропливали повз інші кораблі, Мак Дур почув, як навздогін їм кричать ішаранські моряки, які лише зараз зрозуміли, що корабель утауків тікає. Він стиснув кулак і підняв погляд на коло, намальоване на вітрилі. Зараз їм для порятунку більше, ніж будь-коли була потрібна утаукська удача.

І хоча кілька ішаранських військових кораблів подали сигнал тривоги, повідомляючи про втечу утауків, божки, які билися на березі, зчинили такий хаос, що міській охороні було не до втікачів. Одна із сутностей здолала та поглинула іншу, і тепер переможець здіймався у височінь, мов зловісна грозова хмара.

Штурман крутив стерно, матроси тягнули канати — кожен знав свою справу. Мак Дур був капітаном судна, але зараз він не мав чого робити, окрім як надіятися. Раптом він відчув подих свіжого вітру на обличчі, достатньо сильний, щоб напнути вітрила, і розплакався.

Один ішаранський військовий корабель, піднявши вітрила, почав переслідувати їх, але «Ґліссанд» вже досяг гирла гавані, залишивши далеко позаду палаючі руїни на березі. Якщо тільки на борту корабля, що гнався за ними, не було жерця, який міг би викликати сприятливий вітер, — у чому Мак Дур дуже сумнівався, — його корабель, вирвавшись із гавані, стане недосяжним для переслідувачів.

— Все гаразд. — Мак Дур намалював коло на грудях. — Ніхто не зможе наздогнати «Ґліссанд».

Вони вийшли у відкрите море, залишивши позаду спустошений Сереполь.

Провалля під містом Лютих шепотіло про жахіття і непомірний тягар віків, але Шадрі не боялася. Стоячи в темряві, вона роззиралася навколо широко розплющеними очима і бачила лише чорноту, але її уява домальовувала деталі. Прислухаючись, дівчина намагалася вловити будь-який шурхіт або протяг, що віяв підземними просторами.

Згори до Шадрі долітали слабкі звуки бойових вигуків, шум кривавого бою.

— Тоне, ти ще там? — Її крик прокотився луною, гучною, мов вибух, і вона зіщулилася від цього звуку. Ще раз гукати дівчина не наважилася. А що, як хтось із ворогів знайде і переріже мотузку, залишивши Шадрі тут, внизу?

Дівчина взяла себе в руки і, зробивши крок уперед, знайшла тверду опору на поламаних плитах під обваленою стелею. Певно, саме первісні Люті побудували ці підземні тунелі, а можливо, навіть цілу мережу складів і потаємних сховів.

Крізь отвір нагорі Шадрі поглянула на оманливо спокійне зоряне небо. Вона чула тупотіння кінських копит, брязкання обладунків, грубі голоси, що вигукували хвалькуваті погрози. Спочатку дівчина злякалася за Тона, а потім дозволила собі злегка посміхнутися, пригадуючи, на що він здатен, їй радше варто було боятися за солдатів, які на нього напали.

Тепер, коли вона опинилася під таємничою воронкою, їй потрібно було дослідити ці місця. Нахиливши голову, вона простягнула руку, щоб намацати, куди їй рухатися далі. Вона не знала ні розмірів, ні обсягів підземних сховищ, але відчувала тут силу, що дрімала під руїнами. Колись давно у цьому місті жили тисячі Лютих, які творили тут свою магію, виплескували свій гнів і свої упередження. Вони збирали могутні армії та винайшли немислиму зброю.

Шадрі провела долонями по прохолодному каменю, відчуваючи лінії та вигини спіральних візерунків, що здіймалися вгору по стіні. Чорнота навколо неї здавалася живою істотою.

Коли Шадрі відійшла від отвору досить далеко, щоб нападники не могли побачити світла, яке лине знизу, вона пошарила в кишені і знайшла свічку та сірники, які передбачливо прихопила зі своєї торби. Вона чиркнула сірником по кам’яній стіні, і маленьке полум’я зашипіло, відлякуючи тіні. Дівчина піднесла вогник до гніту, і її свічка, спалахнувши, замерехтіла, а потім полум’я розгорілося сильніше. Помаранчеве сяйво від свічки давало небагато світла і не могло сягнути далеко в глибоку темряву, але тепер Шадрі змогла бачити свій шлях.

Тунелі виявилися величезними і розгалуженими, з бічними проходами, що, вигинаючись, занурювалися ще глибше під місто, а інші вели до просторих підземель під головними будівлями Лютих. Шадрі йшла обережно, намагаючись запам’ятати дорогу назад.

Кам’яні стіни були настільки гладкими, що блищали, як метал, ніби їх відполірував виплеск надзвичайно потужної енергії. Дівчина, ступаючи вперед з тихим шурхотом, відчувала, ніби щось незримо жевріє поблизу, якась енергія, схожа на слабке світіння згасаючого багаття. Проте від цього не линуло світло й тепло, як від вугілля у вогнищі, радше це було щось темне, холодне — і пульсуюче.

Головний прохід повернув і став, звиваючись змією, уходити кудись вбік. Шадрі обережно йшла далі, повільно обслідуючи підземелля і намагаючись видавати якомога менше звуків. Вона тримала свічку перед собою і, вийшовши з-за повороту, побачила прямо перед собою чудовисько.

Злякавшись, вона відсахнулася. Мерехтливе полум’я свічки освітило розлючену морду, вугласті форми, гострі шипи та луску, масивну щелепу, довгі зуби. Це був дракон... але й більше, ніж просто дракон.

Дівчина завмерла, проте істота не рухалася, і, коли її чорна поверхня поглинула помаранчеве світло свічки, Шадрі зрозуміла, що це було велике різьблення застиглого у згорбленій позі дракона, масивної, схожої на рептилію істоти, вирізьбленої із суцільної брили димчастого скла. Замість звичних драконових крил і довгого ящіркоподібного тіла цей дракон мав покручений тулуб, і в нього були руки — чи то людини, чи Лютого, — немов би він мав являти собою якусь суміш дракона і Лютого. Або це, можливо, Кур? Вкупі з Оссусом? Бог і дракон разом, як єдине ціле?

Розглядаючи страхітливу скульптуру, поховану під містом Лютих, — подібно до того, як дракон всього їхнього світу був занурений у сон під горами Хребет дракона, — вона думала про зло і ненависть, виокремлені з Кура і проявлені у вигляді велетенського дракона. Таке могутнє зло і руйнування могло набувати багато різних форм, а не лише вигляду схожого на рептилію чудовиська.

Наважившись, Шадрі доторкнулася до гладенької поверхні скульптури з димчастого скла. Невже притаманне дракону зло якимось чином впливало на Лютих, змушуючи обидві раси намагатися винищити одна одну, замість того щоб виконувати свою священну місію? Чи підступна темрява дракона просочилася назовні і проявила себе у формі менших драконів? Чи може нинішня війна Співдружності проти Ішари бути ще одним проявом порочності великого дракона? Якщо саме дракона в центрі світу потрібно знищити насамперед і за всяку ціну, то, безперечно, саме зло Оссуса штовхає великі держави до протистояння. Шадрі почала замислюватися, чи не був Оссус лише відображенням того, що було докорінно неправильним у серцях та душах Лютих. І людей.

Яким чином людська раса мала боротися з вадами бога?

Скульптура дракона раптом сильно похолола під пальцями дівчини, а її поверхню вкрив, потріскуючи, морозний іній. Шадрі відсмикнула руку, з тривогою озирнувшись назад, у прохід. Вона ніби відчула на собі всю вагу привидів незліченних поколінь Лютих, які жили і померли тут.

Її серцебиття неначе відлунювало в гнітючих тінях. Здавалося, що від цього символу, від цієї постаті з димчастого скла линула холодна темна сила, і вона ставала чимдалі сильнішою.

Шадрі почула вдалині вигуки нападників, іржання коней... і ще один звук, який пронизав її до глибини душі. Повітря розітнув моторошний рев. Хижацький, народжений глибоко всередині велетенського ящера.

А потім до неї долинув сповнений жаху крик нападників.

Коли Елліель поглянула на обличчя лорда Кейда, залите сяйвом її реймера, вона відчула огиду і сором. Першим її бажанням було відсахнутися від нього, від того, що він зробив з нею, але вона відігнала ці думки. Реймер шипів і потріскував навколо її зап’ястя, полум’я піднімалося вгору сяючим лезом.

Навіть зараз, коли його солдати зійшлися в бою із захисниками лорда Балена, Кейд мав нахабство ласо дивитися на неї.

— Ти слабка, Елліель. Будь-який Хоробрий, який має честь, позбавив би себе життя, прочитавши записку Уто з описом твоїх злочинів.

— Це була брехня, — відказала вона.

Його сміх пролунав гучно навіть серед шуму битви навколо них.

— Брехня? Хто це вирішує? Може, я пам’ятаю дещо інше. Я пам’ятаю тебе з розсунутими ногами.

Елліель кинулася на Кейда, і він у своїй зарозумілості підняв меч проти реймера, ніби міг захопити Хоробру зненацька, ніби їй могла завадити її власна некерована лють. Він відскочив, виявившись досить спритним, але Елліель стрибком скоротила дистанцію між ними. Її гнів став живою, незбагненною істотою.

Кейд заволав до свого Хороброго.

— Ґанте! — І знову змахнув мечем.

Елліель згадала, як цей чоловік отруїв її, повалив на ліжко і скалився прямо їй в обличчя, коли лежав зверху. Елліель втратила владу над своїм затьмареним розумом і була не в змозі навіть ворухнути тілом. Як вона його за це ненавиділа! Вона відчувала, як горить татуювання на її обличчі, згадала огидну історію, що змусила її повірити, ніби вона вбила невинних дітей. І все це, щоб приховати безчестя Кейда і співучасть Уто.

Лють кипіла в ній, ніби відлунюючи від руїн Лютих, немов втягуючи їхню енергію. Здавалося, що пекуча емоція жила власним життям, живилася зовнішнім джерелом, яке робило її гнів ще сильнішим. Щось у цьому місті теж пробуджувалося.

Кейд зупинив її реймер своїм мечем, але Елліель посилила натиск, продавлюючи клинок Кейда палахкотливим краєм реймера. Вогонь у її крові запалав ще дужче, і сталь його меча, затремтівши, почала плавитися. Реймер прорізав метал наскрізь, залишивши тільки обрізок клинка в руках ворога.

Кейд скрикнув і, похитуючись, зробив крок назад. Руків’я обпікало йому долоню, але він замахнувся на неї понівеченою зброєю. Елліель вдарила ще раз, відрубавши йому руку по зап’ястя, залишивши тільки димний обрубок. Кейд завив:

— Ґанте!

Потворний Хоробрий, виринувши з натовпу, підскочив до них і застиг, загрозливо нависаючи над Елліель. Вона побачила його чорні обладунки, плащ, посилений тонкою кольчугою, і палаючий реймер.

— Убий її, Ґанте! — репетував Кейд.

Вона подивилася на Хороброго, помітила його кривий ніс, поцятковані віспою щоки і кам’яний погляд сірих очей. Цей чоловік був сильним супротивником, але вона буде битися з ним, якщо знадобиться.

— Ти служиш боягузу і злочинцю, — промовила вона, і її голос був на диво спокійним.

Кейд, застогнавши, притиснув обвуглене зап’ястя до грудей. Він почав схлипувати.

Мов стримувана буря, Ґант височів навпроти неї.

— Я знаю. — На її подив він опустив свій реймер і відвернувся. — Я Хоробрий з честю Хороброго. Цей чоловік не заслуговує на мою службу.

Кейд закричав, але Ґант, не вимовивши більше ні слова, відступив від них, не втручаючись в їхній бій.

Елліель встромила розпечений реймер у живіт Кейда, утримуючи його всередині. Той заволав так, що його несамовитий крик рознісся по всьому полю битви. Вона могла б відтяти йому голову, але Елліель не хотіла діяти швидко, виявивши милосердя. Натомість вона потроху потягнула полум’яне лезо вгору, розпорюючи його кишки, з яких здіймалася пара, і ще вище, поки не розсікла його чорне серце навпіл.

Коли її мучитель сконав, на Елліель хлинула ціла буря почуттів, немов свіжий очищуючий дощ. Вона була така приголомшена, що в неї запаморочилося в голові, і їй здалося, що на якийсь час вона випала з цього світу.

А десь вдалині вона почула дивовижний рев могутньої рептилії, що прокотився луною крізь стародавні руїни, — глибокий, низький, розкотистий рик ожилої легенди, що відродилася для життя.

Хай і налякана, Шадрі повинна була взнати, що відбувається нагорі. Страхітливе ревіння змусило затрястися опорні колони навіть унизу, в підземеллі, і, здавалося, розлякало всіх привидів, розсіявши закарбовані тут спогади.

Тримаючи перед собою свічку, Шадрі пробралася до мотузки, що звисала з освітленого зорями отвору над головою. У слабкому помаранчевому світлі вона побачила кам’яні сходинки, що впали на дно воронки. Вчепившись в мотузку, вона стала підніматися до гирла ями.

Діставшись отвору, Шадрі почула, що вгорі щось рухається, велике і могутнє. Будь-яка розсудлива людина просто сховалася б у тіні, сподіваючись, що істота не помітить її, але тоді дівчина ніколи не отримає відповідей, а відповідей вона не боялася.

Міцно тримаючись за мотузку, Шадрі підняла голову над краєм ями. Вона почула далеку битву, побачила заграви пожеж. Набагато ближче до себе вона помітила тінь величезного звіра, який, ковзаючи плавно і стрімко, когось переслідував у темному місті. На колючому хвості блиснула луска, а тіло звіра здавалося масивним, як стіна.

Крики жаху виривалися з пащек розбійників, які ще кілька хвилин тому вихвалялися своєю хоробрістю. Потім Шадрі почула гарчання, звуки роздирання живої плоті і побачила тіла, підкинуті високо в повітря.

Ще один рев прорізав темряву, і Шадрі вловила спалах примруженого ока рептилії. Стримуючи крик, вона пригнулася, охоплена глибинним жахом, який їй ще не доводилося відчувати у своєму житті.

Шадрі більше не хотіла відповідей; вона просто хотіла пережити цю ніч.

— Сьогодні славетний день, Уто, — повторив Мандан учетверте того ранку. Очі молодого конаґа блищали, а його посмішка виглядала щирою, але Уто бачив, що все це було частиною позування: Мандан був схожий на героя власного портрету, що позує для картини.

— Дійсно, сьогодні чудовий день, мій конаґу, — погодився Уто, адже саме цього від нього очікували.

У звичайний день Уто допоміг би Мандану одягнутися, проте сьогодні був день весілля конаґа, і його пишний одяг вимагав більшої кількості помічників. Вбрання конаґа було важким, розкішним, з рясними брижами, остерранського блакитного кольору з золотим гаптуванням, що символізувало схід сонця на ясному небі. Він був не просто королевичем, що нарешті одружується, як цього довго сподівався його батько; Мандан Повелитель кольорів був конаґом усієї Співдружності. Його одруження з Лірою стане приводом для великого свята, символом єдності, хоча Уто знав, що єдність — це зовсім не те, що зараз демонструють три королівства.

Хоробрий розглядав свій чистий чорний однострій у дзеркалі. Його реймер був відполірований, але він не збирався запалювати зброю на весіллі, незважаючи на Манданові умовляння. Уто заявив суворим невблаганним тоном, як батогом шмагнув:

— Реймер не для фокусів. Це знаряддя війни. Я матиму достатньо нагод скористатися ним, коли ми битимемось з ішаранцями.

Мандан, хоч і розчарований, знав, що сперечатися з ним не варто. Слуги допомогли йому одягнути сорочку з брижами, куртку та блакитний плащ, підбитий плямистим хутром. Поки служниця порпалася із застібками, наречений узяв фетрову щітку, щоб змести кілька ворсинок, які помітив на вбранні. Один із слуг, подаючи важке розкішне золоте кольє з аквамаринами, із сумнівом поглянув на прикрасу.

— Можливо, нам слід знайти щось менше, Володарю? Чи це не занадто?

Мандан роздратувався.

— Я конаґ. Чи може щось бути занадто?

— Ми б не хотіли, аби ви затьмарили свою прекрасну наречену, конаґу.

Вираз обличчя Мандана потемнів від невдоволення.

— Ці камені належали моїй матері. Я наказав придворним ювелірам вставити їх в оправу саме для цієї події. Я одягну ці коштовності.

— Звичайно, одягнете, мій конаґу, — мовив Уто, і ніхто не став йому заперечувати.

Юнак засяяв, коли слуги повісили важкі камені йому на шию. Він гладив їх, і його погляд блукав десь далеко.

— Аквамарин... улюблений камінь моєї матері. Колір молочка блакитного маку, змішаного зі сльозами.

Уто зібрав у кулак всю свою витримку, хоч йому й не терпілося, щоб ця помпезна й довга церемонія завершилася якомога швидше.

— Ходімо, Мандане, ми повинні вирушати до святилища пам’яті. Не можна запізнюватися. — Тільки він міг так безцеремонно розмовляти з конаґом.

Мандан поправив рукави і підійшов до дзеркала.

— Це моє весілля, і воно почнеться тоді, коли я буду готовий.

— Але ж ви не хочете змушувати свою кохану Ліру чекати. Уявіть, як вона нервує.

— Нервує? Радше хвилюється. Або згорає від нетерпіння! Вона вже зовсім скоро стане королевою Співдружності.

Слуги розчахнули двері і побігли по коридору, щоб звільнити дорогу конаґу, який, виступаючи повільно й важко, направився до виходу. Його вишуканий одяг був створений для хизування, а не для зручності.

Все місто Конвера було прикрашене прапорами та вимпелами. На кожному розі менестрелі співали нові пісні про королівську пару. Ель і вино текли рікою. Пекарі виготовили особливий плетений хліб, глазурований медом, який символізував кохання щасливої пари та нерозривний зв’язок їхнього шлюбу. Печива та інші солодощі тисячами роздавали народу, що юрмився навколо головного святилища пам’яті.

У натовпі радісно пританцьовували містяни і маяли блакитні й жовті стрічки, зв’язані разом, як незабаром буде пов’язане життя Мандана та його нареченої. Продавці стрічок пробиралися крізь юрму, відрізаючи бажаючим стрічку потрібної довжини в обмін на кілька мідяків.

Уто подбав про те, щоб у перших рядах глядачів були найповажніші люди, вельможі та купці у барвистих розкішних шатах, ті, хто першими присягнули на вірність новому конаґу, запропонували солдатів для війни проти Ішари, віддали кораблі для розбудови флоту.

Після мороку й жахіття, які принесло вбивство Конндура, місто було сповнене радощів від цього яскравого свята. Уто розумів, що людям потрібне таке святкування, проте його обличчя не виказувало жодних емоцій, адже Хороброму не личить посміхатися. Його погляд залишався відстороненим, бо його розум продовжував обертати колеса війни. Стільки всього ще належить зробити.

Сильна армія Кейда вже мала б дістатися Нортерри і зрівняти з землею місто, в яке поцілив кинутий навмання кинджал Мандана. Уто радше б сам долучився до штурму, сам би нісся галопом уперед, щоб розбити бунтівників, які насмілилися не підкоритися указу конаґа.

Мандан засяяв.

— Дивися, Уто, вона вже тут!

Група вродливих дівчат стояла у вишуканих сукнях, їхнє волосся було зібране у високі зачіски з вибагливо укладеними косами. Сама Ліра була уособленням краси — висока й струнка, з довгими рудими косами, що вільно спадали на плечі, як і в матері Мандана.

— Вона найпрекрасніша наречена в історії всіх трьох королівств, — заявив Мандан, а потім ще голосніше додав:

— В історії цілого світу! Навіть стародавні Люті не змогли б змагатися у красі з прекрасною леді Лірою.

Обтяжений пишним одягом, конаґ повільно піднімався кам’яними сходами і, пройшовши поміж двох царствених кам’яних левів, ступив на верхній майданчик, де на нього чекала наречена.

Коли конаґ Мандан зайняв своє місце біля нареченої, він виглядав так, ніби у його ніг лежить цілий континент. Ліра захихотіла, їй було так не по собі від усього цього дійства, що вона мало не зомліла. Та все ж вона привітала Мандана офіційним реверансом, а він поважно вклонився їй.

— Я волів би схопити вас у свої обійми і пристрасно поцілувати, міледі. Але згодом на це буде час, коли ми залишимося удвох.

Вона зашарілася, потім відвела погляд, її настрій змінився.

— Хотіла б я, щоб мій батько був тут. Адже це день мого весілля.

Мандан став серйозним.

— Мого батька також тут немає. Ми дуже схожі. І моя матір не з нами, як і твоя... У нас чимало спільного. Хіба ми не ідеальна пара?

Ліра стривожилася, але змусила себе посміхнутися, а потім повернула сяюче личко до юрби, що зібралася перед ними.

Головна хранителька, вдягнена в парадну мантію, стояла на видноті, пишаючись своєю місією. Тепер Віколія була набагато менш похмурою, ніж тоді, коли говорила про смерть і спадок Конндура Хороброго. Вона підняла руки і звернулася до натовпу глибоким, хриплуватим голосом.

— Мешканці Конвери, ви зібралися тут, аби відсвяткувати з’єднання двох прекрасних людей, об’єднання наших сердець і умів. Ці два спадки будуть пов’язані між собою і назавжди записані поруч у книзі вічності.

Уто почув замріяні зітхання серед натовпу, побачив світлі посмішки та блискучі очі людей, які уявляли собі ідеальну любов. Однак, спостерігаючи за Манданом вже багато років, Уто не бачив справжньої любові у серці юнака. Що ж, принаймні конаґ робив все, що належить в таких випадках, і, можливо, йому навіть вдалося переконати самого себе.

Стоячи тут, Уто задумався про свою втрачену дружину і дочок. З того самого дня, як ішаранці вбили їх, Уто більше не дозволив любові проникнути у своє серце.

Головна хранителька продовжувала монотонно виголошувати церемоніальну промову, і люди повторювали фрази, які вона вимовляла. Усі піддані Конвери, а загалом і всієї Співдружності, були учасниками цього шлюбу. Коли Віколія закінчила промову, каменяр підійшов до плити білого мармуру, на якому були висічені імена конаґа Мандана Повелителя кольорів і королеви Ліри, правителів Співдружності. Перед усім натовпом, що, затаївши подих, стежив за його діями, каменяр викарбував на гладкій поверхні каменю сполучну лінію, яка з’єднала ці два імені воєдино.

Віколія здійняла руки вгору.

— Ваш спадок пов’язаний між собою у камені, у легендах та у наших серцях.

Мандан узяв Ліру за руку і високо підняв її. Натовп вибухнув радісними вигуками. Задоволена головна хранителька стиснула долоні.

— Це славетний день.

Уто відчув полегшення від того, що весілля закінчилося, але його розум уже був зайнятий думками про перемогу лорда Кейда. Нарешті він дозволив собі ледь помітну посмішку.

— Це славетний день.

Коли Ґлік знову прокинулася, вона не могла зрозуміти, де вона і що відбувається навколо. А ще вона відчула сильний потяг у серці, немов до неї протягнулася тонка рятівна ниточка. Дівчина заплющила очі, намагаючись втримати це відчуття сили, спокою, доброзичливості. Всередині кола. Поза колом.

Відкривши очі, вона бачила тільки темряву й зорі і відчула кислий запах у повітрі, то був нудотний сморід смерті з далекого минулого. Глибоко у своїй свідомості Ґлік почула ледь вловиме, схоже на шепіт, відлуння криків усіх, хто загинув тут, на цьому древньому полі бою.

Вона зрозуміла, що прокинулася на твердій землі в таборі, відчула біль у руці від порізу... кров! Потім дівчина згадала, як маг Івун поранив її своїм ножем з димчастого скла і зібрав її кров у чашу, щоб побачити її видіння. Ґлік відчула, як ці образи знову зринають у її свідомості, — драконове око у бездонній обсидіановій ямі та інша величезна, але безформна істота, яка була ще більш жахливою і ще більш дивною.

Мабуть, Івун кинув її сюди, щоб вона сама вийшла з трансу, в який занурилася, віддавши йому кров. Ґлік торкнулася порізу на руці, який був перев’язаний ганчір’ям, просоченим липкою червоною кров’ю. Вона спробувала сісти, але так, щоб не привернути до себе уваги, поки не зрозуміє, що відбувається навколо. Зараз та сама ніч чи вже наступна?

Видіння оточили її, затягуючи в глибокий сон, де їй продовжували снитися чужі переживання. Вона не могла позбутися цих образів; гірше того, вона не розуміла їх. Здоровою рукою Ґлік намалювала коло довкруж серця і черпала сили в цьому рухові, повторюючи свою мантру.

Охоронці-Люті патрулювали табір верхи на ауґах, від яких час від часу чулося форкання. Кілька полонених загинули під час спроби втечі, а вцілілі тепер сиділи, згорбившись, над ледь тліючими вогнищами, кутаючись у пошарпані ковдри. Деякі просто лежали на твердій землі, вдаючи, що сплять, і рахували години до того часу, коли їх знову змусять видобувати чорне скло. Чет сиділа неподалік, схрестивши ноги біля маленького вогнища, вдивляючись у жевріння головешок.

Серед сум’яття і жаху, що переповнювали серце Ґлік, вона раптом відчула несподівану силу. Дівчина притиснула здорову руку до грудей і, глибоко вдихнувши, заплющила очі. Тепер вона зрозуміла, що відчувала. Сердечний зв’язок! Це була Арі!

Ґлік вдивлялася у ясну зоряну ніч. Рівнина Чорного скла була мертвою, тому тут не було чутно нічних звуків полювання птахів або диких звірів чи навіть пісень комах. Єдине, що можна було почути, — це ауґи та охоронці-Люті.

Над головою промайнула тінь, швидко затріпотіли пташині крила. Тихим шепотом Ґлік покликала:

— Арі, ти тут! Кра, як я скучила за тобою.

Пташка-рептилія підлетіла ближче, але не видала ані звуку, навіть знайомого клацання і тріскотіння. Ска сіла в тінь біля Ґлік і змахнула темно-блакитними крилами. Серце дівчини наповнилося теплом, наче розтопленим медом. Вона простягнула здорову руку, щоб Арі сіла на неї, і погладила ніжно-блакитне пір’я та сапфірові лусочки. Арі поклала голову в складену човником долоню Ґлік, і з її горла долинуло тихе гудіння.

Ґлік намацала комірець на маленькій шиї ска.

— Що ти бачила, Арі? Яке послання ти мені принесла? — Дівчина потерла пальцем діамант «сльоза матері».

Активувавшись, діамант виплеснув у повітря сяюче зображення, і Ґлік ледве стрималася, щоб не ахнути. Пенда! Вона виглядала красивою — довге темне волосся, великі карі очі, — проте на її обличчі проступало занепокоєння. Ґлік так давно не бачила свою названу сестру...

— Ґлік, моя люба сестро, ми знаємо, де ти. Ми знаємо про віроломство піщаних Лютих. Будь ласка, не втрачай надії! Адан Старфолл і я прийдемо за тобою. Ми намагаємося знайти спосіб це зробити.

На зображенні з’явилося ще одне обличчя — Гейл Орр.

— А утауки допоможуть.

— Ми прийдемо за тобою, — повторила Пенда і намалювала коло довкруж серця.

Ґлік, охоплена тугою, простягнула руку, і її пальці пройшли крізь зображення. Коли повідомлення закінчилося, її серце закалатало ще сильніше.

— Початок не є кінцем, — промовила вона.

Арі тихенько затріскотіла, і Ґлік, підвівши очі, побачила велику темну постать. Це була Чет, яка, тихо підкравшись до них у темряві, теж почула послання королеви Пенди.

— Отже, вони знають про табір. Але чи допоможе це нам?

— Вона королева, — відказала Ґлік. — Пенда допоможе всім, чим зможе.

Чет стиснула кулак і поглянула вдалечінь, за межі табору.

— Тоді ми теж маємо бути готові боротися.

Раптом ска, стривожено клацаючи, відстрибнула назад. Чет крутнулася і зайняла бойову стійку. До них наближалися троє бійців Лютих, які помітили синю ска. Один витягнув спіральний спис, інші схопилися за луки.

— Маленький дракон! Шпигун.

Арі затріпотіла крилами, а Ґлік змахнула рукою, щоб підкинути пташку в повітря. Засвистівши, ска злетіла вгору, намагаючись втекти, але воїни Люті вже накладали стріли і натягували тятиви луків.

Від страху Ґлік закричала, і її раптовий крик змусив сіпнутися Лютих, їхні стріли не влучили в ціль. Арі, ухиляючись, металася в різні боки, розмахуючи з усіх сил маленькими крильцями, щоб набрати висоту. Третій воїн метнув спис, який зачепив пір’я на хвості ска.

— Не чіпайте її! — Ґлік відчувала жах ска через їхній сердечний зв’язок. Вона кинулася на найближчого охоронця, але той відштовхнув її. Кинутий спис брязнув об каміння на дальньому краю табору.

Люті випустили ще один залп стріл.

— Вбити його!

Арі пронизливо скрикнула, перевернувшись у повітрі, але їй вдалося продовжити політ. Вона пірнула вниз, а потім пологою дугою піднялася вгору, набираючи висоту.

Ґлік зраділа, коли Арі відлетіла так далеко, що стріли Лютих вже не змогли б її дістати.

Воїни сердито зиркнули на неї.

— Паскуди, — пробурмотів один. — Маленькі дракони. — Вони пішли геть.

Серце Ґлік гупало в грудях, і вона знову й знову малювала коло, намагаючись заспокоїтися.

Занепокоєна Чет, нахилившись, підняла щось із кам’янистої землі. Вона повернулася до Ґлік, протягуючи довге бліде перо, яке вирвав спис Лютого.

— Збережи це, і Арі завжди буде з тобою.

Ґлік притиснула перо до серця, а тоді сховала його у складках своєї вільної туніки, де Люті не зможуть його знайти.

— Арі завжди зі мною.

Король Колланан та його військо щодуху мчали на порятунок стародавнього міста Лютих, яке опинилося в облозі. Вдалині, над підпаленими будинками в Янтоні, здіймалася помаранчева заграва.

— Вперед, — вигукнув Колланан, коли перед ними завиднілися обнесені мурами руїни. Шум бою попереду ставав дедалі гучнішим. — Вперед! Ми мусимо їх врятувати.

Вершники Нортерри ринули туди, де біля головної брами скупчилися війська Кейда. Колл видав гучний грізний рев, солдати підхопили його, і загрозливе ревіння, посилене сотнями голосів, громом покотилося над полем битви.

— Кров предків, вони знатимуть, що ми наближаємося, і це їх налякає.

Шторм нісся вперед, а Колл, нахилившись, вихопив прив’язаний до сідла бойовий молот і високо здійняв над головою.

Ласіс, не збавляючи швидкості, затиснув свій реймер на звичному місці і пустив кров, щоб запалити вогняний меч. Він підняв палаючу руку, немов маяк, щоб вести за собою армію Нортерри. Коли прибула підмога, перед брамою все ще тривала запекла битва. На темному полі бою палахкотіли ще два реймери. Один; мабуть, належав Елліель, а інший?

Кіннота Колланана вдарила армію Кейда в незахищений фланг. Війська Співдружності розверталися, щоб відбити несподіваний напад, але вершники Нортерри увірвалися в саму гущу битви, зминаючи і розсіюючи піхоту Кейда. Загарбники розмахували прапором із символом відкритої руки, наче це могло їх захистити, але Колланан вважав себе передусім нортерранцем — особливо тепер, коли конаґ виступив проти них. Він відчув біль глибоко в серці, коли поцілив молотом у шолом кремезного розлюченого солдата, який опинився прямо перед Штормом. Вони не мали бути ворогами!

Серед загарбників залунали стогони відчаю і крики невіри. Коли вони долетіли до Колла, він не одразу збагнув, що вони значать.

— Лорд Кейд мертвий. Кейда вбили!

Колланан волів би сам стратити цього зрадника. Його армія, продовжуючи атаку, вбила клин в ряди каральних сил. Кілька кавалеристів Кейда, згуртувавшись, спробували дати відсіч, але король налетів на них і, змахнувши молотом, розтрощив груди одного із супротивників.

— Здавайтеся! — закричав він. — Ваш лорд мертвий!

Невдовзі стало очевидно, що загони Колланана беруть верх над загарбниками, армія Кейда вже не могла тримати стрій, а коли його солдати дізналися про загибель свого лорда, вони кинулися врозтіч. Вершники Нортерри громили переможеного ворога, який намагався врятуватися безладною втечею. Побачивши, що їхня армія розбита, багато солдатів Кейда стали кидати мечі і здаватися в полон. Кіннотники Колланана заходилися переслідувати поодинокі групи втікачів по довколишніх полях. Навіть якщо комусь з них і вдасться врятуватися, їм знадобиться чимало часу, щоб повернутися до Остерри.

Битва затихала, бійці збиралися в загони, а Колланан поскакав до двох палаючих реймерів, які належали Хоробрим. Не встиг він дістатися до них, як вогняні мечі згасли, один за одним.

Крики нагорі нарешті припинилися, але Шадрі залишилася під землею. Ще недавно катакомби під воронкою здавалися зловісними і страхітливими, але тепер вони оберігали її. Дівчина задула свічку й заплющила очі — безглуздий вчинок у темряві — і притиснулася до стіни, прислухаючись до великої істоти, що бродила неподалік. Можливо, Шадрі доведеться відступити вглиб тунелів, хоча вона й не знала, куди саме. Та зараз дівчина була надто налякана, щоб навіть поворухнутися.

Схоже, чудовисько назовні збиралося вбити розбійників, і цьому Шадрі була дуже рада. Від них не було чутно ані звуку.

Незабаром тиша перетворилася на глибоку глуху беззвучність, хоча до Шадрі долинав шум битви, яка все ще тривала десь вдалині. Вона сподівалася, що Елліель в безпеці, і їй хотілося дізнатися, що сталося з Тоном... А що, як його теж вбито?

Через одну довгу мить мотузка, що звисала у провалля, смикнулася, рвонулася, а потім хтось потягнув її нагору. Зойкнувши, Шадрі схопила кінець, і мотузка туго натягнулася в її руці. Вона почула стукіт камінців, звуки кроків по крутому схилу, і знайомий голос покликав її:

— Ти там, учена дівчино?

Шадрі, не тямлячи себе від радості, загукала:

— Я тут! Там, там чудовисько... Я думаю, це дракон.

— Я в безпеці, — мовив Тон, і Шадрі зрозуміла, що він не відповів на її слова. — Бій майже закінчився.

Вона знайшла міцну опору під ногами і, натягнувши мотузку, полізла вгору.

Тон спускався їй назустріч, тримаючись за мотузку.

— Думаю, ми перемогли.

Шадрі помітила кров, що стікала з протилежного боку воронки, витікаючи з понівечених тіл у шкіряних обладунках. Вона впізнала блакитні туніки Співдружності, просякнуті густою червоною кров’ю.

Тон, здавалося, не бачив їх, коли протягнув їй руку.

— Давай я витягну тебе нагору.

Зап’ястя Елліель пульсувало від уколу золотою манжетою, а її рука горіла вогнем, який не згасав. Вона дивилася на іншого Хороброго, що стояв над тілом Кейда. Попри те, що ниций вельможа вже був мертвий, Елліель хотілося бити і бити його труп ногами за те, що він вчинив з нею. Але вона була Хороброю, а Хоробрі мають честь.

Ґант тримав свій палаючий реймер так, ніби не міг згадати, що з ним робити.

Елліель не рухалася.

— Ти збираєшся битися зі мною зараз? Ти знаєш, що твій лорд зі мною зробив?

Чоловік кивнув.

— Так, я знаю. Він знищив твоє добре ім’я. Він підмішав тобі наркотики і зґвалтував, а його ревнива дружина намагалася вбити тебе за те, що зробив він сам. — Його поцятковане віспою обличчя почервоніло, коли він подивився на дівчину. — Є ще щось?

Елліель була здивована.

— Можливо, але ти вхопив суть. В ім’я справедливості, в ім’я честі Кейд повинен був заплатити за свої злочини.

Ґант поглянув на рану, з якої здіймався дим.

— І він заплатив. — Хоробрий загасив полум’я свого реймера і розслаблено опустив руки, ніби навмисне залишаючи себе вразливим, якщо Елліель вирішить напасти на нього. Після миті вагань вона загасила свій реймер.

Під’їхав Ласіс, високо тримаючи свій вогняний меч. Він кинув погляд на тіло лорда Кейда, а потім пильно подивився на двох Хоробрих, намагаючись зрозуміти по їхніх обличчях, що тут відбулося.

Ґант продовжив, ніби розмовляючи сам із собою.

— Я був зобов’язаним Хоробрим лорда Кейда, і я робив, як він наказував... однак я пошкодував про своє рішення. — Він подивився на свою руку, яка ще недавно була охоплена яскравим полум’ям. — Тепер моє зобов’язання розірвано.

Елліель було гидко на душі, адже вона знала, що ще нічого не скінчилося.

— Уто ще гірший. Він завдав набагато більше шкоди, ніж цей нікчема. — Вона подивилася на поле битви навколо них, на всі ці марні смерті. — І він продовжує це робити.

— Я досить добре знаю Уто, — відказав Ґант. — Я був з ним на острові Фулкор, він не міг змиритися з тим, що Конндур запропонував союз ішаранцям.

Елліель відчула занепокоєння.

— Кожен Хоробрий знає про Валаеру, про те, що заподіяли нам ішаранці. Цей злочин не був покараний, за це ніхто ще навіть не брався.

— Це так, але конаґ вважав Лютих і Оссуса більшою загрозою. Я чув, як він розмовляв з емпрою під час їхніх перемовин, чув, як він пропонував перемир’я. Мені здалося, що емпра була готова розглянути цю ідею, проте Уто нічого не хотів чути. — Ґант замовк, ніби йому щойно спало щось на думку. — Насправді Уто був тоді вкрай розлючений... і він був останнім, хто бачив конаґа перед тим, як його вбили.

Невдовзі до них під’їхав король Колланан. Його обличчя й борода були забризкані кров’ю, з його бойового молота ще капали червоні краплі. Він їхав поміж приголомшених ворожих солдатів, не чіпаючи жодного з них.

Ласіс заговорив до Ґанта.

— Конндур був правий. Люті є нашим справжнім ворогом, і вони могутніші за всі армії Ішари разом узяті. З півночі насуваються крижані Люті, а піщані Люті таємно викрадають людей і тримають в рабстві. Після їх міжусобної війни — у якій ще невідомо, чи вдасться вижити людям, — вони хочуть розбудити дракона і влаштувати кінець світу.

Слухаючи свого Хороброго, Колланан зупинив Шторма перед Ґантом.

— Будеш битися разом з нами? Нам завищи знадобиться ще один Хоробрий.

Ґант зробив крок вперед і урочисто вклонився.

— Колланане Молоте, королю Нортерри, я вважаю, що конаґ Мандан видав злочинний наказ, пославши армію Кейда проти вас. Я знаю, що ішаранці нам не друзі, але завдяки крові Лютого, що тече у моїх жилах, я розумію легенди та спадок. — Він оглянув поле бою, освітлене поодинокими багаттями і сяйвом майже повного місяця. — І я знаю, на чиєму боці я повинен битися. — Він повернувся спиною до трупа Кейда. — Чи приймете ви мене на службу як вірного вам Хороброго?

Колланан подивився на тіло на землі, а потім глянув прямо в очі Хороброму.

— Я приймаю твою службу. Ставай до наших лав і долучайся до нас у справжній боротьбі за долю світу.

Після кількох годин швидкої їзди люди Рондо витягли кляп з рота Тафіри, адже тепер її крик вже нічим їй не допоможе. Солдати-зрадники пройшли навчання в кінноті Остерри, тож знали, як пробиратися крізь глухі ліси та виживати в дикій природі. Оскільки вони тікали з королевою, яку взяли в заручниці, то вибирали такий шлях північними землями, щоб нікому не попадатися на очі.

— Я не можу вирішити, кинути нам її до ніг конаґа Мандана зв’язану, як тварину, чи дозволити самій здатися на його милість, — міркував уголос Рондо.

Чоловіки, посміюючись, обговорювали його слова, водночас облаштовуючи табір у безлюдному сосновому лісі. Тафіра, сидячи на землі зі зв’язаними руками й ногами, мовчала, хоча всередині неї все кипіло. Вона трохи посунулася, щоб притулитися до великого каменя.

Двоє її викрадачів склали на галявині хмиз і розпалили багаття. Ніч була холодною, набагато студенішою, ніж Тафіра очікувала, і вона здогадалася, що це крижані Люті творять свої підступні чари, щоб проникати все далі щупальцями зими.

— Вам нічого сказати, моя прекрасна королево? — допитувався сержант Гідан, в кожному слові якого чулося глузування.

— Жодному з вас.

— Тоді нам і кляп не потрібен, — зауважив Рондо. Сидячи на поваленій колоді навпроти неї, капітан, невміло намагаючись залякати полонянку, гострив свій меч точильним каменем, який витяг з торби. — Навіть після всіх років, які ви прожили тут, я все одно чую ваш акцент.

Очі Тафіри метали іскри, якими можна було розпалити ще одне багаття. Вона пригадала, як охоронці замку вибігли на подвір’я, б’ючи на сполох, коли побачили, що солдати Співдружності тікають, викравши її.

— Ти знаєш, що мій король знайде вас. Він розтрощить твій череп своїм молотом.

Рондо засміявся.

— Хіба він вже не скоїв достатньо злочинів проти Співдружності?

Інші солдати порпалися у своїх торбах, діставали харчі, які знаходили в саквах. Гідан присів навпочіпки перед Тафірою, жуючи в’ялене м’ясо та солодкий пиріг. Голосно чавкаючи, він розмірковував:

— Їй і так вже кінець, капітане. Хоч вона й чужинка, в ній все одно є певна краса. Старша, ніж мені хотілося б, але... — Він чмихнув. — У мене ніколи не було ішаранки. А у вас?

Рондо похитав головою, і сержант наполегливо вів далі:

— Ми можемо зробити це всі по черзі, можливо, кілька сьогодні, а кілька завтра. Додому їхати ще довго. Доки дістанемося Конвери, у кожного з нас вже буде ішаранка. Ще й королева! Ви ж не допустите, щоб ми втратили такий шанс, капітане.

Рондо провів долонею собі по щоці.

— Нема причин, чому ми маємо доставити її недоторканною. Конаґу Мандану буде все одно.

Тафіра знала, що ці чоловіки схильні до пустопорожніх погроз, однак вона також бачила, наскільки змінився вираз їхніх очей за останній час. Вони були злі через те, що їм довелося пережити, розлючені тим, що король Колланан не відпустив їх додому ще кілька тижнів тому. Тафіра знала, що за звичайних обставин ці солдати не наважилися б заподіяти їй шкоди, але це були не звичайні обставини. Нічого вже не було звичайним з того дня, як крижані Люті напали на Лейк Бакал.

— Вона вродлива жінка, — визнав Рондо. Він підвівся з поваленого стовбура та прискіпливо оглянув її, як покупець, що оцінює товар підозрілого продавця.

Тафіра плюнула в нього, і він відсахнувся, сердито зиркнувши на неї.

— Якщо ви заподієте мені шкоду, — заявила Тафіра, — я буду нічого не варта як заручниця. Якщо мене хтось скривдить, мій коханий Колланан оголосить свою власну війну помсти, і вся Остерра заплатить за це.

Рондо спробував приховати почуття тривоги, викликане її погрозами.

— Хо-хо! Чути такі сміливі слова від жінки, що зв’язана сидить на землі, та й ще так далеко від дому!

— Ці сміливі слова ви чуєте від законної королеви Нортерри. — Вона непомітно звивалася, намагаючись виплутатися з мотузок на зап’ястях. Чоловіки виявилися недбалими, вони зв’язали її не достатньо ретельно, і з часом їй, можливо, вдасться звільнитися. — Дайте мені ніж, і я зіграю з вами. З ножами я обходитися вмію. Можете запитати двох своїх солдатів, які лежать мертві на підлозі стайні.

Рондо, почервонівши, сильно вдарив її по обличчю.

— Ви змушуєте мене думати, що невеличке зґвалтування може стати гідним покаранням за вбивство солдат Співдружності.

— Чому б вам не дозволити нам покидати ножі, щоб потренуватися, капітане? — запитав інший солдат. — У мене це непогано виходить. Кров предків, одного разу я навіть вбив кролика.

— Дурним щастить, — глузливо кинула Тафіра.

Рондо схопив її за руку і ривком змусив стати на ноги.

— Практика — це добра ідея. — Вона спіткнулася, коли Рондо та один з його солдатів потягнули її до товстої сріблястої сосни. — Принесіть ще мотузок з торб.

Тафіра почала крутити зап’ястями. Пута були досить вільні, погано зав’язані та стали слизькими від її поту, але звільнитися вона не могла.

Рондо притиснув її до стовбура. Інший солдат приніс ще один моток мотузки, щоб прив’язати її до дерева. Він обмотав її мотузкою кілька разів, примотавши до дерева навіть ноги, щоб вона не могла відбиватися.

Рондо відступив на кілька кроків і витягнув кинджал.

— Наскільки ви вправні, хлопці? Не наробіть помилок. — Він пирхнув. — Одного-двох порізів буде досить, але, головне, не вбийте її.

Тафіра напружилася, напинаючи мотузки.

— Не хвилюйтеся, вони намагатимуться не влучити в вас. — Рондо зробив ще крок назад і першим кинув у неї ножа. Лезо увійшло в дерево прямо над її головою, відколовши шматок кори. Тафіра смикнулася.

Нахабний молодий убивця кроликів кинув ніж наступним, і той встромився в дерево ліворуч від королеви. Солдат присвиснув від власної вправності, але Тафіра втримала язик за зубами. Їй здалося, що він цілив у зовсім інше місце.

Чоловіки по черзі метали ножі, під’южуючи один одного. Тафіра зібралася з силами, щоб усе це винести, і ненавиділа їх все більше. Недбало кинутий ніж таки порізав їй руку, і кров стікала по дереву, змішуючись із застиглими кульками смоли. Один хибний кидок — і ніж увіп’ється їй у горло чи серце, а вони були далеко від хоч якогось села, де можна знайти лікаря. Тафіра була б у більшій безпеці, якби її зґвалтували.

Чоловіки реготали так голосно, що не почули, як їхні стриножені коні на краю табору почали пирхати і бити копитами, напинаючи свої пута. Тафіра подивилася поверх багаття на ліс і відчула, як її захльостує глибокий потік страху, — значно сильнішого за той, який у неї викликали ці крикливі чоловіки.

Тримаючи в руці ніж, капітан Рондо обернувся.

— Що це?

З-за дерев з’явилися бліді постаті, химерні воїни з волоссям кольору слонової кістки, блідою, немов у мерців, шкірою і очима кольору тьмяної сталі. Вони їхали верхи на кудлатих білих істотах, більших за ведмедів, і були озброєні мечами з льоду і живого срібла. Їхня броня була металево-блакитною.

— Люті! — прошипіла Тафіра.

Увагу зловісних воїнів привернуло багаття. Виринувши з лісу, вони випромінювали силу магії та надзвичайну могутність.

Люди Рондо в паніці заметушилися. Один із солдатів кинувся витягувати свій метальний ніж із стовбура сосни, поруч з Тафірою.

Капітан вийшов назустріч незнайомцям.

— Ми — солдати Співдружності. Ми служимо конаґу Мандану. — Він розправив плечі, ніби ці слова могли викликати страх у крижаних Лютих.

Головний воїн пирхнув.

— Нам байдуже. — З пащі його вовкоконя вирвалося гарчання, схоже на клекотіння лави глибоко в жерлі вулкана.

Солдати супроводу стояли напружені, приголомшені, не знаючи, що робити. Тафіра, яку залишили прив’язаною до сріблястої сосни, не могла й поворухнутися.

— У нас з вами немає причин для ворожнечі, — промимрив Рондо.

Люті лунко розсміялися, їхній різкий сміх нагадував звук ламання криги.

— Зараз з’являться.

Рухаючись неквапливо, навіть недбало, крижані Люті атакували. Перший спис пронизав груди Рондо. Наконечник був таким гострим, що спис простромив його наскрізь і вийшов зі спини. Капітан схопився за спіральне ратище, а потім повалився назад.

Воїни Співдружності кинулися вперед, щоб вступити в бій. Вони ледь встигли вигукнути бойовий клич, як потрапили під удари крижаних Лютих. Блідошкірі воїни методично рубали і кололи, наче селяни, що збирають врожай.

Прив’язана до дерева Тафіра могла лише спостерігати за цим із жахом, змішаним з дещицею вдоволення. Її викрадачі гинули — обезголовлені, простромлені, порубані на шматки. Люті відпустили своїх вовкоконей, і білі звірі накинулися на спутаних коней, роздираючи тварин на шматки. Бійня відбувалася так близько, що Тафіру забризкало кров’ю.

Хоча загартованих в боях солдатів Співдружності було вдвічі більше, ніж крижаних Лютих, побоїще закінчилося дуже швидко. Тафіра не видала жодного звуку. Усі її викрадачі лежали мертві, перетворившись на криваве місиво.

Головному воїну майже не довелося докладати зусиль, та все ж його довге волосся розтріпалося від енергійних рухів.

— Саме це нам наказала зробити королева Онн.

— Це успіх, Іррі, — мовив один із забризканих кров’ю воїнів.

— Це початок.

Іррі зліпив велику сніжку і тримав її на долоні. Коли він зосередився, сніжка засвітилася і стала гладкою та прозорою, перетворившись на сферу з криги. Із прозорою кулею в руці він повернувся кругом, збираючи зображення вбитих солдатів. Все ще тримаючи кулю, Лютий підійшов до Тафіри, прив’язаної до дерева. Вона навіть не ворухнулася, заціпенівши під поглядом Лютого.

— І ти ще одна з них. — Іррі розглядав її з холодною пильністю. Тафіра не знала, чи слід подякувати Лютим за те, що вони вбили її викрадачів. Це була не та помста, на яку вона сподівалася.

— Я королева Нортерри, — спромоглася відповісти вона. — Вони були моїми ворогами.

Лютий продовжував дивитися на неї сірими, як похмурі зимові хмари, очима.

— Людські чвари нас не стосуються. Ви всі належите нам.

Відчутний холод хвилями розходився від тіла воїна. Білі вовкоконі, голосно роздираючи плоть, продовжували пожирати мертвих коней. Тафіра уявила собі, що крижані Люті візьмуть її в полон, відвезуть до крижаного палацу.

Думка про те, що вона зможе побачити свого онука Бірча, дала їй проблиск надії, але водночас вона ненавиділа цих Лютих так само, як і Колланан. Вони прийшли з півночі і вбили Джакі та її сім’ю, зруйнували містечко.

— Королева Онн наказала нам вбивати будь-яку людину, яка нам трапиться, — нагадав Іррі інший воїн-Лютий. — Це стане прикладом для решти.

Все ще тримаючи крижану кулю, головний воїн кивнув.

— Це правда. Жодної пощади.

Без знущань, без жодних погроз він витягнув вільною рукою крижаний ніж і швидко змахнув ним. Лезо було таким гострим, що Тафіра ледь відчула поріз, коли ніж перерізав їй горло.

Здіймаючи догори руки, верховний жрець Кловус молив свого божка. Страхітлива сутність вирувала, немов страшна буря, на краю розтрощеної набережної. Поглинувши божка гавані, божество Маґніфіки намагалося утримати свою форму та ввібрати в себе вивільнені під час битви нові сили, і це дало Кловусу трохи часу для нової спроби.

Зв’язок, який він завжди мав з божками, зовсім ослаб, і він намагався хоч якось підкорити собі — або принаймні заспокоїти — велетенське божество. Колись він відчував таку ж спорідненість з божком гавані, і тепер його втрата вразила Кловуса глибоко в серце.

Навколо нього лежали спустошені квартали Сереполя, всюди виднілися розбиті та повалені будівлі. В руїнах розгоралися пожежі, а навколо валялися тіла, деякі з яких належали гетрренам, а інші — місцевим жителям.

Проте Кловус дивився лише на величезного божка.

— Будь ласка, припини! — молив він, і його слова нарешті проникли у свідомість істоти. Він здійняв руки ще вище. — Ти мусиш зупинитися! Це наше місто. Твоє місто, твої люди. — Жрець почав ридати. — Ти завдаєш шкоди послідовникам, які вірять у тебе.

Божок викинув стовп диму і вогню, а потім раптом зменшився і подався назад. Дуже багато віруючих вкладали свої надії та молитви в цю сутність, але тепер їхня віра змінилася жахом. На нерівній поверхні божка, наче пухирі гарячої пари, одне за одним стали з’являтися голови та обличчя, і в основному це були кудлаті голови варварів з дикими й жорстокими виразами на обличчях. Божок намагався передати якесь повідомлення.

— Так, гетррени, — сказав Кловус, відчувши полегшення від того, що сутність припинила своє буйство. — Гетррени — наші вороги. Я наказав тобі вбити їх.

Блискавка спалахнула в серці божества, і від нього простягнулися нові хмарні руки. Його величезне тіло ще більше роздалося, нависаючи над набережною. Рибний ринок поруч лежав у руїнах. Храм гавані був пошкоджений, його фасад обгорів і частково обвалився.

— Так, ти вбив багатьох гетрренів, — сказав Кловус. — Саме цього я від тебе хотів. — Він відчув, як усередині нього бореться якась сила, і його серце закалатало так, наче могло вибухнути від напруження. — Але ти також нашкодив Сереполю! Ти заподіяв надто багато шкоди. Ти повинен контролювати себе.

Кловус глибоко вдихнув. Його горло і легені горіли.

— Я — твій верховний жрець. — Він простягав до божка руки з розчепіреними пальцями, а потім стиснув їх у кулаки. — Я твій господар!

Немов залякана дитина, божок здригнувся. Кловус відчув, що, незважаючи на всі свої колосальні розміри, божок став набагато більш розпливчастим після такої величезної витрати енергії. Хоча він знищив та поглинув свого суперника, він і сам почав помітно слабшати. Коли Кловус використовував божество, щоб піднімати величезні кам’яні брили на будівництві храму, люди віддавали йому всю свою віру, живили його своїм благоговінням. Але тепер нажахані віруючі розбіглися, позбавивши його своєї підтримки, до того ж божок був далеко від свого храму, від свого джерела.

Якісь люди все ж спостерігали за жерцем з віддалених будинків. Вони боялися його сили так само, як боялися божка.

— Почуй нас, убережи нас. — Це почалося як тихий заспів, потім інші підхопили молитву, і вона зазвучала голосніше. — Почуй нас, убережи нас!

Кловус зрозумів, що вони співають для нього, даючи йому сили, щоб вгамувати божка.

— Мені потрібно, щоб ти слухався, — сказав Кловус. — У нас ще будуть інші битви, інші вороги. Гетрренам добряче дісталося. Наразі ти виконав своє завдання. Тобі треба відпочити.

Подібно до величезного пузиря, з якого випускають повітря, божок, здригнувшись, став меншим. Кловус використав всю свою силу, всю свою віру, щоб змусити його підкоритися.

— Йди за мною!

Жрець сягнистим кроком рушив з набережної, і божок покотився за ним, мов клубище грозових хмар. Образи гетрренів, які кружляли в примарному тілі істоти, тепер зникли, натомість з’явилися інші обличчя, що, мов пухирці, спливали на поверхню, — обличчя Кловуса, лиця всіх інших вірян. Серце жерця наповнилося теплом, прихильністю, навіть любов’ю від цього послання його божка.

Кловус повів божество назад зруйнованими вулицями, і люди відступали в них з дороги. Він рухався швидким кроком, хоча був виснажений біганиною і закликами до божка, а також розумовою боротьбою з ним. Кловус побачив кількох непримітних чоловіків, що слідували за ним бічними вулицями, змішуючись із натовпом. Чорні вугри. Їхній одяг був подертий, у деяких виднілася кров, а у двох явно були зламані руки, проте вони не виказували болю. Жрець був радий, що вони вижили.

Разом з тим Кловус був вражений до глибини душі, побачивши мертві тіла, якими були встелені вулиці. Люди ридали, схилившись над загиблими родичами чи друзями; приголомшені купці дивилися на руїни своїх крамниць; батьки розбирали завали, вигукуючи імена зниклих дітей. Інші просто стояли, бездумно втупившись поперед себе, зовсім зламані. Серед трупів було багато варварів, їхні тіла були понівечені й роздерті з особливою жорстокістю, але їх було не більше, ніж загиблих звичайних мешканців Сереполя.

Кловус підганяв божка, поспішаючи до храму Маґніфіка. Коли вони були вже недалеко від храмової площі, сутність роздалася вшир у повітрі і зарухалася швидше, немов їй не терпілося скоріше опинитися вдома. Божок плив безформною масою, схожий на пекельний клуб пилу й диму, і, поки він здіймався на верхній поверх напівзбудованого храму, його примарне тіло ставало більш щільним. Піднявшись, він застиг, мов гаркітливий сторожовий пес, посаджений на ланцюг, який виглядає загрозливо, але вже не кидається на людей.

Кловус стояв внизу, дивлячись угору, на божка.

— Іди! Повертайся за заклинальні двері. Відновлюй свої сили, поки я не покличу тебе знову. Люди принесуть жертви, щоб винагородити тебе за те, що ти зробив. — Він відкинув свої сумніви і страхи, бо знав, що сутність відчуває їх. Божок полинув всередину храму, мов дим, що втягується в димар.

Кловус піднявся масивними кам’яними сходами на перший рівень і побачив зруйновані скульптури, які мали зображувати божків з усієї Ішари. Він підняв руки і подумки востаннє наказав божку:

— Повертайся на своє місце.

Божок послухався. Щойно він зник, верховний жрець відчув, що останні залишки сил покидають його, і він повалився на сходи храму. Кловус опустив голову на руки, не бажаючи помічати нічого навколо. Зараз він не хотів бачити руйнувань, не хотів рахувати загиблих.

Він боявся, що люди знову почнуть молитися емпрі з набагато більшим завзяттям.

Кловус не знав, скільки часу він пролежав так, виснажений і вкрай слабкий, але, почувши грубий голос поруч, він підняв голову. До нього підійшло кілька гетрренів, які явно постраждали від божка. Їхнє волосся було скуйовджене і сплутане, а хутро на них було подерте. У одного чоловіка зі щоки по кудлатій бороді стікала цівка крові.

З ними була і Маґда. Потворна жінка стояла перед ним ціла і неушкоджена. Вона була величезна, страхітлива, не менш зловісна, ніж божок, але по-своєму. Кловус помітив ознаки страху і поваги у виразі її обличчя. Вона нависала над ним, і Кловус намагався не зіщулитися. Зараз він був вразливим. Вона могла просто вбити його.

— Я думала, ти слабкий і м’який, любчику. Але в тобі є сила, про яку я раніше не здогадувалася. — Вона вишкірилася, блиснувши заточеним зубом. — Я змінила свою думку про тебе. З тебе кепський коханець, але все-таки ти можеш бути корисними. — Вона обійняла його мускулистою рукою, мало не розчавивши йому плечі. — Разом ми зможемо перемогти Співдружність.

Поранений і переможений дракон полетів геть, але по всьому табору утауків виднілися наслідки його нападу, який заподіяв стільки лиха. Навкруги запанувала оглушлива тиша, поки всі намагалися оговтатися від подій цієї ночі. Адан чув тріскотіння вогнищ і стогони поранених, відчував запах крові, диму і бруду.

Поруч із ним під дубом шипіла Пенда, якій все сильніше боліло від переймів.

— Я рада, що ти тут, мій Старфолле. — Вона потягнулася, щоб узяти його за руку, а потім здригнулася. — Але я хочу, щоб це закінчилося!

Ксар, який заспокоївся після того, як величезний дракон зник, пурхнув на нижню гілку над Пендою. Він похитав головою і подивився на неї вниз, ніби готовий щось сказати про пологи.

— Це відбувається не швидко, — мовив Гейл. — Кра, дитина не просто бере й вискакує на світ! — Він блиснув золотим зубом, але був надто схвильований, тому усмішки не вийшло. — Я вже бачив це раніше.

Адан погладив дружину по темному волоссю, а потім розгублено оглянув табір.

— Я не повитуха, мене цього не вчили. І я не хочу нічого залишати на волю випадку. — Підвівшись, він звернувся до Гейла. — Залишайтеся тут з нею. Я знайду когось із жінок-утауків. Вони багато народжували.

Гейл погодився.

— Навіть Шелла дін Орр підійде, якщо ти не зможеш знайти нікого іншого.

— Повертайся хутчіш, — попросила Пенда.

Адан не хотів залишати дружину, проте йому потрібна була допомога з пологами. Тримаючи в руках меч з димчастого скла, він вибіг з лісу і опинився серед хаосу роздертих наметів і перекинутих возів.

У таборі він натрапив на розчавленого ауґа. Його велика паща була роззявлена, чорний язик звисав набік. Ще один поранений звір зі зламаним хребтом безладно смикав головою, його напіврозплющені очі затуманилися від страшного болю. Король Адан стояв над твариною, бачив її біль і згадував, як жорстокий Кво наказав одному з ауґів битися у ворота Баннрії, поки звір не здох. Не відчуваючи ненависті до двоногої істоти, Адан встромив меч під нижню щелепу і, надавивши, проткнув мозок. У горлянці ауґи щось булькнуло, і тварина впала замертво, ніби отримавши полегшення.

Потім він знайшов трупи Лютих. Кілька золотавошкірих воїнів лежали, стискаючи зламані списи та понівечені мечі. Їхні тіла були закривавлені й розтрощені. Ще декілька Лютих лежали поранені й стогнали. Увесь загін нападників був розгромлений, їхньої зброї і магії виявилося недостатньо проти дракона.

Поспішаючи через табір у пошуках когось, хто міг би допомогти Пенді, король кинув погляд на полеглих воїнів. Піщані Люті були пихатими і здавалися непереможними, але ця бійня показала всю безпідставність їхньої самовпевненості. Якщо цей дракон був лише частиною Оссуса, то яким же був сам гігантський дракон? Якої величини і сили були гріхи й темні думки бога? Він подивився на мертву магиню, що лежала на землі з неприродно вигнутими руками і ногами.

— Яке безумство!

До нього підійшли двоє бородатих чоловіків-утауків.

— Королю Адане, ми раді, що ви вижили. Дякуємо вам за допомогу.

Він упізнав обох племінників Шелли.

— А як ваша бабуся?

— Вона жива. Ми зробимо для неї тимчасовий намет, — відповів Еміль.

— Вона каже, що бувало й гірше, — додав Бурдон. — Кра, я не хочу про це знати.

Адана зараз не цікавили інші турботи.

— Мені потрібна повитуха. Пенда ось-ось народить. Вона не повинна робити це сама. — Він озирнувся через плече. — Я маю бути там.

Племінники порадилися між собою.

— Ми знайдемо когось. Не хвилюйтеся.

Розділившись, утауки стали пробиратися крізь табір, перегукуючись між собою. Тепер, коли для одного нагального питання знайшлося рішення, Адан роззирнувся навколо, сподіваючись знайти свого молодого зброєносця та двох вартових Стяга.

— Гоме! — гукнув він. — Капітане Ельціоре!

Адан почув глухі прокльони, сповнені болю, і побачив, як з поваленого намету утауків намагається вибратися вельможа Лютих. Адан упізнав Кво за його золотавим волоссям, коштовностями і браслетами. Серйозно поранений брат королеви By з усіх сил намагався звестися на ноги. Він скривився від болю, застогнав і знову повалився на землю, притискаючи руку до глибокої рани на тулубі. Адан підійшов ближче до важко пораненого піщаного Лютого.

Кво, побачивши його, засміявся неприємним різким сміхом.

— О, Адане Старфолле! Ти долучився до нас у ще одному полюванні на дракона. — Він закашлявся, сплюнув бульбашку крові, що виринула між губами. — Це полювання було не таким приємним. — Бік Кво був пробитий наскрізь, ребра потрощені. Для звичайної людини така рана була б смертельною, проте Лютий тримався, використовуючи свою магію, щоб зберегти собі життя.

На відміну від вмираючого ауґи, якого Адан недавно добив, цей мерзенний Лютий не викликав у нього жодного співчуття.

— Звідки ви знали, що вам треба їхати сюди? Ви полювали на дракона?

— Це був просто щасливий збіг обставин. — Спробувавши засміятися, Кво закашлявся, і з його рота знову потекла кров. Він роздратовано витер її іншою рукою. — Моя сестра послала нас розшукати Пенду Орр. Ти думав, що зможеш сховати її від нас, але вона потрібна By. — Він спробував підвестися. — Дитина вже народилася?

Адан кинув сердитий погляд на Лютого.

— Вам не вдасться отримати мою дружину чи мою дитину.

— Це не тобі вирішувати. — Очі Кво звузилися. — Нерозумно ставати на заваді тому, чого хоче моя сестра.

Все тіло Адана пронизало холодом. Пенда та її батько сховалися серед племен утауків, але Кво і його загін якось знайшли її, вистежили цей відлюдний головний табір. Поза всяким сумнівом, королева By продовжить полювати на них. Відчуваючи болісну порожнечу в серці, Адан усвідомив, що не зможе вберегти свою дружину від піщаних Лютих. Він також згадав останні зображення з діаманта «сльоза матері», які принесла ска Ґлік: Кво сам брав участь у керуванні жахливим трудовим табором та поневоленні людей.

Піщані Люті вдавали із себе союзників, однак Адан знав, що вони були таким же злом, як і їхні суперники з півночі. Гірше того, вони прийшли за Пендою та дитиною, і Адан не міг цього допустити.

Намагаючись випростатися, Кво роздратовано кинув:

— Людино, допоможи мені. Я можу сам зцілити свої рани. Якщо знайти місце, де я зможу зосередитися і ненадовго поринути в заклинальний сон, то я одужаю.

Адан дивився на нього, міцно стиснувши щелепи.

Топазові очі Лютого свердлили його владним поглядом.

— Щойно я одужаю, я відвезу твою дружину і дитину до By. Ти не зможеш мене зупинити. — Він спробував засміятися.

Адан мовчав, нічого не відповідаючи, і незабаром він помітив, як на обличчі вельможі з’являється невпевненість, а потім — проступає страх. Адан тримав у руках меч, вкритий димчастим склом, зброю, яку йому допомогла створити королева By. Вона стверджувала, що ця речовина допоможе людській зброї битися з крижаними Лютими.

І з піщаними Лютими теж.

— Ти не отримаєш ні Пенду, ні мою дитину. Я можу тебе зупинити.

Нахилившись, він прошепотів:

— Я знаю про трудові табори, які ви ховаєте в пустелі. Про людей-в’язнів, яких ви захопили. — Очі Лютого розширилися від здивування, і Адан випростався. — Колись легенди розкажуть, що ти загинув у битві з драконом... а може, про тебе взагалі ніхто не згадає.

Він встромив вістря меча в груди Кво, відчуваючи гостроту сталі і пульсування димчастого скла.

Лютий змахнув руками, намагаючись боротися, але Адан увігнав клинок у його чорне серце, пришпиливши його до землі. Кво, вчепившись у меч, забився в конвульсіях — і сконав.

Адан не міг дозволити собі шкодувати про скоєне.

— Люди не ваші раби і не ваші слуги. Ми не належимо нікому, крім самих себе.

Під’їхали двоє вершників, і Адан, повернувшись, побачив, що це Сінан і капітан Ельціор, а позаду них шкутильгав Гом. Зброєносець мав очманілий вигляд, його одяг був перемащений кров’ю та брудом. Усі троє бачили, що зробив їхній король.

Подивившись на них, а потім оглянувши залишки табору, Адан швидко прийняв рішення.

— Більшу частину загону Кво вбив дракон. Знайдіть поранених піщаних Лютих. — Він глибоко вдихнув. — Ви знаєте, що робити.

Двоє вартових Стяга глянули один на одного з рішучістю в очах, а от Гом ще нічого не зрозумів.

— Хіба ми не повинні їм допомогти?

— Ні. Ми не можемо їх відпустити. Вони прийшли, щоб забрати королеву Пенду і нашу дитину!

Капітан Ельціор підняв свій меч. Темне димчасте скло зблиснуло у зоряному світлі.

— Ми знайдемо всіх, хто ще живий. Жоден піщаний Лютий не переживе цієї ночі.

Адан помітив, що до нього біжать племінники Шелли.

— Ми послали двох повитух до Пенди, і вони кажуть, що все гаразд. З нею все буде добре. — Вони поглянули на тіло Кво, а потім на Адана і його закривавлений меч.

Король випростався.

— Ми не можемо залишити жодного живого піщаного Лютого сьогодні. Жодних свідків. Кво та його загін прийшли сюди не для того, щоб битися з драконом, — вони прийшли викрасти королеву Пенду.

— Лютим не можна довіряти, — погодився Еміль, чухаючи густу бороду. — Ні піщаним, ні крижаним. Матір Орр повторює це знову й знову. — Двоє чоловіків, перезирнувшись, прийняли рішення. — Їх тут ніколи не було. Ми їх позбудемося і приберемо всі сліди.

Адан подякував чоловікам, а потім побіг назад, щоб допомогти дружині.

Війська лорда Кейда, розбиті й розпорошені, втекли з поля бою, і захисники Нортерри, переслідуючи їх, захопили чимало полонених. Хоча більшість солдатів здалися, кільком все ж вдалось втекти, і спохмурнілому Колланану довелося змиритися з тим, що рано чи пізно звістки про розгром дійдуть до Конвери.

Сам король поки що залишився у місті Лютих, і його дуже порадувало, що оборона витримала основну навалу. Мешканці Янтона повиходили зі своїх сховків, нажахані, але живі. У них було стільки запитань, на які їхній король не мав відповіді. Людей приголомшило усвідомлення того, що солдати під прапором Співдружності намагалися їх убити. Колл відправив частину своєї армії у сплюндрований Янтон, щоб військові допомогли мешканцям врятувати те, що ще можна було врятувати. На те, щоб загасити всі пожежі, знадобиться багато часу.

Поки вцілілі воїни доглядали за пораненими та рахували загиблих, Колл радився зі своїми Хоробрими. Вони дійшли спільної думки, що тепер конаґ Мандан оголосив себе їхнім ворогом. Колл шкодував про кожного солдата, якого він убив цієї ночі, але вчинити інакше він не міг.

— Ми попросили в нього допомоги, і ось як він відповів! — мовила Елліель.

Ласіс похитав головою.

— Я не знайомий з тонкощами політики трьох королівств, Володарю, проте не можу збагнути, чому конаґ — наш конаґ! — посилає проти нас своє військо.

— Навіть будучи королевичем, Мандан був слабким і примхливим. Він жив під крилом своєї матері, — сказав Колл, дивлячись на свій закривавлений бойовий молот. — Він так і не оговтався від її смерті.

Елліель була блідою, виснаженою боєм, поєдинком з Кейдом, а ще більше — тим, що вона усвідомила. Її голос звучав похмуро і тихо.

— Це справа рук Уто, Володарю. Мандан — просто маріонетка.

До них підійшов Бален.

— Чим моє місто заслужило на таке? Чому конаґ обрав Янтон? Чому він наказав солдатам палити садиби і завдати лиха стільком невинним людям? Ми очікували, що нам доведеться захищатися від Лютих!

— Так він надіслав нам повідомлення. — Колланан зціпив зуби. — І я надішлю йому свою відповідь. — Він подивився на тіла, розпростерті на полі бою, потім повернувся до трьох Хоробрих. — Ти прийняв правильне рішення, Ганге. Я вірю в честь Хоробрих. Прошу тебе залишатися вірним їй.

Чоловік з грубими рисами пристебнув реймер до пояса і поклав руку на ефес меча.

— Упродовж століть моя раса трималася за ненависть до ішаранців, увесь цей час плануючи війну помсти. Передчуття помсти саме по собі приносило нам втіху. Так, ішаранці заподіяли нам зло в давні часи... але за багато поколінь до того Люті скористалися нашими предками. Ми напівкровки, тому що вони зґвалтували наших матерів, примусили наших батьків злягатися з ними. Жодна дитина-Хоробра не була зачата в любові, а лише в насильстві.

— Ми нічим не зобов’язані Лютим, — мовила Елліель. — Це знає навіть Уто.

Колланан відчував, що на ньому лежить важка відповідальність правителя. Як король він згуртував свої округи, своїх васальних лордів, залучивши всіх охочих пройти навчання і стати солдатами. Після закінчення останньої ішаранської війни багато відданих ветеранів оселилися в Нортеррі, і він закликав їх усіх до зброї. Було легко переконати їх боротися проти зловісних Лютих.

Однак тепер йому доведеться вести війну на два фронти, проти двох різних ворогів, — і одному з них зовсім не обов’язково було ставати його ворогом. Дивлячись на загиблих з обох сторін на полі бою, Колланан думав про те, як ці остерранські солдати перетинали всю країну з єдиною метою — напасти на містечко, яке нічим їм не загрожувало. Чому Мандан продовжував цей безглуздий конфлікт, коли всі зусилля слід було спрямувати на боротьбу проти Лютих? Чому він відмовляється бачити небезпеку?

Чи повинен він тепер розділити нортерранську армію і відправити війська до кордону з Остеррою? Йому знадобляться всі його бійці, щоб захиститися від помсти крижаних Лютих, але він не міг проігнорувати цей неспровокований напад з боку конаґа Мандана. Він сумнівався, що з усього цього може вийти щось добре.

Як би він хотів, щоб Тафіра була тут. З нею можна було б порадитися, і вона знайшла б слова підтримки для нього. Вона завжди була наймудрішою його радницею, яка розуміла його як ніхто інший. Він сподівався, що вона вберегла Феллстафф. Місто залишилося в надійних руках.

Він знову поглянув на тіла, звертаючи увагу на те, що на одних мертвих солдатах був символ Нортерри із зображенням гори, а на інших — відкрита рука Співдружності. Поруч бродив Бален, вираз його обличчя був сповнений огиди.

— Коли позбираємо мертвих, я хочу відокремити своїх бійців від... цих чоловіків. Спалимо зрадників? Поховаємо їх у безіменних могилах.

Колл відчув, як його обличчя спалахнуло від гніву.

— Кров предків, я не буду продовжувати це неподобство, це божевілля! Ці солдати виконували накази, але накази ці були злочинними.

— І сам Кейд був злочинцем, — додала Елліель.

Колл кивнув.

— Мандан, можливо, й порушив Хартію Співдружності, але я цього робити не буду. Я все ще вірю в три королівства. Обходьтеся з їхніми загиблими з повагою. Кожен солдат має, напевно, якісь записи або щось, за чим його можна впізнати. Наші хранителі запишуть імена всіх, хто загинув тут, — з обох сторін — і намагатимуться зберегти їхній спадок. — Ця думка змусила його озирнутися навколо. — Де Шадрі? Хіба вчена дівчина не була з вами? І Тон. Де він?

— Вони обстежували північну частину міста. — Вираз глибокого занепокоєння проступив на обличчі Елліель. — Я поїду пошукаю їх. — Хоробра, схопивши віжки найближчого коня, заскочила на нього і помчала галопом до міста.

Елліель звернула до руїн, згадавши, що її друзі збиралися досліджувати таємничу воронку. Вона вигукувала їхні імена і з полегшенням зітхнула, знайшовши їх і побачивши, що вони обоє живі.

Тон помахав їй рукою.

— Елліель, моя кохана! Вороги переможені? Ти добре подбала про них?

— У мене були помічники. — Коли вона під’їхала ближче, кінь захропів, чомусь опираючись і не бажаючи наближатися до Тона, але Елліель змусила його слухатися. Побачивши кров, що вкривала срібний нагрудник і рейтузи Тона, вона кинула погляд поверх нього і помітила понівечені тіла, розкидані по безлюдній площі. — Солдати Кейда прорвалися сюди? Ти бився з ними?

— Лише кілька десятків, але я... — Він знизав плечима і відвів погляд глибоких синіх очей. — Я не пам’ятаю, що саме сталося.

Шадрі трималася тихше, ніж зазвичай, і була явно стривоженою. Вона витерла обличчя, але не змогла стерти з нього розгублений вираз.

Коли Елліель зіскочила зі свого неспокійного коня і Тон пригорнув її, вона відчула якийсь незвичний різкий запах, який ішов від нього, щось сухе і зовсім незнайоме, не схоже на піт, кров або пил.

Тон досі був, немов у тумані.

— Я відчув гнів, що йшов від цих руїн, а ще я відкрив у собі несподівану силу. — Він відсторонився від неї, наче від її дотиків йому було не по собі. — Я відчув справжню силу, і я відчув тебе, Елліель. — Він розгублено їй посміхнувся. — Я відчув твою лють — і вона зробила мене сильнішим.

Хоробра дивилася на розбризкану кров, пошматовані тіла.

— Ці рани не від меча. Що сталося?

— Тут було чудовисько, — випалила Шадрі. — У тому місці, де я ховалася, було темно, але я знайшла скульптуру дракона, вирізану з димчастого скла, і вона випромінювала... злу силу. Ця сила відлунювала всюди. А потім я мигцем побачила луску, зуби, пазура. — Вона озирнулася на роздерті тіла, відчувши нудоту. — Хотіла б я знати, що це було, але я боюся знати.

Тон з невпевненим виглядом зробив крок назад.

— Щось із мене вийшло... я думаю. Я не бачив. — Він розвів пальці, стиснув їх у кулаки і розвів знову.

— Ця істота була величезна, — додала Шадрі. — Уся темна, з палаючими очима.

— Дракон? — Елліель була готова розсміятися, але побачила, що Шадрі говорить цілком серйозно.

— Або щось схоже на дракона. Воно було величезне і весь час рухалося. — Шадрі подивилася на Тона, і він відвів погляд, ніби відчуваючи сором.

Елліель не могла зрозуміти, про що говорить учена дівчина. Тон продовжував безпорадно дивитися на свої руки.

Нарешті Шадрі сказала:

— Ми не знаємо, ким є Тон, правда? Його поховали під горами, і ми навіть думали, що його історія схожа на легенди про самого Кура. Який зник, щоб десь сховатися. — Вона важно ковтнула.

Тон, здавалося, боровся з власними думками.

— Я не пам’ятаю.

Шадрі подивилася на Елліель.

— Тон нічого не знає про своє походження. Він був замурований ще за часів воєн Лютих. Ти знайшла його всередині гори Вада. А що, як його якимось чином... заразив дракон?

Елліель стало страшно від того, що збиралася сказати вчена дівчина.

Шадрі часто видавала нестримним потоком запитання, відомості чи будь-які випадкові ідеї, що спадали їй на думку. Однак зараз вона говорила повільно, зважуючи кожне слово, наче боялася озвучити власні здогади.

— Є й інше пояснення, чи не так? Ми знаємо, що ще поховано під горами Хребет дракона. Щось могутнє. — Вона моргнула. Тон дивився на неї, не заперечуючи, не намагаючись її зупинити. Здавалося, він змирився з тим, що її слова можуть виявитися правдою.

— А що, як сам Тон і є Оссус? — сказала нарешті Шадрі.

Крижані Люті, якими командувала Кору, здолали хирлявого дракона, але для цього знадобилася уся їхня магія і зброя. Кілька тижнів тому її загін вирушив з холодної півночі, впевнений у своїх силах і сповнений рішучості, готовий зустріти свою долю — Оссуса. Але маленький скалічений дракон ледь не знищив їх. Кору зазнала невдачі. Всі її воїни та маги зазнали невдачі.

Ще один воїн помер на другий день їхнього шляху додому. Він кашляв кров’ю всю дорогу, спльовуючи червоним на біле хутро свого вовкоконя. Усієї їхньої магії та вроджених здібностей до зцілення виявилося недостатньо проти його ран, і зрештою Лютий зісковзнув на замерзлу землю і сконав.

Кору віддала наказ зупинитися. Інші воїни обклали тіло камінням та льодом, а потім маг Ілон викликав пекучий блакитний вогонь, який перетворив тіло на білий попіл. Люті були пригнічені черговою смертю, але Кору не дала цьому настрою зовсім захопити їх. Вони рушили далі.

Як Люті зможуть знищити великого Оссуса, як наказав Кур, якщо обидві раси даремно витрачали свої сили у міжусобній боротьбі? Королева Онн не розуміла, наскільки серйозне випробування стоїть перед ними. Дорогою, поки вцілілі воїни, поранені й втомлені, рухалися на кульгаючих унуках на північ, в Кору розгорався гнів.

— Моя матір дурепа, — промовила вона вголос.

Один з її воїнів торкнувся вкритої кіркою рани на боці і щось пробурмотів з невдоволеним виглядом. Кору не зрозуміла, погодився він з нею чи відчуває себе зобов’язаним захищати честь королеви.

— Тепер ми вже побачили справжніх драконів, — продовжила Кору, — проте моя мати вважає, що з ними доведеться мати справу колись у майбутньому, а поки вона одержима піщаними Лютими. Невже вони наш справжній ворог? — Вона випустила низьке горлове гарчання і відкинула назад своє довге волосся. — Навіть якщо піщані та крижані Люті об’єднають зусилля, чи станемо ми достатньо сильними, щоб вбити Оссуса?

Вовкоконі насилу шкутильгали на закривавлених лапах. Коли на зворотному шляху вони досягли снігів, тварини зарухалися бадьоріше, але їхній запал швидко згас. Вони були виснажені і страждали від болю.

Люті їхали багато днів, рухаючись на північ, туди, де холодне повітря бадьорить і освіжає. Щоки Кору оніміли від уколів крижаних кристаликів, принесених вітром. Коли вона нарешті побачила вдалині крижані вежі, то усвідомила, що цей велетенський палац був лише ще одним символом гордині королеви Онн.

Вона занурила пальці в густе хутро свого унука. Звір дихав так важко, ніби його легені були обпечені. Кору потрібно було поговорити з матір’ю.

Бірч знову сидів біля трону. Весь той час, що він проводив з королевою, йому вдавалося ховати свої справжні наміри. Онн, як завжди, не звертала на нього уваги, але наполягала, щоб хлопчик залишався поруч. Вона кидала на нього погляд, переконувалася, що він тут, що він обожнює її, а потім забувала про нього.

Бірч добре навчився приховувати свої емоції, зберігаючи маску слухняності. У потаємних закутках палацу він дивився на своє відображення у відполірованій кризі, щоб нагадати собі, хто він такий. Він проводив пальцями по своєму скуйовдженому каштановому волоссю, згадуючи, як мати тихенько наспівувала дитячі пісеньки, коли підстригала йому пасма. Тепер його волосся було довгим і кудлатим, і Бірчу це на подобалось. Він знав, що його мати більше ніколи на стригтиме його, ніколи.

У дзеркалі він спостерігав, як гнів і смуток проступають на його обличчі, і він вправлявся у тому, щоб на хмуритися й на опускати куточки губ і щоб його очі не виказували жодних його почуттів. Він не хотів, щоб Онн здогадалася, що він ненавидить її всім своїм єством.

Бірч сидів мовчазний і слухняний на тройному підвищенні. Йому було холодно, бо холодним було повітря, холодною була підлога, холодними були стіни. У цьому палаці було неможливо втекти від холоду. У нього була ковдра, а ще різьблена дерев’яна свинка, яку зробив йому дідусь і яку він добре ховав, як свій оберіг. Бірч був дуже здивований тим, що Онн не забрала у нього цю іграшку.

Мамули подали їжу і вийшли із зали, залишивши його одного з королевою, яка тихо розмірковувала вголос. Бірч слухав, як Онн сама із собою обговорювала майбутні заходи і будувала воєнні плани. Її коханець Іррі відправився вполювати кількох випадкових людей у Нортеррі, проте королева задумала значно масштабніший напад на тих, хто посмів виступити проти неї. Армії крижаних Лютих зруйнують Феллстафф, перетворять замок на груду каміння, знесуть стіни навколо міста. Здавалося, вона не здогадувалась, що Бірч уважно її слухає.

Хлопчик ніколи не зможе Забути, як вона безжалісно вбила стількох ні в чому не винних мамулів, його друзів, коли дала волю своїй люті, дізнавшись про напад на фортецю на озері Бакал. Мамули опікувалися ним, ставилися до нього дуже прихильно. Він почав їх навчати, і багато хто з них тепер мав приховану зброю, хоча мамули не знали, що з нею робити, — або не бажали пробувати. Бірч пригадав, як вони з братом та їхніми друзями гралися, влаштовуючи битви в містечку, і як він слухав розповіді дідуся про ішаранську війну.

До тронної зали з бундючним виглядом увійшов Іррі. Його зачесане назад волосся було зв’язане у нього за плечима. Високо задерши підборіддя, він оголосив:

— Я маю добрі новини, моя королево. — На його обладунках і голих руках виднілися темні сліди засохлої крові.

Онн піднялася зі свого трону, помітивши червоні плями.

— Ти не вважаєш за потрібне вмитися, перш ніж постати перед своєю королевою?

— Я подумав, що запах людської крові може здатися тобі звабним, що він може розпалити в тобі ще більшу хіть.

Онн засміялася.

— Це єдине, про що ти думаєш, Іррі!

Бірч нечутно відступив в глибину помосту, сховавшись там. Йому вдалося прослизнути за крижаний трон.

Іррі, погляд якого був прикутий до королеви, не звертав уваги на хлопчика.

— Я скучив за тобою.

Онн пирхнула.

— Розкажи мені про свою перемогу, і тоді я вирішу, чи дуже я скучила за тобою.

Іррі розправив плечі і почав виголошувати доповідь.

— Ти відправила мене на південь, щоб я знайшов людей і покарав їх.

— Для початку. Ми зробимо набагато більше, але тоді мені не терпілося з чогось почати. — У її голосі пролунали кокетливі нотки. — Покажи мені, чого ти досяг.

Іррі дістав крижану сферу, прозору кулю, яка виблискувала і мерехтіла, наповнена зображеннями. Тримаючи її на долоні, він направив зображення в повітря.

— Ми знайшли групу їхніх солдатів, що стали табором в лісі, і вбили їх усіх. — Повертаючи сферу, він показав убитих людей у блакитних одностроях Співдружності, вкритих кров’ю. — Ми вважаємо, що вони були серед тих солдатів, які напали на нашу фортецю на озері Бакал.

— Добре, — сказала королева Онн. — Тепер я ще більше рада тебе бачити.

Іррі повернув крижану кулю і показав інше зображення — жінку, прив’язану до дерева, зв’язану заручницю.

— Ця була з ними. Вона сказала, що вона їхня королева.

Бірч подався вперед, широко розплющивши очі, — він упізнав свою бабусю Тафіру. Він не розумів, чому її зв’язали мотузками, чому солдати схопили її. Іррі на зображенні перерізав бабусі горло крижаним клинком. Вона швидко стекла кров’ю і вмерла, не промовивши жодного слова.

Приголомшений і нажаханий хлопчик відсахнувся, вдарившись плечима об крижану стіну. Він міцно стиснув щелепи, намагаючись не цокотіти зубами.

Іррі розвіяв зображення і поклав крижану кулю в кишеню. Онн сплеснула руками.

— Ти порадував мене цим, і я сподіваюся, що порадуєш мене ще більше, — коли помиєшся.

Ховаючи посмішку, воїн вклонився і вийшов.

Побачене викликало в Бірча відразу й обурення, але він мовчав, хоча всередині нього вирував гнів. Хлопчик до болю в руці стиснув у кишені вирізьблену свинку. Він не міг дозволити крижаним Лютим продовжувати заподіювати зло і йому, і людям, яких він любив! Вони вже вбили стільки людей, і він повинен був щось зробити.

Хлопчик думав про свого дідуся Колланана, про його спадок, його історії про війну. Він згадав свою добру бабусю, згадав, як вона дозволяла хлопцям допомагати на замковій кухні, чистити і різати коріння куркуми, доки всі пальці не ставали жовтими. Він думав про те, як вони з Томком рибалили на краю причалу на озері Бакал.

Бірч був лише маленьким хлопчиком, але колись він стане воїном. Король Колланан обіцяв йому. Він був сміливим і знав це. Він довів це, просто виживши.

Жодна інша людина не могла підійти так близько до королеви крижаних Лютих. Жодна інша людина не мала такого шансу.

Онн стояла спиною до нього, не звертаючи уваги на свого людського улюбленця. Вона явно насолоджувалася картинами вбивства, які Іррі щойно показав їй.

Бірч намацав таємний ніж, який ховав за поясом. Однак, вхопившись за грубе руків’я, він зрозумів, що лезо занадто мале — гостре, але коротке, схоже на обрубок. Таким лезом нізащо не вбити могутню королеву крижаних Лютих. Йому було потрібно щось смертоносне.

Бірч не думав. Він, рухаючись безшумно, простягнув руку і зняв зі стіни зламаний спис. Зброя була важкою, держак холодив руки, але довге вістря було гострим, все ще заплямованим кров’ю Оссуса. Це була добра зброя.

Бірч зробив два кроки вперед, спрямувавши довгий спис у спину королеви Онн.

Мабуть, його видав тихий шурхіт кроків по крижаному помосту, бо в останню мить вона обернулася, здивовано вигнувши брови. Її великі холодні очі уставилися на нього.

— Дитино, що ти...

Бірч устромив спис в бік Онн. Гостре лезо пройшло крізь її прозору сукню, увійшло між ребрами. Вона зойкнула, потім захрипіла, сам хлопчик не проронив ні звуку. Він натиснув на спис сильніше, всією силою свого маленького тіла занурюючи його ще глибше.

Королева Онн, хапаючи ротом повітря, подивилася на нього, не вірячи своїм очам, і вчепилася за держак списа, ніби допомагаючи направити його всередину себе. Хлинула кров. З тихим гарчанням Бірч навалився на спис, і той вийшов з її спини.

Онн спробувала закричати, але їй забракло дихання. На її губах пузирилася кров, коліна підігнулися. Королева повалилася перед своїм троном, мало не потягнувши за собою Бірча вниз по сходах. Її утримало лише ратище списа.

— Хлопчику... — задихаючись, прохрипіла вона. На її обличчі застиг вираз здивування.

Бірч почув кроки, хтось наближався до тронної зали, — і за мить до неї увійшов якийсь Лютий. Хоча Бірч розумів, що його спіймали на гарячому, він не випустив зброю. Він провернув спіральний спис у тілі Онн, щоб переконатися, що королева мертва. Йому було байдуже, що з ним тепер станеться. Це був його спадок. Хоча він був ще дитиною, він знав, що коли-небудь хтось розповість його історію, пам’ятатиме його як людину, яка вбила правительку крижаних Лютих.

Заляпаний кров’ю Онн Бірч обернувся і побачив закуту в обладунки вельможну воїтельку, бліду і прекрасну. Дочку королеви Онн.

Кору витріщилася на них. Її мати розпласталася на підлозі, як розтала крига, і Бірч випустив з рук держак зламаного списа.

Не вірячи своїм очам, Кору підійшла до підвищення. Бірч стояв прямо перед нею, не намагаючись відступити від трупа; Вони дивилися одне на одного. Передсмертні звуки вмираючої королеви обірвалися, і залу наповнила напружена тиша.

Хлопчик почув у коридорі гупання важких чобіт і брязкіт масивних обладунків — до тронної зали наближалися інші Люті. Кору блиснули очима на хлопця. Раптом вона різко відштовхнула його вбік, і цієї миті до зали увійшли воїни-Люті — Іррі разом з кількома пораненими Лютими, які входили в загін Кору.

Донька Онн із зухвалим виглядом схопила ратище списа, що стирчав з тіла королеви. Вона повернулася до Лютих, які вражено дивилися на неї. Бірч тихенько відступив назад.

— Я вбила свою матір, бо так було потрібно. — Кору рвучко висмикнула спис із тіла Онн. Королева крижаних Лютих впала в калюжу власної крові, і Кору підняла спис, який тепер був заплямований і кров’ю її матері, і кров’ю дракона.

У мертвій тиші Кору промовила:

— Королева Онн була поганою правителькою. Вона привела б нашу расу до загибелі.

Кору кинула швидкий погляд на Бірча, який мовчав, намагаючись знову стати невидимим. Вона повернулася до хлопця спиною, але це, схоже, не означало, що вона нехтує ним. Він подумав, що вона якимось чином його захищає.

— Тепер я королева крижаних Лютих, — заявила Кору, — і ми всі разом будемо битися з драконом.

Вирвавшись із гавані Сереполя, «Ґліссанд» піймав попутний вітер і поплив на захід, повертаючись до безпечного старого світу. Штурман змінив курс, спрямувавши корабель далеко на північ, аби потрапити в іншу течію, яка оминала острів Фулкор по широкій дузі.

У перший день плавання дозорці помітили вдалині смугасті червоно-білі вітрила ішаранців, які намагалися переслідувати їх, але військові кораблі були повільнішими і управляли ними погано. Швидкохідний «Ґліссанд» міг мчати стрілою, як срібляста рибка, тоді як ішаранці покладалися на грубу силу, але майстерності їм бракувало. Незабаром переслідувачі відстали так сильно, що перестали становити загрозу.

Вітерець розвівав темне волосся Мак Дура, і він одним пальцем швидко накреслив коло на грудях, водночас милуючись таким самим колом, намальованим на вітрилі. Вони були майже вдома.

Капітан торгового судна і його команда святкували свою свободу: вони досхочу наїлися харчів, які знайшли на борту, знаючи, що за кілька днів досягнуть узбережжя Остерри. Моряки, відчувши полегшення, стали галасливими, безтурботними та легковажними. Стоячи на палубі біля Мак Дура, Гейт запитав:

— Як думаєш, ті божки зруйнують Сереполь? Я ніколи не бачив таких руйнувань.

— Мені було би все одно, навіть якби ці чудовиська вщент рознесли місто. Жерці дурні, що випустили їх на волю. Кра, може, це послужить їм уроком. — Він скривився. — Я не збираюся більше торгувати з Ішарою.

— Я за те, щоб ми просто ходили вздовж узбережжя Остерри, — мовив Саррум, дивлячись на своїх товаришів по команді. — Там багато міст, портів та покупців.

— Капітан не піде проти волі своєї команди, — відповів Мак Дур, — Я буду радий опинитися дома — в безпеці. Знову всередині кола. Утауки на призначені для війни.

Того вечора морем прокотилася гроза, яка омила палуби і наповнила бочки водою. Моряки вийшли під проливний дощ, щоб вмитися і збадьоритися.

Через два дні дозорці помітили вкритий туманом сіро-зелений берег, і екіпаж утауків зустрів новину радісними вигуками. Попереду в порту Рівермута снували кораблі, мов бджоли, що кружляють біля вулика. Піднявши утаукські вимпели, моряки натягнули канати, і «Ґліссанд» помчав до того місця, де з’єднана ріка впадає в море.

Мак Дур стояв на носі судна, відчуваючи радше полегшення, ніж перемогу. Він картав себе за те, що ризикнув відправитися у ще один торговий рейс, хоча знав про напруженість у відносинах з Ішарою. Він сподівався, що останнє плавання принесе великий прибуток, але натомість втратив корабель, вантаж і навіть цінне димчасте скло. Його екіпаж зіткнувся з такими випробуваннями, яких ніхто з них ніколи не забуде. Однак тепер, коли небезпека була позаду, їхні випробування здавалися більше схожими на пригоди. Він думав про історії, які відтепер розповідатиме в таборах утауків.

Коли «Ґліссанд» наблизився до порту, назустріч йому вийшли два військові кораблі Співдружності, на вітрилах яких виднівся символ Остерри — сонце, що сходить. На кораблях було повно солдатів, і вони нагадали Мак Дуру сторожових псів, які вишукують здобич. Екіпаж занепокоєно перешіптувався, але капітан вказав на ясно видиме коло на їхньому вітрилі.

— Вони знають, що ми утауки. Кра, ми нейтральні і не несемо загрози.

Однак, коли масивні кораблі наблизилися, капітан відчув себе менш впевнено. Він тихим голосом заговорив до Гейта.

— Продовжуй тримати курс на гавань. Нам нема чого приховувати, і у нас є важливі новини, які ми маємо розповісти. Сам конаґ захоче почути нашу розповідь.

Один бойовий корабель підійшов ближче до «Ґліссанда», і похмурі солдати закричали до них:

— Ви увійшли у води Співдружності. Що ви тут робите?

— Ми утауки! — озвався Мак Дур. — Ми втекли з Ішари й повертаємося додому, і ми привезли важливі новини.

Великий корабель підплив так близько, що їхні корпуси на мить торкнулися. Не питаючи дозволу, солдати Співдружності кинули канати та абордажні гаки, і утауки обурено загули, коли з десяток чоловіків у шкіряних обладунках перескочили до них на палубу. Мак Дур заревів:

— Я не давав вам дозволу підніматися на борт! Чому ви...

— Ми відведемо ваш корабель у порт Рівермут. Конаґ Мандан наказав усім придатним кораблям увійти до складу його військового флоту.

— Військового флоту? Це торгове судно, а не військовий корабель.

— Але може стати військовим, — відказав старший лейтенант.

Тепер, після того як воїни Остерри заволоділи «Ґліссандом» та взяли його під охорону, вони від’єднали абордажні гаки, і два кораблі знову розійшлися. Дванадцять солдатів у загрозливих позах розташувалися на палубі, наганяючи страх на беззбройних утауків. Лейтенант підвищив голос:

— Я наказую вам пливти до пристані Рівермута, де ваш корабель оглянуть, а команду допитають.

— У цьому немає потреби! — вигукнув Мак Дур. — Ми й так туди йшли.

— Добре. Співпраця полегшує справу.

Солдати Співдружності стояли з мечами наголо, не виявляючи жодного бажання долучитися до робіт на кораблі, проте екіпаж Мак Дура добре знав, що робити. Завдяки сильному бризу «Ґліссанд» швидко рухався до гавані. Поки вони наближались до переповнених причалів, капітан побачив безліч кораблів, їх було набагато більше, ніж зазвичай, коли в гавані панувала буденна метушня рибальських човнів, торгових суден та патрульних кораблів. На кожному судні в порту, навіть на найменших рибальських шаландах, були вивішені прапори Співдружності. Серце Мак Дура налилося свинцем.

— І заради цього ми втекли із Сереполя? — прошепотів Гейт.

— Після вбивства свого батька, — пояснив лейтенант, — конаґ Мандан готується до війни з Ішарою. Його флот буде більшим, ніж легендарний флот конаґа Кроніна під час попередньої війни, і ваш корабель стане його частиною. Ваш екіпаж має пишатися цим.

Мак Дур пробурмотів:

— Початок є кінцем є початком.

Офіцер насупився.

— Не треба цих утаукських дурниць. Ми навчимо вас військових пісень Співдружності.

Екіпаж «Ґліссанда» невдоволено забурчав. Штурман провів корабель поміж інших суден у гавані, а лоцманський човен привів їх до вільного причалу. Щойно судно пришвартувалося, на його борт піднялися ще кілька солдатів, які звернули увагу на міцність корабля утауків.

— Схоже, це досить швидке судно, — сказав один військовий, не звертаючи уваги на Мак Дура та інших утауків. — Після того, як ми встановимо броню на корпус і таран на ніс, воно буде готове до війни.

Мак Дур обурено заявив:

— Ви не можете просто так забрати мій корабель! «Ґліссанд» — утаукське судно.

Солдат похмуро глянув на нього.

— Ми не забираємо ваше судно, воно поступає на військову службу разом з вами і вашою командою. Ми забезпечимо вас провізією і навчимо воювати у складі флоту Співдружності.

На борт піднялися нові солдати, і його прекрасний корабель остаточно перейшов під владу Остерри.

Король Колланан залишився у місті Лютих лорда Балена, аби допомогти вцілілим оговтатися після битви. Хранителі збирали історії кожної людини, яку їм вдавалося знайти, а мертвих було спалено з почестями на погребальних вогнищах. Він також відрядив Ласіса і Ґанта разом із загонами своїх солдатів до сусіднього Янтона, щоб вони допомогли відбудувати зруйновані господарства та обійстя.

Коли король зустрічався зі своїми Хоробрими, васальними лордами і бойовими командирами, йому ставало важко на серці. Вони обговорювали те, що сталося, і, що ще важливіше, як повинна відповісти Нортерра. Коля був виснажений і засмучений. Він не мав жодного бажання вступати в міжусобну війну з Остеррою, але його обурення зростало з кожною годиною. Ще до того, як покинути руїни Лютих, він написав термінового листа і відправив вершника на швидкому коні до короля Адана в Баннрію, повідомляючи йому страшні новини — і попереджаючи, що Мандан може влаштувати щось подібне і проти Судерри.

Вирішивши, що час повертатися до Феллстаффа, Колл зібрав частину свого війська і відправився додому в супроводі Елліель і Тона. Він був впевнений, що Тафіра підтримує порядок і безпеку в місті, як робила це завжди, але крижані Люті могли обрати будь-який момент, щоб атакувати місто силами всієї їхньої армії.

Втомлений Колланан їхав, не поспішаючи, головною дорогою до Феллстаффа, але, коли він дістався міських мурів, то помітив, що в місті неспокійно. Змарнілий охоронець одразу біля брами замахав руками і закричав королю:

— Королеву викрали, Володарю!

Поки він розпачливо вигукував ще якісь подробиці, Колл, пришпорюючи Шторма, вже погнав коня галопом до замку, У супроводі Елліель і Тона він влетів у двір, голосно кличучи слуг, зриваючи голос до хрипоти. Вибіг Покл, блідий, з широко розплющеними очима і скуйовдженим волоссям.

— Що тут сталося? — закричав Колл. — Відповідай! Негайно! Де королева?

Юнак кинувся йому назустріч, розмахуючи руками.

— Королю Колланане, це були ті жахливі солдати Співдружності! Вони вкрали коней зі стайні, а королева намагалася їх зупинити. Вона метнула в них свої ножі, вбила двох, але вони... вони забрали її! — Покл шмигнув носом. — Вони просто залишили тіла. Навіть не забрали своїх товаришів.

Колл відчув, як у ньому наростає лють.

— Якби в Тафіри було більше ножів, вона б убила більше ворогів. Куди вони поїхали? Коли це сталося?

На подвір’я вибіг один з охоронців.

— Вони втекли посеред ночі. Одразу після того, як ви із солдатами вирушили на допомогу лорду Балену.

— Кіннотники поскакали за ними, спробують їх впіймати, — додав Покл. — Але вони ще не повернулися. — Інші охоронці й слуги висипали з замку, перекрикуючи одне одного, але Колланан вже зрозумів головне. Рондо та його люди втекли з міста, і вони будуть триматися подалі від основних доріг. Королева Тафіра була їхньою заручницею.

Один з охоронців, убитий горем, видавив із себе:

— Ми вислали чотири пошукові групи, Володарю. Вони їх знайдуть.

— Вам слід було відправити решту армії! — Бажання негайно діяти бушувало в ньому. Тафіра! Вони вже, мабуть, на півдорозі до Конвери.

Охоронець, вражений почутим, роззявив рота, а потім заперечив:

— Але ж тоді Феллстафф був би беззахисний! Ви вже забрали всіх солдатів, які могли поїхати з вами. Через крижаних Лютих ми не могли...

Кружляючи верхи на Штормі по подвір’ю, Колл витягнув свій бойовий молот. Після битви він очистив його від крові та обмотав руків’я зброї шкірою.

— Я знайду її. Скажіть мені, в який бік вони поскакали. — Він не мав часу на відпочинок.

З казарми підійшли ще кілька охоронців замку.

— Пошукові загони прочісують всю місцевість. Вони їх вистежать. Ми відправили найкращих шукачів, які залишилися в місті.

Інший чоловік промовив тремтячим голосом:

— Володарю, зараз ви більше нічого не зможете зробити.

— Я завжди можу щось зробити. — Колл заскреготав зубами. — Вони не посміють завдати їй шкоди. — Але потім він згадав, що вже зробив Мандан. Йому хотілося кричати. Після розгрому війська Кейда він сподівався повернутися додому переможцем і планувати подальші військові дії. Тепер Колланан відчував, що йому потрібно негайно їхати рятувати дружину. — Я мав знати, що не можна довіряти цьому негіднику Рондо. — Його серце було готове розірватися. — Правду кажучи, я ніколи йому не довіряв, однак я не вірив, що він здатен на таку зраду. — Він загарчав. — Як і Мандан.

— Я думаю... я думаю, що це сталося від несподіванки, Володарю, — сказав Покл. — Люди Рондо просто намагалися втекти, а королева, схоже, стала їм на заваді. Ось вони й викрали її.

— Вони, очевидно, відвезуть її до конаґа і вимагатимуть викуп, — припустила Елліель.

— Кров предків! — скрикнув Колланан. — Вона прожила в Нортеррі три десятиліття як моя королева, вона правила разом зі мною. Але вона ішаранка. Мандан використає це. Він повісить на неї всі гріхи.

— Уто теж скористається цим, — мовила Елліель. — Ми повинні знайти її до того, як вони дістануться Конвери.

Колл спішився і передав поводи Шторма конюху.

— Мені потрібен свіжий кінь, щоб я міг вирушити на пошуки чимшвидше. — Він попрямував до замку, даючи вказівки зібрати ще один пошуковий загін. Бажаючи виплеснути свій гнів, але не знайшовши підхожої мішені, він змахнув своїм бойовим молотом у повітрі.

Так, Люті мали намір знищити людський рід, але навіщо його власним союзникам нападати на Нортерру? Навіщо законному конаґу оголошувати війну одному з трьох королівств? Мандан своїми діями роздирав Співдружність на частини.

Невдовзі на змиленому коні прискакав ватажок пошукової групи. Приголомшений, брудний і змоклий, він закричав посеред двору, злізаючи з коня і від утоми плутаючись у стременах:

— Ми вистежили Рондо і його людей, Володарю! — Чоловік виглядав так, ніби плакав всю дорогу до міста. — І ми знайшли королеву.

Колланан у зім’ятій розхристаній сорочці вискочив на двір. Він схопив чоловіка за руку, одночасно волаючи, щоб у стайні поквапилися з новим конем.

— Веди мене туди. — Елліель і Тон підбігли до нього, теж готові одразу вирушати.

— Надто пізно, — просипів, задихаючись, чоловік, його голос надломився. — Надто пізно!

Колл притис його до стіни.

— Ми знайдемо тобі свіжого коня. Заскакуй у сідло і помчали! Вам вдалося впоратися з капітаном Рондо? Чому ти не привіз королеву?

— Надто пізно, Володарю. Надто пізно. — Розвідник заридав. Конюхи вивели спішно осідланих коней, і Елліель з Тоном сіли верхи. Розвідник виглядав, мов пришиблений, коли залізав у сідло свого нового коня.

Від наростаючого жаху в Колла відібрало мову.

Вони галопом понеслися крізь пагорби за втомленим розвідником, Елліель і Тон трималися поруч. Хоробра вигукнула, перекрикуючи стукіт копит:

— Скажи мені, що сталося.

— Всі мертві!

— Солдати Рондо вбиті? Хто їх вбив? — зажадав негайної відповіді Колл. — А королева?

— Усі, Володарю. Усі мертві. — Чоловік згорбився в сідлі і пришпорив коня, ніби намагаючись випередити принесені ним новини. Колл відмовлявся чути сказане ним.

Червона пелена застила йому очі, і він лише знову й знову підганяв свого нового коня, поки той ще міг витримувати таку шалену скачку. Він не хотів приймати почуте. Він увесь час думав про свою прекрасну дружину з її незвичайною мудрістю, про те, як вона завжди була вірною йому.

— Ох, Тафіро... — Він провалився в порожнечу бездумного заперечення, яке не відпускало його, у горлі пересохло, тіло боліло після битви та багатьох днів, проведених у сідлі. Він не впускав у свій розум жодної думки.

Знесилений, посірілий від горя і жаху посланець нарешті зупинив свого коня на лісовій галявині, неподалік від якої були прив’язані до дерев інші коні.

— Ось це місце, Володарю.

Коли Колланан зісковзнув із сідла і став, похитуючись, на неслухняні ноги, Елліель і Тон теж спішилися і підійшли до нього. Тепер, коли він вже опинився тут, він рухався повільно, нерішуче. Незважаючи на свою невіру, він розумів, що тут знайде, і ненавидів кожен свій крок.

Розвідник знову почав плакати. Четверо солдатів Нортерри охороняли місце, де все це сталося. Колланан відчував запах крові в повітрі.

На галявині він побачив розкиданих по траві мертвих солдатів — капітана Рондо та його супровід. Усіх безжально вирізали.

— Хто їх убив? — спитала Елліель. — Я ніколи не бачила такої бійні.

Тон, спритно й легко рухаючись серед тіл, оглянув убитих. Елліель витягнула меч, іншою рукою торкнулася реймера, хоча загроза вже давно минула.

— Ми знайшли їх в такому вигляді, — сказав один з розвідників.

Слова Колла застрягли в горлі, його душили готові вирватися ридання.

Він побачив велике дерево на краю табору і тіло, прив’язане до стовбура мотузками.

Хтось перерізав їй горло.

Колл рушив туди, ледь переставляючи важкі, мов валуни, ноги, кожен крок давався з величезними зусиллями. Він став перед Тафірою, її безживне тіло, прив’язане до дерева, обвисло на мотузках. Її голова похилилася вперед, підборіддя впиралося в груди, очі були заплющені. Кров, що витекла з шиї, просочила підбитий хутром халат, пишне темне волосся скуйовдилося.

Колланан заплакав. Він обхопив її тіло в останніх обіймах і занурив обличчя в її волосся.

— Вони вбили тебе, кохана. Ох, вони вбили тебе! — Він тримав її довго-довго, і всі мовчали, даючи йому змогу виплеснути своє горе.

Він думав про всі ті моменти, коли він обіймав Тафіру протягом тридцяти років.

— Вони зробили це. — Нарешті він відірвався від неї, думаючи лише про каральну армію Кейда, напад на місто Балена, жахливі накази Мандана. — Вони зробили це, — повторив він знову. — Вони зробили це.

Він бився з крижаними Лютими. Він протистояв ішаранцям під час давньої війни, і він знав, що вони вчинили з Конндуром на острові Фулкор. Але дивлячись на свою вбиту дружину, він вирішив, що справжніми чудовиськами виявилися ті, хто належав до його власного народу.

— Вони зробили це!

Тим часом Тон присів навпочіпки перед убитими солдатами Співдружності.

— Але хто це зробив?

Розвідник відповів:

— Усі вони були мертві, коли ми знайшли табір. Навіть їхні коні були роздерті на шматки.

Насторожившись, Елліель повільно обернулася по колу в очікуванні, що якась страшна сила може виринути з темно-сріблястих сосен, які їх оточували.

Тон доторкнувся до глибоких ран на тілах мертвих солдатів, слідів ударів на їхніх обладунках. Він нахилився ближче, звузивши глибокі сапфірові очі, і понюхав повітря. Потім підійшов і присів біля капітана Рондо, у якого виднілася смертельна рана в грудях, там, де вістря списа пронизало його серце. Оглянувши її, Тон випростався легким плавним рухом.

— Ці рани завдали Люті. Пошуковий загін Лютих убив тут усіх. — Він кивнув у бік Тафіри. — Королеву теж.

Колланан перерізав мотузки і якомога обережніше опустив тіло дружини на землю. Він відчував, що душа його вмерла, і в той же час його розум палав і кричав, відмовляючись вірити в побачене.

— Або капітан Рондо спочатку вбив її, а потім Люті вбили їх усіх. Інакше чому її так зв’язали?

Тон знизав плечима.

— Це неможливо з’ясувати напевно.

— Навіть якщо її вбили крижані Люті, вона опинилася тут лише через них. — Колл, охоплений гнівом, не зводив очей з мертвих солдатів супроводу. Сльози котилися по його щоках і стікали у бороду. Він відчував себе порожнім, але всередині цієї порожнечі він знайде сталь, знайде молот. Король Нортерри був оточений ворогами.

— Вони зробили це, — повторив він, маючи на увазі всіх і кожного, хто наважився виступити проти нього.

Уто мав таємницю, яка ховалася всередині його душі так глибоко, як гниль, що вражає кістки, і Онзу знав це.

Усі Хоробрі були поєднані між собою сполучною ланкою — зв’язком крові, — і лише за надзвичайних обставин, розірвавши цей зв’язок, їх могли відлучити від їхньої спільноти. Син Онзу Ондер був одним з тих, кому стерли пам’ять і вигнали з громади, що об’єднувала всіх Хоробрих. Так само вчинили і з Елліель через невимовно страшний злочин, який вона нібито скоїла.

Якщо тільки Уто не збрехав. Якщо тільки він не влаштував навмисно все так, щоб зруйнувати життя і спадок воїтельки заради «блага Співдружності».

Онзу боявся, що легендарний Хоробрий, радник самого конаґа, міг заплямувати їхню об’єднану спільноту напівкровок своїми безчесними вчинками. Наставник мусив знати правду. Це вже було питанням його власної вірності, а його дії мають бути — повинні бути — продиктовані істиною.

Коли глибока ніч опустилася на тренувальне селище, мов задушливий саван, усі його юні підопічні вклалися спати, адже із самого ранку на них чекали бойові вправи, а сам Онзу попростував темними стежками поміж будинками. У руках він ніс ліхтар, хоча міг би пройти кожен дюйм доріжок селища із зав’язаними очима.

У будинку для гостей ніхто не бував, відколи там заночував Уто. Хоробрий поїхав на світанку після напруженої та неприємної розмови зі своїм старим наставником. Онзу переконав його вирушити в гори і пошукати там правду про дракона, що заворушився глибоко під землею. Він сподівався, що Хоробрий досягне прозріння, але, на жаль, Уто не повернувся. Зі слів Титана та Дженни виглядало так, що Уто й далі був одержимий війною помсти і для нього не існувало нічого іншого. Саме тоді Онзу зрозумів, що вони пішли принципово різними шляхами.

Незгода — це одна справа. А брехня — якою б не була її мета або якими б не були виправдання — це вже зовсім інше. Тривожний зміст листа короля Колланана викликав у старого глибоку тривогу. Онзу мав дізнатися, що Уто зробив з Елліель, мав зрозуміти, чи доведеться йому через цей обман повністю розірвати усі зв’язки з колишнім учнем.

Він відчинив двері хатини, посвітив ліхтарем на матрац. Ніхто не торкався ні подушки, ні тонкої вовняної ковдри, відколи Уто пішов. Ліжко було акуратно застелене, ковдра розправлена. Онзу увійшов, освітлюючи кімнату озерцем жовто-помаранчевого світла і шукаючи щось, що міг залишити Уто.

Хоча решта жителів селища вже спали, старий учитель підкрався, як злодій, до матрацу і став уважно оглядати білизну, подушку, ковдру. Примруживши очі, він нахилився вперед.

Ось воно, пасмо сталево-сірого волосся, що зачепилося за тканину.

Спритними пальцями, які вбили багатьох людей, Онзу висмикнув волосся і підніс його до очей. Так, цього буде достатньо, але далі для його магії знадобиться дещо більше, ніж світло ліхтаря. Потрібен чистий вогонь, вогонь, який живиться кров’ю.

Надворі, прислухаючись до приглушених звуків мешканців лісу та змовницького шепоту вітру в сосновому гіллі, Онзу присів на обстругану колоду, що слугувала лавкою, біля різьбленої статуї стародавнього очільника Хоробрих. Майстер поклав сіре пасмо на гладеньку деревину, туди, де сам часто сидів у роздумах.

Онзу поставив ліхтар на землю і зняв манжету реймера. Як учитель, він рідко використовував цю магічну зброю. Це була не іграшка, і він не хизувався нею перед юнаками та дівчатами, які навчалися тут бойових навичок. Реймер застосовувався лише як крайній засіб, це зброя для найзапекліших битв.

Зараз на нього чекала інша битва.

Онзу міцно стиснув манжету, і біль від золотих зубців був схожий на різкий видих полегшення. Темна кров потекла по його передпліччю, і він штовхнув силою своєї магії, викликаючи полум’я, що спалахнуло навколо металевої манжети, а потім охопило руку.

Яскравий вогонь, чисте полум’я.

Кожен Хоробрий носив у собі своє минуле і свою правду. Хоробрі були напівкровками, в яких магія Лютих переплелася з людською честю та гідністю. У кожній фібрі єства Хороброго відображалося, який вибір він робив у житті і які дії вчиняв. Майстер, що достатньо добре володіє власного вродженою магією, може, знімаючи шар за шаром, як кільця на стовбурі дерева, проявити ці відголоски вчинків.

Упродовж десятиліть Онзу ретельно голив голову, не залишаючи ані найменшої волосинки. Якби він дозволив своєму волоссю відрости, то пасма були б зовсім білими. Хоча в минулому він і приймав погані рішення, Онзу не шкодував про них, він не мав жодних тіней, які б затьмарювали його серце.

Уто залишив по собі це сіре пасмо.

Учитель підняв палаючу руку і затиснув волосся Уто між двома пальцями. Проникнувши всередину цього тонкого пасма, Онзу міг відновити спогади і побачити, що живе в чоловікові, якого він вважав своїм найкращим учнем.

Коли пасмо торкнулося очищувального вогню, крихітний клубок диму згорнувся, а потім розвернувся низкою розмаїтих зображень. Онзу, зберігаючи напружену зосередженість, витягував і перебирав ці зображення. Його охопив розпач, коли він побачив, як Уто бореться зі страхітливим божком у приморському містечку. Міррабай. Поруч з ним бився ще один паладин-Хоробрий, молодий чоловік — Ондер! І Ондер, піддавшись жаху, втік, залишивши Уто наодинці з диким, руйнівним божеством. Все було саме так, як про це розповідали...

Старий учитель-Хоробрий важко ковтнув. Це була правда, якої він боявся, і його погляд затуманився, коли він побачив наступний набір зображень — Уто та інші Хоробрі, в тому числі Дженна, зібралися в темному святилищі пам’яті. Разом вони нанесли на обличчя Ондера руну забуття, а потім відпустили його, не залишивши йому спогадів, а тільки сором...

Було гірко бачити підтвердження боягузтва свого сина, але Онзу мав іншу мету. Він хотів дізнатися, що є в пам’яті Уто про Елліель, чи була вона винна у жорстокому вбивстві, за яке її було покарано. Чи правдивою є розповідь Уто або ж Онзу слід вірити листу, який король Колланан надіслав до Конвери?

Вогонь реймера розгорівся яскравіше, і пасмо волосся видало свої таємниці.

Знайшовши потрібні зображення, учитель побачив правду — Елліель лежала між життям і смертю, важко поранена ревнивою дружиною лорда Кейда... після того, як сам Кейд зґвалтував Елліель. А Уто й Кейд вигадали брехливу історію, щоб зберегти подальше існування таборів для в’язнів-ішаранців.

Нещасній Елліель довелося розплачуватися за це. Уто змусив жінку-Хоробру повірити, що вона скоїла жахливий, ганебний злочин.

Волосся продовжувало горіти, продовжувало випромінювати образи, але Онзу був настільки розлючений, що ледве бачив їх. Блиск сліз у його очах перетворився на пелену люті. Жар реймера додавав йому сил.

Сидячи на колоді, він краєм ока помітив, що кілька юних учнів повиходили зі своїх будинків. Тепер вони з широко розплющеними очима спостерігали, як їхній учитель викликає образи зі своєї крові.

Але темні спогади Уто ще не скінчилися. Коли пасмо волосся вигоріло до самих коренів, з’явилися найглибші, найчорніші видіння, бездонна печера таємниць, які цей чоловік сховав так глибоко, щоб про них не дізналася жодна жива істота.

Зображення мерехтіли в диму та полум’ї, показуючи конаґа Конндура в особистих покоях... на острові Фулкор. Онзу знав, де це було і що там відбувалося, бо, коли він бачив і вдихав дим спогадів, вони ставали його власними.

Уто потай прийшов до старого конаґа вночі і зачинив двері на засув, маючи жахливу мету. Він замкнувся в покоях з Конндуром, своїм другом, своїм конаґом. Конаґ Конндур запросив емпру Ілуріс до фортеці на віддаленому острові, бажаючи встановити мир між двома континентами, оскільки він, Конндур, вважав, що Люті є набагато більшою загрозою для людського роду, ніж давня ворожнеча з Ішарою.

Але Уто був засліплений власною метою. Він бачив світ і майбутнє лише крізь жагучу лють ненависті до ішаранців, необхідність війни помсти і те, що саме він вважав благом Співдружності.

У віднайдених спогадах Онзу спостерігав, як Уто методично і по-звірячому жорстоко вбиває конаґа Конндура.

Уто.

Калічить тіло, розбризкуючи всюди кров.

Уто.

Звинувачує в цьому ішаранців, щоб спровокувати війну.

Уто! Уто! Уто!

Волосся розвіялося димом, але кляті спогади залишилися. Вогонь реймера продовжував яскраво палати в його руці, і Онзу скочив на ноги. Пекуча пелена перед очима зникла.

Він побачив, що на нього дивляться юні учні. Вони теж все бачили. Онзу загасив вогонь реймера. Від виснаження він тремтів, але водночас був сповнений рішучості. Це ще не кінець.

Учитель Онзу знав, що він повинен зробити.

Мандан Повелитель кольорів знову малював, і це непокоїло Уто.

Після того, як молодий конаґ довідався про ганебну поразку Кейда в Нортеррі, його реакція на цю звістку виявилася дивною і викликала тривогу.

— Я той, хто пише спадок моєї Співдружності! Як конаґ, я творю історію, яку пам’ятатимуть усі. — Він подивився на своє полотно і самовпевнено кивнув.

Уто обережно зауважив:

— Це не змінює того, що сталося, Володарю.

Мандан пирхнув.

— Я зміню це на своїй картині, а потім очікую, що ти зробиш це правдою. — Він торкався пензлем фарб, змішуючи кольори. — Ти мій зобов’язаний Хоробрий.

Його новий твір був занадто великим для звичайного мольберта, що стояв у його покоях. Тому він встановив велике полотно у просторій тронній залі. І тепер, коли туди приходили воєначальники, королівські радники, лорди-васали та міністри, щоб доповісти про справи або попросити гроші зі скарбниці, Мандан стояв посеред зали і малював.

Раніше він принаймні робив вигляд, що приймає рішення і віддає важливі накази, порадившись з Уто. Тепер же конаґ відмовився від цієї відповідальності і лише відпускав недоречні коментарі. Натомість всі його думки зосередилися на битві серед стародавніх руїн міста Лютих. Він малював криваву сцену того, що, як він собі уявляв, повинно було там статися. Його картина мала дуже мало спільного з тим, що відбулося насправді, як знав тепер Уто.

З Нортерри почали прибувати поодинокі змучені солдати, залишки розбитої армії Кейда. Вони могли розповісти лише невеликі частини того, що сталося в місті Лютих. Солдати втекли, побачивши, що хід битви переломився, коли несподівано прибув король Колланан з підкріпленням. Нарешті, коли двоє командирів дісталися Конвери, вони розказали про повний розгром, про те, як люди Балена чинили відчайдушний опір в укріплених руїнах і як війська Феллстаффа змінили хід битви, змусивши армію Кейда тікати.

Невдача вкрай роздосадувала Мандана, а крім того, він до нестями розлютився на короля Нортерри. Він лаяв дурня Кейда за те, що той так розчарував його. Не стримавшись, він вдарив свою молоду дружину. Ліра, убита горем, ридала через смерть батька, і в нападі гніву Мандан знову вдарив її по обличчю. Схлипуючи, вона спробувала відсторонитися, і він вдарив її втретє, а коли жінка впала на підлогу, став бити її ногами. Він не збирався зупинятися, але Уто відтягнув його. Ліра скрутилася клубком, тихо підвиваючи.

— Твій батько мене підвів, — кричав на неї Мандан. — У нього було дуже важливе завдання, а тепер мій дядько вважає, що Нортерра може нехтувати наказами конаґа.

Ліра квилила, не чуючи його слів.

В голові Уто невпинно крутилися коліщата. Ця поразка мала набагато згубніші наслідки, ніж просто особисту образу Мандана. Регулярна армія Кейда була однією з найпотужніших військових сил у Співдружності, і Уто потребував її для своєї війни помсти. Тепер усі ці солдати були або вбиті, або втекли з поля бою, і ті, що залишилися живими, розбрелися по Нортеррі.

— А що з Хоробрим лорда Кейда? — допитувався Уто у воїнів, які повернулися до Конвери. — Чому Ґант не захистив свого лорда, якому мав служити?

Солдати, що прийшли першими, нічого не знали про це, але вже на другий день поранений кавалерист розповів, що бачив, як Кейда вбила жінка-Хоробра, і Уто зрозумів, що це, очевидно, була Елліель. Мороз пробіг у нього по хребту.

— Це допустив особистий Хоробрий Кейда, — додав вершник, похитуючи головою. — Ґант просто стояв і дивився, як Елліель зарізала його лорда. Думаю, потім він пішов на службу до короля Колланана.

Уто не міг повірити в те, що почув, але зараз ще надто багато всього залишалося незрозумілим. Він стиснув кулак так, ніби був здатен розпалити смертоносне полум’я навіть без реймера.

— Нам потрібен кожен боєць, кожен Хоробрий для нашої війни з Ішарою! Наш флот зростає. Наші воїни тренуються. Наші кузні кують тисячі мечів.

Мандан у гарячковому збудженні вигукнув:

— Ми не можемо допустити такої непокори. Наше об’єднане військо повинно рушити на Нортерру! — Напрям його думок раптом змінився. — А як же мій брат Адан? На чий бік стане він? Ми повинні взятися за Судерру теж, поки не стало надто пізно! — Його помарніле обличчя перекосилося від нападу люті. — Невже Адан у змові з Коллананом проти мене?

Уто роздратовано накинувся на нього.

— Якщо Співдружність буде втягнута в міжусобну війну, наші вороги будуть цьому тільки раді й самі почнуть складати плани, як напасти на нас. Ми повинні вдарити зараз, перетнути море й атакувати Ішару, поки в них нікому правити! Торгове судно утауків нещодавно повернулося звідти, і вони повідомили, що божки Ішари вирвалися на волю і нищать все навколо. Сереполь майже зруйнований, емпра Ілуріс зникла. Зараз наш шанс, поки там панує такий безлад!

Скрутившись у кутку тронної зали, притиснувшись спиною до холодної кам’яної стіни, Ліра продовжувала плакати.

Упродовж наступних кількох днів Уто з холодною раціональністю розробляв плани своєї війни, тоді як молодий конаґ знову занурився у фарби і кольори. На величезному полотні він спочатку накидав вугільним олівцем ескізи фігур воїнів, перші штрихи масштабної сцени, змальовуючи хаос кривавої бійні. Так Мандан уявляв собі ці події, хоча сам ніколи не бував на війні, окрім сутички на морі біля острова Фулкор.

— Ось вона, битва в Нортеррі. — Мандан відступив, щоб помилуватися своїм творінням. — Так буде написано спадок.

На зображеній ним сцені битви було повно крові і порубаних на шматки тіл, мертві солдати з перекошеними від страшних мук обличчями вкривали все поле бою. Усі загиблі воїни на картині носили кольори Нортерри. У його версії цієї події не загинув жоден хоробрий боєць Співдружності. Ще більш недолуго виглядало те, що центральною фігурою цього витвору мистецтва був воїн-переможець на здибленому породистому коні, і з його високо здійнятого меча крапала кров поверженнх ворогів. Це був Мандан.

Конаґ зобразив себе як гордого і могутнього полководця посеред битви, який веде свої війська, щоб розгромити підлих зрадників у Нортеррі. Тепер, після закінчення картини, від Мандана линули хвилі задоволення.

Сильно стривожений Уто уставився на картину, а потім прийняв вимушене рішення. Поки конаґ перебував під його контролем, він міг керувати підготовкою до війни помсти.

— Я ваш зобов’язаний Хоробрий, мій конаґу, і це буде вашим спадком — як накажете. Ми можемо урочисто виставити це полотно у тронній залі. Нам слід скликати ваших лордів-васалів, аби всі вони подивилися на нього.

— Вони будуть у захваті від моєї роботи, — мовив Мандан. — І ми вимагатимемо від них розповісти цю історію у своїх володіннях, коли вони повернуться додому. — Він торкнувся пензлем палітри, змішав насичений багряний колір і додав ще більше червоного навколо полеглих тіл на позірному полі бою. — Саме це мене надихає.

Однак Уто хотів переконатися, що юнак пам’ятає про головне.

— Ми повинні знову об’єднати Співдружність, об’єднати всі три королівства проти ішаранських тварин. Разом ми зможемо підкорити новий світ.

— Але ж нам треба розібратися з королем Коллананом. — Мандан заговорив, як капризна дитина, що вимагає десерту. — Спершу мій дядько!

Уто відчув, що в нього застукотіло в скронях, а серце пронизав біль. Він не хотів розпочинати відкриту війну в трьох королівствах, адже це коштуватиме життів стількох бійців Остерри та Нортерри, а йому потрібна вся армія Співдружності проти Ішари. Він побачив, що Мандан не відступиться, тому запропонував інше.

— Щоб об’єднати Співдружність, ми повинні усунути Колланана. І, цілком ймовірно, вашого брата Адана теж. Всіма трьома королівствами повинні управляти правителі, вірні конаґу.

На кам’яній лаві біля дальньої стіни, ніби уникаючи тронного помосту і порожнього крісла, призначеного для королеви, з застиглим поглядом, схожа на тінь, сиділа Ліра. Вона дуже сильно змінилася, відколи Мандан уперше зустрів цю милу тендітну дівчину в палаці Кейда. Минув лише тиждень після весілля, а юнак вже, здавалося, втомився від своєї молодої дружини.

Ліра сиділа на кам’яній лаві, її шкіра була бліда, як молоко, довге руде волосся сплуталося і неохайно звисало пасмами, ніби вона не розчісувала його кілька днів. Ліра більше не плакала, вона просто сиділа, бездумно втупившись перед собою. Її плечі безсило опустилися, ніби в ній загасили іскру життя.

Вона піднесла до губ келих і відпила з нього. Уто знав, що вона п’є молочко блакитного маку, з кожним днем все більше й більше. Так само, як і леді Мейра...

— Сьогодні я їду до Рівермута, мій конаґу, — оголосив Уто. — Мені треба оглянути кораблі. До нашого війська долучаються нові Хоробрі, і вони готові підняти свої мечі та реймери за нашу справу.

Мандан промовив, цитуючи:

— Війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

Уто зрадів, що молодий конаґ пам’ятає його слова.

— Саме так, Володарю. Незабаром почнуться справжні битви.

Мандан Повелитель кольорів повернувся до своєї картини.

Коли король Адан тримав у руках свою новонароджену доньку, його серце було готово вибухнути від любові, яка його переповнювала. Повитухи з племені утауків помагали Пенді під час пологів, посміхаючись і радячись між собою, а вона стискала руку Адана так сильно, що, здавалося, розтрощить йому кістки. Пенда обливалася потом і заходилася криком від натуги.

Коли дитина нарешті народилася, повитухи назвали ці пологи безпечними й легкими, але Адан не бачив в них нічого легкого. Жінки загорнули дівчинку в барвисту ковдру, яку хтось знайшов у розваленому наметі Шелли. Змучена Пенда важко відкинулася на траву під дубом, і її ніби огортало сяйво невидимих чарів. Це були справжні чари, подумав Адан, — чари дарувати нове життя.

Ксар ширяв угору і пірнав униз, виробляючи різні трюки в повітрі, виписував примхливі петлі і виводив трелі, чи то пишаючись собою, чи виражаючи захоплення немовлям.

Пенда, простягнувши руку, торкнулася грубої кори міцного дерева і заплющила очі, ніби черпаючи енергію від лісу.

— Я хочу назвати її Оук, дуб, — сказала вона. — У нашої доньки буде міць і велич, як у цього могутнього дуба, а ще сила, коли вона їй знадобиться.

— Оук... — Тримаючи немовля на руках, Адан вдивлявся в миле крихітне личко, і дівчинка зморщилась у відповідь. — Так, Оук гарне ім’я. — Донька дзвінко закричала, і голос її звучав бадьоро й радісно, особливо після ночі кровопролиття.

— Вона всередині нашого кола, мій Старфолле. — Голос Пенди звучав для нього, як музика. — Початок є кінцем є початком.

Король міцно тримав свою донечку.

— Початок... — Пенда простягнула руки, і Адан віддав немовля матері.

Неподалік гордовито походжав Гейл Орр із сяючим виглядом, виблискуючи переднім золотим зубом.

— Ідеальна дитина. Кра, просто ідеальна! — Він нахилився до Пенди. — Я пам’ятаю, коли ти була такою ж малесенькою, серденько моє. А тепер ти сама вже це зробила.

— Я теж мав до цього стосунок, — зауважив Адан.

Гейл сперся обрубком лівого зап’ястя на стегно.

— Важливу частину роботи виконала Пенда.

Вона зітхнула.

— Я хочу просто потримати дитину й відпочити.

Повитухи принесли ще кілька подушок, аби Пенді було зручніше, а потім вкрили її ковдрами. Дитина інстинктивно почала смоктати материнську грудь. Пенда дбайливо огорнула ковдрою ніжну голівку з пухнастим темним волоссячком. За мить вони обидві міцно заснули.

Гейл Орр, обернувшись, подивився на табір утауків.

— Я сподівався, що ця ніч принесе лише радість, але мусимо зайнятися наслідками нічних подій. Ходімо шукати наших мертвих, Старфолле.

Більшість вогнищ загасили, і утауки збирали свої розкидані скрізь пожитки. Спочатку вони не хотіли розпалювати нове багаття, боячись, що дракон може повернутись на полум’я, але Шелла дін Орр сказала їм, щоб вони згадали, ким вони є, і вся громада, згуртувавшись, подолала страх. Із зібраних по всьому табору уламків вони розклали яскраве, веселе багаття.

Під час нападу дракона загинуло четверо утауків: одного чоловіка чудовисько розчавило прямо у його власному наметі, двох роздерло на шматки, а ще один, отримавши глибоку рану, помер від великої втрати крові. Утауки шанобливо перенесли своїх загиблих на край табору. Вони зібрали каміння та виклали його у велике, ідеально кругле коло. Незабаром вони влаштують традиційне поховання, співаючи тужливі пісні навколо погребального вогнища.

Адан дивився на мертвих піщаних Лютих з гнівом і огидою одночасно. Тіло Кво було зовсім бліде, смерть спотворила його обличчя, а широко розплющені топазові очі були порожні.

Під’їхали Сінан та капітан Ельціор, останній доповів:

— Усі поранені Люті мертві, як ви й наказали, Володарю. Зброя з димчастого скла легко впоралася з ними. — Кінь Ельціора форкнув і вдарив копитом по землі.

Адан кивнув.

— А що з ауґами?

— Більшість з них убив дракон, а решта втекли.

Заговорив явно приголомшений Сінан:

— Ви хочете, щоб ми їх наздогнали? Вони розбіглися по лісу.

Ауґи здавалися тупими звірами, і Адан сумнівався, що без вершників-Лютих вони зможуть завдати клопоту.

— Нехай собі бігають. Королева By не зможе зрозуміти, що сталося.

— Ми також знайшли ще дещо, — сказав капітан Ельціор. — Дивна істота, не людина і не Лютий.

Вони відвели його до мертвого ауґа, і, глянувши на нього, Адан нахмурився. До сідла була прив’язана маленька істота з сірою шкірою, вона виглядала недоладно, ніби хтось спробував виліпити грубу подобу людини.

— Істота померла задовго до цієї ночі, Володарю, — мовив Сінан. — Вона мертва вже давно.

— Ми думаємо, що Люті везли її на південь, — додав Ельціор. — Хоча я не знаю навіщо.

— Король Колланан розповідав мені, що у крижаних Лютих є раби, мамули... — Адан розглядав істоту. — Королева By хотіла побачити одного з них.

— Ну, цього вона не побачить! — відказав Сінан.

— Так, не побачить. — Вираз обличчя Адана став жорстким, коли він повернувся до вартових Стяга, а потім перевів погляд на свого тестя. — Піщані Люті нічого не повинні дізнатися. Ми не можемо залишити жодних слідів їхніх загиблих воїнів. Ходімо зі мною.

Вони повернулися до тіла Кво, і Гейл Орр з відразою на обличчі став його роздивлятися. Адан пояснив, чого він хоче, і його тесть погодився:

— Кра, ми подбаємо про це. — Гейл не зводив погляду з розпластаного трупа Лютого. — Утауки добре вміють ховати речі.

Покликавши Еміля і Бурдона, він заходився давати їм вказівки. Після того, як утауки подбають про своїх мертвих, вони спалять тіла Лютих, а обвуглені кістки потовчуть на порох. Вони не збережуть жодного клаптика, жодної зброї, не залишать ніяких ознак того, що люди коли-небудь бачили цей військовий загін Лютих.

— Жодного сліду, — наказав Адан. — Як всі ми знаємо, Кво та його супутників тут ніколи не було. Вони, мабуть, потрапили в якусь халепу, коли вешталися моїм королівством.

— А чому вони взагалі вешталися твоїм королівством? — поцікавився Гейл. — Чому вони опинилися тут, так далеко від пустелі?

— Вони прийшли шукати Пенду, — відповів Адан. — І нашу дитину.

— Кра, і вони її знайшли І — Гейл знову скривився, глянувши на тіло Кво. — Я думав, що хоча б у головному таборі ми будемо в безпеці.

Адан знав, що королева By через свою безмежну зарозумілість нізащо не повірить, ніби якісь людські істоти могли вбити її брата та його піщаних Лютих. Їй ніколи не спаде на думку, що Адан або утауки можуть мати сміливість зробити це. Таємниця залишиться не розкритою.

Серце короля боліло. Чи справді наближається кінець світу? Якщо так, то який курс дій йому найкраще обрати, щоб вижити? Що він може зробити для свого народу?

Адан подумав про зображення в діаманті «сльоза матері», які принесла Арі, про табір у пустелі та поневолених людей, змушених працювати в каторжних умовах. Хоча дракони могли сіяти хаос, Адан розумів, що справжніми ворогами є піщані Люті.

Він пройшов до нового намету Шелли дін Орр. Утауки встановили жердини і натягнули між ними тканину, нашвидку підготувавши для неї прихисток. Стара жінка сиділа на своєму зім’ятому килимі, зітканому з ниток родів, прародителькою яких вона була. Вона проводила пальцями по гобелену.

— Спадок людства починає тріщати по швах, королю Адане Старфолле.

На якусь мить усвідомлення зловісної реальності заглушило навіть його радість від народження доньки.

— Єдиний спосіб перемогти — це боротися всім разом, усім людством. На жаль, я сумніваюся, що це станеться.

Він подумав про безрозсудний указ брата, про його обурливу вимогу відправити армію Судерри воювати за морем. Так, ішаранці вбили його батька Конндура, але як міг Адан кинути всі свої сили проти Ішари, коли Люті вже в нього самого на порозі? Він, Адан Старфолл, був королем Судерри, і він був зв’язаний умовами Хартії Співдружності. Він хотів бути вірним Мандану, але як він міг зберегти вірність і водночас врятувати власне королівство?

Стара Шелла сиділа у якійсь неймовірній позі, схрестивши ноги, схожі на зігнуті палиці, а спідниці ледь прикривали її вузлуваті коліна. Вона кивнула, відпускаючи його, мабуть, зрозумівши, що Адану потрібно повертатися до дружини.

Король стомлено побрів крізь табір і, підходячи до лісу, побачив, що Пенда все ще дрімає разом з їхньою донькою. Він сів біля них, влаштовуючись зручніше, і притулився до дружини з немовлям. Якщо Люті хотіли влаштувати кінець світу, то Адан зробить усе необхідне, щоб врятувати свою сім’ю та захистити своє королівство.

Пенда заворушилася, і дитинка прокинулася. Не будячи дружину, він взяв малу на руки і став складати плани, як він врятує світ заради неї.

Семі, вимушена й далі ховатися в підземеллі під палацом емпри, з жахом дізналася про лихо, якого зазнав Сереполь.

— Верховний жрець Кловус, — заявила Аналера, — дурень! Його робітники збудували храм Маґніфіка, хоча емпра Ілуріс заборонила це робити, і тепер божок став надто могутнім. А потім Кловус випустив його!

— Великий божок — наш захисник, — відказав каптані Вос.

Стара служниця, насмішкувато глянувши на нього, продовжила.

— Люди посилювали божка і одночасно розлючували його, аж поки він не став більшим за все, що ми коли-небудь бачили. Цей ідіот-жрець відправив його атакувати гетрренів, а той, увійшовши в несамовитий раж, зруйнував будівлі і домівки, вбивши сотні невинних людей. Божок не розумів, що коїть. — Її хриплий голос бринів від гніву. — О так, було вбито чимало гетрренів, але ж загинуло і багато нещасних містян. А ще ця сутність зжерла божка гавані! Розірвала його на шматки і знищила! — Вона застогнала. — Почуй нас, убережи нас! Ми ще навіть не загасили всі пожежі в місті.

Голос Семі був схожий на тихе гарчання.

— Тепер вони нас послухають, якщо ми повернемось. — Вона відчула, як неподалік надимається і кружляє химерний новий божок, сповнений нетерпіння почати діяти. Це було їхнє власне божество, прив’язане до Ілуріс і навіть до самої Семі. — Народу потрібна емпра.

— Ішара зараз потребує правителя, як ніколи, — додав Вос.

Семі стала навколішки біля блідої жінки, в якій ледь жевріло життя. Дівчина не хотіла визнавати, що її улюблена наставниця, по суті, вже мертва, хоча її серце продовжувало битися. Рани загоїлися, але розум її був десь далеко.

— Як ви думаєте, армія готова? Чи достатньо там вірних нам людей? Чи підтримає нас народ?

— Мешканці Сереполя обурені тим, що натворив Кловус, — відповіла Аналера. — Вони знають, що він відповідальний за все, що сталося, але люди ще занадто приголомшені, щоб зрозуміти, що це означає.

— Вони повинні припинити будівництво Маґніфіки, якщо божок уже настільки могутній, що верховний жрець не може з ним впоратися, — мовив Вос.

— Кловус не дозволить їм зупинитися, хоча й розуміє, що накоїв, — сказала з відразою стара служниця, а потім взяла порожній кошик, у якому принесла для них їжу. — Я буду й далі служити тобі, і ти знаєш, що я вірна емпрі. Я вже віддала їй більшу частину свого життя, і я віддам все, якщо буде потрібно. — Аналера підійшла до виходу з кімнати і повернулася до них. — Але вам краще вирішити, що робити, — і якнайшвидше. Запропонуйте людям щось інше.

Семі не потрібно було про це нагадувати. Вона підняла очі на Воса, а вродливий каптані дивився на дівчину, охоплений тривогою за неї, за емпру і за всю Ішару.

Після того, як Аналера пішла, безформний новий божок витік з кам’яних стін і, ставши більш щільним, замерехтів, маскуючи отвір. Під його захистом Семі мала б почуватися у безпеці, але натомість вона відчула себе як у пастці.

— Ілуріс, чи зможеш ти коли-небудь повернутися до нас?

Протягом нестерпно тихих днів, проведених тут, Семі часто розмовляла з безмовною жінкою. Вос теж спілкувався зі своєю прийомною матір’ю, хай вона і не відповідала. Кожен з бійців Яструбиної варти сповідався сплячій емпрі; вони розповідали їй свої історії, благали повернутися — та все марно.

— Це повинна бути ти, Семі,— сказав Вос, а потім заговорив голосніше, щоб почули всі бійці Яструбиної варти. — Емпро Семі. Ми повинні почати діяти.

Воїни Яструбиної варти підійшли ближче.

— Емпро Семі, — повторили вони. — Це те, чого хотіла б наша матір.

— Ми зробимо це, — відказала Семі, намагаючись надати рішучості своєму голосу.

Вос поклав руку їй на плече і, пригорнувши до себе дівчину, обійняв її.

Раптом щось змінилося. Семі опустила погляд і побачила якесь мерехтіння на обличчі Ілуріс. Дихання жінки стало іншим, і дівчина почула потріскування, відчула, що божок, який захищав їх у цьому похмурому й непривітному місці, стає сильнішим.

Лежачи на матраці, емпра Ілуріс зітхнула, і її очі розплющилися.

Писати масштабну й складну серію книг з такою великою кількістю персонажів і сюжетних ліній схоже на те, як один з моїх персонажів веде велику армію через всю країну. Багато інформації я тримаю в голові, проте покладаюся також на допомогу інших людей.

Я хотів би подякувати моїй редакторці Бет Мічем; моєму агентові Джону Сільберсеку; моїй дружині (і першій читачці та редакторці) Ребеці Моесті; а також Даєн Джонс, Лорен Мур, Брайану Герберту і всім читачам.

Адан: король Судерри, чоловік Пенди, син Конндура Хороброго. Його також називають Адан Старфолл.

Аксус: маг піщаних Лютих.

Алькок: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі.

Альмеда: дружина лорда Кейда, яка напала на Елліель і ледь не вбила її.

Аналера: стара служниця емпри Ілуріс.

Аорон: маг піщаних Лютих.

Арі: синя ска, яка має сердечний зв’язок з Ґлік.

ауґа: масивна двонога ящіркоподібна істота, на якій їздять піщані Люті.

Бакал, озеро: гірське озеро на півночі Нортерри.

Бален: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі. У його володіннях є великі руїни Лютих.

Баннрія: столиця Судерри, перше місто, засноване людьми після воєн Лютих.

Бірч: онук Колланана. Крижані Люті забрали його після знищення містечка Лейк Бакал, і королева Онн тримає його при собі як домашнього улюбленця.

Блакитновода, ріка: одна з двох основних річок Співдружності.

божок: сутність, створена вірою та магією ішаранців.

Болам: старший брат Конндура і Колланана, який мав стати конаґом, але помер від лихоманки під час ішаранської війни.

Босус: старатель-утаук, якого знайшли мертвим на рівніші Чорного скла.

Бурдон дін Орр: один з внучатих племінників Шелли дій Орр.

Вада: найбільша гора Хребта дракона, яка нещодавно вибухнула, внаслідок чого було спустошено величезні території.

Валаера: стародавня колонія Хоробрих, яку знищили ішаранці та їхній божок.

вартові Стяга: міська охорона Баннрії.

війна помсти: війна Хоробрих проти ішаранців.

Віколія: головна хранителька в святилищі пам’яті Конвери.

Вітор: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі.

Вос: каптані Яструбиної варти, яка захищає емпру Ілуріс.

By: королева піщаних Лютих, сестра Кво.

Гейл Орр: батько Пенди, один, з ватажків племені утауків, онук Шелли дін Орр.

Гейт: утаук, штурман судна «Ґліссанд».

гетррени: варварські клани, які населяють землі на південь від кордонів округу Тамбурдин.

Гідан: сержант армії Співдружності, входить у загін капітана Рондо.

Гом: зброєносець короля Адана.

Ґант: Хоробрий на службі в лорда Кейда.

Ґлік: дівчина-сирота, належить до племені утауків, мандрівниця, названа сестра Пенди.

«Ґліссанд»: торгове судно утауків.

Ґоран: один з лордів-васалів Мандана в Остеррі.

Ґрао: син Онн, брат Кору, давно загинув у битві.

Ґура: маг крижаних Лютих, помер уві сні заклинання.

Дака, емпрір: емпрір Ішари, батько Ілуріс, випав з вікна високої башти і розбився на смерть.

Дар: стародавня воїтелька крижаних Лютих, яка напала на Оссуса і поранила його.

Джакі: донька Колланана і Тафіри, матір Бірма й Томка, вбита крижаними Лютими в містечку Лейк Бакал.

джеркін: шкіряна куртка без рукавів.

димчасте скло: обсидіанова речовина, яку знайшли розплавленою на полях стародавньої битви Лютих; має незвичайні магічні властивості.

діамант «сльоза матері»: діамант, який використовують для збору зображень; його прикріплюють до коміра ска.

Доннан Ра: утаук; посланець і шпигун.

Доно: ур-жрець в Сереполі.

Елліель: Хоробра на службі в короля Колланана; Уто позбавив її пам’яті та змусив повірити, що вона вчинила страшний злочин.

Ельфас: військовий радник в Судеррі.

Ельціор, капітан: командир вартових Стяга в Баннрії.

Еміль дін Орр: один з внучатах племінників Шелли дін Орр.

емпра: правителька Ішари.

емпрір: правитель Ішари.

Еннет: син Онн, брат Кору, давно загинув у битві.

Ерікал: жрець Прірарі, ефес: держак холодної зброї.

жрець: ішаранський священик, здатний підтримувати зв’язок з божками.

Заха: ватажок асасинів Чорних вугрів.

Ібер: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі.

Івун: маг піщаних Лютих, начальник табору, в якому утримуються поневолені люди.

Ілон: маг крижаних Лютих.

Ілуріс: емпра Ішари, перебуває в комі після важкого поранення в голову під час бою на острові Фулкор.

Інод: маг піщаних Лютих.

Іррі: воїн крижаних Лютих, коханець королеви Онн.

Ішара: континент, яким править емпра Ілуріс; ворог Співдружності, каптані: найвище звання в Яструбиній варті.

Кво: вельможа піщаних Лютих, брат королеви By.

Кейд: один з лордів-васалів Мандана в Остеррі. Він утримує ішаранців в неволі у своїх володіннях, змушуючи їх збирати в морі морські перлини. Елліель служила в нього Хороброю, він її зґвалтував.

Клеа: Хоробра, призначена новою караульною на острові Фулкор, Клефф: міський голова Янтона.

Кловус: верховний жрець Ішари.

Колланан: король Нортерри, брат Конндура Хороброго. Його також називають Колланан Молот.

конаґ: верховний король, правитель усієї Співдружності.

Конвера: столиця Остерри та всієї Співдружності.

Конндур: колишній конаґ Співдружності та король Остерри, батько Адана і Мандана, убитий Уто на острові Фулкор, але у вбивстві були звинувачені ішаранці. Його також називають Конндур Хоробрий.

Кору: донька королеви Онн.

Креска: стародавня королева Співдружності, яка об’єднала три королівства.

крижані Люті: північний клан раси Лютих, яким зараз править королева Онн.

Крикіет, ріка: одна з двох основних річок Співдружності.

Кронін: колишній конаґ, батько Конндура і Колланана.

Ксар: зелений ска, улюбленець Пенди.

Ксіон: жрець храму гавані в Сереполі.

Кур: бог Лютих і творець світу, який зник, але перед тим поклав на Лютих місію знищити дракона Оссуса.

Ласіс: Хоробрий на службі в короля Колланана.

Лейк Бакал: містечко біля озера Бакал, зруйноване крижаними Лютими, щоб звільнити місце для їхньої власної фортеці.

Ленон: військовий командир Судерри.

Леран: воїн крижаних Лютих.

Леро: злочинець на вулицях Прірарі.

Ліра: донька Кейда і Альмеди.

Люті: стародавня раса, що створила людей як своїх слуг і солдатів. Піщані та крижані Люті, перебуваючи в стані війни, ледь не знищили одне одного.

Маґда: отаманша варварів-гетрренів.

Маґніфіка: найбільший храм Сереполя.

Мак Дур: капітан утаукського торгового судна «Ґліссанд».

мамула: невелика істота, яка є грубою подобою людини; створена крижаними Лютими як служка.

Мандан: новий конаґ Співдружності, син Конндура, брат Адана. Його також називають Мандан Повелитель кольорів.

Марека: дружина Уто з Рифу, вбита під час нападу ішаранців.

Мейра: матір Мандана і Адана, здійснила самогубство, прийнявши смертельну дозу молочка блакитного маку.

Мелік: ватажок каравану утауків.

Міррабай: приморське містечко Співдружності, на яке здійснив напад жрець Кловус і його божок.

Мор: магиня крижаних Лютих.

морські перлини: коштовні камені, які збирають у морі ішаранські раби у володіннях лорда Кейда.

Наура: хранителька в святилищі пам’яті Конвери.

Нере: жриця округу Тамбурдин.

Нерев: камергер емпри Ілуріс.

Нортерра: найпівнічніше з трьох королівств, яким править король Колланан.

Олан: легендарний очільник Валаери — знищеної колонії Хоробрих в Ішарі.

Онзу: учитель Хоробрих.

Онн: королева крижаних Лютих, матір Кору.

Орі: колишній ска Ґлік, загубився в бурі.

Оссус: легендарний дракон, який перебуває під горами; є уособленням всього зла і вад бога Кура.

Остерра: найсхідніше з трьох королівств, яким править конаґ.

Пенда: дружина короля Адана, королева Судерри, донька Гейла Орра.

Піро: хлопчик з містечка Лейк Бакал, убитий разом з Томком.

піщані Люті: південний клан раси Лютих, яким зараз править королева Ву.

Покл: юнак, урятований з містечка Лейк Бакал, прислужник у замку Феллстаффа.

Прірарі: округ Ішари, батьківщина Семі.

Раан: стародавня Люта, кохана Кура, праматір піщаних Лютих, сестра Сут.

Рао: стародавній воїн крижаних Лютих, який напав на Оссуса і поранив його.

реймер: зброя Хоробрих, золота манжета, що вбирає кров із зап’ястя і запалює полум’яний клинок.

Рівермут: головний порт Співдружності, розташований у місці впадіння з’єднаної ріки в море.

рівнина Чорного скла: місце стародавньої битви Лютих, джерело димчастого скла.

Рокк: воїн крижаних Лютих, коханець королеви Онн, убитий на озері Бакал.

Рондо: капітан армії Співдружності, очолює загін, який супроводжував короля Колланана до Нортерри.

Саррум: член екіпажу судна «Ґліссанд».

святилище пам’яті: архів історій життів.

Семі: дівчина з вулиці, обрана емпрою Ілуріс своєю наступницею.

Сереполь: столиця Ішари.

Серус: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі.

Сінан: молодий вартовий Стяга, брат зброєносця Гома.

ска: птах-рептилія, якого часто тримають утауки як домашнього улюбленця і з яким вони мають сердечний зв’язок.

Співдружність: три королівства — Остерра, Судерра та Нортерра — під загальним правлінням конаґа; ворог Ішари.

Судерра: найпівденніше з трьох королівств, яким править король Адан.

Сут: стародавня Люта, кохана Кура, праматір крижаних Лютих, через ревнощі отруїла свою вагітну сестру Раан.

Тамбурдин: округ Ішари, найбільш віддалений від Сереполя, потерпає від нападів гетрренів.

Тафіра: королева Нортерри, ішаранка, дружина короля Колланана.

Тео: один з лордів-васалів Колланана в Нортеррі.

Тума: хранителька в святилищі пам’яті Феллстаффа.

Улла: магиня піщаних Лютих.

унуки: вовкоконі крижаних Лютих; коні, схрещені з вовками.

Урґар: військовий радник в Судеррі.

ур-жрець: жрець нижчого ражу.

Урок: Хоробрий на службі в лорда Балена в Нортеррі.

утауки: незалежні племена, які мандрують і торгують по всій Співдружності, а також інколи в Ішарі.

Уто: Хоробрий на службі в конаґа Мандана, підбурювач війни помсти проти Ішари. Його також називають Уто з Рифу.

Феллстафф: столиця Нортерри.

Френик: старий слуга емпри Ілуріс.

Фулкор, острів: стратегічний острів між Співдружністю та Ішарою, за який давно йде боротьба. Місце проведення трагічних мирних перемовин, під час яких було вбито конаґа Конндура і серйозно поранено емпру Ілуріс.

Хоробрий: напівкровка, нащадок Лютих і людей. Хоробрі заприсягнися захищати Співдружність.

хранитель: історик і вчений.

Хребет дракона, гори: скелястий гірський хребет, який відділяє Остерру від Нортерри та Судерри. Вважається, що глибоко під цими горами перебуває дракон Оссус.

Чет: Хоробра, ув’язнена в трудовому таборі піщаних Лютих.

Чорні вугри: елітні ішаранські асасини, які мають магічні здібності й можуть змінювати своє тіло.

Шадрі: учена дівчина, яка зараз служить у замку Феллстаффа.

Шелла дій Орр: праматір племен утауків.

Шторм: бойовий кінь короля Колланана.

Янтон: містечко, розташоване неподалік від руїн міста Лютих у володіннях лорда Балена.

Яструбина варта: елітні особисті охоронці емпри Ілуріс, є її прийомними синами.